Book: Казки мого бомбосховища



Казки мого бомбосховища

Олексiй Чупа

Казки мого бомбосховища

Обережно! Ненормативна лексика!


Казки мого бомбосховища

Передмова

Здоровий підхід до страшних речей

В Олексія Чупи до творчості дуже здоровий підхід. Вирішивши стати письменником, він зосередився і зайнявся своєю справою: почав писати багато й дедалі більше і видаватись часто й дедалі частіше. Схоже, що писання для Олексія Чупи – справа дуже люблена. Бо коли людина працює коло того, що її по-справжньому захоплює, розворушує й оживляє, то і справа її ворушиться і живе – викресана, як іскра, із цієї надщербленої миті, а не знесилена нескінченними сумнівами й фантазіями про досконалість і богоподібність.

Хоча який письменник здатен відмовитись від фантазій про богоподібність? Під час артилерійського обстрілу в Макіївці оповідач із «Казок мого бомбосховища» ховається у підвалі свого багатоквартирного будинку та розмірковує про мотиви письменництва. Йому здається найбільш імовірним те, що письменників приваблює «можливість трохи побути Богом». Фантазія дозволяє відчути присмак всемогутності, натомість обов’язків перед персонажами, здавалось би, немає: «Закрив [книжку] – від них нічого не залишилося. Зручно». Але хіба це зручність – ділити приміщення з героями власної прози? Це вже пахне відповідальністю за свої слова.

Чупа проводить нам екскурсію цим своїм внутрішнім Донбасом, делікатно намагаючись не порушити спокою персонажів: фриків, алкоголіків, садистів, розгублених та загублених нероб і фанатиків. Одним словом, звичайних людей.

Читач ловить себе на потребі спакувати посилку з теплим одягом і ліками, шампунем для вічно молодої Вєрки Лабуги, томом Шевельова й кількома голівками свяченого часнику для подружжя Задорожних, порцеляновою статуеткою для глухої пані Клави, музичним альбомом від Йонсі та Алекса для бабусі й онучки з 17-тої. Читач прокидається – і опиняється серед сну про індустріальні ландшафти, де хропе старий звір-завод, розгалужуються потічки залізничних колій, будинки жалісливо поскрипують «просохлими дерев’яними перекриттями», а «кольорові протяги» тягають «вулицею цей мінорний спекотний блюз».

Чий це сон – читача, персонажів, автора? Чи це наше незручне колективне марення, викресане, як іскра, із цієї надщербленої миті?


Софія Андрухович

Перший поверх

Казки мого бомбосховища

Квартира № 12

Секс утрьох

Майже усе, що відбувалося, говорилося, думалося та робилося у дванадцятій квартирі, легко можна було віднести до філософської категорії угару. Оте нікчемно мале і непомітне «майже», втиснуте на початку розповіді, стосувалося звичайного середньостатистичного життя, аж ніяк не притаманного мешканцям «дванадцятки». Те «майже» було таким незначним, що можна було би й не брати його до уваги. Я і не братиму.

У дванадцятій квартирі панував угар. Це не був ані гармидер, ані тарарам, ані шарварок чи рейвах, ні. Угар, та й годі. Ніхто з мешканців під’їзду не зумів би пояснити напевно, чому вони вживають саме це слово. Але десь у глибинах їхньої підсвідомості спливали, як кити на поверхню океану, важкі спомини про те, як через Вєрку з «дванадцятки» чотири рази мало не згорів увесь будинок. Ця психологічна травма залягла глибоко і надійно, навіки зв’язавши в розумінні решти мешканців злощасну квартиру на першому поверсі з такими співзвучними коренями гор– і гар-.

Угар оселився в дванадцятій квартирі близько тридцяти років тому, перед самісіньким початком «перестройки». Оселився разом із Вєркою Лабугою, тоді ще цілком принадною, хоч і демонічною жінкою. Вєрці було під тридцять, вона слухала геві-метал, була коханкою якоїсь шишки з прокуратури, і місцеві боялися її, як чорта. Чи то пак, якщо послуговуватися доречнішою ідеологічною термінологією, – як ворога народу. Боялися настільки, що не дивилися їй в очі, не віталися з нею і не розмовляли, всіляко уникаючи. Вєрка, своєю чергою, нічого спільного з місцевими не мала, в друзі не набивалася. До неї ніхто не заходив, і про те, що відбувалося в її квартирі, люди могли судити, лише спостерігаючи ззовні, дивлячись на рвучкі чорні силуети в її жовтих нічних вікнах і дослухаючись до диявольської музики, яка мало не цілодобово гуркотіла з Вєрчиного вікна.

У її помешканні царював відвертий хаос. А оскільки хаос набагато більш самодостатній, ніж навіть найміцніший порядок, то хаос цей легко пережив такі хиткі по своїй суті явища, як піднесення національної самосвідомості, розпад радянської імперії, кілька революцій, шалена інфляція та покращення разом зі стабільністю. Ба більше, я переконаний, що Лабуга, зав’язнувши у цьому своєму хаосі, навіть не помічала того, як міняється світ за її вікнами на першому поверсі.

Останній, хто відкрито виступав проти Лабуги, після написання заяви до міліції несподівано для всіх сів до в’язниці за зберігання наркотиків, більше його не бачили. З часом люди перестали навіть викликати наряд, хоч як відверто нахабно й незаконно поводилися Лабуга та її гості. Міліція приїздила, вкотре переконувалася, що викликали її у «дванадцятку», і задушевним тоном радила з Вєркою не зв’язуватися. Удавати, що її не існує. «Ага, не існує», – похмуро кивали на її двері люди. За дверима рубали «Cannibal Corpse», чувся дзвін пляшкового скла та диявольський сміх хазяйки квартири. Час котився за опівніч, і мало хто міг заснути під такі колискові.

Вєрка мала, сама того, певно, не знаючи, дозвіл на такий хардкор. Коханця-прокурора, який прописав її до «дванадцятки», Вєрка бортанула вже понад місяць тому, та він залишався її ангелом-охоронцем. Кохання тридцятирічного мужчини, якщо воно вже загорілося, може тривати аж до смерті. І це був саме той випадок. Те, що за останні тридцять років він перетворився з товариша Смірнова на Петра Петровича, першого зама обласного прокурора, аж ніяк не давало переваг мешканцям під’їзду у боротьбі з Лабугою. А те, що з’явилася тенденція забирати «донецьких» на підвищення до Києва, вселило у їхні душі остаточний і непереборний смуток. У 2015-му весь під’їзд змовився голосувати проти владної партії, сподіваючись, що Петро Петрович втратить свій владний німб і вони зможуть нарешті викинути Лабугу на мороз після тридцятирічних знущань. «Якщо знов переможуть ті самі, нам піздєц», – уже не добираючи слів, зітхали усі.

А Вєрка просто собі жила, не помічаючи того всього, що діялося довкола неї. Ані прокльонів і змов, ані розмов, ані нічних нарядів, ані погрозливих написів на стінах першого поверху. Її життя мало два кольори – веселощів більших і веселощів менших. Якщо в неї невідь-звідки з’являлося бабло, Лабуга збирала усіх своїх дружбанів і влаштовувала апокаліптичні вечірки. Якщо бабла в неї не знаходилось, вона збирала усіх своїх дружбанів, вони скидалися хто що має і також веселилися, але скромніше. Дружбу вона водила з такими сірими і водночас запаморочливими персонажами, що я тільки дивувався, де вона їх знаходить. Усі як один – саботажники, алкаші, стабільно безробітні, хронічно бездомні, побиті життям і гопниками. Вони миттю просаджували на випивку будь-які гроші. Суми від двох гривень до двох-трьох тисяч (так-так, бувало й таке) спускалися в алкогольні ріки, як кров незайманок у язичницькі колодязі для жертвоприношень. У перервах між зловживаннями вони любили виловлювати нас, малих пацанів, і вантажити своїми філософськими тєлєгами, поки в полі їхнього зору не з’являлася нова пляшка. Я слухав їх найбільше та найуважніше. І вже пізніше, набагато пізніше зрозумів, що життя познайомило мене з персонажами Чарльза Буковскі раніше, аніж я навчився нормально читати, і тим більше – читати Буковскі. На роду написано, чи що?

* * *

Суботній ранок для Сергія Платонова – це пора, якої він не знає. Зазвичай Сергій, відпахавши в банківському офісі свій законний робочий тиждень, у п’ятницю ввечері надирається з колегами в барі, повертається додому пізно-пізно вночі, завалюється спати й оживає аж ближче до вечора. Субота для нього не має ранків. Можливо, суботні ранки існують, але Сергій їх не бачив із часу закінчення школи.

Але сьогодні – виняток. Ще відучора він знав, що в суботу вранці матиме завдання від шефа. Нічого складного: треба сходити до однієї жіночки на квартиру і з’ясувати, чому вона своєчасно не сплачує кредит. Якщо випаде оказія, з’ясувати, чому вона не тільки не платить, а ще й нахабно ігнорує дзвінки й листи з банку, коротше кажучи, уникає виконання нею ж підписаного контракту. Протягом тижня до неї кілька разів приходили, але вдома нікого не виявилося, напевно, пані була на роботі. Щоправда, за тим місцем роботи, яке вона вказала в анкеті, ніхто ніколи про неї не чув. Словом, справа хвилинна і не надто важка – лише підчепити жінку на гачок, визначити, чи вона хоча б мешкає там, де написала. Але представник банку мусить виглядати солідно, і тому Сергій учора після роботи пішов додому і ліг спати тверезим. Уперше за довгий-довгий час.

Він простував собі від зупинки, звіряючись із мапою. Будинок, де мешкала клієнтка Лабуга, мав бути десь неподалік. Трохи попетлявши провулками, Сергій вийшов на широку вулицю, обабіч якої росли розлогі каштани. «Красиво», – подумав Сергій і пішов до подвір’я, біля входу до якого значився потрібний йому номер.

Двір був по-липневому зелений і по-ранішньому теплий. Він порожньо тягнувся уздовж червоної цегляної стіни будинку, наприкінці переходячи в дитсадок. Прокалатала відрами двірничиха, десь неподалік низько прокричав молочник, кілька котів, хаотично рухаючись, перетнули асфальтовий квадрат посеред двору. Було тихо і безлюдно. Будинок лише починав прокидатися. А отже, шанси застати вдома пані Лабугу були значні. Сергій усміхнувся собі і рушив на пошуки.

Упритул підходячи до під’їздів, він розглядав написані на металевих табличках номери розташованих там квартир. Дванадцята виявилася в другому. Вхід до під’їзду закривали важкі металеві двері з кодовим замком. Звідкілясь ізсередини рокотіла зловісна музика, і банківському посланцю на мить зробилося зимно, попри те що на вулиці вже виповзала спека. Він здригнувся, пересмикнув плечима, відчувши, як під білосніжною сорочкою виступили холодні краплі несподіваного поту, і взявся до підбирання коду.

Оскільки в усьому місті встановленням таких дверей займалися лише дві фірми, то й чудодійних комбінацій для відімкнення існувало також дві. Сергій впорався з другої спроби.

Двері зі скрипом відчинилися, і в обличчя йому війнуло прохолодою і тютюновим димом. Залишивши за спиною зелені літні дерева і прогрітий асфальт, Сергій Платонов, молодший банківський консультант, ступив у морок під’їзду. Він зробив кілька кроків сходами вгору і знову вчув ту страшну музику, від якої хребтом прошмигнула слизька і холодна змія. Він мало не повернув був до виходу, але згадав, що ті, хто не виконує завдання, в них на роботі довго не затримуються, – і міцніше вчепився у дерев’яні перила.

Найперше, що він зрозумів, – освітлення на першому поверсі немає. Лише на двері тринадцятої квартири, що була прямо перед ним, падало світле півколо з невеличкого віконця між поверхами. Сергій, напруживши очі і сконцентрувавши зір, намагався роздивитися приліплені до дверей номери квартир. Так, усе правильно. Квартири з дванадцятої по чотирнадцяту. Він дістав із кишені джинсів свій мобільний і, аби переконатися, підсвітив собі.

Двері «дванадцятки» виглядали вражаюче. Сергій, як і більшість офісних працівників, адреналін отримував із комп’ютерних ігор, ставок на тоталізаторах і телевізійних новин. Оскільки перше і друге з часом впливали на зір та гаманець, то Сергій віддавав перевагу новинам. Кримінальні, політичні, новини шоу-бізу – то був його улюблений коник. Так ось, колись давно він бачив, як виглядають входи до поліцейських відділків після зіткнень із грецькими анархістами. Тут було щось подібне. Довкола самих дверей чорніла кіптява, дерев’яну лутку прикрашали сліди пожеж, а дзвінок безпомічно, як самогубець, висів на голому покоцаному дроті праворуч від дверей. Липкі на дотик двері були обклеєні папером із дивацьким візерунком. Під дверима лежав поролоновий килимок із милим написом HOME SWEET HOME, але коли Сергій випадково ступив на нього, під ногами гучно чвакнуло. Знизу, начебто із самого пекла, війнуло гострим запахом сечі, крові й водяри, і Сергій висмикнув уже зав’язлого черевика з гостинного килимка. Холодна змія вдруге промайнула його хребтом і зникла десь нижче спини.

– Блядь, – процідив крізь зуби і заходився протирати черевик хустинкою.

За якісь три хвилини, сяк-так привівши себе до ладу, Сергій знову випростався. Ще раз посвітив біля дверей, шукаючи справний дзвінок, але не знайшов.

«О’кей, Сергію, – сказав сам до себе, – нічого страшного. Зараз подзвониш, спитаєш і звалиш. У бар. А там надолужиш згаяне вчора. Гаразд?»

Згадавши про бар, Сергій пожвавився. Видихнувши, він пригладив волосся, дістав із торби папку з ручкою та начепив на обличчя янгольську банківську усмішку.

Слідом за цим пролунав глухуватий стукіт у двері. Кісточки пальців тричі провалили погано приклеєний до дверей папір і, нервово потершись об джинси, повернулися на місце. До поля його слуху повернулася зловісна музика, від якої холодна змія за коміром знову шмигнула вниз, але цього разу не зникла безслідно, а скрутилася в районі попереку і стисла, як удав. Сергія занудило.

За дверима змінилася пісня, її настрій трансформувався з тягучо-зловісного на агресивний. Почекавши хвилинку, Платонов постукав іще, тепер уже кулаком, гучніше. По той бік почулися кроки, і старечий надтріснутий голос проревів, насилу перекрикуючи музику:

– Шо?

– Шо «шо»? – розгублено крикнув у відповідь Сергій.

Луна злетіла угору, до верхнього поверху, і затихла аж під дахом.

– Шо треба, питаю! Чого лупиш у двері?!

– Я би хотів поговорити з Вірою Сергіївною Лабугою, – вдався до офіційного тону Сергій.

– А хто ти такий, щоб зі мною говорити, га?

«Ага, чудово. Отже, вона буває вдома. Можна валити», – подумав Сергій. Але його захланність і бажання якнайкраще показати себе перед босом зіграли з ним злий жарт. Уже майже сіпнувшись до виходу, Платонов уявив мармизу свого шефа, коли він викладе йому багато-багато цікавої інформації про Лабугу Віру Сергіївну, і ляпнув:

– Це вас із банку турбують!

– Якого ще, на хрін, банку? – загрозливо прошипіло за дверима.

Музика вимкнулася, і в тиші, яка ламала двері з протилежного боку, Сергій почув пересування квартирою і кроки кількох осіб.

– Ви в банку брали кредит у лютому цього року, тринадцять тисяч! Досі не зроблено жодного внеску! – гукнув Сергій, дивуючись, як Натаха з кредитного погодилася дати гроші такому клієнту. – Та ж ви відкрийте двері, поговоримо! У мене документи з собою, я все вам покажу!

– Ага, щас я відкрила! Я відкрию, а ти мене пограбуєш, або ще гірше – зґвалтуєш! Воно мені нада?

Сергій уявив, що можна винести з хати з такими дверима і як можна ґвалтувати людину, що має такий голос та, згідно з анкетою, майже шістдесят років від народження. Його охопив жах.

– Ну що ви! Я ж на роботі! Як я можу!

– Усе рівно. Можеш.

Сергій поміркував і подумки погодився, що хтось інший все-таки міг би. Але не він.

– Віро Сергіївно, відкрийте двері, поговоримо! – ще раз попросив він.

– Іди на хуй звідси, шваль! – рявкнув раптом з-за дверей пропитий чоловічий бас.

– Чуєш, дядя, – миттю завівся офіційний представник, – давай не груби мені тут, бо зараз наряд викличу, скрутять тебе, будеш у абіз’яннику матом крити.

– Вали давай! – повторив той самий голос, але м’якше.

– Я зараз ментів викличу, – простіше пояснив свою погрозу Сергій.

– Давай-давай, думаєш, ти перший такий вумний? Уперьод, викликай!

Сергій уже орієнтувався у цих пропитих і прокурених голосах. Зараз озвалася пані Лабуга, хазяйка. Він потупцяв на місці, але піти не наважився, бо ж тоді виходило, що його послали, а він послухався. За дверима знову зарухалися, заходили, щось потягли, а Сергій Платонов занурився у власні думки.

«І на холеру воно мені треба? – заговорив він до себе. – Зараз валю звідси, набираю Натаху з Катьою, заскочим в один бар, в другий, потім гляну, хто з них швидше нап’ється, та й повезу до себе. А то й двох одразу», – мрійливо примружився він. Секс утрьох давно манив його, але залишався таким же далеким і недосяжним, як райські брами для політиків. «Хай йому грець, сьогодні я їх двох видеру. Одночасно!» – вирішив Сергій і, окрилений цією думкою, зібрався вже розвернутися і вибігти геть із темного під’їзду, від Лабуги з її корешами-бухарями, від просяклого незрозумілою рідиною килимка HOME SWEET HOME та загалом абсурдної ситуації, до якої він зараз потрапив.



Але якраз цієї миті Вєрка Лабуга знов нагадала про себе надтріснутим голосом за дверима:

– Альо, банкір, ти шо, змотався?

– Ні.

– Покаж документики.

– Як я вам документики покажу, якщо у вас глазка немає на дверях? – Сергій підсвітив собі мобілою, але ніяких ознак дверного вічка справді не побачив.

– Під дверима просунь. Я подивлюсь, потім віддам тобі і відкрию двері, якщо все гаразд.

– У вас там насцяно під дверима, і набльовано теж. Як я вам документики туди просуну?

– Та нормально там усе, не понтуйся ти, банкір, – знову втрутився в розмову вже знайомий чоловічий голос.

– Іди на хуй! – огризнувся Сергій, якого ці дебіли вже затримували, відривали від пристрасного і виснажливого, хоча і поки що нафантазованого сексу з Натахою та Катею.

Він, промовляючи ці слова, забув, де живе. Що в наших широтах за недоречні фрази, а простіше кажучи, за свій базар часто доводиться відповідати. Не встиг Сергій вимовити останній звук свого посилання, як за дверима почувся сухий і холодний ляскіт, а зразу за ним – приголомшливий вибух.

Буквально за хвилину перед тим Лабуга з корешем дістали про всяк випадок стару рушницю і наставили її на двері, але постріл був несподіванкою як для Сергія, так і для них. Лабуга просто не терпіла, коли її друзів посилали на хуй. Сама незчулася, як смикнувся палець, сильно вдарило у плече і куля з кінематографічним тріском проломила тонку деревину вхідних дверей, розірвала візерунчасту клейонку. Наступної миті Сергій, зробивши красивий рух усім тілом, лежав біля дверей квартири навпроти, занімілий від болю. Плече йому боліло так, ніби туди вкрутили болт і закручували, та де там, забивали з усієї дурі кількакілограмовим молотком. Біла сорочка була залита кров’ю, руки не слухалися, зуби стукотіли, вибиваючи дріб у холодній тиші сходової клітки. Довкола нього, мов пелюстки траурної білої троянди, лежали заляпані кров’ю квитанції та якісь банківські папери. У дверях зяяла величезна дірка, і в ній виднілося два старечих лиця. За спинами Лабуги та її дружбана сяяло жовте електричне світло, окремими промінцями вибиваючись у під’їзд і освітлюючи шокованого Сергія.

– Сам іди! – шкірився старигань. – Ну шо, педріла, – натякнув він на довге, як для нашого району, волосся гостя, – достатньо тобі такого глазка? То шо, покажеш документи?

– Ви… ви… – затремтів Сергій, намагаючись підвестися бодай до сидячого положення та затиснути долонею рану, з якої струменіла кров, – та ви охуїли, чи шо!

І вже не вбачаючи сенсу в подальшій розмові, він доповз до дверей навпроти «дванадцятки», оперся на них спиною, здоровою рукою дістав мобілку, додзвонився до міліції, назвав адресу та, полегшено зітхнувши, заплющив очі.

У голові йому паморочилося, підлога гойдалася, зі старечих облич у дверній пробоїні на нього летіли кольорові плями. Раптом двері розчахнулися – і на порозі в потоках яскравого світла з’явилися дві темні постаті. Одна мала в руках невеличку сокиру для м’яса та предмет, що нагадував пляшку, інша – перекинуту на плече рушницю. Сергій смикнувся і відсахнувся, але вперся в холодний метал чужих дверей.

– Ми, банкір, не охуїли, ти не подумай, – примирливо сказала постать із рушницею, в якій поранений Сергій упізнав Віру Сергіївну Лабугу.

Лабуга в кілька кроків наблизилася до нього – і молодший банківський консультант побачив, як виглядає смерть. Віра Сергіївна мала фарбовані набіло патли, пропущені через прасочки для волосся і від того сухі й неслухняні. Патли стирчали навсібіч, нагадуючи зачіску пізньої Пугачової. Віра Сергіївна мала горілчаний подих та кричущий і дикий макіяж, від чого Сергієвою спиною знову, вкотре вже за сьогодні, сковзнула холодна зміюка. Лабуга нависла над пораненим і злегка погойдувалась, не спускаючи, втім, вказівного пальця з гачка ружбайки. У тому, що зброю зарядили знову, Сергій не сумнівався.

– Ти, банкір, не ображайся, – продовжувала Вєрка. – Ми тебе не знаємо, ти нас не знаєш, все чікі-пікі. Але ти прийшов до мене додому, грузиш нас із другом, щось вимагаєш, Лісоруба взагалі на хуй послав. Це який банк так дозволяє з клієнтами спілкуватись, га? – вона тицьнула його кінцем дула у здорове плече, від чого Сергій крутнувся.

Чувак із сокиркою на підтвердження того, що він Лісоруб, зробив якийсь виразно театральний рух, а потім приклався до пляшки. Сергій скривився, дивлячись на нього. Дотик рушниці повернув підбитого на землю, до реальних відчуттів, зокрема, до скаженого болю, який трощив на шматки його закривавлене плече і викручував усе тіло.

– Мені би… лікаря викликати, – простогнав Сергій.

– Буде, буде тобі лікар, не парся, малий, – ніжно промовив Лісоруб, також нахиляючись до нього.

Стеля над головою Сергія почала рухатись, то наближаючись, то віддаляючись, голова пішла обертом. Він похилився був набік, сповзаючи по дверях, але Лісоруб підставив коліно – і поранений залишився сидіти. Він запропонував Сергію пляшку, той спершу відштовхував її від себе, потім вхопився за горлечко здоровою рукою і зробив кілька довгих ковтків. Тілом потекло тепло, виносячи весь біль кудись, де його не чути.

Лабуга, побачивши, що банкір поплив, знову заговорила:

– Ти звиняй, якщо що. Я не втрималась, коли ти Лісоруба образив.

– Так він мене перший послав.

– Е-е-е, ти не плутай, банкір. Він удома, а ти – на роботі. Він хоч виїбати тебе може, а ти не пискни. Бо ми клієнти, а ти – найнятий працівник. Так шо, братан, ти не по етикету поступив. Згоден?

– Не згоден.

– Неправильна відповідь. Клієнт завжди правий. Пам’ятай про те, що ти найнятий працівник. І не залупляйся.

– Але, блядь, Віро Сергіївно! – взяв розпач Сергія. – Якого біса стріляти? Та ще й у плече! Можна було кудись навмання стрелити, нє?!

– А я навмання і стрелила, – заспокоїла його Лабуга. – Дякуй Богу, що живий зостався, бо могла би в голову поцілити, ото дуже би тут патякав зараз, правда?

Сергій вирвав із рук Лісоруба пляшку і знову добряче приклався. Цього разу стало вже гаряче, рана знову запульсувала, тепер боляче і гостро, а низом живота покотився мутний ком.

– Щось ти дуже багато водяри випив, – незадоволено промимрив Лісоруб, сідаючи поруч із Сергієм.

– Тобі що, жалко? Це за руку!

– Так водяра ж моя особиста. А шмаляла в тебе Вєрка.

– І шо?

– Та нічого. Кумариш ти мене, банкір. Нада шось рішать.

– В смислі? – не зрозумів Сергій.

– Душа моя цей… сатисфакції, – вимовив Лісоруб важке слово, яке випадково застрягло в його підсвідомості, – вимагає. Я пропоную судити тебе.

– За що?

– За водяру мою, дебіл.

– Віро Сергіївно, – звернувся за підтримкою до Лабуги Сергій. – Може, ви якось повпливаєте на вашого Лісоруба?

– Ти шо, дурний? Він мене позавчора ледь не зарубав! – відмовилася Вєрка.

– Так мене за водяру судити? А за руку вас, рєбята, хто засудить?

– Ти міліцію викликав?

– Викликав, – підтвердив Сергій.

– Ну, ось чекай, вони приїдуть, і нас засудять. А тебе ми без ментів посудимо. Ми ж собі не викликали, Вєрка?

– Ні-ні, не викликали, – підтвердила та.

Сергій дивився на них п’яними очима. Лабуга присіла біля нього, типу еротично розкарячивши свої старечі ляжки холодною підлогою. Запалила цигарку. Пригостила Лісоруба. Запропонувала пораненому. Сергій погодився, затягнувся, і його почало нудити.

– То що? – скорився долі Сергій.

– Дивись, – пожвавішав Лісоруб. – Усе чесно, як у давній Скандинавії. Зараз вигадаємо тобі щось, якесь випробування. Якщо підфартить і зробиш – значить, невинний, пощастило. Якщо не зробиш – застосуємо покарання.

– О’кей, – захопився ідеєю Сергій.

– Дивись. Пропоную так, – на секунду замислився Лісоруб, – ти запалив сигарету останній. Якщо наряд приїде за той час, що буде диміти сигарета, то твоє щастя. Якщо ні – давай я тобі руку відрубаю. Один хрін – підстрелений. А так регрес будеш отримувати. Виробничий травматизм! Січеш?

– Січу.

– Згода?

Сергій окинув поглядом тісну сходову клітку, затягнувся і погодився.

Пляшка горілки заходила по колу, кожен відпивав рівно по ковтку. Сергій кидав погляди на зачинені двері під’їзду і намагався згадати якусь молитву. Лісоруб ніжно гладив краєчок сокири своїм мізинцем і усміхався. «Ось тобі… чим не секс утрьох, Платонов? Бляха, як добре, хоч і стрьомно», – пронеслося в голові у Сергія, але миттю погасло і забулося.

Першою забичкувала сигарету Лабуга. За півхвилини Лісоруб. Він підвівся, притис тулуб Сергія коліном до дверей і підняв його поранену руку. Сергій Платонов, молодший банківський консультант, знову відчув біль і заревів. У нього залишалося ще на дві затяжки максимум. Коли він робив останню, під входом до під’їзду загальмувала машина, чути було, як із неї, тупочучи, вибігли люди.

Двері рвучко відчинилися, і наряд міліції просто на сходовій клітці першого поверху наштовхнувся на неймовірний натюрморт: між заляпаних кров’ю стін і дверей на підлозі сидять троє людей. Один молодий, у колись білій сорочці, навіть здалеку видно, що п’яний. Другий – старий і замизканий, із сокиркою в руці, притис першого до дверей квартири, тримаючи руку молодшого з наміром її відрубати. Поруч із цими двома даунами в позі сніжинки розляглася на підлозі вічна зайобщиця їхнього відділку – Вєрка Лабуга. Старший усе зрозумів.

– Картина маслом. Вєрка, шо тут таке?

– Той-во п’яний козел до нас із Лісорубом в хату хотів залізти, – вимовила Лабуга неслухняним язиком.

– То правда? – спитали Лісоруба.

– Так-так, товариш начальнік, чиста правда. Я його провчити хотів, аби не лазили тут всякі.

– Руку відрубати?

– Ну, а що ж? Порядок мусить бути.

– Ну ти і дебіл, Лісоруб, – дорікнув йому старший, – а колись же актором був у театрі.

Міліціонери підхопили під пахви в дупель п’яного Сергія і виволокли на вулицю. Шалена зелень навалилася на нього з усіх боків, його закрутило і вирвало. Міліціонери трапилися хороші. Купили йому мінералки, надавали ляпасів, аби прочунявся. Відвезли до себе.

Десь за годину молодший банківський консультант Сергій Платонов сидів на лаві перед відділком, ще п’яний, але вже із забинтованою рукою та трошки прочищеною головою. Він розповідав цю історію, точніше, ту її частину, яку добре пам’ятав і розумів. Старлей слухав його і скрушно зітхав.

– Скотина. І в суботу від тієї дури нема спокою. Ти, Сєрий, не уявляєш, як вона нас усіх затрахала. Не перше покоління наших!

– Навіть уявити не можу, – співчував Сергій.

Він зібрався з силами, важко підвівся і намірився був іти геть, до зупинки, а потім – додому. Але тверда міліцейська рука зупинила його:

– Стій, братіш… хоч полтинник дай. Маєш?

– За який такий хрін? – здивувався Сергій.

– Чуєш, ну бензин на тебе викатали, мінералку купували, бинтували тебе, ригаки твої змивали.

– Ну так, було…

– Ось бачиш. Я ж не більше прошу. Таке ото, для сатисфакції. Щоб усе було по-чесному.

– Да, блядь. Як у давній Скандинавії, – гірко посміхнувся Сергій вдруге за сьогодні почутому рідкісному слову, кинув на лаву поруч із міліціянтом м’ятий полтинник і непевним кроком попрямував до зупинки.

Квартира № 13

Заколот

– Яким це чином?

– Сам подивися, – старший із чоловіків раптом відкрив шухляду й ефектним театральним рухом кинув на письмовий стіл пачку паперів.

– Що це? – Рашид потягнувся до них, зібрав докупи, постукав об стіл, вирівнюючи пачку. Він любив, аби в усьому був порядок.

Махмед запалив сигарету і, швидко зганявши до кухні по приготований кількома хвилинами раніше чай, повернувся на своє місце. Він пускав дим у стелю з таким щасливим та загадковим виглядом, що Рашид тільки й підіймав на нього очі, хмикав, хитав головою та знову витріщався в документи. Нарешті він не витримав і повернув папери товаришеві.

– Хорош знущатися з мене. Я зрозумів тільки, що це юридичний документ, і нічого більше. Ти ж знаєш, я слабенько розумію цю їхню українську. Що це?

– Це, брате, наш квиток у щасливе майбутнє.

– Не мороч мені голову!

– Дивись уважно.

Махмед знову поліз до шухляди і за якусь мить видобув звідти книжечку з планом міста. Покопирсався в сторінках, знайшов потрібний район і, розгладивши брошурку, поклав її на столі. Дві волохаті чорні голови схилилися над планом.

– Минулого тижня, Рашиде, відбулася в мене зустріч із Жоріком. Пам’ятаєш його?

– Це той, що базарами рулить? Звісно, пам’ятаю.

– Так, той самий, що кілька років тому викупив усі ринки в Макіївці. Монополіст, блядь.

– Ну, і що?

– А те, що восени він пройшов до обласної ради від правлячої партії, а навесні він щось там не поділив із нашими і його хотіли порізати, як свиню. А я його відмазав.

– Пам’ятаю.

– Коротше, минулого тижня я з ним зустрівся і сказав, що хочу на території його ринку побудувати великий магазин. Хочу в нього під це землю купити.

– Це на Пушці?

– Так-так, – погодився Махмед. – Ну, тут найближче до нас. Вигідне місце.

– А він що? Невже продав?

– Та він, Рашиде, впирався спочатку, типу якась там є проблема чисто юридична, що я, Махмед Султанов, не можу купити шматок української землі. Але я йому нагадав, скільки наших є в місті і що в дуже впливової їх частини на Жоріка зуб. І що, власне кажучи, він живе тільки тому, що я, Махмед Султанов, попросив його не чіпати. Ну, а він зараз наче як при владі і все таке.

– Ну так.

– Ну і порадив щось придумати, і якомога швидше.

Рашид покосився на пачку документів перед ними і посміхнувся:

– Але він нас боїться! Так швидко зробив?

– Нас усі бояться, – зловісно зиркнув очима на папери Махмед. – Усі без винятку. Але не про це мова.

– Угу.

– Цей гівнюк так налякався нашої розмови, що вже вчора вранці проштовхнув у місцевій раді їхній якийсь закон, який ту юридичну проблемку усуває. Тепер можна купити. І я купив.

– Ого, вже? Вітаю!

– Чекай-чекай, – жестом зупинив його Махмед. – Ти ще навіть не уявляєш, що за цим ховається!

– Та, – махнув рукою Рашид, – ну що там може ховатись? Ще один бізнес. Побудуєш магазин, краще навіть кількаповерховий, так прибутковіше. Будеш мати ще більше грошей. Якщо потрібна моя допомога – ти знаєш, я тобі завжди допоможу. І людьми, якщо треба буде сторожити чи відбиватись, і будматеріалами. Це все не проблема, можеш покластися на мене, брате.

– Ти, Рашиде, зелений ще. Настільки зелений, що тобі треба все пояснювати.

Рашид відкинувся на спинку стільця і ображено замовк. У квартирі було тихо, лише крізь прочинене кухонне вікно долинали з вулиці вже цілком літні звуки.

– Ти, брате, не ображайся, нам це ні до чого. Краще послухай, – Махмед склав руки, немов до молитви, і дивився товаришеві просто в перенісся, – цей гівнюк Жорік так боїться за власне життя, що готовий продавати шматками свою рідну землю. Нам дуже пощастило, що зараз тут керують такі продажні шкури. Ми ось що зробимо, слухай.

Махмед знову розгладив долонями план району і поманив пальцем Рашида. Той миттю забув образу і знову напружено схилився над столом.

– Ось тут, – палець старшого вперся у місце на мапі неподалік від їхнього будинку, – починаємо будівництво ми.

– Пушка, – уточнив Рашид.

– Саме так. Дивись далі, – Махмед прошурхотів сторінками і зупинився на іншому районі міста. Ось тут, – тицьнув він, – вимагатиме землю наш друг Абдул. Ось тут, – він знову погортав сторінки, – брати Ахмед і Рашид Ахмудови. Вони недавно сюди перебрались, їх Жорік не дуже знає, тому боїться найменше. Ось якраз тут можуть твої хлопці згодитися – залякати цього барана. Розумієш?

– Так, розумію. На всіх ринках Жоріка стоятимуть наші магазини. Чудово, Махмеде, чудово! Усі наші озолотяться!

– Чекай. Далі дивись. Це лише по Макіївці. А рішення прийнято по області, отже, ми по закону можемо купувати землю по всьому Донбасу! Де вийде – будемо шантажем і погрозами задешево брати, де не вийде – тупо купувати дорого. Головне, аби в кінці літа вже було розпочато будівництво наших магазинів по якомога більшій кількості ринків.

– Ого… ти в олігархи зібрався?

– Ні. Це буде частина чогось більшого, серйознішого.

– Поясни! – Рашид аж напружено потер собі чоло.

Замість відповіді Махмед пройшов до іншої кімнати і всівся перед комп’ютером. Рашид попрямував за ним.

– Вікіпедія стверджує, – розповідав він молодшому товаришу, поки пальці барабанили по клавіатурі, – що, згідно з останнім переписом населення, у 2001 році наших в Україні налічувалося 45,2 тисяч осіб, основна частина проживала у містах. Найбільше мешкало в Донецькій області – 8 тисяч, Харківській – 5,6, Дніпропетровській – 5,6 тисяч осіб. У цілому чисельність зростала дуже швидкими темпами – від 1960-го до 1990-го вона збільшилась у 5 із половиною разів. Шариш?



– Ну, припустимо.

– Після 2001 року перепис населення не проводився. Я не знаю, що там у цих українців – грошей нема або часу. Але, швидше за все, тим, хто зараз при владі, просто по барабану, що відбувається з їхньою країною. Саме тому вони і не хочуть займатися цим усім. Але, Рашиде, – Махмед показав відповідну сторінку Вікіпедії, яка нарешті завантажилася, – я вже жив тут, коли проводили цей перепис. Нас тут було щонайменше вдвічі більше, ніж стверджує статистика. Не знаю, як в інших областях, про які вони там кажуть, але на Донбасі – точно. Вже тоді тут половина наших братів жила нелегалами.

– Ну, я пізніше приїхав.

– Я в курсі, в курсі. Так от я про що. З часу останнього перепису нас стало набагато більше. Ну, ти ж бачиш – весь дрібний бізнес фактично робимо ми, ринками керуємо також ми, хоча земля і належить місцевим. За великим рахунком, коли ми захочемо, можемо захопити владу в регіоні.

– Ти це вже казав. Але повторюю питання: яким чином?

– В одному регіоні, в нашому, мешкає офіційно найбільша кількість наших по усій Україні. Офіційно і станом на 2001 рік, майже п’ятнадцять років тому, – вісім тисяч. Зараз, за моїми припущеннями – тисяч сорок-п’ятдесят!

Рашид у відповідь тільки присвиснув. Відірвав погляд від монітора, пройшовся кімнатою, розім’яв ноги. Запалив, дав вогню і Махмедові. Дим підіймався під стелю відремонтованої сталінки, і протяг виносив його на вулицю.

– Слухай, це серйозно. Я зрозумів нарешті, що ти задумав.

Рашид аж змінився на лиці. Його рухи стали рвучкими і гострими, в очах з’явився хижий блиск.

– Я зрозумів. Ми викупаємо якомога більше точок, нібито під магазини. Ясно, чому тобі залежить саме на ринках – вони і так усі наші, цим на ринку нікого не здивуєш.

– Молодець, Рашиде, молодець!

– За допомогою офіційно дозволеного будівництва, – провадив далі Рашид, щосекунди надихаючись планом свого друга, – ми виводимо зі стану нелегалів усіх наших братів, вони стають офіційно працевлаштованими…

– …Але ж сам розумієш, нелегалів у країні, де влада безвідповідальна, завжди однакова кількість…

– І тому, – аж захлинувся здогадкою Рашид, – тими ж каналами, якими колись ми з тобою сюди приїхали, на місце легалізованих прибудуть іще тисячі наших братів!

– Браво!

Рашид схвильовано заходив кімнатою, щохвилини наштовхуючись на крісла і стіл, натикаючись на стіни, але від хвилювання не звертаючи на це уваги.

– То що, зрозумів, що далі, малий? – під’юджував його Махмед.

– Так! Кожен із нас з дитинства вміє тримати зброю в руках. Ну добре, не кожен, – виправив сам себе, – але більшість! І коли ми всі будемо на позиціях, то достатньо буде лише сигналу, щоб захопити владу!

– Молодець, брате! Я не сумнівався в тобі! То що, ти мене підтримаєш? Треба буде зібрати усіх впливових наших, декого треба буде переконувати, – пояснив він, – але я думаю, що більшість погодиться одразу. Донбас давно уже наш, прийшов час офіційної передачі всієї влади в руки нашого народу!

Цієї миті з під’їзду почувся постріл і майже одночасно з ним – жалісливий крик. Рашид із Махмедом швидко пірнули до комірчини біля кухні і помчали до вхідних дверей свого помешкання. Обидва стискали в руках куплені нещодавно на Центральному ринку бейсбольні бити, Рашид запхав за пасок джинсів здоровенного ножа з кривим лезом.

Чоловіки напружено вклякли обабіч від входу. Махмед схопив зі столика якийсь папірець і повільно провів ним перед вічком, перевіряючи, чи зброя не націлена в їхню квартиру. У відповідь нічого, лише з-за дверей, оббитих важким залізом, долинуло кілька голосів.

– Що там? – пошепки запитав Рашид.

Махмед мовчки подивився на нього і в кілька нечутних кроків наблизився до вічка. Ще раз провів папірцем і лише потім обережно зазирнув.

На підлозі сидів, опершись спиною на двері сусідньої квартири, якийсь молодик у білій, але залитій кров’ю сорочці. Над ним нависала їхня сусідка Вєрка Лабуга з рушницею на плечі і якийсь чувак із сокирою. Чувака цього Махмед час від часу зустрічав біля перукарні на автостанції та на ринку, біля розкладок із котячим кормом. Звали його якось тупувато і, типу, кримінально – чи то Колян, чи то Толян.

Толяно-Колян простягнув хлопцеві почату пляшку горілки, той добряче приклався до неї, а потім видихнув. Усі троє про щось там говорили, але крізь двері чути не було. Відчувалося тільки, що пораненого можуть добити просто тут, на сходах.

– Що там? – повторив Рашид, уже голосніше.

Махмед у відповідь тільки мотнув головою, мовляв, заспокойся, нічого небезпечного. Але від вічка не відірвався.

Тим часом на площадці підстрелений потрапив у справжню халепу: усі троє учасників сцени запалили сигарети, а корєш Лабуги різко підняв поранену руку хлопця, притис її до стіни та розмахнувся своєю сокирою. На цьому композиція застигла.

– Свині, – констатував Махмед і, відірвавшись від спостереження, дав подивитися товаришу.

Рашид, моментально оцінивши ситуацію, запитально подивився на старшого.

– Що? – не зрозумів той.

– Може, допоможемо хлопцю? Якось вони нечесно, нє?

– Ще вчора я би ні секунди не чекав, брате. Ми би вже загнали цих алкашів старих до їх квартири. А хлопця доправили би до лікарні.

– А зараз що заважає?

– А зараз нам треба себе берегти для більшої, важливішої справи.

– Блядь, точно, – процідив крізь зуби Рашид. – Але, може, спробувати? Я ж тільки відчиню двері – і ці двоє втечуть!

– Ти глянь на них. Їм усе пофігу! Ніхто нікуди не втече. А в Лабуги рушниця, а в того старого – сокира. Побережися, ти мені потрібен для справи.

– Добре, – Рашид неохоче погодився, і його рука відпустила ніж.

Він лише напружено вдивлявся крізь дверне вічко у напівморок під’їзду, від злості стискаючи кулаки. Там сцена стрімко котилася до фіналу, всі, крім пораненого, допалили, та і йому залишалося дві-три затяжки. Мужик уже замахнувся своєю сокирою, на лиці Лабуги проступила хижа п’янюча посмішка, аж тут двері під’їзду розчахнулися – і всередину вбігли кілька міліціонерів.

Рашид рефлективно відскочив від дверей, знову схопившись за ніж. Вони з Махмедом перекинулися кількома довгими настороженими поглядами, після чого Рашид невпевнено повернувся до дверей. Але в під’їзді було вже порожньо. Він побачив лише спини міліціонерів, що зникали у світлому прямокутнику прочинених дверей, і темну калюжу крові, яка своїми берегами майже сягала їхніх дверей.

Знову все затихло.

– І що це було? – запитав Рашид старшого.

– Та що. Сусідка наша знову фестивалить. Коли її вже шайтан забере…

Змовники заспокоїлися. Напилися чаю, ще покурили, аби відволіктися, поговорили на якісь відсторонені теми, запхали назад до комірчини бити та ніж. Кілька разів поверталися до дверей, прислухалися до випадкових голосів із під’їзду, виглядали назовні, але там було спокійно.

– Отже, на чому ми зупинилися? – мовив Махмед, повертаючись до столу.

– На тому, що Донбас буде нашим.

– Він уже наш, брате. Залишилося тільки взяти владу, так би мовити, офіційно.

– Чекай, це все добре. Але навіщо нам Донбас? Що ми з ним робитимемо?

– Логічно, – погодився Махмед. – Скажімо так, ми тут влаштуємо свою республіку, будемо торгувати, як хочемо, зможемо наших скільки завгодно сюди привезти – клімат тут краще, ніж у нас на батьківщині.

– Так нас же просто знищать. Фізично знищать. Не здається?

– Ні, – засміявся старший, – я достатньо слідкую за новинами, аби знати, що з терористами – а вони назвуть нас терористами – ведуть переговори до самої усирачки, і якщо тільки зовсім нічого не вийде, тоді починають стріляти. От під час цих переговорів ми собі щось виторгуємо. У всякому разі, умови в нас будуть кращі, ніж зараз.

– Хм, ну добре. То коли? Коли ми це зробимо?

– Я все розрахував уже, – пояснив Махмед, – якщо наші схвалять план, то все буде розгортатися наступним чином. Зараз середина липня, так?

– Так.

– Зараз розгорнемо якісь там підготовчі роботи, в серпні розпочнемо будівництво. На точках, які викупимо, зробимо таємні склади для зброї.

– Зброю де будемо купувати? Зацікавляться ж, якщо вогнепали тисячами брати.

– У Жоріка є дружбан один, він тобі рідну маму продасть і не спитає нічого. Будемо брати в нього.

– Що за люди…

– Саме тому, що вони такі мудаки, вони і не мають права тут жити. Ми займемо їхнє місце. Ладно, не відволікай мене… Восени розпочнемо прийом нових людей з нашої землі. На будівництво можна не витрачатися дуже, все рівно воно нам тільки для прикриття.

– Так, само собою.

– Ну і все. А владу ми захопимо тоді, коли ці люди будуть в такому розслабленому стані, що їм буде на все начхати.

– Це коли?

– Новий рік, брате. Годині о п’ятій ранку першого січня наступного року ми вирушимо невеликими загонами на стратегічно важливі точки.

– Це буде великий заколот! – уже не стримував радості і збудження Рашид.

– Так! Місто буде переходити до наших рук цілими шматками! Ти колись думав, скільки озброєних осіб треба для того, аби захопити залізничний вокзал уранці першого січня? Вистачить п’ятьох! Обеззброїмо міліцію й охорону – вокзал наш. Так само буде з автостанціями, міськрадою і так далі! Але в першу чергу візьмемо під контроль зв’язок. За годину до основного виступу захоплюємо офіси мобільних компаній, знищуємо стаціонарний зв’язок! Уранці першого січня вони й не помітять, що місто вже наше. А ті, хто помітить, не зможуть опиратися.

– Але в першу чергу – Інтернет, брате! Вимкни цим українцям Інтернет – і вони будуть безпорадні, як сліпі кошенята.

– Ти думаєш?

– Я впевнений, брате. Ти слідкуєш за ними? Останнім часом вони зовсім розучилися боротися за себе. Уся їхня боротьба обмежується коментарями та лайками в соціальних мережах. Ні на який інший опір вони не здатні! Вимкни українцям Інтернет – і вони втратять сенс життя остаточно. Їм просто не буде потреби захищатися. І ми це використаємо на повну, Махмеде!

– Так, ми почнемо з Інтернету. То що? Я сьогодні зв’яжуся з кількома серйозними людьми з наших, на днях зберемося десь, обговоримо це все.

– Брате, це буде успіх, я впевнений!

– То що? Будьмо!

Змовники підняли склянки з давно уже вистиглим чаєм за успіх свого задуму. Пили до дна, з гуркотом поставили порожні склянки на стіл.

Так прозвучав перший сигнал попередження, який, звичайно ж, ніхто не розчув у розжареному, виснаженому липнем місті.

Квартира № 14

Молодість Герхарда Фрая

Зараз ніхто вже й не згадає, хто такий Герхард Фрай. А між тим, шістдесят із гаком років тому це ім’я опинилося раптом у центрі більшості кухонних розмов по всьому місту.

По остаточному розгромі Третього рейха його разом із тисячами інших полонених німців доправили сюди, до нас, на будівельні роботи. Фрая взяли аж у передмістях Берліну, зброю він склав, лише коли дізнався про капітуляцію, і відтоді, як потрапив у полон, поводився тихо і приречено.

На вигляд йому було не більше тридцяти п’яти років, був статечним і красивим, і саме це змусило жіночку, яка завідувала прийомом полонених і розподіленням їх по роботах, звернути на Фрая особливу увагу.

Герхард Фрай сидів перед нею рівнесенько, трохи розхитуючись на стільці. Худий, високий, білявий, він приязно усміхався й мовчав. Лише очі – сині та втомлені – дивилися з-за скелець окулярів холодно. Жінка змірила його поглядом, на хвилинку затрималася на по-дитячому білому, короткому йоржику на голові, згадала про свого Василя, який пішов на фронт у 41-му, а потім був використаний як гарматне м’ясо при визволенні Києва, і зітхнула. Похоронка прийшла тоді наприкінці листопада разом із вітальною листівкою про те, що Київ взято до річниці Жовтневої революції. Жіночка не вбачала в тому якоїсь особливої втіхи, весь символізм та історична значущість цієї військової операції просто не доходили до її розуміння, можливо, тому, що Василь насправді був її половиною, а якщо вже вдаватися до буквальності – половиною верхньою. Василь змушував її думати головою і відчувати серцем. Василя не стало, його положив у холодну дніпровську воду якийсь кулеметник, і вона з тих пір так і почувалася лише обрубком, половиною людини – від грудей і нижче. Їй більше в цьому житті нічого не моглося – тільки хотіти їсти і хотіти чоловіка.

– Скажи-но мені, – вона на хвилинку запнулася, розбираючи складне германське ім’я полоненого, – Герхарде, чи ти не був часом у Києві, коли його наші війська визволяли?

Але Фрай тільки уважніше поглянув на неї. Української він не розумів, але розчув знайоме слово «Київ» та своє ім’я. Помовчав хвилинку, обдумуючи, що вона хоче від нього, та про всяк випадок заперечно мотнув головою.

– Ага, не був, – ще раз зітхнула жіночка і заглибилась у вивчення паперів.

Кілька хвилин минули під розмірений акомпанемент великого настінного годинника і шурхіт сторінок. Аж раптом на одному з документів жіночка застопорилася. Натрапивши на якийсь дивний допис, вона наморщила чоло, потім потерла його. Її брови здивовано вигнулись. Вона повернулася на кілька сторінок назад, щось перечитала там, зазирнула в кінець папки, потім знову на початок і, притримуючи раптом набухлі головним болем скроні, зосередилася і перечитала настільки уважно, наскільки могла.

Результат її не втішив, і вона нарешті підняла до Фрая розгублений погляд. Той сидів так само рівно, злегка розхитуючись, і на вустах його ледве помітно грала усмішка.

– Валєра! – жіночка взялася до дзвоника, що був тут же, на столі, біля неї. – Валєра, йди сюди на хвилинку!

У сусідній кімнаті затупали, і за кілька секунд, ривком відчинивши двері, увійшов перекладач Валєра.

– Слухаю вас, товаришу Микитенко! – відкарбував він не надто вправно, втім, витягуючись у струнку.

– Йди сюди, поглянь, – пальцем поманила його до себе Микитенко, іншою рукою вказуючи на стос паперів перед нею.

Валєра навис над столом і уп’явся очима в місце, яке жінка показала пальцем. Потім він, так само як Микитенко хвилиною раніше, пробігся по всій папці, і розгублено підняв до неї очі:

– Маячня якась. Певно, помилка або жарт.

– Ну так спитай його, Валєра, не гальмуй.

Валєра виструнчився і, закрокувавши туди-сюди перед стільцем із полоненим, заговорив німецькою, щоправда, не звертаючись просто до полоненого, а викидаючи слова в повітря перед собою:

– Як вас звати?

– Герхард Фрай, – слухняно відповідав він.

– Де ви народилися?

– Місто Кельн.

– Рік народження?

– Одна тисяча шістсот одинадцятий, – повільно і з хижою усмішкою промовив Фрай.

– Ви нічого не плутаєте? – перепитав Валєра.

– Одна тисяча шістсот одинадцятий! – твердо і голосно повторив полонений і потягнувся на стільці так, що аж кісточки захрумтіли.

– І ви знаєте, який зараз рік?

– Так, звісно, – підтвердив німець, не перестаючи посміхатися.

Валєра розвернувся до начальниці і пояснив:

– Цей німець стверджує, що йому майже три з половиною сотні років. Каже, що народився на початку сімнадцятого століття, – на підтвердження своїх слів Валєра ткнув пальцем у дату, яка так товариша Микитенка насторожила в документах.

– Ну, але ж ти розумієш, що цього не може бути.

– Розумію.

Валєра знову повернувся до Фрая:

– Ви стверджуєте, що вам більше трьохсот років?

– Так.

– Коли вас взяли в полон, вас про це питали?

– Так.

– І це нікого не здивувало?

– Так, – втретє повторив німець.

Валєра спробував уявити, як радянські військові не дивуються тому, що полоненому більше трьох сотень років, і не повірив.

– Ну, добре, можливо, там усе писали автоматично, – знехотя погодився він, – але ми мусимо розібратися.

– Розбирайтеся, – зверхньо засміявся Фрай.

– Ану мовчати! – втрутилася товариш Микитенко, яка нічого не розуміла в їхній розмові, але цей сміх підказав їй, що німець наразі – господар становища.

Валєра зробив заспокійливий жест рукою, жінка всілася на місце, а Фрай замовк.

– Як можна було прожити триста з гаком років? – спитав він полоненого.

– Легко.

– Я не знаю більше таких людей.

– Я також.

– Як це вам вдалося? Та ще і зберегти, так би мовити, дуже пристойний товарний вигляд, – натякнув він на молоду зовнішність Фрая.

– Ви мені все одно не повірите.

– Ну, а ви спробуйте, я послухаю. – Валєра із солодкою кадебістською посмішкою наблизив своє обличчя до обличчя полоненого.

Герхард Фрай зазирнув йому в очі і спокійно промовив, не відриваючи погляду:

– Якби ти був німцем і жив у Кельні, ти би неодмінно знав прізвище Фрай. Ми – династія чаклунів. Мій дід умів робити такі речі, що порівняно з життям завдовжки у три століття це тобі здалося би дитячою забавкою. Його спалили за підозрою у співпраці з дияволом, між нами кажучи, підозра була правдива. Я, на жаль, не настільки могутній, бо дід мало чого встиг мене навчити, але забирати чужі душі і зберігати молодість тіла – раз плюнути. Якщо ти мені не віриш – пропоную зустрітися за сто років і поспілкуватися на цю тему.

– Ага, обов’язково. І що, ви безсмертний?

– Звісно, дурню. Я триста тридцять шостий рік живу, невже важко здогадатися?!

– Ага, ну добре. Зустрінемося через сто років.

Він відійшов від Фрая, сів за стіл до начальниці і, почавши копирсатися в документах, спитав її:

– Скажіть, він проходив психіатра?

– Так, ось довідка, – тицьнула йому якийсь папірець жінка.

– Чудово. Тут написано, що він здоровий.

– А що таке?

– Він мені тут зараз розповідав, що він чаклун і безсмертний. Як на мене – хоче відкараскатись від важкої праці. А отже…

– А отже, – підхопила його товариш Микитенко, – відправляємо його на найтяжчу. Так?

– Так. На 166-й будинок. Там зараз половину фундаменту заклали, потрібні різноробочі: цемент місити, цеглу виробляти і тягати, копати, носити, та мало що… Ось нехай там і чаклує.

Жінка швидко написала записку з направленням до праці, стукнула по ній якоюсь печаттю, покликала двох охоронців – і вже за п’ять хвилин Герхард Фрай, зловісно усміхаючись, прямував під конвоєм до місця, де йому належало відпрацювати сім років.

Сарафанне радіо рознесло історію по всьому місту, і ця тема якийсь час обговорювалася всіма кому не ліньки, але врешті вщухла і забулася. Про німця просто перестали згадувати.

І якби Валєрі та товаришу Микитенку не була байдужа подальша доля полоненого Фрая, то вони обов’язково зрозуміли б, що це він, коли вловили краєм вуха історію про дивакуватого німця, який намагався підняти на будівництві повстання во славу Третього рейха.

Одного з осінніх ранків Фрай дав заклик братися до зброї, але його миттю скосили одночасні постріли кількох вартових. Герхард відкинувся назад, завалився в яму, вириту під фундамент, згори на нього ребром упала плита, недбало прилаштована на самому краю, і розчавила німця. Решта полонених не встигли навіть підвестися з колін, аби виступити проти варти, а головного було вже вбито. Це все так і залишилося таємницею. Фрая, розчавленого плитою, вже за півгодини засипали землею, похоронивши у фундаменті 166-го будинку і будь-яку згадку про нього.

Зараз ніхто вже й не згадає, хто такий Герхард Фрай.

* * *

Назвати своїх дітей Кирилом та Мефодієм могли тільки філологи-славісти. У наших робітничих містах люди сприймають словосполучення «філологи-славісти» приблизно з такою ж неприязню та нерозумінням, як і якесь екзотичне слово типу «гомо-мазо-педофіла». Ніхто не може зрозуміти, що саме воно означає, але підвалини робітничої підсвідомості вперто підказують, що носій такого звання однозначно вийобується і ні в гріш тебе не ставить, а значить, з ним не треба спілкуватися, а треба тільки принижувати. Тому що він тебе принижує за умовчанням, просто називаючись філологом-славістом.

Без жодних сумнівів, у Ярополка та Федори Задорожних, професорів місцевого університету, була можливість назвати дітей так, щоб у дитячому жорстокому світі їх не діставали хоча би через їхні імена. І вони навіть довго трималися: коли народився син, назвали його Кирилом і надалі щиро хотіли доньку. Але доля й уклад життя зіграли з ними злий жарт. Після Кирила народився хлопець, і його, стиснувши зуби, назвали Мефодієм. Хлопчик, проживши в робітничому районі десять років, уже прекрасно знав, як це – носити подібне ім’я, і втихаря називав своїх батьків іншопланетянами. Свого шістнадцятиріччя Мефодій Задорожний чекав, як найбільшого свята. Він уже знав, що лише тоді зможе змінити ім’я на інше, більш доречне у наших реаліях.

Ярополк та Федора Задорожні справді були інопланетянами. Земні справи не обходили їх абсолютно, вони назавжди застрягли у таблицях порівняльної граматики та мало кому потрібних у пострадянській Україні конференціях таких само інопланетян, як і вони. Діти росли фактично без нагляду. Та й без особливої турботи з боку батьків.

Квінтесенцією пофігізму відносно власних нащадків був страшний випадок, що стався з найпершою їхньою дитиною, Анною. Що тоді відбулося, ніхто так і не зрозумів.

Була середина вісімдесятих, Задорожні лише кілька років як обміняли свою трухляву квартирку в районі Нахалівка на просторе помешкання в іншому кінці міста, в одній із найкращих дільниць, заселеній, щоправда, майже виключно переселенцями із Західної України – ну, але для славістів це тільки плюс. Їхня доця, Анка, мала уже шість рочків і готувалася йти до школи. Як і належить дитині двох учених-філологів, дівча росло напрочуд обізнаним, хоча і страшенно наївним, навіть для дошкільняти.

Ярополк Задорожний уже записав малу до художньої школи на розі, Федора шукала по незліченних знайомих, де би якнайдешевше купити піаніно, щоб давати Анні уроки, і вдвох батьки мріяли, як із зими, коли дівча більш-менш адаптується до шкільної атмосфери, вони почнуть учити з нею англійську та польську мови.

Але такі райдужні і повні благородних замислів плани було перекреслено в дикий і страшний спосіб. Одного теплого липневого ранку Задорожні поїхали до центру на ринок, залишивши Анну саму вдома. Коли ж вони повернулися за три-чотири години, то побачили наступне: Анна, їхня маленька розумничка Анка, лежала на підлозі в залі, знівечена і закривавлена. Її тендітне тіло було буквально втиснуто в дерев’яну підлогу, ніби по дитині проїхав асфальтний каток, плечі та обличчя роздерто, мов пазурами, чудове чеське платтячко, по блату переказане з-за кордону лише тиждень тому, було розірване в лахміття. Анка лежала у темній плямі власної крові, мертва і якась аж висохла, мов в’ялена риба.

Ярополк Задорожний знепритомнів тут же, при вході до кімнати, а Федора трохи пізніше, коли намагалася ляпасами привести чоловіка до тями. Але, повернувши голову в бік мертвої доньки, зауважила, що вона останнім судомним рухом вчепилася у свою улюблену ляльку, яку Федора власноруч пошила їй на минулі іменини. Жінка глибоко ковтнула повітря і завалилася на підлогу поруч із чоловіком та дитиною.

А коли вони отямилися, то поводилися набагато спокійніше. Викликали міліцію, лікарів. Ті приїхали, похитали головами, знизали плечима, безсилі пояснити чи хоч якось зрозуміти, що сталося. Обхід сусідів нічого не дав: криків Анки ніхто не чув, кілька людей бачили, як Задорожні виходять із дому, як повертаються – також бачили. Ніяких сторонніх людей за час їхньої відсутності ніхто не помітив. Слідчі виявилися безсилими. Порушили кримінальну справу, висловили співчуття батькам, словом, зробили все, що змогли. А Задорожні, вивізши маленьку дитячу труну на цвинтар, після похорону спакували валізи і поїхали на мовознавчу конференцію до Ленінграду, начебто нічого й не сталося. Про Анку в жодній розмові ні між собою, ані з кимось іншим вони більше не згадували. Ніколи. Єдине – замовили їй на могилку пам’ятник і прослідкували, аби напис там було зроблено без помилок. На цьому – все. Могила швидко заросла травою, і тепер, майже по тридцяти роках, що минули відтоді, Задорожні навіть дороги б туди не знайшли.

Потім вони ніколи навіть не думали про дитину, але Федора завагітніла, коли їй було вже трохи за сорок, а потім іще раз. Ось так Задорожні, поважні вже люди, славісти зі світовими іменами, несподівано знову стали молодими батьками.

* * *

Кирилові з таким іменем не було стрьомно виходити з дому і грати з дітьми – то він і виходив. Мефодій, втомившись від постійних дойобок від усіх без винятку дітлахів, ріс самітником. Це йому навіть подобалося. Надто – влітку.

Батьки-іншопланетяни тижнями пропадали на своїх форумах, конференціях, колоквіумах, Кирило ледь не о шостій ранку втікав із дому на риболовлю, чи в похід, чи просто грати в футбол. Мефодій залишався сам. Він читав, дивився телевізор, тинявся квартирою, не виходячи у розпечене місто без потреби. Мефодій увесь час належав сам собі і страшенно цим тішився.

Цього літа він чекав із особливим нетерпінням. Річ у тім, що десь у квітні він купив у старого алкаша на привокзальному ринку дивну книгу. Там щось писалося про йогу, про медитації, про подорожі вглиб власної свідомості та за її межі. Дарма що Мефодію Задорожному щойно виповнилося десять років – він осилив цю книгу, щоправда, не до кінця усе зрозумівши. «Треба буде попрактикуватися», – вирішив Мефодій і наче застиг у передчутті літа.

Медитації давалися йому легко. Увесь червень батьки були десь у Словаччині чи Словенії, Кирило вдома майже не з’являвся, і часу на зосередження було більше ніж достатньо. Тиші – також.

Тиша виявилася не такою вже й густою та абсолютною. Лише тоді, коли Мефодій усе вимикав і замовкав, зосереджуючись, він починав чути купу сторонніх звуків, якісь стогони та зітхання, клацання, скрипи і кроки. Спершу це його лякало та напружувало, але згодом він звик. Іноді розмовляв навіть із голосом, який долинав до нього чи то з-під долівки, чи то з-за стін. Голос, на відміну від його батьків та брата, щиро цікавився думками Мефодія. Схоже, у нього з’явився друг.

Мефодій прокинувся, вмився, заварив собі чаю і випив аж дві чашки вприкуску з печивом, дивлячись на ранкове подвір’я. Було ледве по сьомій, брат кудись уже втік, забравши з собою майже цілу палку сухої ковбаси та пакет яблук. Мефодій прикинув, що він може приготувати собі на обід, та вирішив трохи помедитувати.

Увійшов до більшої з двох кімнат, усівся на підлогу перед величезним, на повен зріст, дзеркалом і, підібгавши ноги під себе, заплющив очі. Йому уявлялося тепле море і він, Мефодій Задорожний, на його узбережжі. Легкість пробиралася у тіло. У легені, в кінцівки, в голову. Хлопцеві стало тепло, під пальцями він відчув пісок, сипучий і приємний. Легкість заполонила його всього, і малому здавалося, що він тримається підлоги лише якимось дивом. У голові наростало мірне й приємне гудіння, тепле тло польоту. Мефодій уявив себе метеликом на піску, зробив пальцями обох рук легкий порух, наче відштовхуючись, – і тієї миті відчув, як тіло його підіймається в повітря.

Мефодію стало радісно, але водночас і страшно. Страх обрубав йому крила, вигнав із тіла легкість, і хлопець знову відчув тілом грубу підлогу.

Розплющив очі. У кімнаті стало помітно темніше, мов перед грозою. Мефодій не встиг навіть здивуватися тому, що потемнішало вже тоді, як ледь-ледь зійшло сонце, аж раптом помітив дещо на журнальному столику при дзеркалі. Там, на купі кольорових журналів, поруч із порожнім уже горнятком чаю, трохи похитувалася голова. З коротким білявим волоссям, із темними колами довкруж очей та розбитими окулярами на переніссі. Мефодій похолоднішав і позадкував, аж поки не вперся спиною в стіну. Стіна була тверда, холодна і несподівано гостра, наче в шипах. Мефодій від жаху заплющив очі, але жахіття не зникло – голова зловісно зареготала, вдихаючи повітря з дивним звуком, схожим чи то на різкі крики ворона, чи на шкрябання ножа по залізних воротах. Мефодій перелякано відкрив очі на цей сатанинський сміх і побачив, що голови на столі вже нема. Натомість за ним, просто у стіні, стояла довга худа фігура в арештантській робі. Фігура нестримно реготала, тягла до Мефодія свої руки – і вже за секунду він відчув, як його шкіри торкнулися холодні гострі кігті. Людина зі стіни взялася за справу відразу і по-справжньому: хлопець відчув, як кігті з тріскотом рвуть йому шкіру на плечі, а потім ворушаться у м’язах. Адреналін вдарив у голову, і малий, нарешті опанувавши себе, кинувся бігти. Він не зронив жодного звуку, горлянка йому пересохла і видавала назовні лише хрипи.

Ось він відірвав спину від стіни, ось зробив кілька вайлуватих кроків до виходу, і рівно стільки ж залишилося до дверей… Але фігура зі стіни раптом стала не просто силуетом, а набула об’єму та пружності, вистрілила, мов із пружини, під стелю, а звідти яструбом кинулася на бідного хлопця. Мефодій під вагою монстра завалився на підлогу, потім був смикнувся кілька разів, але йому не давала рухатися ця істота.

Мефодій відчував, як щось темне, старе і зле вміщується в його тілі, вливається туди, як молоко в глечик. Біль простромив його, малий вигнувся мостом над підлогою, а потім безсило розпластався, не здатний уже опиратися. Чорна тінь сочилася з нього кудись униз, у підвали, крізь підлогу. Разом із тим його різало і патрало, наче якимись невидимими ножами, тіло тягнулося, втискалося у підлогу слідом за душею, продавлюючи у долівці неглибоку ямку.

Останнє, що Мефодій Задорожний встиг запам’ятати в своєму житті, – це в’язке відчуття, з яким під шкіру рук лізуть скалки з дощок у підлозі. Потім настала чорна непам’ять. Потім настало ніщо.

А Герхард Фрай усміхається хижо і задоволено, чекаючи, коли підросте наступне дитятко у квартирі номер чотирнадцять.

Другий поверх

Казки мого бомбосховища

Квартира № 15

Тиша як генетична хвороба

Фарфорова балеринка – з тих, що у п’ятдесятих роках продавалися в кожному універсамі та слугували елементом декору й ознакою культурності господаря в типових радянських помешканнях, – раптом сама собою здригнулася, вперше в своєму іграшковому житті спромоглася на самостійний en tournant і, крутнувшись по краю серванта, полетіла вниз. Ударилася об дерев’яну, давно не фарбовану підлогу, розкололася на декілька частин та й так і завмерла розбитою. Лише кругла порцелянова голівка прокотилася ще з півметра, покрутилася наостанок під кріслом, у якому відпочивала пані Клава, і також затихла.

Пані Клава, перед цим трохи задрімавши, тепер розплющила очі. Крізь солодку й важку дрімоту вона тілом відчула якийсь поштовх, ледве-ледве розчула слабкий хлопок і відразу за цим, вирвавшись із передсонного стану, встигла побачити політ балеринки. Цю фігурку приніс їй на перше побачення її Федір. Це була мало не єдина річ у квартирі, яка свято береглася аж із шістдесятих і нагадувала Клаві про її молодість. Балеринка пірнула, вдарилася, розлетілася. Голова закотилася кудись. Клаві стало страшно, а потім відразу легко.

«Ну ось і всьо», – майнуло в задріманій голові старенької. Федір помер уже давно, років п’ятнадцять тому. Помер важко і страшно, в алкогольній лихоманці, із перегризеним сигаретним димом голосом. Коли говорив до неї щось востаннє, борсаючись у несвіжих простирадлах, то вже й не говорив – шипів, як пробитий м’яч, тільки нижче і страшніше. Вона тримала його дряблу, вже знесилену руку і прощалася, запевняючи, що «до скорого». Надворі був кінець дев’яностих, і пані Клава не сумнівалася, що оте «скоре» настане так швидко, що ніхто й не помітить. Телевізійна картинка не просто натякала на це, а говорила прямим текстом. Картинка реальна – за вікнами помешкання – була лише зайвим підтвердженням картинки телевізійної. Клава посміхнулася сама собі та почала відкладати гроші на власний похорон.

Минули роки, поважний вік змінився старістю, донька також помітно постаріла, онучка виросла і вже виховує правнука, а Клава живе. Попри те, що вже не хоче. Але нам рідко дано вмирати за власним бажанням, треба терпіти.

Мешканці її під’їзду, що заселилися до будинку всі разом, великою і строкатою юрбою, ще в середині п’ятдесятих, виглядали що далі, то більше безпомічними, навіть жалюгідними. Чоловіки старіли неспішно. Спершу вони хизувалися красивою сивиною у волоссі, гуляли за ручку з онуками й онучками довкола будинку чи уздовж довгої, засадженої каштанами вулиці, раділи своїй старості, як перепустці до світу, відокремленого державним захистом від хімічних димів заводу, перепустці до світу ранкових більярдів у старих бомбосховищах та щовечірніх заруб у доміно під дашком ними ж звареної-сколоченої альтанки. Під лампою кружляли нічні метелики, і вимучені чоловіки безперестанно гупали доміношками по дерев’яній поверхні стола, кожним ударом святкуючи свій черговий крок до прірви. Стукали вони часто і з насолодою, наближали невідворотне весело і швидко. Нам же, дітям, які намагалися заснути у своїх ліжках при магічному світлі старих торшерів, здавалося, що на вулицях стріляють. Певною мірою це було правдою: їхні ігри в шахи, більярд, доміно чи що там іще завжди несли в собі гострий акцент дуелі. Переможені і справді ходили потім якийсь час мов убиті, виношуючи в собі в’язке і гаряче бажання відігратися.

А згодом із цими чоловіками ставалося страшне: усі як один, докрокувавши до певної межі, дотягнувши до певного віку, раптом починали сильно і жахливо здавати. Їх косили серцеві напади і довгі депресії, у цих красивих, зі сталі вилитих чолов’яг випадали зуби й волосся, жовтою ставала їхня посохла шкіра, очі, здавалося, втрачали колір. Вони лягали у ліжка з цими своїми хворобами – останніми коханками – і не підіймалися більше, помираючи виснаженими, але, певно, щасливими.

Жінки ж, навпаки, старіли швидко. Проте умирати, зберігаючи ці темпи, їм ніяк не вдавалося. Розтрачали свою красу, ставали огрядними і важкими, похмурими. Вони мало кому з нас, дітлахів, западали у пам’ять, ми ніколи не пам’ятали їхніх імен. Бачили їх час від часу або з повними торбами, коли вони поверталися з ринку чи гастроному, бачили, як вони, сварячись, забирали своїх чоловіків від яскраво освітленої, гамірної альтанки – майже непритомних від алкоголю чи усвідомлення того, що життя в такі ночі – липневі, прогріті – накриває з головою. Деякі тягли своїх мужчин на плечах, важко дихаючи і не прохоплюючись ані звуком. Та вони й узагалі ніколи не скаржилися. Із якоюсь несамовитою стійкістю виходжували своїх чоловіків, коли тих уже починала затанцьовувати смерть, навіть знаючи, що їм – старим, негарним і втомленим – у цьому любовному трикутнику геть нічого не світить. Потім, вловивши останній порух руки коханого на перерваному видиху, ставали заклопотаними і змарнілими. Проводжали на цвинтар мертвих, поверталися неодмінно живими. Підходили до краю прірви, до самого краю, чекаючи, коли ж і їх підштовхне протягом у спину.

І лише тоді розуміли, що в них попереду. А що там могло бути, як не довгі виснажливі дні в одиночках квартир, злегка розбавлені відвідинами дітей і онуків; дні, розважені нечастими, важкими для ніг та серця виходами на вулицю, до таких само жінок із будинку, їхніх розмов і печалей; довгі, виснажливі дні, приправлені щоденним переглядом телевізора? Телебачення з кожним роком пропонувало все більше каналів, не пропонуючи лише оптимізму, чи, принаймні, спокою.

Так вони й жили, щоденно кидаючи короткі і все більш благальні погляди в бік найближчого цвинтаря. Але звідти не приходило зовсім нічого, крім щоденного, вже обридлого сонця та холодних східних вітрів.

А Клава і того не мала, за великим рахунком. Ані всі ці розмови, ані телебачення не могли її розважити – по смерті Федора вона стала майже на сто відсотків глухою.

Клава знала, що так буде. Вона прекрасно пам’ятала свою глуху бабцю, яка кричала, оповідаючи казку на ніч, так, що сон відлітав геть і птахом бився у вікна зсередини, від чого шиби починали дрижати. Клава терпіла, бо ж знала, що це – вияв любові, хай навіть від нього стає страшно, але що робити, любов наших близьких передусім лякає, а вже потім гріє і заспокоює. Клава дуже добре розуміла, що мати її також недочуває, хоча і замовчує це, що з часом вона також оглухне і знову поруч оселиться важкий, звучний жіночий голос. Мати не встигла зістаритися, вмерла, не доживши і до сорока п’яти, але можна було зрозуміти, що глухота прогресувала: її насмерть збив автомобіль на тихій, спокійній вуличці неподалік від будинку. Водій стверджував, що сигналив їй як божевільний, але вона не реагувала.

Із острахом Клава чекала перших ознак недочування у себе і дочекалася їх у віці тридцяти з копійками років. Зрозумівши, що іноді вона не чує того, що їй кажуть, Клава видихнула і змирилася. Зі справжнім страхом вона очікувала перших ознак глухоти у своєї доньки, а коли дочекалася, то збагнула нарешті, що і доця її, й онучка такі ж, як і вона, і попереду в них усіх, напевно, важка, беззвучна старість.

* * *

Спробуй-но порозумітися зі своїми близькими, нічого не чуючи! Вони не здатні нормально донести до тебе інформацію, бо ти її не сприймаєш. Ти навряд чи можеш розповісти їм щось путнє, бо ж із часом, проведеним у суцільній тиші, все більше і більше відриваєшся від реального стану речей, і кожне твоє слово звучить так, ніби його каже людина з позаминулого століття, якщо не з іншої планети. Віддаляєшся, забуваєшся, припадаєш у кріслі пилом, покриваєшся цвіллю і, мов позолотою, виснажливим кольором старості. Аж ось одного дня виявляється, що не можеш ні з ким порозумітися тому, що це нікому вже особливо й не треба; виявляється, що ти – старі меблі, які просто чекають свого часу, аби бути винесеними на смітник.

Клава трошки нахилилася вперед, спробувала розгледіти, де там під кріслом та голова порцелянової балерини. Нічого не побачила. Порухала старечими ногами, вдягненими у грубі старі панчохи, – і також нічого. «От гадство», – подумалося їй. Із цією думкою про гадство, яке не дозволяє їй знайти і взяти в руку уламочок її молодого життя, вона й застигла у своєму кріслі, задрімала раптом, паралізована важким сном дев’яносторічної.

Вона не чула, як у коридорі клацнув замок, не відчула, як у розпечене нутро квартири війнуло короткою прохолодою з під’їзду, не помітила, як із прогулянки повернулася її онучка Натка з сином, жвавим і невихованим дошколятком. Андрій – Натчин синуля – вихором пронісся квартирою, кілька разів устигнувши ляснути стару по плечах долонею, а потім усівся їсти. Клава не випірнула зі сну навіть після ударів правнука. Лише пробігла зморшкуватим лицем гримаса болю, як хвиля пробігає зацвілим ставком, та й усе. Нічого більше.

Це вже потім, коли Андрій усівся прямо біля прабаби на канапу й увімкнув телевізор, щохвилини збільшуючи гучність, перевіряючи, чи вистачить динаміків телевізора, аби стара прокинулася, Клава розплющила очі. Зреагувала не стільки на звук, бо ж до її вух і тепер, після прокидання, долинав лише слабенький фон, скільки на рухому картинку на екрані, на її світло. Малий увімкнув якийсь дебільний, як думалося Клаві, мультфільм, за який у часи її молодості сценариста або в табори заслали б, або примусово лікували б у божевільні. А малому подобалося, сидів задоволений і навіть реготав із чогось, узагалі не зрозумілого Клаві.

– Вимкни! – заверещала Клава. – Він же спати мені заважає!

Її голос ледве перекривав гамір від телевізора, але малий сидів поруч і все розчув. Із якоюсь страшною посмішкою він м’яко підвівся з канапи, наблизив голову просто до прабабиного вуха і закричав туди:

– Ну шо ти брешеш! Як він тобі заважає? Ти ж не чуєш ні хріна! Брехати не можна, мама так каже. Так що давай, не вчи свого праонука брехати! Сиди мовчки собі.

Його вереск долинав до Клави голосним шепотом, ображав її та ранив. Клаві зробилося гірко і образливо.

– Ах ти ж дрянь! – заголосила вона. – Я ж тебе виховую, нічого не шкодую для тебе, невдячний ти!

Вона хотіла якось дістати до малого, взяти його за вухо чи ляснути по руці, показати, що вона, в принципі, ще ого-го, що не годиться бабу ображати хоча б тому, що вона може дати відсіч. Але той стрімкий рух рукою, який вона собі уявила і який намагалася виконати, насправді вийшов ледве помітним і млявим. Андрій спершу напружився, але потім, побачивши, що нічого вона не може зробити, ще раз зловісно усміхнувся, відважив Клаві стусана у плече своїм дитячим кулачком і повернувся на канапу.

– Сиди ото, вихователька. Цілими днями сидиш – ото і сиди, не рипайся, – кинув у бік крісла із прабабкою «вдячний» хлопчик та зосередився на мультфільмі.

Клава тихо заплакала. Сльози котилися зморшками, мов пересохлими руслами річок.

До кімнати увійшла Натка, низенька, худа і самотня жінка під тридцять, також уже глухувата, пройшлася до балкону, відчинила двері, випускаючи прогріте повітря на вулицю. Обережно нахилилася до бабиного лиця, аби зрозуміти, чи та спить, чи ні, а може – все буває – померла вже нарешті? Ні, стара сиділа нерухомо, тільки дихала важко і під очима було мокро. Натка кинула гострий погляд в бік синочка, але той вдав, ніби його це все не стосується. Вона зітхнула, пошукала в глибокій кишені старого домашнього халата блокнот, дістала кулькову ручку. Натка вже давно не намагалася докричатися до баби, ще років десять тому її це задовбало вкрай, і вона, дбаючи про свої голосові зв’язки, відтоді завжди мала при собі нотатник, в якому і писала до баби в разі потреби великими літерами. Це суттєво покращило їхнє з Клавою спілкування, стара ставилася до Натки ледве не краще, ніж до будь-кого іншого в родині. Натка притулила записник до бабиних плечей і нашкрябала швидко: «Чого рюмсаєш?»

Показала бабі, та прочитала і знову заплакала. Махнула рукою, ніби відганяючи від себе погані думки та поганих дітей. Щоправда, ні ті, ні інші нікуди не зникли, так і нависали над нею. Натка знову підсунула Клаві папірець із питанням, баба важко зітхнула і, перекрикуючи телевізор, повідомила онучці:

– Та той твій Андрій мене вдарив!

Очі Натки зробилися злі, вона кинула погляд у бік сина і знову повернулася до нотатника. «Що, знову? За що?» – прочитала Клава за якісь півхвилини.

– Я його попросила вимкнути телевізор, він мені заважає, а Андрій мене вдарив! – поскаржилася старенька.

Натка рішучим кроком підійшла до канапи, вхопила малого за вухо і без зайвих слів почала його викручувати. Малий розгублено заверещав, не спускаючи погляду з маминого злого обличчя.

– За що? За що? – голосив він, силкуючись вирватись.

– Ти, гівно мале, чого бабу ображаєш? – не відпускала його Натка, покручуючи пальцями із затисненим у них дитячим вухом.

– Вона мене вдарити хотіла, я захищався! – скиглив малий. – Сука стара! – додав він.

Почувши це від малого, Натка взагалі озвіріла, відпустила вухо і завалила малому з правої, відкритою долонею, такого ляпаса, що він впав із канапи на підлогу і, підвиваючи, поповз під крісло, в якому сиділа заплакана баба. Але встиг сховатися лише наполовину, Натка витягла його за ноги і додала ще раз, тепер лівою рукою.

– Не смій ніколи так на неї казати! – кричала вона Андрієві. – Ти де тільки слова такі почув, га?

– Та ж від тебе, – ревів малий, – ви вчора з Оксаною пили на кухні, і ти її так називала, я все чув!

– Ах ти ж!.. – Натці здалося, що сліпа злість заволоділа нею, вона аж розгубилася на мить. – Ти ще й підслуховуєш?!

Малий за цю мить її розгубленості швидко заліз під крісло і тепер не давав себе звідти витягти, вхопившись ногами й руками за старі дерев’яні ніжки, мов мавпа. Натка марно старалася, Андрій добре відчував, що треба триматися з усієї сили і перечекати, поки мати заспокоїться. Клава просто перестрашено сиділа, вхопившись за підлокітники, і чекала, коли буря вщухне.

Натка і справді ще якийсь час намагалася викурити Андрія з-під крісла, але потім махнула рукою, вимкнула телевізор, від чого в кімнаті запанувала несподівана тиша, і, швидко знявши з себе домашній халат, вдягнула строкату коротку сукню. Витягла зі своєї сумочки пачку сигарет, вхопила зі столика при вході запальничку й ключі та вийшла з квартири, щоправда, дещо нервово зачинивши двері з іншого боку, лише з четвертої спроби потрапивши ключем до замкової шпарини.

Андрій перечекав ще зо п’ять хвилин під кріслом, тихенько пошморгуючи носом і кривлячись від образи, а потім виліз. Потер долоньками щоки, що палали болем, відчув, які вони гарячі. Обійшов довкола крісла, став перед Клавою. Стара вже зовсім заспокоїлася, тільки втомлено дихала, – в її віці подібні сцени давалися з величезними втратами нервових клітин та фізичних сил. Малий дивився їй прямо в очі, щось, вочевидь, бажаючи сказати, але не наважуючись. «Вибачитись хоче, чи що?» – подумалося Клаві, але цю думку вона відразу відкинула. Скільки вона пам’ятала своїх дітей, онуків та дітей онуків, ніхто з них ніколи не вмів і не любив перепрошувати. Якщо вже й доводилося їм це робити, то виходило настільки жалюгідно і нещиро, що краще було не починати.

Але малий мовчав і дивився на неї, більше нічого. Так минуло кілька хвилин. Клаву це втомило.

– Андруша, – не витримала вона його погляду, – зроби бабі послугу. Там, під кріслом, десь має бути голівка фарфорової балеринки, вона сьогодні розбилася. Ти не подаси її мені?

Андрій скривився на її пронизливий крик, але, подумавши, знову зазирнув під крісло, з-під якого він нещодавно виліз. Голівка була там, спокійно лежала під однією з ніжок. Малий потягнувся рукою, взяв цей холодний шматочок мертвого фарфору з обережністю і цікавістю, як жука. Покрутив у пальцях, порозглядав її, але, не побачивши нічого для себе цікавого, знову став перед Клавою. Простягнув їй руку зі шматочком порцеляни.

Клава підняла на нього втомлений життям погляд. Малий іще ніколи нічого їй не давав, окрім стусанів. Бабця довірливо простягнула йому свою холодну зашкарублу долоню і вже за мить відчула, як шкіри торкнувся холод розбитої балеринки, а разом із ним – несподіване тепло дитячих пальців. Серце її раптом застрибало, вона намагалася упіймати ручку Андрія, але він з огидою її висмикнув. Тоді Клава затисла голівку балеринки в кулаку, зігріваючи її. Примружила очі, згадуючи свого Федю, здригнулася.

– Андруша, – закричала вона, не розплющуючи очей. – Я чудово знаю, ти вважаєш мене старою розвалюхою. Власне, так і є, погоджуюсь. Інша річ, що не можна ставитися до мене як до меблів, не можна мене бити і принижувати. Я також людина, хоч і майже вже мертва. Звісно ж, ти цього не розумієш, бо ти ще мале, дурне і зелене, але колись до тебе дійде, що без мене тебе би не було. На жаль, я цього часу не застану. Навряд чи ти, Андруша, порозумнішаєш раніше, ніж я помру. Але нічого, я це якось перетерплю, що вже мені. Хочу тобі лише одне сказати, насправді важливе. Коли ти, онучку, будеш уже дорослим, тобі трапиться жінка. Спочатку вона тобі сподобається, потім ти її покохаєш, а потім ти зрозумієш, що життя без неї не буде. Так-так, таке неодмінно трапиться. Тільки ось що, Андруша, не роби з нею таких помилок, які я зробила із Федею. Якщо ти її переживеш або переживеш хоч би ваше кохання, нікому і ніколи не дозволяй викидати чи розпродавати речі, які вас двох пов’язують. Бережи їх до останнього, не зважай, якщо казатимуть – а вони казатимуть, – що ти назбирав удома гори нікому не потрібного мотлоху, не вір тим, хто каже, що минулого треба позбуватися. Хай в дупу йдуть. Речі, які пов’язують нас із коханими, – ось що важливо, нема нічого у світі важливішого за це, хіба що самі кохані. А ті, хто цього не розуміє, хай ідуть в дупу. Так і перекажи, що це баба Клава казала, буде їм привіт від мене.

І Клава, похрипуючи і зриваючи голосові зв’язки, все далі і далі говорила до правнука, не розкриваючи своїх очей, затискаючи у неймовірно втомленій долоні перший подарунок від її Феді. Кричала, мовби висповідуючись перед цим малолітнім дурником, що гамселив її щодня, передаючи йому зачерствілі крихти свого досвіду, який не встигла ще розгубити, балансуючи над проваллям старості. Говорила, кричала, аж поки втома остаточно не зморила її і вона не вимкнулася на півслові, вкотре впродовж дня заснувши в тому своєму кріслі.

Добре, що, почавши розповідь, вона до моменту, коли провалилася у сновидіння, не розплющувала очей, бо те, що Андрій майже відразу утік до іншої кімнати, іще до того, як вона закінчила перше речення, її би вбило.

А втім, нічого поганого. Хай би вже й померла, чи що. Бо ця смерть видається їй навіть більш очікуваною, ніж перша дитина.

Квартира № 16

Сни та інші страшні речі

Страх – це те, що завжди діє на людину непередбачувано. Страх паралізує, страх мотивує, страх оголює нашу сутність в один момент, здираючи з облич маски краще за роки відвідувань найпонтовіших психоаналітиків. Як ти житимеш далі, залежить від того, чи зможеш витримати своє віддзеркалення, щойно прирослу личину буде здерто. Аякже, в більшості випадків на тебе дивиться з гладенької дзеркальної поверхні закривавлене лице зі шматками живого, м’якого і тремтливого м’яса на ньому. Похапцем ліпиш маску на своє місце, най приростає знову, хоч межи люди не соромно буде вийти. Мало хто викидає маску у смітник і терпляче чекає, поки жива рана загоїться. Мало хто.

Останні кілька днів Бембі жив у такому страху, якого ще не знав у своєму житті. Смикався від кожного звука, особливо нервував, зачувши кроки у під’їзді, а надто якщо було чути: йде не одна особа, а кілька. Мобільник вимкнув, дістав батарею та сховав під старою половицею, стаціонарний телефон розкурочив і викинув у відро для сміття. Щоправда, сміття так і не виніс. Він узагалі не виходив із квартири останніми днями. Та що там із квартири – він зі своєї спальні майже не виходив, лише короткими перебіжками до туалету або до кухні по їдло. Щовечора, влягаючись спати, він барикадувався зсередини, щоб у разі чого його не взяли нахрапом, зненацька. Поруч із ліжком, на підлозі, вкладав куплену кілька місяців тому бейсбольну биту, на підвіконні залишав заряджений електрошокер. Вимикав світло і лягав спати, здригаючись від кожного скрипу. Снилося йому таке, що прокинутися швидше і відхекатися було справою життя або смерті. От тільки сни кепські траплялися, неконтрольовані – душили і не відпускали.

Бембі ніколи не був боягузом, він ніколи не переймався кількістю і фізичними даними супротивника. Закон його також не дуже цікавив: коли вже вліз до бійки, то гамселив, поки супротивник не переставав чинити найменший опір або поки його самого не забивали до непритомності. Те, що на ньому після сутички може висіти чиясь смерть, його не хвилювало. І в школі, і в армії, і в середовищі футбольних фанатів, де Бембі свого часу був ватажком, його поважали, хоча і недолюблювали.

Через такий характер стосунки Бембі з жінками завжди нагадували спаринги кікбоксерів. Ні, він не бив їх, але був несамовито нестерпний, та й жінок обирав відповідних, від чого його помешкання ставало ареною бойових дій, щойно в шафі з’являвся жіночий одяг, у ванній кімнаті – всі ці жіночі прибамбаси, а на цвяшку при вході – другий комплект ключів. Вони відведений суддею час кружляли в ринзі квартири, часом знесилюючись і спираючись на стіни, немов на канати. Близькі чергової пасії виконували роль її секундантів, а його ніколи ніхто не підтримував, остерігаючись потрапити під гарячу руку. Зі спарингів Бембі виходив із пошматованим серцем та понівеченою печінкою, але неодмінно непереможеним.

Його, в принципі, усе влаштовувало, і він охоче прожив би так усе своє життя, аж ось одна з чергових жінок, Карина, почала навантажувати його тим, що ось, мовляв, тобі скоро тридцятка, друже, а ти досі перебиваєшся випадковими заробітками. Мовляв, це ненормально, Бембі, почни бізнес. «Хоча який, у дупу, бізнес, ти ж псих, – продовжувала вона, – ти й півроку не пропрацюєш, когось угрохаєш і сядеш». Бембі задоволено усміхався і театрально розводив руками у саднах та порізах.

– Я ось що думаю, – вантажила його далі Карина, – в мого папіка є знайомий військовий, він на дні народження в мамки якось напився і жалівся, що їм зараз спецпризначенців не вистачає для охорони громадського порядку під час мітингів. Типу, у країні бардак, криза, всі діла. Рано чи пізно люди підіймуться і почнуть закопувати олігархів і вішати політиків. А може, й не почнуть. Ніхто ж не знає. Але якщо почнуть, тоді кожен боєць на вагу золота. А ти, Бембі, пиздишся, як бог. Думаю, тобі там зрадіють.

Карина пішла від нього за два тижні, але звести зі знайомим папіка встигла. Ось так Бембі і опинився у «Беркуті». Платили більш ніж достатньо (останніми роками в усій країні зарплатню, за великим рахунком, тільки їм і підіймали), робота була неважка: по команді входити до автобуса чи виходити з нього, перегруповуватись, відтискати людей від об’єкту захисту або (і це найкраще!) просто опрацьовувати всяких ушльопків кийком. Бембі був щасливий. Одного дня навіть, повний вдячності, він передзвонив Карині і запропонував вийти заміж. Карина згадала його закидони, недовго подумала і відмовилася.

Бембі не засмутився. Щось там собі прикинув, порахував, узяв великий кредит, зробив хороший ремонт у квартирі і купив простеньку автівку.

Він працював уже другий рік. Більшою мірою їх ганяли в плані військової тактики, лише час від часу вивозячи з бази до Києва – забезпечувати порядок на мирних зібраннях. Зібрання виходили дедалі менш мирними, бо в цій країні протестувальників прийнято не слухати за жодних обставин, від чого в них потихеньку закипали лють і безнадія.

Кілька разів Бембі з радістю чув довгоочікувану команду «фас!». Під час четвертого «фасу» (під Українським домом, він чітко це запам’ятав) хтось із натовпу смикнув його за рукав і з силою потягнув на себе. Бембі, не дивлячись, навмання загатив кийком з правого боку і, лише повернувши в той бік голову, побачив, що тягне його молода білява дівчина. Її обличчя було заховано за медичною маскою, очі перелякано дивилися на нього, а понад бровою вже проступила кров. Дівчина хиталася, але не відпускала його руку. Бембі смикнувся кілька разів, намагаючись вирватись, проте білявка вчепилася намертво, з-за її спини до нього простягнулася ще одна рука, цього разу чоловіча, намагаючись вхопити за горло. «Ах ти ж!» – подумав Бембі і ще двічі коротко і страшно вдарив дівчину по голові – вона м’яко осіла, падаючи на сходи. Бембі, уже оскаженівши, роздавав удари наліво й направо, не рахуючи поранених ним і не намагаючись стишити силу удару. Якийсь туман заволік йому очі, Бембі нічого не бачив перед собою, він лише гатив навсібіч, відчуваючи під кийком глухі удари. Щоправда, ще краєчком ока встиг помітити, як забиту ним дівчину підхопили на руки і кудись винесли з натовпу.

Того вечора, коли їх завезли на базу для відпочинку, Бембі тільки й думав про ту білявку. Спершу йому було соромно, що він ударив жінку – він ніколи собі такого не дозволяв, навіть коли коханки доводили його до шаленства. Тато вчив його, що жінок б’ють лише виродки. Потім він пригадував кров на її обличчі, затуманені від болю та несподіванки сіруваті очі, міцні відьмацькі кігті на своєму зап’ястку, які залишили сліди навіть через тканину уніформи. Бембі закотив рукав, погладив свіжі червоні садна на шкірі і замріяно подумав, що з тією дівчиною він би спробував жити довго і щасливо, бо ж ніхто досі не тримав його так сильно, ніби бачив у цій хватці сенс усього життя. Бембі збудився від цих думок, знітився і закрокував казармою. Сховався в туалеті, подрочив. І аж тоді його думками заволодів неспокій. Він, мов учень початкових класів перед директорською, потупцяв півгодини біля дверей кабінету свого начальника, але так і не наважився зайти. Втім, Іванич несподівано вийшов сам і, налетівши на розгубленого Бембі, здивувався:

– Ти чого?

– Іванич, – розпочав Бембі, – таке діло. Я вранці дівку якусь під час мітингу сильно вдарив.

– І що? – не зрозумів той.

– Тричі. Боюся, як би вона не вмерла чи калікою не стала.

– Ого, тричі, – присвиснув Іванич, – мабуть, умерла.

– І що робити?

– Та нічого не робити. Заспокойся, синку. – Іванич довірливо поклав руку на плече Бембі. – По-перше, в тебе був наказ, ти виконував роботу. А по-друге, нема чого шастати по мітингах, якщо ти баба. Сиди вдома борщі вари, дурна. Отримала по голові – сама винна. Не парся, словом, завтра новий бій. Щоб був у порядку.

– Завтра знову? – вперше не зрадів майбутньому замісу Бембі.

– Угу, – щасливо заусміхався Іванич, – нам черемуху підвезли, будемо бендерню завтра пригощати. Ну, тримайся! Протигаз не забудь.

Бембі мляво відсалютував Іваничу навздогін і пішов до себе. Завалився на ліжко і, провалюючись у сон, думав і думав про білявку. «Завтра знову туди ж… Цікаво, вона прийде?» І тут же сам собі й відповідав: «Та яке ж прийде, я їй так в’їбав…»

Білявка не прийшла ані назавтра, ні жодного дня згодом. Бембі просився в перші лави, виглядав її, не знаходив поглядом і потім, розчарований цим, лупив за командою всіх підряд. Поступово це увійшло в його звичку, можна сказати, стало його хобі, і він кілька разів навіть дозволяв собі починати атаку першим, без команди. Іванич у таких випадках голосно матюкався і запізніло віддавав наказ. Білявка не приходила на демонстрації так довго, що Бембі забув про неї.

І все так і тривало. Виклик із бази, дорога в автобусі, тиждень чи трохи більше на справжній, веселій і душевній роботі, потім – повернення додому і рутинна щоденна підготовка. Наприкінці кварталу – неодмінне підвищення платні. Бембі був щасливий.

Спливав час, він наїдав собі карму та не мав страху і планів. Але жахіття почалося, як це завжди і буває, несподівано.

З тиждень тому Бембі серед ночі підірвав із ліжка дзвінок мобільного. Їхню частину терміново збирали та підіймали по тривозі. За годину вже відправили в дорогу.

– Куди їдемо? – запитав Бембі заспаного колегу на сусідньому кріслі.

– Врадіївка якась, ніколи не чув.

– А шо там?

– Розберемося, – позіхнув сусід і заснув.

Затим Бембі також провалився в сон. Уранці їх зупинили в центрі якогось зашарпаного містечка, неподалік від відділку міліції. Будівля виглядала жалюгідно – вибиті вікна, сліди підпалів і кров на сходах. У чорних віконницях всередині відділку було видно перелякані пики міліціонерів, які, уздрівши підмогу, помітно зраділи. Через дорогу від переляканих міліціянтів стояла група накручених місцевих, переважно чоловіків. Деякі у кіптяві та з арматуринами в руках. Бембі із задоволенням оглянув місцевість, зауважуючи, що місцеві починають підходити, а значить, рано чи пізно будуть сутички. Він потягнувся, покрутився на місці, розминаючи задубілі в дорозі кінцівки. Глянув у високе липневе небо і усміхнувся, передчуваючи гарний день.

Але потім усе пішло не так. Їх навіть не вишикували перед мітингарями, не дали пережити цього солодкого відчуття, що «ось-ось». Промаринували цілий день в автобусі, не даючи ні вийти в туалет, ані просто розім’ятися. Що тут у них, у цій Врадіївці, сталося, ніхто не казав. Бембі лише сумно зиркав на натовп, який цілий день пікетував відділок, час від часу закидаючи міліціонерів у засідці камінням. Під вечір, попри те що ситуація значно наелектризувалася, Бембі примудрився навіть заснути.

Потім була команда на вихід, шикування перед автобусом і блокування входу до відділку. Події пішли у звичному руслі, Бембі відчував, як його починає ковбасити від адреналіну. До нього повернувся гарний настрій. Вже сутеніло, коли Іванич дав нарешті відмашку. Загін рушив на протестувальників, погрюкуючи кийками об щити, але натовп не посунувся, як це зазвичай бувало, ані на крок назад. Навпаки, зсунулися щільніше, зчепилися ліктями. Бембі тільки хмикнув про себе, подумки приміряючись, кого би вдарити першим.

Аж ось з-за спин чоловіків у першому ряді випірнула немолода вже жіночка, сухенька і згорблена. Бембі миттю згадав про свою матір і збився із зарядженого настрою. Жінка і справді нагадувала його матусю: мала таку само зачіску і зріст, крокувала впевнено.

– Чекайте, синочки, скуштуйте хліба-солі! – голосно закричала вона Бембі та його колегам.

Після цього у неї в руці звідкілясь виникла пивна пляшка з ганчіркою, запханою в горлечко. Жінка розвернулася до чоловіків, хтось цвіркнув запальничкою – і перш ніж Іванич устиг бодай щось помітити та якось відреагувати, жінка стала просто перед Бембі, потягнула його щит, відхиляючи до себе, і з усієї сили вдарила пляшкою із запаленою ганчіркою йому по шолому.

Що було далі, Бембі слабо пам’ятав. Єдине – йому було страшно. Вогонь був у нього перед очима, шолом миттю став розпечений, запалала його форма, навіть ввижався у цих бензинових випарах запах підсмаженого м’яса. Бембі вирвався з першого ряду, ломанувся назад, через своїх же, валячи їх на землю, а декому навіть передаючи цей вогонь народної люті. Він намагався скинути екіпіровку, але виходило погано, бо в паніці не міг зірвати ані шолом, ані куртку. Він забіг був до приміщення відділку, де сиділи остаточно оторопілі від усього міліціянти, проте далі перших дверей не пустили, випхавши на вулицю. Його товариші по роботі стояли із роззявленими ротами, забувши про команду Іванича. Жіночка, що їх заатакувала, також загорілася, але вогонь на її старій, іще радянській домашній сукенці загасили майже миттєво.

Люди ж, скориставшись такою панікою в рядах спецпризначенців, пішли в атаку. У юрбі з’явилися вила та короткі саперні лопати, звідкілясь іззаду полетіли цеглини та просто каміння. Бійці, прикриваючись щитами, відступали до входу в райвідділок. Десь збоку від них голосив Бембі, уже не бігаючи, а просто катаючись по землі. Кілька місцевих намагалися збити з нього вогонь, гамселили його куртками та палками, один засипав Бембі піском із будівельної купи за кілька метрів од них. Врешті бійців загнали до відділку і, не випускаючи звідти, вимагали зустрічі з міністром МВС. Над невеличкою площею лунало: «Фашисти! Фашисти!», попереду була однозначно нелегка ніч, а за нею, вочевидь, і нелегке життя.

«Які фашисти, чому фашисти?» – отетеріло думав Бембі, провалюючись у чорні сни, коли його за п’ятнадцять хвилин заносили до карети швидкої.

Чим там у них закінчилося, в тій Врадіївці, він не знав. Та йому й нецікаво було. Після кількох тижнів у опіковому центрі Бембі повернувся додому. Медики казали, що йому пощастило, він просто залізний – не лише вижив, але й опіки отримав хоч і доволі важкі, але такі, що не завадять працювати надалі.

– Посидиш удома на лікарняному, потім візьмеш відпустку, – радили вони, – а до середини осені будеш у порядку. Тримайся, синку.

Так чи інакше, але Бембі повернувся додому. Щоправда, був сповнений страху і відчаю. Він почав ловити на своїй приватній хвилі існування такі сни, що не хотілося жити. Майже щоночі йому снився вогонь.

Першої ж ночі після повернення з лікарні, коли Бембі сторожко, але задоволено розтягнувся на улюбленій домашній канапі, він бачив жахіття. Снилося, що він сидить на цирковій арені, просто посередині жовтого, чомусь устеленого старим паркетом, а не засипаного піском циркового кола. Сидить при столі, уставленому темними пивними пляшками зі скла. Судячи із запаху, який протяг доносив до Бембі, у пляшках був міцний чорний чай. Просто напроти нього, з іншого боку столу, сидів якийсь дуже знайомий дядько. Дядько мав пишну бороду та окуляри. Тримав пляшку в руці, посьорбував із неї чайок та дивився з огидою на Бембі. На глядацьких місцях вгадувався аншлаг, хоча там і панували темрява й тиша. Холодні й осудливі погляди штрикали його в спину, ніби викрутками. Бембі відчув, як у нього виступив піт.

– Звідки я тебе знаю? – запитав він бороданя.

Той у відповідь презирливо усміхнувся, видобув звідкілясь сигаретку і запалив. Над столом акуратними хмаринками закружляв сивий дим, але Бембі здалося, що він чує сморід паленої гуми.

– Як почуваєшся, песику? – порушив нарешті мовчанку бородатий.

– Чого це я песик? – обурився Бембі.

– Ну, а хто ж ти?

– Людина, – дещо невпевнено промугикав він.

– Хо-хо, ви чуєте, панство? – звернувся бородань до невидимої аудиторії. – Цей пес, що вбиває людей за єдиною командою господаря, вважає себе людиною!

Довкола засвистіли й затупали ногами, в бік столу, за яким вони сиділи, з трибун полетіло каміння. Бембі отримав кілька болючих ударів по шиї, бородатому поцілили в обличчя, від чого скельце його окулярів тріснуло та проросло павутинкою. Кілька цеглин потрапили на стіл і перекинули пляшки. Ті з брязкотом закотилися під стіл, з них засюрчало. Чай вільно розтікався підлогою, утворюючи під столом величезну калюжу. Бембі хотів був зірватися з місця і помститися кривдникам, але зрозумів, що його кінцівки примотані до стільця скотчем.

– Бачиш, песику. У тебе, як у тварини, існує реакція тільки безпосередньо на подразник. Причинно-наслідкові зв’язки – це те, чого тобі не допетрати. Ти не здатний навіть почати розбиратися в тому, що стало причиною. А я – людина. Я розумію, песику, що це все не просто так, що людей треба ще довести до того, аби вони юрбою тебе закидували, та ще і – прошу зауважити – мене, авторитетного і безневинного, з тобою разом.

Бородань зняв побиті окуляри, випустив важку хмару тютюнового диму в лице Бембі.

– Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому, хто наповнює твою мисочку і прибирає за тобою гівно. Це хороша риса, якщо ти – тварина. Але ти людина, ти чоловік, ти навіть громадянин, – дядько гидливо скривився на Бембі, – у тебе ж, сучий ти сине, мають бути гідність і гордість. У тебе є людське і громадянське право вийти з підпорядкування злочинців.

– А ще в мене є наказ.

– Який, на хуй, наказ?! – скипів бородань. – Калічити і вбивати? А як же твоя честь?

– Моя честь – виконання наказу.

– Я зрозумів. Я все зрозумів.

Дядько підвівся зі стільця і обійшов довкруж стіл із пляшками, стілець із Бембі і калюжі, що витекли з пляшок.

– На твоє нещастя, виродку, ти і твої, так би мовити, побратими та однодумці, – відкашлявся на цих словах бородатий, – не уникнуть заслуженого покарання. Українці – святий народ, ми можемо силою думки перетворювати прощення на праведну лють, а чай – на бензин! Спустити ляльок! – раптом голосно і страшно крикнув він кудись угору.

Бембі не встиг навіть здивуватися, аж згори, і справді подібні до ляльок-маріонеток, підвішених за шию на грубезних мотузках, спустили весь їхній загін. Бембі з жахом дивився на цих мертвих чоловіків, з якими він служив не один рік, на вивалені язики та посинілі обличчя, на тяжкі військові черевики, що не діставали до землі якихось кількадесят сантиметрів. Упізнавав когось, когось – ні. Раптом повішені закружляли по колу, затанцювали, ніби десь угорі, під куполом, запрацювала карусель. Серед танцюристів він устиг помітити Іванича.

– Начальство запрошує тебе до танцю! – знову вступив бородань. – Це наказ!

Переляканий до смерті Бембі лише коротко поскиглював. Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно.

Бембі зібрався був просити про помилування, але тільки-но відкрив рота – і відчув, як знайома вже рука боляче вчепилася йому в ліву щоку і затулила рота. «Ох, невже?!» – майнуло йому в голові. Утім, білявка, яка справді стояла у нього за спиною, не дала довго думати. Відпустила рот, Бембі ковтнув повітря на повні груди й почув, як вона шорхнула об коробок сірником, викликаючи вогонь. Зауважив дивний жест бороданя, від якого калюжі під ногами миттєво й різко запахли бензином. З-поза його плеча полетів у калюжу запалений сірник, під ногами стало гаряче, побратими у зашморгах закружляли над головою веселіше.

Публіка на трибунах дивилася мовчки. Із сумом, із розумінням, без жалю.

Бембі охопила паніка, він намагався якось вирватися з пастки, але тільки й міг, що смикатися і верещати. Раптом бородань наблизився до нього впритул, заспокійливо торкнувся плеча:

– Не верещи так. Умирати треба гідно. От дивися на мене.

Він обійшов стіл, уже завойований полум’ям, всівся на охоплений вогнем стілець і спокійно дивився на Бембі.

– Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоби за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю, – кинув він у бік палаючого Бембі.

Бембі востаннє смикнувся, закричав, згадав, що цього бородатого він бачив на п’ятидесятигривневій купюрі, і вивалився зі свого жахіття на мокре від поту і слини ліжко. Був уже ранок, спати не хотілося.

Від цього сну Бембі відходив цілий день. Він мимоволі пригадував усіх побитих ним упродовж життя людей, думав про речі, які ніколи досі його не турбували. Вдягнувся навіть, щоб зганяти до церкви неподалік, але почув у під’їзді декілька голосів і перелякано забився в куток спальні. До вечора він так самого себе накрутив, що в нього не залишалося жодних сумнівів: по нього прийдуть сьогодні вночі. Бембі заніс до спальні їжу, приготував засоби захисту і забарикадувався. Усю ніч сидів, нашорошений, чекаючи на штурм. Уранці виснажився й заснув.

Уві сні він також спав. Розбудила його гучна горлова команда Іванича. Усі вони, ніби так і треба, просто в автобусі почали відрізати собі голови широкими мисливськими ножами. «Дивно, а як це може бути, щоб наші голови відтинались так легко і щоби з ран не лилася кров?» – здивувався Бембі, відчуваючи, як ніж ходить у нього під шкірою. Потім голова опинилася в його руках, вона була м’яка і трошки волога, вгиналася під пальцями і залишала на них мокрі сліди. Бембі покрутив її, ніби м’яч, а потім легко, мов учорашню газету, зіжмакав, скатав у нерівну кульку та запхав у стравохід. Відтепер він чітко відчував, як його мозок та очі перекочуються шлунком.

– Готові, синки? – заволав Іванич.

Обезголовлені синки хрипко затрубили своїми оголеними трахеями, як духовий оркестр, і, на ходу набиваючи собі на обрубки ший захисні шоломи, посипали до виходів з автобуса.

Перед ними відкрилася величезна засніжена площа, в центрі якої до неба рвалася висока стела. Надворі був відчутний мороз, стояла глибока ніч, яка ось-ось повинна була перевалитися через якусь позначку, ніби п’яничка під паркан, і стати раннім ранком. Іванич вишикував їх поруч із бійцями інших частин і, показуючи правицею в бік невідь-звідки виниклої барикади, де товклися кілька сотень чоловіків, віддав наказ:

– Синки! Барикаду бачите? Свиней на барикаді бачите? Розганяйте їх нахрін! Полонених не брати, нема що з ними тягатися потім! Калічити дозволяю, але намагайтесь нікого не убивати! Уперед!

Бійці схвально і радісно заґелґотіли своїми обрубками під шоломами, згрупувалися та понеслися у вказаному Іваничем напрямку.

На барикадах їх явно чекали і, щойно вони наблизилися, зустріли справжнім градом із каміння. Бембі з колегами намагався вдертися на барикаду, але чоловіки стояли рішуче і міцно. Перші дві хвилі наступу не дали жодній зі сторін переваги. Бембі бачив, як понесли двох чи трьох закривавлених захисників барикад, кількох із їхніх лав так само серйозно поранили. Іванич дав команду відійти трохи й перегрупуватися. Щойно бійці зайняли нову позицію, на залишене ними місце з-за барикади посипалися, як горох із банки, її захисники. Останніми хвилинами їх стало на порядок більше, майже всі були в будівельних касках і озброєні палицями. «І не спиться ж їм, блядь, – завурчало десь у животі Бембі, – що за люди, зима, мороз, ніч, а вони зі спецназом воюють».

Іванич дав новий наказ атакувати, синки рушили на людей, горланячи обрубаними трахеями щось незрозуміле, а ті співали якусь туманно знайому Бембі пісню. Захисники знову відбили атаку, і ось тут почалося пекло.

Раптом задзвонили в дзвони кілька церков неподалік від площі. Бембі і друзі, не зовсім розуміючи, що відбувається, намагалися розважати одне одного, пританцьовуючи під передзвони «Гангамстайл». Іванич якийсь десяток хвилин нервово говорив із кимось по телефону, затуляючи вільне вухо, щоб церкви не заважали. Потім розлючено відбив розмову і знову дав команду штурмувати.

Але, рушивши на барикади, Бембі зрозумів, що щось не так. Рікою, справжньою рікою стікалися на площу цілі тисячі людей, розбуджені церковними дзвонами. Коли зав’язалася рукопашна, стало ясно, що зараз їх розтопчуть. Бембі гатив в усі боки, не шкодуючи сил, але на місці одного пораненого миттю з’являлося двоє чи троє, зліших і рішучіших. Вони хапали його за руки, за горло, били у відповідь. Певної миті Бембі все-таки не втримався на ногах і тут же відчув, як кілька людей підхоплюють його на руки, гостро вгризаються кігтями в кінцівки і тягнуть у різні боки. Бембі, безголовий Бембі загубив свій шолом, той покотився снігом, шмигнув людям під ноги, наче вгодований чорний котяра. «Бути біді», – пронеслася у його голові остання думка, і наступної миті ті, що тримали його, різко потягли в різні боки. Бембі відчув, що рветься майже рівно посередині, почув страшний тріск і прощальним поглядом помітив, як із нутра його у повітря вирвалася, наче з подушки, хмара пташиного пір’я.

Бембі прокинувся, вслухався у перелякане своє серце. Прокидатися роздертим – значить не прокидатися зовсім. Значить жити у передчутті жахіття, боятися, чи не проґавив ти момент, коли воно почалося.

Бембі згадував минулі кілька років роботи, згадував побитих ним і переконувався, що своєю смертю він не помре. Щовечора барикадувався в спальні і напивався, аби не бачити снів. А вони все одно приходили.

Бембі продирався з кошмарів, ставав перед дзеркалом та розмовляв зі своїми новими друзями.

«Чорт забирай, Бембі, – каже йому світлий янгол, – просто зміни роботу на таку, де тебе не зможуть змушувати порушувати закон. І все, Бембі».

«Так-так, песику, – каже чорний, з обличчям того дідуся з п’ятдесятигривнівок, – зміни роботу. А кредити, яких ти набрав, віддаватимеш потім, розпродаючи внутрішні органи? Сиди і не рипайся. Кісточку маєш – що тобі ще треба?»

Звісно ж, він слухає чорного. Він же був єдиним, хто пообіцяв бути з ним навіть по смерті.

– Гарний песик, гарний.

Квартира № 17

Острів

Субота – це відтинок часу, який завжди починається музикою.

Дощів не було вже тижнів зо три, коли не цілий виснажливий місяць. Липень цього року видався задушливим, гарячим до жовтизни. Будинки аж від самого ранку, пригадуючи вчорашні палючі промені, жалісливо поскрипували просохлими дерев’яними перекриттями. Кольорові протяги тягали вулицею цей мінорний спекотний блюз, ніби жартома закидаючи його до помешкань крізь відчинені вікна. Каштани перешіптувалися безнадійно, у їхніх рухливих тінях ховалися, мов біженці, місцеві коти. А що їм іще робити в таку спеку?

Ірина вкотре випірнула з важкого, свинцевого забуття, до якого по світанку перетекли її нічні сновидіння. Почувалася не те щоби безсилою, але дуже втомленою. Що вже тут говорити – роки брали своє. Вона й без того, будучи Рибами за знаком зодіаку, усе життя потерпала влітку, коли міліли ріки і пересихали струмочки, коли шкіра ставала вразливою і шерхкою, наче розтріпані листочки календаря, а дощі бували в місті настільки нечастими гостями, що її тато кожній зливі давав своє ім’я.

– Дивися, Іринко, ото Дмитро на нас суне, – показував батько туди, де з-за шиферних дахів насувалися чорні загрозливі хмари.

Зливи ті мали переважно чоловічі імена і приносили явне полегшення.

…Вона і так усе життя потерпала від задухи та спеки, а тепер, розмінявши сьомий десяток років, і поготів.

І без того худорлява, в задушливі місяці літа вона зовсім висихала, стаючи невагомою. Пересувалася помешканням нечутно, мов привид. Хіба що крізь стіни не проходила, але її онуці, коли вона дивилася на стару, здавалося, що сонцю іноді вдається прошити бабусю наскрізь своїми променями і скоро вона зовсім розтане.

Ірина розплющила очі, важко підвелася, накинула старий, іще радянський халат, що відгонив старечим потом і вже від ранку – як їй здавалося – був аж гарячим і більше нагадував розпечені лицарські лати, аніж домашню одежину. Потупцяла біля вікна, розглядаючи ранкові каштани, витерла пилюку на підвіконні й столі.

Десь у глибині квартири, в іншій кімнаті, значно більшій і тому прохолоднішій, заскрипів диван. Потім почулося якесь мурмотіння, клацання запальнички, а слідом за цим голі ноги нерівним, заспаним іще кроком пройшлися коридором і потовклися у кухні. Почулося, як наточується вода до джезви. З-під дверей потягло ароматом тютюну, кілька разів ледве чутно відчинилися й зачинилися дверцята холодильника. Потім кроки, уже рівні і неспішні, пройшлися коридором назад, дзенькнула ложечка у філіжанці й увімкнулася музика. Це прокинулася Оленка.

Чим старішою ставала Ірина, тим більше вона уникала своєї онучки. Жити удвох із людиною, що молодша від тебе на ціле життя, – ще та мука, бо весь час, спостерігаючи, як молода дівчина квітне і росте, як наливається соком і силою її тіло, неможливо позбутися враження, що вона, хай і мимохіть, обкрадає тебе. Виносить із твоєї кімнати цілі коробки молодості, вимітає з неї залишки радості і пристрасті, кимось колись розкришені довкола ліжка і письмового столу; вигрібає, виносить, викидає, роздає знайомим крихти того, що ти, не перейшовши іще межу старості, вважала і називала своїм життям.

Ірина відверто уникала малої, особливо останніми роками, відколи Оленка закінчила школу і вступила до університету. Їй страшно і принизливо було знаходитися поруч із дівчиною. Вона почувалася старою, збіса старою і немічною, навіть коли Олена просто говорила до неї: молодий голос мав у собі стільки некерованості, що цілив у Ірину, як м’яч у вікно, пробивав у ній діри, вкривав її тріщинами, залишаючи по собі виснаження, яке не так-то і просто було потім зігнати. Усе їхнє спілкування, за винятком хіба що якихось екстрених випадків, звелося врешті до спільних обідів, які траплялися, втім, нечасто: Олена, як і належить прекрасним двадцятилітнім, удома обідала, вечеряла, а особливо снідала вкрай рідко.

Її таке ставлення бабусі аж ніяк не напружувало, навпаки. Мало хто з її знайомих однолітків мав стільки свободи у діях, зацікавленнях і планах, і мало хто собі таку свободу міг уявити. Оленка почала спати не з плюшевими іграшками, а з чоловіками у свої крихкі чотирнадцять, а вже у шістнадцять вміла ними досконало маніпулювати. Олена вперше спробувала алкоголь у п’ятнадцять років і невдовзі емпіричним шляхом осягнула, як саме кожен різновид алкоголю на неї впливає і скільки їй треба, аби бути в міру п’яною. У такому стані Олена сама собі нагадувала велику прозору пляшку: всі міркування і бажання одразу просвічували крізь тонке скло настрою, але й розбити його невмілим поштовхом було простіше простого. Бути дуже п’яною вона не любила, надлишок алкоголю робив думки бездоганно логічними та чіткими, а її робив настільки переконливою, що Олені самій ставало страшно. Коли один із коханців на другому побаченні споїв малу на ніц, сподіваючись добряче виграти, вона раптом перевела розмову в дивне для них обох русло. Розпитувала про роботу, про дружину, про його ставлення до президента і перспективи його власного бізнесу. Того дня Олена за якісь півгодини вмовила його вилізти на підвіконня і покінчити життя самогубством, викинувшись із восьмого поверху. А потім, коли чувак уже написав передсмертну записку, перехрестився і напружив литки перед стрибком, взялася його відмовляти. І таки відмовила.

Олена любила бабусю. Любила так, як люблять пейзаж за вікном люди індустріальних міст: визнаючи її за даність, за фундамент і передумову саме такої себе. Та й після автокатастрофи, в якій загинули Оленчині батьки, лише старіюча Ірина без вагань і умов узяла малу до себе. Оленка жаліла свою стару, намагалася не приходити додому нетверезою і нікого до себе не водила, аби Ірині зайвий раз не мотати нерви. Розуміла, що на бабусину пенсію жити їм двом неможливо, і постійно шукала якусь роботу. Одне літо відпрацювала в «МакДональдзі», потім – консультантом у магазині одягу, перед сесіями писала своїм одногрупниками контрольні й курсові. Але і тоді грошей ледве вистачало, аби зводити кінці з кінцями.

Допоміг вирішити усі проблеми випадок. Одна з Оленчиних університетських подружок разом із двома своїми хлопцями займалися шахрайством: дівчина через соцмережу знайомилася з якимось чоловіком, вони мило спілкувалися, поступово переходячи до інтимніших розмов, і одного дня вона запрошувала мачо до свого міста. Домовлялися зустрітися в якійсь кав’ярні чи барі, аби потім піти до неї. Рідко хто відмовлявся. Місце і час зустрічі зливалися хлопцям, а подальший розвиток подій був уже справою техніки. Друзі підсідали до лоха, пригощали алкоголем, не забувши вкинути до бокалу снодійне. Дівчина на побачення так і не приходила. За кожного знайденого хлопця Олені пропонували двадцять п’ять баксів. Вона не думала довго і погодилася, жодного разу потім про це не пошкодувавши. Працювали вони обережно, акаунти були фейкові, місто – доволі велике, і їх досі не знайшли. Щоправда, аби у бабусі не виникало зайвих питань, Олена вдавала, що й дотепер скніє над чужими курсовими проектами і грошей їм вистачає на мінімум. Свої гонорари мала ховала під стару половицю біля балкона. «На все свій час», – говорила вона собі.

* * *

Ірина відчинила двері зі спальні, прошурхотіла коридором до ванної кімнати, роздяглася, із зусиллям подолала бортик душової кабіни і стала під прохолодну воду. Вода, як завжди, принесла відчутне полегшення. Закрила очі, пригладила сиве волосся, із задоволенням підставляючи під струмені обличчя. Вода цівками стікала тілом і зникала у каналізаційному отворі, забираючи з собою залишки сну і нічну старечу втому. Ірина вкотре переконувалася в тому, що вода робить людину молодшою.

Раптом у щілину під дверима, невпевнено й ледве відчутно спершу, мов цигарковий дим, пробилася дивна, незнайома досі музика. Спокійні і м’які акорди, такі не схожі на те, що зазвичай слухала Оленка і, тим більше, що воліла би слухати сама Ірина, заворожували. Стара зменшила подачу води, залишивши тільки тоненьку цівочку, і дослухалася.

Музика була водою. Заспокійлива, трошки тягуча і прохолодна, огортала тіло, пестила його. Ірина, дивлячись, як зміліла річка душової води тече рукою від плеча до зап’ястя, відчула, як у ній підіймаються дрібні хвильки задоволення, усі ці давно поснулі і виснажені риби фізичного, чуттєвого кайфу раптом прокинулися і рвонули на поверхню. Їй спершу зробилося лоскотно десь у грудях, а потім уся шкіра вкрилася сиротами.

Ірина поспіхом вимкнула душ, потерла передпліччя долонями, зганяючи мурашок збудження, покректуючи, вилізла і, ще витираючись, несильно штовхнула ногою двері. У шпарину тієї ж секунди увірвалася та неймовірна музика. Ірина завмерла, намагаючись для себе ідентифікувати, які інструменти грають і про що співається, але не змогла: мова була незрозуміла, а в потоці музичних фраз вона зуміла вихопити лише несміливі репліки якихось клавішних.

Зовсім спантеличена, Ірина накинула халат і довірливо пробиралася темним ранковим коридором до Оленчиної кімнати, із кожним кроком до зачинених дверей відчуваючи, як музика стає голоснішою, як вона стає матеріальною, як крадеться з нею разом. Звуки інструментів раптом ніби сплелися у силует, химерний, близький і крихкий. Музика стала зненацька живою істотою, зі своїм невагомим диханням, з ранковим запахом і теплими сонними пальцями. Музика тримала пальці Ірини і тягла її до малої. Уже під самими дверима, в паузі між двома треками, стара оговталася, відчула, як неясна фігура з нею поруч розсіюється на протязі з-під дверей і зникає у коридорних сутінках.

Ірина потягла на себе дверну ручку і несміливо зазирнула до кімнати. У знайомій від дитинства залі царював незвичний, як для двадцятирічної дівчини, порядок. А поза тим – там нічого не мінялося від часів останнього ремонту, себто років уже близько тридцяти, коли не більше.

Канапа, що стоїть тут від створення світу. Вузька провалена канапа, на якій спали її батьки і на якій одного літнього дня ще в попередньому помешканні зачали Ірину; та сама канапа, на якій потім і Ірина вперше пізнала чоловіка; та сама канапа, яка все життя асоціювалася з фізичною насолодою і штовхала на сороміцькі спогади мелодійним скрипом своїх пружин. На ній тепер спала Оленка. Стара на мить уявила, які сни можуть бути у малої на такому ліжку, і почервоніла. Якби вона дізналася, що насправді сниться її коханій онуці, певне, померла би від сорому.

Книжкова шафа на всю стіну. Оленчин дід, Михайло, зробив її власними руками давним-давно. Тесляр був що треба. Шафа і по майже двадцяти роках виглядала як нова. Олена тішилася і поступово заповнювала порожні полиці книгами. Щоразу, коли Ірина приходила до її кімнати, бібліотека займала все більше місця. «Одного дня книжок буде стільки, – думалося бабі, – що спочатку вона забарикадує свою кімнату, а потім і весь коридор, і тоді ми опинимося поза зоною досяжності одна одної. Якщо я помру, то до неї це дійде дуже нескоро».

Письмовий стіл, що під час родинних свят бував столом святковим. У дні, коли сім’я не збиралася з якогось там приводу, він завжди стояв порожній. Ну, хіба що ваза з квіткою або щось таке могло його прикрашати. Але не більше. Ірині подобалося мати в кімнаті великий стіл, де немає нічого зайвого. Це була така собі цікавинка в їхній квартирі, усі звертали увагу на здоровенний стіл площею кілька квадратних метрів, на якому нічого не було. У всіх гостях, до яких запрошували Ірину, всі без винятку меблі були захаращені, заставлені потрібними і непотрібними речами. А в неї був стіл, за яким можна сидіти, не натикаючись руками та поглядом на різний мотлох. Щоправда, як тільки Оленка стала жити в тій кімнаті, на столі миттю поселився її комп’ютер і величезні колонки, з яких мала слухала музику.

Крісло, в якому ще Ірина, а потім її донька Анна, а потім онука Олена просиджували цілі свої дитинства. Коли Ірина згадувала дошкільні роки, то у її спогадах неодмінно було присутнє це крісло, встелене картатим старим покривалом, із підлокітниками, що відриваються від занадто сильного і необачного руху. Читати, дивитися телевізор, дрімати і навіть їсти, за що їй особливо перепадало від матусі, Ірина обожнювала саме в цьому кріслі.

Зараз у ньому, спиною до дверей і обличчям до відчиненого навстіж балкону, розслаблено сиділа Олена. У малої між пальцями правиці була затиснута тонка сигарета, ароматний дим підіймався вгору, до начисто вимитих плафонів, але розчинявся у густому прогрітому повітрі, не допливаючи до стелі. Другою рукою Олена рухала, мов диригент, подаючи знаки своєму неймовірному, невидимому оркестрові.

Музика і справді слухалася її. Робила паузи, тихішала і ставала голосною знову. Здавалося навіть, рухалася за її жестами по кімнаті, як видресируваний пес, стрибала з клаптиків тіні на плями сонячного світла, розлиті де-не-де дощатою підлогою. Олену музика явно захоплювала, як і Ірину. Дівчина нічого, крім сплетених у мотузки звуків, не відчувала, вона обв’язувала себе цими мотузками, намотувала кільце за кільцем на зап’ястя, накладала вузли на стегна і ступні, ловлячи моменти, коли відчуття від музики стають мало не фізичними. Від цього Олена впадала в дивну прострацію: знала, що це саме вона зараз керує музикою, саме вона намотує ці мотузки і в’яже хитрі вузли; але в той же час – обв’язує цим усім не когось, а себе, і з кожним рухом музика захоплює її все більше, позбавляє свободи, залишаючи тільки можливість бути слухняною, пливти течією музичного твору, не маючи змоги і сил самій обирати напрямок і темп руху.

Ірина, відчуваючи, як знову мурашки біжать шкірою, обійшла крісло й обережно торкнулася коліна онучки. Олена мимохіть коротко і неголосно простогнала, розплющила очі і запитально подивилася на бабусю.

– Привіт, – вимовила Ірина, насилу перекрикуючи музику.

– Привіт. Що таке?

– Що ти слухаєш? Мені аж зимно стало від цього, – знову прокричала бабуся, роблячи невпевнений жест у бік колонок, з яких лунала пісня.

– Зимно? – здивувалася Олена. – Це в таку спеку?

Замість відповіді Ірина закотила рукав халата, оголюючи свою старечу, із набухлою веною, руку. Шкіра була вкрита пуп’янками, ніби у сильний холод.

– Ого, нічого собі, – присвиснула дівчина.

Підвелася, підійшла до комп’ютера, зробила тихіше. Потім повернулася до бабусі, взяла слабеньку руку, погладила її, заспокоюючи.

– Покуриш? – спитала.

Ірина мовчки кивнула на знак згоди. Оленка швидко дістала сигарету, підпалила, підсунула бабі попільничку.

– Я вже років сім не палила, – мовби виправдовуючись, проговорила Ірина, видихаючи дим кудись перед собою.

– Та мені, власне кажучи, все одно, – усміхнулася дівчина. – То тобі це сподобалося?

– Та не те щоби сподобалося… Ця музика мене зачаровує, пробуджує якісь думки та спогади, попри моє бажання. Хм… не знаю, як пояснити, Оленко. Я ніколи такого не чула.

– Це – «Сігур Рос».

– Як-як? – перепитала стара.

– «Сігур Рос». Гурт так називається. Вони з Ісландії.

– Ого! Так далеко…

Ірина заплющила очі і намагалася уявити собі мапу Європи. Уявлялося погано, з часом це знання, яке виявилося в її житті абсолютно непотрібним, просто витерлося, вивітрилося. Проте навіть зараз, споглядаючи цю розмазану в своїй уяві Європу, Ірина пам’ятала, що та дивна Ісландія знаходиться десь у лівому горішньому куточку.

– Далеко, – підтвердила Олена. – І холодно. Я б не хотіла, певно, жити в Ісландії. Але мені також дуже подобається ця музика. Та й ісландська музика взагалі. Особлива вона якась, знаєш… – Мала невизначено поворушила пальцями у повітрі. – Вона в собі несе спокій і прохолоду. Хоча імена у музикантів, – Олена зробила смішну мармизку, – навмисне не вигадаєш. Якось не вкладається у моїй голові, щоб люди з такими іменами робили таку музику.

– Так, прохолоду, – мов загіпнотизована, повторила за Оленою бабуся.

– А взимку – навпаки. Від цієї музики стає тепло.

– Ось буде зима – перевіримо, – змовницьки підморгнула онучці стара. – Пустиш мене?

– Звісно, чому ні? – спокійно відповіла Оленка. – Я завжди охоче з тобою проведу час, не обов’язково чекати зими.

– Правда?

У старої від зворушення став клубок у горлі. Вона відчула несподівану вдячність і спокій, їй зробилося легко.

– Правда, правда, – серйозно промовила онучка. – Не можу сказати, що мене якось особливо ранить те, що ти мене весь час уникаєш, але приємності в цьому також небагато, бабусю. Живемо ніби в одній квартирі, не така вже й велика площа, правда? А враження, що я тут, а ти – десь, ну, не знаю…

– В Ісландії, – перебила онучку Ірина.

– Так, в Ісландії.

Оленка підвелася з крісла, поставила наступний трек і заходила кімнатою. Її голос і звуки кроків здебільшого потопали у музичних хвилях, але часом проривалися-таки на поверхню, і тоді Ірина чула і розуміла все, що казала їй онучка. Навіть заглушені цими ісландськими чаклунами, речення легко відновлювалися в контексті, жодна фраза, жодне слово, жоден звук не вистрелювали в густе липневе повітря вхолосту. Кожен постріл знаходив свою ціль, жоден Ірини не оминав.

– Бабусю, ти й справді як у Ісландії якійсь. Не знаю, як у інших минає старість, але твоя мені нагадує якийсь віддалений острів. І цей острів мало того, що далекий, він ще і дрейфує, весь час віддаляється від мене. Настане момент, я боюся, коли він стане зовсім уже недосяжним. Розумієш?

Ірина дивилася на малу великими очима. Сіла на підлогу, прихилилася втомленою спиною до знайомого з дитинства крісла.

– Ти живеш десь далеко-далеко, в краях, де холодно, – не вгавала Олена, – де ніч набагато довша за день, де дивна, старезна, законсервована, якщо хочеш, мова. А я оце часто сиджу на своєму теплому березі, на березі океану, справді безкрайнього, а не такого, як усі земні. І я плюскаю ногами в прозорій воді і все чекаю, чекаю, чекаю, коли ж зі своїх виправ, зі свого довбаного острова до мене завітає моя бабуся. Що я знаю про тебе? Тобі сьомий десяток уже, ти спокійна і мовчазна, мов риба. У тебе нікого немає, крім мене. У мене-то повно знайомих, друзів, відносно близьких людей, але це побічні ефекти мого віку, сама розумієш. Але ти, Ірино… Припливай до мене, добре?

Ірині пригадалося її життя. Не так, як кажуть, що воно вмить пролітає перед очима, перш ніж назавжди залишити тіло, ні. Пригадалося спокійно, яскраво. Як короткий, але змістовний фільм. І справді, він був про подорож, – подорож із великої землі на віддалений, невідомий острів. Ірина вже бачила високі скелясті береги, вони підіймалися над видноколом і манили до себе. На березі, загрузлі у прибережнім піску, виднілися порожні рибацькі човни тих, хто досяг кінцевого пункту раніше за неї. Човни виглядали умиротворено і задоволено по їх, здавалося на початку, безкінечній подорожі. Океан хвилями наповзав на дерев’яні просмолені тіла, пестячи, але вже не мав сили над ними. Жодна океанська хвиля, хай би якою злою і сильною вона видалася, не змогла би повернути їх назад у море, настільки врослими у пейзаж виглядали ті човни, настільки пасували, що вся краса цього місця розвалилася би, мов картковий будиночок, якби хтось висмикнув їх звідси. Холодна вода ніжно гладила їхню підчеревину та втомлені весла; щогли розмірено вискрипували стару рибальську пісню; вітрила, напинаючись солоним північним вітром, шепотіли Ірині чужою, чарівливою мовою. Вода наступала на берег і відхлинала знову, злизуючи людські сліди.

Стара простягнула руки вперед, намагаючись торкнутися картини, вимальованої в уяві, але острів утікав від неї, віддалявся зі швидкістю, з якою рухалася вона сама. Звідкілясь ізбоку, ніби з-за важких полотняних театральних завіс, до Ірини долинав голос Олени, розчиняючись у шумі вітру та плюскоті океанської води.

– Тобі не погано? – Раптом відчула вона, що мала несильно трусить її за плечі.

Видіння миттю зникло, розвіялося, не залишивши по собі й сліду. Ірина розплющила очі, хтозна вкотре вириваючись зі сновидінь до все життя знайомих декорацій: розвалена канапа, крісло, вихід на балкон, книжкові полиці, дощата підлога, роздовбаний торшер у куточку, ікони на стінах. Перед нею стурбовано сиділа Олена зі склянкою води. Вдивлялася бабусі в очі, боячись там побачити щось таке, з чим вона поки що не зможе впоратися.

– Ні, Оленко, все гаразд.

– Та яке «гаразд»! – запротестувала онучка. – Тебе ж ковбасить як, ти диви!

Лише зараз Ірина зрозуміла, що її тіло трусить від холоду. Мала приклала свою м’яку теплу долоню до бабусиного чола, перевіряючи, чи нема в тієї гарячки. Але ні, стара була в порядку, лише дуже змерзла.

– Мені холодно.

Олена крадькома кинула оком на градусник, прилаштований на балконі. Там було понад 30 °C. Прожогом кинулася до бабусиної кімнати, де в одній зі старих шаф були складені ковдри. Вихопила котрусь навмання, від чого вся акуратно складена стопка смикнулася та вивалилася на підлогу. Прибігла назад, по дорозі вдарившись об кут у коридорі, але не заматюкалася, лише загарчала, мов тигр. Швидко розгорнула важкий коц і хотіла вкрити Ірину, але та відмахувалася слабкими руками.

– Ні-ні, доцю, не треба. Сонечко, не треба мене вкривати, усе гаразд.

– Та ти ж змерзла! – кричала Олена.

– Ні-ні, я краще мерзнутиму, ненавиджу спеку. Мені добре, правда, – уже спокійно пояснила вона онучці.

Оленка з подивом жбурнула важку ковдру на канапу і присіла поруч.

– Я, знаєш, таке бачила… – почала Ірина.

– Яке?

– Ну… таке…

Ірина ще пошамкала старечими вустами, добираючи слів. Слова не давалися, розліталися навсібіч і зникали. Вона щойно бачила, як минає життя, і бачила, як виглядає смерть. Ірину все влаштовувало. Вона раділа такому. Але зв’язати це у вервечку слів їй не вдавалося.

По кількох хвилинах мовчанки Олена врешті не витримала.

– Ну, кажи ж, – підштовхнула вона стару.

На це бабуся зробила непевний жест рукою, мовляв, ну його на хрін, мала, і погладила плече онуки, вклавши в цей рух стільки ніжності, скільки могла.

– Ай, не знаю навіть, що і сказати. Напевно, Ісландія – це прекрасно, якщо там роблять таку ось музику, як ти мені показала.

– Напевно, – розгублено підтвердила Оленка.

– Поїдь туди, коли я помру. Добре?

– Та ну, що ти верзеш, – перелякано поклала голову на плече бабусі Оленка, – ти ще довго проживеш.

– Я ж не кажу, що вже завтра помру. У всіх людей є якась там остання воля. Так ось, моя остання воля – поїдь до Ісландії, коли мене не стане. Добре?

– Добре, обіцяю, бабусю, – розчулено зазирнула їй у лице Оленка.

Не втрималася, поцілувала суху бабусину щоку.

– А що ж ти таке побачила, що тебе від холоду почало трусити? – запитала стару, вгамувавши зворушення.

– Хрін з ним, Оленко. Я вже забула. Пам’ять, розумієш, ні к чорту. Старість. Ти постав мені краще тієї музики знову. Від неї не так спекотно. Оті твої Сігурдос, чи як воно там називається?

– «Сігур Рос», – здивовано виправила Олена.

– Во-во, отих мені постав. Я тут посиджу ще, добре?

Оленка слухняно підвелася, підійшла до комп’ютера, увімкнула потрібну папку і зробила голосніше. Музика знову залила кімнату. Онучка сіла біля бабусі, охопила коліна руками і, розгойдуючись, дивилася, як очі старої знову набувають холодного сталевого кольору, як вкривається її шия і зап’ястя гусячою шкірою.

Ірина задоволено всміхалася, відбиваючи пальцями однієї руки ритм по підлозі. Вона знову вийшла у відкрите море. Вона знову бачила острів, який тікає від неї, поки що не дозволяючи наблизитися.

Третій поверх

Казки мого бомбосховища

Квартира № 18

Образ матері у сучасній українській літературі

– Та ти шо, Боря! Ну сумки ж які тяжолі!

– Ну ма-а-ам, – озвався по той бік розмови сорокарічний голос, – це ж через усе місто пиляти!

– Ну ти розумієш, що мені самій важко це все нести буде? А ти на машині!

Жіночий голос заскреготів, як ніж по старій пательні, і Боря вмить відчув, ніби його шкірою поповзли повільні й бридкі слимаки. Матір свою він любив, але, особливо останніми роками, більше на відстані. Ольга Микитівна невідворотно і швидко старіла, ставала слабкою і вередливою. Немов дошкільнятко. А Боря, чоловік із напрочуд слабкими нервами, як і більшість бізнесменів-невдах, на її вередування лише злостився та дратувався. Але виходу зазвичай не було: в нього була дружина, смішний песик, перекупки, курси валют, іноді, як швидкісний потяг, його життям пролітала якась закоханість, у Борі були стрілки з конкурентами та двоє дітей. А в матусі, крім Борі, нікого уже не було. Тому Борюсік міцно стискав зуби, розтирав передпліччя, зганяючи з них уявних слимаків, і вкотре казав, що скоро приїде.

– То шо, квіточко, скупишся мені? – вирвала його із замислення Ольга Микитівна.

Боря відсторонено усміхнувся на «квіточку», почухав залисину і пузо та пообіцяв ближче до вечора привезти продукти.

– Тільки ж мені сметанку пожирніше, як всігда, – нагадала матуся, натиснула відбій і відклала мобільний убік.

Якщо людина в якийсь момент свого життя вирішує зайнятися літературою, а тим більше такою багатостраждальною, як українська, то це накладає незмивний слід на увесь її подальший життєпис. Не можна продиратися крізь увесь цей нескінченний героїчний епос, крізь цей неодмінний соціально-економічний BDSM, не зазнаючи при цьому разючих деформацій психіки. Просто неможливо, пірнувши одного разу в океан українських книжок, виповзти на свій передсмертний берег здоровим і щасливим членом суспільства. Увесь контекст і традиція української літератури не передбачають здоров’я, щастя та сатисфакції взагалі. Вони з набагато більшою радістю і готовністю пропонують саги про напружені стосунки з дійсністю та боротьбу заради настільки високих та недосяжних ідеалів, що врешті-решт це трансформується у боротьбу заради самої боротьби.

Ольгу Микитівну Рояльчук упродовж усієї її карколомної кар’єри вчительки української мови та літератури мучили видіння. До снів її пробивалися вражаючі і часом аж занадто деталізовані картини гайдамацьких повстань – із панами, повішеними на вишнях, косами, липкими від польської крові, зґвалтованими і розтерзаними молодими паннами та згарищами шляхетських маєтків, на яких нещадно мародерила місцева голота. У громадському транспорті перед її очима регулярно виникали кущі калини з неодмінним співучим соловейком на найтоншій гілочці, і в щебетанні того соловейка лилася рікою справжня любов до рідної української землі. Виділися їй бідування Стефаниківського Покуття, тяжка панщина, змальована великим Кобзарем, постійні національно-визвольні змагання та невтомна у вірі своїй битва трудящих за гідне життя і повний соцпакет. У магазинних чергах їй, натомість, з’являлися найсвітліші картини. Невідомо чому, але у тлумах роздратованих дефіцитом людей Ользі Микитівні ввижалися повоєнний соцреалізм, відбудова держави, зведення світлого комуністичного майбутнього, помножені на детальні звіти «Правди», що миготіли перед очима та доносили чітку інформацію про здобутки сільськогосподарського сектору і того ж таки сільськогосподарського машинобудування, чим приводили її до справжнісінького, чистого, як сльоза роси, екстазу.

Після таких відвідин продуктового магазину вона була лагідною та веселою. У всіх інших випадках Ольга Микитівна знаходилася у своєму звичному стані, тероризуючи літературою зашуганих школярів із таким натхненням, що йому позаздрив би й сам Коцюбинський.

Півстоліття викладання української літератури в середній школі вплинули на неї дуже сильно: абсолютно кожну, дослівно кожну людину, яку вона бачила перед собою, Ольга Микитівна розглядала крізь призму образів, викристалізуваних радянською критичною школою. Оперуючи цими непорушними канонами, вона і сама почувалася непорушною та канонічною, від чого страждали усі методисти, а особливо – завучі та директор 47-ї школи.

Пані Рояльчук із твердістю бойового генерала блокувала всі методичні розробки, покликані осучаснити шкільну програму української літератури. Усі доводи, спроби переконати чи намагання погрожувати неодмінно розбивалися на друзки перед її позицією: «Чіпуха балакана».

Григір Теодорович, директор, її учень із найперших випусків, Ользі Миколаївні не наважувався перечити з двох причин. По-перше, він просто не уявляв, як на мізерну зарплатню і мізковиносну працю заманити когось молодшого та більш схильного до компромісів. По-друге, Ольги Микитівни він до усирачки боявся ще зі шкільної лави і з прикрістю для себе зауважував, що навіть після його півстолітнього ювілею це не минулося. І, насамкінець, її співоче «польтавське» «л» у цій мантрі з двох слів його абсолютно деморалізувало. За цією вимовою ховалося справжнє знання сутності української мови, до якого йому, русаку, повзти й не доповзти.

Він терпів, терпіли діти і батьки. Ольга Микитівна Рояльчук невтомно і задоволено занурювала всіх у прозорі джерела української словесності.

Але ось цієї весни прийшла до Григіра, сіла в кабінеті, попросивши кави з дещицею коньяку.

– Серце вам дозволяє, Ольго Микитівно? – здивовано перепитав начальник, таки вмикаючи кавоварку і пригадуючи, чи є в нього в сейфі гарний коньяк.

– Утома мені дозволяє, соколику, – скрушно відповіла Рояльчук і замовкла.

І потім, при каві з печивом, Ольга Микитівна розповіла своєму колишньому учневі, що дуже змучилася, та заявила, що по закінченні навчального року хоче вийти на пенсію. Своє, мовляв, одробила, хай інші тепер сіють вічне та світле. Серце директора щасливо затьохкало, тілом розлився солодкий мед.

Після останнього дзвоника педагогічний колектив викотив Ользі Микитівні таку поляну, якої ця школа за всі роки свого існування ще не бачила. На столі були гори їжі, і за кілька годин учителі почали видзвонювати батьків випускників, аби ті прийшли теж і допомогли все з’їсти. Гарячих напоїв було стільки, що надвечір впилися навіть трудовик із інформатиком – двоє знаних на районі поціновувачів алкоголю. Упившись, вони раптом надумали підняти Ольгу Микитівну на руки і погойдати під своє хрипке і розкотисте «гіп-гіп-ура». Заслужену вчительку врятувало від цього атракціону лише те, що чоловіки поглядом зачепилися за вчительок біології та математики, які плакали, обійнявшись, а молода, щойно з університету, англічанка, безсоромно і п’яно розщепивши на блузці три верхні ґудзички, лізла до них цілуватися. Щоправда – неясно, до кого саме. Трудовик досвідченим поглядом глянув на це все і прожогом кинувся до себе в клас трудового навчання, де під токарським верстатом в нього був заниканий старий чеський магнітофон і добірка касет, серед яких кілька із медляками. За хвилину він, однак, повернувся з касетою «Prodigy» і розгублено пояснював щось інформатику, використовуючи в якості основного аргументу сакраментальну фразу «Smack My Bitch Up».

Але раптом з вулиці почулися один за одним три вибухи та жалісний дзвін розбитого скла. Усі висипали на вулицю і побачили там директора. Вгашений Теодорич сидів у своєму дорогому офіційному костюмі просто на асфальті та реготав, показуючи пальцем у високе вечірнє небо. Там повільно осідали пелюстки двох феєрверків.

– Бля, спор… – заходився сміхом директор, – у спортзал ракєта залетіла! Третя ракєта! Ви би бачили! Оце сюрприз Іваничу!

Теодорич, здоланий сміхом, завалився навзнак на прогрітий потрісканий асфальт. Ольга Микитівна зворушено та щасливо витирала вологі очі вишитою хустинкою. Англічанка у темряві добралася все ж до чиїхось слухняних вуст, здається, математички. Іванич – бомжуватий шкільний сторож, що мешкав у каптьорці при спортивному залі, з того вечора зробився заїкою.

Прощання Ольги Микитівни Рояльчук зі школою відгриміло на п’ять із плюсом.

* * *

Вона задрімала, зморена спекотним днем. Книжкові образи не полишали її сновидінь і досі, хоча сюжети суттєво змістили свої акценти. У них були швачки та хлібороби, козаки та мавки, але тепер вони досягли нарешті спокою і щастя. Вони сиділи у шезлонгах під пальмами, перебираючи ногами білий пісок острова Кабо-Верде, пили коктейлі з високих склянок, і сонце, завалюючись кудись за океан, посилало свої уже не палючі промені танцювати на їхніх зморених і щасливих обличчях. Звідки взялася в її підсвідомості саме така картинка і чому Ольга Микитівна була настільки впевнена, що це саме Кабо-Верде, вона не могла пояснити. Просто знала це, та й усе.

Зараз вона бачила подібний сон. Пошрамований козарлюга цмулив щось кольорове зі склянки, сидячи за скількись там метрів від океану. Вдивлявся у прозору воду, слухав шелест пальмового листя, торкався своїх загоєних ран. Його крива, здобута у походах на Туреччину східна шабля стирчала у піску, і її тінь повільно рухалася, видовжуючись.

Раптом почувся різкий надтріснутий металевий звук. Козак потягнувся рукою під шезлонг і дістав звідти старий будильник. Натиснув якусь кнопку – і дзеленчання обірвалося. Але щойно він жбурнув будильник подалі від себе, той задзвонив знову.

Пані Рояльчук відкрила очі. Різке, надокучливе металеве бринькотіння не зникало. Вона роззирнулася довкола, але жодного будильника не побачила. Потерла очі і зрозуміла, що дзвонять у двері.

– Іду-іду, Борюсік, підожди! – кинула вона в бік коридору.

Коли Ольга Микитівна, навіть не зазирнувши для перестороги у вічко, відчинила вхідні двері, дзвінки обірвалися, але на сходовій клітці виявився аж ніяк не Борюсік. Там стояло двійко кремезних, однакових статурою та лицем чоловіків у чистих синіх комбінезонах. Один був начисто виголений, інший мав невеличку охайну борідку. Бородатий тримав валізку.

– Ви хто? – перелякалася Ольга Микитівна.

– Сантехників викликали? – перепитав бородатий.

– Та ж визивала, аякже, в мене кран на тій неділі зірвало.

– Ну, ми – сантехніки, – повідомив виголений.

– А шо, сантехніки в суботу о третій пополудні ходять? – Рояльчук недовірливо зиркнула на настінний годинник, а потім знову на близнюків.

– Бабушка, – знову вступив бородатий, – от скажіть, нам шо, більше нема шо робити, як у вихідний день просто так лазити по чужих квартирах, та ще й у таку спеку носити синтетичні комбінезони?

Ольга Микитівна змірила їх поглядом та посунулася, пропускаючи досередини.

– Сам ти «бабушка», – незлостиво кинула вона бороданеві.

Близнюки увійшли до квартири, пройшли коридором і зупинилися біля дверей ванної кімнати.

– Тут? – поцікавилися.

– Ні-ні, соколики, у кухні.

– Ага, – кивнули хлопці.

Уже за кілька хвилин голений розкрутив кухонний кран і чаклував над раковиною. Бородань подавав йому інструмент. Працювали мовчки, злагоджено. Бородатий роззирався довкола. Кухня була недавно відремонтована, сучасна та зручна.

Це не в’язалося йому із хазяйкою – старенькою висушеною жінкою.

– А ви сама живете? – спитався він Ольгу Микитівну.

– Сама, сама, милий. Оце скучно мені. Так хоч на роботу ходила, а зараз всьо врем’я вдома, чокнутися можна. Ще й спека така, що на вулицю не вийдеш. Я оце сьогодні своєму Борі подзвонила, синочок мій, значить, кажу, Боря, сходи мені в магазин, бо сумки тяжолі, на вулиці жарко, мені трудно.

– А він? – зацікавлено перепитав бородатий.

– Та шо він! Шось однєкувався довго, але врешті согласився. Куда він дінеться, я ж мама його.

– Ну так.

– Ну, то я ото чекаю, увечері він мені продукти привезе. А зараз я вас, хлопці, лише чаєм пригостити можу, нічого такого поїсти навіть і нема.

– Та ми не голодні, дякуємо, – озвався від раковини голений.

– Чуєш, Міша, – звернувся до нього бородатий. – Шо там, довго ще?

– Та нє, хвилин п’ятнадцять.

– Давай я, може, зганяю бабусі за продуктами швидко? Усе одно моя допомога не потрібна, а цей її Боря хрін зна коли може приїхати. Тут же є якийсь магазин? Давайте збігаю? – звернувся уже до Ольги Микитівни.

Ольга Микитівна зворушено подивилася на бороданя і майже одразу погодилася. У дві хвилини склала список, значно коротший від того, що продиктувала вранці Борюсіку, дала грошей.

– Як тебе звати, соколику? – запитала бороданя, коли той перечитував назви продуктів, одночасно взуваючись.

– Паша. А вас?

– Ольга Микитівна Рояльчук. Я вчителька, мову і літературу пріподавала.

– А скажіть мені, Ольго Микитівно Рояльчук, навіщо вам пляшка горілки? – тицьнув він пальцем у список. – Нас пригостити, чи що? Ми не дуже п’ємо.

– Ой, то мені для своїх старчіскіх діл треба, – почала викручуватися Ольга Микитівна. – Ти купи, купи, соколику.

– Добре, куплю.

Сантехнік Паша зачинив за собою двері, і в коридорі почувся його тупіт.

* * *

За чверть години Міша справді розібрався із краном. Відкрив воду, перевірив, чи ніде нічого не підтікає. Протер сухою ганчіркою забризкану раковину. Виписав Ользі Микитівні квитанцію і сховав у нагрудну кишеньку гроші.

Ольга Микитівна тим часом заварила чай, з якихось шухлядок до глибокої тарілки назбирала залишки цукерок та печива. Запросила гостя до більшої кімнати, всадовила його у крісло, сама розмістилася на канапі навпроти.

– Почекаємо Пашу, – сказала.

Міша тільки й кивнув, жуючи печиво. Це був останній їхній виклик на сьогодні, поспішати було нікуди, а бабця йому подобалася. Подобалася її оселя, дешевий чай і старе печиво теж подобалися. Було в цьому щось таке, що нагадувало йому про дитинство.

– Я колись мріяв, що в мене будуть книжкові полиці на цілу стіну, – кивнув він на шафи з книгами, – і що вони будуть забиті від гори до низу.

– О, це гарна мрія, – пожвавилася Ольга Микитівна. – Зараз молодьож малувато читає, а в школі – то взагалі швах. Не хочуть, та й усьо.

– Ну, Ольго Миколаївно, в школі – там усе по-іншому. Це коли дорослішаєш, то розумієш, наскільки гарними і цінними можуть бути книги.

– Микитівна, – виправила вчителька. – Ольга Микитівна мене звати. Рояльчук.

– Ой, вибачте, – Міша зашелестів обгорткою барбариски, – я не розчув просто.

– Та нічого.

– Отже, в школі я теж не любив читати. Але то давно було, не така я вже й молодьож. Сорок скоро. То з того часу я багато чого зрозумів і полюбив такого, що в школі абсолютно не визнавав.

– А, ну так всігда буває, – з інтонаціями, що мали би означати вселенську мудрість, повідала Ольга Микитівна.

– А ви сказали Рояльчук? – поцікавився Міша.

– Так, це моє прізвище.

– Не дуже властиве українцям, чи не так?

– О-о-о, молодий чоловіче! Це дуже цікава і повчальна історія. Історія мого роду.

– Та ви що, як цікаво! – ввічливо, але приречено вигукнув Міша.

Як і будь-яка людина, що часто має справу зі старшими людьми, він зрозумів, що зараз розслабився, попустився і необачно наступив на міну. Попереду була довга історія, яку Рояльчук уже готова була йому розповісти і яку його виховання йому не дозволить обірвати. Залишалося сподіватися, що Паша не застряг десь у черзі і невдовзі повернеться із закупів, тим самим звільнивши його від задоволення слухати нестримну Ольгу Микитівну.

– Так ось. Понімаєш, Міша, – неквапливо з інтонацією почала оповідь Ольга Микитівна, – в одинадцятому столітті князь Ярослав Мудрий віддав свою доньку Анну за французького принця. А, між нами кажучи, Франція тоді була не то шо січас. Таке шось зачухане, вошиве, але говорили уже французькою і мали амбіцію. Так ось, Анна там приїхала, значить, подивилася, як вони живуть, і чуть с ума не сошла. Виписала собі з Києва ванну, бо ж ті лобуряки не милися навіть ніколи і про всякі нєжності, як ото ванна чи мило, і слихом не слихували. Значить, ванну замовила, книжки всякі, шоб до їх уровня не опуститися, понімаєш?

– Ага, – вичавив із себе Міша, який не сподівався навіть, що історії свого роду можна починати оповідати настільки здалека.

– Ну, то наша українська Анна там почала митися і облагороджувати всіх вокруг, а потім король умер, а його синуля, Анчин-то женіх, сопляком і ганчіркою виявився. Пришлося їй Францію витягувати з дна, піднімать з колін. Королевою, понімаєш, бути. І оце вона витягувала її до смерті, і поки тягнула, то настругали з тим французіком дітей. Він хоч в ділах політичеських і був, тьху, нікчема, зато літописи кажуть, шо з женчинами в нього було всьо порядок, навіть кроліком його називали. Ага. Так ото наробили вони, значить, дітей. Кожен королем чи, там, королевою, конєшно, не стане, і вони всі, окрім старшого, дворянами французькими зробилися. І пішло відтоді українське коріння у їхніх французьких аристократських верхах. Бо, сам понімаєш, від того кролика кров-то ніяка, шо воно там могло запропонувати? А Анна – королева. Благородна, помита, начітана. Так шо всі тоді знали, що французький королівський рід з Києва походить. І отак текли століття, – вдалася до художнього прийому Ольга Микитівна, від чого Міші ледве не зробилося зле, – а наш, український, рід, його нащадки воювали за Гроб Господень у хрестових походах, були по всім світі знані, як лицарі відчайдушні, у Столітній війні англійців шпетили і при Крессі, і під Парижом, Жанну Д’Арк ледве не врятували, вопшем, давали там жару цим французікам. І шо головне – всі знали, шо то українці, поважали їх страшне. І ось отак багато століть усе було. А потім, сам понімаєш, грянула у Франції революція. Бастилію зруйнували, по камінцю рознесли, короля казнили, горопашні, ну, і всяких аристократів почали, значить, вирізати, голота. Багато тоді крові благородної пролилося, кілька відгалужень королівського роду, що тяглися ще від Анни, було під корінь вирізано. Але декілька українських аристократичних гілок збереглися, подалися вони на еміграцію. Більшість у Європі залишилася – у Флямандії, у Іспанії, у Грецію хтось подався. Деякі через океан, до Аргентин та Бразилій. А один, найсміливіший, плюнув на всьо, зібрав дружину з дітлахами та чкурнув до Російської імперії. Оселився на Полтавщині, неподалік від Миргороду. Прізвище його було Рояль. То по-французьки значить «королівський». Таке ото, позначка і пам’ять про високе походження, понімаєш?

– Ага, – пожвавився Міша, прикинувши, що історії від Французької революції до сьогодення залишилося якихось два століття, а значить, невдовзі має бути розв’язка.

– Ну, і жив той Рояль собі, не тужив. Недовго. А тут бац – Наполеон увійшов зі своєю армією. Знову війна, напряженіє. Рояль просто жити спокійно хотів, а його шо руські, шо французькі задовбували, мовляв, давай до нас, ти ж наш. Але він від усіх відкупився. Отак потім іще сто років прожив цей славетний нащадок української королівни. А потім прийшла і до Росії революція. А потім – війна гражданська, сам знаєш. І знову тягомотина почалася, всім він не подобається. Одним – бо не руський, іншим – бо не українець, третім – бо буржуй, четвертим – бо експлуататор, п’яті його взагалі жидом вважали, бо інакше звідки в нього стільки грошей і маєток. Як такій голоті поняти, що таке справжня аристократія? Ото й ніяк. У дев’ятнадцятім році зайшли до Миргорода більшовики та й розстріляли Рояля і дружину його. А дітей забрали на перевоспітаніє. Такі діла.

– А, то ви, виходить, донька його? – з полегшенням спитав Міша.

– Ти шо, здурів? По-твоєму, я дев’ятнадцятого року народження? – обурилася Ольга Микитівна.

– Ой, вибачте, не порахував. Ви й на п’ятдесят не виглядаєте, а я вам майже сотню накинув.

– Обольстітєль, – усміхнулася йому Рояльчук, і сантехнику раптом стало моторошно. – Думай же, Міша, шо патякаєш. Я онучка конюха тієї родини шляхетної. Більшовики усій прислузі, що тоді в домі була, коли Рояля розстрілювали, дали по імені хазяїна прізвища. Рояльчуки, Рояльські, Рояленки. Один грузин навіть був, то він Роялешвілі став.

– Як цікаво!

– Отож, отож. Життя, Міша, напрочуд цікава річ.

– А чому ця історія повчальна? – по хвилині мовчанки спитав сантехник.

– Га? – не зрозуміла Ольга Микитівна.

– Ну, ви сказали на початку, що це цікава та повчальна історія.

– А-а-а, це… Ну аякже, хочеш благородну королівську хвамілію – прислужуй правильним людям, – пояснила вчителька.

* * *

Паша обійшов два магазини за рогом в якісь п’ятнадцять хвилин. Усе, крім жирної сметани, знайшов і вирішив повертатися. «Нічого не зробиться бабці», – усміхнувся сам собі та почимчикував назад.

На першому поверсі, ліворуч, при дверях із величезною страшною діркою, яку, мабуть, міг пробити лише артилерійський снаряд, стояли двійко стрьомних персонажів. Стара, фарбована набіло бабега з кричущим макіяжем, убрана в якогось кислотного кольору обтислу сукенку, спиралася на плече стариганя з невеличкою сокирою в руках. Паша хотів мовчки пройти повз них, але дід заступив йому дорогу.

– Прівєт, закурити маєш? – поцікавився він у сантехника.

– Наверху, – коротко відповів Паша, намагаючись усе ж оминути діда.

– Шо ти втираєш, командир, яке наверху? Ти ж не місцевий, не живеш тут.

– Я на роботі, кран чинимо, – мирно пояснив він.

– Це кому?

– У вісімнадцятій.

– А-а-а, у Рояліхи?

– Так, у неї, – не вдаючись у деталі, сказав Паша, майже прослизнувши.

Але старий доволі жваво, як на свій нікчемний вигляд, притис Пашу до стіни, натиснув руків’ям сокири на шию. Паша одразу зрозумів, що це не жарт – про його шию дід турбуватися не стане, руків’я добряче перетисло горлянку.

– Та Рояліха дурна, – спокійно розповідав старий. – Розказує всім, що сама ледь не королівського роду, типу звідти і прізвище, французьке. Але ми тут всі знаємо, що насправді вона Кучеренко, а Рояльчуком її тата, секретаря міськвиконкому, стали називати, коли він на з’їзді партії нажрався та наблював у рояль в актовій залі. А він їй розповів чухню про їхній родовід. Шаріш?

– Та який рояль? Може, піаніно? Звідки там міг бути рояль, в актовій залі на з’їзді компартії? – Паша аж забув про сокиру, заскочений несподіваною інформацією.

Натомість він відчув, як до скроні притислося щось кругле, смердюче і холодне. Паша скосив очі ліворуч. Бабега наставила йому до голови невідь-звідки взяту рушницю.

Паша смикнувся, але залізо боляче вперлося йому у вилицю, а сокира натиснула на шию сильніше, перекриваючи повітря.

– Шо за цирк? – прохрипів Паша, усе ще сподіваючись вирішити конфлікт мирно, хоча двоє дегенератів зі зброєю явно не залишали шансів на мирне вирішення.

– Командір, не смикайся, і все буде чудово, – пояснив чувак із сокирою.

– Да, – бабега підтакнула йому та нетерпляче скосила очі на пакет у руках сантехніка.

– Ми, командир, тебе би не зачіпали, – продовжував старий, – але подумалося раптом, що ти вип’єш з нами.

– Чого вип’ю?

– Водяри, командир.

– А у вас що, є?

– Нє, – роз’яснив нарешті ситуацію дід, – в тебе є.

Він трохи відпустив шию Паші, той опустив очі униз і побачив, що з пакета видніється горлечко пляшки.

– Це не моє. – Паша почав нервувати.

– Сонечко, – вступила бабега, тицяючи йому в обличчя дулом рушниці, – мені здається, ти не зовсім адекватно поводишся в цій ситуації.

– Серйозно?! – вирвалося у хлопця.

– Саме так, зайчику. Давай не вийобуйся, діставай водяру і пий з нами.

– А то що?

– А то я тобі голову знесу, муділа.

Слідом за цим настала пауза в кілька секунд, потім баба зробила якийсь рух пальцем, щось клацнуло, і Паша вирішив, що з ними сперечатися і справді не варто.

Паша не надто любив алкоголь і компанії неадекватів. Пили вони мовчки, без закуски і навіть запивки. Горілка була тепла і від того зовсім бридка. Паша відчував, як його розвозить – у таку спеку й на порожній шлунок, – але напруга і обережність відступали. Після третьої стопки ці двоє здалися йому доволі-таки милими людьми, навіть попри те, що мужик раптом підвівся і зник у квартирі з простреленими дверима, а жінка залишилася сидіти, тримаючи його під прицілом. Потім старий повернувся з новою пляшкою горілки, знову розлив. Тепер Паша, увійшовши в раж, пив без примусу, охоче і більше. Старих майже не гребло, а ось він уже ледве міг говорити. Дід зганяв до квартири ще раз, останній. Цю пляшку пили вже з горла, великими ковтками. Коли закінчили – старі зникли.

Паша просто п’яно і втомлено заплющив очі на кілька хвилин, а коли відкрив – чувака з сокирою та фарбованої бабеги з рушницею уже не було. Тільки з квартири, під якою він сидів, звучала якась жорстка музика. Паша вилаявся, зібрався і, тримаючись за поручні, підхопив пакет і поповз угору, до клієнтки.

* * *

Міша слухав Ольгу Микитівну уже третю годину і був повний ненависті. Паша зник, обіцяний Борюсік не приходив, пані Рояльчук не замовкала. Аж врешті за дверима почулися важкі кроки і в двері забарабанили руками.

Міша кинувся до входу, відчинив, і в коридор ввалився в дупу п’яний Паша. Він не міг сказати ані слова, тільки мукав і тицяв у руки господині пакет із продуктами. Ольга Микитівна дивилася на нього перелякано.

– Паша, Паша! Все в порядку? Де ти так довго був, Паша? – допитувалася вона, зазираючи йому в посоловілі очі.

Паша ледве стояв, спираючись на стінку спиною, але намагався із себе щось вичавити.

– Во во-о-о-о ов-во-о.

– Що? Що таке, соколику?

– В-во… во-о-о водки більше нема, – нарешті згрупувався Паша, викинув із себе ці слова та повільно почав осідати на підлогу.

Міша вхопив його попід пахви і, вибачаючись перед Ольгою Микитівною та бажаючи їй доброго здоров’я, потяг брата у під’їзд, а звідти на вулицю.

– Боже, це що ж робиться, такий мущина представительний, а так напився, – запричитала пані Рояльчук, зачиняючи двері.

Міша тим часом витяг Пашу з під’їзду і вклав на траві. Паша провалився у глибокий горілчаний сон, лише смішно похропував та плямкав губами. Міша сів із ним поруч, набираючи номер таксі.

Біля них пригальмувала червона іномарка, з неї вибіг смішний пузань, покрутився біля багажника, дістав кілька забитих вщент пакетів і зайшов до під’їзду. «Довбані алкоголіки, – подумав він, проходячи повз Пашу та Мішу, – як же ж можна так нажертися, щоб вирубитись?»

На першому поверсі його увагу привернула величезна діра в дверях квартири Вєркі Лабуги. Він обережно поставив пакети біля стіни і, підійшовши до дверей упритул, зазирнув у діру. Зсередини квартири миттєво вибіг Лісоруб і так само наблизився до дверей, тримаючи на плечі свою звичну сокиру.

– Альо, шо нада? Хто такий? А-а-а-а-а-а, – протягнув він, упізнавши пузаня, – прівєт, Борюсік! Закурити маєш?

Квартира № 19

Good bye, Lenin!

Усі ті, хто дружить із Фірманом, чудово знають: якщо Фірман дзвонить після дев’ятої години вечора, то в нього є справді важливі новини, справді щось сталося. Також вони знають, що Фірман нізащо не розповість ці новини телефоном, навіть не натякне, сталося добре чи погане. Він просто покладе слухавку і чекатиме в себе вдома того, кому подзвонив, навіть якщо тому бідасі доведеться пертися пішки через усе місто.

Ліма також був налаштований іти пішки близько чотирнадцяти кілометрів, як він одного разу перевірив на Google Maps. Фірман набрав його вже після опівночі, коли Ліма засинав. Громадського транспорту о такій порі в Макіївці ніколи й не було, отже, годі навіть сподіватися зловити автобус. Тому він неквапно вдягнувся, дозарядив свій плейєр, покурив на балконі, слухаючи нічне місто та вдивляючись у вогні електростанції неподалік, і лише тоді вибіг із під’їзду.

Увімкнув музику, вийшов подвір’ями на центральну вулицю та майже одразу побачив, як із боку автостанції вирулює у його бік якась пізня заблукала маршрутка. Він усміхнувся сам собі, підняв руку – і вже за хвилину м’яко колихався у темному салоні. Зловити нічну самотню маршрутку – це велике щастя, і Ліма, що за своє життя сходив нічну Макіївку пішки уздовж і впоперек, розумів це дуже добре. Зараз він дуже тішився, що йому вдалося так заощадити час і власні сили.

Уже за якихось півгодини він був на місці. Фірман мешкав у одному з найбільш спокійних і зелених районів міста, неподалік від залізничного вокзалу та диких фруктових садів, що були тепер на місці колишнього дачного кооперативу. Його будинок, велична, добротно збудована сталінка, Лімі подобався. Дім був великим і відносно старим, тут росло вже четверте покоління людей. Усі вони досконало знали одне одного і стороннім часто нагадували велику, розгалужену, хоча й не завжди дружну родину. Своїх вони втрачали і забували важко, новачків та чужинців приймали до себе неохоче.

Ліма до їхньої спільноти не рвався, хоча в будинку цьому регулярно бував уже з півтора десятку років і розбирався в усіх хитросплетіннях стосунків тамтешніх мешканців чи не краще за них самих. Дворові коти довірливо терлися об його руки, всі продавчині у довколишніх магазинах без питань відпускали йому в борг, молода квіткарка з четвертого поверху у під’їзді Фірмана час від часу стріляла в нього сигарету, а домогосподарки регулярно закликали його у свідки та консультанти в безкінечних своїх суперечках. Ліма не ліз до їхньої спільноти, він просто спостерігав її здаля, як спостерігають за життям мурах у банці. Почувався усе ж іншим, чужим, і, знаючи, наскільки вразливими та хиткими бувають подібні конструкції, дуже боявся порушити їх рівновагу.

Ліма піднявся на третій поверх і, аби не зчиняти серед ночі галасу на сходах, не став мучити дзвінок, а лише легенько постукав зігнутим пальцем у двері квартири Фірмана. Той відчинив моментально, ніби чатував при вході. З першого ж погляду на обличчя друга Ліма зрозумів, що нічого поганого не трапилося – Фірман світився щастям, було видно, що його розпирає від адреналіну. Ліма, ні слова не кажучи, пройшов повз нього до кухні, звідки чулися ще два приглушених голоси. Фірман тихенько зачинив двері на всі замки, визирнув у вічко, перевіряючи, чи, бува, не товчеться хтось на сходах, і, аж підстрибуючи від нетерплячки, попрямував за Лімою.

Увійшовши до кухні, Ліма в першу чергу наштовхнувся поглядом на сяючі від радості та збудження мармизи Джека та Ромки. Нічого не розуміючи, він повернувся до Фірмана, але той загадково мовчав.

– Та досить уже! Що сталося? – Ліма трохи підвищив голос, його напружувало, коли перед ним розігрували театральні сцени.

– Ти нічого нового в кухні не помічаєш? – весело спитав Фірман.

– Холодильник новий, чи що? – промимрив Ліма, розглядаючи знайому вже багато років кухню.

Джек та Ромка пирснули сміхом, і, лише зосередивши увагу на них, Ліма побачив дещо, від чого його нижня щелепа повільно опустилася. На кухонному потертому столі, під столом, на підвіконні біля Джека лежали пачки банкнот, навалені неохайними гірками.

– Це що, бабло? – не вірячи своїм очам, прошепотів Ліма.

– Бабло, старий! Гори бабла! – Фірман поплескав другана по плечі та заходився поратися біля плитки, збираючись готувати гостеві каву.

– Але звідки стільки грошей?

– Ти нізащо не повіриш, – переможно повідомив Фірман.

– Ти знайшов роботу? У «Нафтогазі» десь? Чи що?

– Дуже смішно.

– Одружився з донькою олігарха?

– І знову промазав!

– Ти кредит узяв?

– Нє, ти що.

– Хлопці, невже ви банк пограбували? – здогадався Ліма. – Оце жесть!

– І знову ти, чувак, не вгадав.

– То звідки гроші тоді? – розгублено запитав Ліма, зиркаючи по кімнаті та прикидаючи, скільки орієнтовно тут може бути готівки.

– Ми Леніна скинули! – після театральної паузи урочисто оголосив Фірман.

– Що, знову? – із сарказмом запитав Ліма. – Ми ж минулого року уже його скидали, пам’ятаєш?

Фірман із Джеком у відповідь поморщилися, ніби від сильного зубного болю. Звісно ж, вони пам’ятали. Таке людина пам’ятає до самої смерті.

Ленін у їхньому районі стояв затишний і свійський. Був пофарбований сріблястою фарбою, мав метри чотири заввишки. Нікому не заважав і мало кого ображав фактом свого існування. Здавалося, що навіть батюшки з православної церкви, що стояла за якихось тридцять метрів позаду Ілліча, звикли до нього і пробачили все, що він свого часу робив і заповідав робити зі служителями культу. Не пробачав Іллічу лише Фірман. Він мав із вождем світового пролетаріату якісь свої рахунки, нікому, крім нього самого, не зрозумілі. Щось пов’язане із громадянською війною та його, Фірмана, родиною. Ліма ніколи у це все не вникав, йому Ленін був по цимбалах, не викликав зовсім ніяких емоцій, тому до нескінченних пропозицій свого дружбана завандалити пам’ятник він ставився як до хуліганства, без жодних ідеологічних загонів.

Минулого року, приблизно о цій же порі, в липні, Фірман нарешті вламав Ліму, Джека, Ромку та ще одного приятеля, Чекіста, знести монумент. Зібралися, як і зараз, у Фірмана вдома, і він розповів свій простий, як табуретка, план: накинути на Ілліча довгий трос, вільний кінець закріпити за Фірманову «дев’ятку», розігнатися – благо, Ленін дивився зі свого постаменту на довгу, рівну і пряму вулицю – і смикнути, зірвавши таким чином вождя з місця. Чекіст тоді сказав, що тупішого плану він у житті не чув, на що всі інші одностайно назвали його мудаком. Чекіст образився, але пішов разом із усіма.

Уся справа зайняла не більше п’яти хвилин: Ромка з Лімою затягували зашморг на торсі Леніна, Джек стояв біля машини, а Чекіст на правах практикуючого автослюсаря кріпив до буксирувального гаку вільний кінець тросу. Фірман сидів за баранкою та рішуче докурював на доріжку. Спершу засигналізував Ліма, потім дозволив їхати Чекіст, і Фірман, перехрестившись, дав по газах.

Чекіст зізнався в усьому аж під ранок, коли його почали бити. Визнав, що окрім того, що мудак, він ще й комуніст, хоча не зміг пояснити принципової різниці між цими двома поняттями взагалі, і зокрема – яким це таким чином КПУ, за яку він неодмінно віддавав свій голос на виборах, пов’язана з ідеологією комунізму. Відтак, розповів, що, будучи комуністом, він, Чекіст, не міг не опиратися намаганням знищити пам’ятник своєму духовному лідерові. Що влаштував диверсію. Що навмисне закріпив трос не за відповідний гак, а присобачив його до задньої колісної вісі.

Коли Фірман розігнався вулицею, трос, натягнувшись, просто вивернув йому задні колеса, потім узагалі тріснув, і покалічена автівка із водієм всередині на хорошій швидкості влетіла у придорожній каштан. Щось миттю задимілося, і перелякані Ліма із Джеком побігли витягати закривавленого Фірмана з салону. Він істерично реготав, відбиваючись. В унісон із ним, не менш істерично, реготав Чекіст. Ленін стояв непорушно і дивився на їхню компанію.

Фірмана випустили з лікарні аж восени. Рани і переломи зажили, але ідея знести Ілліча стала по-справжньому нав’язливою. Машини більше не було, вибухівку готувати Фірман не умів, та і не ризикнув би її використовувати у своєму густонаселеному районі. Виношував плани і мовчав.

– Звісно, пам’ятаю, – буркнув Фірман. – Але цього разу серед нас не було зрадників, тому ми насправді його скинули.

– Ого! Ну, то вітаю тебе! А все ж, як саме?

– Нас було чоловік зо двадцять, у кожного – мотузка. Затягли йому на шиї, потягли всі разом – і менше ніж за хвилину Ленін упав.

– Ось так просто? – здивувався Ліма.

– Так, усе просто. І, знаєш, він не розбився. Якийсь такий матеріал, міцний та легкий.

– І що?

– Та нічого, там і залишився лежати, – пояснив Фірман.

– А гроші звідки? Держдеп гонорар виплатив?

– Ти сьогодні жартуєш як Бог, – іронічно зауважив Фірман.

– Прикинь, Ліма, – вмішався у розмову Джек, – у комуністів там схованка. Вони там гроші тримали, партійну касу.

– Де це – «там»?

– Ну, під Леніним, – пояснив Фірман. – Він коли упав, усі розбіглися зразу, навіть мотузки не позабирали. Зробили справу – і чкурнули. А ми втрьох залишилися і залізли на постамент. То виявилося, що під статуєю є акуратненький отвір діаметром, певне, з метр.

– І глибиною теж метр, якщо не більше, – додав Джек.

– Повний грошей, Ліма.

Ліма присвиснув від подиву. У таку історію він нізащо би в житті не повірив, якби на власні очі не бачив зараз трьох своїх не надто благополучних друзів, обкладених пачками з грошима. Він дивився на їхні задоволені пики і пригадував заставку до мультиплікаційного серіалу «Качині історії», у якій Скрудж МакДак входить до величезного приміщення із золотими монетами та банківськими купюрами і потім із трампліна стрибає у це море благодаті. Ліма на мить уявив, як його друзі купаються в грошах, і вперше за все життя ця думка не здалася йому неправдоподібною чи нереальною.

– А скільки ж там? – поцікавився він.

Ромка, який до цієї миті зосереджено мовчав і олівцем писав у нотатнику довгі стовпці, тепер відкашлявся, пошурхотів сторінками, впиваючись поглядом у цифри, ніби перевіряючи, чи не наплутав він чогось, бува, чи не забув, і урочистим голосом повідомив:

– Один мільйон вісімсот вісімнадцять тисяч п’ятсот гривень! В основному сотками та двохсотками.

– Нічого собі! Майже два мільйони? – Фірман від збудження аж підстрибував на місці.

– Дивно тільки, що так патріотичненько, гривнями, – пожартував Ромка. – Я, звісно, не чекав, що комуністи тримають заощадження у капіталістичних буржуйських баксах, але був переконаний, що зарплатню вони отримують рублями.

– Немаленька сума, – зауважив Ліма. – Що думаєте робити з нею?

– Ну, оскільки це гроші комуністів, значить, видурені у пенсіонерок та російських спонсорів, – Фірман, як і завжди, почав одразу із суті.

– Ну, припустимо. Собі залишимо? – Джек із сумнівом покосився на спаковані банкноти.

– Пенсіонеркам віддавати сенсу нема, я так думаю. Вони ж знову понесуть ці гроші комуністам.

– А в російських спонсорів і без цих двох мільйонів вистачає бабла, – додав Ліма.

Хлопці задумалися. Кожен перебирав у голові можливі варіанти, якийсь кожному з них іноді здавався навіть нічогеньким, але він тут же його відкидав і думав далі.

Ось так і визначається, з ким ти спілкуєшся. Попроси своїх найближчих знайомих розповісти, на що вони витратять два мільйони. Людині, яка не звикла ворочати подібними сумами, а готівки більше десяти тисяч, взятих у кредит на рік, ніколи не тримала, від усвідомлення кількості доступних грошей спершу перекриває кисень. Внаслідок цього мозок перестає працювати у нормальному режимі, підкидаючи ідеї одну тупорилішу за іншу, а в очах темнішає. Саме в такі хвилини фінансового шоку спливають на поверхню загнані у темні підвали підсвідомості дитячі мрії. У голові крутиться бажання купити собі парк атракціонів. А якщо грошей не вистачить – то хоча би чортове колесо. Або придбати вантажівку морозива. Або купити собі зброю, як у черепашок ніндзя. Або, нарешті, завести вдома отого дорогезного пса, якого ваша родина аж ніяк не могла собі дозволити у дев’яності. Але дитячі мрії, швидко піднявшись на поверхню, так само швидко лускають, як бульбашки. На їх здійснення потрібно або набагато більше грошей, ніж у тебе є, або те, про що мріялося далекі двадцять-тридцять років тому, зараз видається непотрібним і неактуальним.

Слідом за дитячими мріями приходять дорослі потреби і бажання: хороший ремонт, пристойне авто, будиночок поблизу моря, заощадження на навчання дітей. Ті, хто слабко уявляє, в якій він живе країні, безтурботно вкладають усі наявні гроші в бізнес, у більшості випадків надовго забуваючи потім, що таке сон, апетит, настрій, ерекція та вільний час. Особливо хитродупі ділять гроші на кілька частин і несуть їх до кількох пристойних банків, живучи потім на відсотки і нічим узагалі не парячись. Найбільш замахані соціумом екземпляри, отримавши з неба таку кількість чистогану, кидають усе та валять на якісь острови у Тихому чи Атлантичному океані, живучи серед туземців, чиєї мови вони не розуміють і ніколи не схочуть розуміти. На якісь такі, де існує мінімальний комфорт та необхідна для того, щоб місцеві тебе не засмажили і не з’їли, частка освічених людей.

Та найбільш непередбачувані ті люди, які ніколи не мали грошей і без них почувалися пречудово. Від цих можна чекати будь-яких коників. Якби існував прилад, що фіксує думки, то в кухні Фірмана за півгодини мовчанки після ключового питання «Що робити з грошима?» він записав би з півтисячі різних варіантів. До честі чотирьох приятелів треба відзначити, що про особисту користь вони майже не думали. Часом у когось із них проносилося в голові, що непогано би собі купити те-то й те-то або просто забрати свою долю, а інші хай роблять що хочуть. Але ці думки не трималися на виду і трьох секунд, майже одразу витісняючись роздумами, чи не варто профінансувати створення притулку для бездомних тварин, запустити нормальну радіостанцію з чесними новинами та якісною музикою, чи, врешті-решт, допомогти школі за рогом відкрити повноцінний комп’ютерний клас.

Нарешті очі Фірмана заблищали так, що вся компанія запитально подивилася на нього.

– Чуваки! – мало не кричав він. – Чуваки, я знаю, на що треба витратити гроші!

– На що? – насторожено запитав Ліма.

Якась божевільна нотка в інтонаціях Фірмана змусила його насторожитися. Фірман зазвичай подавав ідеї, які можна було адекватно сприймати, а тим більше втілювати в життя, лише вийшовши з ним на одну хвилю – відкинувши умовності і перейнявшись його здоровим, життєрадісним роздовбайством.

– Пам’ятник! – випалив Фірман.

– Да-да, Фірман, сьогодні вночі ти нарешті зніс пам’ятник Леніну, – Ліма говорив до нього м’яко, але переконливо, як до хворої дитини, – який тобі муляв багато років. Молодець. З грошима що робити?

– Я ж і кажу, пам’ятник! Ми поставимо пам’ятник! – пояснив Фірман.

– Пам’ятник? Кому пам’ятник, Фірмане? Як ми його поставимо?

– Ну, не самі поставимо, звісно. Ми організуємо типу збір коштів, проб’ємо місце через мерію, все по закону. І ці два мільйони вкинемо до загального, так би мовити, кошика.

– Ладно, припустимо, – погодився Джек. – Але кому ти тут пам’ятник зібрався ставити? Кому можна на Донбасі пам’ятник поставити, окрім Леніна та шахтарів із металургами? І мафії? Мені взагалі ніхто не приходить до голови.

– Ну, чекай, – вступив Ромка, – мені ця ідея подобається. Благоустрій міста, історична пам’ять, всі діла. Це прикольно. Тим більше, наше місто на розмаїття монументів не страждає, правда? Ну, які в нас пам’ятники є? – він почав загинати пальці, рахуючи. – Шахтарям, напроти Нахалівки – раз, першовідкривачеві покладів вугілля на Донбасі – два, Вічний вогонь у центрі – три, оце чорнобильцям років зо п’ять тому відкрили, теж там, – чотири, афганцям за універмагом – п’ять, Сергеєву, міноборони Російської Федерації, біля двадцять другої школи – шість. Ну, і Леніних різного розміру та ступеню занедбаності стоїть по місту п’ять штук.

– Чотири, – виправив Фірман.

– Окей, чотири. Тепер чотири. Десяток пам’ятників на півмільйонне місто, причому п’ять… хм, чотири, – поправив сам себе, – одній і тій же людині. Ні, мені ідея з пам’ятником подобається однозначно.

Ліма подивився на Джека, але він також, здається, почав симпатизувати цій ідеї.

– Ти, Ліма, сам розумієш, – продовжував Ромка, для впевненості креслячи пальцем якісь ієрогліфи на поверхні стола. – Пам’ятник – це ж як прапор. Він символізує владу і присутність. Це такий собі соціальний, національний, ментальний маркер. У сьомому за кількістю населення місті України нема жодного пам’ятника чомусь українському. Я вже мовчу про українське, добре, але пам’ятника чомусь не робітничому чи не військовому – також нема. Шариш?

– Та шарю, звісно. Але, можливо, це якраз наслідок того, що це на сто відсотків робітниче місто?

– І не українське?

– Я цього не казав.

– Не казав, але логічно це випливає з твого заперечення.

Ліма не любив, коли його виводили на такі слизькі теми. Українськість Донбасу як такого та його рідного міста зокрема для нього, українця Донеччини, була болючим питанням. Іноді якісь сплески чи просто прояви саме української національної свідомості впадали в око там, де їх ніхто не чекав, змушуючи його хворе від постійного напруження серце мало не співати. Але часом – і зазвичай саме тоді, коли треба, – до цих людей було просто неможливо достукатися. У критичні моменти вони, ці люди, у більшості своїй ховалися до мушель та взагалі відмовлялися зараховувати себе до якоїсь національної спільноти. Перечікували історичні катаклізми у сховках, а потім виповзали назовні та зітхали, окидаючи оком руїни. Те, що руйнацію можна було попередити, руйнації можна було уникнути або, принаймні, полегшити її наслідки, раз і назавжди визначившись зі своєю позицією, та, відповідно, отримати право, волю та відповідальність за самих себе, до них не доходило. Їхні панцирі були міцними та рятували їхні життя, а це виявлялося переконливішим за будь-які переконання.

Ліма дуже довго жив із відчуттям, що ця їхня засаднича відмова від самовизначення – щось неприродне. Дуже довго не міг позбутися враження, що так не має бути, аж поки одного разу, повертаючись потягом чи то з Дніпропетровська, чи з Харкова, не познайомився із прикольним хлопчиною. Чувак був його земляком і вчився на хірурга. Після другої пляшки коньяку Ліму добряче розвезло і потягло на безкінечні сентенції, а хлопчина був нібито своїм і охоче підтримав розмову про ідентифікацію. Того вечора Ліма дізнався від Жені (так, здається, звали того студента-медика) про таке явище, як стовбурові клітини. Стовбурові клітини мають дві основні властивості: здатність проходити величезну кількість клітинних циклів, залишаючись недиференційованими, та можливість диференціюватися у будь-який клітинний тип.

– Говорячи людською мовою, – пояснив Женя, добиваючи коньяк, – якщо ці стовбурові клітини не чіпати, то вони можуть собі існувати, замінюючи одне покоління таким само іншим поколінням, абсолютно не змінюючись. Це може тривати безкінечно. Але якщо їх чіпати, помістити в середовище уже сформованих, визначених клітин, то вони стануть такими ж, як і всі довкола. Шариш?

– Ага.

– А тепер ось візьми і спроектуй це знання на наших із тобою земляків. Це, звісно, узагальнено все, з натяжкою. Але загальний механізм, як на мене, такий же точно. Ну, спроектуй.

Ліма послухався, спроектував – і майже моментально протверезів. Це справді було схоже на правду. Тепер він, принаймні, розумів, як і що треба робити. Але що він міг зробити – маленька, непомітна визначена клітинка?

– Та українське, українське, – спокійно сказав Ліма. – Принаймні частково, це вже точно. Ми ж є?

– Ми є, – підтвердив Фірман.

– І в нас є бабло.

– І бабло в нас є.

– То давайте поставимо в нашому місті нормальний пам’ятник. Мало того, що він буде крутий, він ще буде і наш. Прикольно мати свій пам’ятник, га, хлопці?

– Так! – погодилися усі.

– То кому ставимо? – поставив головне питання Фірман.

– Бандері? – запропонував Джек.

– Джек, ти дебіл? – Ліма, аж смикнувся. – Бандера до нашого краю ніякого відношення немає, це – раз. А два – цей пам’ятник тут навряд чи простоїть довго. Гроші на вітер викидати?

– Джек, ніякого Бандери, – Фірман закурив і задумався. – Шевченкові би пам’ятник, але їх дофігіща по всьому світу.

– Котляревський? Сагайдачний?

– Хлопці, давайте Донбасом обмежимося, га? Або тими, хто має до нього відношення.

– Махно?

– Непогано, але ж без воєнщини домовилися.

– Бубка?

– Уже є.

– Кобзон?

– Не сміши. І цей теж є, до речі.

– Тимощук?

– Живий.

– Стус, Дзюба?

– Ти що? Ті, хто тут знає, хто це такі, бандерівцями їх вважають. Як варіант, давайте ще подумаємо.

– О! Я знаю, знаю! – Ліма радісно, мов дитина, заплескав у долоні.

– Ну?

– Сосюра! Володимир Сосюра! Він же наш, донбаський! А йому жодного пам’ятника нема, лише якесь погруддя у Дебальцевому. Як вам?

Джек, Фірман і Ромка задоволено відкинулися на спинки стільців. Сосюра – це було те, що треба. Усі почувалися спокійно і задоволено, ніби зробили справді велику справу.

– А знаєте що, чуваки? – порушив раптом мовчанку Фірман.

– Що?

– Я ось тут подумав таку річ. Пам’ять – вона ж залишається пам’яттю завжди. Хороше треба пам’ятати. А погане – тим більше треба пам’ятати, аби воно не повторювалося. І дітей своїх цього вчити.

– Та ж у тебе нема дітей, – ліниво позіхнув Ромка.

– Та не про це розмова. От, наприклад, буде в мене син.

– Ну?

– І ось, приведу я його до пам’ятника Сосюрі, розповім, що, мовляв, був такий поет, любив Україну, як сонце любив. І терикони любив – піраміди донецьких степів. І про красу розповім, і все таке. І я йому усе передам найкраще, що знаю. І мій син буде рости, бачити пам’ятник Сосюрі і знатиме щось про хорошу сторону світу. Але, наприклад, якщо до того часу знесуть усі пам’ятники Леніну – ми ж можемо пофантазувати, що колись станеться потужна хвиля протестів, що змітатиме символи радянського минулого, – то я сину своєму зможу розповісти про те, хто такий той самий Ленін. Я по-чесному розповідатиму. І про хороше, звісно, але більше – про погане. У мене з ним особисті стосунки, ви ж шарите. Так ось. І син мій, ходячи містом, в якому зовсім немає пам’ятників Леніну, не згадуватиме про те, що ця людина принесла його народові. Не буде того, за що чіплятиметься погляд і не даватиме забути. А коли забувають погані сторінки історії – це ж небезпечно.

– Ну, щось у цьому є, – погодився Ліма. – Тільки Леніна ти, Фірман, уже вальнув. Пізно боржомі пити, знаєш.

– Та він же легесенький, – з-під лоба глянув на друзів Фірман. – Ось, Джека з Ромкою спитай.

– Твою мать, – вирвалося у Джека. – Ти хочеш назад його поставити?

– А чого ні? Зараз наших видзвонимо та й поставимо так, як стояло.

– Навіщо ця вся петрушка тоді була? – роздратовано запитав Ромка. – Я тебе, придурка, двадцять років знаю. Ти мені все життя по вухах їздив, що Леніна треба знести. І ось, знесли. І не просто знесли, а під твоїм безпосереднім керівництвом та твоїми руками. І ти кажеш його назад ставити? Навіщо?

– Хлопці, я щойно пояснив. По-перше, ми його все-таки знесли, тому я трохи заспокоївся відносно нього. По-друге, світанок за дві години. Люди підуть на роботу, побачать, викличуть міліцію. Ті викличуть комуністів, бо кому ще той пам’ятник потрібен. Коли комуняки побачать, що їхню партійну касу вигребли, піднімуть на вуха усіх, кого можна, і нас швидко знайдуть. І ніякого Сосюру ми найближчими роками не поставимо.

– Да, це точно, – промурмотів Ліма. – Нас вирахують моментально.

– Якби ще там грошей не виявилося – фіг із ним, хай би лежав собі. Але якщо така історія, то краще назад поставити. Сумніваюся, що вони до річниці Жовтня туди полізуть, але якщо і полізуть, то часу на те, аби надійно заховати гроші, нам точно вистачить.

– Господи, Фірман, як же ти мене задовбав, – зітхнув Ромка, дістаючи мобільний, аби починати обдзвонювати тих, хто сьогодні вночі валив вождя з постаменту.

* * *

Сонце сходило невпевнено, вириваючи місто з липневої густої пітьми. Прохолода відступала, на вулиці, ніби гаряче молоко, виплескувалася біла і в’язка спека. Двірничиха Маруся, як і кожного ранку впродовж останніх п’ятнадцяти років, прибирала біля Леніна. Підмітала, відкидала вбік жовте від спеки листя з кленів. Раптом на постаменті, де стояв затишний і свійський районний Ілліч, її увагу привернув свіжий напис, якого вчора ввечері, коли вона йшла повз пам’ятник до крамниці, не було.

– «Кат», – прочитала Маруся великі літери, написані жовтою фарбою на темному гладесенькому камені.

Потім замислилася на хвилинку.

– Що за молодьож пішла ото, – провела мокрою ганчіркою по літерах, перевіряючи, чи легко змиється, але написові нічого не було, – безграмотні, як барани. Не «кат», а «кот», во-первих. А во-вторих – ну який же він кот? Це ж Ленін.

Маруся іще постояла під Іллічем, намагаючись зрозуміти, чого Леніна хтось обізвав котом, а також – що буде з державою, де молодьож така безграмотна, але потім махнула рукою, підхопила своє стареньке відро та пішла мести вулицю, здіймаючи у повітря хмарки золотавого пилу.

Квартира № 20

День, коли я почав умирати

Мене звати Сашко. Цієї осені мені мав би виповнитися двадцять один рік. Я закінчую навчання у політехнічному інституті, займаюся громадською діяльністю, пробую писати вірші. Зараз я стою на табуретці із зашморгом на шиї. Так, власне, через них, через ті вірші, а не через те, що ви могли подумати. Мені страшно, схоже, всі присутні не розглядають це як жарт, нехай і жорстокий. Я не бачу їх, мої очі зав’язані, але чую їхнє мовчання: важке, зосереджене, серйозне. Мене звати Сашко, мені майже двадцять один, я пробую писати вірші, стою на табуретці із зав’язаними хусткою очима та зашморгом на шиї. А чого у своєму житті добився ти?

Чи то стілець піді мною трапився якийсь незграбно змайстрований, чи то мене так трусить і рубає від млості водночас, але ця неприродна конструкція зі мною вгорі і з ним унизу похитується, змушуючи моє тіло напружуватися у крайніх точках амплітуди. Тоді здається, ще трохи-трохи, лише мінімальне відхилення – і моя опора скине мене у прірву, до дна якої я не дістану пальцями ніг якісь кількадесят сантиметрів. Спиною тече рясний піт, усі м’язи від напруження задеревеніли. У голові паморочиться. Намагаюся триматися рівно, до останнього вірячи, що це дурний сон чи розіграш.

Мотузка шкірою шиї відчувається інакше, ніж пальцями. Тримаючи її в руках, звертаєш увагу більше на технічні параметри. Доскіпливо фіксуєш товщину і довжину, перевіряєш на міцність, намагаючись розірвати у довільному місці. Та і все. Шкіра шиї більш сприйнятлива до тактильних відчуттів. Від неї не сховаєш потертості нитей, заплетеного візерунку волокон, їх м’якості та температури, нічого такого. Мотузка з кожним, дедалі ширшим розхитуванням впивається тобі в шию, врізається в тебе поступово, ніби ненароком, але впевнено. Втискається в тебе і твоє життя, відбираючи його міліметр за міліметром. У якийсь момент починаєш розуміти, як почувається молодий пес на повідку. Але це розуміння для тебе уже не матиме жодного значення. Просто констатація.

Мотузка на моїй шиї явно тонша, ніж зазвичай показують у фільмах. Там злодіїв вішають на якихось канатах. Що має символізувати цей канат, я не уявляю. Моя мотузка (ха-ха, «моя мотузка») однозначно тонша, але ніхто з присутніх не припустив, що вона може обірватися. Напевно, вони на цьому знаються. А значить, і справді не обірветься.

Що ж, чекаю удару, який виб’є з-під ніг стілець, сам дивуючись своєму спокою.

* * *

Якщо цієї миті використати якийсь прийомчик у дусі кінокартин Федеріко Фелліні та камерою з великого плану обличчя Сашка від’їхати трохи вбік і розвернутись, охоплюючи об’єктивом темне приміщення, де відбувається дія, то можна побачити дещо цікаве. Худе, бліде лице головного героя із зав’язаними очима та пересохлими від хвилювання вустами, що беззвучно і нервово рухаються, зникнуть. Ліву частину кадру займе високий, схудлий, весь убраний у чорне брюнет на табуреті із зашморгом на шиї та білою плямою замість обличчя. Біля нього стоять іще двоє, вдягнені менш траурно і готично. Праву сторону кадру займає відносно велика, як для невеличкої кімнати, група людей. Щось близько десяти осіб. Деякі сидять одиноко, деякі – обійнявшись. Вони сидять тихо і зосереджено, але ніякої напруги у їхньому мовчанні не помітно. Ледве освітлені лиця – розслаблені та спокійні. Хтось крутить у пальцях запальничку, хтось катає підлогою дзвінку порожню пляшку. Ліву і праву частини мізансцени розділяє умовний, але абсолютно зрозумілий кордон: три оплавлені, проте досі високі свічки, які своє танцююче жовте світло відкидають в обидві сторони.

Тиша така, що чути, як у кухні крапає вода зі старого крану. Вуха кількох найбільш чутливих осіб ловлять іще якийсь звук – швидкий і ритмічний. Це звукове тло вганяє їх у дрижаки, бо вони впізнають у ньому бахкання серця. Голосне і безпорадне. Очевидно, того, майже повішеного. Так, ніби тіло його раптом стало порожньою всередині ємкістю, а душа б’ється в ній, мовби тенісний м’яч, глухо та швидко гупаючи в порцелянові стіни.

«Він же розіб’ється на друзки!» – раптом спадає на думку одній із дівчат у залі під акомпанемент цього ритму, і їй хочеться крикнути, аби малого відпустили. Але всі довкола мовчать, ніби так і треба. Слова у ній висихають, черствіють, застрягають у горлянці, і вона відкашлюється ними, б’ючи себе кулачком у грудну клітину. Тоді зловісне звукове тло обривається. Це сусід її тарабанив пальцями по підлозі. Дівчина видихає і повертається поглядом до зашморгу, в якому, здається, тане, як дим, хлопчина, з яким вона цілувалася вперше лише годину тому.

Вона набагато більше за нього сподівається, що це таки дурний і жорстокий розіграш. Це ж бо він прийшов сюди вперше, майже нікого тут не знає і, схоже, до останніх хвилин не підозрював, куди саме потрапив. А вона – вона знає тут усіх і кожного мінімум по два-три роки. Вона знає, що ці люди бувають справді жорстокими, часом не мають даху та гальм, але в цілому вони на світлій стороні. А отже, вбивство – це не їхнє. Тому їй уся сцена здається стрьомною, але не смертельно небезпечною.

* * *

Я глибоко вдихаю. Несамовитим зусиллям волі намагаюся розслабити м’язи спини, стегон та литок. Ризикована штука: розслабиш трохи більше, ніж треба, – і вже за секунду матимеш вивернутий карк. Проте мені вдається. У це було важко повірити ще півхвилини тому, але амплітуда мого розхитування на стільці поступово вгасає. Моє тіло повертається під мій контроль. Ось останнє, ледве помітне коливання стихає, і я відчуваю поверхню табуретки підошвами обох ніг. Яке щастя – ця тверда опора! Цікаво, чи не так почувався екіпаж експедиції Колумба, виплентавшись із безнадійної бурі і ставши на тверду землю одного з Карибських островів? Закладаюся, що саме так, як я зараз. Солодке відчуття позиційної перемоги, коли смерть несподівано відступила, відійшла на крок, дала тобі спокій на якийсь час. Є можливість розім’яти задерев’янілі мускули, віддихатися.

Я глибоко вдихаю. Намагаюся, наскільки це взагалі можливо, привести до ладу власні думки. Що там вони від мене хотіли, про що була суперечка? Вірша їм розповісти? Свого? Та розповім, продекламую, виплюну його їм, не проблема! Я, звісно, теж молодець, завівся, почав пафосні якісь речі казати, але затягти мені петлю на шиї – це справжнє свинство і несправедливість. Козли.

А вона? Цілувала так, ніби робить це взагалі вперше в житті – голодно і якось невміло. Притискала мене до стіни в коридорі, одразу при вході. Стіни були обклеєні старими, ще, певно, з шістдесятих, шпалерами із гладкою целофановою поверхнею. Вона трохи задерла мою футболку, і я відчував, що шпалери липкі та, попри липневу спеку, прохолодні. Дивно, що нас ніхто не побачив. Могли б і морду набити. Легко могли б, це ж їхня жінка, жінка з їхньої зграї. Варто лише було побачити настороженість та електричні розряди в очах хлопців, коли хазяїн квартири, новий мій приятель, який мене сюди, власне кажучи, і запросив, знайомив із ними, своїми друзями. Усі були вигострені й уважні. До мене придивлялися, мене апріорі не любили і не збиралися мені довіряти. Цікаво, на що я розраховував, переступаючи поріг цього помешкання?

Але ось вона… вона по-іншому поставилася. Упродовж вечірки, поки всі потихеньку наливалися алкоголем, вона кілька разів опинялася поруч зі мною. Коли я вступав у якусь суперечку, відчував її біля себе. Ненавмисні доторки, невагоме тіло її подиху на моїй шиї і волоссі. Голоси, а слідом за ними і музика робилися дедалі голоснішими, ми всі перекрикували одне одного та потужні динаміки. У повітрі уже явно відчувався сигаретний дим, хоча господар спершу виганяв усіх курити на затишний балкончик і слідкував, щоб у квартирі не палили. Але потім попустився. І справді, спробуй вигнати десяток молодих, повних життя бугаїв на балкон! Закурювали просто в квартирі, намагаючись, утім, не смітити недопалками та попелом.

Але я виходив. Мені подобався цей балкон. Там на мене навалювалася інша музика, музика розпеченого міста. У подвір’ї було затишно і зелено. Я заплющував очі, затягувався, вслухався. Мені подобалося бути в буферній зоні поміж двома музичними матеріями – внутрішньою, із квартири, та зовнішньою, що її виконувало моє рідне місто. Музики їхні перепліталися і танцювали. Мені від розуміння цього паморочилося в голові.

Під час четвертого чи п’ятого перекуру я почув, як двері за моєю спиною відчиняються. Вона увійшла так просто і так просто поклала мені голову на плече, ніби ми давно були знайомі. Попросила сигарету. Запалила і собі.

– Як тебе звати? – Я спробував пригадати, як треба поводитися в ситуаціях, коли незнайома жінка вішається на тебе.

– Яка різниця?

– Це що, секрет?

– Ти будеш сміятися, але так. Жоден із них, – кивнула вона у бік дверей, – мого імені справжнього не знає.

– А несправжнього?

– Слухай, ти витрачаєш час на те, що тобі навряд чи знадобиться в житті, – вона видихнула дим мені просто в шию за вухом, і я відчув, як від цього починаю просідати, погано триматися на ногах.

– А що знадобиться?

– Наступної суботи у мене день народження, і я маю зайвий квиток на джазовий вечір у «Gung’u’bazz Bar». Наприклад, це.

– Оригінально, – усміхнувся я. – Так переконливо мене ще не клеїли.

Я повернувся до неї обличчям, вона дивилася мені тепер просто в очі. Була трохи нижча від мене, тулилася довірливо, але разом із тим так, що в мене не виникало ілюзій стосовно того, хто в цій ситуації має ініціативу.

– Та що тебе клеїти? Ти вже, – вона викинула недопалок на вулицю через моє плече і, ніби ненавмисне погладивши стегно, раптом розвернулася та вибігла з балкону, зникла у квартирі.

У віконці до кімнати я побачив одного з хлопців. Він дивився на мене холодно і розлючено, погладжував кулак долонею. Я розвернувся до нього спиною і докурював, усміхаючись сам до себе.

За якісь кілька хвилин вона, як молода кішка, підстерегла мене в напівтемному коридорі, поки вся компанія зібралася на кухні і господар проголошував черговий тост. Із несподіваною силою притисла мене до стіни, вперла свої руки мені у плечі, аж ричала, торкаючись вперше моїх вуст, але сам поцілунок був так разюче непередбачуваний, такий м’який та якийсь аж делікатний, що мені буквально землю з-під ніг вибило. Ну як опиратися такій м’якості та пристрасті?

Так, це жінка з їхньої зграї, вони мені за неї горло перегризуть, та й усе. Хоча, з іншого боку, те, як говорять із нею усі присутні, і те, як вона говорить із ними, видає їх із головою. Така собі тісна і розпечена молодою пристрастю спільнота, де всі давно одне в одного позакохувалися, а потім так само давно порозкохувались. Усі давно переспали одне з одним, з’ясували всі, дослівно всі непонятки, і тепер можуть говорити про будь-що в цьому світі. Справді, про все на світі, навіть про найінтимніші речі, яких, певно, і психіатру не скажеш, засоромишся. І саме тому до бажань будь-кого з їхньої зграї, навіть найбільш несподіваних, ставляться зі спокоєм та ледь не образливою байдужістю. Чужаків, звісно, їм не хочеться, але і з цим би вони, схоже, могли змиритися.

То де вона зараз? Чому не заступиться за мене перед своїми довбаними друзями?

* * *

Якщо вже людина в якийсь момент свого життя вирішує зайнятися літературою, а тим більше такою безпорадною, як сучасна українська, то це накладає незмивний слід на весь її подальший життєпис. Кожному телепневі, який переконаний, що вервечками слів та стосиками книжок він вимостить собі дорогу до прижиттєвої слави, тіл гарненьких німфеток і неодмінних побутових зручностей, слід спершу розбити морду, потім всадовити за штудіювання біографій тих, хто бодай щось значить для нашої літератури, а вже потім, якщо він не відступиться, дозволити написати перший рядок. Застосування такої методи пропускало би до письменницької спільноти або насправді незламних дебілів, або тих, хто без жартів готовий душу й тіло положити на вівтар словесності. Такі собі елітні частини, десантники від літератури, кіборги слова, таємний лицарський орден, до якого випадкових впускають лише за дивного збігу обставин, програмної помилки. Але швидко виявляють і копняками викидають зі своєї, кажучи метафорично, цитаделі.

Український письменник перебуває у стані перманентного дослідження ворожої йому дійсності. Дійсність ця до нього не відчуває нічого, крім роздратування, хоча і розуміє, що такий уже склався порядок речей, такий він, old world order, так було за діда-прадіда, і миритися із цим треба. Сучасна українська література досліджує дійсність упосліджену, понівечену і більше схожа на втомленого санітара, пожиттєво приставленого до божевільного маніяка. Маніяк викидає такі фортелі, що санітарові часом волосся ворушиться на голові від власної безпорадності та того, що саме він і ніхто інший змушений вести щоденник хвороби та фіксувати те, що відбувається з його підопічним. Санітар прив’язаний до хворого покликанням і обов’язком, який він сам на себе звалив, обираючи професію, і лише потім зрозумів, наскільки це все нестерпно. У певний момент санітар знає про маніяка стільки, що йому вже просто немає чого писати у свій «бортовий журнал». Разом із тим, маніяк знає про санітара аж ніяк не менше. І тут уже незрозуміло, хто слабший і хто має боятися більше.

А чого найбільше боїшся ти? Того, що одного разу твій підопічний уночі украде твій кишеньковий ніж та ним чиргоне твою горлянку, правда ж?

* * *

Сашко натрапив на цю компанію абсолютно випадково. Минулої суботи, лише тиждень тому. Була гарна липнева погода, вечір. Сашко йшов уздовж Кальміуса недавно відремонтованою набережною, усміхався зустрічним дівчатам, чіплявся поглядом за деталі міського пейзажу. Аж ось небо майже миттєво почорніло, з-за річки, з боку спальних районів, рвонув потужний вітер, розбиваючись об підйом до площі Леніна. Сашко пришвидшив крок – і дуже доречно. Коли він уже підходив до підземного переходу на набережній, згори впало ціле море. Збігаючи сходами вниз, він лише відчув, як його трошки дістало косою зливою по спині. Смикнув плечима, пострибав на місці. Вимокла футболка неприємно прилипала до тіла. Нагорі, схоже, був справжній потоп, бо невеличкі струмочки проривалися вже і під землю. Разом із Сашком ховалися від дощу ще декілька людей. Він узяв собі розчинної кави у магазинчику в переході. Стояв під стіною, посьорбував, із приємністю помічаючи, як висихає спина.

Раптом згори сходинками прогуркотіла промокла та різношерста орда. Їх було чоловік п’ятнадцять, усі були молоді, до нитки мокрі і, з першого на них погляду зрозуміло, добряче п’яні. Стали неподалік від Сашка і, ґелґочучи, як птахи, про щось говорили, сміялися. Передавали по колу кількалітровий казанок, відсьорбуючи із нього по одному-два ковтки.

– Давай, давай, Юрік! – закричали у натовпі.

Від них відділився один, худий і мокрий, як дворовий пес. Юрік, очевидно.

– Давай, Юрік, давай! – під’юджували його товариші.

Юрік, долаючи алкогольний ступор, збирався з думками. Нарешті стрепенувся, вихопив у когось казанок із питвом, піднявся над ними всіма на кілька сходинок, мовби на сцену. Згори до переходу лилися потоки води, заливали йому кеди. Юрік приклався до казанка, зробивши кілька великих ковтків, потім рукавом витер рот і викрикнув, викидаючи руки перед собою:

– Армагедон!

– Доброго ранку! – відповіли йому друзі п’яним, але напрочуд злагодженим хором.

Їхні сплетені голоси гулко застрибали відлунням по переходу. Сашкові завібрувало в грудях. Несподіваною радістю проштрикнуло йому серце, шаленою енергією, якої він досі ніде не бачив.

– І ми – як приречені роботи! – продовжував далі хор, чіткий та переконливий.

Юрік стояв перед ними, мов диригент, вимахував своїми ручиськами, розповідав цей вірш, але того Юріка за голосом його друзів, що знали цей вірш не гірше за нього, не було чути зовсім. Коли вони закінчили, люди, що ховалися від дощу, вибухнули оплесками. Сашко теж плескав у долоні, поставивши на бордюрчик недопиту каву. Він і справді був у захваті. Це було якось незвично, неймовірно, адреналінисто, чи що. Весела орда пішла знайомитися з товаришами по дощовій неволі. По всьому підземному переході зав’язалися розмови, чути було сміх. До Сашка підійшов низенький білявий хлопчина із інтригуючим казанком у руках. Попросив сигарету. Сашко пригостив його, спитав, тицяючи в руки запальничку:

– Що це ви там п’єте?

– Хочеш? – простягнув йому казанок білявий.

– Ще не знаю. Що це?

– «Танкер».

– Танкер? – перепитав Сашко.

– Так, коктейль «Танкер».

– Щось я не чув про такий.

– Та ми його півгодини тому вигадали, – пояснив білявий. – Спробуй.

– То це ви так за півгодини впилися? – із недовірою перепитав Сашко. – Що ж там, у цьому коктейлі?

– Краще тобі не знати, – випустив дим новий знайомий, – обригаєшся раніше, ніж вип’єш.

– Хм. Ладно.

Сашко подумки перехрестився та, намагаючись не звертати уваги на те, як цей «Танкер» пахне, зробив два ковтки. Світ не зупинився, Сашко не вмер. Щоправда, від смаку «Танкеру» зробилося в роті якось дивно. Але Сашко миттєво списав це на те, що він іще не звик до таких благородних напоїв. І дійсно, третій та четвертий ковтки пішли значно краще.

– Ох і смак, – віддихувався він.

– Ти досі хочеш знати, що там? Чи тобі достатньо того, як сильно воно гребе?

– Та все ж цікаво, – відповів Сашко, відчуваючи, що гребе таки добряче.

– Юрік, іди сюди, – покликав білявий зірку підземного переходу.

– Що там? – довгоногий поет майже миттю опинився біля них.

– Ану, розкажи хлопцеві, що ми в «Танкер» намішали!

– А, ну, значить, так, – почав загинати пальці Юрік. – Коньяк і портвейн, вермут, пиво, кава, Фоміч бальзам якийсь мав.

– Мда, – вирвалося у Сашка.

– Та-а-ак, – продовжує Юрік, – ще сосиска, шматок хліба, землі трохи.

– Землі? – перепитав Сашко, відчуваючи, як у нього в шлунку щось починає ворушитися.

– Так, землі. Нашої, рідної, донецької. Нам, місцевим, вона лиш на користь. – Юрік радісно поплескав Сашка по плечі.

– А чому «Танкер»? – не відчіплявся той.

– А, ну там, на дні казанка, трохи солідолу було. Ото хтось і сказав: «А давайте «Танкер» назвемо!» Ну а хулі, давайте.

Сашко якусь хвилину відчував, як його нутрощі перестрашено ворушаться, переливаючи у собі вбивчий напій, але потім махнув рукою і попросив білявого:

– Дай іще.

Сашко погано запам’ятав, що було потім. Тільки те, що дощ швидко вщух і вони повернулися на набережну. Він іще з якимось хлопцем пірнали в калюжу. Джинси на ранок довелося викинути. Ще він, здається, розповів Юріку і тому, білявому, якого звали чи то Ярік, чи то Марік, що теж намагається писати вірші. Вони зацікавлено подивилися на нього і попросили щось прочитати. Сашко з’їхав на те, що не пам’ятає своїх текстів.

– Так-так, як і всі ми, – скрушно сказав Юрік.

– Хто б казав, – відповів на це Сашко, захоплено зиркаючи на нових приятелів.

Ярік чи Марік запросив його до себе в гості наступної суботи. Казав, буде весело і круто. Попросив прихопити із собою свої вірші. І ось, Сашко приїхав.

* * *

Компанія швидко розбилася на кілька менших, по дві-три особи. Дві пари замкнулися в спальні, і більше їх ніхто не бачив. Решта весело і безтурботно пиячили, принагідно говорячи про все, що спадало на думку.

– Ні, ось ти скажи, – Юрік уже добряче накачався і нависав над Сашком, – що ти подумав, коли нас там, у переході, побачив?

– Спершу мені було трохи бридко. Ви були п’яні всі, галасливі, як базарні торговки. Некомфортно мені було. Я тишу люблю.

– А потім?

– А потім ти, Юрік, вірші почав читати. І, що найдивніше, вірша як такого я і не пам’ятаю, але чітко пам’ятаю відчуття екстазу, яке мене охопило. Ви були всі разом, потужна сила, енергія грудну клітину пробивала. Відчувалося, що за вами сила і правда. Це прекрасно було.

– І ось ти, виходить, – уточнив Сашко, – повівся на оце емоційне зворушення, на цю настроєву складову, правда? Саме це тебе вперло?

– Ну, виходить, так. Бо судити зараз про той вірш, який ти читав, із суто технічної точки зору я не можу. Я його просто не пам’ятаю, за винятком хіба що перших двох рядків.

– І все ж, – наполягав Юрік, – ти вирішив, що я крутий поет. Ти повівся на загальну атмосферу того вечора і вирішив, що моя писанина є високохудожньою і має якусь там вартість.

– Виходить, так.

– Оце нам у черговий раз доводить, колего, – повернув він голову до п’янючого в драбадан Яріка-Маріка, – що широкими верствами населення література взагалі і поезія зокрема, особливо у нашому покаліченому суспільстві, сприймається виключно як розвага. Він, – вказав Юрік на Сашка пальцем, – повівся на те, на що міг повестися у цирку, в кіно, на панк-концерті чи фестивалі порнофільмів. Емоція, якесь одномоментне потрапляння у хвилю, яке тебе чіпляє і волоче за собою, переконуючи, що оте, що ти зараз бачив, – прекрасне.

– Так, колего, – підхопив Ярік-Марік, – а справжня художня вартість та оригінальність витвору словесного мистецтва нікого взагалі не обходить. Праця, яку художник вкладає у кожну фонему, лишається зазвичай непоміченою. Шоу-біз жере нашу велику літературу, колего.

– Ну, не знаю, – запротестував Сашко, – я, коли слухаю або читаю, намагаюся вникати, вслуховуватися. Оцінювати, так би мовити, тактико-технічні характеристики. Це ж важливо. Те, що Юрік мене ось так зацікавив і змусив повірити, – радше випадковість, виняток із правил.

– Ах, навіть так? – зацікавлено глянув на нього Юрік. – Класична школа, да?

– Ну, не знаю, яка вона. Тільки мені ось здається, що поезія як така – це дуже тонка гра. Гра зі смертю, життям. Це як іти над прірвою по канату: один невірний крок, невірно вимовлене чи виписане слово – і летиш у прірву, за мить по тобі зовсім нічого не залишається.

– Це у Ферлінгетті було, умнік, – посерйознішав Юрік.

– Я без поняття, хто це. Окей, інше порівняння наведу.

– Ну, давай, давай, – зацікавлено дивилися на нього хлопці.

– Писання віршів – це все одно, що бути на ешафоті із зашморгом на шиї. Варіантів розвитку подій у такому випадку небагато.

– А саме?

– Або ти втомлюєшся, стаєш безсилим і рано чи пізно ноги перестають тримати тебе. Падаєш, стаєш неактуальним, непотрібним. Умираєш, підвішений на власних же віршах, не в змозі більше триматися із ними разом.

– Або?

– Або сам час обриває тебе, якщо ти припускаєшся помилки, пишучи. Вибиває опору з-під ніг.

– І що, поетам тоді не бачити нічого, окрім забуття та смерті у зашморгу?

– Виходить, так. І справжній поет – це той, хто це все приймає спокійно, із розумінням і смиренням.

Юрік зловісно глянув на Сашка, переглянувся з Яріком-Маріком. Наступної миті вони, охоплені несподіваною злістю та агресією, скрутили Сашка, замотали йому скотчем руки за спиною, зав’язали очі хусткою. Поки Ярік-Марік сторожив зв’язаного хлопця, Юрік у коморі знайшов мотузку. Швидко зробили зашморг. Запросили все товариство до зали, де було найбільше місця. Вимкнули світло, запалили воскові свічки. Товариство затихло, передчуваючи забаву. Коли господар ввів до кімнати Сашка із руками за спиною, із зав’язаними очима, хтось присвиснув. Коли Юрік прив’язував мотузку із зашморгом на кінці до невідомо нащо вбитого над дверима гаку, хтось зойкнув. Усе було готово. Мотузка натяглася мов струна, Юрік та Ярік-Марік притримували бідаху, аби не зірвався раніше, ніж треба. Сашко в зашморзі виглядав уже покійником. Лице його було біле, як папір, риси обличчя ніби стиралися щосекунди більше.

– Цей хлопець, – звернувся Юрік до присутніх, – кілька хвилин тому заявив, що бути поетом – значить стояти в зашморзі, чекаючи смерті. І справжній поет – це той, хто свою тлінність, минущість, жалюгідність перед лицем часу сприймає як даність. Я правильно кажу, Сашко? – крикнув він раптом засудженому до смерті.

– Так, вірно, – тихим голосом підтвердив той.

– Сашко, за базар завжди треба відповідати. За язик тебе ніхто не тягнув. Я просто втілюю твоє бачення ситуації. Ти пам’ятаєш якийсь свій вірш?

– Так, пам’ятаю, – голос Сашка задрижав і задзвенів.

– Зараз ти його прочитаєш. Як ти розумієш, якщо ти не переконаєш нас, якщо не проймеш, не збудиш, не заохотиш себе витягти із зашморгу, я ударом ноги виб’ю з-під тебе стілець. Усе по-чесному. Починай.

* * *

Я уже попрощався подумки з усіма. Остання, з ким я попрощався, була ота довговолоса брюнетка, яка цілувала мене сьогодні. Шкода, що все так, гарного дня народження тобі, чи що. Ось Юрік просить вірша прочитати. Ну добре. Що там у нас…

– Уздовж безкінечних шосейних доріг, порослих обабіч неторканою травою, ідемо собі, кожен іншому – оберіг, повія, кохання, дитина і зброя. Нас двоє.

Цікаво, що вони собі думають… Їх же накриють, знайдуть. Вони сидітимуть. Навіщо це все, навіщо цей цирк?

– Ти досі й не знала, що двоє – то цілий Всесвіт, один іншому порятунок у повенях та землетрусах. Самотність – це небуття, потойбіччя, несвіт…

Губи пересохли, ледве виштовхують назовні слова. Хто би міг подумати, що читати вірші, нічого перед цим не випивши, майже неможливо.

– …з яких прорости, хай би що ми казали, мусимо.

Я був упевнений, що мене завалять вже після першої строфи. Кожне наступне слово лише збільшує напругу в мені, бо наближає до вирішального удару. На початку вірша я був майже готовий його прийняти, а ось зараз – уже ні. Бо мені дали пожити на півхвилини довше – і я знову відчув голод.

– Розсипано зерна землею. Це ми – молоді і живі. Коріння пускаєм, до сонця прагнем тілами, стрункими і теплими, від того, що вирвались із самоти. Ми у придорожній…

Нарешті!!!

Юрік б’є ногою в ніжку стільця, хитка опора вилітає з-під мене – і я щасливо валюся в безодню, відчуваючи, як серце моє ось-ось розіб’ється. Але, всупереч очікуванням, мотузка не натягується, не вивертає мені карк і не душить. Я просто валюся на підлогу. Б’юся головою, б’юся боляче, аж у очах закружляли зірки. У цілковитій тиші я чую чиїсь квапливі кроки. Потім – прохолодні руки на своєму чолі, вони витирають мені кров із брови, розв’язують пов’язку на очах.

Вона. Цілує мені очі, потім так само, як і якийсь час тому, цілує мої вуста, я відчуваю смак власної крові.

Юрік, задоволено всміхаючись, каже, що я тримався молодцем. Ярік-Марік, який за мить перед ударом розрізав мотузку ножицями, теж усміхається. Розрізає скотч, яким зв’язані мої руки, каже, що я суперовий чувак. Підносить мені келих коньяку. Беру його затерплими руками, випиваю залпом. Що за підари ці поети.

Четвертий поверх

Казки мого бомбосховища

Квартира № 21

July morning

Влад розплющив очі. Було вже забагато світла, аби спати. Вікна його кімнати виходили на східну сторону і, за винятком хіба що безнадійно захмарених осінніх ранків, сонце заглядало досередини вже о шостій ранку. Влад, скільки себе пам’ятав, завжди прокидався від цього. Прокидався рано, миттєво струшуючи з себе залишки сну.

Розплющив очі, сів у ліжку. Насторожено прислухався до звуків у квартирі. Ніде ані шелесту. Половиці не вискрипували своїх захриплих жалісливих пісеньок, не шуміла вода у каналізаційних трубах. Вентилятор, вимкнений ще вчора перед сном – бо ж небезпечно спати під працюючим вентилятором, це навіть Влад знає – насуплено мовчав у куточку, наполовину сховавшись за фіранкою. З вулиці – теж ані звуку, хоча це для раннього липневого поранку аж ніяк не дивина. Навіть у батьківській кімнаті нарешті тихо.

Позіхнув обережно, стараючись не видати ані звуку, виліз із-під невагомої літньої ковдри. Стояв на підлозі босоніж, звикаючи до температури дерев’яних дощок. Став навшпиньки, потягнувся вгору, тримаючи руки замочком, як учив шкільний фізрук. Спина коротко і відчутно хруснула, зробилася раптом гнучкою. Влад іще постояв якусь хвилинку, вслухаючись у дивну відсутність звуків. Потім обережно відчинив двері, вислизнув зі своєї кімнати до темного коридору.

Коридор та комора – то були два місця в квартирі, на які він міг витратити скільки завгодно свого часу. А часу він, семилітка на перших у житті канікулах, мав більше ніж достатньо. Дорослі або були на роботі від ранку до вечора, приходили вимучені, часто злі та роздратовані, або ж не надто звертали на Влада увагу, коли приходили вихідні. Він якось одного разу намагався натякнути на це матусі, але вона відповіла, що Влад уже дорослий, ось навіть до школи ходить і вчиться на п’ятірки. Влад уже цілком дорослий та сам себе зуміє чимось зайняти. А вони з татом, мовляв, мають дуже багато справ. Справді, дуже багато. І якщо він буде їм заважати, то вони не встигатимуть їх робити. А робити їх треба. «Треба вчитися відповідальності, Владе, – сказала мама, – ти ж уже такий у нас дорослий, будь відповідальним за себе».

До цієї розмови Влад ніколи не звертав особливої уваги на справи, які так конче необхідно було робити його батькам. Але тепер почав приглядатися. На його, Влада, погляд, виходило все не настільки і складно. Батькам треба було просто прокидатися по будильнику о п’ятій ранку, пити міцно заварену каву (не разом, по черзі), слухати новини по радіо, ходити в душ (не разом, по черзі), потім одягатися, не забувати в коридорі біля дверей пакет із тормозком і виходити з квартири – також не разом, по черзі, з різницею в п’ятнадцять хвилин. Тато виходив першим, не замикав двері на ключ. Зате перед виходом завжди обережно заходив до кімнати, де на канапці спав Влад, цілував йому, сонному, чоло і йшов. Матуся ніколи не заходила до Владика вранці, зате замикала двері на ключ. Колись Влад спитав її, чому вона не входить до нього вранці, не прощається до вечора. Мама скривилася та роздратовано намагалася пояснити, що вранці їй важко збиратися, що взагалі їй вистачає сил та свідомості лише на певну послідовність дій, і то – обмежену. Якщо вона, наприклад кажучи, ще заходитиме до Влада, то обов’язково забуватиме про щось інше. Взяти тормозок, зарядити мобільний чи, не приведи Господь, замкнути двері. Якщо вона не замкне, то до них може прокрастися злодій. І зробити щось із її коханим маленьким синочком. А цього вона не перенесе. Тому все має бути так, як є зараз. Вона тоді погладила Влада по слухняному лляному волоссі, вдала, що їй дуже-дуже прикро. Владик, відчуваючи її втомлену долоню, закрив очі, вдаючи, що він вірить у всі ті бздури, які вона йому щойно наговорила.

Мати виходила пізніше, зате поверталася раніше за батька. За кілька хвилин після о пів на п’яту вона вже відчиняла двері та обіймала малого, що заскучено виснув на ній тут же, при вході. Потім вони проходили до кухні і разом обідали. Влад розповідав, що він робив удень, мама в основному мовчала, лише інколи про щось перепитуючи, щоправда, без ентузіазму. Потім кілька годин вона відпочивала, лежачи в їхньому з татом ліжку. Просто валялася, не читаючи, не рухаючись. Час від часу лише вмикала собі телебачення. Але здебільшого – без нього. Владик крадькома заглядав, дивився на неї. Зітхав іноді, голосно і виразно, аби звернути на себе увагу. Але матуся ніколи не реагувала. Влад стояв іще трошки та повертався до своїх ігор.

За кілька годин, незадовго до восьмої, повертався тато. Був зазвичай виснажений, хоча і неодмінно веселий. Приносив якусь дрібничку для малого. Мав шорсткий чорний вугільний пил на пучечках пальців, зап’ястях та довкола очей. Вони втомлено віталися з мамою, йшли до кухні. Майже не говорили, вечеряли, сидячи перед телевізором, – тато приходив якраз за чверть години до початку новин, а потім, залишивши невимитий посуд до ранку, йшли до зали. Там також сиділи перед телевізором. І так – п’ять безкінечних днів поспіль.

Суботи й неділі минали схоже. Телевізор починався раніше, десь по другій годині дня, – та й усе. Усі справи, про які так любила казати мама – закупи, прибирання, прання та прасування, – закінчувалися швидко. Мама і тато всідалися перед телевізором і мовчали. Влад іноді сідав із ними, але швидко починав нудитися та повертався до своєї кімнати. Він ніяк не міг зрозуміти, чи переглядання телевізора – це і є та сама відповідальність, про яку казала його матуся?

Коридор та комора – це два місця в усій квартирі, де можна було витратити скільки завгодно часу. Коридор довгий та прохолодний в будь-яку пору року і дня. Улітку там неймовірно: старий будинок нагрівався і потерпав від спеки, але коридор був справжнім порятунком. Затінок і свіжість. Якщо відчинити вікна одночасно в усіх кімнатах та в кухні, то в коридорі з’являлися рятівні протяги. Влад грав там у шахи, ганяв м’яча. Там можна було навіть бігати наввипередки. Звісно, з кимось у віці Влада. Це для дитини відстань у сім метрів чотирнадцять сантиметрів щось значить. Для дорослих – це п’ять кроків, не надто й розженешся. Або, якщо і розженешся, розквасиш собі носа.

Звідки він знав точну довжину? Дідусь за кілька місяців до того, як його не стало, подарував малому будівельну рулетку. Вона так сподобалася Владові, що він виміряв у квартирі абсолютно все, що йому траплялося на очі і до чого міг дістати. Усі відомості записував у спеціальний зошит. Йому подобалося знати про довколишній світ більше, ніж батьки. Вони нізащо в житті не могли дати точної відповіді на питання про висоту стільця чи відстань від дивана до телевізора. А він міг.

Але навіть коридор здавався чимось несерйозним порівняно з тим, що пропонувала комора. Коли Влад відчиняв її старі, вкриті білою фарбою двері, то почувався так, ніби ступає на поверхню іншої планети. У коморі було ціле море різного непотребу. Речі, які вже ніколи не знадобляться, але викинути їх на смітник господарям або шкода, або ліньки. Такий собі портал до минулого, бо ж увесь непотріб, який там траплявся, своє уже віджив. Безнадійно застарілі чавунні праски та саквояжики для інструментів, частини старих пилотягів та колясок. Цілі мотки мідних, алюмінієвих і ще якихось дротів, свого часу вивезені з розграбованого в дев’яності виноградника. Ці дроти були в пригоді там, у світі дерев, збитих дерев’яних парканів і власноруч зроблених альтанок. Вони завжди рятували там, де треба було щось до чогось прикрутити, щось десь підвісити, якимось чином позначити кордони свого городу. Хто і навіщо припер їх у квартиру, де вони лежать без діла? Тепер уже ніхто не знає. Єдиний, хто досі пам’ятає про них та хоч якось використовує, – Владик, який час від часу заглиблюється у вивчення вмісту комори. І ще – ціла коробка зі старими, радянського виробництва металевими водогінними кранами та металевими врізками і муфтами. Ця коробка була безцінною ще якихось десять років тому, коли водогони стояли ті самі, які тут були за часів Сталіна. Тепер же усі вони пластикові. Для чого і для кого тримати кільканадцять кілограмів застарілого, неактуального та нікому не потрібного залізяччя на своїй території? У друга зірве кран, і ти врятуєш його, підкинеш свій, із запасів у коморі? У друга пластикові труби з’явилися раніше, ніж у тебе. Та й на красу зараз звертається уваги більше, ніж на функціональність, куди там твоїм півстолітнім кранам. Цих потворок собі ніхто не захоче ставити, навіть якщо ти доплатиш. Промовчимо вже про те, що друга в тебе нема. Собі також не поставиш, із тих самих причин, виноградник розграбували і спалили кайбаш, де їх можна було тримати. Минуле ніколи не повертається, скарб остаточно знецінився, треба нести його на смітник. Або на металолом. Інфляція.

Влад поринав у вивчення вмісту комори на цілі дні, залипав там, захоплено витягаючи на світ Божий одну за іншою речі, про призначення, вартість та потрібність яких він міг лише здогадуватися. Так і минало його літо. Сам із собою, поміж непотрібних речей. Від цього також почувався непотрібним, а батьки не надто й поспішали розбити вщент цю важку здогадку.

* * *

Якщо би хтось дружив із Валерою, та раптом, ні сіло ні впало, запитав би його, в який день тижня він найбільше любить ходити на роботу, то Валера не замислився б ані на мить. Субота, однозначно субота. Зазвичай суботній завод був затишним та ненапряжним. Людей майже не було, начальства також. Що найцікавіше – коли не було начальства, то і робота як така з’являлася вкрай рідко. Такий от парадокс.

Особливим, приємним бонусом було те, що в суботу Валера мав приходити на робоче місце не за чверть до сьомої, як завжди, а близько восьмої тридцять. Це означало підйом о сьомій ранку, що для робочої людини часто-густо ще та розкіш.

По суботах Валера прокидався за кілька хвилин перед сьомою, ще навіть до будильника. Радісно усміхався стелі, протирав очі та, мугикаючи собі під ніс, ішов збиратися. Мінеральна вода, ранкова сигарета – спеціально для суботніх ранків «Parlament», а не найдешевше гівно, яке він курив на роботі, – кава, душ, швидкий сніданок, і ось він, вийшовши з під’їзду, вже йде на завод безлюдною вулицею, усміхаючись сам до себе. Це місто прекрасне, коли на вулицях нікого не видно.

Що робити на роботі, коли нема роботи? Валера сприймав суботи як сеанси психотерапії. Релаксація, медитація, спокій.

Були безкінечні кави та чаї з хлопцями, аж зуби надвечір ставали жовті від дешевих напоїв, заварених на не надто, між нами кажучи, чистій заводській воді. Були безкінечні перекури, і за цілий день кожен із них викурював не пачку, як завжди, а майже півтори. Організм завжди чітко реагував на таке знущання, натякаючи власникові, що це overdose, передозування, що сьогодні він перебрав, та змушував довго і важко кашляти ввечері, в кінці зміни, відхаркуючи з легенів чорний густий слиз. Були безкінечні розмови про все і ні про що. Від таких розмов Валері часто ставало нудно, бо зводилися вони в підсумку до того, хто, як, де і коли нажерся водяри, або до того, що депутати – підараси, їх би сюди на завод, щоб дізналися, як гроші заробляти, хай би попахали тут.

Розмови про бухло Валеру не надто цікавили, а стосовно того, як «пашуть» його колеги, він уже давно не мав жодних ілюзій. Приходили, патякали, без кінця курили та чаювали, виконуючи виробниче завдання лише тоді, коли від цього було не відкрутитися, та й то виконували в основному на «від’їбись», не маючи і не бажаючи мати жодної відповідальності за перебіг виробничого процесу. Зрідка траплялося справді «пахати», більше це скидалося на екстремальний відпочинок, якийсь стрьомний санаторій, в основу концепції якого покладено самообслуговування та шокову терапію, втілена в життя запахами, звуками, зовнішнім виглядом обслуговуючого персоналу та затюканих відпочиваючих.

Відповідального за натурою Валеру такий підхід часом аж бісив, але він був єдиним, хто так ставився до роботи. Принаймні, у їхній бригаді. Тому, не бажаючи говорити про бухло чи депутатів, від яких місцеві спікери, на його думку, нічим не відрізнялися, він зазвичай виходив із кайбаша та йшов блукати заводом, попередивши, що йому треба дзвонити на мобільний, якщо буде потрібний.

Завод по вихідних нагадував йому втомленого величезного звіра, безпомічного від старості. Ось він, лежить на землі, важко видихає. Земля колишеться під ним, небо вгинається до нього – обережна і невагома ковдра, що вкриває промерзле за п’ятничну ніч тіло. Ковдра, яка щомиті готова стати йому поховальним саваном, що, зважаючи на старість і втому звіра, мало кого здивує.

Валера ходив залізничними коліями, сходячи вбік, лише коли треба було поступитися дорогою паровозам. Паровози з довгою вервечкою вагонів за ними натужно гуділи, знайомі залізничники махали руками, вітаючись, а часом зупиняли состав, аби стрільнути у Валерчика сигарету. Після цього розчіпний знову підіймався сходинками до вагонів, машиніст давав гудок, і вагони повільно рухалися на північ, залишаючи завод. Лише за кілька кілометрів, вийшовши за місто, круто розверталися, ніби ловлячи попутний вітер, і вже під ним на повному ходу мчали в південному напрямку. Їх чекали у жовтих від сонця і брудних від хімічних викидів південних портах: Маріуполі, Миколаєві, Бердянську.

Те, що він, Валера, стоїть зараз на тій самій колії, якою можна, бодай суто гіпотетично, доїхати, а чи навіть дійти пішки до іншого міста, завжди якось підносило його, збуджувало. Він тоді уявляв себе частиною великої розгалуженої і непохитної системи. Це ж треба, якщо захотіти, то можна взяти, кинути тут все, набрати повний наплічник їжі і йти собі, орієнтуючись по сонцю, уздовж залізничних шляхів. Стріляти сигарети у залізничників, спершу наших, українських, потім – польських, чеських, австрійських, німецьких, французьких, іспанських. Спати у придорожній траві, пити з випадкових колонок або мучитися від спраги, не знаходячи в дорозі води. Якщо дуже захотіти, то можна дійти до Лісабона. Прийти на ринок, купити фініків, чи що вони там їдять, ті португальці, здивувати всіх своїм східноукраїнським акцентом, говорячи місцевою мовою. Здивувати білизною шкіри, що, навіть засмагла, біліша від шкіри пересічного португальця. Здивувати історіями, до яких він, так-так, той самий знаменитий сучасний Марко Поло з Макіївки (а він не сумнівався, що засоби масової інформації не можуть не зацікавитися такою подорожжю, і не сумнівався, що назвуть його саме так, а не якось інакше), новітній Марко Поло, потрапив, продираючись сюди, на самий край землі. А потім добратися врешті до узбережжя, дивитися, як продажне сонце продалося Держдепу і сідає, згідно з контрактом, у тій стороні, де Америка. Дістати фініки, втомлено розвалитися біля самої води ногами на захід і задоволено відчувати врешті, як Атлантика лиже його втомлені литки.

Чи, навпаки, піти у східному напрямку, за якісь шістдесят кілометрів перетнути кордон братньої держави і перти собі у бік, звідки виповзає ранкове сонце. Іти, не змінюючи мови, міняючи тільки кліматичні зони. Щоправда, преса таким навряд чи зацікавиться. Кого взагалі можуть зацікавити пригоди українця в Росії? Цим анекдотам уже сотні років, аж оскомини набили. І ось, подолавши півпланети, вийти нарешті до Владивостока, здивуватися історіям місцевих, здивувати всіх білизною шкіри і потихеньку вчити китайську мову. У Тихий океан зануритися повністю, змиваючи з себе втому і смуток.

Можна було, ясна річ, рушити і до інших міст. У жодному з них Валеру ніхто не чекав, але чисто гіпотетично туди можна було дійти. Оця от гіпотетичність, хоч як дивно, тримала його на плаву, підбадьорювала та підтримувала. Гіпотетично можна. Кинути, піти, добратися, розчинитися, залишитися, асимілюватися. І навіть повернутися – чисто гіпотетично – також можна. Зазвичай по суботах його не чіпали і він мріяв, блукаючи заводом, ходячи коліями, сідаючи у високій траві, обпиленій вугіллям, або у старих цегляних приміщеннях, де вже ніхто й не бував, окрім нього та охорони заводу. Хоча іноді його і виривали з мрій колеги, дзвонили, казали, що є робота, і Валера вертався на робоче місце. Але завдяки таким подорожам, хай навіть і уявним, завжди почувався щасливим та заспокоєним. Механічно виконував виробничі завдання, їв, пив чай, курив, у кінці зміни ставав під душ і не поспішаючи повертався додому. Телевізор, часом пляшечка пива, часом побути з малим – оце і все, з чого складалося його перебування вдома. Почувався замкненим у клітці і навіть не підозрював, як із неї вибратися. Словом, типовий мешканець типового робітничого міста.

* * *

Влад обережно відчинив двері, вислизнув зі своєї кімнати до темного коридору. Тихесенько, намагаючись, аби його кроків не було чути, пройшов ліворуч, до батьківської кімнати. Двері слухняно і беззвучно подалися вперед, коли він на них натиснув. Просунув розкудлану голову в щілину, зиркнув на батьківське ліжко. Мама з татом лежали, спокійно дихали. У кімнаті було тихо і сутінково – вікна виходили на західну сторону, фіранки були важкі і безпомічне ранкове світло майже не пропускали. Влад почекав хвилинку, але батьки не поворухнулися.

Учора вони сварилися, він до пізньої ночі чув їхні різкі голоси. Кілька разів засинав, коли крики, здавалося, стишувалися і видихалися, але за якийсь час прокидався знову, розбуджений свіжим сплеском батьківської сварки. Чубилися вони через щось далеке від нього, незрозуміле і від того особливо страшне. Влад лежав, сховавшись під ковдрочкою, слухав, ловив знайомі слова. Але коли намагався зв’язати їх в одне ціле і зрозуміти, що ж сталося, в нього нічого не виходило. Кілька разів він ледве не кинувся до їхньої кімнати з плачем, аби вмовити не сваритися, замовкнути і лягати спати, бо ж пізно. Але жодного разу не зміг навіть піднятися. Йому було лячно залишати свій теплий затишний прихисток, здавалося, що від цього може і повинно статися щось набагато гірше. А якщо перечекати і перемовчати, то, може, й минеться.

Зараз він дивився на них і намагався вгадати, минулося чи ні. Батьки лежали нерухомо, ледве чутно дихали. Вгадати було неможливо. Влад обережно зачинив двері, пішов на кухню. Відкрив дверцята холодильника, підставив табуретку. Вліз на неї, дістав маленький глечик із молоком та маленьку баночку абрикосового варення. Закрив дверцята, всівся за стіл. Налив собі склянку молока і поставив на підвіконня, під сонячні промені. Так мало нагрітися швидше. Абрикосовим варенням нашмарував два шматочки хліба, поклав їх на тарілочку. Сів, підпер голову кулаками і став чекати. Замислився.

Вони недавно дивилися фільм по телевізору. І там був маленький хлопчик, а його батьки посварилися і розійшлися. А потім довго у суді сперечалися, хто з них має опікуватися дитиною. Батько казав, що він, мати переконувала, що вона. Влад тоді не зрозумів нічого: схоже, що і мама, і тато малого любили, і він ніяк не міг зрозуміти, що заважало їм опікуватися дитиною разом. Це якраз оте, що лякало його найбільше. Якась незрозуміла сила, яка заважає виховувати дитину разом. Її Влад якраз і боявся.

Якщо все минулося, то гаразд. Вони прокинуться і забудуть те, що було вчора. А Влад має взяти усе нарешті в свої руки. Він уже дорослий і відповідальний, так мама каже. Буде робити все, щоб вони не сварилися більше. Влад виховуватиме їх, ще, правда, не знає, як, але виховуватиме. І вони не сваритимуться. А якщо починатимуть знову, він просто братиме за руку когось із них і тягтиме гуляти на вулицю. Хай навіть буде глибока ніч. А інший – хай свариться. Сам із собою. Багато сам із собою не насваришся, Влад уже пробував. Чудовий план.

А ось якщо не минулося і батьки, не дай бог, надумають розійтися, то що робити тоді? Вони ось будуть сваритися потім, з ким я житиму? А потім що? Житиму з тим, хто переможе? Але я з двома хочу. І що тоді робити?

Влад піднявся, підійшов до підвіконня, взяв молоко. Пригубив, пробуючи, чи не дуже холодне, повернувся і сів за стіл.

Хіба що забути про це все і піти з дому. Стати мандрівником. Блукати містами. Може, десь і нових батьків знайшов би. Це, звісно, не те саме, що рідні, але що вже.

Думки, одна важча та дивніша за іншу, кружляли в його голові, поки він їв хліб із варенням, запиваючи молочком.

* * *

Валера прокинувся, усміхнувся суботі і виліз з-під ковдри. Після вчорашньої сварки з дружиною йому боліла голова, а ще більше – серце. Але попри це він вважав тему вичерпаною, він учора все сказав, і Наталка, судячи з усього, визнала, що неправа. Усе мало бути добре. Увечері вони підуть гуляти всі разом: він, вона і малий.

Увійшов до кухні і одразу ж наштовхнувся поглядом на сумного Влада. Сина він любив і засмучувати його аж ніяк не хотів.

– Привіт, малий. Виспався? – привітав Влада, гладячи його волосся.

– Не дуже, – не став брехати син, – ви вчора дуже довго і дуже голосно кричали.

– Так, вибач.

– Ви розлучаєтесь? – спитав малюк, аж завмираючи.

– Та ні, не кажи дурниць, – Валера і собі налив молока, сів поруч, – просто посварилися. Дорослі – то складні люди, вони завжди знайдуть привід для сварки. Ось і вчора так було. Ми обидва втомлені, знаєш, наприкінці тижня. Хтось щось сказав, інший не втримався і відповів. Слово за слово – і посварилися.

– І що?

– І нічого. Ми вчора ще вибачилися одне перед одним. Усе гаразд.

– Правда?

– Правда, – підтвердив Валера. – Увечері всі разом підемо до парку.

– До па-а-арку? – загорілися очі у Влада.

– Так, хочеш?

– Звісно! – скрикнув Влад, лізучи обійматися.

Парк – це серйозно. Люди, що посварилися, до парку не ходять. Владові відлягло від серця.

Тато збирався до своєї суботньої праці, а малий щасливо допивав молоко, вже уявляючи їхній перший, гарний, спільний цього літа вечір.

* * *

За кількома стінами від них, у батьківській спальні, мама вслухалася в їхні голоси так само, як учора вслухався Влад. Лякалася свого рішення, але розуміла, що це – найкраще, що вона може для них зробити.

Уже ввечері, коли Валера прийде з роботи, вона буде в потязі, в дорозі до іншого міста й іншого життя. Навряд чи вони підуть без неї до парку. Але це її мало обходить.

Квартира № 22

Квіткарка Ру

У замку двічі прокрутився ключ. Молода жінка, вбрана в легку сукню, влетіла в помешкання, ледве не перечепившись об поріг, відкинула вбік дорожню торбу. Сполохана тиша вилетіла у прочинені вікна. Жінка так-сяк закрилася зсередини і кинулася прожогом до однієї з кімнат, полізла до шухляд. Лише тут скинула босоніжки та зняла годинник із зап’ястка. Покопирсалася усередині скриньок, викладаючи на поверхню стола різні дрібниці: блокноти, конверти, два яблука, кишеньковий розкладний штопор, якісь документи у пластиковій папці. Нарешті видобула кілька чистих аркушів паперу і кулькову ручку. Покрутила її в пальцях, ніби нагадуючи руці, як треба рухатися. Нагадувала сама собі власний почерк. Потерла чоло, оперлася ліктем на поверхню стола і почала писати. Намагалася робити це якомога розбірливіше.

«Щоразу, коли я прощаюся з тобою, то маю враження, ніби мені тут же, на вокзалі, при людях, відрубають якусь частину тіла. Наприклад, руку. Або навіть і дві. Саме тому я не відчуваю твого дотику, любий. Саме тому, а не через величезну відстань між нашими містами.

До наступної зустрічі я збираюся з думками, і відтяті раніше кінцівки відновлюються, відростають. Так у ящірок відбувається. Реґенерація чи якось так. Читала кілька здоровенних статей в енциклопедії на цю тему. Дивно розуміти, що є в мені щось від ящірки. Твій улюблений Джим Моррісон називав себе Королем Ящірок, Lizard King. Я назву себе Lizard Queen, королевою. Думаю, твердість, віра і благородство, з якими я знову і знову підставляюся під твою сокиру, мій кате, помітні на небесах і мене давно визнали найпрекраснішою та найсміливішою з ящірок.

Але наразі й доби не минуло від останнього прощання. Тому я поки що тільки тамую біль, глушу його, не думаючи про жодну реґенерацію. Милий мій, милий! Знав би ти, як сильно я вдячна тобі за цей біль і за те, що він не втрачає здатності минати! Ох…

Уявляєш, я думала писати тобі цього листа ще в потязі. Хотілося виговоритися, виплеснутися одразу після розставання. З моїх ран струмує біль, той лист мав би бути диявольськи сумним. Але потяг так хитає, вагони так підстрибують на стрілках, що мій і без того не надто зрозумілий почерк ставав геть нечитабельним. Ледве витримала, поки доїду. Просто з порога кинулася до аркушів паперу та ручки – не роздягаючись, не поївши, не нагодувавши кота і не подзвонивши чоловікові. Це нагадало мені, як щоразу по довгій перерві ми накидаємося одне на одного вже в передпокої. Часом забуваючи навіть зачинити вхідні двері. Не те що на ключ – хоч би прикрити їх! Часом не встигнувши перемовитися бодай словом перед тим, як здираємо одяг одне з одного. Так, милий, ось що воно мені нагадало, це моє сьогоднішнє повертання, – нашу пристрасть. Квапливу, нетерплячу, захопливу.

Я ношу в собі пекуче, обеззброююче бажання розмов із тобою, не менш дике, ніж бажання твого тіла. Згадала зараз – і мною знову трусить від збудження, руки ще більш неслухняні, аніж у потязі…

Мушу випити трохи.

У нас у магазині далі по вулиці, за старою аптекою, як ти знаєш, можна купити віскі. З продавчинею ми знайомі з дитсадочка, і для мене вона останні кілька років, так-так, відколи я тебе знаю, завжди має пляшечку в запасі. Дає мені на розлив того віскі. Жодному ханурику на нашому районі вона не дасть віскі на розлив, хай би вони на колінах перед нею повзали. Та вони і не просять. Замовляють щось простіше. Їм вона розливає дешеву водяру або, в крайньому разі, портвейн. У пластиковий стаканчик. Для мене ж вона завжди має напоготові лід, склянку та хороший віскі. Часом п’є зі мною. Дякуючи за це, я щоразу приношу їй букет квітів із магазину. Тюльпани найчастіше, оті, що замовила з Утрехта, коли була в тебе вдруге. Букет вона ставить у кришталеву вазочку, і ми мовчки п’ємо. Усі, хто бачив нас у такі хвилини, переконані, що ми з нею спимо.

Уявляєш? Мені чоловік про це розповів. Удав, що ревнує, але насправді – я ж бачила – хотів би, аби це виявилося правдою. Тільки я не вловила в його погляді та інтонаціях головного: чи то він таким чином мріяв би спробувати з нами двома, чи то був би задоволений моїм зв’язком на стороні, що зняло би з нього турботу про те, як задовольнити мене. А він давно вже не впорується…

Заспокоїлася трохи. Це легше зробити, коли ти далеко. Буря влягається швидше. А в твоїй присутності в мене наступає штормовий сезон, не інакше. Як ти це робиш, коханий?

Твоя присутність у моєму помешканні стає дедалі відчутнішою. Ти ж знаєш, любий, я затята фетишистка. Усе, що я отримала від тебе останніми роками (окрім оргазмів та синців на стегнах та зап’ястках, само собою, м-м-м), зібрано в моїй кімнаті. Одна подруга все просікла і сказала, що моя кімната стала схожою на олтар чи кімнату-музей певної людини. Книжки, привезені від тебе, та нотатнички, які ти мені даруєш, пахнуть тобою, уявляєш? Я купаюся в цьому запаху, відчуваю, як він пестить мою шкіру. Краще це вмієте робити лише тепла вода і ти.

Ти зараз подзвонив мені, запитав, як я доїхала, що роблю. «Усе добре, нічого такого не роблю, торби розбираю», – збрехала я тобі. Так мило, що я оце пишу тобі листа, думаю про тебе, а ти про мене у цей момент також. Але твоя турбота зворушує мене до сліз. Я почуваюся старшокласницею, наївнячкою, чесно. Аж у грудях від щастя пече. Не думала, що відчую щось подібне після тридцятки. Насправді, не думала. Може, тому я так тримаюся за тебе, коханий? Не через дике бажання, а щось цілком протилежне йому в моїй системі понять? Через ніжну, ненав’язливу, проте всеосяжну турботу, від якої почуваєшся дівчинкою, а не жінкою? Але я при тобі почуваюся настільки жінкою, що і словами не передати. А як тоді виходить, що дівчатком почуваюся іноді навіть більше? Я заплуталася. Ти мене заплутав. Чи віскі. Від нього моя логіка миттєво засинає. Так, це віскі. Чоловік прийде і знову дорікатиме, що я з відрядження повернулася п’яна. Що він розуміє?

Скільки разів ми бачилися, пам’ятаєш? І справді, цікаво, чи пам’ятаєш? Чи ведеш лік зустрічам, дням, годинам? Бо я ось веду. Маю один блокнотик, у ньому все записано. Щоправда, у вигляді розрахунків із клієнтами. Не буду ж я все писати як є, правда? Головне, аби я сама розуміла, що там до чого. Стороннім не зрозуміти тих чисел і позначок.

У нас було дев’ять зустрічей. Усього лише дев’ять, уяви. Цілих дев’ять, уяви собі! Наступна буде ювілейною, десятою. Вона буде неймовірною, правда? Правда ж, милий, буде? Я матиму можливість вирватися на початку листопада. Ми ж дотриваємо до листопада?

Я знаю, що ти трохи дратуєшся на такі питання і не любиш планувати нічого такого заздалегідь. Але ж пробачиш мені цю мою слабкість? Я щоразу боюся не дотривати до наступної зустрічі, і тому хочу чути від тебе, що ти так само чекаєш на неї… Ми дотриваємо, правда? Просто не плануй на той час нічого глобального. Крім мене.

Ти дивно на мене впливаєш. Моя пам’ять стала кращою. Варто було би чекати, що вона стане більш чіпкою та чіткою лише відносно тебе та всього, що пов’язане з тобою. Але ні, на все інше це теж розповсюдилося. Недавно в одному товаристві я загнала всіх у ступор, зумівши сказати по порядку імена всіх імператорів із династії Романових. Я в школі цього не могла сказати, уявляєш? А тут… Ще я ціни на продукти стала запам’ятовувати чітко, причому в різних магазинах та на різних ринках. Це дуже допомагає робити закупи, знаєш. Я перестала забувати сюжети книг, щойно їх прочитала. Тому що потім ми їх обговорюємо і не маю права забувати, пропускати крізь себе ці історії, не відловлюючи для себе нічого. А раніше могла. Коли ми з тобою познайомилися, я ковтала товстенний том за три дні. За тиждень нічого суттєвого не пам’ятала, а вже за місяць можна було починати читати цю книгу заново.

Ти чудово впливаєш на мене, не зупиняйся.

Але ж ти ніколи і не зупиняєшся, тільки прискорюєшся, м-м-м. У такі моменти я просто вмираю. Правда, умираю від насолоди, ти би знав… Одного разу на виставці я натрапила на фотографію, зроблену всередині газової камери одного з нацистських концтаборів. Аушвіц, здається. На закіптюженій чорній стіні було чітко видно сліди нігтів закатованих людей. Вони дерли стіни в безнадії, зближуючись зі смертю. Вгадай, коханий, про що я подумала в цей момент? Навряд чи вгадаєш. Про довгі подряпини від моїх нігтів на шпалерах у твоєму коридорі. Ти взяв мене тоді просто біля вхідних дверей, дозволивши тільки відкласти вбік дорожню торбу. Брав ззаду, виробляв таке, що я справді відчувала, що помираю. Тільки я, на відміну від тих бідолашних, подавалася назустріч тій смерті усім тілом, прагнула її, як ніколи досі.

Знав би ти, як я втішилася, коли була в тебе наступного разу і побачила, що ці сліди не затерто, не знищено! Навіть не прикрито! Це сказало мені про те, що в тебе нікого не буває, крім мене, більше та яскравіше, ніж будь-які твої запевняння та обіцянки. Я бачила, як вішаються на тебе жінки, навіть незнайомі! На тому рок-концерті, куди ти водив мене минулої зими, намагалися підкотитися троє. Я кожній із них готова була перегризти горлянку. При мені ти делікатно їх посилав. Але ж ти, любий, зі мною буваєш дні, а без мене – місяці. Маєш купу «старих, перевірених подруг». Усі вони проводять із тобою час. Часто лишаються ночувати. Усі вони гарні, дзвінкі, енергійні – ти знаєшся на жінках, у цьому тобі не відмовиш. У чому вони «перевірені», я не хочу думати навіть. Просто вірю тобі, та й усе. Це нестерпно. Хоча, мушу визнати, ті сліди моїх нігтів у тебе на шпалерах мене заспокоюють. Мур.

Сумую за тобою, милий, шалено сумую. Часом здається, що я готова кинути тут усе, зібрати речі та поїхати до тебе. Твоє місто подобається мені набагато більше, ніж моє. Воно більше, жвавіше, красивіше. Я хотіла би жити з тобою. Або, принаймні, поруч із тобою. Не так далеко. Щоб не вириватися раз на кілька місяців, обмотавшись павутинням брехні та щоразу ризикуючи з неї не вирватись. Хочу мати змогу хоч би гіпотетично зустрічати тебе несподівано, на вулиці чи в барі. Отримувати від тебе спонтанну ніжність, щиру, а не запрограмовану за кілька місяців перед тим. Розумієш? Хотіла би знати, якою я буду, живучи за півгодини пішки від тебе. Яким будеш ти? Якими будемо ми?

Ми. Дозволиш? Я хотіла би знати це «ми». Хоча і не говорила тобі ніколи про це. Але дуже хотіла би. Я проговорюю це «ми», наврочую, накликаю, нашаманюю. Бережися, коханий, якщо ти не второпав досі, – я шаманка, чаклунка. Недарма ж тоді, третьої нашої зустрічі, коли була спека і тобі дуже боліла голова, я нашаманила дощ. І швидко усе минулося. Мені достатньо було захотіти і подумки це сказати. Ох, бережися! Я наврочу нам оце «ми».

Єдине, що мене по-справжньому зупиняє, – ти жодного разу не заговорив про це, навіть не натякнув, бодай словом. Жодного разу. Боюся кинути все, приїхати і побачити тебе з іншою. Боюся заговорити з тобою про це і дізнатися, що все це не на часі чи зайве.

Мені важко. Бо ж ти знаєш про мене все. Коли лягаю і прокидаюся, що готую і чому сварюся з чоловіком. Знаєш про кожну дрібничку мого життя, про все і всіх, хто мене оточує. Я ж не маю про твоє оточення ніяких нормальних відомостей. Лише часом якісь імена вихоплюються назовні (жіночі, сука, імена в основному, роздерла би!), які, очевидно, доводиться називати, бо їх не приховати. Імена, які легше назвати, ніж пояснювати, що значать для тебе їхні носії. Я не маю, так би мовити, панорами твого щоденного життя. І часом мене це просто виносить. Не можу збагнути за твоїм неодмінним жартівливим тоном, чи ти ховаєш когось, чи ні?

Я бачу лише тебе. Або роль, яку ти граєш. Ось тільки декорацій мені не видно зовсім. Це лякає мене, коханий. Часом це страшна вистава.

Але знаю, що я потрібна тобі. Тільки чи потрібне тобі оце «ми»? Дві літери, коротеньке слово – а скільки всього неймовірного в ньому, ох. Млію. Іноді здається, сутність усього життя зводиться до того, аби викристалізувати оце «ми». Два звуки, короткий, влучний удар. Таке мислення – це теж твій вплив. Це твоя мова, точна і рішуча, як постріли. Коротка, проте повна сенсів, немов поодинокі дотики. Я стала вживати коротших слів. А ти… Ти взагалі майстер скорочувати слова так, що я млію. Чого лише варте оце твоє Ру. Ти мене так назвав одного разу, порівняв із Крихіткою Ру з Мілнівської казки про Вінні-Пуха. Так, ми чекали разом потяг, і я була непосидюча, немов дитина. Усе ходила, щось виглядала, вступала у вокзальні суперечки та знайомилася із сусідами в залі очікування. І ти назвав мене тоді Крихіткою Ру. І час від часу називаєш аж дотепер, хоча кілька років минуло. Дитячість якась, але я в захваті. Ру, крихітка Ру, твоя Ру. Ніхто в цілому світі не зумів би вкласти у два звуки стільки любові. Я тану, милий. Як ти це робиш?

Дзвонив чоловік, питався, чи я вдома. Мушу дописувати. Аби встигнути зганяти на пошту і відіслати. Бо завтра я вже передумаю. День по розставанню і два дні по розставанню – це, знаєш, велика різниця. Завтра я би не насмілилася сказати тобі те, на що спромоглася сьогодні.

Монолог п’яної, збудженої і закоханої жінки – це набридливо, я знаю. Але ти не злишся, правда? Не злись. Ми дотриваємо до листопада, інакше і бути не може. І далі триватимемо. А мої сумніви… Я навіть у собі сумніваюся зараз, у всьому іншому – тим більше. Маю ж я право на сумнів?

Але все ж ти умієш бути небагатослівним та неймовірно переконливим. Часом будь-які сумніви розбиваєш у друзки за лічені секунди. Ось як позавчора, коли я приїхала, а ти не зумів вирватися раніше, щоби зустріти мене з потяга. Мала їхати до тебе сама. Заходжу до метро, минаю турнікет, стаю на ескалатор. Раптом – дзвінок. Ти. Підіймаю трубку.

– Привіт, ти доїхала? Як справи?

– Усе гаразд. Опускаюся до підземки, в тебе двадцять секунд, поки зв’язок не зник.

– Скільки в мене секунд?

– Уже десять.

– Я кохаю тебе.

І вимкнувся. Ну, що тут скажеш?

І я тебе, милий.

Мушу йти. Вибач, у тисячний раз вибач, що засинатиму і прокидатимуся з іншим. Поки що – так.

Будь. Обіймаю.

Твоя Ру».

Жінка видихнула. Швидко, аби не передумати, вклала аркуш у конверт, написала адресу і, проігнорувавши кота, що вже довгий час терся їй об ноги, побігла до дверей. Відчинила. Двічі прокрутився ключ у замку – і до помешкання знову повернулася перелякана тиша.

Квартира № 23

Сатана та його друзі

Тоді, в далекі дев’яності, вони лякали нас одним своїм виглядом. Чорні шкіряні куртки і джинси, розмальовані кульковою ручкою гітари, під акомпанемент яких вони горланили пісні в під’їзді або, якщо дозволяла погода, на вулиці. Часом від них добряче тхнуло спиртом чи блювотинням. Вони називали себе сатаністами, і у нас, малих пацанів, молодших від них у середньому на десять років, не було підстав їм не вірити.

У той період ширилися по району дикі чутки про чорні обряди в трансформаторних будках та незадіяних досі бомбосховищах, які з часом перетворилися на сміттєзвалища. Казали, що Саньок Підірваний, головний сатаніст району, син тьоті Вєрки з першого поверху, відкусив голову живому кажану і випив усю його кров (ха-ха, це тепер я знаю, звідки ноги ростуть у цієї байки, а тоді мені щоразу, як я проходив повз його двері, підіймаючись до себе, було страшно). Казали, що він поклявся на серці щойно вбитої собаки зробити те саме з людиною. Казали, що Сілібон, найближчий його поплічник, ґвалтує бабусь у сусідньому районі, бо так йому велів сатана. Казали, що молодший брат Сілібона, позаочі називаний Пончик-Сілібончик, продав душу дияволу і саме тому вже третій рік поспіль перемагає на обласних олімпіадах з історії та української мови. Що найцікавіше, на всеукраїнських олімпіадах він неодмінно з тріском провалювався. Це дозволяло нам робити висновок: під юрисдикцією сатани знаходиться виключно наша область. Казали про жорстокі криваві оргії на цвинтарі неподалік. Що таке оргія, ми, малі лопухи, тоді не тямили, але слів «жорстокі» та «криваві» виявлялося цілком достатньо, аби боятися всієї цієї компанії. Кожен із них був по-своєму страшним, і ми їх усіляко уникали. Ми боялися навіть дивитися у бік Підірваного, Клямки, Сілібона, Чекіста, Пончика, Вілі, Маруна і Бембі. Це я зараз розумію, що вони були і (ті, хто досі не здох) залишаються мудаками та збоченцями. А тоді вся ця компанія, відповідно декорована та прикрашена пентаграмами, черепами та футболками з логотипами металічних груп, наводила на нас жах.

Єдиним містком між нами і ними був Руба. Він був нашого віку, навіть на рік молодший від мене. Кумедний, капловухий, рудий, конопатий. Бухав із восьми років, курив теж. Зате вмів грати кілька пісень «Metallica», «Iron Maiden» та «Арії» вже у дев’ять. Пізніше саме він був людиною, яка показала мені акорди для гітари та навчила грати «Smoke on the Water». Часом Руба приходив до нас поганяти м’яча у дворі, і саме тоді ми дізнавалися все нові й нові приголомшливі подробиці про світ сатаністів. До епохи доступного та дешевого Інтернету залишалося ще близько десяти-дванадцяти років, інших джерел у нас не було, і саме тому ми йому вірили безоглядно. Руба почувався крутим, розповідаючи свої історії, ми теж хапали крихти цієї крутості, розносячи ці історії далі – у школі, на тренуваннях з джит-кун-до чи футболу, а деякі навіть і в шаховій секції.

Руба розповідав нам, як він поклоняється Володареві Пітьми, як вивчає молитви задом наперед, як учиться розбирати якісь сатанинські письмена, як вони обмальовують пентаграмами пам’ятники на кладовищі та стіни церков, як на оргіях вони потрошать приблудних псів та котів, приносячи їх у жертву сатані, як вони п’ють портвейн, тому що він найбільше схожий на кров. Руба чекав, коли прийде царствіє зла на землі, певно, очікував на тепле місце в новітній ієрархії. Ми полотніли від страху, боячись, що він знає закляття, яке перетворить будь-якого з нас на жабу чи ще щось. І вірили в це. Руба вважав сатану своїм повелителем. Зараз я не думаю, що сатана радів таким прислужникам. Якби мені поклонялися подібні утирки, я би впав у довгу сатанячу депресію і соромився би показуватися на людях.

Хм, цікава думка. Може, саме тому ніхто і ніколи не бачив на власні очі жодного божества, бо їм соромно за тих, хто в них вірить?

* * *

Відтоді минуло майже двадцять років. Ця шайка клоунів прикотилася туди, куди котилася, ступивши на колючу і непролазну стерню пострадянського сатанізму. Майже всі вони сидять або вже відсиділи. Хто за наркоту, хто за вбивства чи пограбування. Дехто пропав, виїхавши на заробітки до Росії, когось вітром історії розвернуло на сто вісімдесят градусів і залишило дзвонарем в одному з найбільших обласних соборів, хтось пішов до силових структур. Майже ні в кого з них, на превелике щастя для суспільства, немає дітей. Ця гілка еволюції зайшла в тупик.

Але ось Руба тримається на плаву. Поки ми росли, вчилися у школах та університетах, коли шукали роботу, він весь цей час ледарював та пиячив. Але, помітивши, що всі його дружки один за одним опиняються на лаві підсудних, а потім у в’язниці, в якийсь момент попустився і несподівано навіть для самого себе влаштувався на роботу. Робота була не бий лежачого, ніяких спеціальних навиків там не треба було, але Руба, що все дитинство і юність провів, завчаючи молитви з кінця до початку, ніяких навиків і не мав. Приходив, механічно робив усе, що від нього вимагалося, і повертався додому. Його рідна матір, вимучена існуванням Руби, вперше за довгий-довгий час почала засинати спокійно і навіть, набравши кредитів, зробила простенький ремонт у квартирі. Вона сподівалася, що Руба незабаром одружиться і морок із його голови остаточно вивітриться під впливом дружини, принцеси на білому коні, невтомної та самовідданої. Те, що з Рубою зналися лише дівчата з місцевого педучилища, її не насторожувало. Ну аякже, вона ж, на відміну від нас, ніколи не бувала в тому педучилищі і не мала поняття, які там водяться принцеси.

* * *

Руба почув стукіт у двері. Відтоді, як його бабусю паралізувало і вона злягла, вони вимкнули дзвінок. Стара завжди прокидалася, якщо хтось дзвонив, а засинання для неї було справжньою проблемою. Тому, аби мати менше клопоту, дзвінок просто відключили. Від стукоту бабця прокидалася не завжди.

Руба кинув оком на годинник. Було вже по одинадцятій вечора, субота закінчувалася. У гості він нікого не ждав. Полежав іще, сподіваючись, що пізній гість, не дочекавшись відповіді, вшиється геть. Але ні, стукіт не зникав, навіть посилився. Очевидно, довбанули з ноги. Руба перелякано став пригадувати, чи не винен він, бува, комусь грошей, або ще щось таке, за що його можуть шукати. Нічого не пригадав, заспокоївся трошки, вдягнув шорти і пішов до дверей. З того боку припинили стукати, щойно почули його кроки. Руба увімкнув світло і подивився у вічко. Просто перед його дверима стояли Сілібон та Підірваний.

– Твою ж мать, – вирвалося у Руби.

З того боку знову нетерпляче загупали, вже кулаком, і Руба нарешті відчинив двері. Сілібон та Саньок радісно ввалилися і, не даючи Рубі оговтатися, почали тиснути йому руку.

– Привіт, привіт, старий. – Підірваний виглядав так, ніби і справді був радий бачити Рубу. – А ми оце тільки недавно відкинулися з тюряги, зараз ходимо по району, наших збираємо. Хочемо посидіти, як колись.

– Як колись? – перепитав Руба.

– Ну, так, як у старі добрі часи, – Сілібон аж заусміхався сентиментально.

– Тільки без сатанізму, Руба, – Підірваний винувато глянув на старого друга.

– А чого ж так?

– Та що, фігня це все підліткова. Ми, Рубік, у тюрязі багато зрозуміли. За багато речей мені насправді соромно.

Руба глянув на нього недовірливо, але, придивившись, зрозумів, що вони говорять правду. Обидва виглядали майже старими, довгі масні патли, якими вони так пишалися в юності, відійшли у минуле. Тепер на їхніх вкритих шрамами черепах були короткі їжаки. У Підірваного навіть сивина з’явилася у волоссі. На обличчі зморшки, постави якісь невпевнені. Руба глянув на них іще раз, і йому стало шкода старих товаришів.

– Може, чайку нам запропонуєш? – запитально подивився на нього Сілібон. – Розмова є, при чайку б і поговорили.

Руба, на пам’яті якого ці двоє не пили нічого слабшого за пиво, слухняно поплентався до кухні, Сілібон із Підірваним пішли за ним.

– Тільки тихесенько, в мене баба паралізована, але все чує. Не розбудіть, – кинув він гостям.

– То як ти живеш, малий? – поцікавився Сілібон, дивлячись крадькома на дорослого вже Рубу.

Той хмикнув, невизначено повів плечима.

– Та живу собі. Недавно на роботу влаштувався, вантажником поки. Згодом обіцяють на краще місце перевести. Живу собі спокійно, не чіпаю нікого, ніде не буваю.

– Ну, це добре. Я, знаєш, – розвалився на стільці Підірваний, – спокій почав цінувати лише після тридцяти п’яти. Знав би, що воно все так, почав би цінувати і в п’ятнадцять.

– Я теж, – підтакнув Сілібон.

Руба ніяковів перед ними. Не знав, що казати, як поводитися. Двоє людей, на яких він рівнявся в дитинстві, після перевірки часом виявилися старіючими сморчками, на яких було шкода дивитися. Ну добре, ну дасть він їм чаю. Далі що? Куди вони його кличуть? Невже їм буде про що говорити, як у «старі добрі часи»? Навряд чи.

Руба розлив чай по чашках, поставив перед гостями. З буфету дістав цукерки.

– Ладно, малий, – почав Підірваний, – я бачу, ти нам не дуже радий. Чи спати хочеш, чи відвик – не важливо. Ми не будемо тебе напружувати, зараз чаю поп’ємо і звалимо.

– Що там за розмова у вас була до мене? – не став сперечатися Руба.

– А, розмова, – зам’явся Сілібон.

– Та тут таке діло, малий, – почав Підірваний, – ти з нашої компанії єдиний, хто не сидів. Шаріш?

– Ну, припустимо, – відсьорбнув чаю хазяїн.

– У нас із Підірваним зараз на руках чисто випадково опинилася велика сума.

– Випадково?

– Ну так, випадково. Ми не планували цього пограбування.

– Але якось так сталося, що ми пограбували аптеку, – пояснив Підірваний, – ми, чесне слово, не хотіли. Але Сілібона напружив охоронець, почалася бійка, потім Сілібон дістав пістолет і навів на охоронця. А касирка подумала, що це пограбування, і виклала всі гроші. Ну не йти ж із порожніми руками, правда?

– Мда, правда, нічого не скажеш, – похитав головою Руба, – а про вибачитися і піти, не взявши гроші, ви не подумали?

Підірваний та Сілібон розгублено переглянулися – і стало ясно, що такий варіант вони навіть не розглядали.

– Коли ви вийшли з в’язниці? – Руба дивився на них зі співчуттям.

– Ну, тиждень тому.

– А аптеку сьогодні пограбували?

– Ну так, кілька годин тому. У центрі. Ми ще вдало втекли, дворами. І до себе на район маршруткою доїхали, все нормально.

– Тільки ось камери нас, напевно, зняли, – скрушно підсумував Сілібон.

– І що?

– Та що, треба гроші десь залишити. Нас же загребуть сьогодні-завтра.

– Хлопці, ну ви, вибачте, і придурки! Тиждень на волі – і вже підставилися.

– Ну так, я ж кажу, випадково… – Грізний вождь сатаністів Підірваний виглядав так, ніби ось-ось заплаче.

– Чекай… – щойно дійшло до Руби. – Ви мені ці гроші залишити хочете?

– Ну а кому? – перепитав Сілібон.

– Дійсно, кому, малий? – підключився Підірваний. – Ти ж сам розумієш, нас швидко вирахують по відео з аптеки. У картотеках ми є. Прийдуть до нас додому, обійдуть усю компанію. З усієї компанії тільки ти, Руба, не був у в’язниці, тому до тебе прийдуть в останню чергу. Логічно?

– Цілком, – погодився Руба.

– Ну ось, ми тобі залишимо гроші. А самі заникаємося на тиждень-другий у Сілібона на дачі.

– Це в Криничній?

– Так, там. Кажуть, там зараз узагалі нікого не буває. Городи закинуті, навіть дороги як такої нема. Кілометрів за два до дачі хтось перегородив плитами шлях, туди не проїхати тепер. Коротше, нас там шукати не будуть.

– Ага, а далі що?

– Та нічого. Ти собі тут гроші заникаєш так, щоб ніхто не знайшов. А коли міліція прийде, а вона прийде, розповіси їм, що працюєш, і так далі, і тому подібне. Скажеш, що нас і не бачив. Ми спеціально вночі прийшли, нас ніхто ніде не засік, клянуся.

– Ось, а потім, – нахилився до нього Сілібон, – ми просто прийдемо до тебе, візьмемо гроші і поїдемо з вокзалу в інше місто.

– Ага, я все зрозумів.

– А тобі, малий, ми залишимо сто тисяч, якщо ти нас виручиш. Згода?

– Згода, – прошепотів Руба, – звісно. А скільки там усього?

– Тисяч сімсот, десь так, – понизивши голос, повідомив Підірваний. – То що, згода?

– Так, хлопці, звісно.

– От і добре.

Сілібон дістав із торби простий пакет-маєчку з супермаркету. Через тонкий білий целофан Руба розгледів гривні.

– А чого ти в мами своєї не залишив? – раптом підозріло спитав він Підірваного. – Тьотя Вєрка ж живе у нас досі.

– Ти що, дурний? – покрутив пальцем біля скроні Підірваний. – Вона ж усе проп’є.

– А, ну так, точно.

Вони допили чай і нечутно вислизнули з квартири. Руба зачинився у своїй кімнаті, висипав гроші з пакета на підлогу і перерахував. Хлопці не збрехали – було майже сімсот тисяч, без якогось там дріб’язку.

Руба акуратно розклав гроші невеликими купками по сто тисяч, кожну замотав у окремий пакетик, потім усі разом – у більший. Перев’язав мотузкою.

Нечутно вийшов із квартири, став під під’їздом. Закинув пакет до бомбосховища, до іншого сміття. Нічого йому тут не станеться.

Підіймаючись сходами, пригадував, де знаходиться дача Сілібона. Здавалося, пам’ятає. Завтра зранку, просто зранку, він здасть їх міліції. Потім зачекає ще пару тижнів, дістане пакет із грошима з засміченого бункера, сяде в потяг і поїде звідси до бісової мами, подалі від цієї квартири під дахом і хворої бабки, подалі від цього під’їзду з його помороченими мешканцями, подалі від міста з його кислотними дощами та отруйним вітром. І навіть – якщо вистачить грошей – подалі від цієї країни, де всі ці історії ні в кого не викликають жодного сумніву.

Ще кілька слів із підвалу

Хай би що там казали письменники про свої внутрішні двигуни – гонорари, фіксацію дійсності, дослідження людських доль на зламі епох і так далі, – мені завжди уявляється, що їх спонукає до письменництва дещо інше. А саме – можливість трохи побути Богом. Як на мене, це є одним із основних плюсів писання. Сам створюєш людей, сам слідкуєш за тим, як триває їхній розвиток, граєшся ними, як хочеш, а у фіналі – вбиваєш, якщо набридли. Влаштовуєш їм Всесвітній потоп, виверження Везувію, Варфоломіївську ніч або щось на кшталт.

Така собі віртуальна гра: герої живуть у павутинні сюжету, лише зрідка пробиваючись у реальне життя якимись ледве вловимими жестами людей на ринках, інтонаціями голосу пасажирів метро. Коротше, нічого серйозного. Розгорнув книжку – персонажі тут як тут. Закрив – від них нічого не залишилося. Зручно.

Думаю, мало хто готовий зустрітися зі своїми героями в житті. Надто довго довелось би пояснювати, за що ти їх так. Довелося б узяти нарешті на себе відповідальність. Можливо, тому Бог і не показується нам – йому було б соромно за все, що ми переживаємо через його поганий настрій чи бажання експериментувати.

Задумуючи цю книгу, я розраховував упоратися за два-три місяці. Здавалося б, що важкого: текст стосуватиметься території, з якою ти знайомий усе своє життя. Сиди собі та малюй, так би мовити, з натури. Але вийшло не так, як я сподівався. Країну почало лихоманити, характери моїх сусідів вигострилися, як ножі, і виглядали тепер ясніше. Заглиблюючись у текст, я забув, що він стосується справжніх, реальних людей, яких я знаю як облуплених. У тому, що ніхто з них цього не прочитає, я не сумнівався, у тому, що ні з ким із них я про цю книгу не говоритиму, – також. Відповідальність за ці образи мені не загрожувала. Я малював їх такими, які вони є, без якихось там вигадок чи узагальнень.

Через десять днів після того, як усе було дописано, мій район у Макіївці вперше потрапив під артилерійський обстріл. До цього я готувався три місяці: заздалегідь склав речі, приготував аптечку, кілька баклажок із водою. Коли снаряд упав за квартал від нас, на відстані якихось півкілометра, і мій старий будинок затрусився всім тілом, стало зрозуміло, що настав час спускатися до бомбосховища.

Схопив наплічник, кішку і побіг униз. Поки спускався, вдарило ще раз, потім іще. Убіг до бункера й оторопів: усі мої герої сиділи там і дивилися на мене привітно. Бембі знервовано намагався прикурити, стоячи на сходах. Руки в нього трусилися, він проклинав «ополченців» останніми словами і винувато відводив очі на мої питання, чому він їх підтримував. Рояльчук, Ірина та Клава сиділи в темній кімнаті у розкішних кріслах і старечо зітхали. Вони всі застали Другу світову війну ще дітьми, і тепер їм було гірко від того, що страх і смерті знову повернулися до їхніх життів. Руба з якимось своїм дружбаном стояв під стіною і безглуздо дивився в одну точку. Фірман похапцем закидав торби до джипа Махмеда з першого поверху, і за якихось п’ять хвилин вони торпедою вилетіли з подвір’я. Оленка спокійно сиділа з вуличним котом на колінах навпроти Лабуги з Лісорубом і з цікавістю слухала їхні історії про те, що Порошенко – вбивця, а українці – нацисти. Майже всі були у зборі.

Я просидів із ними до пізньої ночі. Герої книги ожили, ходили довкола мене, боялися вибухів і майбутнього, пітніли, позіхали, пили горілку для заспокоєння, скрикували і впадали в істерику, чуючи залпи «Градів» за кілька кілометрів од нас. У певний момент я перестав відчувати себе живим, почувався вигаданим персонажем (а там же і моя квартира є, чому ж ні!), що ходить своїм рідним під’їздом, мовби лабіринтом, з якого не дано вийти.

Пізно вночі, коли почався новий обстріл, до бомбосховища нарешті спустилася квіткарка з четвертого поверху. Була п’яна і ненафарбована, а від цього по-справжньому прекрасна.

– Здоров, – сказала вона, – і ти тут?

– Та ж тут. Де мені ще бути?

– Я думала, ти вже давно виїхав. Я тебе ціле літо не бачила.

– Я тебе теж.

– Треба валити. Маєш куди?

– Маю.

– Мотай, Лесику.

Я промовчав у відповідь, подивився їй в очі. Квіткарка усміхнулася у відповідь.

– Я знаю, ти про нас книгу написав. Я за твоїм Facebook слідкую.

– Більше тут ніхто про це не знає.

– Да і хрін з ними. Їм це нецікаво. А я тобі вдячна, – раптом взяла вона мою руку, – у нас із тобою ціле життя з цим під’їздом пов’язано. А тепер, коли ми звідси виїдемо, в мене буде твоя книга на випадок, якщо моя пам’ять стане слабкою і поганою. Розумієш?

– Звісно, – кивнув я.

– Даси почитати якось? Такий собі реквієм по наших із тобою життях у Макіївці. Пам’ятник. Надгробок, я би сказала. Я залишу тобі свої контакти, надішли книгу.

Ми проговорили ще годину, потім вона пішла спати, хоча, відчувалося, не виговорилася до кінця.

Уранці я вже був готовий до виїзду. Відривався від людей, з якими прожив усе життя і яких навряд чи колись побачу ще, у всякому разі – в такому складі. Відривався від декорацій, в яких я вмів ходити наосліп і не заблукати. Останнє, що я пам’ятаю зі свого життя у своєму під’їзді, – білосніжний папірець, запханий під дверний дзвінок біля моїх дверей. Папірець із мейлом тієї, кого я назвав квіткаркою Ру, єдиним із вигаданих мною персонажів книги, який захотів тривати далі.

Ми навряд чи туди повернемося, Ру, і вже точно не будемо там щасливими.

Але, принаймні, були.


30.08.1986 – 20.08.2014


home | my bookshelf | | Казки мого бомбосховища |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу