Book: Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи



Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Томаш Седлачек

Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Моєму синові Криштофу, який, відчуваю, у своєму ранньому віці розуміє світ набагато краще, ніж коли-небудь його зможу осягнути я. Хай там як, бажаю тобі колись написати кращу книгу.

Know then thyself, presume not God to scan

The proper study of mankind is man.

Placed on this isthmus of a middle state,

A being darkly wise, and rudely great:

With too much knowledge for the sceptic side,

With too much weakness for the stoic’s pride,

He hangs between; in doubt to act, or rest;

In doubt to deem himself a God, or beast;

In doubt his mind and body to prefer;

Born but to die, and reas’ning but to err;

Alike in ignorance, his reason such,

Whether he thinks too little, or too much;

Chaos of thought and passion, all confus’d;

Still by himself, abus’d or disabus’d;

Created half to rise and half to fall;

Great lord of all things, yet a prey to all,

Sole judge of truth, in endless error hurl’d;

The glory, jest and riddle of the world.

Alexander Pope / The Riddle of the World

Перш ніж Бога, спробуй себе самого пізнати,

адже людству належить людину вивчати.

Між двох крайнощів все життя їй минає,

володарка знань таємничих, людина — велично зухвала,

надто розумна, щоб бути скептиком,

надто слабка — щоб гордим стоїком,

вагається десь посередині:

вибрати все ж дію чи бездіяльність?

Що візьме верх: Бог чи тваринність?

Чи все ж переважить над розумом тіло?

Народжена для смерті, роздумує, як хибувати,

Попри всі намагання, ніяк їй не збагнути,

чи думає вона замало, чи ж навпаки — багато.

Розум і почуття її щодня збивають з толку,

завжди лише сама — в просвітленні, й в омані,

одну її частину створено для злету, а другу — для падіння,

повеліває всьому на землі, а заодно — легка для всього здобич.

Людина судить правду, заплутуючись з головою у брехні,

Людина — слава, жарт і таємниця світу.

Александр Поуп / Таємниця світу

Передмова до українського видання

Ви тримаєте в руках неперевершену працю неперевершеного автора. Про це яскраво свідчить те, що коли ця книжка вперше вийшла друком у 2009 році, її авторові було лише 32 роки, і відтоді її переклали й видали багатьма мовами.

На мою думку, основна причина колосального успіху цієї книжки в тому, що вона надихає, інформує, провокує та водночас підштовхує до дискусії. Вона ставить значно більше запитань, ніж дає відповідей, але запитання ці актуальні, дуже важливі й майстерно сформульовані.

Ця книжка намагається повернути економіку до життя, а життя — до економіки. Седлачек звертається до тем економічного дискурсу на кшталт добра і зла, етики й моралі. З цього погляду потрібно пам’ятати, що батько сучасної економіки — Адам Сміт — був професором етики, а його позиція як автора концепції «Людини економічної», що її він висунув у своїй праці «Багатство народів», доволі суперечлива, адже він також написав ще одну варту уваги книжку під назвою «Теорія моральних почуттів», яка акцентувала на ключовій ролі добра і милосердя, а не егоїзму в людській поведінці. У цій книжці Седлачек руйнує популярні економічні міфи: і про те, що Адам Сміт начебто пропагував егоїзм, і про те, що економічну реальність можна пояснити лише (чи передовсім) математичними й економетричними моделями. Автор, навпаки, намагається показати зв’язок між економікою та антропологією, філософією, релігієзнавством, соціологією, психологією та політологією — і йому це чудово вдається.

Книжка Седлачека написана дуже доступно й завдяки цьому відкриває широкій публіці можливість дізнатися більше про розвиток економічної думки від самого початку людської історії, себто з тих часів, про які нам відомо з наявних історичних джерел. Автор використовує чимало цитат і звертається до найрізноманітніших історичних і сучасних джерел не лише в економічній галузі, а й в інших суспільних науках.

Отож, я всіляко рекомендую цю книжку тим, хто прагне зрозуміти історію економічної думки, а також глибші зв’язки між економікою та іншими суспільними науками.

З іншого боку, на цих сторінках ви знайдете багато суперечливих висновків і тверджень, але без них ніяк, адже Седлачек відверто пише про ціннісні категорії та принципи.

Влучним прикладом тут є змагання між фундаментальними засадами економічної політики. Що важливіше — рівність можливостей чи рівність життєвих умов? Панування першого принципу передбачає нижчий перерозподіл, панування другого — вищий. Томашу Седлачеку як прихильнику думки Дж. С. Мілля про те, що потрібно прагнути якнайбільшої користі для всіх членів суспільства, — ближчий другий принцип. Водночас автор критикує безцільність доктрини зростання, стверджуючи, що «коли економіка втрачає свою ціль, залишається тільки одне — зростати». Втім, проблема полягає в тому, що занадто високий перерозподіл (тобто домінування принципу рівності життєвих умов), зазвичай призводить до нижчого зростання і, як наслідок, меншої користі для суспільства загалом. Іншими словами, цю та інші економічні й соціальні проблеми та виклики потрібно досліджувати не зі статичного й короткотермінового погляду, а з динамічної й довготермінової перспективи.

Зважаючи на нинішні умови в Україні, варто наголосити, що насамперед потрібно проводити реформи, що суттєво сприятимуть економічному зростанню. Україна так мало використовує свій потенціал, що швидкий і сталий розвиток не тільки можливий, а й неминучий. З цього погляду реформа правоохоронних органів, захист майнових прав, лібералізація земельного ринку, приватизація, дерегуляція та інші структурні й інституційні реформи є необхідними передумовами для досягнення цієї мети. Без швидкого і сталого зростання не вдасться підвищити вкрай низькі рівень та якість життя мільйонів українців.

Ще одне суперечливе твердження пов’язане з питанням ринкової неефективності та справжніми причинами проблем на кшталт глобальної фінансової кризи, боргової кризи тощо. Ці проблеми дуже складні, і важливим елементом справжньої причини їх виникнення є не ринкова неефективність, а неспроможність держави.

Ще однією темою для дискусії є необхідність збільшити підтримку бідних держав з боку багатих, за що палко виступає Томаш Седлачек. Майже всі погодяться, що бідність і нерівність доходів — це проблема, однак питання у тому, як цю проблему розв’язати. Сучасну систему міжнародної допомоги критикують чимало відомих і впливових діячів, а деякі критики (до прикладу, Дамбіса Мойо у своїй книжці «Мертва допомога» (Dead Aid)) стверджують, що нинішня система неефективна.

Книжка Томаша Седлачека спонукає до роздумів. Щиро раджу прочитати її всім, хто цікавиться не лише економічними, а й ширшими суспільними проблемами та викликами.

Іван Міклош, словацький політик і економіст, колишній віце-прем’єр і міністр фінансів Словаччини

Передмова. Вацлав Гавел

Я отримав можливість прочитати книгу Томаша Седлачека ще до її видання — й одразу ж зрозумів, що йдеться про неординарний погляд на наукову дисципліну, яку — за панівним стереотипним переконанням більшості — вважають сухою. Однак книга мене захопила, тому дуже вже кортіло дізнатися, чи зацікавить вона й інших читачів. І, на повне здивування автора й видавця, вона відразу ж викликала такий інтерес, що вже за кілька тижнів стала в Чеській Республіці бестселером, про який говорили й фахівці, і широкий загал читачів. За збігом обставин, на той час Томаш Седлачек був членом Національної економічної ради при чеському уряді. Ця інституція своєю поведінкою та орієнтацією на довгострокові цілі разюче контрастувала із розсвареним політичним бомондом, який зазвичай здатен думати щонайбільше про наступні вибори.

Замість самовпевнених і самоцентричних відповідей автор смиренно ставить основні запитання: що таке економіка, у чому полягає її значення, звідки походить ця нова релігія, як він її часто називає, які в неї можливості, обмеження та де проходять її кордони, якщо такі взагалі є. Чому ми настільки залежні від безперервного зростання, зростання і зростання, зростання, зростання, звідки взялися уявлення про прогрес і куди він нас веде, чому так багато економічних дебатів супроводжуються одержимістю і фанатизмом? Усі ці питання час від часу турбують кожну тямущу людину, проте лиш зрідка можна дочекатися відповідей на них від самих економістів.

Більшість наших політичних партій поводяться вузько матеріалістично, коли в своїх програмах ставлять на перше місце економіку та фінанси, і лише десь наприкінці, як доліпок чи пожертву для кількох божевільних, можна знайти культуру. Байдуже — праві це сили чи ліві — більшість з них цим самим, свідомо чи несвідомо, приймають та поширюють марксистську тезу про економічну базу й духовну надбудову.

Можливо, все це пов’язано з тим, що економіку як наукову дисципліну часто замінюють звичайнісінькою бухгалтерією. Але яка ж це бухгалтерія, якщо багато що з того, що співтворить наше життя, дуже складно підрахувати або й зовсім неможливо? Я от думаю, що б робив такий собі економіст-бухгалтер, якби отримав завдання оптимізувати роботу симфонічного оркестру. Спершу він би прибрав усі паузи з концерту Бетховена. Вони ж усе одно нікому не потрібні, тільки забирають час, а музикант оркестру не може отримувати зарплату за те, що не грає.

Пошуки автора цієї книги розвінчують стереотипи, намагаються вийти за межі вузької спеціалізації та зруйнувати кордони між науковими дисциплінами. Вилазки за кордони економіки та поєднання її з історією, філософією, психологією чи давніми міфами — це не лише симпатично й свіжо, а й просто необхідно для розуміння світу двадцять першого століття. Разом з цим книга написана легко й доступно, її зрозуміють і неспеціалісти, економіка в ній стає пригодницькою подорожжю та довгими пошуками, у кінці яких ми знайдемо не точну відповідь, а лиш наступні аргументи для глибших роздумів про світ та про роль людини в ньому.

У моїй Адміністрації Президента Томаш Седлачек належав до покоління молодих співробітників, від яких я очікував нового, необтяженого чотирма десятиріччями тоталітарного комуністичного режиму погляду на проблеми сучасного світу. Мені здається, що мої очікування справдилися, і вірю, що ви теж оціните цю книгу.

Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Подяки

У першому виданні цієї книги я написав дуже коротку подяку. Це була не надто хороша ідея, тому цього разу я буду більш багатослівним. Цю книгу я писав багато років, на основі незліченної кількості розмов, лекцій і книг, прочитаних безсонними ночами.

Цією книгою я завдячую своїм чудовим учителям, професорові Мілану Сойці (який був науковим керівником моєї роботи) та Г. Е. Мілану «Майку» Місковському (який багато років тому захопив мене цією ідеєю). Цю книгу я присвячую їхній пам’яті. Нікого з них уже немає серед нас.

Великої подяки заслуговує мій чудовий професор Любомир Млчох, мені випала велика честь працювати асистентом на його лекціях з бізнесетики. Велика подяка належить також професорові Карелу Коубі, професорові Мілану Мейстршіку та професорові Мілану Жаку за їхні настанови. Дякую слухачам курсу економічної філософії 2010 року за їхні коментарі та ідеї.

Я б також хотів подякувати професорці Кетрін Ленглоу (Catherine Langlois) та Стенлі Ноллену (Stanley Nollen) з Джорджтаунського університету за те, що мене навчили, як писати, а також професору Говарду Г’юсоку (Howard Husock) з Гарвардського університету. Я б хотів висловити безмежну подяку Єльському університету за пропозицію надати щедру стипендію, під час якої я написав більшу частину цієї книги. Дякую стипендійній програмі Yale World Fellows та всім з Betts House.

Величезна подяка чудовому Джеррі Руту (Jerry Root), що покликав мене в свій підвал, де я провів півтора місяці в абсолютному спокої, пишучи цю книгу, а також за люльку й тютюн. Дякую Девіду Свіну (David Sween), завдяки якому все це могло відбутися, і Джеймсові Гельману (James Halteman) за всі книги. Дякую Душану Драбіну за підтримку в кризові моменти.

Є багато філософів, економістів і мислителів, яким би я хотів подякувати: професор Ян Швейнар, професор Томаш Галік, професор Ян Сокол, професор Еразім Когак, професор Мілан Маховец, професор Зденєк Нойбауер, Давід Бартонь, Мірек Замечнік та мій молодший брат, чудовий мислитель Лукаш. Прийміть мої подяку та визнання. Я ніколи не стомлюся дякувати своїй родині, передусім татові й мамі.

І найбільша подяка за цілком конкретну роботу над цією книгою належить команді, яка долучилася до підготовки англійської та чеської версій. Томашу Брандейсові за ідеї, віру та відданість; Їржі Надобові за редактуру й менеджмент; Б’єтці Сочувковій за терпеливість і стійкість; Мілану Старому за ілюстрації, креативність та люб’язність; Дуґу Арелансу (Doug Arellanes) за старанний переклад англійської версії та Джефрі Остерроту (Jeffrey Osterroth) за детальну коректуру.

Два надзвичайні мозки допомогли мені написати та відредагувати частину цієї книги: Мартін Поспішіл та Лукаш Тот, мої хороші колеги. У мене не вистачає слів належним чином подякувати їм за чудові думки, запальні дискусії та дослідження, а також за їхню копітку роботу над окремими розділами, співавторами яких вони стали. Також я б хотів подякувати моїм колегам з АТ «CSOB» за креативну робочу атмосферу й підтримку.

Моя дружина Маркета була зі мною в найтяжчі хвилини. Дякую також за твої усмішки й ідеї (Маркета — соціолог, тому лишень уявіть собі наші дискусії за вечерею). Насправді ця книга — це її заслуга.

А найбільшу подяку посилаю тому, справжнього імені якого я не знаю.

Реальність зіткано з історій, а не з матерії.

\ Зденєк Нойбауер

Не існує думки, якою б старою чи абсурдною вона не була,

Яка б не розширила наші знання.

Усе згодиться...

\ Пауль Фейєрабенд



Вступ

Історія економіки: від поезії до науки

Споконвіку людина намагалася пізнати світ навколо себе. У цьому їй допомагали історії, які пояснювали, як влаштовано реальність. З погляду сучасності, таке бачення світу видається смішним — як і кільком поколінням після нас видаватиметься смішним наше. Втім, таємнича сила історій, у які вірять люди, — безмежна.

Однією з таких є історія економіки, яка сягає корінням ще стародавніх часів. Близько 400 р. до н. е. Ксенофонт написав, що «навіть якщо в людини немає свого господарства, вона щось таки знає про економіку»[1]. Колись економіка була наукою про управління домогосподарством[2], згодом стала підгалуззю релігійних, теологічних, етичних та філософських дисциплін. А потім почала поступово змінюватися. Часом навіть може здаватися, що вона розгубила всі свої кольори й перейшла в технократичний світ, де панує чорне і біле. Та насправді історія економіки — набагато різноманітніша.

Та економіка, яку ми знаємо сьогодні, — це культурний феномен, витвір нашої цивілізації. Проте це не продукт, який би ми спеціально створювали чи винаходили, як, до прикладу, двигун чи годинник. Відмінність полягає в тому, що ми знаємо, як двигун чи годинник виникли, розуміємо, як вони працюють. Ми можемо (майже) розкласти їх на окремі деталі, а потім знову зібрати. Ми знаємо, як урухомити їх і як зупинити[3]. Проте з економікою все по-іншому. Так багато відбулося неспеціально, спонтанно, неконтрольовано, неплановано, не за помахом диригентської палички. Перш ніж економіка емансипувалася аж до статусу самостійної науки, вона спокійно собі існувала як підгалузь філософії — наприклад, етики, маючи дуже мало спільного зі своїм сучасним трактуванням математично-алокативної науки, яка згори, зі своїх позицій позитивістської зарозумілості, поглядає на інші неточні науки. Та тільки наше тисячолітнє «виховання» стоїть на глибших, а часто й міцніших засадах. І непогано було б про них знати.

Міфи, історії й зарозуміла наука

Наївно було би вважати, що економічні пошуки почалися тільки з приходом наукової епохи. Спершу люди пояснювали навколишній світ за допомогою міфів і віри; сьогодні цю роль взяла на себе наука. Щоб зрозуміти уявлення наших давніх предків про економіку, варто зануритися в їхню міфологію й філософію. Якраз про це й буде ця книга: ми спробуємо в ній відшукати сліди економічної думки в давніх міфах та навпаки — знайти міфи в сучасній економіці.

Початком розвитку останньої вважають вихід книги Адама Сміта «Багатство народів», тобто 1776 рік. Наша епоха постмодерну (яка все-таки помітно поступливіша, ніж новітня наукова епоха[4]) не відмовляється зважати на минуле й добре усвідомлює силу історії (історичне навантаження), міфології, релігії та розповіді. «Зникають кордони між історією науки, її філософією і самою наукою, а також між наукою і ненаукою»[5]. Саме тому ми зануримося в історію так глибоко, як тільки нам дозволяє писемна спадщина нашої цивілізації. Ми віднайдемо перші сліди економічної думки в епосі про шумерського царя Гільгамеша, подивимося, яких поглядів в економічних питаннях дотримувалися євреї, християни, античні й середньовічні мислителі. Ретельно досліджуватимемо й вчення тих, кого вважають засновниками сучасної економіки в часи відносно нещодавні.

Усупереч загальній думці, за якою вивчення історії цієї галузі — це нікому не потрібний огляд спроб та помилок чи глухих кутів (з яких лише нам вдалося вийти), йдеться про якнайширший спектр тем, які пропонує економіка. Окрім історії, у нас більше нічого немає. Історія думки пропонує нам можливість утекти від інтелектуального спорожніння, яке нав’язує сучасність, допомагає бачити крізь інтелектуальний стиль епохи та ступити кілька кроків назад.

Повертатися до старих історій корисно не лише історикам і не лише заради того, щоб краще зрозуміти хід думок наших предків. Історії не втрачають своєї сили й тоді, коли з’являється історія нова, що заміняє попередню чи перевертає її з ніг на голову. Прикладом може бути, мабуть, найвідоміша в історії суперечка між геоцентричним і геліоцентричним поглядами. Як відомо, переміг геліоцентричний погляд, проте ми досі по-геоцентричному говоримо, що сонце сходить і заходить. Нашими основними орієнтирами в світі є схід і захід. Хоча насправді немає ніякого сходу й заходу. Якщо щось і сходить, то це наша Земля, й аж ніяк не Сонце. Сонце не обертається навколо Землі; це Земля обертається навколо Сонця — принаймні так нам стверджують.

До того ж, усі ці старі історії, образи та архетипи, про які згадуватимемо в першій частині книги, все ще з нами й долучаються до формування нашого ставлення до світу й того, як ми сприймаємо самих себе. Або ж, як говорить К.-Ґ. Юнг: «Справжня історія духу ховається не по вчених книгах, а в живому душевному організмі кожної людини»[6].

Бажання переконати

Економісти мали би вірити в силу історій. Адам Сміт їм вірив. Як він пише в книзі «Теорія моральних почуттів»: «Бажання, щоб нам вірили, бажання переконувати, правити та спрямовувати людей видається однією із наших найсильніших пристрастей»[7]. Зверніть увагу, що автор цього речення, якщо вірити здогадкам, — батько ідеї, що власний інтерес — найсильніше зі всіх природних бажань. Інші два видатні економісти, Роберт Й. Шіллер і Джордж А. Акерлоф, написали нещодавно: «Людську думку влаштовано так, що вона мислить за допомогою розповіді, розвитку подій з внутрішньою логікою та динамікою, які справляють враження одного цілого. Наша поведінка найчастіше обумовлена тим, що ми проживаємо свої життєві історії, історії, які ми розповідаємо самі собі й які формують межі нашої мотивації. Життя було би лише «одним прокляттям за іншим, якби не було таких історій»[8].

Оригінальна цитата звучить так: «Життя — це не лише одне прокляття за іншим. Це одне прокляття знову й знову по колу». Дуже влучно сказано, й міфи (наші величні історії, розповіді) — це «ревеляція — тут і зараз — того, що було й навіки буде»[9]. Іншими словами, міфи — це те, «чого ніколи не було, але що досі існує»[10]. Хай там як, наші сучасні економічні теорії, що ґрунтуються на строгих моделях, — це не що інше, як ці самі метанаративи, переказані іншою (математичною?) мовою. Тому необхідно гарненько вислухати всю історію від самого початку — оскільки, як відомо, не буде хорошим економістом той, хто буде лише економістом[11].

Якщо вже економіка хоче по-імперськи розумітися геть на всьому, тоді нам треба вирушити проти течії нашої галузі й справді спробувати зрозуміти абсолютно все. І якщо хоча б частково справджується правило, що «спасіння сьогодні криється в закінченні матеріальних нестатків, що призведе людство до нової ери економічного надміру, [і що] тоді, логічно, нова панівна еліта мала би складатися з економістів»[12], то ми повинні усвідомлювати цю засадничу роль й перебрати на себе більшу суспільну відповідальність.

Економіка добра й зла

Уся економіка в загальному підсумку є економікою добра й зла. Це переповідання історій людей людям про людей — і навіть найбільш софістична математична модель є де-факто історією, параболою, нашим прагненням (раціонально) зафіксувати світ навколо себе. Я спробую продемонструвати, що ми досі за всіма економічними механізмами вбачаємо «хороше життя», тобто наш спадок, який ми несемо з собою ще з часів античної чи юдейської традиції. Я спробую продемонструвати, що математика, моделі, формули й статистика — це лише верхівка айсберга економічної думки й що найбільша частина цього економічного айсберга містить усе інше, і що суперечки в економіці — це радше боротьба історій та різних метанаративів, аніж чогось іншого. Сьогодні люди, як, зрештою, і завжди, хочуть дізнатися в економістів, зокрема, і про те, що добре й що погано.

Економісти завжди вчили нас уникати нормативних суджень і поглядів на те, що добре й що погано. І все одно, всупереч тому, що стверджують підручники, економіка є за своєю суттю нормативною дисципліною. Вона не просто описує світ, але часто також показує, яким би мав бути світ (мав би бути ефективним; у нас є ідеал досконалої конкуренції, ідеал високого зростання ВВП при низькій інфляції, ми намагаємося досягти високої конкурентоспроможності...). Тобто ми формуємо нові моделі, сучасні параболи, які, проте, лишаються нереальними й мають дуже мало спільного з реальним світом. Ось простий приклад: якщо аналітик відповідає по телебаченню на просте, здавалося б, питання на кшталт, який зараз рівень інфляції, відразу ж навздогін прозвучить наступне запитання (на яке економіст часто і відповідає сам, не чекаючи подальших розпитувань), а саме: чи такий рівень інфляції хороший чи поганий, чи інфляція не мала би бути вищою чи нижчою? Тож навіть у розмові про суто технічне питання аналітики відразу ж починають говорити про добро й зло і пропонувати нормативні оцінки: мала би бути нижчою (чи вищою). Тому що «якби економіка справді була абсолютно нейтральною в своїх оцінках, тоді логічно було б очікувати, що люди, дотичні до економічних професій, розробили цілу систему економічної думки»[13]. А цього, як ми знаємо, не було. Як на мене, то це на краще, але все одно можемо припустити, що економіка — це й справді насамперед нормативна наука.

На думку Мілтона Фрідмана, економіка мала би бути позитивною наукою, нейтральною до загальновизнаних цінностей і описувати світ таким, яким він є, а не таким, яким би мав бути. Проте сама фраза, що «економіка мала би бути позитивною наукою», — це нормативне твердження: вона не описує світ таким, яким той є, а яким би він мав бути. Економіка в реальності — не позитивна наука. Бо якби вона такою була, нам би не треба було намагатися її такою зробити. «Більшість науковців і ціла низка філософів, звісно ж, приймають позитивістську концепцію, аби тільки уникнути метафізики...»[14]. І, до слова, не мати жодної цінності — це вже само собою цінність, а для економістів навіть дуже вартісна. Парадоксально, що галузь, яка першочергово займається саме цінностями, намагається їх позбутися. А тут іще один парадокс: наука, яка вірить у невидиму руку ринку, хоче позбутися всіх містерій.

У цій книзі я ставитиму такі запитання: чи існує щось на кшталт економіки добра й зла? Чи окупиться добро, чи добро існує поза економічними розрахунками? Чи егоїзм — це вроджена риса людства? І якщо його можна виправдати, чи будуть врешті щасливі всі? І якщо економіка не повинна стати тільки просто механічно-алокаційною економетричною моделлю без будь-якого глибшого сенсу (чи застосування), тоді все ж варто ставити собі ці питання.

До речі, не варто боятися таких слів як добро й зло. Ми не збираємося моралізувати, використовуючи їх. У кожного з нас є свій етичний кодекс, відповідно до якого ми діємо. Так само кожен із нас у щось вірить (атеїзм — така сама віра, як і будь-яка інша). Схожа ситуація і з економікою. Як говорить Джон Мейнард Кейнс: «Люди-практики, які вважають себе вільними від будь-яких інтелектуальних впливів, зазвичай є рабськими послідовниками якого-небудь уже покійного економіста. ... Проте це саме ідеї, а не невід’ємні права, рано чи пізно стають небезпечними, хай вже вони несуть добро чи зло»[15]

Метаекономіка, або про що ця книга

Цю книгу розділено на дві частини. У першій ми вирушимо слідами економіки в міфах, релігії, теології, філософії та науці. У другій частині шукатимемо сліди міфів, релігії, теології, філософії та науки в економіці.

Щоб знайти відповіді на запитання, які нас хвилюють, доведеться пройтися по всій історії людства від самих початків нашої культури аж до сучасної постмодерної епохи. Ми не ставимо собі за мету відстежувати кожен момент, що певним чином долучився до зміни економічного сприйняття світу наступними поколіннями (включно з нашим), ідеться радше про зупинки в процесі розвитку як окремих історичних епох (часи Гільгамеша, ера юдеїв чи християн), так і визначних особистостей, які суттєво вплинули на розвиток економічного розуміння людини (Декарт, Мандевіль, Сміт, Кант, Г’юм, Мілль та ін.). Наша ціль — переповісти історію економіки.

Іншими словами, ми намагатимемося зафіксувати розвиток духу економіки. Поставимо собі запитання, які повинні прозвучати, перш ніж взагалі почнемо розвивати економічне мислення — чи то вже в філософському вимірі, чи, до певної міри, історичному. Так ми опиняємося в частині, яка лежить на абсолютному краю економіки — а часто навіть і взагалі поза її межами. Можемо назвати цю частину, скажімо, протоекономікою (запозичивши термін у протосоціології), або ж ще точніше — метаекономікою (запозичивши з метафізики)[16]. Тож у цьому значенні «вивчення економіки, якщо воно не доповнюється вивченням метаекономіки, стає надто обмеженим і розпорошеним для того, щоби наприкінці можна було зробити обґрунтовані висновки»[17]. Ще важливіші культурні елементи чи галузі пошуків, як, наприклад, економіку, можна знайти в загальних передумовах, що пасують до всіх можливих систем, які несвідомо передбачає кожна епоха. Як зауважив Альфред Н. Вайтгед у своїй книзі «Пригоди ідей», ці передумови здаються такими очевидними, що люди вже навіть не знають, що саме вони передбачають, адже їм навіть не відомі інші способи мислення.

Що ж ми власне робимо? І чому? Можемо (з етичного погляду) робити все, що нам (з технічного погляду) дозволено?[18] І в чому полягає призначення економіки? Для чого всі ці зусилля? У що ми справді віримо й звідки походить наша (здебільшого, непізнана) віра? Якщо наука — це «система цінностей, якій ми повністю віддані», то про які ж конкретно цінності йдеться?[19] З огляду на те, що сьогодні економіка стала ключовою галуззю, завдання якої — пояснювати та змінювати світ, потрібно поставити собі всі ці запитання.

Трошки уподібнюючись до стилю постмодернізму, ми спробуємо розглянути метаекономіку з погляду філософії, історії, антропології, культури й психології. Мета цієї книги — зрозуміти, як розвивалося сприйняття економічного виміру людства, осмислити цей розвиток і описати. По суті, усі ключові думки, з якими економіка (чи то свідомо, чи підсвідомо) працює, мають довгу історію, а їхнє коріння сягає зазвичай далеко за межі економіки, часто навіть зовсім за межі науки як такої. Спробуймо дослідити початки економічної віри, народження цих думок і їхній вплив на економіку.

Усі кольори економіки

Я стверджую, що економісти основної течії відмовилися від більшості кольорів економіки й зосередилися лише на чорно-білому культі homo oeconomicus, який ігнорує питання добра й зла. Ми осліпили самі себе і не бачимо найважливіших рушійних сил людської поведінки.

Наші міфи, релігія, поети й філософи можуть нам розповісти не менше, ніж усі точні математичні моделі економічної поведінки. Я стверджую, що економіка повинна шукати, відкривати й виносити на світло свої цінності, навіть попри те, що нас завжди вчили, що економіка — це наука, позбавлена цінностей. Я стверджую, що це неправда і що в економіці ми знайдемо набагато більше релігії, міфів та архетипів, ніж математики. Я стверджую, що в сучасній економіці надто багато уваги приділяють методу на шкоду самій сутності. Я стверджую й хочу це довести, що економістам, як і всім людям загалом, необхідно черпати відомості з набагато більшої кількості джерел, до яких належать, наприклад, «Епос про Гільгамеша», Старий Завіт, вчення Ісуса чи погляди Декарта. Набагато простіше відчитати сліди нашого способу мислення, якщо досліджувати від самих історичних початків, коли наше мислення було набагато відкритішим, більш оголеним, — так нам буде простіше дошукатися першоджерел цих думок. Лише таким чином зможемо віднайти наші основні (економічні) цінності — вони ховаються в заплутаних тенетах теперішнього суспільства, де хоч і дуже міцно закріпилися, проте лишаються непоміченими.

Аби людина була добрим економістом, їй потрібно бути або хорошим математиком, або тямковитим філософом, або ж і тим, і тим. Ми дали надто велику свободу математиці, і навпаки, аж надто витіснили на задній план нашу людяність. Внаслідок цього отримали викривлені штучні моделі, від яких нам не буде жодної користі, якщо захочемо застосувати їх у реальному світі.

Тому так важливо вивчати метаекономіку. Нам варто було би заглянути за лаштунки економіки й дізнатися, які ж цінності «ховаються за сценою», нам варто було би привідкрити думки, які стали домінантними, хай навіть часто невисловленими передумовами наших теорій. В економіці, як не дивно, багато різних тавтологій, про існування яких самі економісти дуже часто й не здогадуються. Я стверджую, що неісторична перспектива, яка зараз панує в економіці, — погана. Я стверджую, що для розуміння людської поведінки набагато важливіше вивчити історичний розвиток ідей, які нас формували.



Ця книга покликана долучитися до затяжного двобою між нормативною і позитивною економікою. Я стверджую, що роль, яку в часи середньовіччя відігравали нормативні міфи й параболи, сьогодні виконують наукові моделі. У цьому немає нічого поганого, треба тільки прийняти існування цього.

Економічні пошуки супроводжували людство задовго до народження Адама Сміта. Я стверджую, що пошук цінностей в економіці з приходом Адама Сміта не почався, а досяг кульмінації. Сучасний мейнстрім, який гучно називають наступником економіки Сміта, повністю ігнорує етику. Питання добра й зла завжди були на першому місці в класичних дебатах, проте сьогодні розмови про них сприймаються майже як єретичний проступок. Я стверджую, що загальноприйняте трактування робіт Адама Сміта — помилкове. Я стверджую, що його вклад в економіку набагато ширший й охоплює набагато більше, ніж концепт невидимої руки ринку й зародження егоїстичного самоцентричного homo oeconomicus (хоча сам Сміт не використовував цього терміна). Я стверджую, що найбільшим його внеском в економіку був внесок етичний. Усі інші його думки чітко сформульовано ще задовго до нього, чи то вже говоримо про спеціалізацію, чи про принцип невидимої руки ринку. Я хочу показати, що принцип невидимої руки ринку — набагато старший, і розвинувся задовго до Адама Сміта. Перші його сліди знаходимо вже в «Епосі про Гільгамеша», в юдейському вченні чи християнстві, а вже прямо про нього говорили Арістофан і Фома Аквінський.

Нарешті настав слушний момент переглянути наш підхід до економіки, тому що саме зараз, у часи боргової кризи, у людей з’явився до цього інтерес і вони згодні слухати. І хоч у нашому розпорядженні є різні софістичні математичні моделі, проте ми так нічого й не навчилися з тих найпростіших прикладів, про які нам розповідали на лекціях релігієзнавства, наприклад, з історії про Йосипа, чи притчі про фараона й сімох худих і товстих корів. Мені здається, нам варто ще раз зважити наш спосіб мислення, спрямований лише на зростання. Адже економіка може бути прекрасною наукою, якій є що сказати широкому загалу.

У певному розумінні мені йдеться про дослідження розвитку концепту homo oeconomicus та, передусім, пов’язаної з ним історії animal spirits. Ця книга ставить собі за мету дослідити розвиток раціональної, емоціональної та повністю ірраціональної сторін людини.

Межі допитливості та відмова від відповідальності

Якщо вже економіка всевладно дозволяє собі застосовувати власні зразки мислення у сферах, що традиційно належать до відомства релігієзнавства, соціології чи політології, чому б не піти протилежним шляхом і не розглянути економіку методами релігієзнавців, соціологів чи політологів? Якщо сучасна економіка не соромиться пояснювати функціонування храмів чи проводити економічний аналіз родинних стосунків (і часто це дає цікаві й нові спостереження), чому б не поглянути на теоретичну економіку як на систему релігій чи приватних стосунків? Іншими словами, чому б не спробувати розглянути економіку з погляду антропології?

Щоб ми могли таким чином розглянути економіку, спочатку треба віддалитися від неї. Умовно кажучи, потрібно пересуватися лише по граничній межі економіки чи ще краще — аж за нею. Чи, якщо використати порівняння Вітґенштайна: подібно до ока, яке дивиться на навколишній світ, але ніколи не зможе подивитися на себе, аби пізнати об’єкт, необхідно з нього вийти — а якщо це неможливо, то принаймні скористатися дзеркалом. У цій книзі ми використовуватимемо дзеркала антропологічне, міфологічне, релігійне, філософське, соціологічне, психологічне — загалом усе, що нам може показати зображення ззовні.

У цьому місці доцільно щонайменше двічі вибачитись. По-перше, коли ми дивимося на своє відображення в будь-чому, часто отримуємо розбите й непропорційне зображення. Тому й ця книга не претендує запропонувати комплексно цілісну систему — вже з тієї простої причини, що такої системи не існує. Наприклад, ми не розглядатимемо всю шумерську літературу, хоча в ній і можна знайти багато інспіративних думок. Ми говоритимемо про юдаїстське та християнське вчення лише в економічному аспекті, а не розбиратимемо повністю теологічну систему стародавнього світу чи середньовіччя. Ми намагатимемося вибрати ключові впливи та переломні думки, що сформували сучасний економічний модус вівенді. Хай виправданням для такого широкого й, на перший погляд, недоладного змісту буде думка, яку колись давно висловив Пауль Фейєрабенд: «Усе згодиться»[20]. Ми ніколи не вгадаємо, звідки наступного разу отримаємо стимул для подальшого розвитку нашої науки.

Друге вибачення стосується певного спрощення чи викривлення дотичних галузей, які здаються авторові економічно важливими, але при цьому належать до компетенції зовсім іншої науки. У наш час наука любить ховатися за стінами зі слонової кості, збудованими то з математики, то з латинської чи грецької мови, з історії, аксіом чи інших ритуалів посвячення, щоб науковці мали свій незаслужений спокій, надійно сховані від критики з боку інших дисциплін чи громадськості. Проте наука повинна бути відкритою, інакше, як влучно зазначає Фейєрабенд, вона стає елітною релігією для посвячених, справляючи враження тоталітарного монстра, для широкого загалу «ззовні». Чи, за словами американського економіста чеського походження Ярослава Ванека, «на жаль чи на щастя, наша цікавість не обмежується кордонами нашої професійної спеціалізації»[21]. Врешті-решт, якщо вдасться в цих суміжних галузях знайти інспірацію для нових відкриттів в економіці чи спровокувати дискусію, книга більш ніж виконає своє raison d’etre.

Це дослідження не претендує стати новим трактуванням історії філософії та економіки. Автор радше ставить собі за мету доповнити деякі розділи економічної думки ширшою перспективою і аналізом впливів, що часто лишаються поза увагою економістів, проте можуть зацікавити більше коло читачів.

І насамкінець, мабуть, доречно буде зауважити, що у книзі багато цитат та парафразів з оригінальних текстів різних мислителів. Основний аргумент — бажання якомога автентичніше донести до читачів цінні думки стародавніх часів словами самого мислителя. Якби ми просто переказували давні вислови, й автентичність, і дух того часу повністю б вивітрилися, — і це була б непоправна втрата. Посилання в посторінкових примітках допоможуть, якщо є бажання, глибше вивчити конкретну проблематику.

Зміст: сім епох — сім тем

Книгу поділено на дві частини. У першій ми слідкуватимемо за історичною лінією, де на семи зупинках розвитку історії зосередимося на семи темах, які потім підсумуємо в другій частині. Друга частина — тематична й коротша, вона пожинає плоди історичних тем та інтегрує їх. У цьому розумінні книга трохи матрична, ви можете відстежити теми історично чи тематично, чи й обома способами. Коротко про кожну з цих семи тем:

Швидко й жадібно: історія споживання та роботи

У цьому розділі ми відштовхуватимемося від прадавніх міфів, у яких робота постає як первісне призначення людини, робота як радість, згодом (через невситимість) як прокляття. Бог чи боги проклинають роботу (Книга Буття, грецькі міфи) або проклинають за надмірну роботу (Гільгамеш). Ми станемо свідками народження жаги, бажання, попиту. Трохи згодом розбиратимемо аскетизм у різних розуміннях. Від грецької, а згодом християнської аскези та нехтування цим світом естафету перебирає вчення Фоми Аквінського, який розвертає стрілки маятника, тож матеріальний світ знову опиняється в центрі уваги. Досі домінувало піклування про душу, а бажання чи потреби тіла та світу відходили на задній план. Згодом стрілка маятника перехиляється на протилежну, споживацьку індивідуалістично-утилітарну сторону.

Хай там як, від самого початку людина демонструвала себе як неприродне створіння, яке з дивних причин намагається оточити себе різними матеріальними пожитками. Невситимість, матеріальна й духовна, — це основна людська метахарактеристика, яка проявляється вже в найдавніших міфах та історіях.

Прогрес (природність і цивілізація)

Сьогодні ми всі зачаровані ідеєю прогресу, проте на самому початку такої думки взагалі не існувало[22]. Час був циклічним, людина не мала історичного поступу. Але згодом прийшли юдеї з лінійним часом, а після них — християни й передали нам ідеал (чи утвердили юдейський), до якого ми прагнемо. Після них класичні економісти секуляризували прогрес. Як же ми дійшли до сучасного прогресу заради прогресу, росту заради росту?

Економіка добра й зла

Ми розглянемо ключове питання: чи є добро економічно вигідним? Спершу почнімо з «Епосу про Гільгамеша», де моральності добра й зла, здається, не поєднувалися; згодом в юдейській філософії, навпаки, переважала етика як пояснювальний чинник історії, античні стоїки не дозволяли розраховувати рентабельність добра, а гедоністи, на противагу їм, вірили: все, що окуповується в результаті, стає хорошим і в правилах. Християнське мислення через Божу милість розбило чітку каузальність добра й зла, а відплату за добро чи зло перенесло в площину життя після смерті. Ця тема кульмінаційна у відомій сьогодні суперечці Бернарда де Мандевіля й Адама Сміта про приватні гріхи, які продукують загальне благо. Згодом на схожому гедоністичному принципі (тільки колективному) Джон Стюарт Мілль і Джеремі Бентам сформували свій утилітаризм. Протягом усієї історії етики панівним лишається бажання створити зразок для етичних правил поведінки. В останньому розділі ми розкриємо тавтологію Max Utility (максимізація корисності) та обговорюватимемо концепт Max Good (максимізація добра).

Історія невидимої руки ринку й homo oeconomicus

Скільки років ідеї невидимої руки ринку? Як задовго до Адама Сміта народився цей концепт? Я спробую продемонструвати, що прообрази невидимої руки ринку можна знайти майже всюди. Думка про те, що ми зможемо використати вроджений егоїзм і що це зло теж може приносити добро, — це прадавнє філософське й міфологічне уявлення. Ми також простежимо за розвитком концепту homo oeconomicus, поглянемо на народження «людини економічної».

Історія animal spirits — мрія ніколи не спить

У цьому розділі досліджуватимемо другий бік людської особистості — той, який непередбачуваний, часто ірраціональний і архетипальний. На наші animal spirits (щось на кшталт супротивного до раціональності) впливає архетип героя й уявлення про те, що є добро.

Математика

Звідки в економіку потрапило уявлення про цифру як праоснову світу? У цьому розділі спробуємо продемонструвати, як і чому економіка стала механістично алокативним велетнем. Чому ми вважаємо, що математика — це найкращий засіб для описання світу (навіть і світу соціальних інтеракцій)? Чи справді математика — це основа економіки, чи лише верхівка айсберга, лише вишенька на тортику наших економічних пошуків?

Майстри правди

У що вірять економісти? Яка ж релігія в економістів? І який характер правди? Бажання очистити науку від міфів переслідує нас ще від часів Платона. Економіка — це нормативна наука чи позитивна дисципліна? Спочатку правда була в віршах та історіях, сьогодні ж ми сприймаємо правду як щось наукове й математичне, щось віддалене. Де ж варто шукати правду? І хто в наш час є «носієм правди»?

Практичні питання та дефініції

Коли ми говоримо в цій книзі про економіку, то маємо на увазі її основний напрям, який, здається, найкраще репрезентує Пауль Самуельсон. Під терміном homo oeconomicus розуміємо його первісний концепт в економічній антропології. Він побудований на уявленні про розумного індивіда, який, ведений суто егоїстичними мотивами, приймає рішення так, щоб максимізувати свій зиск. Ми не зачіпатимемо питання, чи економіка (у прямому значенні слова) — це наука чи ні. Якщо ми її час від часу називаємо суспільною наукою, нам йдеться просто про галузь економіки. Термін «економіка» ми сприймаємо в ширшому значенні, аніж просто виробництво, дистрибуцію та споживання товарів чи послуг. Під економікою ми розуміємо вивчення зв’язків між людьми, які в деяких випадках можна виразити в цифрах, науку, яка досліджує і таке, що піддається обігу, майно, і те, чим не можна торгувати (дружба, свобода, ефективність, зростання).

У моєму житті було три дуже сильні враження. Я багато років працював в університеті, вчився, робив дослідження та викладав теоретичну економіку (і при цьому досліджував метаекономічні дилеми). Чимало часу я пропрацював і на посаді економічного радника уряду — чи то вже як радник колишнього президента Вацлава Гавела, чи міністра фінансів, чи якийсь час і прем’єр-міністра (у справі практичного впровадження економічної політики). У мої обов’язки та (здебільшого) маленькі втіхи також входить регулярно писати статті в газету Иовройагвке поуіпу, де я висвітлюю різні практичні і філософські аспекти економіки для широкого загалу читачів (і при цьому намагаюся окремі теми дещо спростити, краще висвітлити та запропонувати інший погляд на ту ж річ). Ці три досвіди продемонстрували мені ліміти й переваги окремих сторін економіки. Мене не полишає ця потрійна шизофренія (У чому полягає смисл економіки? Як її можна практично використовувати? Як можна зрозуміло поєднати її з іншими науковими дисциплінами?). І ця книга — результат, чи то вже поганий, чи хороший.

Частина I. Економіка Стародавнього світу

Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти...

Вдень і вночі — завжди будь веселий!

«Епос про Гільгамеша»

1. «Епос про Гільгамеша»

Про ефективність, безсмертя та економіку дружби

«Епос про Гільгамеша» було написано більш ніж чотири тисячі років тому[23], і це, безперечно, найдавніший літературний твір про людство, доступний самому людству. Саме з Месопотамії походять перші писемні записи та найстарша пам’ятка людства. До того ж не лише в межах нашої цивілізації, а людства загалом[24]. Його сюжетом послуговувалися при написанні багатьох пізніших історій, які в більш чи менш зміненому вигляді домінують у міфології й сьогодні, чи то вже йдеться про мотив потопу, чи про пошуки безсмертя. І в цьому прадавньому тексті важливу роль відіграють питання, які ми сьогодні вважаємо економічними — і якщо ми хочемо пройтися слідами економічних пошуків, то зануритися ще глибше в історію просто неможливо. Тут лежить основоположний камінь, дно всіх можливих пошуків.

З часів «до Гільгамеша» збереглися до наших днів лиш уламки матеріальних пам’яток, а з писемних артефактів — лише уривки, що стосуються ведення господарства, дипломатії, воєнних перемог, магії та релігії[25]. Економічний історик Ніл Ферґюсон коментує цей факт (дещо іронічно), що «перші писемні пам’ятки, створені людиною, нагадують нам, що вони стосувалися не історії, поезії чи філософії, а торгівлі»[26]. Втім, «Епос про Гільгамеша» свідчить про протилежне — хоча перші глиняні записані позначки (записки, примітки) наших предків, можливо, і були про торгівлю й війну, проте перша записана історія — передовсім про велику дружбу й пригоди. Як не дивно, про гроші чи війну в ній не буде ані слова; наприклад, жодного разу в ньому ніхто нічого нікому не продає[27]. Народи не прагнуть завойовувати один одного, ми не зустрічаємо тут навіть натяку на загрозу насилля — жодного разу людина не вбиває іншу людину, в епосі не зустрічається слово «ворог». Це історія про природу й цивілізацію, про геройство, бунт і боротьбу з богами, про мудрість, безсмертність, а також про марноту.

І хоча йдеться про текст світового значення, проте він повністю випав з поля зору економістів. Про цей епос немає економічної літератури[28]. Однак саме в цьому епосі ми знайдемо перші сліди економічного мислення нашої цивілізації; початки довірливо знайомих концептів, як-от ринок і його невидима рука, проблема використання природного багатства й прагнення до максимізації ефективності. Згадується в епосі й дилема про роль почуттів, поняття розвитку від природженого стану чи тема комплексного поділу праці, пов’язана з виникненням перших міст. І от зараз це перша, несмілива спроба зрозуміти «Епос про Гільгамеша» з економічно-антропологічного погляду.

Спершу лиш коротко нагадаємо сюжет історії (детальніше розкриємо його трохи згодом). Гільгамеш, володар Уруку, «на дві третини він бог, на одну — людина»[29].

Дія починається з опису досконалих, незнищенних мурів, які Гільгамеш зводить навколо міста. При цьому він мучить робітників і забороняє їм бачитися з їхніми дружинами чи дітьми. Люди скаржаться богам, і ті посилають покарання у вигляді дикого Енкіду, який має зупинити Гільгамеша. Проте вони стають друзями, утворюють непереможну пару й разом виконують різні героїчні вчинки. Згодом Енкіду помирає й Гільгамеш вирушає на пошуки безсмертя. Він подолає багато перешкод і пасток, та, зрештою, безсмертя вислизне в нього майже з рук і безповоротно зникне. Наприкінці хід історії повертається туди, звідки епос починався, — до величного оспівування мурів Уруку.

Непродуктивна любов

Основна зав’язка всієї історії — у прагненні Гільгамеша звести мури, рівних яким немає на світі. Він намагається будь-якою ціною підвищити продуктивність роботи своїх підданих, навіть забороняє їм контактувати з дружинами й дітьми. Тому люди скаржаться богам:

Лячно у спальнях мужам Урука:

«Батькові Гільгамеш не лишить сина...

Матері Гільгамеш діви не лишить,

Що зачав герой, що судилась мужу!»[30]

Який далекий нам принцип і який близький. І зараз ми часто живемо ще Гільгамешовими уявленнями, що інтимні стосунки — тобто сама людяність — ідуть на шкоду робочому процесу, що продуктивність людини зросла би, якби вона не витрачала свій час та енергію на непродуктивні справи. Ми переконані, що домен людяності (людських стосунків, любові, дружби, мистецтва тощо) — непродуктивний. Звісно ж, за винятком репродукції, яка єдина, дослівно, є (ре) продуктивною.

Таке бажання будь-якою ціною максимізувати ефективність, пригнічення людського на користь економічного редукує людину, обмежуючи всю її людяність, перетворює її на чисту виробничу одиницю. Прекрасне чеське слово робот[31] досконало передає це значення. Людина, зредукувавшись до звичайного роботника, стає всього лиш роботом. Цей епос свого часу чудово б згодився Карлу Марксові, який запросто би міг його використати як приклад першого в історії випадку редукції людини до робітника, праісторичний приклад експлуатації та відчуження індивіда від родини й від себе самого[32]!

Бажання управляти простими робітниками — мабуть, споконвічна мрія всіх тиранів. Кожен деспотичний володар вбачає в родинних і дружніх контактах конкурента ефективності. Спроби звести людину до одиниці виробництва й споживання (оскільки економіці нічого більше не потрібно, як це красиво — аж до болю — демонструє модель homo oeconomicus, яка теж усього лишень одиниця виробництва та споживання)[33] можна помітити й в застережливих суспільних утопіях, чи точніше — в дистопіях. Наприклад, Платон у своїх ідеальних уявленнях про державу не дозволяє батькам виховувати дітей, але відразу ж після народження віддає їх до спеціалізованих закладів[34]. Схожі описи знайдемо і в застережних утопіях О. Гакслі «Кінець цивілізації» та Дж. Орвела «1984». В обох романах наштовхуємося на заборону стосунків між людьми чи почуттів (зрештою, будь-яких проявів індивідуальності), за них суворо карають. Дружба чи любов вважаються не просто «зайвими» і непродуктивними, але й, навпаки, можуть бути для тоталітарної системи деструктивними (як це добре видно в романі «1984»)[35]. Дружба, з економічного погляду, теж зайва, тому що без неї й індивід, і суспільство здатні прожити. Як наголошує Клайв Стейплз Льюїс: «Дружба — це не необхідність, так само як філософія, так само як мистецтво, як сам всесвіт (оскільки в Бога не було потреби творити). Вона не становить жодної цінності для виживання; це одна з тих речей, які надають сенсу самому виживанню»[36].

На жаль, сучасна мейнстрімна економіка має дуже багато спільного саме з цим підходом. Моделі неокласичної економіки розглядають роботу як input до виробничої функції. Така економіка не вміє інтегрувати в свої рамки людську спільноту (тобто людину!), проте людиноподібні роботи вписуються в них просто досконало. Як говорить Йозеф Стігліц:

«Один з найкращих «трюків» (можна було би сказати, що йдеться про «розуміння відкриттів») неокласичної економіки полягає в тому, що до роботи вона підходить як до будь-якого іншого виробничого фактора. Результат виробництва описується як математична функція вхідних ресурсів — метал, верстати й робота. Математика трактує роботу як будь-який інший товар і намагається нав’язати нам думку, що робота — це такий самий товар, як і все інше, наприклад, метал чи пластик. Та тільки робота все ж інша. Робоче місце не має жодного впливу на сталь; тому про добробут робочого місця ми теж не дбаємо»[37].

Кедри вирубаємо

Утім, існує дещо інше, чим часто замінюють дружбу, що, навпаки, потрібно, чи навіть необхідно й суспільству, й економіці. Навіть найпримітивніші культури усвідомлювали цінність співробітництва для робочого процесу — тепер ми називаємо це колегіальністю, партнерством, чи хоча б терміном, який уже встиг стати профанацією, — співдружність. Такі дрібні зв'язки дуже потрібні й суспільству, і фірмі — роботу можна виконати набагато швидше й ефективніше, якщо люди можуть порозумітися й поза робочими питаннями та йдуть один одному назустріч. Чеська мова на позначення цього явища запозичила слово з англійської ! team. Командна робота ! запорука кращої продуктивності, тому керівництво наймає для тімбілдингу спеціалізовані фірми[38].

Однак справжня дружба, яка в «Епосі» стає однією з центральних тем, насправді зроблена зі зовсім іншого тіста, ніж партнерство. Дружба, як влучно описує К.С. Льюїс, | абсолютно неекономічний, небіологічний, цілком зайвий з погляду розвитку цивілізації й непотрібний зв’язок (наприклад, на відміну від еротичних почуттів чи любові матері, які нам потрібні зі суто репродуктивного погляду)[39]. Проте саме в дружбі часто виникають — до того ж повністю самовільно, ніби побічний продукт, щось на додачу | думки й вчинки, які разом здатні змінити обличчя суспільства[40]. Дружба здатна йти проти наїждженої системи там, де просто самому індивіду забракне сміливості.

Гільгамеш спочатку вважає саме дружбу (а не колегіальність) непотрібною і непродуктивною, аж доки сам через Енкіду не випробує її і не переконається, що дружба дає неочікувані результати. Відразу ж маємо чудовий приклад сили дружби, що здатна змінити (побороти) систему. Енкіду, якого спустили на землю боги як покарання Гільгамешові, зрештою, стає його нерозлучним другом, і разом вони вирушають на боротьбу з богами. Сам Гільгамеш ніколи б не наважився на щось подібне — й Енкіду також. У міфічній драмі часто знаходимо мотиви міцної дружби — друзі «бояться і підбадьорюють один одного перед боєм, шукають утіхи в своїх мріях і ціпеніють перед невідворотністю смерті»[41].

Гільгамеш, зв’язаний путами дружби й взаємної рішучості, забуває про будівництво свого оборонного муру (і відповідно відступається від своєї початкової найвищої мети) і вирушає далеко за межі міста, за свої безпечні мури, у дикі ліси, щоб відновити порядок у світі — вбити Хумбабу, втілення зла.

Живе в тому лісі лютий Хумбаба, —

Давай його вб’ємо разом з тобою,

Усе, що є злого, — проженемо зі світу!

Кедру я нарубаю, — поросли ним гори...[42]

На вирубці кедрів зупинімося детальніше. У старій Месопотамії дерево вважалося цінною сировиною. Експедиції за деревом були дуже небезпечними й вирушали в них лише найсміливіші. Небезпечність таких експедицій в епосі символізує якраз наявність у лісі Хумбаби. «Хумбаба, якого зіслав на землю Енліл, щоб той оберігав кедровий ліс, був покликаний відлякувати випадкових приблуд, які приходили шукати цінну кедрову деревину»[43]. В епосі сміливість Гільгамеша підкреслюється і його намірами вирубати кедровий ліс (і таким чином, окрім усього іншого, отримати величезне багатство).

До того ж кедр вважали священним деревом, а кедровий ліс був святилищем бога Шамаша. І так, завдяки дружбі, Гільгамеш та Енкіду наважилися повстати супроти самих богів та перетворити священне дерево в звичайнісінький (будівельний) матеріал, з яким можна робити майже будь-що — наприклад, побудувати частину міста, перетворити на будівельний матеріал цивілізації. Тобто вони «поневолили» те, що раніше було частиною природи. Ідеться про гарний протоприклад зміщення кордонів між святим і профанаційним (світським), ба й про прообраз уявлення, що природа нам дана лиш для того, щоб місту й людству постачати товар, матеріал, виробничий матеріал[44]. «Вирубка кедрів зазвичай оцінюється як «культурний успіх», оскільки в Уруку не було деревини для будівництва, і це щастя для міста, що Гільгамеш таким чином роздобув цінну сировину для свого міста. І цей вчинок передвіщає наші «культурні успіхи», пов’язані з перетворенням живих організмів (і мова йде не лише про дерева) на сировину, матеріал, товар... Перетворення космічного дерева на будівельний матеріал — це приклад, який нам подав Гільгамеш і за яким ми гарячково слідували»[45].

Так ми стаємо свідками важливої історичної зміни: люди почуваються природніше в неприродному середовищі міста, ми стали створіннями неприродно неприродними й неприродно природними. Природа — це вже не оселя людей, як це було в юдеїв, які за своєю натурою були радше кочівниками (що згодом і підтвердиться). Для месопотамців домівкою стає місто. І почалося все якраз у Вавилонії: людина переїздить у місто, оселю людей, а зовнішня природа стає лише постачальником сировини. Природа — це більше не сад, у якому створено людину, за яким вона повинна доглядати й у якому повинна жити, натомість природа стає лише резервуаром природних ресурсів.

У тій частині епосу, де розповідається про подорож Гільгамеша й Енкіду до Хумбаби, ховається ще одна причина такого звеличення Гільгамеша — легенди приписують йому відкриття кількох криниць у пустелі, які полегшили торговцям переїзд через територію старої Месопотамії. «Після того, як було знайдено достатню кількість криниць та оазисів, відкрилася дорога через пустелю з центрального Євфрату в Лівію, що означало справжню революцію для затяжних подорожей верхньою Месопотамією. І якщо традиційно вважається, що Гільгамеш першим пройшов цей шлях, прямуючи до кедрового лісу, тож цілком логічно, що йому приписують і всі заслуги з відкриття різних технік виживання, які дозволили йому подорожувати пустелею»[46]. Так Гільгамеш став героєм не лише через свою силу, але й завдяки відкриттям і вчинкам, значення яких було здебільшого економічним — прибуток від будівельного матеріалу в випадку з вирубкою кедрового лісу, зупинка Енкіду, який руйнував економіку Уруку, чи відкриття нових шляхів через пустелю під час подорожей.

Людина: між твариною і роботом

Поневолення дикої природи й стало тим відчайдушним вчинком, на який наважився Гільгамеш лише завдяки дружбі з Енкіду. Тож, зрештою, повстання проти богів парадоксально допомогло реалізувати один із планів богів: через дружбу з дикуном Енкіду Гільгамеш зовсім закинув будівництво муру. Разом з цим всупереч своєму бажанню і в досить парадоксальний спосіб Гільгамеш на власному досвіді підтвердив свою здогадку — що стосунки між людьми справді стоять на дорозі до будівництва його славного муру. Він лишає мур недобудованим і разом зі своїм другом вирушає за його межі. Відтепер Гільгамеш намагається знайти безсмертя не в будівництві муру, а в героїчних подвигах на життя і смерть разом зі своїм другом.

Дружба змінює обох. Гільгамеш з ненависного тирана перетворюється на вразливу людину — він забуває про свою осілу пихатість за досконалими стінами Уруку й з головою поринає в пригоди в дикому світі, піддається своєму animal spirit. І хоча Дж. М. Кейнс, який увів в економіку цей термін, розумів під ним спонтанну спонуку до дії чи натхнення в житті, і при цьому зовсім не обов’язково мав на думці нашу тваринність, та все ж у цьому контексті ми можемо на якусь мить задуматися над тваринною частиною нашого (нібито раціонально-економічного) я. У Гільгамеша вселяється частина анімалістичної сутності його друга Енкіду (він вирушає з міста в природу, піддається поклику пригод тощо).

А зміна Енкіду? Якщо Гільгамеш був символом майже божественної досконалості, цивілізованості й осілого міського тирана для своїх підданих, на місці яких він би з більшою радістю бачив машини, то Енкіду від самого початку стояв на абсолютно протилежних засадах.

Він був уособленням тваринного, некерованого, дикого. Він був уособленням тваринності, неприборканості й дикунства. Тваринність проявлялася навіть у його зовнішності, «укрите шерстю все його тіло... мов з небесного каменю, міцні його руки»[47]. А для Енкіду їхня дружба з Гільгамешом стає символом завершення процесу перетворення його на людину. Дружба змінює обох героїв, перетворюючи їх — хай і з різних полюсів — у людей.

У цьому контексті точно буде доречно згадати й про психологічний вимір історії: «Енкіду... є другим я Гільгамеша, темною, анімалістичною стороною його душі, наповненням його неспокійного серця. Коли Гільгамеш знайшов Енкіду, він перетворився з ненависного тирана в захисника свого міста... Наслідки дружби роблять обох титанів більш людяними, з напівбога й напівзвіра вони стають істотами, нам подібними»[48]. Здається, у кожному з нас заручилися дві тенденції. Одна — економічна, раціональна, яка намагається все контролювати, максималізувати, досягти ефективності тощо. Друга — дика, анімалістична, без жодного розрахунку, спонтанна, непередбачувана й сира. Здається, людина знаходиться десь поміж них або ж поєднує в собі обидві сторони водночас. До цієї теми ми ще повернемося в другій частині книги.

Сікеру пий — так світові судилось

Як Енкіду став частиною цивілізованого суспільства? На початку зміни була пастка, яку для нього підготував Гільгамеш, у вигляді блудниці Шамхат, яка повинна була «втіху ... (дати) йому, тіло жіноче»[49]. Через шість днів і сім ночей пізнавання її Енкіду встає, і вже все інакше...

Коли ж натішився вдосталь,

До звірини звернув лице він.

Уздрівши Енкіду, втекли газелі,

Степова звірина тіла його уникала.

Підхопився Енкіду, — ослабли м’язи[50],

Вклякли ноги, — і звірі пішли від нього.

Змирився Енкіду, — не побіжить, як бувало![51]

Та став він мудріший і розумом глибший.[52]

Після цього Енкіду втрачає свою тваринну природність, оскільки «стануть чужі йому звірі, що з ним виростали в пустелі»[53]. Його приводять у місто, одягають, подають хліб і сікеру:

Їж хліб, Енкіду, — так личить жити,

Сікеру пий — так світу судилось![54]

Так поступово дійшло до того, що Енкіду «уподібнився людям»[55]. Енкіду влився в (спеціалізоване) суспільство, яке запропонувало йому те, чого природа в її необробленому вигляді йому ніколи б не змогла дати. Він переселився з природи за мури. Став людиною. І зміна ця — незворотна, Енкіду більше ніколи не зможе повернутися до свого колишнього життя, оскільки «степова звірина тіла його уникала»[56]. Природа більше ніколи не прийме назад людину, яка покинула її лоно. Природа, звідки колись (людина) вийшла, залишається зовні за мурами. Відтепер вона буде йому чужою і радше ворожою»[57].

Отже, Енкіду стає розумнішим, проте розплачується за це втратою гармонії — і з природою, і зі своєю натурою. Схожий мотив пізнання (чи то вже морального, чи технічного), отриманого ціною обміну за гармонію, ми знаходимо в усіх трьох базових формативних культурах нашої західної цивілізації — тобто і в юдеїв (надкушування яблука з Дерева пізнання й вигнання з Раю) і греків (Прометей дарує людям technai, пізнання, а боги за це спускають на землю Пандору зі скринькою зла та нещасть, яка й порушує стару гармонію). До цього ми ще повернемося в другій частині книги.

Найстаріший епос, що зберігся до наших днів, у доволі імпліцитний спосіб дає нам дуже цінні підказки на прикладі переходу Енкіду зі стану тваринного до стану людського. Зокрема пояснює, у чому первісні культури вбачали початок цивілізації. Цей перехід відображає відмінності між людьми й тваринами, чи ще краще дикунами. «Епос...» непомітно описує акт створення, пробудження людини. Ми стаємо свідками емансипації людяності з тварини, подібно до того, як з каменя народжується скульптура. Зі стану первинного неопосередкованого використання природи лише задля індивідуального задоволення своїх потреб без жодних спроб змінити її Енкіду переїздить у місто — прототип цивілізації та життя в штучному середовищі поза природою. «І звідтоді він буде жити в місті, у світі, створеному людьми; житиме там довго, безпечно й комфортно, харчуватиметься хлібом і сікерою — дивовижними харчами, які приготували дбайливі людські руки»[58].

Від капризів природи до капризів людини

Протягом усієї історії людства домінувало бажання стати максимально незалежними від сил природи[59]. Що розвиненіша цивілізація, то більше захищений окремий індивід від впливів природи та краще вміє створювати навколо себе константне середовище для задоволення. Наше щоденне меню вже не залежить від урожаю, диких тварин чи пори року. Сучасна західна цивілізація вже навчилася підтримувати стабільний клімат і в люті зимові морози, і під час спекотного літа.

Перші спроби досягти такої бажаної константизації середовища для життя ми бачимо і в «Епосі про Гільгамеша» — найкраще саме на прикладі будівництва славнозвісної стіни навколо Урука, завдяки й якій місто могло стати колискою цивілізації[60]. Ця константизація стосується і людської діяльності, праці. Адже людина краще виконує одну роботу, на якій вона спеціалізується, а якщо вона ще й може покластися на роботу інших, що задовольнить усі інші її потреби, тоді суспільство збагачується. Уже давно зникла потреба у тому, щоб кожен умів собі пошити одяг і взуття; уполювати, виростити чи приготувати собі їжу; знайти джерело питної води й побудувати собі житло[61]. Ці ролі взяв на себе інститут спеціалізації (яка, звісно ж, діяла задовго до того, коли Адам Сміт описав її як одне з основних джерел багатства народів)[62]. Тобто кожен спеціалізується на тому, у чому буде для суспільства найкориснішим, а задоволення всіх інших своїх потреб він лишає за іншими.

Епос фіксує один із найбільших стрибків у розвитку розподілу праці. Урук — одне з найдавніших міст, тому в епосі відображається історичний крок уперед в спеціалізації — у напрямі нового суспільного міського упорядкування. Завдяки муру люди в місті можуть займатися іншими справами замість того, щоб піклуватися про власну безпеку, вони мають змогу ще більше й глибше спеціалізуватися. Не можна забувати також про стабільність, яку приносить з собою місто, обнесене муром. Життя людини в місті набирає нових масштабів і раптом уже природнішим здається займатися речами, що лишаться вартісними і після смерті людини: «Мур символізує і формує міцність міста як інституції, яка має проіснувати віки й запевнити своїх мешканців у повній безпеці, щоб і вони, думаючи про майбутнє, почали робити інвестиції з думкою про те, що лишиться після їхньої смерті далеким нащадкам. І саме на надійні мури Урука спиратиметься процвітання та багатство містян, які в селянина викличуть справедливий подив, а можливо, й заздрість»[63].

Отже, поява укріпленого міста, з економічного погляду, зумовила важливі зміни: окрім глибшої спеціалізації його мешканців, дала ще й «можливості займатися ремеслами та торгівлею, на яких можна досить легко розбагатіти — а також і збідніти. Можливість прогодувати себе навіть для тих, у кого немає своєї землі, для молодших синів, для тих, кого позбавили спадку, для винахідників та авантюристів звідусіль — з усього світу»[64].

Проте все має ціну: ніде в світі печені голуби не летять до губи. Навіть на заможному бенкеті, який нам організувала спеціалізація. І ціна, яку ми платимо за свою незалежність від явищ природи, — це залежність від нашого суспільства й цивілізації. Що софістичніше наше суспільство як цілісність, то менше здатні її члени як індивіди жити самі по собі, без суспільства. Що спеціалізованішим є наше суспільство, то більшою буде кількість тих, від кого ми залежимо[65]. І залежимо екзистенційно. Енкіду умів жити в природі незалежно й без будь-чиєї допомоги, вільно. Оскільки Енкіду

Ні людей, ні світу не відав (...)

Разом з газелями їсть він трави,

Разом із стадом водопою шукає,

Разом із звіром серце водою тішить[66].

Енкіду — мов звір, у нього немає свого народу й він не належить до жодної з країн. Своєю діяльністю він може задовольнити всі свої потреби сам, він без цивілізації, він — нецивілізований. І знову ми спостерігаємо принцип trade-off, тобто те або інше: Енкіду — самодостатній (як багато тварин), зате (чи саме тому) його потреби — мінімальні. Порівняно з потребами людини, потреби тварин геть незначні. Тоді як люди не здатні задовольнити свої потреби навіть зі всіма багатствами та технологіями ХХІ сторіччя. Можна сказати, що Енкіду був щасливим у природній стихії, адже всі його потреби було виконано. А людині, навпаки, здається, що більше вона має, що багатшою та розвиненішою вона стає, то більше зростає кількість її (задоволених і незадоволених) потреб. Коли споживач купує якусь річ, цим самим теоретично він би мав викреслити одну зі своїх потреб і зменшити на один пункт кількість речей, які йому потрібні. Втім, у реальному житті бачимо, що множина «хочу мати» розширюється разом із множиною «у мене є». На цьому місці доречно буде навести цитату Джорджа Стіґлера, який дуже добре усвідомлював людську невситимість: «Основна річ, якої прагне звичайна пересічна людина, — це не задоволення своїх потреб, вона прагне нових і кращих потреб»[67].

Власне, зміна зовнішнього середовища (перехід з природи в місто) в «Епосі про Гільгамеша» йде майже впритул зі зміною внутрішньою — перетворення дикуна в цивілізовану людину. Окрім усього іншого, стіна навколо міста Урук — це й символ внутрішнього віддалення від природи, символ бунту проти підпорядкування законам, які не підвладні людині, які людина може, щонайбільше, відкрити й використати у власних інтересах.

«Практичне призначення стіни у зовнішньому світі має свою паралель і у внутрішньому світі людини: зароджуване еґо-усвідомлення ніби відокремлюється захисною стіною, яка відділятиме його від решти психіки. Дефензива (англ. Defensiveness) — це визначальна характеристична риса еґо. Тож Гільгамеш передбачає ізоляцію людини від природного середовища — як зовнішнього, так і внутрішнього»[68]. З іншого боку, ця ізольованість дає можливість сформуватися новим, досі не знаним формам розвитку людини, а в контексті — і всього міського середовища. «Експансія людського потенціалу, нарощування еґо людини... та диференціація на різних рівнях структури міста стали всі разом аспектами одної-єдиної трансформації: підйому цивілізації»[69].

Природна природність...

Якщо ми говоримо про місто й природу, можна вести наші роздуми ще в одному напрямі, який, зокрема, чудово зарекомендує себе порівняно з пізнішими єврейською та християнською філософіями. Задумаймося над символікою природи як природнього стану (тобто стану, у якому чи в який ми народжуємося) та міста як символу абсолютно протилежного (цивілізації, штучної зміни природи, а також прогресу).

Від усього «Епосу...» віє невисловленим пророцтвом: цивілізація й прогрес відбуваються в місті, яке стає «природно неприродним» надміром людей. Зрештою, місто стає надміром не тільки людей, а й богів, оскільки:

Шуріппак, місто, яке ти знаєш,

Що лежить на березі Євфрату, —

Це місто давнє, близькі йому богове.[70]

Навпаки, у природі живуть тварини, там над усім панує дикун Ен-кіду. У природу ходять полювати, природа сприймається як сатуратор наших потреб і нічого більше. У природі мешкає зло. Хумбаба живе в кедровому лісі, який, до речі, саме з цієї причини потрібно повністю викорчувати. У природі народжується дикий Енкіду, який виглядає як людина, але за своєю суттю він — тварина: не живе в місті, він неприборканий[71] і робить шкоду. Місто як символ людей, цивілізації, не-природи потрібно відділити від навколишнього світу міцною стіною. Енкіду стає людиною, переїхавши до міста.

При-роджений, при-родний стан речей зовсім не досконалий, поганий. Природність потрібно змінити, цивілізувати, окультурити, боротися з нею. Символічно ми можемо поглянути на цю ситуацію ще з такого ракурсу: людська природність — неповноцінна, погана, зла, і доброю (людською) вона стає тільки після відокремлення, емансипації від природи (від природності) та після окультурення, виховання. Людяність вбачається у цивілізації.

Порівняймо дуальність міста й природи з пізнішою юдейською думкою. У Старому Завіті цей зв’язок розглядається зовсім інакше. Людину (людство) створено в природі, в саду. Людина мала б піклуватися про сад Едем і жити в гармонії з природою і тваринами. Відразу ж після створення людина ходить голою і їй не соромно, de facto як і всім іншим тваринам. Що характерно — людина одягається (самої при-родженості створення їй вже не достатньо), закриває[72] (буквально й дослівно) своє природження аж до падіння[73]. Одяганням, яке просочується із сорому за свою природність, за своє при-родження, за свою голизну, людина відрізняється від тварин і від свого природного, в-родженого стану. Трохи згодом, коли пророки Старого Завіту говоритимуть про повернення до Раю, то описуватимуть його, знову ж таки, як гармонію з природою:

Тоді вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх.

І корова буде пастися з ведмедицею, і дитинчата їх будуть лежати разом, і лев, як віл, буде їсти солому. І немовля буде гратися над норою аспида, і дитя простягне руку свою на гніздо змії[74].

...і грішна цивілізація?

І навпаки — відразу до міської цивілізації, до осілого способу життя можна поміж рядків прочитати в багатьох біблійних притчах. Саме «поганий» землероб Каїн (землеробство передбачало осілий, міський спосіб життя) убиває пастуха Авеля (мисливці й пастухи були кочівниками, вони не засновували міст, навпаки — стиль їхнього життя вимагав безупинного переміщення з одних мисливських угідь чи пасовищ на інші). Можливо, схожий підтекст має і розповідь про осілого Якова, який обманює[75] свого старшого брата, мисливця Ісава, та відбирає в нього благословення батька, присвоївши його собі[76]. Часто міста (принаймні в старих єврейських текстах) були символом гріха, занепаду й декадансу — не-людяності. Первісно євреї були кочовим народом, який оминав міста. Тож не випадково, що перше важливе місто[77], яке згадується в Біблії, — це пихатий Вавилон[78], який, зрештою, Бог ущент зруйнував. Коли Авраамові й Лоту стане замало пасовищ, Лот обирає собі для майбутнього життя міста (Содому й Гоморру), а Авраам іде кочувати в пустелю. Мабуть, не варто нагадувати про занепад обох міст.

Старий Завіт послуговується поетикою, яка возвеличує природу. У «Епосі про Гільгамеша» ми не знайдемо нічого такого. У старозавітній «Пісні пісень» взаємні почуття двох коханців описуються через природну символіку. Тому не випадково, що всі позитивні моменти з життя коханців розігруються в природі — на виноградниках, у саду. А неприємні моменти, навпаки, відбуваються у місті: сторожа побила й осоромила коханцеву любку, закохані не можуть знайтися.

Натомість на природі, у виноградниках — безпечно й коханці там самі, удвох, їм ніхто не заважає, як вони цього й хочуть.

Одним словом, природа й природність для юдеїв були позитивною величиною, а міська цивілізація — негативною. Первісно Божий «вівтар» був мандрівний і на зупинках його розміщували тільки в наметі (звідси поняття Скинії, Божого намету). Цивілізація ніби псувала людину — що ближчою остання була до природи, то більше була людиною. Людській натурі тут не потрібна цивілізація, щоб вона могла бути хорошою чи поганою. На відміну від епосу, зло, у розумінні юдеїв, ховалося всередині міських мурів і в цивілізації.

Такий погляд на природність і на цивілізацію мав в історії єврейської (і нашої) культури складний шлях розвитку. Юдеї теж оберуть собі короля і, попри однозначний протест Божих пророків, осядуть по містах, куди нарешті помістять Скинію і побудують тут для неї церкву. Згодом місто Єрусалим посяде вагоме місце в релігії загалом. Тож і в юдейському світогляді місто (місце розташування храму) займає важливе місце. Пізніше схильність до міської моделі зростає ще більше — бачимо це вже в ранні часи християнства. Досить буде почитати Об’явлення Івана Богослова, і одразу стає зрозуміло, як розвинулося уявлення про Рай з часів глибоко старозавітних, коли Раєм був сад. Іван у своєму видінні вже описує небо як місто — Рай у Новому Єрусалимі, місті, де до деталей описано параметри стіни (!), золоті вулиці й брами з перлин. І хоча тут росте дерево життя й через це місто протікають річки, проте про природу в останній книзі Біблії вже немає і згадки.

І це явище досконало описує зміни в сприйнятті людини та його природності, що відбувалися в цей час. Адже християнство (завдяки і впливу антики) не вважає людську природність однозначно хорошою, а його ставлення до природи вже не таке ідилічне, як у старозавітних пророків.

Як це стосується економіки? Насправді набагато більше, ніж ми собі можемо уявити. Якщо розглядати людську природність як щось хороше, тоді суспільству потрібна слабша рука правителя для здійснення колективних дій. Якби людям самим була притаманна тенденція (тяжіння) до всього доброго, не було б потреби, щоб цю роль підміняла держава, володар, чи, якщо хочете, Левіафан[79] Гоббса. Якщо ж ми, навпаки, приймемо Гоббсове бачення людської природи як стан безперервного латентного насилля та війни всіх проти всіх, homo homini lupus, де людина людині вовк (тварина!), тоді необхідно людину цивілізувати (і з вовків зробити людей) з сильної руки управителя. Якщо ж схильність до добра не дається людині від самого народження, тоді потрібно її насадити згори силою, чи хоча б погрозами. Адже в природному стані «немає місця для старанності, оскільки плоди її — не визначені; тут ніхто не обробляє ґрунт, немає мореплавства... ні мистецтва, ні писемності...», а життя «усамітнене, вбоге, жахливе, звірине й коротке»[80]. Та й економічна політика могла би бути набагато вільнішою, якби правитель вірив у людську природу, яка за своєю суттю хилиться до всього хорошого, і якби потрібно було це добро лише оберігати, координувати його спрямування та підтримувати (наприклад, законами).

З погляду розвитку економічної думки, цікаво звернути увагу й на інші відмінності між Старим Завітом і «Епосом про Гільгамеша», особливо в позірно схожих сюжетах. Наприклад, в епосі кілька разів мова заходить про світовий потоп, який помітно нагадує потоп біблійний:

Шість днів, сім ночей гуляє вітер,

Буря потопом вкриває землю.

Із приходом сьомої днини

Буря з потопом війну урвали,

Ті, що билися, наче військо.

Упокорилось море, затих ураган, потоп упинився.

Я відкрив віддушину — лягло світло на вид мій,

Я поглянув на море — запала тиша,

І все людство глиною стало!

Наче дах, пласкою стала рівнина[81].

У «Епосі про Гільгамеша» потоп відбувається задовго до безпосередньо головної історії. Вижити вдалося тільки Утнапішті — завдяки тому, що він побудував корабель, на якому врятував усе живе.

Навантажив його всім, що мав я,

Навантажив його всім сріблом, що мав я,

Навантажив його всім золотом, що мав я,

Навантажив його всім живим, що мав я,

Підняв на корабель всю родину, весь рід мій,

Звірину степову й худобу, підняв всіх майстрів я[82].

Проте на відміну від Ноя, Утнапішті насамперед вантажить золото й срібло, про які в біблійній оповіді навіть не згадується. Тому якщо в «Епосі...» місто зображується як місце захисту від «зла за мурами», то логічним здається і первинно позитивне ставлення до багатства. З огляду на те, що багатство зосереджено саме в місті. Зрештою, і Гільгамеш отримав частину своєї слави тим, що вбив Хумбабу, — коли, окрім усього іншого, він ще й отримав багатство у вигляді деревини зрубаних кедрів.

Приборкування дикого зла й прообрази невидимої руки ринку

Повернімося ще раз до олюднення дикого Енкіду, тобто до процесу, який, маючи хоч трішки фантазії, можна сприймати за первозародок принципу невидимої руки ринку, а отже, й паралелі з однією із центральних схем економічної теорії.

Енкіду був непереможним страховиськом для всіх людей, нищив їм урожай, перешкоджав полювати, не давав обробляти землю. Словами одного із потерпілих мисливців:

Страшусь його я, підступитись не смію!

Я вирию ями — він їх засипле,

Я пастки наставлю — він їх понищить,

Звірину степову мені з рук забирає,

Він мені в степу не дає трудитись![83]

Хай там як, після його олюднення настає кардинальна зміна:

Пастухи вночі спочивали.

Левів долав і вовків змагав він —

Великі пастирі спали:

Енкіду — на варті, муж невсипущий[84].

У результаті окультурення, «доместикації» Енкіду людство приборкало неконтрольоване дике й хаотичне зло, яке раніше принципово лише шкодило й працювало проти добробуту міста. Енкіду нищив (зовнішню, за мурами) діяльність міста. А згодом його загнуздали, відтоді він воює на боці цивілізації проти природи, природності, природного стану речей. Цей момент має дуже важливу для економістів інтерпретацію. Енкіду робив шкоду й ніхто не міг його перемогти. Проте з допомогою пастки це зло вдалося перенаправити в інше русло, і тепер воно активно допомагає цивілізації.

Ідеться, звісно ж, про образ поганої «в-родженої» природи людини (наприклад, егоїзм, піднесення власних інтересів над інтересами ближнього). Енкіду не можна перемогти, проте його можна використати для служіння добру. Схожий мотив прочитується і в словосполученні, яке виникне тисячоліттями пізніше, і його навіть неекономісти вважатимуть основоположною ідеєю економіки: невидима рука ринку. Інколи простіше чорта — тобто зло — запрягти в плуг, аніж з ним боротися. Замість того, щоб генерувати величезну енергію для боротьби зі злом, краще використати його власну енергію для досягнення потрібних нам цілей; побудувати на бурхливій річці млин замість того, щоб марно намагатися перекрити потік. Точно так діяв і святий Прокіп у одній із найдавніших чеських легенд[85]. Згідно з нею, святий Прокіп корчував ліс (!) та обробляв розчищену таким чином землю (тобто цивілізував природу), і якось люди побачили, що він оре дияволом, запряженим у плуг[86]. Тобто Прокіп умів порозумітися з небезпечними силами зла, які наганяють страх на звичайну людину. Він дуже добре усвідомив, що розумніше й вигідніше правильно використовувати стихійні хаотичні сили зла, аніж марно, як Сізіф, намагатися їх приборкати, знешкодити й знищити. До певної міри він навіть був обізнаний із «прокляттям» зла, про яке в трагедії Ґете «Фауст» говорить диявол Мефістофель:

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого[87].

Майкл Новак аналізує проблему перетворення зла в продуктивну силу в своїй книзі «Дух демократичного капіталізму»[88]. За його словами, лише демократичний капіталізм, на відміну від усіх інших альтернативних систем — часто утопічних — зрозумів, наскільки глибоко в душі людини прижилася природа зла, й усвідомив, що викорінити цей «гріх» не під силу жодній із наявних систем. Система демократичного капіталізму може «цей гріх підкорити — тобто перенаправите його енергію в продуктивну силу (і так найкраще помститися Сатані)[89].

Схожий приклад (перетворення чогось тваринно-дикого та не-культивованого в здобуток цивілізації) використовує в своєму вченні й Фома Аквінський. Кількома століттями пізніше ця думка вже повністю емансипується в Мандевіля та його «Байці про бджіл, або приватні вади — суспільні вигоди». Економічні й політичні аспекти цієї думки — часто незаслужено — приписують Адамові Сміту. Ідея, завдяки якій він став відомим у всьому світі, говорить про суспільне добро, яке проростає на благо всіх з егоїзму м’ясника, який прагне заробити та отримати прибуток[90]. Однак Сміт стоїть на позиції набагато прогресивнішій та критичнішій, аніж сьогодні зазвичай вчать і вірять. І до цього ми перейдемо трохи згодом.

Тут не можна опустити одне незначне спостереження. У легенді про святого Прокопа лише святий володів достатньою трансформаційною силою, щоб запрягти зло й переламати його, змусити служити на користь загального блага[91]. У наш час цю здатність присуджують невидимій руці ринку. У сюжеті про Гільгамеша дике зло змогла перенаправити в продуктивне русло повія[92]. Тож, здається, невидима рука ринку отримала собі в придане й цю історичну спадщину — жити між двох крайнощів: святого й проститутки.

Пошуки BLISS POINT[93]

У Гільгамеша, зважаючи на його божественне походження, було покликання — вершити великі справи. Крізь увесь епос червоною ниткою проходить його бажання здобути безсмертність[94]. Давня ціль par excellence, досягти якої раніше наважувалися лише герої[95], набуває в епосі відразу кількох форм. Спершу Гільгамеш намагається забезпечити собі вічну славу у досить простий спосіб — побудувавши стіну навколо свого міста Урук. У другій стадії, коли він вже знайшов собі побратима Енкіду, Гільгамеш лишає стіну стіною й вирушає за межі міста, щоб максимізувати геройство й героїзм. «Під час своєї... дороги за безсмертям Гільгамешові доведеться пройти через низку найдивніших страждань та виконати надлюдські подвиги»[96].

Індивід більше не намагається максимізувати свої статки чи зиск, оскільки йому йдеться лише про увічнення свого імені в пам’яті людства формою героїчного вчинку чи вчинків: пригодами. Функцію споживчої корисності витісняє міра максимізації пригод та слави. Таке трактування безсмертності дуже тісно пов’язане з виникненням писемності (історію необхідно зафіксувати для наступних поколінь, тоді ж як стіна залишиться для нащадків стіною і без писемних записів), а Гільгамеш таким чином був взагалі першою людиною, яка спробувала здобути безсмертя (тобто «вічну славу») у формі писемного запису — хай там як, йому першому це вдалося. «Славне ім’я репрезентує нове розуміння безсмертя, яке пов’язане з писемністю та культом слова: ім’я й зокрема записане ім’я проживе довше за тіло»[97].

Однак до класичної максимізації прибутку в епосі ще теж дійде черга. У результаті подорож Гільгамеша не така успішна, як її собі герой уявляв. Помирає його побратим Енкіду, і він уперше чує фразу, яка згодом тягнутиметься за ним упродовж решти епосу як відлуння марності його починань: «Гільгамешу, куди ти рвешся? Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!»[98]. Після стількох розчарувань герой приходить до урвища над морем, де живе чашниця Сідурі. Як ліки від його смутку й туги вона пропонує сад блаженності, щось на кшталт гедоністичної фортеці carpe diem, де людина може змиритися зі своєю смертністю та принаймні протягом решти свого життя максималізувати земні втіхи та радощі.

Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!

Боги, коли творили людину, —

Смерть вони судили людині,

Життя собі залишили.

Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу,

Вдень і вночі — завжди будь веселий,

Учту справляй щоденно,

Вдень і вночі грай і танцюй ти!

Хай вбрання твоє буде чисте,

Волосся чисте, омивайся водою,

Дивись, як дитя твою руку тримає,

Своїми обіймами втішай подругу —

Іншого діла немає в людини![99]

Яку ж відповідь дасть Гільгамеш на цю пропозицію, на цю, за сучасними мірками, максимум консьюмерізму? Напрочуд неочікувано він її відкидає (Гільгамеш до чашниці мовить: «Тепер, чашнице, — де шлях до Утнапішті?»[100]), а в самій пропозиції вбачає тільки затримку, перешкоду на своєму шляху до Утнапішті — єдиної людини, яка пережила великий потоп і в кого Гільгамеш сподівається знайти ліки від смертності.

Герой заперечує гедонізм як смисл максимізації земних утіх та вирушає на пошуки чогось довговічнішого за самого себе. Так в епосі одним помахом руки з ніг на голову перевертається вся прибутко-максимізаційна роль, яку мейнстрімні економісти безупинно намагаються приписати людині як одну зі складових її природи[101].

Після того, як Гільгамеш знаходить Утнапішті, він отримує бажану квітку з морського дна, яка має довіку йому дарувати молодість. Проте герой засинає й втрачає квітку: «Гільгамеш не зміг здолати найніжнішого, він піддався сну, братові смерті, скрадливому знесиленню, котре, як і втома та старіння, супроводжує життя»[102].

Змія зачула квітковий запах,

Піднялася з нори, викрала квітку,

Назад повернулася, скинула шкіру[103].

Тож і в одинадцятій, останній, табличці Гільгамеш знову втрачає те, що шукав. Наче Сізіф, він розминувся з ціллю вже майже на самій вершині, і так і не знайшов своєї омріяної bliss point. Хоча безсмертним Гільгамеш, зрештою, таки стає — його ім’я пам’ятають і сьогодні.

І хай би яку важливу роль відіграла випадковість в історичному розвитку цих подій, проте зрозуміло одне: Гільгамеша ми сьогодні пам’ятаємо завдяки історії його героїчної дружби з Енкіду, а зовсім не стіни, яка вже давно не підноситься до своїх монументальних висот.

На завершення: колиска економічних пошуків

У першому розділі ми спробували взагалі вперше розглянути найстаріший збережений текст нашої цивілізації з економічного погляду. Ми наважилися на цей крок у надії, що через найдавніший епос дізнаємося щось нове і про самих себе, про суспільство, яке протягом чотирьох тисяч років розвинулося в надзвичайно складний організм та заплутаний клубок. Зорієнтуватися в сучасному суспільстві, ясна річ, набагато важче, тому складно втриматися від спокуси прослідкувати основні риси нашої цивілізації тоді, коли загальна картина була набагато читабельнішою — у час, коли наша цивілізація тільки-но зароджувалася й була ще напівголою. Іншими словами, ми намагалися дістатися найпершого основоположного каменя нашої цивілізації, під яким уже взагалі нічого немає.

Чи було для нас чимось корисне дослідження епосу? Чи показало щось нове про нас самих в економічному плані? І чи актуальне щось із того всього й сьогодні? Чи знайшли ми в Гільгамеші ті архетипи, що живуть у нас досі?

У цьому розділі ми намагалися продемонструвати, що й у міфічного підходу до світу є свої «правди». І хоча сьогодні ми сприймаємо ці правди досить критично та поблажливо беремо їх у лапки, однак тільки подумайте, що майбутні покоління так само немилосердно «залапкують» наші правди сьогоднішнього дня. У давні часи на всі запитання люди відповідали історією, оповіддю. Зрештою, саме грецьке слово міф означає «оповідь». «Міфом є будь-яка оповідь, якій передує яке-небудь “чому”»[104]. А до того, чим оповідь міфічна відрізняється від оповіді математичної чи наукової, ми невдовзі в цій книзі повернемося.

Першим спостереженням можна вважати саму наявність питань, подібних до наших сучасних, економічних. Первісні писемні міркування тогочасних людей, як не дивно, не надто відрізнялися від сучасних. Іншими словами: епос нам зрозумілий, ми можемо з ним ототожнитися. Інколи аж занадто, наприклад, коли йдеться про намагання зробити з людей роботів. Усе ще живе з нами думка про те, що все людське в нас лиш гальмує роботу (над стіною)[105]. Сучасні основні напрями економіки часто з цього користають і намагаються ігнорувати все людське, поміщати за межі моделі чи дискурсу. Думка про те, що все людське шкодить ефективності, приблизно того ж віку, що й саме людство, — і як ми продемонстрували, піддані без емоцій — це ідеал багатьох тиранів. Ми також стали глядачами самого початку окультурення людини — великої драми, яка полягає в звільненні та наступному віддаленні від природного стану. Гільгамеш наказує побудувати стіну, яка відділяє місто від дикої природи й формує простір для першопочатку людської культури. Відлунням до нас повертається усвідомлення Гільгамеша, що «навіть сміливі витвори цивілізації не здатні задовольнити людських бажань»[106]. Ми з вами можемо це сприймати як пересторогу щодо нашої непосидючості, ненаситності, успадкованої невдоволеності та пов’язаної з цим не-зосередженості. Мабуть, ці характеристики просто властиві людині, якщо вони протрималися впродовж більш ніж чотирьох тисячоліть, і ще й сьогодні нам настільки близьке почуття марності. Можливо навіть, що ми відчуваємо його ще гостріше й сильніше, ніж Гільгамеш чи сам автор епосу.

Згодом епос ламає це уявлення на прикладі дружби Гільгамеша й Енкіду. Дружба — ця біологічно найнепотрібніша любов, яка, на перший погляд, здається непотрібною і для суспільства. Адже для ефективного економічного виробництва досить лише стати членом команди, особливо не включаючись у неї емоційно. Проте для зміни системи, для того, щоб зламати чинний порядок і вирушити в похід проти богів (щоб прокинутися від наївності, прозріти) потрібна дружба. Для маленьких учинків (спільне полювання, робота на заводі) достатньо маленької любові: дружби. Дружби, яка випадає з канону економічного мислення щось за щось. Дружба дається, один друг (повністю) дається за другого, це дружба на життя й смерть, і в жодному разі не за прибуток та власну вигоду. Дружба показує нам нові, незнані досі пригоди, дає можливість покинути стіни, не бути ані її будівником, ані її частиною — не бути однією з багатьох цеглин у стіні, як співають Pink Floyd.

В іншому значенні можна прирівняти стосунки Гільгамеша та Енкіду до цивілізованого та звіриного начала людини. (Пізніше Енкіду помирає, але в певному значенні і далі живе в Гільгамешові.) У контексті цього ми досить коротко зупинилися на терміні Кейнса animal spirits, який не-економічно й досить часто ір-раціонально жене нас назустріч пригодам: будівник Гільгамеш — той, хто відокремлює людство від його примітивного тваринного начала й приносить цивілізовану (аж хочеться сказати «стерильну») культуру, ось цей схований за стінами та обережний володар — зав’язує дружбу з диким Енкіду й вирушає підкорювати досі незайману природу.

Одночасно із виникненням феномену міст зародилася й спеціалізація та накопичення багатства. Ми спостерігали, як священна природа перетворилася в постачальника ресурсів, а також як емансипувалося індивідуалістичне еґо людини. Втім, як не парадоксально, це зумовило і підвищення залежності однієї людини від інших членів суспільства, хоч цивілізована людина й почувається самостійною та вільнішою. Що незалежнішою від природи стає цивілізована, міська людина, то більше вона залежить від решти суспільства. Ми проміняли (як Енкіду) природу на суспільство; гармонію з (непередбачуваною) природою на гармонію з (непередбачуваною) людиною.

Далі ми порівняли це бачення з баченням старих юдеїв, філософії яких ми присвятимо наступний розділ. Юдеї переселилися в міста значно пізніше й більша частина Старого Завіту ще описує народ, який жив більш-менш у гармонії з природою. Що тут природніше?

Чи є людина природно (повноцінною) людиною ще в стані природному, чи стає нею лише в межах (міської) цивілізації? Людська (природна) природа — хороша чи погана? Ці питання й сьогодні лишаються ключовими для економічної політики: якщо ми віримо, що людина зла від своєї природи, тобто що за самою своєю суттю людина людині — вовк (тварина), тоді доречною здається і сильна рука правителя. Якщо ж ми віримо, що люди від природи тяжіють до добра, тоді можна попустити віжки й жити в суспільстві, яке більшою мірою laissez-faire[107].

І наостанок ми продемонстрували, що прообраз принципу, який кількома тисячами років пізніше закріпився в економіці як «невидима рука ринку», можна знайти вже в Гільгамеші, а саме в образі приборкання дикого зла, яке згодом почало служити на благо людства. Під час нашої подорожі ми зустрінемо ще цілу низку прообразів невидимої руки ринку. І врешті наприкінці розділу зустрічаємося навіть з предтечею грецького гедонізму — у пропозиції чашниці Сідурі. Проте Гільгамеш від цієї пропозиції відмовляється, повністю її прийме й освоїть вже тільки економічний напрям утилітаризм.

Увесь епос закінчується невтішно циклічним посланням, у якому, власне, нічого не змінилося, не відбулося ніякого прогресу, і після невеличкої пригоди все повертається на старі рейки. Епос — циклічний, закінчується там, де й почався, — а саме будівництвом стіни. Історія нікуди не розвивається, усе відбувається в циклічному ритмі, повторюється з невеличкими змінами, як ми це бачимо в природі (повторення пір року, місячних циклів) чи в нашій щотижневій рутині. До того ж природу, яка з давніх-давен оточувала людей, уособлювали різні непередбачувані божества, у яких були такі самі слабкі місця й примхи, як і в людей (відповідно до епосу, потоп наслали боги за те, що від людей було надто багато шуму, який дратував богів). Природу ніхто не обожнював, нікому не спадало на думку її науково досліджувати, а тим паче в неї втручатися (щоправда, якщо тільки людина — не на три чверті бог, як Гільгамеш), адже проводити систематичні, ретельні (і наукові) дослідження володінь непередбачуваних і настроєвих богів — це не завжди безпечно. Людство дочекалося концепту історичного розвитку, обожнення героя, володаря та природи лише з приходом юдеїв. Уся історія єврейського народу супроводжується чеканням на Месію, який має прийти в історичному часі, точніше — у його кінці.

Вартніший довготерпеливий, аніж звитяжець, і той, хто гнів опановує, ніж той, хто здобуває місто[108].

\ Біблія, Старий Завіт

2. Старий Завіт

Приземленість та добро

Незважаючи на те, що старозавітні євреї[109] зіграли у формуванні сучасної євро-американської культури та її економічної системи ключову роль, ані в підручниках з історії економічної думки, ні в інших економічних текстах їм не приділяють належної уваги[110]. Макс Вебер вірив, що зародженням капіталізму ми завдячуємо протестантській етиці[111]. Майкл Новак, навпаки, виносить на перше місце вплив католицької моралі та сприйняття людини[112], втім, на думку Зомбарта[113] за зародженням капіталізму стоїть віра єврейська.

Усі ключові учасники цієї дискусії визнають за єврейською культурою її провідну роль. Не може бути жодних сумнівів щодо важливості впливу, що його єврейське вчення справило на формування сучасної капіталістичної економіки. Тому в нашому дослідженні донаукових економічних поглядів без Старого Завіту ніяк не обійтися. І не лише тому, що на ньому сформувалося християнство, яке згодом суттєво вплинуло на формування капіталізму та економічної науки, але й через характерний внесок у зміну сприйняття економічної антропології та етосу.

До того ж у багатьох сферах єврейські економічні звички випереджають розвиток сучасної економіки. Ще в «темні» середньовічні часи євреї активно користувалися економічними інструментами, які багато в чому випередили свій час і стали ключовим елементом сучасної економіки набагато пізніше[114].

Позичали гроші, торгували різним... і зокрема займалися торгівлею акцій ринку капіталів, працювали в сфері обміну грошей та часто фігурували посередниками різних грошових операцій..., фігурували як банкіри й брали участь в емісіях найрізноманітніших видів. Що ж стосується капіталізму новітніх часів (на відміну від часів античних, середньовічних...), то в деяких формах ця діяльність ще й досі лишається успадкованою (і неодмінно) присутньою — до того ж і з погляду економічного, і правового[115].

Про ці аспекти зазвичай говорять і ті, кому єврейські традиції не до душі. Як зауважив Ніал Ферґюсон, «сам Маркс у статті “До єврейського питання” писав, що кожен капіталіст без огляду на віровизнання — “справжній єврей”»[116]. А на думку одного з головних післявоєнних підбурювачів расистської пропаганди Гайнріха Клясса[117], євреї були «народом, народженим для торгівлі грошима та товаром»[118]. Звідки такі ідеї? Де взявся цей єврейський торговельний етос в первісно кочового народу? І чи справді можна юдеїв вважати творцями цінностей, які визначили напрям розвитку економічної думки нашої цивілізації?

Прогрес — секуляризована релігія

Одне з понять, яке автори Старого Завіту присвоїли людству, це поняття прогресу. Старозавітні історії розвиваються в часі, вони змінюють історію єврейського народу, продовжують одна одну. У євреїв лінійне розуміння часу, у нього є свій початок і свій кінець, а отже — і свій розвиток, а звідси — й смисл. Євреї вірять в історичний прогрес, а саме прогрес на цьому світі. Прогрес може завершитися приходом Месії, який навіть досить часто в різних хіліазмічних уявленнях приміряє на себе конкретну політичну роль[119]. Тож юдейська релігійність досить міцно пов’язана з цим світом, а не світом абстрактним, а той, хто радіє земним багатствам, не робить апріорі нічого поганого.

В юдаїзмі виконання Божих заповідей гарантує людині не перехід у якийсь неземний світ, а радше надмір матеріальних благ (Буття 49:25-26, Левит 26:3-13, Повторення закону 28:1-13) ... Тут ніхто погрозливо не махає пальчиком у бік тих, що ведуть звичайну економічну діяльність з метою отримання матеріального прибутку. Тут немає ні відлунь аскетизму, ні заклику до очищення та пропаганди спіритуалістичного ефекту бідності. Тому логічно, що засновники юдаїзму — патріархи Авраам, Ісак та Яків — були багатими чоловіками[120].

До лінійного сприйняття часу панувало його циклічно-сізіфівське сприйняття. У «Епосі про Гільгамеша» історія нікуди не рухається, усе циклічно повторюється з незначними змінами, як ми це спостерігаємо в природі. Події розгортаються за цією часовою петлею: історія Гільгамеша закінчується там, де почалася. Тут бачимо схожість з грецькими міфами та оповідями: у кінці історії не відбувається ані переходу на вищий рівень, ані суттєвої історичної зміни, історія не має жодної часової прив’язки, жодного часового лімбу. Власне, ця історія могла б статися будь-коли й повторюватися мільйон разів, тому що після того, як вона закінчилася, не змінилося абсолютно нічого й все повернулося на свої старі рейки[121].

І лише завдяки лінійному розумінню історії виникла ідея прогресу[122], яка згодом стане рушійною силою зародження науки та надією для нашої цивілізації загалом. Якщо в історії є початок і закінчення, і вони перебувають не в одній точці, тоді раптом з’являється потреба проводити дослідження і в тих областях, де плодів дочекаються вже аж наступні покоління. Прогрес набуває нового значення.

Тому ідеєю прогресу наша цивілізація завдячує, зокрема, євреям. Однак сама ідея прогресу в ході історії зазнала багатьох змін й сьогодні ми її сприймаємо зовсім інакше. На відміну від первісних духовних уявлень, ми трактуємо прогрес майже винятково в економічному чи науково-технічному дусі[123]. До того ж економічний прогрес став уже майже передумовою сучасної функції суспільства. Ми очікуємо зростання, сприймаємо його автоматично. Якщо нічого не відбувається, якщо ріст ВВП декілька кварталів стоїть на місці, ми вже вважаємо це аномалією.

Але так було не завжди. Як майже сто років тому написав Дж. М. Кейнс, сильне зростання та суттєвий матеріальний прогрес лишаються з нами тільки останні три століття:

Від найдавніших часів, відколи в нас лишилися писемні свідчення, скажімо, від другого тисячоліття до Христа, аж до початку дев’ятнадцятого століття не відбулося жодних великих змін в стандартах життя звичайних людей, які живуть в цивілізованих областях нашої планети. Ясна річ, були певні стрибки, людині доводилося протистояти найрізноманітнішим епідеміям, голодоморам і війнам. Так само приходили й періоди розквіту. Тим не менше, не було жодних виразних, драматичних змін. За час періоду, що тривав приблизно до 1700 року нашої ери (тобто майже чотири тисячі років), деякі часи були, мабуть, і на п’ятдесят відсотків кращі за інші (максимально на сто відсотків).

А в якийсь із періодів на зорі історії — можливо, навіть в один із найсприятливіших періодів перед останнім льодовиковим періодом — мав настати період прогресу й розвитку, який можна порівняти з нашим сьогоднішнім. Проте в більшій частині відомої нам історії нічого подібного не ставалося[124].

Після того, як нам вдалося звільнитися від циклічного розуміння часу, ще багато століть поспіль видиме зростання стандартів життя упродовж одного чи двох поколінь лишалося для людства явищем незвіданим і незвичним. Можна доповнити цитату Кейнса, що за чотири тисячі років знаряддя домашнього вжитку пересічних людей майже не змінилися. Якби людина заснула десь далеко в періоді до нашої ери й прокинулася в сімнадцятому столітті, то навряд чи б зафіксувала якісь помітні зміни в побуті. Тільки зараз ми почали жити в епоху, коли прокинутися на покоління пізніше несе за собою повну дезорієнтацію в обслуговуванні звичайної побутової техніки. Однак з приходом науково-технічної революції (тобто часу, коли зародилася економіка як самостійна дисципліна) матеріальний прогрес став автоматичною передумовою. Попри те, що Кейнсу, мабуть, удалося найвлучніше сформулювати нашу надію в задоволення власних потреб, проте віра в сприятливий вплив матеріального прогресу притаманна більшості діячів економічної думки нашого часу. Тому нам необхідно постійно рости, адже рай на землі — це саме те, чого ми прагнемо. Оскільки зараз турботу про душу замінила турбота про зовнішній світ, як пише чеський філософ Ян Паточка, — у наш час економісти стали мегаважливими[125]. Від них очікують уміння інтерпретувати дійсність і надавати послуги провидців (макроекономічні прогнози), і трансформовувати реальність (пом’якшення наслідків кризи, прискорення росту) та врешті-решт ролі лідерів на шляху до землі обітованої — раю на землі. Поль Самуельсон, Мілтон Фрідман, Гері Беккер, Френк Найт та багато інших стали пристрасними євангелістами економічного прогресу, який вони застосовували не лише у своїх країнах, але й щодо інших культур. До цієї теми ми детальніше повернемося в другій частині книги.

Реалізм та антиаскетизм

Окрім ідеї прогресу, євреї зробили ще один дуже важливий внесок у нашу культуру, а саме — десакралізували героя, природу й володаря. Трохи перебільшуючи, можна сказати, що єврейська філософія — найприземленіший, найреалістичніший світогляд зі всіх тих, що якимось чином вплинули на нашу культуру[126]. Абстрактний світ ідей був чужим для євреїв. Адже й до сьогодні їм заборонено зображувати Бога, людей та тварин на полотнах, у скульптурах, картинах чи символах. Їм не дозволялося створювати заміщувальні символи та репрезентації (тобто власні моделі) реальності:

І будете ви сильно стерегти свої душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив Господь до вас на Хориві з середини огню, щоб ви не зіпсулися, і не зробили собі ідола на подобу якогось боввана, зображення самця чи самиці, зображення всякої худобини, що на землі, зображення всякого крилатого птаха, що літає під небом, зображення всякого плазуючого по землі, зображення всякої риби, що в воді під землею, і щоб ти, звівши очі свої до неба і побачивши сонце, і місяць, і зорі, усе військо небесне, щоб не був ти зведений і не вклонявся їм, і не служив їм; бо Господь, Бог твій, приділив їх усім народам під усім небом[127].

На відміну від християнства, євреї не розвивали уявлення про неземний Рай чи небеса[128]. Рай ізраїльтян — Едем — спочатку був тут, на землі, у конкретному місці в Месопотамії[129], у конкретний час, який виміряється точною генеалогією від Адама й Єви. Зрештою, євреї й досі ведуть літочислення від створення світу. Так само концепт небес майже зовсім не розпрацьовано, принаймні ніхто ним аргументовано (в теології) не оперує. І Вольтер пише, що «це безперечний факт, поза всілякими сумнівами, що Мойсей ніде не обіцяє євреям винагороди чи покарання в майбутньому житті, що він їм ніде не говорить про безсмертя їхніх душ, не тішить їх надією про життя на небесах, не погрожує їм пеклом; усе земне»[130].

Зовсім чужим був для старозавітних євреїв керований аскетизм, зокрема вправляння в бідності чи гордування всім матеріальним чи тілесним, що побачимо пізніше в Греції нібито під впливом традиції, що сформується на творах Сократа й Платона[131]. Згодом ця грецька аскетична традиція перейде і в християнство, власне, через вчення апостола Павла та неоплатоніста Августина (354-430 рр.), які все ж частково відмежовувалися від неї. (До грецьких і середньовічних християнських учень у контексті теми аскетизму ми ще повернемося.)

Макс Вебер теж підмітив єврейську приземленість, пишучи, що «юдаїзм — орієнтований на світ бодай у тому розумінні, що він заперечує не світ як такий, а тільки панівне соціальне упорядкування світу... Юдаїзм відрізняється від пуританства лише (як і завжди) відносною відсутністю систематичного аскетизму... Дотримання єврейських законів має досить мало спільного з аскезою»[132]. Євреї вважають світ справжнім — це не тінь якогось кращого світу десь у хмарах ідей, як це приписує Платону класичний виклад історії. Душа не бореться з тілом, а тіло — це не в’язниця душі, як згодом писатиме Августин. Навпаки, тіло й матеріальний — тобто економічний — світ є для євреїв творінням доброго Бога. Земля, світ, тіло, матеріальна реальність — це для євреїв суверенна сцена Божої історії, пік створення.

Ця думка — це conditio sine qua non[133] розвитку самої економіки, тобто цілком земного «поспіху», законного й обґрунтованого, хоч сам по собі він, на перший погляд, і не має «духовного виміру», але служить для задоволення абсолютно земних потреб і бажань[134].

Старозавітне вчення майже не знає погордування багатством чи звеличування бідності й простоти. Радикальну погорду багатством ми знайдемо вже тільки в Новому Завіті — див., наприклад, притчу про Лазаря. Те, що людині щастить (економічно) у житті, євреї досить часто тлумачать як прояв Божої милості. Зрештою, дуже влучно це описує соціолог-економіст Зомбарт:

Почитайте єврейську літературу, зокрема Святе Письмо та Талмуд, і знайдете лише кілька пасажів, які звеличують бідність і підносять її як щось вище й шляхетніше за багатство. Натомість знайдете сотні пасажів, у яких багатство вважається Божим благословенням, а також застереження проти того, щоб людина цим багатством зловживала[135].

Разом з концептом приземленості пов’язано й кілька обезбож-нень, які євреї зробили. У старозавітному вченні герої, володарі й природа були позбавлені божественних рис. Це все відіграє важливу роль для змін у економічному мисленні.

Архетип героя

Поняття героя набагато важливіше, ніж нам здається. Можливо, саме тут криються витоки animal spirits Кейнса, тобто прагнення наслідувати певний внутрішній архетип, що його конкретний індивід сприйматиме за власний, а суспільство поважатиме. Очевидно, у всіх нас є свій «принц Баяя»[136], тобто внутрішній зразок для наслідування (чи то свідомо, чи несвідомо). І дуже важливо, що саме це за архетип, тому що його роль — переважно ірраціональна, і змінюється залежно від часу та конкретної цивілізації. Це наш внутрішній аніматор, внутрішній рушій, який ніколи не спить і впливає на нашу поведінку — включно з економічною — набагато більше, ніж ми того хочемо.

Спершу зауважимо, що Старий Завіт оперує набагато радикальнішим і більш пластичним архетипом героя, ніж інші цивілізації навколо. Єврейські «герої», наприклад, на відміну від «Епосу про Гільгамеша» чи грецьких міфів та легенд, — абсолютно реалістичні й пластично представлені люди. Про шумерські уявлення про героя ми вже знаємо, тож зупинімося тепер детальніше на іншій культурі, яка суттєво вплинула на євреїв — а саме, на культуру єгиптян. У Єгипті євреї прожили кілька століть на початку своєї історії, і пішли з цих територій десь за часів правління славного Рамзеса ІІ[137]. З письмових джерел, що збереглися до наших днів (якщо хтось і засновував традицію чиновників та записувачів, то це були єгиптяни), ми можемо сформувати для себе картинку, як би мав виглядати герой у тогочасних уявленнях. Тоді вже досить добре розвинулася міфологія короля-героя, яку Клер Лалует зводить до кількох основних характеристик: краса (ідеальне обличчя, на яке «приємно глянути», але й краса, що називається єгипетським словом nefer, і передбачає не лише естетичний вигляд, а й моральні якості)[138], мужність і сила[139], знання та інтелігентність[140], мудрість та розум, пильність і продуктивність, знаменитість і слава (слава, якою він перемагає своїх ворогів, оскільки «тисяча осіб не встояли б міцно на ногах у його присутності»)[141], він хороший пастир (який дбає про своїх підлеглих), він — міцні укріплення, щит землі, героїчний захисник. Не треба забувати, що єгипетський володар, подібно до шумерського, теж був напівбог, адже він був сином бога[142].

У Торі ми майже не знайдемо схожих напівбогів, красивих силачів, наділених надлюдськими фізичними вміннями та покликаних вершити великі справи. Єдиний виняток — це підкачаний Самсон, проте й він отримав свою надлюдську силу від Бога. Герої Тори (якщо взагалі можна використати цей термін) часто помиляються і їхні помилки в Торі дуже детально документуються — можливо, саме тому, щоб нікого з них не прирівняли до Бога[143].

За прикладами не треба ходити далеко: Ной напився так, що наробив всім сорому, Лот у подібному стані сп’яніння дозволяє власним донькам звабити себе. Авраам бреше й продає свою дружину в наложниці. Яків обманює свого батька Ісака та відбирає в свого брата Ісава благословення первородженого сина. Мойсей — убивця єгиптянина, король Давид блудить із дружиною свого воєначальника, а потім наказує його вбити. Соломон на старості повертається до своїх поганських ідолів і т. ін.[144]

У кожного суспільства й кожної епохи — свій ідеал, відповідно до якого ми підсвідомо поводимося, здебільшого скомбінований з того, що вже було. Антропологія знає кількох архетипів героя. Наприклад, американський антрополог польського походження Пол Радін досліджував міфи північноамериканських індіанців, і в своїй найвідомішій книзі «Трікстер»[145] з 1956 р. він описує їхні чотири основні архетипи героя. Найстаршим був т. зв. трікстер (шахрай) — обманщик; потім носій культури — заєць; герой-силач на ім’я Червоний Ріг та зрештою найрозвиненіша форма героя: двійнята. Наприклад, у Гільгамеша є знаки всіх архетипів Радіна: двійням, що його доповнює, став Енкіду[146]. До певної міри, навіть можна було б сказати, що євреї — а пізніше християнство — додали ще один архетип, архетип героя-мученика[147]. Таким є, наприклад, Йов чи Ісая. (У християнстві цей ідеал, звісно ж, уособлює Ісус Христос, який демонструє свою силу в слабкості, перемогу — у поразці, а вищість — покорою на хресті. Складається враження, що його роль полягала в тому, щоб вказати шлях і спокутно страждати). Як ми вже бачили з переліку вище, єврейські герої мали більше схожого з трікстерами, носіями культури й двійнятами. І при цьому вони зовсім не схожі на домінантний символ класичного героя — божественного силача, як ми його зазвичай уявляємо при слові «герой».

Це дуже важливо для демократичного капіталізму, тому що єврейський архетип героя набагато краще підготовлює ґрунт для розвитку пізнішого феномену краще пристосованих до життя героїв, як ми їх знаємо сьогодні. «Герої відклали зброю і подалися в підприємці, щоб розбагатіти»[148]. А для бізнесу, як відомо, не потрібні ні м’язи, ні краса, ні тим паче статус напівбога, вистачить розуму й кмітливості.

Героям, які посунули нашу цивілізацію на той рівень розвитку, де вона зараз, більше притаманний геройський архетип розумного трікстера, носія культури й мученика.

Десакралізація природи

Окрім десакралізації героя, у Старому Завіті зроблено акцент ще й на десакралізації природи[149]. Природа — це Божий витвір, і хоч вона має в собі божественні риси, проте вже не залежить від настрою різних божеств, як ми це спостерігаємо, наприклад, у «Епосі про Гільгамеша»[150]. Проте десакралізація не означає заклик до розорення чи, можливо, осквернення, людина мала піклуватися про природу (див. притчу про сад Едем чи символіку називання тварин). Такий захист і опіка над природою пов’язані й з ідеєю прогресу, яку ми розбирали на початку цього розділу. Адже при лінійному сприйнятті часу просто сама набивається думка про передачу спадку майбутнім поколінням. «Юдаїзм позитивно розцінює економічний розвиток, а природа йому підпорядковується. Хай там як, зростання обов’язково повинно мати свої ліміти. Потрібно брати до уваги потреби майбутніх поколінь. Зрештою, все людство стоїть на варті Божого світу. Тому марнування природних ресурсів — природних чи державних — суворо заборонене»[151].

Десакралізація правителя

У схожому історичному контексті старозавітне вчення також провело десакралізацію правителя, тобто носія економічної політики. Через Мойсея Господь закликав євреїв повстати проти волі фараона — нечувана на той час річ. Правитель прирівнювався до бога чи щонайменше до Сина Божого — зрештою, дещо схоже до Гільгамеша, правителя Уруку, який був на дві третини бог. Але в старозавітному контексті фараон уже стає звичайною людиною (з яким можна не погоджуватися, проти якого можна повстати!).

Наступним ізраїльським королям пророки теж невпинно нагадували, що вони не всемогутні, не рівня Богові, що вони його підлеглі. Зрештою, ідея політичного правителя повністю суперечила Божій волі, і про це чітко й детально йдеться в Торі. Бог однозначно бачив суддю як найвищу форму правління — тобто інституцію, яка зможе розсудити людей, але не буде безпосередньо правити в сучасному розумінні виконавчої влади[152]. Євреї сприймали правління королів майже буквально як інструмент, який вони побудували з нуля, і саме з такої позиції його й розглядали. Для євреїв ця інституція аж ніяк не була божественною, королювання вважалося абсолютно земною справою. З цього часу покірність у правителів (тобто визнання Божої сили над собою, а не в собі) вважається однією з найважливіших чеснот. Король Давид, найвизначніший з ізраїльських королів, пише в Псалмі 147, авторство якого йому часто приписують: «Господь підіймає слухняних, безбожних понижує аж до землі»[153]. Політика втратила свій характер божої безпомилковості, тепер у правильності політичних рішень можна було сумніватися. Економічна політика може бути предметом досліджень.

Інститут королювання представлено в Старому Завіті як те, чого не рекомендують й перед чим застерігають. Перш ніж ізраїльтяни вибрали (жеребкуванням) короля, в Ізраїлі «правили» судді, які навіть приблизно не мали такої виконавчої сили, як королі. У наступній цитаті Господь вустами пророка Самуїла попереджає народ не встановлювати над собою королів:

і сказав: Оце буде право царя, що царюватиме над вами: він візьме синів ваших і поставить собі в колесниці свої та серед їздців своїх, і вони будуть бігати перед колесницею його; і щоб поставити собі тисячників та п’ятдесятників, і щоб орати орку його, і щоб жати жниво його, і щоб робити зброю військову його та колесничні приладдя його. А дочок ваших забере за мироварниць, і за кухарок, і за пекарок.

І він позабирає поля ваші, і виноградники ваші, та кращі ваші оливки, і пороздає своїм слугам.

А з вашого посіву та з ваших виноградників братиме десятину, і даватиме своїм євнухам та своїм слугам.

І він забере рабів ваших, і ваших невільниць, і найліпших ваших юнаків, і ваших ослів, і буде вживати їх на роботу свою.

Він братиме десятину з вашої отари, а ви станете йому за рабів.

І ви будете кликати того дня проти вашого царя, якого собі вибрали, та не відповість вам Господь того дня!

Та народ відмовився слухати Самуїлового голосу, та й сказав: Ні, нехай тільки цар буде над нами![154]

Тож так в Ізраїлі й без благословення зароджується інституція правителя як носія виконавчої влади. Уже на самому початку, коли Господь повністю дистанціюється від цієї думки, він стверджує, що в політиці немає нічого святого, а тим більше божественного.

Правителі допускаються помилок, і їх можна нещадно критикувати. Що, зрештою, у Старому Завіті досить часто і без перебору й відбувається з вуст різних пророків.

Хвала порядку й мудрості: людина як співавтор створення

У створеного світу є певний порядок, який ми, люди, можемо пізнати, що дуже важливо для методології науки й економіки, оскільки не-порядок, хаос, досить складно досліджувати науково[155]. Віра в певний раціональний і логічний порядок у системі (суспільстві, економіці) — це мовчазна передумова будь-якого (економічного) дослідження.

На початку створення, здається, було зовсім інакше — усе було в прямому значенні слова лиш однією безформною і безбарвною масою; не було жодних імен чи визначень, усе зливалося в одне ціле[156]. Спершу Бог словом творить і тільки через кілька днів відділяє світло від темряви, воду від суші, день від ночі і т. д. — і впорядковує світ[157]. Світ створювався по порядку — його створено мудро, розумно, тобто раціонально. Хід світу влаштовано так, що принаймні частково[158] його можуть дешифрувати будь-які інші наділені розумом істоти, які дотримуються раціональних правил. Можна навіть науково досліджувати принципи, якими керується цей світ. У Книзі Приповістей декілька разів чітко наголошено, що саме мудрість стоїть біля витоків створення світу. Персоніфікована Мудрість звертається:

Господь мене мав на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх, спервовіку, відвіку була я встановлена, від початку, від правіку землі. Народжена я, як безодень іще не було, коли не було ще джерел, водою обтяжених. Народжена я, поки гори поставлені ще не були, давніше за пагірки, коли ще землі не вчинив Він, ні піль, ні початкового пороху всесвіту. Коли приправляв небеса, я була там, коли круга вставляв на поверхні безодні, коли хмари уміцнював Він нагорі, як джерела безодні зміцняв, коли клав Він для моря устава його, щоб його берегів вода не переходила, коли ставив основи землі, то я майстром у Нього була[159],

Далі цитата продовжується:

...і була я веселощами день у день, радіючи перед обличчям Його кожночасно... радіючи на земнім крузі Його, а забава моя із синами людськими! Тепер же, послухайте, діти, мене, і блаженні, хто буде дороги мої стерегти! Навчання послухайте й мудрими станьте, і не відступайте від нього! Блаженна людина, яка мене слухає, щоб пильнувати при дверях моїх день у день, щоб одвірки мої берегти! Хто бо знаходить мене, той знаходить життя, і одержує милість від Господа. А хто проти мене грішить, ограбовує душу свою; всі, хто мене ненавидить, ті смерть покохали![160]

Тому Бог, а з ним і Мудрість буквально заохочують досліджувати світовий порядок. Неправда, що цей світ для нас геть незрозумілий. Передусім, досліджувати не заборонено. Те, що мозок людини може осягнути порядок, — це ще одна автоматична передумова, основоположний камінь будь-якого наукового дослідження. Заохочень до набуття мудрості в Старому Завіті набагато більше:

Кличе мудрість на вулиці, на площах свій голос дає, на шумливих місцях проповідує, у місті при входах до брам вона каже слова свої:

Доки ви, нерозумні, глупоту любитимете? Аж доки насмішники будуть кохатись собі в глузуванні, а безглузді ненавидіти будуть знання?[161]

Чи кілька розділів далі:

Початок премудрости мудрість здобудь, а за увесь свій маєток здобудь собі розуму![162].

Дослідження світу, отже, діяльність абсолютно легітимна, і навіть жадана для Бога — ідеться про певну співучасть у творінні[163]. Покликання людини — зрозуміти себе й своє оточення, і використовувати ці знання для добра. Природа існує для людини, вона відкрита до можливостей досліджувати її й змінювати, до чого Бог і закликає людину, якщо тільки не для цього її й створив.

Єврейська культура заклала фундамент для наукового дослідження світу. Тож важлива заувага полягає в тому, що дослідження природи розумом, як не дивно, бере початок з релігії. Попри те, що в нашому світі завжди існуватиме багато таємниць, на які ми ніколи не знайдемо відповіді розумом, ми живемо в світі, який можемо до певної міри (проте, мабуть, ніколи повністю) зрозуміти за допомогою комбінації інтуїції, розуму, досвіду та емоцій.

Людина як завершувач створення

Створення світу, як це трактує єврейське вчення, описується в Книзі Буття. Бог тут 1) творить, 2) відділяє й 3) називає:

На початку Бог створив Небо та землю... відділив світло від темряви.

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так. І назвав Бог твердь Небо. 10. І назвав Бог суходіл: Земля, а місце зібрання води назвав: Море[164].

Без називання не існує реальності, вона народжується разом з мовою. Вітґенштейн у своєму трактаті дуже точно зауважив: «межі моєї мови означають межі мого світу»[165]. Правда й те, що ми не можемо думати невисловлювано, тобто в наших думках немає замісного символу (ім’я, знак тощо). Те, про що ми не вміємо думати, ми, відповідно, не вміємо назвати[166], і навпаки.

Саме ж називання традиційно належить до коронного акту творця, це ніби grand finale[167] роботи майстра, останні штрихи перед закінченням полотна, підпис. У Книзі Буття описано один вартий уваги момент: останню краплю створення, тобто тварин, називає людина, а не Бог. Людині дозволили закінчити створення, яке почав Господь:

І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому. І назвав Адам імена всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині [168].

Про називання, кликання та йменування в одному абзаці згадано аж чотири рази. Бог передає своє творіння людині в дещо незавершеному стані (навіть хочеться сказати — в стані напівфабрикату) та дає людині своє творіння дотворити. Називання — це символічне вираження творення. Право називати в єврейській культурі було (і так є й зараз у нашій культурі) суверенним правом й належало, наприклад, відкривачеві (нового місця), винахіднику (нового принципу) чи батькам (дитини). Тобто тому, хто стояв при народженні, біля витоків. І це право Господь передав людям. Мотив до-творення зустрічається і в самій формі саду, тобто місця, яке людина повинна облагородити, тобто дотворити. Людину помістили саме в сад, а не в джунглі, ліс чи на луг. За садами потрібно весь час доглядати, тоді як джунглі, ліс і луг можна лишити й просто так[169].

Яким чином це стосується економіки? Сама реальність, наш «об’єктивний» світ, стає с-твореним; людина сама долучається до с-твореного, яке вона безупинно спів-творить.

Реальність — це не даність, не пасивний стан. Сприймання реальності вимагає активної участі людини. Саме людина повинна зробити останній крок, дію (зверніть увагу на подібність слів дія та дійсність), щоб далі почала формуватися дійсність. Реалізаційна дія з нашого боку — це створення конструкту, ми насаджуємо смисл і порядок (і це дуже гарно передано саме біблійним називанням, тобто категоризацією, сортуванням, упорядкуванням). Наші моделі до-створюють реальність, тому що вони її 1) інтерпретують, 2) дають явищам імена, 3) уможливлюють сортування світу і явищ відповідно до логічної форми, і 4) ми де-факто сприймаємо реальність через ці моделі. Через такий (нами насаджений) порядок реальність починає справді бути, без цього вона позбавлена сенсу. «І те, що не дає ніякого смислу, взагалі не показується»[170].

Людина за допомогою своїх теорій не лише відкриває природу, але й створює. Не лише в значенні перетворення природи (підвищення ефективності, тобто плодючості через, наприклад, орні поля, селекціонування рослин, будівництво дамби), але й в глибшому онтологічному розумінні. Людина, винаходячи нові лінгвістичні рамки чи аналітичні моделі, або ж припиняючи використовувати старі, формує чи змінює реальність. Моделі існують лише в наших головах, їх немає в «об’єктивній реальності». У цьому розумінні Ньютон винайшов (а не просто відкрив!) гравітацію[171]. Він вигадав (фіктивні й повністю абстрактні рамки!), які всі прийняли й схвалили, а невдовзі «перехрестили» в реальність. Так само Маркс вигадав, сформулював поняття класової експлуатації. Його думки змінили сприйняття історії та реальності більшої частини світу майже на століття.

Тепер уже ми переходимо до суто економічної тематики. Повернімося до до-творення реальності людиною в простому (немодельному) значенні слова. Найвідоміший коментар на цю тему належить Джону Локку, який розробляв тему «доданої вартості» людської праці та опіки:

— Ти віриш у духів?

— Ні, — кажу.

— Чому ні?

— Тому що духи — це не-на-у-ко-во... у них немає матерії, немає енергії, а, отже, за законами науки вони існують тільки в людських думках.

«Наприклад, нам здається абсолютно нормальним припущення, що гравітаційний закон і гравітація існували й до Ньютона. Було б не надто розумно вважати, що гравітація до сімнадцятого століття не існувала... Я тебе запевняю, що з якого боку ти б на це не подивився, зрештою дійдеш одного-єдиного розумного висновку, а саме: що ані гравітаційного закону, ані самої гравітації не було до Ньютона, усі інші висновки не матимуть сенсу... це означає, що вони існують не деінде, а тільки в головах людей. Це дух! Ми всі доволі самовпевнені, якщо йдеться про духів інших людей, але коли йдеться саме про наших, то ми такі ж необізнані, варварські й забобонні, як і вони. ... Не маю нічого проти того, коли говорять, що духи існують лише в думках людей. Мені не подобається тільки «лише». Наука існує лише в наших думках — і в цьому немає нічого поганого».

Бо один акр обгородженої та обробленої землі дає врожай (якщо мати на увазі один і той самий продукт) у десять разів більший, ніж дає один акр такої самої плодючої землі, коли вона лежить необробленою у спільному володінні. ... Я оцінив тут оброблену землю дуже низько, вираховуючи її продукт як десять до одного, тим часом як це співвідношення швидше сто до одного[172].

Майкл Новак навіть говорить про сире створення[173], тобто створення в певному «природному стані», яке пускають на самоплин, людина не займається «в поті чола» його селекцією. Людину призначено бути господарем над створеним світом, вона стає відповідальною за доведення створення до повного його розквіту. Так Бог нібито крізь сире (не повністю готове) створення світу поєднує людину зі завданням стерегти й охороняти сад Едем, і цим самим спів-творить культурний пейзаж. Красиво це описує і чеський філософ Зденєк Нойбауер: «Дійсність настільки глибока, що залюбки кристалізується в світи. Тому визнаю, що дійсність — це витвір, а не місцезнаходження об’єктивної даності»[174].

І в цьому погляді можемо побачити, що мислення євреїв — містичне: вони визнають роль неосяжного. Тому і попри свою приземленість єврейська думка впадає в містику й остерігається механістично-каузального пояснення світу: «Спосіб мислення євреїв, на думку Т.Б. Веблена, підкреслює духовне, дивовижне, неосяжне. Язичники, навпаки, бачать усе більш механічно й науково»[175]. Багато років по тому зі схожої мисленнєвої каденції вступає в історію економічної думки Кейнс, головним внеском якого в економіку якраз і було нове оживлення неосяжного — наприклад, у формі animal spirits чи невпевненості. Економіст П’єро Міні навіть списує сумнівний й аксіоматично бунтарський підхід Кейнса на його майже талмудне виховання[176].

Зло й добро в нас: моральне обґрунтування достатку

Ми бачили, що в «Епосі про Гільгамеша» питання добра й зла ще не вирішується систематично на моральному рівні. І хоча в епосі є згадка про зло, проте воно подається як щось, що відбувається екзогенно, поза нами. Утілення зла, Хумбаба, живе за містом у кедровому лісі; Енкіду був злом, яке шкодило поза містом — а після переселення в місто він, навпаки, починає приносити користь.

Читач епосу не уникне відчуття, що зло корелює з природою, а добро — з містом, цивілізацією, прогресом. До речі, подібного обожнення природи дотримувалися й єгиптяни, для яких міста були божественними об’єктами, у єгипетських текстах та віршах міста ототожнюються з божеством, яке в них живе[177]. Але в епосі добро й зло не сприймаються морально, зло чи добро — це не результат (а)морального вчинку. Зло не поєднувалося з вільною моральною поведінкою чи волею людини. Мова йшла не про морально-людське, а про певне природне зло. Зло й добро нібито були зовсім не позначені моральністю. Зло просто відбувалося, і все.

Єврейська думка, навпаки, досить інтенсивно займається питанням морального зла й добра. Залучає до своїх сюжетів компонент моралі[178]. Ба більше, у єврейській думці на цьому будується історія і оцінюється вона теж саме з перспективи моралі. Для євреїв історичні події розвиваються відповідно до того, наскільки морально поводяться їхні актори. Людський гріх впливає на історію, і саме завдяки цьому автори Старого Завіту розробили складний моральний кодекс, який повинен гарантувати кращий світ. Зло більше не перебуває за містом, десь у природі чи в лісі, не в нас. У багатьох сюжетах можемо підсвідомо відчитати абсолютно протилежне — зло не десь назовні, воно в нас самих. Навколишня природа символізує все добре й гармонійне, тоді як місто й міська цивілізація, оселі людей, дуже часто означають зло.

Проте зла не можна позбутися, вирушивши з експедицією в ліси, як це задумали Гільгамеш та Енкіду, коли вирушили «убити Хумбабу й вирубати кедри». Шумери вірили в дуальність — є божества добрі й злі, а людська держава стає їхнім пасивним місцем боїв. Євреї вірили в протилежне. Світ створив добрий Бог, зло в ньому з’явилося в результаті аморальних людських вчинків. Тому зло накликала людина[179]. Історія відштовхується від моральності людських вчинків. Як приклад можемо взяти вигнання з Раю: воно сталося після того, як Єва й Адам не послухалися Бога[180]. Найкраще цю різницю окреслює історія про потоп. Старий Завіт як причину потопу вказує людський занепад, розмноження аморального зла:

І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і ввесь нахил думки серця її тільки зло повсякденне[181].

На противагу цьому, в епосі потоп стається тому, що люди поводяться надто шумно й цим заважають богам[182]. Епос не надає потопу жодного морального значення, а Книга Буття, навпаки, (а) моральністю потоп пояснює. Таких прикладів, коли (а) моральна поведінка випереджає історію, ми в Старому Завіті знайдемо безліч. Содом і Гоморру знищено за тяжкі гріхи цих міст[183], сорок років у пустелі перед приходом в землю обітовану стали покаранням за бунт на горі Синай[184] тощо. Уся історія єврейського народу інтерпретується як наслідок моральності.

Моральний економічний цикл та економічні пророцтва

В історії єврейського народу ми натрапляємо і на перше розуміння економічного циклу — та ще й одразу в двох значеннях. По-перше, у Книзі Буття знаходимо першу згадку про економічний цикл в історії взагалі. А в значенні другому, пізнішому, йдеться про першу спробу цей цикл пояснити.

Існує дуже багато теорій щодо економічних циклів, а економісти й досі не дійшли згоди щодо причин їх виникнення. Дехто звинувачує психологічні фактори, розходження заощаджень та інвестицій, інші ж переконані в монетарній сутності циклу чи вбачають причину в плямах на Сонці (унаслідок яких був поганий врожай). Євреї прийшли з думкою, що економічний цикл, тобто хороші й погані роки, — це наслідок моралі. Але це вже ми забігаємо наперед.

Сон фараона: Йосип і перший економічний цикл

А щоб усе не здавалося аж таким простим, взагалі перший економічний цикл пов’язано з таємницею. Йдеться про відомий сон про сім товстих і сім худих корів, який наснився фараонові й який йому витлумачив Йосип, син Якова. Йосип розтлумачив йому сон як певну макроекономічне передбачення: після семи років достатку настане сім років бідності, неврожаю та голоду.

І сталося по закінченні двох літ часу, і сниться фараонові, ось він стоїть над Річкою. І ось виходять із Річки семеро корів гарного вигляду й ситого тіла, і паслися на лузі. А ось виходять із Річки за ними семеро корів інших, бридкі виглядом і худі тілом. І вони стали при тих коровах на березі Річки. І корови бридкі виглядом і худі тілом поз’їдали сім корів гарних виглядом і ситих. І прокинувся фараон[185].

Згодом Йосип тлумачить фараонові сон:

Ось приходять сім літ, великий достаток у всім краї єгипетськім. А по них настануть сім літ голодних, і буде забутий увесь той достаток в єгипетській землі, і голод винищить край[186].

Після цього Йосип пропонує фараонові кілька порад, як не допустити цього пророцтва — як запобігти не лише голоду, а й де-факто семи рокам надлишку:

А тепер нехай фараон наздрить чоловіка розумного й мудрого, і нехай поставить його над єгипетською землею. Нехай учинить фараон, і нехай призначить урядників над краєм, і нехай за сім літ достатку збирає п’ятину врожаю єгипетської землі. І нехай вони позбирають усю їжу тих добрих років, що приходять, і нехай вони позбирають збіжжя під руку фараонову, на їжу по містах, і нехай бережуть. І буде та їжа на запас для краю на сім літ голодних, що настануть в єгипетській землі, і край не буде знищений голодом[187].

У цьому ми заввиграшки впізнаємо пізнішу кейнсіанську проти-циклічну фіскальну політику. До конкретного практичного застосування цього правила в сучасній економічній політиці ми перейдемо в другій частині книги. Якби ми дотримувалися принципів, як у порадах Йосипа, нам би досить просто вдалося уникнути багатьох проблем.

Самовбивче пророцтво

І ще кілька спостережень: з допомогою оподаткування[188] на рівні 1/5 урожаю (тобто двадцяти відсотків[189]) у роки достатку та відкриття засіків у голодні роки вдалося де-факто перешкодити пророцтву справдитися (у роки достатку були встановлені обмеження й вдалося не допустити голоду — і все завдяки попередникові фіскальної стабілізації). Це хороший приклад того, що коли пророцтво «правдиве», влучне, то часто напророчене й не стається (через «фіскальні» заощадження в роки достатку було створено запаси на голодні роки, тому ніякого голоду взагалі не було). І тут парадокс: якщо ми здатні передбачити проблеми, то вони навіть не обов’язково повинні настати[190]. Тому старозавітні пророцтва були зовсім не детермінованими поглядами в майбутнє, а радше попередженнями й стратегічними варіантами можливого розвитку, розрахованими, зокрема, на якусь реакцію з боку людей. І якщо ця реакція буде адекватною, напророчене не справдиться взагалі[191]. Цей принцип «прокляття пророка» чи «самовбивчого пророцтва» ми знову ж таки знаємо зі сюжету про пророка Йону. Йому, очевидно, було відомо про цю особливість (якщо до пророцтва дослухаються, то воно переважно не станеться), і тому не хотів бути пророком: зрештою, місто Ніневія не було знищено попри те (чи радше саме тому), що Йона це передбачив[192].

Коли нас заздалегідь попереджають про якусь загрозу, ми можемо повністю чи хоча б частково її уникнути. Ні Йосип, ні фараон не були настільки всемогутні, щоб змінити ситуацію з врожаєм чи неврожаєм (у цій ситуації інтерпретація сну була правдивою, а бачення майбутнього — містичним), але їм вдалося уникнути наслідків та імплікації пророцтва (у цій ситуації інтерпретація сну не відповідала майбутньому: адже, зрештою, голоду в Єгипті так і не було якраз завдяки застосуванню розумної й цілком зрозумілої людям економічної політики)[193]. Іншими словами, ніхто не знає майбутнього — навіть пророки, і все тільки тому, що люди певним чином реагують на будь-яку інформацію щодо майбутнього, а це змінює і саме майбутнє, і дійсність пророцтва. Цей принцип стоїть відразу ж навпроти концепту самовиконуваного пророцтва[194], відомого концепту соціології. Деякі пророцтва після їхнього озвучення (і увірування в них) справджуються, а інші ж озвучуванням відвертають майбутні події.

Зверніть також увагу, що перший макроекономічний прогноз історичного майбутнього з’являється у сні. Сон — це ірраціональне, образне й складне для розуміння явище, яке серйозні люди дуже довгий час ігнорували, а останнім часом його реабілітувала лише психологія — стає носієм економічного майбутнього.

До кінця не зрозуміло, чому сьогодні ми хочемо від економістів, щоб вони передбачали майбутнє. Зі всіх соціологічних наук, чи, можливо, навіть і всіх гуманітарних наук економіка найбільше налаштована на майбутнє, інші дисципліни займаються майбутнім набагато менше[195]. Можливо, це взаємопов’язано — адже може скластися враження, що рай економістів знаходиться в майбутньому, тоді як рай соціологів, екологів чи навіть психологів лежить у ностальгійному минулому (де людина жила в гармонії, чи то вже з родиною, природою чи своєю психікою).

Але повернімося назад до Тори. Зверніть також увагу, що в цій історії ніде не вказується жодна причина, чому цей цикл відбувається (це ще прийде згодом). Просто будуть роки достатку, а після них настануть роки голодні. А це в Біблії, яка майже на все має якесь пояснення (здебільшого моральне), досить рідкісний випадок. Власне, тут вона трохи нагадує «Епос про Гільгамеша»: зло (чи добро) просто відбуваються, і наші вчинки не мають на це жодного впливу. Тобто весь цикл жодним чином не пояснюється, власне, навіть не відповідає на запитання «чому»[196].

Моральне пояснення економічного циклу

Воно суттєво відрізняється від пізнішої єврейської інтерпретації, згідно з якою єврейський народ намагається запропонувати причини, чому йому живеться добре чи погано. І причини ці — моральні. Якщо народ чи його представники (найчастіше королі чи священики) живуть згідно з Божими заповідями, тоді Ізраїль виграє в боях[197], його поважають сусідні народи[198], а найважливіше — він економічно процвітає:

І станеться, за те, що ви будете слухатися цих законів, і будете додержувати, і будете виконувати їх, то й Господь, Бог твій, буде додержувати для тебе заповіт та милість, що був присягнув батькам твоїм.

І буде Він любити тебе, і поблагословить тебе, і розмножить тебе, і поблагословить плід твоєї утроби та плід твоєї землі, збіжжя твоє, і сік твій виноградний, і сік твоїх оливок, порід биків твоїх і котіння отари твоєї на тій землі, яку присягнув батькам твоїм дати тобі. Ти будеш благословенний поміж усіма народами, не буде серед тебе безплідного та безплідної, також і між худобою твоєю. ... І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі[199].

Без тіні сорому тепер можемо сказати, що йдеться про першу в світі задокументовану спробу пояснити економічний цикл. Його принцип, який досі лишається загадкою для економістів, пояснюється в Старому Завіті мораллю. У ті часи, коли Ізраїль дотримувався законів і правосуддя, не утискав удів і сиріт, виконував Божі заповіді, цей народ процвітав. Інакше наставала економічна й суспільна криза.

Жодної вдови та сироти не будеш гнобити; якщо ж ти справді гнобитимеш їх, то коли вони, взиватимуть до Мене, то конче почую їхній зойк, і розпалиться гнів Мій, і повбиваю вас мечем...[200]

Ще одним прикладом може стати такий пасаж:

Двадцятого й третього року Йоаша, ... зацарював над Ізраїлем у Самарії Єгоахаз, син Єгу, на сімнадцять літ. І робив він зло в Господніх очах, і ходив у гріхах Єровоама, Неватового сина, що вводив у гріх Ізраїля, і не відхилявся від того. І запалився гнів Господа на Ізраїля, і Він дав їх у руку Газаїла, царя сирійського, та в руку БенГадада, Газаїлового сина, на всі ті дні[201].

З нашої сьогоднішньої перспективи можемо стверджувати, що моральний вимір на досить довгий час повністю зник з економічного мислення, зокрема через введення концепту Мандевілля про приватні вади, які, навпаки, приносили суспільну вигоду (про Мандевілля в мене буде цілий окремий розділ). У такій системі індивідуальна мораль є абсолютно іррелевантною, тому що те щось, що пізніше почали містично називати невидима рука ринку, перетворює в суспільну вигоду навіть приватні вади.

І лише останнім часом економісти знову почали усвідомлювати важливість моралі та довіри, зокрема вимірюючи якісність інституцій, рівня справедливості, бізнес-етики, корупційності тощо та досліджуючи їхній вплив на економіку чи на економічне зростання. Але ж як консолідувати ці дві конфліктні інтерпретації економічного циклу: чи винна в цьому етика, чи ні? Чи можемо ми своїми вчинками впливати на реальність навколо себе, чи є в етики майбутнє? Цим самим ми переходимо до одного з найважливіших питань етики та економіки.

Економіка добра й зла: чи окуповується добро?

Очевидно, що це найскладніше моральне запитання, яке ми тільки могли поставити. Уже тільки те, що ми ставимо це питання посеред розповіді про єврейську філософію, підказує, що на нього існує, мабуть, більше відповідей, аніж учасників дискурсу. Ми також натякаємо, що не в силах цієї книги дати відповідь на це запитання; якщо ж нам вдасться хоча б окреслити основні контури можливих пошуків відповіді, ця спроба не буде марною.

Із вказаного вище тексту випливає, що хороша поведінка економічно вигідна. Мораль для євреїв була найбільшою інвестицією, яку тільки вони могли зробити. Найбільше їхній економіці допоможе дотримання справедливості, нічого більше. Дотримуватися законів та жити згідно з мораллю їм багато воздасться матеріально[202]. Не забуваймо, що в євреїв не було простої відповіді на це питання. У Старому Завіті детально не описуються ані небеса, ані пекло; розплату за добро чи зло не можна було (як алібі) виразити в формі посмертної справедливої розплати (як це, зрештою, робить християнство, див. далі). Про справедливість ми говоримо в контексті життя тут, на землі, моральна розплата мала настати ще за земного життя, це не можна було відкласти на потім, на загробне життя: «Коли праведний ось надолужується на землі, то тим більше безбожний та грішний!»[203]

Схоже спостереження робить також Зомбарт:

Найстаріші форми юдаїзму не мали найменшого розуміння про життя після життя, тоді ще не знали нічого про потойбічне життя. Тому всі відплати й біди могли статися лише на цьому світі.

Якщо Бог вирішить покарати чи нагородити, то повинен це зробити ще за життя людини. Тому всі чесні отримують нагороди на цьому світі, а всі грішники на цьому світі гріхи спокутують.

«Уважно послухай слово моє, — говорить Господь, — щоб міг ти довго жити й процвітати на землі, яку тобі я, Господь Бог Твій, дав Тобі». Тому Йов починає гірко нарікати: «Чого несправедливі живуть, доживають до віку, й багатством зміцняються? Він дорогу мою оточив і я не перейду, Він поклав на стежки мої темряву!

Він стягнув з мене славу мою і вінця зняв мені з голови! Звідусіль Він ламає мене, і я йду, надію мою, як те дерево, вивернув Він...

І на мене Свій гнів запалив, і зарахував Він мене до Своїх ворогів.

Чому на мене припало це зло, адже я весь час ходжу лише його стежками?»[204]

Що ж стосується винагороди за добро, можемо знайти цікаву паралель в іншому контексті, а саме в питанні віддачі десятини:

Прокляттям ви прокляті, а Мене обманили, о люду ти ввесь! Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, промовляє Господь Саваот: чи небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір? І ради вас насварю Я все те, що жере, і воно не понищить вам земного плоду, і не заб’є винограду вам на полі, говорить Господь Саваот. І будуть всі люди вважати вас блаженними, бо будете ви любим Краєм, говорить Господь Саваот[205].

Проте не такі прості пошуки економіки добра й зла. Що тоді робити з Кантовим «моральним виміром етики», якщо етика раптом окуповується? Якщо ми робимо добро заради корисності, то питання етики стає всього лиш питанням раціональності. Іммануїл Кант, найвизначніший сучасний мислитель в галузі етики, навпаки, відповідає, що якщо ми зробимо «моральний» вчинок на основі економічного розрахунку (тобто проведемо гедоністичне розмірковування, див. нижче), очікуючи за це пізніше відплати, мораль з цього вчинку вивітрюється. На думку суворого Канта, відплата анулює етику.

Це питання, у всій своїй гостроті, фігурує ще в Торі. Пошуки «алгоритму розплати за гріх»[206], тобто пошуки правила Божої справедливості на цій землі, стали центральною темою єврейського вчення. Набожні хасиди й їхні послідовники фарисеї, яких ми знаємо переважно з Нового Завіту, вбачали свою набожність у дотриманні визначених, дуже суворих правил. Проф-етичні школи, на противагу їм, основний акцент робили на тому, що немає жодного алгоритму між добром та відплатою за нього. Хороший приклад ми знайдемо у найгарнішій — і водночас найскладнішій — книзі Старого Завіту, у книзі Йова. Роль адвоката диявола (природно) тут приписується Сатані (до речі, це єдине місце в Старому Завіті, де диявол з’являється ось так експліцитно)[207].

І сказав Господь до сатани: Чи звернув ти увагу на раба Мого Йова?

Бо немає такого, як він, на землі: муж він невинний та праведний, що Бога боїться, а від злого втікає. І відповів сатана Господеві й сказав:

Чи ж Йов дармо боїться Бога? Чи ж Ти не забезпечив його, і дім його, і все, що його? Чин його рук Ти поблагословив, а маєток його поширився по краю. Але простягни тільки руку Свою, і доторкнися до всього, що його, чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?[208]

Після пережитих Йовом трагедій (до речі, три з чотирьох потрясінь стосувалися його статку), які повинні були довести, що Йов не робить добро ради прибутку, за Йовом приходять його друзі. Їхня суперечка (яскравий зразок періоду розквіту єврейської поезії та філософії) більш-менш крутиться навколо того, як «друзі» намагаються переконати Йова, що він повинен був якось згрішити, і цим заслужив Божу кару. Вони не здатні уявити ситуацію, у якій би Йов, будучи невинним, страждає без причини. Втім, Йов наполягає на своєму, що покарання він не заслужив, оскільки нічим не провинився: «Знайте тоді, що Бог скривдив мене, і тенета Свої розточив надо мною!»[209].

Ця думка, на перший погляд, збігається зі згаданою вище тезою справедливої відплати. Проте Йов лишається справедливим, навіть якщо йому це невигідно:

Ось Він мене вб’є, і я надії не матиму, але перед обличчям Його про дороги свої сперечатися буду![210]

І далі:

Ось я суд спорядив, бо я справедливий, те знаю! Хто той, що буде зо мною провадити прю? Бо тепер я замовк би й помер би...

Йов живе морально не тому, що це вигідно. Він не згрішить, навіть якби його єдиною нагородою була смерть. Яку економічну вигоду він з цього може мати?

Добро outgoing, добро incoming

Проте в житті буває, що справедливі страждають, а несправедливі живуть у добрі й достатках. Тож який онтологічний статус у добра? Яка логіка? Чи корелює добро й зло, яке робимо ми, (outgoing) з добром і злом (справедливою відплатою), які з нами стаються (incoming)? З вказаного вище здається, що цей зв’язок виникає випадково. Чому тоді краще робити добро, ніж зло (outgoing), якщо кінцевий результат (incoming) — абсолютно випадковий? Окрім книги Йова, автор найбільше помічає цю властивість також у біблійній Книзі Еклезіястовій:

Є марнота, яка на землі діється, що є справедливі, що лихо спадає на них, мов за вчинок безбожних, а є безбожні, що добро спадає на них, мов за чин справедливих! Я сказав, що марнота й оце!..[211]

Це ж саме вповні й з усією гіркотою усвідомлює і псалміст:

А я, мало не послизнулися ноги мої, мало не посковзнулися стопи мої, бо лихим я завидував, бачивши спокій безбожних, бо не мають страждання до смерти своєї, і здорове їхнє тіло, на людській роботі нема їх, і разом із іншими людьми не зазнають вони ударів[212].

Чому ж тоді робити добро? Адже часто наділом багатьох біблійних персонажів були страждання. Відповідь може звучати лише одна: для самого добра. Сила добра в тому, що воно може бути винагородою саме по собі. Добро знаходить свою відплату, яка може, але не повинна набувати матеріального втілення, втім, про мораль у справжньому значенні слова не можна говорити в економічному вимірі продуктивності та розрахунків. Завданням кожного єврея було робити добро, без огляду на те, чи це окупиться, чи ні. Якщо добро нам повертається, то це радше бонус[213], а не причина творити добро. Добро й відплата не корелюють між собою.

У Старому Завіті ця думка набуває нового значення. Ми вже отримали своє добро (incoming). Тому ми повинні робити добро (outgoing) з вдячності за добро (incoming), яке нам було дано в минулому[214].

Ще одна невелика заувага до моралі та аскези. Як ми побачимо трохи згодом, зокрема в контексті вчення стоїків і епікурейців, важливу роль в економіці добра й зла відіграє питання, чи може людина насолоджуватися земним життям. Тобто чи є в неї право очікувати максималізації зиску? Чи може вона претендувати на матеріальну чи емоційну винагороду за зроблене добро? Іммануїл Кант дотримувався думки, що якщо за добро (outgoing) нам відплатять добром (incoming), тоді ми не зробили нічого похвального чи морального, оскільки підвищення нашої корисності (без різниці — з розрахунку чи заплановано) заперечує моральність нашого вчинку.

Євреї пропонують цікавий компроміс між ученнями стоїків та епікурейців. Ми ще говоритимемо про них детальніше, тому поки що лише коротко: стоїкам було заборонено шукати вигоди для себе чи корисності, вони не могли орієнтуватися чи розраховувати на неї. Вони повинні були просто жити відповідно до правил (найслабшим місцем цієї школи було пояснити, звідки ці екзогенно дані правила беруться і чи вони універсальні) та лишатися байдужими до результатів своїх учинків.

Епікурейці ж діяли з ціллю максимізувати корисність та не зважали на правила (правила ендогенно розвивалися відповідно до того, що збільшувало корисність — це один з основних тріумфів епікурейської школи); їм не потрібні були екзогенно дані норми, вони стверджували, що зможуть «вирахувати» їх для кожної даної ситуації зі самої ситуації).

Єврейська віра пропонує компромісний варіант:

Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! І ходи ти дорогами серця свого й видінням очей своїх, але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду![215]

Іншими словами, існують чіткі (екзогенно) встановлені правила, яких потрібно дотримуватися, які не можна порушувати. Проте в межах цих кордонів можна й навіть потрібно покращувати свою корисність. Якщо говорити термінами сучасної мейнстрімної економіки, індивіду радять провести оптимізацію корисності, яка лімітується бюджетними обмеженнями. Іде заклик до обмеженої оптимізації. Існує також певний симбіоз між легітимністю пошуків власної вигоди (тобто насолоджування життям) та дотриманням правил, які не обговорюються та які не є предметом оптимізації. Релігія Старого Завіту не сприймалася як аскетична віра, що забороняє земні радощі. Навпаки, людині було дано цей світ чи, якщо хочете, життя, щоб вона черпала з нього корисність. Проте здобування вигоди для себе не може шкодити екзогенно встановленим правилам. «Завдання юдаїзму — тренувати та виховувати безмежне бажання багатства так, що ринкова активність та споживання діяли в межах Богом встановленої моралі»[216].

Пізніше християнство знову повернулося до більш аскетичного погляду[217] на пошуки корисності, тобто насолоджування життям. Серед багатьох інших хорошим прикладом може стати притча про Лазаря:

Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися крихтами, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому... Та ось сталось, що вбогий умер, і на Авраамове лоно віднесли його Анголи.

Умер же й багатий, і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав та сказав: Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!.. Авраам же промовив: Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся.[218]

Іншими словами, тут ніби говориться: багатий чудово прожив життя на землі, а тому він страждатиме після смерті, і навпаки, бідний буде благословенний на небі, тому що не дочекався добра на землі. Врешті-решт ми так і не знаходимо жодних згадок про моральність багатія Лазаря (ми лише екстраполюємо її з історії, втім, сама історія не вважає цей параметр важливим). Єдина відмінність між ними полягає в тому, що багатій насолоджувався високим рівнем достатку ще на землі, тоді як Лазар страждав.

До відносин між добром, яке ми робимо, і добром, яке отримуємо, ми ще повернемося в окремому розділі в другій частині книги, де різні погляди на етику та мораль помістимо на символічні вісі добра та зла.

Любити закон

Євреї мусили не лише дотримуватися завіту (влучніше було б вжити слово договір), а й любити його, тому що він хороший. Відносини зі завітом мали бути відносинами не обов’язку[219], а вдячності, любові. Євреї повинні були робити добро (outgoing), тому що з ними добро (incoming) вже сталося.

І сказав був до мене Господь: Устань, іди в похід перед народом. І ввійдуть вони, і посядуть той Край, що Я присягнув був їхнім батькам дати їм. А тепер, Ізраїлю, чого жадає від тебе Господь, Бог твій? Тільки того, щоб боятися Господа, Бога твого, ходити всіма Його дорогами, і любити Його, і служити Господеві, Богу твоєму, усім серцем своїм і всією душею своєю, виконувати заповіді Господа та постанови Його, що я наказую тобі сьогодні, щоб було тобі добре. Тож належить Господеві, Богу твоєму, небо, і небо небес, земля й усе, що на ній.

Тільки батьків твоїх уподобав Господь, щоб любити їх, і вибрав вас, їхнє насіння по них, зо всіх народів, як бачиш цього дня. І ви обріжете крайню плоть свого серця, а шиї своєї не зробите більше твердою, бо Господь, Бог ваш Він Бог богів і Пан панів, Бог великий, сильний, та страшний, що не подивиться на обличчя, і підкупу не візьме. Він чинить суд сироті та вдові, і любить приходька, щоб дати йому хліба й одежу. І будете ви любити приходька, бо приходьками були ви самі в єгипетськім краї. Господа, Бога свого, будеш любити, Йому будеш служити, і до Нього будеш горнутись, а Йменням Його будеш присягати. Він хвала твоя, і Він Бог твій, що з тобою зробив був великі та страшні діла, які бачили очі твої. Сімдесятьма душами зійшли були твої батьки до Єгипту, а тепер, щодо численности, Господь, Бог твій, зробив тебе, як зорі на небі![220]

Це повна протилежність сучасної правової системи, у якій природно не фігурує навіть натяк на любов чи вдячність. Проте Господь очікує повної інтерналізації заповідей та їхнього виконання саме з любові, а не обов’язку. У жодному разі це не могло відбуватися на основі настільки поширеного в сучасній економіці cost-benefit аналізу, аналізу зисків і витрат, який визначає, де окупиться порушення закону, а де ні (розраховується на основі вірогідності бути впійманим та розмірі штрафу vis-à-vis[221] потенційного прибутку). Наведімо кілька прикладів:

І покладете ви ці слова Мої на свої серця та на свої душі, і прив’яжете їх на знака на руці своїй, і вони будуть пов’язкою між вашими очима[222].

І псалміст більше говорить про любов до закону, ніж про його рабське виконання: «Як я кохаю Закона Твого, цілий день він розмова моя!.. Тому я люблю Твої заповіді більш від золота й щирого золота»[223]. Чи в іншому місці: «Блажен муж, що... в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує!»[224]. Цей мотив багато разів повторюється в Старому Завіті, а принцип робити добро (outgoing) на основі апріорі отриманого добра (incoming) перейняв і Новий Завіт. Спокутування загалом ґрунтується на апріорному принципі, усі наші вчинки виходять із попереднього добра. Зомбарт теж звертає увагу на любов і повагу у ставленні євреїв до Закону:

Найвлучніше це описав Йосип [Флавій]: «Запитайте першого єврея, якого зустрінете, про його закони, і він вам їх перерахує, мовби з рукава сипав, краще, ніж власне ім’я. Пояснення цьому криється в науці, яку проходить кожна єврейська дитина, а також те, що важливу частину їхнього богослужіння становлять читання та тлумачення уривків зі Святого Письма. За рік Тора прочитується від початку до кінця. До того ж основний обов’язок кожного єврея — вчити Тору. “І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш.” (Повторення Закону 6:5)... Талмуд для єврея становив найбільше багатство, це було дихання його життя; сама його душа»[225].

Наведена вище цитата гарно ілюструє, що закони й правила відіграють центральну роль у єврейській релігії. Проте їх абсолютне сприйняття є типовим лиш для правил і законів, що вказуються в Торі — законі, визначеному Богом[226].

Наступна відмінність теж дуже показова: єгиптяни повинні були любити своїх правителів[227], тоді як євреї — Господа і його завіт. Закони, дані Богом, — обов’язкові для єврея, а Бог — абсолютне джерело всіх цінностей, тому має існувати шлях, як подолати закони людські. У сусідніх культурах домінував божественний (і майже всесильний) статус правителя, тоді як у євреїв приму грав закон[228]. Людські закони, якщо вони конфліктують з обов’язками, які встановив Бог, підпадають під особисту відповідальність, і єврей не може просто так доєднатися до більшості, навіть якщо це дозволено законом. Етика, концепт добра, у цій культурі має вищість над усіма іншими місцевими законами, правилами й звичками. «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшости, щоб перегнути правду»[229].

Свобода номадів та зв’язаність міст

У контексті звільнення з єврейського рабства ключовою цінністю в єврейському світогляді стає свобода та відповідальність. Євреї, первісно номадське кочове плем’я, перш за все цінували розкутість та виростали в постійній свободі руху. Вони віддавали перевагу саме такому стилю життя перед осілим сільськогосподарським життям міським, який, їм здавалося, зв’язує їх[230]. Євреї були пастухами — а сільськогосподарське життя вимагає осісти на одному місці.

Єврейський ідеал — це райський сад Едем, а не місто[231]. Гребування міською цивілізацією чи тенденція бачити в ній огріхи та спосіб життя, який зв’язує їх, виражається в Старому Завіті різними натяками та недомовками в багатьох місцях. Будівництву славнозвісної вавилонської вежі передує преамбула: «І сказали вони: Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі»[232]. Авраам вибирає собі пасовища, тоді як Лот осідає в (на жаль, грішних) містах Содомі та Гоморрі[233]. Численні натяки з’являються навіть у «Пісні пісень», де коханці можуть насолоджуватися своєю любов’ю в садах та винарнях за містом, тоді як епізоди, які розігруються в місті, справляють гнітюче враження.

Мандрівний єврейський етос досить часто починається з Авраама, який залишив халдейське місто Ур через наказ Господа: «І промовив Господь до Авраама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу»[234]. Уміння бути мобільним, не сковувати себе багатством — дуже цінна характеристика. Такий спосіб життя несе за собою, ясна річ, величезні економічні наслідки. По-перше, таке суспільство поєднували набагато тісніші зв’язки, де нікому б і на думку не спало почати сумніватися, що всі залежать один від одного й всі разом залежать від свого Господа. По-друге, їхні часті подорожі також передбачали, що людина не може мати більше, ніж вона здатна забрати з собою, накопичення матеріальних статків не мало особливої ваги — саме тому, що фізична вага (маса) речей прив’язує до одного місця.

До того ж вони чудово розуміли двосторонність тонкого зв’язку між власником і власністю. Матеріальні статки, які нам належать, до певної міри володіють нами й зв’язують нас. Якщо ми колись звикнемо до певного матеріального комфорту, потім буває дуже складно з ним розлучитися, піднятися й іти далі. Ми знаходимо дилему свободи й комфорту ще в історії з пустелі Синай. Після того, як ізраїльтян вивели з єгипетського рабства, вони починають ремствувати на Мойсея:

А збиранина, що була серед нього, стала вередувати, і також Ізраїлеві сини стали плакати з ними та говорити: Хто нагодує нас м’ясом?

Ми згадуємо рибу, що їли в Єгипті задарма, огірки, дині, і пір, і цибулю, і часник. А тепер душа наша в’яне, немає нічого, тільки манна нам перед очима[235].

Один із найбільших подвигів Мойсея полягав у тому, що йому вдалося пояснити своєму народу раз і назавжди, що краще лишатися голодним і вільним, аніж стати рабом з «їжею задурно»[236]. Якщо вже ми згадали про «обід на дурняк», то варто пам’ятати, що весь народ був переконаний, що отримує їжу задарма, і ніхто не здогадався, що ця безкоштовність коштувала їм їхньої власної свободи, а до певної міри й життя загалом.

Літо милості, підбору, десятин та милостині, або як уникнути содому

У Старому Завіті знаходимо вражаючий комплекс соціально-економічних положень, які не так часто зустрінемо в інших народів того часу. Адже окрім індивідуальної корисності, в єврейському вченні вперше проглядаються і натяки на концепт максимізації корисності загальносуспільної, що втілена в талмудичному принципі Kofin al midat S’dom, який можна перекласти як «не потрібно поводитися на спосіб Содому» і не забувати піклуватися про слабших членів суспільства. У цьому розділі ми говоритимемо про десятини, милостиню, роки милості та інші обов’язки, які мали формувати стабільніше суспільне середовище та базове соціальне страхування.

Шабат — літо милості

Один із таких соціальних заходів — це інститут милосердного літа. Про цю систему більш-менш детально пояснює, зокрема, 25-й розділ Книги Левит:

Промовляй до Ізраїлевих синів, та й скажеш їм: Коли ви ввійдете до землі, що Я даю вам, то святкуватиме земля та суботу для Господа. Шість літ будеш засівати своє поле, і шість літ обтинатимеш свого виноградника, і збиратимеш урожай його, а сьомого року субота повного відпочинку буде для землі, повний відпочинок, субота для Господа: поля свого не будеш обсіювати, а виноградника свого не будеш обтинати. Саморослого колосу жнив твоїх не будеш жати, а ґрон з необрізаних виноградин твоїх не збиратимеш, рік повного відпочинку буде для землі[237].

Через кожні 49 років[238] настає літо милосердя, коли вся нерухома власність повертається в руки її перших власників (згідно з початковим планом, відповідно до якого країну було розділено між окремими племенами, які прийшли в Ханаан)[239]. У ювілейному році треба було прощати борги[240], а ізраїльтяни, які через свої борги опинилися в рабстві, мали вийти на свободу[241]. До речі, на цей рік також скасовували обов’язок сплачувати податки.

На ці положення можна дивитися як на тогочасний антимонопольний та соціальний запобіжний захід. Очевидно, економічна система вже тоді мала тенденцію до нагромадження багатства, а отже, й сили. Здається, такі положення мали би перешкоджати цьому процесу (без необхідності в регуляційному органі). П’ятдесят років приблизно відповідає середньому віку тогочасних людей, тому, очевидно, мало би йтися про ліквідацію проблеми заборгованості, що переходить з покоління в покоління. Нащадок бідного батька чи батька, що вліз у борги, отримував назад свою ділянку та міг почати господарювати заново. Огріхи батьків (погане господарювання) уже не звалювалися на голови їхніх синів та доньок. Так само й успіхи не успадковувалися лінійно, як у звичайній економічній системі. У шумерському Кодексі Хамурапі була схожа практика: регулярно прощалися борги, до того ж кожні три роки[242]. Це дуже цікаве спостереження, тому що здається, що в найстарших суспільств, які (з легкою підозрою) схвалювали позику під відсотки, разом з тим були й інструменти милосердя, які анульовували борги (через певний час)[243]. Тобто коли потрібно було «продати» землю, це був не продаж, а оренда. Ціна (оренда) нерухомості залежала від того, через скільки років буде милосердне літо. Отже, тогочасні люди усвідомлювали, що вони можуть обробляти землю, але в останній інстанції ми все ж усього лиш «гості та зайди», які тільки на деякий час орендують цю землю. Значить, усю землю й багатство нам дає Господь. «Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її»[244]. Тому людина на землі — лише орендар, а весь маєток — тимчасовий. За оренду потрібно розраховуватися, платячи десятини та дотримуючись законів, визначених Господом. Літо милосердя — це нагадування про те, що земля насправді не належить її людським власникам.

У році того ювілею вернетесь кожен до своєї посілости. А коли продасте що своєму ближньому, або купите з руки свого ближнього, не обманюйте один одного. За числом років по ювілеї купиш від ближнього свого, за числом років урожаю він продасть тобі.

За многістю літ побільшиш ціну тієї купівлі, а за малістю літ зменшиш ціну тієї купівлі, бо він продає тобі число літ урожаю[245].

На всю продану землю чи людей, яких продали в кабалу, поширювалося правило, що новий власник зобов’язаний перепродати назад землю чи раба, як тільки в початкового власника чи в проданого в рабство з’являлася можливість відкупити втрачене самому чи з допомогою родичів. А якщо ж він не здатен цього зробити, тоді раб повинен чекати п’ятдесят років і в милосердне літо його відпустять на волю безкоштовно. «А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене»[246].

Ця фраза дуже точно передає переконання, що нікого з ізраїльтян не можна назавжди позбавити свободи й спадку. І не в останню чергу ця система нагадує нам, що ми не будемо вічними власниками, і поле, яке ми оремо, не наше, а Господа. Літо милосердя ще раз наголошує, що ми тут лише подорожні, і ніщо матеріальне з цього світу нас не врятує, ми нічого з собою не візьмемо, і все, що в нас є, — це лише певний тип оренди. Ми лиш проходимо через цей світ. Матеріальні багатства тут залишаться, тоді як нас уже тут не буде.

Підбирати залишки

Важливою частиною соціального устрою того часу було також право підбирати залишки, що в часи Старого Завіту забезпечувало найбіднішу верству населення принаймні основною стравою. Будь-хто, у чиїй власності було поле, мав за обов’язок не збирати врожай до останньої зернини, а залишити рештки на полі для бідних.

А коли ви будете жати жниво вашої землі, не дожинай краю поля твого, а попадалих колосків жнива твого не будеш збирати, для вбогого та для приходька позоставиш їх. Я Господь, Бог ваш![247]

Або ж:

Коли будеш жати жниво своє на своїм полі, і забудеш на полі снопа, не вернешся взяти його, він буде приходькові, сироті та вдові, щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у всім чині твоїх рук[248].

Десятини й рання соціальна мережа

Обов’язком кожного ізраїльтянина було віддавати десяту частину зі всього врожаю. Він мав розуміти, від кого отримав усе своє майно, і цим самим віддячити йому. Якщо мова йшла про врожай, Богові належали перші збори врожаю. Усе, що ізраїльтяни продукували, вони не вважали лише своєю власністю, а кожен десятий сніп віддавали Господу. Ці десять відсотків ішли на храм. А кожного третього року ці десятини розділялися між левитами, вдовами, сиротами та приїжджими[249]. Згодом і в християнській ері церковні інституції багато століть поспіль виконували функцію соціальної мережі.

Тож таким чином в ізраїльтян ми можемо знайти корені не лише традиційно поширеного на заході перерозподілу багатства на користь найбідніших, але й добре обґрунтований концепт економічного регулювання, тісно пов’язаний зі соціальною політикою. Адже в юдаїзмі благодійність сприймається не як прояв доброти, а як обов’язок. Таке суспільство має право регулювати свою економіку так, щоб вона могла компенсувати обов’язок милосердя. «Якщо перед суспільством стоїть обов’язок забезпечити нужденних їжею та речами першої необхідності, дати дах над головою, значить, воно має й моральне право та обов’язок збирати з цією метою у своїх громадян податки. Для виконання цього обов’язку також може регулювати ринок, ціни та боротьбу конкурентів таким чином, щоб захистити інтереси найслабших своїх членів»[250].

Ще один фактор, який посилював соціальну мережу, — це інститут подання милостині та інші прояви жалості щодо бідних. Господь неодноразово нагадував своїм людям через пророків, чого він хоче: «Бо Я милости хочу, а не жертви»[251]. Йшлося про добровільні внески, донор безпосередньо контактував з отримувачем, а отже, знав, кому він дає гроші, кому вони і як потрібні, як він їх використає.

За Мойсеєвими законами, члени родини повинні були попіклуватися про тих, у кого помер годувальник (вдови, сироти). Брат повинен був взяти за дружину вдову по своєму небіжчику-брату. Перший син, який у них народжувався, вважався сином покійного чоловіка, і він догодовував матір на старості. Що цікаво: вдови нічого не успадковували від небіжчиків-чоловіків, і часом їм доводилося після овдовіння повертатися до своїх батьків. У воєнні часи у вдів було право на частину військових трофеїв, а їхні гроші в період загрози зберігалися в храмі, де вони дуже часто й працювали помічницями левитів. По всьому Старому Завіті, і зокрема в книзі Повторення Закону, є згадки про вдів та сиріт. Вони перебувають під особливим Божим захистом і тим, хто до них погано ставиться, загрожує Божий суд.

Підіймає нужденного з пороху,

підносить убогого зо смітників,

щоб посадити з вельможами

й престол слави їм дать на спадщину,

бо Господні основи землі,

і на них Він поставив вселенну[252].

Хто тисне нужденного,

той ображає свого Творця,

а хто милостивий до вбогого,

той поважає Його[253].

Хто вухо своє затикає від зойку убогого,

то й він буде кликати, та не отримає відповіді[254].

А приходька не будеш утискати та гнобити його,

бо й ви були приходьками в єгипетськім краї.[255]

Окрім вдів та сиріт, Старий Завіт бере також під свій соціальний захист і переселенців[256]. На них мали поширюватися ті самі правила, що й на ізраїльтян — не можна було їх дискримінувати за їхнє походження: «Суд один буде для вас, приходько буде як тубілець. Бо Я Господь Бог ваш!»[257]. В іноземців було таке саме право підбирати залишки, як і в будь-якого ізраїльтянина. Що також цікаво, у Біблії іноземці жодного разу не називаються приходьками чи чужинцями, чи будь-яким іншим неприємним словом[258]. Усюди вони згадуються як гості. І в цьому контексті досить часто звучить нагадування для ізраїльтян, що й вони колись були рабами в Єгипті. Вони ще пам’ятають про свої найгірші часи, а тому повинні люб’язно ставитися до своїх рабів, а тим більше до гостей. «А виноградника свого не вибереш до решти, а попадалих ягід виноградника свого не будеш збирати, для вбогого та для приходька позостав їх»[259].

Усі описані вище правила свідчать про те, що спільнота та її співдружність відіграють центральну роль у єврействі. Однак маючи стільки обов’язків, досить складно добитися їх реального виконання. Тому в тих випадках, де це можливо, виконання обов’язків відбувається поступово, шар за шаром. У Талмуді благодійна діяльність ділиться відповідно до кількох цільових груп з різним ступенем пріоритетності, які розміщаються, можна сказати, згідно з правилом субсидіарності.

Юдаїзм розрізняє різні ступені відповідальності щодо нужденних.

При тлумаченні обов’язку позичати гроші нужденним (Вихід 22:24) з Талмуду випливає, що перший обов’язок кожної людини — забезпечити фінансово членів своєї родини. Забезпечивши їхні потреби, людина повинна попіклуватися про потреби свого міста. І лише потім, забезпечивши потреби свого міста, людина повинна піклуватися про інші міста (Baba Mezia 71a)[260].

Найяскравіше ці відмінності проглядаються на прикладі обов’язків щодо по-різному суспільно віддалених груп, зокрема у випадку позичання під процент, де лінією розмежування є (не) приналежність боржника до єврейської спільноти.

Абстрактні гроші, заборонені відсотки й наша бо(р)гова епоха

Складається враження, що сучасний світ базується на грошах та боргах і, можливо, колись ми увійдемо в історію як боргова епоха. І в майбутньому всі з великим зацікавленням стежитимуть за розвитком цього процесу. Гроші, борг, відсотки — це все те, без чого ми вже навряд чи уявляємо суспільство. Кейнс навіть вважає відсоткову ставку та накопичення капіталу рушійною силою сучасного прогресу[261]. Проте вже на самому початку їхній розвиток був тісно пов’язаний з етичними правилами, вірою, символікою та довірою.

Перші гроші були в формі глиняних табличок, на які в Месопотамії записували борги. Борги були переносними, тому борги перетворилися в оборотний капітал. Зрештою, «зовсім невипадково, що англійське слово credit, кредит, походить від латинського credo, вірю»[262]. До нас дійшли таблички, написані ще п’ять тисяч років тому, і таким чином стали найдавнішими писемними пам’ятками, які збереглися до нашого часу. Монети з’явилися лише в 600 р. до н. е., їх знайшли неподалік від храму Артеміди в місті Ефес. Монети нічим особливо не відрізнялися від сучасних, на них було зображення лева, обличчя богині Артеміди чи сова. У Китаї монети запровадили лише в 221 р. до н. е[263]. До певної міри навіть можна сказати, що початковою валютою був кредит, тобто довіра. Вона упредметнюється, матеріалізується, втілюється в монетах, але ж очевидно, що «гроші — це не метал», навіть якщо це дуже рідкісний метал, мова йде радше про «матеріалізацію віри»[264], а гроші взагалі не мають нічого спільного зі своїм носієм (металом, глиняною табличкою чи папером). «Гроші — це питання довіри, чи навіть віри»[265]. Це дуже гарно передає чеське слово на позначення кредитора, věřitel, що дослівно означає «той, хто вірить (боржникові)». Гроші — це чистий соціальний абстракт. Це суспільна домовленість, неписаний договір[266]. Використання золотого стандарту має те ж значення, що й використання глиняного стандарту. Ще первісні народи зрозуміли, що валюта, засіб обміну, немає зі своїм носієм абсолютно нічого спільного. Інколи метали бувають носіями довіри, але так само це може бути й земля. Земля, найпоширеніший «товар», який є всюди, лежить у нас під ногами — ця сама земля, «порох землі», з якого в Старому Завіті Бог створив Адама. Перша людина й перший гріш були плодами пороху землі[267].

Ще одна цікавинка. Взагалі першу згадку про першу грошову операцію, яка згадується в Старому Завіті, ми знайдемо в історії про Авраама, з якою пов’язаний також досить дивний випадок. Ідеться про продаж поля, яке Авраам купує в хетейців, щоб поховати там свою дружину Сару[268]. Проте хетейці хотіли його подарувати, а не продати. Аж до цього місця всі задокументовані в Старому Завіті майнові операції були негрошовими, а майнові права змінювалися через дар[269]чи силою (Авраам отримує досить великий військовий трофей від королів, які напали на Содом і Гоморру)[270]. І під час цієї першої грошової операції Авраам наполягає, що хоче купити поле за «гроші повної ваги», і відмовляється від пропозиції подарувати йому місце для гробу, та ще й двічі. Аж дивно, наскільки детально описується цей процес, і при цьому ані словом ніхто не обмовляється про саму ціну. Про символіку подарунків ми поговоримо трохи далі в розділі, присвяченому християнству.

З первісним кредитом, тобто грошима, нерозривно пов’язані відсотки. Для євреїв проблема відсотків була соціальною темою: «Якщо позичиш гроші народові Моєму, бідному, що з тобою, то не будь йому, як суворий позичальник, не покладеш на нього лихви»[271]. Дискусія про те, чи це гріх — брати лихву, чи ні, тривала тисячоліття. У Старому Завіті на євреїв поширюється очевидна заборона обкладати відсотками їхніх братів-євреїв.

Не будеш позичати братові своєму на відсоток срібла, на відсоток їжі та всякої речі, що позичається на відсоток. Чужому позичиш на відсоток, а братові своєму не позичиш на відсоток, щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у всьому, до чого доторкнеться рука твоя на тій землі, куди ти входиш на володіння її[272].

Християни пізніше цю заборону поширили й на себе, і досить довго брати відсотки за позику було заборонено й публічно каралося. Хай там як, часом позичати доводилося кожному, а без відсотків ніхто би не позичив. А оскільки християни нечистим народом вважали саме євреїв (ще один приклад парадоксу історії), тому християнські авторитети дозволяли, чи радше схвалювали те, що євреї позичають під відсотки. Адже це була одна з тих небагатьох професій, яку вони могли виконувати в середньовічній Європі.

Зрештою, яскраве свідчення про це нам залишив Вільям Шекспір у п’єсі «Венеціанський купець», де один з основних анти(героїв) — це єврей Шилок, який у разі несплати позики хоче в заставу фунт м’яса з тіла поручителя. Євреї у Венеції у IV столітті були кредиторами. Як зауважив економічний історик Ніал Ферґюсон, коли Шилок говорить про Антоніо: «Антоніо хороша людина», він має на увазі не його моральні якості, а здатність виплачувати (і все одно він страхує ризик, який усе ще лишається, немонетизованим способом, а саме фунтом його м’яса). Це було якраз у ті часи, коли євреї навчилися виконувати це ремесло краще, ніж будь-хто інший. Зрештою, термін банк походить від італійського banci, тобто лавки, на яких сиділи єврейські кредитори[273].

Однак євреї ставилися обережно не лише до відсотків, але й до боргів загалом. Окрім уже згаданого прощання боргів, існували й чітко визначені рамки, за які не можна було заходити при встановленні поруки чи несплаті боргів. Не можна було допускати, щоб хтось влазив у борги настільки, щоб це загрожувало йому втратити джерело своїх засобів для існування: «Ніхто не візьме в заставу долішнього каменя жорен або горішнього каменя жорен, бо він душу взяв би в заставу»[274].

Проте повернімося до старозавітної заборони вимагати відсотки. Початково її задумували як соціальний інструмент. Тоді позичали бідні, у яких не було іншої можливості, тобто йшлося про соціальні позики (на відміну від нашого часу, коли ми позичаємо не через необхідність, але для достатку). Коли ж бідний позичає з нужди, його б не мали ще більше обтяжувати відсотками.

А коли збідніє твій брат, а його рука неспроможною стане, то підтримаєш його, приходько він чи осілий, і житиме він із тобою. Не візьмеш від нього лихви та прибутку, і будеш боятися Бога свого, і житиме брат твій з тобою. Срібла свого не даси йому на лихву, і на прибуток не даси їжі своєї[275].

Проте упродовж історії значення позики змінилося, і позичали, зокрема, багаті для подальшого інвестування, так само як це було в випадку Шилока та поручителя Антоніо (Антоніо був купцем, його багатство саме десь пливло в морі). Але в такому випадку забороняти відсотки вже не мало великого етичного сенсу. Про щось подібне пише й Фома Аквінський. Саме в роки його життя почала послаблюватися сувора заборона позичати з лихвою, частково й його заслугами.

Сьогодні гроші та борг зайшли так далеко та досягли такого домінантного становища в суспільстві, що, оперуючи боргом (фіскальна політика), відсотком чи грошовим резервом (монетарна політика), можна до певної межі впливати на ситуацію в суспільстві загалом. Гроші більше не відіграють лише своєї класичної ролі (засіб обміну, носій цінності тощо), проте й мають значення набагато більше, сильніше: вони можуть стимулювати, підганяти (чи, навпаки, сповільнювати) всю економіку. Існує навіть одна економічна школа, яка слово «гроші» винесла собі в назву, — монетаризм. Відповідно до вчення цієї школи, яку представляє, зокрема, Мільтон Фрідман, управління грошовими резервами — це первинний спосіб регулювання економічної активності. Подібні процеси можуть відбуватися лише в високо монетарному суспільстві, ключовою характеристикою якого є залежність від боргів та відсотків.

До речі, купюри та монети (тобто символічні носії оборотних засобів) нам не належать[276]. Це власність національних банків, тому, наприклад, ми не можемо їх знецінювати (чи навіть їх друкувати, тут конкуренція взагалі не діє)[277]. Ба більше: ви не можете вирішити не приймати гроші, не схвалювати їх, не поважати.

Гроші як енергія, а ВВП як внутрішній борговий продукт

Розпочнімо з того, що осудливе ставлення до лихви було прерогативою не лише старозавітної релігійності. У цього явища сильна антична традиція, яка походить ще з-під пера Аристотеля. Аристотель засуджував відсотки[278] не лише з моральної точки зору, але також і з причин метафізичних. Фома Аквінський теж розділяв схожі побоювання щодо відсотків і стверджував, що час нам не належить, а отже, ми не можемо претендувати на відсотки.

І саме цей зв’язок грошей та часу дуже цікавий. Адже гроші можна вважати енергією, яка вміє подорожувати, окрім усього іншого, ще й в часі. Ця енергія дуже корисна, але водночас і небезпечна. Куди б ви її не помістили в часопросторовому континуумі, всюди почне щось відбуватися. Гроші як форма енергії можуть подорожувати в трьох вимірах: соціально-вертикально (той, у кого є капітал, позичає тому, у кого його немає, покупець — продавцеві і т. д.), горизонтально (швидкість і вільність горизонтального, тобто географічного руху стала супровідним явищем — чи рушійною силою? — глобалізації). Проте гроші можуть (на відміну від людей) рухатися і в часі. Просте й швидке переміщення грошей у цьому третьому вимірі простору якраз і можливе завдяки відсоткам. Гроші — це абстрактний конструкт, а тому їх не пов’язує ані матерія, ані простір, ані навіть час. Тобто гроші ніби й не існують у матеріальній дійсності, вони існують на іншому рівні, на рівні загальноприйнятої (й утримуваної за рахунок довіри) соціальної фікції. Буде достатньо слова, наприклад, письмової чи усної обіцянки («починайте працювати, я заплачу»), і в Дубаї почнеться будівництво велетенського хмарочосу. Звісно ж, банкноти й монети не можуть подорожувати в часі, але це лише символи, матеріалізація чи інкарнація маленької частини цієї енергії. Завдяки цій властивості грошей ми можемо енергетично розкрадати майбутнє на користь сучасності. Борг уміє переміщати енергію з майбутнього в сучасність[279]. І навпаки, заощадження можуть акумулювати енергію з минулого в сучасне чи майбутнє. Фіскальна й монетарна політика — це ніщо інше, аніж розпоряджання цією енергією.

Якщо ж ми повернемося в наш час, то досить добре можна проілюструвати характер енергії грошей на статистиці ВВП. Через часову невизначеність грошей дебати про зростання ВВП часто перетворюються на повну нісенітницю. Адже на зростання ВВП можна запросто вплинути з допомогою боргів (зокрема фіскальною політикою в формі дефіциту чи профіциту бюджету)[280] або ж з допомогою відсоткової ставки (монетарна політика). Який тоді сенс у статистиці ВВП за ситуації в кілька разів більшого дефіциту на його тлі? Навіщо вимірювати багатство, якщо я на нього позичив?[281]

Євреї та Аристотель дуже обачно ставилися до лихви. Проблематика відсотків/лихварства — це тема однієї з перших економічних дискусій. Старі євреї, ще навіть анітрохи не здогадуючись про майбутню роль економічної політики (фіскальної чи монетарної), на підсвідомому рівні відчули, що в відсотковій ставці вони описують дуже сильну зброю, яка може бути хорошим слугою, а може — й паном (буквально). Фіскальна й монетарна політики — це сильна зброя, але дуже підступна, а ми запросто піддамося обману.

Це майже так само, як із водосховищем. Будуючи його, ми убезпечуємо себе від періодів засухи та від повеней у низинах; ми захищаємо себе від примх природи й великою мірою запобігаємо непередбачуваним природним циклам. За допомогою дамби ми можемо регулювати протікання води майже до константної величини. Цим кроком ми підкорюємо річку (а з водосховища навіть здатні отримувати енергію), окультурюємо її — вона перестає бути дикою, починає поводитися так, як цього хочемо ми. Принаймні так нам певний час буде здаватися. Якщо ж ми розумно не регулюватимемо рівень води, цілком вірогідно, що водосховище переповниться й дамбу прорве. Зазвичай ситуація низинних міст стає набагато гіршою, ніж якби там ніколи не було ніякого водосховища.

Схожу ситуацію маємо і з регулюванням енергії грошей, тобто з фіскальною та монетарною політикою. Маніпулювання профіцитом чи дефіцитом державного бюджету, маніпуляція з централізованою відсотковою ставкою — це дари цивілізації, які нам можуть довго служити й робити справжні дива. Втім, якщо ми користуватимемося ними нерозумно, це матиме набагато гірші наслідки, ніж якби їх узагалі не було.

Робота й відпочинок: шабатна економіка

На відміну від негативного сприйняття роботи, яке панувало серед стародавніх греків (працювати руками повинні лише раби)[282], у Старому Завіті робота не вважається чимось принизливим. І навпаки, підкорення природи вважалося навіть призначенням від Бога, мовляв, це була одна із перших справ, на яку люди отримали благословення.

І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі![283]

І лише після гріхопадіння людини робота стала прокляттям[284]. Навіть можна було б сказати, що йдеться про одне конкретне й специфічне прокляття, яке впало на Адама (expresis verbis) з вуст Господа. Замість того, щоб піклуватися про сад Едем, тепер «у поті свойого лиця ти їстимеш хліб»[285]. Приємна, змістовна, така, що приносить розслаблення і наповнює сенсом, робота (якою багато хто й сьогодні займається, вважаючи це своїм хобі, наприклад, садівництвом) після гріхопадіння стала прокляттям, у якому мало приємного. Якщо до цього людина жила в гармонії з природою, то після падіння вже радше змушена з нею боротися, природа нібито налаштована супроти неї, а людина супроти неї і тварин. Сад перетворюється на поле (бою).

Можна тільки здогадуватися, до якої міри нам сьогодні, через стільки років після написання цих рядків у Старому Завіті, вдалося звільнитися від первинного прокляття роботи. Можемо сказати, що люди в сучасному розвиненому світі вже переважно не повинні «у поті свойого лиця їсти хліб», утім, ми все ще надто далекі від того, щоб отримувати від роботи таку ж радість, як від роботи у своєму саду. Хто сприймає саме так свою роботу, тому, можна сказати, вдалося звільнитися з-під цього первинного прокляття. Робота первісно повинна була бути тим, що приносить нам радість, наповнює, що ми вважаємо приємним, бути нашим призначенням.

До того ж робота — це не лише джерело радості, але й суспільний статус, її вважають однією з чеснот. «Ти бачив людину, моторну в занятті своїм? Вона перед царями спокійно стоятиме, та не встоїть вона перед простими»[286]. Мабуть, у жодній іншій культурі так не цінувалася робота. Ідея гідності роботи в єврейській традиції — унікальна[287]. Одне з найчастіших благословень звучало так: «Щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у всім чині твоїх рук»[288].

І Платон, і Аристотель вважали роботу необхідним елементом для виживання, проте виконувати її мала нижча верства населення, щоб еліти не обтяжувалися цим і могли займатися «справами суто духовними — мистецтвом, філософією і політикою». Аристотель навіть вважає роботу «скорумпованою втратою часу, яка лише ускладнює людям шлях до справжніх чеснот»[289].

Старий Завіт займає щодо роботи абсолютно іншу позицію. У багатьох абзацах він її просто прославляє:

Ледача рука до убозтва веде, рука ж роботяща збагачує[290].

Сон солодкий в трудящого, чи багато, чи мало він їсть, а ситість багатого спати йому не дає[291].

Пожадання лінивого вб’є його, бо руки його відмовляють робити[292].

З іншого боку, і праця як виробнича одиниця мала свої обмеження. І все одно вона вважалася головним призначенням людини. Єврейська філософія вирізнялася суворим розділенням святого та мирського. Одним словом, у житті існують певні теми, які вважаються святими і в яких заборонено економізовувати, раціоналізовувати чи максимізувати ефективність[293]. Добрим прикладом може слугувати заповідь про суботу. У цей день було заборонено працювати абсолютно всім, хто дбав про свою репутацію віруючого єврея.

Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його[294].

І хоча з економічного погляду сьомий день безперечно можна було би провести набагато продуктивніше, проте вся суть заповіді про суботу й полягає в тому, що люди від початку створювалися не для роботи. Хай як парадоксально, саме ця заповідь у наші дні порушується найчастіше. Щодо цього Старий Завіт кардинально відрізняється від філософії Гільгамеша, який, навпаки, з людей, своїх підданих, намагався сформувати роботників, які працюють постійно, роблячи лиш вимушені паузи для відпочинку. Єврейська субота — зовсім не той тип вимушеного відпочинку, без якого де-факто не можна обійтися, як без перепочинку для втомленого механізму чи перегрітої пилки. Чи й нам теж, ніби пилці після невпинної роботи, потрібен короткий перепочинок після тяжкої роботи, щоб трохи перепочити, щоб не перегрітися й після короткої паузи знову продовжити працювати, (чи якщо використати зворот з «Колгоспу тварин» Орвела) «працювати дужче»[295]? У цьому полягає сенс відпочинку? Підвищувати ефективність? Запобігати травматизму на робочому місці?

Суботу призначено вихідним днем не для того, щоб підвищувалася ефективність. Йшлося про справжній онтологічний відпочинок за Божим прикладом, який відпочивав на сьомий день створення світу. Подібно до того, як Господь відпочивав не через втому чи для відновлення сил, а тому, що він до-робив, і тепер смакував, насолоджувався створеним. Сьомий день створення світу — це день радості, утіхи. Шість днів Господь створював світ, і шість ми повинні його вдосконалювати. У суботу світ не можна удосконалювати, хай яким недосконалим він є. Шість сьомих свого часу будь незадоволеною і змінюй світ за образом своїм, людино, а одну сьому відпочивай і нічого не змінюй. Насолоджуйся створеним, насолоджуйся витвором рук своїх.

Святість суботи несе в собі повідомлення про те, що сенсом створення не було творення як таке, тобто безкінечна діяльність, зусилля ради самих зусиль. У створення також був певний кінцевий пункт, ціль. А процес створення був лише процесом, а не ціллю. Будь-яке буття створювалося для того, щоб ми знайшли в ньому відпочинок, завершеність, радість. Смисл, кульмінація створеного полягає не в подальшому творенні, а у відпочинку посеред створеного. Якщо перекласти на мову економіки: сенс продукування, виробництва полягає не в тому, щоб постійно збільшувати набутки, а щоб відпочивати в уже набутому. Чому ми вчимося, як постійно збільшувати свої прибутки, а не вчимося їх усвідомлювати, насолоджуватися ними? Нібито ми здатні користуватися добробутом лише тоді, коли він постійно зростає, а не коли він незмінний (хоч і на високому рівні).

Цей вимір уже повністю вивітрився із сучасної економіки. Економічні прагнення не мають цілі, досягнувши якої можна було б перепочити. У наш час ми вже знаємо лише зростання заради зростання, а якщо наш бізнес процвітає, це стає не приводом для перепочинку, а тільки стимулом до підвищення продуктивності[296]. Якщо ми сьогодні й віримо в якийсь відпочинок, то з зовсім інших причин. Ідеться про відпочинок втомленої машини, відпочинок для слабких та тих, хто не може впоратися з темпом. Тому не дивно, що сьогодні слово відпочинок не використовується (і стало словом майже лайливим), а його місце посіло слово відпустка. Нібито нас відпускають на відпочинок, нібито ми маємо проситися відпустити нас у свого начальства (чи в системи чи у нас самих?).

Адміністративний нагробок з нещодавніх ще часів тоталітарного режиму на чеських бланках замовлення відпусток звучить дуже красномовно, бланки називалися žadanka o dovolenou na zotavenou («прохання про оформлення відпустки на відновлення»). Цікаво також, що дні, коли нам не потрібно покращуватися, пов’язані в чеській мові (принаймні словесно) з терміном «порожнеча», prâzdnota. Канікули чеською мовою будуть prâzdniny, чи теж англійською — vacation (тобто вільний час, звільнення, дозвілля, або ж чеською —prâzdno), чи, наприклад, у французькій les vacances, у німецькій die Freizeit, тобто вільний час, свобода, але також порожній час. Так ніби йдеться про пусті дні. Коли ми беремо собі відгул, то часто говоримо «красивою чеською», що «беремо day-off». Тобто в вільному перекладі — викреслений день, день поза, день мимо.

Під час знайомства з одним моїм теперішнім другом, я запитав у нього, як це в нас прийнято, чим же він, власне, займається. Він відповів мені з усмішкою: «Нічим, я вже все завершив». І при цьому він не якийсь там мільйонер чи рантьє. Чому ж ми не вміємо думати саме так замість того, щоб складати безкінечні «to do списки»? У нашого покращення, у економіки нашої цивілізації немає цілі, у якій нарешті можна було б перепочити, проголосити щось завершеною справою. Виконання одного завдання означає для нас негайно ж бігти робити щось інше. Ми не в змозі припинити ні виробляти, ні споживати; ми залежимо від зростання. Коли ж ми нарешті скажемо, що все готово?

Підсумок: між насолодою та принципом

Не можна повністю оцінити вплив єврейського світогляду на розвиток ринкової демократії. Ключовою спадщиною для нас став неаскетичний погляд на світ, повага до законів та приватної власності, а також підвалини соціальної мережі, сформовані цим світоглядом. Євреї ніколи не відмовлялися від матеріальних багатств; навпаки, єврейська віра покладає на управління власністю велику відповідальність. Також ідея прогресу та лінійного сприйняття часу, за яке ми вдячні Старому Завіту, наділяють наше (економічне) життя сенсом. Ми також спробували показати, як Тора позбавила святості три важливі сфери нашого життя: правителя, природу та розуміння героя. Я намагався показати, що пошуки неба на землі (повернення в райський сад, де панували гармонія та достаток усього) — у їхній світській формі дуже подібні до завдань, які супроводжують найбільші економічні цілі та економістів упродовж усієї нашої історії.

Також ми розглядали питання добра і зла та їхнього зв’язку з корисністю. Який зв’язок між добром та злом, які ми робимо (outgoing), та корисністю чи некорисністю, які ми очікуємо отримати в нагороду чи покарання (incoming)? Як ми бачимо, єврейське вчення пропонує дві можливі відповіді — у першій добро економічно окуповується (добро — хороша інвестиція), проте в другій ця формула більше не діє (а добро, яке ми робимо з економічного розрахунку, не вважається добром).

У Старому Завіті ми також знайшли першу згадку про економічний цикл, який є найстарішим економічним циклом у зафіксованій історії нашої цивілізації. Передбачення швидкого економічного зростання та наступної кризи (щось на кшталт першого економічного прогнозу) навіть явилося фараонові уві сні. Ми також проаналізували першу спробу (можна навіть сказати кейнсіанську) збалансувати ці (зовнішні) коливання. Ми бачили, що євреї намагалися пояснити економічний цикл з допомогою етики та моралі. Адже для євреїв моральність була основним рушієм історії.

Також ми зупинилися на принципі відпочинку в шабат, який ставить під сумнів мантру ефективності будь-якою ціною, а також певним чином нагадує нам, що ми все ж не створені для безперервної роботи й що в житті існують місця та моменти (шабат), які святі й заборонено їх використовувати для максималізації нашої продуктивності чи благополуччя. І хоча за єврейським вченням, покликання людини полягає в тому, щоб закінчити створення, почате Богом, люди мають доглядати сад Едем, однак працювати потрібно у визначених межах. Нам призначили роль завершителів створення — у дослівному й дещо абстрактному онтологічному значенні. Також ми згадали про принципову відмінність між незалежним кочовим життям та цивілізованим містом. Кілька сторінок ми присвятили й історії абстрактних грошей, які можуть, завдяки принципу відсоткової ставки, подорожувати в часі як (споживацька) енергія.

Проте ми не прощаємося з єврейською економічною думкою, до багатьох інших моментів ми ще повернемося в другій частині книги, де спробуємо інтегрувати деякі ключові думки єврейського вчення з іншими спостереженнями з історії економічної думки та, зрештою, і в них шукати натхнення, підказок століть і тисячоліть для сучасної ситуації та виснувати з них якісь висновки.

У наступному розділі, присвяченому економічній думці Давньої Греції, ми зосередимося на двох екстремальних підходах до правил та законів. Тоді як для стоїків закон був абсолютно обов’язковим, а корисність в їхній філософії відігравала дуже непомітне значення, епікурейці, принаймні в класичному історичному трактуванні, виносили корисність на перше місце — правила мали встановлюватися на основі саме корисності. Неможливо не помітити, що євреї знайшли певний компроміс між цими двома принципами. Тора стоїть на першому місці й вона недоторканна, проте вона дозволяє збільшувати корисність в рамках наперед встановлених правил — законів Тори.

Європейську філософську традицію можна вважати лиш серією прикінцевих приміток до того, що написав Платон.

\ Альфред Н. Вайтгед

3. Антична Греція[297]

В античності зародилися європейська філософія, основи євроатлантичної цивілізації, та й економіка знайшла в ній багато інспіративних думок. Ми не зможемо в повному обсязі зрозуміти сучасну економіку, не розуміючи суті суперечки між епікурейцями та стоїками. Це саме гедонізм філософа Епікура згодом зазнає точної економізації та технічної математизації в руках Дж. Бантама та Дж. С. Мілля. Ми ж від грецької цивілізації — насамперед завдяки Платону — успадкували основи раціональної ідеалізації та тему наукового прогресу, вираженого математикою, які в сумі посприяли виокремленню та подальшому розвитку економіки.

Найважливіший і найтривкіший внесок Платона в формальну думку — це підвищення математики до головного інструменту наукових пошуків. Усі науки, які послуговуються математичним аналізом, — і економіка тут не виняток, — повинні зрозуміти сутність платонів-ського ідеалізму, якщо вони хочуть правильно оцінити значення та ліміти математики у своїй галузі[298].

Однак спочатку ми коротко зупинимося на інших ранніх філософах, а почнемо взагалі з античної традиції дофілософської, поетичної.

Від міфів до поетів правди

На етапі зародження грецької цивілізації велику роль відігравала поетична традиція, вершиною якої стали епоси Гомера «Іліада» та «Одіссея». Бельгійський історик Марсель Детін у своїй книзі «Майстри правди в архаїчній Греції» вказує на один цікавий факт. Перед початком розвитку грецької софістичної та філософської традицій поетика відігравала набагато вагомішу роль, ніж сьогодні ми собі можемо уявити.

Традиція, що базувалася на усній подачі матеріалу та розвитку складних мнемотехнік, несла з собою геть інше розуміння правди та справедливості — поряд з міфологією та мистецтвом вона містила й філософію. І тільки набагато пізніше писемна традиція «вирвала» правду та справедливість з ексклюзивної власності поетів і вони перекочували у володіння філософів. Наприклад, Платон вважає поетів не «колегами з іншої галузі, які ставлять перед собою інші цілі, а небезпечними суперниками»[299]. Перші філософи намагалися боротися з міфами, позбутися нарації, побудувати пізнання на незмінних константах — щоб таким чином вони самі могли стати «майстрами правди». Пізніше цю роль візьмуть на себе священики та теологи, а ще пізніше — науковці, на яких зараз спрямовані всі запитання про істину.

Як же виглядало «поетичне» розуміння правди в архаїчній Греції? Поетичні Музи самі про себе говорять так:

«Гей пастухи-селюхи, простаки, лиш про черево дбалі,

Брехень ми вміємо много, до правди подібних, сказати,

Та як захочемо, можемо також і правду віщати!»[300].

Музи гордо вимагають для себе привілеїв говорити правду (чи обманювати). До того ж «поетів, як епіків, так і трагіків, насправді вважали головними етичними мислителями та вчителями Греції; ніхто не вважав їхні твори менш важливими, ніхто не стверджував, що вони менше прагнуть правди, ніж спекулятивні прозові розповіді істориків та філософів»[301]. Правда й реальність ховалися в мові, в історії, у нарації. Успішні історії з-під пера поетів повторювалися, переживали своїх творців і своїх головних героїв, постійно існували в думках людей. Поезія — це образ реальності. Дуже влучно це описує цитата, яку приписують поету Сімоніду: «Поезія — це образ, обдарований мовою»[302]. Проте насправді поети зайшли ще далі, і своєю мовою реальність та правду творили. Важливу роль у становленні правдивого відігравали честь, пригоди, великі вчинки та слава, що їх супроводжують. Похвалою з вуст поетів можна досягти слави. Хто славний, того будуть пам’ятати люди. Той стане більш реальним, більш справжнім. Стане частиною історій інших людей — тобто почне реалізовуватися (втілюватися) також у житті своїх співгромадян. Що збережено в пам’яті — то й правда, а що забулося — того й не було.

Правда не завжди мала сучасний «науковий» вигляд. Сьогоднішня наукова правда ґрунтується на точних і об’єктивних фактах, але правда поетична тримається на внутрішній (емоційній) співзвучності з історією чи віршем, «[міф] створювався передусім не для мозку... він промовляв безпосередньо до почуттів»[303]. Антична філософія, так само як і пізніша наука, намагається відшуковувати стабільність, константи, величини, незмінності. Наука шукає (формує?) порядок, занедбуючи все інше, як тільки можна. Проте життя не таке. Це, мабуть, кожен знає зі свого особистого життя, але що як реальність загалом така? Поезія — це галузь, яка набагато вразливіша щодо правди, ніж пізніші методи — філософські чи наукові. «Трагічні вірші через свою тему й суспільну функцію часто перебувають у конфронтації з проблемами, які певним чином пов’язані з людиною та випадком, тоді як у філософському тексті можна їх випустити чи оминути»[304].

Художники, як і сучасні науковці, малювали картини світу, які були заміщувальними, тобто символічними, образними, спрощувальними (а значить і оманливими), як і наукові моделі, які досить часто навіть не ставлять собі за ціль бути реалістичними. Упродовж усієї традиції малярство було й є мистецтвом ілюзії, акцентування, можливо, можна навіть сказати обманом. Як говорить автор Dissoi logoi, це мистецтво, у якому найкращим буде той, хто обманює — «так, що робить більшість речей подібними до правди»[305].

Греки вірили, що Музи можуть відкривати приховану правду та бачити майбутнє: «і духом натхнули мене божественним, Щоб сповіщати я міг і про те, що було, і що буде»[306]. Варто зауважити, що для старих греків роль цього привілейованого часу на споглядання правди виконував, зокрема, й сон. Коли душа відривається від тіла, вона може «бачити минуле, розпізнавати теперішнє, передбачати майбутнє»[307]. Щось схоже ми вже бачили в єврейській думці, наприклад, в історії про сон фараона, якому явилося майбутнє, а Йосип зумів цей сон розтлумачити. Сон чи імітація стану сну стоять також біля витоків наукового методу Рене Декарта. Він використовував сон (відділення від органів чуття) як метод споглядання чистої правди. До цієї теми ми ще повернемося в наступних розділах.

Якщо вже ми зупинилися на Декарті: здається, що він шукав іншої правди. Він шукав правду стабільну, позбавлену всієї проблематики буття й здогадок[308]. Навіть здається, що він сам це й усвідомлював, тому що повна назва його основної праці — «Міркування про метод — як правильно спрямувати свій розум і відшукати істину в науках». Він шукав правду лише в науці. Проте правда поетів, здається, була дещо іншою — вона, навпаки, тлінна, нераціональна, сновидна.

Поети-економісти

Гесіода (одного з найбільших і водночас останніх представників грецької поетичної традиції, який жив за сто років до першого славного філософа Талета) можна вважати взагалі першим економістом[309]. Окрім усього іншого, він займався проблемою невідновлюваності ресурсів та необхідності їх ефективної алокації, з цим пов’язаної. Його пояснення недоліків — абсолютно поетичне: боги зіслали нестатки на людство у покарання за вчинки Прометея:

Скрили безсмертні від смертних джерела життя. А то легко можна було б чоловікові протягом дня роздобути стільки, що мав би на рік споживати, не знаючи злиднів. Зараз над огнищем димним стерно почепив би він зайве і перестали б робити воли та мули терплячі.

Тільки ж Кроніон ховає поживність від людського роду, гнівний за те, що його одурив Прометей хитродумний. Саме тому і придумав він людям згубливі турботи...[310]

Пояснення Гесіода дуже цікаве, в його аналізі ми можемо побачити одну засадничу річ: архетип людської праці. На думку Гесіода, праця — це доля людини, її чеснота та джерело всякого добра. Ті, хто не працює, не заслуговують нічого, окрім презирства. Люди, так само і боги, не люблять категорію лінивих, яка «вік проживає, подібно до трутнів, позбавлених жала, що, не працюючи, бджіл працьовитих з’їдають роботу»[311]. Окрім того, що йдеться про першу спробу проаналізувати працю людини (ми повернемося до цього пізніше), для нас, сучасних економістів, «Роботи й дні» Гесіода цікаві також тим, що критикують лихварство, що кількома століттями пізніше ще раз прозвучить у роботах Платона та Аристотеля, та й не лише в них. Схожий мотив з’являється також у Старому Завіті та в інших культурах, повністю незалежних одна від одної.

Перші філософи

Ані у вченні старих греків, ані в їхній поезії та філософії економічні теми не відігравали основної ролі. Проте Талес, якого прийнято вважати першим грецьким філософом, був торговцем. Про нього говорять як про автора «доказу, що він здатен перемогти і в підприємницькій конкуренції, якщо хоче показати свою [філософську] вищість над нею. Так, мовляв, він зміг передбачити врожай олив і скористався цим для отримання багатства, щоб продемонструвати, як це просто й дріб’язково»[312].

Таким чином, починаючи ще від найпершого філософа в архаїчній Греції, економічні питання, вважалося, підпорядковуються всьому духовному, піднесеному. На відміну від думки філософської, економічна думка вже зі свого визначення містить дуже обмежений предмет інтересів. Тож філософські рефлексії економічних роздумів цілком правомірні й бажані. Це ж хотів довести й Талес своїм «оливковим бізнесом». Філософія — це не просто порожні розмови, а зусилля з дуже широким спектром практичного впливу. Талес цікавився філософією не тому, що не міг більше нічим іншим заробити собі на життя, а тому, що її сутність пропонувала йому найширший горизонт для роздумів. Саме тому філософія в стародавній Греції вважалася королевою наук. Трохи перебільшуючи, можемо стверджувати, що зараз усе точно навпаки. Філософію досить часто розглядають лиш як зайву «вишеньку на тортику», за непотрібні зусилля, які все одно нічого не змінять і не вирішують — на відміну від економіки!

Числові містики

Не можна не зауважити, що економічна наука запозичила багато ключових думок від первісної філософської іонської традиції. Іонська традиція сформувалася навколо пошуків одного пра-принципу всіх речей. Одним із найінспіративніших філософів для нас був Піфагор, який вбачав суть світу в «числових пропорціях його форм». Він стверджував, як бачимо, суголосно з багатьма економістами останнього століття, що «число — це сутність всіх речей»[313]. «І за своєю природою має магічну силу», тому що спекулювання Піфагора про цифри «не просто мали характер інтелектуальний, а були проткані й містичними оцінками»[314]. «Число — це сутність речей: усе — це число. Питання, хто б мав розуміти цю мову в буквальному чи переносному значенні, — це вже справа найбільших авторитетів»[315].

Аристофан, учень Піфагора, пише: «Здається, що Піфагор понад усе цінує науку про числа... він відділив науку про числа від практики й торгівлі й усе на світі прирівнював до цифр»[316]. І на диво нам, економістам, «Аристотель натякає, що саме спостереження, отримане в процесі торгівлі, стоїть біля витоків прагнення знайти справжню «міру» всього... він стверджує, що люди почали все порівнювати з цифрами на основі економічних та торговельних спостережень»[317]. І якщо це все ж таки правда, тоді не математика надихала економістів, а якраз навпаки.

Не можна оминути також факт, що піфагорейці, подібно до євреїв та інших культур, наприклад, вавилонської чи єгипетської, також сформували містику чисел[318]. До речі, саме в комбінуванні містики та науки (у цьому піфагорейці були неперевершеними майстрами) провідний логік та математик минулого сторіччя Бертран Рассел вбачав ключ до досягнення філософської досконалості[319]. Проте в Піфагора число[320] — це не просто кількість, підрахунок, це також якість, з допомогою якої ми зможемо описати принципи гармонізованого світу, космосу.[321] Згодом через Платона вчення потрапило в основну течію пізнішої європейської наукової думки, і це при тому, що сама думка зародилася в містиці й до певної міри все ще несе в собі містичні елементи. «Платон, по суті, розробив ідеї таємних піфагорійських товариств. На їхню думку, світ був раціональною сутністю, яку побудував “Великий Геометр”[322] з основної одиниці, тобто точки чи числа “один”»[323]. Піфагорейці одними з перших задумалися над можливістю зредукувати весь світ до числового запису. Пізніше ми ще продемонструємо, наскільки інспіраційним став цей принцип для економістів двадцятого сторіччя.

На відміну від своїх сучасників, Геракліт трактує реальність нестаціонарно. Затвердлість, неемоційність і статичність були в його часи синонімом досконалості та божественності. Очевидно, аж настільки глибоко корениться прагнення економістів описати змінну реальність абстрактними, незмінними принципами. Світ Геракліта, навпаки ж, тримається купи, хай як парадоксально, саме на тому, що в ньому пнуться одна від другої протилежні сили, як у лукові та лірі.[324] Гармонія виникає з протилежного, негармонійного та реалізовується як рух.

Повною протилежністю до Геракліда міг би стати філософ елейської школи Парменід. І хоча цей священик Аполлона теж вважає світ, який ми можемо сприймати органами чуття, невпинно змінним і плинним, проте він називає його несправжнім. На його думку, реальне — це лише розумові процеси, абстрактні думки, які стабільні й незмінні. За цією точкою зору, правда лежить у площині ідей, тобто теорій. І навпаки — недосконалий емпіричний світ (світ явищ), який перебуває в полоні постійних змін, не веде до правди, вона перебуває у площині абстракцій. Справжній емпіричний світ — не справжній, щоб він узагалі міг бути, його необхідно спершу «умертвити» в абстрактній моделі, ідейно «стабілізувати».

Тож Парменіда можна вважати попередником сократівської та платонівської філософії ідеальних форм, яка, окрім усього іншого, значно вплинула на економіку (а також фізику та інші дисципліни) і сформувала основу для створення моделей як стабільних абстрактних конструкцій, які багато хто вважає реальнішими за реальність. Сучасна наука, власне, постійно коливається між парменідівським та гераклітівським сприйняттями світу. З одного боку, вона створює моделі як реконструкції реальності, тобто все ж притримується твердження, що реальність можна реконструювати, і цим самим принаймні натякає в певному розумінні на її стабільність. З іншого боку, багато науковців сприймають раціональні моделі лише як «неправдиві, нереальні» милиці, які покликані лиш допомогти спрогнозувати майбутнє в мінливому, динамічному світі.

Ксенофонт — сучасна економіка 400 р. до н. е.

Вершини античної політичної економіки ми знайдемо, як не дивно, у творах економіста Ксенофонта, який був водночас й філософом, хай і посереднім. Цей афінянин описав у своїх текстах економічні феномени, які сучасні економісти з великими зусиллями знову відкривали для себе вже в ХІХ ст., через дві тисячі років після його смерті, і це попри те, що «аж до XVIII ст. його «Способи та засоби» активно вивчалися через наявність практичних аналізів економічних та адміністративних моделей»[325]. Глибокі й детально продумані економічні судження, а не просто натяки, чи, як часто говорять, «прообрази», з’явилися ще на самому початку філософії та грецької культури. Економічний аналіз Ксенофонта анітрохи не менш поверховий, аніж у Сміта.

Більшість своїх думок про економіку Ксенофонт умістив у дві книги, «Oeconomicus» («Про економіку») та «De vectigalibus» («Про державні прибутки», інколи також під назвою «Способи й засоби»). Перша з них — про принципи правильного управління домашнім господарством, інша — збірник порад, як Афіни можуть підвищити надходження в державну скарбницю та вести країну до процвітання. Без перебільшення можемо також сказати, що Ксенофонт написав взагалі перші окремі підручники для мікро— та макроекономіки. До речі, і Аристотель написав книгу «Oeconomica»[326], у якій він реагує на роботу Гесіода «Роботи та дні». Проте насправді книга Аристотеля — це лише трактат про господарювання: більшу частину цієї книги автор вирішує стосунки між подружжям, та, зокрема, аналізує роль жінки. І взагалі місцями здається, що ця книга писалася для жінок, оскільки «хороша дружина мала би бути господинею свого дому»[327], тому що її місце традиційно в домі, про який вона піклується, бо чоловік, на думку Аристотеля, «менше пристосований до утихомиреного прагнення [осілого життя], проте ідеально підходить для будь-якої роботи зовні»[328].

Утім, повернімося до Ксенофонта. У книзі «Про державні надходження» автор заохочує афінян до максимізації надходжень у державну скарбницю та дає поради, як цього досягнути. Проте він не пропонує націоналізацію чи воєнні дії як найкращий шлях збільшити державні надходження. Більш доцільним він вважав розширення торговельної діяльності Афін, що на той час було справді революційною думкою, яку через багато років довелося винаходити ще раз. Ксенофонт заохочує афінських громадян, а згодом й переселенців, до стимулювання економічної активності, останнім він пропонує заснувати «інститут захисників метеків»[329]. Наявність такого департаменту разом з будівництвом житлових місць для переселенців не тільки збільшить їхню кількість, а й допоможе заручитися їхньою прихильністю та посилювати з їх допомогою економічну силу Афін.

... і це б допомогло заручитися більшою прихильністю метеків, а люди без батьківщини імовірно б захотіли стати афінськими метеками та долучилися б до збільшення наших доходів... І здається мені, що якби ми дозволили метекам, окрім права долучатися до всіх інших справ, де це годиться, також працювати в транспорті, вони б унаслідок цієї політики стали більш прихильними до держави, а державі, своєю чергою, це б додало сили й величі[330].

Тобто Ксенофонт розглядав багатство та процвітання не в контексті гри з нульовою сумою[331], що на той час було звичною практикою, але в дуже сучасному розумінні спільного прибутку за рахунок обміну. Підвищення торговельної активності іноземців приносить благо всім Афінам, іноземці не багатіють за наш рахунок, але, навпаки, завдяки збагаченню заможнішає їхнє оточення. Ксенофонт радив діяти за таким принципом і в стимулюванні міжнародної торгівлі та інвестування.

Було б непогано добре й красиво, якби торговців та судновласників, яких можна було б вважати корисними для держави через високу якість їхніх кораблів і товару, нагороджували почесними місцями в театрі та час від часу запрошували в гості з пристаней. Якщо їх таким чином поважати, вони б ішли до нас не лише через прибуток, але й з пошани, як до друзів[332].

Тож Ксенофонт проявляє себе як дуже талановитий економіст з абсолютно сучасним типом мислення, який бере до уваги мотивацію людей та бажання підприємців бути унікальними — явище, що не втратило важливості і в сучасних економіках. Утім, з погляду теперішньої економіки, суттєво цікавішою є теорія цінностей Ксенофонта, яку економісти-сучасники назвуть прикладною теорією цінностей. Її суть найкраще прочитується в наведеному нижче уривку Ксенофонта — у тексті уявного діалогу Крітобула зі Сократом:

— Отож-бо: для того, хто вміє користуватися флейтою, вона — багатство, якщо він її продає; а якщо просто володіє нею — то вже ні.

— Бачиш, Сократе, наші аргументи доволі логічні, якщо ми припускаємо, що багатство — це те, що корисне. Тож і флейта, яка не продається, — не багатство, тому що вона безцінна; але якщо ми її продамо — вона стане багатством.

На це Сократ відповів:

— Так, якщо власник знає, як її треба продавати. А якщо ж він продасть її взамін за щось, чим не вміє користуватися, то й флейта, яка продається, — уже більше не багатство, якщо йти за твоєю логікою.

— Сократе, тоді виходить, ти стверджуєш, що й гроші — не багатство для того, хто не вміє ними користуватися.

— Та й ти, здається мені, погоджуєшся з тим, що багатство — це те, що людині приносить корисність. Ось, наприклад, якщо хтось використає гроші на купівлю жінки, яка принесе шкоду його тілу, душі й маєтку, чи будуть такій людині гроші все ще приносити корисність?

— У жодному разі, хіба що ми припустимо, що багатство — це навіть беладона, яка робить людей божевільними.

— Тому якщо ти не вмієш користуватися грошима, треба сторонитися їх, Крітобуле, а не вважати багатством[333].

На прикладі флейти Крітобула добре бачимо, що Ксенофонт чітко усвідомлював ще одну принципову відмінність між прикладною та змінною цінністю (value in use та value in exchange)[334], на якій згодом будували свої теорії Аристотель, Джон Локк і Адам Сміт.

Ще трохи зупинімося на Адамові Сміту. Один із найбільших його внесків у сучасну економіку — це аналіз розподілу праці та піднесення важливості спеціалізації для розвитку і раціоналізації виробничого процесу. Ксенофонт наголосив на важливості розподілу праці ще за дві тисячі років до Адама Сміта, до того ж він включає його в контекст величини населеного пункту, у межах якого цей розподіл відбувається:

У маленьких містах один і той самий ремісник виготовляє ліжка, двері, плуги, столи, часто й будинки будує, і радіє, що таким чином він здатен знайти достатньо замовників, щоб прогодувати себе. Звичайно ж, це просто неможливо, щоб людина, яка виготовляє багато речей, усе вміла однаково добре. У великих містах, де великий попит, кожному майстрові достатньо володіти одним єдиним ремеслом, часто навіть лише його частиною. Наприклад, хтось один робить тільки чоловіче взуття, інший — жіноче, хтось третій заробляє лише тим, що пришиває підошви чи декоративно обробляє шкіру, четвертий — обробляє крайки, а п’ятий не робить нічого з цього, а тільки зшиває все це докупи. Людина, яка зосереджує свою діяльність на невеликій ділянці, зможе досягти найкращих результатів[335].

Тож у цьому питанні Ксенофонт багато в чому випередив свій час і її найбільших мислителів. Як пише Тодд Лоурі: «У Платона не було анінайменшого уявлення про взаємопов’язаність величини ринку та ступеня розподілу праці — загальновідомим це явище зробив Адам Сміт. Хай там як, Ксенофонт, сучасник Платона, який у своїй праці «Кіропедія» дуже детально розглядає розподіл праці, зайшов у своєму оцінюванні сутності індивідуальної зміни ще далі. Адже він розрізняє великі міста, де розділення праці — розвинуте явище, і маленькі міста, де його в принципі не існує»[336].

Межі майбутнього та розрахунку

Ксенофонт, видатний економіст, що займався проблематикою корисності та максимізації виторгу[337], чітко визначив ліміти свого аналізу. У часи, коли сільське господарство відігравало набагато важливішу роль, аніж зараз, Ксенофонт оцінював можливості точного прогнозування економічного успіху чи невдачі як досить скромні. На думку цього античного економіста, «потрібно якимось чином протидіяти факту, що в сільському господарстві дев’ять з десяти обставин — непосильні для людини»[338]. Разом з цим він довів факт, що потрібно включати економічне життя в культурний контекст і що за жодних обставин його як предмет аналізу не можна повністю відділяти від реального світу, який керується не лише законами попиту й пропозиції. Ксенофонт закінчує свій текст «Про державні надходження» словами, які ми знаємо в різних варіаціях з історії як conditio Jacobaea[339], тобто повна протилежність нашої сучасної економічної мантри ceteris paribus (за інших рівних умов): «Якби ви вирішили втілити мою пропозицію у життя, я б вам радив спершу послати гінця в Додону чи в Дельфи й запитати в богів, чи буде цей крок корисним для держави зараз і в майбутньому»[340]. На думку Ксенофонта, жодна економічна порада чи аналіз, якими ідеальними вони б не були, не можуть охопити всіх релевантних факторів — чи то вже ми назвемо їх воля божа, чи animal spirits, чи ще якось.

Ксенофонт цікавився дуже широким спектром економічних роздумів. У його творах знаходимо навіть роботу з феноменами, як, наприклад, зв’язок між зайнятістю та ціною[341], інновації[342], інфраструктури «державні» інвестиції[343]. Як ми вже бачили вище, він детально займається спеціалізацією, пропонує багато порад на мікро— та макро-рівні, досліджує сприятливий ефект заохочень для «закордонних інвесторів» і т. ін.

Насамкінець згадаймо ще одну думку, до якої повернемося трохи згодом: досить цікаве спостереження Ксенофонта про можливість задовольнити реальні потреби і неможливість задовольнити абстрактні, тобто грошові (виражені в сріблі): «Адже якщо людина зможе повністю обставити свій будинок відповідно до своїх ідеалів, то вже більше нічого особливого докуповувати в нього не буде, а от срібла ще ні в кого не було стільки, щоб не було потрібно більше; коли в когось забагато срібла, він закопує надлишок у землю і отримує від цього таку ж радість, як коли б його витратив»[344].

Платон: утримувач вектора

Сократ і Платон[345] безперечно належать до основоположників філософської традиції нашої культури й до певної міри виокремили й означили цілу дисципліну на тисячі років уперед (і це ще питання, чи ми коли-небудь зможемо вийти за ці рамки). Якщо візьмемо Сократа, його учня Платона й його учня Аристотеля, то в думках цих представників трьох поколінь виникали питання та дискусії, які червоною ниткою тягнуться наскрізь всієї історії нашої цивілізації аж до сьогодні.

Нам ще досі не зрозуміло, чому віддавати перевагу — раціональному чи емоційному, чи існують ідеї Платона, чи всі структури — це витвір людини, як стверджував Аристотель. Усіма цими питаннями ми завдячуємо саме традиції античної Греції (наприклад, у єврейській чи шумерській філософській думці такі дуальності не виникали). Фразу «Пізнай себе», щодо якої досить своєрідно іронізує Александер Поуп, було витесано в Делфійському оракулі Аполлона. І, зрештою, ця фраза фігурує і в популярному фільмі «Матриця» — бачимо її над вхідними дверима Піфії ще в першій частині трилогії. Це, власне, концентрована версія того, що Піфія хоче повідомити Нео. Вона йому ніби говорить: «Пізнай себе сам, я тобі про тебе нічого сказати не можу».

У печері дійсності

Платон відіграє важливу роль у нашому сучасному способі мислення, у тому, які питання ми ставимо, і в тому, як на них відповідаємо. Друга ключова річ, яку він лишив нам у спадок, — це абстрагованість від світу. Платон, продовжуючи традицію Парменіда, зміцнює раціональну традицію, що базується на думці, ніби світ можна найкраще зрозуміти розумом. У своїй найвідомішій алегорії про печеру Платон вибудовує основи абсолютно іншого сприйняття світу: цей світ — не найголовніше, це всього лиш світ тіней, світ вторинний. «Якщо це справді так, тоді з цього стає цілком очевидно, що наш світ — це тільки образ чогось»[346]. Так Платон прочиняє двері майже містичній стриманості до цього світу, вітає аскетизм та закладає підвалини віри в абстрактні раціональні теорії. Правда — не очевидна, ясна, а навпаки — вона десь і якось прихована. І єдиний шлях до відкриття цієї (незмінної) правди — це якраз раціональність. Трохи згодом центральною темою філософії стародавніх греків стало прагнення позбутися змінності та нерегулярності. Їхньою метою було пробитися крізь оманливий та нестабільний емпіричний світ до раціональних «правд», які незмінні, константні та справжні.

Та повернімося назад до алегорії. Платон описує в ній в’язнів, які все життя зачинені в печері, не бачать справжнього світу, а тільки тіні, які він відкидає на стінах печери. Вони вважають ці тіні справжніми, вивчають їх, ведуть наукові дебати про їхню сутність і не мають ані-найменшого уявлення про існування чогось іншого: «У всякому випадку, — додав я, — вони сприймали б за істину не що інше, як тільки тіні певних предметів»[347].

Ці «експерти» — тлумачі тіней. Очевидно, автор цим хотів сказати, що емпіричні явища нам лише являються і не передають справжньої суті речей, реальності, до якої, на жаль, можна наблизитися тільки через абстрактні роздумування та модельну раціоналізацію. Для прозріння нам потрібно звільнитися від кайданів, якими ми прикуті до емпіричного світу, вийти з печери[348] та побачити світ таким, яким він є. Той, хто прозрів і бачить реальні речі, реальність, «робив би все це з великою мукою, у нього боляче б миготіло в очах, і він не міг би дивитися на предмети, тіні яких раніше бачив»[349]. А якщо він повернеться у печеру (що мені видається основним посланням алегорії) і розповість в’язням, які звикли до тіней, про справжні реальні речі, вони не повірять йому й не приймуть його назад. Така доля спіткала, наприклад, великого вчителя Платона — Сократа[350].

Для Платона головну роль завжди відігравала незмінність. І, навпаки, він намагався відвернути увагу від змінних (а отже, швидкоплинних) явищ. На думку Платона, відбиток правди (або ж, якщо хочете, структура, формула, матриця)[351] цього світу знаходиться десь глибоко в нас, де його лишають ще до нашого народження. Якщо ми шукаємо правду, треба просто заглянути собі в душу. Пошуки правди в зовнішньому світі, в емпірії, — оманливі, оскільки вони збивають нас на хибний шлях спостерігання та дослідження тіней (і саме на цей шлях, здається, пізніше стає Аристотель, див. далі). Справжні речі не можна побачити очима чи іншими оманливими органами чуття, а тільки розумом[352]. Ось як підсумовує ключове вчення Платона Поппер: «[Платон] Вірив, що кожному типу звичайної, тобто розкладницької речі відповідає річ досконала, яка не розкладається. І ця віра в досконалі й незмінні речі, яку прийнято називати Теорією Форм чи Ідей, стала основним вченням його філософії»[353].

Так було сформовано раціоналістичну традицію, яка врешті-решт зайняла ключове місце і в економіці. Йдеться про логіку, яка намагається раціонально відкрити принцип реальності й формує поведінку моделі. Ми й досі спостерігаємо в економіці тенденцію вмістити справжній світ у математичні моделі та незмінні завжди-і-всюди-дійсні точні графіки.

І Декарт, якого прийнято називати засновником сучасної науки, посилається на Платона: він шукає правду не в зовнішньому світі, а тільки шляхом внутрішньої медитації, заглибившись у себе, звільнившись від оманливих чуттів, пам’яті та інших сприйняттів. Декарт знаходить правду через мрії, сам на сам зі своєю раціональністю. Але до цього ми ще повернемося, Декарт відіграє важливу роль у нашій оповіді трохи згодом.

Міф як модель, модель як міф

На думку Платона, існує ієрархія буття та ієрархія пізнання, при цьому найвище розміщується знання про ідеї, а найнижче — інформація про обмани, ілюзії, тіні речей, що танцюють на стінах печери. Математичне пізнання перебуває не на найвищому щаблі, там стоїть знання філософське. Математичне пізнання також не вміє осягнути всієї правди. Навіть якби ми описали цілий світ точною математичною матрицею, ми не отримаємо всього знання. (Більше на цю тему в другій частині книги.) До речі, те, що ми описуємо принципи функціонування речей, ще не означає, що ми ці відносини зрозуміли.

Тому Платон використовує міфи як вдалий спосіб представлення правди. Певна невизначеність міфу — це не його слабкість, а його сила. Міф як форма висловлювання має набагато ширший спектр охоплення, ніж гіпотези математизованих наук. Міф може просочитися туди, куди наука чи математика не дістануться, може осягнути динаміку світу, який постійно змінюється. І навпаки — у сучасному світі є тенденція брати собі на підмогу математику чи якийсь інший точний метод, коли починаємо працювати зі складнішим матеріалом, де замало лише інформації від наших органів чуття. Слово метод (metahodos) означає по дорозі, а також поза дорогою чи за дорогу. Метод би міг бути певним гідом, який не дасть нам загубитися чи зійти з ментального шляху, який веде так глибоко, що в його володіннях уже достатньо тільки природного світла нашої інтуїції чи чуттєвого досвіду.

Можливо, погляд міфу й погляд наукової точності можна було би поєднати, якщо ми погодимося з твердженням, що й наука створює міфи навколо фактів — тобто будує свої теорії. Ми бачимо не величини — ми бачимо тільки те, що інтерпретуємо як їхні прояви. Врешті всі ми бачимо, як сходить сонце — але чому, як і з якою метою воно сходить, це вже питання інтерпретації. Тут уже настає черга історії, нарації.

За словами Платона, таємницю світу можна зрозуміти тільки через конструкції вищого порядку, хочеться навіть сказати мета-нара-ції, тобто загальноприйнятий міф, архетип, цивілізаційну історію чи модель, або ж, якщо хочете, матрицю, яка над нами (чи в нас) чатує. Над нижчими конструкціями стоять правди філософічні — форми, похідні від найдальшої ідеї Добра. Платон вважає, що математичні визначення та похідні гарантовано будуть функціональними, тому що вони існують поза нами, і ми поступово їх відкриваємо для себе, а не створюємо їх. Моделі відкривають невидимі закони буття.

Здається, що погляд Аристотеля на принцип абстрактності кардинально відрізняється: «Фраза Аристотеля, що ідеї не існують незалежно, самі собою, а універсали формуються з деталей, чудово відображає розбіжності між ним і Платоном»[354]. Проте серед можливих тлумачень ідей Аристотеля натрапляємо і на версію, що абстрактні конструкції знаходяться не поза нами, де ми їх можемо тільки пізнавати (у тому значенні, що ми до них постійно наближаємося відповідно до того, як зростає наше пізнання), а що ми їх (спів) творимо. Разом з цим сучасна економістка Дейдра Макклоскі вбачає точку перетину основ математики та релігії у вірі в добро Платона, у вірі в Бога як принцип усіх речей:

Математики Філіп Девіс та Ройбен Герш зауважили, що на задньому плані математики та релігії обов'язково має бути підоснова віри, яку кожен індивід повинен доповнити самостійно. Здається, що математики — це новоплатоністи-практики та послідовники Спінози. Їхнє поклоніння математиці дуже нагадує поклоніння Богові. От хоча би віра в те, що теорема Піфагора, так само як і Бог, існує незалежно від фізичного світу. І перше, і друге наділяє його смислом[355].

У платонівському світі[356] релігія з математикою та наукою не виключають одна одну, а доповнюють ! і навіть вимагають одна одної. За обома стоїть віра в принцип, що за всім пильнує, без якого ні перше, ні друге не має сенсу[357]. За словами філософа Міхаеля Полані, «і наука — це система цінностей (віра), якій ми віддані»[358]. «Віра — це не атака на науку чи повернення до повір’їв»[359]. Навпаки, віра стоїть біля витоків будь-якої науки чи знання | включно з елементарною вірою у те, що світ можна пізнати. Міф, віра у щось недоказане, про що, зрештою, ми часто знаємо, що воно нереальне (наприклад, гіпотези в економіці), починають відігравати роль суперструктур.

І тут напрошується питання, наскільки міфотворчою є економіка, або ж наскільки необхідними для неї є міфи? Економіка сама себе вважає обраною наукою для інтерпретації світу суспільства в наш час, але ми розуміємо, що в цій ролі без міфів їй не обійтися. Вона використовує їх у кількох площинах чи кількома способами. По-перше, вона черпає з міфів матеріал для своїх гіпотез (підсвідоме використання міфів), а по-друге, сама створює міфи й сюжети. Модель homo oeconomicus — це теж міф-модель. Якщо переодягнути переповідання історії, якої не існує, у математичну сутану, це ніяк не вплине на її міфічність. Як приклад можемо навести й інші міфи: про існування невидимої руки ринку, про свободу людини та самовизначення, про вічний прогрес і саморегуляцію ринку. Ніхто ніколи не бачив нічого з цього всього, але йдеться про історію, віру чи міф, які дуже сильно резонують (не лише) серед нас, економістів, та спрямовують усі наші суперечки, експерименти й статистики на підтвердження чи спростування цього наративу.

У міфах немає нічого ганебного, ми не можемо існувати без віри (на чому б вона не базувалася) — це потрібно визнати й рахуватися з цим. Одному міфу ми можемо протиставити хіба що інший міф. Міф вступає в боротьбу не з емпірикою чи з реальним світом (останній взагалі огортає незліченна кількість міфів), але з іншими адептами тлумачень, з іншими міфами.

Греки не вірили в свої міфи буквально, вони усвідомлювали їхню міфічність. Як написав про них Саллюстій, «усього цього ніколи не було насправді, але воно відбувається постійно»[360]. І хоч нам це й може видатися дещо дивним, проте сьогодні ми робимо точнісінько те саме. А схоже питання стоїть і перед економістами: Ми справді віримо в наші моделі? Віримо, що людина справді раціональна, що ринки самоочищаються і що є невидима рука ринку, — чи все це лиш міфи, які, можливо, «існують» у якійсь іншій — фіктивній — площині, а не в нашій буденній. Можливо й одне, й інше, але тоді не можна їх плутати. Якщо ж ми услід, наприклад, за Мільтоном Фрідманом[361], визнаємо, що йдеться лиш про припущення, які навіть не намагаються здаватися реалістичними[362] (тобто вони — фікція), тоді не можна стверджувати (чи робити онтологічно-теологічні висновки), що людина — дійсно раціональна. Якщо ж наші моделі (чи то вже в припущеннях, чи у висновках) усі учасники визнають фікцією (неважливо, корисною чи ні), тоді не можна на їх основі робити жодних висновків про людину.

Якщо ж ми, навпаки, вважаємо, що наші моделі — реалістичні, тоді ми віримо в наші моделі-міфи. І перебуваємо в полоні невизнаного міфу набагато більше, ніж наші архаїчні пращури. Давні греки дуже обережно ставилися до міфу, він для них був лиш корисною вигадкою, абстракцією, історією, якої ніколи не було насправді, але вона чудово допомагала пояснювати різні явища, орієнтуватися в світі, а часто — і вести практичну діяльність.

І ми як економісти мусимо прийняти рішення, бо поєднувати обидва варіанти — неможливо.

Без тіла та його потреб

Платон взагалі не брав до уваги (навіть мінімально) тіло. Тілесні втіхи він називає «так званими насолодами»[363], які «ми змушені отримувати для свого тіла, прислуговуючи його потребам»[364]. Тіло — це місце-знаходження зла, а його насолоди — оманливі: «...тому поки в нас є тіло й наша душа зв’язана з цим злом, ми ніколи сповна не досягнемо того, до чого прагнемо»[365]. Зло нібито виходить з тіла: «Адже і війни, і міжусобиці, і битви — це все справа рук тіла і його бажань»[366].

Тіло — це перешкода; коли душа «намагається щось досліджувати разом з тілом, видно, що тіло вводить душу в оману... найкраще [душа] мислить тоді... коли вона максимально наодинці з собою, лишаючи тіло осторонь, і, наскільки це можливо, без його участі та без контакту з ним намагається досягнути буття... тобто найчистіше це зробить той, хто буде підходити до кожного предмета максимально самим тільки мисленням»[367]. У цьому розумінні душі краще без тіла, від тіла лише самі неприємності: «Якщо в єднанні з тілом не можна нічого пізнати, тоді можливо одне з двох: або ж що взагалі ніяк не можна отримати знання, або ж лише після смерті; оскільки лише тоді душа буде сама по собі, без тіла, а раніше — ніяк. А якщо ж ми житимемо, тоді найближче до думки ми будемо тоді, коли намагатимемося взагалі не контактувати з тілом та уникати його товариства, окрім випадків, коли цього неможливо уникнути, коли не заражатимемося його природними потребами, оскільки ми лишатимемося чистими без контакту з ним, доки сам Господь не роз’єднає нас»[368].

Саме на це розуміння, яке полягає в усуненні сторони попиту (тобто бажання), до певної міри посилається раннє християнство, зокрема апостол Павло, а трохи згодом Августин. І те, що Августин сприймає тіло як в’язницю для душі (див. далі), у цьому контексті звучить лише як очевидне доповнення до згаданої вище Платонової думки. Августин протиставляє «тілесність» та переймання матеріальним світом усьому вищому духовному, він гордує всім тілесним, утискає його, маргіналізує весь матеріальний світ. Імплікація для економіки напрошується сама собою. Аскетичне суспільство, яке на відміну від нашого ефективного, пригнічуватиме попит, ніколи не зможе розвинутися до вищої стадії спеціалізації. Аскетичне суспільство, потреби якого обмежуються лише найнеобхіднішими речами, ніколи б не змогло (і навіть би до цього не прагнуло) досягти високого рівня добробуту. Врешті-решт навіть економіка — наука, яка конкретно займається попитом, пропозицією та їх збалансуванням на максимальному рівні (тобто працює над задоволенням часто неважливих і непотрібних для життя потреб) — ніколи б не змогла розвинутися до тієї форми, за якою ми її знаємо сьогодні. Для економіста осудження тілесних утіх — корисностей — має абсолютно прозоре значення. Ідеал Платона полягає не в споживанні й продукуванні матеріальних благ, а у відреченні від них обох. Щодо цього питання Платон — закоренілий стоїк, як ми побачимо згодом.

Проте ще з часів Сократа на цю тему відбуваються широкі дискусії: «Калікл позитивно ставиться саме до того, щоб у нас були потреби й вимоги, від одного твердження Сократа про те, що кому нічого не потрібно, той живе добре, його переповнює відраза. — “Так”, — відповідає, — “за таких умов найщасливішими були б камені й трупи”»[369].

Урешті-решт навіть Сократ не здатен повністю управляти своїми еротичними потребами і його розриває між еротичними й філософськими бажаннями. Тому любовна інтрига з Алківіадом насправді була непідвладна Сократові. Хай там як, традиція стоїків вимагала уникати зв’язків випадкових і непередбачуваних, якими найчастіше й бувають зв’язки з матеріальним світом чи загалом усі стосунки та взаємини.

Платон досить холодно й відсторонено ставився і до пропозиції. Від роботи руками, продукування тхнуло чимось нечистим, тому нею могли займатися тільки нижчі класи чи, ще краще, раби. Ідеал крився в інтелектуальній і духовній контемпляції — у самопізнанні, де криється відповідь, ключ до правди, а отже, і до хорошого, щасливого життя.

Попит versus пропозиція: свобода й протиріччя

Ми сьогодні віримо, що більше в людини статків, то більше в неї свободи — для скількох речей вона є богом, стільки їх і слухаються її «з півслова», чи принаймні «з кнопочки», в ідеалі — дистанційно. А стоїки вважали точнісінько навпаки — що менше речей, від яких ми залежимо, то вільнішими ми почуваємося. Звідси бере початок заклик позбуватися всіх бажань (попиту) тіла.

Найвідоміший світовий приклад такого звільнення та позбування залежності — це Діоген, який мінімізував свої потреби та викидав усе, що йому було непотрібно, без чого він би міг обійтися — і так аж до останньої речі, кухля, якого він викинув, коли зрозумів, що може обходитися без нього й пити воду просто з рук. Тобто програма стоїків, до якої ми ще повернемося, досить таки зрозуміла: знизьмо свій попит на все матеріальне, і цим самим зможемо знизити й пропозицію, а отже — роботу. Кому потрібно небагато, той задовольняється малим і щасливий при цьому, йому не треба стільки гнути спину. Якщо існує дискрепанція між попитом і пропозицією (що, зрештою, і є природним стандартним станом людської психіки), тоді рецепт щасливого життя для стоїків полягає у зниженні попиту, а не в збільшенні пропозиції (тобто виробництва), що, своєю чергою, гедоністи вважали рецептом щасливого життя і проповідували його.

Ідеальне суспільство, політика та економіка

Платон та Аристотель багато в чому визначили межі простору для дискусій аж до наших днів. Це поширюється і на питання функціонування суспільства та дебати про те, на яких засадах людського співжиття воно будується. Для нас також цікавий факт, що й «Самуельсон у [своєму основоположному підручнику] “Економіка” відкрито ставив те ж саме питання, старе, як і сама дискусія між Платоном та Аристотелем: “У якому випадку допускається, щоб людина поводилася в суспільстві егоїстично, а коли все ж її поведінка повинна працювати на корисність загального суспільного добра?”»[370]

Для нашої теми ключовим питанням стає політико-економічне вчення Платона, навіть попри те, що й досі тривають суперечки щодо його інтерпретації і що платонівське політичне вчення назбирало багато різких критичних відгуків. Наприклад, Карл Поппер (і багато інших)[371] обвинувачує Платона в тому, що його «Політика» стала джерелом інспірації для всіх утопічних мислителів включно з комуністами[372]. «Платон і Маркс запропонували візію “апокаліптичної революції, яка радикально змінить увесь соціальний світ“»[373]. Маркс безпосередньо посилався на Платона, наприклад, у «Капіталі» можна знайти цілу низку таких посилань[374].

Людина в розумінні Аристотеля — це суспільна тварина (zoon politikon). Проте аж ніяк не для Платона. У розумінні Платона ми — справедливі (хороші) громадяни суспільства, тому що нам це вигідно — і причиною цьому є зовсім не наша натура, як пізніше стверджуватиме Аристотель. «...Обґрунтування стабільних соціальних мереж ховається в особистих раціональних інтересах окремих членів міста. За словами Платона, кожен індивід усвідомлює, що це в його ж власних інтересах — максимально розумно поводитися»[375].

Платон ділить ідеальне суспільство на три шари відповідно до трьох різних типів пріоритетів людей. Клас управлінців репрезентує розумність, клас військових уособлює відвагу, а клас ремісників представляє світ чуттів (його Платон вважає найнижчим). Панівному класу невідомі поняття приватного багатства, у них немає особистих інтересів чи своєї індивідуальності. Усе це випливає з Платонового негативного розуміння приватної власності — вищі класи не мали б взагалі перейматися такими (приземленими) справами, їм потрібно турбуватися про благо загалу. Панівна еліта не одружується і не виходить заміж. Питання ре-продукції вирішується майже лабораторним способом, а виховання дітей лягає на плечі спеціально для цього визначеної державної інституції. Елітний клас управлінців повинен займатися якомога чистішою філософією, проте в ще більш радикальному розумінні, аніж сягають сучасні уявлення освіченого правителя-філософа: ніяких турбот про земні справи та жодного піддавання власним почуттям, а лише мисленнєве дослідження світу. «“Політика” доводить, що найкраще життя — це життя, яким “управляє” розум, у якому розум споглядає, оцінює, сортує і встановлює можливі цілі»[376]. Правитель повинен повністю віддатися неупередженому пошуку ідей та «містичному спогляданню абсолютного»[377]. Словом, Платон «не наділяє жодною позитивною рисою»[378] ані бажання, ані потреби тіла людини. Аналогічно до відомого роману «1984» Джорджа Орвелла, такі поняття як власність, родина, людські почуття чи інші приземлені нестабільні цінності пасували лиш пролетарському класу.

Втім, схоже, що Аристотель, на відміну від Платона, не вважає реальним, щоб лідери-філософи не прагнули багатства. «За словами Аристотеля, пропозиція заборони приватної власності, яку сформулював Платон для класу охоронців, не враховує природної тяги людини до певних речей»[379]. У цій невідповідності ховається ще одна з принципових відмінностей між поглядами на світ Аристотеля й Платона. Для Платона засадничу роль відіграє схильність багатства корумпувати та його властивість відволікати людину від справді важливих речей, тобто від пізнання світу абстракцій. Аристотель радше наголошує на позитивній мотивації, яка випливає з бажання бути матеріально забезпеченим. «Тоді як роботи Аристотеля підтримували світськість, оптимізм, практичність, здоровий глузд, емпіризм і утилітарну позицію, праці Платона більше тяжіли до відступу, песимізму, радикалізму, одкровення та аскетизму»[380].

Платон, як громадянин освічених Афін, був великим прихильником Спарти, «тоталітарної» військової держави. Фізична робота, тобто зусилля, спрямовані лише на задоволення потреб людини, у філософії Платона повністю перекладаються на плечі робочого класу. Цей найнижчий клас суспільства може володіти матеріальними багатствами, може присвячувати себе родинному життю та мати власних дітей, тоді як правителі й військові живуть у комунах, не маючи абсолютно нічого в приватній власності[381].

Платон вбачає в надмірності бажань принцип занепаду й лікує його встановленням нової ієрархії. Філософ править на благо всіх, скеровує до скромності всі суспільні стани, сам не володіє нічим — і що вище хтось стоїть, то менше в нього речей у приватній власності. Прогрес полягає у не-споживанні, а також у не-продукуванні. Тобто Платон апелює до чи розраховує на добровільну скромність людей при владі та на те, що вдасться побороти тенденцію до нагромадження статків, що, якщо дивитися на світ очима економістів, може бути такою ж проблемою, як і пізніші середньовічні заклики до аскетизму (попередником яких був Платон).

Прогрес

Разом з тим Платонове бачення ідеальної держави кидає світло й на його бачення суспільного прогресу. На думку Платона, недостатньо спрямовувати суспільне життя та орієнтацію суспільства як цілісності лише відповідно до загальноприйнятих правил. Суспільству потрібні регулятивні ідеї, спільне бажання, цілі, на які можна орієнтуватися. Однак платонівське бачення суспільства, де батьками дітей є всі громадяни суспільства й виховує їх держава під керівництвом філософів без власності, — це зовсім не заклик до негайного, брутального встановлення такого порядку. Це ідеал[382], який повинен переманювати суспільство від родинної протекції та кровних зв’язків на бік упорядкування, де всі мають рівні можливості проявити себе, не обтяжуючи родинним бекґраундом свої якості, на основі яких людину ставлять на найбільш підхоже для неї місце в суспільстві, що і є найвигіднішим рішенням для всіх[383].

Між іншим, ідеальні лідери в ідеальному суспільстві Платона, наприклад, борються з розпусними спокусами, які відволікають їх від пошуків вищого добра. Мова йде не лише про майно, й, наприклад, про секс. Як пише Роберт Нельсон:

Платон і римо-католицька церква усвідомлювали, що сексуальні зв’язки можуть викликати в людей сильні почуття власності, які можуть бути ще глибшими, ніж почуття, пов’язані з володінням приватного майна. Платон у «Державі» вирішив це питання так, що відкинув присвійний елемент, заборонивши шлюб та інші обмеження вільної сексуальної поведінки, паралельно зробивши дітей спільною власністю всієї громади (мати не повинна була знати ідентичність своєї дитини). Римо-католицька церква вибрала ще об’єктивніший підхід, коли, навпаки, встановила для своїх священиків і черниць суворий целібат, намагаючись так забезпечити, що їхня відданість не буде належати нікому іншому, ніж Богу й церкві[384].

Людині для справжнього життя і пізнання потрібно більше, ніж освіченість, їй потрібне візіонерство, щоб зрушити з місця. Суспільству треба, щоб на його чолі стояли філософи, які б могли осягнути ідеали й передати цей осмислений «космічний» порядок іншим. Абстракції, отримані від панівних еліт на чолі держави, мали б стати орієнтиром для спрямування щоденної поведінки всіх. Саме слово еліта походить від eligo (виділяюся). Звідси й розуміння еліти як групи відділених, покликаних служити загальному добру. Наскрізним мотивом усієї «Держави» є намір гармонізувати три рівні: космос, місто й людину, при цьому гармонізація проходить шляхом пристосування нижчих рівнів до вищих. Бачення цілі, а не лише загальні правила гри, мали би керувати нашими вчинками й стати мотором суспільного прогресу.

Не може не зацікавити спостереження, що спільне виховання дітей може мати ще одну важливу мету, пов’язану з ідеєю прогресу: редукцію випадковості. Сократ стверджував, що справжній поступальний розвиток у житті людського суспільства станеться тільки тоді, коли ми розвинемо нове «техне», яке гармонійно поєднає всі практичні рішення, підрахунки, зважування та вимірювання[385]. З такого погляду, вся історія розвитку людської цивілізації — це «розповідь про постійне зростання влади людини над випадковістю»[386]. На думку Платона, редукція випадковості й швидкий розвиток математики та вимірювань приводить до звільнення людини з-під надвлади пристрастей, до того, що людина отримує контроль над долею своєю і долею міста й власне цивілізації.

Як ми ще продемонструємо на практичному прикладі трохи далі (з діалогу Платона «Тімей»), Платон, як згодом і євреї, вірив у світле минуле й у занепад як прояв прогресу цивілізації, що дуже гарно підсумував Поппер: «Будь-яка соціальна зміна — це симптом корупції, занепаду й дегенерації. На думку Платона, цей основний історичний закон становить частину закону космосу — закону, який можна буде застосувати до всього створеного й винайденого. Усе непостійне, винайдене уже наперед приречене на занепад»[387].

Втім, «Платон вірив, що закон історичного призначення, закон занепаду може зламати моральну волю людини з допомогою людського розуму»[388]. І саме в цьому розумінні він вводить наукову програму, покликану знову відкрити людям цей блаженний стан. Так Платон приніс Європі програму прогресу: науку.

Місто, цивілізація і золотий вік

Місто (населений пункт) були у Давній Греції символом прогресу, хай і в трохи іншому розумінні, ніж ми спостерігали в шумерів чи євреїв. Усе добро й зло йде від людини, дику природу вже давно не можна вважати оселею зла. Крім того, античне суспільство безперечно бачило свій прогрес у гармонії з розвитком державного ладу. У вченні Платона й Аристотеля філософ такий важливий саме тому, що він бачить, як влаштовано космос, і радить містам і людям, як наблизитися до цього порядку. І така світська річ, як влаштування міста-держави, підпорядковувалася філософії бачення всесвіту.

Цікава також паралель з міським і сільським населенням. Люди, живучи поза містом, були нецивілізованими, не вміли ані читати, ані писати. Це розуміння відповідає й тому, що на цих «простих людей» (тобто людей, які нібито вміли постійно жити в нецивілізованій гармонії) не поширювався гнів богів. Як говорить Тімей в однойменному діалозі Платона[389]:

Але щоразу, коли боги знову водами очищують землю й насилають на неї потоп, врятуватися вдається пастухам у горах, тоді як мешканців міст потоки зносять у море... Вони знову й знову насилають на вас у визначений час бурхливі потоки води, мов чуму, і залишають на землі лиш людей, що не вміють писати й не знаються на мистецтві, тому ви знову омолоджуєтеся і нічого не знаєте ні про наше, ні про своє минуле.

І в цьому випадку ми зустрічаємося з уявленням, що цивілізація, окультурення, дорослішання людської дитини відбувається у містах. І тут ми знаходимо паралель з «дитячою людиною», яка, очевидно, ще не несе в собі інтерналізованого (звичного) конфлікту між добром і злом, і як тварина (чи дитина) «робить собі, що хоче», і немає в неї жодних внутрішніх бар’єрів, а лише зовнішні (природні, батьківські). Здається, і греки вірили, що колись існував період, час, коли людина жила в гармонії з «простим я хочу, яке виходить із нашої тваринної природи», як пише Джозеф Кемпбелл[390]. Здається, що це був час, коли я хочу перебувало в досконалій гармонії з мав би, які пізніше розділилися в процесі культуризації, де ми виховуємося на тому, як бути природно неприродними, тобто мати неприродні бажання (мав би).

Хай там як, і тут бачимо цікаву заміну смислів, яку спостерігаємо і в інших грецьких класичних творах. Тобто уявлення, що перша раса людей була найкращою: «А вже далі ви не знаєте, що в вашій країні жив найпрекрасніший і найшляхетніший рід на світі, від якого зараз походиш ти й усе ваше місто, бо колись від нього збереглося скромне сім’я. Ця стародавня раса була вищою за інших, навіть незважаючи на те, що вони «довго вимирали покоління за поколінням без писаного слова»[391]. Ці «давні громадяни» ще не знали ніякої technai, навіть не вміли ні читати, ні писати, проте все одно жили в гармонії[392], на них ще не зійшло прокляття Прометея. У цьому випадку ідея прогресу так чи інакше була думкою занепаду. Наші предки в цьому розумінні зовсім не були дикими мавпами, тваринами, а навпаки — вищою расою. Пізніше люди стали культурнішими, «дорослішими» і переїхали в місто, яке, очевидно, краще захищало від примх природи. Але навіть тут люди не могли вберегтися від гніву богів; ба більше, якраз цивілізоване місто дуже часто страждало від потопів та інших проклять[393]. І на противагу цьому, у горах, у нецивілізованих частинах світу люди жили у безпеці, як можна побачити в біблійній історії Содома та Гоморри[394]. Тема «блаженної невідомості» та компромісу між гармонією — з одного боку й технічним прогресом — з іншого трапляється у грецькій філософії відносно часто (і не лише грецькій, але й у єврейському чи вавилонському світоглядах). Людей вигнали, вирвали з їхнього природного стану для «дару й прокляття» пізнання (у грецькому поданні технічного пізнання, у єврейському — морального пізнання), а тепер намагається потрапити назад — знову досягти блаженства — і знову через пізнання (через науку чи через мораль).

Емпірик Аристотель

Ми б могли представити Аристотеля як першого скрупульозного й систематичного дослідника: «Парменіда й Платонового Сократа вважають прихильниками містичної релігії. Аристотелів філософ — це, навпаки, той, кого б ми могли назвати професіоналом»[395], а можливо, й першим академічним науковцем. У цьому розумінні його моральне вчення позбавлене першопланованих відсилань до релігійних текстів чи аргументів звідти (на відміну від Платона, де ми могли бути свідками певного перехідного стану між міфом та аналізом). Досократи використовували як носії правди естетику та мнемотехніку (наприклад, ритм і риму). Платон шукав правду в діалозі й абстракції, тобто, у певному розумінні, акцентував на фантазії. Аргументація та стиль Аристотелевих робіт майже не поступалися теперішнім наративним науковим дискурсам. Саме Аристотель став першим, хто почав поводитися як науковець у сучасному значенні слова.

Проте його розуміння філософії та науки було набагато ширшим, ніж ми їх розуміємо сьогодні. По-перше, він не розділяв чітко науку й філософію (як сталося пізніше), по-друге, він вважав наукою те, що сьогодні ми б до неї ніколи не зарахували. На думку Аристотеля, «кожне мислення [наука, dianoia] тяжіє або до домовлянь, або до створення, або ж до прийняття рішень»[396]. До науки він також долучає написання поезії та практичні галузі. Під практичними галузями Аристотель розуміє етику й політику; поетичні науки — це вивчення поезії та інших мистецтв; теоретичні науки — це, на його думку, фізика, математика, метафізика. Багато його наукових робіт були якісними, а не кількісними, математику він вважав дуже близькою до теоретичної філософії, метафізики.

Саме Аристотель, образно кажучи, скерував увагу дослідників на земні речі. Саме він стверджував, що «нам потрібна філософія, яка нам покаже дорогу назад до того, що є звичайним»[397]. Замість того, щоб поринути з головою в світ ідей, він плавав з рибами на острові Лесбос і спостерігав за поведінкою тварин у лісі. Він стверджував, що форма яблука існує в яблуку, а не у світі ідей. Тому він досліджував яблука й взагалі розділяв усе створене на роди й види. Аристотель був емпіриком, як ми сказали би сьогодні, тоді як Платона радше зарахували б до засновників раціоналістичної традиції.

Для тих часів це все було аж на диво «неприродним» і навіть дратувало: «Аристотелеві слухачі намагалися боротися з його захопленням усім звичайним і земним, вимагали замість цього речей піднесених і надзвичайних»[398]. За Аристотелем, світ земних речей стає в центрі уваги, а світ платонічних ідей нібито відтісняється на задній план. Аристотель займався саме тими речами, які в Платона — пафосно кажучи — були лише грою тіней. Так урешті й економіка дочекалася належної до себе уваги, як «найбільш шановане з умінь ... уміння у військовій справі, господарюванні та красномовстві»[399].

Якщо ж підсумувати вчення Аристотеля в кількох реченнях, тоді, окрім його приземленості, не можна не помітити його розуміння призначення речей, telos. На відміну від Платона, він аж так не досліджував незмінність, а зосередився на змісті, цілі руху, тому що «бажання (boylesis) спрямовано на ціль»[400]. За аналогією до інших античних шкіл (і точно так, як євреї чи християни), він дуже високо ставить мораль, а конкретно — етику честі, яка зараз знову опинилася в центрі популярності[401]. А хороше життя, тобто те, про що й ідеться економіці (життя, сповнене корисності), він нерозривно пов’язує з добром і злом.

Наведімо практичний приклад: те, що матеріальні речі падають униз на землю, Аристотель пояснює природністю. Камінь походить зі землі й хоче туди повернутися, його призначення — бути в землі. Так само газ, вогонь і душа хочуть бути вгорі. Цього пояснення довгий час було достатньо, доки його не замінив закон всесвітнього тяжіння.

Власне, у дуже багатьох підручниках історія економічної думки починається з Аристотеля. Аристотель захищає приватну власність[402], критикує лихварство[403], розрізняє продуктивну й непродуктивну економічну активність[404], категоризує роль грошей[405], звертає увагу на трагедію спільних пасовищ[406] чи займається проблематикою монополій[407].

Хай там як, а дуже багато спостережень, які були ключовими для розвитку господарства, економіка минула не помітивши. Наприклад, Аристотель дуже детально аналізує не тільки корисність та її роль у житті, а й функцію максимізації, якою сучасна економіка буквально одержима, з однією лише відмінністю — зараз ми використовуємо цю функцію лише в її математичній версії, яка часто глибшу філософську дискусію.

Аристотель не оминав й інших важливих сфер, як ми сказали би зараз, мета-економіку. Тобто те, що вважається «домостроєм», але при цьому відшуковує смисл і цілі (telos) цього прагнення.

Eudaimonia — щастя як наука

Аристотель запитує про те, що, мабуть, цікавить кожного: як жити щасливим життям? Що для людини означає жити так, щоб досягти того рівня життя, якого вона прагне? Питання щастя — eudaimonia — не лише теоретичне: «Таким чином, оскільки нинішні [наші] заняття не існують, як інші, задля споглядання (адже ми проводимо дослідження не для того, щоб зрозуміти, що таке доброчесність, а щоб стати чеснотливими (ауабоі)»[408]. Так само він починає і свою другу книгу про етику «Евдемова етика»: як прожити хороше життя, коли «щастя — водночас одна з найкрасивіших і найкращих речей у світі»[409], — як пише автор у першому абзаці книги. Наскільки сильно щасливе життя пов’язане з добром і як його досягнути («щастя як наука»)[410], ми побачимо далі.

По-перше, варто сказати, що Аристотель бачить приватне добро лише в контексті добра суспільства загалом. Крилатою стала його фраза, що «людина (за своєю природою) є істота політична»[411]. До того ж він наділяв суспільство не механістичним характером, як це пізніше утвердилося в економіці, а органічним: тобто одна частина не лише повністю втрачає будь-який смисл, а просто так не може жити[412]. Також люди не об’єднуються в суспільство тільки заради власної вигоди, але тому, що це закладено їхньою природою[413].

І при цьому корисність — дуже складна річ, яка нібито постійно змінюється. Однак лишається питання — що найбільше впливає на корисність. Аристотель сприймає корисність не як річ, що спочатку є, а потім її немає, а як стан, який людина може, але не повинна усвідомлювати. Він також помічає, що існує певна ієрархія корисності, тобто що ми не помічатимемо корисності від вищих потреб, доки не будуть задоволені основні (природні) потреби. Він також зауважує, що корисності витісняють одна одну, тобто діє певний crowding-out (ефект витіснення). «Задоволення від однієї діяльності перешкоджає іншим діяльностям. ...діяльність, що приносить більше задоволення, витісняє іншу ... так, скажімо, [глядачі] у театрі особливо старанно що-небудь гризуть, коли ті, що змагаються, погані»[414].

MaxU versus MaxG

Питання про те, чи робить людина все для того, щоб максимізувати корисність, насолоду, для Аристотеля було повністю іррелевантним. Адже насолода для нього всього лише «довершує діяльність», що він неодноразово повторює. «Питання про те, що в ім’я чого ми вибираємо: життя в ім’я задоволення або задоволення в ім’я життя, у цьому [дослідженні] можна поки що відкласти, — пише Аристотель. — Очевидно, що ці речі пов’язані між собою і не допускають розділення: справді, без діяльності не буває задоволення, а задоволення робить усяку діяльність довершеною»[415]. Проте поняття насолоди невідривно пов’язане з уявленнями про досконалість і добро: найбільшу насолоду дає найдосконаліша діяльність, насолода — це всього лиш винагорода, «це задоволення довершує діяльність»[416]. Тобто насолода — наче вишенька на торті досконалості та діяльності, що до неї наближає[417]. Вона — не сенс діяльності, а лише її побічний прояв. Сенс же будь-якої діяльності (telos) — це добро.

У сучасній економіці ми якось автоматично звикли до того, що людина діє відповідно до формули Махи, тобто максимізує свою корисність. На цю тему існують сотні й тисячі математичних вправ, у яких потрібно максимізувати корисність, оптимізувати корисність і через похідну знайти граничну корисність, або ж знайти відношення граничної корисності до граничної ціни, чи прибутку до витрат. І при цьому ми майже ніколи навіть не здогадуємося про величезну філософську й етичну бурю, яка розігрується під цією оболонкою. Саме уявлення про корисність як про добро (а отже, й ціль) стали основною причиною суперечок між епікурейцями та стоїками. Аристотель, як і Платон, більше схилявся до стоїків. Але при цьому Аристотелеві відомий і певний прообраз максималізаційного завдання. Тільки замість корисності він максимізує добро — МахО. Уже у першому реченні «Політики» він говорить:

Адже всі діють заради того, що вважається достойним життям, тож вочевидь усі об’єднання прямують (у своїй діяльності) до певного щастя[418].

Так само як і в першому реченні «Нікомахової етики»:

Вважається, що всяке мистецтво і всяке вчення, так само як дія і свідомий вибір, прагнуть до певного блага; тому вдало визначали благо як те, до чого все прагне[419].

У десятій книзі «Нікомахової етики» автор детальніше розбирає питання насолоди та пише у вступі: «Після цього належить так само розказати про задоволення. Вважається ж бо, що воно особливо тісно з’єдналося з нашим родом...». Так, це вже більше схоже на вступ до підручника економіки. Проте Аристотель продовжує: «Дійсно, одні визначають задоволення як властиве благо, інші ж, навпаки, як щось виключно погане... Боюся, однак, що таке міркування неправильне»[420].

Коли, наприклад, наприкінці «Нікомахової етики» він веде суперечку з гедоністом Еудоксом, який «вважав, що насолода — це добро, бо, мовляв, ми бачимо, що всі дії, нерозумні й розумні, спрямовуються саме на нього», він говорить йому: «Здається, що ці пояснення всього лиш демонструють, що насолода теж є добром, проте не більше, ніж будь-які інші його частини»[421]. Тобто Аристотель не заперечує, що насолода — це частина добра, проте насолода й добро — зовсім не одне й те саме, як стверджували гедоністи.

Зрештою, для нас, економістів, і досі лишається нез’ясованим питання, яке колись поставив Аристотель: «[Люди] вважають, що бути блаженним — це те саме, що добре жити, коли справи йдуть добре. Проте на запитання, що таке насолода людини, у чому її сутність, здебільшого не можуть відповісти, також різняться погляди з цього приводу в загалу та в освічених чоловіків»[422]. І сьогодні ми будь-якого економіста поставимо в глухий кут одним запитанням: «Якщо люди максимізують корисність, що вони розуміють під цим поняттям? Це набагато складніше питання, ніж може здатися, детальніше ми розглянемо його в другій частині книги. А тут дуже стисло.

Власне, ми можемо вслід за Аристотелем стверджувати, що насправді людина не максимізує корисність (МахиШіґу), що вона максимізує добро (МахОооії). Людина просто робить те, що вона вважає добром. А якщо кожен уявляє собі під поняттям добра щось інше? Зрештою, під корисністю так само. Якщо ми серйозно поставимося до теорії Аристотеля, що «всі роблять все можливе заради того, що їм здається хорошим»[423], тоді досить таки можливо, що корисність — це лиш підмножина «того, що ми вважаємо хорошим»[424]. З дечого ми не отримуємо взагалі ніякої корисності (або хіба що можемо тільки дуже незугарно й невміло її обґрунтувати) та нам би було простіше захистити свою позицію, якби ми говорили, що ця людина це зробила, оскільки вважала це чимось хорошим, замість того, щоб стверджувати, що «вона намагалася максимізувати те, що їй корисне». Наприклад, набагато природніше сказати, що Франциск Ассизький роздав усе своє майно, тому що вважав це хорошою справою, а не корисною, що Сократ вирішив не відмовлятися від свого вчення або не втекти й випити отруту не тому, що очікував посмертної корисності, але через те, що вважав це доброю справою. Тобто набагато простіше обґрунтувати МахО, до того ж і в дискусії це набагато корисніший концепт, ніж Махи, як ми це покажемо згодом.

А після прийняття цієї поправки нам вже набагато легше побачити, наскільки тісно чи навіть невіддільно наше сприйняття пов’язане з економікою добра й зла.

Корисність добра та зла

Тобто за допомогою МахО ми можемо пояснити ті самі явища, що й у випадку Махи, проте до того можна ще й пояснити ширший контекст такої поведінки. Якщо ж ми хочемо вважати теорему МахО абсурдною (якою вона до певної міри справді є, тому що її неможливо спростувати, як ми побачимо в другій частині книги), тоді абсурдною має бути й теорема Махи. Просто в припущенні МахО це краще видно. Можливо, саме тому економіка ховалася за Махи: щоб це не аж так впадало у вічі.

Те, що ми не робимо певні речі заради миттєвого й однобокого Махи, на позначення чого Аристотель використовує термін «насолода», можна продемонструвати на одному прикладі. «Водночас чимало справ ми робитимемо старанно, хай це й не принесе жодного задоволення, наприклад, дивитися, згадувати, знати, володіти доброчесностями. І не має жодного значення, чи супроводжується це з необхідністю задоволення чи ні, тому що ми обираємо ці речі, навіть якщо задоволення від них не виникає»[425]. Ми хочемо ці речі просто тому, що вони хороші, а хороші вони тому, що належать людськості. Тобто людина — більше людина, коли вона бачить, пам’ятає, знає, є доброчесною.

Ми відчуваємо корисність, тобто відчуття насолоди чи радості у нас буває, якщо нам вдається досягти хорошої цілі. Корисність саму собою доволі складно назвати ціллю, ціль — це добро, а корисність — це його побічний продукт, екстерналія. Те, що людині потрібно, — це також джерело насолоди та щастя (наприклад, їжа); так влаштовано наш світ. Ми їмо не заради насолоди, але насолоду за трапезою все одно відчуваємо.

Аристотель точно б протестував проти сучасного підходу, коли ми максимізацію корисності автоматично сприймаємо за властивість людської природи. Простіше кажучи, найбільшою чеснотою Аристотель вважає стриманість, «бо зло... належить безмежному»[426], і навпаки, «благо — конечному.., надлишок і недостача властиві зіпсутості, а дотримування середини — доброчесності»[427]. Тобто йдеться не про максимізацію корисності, як стверджують епікурейці; і навіть не про мінімізацію, а про дотримування середини. Ціль — десь посередині. Наведімо приклад: «Що стосується давання майна і його придбавання, то дотримуватися в цьому середини — щедрість, а надлишок і недостача — марнотратство і скупість»[428]. Або ж у більш загальній площині: «Так само і з розсудливістю... зазнавши всякого задоволення і від жодного не утримуючись, стають розбещеними, а сторонячись, як неотесані, усякого задоволення, — якимись нечутливими. Отже, надлишок і недостача згубні для розсудливості і мужності, а середина — благотворна»[429]. «Тому надлишку і недостачі всякий знавець уникає, шукаючи середини і обираючи для себе [саме] її, причому середину не самої речі, а середину для нас»[430]. Тобто не максимізацію будь-якою ціною, але рівняння на середину!

У кожному [окремому випадку] середину знайти важко, як і середину кола не всякий [визначить], а той, хто знає [як це робити]. Подібним же чином, і гніватися для всякого легко, як і легко [роз]дати і розтратити гроші, а ось витрачати на те, що треба, стільки, скільки треба, коли, задля чого і як треба, здатний не всякий, і це не легко. Недаремно досконалість і рідкісна, і похвальна, і прекрасна[431].

До цього можна додати, що таку точку (середину) пізнати нелегко. «Ось чому важко бути доброчесним. А значить, у кожному [окремому випадку] середину знайти важко»[432]; доводиться шукати її навпомацки. Bliss point просто так не знайти[433].

Стоїки versus гедоністи

Мабуть, найкращий опис моральних систем античної Греції, як не дивно, знайдемо в Адама Сміта, коваля економіки, у книзі «Теорія моральних почуттів»[434]. Він ділить античне вчення про мораль на дві різні й де-факто конкурентні школи: на стоїків і гедоністів. Найбільше вони сперечалися стосовно відповіді на запитання, чи вигідно робити добро. Чи можна розраховувати на те, що хороші вчинки принесуть нам щось цінне натомість? Що outgoing добро корелює з incoming добром?

Стоїки

Стоїки не бачили жодного зв’язку між добром та приємністю (корисністю)[435], тому вже від самого початку не передбачалося будь-яких розрахунків. За деякі хороші вчинки ми отримуємо в нагороду приємність (збільшення utility), за інші — ні, проте виконавець вчинків повинен лишатися цілковито байдужим до результату чи наслідків своїх дій. Моральність індивіда оцінювалася на основі дотримання правил, незалежно від того, які результати давала та чи інша діяльність[436].

Іншими словами, моральність окремих вчинків оцінювалася лише з погляду дотримання правил, а не результатів чи наслідків цього вчинку. А рішення просто лишали на Долю[437]. Якщо ж людина поводитиметься неморально, «успіх принесе їй лише ледь помітне задоволення»[438]. Моральність вчинку стоїки вираховували не за його наслідками, тобто не за тим, збільшить чи зменшить він корисність, а на підставі правильності самого вчинку як такого. Тому, як вважають стоїки, узагалі заборонено аналізувати, які втрати чи здобутки отримаємо від конкретного вчинку.

Зараз ми вважаємо Адама Сміта основоположником класичної економіки, для якої цільова максимізація корисності — центральна тема. При цьому він сам себе вважав стоїком. Сміт пропагує цей напрям античної філософії[439] і захоплюється ним, бо стоїкам вдалося звільнитися від усіляких роздумів над корисністю[440].

Гедоністи

Школа гедоністів, яку представляв зокрема Епікур, дотримувалася абсолютно протилежної позиції. Ця школа вважала добро та правила не екзогенними, тобто такими, що не нав’язуються нам згори. Доброта вчинку полягає в наслідку самого вчинку — у корисності, яку він принесе. Ба більше — корисність вчинку оцінював особисто сам виконавець.

Джерелом етики для Епікура є егоїзм, а засобом — корисливість. Епікур не визнає якихось вищих неегоїстичних душевних поривів. Він вважає, що тільки дружба може бути виявом певних неегоїстичних стосунків. Так корисність стала основною передумовою хорошого життя та вказівником у прийнятті рішення щодо будь-якого вчинку. Тоді як стоїкам було заборонено прораховувати наслідки своїх учинків (хто може передбачити, чим закінчиться той чи інший крок), для гедоністів (епікурейців) це, навпаки, було conditio sine qua non їхньої моралі[441]. «Фізичні радощі та страждання були єдиним кінцевим об’єктом природного потягу та огиди»[442]. Епікурейці ставили знак рівності між добротою та корисністю — моральність учинків полягала лише в тому, наскільки вони були вигідними чи невигідними людині[443].

Важливо наголосити, що епікурейці щодо цього пункту були повністю одноголосними й аргументували свою позицію тим, що будь-яка корисність «зрештою пов язана з тілесними відчуттями»[444].

З іншого боку, тілесні відчуття вони описували дуже широко, зараховуючи до них й інтелектуальний досвід. Гедоніст мав би послуговуватися своїм розумом, щоб передбачити кінцевий результат своїх вчинків у найвіддаленішому майбутньому. Він не виправдовує і не схвалює короткотривалих вражень: «Життя, сповнене різних насолод, було б неможливим без життя, сповненого розуміння, моральних стандартів і справедливості. А життя, сповнене розуміння, моральності й справедливості не було б можливим без життя, сповненого насолод»[445].

Етика Епікура бере початок з егоїзму, передбачливості, розрахунку. Однак і щодо цих принципів (а це принципи, на яких стоїть сучасна економіка) у гедоністів були винятки. Принцип гедонізму, наприклад, не поширювався на дружбу, де основну роль відіграє співчуття.

Економіка добра та зла

Якщо спробувати передати написане технічною мовою економіки, то стоїки обмежили простір людських дій певним «моральним обмеженням» (як сучасна економіка працює з бюджетним обмеженням). Проте для епікурейців моральні кордони зовсім неважливі, а саму моральність вони де-факто імпліцитно включають у криві корисності. І лише зовнішні обмеження (наприклад, бюджет) можуть стати на заваді підвищенню прибутку. Втім, з іншого боку, велика перевага гедоністичного вчення у тому, що йому не потрібно переймати екзогенну, тобто зовні дану, моральну систему чи систему правил, що назавжди лишиться слабким місцем школи стоїків чи будь-якої іншої, заснованої на правилах або обов’язках. Гедоністичний принцип формує для себе власні правила.

Ще одна відмінність між стоїками та епікурейцями полягає в релятивізації добра як такого. У вченні гедоністів добро як моральна цінність втрачає своє інгерентне значення та стає всього лише підмножиною користі. Часом доброчесна поведінка може допомагати отримувати більше корисності, і в таких випадках її варто практикувати. Добро стає лише набором правил, які можуть вести до збільшення корисності, що повністю розходиться з ученням стоїків. Якщо для стоїків добро стояло на початку будь-яких їхніх дій, а радість їм приносило виконання та дотримання правил (результат вони повністю ігнорували), то гедоністи цю логіку повернули на 180 градусів: для них саме досягнення корисності стало добром.

Як уже сказано, згодом Й.С. Мілль[446] саме на базі цієї філософії сформує утилітаристичне економічне вчення основної течії (економічний мейнстрім). А Сміт, наприклад, навпаки, завершує свій розділ про епікурейців словами: «Ця система безперечно геть несумісна з тим, що я тут намагався побудувати»[447]. Він заперечує гедонізм як надто простий погляд на світ. «Тим, що Епікур намагався за всіма вчинками шукати розрахунок, він допустився помилки, типової для всіх людей, але особливо часто цим хибують філософи, вважаючи, що так їм найкраще вдасться проявити свою геніальність: це тенденція до пояснення всіх явищ якомога меншою кількістю закономірностей»[448].

За іронією долі, саме цією критикою Сміт передбачив майбутній розвиток економічної думки — до сьогодні більшість економістів вважає принцип любові до себе чи егоїзму єдиним можливим рушієм людської поведінки. Ще більша іронія — у тому, що батьком цього принципу вважається Сміт. І ще одна, уже методологічна іронія полягає в тому, що саме економіка намагається «пояснити всі явища якомога меншою кількістю закономірностей».

Полярність та напруженість відносин між стоїками та гедоністами в економіці добра та зла найкраще пояснює Іммануїл Кант, коли протиставляє ці дві школи як два основоположні прототипи моральності прийняття рішень[449]. Кант у своїй етиці став на бік стоїків, чим оживив їхнє вчення, і навіть сам зробив його ще суворішим. Проте в історію економічного мислення цей напрям не увійшов.

Підсумок

Греки стояли біля витоків зародження нашої філософії та суттєво вплинули на сучасний спосіб життя. Спершу ми зупинилися над думкою правди в поетів, потім говорили про зародження філософії та про числових містиків. Детальніше подивилися на Ксенофонта та його захоплюючі думки.

Платон був носієм вектора нашої філософії. Він говорив про світ ідей та світ тіней, у якому ми зараз живемо, до того ж не визнавав жодних тілесних бажань. У цьому розділі ми детальніше розглянули моделі та міфи, ідею прогресу, золотий вік і суперечності між культурним і натуральним (природним) життям. Тому Аристотеля можна назвати першим філософом, якого (на відміну від Платона) цікавив цей, земний світ. Ми проаналізували його погляд на щасливе життя, а також те, чи можна знайти таке життя в максимізації корисності. Ми представили основний концепт максимізації добра, на відміну від максимізації корисності, його справжньої, глибшої й більш виправданої життєвої мети й цілей, а можливо, й значення.

І насамкінець ми привідкрили тему дискусії між стоїками та гедоністами — тему, яка посідає чільне місце в творі Адама Сміта. Економіка як наука — це очевидний наступник гедоністичного постулату, який поставив знак рівності між добром і корисністю. Однак нам так і не вдалося реалізувати гедоністичну програму («максимізуй пропозицію товарів, доки вона не зустрінеться з попитом на них»), попри те, що вже кілька генерацій поспіль з усіх сил прагнуть цього досягти.

Написано: «Не хлібом самим буде жити людина».

\ Біблія, Новий Завіт

4. Християнство

Душа й тіло

І хоча фразу Ісуса «Не хлібом самим буде жити людина»[450] загалом можна вважати правдивою, проте все ж ніхто не заперечуватиме і того, що людина не може жити без хліба. Ми успадкували душу й тіло, ми духовні, але водночас і матеріальні істоти. Без матеріального ми помремо, а без духовного перестанемо бути людьми. Тому доводиться дбати про одне й друге, і при цьому не завжди щось одне буде шкодити другому, як часто кажуть. З іншого боку, помилково було б думати, що ці дві сфери повністю незалежні одна від одної й не впливають одна на одну. Сам факт того, що нам потрібні зовнішні, матеріальні фактори, щоб ми «в поті лиця»[451] утримували в собі життя, — це вже добра причина трохи стишити темп і подумати про економіку як науку.

Християнство як найрозвиненіша релігія західної цивілізації суттєво вплинуло на формування сучасної економіки. Зокрема в нормативних питаннях (стосовно того, що би варто було робити) досить часто за ним було вирішальне слово. Досить складно собі уявити нашу сучасну західну ринкову демократію без християнства.

Християнство закладається на юдаїзмі[452], переймає чимало елементів грецького мислення та додає абсолютно новий вимір спасіння, яке до того ж представляє економічно як від-куплення та прощення наших боргів, які вона називає гріхами. Саме у такому вигляді воно стає вірою, яка зараз є невіддільною частиною розвитку євро-американської цивілізації останніх двох тисячоліть. Утім, це не єдина причина, чому варто вивчати християнство. З певного погляду[453], економіка набагато ближча до Фоми Аквінського, ніж до Ісаака Ньютона — саме тому, що економічна риторика й аргументація[454] (а часто й справжня методологія, на відміну від тієї, що проголошується офіційно) аж надто часто нагадує більше теологічні диспути, ніж аргументовані доводи фізиків. І при цьому це прямо протилежне тому, як економіка позиціонує себе в суспільстві.

Економічні притчі

Новий Завіт (хоча мені більш близький переклад — Новий договір) та економіка пов’язані набагато більше, ніж можна було б подумати. З тридцяти притч Ісуса Христа з Нового Завіту лише дев’ятнадцять згадано в економічну чи соціальному контексті (про вдову, яка губить монети[455]; про гроші, де Ісус карає раба, який не використає і не примножить довірених йому грошей[456]; про непорядного управителя[457]; про найманих робітників[458]; про двох боржників[459]; про багатого дурня[460]тощо)[461]. Деякі автори навіть вирахували, що на економічні та соціальні теми чи питання справедливості, багатства чи грошей можна знайти тисячі віршів, і що саме такі економічно-соціальні теми — це другий найчастіший сюжет Старого й Нового Завітів (найчастіший — ідолопоклонство)[462]. Що ж стосується Нового Завіту, ця тематика порушена приблизно в кожному шістнадцятому вірші, а в Євангелії від Луки — навіть у кожному сьомому[463].

Нагірна проповідь, найдовша й найвизначніша промова Ісуса, починається словами: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Не-бесне»[464]. Бідність, домінантна економічна тема, наявна в ній відразу ж на самому початку (у досить дивному звороті «вбогі духом»). Благословенні також ті, що «голодні та спраглі правди, бо вони нагодовані будуть». Навіть якби ми не хотіли пускатися в глибоку теологічну екзегетику, то й без цього очевидно, що Ісус вивертає навиворіт теорію максимізації. Для нього на першому місці — нестача, бідність (духу й живота). І навіть у головній Ісусовій молитві, для якої прижилася назва Pater Noster, «Отче наш», на самому початку, відразу ж після висловленого сподівання на прихід Царства Небесного, звучить прохання «хліба нашого насущного дай нам сьогодні»[465]. До речі, ключовий термін Нового Завіту, evangelium, початково означав не лише хороша звістка, але також чайові за принесення хорошої звістки (наприклад, про близьку перемогу)[466].

І насамкінець останній приклад того, наскільки важливу роль відіграють у Новому Завіті економіка як наука й сама економіка. Наступний приклад буде з Апокаліпсису, Об'явлення Івана Благослова, останньої книги Біблії. Наприкінці тисячоліть, за влади антихриста, будуть покарані та вигнані зі суспільства ті, хто «не має знамена ймення звірини», та більше ніхто з них не зможе нічого «ані купити, ані продати»[467].

І прости нам борги наші

Як не дивно, велика частина саме християнського вчення заснована на економічній термінології та використовує економічний і соціальний контексти. Мабуть, найважливіше поєднання християнства й економіки ми знайдемо в продовженні Ісусової молитви[468]: «І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»[469]. У новозавітній грецькій мові (як в арамійській, латинській чи, зрештою, і в сучасній німецькій) слово вина, борг уживається також у значенні гріх[470].

У цьому значенні ці слова — вина, борг — справляють набагато сильніше враження на сучасну людину, ніж уже дещо далекі терміни гріх, грішник. Дослівний переклад молитви «Отче наш» звучить як «і прости нам наші борги...».

Однак Ісус говорив про дещо глибше. Люди, борг яких на той час виріс настільки, що вони вже не могли сплачувати його, ставали «борговими рабами»[471]. У Старому Завіті знайдемо досить широкі пасажі, які описують увесь концепт звільнення боргових рабів[472]. У Новому Завіті цей суспільний устрій набуває ще вищого й принциповішого рівня. Таким рабам (тобто людям, котрі, як сьогодні би ми сказали, збанкрутували) не лишалося нічого іншого, ніж чекати на рік милості[473] або на месію. Тобто когось, хто б заплатив викуп за тих, хто потрапив у рабство, хто б узяв їхній борг/гріх на свої плечі, тому що самі вони вже впали під його непосильною тяжкістю, потрапили в боргову пастку й у них немає жодного шансу відкупитися самим. За цих людей треба було заплатити, відкупити їх чи, сучасною термінологією, хтось повинен був внести за них заставу. Прощення (вини, боргів, гріхів) — це ключовий елемент християнства, яким воно виділяється з-поміж інших основних релігійних течій. Ісус прийшов нас купити, викупити[474], відкупити з кабали гріхів, боргів — «душу свою дати на викуп за багатьох»[475]. «Маємо в Ньому відкуплення кров’ю Його, прощення провин, через багатство благодаті Його»[476]. І далі: «в якім маємо відкуплення і прощення гріхів»[477]. Для єврейського суспільства, яке звикло до концепту заміщувального жертвоприношення тварин (наприклад, великодній баранець), призначалася ось ця фраза:

«І не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла, скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому! Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку»[478].

Відкуплення боргів сьогодні

Якщо цей приклад здається далеким чи складним для розуміння, досить буде згадати нещодавнє погашення заборгованості банків та великих організацій у кризовий період 2008-2009 років.

Як це не парадоксально, але наше суспільство не може існувати без цього несправедливого прощення боргів. З давніх-давен ми практикуємо несправедливе прощення гріхів та нечесну поведінку. Лишень уявіть собі, який фінансовий армагеддон міг настати, якби держави свого часу не викупили банки та деякі великі фірми. Звісно ж, така поведінка не має нічого спільного зі здоровим глуздом та базовою порядністю. Таким чином ми порушили багато правил економічного змагання, на якому оснований наш капіталізм. (Здається, що принципи справедливості та капіталізму — тобто особистої відповідальності за свої вчинки — підводять у найважливіших ситуаціях, як то, наприклад, банкрутство важливих і великих галузей.) Як взагалі можливо, що держави, які найбільше заборгували, банки й фірми (найбільші «грішники»?), які були не надто успішними в змаганнях, отримали найбільший відкуп? Як бачимо, принципи, які багато разів використовує Ісус у своїх притчах й які нам здаються духовними, а в практичному світі абсурдними, досить часто (принаймні в періоди кризи) застосовуються і зараз[479]. Звісно ж, це несправедливо, проте йдеться про необхідний крок для збереження не лише окремих компаній, які залізли в борги й не мають грошей, але також і тих, кого падіння перших поставить під загрозу.

Дар, дарування і транзакції

Дар в економічній теорії є однією з аномалій, які досить важко пояснити за допомогою наявних моделей. При цьому концепт дару (який ми не можемо заплатити) — це засадничий принцип християнського розуміння Божого спасіння. «Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився»[480]. Боже ви-куплення дається нам задурно, ми не можемо заплатити за нього вчинками, заслугами чи хорошою поведінкою, етикою й тим більше грошима. У цьому випадку просто нема справедливого обміну, це дар.

А Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає, бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі[481].

І далі: «І сказав Він мені: Сталося! Я Альфа й Омега, Початок і Кінець. Хто прагне, тому дармо Я дам від джерела живої води»[482]. І хоча, з огляду на етимологію слова, це звучатиме парадоксально, проте в справах трансцендентальних (trans-scandere, перевершувати, переступати, виходити за межі) неможливо провести класичну грошову транзакцію)[483]. Трансцендентність не можна купити, її потрібно подарувати.

Майже одразу після відкриття першої церкви навіть знайшлася одна людина, яка хотіла купити собі дари й заплатити за них грішми. Реакція апостолів була доволі очікуваною: «Та промовив до нього Петро: Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші!»[484] Ненадовго зупинімося на економічному погляді на дар та на речі чи сфери, які перебувають поза ціною.

Обмін подарунками чи взаємне обдаровування — це набагато глибший і старіший тип транзакції, ніж купівля та продаж за ясну й точну ціну. Для багатьох поколінь людей у речей просто не було ціни (це не означає, що в них не було цінності!), люди обходилися й без цього. Колись люди навзаєм давали щось один одному чи жили в спільнотах, де можна було обмінятися, — хоча поширенішим був перший приклад. Первісні безгрошові соціальні устрої були так званими gift economies, тобто дарономіками[485]. А якщо все ж і доходило до грошового обміну за ціну, то здебільшого лише між геть незнайомими людьми чи потенційними ворогами[486]. Не зайвим буде усвідомити, що й сьогодні гроші потрібні для кращого контакту у великій спільноті, старшим і меншим спільнотам у зв’язках між собою гроші не були аж так потрібні й не потрібні досі (наприклад, сім’я, друзі тощо)[487].

Феномен дарування і досі лишається дуже дискусійною і контроверсійною темою серед економістів. Чому люди роблять один одному подарунки? Одна із форм добровільного обдаровування — це, наприклад, чайові в ресторанах чи за якихось інших обставин (приміром, таксистові)[488]. Навіщо давати необов’язкові чайові в мотелі в іншій країні, куди ми точно більше ніколи не повернемося?[489]

Основна характеристика подарунка полягає в тому, що в нього немає точної, визначеної ціни. Безперечно, подарунок має цінність, але не ціну. Він може бути двостороннім, взаємним (і часто буває), але обмінна цінність завжди буде неточною, неясною, розмитою (ми не обмінюємо те саме за те саме). У християнстві дарують довіру й віру (багато хто її теж вважає «Божим даром») і тим, хто цей дар прийме, Бог подарує спасіння. Подарунок не обговорюється, на нього не можна отримати знижку. На противагу цьому, у торгівлі завжди маємо чітку, до копійки точну ціну, з якою обидві сторони погоджуються.

Нам варто усвідомити, що без існування великого й функціонального ринку (який опосередковано «диктує» ціну) процес встановлення точної ціни був би складним і досить болісним процесом. Зрештою, з цією проблемою воював ще Фома Аквінський (а також антимонопольні інституції, які часто контролюють чи встановлюють ціни в ситуації, коли ринок не функціонує належним чином). Ті самі сучасні «спекулятивні бульбашки» — це важливий приклад відриву ціни від цінності (через якийсь час бульбашка трісне, тобто ціна повернеться до свого умовно справедливого рівня). І зараз на різноманітних маркетингових акціях роздають подарунки, тобто «речі задарма» — чи то вже «плюшевих ведмедиків» на бензозаправках, на 10% кетчупу більше чи «два за ціною одного». І це можна вважати сучасним прагненням чи трюком, як скасувати точну ціну товару в рамках конкурентної боротьби. Просто ще лишилося дуже багато сфер, де ми не хочемо діяти точно й ефективно.

Ще одна цікавинка, що часто ми ціну закриваємо чи її приховуємо. Наприклад, ми старанно відклеюємо цінники з подарунків, на рахунок у ресторані може дивитися тільки той, хто платить, у дорогих ресторанах рахунок навіть елегантно ховають у різноманітні скриньки. А в найкращих ресторанах званий гість навіть отримує меню, де цін немає взагалі[490]. Очевидно, нам здається, що найцінніші речі ми маємо отримувати задарма, що їх би в принципі не можна було купити[491]. Ми хочемо цим показати, що найцінніше в житті не можна продавати чи монетизувати? Невідомо, звідки в нас береться уявлення про те, що точна взаємність у важливих справах чи між близькими людьми — небажана. Наприклад, ми можемо помітити, що в усій трилогії «Володаря перснів» ніхто нічого не продає і не купує. Усе необхідне в дорогу Братство отримує в подарунок[492]. Надто ретельний Р. Р. Толкін, який зазвичай описує все до деталей, ніде в «Володарі перснів» не вказує валюту. Точнісінько, як і в більшості старих оповідок, казок чи й міфів та епосів. І в «Епосі про Гільгамеша» ми не дізнаємося нічого про гроші, і ніхто тут жодного разу нічого не продає і не купує. Важливі речі герої отримують у подарунок, знаходять їх чи крадуть (наприклад, Перстень сили використовує всі ці моделі зміни власника, тільки не продаж)[493]. І хоча без грошей не можливе функціонування сучасного суспільства, проте у колі близьких нам людей ми часто створюємо ситуації, нібито гроші не існують чи принаймні вони не важливі (звідси всі ці «запрошення на бокальчик» чи чергування при оплаті в ресторані). Кажуть, що друзі — це люди, які один перед одним настільки в боргу, що забувають про це й більше не рахують. Навпаки, якби друг хотів заплатити нам за допомогу, це б імовірно нас образило. А винагорода ж у вигляді запрошення на вечерю чи взаємною послугою — досить прийнятна. А от плата, у якої є точна й чітка ціна, — уже ні. Марсель Маусс стверджує, що взаємне дарування подарунків — це «як відродження домінантного давно забутого мотиву» і що це «повернення до старого й базового»[494]. Деякі антропологи вважають gift economies невід’ємною чи базовою структурою суспільства й стверджують, що гроші чи обмін quid pro quo — це лише вторинний витвір[495].

І справді, непродавані речі, які не можна обміняти (наприклад, дружбу), не можна отримати під час торгу чи якогось обміну (приміром, не можна купити справжнього друга й глибокий внутрішній спокій). Проте ви можете купити речі, які здаються близькими: довірену особу (proxy), замінники. Ви можете купити вечерю в ресторані, і цим самим намагатися отримати друга, або ж дачу в горах і намагатися знайти там внутрішній спокій. Зрештою, саме на цьому принципі діють усі реклами: вони вам показують дорогу до чогось непродаваного (спокійний сон, щасливу родину за сніданком, красу) і пропонують продаваний шлях, як цього досягти (дороге ліжко, певний тип пластівців, будинок у горах чи шампунь). І хоча ми знаємо, що йдеться про ілюзію і що в рекламах грають актори та масовка, все одно ми починаємо хотіти кращу подушку (це саме стара винна в тому, що ми погано спимо), про нові йогурти й пластівці (щаслива родина за сніданком) та шампунь (хоч модель реклами швидше за все ніколи цим шампунем не користувалася — і ми про це знаємо, але все одно принцип провокування бажань діє).

Та повернімося назад до ціни. Чи має рацію чеський професор Зденєк Нойбауер, який у своїй останній книзі пише, що є щось, де «ціна є несвятою»?[496] Відомий німецький соціолог Ґеорґ Зіммель у своєму есе «Про гроші» пише, що «гроші — “вульгарні”, тому що вони — еквівалент до будь-чого. Піднесеним є лиш те, що індивідуальне; те, що рівняється на багато що, рівняється і на найнижче, і на рівень найнижчого стягує і те, що найвище»[497]. У грошей є така особливість, що якщо їх ставлять у рівень із чимось важливим, вони викликають схожі реакції. Коли ж ідеться про найважливіші речі в житті (любов, дружба, сенс життя) нас навіть ображає, якщо хтось звинуватить нас у розрахунку, пошуку вигоди чи в тому, що ми робимо це «заради грошей».

Економіка Царства Божого

Окрім парадоксу дару, який ми жодним чином не можемо відпрацювати, вчення Ісуса в принципі ґрунтується на парадоксах, як і багато його притч[498]. Коли бідна вдова жертвує кілька монет, Ісус це вважає набагато ціннішим вкладом, ніж золоті дари багатих[499]. Окрім того, що це прояв слабкості до маргінальної дис(утіліті), ще й мимоволі визнається легітимна роль грошей. Християнство поважає матеріальний бік життя, не нехтує ним, а Ісус на питання, чи взагалі потрібно комусь якісь податки платити, подивиться на портрет, викарбуваний на монеті, й відповідає: «Тож віддайте кесареве кесареві»[500]. І хоча правда, що Ісус одного разу вигнав тих, які «продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники»[501], проте зробив він це зовсім не через їхню професію (тут вигнання з храму було би замало), але тому, що вони змішували святе зі світським[502]. Він їх хоч і вигнав з храму, проте далі вже не чіпав.

Однак Ісус досить часто застерігає перед подвійним ставленням до статку — воно не однобоке, поряд з ним існує і зв’язок зворотний. Дуже характерно звучить біблійна засторога: у земних речах (речах хліба) немає нічого поганого, але не варто ними надто перейматися, сильно прив’язуватися й занадто труситися над ними, тому що вони приховують у собі пастку:

Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, там буде й серце твоє![503]

Так само ми можемо тут подати й ще один пасаж:

Через те вам кажу: Не журіться про життя своє, що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? Хто ж із вас, коли журиться, зможе додати до зросту свого бодай ліктя одного?

І про одяг чого ви клопочетесь?.. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться. Отож не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний має досить своєї турботи![504]

Цікаво, що ці слова промовляють до бідних і багатих часів з однаковою силою. І хоча (або ж саме хоча) ми дуже багато переймаємося одягом (і проблемою вибрати його, купити чи замовити), ми чудово розуміємо смисл цих слів, так само як їх розуміють (чи розуміли) суспільства бідніші чи суспільства, де в людей справді не було чого на себе вдягнути. Досить цікаво прочитати цей пасаж ще раз саме з цього погляду: адже його розраховано й на надбагаті суспільства, які страждають не від нестачі чогось, але від надміру. І живучи в цьому надмірі всього, ми переймаємося тим, що будемо їсти чи пити (а чи це не занадто жирне, або ж надто солодке?) і в що ми вбираємося (і що мені сьогодні такого одягти?).

Мабуть, не зайвим буде додати ще одну відому цитату: «Бо корень усього лихого то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри й поклали на себе великі страждання»[505]. Значення цього речення здебільшого помилково цитують як «гроші — корінь усього лихого», що не зовсім те саме, про що говориться в початковому тексті. Це любов до грошей, яка робить обережність пороком. Можливо, що наступна цитата (теж від Павла, але з іншого уривка, де також використовується словосполучення любов до грошей) це передає краще: «І Мойсей вірний був у всім домі Його, як слуга, на свідоцтво того, що сказати повинно було»[506]. У притчі про сіяча складається враження, що «клопоти, багатство та життєві розкоші» — це одна з головних перешкод, що не дозволяють сімені віри принести бажаний врожай[507].

Теорія ігор: любов до ворогів versus око за око

На цю тему можна подивитися з перспективи теорії ігор. У відомій дилемі в’язня двоє в’язнів обирають свою домінантну стратегію, яка максимізує очікувану індивідуальну корисність для кожного з них, проте не загальна корисність. Обоє раціонально обирають варіант «зрадити» і в результаті отримують гірший результат не лише загальний, але й свій особистий. Сама система (характер гри) нас «штовхає» до колективно небажаних результатів. Баррі Нейлбафф, ключова постать сучасної теорії ігор, зауважує, що якщо жити за християнською максимою «не роби іншому того, чого сам собі не бажаєш», можна побороти це протиріччя: «Якби справді застосовувалося золоте правило [не роби іншому того, чого сам собі не бажаєш], ніякої дилеми в’язня не було б»[508].

Досить довго теорія ігор стверджувала, що в стратегії повторюваних послідовних ігор доречно застосовувати стратегію tit-for-tat, тобто при кожному наступному кроці відплачувати противникові тією ж монетою (такою самою дією) (зуб за зуб). Якщо обидва гравці грають гру обман-кооперація, то найефективнішою стратегією для них буде відплачувати за обман обманом і навпаки. Простіше кажучи, віддячувати ляпасом за ляпас, за посмішку — посмішкою, погладжуванням — за погладжування. Ця стратегія вважалася найкращою з часів експерименту Аксельрода в 1980 р., коли один проти одного грали передові експерти теорії ігор, і Анатолій Рапопорт з методикою зуб за зуб вигравав багато разів поспіль. Ідеться про просту, точну стратегію, яка вимагає дотримуватися правил, заохочує до прийняття кооперативних рішень і вміє (у міру й швидко) вибачати (що також гарантує те, що гра не закінчиться при першому ж найменшому обмані), але й карати. Загалом же це практичне застосування ключового принципу старозавітної відплатної справедливості.

Лише нещодавно було відкрито нову стратегію, яка діє ще ефективніше. У світі недосконалих даних та шумів дуже просто можна неправильно інтерпретувати сигнал і (часто даремно) почати завдавати удару у відповідь[509]. Окрім того, у цій стратегії спостерігаємо рекурсивну тенденцію, часто її асоціюють із спіральним ефектом падіння на дно. Нейлбафф аргументує, що милосердна стратегія (тобто несправедлива відплата) зрештою, є для всіх ефективнішою.

Точно так само в історії східної цивілізації спершу найефективнішою стратегією вважалося правило зі Старого Завіту око за око, зуб за зуб[510].

І лише Ісус прийшов з більш кооперативною та довготривалою стратегією:

Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба. А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайсь від нього[511].

Якщо ж у ситуації повторюваної гри обидві сторони обирають стратегію «зуб за зуб», тобто за добро розплачуємося добром, а за зло — злом, зло отримує набагато більше простору для дії. Навіть якщо ми лиш одного разу (можливо, навіть випадково) робимо комусь зло, воно набуває рекурсивної відозви в часі. І зовсім не зрозуміло, чи ця хвиля зла поступово мине чи переросте в нищівну бурю[512]. Відплачуючи злом, ми його примножуємо, а не зменшуємо. На противагу цьому милосердна гра Нейлбаффа набагато більше мінімізує зло, аніж стратегія «зуб за зуб» — так само, як про це колись говорив Ісус:

Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?

І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак?[513]

Водночас християнство зробило великий переворот у цьому етичному питанні. Як ми вже продемонстрували в попередніх розділах, зло може, хоч і не обов’язково повинно, набувати морального вигляду; деяке зло (дерево падає на людину) — погане, проте це не зло моральне, у якому хтось має бути винен. У Євангелії будь-яке, і резидуальне зло, яке просто стається — чи то вже свідомо, чи мимоволі, морально чи поза мораллю — падає на плечі Месії, який приносить себе в жертву за все зло на світі. Досить складно шукати винного у цих складних системах, саме тому в цьому розумінні Бог — несправедливий, бо він прощає. Він, так би мовити, «позитивно несправедливий» аналогічно до одного господаря з притчі Ісуса, який платить своїм робітникам несправедливо високі зарплати, хоч і не мусить цього робити[514]. Милосердя в Новому Завіті одним махом перекреслює всі моральні системи, що спеціалізуються на розпізнанні, пошуку та відділенні вини та зла. Саме тому я вважаю невдалим чеський переклад книги — Новий Закон, більш доречний варіант — Новий Договір, як це перекладено англійською (New Testament). Адже йдеться не про закон як такий (у цьому тексті немає закономірностей), а радше про євангеліє, тобто хорошу звістку, що Бог не рахує[515] боргів, гріхів, наше outgoing зло, тому що він прощає, тобто Бог — позитивно несправедливий, несправедливий на нашу користь. І, здається, саме в цьому криється основний посил Нового Завіту, нової домовленості.

Економіка добра та зла в Новому Завіті

Stop helping God across the road, like a little old lady.

U2[516]

Чи виплатиться (економічно) робити добро? Питання, чому робити добро (і чи це взагалі вигідно економічно), — це ключова проблема єврейської філософії (як ми вже говорили); хай там як, Новий Завіт згрубша вирішує цю проблему. Ще й двома способами.

По-перше, увівши в обіг поняття «Царства Божого», яке юдаїзму було майже не знайомим і використовувалося зрідка, християнство буквально відкрило «новий простір», де моральні вчинки знаходять винагороду. Земний світ не завжди справедливий (справедливі тут можуть страждати, тоді як несправедливі живуть у надмірі та розкоші), проте кожна людина знайде справедливість у майбутньому Царстві. Тоді як юдаїзму доводилося вирішувати проблему справедливої відплати ще на цьому світі, християнство відсуває справедливість на той світ. Тобто економічна логіка добра та зла (outgoing) полягає в тому, що за них обов’язково настане розплата (incoming), але аж на небі. Отже, виплатиться робити добро, а зло терпіти, оскільки справедливі й несправедливі знайдуть відплату на небі... чи в пеклі.

Це дуже елегантне рішення, проте й за нього потрібно заплатити свою ціну — і ціною за нього став наш світ. Світ, який у Старому Завіті був світом добра, місцем дії історії, поволі відсувається на задній план. Так світ в очах багатьох християнських гностиків стає несправедливим, і переважно поганим, недоцільним, недоречним, другорядним і небезпечним.

Можливо, саме звідси походить новозавітна стриманість, подеколи аж відраза до цього світу: «Чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається»[517]. Оскільки лише в світі наскрізь поганому справедливі можуть страждати, а несправедливі насолоджуватися життям. Тому найрозумнішим рішенням буде втекти з цього світу. Павло пише филип’янам: «Бо для мене ... смерть то надбання. Я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше»[518]. Зрештою, і персоніфікація зла набуває більш конкретної та страхітливої форми, ніж у Старому Завіті[519]. У Старому Завіті Сатана експліцитно з’являється лише чотири рази[520] (якщо вважати змія в Книзі Буття за один з його символів). На противагу цьому в Новому Завіті його ім’я відмінюється разів п’ятдесят. До того ж часом його представляють і як «князя цього світу»[521].

Тобто саме в такому розумінні економіка добра та зла на цьому світі не діє. Винагородження справедливих відбувається не тут (див. притчу про Лазаря), а на небі. І саме звідси бере початок християнська дистанційованість від світу. З цього погляду світ нам здається злим, нечесним, короткочасним, неважливим; світ — це всього лиш вотчина ілюзій та платонівських тіней. Саме тому християнину не належить досліджувати цей світ, навпаки, схвальним буде максимальне ігнорування пропозиції світу й потреби тіла (такої ж думки дотримується і Августин, цей тренд зламає тільки Аквінський уже на пізніших стадіях християнства).

Другий, набагато глибший спосіб, яким Новий Завіт вирішує проблему економіки добра та зла, полягає у повному нівелюванні ваги добра та зла, у зла та смерті відбирають їхні колючі шипи. Замість розрахунку добра та зла пропонується Спасіння. Спасіння стає незаслуженим подарунком, який не можна заслужити добром чи змарнувати злом (як ми це показали вище). У цьому розумінні економіки добра та зла більше не існує.

Будеш любити!

На цьому етапі не зайвим буде нагадати, що Старий і Новий Завіт хочуть від нас, щоб ми «любили свого ближнього, як самого себе». На думку Ісуса, ця заповідь, друга за рахунком, яка йде відразу ж після заповіді любити Господа свого, — найважливіша заповідь[522]: «Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!»[523]

Ця заповідь дуже важлива й для економіки, тому що впливає на регулювання егоїзму, себе-любові. Любов людини до себе не мала би бути необмеженою, але й нульовою теж ні, її інтерес до самої себе повинен бути таким же великим, як й її інтерес до ближніх. Хто багато любить інших, може багато любити і себе. До речі, не варто забувати, що любов — це й перше, і друге. Егоїзм ми запросто можемо перекласти як себе-любов. І наша себе-любов би мала бути точнісінько такою, як і любов до ближніх. Ані більшою, ані меншою.

Чи навіть більше — наша outgoing любов не мала би залежати від поведінки іншої сторони, тобто від поведінки щодо нас (incoming добро). Іншими словами, Ісус хоче, щоб ми любили, хай там що. І не важливо, любить нас інша сторона, чи не ненавидить, ми б мали любити ближнього свого так само, як самих себе.

Немає нічого поганого в тому, що ми піклуємося про себе, не можна лише допускати, щоб це переростало в нав’язливу любов. Обережність навіть входить у сім чеснот, як пише Макклоскі: «Фома Аквінський в середині тринадцятого століття між сімома чеснотами найбільше виділяв саме Обачливість — тобто в широкому значенні слова пізнання, розрахунок, обережна себезацікавленість та “раціональність”»[524]. Однак не забуваймо, що обачливість — не єдина чеснота, а лиш одна зі семи, і про це варто пам’ятати завжди.

Незнищенність зла — притча про кукіль

Позбутися зла — це ще те зло. І, мабуть, повністю цього навіть неможливо зробити, чи навіть і небажано. І в Раю мала існувати принаймні латентна можливість зла, утіленням якого стало Дерево пізнання добра та зла[525]. Можливість зла повинна існувати. І християнство дуже добре це усвідомлює аж до можливих наслідків; людськими силами зла не викорінити. Одного разу з’явившись на світі, воно розростається в добрі, мов всюдисущий бур’ян. Тому людству так потрібна замісна жертва Христа; якби ми могли досягти чистого добра власними силами, Божа жертва була б не потрібною. У цьому контексті досить цікавою є притча про кукіль у Євангелії від Матвія:

Іншу притчу подав Він їм, кажучи: Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницю насіяв, та й пішов. А як виросло збіжжя та кинуло колос, тоді показався і кукіль. І прийшли господареві раби, та й кажуть йому: Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль? А він їм відказав: Чоловік супротивник накоїв оце. А раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї[526].

Ми не можемо повністю позбутися зла — у цьому світі в нього є своя роль і потрібно стерпіти його існування. Якби ми почали викорінювати все зло на землі, таким чином знищили б і дуже багато хорошого зерна. Словами Фоми Аквінського, «якби ми перешкодили всьому злу, всесвіт би втратив дуже багато добра»[527].

Здається, що схожої думки був і Августин: «Оскільки він [Бог] вважав, що краще виносити добро з чогось злого, ніж не дозволяти злу існувати». А в іншому місці він пише: «Бо якби не було жодної користі від існування зла, всемогутній Бог його б не дозволив»[528].

Зрештою, сенс виполювати зло, яке паразитує, є лиш в межах поля, поза полем (наприклад, на лузі чи на схилі) ніхто бур’яни не чіпає.

Притча про кукіль має ще один вимір: нам би навряд чи вдалося відрізнити «добре насіння» від зернят куколю, аж доки б вони не проросли й не підросли[529]. Навіть наші абстрактно-моральні системи — не досконалі, не кажучи вже про їхнє втілення на практиці. Не існує єдиної моральної школи, якій би вдалося бути абсолютно консистентною та уникнути протиріч. І чи взагалі це в силах людини — розрізняти, що — добре, а що — погане («не судіть, щоб і вас не судили»)[530]. Ця притча, до речі, справджується і до сьогодні, людство не спроможне створити таку моральну систему, яка б усіх задовольняла, хоча цим питанням займалися найкращі й найвигадливіші мізки.

Таке враження, що в наших очах стирчать колоди, крізь які ми бачимо весь світ викривлено — ми не помічаємо власних помилок і при цьому здатні брутально діставати «заскалки з очей наших братів»[531]. Ми намагаємося створювати продумані моральні системи (однією з них, наприклад, була система фарисеїв), крізь які ми відціджуємо комарів, але ковтаємо верблюда[532]. Урешті-решт Ісус свого часу виступав проти таких штучних моральних систем і висміював їх[533]; Ісус не залишив по собі жодного морального прикладу поведінки, ані системи моральних правил, які можна було б оцінювати лише зовні, — тільки заповідь любити. Ісус схиляється на бік того, що все — і добро, і зло — бере початок всередині людини, з її бажання чи серця[534].

Апостол Павло додає до цього ще одне «неправило»: «Метою ж наказу є любов від чистого серця і доброї совісті та нелицемірної віри»[535]. Чи ще буквальніше: «Для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але занечистилися і розум їхній, і сумління»[536]. І нарешті вершина не-правил: «Усе мені можна, та не все на пожиток. Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно»[537].

Та повернімося назад до саду Едем, де, якщо вірити Біблії, людина отримала здатність розрізняти добро та зло. З цього погляду вічним парадоксом буде факт, що всі моральні школи змагаються у тому, яка з них краще (роз) пізнає різницю між добрим та злим[538]. При цьому, за Книгою Буття, причиною падіння людини в едемському саду стало саме бажання спробувати плід з Дерева пізнання добра та зла. Бажання (роз) пізнавати добро та зло стало причиною занепаду, але моральні школи все одно саме через це (роз) пізнавання (та наступне наслідування) намагаються (морально) змінити людину.

Слова Ісуса пересувають мораль зі сфери вчинків у сферу думок та уявлень, прагнень — тобто у царину бажань. Щоб скоїти зло, не потрібно нічого робити, достатньо просто хотіти. Щоб згрішити, не треба когось вбивати, «вистачить» ненавидіти[539]. Різниця між ненавистю та вбивством часто обумовлюється лиш відвагою та наявністю відповідної нагоди. Аналогічно до цього Ісус пересунув і інші гріхи зі зовнішнього світу (виконання) у внутрішній (прагнення до зла, задум), як можна побачити на прикладі його нагірної проповіді. І внаслідок цього заповіді практично стають ще важчими, мораль — ще гірше керованою (вона переміщується всередину, у світ бажань, а не висновується з вчинків) і тому стає майже неможливо передати її у зовнішній світ оцінювання.

Втім, ключове повідомлення християнського Євангелія звучить так, що ні добро, ні зло вже не рахуються. Як пише апостол Павло: «Блаженна людина, якій Господь не порахує гріха!»[540] Людям, яким було відпущено гріхи, зло більше не рахувалося. Ішлося про дуже радикальний (практичний і філософський) вихід з лабіринту правил людської моралі. Ісус скасовує вину та розплату за неї, і цим самим трансформує мораль та скасовує уявлення про добро та зло. Христос скасовує економіку добра та зла. Стосунки з Богом мають дуже мало схожого з подвійною бухгалтерією (типу треба дати — дав), а більше нагадують любов і вільну радість. Замість економіки Ісус пропонує вигідну нам незаслужену, несправедливу милість (позитивно несправедливу), яка нас несправедливо збагатить[541].

Робота як благословення, робота як прокляття

На прикладі євреїв та греків ми з вами бачили, як розвивалися уявлення про роботу. Людина працювала ще в едемському саду, «порала його та його доглядала»[542]. Едем ніколи не був місцем для неробства, навіть у стані досконалості та блаженства людина працювала[543]. Робота є частиною людини як засіб повніше проявити себе, реалізувати та, врешті-решт, як постійне джерело себепізнання — пізнання власних меж та можливостей. Тобто людина працює не через те, що це потрібно, а тому, що це природна потреба[544]. Неприємною робота («у поті чола») стала вже тільки після гріхопадіння.

Схожу ситуацію бачимо і в грецьких міфах про створення. Колись робота була в задоволення, але після того як Пандора, перша жінка, яку було створено як інструмент покарання, відкрила свою скриньку (чи, точніше, глечик), окрім усякого можливого лиха, з неї на землю вийшла й неприємність роботи — обтяжливої роботи, досі невідомої людині[545]. Робота сама собою — не проклята, але тепер до її сутності додалися і страждання. «За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: Від нього не їж, проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя»[546]. Так нібито говорилося: те, що було створено, щоб приносити тобі радість та надавати сенсу твоєму існуванню, відтепер буде тобі огидним і знемагатиме тебе. Те, що б мало тебе доповнювати, зараз буде тебе виснажувати. Робота може стати твоїм відчуженням.

Це розуміння виразно доповнює класичний економічний погляд на роботу, який імпліцитно передбачає негативну корисність від роботи вже з першої відпрацьованої години. Сьогодні ми вважаємо роботу негативною корисністю і витратами на корисність (людина працює тільки для того, щоб мати змогу споживати). Проте від нас ховається глибше, онтологічне значення роботи, тобто сам факт, що робота — притаманна людині.

Та повернімося до Нового Завіту. Біблія не закликає до життя без мануальної праці, на відміну від деяких грецьких ідеалів. Робота — це навіть обов’язок людини: «Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть!»[547] Уявлення про те, що духовна людина має бути далекою від щоденної марудної роботи та земних розрахунків, перекреслюється вже одним лиш фактом, що сам Ісус Христос прийшов в Єрусалим як вивчений тесля. Усі його учні працювали, здебільшого вони були рибалками (робота руками), проте деякі були й збирачами податків (робота не руками). Ніхто з них не був мандрівним філософом-інтелектуалом, який би весь час проводив у медитаціях. Навіть апостол Павло, який написав більшу частину Нового Завіту та доповнив Євангеліє аж до Послання до римлян, не спеціалізувався на речах духовних, і він завжди, коли тільки міг, працював — виготовляв намети, щоб не бути тягарем для інших[548]. Де ж є рівновага між фізично активним та споглядальним життям? Ані Новий, ані Старий Завіт не бачать між цими двома сферами жодних або — або. Навпаки: той, хто хоче жити набожно, нехай сумлінно працює і заробляє собі на прожиття, — пише апостол Павло церкві в Салоніках, де ставало дедалі більше людей, які, прикриваючись різними духовними причинами, відмовлялися працювати.

А ми вам наказуємо, браття, Ім’ям Господа Ісуса Христа, щоб ви цуралися кожного брата, що живе по-ледачому, а не за переданням, яке прийняли ви від нас. Самі бо ви знаєте, як належить наслідувати нас.

Бо ми поміж вами не сидні справляли, і хліба не їли ні в кого даремно, але в перевтомі й напруженні день і ніч працювали, щоб не бути нікому із вас тягарем, не тому, щоб ми влади не мали, але щоб себе за взірця дати вам, щоб нас ви наслідували. Бо коли ми в вас перебували, то це вам наказували, що як хто працювати не хоче, нехай той не їсть!

Бо ми чуємо, що дехто між вами живуть по-ледачому, нічого не роблять, а тільки вдають, ніби роблять. Таким ми наказуємо та благаємо

Господом нашим Ісусом Христом, щоб мовчки вони працювали та власний хліб їли. А ви, браття, не втомлюйтеся, коли чините добре.

Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа, зауважте того, і не майте з ним зносин, щоб він був посоромлений[549].

В іншому місці апостол Павло знову ж таки наголошує, що й він не живе за рахунок пожертвувань своїх ближніх, навіть попри те, що повністю зосередився на своєму духовному посланні ширити Євангеліє серед язичників:

Ні срібла, ані золота, ні одежі чиєїсь я не побажав... Самі знаєте, що ці руки мої послужили потребам моїм та отих, хто був зо мною. Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати![550]

Приватна власність: хто є власником землі?

З роботою тісно пов’язаний і заробіток, який вона передбачає, тобто приватна власність. Чи завжди можна говорити про приватну власність? У дещо екстремальному розумінні, у періоди екзистенціальної кризи християнство піддає сумніву абсолютне право на приватну власність. І хоча Фома Аквінський свідомий того, наскільки сприятливо впливає приватна власність на спокій у суспільстві, хороший порядок та мотивацію, він робить одну дуже важливу заувагу, яка стосується права на приватну власність: «У часи кризи все майно стає спільною власністю»[551]. Він виходить з переконання, що всі земні статки за своєю природою перебувають у спільній власності всіх. І його думка була популярною не лише в часи схоластики, але й у період класичної економіки. Схожої думки дотримується і Джон Локк, один із батьків євро-американської економічної традиції. І аргументує свою позицію і розумом, і вірою:

Якщо ми розглядатимемо природний розум, який говорить нам, що люди, які одного разу народилися, мають право на самозбереження, а значить, на їжу і воду та інші подібні речі, які природа надає для підтримки їхнього існування, або ж якщо ми детальніше подивимося на об’явлення, у якому говориться про земні блага, які Бог подарував Адамові та Ною і його синам, то стає досить чітко зрозуміло, що бог, як говорить Давид (Пс. 113, 24), «землю віддав синам людським», дав її всьому людству загалом[552].

І навіть представник класичної економіки Джон Стюарт Мілль роздумує подібно: «Ніхто з людей не створив землю. Це спільна спадщина всієї людської популяції»[553].

Ані людське право, ані інституції ніколи не повинні виходити за рамки природного закону[554]. Навіть закон приватної власності не може вивищуватися над людиною як членом людського суспільства. Іншими словами, інститут приватної власності зазнає краху, коли йдеться про життя людини.

І хоча Фома Аквінський не вбачає у власне багатстві нічого поганого (чи навіть навпаки — Аквінський, як ми ще покажемо, ставить під сумнів традиційну схильність до аскетизму), проте неможливо уявити його в умовах екстремальної нестачі ближніх (його погляд на суспільство як на суспільство близьких йому людей частково наперед визначає саме таке розуміння). З іншого боку, він усвідомлює, що людей у скруті надто багато й неможливо наситити їх усіх. «Однак якщо скрута настільки гнітюча й очевидна, то ясно, що в неочікуваній скруті потрібно допомагати з того, що маємо під рукою... тут уже дозволяється кожному допомогти собі у скруті з чужих речей — чи то відкрито, чи таємно віднятих. І це не матиме характеру крадіжки чи пограбування»[555]. Така екстремальна потреба знижує чи й повністю скасовує відповідальність за гріхи[556]. Цю ж думку повторює в трактаті First Treatise on Civil Government і політичний філософ Джон Локк, відомий захисник (майже абсолютних) прав власності[557].

Багаті мають бути готові поділитися з іншими у разі потреби[558]. Аквінський як приклад наводить правило зі Старого Завіту, згідно з яким не вважалося крадіжкою, якщо хтось наситився плодами з виноградника, який йому не належить. Фома Аквінський аргументує це так, що такий вчинок не суперечить закону суспільного блага (тобто приватної власності), оскільки закон би мав бути написаний так, щоб «учив людей звикати бути готовими давати зі свого багатства іншим»[559].

У схожому ж дусі написано і вже згадувану настанову про жебрацтво. Багатому було заборонено посилати на поле другу команду женців, які б дозбирали рештки після першої групи[560]. Усе, що лишилося на полі, належало бідним, удовам та сиротам[561]. Кожен, хто читав Старий Завіт, мав би помітити, наскільки часто текст встановлює певні правила, покликані захищати соціально найменш захищених людей — удів, сиріт та чужинців.

Мала любов: комунітаризм, благодійність та солідарність

З економічного погляду ми не можемо не згадати факт, що на початку церква жила в очікуванні швидкого кінця світу в певній спільноті, у якій діяли закони спільного користування та спільної власності:

А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. ... А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з статку свого за своє, але в них усе спільним було.

... Бо жаден із них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав[562].

Пізніше схожий спосіб власності переймають різні монастирі, а часом і якісь християнські міста (наприклад, чеське містечко Табор під час гуситських воєн). Як ідея добровільного й глибоко релігійного комунітаризму переросла в атеїстичний комунізм — це вже питання само по собі. У будь-якому разі комуністи перейняли цю ідею саме з християнства. Тим не менше, як бачимо з історії, марксистська комуністична думка виявилася неспроможною запропонувати реальну альтернативу капіталізму.

Подібні повідомлення про комунітаризм ми знаємо і з численних відсилань до «дому Прісцилли й Аквіли»[563]. Перше покоління християн хотіло сформувати «альтернативне суспільство, яке хотіло відділитися від домінантного панівного суспільства, як тільки це було можливо»[564]. Ці місцеві зібрання[565] прославляли під час вечері Господа[566]й збирали гроші для бідних[567].

Chantas у перекладі з латинської означає «любов». У Новому Завіті використовується кілька слів замість сучасного одного: грецьке agape (божа любов) відрізнялося від eros (сексуальна любов, порив, потяг), stergein (родинна любов) іfilia (дружня любов)[568].

Chantas було чимось на кшталт суспільної любові, співчуття. Аж навіть хочеться сказати «мала любов». Так само як у фізиці ми знаємо кілька типів сили, з яких гравітаційна сила є найслабшою (порівняно з іншими силами майже непомітна), проте її дія поширюється на дуже великі відстані. Тобто гравітація подібна до благодійності (сharitas) в тому, що в обох випадках ідеться про слабку любов, яку складно помітити, особливо порівняно з іншими (бурхливими й сконцентрованими на одній чи двох особах). Проте так само, як і гравітаційна сила, charitas об’єднує в одне ціле великі об’єкти, у нашому випадку суспільства.

І хоча про найдавніші традиції милосердя чи солідарності ми знаємо ще зі Старого Завіту[569], Новий Завіт розвиває їх ще більше. «Надлишки, які людині були більше не потрібні, вона мала роздати як милостиню, а не зберігати як скарби»[570]. А в деяких випадках Новий Завіт заходить ще далі: «Продавайте достатки свої та милостиню подавайте», — говорить Ісус своїм послідовникам, закликаючи їх: «Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!»[571]

Тим не менше перерозподіл мав би робитися з хорошими намірами й добровільно. Святий Павло пише: «А до цього кажу: Хто скупо сіє, той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, той щедро й жатиме! Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!»[572]

Рівність у перерозподілі описує апостол Павло в одній із цитат, в якій ідеться про те, щоб віряни з однієї церкви допомагали одне одному.

Бо коли є охота, то приємна вона згідно з тим, що хто має, а не з тим, чого хто не має. Хай не буде для інших полегша, а тягар для вас, але рівність для всіх. Часу теперішнього ваш достаток нехай нестаткові їхньому допоможе, щоб і їхній достаток був на ваш нестаток, щоб рівність була, як написано: Хто мав багато, той не мав зайвини, а хто мало, не мав недостачі[573].

А щодо складок на святих, то й ви робіть так, як я постановив для Церков галатійських. А першого дня в тижні нехай кожен із вас відкладає собі та збирає, згідно з тим, як ведеться йому, щоб складок не робити тоді, аж коли я прийду. А коли я прийду, тоді тих, кого виберете, тих пошлю я з листами, щоб вони ваш дар любови віднесли до Єрусалиму[574].

Так би мала працювати соціальна мережа всередині церкви. Однак про поширення цієї системи на все суспільство, де в Павла не було гарантії, що отриманими грошима будуть правильно розпоряджатися, взагалі не йшлося. Гроші надсилали лише в ті місця, де в них була нагальна потреба. Зараз же давайте швидко поглянемо на розвиток економічного духу в пізнішій, переважно християнській Європі.

Аскетизм Августина та приземленість Аквінського

Поміж ключовими персонажами, які визначили образ християнської Європи та посунули її розвиток, фігурували також Августин та Фома Аквінський. Досить напружені стосунки між прийняттям світу та його маргіналізацією ми можемо відчитати й в багатьох частинах Нового Завіту, хоч вчення Ісуса й не ставиться до світу апріорі негативно. Зрештою, мабуть, головний зміст Євангелія від Ісуса — це багато разів повторювана фраза, що «Царство Божеє тут»[575], тобто в певному розумінні воно наявне в цьому матеріальному світі, як щось, що невпинно входить, вламується у цей світ[576].

Августин посилається на платонізм[577] і реальний світ сприймає радше як просто примару, гру тіней, які лише розповідають про реально існуючий світ — видиме для нього не є реальністю (що багато в чому нагадує деякі екстреми раціоналістичного сприйняття світу, який вивищує абстрактне над реальним). І хоч йому й не йдеться не про дуалізм душі й тіла в буквальному розумінні, проте все одно Августин розумів тіло як «тягар душі»[578]. І вже саме це розуміння передбачає, що економіці не присуджували надто багато значень. З економічного погляду, нам буде цікаво простежити за пізнішим велетнем Фомою Аквінським, який переніс акцент від августинської «внутрішньої людини» до досліджень зовнішнього світу.

Праці Аристотеля, які спрямовували увагу більше на зовнішній світ, стали відомі у Європі аж у часи святого Фоми. Наприкінці періоду найбільшого розквіту Середньовіччя на Аристотеля все частіше поглядали як на загрозу для августино-спрямованого християнства.

Фома не просто не цурався земних тем в інтерпретації Аристотеля, але й сприяв тому, щоб помалу почали і «на світські речі звертати свою ласкаву увагу»[579]. Аналогічно до того, як Августин включив думку платонізму в християнство, те ж саме робить Фома Аквінський з думками Аристотеля (у своїх працях він покликається на Аристотеля майже постійно — до того ж, ще й як на Філософа з великої літери)[580]. Один з найважливіших внесків Фоми Аквінського — це вибудування альтернативи для августинського новоплатонізму, який домінантно підтримував вчення західної церкви упродовж тисяч років[581]. «Похрестивши» Аристотеля, Фома сформував систему, що помітно прихильніше сприймала створений світ. Один із тогочасних докорів на адресу Фоми Аквінського, який ненавмисне, але дуже точно передає цей момент, звучить так: «Він привласнює собі Божу мудрість, хоча набагато краще знається на речах світських»[582].

Фомівське оспівування реальності

Новоплатонівське мислення облюбувало собі ідею підйому до Божого незмінного буття через ступінчасту ієрархію, упорядковану більш-менш відповідно до пов’язаності з матеріальним. Проте Фома Аквінський вважає інакше: «Усе, що існує — чи вже воно живе чи неживе, матеріальне чи духовне, досконале чи вбоге, чи навіть хай воно хороше чи погане ! усе, що повинно бути, мене ставить у пряму конфронтацію з прапочатковою сутністю Бога. Цей світ — не просто хороший, він священний»[583]. Фома вчить нас з величезною повагою поводитися з усім створеним; позитивно ставитися до всього, що існує. Кажучи словами Фоми Аквінського: «Саме буття слід назвати добром»[584]. Бог є у всіх речах[585]. З онтологічного погляду, Фома Аквінський розумів матеріальний світ як світ абсолютно реальний, цей світ не був для нього примарою, тінню, пасткою, випробувальним майданчиком зла, недосконалим гуртом розігріву перед виступом світу справжнього | як би ми це могли знайти в словах екстремальних платоністів та августинців. Фома не бачив нічого безглуздого в тому, щоб вирішувати проблеми цього світу[586]. Аквінський у своєму позитивному ставленні до матеріального зайшов ще далі, ніж Аристотель. Аристотель стверджував, що світ було створено Богом з 0о-існуючої матерії, яка була не суб'єктом Божого творіння, а матерією, з якої Бог лише створив окремі речі. Фома, цілком у дусі юдаїстського вчення, лишається переконаним, що і цю «праматерію» створив Бог, і що й вона | це витвір хорошого Божого творіння[587]. «Кожне бо Боже твориво добре»[588]. Аквінський сперечається з твердженням Августина, що «щоб душа могла стати щасливою, їй потрібно відокремитися від усього тілесного»[589], протиставляючи цьому свою думку, що душа, відділена від тіла, не схожа на Бога ні більше, ні менше, ніж душа в тілі. Тобто тілесність не повинна бути негативною, Фома її захищає.

Це, на перший погляд, другорядне питання веде за собою далекоглядні наслідки, зокрема й для економіки. Якщо Бог творив світ з нічого, ex тШЬ, тоді й матерія мала би бути добрим Божим творінням. З цього погляду матерія, реальність і цей світ становлять добро — тобто варто ними займатися, покращувати їх. Сьогодні ж ми, здається, впали в трохи іншу крайність — нами керує надмірна увага до всього зовнішнього, ми зовсім забуваємо піклуватися про власну душу (як пише, мабуть, найвідоміший чеський філософ ХХ сторіччя Ян Паточка). Часи дофомівські характеризуються тенденцією абсолютно протилежною. І цей поворот на 180° — цікавий, тому що було б непогано уникати обох крайнощів. Як пише біограф Фоми Честертон, «Бог створив людину так, що вона здатна вступати в зв’язок з реальністю, а що з’єднав Бог, людині не дано розлучити»[590]. У поданні Фоми Аквінського ми споглядаємо дещо, що можна було б назвати благословенням та емансипацією звичного нам сьогодні сприйняття економічної поведінки.

Праобрази невидимої руки

То що тоді з існуючим злом у суспільстві? Чи потрібно його послідовно карати та викорінювати різними обмеженнями та законами?

Томас Гоббс, для багатьох найбільший політичний філософ нової історії, пропонує вихід з ситуації. На думку Гоббса, людина народжується вже заражена злом, тому необхідно її поведінку дуже сильно коригувати та контролювати. Він пропонує рішення сильної і твердої руки правителя-тирана, який наділений сильною виконавчою владою для приборкання будь-якого зла[591].

Якщо ж цього не станеться, між вільними людьми буде ширитися свавілля, швидко розв’яжеться війна всіх проти всіх (bellum omnium contra omnes), а країною почне ширитися хаос. Мабуть, немає потреби акцентувати на тому, що ця заувага небачено впливає на розуміння економічної свободи окремих людей, які певним чином беруть участь в економічних процесах.

На противагу цьому маємо розуміння Фоми Аквінського: «Кожне зло є в якомусь добрі»[592]. Зло само по собі (саме для себе) не існує[593]. Не може бути, щоб хтось чинив чи виконував якесь зло, хіба що в тому випадку, коли переслідує певне добро[594]. Чисте зло не можна задумати, воно може статися тільки ненавмисне[595]. І хоч погані речі (погані рішення) існують[596], проте вони існують усупереч основній орієнтації людської природи[597]. Людська природа тяжіє до добра. Зрештою, подібної думки був і Сократ: «Усі, що роблять речі погані й негарні, роблять це ненавмисно»[598].

І щоб уникнути непорозумінь: ми не хочемо сказати, що людина — добра, але лише те, що її природа чи, якщо хочете, природа — добра. У кожної людини добре ядро, добра сутність, вона створювалася доброю, проте щось там перекрутилося і людина чинить зло[599]. Вона тяжіє до добра, вона не зіпсована повністю, її, по-християнськи кажучи, можна врятувати, навіть «найгіршу». А якщо в людині немає нічого, ну взагалі нічого хорошого, які тоді можуть бути підстави для спасіння?[600] Це і є основна сутність людини, до якої Господь може промовляти й адресувати їй свої заклики й звертання. Тут ніби аж проситься сказати, що людина робить погані речі лише як підмножину добра. Людина може задумати зло (вбивство), проте чинить його з іншими умислами (наприклад, задля помсти, яка в цьому випадку є її суб’єктивним почуттям справедливості, і ця справедливість стає для неї добром). Навіть найгірше зло на землі (спалювання відьом, голокост) коїлося під приводом якогось великого добра, яке стояло за цим злом (нацисти аргументували свої дії більшим lebensraum, інквізиція — що цим вчинком звільнять світ від зла). Тобто людина абсолютно помилково скоювала найгірші з усіх можливих зол на світі, проте завжди робила це, прагнучи (часом досить збочено) якогось добра. Тобто для добра не достатньо лиш намірів, потрібні ще й знання.

І у зла на цьому світі теж є своя роль: Фома Аквінський буквально вказує, що «у світі дуже багато добра, якого б могло й не бути, якби не було зла»[601]. І повністю:

Божа далекоглядність не може повністю викоренити зло... добро цілого завжди вивищуватиметься над добром частини. Тому розумний правитель може знехтувати нестачею добра в якійсь частині заради зростання блага загалом... Однак якщо очистити від зла певні частини нашого всесвіту, зникне й багато досконалих моментів цього всесвіту, краса якого полягає в упорядкованому єднанні доброго й злого, якщо зло бере початок у щезненні добра, проте все одно з нього виросте якесь добро, завдяки далекоглядності керівника, аналогічно до того, як паузи тиші роблять мелодію приємною. Тому не обов’язково, щоб зло повністю нівелювалося Божою далекоглядністю[602].

У дечому це вже починає нагадувати тезис, який пізніше з’явиться у байці Мандевіля «Байка про бджіл, або приватні вади і суспільні вигоди»[603]. Дуже добре підмітив цю закономірність Ф.А. Гайєк у своїй книзі New Studies in Philosophy, Politics, Economics and the History of Ideas, де він буквально вказує на неоригінальність рефлексії Мандевіля. «Чи не вказував ще Фома Аквінський, що multitudae utilitates impedirentur si omni peccata districte prohiberentur — не сталося б багато чого корисного, якби всі гріхи були під суворою забороною?»[604]

Ідея невидимої руки, коли несистемні й часто лихі наміри окремих осіб у суспільстві виливаються в загальне благо, була відома вже в часи античності. Першими про цей принцип заговорили зовсім не Адам

Сміт чи Бернард Мандевіль, і навіть не Фома Аквінський. Античний поет Аристофан пише:

Легенда старих часів говорить,

Що будь-які наші прагнення, запальні й божевільні,

Зрештою, суспільному добру сприяють[605].

Однак Фома спрямовує свою концепцію у дещо іншому дусі. І хоч Бог і не бажає зла[606], Фома вводить існування зла в контекст доказів Божого існування та далекоглядності на противагу тим, хто навпаки вбачає у злих вчинках доказ неіснування Бога. Парціальне зло повинно існувати заради загального блага[607]. Добро цілого вивищується над добром частини. І на підтримку цієї думки Фома наводить дві цитати з Платона:

Я, що світло формую та темність творю, чиню мир і недолю творю,

Я Господь, Який робить це все![608]

І в іншому місці:

Чи в місті засурмлять у сурму, а народ не тремтітиме?

Чи станеться в місті нещастя, що його не Господь допустив?[609]

Якщо й має існувати абсолютне добро, це точно було б уособлення Бога. Втім, з процитованого вище ми можемо побачити, що ізраїльтяни це бачать складніше: це саме Бог, хто хоч і приносить спокій, проте також «робить зло». Зрештою, саме Бог розмістив в едемському саду Дерево пізнання добра та зла, а коли люди скуштували з нього плодів, визнав, що «ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло»[610]. З іншого боку, ми ще раз продемонстрували, що Сатана, утілення зла, грає і хорошу роль; його зла роль слугує на користь певного добра. Для того, щоб могла існувати моральна категорія добра та зла, щоб могла існувати мораль, має існувати свобода, а тому про мораль ми можемо говорити лише в контексті вільного вибору. У цьому розумінні навіть добро не може існувати без зла (чи принаймні можливості існування зла). Адже й в досконалому Едемі існувала можливість зла.

Тобто зло неможливо викоренити, і робити це навіть небажано. Це розуміння прямо не легітимізує думку laissez-faire («принцип невтручання»), однак суттєво її збагачує. Це ми частково продемонстрували вже на прикладі притчі про кукіль. У будь-якому разі, так ми суттєво віддаляємося від жорстокого й послідовного знищення всіх вад панівної сили. Далекоглядність Господа не виключає існування зла. «Не правильно також, коли шкодять суспільному благу, аби тільки уникнути зла в якихось окремих випадках, особливо коли Бог настільки сильний, що здатен довести будь-яке зло до хорошої цілі»[611]. Чи й ще буквальніше: «Відповідаю: Варто сказати, що спрямовувати людину до гріха у жодному разі не дозволено, проте користуватися гріхами другого заради добра — дозволено: тому що і Бог використовує всі гріхи заради якогось добра; адже з кожного зла він виносить якесь добро»[612].

Тобто часом краще запрягти чорта в плуг, аніж з ним боротися. Замість того, щоб вкладати величезну енергію у боротьбу зі злом, краще використати його енергію для досягнення бажаних цілей; побудувати на бурхливій річці млин чи запрягти чорта у віз, як це зробив чеський святий Прокіп.

Набагато мудріше й вигідніше рішення — знайти стихійним хаотичним силам розумне застосування, ніж марно намагатися їх приборкати, виконуючи сізіфову роботу. Нам про це прокляття зла добре відомо з тієї ж обмовки Мефістофеля Ґете:

Я — той сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого[613].

Вистачить просто управляти й спрямовувати енергію хаосу, що сама себе підживлює і формується зворотним колом причинності, і вона почне працювати на нас, що, власне, й зробив згаданий святий. Тобто економіка мала би бути мистецтвом керманича (до речі, грецькою мистецтво керманича називалося kyberneutein — звідси кібернетика). Економіка повинна сприймати хаос вільного вибору не як перешкоду (хоч вона й здається розбурханим морем), а як засіб. Замість того, щоб під загрозою стихії намагатися море заспокоїти й управляти ним, економіка би мала навчитися вести по ньому корабель.

Про цю проблему цікаво пише відомий американський економіст Майкл Новак у книзі «Дух демократичного капіталізму». Він стверджує, що зі всіх існуючих та історичних систем тільки система демократичного капіталізму зрозуміла, наскільки глибоко оселився «гріх» у душі людини, і засвоїла, що жодній системі не під силу цей гріх викоренити. Тому капіталізм сприймає «світ після падіння» як факт, від якого треба відштовхуватися, тим більше, що йому вдається «перетворювати його енергію в силу»[614].

Зрештою, Бог теж «оре чортом». Він використовує це зло як свого (хай і норовливого, ідучи за інтерпретацією уривку з Єзекіїла) слугу, ким воно, власне, від самого початку й було[615].

Хороша людина чи зла

Хороша людина чи зла — це ключове питання всіх суспільних наук. Власне, від цього буде розвиватися «регулювання». Якщо людина зла вже за самою своєю природою, тоді треба силою привчати її до добра (у контексті й під приводом «суспільного добра») та обмежити її свободу. Якщо людина людині вовк, вважає Томас Гоббс, тоді нам потрібна сильна держава, сильний Левіафан, який нас привчить до (людині невластивого) добра.

Якщо ж, навпаки, природа людини (тобто певне онтологічне ядро буття людини, її власне я, де зароджується мотивація всіх вчинків) — добра, тоді вже можна більше laissez-faire. Людину можна просто так облишити бути, оскільки її природа автоматично тягнеться до добра. Втручання держави, правила та обмеження свободи можна застосовувати лише там, де людина як частина цілого недостатньо (колективно) раціональна чи де погано діє спонтанна суспільна координація і де вимушена координація здатна забезпечити кращі результати (наприклад, у випадку надзвичайних ситуацій). Ідеться про одне з ключових питань економіки: чи можна покластися на свободу волі тисяч індивідів, чи суспільству таки потрібна координація зверху? У яких сферах людської поведінки спонтанний ринок може досягти оптимальних результатів? Коли взаємодія вільної (нерегульованої) поведінки буде спрямовуватися до добра, а коли — до зла? Саме питання доброго чи злого начала визначає відмінність підходів різних шкіл. Ми — суспільство злодіїв і негідників чи сусідів?

Суспільство ближніх

Любов до ближнього стала однією з основних заповідей християнства. Людина народжується як zoon politikon, істота політична[616]. Ми об’єднуємося в спільноти не через свої недоліки чи з необхідності (принаймні це не першопричина), але через свій суспільний характер[617]. Навіть щойно створений і досконалий Адам не повинен був лишатися сам: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього»[618]. Фома Аквінський на сторінках «Суми теологічної» аргументує, що й в райському саду Едемі — на стадії досконалості та невинності — людина жила «суспільним життям»[619]. Проте він іде ще далі. Людина, на його думку, для всіх є довіреною особою, тобто його розуміння — повна протилежність гоббсівському людина людині вовк. Фома — людина добра, і як істота політична він готовий робити добро й стосовно інших. Це засадничо впливає на його погляд на суспільство, а отже, і на формування (економічних) інструментів, які в ньому оперують.

Тобто якщо індивід — це істота суспільна, значить, потрібно, щоб інші люди підтримували її на шляху до досягнення власної цілі: проте найкраще це відбувається тоді, коли між людьми існує взаємна любов. ... Проте всім людям притаманно, щоб вони любили одне одного; ознака цього — що, «керуючись природним інстинктом, людина в часи скрути допоможе іншій людині» (Аристотель); навіть незнайомій, під цим варто розуміти, що вона вкаже на те, що хтось іде хибним шляхом, підбадьорить того, хто занепав духом, та інші схожі ситуації, так ніби кожна людина була б іншій людині довіреною особою і другом[620].

Далі Фома пише:

Люди навзаєм підтримують одне одного в пізнанні правди і заохочують один одного до справ божих і відмовляють від злих. Тому говориться: «Як гострить залізо залізо, так гострить людина лице свого друга» (Приповісті 27:17) і «Краще двом, як одному, ... і якби вони впали, підійме одне свого друга ... А коли б хто напав на одного, то вдвох вони стануть на нього» (Еклезіяст 4:9-12)[621].

Проте і з таким розумінням Фома все ще бачить необхідність існування правителя, який коригуватиме вільний рух натовпу, щоб суспільство не розпалося. Фома не допускав анархії. Наступна цитата ілюструє цей факт усього в кількох реченнях. Окрім цього, його цікавило питання координування приватних інтересів одним правителем, що і є основною темою економіки.

Якщо людині притаманно жити у суспільстві разом з іншими, тоді між людьми теж повинно існувати щось, що цією множиною управлятиме. При такій великій кількості людей і в намаганнях одного індивіда діяти егоїстично у своїх приватних інтересах, людське суспільство б розпалося, якби не було нікого, хто б дбав про загальне суспільне добро, точно так, як би мало розпастися людське тіло й взагалі всяка жива істота, якби в тілі не було якоїсь спільної керівної сили, спрямованої на загальне добро всіх кінцівок[622].

І далі:

Проте люди прямують до задуманої цілі різними шляхами, як цього передбачає вже сама різність людських прагнень і поведінки. Тобто людині потрібен хтось, хто її буде направляти[623].

Отже, суспільству не потрібен ані тиран, ані централізований планувальник, а саме направляючий, правитель-керманич. Так і економіка повинна бути радше мистецтвом кермування, ніж інструментом, яким ми намагатимемося річку перенаправити чи й повністю змінити.

Розум і віра, нога в ногу

Було б деяким непорозумінням стверджувати, що період середньовічної схоластики — це період сліпої віри, і що на відродження розуму людству довелося чекати аж до епохи Відродження. І якщо ми читатимемо Фому Аквінського саме з цієї помилкової перспективи, то знову й знову будемо дивуватися, наскільки сильно він акцентує саме на розумовій частині пізнання. У цьому напрямі він проявився як один із найвідданіших слухачів розуму. Інші теологи до нього й після нього апелювали до чистого одкровення і погорджували розумом, прикриваючись гаслом «на розум свій не покладайся»[624]. Наприклад, трохи пізніше Мартін Лютер стверджував, що віра утверджується як протилежність до розуму, а сам розум він називав блудницею диявола[625]. І лише в цьому контексті з’являється відоме фомівське: «Що природою розуму дано, не може йти всупереч цій [християнській] правді». Він вимагає діалектичних стосунків між вірою і розумом у тому значенні, що першому потрібне друге, і сам активно працює над тим, щоб розум розвивався якомога більше й наша віра не була хибною, «...оскільки хибний погляд на створене є причиною неправильного розуміння Бога»[626].

Проте Аквінський іде ще далі й наполягає на тому, що наука — важлива для вчення віри, бо коли наука прийде з відкриттям, яке буде прямо суперечити віронауці, тоді вона відкриє нам той пасаж віри, який ми досі неправильно інтерпретували чи не розуміли[627]. Досі в релігії ще ніколи не відводили такої важливої ролі розуму. Аквінський визначив науку таким чином: якщо їй вдається реально довести свої практичні винаходи, тоді традиційне тлумачення Божого Слова має їх визнати й підкоритися, оскільки це тлумачення безперечно хибне. Біограф Фоми, Г.К. Честертон, переконаний, що «якби це питання довірили йому та людям, таким, як він, ніколи б не дійшло до суперечки між наукою і релігією. Він зробив максимум для того, щоб розмежувати обидві сфери, провести між ними справедливий кордон»[628].

Розум майже прирівняли до доброчесності, оскільки «коли людина повстає проти розуму, вона повстає проти Бога»[629]. На думку Честертона, Фома розуміє божественність як справжню інтелігентність. Людина доброчесна настільки, наскільки вона здатна прислухатися до свого розуму, а згодом відповідно до нього діяти. «Коли людина згрішить, вона опускається нижче рівня розуму й втрачає гідність внутрішньо вільної людської істоти. Опускається до рабського статусу тварини». Не використовувати розум так, де це можна робити, — гріх: «невідання, з яким можна боротися, — це гріх», — пише він[630]. У розділі, де йдеться про сп’яніння, він класифікує його як гріх якраз через те, що «людина свідомо відмовляється використовувати розум»[631].

Таких і подібних екзальтацій розуму в працях Фоми ми знайдемо цілу низку. Як згодом Декарт[632], Фома не міг собі уявити існування «Бога-ошуканця», який обдарував людину розумом і чуттями тільки для того, щоб ними вводити її в оману.

Фома максимально довіряється розуму. У цьому він дуже нагадує великого професора Гакслі, агностика, який вигадав слово агностицизм. Він майже дослівно переймає згадане вище визначення агностичного методу від Гакслі: «Триматися розуму, доки це можливо». Лишається тільки питання, наскільки далеко це може зайти. Можна сказати, що в певній точці аргументування всі раціоналісти скочуються до інтуїції[633].

Місто, природність і свобода

Фома Аквінський також стикається з компромісом між особистою незалежністю і суспільним прогресом, який довелося пізнати й Гільгамешовому окультуреному другові Енкіду. Фома пише: «Можливо, якби людина мала жити одинаком, як багато інших ссавців, то не було б потреби і в управляючому, оскільки кожен був би собі царем над усіма царями, Богом... проте людині ж притаманно жити в суспільстві... вона отримала в дар розум, з допомогою якого вона здатна будь-що виготовити власними руками. Проте одній людині це не під силу, не вистачило б і цілого життя. Тобто для людини природно жити в суспільстві багатьох»[634]. Спеціалізація означала необхідність розвитку суспільства від примітивного буття (так само як і олюднення Енкіду) до вищих рівнів. У цьому контексті важливо нагадати, як говорить Джордж Зіммель: «Міста (метрополіси) з давніх-давен були центрами фінансової економіки. Завдяки різноманітності й концентрації грошової маси в них важливе місце посіли засоби обміну, чого б ніколи не сталося в малих масштабах сільського ринку»[635].

Людина не здатна сама собі забезпечити повноту щастя, яке їй пропонує суспільство. Живучи самітником у пустелі чи на закинутому острові, можна бути самому собі паном. Замість усіх матеріальних благ, які нам може запропонувати спеціалізоване суспільство, людина б отримала свободу управляти своїм життям й нікому не підкорятися в структурі суспільства. Проте якщо вона живе в суспільстві й користується його перевагами, тоді, природно, вона має стати частиною порядку, що дозволяє суспільству прямувати до своєї цілі.

Підсумок: Біблія як економічне чтиво

Християнство — провідна релігія нашої євроамериканської цивілізації. Більшість наших суспільних та економічних ідеалів ми запозичили з нього. Тому економіку все ж частіше сприймають і презентують як суспільну структуру, а не як релігійну віру. І якщо ми такої високої думки про ці загальносуспільні цінності, тоді необхідно й розглядати їх так само пильно, як і всі інші.

Аж неймовірно, скільки спільного має економіка зі Старим і Новим Завітами. Первісний гріх теж можна вважати «споживацьким», тому що Адам і Єва справді з’їли, спожили щось, чого не б не мали, і що їм власне й не було потрібно; у цьому випадку споживацтво об’єдналося з провиною (як ми продемонструємо в другій частині книги). Більшість притч Ісуса звертається до нас мовою економіки чи має економічний контекст. Також і ключове поняття в християнстві — відкуплення — початково мало суто економічне значення, тобто викупити, виплатити раба й таким чином дати йому свободу. Таке незаслужене відпущення боргів, відкуплення, відпущення гріхів ми можемо спостерігати і в нашому суспільстві — коли держава відіграє роль відкупителя і погашає заборгованість банків і суспільства. Значення слова гріх, яке в старогрецькій означало борг, спершу було суто економічним. Ключові думки християнства взагалі б не мали сенсу без економічної термінології. Тому здається, що сьогодні, у дуже заекономізовані часи, можна набагато краще зрозуміти основний посил християнства, якщо інтерпретувати його через початкову (економічну) термінологію. Тоді все стає набагато зрозумілішим і сучаснішим. Молитву «і відпусти нам борги наші» можна було почути і з основних банків під час кризи в 2008 та 2009 роках, і пізніше вже з самої Греції.

Християнське мислення виносить на перший план ідею, яку можна назвати позитивною несправедливістю. Ідеться про несправедливість у позитивному сенсі — наприклад, у випадку з відкупленням чи в притчі про несправедливо високі зарплати робітників. Несуттєво, хто як старається, — усі отримають однакову винагороду.

Християнство значною мірою обмежує можливості вести розрахунки добра та зла. Бог прощає, що позитивно несправедливо. Християнство вживлює ідею небес у масову свідомість, цим самим вирішуючи проблему божої справедливості та її застосування (чи недостачі) тут, на Землі.

Окрім цього, ми трохи затрималися на проблемі дарів і ціни, бо ж певні речі просто неможливо купити, їх можна лише подарувати. Ми намагаємося наслідувати цю традицію і сьогодні, коли вдаємо, що ціна не має значення, чи коли її спеціально занижуємо, розмиваємо, штучно узагальнюємо. Також ми трохи зачепили тему економічного спасіння та любові як ключового зобов’язувального принципу світу. Зупинилися ми й на проблемі зла та його ролі в хорошому упорядкуванні світу, а також на факті, що зло ніколи не вдасться повністю викоренити. Потім ми розглянули тему невидимої руки ринку — як можна з наших злих вчинків отримувати корисність, а також як часом хороші наміри призводять до неприємних наслідків. Також ми дізнавалися, що можна взагалі мати справді злі умисли, вивчали концепт відносин між добром та злом. Ми показали, що економічне мислення Августина та Фоми Аквінського дуже важливі для нас, якщо ми хочемо розібратися в заплутаній мережі взаємозв’язків сучасного світу. Також ми краєм ока поглянули на добрий та злий характер людини та нашого світу. І насамкінець ми говорили про зв’язок між розумом та емоціями та про контрасти природи й цивілізації як базового стану людського існування.

Економіка — це найпрогресивніший потомок картезіанського еґо.

Саме звідси бере початок коріння homo oeconomicus -найвужчого з усіх визначень людини, яке ми тільки можемо собі уявити. Тобто економічна позиція — картезіанська.

\ П'єро Міні

5. Механік Декарт

Міфи, віра й релігійне вчення до цього часу були основним ключем для пояснення навколишнього світу, включно з його «економічними» властивостями. Зміни настали (чи, як ми невдовзі пересвідчимося, мали би настати) з приходом доби науки. Епоха наукової думки поставила собі за мету запровадити такий метод дослідження світу, у правильності якого не можна було б засумніватися, позбавлений будь-якого суб’єктивізму, суперечливих моментів. Мабуть, найважливішою характеристикою сучасної епохи стала зміна акценту з питання чому? на питання як? Наукова доба намагалася позбавити світ навколо нас усіх містичних уявлень, представити його в механічному, математичному, детермінованому й раціональному вигляді й очистити від аксіом, які неможливо емпірично перевірити, як, наприклад, віра й релігія. Хоча в вимірі як? світ навколо нас і досі утримує свої таємниці — а для того, щоб функціонувати, йому потрібні віра й переконання.

Оскільки економіку (принаймні мейнстрімну економіку) зараховують до суспільних наук, і найбільше вона працює якраз зі світом механічним, математичним, детермінованим і раціональним, тому важливо присвятити належну увагу цьому маневру в системі розуміння світу. Для економістів, що задумуються над цими речами, розуміння ідей Рене Декарта має засадниче значення, оскільки, на відміну від усіх інших суспільних та гуманітарних наук, «економічна позиція — картезіанська»[636].

Людина як машина

Декартів науковий підхід, без жодних сумнівів, суттєво перевернув сприйняття світу, а для економіки, як ми невдовзі пересвідчимося, і поготів. Ми продемонстрували, що поняття невидимої руки ринку існувало ще задовго до Сміта. Homo oeconomicus набуло аморальності з подачі Епікура та не в останню чергу Мандевіля, а от математизацію та механічну частину отримало вже від Рене Декарта. Ще грецький філософ Піфагор[637] називав математику первісним принципом усіх речей (цілком у дусі постмодерної віри, що наші сучасні погляди — це лиш переробка й комбінація попередніх сюжетів). Однак вчення Декарта стало абсолютно ключовим, якщо не визначальним, для методології економічної науки. Економіка почала зароджуватися в ті часи, коли думки Декарта набули широкого визнання. Перших економістів цікавили різні теорії пізнання, і всі, як виявилося, були послідовниками Декарта. В Англію ідеї Декарта принесли Джон Локк і Девід Юм. Завдяки їм вчення Декарта просочилося і в економіку — й міцно утвердилося в ній аж до сьогодні. У жодній іншій суспільній науці картезіанські ідеї не прийнялися з таким натхненням, як в економіці. У чому ж криється велич Декарта, у чому полягає засадниче значення його теорій для економістів?

Загалом Декарта заслужено вважають головним засновником науки[638]. Він змінив бачення світу[639] й антропологічне розуміння існування людини відразу в кількох сферах. Іншими словами, наукова (ре) конструкція впливає й на антропологію. Прикладом впливу на мораль і економіку може слугувати утилітаризм Мілля й Бентама, який трохи згодом, хай і в дещо видозміненому вигляді, став невіддільною частиною економічної науки.

По-перше, Декарт намагався позбутися традицій, міфів, повір’їв, а надто суб’єктивної несистемності (вважай, залежності від почуттів, емоцій), та сформувати таким чином основу для нового методу системного дослідження світу на міцному (об’єктивному) підґрунті. Ми ще поговоримо про те, наскільки йому це вдалося.

По-друге, після відносно аристотелівсько-фомівського середньовіччя Декарт знову оживив античну дуалістичну ідею полярності матерії і духу — тільки дух він до певної міри замінив інтелектом, а тому відтепер дуалізм сприймається не так етично, як епістемологічно. І єдине, що об’єднує матерію та інтелект, — це людина, аналогічно до старих дуалістичних уявлень (людина, що розривається між добром і злом).

Однак і тут діє правило вищості інтелекту над матеріальним, тобто раціоналістична позиція, яка досі дає змогу економістам створювати нові моделі, які необов’язково повинні мати сильну прив’язку до емпіричної реальності.

По-третє, цілковито захоплюючись тогочасним технічним прогресом, він запроваджує ідею математичної механіки як онтологічної пряжі реальності. Тобто підвищує механіку з відносно вузького машинного використання до найвищої мети в онтологічному рейтингу[640].

Тобто якщо в уявленнях євреїв основним предметом реальності була мораль, у християн — милосердя, а в Августина — любов, у руках Декарта цією пряжею стає механіка. Ми ще повернемося до складних місць цього поняття, а поки що зупинімося на вартому уваги спостереженні П. Міні: «І хоча на перший погляд здається, що Декарт велику увагу приділяв розумовій діяльності, насправді ж він відвів розуму дуже маргінальну роль. Є дуже багато шляхів до правильного пізнання, але він визнавав лиш один — математичний»[641].

З редукцією інтелекту до математики пов’язана й редукція антропології людини. У такому світі немає місця для емоцій, випадку чи будь-якого незаповненого простору. Усе між собою пов’язано з детермінаційною твердістю та точністю механічного годинника. Декарт і його послідовники «майже на все дивилися з математичної точки зору — всесвіт, політика, тіло людини, чи навіть на імпульси людини та моральність»[642]. Картезіанську механіку наочно узагальнює приклад самого Декарта з його «Трактату про людину», у якому він розглядає тіло як «ні більше, ні менше, ніж скульптуру чи механізм із глини», а функціональність тіла прив’язує до простих принципів механіки, точнісінько таких, «що використовуються при виробництві годинників, штучних фонтанів, млинів та інших схожих пристроїв»[643]. Цим принципом нібито можна пояснити все — і те, над чим і досі морочаться психологи: «Насправді можна порівнювати нервову систему цього механізму, що я його описую, з системою труб, яку приховує в собі фонтан... з найрізноманітнішими ланцюжками й деталями»[644]. Ця віра ще й досі діє в економіці: людина економічна — це механічний конструкт, що діє на безпомилкових принципах математичних, і лише за допомогою механіки економісти можуть пояснити навіть найтонші процеси всередині нього.

Декарт у дусі іонійських філософів переводить весь світ на один основний параметр принципу власного буття, яке становить для нього розпорошеність у просторі, тобто res extensa — спільний знаменник усіх матеріальних речей. Декарт сповідує принцип, що існує лише один-єдиний світ: «Матерія неба й землі — одна й та сама»[645]. Його методологічний монізм (прагнення перевести чи вивести все з одного принципу) та принципова еквівалентність духовного й матеріального досі відіграє в економіці провідну роль. Об’єднавчий, основний і пояснювальний принцип, який в економіці згадується майже за кожної нагоди, — це, звісно ж, інтерес до себе.

COGITO ERGO SUM

І хоча Рене Декарт зробив справжній переворот в економічній антропології, не буде зайвим бодай коротко підсумувати всі його думки. У «Принципах філософії» Декарт намагається відкинути все, у чому можна хоч якось засумніватися. І з цією метою він забуває про все, що знав і що йому підказувало чуття, і зосереджується лише на логічному снуванні висновків. Згодом він приходить до переконання, що обов’язково має існувати щось вдумливе, тямуще — тобто він сам, який і веде ці думки[646]. Так він доходить свого відомого висновку cogito ergo sum. І на цьому новому, на його переконання, міцному підґрунті він будує свою філософію. Він переходить до доказів існування Бога — тому що знаходить його образ у думці — і продовжує, доки в другій частині не дістається принципу матеріальних речей і простору.

І хоча матеріальні речі, як і простір, нібито можна сприймати тільки органами чуття, однак виникає протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом. Утім, Декарт намагається міцно триматися раціоналістичної методології, якій же сам і прочищає дорогу. Якщо почуття нам говорять щось інше, ніж розум, правда завжди лишається за розумом. І хоч ми й не бачимо цієї реальності, розумніше все ж довіряти логічному поясненню. Адже існують речі, які ми не здатні осягнути органами чуття — подеколи вони сліпі й мовчать, і там, де вони безсилі, у силу вступає розум.

І хоча «у реальному світі» не можна ділити молекулу до безкінечності, проте ми здатні це зробити в наших думках (уяві). Тобто реальний світ більше нагадує світ раціональний, аніж світ, який ми знаємо лише зі «звичайного» досвіду.

Та як ми можемо бути впевненими, що зовнішній світ явищ (а отже, й простір) узагалі існує, якщо ми не можемо вірити власним чуттям? Як ми можемо знати, що все це нам не здається? Адже це б означало, що Бог обманює нас і все, що ми «бачимо», — це лише ілюзія про простір, матерію і час. Часом Декарт веде роздуми про зовнішній світ як про суцільний сон, який об’єктивно не існує. Втім, як пише Декарт, це означатиме, що є Бог, який хоче нас обманювати. Але для нього така ідея — неприйнятна. Він більше не розбирається, звідки черпає свою впевненість, опирається лише на певні теологічні докази, що виходять з християнського розуміння Бога як того, хто нам подарував світло[647]. Тобто якщо Бог максимально правдивий і досконалий, він не може хотіти нас обманювати. Якщо ж ми припустимо, що Бог не одурманює нас своїм сонним опіумом[648], то дійдемо висновку, що зовнішній матеріальний світ реально існує і ми можемо його досліджувати. То про який тип «наукового досвіду» взагалі йдеться?

Найперше з усього матеріального світу Декарт зосереджується на тілі людини. Воно хоч і належить до матеріального світу, проте вирізняється тим, що певним чином з’єднане з нашим інтелектом, який не підпорядковується простору. Матерія, що перебуває в просторі, впливає на наше тіло, яке виступає медіумом, — так матерія через наші органи чуття взаємодіє з нашим розумом. Наступний крок веде до дослідження суті речей, що впливають на наше тіло, — матеріальних предметів, принцип яких і шукає Декарт. Він не знаходить його ні в чому з того, що ми можемо осягнути органами чуття (наприклад, колір, твердість, теплота, маса), а вбачає лиш у розпростертості, яку можна описати трьома математичними характеристиками: розпростертість вшир, уздовж і вглиб (у картезіанській системі їх представляють осі х, у та z)[649]. Причиною того, чому природність речей визначає саме розпростертість, демонструє Декарт на прикладі з каменем. Ми можемо собі уявити, що, роздробивши камінь, ми відберемо в нього твердість; ми можемо також уявити собі камінь, у якого немає кольору, він прозорий; ми можемо відібрати вагу, відчуття холоду й тепла і всі інші характеристики. Єдина субстанція, яку ми більше не можемо відділити від каменя, — це його розпростертість у трьох вимірах (res externa). І ця субстанція тотожна з простором[650].

Моделі й міфи

У руках раціоналістичного Декарта емпіричні сприйняття (які в часи пізньої середньовічної схоластичної традиції вважалися синонімічними з поняттям розум) зазнали поразки, у боротьбі «за реальність» переміг розум. Декарт нібито розвиває притчу Платона про печеру, коли пише: «Усе, що бачимо, ми сприймаємо за підробку; ми не будемо вірити, що хоча б щось із цих предметів, які репрезентує наша зіпсута пам’ять, взагалі колись існувало. Адже я переконаний, що все, що бачу, — неправдиве; вірю, що ніколи не існувало нічого з того, що репрезентує зіпсута пам’ять; у мене взагалі немає ніяких відчуттів; тіло, форма, розпростертість, рух і місце — це химери. Що ж тоді буде правдивим? Очевидно, тільки те, що нічого не буває напевно»[651]. Трохи згодом битва раціоналістів з емпіриками відбулася ще раз і результати боїв були різними, історично останній нищівний удар в суперечці про недосконалість наших органів чуття наніс саме Декарт.

Джордж Берклі відгукується про це так: «Наш погляд зусебіч фіксує упередження та обман від наших органів чуття: а коли ми намагаємося виправити наше сприйняття розумом, то непомітно заходимо все далі в царину грубих парадоксів, незбігів і непослідовностей, яких стає чимраз більше й вони збільшуються, що далі ми заходимо в своїх роздумах. Аж доки нарешті, після довгих і марних блукань по колу, побачимо, що ми там, де й були, чи ще гірше, просто стаємо безнадійними скептиками»[652]. Галілей говорить ще прямолінійніше: «Наша [картезіанська] наука зґвалтувала наше сприйняття»[653].

На філософію Рене Декарта ми можемо дивитися як на найкращий приклад парадоксу несумісностей. Усупереч усім помилкам у своїй основі картезіанський науковий метод став основним modem operandi сучасної антропології. Схожих моментів ми дочекалися і в економіці. Системи, які містять внутрішні несумісності, частково розходяться з реальністю і часто відштовхуються від завідомо нереалістичних передумов, які в екстремальних формах призводять до абсурдних висновків, але все одно успішно застосовуються на практиці. Мабуть, системі вдається утримувати свою живучість аж ніяк не завдяки безпомилковості чи логічній сумісності, але завдяки тому, що не існує конкурентної системи (це питання детальніше розглядають Т.С. Кун, І. Лакатош, П. Фейєрабенд та, зрештою, К. Поппер)[654]. Тобто економічні моделі приймаються не відповідно до їхньої більшої чи меншої ймовірності бути коректними (хоча кореспондування з реальністю у кожному разі робить їх привабливішими), але радше відповідно до більшої чи меншої правдоподібності чи доцільності, переконливості чи відповідності нашій інтерналізованій вірі в упорядкування світу (тобто запозиченим парадигмам, упередженням). Тобто наукові й економічні моделі відіграють тут схожу роль, що й міфи, коли одна система замінює чи ламає іншу. Так сталося, що клин теологічного міфу вибили клином міфу наукового. Тож, читаючи Декарта, простежмо, як непомітно й обережно він замінює теологічний міф міфом науковим і як саме він це робить[655].

Сумніви в сумніваннях

Парадоксально, що Декарт, який хотів займатися тільки чистою логікою і раціональністю, у своїй книзі пропонує нам цілу плеяду необґрунтованих уявлень, упереджень та ідеологій, у які він сам вірив. Втім, як не дивно, його шлях «чистої раціональності» веде назад до афірмації його попередніх початкових уявлень (упереджень), тобто до світу такого, яким його Декарт бачив, перш ніж взагалі почав сумніватися (хоч його сумніви й були, безперечно, щирими).

Прикладом може слугувати Декартів «доказ» існування Бога, що ґрунтується на гіпотезі, ніби ми носимо в думках (тобто Декарт носив у думках) образ Бога, який, на думку Декарта, неможливо було б уявити, якби цей образ не був реальним. Який тоді взагалі смисл цієї філософської вправи? Декарт брав з собою у всі подорожі Біблію і «Суму теологічну» від Аквінського, а також писав про свої містичні галюцинації[656]. Проте якби Декарт не був християнином, навряд чи він колись дійшов би до цього, на його думку, для всіх прийнятного висновку. Ще абсурдніші аргументи він наводить на доказ існування зовнішніх речей, тобто речей, що перебувають поза інтелектом — в емпіричному світі, світі «явищ». Не можна навіть думати, що органи чуття нас можуть обманювати, а звідти сам собою напрошується висновок, що вони нас не обманюють. Декарт, який розвинув свій метод якраз для того щоб, передусім, позбутися всіх традицій і упереджень, сам же їх і застосовує.

Такі ж процеси нам добре відомі й в економіці, де на основі ретельно вибраних попередніх даних ми доходимо висновків, які (зрозуміло й власне неминуче) уже містяться в самих даних. Тобто самі підсумки в принципі — не настільки важливі (вони лише виходять з умов), а ключовими стають саме вихідні дані. (Що, власне, прямо суперечить загальноприйнятому популярному розумінню наукового підходу, відповідно до якого всі вихідні дані — нерелевантні, а єдине, на чому справді залежить, — це висновки.) Тому Макклоскі влучно зауважує, що книга «Економіка» Поля Самуельсона, Біблія серед підручників з мейнстрімної економіки пропонує «наукове знання, яке, на перший погляд, вільне від усіляких сумнівів, вільне від метафізики, моралі й особистої точки зору. Проте насправді він видає за наукову методологію свою власну... метафізику, звички й приватні переконання»[657]. Однак антропологічна різниця між людиною науковою і людиною донауковою полягає в тому, що людина донаукова експліцитно знала всі згадані вище передумови (артикули віри й міфи) і активно їх приймала (чи відхиляла). На противагу цьому, людина сучасна носить у собі своє (наукове) визнання віри підсвідомо. Для релігії притаманно експліцитне визнання віри[658], для науки — зовсім ні (хоч і зрозуміло, що й в науці потрібно працювати з вірою)[659]. Сучасна людина нібито соромиться за свою віру: цілком ймовірно саме тому, що її неможливо науково довести, що це якось не відповідає нашій сучасній антропології. Весь концепт наукової віри для непідготовленого вуха може звучати як оксюморон, протиріччя, але це не так. Колись, у донаукові часи, людина не морочилася науковими доказами, тобто їй не треба було відчувати сором за свої артиклі віри (сьогодні б ми, мабуть, сказали упередження чи передумови), вона могла в них вільно зізнатися. Сьогодні ж ці упередження ховаються в аксіомах, які лише передбачаються (і зовсім не йдеться про зізнання на кшталт «я вірю в...») і не доводяться. Проте велика частина наукової віри починається набагато раніше, задовго до того, як надходить черга аксіом; і ця віра дрімає набагато глибше, так глибоко, що ми її навіть не усвідомлюємо. Альфред Н. Вайтгед засуджує ці принципи як «джерело всіх неймовірних абстрактних конструкцій, які зруйнували сучасну філософію»[660].

Через награне (так, награне) ставлення під сумнів існування реального світу Декарт по колу повертається назад до (цього разу «науково доведеного») існування реального світу. Якби його сумніви були щирими й справжніми, він би не зміг (навіть уві сні) сказати, що вірить в емпіричний світ, який має бути справжнім і неоманливим, і на основі цієї компіляції побудувати своє «доведення». Тобто в нас більш ніж достатньо підстав сумніватися в справжності Декартових сумнівів. Нам варто намагатися віднайти сенс його пошуків, бо ж навіщо нам розв’язувати задачу, якщо вона тільки підтвердить усе те, у що ми й так раніше вірили? До того ж, це водночас іронія і парадокс, що підвалини наукового методу та наукового дискурсу Декарт зачав і народив у площині таємничих мрій[661]. Кант пізніше висунув тезу, що чистому розуму потрібен зовнішній, емпіричний світ, щоб він взагалі був здатен думати. Іншими словами, для того, щоб розум міг функціонувати, йому треба оперувати зовнішніми стимулами, тобто їхніми поняттями. Мова сама по собі — це мережа абстракцій, які самі по собі не мають жодного значення. Раціональність сама по собі тільки інфляційно обертається по колу, раціональність сама по собі — порожня. З іншого боку, емпіричність сама по собі позбавлена інтерпретації, у неї немає значення, вона беззмістовна, без-сенсова, а отже, вона не існує[662]. Факти не діють без раціонального реципієнта, тобто чіткої раціональної рамки, у якій вони отримують інтерпретацію, ім’я та значення. Як пише Колдуел, «не існує ніяких голих фактів»[663].

Декартова редукція людини дала економістам важливі наслідки. Починаючи з нього, людину визначають не емоції, а логіка роздумів. Сторона сприйняття розчиняється і губиться в загальності об’єктивної і спільної для всіх раціональності. А те, що не можна підрахувати чи принаймні апроксимувати математикою, нібито й не було реальним чи принаймні правильно інтерпретованим. Ідеалом правди стає математична формула — холодна, для всіх людей однакова, історично й просторово незмінна. Людина й реальність редукуються до механічно-математичного розрахунку, без шкоди для загальності. Якщо ж така редукція неможлива, це ніби свідчить лише про ігнорування та недостатнє пізнання — така сфера лишається недослідженою, міфічною, зневажуваною.

Мріяти завжди будеш сам

Так ми переходимо до ще одного висновку, який надзвичайно важливий для економіки. Декарт своїм учинком (редукцією людини й реальності до звичайного механічно-математичного розрахунку) зробив і менш відомий загалу крок до індивідуалізації індивіда. Декартівська людина не визначається в контексті суспільства — вона не приймає суспільні імпульси. Декарт лишається у своєму вимріяному світі сам один. І Платон, коли проводив такі дослідження за дві тисячі років до Декарта, згодом дійшов до точки, коли людина, яка все життя прожила в печері уявлень (зі своїми товаришами, яких вона пізніше намагалася звільнити!), зрештою, відкинула всі окови й вийшла з печери поглянути на голу реальність. Платонова притча про печеру закінчується тим, що людина згадує про своїх ближніх і повертається до них. Однак Декарт закривається у своєму світі абсолютно один. Адже раціональності не потрібен товариш. Як пише Едмунд Гуссерль: «Насправді, Декарт подає нам філософію абсолютно нового типу: змінивши весь свій стиль загалом, філософія робить радикальний поворот від наївного об’єктивізму до трансцендентального суб’єктивізму»[664].

Саме з цієї соціально-психологічної позиції ми можемо почати атакувати і перший медитаційний крок Декарта, коли він нарешті виводить свою славнозвісну формулу cogito ergo sum. Адже не менш красиво й, можливо, навіть переконливіше можна сказати, що людина отримує всі свої cogitos на базі соціальної інтеракції (як нам підказує й історія Платона)[665]. На бік цієї теорії стають такі філософи, як Іммануїл Кант, Мартін Бубер, Емануель Левінас та інші, які, навпаки, визначають людське існування на основі зустрічі одного індивіда з іншим. На їхню думку, лише зустрічаючись з іншими, людина формує уявлення еґо («я є»).

Висновок: об’єктивність і багато кольорів

На закінчення згадаймо ще одне спостереження Гуссерля. Декарт намагався закласти нові, непорушні підвалини науки. Зокрема й тому, щоб залишити по собі наукові знання цілісними, усім очевидними й несуперечливими. Коротше кажучи, він намагався досягти об’єктивності (тобто цілісності, а не унітарності поглядів), щоб позбавити нову філософію (науку) суперечностей, сумнівів, суб’єктивності й не-цілісності трактування, яка з цього випливає. Його нова наука мала бути такою, з якою всі будуть згодні — тобто об’єктивною. Іншими словами, він хотів повністю нівелювати будь-які сумніви.

Якщо ми роззирнемося навколо, то переконаємося, що уніфікації наукових поглядів — і навіть методів — усе ще відбулося, тому думки окремих філософів (чи науковців, до яких належить і економіст, соціолог чи лікар) досі відрізняються. Конкретно в економіці все ще немає єдності навіть щодо базових моделей, так само ще дуже далеко й до уніфікованості методології. Це радше певна згода щодо того, яке питання об’єднує нашу галузь, але аж ніяк не відповідь на нього.

Науку не вдалося сформувати так, як хотів Декарт. У сучасній науці вирують сумніви. Ми перебуваємо в аналогічній ситуації, що була до Декарта, коли світогляд людини визначала релігія. Тільки з тією відмінністю, що наука стала релігією сучасного світу. Після екскурсу в сферу переродження міфу в науку тепер повернімося до основної сцени економічної думки. І почнімо з чоловіка, вплив якого на економічну думку відчуваємо ще й сьогодні, хоча загалом у підручниках з історії економічної думки його згадують буквально кількома реченнями.

Навіть найгірші з цілого ланцюга допомагають економічному зростанню.

\ Бернард де Мандевіль

6. Порочний вулик Бернарда де Мандевіля

Як уже згадувалося в розділі про Старий Завіт, етика якимось чином щезла з економічної думки основного напряму. Дискусія про мораль вважалася розкішною вишенькою на торті прибутковості й багатства. Економістів вона не цікавила, вони не вважали її потрібною. Не було потреби говорити про етику — достатньо покладатися на невидиму руку ринку, яка автоматично трансформує приватні вади (наприклад, егоїзм) у загальне благо (напр., зростання ефективності). І вкотре спостерігаємо іронію історії: як самі незабаром побачимо, ідея невидимої руки ринку насправді народилася в пошуках моралі, але десь через сто років після цього питання моралі зникло зовсім, а економіка повністю емансипувалася від етики. Відбувається дивний розворот. Адам Сміт, Томас Мальтус, Джон С. Мілль, Джон Локк — великі батьки класичної ліберальної економіки — передусім були моральними вчителями[666]. На століття пізніше економіка стала математизованою і алокативною наукою, у якій повно різних графіків, формул і таблиць, де нібито зовсім немає місця для етики.

Як це можливо? Вагому частину відповіді на це питання ми можемо знайти у Бернарда де Мандевіля, який був, хай і менш відомий, але — на відміну від Адама Сміта — таки справжнім батьком ідеї невидимої руки ринку в тій формі, яку ми знаємо сьогодні.

Теорія невидимої руки ринку, яку тепер помилково присуджують Адамові Сміту, залишила глибоку борозну в економічній моралі: приватна етика нікого не цікавить, що б не відбувалося, моральне чи неморальне, все йде на користь загальному благу. Не складно запідозрити, що саме в момент тривіалізації принципу невидимої руки ринку економіка остаточно звела рахунки з етикою й відмовилася від неї, як від чогось неважливого. Первісне загальне уявлення про відношення етики й економіки, на яке ми наштовхнулися в Старому Завіті, перевернулося з ніг на голову. Разом із де Мандевілем всі відважно почали стверджувати: що більше вад, то більше матерії для генерування загального добра. Можна вважати великою іронією історії, що Адам Сміт гостро й абсолютно однозначно дистанціювався від ідеї невидимої руки ринку, як її собі уявляв Бернард де Мандевіль.

У наші дні економісти знову звертаються до етики, а інтерналізація норм стає привабливою сферою. Загального визнання набуває ідея, що економіка набагато краще працює в етичному середовищі, де учасники дотримуються правил гри. До досліджень впливу етики на економіку з різних причин (якість підприємницького середовища, corporate governance, транспарентність, дослідження неформальних інституцій і т. д.) починають долучати впливові світові інституції. У центрі уваги знову опиняються питання, які були актуальними на початку в уявленнях старих євреїв, зокрема, що мораль — дуже корисна для економіки. З цією думкою погодився б і Адам Сміт[667]. Проте його попередник, провокативний поет де Мандевіль, бачив світ інакше.

Народження людини економічної

Аж досі я не міг навіть уявити собі, щоб взагалі могла з’явитися книга рівня Макіавеллі.

Проте де Мандевіль її далеко переплюнув.

Джон Веслі[668]

І хоч де Мандевіль залишився дещо в тіні інших, більш відомих імен, це саме він першим почав експліцитно займатися економікою, достатком та їхнім зв’язком із мораллю.

Де Мандевіль звертає увагу на ненавмисні суспільні наслідки поведінки індивіда та відкрито заявляє, що суспільне благо може й повинно (!) базуватися на егоїзмі.

Свої думки він пропагує сміливо, провокативно й оригінально. І хоча з ретроспективного погляду можна знайти натяки деяких його тез і в набагато старіших текстах (як ми вже це продемонстрували на прикладах шумерів, євреїв та вчення Фоми Аквінського), проте саме де Мандевіль абсолютно однозначно ввів в історію філософської думки західної цивілізації ідею, що особисті моральні вади окремих людей можуть сприяти загальному суспільному економічному благу. Тому з цього погляду ми б мали саме де Мандевіля, а не Адама Сміта, вважати першим сучасним економістом.

Унікальність де Мандевіля полягає і в тому, що він єдиний описав суто економічну тему в віршах. У короткому й жвавому поетичному тексті він створює оригінальний мисленнєвий комплекс, який повністю вибивається з усіх до нього опублікованих моральних і суспільних концептів.

Про порядних злочинців

Доволі складно випродукувати велику ідею, якщо немає супровідної контроверзії. Поезія де Мандевіля свого часу викликала великі протести — серед невдоволених, як ще пересвідчимося, був і сам Адам Сміт. Той самий Сміт, якого економісти взагаліто вважають продовжувачем ідей Бернарда де Мандевіля.

Спочатку де Мандевіль заробляв на життя перекладами, писав казки. Визнання йому приніс лише один твір, віршована «Байка про бджіл» (1674 р.) Ажіотаж виник тільки навколо третього перевидання в 1723 р., після чого де Мандевіль опинився в центрі однієї з найзапекліших дискусій XVIII ст. Кількість критиків де Мандевіля постійно зростала, до них додалися й такі відомі імена, як Джордж Берклі, Френсіс Гатчесон, Арчібальд Кемпбел, Джон Денніс та не в останню чергу Адам Сміт, який визнав думки де Мандевіля «повністю хибними»[669]. Англійський теолог Джон Веслі прирівнює де Мандевіля щодо рівня збоченості до Макіавеллі.

Думки де Мандевіля дочекалися судової заборони, у Франції кати спалювали його книги просто на вулицях. Багато хто вважав його антихристом, на бік його противників перейшли й Девід Г’юм та Жан-Жак Руссо.

Поема починається з опису заможного суспільства, яке своїми параметрами відповідає суспільному ладу тогочасної Англії. Втім, під маскою, на перший погляд, задоволеного суспільства буяють вади. Жодне ремесло не обходиться без махлювань, жодна інституція — без хабарів і корупції:

Кожна частина цілого кипіла від розпусти,

Проте загалом всі купалися в щасті[670].

Проте бджілки скаржаться, вважаючи, що в справедливому й порядному суспільстві їм би жилося краще. Бджолиний бог Йов дослуховується до їхніх прохань і перетворює бджіл у доброчесних створінь.

Відтоді всі в’язниці геть опустіли,

Всі боржники охоче борги сплатили,

Навіть всі забуті кредити,

За які вже не можна й судити[671].

Цього, однак, не стається: замість зростання добробуту бджолиного гнізда і покращення життя відбувається абсолютно протилежне. Багато бджіл втрачають роботу, оскільки в суспільстві, де вже не потрібні ґрати на вікна та металеві ковані двері, працювати може лише жменька ковалів. Без роботи лишаються судді, юристи та адвокати, чиновники, що пильнували за дотриманням законів, теж стають непотрібними. А оскільки і сліду не стало від розкоші, обжерливості й люксовості, від зменшення попиту потерпають і звичайні люди — селяни, піддані, шевці й швеї. Бджолиний народ стає миролюбним, зникає потреба в озброєнні. Байка закінчується трагічно. Бджолиний вулик вимирає, виживає лише одна його невелика частина, оскільки інші бджоли просто стали непотрібними й не змогли заробити собі на життя. Зрештою, інший рій виганяє їх із гнізда, й бджілки знаходять собі притулок у стовбурі викорчуваного дерева.

Ода вадам та багатству народів

«Амбітність і гоноровість збудували більше лікарень, ніж усі чесноти цього світу, разом узяті», — пише де Мандевіль[672]. Він встановлює перед суспільством своєї епохи правдиве й неприємне дзеркало, та ще й з єдиною метою, щоб — за його словами — вказати на його лицемірство[673]. Саме лицемірство він вважає гріхом свого оточення та бджолиного вулика. На його думку, правда полягає в тому, що попри всі намагання суспільство ніколи не позбудеться вад:

...чи може людство стати моральнішим на основі того, що хто скаже чи напише? Людство залишається однаковим, на всі віки. Його не вдалося змінити навіть попри всі повчальні й елегантні книги, покликані вилікувати суспільство від його вад. Навіть я не настільки марнославний, щоб вважати, що здатен покращити людство, написавши свою нічого не варту байку[674].

Де Мандевіль стверджує, що вада є «невіддільною частиною всіх великих і сильних суспільств»[675]. Він прирівнює вади до сміття на вулицях — так, це неприємно, бруднить взуття та одяг, затримує на дорозі та руйнує естетику міста, але йдеться про невіддільну частину кожного міста. «Брудні вулиці — це необхідне зло»[676] і «кожен новий момент обов’язково породжує новий бруд»[677]. Утім, якби хтось таки наважився викоренити зло (де Мандевіль не здатен уявити зміну без дива й прямого — варто наголосити навмисного — втручання божества), мусив би за це заплатити високу ціну. Оскільки вади суспільству вигідні.

І таким було благословення цієї країни,

Що зі злочинів і образ всім в кишені лилися дукати[678].

На думку де Мандевіля, саме завдяки вадам і аморальності у нас повна зайнятість, жвава торгівля, і взагалі вони, де-факто, основа народного багатства. Говорячи сучаснішою мовою, вади примножують ефективний попит, який стає рушійною силою економіки. Якщо Адам Сміт шукав причину багатства народів, де Мандевіль знайшов її у пов’язаності наших вад з економічною системою.

Тож так всіма нами нелюбимі пороки Допомогли обновити торговельні зв’язки[679].

Якщо ми припустимо, що може існувати порядне суспільство, тоді б цьому суспільству довелося попрощатися з економічним процвітанням та відмовитися від будь-якого більш-менш вагомого місця в історії. Сам де Мандевіль не надає переваги ані першому, ані другому устрою, а лише звертає увагу, що передбачає кожен з режимів. «Релігія — це одна справа, а торгівля — інша»[680]. Якби вдалося досягти реалізації ідеалів релігії в конкретному суспільстві, сформувалася би бідна й «дурно невинна»[681] поспільність. Люди повинні вибрати між мораллю й процвітанням, на думку поета-економіста, тут панує trade-off: «Це досить поширена помилка — думати, що без розкоші чи гонитви за люксовими речами, ми б могли їсти ті самі продукти, одягатися в такий же якісний одяг, працевлаштовувати таку ж кількість ремісників і підмайстрів; що народ би процвітав точно так само, як і там, де домінують вади»[682]. Де Мандевіль справді приписує багатство народів вадам:

Погляньмо ж тепер на умови багатства народу. Перше із бажаних благословень для будь-якого суспільства — це родючий ґрунт, сприятливий клімат, лояльна влада й більше землі, ніж населення.

Ці дари сформують спокійних, миролюбних, люблячих, порядних і чесних жителів. За таких умов вони можуть жити так чесно, як тільки зуміють, нікому при цьому не завдаючи шкоди, і зрештою житимуть так щасливо, як тільки зможуть. Але при цьому вони не знатимуть ані мистецтва, ані науки, і навіть не проживуть довго, якщо сусідні народи облишать їх у спокої. Такий народ не інакше як буде бідний, дурний і майже повністю позбавлений усього того, що ми називаємо привілеями життя і оскільки жодна з прекрасних чеснот не здатна виробити ані добротне пальто, ані міру вівсянки. Тому що в апатично лінивій державі, сповненій тупої невинності, вам не доведеться боятися вад — але так само не дочекаєтеся й великих чеснот.

Якщо хочеш мати людську спільноту, яка буде сильною і могутньою, доведеться залучити її тілесні бажання [passions]... гордість додасть їй небаченої працьовитості; навчи людей торгівлі й ремесел і цим самим принесеш туди заздрість і ревнощі: цим самим зросте їхня чисельність, відкриється багато мануфактур, жоден шмат землі не лишиться необроблений... прилаштуй цей страх, скористайся ним; розбести їхнє марнославство мистецтвом і невтомними зусиллями ... навчи їх торгівлі з іншими країнами ... це принесе багатство, а там, де є багатство, невдовзі з'являються і наука та мистецтво... Але якщо хочеш мати скромне й чесне суспільство, тоді найкраща тактика — утримувати народ у його початковій простоті ... відбери в них і тримай від них якнайдалі все, що б могло викликати бажання чи покращити їм розуміння[683].

У своїй байці де Мандевіль вимальовує економічний цикл, що діє в доволі своєрідний спосіб. Бог бджіл лишає вулик занепадати, бо бджілки стали доброчесними. Цим самим він опиняється на абсолютно протилежному, ніж ми описували в євреїв, боці мислення, а саме: доброчесність і пряма дорога до збагачення.

Де Мандевіль переконаний, що викорінення зла тягне за собою зло набагато більше — вимирання більшої частини вулика й загальний занепад. Знищення меншого зла виливається в ще більше зло, оскільки:

Тут і найгірша бджола На благо суспільства жила[684].

І, як це зазвичай буває у байках, наприкінці ми знайдемо «мораль»:

Облиште скарги: тільки дурник Будує добрий, чесний вулик.

У зручностях світських щоб жити, бій вигравати, не тужити, і без пороку у крові?

Утопія се в голові.

Обман і розкіш, пиха й гордість потрібні, бо дають нам користь...

Ні, щоб народ великим став, державу сильну збудував, порок він мусить конче мати.

Бо жить в багатстві й панувати чеснота не поможе вам.

І ті, вернути що захочуть чудесну, золоту епоху, діючи скромно, в чесноті — ковтатимуть лиш жолуді.[685]

Невидима рука ринку й її прообрази

Де Мандевіль будує свою філософію соціального устрою експліцитно на принципі любові до себе, егоїзму. Тобто якраз на тому, від чого ще в першому ж реченні своєї книги «Теорія моральних почуттів» дистанціюється Адам Сміт (як ми невдовзі побачимо). Якби нам вдалося повністю знищити зло в нас самих (наш егоїзм), стверджує де Мандевіль, дуже швидко б настав кінець і нашому благополуччю. Механізм такий: кожна вада водночас означає ефективний попит або товару (дорогий одяг, їжа, весілля тощо), або ж послуги (поліція, регулювання, юристи тощо). Розвинене суспільство, стверджує де Мандевіль, живе переважно зі задоволення цих потреб.

Самі думки де Мандевіля зовсім не оригінальні, проте новими є їх поєднання і спосіб подачі. До того ж це вперше над цією темою роздумує економіст і робить її основоположним каменем своєї філософської системи. Ми вже неодноразово зустрічалися в набагато старіших працях з тезою, що зло в окремих випадках сприяє загальному благу, а тому не варто його знищувати. Ми вже знаємо, як Гільгамеш і святий Прокіп подружилися зі силою, яку не можна приборкати, і перетворили некероване природне зло в щось набагато вигідніше для суспільства. Для гедоністів (злий) егоїзм — це єдиний можливий рушій будь-яких дій. Ісус відмовляє своїх учнів виривати кукіль, оскільки «багато доброго втратимо, якщо знищимо окремі прояви зла»[686]. І Фома Аквінський додає: «Якщо ми перешкодимо всякому злу, у всесвіті зникне багато добра»[687].

Можливо, навіть жаль, що де Мандевіль нічого не знав про ці джерела, оскільки, покликаючись на них, він би точно уникнув багатьох контроверсійних тверджень, які викликала його байка.

Підсумок: де Мандевіль -перший сучасний економіст

Де Мандевіль був головним прибічником філософії скупості. Скупість (чи ненаситність) була для нього обов’язковою умовою суспільного прогресу, без якої прогрес був би мінімальним чи його взагалі б не було. Основне питання, яке він намагався вирішити, — куди б ми взагалі дійшли в своєму розвитку без скупості, без вад? Таке суспільство би досягло лише початкового ступеня розвитку й було б не здатне вистояти в міжнародній конкуренції. Де Мандевіль був послідовним прихильником гедоністичної програми: якщо існує дискрепанція між тим, чого ми хочемо, і тим, що вже маємо, тоді б нашою ціллю мало стати накопичення багатства, аж доки не будуть задоволені всі наші потреби. Однак де Мандевіль зайшов ще далі: він захищає щораз більший попит як один із можливих шляхів до прогресу. Тобто у цьому значенні сучасні економісти стали його послідовниками. Економіка як наука передбачає, що людські потреби — необмежені (постійне зростання попиту), тоді як ресурси — вичерпні. Тому ми б мали спробувати використати ці обмежені ресурси так, щоб вони максимально відповідали потребам.

Тобто це означає, що єдиний можливий вихід — це сформувати новий попит, а для того, щоб це вдалося зробити, нам будуть потрібні все нові й нові вади, які нас спокушатимуть? А якби суспільство вирішило, що воно вдовольниться тим, що є (як пропонують стоїки), чи означало б це кінець цього суспільства?

У питанні добра та зла де Мандевіль чітко вірить, що приватні вади допомагають загальному благу, і що вони корисні. Де Мандевіль — прихильник цілком протилежної думки, аніж стародавні євреї (а також Адам Сміт), які вірили, що з економічного погляду корисно робити добро, а не зло. А щодо ідеї невидимої руки ринку, то, на думку де Мандевіля, ринок має достатню силу для того, щоб перетворювати вади в чесноти, і це не просто звичайний координатор людських стосунків, але й інструмент, який здатен перетворити приватне зло в загальне добро.

Адаме, Адаме, Адаме Сміте,

Вислухай тепер мої обвинувачення!

Це саме ти Колись сказав,

Що егоїстичні вчинки приносять добро!

І що сьогодні це не менш актуально,

Ніж колись. Чи не правда, Адаме Сміте?[688]

\ Стівен Лікок

7 Коваль економіки Адам Сміт

Мілан Кундера у своєму романі «Безсмертя» зауважує один парадоксальний факт, який, наче сувора реальність, супроводжує «посмертне» життя великих особистостей. Легенда, що формується навколо них після смерті, часто-густо не має нічого спільного з тим, що після них лишилося людству, а зосереджується (дуже часто — помилково) на другорядних деталях. Хорошим прикладом є астроном Тихо Браге. Ім’я цього вченого при дворі Рудольфа ІІ відоме, не побоюся сказати, ледь не кожному чехові, він став чимось на кшталт символу тогочасної епохи. Втім, здебільшого не за його відкриття, а через його сечовий міхур: за легендою, він не наважувався встати перед імператором під час святкової вечері й відкладав похід у туалет, аж доки в нього не лопнув сечовий міхур. Ця другорядна й, найімовірніше, неправдива історія повністю затьмарила справді безсмертний доробок.

Схожа доля спіткала й Адама Сміта, виняткового шотландського мислителя XVIII ст., якого вся світова спільнота вважає батьком сучасної економіки. Тезу, що багатство народів і окремих людей ґрунтується на егоїзмі, власних інтересах і невидимій руці ринку, приписують саме йому. Це ілюструє і вступна цитата до цього розділу, у якій Стівен Лікок дорікає Сміту за твердження, що «егоїстичні вчинки завжди себе окуплять».

Уже тільки саме прізвище Сміт ніби зобов’язує однойменного економіста до ролі першого татуся-економіста наукового часу, який спустив на землю давніші високі думки й помістив економічні пошуки в більш-менші сталі рамки. «Smith» з англійської перекладається

як «коваль», а зі старозавітного івриту «коваль» — Каїн. І навпаки, Авель на івриті означає «легенький вітерець, дихання» чи також «марність». Тобто коваль і землероб Каїн убиває кочового «вітряного» пастуха. Адам на івриті не означає ще чогось, окрім як імені першої людини, Адама (Адам з івриту — «людина»). Адам Сміт, людина-коваль, — так мимоволі його ім’я поєднує в своїй етимології виняткову комбінацію значень[689].

Однак історія зі Смітом як ковалем класичної егоїстичної економіки, що ґрунтується на максимізації індивідуальної корисності, все ж дещо складніша. Пересічного споживача історії економічної думки обов’язково шокує, наприклад, одразу ж перше речення з першої книги Сміта «Теорія моральних вчинків»: «І хоч прийнято вважати людину всіляко егоїстичною, та очевидно їй все ж таки притаманні певні принципи, які змушують її цікавитися долями інших людей, щастя яких для неї — обов’язкове, навіть якщо це не приносить нічого більше, окрім радості з того, що людина є свідком чужого щастя»[690].

Реальність же насправді така, що Сміт ніколи не говорив того, що йому приписує Лікок (а з ним і популярна історична підсвідомість). Навпаки: Сміт точно в дусі теорії Мілана Кундери закарбувався з історії економіки завдяки принципу, який він сам не винайшов, не популяризував його й загалом усіляко від нього дистанціювався. Схожа доля чекала й на другий важливий його внесок — спеціалізацію.

Як ми вже з вами бачили, ще старі греки детально досліджували спеціалізацію, чи навіть можна сказати, що Ксенофонт приділив їй більше уваги і навіть розумівся на ній ще глибше, ніж Адам Сміт.

Від багатьох коментаторів Адам Сміт не дочекався надто хороших слів. Шумпетер, один із найбільших авторитетів у галузі історії економічної думки, пише, наприклад: «Жодна інша жінка, окрім матері, ніколи не відігравала особливої ролі в його житті: у цьому питанні, так само як і в багатьох інших, чари й пристрасті життя були для нього всього лише літературою»[691]. Історик Норман Дейвіс називає його «абсолютно бездумним професором» і нагадує, що Сміт став «одним із курйозів Единбурга, де він блукав вулицями в повному трансі, напівроздягнений, увесь тремтів і гарячково сперечався сам зі собою дивним голосом... Будучи не здатним до подружнього життя, він постійно жив зі своєю матір’ю. Уже сама думка, що цей неймовірно хаотичний чоловік свого часу привніс інтелектуальний порядок у щоденну діяльність, безсумнівно, має свій шарм»[692].

Багатство versus етика

Усі непорозуміння починаються з того, що Сміт залишив після себе двозначний (і багато в чому суперечливий) спадок, який сьогодні дуже часто усікають до його найвідомішої книги «Багатство народів» (1776 р.). Проте ще сімома роками раніше він видав інший твір, «Теорію моральних вчинків», при цьому, на перший погляд, ці книги не мають між собою взагалі нічого спільного. Книга «Багатство народів» започаткувала економіку як наукову дисципліну загалом, тоді як у «Теорії моральних вчинків» Сміта цікавить передусім етика, а від класичних економічних концептів на кшталт невидимої руки ринку він різко дистанціюється. «Ймовірно, що Сміт сам вважав [«Теорію моральних почуттів»] вищою, ніж “Багатства народів”»[693]. Як ми вже могли переконатися, ще в першому ж реченні своєї 400-сторінкової книги він однозначно відгороджується від будь-яких спроб звести всю людську поведінку до (більше чи менше прихованого) егоїзму[694].

У кого Сміт асоціюється лише з невидимою рукою ринку, запросто міг би вважати його продовжувачем традицій гедоністів, які основну ставку робили на розум, розрахунок та користь. Однак це було б великою помилкою. Нагадаймо собі, що гедоністи вбачали смисл всієї земної діяльності саме в корисності. Якщо й доводилося відмовлятися від якоїсь втіхи чи прийняти біль, то лише заради більшої «утіліті» (чи меншого зла), яке з цього виплине. Хороший наш учинок чи поганий — це взагалі немає власної інгерентної цінності; дія оцінюється з погляду її впливу на утіліті, на корисність. Окрім корисності, яку принесе той чи інший вчинок, у нього немає іншої цінності. Добро — це не ціль нашої поведінки, воно — лиш засіб до вигоди. Ця система передувала утилітаризму й стала основою сучасного економічного віровчення.

Втім, більшість коментаторів сходяться на тому, що вчення Сміта, навпаки, здебільшого базується на філософії стоїків[695]. Сміт ділить моральні школи на три напрями, які він визначає термінами propriety, prudence і benevolence. Про Епікура він пише в контексті поняття prudence (передбачливість, розважливість, мудрість), а його доробок однозначно засуджує: «Ця система безсумнівно абсолютно непоєднувана з тією, яку ми намагалися створити»[696], — пише Сміт і продовжує: «Тим самим, що він звів усі чесноти в один-єдиний вид, пристойність, Епікур також задовольнив природну схильність, властиву всім людям, але найбільше вона властива саме філософам (це їхня улюблена справа — культивувати цю рису як найкращий спосіб довести свою інтелігентність) — це схильність пояснювати всі явища на основі щонайменшої кількості принципів»[697].

Сміт додав стоїків у розділ propriety (правильність, доречність, порядність) і саме їм уділив найбільше місця й уваги. Попри те, що він піддає критиці й не вважає їхнє вчення правильним, усе одно саме ця школа, здається, йому найближча: «Мужній дух їхнього вчення [стоїків] перебуває у чудовому контрасті з малодушним, жалібним і крикливим тоном деяких систем сучасних»[698]. Проте Сміту заважає у стоїчній школі її інертність, відстороненість та незацікавленість у будь-чому. Хоч він і підкреслює її переваги та гордість, проте також усвідомлює, як складно досягти стоїчного ідеалу. Він не здатний повністю ототожнитися з ідеєю, що в природі не можна побачити жодного зв’язку між причиною і наслідком, як вірили стоїки.

Набагато інспіративнішим для Сміта є моральне вчення, засноване на взаємній люб’язності (benevolence) та стриманості (self-command) як основній канві суспільства[699]. Він посилається на Августина й Платона, на церковне вчення доктора Гатчесона, до цієї ж категорії належав і Фома Аквінський. За вченням цієї школи, будь-яка корисність убиває мораль. Іншими словами, якщо ми отримаємо винагороду за свій добрий вчинок, цей учинок втрачає свій моральний вимір і стає, простіше кажучи, інструментом процвітання. «Якби з’ясувалося, що наш вчинок, який би мали робити з вдячності, насправді ми робили в очікуванні якогось зиску ... ця новина повністю б зруйнувала будь-яку цінність чи доброту будь-якого вчинку»[700]. Ця школа вірить, пише Сміт, що «любов до себе — це принцип, який ніколи не може бути доброчесним у жодному зі значень чи напрямів»[701]. Сміт прихильно оцінює цей напрям («ця школа підтримує і підгодовує в людському серці все найаристократичніше»)[702], проте в його ізольованій формі категорично з ним не погоджується: мотиви милосердя й доброчинності він не вважає достатньо сильними для того, щоб утримати разом усе суспільство й пояснити наші найнижчі інстинкти.

Далі Сміт доповнює цей конструкт, залучаючи інститут незалежного спостерігача — концепт, згідно з яким людина неупереджено, але все одно емпатично судить й займає позицію щодо вчинків інших.

«Ми думаємо, що ми — спостерігачі власної поведінки, і намагаємося уявити собі, яке враження це б на нас справило в цьому світі. Це єдине дзеркало, у якому ми можемо до певної міри досліджувати доречність нашої власної поведінки очима інших людей»[703].

Подібний концепт використовує і Гатчесон, Г’юм, а пізніше й Мілль. Останній у своїй теорії неіндивідуалістичного конструктивізму конструює етику, відповідно до якої людина мала б переконатися, що максимізує корисність цілого. Тобто йдеться про колективне розуміння утіліті, яке взагалі не є особистим чи індивідуальним. Якщо ж у мене як в абсолютного утилітариста з’явиться відчуття, що якщо я відмовлюся від сотень одиниць свого багатства, то підвищу утіліті когось іншого більше, ніж знижу свою, тоді в екстремальному розумінні я б мав відмовитися від багатства на його користь, тому що йдеться не про мою користь, а про користь цілого, на чому передусім залежить справжнім послідовникам утилітаризму Мілля. І зробити це я мав добровільно. Суспільство під керівництвом «незалежного спостерігача» мало би бути щасливішим, аніж суспільство, у якому панує лише індивідуальна максимізація корисності. Сміт правильно розумів, що в економіці важливі й інші фактори, ніж лише ринок, хоча він — дуже мужньо, як на свій час, — підкреслював і захищав твердження, що ринок повинен стояти в серці кожної економічної системи.

Вас вітає невидима рука ринку

Твердження, що суспільство може існувати тільки завдяки емпатії, і концепт незалежного спостерігача — це два основні справжні внески Сміта, хоч і здається, що головним запобіжником проти занепаду суспільства він вважав невидиму руку ринку. Сміт використав термін невидима рука ринку всього тричі й, власне, геть не зрозуміло, чому навколо цього здійнялося стільки шуму[704].

Першу згадку можна знайти в очевидно найвідомішому уривку «Багатства народів», який досі використовується для пояснення сил, що діють на вільному ринку:

Наш обід — це аж ніяк не з доброї волі м’ясника, броваря чи пекаря, а лише тому, що вони дбають про свої власні інтереси. Ми покликаємося не на їхню людськість, а на їхній егоїзм, ми ніколи не розповідаємо їм про свої потреби, а лише про вигоди, які вони з цього матимуть. ...Тим, що ми більше любимо підтримувати власне виробництво, ніж закордонне, ми піклуємося лише про власну забезпеченість, а якщо управляємо виробництвом так, щоб у продукту була якомога більша цінність, ми цим переслідуємо лише власну користь; як і в багатьох інших випадках, нас веде певна невидима рука, яка допомагає нам досягнути цілі, про яку нам взагалі не йдеться[705].

Порівняйте з другою згадкою в «Теорії моральних почуттів», у контексті, діаметрально протилежному до попереднього. Адже в цьому випадку невидима рука ринку розділяє, тобто виконує роль, яку здебільшого приписують видимій руці (державі, яка перерозподіляє).

... наперекір своєму природному егоїзму й жадібності діляться з бідними плодами всієї своєї роботи. ... Невидима рука скеровує їх так, щоб вони майже порівну поділилися всім необхідним, як це б відбувалося, якби країну було порівну розділено між усіма її жителями, а так, навіть цього не плануючи й не знаючи про це, вони допомагають інтересам суспільства й надають засоби для розмноження свого виду.

Коли провидіння розділило країну між кількома благородними родами, воно не забуло й навіть не залишило напризволяще долі тих, про кого, здавалося б, зовсім забули під час розподілу. І ці люди отримують свою частку зі всього, що вдається виростити... Однакові принципи, однакова любов до системи, однакова повага до краси порядку, навички і вміння часто використовуються для того, щоб вдалося завести порядок, який спрямовуватиме всіх до підтримки суспільного блага[706].

Щоб список був повний, необхідно згадати ще третю згадку про невидиму руку, яка, втім, буде зовсім нерелевантною в контексті нашої розмови про економіку та етику. У своїй ранній праці «Астрономія» Сміт, згадуючи про ранні релігійні уявлення, говорить про надприродні сили:

Вогонь спалює, вода оживляє; важкі тіла тонуть, а легші матерії злітають угору, як це передбачено природою; невидима рука Юпітера ніколи не брала участі у цих справах[707].

Як бачимо, Сміт використав поняття невидимої руки в трьох контекстах: як координатора індивідуальних прагнень, що випливають з інтересу до самого себе, як редистрибутивний елемент і як міфічну божественну силу. Здається, він не міг дати терміну, який сам і вигадав, ширшої шкали різноманітних значень.

Тому й сталося так, що «Багатство народів» Сміта лишилося незрозумілим. Сміта часто презентують як спадкоємця думок не лише де Мандевіля, а й Томаса Гоббса: тобто пропагаторів віри в егоїстичну мотивацію людської природи. Оскільки вільного індивідуального інтересу до власної персони достатньо для того, щоб управляти суспільством, мораль тут абсолютно зайва: ринок переплавляє все (хороше й погане, проте передусім погане) в загальне благо. Суспільство може (або повинно) базуватися на егоїзмі. Іншими словами, у людини з’являється відчуття, ніби замість Сміта ми цитували Гоббса (боротьба всіх проти всіх), де Мандевіля (вади, переплавлені в чесноти), Герберта Спенсера (як захисник ринкового дарвінізму й мінімальної держави) чи Айн Ренд (редукціонізм радикального егоїзму). При цьому Сміт взагалі так не думав — у жодному з цих напрямів. Схожих висновків ми не знайдемо навіть в економічному «Багатстві народів», навіть якщо повністю відкинемо «Теорію моральних почуттів», де автор максимально відгороджується від усього написаного вище.

Сміт versus де Мандевіль

У «Теорії моральних почуттів» Сміт особливої ваги надає також «гріховним ученням» («Про неморальні системи»), для яких характерні стирання кордонів між вадами та чеснотами. Сюди ж Сміт долучає і де Мандевіля, вчення якого він зовсім не розуміє.

Втім, існує ще одна система, яка очевидно повністю прибрала кордони між вадами й чеснотами, і прагнення її — цілковито згубні; я маю на увазі систему Бернарда де Мандевіля. І хоча погляди цього автора майже в усіх значеннях хибні, все одно існують певні елементи

в поведінці людини, які — якщо ми поглянемо на них під певним кутом — таки підтверджуватимуть їхню правдивість. Ці елементи, описані й звеличені живою та веселою, хай і грубою та вульгарною красномовністю де Мандевіля, додали його теоріям відтінку правди й правдоподібності, які запросто можуть обдурити недосвідченого читача[708].

Адам Сміт різко заперечує одну думку, яку ми сьогодні дуже часто приписуємо саме йому. Кажучи про початки економіки й тезу, відповідно до якої багатство народів ґрунтується на егоїзмі та власних інтересах, більшість із нас, не вагаючись, назвала б батьком цього вчення саме Адама Сміта. Втім, особливо те, що Сміт хоч і знав до деталей твори де Мандевіля, ніде в «Багатстві народів» його не цитує. Лише в «Теорії моральних почуттів» він показово й неодноразово дистанціюється від «гріховного» де Мандевіля та його спроби звести все до злого егоїзму. До того ж, де Мандевіль — єдиний, від кого зокрема Сміт відгороджується, до того ж одразу в кількох місцях. Часом навіть здається, що вся книга створювалася з наміром знайти аргументи супроти де Мандевіля. Тобто Сміт у жодному разі не вважає себе продовжувачем ідей де Мандевіля, навпаки — ним його вважає історія.

Насамперед Сміт не хотів змиритися з тезою, що немає різниці між вадами й чеснотами (що, зрештою, не стверджував і де Мандевіль, хоча Сміт і дорікає йому за це). Насправді ж ми радше спостерігаємо, що Сміт дещо зміщує визначення хороших і поганих рис характеру. Де Мандевіль вважає егоїзм, любов до себе — вадами, на яких (поряд з плеядою ще інших вад) базується процвітання бджолиного королівства. Тому він доходить висновку, що вади призводять до блага. Проте Сміт не вважає, що любов до себе — це вада. Любов до себе він називає інтересом до себе (self-interest; обидва терміни вільно чергує й підміняє), хоч він і не будує на цьому принцип функціонування суспільства, проте вважає цю категорію важливою в комерції. Цим самим він може відмежуватися від де Мандевіля (якого свого часу досить сильно зневажали), проте разом з цим використати подібний фундамент для своєї економічної теорії. Тихо переназвавши ваду в чесноту, Сміту вдалося видобути все корисне з логіки аргументу де Мандевіля, і при цьому не стати об’єктом висміювальної критики. Зневажлива любов до себе в де Мандевіля стає в Сміта доброчесним інтересом до себе (self-interest) — слово, яке (на відміну від терміна егоїзм) ми далеко не один раз знайдемо у «Багатстві народів» чи «Теорії моральних почуттів» і лише в позитивному світлі.

Це досить таки несподіваний крок від учителя моралі. Тому можемо лише подивуватися, як Сміту вдалося мовчки, без належного дискурсу зробити з вади чесноти, і як він міг забути хоча б словом обмовитися про де Мандевіля.

DAS ADAM SMITH PROBLEM

Про проблематику «двох Смітів»[709] видано цілу бібліотеку різних публікацій. Йозеф Шумпетер назвав цю тему «Das Adam Smith Problem», і попри всі рішення (ми підсумуємо тут всі основні тенденції) досі не знайшлося жодної задовільної відповіді на питання, що ж саме мав на увазі Сміт під інтересом до себе та симпатією[710]. Хай яким було Сміттівське антропологічне сприйняття економічної людини (чи то вже йдеться про окрему людину, чи про суспільство, чи то вже базується воно на любові до себе чи ні), однозначно можна сказати лиш те, що молода наука успадкувала від «батька економіки» дуже неоднозначний, нечіткий і суперечливий погляд.

Дещо перебільшуючи, можна було б сказати, що суперечка триває і досі й багато в чому розділяє й сучасні економічні школи. Наприклад, суперечка методологічного індивідуалізму з колективізмом теж якоюсь мірою дотична до нечіткого виокремлення проблематики «двох Смітів». Адам Сміт не вирішив, якою буде економічна антропологія наступних століть. У книзі «Багатства народів» людину представлено як індивідуаліста, усі дії якою обумовлені лише власними інтересами. Сміт — хоч він і професор етики — поки що взагалі не вирішує моральні питання, не торкаючись навіть питання функціонування людини в суспільстві поза діловими відносинами. Єдина й, здається, самодостатня субстанція, що зв’язує між собою всіх членів суспільства, — це любов до себе, про необхідність взаємної симпатії він не обмовлюється ані словом. «Перемогу отримає лиш та людина, якій вдасться використати любов-до-себе інших на свою користь і показати іншим, що зробити для неї саме те, чого вона хоче, — це для їхнього ж власного добра»[711].

На противагу цьому в «Теорії моральних почуттів» людська істота виглядає абсолютно інакше. Керівним принципом людської поведінки є любляча прихильність, схильність; людина — це не раціональний діяч, нею передусім керують емоції, як у це вірив приятель Сміта Де-від Г’юм. Людина — не гравець-одноосібник, відірваний від суспільства, але, навпаки, невіддільна його частина. Сміт гостро критикує школи, які вчать іншого. Найгостріші ж слова він приберіг саме для системи де Мандевіля, а пізніші дослідники помилково зарахували це Сміту як його (найбільший) внесок в історію економічної думки. Адам Сміт у «Теорії моральних почуттів» засвітився як філософ і дуже талановитий (і досі авторитетний) моральний вчитель, але зовсім не економіст. Він створює дуже сміливі, оригінальні й складні психологічно-суспільні конструкти лише для того, щоб показати, що підхід, який за всім вбачає прихований інтерес до себе, — геть помилковий. У деяких місцях Сміт ніби шизофренічно конфронтує сам зі собою, а одна книга ніби піддає сумніву іншу.

Не один, а більше мотивів

Сміт переконаний, що ключ до правильного підходу ховається в комбінації мотивів. І тому він критикує Епікура. Сміт всупереч намаганням шукати в усіх вчинках людини якийсь один роз’яснювальний принцип, пропонує відразу два принципи. Люб’язність, з одного боку — це принцип найніжніший і найкрасивіший, проте сама собою вона не достатньо сильна. Тому немає нічого поганого в тому, щоб змішати люб’язність з любов’ю до себе, у якій Сміт не бачить нічого ані грішного, ані осудливого.

Це правда, ніби здається, що домішок егоїстичного принципу часто очорнює красу вчинків, які б мали виконуватися з власного бажання й лише заради хорошого відчуття. ... Прихильність, можливо, може бути єдиним мотивом поведінки Божества. ... Та хай там як з Божеством, але така недосконала істота, як людина, якій доведеться підтримувати своє існування стількома речами, цілком від неї незалежними, повинна керуватися багатьма іншими чинниками мотивації[712].

Ми знайдемо цілу низку різних спроб вирішення та консолідації, на перший погляд, шизофренічної позиції Сміта. По-перше, деякі науковці відкрито визнають непоєднуваність обох авторових теорій (для цього підходу навіть прижився карколомний термін Umschwungstheorie)[713]. Наприклад, Г.Т. Бакл[714] стверджує, що «насправді йдеться про дві частини однієї теми. У “Теорії моральних почуттів” Сміт досліджує співчутливу сферу людської природи, а у “Багатстві народів” — її егоїстичний протилежний бік». І далі: «У “Теорії” він приписує всі наші вчинки емпатії, а в “Багатстві народів” — навпаки, егоїзму. Короткий погляд на ці дві роботи підтвердить існування цієї принципової різниці й дасть нам можливість зрозуміти, що кожна зі сфер взаємодоповнює другу. Якщо ж ми хочемо орієнтуватися в них обох, доведеться вивчити обидві праці». По-друге, з’явилося дуже багато спроб об’єднати ці два аспекти доробку Сміта (часом більш, часом менш вишукано)[715]. Одне з рішень можна знайти в цьому уривку «Теорії моральних почуттів»:

Усім членам людського суспільства потрібна допомога один одного, проте разом з тим вони й завдають собі взаємних кривд. Там, де необхідну взаємодопомогу надають лиш з любові, з вдячності, з дружби, з поваги, там суспільство процвітає, воно щасливе. ... Проте навіть якби необхідну допомогу надавали й не з настільки шляхетних і не-егоїстичних міркувань ... і тоді б суспільство не обов’язково розклалося, хай навіть і було би менш щасливим і менш приємним. Може існувати спільнота різних людей, так само як і різних підприємців, що базуватиметься лише на розумінні її доцільності й потрібності, без взаємної любові й почуттів. ... І навіть якщо ніхто не почувається прямо зобов’язаним, якщо нікого не зв’язують почуття вдячності до іншого, все одно спільнота й далі може триматися на корисному обміні хорошими послугами згідно з визначеним прейскурантом. ... Але не може існувати спільнота людей, які завжди готові одне одному завдавати кривди чи образи. ... З іншого боку, справедливість ! це основна колона, на якій тримається вся конструкція[716].

З цього погляду здається, що Сміт поважав оці обидва основні принципи, йому йшлося лише про розрізнення того, наскільки важливим був той чи інший мотив у кожному з вчинків. І хоча обидві сильні емоції | любов і любов до себе | часто трапляються у своєму чистому вигляді, проте здебільшого наші мотиви — це мікс обох. Дуже гарно про це говорить Мартін Бубер, який ділить людські стосунки на цільові та на чисті, повністю відділені від користі (див далі)[717]. Ймовірно, що Сміт вважав принцип любові до себе домінантним мотивом усіх загальносуспільних відносин, коли перетинаються геть незнайомі люди, хоча в цьому він вбачав лиш мінімалістичне функціонування бідного (з погляду людяності) суспільства. Другий основоположний принцип люб’язної доброзичливості ховається зокрема в приватних відносинах між людьми. Де-факто, саме це робить спільноту людей суспільством.

Суспільна людина Сміта й спадщина Г’юма

У «Теорії моральних почуттів» Сміт подає дуже «неегоїстичну» тезу, відповідно до якої окремих індивідів об’єднують природні суспільні пута, на позначення яких Сміт використовує термін sympathy. Під цим словом він розуміє не лише взаємну приязнь, а й взагалі людську прихильність, спорідненість і уміння зрозуміти поведінку іншого, емпатію. Він розраховує на те, що в людях закодована здатність вжитися в шкіру одне одного, а завдяки цьому — й поводитися апріорі ввічливо. Щоб уникнути звинувачень у тому, що бажання поважати потреби інших — це власне лиш переодягнена любов до себе (наприклад, ми боїмося, щоб такий же біль не спіткав нас самих), Адам Сміт вигадує власну систему: на його думку, людина не думає, що ця ж ситуація повториться з нею самою, вона просто вживається в роль іншої людини. Як приклад він згадує чоловіка, який переживає разом з жінкою її біль під час пологів, хоч він і знає, що ніколи не відчуватиме нічого подібного, йому немає чого боятися. У цьому й полягає вся велика відмінність, і Сміт наполягає на цій надуманій деталі, витрачає багато часу й енергії на те, щоб поставити її вище, понад усі сумніви. За допомогою «вживання в ситуацію іншого» Сміт створив психологічний захист проти індивідуалізму свого часу. «Хоч симпатію у жодному разі не можна вважати егоїстичним принципом»[718].

Окрім цього, Сміт будує на цьому принципі й підоснову для своєї моралі. Людина — істота суспільна, тому потребу співчувати й бути частиною свого оточення вже закладено в її природу. Ще й тому мораль для Сміта має унікальну загальносуспільну роль: «Доброчесність — це велика допомога, а вада — великий знищувач людського суспільства»[719]. Мабуть, складно буде знайти більше суперечностей між Смітом і де Мандевілем, який, навпаки, вважає вади джерелом багатства суспільства, а коли суспільство стає доброчесним (так, як би цього хотів Сміт), воно відразу ж, як вважає де Мандевіль, починає занепадати й невдовзі буде знищеним. Для Сміта «доброчесність — це блиск зубчастих шестерень суспільства ... з іншого боку, вада — це ржа, через яку шестерні починають заїдати і заклинювати; вади в будь-якому разі завдають шкоди. ... Доброчесність — приємна, а вада — огидна для всіх людей. Адже перша забезпечує нам добробут, а друга — гибель і хаос»[720].

Суспільство як раціональний вибір?

Чи є щось більше, ніж індивідуальні раціональні підстави, на яких тримається сучасна економіка, що допомагає суспільству триматися купи й не розпадатися? Іншими словами, чи є людина (хорошим) членом суспільства тільки тому, що їй це вигідно, чи тут вплутані й якісь інші аргументи?

У пошуках відповіді на ці питання та в розумінні економічної антропології загалом далеко зайшов сучасник Сміта Девід Г’юм. У своїх роботах він звертався до ключових тем економічних інтересів, наприклад, походження суспільних норм, теорії користі й любові до себе, писав також і про відношення реальності й екстрараціональності. Зрештою, Сміт і Г’юм були близькими друзями й добре один одного розуміли.

Г’юм стає в опозицію до концепту суспільного договору, яку, наприклад, пропагував Томас Гоббс. Відповідно до цієї теорії людина «обмінює» свої свободи на суспільні норми так, що добровільно (раціонально) підкоряється суспільним правилам й разом з тим очікує, що інші зроблять те саме. Суспільство тримається купи на основі принципу любові до себе, тобто ідеться не більше, ніж про гедоністичний розрахунок. Г’юм не погоджується з цією теорією і пише:

Щодо цієї гедоністичної передумови можна тільки по праву заперечити, що всупереч загальному переконанню й незаангажованій точці зору для створення такого виняткового парадоксу неможливо обійтися без залучення філософії. Абсолютно байдужий спостерігач тут побачить почуття, як, наприклад, любов, дружба, співчуття, вдячність ... [які] складно відокремити від тих, що випливають з егоїстичних міркувань. ... Кожна така спроба [знайти в усьому любов до себе] видається марною і здається, що причиною цього є та сама любов до простоти, на свідомості якої вже не одне хибне припущення в філософії[721].

Тут знову з’являється аргумент, який пізніше використовує і Сміт. На думку Г’юма, нашою природою передбачено робити й прославляти вчинки, яким «навіть найбільш дикий політ фантазії не зможе приписати ані найменший натяк на любов до себе чи знайти хоч якийсь зв’язок з моєю актуальною корисністю»[722]. Нам закладено природою, що ми прославляємо вчинки, які взагалі не стосуються нашої особи чи нашої корисності і в часі, і в просторі. Г’юм переконаний, що пояснити те, чому ми вважаємо ці вчинки моральними й хорошими, хай вони й не мають нічого спільного з мірою нашої задоволеності, насправді дуже просто: ці вчинки резонують з нашим моральним чуттям (і аж ніяк не розрахунком). Приватне благо, як аргументує Г’юм, не може бути основоположним каменем суспільства.

Хоч ми й можемо навести багато прикладів, де «приватні інтереси дещо розходяться в інтенціях з інтересами суспільними, у цілій низці випадків вони розвиваються в кардинально протилежних напрямах. І все одно: ми визнаємо, що наші моральні почуття залишаються, навіть якщо вони не мають нічого спільного з нашими приватними інтересами»[723].

Що стосується любові до себе та приватної корисності, то Г’юм вважає їх винятковими й всепояснюючими емоціями, проте до корисності він додає і ширшу корисність, корисність суспільства: «Користь — дуже хороша річ, вона точно заслуговує на нашу увагу. Це очевидний факт, у якому ми щодня переконуємося на власному досвіді. Але чи корисна? Для чого? Звісно ж, для чиєїсь корисності. Але чиєї корисності? Точно не лише нашої: адже наші судження часто набагато ширші»[724].

Це ключова думка, яка нам допоможе зрозуміти й Смітове трактування співжиття в суспільстві. Г’юм вірив, що людські моральні почуття — це набагато сильніше й глибше сприйняття, ніж принцип корисності. (Емоційні) почуття набагато сильніші, ніж (раціональний) розрахунок. Норми людської поведінки існували ще до створення держави (держава їх, за Гоббсом, не створювала) і тому неможливо їх пояснити з позицій теорії суспільного договору. «З цієї причини нам доведеться заперечити теорію, яка в будь-яких моральних порухах вбачає принцип любові до себе», — підсумовує Г’юм[725]. Суспільна мораль — це чуття, тобто домінанта сприйняття, чуттєвості — і аж ніяк не раціональності. «На відміну від сучасних економістів Адам Сміт робить припущення, що якщо люди зважують різні альтернативи, які перед ними розкриваються, вони дуже сильно взаємно залежать одне від одного. Адже всім людям притаманні однакові пристрасті й почуття і вони можуть ототожнитися з іншими, які своєю поведінкою висловлюють їхні почуття»[726].

Г’юм услід за Аристотелем і Фомою Аквінським вважає людину zoon politikon, аргументуючи це тим, що людині природно бути частиною суспільства. Іншими словами, людина не тому раціонально «вибирає» членство в суспільному устрої, бо це завідомо принесе їй користь, а тому, що це заклала їй природа, людина такою народжується. Вона від природи більше тяжіє до добра, має сильне інгерентне суспільне (спів) переживання. «Усе, що сприяє благу суспільства, вимагає нашого визнання й згоди. Перед нами постає принцип, який багато в чому пояснює походження моралі»[727]. Цю рису він однозначно вважає «принципом природи людини»[728].

«Серце людини... ніколи не буде абсолютно байдужим до суспільного блага»[729], — пише Г’юм, а в іншому місці додає: «Жодна людська істота не може бути мені настільки чужою чи далекою, щоб стала мені ... абсолютно байдужою. Перевага має надаватися тому, що приносить користь суспільству чи самій людині»[730]. Мабуть, найкраще цю думку підсумовує Г’юм у цитаті: «Здається, що тяга до суспільного добра, до миру, гармонії й порядку в суспільстві ... завжди підключає і наші соціальні чесноти ... Принципи людяності й співчуття іншим так глибоко в’їдаються у наші почуття і так сильно на нас впливають, що здатні викликати в нас найрадикальніший осуд чи, навпаки, повну згоду з цим явищем»[731]. Знову виринає мотив, який ми знаємо від Адама Сміта, тобто мотив людини, якій залежить не на ній самій, а яка найсильнішими емоціями прив’язана до інших та до всього суспільства. Доречно буде ще раз зауважити, що Г’юм говорить не про раціональний розрахунок, а про почуття, що веде нас до суспільних цінностей. Г’юм заперечує раціональну обґрунтованість цих чеснот, як стверджує теорія суспільного договору.

Ані Сміт, ані Г’юм не погодилися б з тим, що суспільство засноване на гедоністичних принципах і на принципі раціонального вибору, як стверджують раціоналісти й теорія суспільного договору Руссо. Людська антропологія зовсім інша — люди об’єднуються на основі вродженого чуття. Тут теж проглядається містерія того, як це взагалі можливо, що суспільство тримається купи. У нас це вроджене, нічого нового ми щодо цього не скажемо.

Розум як раб пристрастей

Доволі цікавим видається також погляд Сміта на раціональність людської поведінки. Дуже сильно вплинув на неї його приятель Девід Г’юм. Адам Сміт пише:

Проте хоч розум — це, безперечно, джерело загальноприйнятих моральних правил і всіх моральних судів, які ми за його допомогою проводимо, проте абсолютно безглуздо й нерозумно вважати, що первісні уявлення про те, що добре, а що погане, диктувалися саме розумом. ...Ці первісні уявлення... не можуть бути предметом розуму, вони — продукт безпосередніх почуттів і відчуттів. ... Розум не може зробити будь-який конкретний предмет симпатичним чи несимпатичним для нашого мислення тільки з огляду на сам предмет... Розум може показати, що цей предмет слугує для отримання іншого предмету, який від природи може бути або приємним, або неприємним... Проте нічого не може бути симпатичним чи несимпатичним само по собі, якщо його таким не роблять безпосередньо наші почуття і відчуття[732].

Г’юма прославила одна цитата, яка ставить з ніг на голову раціоналістичну антропологію: «Розум — раб пристрастей»[733]. (До речі, саме щодо цього пункту він дуже близький до думки Бернарда де Мандевіля[734], якого він критикує разом з Адамом Смітом). Цитата якоюсь мірою підсумовує його філософію — розум і почуття не борються разом, але й не стоять одне супроти іншого. Вони просто не лежать в одному рівні, щоб змагатися між собою. Людською поведінкою керують почуття — пристрасті, афекти (passions) і розум відіграють свою роль аж на вторинному рівні, у процесі раціоналізації[735]. Джон Локк використовує подібний аргумент: «Розум насправді не встановлює і не формулює природний закон, а тільки його шукає і відкриває ... розум взагалі відіграє свою роль аж на вторинному рівні, у процесі раціоналізації[736]».

Наша поведінка — насправді зовсім не результат розрахунку вигідності чи невигідності, зиску й витрат. Нашою поведінкою радше управляють сили, які лишаються нам незрозумілі; емоції, які мотивують нас до дії. Схожий ірраціональний характер мають і animal spirits Кейнса, до яких ми скоро перейдемо.

Філософ Девід Г’юм запротестував би проти сучасної антропології homo oeconomicus з огляду на те, що відчуття, а не раціональність — рушійна сила людської поведінки. Іншими словами, самої раціональності недостатньо для того, щоб мотивувати людину щось робити. На думку Г’юма, розум — це «всього лиш інструмент; сам по собі він не здатен морально засудити чи схвалити той чи інший вчинок. Корисність — це лише тенденція до певної цілі; і якби ціль була нам геть індиферентною, тоді настільки ж байдужими (індиферентними) нам би мали бути й засоби [для досягнення цієї цілі]»[737]. Самостійно розум не здатний упорядкувати наші преференції таким чином, щоб ми могли діяти, розум не вміє мотивувати до дії. «Те, що чесне, справедливе, доцільне, шляхетне, щедре, — тільки це заволодіє нашим серцем й анімує нас до того, щоб ми [схопилися] цього вчинку й утримували його. А те, що зрозуміле, очевидне, те, що правдоподібне, що правдиве — це формує лиш холодну згоду й прийняття; а також задоволення нашої спекулятивної цікавості й кінець наших пошуків»[738].

Схожа позиція також у Іммануїла Канта: «Проте чистий розум апріорі не може працювати з цілями»[739]. Розум відіграє лиш вторинну роль, коли знаходить найкращу дорогу до цілі, а саме в конфігурації (спрямування засобів на ціль), корекції (корекції сприйняття), специфікації, планування й зважування[740]. У наших діях ми вбачаємо взаємодію розуму й почуттів[741]. Про те, що й сам розум формує парадокси[742], читайте більше в другій частині книги.

Консолідація двох Смітів?

Досить парадоксальним є явище, що визначні економічні авторитети заперечують економічну оригінальність і де Мандевіля[743], і Сміта[744], проте обох хвалять як визначних мислителів у сфері психології, етики й філософії. Як узагалі можливо, що саме вони стали «економічними батьками-засновниками»? Чи не тому, що ядро економіки насправді становлять психологія, філософія й етика разом узяті, і що саме де Мандевіль та Сміт набагато сильніше, ніж будь-хто інший до них, почали економічну суперечку, яка триває до сьогодні? Чому батьками економіки ми не вважаємо меркантилістів чи фізіократів, що послуговуються математикою? Адже це був саме (французький!) фізіократ Вінсент де Гурне (1712-1759), який випередив на одне покоління Сміта й сказав сьогодні вже крилату фразу laissez-faire, laissez-passer. Утім, сьогодні ні про нього — ні про інших — ми не чуємо так багато, тоді як «Das Adam Smith Problem» (тобто проблема егоїзму в розумінні Сміта) все ще жива й обговорюється.

Доволі проблематично дати визначення поняттю егоїзм, тобто сказати, скільки всього різного воно може в собі приховувати. Якщо егоїстичним вважають учинок Яна Гуса, який за правду вирішив навіть згоріти в вогні, чи Франциска Ассизького, який роздав усе своє майно, тоді егоїстично поводяться взагалі всі на світі, але термін егоїзм очевидно втрачає сенс, тому що він поступово перетворюється на всеохопне поняття, яким можна пояснити будь-які ! і навіть абсолютно протилежні — вчинки.

Підсумок: Сміт reloaded

У цьому розділі ми вирушили слідами недорозумінь, що супроводжували концепт невидимої руки ринку, який приписують Адамові Сміту. Ми подивилися, як він ставився до Бернарда де Мандевіля та до ідеї соціальних відносин, які формувалися виключно з допомогою розуму. Також ми відкрили т. зв. Das Adam Smith Problem і продемонстрували, що не можна всі людські вчинки пояснити лише єдиним (егоїстичним) принципом. Окрім цього, ми зупинилися також на філософії Девіда Г’юма, багато думок якого перейняв Сміт. Г’юм, наприклад, применшував роль розуму, а замість цього на ключові позиції ставив почуття й емоції. Адам Сміт багато говорить про основоположний людський принцип співчуття (sympathy), за яким гуртується все суспільство. Загалом Г’юм і Сміт вважали людину суспільною істотою, що відчуває зв’язок між собою і найвіддаленішими членами людської родини.

Сучасний мейнстрім, який проголосив себе послідовником класичної економіки Адама Сміта, повністю витіснив етику. І хоча тема добра й зла завжди домінувала в класичних дискусіях, сьогодні навіть згадка про неї вважається ледь не найстрашнішим злочином. Як я вже спробував продемонструвати, доволі поширене трактування Смітових текстів абсолютно помилкове. Внесок Сміта в економіку набагато ширший, аніж просто (хибна) ідея невидимої руки ринку та себецентричного homo oeconomicus.

Загальноприйняте трактування Сміта веде економіку неправильним шляхом. Щоб розуміти сучасний стан економіки, необхідно вивчати обох Смітів. Бо зосередившись лише на загальновідомій частині спадщини Сміта, тобто на «Багатстві народів», без знання контексту «Теорії моральних почуттів», дуже просто можна дійти висновків, які Сміт анітрохи не мав на увазі.

Сміт дуже добре усвідомлював засадничу роль етики та надавав їй особливої ваги в суспільстві, хоча його тексти в цьому напрямі й можуть видатися дещо нечіткими. Як на мене, то основний посил Сміта, який він залишив економістам, полягає в тому, що економіка не повинна відсувати на задній план питання моралі — адже саме вони й є ключовими питаннями.

Частина ІІ. Богохульні думки

Без страждань не зміниться нічого, а тим більше людська природа.

\ К.Ґ.Юнг

Навіщо нам потрібні всі старі байки, вавилонські міфи й біблійні притчі? Чому би мала навчитися наша (пост) модерна епоха, і передусім економіка, з цих прадавніх історій? Навіщо нам потрібні ці думки, тим паче в часи кризи, коли й так маємо більш ніж достатньо проблем самі з собою?

Психолог Карл Ґустав Юнг був переконаний, що людські думки й погляд на світ живуть в архетипах, які не втрачають актуальності тисячоліттями, й позбутися їх просто неможливо. Вони й зараз разом із нами сга'б-формують наші позиції щодо світу й те, як ми сприймаємо самі себе. Тому й варто ці архетипи дуже детально вивчати — найкраще в їхній ранній сирій формі, у голизні — а після цього відстежувати зміни людської поведінки в контексті історичного розвитку.

Усе, що підсвідомо вкладено в нашу свідомість, можна найкраще пізнати в час кризи. «У найбільш неочікувані й найстрашніші хвилини, коли перемогу здобуває хаос, нам відкривають глибші смисли», — пише Юнг[745]. Найслабша ланка ланцюга може виявитися найсильнішою, як говорить польський сатирик Єжи Лец, тому що він дає нам можливість розірвати ланцюг і прибрати бар’єр. Так само й економіка часом нам скаже про себе набагато більше саме в моменти слабкості, ніж коли перебуватиме вповні своїх сил. Ми набагато краще її пізнаємо, коли вона — гола й покірна, коли не зазнається, не злітає стрімко вгору й не гордує усім тим, що інше, ніж вона сама. Найслабшим місцем докризового економічного розвитку була саме його сила. Вона часто приховує істинний сенс речей, тоді як слабкість відкриває нам його.

We wanted to find love

We wanted success

Until nothing was enough

Until my middle name was excess

\ PJ Harvey, «We Float» [746]

8. Бажання (с)поживання

Щоразу, коли відкривається скринька Пандори, настають проблеми. Проте про що ж взагалі була ця історія і що було в самій скриньці? У цьому розділі ми повернемося до самих початків людських бажань чи, з боку економіки, поглянемо на народження попиту чи на виникнення абіотичних потреб, як влучно цей процес назвав Йозеф Шмайс[747]. Адже саме у цій точці з’являється корисність (утіліті) від споживання, яка нам «не потрібна» і не належить до речей першої необхідності. Кажучи сьогодні про те, що «нам потрібно непотрібне» (чи то вже майно, чи послуги), не завадило б дослідити, наскільки глибоко в історію людства сягає ця думка в різних сюжетах і варіантах. З огляду на те, що економіка здебільшого займається саме концептом задоволення попиту (бажань), треба відвести цій темі місце й у нашій книзі.

У грецькій міфології Пандора була першою жінкою (тобто певним аналогом Єви зі Старого Завіту), яка однак (на відміну від Єви, яка створювалася як «поміч, подібна до нього») з’явилася на світ як помста богів для людини. Вона носила зі собою скриньку (чи, точніше кажучи, глечик), у якому були всі можливі проблеми, які перед цим на землі взагалі не існували. Після того, як Пандора не втрималася перед своєю цікавістю й відкрила її, зійшли на землю зло, хвороби (що, зокрема, нас і цікавить у цьому розділі), прокляття роботи. Роботи, яка до цього була приємною й милою і яка подобалася людині, тепер же стала важкою і виснажливою. І хоч Пандора й злякалася всіх проклять і свою скриньку дуже швидко закрила, але було вже пізно.

Боже прокляття: загрозливий попит

Щось подібне ми можемо прочитати і в історії про Єву та Адама (Адам в історії про Едемський сад є таким пасивним, що постійно хочеться ставити його на друге місце). Єва, очевидно, теж з цікавості, після кількагодинної інтелектуальної суперечки з твариною-змієм (до речі, Адамові вдалося уникнути цієї боротьби), теж скуштувала заборонений плід, після чого їх вигнали з раю і на землю прийшло зло. Що цікаво, після вигнання з Раю на Адама чекає expresis verbis єдине прокляття, а саме прокляття праці[748]: «Проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. ... У поті свойого лиця ти їстимеш хліб»[749].

Для нас же з цього випливає відразу кілька вартих уваги спостережень і тем. По-перше, людство у своїх історіях пам’ятає часи, коли робота була приємною. І в райському саду людина могла працювати: Бог помістив людину в сад Едем, щоб вона «порала його та його доглядала»[750]. Тобто райський стан для перших культур зовсім не був станом байдикування, це був стан приємної роботи.

По-друге, в обох історіях саме бажання, цікавість, зокрема перебільшений попит і ненаситність — або ж, якщо хочете, недостатність — привели на землю все це зло. Адам і Єва могли їсти «із кожного дерева в Раю»[751], і все одно їм було мало. Чого ж бракувало людям у досконалому райському стані й що спонукало до такого нескромного вчинку? Схоже було і з Пандорою. Ці історії ніби підказують нам: навіть якби ми жили в раю і всього мали вдосталь, все одно нам буде мало, все одно нас постійно тягнутиме (абсолютно марно) відкривати «тринадцяту кімнату». Помітьте, до речі, що Єва, як частина людства й матір усього живого, була проклята саме пожаданням (чоловіка), яке ніколи не наповниться й над яким вона не матиме сили панувати. Навпаки, це пожадання буде керувати нею[752].

Схожий мотив часто з’являється і в сучасній поп-культурі (яку запросто можна вважати сучасною міфологією). У фільмі «Матриця» наприкінці першої серії трилогії агент Сміт говорить Морфі: «А ви знали, що першу Матрицю будували як досконалий людський світ, у якому ніхто не страждатиме і всі будуть щасливі? Це була катастрофа, усі від цієї ідеї відмовилися». Агент Сміт продовжує перераховувати можливі причини цієї аномалії: «Пішли плітки, що, мовляв, не було мови, у якій можна було б напрограмувати досконалий світ. Але я думаю, що кожна людська істота визначає реальність через нещастя та страждання»[753]. Схожі висновки виводить з історії про сад Едем і Лорі: «Коли Адам з Євою скуштували заборонений плід з Дерева пізнання і домагалися права самим обирати, чого вони хочуть, їх вигнали зі світу достатку в світ бідноти й нестатків; відтепер вони мали «їсти хліб в поті лиця свого». Мораль усієї історії полягає в тому, що знання і реалізація власного вибору у світі природної чи назначеної Богом скрути стають зайвим тягарем»[754].

По-третє, Божа помста не була прямою, він лишив людей, щоб ті самі довели себе до нещастя. Це стосується і забороненого Дерева пізнання в саду Едем, і забороненого плоду в формі скриньки Пандори. Нікого не змушували їсти яблука чи відкривати незнайомі скриньки, у цьому не було навіть розумно обґрунтованої підстави, тому в людей було всього достатньо й жили вони просто по-райськи. Хіть — рідна сестра цікавості. Плід із забороненого дерева теж був «принадний для очей»[755] — як реклама, яка теж повинна подобатися й яка ще й часто апелює до наших позараціональних (кортить сказати — звіриних) аспектів[756]. Так чи інакше, змій (тварина) пробуджує в Єві бажання. Бажання, якого вона раніше не знала, бажання мати річ, яка раніше їй у будь-якому разі не була потрібна. Слова пробудити бажання у цьому контексті влучні як ніколи, тому що в нас прокинулося те, що вже сиділо всередині нас, але поки лише дрімало. Змій не створив бажання, а лише його розбудив.

І зараз ми часто стикаємося зі середньовічними уявленнями, що первородний гріх у саду Едем був сексуального характеру, мав риси сексуальної хіті. Але цій теорії все ще бракує переконливої аргументації. Набагато простіше цю історію прочитати в тому значенні, що перший непослух Божої заборони був споживацького характеру. Врешті-решт Єва й Адам в історії про Едемський сад дослівно с-пожили плід. «І взяла з його плоду, та й з’їла, і разом дала теж чоловікові своєму, і він з їв»[757].

У цьому контексті не завадить трохи відійти вбік і нагадати спостереження історика Нормана Дейвіса, на думку якого, Адам Сміт увійшов у королівство економіки, «коли підняв питання наслідків людської хтивості й того, як приватні інтереси можуть слугувати в інтересах людського блага»[758]. Дейвіс порівняно влучно зумів назвати причину, яка керувала Смітом при написанні студії про джерела багатства народів — на його думку, ненаситність не призвела не лише до зародження теоретичної економії, але разом з концептом первісного гріха вона стояла і біля витоків нашої цивілізації, на самому її початку.

Економіка бажань: як позбутися наситності

Розповідь про зародження попиту можна розвивати ще далі проти плину часу, якщо ми залучимо до неї, окрім культури єврейської та грецької, і стародавню культуру шумерську. Як ми бачили в «Епосі про Гільгамеша», Енкіду, як і Пандору, боги зіслали на землю на покарання людям. Енкіду, зрештою, стає Гільгамешові вірним побратимом, як Єва стала супутницею Адама. Енкіду спершу жив у лісі, як звір. І саме жінка, храмова розпусниця Шамхат, першою завела його в місто, цим самим символічно зробивши з нього людину. На цей перехід, як і на саму трансформацію, ми можемо дивитися двома способами, які, зрештою, один одного доповнюють.

Один із можливих способів прочитання — що жінка-проститутка до певної міри зіпсувала Енкіду. До знайомства з нею Енкіду був задоволений, у нього не було ніяких бажань, лише потреби — їжа, прихисток, безпека. Їх він умів задовольнити сам, без цивілізації чи складної спеціалізації, як тварина. Тільки потім прийшла Шамхат і показала йому, чого йому треба хотіти. Нам, людям, здається, говорить Славой Жижек[759], потрібно, аби нам показали, чого нам треба хотіти (точно так, як це зробив змій в історії про сад Едем). Самі від себе, без жодної суперструктури чи пелени ідеології, ми не вміємо — у випадку абіотичних потреб — належним чином визначити (у цьому сенсі реклама потрібна нашому суспільству, воно демонструє нам наші, хай і штучні, потреби)[760]. Доки Енкіду жив як тварина, він був геть незадоволений, окрім задоволення власних біотичних потреб йому більше нічого не було потрібно, у нього було все, що треба, оскільки цих потреб було зовсім небагато. Як пише економіст класичної школи Альфред Маршал, «нецивілізована людина й справді — не що інше, ніж просто тварина; проте кожен крок уперед в її розвитку розширює шкалу її потреб; разом зі способами їх задоволення»[761].

Тож ми стали свідками приходу бажання, народження незадоволеності (тобто бажання чогось, чого в нас немає і що нам насправді не потрібно). Разом з цим Шамхат відокремила Енкіду від тварин, природи й його природного середовища. Вона привела його в місто, угіддя людей.

Другий спосіб, як ми можемо подивитися на цю історію, — що Шамхат стала спасінням для Енкіду. Жінка показала(ся) йому — вона показала йому, чого хоче. Вона дала йому вищу ціль, наділила його даром невдоволення. І саме ця невдоволеність і жене людство все далі й далі; ми осідлали її і вона й досі є рушієм нашого прогресу, розвитку й росту ВВП. Жінка була носієм культури (це саме в певному значенні можна сказати й про Єву). Це саме вона привела Енкіду в місто, окультурила його й дала йому напитися пива. Шамхат для нього була носієм прогресу.

Ймовірно, що саме тут, крізь ці історії ми стаємо свідками первісного пробудження бажання, попиту. Приборкання незадоволеності, прагнення хотіти все більше й більше й жити краще уже здається нам абсолютно природним явищем, що лежить у самому серці нашої цивілізації, у самому людстві (що невдовзі усвідомили й стародавні цивілізації). Френк Найт, очевидно найвидатніший чиказький економіст минулого покоління, колись записав: «У природі людини закладено, що чим краще їй живеться, тим більше вона незадоволена»[762]. Джордж Стіглер, учень Найта, навіть пише: «Базові речі, яких хоче розумний індивід, — це не задоволення своїх бажань, а лиш нові й кращі бажання»[763].

Заради свого постійного бажання мати (аж небезпечно) більше й більше ми пожертвували радістю від роботи. Ми хочемо багато, а тому й змушені працювати надто багато. Ми порівняно найбагатша цивілізація, яка тут колись жила, і все одно до слова «досить» чи до повного задоволення нам так само далеко, якщо не далі, ніж до цього. Тож ще раз одним реченням: якби в нас не було постійної потреби підвищувати ВВП і продуктивність, нам би не довелося постійно в поті чола гнатися за більшими показниками результативності. Коли людина освоює незадоволеність, вона автоматично натомість отримує потужний двигун прогресу, проте разом з цим вже більше не може скаржитися, що вона не задоволена. Бо як людина, яку підганяє вперед незадоволеність, може бути задоволеною. Якби вона раптом стала задоволеною, припинилося б зростання і розвиток суспільства в тому розумінні, як ми його знаємо останні кілька тисячоліть. Тобто у нас є вибір — або розвиток і зростання, або задоволеність. Безкоштовним не буває навіть зростання, справді — тільки сир у мишоловці.

Мальтус удруге відроджений: споживання як наркотик

You can never get enough of what you don’t really need.

U2, «Stuck in a moment»[764]

Преподобний Томас Мальтус, економіст, який жив на зламі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть, ніколи особливо не сподівався, що прогресивні ідеали Великої французької революції забезпечать Європі більше процвітання й менше гніту[765]. Багато з його тез згодом було розкритиковано, але сьогодні Мальтус відомий як першовідкривач найпонуріших візій розвитку популяції. Він був переконаний, що голодомори й епідемії, які з’являються час від часу, — це природне явище, оскільки «у гості до людського роду повинна у певній своїй формі навідуватися передчасна смерть»[766]. Хай там як, сільськогосподарська продукція планети не змогла б, як пише Мальтус, іти в ногу з приростом населення[767] — популяція (а з нею і попит людства як комплексу) має тенденцію до геометричного зростання, тоді як (сільськогосподарські) ресурси планети — обмежені.

З розвитком аграрних технологій, добрив та пестицидів цей аргумент вичерпав себе, а сам Мальтус переконаний: ми здатні виробити достатньо їжі, проблема полягає тільки в його дистрибуції. Після цього з’явився неомальтузіанський аргумент, який говорить, що підвищення плодючості ґрунтів та продуктивності праці теж має свої обмеження. Проте поки що не справдилася й ця деривація мальтусіанської катастрофи. Однак у певному (глибшому) сенсі Мальтус все ж таки мав рацію: наші потреби ростуть швидше, ніж їх задоволення.

Колись нам здавалося, що більше всього в нас буде, то менше нам буде потрібно, і то менше ми хотітимемо більшого. Однак ця рівність виявилася ще й як помилковою, насправді ж усе радше навпаки: наші потреби зростають пропорційно до того, що в нас є. Задоволення одного бажання тільки породжує бажання нове, так ми з вами ніколи не наситимося. Іншими словами, зростання того, що в нас є, ніколи не наздожене зростання (нового попиту) — того, що ми хочемо мати. І саме цей новий і новий попит поганяє нас уперед, як зауважив сам Мальтус[768] чи 150-ма роками пізніше американський економіст Дон Патінкін: «Як нам демонструє історія, західне суспільство формує нові форми попиту (щонайменше!) так само швидко, як способи, якими попит можна задовольнити»[769]. Іншими словами, бажання не вдасться задовольнити ніколи. Славой Жижек у цьому контексті додає: «Raison detre[770] бажання полягає не в тому, щоб задовольнити це бажання, тобто досягти своєї цілі, а в тому, щоб відтворити себе самого як нове бажання»[771]. Зрештою, це помітив ще тисячу років до цього автор біблійної книги Еклезіяст: «Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо»[772].

З нашого теперішнього ракурсу добре видно, яким помилковим було святе переконання Альфреда Маршала, який вірив, що «не злічити всіх людських бажань і хотінь, і всі вони різняться. Проте всі вони за своєю природою обмежені й їх можна задовольнити»[773]. Але якщо це, можливо, діє щодо потреб, то щодо бажань — аж ніяк: вони здаються нескінченими, тому що більше ми маємо (що більше потреб задовольняємо), то більше хочемо, то більше прагнемо. Якщо нам потрібно споживати все більше й більше, аналогічно до того, як наркоманові треба збільшувати дозу, чи не означає це, що споживання має властивості наркотичної речовини? Якщо в нас депресія через стагнацію ВВП, тобто через нульове чи низьке зростання, то чи не стали ми від нього залежними?

Цікаве визначення залежності пропонує Клара Естес у своїй книзі «Та, що біжить з вовками»: «Залежність — це будь-що, що робить наше життя порожнім, хоча зовні виглядає, що це й є наповненням нашого життя»[774]. Салман Рушді в романі «Лють» розповідає про (аристотелівське[775]) твердження, що всі наші гріхи, власне, беруть початок у незнанні міри. Тобто в нашій недостатності в тому розумінні, що ми претендуємо на речі, на які насправді зовсім не маємо претендувати[776].

Примирення пропозиції з попитом

Ми жили з переконанням того, що задоволення наших бажань — це лиш питання задоволення наших потреб. Та тільки, як спостерігаємо на прикладі нашого матеріально неймовірно багатого (і обвішаного боргами) суспільства, ми помилялися. Попит лише формує інший попит, розмножується. Попит (бажання, хіть, хотіння) до того ж зростає з кожним наступним ковтком, аж доки перенасичення не призведе до того, про що йдеться в Псалмі 106: «Душа їхня від усякої їжі відверталася»[777]. У книзі «Смішні любові», зокрема в оповіданні «Золоте яблуко вічного бажання», Мілан Кундера натякає на те, що відчуття щастя часто ховається в самому полюванні на нього, тобто більше в пошуку, ніж у знаходженні. Ще у вступі він цитує Паскаля, що деякі мисливці «полюють не ради здобичі, а ради самого полювання»[778]. Або ж, кажучи словами чиказького економіста Найта: «Справжньою винагородою стане радше радість від докладених зусиль, ніж від наслідного володіння... Призначення людини... прагнути досягти цілей, які віддаляються від неї швидше, ніж вона їх як індивід, чи навіть і ціле суспільство, готова досягти. Так життя (чи то вже свідомо, чи з вказівки самої людської натури) перетворюється достоту на сізіфів труд»[779].

Так ніби людина й не здатна була розпізнати власну точну блаженності, сатурації, задоволеності чи насиченості. Намацуємо її наосліп й знаходимо її чи усвідомлюємо лише заднім числом, уже минувши її. «Я більше ніколи не буду знову щасливим/-ою», — чуємо ми досить часто; проте ніколи не чуємо: «Я ніколи не буду щасливий/-а». Тобто ми знаємо, що в певний момент ми були щасливими, але розпізнати цей момент можемо тільки зворотно, у той момент, коли наша користь (утіліті) почне знижуватися[780]. Як пише Зіммель: «Проте що ближчим здається щастя, то більше його хочеться. Адже наші найпалкіші бажання і пристрасть викликає не те, що нам повністю далеке й в чому нам відмовлено, а те, чого в нас немає, але при цьому нам здається (як це й відбувається саме завдяки грошовій організації), що момент, коли ми нарешті його зможемо отримати, усе ближче й ближче»[781]. Тобто задоволення більше нагадує казковий скарб на кінці веселки. Що далі йде людина, то більше віддаляється кінець веселки, втікає від людини.

«Завжди здається, що достаток ніби зовсім поруч на горизонті, проте як тільки ми починаємо до нього наближатися, він так само від нас тікає, мов той горизонт»[782]. Зрештою, хіба не так співає Пол Саймон: «The nearer your destination, the more you’re slip slidin’ away»[783].

Попит (те, що ми хочемо) навряд чи колись сам собою зупиниться тільки на тому, що в нас є, він завжди біжить уперед. Як побороти цю незбалансованість? Економіку цікавить перетин пропозиції і попиту — це й є точка рівноваги. Однак цю класичну проблему можна вирішити ще й з іншого боку. Англійський вираз supply можна перекласти не лише вживаним поняттям пропозиція, є в нього й інше значення — стан справ, тобто те, що знаходиться в нашому розпорядженні, те, що є в людини. Слово demand більше відповідає класичному чеському еквіваленту пропозиція. Тобто можна описати цю проблему як невідповідність між тим, що в людини є (supply), і тим, що вона хоче мати (demand).

Здається, що існує два способи, як мінімізувати різницю між попитом і пропозицією. Перший із них — накопичення статку, supply (до речі, і у приватному житті, і в рамках перманентного зростання ВВП), доки не вдасться задовольнити наш попит, і demand — тобто доки в нас немає всього, що ми хочемо мати. І тут ми повертаємося до вчення гедоністів, програма яких була чітка: зрозумій, чого ти хочеш (як я вже спробував продемонструвати вище, уже тільки це само собою надскладне завдання), а потім добивайся досягнення цієї цілі, скуповуючи все майно, яке тобі потрібно. Це свого роду безкінечна історія, втім, ми для себе вибрали саме цю програму. Також це одна з причин активного зростання добробуту і ВВП — тому що саме в цьому напрямі ми інвестували найбільше зусиль, часу та енергії.

Інша можливість — діяти абсолютно протилежно, за заповідями стоїків. Якщо існує різниця між тим, що я хочу (demand), і тим, що в мене є (supply), тоді вирішити цю нерівність можна знизивши попит. І хоча саме завдання виглядає порівняно простим, проте йдеться про складні психологічні вправи, які стоїки відтреновували все життя. Тогочасна критика цього вчення дорікала йому тим, що «краще бути незадоволеною людиною, ніж задоволеною свинею, нещасним Сократом, ніж блаженним дурником»[784]. І хоч це й правда, та точно набагато краще бути задоволеним Сократом (принаймні в рамках споживання).

З цього погляду справді «багатою» буде людина, яка не хоче нічого (зайвого), тоді як бідною буде та, у якої багато потреб. У цьому ключі, власне, можна сказати, що незадоволений мільйонер може бути більшим бідняком, ніж людина з доходами на рівні прожиткового мінімуму.

«Турботи про зовнішні статки повинні лежати на плечах святого легко, мов найтонший плащ, який у будь-який момент можна відкинути. Проте волею долі цей плащ перетворився на залізну клітку», — пише Макс Вебер[785]. Та от тільки що робити, якщо ми знаємо, що не святі, і що «турбота про зовнішні статки» може стати для нас «золотою кліткою» без огляду на те, наскільки успішним буде наше суспільство? Або ж ми обмежимо наші бажання (тобто, послухаємося порад стоїків), або ж вони й самі собою будуть постійно від нас віддалятися і відчуття задоволеності буде завжди «на відстані простягнутої руки» (парадокс гедоністичної програми)[786]. Якщо ми будемо добиватися тільки й тільки щастя, то щасливими ніколи не будемо. Адже щастя здається нам побічним продуктом взаємодії добра та зла, і в жодному разі не буде самодостатньою ціллю. Втім, чи не мали б ці філософсько-моральні питання й бути власне предметом економіки? Звісно — оскільки наука, яка передусім займається максимізацією користі, повинна б принаймні знати про існування цих підступних підводних каменів.

Зараз ми віримо (зауважте, це теж віра), що чим більше всього в нас буде, тим щасливішими й вільнішими ми будемо. Проте багато хто зі стоїків сприймали цю проблему геть по-іншому. Хорошим прикладом може бути відомий Діонісій з Сінопа, якого інколи також називають Діонісій Цинік. Він вірив, що чим менше він має, тим щасливішим і вільнішим буде.

Щоб уникнути непорозумінь, я не закликаю тут відмовлятися від всякої власності. Мені лише здається не зайвим продемонструвати, що шлях в протилежному напрямку — це безкінечна історія, у якої є і світлі, і темні сторони. Людина не задоволена від своєї природи, недостатність — це риса, що проходить людською природою ще від найстарших епосів і міфів. Діоген у цьому сенсі — унікальний виняток. Як пише Кант, людській природі зовсім не притаманно, щоб людина сама «припинила нагромаджувати здобич, зупинилася на досягнутому майні й щоб інколи була повністю задоволеною»[787]. Тобто питання радше полягає у тому, як далеко нам можна йти на повідку в цієї риси характеру й в який спосіб і з якого часу нам варто навчитися обмежувати самих себе. Не можна хотіти все, що ми можемо хотіти.

Тавтоекономіка MaxU

О, щастя! Ти наш кінець і наша ціль!

Александер Поуп[788]

Один із основоположних стовпів економічної віри — це принцип MaxU, тобто віра в те, що кожен індивід, хай що і як він робить, максимізує свою корисність (економісти часто і в чеській) мові використовують англійський термін utility). Наприклад, Джері Бекер демонстративно стверджує, що «цей економічний підхід настільки універсальний, що його можна застосовувати щодо будь-яких дій людини, незалежно від того, передбачають ці дії чи ні встановлену ціну в грошах чи приписувану тіньову ціну, повторювані чи не надто часті рішення, рішення важливі чи другорядні, емоційні чи механічно зроблені висновки, бідні чи багаті люди, чоловіки чи жінки, дорослі чи діти, геніальні люди чи дурні, пацієнти чи лікарі, бізнесмени чи політики, вчителі чи студенти»[789].

Проте що ж означає слово корисність, утіліті, для максимізації якої в нас є багато різних формул, і ми роками просиджуємо за оптимізаційними підрахунками? Посеред завалів всіх математичних визначень та теорем наші «академічні» підручники забули уточнити, що ж мається на увазі під терміном «корисність». І нічого дивного, автори цих книг добре знають, що роблять: прочитавши чітке визначення, студенти б дуже швидко втратили будьякий інтерес до підручника. Тому краще його замовчати й перевести увагу на визначення математичного апарату. При цьому все ж таки йдеться про надважливий термін, а точні науки все ж таки б мали старанно добирати визначення до своїх термінів. Корисність, утіліті — це наче якась туманно окреслена мета всіх людських зусиль, а оскільки вона настільки визначальна для економістів, зупинімося все ж трохи довше на визначенні цього слова, щоб ми змогли перевірити глибину й сенс економічної мантри, яка постулює: кожна людина максимізує корисність для себе. Урешті-решт «якщо ми хочемо приголомшити якоюсь гіпотезою, достатньо просто поставитися до неї серйозно й спробувати, як далеко вона нас заведе»[790]. У словнику Collins Dictionary of Economics знаходимо визначення для утіліті[791]: Utility: satisfaction or pleasure that an individual derives from the consumption of good or service[792].

Зрештою, utility, satisfaction чи pleasure — це синоніми, у чому можна переконатися також по тому, що у наведеній вище цитаті їх можна вільно переставити місцями. Ідеться про визначення типу A = A, коли корисність — це або задоволення, або щастя, або радість. Тобто коли ми це речення перепишемо чи перекладемо, то дістанемо:

Корисність — це корисність, яку людина отримує, споживши певний товар чи послугу[793].

Тоді виходить, неправда, що людина постійно максимізує свою корисність через товари чи послуги. Адже інколи вона може й полінуватися, наприклад, спить довше, ніж потрібно, розмовляє з дітьми чи друзями — жодну з цих діяльностей розумна людина не назве споживанням товарів чи послуг. І в цій точці, зазвичай, стається одна показова річ: дефініція корисності поширюється також і на сон, розмови з дітьми тощо. Якщо ж ми хочемо залишатися послідовними щодо того, що людина постійно, хай чим вона займається, максимізує свою корисність, тоді нам необхідно відмовитися від однозначної «вузької» дефініції. Ми отримаємо:

Корисність — це корисність (satisfaction or pleasure), яку людина отримує від споживання товарів чи послуг, відпочинку, роботи тощо (читай — будь-чого, що їй об’єктивно приносить радість чи підвищує вигоду).

Інший варіант рішення — розширити поняття споживання і на всі інші типи діяльності, які підвищують споживацьку корисність. Проте результат — один і той самий:

Корисність людина отримує від споживання (чи робіння) того, що підвищує їй корисність.

Не потрібно продовжувати управлятися ще далі — очевидно, що будь-яке речення про максимізацію такої корисності буде правдивим. Тож отримуємо тавтологію:

Людина отримує корисність від діяльності, яка підвищує її корисність.

А оскільки всі ми отримуємо корисність від чогось іншого, тоді отримаємо:

Людина робить те, що хоче робити.

Як бачимо, це речення — беззмістовне, а тому його можна «застосовувати» постійно, тому що воно стверджує, що А = А. У такий спосіб можна спробувати економічно пояснити, наприклад, любов матері до дитини й сказати, що мати отримує корисність з любові до дитини. І чим би вона не пожертвувала заради дитини, вона так робить лише тому, що цим самим максимізує корисність для себе — тому, наприклад, вона годує дитину грудьми, бо отримує корисність. Однак це майже те саме, що сказати, що мати годує дитину, тому що хоче її годувати. Тож економіст ходить по замкненому колу, не кажучи нічого нового. А якби мати не годувала дитину, економіст так само просто міг би пояснити, що мати не годує дитину, бо вона отримує корисність від негодування[794].

Або ж ми дамо дуже вузьке визначення корисності, як то, наприклад, корисність, яку ми отримаємо від товарооборотного майна, — тоді вже дійдемо висновку, що моделлю homo oeconomicus не можна пояснити всю поведінку людини[795]. Проте економісти не заспокоїлися на цьому (тестовому) висновку й перевизначили термін корисність так, щоб він охоплював все — включно з (надуманою, вигаданою) корисністю від посмертного життя. Коли ми об’єднуємо все можливе під шапкою терміна «корисність», то і з мучеників чи святого Франциска робимо егоїстичних максимізаторів власної (хай і посмертної) корисності.

Так економіка потрапила в марксистські тенета попперівського фальсифікаціонізму[796] та неможливості перевірити модель, яка де-факто стверджує, що людина робить саме те, що вона робити хоче. Якщо людина максимізує корисність, яку кожен для себе визначає сам, тоді сер Поппер відразу ж запитав би: Як повинна діяти людина, щоб не максимізувати корисність? Іншими словами: чи можна йти проти течії власних оптимізаційних графіків? Якщо не вдається навести жодного прикладу, отже, теорія не спростовувана й де-факто беззмістовна.

Однак повернімося до основної лінії аргументації. Як зазначає Колдвел, посилаючись на Гатчесона: «Економіка оперує двома типами суджень, перший з них можна мисленнєво спростувати емпіричними спостереженнями, а другий — ні. Судження, які не можна спростувати, — це тавтології, позбавлені будь-якої емпіричної цінності. З цього випливає, що суто теоретичні судження позбавлені будь-якої емпіричної цінності...»

Колдвел продовжує: «Модель переслідування власного зиску не вдасться застосовувати, якщо ми надамо йому надто вузького визначення ... він лишиться порожнім, якщо ми дамо йому надто широке визначення, тому що інакше вся поведінка автоматично стає поведінкою максимізаційною»[797].

Ми можемо вчитися на помилках, але не на тавтологіях. Тавтології — це корисна вправа у тренуванні логіки. Тавтології за самим своїм визначенням не припускають того, що в них може закрастися помилка, вони завжди праві й «правдиві». Вони не можуть бути не-змістовними, бо вони без-змістовні, без-сенсовні. Тавтологія не відповідає жодним умовам істинності, «оскільки вона за будь-яких умов буде правдивою; і контрадикція теж за жодних умов не буде правдивою. Тавтологія і контрадикція позбавлені сенсу ... Тавтологія і контрадикція — це не зображення дійсності. Вони не відображають жодну з можливих ситуацій. Перша з них допускає існування будь-якої ситуації, друга — жодної»[798].

Так ми доходимо до ключового парадоксу: найбільша гордість економістів, що модель homo oeconomicus «включає всі можливості», тобто здатна пояснити абсолютно все, насправді б мала стати нашою найбільшою ганьбою. Якщо ми пояснюємо все терміном чи принципом, значення якого не знаємо, то варто було б запитати, що ж ми тоді пояснюємо.

До речі: неправда, що, мислячи абстрактно, ми все спрощуємо. Часом, навпаки, ускладнюємо. Як пише Ніцше, теоретичне пізнання нас дуже часто робить сліпими щодо очевидних речей. Своє припущення ілюструє грецьким міфом про Едіпа. І хоча (чи саме тому, що) Едіп був наймудрішим серед людей (зумів розгадати загадку), він залишається повністю сліпим до очевидного. Він не просто не знає базових речей, що знає кожна дитина (хто його тато й мама), а навіть (ненавмисно) скоює батьковбивство й інцест.

Вік економістиків: епоха бор(г)ова та падіння Ікара

Аристотель найбільшою людською слабиною вважав надмірність. Будь-яка риса характеру (і хороша), якщо її довести до екстремізму, стає шкідливою. Тож дуже сильна любов може перетворитися в задушливі ревнощі, здорове піклування про себе може перетворитися в нестерпний егоїзм чи нарцисизм, де все, окрім мене й моїх інтересів, утрачає легітимність. Тому Аристотеля часто називають філософом золотої серединки. Єдина властивість, пише Аристотель, яку жодним чином не можна довести до крайнощів чи перегнути палку, це почуття міри. І саме його нам не вистачає, останнім часом ми надто часто піддаємося спокушанню багатством, так як колись Ікара спокушало бажання злетіти аж до самого сонця.

Можливо, що наша епоха увійде в історію як боргова епоха. Наш борг в останні десятиліття не зростав не через нестатки, а навпаки, від надміру, надлишку. Наше суспільство не потерпає від голоду, проте має вирішувати інші проблеми — чим пригощати ситого? Дуже влучно цю ситуацію описує прислів’я, яке використовується в Словаччині: «Очі б їли, а губа не хоче». І в Давньому Римі багатство й смак перевищували об’єми живота, тому конфлікт між голодним оком і фізично перенасиченим животом вирішувався легендарною пір’їною. У нашому суспільстві це вважається неестетичним — тому ми знайшли нові способи вирішення цієї проблеми.

Тоді як велика частина світу голодує, проблема нашої цивілізації — як наїстися і при цьому не наїстися. Ми вигадуємо знежирені вершки, масло без масла. Прибираємо зі своїх продуктів найпоживнішу частину[799]. У цьому контексті доречними будуть також слова Ісуса: «Через те вам кажу: Не журіться про життя своє що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло?»[800]

Ці слова промовляють до нашого перенасиченого покоління не менш сильно, ніж вони звучали в часи, коли людина переймалася їжею у тому розумінні, що їй не буде чого їсти. І сьогодні ми переймаємося тим, що будемо їсти, проте наші теперішні тривоги абсолютно іншого характеру — ми боїмося, що їжі буде надто багато.

Що більше в нас є — то більше ми хочемо. Питання тільки чому. Можливо, ми думали (і звучить це справді інтуїтивно), що чим більше ми матимемо, то менше нам буде потрібно. Що більше всього перейде з множини мені потрібно у множину у мене є, то більше би мала зменшуватися множина потрібно мати — аж доки б вона не щезла повністю. Нам здавалося, що споживання поведе нас до сатурації, до насичення наших потреб. Проте правдою виявилося протилежне. Що більше в нас є, то більше нам потрібно. Вистачить просто порівняти, скільки всього нам було потрібно двадцять років тому (комп’ютер, мобільні телефони) і скільки всього нам об’єктивно потрібно сьогодні (надлегкий ноутбук, кожні два роки новий мобільний телефон, постійне й швидке підключення до інтернету тощо). І хоча в багатої людини нереалізованих потреб мало би бути менше, ніж у бідної, проте насправді все навпаки. Кейнс одного разу сказав, що заробітні плати завжди нееластичні при русі вниз (тобто доки зарплати ростуть — усе гаразд, проте знижуються вони з дуже великими труднощами, ціною великих психологічних зусиль). Насправді ж це радше споживання є нееластичним, коли рухається вниз. Легко підніматися на споживацьку вершину, проте абсолютно асиметрично неприємно повертатися назад униз. Кожне задоволене бажання породжує нове бажання, і таким чином лишає нас незадоволеними. Тому необхідно звертати увагу на кожне нове бажання, яке собі вигадаємо — адже воно стає нашою новою залежністю. Оскільки споживання — це наркотик.

Ми не здатні належним чином розібратися в будь-чому, доки це не стає нашою фанатичною залежністю, доки цим не буде забита наша голова повністю — але потім, з іншого боку, нам складно бачити щось інше.

\ Генрі Девід Торо [801]

9. Прогрес, новий Адам і економіка шабату

Так само, як наприкінці 2008 р. королева Єлизавета запитала в економістів, чому їм не вдалося передбачити економічну кризу, що якраз насувалася, Вацлав Гавел, реагуючи на кризу, ставить питання про сенс зростання. «Чому все повинно постійно зростати? Чому повинні зростати промисловість, виробництво, продукування? Чому безкінечно повинні розростатися навсібіч міста, аж доки не лишиться ні шматочка природи, ні клаптика трави?»[802] Як згадує сам Гавел, під час свого більш ніж п’ятирічного перебування у в’язниці йому доводилося постійно працювати, проте здебільшого це була абсолютно беззмістовна робота — «робота заради роботи». Чи є взагалі сенс в «економічному рості», чи це всього лиш ріст заради росту?

Коли чогось стає надто багато, ми його не помічаємо. І часто найважливіші речі бувають настільки очевидними, що ми їх не помічаємо. Одна з них — ідея прогресу. Вона оточує нас постійно: по телевізору, у рекламах, у політичних заявах, у статтях економістів. Це не обговорюваний імператив нашого часу, щось настільки автоматичне, що ми його не помічаємо. Чи не схожа наша система на один великий обман, як у фільмі «Матриця»? Імператив прогресу й зростання може нами опанувати аж настільки, що ми станемо його рабами. Кажучи словами Морфея: «[Ми живемо] у в’язниці, яку не помічаємо — не бачимо, не відчуваємо ані її запаху, ані смороду»[803].

Нещодавня світова економічна криза продемонструвала, наскільки сильно ми залежні від зростання, що падіння ВВП ми сприймаємо аж з релігійним розчаруванням, слідкуючи за десятими відсотка.

Однак звідки ж узялася ідея постійного зростання? Усе свідчить про те, що це лиш переодягнена ідея прогресу. Спершу в своєму релігійному (небі), а згодом світському (небо на землі) вигляді. І це вже клопіт (чи навіть обов’язок!) ринку, держави, науки чи часто й всього цього разом забезпечити прогрес, тобто зростання. Економічне зростання повинно наблизити нам рай на землі. Будь-яке відхилення ВВП віддаляє нас від нашої цілі, а тому вважається загальносуспільним злом. Зростання — це, навпаки, найбільше добро, рішення і ціль одночасно, ліки від хвороб безробіття, вуличних бійок і расових питань — це основний принцип не лише економіки, а й всього нашого політичного життя.

До промислової революції ми особливо нічого не очікували від зростання, потім настав етап здивування від прогресу, а сьогодні ж ми його вважаємо абсолютно автоматичним[804]. До того ж прогрес ми сприймаємо економічно й технічно. Колись прогрес сприймався більш-менш духовно й внутрішньо, сьогодні ж сама ідея прогресу повністю секуляризувалася й асоціюється із зовнішнім світом. Вести статистику ВВП почали вперше в США у 1790 р., до цього людство давало собі раду й без цього інструменту. (І хоча час від часу проводилися переписи населення та статків, проте, наприклад, Господь у Старому Завіті жорстоко покарав короля Давида саме за таку діяльність)[805]. Нам не треба було знати, на скільки відсотків чи десятих відсотка ми стали в середньому багатшими, ніж були минулого року, а також яке ми посідаємо місце в міжнародному порівнянні в паритеті купівельної спроможності. До речі, у 1970 р. реальний ВВП становив 1025 доларів на особу (у сучасних цінах), це майже в сорок разів менше, ніж сьогодні[806]. За останні двадцять років ВВП на одну людину піднявся на 37%. Вражає? Можливо. А вдячні ми за це чи задоволені результатом? Навряд чи.


По горло в прогресі: золота клітка

Як ми бачили в «Епосі про Гільгамеша» і врешті-решт у період ранньої античності, спочатку поняття прогресу просто не існувало. Панувало циклічне розуміння часу без будь-якого розвитку, усе оберталося по колу, мов циклічні зміни пір року. Їхня роль — чергуватися і повертатися назад, у вічному циклі, нічого більше. До того ж часто циклічність супроводжувалася певними ритуалами, саме за допомогою яких мали б відбуватися всі повернення і повторення, відновлення часу до початкового стану. Дія епосів та міфів цих цивілізацій відбувалася в часовій невизначеності, лімбі, у певній особливій поза-просторовій і поза-часовій петлі (тому вони не відбулися, по суті, ніколи, але якраз завдяки цьому «відбувалися постійно», знову й знову)[807]. Їхні міфи й епоси не прив’язувалися до історичного часу, відбувалися десь поза. А по-третє, ці культури вірили, що золотий вік людства настав ще в минулому, а не що він тільки от-от настане. Чим далі від початку ми знаходимося на часовій осі, тим гірше, оскільки людину було створено кращою, ніж вона є зараз. Людство з часом псується, його призначення — занепад, а не прогрес. Це до певної міри збігається і з нашими теперішніми уявленнями, які завдячують прогресу тим, що нам вдалося вирватися зі стародавніх примітивних віків, а наше небо на землі ми помістили в майбутнє[808].

Аж доки євреї, а згодом і грецькі мислителі, не принесли лінійне уявлення часу, у якого є свій історичний розвиток. Соціолог Роберт Нісбет вважає, що «за останні три тисячі років жодна інша ідея не була для західної цивілізації настільки важливою ... як Ідея Прогресу»[809]. І хоча ідею прогресу навряд чи хтось назве новою ідеєю[810], однак її секуляризована й економізована версія стала raison d’etre сучасних економіки, науки та політики; віра в прогрес — це те, з чим наша цивілізація виростає і на що розраховує[811]. Здається, що хороші новини в сфері науки і економіки постійно чигають відразу ж за рогом, а якщо ні — це сигнал, що не все гаразд. Британський мислитель К.С. Льюїс свого часу лаконічно й ваговито підсумував цю думку фразою «goodness = what comes next» (добро = те, що тільки настане)[812].

Ми настільки захопилися ідеєю невпинного розвитку й максимізації росту, що охоче кладемо їй до ніг і заборгованість. І це не лише в періоди рецесій і кризи, а й у часи відносного процвітання. Так багато нашого зростання індуковано борговими стероїдами, що більшу частину ВВП минулих років радше б годилося назвати валовий борговий (а не внутрішній) продукт. Ми стали буквально одержимі ідеєю зростання. І хоча ми не повністю впевнені, куди мало би рухатися це зростання, однак ми компенсуємо цей недолік постійним пришвидшенням[813].


Прогрес прогресу

Однак й ідея прогресу теж прогресувала. Дискусія про те, чи прогрес techne веде до досягнення золотого віку чи навпаки, розгорталася в багатьох цивілізаціях. Навіть у часи античності не дійшли згоди. Наприклад, Гесіод стверджує, що «золотий вік — це період, коли не існувало знання, але разом з тим не було й ядів, які б отруювали хороші манери й загальне щастя»[814]. Ми ніби бачимо піднятий вгору мізинець, який попереджає, що прогрес і пізнання часто ідуть на шкоду щастю, спокою та певній стоїчній гармонії[815].

Потім Просвітництво оживило думку про те, що людське життя на початку історії людства (у його натуральному, природному вигляді) було, за словами Томаса Гоббса, «самотнім, убогим, негарним, тваринним і коротким»[816]. Тобто в цьому розумінні досягнення раю у майбутньому — це технічне, наукове (а отже, і духовне) завдання людства. У середині дев’ятнадцятого століття «Фіхте проголосив, що справжній рай був не милосердним подарунком, яким людство користувалося в далекому минулому, а обітованною землею, яку потрібно здобути в не надто далекому майбутньому власними зусиллями»[817].

Однак схожий хід думок можна побачити й в Давній Греції, де він згодом став панівним: «Незадовго після цього Протагор, перший і найбільший зі софістів, наголошує на своєму переконанні, що історія людства — це історія втечі від прадавнього незнання, страху й порожньої цивілізації, а також історія поступового покращення умов життя як наслідку постійного поглиблення знань»[818]. Наприкінці VI ст. до н. е. Ксенофонт вірив, що «боги не відкрили людям всі знання ще на самому ж початку, але людям довелося з плином часу до всього дійти самим»[819].

У діалозі «Протагор» Піфагор описує зворушливу сцену, у якій «Прометей скаржиться на жахливе покарання, яке на нього наклав Зевс за те, що він приніс людям вогонь, цим самим давши їм можливість інтелектуального й культурного росту, тож люди могли дорівнятися до богів. У жодній літературі не існує більш зворушливого пасажу, ніж той, де Прометей, навіки приречений відбувати своє покарання, розповідає, як він знайшов на землі людей у вбогих умовах проживання, які жили в печерах як звірі, затуркані, у постійному страху, підставлені під всі можливі страждання. Прометей приніс людям вогонь і показав їм шлях, як можна власними зусиллями помалу рухатися вперед до культурного процвітання, вивчати мови, мистецтво, вчитися ремеслу, техніці та тому, як спокійно жити всім гуртом у групах чи союзах»[820].

Ми можемо знайти тут схожий мотив, як в історії про рай. В обох випадках ішлося про пізнання, яке принесло засадничий поворот у житті людства, чи то вже йшлося про Дерево пізнання (добра й зла), чи про технічні знання від Прометея. Пізнання, знання, які супроводжують прогрес, так само як і гнів Бога чи богів, — це кінець душевної гармонії та достатку. Зв’язки з божим творцем було порушено й відновлення їх вимагає багатьох зусиль, так само як через пізнання ми відділилися від стану достатку, до якого тепер постійно намагаємося повернутися через інтелектуально-фізичні зусилля. Це сталося й з Енкіду: «Степова звірина тіла його уникала. Підхопився Енкіду, — зіслабли його м’язи, вклякли ноги — і звірі пішли від нього. Змирився Енкіду, — не побіжить, як бувало! Та став він мудрійший і розумом глибший»[821]. Після цього кроку він назавжди втратив гармонію зі своїм оточенням, звідки сам походив і яке було йому домівкою. Тварини вже більше ніколи не приймуть його назад, він більше ніколи не зможе з ними вільно бігати й розуміти світ, звідки сам походить.


Епоха пост-егоїстична?

Матеріальний прогрес у багатьох напрямах став світською релігією, а разом з цим і найбільшою надією й вірою нашої сучасної епохи. Роберт Нельсон, економіст, який детально займався цією проблемою і написав про це дві книги, стверджує, що «багато економістів гарячково, аж набожно вірить у прогрес, у прогрес, який фундаментально змінює і покращує призначення людини»[822]. Економіст Роберт Самюельсон описує це так: «У кожної епохи є свої ілюзії. Наша ілюзія — це гарячкова й непохитна віра в силу процвітання»[823].

Ми, економісти, звичайно ж усвідомлюємо (чи принаймні Френк Найт усвідомлював), що живемо у «середовищі, у якому наука як така стала релігією»[824]. До речі, релігійності навіть не потрібні певні визначені божества. Загальноприйняте визначення релігії, яке ввів Верховний суд Сполучених Штатів Америки (на основі ідеї Пауля Тілліха, імовірно найвизначнішого протестантського теолога ХХ ст.), вважає «дійсною релігією широкий діапазон “систем віри”», навіть попри те, що їм бракує «будь-якої прив’язки до надприродних сил чи сутностей». Початкове релігійне уявлення прогресу секуляризувалося в технічну віру, у науку, яка нас (не особисто кожного, загалом) врятує. І що багатство нас не лише зробить щасливими, задоволеними та врівноваженими, вільними й сильними, але і сформує краще суспільство як таке (загалом або ж на землі). Іншими словами, ми помітимо тут технічну субституцію, заміну чи досягнення своєї внутрішньої духовно-психологічної мрії за допомогою зовнішнього прогресу в кількості й якості прибутку.

Тобто у прогресі ми вбачаємо надію на рятівне вирішення проблем матеріальних, суспільних та багатьох внутрішніх. Та й це ще не все: також ми асоціюємо з ним мрію про моральне (все) виправлення та зміну людей, викорінення егоїзму через багатство, достаток, надлишок. Принаймні класики цієї галузі це (відкрито) визнавали. Ідея, що прогрес може врятувати світ, стала певною формою суспільної надії та віри (яку потрібно заслужити, відпрацювати) par excellence. Наприклад, Девід Г’юм вірив, «якби природа нас обдарувала надміром матеріальних багатств і в кожного було би достатньо всього, тоді було б очевидно, що в цьому блаженному стані процвітали б усі чесноти». У світі б панувала справедливість і «суддівство стало б не потрібним». Джон Стюарт Мілль, ще один з батьків економіки[825] вірив, що «взаємне затоптування, знищення, виштовхування зі застосуванням гострих ліктів та наступання на п’яти» — це лиш синдром перехідної доби[826]. Після закінчення цього періоду росту ми опинимося в «стабільній добі», коли «ніхто вже не хотітиме бути багатим»[827]. Мілль у розділі «Of the Stationary State» ставить таке запитання:

У попередніх розділах читач міг познайомитися із загальною теорію економічного прогресу суспільства у тому розумінні, у якому ці терміни ширше вживаються, тобто прогрес капіталу, популяція і продуктивність праці. Проте якщо ми плануємо хоча б мінімальний рух уперед, який в принципі може бути необмеженим, нам буде замало просто пройтися слідами закономірностей цього руху; не лишається нічого іншого, ніж запитати: У чому його ціль? До якої цілі прямує суспільство, проходячи крізь цей промисловий прогрес? А коли прогрес закінчиться, на якому етапі перебуватиме людство? Адже люди, які займаються політичною економікою, все ж мали б розуміти, що нарощування багатства не може бути безконечним[828].

Нам не варто забувати, що ще задовго до свого зародження економіка вже вважалася «понурою наукою» (dismal science). Передусім завдяки Томасові Мальтусу вона не давала більшості населення жодної надії на краще завтра, майбутнє не було таким оптимістичним, прогрес не був лікувальним. І нагадував він (робітничому класу) радше пекло на землі, ніж небо на землі. Досить цікаво спостерігати за тим, як ця колись понура наука в наш час перетворилася в оптимістичну, веселу економіку, яка вселяє надію та вірить у прогрес. До певної міри ми можемо розділити економістів на оптимістів (на нас чекає небо на землі) та песимістів (наближається економічний армаґеддон). Здається, що Мілль і Г’юм були першими оптимістами. Кейнс приєднався до них у 30-х роках ХІХ ст., коли вперше висловив надію, що небо на землі стане можливим уже буквально протягом наступних кількох сотень років. Мовляв, потім настане «найбільша зміна, яка тільки колись була в історії нашого матеріального розвитку». Настане найбільша зміна в матеріальному (і, як побачимо далі, нематеріальному) розвитку людини — постане нова людина, новий, інший Адам, який відпочине й припинить безупинно все підраховувати.

За моїми підрахунками ... у наступному столітті нарешті з’явиться можливість економічні проблеми вирішити чи принаймні намітити їхнє вирішення ... боротьба за виживання була досі основною, найболючішою проблемою людської раси — і не лише її, а цілої біологічної імперії від найпримітивніших форм, які стояли ще біля витоків життя. Ми були буквально створені природою для вирішення економічних проблем. Тож якщо ми вирішимо проблему економіки, наш людський вид втратить своє традиційне завдання. ... ще протягом багатьох століть наша прив’язаність до старого Адама буде настільки сильною, що кожному доведеться працювати, щоб бути задоволеним ... для задоволення старого Адама в нас вистачить три години (роботи) щодня[829].

Як бачимо, Кейнс був ймовірно найбільшим оптимістом з погляду економічного прогресу. Він вбачав в економічному зростанні не лише матеріальне спасіння, але так само, як Девід Г’юм, і моральне відродження, велику зміну «законів моралі»:

Як тільки накопичення багатства перестане бути найважливішим для суспільства, зміняться і закони моралі. Нам вдасться позбутися багатьох псевдоморальних принципів, які керували нами протягом цілих двох століть, від принципів, якими ми найгірші риси людського характеру підвищили до найбільших чеснот... Ми зможемо повернутися до основоположних і безсумнівних принципів релігії та традиційних чеснот — хіть знову стане гріхом, лихварство — проступком, любов до грошей нам остогидне, а тим, хто більше не перейматиметься завтрашнім днем, найкраще вдаватиметься йти шляхами моралі й здорового глузду. Ми знову будемо оспівувати цілі замість засобів й оберігати добро від корисності. Ми будемо оспівувати тих, хто навчить нас, як чесно й добре використати години й дні, як і тих, хто вміє насолоджуватися справжніми радощами, які нам світ пропонує.

Ми будемо возвеличувати квіти землі, які не надриваються від роботи, але й не б’ють байдиків[830].

Для того, щоб протягом одного століття нам вдалося досягнути стану, який Кейнс називає економічним блаженством, нам потрібні чотири речі:

Нашу здатність контролювати суспільство, наше призначення не допустити воєн і громадських заворушень, наше бажання передати в руки науки все, що перебуває в її безпосередньому підпорядкуванні, і темп акумуляції, що забезпечується інтервалом між виробництвом і споживанням. Останнє з перерахованого ми матимемо автоматично, якщо будуть діяти перші три умови[831].

Незважаючи на те, що Кейнс, мабуть, найсильніше вірив в економічне задоволення наших потреб, все ж віра в сприятливий вплив матеріального прогресу властива більшості фігурантів економічного мислення нашого часу. Тому нам потрібно невпинно зростати, бо до раю на землі іншої дороги просто немає.

Економісти як сучасні священики

Оскільки в наш час турботу про душу витіснила турбота про зовнішній світ, економісти стали дуже важливими. Від них очікують інтерпретації реальності (непередбачуваний Олімп замінила собою непередбачувана Wall Street), послуги пророка (макроекономічні передбачення), зміни реальності (послаблення наслідків кризи, пришвидшення зростання) і врешті-решт лідерства на шляху до землі обітованної — до раю на землі. Самюельсон, Фрідман, Бекер, Найт і багато інших стали пристрасними євангелізаторами, апостолами економічного прогресу, яким вони послуговувалися не лише всередині своєї країни, але й в інших культурах.

Економіст Роберт Нільсон називає це економічним запалом: економістів до цього «змушують»[832]. Як написав Ґарі Бекер у своїй монографії, у Фрідмана був «місіонарський запал до вшанування правди ...і з не меншою пристрастю він намагався переконати безвірців»[833].

Урешті-решт віра Фукуями в кінець історії внаслідок перемоги демократичного капіталізму є більш ніж красномовною. Тепер єдиний виклик — переконати всіх співгромадян й навернути їх у правильну (економічну) віру та експортувати її в інші культури (читай — до язичників). Просто до всіх тих, кого ще не зачепило економічне божество. До економічних небес — рукою подати, і ми їх хочемо спустити сюди й для інших. І як і в більшості релігій, діє правило: що більше вірян, то краще справи в «батьків» церкви. Здається, що міжнародна торгівля буде вигідною для бідних країн, але набагато більшу вигоду від неї отримують розвинені країни.

Практика останніх років свідчить про те, що ситуація з економічними небесами не була й очевидно ще якийсь час не буде аж настільки простою. Втім, переоцінювання ролі економіки зустрічається поки що дуже часто[834]. І добре було б усвідомити собі, що початок цьому поклав ще Карл Маркс. (Парадоксально) саме Маркс де-факто вірив, що економіка, економічна база є основою всього, що саме економіка — підґрунтя суспільства, яке визначає все інше, що все інше (включно з мораллю і культурою) — це лиш «надбудова» економічної бази, або ж фальшива свідомість чи загальносуспільна ілюзія. (Звідси ця відома фраза «релігія як опіум людства».) Економічний розвиток стає основним пояснювальним фактором історії. Економічний історик Ніл Ферґюсон красномовно пише:

Коли я ще був учнем, у підручниках історії насилля ХХ століття пояснювалося по-різному. На думку одних, воно було пов’язано з економічними кризами, так ніби депресія і рецесія могли пояснити політичний конфлікт. Улюбленою справою також було пов’язувати зростання безробіття в німецькій Веймарській Республіці зі зростанням пронацистських голосів виборців та з приходом Гітлера до влади, чим пояснювався початок Другої світової війни... Потім була теорія, що все ХХ ст. було століттям класового конфлікту... Я б хотів дещо старанніше сформулювати свої перші шкільні думки ... не всі складні економічні кризи призводили до воєн. Сьогодні ж точно не можна стверджувати (хоч марксисти й намагаються), що Перша світова війна — це наслідок кризи капіталізму; навпаки, вона різко закінчила період дивовижної глобальної економічної інтеграції з відносно швидким зростанням та низьким рівнем інфляції[835].


Ляпас прогресу

І ще одна, остання, примітка щодо власне наукового прогресу й до удару, якого йому завдали в першій половині ХХ ст. До речі, зауважте, що саме марксизм-ленінізм і, зрештою, расизм (що базувався на екстремальній формі наукового дарвінізму) стали тими дисциплінами, яким особливо залежало на означенні «науковий», і послідовники цих течій за кожної нагоди вказували на цю науковість. На той час не було жодного способу, як «об’єктивно» поставити під сумнів ці теорії, після чого вони й ставали науковою темою[836].

Тобто наукова правда замість об’єктивної оцінки потрапляє під суд своєї ж академічної спільноти. І тут можна підозрювати наукову спільноту в схильності наслідувати політичну чи наукову моду. У цьому розумінні ми б мали дуже обережно послуговуватися модними ідеями. Наукова спільнота формує правду й разом з цим виступає й її ж суддею, «правдотворці» й «правдооцінювачі» — одні й ті самі люди. У науковому світі не існує розподілу сили, як ми її знаємо й ретельно сторожимо в світі політики. Саме тому марксизм-ленінізм і расизм могли (свого часу) присвоїти собі звання «науковий» — наукова спільнота їм його присвоїла. Саме факт того, що наш науковий час — один із найкривавіших в історії, і став однією з серйозних тріщин в історії світського прогресу. На думку соціолога Зиґмунда Баумана, голокост — це не помилка й не заминка модерності, а її прямий наслідок[837].


Я хочу в хотінні жити

Сучасні економісти мали би розглядати й це питання, оскільки сама ідея прогресу — меч, заточений з обох кінців. З одного боку, гонитва за прогресом уможливила справжній прогрес. Саме наше велике прагнення, наше набожне бажання зумовили те, що нам за останній час справді вдалося досягти такого великого росту, ми так сильно хотіли його й заради нього чимало працювали й стількома речами пожертвували. Проте, з іншого боку, лишається питання, чи стали ми більш задоволеними — і чи взагалі ми можемо досягти задоволеності: «Для тих, хто сьогодні вірить у прогрес, задоволення є небажаним»[838].

З об’єктивного погляду, ми живемо в найбагатший період в історії цієї планети. І все одно нам мало, багатство й добробут приносять з собою нові й нові проблеми. Зробити в кондитерській вибір між сімома тортами, коли вам хочеться їх усіх й на всі є гроші, часом буває аж до болю складно. Нарешті вибираючи один, ви відмовляєтеся від шести інших смаків, і починаєте сумніватися, чи не варто було замість фісташкового замовити собі горіховий, чи ще краще шоколадний... Ідеально було б спробувати їх усіх, тому з кондитерської ви йдете трохи засмученими, або з переповненим животом, якщо все-таки не вдалося встояти перед спокусою.

Економістам складно зрозуміти цю ситуацію. Адже економіка здебільшого зважає на ситуацію дефіциту, коли людина не наситила свої потреби (не задовольнила їх) і з радістю б споживала більше (а також більше заробляла). Як би виглядала економіка без дефіциту? Наші засоби виросли б настільки, що ми б могли дозволити собі набагато більше, ніж повне насичення. Наша сатурація, наша точка блага часто перебуває десь посередині множини того, що ми можемо собі дозволити, вона міститься всередині нашого бюджетного обмеження. І знайти її не так просто. Може статися, що ми перевищимо матеріальний надлишок, і це призведе до перенасичення. І ніщо з цього не можна назвати станом блаженства. Так просто потрапити в ситуацію, коли ми починаємо лаятися під тягарем своєї ж покупки.

Тайлер Дерден, головний герой роману «Бійцівський клуб», вимальовує modus vivendi споживацького суспільства: «Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно..»[839] Сьогодні цю фразу можна перефразувати так, що речі, які нам не потрібні, ми купуємо за гроші, яких у нас немає. Післявоєнний період характеризувався швидким накопиченням багатства, що започаткувало першу хвилю споживацького стилю життя ще в шістдесятих роках. Проте надія, якої так прагнуло покоління гіпі, виявилася марною. Американське суспільство почало залежати не лише від свого багатства, але й від боргів. Урешті-решт психологи, економісти й соціологи і досі бурхливо сперечаються, чи багатство сильно впливає на наше відчуття щастя[840]. Соціолог Рональд Інґлегарт після багаторічних досліджень феномену щастя[841] у багатьох країнах дійшов висновку, що хоч відчуття добробуту й зростає, однак приріст стає меншим і меншим, тому й функція добробуту — угнута. У багатому світі рівень щастя зростає разом із рівнем нагромадження багатства лиш мінімально. Просто більше нікуди рости. Як стверджує Інґлегарт, у багатих країнах кореляція між доходами та щастям «навдивовижу слабка (по суті, нею легко можна знехтувати)»[842]. Ми це називаємо «парадоксом Істерліна».

Девід Маєрс стверджує, що «у випадку зі щастям абсолютно не залежить, чи хтось їздить на BMW, чи, як більшість шотландців, ходить пішки, чи користується автобусом»[843]. Дослідження, яке проводили між найбагатшими верствами населення (100 найбагатших американців за рейтингом журналу «Forbes» у дослідженні психолога Еда Дінера з Іллінойського університету), показало, що ці люди «лиш на трохи щасливіші, ніж звичайні люди»[844]. Майерс продовжує роздумувати над тимчасовістю радості, яку приносить багатство: «Здається, що переможці лотереї переживають лиш перше шокове щастя від свого виграшу. Тільки ця ейфорія триває зовсім недовго. Часом навіть доходить до того, що те, що раніше нас ощасливлювало — наприклад, читання, — більше не може нас задовольнити. Якщо порівнювати зі збудженням, яке людина отримує від виграшу мільйонної суми, звичайні радощі «сіріють» на його тлі й стають маловартісними»[845].

Про схожий «приголомшливий ефект» швидких радостей порівняно зі звичайними радощами (звичайна радість губиться у присутності швидкої радості, наприклад, наркотиків, а ця нова радість таким чином займає її місце) зрештою, говорить і Аристотель[846].

Схоже на те, що в суспільстві, у якому всі живуть у кількаповерхових віллах, окрема людина буде не набагато щасливішою, ніж там, де в кожної родини є лиш один маленький будинок[847]. Здається, що у перспективі нам все одно, скільки всього у нас є чи, навпаки, немає (хоча й ця статистика стала свіжим предметом дискусій)[848]. Проте навіть якщо нам вдасться знайти цю гіпотетичну точку щастя, чи вміємо ми нарешті відпочити в ній і не повзти далі? Промовистою є цитата з «Чекаючи на Ґодо» Беккета»:

Владімір: Треба так казати, навіть якщо це й не так.

Естрагон: То що я маю казати?

Владімір: Кажи: я радий.

Естрагон: Я радий.

Владімір: І я.

Естрагон: І я.

Владімір: Обидва ми раді.

Естрагон: Обидва ми раді. (Мовчанка). А тепер, коли ми всі раді, що нам робити?

Владімір: Чекати на Годо[849].

Здається, існує два способи, як бути по-споживацьки щасливим: постійно нарощувати споживання (для досягнення однієї додаткової одиниці щастя нам потрібно якомога більше матеріалу для споживання) або ж усвідомити, що в нас усього вдосталь. І єдине, чого нам не вистачає, — це самої нестачі.

Якщо економіка втратить свою мету, єдине, що їй лишається, — це зростання. Зростання, яке не знає нічого іншого, окрім самого себе, тому що в нього немає жодної мети, на яку можна було б рівнятися. З цим пов’язано також відчуття непотрібності[850], безглуздості[851] та безпритульності. Біг до мети відрізняється від бігу заради бігу. Якщо ми бігаємо ради самого бігу (jogging), то бігаємо по одному колу, у чому загалом немає нічого поганого, тільки потім не треба дивуватися, що ми нікуди не добігли. Раніше речення «у мене немає часу на сім’ю» вважалася б програшом, проявом нездатності. Сьогодні ж подібні слова вважаються доказом сильної зайнятості, досить часто їх проговорюють, передбачаючи, що це викличе повагу до діяльності дотичної особи. Тоді як Гільгамеш відбирав дітей у батьків силою, ми їх відбираємо в себе добровільно. Ситуація знову нагадує Гільгамеша і його (сьогодні добровільну й абсолютно непотрібну) стіну.


Нестача недостатку

Великий парадокс нашого часу полягає в тому, що нам потрібно (здебільшого штучно) недостаток створювати. Лише в недостатку знаходимо пригоди, а отже, й розваги, і життя загалом. Симптоматично, що з цією метою створено цілу галузь у промисловості: розважальна індустрія — фабричне виробництво розваг і забави, яке часто полягає в симуляції недостатку. Чому? Можливо, тому, що в звичайному житті нам бракує справжньої нестачі. А тому ми, перенасичені всім можливим жителі цивілізації, дивимося у теплі своїх домівок телевізійні пригодницькі програми, де герої страждають від холоду й голоду. Ми забавляємося чужими муками, які б ми хотіли (у певній особливій площині реальності) прожити самі.

Це парадокс: що більше