Розділ 29

Політика генерала Денікіна. – Зустріч Української Армії з армією Денікіна в Києві. – Бій. – Відступ Української Армії. – Активність червоних у районі Коростеня

Армія генерала Денікіна вільно просувалася на північ та підходила вже до північних кордонів України. Харків – Полтава – Черкаси вже були в її руках. Українське населення на Лівобережжі, пізнавши червону владу, ставилося до останньої з ненавистю та готово було допомагати в боротьбі з нею навіть Добрармії, аби тільки позбавитися комуністів. Навіть українські повстанці не перешкоджали рухові армії Денікіна. Українське населення ще не уявляло собі, що принесе йому нова “біла” влада, тому, хоч і без особливого бажання, пішло до армії Денікіна після оголошення мобілізації. Генерал Денікін вів свою армію на Москву найкоротшою лінією через Харків – Орел. Донська козацька кіннота під командуванням генерала Мамонтова вже випередила свою піхоту, прорвала фронт червоних та гарсувала в їхньому запіллі, наближаючись до Орла.

Генерал Денікін та його уряд, як ми вже не раз зазначали вище, в основу своєї політики ставили відновлення єдиної неділимої Росії. Наука революції, створення Української Держави, проголошення інших незалежних держав – Грузії, Азербайджану, Вірменії, Північного Кавказу — усе це проходило перед їхніми очима, але вони не хотіли того помічати. “України не було й не буде” – таке гасло було в денікінського уряду. Політика генерала Денікіна стосовно України, безперечно, мусила відбитися і на стратегії його армії. Для оволодіння Правобережною Україною, де так успішно діяла проти комуністів Українська Армія, командування Добровольчої Армії мусило відтягнути значні сили з головної операційної лінії – Харків – Москва. Ці сили доходили до 40 000 найкращої козацької кінноти і піхоти та одного корпусу Добрармії. Політика генерала Денікіна вимагала також захопити столицю України – Київ раніше, ніж його займуть українські частини. Адже зайняття Києва українцями могло зруйнувати політичні плани росіян.

Для зайняття Києва командування Добрармії мало виділити окрему групу (7-а піхотна дивізія та низка інших частин) під командуванням генерала Бредова. Отже, для зайняття Правобережної України генерал Денікін мусив виділити велику кількість бійців, чим, безперечно, ослабив себе в головному напрямку на Москву. Між тим червоне командування енергійно готувалося до контрудару по армії Денікіна, яка з огляду на широчезний фронт буквально витягнулася в “нитку”, залишаючись без будь-яких резервів.

Український Уряд не мав жодного бажання вступати в боротьбу з Добрармією, навпаки, вся його політика була скерована на порозуміння, на спільні акції двох армій проти Червоної Армії. Цього домагалися перед державами Антанти українські делегації в різних країнах, а головне – у Парижі та, нарешті, й саме українське командування намагалося безпосередньо зав'язати контакт з Добрармією. Зустріч українських військ з військами Добрармії в районі станції Цвітково та пертрактації між арміями в справі встановлення демаркаційної лінії подавали надію на порозуміння з Денікіним. Українським військам знову було підтверджено наказ про необхідність уникати акцій, що могли б призвести до збройних конфліктів. Крім делегації на станції Цвітково на чолі з полковником генштабу Пересадою штаб Дієвої Армії визначив другу делегацію на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком. Ця делегація мала увійти в контакт з частинами Добрармії, що наступали на Київ з Правобережжя. Ще раз мусимо підкреслити, що Українським Урядом і командуванням армії було вжито всіх заходів для уникнення бойових дій проти Добрармії.

Між тим середня група генерала Кравса, зайнявши 30 серпня своїми передовими частинами Київ, ранком 31 серпня рушила колоною через Київ, яку українське населення урочисто і радісно вітало. Але одночасно зі сходу через київські мости до Києва почали входити денікінські війська під командуванням генерала Бредова, по дорозі обеззброюючи дрібні загони українських військ. Маючи наказ не вступати в бій з військами Добрармії, українські частини не знали, як їм поводитися, вважаючи, що це “непорозуміння”, яке буде ліквідоване командуванням українським і денікінським. Але за кілька годин розвіялися всі надії на встановлення мирних взаємовідносин і можливої бойової співпраці проти загального ворога – червоних.

Коли голова колони українських військ вийшла на головну вулицю Києва – Хрещатик, то добровольчі частини, увійшовши на цю ж вулицю з протилежного боку, відкрили по ній кулеметний та рушничний вогонь. Серед величезного натовпу населення, що вийшло урочисто зустрічати Українську Армію, сталася паніка. Юрба, серед якої було багато жінок і дітей, змішалася з військом. Відповідати на стрілянину денікінців не було змоги, бо це спричинило б жертви серед мешканців Києва. І на цей раз наші війська, пам'ятаючи наказ про уникнення сутичок з військами Добрармії, утрималися від бойових дій.

Колону було завернуто в бокові вулиці та зосереджено на західних околицях Києва. Між тим відділи Добрармії в різних пунктах Києва оточували окремі українські відділи та обеззброювали їх. Добровольці-росіяни зустріли глузливо вислані окремі делегації від українських частин. Декому навіть загрозили розстрілом. Командування середньої групи на чолі з генералом Кравсом розгубилося і втратило зв'язок зі своїми частинами, в той час як останні не знали, що їм робити; чи вступати в бій, чи уникати його. Тут треба відзначити психологічний стан українського вояка з Галичини. З тяжкими моральними муками він перейшов Збруч, покинувши свій рідний край. В ім'я національної ідеї після невдалої боротьби з поляками він пішов на боротьбу з новим ворогом – червоним москалем. У тяжких умовах, спливаючи потом і кров'ю, він дійшов, нарешті, до столиці Києва, промарширувавши 500 кілометрів. Розбивши “червоного москаля”, він у Києві зустрів нового ворога – “білого москаля”. Перед ним була нова боротьба, яка потребувала нових жертв. Моральні й фізичні сили галицького вояка не витримали, він почав втрачати їх. Цей перелом у настроях галицького вояка спричинився пізніше до важливих рішень командування Галицької Армії.

Тим часом командир середньої групи генерал Кравс шляхом безпосередніх розмов із командиром київської групи Добрармії генералом Бредовим намагався дійти до порозуміння. Водночас із цим урядова делегація під проводом генерала Омеляновича-Павленка також намагається вступити в переговори зі штабом генерала Бредова. Однак генерал Бредов заявив, що жодних переговорів з урядовою делегацією не може бути, а якщо вона і з'явиться, то її буде заарештовано. Переговори з представниками Галицької Армії, мовляв, можуть вестися, бо політична ситуація цієї армії одмінна з моменту залишення нею свого рідного терену.

У такій прикрій політичній і військовій ситуації опинилась Українська Армія на початку вересня 1919 року. Український Уряд мусив шукати вихід із цього становища, але як його знайти? Українське громадянство й уряд не втрачали надії, що Антанта нарешті зрозуміє революційні обставини на терені колишньої Росії та своєю могутньою силою примусить генерала Денікіна рахуватися з фактом постання незалежної Української Держави. Стратегія також вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога — Добрармії.

Виходячи з цих міркувань, уряд вирішує уникнути війни з Добрармією. Середня група Української Армії з наказу командування почала відходити на захід, у напрямку Козятина. Внаслідок цього відходу війська Добрармії мусили безпосередньо зустрітися з групою червоних військ (до 20 000 бійців) в районі Коростеня, як і з групою червоних військ (47-а, 58-а і решта 45-ї дивізії), що уперто та успішно пробивалася з району Вознесенська на північ для з'єднання з частинами 12-ї й 14-ї армій.

6 вересня середня група Української Армії під командуванням генерала Кравса, прикриваючи станцію Козятин, зупинилася на лінії станції Попельня.

Західна група (2-й галицький корпус і корпус Січових Стрільців) увесь час намагалася виконати своє основне завдання – захопити станцію Коростень. Але ворог дуже добре розумів значення цього вузла як вихідного пункту для скупчення нових сил, підвезених з центру Росії, та для удару по флангах або тилах Української Армії чи Добрармії. Західна українська група 10 вересня підійшла до Коростеня з півдня майже на 12 кілометрів, але ворог у свою чергу перейшов у рішучий контрнаступ та своїми ударами по 2-у галицькому корпусу примусив останній відходити в напрямку на Житомир. Січові Стрільці внаслідок відступу 2-го корпусу розпочинають відхід у напрямку на Звягіль (Новоград-Волинський). Активність коростенської групи червоних можна пояснити і тим, що ця група хотіла очистити шлях для південної групи 14-ї армії, що пробивалася на північ та яка 9 вересня вже підходила з півдня до Попельні.

Відбиваючи безперервні атаки ворога, корпус Січових Стрільців зосереджується 18 вересня в районі Полонне – Шепетівка, а 2-й галицький корпус – у районі Бердичева.

На цих позиціях західна група залишалася приблизно до 20 жовтня майже за повної бездіяльності ворога, який, видно, не відважувався посуватися далі на південь, відчуваючи загрозу удару в його ліве крило Київською групою Добрармії.

Врешті, щодо переговорів з Добрармією треба зазначити, що 13 серпня делегація генерала Омеляновича-Павленка зустріла відповідних підпоручників Добрармії, але до згоди не дійшли, бо денікінське командування відкидало засадницькі національні вимоги українського народу.