Михайло Орест, поет лісу

Поезія ускладнених, подвійних, до того ж свідомо творених словесних знаків для української літератури не характерна. Впродовж останніх двохсот років наша література переважно плекала інші стилі й форми. Причина зрозуміла. Література бездержавної нації довго не могла дозволити собі розкіш «голого» інтелектуалізму чи естетства, коли треба було кликати до бою або пробуджувати і вчити народ.

Однак навіть найлогічніша літературна історія складається з відхилень, і одним з таких відхилень була творчість Михайла Ореста. Вона не лише доповнила головну, маґістральну тенденцію української поезії у найвідповіднішій для цього формі — у формі конфлікту з нею, а й засвідчила новий, вищий рівень філософської й естетичної зрілості цілої культури.

Попри легку філігранність форм (це — легкість не простоти, а довершеності), Михайло Орест належить до складних поетів. Адже принципово говорить непрямо, культивує інтелектуальну ускладненість, будучи внутрішнім вигнанцем за натурою і за свідомим артистичним вибором, а не тільки за обставинами долі. Але й роль обставин колосальна — поет прирікає себе на мовчання, не спромігшись уславити реальність у вигляді колгоспів чи керівної партії. Відповідно, він не має жодної надії на розуміння критиків і читачів удома й надто великої надії на таке розуміння в еміґрації. Вдома знає: друкувати свої вірші — все одно що самохіть підписувати собі вирок. А за кордоном бачить: для більшості завдання поезії — наближати становлення Української держави, а не засвідчувати якусь далеку від життя «державу слова».

Відмовившись від публікацій у радянсько-сталінській Україні, Михайло Орест парадоксальним чином віднайшов свободу. Його самодостатній поетично-філософський світ міг жити за власного логікою, не зважаючи на політичні й ідеологічні закони. Михайло Орест сповідував стоїцизм і не був борцем, а тому не мусив капітулювати, зрікатися обраних позицій. Власне, тому ніколи не програвав. Він обрав свій шлях у житті й поезії. Він був аристократом духу, ідеалістом, інтелектуалом-європейцем і, відмовившись від задоволення побачити свої вірші надрукованими при сталінському режимі, міг вільно культивувати літературний аристократизм і естетизм. Він не був щасливим і прожив нелегке життя. Але хто міг бути щасливим, маючи талант і одночасно нещастя жити у великому концтаборі? І ті, що заслужили від системи нагороди, і ті, що внутрішньо чи відкрито не визнали її, і ті, кому вдалося втекти від неї, були однаково приречені на трагічну долю.

Біографію Михайла Ореста ще, безперечно, напишуть і дослідять. Адже ця постать надто масштабна у своїй ориґінальності. Спинюся тільки на головних її моментах. Отже, Михайло Зеров (Орест — псевдонім, яким підписувалися твори) народився 1901 р. у Зінькові на Полтавщині, в родині педагога Костянтина Зерова. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова. Крім двох славних у майбутньому поетів, у сім’ї було ще три сини (двоє з них стали вченими в галузі природничих наук) і дві дочки. Закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у різних містах. З 1924 р. жив у Києві. З молодих літ цікавився східною, передовсім індійською філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні ориґінальних віршів не друкував, хоча писав їх зі студентських років. Щоправда, пробував публікувати свої переклади. Був двічі заарештований, побував у таборах та на засланні. Перед початком війни звільнений, опинився у Вінниці, потім у Львові, потім у таборі біженців у Авґсбурґу.

У житті Ореста в Україні залишається багато невідомих і зовсім втрачених сторінок. Значно легше реставрувати другу, еміґрантську частину біографії поета. При всьому драматизмі саме екзильне життя і було життям, адже не доводилося ховати чи калічити свої думки у вічному страху перед НКВД, а можна було просто писати і жити мистецтвом.

У баварському місті Авґсбурґу, де опинився Орест, у січні 1946 р. відбулася конференція МУРу — Мистецького українського руху. Ця організація, заснована кількома місяцями раніше, мала об’єднати українських літераторів, котрі потрапили на Захід. МУР очолив Улас Самчук, ідеологом організації став Юрій Шерех (Шевельов). Тут, в Авґсбурґу, останній повторив свою доповідь «Стилі сучасної української літератури на еміґрації», виголошену кількома місяцями перед тим на Першому з’їзді МУРу.

Декілька років існування МУРу, його організаційна і видавнича діяльність, його ідеологія і літературні дискусії, нарешті, його розкол і розпад в 1949 р., безперечно, належать до найбільш плідних, інтелектуально напружених періодів української літературної історії нашого віку. До розпаду організації спричинилася головним чином група Державина і Ореста («Світання»), виступивши проти основної ідеологічної настанови Шевельова, яка мала б об’єднати всіх членів МУРу навколо творення «національно-органічного» стилю української літератури.

Не менш важливим фактором було й те, що в кінці 40-х років багато хто з табірних колеґ-літераторів і колишніх учасників МУРу роз’їхалися, попрямувавши здебільшого до США й Канади. Орест залишився в Німеччині. Жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки зовсім малими тиражами, переважно на пожертви меценатів та друзів, заробляв перекладами. Займався редакторською роботою, підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Cataleption» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про Зерова, Филиповича і Драй-Хмару «Безсмертні» (1963), якого сам вже не встиг побачити.

У 1951 р. еміґраційна літературна громадськість відзначила п’ятдесятиліття поета. В ювілейних статтях з’явилися помпезні похвали на зразок «прапороносець української духовності», «співець найшляхетніших поривів людської душі» і навіть «щирий патріот». Останнє визначення пояснювалося бажанням виправдати Ореста, якому не раз закидали те, що він не писав відверто громадянських творів, відмовився від національної тематики і «органічної» національної стилістики.

У 1963 р. поет помер у тому ж таки Авгсбурґу.

Михайло Орест — автор п’яти поетичних книжок Перша — «Луни літ» — видана «Українським видавництвом» Львова — Кракова в 1944 р. Далі були «Душа і доля» (видавництво «Брама Софії», Авґсбурґ, 1946), «Держава слова» і «Гість і господа» (вийшли майже одночасно в 1952 р. у Філадельфії); нарешті, останню, посмертну збірку «Пізні вруна» підготував уже не автор, а Ігор Качуровський, і опублікував її в Мюнхені 1965 р.

Переклади Михайла Ореста становлять другу, не менш важливу частину його спадку. Вони демонструють непересічну освіченість (Орест перекладав з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов)^[983], а також рафінований смак при доборі творів і вишукану культуру слова. Він перекладав головним чином поезію. Рідше — прозу. Серед його поетичних перекладів — чимало шедеврів. Крім того, вибір імен і творів може служити ключем до розуміння ориґінальної творчості поета, котрий не писав статей і не турбувався самороз’ясненнями. Переклади Ореста не були холодно-об’єктивним відтворенням ориґіналу, а при повній точності становили акт творчості, який мав збагачувати українське словесне мистецтво, органічно поширювати його мовні, інтелектуальні та естетичні можливості.

У короткій післямові до антології європейської поезії «Море і мушля» (Мюнхен, 1959) Орест знайшов за потрібне захистити свою попередню антологію — французької поезії, якій один рецензент закинув відсутність багатьох імен. Водночас тут він обстоював також свою ідею про роль перекладної літератури в національній літературі: «Антології чужої поезії складаються для власної національної літератури, вливаються в її річище і ні в яке інше. Перекладна література… входить у склад національної літератури тому, що основною і глибоко інтимною ознакою останньої є мова».

Переклади Ореста з європейських літератур і його ориґінальні вірші перебувають у такій органічній співзвучності, що деякі переклади іноді можуть здатися віршами самого Ореста, а вірші — перекладами з інших мов.

Поезія Михайла Ореста дотепер недооцінена літературознавцями і не оцінена читачами. Дискусія серед «табірних» поетів і критиків, яка почалася 1945 р., значною мірою заторкнула його творчі принципи. Як уже згадувалося, головним пунктом «ідеології» Шевельова було творення «національно-органічного» стилю в українській літературі. У цьому сенсі він заперечував неокласиків, вважав першорядним завданням літературного процесу «розтрощити раціоналізм неокласицизму»; поезія ж Ореста, на його думку, свідчила про «розклад» неокласицизму. Шевельов приписував «Світанню» і, відповідно, Орестові «європеїзаторсько-епігонську настанову», а його опонент професор Володимир Державин закидав Шевельову «плужанство» і навіть марксизм і твердив, що національна культура — це, по-перше, мистецтво, а вже потім національне, по-друге, втілення не форми, а духу нації. Чи не найширше Державин виклав свої погляди у передмові до «Сонетаріуму» Миколи Зерова.

Пізніше Юрій Шевельов переглянув свою позицію і написав про це у вступній статті до своєї книжки «Не для дітей» (1946): «У своїх нападках на основну Шерехову тезу — про царство національно-органічного стилю в літературі, що мав прийти й возсіяти царством новим, — Державин був тисячу разів правий». Орест, який не виступав з естетичними заявами, — адже Державин захищав у своїй «ідеології» і його, — складав на своїх опонентів епіграми, котрі здавалися йому вбивчими^[984]. Вдалі і невдалі відблиски полеміки проглядаються і в афоризмах Ореста, друкованих під назвою «З записів у нотатнику» в різних числах журналу «Україна і світ», що виходив у Гановері в 50—60-х роках.

Після смерті Михайла Ореста майже автоматично зарахували до класиків, і дискусії на Заході про нього, по суті, закінчилися. А в Україні ніколи й не починалися. Однак проблема залишилася невирішеною. Хто цей письменник, який так явно не вписується в маґістральну лінію української поетичної естетики? Про якого в Антології сучасної української поезії на Заході «Координати» (Нью-Йорк, 1969) сказано, що це «поет, який закриває, радше ніж відкриває, добу»? І про яку, власне, добу йдеться?

Навіть побіжно переглянувши п’ять його поетичних книжок, можна помітити безперечну єдність стилю і естетики. А за стилем прочитати обриси раціонально побудованого інтелектуального світу. Не випадково автор так ретельно укладав свої вірші в збірки не за хронологічним, а за логічним порядком.

Дві перші книжки, «Луни літ» і «Душа і доля», складаються головним чином з віршів, писаних у 30-і роки, вдома. В еміґрації поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових творів.

Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б назвати заголовком першого циклу «Луни літ». Це — Anima Errans, світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе, яке бродить довкола його дому. Майже нічого реального, жодних історичних паралелей. Здається, поет перебуває у самодостатньому світі своєї душі. А вона в силу тільки їй відомих причин така самотня і нещаслива. І поетичний зір бачить навколо себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами — 1934, 1937, 1938, 1939, — легко збагнути, чому поет помічає лише «голе і пустельне поле», чому думає, що «владарем світу є зло», чому говорить:

Як сказав Данте про «заклятий праліс», в якому він опинився «в путі життя, на середині саме», щоб по тому потрапити до пекла:

(Переклад П. Карманського і М. Рильського)

Жахлива і німа пуща контрастує зі світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших двох (і всіх наступних) збірок Ореста. Досить швидко з’ясовується, що це улюблений образ поета. І що це більше, ніж образ.

Михайло Орест любить і вміє описувати ліс. Його кольори і звуки. Його картини і картинки. Нарешті, його настрій у тональності спокійної радості споглядання живої природи. Живі ліси природи звучать хоралами. Або сповиті в спокійну тишу. Це — поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Замість білини й холоду з’являється голубе і зелене. Замість зими — тепле літо. Якщо в тих інших віршах мова йшла про смерть, тут вона — про красу, воскресіння і безсмертя. Це поезія спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух, динаміку.

«О люди, прийдіть, поклоніться лісам!» — говорить Орест, і поступово з’ясовується, що для нього ліс — не просто дерева, а його описування — не вправи майстерного пейзажиста. Ліс — знак цілком послідовної та всеохопної філософії. І Орест поступово її розкриває перед читачами-неофітами. Він виробив цю філософію в 30-х роках і сповідував до смерті. Тема лісу пройшла наскрізно через усі його книги. І завжди була головною.

«Душі дерев близька душа моя…» — пише Орест, сприймаючи і малюючи ліс як божественну, одухотворену субстанцію. Ліс — це свобода, дух, вічність. Це — навіть любов («Любові геній / Живе в деревах…»). Це, — звичайно, найбільший і найвеличніший храм.

Ще Фридрих Шилер писав, що в «Сентиментальній поезії» природа тільки привід, мова ж іде про душу поета. Малася на увазі не просто природа, а весь реальний, видимий світ, а під сентиментальною поезією розумілася загалом поезія новітнього часу.

Ліси в європейській традиції пантеїстичної поезії різних часів, починаючи від Ґете, бували різними. Ці різні ліси можна знайти і в перекладених Орестом віршах. От, наприклад, «Дуби» Фридриха Гельдерліна, який імпонував складною символікою і не менш складними формами, як Алкеєва чи Асклепіадова строфа. В «Дубах» Ореста мала захопити декларація про несумісність людського і природного світів (у Ґете ця опозиція була не трагічною, а гармонійною):

У вірші Ореста «До вас, ліси, в побожному мовчанні» аналогічна трагічна опозиція «людський світ — ліс» сформульована гранично чітко. З одного боку:

А з другого:

(Гельдерлін, предтеча романтизму і класицист, цікавив Ореста ще й тому, що належав до пограничних постатей, до митців рубежу віків, у яких старі форми сходилися з новими світовідчуттями. Таким був і Андре Шеньє, близький ще й своєю трагічною долею, адже як «контрреволюціонер» був засуджений на смертну кару якобінською диктатурою у 1794 р.)

Ліс у парнасців, особливо у Леконта де Ліля, ще одного улюбленого поета Ореста, приваблює — красою, пишнотою, статичністю, абсолютною гармонією, нарешті, екзотикою (Леконт де Ліль любить маслинові гаї і тамаринди, квітучі зарості шипшини, шляхетні буки). «Пейзаж» з «Античних поем» може бути цьому підтвердженням. Ось — пастух, який,

Але, якщо ліс у Гельдерліна — трагічний, у Леконта де Ліля — картинно-статичний, то в Ореста він передовсім символічний.

Серед його перекладів з Шарля Бодлера нема класичного сонета «Відповідності». Вперше в українській літературі його переклав Михайло Драй-Хмара:

Бодлерівський «ліс символів» — предтеча лісу символів Михайла Ореста. В широкому розумінні платонівська ідея про існування невидимого змісту за всякою видимою річчю може вважатися іманентною суттю поезії взагалі. Але абсолютним естетичним принципом вона стає в символізмі, передовсім французькому, потім німецькому, англійському, аж до українського. Європейський символізм рубежу віків наснажувався ідеями Артура Шопенгауера про подвійність світу і духовне обґрунтування реальностей; Орест сприймав новітню ідеалістичну філософію передовсім через праці Володимира Соловйова. (Про Орестове захоплення Соловйовим згадує Олег Зуєвський.)

Орест пише:

Вкрай заманливо поряд з Ґеорґе й Рільке назвати Ореста одним з пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі закривають «велику добу» європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, однак не передбачає тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, як у «класичному», автентичному символізмі.

Ось друга строфа восьмирядкового вірша Рільке «Ти чув, мій лісе, подув зим скорботний…»:

Ліс, стежки, мета, брама — кожен цей знак припускає необмежено просторе тлумачення. Лісові стежки і брами Ореста як символи значно окресленіші, дисциплінованіші. Вони не виникають, як належить у символізмі, поза рефлексією. І тут свою роль грають класицистичні уподобання й естетичні заборгованості Ореста.

«Той світ, який Орест ревно боронив, як святиню, мав назву — неокласицизму. На еміґрації Орест вважав себе продовжувачем справи неокласиків і дуже багато зробив для збереження і популяризації їх спадщини», — писав Іван Кошелівець у спогадах про поета, якими відкривається книжка «Безсмертні». Однак спадкоємність «неокласики — Орест» можна сприймати в дуже широкому сенсі (Кошелівець це визнає). І тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної системи, і тому, що в Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти. Між об’єктивним і суб’єктивним, між вічністю істин і поривом душі, між спокоєм і рухом, між класичним і символічним. Звичайно, він був майстром, віртуозом класичних форм, умів бути стримано-холодним у почуттях і статично-пластичним в описах; щоправда, на відміну від Леконта де Ліля чи Зерова, не захоплювався античністю і не опрацьовував її алегорій. Як належиться класицистові, він прагнув вловити і втілити вічну, трансцендентну суть світу — от його ліс! — але водночас окремі образи лісу і ліс загалом як справжні символи надавалися до різночитання.

«Сьогодні знов я думав про ліси», — так починається філософська притча, в якій поета відвідує кошмарне видіння. Спочатку він заглиблюється в ліс, у «невпійманне царство буття» (невпійманне — отже, широке для тлумачення), а потім несподівано відчуває, що «від’єдналися ліси від мене». Роз’єднання принесло трагедію самотності. Адже найстрашнішим у витвореному Орестом художньому космосі є навіть не тріумф зла у реальному, земному житті (цей тріумф він побачив і пережив), а небезпека втратити зв’язок із лісом, тобто з духовністю. В фіналі поет знову повертається до лісу:

Нарешті, ця «невідома брама» не випадково невідома. Невідомість дає Орестові (і Рільке в уже цитованому вірші) простір для розгортання власної символічної системи.

У вірші «До вас, ліси, в побожному мовчанні…» зустрічається майже вітменівська пантеїстична картина перетворення-проростання, тільки не листям трави, а листям дерева, дуба. Поет у радісному екстазі заявляє, що ніколи вже не житиме в образі людини, що скоро почнеться його неземне буття. У «Видінні» описана метафорична подорож поета спочатку «безплідною землею» реального світу, де владарює Отець Убивства, потім зеленими палацами лісів, «древесним пантеоном», після чого він опиняється на своєрідній казковій високості, змальованій з декадентською пишністю, яка пасувала б Оскарові Вайлду. Драматургія цієї уявної мандрівки полягала в осягненні нового знання. Герой-поет зрозумів, що його душа отруєна земним життям і він не може залишитися тут, на вершині щастя. (Власне, знову та ж сама драма, що й у «Дубах» Гельдерліна.) Він повертається, «щоб ствердити себе якнайповніше, / В недосконалості, нуртах і зломах / Наземного трудного існування». Але думка про повернення сповнена прикрої гіркоти. Власне, вона трагічна — життя й ідеал неспівмірні.

Навіть батьківщина бачиться здалеку в одному ностальгічному спогаді у вигляді рідних лісів, де колись відбувалося становлення поета-.

Душа, на думку поета, колись втратить матеріальну оболонку, — але її попіл він хотів би бачити розвіяним саме над рідними лісами, навколо міста молодості, на берегах вічної ріки.

Мотив Ґрааля, на думку Державина, центральний для поета, за яким «ідея обраності і осяяння». Цей мотив нагадує Томаса Стернза Еліота і його трагічні пошуки ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається Орестові досить простою, може, наївно простою:

Для Еліота «Безплідної землі», герой якої так само шукає священний Ґрааль, а знаходить лише уламки цивілізації і культури, і навіть для Еліота врівноважених «Чотирьох квартетів» — «чистих помислів» надто мало. Незважаючи на свій особистий печальний досвід, Орест все ж оптиміст у тому сенсі, що значно більше за Еліота вірить у несхитну цілісність духу. Він оптиміст тому, що задовольняється безсмертям душі і природи, яка бачиться йому «лісом вічності», куди білим голубом по смерті тіла полетить його дух. Однак апокаліптичні видіння модерністичної літератури і сучасної доби заторкують Ореста, його душу мучать і терзають темні примари, виривається з серця похмуре «Загине світ!», а полемізуючи з Федором Тютчевим («Счастлив, кто посетил сей мир / В его минуты роковые»), він пише у вірші «2 жовтня 1943 р.»:

Та все ж естетично і навіть світоглядно епоха найближчих і найславніших сучасників — Еліота і Павнда (Еліот помер в 1965-му, а Павнд — в 1973 р.) — не його епоха; Орест живе десь ближче до Вільяма Батлера Єйтса, у хронологічно паралельному, але іншому світі.

Третя і четверта книжки Ореста — «Держава слова», «Гість і господа» — так само містили і вірші 30-х років, збережені лише в пам’яті поета і заново переписані в 40-х роках, і багато нових творів, написаних уже в Німеччині. Поет не випадково розділив їх на дві книжки.

У першій він вирішив дати формулу своєї естетики. У другій уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.

Тут і кредо емоційного самообмеження, і характеристика інструменту — «магія слова». Для чого магія? Про це натяк кількома рядками далі — «слова магічні» мають відобразити «ліс вічності».

Якщо раніше тема слів у Ореста звучала принагідно, то центральним циклом «Держави слова» є «Ars poetica» — великою мірою полеміка з естетичними засадами Євгена Маланюка (та іншими, хто такі самі принципи сповідував) і відповідь на його вірш з тією ж назвою. Маланюк проголошував:

А Орест саме й був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй книжці він вирішив прямо здекларувати моральну заглибленість поезії як її головну засаду:

Здається, весь цикл — про слова. Природі слова присвячені вдягнуті в неквапливі гекзаметри роздуми поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути поетом, її необхідно пізнати; він обстоює висоту лексики поезії взагалі і власної мови зокрема: «Мислі й чуття небуденні створили для себе на вираз / Теж небуденні слова», суворість, «строгість ліній». (Йому близьке зеровське: «Класична пластика і контур строгий, / І логіки залізна течія…») Нарешті, Орест вимагає: «…чинити / Образам, як і словам, строгий належить добір».

У творі-маніфесті «Поетична мова» поет говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській поезії так свідомо і відкрито заперечує для неї народні джерела:

Що ж рекомендує поет за джерела істинної поезії? Цілком прямо Орест формулює ще одну важливу ідею своєї естетики:

Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою від чогось свого, самобутньо-національного, так званого народного. Орест має іншу формулу національного.

Вірш «Джерела і дороги», звідки ці цитати, написаний у 1947 p., в самий розпал дискусії Шевельова і Державина. Його можна вважати частиною тієї дискусії, а її підсумком — пізніший (1964 р.) висновок Шевельова: «Культивування національного — законна реакція на многорічну денаціоналізацію… Теза про грядуще царство національно-органічного стилю, не казавши вже про те, що невідомо, що таке цей стиль, була солодкою злудою і самозлудою, а поза тим вела не в майбутнє, а в минуле. Дорога в минуле може бути принадна, але вона не веде нікуди і йти нею не можна». Для Ореста ж національне не має інших, окрім мови, ознак, як підкреслював він в уже цитованій післямові до своєї перекладної антології: «При визначенні приналежності даного твору до тієї чи іншої літератури мова твору є ознакою абсолютною, застосовною в усіх випадках, чого не можна сказати про інші дефініційні моменти цього роду: тематику твору, формальні його компоненти, світоглядові позиції письменника, навіть його національне походження тощо».

Отже, естетичне кредо Ореста передбачає певну ієрархію. «Магічне слово» містить одночасно красу, мораль, нарешті — істину. («Все, де високий артизм, / Є і значливість ідеї».)

Орест належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що поезія покликана нести не лише моральні закони, але й інтелектуальну ідею, а тому говорить:

Такою живою і пластичною йому бачиться поетична ідея.

І останній, пов’язаний з попереднім, постулат: поезія є тайнопис. Якщо «Держава слова» передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить у тому, що сам світ є шифром і тайнописом. («Природа — сфинкс», — писав Федір Тютчев.) Поезія, повторюючи цей шифр, не ускладнює його штучно, а скоріше розгадує. Ось — вірш з бодлерівською назвою «Correspondance»:

Звідси пряма дорога до Лісу — орестівського лісу символів.

І найостанніше в цій нестандартній для української літератури естетичній концепції — ідея про існування надчасових, надісторичних істин мистецтва:

Не випадково весь цикл написано гекзаметром і завершується зверненням до Орфея і прославленням магії слова.

Теоріям поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. Орест може бути різним — символічно-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття. А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю власних стильових прийомів. У тих лісах дедалі менше реальних вимірів, тільки ідейна субстанція, тільки тайнопис духу.

Коли з’являється естетичний канон з особливим наголосом на моральності мистецтва, там неодмінно проростає дидактика. Менторство Ореста зароджувалося з кличних форм «будь», «дивись» і проростало з загальної настанови: поет є носієм вищого знання і покликаний його передати.

Орест, як Бодлер, зробив себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. І формою, і змістом Орест заперечував спонтанність. Спочатку народжувалась ідея, потім робота над формою давала бажаний результат. Він запозичував свої форми з різних поетичних культур — античної, романської, германської, східної, і його Алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно. В запровадженні орієнтальних форм до національної поезії він став першим, його александрійський вірш звучить не гірше за бодлерівський, гекзаметри і пентаметри поважні, але не тяжкі.

У «Державі слова» несподівано знаходимо декілька ніжних і зовсім простих віршів про любов, про яку в попередніх двох книжках Орест писав цілком абстрактно. Отже, так і не вдалося стримати свої «пориви душі». І він склав старі й нові інтимні ліричні вірші в «книгу поезій четверту». Головним чином це виявилася песимістична, меланхолійна лірика нових відчуттів поета. Ностальгія, самотність, бездомність, спогади про втрачене — і минуле, «постаріле серце», останнє тепло, втома, «кінець доріг», плин часу і років, — ось про що думає і пише Орест. З’являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі: туманні вечори, холодні дощі, непогода, заметілі й зимові бурі, морок грудня. В уяві розпливаються контури втраченої вітчизни, але й близький світ проступає ніби з туману («Погасли речей контури, / Мій день короткий затих…»). Поет, щоправда, пробує боротися проти нового свого настрою («Хтось глибший є в мені, що він носити / Не хоче нуд постарілого Я»), але водночас йому здається, що весь світ постарів, не тільки він сам.

Через десять років ті ж теми звучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і початку 60-х років, з них багато про душу. І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну. На фоні екзистенціальної лірики лісу зовсім мало. І про слова вже все сказано. Але дотепер мучать спогади минулого — тюремні спогади. З них виростають різноманітні химери безсоння, як-от «Гість». Із філософських страхів на першому місці — «жах тілесності» і «жах досконалості».

Втомлений філософ прощається зі світом. Це прощання — не коротка мить, а психологічний стан багатьох років. Можливо, усіх років. З чим він відходить? Чи розкрилася загадка буття? Чи втамувала біль душі поетична метафізика? Чи достатньою виявилася власна втішна філософія вічного життя духу?

Здається, Ореста мучать сумніви. А душа переживає карколомну трансформацію:

Але мінливе море Лісу, звичайно, залишається.

За спогадами Олега Зуєвського, Михайло Орест мріяв, щоб колись у майбутньому його назвали поетом лісу. Думаю, можна з повним правом це зробити.

1995