Розділ перший

Часом буває, що серед розлогої долини височить пагорб, відкритий з усіх боків сонцю, яке з ранку до вечора заливає його своїм промінням. Хутори, що стоять ближче до високих гір і менше бачать сонце, дають таким пагорбам назву Сульбакен — Сонячна гора. Дівчина, про яку тут буде мова, жила на такій Сонячній горі, тому й сам їхній хутір звався Сульбакен. Сніг там восени залягав найпізніше, а весною танув найшвидше.

Господарі хутора були гаугіанцями^[1], і їх прозивали «читцями», бо вони більше читали Біблію за інших навколишніх мешканців. Господаря було звати Гутторм, а його дружину — Карен. У них знайшовся син, проте скоро помер, і вони три роки не ступали на східний бік церкви. Після цього в них народилася дівчинка, яку вони, на пам’ять про померлого сина Сюверта, назвали Сюнев, — іншого ім’я, що хоч якось нагадувало б синове, вони не знайшли. Але мати кликала її Сюневе, бо, поки дівчинка була маленька, додавала до її ім’я ще й слово «моя», і їй здавалось, що «Сюневе моя» легше вимовляти, ніж «Сюнев моя». Так чи інакше, а коли дівчина підросла, всі почали називати її Сюневе і майже всі сходились на тому, що в їхній парафії немає і не було вродливішої за неї дівчини. Вона була ще зовсім мала, коли батьки почали брати її з собою в неділю до церкви. Спершу Сюневе розуміла в церкві тільки одне: що пастор лає Бента Тюряжника, який сідав під самою кафедрою. Але батько хотів, щоб дівчина ходила з ними, мовляв, хай звикає, і мати теж боялася лишати її вдома, «бо невідомо, чи там її тим часом хтось догляне». Коли в них хворіло ягня, порося чи навіть корова, їх негайно віддавали Сюневе, і матері здавалося, що худобина відразу ж починала одужувати. Щоправда, батько не був цього певен, та хіба не однаково, чиє то буде ягня чи порося, аби тільки воно стало на ноги.

А з другого боку долини, під високими горами лежав хутір Гранлієн — Смерековий схил. Так він звався тому, що його звідусіль оточував смерековий гай — чи не єдиний у тій долині. Прадід теперішнього господаря хутора був серед тих солдатів, що в Гольштейні чекали наступу росіян. З того походу він привіз у ранці додому багато дивовижного насіння і висадив навколо своєї садиби. Та за якийсь час усі ті рослини одна за одною вивелися, лише з кількох смерекових шишок, що дивом опинилися серед того насіння, виріс густий гай, у якому тепер тонув хутір. Того учасника гольштейн-ського походу звали Турб’єрном, на честь діда, а він назвав свого найстаршого сина Семуном, на честь свого батька. Бо господарі Гранлієна здавна діставали на зміну імена Турб’єрн або Семун. Проте люди гомоніли, що щастя в Гранлієн також навідується через покоління і не тоді, коли господаря звати Турб’єрн. Коли в теперішнього господаря народився первісток, він довго думав, як його назвати, але не зважився порушити родинний звичай і таки охрестив сина Турб’єрном. Він усе міркував, чи не можна виховати хлопця так, щоб той уник долі, яку йому віщував людський поговір. Батькові здавалося, хоч він ще й не був певний цього, що в хлопця заповідається свавільна вдача.

— Треба вибити з нього впертість, поки він ще малий, — казав Семун дружині.

Тож коли Турб’єрнові сповнилося три роки, батько почав уживати дубця, щоб змусити сина поскладати назад дрова, які той порозкидав, підняти чашку, яку той кинув, погладити кицьку, яку той ударив. Мати завжди виходила з хати, коли батько вдавався до таких засобів виховання.

Семуна дивувало те, що чим старший ставав хлопець, тим частіше заслуговував на кару, хоч його весь час виховували суворо. Рано посадили до книжки, і батько навіть брав його з собою в поле, щоб не залишати без нагляду. На руках у матері було велике хатнє господарство і троє менших дітей, вона тільки вранці, коли одягала сина, мала нагоду приголубити й напутити його і тільки в неділю та в свято мала змогу оборонити його перед батьком, бо лише тоді вони мали вільну хвилину. Коли Турб’єрн діставав хлости за те, що читав «а» і «б» як «ба», а не як «аб», чи за те, що пробував відшмагати малу Інгрід так, як батько його, він дивувався, чого тільки йому не дають спуску, а до менших дітей ставляться так поблажливо.

Турб’єрн майже весь час перебував з батьком і, боячись розмовляти з ним, став маломовний, хоч давав волю своїй уяві. Та якось, коли вони з батьком перевертали мокре сіно, він усе-таки спитав:

— Чому на Сульбакені сіно вже висохло, а в нас ще зовсім сире?

— Бо в них там більше сонця, ніж у нас, — відповів батько.

І хлопець уперше усвідомив, що сонячне проміння, яке заливає пагорб і яким він так часто тішився, самого його мало гріє. Відтоді він почав частіше поглядати на Сульбакен.

— Чого ти ловиш гав! — гримав на нього батько і штурханом приводив його до тями. — В нас тут треба працювати і великим, і малим, щоб мати в хаті шматок хліба.

Коли Турб’єрнові було сім чи вісім років, у них помінявся наймит. Новий наймит звався Аслак, і хоч він ще був молодим хлопцем, а вже набачився світу. На хутір він прибув увечері, як Турб’єрн спав. Другого ранку він саме читав книжку, коли зненацька хтось гримнув ногою в двері, вони відчинилися, і на порозі з’явився Аслак з чималим оберемком дров. Наймит кинув їх на підлогу так, що на всі боки полетіли тріски, й застрибав на місці, щоб струсити з себе сніг. Підстрибуючи, він приказував:

— Холодненько, як казала тролиха, сидячи по пояс в ополонці!

Батька не було в хаті, а мати мовчки змела сніг і винесла надвір.

— На що ти вилупив баньки? — спитав Аслак Турб’єрна.

— Ні на що, — відповів хлопець трохи злякано.

— А ти бачив півня на останній сторінці своєї читанки?

— Бачив.

— А бачив, що біля нього збирається повно курок, як ти згортаєш книжку?

— Ні, не бачив.

— То поглянь.

Турб’єрн почав шукати в книжці тих курок.

— Ну і йолоп! — сказав Аслак.

Від тієї хвилини наймит здобув над Турб’єр-ном таку владу, якої не мав ніхто.

— Нічого ти не знаєш, — сказав якось Аслак Турб’єрнові, що, як звичайно, ходив за ним назирці.

— Ні, знаю катехізис до четвертої глави, — заперечив Турб’єрн.

— Ото! Ти навіть не знаєш про троля, що танцював з дівчиною, поки зійшло сонце, а тоді лопнув, наче теля, яке обпилося кислого молока.

Турб’єрн за весь свій вік не чув стільки цікавого.

— А де це було? — спитав він.

— Де? Ну там… на Сульбакені,— відповів Аслак.

Турб’єрн тільки очі витріщив.

— А ти чув про чоловіка, що продав чортові душу за пару старих шкарбанів?

З подиву Турб’єрн забув навіть відповісти.

— Хочеш знати, де це було, еге?.. Також на Сульбакені, он там унизу біля струмка… Як же ти мало тямиш у релігії, хай бог боронить! — повів далі Аслак. — Ти, мабуть, ніколи не чув і про Карі Дерев’янку?

Так, Турб’єрн і про неї ніколи не чув. Хоч як швидко працював Аслак, а плескав язиком ще швидше — розповідав про Карі Дерев’янку, про жорна, що мололи сіль на морському дні, про чорта в дерев’яних капцях, про троля, якому прищипнуло бороду в пеньку, про сімох зелених русалок, що вищипали волосини на ногах у мисливця Пера, поки той спав і ніяк не міг прокинутись. І всі ті дива відбувалися на Сульбакені.

— О господи, що це сталося з нашим хлопцем? — сказала другого дня мати. — Він від самого досвітку сидить на ослоні і все дивиться на Сульбакен.

— Так, він сьогодні в нас при роботі,— мовив батько, що задля неділі влаштував собі відпочинок.

— Кажуть, він посватався до Сюневе Сульбакен, — озвався Аслак. — Але люди всього набалакають, — додав він.

Турб’єрн не зрозумів до пуття його слів, та однаково почервонів, як буряк. Побачивши, що Аслак помітив його збентеження, він узяв катехізис і сів читати.

— Атож, пошукай розради в слові божому, — мовив Аслак. — Бо Сюневе твоєю ніколи не буде.

Наприкінці тижня, коли Турб’єрн вирішив, що всі вже забули про ту розмову, він тихенько, бо дуже соромився, спитав у матері:

— Мамо, а хто така Сюневе Сульбакен?

— Це маленька дівчинка, що колись стане господинею Сульбакена, — відповіла мати.

— То, виходить, у неї немає дерев’яної ноги?

Мати вражено глянула на сина.

— Що ти верзеш?

Він відчув, що ляпнув дурницю, й замовк.

— На світі ще не було кращої за неї дитини, — додала мати. — І вроду свою вона дістала від бога за те, що завжди добра, ласкава і старанна до науки.

Так Турб’єрн довідався про Сюневе Сульбакен.

Якось батько працював у полі з Аслаком, а коли ввечері повернувся додому, то сказав синові:

— Не водися більше з цим наймитом.

Але Турб’єрн пропустив повз вуха його слова. За хвилину батько додав:

— Як побачу тебе з ним ще раз, то начувайся!

Після цього Турб’єрн почав уникати Аслака в батьковій присутності. Проте батько якось застукав їх, коли вони сиділи й балакали. Турб’єрн дістав прочуханку, і йому наказано сидіти в хаті. Відтоді він розмовляв з Аслаком лише як батька не було вдома.

Однієї неділі, коли батько був у церкві, Турб’єрн наробив удома шкоди. Вони з Аслаком почали кидати один в одного снігом.

— Годі, а то мені боляче, — сказав Турб’єрн. — Краще кидаймо разом у щось інше.

Аслак відразу погодився. Спершу вони кидали в гінку ялину, що росла біля комори, потім у двері комори і, нарешті, у вікно.

— Не кидай у саме вікно, а тільки в лутки, — сказав Аслак.

Але Турб’єрн попав у шибку і побілів з переляку.

— Дурниці, ніхто не дізнається, — втішив його Аслак. — Прицілюйся краще!

Турб’єрн прицілився і знов попав у шибку.

— Я більше не хочу гратися, — сказав він.

Тієї миті надвір вийшла його сестра, маленька Інгрід

— Шпурни в неї! — загадав Аслак.

Турб’єрн влучив у дівчинку, і вона заплакала.

Вийшла мати й звеліла Турб’єрнові кинути свою розвагу.

— Шпурляй, шпурляй! — пошепки під’юджував його Аслак.

Турб’єрн запалився і ще раз шпурнув у сестру нігом.

— Здурів хлопець, та й годі! — крикнула мати спробувала спіймати його.

Він кинувся тікати, а мати побігла за ним подвір’ям, нахваляючись покарати його. Аслак стояв і реготав. Нарешті мати спіймала Турб’єрна в заметі і тільки-но замахнулась на нього рукою, як він крикнув:

— Я однаково налупцюю її, тут усі б’ються!

Вражена його словами, мати зупинилась і сказала:

— Хтось тебе цього навчив.

Потім уже мовчки взяла сина за руку й повела до хати. Там вона теж не сказала йому більше жодного слова, зате була дуже ласкава з меншими дітьми, нагадувала їм, що скоро повернеться з церкви батько. Тим часом у хаті натопилося. Аслак попросив дозволу відвідати родичів. Мати відразу відпустила його, та коли Аслак пішов, Турб’єрнова відвага де й ділася. В нього зненацька заболів живіт і руки так спітніли, що від них змокрів папір, як він узяв книжку. Аби тільки мати нічого не сказала батькові, коли той повернеться з церкви! Але попросити матір про це в нього не ставало духу. Все в хаті, на що він звертав очі, неначе змінилося, годинник голосно відмірював час, що лишився до батькового повернення: цок-цок-цок! Хлопець підійшов до вікна й подивився на Сульбакен. Пагорб єдиний був такий, як завжди: укритий снігом, тихий, він блищав на сонці, немов перлина. Хата на ньому весело всміхалася всіма вікнами, і, напевне, жодне з них не було розбите. Дим також весело валував з димаря, отже, й там варили обід для тих, що були в церкві. Сюневе, мабуть, виглядає свого батька й не боїться, що дістане лупня, коли він повернеться додому. Турб’єрн не знав, куди йому поткнутись, і раптом почав виявляти ніжність до своїх сестричок. До Інгрід він став такий ласкавий, що навіть подарував їй блискучий гудзик, якого йому дав Аслак. Дівчинка обняла його за шию, він також пригорнув її до себе.

— Інгрід, рідненька, ти ще сердишся на мене?

— Ні, любий Турб’єрне, не серджуся! Кидай у мене снігом, скільки хочеш.

На ганку хтось затупотів, обтрушуючи сніг. Це прийшов батько. Обличчя його світилося ласкою і добротою, і хлопцеві стало ще тяжче на серці.

— Ну, як ви тут? — спитав він, оглядаючи свою родину.

Просто дивно, що годинник від тих слів не впав зі стіни.

Мати принесла страву.

— Що ви робили без мене? — знов спитав батько, сідаючи до столу.

Турб’єрн глянув на матір, і на очах у нього виступили сльози.

— Нічого такого… — відповіла мати спроквола. Вона хотіла ще щось додати, але промовчала, тільки сказала — Я відпустила Аслака.

«Починається», — подумав Турб’єрн і заходився гратись з Інгрід, немов нічого в світі його не цікавило. Батько ще ніколи не сидів так довго за столом, і хлопець навіть почав рахувати шматки, які той з’їдав. Дійшовши до четвертого шматка, Турб’єрн спробував порахувати, скільки мине секунд, поки батько візьме п’ятий, і збився з рахунку. Нарешті батько підвівся і вийшов з кімнати. «Шибки, шибки!» — дзвеніло Турб’єрнові у вухах, і він подивився, чи вони цілі в хаті. Так, усі були цілі. Та ось за батьком вийшла й мати. Турб’єрн узяв на руки Інгрід і сказав їй так ласкаво, що дівчинка вражено подивилась на нього:

— Хочеш гуляти в Золотого короля на лузі?

Звичайно, сестра хотіла. І він заспівав, хоч ноги в нього тремтіли:

Квіточко з лугу,

Бліда й недолуга,

Послухай-но мене!

Іди в мої палати,

Вберешся в пишні шати,

Перлинами обшиті І золотом улиті.

Гей-гей, навкруг трава буяє,

І сонце з неба ясно сяє!

Сестра відповіла йому:

Пишний королю Квітчастого поля,

Послухай-но мене!

Не хочу я палат,

Не хочу пишних шат,

Перлинами обшитих І золотом улитих.

Гей-гей, навкруг трава буяє,

І сонце з неба ясно сяє!

Діти були захоплені грою, коли до хати зайшов батько і пильно глянув на сина. Турб’єрн ще дужче пригорнув до себе сестру, хоч сам мало не впав зі стільця. Батько відвернувся, так нічого й не сказавши. Минуло півгодини, а він усе мовчав, і Турб’єрн уже почав вірити, що лихо обминуло його, хоч і далі боявся. А коли ввечері батько сам допоміг йому роздягтися, він, вражений і розгублений, знов почав тремтіти. Та батько погладив його по голові й поплескав по щоці. Хлопець не пам’я^ тав, щоб батько коли-небудь так пестив його. Йому стало тепло на душі, і страх його розтанув, наче крига від сонячного проміння.

Турб’єрн не стямився, як опинився в ліжку, а оскільки він не міг ані співати, ні кричати, то склав руки на грудях і тихо проказав шість разів «Отче наш» від початку до кінця й від кінця до початку. Засинаючи, він відчував, що нікого в світі так не любить, як батька.

Уранці Турб’єрн прокинувся такий наляканий, що не міг навіть крикнути. Йому здавалося, що його однаково зараз наб’ють. Та розплющивши очі, він відчув велике полегшення, бо переконався, що все це йому тільки приснилося. Але скоро він зрозумів, що комусь усе-таки загрожує кара. І побачив кому — Асла-кові. Бо Турб’єрн добре знав, чого слід чекати від батька, коли він ходить туди й назад по хаті. Невисокий, кремезний, він люто позирав з-під кущуватих брів на Аслака, і той, видно, також відчував, що його чекає. Він сидів на днищі переверненої діжки і то спускав ноги й махав ними, то підгинав їх під себе. Руки він, як звичайно, тримав у кишенях, а шапку зсунув на потилицю, і з-під дашка вибивався темний чуб. Він ще дужче кривив і так завжди скривленого рота й дивився на Семуна з-під опущених повік.

— Хлопець ваш таки пришелепуватий, — сказав він. — Та найгірше, що вашу кобилу налякав троль.

Семун зупинився.

— Ох ти мерзотнику! — крикнув він так, що стіни задрижали, а наймит майже зовсім заплющив очі. Семун знов почав ходити по хаті.

— їй-богу, її троль налякав, — за якусь мить знов озвався Аслак і крадькома глянув на господаря, щоб довідатися, яке враження справили його слова.

— Ні, кобила боїться лісу, а не троля, — сказав Семун, і далі міряючи кроками кімнату. — Ти, негіднику, звалив ялину біля самої неї, і тепер вона боїться кожного дерева.

Аслак вислухав його, тоді знов озвався:

— Думайте собі так, якщо вам від того легше. Але навряд чи ваша кобила перестане полохатися, як ви казатимете, що вона злякалась дерева. — Про всяк випадок Аслак відсунувся трохи далі й затулив рукою обличчя.

І справді, Семун підійшов до нього й тихо, але грізно сказав:

— Ох ти проклятий…

— Семуне! — почулося від вогнища.

То був голос Інгеб’єрг, його дружини. Вона хотіла втихомирити чоловіка і водночас заколисувала найменшу дитину, яка з переляку заплакала. Дитина замовкла перша, а тоді й Семун урвав на півслові свою лайку. Але він підніс кулака, надто маленького як на його кремезну постать, до обличчя наймитові й обпік його палючим поглядом. Тоді знов почав ходити по хаті, ще раз підступив до Аслака, потім відійшов від нього. Аслак був дуже блідий, але той бік обличчя, що бачив Турб’єрн, посміхався, хоч другий, обернений до Семуна, наче закам’янів.

— Пошли нам терпцю, господи! — за мить проказав він, проте відразу наставив ліктя, ніби захищаючись від удару.

— Не згадуй його наймення, негіднику!

Інгеб’єрг підійшла до чоловіка з дитиною на руках і лагідно торкнулася до його плеча. Він не глянув на неї, але руку опустив. Дружина сіла, а Семун знов почав ходити по хаті. Якусь мить панувала мовчанка, потім Аслак сказав:

— Звичайно… богові й так досить мороки з Гранліеном.

— Семуне, Семуне! — пошепки мовила їнгеб’єрг чоловікові, та він уже нічого не чув, а кинувся на Аслака. Той, захищаючись, виставив уперед ногу. Та Семун схопив його за ту ногу й за комір і шпурнув ним у зачинені двері так, що наймит вибив головою дошку й полетів до сіней. Інгеб’єрг, Турб’єрн і менші діти закричали й почали просити батька, щоб він більше не чіпав Аслака. Вся хата сповнилась галасом і плачем. Проте Семун рвонувся до своєї жертви, навіть не відчинив як слід дверей, тільки відштовхнув ногою вбік тріски, знов схопив хлопця, виніс його на подвір’я і з розгону шпурнув додолу. А коли помітив, що в тому місці намело надто багато снігу і Аслак не дуже забився, то придавив йому коліном груди і вдарив кулаком в обличчя. Потім ще раз схопив його, потяг туди, де було менше снігу, як вовк тягне роздертого собаку, втретє шпурнув ним об землю, цього разу ще дужче, знов придавив коліном… і невідомо, чим би все це скінчилось, якби Інгеб’єрг з дитиною на руках не кинулася поміж них.

— Не занапащай нас, Семуне! — заголосила вона.

За хвилину Інгеб’єрг уже сиділа в хаті, Турб’єрн одягався, а Семун знов ходив по кімнаті й час від часу ковтав води, але рука в нього тремтіла, й вода вихлюпувалась із чашки на підлогу. Аслак не з’являвся до хати, і мати хотіла вже вийти надвір.

— Сиди! — сказав батько таким тоном, ніби звертався до когось чужого.

Інгеб’єрг залишилась, а невдовзі він сам вийшов з хати. І довго не повертався. Турб’єрн узяв книжку й почав читати, не відриваючи очей від сторінки, проте не розумів жодного речення.

Після полудня в хаті запанував звичайний лад, хоч у всіх було таке почуття, наче в них побував хтось чужий. Коли Турб’єрн зважився вийти надвір, то біля самого порога побачив Аслака, який складав на санки свої пожитки. На його, Турб’єрнові, санки! Турб’єрн перелякано витріщив очі на Аслака, бо в того справді був страшний вигляд: на обличчі запеклася кров, на одежі також були криваві плями, він кашляв і часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турб’єрна, потім сказав:

— Не подобається мені твій вигляд, хлопче.

Тоді перекинув ногу через санки, сів на них і поїхав униз.

— Дивись, щоб знав, де шукати санки! — гукнув він і зареготав. Потім ще раз обернувся й показав язика. Невдовзі його не стало видно.

Та наступного тижня до них на хутір з’явився ленсман^[2]. Батько кілька разів кудись ходив, мати плакала й також кудись ходила.

— Що сталося, мамо? — спитав Турб’єрн.

— Ох, це все через Аслака! — відповіла вона.

Одного дня батьки почули, як мала Інгрід співала:

Ох, і гарне в нас життя:

Ані правди, ні пуття;

Дівка полами повіє —

В хлопця зразу серце мліє;

Сам господар ліг заснути —

Наймит мусить спину гнути;

Господиня клопіт має —

В кашу воду доливає;

Ще мудріший кіт, бо зранку

Злизує з горшків сметанку.

Її почали розпитувати, від кого вона навчилася такої пісні. Звичайно, від Турб’єрна. Той перелякався і сказав, що чув її від Аслака. Тоді його попередили, що коли він сам співатиме таких пісень або вчитиме сестру, то дістане доброї хлости. Невдовзі після того батьки почули, що Інгрід лається. Знов покликано Турб’єрна, і батько вирішив негайно покарати сина. Та хлопець заплакав і так палко пообіцяв надалі не робити нічого поганого, що йому ще раз вибачили.

А найближчої неділі батько сказав йому:

— Сьогодні ти не лишишся бешкетувати вдома, а підеш зі мною до церкви.