Альсест, Арсіноя.

Арсіноя

Як добре, що удвох ми, пане, на розмові!

Хоч наші зустрічі, звичайно, випадкові,

Але признаюся: я завжди рада їм —

І з того приводу вам дещо оповім.

Єсть люди, що до їх любові та пошани

Усяке сповниться, хто тільки оком гляне.

І в вас, добродію, є риси чарівні,

Що будять співчуття і щирість у мені.

Шкода лише, що двір немов недобачає

Того, хто дивними чеснотами сіяє

І слави вищої давно вже заслужив.

На думку цю мене пече нестримний гнів.

Альсест

Я, пані? Та чи ж я тієї вартий слави?

Що я зробив таке для трону, для держави?

Де подвиги мої? І чи прийшла пора,

Щоб домагався я заплати від двора?

Арсіноя

Не всі ж бо й подвиги нечувані чинили,

Хто при дворі засяг і нагород, і сили;

Аби лиш випадок щасливий допоміг

Добути…

Альсест

Залишіть чесноти ви, на бога!

Чи ж цікавішого не має двір нічого,

Що мусив би зректись усіх своїх турбот

Для марних розшуків захованих чеснот?

Арсіноя

Високий, пане, дух і сам себе появить!

Не треба й доказів тому шукати навіть:

Розумних і значних стрічала я осіб,

Що похвали мої подвоїти могли б.

Альсест

Ех, пані, та кого ж тепер не хвалять люди?

Здається, й місця вже немає для огуди!

Великі нині всі, і кожен — ідеал!

І мав би я з таких пишатися похвал?

Всі очі, всі уста вихвалюванням дишуть,

Про льокая мого і то в газетах пишуть!

Арсіноя

Проте хотіла б я, щоб двір вас постеріг…

Я знаю декого, хто вам би допоміг

Добитись певного там місця і визнання…

Скажіть лише мені, що маєте бажання,

А я зумію вже де треба натякнуть

І вторувати вам легку й приємну путь.

Альсест

Навіщо це здалось? Я вдачі не такої!

Дороги не терпів ніколи я вузької!

Що мав би, пані, я робити при дворі,

Де все збудоване на хитрощах, на грі?

Таж я серед вельмож, що стали біля трону,

У вчинках і речах збивався б тільки з тону!

В суворій щирості — єдиний мій талан,

І не родився я для лесток та оман.

Коли не вміє хто думки свої таїти,

У колі вищому той не повинен жити,

А хай своїм шляхом одважно, скромно йде,

Хоч пишних титулів він там і не найде.

Зате, одрікшися всіх тих надій облудних,

Він не смішитиме збіговищ велелюдних,

Не буде змушений образи й глум терпіть,

Лихенькі віршики такого-то хвалить,

Такій-то фіміам палити слів чудових

І зносить витівки маркізів безголових!

Арсіноя

Гаразд. Облишмо це, звернім на інший шлях.

Признаюся: не раз і сум бере, і жах,

Коли я здумаю про ваші почування.

Кому, кому своє ви віддали кохання?

Як ви засліплені, то вже прозріти час:

Ви варті кращої, вона — не варта вас.

Альсест

Та ви ж у приязні з особою тією,

Що неприхильно так говорите про неї!

Арсіноя

Так. І проте душа мовчати не велить

Об тім, що низько вас обманюють щомить.

Не можу стерпіти, хоч стерпіти б і рада,

Що вся любов її — лише омана й зрада.

Альсест

Що ж! Піддаєтеся ви добрим почуттям,

І чути річ таку — приємно завжди нам!

Арсіноя

Нехай я друг її, але сказати мушу,

Що узяла вона в полон шляхетну душу,

Лукаво вийшовши на ошуканський шлях!

Альсест

Не знаю… Тяжко нам читать в людських серцях…

Та вашій добрості немовби й не пристало

Хотіти, щоб мене зневірення опало!

Арсіноя

Коли волієте зостатись ви сліпим,

То годі, пане мій! Цю тему залишім!

Альсест

Ні, хочу правди я! Адже в сердечних справах

Немає гіршого від сумнівів лукавих,

І хоч болить мене і мучить думка ця,

Та прагну знати все до краю, до кінця!

Арсіноя

Усе сказали ви. Як ваша воля, пане,

То правда в вічі вам несхована загляне.

Вам досить лиш мене додому провести —

І осягнете ви жаданої мети.

Є вірні докази невірності у мене,

І зрозумієте ви серце Селімени,

А там… коли мине ошуки злої час…

Хтось, може, знайдеться, що заспокоїть вас.