Розділ сімнадцятий

Гора Магніт

У боцмана, як і в усіх, настрій був веселий. Правда, горілка мало діяла на нього, лише рум’янці на щоках та тремтячі руки говорили про те, що він уже встиг висушити не один кухоль.

Нарешті горілка і йому розв’язала язик. Сидячи серед моряків, боцман став розповідати про свої незвичайні пригоди, які нібито траплялися з ним у житті. Хуан так захопився, що незабаром і сам став вірити у те, їло говорив.

Між матросами, які слухали боцмана, був і Федя. Спочатку він, затаївши подих, сприймав на віру розповіді бувалого моряка. Та згодом, переконавшись, що в його словах нема й грана правди, хлопчик тільки дивувався, як легко, не моргнувши оком, Хуан плете свої небилиці.

— …Це трапилось літ десять тому, — оповідав боцман. — Вийшли ми з Кадіса на добре оснащеній каравелі “Фортуна” й рушили до берегів Африки по слонову кістку. Вітер був попутний, і ми через кілька днів пропливли Гібралтарську протоку. Океан зустрів нас штилем, ну прямо таким, як сьогодні. І ось тут-то, братці мої, дрейфували ми, як ви гадаєте? Не багато й не мало, цілих три тижні… їсти вже було нічого, і наші животи поприлипали до кісток, а язики стали сухі, як тараня. Ледь-ледь пересовували ноги, а два слабаки віддали кінці, і ми кинули їх у море… Та вони були такі худющі, що, певно, й акули ними погребували…

Коли ми думали, що дійдемо ручки від спраги й голоду, дмухнув свіжий вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас тіпало, наче в лихоманці… Здавалося, всі чорти й відьми розгулялися на своєму пекельному весіллі. Корабель жбурляло, як тріску. Я вже гадав, що більше ніколи не промочу свою горлянку доброю склянкою вина…

Тут оповідач замовк, жестом показавши, що в нього пересохло в горлі. Габріель мерщій налив йому в кухоль, і боцман сьорбнув із нього.

— Так ось тут і почалося… Скільки, житиму, довіку не забуду. Розкажи мені про це хтось інший, я назвав би його базікалом і заткнув йому пельку… Вдосвіта буря вщухла, і ми побачили на обрії величезну чорну скелю. Нас несло прямісінько на неї. І, бий його лиха година, як не намагалися ми змінити курс, нічого не виходило! Височенні хвилі люто бухали в круті береги цієї, будь вона тричі проклята, скелі! — Тут Хуан спересердя сплюнув на палубу. — Якась небачена сатанинська сила тягла корабель прямо-прямісінько на скелю. Всі стали молитися, готуючись рушити на той світ. Виходу не було… Раптом моя шпага вирвалась і… по повітрю помчала до гори. Слідом за нею, розірвавши пояс, полетів пістоль… І це не тільки в мене. В повітрі пролітали шпаги, пістолі, шаблі, ядра… Одне слово, за хвилину вся команда лишилася без зброї. Навіть ніж у нашого кока забрала скеля разом з казанками…

Федя бачив, як слухачі, вірячи боцману, бурхливо реагували на його розповідь. Вони охали, ахали, сплескували в долоні, а дехто, захопившись, сидів непорушно з роззявленим ротом.

— На палубі не лишилося жодної гармати. Усе помчало до клятої скелі. Цвяхи з пронизливим свистом вилітали з обшивки… Все залізне притягувала до себе скеля. Каравела розповзлась на шматки, і ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій найкращий друг Лопе, не встиг навіть скинути лати, і його, бідолаху, теж понесло до скелі. Так і прилип до неї, як муха до меду… Я все бачив, а допомогти другові не зміг…

Тут боцман замовк і, втерши п’яні сльози, знову сьорбнув із кухля. Ні в кого з присутніх, крім Феді, в цю хвилину навіть гадки не було, що він міг сказати неправду. Всі, затаївши подих, чекали розв’язки.

Та Хуан не поспішав, він мав досвід у цьому. Йому доводилось вигадувати ще й не такі історії. Врешті, вирішивши, що годі більше мучити слухачів, він сказав:

— Коли я опинився у воді, то вирішив, що тут мені й кінець. Та, на щастя, поряд пропливала порожня бочка з-під вина. Я схопився за неї і врятувався… З п’ятдесяти трьох чоловік врятувався я один… Три дні й три ночі бочку носило по морю, доки мене не підібрало португальське судно, яке йшло до мису Доброї Надії…

— Що ж то була за гора? — зі страхом спитав Габріель. — Адже ми теж можемо на неї наскочити? Де вона знаходиться?

Хуан поблажливо зиркнув на кока.

— Ця гора зветься Магніт, а де вона знаходиться, жодна людина тобі не скаже. В тім-то й штука, що вона з’являється то в одному місці океану, то в другому…

Конопатник явно заздрив боцману. Йому теж хотілося видати себе за стріляного морського вовка, та як він не намагався, нічого цікавого придумати не міг. Врешті хитрун конопатник із серйозним виглядом заявив:

— На цю іродову гору Магніт, щоб не збрехати, літ п’ятнадцять тому наскочив і наш корабель… Тільки з ним сталася ця пригода а є. в океані, а біля берегів Греції. У нас теж усі. загинули, усіх потягло до гори, а я заліз у бочку, тільки не з-під вина, як ти, Хуан, а з-під солонини, і таким чином врятувався. Ваша каравела, Хуан, наскочила на ту самісіньку гору, що й наш корабель, але на п’ять років пізніше, після того, як із Середземного моря вона встигла приплисти в Атлантичний океан…

У боцмана аж рука свербіла заїхати по фізіономії нахабу конопатника, та він вирішив стримати себе, сподіваючись, що найближчим часом трапиться нагода провчити Луїса. А той, ніби й не помічаючи похмурого обличчя боцмана, спитав:

— Хуан, невже ти не помітив на самісінькій вершині гори Магніт якір? Він з нашої каракки…

— Нічого я там не бачив, — сердито буркнув боцман.

Бажаючи піднести свій авторитет в очах слухачів, він став оповідати нові, ще фантастичніші історії. Вражені моряки тільки ахали, слухаючи розповіді про семиголових морських зміїв, за розмірами разів у п’ять більших, ніж “Улюбленець Нептуна”, про кочуючі острови, на яких знаходяться цілі держави, про їхніх жителів із собачими головами, про велетнів людоїдів з очима на лобі й потилиці, про чарівних сирен, що своїми піснями заманюють мандрівників у морські безодні…

Феді давно набридло слухати п’яні теревені боцмана, і він, побачивши Ніанга, кинувся йому назустріч.

— Де ти був? Я весь ранок тебе шукаю, — сказав Федя.

— Я чистив капітанів камзол… Дієго послав розшукати тебе. Він хоче зіграти з тобою в шахи…

— Зачекає. Давай краще вилізем на щоглу.

— Давай. А боцман не лаятиме?

— Йому зараз не до нас, — махнув рукою Федя. — Він ще три години базікатиме.

Хлопчики полізли до порожнього марсового майданчика, на якому відмовився нести вахту Альфонсо.

Федя відчував себе на сьомому небі. З першого ж дня перебування на каравелі він тільки й мріяв, як би видертися на самісінький верх грот-щогли, заздрив матросам, що спритно перебігали по вантах. І ось він нарешті на щоглі! Чудесна панорама дрімотного океану тяглася в далечінь, скільки сягало око. Жодна хвилька не порушувала морську гладінь. Здавалося, каравела стояла посередині велетенського ставка, в якому ніколи не бушують шторми, не перекочуються гігантські багатометрові вали.

Замилувавшись величною картиною, Федя помітив у далині водяний фонтан і крикнув:

— Ніанг, поглянь! Там кашалот! А он іще! О, та тут їх ціле стадо!

— Ага, бачу! — зраділо підстрибнув негр. — Які величезні риби!

Федя розповів товаришеві все, що знав про китів, пояснив, що це не риби, а тварини-ссавці, які живуть у морі, що в них є легені… Згадав Кудряш і про те, що в тропічних морях водяться лише кашалоти, а в холодних водах — сині кити, фінвали, горбачі, касатки, пляшконоси. Найбільші з них — сині кити — бувають завдовжки до тридцяти п’яти метрів і вагою до ста шістдесяти тонн.

Хлопчикам дуже хотілося розглянути кашалотів зблизька, але ті раптом зникли. Зненацька поряд із кораблем промчала зграйка летючих рибок, мабуть, рятуючись від якогось хижака. І справді — з марсового майданчика було добре видно, як швидко пропливла схожа на торпеду акула. Велетенська риба, довжиною метрів із п’ятнадцять, лишала за собою пінявий слід.

Летючі рибки більше не з’являлися, зникла й акула. Хлопчикам обридло сидіти у “воронячому гнізді”, і вони спустилися на палубу.

Спираючись на палицю, капітан жваво розмовляв на носі каравели з алхіміком. Поряд стояли стерничий і Доменіко. Захоплені балачкою, вони не помітили Федю й Ніанга, які прошмигнули в каюту капітана.

— Зачекай мене тут, — сказав Ніанг, — я збігаю до Габріеля, можливо, у нього знайдеться щось попоїсти.

— Стривай, друже, — зупинив негра Федя й коротко розповів, що бачив уранці Гуго, який вертівся біля камбуза і щось нашіптував коку. — Хтозна, чи не задумав він підсипати трунку в їжу?

— А де ж ми пообідаємо? — розгублено спитав Ніанг.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Федя, — їжі нам вистачить на кілька днів. — І він кинувся розшукувати свій рюкзак, що якимсь чином потрапив за скриню. Старенький поношений мішок не привернув уваги матросів, і все в ньому виявилось цілим.

Федя став виймати речі, за якими вже скучив. Присівши біля нього, Ніанг зачудовано розглядав кожен новий предмет, що з’являвся із рюкзака. Вони здавалися йому неоціненним скарбом, чимсь загадково-надприроднім…

Спочатку Федя витяг дві банки консервів і пачку галет, потім светр, сірники, рушник, чотири пачки концентратів, червону майку, барометр… Нарешті — електричний ліхтарик, ножик, коробку ментолових цукерок, кусок суничного мила й альбом з фотографіями.

Кудряш простяг майку Ніангу й сказав просто;

— На, одягни… Дарую тобі.

— О, що ти! Що ти! — жахнувся Ніанг. — Мені не можна… Я негр і не маю права носити таку гарну сорочку.

— Дурниці! — вигукнув Федя. — Носи й нікого не бійся. — ї він натягнув майку на отетерілого від радощів хлопчика.

Проте Кудряшеві цього здалося не досить. Трохи повагавшись, він зняв із себе половину значків і начепив їх на груди Ніанга.

Чорний хлопчик весь аж сяяв від щастя. Він тільки те й робив, що любовно погладжував блискучі значки та причмокував губами.

Федя сховав у рюкзак свої речі й продукти, лишивши на столі дві пачки концентратів з гороховим супом і журавлиновим киселем, банку рибних консервів “В’язь у томаті”, галети й коробку цукерок. Електроліхтарик і ножик він поклав до кишені, а барометр повісив над ліжком.

Захопивши з собою концентрати, хлопчики подалися до камбуза. Надходив час обідати, і Габріель тупцював біля казана, готуючи якусь юшку. Важкий дух тухлого м’яса змушував відвертати носа, та кока це не турбувало. Щось стиха мугикаючи, він різав м’ясо здоровенним ножем. Руки в сп’янілого Габріеля тремтіли, і шматки м’яса падали прямо на палубу. Тоді він піднімав їх і, витерши об свій брудний фартух, кидав у казан.

Федя відчув, як до горла йому підкочується блювота, коли вгледів цю картину… Мимохіть у пам’яті спливла рідна домівка, чиста світла кімната, в якій він щоранку прокидався від солодкого сну… Дзвонить будильник. Чверть на восьму. Федя зіскакує з ліжка, вмикає радіо й починає робити зарядку… Як чудово потім підставити спину під холодний душ і насухо витерти тіло волохатим рушником! Відчуваєш себе свіжим, бадьорим, сповненим сил… А там уже мама приготувала сніданок — його, Федині, улюблені пиріжки з яйцями й цибулькою плавають у маслі на сковорідці. Поряд стоїть чашка гарячої кави… В хлібниці — запашні ванільні сухарики. Він швидко з’їдав їх, а потім довго сперечався з мамою, відмовляючись від бутерброда з ковбасою, який вона настійливо намагалась покласти йому в портфель. Той бутерброд потім, під час великої перерви, був йому як знахідка… Та ось скінчилися уроки. За п’ятнадцять хвилин він уже вдома. На столі записка іспанською мовою (ото ще мама! Вона завжди зверталася до нього по-іспанському): “Обід у холодильнику. Обов’язково розігрій його… Не забудь закрити газ. Я повернуся пізно. Цілую. Мама”.

Гарячий клубок підкотив Феді до горла, боляче стислося серце. Де-то вона, мама, тепер? Що робить? Скільки сліз пролила, дізнавшись, що він зник із табору… О, батьків уже, напевно, повідомили про все!

…Увечері тато й мама вдома. Тато пропонує зіграти в шахи. Та хіба ж усидиш за шаховою дошкою, коли на подвір’ї зібралися товариші і крізь відчинене вікно чути, як вони хором гукають: “Федю! Федю!..”

Ех, якби можна було повернути все назад, як було! Як би він слухався тепер в усьому тата й маму, чистив картоплю, натирав підлогу, крутив ручку пральної машини… Навіть з Наталею грався б. А вже вчився б, певно, тільки на п’ятірки… Чому ж раніше він думав інакше?!.

Ніанг помітив, що його друг стоїть з похнюпленою головою і турботливо спитав:

— Що трапилось, Федю? Ти, бува, не захворів?

Кудряш заперечливо крутнув головою, похмуро глянув на каравелу, на Габріеля, що п’яно похитувався біля казана, й поволі став заспокоюватись.

— Нічого, нічого, — мовив він Ніангові, — просто в мене трохи голова запаморочилась… Уже пройшло. Давай-но приготуємо обід.

Федя попросив у кока казанок гарячої води. Підвівши пухлі повіки, Габріель зиркнув на хлопчиків каламутними очицями. Він упізнав герцога н спробував ґречно вклонитись. Однак це ледве не скінчилося нещастям. Заточившись, кок мало не всунув руку в казан з окропом.

Кудряшеві довелося кілька разів повторити своє прохання, доки п’яний кок збагнув урешті, чого від нього хочуть.

— А нащо… нащо вам ця, як її?.. — ледве повертаючи язика, мовив Габріель. — Тьху, лихий би її побрав… вода?

— Ми, хочемо приготувати собі обід.

— Обід? — образився кок. — То ви не хочете їсти страву, яку готую я?

— У вас несвіжі продукти, — пояснив Федя, — в них безліч мікробів.

Бурмочучи щось невиразне, Габріель узяв один із шматків м’яса, що лежали на столі, й понюхав його. Різкий сморід тухлятини змусив його відвернутися.

— Ніхто не зварить краще за Габріеля, — промимрив кок. — І нічого відмовлятися від моїх обідів… Хлопцям набридло їсти солонину… Це останній кусень свіжого м’яса… Дурниці, що воно протухло. Габріель знає, що робить… Більше перчику, більше цибульки й часнику — і від юшки, хе-хе-хе, за вуха не відтягнеш… Я наших хлоп’ят знаю, їм тільки давай побільше. А ось цих мі… мікробів я, признатися, ніколи не їв… — Габріель кілька разів гикнув. — Боцман мені їх не видавав… Мабуть, негідник потихеньку сам тріскає з капітаном…

Шморгнувши носом, кок несподівано розплакався.

Федя спробував було пояснити, що таке мікроби і якої шкоди вони можуть завдати, але, глянувши на п’яне обличчя Габріеля, тільки махнув рукою. Він згадав, що лише в сімнадцятому столітті голландський учений-самоук Антоніо ван Левенгук винайшов мікроскоп і, глянувши крізь нього на краплю дощової води, побачив у ній міріади незвичайних рухливих “звірят”. До Л’евенгука про невидимі простим оком бактерії ніхто й поняття не мав.

Кудряш узяв два казанки, старанно помив їх і, наливши окропу, поставив на погонь. За кілька хвилин гороховий суп і журавлиновий кисіль були готові. Друзі віднесли їх у каюту капітана.

— Ось і готовий обід, — весело сказав Федя Ніангу, що весь час дивився на Кудряш а. як на чарівннка-алхіміка, зайнятого дивними й незрозумілими маніпуляціями. — Сідай за стіл, доки не прохололо.

— О, ні! Що ти! — злякано прошепотів Ніанг і відступив.

Йому все ще було невтямки, як без усяких продуктів, тільки з самої води й двох маленьких плиток Федя міг приготувати обід.

Нарешті Ніанг зважився. Скоро він з апетитом їв гороховий суп.