1

Острів Березань лежить при самому вході в гирло Дніпра. Гасан-паша беріг його, мов зіницю ока, і тримав біля нього майже весь свій флот, бо знав, що хто володіє островом, той володіє й Очаковом.

Головатий, у свою чергу, розумів, що, поки турецький флот стоїть на рейді біля Березані, взяти острів неможливо. Тому його дозорці день і ніч слідкували за діями Гасана-паші. Однак нічого втішного не сповіщали: капудан-паша уперто, ні на день не залишав острова, стеріг фортецю.

Головатий терпляче ждав. А тим часом відібрав вісімсот козаків, котрі добровільно зголосилися взяти участь у цій небезпечній операції, приготував і відповідно оснастив гарматами флотилію з легких суден — дубів та байдаків, здатних пливти по мілководдю, а також домовився з де Рібасом, що замінив Нассау-Зігена на посту головнокомандуючого, котрий попросив відставки і виїхав з Росії, підтримати артилерійським вогнем.

Спливали останні дні жовтня. Все частіше налітали на острів холодні осінні шквали, рвали вітрила на кораблях, ламали щогли. Гасан-паша нервував, боявся, що сильний шторм зірве ескадру з якорів і знесе на прибережні мілини. Врешті не витримав. Після однієї особливо бурхливої ночі наказав відчалити від острова і заховатися в очаківській гавані, під захистом крутих берегів та фортечних гармат.

Про це зразу ж стало відомо Антону Головатому, і вранці сьомого листопада запорізька флотилія вийшла з Бузького лиману і взяла курс на острів Березань. Того ж ранку услід за нею рушила і російська ескадра де Рібаса.

Десятки дубів, байдаків та чайок серед білого дня ринули до острова. Вода на підступах до нього була така мілка, що козакам іноді доводилося перетягати свої судна через мілини вручну. Чайки зупинилися перед мілинами, висадивши десант прямо у воду.

Турки не сподівалися нападу і з деяким запізненням розпочали обстріл їх з берегових гармат, установлених на високих обривистих кручах. Коли вдарили гармати і кілька байдаків рознесло вщент, Головатий вигукнув:

— Суши весла! Стрибайте в воду! За мною! Вперед!

Він перший скочив у воду і по мілині кинувся до берега, шаблею вказуючи на улоговину, по якій легше було здертися вгору.

Козаки ринули за ним. Шльопали у воду розжарені ядра, вибухали бомби. Падали козаки. Та незабаром наступаючі опинилися в мертвому просторі, де вже ніщо не могло їх вразити, помчали щодуху за отаманом, а біля берега обігнали його.

Івась, Керім та мічман Недашківський трималися біля адмірала Джонса, як і всі інші з його команди. На крутий, обривистий берег здерлися одними з перших і зразу ж потрапили під рушничний вогонь. Турки покидали гармати, залягли в окопах і майже в упор стріляли в нападаючих. Падали вбиті і поранені.

— Швидше, браття! — гукнув Джонс і піддав ходу. — Швидше!

Козаки поспішили за ним і за хвилину опинилися в окопах. Турки схопилися за шаблі. Зав’язався рукопашний бій. Адмірал був примітною мішенню: його мундир, еполети та білий шовковий шарфик на шиї зразу привернули увагу противника — і кілька яничарів з шаблями наголо кинулись до нього.

— Керіме! — гукнув Івась. — Пильнуй!

І, розрядивши пістоль у груди найближчому яничарові, що пер напролом на адмірала, підставив свою шаблю під шаблю іншого нападника — зчепився з ним.

Яничар не піддавався — оборонявся затято, намагаючись дістати Івася своєю гострою шаблею. І таки дістав — черкнув поковзом по кисті лівої руки, аж кров бризнула додолу, але тут же і сам упав навзнак від влучного удару. З другого боку адмірала захищали Недашківський та Керім. Сам Джонс успішно орудував шпагою. Всі вчотирьох вони пробивалися вперед, мов таран. І турки раптом втратили бойовий запал, завагалися, а потім один за одним почали відступати до фортеці. Та й було їх менше, ніж козаків.

Серед загального гамору і галасу здалеку почувся голос отамана Головатого:

— Наддай, браття! Вперед! На плечах утікачів увірвемося в фортецю!

Але страх додав ворогам сил. Турки тікали, мов стадо нажаханих оленів. Перед ними завчасно відчинилися ворота, і вони юрбою, штовхаючи один одного, ринули до них.

Козаки наздогнали задніх і сподівалися разом з ними ввірватися всередину, але в останню мить упали важкі залізні фати, придушуючи тих, що потрапили під них. Ворота зачинилися. Кілька десятків яничарів, що не встигли проскочити, запросили у козаків «аману», і їх, обеззброєних, повели назад, до берега.

Взяти фортецю з наскоку не пощастило. Головатий наказав відходити до турецьких окопів. Тут стояли залишені напризволяще гармати, лежали бомби з гнотами та чавунні ядра, в земляних нішах, в мішках — порох.

— Розвертайте гармати! — гукнув отаман. — Забивайте заряди! Наші гармати із суден зняти, перенести на берег — пальнемо так, щоб Осману-паші у фортеці стало жарко!

За годину вся козацька артилерія, включаючи і ті гармати, що були захоплені у ворога, була установлена на узвишші і залпом ударила по фортеці.

Тим часом з протилежного боку до острова підійшла ескадра де Рібаса, наблизилася до берега, наскільки було можливо, і теж відкрила ураганний вогонь. У фортеці спалахнули пожежі. Від прямого попадання ядра завалився високий мінарет мечеті. Жахливі крики поранених, обпалених вогнем та ошалілих від страху яничарів струсонули низьке, сіре небо.

Фортеця відповідала поодинокими пострілами, бо всі зняті зі стін і установлені на кручах гармати опинилися в руках козаків.

Наближалася неминуча розв'язка.

— Швидше заряджайте, бісові діти! — підбадьорював козаків Головатий. — Піддайте вогню! Припечіть яничарів так, щоб попросили пощади! От так! Славно! Славно!

У цю мить фортецю струсонув страшний вибух. Задрижала земля. Стовп вогню піднявся високо вгору над подзьобаними, мов віспою, стінами. А слідом за цим із-за них долинув ще сильніший крик жаху.

Козаки остовпіли і перехрестилися. Навіть стріляти перестали. Головатий уже було рота розкрив, щоб дати нагінку гарматам, та тут розчинилися ворота фортеці і з них вивернув гурт яничарів, що в один голос закричали:

— Аман! Аман! Здаємося! На милість Аллаха!

Головатий подав знак адміралу де Рібасу — і ескадра теж припинила пальбу. Стрілянина вщухла. Турки виходили з фортеці, кидали на землю шаблі, ятагани та рушниці-яничарки, збивалися в купи, ставали на коліна — обличчям на південь і кланялися Аллахові, дякуючи за порятунок.

Козаки ринули у фортецю. Незабаром кілька їх повернулися з невільниками. Доповіли отаманові та товариству:

— Ось, батьку, знайшли в темниці двадцять п’ять наших бранців-запорожців, конали в казематі від голоду та холоду. Але всі живі…

Схудлі, зарослі бранці доземно кланялися отаманові і всьому товариству, обнімали знайомих, витирали з очей сльози радості.

— Спасибі, отамане, спасибі, браття! Хай Господь порятує ваші душі, як ви нас порятували!

До самого вечора запорожці гасили пожежі, підраховували здобич. А була вона немала: одинадцять турецьких корогов, двадцять одна гармата, багато зброї, а ще більше припасів, призначених для Очакова.

Головатий наказав поховати загиблих, гармати знову поставити на фортечні мури, а свої — переправити на човни, залишив у фортеці залогу з трьохсот чоловік і наступного дня, прихопивши з собою Османа-пашу та військові знамена турків, відплив назад, до Василькова.

Ради такої важливої і давно очікуваної перемоги Потьомкін сам прибув до Коша, щоб подякувати переможцям і нагородити Георгіївськими хрестами та медалями тих, що відзначилися.

Церемонія відбувалася біля церкви. Запорожці вишикувалися в дві шеренги. Отамани на чолі з Антоном Головатим стали попереду. Потьомкін подякував усім за визначну перемогу, за хоробрість і першому Головатому повісив на шию хрест Святого Георгія. Таку ж нагороду отримали всі отамани, які брали участь у штурмі Березані.

Коли церемонія вже кінчалася, раптом прибула запорізька кіннота на чолі з кошовим Чепігою. Виявилося, що, поки Головатий брав Березань, Чепіга зробив блискавичний рейд до Хаджибея,^[14] розгромив у ньому турецький гарнізон і, головне, спалив гамазеї з борошном та іншим продовольством, призначеним для залоги Очакова.

— Ну, братця, ви — герої! — вигукнув Потьомкін. — Вважайте, що Очаків тепер наш!

На радощах він тут же роздав отаманам хрести, що залишилися, а всім учасникам рейду до Березані та Хаджибея — срібні медалі за хоробрість.

Івась стояв передостаннім у шерензі і в міру наближення «найсвітлішого» все більше втягував голову в плечі. Він ладен був провалитися крізь землю, аби не зустрітися з ним віч-на-віч. Знав: упізнає — запроторить у тюрму або в Сибір. Та й канчуків накаже всипати! Жевріла маленька надія: агей не впізнає, бо ж одноокий!

Потьомкін простягнув руку до солдата, котрий позаду ніс корзину з нагородами, взяв медаль, ступив крок наперед і підвів свої важкі очі на Івася. Вираз подиву промайнув по його одутлому обличчі. Упізнав!

— Ба! Ба! Ба! — вигукнув він. — Ти? Чумак із Кременчука? Чому ти тут? Чому не в придворному хорі? Ти знехтував монаршею волею? Ослухався мого наказу? Як ти тут опинився?

Івась отетерів і мовчав. Язик — мов отерп, не міг вимовити слова. В живому оці Потьомкіна блиснув гнівний вогонь.

— Ти що — оглух? Я питаю тебе — як ти тут опинився? Адже твоє місце — в Петербурзі! Така була воля цариці! Ти розумієш?

Івась мовчав. Він не знаходив, що сказати.

Потьомкін від цього ще більше злився. Назрівала буря.

І тоді з другого ряду почувся голос:

— Ваша ясновельможність, дозвольте слово мовити!

— Виходь! — неохоче погодився Потьомкін. — Ти хто?

Наперед вийшов немолодий уже, поважний запорожець.

— Я запорожець Безкровний, земляк цього молодика і його вчитель військової справи… А раніше чумакував… Ми з Івасем були разом у Кременчуці, і я знаю всю ту історію… Так от, скажу вам, ваша ясновельможність, святу правду: це ми, чумаки, не пустили Івася до Петербурга, бо нас чекала ще довга дорога в Крим, кожному було ще багато роботи, кожна пара чумацьких рук — на вагу золота! Як було відпустити?

— Та чи ви розумієте, що це непослух? — загримів Потьомкін і притупнув ногою. — Я не знаю, хто допомагав йому. Я знаю, що винен він сам, бо вчинив усупереч волі імператриці! Я позбавляю його нагороди! Я наказую заарештувати його!

Зі свити вийшли два молодці офіцери, стали обабіч Івася. Із старшинського строю метнулися Антон Головатий та Поль Джонс. Не змовляючись, одночасно стали перед головнокомандуючим.

Першим почав Головатий.

— Найсвітліший князю! Не звольте гніватися! Івак — хоробрий воїн і заслуговує найвищої похвали! Я прошу вас бути справедливим… — Він понизив голос: — Погляньте — запорожці невдоволені, хвилюються!

Але Потьомкін пропустив зауваження Головатого мимо вух.

— Антоне Андрійовичу, не проси… Я не можу його нагородити: він знехтував волею її величності, не виконав мого наказу! Розумієш?

Обвинувачення було занадто серйозне. Івась стояв ні живий ні мертвий… Думка стукала в череп. Що робити? Тікати? Не втечеш. Проситися? Упасти на коліна? Хто на це зважить? Ждати неминучого, як віл обуха? Але ж це каторга або й смерть! Що ж робити?

Поки його серце калатало в грудях від цих думок, перед Потьомкіним став Поль Джонс, відсалютував двома пальцями.

— Мілорде, наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мого побратима Івака в якихось давніх гріхах, — Івась не зрозумів його мови, як не вслухався в його слова. А Джонс вів далі: — Не знаю, в чому провинився він, але яка б не була його вина, війна, по-моєму, все уже списала… Він брав участь у кількох боях, проявив себе відважним воїном, а вчора, рятуючи мене, пролив свою кров. Я прошу вас, мілорде…

Потьомкін перебив його.

— Адмірале, ви перевищуєте свої повноваження!

— Ні, мілорде, я прошу, а просьба ніколи не може перевищувати нічиїх повноважень. Просити можна навіть імператорів, в тому нема нічого протизаконного.

— Я відхиляю вашу просьбу.

— Жаль. Тоді я нагороджу його своєю владою.

Потьомкін скривився.

— По статуту, адмірале, ти маєш таке право. Але боюсь, що це не додасть тобі моєї прихильності.

— А я її і так не відчуваю, мілорде, — відпарирував Поль Джонс і, повернувшись до Івася, зняв із себе хрест Святого Георгія і почепив побратимові на груди. — А для себе прошу відставки.

Свита головнокомандуючого охнула, а над козацьким строєм пронісся радісний гул схвалення. Запорожці, хоча і не зрозуміли перемов контр-адмірала з ясновельможним князем, вчинок його з нагородою оцінили як належить.

Потьомкін злегка почервонів від досади, але, будучи розумним і достобіса хитрим, не подав виду, що настрій запорожців зачепив його за живе, бо попереду стояло головне і вельми важке завдання — взяти штурмом Очаків, а в цьому ділі запорожці мали зіграти не останню роль.

Ніяк не проявивши своїх почуттів, він мовчки вручив ще одному, останньому, козакові медаль і звелів подати карету. Святковий настрій його був зіпсований, а образу князь приховав глибоко в серці — на дні.