Незнайомка з тринадцятої квартири
Вона помітила його не так давно. Мабуть, він з’явився у їхньому дворі кілька днів тому. Він тримався осторонь, не долучався до гурту хлопчаків, сидів собі на поламаній гойдалці. З вигляду йому було років тринадцять. Іноді він курив цигарку, ліниво споглядаючи довкола себе невеличкі будинки-п’ятиповерхівки, плакучу вербу, під якою стояв похилий столик із лавками, за яким літні чоловіки перекидалися у карти й доміно, а вечорами збиралася весела юна ватага з гітарою, дитячий майданчик з пісочницею, гаражі… Він був зодягнутий у розтягнутий светр з чужого плеча зі стертим англійським написом і в кепку дашком назад. Насуплений, з поглядом з-під лоба, той хлопець не викликав жодної довіри. Минаючи його, Ксеня, відчувши на собі його суворий погляд, лише пришвидшувала ходу.
— І що йому тут потрібно? Чого він тут висиджує? — перемовлялися бабусі біля під’їзду, а вже надто баба Василина, охоча до всіляких здогадів та припущень.
— Може, злодій який? Того й гляди, не приведи Господи, щось поцупить… Ох, розвелося їх…
Того дня, повертаючись з музичної школи додому, Ксеня виявила, що забула ключі. Іноді з нею таке траплялося. Недарма мама називала її розсіяною. Звісно, вона одразу пішла до Катьки, яка мешкала в сусідньому під’їзді, але її не було вдома. Ще й, мов на зло, і гроші на мобільнику закінчилися… І їй нічого не залишалося, як добру годину сидіти в дворі на лавці й чекати повернення тата (він завжди приходить з роботи раніше за маму). Навпроти будинку біля гаражів старші хлопці лагодили мотоцикла. А той, насуплений, і далі сидів, затягуючись цигаркою… Ксеня навмисне сіла на лавку якомога далі від того дивного хлопчиська. Та закінчивши курити й стрельнувши окурком убік смітників, він сам підійшов й сів неподалік від неї.
— Що, на скрипці граєш? — спитав, як здалося Ксені, насмішкувато.
— І що? — з гордовитим викликом спитала Ксеня, відсуваючись від нього разом з футляром зі скрипкою.
— Та нічого… — знизав плечима хлопець, — дівчата, що грають на скрипці, якісь…
— Не сучасні?
— Та ні, дивні. Занадто ніжні чи що…
Тепер Ксеня стенула плечима:
— Звичайні… Хоч мама завжди каже, що я дуже вразлива, а, як правило, саме вразливі люди й стають митцями.
— Ким?
— Ну, музикантами, поетами…
— Дивись, тільки не зазнавайся! — Ксені знову вчулася насмішка.
— Чого б то? — не зрозуміла вона.
— Бо коли отак вважатимеш, що ти особлива, не схожа на інших, то задиратимеш носа, а зарозумілих, як правило, не люблять і уникають!
Ксеня всміхнулася.
— А ти недурний…
— Та звісно! Я теж так вважаю. А ти чого тут сидиш?
— Чекаю батьків, ключі забула. А ти?
— А я так собі.
— От не люблю брехунів, — Ксеня відсунулася від нього ще далі й опинилася на самісінькому краєчку лавки.
— Це я брехун?
— Ти! Бо ти вже кілька днів тут сидиш! Але ж просто так людина не стане годинами сидіти в чужому дворі! А знаєш, що про тебе говорять бабки? Що ти злодій!
— Цікаво!.. — присвиснув хлопець.
— А може, ти втікач? Утік з дитячого розподільника чи з притулку? Слухай, а може, ти просто закохався і вистежуєш когось?
— Не твоя справа! — сердито блиснув він на Ксеню очима з-під лоба.
— Не хочеш, то й не кажи! — відвернулася від нього Ксеня. — У тебе на мармизі написано, що ти з тих, кого називають важкими підлітками! Ще й куриш, щоб здаватися дорослим, малолітка!
Якийсь час вони сиділи мовчки.
— Хочеш? — нарешті порушив мовчанку хлопець, простягаючи їй пакетик з льодяниками, що витяг з кишені джинсів.
Ксеня байдуже стенула плечем і, не дивлячись на нього, витягла цукерку.
— А тебе як звати?
— Ксеня.
— А я — Славка. Знаєш, може, так воно насправді й є. Наша керівничка теж мене вважає важким.
— Справді? Слухай, може, ти втік з дому? Якийсь ти підозрілий… — пожвавішала Ксеня. Розмова ставала дедалі цікавішою.
— Та ні, я маму шукаю.
— Що? — Ксеня мало не вдавилася цукеркою. — Як це? А де ж твоя мама?
— Не знаю, десь в одному із тих будинків… Вона багато років тому виїхала за кордон, на заробітки, а тепер нібито повернулася. Хоч тато завжди вважав, що вона вже більше не вернеться. Але кілька днів тому хтось із його друзів сказав, що бачив маму в місті і навіть розмовляв з нею… Тато напідпитку мені зізнався — інакше, певно, б не сказав…
— То вона тебе покинула?
— І зовсім ні, — розсердився Славка, — просто в неї часто виникали непорозуміння з татом, в дорослих іноді так буває… Але вона завжди листи писала, надсилала пакунки і гроші… Обіцяла, що повернеться! Я думаю, все в нас буде добре і з татом в неї все налагодиться…
— Звісно, налагодиться! Мій тато якось цілий місяць жив у бабусі, коли посварився з мамою, — чомусь збрехала Ксеня, — але згодом все налагодилося… Але чому вона сама тебе не знайде, якщо повернулася?
— Напевно, через тата. Вона вважає, що він їй не пробачить. Принаймні, він це завжди повторював, але, думаю, насправді він би пробачив. Якось я бачив, як він переглядав її фотографії і витирав очі. Мама не раз писала, що повернеться, купить квартиру і буде зі мною. Напевно, вона чекає слушної нагоди, щоби прийти до нас. Тільки коли вона, та нагода, настане? А я чекати не хочу, я хочу, щоб усі ми жили разом, а не окремо. І думаю, мені вдасться їх умовити помиритися.
— Складна ситуація, — зітхнула Ксеня. — Але ти знаєш, де її шукати?
Славка кивнув.
— В одному з тих будинків. Тато назвав лише вулицю. Два я вже обійшов, з того боку, і поки що без результату.
— Лише вулиця… Не густо інформації, — зітхнула Ксеня й замислилася.
Мешканців свого будинку Ксеня знала. Тільки хто б міг виявитися Славчиною мамою? Всі живуть родинами… От тільки та гарна жінка, що мешкає поверхом вище, — сама… Вона зовсім недавно купила тут квартиру… А що, коли це вона — Славчина мама?
— Скажи, а твоя мама вродлива? — спитала вона раптом.
— Звісно, — зітхнув Славка, — інакше б тато в неї не закохався. Шкода, фотокартки не прихопив… Ти б побачила!
— Ксеню! — почула вона раптом голос тата, що саме вийшов з автівки й зауважив її. — Знову ключі забула?
— Знаєш, у моєму будинку якраз живе така жінка! На четвертому поверсі у тринадцятій квартирі! А я — нижче поверхом, у дванадцятій! Ти, в разі чого, заходь! Мені ж цікаво буде дізнатися… — швидко заговорила Ксеня й побігла за татом, що вже заходив у під’їзд.
Вона тільки-но взялася за домашні завдання, як у квартирі пролунав дзвінок.
— Схоже, це до тебе, — загадково повідомив тато, зазирнувши до неї в кімнату.
На порозі її чекав Славка.
— Ну що? В тринадцятій був? — нетерпляче спитала Ксеня.
Він похитав головою:
— Немає нікого вдома. Я б ще почекав, але обіцяв татові прийти швидше. Він в третю зміну.
Підіймаючись на поверх, на сходовій клітці спинилася баба Василина й кинула на них суворим поглядом.
— То сидів годинами на лавці невідомого чого, то тепер у під’їзді опинився. Вештаються тут всякі підозрілі типи. А потім — крадіжки, хуліганства… — пробурмотіла баба.
— І зовсім не підозрілі! Це — мій друг! А взагалі — то не ваша справа! — гукнула їй вслід Ксеня.
— Може, вам сумку допомогти нести? раптом спитав Славка.
— Іще чого! Отака вона, молодь. Хто ж то її виховує… — забідкалася баба Василина, підіймаючись далі.
— Послухай, — рішуче заговорила до Славки Ксеня, — ти, головне, не впадай у відчай. Ти її обов’язково знайдеш! Треба спробувати ще раз із тринадцятою квартирою. І потім — довкола ще стільки будинків! Хочеш, завтра після школи я тобі допоможу її шукати?
Славка всміхнувся й стенув плечем:
— Ну, якщо тобі не важко…
— Звісно, не важко! Це ж така важлива справа! — вигукнула Ксеня.
— Тоді до завтра? Я чекатиму на тебе на лавці.
Славка потис їй руку.
Опинившись знову в своїй кімнаті, Ксеня довго не могла зосередитись на домашньому завданні, придумуючи, яким же способом можна було б допомогти Славці. А що, як помістити оголошення з її фотокарткою в інтернеті або розклеїти на тролейбусних зупинках? А може, розповісти батькам — вони напевно щось порадять й допоможуть? Ну звісно, це на крайній випадок! І обов’язково треба завтра в школі розповісти Катьці! А раптом ця гарна жінка з тринадцятої квартири — Славчина мама?
Бажаючи пришвидшити завтрашній день, Ксеня швидше вклалася спати. Вже засинаючи, вона подумала про те, що зовсім несподівано її другом став отой насуплений хлопець, який не викликав жодної довіри і здавався підозрілим усім бабусям, а надто бабі Василию. «А друзям завжди легше вирішувати справи, — всміхнулася Ксеня. — Разом вони обов’язково знайдуть його маму!»