Книга: Нічний цирк



Нічний цирк

Морґенштерн Ерін

Нічний цирк

Нічний цирк

Передчуття

Цирк приїжджає без попередження.

Ніщо не віщує його появи: ані оголошення, ані замітки, ані афіші, ані згадки чи реклами на білбордах і в місцевих газетах. Цирк просто з’явився там, де ще вчора його не було.

До неба здіймаються смугасті чорно-білі намети. Годі й шукати тут золотих і червоних кольорів. Тут узагалі все безбарвне, окрім найближчих дерев і трави на навколишніх полях. Чорно-білі смуги випинаються на тлі сірого неба; незліченні намети найрізноманітніших форм і розмірів — безбарвний світ, обрамлений химерною, викуваною із заліза огорожею. І навіть невеличкі клаптики землі, котрі можна розгледіти ззовні, теж чорні або білі — їх пофарбували, притрусили пудрою, а може, скористалися якоюсь іншою цирковою витівкою.

Цирк ще не відчинив своїх дверей відвідувачам. Поки ще не час.

За кілька годин кожен у місті вже чув про нього, а по обіді чутки поширилися кількома сусідніми містечками. Циганська пошта значно ефективніша за друковане слово й навалу знаків оклику в паперових брошурах чи на афішах. Несподівана поява загадкового цирку — новина приголомшлива й небуденна. Роззяви зачудовуються разючими розмірами найвищих шатер, витріщаються на годинник, який розташований просто на воротах і який ніхто не в змозі належним чином описати.

Над ворітьми майорить вивіска, де написано білими літерами на чорному тлі:


ВІДЧИНЯЄМОСЯ В СУТІНКАХ

ЗАЧИНЯЄМОСЯ НА СВІТАНКУ


«Що це за цирк такий, що працює лише вночі?» — дивуються люди. Жоден не знає відповіді, але, перш ніж сутінки опускаються на місто, перед ворітьми вишиковується чималенька юрба глядачів.

Звісно ж, і ти серед них. Цікавість заволоділа тобою, зрештою так зазвичай і трапляється. Ти стоїш в останніх сонячних променях, закрутивши довкола шиї шарф, аби врятуватися від прохолодного надвечірнього вітру, і хочеш побачити на власні очі, що ж це за цирк такий, що відчиняється після заходу сонця.

Там, за парканчиком, видніється каса з квитками, але її досі зачинено, а на віконце опущено ґрати. З наметів не чутно ані звуку, окрім шурхоту, коли вони тріпотять від найслабшого подмуху вітерцю. Хвилини спливають, і в усьому цирку рухаються лише стрілки годинника, якщо це скульптурне диво взагалі можна так назвати.

Цирк має покинутий і спустілий вигляд, але тобі здається, що вечірній вітерець разом зі свіжим ароматом осіннього листя приносить ледь чутний подих карамелі. У прохолодному повітрі майже невловимо пахне чимось солодким.

Сонце ховається за обрієм, і залишки світла із присмерку перетворюються на сутінки. Люди довкола тебе тривожно буркотять, човгання натовпу нагадує шум моря, усі бубонять, що добре було б пошукати теплішу місцину, аби скоротити вечір. Ти й сам розмірковуєш, чи не податися геть, — коли це стається.

Спочатку лунає шипіння, майже нечутне за вітром і теревенями. Приглушений звук, наче чайник, що от-от закипить. Потім запалюється світло.

Над усіма наметами замиготіли вогники, мовби цілий цирк укрила хмара надзвичайно яскравих світлячків. Щойно побачивши світло, натовп вичікувально завмирає. Хтось затамовує дух. Якась малеча плескає в долоні, а оченята так і сяють від радощів.

Коли всі шатра засвітилися вогнями й заіскрилися під нічним небом, з’являється знак.

Спалахують іще більш схожі на світляків вогники, натягнуті над парканом, заховані серед залізних завитків. Полум’яніючи, деякі з них лускають, випромінюючи фонтани мерехтливих білих іскор і дрібки диму. Ті, хто стоїть ближче до огорожі, задкують на кілька кроків.

Спочатку вогники здаються просто випадковим візерунком. Але коли їх запалюється більше, стає зрозуміло, що вони складаються в рукописні літери. Спочатку можна упізнати С, а за нею ще кілька: несподівану q і декілька е. Коли остання лампочка вибухає світлом, а дим разом з іскрами розсіюється, можна прочитати вигадливий сліпучий напис. Ти нахиляєшся ліворуч, аби бачити краще, і читаєш:


LE CIRQUE DES RÊVES[1]


Хтось у натовпі з розумінням усміхається, поки решта людей насуплює брови й кидає допитливі погляди в бік сусідів. Маля біля тебе тягне маму за рукав і випрошує прочитати написане.

«Цирк Сновидінь», — відповідає жінка. Дівчинка захоплено всміхається.

Залізні ворота здригаються, скидають засуви, наче за власним бажанням, розчахуються й запрошують натовп усередину.

Цирк відчинився.

Тепер ти можеш зайти.

Частина I

Початок

Нічний цирк

Усе в Le Cirque des Rêves складається з кіл. Можливо, люди хотіли віддати належне походженню слова «цирк», котре виникло з грецького kirkos — коло чи кільце. І хоча тут чимало реверансів у бік цирку як історичного явища, це місце важко назвати традиційним цирком. Воно складається не з одного шатра з ареною посередині, до якої збігаються кола глядацьких місць, а з цілої низки наметів, схожих на піраміди: деякі з них велетенські, а інші — геть невеличкі. Кільця доріжок огинають шатра, і увесь цирк причаївся за круглим парканом. Петлі й нескінченність.

Фрідрік Тіссен, 1892

Сновида — це той, хто може знайти свій шлях лише в місячному сяйві, і кара його в тому, що він бачить світанок раніше за решту світу.

Оскар Вайлд, 1888

Несподівана пошта

Нью-Йорк, лютий 1873


Чоловік отримував через канцелярію театру чимало листів, адресованих Чарівникові Просперо, але це вперше в надісланому йому конверті лежала передсмертна записка. І вперше пошта прибула охайно пришпиленою до пальтечка п’ятирічної дівчинки.

Дитину супроводжував юрист, котрий відмовився пояснювати хоч щось і, попри протести імпресаріо, залишив її та швидко втік, знизавши плечима й торкнувшись на прощання капелюха.

Імпресаріо не має потреби читати, що написано на конверті: він і так знає, до кого прибула ця дівчинка. З-під копиці неслухняних каштанових кучерів сяють блискучі очі — маленька широко розплющена копія Чарівникових очей.

Він бере дитину за ручку, і її маленькі пальчики безвільно сплітаються з його власними. Вона відмовляється зняти пальтечко, попри те що в театрі спекотно, а коли чоловік цікавиться чому, дівчинка лише вперто хитає головою.

Імпресаріо взяв дитину із собою до кабінету, не знаючи, що ще можна для неї зробити. Вона тихенько сидить на незручному стільці серед застарілих афіш у рамках, оточена коробками з квитками й квитанціями. Імпресаріо приносить горнятко чаю та додатковий шматочок цукру, але неторканий напій залишається вистигати на столі.

Дівчинка не рухається, не совається на стільці. Вона склала ручки на колінах і так і сидить — абсолютно нерухомо. Погляд утупився вниз, на черевики, що ледь-ледь не дістають до підлоги. Носок одного черевичка трохи подряпаний, але шнурки зав’язані бездоганними бантиками.

Поки не з’являється Просперо, запечатаний конверт так і звисає з другого згори ґудзика на пальтечку.

Вона чує його ще до того, як відчиняються двері, — відлуння важких кроків наповнює коридор, і це так не схоже на зважену ходу імпресаріо, який з’являвся і йшов кілька разів — тихо, наче кіт.

— Тут також... посилка для вас, сер, — каже імпресаріо, відчиняє двері, щоб запросити чародійника до тісного кабінету, і відразу ж зникає, посилаючись на невідкладні театральні справи. Він не має бажання стати свідком того, що може вийти із цієї зустрічі.

Чарівник оглядає кабінет, тримаючи в одній руці стос листів. Чорний оксамитовий плащ, оторочений приголомшливо білим шовком, струмить його плечима. Чоловік сподівається побачити загорнену в папір коробку або бандероль, і лише коли дівчинка підводить на нього погляд схожих на його власні очей, він розуміє, що мав на увазі імпресаріо.

Безпосередня реакція Чарівника Просперо на зустріч із дочкою складається з простого вигуку: «Ой, йо...»

Дівчинка знову переводить погляд на черевики.

Чародій зачиняє за собою двері і, розглядаючи дитину, кидає стос листів на стіл поряд із горнятком чаю.

Він зриває з пальтечка конверт, залишаючи застібнуту шпильку в ґудзику.

Хоча на конверті написане його сценічне ім’я та адреса театру, лист усередині починається з імені, даного йому від народження: Гектор Бовн.

Чоловік ковзає поглядом по сторінці. Автор листа мріяв про емоційну реакцію, але незворушне обличчя назавжди знищує його жалюгідні сподівання. Просперо зупиняється лише на одному місці, що видається йому важливим: дівчинка, яка тепер залишається під його опікою, — його рідна дочка, і звуть її Селія.

— Вона мала б назвати тебе Міранда, — каже чоловік на ім’я Чарівник Просперо й посміхається дівчинці. — Але, гадаю, їй забракло клепки, щоб подумати про це.

Дитина знову дивиться на нього. Темні очі з-під кучерів звужуються.

Горнятко на столі затремтіло. Застиглий чай розривають брижі, поливаною поверхнею зміяться тріщини — і горнятко вибухає друзками заквітчаної порцеляни. Вистиглий чай переливається через край тарілочки й капає на підлогу, залишаючи на полірованому дереві липкі сліди.

Чаклунова посмішка зникає. Сердито насупивши брови, він дивиться на стіл, і розлитий чай починає перетікати з підлоги нагору. Розбиті й тріснуті уламки самотужки збираються докупи навколо рідини, аж поки на столі знову не стоїть ціле горнятко, з якого в повітря здіймається пара. Дівчинка дивиться на горнятко з чаєм широко розплющеними очима.

Гектор Вовн торкається затягнутою в рукавичку рукою доньчиного обличчя й кілька хвилин уважно вивчає його вираз, аж поки не помічає, що пальці залишають на щоках довгі червоні сліди.

— А ти можеш бути цікавою, — підсумовує він.

Дівчинка не відповідає.

Наступними тижнями Чарівник Просперо кілька разів пробує дати їй нове ім’я, але дитина відгукується лише на Селію.

* * *

Минає кілька місяців, і чародійник сам пише листа, вирішивши, що дитина вже готова. Адресу він не зазначає, проте це не завадить відправленню дістатися до свого заокеанського адресата.

Джентльменське парі

Лондон, жовтень 1873


Сьогодні відбудеться остання вистава дуже коротких гастролей. Чарівник Просперо вже давно не тішив лондонську публіку й тепер зарезервував сцену на тиждень, обмежившись вечірніми сеансами.

Попри захмарні ціни, квитки миттю зникають із продажу; у театрі аншлаг, дами махають віялами над декольте, намагаючись відігнати важку задуху, що висить у спертому повітрі — дарма що на вулиці осіння прохолода.

Однієї чарівної миті цього вечора всі віяла перетворюються на пташок, і їхня зграйка кружляє над театром, що от-от вибухне від овацій. Коли пташки повертаються й падають спритно згорнутими віялами на коліна своїх власниць, оплески лише посилюються, хай навіть дехто занадто збентежений, щоб аплодувати. Дами крутять віяла в руках і здивовано кліпають очима, раптом забувши про спеку.

Чоловік у сірому костюмі, що сидить у ложі ліворуч від сцени, не аплодує. Ані цьому фокусові, ані будь-якому іншому за весь вечір. Упродовж вистави він незворушно й ретельно роздивляється чоловіка на сцені. Жодного разу не здіймає рук, убраних у рукавички, аби поплескати. І коли решта зали вибухає захопленими аплодисментами, зітханнями чи навіть випадковими здивованими вигуками, чоловік не веде й бровою.

Коли виставу завершено, чоловік у сірому костюмі легко прокладає собі шлях серед тісного натовпу відвідувачів. Він непомітно прослизає крізь запнуті двері, що ведуть до роздягалень за лаштунками. Декоратори й костюмери не звертають на нього уваги.

Чоловік у сірому костюмі зупиняється перед дверима в кінці коридору й стукає в них срібним набалдашником свого ціпка.

Двері самі по собі розчахнулися, виявивши захаращену гримерну, оздоблену дзеркалами, у яких під різними кутами відбивається Просперо.

Його фрак недбало лежить на оксамитовому кріслі; поверх прикрашеної мереживом сорочки висить незастебнута жилетка. Циліндр, постійно задіюваний у фокусах, тепер спочиває на підставці неподалік.

На сцені чоловік здавався молодшим — сяйні вогні рампи й кілька шарів гриму приховували вік. Обличчя в дзеркалах помарніло, волосся вже добряче посивіло. Але коли чародійник помічає чоловіка, що стоїть біля одвірка, у його усмішці з’являється щось юнацьке.

— Тебе мало не знудило, чи не так? — цікавиться він, не повернувшись від люстра, звертаючись до сірого, як привид, віддзеркалення. Хустинкою, котра колись могла бути білою, витирає з обличчя товстий шар пудри.

— Мені теж приємно тебе бачити, Гекторе, — каже чоловік у сірому костюмі, тихо зачиняючи за собою двері.

— Ти зневажав кожну мить, можу закластися, — засміявся Гектор Бовн. — Я спостерігав за тобою, навіть не намагайся заперечувати.

Він повертається й простягає чоловікові в сірому костюмі руку, котру той удавано не зауважує. У відповідь Гектор здвигає плечима й театрально змахує пальцями в напрямку протилежної стіни. Оксамитове крісло вислизає з кутка, захаращеного валізами й шарфами, а фрак злітає вгору, неначе тінь, і слухняно вішається в шафу.

— Прошу, сідай, — люб’язно пропонує Гектор. — Хоча, боюся, воно не таке зручне, як ті крісла в ложі.

— Не можу сказати, що прихильно ставлюся до таких видовищ, — повідомляє чоловік у сірому костюмі, знімаючи рукавички й вибиваючи порохи з крісла, перш ніжу нього сісти. — Видаєш магію за хитрощі та ілюзію. Ще й гроші за це береш.

Гектор кидає вкриту пудрою хустинку на стіл, завалений фарбами для гриму та пензликами.

— Жодна людина в тій залі ані на мить не повірить, що те, що я там роблю, відбувається насправді, — зауважує він, роблячи непевний жест кудись у бік сцени. — У цьому й краса. Ти бачив колись усі ті хитромудрі штуки, котрі конструюють маги для найпримітивніших фокусів? Вони — як зграйка рибок, убраних у пір’я, що намагаються переконати публіку, наче вміють літати. І серед них лише я — справжній птах. Публіка не може сказати, у чому різниця, — просто знає, що я найкращий.

— Твоя поведінка не стає від цього менш легковажною.

— Ті люди вишиковуються в чергу, прагнучи, щоб їх обдурили, — веде далі Гектор. — Я можу зробити це швидше, ніж будь-хто інший. І не хотілося б викидати таку можливість коту під хвіст. До того ж я заробляю більше, ніж ти можеш уявити. Налити тобі чогось випити? Десь тут заховано кілька пляшечок, я не впевнений щодо келихів. — Чаклун намагається впорядкувати весь непотріб на столі, зсуваючи вбік стос газет і порожню пташину клітку.

— Ні, дякую, — відгукується чоловік у сірому костюмі, умощуючись у кріслі та складаючи руки на маківці ціпка. — Твоя вистава здалася мені цікавою, а от реакція зали спантеличила. Ти був дещо недбалий.

— Не можна бути занадто хорошим, якщо я хочу, аби вони вірили, що я такий самий шахрай, як решта, — засміявся Гектор. — Дякую, що прийшов і висидів аж до кінця. Зізнаюся: я здивувався, що ти з’явився, бо вже почав утрачати надію. Щоправда, зарезервував для тебе ту саму ложу на весь тиждень.

— Я нечасто нехтую запрошеннями. У листі сказано, що ти маєш до мене пропозицію.

— Маю, стовідсотково, — погоджується Гектор, простягнувши руки й різко плеснувши в долоні. — Я сподівався, що ти пристанеш на партію. Ми вже давненько не грали. Але спершу мушу познайомити тебе зі своїм новим проектом.

— У мене склалося враження, що ти більше не вчителюєш.

— Так і було, але це та рідкісна нагода, від якої я не міг відмовитися. — Гектор іде до дверей, яких майже не видно за високим трюмо. — Селіє, люба, — кличе він когось із прилеглої кімнати, перш ніж повернутися до свого стільця.

За мить у дверях з’являється маленька дівчинка. Серед безладної убогості гримерки вона здається занадто гарно вбраною. Суцільні стрічки й мережива, наче в ляльки, котру щойно принесли з магазину. Лише кілька кучериків вибилося з кіс. Дитина завагалася, переступаючи через поріг і побачивши, що татко в кімнаті не сам.

— Усе гаразд, дорогенька. Заходь, заходь, — каже Гектор, ваблячи її ближче рукою. — Це мій приятель, тобі немає чого соромитися.

Вона кілька разів ступає й присідає в досконалому реверансі. Оздоблений мереживом пруг сукні шелестить потертою підлогою.

— Це моя донька — Селія, — оголошує Гектор чоловікові в сірому костюмі та кладе руку на голову дівчинки. — Селіє, це Александр.

— Приємно познайомитися, — відповідає дівчинка. Голос у неї трішки гучніший за шепіт, але значно нижчий, ніж можна очікувати від дитини її віку.

Чоловік у сірому костюмі шанобливо вклоняється.

— Я хотів би продемонструвати цьому джентльменові твої вміння, — каже Гектор. Він дістає із жилетки срібний годинник на довгому ланцюжку й кладе на стіл. — Нумо, давай.



Очі дівчинки здивовано розширюються.

— Ти казав не робити цього аби перед ким, — нагадує вона. — Ти змусив мене заприсягтися.

— Цей джентльмен не абихто, — відповідає, засміявшись, Гектор.

— Ти казав: «Жодних винятків», — протестує Селія.

Посмішка зникає з татового обличчя. Він бере доньку за плечі й рішуче дивиться їй у вічі.

— Це дуже особливий випадок, — пояснює чаклун. — Будь ласкава, покажи цьому панові, на що ти здатна. Наче на уроках. — Він підштовхує дитину до стола, де лежить годинник.

Дівчинка серйозно киває та зосереджується на годинникові, зціпивши руки за спиною.

За мить годинник починає повільно крутитися, вимальовуючи на столі кола й закручуючи ланцюжок у спіраль.

Потім годинник здіймається в повітря над столом і зависає там, наче погойдуючись на хвилях.

Гектор вичікувально спостерігає за реакцією чоловіка в сірому костюмі.

— Справляє враження, — каже той. — Утім, це самі лише ази.

Над темними очима чоло Селії вкривається зморшками, і годинник розколюється вщент, протинаючи повітря бризками коліщаток.

— Селіє! — кидає тато.

Його різкий тон змушує дівчинку зашарітися й пробурмотіти вибачення. Коліщатка пливуть назад до годинника й укладаються на місця, аж поки той знову не відраховує секунди своїми стрілками, наче нічого й не сталося.

— Це вражає трохи більше, — зізнається чоловік у сірому костюмі. — А вона з характером.

— Вона ще дитина, — каже Гектор, поплескуючи дівчинку по капелюшку й удаючи, що не помічає її насуплених брів. — Вона ще навіть і року не навчається, але, коли виросте, стане неперевершеною.

— Я можу взяти будь-яку дитину з вулиці й навчити її того самого. Щодо її неперевершеності, це твоя власна точка зору, котру легко спростувати.

— Ха! — вигукує Гектор. — То ти бажаєш зіграти?

Чоловік у сірому костюмі вагається лише мить, а відтак киває.

— Якщо це буде щось складніше, ніж минулого разу, я, можливо, зацікавлюся, — каже він. — Вірогідно.

— Звичайно, буде складніше! — обіцяє Гектор. — Я маю справу з природним даром. Не збираюся закладати таке заради якихось дрібниць.

— Природній дар — дуже сумнівна річ. Нахили — можливо, але природжені здібності трапляються надзвичайно рідко.

— Вона моя рідна дитина — звичайно, у неї є природжені здібності.

— Ти казав, що даєш їй уроки, — нагадує чоловік у сірому костюмі. — То як ти можеш бути певен, що це саме талант?

— Селіє, коли ти почала вчитися? — поцікавився Гектор, не переводячи погляду на дитину.

— У березні, — відповідає вона.

— Якого року, дорогенька? — додає Гектор.

— Цього року, — каже дівчинка таким тоном, наче запитання здалося їй дурнуватим.

— Вісім місяців занять, — підсумовує Гектор. — А їй іще й шести років не виповнилося. Якщо мені не зраджує пам’ять, ти іноді береш трохи молодших учнів. Зрозуміло, що Селія не просунулася б так далеко, якби не мала природжених здібностей. Вона з першої спроби змусила годинник левітувати.

Чоловік у сірому костюмі переводить погляд на дівчинку.

— Ти ж розбила його випадково, чи не так? — питає він, киваючи на годинник на столі.

Селія насуплюється, але ледь помітно киває.

— Для такого юного віку її здібності вражаючі, — звертається чоловік до Гектора. — Але така вдача — це завжди неприємний фактор. Вона може призвести до необачних учинків.

— Вона або переросте це, або навчиться контролювати. Теж мені велике діло.

Чоловік у сірому костюмі й далі дивиться на дівчинку, але, розмовляючи, звертається до Гектора. Вуха Селії більше не можуть розібрати слів, хоча й чують звуки. Дівчинка морщиться, коли розуміє, що батькова відповідь так само незрозуміла.

— Ти поставиш на карту свою власну дитину?

— Вона не програє, — упевнено каже Гектор. — Я радив би тобі знайти учня, розлуку з яким ти зможеш пережити, якщо в тебе досі такого немає.

— Гадаю, її матір не має права голосу?

— Правильно гадаєш.

Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час роздивляється дівчинку, перш ніж далі вести розмову. Селія досі не може розібрати слів.

— Я розумію твою впевненість щодо її здібностей, але пропоную хоча б замислитися про можливість утратити її, якщо змагання завершаться не на її користь. Я знайду гравця, котрий насправді кине їй виклик. Інакше немає сенсу погоджуватися на участь. Її перемога ще не гарантована.

— Я готовий ризикнути, — відповідає Гектор, навіть не глипнувши на доньку. — Якщо хочеш умовитися офіційно просто тут і зараз, не гаймо часу.

Чоловік у сірому костюмі ще раз переводить погляд на дівчинку. Коли ж він починає говорити, дитина знову розуміє слова.

— Дуже добре, — промовляє він і киває.

— Він зробив так, що я неправильно чула, — шепоче дівча, коли тато повертається до неї.

— Я знаю, дорогенька, і це було не дуже ввічливо, — відгукується Гектор, підводячи її ближче до крісла, звідки на неї витріщається чоловік з очима майже такими світлими й сірими, як його костюм.

— Ти завжди вміла витворяти такі штуки? — питає він, укотре кидаючи погляд на годинник.

Селія киває.

— Моя... мама казала, що я диявольська дитина, — каже вона тихо.

Чоловік у сірому костюмі нахиляється вперед і шепоче їй щось на вушко, занадто тихо, щоб тато зміг підслухати. Невпевнена посмішка з’являється на дитячому обличчі.

— Підведи свою праву руку, — каже він, відкидаючись у кріслі. Селія негайно простягає ручку долонею вгору, не певна, на що чекати. Але чоловік у сірому костюмі не кладе їй нічого в долоньку. Натомість він повертає її руку, знімає зі свого мізинця срібну каблучку і, притримуючи другою рукою маленьке зап’ястя, одягає її дівчинці на безіменний палець — хоча каблучка занадто велика для крихітних пальчиків.

Вона вже розтулила рота, аби озвучити очевидний факт, що каблучка гарна, але не підходить їй, як раптом зрозуміла: та стискається на руці.

Тимчасова радість від того, що прикраса налаштовується, змінюється різким болем. Каблучка й надалі стискається довкола пальця, метал урізається в шкіру. Дівчинка пробує вирватися, але чоловіку сірому костюмі міцно тримає її за зап’ястя.

Урешті-решт прикраса тоншає й зникає, залишаючи довкола пальця Селії лише яскраво-червоний рубець.

Чоловік у сірому костюмі відпускає її зап’ястя, задкує на крок, затискається в куток і витріщається на руку дитини.

— Хороша дівчинка, — каже тато.

— Мені потрібно трохи часу, щоб підготувати свого гравця, — оголошує чоловік у сірому костюмі.

— Звичайно, — погоджується Гектор. — Чекатиму, скільки знадобиться. — Він знімає зі своєї руки золоту каблучку й кладе на стіл. — Для твого учня, коли ти його знайдеш.

— Не бажаєш виконати свої обов’язки власноруч?

— Я довіряю тобі.

Чоловік у сірому костюмі киває, дістає з пальта носовичок, підіймає перстень, не торкаючись його, і кладе до кишені.

— Я щиро сподіваюся, що ти вчиняєш це не через перемогу мого учня в минулих змаганнях.

— Звичайно, ні, — заперечує Гектор. — Я роблю так, бо маю гравця, котрий переможе будь-кого, виставленого проти неї. А ще тому, що часи достатньо змінилися, аби це стало цікавим. До того ж щось мені підказує, що загальний рахунок схиляється на мою користь.

Чоловіку сірому костюмі не коментує останнього зауваження. Він просто вивчає Селію тим самим допитливим поглядом. Вона намагається зникнути з його поля зору, але кімната занадто тісна.

— Сподіваюся, ти вже подумав про місце? — запитує він.

— Не зовсім, — визнає Гектор. — Я гадаю, що буде цікавіше залишити собі якусь невизначеність, перш ніж обрати місце. Удатися до невеличкого сюрпризу, якщо хочеш. Я знаю тут, у Лондоні, одного театрального режисера, котрий сповнений ентузіазму й хоче поставити на сцені щось незвичне. Коли настане час, я натякну йому, і, можеш бути певен, ми знайдемо щось відповідне. Краще, щоб усе відбулося на нейтральній території, хоча я гадав, що ти захочеш почати змагання із цього боку океану.

— Як звуть цього джентльмена?

— Лефевр. Чандреш Крістоф Лефевр. Подейкували, що він позашлюбний син індійського принца чи когось такого. А мама була кимсь на кшталт балерини. Десь тут, серед цього безладу, має бути візитка. Він тобі сподобається: дуже запобігливий чоловік. Заможний, ексцентричний. Дещо нав’язливий і трохи непередбачуваний, але, гадаю, без цього не буває творчої натури.

Стос паперів на сусідньому столику посунувся й перемішався, аж поки з нього не випорсалася нагору самотня візитна картка, котра одразу полетіла кімнатою. Гектор хапає її та перечитує, перш ніж передати чоловікові в сірому костюмі.

— Він улаштовує грандіозні Прийоми.

Чоловік у сірому костюмі кладе візитку собі до кишені, не надто роздивляючись.

— Ніколи не чув про нього, — повідомляє він. — Крім того, я не прихильник вирішення таких справ на публіці. Я мушу поміркувати.

— Дурниці, публіка — це половина розваги! Це дасть нам так багато обмежень, безліч додаткових параметрів, які спонукають і які потрібно обійти.

Чоловік у сірому костюмі замислюється на деякий час і зрештою киває.

— Ми маємо пункт про нерозголошення? Було б чесно, зважаючи на те, що я знаю про твій вибір гравця.

— Давай не долучати жодних пунктів, крім базових правил невтручання, і подивимося, як воно буде, — пропонує Гектор. — Цього разу я хочу розширити рамки. І до того ж відмовитися від часових обмежень. Я навіть віддам тобі перший хід.

— Дуже добре. Що ж, згода. Буду на зв’язку. — Чоловік у сірому костюмі підводиться і зчищає з рукава невидиму порошинку. — Було приємно познайомитися, місс Селіє.

Селія присідає в черговому досконалому реверансі, не зводячи з чоловіка підозрілих очей.

Чоловік у сірому костюмі, прощаючись із Просперо, торкається пальцями капелюха й вислизає за двері, а потім залишає театр, рухаючись, наче тінь, переповненими вулицями.

* * *

У гримерній Гектор Бовн посміюється сам до себе, а його дочка тихо стоїть у кутку, розглядаючи рубець на руці. Біль і каблучка швидко зникли, а от червоний знак залишився.

Гектор бере зі столу срібний кишеньковий годинник і звіряється з тим, що висить на стіні. Повільно заводить годинника, спостерігаючи за стрілками, які бігають циферблатом.

— Селіє, — каже він, не підводячи погляду. — Чому ми заводимо наш годинник?

— Тому що все на світі потребує енергії, — слухняно відповідає дівчинка, розглядаючи свою руку. — Ми мусимо докладати зусиль і надавати енергії всьому, що хочемо змінити.

— Дуже добре. — Він легенько трусить годинником і повертає його до кишені.

— Чому ти назвав того чоловіка Александром? — запитує Селія.

— Це нерозумне запитання.

— Це не його ім’я.

— Гаразд, чому ти так думаєш? — цікавиться Гектор у доньки, бере її за підборіддя та роздивляється обличчя й порівнює вигляд темних очей зі своїми власними.

Селія витріщається у відповідь, не певна, як має пояснити. Вона подумки згадує чоловіка в сірому костюмі, з блідими очима й загостреними рисами, намагаючись зрозуміти, чому це ім’я йому не пасує.

— Це несправжнє ім’я, — каже вона. — Не те, яке він завжди носить із собою. Це ім’я він надіває, як капелюха. А потім може його зняти, коли забажає. Як ти чиниш із Просперо.

— Ти навіть розумніша, ніж я міг сподіватися, — каже Гектор, не завдаючи собі клопоту підтвердити чи спростувати її здогадку про ім’я «колеги». Він бере з підставки циліндр і надіває дівчинці на голову. Капелюх одразу ж сповзає й ховає допитливі очі у в’язницю із чорного шовку.

Відтінки сірого

Лондон, січень 1874


Будинок так само сірий, як хідник перед ним і як небо вгорі, і здається мінливим, мов хмари, — він наче ось-ось зникне в повітрі, і згадки про нього не залишиться. Через безлице сіре каміння він як дві краплі води схожий на всі сусідні будівлі. Відрізняється хіба що вкритою плямами вивіскою, котра висить над дверима. І навіть директриса цього закладу вбрана в щось кольору темного вугілля.

Проте чоловік у сірому костюмі здається чужим у цьому місці.

Крій його костюма занадто сучасний. Срібне руків’я палиці занадто добре відполіроване руками в первозданно-білих рукавичках.

Він називає своє ім’я, але директриса забуває його майже миттєво, а перепитувати було б занадто неввічливо. Пізніше, коли він підписує необхідні папери, карлючку неможливо розібрати, та й узагалі документи за кілька тижнів десь загубилися.

Чоловікові вимоги до того, що він шукає, видаються незвичними. Директриса збентежена, але після кількох запитань і пояснень приводить йому трьох дітей: двох хлопчиків і дівчинку. Чоловік просить поговорити з кожним наодинці, і директриса неохоче погоджується.

Розмова з першим хлопчиком триває кілька хвилин, а потім чоловік його відпускає. Коли малий іде коридором, двійко інших дітей дивляться на нього, намагаючись зрозуміти, на що чекати, але той лише хитає головою.

Дівчинка затримується довше, проте чоловік відхиляє також і її. Дитина збентежено морщить лоба.

У кімнату на розмову із чоловіком у сірому костюмі приводять іншого хлопчика. Йому наказують сісти на стілець навпроти столу, хоча сам чоловік залишається стояти.

Цей хлопчик не совається на стільці так часто, як перший. Він сидить спокійно й терпляче, не роззирається, але сіро-зелені очі всотують кожну деталь інтер’єру й нишком розглядають чоловіка. Його темне волосся підстрижене недбало, наче перукар увесь час відволікався від роботи, а тепер хтось спробував пригладити пасма. Одяг на дитині поношений, але доглянутий, хоча штанці вже трохи закороткі й колись мали синій, коричневий чи зелений колір, але вицвіли так, що годі розібрати.

— Як довго ти тут? — запитує чоловік, кілька секунд мовчки порозглядавши хлопчиків убогий зовнішній вигляд.

— Завжди був, — каже малий.

— А скільки тобі років?

— У травні буде дев’ять.

— Здаєшся молодшим.

— Я не брешу.

— Я й не хотів сказати, що брешеш.

Чоловіку сірому костюмі ще якийсь час мовчки вивчає хлопчика. Малий у відповідь теж дивиться на нього.

— Сподіваюся, ти вмієш читати? — цікавиться загадковий чоловік.

Дитина киває.

— Я люблю читати, — каже він. — Тут недостатньо книжок. Я їх всі вже прочитав.

— Добре.

Без жодного попередження чоловік у сірому костюмі кидає в малого ціпок. Хлопчик легко ловить його однією рукою, навіть не здригнувшись, але його очі збентежено звужуються, поки він переводить погляд із ціпка на чоловіка й назад.

— Дуже добре, — каже чоловік. — Ти підеш до мене навчатися. Повір мені, книжок матимеш досхочу. Я віддам усі необхідні розпорядження, і ми з тобою рушаємо в дорогу.

— А я маю вибір?

— Ти хотів би залишитися тут?

Хлопчик на хвильку замислився.

— Ні, — відповідає він зрештою.

— Дуже добре.

— Ви не хочете знати моє ім’я? — питає малий.

— Імена геть не такі важливі, як люди схильні про них думати, — каже чоловіку сірому костюмі. — Це лише ярлик, навішаний на тебе з метою ідентифікації цією установою чи твоїми зниклими батьками. Він мене не цікавить і не має жодного значення. Якщо якоїсь миті тобі знадобиться ім’я, можеш вибрати собі сам. А зараз це не так уже й необхідно.

Хлопчика відправляють складати нехитрі пожитки в невеличку валізу. Чоловік у сірому костюмі підписує документи й відповідає на директрисині запитання так, що вона нічого не в змозі збагнути, проте жінка не заперечує проти передачі дитини.

Коли хлопчик готовий, чоловік у сірому костюмі забирає його із сірого кам’яного будинку, куди малий більше ніколи не повернеться.

Уроки магії

1875-1880


Селія росте, мандруючи від театру до театру. Найчастіше вони перебувають у Нью-Йорку, але трапляються також тривалі гастролі в інших містах. Бостон. Чикаґо. Сан-Франциско. Поодинокі екскурсії до Мілана, Парижа чи Лондона. Усі вони сплуталися і вкрилися серпанком цвілі, оксамиту й тирси. Іноді дівчинка навіть не може пригадати, у якій країні знаходиться зараз, хоча це й не має великого значення.

Поки вона маленька, татко бере її із собою повсюди, демонструє дитину, наче невеличкого песика-мазунчика в розкішних шатах. Усі колеги та знайомі захоплюються нею, зібравшись після вистави в якомусь із пабів.

Коли Гектор дійшов думки, що Селія занадто висока, аби бути обожнюваним аксесуаром, він став залишати її в гримерних або готелях.

Щоночі дівчинка думає, що він, імовірно, не повернеться, але чародійник завжди завалюється до кімнати посеред ночі, часом ніжно гладить дитину по голові, поки вона вдає, що спить, але здебільшого просто ігнорує доньку.



Його уроки стають менш формальними. Якщо раніше тато займався з нею, хоча й не регулярно, але в точно визначені години, тепер він екзаменує Селію постійно, проте жодного разу не вдається до цього на публіці.

Чарівник Просперо суворо забороняє дитині виконувати руками навіть такі прості завдання, як зав’язування черевиків. Вона втуплюється у свої ступні, зусиллям волі мовчки змушуючи шнурки зав’язуватися безладними бантиками, а потім розв’язуватися, і супиться, коли вони затягуються у вузли.

На запитання татко відповідає не надто радо, але Селія довідується, що чоловік у сірому костюмі, котрого Гектор називав Александром, теж має учня і на них чекає щось на кшталт гри.

— Схожої на шахи? — питає дівчинка якось.

— Ні, — відповідає тато, — не схожої на шахи.

* * *

Хлопчик зростає в одному з лондонських особняків. Він нікого не бачить, навіть коли біля дверей його кімнати з’являється їжа на тацях із кришками. Порожні таці зникають так само загадково. Раз на місяць навідується чоловік, котрий стриже хлоп’я, не промовляючи ані слова. Раз на рік цей самий чоловік знімає з нього мірки для нового одягу.

Увесь час хлопчик читає. І, звісно ж, пише. Він переписує цілі розділи книжок, виписує слова й перемальовує символи, котрих спочатку не розуміє. Але згодом ці карлючки перетворюються під його пальцями, укритими чорнильними плямами, на добрих знайомих і щораз вишиковуються у стрункіші низки. Він читає історичні п’єси, міфи й романи. Потрохи вивчає нові мови, хоча в розмовах зазнає труднощів.

Час від часу він навідується на екскурсії до музеїв. Але завжди чомусь у неробочі години, коли інших відвідувачів дуже мало, а то й зовсім немає. Хлопчик обожнює такі подорожі — і скарби, що причаїлися в будинках, і нагоду втекти від рутини. Утім, вони трапляються рідко, а без супроводу залишати будинок йому заборонено.

Чоловік у сірому костюмі щодня навідується до кімнати малого. Зазвичай він приносить із собою новий стос книжок і залишається рівно одну годину, читаючи лекції про речі, котрих, як здається хлопчикові, він по-справжньому ніколи не зрозуміє.

Лише одного разу дитина наважується запитати, коли ж йому нарешті дозволять зробити щось самому, щось із того, що чоловік у сірому костюмі зрідка демонструє під час уроків, котрі відбуваються суворо за розкладом.

— Коли будеш готовий, — ось і всі слова, що хлопчик чує у відповідь.

Готовим його вважатимуть ще не скоро.

* * *

Голубів, котрі під час вистав Просперо з’являються на сцені, а іноді й серед публіки, тримають у хитромудрих клітках, які прибувають до театру разом із багажем та іншим приладдям.

Якось двері гупають, вежа зі скринь та валіз нахиляється — і клітка з голубами летить униз.

Багаж тієї ж миті сам собою виструнчується, але Гектор підіймає клітку, щоб оцінити шкоду.

Падіння лише налякало більшість голубів, але один із них зламав крильце. Гектор обережно виймає пташку, і, коли він ставить клітку на землю, поламані ґратки стають на місце.

— Ти можеш його вилікувати? — питає Селія.

Тато дивиться на пораненого голуба, а потім знову на дочку, очікуючи наступного запитання.

— А я можу його вилікувати? — цікавиться дитинка за мить.

— Ну ж бо, спробуй, — дозволяє чоловік і простягає дівчинці голуба.

Селія обережно погладжує тремтячу пташку й уважно оглядає зламане крильце.

Голуб видає придушений, сповнений болю звук, геть не схожий на звичний туркіт.

— Я не можу, — каже дівчинка, ковтаючи сльози, і підіймає пташку вгору, щоб віддати батькові.

Гектор бере голуба й м’яко скручує йому шию, не зважаючи на доньчині крики протесту.

— Усе живе працює за іншими законами, — пояснює він. — Тобі потрібно попрактикуватися з чимось простішим. — Чоловік бере із сусіднього крісла єдину ляльку Селії та кидає її на підлогу. Порцелянова голова вкривається тріщинами.

Коли наступного дня дівчинка приносить татові досконало відновлену ляльку, він лише коротко схвально киває та одразу ж відмахується від дитини, щоб повернутися до приготувань до вечірньої вистави.

— Ти міг би вилікувати пташку, — каже Селія.

— Тоді б ти нічого не навчилася, — заперечує Гектор. — Ти мусиш осягнути свої власні межі, щоб вийти за них. Ти ж хочеш виграти, чи не так?

Селія киває, не відводячи очей від ляльки. Личко бездумно всміхається, і жодна тріщинка не свідчить про те, що колись воно було розбите.

Дитина жбурляє ляльку під стілець і не забирає її з собою, коли вони покидають театр.

* * *

Чоловіку сірому костюмі бере хлопчика із собою на тиждень до Франції, але це важко назвати канікулами. Про подорож ніхто не казав заздалегідь, і хлопчик навіть не знав, що його маленьку валізу вже спаковано.

Малий вирішив, що тут на нього чекає якийсь урок, але ніхто не каже, що саме він буде вивчати. Минає перший день, і хлопчик розмірковує, чи не приїхали вони сюди просто заради їжі — його приводять у захват солодкаві аромати свіжоспеченого хліба з boulangeries[2] і всі ці різноманітні сири.

На нього знову чекають відвідини мовчазних музеїв у неробочі години, де хлопчик безуспішно намагається минати галереї так само нечутно, як і його вчитель, і зіщулюється щоразу, коли луна розносить довкола звук його кроків. Хоча він попросив альбом для малювання, учитель вважає, що буде краще, якщо він зберігатиме картинки в пам’яті.

Одного вечора хлопчика відправляють до театру.

Він гадає, що побачить п’єсу чи, може, балет, але виявляється, що на нього чекає зовсім незвичне видовище.

На сцену виходить зализаний чоловік із борідкою, і його білі рукавички пурхають на тлі чорного костюма, наче пташки, виконуючи прості трюки й відволікаючи увагу від спритності рук. Голуби зникають із кліток із подвійним дном, а хустинки вислизають із кишені, щоб знову зникнути за манжетами.

Хлопчик зацікавлено розглядає не лише фокусника, але й публіку. Здається, глядачам подобається шахрайство, принаймні вони весь час вітають мага ввічливими оплесками.

Коли після вистави малий ставить учителеві запитання, той каже, що нічого не обговорюватиме, аж поки вони не повернуться до Лондона наприкінці тижня.

Наступного вечора чоловік у сірому костюмі приводить хлопчика до більшого театру й знову залишає насолоджуватися видовищем на самоті. Надзвичайна кількість людей змушує дитину нервувати: він ніколи не бував у такому людному місці.

Чоловік на сцені видається старшим, ніж учорашній фокусник. Він убраний у гарний костюм і має точніші рухи. Кожен його номер незвичний і чарівний.

Сьогодні оплески справді гучні, а не просто ввічливі.

Цей чарівник не ховає хустинки в манжетах своєї мереживної сорочки. Пташки, що з’являються звідусіль, і гадки не мають про клітки. Таку майстерність хлопчик бачив лише на своїх заняттях. Це справжня магія й омана, котра, як йому щоразу нагадували, мусить зберігатися в таємниці.

Коли Чарівник Просперо виходить, щоб востаннє вклонитися, хлопчик теж аплодує разом з усіма.

Але його вчитель знову відмовляється відповідати на будь-які запитання до повернення в Лондон.

У лондонському особнячку після повернення до рутини, яка наче ніколи й не переривалася, чоловік у сірому костюмі просить хлопчика спочатку пояснити різницю між двома виставами.

— Перший чоловік користувався механічними штуковинами й дзеркалами, змушував публіку дивитися в інший бік, коли не хотів, щоб вона щось побачила. Справляв оманливе враження. А другий, той, якого звуть на честь графа з «Бурі»[3], удавав, що робить те саме, але насправді не вдавався до дзеркал чи хитрощів. Він робив усе так, як ви.

— Дуже добре.

— Ви знаєте того чоловіка? — цікавиться хлопчик.

— Ми знайомі вже дуже давно, — відповідає вчитель.

— А він теж навчає своєї майстерності, як ви навчаєте мене?

Учитель киває, але нічого не пояснює.

— Як глядачі можуть не помічати різниці? — запитує малий. Для нього це було очевидно, хоча він не може детально пояснити, у чому ж різниця. Він швидше відчуває це якимось додатковим чуттям, ніж бачить очима.

— Люди бачать те, що хочуть бачити. А найчастіше те, що їм кажуть, наче вони бачать.

Більше вони це не обговорюють.

Зрідка подорожі, не схожі на канікули, продовжуються, але інших фокусників хлопчик більше не бачить.

* * *

Чарівник Просперо розрізає пучки на пальцях власної доньки складаним ножем, а потім мовчки чекає, поки сльози вщухнуть і вона заспокоїться достатньо, щоб зцілити себе.

Краплі крові повільно повзуть у протилежному напрямку. Шкіра зростається, вихори на поморщених відбитках пальців знаходять одне одного й знову, міцно обійнявшись, застигають.

Плечі Селії хиляться, напруга, від якої вони закоцюбли, минає. Коли дівчинці вдається благополучно впоратися із самою собою, її полегшення відбивається на обличчі.

Татко дає їй відпочити лише хвилинку й знову один за одним розрізає щойно загоєні пальці.

* * *

Чоловік у сірому костюмі витягує з кишені хустинку й кидає на стіл, куди вона падає з приглушеним гупанням. Щось важче за шовк ховається між її зморщок. Він підіймає шовковий квадрат, дозволяючи вмісту — самотньому золотому персню — викотитися на стіл. Прикраса дещо потьмянішала й має гравіювання, на котрому, як гадає хлопчик, можуть бути латинські слова, але напис такий витіюватий і петлястий, що розібрати їх не вдається.

Чоловік у сірому костюмі кладе вже порожнього носовичка на місце, до кишені.

— Сьогодні ми вивчатимемо пута, — каже він.

Коли вони дістаються практичної частини уроку, чоловік радить хлопчикові одягнути перстень на руку. Сам він ніколи не торкається малого, незалежно від обставин.

Коли перстень починає впиватися в шкіру, хлопчик намагається зірвати його, але марно.

— Ці пута непорушні, хлопчику мій, — каже чоловік у сірому костюмі.

— І до чого вони мене прив’язують? — питає хлопчик, занепокоєно розглядаючи рубець на тому місці, де щойно був перстень.

— До обіцянки, яку вже давно покладено на тебе, і до людини, з котрою ти ще нескоро зустрінешся. Деталі поки що несуттєві. Технічно це не більш ніж формальності.

Хлопчик лише киває та припиняє ставити запитання, але тієї ночі, залишившись на самоті й неспроможний заснути, він довго роздивляється свою руку під місячним сяйвом і розмірковує, ким може бути та людина, до якої його прив’язали.

* * *

За тисячі миль звідти, у переповненому театрі, який, вітаючи чоловіка на сцені, щоразу вибухає оплесками, заховавшись посеред затінку занедбаних декорацій, Селія згортається клубочком і плаче.

Le Bateleur

Лондон, травень — червень 1884


Незадовго до того, як хлопчикові виповнюється дев’ятнадцять, чоловік у сірому костюмі без попередження переселяє його з особняка до невеличкої квартирки з виглядом на Британський музей.

Спочатку юнак гадає, що це тимчасово. Вони стали вирушати в несподівано довгі подорожі, що тривають тижнями, а часом навіть місяцями, до Франції, Німеччини та Греції, витрачаючи більшість часу на заняття, а не на знайомство з пам’ятками. Проте цього разу все видається інакшим, ніж під час не схожих на канікули подорожей із ночівлями в розкішних готелях.

Це невеличка квартирка з простими меблями, вона настільки схожа на його колишнє помешкання, що йому не вдається відчути щось бодай трохи схоже на тугу за домівкою. Він сумує лише за бібліотекою, хоча й тут має чималу кількість книжок.

У шафі висить безліч гарно пошитих, але безлицих чорних костюмів. Накрохмалені білі сорочки. Кілька капелюхів-котелків, що пасують до костюмів.

Хлопець намагається дізнатися, коли ж розпочнеться те, що завжди називають його викликом. Чоловік у сірому костюмі нічого не казатиме, але переїзд свідчить про завершення офіційних занять.

Натомість хлопець і далі займається самостійно. Він зберігає зошити, наповнені символами й знаками, перечитує старі записи, знаходячи нові елементи для роздумів. Увесь час носить за собою маленькі блокноти, а коли вони закінчуються, переписує все в грубіші.

Кожен записник він починає однаково: з детального зображення дерева чорними чорнилами на внутрішньому боці палітурки. Гілки тягнуться звідти до наступних сторінок, переплітають свої лінії, утворюючи літери й символи, так що кожна сторінка майже цілком укрита чорнилом. Усе, що там є: руни, слова й знаки, — сплітається докупи та приростає до первинного дерева.

На книжкових полицях виструнчився цілий ліс таких дерев.

Він практикується в тому, чого навчився, хоча самому непросто оцінити майстерність власної ілюзії. Хлопець витрачає чимало часу, вивчаючи віддзеркалення в люстрах.

Тепер у нього немає розкладу, немає замка й ключа, тож він довго гуляє містом. Усі ці юрми людей діють на нерви, але радість від того, що він має змогу вийти з власної квартири будь-коли, якщо забажає, затьмарює страх випадково зіткнутися з перехожим, перетинаючи вулицю.

Хлопець сидить у парках і кав’ярнях, розглядає людей, які не помічають юнака, що зливається з натовпом молоді в однакових костюмах і котелках.

Одного дня він повертається до свого старого будинку, сподіваючись, що, якщо він запросить учителя випити горнятко чаю, це, імовірно, не видасться грубістю. Проте в будинку безлюдно, а вікна забито дошками.

На зворотному шляху до своєї квартири хлопець торкається рукою кишені й розуміє, що його записник зник.

Він так голосно лається, що якась жінка кидає на нього здивований погляд і ступає вбік, коли хлопець несподівано зупиняється серед людного хідника.

Він вирушає назад, іде власними слідами й за кожним поворотом хвилюється щораз сильніше.

Починає накрапати дощик чи просто мжичка, але над юрбою одразу розквітає кілька парасолей. Хлопець загинає криси свого капелюха, щоб захистити від крапель очі, і далі шукає хоча б слід свого записника на вологому асфальті.

Він зупиняється на розі під тентом якоїсь кав’ярні і, розглядаючи мерехтіння ліхтарів, роздумує, чи не варто зачекати, поки на вулиці поменшає перехожих або хоча б ущухне дощ. Раптом він помічає, що за кілька кроків стоїть дівчина, вона також ховається від дощу під тентом і зацікавлено гортає записник, не інакше як його власний. Їй, мабуть, вісімнадцять, а може, навіть трохи менше. У неї світлі очі й волосся незбагненного кольору — неможливо навіть сказати, білявка вона чи шатенка. Убрана дівчина в сукню, котра ще два роки тому була досить модною, — зараз вона вщент мокра від дощу.

Хлопець підходить ближче, та дівчина не помічає. Здається, записник цілком поглинув її. Вона навіть зняла одну рукавичку, аби зручніше було гортати тонкі сторінки. Тепер хлопець бачить, що це точно його щоденник, розгорнутий на сторінці зі вклеєною картою з крилатими потворами довкола колеса зі спицями. Його почерк укриває карту й увесь папір довкола, зливається в суцільний текст.

Поки дівчина гортає сторінки, він розглядає вираз її обличчя — суміш збентеження й цікавості.

— Гадаю, у вас мій записник, — каже хлопець за якусь мить. Дівчина здригається від несподіванки й мало не випускає блокнот, але їй удається впіймати його, хоча замість нього на хідник падає її рукавичка. Юнак нахиляється, щоб підняти її, а коли підводиться й простягає рукавичку дівчині, та, здається, дивується його усмішці.

— Перепрошую, — каже вона, забираючи рукавичку й хутко заштовхуючи йому в руки записник. — Він випав у вас у парку, і я хотіла віддати його, але загубила вас у натовпі, а тоді... мені дуже шкода. — Вона схвильовано змовкає.

— Усе гаразд, — заспокоює хлопець, відчуваючи полегшення від того, що річ повернулася до господаря. — Я злякався, що загубив його назавжди, а це було б неприємно. Моя глибока вдячність вам, місс?..

— Мартін, — відгукується вона, і це звучить нещиро. — Ізобель Мартін. — Запитальний погляд прагне дізнатися хлопцеве ім’я.

— Марко, — каже він. — Марко Алісдер. — На язику з’являється дивний присмак імені — нагода промовити його вголос випадає не так уже й часто. Він так багато підписувався іменем, даним йому від народження, і прізвищем — перекрученим псевдонімом наставника, що таке поєднання вже здавалося йому майже рідним, але коли до літер додався ще й звук, усе набуває зовсім іншого сенсу.

Ізобель сприймає ім’я з легкістю, і це додає йому ще більшої справжності.

— Приємно познайомитися, містере Алісдер, — каже вона.

Він мав би подякувати дівчині, узяти свій записник і піти геть — це було б розсудливе рішення, але Маркові не надто кортить повертатися до порожньої оселі.

— Чи можу я запропонувати вам на знак подяки випити чогось, міс Мартін? — питає він, поклавши записник до кишені.

Ізобель вагається, мабуть, маючи на думці щось краще, аніж приймати запрошення випити від незнайомця на темному розі вулиці, але, на його подив, зрештою киває.

— Це було б чудово, дякую, — каже дівчина.

— Дуже добре, — погоджується Марко. — Тут неподалік є кращі кав’ярні, аніж ця. — Він жестом показує на вікно позаду них. — Вони зовсім близько, якщо ви не проти прогулятися під дощем. Боюся, у мене немає парасолі.

— Не заперечую, — відповідає Ізобель. Марко пропонує взяти його під руку, дівчина погоджується, і вони виходять на вулицю під дощ, який накрапав.

Вони минають квартал або два й виходять на вузьку вуличку. Марко відчуває, як дівчина напружується в темряві, але вона одразу ж заспокоюється, варто їм зупинитися біля добре освітлених дверей поряд із вітражним вікном. Хлопець притримує для Ізобель двері, і вони заходять до невеличкої кав’ярні, котра за останні кілька місяців стала його улюбленою, одним із небагатьох місць у Лондоні, де він почувається по-справжньому спокійно.

Усюди, де лише можна, мерехтять свічки в скляних свічниках. Стіни пофарбовано в розкішний і зухвалий червоний колір. На усамітнених місцях сидять кілька відвідувачів, а більшість столиків у залі залишаються порожніми. Вони сідають за невеличкий стіл біля вікна. Марко махає жінці за барною стійкою, та підносить два келихи бордо й залишає пляшку біля тендітної вази з жовтою трояндою.

Дощ лагідно стукотить у шибку, і хлопець із дівчиною ведуть чемну бесіду про несуттєве. Хлопець повідомляє про себе дуже мало, і Ізобель відповідає тим самим.

Коли він цікавиться, чи не голодна вона, дівчина ввічливо відмовляється, але така відповідь підказує, що вона страшенно зголодніла. Марко знову привертає увагу жінки за барною стійкою, і за кілька хвилин та повертається із тарелем зі скибочками сиру, фруктами й порізаним багетом.

— Як вам удалося відшукати таке чудове місце? — цікавиться Ізобель.

— Методом проб і помилок, — зізнається хлопець. — І не забудьте про море гидкого вина.

Ізобель сміється.

— Співчуваю, — каже вона. — Хоча врешті-решт усе склалося якнайкраще. Дуже приємне місце. Наче оаза посеред пустелі.

— Оаза з чудовим вином, — погоджується Марко, піднімаючи келих.

— Нагадує Францію, — додає Ізобель.

— То ви з Франції? — запитує хлопець.

— Ні, — відповідає дівчина. — Але жила там деякий час.

— І я теж, — каже Марко. — Хоча відтоді вже минуло чимало часу. І ваша правда: це місце дуже французьке, і, гадаю, у цьому частина його шарму. Багато інших місць не переймаються тим, щоб зачаровувати.

— Ви зачаровуєте, — зізнається Ізобель і одразу ж шаріється й набуває такого вигляду, наче проковтнула б власні слова, якби могла.

— Дякую, — відгукується Марко, не певний, що можна було б іще сказати.

— Перепрошую, — каже Ізобель, вочевидь знітившись. — Я не мала на увазі... — Вона затинається, але, імовірно підбадьорена тим, що випила півтора келиха вина, говорить далі. — У вашій книжці йдеться про чари, — каже вона й дивиться на хлопця, очікуючи від нього якоїсь реакції. Проте Марко мовчить, і дівчина веде далі, руйнуючи тишу: — Талісмани, символи... Не знаю, що це все означає, але це якесь чаклунство, чи не так? — Ізобель нервово сьорбає вино й не наважується підвести очі.

Марко ретельно зважує слова, занепокоєний напрямом, у котрому розвивається бесіда.

— І що відомо юній панянці, яка колись жила у Франції, про чари й талісмани? — запитує він.

— Лише те, що я читала в книжках, — каже дівчина. — Не пам’ятаю, що всі вони означають. Я знаю лише астрологічні знаки та кілька алхімічних, та й ті не дуже добре. — Ізобель змовкає, наче вагаючись, варто пояснювати далі чи ні, але за мить додає: — La Roue de Fortune, Колесо Фортуни — та карта У вашій книжці. Я знаю цю карту. І маю власну колоду.

Якщо раніше Марко вважав дівчину лише трохи цікавою й казково чарівною, то це зізнання викрило ще дещо. Він посунувся вперед, роздивляючись її зі значно більшим зацікавленням, ніж мить тому.

— Ви ворожите на картах таро, міс Мартін? — питає він.

Ізобель киває.

— Ворожу, принаймні намагаюся, — зізнається вона. — Тільки собі, тож це навряд чи можна вважати ворожбою. Я... я навчилася цього лише кілька років тому.

— А ви маєте із собою колоду? — цікавиться Марко. Ізобель знову киває. — Мені б дуже хотілося подивитися, якщо ви не заперечуєте, — додає він, зауваживши, що дівчина не рухається, аби дістати колоду з ташечки. Ізобель уважно оглядає кав’ярню й решту відвідувачів. Марко недбало змахує рукою. — Не переймайтеся через них, — каже він. — Щоб налякати цей народ, знадобиться щось більше за колоду карт. Але якщо ви не хочете, я зрозумію.

— Ні, ні, я не заперечую, — запевняє Ізобель, беручи ташечку й обережно дістаючи колоду карт, акуратно загорнуту в клаптик чорного шовку. Вона знімає обгортку й розкладає колоду на столі.

— Дозволите? — просить Марко й тягнеться, щоб узяти карти.

— Чому ні, — здивовано відповідає Ізобель.

— Деякі ворожки не люблять, щоб інші торкалися їхніх карт, — пояснює Марко, беручи карти та пригадуючи подробиці своїх занять ворожбою. — Тож я не хотів здатися нахабним. — Він перегортає горішню карту: Le Bateleur. Чарівник. Марко не може стримати усмішки у бік зображення, перш ніж повернути карту до колоди.

— Ви теж ворожите? — запитує його Ізобель.

— О ні, — заперечує юнак. — Я знайомий із картами, але вони не озиваються до мене, принаймні не так чітко, щоб я міг щось зрозуміти. — Він переводить погляд із карт на Ізобель, досі вагаючись, якої він про неї думки. — А до вас вони озиваються, чи не так?

— Ніколи не думала про це таким чином, але, гадаю, вони таки озиваються, — каже дівчина. Вона тихенько сидить і спостерігає, як хлопець гортає колоду. Він робить це так само обережно, як вона перегортала сторінки його щоденника: делікатно притримуючи карти за кутик. Переглянувши всю колоду, Марко повертає її на стіл.

— Вони дуже старі, — зауважує він. — Значно старші за вас, дозволю собі припустити. Чи можу я поцікавитися, як вони до вас потрапили?

— Я знайшла їх у скриньці з прикрасами в антикварній крамничці в Парижі багато років тому, — каже Ізобель. — Господиня навіть не продала мені їх, а наказала просто взяти, забрати подалі від крамниці. Вона називала їх диявольськими картами. Cartes du Diable.

— Люди легковірні в таких речах, — зауважує Марко. Цю фразу його вчитель виголошував чимало разів, одночасно застерігаючи й наставляючи хлопця. — Їм легше зачислити щось до категорії зла, аніж спробувати зрозуміти. Неприємна правда, а втім, так і є.

— Для чого служить ваш записник? — питає Ізобель. — Я не хочу випитувати, просто мені це здалося цікавим. Сподіваюся, ви пробачите мені те, що я його погортала.

— Ви щойно дозволили мені порозглядати ваші карти, тож ми квити, — пропонує рішення хлопець. — Але, боюся, той записник — значно складніша річ, і не так просто пояснити Щось про нього чи повірити в це.

— Я можу повірити багато в що, — запевняє Ізобель. Марко не відповідає, але роздивляється дівчину так само пильно, як щойно дивився на її карти. Ізобель витримує цей погляд і не відвертає очей.

Це занадто спокусливо. Знайти когось, хто хоча б трохи розуміє світ, у якому він живе мало не все своє життя. Юнак знає, що мав би втриматися від цієї забаганки, але він не в змозі.

— Я можу вам показати, якщо забажаєте, — пропонує він за мить.

— Залюбки, — радо погоджується Ізобель.

Вони допивають вино, і Марко розраховується з жінкою за барною стійкою. Він надіває на голову котелок і бере Ізобель під руку. Пара виходить із затишку кав’ярні, щоб знову потрапити під дощ.

Марко рвучко зупиняється посеред наступного кварталу, навпроти великого, захованого за ґратами внутрішнього дворика. Від вулиці його відділяє арка між вимощеними сірим каменем стінами.

— Це згодиться, — вирішує Марко. Він відводить Ізобель із хідника вглиб арки й ставить дівчину так, що вона притуляється спиною до холодного вогкого каміння. Сам юнак стає навпроти неї, так близько, що дівчина бачить кожну краплю дощу на крисах його капелюха.

— Згодиться для чого? — запитує дівчина, і її голос тремтить від хвилювання. Навколо них досі стугонить дощ, і їм немає куди податися. Марко лише зводить убрану в рукавичку долоню, зосередившись на дощі та стіні за дівочою головою.

Він ніколи не мав на кому попрактикуватися, тож не певний, чи впорається.

— Ви довіряєте мені, міс Мартін? — питає хлопець, вдивляючись у неї тим самим уважним поглядом, що й у кав’ярні. Лише цього разу його очі знаходяться за кілька дюймів від її.

— Так, — відповідає Ізобель, не вагаючись.

— Гаразд, — задоволено каже Марко і, квапливо підвівши руки, прикриває ними дівчині очі.

* * *

Здригнувшись, Ізобель завмирає. Його долоні затуляють їй очі, вона нічого не бачить і лише відчуває на обличчі вологу шкіру рукавичок. Дівчина тремтить, сама не певна, від холоду чи дощу. Якийсь голос шепоче їй просто у вухо слова, котрі не вдається розібрати чи зрозуміти. Раптом вона більше не чує, як порощить дощ, а кам’яна стіна за спиною здається шорсткою, хоча ще мить тому була гладенькою. Темрява потрохи розсіюється, і Марко опускає руки.

Кліпаючи від яскравого світла, Ізобель спочатку помічає навпроти себе Марко, але щось у ньому змінилося. На капелюсі більше немає крапель. Дощових крапель узагалі більше немає; натомість усе навколо хлопця залите м’яким сонячним сяйвом. Та не це змушує Ізобель роззявити від здивування рота.

Вона дивується від того, що вони стоять посеред лісу, і її спина притискається до велетенського стовбура предковічного дерева. Навколо ростуть інші голі чорні дерева, а їхні гілки тягнуться до яскравої небесної блакиті вгорі. Землю вкриває легкий шар снігу, що іскриться та сяє в сонячних променях. Чудовий зимовий день, і за кілометри довкола не видно жодного будинку, лише вкритий снігом і деревами простір. На сусідньому дереві заспівала пташка, і десь звіддалік їй відповіла інша.

Ізобель спантеличена. Усе це по-справжньому. Вона шкірою відчуває тепло сонця, а пальцями — кору дерев. Можна торкнутися холодного снігу, до того ж дівчина помічає, що сукня вже висхла. І навіть повітря, котрим вона дихає на повні груди, нічим не нагадує лондонський смог — це, безсумнівно, свіже сільське повітря. Цього не може бути, але все відбувається насправді.

— Це неможливо, — каже вона, повертаючись до Марко. Він Усміхається, і очі його мерехтять у променях зимового сонця.

— Немає нічого неможливого, — відповідає юнак, і Ізобель заливається дзвінким і радісним дитячим сміхом.

Мільйон запитань юрмиться в її голові, але дівчина не може сформулювати жодного. І раптом у пам’яті постає чітке зображення карти Le Bateleur.

— Ти чарівник, — каже вона.

— Гадаю, так мене ще ніхто не називав, — відгукується Марко. Ізобель знову сміється й не припиняє, навіть коли він нахиляється та цілує її.

У небі кружляє кілька пташок, а вітерець грається гілками дерев.

Перехожим на лондонській вулиці, де стрімко темнішає, нічого не видається дивним. Це лише юні закохані цілуються під дощем.

Шахрайство

Липень — листопад 1884


Чарівник Просперо не має жодних офіційних причин, щоб залишити сцену. Протягом кількох останніх років гастролі стали такою рідкістю, що ніхто й не помітить, якщо він припинить давати вистави.

Хай навіть Чарівник Просперо більше не гастролює, але Гектор Бовн і далі працює.

Він мандрує від міста до міста, рекомендуючи свою шістнадцятилітню доньку як медіума-спіритиста.

— Я ненавиджу це, татку, — часто протестує Селія.

— Якщо можеш вигадати краще заняття, аби провести час до моменту, коли розпочнеться твоє змагання, і навіть словом не похопись про читання, — будь ласка, за умови, якщо воно приноситиме стільки ж грошей, скільки це. Крім того, для тебе це гарна можливість попрактикуватися у виступах на публіці.

— Ці люди нестерпні, — зауважує Селія, хоча насправді має на увазі дещо інше. Вони змушують її почуватися незручно. Хай як вони відводять від неї благальні погляди, хай як дивляться очима, повними сліз. Вони сприймають її як річ, як місток до тих, кого вони любили, до тих, за кого так відчайдушно чіпляються.

Вони розмовляють про неї, наче її немає в кімнаті, наче вона така ж безтілесна, як їхні любі примари. Селії доводиться докладати зусиль, щоб не зіщулюватися в їхніх вдячних обіймах, що супроводжуються схлипуваннями.

— Ці люди нічого не варті, — повчає тато. — Їм бракує клепки, аби принаймні оцінити те, що вони бачать і чують, — простіше думати, що це надприродні трансляції з потойбіччя. Чому б не скористатися цим, особливо якщо вони так прагнуть віддати свої грошики в обмін на якусь дурницю?

Селія вважає, що жодні гроші не варті цих болісних переживань, але Гектор непохитний, тож вони й надалі подорожують, здіймають у повітря столи та загадково постукують по стінах, укритих усіма можливими різновидами шпалер.

Дівчина й далі дивується тому, як палко клієнти прагнуть спілкування й розради. Їй, наприклад, ніколи не хотілося контактувати з померлою матір’ю. До того ж Селія взагалі сумнівається, що мама захотіла б потеревенити, навіть якби могла, тим паче, удаючись до таких хитромудрих методів.

«Усе це брехня, — хочеться сказати цим людям. — Мерці не сновигають довкола, щоби ввічливо дзенькнути чайним горнятком чи гупнути по стільниці й прошепотіти щось за портьєрами, що хитаються».

Подекуди вона розбиває якусь цінну дрібничку й звинувачує в усьому духів.

Щоразу, коли вони вирушають до іншого міста, батько вигадує їй новий псевдонім, але часто обирає ім’я Міранда, найімовірніше тому, що знає, як воно її дратує.

Минають місяці, дівчина виснажена від подорожей, навантаження й голоду — батько нечасто дозволяє їй їсти. Він стверджує: якщо вона скидатиметься на волоцюгу, люди швидше повірять у її зв’язок із потойбічним світом.

Лише після того, як на одному із сеансів Селія по-справжньому зомліла, а не просто досконало драматично й завчено знепритомніла, Гектор зглянувся та вирішив повернутися додому, у Нью-Йорк.

Якось по обіді за чаєм, осудливо поглядаючи на варення й вершки, котрі дівчина мастить на булочку, батько повідомляє, що домовився про сеанс у наступні вихідні. Заплакана вдова з протилежної частини міста погодилася заплатити суму, вдвічі більшу від звичної.

— Я казав, що ти можеш відпочити, — відповідає він на заперечення Селії, навіть не відводячи очей від стосу газет, розкиданих на столі. — У тебе було три дні, цього достатньо. Ти маєш добрий вигляд і одного дня станеш навіть гарнішою, ніж була твоя мати.

— Я здивована, що ти взагалі пам’ятаєш, якою була моя мати, — уїдливо каже Селія.

А ти пам’ятаєш? — перепитує батько, нарешті підвівши погляд. Вона лише супиться у відповідь, тож він веде далі: — Можливо, я й провів у її товаристві лише кілька тижнів, але пам’ятаю її чіткіше, ніж ти, хоча ти жила з нею п’ять років. Час — дивна штука. Колись ти теж це зрозумієш.

Він знову повертається до газет.

— А як щодо того змагання, до якого ти мав би мене готувати? — цікавиться Селія. — Чи це для тебе просто іще один спосіб заробітку грошей?

— Селіє, люба, — каже Гектор. — Попереду на тебе чекає багато дивовижного, але від нас не залежить, коли це буде. Перший хід не за нами. Нам просто повідомлять, коли настане час розпочати партію.

— Тоді яке має значення, чим я займаюся, допоки час не настав?

— Тобі потрібно практикуватися.

Селія схиляє голову й дивиться на батька, поклавши руки на стіл. Газетні шпальти скручуються в химерні фігури: піраміди, конуси — і паперових пташок із шурхотливими крильцями.

Батько роздратовано підводить очі, підіймає важке прес-пап’є та кидає їй на руку. Зап’ястя ламається з різким клацанням.

Газети розгортаються й повертаються на свої місця на столі.

— Тобі потрібно практикуватися, — повторює Гектор. — Із самовладанням у тебе досі проблеми.

Селія виходить із кімнати, не кажучи жодного слова, тримаючись за зап’ястя та ковтаючи сльози.

— І заради Бога, припини рюмсати! — кричить услід батько. На те, щоб вправити й зцілити уламки кісток, вона витрачає майже годину.

* * *

Ізобель сидить у кутку Маркової квартири, у кріслі, яке рідко хтось займає. Вона марно намагається сплести у вигадливу косу райдугу різнокольорових стрічок, що струменить у неї між пальцями.

— Дурня якась, — зауважує дівчина, похмуро дивлячись на плутанину стрічок.

— Це простенькі чари, — відзивається від стола Марко, де він сидить, обклавшись книжками. — Кожна стрічка позначає якийсь елемент, кожен вузлик має значення. Так само, як у твоїх картах, але вони просто вгадують значення, а тут ідеться про вплив на предмет. Нічого не вийде, якщо ти не віритимеш у це, — сама знаєш.

— Напевно, у мене невідповідний настрій, аби повірити, — зізнається Ізобель, розв’язуючи вузли й відкладаючи стрічки вбік, дозволяючи їм зісковзувати бильцями крісла. — Завтра спробую ще раз.

— Тоді допоможи мені, — просить Марко, підводячи голову від книжок. — Подумай про щось. Про якийсь предмет. Про важливий для тебе предмет, про який я, імовірно, нічого не знаю.

Ізобель зітхає, але слухняно заплющує очі, зосереджуючись.

— Це каблучка, — каже Марко за мить, розглядаючи образ у її уяві так само легко, ніби дівчина намалювала його на папері. — Золота каблучка із сапфіром, оточеним двома діамантами.

Ізобель широко розплющує очі.

— Як ти дізнався? — питає вона.

— Це обручка? — усміхається хлопець.

Вона затуляє рота рукою та киває.

— Ти продала її, — веде далі Марко, витягаючи клаптики спогадів, що причепилися до прикраси. — У Барселоні. Тебе хотіли видати заміж, але ти втекла й тому тепер тут. Чому ти не казала мені?

— Не зовсім доречна тема для пристойної розмови, — каже Ізобель. — Тати й сам майже нічого не розповів про себе; може, ти теж утік від силуваного шлюбу.

Хвилинку вони стоять одне проти одного, і Марко намагається знайти влучну відповідь, але раптом Ізобель засміялася.

— Він, мабуть, довше шукав каблучку, ніж мене, — каже вона, кидаючи погляд на свою руку без прикрас. — Це була така чарівна дрібничка, я не хотіла з нею розлучатися. Але мені потрібні були гроші, а більше нічого для продажу я не мала.

Марко вже розтулив рота, щоб сказати: він знає, що вона отримала за каблучку гарні гроші, — але раптом хтось стукає У двері.

— Це власник квартири? — шепоче Ізобель, але Марко притискає палець до вуст і заперечно хитає головою.

Лише одна людина стукає в ці двері без попередження.

Перш ніж відповісти, Марко знаком показує дівчині, щоб сховалася в прилеглому кабінеті.

Чоловік у сірому костюмі не заходить до квартири. Він жодного разу не заходив досередини відтоді, як спланував переїзд і кинув свого учня в холодну воду самостійного життя.

— Ти подаси документи, щоб посісти вакансію в цього чоловіка, — каже він, не вітаючись, і дістає збляклу візитну картку. — Імовірно, тобі знадобиться ім’я.

— У мене є ім’я, — повідомляє Марко.

Чоловік у сірому костюмі не питає, що за ім’я.

— Співбесіду призначено на завтра по обіді, — повідомляє він. — Я останнім часом вів із монсеньйором Лефевром чимало справ і дав тобі чудові рекомендації, але ти мусиш зробити все можливе, щоб отримати цю роботу.

— Це вже початок змагання? — цікавиться Марко.

— Це попередній маневр, щоб ти зміг зайняти виграшну позицію.

— А коли ж розпочнеться змагання? — запитує Марко, хоча й ставив це запитання вже десятки разів і жодного з них не отримав відповіді.

— Час покаже, — обіцяє чоловік у сірому костюмі. — Коли воно розпочнеться, буде розумним зосередитися на самому змаганні. — Його погляд посувається до зачинених дверей кабінету. — Щоб ніщо не відволікало тебе.

Він повертається та йде до вестибюля, а Марко закляк на місці та раз по раз перечитує ім’я й адресу на побляклій візитці.

* * *

Гектор Вовн урешті-решт пристає на доньчині прохання залишитися в Нью-Йорку, але в нього є на те власні причини.

Він не забуває час від часу нагадувати Селії, що їй варто більше практикуватися, але здебільшого ігнорує її та постійно усамітнюється в горішній вітальні.

Селія задоволена його місцезнаходженням і більшість часу проводить за читанням. Вона крадькома забігає в книгарні, дивуючись, що батько не цікавиться, звідки з’явилися нові стоси щойно переплетених томів.

А ще вона часто практикується, ламаючи всі можливі речі в будинку, аби потім їх полагодити. Змушує книжки літати кімнатою, наче пташок, вираховуючи, як далеко вони долетять, перш ніж їй потрібно буде докласти нових зусиль.

Дівчина стала майже експертом із роботи з тканинами: вона перешиває свої сукні з майстерністю досвідченої кравчині, пристосовує їх до набраної ваги. Селія знову насолоджується відчуттям свого тіла.

Їй доводиться нагадувати татові, щоб вийшов до вітальні й поїв, але останнім часом Гектор щораз частіше відмовляється та майже взагалі не виходить із кімнати.

Сьогодні він навіть не відповів на її наполегливий стук. Селія знає, що батько зачаклував замки і їх неможливо відімкнути без його власного ключа. Вона розгублено штовхає двері ногою і, на її подив, вони відчиняються.

Тато стоїть біля вікна, напружено розглядаючи щось, що тримає в простягнутій руці. Крізь укрите памороззю скло до кімнати зазирають сонячні промені та падають йому на рукав.

Його рука цілком зникає, а потім знову з’являється. Чародійник витягує пальці й кривиться, почувши хрускіт кісточок.

— Що ти робиш, татку? — запитує Селія. Цікавість переважує роздратування. Вона ніколи не бачила, щоб він чинив щось подібне раніше — ані на сцені, ані з нею наодинці.

— Нічого такого, що тебе стосується, — буркає батько й розкочує закасаний манжет своєї сорочки.

Двері гупають у Селії перед носом.

Тренування з мішенню

Лондон, грудень 1884


Дошка для дартсу ненадійно висить на стіні кабінету в оточенні високих книжкових шаф і виконаних олійними фарбами картин у пишних рамах. Попри яскраве забарвлення, вона майже злилася із затінком, але ніж щоразу влучає в мішень. Знову й знову майже в яблучко, що заховалося за пришпиленою до дошки газетною вирізкою.

На папері — театральний огляд, охайно вирізаний із «Лондон Таймс». Цей відгук схвальний; дехто б навіть сказав палкий. Проте його пришпилили до дошки, щоб знищити, і ножу зі срібним руків’ям це непогано вдається. Він розтинає папір і застрягає в корковій дошці. Його висмикують з однією метою — знову почати все спочатку.

У польоті ніж, вправно запущений Чандрешем Крістофом Лефевром, кілька разів досконало обертається й улучає вістрям точно в ціль. Ім’я цього пана надруковано чіткими літерами в останньому рядку вже згадуваної газетної вирізки.

Його ім’я згадано лише в одній фразі, котра й змусила пана Лефевра кидати ніж. Одне-єдине речення звучить так: «Пан Чандреш Крістоф Лефевр досі виходить за межі можливого на сучасній сцені, засліплюючи своїх глядачів таким видовищем, яке можна вважати майже надприродним».

Більшість театральних режисерів потішив би такий відгук. Вони приклеїли б цю статтю в альбом для газетних вирізок поряд з іншими оглядами й цитували б її в рекомендаціях.

Тільки не цей театральний режисер. Ні, пан Чандреш Крістоф Лефевр зосереджується натомість на одному з останніх слів. «Майже». Майже.

Ніж знову розтинає кімнату, минає обтягнуті оксамитом меблі з вигадливим різьбленням, пролітає небезпечно близько від кришталевої карафки, повної бренді. Він швидко обертається — руків’я, потім лезо — і врешті знову влучає в дошку. Цього разу ніж устромляється в майже почекрижений папір між словами «глядачів» і «видовищем», цілком затуляючи слово «таким».

Чандреш іде по ніж і, обережно докладаючи необхідної сили, витягає лезо з дошки. Він перетинає кімнату у зворотному напрямку, тримаючи в одній руці ніж, а в другій — келих із бренді, потім швидко крутиться на підборах і знову кидає ніж у ціль. У жахливе слово. «Майже».

Очевидно, щось він робить не так. Якщо його виставу називають майже надприродною, то десь неподалік існує щось по-справжньому фантастичне й чекає, поки хтось простягне руку й торкнеться його. Отже, необхідно вдатися до чогось іще.

Чоловік розмірковує про це з тієї самої миті, відколи асистент поклав йому на стіл цей акуратно обведений і позначений відгук. Інші копії повіддавали куди-інде, аби зберегти для нащадків, а на екземпляр зі столу чекала жахлива доля у вигляді Чандреша, який агонізував над кожним словом.

Чандреш насолоджується реакціями людей. Щирими реакціями, а не просто ввічливими оплесками. Часто він оцінює їх просто під час вистави. Зрештою, видовище нічого не варте без глядачів. Сила вистави живе в глядацькому відгуку.

Він виріс у театрі, бував у ложах під час балету. Непосидючій дитині швидко набридли одні й ті самі танці, і замість сцени хлопчик став розглядати залу. Помічати, коли глядачі всміхаються чи затамовують дух, коли жінки зітхають, а чоловіки помалу куняють.

Тож, мабуть, не стало великою несподіванкою те, що тепер, коли вже минуло чимало років, його досі більше цікавить публіка, аніж сама вистава. З іншого боку, аби викликати найкращу реакцію, видовище мусить бути надзвичайним.

І оскільки чоловікові не вдається роздивитися обличчя кожного глядача на кожній виставі чи під час кожного дійства (від переконливих драм до екзотичних танців, а подекуди навіть поєднань і того й іншого), він покладається на огляди критиків.

Проте раніше не було таких відгуків, котрі б розлютили його так, як цей. І за багато років жоден із них точно не призвів до жбурляння ножами.

Ніж знову летить і цього разу протинає слово «сцені».

Чандреш іде до дошки, аби витягти його, дорогою сьорбаючи бренді. Якусь мить він зацікавлено дивиться на понівечену статтю, намагаючись розібрати нечіткі слова. А потім гукає Марко.

Темрява і зірки

Із затиснутим у руці квитком ти рухаєшся до цирку в довгій вервечці відвідувачів і спостерігаєш за ритмічним рухом стрілок чорно-білого годинника.

Із квиткових кас є лише один вихід — крізь важку смугасту завісу. Один за одним люди проходять крізь неї та зникають із поля зору.

Коли нарешті настає твоя черга, ти відсуваєш тканину та ступаєш уперед. Завіса знову повертається на місце, і тебе поглинає темрява.

Твоїм очам знадобилося кілька секунд, аби призвичаїтися, і раптом ти помічаєш, як на чорних стінах навпроти з’являються схожі на зірки крихітні цяточки світла.

І хоча ще кілька миттєвостей тому ти був так близько до своїх побратимів-глядачів, що міг навіть торкнутися когось із них, тепер залишився сам-один і навпомацки рухаєшся схожим на лабіринт тунелем.

Тунель закручується й повертає, тут немає освітлення, крім дрібних вогників. Годі й здогадатися, як задалеко ти зайшов і взагалі в якому напрямку рухаєшся.

Нарешті ти дістаєшся до іншої завіси. М’яка, наче оксамитова, тканина легко розсувається під пальцями, варто тобі лише доторкнутися.

З іншого боку завіси сяє сліпуче світло.

«Правда чи забаганка»[4]

Конкорд, Массачусетс, вересень 1897


Їх п’ятеро, і вони сидять під пекучим полуденним сонцем на дубових гілках. На найвищій гілці — його сестра Керолайн, бо вона завжди видряпується вище за інших. Її найкраща подружка Міллі сидить, мов на жердинці, трохи нижче. Брати Маккензі, котрі кидаються жолудями у вивірок, розташувалися ще нижче, але все одно досить високо. А він сам завжди сидить на нижніх гілках. Не тому, що боїться висоти, а через свій статус у цій компанії, якщо його взагалі можна вважати її частиною. Бути молодшим братом Керолайн — це водночас і благословення, і прокляття. Бейлі часом дозволяють приєднатися до інших, але він усе одно мусить знати своє місце.

— Правда чи забаганка? — кричить із горішніх гілок Керолайн. Ніхто їй не відповідає, тож дівчинка кидає жолудь і потрапляє братові просто в маківку. — Правда. Чи. Забаганка. Бейлі? — перепитує вона.

Бейлі потирає голову крізь капелюха. Мабуть, це жолудь допоміг йому вибрати. «Правда» — це сумирна відповідь, усе одно що віддатися на поталу жорстокій, як і жбурляння жолудями, версії гри, вигаданій Керолайн. «Забаганка» анітрохи не краще. Але все ж ліпше потурати сестрі, аніж поводитися як боягуз.

Схоже, він правильно вибрав і навіть трішки пишається собою, коли Керолайн мовчить якусь мить, перш ніж відповісти. Вона сидить на гілках на п’ятнадцять футів[5] вище за нього, звісивши ноги й вигадуючи забаганку, оглядає навколишнє поле. Брати Маккензі й надалі знущаються з білок. Потім Керолайн посміхається, прокашлюється й виголошує:

— Забаганка для Бейлі, — починає вона, примушуючи до цього саме брата, а не когось іншого, зв’язуючи його обіцянкою. Відтак хлопчик почувається неспокійно ще до того, як сестра озвучує, у чому ж її забаганка. Вона робить драматичну паузу й декламує: — Забаганка для Бейлі — залізти до Нічного Цирку.

Міллі від несподіванки задихається. Брати Маккензі забувають жбурнути жолуді й зводять погляди на неї — ніхто вже й не пам’ятає про білок. Широка посмішка розквітає на обличчі в Керолайн, коли вона дивиться вниз, на Бейлі.

— І принеси нам щось звідти як доказ, — додає вона, неспроможна стримати нотки тріумфу в голосі.

Цю забаганку неможливо виконати, і кожен із них це знає.

Бейлі оглядає поле, на якому, наче гори посеред долини, стримлять циркові шатра. У денні години там геть тихо, ніхто не сміється, не грає музика та не юрмляться люди. Просто купка смугастих наметів, що в променях пообіднього сонця видаються не чорно-білими, а жовтувато-сірими. Усе це має дивний вигляд, можливо, трохи загадковий, але не надзвичайний. Принаймні не опівдні. «І не так уже це й страшно», — думає Бейлі.

— Я зроблю це, — каже він. Зістрибує зі своєї низької гілляки й рушає навпростець через поле, не чекаючи на відповідь інших і не бажаючи, щоб Керолайн змінила свою забаганку. Він точно знає, що вона сподівалася почути від нього «ні». Повз його вухо свистить жолудь, але більше нічого не відбувається.

Бейлі й сам не може пояснити чому, але крокує до цирку досить рішуче.

Усе видається таким самим, як тоді, коли він уперше побачив цирк. Йому ще не було й шести років.

Тоді цирк з’явився на цьому ж місці і, здається, ніколи не полишав його. Наче усі ці п’ять років, коли поле стояло голе, він просто був невидимий.

Коли Бейлі ще не було навіть шести, йому не дозволили піти до цирку. Батьки вважали, що він занадто маленький, і йому лишалося тільки зачудовано роздивлятися звіддаля намети й вогні.

Хлопчик сподівався, що цирк пробуде там достатньо довго, поки він не виросте, але за два тижні той без попередження зник, зоставивши замалого Бейлі з розбитим серцем.

І ось тепер він повернувся.

Цирк приїхав лише кілька днів тому й досі править за новину. Якби він був тут довше, Керолайн найімовірніше вигадала б іншу забаганку, але в містечку всі теревенять лише про нього. А дівчинці подобається, щоб її забаганки були саме на часі.

Попередньої ночі Бейлі вперше по-справжньому познайомився із цирком.

Це було геть не схоже на все, що він коли-небудь бачив. Вогні, костюми — усе було інакшим. Наче хлопчик утік зі свого повсякденного життя й потрапив до іншого світу.

Він чекав на виставу. На щось таке, що дивляться, сидячи на стільці.

Але швидко зрозумів, як сильно він помилявся.

Цирк треба було досліджувати.

І Бейлі доклав до цього всіх зусиль, хоча й почувався абсолютно неготовим. Він не знав, який обрати намет із десятків можливих, кожна вивіска вабила його, натякаючи на те, що чекало всередині. А за кожним вигином смугастої доріжки з’являлося більше наметів, більше знаків, більше таємниць.

Бейлі знайшов шатро з акробатами і, закинувши голову, аж поки не заболіла шия, довго дивився, як вони крутяться й падають штопором. Він поблукав наповненим дзеркалами наметом, де на нього витріщалися широко розплющеними очима сотні й тисячі Бейлі в однакових сірих кашкетах.

Там навіть їжа була чудовою. Яблука в такій темній карамелі, що здавалися аж чорними, але залишалися свіжими, хрусткими й солодкими. Шоколадні кажани з неймовірно тонкими крильцями. Найсмачніший сидр із тих, які Бейлі доводилося куштувати.

Усе було магічним. І здавалося, що так триватиме завжди. Жодна доріжка не уривалася, вони лише звивалися або закручувалися назад, до внутрішнього двору.

Опісля він не міг знайти слів, щоб усе описати. І лише кивнув, коли мама запитала, чи сподобалося йому.

Вони пішли раніше, ніж йому хотілося. Якби батьки дозволили, Бейлі залишився б там на всю ніч — так багато було цікавинок для дослідження. Але вже за кілька годин його відвели додому й відправили в ліжко, підкупивши обіцянками повернутися наступними вихідними, хоча Бейлі з острахом згадував, як несподівано цирк зник минулого разу. Щойно вони вийшли за огорожу, хлопчикове серце защеміло.

Бейлі замислюється, чи не погодився на забаганку почасти тому, що хотів швидше повернутися до цирку.

Щоб перейти поле, хлопчик витрачає майже десять хвилин, і з кожним кроком намети стають більшими й страхітливішими, а рішучість кудись зникає.

Бейлі вже вигадує, як можна принести щось як доказ, не заводячи досередини, коли раптом опиняється перед огорожею.

Ворота вищі за нього щонайменше втричі, у денному світлі літери LE CIRQUE DES RÊVES майже неможливо розрізнити, хоча кожна з них завбільшки, мабуть, із добрячий гарбуз. Та й металеві вензелі довкола літер нагадують Бейлі гарбузове гудиння. Ворота зачиняються страшенно складним на вигляд замком, а невеличкий кучерявий напис над ними повідомляє:


ВІДЧИНЯЄМОСЯ В СУТІНКАХ

ЗАЧИНЯЄМОСЯ НА СВІТАНКУ


і ще нижче звичайними маленькими літерами:


Порушники зійдуть кров’ю


Бейлі не знає, що означає «зійдуть кров’ю», але йому не дуже подобається, як це звучить. Удень цирк видається дивним і занадто тихим. Не чути ані музики, ані галасу. Лише пташки співають неподалік і шепочеться листя на деревах. Схоже, що навколо ні душі, наче все тут збезлюдніло. Тільки пахне так само, як уночі, хоча трішки слабше: карамеллю, попкорном і димом багать.

Бейлі озирається на поле. Усі інші досі сидять на дереві та звідси здаються крихітними. Безсумнівно, вони спостерігають за ним, тож хлопчик вирішує обійти паркан з іншого боку. Він уже не впевнений, що справді збирається це втнути, але якщо таки наважиться, краще обійтися без свідків.

Більша частина огорожі, що простягається від воріт, упритул наближається до наметів, тож пролізти тут не вдасться. Бейлі йде далі.

За кілька хвилин по тому, як дуб зникає з очей, хлопчик знаходить частину огорожі, котра не притуляється до намету, а відмежовує невеличку доріжку, схожу на алею між шатрами. Доріжка закручується довкола одного з наметів і зникає за рогом. Ідеальне місце, щоб спробувати потрапити всередину.

Бейлі розуміє, що по-справжньому хоче туди увійти. Не лише через гру-забаганку, а й через власну цікавість. Жахливу, невиправну цікавість. А десь глибоко, під прагненням довести щось Керолайн та її зграї, під цікавістю, тліє бажання повернутися до цирку.

Металеві ґратки грубі й гладенькі. Бейлі навіть не потрібно пробувати, аби зрозуміти, що він не зможе через них перелізти. Окрім того що внизу немає куди поставити ногу, так ще й нагорі паркан прикрашено масивними залізними завитками, котрі чимось нагадують списи. Не надто загрозливі, але й не дуже гостинні.

Але паркан було збудовано зовсім не для того, щоб зупиняти десятирічних хлопчиків. Хоча ґратки й міцні, розташовані вони десь на відстані фута одна від одної. А Бейлі такий худорлявий, що досить легко зможе між ними протиснутися.

Якусь хвилинку він вагається, але розуміє: якщо хоча б не спробує, згодом буде себе ненавидіти, і не має значення, що трапиться потому.

Хлопчик гадав, що відчуття будуть схожими на нічні, але коли він прослизає крізь ґрати й опиняється на доріжці між наметами, почувається так само, як за парканом. Якщо вдень тут також панує магія, він її не відчуває.

Цирк здається абсолютно покинутим — ніде ані робітників, ані артистів.

Усередині ще тихіше. Пташиного співу більше не чути. Листя, що шаруділо під ногами з іншого боку паркану, не перелізло разом із Бейлі за ґратки, хоча між ними достатньо місця, щоб вітерець міг занести кілька листочків.

Хлопчик розмірковує, куди має йти та що можна вважати Доказом того, що він виконав забаганку. Схоже, тут немає нічого, що можна взяти із собою, лише гола земля й смугасті боки наметів. У денному світлі шатра мають несподівано старий і поношений вигляд, і Бейлі замислюється, як давно подорожує цей цирк і куди він прямує, коли від’їжджає звідси. Він гадає, що десь мусить бути цирковий поїзд, хоча на найближчій станції його немає й ніхто ніколи не бачив, щоб він колись приїжджав чи їхав геть.

Коли доріжка уривається, Бейлі повертає праворуч і опиняється в новому ряду наметів, кожен із яких має двері й табличку з рекламою. «Політ уяви», — повідомляє одна; «Загадки етеру», — інтригує інша. Хлопчикові аж дух перехоплює, коли він минає наступну — «Страхітливі тварюки й незвичні потвори», — але зсередини не чутно ані звуку. Він так і не знаходить, що можна взяти із собою, оскільки цупити вивіску йому не хочеться, а крім них тут трапляються лише клаптики паперу та шматочки попкорну.

Намети відкидають у пообідньому сонці довгі тіні, що тягнуться висхлою землею. Подекуди її пофарбували чи вкрили білою пудрою, подекуди — чорною. Бейлі бачить під фарбою коричневу багнюку, яку вже перемісили сотні ніг. Він замислюється, чи щоночі тут поновлюють фарбу на землі, і завертає за ріг, а оскільки дивиться під ноги, то мало не наштовхується на дівчинку.

Вона стоїть посеред доріжки між наметами. Просто стоїть, наче чекає на нього. На вигляд їй приблизно стільки ж років, скільки йому. Убрана вона в щось, що можна назвати хіба що сценічним костюмом, бо звичайним одягом це точно не назвеш. Білі черевики з безліччю ґудзиків, білі панчохи й біла сукеночка, пошита з клаптиків усіх можливих тканин: шматочки мережива, шовку й бавовни, зшиті докупи, — а поверх цього ще й короткий білий військовий піджак і білі рукавички. Кожен сантиметр від шиї до пальчиків ніг укритий чимось білим, і серед цієї білизни руде волосся здається ще більш шокуючим.

— Ти не мав би бути тут, — тихенько каже руда дівчинка.

У її голосі не чути ані хвилювання, ані навіть здивованості. Бейлі кілька разів кліпає на неї, перш ніж спромогтися відповісти.

— Я... ну, я знаю, — каже він, і йому самому ці слова здаються найдурнішими у світі, але дівчинка просто дивиться на нього. — Перепрошую, — додає він, і це звучить іще безглуздіше.

— Тобі, мабуть, краще піти, поки тебе не побачив хтось інший, — каже дівчинка, озираючись через плече, але Бейлі не знає, що вона очікує там побачити. — Звідки ти прийшов?

— Ззаду, ну... — Бейлі крутиться навсібіч, але не може сказати, яким шляхом він ішов: доріжка вигинається, і він не бачить жодної вивіски, щоб упізнати ті, котрі минав. — Я точно не знаю, — каже він.

— Гаразд, ходи зі мною. — Дівчинка бере його руку у свою, обтягнуту білою рукавичкою, і тягне хлопчика до одного з проходів. Поки вони минають намети, вона більше нічого не каже, але на розі змушує його зупинитися, і вони нерухомо стоять майже хвилину. Коли Бейлі розтуляє рот, аби запитати, на що вони чекають, вона просто притискає пальці до його губ, аби хлопчик замовк, і за кілька секунд рушає далі.

— Ти можеш протиснутися крізь ґратки? — питає дівчинка, і Бейлі ствердно киває. За одним із наметів вона рвучко повертає до проходу, котрий хлопчик навіть не помітив, і ось знову з’являється паркан, а за ним поле.

— Вилазь тут, — каже руда. — Усе буде гаразд.

Вона допомагає Бейлі протиснутися крізь ґрати, котрі в цій частині паркану розташовані дещо щільніше. Опинившись з іншого боку, Бейлі повертається обличчям до дівчинки.

— Дякую, — каже він, бо не може придумати нічого кращого.

— Будь ласка, — відповідає дівчинка. — Але тобі варто бути обережнішим. Ти не повинен залазити сюди протягом дня, Це порушення.

— Я знаю, вибач, — каже Бейлі. — Що означає «сходити кров’ю»?

Дівчинка сміється.

— Це означає, що вони випустять із тебе всю кров, — пояснює вона. — Хоча не думаю, що вони й справді так чинять.

Вона повертається й рушає назад до проходу.

— Почекай, — каже Бейлі, хоча не знає, навіщо просить її почекати. Руда повертається до огорожі. Вона не відповідає, лише чекає, щоб почути, що він збирається сказати. — Я... я мушу принести щось назад, — каже він і одразу ж шкодує про свої слова. Дівчинка морщить лоба, уважно роздивляючись його крізь ґрати.

— Принести щось назад? — перепитує вона.

— Угу, — погоджується з іншого боку огорожі Бейлі, утупивши погляд у свої потерті коричневі черевики. — Це була забаганка, — додає він, сподіваючись, що вона зрозуміє.

Дівчинка всміхається. Якусь мить вона кусає губу й здається замисленою, а тоді стягує з руки одну з білих рукавичок і передає йому крізь ґратки. Бейлі вагається.

— Усе гаразд, бери, — запевняє руда. — У мене є цілий ящик таких.

Бейлі бере з її рук білу рукавичку та кладе до кишені.

— Дякую, — каже він знову.

— Будь ласка, Бейлі, — відповідає дівчинка, і, коли вона знову повертається, щоб піти, він більше нічого не каже, тож руда зникає за рогом смугастого намету.

Бейлі довго стоїть там, перш ніж знову перетнути поле. Коли він приходить до дуба, там уже нікого немає, лише на землі лежить купа жолудів і сонце починає сідати.

На півдорозі додому він розуміє, що не казав дівчинці, як його звуть.

Змовники й спільники

Лондон, лютий 1885


Опівнічні Прийоми — традиція la maison[6] Лефеврів. Спочатку це була Чандрешева примха, спричинена хронічним безсонням, нічним способом життя, пов’язаним із театральним розкладом, і природженою неприязню до етикету поважних вечірок. Звичайно, існують заклади, де можна повечеряти навіть після зачинення театру, але жоден із них не задовольняє вибагливих Чандрешевих смаків.

Саме тому він почав улаштовувати ретельно продумані вечері з кількома змінами страв, першу з яких подають опівночі. Завжди точнісінько опівночі, тієї миті, коли дідусевий годинник у фойє починає вибивати нову годину, перші тарілки з’являються на столі. Чандрешеві здається, що це додає церемонії урочистості. Перші Опівнічні Прийоми були негучними — лише кілька друзів і колег. Але з плином часу вони почастішали та стали екстравагантнішими, завжди перетворювалися на якусь підпільну сенсацію. У певних колах люди палко мріяли отримати запрошення на Опівнічний Прийом.

Утім, ці вечері лише для обраних. Хоча час від часу на них збирається близько тридцяти людей, часом їх лише п’ятеро. Зазвичай гостей від дванадцяти до п’ятнадцяти. Але, незалежно від кількості запрошених, страви завжди подають вишукані.

Чандреш ніколи не готує меню для таких вечер. На схожих прийомах (якщо котрісь із них можна вважати схожими) гості, трапляється, отримують каліграфічне меню на цупкому папері, де кожну страву описано з усіма подробицями або лише подано перелік назв, що інтригують.

Але Опівнічні Прийоми й без того сповнені нічних таємниць, і Чандрешеві здається, що відсутність меню, такої собі мапи для кулінарної подорожі, лише додає нових вражень. На стіл подають страву за стравою — щось можна легко впізнати, наприклад куріпку, кролика чи ягня, яких подають на банановому листі, запеченими з яблуками чи прикрашеними вимоченими в бренді вишеньками. Інші смаки, загадковіші, причаїлися в солодких соусах чи пряних супах; м’ясо, яке непросто впізнати, ховається в здобі або глазурі.

Якщо заінтригована вечерею гостя поцікавиться природою конкретної страви, запитає про походження закуски чи приправу, про смак, який вона не може упізнати (навіть ті, у кого найчутливіші рецептори, ніколи не можуть упізнати всіх смаків), вона не отримає задовільної відповіді.

Чандреш лише зауважить: «Рецепти належать шеф-кухарям, і я не наважуюся втручатися в їхні таємниці». Зацікавлена гостя повернеться до своєї таємничої тарілки, можливо, гадаючи, що, попри всі секрети, страва дійсно справляє враження, і далі міркуватиме про те, що саме так надзвичайно смакує, упадаючи з кожним новим шматочком у глибоку задумливість.

Розмовляють на Прийомах здебільшого під час зміни страв.

Насправді Чандрешеві подобається не знати всіх інгредієнтів, не заглиблюватися в техніку приготування страв. Він стверджує, що така непоінформованість вдихає в кожну тарілку життя, перетворює їжу на щось більше, аніж просто сукупність продуктів.

(«Ах, — зауважує гостя, коли про це знову заходить мова, — ви з тих, хто воліє просто сказати час, а не поратися з коліщатками годинника».)

Десерти завжди вражають. Приголомшливі солодощі в шоколаді чи карамелі, ягоди, политі вершками й вимочені в лікерах. Торти, що численними поверхами здіймаються до небачених висот, і випічка, легша за повітря. З інжиру стікає мед, палений цукор закручується вигадливими завитками та квітами. Гості часто зауважують, що десерти занадто гарні, щоб їх їсти. А проте, завжди знаходять спосіб легко впоратися із цією перешкодою.

Чандреш ніколи не повідомляє імен своїх кухарів. Ширяться чутки, що він викрадає кулінарних геніїв із цілого світу й ув’язнює їх на кухнях, де ті змушені найсумнівнішими методами задовольняти кожну його примху. Інші кажуть, що їжу не готують у маєтку, а привозять із найкращих лондонських ресторанів, котрим щедро доплачують за роботу в таку пізню годину. Плітки перетікають у суперечки про те, як удається зберігати гарячі страви гарячими, а закуски холодними, але ще ніхто не дійшов якогось задовільного висновку, натомість сперечальники лише відчувають голод.

Незалежно від походження, їжа завжди варта уваги. Їдальню (чи їдальні — залежно від розмаху вечірки), як і решту будинку, обов’язково розкішно прикрашено пишними червоними й золотими кольорами, на всіх можливих поверхнях виставлено витвори мистецтва, зібрані по всьому світу. Усе довкола опромінюється сяючими люстрами й надзвичайною кількістю свічок, а світло від них ллється не яскраве, а глибоке, тепле й мінливе.

Часто тут відбуваються найрізноманітніші розваги: виступають танцюристи, чарівники, екзотичні музики. Коли збираються лише найближчі, для них грає Чандрешева персональна піаністка — чарівна юна панянка, яка весь вечір проводить за інструментом і ніколи ні до кого не промовляє жодного слова.

Ці вечірки чимось схожі на будь-які інші, хоча атмосфера й пізня година роблять їх трохи інакшими, незвичними й цікавими. Чандреш має природжений нюх на все незвичайне й привабливе; він добре розуміється на могутності такої атмосфери.

Цієї ночі на Опівнічний Прийом запрошено лише найближчих, лише п’ятьох гостей. Сьогоднішня вечеря — не просто громадський захід.

Першою (після піаністки, яка вже грає) приїжджає мадам Анна Падва, румунська прима-балерина на пенсії, найближча подруга Чандрешевої матері. У дитинстві він звав її Тітонька Падва й називає так до сьогодні. Це велична пані з гарним відчуттям стилю, і поважний вік не позбавив її рухів танцювальної грації. До речі, саме її відчуття стилю стало причиною сьогоднішнього запрошення на вечерю. Вона справжній диявол у питаннях естетики й добре розуміється на моді. Ці рідкісні й такі бажані якості забезпечують колишню балерину після виходу на пенсію непоганим прибутком.

Газети називають її чарівницею у сфері одягу. Творцем див. Мадам Падва відкидає ці лестощі, хоча й жартує, що, якби мала достатньо шовку й достатньо міцний корсет, могла б перетворити Чандреша на найвишуканішу леді.

Цього вечора мадам Падва вбрана в чорну шовкову сукню з вишитим уручну вигадливим візерунком із вишневого цвіту. Здається, наче це кімоно, що переродилося на сукню. Її сиве волосся підібране догори й притримується на маківці невеличкою, прикрашеною дорогоцінним камінням сіточкою. Кольє з ідеально огранованих багряних рубінів обіймає шию балерини, створюючи чітке враження, що в жінки перерізане горло. Загалом Анна видається дещо хворобливою та неймовірно елегантною.

Містер Ітан У. Барріс — інженер і архітектор, уже відомий у деяких колах, — другий гість на вечірці. Він має такий вигляд, наче заблукав і потрапив не до того будинку, і зі своїми сором’язливими манерами й окулярами в срібній оправі був би значно доречнішим в офісі чи банку. Він ретельно зачесав волосся, намагаючись приховати той факт, що воно почало рідішати. Із Чандрешем чоловік бачився лише одного разу, на симпозіумі з давньогрецької архітектури. Запрошення на вечерю стало справжнім сюрпризом — містер Барріс не з тих чоловіків, котрих запрошують на незвичні опівнічні посиденьки, ба навіть на звичні посиденьки, якщо вже бути чесними, але він гадає, що відмовитися було б неввічливо. Крім того, містер Барріс давно мріяв потрапити до міського Лефеврового будинку, про який серед його колег, що займаються дизайном інтер’єрів, ходять легенди.

За кілька хвилин по своїй появі він помічає, що вже веде жартівливу бесіду з колишньою примою-балериною, тримаючи в руках келих іскристого вина. Архітектор доходить висновку, що йому навіть подобаються ці незвичні опівнічні посиденьки й варто було б навідуватися сюди частіше.

Сестри Берджес приїжджають разом. Тара й Лейні займаються всім потроху. Трохи танцюють, трохи грають на сцені. Колись вони були бібліотекарками, але цієї теми можна торкатися, лише коли вони п’яні в дим. Вони мають чи принаймні створюють власну справу — щось пов’язане із консультуванням. З будь-яких питань. Вони дадуть вам пораду про що завгодно: від стосунків і фінансів до мандрів і черевиків. Секрет їхнього успіху (котрий вони теж обговорюють, тільки добряче налигавшись) — у надзвичайній спостережливості. Вони бачать кожну дрібницю, помічають кожен нюанс. І якщо навіть Тара проґавить щось, Лейні це надолужить (і навпаки).

Вони вважають, що вирішувати проблеми інших людей за допомогою порад значно приємніше, ніж виконувати самим усю роботу. «Це дає більше втіхи», — пояснюють дівчата.

Сестри дуже схожі: обидві мають хвилясте каштанове волосся й великі яскраві карі очі, що надають їм молодшого вигляду, ніж насправді; утім, Берджес і не зізнаються, скільки їм років і котра з них старша. Обидві панянки вбрані в модні сукні, які не зовсім однакові, але прекрасно доповнюють одна одну.

Мадам Падва вітає їх із наперед заготованою для всіх гарненьких молодих кралечок байдужістю, але одразу тане від компліментів своїй зачісці, прикрасам і сукні. Сестри трохи шокують містера Барріса, хоча, можливо, це лише побічна дія вина. Йому досить важко зрозуміти їхній шотландський акцент, якщо вони взагалі шотландки. У цьому він аж ніяк не певен.

Останній гість прибуває незадовго до вечері, коли решта вже всілася й налила вина. Це високий чоловік незрозумілого віку, з нечіткими рисами обличчя. Він одягнений у бездоганний сірий костюм із фраком; біля дверей він віддає капелюх і ціпок разом із візитною карткою, де написано «Містер А. Г**». Сідаючи, чоловік приязно киває іншим гостям, утім, не промовляє жодного слова.

Саме цієї миті до гостей приєднується Чандреш у супроводі свого асистента Марко, привабливого юнака з приголомшливими зеленими очима. Увага обох сестер Берджес одразу переноситься на нього.

— Я запросив усіх вас сюди не без причини, — повідомляє Чандреш. — Упевнений, ви вже й самі про це здогадалися. А втім, це справа, пов’язана з бізнесом, і гадаю, краще обговорити її на повний шлунок, тож забудьмо про всі офіційні бесіди, аж поки не скуштуємо десерт. — Він недбало махає одному з офіціантів, і, коли годинник у холі починає бити з низьким, глибоким звуком, що відлунює в будинку дванадцять разів, на столі з’являється перша страва.

Приємні розмови разом із вином рікою течуть між змінами страв. Жінки балакучіші за чоловіків. Насправді чоловік у сірому костюмі сказав лише кілька слів. Хоча деякі з них сьогодні вперше бачать одне одного, до моменту, коли від plats proncipaux[7] нічого не залишилося, сторонній спостерігач подумав би, що тут зібралися давні друзі.

За кілька хвилин до другої години ночі, коли всі впоралися з десертами, Чандреш підводиться й відкашлюється.

— Якщо всі ви будете такі люб’язні та приєднаєтеся до мене в кабінеті за кавою й бренді, ми зможемо перейти до справ, — каже він. Лефевр киває Марко, який кудись вислизає та долучається до решти нагорі, у кабінеті, з кількома записниками й рулонами паперу в руці. Каву та бренді вже налито, і гості всідаються на численні канапи й у крісла довкола каміна, де тріщить вогонь. Чандреш запалює сигару й починає свою промову, видуваючи замість розділових знаків хмарки диму.

— Я зібрав вас сьогодні в цій компанії, тому що розпочинаю один проект, почин, як ви можете сказати. Я щиро вірю, що це зачинання сподобається вам усім і що кожен із вас може тим чи іншим чином додати щось до його розробки. Вашу допомогу, яка залишається абсолютно добровільною, буде гідно оцінено, і кожен отримає солідну винагороду, — повідомляє він.

— Годі вже ходити околяса, любий Чандреше, розкажи нам, яку нову забавку ти собі знайшов, — втрутилася мадам Падва, покручуючи в руках свій келих із бренді. — Дехто з нас не молодшає. — Одна із сестер Берджес придушено хихотить.

— Звичайно, Тітонько Падво. — Чандреш ввічливо кланяється в її бік. — Моя нова забавка, як ви точно її охрестили, — це цирк.

— Цирк? — перепитує Лейні Берджес із посмішкою. — Як чудесно!

— Щось на кшталт ярмарку? — цікавиться містер Барріс, і голос його звучить трохи збентежено.

— Більше ніж ярмарок, — хизується Чандреш. — Насправді навіть більше за цирк — цирк, котрого ніхто ніколи не бачив. Не одне велике шатро, а безліч наметів, і в кожному з них відбувається щось інше. Жодних слонів чи клоунів. Ні, нам потрібно щось значно краще! Нічого буденного. Наш цирк буде інакшим, він даруватиме вкрай рідкісні враження, стане святом емоцій. Театральність без театру, захопливе видовище. Ми зруйнуємо припущення й застарілі стереотипи про те, яким був цирк, і створимо щось цілком нове. — Він показує на Марко, котрий розгортає на столі паперові рулони, притримуючи кутики прес-пап’є і якимись дивними дрібничками (мавпячий череп і застиглий у склі метелик).

План складається переважно з нарисів, оточених примітками. Вони демонструють лише фрагменти ідей: кільце наметів, центральний променад. Список можливих розваг чи виступів нашкрябаний обабіч креслень, дещо з нього вже виключене, а дещо обведене. Віщунка. Акробати. Чарівник. Люди-змії. Танцюристи. Заклиначі вогню.

Поки Чандреш веде далі, сестри Берджес і містер Барріс розглядають рисунки й читають усі коментарі. Мадам Падва посміхається, але залишається на своєму місці, посьорбуючи бренді. Містер А. Г** не рухається, вираз його обличчя незбагнений і незмінний.

— Наразі план перебуває на стадії ідеї, і саме тому я звертаюся до вас: розпочнімо й розвиваймо! Йому потрібен стиль, щоб було чим похизуватися. Винахідливість під час проектування й спорудження. Він мусить заворожувати і, можливо, мати поволоку таємниці. Я вірю, що ви — найкраща команда для цієї справи, котра може все це гарантувати. Якщо хтось із вас не погоджується, ви, звісно ж, можете піти, але я шанобливо прошу не обговорювати цього ні з ким. Я хотів би, щоб мої плани залишалися цілком таємними, принаймні поки що. Урешті-решт, зараз вони дуже вразливі. — Він повільно затягується сигарою й так само повільно видихає дим, перш ніж підбити підсумок: — Якщо ми все зробимо належним чином, план, безсумнівно, скоро заживе власним життям.

Коли чоловік змовкає, навколо западає тиша. Кілька хвилин у кімнаті чутно лише потріскування вогню, гості ззираються, кожен сподівається, що хтось інший озветься.

— Можна мені олівець? — питає містер Барріс. Марко простягає йому олівця, і архітектор починає малювати, узявши за основу зародкове креслення циркової схеми й розвиваючи його у вигадливий дизайн.

Чандрешеві гості залишаються в маєтку аж до світанку, а коли вони врешті їдуть, кількість діаграм, планів і нотаток збільшується втричі від тієї, що була на початку. Усе це вкриває кабінет і висить, пришпилене до його стін, неначе карти до пошуку невідомих скарбів.

Співчуття

Нью-Йорк, березень 1885


Газетна замітка повідомляє, що Гектор Бовн, відоміший як Чарівник Просперо, славетний артист і сценічний маг, помер від серцевого нападу в себе вдома п’ятнадцятого березня.

У газеті коротко згадано про його роботу й спадщину. Вік зазначено неправильно, але це зауважує лише декілька читачів. Наприкінці в короткому абзаці йдеться про те, що в Чарівника Просперо залишилася сімнадцятирічна донька, місс Селія Бовн. Цього разу вік майже правильний. Також зауважено, що погреб буде скромним, лише для найближчих, а співчуття можна надсилати на адресу одного з місцевих театрів.

У театрі листівки й листи зібрали та поскладали в мішечки, а кур’єр приніс їх до резиденції Бовнів, міського будинку, переповненого відповідними до нагоди похмурими букетами квітів. Коли Селія більше не може зносити задушливого аромату лілій, вона перетворює всі квіти на троянди.

Дівчина залишає стоси співчуттів на столі в їдальні, аж поки вони не заповнюють там усе й не починають перетікати до вітальні. Вона не бажає мати з ними справу, але не може змусити себе викинути все, не читаючи.

Коли купи паперу більше неможливо не помічати, Селія заварює собі чайничок чаю та енергійно береться розбирати їх. Розкриває листи, один за одним, і сортує кількома стосиками.

На конвертах поштові марки з усього світу. Усередині довгі серйозні листи, сповнені непідробного розпачу. Чи пустопорожні побажання всього найкращого та вихваляння батькових талантів. У багатьох із них ідеться про те, що автор раніше не знав, що видатний Просперо має доньку. А хтось, навпаки, згадував про неї з любов’ю, описуючи чарівну крихітку. Селія вже навіть сама не пам’ятала себе такою. У кількох листах — бентежно сформульовані пропозиції руки й серця.

Такі листи Селія жмакає в кульки, складає зім’яті послання на розкриту долоню та спопеляє їх поглядом, а тоді здмухує попіл у небуття.

— Я вже заміжня, — повідомляє вона порожній кімнаті та крутить на пальці каблучку, котра маскує старий рубець — її особливу прикмету.

Серед листів і листівок лежить простий сірий конверт.

Селія витягає його зі стосу й розрізає срібним ножиком для листів, уже ладна викинути на купу з прочитаним.

Але цього листа, на відміну від інших, адресовано батькові, хоча штемпель на конверті поставлено вже після його смерті. Усередині — ані жалісливої записки, ані слів співчуття її втраті.

На папері немає привітання чи підпису. Лише два слова, написаних від руки:


Твій хід.


І більше нічого.

Селія перегортає аркуш, проте з іншого боку він чистий. Немає навіть позначки магазину, де його було куплено. Зворотної адреси на конверті теж немає.

Дівчина перечитує кілька разів два слова на сірому папері.

Вона не може зрозуміти, чим викликаний мороз поза шкірою — збудженням чи страхом.

Не зважаючи на решту співчутливих листів, Селія виходить із кімнати із сірим папірцем у руці й підіймається гвинтовими сходами до горішньої вітальні. Вона дістає з кишені зв’язку ключів і нетерпляче відмикає три різні замки, щоб увійти до залитої яскравим полуденним сонцем кімнати.

— Про що тут ідеться? — запитує Селія, забігаючи досередини та тримаючи аркуш перед собою.

Постать, що висить у повітрі біля вікна, обертається. Коли на чоловіка падають сонячні промені, він стає майже невидимим. Частини плеча бракує, маківка голови зникає в мерехтливому танці порошинок, вихоплених сонячним промінням. Решта тіла прозора, неначе відбиток у склі.

Те, що залишилося від Гектора Вовна, читає записку й заходиться радісним сміхом.

Татуювання дівчини-змії

Лондон, вересень 1885


Непередбачені розкладом Опівнічні Прийоми, котрі самі гості називають Цирковими Вечерями, трапляються приблизно раз на місяць — це нічне поєднання дружніх посиденьок і ділових зустрічей.

Мадам Падва і хоча б одна або навіть обидві сестри Берджес завжди серед запрошених. Містер Барріс приєднується так часто, як йому дозволяє його власний розклад: чоловік багато подорожує й графік у нього не такий гнучкий, як хотілося б.

Містер. А. Г** з’являється рідко. Тара помічає, що за його присутності зустрічі після вечері стають продуктивнішими, хоча він лише зрідка дає якісь поради щодо того, як керувати цирком.

Цього вечора на гостини зібралися лише дами.

— А де сьогодні наш любий містер Барріс? — цікавиться мадам Падва, коли сестри Берджес прибувають самі, хоча зазвичай він їх супроводжує.

— У Німеччині, — хором відповідають Лейні й Тара, злившись у досконалому унісоні, і Чандреш сміється, пропонуючи їм келихи з вином.

— Він полює на годинникаря, — уже сольно каже Лейні. — Хоче замовити годинник для цирку. Перед від’їздом він був просто в захваті від них.

Сьогодні за вечерею гостям не пропонують програми розваг, немає навіть звичного фортепіанного акомпанементу, проте непрохана розважальниця сама з’являється перед дверима.

Вона відрекомендовується Тсукіко, але не уточнює, ім’я це чи прізвище.

Це невисока, але й не крихітна дівчина. Її довге чорне як ніч волосся заплетене довкола голови у вигадливі коси. Убрана дівчина в занадто довге темне пальто, але тримається так граціозно, що воно звисає, наче мантія, і здається радше елегантним, аніж незграбним.

Марко залишає її у фойє, де Тсукіко терпляче чекає, розглядаючи золоті статуї зі слоновими головами, а сам намагається пояснити Чандрешеві ситуацію. Це закінчується тим, що всі гості висипають до коридору, аби поглянути на власні очі, чим спричинена метушня.

— Що привело вас сюди цієї пізньої години? — спантеличено питає Чандреш. У la maison Лефеврів траплялися й загадковіші події, аніж ця. Та й піаністка, бувало, відправляла когось замість себе, якщо була зайнята під час вечері.

— Я завжди була нічною птахою, — ось і все, що каже Тсукіко, і не пояснює, що за примхи долі привели її сюди о такій порі. Але її загадкова поведінка супроводжується теплою й заразливою усмішкою. Сестри Берджес просять Чандреша дозволити дівчині лишитися.

— Ми збираємося вечеряти, — невпевнено повідомляє Чандреш, — але ласкаво просимо приєднатися до нас у їдальні й показати... те, що ви збиралися нам продемонструвати.

Тсукіко кланяється, і на її гарному обличчі знову розквітає усмішка.

Поки гості один за одним зникають у їдальні, Марко забирає в дівчини пальто й застигає, збентежений тим, що ховається під ним.

Дівчина вбрана в сукню з прозорого серпанку, котру в іншому товаристві назвали б непристойною, але почуття тих, хто зібрався сьогодні в їдальні, не так просто образити. Це навіть не справжня сукня, а тонка смужка червоного шовку, підтримувана туго затягнутим мереживним корсетом.

Але не примарність дівочої сукні змушує Марко витріщатися на неї, а татуювання, що вкриває шкіру.

Спочатку зрозуміти, що там зображено, геть не просто: здається, наче плечі й шию вкриває злива чорних знаків, котрі спереду уриваються над вирізом сукні, а на спині зникають під мереживом корсету. І неможливо здогадатися, як далеко тягнеться татуювання під тканиною.

Але якщо поглянути ближче, стає зрозуміло, що вихор татуювань — це не просто чорні знаки. Бурхливий водоспад алхімічних і астрологічних символів, стародавні позначення планет і хімічних елементів, зроблені чорними чорнилами, прикрашають світлу дівочу шкіру. Меркурій. Свинець. Сурма. У западинці під шиєю примостився півмісяць; біля ключиці причаївся єгипетський анкх[8]. На татуюванні безліч інших символів: скандинавські руни й китайські ієрогліфи. Чимало дрібних татуювань зливаються й стікають її тілом, склавшись у візерунок, котрий граціозно звивається, наче елегантна прикраса.

Тсукіко помічає уважний Марків погляд і, хоча хлопець нічого не питає, тихенько каже: «Це частина того, ким я була, ким є і ким буду».

Потім дівчина всміхається й рушає до їдальні, залишаючи Марко самого в коридорі. Цієї ж миті годинник починає вибивати північ і на столі з’являється перша страва.

Перед дверима дівчина скидає черевики й босоніж підходить до фортепіано, яскраво освітленого променями від канделябрів і люстр.

Спочатку вона просто стоїть, спокійно й розслаблено, поки гості кидають зацікавлені погляди. А з першим рухом стає зрозуміло, яка саме розвага чекає на них сьогодні.

Тсукіко — дівчина-змія.

Зазвичай люди-змії можуть вигинатися або вперед, або назад, залежно від особливостей хребта, тож усі їхні трюки базуються саме на цьому. Але Тсукіко належить до тих рідкісних артистів, котрі однаково добре складаються в обидвох напрямках.

Вона рухається з грацією досвідченої балерини. Мадам Падва помічає цю деталь і пошепки ділиться нею із сестрами Берджес іще до того, як дівчина демонструє справжні дива гнучкості.

— А ви могли виробляти такі речі, коли були танцюристкою? — цікавиться Тара, коли Тсукіко закидає ногу за голову.

— Якби я так уміла, то мала б значно напруженіший графік, — усміхається мадам Падва й хитає головою.

Тсукіко — справжнісінький віртуоз. Вона додає ефектних жестів і завмирає в неймовірних позах, досконало розраховуючи час. І навіть коли дівчина скручується так, що неможливо собі уявити й боляче дивитися, блаженна посмішка не зникає з її обличчя.

Її нечисленна публіка забула й про вечерю, і про розмови.

Лейні пізніше зауважила в розмові з сестрою: вона була певна, що танець супроводжувався музикою, хоча в кімнаті не було інших звуків, окрім потріскування вогню в каміні та шурхоту шовку на шкірі.

— Це те, про що я говорив, — виголошує Чандреш, гупаючи кулаком по столу та руйнуючи зачаровану тишу. Тара мало не випускає виделку, котру неміцно тримала в руці, і підхоплює її за кілька сантиметрів від тарілки з недоїденими устрицями у винному соусі. Тсукіко незворушно продовжує свої витончені рухи, хоча посмішка на її обличчі помітно ширшає.

— Це? — перепитує мадам Падва.

— Це! — відповідає Чандреш, показуючи на Тсукіко. — Саме такий дух має панувати в нашому цирку. Незвичний і чарівний. Провокаційний, але елегантний. Це доля, що дівчина з’явилася тут сьогодні. Вона необхідна нам, і на менше я не зголошуся. Марко, подай панянці стільця.

Тсукіко сідає за стіл із приголомшливою усмішкою.

Подальша бесіда більше нагадує творчий безлад, аніж пропозицію роботи, і кілька разів торкається балету, сучасної моди та японської міфології.

Після п’яти змін тарілок і чималої кількості випитого вина Тсукіко дозволяє вмовити себе й приймає пропозицію виступати в поки що неіснуючому цирку.

— Гаразд, — каже Чандреш. — Ми вже маємо дівчину-змію. Гарний початок.

— Чи достатньо нам буде її одної? — цікавиться Лейні. — Може, краще цілий намет, так само, як у акробатів?

— Дурниці, — заперечує Чандреш. — Краще мати один справжній діамант, аніж мішок сумнівних камінців. Ми поставимо для неї платформу десь на подвір’ї чи деінде.

Усі вирішують, що деталі краще відкласти на потім, тож за десертом і напоями мова йде лише власне про цирк.

* * *

Перед тим як їхати, Тсукіко залишає Марко візитку з інформацією про те, як її можна знайти; незабаром вона перетворюється на завсідницю Циркових Вечер. Дівчина часто виступає перед трапезою чи після неї, аби не відволікати гостей від вишуканих страв.

Вона стає улюбленицею Чандреша, і він часто ставить її за приклад того, яким має бути цирк.

Хорологія[9]

Мюнхен, 1885


До майстерні repa Фрідріка Тіссена навідується несподіваний покупець, англієць на ім’я містер Ітан Барріс. Містер Барріс зізнається, що стежить за ним із тієї самої миті, коли побачив кілька годинників із зозулею й захопився ними. Дорогу до майстерні йому підказав хазяїн місцевої крамнички.

Містера Барріса цікавить, чи не погодиться, бува, гер Тіссен виготовити йому годинник на замовлення. Годинникар має чимало поточної роботи, про що повідомляє містеру Баррісові, показуючи рукою на полицю з різноманітними годинниками із зозулями, від найпростіших до надзвичайно вигадливих.

— Я не впевнений, чи правильно ви мене зрозуміли, гер Тіссен, — каже містер Барріс. — Це буде надзвичайний годинник, цікавинка. Ваші годинники вражають, але те, про що я прошу, має бути справді видатним, das Meisterwerk[10]. І можете не перейматися щодо грошей.

Гер Тіссен, тепер уже заінтригований, цікавиться деталями й особливостями. У відповідь отримує дуже мало інформації. Є обмеження щодо розмірів (хоча годинник буде досить великим), а також циферблат має бути пофарбованим лише в чорний, білий чи сірий кольори. Решту, що стосується внутрішнього механізму чи зовнішнього вигляду, він може вирішувати сам. «На розсуд Майстра», — каже містер Барріс. Єдине, на чому він кілька разів наголошує, — годинник мусить бути «фантастичним».

Гер Тіссен погоджується, і чоловіки потискають руки. Містер Барріс повідомляє, що лишатиметься на зв’язку, а за кілька днів до майстерні надходить конверт із надмірною кількістю грошей, проханням завершити роботу за кілька місяців і лондонською адресою, куди потрібно надіслати готовий годинник.

Гер Тіссен витрачає на роботу над годинником майже весь відведений час. Лише зрідка він береться за інші замовлення, тим паче отримана сума легко йому це дозволяє. Кілька тижнів чоловік витрачає на розробку внутрішнього механізму. Для найпростішої роботи з деревом годинникар наймає асистента, але про всі важливі деталі піклується сам. Гер Тіссен полюбляє дрібниці й непрості завдання. Уся його розробка базується на єдиному слові, котрим скористався містер Барріс: «фантастичний».

Готовий годинник аж сяє. На перший погляд, це просто великий чорний годинник із білим циферблатом і срібним маятником. Поза сумнівами, майстерно виготовлений, з витонченою різьбою по краях, з ідеальним покриттям циферблата — але звичайний годинник.

Однак так ви думаєте, поки його не заведено. Поки він не почав клацати, а маятник — рівномірно похитуватися. Тоді годинник перетворюється на щось геть інше.

Зміни відбуваються повільно. Починається все з циферблата — білий колір перетворюється на сірий, поверхню розтинають хмари, котрі пропливають і зникають з іншого боку.

Тим часом частини пристрою розсуваються й складаються, наче деталі головоломки. Ніби він розпадається на шматки, повільно й вишукано.

Усе це триває годинами.

Циферблат темнішає, стає чорним, і там, де раніше були цифри, уже мерехтять зірки. Корпус годинника, котрий увесь час вивертався навиворіт і збільшувався, міниться відтінками білого й сірого. Він розпався не просто на шматки. Усе це — фігури та предмети, майстерно вирізьблені квіти, планети, крихітні книжечки зі справжніми паперовими сторінками, котрі можна гортати. Навколо частини видимого механізму скрутився срібний дракон, у різьбленій вежі крихітна принцеса метушливо сновигає з кутка в куток, чекаючи на відсутнього принца. Із чайничків у горнятка ллється чай, і мініатюрні клубочки пари здіймаються від них кожну другу секунду. Розгортаються загорнені в папір подарунки. Маленькі песики женуться за маленькими котиками. Розігрується ціла шахова партія.

У серцевині, де у звичайному годиннику жила б зозуля, ховається жонглер. Одягнений у костюм Арлекіна й сіру маску, він жонглює блискучими срібними кулями, кількість яких залежить від того, яка година на циферблаті. Коли годинник б’є, жонглер бере чергову кульку, аж поки опівночі дванадцять куль не складаються у вигадливий візерунок.

Після дванадцятої години ночі годинник згортається. Циферблат світлішає, і повертаються хмари. Кількість срібних кульок зменшується, аж поки жонглер не зникає геть.

Опівдні це знову просто годинник, а не щось фантастичне.

За кілька тижнів після відправлення годинника гер Тіссен отримує від містера Барріса листа зі словами подяки й щирим захопленням його винахідливістю. «Це сама досконалість», — пише англієць. У конверті знову опиняється космічна сума грошей, достатня для того, щоб годинникар міг вийти на пенсію, якщо захоче. Але той не хоче й надалі виготовляє годинники у своїй мюнхенській майстерні.

Зрідка годинникар думає, як там ведеться годинникові й де він може бути (хоча помилково вважає, що той досі в Лондоні). Такі думки особливо часто навідуються до нього під час роботи над іншим механізмом, котрий нагадує його годинник-Wunschtraum[11]. Так він назвав своє творіння, коли працював над найскладнішими деталями механізму й сам не був упевнений, чи втіляться в життя його мрії.

Окрім того єдиного листа, він більше ніколи не чує про містера Барріса.

Глядачі

Лондон, квітень 1886


У театральному фойє зібралося безпрецедентне збіговисько чарівників. Галаслива зграя блискучих костюмів і стратегічно захованих шовкових хустинок. Дехто з фокусників загорнувся в плащ і має в руках валізу, інші тягнуть за собою пташині клітки чи ціпки зі срібними маківками. Вони не розмовляють одне з одним, лише чекають, коли вийдуть на сцену. Їх викликають один по одному, вигукуючи не ім’я (справжнє або сценічне), а номер, написаний на шматочку паперу, котрий кожен отримав, коли прибув. Замість того аби базікати, пліткувати чи ділитися професійним хитрощами, вони неспокійно соваються на стільцях і, не криючись, витріщаються на дівчину.

Дехто, щойно приїхавши, помилково вважає її за асистентку, але дівчина теж сидить на стільці, чекає на свою чергу й має на клаптику паперу власний номер — 23.

У неї немає ані валізи, ані плаща, ані клітки з пташками чи палички. Дівчина вбрана в темно-зелену сукню, а зверху — застібнутий чорний жакет із рукавами-ліхтариками. Копиця каштанових кучерів охайно ховається на маківці під крихітним і прикрашеним пір’ям, але більш нічим не прикметним капелюшком. Попри те що вона занадто доросла, щоб називати її дівчинкою, у рисах обличчя є щось дитяче: може, довгі вії або злегка припухлі вуста. Визначити її вік досить важко, і жоден не береться спитати. А втім, дехто вважає її дівчинкою, тож так і називає — і подумки, і згодом, коли обговорює те, що сталося. Хоча на неї кидають погано завуальовані погляди, а дехто відверто витріщається, дівчина не звертає на магів жодної уваги.

Чоловік зі списком і записником вигукує по черзі номери чарівників і проводжає їх до вкритих позолотою дверей у кутку фойє. Так само по черзі вони повертаються і йдуть із театру. Хтось залишається на сцені кілька хвилин, а іншим потрібно значно більше часу. Ті, до кого черга ще не дійшла, неспокійно соваються на стільцях і чекають, поки чоловік із записником знову з’явиться та ввічливо оголосить їхній номер.

Останній фокусник (огрядний чолов’яга в циліндрі й вульгарній мантії), що увійшов у позолочені двері, швидко повертається до фойє. Він помітно збуджений і вилітає крізь вихід на вулицю, хряснувши за собою театральними дверима. Відлуння дзвенить у фойє навіть тоді, коли знову з’являється чоловік із записником, розсіяно киває присутнім і прокашлюється:

— Номер двадцять три, — каже Марко, звіряючись зі списком.

Дівчина підводиться з місця і йде вперед. Усі погляди в кімнаті невідривно стежать за нею.

Марко спостерігає, як вона наближається, — спочатку він просто дивується, а потім здивування перетворюється на щось геть інше.

З іншого боку кімнати хлопець міг сказати лише, що вона приваблива, але коли дівчина підходить достатньо близько, щоб зазирнути йому в очі, він розуміє, що за привабливістю — формою обличчя, контрастом темного волосся й блідої шкіри — ховається щось значно більше.

Дівчина промениться. На якусь мить їхні погляди зустрічаються, і Марко забуває, що має робити й чому вона простягає йому клаптик паперу, на якому його рукою написане число двадцять три.

— Сюди, будь ласка, — удається пробурмотіти йому.

Марко бере аркушик і відчиняє дівчині двері. На знак вдячності вона присідає в легкому реверансі. Двері за ними не встигають щільно причинитися, як фойє вже наповнюється шепотом.

* * *

Театр величний і вишукано прикрашений, обставлений рядами оббитих оксамитом крісел. Оркестрова яма, бельетаж і ложі тягнуться від порожньої сцени водоспадом багрянцю. У залі порожньо, лише двоє людей сидять приблизно в десятому ряду. Чандреш Крістоф Лефевр розсівся, задерши ноги на крісло, що стоїть попереду. Мадам Анна Падва сидить праворуч і тягнеться до ташечки за годинником, намагаючись не позіхати.

З-за лаштунків з’являється Марко, а позаду нього йде дівчина в зеленій сукні. Він жестом запрошує її вийти на середину сцени й оголошує майже порожній залі її виступ, неспроможний відвести від красуні очей.

— Номер двадцять три, — каже він і спускається з авансцени кількома сходинками, щоб зайняти крайнє місце в одному з перших рядів і занести над розгорнутим записником перо.

Мадам Падва підводить очі й усміхається, ховаючи годинника назад до ташечки.

— Тож що це таке? — цікавиться Чандреш, не звертаючись ні до кого конкретно. Дівчина не відповідає.

— Це — номер двадцять три, — повторює Марко, звіряючись із записником, щоб переконатися, що не помилився із номером.

— Ми обираємо ілюзіоністів, люба дівчинко, — гучно каже Чандреш, і його голос відлунює в порожній залі. — Магів, чарівників тощо. Зараз нам поки що непотрібна гарненька асистентка.

— Я ілюзіоніст, сер, — каже дівчина. Голос у неї низький і спокійний. — Я прийшла на відбір.

— Розумію, — із сумнівом озивається Чандреш, оглядаючи дівчину з голови до п’ят. Вона абсолютно нерухомо стоїть у центрі сцени, так терпляче, ніби й розраховувала на подібну реакцію.

— Хіба щось не так? — запитує Лефевра мадам Падва.

— Я не впевнений, що це прийнятно, — пояснює він, задумливо роздивляючись дівчину.

— І це після всіх твоїх пишних промов щодо дівчини-змії?

Чандреш не відповідає, досі не відводячи очей від дівчини на сцені. Вона має елегантний, але досить звичайний вигляд.

— Це геть інше, — ось і всі причини, які він може навести.

— Справді, Чандреше, — каже мадам Падва, — ми мусимо хоча б дозволити їй продемонструвати свої вміння, перш ніж сперечатися, чи прийнятно жінці бути за ілюзіоніста.

— Але в її рукавах можна сховати що завгодно, — заперечує чоловік.

У відповідь дівчина розстібає жакет із рукавами-ліхтариками й без церемоній кидає його на сцену, собі під ноги. Її сукня не має ані рукавів, ані бретельок, тож руки й плечі залишаються оголеними, і лише тоненька смужка шкіри ховається під срібним медальйоном. Тоді дівчина знімає одну за одною рукавички й кидає їх на зібганий жакет. Мадам Падва багатозначно зиркає на Чандреша, а той тільки зітхає.

— Дуже добре, — каже він. — Тоді розпочнемо. — І подає Марко непевний жест.

— Так, сер, — відповідає хлопець і повертається, щоб звернутися до дівчини. — Ми маємо кілька попередніх запитань, перш ніж ви розпочнете свій виступ. Як вас звати, міс?

— Селія Бовн.

Марко щось позначає в записнику.

— Ваше сценічне ім’я? — продовжує він.

— У мене немає сценічного імені, — каже Селія.

Марко знову щось пише в блокноті.

— Де ви до цього виступали?

— Я ніколи не виступала професійно.

Чандреш смикається, щоб утрутитися, але мадам Падва зупиняє його.

— Тоді хто вас навчав? — цікавиться Марко.

— Мій батько, Гектор Бовн, — відповідає Селія й на мить змовкає, перш ніж додати: — Імовірно, він більш відомий як Чарівник Просперо.

Марко випускає ручку.

— Чарівник Просперо? — Чандреш прибирає ноги із сидіння й нахиляється вперед, витріщившись на Селію так, наче тепер перед ним знаходиться зовсім інша людина. — Ваш батько — Чарівник Просперо?

— Був, — пояснює Селія. — Він... відійшов минулого року.

— Співчуваю вашій утраті, люба, — втручається мадам Падва. — Але, заради Бога, хто такий той Чарівник Просперо?

— Лише найвидатніший ілюзіоніст усіх часів, — каже Чандреш. — Багато років тому я намагався влаштувати його вистави, коли тільки мав змогу. Абсолютний геній, він міг зачарувати будь-яку публіку. Ніколи не бачив когось, хто був вартий хоча б його нігтя, ніколи.

— Йому було б приємно почути це, сер, — каже Селія й кидає короткий погляд у бік затінених куліс.

— Я частенько казав це йому, хоча ми й не бачилися роками. Якось ми добряче набралися з ним у пабі й він почав розповідати про те, що потрібно виходити за межі буденного уявлення про театр, винаходити щось надзвичайне. Йому б точно сподобався мій задум. До дідька прикро. — Він важко зітхає та хитає головою. — Що ж, розпочинаймо, — каже він, відкидаючись у кріслі та зацікавлено розглядаючи Селію.

Марко, який уже знову тримає ручку в руці, повертається до запитань.

— В-ви можете виступати не лише на сцені?

— Так, — погоджується Селія.

— Чи можна роздивитися ваші ілюзії з якогось кута?

Селія всміхається.

— Ви шукаєте чарівника, котрий може виступати посеред натовпу? — питає вона в Чандреша. Чоловік киває. — Розумію, — каже дівчина. Одним непомітним рухом вона підіймає зі сцени жакет і кидає його в залу. Замість того щоб упасти, він злітає вгору й розправляє зморшки. Ураз шовкові брижі перетворюються на чорне блискуче пір’я, рукава стають великими пурхаючими крилами, і неможливо зауважити мить, коли одяг перетворюється на ворона. Птах злітає над червоними оксамитовими кріслами й ширяє над балконом допитливими колами.

— Вражає, — зізнається мадам Падва.

— Якщо лише він не ховався в тих велетенських рукавах, — бурмоче Чандреш. На сцені Селія наближається до Марко.

— Чи можу я позичити це на кілька хвилин? — питає вона, показуючи на записник. Хлопець вагається, перш ніж віддати його чарівниці. — Дякую, — каже дівчина й повертається на центр сцени.

Вона навіть не глипає оком на список запитань, виведений чітким почерком, а одразу кидає блокнот угору, і в повітрі він, кілька разів змахнувши білими сторінками, перетворюється на голуба. Птах розправляє крила й петлясто літає над залою. Побачивши його, ворон хрипло каркає з балкону.

— Ха! — вигукує Чандреш, одночасно маючи на увазі й появу голуба, і вираз Маркового обличчя.

Голуб повертається до Селії та м’яко сідає їй на простягнуту руку. Дівчина гладить птахові крила та знову підкидає його в повітря. Він злітає лише на кілька метрів над її головою, і ось крила вже знову стають сторінками, а записник швидко падає вниз. Селія ловить його однією рукою й віддає Марко, котрий тепер видається на кілька відтінків блідішим.

— Дякую, — усміхаючись, каже Селія. Марко розсіяно киває, не дивлячись на дівчину, і швидко повертається на місце.

— Пречудово, просто пречудово! — вигукує Чандреш. — Це мусить спрацювати. Це точно мусить спрацювати. — Він підводиться з місця, протискається між рядами крісел і починає задумливо походжати між оркестровою ямою й рампою.

— Залишається подумати про її вбрання, — каже зі свого місця мадам Падва. — Я гадала, що нам знадобиться офіційний костюм, але вона, як на мене, могла б виступати й у сукні теж.

— Які костюми ви маєте на увазі? — питає Селія.

— У нас є кольорова гама, якої ми мусимо дотримуватися, люба, — пояснює мадам Падва. — Чи, радше, це гама без кольорів. Лише чорний і білий. Але в абсолютно чорній сукні ви матимете вигляд, наче на погребі.

— Розумію, — каже дівчина.

Мадам Падва підводиться й рушає вздовж рядів, туди, де тупцює Чандреш. Вона шепотить йому щось на вухо, і чоловік на мить відводить погляд від дівчини, щоб порадитися з балериною.

Ніхто, крім Марко, не дивиться на Селію, поки та терпляче й нерухомо стоїть на сцені. Раптом її сукня починає дуже повільно змінюватися.

Починаючи від декольте й розтікаючись, наче чорнило, донизу, зелений шовк змінює колір на похмурий, чорний як ніч.

Марко вражено хапає ротом повітря. Чандреш і мадам Падва обертаються на звук і помічають лише, як чорний, мов галка, пруг сукні раптом стає білосніжним, і більше немає жодного натяку на те, що шовк колись був зеленим.

— Що ж, це спрощує моє завдання, — каже мадам Падва, не приховуючи захоплення в погляді. — Хоча я зробила б колір волосся на один відтінок темнішим.

Селія струшує головою й каштанові кучері темнішають, стаючи смоляно-чорними, як воронове крило.

— Надзвичайно! — бурмоче собі під ніс Чандреш.

Селія лише всміхається.

Чандреш рвучко рушає до сцени, злітаючи східцями за два кроки, і оглядає сукню з усіх можливих кутів.

— Дозвольте? — каже він, перш ніж обережно торкнутися тканини спідниці.

Селія киває. Це безсумнівно чорний і білий шовк із м’яким переходом сірого кольору. Видно навіть, як сплітаються волокна.

— Чи пробачите ви мою допитливість, якщо я поцікавлюся, що сталося з вашим батьком? — питає Чандреш, не відводячи очей від сукні.

— Не варто вибачатися, — каже Селія. — Одна з його витівок пішла не так, як він планував.

— Яка втрата, яка втрата, — бурмоче Лефевр, задкуючи на крок. — Міс Вовн, чи може вас зацікавити пропозиція працевлаштування в цілком унікальному проекті?

Чоловік клацає пальцями, і знову з’являється Марко з блокнотом. Хлопець зупиняється за кілька кроків від дівчини й уважно вивчає її сукню й волосся, а потім у зворотному напрямку, надовго затримавши погляд на обличчі.

Перш ніж вона відповідає, над залою лунає каркання ворона, котрий досі сидить на балконі й допитливо розглядає все, що відбувається внизу.

— Хвилиночку, — каже Селія. — Рукою вона робить ледь помітний жест у бік ворона. У відповідь птах знову каркає і схоплюється з місця. Він летить, розправивши широкі крила, і з кожним змахом набирає швидкість. Потім рвучко падає вниз, летить просто на Селію, наближається до сцени, не збавляючи швидкості. Коли він врізається в дівчину шквалом чорного пір’я, Чандреш відстрибує вбік, мало не збивши з ніг Марко.

Потім птах зникає. Від нього не залишається жодної пір’їнки, а Селія стоїть на сцені, знову вбрана в чорно-білу сукню й застібнутий на всі ґудзики чорний жакет.

Навпроти сцени починає аплодувати мадам Падва.

Селія вклоняється і, скориставшись нагодою, підіймає зі сцени свої рукавички.

— Вона досконала, — зауважує Чандреш, витягаючи з кишені сигару. — Абсолютно досконала.

— Так, сер, — погоджується за його спиною Марко. Записник у нього в руках дещо тремтить.

* * *

Чарівники, що чекають на свою чергу у фойє, незадоволено буркотять, коли їм дякують за витрачений час і ввічливо відмовляються від їхніх послуг.

Військова хитрість

Лондон, квітень 1886


— Вона занадто хороша, аби виступати перед натовпом, — каже Чандреш. — Дівчина просто мусить мати власне шатро. Ми можемо, скажімо, розставити стільці по колу, і глядач залишатиметься в самому центрі подій.

— Так, сер, — погоджується Марко, граючись записником і пробігаючи пальцями по сторінках, котрі ще кілька хвилин тому були крилами.

— Що з тобою не так? — цікавиться Чандреш. — Ти білий як смерть. — Вони залишилися на сцені вдвох, і його голос відлунює в порожньому театрі. Мадам Падва відтягла Селію вбік і тепер засипає її запитаннями щодо суконь і модних зачісок.

— Зі мною все гаразд, сер, — каже Марко.

— Ти маєш жахливий вигляд, — веде далі Чандреш, димлячи сигарою. — Іди-но додому.

Марко зводить на нього здивований погляд.

— Сер, залишилося багато паперової роботи, що її необхідно виконати, — заперечує він.

— Якщо ви наполягаєте, сер.

— Наполягаю! І позбудься цього натовпу за дверима. Немає потреби гаяти час на споглядання костюмів і мантій, якщо ми вже й так знайшли когось набагато цікавішого. До того ж я б сказав, що вона дуже приваблива, якщо когось більше цікавлять такі речі.

— Поза сумнівами, сер, — зголошується Марко, і на його обличчі зацвітає рум’янець. — Тоді до завтра. — На прощання він киває, мало не кланяється, крутиться на підборах і рушає до фойє.

— Не знав, що ти так легко знічуєшся, Марко, — кричить йому вслід Чандреш, але хлопець не обертається.

Марко ввічливо відмовляє ілюзіоністам у фойє, пояснюючи, що посаду вже зайнято, і дякуючи їм за витрачений час. Жоден із них не помічає, що в хлопця тремтять руки й що він так міцно стискає ручку, що аж кісточки побіліли. Не помічають вони й того, як ручка в його кулаці розламується на дві частини й чорне чорнило тече зап’ястям.

Коли фокусники розійшлися, Марко збирає свої речі й витирає об чорне пальто брудну від чорнила руку. Надіває капелюх-котелок і виходить із театру.

З кожним кроком на його обличчі чіткішає занепокоєність. Коли хлопець іде хідником, люди дають йому дорогу.

Прийшовши додому, Марко кидає сумку на підлогу і, важко зітхнувши, спирається на двері.

— Що сталося? — питає Ізобель. Дівчина сидить у кріслі біля загаслого каміна. Вона ховає в кишеню довгі нитки, котрі намагалася сплести, і супить чоло, розуміючи, що через те, що відволіклася, доведеться переплітати цілий шматок. Ця частина для неї досі найважча — сфокусуватися й зосередитися.

Але зараз вона відкладає плетіння й дивиться на Марко, який перетинає кімнату й прямує до книжкових полиць.

— Я знаю, хто мій суперник, — повідомляє Марко, дістаючи з полиць цілі оберемки книжок і наосліп кидаючи їх на стіл, а кілька переплутаних стосів — просто на підлогу. Ті книжки, що залишилися на полицях, падають, кілька з них опиняється на долівці, але Марко, схоже, навіть не помічає цього.

— Це та японка, що так тебе зацікавила? — питає Ізобель, спостерігаючи за тим, як струнка система змінюється на хаос. У квартирі Марко завжди панував бездоганний порядок, тож несподіваний переворот змушує дівчину хвилюватися.

— Ні, — каже хлопець, гортаючи сторінки. — Це донька Просперо.

Ізобель підіймає горщик із фіалкою, який не витримав натиску книжок, що попадали, і повертає його на полицю.

— Просперо? — перепитує вона. — Того чарівника, котрого ти якось бачив у Парижі?

Марко киває.

— Не знала, що він має доньку, — каже дівчина.

— Для мене це теж виявилося несподіванкою, — бурмоче Марко, відкидаючи одну книжку й беручись за іншу. — Чандреш щойно найняв її ілюзіоністом у цирк.

— Правда? — запитує Ізобель. Марко не відповідає. — Тож вона робитиме те, що, як ти кажеш, робив він: видаватиме справжню магію за сценічні ілюзії. Вона вдавалася до цього під час відбору?

— Так, вдавалася, — відповідає хлопець, не відводячи погляду від полиць.

— Вона, мабуть, дуже вправна.

— Вона занадто вправна, — каже Марко, звільняючи чергову полицю від книжок і кидаючи їх на стіл. Фіалка знову стає невинною жертвою. — Це може виявитися проблематичнішим, ніж я гадав, — бурмоче він собі під ніс. Стос записників ковзає зі столу й падає на підлогу, прошурхотівши сторінками, наче крилами.

Ізобель знову підіймає фіалку та несе її в інший бік кімнати.

— Вона знає, хто ти такий? — питає дівчина.

— Не думаю, — відгукується Марко.

— Це означає, що цирк — частина змагання? — не може заспокоїтися Ізобель.

Марко припиняє гортати сторінки й підводить на неї погляд.

— Напевно, — каже він, перш ніж знову зосередитися на книжках. — Мабуть, саме тому мене влаштували на роботу до Чандреша. Щоб я теж був у справі. Цирк стане ареною наших змагань.

— Це добре? — питає Ізобель, але Марко не відповідає. Паперово-чорнильний океан знову поглинув його.

Однією рукою він торкається тканини на рукаві другої руки. Білу манжету вкривають чорнильні плями.

— Вона змінила тканину, — бурмоче він. — Як вона змінила тканину?

Ізобель переносить частину кинутих книжок на стіл, де лежить її марсельська колода. Дівчина переводить погляд на Марко, але той занурився в детальне вивчення одного з томів. Вона починає тихо розкладати на столі карти в одну довгу лінію.

Не відводячи погляду від хлопця, Ізобель витягає карту. Перегортає її на столі й опускає очі, щоб побачити, що та скаже з цього приводу.

Чоловік між двома жінками. Над їхніми головами цілиться з лука херувим. L’Amoureux. Коханці.

— Вона гарненька? — питає Ізобель.

Марко не відповідає.

Дівчина витягає наступну карту та кладе її поверх першої. La maison Dieu[12].

Ізобель дивиться на картинку, де постать падає з крихкої вежі, і супиться. Повертає обидві карти до колоди та забирає все зі столу.

— Вона могутніша за тебе? — питає в хлопця.

Марко знову не відповідає, гортаючи сторінки записника.

Упродовж років він почувався добре підготованим до змагання. Він удосконалював майстерність на Ізобель і сам повірив у свою перевагу, відшліфовуючи деталі ілюзій настільки, що навіть дівчина, котра знала про його хитрощі, не завжди могла зрозуміти, що було справжнім, а що — ні.

Але коли він зустрівся зі своїм суперником, очікування змагання раптом змінилося нервуванням і збентеженням.

Якоюсь мірою йому здавалося, що, коли настане час, він просто знатиме, що робити.

Він навіть тішив себе думкою, що, можливо, час ніколи не настане, що обіцянка гри мала лише мотивувати його до навчання — і нічого більше.

— Тож змагання розпочнеться, коли відкриється цирк? — питає Ізобель.

Він майже забув, що вона й досі тут.

— Гадаю, це було б логічно, — відповідає Марко. — Не розумію, як ми маємо змагатися, якщо цирк буде подорожувати, а я мушу залишатися в Лондоні. Отже, я буду змушений діяти на віддалі.

— Я можу поїхати з ними, — каже Ізобель.

— Що? — перепитує Марко, знову глипаючи на неї.

— Ти казав, що цирк шукає віщунку, чи не так? Я вмію ворожити на картах. Щоправда, не ворожила нікому, крім себе самої, але я весь час удосконалююся. Я можу писати тобі листи, коли цирк гастролюватиме. І якщо ти не хочеш, щоб я була тут під час гри, матиму місце, куди податися.

— Не впевнений, що це слушна ідея, — каже Марко, хоча й не може пояснити чому. Він ніколи не розглядав можливості залучити Ізобель до свого життя десь поза межами квартири. Він залишав її осторонь від Чандреша й цирку, тому що хотів мати щось своє, і це видавалося правильним, особливо після тонкого натяку вчителя.

— Прошу, — наполягає Ізобель. — Так я могла б допомогти тобі.

Марко вагається й знову переводить погляд на книжку. Дівчина з театру й досі займає його думки.

— Можливість бути ближчим до цирку допоможе тобі, — веде далі Ізобель, — та й я матиму заняття, поки ти змагатимешся. А коли все завершиться, я повернуся до Лондона.

— Я навіть точно не знаю, як відбуватиметься змагання, — заперечує Марко.

— Але ти точно знаєш, що під час нього мені не можна залишатися тут?

Марко зітхає. Вони вже обговорювали це раніше, не дуже детально, але достатньо, щоб домовитися: вона піде геть, коли розпочнеться гра.

— Я й так дуже зайнятий роботою в Чандреша, а потрібно буде зосередитися на змаганні й не... відволікатися, — каже він, послуговуючись словами свого наставника й перетворюючи наказ на прохання. Він сам не знає, що непокоїть його більше: можливість задіяти Ізобель у грі чи необхідність порвати стосунки з єдиною людиною, яку він обрав із власної волі.

— Якщо ми вчинимо так, як я кажу, я тебе не відволікатиму, а навпаки — допоможу, — пропонує Ізобель. — А якщо не можна допомагати, що ж, тоді я просто писатиму тобі листи, хіба в цьому є щось погане? Мені це здається ідеальним рішенням.

— Я міг би влаштувати тобі зустріч із Чандрешем, — припускає Марко.

— А ти міг би... переконати його найняти мене? — цікавиться Ізобель. — Якщо потрібно буде його переконувати?

Марко киває, він досі не певний щодо цієї ідеї, але відчайдушно потребує розробити хоч якусь стратегію. Тактику, за допомогою якої можна буде протистояти супернику, котрий щойно з’явився.

Він знову й знову подумки повторює її ім’я.

— Як звуть доньку Просперо? — питає Ізобель, наче може читати його думки.

— Вовн, — відповідає Марко. — Селія Вовн.

— Гарне ім’я, — зауважує дівчина. — Щось не так із твоєю рукою?

Марко переводить погляд на руку й здивовано помічає, що тримає праву долоню в лівій, несвідомо потираючи порожнє місце, де колись йому в шкіру вріс перстень.

— Ні, — каже він, беручи записник, щоб чимось зайняти руки. — Нічого такого.

Схоже, відповідь задовольняє Ізобель, і вона підіймає з підлоги наступний стос розкиданих книжок і складає їх на столі.

Марко відчуває полегшення — її навичок замало, щоб видобути з його пам’яті згадку про перстень.

Вогонь і світло

Ти ступаєш до яскраво освітленого подвір’я, оточеного смугастими шатрами.

Від подвір’я в різні боки ведуть зміїсті доріжки й перетворюються на небачені таємниці, помережані мерехтливим світлом.

У натовпі сновигають крамарі, пропонують напої та різні дива, смаколики з ваніллю, медом, шоколадом і корицею.

Неподалік на платформі вигинається дівчина-змія в іскристому чорному вбранні. Її тіло складається в неймовірні пози.

Жонглер підкидає чорні, білі та сріблясті кулі в повітря. Здається, що, перш ніж упасти йому просто до рук, вони на мить зависають у повітрі. Уважні глядачі аплодують.

Усе довкола купається в сяйному світлі велетенського багаття, улаштованого просто посеред двору.

Ти підходиш ближче й бачиш, що вогонь розклали в широкому чорному металевому казанку з безліччю пазуристих ніжок. Там, де має бути край казанка, метал розпадається на довгі закручені пасма, наче хтось розплавив його й розтягнув у різні боки, мов іриску. Залізні вихори тягнуться вгору, переплітаються між собою, вигинаються навсібіч і створюють щось схоже на клітку. У просвітках видно, як звивається й повільно підіймається вогонь. Лише його нижня частина ховається від поглядів, тож неможливо сказати, що саме горить: дрова, вугілля чи щось геть інше.

Танцюючі язики полум’я не жовті й не помаранчеві. Вони білі як сніг.

Схованка

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902


Суперечки щодо майбутнього Бейлі почалися давно й трапляються часто, хоча тепер вони здебільшого перетворилися на без кінця повторювані фрази й напружену тишу.

Він уважає, що їх розпочала Керолайн, хоча вперше торкнулася цієї теми його бабця по материній лінії. Але оскільки бабцю він любить значно більше, ніж сестру, то вирішив винуватити в усьому Керолайн. Якби вона так просто не здалася, йому б не довелося так відчайдушно боротися.

Це була одна з бабциних вимог, котру вона замаскувала в достатньо невинне побажання: нехай Керолайн вступає до Редкліффського коледжу.

Здавалося, Керолайн сподобалася ця ідея, виголошена за чаєм у затишному спокої бабциної вітальні в Кембриджі, у якій шпалери на стінах були прикрашені квіточками. Проте всі її наміри дослухатися бабциної поради безслідно зникли, щойно вони повернулися до Конкорда й почули батькову думку:

— Ні, навіть і мови бути не може.

Керолайн спершу недовго позакопилювала губи, а потім змирилася, вирішивши, що доведеться, мабуть, багато працювати, до того ж її не надто цікавило місто. Та ще й Міллі заручилася, і потрібно було планувати весілля, а це здавалося Керолайн цікавішим за власну освіту.

Саме тоді все й почалося.

З Кембриджа надійшов лист, у якому бабця визнавала, що може пристати на таке рішення, але Бейлі неодмінно піде До Гарварду.

І цю вимогу ні під що не було замасковано. Це був справжнісінький наказ. І навіть заперечення, що його ґрунтували на фінансовій точці зору, було спростовано ще до того, як його озвучили, — бабця чітко давала зрозуміти, що платити за навчання буде сама.

Суперечки вже почалися, а думку Бейлі ніхто навіть не збирався питати.

— Я б хотів поїхати, — зауважив він, коли запала достатньо довга тиша, аби можна було докинути своє слівце.

— Ти будеш керувати фермою, — відрубав тато.

Найпростіше було завершити цю розмову й не згадувати про неї якийсь час, особливо зважаючи на те, що Бейлі й близько не було шістнадцяти та до моменту вступу залишалося чимало часу.

Натомість (він і сам точно не знає, як так сталося) Бейлі й далі доливав оливи до вогню, знову порушуючи цю тему, зауважуючи, що завжди можна повернутися на ферму та що чотири роки — не такий уже тривалий час.

Спочатку у відповідь на ці міркування йому читали довжелезні нотації, а згодом вони переросли в гучні лайки та грюкання дверима. Мама намагалася не втручатися в суперечки так довго, як тільки могла, але під тиском погоджувалася зі своїм чоловіком, хоча одночасно тихенько додавала, що вирішувати має сам Бейлі.

Бейлі не певний, що хоче вступати до Гарварду. Хоча місто вабить його сильніше, ніж Керолайн, і йому здається, що цей шлях обіцяє більше можливостей, більше незвіданого.

А на фермі самі лише вівці та яблука — і все передбачуване.

Він просто зараз може сказати, яким буде його життя. Кожен день. Кожнісінька пора року. Коли почнуть падати яблука, коли потрібно буде стригти овець і коли вдарить перший мороз.

Завжди одне й те саме, рік у рік.

Бейлі прохопився при мамі про цю нескінченну одноманітність, сподіваючись, що після цього розмова про те, чи можна буде йому поїхати, стане зваженішою. Але вона лише каже, що циклічна природа життя на фермі заспокоює, і цікавиться, чи впорався Бейлі з усіма своїми хатніми обов’язками.

Запрошення на чай до Кембриджа тепер адресовані лише Бейлі та не поширюються на Керолайн. Сестра бурмоче щось про те, що все одно не має часу на такі дурниці, і Бейлі вирушає до бабці сам, радіючи, що зможе насолоджуватися дорогою, а не слухати невпинну балаканину Керолайн.

— Я не надто переймаюся, вступиш ти до Гарварду чи ні, — каже бабуся одного дня, хоча Бейлі про це й словом не похопився. Зазвичай він узагалі уникає цієї теми, бо гадає, що й так достеменно знає бабцину точку зору.

Хлопчик додає в чай ще ложечку цукру й чекає на подальші пояснення.

— Я тільки гадаю, що освіта дасть тобі більше можливостей, — веде далі бабуся. — А я б хотіла, щоб ти мав їх удосталь, навіть якщо твої батьки не в захваті від цього. Знаєш, чому я дозволила своїй донці побратися з твоїм батьком?

— Ні, — каже Бейлі. Цієї теми ніколи не торкаються в його присутності, утім, одного разу Керолайн сказала йому по секрету, що чула, наче там був якийсь скандал. І хоча вже минуло майже двадцять років, татова нога досі не ступала в бабцин дім, та й бабуся ніколи не навідувалася до Конкорда.

— Тому що вона все одно втекла б із ним, — каже бабця. — Бо вона хотіла цього. Я б ніколи не обрала його для неї, але не можна диктувати дітям свій вибір. Колись я слухала, як ти вголос читав моїм котам книжку. Коли тобі було п’ять, ти перетворив балію на піратський корабель і атакував гортензії в моєму садку. Не намагайся переконати мене, що обереш для себе життя на фермі.

— У мене є обов’язки, — каже Бейлі, повторюючи слова, котрі вже почав ненавидіти.

Бабця видає звук, який може бути сміхом, чи кашлем, чи комбінацією обох.

— Іди за своєю мрією, Бейлі, — каже вона. — Не має значення, Гарвард це чи щось геть інше. Не важливо, що саме чи як голосно каже твій батько. Він забув, що колись і сам мав мрію.

Бейлі киває, бабуся відкидається в кріслі та якийсь час жаліється на сусідів, більше не згадуючи ані про тата, ані про його мрії. Але, перед тим як Бейлі збирається піти, вона додає:

— Не забудь, що я сказала тобі.

— Не забуду, — запевняє онук.

Він не каже їй, що має одну-єдину мрію й вона така ж недосяжна, як кар’єра садового пірата.

А втім, Бейлі й надалі відважно й регулярно сперечається з батьком.

— Хіба моя думка не має значення? — запитує він одного вечора, незадовго до того, як розмова перейде на стадію гупання дверима.

— Ні, не має, — заявляє батько.

— Бейлі, може, тобі варто облишити цю ідею? — тихо каже мама, коли тато виходить із кімнати.

Хлопчик з’являється вдома якомога рідше.

Школа не забирає так багато часу, як йому хотілося б. Спочатку він більше працює на віддалених ділянках саду, вибираючи собі місце якнайдалі від того, де перебуває батько.

Потім вирушає на тривалі прогулянки полями, лісами й кладовищами.

Він блукає серед могил, де лежать філософи, поети, прозаїки, із чиїми книжками він познайомився в бабциній бібліотеці. Але є тут і безліч надмогильних хрестів з іменами, котрих він не знає. А ще більше могил зруйновані від часу й вітрів, написи на них уже неможливо прочитати, а тих, хто там лежить, давно забули.

Хлопчик гуляє, не маючи особливої мети, але частіше за все його прогулянки закінчуються біля того самого дуба, де він так часто сидів із Керолайн та її друзями.

Тепер Бейлі став вищим і з легкістю видряпується на горішні гілки. Густий затінок дарує йому усамітнення, при цьому світла достатньо, щоб можна було читати, якщо він має із собою книжку, — незабаром це перетворюється на звичку.

Він читає історичні романи, міфи й казки та дивується, чому лицарі, принци й вовки рятують від буденного життя на фермі лише дівчат. Хлопчикові здається нечесним те, що він може навіть не розраховувати на такий вигадливий порятунок. А його теперішнє становище не дозволяє самому собі допомогти.

Спостерігаючи годинами, як вівці без мети тиняються полями, він навіть загадує бажання, щоб хтось прийшов і врятував його. Але сновига-вівця виконує бажання не краще, ніж падуча зірка.

Він переконує сам себе, що життя не таке вже й кепське. Що немає нічого поганого в тому, щоб бути фермером.

Але незадоволення нікуди не зникає. І навіть земля під ногами перестає подобатися його черевикам.

І хлопчик і далі шукає притулку на дереві.

Аби заявити свої права на цей дуб, Бейлі заходить так далеко, що навіть стару дерев’яну шкатулку, у якій зберігає свої найцінніші речі, виймає з її звичної схованки — погано прилаштованої дошки під ліжком — і ховає в затишній западинці на дереві. Це заглиблення й дуплом назвати не можна, але для його мети воно згодиться.

Шкатулка невеличка, з потемнілими латунними петлями й защіпками. Загорнена в шматок мішковини, який надійно захищає її від опадів. Бейлі запхав її достатньо глибоко, щоб навіть найдопитливіші вивірки не забрали скриньку собі.

Серед його скарбів — пощерблений наконечник стріли, що його хлопчик знайшов у полі, коли йому було п’ять. Камінець із дірочкою посередині — вважається, що такі приносять удачу. Чорна пір’їна. Блискучий шматочок гірської породи — мама каже, що це якийсь різновид кварцу. Монетка — його перші кишенькові гроші, які він вирішив не витрачати. Коричневий шкіряний нашийник їхнього пса, який помер, коли Бейлі було дев’ять. Самотня біла рукавичка, що вже стала сірою від віку й того, що її зберігали в маленькій шкатулці разом із камінням.

І кілька складених пожовклих сторінок, укритих рукописним текстом.

Коли цирк поїхав, Бейлі записав кожну дрібницю, котру зміг пригадати, щоб із часом вони не зникли з пам’яті. Попкорн, укритий шоколадом. Шатро, де люди на високих круглих платформах показували трюки зі сліпучим білим вогнем. Чарівний годинник над квитковою касою, який трансформувався й виконував значно більше функцій, аніж просто повідомляв час.

Укладаючи тремтячим почерком каталог із кожною цирковою дрібницею, Бейлі ніяк не міг занотувати свою зустріч із рудою дівчинкою. Він ніколи й нікому не оповідав про неї. Ще двічі він навідувався до цирку у вечірні робочі години й шукав її, але не зміг знайти.

А потім цирк поїхав — зник так само несподівано, як з’явився, мов невловимий сон.

Більше він не повернувся.

І єдиним доказом того, що дівчинка справді існувала, а не була витвором його уяви, залишалася ця рукавичка.

Але Бейлі більше не відчиняв свою шкатулку. Ретельно зачинену, її було заховано в дереві.

Бейлі думає, що, напевно, мав би просто викинути її, проте не може змусити себе наважитися.

Можливо, він просто залишить її в дереві, вона заросте корою й назавжди буде захованою всередині.

* * *

Сірого суботнього ранку Бейлі, як завжди, прокинувся раніше за інших. Він упорався зі своїми обов’язками так швидко, як тільки міг, кинув до сумки яблуко й книжку та подався до дерева. Десь на півдорозі він подумав, що дарма не надів шарф, — але днина обіцяє розхмаритися. Зосередившись на цій заспокійливій думці, хлопчик видряпується вгору, минаючи нижні гілки, куди його відсилали багато років тому, минаючи інші гілки, на яких сиділа Керолайн та її друзі. Це гілка Міллі, думає він, торкаючись галузи ногою. Коли Бейлі минає гілку Керолайн, усередині тріпотить задоволення, нехай навіть через стільки років. Оточений шурхотом листочків під вітерцем, хлопчик всідається на своє улюблене місце, мало не торкаючись черевиками западини, де захована майже забута шкатулка зі скарбами.

Коли він нарешті відводить погляд від книжки, мало не падає з дерева від здивування. На полі з’явилися смугасті чорно-білі намети.

Частина II

Ілюмінація

Нічний цирк

У цирку багато світла — від вогнів, від ліхтарів, від зірок. Коли хтось описував Le Cirque des Rêves, я так часто чув вислів «гра світла», що іноді мені навіть здається, що весь цей цирк — лише ілюзія, створена світлом.

Фрідрік Тіссен, 1894

Ніч Відкриття І:

Початок

Лондон, 13 і 14 жовтня 1886


День відкриття чи, радше, ніч відкриття вражає. Усе сплановано до найменшої дрібниці, і задовго до сутінок чималий натовп зібрався перед огорожею. Коли глядачам нарешті дозволяють зайти, вони широко розплющують очі від захвату, і ті щораз ширшають, поки їхні власники мандрують від намету до намету.

Усі елементи цирку злилися й перетворилися на єдиний надзвичайний механізм. Виступи, до яких готувалися в різних країнах, навіть на різних континентах, тепер відбуваються в сусідніх шатрах. І кожна частинка вистави зливається з іншими в єдине ціле.

Навіть повітря бездоганне — чисте, свіже, прохолодне, сповнене ароматів і звуків, що ваблять і зачаровують кожного відвідувача.

Опівночі відбувається церемонія запалювання вогнища. Весь вечір казанок, у якому його розклали, стояв порожній і здавався просто скульптурою зі звивистого заліза. Спочатку на подвір’ї з’являються дванадцятеро заклинателів вогню з невеликими платформами, які встановлюють по колу, наче цифри на годиннику. Рівно за хвилину до півночі кожен із них займає свою платформу й усі виймають з-за спин чорні лискучі луки й стріли. За тридцять секунд до півночі кінчики стріл займаються маленькими жовтими вогниками. Навіть ті, хто досі не зважав на лучників, тепер зацікавлено спостерігають за ними. За десять секунд до півночі артисти підіймають луки й націлюють вогняні стріли на застигле в очікуванні залізне гирло. Коли годинник біля воріт починає бити, перший лучник випускає стрілу, вона злітає над натовпом і, влучивши в ціль, розсипається сотнями іскор.

Багаття займається снопом жовтого полум’я.

З другим ударом годинника другий лучник вистрілює в жовте полум’я — і воно стає блакитним, як чисте небо.

З третім ударом прилітає третя стріла — і вогонь стає теплим, яскраво-рожевим.

Четверта стріла перетворює колір полум’я на помаранчевий, як достиглий гарбуз.

П’ята — пурпурний вогонь.

Шоста — приносить із собою глибокий багрець.

Сьома стріла влучає в ціль, і здається, що темно-червоний вогонь аж сочиться ігристим вином.

Восьма — полум’я мерехтить фіолетовим кольором.

Дев’ята — фіолетовий заступає індиго.

Десятий удар, десята стріла — і багаття набуває темного, як північне небо, синього кольору.

Із передостаннім ударом танцюючий вогонь перетворюється із синього на чорний і на мить зливається зі своєю чашею.

І ось нарешті останній удар — замість потемнілого вогню з’являється сліпучо-білий, і бризки іскор розлітаються довкола, мов сніжинки. У нічне небо тягнеться велетенський і кучерявий щільний вихор білого диму.

Юрба шаленіє. Глядачі, котрі вже збиралися додому, вирішують залишитися трохи довше й захоплено обговорюють запалювання вогню. За кілька хвилин чи навіть годин ті, кому не пощастило побачити все на власні очі, з недовірою слухають оповіді інших.

Люди блукають між наметами, мандрують звивистими доріжками, що переплітаються одна з одною і, здається, ніколи не закінчуються. Хтось заходить до кожного намету на своєму шляху, інші відвідувачі перебірливіші й вирішують, чи варто заходити до шатра, лише детально вивчивши вивіски. Когось так захоплює дійство в одному наметі, що він не в змозі залишити його й надумує провести там увесь свій час. Відвідувачі радять щось іншим гостям; зіштовхуючись із ними на перехрестях, тицяють пальцями в найцікавіші намети, де вони вже побували. До кожної поради дослуховуються із задоволенням, хоча не завжди вдається потрапити до рекомендованого шатра: на шляху надибують іще так багато цікавого.

Коли займається світанок, переконати останніх роззяв, що цирк зачиняється, виявляється не так-то й просто. Люди втішаються лише обіцянками, що зможуть повернутися сюди, коли сяде сонце.

Загалом ніч відкриття минає з нечуваним успіхом.

Лише одна незапланована й непередбачувана подія стається цієї ночі. Відвідувачі нічого не помічають, та й більшість артистів дізнається про все лише згодом.

Коли сонце вже схилилося на захід і тривають останні приготування (у цирку поправляють костюми й топлять карамель), у дружини приборкувача тигрів починаються передчасні пологи. Поки жінка не була при надії, вона працювала асистенткою в чоловіка. Через її відсутність виступ доводиться трохи змінити, тож тварини нервують.

Жінка носила двійню й чекала на пологи лише за кілька тижнів. Пізніше в цирку жартуватимуть, що діти просто не хотіли проґавити ніч відкриття.

Ще до того, як ворота цирку гостинно розчахнулися перед гостями, тут з’являється лікар, і його розсудливо проводять за лаштунки. Простіше прийняти пологи там, аніж везти жінку до лікарні.

За шість хвилин до півночі народжується Вінстон Ейдан Мюррей.

У сім хвилин по дванадцятій на світ з’являється його сестра, Пенелопа Ейслін Мюррей.

Коли новини дістаються до Чандреша Крістофа Лефевра, він трохи засмучується, що двійнята не схожі як дві краплі води. Чоловік уже вигадав чимало циркових номерів, де можна було б задіяти близнюків, коли вони трохи підростуть. Хоча близнятам і бракує тієї видовищності, на яку Чандреш розраховував, Марко все ж замовляє доставку двох гігантських букетів червоних троянд.

Діти крихітні, але кожен має несподівано густе й руде волосся. Вони майже не плачуть, хоча й не сплять і уважно розглядають усе двома парами однакових допитливих синіх оченят. Малюків пеленають у шматки шовку й атласу — дівчинку в біле, хлопчика в чорне.

Потік артистів, що між виступами бажають познайомитися з малюками, не вщухає. Усі по черзі беруть їх на руки й обов’язково зауважують, яка чудова в них різниця в часі. Діти викапані циркачі, хіба що колір волосся не дуже гармонує з чорно-білою гамою. Хтось радить надівати капелюшки, поки малюки не виростуть достатньо, щоб пофарбувати волосся. Хтось інший заперечує, що зафарбовувати такий колір, вогняно-червоний, значно яскравіший за материн рудуватий, було б просто смішно.

— Це сприятливий колір, — каже Тсукіко, але відмовляється пояснити свої слова.

Вона цілує кожну дитину в чоло, а потім складає вервечку паперових журавликів і вішає над колискою.

Ближче до світанку, коли цирк безлюдніє, дітей виносять на прогулянку — на подвір’я між шатрами, — аби заколисати. Проте дітки не сплять, а уважно розглядають вогні, костюми та смужки довколишніх наметів. Дивна поведінка для малят, котрим лише кілька годин.

І тільки коли сонце з’являється над обрієм, двійнята заплющують очі та притискаються одне до одного під смугастими ковдрами в чорній кованій колисці, що вже чекала на них попри передчасну появу на світ. Хтось надіслав у подарунок колиску кількома тижнями раніше, але не залишив ані листівки, ані записки. Мюрреї гадали, що це дарунок від Чандреша, однак у відповідь на їхні подяки він удав, що не розуміє, про що йдеться.

Двійнята не переймаються, звідки взялася колиска, вона їм просто подобається.

Пізніше ніхто не може точно пригадати, хто вперше назвав їх Крихітка й Прибамбас. Як і у випадку з колискою, ніхто не зізнається.

Але, як завжди буває з прізвиськами, вони міцно чіпляються.

Ніч Відкриття II:

Іскри

Лондон, 13 і 14 жовтня 1886


Перші кілька годин у ніч відкриття Марко нишком позирає на годинник і чекає, поки стрілки нарешті повідомлять про північ.

Передчасні пологи в родині Мюрреїв дещо сплутали його графік, але якщо запалювання вогню відбудеться, як заплановано, буде непогано.

Це найкраще з усіх рішень, адже він розуміє, що за кілька тижнів цирк буде за сотні кілометрів звідси, а він мусить залишитися на самоті в Лондоні.

І хоча Ізобель може виявитися справді корисною, йому потрібні міцніші пута.

Відколи хлопець дізнався, що цирк стане ареною їхнього змагання, він поступово прибирав його до рук. Виконував усе, що просив Чандреш, і навіть більше, аж поки йому врешті не дозволили самостійно вирішувати питання від вибору дизайну воріт до замовлення матеріалу для тентів.

Масштаб задуманого лякає навіть його самого. Марко ніколи ще не вдавався до чогось подібного, але хіба може щось завадити починати гру з найсильнішого ходу?

Багаття забезпечить його зв’язок із цирком, хоча він і досі не дуже впевнений, чи спрацює це. Але оскільки до справи вже залучено стільки людей, додати ще елемент безпеки, здається, не буде зайвим.

Він готувався кілька місяців.

Чандреш уже вважає Марко незамінним помічником у питаннях, пов’язаних із цирком. Його не надто потрібно контролювати, тож чоловік радо дозволяє хлопцеві організувати церемонію запалювання вогню. Вони потискають руки, і тепер усе залежить лише від Марко.

А що найголовніше — Чандреш погодився зберігати все в таємниці. Церемонія відбувається в дусі Опівнічних Прийомів — ставити питання не личить так само, як цікавитися продуктами чи меню.

Ніхто не відповідав, чим просякнуті стріли для створення такого разючого ефекту і як можна змусити вогонь змінювати один тремтливий відтінок на інший.

Тим, хто цікавився цим під час підготовки й репетицій, казали, що розкриті секрети лише псують враження.

Утім, найважливішу частину дійства Марко звісно ж не міг прорепетирувати.

Утекти від Чандреша на людяному подвір’ї за кілька хвилин до півночі виявилося нескладним завданням.

Марко крокує до витіюватої залізної посудини, наближаючись якомога ближче до поки що порожньої чаші. З кишені пальта він виймає великого записника в шкіряній палітурці, досконалу копію того, що надійно зачинений у кабінеті. Жоден відвідувач у натовпі на подвір’ї не помічає, як він кидає зшиток на дно казанка.

Записник падає з приглушеним звуком, непомітним у навколишньому галасі.

Обкладинка розгортається й демонструє помережаному зірками небу вигадливе чорнильне дерево.

Хлопець стоїть упритул до залізної чаші, коли лучники займають свої місця.

Попри натиск натовпу, коли вогонь заіскрився райдужними кольорами, Марко зосереджується лише на полум’ї.

Коли остання стріла влучає в ціль, юнак заплющує очі. Крізь повіки білий вогонь здається червоним.

* * *

Селія гадала, що під час перших виступів почуватиметься блідою копією власного батька, але з полегшенням зрозуміла: те, що відбувається тут, анітрохи не нагадує дійства, за якими вона спостерігала, мандруючи від театру до театру.

Її намет маленький і затишний. Глядачів небагато, тож вони залишаються окремими людьми, а не зливаються в безлиций натовп.

Дівчина помічає, що кожен виступ може зробити неповторним, змінюючи програму залежно від реакції публіки.

Виявляється, що Селія насолоджується роботою більше, ніж могла гадати, утім, вона з вдячністю ставиться до часу між виступами, який може присвятити тільки собі. Коли близиться північ, дівчина вирішує знайти місце, звідки зручно було б подивитися, як розпалюватимуть вогонь.

Але, прокладаючи шлях туди, звідки збирається подивитися церемонію — місцину вже охрестили «за лаштунками», хоча тут навіть лаштунків немає, — Селія раптом потрапляє у вихор метушні, пов’язаної з передчасним народженням двійні Мюрреїв.

Тут уже зібралося кілька тривожних від очікування артистів і робітників. Схоже, запрошеному лікарю вся ситуація видається дивною. Дівчина-змія приходить і знову йде. Ейдан Мюррей тиняється з кутка в куток, наче один із його тигрів У клітці.

Селія прагне бути корисною й допомагає: наливає чай, знаходить нові горнятка й вигадливі методи, щоб переконати людей, що все буде гаразд.

Усе це настільки нагадує дівчині, як вона втішала своїх колишніх клієнтів на спіритичних сеансах, що вона аж дивується, коли хтось вдячно звертається до неї на ім’я.

За кілька хвилин до півночі чується тихий плач, разом із ним настає час полегшення, зітхань і привітань.

І одразу ж відбувається ще щось.

Ще до того, як із подвір’я доноситься луна оплесків, Селія відчуває якусь ледь помітну зміну, котра хвилею накриває цирк.

Вона розтинає дівоче тіло й мало не збиває з ніг, майнувши морозом поза шкірою.

— З тобою все гаразд? — запитує якийсь голос позаду. Селія обертається й бачить Тсукіко, яка підтримує її руку теплою долонею. У веселих очах дівчини-змії мерехтить уже знайоме співчуття.

— Усе добре, дякую, — каже Селія, намагаючись відновити дихання.

— Ти дуже чуйна людина, — зауважує Тсукіко. — Немає нічого дивного в тому, що такі події хвилюють чуйних людей.

Із суміжної кімнатки долинає ще один плач і зливається з першим у тихому хорі.

— Яка чудова в них різниця в часі, — каже Тсукіко, перемикаючи увагу на щойно народжених малюків.

Селія може лише кивнути.

— Шкода, що ти проґавила запалювання вогню, — веде далі Тсукіко. — Воно теж було чудовим.

І поки плач двійні Мюрреїв поступово стихає, Селія намагається позбутися відчуття, що шкірою досі бігають сироти.

Дівчина досі не певна, хто саме її суперник, але він щойно зробив свій хід, і це лякає.

Вона відчуває, як тріпотить довкола неї цирк, наче на все, що знаходиться за залізною огорожею, щойно, мов на метелика, накинули сачок.

Селія думає, як відповісти.

Ніч Відкриття III:

Оманливий виверт

Лондон, 13 і 14 жовтня 1886


У ніч відкриття Чандреш Крістоф Лефевр не навідується до жодного намету. Він прогулюється майданчиками й доріжками, петляє навколо дворика в супроводі Марко, який не забуває записувати всі чоловікові зауваження.

Чандреш спостерігає за натовпом, розмірковуючи, як саме люди вирішують, до котрого шатра ввійти. Помічає, якщо вивіску потрібно поправити чи повісити вище, аби її легше було прочитати, якщо якісь двері занадто непомітні й не привертають до себе уваги або навпаки — кидаються в очі та збирають біля себе юрбу.

Утім, усе це лише крихітні деталі, на кшталт краплі мастила для коліщатка, що ледь чутно поскрипує. Цирк не може бути кращим. Глядачі в захваті. Черга за квитками тягнеться аж за огорожу. Усе довкола блищить і вражає.

За кілька хвилин до півночі Чандреш улаштовується на краю подвір’я, щоб помилуватися запалюванням вогню. Він обрав таке місце, з якого буде одночасно гарно видно й вогнище, і добрячу частину натовпу.

— Усе готове до церемонії, правда ж? — цікавиться він.

Ніхто не відповідає.

Чандреш озирається ліворуч і праворуч, але довкола сновигають відвідувачі.

— Марко? — гукає чоловік, та хлопця ніде не видно.

Одна із сестер Берджес помічає Чандреша й прямує до нього, обережно протискаючись крізь залюднений двір.

— Привіт, Чандреше, — каже вона. — Ти чимось занепокоєний?

— Здається, я загубив Марко, — відгукується чоловік. — Дивно. Але немає причин непокоїтися, люба Лейні.

— Тара, — поправляє його дівчина.

— Ви дуже схожі, — скаржиться Чандреш, пухкаючи сигарою. — Це збиває з пантелику. Ви мусите завжди всюди ходити вдвох, аби люди не почувалися нетактовними.

— Облиш, Чандреше, ми навіть не близнючки.

— То яка з вас тоді старша?

— Це таємниця, — усміхається Тара. — Уже можна вважати, що вечір удався?

— Поки що ми маємо успіх, але майже ціла ніч попереду, люба. Як почувається місіс Мюррей?

— Гадаю, з нею все гаразд, хоча я вже з годину не чула жодних новин. Я б сказала, що в малих був незабутній день народження.

— Вони можуть виявитися корисними, якщо будуть такі ж однакові, як ви з сестрою. Мабуть, слід одягнути їх в однакові костюмчики.

Тара сміється.

— Тобі доведеться дочекатися принаймні, поки вони почнуть ходити.

Дванадцятеро лучників займають свої місця навколо неосвітленого казанка, котрий стане лоном вогню. Тара й Чандреш припиняють розмови та спостерігають: Тара — за лучниками, а Чандреш — за натовпом, чия увага прикута до майбутнього дійства. З появою лучників люди раптом перетворюються з юрби на публіку, неначе невидимий балетмейстер подав їм знак. Усе йде точно за планом.

Лучники один за одним випускають стріли, змушуючи вогонь розгорятися щоразу новим кольором. Годинник б’є північ, і кожен із дванадцяти низьких звуків луною розноситься по залитому різнобарв’ям цирку.

Із дванадцятим бомканням вогнище спалахує гарячим білим полум’ям. Усе на подвір’ї раптом здригається, шалики майорять, хоча вітру й немає, тканина наметів укривається брижами.

Публіка вибухає овацією. Тара теж плескає, але поруч із нею Чандреш похитується й випускає сигару на землю.

— Чандреше, з тобою все гаразд? — питає дівчина.

— У голові запаморочилося, — жаліється він. Тара притримує чоловіка за руку й веде до найближчого намету, подалі від натовпу, який знову заворушився й розтікається по всіх усюдах.

— Ти теж це відчула? — питає Лефевр. У нього трусяться ноги, і Тарі непросто втримати його в тисняві глядачів.

— Відчула що? — перепитує дівчина, але Чандреш досі не зовсім отямився та не відповідає. — Чому ніхто не здогадався поставити на подвір’ї лавиці, — бурмоче собі під ніс Тара.

— У вас якісь проблеми, міс Берджес? — цікавиться голос позаду. Дівчина озирається й бачить струбованого Марко з незмінним блокнотом у руках.

— Ох Марко, ось де ти, — каже Тара. — Із Чандрешем щось негаразд.

Роззяви з натовпу вже стали витріщатися на них. Марко бере Чандреша за руку й тягне до тихішого закутка, загороджуючи чоловіка спиною, щоб той міг хоч на мить усамітнитися.

— Давно з ним таке? — цікавиться Марко в дівчини, притримуючи Чандреша.

— Ні, це почалося несподівано, — відповідає вона. — Я боюся, що він може знепритомніти.

— Упевнений, нічого страшного не сталося, — заспокоює Тару хлопець. — Мабуть, це від спеки. Я попіклуюся про нього, міс Берджес. Можете не перейматися.

Тара насуплюється й роздумує, чи справді може піти.

— Нічого страшного, — наполегливо повторює Марко.

Чандреш втупився поглядом у землю, наче загубив щось, і, схоже, взагалі не помічав розмови.

— Якщо ти наполягаєш... — Тара здається.

— Він у надійних руках, міс Берджес, — запевняє Марко й відвертається, так що вона не встигає промовити навіть слова, як Чандреш і хлопець уже губляться в натовпі.

— Ось ти де, — каже Лейні, з’являючись у сестри за плечем. — Я повсюди тебе шукала. Ти бачила церемонію? Хіба ж вона не надзвичайна?

— Поза сумнівами, — відгукується Тара, тривожно вдивляючись у натовп.

— У чому річ? — непокоїться Лейні. — Щось сталося?

— Що тобі відомо про Чандрешевого асистента? — відповідає Тара запитанням на запитання.

— Про Марко? Не так багато, — каже Лейні. — Він працює на Лефевра вже кілька років, здебільшого веде бухгалтерію. А раніше, здається, він десь навчався. Але я точно не знаю, що саме він вивчав. Та й де навчався, теж не знаю. Він не надто балакучий. А чому ти запитуєш? Шукаєш собі чергову мовчазну та привабливу жертву?

Тара сміється, не звертаючи уваги на тривогу.

— Ні, нічого такого. Звичайна допитливість. — Вона бере сестру під руку. — Ходімо пошукаємо ще нерозгаданих таємниць.

Тримаючись під ручку, дівчата зливаються з натовпом, виписуючи кола навкруг багаття. Чимало відвідувачів досі розглядають його, заворожені танцем білого полум’я.

Чоловік у повітрі

Ти знаходишся в наметі, де високо над головою висять люди.

Тут і акробати, і еквілібристи, і повітряні гімнасти. Їх освітлюють десятки круглих сяючих ламп, що звисають зі стелі, неначе планети чи зірки.

І жодної страхувальної сітки.

Ти спостерігаєш за видовищем із цього зручного й небезпечного місця, де між глядачем і артистами нічого немає.

На різній висоті на смугах тканин кружляють дівчата в прикрашених пір’ям костюмах. Маріонетки, які самі себе смикають за ниточки.

Замість трапецій тут використовують звичайні стільці зі спинками й ніжками.

Розташовані по колу сфери, схожі на пташині клітки, опускаються та підіймаються, і один чи навіть кілька повітряних гімнастів рухається то всередині клітки, то вже назовні, то стоїть на кулях, а ось уже висить на них.

У центрі намету зі стелі звисає чоловік у фраку, підвішений за одну ногу срібною линвою. Руки він склав за спиною.

Чоловік починає надзвичайно повільно рухатися. Спочатку він опускає по черзі руки, поки вони не звисають нижче від голови.

Тепер артист закручується довкола власної осі. Швидше й швидше, і врешті перетворюється на нечітку пляму на кінчику мотузки.

Несподівано він зупиняється й падає.

Глядачі розбігаються, звільняючи клаптик твердої землі  під ногами.

Ти не можеш на це дивитися. І не можеш відвести погляд.

Раптом чоловік зупиняється. Застигає на рівні очей глядачів. Він досі прив’язаний своєю срібною линвою, яка тепер здається нескінченно довгою. Циліндр на голові навіть не поворухнувся, руки спокійно витягнуті вздовж тіла.

Поки до натовпу повертається самовладання, чоловік здіймає руку в рукавичці, знімає капелюха й театрально вклоняється догори ногами.

Онейромантія

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902


Цілісінький день Бейлі мріє лише про те, щоб сонце якнайшвидше сіло, але воно тільки дражниться й рухається небосхилом, дотримуючись свого звичного темпу. Хлопчик ніколи не замислювався про цей темп, але зараз він видається йому надзвичайно повільним. Бейлі вже майже шкодує, що сьогодні в школі немає занять, які пришвидшили б довжелезні години. Він розмірковує, чи не подрімати, але занадто збуджений неочікуваною появою цирку, щоб заснути.

Вечеря минає звично, як останні кілька місяців, — за столом напружена тиша, що переривається материними спробами зав’язати люб’язну розмову й поодинокими зітханнями Керолайн.

Сьогодні мама в розмові згадує цирк, а точніше — приваблені його появою натовпи людей.

Бейлі гадає, що зараз знову западе тиша, натомість до нього звертається Керолайн.

— Хіба ми не забажали, щоб ти проліз до цирку минулого разу, коли він був тут? — У її голосі чується допитливість і легкість, наче вона й дійсно не пам’ятає, чи було це насправді.

— Що, вдень? — дивується мама. Керолайн багатозначно киває.

— Так, — каже Бейлі й бажає, щоб повернулася напружена мовчанка.

— Бейлі, — промовляє мама, у голосі чути розчароване попередження. Хлопчик не розуміє, у чому його провина, адже він виконував забаганку, а не вигадував її, та перш ніж він запротестував, озивається Керолайн.

— Ох, він не зробив цього, — каже вона, наче щойно чітко згадала, як усе було насправді.

Бейлі лише знизує плечима.

— Що ж, сподіваюся, що таки не зробив, — додає мама.

За столом знову западає тиша, і Бейлі витріщається у вікно, розмірковуючи, коли точно починаються сутінки. Він вирішує, що краще піти до воріт якнайшвидше в присмерку й почекати, якщо буде потрібно. Ноги під столом аж чешуться, поки хлопчик мудрує, як зашвидко зможе втекти.

Здається, поки він прибирає зі столу й допомагає мамі з посудом, минають століття. Керолайн зникає у своїй кімнаті, а тато ховається за газетою.

— Куди це ти зібрався? — запитує мама, коли Бейлі зав’язує шарф.

— Іду до цирку, — пояснює Бейлі.

— Дивись, не допізна, — попереджає вона. — У тебе ще чимало роботи.

— Добре, — погоджується хлопчик, відчуваючи полегкість від того, що мама не назвала конкретний час, а що таке «допізна» — він може вирішити сам.

— Візьми із собою сестру, — додає мама.

Бейлі стукає в напіввідчинені двері лише тому, що не має можливості забратися з будинку, уникнувши пильного материного погляду, котрий стежить, чи зазирне він до сестри.

— Іди геть, — гукає Керолайн.

— Я йду до цирку. Якщо хочеш, можеш приєднатися, — приглушено каже Бейлі. Він уже знає, що почує у відповідь.

— Ні! — кричить сестра, і це передбачувано, як тиша за вечерею. — Як це по-дитячому, — додає вона, кидаючи йому навздогін зневажливий погляд.

Бейлі йде, не промовивши більше жодного слова, а протяг гупає позаду нього дверима.

Сонце вже почало сідати, і на вулицях значно більше людей, ніж зазвичай о цій порі. Усі вони йдуть в одному напрямку.

Поки Бейлі крокує, його хвилювання йде на спад. Можливо, це справді по-дитячому. Можливо, цього разу все буде геть інакше.

Дійшовши до поля, Бейлі бачить натовп, і йому трохи легшає від того, що тут зібралося чимало відвідувачів його віку чи навіть старших, та й лише дехто привів із собою дітей. Двійко дівчат, мабуть, його одноліток, хихотять, коли хлопчик проходить повз них, і намагаються зустрітися з ним поглядом. Бейлі не знає, лестить це йому чи ні.

У натовпі він знаходить собі місце. Чекає, розглядаючи зачинені залізні ворота, розмірковуючи, чи відрізнятиметься цирк від його спогадів.

І десь глибоко в душі Бейлі замислюється, чи знайде всередині руду дівчинку в білому.

Перш ніж зовсім зникнути, низькі помаранчеві промені сонця заливають усе довкола, і здається, що поле й цирк зайнялися вогнем. Цей вогонь змінюється сутінками швидше, аніж гадав Бейлі, і над цирковими наметами запалюють вогники. Натовп «а-а-ахає» і «о-о-охає», а кілька відвідувачів — із тих, що стоять попереду, — аж задихаються від несподіванки, коли велетенська вивіска над ворітьми раптом шипить і бризкає іскрами. Бейлі не в змозі стримати усмішки — і вона вже сяє наповну, яскрава, наче дороговказна зірка: LE CIRQUE DES RÊVES.

Якщо день, сповнений очікування, тягнувся повільно, черга біля входу в цирк рухається на диво швидко, і вже скоро Бейлі опиняється біля каси й купує квиток на одне відвідування.

Петляста доріжка, освітлена зірками, здається нескінченно довгою. Хлопчик відчуває, як вона повертає в темряві, і з нетерпінням чекає яскравого світла в кінці.

Перше, що він зауважує, діставшись до освітленого подвір’я, — це запах. Пахне так само, як тоді: димом, карамеллю та ще чимось, що хлопчик не може впізнати.

Він не знає, з чого почати. Тут так багато наметів, так багато можливостей для вибору. Бейлі вирішує спочатку трохи прогулятися, а вже потім увійти до якогось шатра.

Він також думає, що звичайна прогулянка цирком може суттєво збільшити його шанси на зустріч із рудою дівчинкою. Хоча й відмовляється зізнатися навіть собі, що навмисно шукає її. Сподіватися на зустріч із дівчинкою, яку бачив лише одного разу кілька років тому, та й те за надзвичайно дивних обставин, було б дурницею. Немає причин гадати, що вона хоча б пам’ятає його чи впізнає. Бейлі навіть не певен, чи сам впізнає її, якщо чесно.

Він вирішує ввійти до цирку через внутрішній дворик із вогнищем, перейти на інший бік, а потім спробувати знайти зворотний шлях. План нічим не гірший за решту, до того ж у віддаленому кутку цирку може бути менше людей.

Але спочатку, спадає на думку Бейлі, він мусить випити підігрітого сидру з прянощами. Знайти потрібного яточника на подвір’ї вдається майже одразу. Хлопчик платить за горнятко, повне паруючого варива зі схожими на мармур чорно-білими вихорами, і перед першим ковтком вагається якусь мить — раптом напій буде не таким смачним, як у спогадах. Безліч разів він згадував цей надзвичайний смак, але, хоча в околицях рясно родять яблука, жоден сидр — із прянощами чи без них — ніколи так не смакував. Хлопчик завмирає, перш ніж трішечки ковтнути. Смак навіть кращий, ніж він пам’ятав.

Бейлі обирає собі доріжку й бачить, що на ній, між входами до навколишніх наметів, зібралася невеличка група людей навколо платформи. На підвищенні стоїть жінка в надзвичайно обтислому костюмі, прикрашеному сріблясто-чорними спіралями. Вона викручується та складається в такі неймовірні пози, що це одночасно здається жахливим і елегантним. Бейлі зупиняється, щоб приєднатися до глядачів, хоча на жінку боляче дивитися.

Дівчина-змія підіймає з землі невеличкий сріблястий металевий обруч, покрутивши його кількома простими, але вражаючими рухами. Потім вона передає його чоловікові біля сцени, аби той переконався, що обруч дійсно твердий. Коли глядач повертає його, дівчина-змія протискається крізь нього всім тілом, витягуючись у танцювальних рухах. Здається, що ворушиться не людина, а рідина.

Відклавши обруч, артистка ставить у центр платформи невеличку скриньку.

Скринька на вигляд не перевищує фут завширшки й заввишки, хоча насправді навіть іще менша. Якщо доросла жінка (на зріст трошки менша за пересічну) вся поміститься в такому обмеженому просторі, видовище буде надзвичайним, незалежно від того, який вигляд має сама скринька. Але для кращого ефекту вона зроблена зі скла — тож цілком прозора.

Скринька має металеві краї, трохи чорнуваті від контакту з повітрям, але боки й кришка зроблені з прозорого скла, тож жінку видно увесь час, поки вона скручується, складається і вмощується в такому крихітному просторі. Дівчина-змія рухається повільно, перетворюючи кожен найменший порух на справжнє шоу, аж поки її тіло й голова не ховаються в скриньці й лише долоня стирчить назовні. З того місця, де стоїть Бейлі, це видається неможливим — частина ноги тут, вигин плеча там, лікоть другої руки під ступнею.

Назовні залишається лише одна рука, котра привітно махає, поки кришка не зачиняється. Вона автоматично заклацується, і тепер скринька щільно зачинена, а всередині легко можна роздивитися дівчину-змію.

Раптом скринька із зачиненою всередині артисткою починає наповнюватися білим димом. Він клубочиться крізь найменші тріщинки й простір, незайнятий кінцівками чи тулубом, просочується між притиснутими до скла пальцями.

Дим густішає, і дівчина-змія зникає з очей. Тепер усередині скриньки видно лише білий дим, що й далі звивається й коливається за склом.

Несподівано скринька із тріском ламається. Скло розпадається в боки, а кришка падає вниз. Дим хвилями здіймається в нічному повітрі. Скринька, чи, швидше, маленька купка скла на платформі, що колись була скринькою, порожня. Дівчина-змія зникла.

Глядачі чекають кілька хвилин, але нічого не відбувається. У повітрі розсмоктуються останні бовдурики диму, натовп поступово розходиться.

Минаючи платформу, Бейлі ретельніше оглядає її, гадаючи, що артистка ховається десь там, але підвищення зроблене із суцільного дерева й відкрите знизу. Дівчина-змія зникла — попри очевидний факт, що сховатися тут нема де.

Бейлі йде далі звивистою доріжкою. Він допиває сидр і знаходить смітник, куди можна викинути паперове горнятко. Щойно він кидає сміття до затіненого кошика, воно одразу кудись зникає.

Хлопчик гуляє й намагається вирішити, куди ж зайти, читаючи вивіски. Деякі з них велетенські та прикрашені пишними описами того, що чекає на глядачів усередині.

Але та, котра впадає Бейлі в очі, значно менша. Та й намет, на якому вона висить, невеликий. Витіюваті білі літери на чорному тлі.


МИСТЕЦТВО ВИДАТНИХ ІЛЮЗІЙ


Двері до шатра відчинено, і намет ілюзіоніста наповнюють глядачі. Бейлі приєднується до них.

Усередині вздовж скруглених стін вишикувалися чорні металеві свічники, і більше немає нічого, окрім звичайних дерев’яних стільців. Та й тих тут небагато — десь зо двадцять, їх розставили у два ряди в шаховому порядку, тож з усіх місць однаково добре видно. Бейлі обирає собі місце посередині, навпроти дверей.

Глядачі швидко займають інші стільці, окрім двох — один ліворуч від хлопчика, а другий — з протилежного боку кола.

Бейлі одночасно помічає дві речі.

По-перше, він більше не бачить дверей. На місці отвору, крізь який глядачі заходили, тепер із рештою намету зливається суцільна стіна.

По-друге, ліворуч від нього сидить темноволоса жінка в чорному пальті, хоча хлопчик упевнений, що до зникнення дверей її там не було.

Але його увагу від обох цих загадкових подій відвертає стілець навпроти, котрий раптом спалахує вогнем.

Паніка не змушує на себе чекати. Ті, хто сидять найближче до вогняного стільця, схоплюються з місць і біжать до дверей, де виявляють, що на їхньому місці суцільна стіна.

Вогонь неухильно розгоряється, проте тримається навколо стільця. Язики полум’я лижуть дерево, але це не схоже на пожежу.

Бейлі знову переводить погляд на жінку ліворуч, і вона підморгує йому, перш ніж підвестися й рушити до центру кола. Серед навколишньої паніки вона спокійно розстібає пальто, знімає його й одним вишуканим рухом кидає на огорнутий полум’ям стілець. Важке вовняне пальто перетворюється на довгу смужку чорного шовку, котра стікає стільцем, наче вода. Полум’я зникає. У повітрі залишається лише кілька тонких цівок диму й різкий запах горілого дерева, який повільно змінюється заспокійливим ароматом каміна зі слабким відлунням кориці чи гвоздики.

Жінка, що стоїть серед кола зі стільців, підіймає чорний шовк і Демонструє всім непошкоджений стілець, на якому тепер сидить кілька білосніжних голубів.

Ще один змах рукою — і чорний шовк скручується, перетворившись на циліндр. Жінка надіває капелюха на голову, і він надзвичайно пасує до бальної сукні, котру, здається, пошито з нічного неба: чорний шовк помережаний мерехтливими білими кришталиками. Чарівниця вітає публіку легким нахилом голови.

Ілюзіоністка впоралася зі своїм ефектним виходом.

Кілька людей, включно з Бейлі, спромоглися поплескати, а ті, хто тікав подалі від своїх місць, повертаються з розгубленим і водночас зацікавленим виглядом.

Дійство триває. Бейлі важко навіть простежити, як хитромудрі витівки перетікають одна в одну. Голуби частенько зникають, щоб знову з’явитися на капелюхах чи під стільцями. Є ще чорний ворон, але він занадто великий, щоб вправно заховатися. Вистава вже відбувається досить довго, коли Бейлі раптом розуміє, що стільці тут стоять колом і тісне приміщення має таку форму, що для дзеркал або хитрощів зі світлом не залишається місця. Кожну витівку можна роздивитися просто тут і зараз. Фокусниця навіть перетворила металевий кишеньковий годинник когось із глядачів на пісок, а потім знову на годинник. Якоїсь миті всі стільці здіймаються в повітря, і, хоча їхні рухи стійкі й упевнені, Бейлі ледве дістає до підлоги пальцями ніг і нервово чіпляється за краї сидіння.

Наприкінці вистави глядачі аплодують, а ілюзіоністка кланяється навсібіч, дякуючи всім присутнім у колі. Закінчивши обертатися, фокусниця зникає. Лише кілька блискіток мерехтить у повітрі, перегукуючись із кришталиками на її сукні.

У стіні намету знову з’явилися двері, і люди виходять крізь них. Бейлі тягнеться позаду, озираючись на те місце, де стояла чарівниця.

Ззовні, хоча її щойно не було, височіє ще одна платформа, дуже схожа на ту, на якій виступала дівчина-змія. На підвищенні стоїть нерухома постать. Бейлі вже подумав, що це статуя, убрана в білу сукню, оздоблену такого ж кольору хутром, що водоспадом ллється з платформи до землі. Її волосся, шкіра, кожна війка білі, наче крига.

Але статуя рухається. Дуже-дуже повільно. Так повільно, що Бейлі не може навіть розрізнити рухи, лише помічає зміни. М’які сніжинки падають із сукні на землю, наче листя з дерев.

На підвищенні є невелика срібна табличка, частково затулена сукнею.

На ній написано «НА ЗГАДКУ», але не сказано, про кого саме.

Правила гри

1887-1889


Циркові Вечері тепер стали рідкісним явищем. Цирк уже живе власним життям, розвивається належним чином і заживає собі доброї слави, як зауважив Чандреш на одній вечері незадовго після ночі відкриття. Ті самі змовники й досі зрідка збираються за столом, особливо якщо цирк дає вистави десь неподалік, але такі збіговиська трапляються щораз рідше.

Містер А. Г** не з’являється, хоча його постійно запрошують.

Ці зустрічі були єдиною для Марко можливістю побачити свого наставника, тож його затяжна відсутність засмучує хлопця.

Минув рік, чоловік жодного разу не з’явився, не промовив ані слова, жодного разу не майнув у юрбі сірим циліндром, і Марко вирішує покликати його.

Він не знає, де зараз мешкає наставник, але правильно здогадується, що це тимчасовий притулок і поки він його знайде, учитель уже переїде до нового місця, такого ж тимчасового, як і це.

Замість того щоб марно шукати його, Марко малює на вкритому памороззю вікні своєї квартири, що виходить на вулицю, рядок символів, узявши за взірець колони музею. Більшість знаків неможливо розібрати, поки сонячні промені не впадуть на них під правильним кутом, але всі разом вони складаються у велику літеру А.

Наступного дня хтось стукає у двері.

Чоловік у сірому костюмі, як завжди, відмовляється заходити всередину. Він зупиняється в передпокої та свердлить Марко холодним поглядом сірих очей.

— Що ти хотів? — запитує він.

— Хотів знати, чи правильно все роблю? — відповідає Марко.

Наставник дивиться на хлопця якусь мить, але вираз його обличчя, як завжди, неможливо розгадати.

— Ти виконав достатньо роботи, — урешті вирішує він.

— То це так відбуватиметься змагання? — цікавиться хлопець. — Кожен із нас буде впливати на цирк? Як довго це триватиме?

— Вам надали арену для змагань, — каже наставник. — Ти демонструєш найкращі зі своїх здібностей, і твоя суперниця робить те саме. Ви не втручаєтеся в роботу одне одного. Так триватиме, доки не визначиться переможець. Не так уже й складно.

— Не впевнений, що розумію правила, — зізнається Марко.

— Тобі не потрібно їх розуміти. Тобі потрібно їх дотримуватися. Як я вже сказав, ти виконав достатньо роботи.

Він уже збирається йти, але раптом вагається.

— Більше ніколи цього не роби, — додає чоловік у сірому костюмі, показуючи за Маркове плече, на вкриту памороззю шибку.

Потім учитель повертається і йде геть.

Символи на вікні розпливаються безглуздими патьоками.

* * *

Опівдні цирк тихо спочиває, але Селія Бовн стоїть навпроти Каруселі та спостерігає, як проноситься вервечка чорних, білих і срібних створінь, закріплених на стрічках. На спинах у них немає вершників.

— Не подобається мені ця Карусель, — каже хтось позаду неї.

Гектор Бовн тепер лише примара в тьмяному освітленні намету. Його темний костюм перетворився на тінь. Тремтливе світло вихоплює з темряви яскраву білизну сорочки, сивину волосся та несхвальний погляд, з яким він роздивляється Карусель з-за доньчиного плеча.

— Чому? — перепитує Селія, не повертаючись. — Вона дуже подобається відвідувачам. І, щоб її створити, довелося добряче попрацювати, а це чогось та й варте, татку.

Гекторове іронічне фиркання тепер лише слабке відлуння колишнього, і Селія відчуває полегшення від того, що він не бачить, як вона всміхається через його стишений тон.

— Ти не була б такою безтурботною, якби я не... — Його голос стихає, і прозора долоня змахує неподалік від дівочої руки.

— Не звинувачуй у цьому мене, — просить Селія. — Ти сам таке із собою вчинив, і я не винна, що цього не можна скасувати. І навряд чи я справді безтурботна.

— Як забагато ти розповіла цьому своєму архітекторові? — питає батько.

— Лише те, що, як я гадаю, йому необхідно знати, — відповідає Селія, поки примара пропливає повз неї, щоб краще роздивитися Карусель. — Він полюбляє розширяти кордони, і я допомогла йому відсунути їх іще трохи далі. То це містер Барріс мій суперник? Дуже хитро з його боку збудувати для мене атракціон, щоб відвести від себе підозри.

— Ні, твій суперник не він, — озивається Гектор, змахуючи рукою; манжета на його сорочці тріпотить, як нічний метелик. — Хоча такі речі можна вважати шахрайством.

— Як може залучення інженера для втілення ідеї не спрацювати на арені для змагань, татку? Я обговорила це з ним, він займався розробкою й конструкцією, а я... трохи оздобила Карусель. Хочеш покататися? Вона не просто рухається по колу, а вміє ще дещо.

— Очевидно, — зауважує Гектор, вдивляючись у темний тунель, де зникає вервечка карусельних створінь. — Усе одно вона мені не подобається.

Селія зітхає й підходить ближче до краю атракціону, щоб погладити голову велетенського ворона, коли він пропливає повз неї.

— Тут, у цирку, і так безліч елементів, створених у співпраці, — каже дівчина. — Чому я не можу скористатися своєю перевагою? Ти й далі наполягаєш, що я мушу робити більше, ніж просто вистави, але для цього мені потрібно спочатку створити належні умови. А містер Барріс дуже корисний з цієї точки зору.

— Робота з іншими лише тягтиме тебе на дно. Ці люди не твої друзі й не мають жодного значення. І не забувай, що один із них — твій опонент.

— Ти знаєш, хто він? — цікавиться Селія.

— Маю деякі підозри.

— Але зі мною ними не поділишся.

— Особа твого суперника теж не має значення.

— Має значення для мене.

Гектор супиться, помітивши, як дівчина мимохіть грається каблучкою на правій руці.

— А не повинна.

— Але мій суперник знає, хто я, чи не так?

— Звісно ж, якщо він не цілковитий дурень. Александр навряд чи обрав собі в учні дурня. Але навіть це не має значення. Для тебе ж краще виконувати свою роботу без його впливу й без жодної співпраці, як ти її називаєш.

Чоловік змахує рукою в напрямку Каруселі — і стрічки тріпотять, наче в наметі війнув легкий вітерець.

— Як це може бути краще? — наполягає Селія. — Як тут щось може бути краще? Як можна порівняти одне шатро з іншим? Як узагалі їх можна оцінювати?

— Нехай тебе це не турбує.

— Як я можу перевершити когось у грі, якщо ти відмовляєшся повідомити мені правила?

Закріплені на стрічках створіння повертають свої голови в напрямку примари, що опинилася серед них. Грифони, лисиці й виверни[13] витріщаються на привида блискучими чорними очицями.

— Припини це, — гиркає на доньку Гектор. Потвори переводять погляди вперед, але один із вовків гарчить, перш ніж повернутися до свого закляклого стану. — Ти не ставишся до цього достатньо серйозно.

— Тут цирк, — озивається Селія. — Важко сприймати його серйозно.

— Цирк — лише арена для змагань.

— Тоді це не гра чи виклик, а показовий виступ.

— Це більше за будь-який показовий виступ.

— Яким чином? — перепитує дівчина, але батько лише хитає головою.

— Я розповів тобі про всі правила, які тобі варто знати. Ти розширюєш рамки того, на що спроможна, використовуючи цирк як сцену. Доводиш, що ти краща й могутніша. Робиш усе можливе, щоб затьмарити свого опонента.

— А коли ви визначитеся, хто з нас яскравіше сяє?

— Я нічого не збираюся визначати, — заперечує Гектор Вовн. — Досить запитань. Працюй більше. І припини співпрацювати.

Перш ніж вона встигає відповісти, примара зникає, залишаючи дівчину на самоті в миготливому світлі Каруселі.

* * *

Спочатку Марко часто отримує листи від Ізобель, але потім цирк вирушає до віддалених міст і країн, минають тижні, а часом навіть місяці без жодного слова від неї.

Коли лист нарешті надходить, Марко навіть не знімає пальта, а одразу розриває конверт. Він перегартує перші сторінки, заповнені люб’язними розпитуваннями про його життя в Лондоні чи зауваженнями про те, як Ізобель сумує за містом і за ним.

У листі наведено ретельний звіт про циркові будні, але кожну дрібницю описано настільки сухо й офіційно, що хлопець не може уявити собі все так детально, як хотів би. Ізобель пише про речі, котрі вважає буденними, про подорож чи поїзд, хоча Марко впевнений, що вони не можуть подорожувати виключно на потязі.

Відстань до цирку тепер відчувається сильніше, попри тісний паперово-чорнильний контакт.

До того ж Ізобель так мало пише про неї. Навіть не називає в листах її імені, лише бігцем згадує про ілюзіоністку. Він сам порадив їй цей запобіжний захід, а тепер шкодує.

Йому хотілося б знати про неї все.

Чим вона займається, коли не виступає.

Як вона працює з публікою.

Як вона бере горнятко з чаєм.

Але Марко не може змусити себе поцікавитися в Ізобель про такі речі.

Коли він надсилає їй відповідь, лише просить писати якомога частіше. Наголошує, що її листи надзвичайно важливі Для нього.

Хлопець бере сторінки, помережані знайомим почерком, описами смугастих наметів чи вкритих зірками небес, складає з них пташок і відпускає їх політати порожньою квартирою.

* * *

Поява нового намету — рідкісна подія, тож Селія навіть розмірковує, чи не скасувати свій виступ і провести вечір, досліджуючи нове шатро.

Натомість вона відкладає це на потім, показує стандартний набір фокусів і завершує виступ за кілька годин до світанку. Лише після цього дівчина рушає вже майже порожніми доріжками до циркової новинки.

Вивіска рекламує щось із назвою «Крижаний Сад», і Селія всміхається, читаючи нижче вибачення за всі незручності, пов’язані з низькими температурами.

Попри назву, дівчина виявляється неготовою до того, що чекає на неї всередині.

У наметі справді те, про що попереджає вивіска. І навіть трохи більше.

На стінах не видно смуг. Усе тут біле й мерехтливе. Селія не може сказати, як далеко простягнувся намет, його справжні розміри приховують водоспади верболозу й переплетення ліан.

Навіть повітря тут чарівне. Коли Селія вдихає його, легені наповнюються чимось хрустким і солодким, і поза шкірою йде мороз, але зовсім не через зниження температури.

Дівчина виявляє, що в наметі немає відвідувачів, і самотньо блукає вздовж ґраток, увитих блідими трояндами, і вигадливо прикрашеного фонтану, що тихенько дзюрчить.

І геть усе в шатрі, окрім кількох білих шовкових стрічок різної довжини, що звисають гірляндами, зроблене з льоду.

Селія зацікавлено зриває з гілки застиглу півонію. Стебло легко ламається. Пелюстки пишної квітки, падаючи з пальців дівчини на землю, теж розбиваються вщент і зникають у траві кольору слонової кістки.

Коли Селія переводить погляд на гілочку, там уже з’явилася така сама квітка.

Вона навіть уявити не може, скільки сили й навичок необхідно мати, щоб не лише створити таке диво, але й підтримувати його.

Дівчина мріє дізнатися, як таке спало на думку її супернику, адже він знав, що кожен листочок у кроні, кожна дрібниця, аж до камінців, які прикрашають доріжки, наче перлини, мусять бути ретельно продуманими.

Щоб упоратися з чимось подібним, знадобляться надлюдські зусилля, і Селія почувається виснаженою від самої думки про це. Їй майже хочеться, щоб тато був поряд, коли дівчина раптом розуміє, чому він завжди так наполягав на роботі над власними силами та їх контролем.

Хоча Селія досі не впевнена, що може подякувати йому за це.

Їй подобається мати власний простір, тишу та спокій, наповнені м’яким солодкавим ароматом крижаних квітів.

Селія залишається в Крижаному Саду ще довго після того, як у небі з’являється сонце й ворота зачиняють на денну пору.

* * *

Уперше за довгий час цирк зупиняється неподалік від Лондона. За день до його відкриття хтось стукає в Маркові двері. Він прочиняє їх і притримує, побачивши в коридорі Ізобель.

— Ти змінив замки, — каже дівчина.

— Чому ти не сказала мені, що прийдеш? — запитує Марко.

— Гадала, що тобі сподобається сюрприз, — пояснює Ізобель.

Марко не хоче запрошувати дівчину до квартири, але дозволяє їй зачекати в передпокої та за кілька хвилин повертається зі своїм котелком у руках.

Пообіднє повітря прохолодне, але надворі ясно, і Марко веде Ізобель на чай.

— Що це? — цікавиться він, дорогою помітивши щось на зап’ясті в дівчини.

— Нічого, — каже вона й тягне нижче манжету, аби приховати від нього браслет — акуратно сплетену кіску з пасом її та його волосся.

Більше він не розпитує.

Хоча Ізобель ніколи не знімає браслет, повернувшись увечері до цирку, дівчина помічає, що він зник. Щез із зап’ястя, наче його ніколи там не було.

Дегустація

Ліон, вересень 1889


Гер Фрідрік Тіссен їде у відпустку до Франції. Він справжній поціновувач вина, тож часто навідується сюди восени. Годинникар обирає якусь провінцію та впродовж кількох тижнів мандрує сільською місцевістю, зазираючи до виноградників і купуючи пляшки вина зі збору, що йому сподобався, аби потім вирушити разом із ними назад до Мюнхена.

Гер Тіссен товаришує з кількома французькими виноробами й для багатьох із них уже виготовив годинники. Цього разу він вирушає до одного чоловіка, щоб засвідчити повагу та скуштувати вина з нового врожаю. За келихом бургундського француз припускає, що Фрідрікові може сподобатися цирк, який саме навідався до містечка й отаборився в полі, за кілька миль звідси. Незвичний цирк, що працює лише вночі.

Але особливо зацікавить repa Тіссена, міркує собі винороб, годинник. Надзвичайний чорно-білий годинник, установлений просто за ворітьми.

— Він нагадує мені ваші роботи, — каже винороб і робить жест келихом у напрямку годинника, що висить на стіні над баром. Цей пристрій має форму виноградного грона, котре росте із пляшки. Поки стрілки крокують циферблатом (точною копією емблеми виноградника), пляшка наповнюється вином.

Гера Тіссена це зацікавило, тож після ранньої вечері він надіває капелюха й рукавички та вирушає в тому напрямку, куди показав його товариш-винороб. Визначитися з місцезнаходженням цирку нескладно: чимало жителів містечка прямують У тому ж напрямку, а коли вони виходять за межі міста, у поле, цирк неможливо не помітити.

Він сяє. Це перше враження гера Тіссена від Le Cirque des Rêves.

Він побачив його за півмилі та поки що навіть не знає, як той називається. Прохолодним вечором чоловік поспішає французьким передмістям до цирку, наче метелик, якого вабить вогник.

Коли гер Тіссен урешті дістається воріт, там уже юрмиться чималенький натовп, але, попри юрбу, він одразу помітив би свого годинника, навіть не знаючи його точного розташування. Той висить над квитковими касами, одразу за залізними воротами. Скоро годинник битиме сьому, і його творець на кілька кроків ступає назад, пропускаючи свою чергу, щоб помилуватися, як Арлекін жонглює в повітрі сімома кульками, як хвіст дракона закручується довкола циферблата, як годинник, ледь чутно через цирковий галас, б’є сьому.

Гер Тіссен задоволений. Навіть просто неба годинник зберігся в ідеальному стані, а отже, про нього добре дбають. Чоловік розмірковує, чи міг він полакувати його надійніше, і жалкує, що не знав заздалегідь, коли конструював його, що годинник перебуватиме надворі. Хоча пристрій і сьогодні має вигляд новенького. Годинникар чекає на свою чергу, не зводить очей зі свого витвору й розмірковує, чи не написати містерові Баррісу із цього приводу, якщо його лондонська адреса досі лежить десь у паперах у мюнхенській майстерні.

Підійшовши до віконця, чоловік простягає касирці кілька франків. Квитки продає молода панянка в чорній сукні й білих рукавичках. Здається, вона готувалася провести вечір в елегантному товаристві в опері, а не продавати цілу ніч квитки до цирку. Дівчина віддає йому квиток, і він спершу французькою, а потім, коли вона не розуміє, англійською цікавиться, до кого можна звернутися з приводу годинника. Касирка не відповідає, але годинникар пояснює, що саме він створив цей механізм, і в дівочих очах займається вогник. Разом із квитком вона, попри всі протести, повертає йому гроші і, покопирсавшись у невеличкій коробочці, знаходить ще й візитну картку.

Гер Тіссен дякує і, вийшовши з черги, розглядає візитку. Її надруковано на високоякісному цупкому папері. На чорному тлі викарбувано срібні літери.


LE CIRQUE DES RÊVES

Чандреш Крістоф Лефевр, власник


На звороті — лондонська адреса. Гер Тіссен кладе клаптик паперу до кишені пальта разом із квитком і заощадженими франками — і ось перший крок до цирку.

Спочатку він просто прогулюється, мимохідь вивчаючи місце, що стало притулком для його годинника-Wunschtraum. Цирк видається знайомим і заспокійливим, мабуть, через те, що він провів чимало місяців, з головою поринувши в роботу над годинником. Навколо та сама чорно-біла гама й нескінченні кола доріжок, що нагадують коліщатка годинникового механізму. Гер Тіссен вражений, як чудово його годинник пасує до цирку та як чудово цирк пасує до його годинника.

Тієї, першої, ночі він відвідує лише кілька наметів, зупиняється, щоб подивитися на заклинателів вогню й танцюристів із мечами, та куштує чудове крижане вино[14] в наметі з написом «Шинок, лише для дорослих». Коли Фрідрік цікавиться, що це за вино, шинкар (єдина людина в цирку, котра відповідає йому, утім небагатослівно) повідомляє, що вино канадське, і оповідає дещо про збір.

Тієї миті, коли гер Тіссен лише через утому вирішує піти із цирку, він абсолютно зачарований. Перш ніж повернутися до Мюнхена, чоловік навідується сюди ще двічі, але обидва рази платить повну ціну за квиток.

Повернувшись, годинникар пише листа містерові Лефевру, у якому дякує, що той забезпечив його годинник такою надзвичайною домівкою і за враження, справлене цирком. Він довго захоплюється майстерністю, з якою там усе влаштовано, і повідомляє, що засмучений, адже не існує чіткого гастрольного графіка. Проте він сподівається, що цирк навідається до Німеччини.

Минає кілька тижнів, і Фрідрік отримує відповідь від помічника містера Лефевра. Лист починається словами, що містер Лефевр надзвичайно цінує компліменти repa Тіссена, тим паче, що вони від такого видатного майстра. Далі в листі висловлено захоплення годинником і запевнення, що, в разі будь-яких проблем із ним, до repa Тіссена негайно звернуться.

У листі не згадано, де тепер знаходиться цирк, і жодних планів щодо Німеччини. Гер Тіссен навіть засмучується.

Він часто думає про цирк, коли працює, і ці думки залишають відбиток на майстрових витворах. Багато нових годинників чорно-білі, деякі з них смугасті, і майже завжди пристрої прикрашені цирковими сценами: крихітними акробатами, мініатюрними сніговими барсами, віщункою, яка щогодини розкладає малесенькі карти таро.

Проте годинникар непокоїться, що жоден із його механізмів ніколи не зможе віддати цирку належну шану.

Компаньйонка

Каїр, листопад 1890


Двійнятам Мюрреїв уже дозволяють безупинно бігати прихованими закапелками місця, котре називають «за лаштунками», — обширною місциною, сповненою затишних куточків і проходів, де цирковики в перервах між виступами живуть своїми життями. Але гуляти цирком, коли його відкрито для відвідувачів, їм дозволяють лише в супроводі когось зі старших. Діти часто голосно протестують проти цього, однак тато непохитний: правила потрібно дотримуватися, принаймні поки їм не виповниться вісім.

Прибамбас часто ниє, що роки треба рахувати в сумі, а тоді вони вже мають вісім років на двох.

Їм одразу нагадують, що оскільки вони тут єдині діти, то вночі мусять дотримуватися чіткого розкладу.

Тим часом дорослі, що наглядають за ними, весь час змінюють одне одного. І сьогодні черга бути компаньйонкою двійнят дійшла до ілюзіоністки. Вона нечасто виконує цю роль, хоча й подобається дітям. Сьогодні ввечері Селія має достатньо часу між виступами, щоб трохи погуляти з малюками.

Ніхто з відвідувачів не впізнає дівчину без циліндра й чорно-білої сукні, навіть ті, хто дивився вечірню виставу. Якщо хтось із перехожих і звертає на неї увагу, то лише аби подивуватися, як це так: двійко дітей, котрі плентаються назирці, мають вогненно-руде волосся, а сама вона — чорнява. Поза цим вона здається просто молодою жінкою в синьому пальті, котра, як і решта відвідувачів, прогулюється Цирком.

Вони починають мандрівку з Крижаного Саду, хоча дітям швидко набридає некваплива хода, з якою Селія полюбляє шпацирувати між застиглими деревами. Вони не пройшли навіть половини саду, а діти вже просять покататися на Каруселі.

Малі запекло сперечаються, хто поїде на грифоні, але щойно Селія каже, що позаду нього є лисиця з дев’ятьма хвостами, Прибамбас поступається. Дев’ятихвоста лисиця видається значно привабливішою. Злізши з Каруселі, діти одразу просять покататися ще. Для наступної подорожі лабіринтами срібних годинникових механізмів вони, не сперечаючись, обирають змія й кролика.

Накатавшись досхочу на Каруселі, Прибамбас хоче їсти, тож трійця рушає до внутрішнього двору. Селія купує йому смугастий чорно-білий пакетик попкорну, але хлопчик комизиться, що не їстиме його без нічого, і настирливо вимагає ще й карамелі.

Продавець, котрий занурює яблука на паличках до темної в’язкої карамелі, робить йому ласку й щедро поливає попкорн цим сиропом. Кілька відвідувачів, що були неподалік, просять і їм зробити так само.

Крихітка запевняє, що неголодна. Дівчинка здається засмученою, тож Селія, відвівши дітей на тихішу алею, цікавиться, що її непокоїть.

— Я не хочу, щоб мила пані помирала, — каже Крихітка, злегка посмикуючи Селію за спідницю.

Дівчина зупиняється й простягає руку, щоб зупинити Прибамбаса, який тепер не помічає нічого, крім власного попкорну.

— Що ти маєш на увазі, дорогенька? — перепитує вона Крихітку.

— Вони збираються покласти її в землю, — пояснює дівчинка. — Я гадаю, це сумно.

— Що за мила пані? — питає Селія.

Крихітка задумується, наморщивши лобик.

— Не знаю, — зізнається вона. — Вони дуже схожі.

— Крихітко, люба, — каже Селія, ведучи дітей до затишного куточка й нахиляючись, щоб зазирнути дівчинці в очі. — Де хочуть закопати цю пані? Тобто, де ти її бачила?

— У зірках, — каже Крихітка. Вона спинається навшпиньки й показує пальчиком на небо.

Селія кидає погляд на всипані зірками небеса й спостерігає, як зникає за хмарою місяць, а потім знову зосереджується на дівчинці.

— Ти часто бачиш у зірках різні речі? — питає вона.

— Лише іноді, — зізнається дівчинка. — А Бамбас бачить усілякі штуки в людях.

Селія повертається до Прибамбаса, котрий запихається политим карамеллю попкорном.

— Ти бачиш різні речі в людях? — питає вона.

— Чяшом, — погоджується малий із напханим ротом.

— І на що схожі ці речі? — наполягає Селія.

Прибамбас знизує плечима.

— Дивлюся на когось і бачу, де він був, — пояснює він, — що робив.

Малий засипає до рота чергову жменю попкорну.

— Цікаво, — каже Селія. Двійнята й раніше розповідали їй купу дивних речей, але все це скидалося на дитячі вигадки. — А можеш побачити щось у мені? — питає дівчина Прибамбаса.

Жуючи попкорн, хлопчик скошує на неї очі.

— Кімнати пахнуть пудрою й старим одягом, — каже він. — Пані, яка весь час плаче. Дядько-привид у сорочці з рюшками. Він постійно ходить за тобою і...

Раптом Прибамбас замовкає й насуплюється.

— Ти змусила все зникнути, — ображено каже він. — Тепер нічого немає. Як ти це зробила?

— Деякі речі тобі не можна бачити, — каже Селія.

Прибамбас копилить нижню губу від образи, але одразу забуває про неї, підносячи до рота наступну жменю попкорну.

Селія переводить погляд з дітей на подвір’я. Там, біля наметів, палахкотить вогнище, відбиваючи на смугастій тканині танцівливі тіні.

Вогнище ніколи не згасає. Полум’я ніколи не слабшає.

Воно не зникає навіть тоді, коли цирк переїжджає. Просто рухається з ними від одного місця до іншого. Упродовж усіх подорожей поїздом жевріє собі, безпечно заховане до залізного казанка.

Вогонь палає від самісінької церемонії запалювання, що відбулася в ніч відкриття.

І з тої миті, щойно зайнялося полум’я, — Селія впевнена в цьому — закрутилися якісь коліщатка, зрушила якась сила, що впливає на весь цирк і на всіх його мешканців.

Навіть на новонароджену двійню.

Прибамбас народився за кілька хвилин до півночі, наприкінці дня, що минав. Крихітка з’явилася слідом, коли новий день лише починався.

— Крихітко, — каже Селія, переводячи погляд на дівчинку, котра бавилася з манжетою її жакета. — Я хочу, щоб ти розповідала мені про ті речі, які ти побачиш у зірках і які здадуться тобі важливими, розумієш?

Дівчинка урочисто киває, вихнувши хмарою рудого волосся. Тоді горнеться до Селії та з надзвичайно серйозним поглядом запитує:

— Можна мені карамельне яблуко?

— У мене закінчився попкорн, — жалібно скиглить Прибамбас, простягуючи порожній пакетик.

Селія забирає в нього пакет і просто на очах у дітей складає кілька разів, поки той не зникає геть. Малі плескають, і Прибамбасові руки більше не липкі від карамелі, хоча він цього навіть не помічає. Поки хлопчик намагається вгадати, куди дівся пакетик від попкорну, а Крихітка задумливо розглядає небо, Селія уважно дивиться на дітей.

Це погана ідея. Вона знає, що це погана ідея, але краще тримати двійнят поблизу й уважно спостерігати за ними, особливо зважаючи на обставини та їхній безсумнівний дар.

— Гей, ви двоє, хочете навчитися це робити? — запитує Селія.

Прибамбас одразу киває з таким завзяттям, що капелюх сповзає на очі. Крихітка вагається, але теж киває.

— Тоді, коли станете трохи старшими, я вас навчу, але це буде нашим секретом, — обіцяє Селія. — Ви вмієте зберігати таємниці?

Діти одночасно кивають. Прибамбас уже поправив свого капелюха.

Селія повертається на подвір’я, і діти радісно біжать слідом.

Бажання і мрії

Париж, травень 1891


Коли завіса зі скляних намистин розсувається зі звуком, що нагадує шурхіт дощу, до кімнати віщунки заходить Марко, тож Ізобель поспіхом відкидає з обличчя вуаль — неймовірно тонкий чорний шовк, що серпанком огортає дівочу голову.

— Що ти тут робиш? — цікавиться вона.

— Чому ти не розповіла мені про це? — Хлопець ігнорує її запитання й простягає розгорнутий записник. У мінливому світлі Ізобель упізнає голе чорне дерево. Воно не схоже на інші дерева, котрі Марко малює у своїх численних блокнотах, — на його гілках мерехтять білі свічки, а навколо головного малюнка під кількома різними кутами детально зображене хитросплетіння гілок.

— Це Дерево Бажань, — пояснює Ізобель. — Новинка.

— Сам знаю, що новинка, — уриває дівчину Марко. — Чому ти не розповіла мені?

— Не мала часу написати, — виправдовується віщунка. — До того ж я не знала, чи це ти створив його власноруч. Здається дуже схожим на твої творіння. Нові бажання додаються чарівним чином — потрібно запалити свічки від тих, що вже горять, і почепити їх на гілки. Старі бажання розпалюють нові.

— Це її, — лише й каже Марко та забирає назад записник.

— Чому ти такий упевнений? — питає Ізобель.

Марко мовчить, роздивляючись картинку. Його засмучує, що, малюючи поспіхом, він не зміг передати справжню красу.

— Відчуваю, — каже він зрештою. — Це схоже на передчуття грози, коли щось невидиме висить у повітрі. Відчув це, щойно зайшов до шатра, і чим ближче до Дерева, тим сильніше відчуття. Я не впевнений, що випадкова людина теж матиме якісь передчуття.

— Гадаєш, вона теж відчуває речі, зроблені тобою? — питає дівчина.

Марко ніколи раніше не думав про це, але, схоже, що так і є. Ця думка дає дивну втіху. Але Ізобель він лише кидає:

— Не знаю.

Дівчина знову поправляє вуаль, що сповзла на обличчя.

— Що ж, — зауважує вона, — тепер ти знаєш про Дерево й можеш робити з ним що завгодно.

— Не вийде, — заперечує Марко. — Я не можу скористатися тим, що зробила вона, заради власної вигоди. Суперники мусять тримати дистанцію. Якби ми грали в шахи, я не міг би просто скинути з дошки її фігури. Я можу лише зробити хід у відповідь на її.

— Але тоді гра не матиме кінця, — замислюється Ізобель. — Хіба можна оголосити мат циркові? Безглуздя якесь.

— Це не зовсім шахи, — каже Марко, намагаючись пояснити те, що врешті-решт сам почав розуміти, хоча поки що не в змозі правильно сформулювати. Він кидає швидкий погляд на стіл, де кілька карт лежать догори зображенням, і одна з них привертає його увагу. — Ось на що це схоже, — вигукує хлопець, показуючи на жінку з терезами й мечем. Нижче від її ніг написано La Justice. Справедливість. — Це наче терези. Одна шалька моя, а друга — її.

Між картами на столі з’являються сріблясті терези. Обидві шальки врівноважені пригорщами діамантів, що виблискують У сяйві свічок.

— То завдання — схилити чашу на свій бік? — здогадується Ізобель.

Марко киває, гортаючи сторінки свого записника. Він постійно повертається до аркуша з деревом.

— Але якщо кожен із вас і надалі докладатиме щось на свою шальку, вага збільшуватиметься після кожного ходу, — розмірковує Ізобель, дивлячись, як легенько хитаються терези. — А раптом усе зруйнується?

— Думаю, що це не зовсім точне порівняння, — зізнається Марко, і терези зникають.

Ізобель далі дивиться на порожнє місце та хмурить лоба.

— Як довго це триватиме? — питає вона.

— І гадки не маю, — відповідає Марко. — Ти хочеш піти? — додає він, переводячи погляд на дівчину, і сам не знає, що хоче почути від неї.

— Ні, — заперечує Ізобель. — Я... я не хочу йти. Мені тут насправді подобається. Але я теж хотіла б зрозуміти. Може, якщо я краще розумітиму, з мене буде більше користі.

— Ти й так корисна, — запевняє Марко. — Імовірно, єдина моя перевага в тому, що вона не знає, хто я. Вона може реагувати лише на зміни в цирку, а в мене є ти, щоб спостерігати за нею.

— Але я не бачу від неї жодної реакції, — заперечує Ізобель. — Вона все тримає в собі. Читає більше, ніж будь-хто зі знайомих мені людей. Малюки Мюрреїв обожнюють її. Та й до мене вона дуже добра. Я ніколи не бачила, щоб вона вдавалася до чогось надзвичайного поза сценою. Ти кажеш, що вона робить хід, але я не бачу, аби вона взагалі до чогось удавалася. Звідки ти знаєш, що це дерево не робота Ітана Барріса?

— Містер Барріс створює вражаючі механізми, але це не його рук справа. Хоча вона попрацювала з його Каруселлю, у цьому я впевнений. Сумніваюся, що навіть такий талановитий інженер, як містер Барріс, може змусити дерев’яного грифона дихати. І хай навіть на Дереві немає листя, воно живе й росте корінням із землі.

Марко знову зосереджується на малюнку, погладжуючи обриси дерева пучками пальців.

— Ти загадав бажання? — тихо питає Ізобель.

Хлопець згортає записник і не відповідає.

— Вона досі виступає в першій чверті години? — цікавиться він, дістаючи з кишені годинник.

— Так, але... ти збираєшся сидіти там і дивитися її виставу? — перепитує Ізобель. — Місця в наметі ледь вистачить двадцятьом людям. Вона помітить тебе. Хіба їй не здасться дивним, що ти опинився тут?

— Вона мене не впізнає, — обіцяє Марко. Годинник зникає з його руки. — Я буду вдячний, якщо в майбутньому ти повідомлятимеш мені про нові намети.

Він повертається й виходить так швидко, що полум’я свічок здригається від вітру.

— Я сумую за тобою, — кидає Ізобель йому навздогін, але клацання намистин завіси, що змикається позаду нього, убиває будь-які сентименти.

Ізобель опускає на обличчя чорний серпанок вуалі.

* * *

Коли на світанні останній допитливий відвідувач іде, Ізобель виймає з кишені марсельську колоду. Вона завжди тримає її при собі, попри те, що в цирку користується іншою, виготовленою на замовлення в чорних, білих і сірих тонах.

Із марсельської колоди дівчина тягне одну-єдину карту й знає, що побачить, навіть не перегорнувши її. Зображений із лицьового боку янгол лише підтверджує підозри.

Ізобель не повертає карту до колоди.

Атмосфера

Лондон, вересень 1891


Цирк приїжджає до лондонських передмість. У сутінках потяг підповзає до станції, не привертаючи особливої уваги. Вагони розпадаються, двері й коридори роз’їжджаються врізнобіч, безшумно перетворюються на шеренгу кімнат без вікон. Навколо них розгортаються смугасті полотна, розмотуються й натягуються линви, за ретельно опущеною завісою самі по собі складаються платформи для виступів.

(Артисти вважають, що десь тут є спеціальна бригада робітників, котра займається всім цим, поки вони розпаковують речі, хоча деякі зміни, вочевидь, відбуваються автоматично. Раніше так і було, але тепер жодної бригади немає, невидимі робітники сцени не прилаштовують частини декорацій на свої місця. Більше такої потреби немає.)

Намети залишаються тихими й темними, аж поки наступного вечора цирк не відчинить свої двері відвідувачам.

Більшість артистів вирушила цього вечора до міста — навідатися до давніх друзів чи зазирнути до улюблених шинків, і лише Селія Бовн залишається у своєму вагончику за сценою.

Порівняно з іншими помешканнями, що ховаються в циркових наметах, кілька її кімнат видаються скромними, повними книжок і потертих меблів. На всіх поверхнях весело палахкотять різноманітні свічки, освітлюючи сонних голубів у клітках, що звисають уздовж різнобарвних портьєр. Тут її затишний притулок, спокійний і тихий.

Несподівано хтось стукає у двері.

— Оце так ти зібралася провести цілісіньку ніч? — цікавиться Тсукіко, кидаючи несхвальний погляд на книжку в руці Селії.

— А ти зазирнула, щоб запропонувати щось цікавіше? — запитує Селія. Дівчина-змія нечасто навідується з візитами.

— Мене запросили в гості, тож я подумала, що ти могла би приєднатися, — каже Тсукіко. — Ти занадто багато часу проводиш на самоті.

Селія намагається заперечити, але Тсукіко рішуче дістає з шафи одну з її найкращих суконь. Майже всі вони чорно-білі, але цю пошито з темно-синього оксамиту й вигаптувано блідим золотом.

— Куди ми йдемо? — цікавиться Селія, але Тсукіко відмовляється казати. Для театру чи балету занадто пізно.

Коли ж прибувають до la maison Лефеврів, дівчина сміється.

— Ти мала б мені сказати, — зауважує вона Тсукіко.

— Тоді б це не було сюрпризом, — озивається та.

Селію запросили на вечірку до la maison Лефеврів лише одного разу. І це, швидше, була вечеря на честь відкриття цирку, ніж справжній Опівнічний Прийом. Але, хоча від дня відбору дівчина бувала тут лише кілька разів, виявляється, що вона знайома з усіма гостями.

Те, що Тсукіко прийшла не сама, для всіх стає несподіванкою, але Чандреш, із келихом шампанського в руках, тепло приймає Селію та веде її до вітальні, перш ніж дівчині вдається вибачитися за свою несподівану появу.

— Переконайся, що на стіл поставили додаткову тарілку, — наказує Чандреш Марко й обходить з дівчиною довкола кімнати, щоб познайомити її з усіма. Селії здається дивним, що він не пам’ятає, як уже робив це.

Мадам Падва, як завжди, витончена, її сукня теплого мідного відтінку осіннього листя мерехтить у сяйві свічок. Сестри Берджес і містер Барріс уже жартують, що всі троє, не змовляючись, убралися в різні відтінки синього, і як доказ того, що це наймодніший колір сезону, наводять сукню Селії.

Подейкують, що може прийти чи не прийти ще один гість, але чарівниці не вдається розчути його ім’я.

Серед цих людей, що вже так давно знайомі, дівчина почувається дещо ні в сих ні в тих. Але Тсукіко вдається залучити її до розмови, а містер Барріс так уважно дослухається до кожного її слова, що Лейні починає дражнити його.

Хоча Селія знає містера Барріса досить добре (адже зустрічалися кілька разів і обмінялися десятками листів), він щосили вдає, ніби вони ледь знайомі.

— Вам варто було стати актором, — шепоче вона йому, переконавшись, що ніхто не слухає.

— Знаю, — відгукується він зі щирим сумом у голосі. — Шкода, що я знехтував своїм справжнім покликанням.

Селія ніколи раніше довго не спілкувалася із сестрами Берджес. Але сьогодні балакучіша за Тару Лейні детально розповідає їй, як вони доклали рук до створення цирку. Костюми мадам Падви та інженерні досягнення містера Барріса неможливо не помітити, а їхній внесок не так впадає в око, хоча й стосується мало не кожного циркового аспекту.

Аромати, музика, вогні. Навіть вага оксамитових завіс на вхідних дверях. Вони доклали зусиль, аби все видавалося легким.

— Ми любимо вражати всі органи чуття, — каже Лейні.

— Але деякі більше за інші, — додає Тара.

— Правда, — погоджується сестра. — Запахи часто недооцінюють, хоча вони найкраще пробуджують спогади.

— Вони неперевершено вміють створювати атмосферу, — зауважує Чандреш, приєднуючись до розмови та змінюючи порожній келих Селії на новий, повний шампанського. — Обидві — справжні генії.

— Хитрість у тому, щоб усе здавалося ненавмисним, — шепоче Лейні. — Щоб штучне мало природний вигляд.

— Щоб усі елементи зливалися воєдино, — підсумовує Тара.

Селія вважає, що в сьогоднішній компанії сестри виконують схожу функцію. Вона сумнівається, що після відкриття цирку ці збіговиська тривали б так само довго, якби не заразливий дзюркотливий сміх сестер Берджес. Вони ставлять доречні запитання, підтримуючи розмову, заповнюють собою будь-яку паузу.

А містер Барріс — ідеальна протилежність, серйозний і привітний чоловік, ідеально врівноважує динаміку групи.

Увагу Селії привертає якийсь порух у холі. І хоча інші могли подумати, що це лише відблиск численних свічок чи віддзеркалення в люстрі, дівчина одразу розуміє, у чому річ.

Вона непомітно виходить до коридору й зникає з обсягу ока в затіненій бібліотеці навпроти вітальні. Кімнату освітлює лише скляна вітражна панель на стіні із зображенням променистого заходу сонця. Світло теплим водоспадом струменить на найближчі книжкові полиці, а решта кімнати ховається в темряві.

— Хіба я не можу присвятити собі хоча б один вечір, щоб ти не стежив за мною? — шепоче дівчина в пітьму.

— Не думаю, що такі збіговиська варті того, щоб гаяти на них свій час, — відповідає батько, і світло від штучного сонця червоною колоною вихоплює з темряви його обличчя й частину сорочки.

— Ти не можеш диктувати мені, як я маю проводити кожну хвилину свого часу, татку.

— Ти губиш концентрацію, — відгукується Гектор.

— Я не можу загубити концентрацію, — заперечує Селія. — Окрім наметів і різноманітних прикрас, я контролюю більшу частину цирку. А він зараз зачинений, якщо ти не помітив. І якщо я краще знатиму цих людей, то зможу краще маніпулювати тим, що вони вже зробили. Урешті-решт, це вони створили цирк.

— Добре, це слушна думка, — кидає Гектор. У кімнаті занадто темно, щоб бути впевненою, проте Селії здається, що, попри останні слова, батько сердиться. — Але намагайся не забувати, що ти не маєш причин довіряти будь-кому в тій кімнаті.

— Дай мені спокій, татку, — каже Селія й зітхає.

— Міс Бовн? — озивається голос позаду неї. Селія озирається та зі здивуванням помічає, що біля одвірка стоїть Чандрешів помічник і спостерігає за нею. — Зараз подаватимуть вечерю. Можливо, ви захочете приєднатися до решти гостей у їдальні.

— Перепрошую, — каже Селія, кидаючи швидкий погляд у затінок, але батько вже зник. — Розміри бібліотеки зачарували мене. Не думала, що хтось помітить, що я зникла.

— Певен, помітять усі, — каже Марко. — Хоча розміри бібліотеки й мене не раз зачаровували.

Дивовижна усмішка, якою він супроводжує свої слова, захоплює Селію зненацька. На обличчі в цього хлопця рідко можна помітити якийсь вираз, окрім пересічної стриманої зацікавленості чи — подекуди — знервованості.

— Дякую, що прийшли покликати мене, — каже дівчина, сподіваючись, що гості, котрі говорять самі до себе замість того, щоб гортати книжки в тьмяному світлі, не така вже й дивина в la maison Лефеврів.

— Усі, мабуть, гадають, що ви розчинилися в повітрі, — жартує Марко, поки вони йдуть коридором. — Але я подумав, що справа навряд чи в цьому.

Супроводжуючи дівчину до їдальні, Марко притримує для неї всі двері.

Селію садять між Чандрешем і Тсукіко.

— Це краще, ніж провести цілий вечір на самоті, чи не так? — питає Тсукіко й посміхається, коли Селія зізнається, що так і є.

Поки змінюються страви, приголомшена ними дівчина розважається, намагаючись угадати, що пов’язує гостей. Придивляється до того, як вони взаємодіють, зауважує емоції, приховані за сміхом і привітними бесідами, помічає, де затримуються погляди.


З кожним келихом вина Чандреш щоразу частіше кидає оком на свого привабливого помічника, і Селія підозрює, що містер Алісдер теж це помічає, хоча й досі непримітно стоїть у кутку кімнати.

Щоб визначити, котра із сестер Берджес перемогла в боротьбі за прихильність містера Барріса, дівчині знадобилося три зміни страв, але, коли на столі спритно розставляють тарілки з тим, що виявляється голубами, запеченими з корицею, Селія остаточно визначила переможницю, хоча їй невідомо, чи знає про це сама Лейні.

Уся компанія називає мадам Падву «Тітонька», хоча вона більше скидається на королеву, аніж на тітку. Коли Селія звертається до неї «мадам», кожен за столом здивовано озирається.

— Ти занадто порядна як на циркачку, — каже прима, зазирнувши їй в очі. — Нам варто було трохи послабити твій корсет, якщо ми хочемо, аби ти й надалі залишалася на вечерях нашим другом.

— Я гадала, що корсети послабляють після вечері, — спокійно заперечує Селія й чує у відповідь регіт.

— Міс Бовн має залишитися нашим другом, незалежно від стану її корсета, — проголошує Чандреш. — Поміть собі десь, — Додає він, змахуючи рукою в бік Марко.

— Я вже давно помітив корсет міс Бовн, — відгукується Марко, і за столом знову чується сміх.

Хлопець дивиться Селії у вічі й усміхається, як і перед тим, але одразу відвертається, щоб знову відступити назад, і майже так само легко, як її батько, зливається із затінком.

На стіл подають нові страви, і Селія й далі слухає та спостерігає, намагаючись між тим відгадати, що заховалося під легкою, як пір’їнка, здобою й вишуканим винним соусом: ягня чи щось екзотичніше.

У Тариній поведінці дівчині щось видається тривожним. Щось ледь вловиме у виразі її обличчя з’являється й знову зникає. Однієї миті вона жваво базікає і, наче луна, сміється разом із сестрою, а наступної вже відсторонено тупиться в мерехтливе полум’я свічок.

І коли відлуння сміху раптом звучить, наче схлипування, Селія розуміє, що Тара нагадує їй матір.

За десертом усі розмови стихають. На кожній тарілочці лежить кулька тонесенької видутої карамелі, котру потрібно розбити, щоб скуштувати кремову хмаринку.

З тріском, що зливається в суцільну какофонію, кульки розбиваються, і гості розуміють, що, хоча смаколик ззовні однаковий, кожна кулька має власний неповторний смак.

Усі довкола дозволяють одне одному скуштувати свій десерт. Смак деяких легко впізнати: імбир із персиком чи кокос із карі, — але інші так і залишаються загадкою.

Десерт Селії має чіткий медовий присмак, але він такий солодкий, що неможливо розібрати, які ще туди додавали спеції.

Після вечері розмова триває у вітальні за кавою й віскі. Більшість гостей стверджує, що вже занадто пізно, проте Тсукіко зауважує, що для циркачок вечір лише починається.

Коли всі прощаються, Селію обіймають так само міцно, як і решту, і запрошують на чаювання, поки цирк залишатиметься в Лондоні.

— Дякую, — каже вона Тсукіко, виходячи з будинку. — Мені сподобалося більше, ніж я сподівалася.

— Найприємніші задоволення завжди негадані, — відгукнулася дівчина-змія.

* * *

Марко спостерігає з вікна за від’їздом гостей, востаннє кидаючи погляд на Селію, перш ніж вона зникне в нічній пітьмі.

Він обходить вітальню та їдальню, а потім спускається до кухонь, аби переконатися, що все гаразд. Прислуга вже розійшлася. Хлопець задуває останні вогні й підіймається сходами, щоб провідати Чандреша.

— Сьогодні вийшла надзвичайна вечеря, ти так не гадаєш? — запитує Чандреш, коли Марко заходить до його кімнат, що займають увесь п’ятий поверх. Кожна з них освітлена безліччю марокканських ліхтарів, що кидають на пишні меблі ламані тіні.

— Поза сумнівами, сер, — погоджується Марко.

— На завтра в нас нічого не заплановано. Чи на сьогодні, зважаючи на годину.

— Завтра по обіді зустріч щодо програми балету в наступному сезоні.

— Ба, я зовсім забув про неї, — засмучується Чандреш. — Скасуєш її?

— Звісно, сер, — каже хлопець, дістаючи з кишені блокнот і записуючи побажання.

— Ох, і замов із десяток ящиків того бренді, що приніс Ітан. Неперевершений трунок.

Марко киває, записуючи й це.

— Ти ж іще не йдеш, чи не так? — запитує Чандреш.

— Ні, сер, — каже помічник. — Я гадав, що вже занадто пізно, щоб їхати додому.

Додому, — повторює Чандреш, наче слово здається йому незнайомим. — Тут теж твій дім, так само, як та квартира, яку ти й далі так наполегливо винаймаєш. І навіть більше.

— Я запам’ятаю це, сер, — каже Марко.

— Міс Бовн — чарівна жінка, тобі не здається? — раптом цікавиться Чандреш, обертаючись, щоб оцінити реакцію на своє запитання.

Захоплений зненацька, Марко лише бурмоче щось схоже, як він сподівається, на його стандартну відчужену згоду.

— Ми мусимо запрошувати її на вечерю щоразу, коли цирк приїжджає до міста, щоб ближче з нею познайомитися, — багатозначно додає Чандреш, підкреслюючи свою думку задоволеною посмішкою.

— Так, сер, — відгукується Марко, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. — Бажаєте сьогодні ще чогось?

Чандреш регоче й махає йому, щоб ішов собі геть.

Перш ніж усамітнитися у власних кімнатах — апартаментах, утричі більших за його квартиру, — Марко тихенько повертається до бібліотеки.

Якийсь час він стоїть на тому самому місці, де стояла кілька годин тому Селія, і уважно вивчає знайомі полиці й стіну, прикрашену вітражем.

Він не в змозі зрозуміти, що ж вона тут робила.

І не помічає очей, що пильно розглядають його в темряві.

Rêveurs[15]

1891-1892


Гер Фрідрік Тіссен отримав картку разом з іншою поштою — звичайний конверт лежить серед замовлень і ділової кореспонденції. У конверті немає ані листа, ані записки, лише картка — чорна з одного боку й біла з другого. З лицьового боку срібними чорнилами надруковано Le Cirque des Rêves. На зворотному, білому, боці від руки написано чорними чорнилами:


Двадцять дев’яте вересня

Передмістя Дрездена, Саксонія


Гер Тіссен ледве може стримати радість. Він домовляється із замовниками, за рекордно короткий час завершує поточну роботу й на кілька днів винаймає квартиру в Дрездені.

Годинникар приїжджає до міста двадцять восьмого вересня й цілісінький день гуляє передмістям, намагаючись відгадати, де зупиниться цирк. Ніде й згадки немає про його неминучу появу, лише повітря наелектризоване. Утім, гер Тіссен не певен, чи помічає це ще хтось, крім нього. Він пишається тим, що його попередили заздалегідь.

Двадцять дев’ятого вересня, передбачаючи безсонну ніч, чоловік прокидається пізно. Коли він у пообідні години виходить надвір, щоб знайти щось поїсти, вулиці вже гудуть від новини: трохи на схід від міста вночі з’явився химерний цирк. «Велетенська споруда зі смугастими наметами», — пліткують У шинку, куди зазирає годинникар. Люди ніколи не бачили нічого схожого. Гер Тіссен не видає з цього приводу ані пари з уст, насолоджуючись хвилюванням і цікавістю, що панують довкола.

Незадовго до заходу сонця гер Тіссен прямує на схід. Знайти цирк нескладно: навколо вже зібралася велетенська юрба. Загубившись у натовпі в очікуванні відкриття, чоловік дивується, як їм удалося так швидко все звести. Він упевнений, що вчора, під час його вечірньої прогулянки містом, на цьому полі нічого не було, а тепер здається, наче цирк був тут завжди. Він просто матеріалізувався з нізвідки. «Наче чари якісь», — каже хтось неподалік, і гер Тіссен мусить погодитися.

Коли ворота врешті відчиняються, геру Фрідрікові Тіссену здається, що він повернувся додому після тривалої подорожі.

Майже щоночі він навідується до цирку, а вдень сидить в орендованій квартирі чи в шинку з келихом вина й щоденником, де пише про цирк. Сторінка за сторінкою, він записує свої спостереження, докладно розповідаючи про побачене, здебільшого не для того, аби не забути, а щоб утримати на папері хоча б частинку цирку, яку можна буде залишити собі.

Час від часу він теревенить про цирк із іншими відвідувачами. Один із них — редактор міської газети, котрий після довгих умовлянь і кількох келихів вина таки схиляє Фрідріка показати свій щоденник. Після ще кількох ковтків бурбону він переконує Тіссена дати дозвіл на публікацію в газеті кількох уривків.

Цирк їде з Дрездена наприкінці жовтня, але редактор газети дотримується обіцянки.

Стаття отримує схвальні відгуки читачів, і незабаром у світ виходить іще одна, а потім іще.

Гер Тіссен і далі пише, і за кілька наступних місяців деякі статті передруковують інші німецькі газети, а час від часу навіть перекладають для друку у Швеції, Данії та Франції. Одна стаття із заголовком «Ночі в Цирку» навіть з’явилася на сторінках лондонського видання.

Саме завдяки цим публікаціям гер Тіссен невдовзі стає неофіційним лідером, ватажком найпристрасніших поціновувачів цирку.

Для декого з них статті відчинили двері до Le Cirque des Rêves, а інші, читаючи друковані літери, упізнали в годинникарі рідну душу — людину, котра ставиться до цирку так само, як вони, вважає його чимось небаченим і винятковим.

Люди прагнуть зустрічі з ним, збираються на засідання та вечері та зовсім скоро перетворюються на такий собі клуб — товариство шанувальників цирку.

Хтось жартома називає їх сновидами, але прізвисько чіпляється, бо насправді пасує їм якнайкраще.

Гер Тіссен отримує справжню насолоду — його оточують споріднені душі з усієї Європи, а часом навіть із дальніх країв. Вони можуть розмовляти про цирк без упину. Він записує історії інших сновид, аби додати їх до своїх спостережень. Створює невеличкі подарункові годинники зі сценами їхніх улюблених виступів. (Один із таких сувенірів зображує надзвичайних крихітних повітряних гімнастів на стрічках. Годинникар виготовив його для панянки, котра годинами стояла в тому велетенському наметі, задерши догори голову.)

Несподівано гер Тіссен навіть започатковує серед сновид нову моду. Якось за вечерею в Мюнхені (найчастіше клуб збирається неподалік від його дому, хоча бувають засідання в Лондоні, Парижі й безлічі інших міст) він оповідає, що полюбляє вдягати чорне пальто, коли йде до цирку, аби краще пасувати до оточення й відчувати себе його частиною. Але шию загортає блискучим яскраво-червоним шарфом, щоб провести уявну межу — нагадати собі, що він лише глядач, просто сторонній спостерігач.

Чутки ширяться швидко, і традицією сновид стає навідуватися до цирку вбраними в чорний, білий або сірий кольори, доповнені яскравою червоною плямою: шаликом чи капелюхом, а за гарної погоди — червоною трояндою в петельці чи за вухом. Цей простий сигнал допомагає зрозуміти, хто є хто, і помітити інших сновид.

Забезпечені люди й ті, у кого недостатньо коштів, але вдосталь кмітливості, їздять за цирком від міста до міста. Гастролі відбуваються не за відомим публіці розкладом — цирк переїжджає з місця на місце кожні кілька тижнів, іноді з перервами, і ніхто насправді не знає, де він знову з’явиться, поки смугасті намети не розтинатимуть небо над полем, містом, передмістям чи десь посередині.

Але є кілька обраних сновид, котрі добре обізнані щодо цирку і його маршрутів. Ці поціновувачі завели дружбу з потрібними людьми й дізнаються, де намети з’являться наступного разу, а тоді поширюють інформацію між однодумцями, надсилають повідомлення в далекі країни й міста.

Зазвичай новини передають непомітно: поштою або під час особистих зустрічей.

Вони надсилають картки. Невеличкі квадратні шматочки картону, схожі на листівки. Розміри можуть різнитися, але картка неодмінно чорна з одного боку й біла з другого. Хтось використовує готові листівки, інші полюбляють виготовляти їх самостійно. На картці лише кілька слів:


ЦИРК НАБЛИЖАЄТЬСЯ...


і назва місця. Часом, але не завжди, зазначають і дату. Про циркові дійства відомо лише приблизно, але повідомлення про адресу зазвичай вистачає.

Більшість сновид мають домівки й віддають перевагу подорожам в околицях. Сновиди з Канади навряд чи поїхали б до Росії, але вони радо вирушають у довгі мандрівки до Бостона чи Чикаґо, а ті, хто живуть у Марокко, полюбляють відвідини різних куточків Європи, проте подеколи дістаються до Китаю та Японії.

Є й такі, хто їде за цирком, хай би куди він вирушав, користуючись грошима, талантом чи великодушною допомогою інших сновид. Хай би як там було, усі вони залишаються сновидами, кожен на свій лад, навіть ті, кому вистачає грошей лише на квиток до цирку, коли він приїжджає до їхнього містечка. Вони всміхаються, упізнаючи одне одного. Зустрічаються в місцевих шинках, випивають чарочку й теревенять, нетерпляче очікуючи, поки сяде сонце.

Саме вони — сновиди, палкі прихильники цирку — помічають у загальній картині найдрібніші деталі. Кожен нюанс у костюмах, заплутаність химерних вивісок. Вони купують цукрові квіти й не їдять їх, а загортають у папір і обережно несуть додому. Це справжні циркові ентузіасти. Поборники. Одержимі. Цирк заволодів їхніми душами, і в розлуці з ним їхні серця озиваються болем.

Вони шукають одне одного, таких особливих цінувальників. Розповідають, як уперше помітили цирк, як кілька перших кроків усередині відлунювали чарами. Неначе підіймаєш завісу із зірок і заходиш до казки. Шанувальники цирку можуть оспівувати м’якість попкорну й солодкий смак шоколаду. Годинами обговорювати переваги світла й тепло вогнища. Вони сидять зі своїми келихами, усміхаються радісно, наче діти, і отримують задоволення від того, що хоча б на один вечір опинилися серед однодумців. Прощаючись, сновиди потискають руки, наче давні друзі, навіть якщо щойно зустрілися, і, йдучи кожен своїм шляхом, почуваються не такими самотніми, як були раніше.

У цирку знають про них і поважають. Часто, коли хтось підходить до каси в чорному пальті з червоним шарфом, йому привітно махають і запрошують увійти безкоштовно або пригощають горнятком сидру чи пакетиком попкорну. Артисти, помітивши сновиду в глядацькій залі, намагаються продемонструвати свій найкращий трюк. Дехто зі сновид методично гуляє цирком, навідуючись до кожного намету, спостерігаючи за кожним дійством. Інші мають свої улюблені місця й покидають їх лише зрідка, вирішивши провести цілу ніч у Звіринці чи Дзеркальному Коридорі. Вони завжди залишаються до останнього, навіть у ті передсвітанкові години, коли інші відвідувачі вже збираються вкластися в ліжко.

Часто перед самим світанком у Le Cirque des Rêves не побачиш інших яскравих кольорів, крім їхніх невеличких спалахів червоного.

* * *

Гер Тіссен отримує від інших сновид дюжини листів і відповідає кожному. Комусь достатньо одного листа й однієї відповіді, інші починають тривале листування, що перетворюється на одну нескінченну розмову.

Сьогодні він відповідає на лист, котрий здається надзвичайно захопливим. Його автор описує цирк у найменших деталях. Цей лист узагалі особистіший за інші, з відвертими роздумами про Тіссенові статті й таким детальним описом годинника-Wunschtraum, що автор мусив провести чимало часу, роздивляючись його. Годинникар перечитує листа тричі, перш ніж сісти за стіл і взятися до відповіді.

На конверті стоїть нью-йоркський штемпель, але чоловік не впізнає в підписі імені жодного зі сновид, котрих він зустрічав у тому чи іншому місті.

«Люба міс Бовн», — починає листа годинникар.

Він сподівається, що вона йому відповість.

Співробітництво

Вересень — грудень 1893


Марко прибуває до лондонського офіса містера Барріса лише за кілька хвилин до запланованої зустрічі й здивовано оглядає нехарактерний для цього місця безлад: усе навколо закидано напівспакованими скриньками та стосами коробок. У надрах цього хаосу навіть не видно стола.

— Уже так пізно? — питає містер Барріс, коли Марко стукає у відчинені двері, але не може зайти досередини, бо на підлозі не лишилося вільного місця. — Варто було б розпакувати годинник, він десь тут. — Він махає в бік вервечки великих дерев’яних ящиків під стіною. Розібрати, чи цокає в котромусь із них годинник, неможливо. — І не завадило б розчистити доріжку, — додає він, відштовхуючи коробки вбік і підіймаючи стоси скручених креслень.

— Перепрошую, що відволікаю, — каже Марко, — я хотів побалакати з вами ще до вашого від’їзду з міста. Можливо, краще було б почекати, поки ви облаштуєтеся, але я вирішив, що деякі справи варто вирішувати віч-на-віч.

— Звісно ж, — погоджується містер Барріс. — До того ж я все одно збирався віддати вам на зберігання копії креслень цирку. Вони мусять бути десь тут. — Він гортає стос креслень, перевіряючи позначки й дати.

Двері, що ведуть до кабінету, тихо зачиняються, хоча ніхто їх не торкався.

— Чи можу я поставити вам запитання, містере Барріс? — Цікавиться Марко.

— Звичайно, — відгукується архітектор, і далі сортуючи паперові рулони.

— Як багато вам відомо?

Містер Барріс опускає руку з кресленням і повертається, підіймаючи окуляри на перенісся, щоб краще розібрати вираз хлопцевого обличчя.

— Як багато мені відомо про що? — запитує він, коли стає помітно, що пауза затяглася.

— Як багато міс Бовн розповіла вам? — Марко відповідає запитанням на запитання.

Перш ніж щось відповісти, містер Барріс зацікавлено розглядає хлопця.

— Ви її суперник, — каже він, і усмішка розквітає на його обличчі, коли Марко киває. — Я б ніколи не здогадався.

— Вона розповіла вам про змагання, — каже Марко.

— Лише в загальних рисах, — зізнається містер Барріс. — Вона прийшла до мене кілька років тому й запитала, якою була б моя відповідь на зізнання, що всі її фокуси відбуваються насправді. Я відповів, що повірив би їй на слово чи подумав би, що вона бреше, та я б ніколи й уявити не міг, що така мила панянка може виявитися брехункою. Тоді вона поцікавилася, що я міг би створити, якби не переймався силою тяжіння. Це й стало початком Каруселі, хоча, гадаю, вам це вже й так відомо.

— Я щось таке припускав, — погоджується Марко. — Хоча точно не знав, наскільки все відомо вам.

— Я вважаю, що перебуваю в становищі, за якого можу бути корисним. Упевнений, що маги наймають інженерів, аби їхні витівки здавалися тим, чим вони насправді не є. Але в нашому випадку я виконую протилежну функцію: допомагаю справжній магії видаватися хитромудрою постановкою. За словами міс Бовн, роблю все приземленішим, неймовірне — звичайним.

— Вона втручалася в роботу Звіздаря?

— Ні, Звіздар — абсолютно механічна конструкція, — заперечує містер Барріс. — Можу показати вам креслення, якщо знайду їх серед цього безладу. На його створення мене надихнула цьогорічна Всесвітня виставка в Чикаго[16]. Міс Вовн стверджує, що вдосконалити його неможливо, утім, гадаю, що він працює так досконало завдяки її допомозі.

— Отже, у своїй галузі ви теж чарівник, сер, — каже Марко.

— Імовірно, ми робимо одне й те саме різними методами, — погоджується містер Барріс. — Я знав, що десь існує загадковий суперник міс Бовн, і гадав, що, хай би ким він був, допомога йому непотрібна. Наприклад, ті паперові звірі просто вражають.

— Дякую, — озивається Марко. — Мені довелося добряче поімпровізувати, аби звести намети без креслень.

— Тому ви прийшли? — цікавиться містер Барріс. — Потребуєте якогось креслення?

— Перш за все я хотів переконатися, що вам відомо про гру, — пояснює Марко. — Ви ж знаєте, що я можу вчинити так, аби ви забули про цю розмову?

— Ох, у цьому немає потреби, — переконує містер Барріс, гарячкувато хитаючи головою. — Запевняю вас: я можу зберігати нейтралітет. Я не з тих, хто стає на чийсь бік, і можу допомагати вам чи міс Бовн тією мірою, якої ви потребуватимете, та зберігатиму в таємниці будь-що, що ви чи вона скажете мені. І взагалі, не прохоплюся про це нікому ані словом. Можете мені довіряти.

Марко міркує щодо почутого й вирівнює нахилений стос коробок.

— Гаразд, — каже він урешті. — Хоча, мушу зізнатися, містере Барріс, я здивований, як легко ви все це сприйняли.

Архітектор усміхається у відповідь.

— Не можу не погодитися, що з усіх нас від мене цього можна було очікувати найменше, — каже він. — Світ набагато цікавіший, ніж я міг собі уявити до того, як уперше навідався на Опівнічний Прийом. Чому воно так? Тому що міс Бовн може вдихнути життя у створіння з твердого дерева на Каруселі, тому що ви можете стерти мої спогади чи тому, що цирк, ще до того, як мова зайшла про магію, сам зламав межі можливого? Я точно не знаю. Але не проміняв би це ні на що у світі.

— І ви не викажете мою особу міс Бовн?

— Я не скажу їй, — обіцяє містер Барріс. — Ось вам моє слово.

— У такому разі, — підсумовує Марко, — мушу звернутися до вас по допомогу.

* * *

Коли надходить лист, містер Барріс не поспішає розкривати конверт, побоюючись, що міс Бовн засмутиться через неочікуваний розвиток подій чи почне випитувати ім’я свого суперника, адже легко здогадається, що тепер воно йому відоме.

Проте, коли він таки наважується, бачить лише одне речення, написане в записці: «Можна мені теж щось додати?»

Чоловік пише відповідь і повідомляє, що цей намет було спеціально розроблено так, аби обидві сторони могли ним скористатися, тож вона може додати туди все, що заманеться.

* * *

Селія йде повним снігу коридором, мерехтливі сніжинки пристають до волосся й налипають на пруг сукні. Дівчина простягає руку та всміхається, коли невеличкі кришталики тануть, торкнувшись її шкіри.

До коридору виходять чимало дверей, і вона обирає одні, у самому кінці. Залишивши позаду себе розталий сніг, Селія заходить до кімнати та пригинається, щоб не наштовхнутися на книжки, котрі каскадами звисають зі стелі, розгорнувши свої сторінки застиглими хвилями.

Дівчина простягає руку й торкається паперу, сторінки гортаються, і вся кімната сповнюється тихим шарудінням.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб у затіненому кутку виявити інші двері, і дівчина заливається сміхом, коли її черевик грузне в м’якому, як пудра, піску наступної кімнати.

Селія стоїть у блискучій білій пустелі, а над головою — куди не глянь — нічне зоряне небо. Дівчина простягає руку, щоб торкнутися схованої за зірками стіни, проте все одно дивується, коли пальці знаходять тверду поверхню, — відчуття простору було таким правдоподібним.

Вона рушає вздовж поцяткованих зорями стін, шукаючи, де можна вийти.

— Це огидно, — каже татів голос, хоча вона й не може розгледіти батька в тьмяному світлі. — Ви мали б працювати окремо, а не починати це... це безпутне добросусідство. Я попереджав тебе про співпрацю, це не надто вдалий спосіб демонструвати свої навички.

Селія зітхає.

— А мені здається, що це досить розумно, — каже вона. — Хіба можна уявити кращі змагання, аніж усередині одного намету? І ти не можеш називати це справжньою співпрацею. Як можна співпрацювати з кимось, якщо навіть не знаєш, хто це?

Мигцем вона помічає татове обличчя: він кидає на неї злостиві погляди, а потім відвертається й знову зосереджується на стіні.

— Тож що в такому разі краще? — питає вона. — Кімната, повна дерев, чи кімната, повна піску? Ти хоча б знаєш, котра з них моя? Це починає набридати, татку. Мій суперник, вочевидь, має такі самі навички. Як ви визначите переможця?

— Не твоє діло, — шипить батько, наблизившись до її вуха ближче, ніж Селії хотілося. — Ти розчарувала мене. Я чекав від тебе більшого. Ти мусиш старанніше працювати.

— Старанніша робота виснажить мене, — заперечує Селія. — Я й так ледве контролюю те, що вже є.

— Цього недостатньо, — буркає батько.

— А коли буде достатньо? — питає дівчина, але не отримує відповіді й самотньо стоїть посеред зірок.

Вона опускається на землю, черпає повну жменю білого, як перлини, піску й повільно випускає його крізь пальці.

* * *

Марко сам у своїй квартирі. Він складає з паперу крихітні кімнатки. Коридори й двері, зроблені з книжкових сторінок і клаптиків креслень, шматочків шпалер і уривків листів.

Він добудовує свої кімнатки до створених Селією. Вигинає спіраллю сходи довкола її зал.

І залишає порожнє місце для відповіді.

Цокання годинника

Відень, січень 1894


Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання олівцем по паперу видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Хтось стукає у двері з матовим склом, і олівець перестає шурхотіти, лише годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.

— До вас міс Берджес, сер, — гукає крізь відчинені двері помічник. — Вона просила не турбувати вас, якщо ви зайняті чимось іншим.

— Я геть не зайнятий, — запевняє містер Барріс, кладучи олівця й підводячись зі свого місця. — Будь ласка, запросіть її.

Помічник зникає з дверей і одразу ж на його місці з’являється молода жінка в стильній сукні, оздобленій мереживом.

— Привіт, Ітане, — каже Тара Берджес. — Перепрошую, що увірвалася без попередження.

— Жодних вибачень, люба Таро. Як завжди, ти маєш чарівний вигляд, — каже містер Барріс і цілує дівчину в обидві щоки.

— А ти геть не постарішав, — із багатозначним натяком відповідає Тара.

Його посмішка кривиться, і чоловік відводить погляд, прямуючи до дверей, аби зачинити їх.

— Що привело тебе до Відня? — цікавиться архітектор. — І де твоя сестра? Нечасто можна зустріти вас поодинці.

— Лейні в Дубліні, із цирком, — пояснює Тара, розглядаючи все довкола. — Я... я чомусь знудилася, тож вирішила, що могла б трохи помандрувати сама. Навідатися до розкиданих по цілому світу друзів — гарний мотив для подорожі. Мала б надіслати телеграму, але вся мандрівка виявилася дещо незапланованою. До того ж я не була впевнена, що мені тут будуть раді.

— Тобі завжди тут раді, Таро, — запевняє містер Барріс. Він пропонує їй сісти, але дівчина не помічає цього й мандрує між столами, укритими детальними макетами будинків. Вона зупиняється то тут, то там, щоб у подробицях усе роздивитися: арку над дверима чи спіраль гвинтових сходів.

— У нашому випадку стає складно відрізнити давніх друзів від ділових партнерів, так мені здається, — промовляє Тара. — Хто ми: люди, які ведуть привітні бесіди, щоб приховати спільні таємниці, чи щось більше? Ця просто чарівна, — додає вона, зупинившись біля моделі вигадливої порожнистої колони з годинником усередині.

— Дякую, — каже містер Барріс. — Попереду ще багато роботи. Я мушу надіслати готові плани Фрідрікові, щоб він міг узятися за виготовлення годинника. Підозрюю, що в повний розмір усе матиме ще більш вражаючий вигляд.

— У тебе тут є схеми цирку? — питає Тара, дивлячись на пришпилені до стіни діаграми.

— Ні, як не дивно, немає. Я залишив їх у Лондоні, у Марко. Мав узяти із собою копії для архіву, але забув.

— А ти колись забував копії якихось інших схем? — допитується Тара, пробігши пальцями по шафках із довгими тонкими полицями, кожна з яких була заставлена акуратно впорядкованими паперами.

— Ні, — бурмоче містер Барріс.

— Тобі не... тобі не здається це дивним? — цікавиться Тара.

— Не надто, — каже архітектор. — Ти гадаєш, це дивно?

— Я гадаю, що в цирку ціла купа дивних речей, — зізнається Тара й шарпає мереживо на манжеті.

Містер Барріс сідає за стіл і відкидається на стільці.

— Може, поговоримо про те, про що ти приїхала поговорити, а не танцюватимемо довкола? — пропонує він. — Я нікудишній танцюрист.

— Я точно знаю, що це не так, — заперечує Тара та всідається на стілець навпроти. Проте її погляд і далі блукає кімнатою. — Утім, не завадило б заради різноманіття хоч раз поговорити відверто. Я навіть часом розмірковую, чи хтось із нас іще пам’ятає, як це робиться. Чому ти поїхав із Лондона?

— Підозрюю, що залишити Лондон мене змусило те саме, що змушує вас із сестрою так багато подорожувати, — повідомляє містер Барріс. — Кілька занадто допитливих поглядів і двозначних компліментів. Сумніваюся, що хтось помітив, що моє волосся перестало випадати тієї ночі, коли відкрився цирк, але з часом люди почали зауважувати це. Тітоньці Падві личить вік, а все, що стосується Чандреша, можна пояснити його ексцентричністю. Проте ми більше схожі на звичайних людей, і до нас придивляються набагато уважніше.

— Тим, хто просто може зникнути в цирку, легше, — жаліється Тара, визираючи у вікно. — Час від часу Лейні пропонує подорожувати разом із ними, але, я думаю, це лише тимчасове рішення проблеми. Ми занадто примхливі, щоб із цього вийшло щось добре.

— Ви просто можете так усе й залишити, — тихо радить містер Барріс.

Тара хитає головою.

— Скільки років мине, перш ніж змінювати міста буде недостатньо? А що далі? Змінити імена? Мені... мені не подобається, коли мене силують до такого шахрайства.

— Не знаю, — зізнається містер Барріс.

— Я стовідсотково впевнена: відбувається ще безліч усього іншого, про що ми навіть не здогадуємося, — зітхає Тара. — Я намагалася поговорити з Чандрешем, але це була розмова глухого з німим. Я не хочу сидіти склавши руки, коли щось іде не так. Я почуваюся... не в пастці, але дуже схоже, і не знаю, що із цим удіяти.

— І шукаєш відповідей? — додає архітектор.

— Не знаю, чого я шукаю, — відповідає Тара, і на мить її обличчя кривиться, наче дівчина збирається розридатися, але потім вона опановує себе. — Ітане, тобі ніколи не здається, що ми весь час спимо?

— Ні, не сказав би, що здається.

— Мені вже важко розрізнити, де сон, а де реальність, — пояснює Тара, знову смикаючи мереживо на манжетах. — Мені не подобається блукати в темряві. Я не схильна вірити в неможливе.

Містер Барріс знімає окуляри і, перш ніж відповісти, витирає скельця хустинкою, тримаючи їх проти світла, щоб переконатися, що не залишилося плям.

— Я бачив цілу купу речей, котрі колись вважав неможливими чи неймовірними. Тож тепер я вже чітко не знаю, що уможливлює деякі речі. Просто вирішив якнайкраще робити свою справу, а інші хай переймаються своїми.

Він висуває шухляду стола і, трохи там покопирсавшись, витягає візитну картку, на якій надруковано тільки ім’я. Навіть догори дриґом Тара розрізняє на ній А і Г — і нічого більше. Містер Барріс бере олівця й дописує під іменем лондонську адресу.

— Гадаю, ніхто з нас не знав тієї ночі, у що саме ми вплутуємося, — каже він. — Якщо ти справді хочеш копнути глибше, думаю, лише він може тобі допомогти, хоча й не гарантую, що він буде дуже люб’язним.

Чоловік посуває візитку через стіл, ближче до Тари. Вона уважно роздивляється картку, перш ніж покласти до ташечки, наче невпевнена, що та справжня.

— Дякую, Ітане, — каже дівчина, не підводячи погляду. — Я насправді це дуже ціную.

— Прошу, дорогенька, — каже містер Барріс. — Я... я сподіваюся, що ти знайдеш те, що шукаєш.

Тара киває з відсутнім виглядом, і вони балакають про менш суттєві справи, поки годинник відбиває пообідні години, а за матовою віконною шибкою насуваються сутінки. Коли чоловік пропонує повечеряти, дівчина ввічливо відмовляється і йде.

Містер Барріс повертається до креслярського столу. Цокання годинника знову зливається із шурхотом олівця.

Парасолька чарівника

Прага, березень 1894


Сьогодні на воротах Le Cirque des Rêves висить чимала табличка, прикріплена стрічками до ґраток трохи вище від замка. Літери достатньо великі, аби можна було прочитати їх здалеку, хоча люди все одно підходять аж до самих воріт.


ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ НЕСПРИЯТЛИВУ ПОГОДУ


написано на табличці химерним шрифтом в оточенні грайливих сірих хмарок. Люди читають напис, іноді перечитують, а потім дивляться на сонце, що вже сідає, на чисте, фіолетове від його променів небо й чухають потилиці. Вони штовхаються біля воріт і чекають, чи не знімуть табличку й не відчинять ворота, але ніхто так і не з’являється, і зрештою невеличкий натовп розходиться в пошуках інших занять на вечір.

За годину починається гроза. Періщить злива, вітер смикає смугасті намети, знак на воротах танцює на вітрі, блискучий і мокрий.

* * *

А з іншого боку цирку, там, де паркан здається суцільним, проте відчиняється, із затінку темних наметів з’являється Селія Вовн: виходить під дощ та із зусиллям розкриває парасолю. Вона велика, з важкою вигнутою ручкою і, коли Селії таки вдається її розкрити, стає надійним прихистком від дощу. Хоча нижня частина бордової сукні швидко всотує воду та стає майже чорною.

Дівчина йде до міста, на неї майже ніхто не звертає увагу, та й кому звертати, коли з неба так і ллє. Вона йде викладеними бруківкою вулицями повз кількох інших перехожих. Люди як можуть ховаються під парасолями.

Урешті-решт Селія зупиняється біля яскраво освітленого кафе, де людяно й весело, попри погоду. Вона додає свою парасольку до колекції, що вже зібралася біля дверей.

Усередині є кілька вільних столиків, але Селії впадає в око порожній стілець біля каміна за столиком Ізобель, яка сидить, тримаючи в руках горнятко з чаєм і уткнувшись носом у книжку.

Селія ніколи не розуміла, як ставитися до віщунки. Вона народилася з недовірою до людей, котрі кажуть іншим те, що ті хочуть почути. А в погляді Ізобель часом миготить той самий вираз, що й у Тсукіко: я знаю більше, ніж кажу.

Зрештою, може, такий вигляд мають усі, хто оповідає людям, що приготувала для них доля.

— Можна скласти тобі компанію? — питає Селія.

Ізобель підводить очі й на її обличчі з’являється здивування, але вже за мить воно змінюється радісною усмішкою.

— Звичайно, — каже дівчина, загинаючи сторінку, перш ніж відкласти книжку вбік. — Не можу повірити, що ти зважилася вийти за такої погоди. Мене злива заскочила тут, тож я вирішила пересидіти її. Збиралася зустрітися з деким, але, гадаю, вони не прийдуть, зважаючи на погодні умови.

— І їх не можна звинуватити, — погоджується Селія, стягуючи вогкі рукавички. Вона легенько струшує їх, і тканина знову абсолютно суха. — На вулиці такий дощ, що здається, наче йдеш під водою.

— А чому ти не на вечірці з приводу кепської погоди?

— Я з’явилася там ненадовго й утекла, бо сьогодні не в тому настрої. Крім того, не хочеться втрачати можливість залишити Цирк і трохи змінити обстановку, навіть якщо заради цього доведеться мало не втопитися.

— Я часом теж люблю втекти, — зізнається Ізобель. — Це ти викликала дощ, щоб узяти вихідний?

— Звісно ж, ні, — заперечує Селія. — Але навіть якби це було правдою, то я, схоже, перестаралася.

Поки вона говорить, просочена дощем сукня висихає і з майже чорної знову стає глибокого винного кольору. Важко сказати точно, чи її висушив веселий вогонь у каміні, чи непомітне втручання Селії.

Дівчата базікають про погоду, Прагу та книжки. Вони не навмисне уникають теми цирку, а лишень намагаються не торкатися її. Якоїсь миті вони перестають бути віщункою та ілюзіоністкою, а перетворюються просто на двох жінок, що сидять за столиком. Не часто випадає така можливість.


Двері кафе розчахуються, впускаючи до приміщення порив вітру з бризками дощу. Кафе озивається розпачливими стогонами відвідувачів і гуркотом парасоль у підставці.

Заклопотана офіціантка зупиняється біля столика, і Селія замовляє м’ятний чай. Коли офіціантка йде геть, дівчина оглядає приміщення уважним поглядом, роздивляючись відвідувачів, наче шукає когось, але не може зосередитися.

— Щось сталося? — питає Ізобель.

— Ох, нічого, — відповідає Селія. — Чомусь здалося, що за нами стежать, але, швидше за все, це лише мої фантазії.

— Мабуть, хтось упізнав тебе, — припускає Ізобель.

— Сумніваюся, — каже Селія, озираючись на відвідувачів і не помічаючи жодного погляду у свій бік. — Люди бачать те, що хочуть бачити. Упевнена, тут і без цирку вистачає дивакуватих клієнтів. Отже, нам буде нескладно злитися з натовпом.

— Я завжди дивуюся, що ніхто не впізнає мене за межами цирку, — зізнається Ізобель. — Я зовсім нещодавно ворожила кільком людям, що зараз сидять у цьому приміщенні, і жоден із них навіть оком у мій бік не змигнув. Напевно, без свічок і оксамиту я маю не такий таємничий вигляд. А може, вони звертають більше уваги на карти, ніж на мене.

— Ти маєш із собою карти? — питає Селія.

Ізобель киває.

— Хочеш... хочеш, аби я поворожила? — пропонує вона.

— Якщо не заперечуєш.

— Ти ніколи не просила ворожити тобі.

— Зазвичай я не в настрої знати все про своє майбутнє, — каже Селія. — Але сьогодні почуваюся дещо допитливою.

Ізобель вагається, озирається на сусідні столики — здебільшого богемні клієнти сьорбають абсент і сперечаються про мистецтво.

— Вони навіть не помітять, — запевняє Селія. — Обіцяю.

Ізобель переводить погляд на фокусницю та виймає з ташечки карти: не ту, чорно-білу, циркову, а справжню марсельську колоду, потерту й вицвілу.

— Які вони милі, — каже Селія, коли Ізобель мішає карти, спостерігаючи за їхнім мінливим мерехтінням.

— Дякую.

— Але їх лише сімдесят сім.

Руки Ізобель завмирають лише на мить, та одна карта падає з колоди на стіл. Селія підіймає її та повертає Ізобель, мигцем глипнувши на картинку — дві чаші. Віщунка повертає карту в колоду й перемішує далі. Карти ллються суцільним потоком з однієї долоні в другу.

— Одна з них... в іншому місці, — пояснює Ізобель.

Селія більше не ставить запитань.

Офіціантка приносить м’ятний чай для Селії і, навіть не помічаючи карт, іде собі геть.

— Це ти зробила? — цікавиться Ізобель.

— Так, я її відволікла, — відповідає Селія, обережно подувши на паруючий чай. Вона дещо хитрує, але пояснити, що прикрила стіл невидимим серпанком, виявляється не так уже й просто. Як і той факт, що відчуття, наче за ними стежать, нікуди не зникло та дратує її.

Ізобель закінчує перемішувати карти та кладе колоду на стіл долілиць.

Не чекаючи на пояснення Ізобель, Селія ділить її на три частини і, обережно тримаючи карти за кутики, викладає стосики рядком на столі.

— Котра? — питає Ізобель.

Селія сьорбає чай і уважно роздивляється всі три стовпчики карт. Трохи подумавши, вона вибирає середній. Віщунка знову складає карти в колоду, залишаючи обраний стосик згори.

Карти, котрі вона розкладає на столі, на перший погляд нічого особливого не кажуть. Кілька чаш. Два мечі. La Papessa, загадкова Жриця.

Ізобель роблено закашлюється, щоб приховати, як судомно вдихнула повітря, коли на вже викладені карти лягає Le Bateleur. Чарівник. Селія, схоже, нічого не помічає.

— Вибач, — каже Ізобель після того, як кілька хвилин мовчки розглядала карти. — Іноді мені потрібен час, аби все правильно трактувати.

— Не поспішай, — відповідає ілюзіоністка.

Ізобель розкладає карти на столі, по черзі зосереджуючись на кожній з них.

— Ти носиш на серці важкий тягар. На душі в тебе неспокійно. Ти багато чого втратила. Але рухаєшся до змін і відкриттів. Є щось, що підштовхує тебе вперед.

З виразу обличчя чарівниці важко щось зрозуміти. Вона переводить зацікавлений, але стриманий погляд із карт на віщунку.

— Ти... не борешся, ні, це невлучне слово, але ти конфліктуєш із чимось невидимим, із чимось затіненим, прихованим від тебе.

Селія лише всміхається.

Ізобель кладе на стіл наступну карту.

— Але скоро твій суперник викриє себе, — каже вона.

Це привертає увагу ілюзіоністки.

— Як скоро? — цікавиться вона.

— Карти не називають точних дат, але викриття вже дуже близько. Я б сказала, воно вже неминуче.

Ізобель тягне ще одну карту. Знову дві чаші.

— Це емоції, — пояснює вона. — Сильне почуття, але ти ще не заглибилася в нього. Поки що ти на поверхні, проте воно вже чекає, щоб затягти тебе у свої глибини.

— Цікаво, — зауважує Селія.

— Немає нічого, що можна було б уважати хорошим чи поганим, лише щось... визначне. — Ізобель трохи посуває карти, і Чарівник зі Жрицею опиняються в оточенні огорнутих полум’ям жезлів і чаш із водою. У каміні потріскує вогонь, і цей звук сплітається зі стукотом дощу по шибках. — Воно майже суперечить саме собі, — додає за мить дівчина. — Наче кохання і втрата злилися в одне, щоб обернутися на солодкий біль.

— Ого, звучить заманливо, — холодно каже Селія. Ізобель усміхається й підводить погляд, але обличчя дівчини зберігає той самий порожній вираз.

— Вибач, що не можу сказати чіткіше, — каже віщунка. — Якщо мені пізніше відкриється ще щось, я повідомлю тобі. Може, мені потрібно зосередитися на картах, перш ніж відчути їхнє значення по-справжньому. Вони такі... не те щоб нечіткі, але мають багато прихованого змісту, тож треба добряче подумати.

— Не вибачайся. Не можу сказати, що я шокована. І дякую, я дуже ціную твою здатність розуміти суть.

Селія переводить розмову на щось інше, проте карти лишаються на столі, а Ізобель навіть не поворухнулася, щоб зібрати їх. Дівчата базікають про дрібниці, поки Селія не каже, що мусить повернутися до цирку.

— Зачекай хоча б, поки вщухне дощ, — заперечує Ізобель.

— Я вже й так украла в тебе безліч часу, а дощ — це лише дощ. Сподіваюся, що той, на кого ти чекаєш, не забариться.

— Щось я сумніваюся, але дякую. І дякую, що склала мені компанію.

— Залюбки, — відгукується Селія, підводячись з-за столу й забираючи рукавички. Вона з легкістю прокладає собі шлях у людяному кафе, біля дверей бере з підставки парасолю з чорного ручкою і, перш ніж повернутися до цирку під невтишимим дощем, махає Ізобель на прощання.

Віщунка задумливо соває розкладені на столі карти.

Не можна сказати, що вона збрехала. Вона вважає, що неможливо збрехати про карти.

Але очевидно, про яке змагання йдеться, а з ним тісно сплітається все інше: минуле і майбутнє.

Це було водночас ворожінням для всього цирку, а не лише для ілюзіоністки, тож Ізобель так хвилювалася, що не могла зосередитися на деталях. Вона бере зі столу карти й замішує їх назад до колоди. Чарівник опиняється зверху. Дівчина зупиняється, побачивши карту, і оглядає кафе. Хоча кілька відвідувачів убрані в капелюхи, того, на кого вона чекає, тут не видно.

Віщунка мішає карти, поки Чарівник не губиться десь у глибині колоди, а потім відкладає їх і повертається до книжки, щоб перечекати дощ на самоті.

* * *

Надворі лютує злива, тож помережані поодинокими освітленими вікнами вулиці залишаються здебільшого темними й безлюдними. Хоча й дмухає прохолодний вітер, надворі не так зимно, як очікувала Селія.

Сама вона не вміє добре ворожити на картах таро — завжди занадто багато можливостей, занадто багато значень. Але, коли Ізобель пояснила їй основні елементи, дівчина й сама помітила і складні почуття, і неминуче викриття. Вона навіть не знає, що й думати про це, але, попри скептичний настрій, сподівається, що скоро точно знатиме, хто її суперник.

Вона й далі неуважно ступає, розмірковуючи про карти, але незабаром помічає, що їй тепло. Принаймні так само тепло, як біля каміна, де вони сиділи з Ізобель. Більш того, її одяг досі сухий. Жакет, рукавички, навіть пруг сукні. Хоча ллє як із відра, а краплі води, роздмухувані вітром, летять навсібіч, наче насміхаючись із законів тяжіння, на неї не потрапила жодна крапелька. Від велетенських, як ставки, калюж на всі боки розлітаються бризки, але Селія їх не відчуває. Навіть черевики не намокли.

Діставшись до відкритого всім вітрам майдану, Селія зупиняється біля вежі з астрономічним годинником, де вирізьблені з дерева апостоли попри непогоду з’являються у визначений час.

Вона досі стоїть у струменях дощу. Краплі падають так рясно, що вже за кілька кроків нічого не видно, але дівчині тепло й сухо. Вона простягає перед собою руку з-під парасольки й уважно дивиться на неї, та жодна крапля не потрапляє на шкіру. Навіть ті, що вже наблизилися до шкіряної рукавички, різко змінюють напрямок і відбиваються, наче наштовхнувшись на щось невидиме й непроникне.

Саме тоді Селія розуміє, що взяла не свою парасолю.

— Перепрошую, міс Бовн, — звертається до неї крізь шурхіт дощу голос і відлунює вулицею. Вона впізнає його, навіть не озирнувшись. Біля дівчини стоїть мокрий як хлющ Марко, і краплі дощу сріблястими цівками стікають із крис його котелка. У руках складена парасоля, яка достоту схожа на ту, котру тримає вона.

— Боюся, ви взяли мою парасолю, — каже він захекано й посміхається хижою посмішкою, яка швидше належить вовкові, а не ягнятку.

Селія здивовано витріщається на нього. Спочатку вона дивується: що, в біса, робить у Празі Чандрешів помічник, якого вона ніколи не бачила за межами Лондона? А потім замислюється, звідки в нього така парасоля.

І поки вона збентежено дивиться на хлопця, шматочки головоломки поволі складаються. Селія пригадує кожну свою зустріч із юнаком, який тепер стоїть перед нею посеред зливи, згадує, як він хвилювався під час її відбору, роки поглядів, кинутих крадькома, і зауважень, які вона вважала скромним залицянням.

А ще постійне враження, наче його тут насправді немає: хлопець так зливався з обстановкою, що Селія часто забувала, що він узагалі знаходиться в кімнаті.

Раніше вона гадала, що це одна з рис доброго помічника, і ніколи не задумувалася, наскільки оманливим може бути таке враження.

Раптом дівчина почувається недоумкуватою: вона жодного разу навіть не припустила, що Марко може бути її суперником.

І тоді вона засміялася, її життєрадісний регіт звучить в унісон із шурхотом зливи. Маркова усмішка тане, і він розгублено дивиться на дівчину, скліпуючи з вій краплі води.

Опанувавши емоції, Селія присідає в досконалому глибокому реверансі. Вона простягає хлопцеві парасолю й задихається, бо дощ падає на неї стіною тієї ж миті, коли ручка перестає торкатися пальців. Він віддає їй таку саму на вигляд парасолю.

— Перепрошую, — каже вона, а в погляді досі іскриться радісний подив.

— Я б дуже хотів побалакати з вами, якщо ви не проти чогось випити, — каже Марко. Його капелюх уже сухий, і хлопець марно намагається прикрити парасолькою їх обох. На вітрі пасма темного волосся нитками прилипають до щік Селії, вона задумливо вдивляється, як краплі дощу випаровуються з Маркових вій.

По всіх роках сумнівів зустріч із суперником відбувається зовсім не так, як вона уявляла.

Вона завжди думала, що знайома зі своїм опонентом. Що цей хтось напевно знаходиться в стінах цирку, а не за його межами. І все одно дивується.

У голові так багато запитань, вона мріє дізнатися про стільки речей, хоча тато постійно наголошує, що не можна знатися із суперником. І водночас вона раптово почувається незахищеною, адже він завжди знав, на що від кожного з них можна чекати. Знав, щоразу відчиняючи їй двері чи записуючи Чандрешеві примхи. Щоразу, коли витріщався на неї ось так, як тепер, своїми чесними світло-зеленими очима.

І все одно його пропозиція дуже заманлива.

Можливо, якби вона не змокла, як потопельник, Селія навіть погодилася б.

— Звісно, залюбки, — каже вона насмішкувато у відповідь на Маркову посмішку. — Може, наступного разу.

Вона докладає зусиль, щоб розкрити свою парасолю, що повсякчас затинається, і, коли над головою напинається чорний шовковий купол, зникає разом із ним. Лише краплі дощу стукотять на порожній бруківці.

Марко самотньо розглядає те місце, де щойно стояла Селія, а потім зникає в темряві.

Віддзеркалення і вихиляси

На вивісці написано «Дзеркальний Коридор», але всередині ти розумієш, що це не просто коридор.

Ти вже приготувався побачити дзеркальні стіни аж до самої підлоги, натомість на тебе чекають свічада різноманітних розмірів і форм, і кожне має свою особливу раму.

Коли ти рухаєшся, в одному з них віддзеркалюються твої черевики, а в сусідньому не видно нічого, крім дзеркал на протилежній стіні. У якомусь люстрі зник твій шарф, але ось він з’явився в наступному.

У дзеркалі ти бачиш за своєю спиною чоловіка в котелку, але він відбивається не всюди. Повернувшись, ти не можеш знайти його в кімнаті, хоча виявляється, що там значно більше відвідувачів, аніж ти бачив у дзеркальному склі.

Коридор веде до круглої кімнати, де тебе на мить засліплює яскраве світло. Воно ллється від високого ліхтаря, що знаходиться в центрі, — вежа з чорного металу, увінчана лампою з матового скла. Він був би доречним на розі вулиці, а зовсім не в цирковому наметі.

Усі стіни тут теж завішані дзеркалами. Кожне довге дзеркало висить так, аби з’єднати смуги на стелі із занадто розфарбованою підлогою.

Ти ступаєш кілька кроків кімнатою й бачиш, як у ній нескінченними рядами ростуть вуличні ліхтарі, і смуги складаються візерунчастими фракталами[17], знову й знову.

Ворожіння на картах

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902


Бейлі обходить цирк, і доріжка знову виводить його на подвір’я. Він на мить зупиняється, щоб помилуватися іскристим вогнищем, а потім купує в яточника пакетик шоколадних цукерок, аби компенсувати покинуту вечерю. Цукерки зроблені у вигляді мишок із мигдальними вушками й локричними хвостиками. Він одразу з’їдає дві, а решту кладе до кишені пальта, сподіваючись, що вони там не розтануть.

Малий вирішує піти в інший бік від подвір’я і скоро вже знову віддаляється від вогнища.

Хлопчик минає кілька наметів із цікавими вивісками, але його так заворожив виступ ілюзіоністки, що він не готовий іти до них просто зараз. Доріжка повертає, і Бейлі опиняється біля невеличкого намету, де на вивісці гарними літерами виведено:


ВІЩУНКА


Це він може прочитати легко, але інший текст химерно закручується такими складними вензелями, що Бейлі мусить підійти впритул, щоб прочитати:


Передбачення Долі

й Викриття Найзаповітніших Бажань


Хлопчик озирається. Навколо нікого не видно, і цирк видається таким само похмурим, як тоді, коли він заліз сюди крізь паркан посеред дня. Наче не лишилося нікого, крім Бейлі та речей (разом із людьми), котрі завжди тут.

Коли він заходить до намету, у вухах лунають безперервні суперечки щодо його майбутнього.

Бейлі опиняється в кімнаті, котра нагадує бабцину вітальню, лише не так різко пахне лавандою. Тут стоять кілька стільців, жоден із них не зайнятий, але увагу хлоп’яти привертає іскристий свічник, а за мить він помічає завісу.

Її зроблено з нанизаних на нитку яскравих намистин. Бейлі ніколи не бачив нічого подібного. Намисто мерехтить у світлі, і хлопчик не знає, як має вчинити — зайти всередину чи зачекати, поки його погукають або подадуть якийсь знак. Він озирається в пошуках таблички з правилами поведінки, але тут нічого такого немає, тож Бейлі доводиться знічено стояти в порожньому передпокої. І ось його кличуть з-поза завіси.

— Будь ласка, заходь, — каже йому тихий жіночий голос, що звучить так, наче його господиня стоїть поруч із Бейлі, хоча хлопчик упевнений, що той долинає із сусідньої кімнати. Він нерішуче підводить долоню, щоб торкнутися гладеньких холодних намистин, і виявляє, що руки легко проходять крізь нитки, які розходяться врізнобіч, наче вода чи довга трава. Коли намистини зіштовхуються, вони клацають — і цей звук, схожий на шерхіт дощових крапель, луною шириться в темній кімнаті.

Кімната, до якої він заходить, уже менше скидається на бабцину вітальню. Тут повно свічок, а в центрі стоїть стіл, з одного боку до якого тулиться порожній стілець, а з іншого сидить пані, убрана в чорне, із довгою тонкою вуаллю на обличчі. На столі лежить колода карт і стоїть велика скляна куля.

— Прошу, сідайте, юначе, — каже пані.

Бейлі ступає кілька кроків і опускається на порожній стілець. Той виявляється на диво зручним, не те що жорсткі бабцині стільці, хоча зовні він дуже схожий на них. Лише зараз Бейлі вражає думка, що він ніколи не чув, щоб артисти в цирку розмовляли — окрім рудої дівчинки. Протягом свого виступу ілюзіоністка мовчала, хоча тоді він цього не помітив.

— Боюся, що мушу наперед попросити платню, — каже жінка. Бейлі з полегшенням згадує, що має додаткові кишенькові гроші, котрі залишив на непередбачувані витрати.

— Скільки це коштує? — цікавиться він.

— Скільки ти готовий дати, щоб зазирнути в майбутнє, — відповідає віщунка. Бейлі на мить замислюється. Таке правило видається йому дивним, але чесним. Він виймає з кишені достатню, на його думку, кількість монет і кладе їх на стіл. Жінка не забирає гроші, лише змахує над ними руками — і вони зникають.

— Що б ти хотів дізнатися? — питає вона.

— Про моє майбутнє, — пояснює Бейлі. — Моя бабця хоче, щоб я вступив до Гарварду, але батько вважає, що я маю успадкувати ферму.

— А чого хочеш ти? — цікавиться віщунка.

— Не знаю, — зізнається Бейлі.

У відповідь жінка дружньо сміється, і хлопчик почувається розкутіше, наче спілкується з кимось звичайним, а не загадковим і чарівним.

— Це добре, — каже пані. — Можемо подивитися, що кажуть із цього приводу карти.

Віщунка бере колоду та мішає її, перекидаючи карти з руки в руку. Вони падають хвилями одна за одною. Потім жінка розкладає їх на столі одним різким рухом, утворюючи з однакових чорно-білих карт арку.

— Вибери одну, — пропонує віщунка. — Не поспішай. Це буде твоя карта. Та, що зображуватиме тебе.

Бейлі дивиться на дугу з карт і супиться. Усі вони здаються однаковими. Дрібні візерунки, деякі трішки ширші за інші, декотрі лежать не так рівно. Хлопчик переводить погляд з боку в бік, поки одна карта врешті не впадає йому в око. Вона захована серед інших, майже цілком прикрита сусідньою картою — видніється лише краєчок. Дитина тягнеться до неї, але завмирає, ще не торкнувшись.

— Можна мені доторкнутися до неї? — питає Бейлі. Він почувається як тоді, коли йому вперше дозволили розставити на столі святковий сервіз. Наче насправді йому не можна торкатися таких речей. І навіть трішки страшно, що можна щось порушити.

Але віщунка киває, і Бейлі кладе палець на карту, щоб витягти її з-поміж сусідів і покласти на стіл окремо.

— Можеш перевернути її, — дозволяє пані, і Бейлі слухається.

З іншого боку немає чорних і червоних значків, як на гральних картах, до яких звик Бейлі — жодних сердець, треф, вин чи бубн. Натомість там намальована картинка — чорним, білим і відтінками сірого кольору.

Там зображений лицар верхи на коні, наче той, що рятує в казках принцес. Він має білого коня й сіру броню, а на тлі за ним скупчилися чорні хмари. Кінь скаче галопом, а лицар нахилився в сідлі, виставивши меч, наче поспішає стати до визначної битви. Бейлі роздивляється карту, розмірковуючи, куди прямує лицар і що може означати ця карта. Cavalier d’Épées — написано вгорі химерними літерами.

— Це мав би бути я? — питає хлопчик. Жінка всміхається і складає арку з карт акуратним стосиком.

— Він буде зображувати тебе в нашому ворожінні, — пояснює вона. Ця карта означає рух чи подорож. Карти не завжди мають одне й те саме значення, їхній зміст змінюється для кожної людини.

— То їх, мабуть, важко зрозуміти, — припускає Бейлі.

Жінка знову сміється.

— Іноді, — погоджується вона. — Може, все ж таки спробуємо?

Бейлі киває, і віщунка знову мішає карти, перекладаючи їх угору і вниз колоди, а потім ділить її на три стосики й викладає їх перед хлопчиком під картою з лицарем.

— Обери стосик, котрий тобі подобається, — каже жінка. Бейлі знову дивиться на карти. Одна купка не така охайна, як інші, друга більша за своїх сусідів. Його погляд повертається до тієї, що праворуч.

— Ця, — вибирає хлопчик, і, хоча робить це майже навмання, йому здається, що вибір правильний. Віщунка киває та збирає всі три стосики в колоду, залишаючи той, що він обрав, нагорі. Вона перегортає карти й викладає їх угору картинкою вигадливим візерунком — деякі лежать одна на одній, інші розкладені рядком, — аж поки на столі не лежить із десяток карт. Усі вони мають чорно-білі картинки, схожі на лицаря, деякі простіші, а деякі значно вибагливіші. На багатьох намальовані люди в різній обстановці, на кількох — тварини, а на інших — чаші чи монети, також багацько мечей. Карти віддзеркалюються й вигинаються у скляній кулі, що стоїть поруч.

Віщунка якийсь час дивиться на карти, і Бейлі замислюється, чи не чекає вона, щоб він щось сказав. А ще він думає, що пані всміхається, але трішки намагається це приховати.

— Цікаво, — каже врешті віщунка. Вона торкається однієї карти, де дівчина в пишному вбранні тримає в руках терези, а потім ще однієї, котру Бейлі не може добре роздивитися, але там щось схоже на замок, який почав руйнуватися.

— Що цікавого? — перепитує Бейлі, досі збентежений тим, як усе відбувається. Він не знає дівчат із-пов’язками на очах і ніколи не бував у таких замках. Він узагалі не впевнений, чи є в Новій Англії замки.

— На тебе чекає дорога, — каже віщунка. — Бачу багато подій і велику відповідальність. — Вона забирає одну карту, крутить іншу та злегка морщить чоло, але Бейлі здається, що вона досі намагається приховати усмішку. Його очі вже звикли до світла свічок, і тепер розібрати вираз її обличчя під вуаллю стає простіше. — Ти ланка в ланцюгу подій, хоча поки що сам не розумієш, як твої дії вплинуть на результат.

— Я маю зробити щось важливе, але спочатку повинен кудись поїхати? — перепитує Бейлі. Він не чекав, що передбачення буде таким туманним. Згадку про подорож, схоже, може бути зараховано на бабцину користь, хоча навіть до Кембриджа не так уже й далеко.

Віщунка відповідає не одразу. Замість цього вона перегортає ще одну карту і вже не приховує усмішки.

— Ти шукаєш Крихітку, — каже вона.

— Що таке крихітка? — перепитує хлопчик.

Віщунка не відповідає, натомість зацікавлено розглядає його, а не карти. Бейлі відчуває як погляд вивчає всю його зовнішність і навіть більше — перебігає з обличчя на шарф і капелюх. Хлопчик совається на стільці.

— Тебе звуть Бейлі? — врешті питає пані.

Малий блідне — він уже забув про настороженість і нервування, але зараз вони знову повертаються. Перш ніж відповісти, мало не пошепки, він мусить проковтнути клубок у горлі.

— Так?.. — невпевнено каже хлопчик. Його відповідь навіть звучить дещо запитально, наче він невпевнений, що це насправді його ім’я. Віщунка всміхається йому, і, дивлячись на щиру усмішку, Бейлі розуміє, що пані не така доросла, як йому спочатку здавалося. Можливо, лише на кілька років старша за нього.

— Цікаво, — повторює вона. Йому б хотілося, щоб вона обрала якесь інше слово. — Ми маємо спільну знайому, Бейлі, — вона переводить погляд на карти. — Гадаю, ти опинився тут цього вечора, щоб знайти її. Хоча я ціную, що ти вирішив також навідатися до мого шатра.

Бейлі мовчки кліпає у відповідь, намагаючись збагнути все, що вона сказала, і дивується, звідки їй, у біса, відома справжня причина його появи в цирку, якщо він не розповідав про неї нікому та навіть собі боявся зізнатися.

— Ви знаєте руду дівчинку? — питає він, не в змозі сповна повірити, що віщунка мала на увазі саме це. Але жінка киває.

— Я знаю її та її брата все їхнє життя, — каже вона. — Це дуже особлива дівчинка з дуже гарним волоссям.

— Вона... вона досі тут? — питає Бейлі. — Я лише раз зустрічав її, коли цирк був тут минулого разу.

— Вона тут, — каже віщунка й знову трохи посуває карти на столі, торкаючись кількох із них, хоча Бейлі більше не звертає на них уваги. — Ти побачиш її знову, Бейлі. Можеш навіть не сумніватися.

Хлопчику вдається впоратися з бажанням випитати, коли саме, і він просто чекає, чи додасть ворожка ще щось із приводу карт. Вона пересуває їх туди-сюди, а потім бере карту з лицарем зі столу й кладе на верхівку хиткого замку.

— Тобі подобається цирк, Бейлі? — питає віщунка, не підводячи на нього очей.

— Він не схожий на жодне з тих місць, де мені доводилося бувати, — зізнається хлопчик. — Не те щоб я бував у багатьох місцях, — швидко додає він. — Але мені цирк здається надзвичайним. Він мені дуже подобається.

— Це допоможе, — зауважує жінка.

— Допоможе з чим? — не розуміє Бейлі, але не отримує відповіді.

Ворожка перевертає іншу карту з колоди й кладе її на лицаря. Там намальовано жінку, яка ллє воду в озеро. Над її головою сяє яскрава зірка.

Вираз обличчя під вуаллю досі не просто зрозуміти, але Бейлі здається, що жінка насуплюється, кладучи цю карту на стіл, хоча коли вона дивиться йому в очі, то має цілком звичний вигляд.

— З тобою все буде добре, — каже ворожка. — Тобі доведеться щось вирішити й зустрітися з безліччю несподіванок. Часом життя заводить нас до негаданих місць. Але запам’ятай: майбутнє ніколи не викарбуване на камені.

— Запам’ятаю, — обіцяє Бейлі. Йому здається, що віщунка трохи засмутилася, коли стала збирати карти в рівненький стосик. Лицаря вона притримує наостанок і кладе його нагору колоди.

— Дякую, — каже Бейлі. Він не отримав такої чіткої відповіді про своє майбутнє, як сподівався, але тепер усе чомусь не здається таким похмурим, як раніше. Він вагається, чи може піти, бо не обізнаний з етикетом ворожби.

— Будь ласка, Бейлі, — каже віщунка. — Мені приємно було поворожити для тебе.

Хлопчик витягає з кишені мішечок із шоколадними мишками й пропонує їй.

— Хочете мишку? — питає він. Ще до того, як він устигає подумки вилаяти себе за таку дурницю, ворожка всміхається, і на мить її усміх здається сумним.

— Чом би й ні, — каже вона й витягає шоколадну мишку з мішечка за локричний хвостик. Жінка кладе цукерку на скляну кулю. — Це мої улюблені солодощі, — зізнається вона. — Дякую, Бейлі. Насолоджуйся своїм перебуванням у цирку.

— Буду, — обіцяє Бейлі. Він підводиться і йде до завіси із намистин. Уже торкнувшись їх, хлопчик раптом зупиняється й озирається.

— Як вас звуть? — питає він у віщунки.

— Знаєш, не пригадую, щоб хтось із відвідувачів раніше питав мене про таке, — зауважує вона. — Мене звуть Ізобель.

— Було приємно познайомитися, Ізобель, — каже хлопчик.

— Мені теж, Бейлі, — відгукується Ізобель. — І знаєш, можливо, коли ти вийдеш звідси, тобі варто повернути праворуч, — додає вона. Бейлі киває й відвертається, аби вийти крізь завісу з намистин до досі порожнього передпокою. Передзвін намистин швидко стихає, і все довкола видається м’яким і мовчазним, наче позаду не залишилося кімнати, де сидить за столом віщунка.

Бейлі почувається на диво легко. Наче він водночас став ближчим до землі й вищим. Коли він виходить із намету й повертає праворуч, на доріжку, що в’ється між смугастих шатр, то не так уже переймається клопотами про майбутнє.

Чаклун, що застряг у дереві

Барселона, листопад 1894


Кімнати, які ховаються за безліччю наметів у Le Cirque des Rêves, суттєво відрізняються від чорно-білої естетики цирку. Вони дихають кольором, зігріті теплом бурштинових абажурів.

Помешкання двійнят Мюрреїв особливо яскраве. Це справжній калейдоскоп разючих кольорів — кармінного, коралового, жовтого, аж канаркового, що здається, ніби кімната охоплена полум’ям. А ще в ній метушаться пухнасті кошенята — чорні, як кіптява, і сліпучо-білі, як іскри.

Час від часу хтось каже, що дітей варто відправити до школи-інтернату, де вони зможуть здобути належну освіту. Проте їхні батьки вважають, що діти навчаться більшого, живучи в такому розмаїтому оточенні й подорожуючи навколо світу, аніж сидячи в класних кімнатах за книжками.

Двійнят таке вирішення питання надзвичайно тішить. Іноді для них улаштовують нерегулярні уроки з найрізноманітніших предметів, а весь інший час вони читають усі книжки, що потрапляють їм до рук. У кованій залізній колисці, з якої вони вже давно виросли, але з якою не хочуть прощатися, подекуди виростають цілі книжкові стоси.

Вони знають кожен сантиметр цирку як свої п’ять пальців, їм обом однаково комфортно і в кольоровій, і в чорно-білій його частинах.

Сьогодні ввечері вони сидять у смугастому шатрі, де розкинуло свої голі чорні гілки величне дерево.

О такій пізній годині в цьому наметі вже немає нікого, крім них, і навряд чи хтось іще з’явиться тут у ті кілька годин, що залишились до світанку.

Двійнята обпираються спинами на могутній стовбур і сьорбають із горняток сидр, який парує.

На сьогодні вони вже закінчили свої виступи, тож кілька передсвітанкових годин можуть присвятити собі та провести їх як заманеться.

— Хочеш почитати по зірках? — питає сестру Прибамбас. — Чи, може, погуляємо — там не так уже й холодно. — Він витягає з кишені пальта годинник, щоб дізнатися час. — До того ж іще не пізно, — додає він, хоча те, що Мюрреї називають «пізно», інші називають «рано».

Крихітка задумливо кусає губу, а потім відповідає:

— Ні, — каже вона. — Минулого разу все було червоним і заплутаним. Гадаю, мені варто трошки почекати, а вже потім пробувати знову.

— Червоне й заплутане?

Дівчинка киває.

— Наче клубок сплутаних образів, — пояснює вона. — Вогонь і ще щось червоне, але водночас безколірне. Чоловік без тіні. Таке враження, що все заплуталося й переплуталося, наче котики погралися з нитками й зав’язали їх у вузли. Неможливо знайти кінець чи початок.

— Ти казала про це Селії? — питає Прибамбас.

— Поки що ні, — зізнається Крихітка. — Мені не подобається розповідати їй про речі, котрі ще не мають змісту. Зазвичай, він урешті-решт з’являється.

— Це правда, — погоджується Прибамбас.

— Ох, і ще одне, — згадує Крихітка. — До нас хтось прийде. Це я теж бачила. Не знаю, чи передувало це видіння іншому чи було після, а може, вони були одночасно.

— Ти бачила, хто це? — цікавиться Прибамбас.

— Ні, — просто відповідає Крихітка.

Хлопчик не дивується.

— А що ж було червоним? — веде далі він. — Можеш сказати?

Сестра заплющує очі, пригадуючи.

— Схоже на фарбу, — повідомляє вона.

Прибамбас здивовано обертається до неї.

— На фарбу? — перепитує.

— Наче хтось вилив на землю фарбу, — погоджується дівчинка. Вона знову стулює повіки, але швидко розплющує їх. — Темно-червону. Усе переплутано, і, якщо чесно, мені не подобається ця червона частина. Коли я побачила її, в мене аж голова заболіла. Та частина про гостя значно краща.

— Було б добре, щоб прийшов гість, — мріє брат. — Ти знаєш, коли він з’явиться?

Крихітка хитає головою.

— Щось у цьому видінні здається близьким, а щось дуже віддаленим.

Вони трохи сидять, мовчки сьорбаючи сидр і притулившись спинами до стовбура дерева.

— Розкажи мені, будь ласка, історію, — просить дівчинка за кілька хвилин.

— Яку історію? — питає Прибамбас. Він завжди так питає, дозволяє їй самій обирати, навіть якщо йому вже спало щось на думку. Це привілей небагатьох слухачів.

— Історію про дерево, — вирішує Крихітка, вдивляючись у чорне сплетіння гілок над головами.

Брат на хвилинку змовкає, дозволяючи намету й дереву стати декораціями мовчазного прологу. Дівчинка терпляче чекає.

— Таємниці мають свою силу, — починає Прибамбас. — І сила ця слабшає, якщо ними ділитися. Тож краще охороняти їх і охороняти добре. Якщо ти поділишся, навіть із кимось одним, справжніми таємницями, вони одразу зміняться. Записувати їх іще небезпечніше: хтозна, скільки очей зможе прочитати слова на клаптику паперу, хай як обережно ти б із ним поводився. Тож, якщо ти маєш таємниці, і для тебе, і для них буде краще добре про них дбати.

Це деякою мірою й стало причиною того, що зараз на світі поменшало магії. Магія — це таємниця, а таємниці — це, зрештою, магія. Люди роками вчилися чар, ділилися ними й навіть гірше: записували їх у вигадливі книжки, що припадали пилюкою, — а магія слабшала, по краплі втрачала свою силу. Можливо, це було неминучим, але важко назвати його невідворотним. Кожен припускається помилок.

Наймогутніший чаклун усіх часів і народів припустився помилки, поділившись своїми секретами. А оскільки його секрети були одночасно магічними й дуже важливими, помилка виявилася серйозною.

Він розповів їх дівчині. Вона була молодою, розумною й гарненькою...

Крихітка фиркає в горнятко, і Прибамбас зупиняється.

— Перепрошую, — каже вона. — Будь ласка, далі, Бамбасе.

— Вона була молодою, розумною й гарненькою, — веде далі хлопчик. — Тому що, якби вона не була гарною й розумною, він легко зміг би їй протидіяти, тоді історії взагалі б не було.

Чаклун був старий і, звичайно, досить кмітливий, і прожив довге-довге життя, нікому не розповідаючи своїх таємниць. Можливо, за стільки років він забув, як важливо оберігати їх, а може, утратив глузд через її молодість, чи розум, чи красу. Можливо, він просто стомився або перебрав вина й не розумів, що чинить. Хай там як, та він розповів дівчині найзаповітніші таємниці, де ховалися ключі до всіх його чарів.

Коли секрети передавалися від чарівника до дівчини, вони втратили частину своєї сили, як кіт губить частину шерсті, якщо його ретельно вичухати. Але вони все одно ще були могутніми, ефективними й чарівними, тож дівчина використала їх проти чаклуна. Вона так обдурила його, що змогла перетворити чаклунові таємниці на свої власні й не збиралася дбати про них. Імовірно, навіть записала десь на папері.

Самого ж чаклуна вона запроторила до велетенського старого дуба, схожого на цей. І закляття, яким вона скористалася, було таким сильним, що навіть стародавні й могутні чаклунові чари не змогли скасувати його.

Так вона його там і покинула, і ніхто не міг звільнити чаклуна, бо не знав, що він усередині дерева. Проте він не помер. Певно, дівчина радо вбила б його, щойно дізналась таємниці, але неможливо вбити чаклуна його власними чарами. А може, вона взагалі не хотіла позбавляти його життя. Хоча її більше цікавила могутність, аніж він сам; дівчина пожаліла його трішки, але цього було достатньо, щоб залишити його живим. Вона задовольнилася пасткою й гадала, що цього буде досить.

Проте насправді все було не так чудово, як вона собі думала. Дівчина ставилася до своїх нових таємниць легковажно, хизувалася ними й навіть не збиралася берегти. Тож їхня могутність урешті-решт зникла, а з нею й сама дівчина.

А чаклун тим часом став частиною дерева. Дуб ріс і міцнішав, гілки простягалися до неба, а коріння вростало глибше в землю. Чаклун став частиною листочків, кори, живиці й жолудів, які білки розносили по лісі, аби з них виросли нові дубки. І коли ці дерева з’явилися, він був також у їхніх гілках, листі й корінні.

Тож, утративши свої секрети, чаклун здобув безсмертя. Його дерево простояло ще довго після того, як дівчина постаріла та втратила свою вроду. Вийшло так, що він навіть став величнішим і сильнішим, ніж був до того. Утім, якби йому випав другий шанс, чаклун, імовірно, піклувався б про свої таємниці ретельніше.

Прибамбас змовк, і в наметі запала тиша, а дерево здавалося живішим, аніж тоді, коли він починав свою історію.

— Дякую, — каже Крихітка. — Це гарна казка. Наче й сумна, але водночас — ні.

— Прошу, — відгукується брат. Він іще ковтає сидру, але той уже не гарячий, а теплий. Хлопчик стискає горнятко руками, підносить до очей і пильно дивиться на нього, поки напій не починає парувати.

— Нагрій і мій теж, будь ласка, — каже Крихітка, підіймаючи своє горнятко. — У мене ніколи не виходить.

— Ну що ж, а в мене ніколи не виходить змушувати речі літати — тож нічия, — каже Прибамбас, але без суперечок бере горнятко й дивиться на нього, поки сидр знов не стає гарячим і не дихає парою.

Хлопчик нахиляється, щоб передати горня сестрі, а воно випливає з його рук до її. Рідина вкривається брижами, але взагалі рух такий плавний, наче горнятко ковзає по столу.

— Хвастуха, — каже Прибамбас.

Діти сидять, попиваючи підігрітий сидр, і розглядають переплетені гілки, що тягнуться до стелі намету.

— Бамбасе, — каже після довгої мовчанки Крихітка.

— Га?

— Застрягнути десь не так уже й погано? Залежить від того, де ти застряг.

— Гадаю, це залежить від того, наскільки тобі подобається те місце, — припускає брат.

— І наскільки тобі подобаються ті, хто застряг там із тобою, — додає Крихітка, копаючи своїм білим черевиком його чорний.

Хлопчик сміється, і звук луною шириться в наметі, злітає над гіллям, прикрашеним свічками. Кожна з них горить тремким білим вогником.

Тимчасові пристані

Лондон, квітень 1895


До свого повернення в Лондон Тара Берджес не звертала уваги, що на візитці, яку дав їй містер Барріс, зазначено не адресу приватного помешкання, а «Мідланд Ґранд Готель».

Кілька днів картка лежить на столику у вітальні, а Тара, опинившись у кімнаті, щоразу глипає на неї. Часом дівчина забуває про картонний прямокутник, поки він знову не потрапляє на очі.

Лейні намагається переконати сестру приєднатися до неї та провести відпустку в Італії, але Тара відмовляється. Вона майже нічого не оповідає про свою поїздку до Відня, лише згадує, що Ітан питав про Лейні.

Лейні гадає, що настав час і їм переїхати кудись, можливо, їм варто обговорити це після її повернення.

Тара лише киває й міцно обіймає сестру перед вирушанням.

Вона залишається на самоті в міському будинку й відсторонено тиняється ним, залишаючи на стільцях і столах напівпрочитані романи.

На всі запрошення мадам Падви приєднатися до неї за чаєм чи супроводжувати її на балет Тара відповідає ввічливими відмовами.

Вона повертає всі люстра в будинку обличчям до стіни. А ті, які не може повернути, завішує простирадлами, і в порожніх кімнатах вони нагадують привидів.

Тара погано спить.

Одного дня, після того як картка терпляче припадала пилюкою вже кілька місяців, вона забирає її зі столу, кладе до кишені, виходить за двері й рушає до потяга, навіть не вирішивши, хороша це ідея чи так собі.

Раніше Тара ніколи не бувала в готелі, увінчаному годинником, обік вокзалу Сент-Панкрас[18], але він одразу справляє враження тимчасової пристані. Попри розміри й солідність будівлі, вона здається тимчасовою, населеною постійним потоком гостей і мандрівників, що йдуть звідкись і кудись. Люди зупиняються тут лише для того, щоб вирушити куди-інде.

Вона запитує про свого знайомого біля стійки реєстрації, але службовець відповідає, що такого гостя немає в списках. Тара кілька разів повторює ім’я, оскільки портьє не може зрозуміти його. Вона пробує декілька варіантів, бо літери на візитці від містера Барріса розмазалися, а як ім’я звучить по-справжньому, Тара не пам’ятає.

Портьє чемно цікавиться, чи не хотіла б вона залишити записку, раптом згадуваний чоловік з’явиться тут пізніше, але дівчина відмовляється, дякує за витрачений час і повертає візитку до кишені.

Вона сновигає вестибюлем, міркуючи, як сталося, що адреса неправильна. Містер Барріс завжди надає лише точну інформацію.

— Доброго дня, міс Берджес, — каже хтось біля неї. Вона й не помітила його наближення, але чоловік, правильну вимову чийого імені вона досі не може пригадати, уже стоїть біля неї в незмінному сірому костюмі.

— Доброго дня, — луною повторює вона.

— Ви шукали мене? — цікавиться він.

— Загалом шукала, — зізнається дівчина. Вона починає пояснювати, що її відправив сюди містер Барріс, і опускає руку до кишені, але візитки там уже немає, тож Тара збентежено змовкає.

— Щось не так? — непокоїться чоловік у сірому костюмі.

— Ні, — заперечує Тара, уже не певна, чи брала картку із собою, чи та досі лежить на столі у вітальні. — Я хотіла поговорити з вами про цирк.

— Дуже добре, — каже чоловік. Він чекає, що вона розпочне розмову, і на його обличчі з’являється вираз, котрий можна вважати слабкою зацікавленістю.

Дівчина щосили намагається пояснити своє занепокоєння. У цирку відбуваються речі, яких більшість людей не помічає. Призначення багатьох із них вона навіть не в змозі пояснити. Тара повторює дещо з того, що казала містерові Баррісу. Жаліється, що більше не впевнена у справжності подій. Що її бентежить обличчя в дзеркалі, котре не змінюється роками.

Час від часу вона затинається — так складно виявляється пояснити те, що вона насправді має на увазі.

Вираз дуже слабкої зацікавленості залишається незмінним.

— Що вам потрібно від мене, міс Берджес? — запитує чоловік, коли вона закінчує оповідь.

— Я б хотіла пояснень, — каже Тара.

Якийсь час він роздивляється її — із тим самим виразом обличчя.

— Цирк — це лише цирк, — урешті виголошує чоловік. — Дивовижне видовище, але не більше. Ви не згодні?

Тара киває, навіть не обдумавши його відповідь.

— Ви не поспішаєте на потяг, міс Берджес? — питає він.

— Так, — погоджується дівчина. Вона вже й забула про потяг. Тара замислюється, котра година, але ніде не бачить годинника.

— Я теж іду в напрямку станції, тож, якщо не заперечуєте, супроводжуватиму вас.

Вони разом проходять коротку відстань від готелю до перону. Чоловік притримує для Тари двері й кидає кілька пустопорожніх зауважень щодо погоди.

— Гадаю, вам не завадило б знайти якусь іншу справу, щоб зайняти нею вільний час, — каже чоловік у сірому костюмі, коли вони підходять до потяга. — Щось, що відволікло б вас від цирку. Чи не так?

Тара знову киває.

— Гарного вам дня, міс Берджес, — каже чоловік, торкаючись пальцями крис капелюха.

— Гарного вам дня, — луною озивається Тара.

Він залишає її на пероні, а коли дівчина озирається подивитися, куди піде чоловік, у натовпі ніде не видно сірого костюма.

Тара стоїть біля краю перону й чекає на поїзд. Вона не може пригадати, щоб казала містерові А. Г**, на якому поїзді поїде, проте він привів її на потрібний перон.

Вона почувається так, наче забула про щось запитати, але не може згадати, про що саме. Дівчина не пригадує подробиць розмови, крім того, що є щось, чим вона мусить зайняти свій час. Щось має бути — якась справа, що більше заслуговує на її увагу.

Тара розмірковує, що ж це може бути, коли раптом помічає, як на протилежній платформі майнув сірий костюм.

Містер А. Г** стоїть у затіненому кутку; попри відстань і тінь, Тара бачить, що він сперечається з кимось невидимим.

Інші люди минають його, оком не змигнувши в тому напрямку.

Пляма світла від вікон у стелі зсувається, і Тара бачить, з ким сперечається містер А. Г**.

Інший чоловік не такий високий, як він, — вершечок його капелюха трохи нижче від сірого. Спочатку Тарі здається, що чоловік — це лише віддзеркалення, вона здивована: чому містер А. Г** сперечається зі своїм віддзеркаленням посеред залізничного вокзалу?

Але костюм іншого чоловіка значно темніший. Та й волосся «віддзеркалення» має довше, хоча такого самого сивого кольору.

Крізь бовдури диму й натовп Тара може роздивитися білі плями мереживних манжетів на сорочці, а темні чоловікові очі видно краще за все інше. Його риси на хвильку застигають, а потім знову зникають у затінку і вже ні на мить не чіткішають.

Світло, що ллється згори, знову посувається — і постать тремтить, наче дивишся на неї крізь спекотне марево, а ось містер А. Г** весь час залишається однаково освітленим і чітким.

Тара ступає кілька кроків уперед, не відводячи погляду від примари на протилежній платформі.

Вона не помічає, як наближається потяг.

Рух

Мюнхен, квітень 1895


Геру Тіссену завжди приємно, коли цирк навідується до його рідної Німеччини, але цього разу він особливо щасливий — цирк зупинився неподалік від Мюнхена, і немає необхідності винаймати житло в іншому місті.

А ще міс Селія Бовн обіцяла зустрітися з ним. Вони ніколи не бачилися, хоча листувалися роками. Дівчина писала, що радо завітала б до його майстерні, якщо годинникар не заперечує.

Фрідрік відповів, що, звісно ж, не заперечує й чекає на неї о будь-якій порі.

Попри всі ці листи, котрі зберігаються в його кабінеті, охайно складені в теки, чоловік не знає, чого чекати від її візиту.

Відчинивши двері, він приголомшено завмер, бо впізнав жінку, котра стоїть за ними, — це циркова ілюзіоністка.

І хоча вона вбрана не у звичну для його очей чорно-білу сукню, а в іншу — кольору притрушеної пилюкою троянди, — помилитися неможливо. Її щоки залилися рум’янцем, волосся злегка в’ється, а капелюшок не має нічого спільного зі знаменитим шовковим циліндром, але гер Тіссен упізнав би це обличчя де завгодно.

— Це честь для мене, — каже він, вітаючись.

— Більшість людей не впізнає мене за межами цирку, — зізнається Селія, коли чоловік торкається її руки.

— Отже, більшість людей — просто дурні, — відгукується він, підносить її руку до вуст і легко цілує задній бік рукавички. — Я й сам почуваюся дурнем, що так довго не знав, хто ви.

— Я мала б сказати вам, — погоджується Селія. — Мені дійсно шкода.

— Не вибачайтеся. Я мав би здогадатися з ваших листів про цирк, що ви не просто сновида. Ви знаєте там кожний куточок краще за інших.

— Я знаю там чимало куточків, але не всі.

— То цирк не відкриває всіх своїх таємниць навіть власній фокусниці? Це вражає.

Селія сміється, і Фрідрік розпочинає екскурсію своєю майстернею.

Усе тут впорядковано так, що в передній частині все завалено схемами й кресленнями, далі простягаються довгі столи з різноманітними деталями механізмів, укритими товстим шаром тирси. Шухляди заповнені коліщатками й інструментами.

Фрідрік описує весь процес створення годинників, і Селія захоплено слухає, ставлячи запитання, що стосуються не лише творчого підходу, але й технічних аспектів.

Чоловік зі здивуванням дізнається, що його гостя вільно спілкується німецькою мовою, хоча листувалися вони лише англійською.

— Мені легше розмовляти різними мовами, ніж читати ними чи писати, — пояснює дівчина. — Я маю гарне відчуття звуку. Могла б спробувати перенести його на папір, але запевняю — результат буде жахливий.

Коли Фрідрік посміхається, то, попри сивину у волоссі, здається молодшим. Він показує дівчині делікатні годинникові механізми, і вона не може відвести погляду від його рук. Уявляє, як ці самі пальці писали кожного листа, котрого вона отримувала й перечитувала стільки разів, що вивчила їх на пам’ять, дивується, чому знічується в присутності цього чоловіка, якого так добре знає.

Поки вони роздивляються полиці з годинниками різних стадій готовності, чоловік вивчає дівчину не менш зацікавлено.

— Чи можу я поставити вам запитання? — каже він, поки Селія розглядає колекцію філігранних статуеток, що терпляче чекають серед дерев’яних завитків, поки їх приладнають до відповідного годинника.

— Звісно, — зголошується дівчина, хоча боїться, що годинникар поцікавиться секретом її магії, а їй страшенно не хочеться брехати йому.

— Ви безліч разів були в тому ж місті, що й я, але оце вперше запропонували зустрітися. Чому?

Перш ніж відповісти, Селія озирається на фігурки на столі. Фрідрік поправляє малесеньку балерину в пуантах, зав’язаних стрічками, яка завалилася набік.

— Раніше я не хотіла, щоб ви знали, хто я, — пояснює Селія. — Я гадала, що ви зміните своє ставлення до мене. Але минуло стільки часу, і мені здалося, що я вчиняю нечесно. Я вже давно хотіла зізнатися й не могла не скористатися можливістю побачити вашу майстерню. Сподіваюся, ви пробачите мені.

— Вам немає за що перепрошувати, — каже Фрідрік. — Жінка, про котру я думав, що добре її знаю, і жінка, котра завжди здавалася мені загадкою, виявилися однією людиною. Це несподівано, але я не проти гарних несподіванок. Хоча й досі дивуюся, чому ви написали мені того, першого, листа.

— Мені сподобалися ваші статті про цирк, — каже Селія. — З недоступної мені точки зору, бо я... розумію все це трохи інакше. І мені подобається дивитися на цирк вашими очима.

Коли дівчина підводить погляд на годинникаря, його м’які блакитні очі іскрять у яскравому пообідньому сонячному сяйві, що ллється крізь вікна, вихоплюючи цятки тирси в повітрі.

— Дякую, міс Вовн, — каже Фрідрік.

— Селія, — виправляє дівчина.

Він задумливо киває й продовжує екскурсію майстернею.

Стіни затильної кімнатки вкрито готовими чи майже готовими годинниками. Вони чекають, щоб їх укрили останнім шаром лаку або додали ще якусь дрібницю. Найближчі до вікон годинники вже відбивають час. Кожен із них рухається особливим чином, але всі вони дотримуються гармонійного ритму, і ретельно налаштоване цокання зливається в єдину симфонію.

Годинник, що привертає увагу Селії, не висить на стіні чи стоїть на полиці, а лежить на столі. Це справжній витвір мистецтва — не годинник, а прекрасна скульптура. Більшість механізмів у майстерні дерев’яні, а цей зроблений з окисненого темного металу. На дерев’яному постаменті, що вигинається білими закрученими язиками полум’я, стоїть кругла клітка. Усередині з філігранного вістря нагорі звисають кілька переплетених металевих кілець, укритих числами й символами, а позаду перед очима постають коліщатка механізму.

Годинник мовчить і не рухається.

— Він нагадує мені циркове вогнище, — каже Селія. — Ви ще не завершили його?

— Ні, він уже готовий, але несправний, — пояснює Фрідрік. — Це був експеримент, і елементи його механізму виявилося непросто збалансувати. — Чоловік повертає годинник, і Селія бачить складні деталі, що займають майже всю клітку. — Тут складна механіка, бо годинник показує не лише час, а й рух астрономічних тіл. Мені потрібно від’єднати дерев’яну частину й цілком розібрати його, щоб він знову запрацював. Але я ніколи не маю для цього вдосталь часу.

— Дозвольте, — каже Селія та простягає руку. Коли годинникар киває, вона знімає рукавичку й кладе долоню на залізні ґратки клітки. Дівчина лише задумливо розглядає годинник, не намагаючись його рухати. Фрідріку навіть здається, що вона дивиться не на механізм, а кудись за нього.

Раптом усередині щось оживає, зубці й коліщатка починають свій танок, а вкриті числами кільця, покрутившись, повертаються на свої місця. Стрілки ковзають циферблатом, аби показати правильний час, планети вишиковуються в ряд.

Усе всередині клітки неквапливо обертається, і зірки миготять, коли на них падає світло.

Годинник починає повільно й упевнено цокати, і Селія забирає від нього руку.

Фрідрік не наважується спитати, як їй це вдалося, а просто запрошує дівчину на вечерю. Під час розмови вони згадують цирк, але більшість часу обговорюють книжки й мистецтво, вино й улюблені міста. Паузи не видаються затягнутими, хоча знайти той самий ритм, що панує в листуванні, удається не відразу. Час від часу вони переходять з однієї мови на іншу.

— Чому ви не цікавитеся, у чому секрет моїх фокусів? — питає Селія, коли розуміє, що це не просто ввічливість із його боку.

Фрідрік зважує питання, перш ніж відповісти.

— Тому що не хочу знати, — зізнається він. — Я волів би лишитися неосвіченим, щоб гідно цінувати темряву.

Селія так радіє його зізнанню, що не може зв’язно відповісти жодною мовою й лише всміхається за келихом вина.

— Крім того, — веде далі Фрідрік, — вас, мабуть, весь час про це запитують. А я хотів би дізнатися більше не про чарівницю, а про жінку. Сподіваюся, вас це не збентежить.

— Це чудово, — озивається Селія.

Після вечері вони вирушають до цирку, ідуть повз будинки з червоними дахами, що ледь видніють у тьмяному світлі, і розходяться врізнобіч, щойно опинившись на цирковому подвір’ї.

Селія непоміченою крокує в натовпі, а Фрідрік і далі дивується, чому ніхто не впізнає її.

Коли годинникар сидить у залі під час її виступу, дівчина лише раз зустрічається з ним поглядом і ледь помітно всміхається — більше нічого не свідчить про те, що вона помітила його.

Пізніше, коли вже давно минула північ, Селія з’являється біля годинникаря, убрана в кремове пальто й темно-зелений шарф.

— Шарф має бути червоним, — зауважує Фрідрік.

— Я не справжня сновида, — каже Селія. — Це було б неправильно. — Але поки вона промовляє ці слова, шарф стає насичено червоним, як бургундське вино. — Так краще?

— Ідеально, — каже чоловік, не відводячи погляду від дівочих очей.

Вона бере його під руку, і парочка мандрує звивистими доріжками, загубившись у поріділому натовпі відвідувачів.

Кілька наступних ночей вони повторюють цей ритуал, але щойно надходить звістка з Лондона, цирк похапцем покидає Мюнхен.

На світлу згадку про Тару Берджес

Ґлазґо, квітень 1895


Попри велику кількість тих, хто прийшов попрощатися, похорон минає тихо. Ніхто не схлипує й не жмакає в руках носовичків. У традиційному морі чорного видніються скупчення яскравих кольорів. І навіть дощик, що накрапає, не перетворює церемонію на царство розпачу. Вона минає, мабуть, в атмосфері задумливої меланхолії.

Можливо, це пов’язано з тим, що Лейні сидить тут жива й здорова, і нікому не віриться, що Тари Берджес більше немає. Половинка їхньої пари досі дихає, повна життя.

І водночас кожен, хто кидає погляд у бік Лейні, помічає, що щось не так. Важко пояснити, що саме. Просто все вийшло з-під контролю.

Час від часу щокою Лейні Берджес збігає поодинока сльоза, але дівчина з усмішкою зустрічає кожного, хто прийшов, і дякує за співчуття. Вона жартує так, як це робила б Тара, якби не лежала у відполірованій дерев’яній труні. Родичів тут немає. Проте ті, хто не дуже близько знав Тару, помилково вважають, що сива жінка й чоловік в окулярах, які всюди супроводжують Лейні, — її матір і чоловік. Ані мадам Падва, ані містер Барріс не заперечують проти цього.

Троянди неможливо полічити. Червоні, білі, рожеві... Між квітів лежить навіть одна чорна троянда, але ніхто не знає, хто її приніс. Чандреш замовляв лише білі квіти. Одна квітка пришпилена йому до вилоги, і під час служби він розсіяно її посмикує.

Коли Лейні оповідає про сестру, люди довкола то зітхають, то сміються, то сумно всміхаються.

— Я не оплакую свою сестру, бо вона завжди буде зі мною, у моєму серці, — каже жінка. — Мушу зізнатися, я трохи сердита на Тару: вона пішла, і тепер я мушу терпіти усіх вас сама. Без неї слабнуть мій зір, слух і всі почуття. Краще б я втратила руку чи ногу, ніж мою сестричку. Принаймні тоді вона була б поруч, дражнила б мою нову зовнішність і стверджувала б, що тепер нарешті з нас двох гарніша вона. Ми всі втратили Тару, але я втратила ще й частину себе.

На церемонію прощання приходить артистка, яку впізнають навіть ті, хто не має жодного стосунку до Le Cirque des Rêves. Жінка, закутана з ніг до голови в білосніжні одежі, сьогодні додала до звичного костюма крила. Вони водоспадом стікають уздовж її спини й тріпотять на вітрі, а сама жінка заклякла, нерухома, наче камінь. Більшість присутніх дивуються її появі, але, як і Лейні, радіють, що над могилою Тари з’явився живий янгол.

Зрештою, це сестри Берджес започаткували в цирку традицію живих статуй — артистів у вигадливих костюмах, з укритими гримом обличчями, нерухомо завмерлих на платформах між наметами. Лише якщо спостерігати за ними годинами, можна помітити, як статуя повністю змінює свою позу, але рухи такі повільні, що глядачі переконані — перед ними досконалі роботи, а не люди.

У цирку працює кілька таких артистів: Цариця Ночі в розшитому зірками костюмі; Чорний Пірат в антрацитових шатах; і жінка, що заклякла над могилою Тари Берджес, — її називають Снігова Королева.

Коли труну опускають у землю, чутно тихеньке схлипування, але важко зрозуміти, звідки воно лунає, — може, це взагалі просто злилися в один звук кілька зітхань, шаркання ніг і завивання вітру.

Дощ ряснішає, і над могилами, наче гриби, виростають парасольки. Мокра земля швидко перетворюється на багнюку. Кінець церемонії пришвидшують, аби заховатися від негоди, тому він видається дещо померхлим. Незрозуміло, коли ті люди, що стояли довкола могили стрункими рядами, перетворилися на звичайний натовп. Більшість підходить до Лейні, щоб знову висловити співчуття, а дехто біжить геть у пошуках схованки від зливи ще до того, як на могилу падає остання жменя землі.

Ізобель і Тсукіко стоять пліч-о-пліч неподалік від Тариної могили. Вони мають одну велику чорну парасолю на двох, яку Ізобель тримає рукою в чорній рукавичці. Тсукіко каже, що не боїться дощу, але Ізобель все одно ховає її під парасолькою, вдячна, що має компанію.

— Як вона померла? — питає дівчина-змія. У пообідні години багато хто пошепки запитував про це. У відповідь лунали різні версії, але жодна з них не була схожою на правду. Тих, хто знає подробиці, усе одно тут немає.

— Мені сказали, що стався нещасний випадок, — тихо озивається Ізобель. — Її збив потяг.

Тсукіко киває з відсутнім виглядом та дістає з кишені пальта срібний портсигар і таку саму запальничку.

— А як вона насправді померла?

— Що ти маєш на увазі? — перепитує Ізобель, озираючись, щоб перевірити, чи немає кого поблизу, хто міг би підслухати їхню розмову, але більшість скорботних гостей уже зникли в завісі дощу. Залишилося лише кілька постатей, серед них Селія Бовн і Крихітка Мюррей, що вчепилася в сукню чарівниці. Дівчинка супиться і здається сердитою, а не засмученою. Лейні й містер Барріс стоять обабіч Тариної могили, і янгол нависає над ними так низько, що міг би покласти долоні на їхні голови.

— Тобі ж доводилося бачити тут речі, у які неможливо повірити, чи не так? — питає Тсукіко.

Ізобель киває.

— А тобі не здається, що змиритися з цим важче, якщо ти не частина цирку? Можливо, настільки важче, що аж утрачаєш глузд? Розум — дуже чутлива матерія.

— Я не думаю, що вона сама кинулася під потяг, — озивається Ізобель, намагаючись говорити так тихо, як тільки може.

— Може, й ні, — каже Тсукіко. — Урешті-решт, я не наполягаю. — Вона запалює цигарку, вогонь жваво спалахує попри вологе повітря.

— Це міг бути нещасний випадок, — зауважує Ізобель.

— Ти часто чула про нещасні випадки? Тут хтось ламав кістки, отримував опіки чи взагалі якісь поранення? — питає Тсукіко.

— Ні, — зізнається Ізобель.

— Ти застуджувалася? Мала хоча б нежить?

— Ні. — Ізобель намагається згадати, коли востаннє почувалася недобре, але пригадує лише застуду тієї зими, коли десять років тому зустріла Марко.

— Гадаю, ніхто з нас не мав, відколи запрацював цирк, — каже Тсукіко. — І дотепер ніхто не помирав. До речі, ніхто, крім двійнят Мюрреїв, і не народився. Хоча, зважаючи на стиль життя деяких акробатів, гадаю, умов для народження було достатньо.

— Я... — починає Ізобель, але не може завершити думку. Тут занадто багато того, над чим можна помізкувати, але вона не впевнена, що хоче все розуміти.

— Усі ми — рибки в акваріумі, люба, — підсумовує Тсукіко, і мундштук гойдається між її устами. — Рибки, за якими дуже уважно стежать. Роздивляються з усіх ракурсів. Якщо одна з нас спливла догори дриґом — це сталося невипадково. А якщо це справді був нещасний випадок, боюся, що наші господарі піклуються про нас не так ретельно, як мали б.

Ізобель не промовляє жодного слова. Вона шкодує, що Марко не супроводжує Чандреша, хоча він навряд чи відповів би на її запитання, а може, узагалі б не погодився на розмову. Вона кілька разів ворожила собі на нього, та карти випадали заплутані, хоча щоразу й натякали на сильне почуття. Вона знала, як він переймається цирком, і не мала сумнівів, що йдеться саме про ці емоції.

— Тобі колись доводилося ворожити комусь, хто не міг збагнути, що відбувається з його життям, хоча тобі все ставало зрозуміло після короткої бесіди й кількох картинок на папері? — не може заспокоїтися Тсукіко.

— Так, — відповідає Ізобель. До неї приходили сотні відвідувачів, котрі не бачили далі від свого носа. Не помічали зрад і розчарувань, були впертими, хай як делікатно вона намагалася відкрити їм очі на правду.

— Важко зрозуміти ситуацію, якщо розглядаєш її зсередини, — веде далі Тсукіко. — Вона надто звична. Надто затишна.

Дівчина-змія на мить змовкає. Цівки диму від її цигарки огинають краплі дощу і здіймаються над головою у вологе повітря.

— Можливо, покійна міс Берджес підійшла достатньо близько до краю, щоб подивитися на ситуацію під іншим кутом, — урешті каже вона.

Ізобель супиться й озирається на Тарину могилу. Лейні й містер Барріс уже повільно йдуть від неї геть, і чоловік обіймає жінку за плечі.

— Кіко, ти колись кохала? — питає Ізобель.

Дівчина-змія повільно видихає дим, але її плечі напружуються. Якусь мить Ізобель гадає, що не почує відповіді, але Тсукіко озивається:

— Одні мої романи тривали десятиліттями, а інші — кілька годин. Я кохала і принцес, і простолюдинів. Гадаю, усі вони теж кохали мене, кожен по-своєму.

Це типова відповідь Тсукіко. Наче й відповіла, але нічого не зрозуміло. Ізобель більше не наполягає.

— Усе розпадеться на шматки, — каже дівчина-змія після тривалої паузи. Ізобель не потрібно перепитувати, що вона має на увазі. — Тріщини вже побігли. Рано чи пізно все розвалиться. — Вона знову змовкає і востаннє затягується цигаркою. — Ти досі ворожиш?

— Так, — каже Ізобель. — Але не думаю, що це допомагає.

— Сама знаєш, важко визначити ефект від таких речей. Але зрештою, ти дієш ізсередини. Навіть найслабші чари можуть виявитися ефективними.

— Щось не дуже схоже.

— Можливо, вони більше контролюють хаос усередині, а не ззовні.

Ізобель не відповідає. Тсукіко знизує плечима й теж мовчить.

За мить дівчата, не домовляючись, повертаються, щоб піти.

Білосніжний янгол над могилою Тари Берджес залишається на самоті, тримаючи в руках чорну троянду. Жінка не рухається, навіть віями не змахне. На вкритому пудрою обличчі застигла скорбота.

Злива періщить дедалі сильніше й вириває з крил пір’я, щоб умісити його в болото.

Лабіринт

Ти рухаєшся коридором, де стіни обклеєні гральними картами — ряд за рядом трефи й вина. Ліхтарі, зроблені з інших карт, легенько погойдуються від твоїх кроків.

Двері в кінці коридору ведуть до металевих гвинтових сходів.

Ти можеш піднятися або спуститися, але помічаєш над головою люк і вирішуєш піти вгору.

У кімнаті, до якої він веде, зі стелі сиплеться пір’я. Ти крокуєш ним, а воно падає й падає та засипає собою отвір у підлозі.

Тут шість однакових дверей. Ти навмання обираєш одні та заходиш у них, заносячи за собою кілька пір’їн.

У наступній кімнаті тебе приголомшує аромат сосен — ти опинився у хвойному лісі. Але дерева тут не зелені, а сліпучо-білі, наче світяться в довколишній темряві.

Серед лісу важко знайти дорогу. Щойно ти ступаєш кілька кроків, стіни губляться в затінку гілок.

Звідкись лунає жіночий сміх, а може, це просто листя шепочеться на деревах. Ти йдеш уперед і шукаєш наступні двері до наступної кімнати.

Відчуваєш на шиї чийсь теплий подих і обертаєшся, але там нікого немає.

Ворожіння на котах

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902


Бейлі виходить із намету віщунки, повертає, як вона й радила, праворуч і майже одразу наштовхується на невеликий натовп, що спостерігає за дійством. Спочатку хлопчик нічого не бачить, бо все відбувається на платформі.

Пролізши в шпаринки між людьми, Бейлі спершу зауважує в повітрі обруч, більший за той, котрим користувалася дівчина-змія. Він прокрадається ще ближче й бачить, як крізь обруч стрибає чорне кошеня, але досі не видно, куди воно приземляється.

Пані в крислатому капелюсі, яка стоїть перед Бейлі, ступає крок убік, і тепер він може роздивитися хлопця, мабуть, свого однолітка, але трішки нижчого, одягненого в чорний костюм із клаптиків різної тканини й такий самий капелюх. На плечах у нього сидить двійко абсолютно білих кошенят. Хлопець, розчепіривши пальці, здіймає вгору руку в чорній рукавичці, і одне кошеня стрибає йому на долоню, а потім виконує приголомшливе сальто крізь обруч. Люди в юрбі сміються, дехто, включно з Бейлі, аплодує. Жінка у велетенському капелюсі відходить убік, і тепер хлопчикові добре видно сцену. Руки його застигають, так і не плеснувши в долоні, коли він бачить дівчину, котра щойно впіймала біле кошеня й кладе його собі на плече, де вже сидить чорне.

Вона старша, ніж Бейлі очікував, і капелюшок приховує копицю рудого волосся. Але костюм дуже схожий на той, що хлопчик бачив минулого разу: сукня з клаптиків усіх тканин, які лише можна уявити, — усі такого ж білосніжного відтінку, як капелюшок, — білий жакет із купою ґудзиків і пара сліпучо-білих рукавичок.

Дівчина повертає голову, Бейлі зустрічається з нею поглядом, і вона всміхається йому. Не так, як зазвичай усміхаються випадковому глядачу, що прийшов повитріщатися на циркові витівки надзвичайно талановитих кошенят, а так, як усміхаються, упізнавши когось, кого довго не бачили. Бейлі вхоплює різницю, і те, що руда впізнала його, сповнює хлопчика неохопною і безпричинною радістю. Він відчуває, як горять на холодному нічному повітрі вуха.

Він додивляється виставу надзвичайно уважно, більше витріщаючись на дівчинку, аніж на кошенят, хоча тваринки вражають і їх неможливо ігнорувати, тож час від часу погляд повертається до них.

Коли вистава добігає кінця, актори — хлопчик і дівчинка (і кошенята) — вклоняються, а глядачі галасують і аплодують.

Бейлі розмірковує, що має сказати, якщо взагалі має щось казати, а натовп тим часом розходиться. Перед ним проштовхується чоловік, якась жінка з’являється збоку й заважає пройти, тож на мить Бейлі випускає руду з очей. Коли йому вдається проштурхатися крізь натовп, дівчинка, хлопчик і кошенята вже зникли.

Юрба навколо стрімко рідшає, і лише кілька людей шпацирують туди-сюди доріжкою. Наскільки Бейлі бачить, з неї немає куди зійти — по обидва боки вишикувалися високі смугасті намети — тож він повільно роззирається, шукаючи якусь шпарину, куди могли зникнути артисти, наприклад, якийсь ріг чи двері. Він уже лається на себе, що підійшов так близько й усе проґавив, аж раптом хтось торкається його плеча.

— Привіт, Бейлі, — каже дівчинка. Вона стоїть просто перед ним, уже без капелюха, і тепер руде волосся хвилями спадає на плечі. Замість білого жакета на ній важке чорне пальто й плетений шарф яскравого фіолетового кольору. Лише пруг сукні, що вибивається з-під пальта, і білі черевички підказують, що це та сама дівчинка, котра виступала тут кілька хвилин тому. Більше ніщо не відрізняє її від решти відвідувачів.

— Привіт, — вітається Бейлі. — Я не знаю твого імені.

— Ой, вибач, — бідкається вона. — Я забула, що ми ніколи нормально не знайомилися. — Руда простягає свою руку в білій рукавичці, і Бейлі помічає, що ця рукавичка більша за ту, котру вона дала йому як доказ для давноминулої забаганки. — Я — Пенелопа, але мені це ім’я не подобається й ніхто мене так не називає. Тому для всіх оказій я Крихітка.

Бейлі потискає їй руку. Вона неочікувано тепла, і це тепло відчувається навіть крізь два шари тканини на їхніх долонях.

— Крихітка, — повторює Бейлі. — Віщунка казала мені, але я не зрозумів, що це твоє ім’я.

Дівчинка всміхається.

— Ти бачив Ізобель? — питає вона, і Бейлі киває. — Хіба вона не чудова? — Бейлі й далі киває, хоча й не певний, що доречно трясти головою. — Вона сказала тобі щось хороше про твою долю? — пошепки цікавиться Крихітка драматичним тоном.

— Вона сказала мені цілу купу такого, що мені невтямки, — зізнається Бейлі.

Крихітка з розумінням киває.

— Вона часто так чинить, — каже дівчинка. — Але в неї тільки добрі наміри.

— Тобі можна просто так тут ходити? — питає хлопчик, показуючи на безкінечний потік відвідувачів, що сновигають туди-сюди, не зважаючи на них.

— А, так, — каже Крихітка, — але тільки інкогніто. — Вона вказує на своє пальто. — Ніхто на нас удруге й не подивиться. Правда, Прибамбасе? — Руда повертається до юнака, що стоїть поруч і в якому Бейлі навіть не впізнав її партнера по сцені. Він перевдягнувся в коричневий твідовий піджак замість чорного, а з-під такого ж кашкета стирчить руде, як у сестри, волосся.

— Люди не дуже-то й звертають на щось увагу, поки ти не вкажеш їм на це, — пояснює він. — Та й через волосся ми маємо такий вигляд, наче не належимо до чорно-білого світу.

— Бейлі, це мій брат Вінстон, — втручається Крихітка.

— Прибамбас, — виправляє її той.

— Я саме хотіла сказати, — трохи роздратовано огризається сестра. — Бамбасе, це Бейлі.

— Приємно познайомитися, — відгукується Бейлі, простягуючи руку.

— Навзаєм, — каже у свою чергу Прибамбас. — Ми збиралися погуляти, хочеш із нами?

— Будь ласка, ходімо, — додає Крихітка. — Нечасто в нас бувають гості.

— Звісно ж, хочу! — вигукує Бейлі. Він не має жодної причини, щоб відмовлятися, і радіє, що спілкування з ними обома виявилося таким легким. — У вас більше немає справ, га? Я маю на увазі циркові справи.

— Ми маємо кілька вільних годин, — пояснює Прибамбас, коли вони рушають іншою доріжкою навколо цирку. — Кошенята мусять подрімати. Після виступу їм хочеться спати.

— Вони дуже вправні, як ви навчили їх усіх цих трюків? Ніколи не бачив, аби кіт виробляв у повітрі сальто, — теревенить Бейлі. Він помічає, що всі вони рухаються в одному темпі й легко тримаються купки. А зазвичай він тупцяє позаду інших.

— Більшість котів зроблять що завгодно, якщо гарно попросити, — каже Крихітка. — Але краще тренувати їх змалечку.

— А ще не забувати про смаколики, — додає Прибамбас. — Смаколики спрощують справу.

— Ти бачив диких кішок? — цікавиться дівчинка. Бейлі хитає головою. — Ой, ти просто мусиш на них подивитися. Наші батьки виступають із хижаками; їхній намет он там, — вона змахує рукою кудись праворуч.

— Це схоже на наші виступи, тільки з більшими котами, — каже Прибамбас.

— Набагато більшими, — уточнює Крихітка. — Пантерами й гарнющими плямистими сніжними барсами. Вони такі милі.

— І в них є намет, — додає її брат.

— А чому у вас немає намету? — цікавиться Бейлі.

— Він нам не потрібен, — пояснює дівчинка. — Ми можемо показати за ніч лише кілька виступів, і нам потрібні тільки кошенята, обручі, стрічки й кілька дрібниць. Ті, кому не потрібен намет, виступають будь-де, де є вільне місце.

— Це покращує атмосферу, — пояснює Прибамбас. — Ти можеш побачити цирк, просто гуляючи довкола, і не мусиш заходити до наметів.

— Гарна ідея для нерішучих людей, — усміхається Бейлі, а двійнята заходяться реготом. — Знаєте, непросто вибрати намет, коли їх так багато.

— Це правда, — погоджується Крихітка. Вони опиняються на майданчику з вогнищем. Тут досить людно, і Бейлі й далі дивується, що ніхто не звертає на них увагу. Люди гадають, що це просто компанія малих шанувальників цирку проводить тут вечір.

— Я голодний, — виголошує Прибамбас.

— Ти завжди голодний, — кепкує з нього сестра. — Перекусимо чогось?

— Угу, — погоджується хлопчик.

Крихітка показує йому язика.

— Я питала Бейлі, — каже вона. — Перекусимо чогось, Бейлі?

— Авжеж, — відгукується той. Йому здається, що Крихітка з Прибамбасом ладнають значно краще, ніж він із Керолайн. Можливо, справа в невеликій різниці у віці. Він міркує, чи не двійнята вони часом; вигляд мають точно як двійнята, але йому здається, що запитувати про таке неввічливо.

— Ти куштував ті штучки з корицею? — питає Крихітка. — Вони нещодавно з’явилися. Бамбасе, як вони називаються?

— Фантастично смачні штучки з корицею, — пропонує брат, знизуючи плечима. — Не думаю, що все нове вже має імена.

— Ще не куштував, але звучить смачно, — каже Бейлі.

— Вони дійсно смачні, — переконує Прибамбас. — Глазуровані здобні трубочки з начинкою з карамелі й кориці.

— Смакота! — вигукує Бейлі.

— Точно, — погоджується хлопчик. — А ще треба взяти какао й шоколадних мишок.

— Я маю шоколадних мишок, — каже Бейлі й витягає з кишені мішечок. — Купив їх, коли зайшов до цирку.

— Та ти завбачливий. Добре, коли людина до всього готова, — хвалить його Прибамбас. — Ти не помилилася щодо цього хлопчини, Крихітко.

Бейлі зачудовано дивиться на дівчинку, але вона лише всміхається.

— Може, ми з Бейлі підемо за какао, поки ти добудеш тих штук із корицею? — питає дівчинка, і Прибамбас киває, пристаючи на її план.

— Точно. Зустрінемося біля вогнища? — питає він. Крихітка ствердно киває, а Прибамбас торкається на прощання кашкета і зникає в натовпі.

Бейлі з Крихіткою йдуть довкола майданчика з вогнищем. Після кількох хвилин дружньої тиші хлопчикові вдається зібратися з духом, щоб поставити запитання, котре він навряд чи спромігся б озвучити в присутності Прибамбаса.

— Можна в тебе щось запитати? — цікавиться він.

— Звичайно, — каже дівчинка.

У черзі за какао стоїть кілька людей, але яточник помічає Крихітку. Вона махає йому трьома пальцями, і чоловік посміхається й киває.

— Що ж... е-е-е, коли цирк був тут минулого разу, я, це... — Бейлі підбирає слова, розлючений, що в голові запитання здавалося простішим.

— Так? — нетерпляче перепитує Крихітка.

— Звідки ти знала моє ім’я? — питає хлопчик. — І як ти знала, що я був там?

— Гм-м-м, — тепер уже дівчинка не може знайти потрібних слів. — Це непросто пояснити, — починає вона. — Я бачу речі до того, як вони відбуваються насправді. Незадовго до твоєї появи я побачила, що ти йдеш. Я не завжди розрізняю деталі, але коли побачила тебе, одразу зрозуміла, як тебе звуть, так само як те, що ти в синьому шарфі.

Вони опиняються на початку черги, де яточник уже приготував три смугастих горнятка з какао й додатковою порцією вершків. Крихітка віддає одне горня Бейлі, а два інших бере сама. Хлопчик помічає, що крамар махає їм на прощання, так і не взявши грошей. Йому спадає на думку, що безкоштовне какао — одна з переваг для працівників цирку.

— То ти бачиш усе ще до того, як воно станеться? — перепитує Бейлі. Насправді він чекав іншої відповіді, хоча сам не певен якої.

Крихітка хитає головою.

— Ні, не все. Іноді якісь фрагменти подій, як картинки й слова в книжці, у якій бракує багатьох сторінок. А ще книжка впала у ставок, і деякі уривки розмиті, а деякі — чіткі. Розумієш? — питає вона.

— Не зовсім, — зізнається Бейлі.

Дівчинка сміється.

— Я знаю, що це дивно, — погоджується вона.

— Ні, не дивно, — заперечує Бейлі. Крихітка повертається до нього, і на обличчі в неї з’являється недовіра. — Тобто так, трохи дивно, але по-хорошому незвично, а не по-поганому.

— Дякую, Бейлі, — каже дівчинка. Вони знову обходять подвір’я, прямуючи до вогнища. Прибамбас уже чекає на них, тримаючи в руках чорний пакетик і роздивляючись яскраве біле полум’я.

— Ви чого так довго? — запитує хлопчик.

— Там була черга, — пояснює сестра, віддаючи йому горнятко. — А тут ні?

— Ні. Здається, люди ще не зметикували, які смачні ці штуки, — радіє Прибамбас, розмахуючи пакетиком. — То тепер ми готові?

— Думаю, що так, — відгукується дівчинка.

— Що ми робитимемо? — втручається Бейлі.

Двійнята виразно ззираються, а потім Крихітка каже:

— Нам подобаються обходини. Ми гуляємо навколо цирку, щоб... щоб спостерігати за всім. Ти ж хочеш піти з нами, чи не так?

— Звичайно, — запевняє двійнят Бейлі, радіючи, що не мусить нав’язуватися.

Вони петляють цирком, сьорбають какао й ласують шоколадними мишками й випічкою з корицею та карамеллю, яка дійсно виявилася такою смачною, як обіцяли. Двійнята розповідають циркові байки, показуючи на шатра, котрі вони минають, а Бейлі відповідає на розпитування про його містечко, хоча йому й здається дивним, що діти цікавляться чимсь таким буденним. Їм так легко втрьох, наче вони давні друзяки, і водночас цікаво, як завжди буває, коли оповідаєш новим друзям нові історії.

Якщо двійнята й «спостерігають» за чимось, крім своїх горняток, Бейлі не може збагнути, за чим саме.

— Що таке Звіздар? — цікавиться він, помітивши вивіску, котрої раніше не бачив, коли вони викидають порожні горнятка й пакетик.

— Готова повитріщатися, Крихітко? — дражнить сестру Прибамбас. Вона замислюється, а потім киває. — Крихітка читає по зірках, — пояснює хлопчик Бейлі. — А в цьому місці побачити майбутнє найлегше.

— Останнім часом не надто й легко, — тихо каже дівчинка. — Але ми можемо покататися. Він працює лише ясними ночами, то хтозна, коли наступного разу випаде така нагода, тим паче, що ми вже тут.

Вони заходять усередину й опиняються в кінці черги, що вигинається на гвинтових сходах уздовж круглої стіни. Надра намету ховаються за важкою чорною завісою. Стіни тут укриті діаграмами — білими цятками й лініями на чорному папері — і мапами сузір’їв у рамках.

— Це схоже на те, як віщунка читає ті карти таро з картинками? — питає Бейлі, досі розмірковуючи над можливістю побачити майбутнє.

— Схоже, але не зовсім, — каже Крихітка. — Я взагалі не вмію ворожити на картах таро, а Прибамбас уміє.

— Це як історії на папері, — каже її брат, знизуючи плечима. — Ти бачиш, як історії на кожній карті складаються в одну. Не так і важко. Але карти показують різні можливості, різні шляхи. А Крихітка бачить те, що насправді станеться.

— Але зірки оповідають не так чітко, — пояснює дівчинка. — Вони нічого не повідомляють про контекст, і зазвичай я не одразу розумію свої видіння. А іноді розумію їх занадто пізно.

— Ми приймаємо твої відмовки, Кри, — каже Прибамбас, обіймаючи сестру за плечі. — Якщо хочеш, можемо просто покататися.

Сходи закінчуються чорною платформою, де темно хоч в око стрель. Розгледіти вдається лише працівника цирку в білому костюмі, котрий заводить відвідувачів досередини. Чоловік усміхається двійнятам і зацікавлено розглядає Бейлі, допомагаючи їм зайняти місця в чомусь схожому на сани чи вагонетку.

Вони всідаються на канапку з високою спинкою та бильцями. Коли Крихітка вмощується між хлопчиками, дверцята з одного боку клацають і зачиняються. Їхній візок повільно ковзає вперед. Бейлі нічого не бачить у суцільній темряві.

Потім навколо знову щось клацає, і візок ніби падає вниз, нахиляючись при цьому назад. Тепер діти дивляться не вперед, а вгору.

Бейлі розуміє, що намет не має даху. Замість нього над головами розкинулося нічне небо.

Хлопчик безліч разів розглядав зірки, лежачи в полі, але зараз відчуття геть інші. Дерева не затуляють тобі краєвид по краях, а візок легенько гойдається, і здається, що ти в невагомості.

А ще надзвичайно тихо. Їхня карета описує щось схоже на коло, і Бейлі чує лише її тихеньке поскрипування й дихання Крихітки поруч. Здається, увесь цирк поглинула темрява.

Бейлі переводить погляд на Крихітку. Дівчинка дивиться не на небо, а на нього, усміхається й відводить очі.

Хлопчик розмірковує, чи не запитати, що вона бачить у зірках.

— Ти не мусиш, якщо не хочеш, — каже Прибамбас, випереджаючи його запитання.

Крихітка повертається, щоб покривлятися братові, але її погляд застигає вгорі, у ясному нічному небі. Бейлі уважно спостерігає за нею. Дівчинка злегка мружиться, і здається, що вона розглядає картину або намагається здалеку прочитати вивіску.

Раптом вона відводить очі, підносить до обличчя руки та притискає пальці в білих рукавичках до повік. Прибамбас кладе руку сестрі на плече.

— Усе гаразд? — питає Бейлі.

Крихітка глибоко вдихає й киває, не забираючи рук від обличчя.

— Зі мною все гаразд, — каже вона приглушеним голосом. — Воно було дуже... яскраве. Аж голова заболіла.

Вона забирає долоні з очей і хитає головою; хай би що її турбувало — уже минулося.

Решту поїздки жоден із них не дивиться вгору на поцятковане зірками небо.

— Вибач, — тихо каже Бейлі, спускаючись іншими гвинтовими сходами до виходу.

— Ти не винен, — заперечує Крихітка. — Я мала б краще подумати. Останнім часом зірки постійно так роблять: показують якесь безглуздя, від якого болить голова. Мабуть, мені потрібно припинити на якийсь час.

— Тобі варто розважитися, — пропонує Прибамбас, коли вони повертаються до гамірного цирку. — Гайда до Лабіринту Хмарок?

Сестра киває, і напружена постава трохи розслабляється.

— Що таке Лабіринт Хмарок? — питає Бейлі.

— Ти ще не був у жодному з найцікавіших наметів, так? — дивується Прибамбас, хитаючи головою. — Тобі доведеться повернутися, ми не встигнемо подивитися все сьогодні. Може, тому в Кри заболіла голова — вона побачила, як ми тягаємо тебе по всіх наметах, де ти ще не бував.

— Бамбас бачить минуле, — раптом втручається Крихітка, змінюючи тему розмови. — Це одна з причин, чому його історії завжди такі цікаві.

— З минулим простіше, — каже її брат. — Воно вже там.

— У зірках? — перепитує Бейлі.

— Ні, — каже Прибамбас, — у людях. Воно прилипає до тебе, як цукрова пудра до пальців. Дехто намагається здмухнути його, але вони завжди з тобою — події й речі, які привели тебе туди, де ти зараз знаходишся. Я можу... ну... читати, але це неправильне слово, воно не пасує й до того, що втіває Крихітка із зірками.

— То ти можеш бачити в мені моє минуле? — дивується Бейлі.

— Міг би, — погоджується Прибамбас. — Але я намагаюся не вдаватися до цього без дозволу, хоча іноді щось вистрибує на мене саме по собі. Ти не заперечуєш?

Бейлі хитає головою.

— Та ні.

Прибамбас уважно дивиться на нього якусь мить, не так довго, щоб Бейлі знітився від його погляду, а трішки менше.

— Я бачу дерево, — каже хлопчик. — Величний старий дуб, де тобі затишніше, ніж удома, але не так затишно, як тут. — Він махає рукою на шатра й вогні. — Здається, що ти самотній, навіть коли навколо люди. Яблука. І твоя сестра — та ще штучка, — додає Прибамбас, саркастично посміхнувшись.

— Схоже на правду, — сміється Бейлі.

— А що за яблука? — втручається Крихітка.

— Моя родина має ферму з фруктовим садом, — пояснює Бейлі.

— Ой, звучить чудово, — зворушується дівчинка. Бейлі ніколи не думав, що ряди невисоких покручених дерев можуть бути «чудовими».

— Ось ми й прийшли, — вигукує Прибамбас, завернувши за ріг.

Хоча Бейлі провів у цирку не так багато часу, він здивований: як він міг досі не бачити це шатро раніше? Намет майже такий високий, як той, де виступають акробати, але вужчий.


ЛАБІРИНТ ХМАРОК

Подорож у всіх вимірах

Сходження на небеса

Тут немає початку

Тут немає кінця

Заходь, де твоя ласка

Виходь, коли забажаєш

Не бійся впасти


Намет має чорні стіни, а посередині височіє велетенська сліпучо-біла споруда. Бейлі не може вигадати, як її назвати. Вона займає майже весь намет, залишаючи лише місце для помосту, що починається біля входу й закручується петлею навколо намету. Підлога вкрита тисячами білих кульок, схожих на мильні бульбашки.

Сама вежа нагадує кілька поставлених одна на одну, наче коржі в торті, химерних прозорих платформ, трохи схожих на хмари. Наскільки видно Бейлі, відстань між рівнями змінюється — десь можна пройти виструнчившись, а десь ледве проповзеш. Подекуди деталі споруди, здається, висять у повітрі, ніби збираються поплисти геть від центральної вежі.

І всюди комашаться люди. Висять на краях платформ, тиняються коридорами, видираються вище або спускаються нижче. Деякі платформи прогинаються під їхньою вагою; інші здаються стійкими й непохитними. Вежа весь час рухається — ледь помітно, наче дихає.

— Чому це називають лабіринтом? — цікавиться Бейлі.

— Побачиш, — обіцяє Прибамбас.

Вони йдуть доріжкою, що легенько похитується, наче пристань на хвилях. Бейлі дивиться вгору й мало не втрачає рівновагу.

Деякі платформи звисають згори на шворках або ланцюгах. На нижніх поверхах видніються довгі стовпи, що протинають кілька рівнів, але Бейлі не впевнений, що вони тягнуться аж до вершини. Десь шворки переплутуються й зав’язуються павутинням, а десь звисають, наче стрічки.

Діти зупиняються біля дальнього краю споруди, де доріжка підходить достатню близько, щоб можна було заскочити на якусь із нижніх платформ.

Бейлі підбирає із землі білу кульку. У руках вона виявляється яскравішою, ніж здавалася, і на дотик — м’якою, як кошеня. З протилежного боку намету люди кидаються ними, наче сніжками, але, влучивши в ціль, кулі не розпадаються, а м’яко падають на землю. Бейлі кидає свою та наздоганяє двійнят.

Щойно вони роблять кілька кроків спорудою, хлопчик розуміє, чому вона називається лабіринтом. Він чекав на стіни, повороти й тупики, але тут усе геть інакше. Платформи звисають на всіх рівнях — одні низько, на рівні його колін чи зап’ясть, інші простягаються високо над головою, складаючись у вигадливі візерунки. Цей лабіринт заплутується не лише в різні боки, а ще й угору та вниз.

— Побачимося пізніше, — кричить Прибамбас. Він заскакує на сусідню платформу й одразу видирається на наступну.

— Бамбас завжди одразу лізе на вершечок, — каже Крихітка. — Він знає тут усі найшвидші шляхи.

Бейлі з дівчинкою обирають неквапливий шлях, навмання стрибають між платформами, протискаються між білими мереживами шворок і обережно рухаються у вузьких переходах. Бейлі вже не знає, де тут край і як високо вони залізли, але радіє, що Крихітка більше не має такого занепокоєного вигляду, як на Звіздарі, вона навіть регоче, допомагаючи йому на складних віражах.

— А як ми зліземо? — урешті-решт запитує Бейлі, розмірковуючи, чи їм узагалі вдасться знайти зворотний шлях.

— Найпростіше — зістрибнути, — відгукується Крихітка.

Вона тягне його до замаскованого повороту, за яким видно край платформи.

Виявляється, вони значно вище, ніж гадав Бейлі, але так і не дісталися верхівки.

— Усе гаразд, — заспокоює його Крихітка. — Тут безпечно.

— Це неможливо, — заперечує Бейлі, обережно зазираючи за край.

— Нічого неможливого, — відгукується Крихітка. Вона всміхається і стрибає, лише в повітрі тріпотить вогняно-руде волосся.

Дівчинка зникає внизу, у морі з білих кульок, але вже за мить знову з’являється на поверхні та махає йому. Серед суцільної білизни її волосся видається червоною плямою.

Бейлі хвилинку вагається, пересилює бажання замружитися і стрибає. Ще мить — і хлопчик регоче, перекидаючись у повітрі.

Упасти в басейн із білими кульками так само приємно, як опуститися на хмарку: тут м’яко, світло та спокійно.

Коли Бейлі вилазить на доріжку, двійнята вже чекають на нього неподалік. Крихітка сидить на краю, звісивши ноги.

— Ми мусимо повертатися, — каже Прибамбас, витягаючи з кишені годинника. — Нам іще потрібно підготувати кошенят до наступного виступу, а вже майже північ.

— Правда? — лякається Бейлі.— Я й не знав, що так пізно, і вже мав бути вдома.

— Дозволь нам провести тебе до воріт, будь ласочка, — просить Крихітка.— Я хочу дещо для тебе роздобути.

Вони знову рушають вихлястими доріжками, прокладаючи собі шлях до воріт. Крихітка бере Бейлі за руку, щоб провести його крізь тунель між завісами, легко знаходячи дорогу в темряві. Коли вони виходять з іншого боку, натовп уже розійшовся, хоча кілька відвідувачів іще сновигають туди-сюди цієї пізньої години.

— Зачекай тут, — каже дівчинка. — Я зараз повернуся. — Вона біжить у напрямку каси, а Бейлі дивиться, як стрілки годинника наближаються до дванадцятої. За мить Крихітка повертається, несучи в руці щось сріблясте.

— Чудова ідея, Кри, — хвалить її брат, побачивши, що вона несе. Бейлі збентежено переводить погляд із брата на сестру. Дівчинка простягає йому сріблястий клаптик паперу, завбільшки з квиток.

— Це пропуск, — пояснює вона. — Для важливих гостей. Тож тобі не доведеться платити щоразу, коли ти навідуватимешся до цирку. Покажеш його на касі — і тебе пустять усередину.

Бейлі витріщається на папірчик, широко розплющивши очі.

На одному його боці написано чорними чорнилами:


Ця картка дає власнику право

на необмежену кількість відвідин


А на звороті:


LE CIRQUE DES RÊVES


І нижче маленькими літерами:


Чандреш Крістоф Лефевр, власник


Бейлі ловить виторопні, утупившись у сріблясту картку.

— Я думала, тобі сподобається, — каже Крихітка невпевненим голосом, коли хлопчик ніяк не реагує. — Раптом тобі захочеться прийти ще, поки ми тут.

— Це надзвичайно, — відгукується Бейлі, переводячи погляд на дівчинку.— Дякую щиро-прещиро.

— Прошу, — усміхається Крихітка. — І, будь ласка, повідом нас із Прибамбасом, якщо ти прийдеш. Тоді ми знатимемо, що ти тут, і знайдемо тебе. Ти не проти?

— Це було б чудово, — погоджується Бейлі. — Справді, дуже дякую.

— Тоді скоро побачимося, — прощається Прибамбас, простягаючи руку.

— Неодмінно, — зголошується Бейлі, стискаючи її. — Я можу прийти вже завтра.

— Було б добре, — озивається Крихітка. Бейлі відпускає хлопчикову руку, а дівчинка нахиляється та швидко цілує його в щоку. Малий одразу відчуває, що шаріється. — Добраніч, — додає Крихітка, відходячи.

— В-в-вам теж, — затинається Бейлі. — Доброї ночі.— Він махає, поки друзі не зникають за важкою завісою, а потім повертається, щоб піти додому.

Здається, ціле життя минуло відтоді, коли він ішов до цирку, хоча насправді промайнуло лише кілька годин. Більше того, здається, що Бейлі, той, що увійшов до цирку, і той, що з нього вийшов зі сріблястим квитком у кишені, — це дві різні людини. Хлопчик розмірковує, котрий із них двох справжній, адже Бейлі, що самотню сидить на дереві, не може бути тем Бейлі, котрий отримує спеціальний пропуск до вражаючого цирку й без зусиль заводить дружбу з такими цікавими людьми.

Наближаючись до ферми, він упевнюється, що теперішній Бейлі значно ближчий до того, яким має стати в майбутньому, аніж учорашній Бейлі. Він сам не розуміє, що все це означає, але й не дуже переймається.

Уночі йому сниться, що він став лицарем зі срібним мечем, вершником на коні, і, зрештою, це не здається дивним.

Тет-а-тет

Лондон, серпень 1896


Цієї ночі Опівнічний Прийом, попри кількість гостей, минає без зайвого галасу. Цирк щойно повернувся з дублінських гастролей і готується надовго залишитися в передмістях Лондона, тож серед запрошених є й кілька артистів. Із Відня приїхав містер Барріс.

Селія Бовн більшість часу перемовляється з мадам Падва, яка сидить ліворуч від неї, загорнута в лазурні шовки.

Сукня, у яку вбрана Селія, теж справа рук Тітоньки. Планувалося, що дівчина виступатиме в ній, але кожен вигин і складка сріблястої тканини так блищали на світлі, що відволікали всю увагу. Ефект від сукні був таким вражаючим, що Селія не змогла віддати її та залишила собі, щоб одягати, ідучи за межі цирку.

— Дехто не може відвести від тебе очей, моя люба, — зауважує мадам Падва, показуючи келихом у напрямку дверей, де тихенько, заклавши руки за спину, стоїть Марко.

— Імовірно, він милується витвором ваших рук, — каже Селія, не обертаючись.

— Я б заклалася, що більше за сукню його цікавить те, що під нею.

Селія сміється, але вона знає, що Тітонька Падва не помиляється. Дівчина відчуває, як Марків погляд увесь вечір обпікає їй потилицю, і це стає чимдалі важче ігнорувати.

Марко лише на мить відводить погляд від Селії, коли Чандреш зачіпає важкий кришталевий келих для вина, і той мало не розбивається, ударившись об свічник. Червоне вино бризкає на золоту парчу скатертини.

Але перш ніж Марко встигає відреагувати, Селія схоплюється з-за столу й вирівнює келих, навіть не торкнувшись його (утім лише Чандреш сидить так, що може це помітити). Коли вона відводить руку, келих знову повний, а на скатертині немає жодної плями.

— Незграба, незграба, — бурмоче Чандреш, насторожено дивлячись на Селію, а потім відвертається й далі веде бесіду з містером Баррісом.

— Ти могла б стати балериною, — зауважує мадам Падва Селії. — Чудово тримаєшся на ногах.

— Я й шпортаюся непогано,— відповідає Селія. Тітонька Падва регоче, і тепер містер Барріс мало не випускає свого келиха.

Решту часу Селія пильно спостерігає за Чандрешем. Він здебільшого обговорює з містером Баррісом питання щодо реставрації будинку. Чоловік затинається й кілька разів повторюється, але архітектор удає, що не помічає цього. Чандреш більше не торкається свого келиха, і коли після вечері прибирають зі столу, той повний по вінця.

З Прийому Селія йде останньою. Усі прощаються, а вона не може знайти свою шаль і махає гостям, щоб ішли, не чекаючи на неї.

Знайти мереживний відріз кольору слонової кістки в суцільному безладі la maison Лефеврів виявляється не так-то й просто. Дівчина повертається туди, де була цього вечора, але ані в бібліотеці, ані в їдальні шалі немає.

Селія врешті-решт завершує пошуки й повертається до передпокою, де на неї вже чекає Марко. З його руки недбало звисає шаль.

— Ви часом не це шукаєте, міс Бовн? — цікавиться хлопець.

Він ступає на крок, щоб покласти шаль дівчині на плечі, але мереживо розпадається в його пальцях і цівкою пороху стікає між них.

Коли Марко знову переводить погляд на Селію, вона стоїть, щільно запнута в шаль, наче ніколи її не знімала.

— Дякую, — каже дівчина. — Добраніч. — Не чекаючи на відповідь, вона прослизає повз нього й виходить у двері.

— Міс Бовн? — кричить навздогін Марко, біжучи за нею сходами.

— Так? — озивається Селія та озирається, вийшовши на хідник.

— Я сподівався, що ви все ж пристанете на мою пропозицію випити чогось, якою знехтували в Празі, — каже Марко й не відводить від дівчини очей, поки вона думає.

Його погляд обпікає навіть сильніше, ніж коли торкався її потилиці за вечерею. Селія впізнає улюблену витівку свого батька — спробу придушення її волі, — але є в цьому щось іще, дещо схоже на благання.

Саме це, а також надмірна цікавість змушують Селію кивнути у відповідь.

Він посміхається й обертається, знову заходить до будинку, не зачинивши дверей.

За мить дівчина йде слідом. Двері самі причиняються й замикаються позаду неї.

У їдальні вже прибрали зі столу, але мерехтливі свічки досі горять у канделябрах.

На столі стоять два келихи з вином.

— Куди подівся Чандреш? — питає дівчина, підіймаючи келих і рушаючи до протилежного боку стола, де стоїть Марко.

— Він заховався на п’ятому поверсі, — каже Марко й бере до рук інший келих. — Відремонтував колишні кімнати прислуги та влаштував там собі апартаменти, бо йому начебто подобається краєвид. До ранку його тут не буде. Решта прислуги вже розійшлася по домівках, тож більшість будинку в нашому розпорядженні.

— Ви часто запрошуєте сюди власних гостей, коли Чандрешеві йдуть? — цікавиться Селія.

— Ніколи.

Дівчина відпиває вино й дивиться на свого співрозмовника. Щось у його зовнішності тривожить її, але що саме, не вдається вловити.

— А Чандреш справді наполягав, щоб полум’я в цирку було таким білим, аби пасувало до кольорової гами? — питає вона за мить.

— Саме так, — зізнається Марко. — Наказав мені знайти хіміка чи ще когось такого, але я вирішив подбати про це самотужки. — Він ворушить пальцями над свічками на столі, і полум’я змінює теплий золотавий колір на холодний білий зі сріблясто-блакитним відблиском посередині. Пальці злітають у зворотному напрямку, і полум’я набуває звичного вигляду.

— Як ви це називаєте? — питає Марко.

Селія не перепитує, що він має на увазі. Усе й так зрозуміло.

— Маніпуляція. У дитинстві я називала це магією. Довелося витратити чимало часу, щоб позбутися цієї звички, хоча батько ніколи не переймався термінологією. Він сам називав це чародійством, а коли мав балакучий настрій — силовим впливом на Всесвіт.

— Чародійством? — перепитує Марко. — Ніколи про це так не думав.

— Дарма, — каже Селія. — Ви ж саме цим займаєтеся. Зачаровуєте. І вам це непогано вдається. Так багато людей закохані у вас. Ізобель. Чандреш. Імовірно, ще хтось.

— Звідки ви знаєте про Ізобель? — цікавиться хлопець.

— Людей у цирку багато, і всі пліткують одне про одного, — пояснює Селія. — Очевидно, що вона по вуха закохана в когось, кого ми ніколи не бачили. Я одразу помітила, що вона за мною стежить, і навіть думала, що віщунка і є моїм суперником. А після вашої появи в Празі, коли вона чекала на декого, неважко було дійти висновків. Гадаю, більше ніхто не здогадався. Двійнята схильні думати, що вона закохана в чийсь ідеальний образ, а не в справжню людину.

— Двійнята, схоже, кмітливі, — каже Марко. — Якщо я й зачаровую, то не завжди навмисне. Хоча у випадку з роботою в Чандреша це справді допомогло, бо я мав небагато досвіду й лише одну рекомендацію. Але на вас, вочевидь, мої чари не спрацьовують.

Селія ставить келих на стіл, досі не певна, що їй думати про цього хлопця. Миготливе сяйво свічок підкреслює щось невловиме в його обличчі, тож дівчина відводить погляд і відповідає, дивлячись на дрібнички на камінній дошці.

— Мій тато теж часто вдавався до чогось схожого, — пояснює вона. — Вабив, зачаровував, спокушав. Кілька перших років свого життя я щодня бачила, як мама згасала від кохання до нього. Вона кохала його й жадала роками, а він уже втратив свій скороминучий інтерес. Потім одного дня мені виповнилося п’ять, а вона вкоротила собі віку. Коли я достатньо виросла, пообіцяла собі, що ніколи не страждатиму так через когось. Вам знадобиться дещо значно більше за чарівну усмішку, щоб звабити мене.

Дівчина переводить погляд і бачить, що чарівна усмішка кудись зникла.

— Мені шкода, що ви втратили матір за таких обставин, — співчуває Марко.

— Це було дуже давно. — Селія дивується його щирому співчуттю. — Але все одно дякую.

— Ви добре її пам’ятаєте?

— Більше пам’ятаю враження, ніж події. Пам’ятаю, що вона весь час плакала. Пам’ятаю, як дивилася на мене — ніби я лякаю її.

— Я не пам’ятаю своїх батьків, — зітхає Марко. — Узагалі не пам’ятаю нічого, що передувало сирітському притулку, а звідти мене висмикнули, бо я задовольняв усі критерії. Мене змушували багато читати, подорожувати і вчитися й постійно муштрували для якогось таємничого змагання. Крім ведення справ і бухгалтерії Чандреша та виконання його забаганок, ціле життя я лише це й робив.

— Чому ви такий відвертий зі мною? — питає Селія.

— Заради різноманітності хочеться побути чесним із кимось, — озивається Марко. — До того ж, якби я збрехав, гадаю, ви одразу б це викрили. Сподіваюся, що можу розраховувати на взаємність.

Селія на мить замислюється, але зрештою киває.

— Ви трохи нагадуєте мені батька, — зізнається вона.

— Яким чином? — дивується хлопець.

— Тим, як ви маніпулюєте сприйняттям. У мене це ніколи добре не виходило, я вправніша із матеріальним світом. Між іншим, ви не мусите вдаватися до цього зі мною, — додає дівчина, урешті зрозумівши, що непокоїло її в його зовнішності.

— Удаватися до чого? — перепитує Марко.

— Я про ваше обличчя. Вам непогано вдається, але я бачу, що воно не зовсім справжнє. Мабуть, жахливо набридає весь час займатися ним.

Хлопець супиться, але риси починають поволі змінюватися. Цапина борідка світлішає та зникає. Обличчя, наче викарбуване з каменю, м’якшає й молодшає. Пронизливо-зелені очі стають сірими з зеленими прожилками.

Маска була привабливою, але неприродною, сповненою навмисної краси. Селії видавалося майже огидним те, що він мусив постійно перейматися через свою зовнішність.

Було й ще щось. Якась порожнеча, напевно, результат ілюзій; вираз обличчя, котрий ніби натякав, що хлопець думками перебуває десь далеко.

А тепер перед нею стоїть інша людина. Тепер він не здається відсутнім, наче кордон між ними зруйновано. Хлопець видається ближчим, хоча не ступив ані кроку, і його обличчя досить миле.

Сірі очі дивляться на Селію ще пильніше, але їхній колір більше не збиває з пантелику, і дівчина може зазирнути глибше.

Вона відчуває, як шаріється, і докладає зусиль, щоб рум’янець на щоках був непомітним у сяйві свічок.

Несподівано вона розуміє, чому це обличчя теж здається знайомим.

— Я бачила вас таким раніше, — випалює вона, відшукавши ці риси в пам’яті. — З таким обличчям ви приходили на мій виступ.

— Ви запам’ятовуєте всіх своїх глядачів? — дивується хлопець.

— Не всіх, — зізнається Селія. — Але тих, хто дивиться на мене так, як ви, запам’ятовую.

— Це як?

— Наче вони не можуть вирішити, бояться мене чи хочуть поцілувати.

— Я вас не боюся, — промовляє Марко.

Суперники мовчки розглядають одне одного в мерехтливому світлі свічок.

— Як на мене, ви витрачаєте надто багато зусиль заради такої ледь помітної різниці, — констатує Селія.

— У цьому є свої переваги.

— Мені здається, ви маєте кращий вигляд без чарів, — відповідає дівчина. Марко видається збентеженим, тож вона додає: — Я ж обіцяла бути відвертою, чи не так?

— Ви мені лестите, міс Вовн, — каже хлопець. — Скільки разів ви бували в цьому маєтку?

— Щонайменше дванадцять, — прикидає Селія.

— І досі не бачили його цілком.

— Мені ніхто не пропонував.

— Чандреш не прихильник екскурсій. Йому подобається загадковість будинку. Якщо гості не знають, де закінчуються його володіння, їм здається, що вони неохопні. Раніше це були дві окремі будівлі, тож тут неважко заблукати.

— Я цього не знала, — зауважує дівчина.

— Два сусідніх міських будинки, схожих як дві краплі води. Він придбав обидва й перебудував в один маєток, покращивши чимало дрібниць. Гадаю, оглянути все нам забракне часу, але, якщо хочете, можу показати вам кілька таємних кімнат.

— Хочу, — погоджується Селія й ставить свій порожній келих на стіл біля Маркового. — Багато провели недозволених екскурсій маєтком свого працедавця?

— Лише одну, та й ту лише тому, що містер Барріс був дуже наполегливим.

* * *

З їдальні вони виходять до коридору, минають тінь слоноголової статуї, заходять до бібліотеки й зупиняються біля стіни, прикрашеної вітражем із зображенням заходу сонця.

— Гральна кімната, — виголошує Марко, штовхає скло й дає йому розчахнутися та впустити їх до наступного приміщення.

— Як доречно.

Ігри — не лише призначення цієї кімнати, а й ідея. На підвіконнях і книжкових полицях стоїть кілька гральних дощок без фігур, а шахи вишикувалися рядочками поза дошками. Онде висять мішені для дротиків, а самих дротиків ніде немає. Посередині партії застигли нарди.

Більярдний стіл у центрі кімнати обтягнутий криваво-червоним сукном.

На одній зі стін висить колекція зброї. Шаблі, пістолі, рапіри схрещеними парами чекають на десятки потенційних дуелей.

— Чандреш кохається в старовинній зброї, — пояснює Марко, поки дівчина розглядає колекцію. — В інших кімнатах теж є дещо, але основне зібрання — тут.

Селія обходить кімнату, а хлопець уважно роздивляється її. Схоже, що вона намагається приховати усмішку, розглядаючи вигадливо розставлені ігри.

— Ви так усміхаєтеся, ніби щось приховуєте, — каже Марко.

— Я багато чого приховую, — погоджується дівчина, озирається на нього через плече та знову відвертається до стіни. — Коли ви дізналися, що я ваш суперник?

— До відбору я не знав. Роками ви були таємницею. Цілком певен, що ви помітили, як заскочили мене зненацька. — Він на мить змовкає, а потім додає: — Не можу стверджувати, що це знання стало моєю перевагою. А коли вам це стало відомо?

— Ви й самі достеменно знаєте: під час тієї жахливої зливи в Празі, — каже Селія. — Ви могли задурити мені голову й дозволити піти з парасолькою, а натомість наздогнали. Чому? — Хотів забрати її, — пояснює Марко. — Я дуже люблю ту парасольку. А ще стомився ховатися від вас.

— Я підозрювала геть-чисто всіх, — зізнається дівчина. — Щоправда, думала, що це хтось із цирку. Мала б здогадатися, що це ви.

— Яким чином? — цікавиться Марко.

— Бо ви вдаєте із себе простака, яким насправді не є, — пояснює чарівниця. — Це ясно як божий день. Мушу зізнатися, я не здогадалася зачарувати свою парасольку.

— Я більшу частину життя провів у Лондоні, — нагадує Марко. — Щойно навчився зачаровувати предмети, одразу взявся до парасолі.

Він знімає піджак і кидає його на одне зі шкіряних крісел, що стоять у кутках. Бере з полиці колоду гральних карт, розмірковує, чи зголоситься Селія на його примху, але цікавість бере гору.

— Хочете зіграти? — питає дівчина.

— Не зовсім, — озивається Марко й мішає карти. Задовольнившись результатом, хлопець кладе колоду на більярдний стіл.

Він перевертає карту. Піковий король. Хлопець постукує по карті пальцем і король перетворюється на чирвового. Марко підводить руку і відводить її, жестом запрошуючи Селію зробити свій хід.

Дівчина всміхається. Вона скидає шаль, вішає її на кинутий піджак і виструнчується, заклавши руки за спину.

Чирвовий король здіймається й балансує на ребрі. Якусь мить він нерухомо стоїть, а потім невидима сила повільно розриває його надвоє. Обидва шматочки відокремлено застигають, а потім падають зворотним боком догори.

Наслідуючи жест Марко, Селія постукує по карті, і обидві половинки знову зливаються в єдине ціле. Дівчина відводить руку, і карта перевертається — бубнова дама.

Потім уся колода злітає в повітря й розсипається віялом на червоному сукні стола.

— Ви вправніше за мене маніпулюєте предметами, — визнає Марко.

— У мене є перевага, — каже Селія. — Те, що мій батько називає природженими здібностями. Мені важко не впливати на навколишні речі. Дитиною я весь час щось ламала.

— А як добре ви вправляєтеся із живими істотами? — цікавиться Марко.

— Залежить від того, з ким саме, — відповідає дівчина. — З предметами все простіше. Щоб упоратися з чимось живим, мені знадобилися роки. Я й досі краще керую своїми птахами, ніж старим вуличним голубом.

— Що ви могли б учинити зі мною?

— Мабуть, змогла б змінити ваше волосся, можливо, голос, — міркує Селія. — Нічого більше без вашої згоди й поінформованості. А дати справжню згоду набагато важче, ніж може здаватися. І я не можу залікувати рани. Мій вплив лише тимчасовий і поверхневий. Легше виходить із людьми, котрих я добре знаю, але теж не так уже й легко.

— А щодо себе самої?

Замість відповіді Селія підходить до стіни й знімає один із пари вузьких турецьких кинджалів із нефритовою рукояттю. Дівчина тримає зброю в правій руці, а ліву кладе на більярдний стіл, де лежать розкидані карти. Не вагаючись, вона протинає долоню клинком, пришпилюючи шкіру, плоть і карти до сукна.

Марко здригається, але не промовляє жодного слова.

Селія витягає кинджал зі столу, він досі стирчить із руки, а на вістрі висить пікова двійка. Зап’ястям стікає цівка крові. Дівчина простягає руку й повільно обертається, демонструючи її, як фокусник, щоб Марко міг переконатися, що все відбувається насправді, це не обман зору.

Другою рукою Селія висмикує кинджал. Просякнута кров’ю карта падає на землю. Несподівано краплі крові починають текти у зворотному напрямку, всотуючись у рану на долоні, що звужується й зникає. На шкірі залишається червоний рубець, але за мить і його немає.

Дівчина постукує по карті, і кров щезає. Дірки від леза більше не видно.

Тепер карта — чирвова двійка.

Марко підіймає шматочок картону й обмацує неушкоджену поверхню. Він злегка повертає руку, і карта зникає, надійно заховавшись у хлопця в кишені.

— Я радий, що нам не потрібно по-справжньому битися під час змагання, — каже він. — Ви мали б перевагу.

— Мій тато розрізав мені пучки пальців, поки я не навчилася зцілювати всі десять одночасно, — пояснює Селія, вішаючи кинджал на стіну. — Внутрішні відчуття підказують, як усе має бути, а з кимось іншим я не можу до цього вдатися.

— Схоже, ваші уроки були менш академічними, ніж мої.

— Я б воліла більше читати.

— Мені здається дивним, що для одного змагання нас готували абсолютно різними методами, — каже Марко. Він знову кидає погляд на долоню Селії: шкіра має цілком звичайний вигляд, ніщо не нагадує про те, що із неї щойно стирчав клинок.

— Підозрюю, у цьому весь зміст, — озивається Селія. — Дві школи схрестили мечі на одному полі бою.

— Визнаю, — веде далі Марко. — Я й досі не розумію, у чому сенс.

— Я теж, — погоджується Селія. — Підозрюю, що називати це змаганням або грою не зовсім правильно. Я вважаю, що це показна дуель. Що ще ми побачимо в рамках екскурсії?

— Хочете подивитися на щось із незавершеного? — пропонує хлопець. Те, що дівчина вважає цирк показовим виступом, стало для нього приємною несподіванкою. Марко й сам уже кілька років не вважає це протистоянням.

— Хочу, — каже Селія. — Особливо, якщо це проект, про який містер Барріс розпинався за вечерею.

— Саме він.

Вони виходять з ігрової кімнати через інші двері, швидко минають коридор і опиняються в просторій бальній залі, позаду будинку. Приміщення повниться місячним сяйвом, що ллється крізь скляні двері в затильній стіні.

* * *

Ззовні за терасою колись простягався сад, але тепер частину землі викопали, щоб опустити поверхню нижче. Зараз тут здебільшого лежать пакети з ґрунтом і стоси каміння, складені у високі, але незавершені стіни.

Селія обережно спускається кам’яними сходами, Марко йде слідом. Минувши останню сходинку, вони опиняються в лабіринті, де звідусіль можна побачити лише маленький клаптик саду.

— Мені здавалося, що Чандрешеві не завадило б зайнятися якимось власним проектом і відволіктися, — пояснює Марко. — Останнім часом він рідко виходить із будинку, і оновлення саду стало непоганим початком. Хочете побачити, який усе матиме вигляд, коли закінчаться роботи?

— Радо, — погоджується Селія. — Ви маєте із собою креслення?

Замість відповіді Марко здіймає руку й обводить нею краєвид.

Те, що минулої миті було голим камінням, перетворюється на вишукано прикрашені й обвиті плющем арки та проходи. На стінах миготять невеличкі яскраві ліхтарі. З вигнутих ґратчастих склепінь звисають троянди, а між квітами видніється нічне небо.

Селія притискає руку до уст, аби заглушити захоплений зойк. Усе тут здається неймовірним — від аромату троянд до тепла ліхтарів. Дівчина чує, як десь неподалік дзюркотить фонтан, і рушає по вкритій травою стежці на його пошуки.

Вона блукає звивистими доріжками лабіринту, і Марко йде поруч.

У центрі лабіринту з розмальованої візерунками стіни б’є фонтан і водоспадом наповнює круглий ставок із золотими рибками. Під місячним сяйвом їхня луска блищить і миготить у темній воді яскравими білими й помаранчевими спалахами.

Селія простягає руку і, притискаючи її до холодного каменю, дозволяє воді текти межи пальцями.

— Ви створили це в моїй уяві, правда ж? — питає вона, коли чує позаду кроки Марко.

— Ви дозволили мені, — виправдовується хлопець.

— Знаєте, я, імовірно, могла б це припинити, — каже Селія, озираючись на нього. Хлопець дивиться на неї, обіпершись на кам’яну арку.

— Певен, що могли б. Якби ви опиралися, все не вийшло б так добре, і взагалі могло б щезнути. До того ж основна причина такого глибоко занурення полягає у вашій близькості.

— Ви не можете скоїти так само із цирком, — розуміє Селія.

Марко здвигає плечима.

— На жаль, він знаходиться надто далеко, — каже хлопець. — Це одна з моїх найголовніших навичок, але поки що я не можу нею скористатися. До того ж я не майстер створювати такі ілюзії більш ніж для однієї людини одночасно.

— Це чарівно, — захоплюється Селія, спостерігаючи за рибками біля своїх ніг. — Я б ніколи не впоралася з такою складною ілюзією, хоча люди називають мене ілюзіоністкою. Вам більше підходить це звання, ніж мені.

— Здається, «Красуня, Котра Змінює Світ Силою Думки» звучить трохи незграбно.

— Це не поміститься на вивісці мого намету.

Хлопець сміється глибоким і теплим сміхом, і Селія відвертається, щоб приховати усмішку, і зосереджується на клекітливій воді.

— Моїми найкращими навичками теж нечасто можна скористатися, — каже вона. — Я дуже гарно вмію поратися з тканинами, але, зважаючи на майстерність мадам Падви, у цьому немає потреби. — Дівчина крутиться, демонструючи сукню. Срібна тканина сяє в місячному світлі так само яскраво, як ліхтарі.

— Гадаю, вона відьма, — жартує Марко. — І це комплімент.

— Думаю, він сподобався б їй, — зауважує Селія. — Ви бачите все це так само, як я?

— Більш-менш, — озивається Марко. — Ближче до глядача я краще можу розгледіти всі нюанси.

Селія огинає ставок і підходить до хлопця. Вона розглядає візерунки на кам’яній стіні та плющ, що звивається довкола, але погляд увесь час повертається до Марко. І кожна спроба глипнути на нього непомітно виявляється невдалою — хлопець раз по раз зустрічається з нею поглядом. Відвести очі стає щораз важче.

— Це ви добре придумали — використовувати багаття як з’єднувальну ланку, — хвалить ідею Селія, намагаючись зосередитися на крихітних жевриках ліхтарів.

— Я навіть не дивуюся, що ви помітили це, — каже Марко. — Мені довелося вигадати якусь ниточку для зв’язку, оскільки я не маю можливості подорожувати разом із цирком. Вогонь здався мені найкращою можливістю встановити тривалий контакт. Я ж, урешті-решт, не хотів, щоб ви там занадто все контролювали.

— І це має свої наслідки, — нагадує Селія.

— Що ви маєте на увазі?

— Достатньо згадати, що двійнята Мюрреїв вражають не лише кольором волосся.

— Але чим іще, ви мені не скажете, чи не так? — цікавиться Марко.

— Леді не може відкривати всі свої таємниці, — погоджується дівчина. Вона торкається троянди на звислій гілці й заплющує очі, насолоджуючись ароматом і оксамитовим дотиком пелюсток до шкіри. Сад, що існує лише в її уяві, дарує такі насичені відчуття, що аж у голові паморочиться. — Хто придумав опустити сад нижче?

— Чандреш. Він надихнувся іншою кімнатою, яку я теж можу вам показати, якщо захочете.

Селія киває, і вони повертаються садом. Вона йде так близько до хлопця, що він міг би торкнутися її, але Марко за звичкою тримає руки за спиною. На терасі Селія озирається на сад, але троянди й ліхтарі знову перетворилися на землю й каміння.

* * *

Усередині Марко веде Селію через бальну залу. Він зупиняється біля віддаленої стіни й відводить убік одну з панелей із темного дерева. За нею видніються гвинтові сходи, що спіраллю збігають униз.

— Це темниця? — цікавиться Селія.

— Не зовсім, — відгукується Марко. Опинившись перед укритими позолотою дверима біля підніжжя сходів, він відчиняє їх. — Дивіться під ноги.

Кімнатка маленька, але має високу стелю, з якої звисає золота люстра, прикрашена кришталем. Округлі стіни й стеля пофарбовані в глибокий яскраво-синій колір і поцятковані зірками.

Кімнату огинає поміст, яким можна йти, а всю підлогу вкрито розсипом вишитих райдужних шовкових подушок.

— Чандреш переконує, що кімнату обставлено так само, як в однієї куртизанки з Бомбея, — каже хлопець. — А як на мене, тут чудове місце, щоб сховатися з книжкою.

Селія сміється, і завиток волосся падає їй на вилицю.

Марко нерішуче простягає руку, щоб відкинути волосся з її обличчя, але перш ніж пальці торкаються дівочої шкіри, Селія відштовхується від підвищення та сріблястою рибкою пірнає в море розкішних подушок. Хлопець якусь мить дивиться на неї, а потім повторює її рух і приземляється неподалік, у самому центрі кімнати.

Вони лежать на підлозі, роздивляючись люстру. Світло заломлюється кришталем і без жодної магії перетворює стелю на нічне небо.

— Як часто ви можете навідуватися до цирку? — цікавиться Селія.

— Не так часто, як хотілося б. Звичайно, коли цирк зупиняється неподалік Лондона, я ходжу до нього. І, коли вдається втекти від Чандреша на довший час, їду за ним до Європи. Іноді мені здається, що я водночас стою на двох берегах. Я знаю досконало про багато речей у цирку, проте він завжди дивує.

— Який намет ваш улюблений?

— Хочете правду? Ваш.

— Чому? — дивується дівчина, повертаючись, щоб подивитися на Марко.

— Гадаю, він зачіпає в моїй душі якісь струни. Ви можете демонструвати публіці те, що я вимушений зберігати в таємниці. Напевно, я можу оцінити його зовсім по-іншому, ніж усі глядачі. А ще мені дуже подобається Лабіринт. Я не був певен, що ви погодитеся співпрацювати в ньому.

— Я вислухала довжелезну лекцію з приводу цієї співпраці, — зізнається Селія. — Мій батько називає її «збоченою близькістю». Він, мабуть, кілька днів вигадував, як мене болючіше зачепити. Йому поєднання наших здібностей видається несмаком, хоча я ніколи не розуміла чому. Я обожнюю Лабіринт, мені так цікаво додавати туди нові кімнати. А найбільше мені до вподоби ваш коридор, де сніжить і можна побачити сліди інших відвідувачів.

— Ніколи не думав про Лабіринт із точки зору розпусти, — замислено озивається Марко. — Я вже не дочекаюся, щоб поглянути на нього з такого ракурсу. Хоча я був упевнений, що ваш батько знаходиться не в тому становищі, щоб коментувати хай там що.

— Він не помер, — зізнається Селія, знову переводячи погляд на стелю. — Це складно пояснити.

Марко вирішує не розпитувати її та повертається до теми цирку.

— А який ваш улюблений намет? — питає він.

— Крижаний Сад, — не задумуючись, відповідає дівчина.

— Чому? — цікавиться Марко.

— Через відчуття, — каже Селія. — Наче ти потрапив у сон. Наче це не просто черговий намет, а місце, що знаходиться деінде. Можливо, я просто занадто люблю сніг. Як ви його вигадали?

Марко задумується про своє творіння, адже йому ніколи раніше не доводилося пояснювати, звідки беруться ідеї.

— Мені здавалося, що було б цікаво створити в цирку оранжерею, але я, звісно ж, був змушений відмовитися від кольорів, — починає він. Перебрав купу варіантів, поки не здогадався виготовити все з криги. Мені подобається, що ви порівнюєте Крижаний Сад зі сном, бо саме уві сні в мене народилася ця ідея.

— Саме тому я створила Дерево Бажань, — перериває його Селія. — Мені здалося, що дерево, охоплене полум’ям, — гарний комплімент для того, хто створює рослини з криги.

Марко подумки перебирає спогади про те, як уперше побачив Дерево Бажань. Тоді він відчував дивну суміш роздратування, здивування й туги. А зараз усе здається зовсім інакшим. Спочатку він не був певен, чи може запалити свічку, загадати бажання — раптом це буде порушенням правил.

— Усі ті бажання здійснилися? — цікавиться хлопець.

— Я точно не знаю, — зізнається Селія. — Важко стежити за всіма людьми, котрі залишили там свої бажання. А ви щось загадали?

— Можливо.

— І воно збулося?

— Наразі важко сказати.

— Ви мусите розповісти мені, коли збудеться, — переконує його дівчина. — Сподіваюся, що збудеться. Якоюсь мірою я створювала це дерево для вас.

— Але ви тоді навіть не знали, хто я, — протестує Марко, обертаючись до Селії. Вона не відводить погляду від люстри, але на обличчі з’являється приваблива усмішка людини, що вміє зберігати таємниці.

— Я не знала, хто ви, але склала думку про свого суперника, знаходячись серед створених ним речей. Мені здалося, що дерево сподобається йому.

— Воно мені справді подобається, — погоджується Марко.

Між ними западає спокійна мовчанка. Хлопцеві хочеться потягнутися й торкнутися Селії, але він полишає цю думку, боїться зруйнувати крихку дружбу, що народилася між ними. Натомість він милується дівчиною, спостерігаючи, як падають на її шкіру відблиски світла. Час від часу він помічає, що вона нишком теж кидає на нього погляди, і мить, коли їхні очі зустрічаються, здається зворушливою й піднесеною.

— Як вам удається робити так, щоб ніхто не старішав? — питає Селія через деякий час.

— Доводиться бути дуже обачним, — пояснює Марко. — І всі старішають, просто дуже повільно. А як вам удається перевозити цирк із місця на місце?

— Потягом.

— Потягом? — Марко не вірить своїм вухам. — Цілий цирк одним потягом?

— Це велетенський потяг, — каже Селія. — І чарівний, — додає вона, змушуючи хлопця розреготатися.

— Мушу зізнатися, міс Бовн, ви зовсім не така, як я очікував.

— Запевняю, це взаємно.

Марко зводиться на ноги та стає на підвищення біля дверей.

Селія простягає руку, і хлопець — свою, щоб допомогти чарівниці піднятися. Це вперше вони торкаються одне одного без рукавичок.

Реакція не забарилася. Кімнату розтинає яскравий електричний заряд, схожий на блискавку. Люстра починає хитатися.

Марко відчуває, як від місця, де його долоня торкається її, далі й глибше розливається сильне приємне тепло.

Звівшись на ноги, Селія відсмикує руку, задкує на крок і обпирається на стіну. Відчуття одразу починає згасати.

— Перепрошую, — каже вона тихо, не в змозі перевести дух. — Ви заскочили мене зненацька.

— І ви пробачте, — каже Марко. Серце так гупає в грудях, що він ледве чує її слова. — Хоча не можу сказати, наче розумію, що сталося.

— Я занадто чутлива до чужої енергії, — пояснює Селія. — Люди, котрі займаються такими речами, як ми з вами, мають дуже відчутну енергію, і я... просто ще не звикла до вашої.

— Можу лише сподіватися, що ваші відчуття були такими ж приємними, як мої.

Селія не озивається, і, щоб побороти спокусу торкнутися її ще раз, Марко відчиняє двері, ведучи дівчину назад до сходів.

* * *

Вони минають залиту місячним сяйвом бальну залу, і їхні кроки здаються відлунням одне одного.

— Як почувається Чандреш? — питає Селія, намагаючись знайти тему для розмови, щоб зруйнувати тишу й відволіктися від тремтіння в руках. Вона згадує, як він перекинув за вечерею келих.

— Він став розсіяним, — зітхає Марко. — Відколи відкрився цирк, Чандрешеві щодень важче зосередитися. Я... я роблю те, що можу, щоб підтримати його, але боюся, що це не дуже добре впливає на його пам’ять. Хоча я не планував її погіршувати, та після того, що сталося з покійною міс Берджес, гадаю, це наймудріший вихід.

— Вона опинилася в дуже своєрідному становищі: займалася цирком, але не була його частиною, — каже Селія. — Я впевнена, із цим не так просто впоратися. Ви принаймні можете наглянути за Чандрешем.

— Точно, — погоджується Марко. — Я справді хотів би знайти спосіб захищати тих, хто перебуває поза цирком, як вогнище захищає тих, хто всередині.

— Вогнище? — перепитує Селія.

— Воно має кілька функцій. Основна, звичайно, мій зв’язок із цирком, але це також своєрідний оберіг. На жаль, я не врахував, що він не поширюється на тих, хто перебуває з іншого боку огорожі.

— Я не врахувала навіть можливості створення оберега, — засмучується Селія. — Спочатку я навіть не розуміла, скільки людей будуть залучені до нашого змагання. — Вона зупиняється посеред бальної зали.

Марко теж завмирає, але не промовляє жодного слова, чекаючи, що скаже дівчина.

— Ви не винні, — каже вона тихо, — у тому, що сталося з Тарою. Обставини склалися б так само, незалежно від того, до чого б удавалися ви чи я. Не можна позбавити когось його власної волі — це те, чого я навчилася на перших уроках.

Марко киває та ступає на крок до дівчини. Тягнеться до її руки й швидко торкається пальців.

Відчуття таке ж сильне, як минулого разу, але дещо інакше. Щось змінюється в повітрі, але люстри над головами висять непохитно.

— Що ви робите? — питає Селія.

— Ви казали щось про енергію, — пояснює Марко. — Я підлаштовуюся під вашу, аби ви не побили нам тут усі люстри.

— Якщо щось і поб’ю, то, напевно, зможу полагодити, — каже дівчина, але руку не забирає.

Не переймаючись своїм впливом на все довкола, вона насолоджується відчуттям, а не опирається йому. Воно протинає її наскрізь. Щось схоже Селія відчувала в Маркових наметах — нервове тремтіння від того, що її оточує щось таке небачене й чарівне, — але тепер відчуття підсилене й зосереджене лише в ній. Тепло його шкіри шириться всім тілом, хоча сплітаються тільки пальці. Дівчина переводить погляд на Марко, бачить нав’язливі сіро-зелені очі й не відвертається.

Так вони й стоять, мовчки дивлячись одне на одного, і здається, що секунди тягнуться годинами.

У коридорі починає бити годинник, і Селія злякано здригається. Щойно відпустивши Маркову руку, вона знову хоче взятися за неї, але цей вечір і без того приголомшує враженнями.

— Ви добре приховували це, — каже дівчина. — Зараз я відчуваю ту саму енергію, що й у всіх ваших шатрах, але ніколи не помічала її під час зустрічі з вами.

— Я легко вмію вводити в оману, — усміхається Марко.

— Тепер я стежу за вами, тож стане складніше.

— Мені подобається ваша увага, — каже хлопець. — Дякую за це. За те, що залишилися.

— Пробачаю вам украдену шаль.

Селія всміхається, а Марко щиро сміється.

А потім дівчина зникає. Звичайна хитрість — відволікти його увагу на час, достатній, щоб вислизнути за двері, хай там як хочеться залишитися.

* * *

У гральній кімнаті Марко знаходить її шаль. Та досі лежить на його піджаку.

Частина III

Точки перетину

Нічний цирк

Я надзвичайно радо прочитав би враження та спостереження кожної людини, котра хоч раз заходила до воріт Le Cirque des Rêves, аби дізнатися, що бачать, чують і відчувають відвідувачі. Аби зрозуміти, де наш досвід збігається і в чому різниться. Мені поталанило: я часто отримую такі листи, сновиди діляться зі мною уривками зі щоденників чи нашвидкуруч записаними на клаптиках паперу думками.

Наші записи поповнюються з кожною історією, з кожним відвідувачем, з кожним візитом, з кожною ніччю в цирку. Сподіваюся, ми завжди здобудемося на слово і не бракуватиме історій, котрими можна поділитися.

Фрідрік Тіссен, 1895

Закохані

Посеред натовпу, високо на платформі, звідки їх можна розгледіти з будь-якого ракурсу, нерухомо, як статуї, завмерли дві постаті.

Сукня жінки нагадує весільний наряд балерини — біла, пишна, прикрашена чорними стрічками, що тріпотять на нічному вітрі. На ногах у панянки сітчасті панчохи й високі черевики із заклепками. Хвилі темного волосся вкладені довкола голови й прикрашені розсипами білого пір’я.

Її партнер — привабливий чоловік, трохи вищий за свою даму, у ладно скроєному чорному костюмі в тонку смужку. Сліпучо-білу сорочку доповнює вигадливо зав’язана чорна краватка. На голові — чорний котелок.

Вони стоять дуже близько, майже обійнявшись, схиливши одне до одного голови, але не торкаючись. Вуста застигли за мить до (чи після) поцілунку.

Ти спостерігаєш за ними деякий час, але фігури не рухаються. Жодного посмику кінчиками пальців, жодного змаху віями. Жодного натяку на те, що вони дихають.

«Вони не можуть бути справжніми», — зауважує хтось неподалік.

Більшість відвідувачів кидають на пару побіжний погляд і рухаються далі. Але ти стежиш уважно й незабаром розрізняєш найменші рухи. Ось вигинається кисть, потягнувшись до руки партнера. Ось змінюється кут досконалої врівноваженої ноги. Кожен із них щомиті тягнеться до іншого.

І все ж закохані не торкаються одне одного.

Тринадцять

Лондон, п’ятниця, 13 жовтня 1899


Пишне святкування ювілею Le Cirque des Rêves супроводжує не традиційну десяту річницю, як можна було сподіватися, а тринадцяту — відтоді, коли цирк відкрився й почав подорожувати. Дехто каже, що так сталося через те, що про святкування десятиріччя згадали лише по тому, як воно минуло.

Прийом дають у міському будинку Чандреша Крістофа Лефевра в п’ятницю, тринадцятого жовтня. У списку запрошених лише обрані: члени цирку та кілька особливих гостей. Прийом не відкритий для широкої публіки, і хоча пліткують, що подія пов’язана із цирком, важко сказати напевно. До того ж жодна людина не запідозрила б, що таке сповнене барв свято може мати щось спільне з невибагливо чорно-білим цирком.

Усе на святі променіє кольорами: і будинок, і відвідувачі, прикрашені всіма барвами райдуги. У кожній кімнаті мерехтять спеціальним чином оброблені вогні — синьо-зелені в одній, помаранчево-червоні в іншій. У їдальні розставили вкриті яскравими візерунчастими скатертинами столи. У центрі кожного стоять вигадливі букети з найяскравіших квітів. Музиканти в червоному оксамиті грають незнайому мелодійну танцювальну музику. Навіть келихи для шампанського не прозорі, а глибокого кобальтово-синього кольору, і офіціанти вбрані не в чорне, а в зелене. Сам Чандреш розгулює в яскраво-багряному костюмі з камізелькою із золотої парчі й палить зроблені спеціально до свята сигари. Їхній фіолетовий дим пасує до його вбрання.

На золотих колінах слоноголової статуї в передпокої лежать троянди. Їхні кольори змінюються від природних, до таких, що навіть важко уявити. Варто комусь пройти повз букет — пелюстки водоспадом стікають униз.


За барною стійкою в келихи вигадливих форм і кольорів наливають напої: рубінове вино та смарагдовий абсент. Яскраві шовкові гобелени звисають зі стін і вкривають усе, що стоїть нерухомо. Свічки в абажурах із вітражного скла кидають тремтливі відблиски на вечірку та її гостей.

Крихітка й Прибамбас — наймолодші гості — ровесники цирку. Їхнє вогняно-руде волосся майорить у всій красі, а вбрані двійнята в однакові костюми кольору теплого синього надвечірнього неба, погаптовані жовтим і рожевим. На день народження Чандреш подарував їм двох пухнастих рудих блакитнооких кошенят із зав’язаними довкола шиї стрічками. Крихітка й Прибамбас тієї ж миті закохуються у тваринок і одразу називають їх Волопасом і Павичем[19], але потім не можуть пригадати, кого з двох абсолютно однакових кошенят як звуть, і за нагоди звертаються до обох одночасно.

Тут зібралися всі змовники, що придумали цирк, окрім покійної Тари Берджес. Її сестра Лейні Берджес з’являється в пишній сукні канаркового кольору. Дівчину супроводжує містер Ітан Барріс у темно-синьому костюмі — на щось яскравіше архітектор не спромігся, але одягнув трохи світлішу краватку та пришпилив до вилоги жовту троянду.

Містер А. Г** приїжджає в незмінному сірому костюмі.

Мадам Падва, трохи посперечавшись із Чандрешем, таки з’являється в розкішних золотих шовках, розшитих червоною філігранню, і з багряним пір’ям у сивому волоссі. Майже весь вечір вона сидить у кріслі біля каміна, спостерігаючи за веселощами довкола, але не беручи в них участі.

Гер Фрідрік Тіссен отримав особливе запрошення, де було поставлено умову, що годинникар не напише й не скаже нікому про вечірку жодного слова. Він радо погоджується й навідується на Прийом у червоному костюмі з чорними деталями — звичні кольори міняються місцями.

Більшість часу годинникар проводить у компанії Селії Бовн, убраної в химерну сукню, що змінює колір так, аби пасувати до того, хто стоїть поруч.

Сьогодні не виступає ніхто, крім оркестру, адже непросто було б знайти когось, хто зміг би справити враження на гостей, котрі переважно самі циркові артисти. Вечір минає за світськими бесідами й балачками.

Рівно опівночі на столі з’являється вечеря. Кожна страва спочатку видається білою або чорною, але варто торкнутися до неї виделкою чи ножем, вибухає суцвіттями кольору й смаку. Деяку їжу подають не на тарілках, а на невеличких люстерках.

Крихітка й Прибамбас тихцем підгодовують кошенят кольору джему й одночасно слухають оповідки мадам Падви про балетне життя. Пані Мюррей зауважує, що не всі байки призначені для вух тих, кому щойно виповнилося тринадцять, але балерина не змигнувши оком веде далі, уникаючи лише зовсім непристойних подробиць. Утім, Прибамбас і так може прочитати їх у блиску жінчиних очей, навіть якщо вона не промовляє слів уголос.

Головний десерт — велетенський торт, що за формою нагадує циркові намети, укритий чорно-білими смугами, під якими ховається яскраво-червоний малиновий крем. Серед смаколиків також крихітні шоколадні леопарди і вкрита чорно-білими шоколадними спіралями полуниця.

Коли всі впоралися з десертом, Чандреш виголошує довжелезну промову, дякуючи гостям за тринадцять вражаючих років і за дивовижний цирк, котрий понад десятиліття тому був лише ідеєю. Він згадує мрії, сім’ю й боротьбу за неповторність у цьому одноманітному світі. Декотрі слова ллються легко, інші — плутаються, а часом геть гублять зміст, але майже всім гостям тост здається милим жестом. Коли чоловік змовкає, більшість користується можливістю та особисто дякує Чандрешеві за вечірку й цирк. Дехто намагається розтлумачити іншим, із чим пов’язана його сентиментальність.

Єдина незручна мить настає, коли чоловік зауважує, що, крім двійнят Мюрреїв, за ці роки ніхто не змінився. Одразу ж западає напружена тиша, яку порушує лише покашлювання містера Барріса. Ніхто не наважується підтримати розмову, і, схоже, гості відчувають полегшення, коли за годину Чандреш уже й сам не може достеменно згадати всього, що казав.

Після вечері в бальній залі, де в сяйві свічок на стінах і вікнах мерехтять водоспади різнобарвних, прикрашених золотом шовків, розпочинаються танці.

Містер А. Г** здебільшого тиснеться по кутках ніким не помічений і розмовляє лише з кількома гостями, серед яких містер Барріс. Архітектор знайомить чоловіка з гером Тіссеном. Трійця недовго, але жваво обмінюється думками з приводу годинників і природи часу, і містер А. Г** перепрошує та знову зникає десь на задвірках.

У бальній залі він узагалі не з’являється, якщо не рахувати єдиного вальсу, на який чоловіка вмовила Тсукіко. Дівчина-змія сьогодні вбрана в рожеву сукню, схожу на кімоно. Її волосся переплетене вигадливими вузлами, а очі підведені кричущо червоним.

Вони танцюють так граціозно, що інші гості соромляться своєї незграбності.

Ізобель у небесно-блакитному вбранні марно намагається заволодіти Марковою увагою. Він щомиті ігнорує дівчину, а оскільки одягнений так само, як решта прислуги, знайти його в юрбі не надто просто. Урешті-решт за допомогою кількох келихів шампанського Тсукіко вмовляє віщунку полишити свої спроби і, аби відволікти дівчину, виводить її в западистий сад.

Коли Марко не виконує Чандрешевих забаганок і не нахиляється до мадам Падви, яка щоразу б’є його ціпком, у відповідь на запитання, чи не потрібна їй допомога, уся його увага прикута до Селії.

— Мене вбиває те, що я не можу запросити тебе потанцювати, — шепоче він дівчині, коли Селія проходить повз нього в танцювальній залі. На її сукні, наче мох, уже проростають пагони темної зелені його костюму.

— Отже, тебе дуже просто знищити, — тихо бурмоче дівчина й підморгує, коли поряд з’являється Чандреш, простягаючи до неї руки. Чоловік веде чарівницю в інший бік, і сланкий мох зникає під натиском сливово-фіолетового та блискучого золота.

Лефевр знайомить Селію з містером А. Г**, бо не може пригадати, чи бачилися вони раніше. Дівчина вдає, що ні, хоча одразу ж упізнає чоловіка, який ввічливо потискає їй руку. Він геть не змінився відтоді, коли їй було шість років. Лише костюм тепер інакший — пасує до сучасної моди.

Гості благають Селію продемонструвати кілька фокусів. Спочатку вона відмовляється, але пізно вночі здається та витягає приголомшену Тсукіко на середину танцювальної зали, де дівчина-змія раптово зникає, попри юрбу довкола. Щойно посеред кола роззяв стояли дві жінки в рожевих, як трояндові пелюстки, сукнях, а тепер залишилася лише Селія.

Уже за мить із бібліотеки лунають вигуки. Тсукіко з’явилася там, у кутку кімнати, у вертикальному, прикрашеному гірляндами, саркофазі. Дівчина бере келих шампанського з таці отетерілого офіціанта і, подарувавши йому чарівну усмішку, повертається до бальної зали.

Дорогою вона натрапляє на Крихітку й Прибамбаса. Дівчинка вчить джемового кольору кошеня вибиратися їй на плече, а хлопчик витягає одну за одною книжки із заставлених полиць. Урешті-решт Крихітка тягне брата геть із кімнати, злякавшись, що той запхає носа в книжку й проґавить усю вечірку.

Кольорові плями гостей розтікаються з бальної зали до коридорів і бібліотеки. Мінливу веселку супроводжують регіт і балаканина. Бурхливі веселощі не стихають аж до ранку.

Коли Селія залишається одна в передпокої, Марко хапає її за руку й тягне до затінку ніші позаду миготливої золотої статуї. Несподіваний вихор повітря закручує пелюстки в шаленому танці.

— Знаєш, я не звикла, щоб зі мною так поводилися, — жаліється дівчина. Вона висмикує свою долоню з Маркових рук, але не йде геть, хоча між статуєю та стіною досить тісно. Сукня знову набуває глибокого зеленого кольору.

— Ти маєш такий самий вигляд, як тоді, коли я вперше побачив тебе, — каже Марко.

— Гадаю, ти навмисне обрав цей колір, — припускає Селія.

— Я б назвав це щасливим збігом обставин. Чандреш наполягав, щоб уся прислуга була в зеленому. А я не очікував на таку винахідливість твоїх шат.

Селія здвигає плечима.

— Не могла вирішити, що вдягти.

— Ти чарівна, — каже Марко.

— Дякую, — відповідає дівчина, не дивлячись йому в очі. — А ти занадто привабливий. Я надаю перевагу твоєму справжньому обличчю.

Хлопцеві риси змінюються, набуваючи того вигляду, який вона в найменших деталях пам’ятає з того вечора, що минув три роки тому в цих самих кімнатах, але в більш усамітненій обстановці. Відтоді їм не вдавалося побачитися, якщо не враховувати кілька занадто коротких, похапцем викрадених миттєвостей.

— Хіба не ризиковано показувати його в цій компанії? — цікавиться Селія.

— Я роблю це тільки для тебе, — пояснює Марко. — Інші бачитимуть мене таким, як завжди.

З іншого боку статуї групка гостей, голосно сміючись, минає передпокій, а хлопець із дівчиною мовчки дивляться одне на одного. Люди проходять достатньо далеко, щоб помітити парочку, і сукня Селії залишається зеленою, а сміх луною шириться в повітрі.

Марко підводить руку, щоб забрати з обличчя Селії неслухняне пасмо волосся, закладає його за вухо, торкнувшись кінчиками пальців дівочої щоки. Чарівниця заплющує очі, повіки тріпотять, а пелюстки під ногами знову ворушаться.

— Я сумувала за тобою, — тихенько шепоче дівчина.

Повітря між ними електризується, коли Марко нахиляється вперед і ніжно торкається дівочої шиї вустами.

У сусідній кімнаті гості починають скаржитися на несподівану спеку. З різнобарвних ташечок виймають віяла, що тріпотять, як крила тропічних пташок.

У затінку слоноголової статуї Селія раптово задкує на крок. Причина не одразу зрозуміла, аж поки на зелені її сукні не з’являються сірі хмарки.

— Доброго вечора, Александре. — Вона нахиляє голову, вітаючись із чоловіком, котрий з’явився позаду так нечутно, що жодна трояндова пелюстка на підлозі не поворухнулася.

Чоловік у сірому костюмі відповідає люб’язним кивком.

— Міс Вовн, я б хотів усамітнитися на деякий час для бесіди з вашим співрозмовником, якщо не заперечуєте.

— Звісно, — відповідає Селія. Вона йде геть, не кинувши жодного погляду на Марко, і, коли дівчина минає передпокій, де двійнята дражнять джемових кошенят блискучими срібними ложечками, сукня змінює свій колір від сірих сутінків до фіолетового заходу сонця.

— Не можу сказати, що така поведінка видається мені доречною, — звертається до Марко чоловік у сірому костюмі.

— Ви знайомі з нею, — тихо каже хлопець, не відводячи погляду від Селії, яка зупинилася біля дверей бальної кімнати. Гер Тіссен пропонує їй келих шампанського — і сукня палає багрецем.

— Я бачився з нею. Цього недостатньо, щоб заявляти, наче знаю її.

— Ви точно знали, хто вона, ще до того, як усе почалося, і не сказали мені?

— Я не вважав за необхідне.

Зграйка гостей виходить із їдальні й перетинає передпокій, знову здіймаючи в повітря пелюстки троянд. Марко проводжає чоловіка в сірому костюмі до бібліотеки, відсуває вбік вітраж і пропонує зайти до порожньої гральної кімнати, аби продовжити розмову.

— За тринадцять років ви й словом до мене не озвалися, а тепер хочете поговорити?— цікавиться Марко.

— Я не мав наміру говорити з тобою про щось конкретне. Лише хотів перервати твою... розмову з міс Бовн.

— Їй відоме ваше ім’я.

— Очевидно, вона має гарну пам’ять. Що ти хотів би зі мною обговорити?

— Я хотів знати, чи правильно все роблю? — каже Марко тихо, і в голосі дзвенить крига.

— Ти маєш значний прогрес, — каже наставник. — Надійно тримаєшся на своїй посаді, звідки зручно працювати з цирком.

— Але я не можу бути собою. Ви навчили мене всього, а потім запхали сюди, де я мушу удавати того, ким не є, а вона грає головну роль і може робити те, що робить.

— Але ніхто в тій кімнаті не вірить їй. Усі гадають, що вона вводить їх в оману. Ніхто не вважає її могутнішою за тебе, просто дівчина завжди перед очима. А тут справа не в публіці. Я доведу тобі свою точку зору. Ти можеш робити те саме, що й вона, не вдаючись до кричущих вистав і шахрайства. Ти перевершуєш її досягнення, зберігаючи відносну анонімність. Раджу тобі триматися від неї подалі й зосередитися на власній роботі.

— Я закоханий у неї.

Ніколи раніше, хай би що Марко казав чи робив, йому не вдавалося викликати в чоловіка в сірому костюмі помітні емоції, навіть коли він під час заняття випадково підпалив стіл. Однак зараз на обличчі у вчителя з’являється безперечно засмучений вираз.

— Мені прикро це чути, — каже він. — Це ускладнить тобі змагання.

— Ми граємо понад десять років. Коли буде край?

— Змагання закінчується, коли з’являється переможець.

— І скільки потрібно часу? — питає Марко.

— Важко сказати. Попереднє тривало тридцять сім років.

— Цей цирк не протримається тридцять сім років.

— Тоді не чекай так довго. Ти був хорошим учнем, ти сильний гравець.

— Звідки ви знаєте? — мало не кричить Марко. — Ви навіть не мали наміру поговорити зі мною за всі ці роки. Я нічого не зробив для вас. Усе, що я створив, кожна дрібниця, котру я змінив у цирку, уся моя майстерність і кожне видатне видовище — тільки для неї.

— Твої мотиви не впливають на гру.

— З мене досить вашої гри, — кидає Марко. — Я вмиваю руки.

— Ти не можеш вийти з гри, — озивається наставник. — Ти пов’язаний із грою. І з нею. Змагання триватиме. Один із вас програє. У тебе немає вибору.

Марко бере з більярдного столу кулю та жбурляє її в чоловіка в сірому костюмі. Той спритно відхиляється, і куля влучає в захід сонця на вітражному панно.

Не кажучи жодного слова, Марко повертається до наставника спиною. Він виходить із кімнати і не помічає, що Ізобель знаходиться в передпокої, де вона могла чути суперечку.

Хлопець прямує до бальної зали, прокладаючи собі шлях до центру кімнати. Хапає за руку Селію й повертає її обличчям до себе, незважаючи на repa Тіссена.

Марко притискає дівчину до себе в міцних смарагдових обіймах, так міцно, що неможливо сказати, де закінчується його костюм і починається її сукня.

Коли він обіймає її, Селії раптом здається, що в кімнаті більше нікого немає.

Але перш ніж чарівниця встигає висловити своє здивування, його уста торкаються її, і дівчина тане від безмовного щастя.

Марко цілує її так, наче на цілому світі є тільки вони вдвох.

Навколо них повітря закручується щільним вихором, розчахує скляні двері в сад і сплутує роздмухані штори у вузол.

Усі погляди в залі прикуті до них.

А потім Марко відпускає Селію та йде геть.

Щойно він виходить із кімнати, майже всі забувають, що сталося. Пам’ятають лише короткочасне збентеження, у якому звинувачують спеку й надмір шампанського.

Гер Тіссен не може згадати, чому Селія раптом припинила танцювати й коли її сукня змінила колір на зелений.

— Щось не так? — непокоїться він, зрозумівши, що дівчина тремтить.

* * *

Містер А. Г** вихором вилітає до передпокою, мало не перечепившись через Крихітку й Прибамбаса, які, розтягнувшись на підлозі, вчать Волопаса й Павича танцювати на задніх лапках.

Прибамбас простягає Волопаса (чи Павича) Крихітці й рушає за чоловіком у сірому костюмі. Бачить, як той спускається до вестибюля, забирає у дворецького сірий циліндр і срібний ціпок та вибігає з парадних дверей. Коли чоловік виходить, хлопчик притискається носом до найближчого вікна й дивиться, як постать минає вуличні ліхтарі, перш ніж розчинитися в темряві.

Тоді до хлопчика підходить сестра, кошенята повсідалися в неї на плечах і щасливо муркочуть. Слідом серед натовпу в передпокої прокладає собі шлях Чандреш.

— Що таке? — цікавиться Крихітка. — Що сталося?

Прибамбас відвертається від скла.

— Цей чоловік не має тіні, — каже він, і Чандреш перехиляється через дітей, щоб визирнути з вікна на порожню вулицю.

— Що ти сказав? — перепитує він, але діти з джемовими кошенятами вже побігли до зали, загубившись у різнобарвній юрбі.

Казочки на ніч

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902


Початок цього вечора Бейлі проводить із Крихіткою й Прибамбасом, досліджуючи Лабіринт — хитросплетіння кімнат, з’єднаних коридорами з різноманітними дверима, аж у голові паморочиться. Тут тобі й кімнати, що крутяться, і кімнати із сяйною шаховою дошкою замість підлоги. Один із коридорів напхом напханий валізами, в іншому — падає сніг.

— Як це можливо? — дивується Бейлі, розглядаючи, як тануть сніжинки, що приліпилися до пальта.

У відповідь Крихітка кидає в нього сніжку, а брат лише регоче.

Поки вони блукають Лабіринтом, Прибамбас так детально розповідає історію Мінотавра, що Бейлі щомиті здається, наче за кожним рогом ховається чудовисько.

Діти дістаються кімнати, схожої на велетенську пташину клітку, але за ґратами темно хоч в око стрель. Люк у підлозі, крізь який вони потрапили всередину, замикається, щойно опустившись, і відчинити його вже не вдається. Схоже, що іншого виходу немає.

Прибамбас перериває свої оповідки, і всі починають мацати срібні ґратки в пошуках потаємних замків чи майстерно замаскованих дверей. Важко не помітити, як Крихітка напружується від страху.

Минає чимало часу, відколи діти потрапили в пастку, і врешті Бейлі знаходить ключ — під сидінням гойдалки, що висить просто посередині клітки. Щойно хлопчик повертає його, гойдалка здіймається вгору й верхівка клітки відчиняється, дозволяючи своїм бранцям вилізти назовні. Вони опиняються в тьмяно освітленому храмі, котрий охороняє Сфінкс-альбінос.

У стінах храму не менше ніж дюжина дверей, та Крихітка одразу знаходить ті, що ведуть назад до цирку.

Вона досі збентежена, але перш ніж Бейлі вдається запитати, чи все гаразд, Прибамбас кидає погляд на годинник і виявляє, що вони запізнюються на виступ. Домовившись зустрітися пізніше, двійнята губляться в натовпі.

За кілька останніх ночей Бейлі стільки разів бачив кошенят, що вже запам’ятав кожен їхній рух, тож вирішив просто потинятися цирком, поки звільняться друзі.

На стежці, котру він обрав, не видно дверей, це лише прохід між наметами, і навколо тягнуться нескінченні смуги, освітлені миготливими вогнями.

Несподівано хлопчик помічає незвичну цятку в чергуванні чорного і білого.

У стіні одного з наметів Бейлі знаходить щілину — отвір у тканині, зусібіч помережаний кільцями. Над хлопчиковою головою звисає чорна стрічка, мабуть, вона мала щільно зашнуровувати намет. Бейлі замислюється, чи не забув хтось із циркачів зав’язати її.

А тоді він помічає табличку, завбільшки з поштову картку, що звисає з чорної стрічки десь за метр від підлоги, наче листівка на подарунку. Бейлі перегортає папірець. На чорно-білій гравюрі зображено дитину в ліжечку з пухкими подушками і строкатою ковдрою. Ліжечко чомусь стоїть не в дитячій кімнаті, а під нічним небом, поцяткованим зірками. З протилежного, білого, боку вишуканим почерком виведено чорними чорнилами:


КАЗОЧКИ НА НІЧ

НАДВЕЧІРНІ РАПСОДІЇ

ЗБІРКИ СПОГАДІВ


Будь ласка, заходьте обережно

І без вагань відчиняйте зачинене


Бейлі не певен, чи стосується ця вивіска щілини в наметі, чи її помилково перевісили сюди з іншого шатра. У більшості наметів таблички дерев’яні й висять на видноті, та й двері здалеку впадають в очі. А ця має такий вигляд, наче її ніхто не мав би знайти. Інші відвідувачі сновигають від однієї частини цирку до іншої, але надто захоплені своїми балачками, аби помітити підлітка, що роздивляється вивіску завбільшки з листівку на стіні шатра.

Хлопчик обережно відхиляє криси намету й зазирає всередину, щоб спробувати роздивитися, чи це окремий атракціон, чи задвірки шатра акробатів, а може, навіть якийсь склад. Йому вдається розгледіти лише кілька миготливих вогників і щось схоже за формою на меблі. Досі вагаючись, Бейлі робить отвір достатньо широким, щоб увійти, і обережно протискається всередину, дотримуючись інструкцій на табличці. Думка виявляється слушною, адже він одразу наштовхується на стіл, заставлений слоїками, пляшечками та глечиками з кришками, які зіштовхуються й дзеленчать. Бейлі завмирає, сподіваючись, що нічого не перекинув.

Він стоїть у продовгуватому приміщенні, завбільшки зі звичну їдальню. Хоча, напевно, воно нагадує їдальню лише через стіл, що тягнеться вздовж цілого намету. Утім, навколо залишилося трохи місця, щоб обережно його оминути. Усі слоїки й пляшечки на столі надзвичайно різноманітні. Є тут і звичайні банки для консервів, і поливані керамічні глечики, і прикрашені візерунками матові слоїки. Пляшечки для вина, віскі чи парфумів. Онде стоять цукорниці зі срібними кришками та щось на кшталт кавника. Не схоже, щоб їх розставляли, дотримуючись якогось порядку, — посуд просто нагромадили на столі. У кімнаті теж стоять слоїки й пляшки — деякі просто на підлозі, а інші — на скринях чи високих дерев’яних книжкових полицях.

Єдине в кімнаті, що відповідає малюнку на табличці, це стеля. Чорна і вкрита крихітними мерехтливими вогниками, що створюють враження вільного нічного неба над головою.

Бейлі замислюється, який стосунок до дитини в ліжечку чи казочок на ніч може мати весь цей посуд, і обходить довкола стола.

Хлопчик згадує, що табличка закликала відчиняти речі, і намагається вгадати, що може бути в усіх цих слоїках. Більшість із прозорих посудин здаються порожніми. Коли Бейлі дістається протилежного боку стола, він навмання бере в руки круглий глиняний слоїк, укритий блискучою чорною емаллю, з круглою ручкою на кришці. Знімає кришку й зазирає всередину. Назовні випливає ледь помітна хмарка диму, але більше в слоїку нічого немає. Зазирнувши всередину, Бейлі відчуває запах тріскучого вогнища та пахощі снігу й смажених каштанів. З цікавістю дихає глибше. З’являється аромат глінтвейну й карамелі, перцевої м’яти й тютюну для люльок. Свіжий запах ялинки. Зі свічок капає віск. Бейлі майже відчуває сніг, збудження й радісне очікування, солодкий смак смугастого льодяника. Усе це вабить, чарує й бентежить. За кілька секунд хлопчик кладе кришку на місце та повертає слоїк на стіл.

Бейлі зацікавлено оглядає навколишній посуд, але не наважується відкрити щось іще. Потім бере матову банку для консервації та відкручує сріблясту металеву кришку. Цей слоїк не порожній — на денці лежить жменька білого піску. І пахне він океаном — запахом, який важко сплутати, — яскравим літнім днем і узбережжям моря. Хлопчик чує, як шурхотять піском хвилі, як високо вгорі квилить чайка. І є ще щось загадкове й неймовірне. Далеко на обрії майорить прапор піратського корабля, а десь, ховаючись у хвилях, тріпотить хвіст русалки. І запах, і відчуття обіцяють пригоди, від аромату з ледь відчутним солоним присмаком паморочиться в голові.

Хлопчик закриває банку, і відчуття зникають разом з ароматом у скляній пастці, де на денці лежить жменя піску.

Наступною він обирає пляшку з полиці на стіні, замислившись, чи існує якась різниця між начинням на столі й довкола нього, чи є якась невидима система, згідно з якою розставлено всі оті цікавенні посудини.

Пляшка тонка й висока та має прикручений сріблястим дротиком корок. Бейлі докладає трохи зусиль — і вона з клацанням відтинається. На дні щось є, але хлопчик не розуміє, що саме. Від тонкої шийки шириться чіткий квітковий аромат. Так пахне трояндовий кущ, укритий пуп’янками з краплями роси, й поросла мохом земля в садку. Хлопчикові здається, що він іде стежкою крізь сад. Дзижчать бджоли, і в листі щебечуть співочі пташки. Він вдихає глибше, і до троянд додаються пахощі інших квітів: лілій, ірисів і крокусів. Легкий теплий вітерець шелестить листячком на деревах, і чути, як неподалік від хлопчика лунають іще чиїсь кроки. Кіт треться об ногу Бейлі, і відчуття таке реальне, що він переводить погляд униз, щоб роздивитися його, але бачить на підлозі намету лише скупчення інших пляшок і слоїків. Бейлі запихає корок на місце й повертає пляшку на полицю. Потім обирає ще одну.

Це пузата маленька пляшечка, запхана вглиб полиці. Вона має коротку шийку і скляну кришечку. Хлопчик обережно бере її в руки. Посудина виявляється важчою, ніж він гадав. Бейлі виймає кришечку та збентежується: спершу ані запах, ані відчуття не змінюються. Потім з’являється аромат карамелі, що долітає разом зі свіжим подихом осіннього вітру. Запах поту й вовни змушують хлопця відчути важке пальто на плечах і теплий шарф довкола шиї. Таке враження, що люди навколо вбрані в маски. До карамелі додається запах вогнища. А потім якийсь рух, щось смикається перед очима. І різкий біль у грудях. Бейлі здається, що він падає й чує дивний звук, наче завиває вітер чи кричить дівчинка.

Хлопчик знервовано закриває кришку. Не хочеться, щоб ці неприємні враження стали останнім, що він відкриє для себе в наметі, тож Бейлі засуває дивну маленьку пляшечку на полицю й вирішує взяти ще одну, а потім вирушити назустріч Крихітці й Прибамбасу.

Цього разу він бере одну зі скриньок, що стоять на столі. Це коробочка з відполірованого дерева з витіюватим гравіюванням на кришці. Усередині шкатулка підбита білим шовком. Глибоко й пряно пахне ладаном, і Бейлі відчуває, як над головою куриться дим. Спекотне й сухе пустельне повітря, повне сонячного марева й м’якого, як пудра, піску. Хлопчикові щоки вкриваються рум’янцем — не лише від спеки, від чогось іще. Ніжні, мов шовкові, хвилі торкаються шкіри. Десь ледь чутно лунає музика — сопілка чи флейта. І в унісон із цією музикою зливається дзвінкий сміх. На язику солодкаво-пряний присмак. Враження розкішні й безтурботні, та водночас потаємні й чуттєві. Бейлі відчуває на своєму плечі чиюсь руку й налякано відскакує. Кришка шкатулки падає на місце.

Ілюзія швидко минає. Бейлі самотньо стоїть у наметі під мерехтливими зірками.

«Достатньо», — думає він. Обережно, щоб не зачепити жоден слоїк чи пляшку, пробивається до отвору в стіні шатра.

Ззовні хлопчик зупиняється і, сам не знаючи чому, поправляє табличку, що звисає зі стрічки на стіні намету — так, аби її було краще видно. Зображення дитини, що спить у ліжечку під зоряним небом, опиняється вгорі, але важко сказати, сняться їй мирні чи тривожні сни.

Бейлі вирушає на пошуки Крихітки й Прибамбаса, розмірковуючи, чи не захочуть вони навідатися до внутрішнього двору, щоб посмакувати чимось.

Раптом до нього долинають пахощі карамелі, і Бейлі розуміє, що не такий уже й голодний.

Хлопчик тиняється вихлястими доріжками, глибоко поринувши в думки про повні таємниць пляшечки.

Завернувши за ріг, він наштовхується на платформу, на якій нерухомо заклякла жива скульптура, але це не та вкрита снігом жінка, котру Бейлі бачив раніше.

Бліда шкіра цієї жінки сяє, довге чорне волосся, що спадає на плечі, переплетене десятками срібних стрічок. Бейлі здається, що її біла сукня прикрашена чорною звивистою вишивкою, але, підійшовши ближче, він розуміє, що чорні візерунки — це насправді слова на тканині. А коли хлопчик наближається настільки, щоб прочитати текст, дізнається, що це написані від руки любовні листи. Пристрасні й палкі слова звиваються навколо жіночої талії та разом із сукнею стікають через платформу.

Статуя залишається нерухомою, але простягає одну руку, і лише тепер Бейлі помічає, що навпроти жінки у вкритій словами сукні стоїть дівчина в червоному шарфі й тримає багряну троянду.

Жінка рухається настільки невловимо, що це майже неможливо помітити оком, але вона повільно, дуже повільно нахиляється й бере квітку. Пальці злітають, і юна панянка терпляче чекає, поки вони поступово зімкнуться довкола стебла, і відпускає троянду, лише переконавшись, що вона не впаде.

Потім дівчина вклоняється статуї та губиться в натовпі.

Жива скульптура й далі тримає квітку. На тлі її чорно-білої сукні колір видається ще яскравішим.

Коли Крихітка торкається плеча Бейлі, той досі витріщається на статую.

— Моя улюблена, — каже дівчинка, роздивляючись її разом із другом.

— Хто вона? — цікавиться Бейлі.

— Вона має чимало імен, — пояснює руда, — але найчастіше її називають Парамур — Закохана. Я рада, що хтось подарував їй сьогодні квітку. Часом я й сама так вчиняю, якщо нікому іншому це не спадає на думку. Мені здається, без квітів вона має незавершений вигляд.

Статуя стиха підіймає троянду до обличчя. Неквапно стуляються повіки.

— Чим ти займався у вільний час? — цікавиться Крихітка, коли вони йдуть від Парамур до внутрішнього двору.

— Знайшов намет, повний пляшечок і всілякої всячини, але я не певний, що міг туди заходити, — каже Бейлі. — Він був... дивний.

На його подив Крихітка сміється.

— Це намет Прибамбаса, — пояснює вона. — Селія створила його, аби брат мав місце, де зможе потренуватися у складанні своїх історій. Він стверджує, що так простіше, ніж записувати все. До речі, він сказав, що хоче потренуватися в читанні людей, то ми можемо зустрітися з ним пізніше. Часом Прибамбас до цього вдається, щоб назбирати уламки історій. Зараз він, мабуть, у Дзеркальному Коридорі або в Малювальні.

— Що таке Малювальня? — цікавиться Бейлі. Він хотів запитати, хто така Селія, бо Крихітка ніколи раніше не називала цього імені, але зацікавленість наметом, про котрий він не чув, переважила.

— Це намет із порожніми чорними стінами й повними відрами крейди. Там можна малювати, де захочеш. Дехто просто пише свої імена, інші — малюють картини. Бамбас іноді записує свої коротенькі історії, але зрідка й малює щось, це йому теж непогано вдається.

Діти прогулюються двором, і Крихітка вмовляє друга скуштувати какао із прянощами — напій одночасно надзвичайно зігріває і трохи пощипує язик. Бейлі відчуває, як повертається апетит, тож вони з’їдають на двох миску запечених у тісті яблук і пакетик їстівних папірців, детальні малюнки на яких пасують до їхнього смаку.

Потім друзі блукають у затуманеному наметі, де наштовхуються на паперових створінь — звивистих білих змій із миготливими чорними язиками й пташок, що розривають густий туман антрацитовими крильми.

На черевики Крихітки на мить падає тінь якогось невідомого створіння й одразу ж зникає з-перед очей.

Дівчинка божиться, що десь у наметі живе паперовий вогнедишний дракон. Бейлі вірить їй, хоча в голові не вкладається, як папір може дихати вогнем.

— Уже пізно, — зауважує Крихітка, коли вони йдуть від одного намету до іншого. — Тобі не потрібно додому?

— Я можу ще трішки побути тут, — каже Бейлі. Він уже добряче набив руку до того, як прослизнути додому, нікого не збудивши, тож повертається щоразу пізніше.

О цій пізній порі в цирку досі сновигають кілька відвідувачів, і Бейлі помічає, що більшість із них убрані в червоні шарфи. Зовсім різні — від грубих, сплетених із вовни, до тонких мережаних шаликів, але всі насиченого червоного кольору, котрий на чорно-білому тлі здається ще червонішим.

Хлопчик питає в Крихітки, що вони означають, бо навколо миготить стільки червоних плям, що це не може бути простим збігом обставин, і згадує, що юна панянка з трояндою теж мала червоний шарф.

— Це щось на кшталт форми, — пояснює дівчинка. — Усі вони — сновиди. Деякі навіть супроводжують цирк по всіх усюдах. Зазвичай вони затримуються тут довше, ніж решта, а за червоним кольором упізнають одне одного.

Бейлі намагається поставити ще сотню запитань про сновид і їхні шарфи, але Крихітка тягне його до наступного намету, де він, вражений побаченим, змовкає на півслові.

Атмосфера нагадує перший зимовий сніг, ті кілька перших годин, коли все довкола спить під білою ковдрою, м’яке й тихе.

Усе в цьому наметі біле. Жодної чорної цятки, навіть жодної чорної смуги на стінах шатра. Білий колір такий сяйний, що мало не засліплює. Дерева, квіти, трава навколо петлястих, укритих галькою доріжок, кожен листочок і кожна пелюстка — усе досконало біле.

— Що це? — видихає Бейлі. Прочитати вивіску біля дверей він не встиг.

— Це Крижаний Сад, — каже Крихітка, тягнучи його за собою. Доріжка повертає, і діти опиняються на відкритому майданчику, де в самісінькому центрі фонтан розбризкує білу піну по прозорій, укритій візерунками кризі. Уздовж стін намету ростуть бліді дерева, і з їхніх гілок на землю летять водоспади сніжинок.

У шатрі більше нікого немає, ніщо не порушує навколишньої тиші. Бейлі пильно розглядає троянду, і хоча вона холодна, застигла й біла, якщо нахилитися ближче, можна відчути слабкий аромат. Пахощі троянди, криги й цукру. Запах нагадує про квіти із цукрової вати, котрі продають у ятках на внутрішньому дворі.

— Давай пограємо в хованки, — пропонує Крихітка, і Бейлі одразу погоджується. Дівчинка розстібає пальто й кидає його на застиглу лавицю. У білому костюмі її майже не можливо розгледіти.

— Так нечесно, — кричить Бейлі, коли Крихітка зникає під розлогим вербовим гіллям. Він біжить за дівчинкою серед дерев і кущів, крізь хащі троянд і виноградні лози, де час від часу миготить її руде волосся.

Бухгалтерія

Лондон, березень 1900


Чандреш Крістоф Лефевр сидить у кабінеті за велетенським столом із червоного дерева, а перед ним стоїть спорожніла пляшка бренді. На початку цього вечора десь був і келих, але Чандреш загубив його ще кілька годин тому. Від безсоння й нудьги він узяв собі за звичку блукати ночами з кімнати до кімнати. У якійсь із попередніх він загубив і свій піджак. Уранці його знайде покоївка й делікатно не промовить жодного слова.

У кабінеті він намагається попрацювати, час від часу прикладаючись до пляшки. Робота здебільшого складається з того, що чоловік шкрябає щось ручкою з пером на клаптиках паперу. Він не працював по-справжньому вже кілька років. Не мав жодних нових ідей, жодних нових постановок. Звичний цикл підготовки, утілення ідеї та руху до нової перервався, а він навіть не знає чому.

Усе здається Чандрешеві безглуздим. Ця ніч, та й усі інші, незалежно від того, скільки бренді залишилося в пляшці. Усе мало працювати інакше. Ти починаєш проект, розвиваєш його, працюєш над ним, а потім випускаєш у світ, де зазвичай він стає самостійним. Тоді ти більше не потрібен. Це не завжди приємно, але так усе працює, і Чандрешеві це добре відомо. Ти пишаєшся, ти отримуєш прибутки і, навіть якщо трохи тужиш, усе одно рухаєшся далі.

Цирк залишив його далеко позаду, пливе вперед, розпустивши вітрила, а Чандреш навіть не здатен відштовхнутися від берега. Він мав більш ніж достатньо часу, щоб оплакати одне своє дітище й загорітися іншим, але немає жодної іскри, з якої розгорілося б вогнище чогось нового. Жодних нових спроб, нічого кращого чи визначнішого — і так уже мало не чотирнадцять років.

Можливо, думає Чандреш, він перевершив самого себе. Але це неприємна думка, тож він топить її в бренді й намагається ігнорувати.

Цирк набрид йому.

Найбільше цирк обтяжує саме в такі миті, як зараз, коли западає ніч і вже видніється денце в пляшці бренді. Ще не надто пізно, у цирку ніч лише починається, а тиша вже нестерпна.

А зараз, коли обміліли чорнила в ручці й бренді в пляшці, Чандреш просто сидить, бездумно проводячи рукою по волоссю, і тупиться крізь кімнату в нікуди. У вкритому позолотою каміні догорає вогонь; високі полиці, заставлені цікавинками й рідкісними штуками, зникають у затінку.

Чандрешів погляд мандрує від відчинених дверей до інших, на протилежному боці коридору. Це двері до кабінету Марко, непомітно затиснені між двома персидськими колонами. Частина кімнат у будинку належить помічникові, Чандрешеві зручніше тримати його поблизу й викликати за необхідності, але сьогодні хлопець кудись пішов.

Задурманений алкоголем Лефевр розмірковує, чи не в кабінеті Марко зберігає документи, котрі стосуються цирку? І що конкретно міститься в цих документах? Він лише мигцем кидав погляд на папери, пов’язані з цирком, і роками не цікавився подробицями, але зараз у ньому прокидається допитливість.

Усе ще тримаючи в руці порожню пляшку від бренді, чолов’яга непевно зводиться на ноги і, шпортаючись, суне коридором. Він думає, що, коли торкнеться полірованих дверей із темного дерева, ті виявляться зачиненими. Проте срібна клямка легко рухається, варто на неї натиснути — і двері розчахуються.

Чандреш на якусь мить затримується біля одвірка. У невеличкому кабінеті темно, досередини потрапляють лише конус світла з коридору та тьмяне сяйво від вуличних ліхтарів, що сочиться крізь єдине віконце.

Чандреш вагається. Якби в пляшці залишився хоч ковток бренді, він зачинив би двері й пішов собі геть. Але пляшка порожня, і, зрештою, це його власний будинок. Лефевр намацує вмикач лампи-бра, що висить неподалік від дверей, і вона оживає, заливаючи кімнату світлом.

У кабінеті напхом напхано меблів. Шафки з полицями та скрині вишикувалися під стінами, наповнені теками коробки виструнчилися довгими рядами. У центрі розташувався стіл, який займає майже половину кімнати. Це зменшена, скромніша копія його власного, от тільки чорнильниці, ручки та стоси записників знаходяться на своїх місцях, а не губляться в мішанині статуеток, дорогоцінного каміння та стародавньої зброї.

Чандреш ставить порожню пляшку від бренді на стіл і починає нишпорити в шафках і теках, відчиняти шухляди й гортати папери, навіть не розуміючи, що ж, власне, він шукає. Схоже, цирк не має спеціальної схованки для документів — якась частина лежить разом із театральними чековими книжками й списками повернених до кас квитків.

Чоловіка дещо дивує, що документи безсистемно зберігаються в теках. Коробки не підписані. У кабінеті панує лад, але важко назвати його добре організованим.

На одному зі стелажів Чандреш знаходить стос ескізів і креслень. На багатьох із них ініціали й печатки містера Барріса, але є й схеми, виконані іншими людьми, чиїх почерків Лефевр не впізнає. Подекуди він навіть не може розрізнити, якою мовою їх написано, хоча в кутику кожного аркуша охайно виведено Le Cirque des Rêves.

Чандреш підносить їх ближче до світла, розкладає на невеличкому вільному клаптику підлоги й детально розглядає кожен аркуш, а потім скручує та кидає на купу, беручись за наступний.

Навіть креслення, безсумнівно зроблені рукою містера Барріса, зверху помережані якимись приписками, що виконані різними почерками.

Лефевр залишає схеми на підлозі й повертається до столу, де біля покинутої пляшки від бренді височіє охайний стосик записників. Схоже, це гросбухи — довгі колонки цифр і розрахунків із позначками, сумами й датами. Чандреш відсуває їх убік.

Тепер він береться за стіл і висуває шухляди. Кілька з них виявляються порожніми. В одній зберігаються десятки нових записників і непочатих пляшечок із чорнилами. Інша — повна старих ділових щоденників, сторінки яких рясніють стенографічними записами, зробленими охайним і вишуканим Марковим почерком.

Останню шухляду замкнено на ключ.

Чандреш береться за сусідню шухляду, повну тек, але цікавість тягне його назад, до замкнутої.

На столі немає ключа, так само, як немає і замків на інших шухлядках.

Чоловік марно силиться пригадати, чи шухляда зачинялася на ключ, коли стіл поставили тут чимало років тому. Тоді в кабінеті були лише стіл і єдиний стелаж, тож приміщення здавалося досить просторим.

Витративши кілька хвилин на пошуки ключа, Чандреш втрачає терпець і повертається до власного кабінету, де з мішені для дартсу на стіні стирчить срібний ніж.

Лежачи під столом на підлозі, він мало не виводить з ладу замок, намагаючись відчинити його, але спроби винагороджуються успіхом, і чоловік чує, як клацає засувка, лезом відведена вбік.

Чандреш кидає ножа на підлогу, нетерпляче висуває шухляду та знаходить лише книжку.

Це масивний фоліанту шкіряній палітурці. Чандреш витягає його із шухляди і, не розрахувавши вагу, із гупанням випускає на стіл.

Книга стара й запилена. Палітурка потерта, корінець із потріпаними краєчками.

Чандреш якусь мить вагається, а потім розгортає її.

На форзаці розкинулося розлоге дерево, зображене дуже детально й помережане символами й знаками. Папір так щільно вкритий чорнилами, що порожнього місця майже не лишилося. Лефеврові не вдається розшифрувати жоден знак, він навіть не може сказати, чи складаються закарлюки в слова, чи просто тягнуться нескінченними орнаментами. Утім, деякі позначки здаються знайомими. Котрісь нагадують єгипетські ієрогліфи, і на думку спадає татуювання дівчини-змії.

Усі сторінки в книзі вкриті схожими знаками, хоча здебільшого на них наклеєні вирізки з інших документів.

Чандреш перегортає кілька сторінок, перш ніж помічає, що на кожному клаптику паперу є підпис.

А перегорнувши ще кілька, він розуміє, що знає написані на них імена.

Діставшись сторінки, де схожими на дитячі закарлючками кострубато виведені імена двійнят Мюрреїв, Чандреш переконується, що книга містить імена всіх причетних до цирку.

А придивившись іще уважніше, чоловік помічає, що біля них приклеєні ще й пасма волосся.

Наприкінці книги перелічено імена всіх засновників цирку, хоча одне з них у списку відсутнє, а інше — викреслене.

На останній сторінці Чандреш знаходить власний підпис — хитросплетіння нерозбірливих «Ч» і «К», котре обережно вирізали з якогось листа чи рахунку. Нижче хтось приклеїв пасмо чорного, як вороняче крило, волосся, і оточив його символами й літерами. Чандрешева рука тягнеться туди, де закінчується комірець, і торкається завитків волосся.

Над столом миготить чиясь тінь, і Лефевр налякано відстрибує назад. Книга падає та згортається.

— Сер?

У дверях стоїть Марко й зацікавлено розглядає свого хазяїна.

— Я... я думав, що в тебе сьогодні вільний вечір, — бурмоче Чандреш і переводить погляд на книгу, а тоді знову на свого помічника.

— Так і є, сер, але я забув узяти дещо зі своїх речей. — Марко оглядає креслення й папери, розкидані підлогою. — Чи можу я поцікавитися, що ви робите, сер?

— Я мав би запитати в тебе те саме, — огризається Чандреш. — Що все це таке? — Він знову розгортає книгу. Сторінки тріпотять, але заспокоюються.

— Це циркові записи, — пояснює Марко, навіть не глянувши в той бік.

— Які такі записи? — далі допитується Лефевр.

— Це моя власна система записів, — пояснює хлопець. — Вам, мабуть, відомо, що необхідно записувати чимало інформації стосовно цирку.

— Як давно ти це робиш?

— Роблю що?

— Збираєш усе це... усі ці дурниці. — Чоловік гортає сторінки, хоча тепер волів би не торкатися їх.

— Моя система виникла в дні створення цирку, — каже Марко.

— Ти якось впливаєш на нього, на всіх нас, чи не так?

— Я лише роблю свою роботу, сер, — заперечує хлопець. У голосі чути метал. — І, якщо дозволите, я попросив би не заглядати до моїх документів, не повідомивши мене.

Переступаючи креслення, Чандреш обходить стіл і зупиняється навпроти свого помічника. Він шпортається, але голос залишається твердим.

— Я найняв тебе на роботу й маю всі права знати, що коїться в моєму будинку і що відбувається з моїми проектами. Ти змовився з ним, чи не так? Усі ці роки ти приховував від мене все. Ти не мав права так вчиняти за моєю спиною...

— За вашою спиною? — уриває його Марко. — Ви й близько не розумієте того, що відбувається за вашою спиною. Хоча почалося все задовго до цирку.

— Я не на таке сподівався, наймаючи тебе, — лютує Чандреш.

— У вас не було вибору, коли ви мене наймали, — озивається помічник. — Від вас нічого не залежить і ніколи не залежало. Вас навіть не цікавило, що відбувається. Ви підписували рахунки, навіть не глипнувши на них. «Справа не в грошах», — казали ви. Утім, вас не цікавили не лише гроші, а й жодна дрібниця, ви дозволяли мені чинити на власний розсуд.

Марко підвищує голос, і папери на столі починають тріпотіти, тож хлопець змовкає й задкує на крок. Документи знову завмирають розкуйовдженими стосами.

— Ти від самого початку перешкоджав моїм намаганням, — сичить Чандреш. — Брехав мені в очі. Зберігав у цих книжках бозна-що...

— У яких книжках, сер? — цікавиться Марко. Чандреш озирається на стіл. Він порожній — не залишилося ані стосів паперів, ані гросбухів. Біля лампи стоїть чорнильниця, латунна статуетка якогось єгипетського божка, годинник і порожня пляшка від бренді. Більше на гладенькій дерев’яній поверхні немає нічого.

Чандреш спантеличено переводить затуманений погляд зі столу на Марко й назад.

— Я не дозволю тобі поводитися так зі мною, — бурмоче чоловік, підіймаючи зі столу порожню пляшку й розмахуючи нею під носом у помічника. — Тебе звільнено. Забирайся геть, негайно!

Пляшка від бренді зникає. Чандреш затинається на півслові, витріщившись на порожню руку.

— Я не можу забратися, — терпляче пояснює Марко, добре володіючи своїм голосом. Він промовляє кожне слово повільно, наче розтовкмачуючи щось малій дитині. — Не маю права. Я мушу залишитися тут і далі займатися цими дурницями, як ви влучно їх охрестили. Ви повернетеся до своєї випивки й вечірок та навіть не пам’ятатимете цієї розмови. Усе йтиме, як завжди. Ось що буде.

Чандреш розтуляє рота, щоб заперечити, і знову збентежено стуляє його. Дивиться на Марко та знову на порожній стіл. Переводить погляд на руку, стискає пальці, наче намагаючись схопити щось, чого більше немає, хоча навіть не може згадати, що саме.

— Перепрошую, — звертається він до помічника, — я... я щось утратив зв’язок у розмові. Що ми тут обговорювали?

— Нічого важливого, сер, — запевняє Марко. — Кілька дрібниць стосовно цирку.

— Точно, — погоджується Лефевр. — А де він зараз?

— В Австралії, у Сіднеї, сер. — Марко кашляє, щоб приховати тремтіння в голосі, і відвертається.

Чандреш лише відсторонено киває.

— Чи можу я забрати це, сер? — цікавиться помічник, показуючи на порожню пляшку, що знову опинилася на столі.

— Ох, — видихає Чандреш, — так, так, звичайно. — Він простягає пляшку хлопцеві, не підводячи на нього очей і майже не помічаючи, що робить.

— Принести вам іншу, сер?

— Так, дякую, — погоджується Лефевр, виходячи з Маркового кабінету й повертаючись до власного. Там він усідається в шкіряне крісло біля вікна.

Марко тремтячими руками збирає розкидані кабінетом записники й папери. Скручує креслення та складає стосами документи й книжки.

На підлозі він знаходить срібний ніж і повертає його до кабінету хазяїна, застромивши в самісінький центр мішені.

Потім хлопець спустошує всі шухляди, не залишаючи в них ані документів, ані тек. Акуратно все склавши, він приносить із сусідньої кімнати кілька валіз і пакує їх аж по вінця. Фоліант у шкіряній палітурці ховає між стосами паперів. Хлопець прочісує свої кімнати, перевіряючи, чи не залишилося там його особистих речей.

Потім він вимикає в кабінеті світло й замикає за собою двері на ключ.

Перш ніж вийти на нічну вулицю, навантажений валізами й скрученими кресленнями, Марко ставить на стіл біля Чандрешевого крісла нову пляшку бренді та келих. Хазяїн навіть не помічає його присутності. Він витріщається крізь вікно на дощ і темряву. Клацання дверей, коли Марко врешті йде, чоловік теж не чує.

«У нього немає тіні», — каже собі Чандреш, перш ніж налити бренді в келих.

* * *

Того ж вечора, але значно пізніше Чандреш довго базікає з привидом свого давнього друзяки, відомого як Чарівник Просперо. Думки, котрі мали б легко вивітритися разом із бренді, надовго поселяються в чоловіковій голові. Примарний чародійник підтверджує їх і оберігає.

Три горнятка чаю

з Лейні Берджес

Лондон, Базель і Константинополь, 1900


Видатна майстерня мадам Падви розташовується неподалік від Гайґейтського цвинтаря[20], звідки крізь французькі вікна розгортається лондонська панорама. Тут групками чи парами стоять манекени у вигадливих сукнях і створюють враження вечірки, на яку прийшло чимало безголових гостей.

Чекаючи на мадам Падву, Лейні Берджес тиняється серед манекенів у чорно-білих костюмах і завмирає перед одним із них, аби помилуватися атласною сукнею кольору слонової кості, прикрашеною чорними оксамитовими візерунками, що своїми довгими вигнутими лініями нагадують винахідливо коване залізо.

— Я можу пошити таку саму будь-якого кольору, якщо ти хотіла б її мати, — пропонує мадам Падва, заходячи до кімнати й ритмічно вистукуючи ціпком по викладеній кахлем підлозі.

— Вона занадто шляхетна для мене, Тітонько Падва, — озивається Лейні.

— Важко не вдаватися в крайнощі, коли тебе обмежують щодо кольору, — пояснює колишня балерина, обертаючи манекен і прискіпливо роздивляючись шлейф. — Забагато білого — люди одразу думають, що це весільна сукня, забагато чорного — і костюм занадто сумний і похмурий. Тут, гадаю, знадобиться більше чорного. І я б зробила рукава пишнішими, але Селія взагалі ненавидить їх.

Прима демонструє Лейні решту своїх найновіших робіт і пришпилені до стіни ескізи, а потім жінки сідають за столик біля вікна.

— Щоразу, коли я навідуюся в гості, ви маєте нову помічницю, — зауважує Лейні, коли найновіша версія покоївки приносить тацю з чаєм і знову хутко зникає.

— Їм набридає чекати, поки я віддам богу душу. А коли вони доходять висновку, що виштовхувати мене з вікна, сподіваючись, що я покочуся горбом прямісінько до мавзолею, не надто надійно, одразу тікають до інших господарів. Я — літня жінка з купою грошей і без спадкоємців, а вони — зграя гарно зачесаних грифів. Оця й місяця не протримається.

— Я завжди гадала, що ви залишите все Чандрешеві, — зізнається Лейні.

— Чандреш не потребує моєї фінансової підтримки. До того ж сумніваюся, що він зможе впоратися зі справами так, як мені хотілося б. Він нічого в цьому не тямить. Хоча останнім часом не можу сказати, що він тямить хоч щось.

— Усе так погано? — цікавиться Лейні, помішуючи чай.

— Він загубив якусь частинку себе, — виголошує Тітонька Падва. — Раніше я бачила, як він із головою занурювався в проекти, але жодного разу не так, як тепер. Від нього тільки тінь залишилася, хоча Чандрешева тінь живіша за багатьох живих. Я роблю, що можу. Знаходжу для його театрів найавангардніші балетні трупи. Тягну його за руку до опери, хоча він сам мав би запрошувати мене. — Прима сьорбає чай і додає: — І не хотілося б торкатися болючої теми, люба, але я намагаюся не підпускати його до поїздів.

— Мудре рішення, — каже Лейні.

— Я знала його ще хлопчиком, і це найменше, що я можу для нього зробити.

Лейні киває. У неї залишається ще багато запитань, але дівчина відчуває, що краще поставити їх іншій людині, котру вона теж збирається навідати. Решту часу розмова стосується виключно моди й мистецьких течій. Мадам Падва наполягає на тому, щоб пошити для неї менш формальну сукню, і замість кольору слонової кістки й чорного пропонує персиковий та кремовий. Ескіз готовий за кілька хвилин.

— Коли я спочину, люба, усе це залишиться тобі, — каже мадам Падва, проводжаючи Лейні. — Я не можу довіритися комусь іншому.

* * *

Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання паперу олівцем видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Кабінет, мов брат-близнюк, схожий на той, що розташовувався в Лондоні, а потім у Відні, перш ніж переїхати сюди, до Базеля.

Містер Барріс відкладає олівець і наливає собі чай. Підвівши погляд і побачивши у дверях Лейні Берджес, він мало не випускає горнятко.

— Схоже, твій помічник вибіг кудись на хвилинку, — каже дівчина. — Я не хотіла тебе налякати.

— Усе гаразд, — вичавлює із себе містер Барріс, повертаючи горнятко на стіл і підводячись зі стільця. — Я чекав на тебе, але гадав, що ти з’явишся після вечері.

— Устигла на попередній потяг, — повідомляє Лейні. — Хотіла тебе бачити.

— Час у твоєму товаристві — завжди задоволення для мене, — озивається містер Барріс. — Чаю?

Лейні киває, прокладаючи собі шлях до столу крізь захаращений кабінет.

— Про що ви говорили, коли Тара навідувала тебе у Відні? — цікавиться дівчина, навіть не присівши.

— Я гадав, що тобі відомо, — каже чоловік, не відводячи погляду від чайника, з якого наливає окріп.

— Ми — дві різних людини, Ітане. Те, що ти ніколи не міг вирішити, у котру закоханий, не робить нас взаємозамінними.

Архітектор ставить на стіл чайник і готує дівчині чай, який вона любить, не запитуючи ні слова.

— Я просив тебе стати моєю дружиною, але ти так і не відповіла мені, — зауважує він, помішуючи напій.

— Ти просив мене після її смерті, — каже Лейні. — Звідки мені знати, чи ти сам обрав мене, чи цей вибір зробила за тебе доля?

Чоловік простягає їй горнятко з чаєм і, коли дівчина бере його, накриває її долоньки своїми.

— Я кохаю тебе, — каже він. — Її я теж любив, але зовсім інакше. Усі ви для мене, як сім’я. Навіть ближчі в якомусь розумінні.

Ітан повертається до свого стільця та знімає окуляри, щоб витерти їх хустинкою.

— Не знаю, для чого ношу їх, — зізнається, розглядаючи скельця. — Потреби в них немає вже кілька років.

— Ти носиш їх, бо вони тобі личать, — каже Лейні.

— Дякую, — озивається містер Барріс, повертаючи окуляри на перенісся й спостерігаючи, як дівчина сьорбає чай. — Моя пропозиція досі чинна.

— Знаю, — каже Лейні. — Я ще думаю.

— Не мусиш квапитися, — запевняє Ітан. — Схоже, у нас чимало часу.

Лейні киває й ставить горнятко на стіл.

— З нас двох саме Тара була розважливою й розумною, — каже вона. — Ми доповнювали одна одну, саме тому й досягали успіху в усьому, за що бралися. Вона повертала з небес на землю мої фантастичні ідеї. І бачила все в цілому, тоді як я зосереджувалася на деталях. І саме тому зараз тут я, а не вона. Я розглядала кожен елемент окремо й ніколи не помічала, що вони не пасують одне до одного.

Западає тиша, яку розриває гучне цокання годинника.

— Я не хочу про це говорити, — виголошує містер Барріс, коли цокання стає нестерпним. — Тоді не хотів говорити з нею, а тепер — з тобою.

— Ти знаєш, що тут відбувається, чи не так? — питає Лейні.

Розмірковуючи над відповіддю, архітектор поправляє купу паперів на столі.

— Так, — каже він за мить. — Знаю.

— Ти розповів це моїй сестрі?

— Ні.

— То розкажи мені, — просить Лейні.

— Не можу. Якщо я розповім, то порушу обіцянку, а я не хочу цього навіть заради тебе.

— Скільки разів ти брехав мені? — питає дівчина, підводячись зі стільця.

— Я ніколи не брехав, — заперечує містер Барріс, теж підводячись. — Я не оповідаю того, про що не маю права говорити. Я дав слово й збираюся дотримати його, але я ніколи не брехав тобі. Ти ж ніколи не питала мене, ти вважала, що я нічого не знаю.

— Тара питала тебе, — кидає Лейні.

— Опосередковано, — каже містер Барріс. — Не думаю, що вона знала, про що питати, а якби й знала, я б не відповів. Я пожалів її та порадив звернутися до Александра, якщо їй потрібні відповіді. Гадаю, саме тому вона опинилася на станції. Не знаю, чи вона колись розмовляла з ним. Я ніколи не питав.

— Александр теж знає? — цікавиться Лейні.

— Припускаю, що якщо він чогось і не знає, то самих лише дрібниць.

Лейні зітхає й повертається до стільця. Вона бере в руки горнятко і, жодного разу не ковтнувши, знову ставить його на стіл.

Містер Барріс іде до іншого боку стола, бере дівочі долоні у свої і, переконавшись, що Лейні дивиться йому в очі, запевняє:

— Я б сказав тобі, якби міг.

— Я знаю, Ітане, — відгукується Лейні. — Я знаю.

Аби переконати його, дівчина ніжно стискає чоловікову руку.

— Мене все влаштовує, Лейні, — каже містер Барріс. — Я переїжджаю разом із кабінетом раз на кілька років і наймаю новий персонал. Я веду проекти за допомогою листів. Це не так уже й складно, зважаючи на те, що я отримую натомість.

— Розумію, — каже вона. — Де зараз цирк?

— Я точно не знаю. Здається, нещодавно вони залишили Будапешт, але й гадки не маю, куди вирушили. Але можу дізнатися — Фрідрік мусить знати, а я й так збирався надіслати йому телеграму.

— А звідки геру Тіссену відомо, куди прямує цирк?

— Йому розповідає Селія Бовн.

Лейні більше не ставить запитань.

Містер Барріс відчуває полегшення, коли Лейні погоджується повечеряти з ним, і ще більше, коли вона вирішує затриматися на кілька днів у Швейцарії, перш ніж вирушити на пошуки цирку.

* * *

Щойно опинившись у Константинополі, Лейні запрошує Селію в гості до «Пера Палас Готелю». Вона чекає на фокусницю в чайному салоні. Від двох горняток у формі тюльпанів, що стоять на такої ж форми тарілочках, здіймається пара.

Коли з’являється Селія, дівчата тепло вітаються. Чарівниця цікавиться подорожжю Лейні, а потім розмова переходить до дрібниць: про місто, про готель і навіть про надзвичайно високі стелі в кімнаті, де вони сидять.

— Наче знаходишся в наметі акробатів, — зауважує Лейні, роздивляючись склепіння на стелі, прикрашені круглими бірюзовими віконцями.

— Ти вже давненько не навідувалася до цирку, — каже Селія. — Якщо захочеш Сьогодні вночі приєднатися до статуй, твої костюми й досі в нас.

— Дякую, але ні, — відмовляється Лейні. — Я не в настрої нерухомо стояти.

— Ми чекаємо на тебе о будь-якій порі, — запевняє Селія.

— Я знаю, — озивається її співрозмовниця. — Хоча, чесно кажучи, я приїхала сюди не через цирк. Я приїхала, щоб поговорити з тобою.

— Про що ж? — цікавиться Селія, і на обличчі з’являється занепокоєння.

— Мою сестру вбили на станції Сент-Панкрас після того, як вона навідалася до «Мідланд Гранд Готелю», — каже Лейні. — Ти часом не знаєш, чому вона туди пішла?

Селія міцніше стискає горнятко з чаєм.

— Я знаю, з ким вона хотіла там зустрітися, — каже дівчина, ретельно добираючи слова.

— Гадаю, Ітан розповів тобі, — припускає Лейні.

Дівчина киває.

— А ти знаєш, чому вона хотіла з ним зустрітися? — веде далі Лейні.

— Ні, не знаю.

— Тому що вона погано почувалася, — пояснює співрозмовниця. — Вона кістками відчувала, що її світ змінився, і не мала жодних пояснень, жодного рятувального круга, за який можна було б ухопитися, щоб зрозуміти. Гадаю, всі ми почувалися так, і кожен із нас упорався із цим по-своєму. Ітан і Тітонька Падва витрачають свій час на роботу, їхні думки завжди зайняті. Я взагалі про це довго не думала. Я дуже любила сестру й завжди любитиму, але, гадаю, вона припустилася помилки.

— Я думала, це був нещасний випадок, — шепоче Селія, не відводячи очей від укритого вітражами стола.

— Я не про це. Її помилка була в тому, що вона ставила не ті запитання не тим людям. І я не планую повторювати її помилок.

— Тому ти тут.

— Тому я тут, — погоджується Лейні. — Як довго ми знайомі, Селіє?

— Понад десять років.

— Тобто ти можеш достатньо довіряти мені, щоб пояснити, що відбувається насправді. Сумніваюся, що ти наважишся все заперечувати чи порадиш мені не забивати голову дурницями.

Селія повертає горнятко на тарілочку. Вона намагається пояснити все якнайкраще. Не вдається в деталі, лише описує в загальних рисах змагання й те, що цирк став для нього ареною. Пояснює, що певні люди знають більше за інших, але не називає імен і підкреслює, що сама не має відповідей на всі запитання.

Лейні мовчить, уважно слухає й час від часу сьорбає чай.

— Як давно це відомо Ітанові? — запитує вона, коли Селія завершує свою оповідь.

— Дуже давно, — зізнається дівчина.

Лейні киває й підносить до рота горнятко, але, замість того щоб ковтнути, розтискає пальці.

Горнятко падає просто на тарілочку.

Скло розбивається, і луна наповнює кімнату. Чай тече по кахлю на столі.

Перш ніж хтось устигає повернутися на звук, друзки збираються докупи. З’єднуються навколо рідини, і скло знову стає неушкодженим. На поверхні стола не залишається жодної краплі.

Ті, хто повернувся, щоб дізнатися, що там за шум, вирішують, що їм здалося, і далі п’ють чай.

— Чому ти не зупинила горнятко до того, як воно розбилося? — питає Лейні.

— Не знаю, — зізнається Селія.

— Якщо тобі колись щось знадобиться від мене, я хочу знати про це, — каже Лейні, підводячись, щоб піти. — Я втомилася від того, що кожен береже свої таємниці так ретельно, що іншим доводиться гинути. Ви втягнули всіх нас у своє змагання, а схоже, що людину не так просто відремонтувати, як чашку.

Лейні йде, а Селія ще довго сидить сама. Чай в обох горнятках поступово вистигає.

Бурхливі моря

Дублін, червень 1901


Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.

Усі потихеньку покидають шатро, і лише один чоловік, що сидить у зовнішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, котрі майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.

Решта глядачів уже розійшлися.

Чоловік і далі сидить.

За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.

Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його геть не цікавлять.

Наступної миті на стільці, що стоїть перед ним, повернувшись до спинки боком і поклавши на неї руки, сидить Селія Бовн. Вона вдягнена так само, як під час виступу: у білу сукню, прикрашену розрізненими шматочками чорного пазла. Ближче до пругу вони складаються в суцільну чорну картинку.

— Ти прийшов навідати мене, — каже дівчина, не приховуючи радості в голосі.

— Мав кілька вільних днів, — повідомляє Марко. — А тебе давненько не було в околицях Лондона.

— Ми приїдемо туди восени, — відповідає Селія. — За доброю традицією.

— Я не міг так довго чекати на зустріч із тобою.

— Я теж рада бачити тебе, — шепоче чарівниця та простягає руку, щоб відігнути криси хлопцевого капелюха.

— Тобі подобається Лабіринт Хмарок? — питає він. Селія опускає руку, і хлопець накриває її своєю долонею.

— Дуже, — зізнається дівчина, і її дихання збивається, коли Маркові пальці торкаються руки. — Ти вмовив містера Барріса допомогти з ним?

— Так і вчинив, — відповідає хлопець і проводить великим пальцем по дівочому зап’ястку. — Подумав, що задля рівноваги не завадить порада спеціаліста. До того ж ти маєш Карусель і наш спільний Лабіринт. Мені здалося, що буде чесно, якщо Барріс створить щось виключно для мене.

Хлопців погляд і дотики, наче хвиля, накривають Селію з головою, і вона забирає руку, поки ця хвиля не потягла її на дно.

— Ти прийшов, аби продемонструвати мені власну майстерність у славетних ілюзіях? — цікавиться вона.

— Цього не було в моїх планах на вечір, але якщо ти насправді хочеш...

— Ти ж бачив мій виступ, так було б чесно.

— Я міг би дивитися на тебе цілісіньку ніч, — каже Марко.

— Ти так і чинив, — сміється Селія. — Я бачила тебе цієї ночі на всіх своїх виступах.

Вона встає і йде до центра кола, повертаючись так, що пруг сукні закручується довкола ніг.

— Я бачу кожнісіньке місце в залі, — пояснює дівчина. — І заховатися від мене неможливо навіть у задньому ряду.

— Я боявся, що не зможу впоратися з бажанням доторкнутися до тебе, якщо сидітиму в першому, — зізнається Марко, зводячись на ноги. Він підходить до краю сцени й зупиняється між стільцями першого ряду.

— Чи достатньо я близько для створення ілюзії? — цікавиться дівчина.

— А якщо я скажу «ні», ти підійдеш ближче? — запитанням на запитання відповідає хлопець, не приховуючи усмішки.

Замість відповіді Селія ступає до нього, і пруг її сукні торкається хлопцевих черевиків. Вона стоїть так близько, що Марко не може втриматися — він підводить руку та кладе її на дівочу талію.

— Минулого разу тобі не потрібно було торкатися мене, — зауважує Селія, але не протестує.

— Я хотів спробувати дещо особливе, — пояснює Марко.

— Мені заплющити очі? — грайливо питає дівчина, але замість відповіді хлопець закручує її так, що Селія опиняється спиною до нього. Рука залишається на талії.

— Дивись, — шепоче Марко їй на вухо.

Смугаста парусина шатра стає жорсткішою, м’яка тканина цупкішає й перетворюється на папір. На стінах з’являються слова, друковані літери сплітаються з рукописним текстом. Намет наповнюється віршами, серед яких Селія може впізнати уривки сонетів Шекспіра й рядки з гімнів давньогрецьким богиням. Слова вкривають стіни та стелю, тягнуться до підлоги.

А потім намет розкривається, папір складається й рветься. Чорні смуги витягаються в порожнечу, а їхні білі протилежності яскравішають, зринають угору та перетворюються на гілки.

— Тобі подобається? — питає Марко, коли рух ущухає, а вони опиняються в темному лісі серед сяючих, укритих рядками віршів, дерев.

Селія спроможна лише кивнути.

Хлопець неохоче відпускає її і, поки чарівниця блукає між деревами, читаючи віршовані уривки на гілках і стовбурах, іде слідом.

— Як ти вигадуєш такі образи? — губиться в здогадках дівчина, торкаючись паперової кори одного з дерев. Стовбур на дотик теплий і твердий та світиться зсередини, наче ліхтарик.

— Їх народжує моя уява, — пояснює Марко. — Або сни. Я намагаюся вигадати щось таке, що могло б тобі сподобатися.

— Не думаю, що ти мав би замислюватися, як догодити суперникові, — зізнається Селія.

— Я ніколи досконало не розумів цих правил, тому керуюся власними інстинктами, — відгукується хлопець.

— Мій тато досі навмисно уникає деталей, коли мова йде про правила, — розповідає дівчина, поки вони прогулюються між деревами. — Особливо, якщо я намагаюся з’ясувати, коли і як визначать переможця.

— Александр теж відмовляється ділитися інформацією.

— Сподіваюся, він не набридає тобі так, як мій татко мені, — зітхає Селія. — Хоча йому й справді просто нічим більше займатися.

— Останні кілька років я його майже не бачив, — повідомляє Марко. — Александр завжди був... відлюдькуватим і не надто товариським, але він єдина подоба сім’ї, якої я ніколи не мав. І все ж він не розкриває мені карт.

— Я навіть заздрю тобі, — гірко всміхається Селія. — Батько весь час товкмачить, як я його розчарувала.

— Відмовляюся вірити, що хтось може в тобі розчаруватися, — мовить хлопець.

— Тобі не випадало щасливої нагоди познайомитися з моїм татком.

— Розповіси, що з ним насправді сталося? — запитує Марко. — Мене аж трусить від цікавості.

Перш ніж розпочати оповідь, Селія зітхає й зупиняється біля дерева, укритого словами кохання та палких жадань. Вона нікому не розповідала цієї історії, ніколи не мала можливості поділитися нею з кимось, хто зрозуміє.

— Мій батько завжди був занадто честолюбним, — починає вона. — І йому не вдалося впоратися з тим, що він задумав, принаймні не так, як він собі це уявляв. Тато захотів зникнути з фізичного світу.

— Як таке можливо? — перепитує Марко. Селія радіє, що він не відкинув одразу цю ідею. Вона бачить, як він подумки намагається її осягнути, тож докладає всіх зусиль, аби пояснити якнайкраще.

— Уяви, що я маю келих вина, — каже дівчина. У руці з’являється склянка з червоним вином. — Дякую. Якщо я візьму його й виллю до басейну з водою, або озера, або навіть океану — чи зникне воно?

— Ні, лише розчиниться, — озивається Марко.

— Точно, — погоджується Селія. — Мій батько знайшов спосіб, як позбутися своєї склянки. — Келих у її руках зникає, але вино продовжує плавати в повітрі. — Але замість того, аби спробувати в басейні або просто з більшою склянкою, він одразу взявся за океан. Тепер йому складно зібрати себе докупи. Звичайно, він може це зробити, проте з чималими труднощами. Було б простіше, якби він зупинився на замкнутому просторі. Натомість його винесло до відкритого моря. Тепер він мусить за щось чіплятися. Тато з’являється у своєму маєтку в Нью-Йорку і в театрах, де часто виступав. Коли вдається, він тримається за мене, але я навчилася уникати цього, якщо мені хочеться. Це його особливо дратує, бо я просто підсилюю один із його власних відсторонювальних прийомів.

— А цього можливо досягти? — питає Марко. — Того, чого він прагнув? Я маю на увазі, належним чином?

Селія переводить погляд на вино, що висить без склянки. Вона здіймає руку й торкається його. Рідина тремтить, розпадається на краплі, а потім знову збирається в єдине ціле.

— Гадаю, можна, — зізнається вона, — та потрібні певні умови. Знадобиться прикілок — місце, дерево, якийсь реальний предмет, за який можна вхопитися. Щось, що не дозволить тобі далеко відплисти. Підозрюю, що батько думав, наче цим прикілком для нього стане цілий світ, але мені здається, що це мусить бути щось конкретніше. Щось, що діятиме, як келих, але залишатиме більше простору для руху.

Дівчина знову торкається в повітрі вина, штовхаючи його до дерева, біля якого стоїть. Рідина всотується в папір, повільно насичуючи його, поки все дерево не починає жевріти яскраво-червоним серед білого лісу.

— Ти впливаєш на мою ілюзію, — помічає Марко, зацікавлено розглядаючи просякнуте вином дерево.

— Ти дозволяєш мені, — пояснює Селія. — Я не була певна, що вдасться.

— А ти можеш це зробити? — не вгамовується хлопець. — Те, що він намагався?

Якусь мить дівчина задумливо роздивляється дерево, а потім каже:

— Гадаю, могла б, якби мала причину. Але мені надто подобається фізичний світ. Мабуть, батько почав страждати від свого віку, значно поважнішого, ніж здавалося, і не міг змиритися з думкою, що йому доведеться гнити в землі. Можливо, він також хотів контролювати власну долю, але точно не знаю, а зі мною він не радився, перш ніж спробувати. Залишив мені купу запитань без відповідей і фальшивий похорон. Організувати його виявилося легше, ніж може здатися.

— Але він розмовляє з тобою? — питає Марко.

— Так, утім не так часто, як раніше. Вигляд має такий самий, хоча мені здається, що це лише відлуння його старого, він свідомо зберігає свою колишню подобу. До того ж тато не має твердої фізичної оболонки, і це його жахливо дратує. Якби він усе зробив інакше, йому б удалося залишитися більш матеріальним. Але я сама не впевнена, що хотіла б назавжди застрягнути в якому-небудь дереві, а ти?

— Думаю, це залежить від дерева, — каже Марко.

Він повертається до багряного стовбура, і той сяє ще яскравіше, червоне жевріння вуглинок перетворюється на яскраве тепло вогню.

Інші дерева теж починають світитися.

Сяйво яскравішає, і врешті Селії доводиться заплющити очі.

Земля пливе з-під ніг, і Марко повертає руку на дівочу талію, аби допомогти їй не впасти.

Коли Селія розплющує очі, вони з Марко стоять на юті корабля посеред океану.

От лише корабель цей зроблено з книжок, вітрила — з тисяч сторінок, а чорне море внизу — темні чорнила.

Небо вкрите яскравими, наче сонце, скупченнями крихітних зірочок.

— Я подумав, що після розмови про замкнутий простір гарно буде подивитися вдалечінь, — пояснює хлопець.

Селія підходить до краю палуби й пробігає пальцями по загорожі з корінців книжок. Легкий бриз грається її волоссям і несе із собою аромат порохнистих фоліантів і густих вологих чорнил.

Марко підходить до дівчини і, зупинившись, роздивляється разом із нею північне море, що простяглося до самісінького обрію без жодного натяку на земну твердь.

— Як гарно! — каже Селія.

Перевівши погляд на його праву руку, що лягла на бильця, дівчина супиться, побачивши гладеньку шкіру без жодного знаку.

— Ти часом не це шукаєш? — цікавиться Марко, змахуючи рукою. Шкіра ворушиться, і довкола безіменного пальця з’являється оперізуючий рубець. — Він залишився від персня, коли мені було чотирнадцять. Там ще було щось написане латиною, але я не зрозумів, що саме.

Esse ąuam videri, — каже Селія. — Бути, а не здаватися. Це девіз роду Бовнів. Мій батько полюбляв гравіювати його на різних речах. Невпевнена, що він розумів усю іронію. Твій перстень, мабуть, був схожий на цей.

Вона кладе свою руку на низку книжкових корінців поруч із його долонею. Гравіювання на срібній каблучці, котре Марко вважав вигадливою філігранню, виявляється цією ж фразою, написаною витіюватим шрифтом.

Селія крутить прикрасу й посуває її так, що стає видно такий самий, як у хлопця, рубець.

— Це єдине пошкодження, котре я так і не змогла цілком вилікувати, — промовляє вона.

— Мій перстень був схожий, — погоджується Марко, роздивляючись її прикрасу, хоча погляд весь час повертається до рубця. — Тільки золотий. А рубець залишило щось, що належало Александрові?

Селія киває.

— Скільки тобі було? — питає хлопець.

— Шість років. Каблучка була простенька й срібна. Це вперше я зустріла когось, хто вмів робити те саме, що мій батько. Александр назвав мене янголом. Відтоді ніхто не казав мені приємніших слів.

— І це він ще применшував, — каже Марко, накриваючи її долоню своєю.

Раптовий подув вітру напинає шаруваті паперові вітрила. Сторінки тріпотять на вітрі, і чорнильна поверхня моря вкривається брижами.

— Це ти накоїла, — повідомляє хлопець.

— Я не хотіла, — захищається дівчина, але руку не забирає.

— Та я не проти, — дозволяє Марко, сплітаючи свої пальці з її. — Як ти знаєш, це міг зробити і я.

Вітер посилюється, і чорні чорнильні хвилі налітають на корабель. З вітрил випадають сторінки, кружляють над чарівниками, як осіннє листя. Корабель нахиляється, дівчина мало не втрачає рівновагу, але Марко притримує її за талію, і вона заливається сміхом.

— Це справді вражає, пане ілюзіоністе, — каже Селія.

— Називай мене на ім’я, — просить він. Хлопець ніколи не чув, як вона вимовляє його ім’я, і, тримаючи дівчину в обіймах, раптом палко захотів почути це. — Прошу, — додає він, помітивши, що вона вагається.

— Марко, — ніжно шепоче Селія. Звук його імені на її вустах п’янить навіть більше, ніж хлопець міг уявити, і він нахиляється, аби скуштувати своє ім’я ще й на смак.

Його губи вже майже торкаються її, але дівчина рвучко відвертається.

— Селіє, — шепоче хлопець у дівоче вушко, укладаючи в це слово усю палкість бажання й туги, які вона теж відчуває. Шепіт обпікає Селії шию.

— Вибач, — каже вона. — Я... я не хочу все ускладнювати ще більше.

Він не відповідає й не випускає її з обіймів, але вітер ущухає, і хвилі вже не видаються такими страшними.

— Більшість свого життя я намагалася навчитися тримати себе в руках, — зізнається дівчина, схиливши голову на Маркове плече. — Вивчити себе ззовні і зсередини, розікласти все по поличках. А з тобою я все забуваю. І це лякає мене і...

— Я не хочу, щоб ти боялася, — перериває її Марко.

— ...І я боюся того, що мені це подобається, — завершує Селія, знову зазираючи йому в вічі. — Як спокусливо забути про себе поруч із тобою! Розслабитися. Дозволити тобі чинити так, аби я більше не розбивала люстри, замість того щоб постійно мати клопіт через те, що розбиваю їх.

— Я міг би це зробити.

— Я знаю.

Корабель розтинає море в напрямку безкінечного горизонту, і вони якийсь час мовчать.

— Давай утечемо, — пропонує Марко. — Куди завгодно. Подалі від цирку, подалі від Александра й твого батька.

— Ми не можемо, — заперечує Селія.

— Звісно ж, можемо, — наполягає Марко. — Разом ти і я можемо зробити що завгодно.

— Ні, — не здається дівчина. — Ми можемо все що завгодно лише тут.

— Не розумію.

— Ти хоч колись думав про це? Про те, щоб просто піти? Чи з’являлася справжня розважлива думка, а не мрія чи скороминуча фантазія? — Хлопець не відповідає, і Селія веде далі: — Подумай про це просто зараз. Уяви, що ми тікаємо звідси й виходимо з гри, аби почати нове життя деінде, подумай про це.

Марко заплющує очі й намагається намалювати перед своїм внутрішнім поглядом не просто мрію, а її практичне втілення. Як спланувати все до найменших дрібниць, починаючи від наведення ладу в Чандрешевих паперах для нового помічника до миті, коли він складатиме валізи у своїй квартирі, чи навіть до того дня, коли на їхніх пальцях з’являться весільні обручки.

І тоді права рука починає горіти вогнем. Різкий пронизливий біль з’являється в рубці на пальці та здіймається вгору рукою, затьмарюючи собою всі думки. Це той самий біль, який Марко відчув, коли рубець з’явився, але сильніший у тисячу разів.

Корабель припиняє свій рух. Папір розсипається, чорнильний океан висихає, залишаючи в смугастому наметі лише стільці, розставлені по колу. Марко падає на підлогу.

Біль трохи вщухає, коли Селія вклякає біля нього й бере заруку.

— Тієї ночі, коли цирк святкував ювілей, — каже вона, — тієї ночі ти поцілував мене. Тієї ночі мені спала ця думка. Я не хотіла більше грати — хотіла лише бути з тобою. Думала, що попрошу тебе втекти зі мною, і по-справжньому хотіла цього. Тієї миті, коли я переконала себе, що ми впораємося, мене протнув такий біль, що я заледве втрималась на ногах. Фрідрік не міг збагнути, що зі мною таке, просто відвів мене до тихенького куточка й посадив на стілець. Він дуже добрий і не розпитував ні про що, адже я нічого не могла пояснити.

Марко намагається перевести дух, а дівчина роздивляється рубець на його руці.

— Я гадала, що справа була в тобі, — веде Селія далі, — тож спробувала не сісти в цирковий потяг, коли він від’їжджав, і біль був так само лютим. Ми зв’язані путами і зв’язані надійно.

— Ти хотіла втекти зі мною, — усміхається Марко, незважаючи на тупий біль. — Я й не сподівався, що той поцілунок виявиться таким дієвим.

— Ти міг би змусити мене забути про нього, стерти його з моїх спогадів так само легко, як стер зі спогадів усіх інших гостей на вечірці.

— Це було не так-то просто, — жаліється хлопець. — До того ж я не хотів, аби ти забула.

— Я б не змогла, — запевняє Селія. — Як ти почуваєшся?

— Жалюгідно. Але вже майже не болить. Тієї ночі я сказав Александрові, що хочу піти. Не те щоб я справді мав це на увазі, просто хотів побачити його реакцію.

— Мабуть, усе зроблено так, щоб ми не почувалися, як пташки в клітці, — припускає Селія. — Ми не бачимо ґраток, поки не наштовхнемося на них. Тато каже, що було б простіше, якби ми не переймалися одне одним. Певно, він має рацію.

— Я намагався, — шепоче Марко, обіймаючи її обличчя долонями, — я намагався відпустити тебе — і не можу. Не можу припинити думати про тебе. Не можу перестати бачити тебе уві сні. Хіба ти не відчуваєш до мене такого ж?

— Відчуваю, — зізнається дівчина. — Ти весь час у моїх думках. Я часто сиджу в Крижаному Саду, щоб відчути хоч відлуння того, що пізнаю з тобою. Так було завжди, ще до того, як я дізналася, хто ти. І щоразу, коли я думаю, що почуття до тебе не можуть бути міцнішими, я помиляюся.

— То що заважає нам бути разом? — питає Марко. Його руки ковзають від її щік до ніжних обрисів плечей над сукнею.

— Я хотіла б, — шепоче Селія, затамовуючи дух, коли Маркові долоні спускаються нижче. — Повір мені, я хотіла б. Але йдеться не лише про нас двох. Так багато людей втягнуто до цієї гри. І контролювати все стає дедалі складніше. А це, — вона накриває його долоні своїми, — надзвичайно відволікає, і я непокоюся, що може статися, якщо я втрачу концентрацію.

— Хіба ти не маєш джерела сили? — дивується Марко. Дівчина збентежено дивиться на нього.

— Джерела сили? — перепитує вона.

— Провідника, як моє вогнище? Я насичуюся силою з вогню. У тебе нічого такого немає, ти все робиш сама?

— Я не знала, що можна інакше, — відгукується Селія.

— І ти повсякчас контролюєш цирк? — перепитує Марко.

Дівчина киває.

— Я вже звикла. Зазвичай можна впоратися.

— Навіть не уявляю, наскільки це виснажливо.

Марко ніжно цілує Селію в чоло й відпускає її, намагаючись триматися якомога ближче, хоч і не торкаючись.

А потім він розповідає їй різноманітні історії. Міфи, які почув від свого наставника. Власні фантазії, на котрі його надихнули уривки архаїчних книжок із потрісканими корінцями. Ідеї для цирку, для котрих у жодному з наметів не вистачить місця.

Селія відповідає легендами зі свого дитинства, проведеного за лаштунками театрів. Розповідає про пригоди у віддалених містах, куди навідувався цирк. Згадує події тих днів, коли влаштовувала спіритичні сеанси, і радіє, що йому ці вистави здаються такими ж безглуздими, як і їй колись.

Вони сидять і розмовляють до самого світанку. Марко збирається йти аж тоді, коли цирк зачиняють.

Допомагаючи Селії піднятися, хлопець на хвилину притискає її до грудей.

Потім він виймає з кишені візитну картку, на якій немає нічого, окрім літери М і адреси.

— Тепер я проводжу в Чандрешевому маєтку менше часу, — пояснює він, простягнувши картку. — Якщо мене немає там, ти можеш знайти мене за цією адресою. Я чекатиму на тебе о будь-якій порі, якщо раптом вирішиш відволіктися від цирку.

— Дякую, — каже дівчина. Вона перевертає клаптик паперу пальцями, і той зникає.

— Коли все це скінчиться, я не дозволю тобі так просто піти, і не важливо, хто з нас переможе. Згода?

— Згода.

Марко бере руку Селії, підносить її до вуст і цілує срібну каблучку, що приховує під собою рубець.

Селія гладить кінчиками пальців його підборіддя. Потім вона обертається й зникає, перш ніж Марко встигає простягнути руку, щоб зупинити її.

Прохання

Конкорд, Массачусетс, 30 жовтня 1902


Бейлі намагається перегнати отару овець на інше поле, але вони сьогодні жахливо поводяться. Тварини не реагують на стусани, штурханці та лайку, уперто вважаючи, що трава на полі з цього боку хвіртки, у низенькій кам’яній загорожі, зеленіша, аніж з іншого, хай там як хлопчик намагається переконати їх у протилежному.

І раптом позаду нього лунає голос:

— Привіт, Бейлі!

Стоячи з іншого боку пристінку серед занадто яскравого денного світла й занадто зелених, занадто земних декорацій, Крихітка здається якоюсь неправильною. Її одяг (хоча вона вдягла не цирковий костюм, а щось таке, що допомагає замаскуватися) все одно здається надто химерним. На спідниці, як для повсякденної, забагато оборок; черевики, хоча й запилюжені, надто вишукані та й узагалі непрактичні для прогулянки фермою. Капелюх Крихітка не вдягнула, і вітер роздмухує її вогняно-руде волосся навколо голови.

— Привіт, Крихітко, — цідить Бейлі, оговтавшись від несподіванки. — Що ти тут робиш?

— Мені потрібно з тобою поговорити, — повідомляє руда. — Тобто дещо запитати.

— І це щось не могло почекати до вечора? — дивується хлопчик. Для нього зустрічі з Крихіткою та Прибамбасом щоночі після відкриття цирку вже стали звичкою.

Дівчинка хитає головою.

— Я вирішила, що буде краще дати тобі час усе обдумати, — повідомляє вона.

— Обдумати що?

— Ідею поїхати з нами.

Бейлі розгублено кліпає.

— Що? — спромігся він урешті-решт.

— Це наша остання ніч тут, — пояснює Крихітка. — Потім цирк поїде, і я хотіла б, аби ти вирушив із нами.

— Ти жартуєш, — не вірить почутому Бейлі.

Крихітка знову хитає головою.

— Ні, присягаюся, ні. Я чекала, щоб переконатися, що запитати тебе буде правильно і що для тебе правильно буде так учинити, і тепер я впевнена. Це дуже важливо.

— Що ти маєш на увазі? Чому важливо? — питає хлопчик.

Крихітка зітхає. Вона напружено дивиться вгору, наче шукає зірки, що ховаються за синім небом, поцяткованим білими хмарками.

— Я знаю, що ти мусиш поїхати з нами, — каже вона. — Щодо цього я впевнена.

— Але чому? Чому я? Що я робитиму, просто тинятимуся туди-сюди? Я не такий, як ви з Прибамбасом, і не вмію нічого особливого. Я не належу до цирку.

— Ще й як! Я впевнена, що належиш. Поки що не знаю чому, але переконана, що ти маєш бути поруч зі мною. Тобто з нами. — Червоний пуп’янок рум’янцю розквітає на її щоках.

— Я б теж хотів. Я хочу. Але тільки... — Бейлі озирається на овець, на будинок і клуню, що стримить на пагорбі, порослому яблунями. Це або вирішить усі суперечки щодо Гарварду й ферми, або тільки подвоїть їх. — Я не можу просто так піти, — шепоче він, хоча й думає, що має на увазі не зовсім це.

— Я знаю, — погоджується Крихітка. — Пробач. Я не мала б просити тебе. Але мені здається...Ні,не здається, я знаю. Я знаю: якщо ти не вирушиш із нами, ми більше не повернемося.

— Не повернетеся сюди? Чому?

— Не повернемося нікуди, — каже Крихітка. Вона знову підводить погляд до неба, похмуро витріщається на нього й повертається до Бейлі. — Якщо ти не вирушиш із нами, ми більше не будемо цирком. І не питай мене чому, вони мені цього не кажуть. — Вона вказує на небо, на зірки за хмарами. — Кажуть тільки, що, аби цирк і далі існував, ти мусиш бути там. Ти, Бейлі. Ти, я і Бамбас. Не знаю, чому так важливо, щоб там були ми троє, але так і є. Інакше все просто розсиплеться. Уже почало.

— Що ти маєш на увазі? Із цирком усе гаразд.

— Не впевнена, що можна помітити щось іззовні. Це наче... Якби одна з твоїх овець захворіла, я б помітила?

— Мабуть, ні, — зізнається Бейлі.

— Але ти помітив би? — наполягає руда.

Хлопчик киває.

— Так само і з цирком. Я знаю, як він має почуватися, а просто зараз він почувається інакше, і це вже триває деякий час. Я розумію, що щось не так, і відчуваю, як він розсипається, наче торт, на якому недостатньо глазурі, аби він тримався купи. А в чому річ — не знаю. Тобі це здається дурницями?

Бейлі лише витріщається на дівчинку, і вона, зітхнувши, веде далі.

— Пам’ятаєш ту ніч, коли ми були в Лабіринті? Ми ще застрягли в кімнаті, схожій на пташину клітку.

Хлопчик киває.

— Раніше я ніколи не застрягала в Лабіринті. Ніколи. Якщо ми не могли знайти вихід із кімнати чи коридору, я зосереджувалася й відчувала, де двері. Я навіть могла сказати, що за ними. Намагалася не вдаватися до цього, бо так нецікаво, але тієї ночі, коли ми не могли знайти вихід, довелося — і це не спрацювало. Цирк починає здаватися незнайомим, і я не знаю, що вдіяти.

— Але чим я можу допомогти? — не розуміє Бейлі.

— Саме ти врешті-решт знайшов ключ, пригадуєш? — пояснює Крихітка. — Я й далі шукаю відповіді, щоб учинити правильно, але наразі все, окрім тебе, наче в тумані. Я знаю, що забагато прошу, переконуючи тебе залишити свій дім, але цирк — це мій дім і моя родина, тож я не можу його втратити. Тим паче, якщо можу зробити щось, щоб зупинити це. Вибач.

Вона сідає на кам’яний пристінок і відвертається. Хлопчик умощується поруч, роздивляючись поле й безнадійних овець. Якийсь час діти мовчать. Вівці ліниво сновигають по колу, щипаючи траву.

— Тобі тут подобається, Бейлі? — запитує Крихітка, оглядаючи ферму.

— Не дуже, — зізнається хлопчик.

— Хіба ти ніколи не хотів, щоб хтось прийшов і забрав тебе?

— Це тобі Прибамбас розповів? — цікавиться Бейлі, розмірковуючи, чи це бажання настільки сильне, що написане в нього на лобі так чітко, що кожен може прочитати.

— Ні, — заперечує Крихітка. — Просто вгадала. Але Бамбас попросив мене передати тобі це. — Вона витягає з кишені крихітну скляну пляшечку та простягає йому.

Бейлі знає, що, хоча пляшечка здається порожньою, швидше за все це не так, і цікавість змушує відкоркувати її негайно. Він витягає малюсінький корочок, радіючи, що той прикріплений до пляшечки дротяним кільцем.

Спогади, що причаїлися всередині, настільки знайомі, заспокійливі й упізнавані, що Бейлі може відчути шорстку кору, запах жолудів і навіть балачки білок.

— Він хотів, аби ти міг забрати із собою своє дерево, — пояснює дівчинка. — Якщо ти вирішиш поїхати з нами.

Бейлі запихає корок у пляшечку. Западає мовчанка, вітер грається рудим волоссям.

— Скільки в мене часу на роздуми? — рвучко питає Бейлі.

— Ми від’їжджаємо одразу після зачинення цирку, — каже Крихітка. — Потяг буде готовий ще до світанку, але було б краще, якби ти прийшов заздалегідь. Від’їзд може виявитися дещо... непростим.

— Я подумаю про це, — каже хлопчик. — Але нічого не обіцяю.

— Дякую, Бейлі, — озивається дівчинка. — Але зроби мені ласку. Якщо ти вирішиш не їхати з нами, просто не приходь сьогодні до цирку, добре? Вважатимемо, що ми попрощалися зараз. Так буде простіше.

Бейлі кілька секунд витріщається на неї з відсутнім виглядом, останні слова застрягають у нього у вухах. Змиритися з таким проханням навіть важче, ніж вирішити, їхати чи не їхати. Але зрештою він киває, бо це здається правильним.

— Гаразд, — каже він. — Не прийду, якщо не зберуся їхати з вами. Обіцяю.

— Дякую, Бейлі, — знову каже Крихітка. Вона всміхається, і Бейлі не може зрозуміти, радісна ця усмішка чи сумна.

Перш ніж він устигає попросити попрощатися замість нього з Прибамбасом, якщо знадобиться, дівчинка нахиляється й цілує його не в щоку, як чинила безліч разів раніше, а в губи, і Бейлі розуміє, що піде за нею хоч на край світу.

Крихітка мовчки повертається й рушає геть. Бейлі проводжає її поглядом, аж поки більше не може розрізнити на тлі неба руде волосся, а тоді й далі дивитися вслід, стискаючи в руках крихітну пляшечку. Він досі не знає, що має робити і як має почуватися, але на роздуми лишилося кілька годин.

Вівці позаду нього раптом вирішують пройти крізь відчинені ворота й розбрідаються сусіднім полем.

Запрошення

Лондон, 30 жовтня 1901


Коли цирк приїжджає до Лондона, Селія знемагає від бажання одразу вирушити до Маркового помешкання за адресою, надрукованою на візитці, з якою вона не розлучається. Але натомість дівчина вирушає до «Мідланд Ґранд Готелю».

Вона не ставить портьє жодних запитань.

Вона ні з ким не розмовляє.

Вона стоїть посеред фойє, непомічена персоналом і гостями, що минають її, прямуючи до інших місць, на інші зустрічі чи в інші тимчасові пристані.

Селія понад годину стоїть нерухомо, як одна із циркових статуй, а потім біля неї з’являється чоловік у сірому костюмі.

Він незворушно слухає її оповідь, а коли дівчина змовкає, лише коротко киває.

Селія присідає в досконалому реверансі, а потім повертається і йде геть.

Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час самотньо стоїть у фойє. Ніхто його не помічає.

Точки перетину I:

Схованка для капелюха

Лондон, 31 жовтня — 1 листопада 1901


Напередодні Дня всіх святих у цирку завжди панує особлива атмосфера. Внутрішній дворик прикрасили округлими паперовими ліхтариками, і тіні, схожі на лиця, що розриваються від беззвучного крику, танцюють на їхній білій поверхні. Тут і там, у цирку й біля воріт, стоять кошики, повні білих, чорних і сріблястих шкіряних масок зі стрічками-зав’язками, щоб відвідувачі могли їх начепити, якщо заманеться. Тепер подекуди відрізнити глядача від артиста стає нелегким завданням.

Прогулянка цирком під маскою дарує геть нові враження. Ти можеш загубитися серед юрби, перетворитися на частину декорацій. Хтось неабияк насолоджується такою нагодою, а інші почуваються розгублено й надають перевагу власним обличчям.

Час біжить, минає північ, урешті настає День усіх святих, і натовп повільно рідшає.

Кілька гостей у масках і досі тиняються доріжками, наче привиди.

О цій годині перед шатром віщунки вже нікого немає. Більшість людей хоче знати свою долю в ранні надвечірні години, а пізня ніч призначена для менш піднесених забав. Ще кілька годин тому допитливі відвідувачі з’являлися одне за одним, але листопад приходить на зміну жовтню, і в передпокої не залишається жодної живої душі — ніхто не тупцяє за завісою з намистин, нетерпляче готуючись послухати, які таємниці приготували для нього карти.

Хоча ворожка не чула кроків, завіса раптом розсувається.

Те, що Марко збирається їй сказати, не стане несподіванкою. Карти роками кричали їй те саме, але Ізобель відмовлялася слухати та свідомо бачила лише інші пояснення, лише альтернативні шляхи розвитку подій.

Зовсім інша річ — почути все з його вуст. Марко вимовляє слова, і вже забуті спогади знову випливають на поверхню. Дві вбраних у зелене постаті посеред яскраво освітленої танцювальної зали. Вони беззаперечно закохані, і від цих почуттів у кімнаті стає спекотно.

Ворожка пропонує йому витягти одну-єдину карту й дивується, коли хлопець погоджується.

Але не дивується, коли бачить на карті Жрицю.

Коли Марко йде, Ізобель знімає з намету вивіску.

Часом вона робить так, якщо стомлюється від чужих таємниць і потребує перепочинку, незважаючи на те, що цирк іще працює. Зазвичай дівчина проводить час із Тсукіко, але не цього вечора. Замість того щоб вирушити на пошуки дівчини-змії, віщунка сидить за столом і гарячковито перемішує колоду.

Перевертає одну карту обличчям догори, потім ще одну, ще...

Випадають самі лише мечі. Загострені леза вишикуються рівними рядами. Четвірка. Дев’ятка. Десятка. Самотнє вістря єдиного туза.

Ізобель повертає карти до колоди, а потім відкладає її та береться за дещо інше.

Дівчина витягає з-під столу коробку для капелюха. Тут найбезпечніше місце, яке їй удалося вигадати, до того ж самій віщунці легко до нього дістатися. Часом вона навіть забуває, що там, під оксамитовими водоспадами, причаїлася коробка. Що її і відвідувачів завжди розділяє незрима присутність ще дечого.

Але зараз дівчина тягнеться під стіл і витягає звідти коробку з оксамитового затінку ближче до тремтливих свічкових вогників.

Це пласка кругла коробка, оздоблена чорним шовком, без жодних петель чи замочків. Чорна й біла стрічки, переплетені охайними вузликами, утримують кришку на місці.

Ізобель ставить коробку на стіл і витирає з кришки товстий шар пилюки, хоча дещо все одно чіпляється до стрічок і вузликів. Дівчина вагається якусь мить і вже майже вирішує, що краще повернути коробку на звичне місце й дати їй спокій. Але схоже, що її рішення вже не має жодного значення.

Вона повільно розв’язує стрічки, розплутуючи нігтями вузлики. А коли вони достатньо послаблені, щоб можна було підняти кришку, дівчина так боязко торкається її, наче нажахана тим, що можна побачити всередині.

Усередині коробки лежить капелюх.

Він анітрохи не змінився відтоді, як Ізобель поклала його туди. Старий котелок, із трохи потертими крисами. Він перев’язаний ще кількома чорними й білими стрічками, загорнутий, наче подарунок, у світлі й темні бантики. Під вузлом одного з них самотньо ховається карта таро, а між нею та капелюхом — складений білий мереживний носовичок, по краях прикрашений вигадливо закрученими чорними лозами.

Прості речі. Вузлики й наміри.

На уроках вона сміялася, бо надавала перевагу картам. У порівнянні зі стрічками вони здавалися такими однозначними, попри міріади тлумачень.

Це був лише запобіжний захід. За таких непередбачуваних обставин краще перестрахуватися. І нічого дивного, ми ж беремо на прогулянку парасолю в сонячний день, якщо нам здається, що буде злива.

Чесно кажучи, вона не певна, чи оберіг виконує ще якусь функцію, окрім збирання пилюки. Та й як тут можна бути впевненим — немає барометра, який вимірював би такі ілюзорні речі. Хаос не можна виміряти термометром. Ізобель здається, що всі її потуги були марними.

Вона обережно виймає капелюха з коробки, і навколо нього розливаються водоспади довжелезних стрічок. Усе має на диво гарний і майже святковий вигляд: старий капелюх, мереживна хустинка й карта, прив’язана потертою стрічкою.

— Найслабші чари можуть бути найефективнішими, — каже Ізобель і сама дивується, що в голосі бринять сльози.

Капелюх не відповідає.

— Не думаю, що ти взагалі на щось впливаєш, — каже далі дівчина.

Капелюх — ані пари з уст.

Їй хотілося лише зберегти цирк у рівновазі. Не дозволити суперникам нашкодити одне одному чи тим, хто поряд.

Аби терези не зламалися.

Знов і знов із пам’яті виринає картинка, де вони вдвох стоять посеред танцювальної зали.

Віщунка пригадує випадково почуті уривки сварки. Марко казав, що робив геть усе для неї. Тоді вона не зрозуміла, про що йдеться, а потім узагалі забула.

Але тепер усе ясно як божий день.

Бурхливі почуття, на які щоразу, коли вона ворожила на хлопця, вказували карти, стосувалися Селії.

І навіть цирк — для неї. І у відповідь на всі його надзвичайні намети вона зводила свої.

А Ізобель власними руками допомагала підтримувати рівновагу. Допомагала йому. Допомагала їм обом.

Вона опускає очі на капелюх, що тримає в руках.

Біле мереживо пестить чорну вовну, стрічки сплелися в єдине ціле. Нероздільне.

Дівочі сльози крапають на стрічки в пальцях, і в нападі люті Ізобель шматує бантики.

Хустинка, наче блідий привид, падає на землю. Серед вигадливо закручених лоз видніються ініціали С. Н. Б.

Карта таро теж летить на землю й падає картинкою догори. Під зображенням янгола написане одне-єдине слово Tempérance — терпіння.

Ізобель стихає й затримує дихання, боязко очікуючи якогось ефекту від своїх дій. Але навколо лише абсолютна тиша та тремтіння свічок. Намистини на завісі висять спокійно й незворушно. Дівчина раптом почувається дурепою, що самотньо сидить у наметі з оберемком сплутаних стрічок і старим капелюхом. Як вона могла бути такою недоумкуватою і вважати, що має на все хоч якийсь вплив? Що те, що вона робить, має хоч якесь значення?

Віщунка нахиляється, щоб підняти карту, але рука ціпеніє, коли дівчина чує якийсь звук. Щось схоже на те, як скрегоче гальмами потяг.

І лише за мить вона розуміє, що насправді на вулиці біля намету кричить Крихітка Мюррей.

Найтемніша ніч перед світанком

Конкорд, Массачусетс, 31 жовтня 1902


Крихітка з Прибамбасом стоять біля циркових воріт, розташувавшись так, аби не загороджувати прохід до квиткових кас, хоча о цій пізній годині черги вже майже немає. Зоряний тунель уже розібрали й замість нього залишили саму лише смугасту завісу. За спинами тричі б’є годинник-Wunschtraum. Прибамбас плямкає попкорном, укритим шоколадом.

— Фо ти йому фкасала? — цікавиться він із набитим ротом.

— Намагалася пояснити все якомога краще, — каже дівчинка. — Здається, порівнювала все з тортом.

— Тоді мало б спрацювати, — схвально відгукується брат. — Хто ж не любить добрячої аналогії з тортом?

— Невпевнена, що вдалося все пояснити. А ще, здається, він засмутився, коли я попросила не приходити сьогодні вночі, якщо вирішить не приєднуватися до нас. Я не знала, що ще маю сказати, лише хотіла, аби він зрозумів, як це важливо, — веде далі Крихітка, обіпершись на металевий паркан. — І я поцілувала його, — додає дівчинка.

— Знаю, — не приховує Прибамбас.

Сестра кидає на нього погляд, і рум’янець на обличчі стає майже таким само червоним, як волосся.

— Я не хотів, — здвигає плечима брат. — Ти недостатньо добре це приховуєш. Якщо не хочеш, щоб я бачив якісь речі, тобі варто більше тренуватися. Хіба Селія не навчила тебе, як це робити?

— Чому ти бачиш щодня краще, а я гірше? — питає Крихітка.

— Мені пощастило?

Сестра закочує очі.

— Ти розмовляв із Селією? — питає вона.

— Так. Розповів їй, що ти сказала, наче Бейлі мусить вирушити з нами. А вона лише відповіла, що не чинитиме нічого, аби зашкодити цьому.

— Гаразд, не так уже й погано.

— Вона засмучена, — зауважує Прибамбас, трясучи пакетиком із попкорном. — Не хотіла нічого мені розповідати й майже не слухала, коли я намагався пояснити, про що ми просимо. Я міг би сказати, що ми хочемо тримати вдома літаючого гіпопотама, і вона б погодилася. Але Бейлі приходить сюди не просто так, заради веселощів, як гадаєш?

— Не знаю, — зізнається Крихітка.

— А що знаєш?

Дівчинка переводить погляд на зоряне небо. Майже всі зірки сховалися за темними хмарами, але поодинокі м’яко блимають у просвітах.

— Пам’ятаєш, як ми були на Звіздарі, і я побачила щось яскраве, але не могла сказати, що саме?

Прибамбас киває.

— Це був внутрішній дворик. Не лише вогнище, а все довкола. А вогонь був яскравим, гарячим і весело танцював. А тоді... не знаю, що сталося, але раптом там з’явився Бейлі. У цьому я впевнена.

— І так скоро станеться? — з надією цікавиться Прибамбас.

— Гадаю, зовсім скоро.

— Може, викрадемо його?

— Бамбасе, будь серйозним.

— Ні, насправді. Ми могли б. Ми можемо залізти до його будинку, ударити Бейлі чимсь важким і притягти його сюди так обережно, як тільки вдасться. Візьмемо його під руки, щоб люди гадали, що він звичайний міський пияк. Перш ніж оговтатися, Бейлі опиниться в потязі, а там не матиме вибору. Швидко й безболісно. Тобто для нас безболісно. Хоча таки доведеться тягти чималеньку вагу.

— Не думаю, що це дійсно гарна ідея, Бамбасе, — відрубує дівчинка.

— Ой годі тобі, усе буде гаразд, — стогне брат.

— Я так не думаю. Мені здається, ми вже зробили все, що мали, і тепер залишається тільки чекати.

— Ти впевнена? — перепитує Прибамбас.

— Ні, — тихо погоджується сестра.

За мить хлопчик іде пошукати ще чогось їстівного, а дівчинка залишається біля воріт сама. Раз по раз вона озирається через плече на годинник за спиною, щоб подивитися, скільки залишилося часу.

Точки перетину II:

Багряні фурії, червоні парки[21]

Лондон, 31 жовтня — 1 листопада 1901


Хоча кожна ніч у цирку має всі підстави, щоб її називали чарівною, — написав колись гер Фрідрік Тіссен, — ніч перед Днем усіх святих — особлива. Повітря аж пахне таємницями.

Цьогорічна геловінська ніч видалася холодною і ясною. Гучний натовп убрався у важкі пальта й зав’язав шарфи. Чимало відвідувачів ховають обличчя за білими, чорними чи срібними латками масок.

Цирк навіть освітлений не так яскраво, як зазвичай. Здається, наче з кожного кутка виповзають тіні.

Ніхто не помічає, як до цирку заходить Чандреш Крістоф Лефевр. У кошику біля воріт чоловік бере срібну маску й прикладає собі до обличчя. Коли він купує дорослий квиток, касирка його не впізнає.

Чандреш, наче сновида, тиняється цирком.

Чоловіку сірому костюмі не вдягає маску. Він неквапливо шпацирує доріжками спокійним, майже лінивим кроком. Безцільно сновигає від намету до намету, заходячи в одні чи минаючи інші. Купує собі горнятко чаю, стоїть у внутрішньому дворику й довгенько роздивляється вогнище, перш ніж рушити назад.

Чоловік у сірому костюмі ніколи раніше не навідувався до цирку й раптом помітив, що йому тут подобається.

Чандреш іде за ним назирці, наступаючи на п’яти. Переслідує між наметами, спостерігає, як чоловік купує на подвір’ї чай. Він ретельно вивчає землю біля ніг чоловіка в сірому костюмі, шукає його тінь, незважаючи на мінливе освітлення.

Окрім Чандреша, чоловік у сірому костюмі нікого не цікавить. Перехожі не звертають на нього уваги, ніхто навіть оком не змигне в його бік, попри незвично високий зріст і бездоганний сірий костюм та циліндр. Навіть яточниця, котра наливає йому чай, кидає короткий погляд і вітається з наступним покупцем. Чоловік мандрує цирком, наче тінь. У руках він тримає ціпок зі срібною маківкою, яким навіть не користується.

Чандреш не раз губить його в натовпі, сірий костюм розчиняється серед білого, чорного й кольорових цяток-відвідувачів. Знову виявити чоловіка в юрбі нескладно, але Чандреш щоразу нервується, руки йому тремтять, і він увесь час метушливо перевіряє вміст кишень свого пальта.

Лефевр бурмоче щось собі під ніс. Люди, котрі йдуть достатньо близько, щоб почути це, здивовано витріщаються й намагаються відійти далі.

За Чандрешем іде молодик, якого він не впізнав би, навіть зазирнувши у вічі. Тим не менше хлопець і далі тримає дистанцію. Але увага Лефевра прикута до чоловіка в сірому костюмі, і він не помічає юнака, який віддалено нагадує його помічника.

Марко не відводить він Чандреша сіро-зелених очей. Сьогодні він не вдягнув маску на обличчя, котре може впізнати тільки Селія, але вона так чи інакше зараз зайнята.

Так триває деякий час. Містер А. Г** неквапом прогулюється цирком. Він зазирає до віщунки, котра не впізнає його й викладає карти ввічливими рядами, а потім зізнається, що сьогодні їхні передбачення суперечливі й невиразні. Потім він дивиться виставу ілюзіоністки. Селія помічає його й коротко киває один-єдиний раз. Далі чоловік рушає до Дзеркального Коридору та мандрує там у супроводі незліченної кількості постатей в однакових сірих костюмах і циліндрах. Катається на Каруселі. І, схоже, отримує особливе задоволення від Крижаного Саду.

Чандреш переслідує його від намету до намету, чекає на вулиці біля тих, до яких не наважується зайти. Хвилювання щораз посилюється.

Марко відволікається й губить їх обох лише на якусь мить.

Годинник над ворітьми рахує хвилини, ніч минає, і візерунки на циферблаті закручуються, змінюючи своє місце.

Жовтень перетворюється на листопад, але це помічають лише ті, хто стоїть найближче до годинника.

Юрба потроху рідшає. Маски повертаються до кошиків у внутрішньому дворі й біля воріт і перетворюються на безладні купи стрічок і порожнистих очей. Дітей тягнуть додому, обіцяючи повернутися завтра, хоча завтра тут уже не буде ніякого цирку, а діти почуватимуться обдуреними та зрадженими.

В одному із широких і не надто багатолюдних переходів позаду цирку містер А. Г** зупиняється. Чандреш спостерігає звіддаля й не може чітко роздивитися, що затримало чоловіка, хоча схоже, що він із кимось бесідує. Крізь прорізі в масці він бачить лише сірий костюм і завислий у повітрі циліндр. Між Лефевром і мішенню нічого немає.

Внутрішній голос шепоче Чандрешеві, що чоловік не може бути справжнім. Що це лише витівки його уяви. Просто сон.

Раптом усе завмирає. На мить час сповільнюється, наче щось побороло гравітацію в момент падіння. Прохолодний вітерець, що по колу прогулювався відкритими цирковими доріжками, ущухає. Тієї миті ніщо не ворухнулося — ані тканина наметів, ані стрічки, зав’язані на дюжинах масок.

У найвищому наметі повітряна гімнастка втрачає рівновагу й падає, але за кілька сантиметрів до землі її партнерові вдається упіймати дівчину.

На подвір’ї вогнище несподівано плюється іскрами й випускає цілу хмару чорного диму, змушуючи відвідувачів відскочити та закашлятися.

Кошеня, котре зависло в повітрі, перестрибуючи з руки Крихітки на долоню її брата, раптом перевертається й приземляється не на лапки, а на спину і з жалісним нявчанням котиться до хлопчика.

Ілюзіоністка завмирає й перериває виступ. Дівчина блідне та застигає, хитається, наче ось-ось зомліє. Кілька уважних глядачів пориваються допомогти їй, але Селія тримається на ногах.

Марко складається навпіл, наче його вдарив у живіт якийсь невидимий ворог. Перехожий хапає хлопця за руку й допомагає випростатися.

А Чандреш Крістоф Лефевр витягає з кишені пальта важкого срібного ножа й без вагань жбурляє його.

Ніж вилітає з Чандрешевої руки й виробляє в повітрі кілька досконалих обертів.

Нерухома мішень чітко видніється попереду. Немає цілі, реальнішої за неї.

Та раптом вона ворушиться.

Гладенька сіра вовна на спині костюма містера А. Г** посувається. Чоловік злегка нахиляється вбік. Граціозно ступає на крок. Єдиний несвідомий жест. Так рухається маса в просторі.

А потім ніж зачіпає його рукав і завмирає, влучивши точнісінько в груди співрозмовнику. Лезо легко протинає розстібнуте пальто й потрапляє в серце, наче цілилося саме туди. З-під багряного шарфа стирчить срібне руків’я.

Гер Фрідрік Тіссен завалюється долілиць, і містер А. Г** підхоплює його.

Чандреш витріщається на свою порожню руку, наче не в змозі пригадати, що саме вона тримала минулої миті. Мало не втрачаючи свідомості, він плентається назад до вогнища. Забираючись геть із цирку, Лефевр забуває зняти маску і, знайшовши її у власному будинку наступного дня, не може збагнути, звідки вона взялася.

Містер А. Г** кладе repa Тіссена на землю й починає щось швидко шепотіти йому так, аби ніхто сторонній не підслухав. Поодинокі відвідувачі спершу нічого не помічають, хоча дехто дивується, що двійко молодих артистів за кілька метрів звідси переривають свій виступ, і хлопчик у чорному костюмі збирає наляканих кошенят.

Минає чимало часу перш ніж містер А. Г** змовкає й простягає руку в сірій рукавичці до обличчя repa Фрідріка Тіссена, щоб обережно склепити йому очі.

Під білими черевиками Крихітки Мюррей розтікається калюжа крові, і запалу тишу розриває несамовитий крик.

Перш ніж здивування встигає перетворитися на хаос, містер А. Г** обачно виймає з грудей repa Тіссена ніж зі срібним руків’ям, підводиться й рушає геть.

Проходячи повз спантеличеного Марко, який іще не отямився від болю, чоловік у сірому костюмі мовчки простягає йому закривавленого ножа, і розчиняється в натовпі.

Кількох відвідувачів, що стали свідками неприємної події, одразу просять розійтися. Пізніше їм здаватиметься, що це був добре зрежисований розіграш. Дрібка драматизму до святкової атмосфери перед Днем усіх святих.

Озеро сліз

Біля вивіски на цьому наметі висить невеличка скринька із чорними камінцями. Інструкція на ній пропонує взяти один із собою, перш ніж увійти досередини.

У шатрі темно, стеля всіяна відкритими чорними парасолями, і їхні загнуті ручки звисають донизу, наче бурульки.

У центрі кімнати видніється озеро. Довкола водойми, береги якої викладено чорними камінцями, тягнеться смуга білої гальки.

У повітрі солоно пахне океаном.

Ти йдеш ближче до краю води, щоб зазирнути до озера, і гравій хрупотить під ногами.

Зовсім мілке озерце сяє. Тремтливе світло пробивається крізь товщу води. Цього неяскравого жевріння достатньо, аби роздивитися камінці на дні. Сотні камінців, усі мов дві краплі води схожі на той, що ти тримаєш у руках. Світло цідиться в щілини між ними.

На стінах кімнати мерехтять водяні блищики, і здається, наче весь намет напнуто під водою.

Ти вмощуєшся на березі та вертиш у руках чорний камінчик.

Тиша в наметі навіває світлий смуток.

Із далеких куточків пам’яті виринають спогади. Короткочасні розчарування. Утрачені можливості й загублені шанси. Біль і спустошення розбитого серця. І жахлива самотність.

Давно забуті скорботи перемішуються з іще свіжими ранами.

Камінчик у руках важчає.

Кинувши його до озера, де він приєднується до своїх братів, ти відчуваєш полегшення. Наче позбувся чогось більшого, аніж просто відполірованого хвилями гладенького котуна.

Прощання

Конкорд, Массачусетс, 30 і 31 жовтня 1902


Незадовго до заходу сонця Бейлі видряпується на дуба, щоб забрати зі схованки свою шкатулку. Хлопчик дивиться на цирк, що купається в помаранчевих променях і кидає довгі гострі тіні на поля. Відкривши скриньку, він виявляє, що насправді там немає нічого, що хотілося б узяти із собою.

Бейлі бере лише білу рукавичку Крихітки, запихає її до кишені пальта й повертає шкатулку до схованки.

Удома він перелічує свої заощадження, котрих виявляється більше, ніж утікач гадав, і складає змінний одяг і додатковий светр. Бейлі хоче взяти також іще одну пару черевиків, але потім вирішує, що позичить щось у Прибамбаса, якщо знадобиться. Хлопчик складає все до потертого шкіряного наплічника й чекає, поки батьки та Керолайн повкладаються спати.

Чекати доводиться довгенько, тож Бейлі кілька разів викладає речі та знову складає їх, роздумуючи, що справді варто взяти із собою, а що ні.

Упевнившись, що всі поснули, він чекає годину, а потім про всяк випадок іще одну. Хоча Бейлі став справжнім майстром із прослизання додому глупої ночі, утеча з дому — це щось геть інакше.

Коли він нарешті навшпиньки рушає коридором, сам дивується, яка вже пізня година. Хлопчик уже поклав був руку на клямку й готовий піти геть, але потім обертається, кладе наплічник на підлогу та намагається без зайвого шуму знайти клаптик паперу.

Знайшовши, Бейлі всідається за стіл на кухні, щоб написати батькам записку. Він намагається якнайкраще пояснити причини втечі з дому й сподівається, що вони зрозуміють його. Про Гарвард чи майбутнє на фермі хлопчик узагалі не згадує.

Бейлі пам’ятає, як колись, коли він був іще зовсім малим, мама сказала, що хоче, аби його життя було щасливим і сповненим пригод. Якщо це не вважати пригодами, то що тоді?

— Ти що тут робиш? — раптом запитує голос позаду.

Бейлі озирається й бачить Керолайн, яка стоїть біля одвірка в нічній сорочці з накинутою на плечі плетеною ковдрою. На голові в сестри розкуйовджена копиця накрученого на папільйотки волосся.

— Не твоя справа, — огризається хлопчик і повертається до свого заняття. Він підписує листа й згортає його, а потім кладе на центр стола біля дерев’яної миски з яблуками. — Переконайся, що вони його прочитають.

— Ти що, тікаєш? — перепитує Керолайн, помітивши наплічник.

— Щось таке.

— Ти, мабуть, жартуєш, — вирішує сестра, позіхаючи.

— Я не знаю, коли повернуся. Напишу, як зможу. Перекажи, хай не хвилюються за мене.

— Бейлі, повертайся до ліжка.

— Чому б тобі не повернутися до ліжка, Керолайн? Схоже, кілька годин сну тобі не завадить.

У відповідь Керолайн лише кривиться.

— Крім того, — веде далі Бейлі, — коли це тебе турбувало, що я роблю?

— Ти цілий тиждень поводишся, як дитина. — Керолайн підвищує голос, але й далі зі свистом шепоче. — Бавишся в дурнуватому цирку, сидиш там цілу ніч. Час подорослішати, Бейлі.

— Саме це я й роблю, — озивається брат. — І мене не обходить, чи розумієш ти це. Тут я нещасливий. А ти щаслива, бо сама млява й нудна, і мляве та нудне життя — усе, що тобі треба. Але мені його недостатньо. Ніколи не буде достатньо. Тому я йду геть. Будь ласкава, поберися з кимось, хто нагляне за вівцями.

Бейлі бере з миски яблуко, підкидає його в повітря, а потім ловить і пхає до наплічника. Затим театрально прощається із сестрою, завзято махаючи їй на прощання.

Хлопчик іде, а Керолайн стоїть біля столу, роззявивши рота. Коли двері за ним тихенько причиняються, вона без жодного слова стискає вуста.

Рушаючи геть від дому, Бейлі відчуває, як вирує всередині енергія. Він майже певен, що Керолайн побіжить за ним або розбудить батьків і розповість про його втечу. Але з кожним кроком Бейлі переконується, що тікає по-справжньому і його вже ніщо не зупинить.

Ніч темна й мовчазна, і шлях до цирку здається довшим. На відміну від попередніх вечорів, що він біг туди, коли ворота ще не відчинилися, сьогодні Бейлі не зустрічає натовпів людей, котрі б теж прямували до цирку.

Коли хлопчик із наплічником за спиною дістається до дуба, зорі яскраво сяють. До світанку ще є трохи часу, хоча вже не так багато, як Бейлі сподівався.

Проте поле, що простяглося за дубом під зоряним небом, порожнє. Наче тут ніколи нічого й не було, крім трави, листя й туману.

Ретроспектива

Лондон, 1 листопада 1901


Чоловік у сірому костюмі легко прослизає крізь юрбу відвідувачів. Коли він прямує до воріт, усі розступаються, наче вода, відходять убік з дороги, навіть не помічаючи його.

Але перед самими ворітьми шлях йому заступає прозора постать, що, мов міраж, з’являється з відблисків вогнища й легенького погойдування паперових ліхтариків. Чоловіку сірому костюмі зупиняється, хоча міг би без перешкод пройти крізь примарні обриси свого колеги.

— Цікавий видався вечір, чи не так? — озивається Гектор, приваблюючи зацікавлені погляди відвідувачів, що тупцюють неподалік.

Чоловіку сірому костюмі ледь помітно рухає пальцями вбраної в рукавичку руки, наче гортає сторінки книжки, і допитливі погляди зникають, втрачають зосередженість і відвертаються в протилежний бік.

Натовп і далі сновигає туди-сюди біля воріт, не зважаючи на двох співрозмовників.

— Не варто перейматися, — глузує Гектор, — половина з них чекає на появу привида на кожному кроці.

— Усе вийшло з-під контролю, — каже чоловік у сірому костюмі. — Це місце завжди було занадто велелюдним для змагання.

— Це й додавало веселощів, — заперечує Гектор, махаючи рукою в бік юрби. Його рука проходить крізь плече якоїсь жінки, і та здивовано обертається, але, нічого не побачивши, іде далі. — Хіба тобі мало всіх цих маніпуляцій за лаштунками? Ти навіть здобув Чандрешеву прихильність, аби контролювати цирк.

— Я нічого не контролюю, — відгукується чоловік у сірому костюмі. — Я створив тут атмосферу загадковості, аби замаскувати змагання й тримати його в секреті. Саме я порадив цирку переїжджати з місця на місце без попередження. Це на руку обом гравцям.

— Це тримає їх на відстані. Якби вони зійшлися в бою, як мали від самого початку, вона б уже давно здолала його.

— Невже твій стан робить тебе сліпим? Ти був дурнем, коли потрапив у цю пастку, і залишаєшся ним, якщо не бачиш, що вони одержимі одне одним. Якби ми не тримали їх на відстані, це сталося б іще швидше.

— Тобі варто було б стати дідьковою свахою, — буркає Гектор. Його звужені від злості очиці то зникають, то знову з’являються в мерехтливому світлі. — Я занадто добре тренував свою гравчиню, вона не може так безрозсудно поводитися.

— Тим не менш, вона прийшла до мене. Вона особисто запросила мене, щоб ти... — Чоловік змовкає, помітивши постать у натовпі.

— Я попереджав тебе, щоб ти обирав гравця, з яким не шкода буде попрощатися, — каже Гектор, зауваживши, що співрозмовник спостерігає за розгубленим молодиком у котелку, котрий минає їх, не помітивши, і переслідує в юрбі Чандреша. — Ти завжди прив’язуєшся до учнів. Шкода, що мало хто з них розуміє це.

— А скільки твоїх учнів самі вирішили закінчити гру? — уїдливо цікавиться чоловік у сірому костюмі, обертаючись. — Сім? Твоя донька стане восьмою?

— Цього більше не станеться, — Гектор різко випльовує кожне слово, попри свою примарну поставу.

— Якщо вона переможе — ненавидітиме тебе. А може, уже ненавидить.

— Вона переможе. Не намагайся нехтувати фактом, що вона завжди була сильнішою за твого гравця.

Чоловік у сірому костюмі здіймає руку в напрямку вогнища та посилює відгомін звуків, що лунають за межами подвір’я. Нехай Гектор чує, як істерично кричить його донька, раз по раз вигукуючи Фрідрікове ім’я.

— Як тобі здається, так звучить сила? — питає він і опускає руку, дозволивши голосу Селії розчинитися в галасі юрби.

Гектор мовчить, але язики вогню висвічують гримасу на його обличчі.

— Сьогодні тут помер невинний, — каже чоловік у сірому костюмі. — Чоловік, котрий справді подобався твоїй учасниці. Якщо вона досі не зламалася, це стане початком. Ти цього домагався? Невже попередні змагання нічого тебе не навчили? Неможливо передбачити, що тут станеться. Жоден із нас не має жодних гарантій.

— Гру ще не закінчено, — сичить Гектор і зникає там, де зливаються світло й тінь.

Чоловік у сірому костюмі крокує далі, наче й не зупинявся, і пірнає під оксамитову завісу, що відмежовує внутрішній двір від зовнішнього світу.

Перш ніж вийти із цирку, він задумливо роздивляється годинник на воротах.

Приємний біль

Лондон, 1 листопада 1901


Квартира Марко колись була просторою й невибагливою, але тепер вона вщент напхана чималою кількістю різнокаліберних меблів. Те, що рано чи пізно набридало Чандрешеві, замість того аби бути викинутим на смітник, відправлялося до цього чистилища.

Тут занадто багато книжок і недостатньо полиць, щоб їх розмістити, тож вони просто складені стосами на антикварних китайських стільцях чи подушках з індійських тканин.

На камінній полиці височіє годинник роботи repa Тіссена, прикрашений крихітними книжечками, що з кожним кроком секундної стрілки гортають свої сторінки. На циферблаті майже третя година ночі.

Сторінки великих книжок, що на столі, гортаються значно повільніше. Марко кидається від одного рукописного зшитку до іншого, шкрябає щось у записнику й робить розрахунки на окремих аркушах паперу. Він знову й знову креслить якісь символи й цифри, відкладає одні книжки, береться за інші, а відтак повертається до відкладених.

Несподівано вхідні двері розчахнулися, клацнувши замками й вільно хитнувшись на петлях. Марко відстрибує від стола, розливаючи на папери пляшечку чорнил.

У дверях стоїть Селія. Неслухняні кучері вибиваються із забраного у вузол волосся. На дівчині незастібнуте пальто кремового кольору, занадто легке для такої погоди.

Лише після того, як вона заходить до помешкання, а двері самі собою зачиняються й замикаються, видавши кілька поклацувань, Марко помічає, що її сукня під пальтом просякнута кров’ю.

— Що сталося? — налякано запитує він, і рука, котра тяглася до пляшечки з чорнилами, завмирає в повітрі.

— Ти прекрасно знаєш, що сталося, — озивається Селія. Її голос звучить спокійно, але на чорній поверхні розлитих на столі чорнил уже почали збиратися брижі.

— З тобою все гаразд? — знову допитується Марко, намагаючись підійти ближче до своєї гості.

— Зі мною абсолютно точно не все гаразд, — вигукує Селія, і пляшечка з чорнилами на столі тремтить, заливаючи папери, залишаючи чорні бризки на білих рукавах Маркової сорочки й непомітні плями на чорній камізельці. Хлопцеві руки вкриваються чорнилом, але він досі збентежений через кров на її сукні — кричущої багряної плями, що розтинає шовк кольору слонової кістки й застрягає в полоні чорної оксамитової вишивки.

— Селіє, що ти робила? — насторожено питає хлопець.

— Я намагалася, — починає Селія, але голос зривається, і їй доводиться повторити ще раз. — Я намагалася. Думала, що зможу це виправити. Я так давно знаю його. Думала, що це допоможе полагодити годинник і змусить його знову піти. Я точно знала, що роблю не так, але нічого не могла змінити. Він був таким рідним, але це... це не допомогло.

Схлипування, що бралися в грудях, вириваються назовні. Сльози, які Селія стримувала кілька годин, проливаються дощем.

Марко кидається до неї, обіймає та міцно притискає до себе, поки дівчина плаче.

— Мені шкода, — каже він, наче молитву повторюючи це між схлипуваннями, аж поки Селія не заспокоюється. Нарешті напружені плечі опускаються й дівчина стихає в обіймах.

— Він був моїм другом, — каже вона ледь чутно.

— Я знаю,— запевняє Марко, витираючи її сльози й залишаючи на щоках чорнильні сліди. — Мені дуже шкода. Я не знаю, що сталося. Щось порушило рівновагу, а я не можу зрозуміти, що саме.

— Ізобель, — каже Селія.

— Що?

— Ізобель наклала чари на цирк, на тебе й на мене. Я знала це, відчувала. Думала, що вони ні на що не впливають, але помилялася. Не знаю, чому сьогодні вона вирішила зняти їх.

Марко зітхає.

— Вона обрала сьогоднішню ніч, тому що я врешті розповів їй, що кохаю тебе, — зізнається він. — Я мав би зробити це ще кілька років тому, але розповів лише сьогодні. Я гадав, що вона поставиться до цього з розумінням, але вочевидь помилився. І навіть не здогадуюся, що там робив Александр.

— Він прийшов, бо я запросила його, — пояснює Селія.

— Навіщо? — дивується Марко.

— Я хотіла почути рішення, — каже дівчина, і сльози знову бризкають з очей. — Я хотіла, щоб гра закінчилася, щоб я могла бути з тобою. Думала, якщо він прийде й побачить цирк, то зможе визначити переможця. Не знаю, чого ще вони від нас чекають. Як Чандреш довідався, що він буде там?

— І гадки не маю. Я навіть не знаю, якого дідька він вирішив піти туди сам і наполягав, щоб я залишився вдома. Натомість я пішов назирці та стежив за ним. А потім загубив на кілька хвилин, коли зайшов поговорити з Ізобель, і поки знайшов його знову...

— Ти теж відчув, наче землю висмикнули з-під ніг? — питає Селія.

Марко киває.

— Я намагався захистити Чандреша від самого себе, — пояснює хлопець. — Не думав, що він можете бути небезпечним для когось іще.

— Що все це таке? — цікавиться дівчина, перевівши погляд на книжки на столі. Незліченна кількість сторінок із символами та знаками, помережаними вирізаними з інших джерел текстами, приклеєними один до одного, закресленими й кілька разів переписаними. У центрі стола лежить грубий фоліант у шкіряній палітурці. На форзаці Селія помічає маленький клаптик паперу, схожий на вирізку з газети, приклеєний поверх хитросплетіння гілок ретельно намальованого дерева. Вона може розібрати єдине слово: трансцендентальний.

— Я так працюю, — пояснює Марко. — Цей том пов’язує всіх у цирку. Не можу вигадати для нього кращої назви, ніж оберіг. Його копію я кинув у вогнище, перед тим як його розпалили, але в цьому роблю доповнення.

Селія гортає вкриті іменами сторінки. Вона зупиняється там, де приклеєно смужку паперу з витіюватим підписом Лейні Берджес, а поруч біліє порожня пляма на тому місці, звідки вирвали інший шматочок паперу такого самого розміру.

— Я мав записати сюди repa Тіссена, — бідкається Марко. — Мені ніколи це не спадало на думку.

— Загинув би інший відвідувач, якби не він. Нам не вдасться захистити всіх. Це неможливо.

— Мені шкода, — знову повторює хлопець. — Я не знав repa Тіссена так добре, як ти, але високо цінував його самого і його роботу.

— Він показав мені цирк таким, яким я раніше не могла його побачити, — каже Селія. — Який вигляд він має ззовні. Ми листувалися роками.

— Я б теж писав, якби міг висловити на папері все, що хочу сказати тобі. Але для цього навіть чорнильного моря виявилося б замало.

— Замість листів ти дарував мені мрії, — каже дівчина, підводячи погляд на Марко. — А я зводила намети, які ти навряд чи колись бачив. Я весь час відчуваю навколо себе твою присутність і не змогла подарувати тобі нічого, що ти міг би зберегти.

— У мене досі є твоя шаль, — жартує хлопець.

Селія сумно всміхається та згортає книжку. Обабіч неї розлите чорнило тече назад до пляшечки, і друзки навколо нього знову перетворюються на скло.

— Гадаю, саме це мав на увазі батько, коли торочив про вплив ззовні, а не зсередини, — припускає вона. — Він завжди попереджав про це.

— То прилегла кімната точно б йому не сподобалася, — каже Марко.

— Яка кімната? — перепитує Селія. Пляшечка з чорнилом має такий вигляд, наче ніколи не розбивалася. Марко киває вперед і веде дівчину до сусідньої кімнати. Він відчиняє двері, але не заходить до приміщення, і, підійшовши до нього, Селія розуміє чому.

Колись це, мабуть, був кабінет або вітальня — невелика кімнатка, яку, імовірно, можна було б уважати затишною, якби не шари паперу, якими встелено всі можливі поверхні, і аркуші, що звисають зі стелі на нитках.

Нитки причеплені до люстри й тягнуться до горішніх полиць. Вони сплітаються між собою, мов павутиння на стелі.

Усюди, де лише можливо, — на столах, письмових бюро, кріслах — стоять ретельно зроблені моделі наметів. Деякі складені з газет, інші пошиті з тканини. Шматочки креслень, сторінки романів і аркуші поштового паперу скручені й порізані, складені у формі смугастих наметів і скріплені чорними, білими й червоними нитками. Від наметів нитки тягнуться до деталей годинникових механізмів, шматочків люстерок і свічкових недогарків.

У центрі кімнати, на круглому дерев’яному столику, пофарбованому в чорний та інкрустованому перламутровими смугами, стоїть невеличкий металевий казанок. Усередині жваво горить яскравий білий вогник і кидає на кімнату довгі тіні.

Селія ступає на крок досередини, пригинаючись, аби не зачепити нитки, що звисають зі стелі. Відчуття таке, наче заходиш до цирку, у повітрі навіть пахне карамеллю, але глибше ховається ще щось. Під папером і нитками причаїлося щось древнє й могутнє.

Поки Селія обережно просувається кімнатою, намагаючись не зачепити нічого пругом сукні, і роздивляється крихітні намети чи обережно торкається пальцями ниток і коліщаток, Марко стоїть у дверях.

— Це дуже давня магія, чи не так? — питає Селія.

— Це єдина відома мені магія, — озивається Марко. Він смикає за нитку біля дверей, і його рух хвилями перекочується кімнатою. Ціла модель цирку сипле іскрами, коли світло вогнища віддзеркалюється в шматочках металу. — Хоча сумніваюся, що від неї колись чекали на таке.

Селія зупиняється біля намету, у якому гілки дерев укриті свічковим воском. Узявши його за орієнтир, вона знаходить інший, обережно штовхає паперові дверцята й опиняється на власній сцені, оточеній рядами крихітних стільців.

Стіни її намету вкриті сонетами Шекспіра.

Селія зачиняє паперові двері.

Вона навшпиньки завершує обхід кімнати, знову приєднується до Марко й тихо причиняє за собою двері.

Щойно вона переступила поріг, відчуття прогулянки цирком зникає, але дівчина раптом несподівано гостро відчуває все в цій кімнаті. Тепло вогню й протяг від вікон. Аромат Маркової шкіри, що змішався із запахом чорнил і одеколону.

— Дякую, що показав мені це, — каже дівчина.

— Гадаю, твій батько не схвалив би цього, — озивається Марко.

— Я вже давно не переймаюся тим, що схвалює мій батько.

Селія проходить повз письмовий стіл, зупиняється перед каміном і спостерігає, як малесенькі сторінки відлічують час на годиннику, що на полиці.

Біля годинника самотню лежить гральна карта. Чирвова двійка. Не лишилося й сліду, що колись її протинали турецьким кинджалом. Жодної згадки про те, що кров Селії колись торкалася її поверхні, але дівчина впевнена, що це та сама карта.

— Я можу поговорити з Александром, — пропонує Марко. — Можливо, він уже побачив достатньо, щоб винести вердикт, або, через те що сталося, він просто виведе мене з гри. Гадаю, я розчарував його, тож тебе можна вважати переможцем...

— Припини, — просить Селія, не обертаючись. — Будь ласка, припини говорити. Я не хочу нічого чути про цю кляту гру.

Марко пробує заперечити, та слова застрягають у горлі. Він знову намагається заговорити, але виявляє, що не може вимовити жодного слова.

Зітхнувши, він понурив голову.

— Я втомилася від спроб утримати разом те, що втримати неможливо, — каже Селія, коли він підходить ближче. — Від спроб контролювати неконтрольоване. Утомилася забороняти собі хотіти чогось через страх, що зруйную те, чого не зможу полагодити. Усе й так зламається, незалежно від того, що ми робимо.

Дівчина притуляється до Маркових грудей, і він обіймає її та обережно витирає чорнильні плями на шиї. Так вони й стоять якийсь час, слухаючи, як потріскує вогонь і цокає годинник.

Коли Селія підводить голову, хлопець, не відводячи очей, знімає з неї пальто й кладе руки на оголені плечі.

Дівчину пронизує вже знайомий вибух почуттів, котрий завжди супроводжує дотик до його шкіри, і вона більше не може опиратися йому, більше просто не хоче.

— Марко, — шепоче дівчина, розстібаючи ґудзик його камізельки. — Марко, я...

Перш ніж їй удається завершити речення, його палкі й жадібні вуста торкаються її.

Поки Селія розстібає камізельку, він наосліп бореться з гачками й розв’язує стрічки, не бажаючи припиняти поцілунок.

Вишукана сукня безладно падає до ніг.

Плутаючись у зав’язках корсету, Марко опускає дівчину на підлогу.

Шар за шаром, вони й далі позбуваються одягу, поки їх нічого не розділяє.

Потрапивши в пастку мовчання, Марко язиком виводить слова вибачення й обожнювання на шкірі Селії, без жодного звуку висловлює все те, що не міг сказати вголос.

Він знаходить інші можливості розповісти про своє кохання, пальці залишають на тілі чорнильні сліди, і хлопець насолоджується кожним звуком, почутим від Селії.

Вони зливаються в єдине ціле, і кімната тремтить.

Хоча тут чимало крихких речей, нічого не розбивається.

Годинник над ними й далі гортає сторінки, занадто мініатюрні для того, щоб записані на них історії хтось колись зміг прочитати.

* * *

Марко не пам’ятає, як заснув. Однієї миті Селія скрутилася клубочком у його руках і поклала голову на груди, слухаючи серцебиття, а наступної — він уже залишився сам.

Вогонь загас, залишивши на згадку по собі ледь жевріючі жаринки. Крізь вікна просочується сірий світанок і кидає прозорі тіні.

На камінній полиці — чирвова двійка, а на ній лежить срібна каблучка з гравіюванням латиною. Марко всміхається й надіває прикрасу Селії на мізинець, поруч зі шрамом на безіменному пальці.

Він не одразу помічає, що оберіг у шкіряній палітурці зник зі стола.

Частина IV

Заколот

Нічний цирк

Я переконаний, що, попри мої численні візити до цирку, існують намети, у котрих я ще не бував. І хоча я бачив силу-силенну вивісок і пройшов сотнями можливих доріжок, завжди залишатимуться недосліджені куточки та двері, котрі для мене так і не відчинилися.

Фрідрік Тіссен, 1896

Технічні деталі

Лондон, 1 листопада 1901


Дослухаючись до розміреного гупання Маркового серця й цокання годинника, Селія мріяла зупинити час. Вона хотіла б назавжди зупинити цю мить, скрутившись клубочком і відчуваючи спиною ніжний дотик хлопцевих рук. Воліла б, щоб нікуди не потрібно було йти.

Але їй удалося лише вповільнити Маркове серцебиття й занурити хлопця в глибокий сон.

Чарівниця могла б збудити його, але небо надворі вже світлішає, а її лякає сама лише думка, що доведеться прощатися.

Тому дівчина ніжно цілує коханого у вуста й тихо вдягається, поки він спить. Вона знімає з пальця каблучку й залишає її на камінній полиці, точно між двома серцями, зображеними на гральній карті.

Одягаючи пальто, Селія завмирає й кидає погляд на розкидані столом книжки.

Можливо, якщо їй удасться краще зрозуміти його методи, вона зможе скористатися ними й зробити цирк самостійнішим. Зможе скинути із себе хоча б частину тягаря. А потім їм двом удасться бути разом довше, ніж кілька похапцем украдених годин, і не перейматися правилами гри.

Селія не може уявити кращого подарунка для Марко, аніж змусити їхніх наставників оголосити вердикт.

Дівчина бере зі столу книгу з іменами. Схоже, непогано буде почати саме з неї й зрозуміти ази того, із чим доведеться мати справу.

І фокусниця забирає її з собою.

Селія вислизає до темного вестибюля, затиснувши книгу в шкіряній палітурці під пахвою, і якомога тихше зачиняє двері до Маркового помешкання. Замки за її спиною видають кілька ледь чутних, приглушених клацань і повертаються на свої місця.

Примарну фігуру, що ховалася в затінку обіч, Селія помічає, лише коли та озивається.

— Ти маленька брехлива шльондра, — каже їй батько.

Селія заплющує очі, намагаючись зосередитися, але Гектора завжди важко позбутися, якщо він уже причепився, і цього разу їй теж не вдається впоратися.

— Я здивована, що ти чекав у вестибюлі, щоб повідомити мені це, татку, — каже дівчина.

— У голові не вкладається, який навколо цього місця виставлений захист, — повідомляє батько, махаючи в бік дверей. — Ніщо не потрапить досередини, якщо хлопчина сам того не захоче.

— Добре, — радіє Селія. — Тримайся від нього подалі. І від мене теж.

— Що ти збираєшся із цим робити? — цікавиться чоловік, показуючи на книгу.

— Це тебе не обходить, — буркає донька.

— Ти не можеш впливати на його роботу, — нагадує Гектор.

— Я знаю, принцип невтручання — єдине з небагатьох правил у грі. Я не збираюся втручатися, я збираюся вивчити його методи, і тоді мені не доведеться весь час дбати про цирк.

— Його методи! Це Александрові методи, і тобі не варто пхати туди свого носа. Ти й не тямиш, у що встряєш. Схоже, я переоцінив твою спроможність упоратися із цим змаганням.

— Це ж гра, чи не так? — питає Селія. — Хіба її суть не в тому, аби на публіці давати раду відлунням магії у світі, де в неї не вірять? Це перевірка витривалості й уміння контролювати все, а не майстерності.

— Це перевірка сили, — заперечує Гектор. — А ти слабка. Слабша, ніж я гадав.

— Тоді дозволь мені програти, — пропонує донька. — Я виснажена, татку. Я так більше не можу. Це не той випадок, коли після оголошення переможця ти зможеш відсвяткувати тріумф за пляшечкою віскі.

— Переможця не оголосять, — наполягає чоловік. — Гра добігає кінця, а не зупиняється. За стільки часу ти вже мала б це зрозуміти. Колись ти була хоч трохи кмітливіша.

Селія кидає на чоловіка швидкий погляд і одночасно пригадує його слова, усі недомовки щодо правил гри, якими він годував її роками. Раптом те, про що він завжди намагався не говорити, набуває конкретної форми, і основна ідея змагань стає зрозумілою.

— Переможець — це той, хто встоїть, коли в іншого не залишиться сил для боротьби, — каже Селія, із жахом розуміючи, що до чого.

— Досить грубе узагальнення, але ідея правильна.

Дівчина повертається обличчям до Маркового помешкання та притискає руку до дверей.

— Перестань удавати, що кохаєш того хлопчиська, — гримає Гектор. — Ти вище за ці приземлені дурниці.

— Ти пожертвував би мною заради гри, — тихо озивається Селія. — Дозволив би мені зруйнувати себе, аби лише щось довести. Ти втягнув мене до цієї гри, знаючи ставки, і переконав, що це не більше ніж змагання в майстерності.

— Не дивись на мене так, — лютиться батько, — наче вважаєш мене нелюдом.

— Я бачу тебе наскрізь, — уриває його донька. — У прямому сенсі. І справа тут зовсім не в моїй уяві.

— Навіть якби я був таким, як тоді, коли все почалося, це нічого не змінило б.

— А що станеться із цирком після гри? — цікавиться Селія.

— Цирк — це лише арена, — каже Гектор. — Стадіон. Урочисто прибраний Колізей. Якщо виграєш, можеш і далі займатися ним, хоча без гри він не має сенсу.

— Гадаю, для тебе й інші люди, що задіяні в ньому, теж не мають сенсу? — уїдливо зауважує дівчина. — На їхні долі тобі плювати з високого дерева?

— Кожна дія має протидію, — філософствує батько. — Це частина змагання.

— Чому тепер ти кажеш мені все це, а раніше мовчав?

— Раніше я не боявся, що з вас двох програєш ти.

— Ти маєш на увазі, що помру я, — виправляє його Селія.

— Це лише технічні деталі, — озивається батько. — Гра закінчується тоді, коли залишається один гравець. Іншого способу завершити її немає. Тож можеш облишити всі свої облудні сподівання, що, коли гра закінчиться, ти й далі плутатимешся із цим нікчемою, якого Александр знайшов у лондонських нетрях.

— А хто ж залишився? — цікавиться донька, ігноруючи його зауваження. — Ти казав, що Александрів учень переміг в останньому змаганні. То що з ним сталося?

Гекторова тінь трясеться від глузливого реготу, а потім відповідає:

Вона зав’язується вузлами у твоєму дорогоцінному цирку.

Ігри з вогнем

Лише вогонь освітлює цей намет. Яскраве тремтливе біле полум’я, наче вогнище на подвір’ї цирку.

Ти проходиш повз факіра на смугастому підвищенні. Чоловік дозволяє невеличким вогняним вусикам танцювати на довжелезних спицях, що їх він ось-ось проковтне.

На іншому підвищенні жінка вправляється із двома довжелезними ланцюгами з вогняними кулями на кінцях. Вони виписують петлі чи кола, залишаючи в повітрі жевріючий слід від білого вогню, і рухаються так швидко, що здаються не сяйливими цятками на кінцях ланцюгів, а витканими з вогню нитками.

На багатьох платформах артисти жонглюють смолоскипами, крутять їх високо в повітрі. Час від часу вони кидають запалені смолоскипи одне одному, розсипаючи довкола водоспади іскор.

Трохи далі на різній висоті висять вогняні обручі, і актори легко пірнають у них, наче вони просто металеві, а не охоплені полум’ям.

На сусідній платформі жінка тримає вогонь голими руками та складає з нього змій і квіти найрізноманітніших форм. У її руках зірки вистрілюють іскрами, а пташки займаються й зникають, наче крихітні фенікси.

Вона всміхається тобі, а біле полум’я під пальцями складається то в човник, то в книжку, то у вогняне серце.

Нічний цирк
[22]

Дорогою з Лондона до Мюнхена, 1 листопада 1901


Нічим не примітний потяг пихкає серед полів, випускаючи в повітря хмари сірого диму. Чорний локомотив тягне такі самі чорні вагони. У вагонах із вікнами скло затемнене, а ті вагони, що вікон не мають, просто чорні, як кіптява.

Потяг подорожує нечутно — не свистить і не гуде. Колеса на коліях не риплять, а м’яко й тихо ковзають. Майже весь свій шлях він минає непоміченим і жодного разу не зупиняється.

Ззовні потяг схожий на ті, що перевозять вугілля чи щось таке. Геть нічого особливого.

А ось усередині — зовсім інша річ.

Усередині панують розкіш, позолота й тепло. Більшість пасажирських вагонів заслано товстими візерунчастими килимами. Оксамитова оббивка винного, фіолетового і кремового відтінків наче запозичила їх у заходу сонця, що зависло над небокраєм у сутінках і неохоче прощається з барвами, котрим судилося розчинитися в поцяткованому зірками опівнічному небі.

Коридори освітлені лампами з абажурами у вигляді кришталевих водоспадів, що погойдуються в такт руху поїзда. Усе довкола спокійне й безтурботне.

Незадовго після вирушення Селія ховає книгу в шкіряній палітурці у всіх на виду, замаскувавши її між власними книжками.

Замість просякнутої кров’ю сукні вона вдягає іншу, ту, що особливо подобалася Фрідрікові, — перламутрову, перев’язану чорними, білими й антрацитовими стрічками.

Коли Селія йде коридором, стрічки шелестять і розвіваються за спиною.

Дівчина зупиняється біля дверей, на котрих, крім написаного від руки імені на табличці, видніються два каліграфічних ієрогліфи.

Господиня одразу відгукується на ввічливий стук і запрошує зайти всередину.

Більшість купе в поїзді аж сочиться кольорами, але те, де живе Тсукіко, здається цілком нейтральним. Воно майже порожнє — лише кілька паперових ширм і штори із шовку-сирцю, що пахнуть імбиром і вершками.

У центрі приміщення, на підлозі, у червоному кімоно сидить Тсукіко, схожа на багряне серце блідої кімнати.

І вона не сама. Поклавши голову їй на коліна, поруч лежить Ізобель і тихенько схлипує.

— Я не хотіла заважати, — вибачається Селія. Вона застигає на порозі, уже налаштована вийти з купе й зачинити за собою двері.

— Ти нам не заважаєш, — переконує Тсукіко й махає, щоб дівчина зайшла всередину. — Може, допоможеш мені переконати Ізобель, що їй необхідно трохи поспати.

Селія мовчить, але віщунка витирає очі, підводиться й киває.

— Дякую, Кіко, — каже вона, розгладжуючи зморшки на сукні. Дівчина-змія й далі сидить на підлозі й зосереджує всю увагу на Селії.

Ізобель, прямуючи до дверей, зупиняється біля фокусниці.

— Мені шкода, що гер Тіссен загинув, — каже вона.

— Мені теж.

На якусь мить Селії здається, що Ізобель хоче обійняти її, але дівчина лише киває та йде, зачинивши за собою двері.

— Останні кілька годин були довгими для кожного з нас, — озивається Тсукіко, коли віщунка зникає. — Тобі необхідно випити чаю, — додає вона, перш ніж Селії вдається пояснити, чому вона прийшла. Дівчина-змія пропонує їй сісти на подушку й тихо йде до кінця вагону, де за ширмою ховається всіляке чайне начиння.

Тсукіко неквапливо заварює дві піали чаю маття[23], і все видається чудовим і заспокійливим, хоча й не схоже на повноцінні чайні церемонії, котрі дівчина колись улаштовувала кілька разів.

— Чому ти ніколи не казала мені? — питає Селія, коли Тсукіко вмощується навпроти неї.

— Не казала про що? — не розуміє дівчина-змія й посміхається поверх горнятка з чаєм.

Селія зітхає. Вона розмірковує, чи так само важко було Лейні Берджес, коли вони зустрілися за чаєм у Константинополі. Вона вже мало не наважується розбити піалу з чаєм Тсукіко, щоб подивитися на її реакцію.

— Ти поранилася? — цікавиться Тсукіко, показуючи на рубець на пальці в Селії.

— Майже тридцять років тому мене зв’язали путами зі змаганням, — озивається вона. Потім сьорбає чай і додає: — Може, тепер, коли ти бачила мій, покажеш мені свій рубець?

Тсукіко посміхається та ставить піалу на підлогу, а тоді повертається й відгортає комірець кімоно.

Внизу шиї, десь між сплетінням витатуюваних символів у вигині півмісяця, причаївся ледь помітний шрам, за формою й розміром схожий на каблучку.

— Як бачиш, гра добігає кінця, а рубці залишаються, — каже вона та поправляє кімоно на плечах.

— Це знак від однієї з прикрас мого батька, — зізнається Селія, але Тсукіко не погоджується й не заперечує.

— Як тобі чай? — запитує вона.

— Чому ти тут? — у свою чергу цікавиться Селія.

— Мене найняли, бо цирк шукав дівчину-змію.

Селія опускає свою піалу.

— Я не в настрої жартувати, Тсукіко, — повідомляє вона.

— Тоді точніше формулюй запитання і, ймовірно, отримаєш задовільніші відповіді.

— Чому ти ніколи не казала мені про змагання? — веде далі Селія. — Що ти раніше сама брала в такому участь?

— Я пообіцяла не відкривати своїх таємниць, поки мене про них не спитають прямо, — повідомляє дівчина. — І дотримала свого слова.

— А чому ти прийшла сюди на самому початку?

— Мені було цікаво. Це перша гра після тієї, у якій змагалася я. Я не планувала надовго залишатися.

— А чому залишилася?

— Мені сподобався мосьє Лефевр. Моє змагання відбувалося в значно вужчому колі, а цирк здавався чимось особливим. Нечасто щастить знайти справді особливе місце. Я залишилася, щоб поспостерігати.

— Ти спостерігала за нами, — каже Селія.

Тсукіко киває.

— Розкажи мені про гру, — просить фокусниця, сподіваючись, що тепер Тсукіко стала балакучішою й відповість на відверте запитання.

— Вона грандіозніша, ніж тобі здається, — починає дівчина-змія. — Свого часу я теж не розуміла правил. Тут справа не лише в тому, що ти називаєш магією. Ти гадаєш, що новий намет у цирку — це хід? Усе геть інакше. Усе, що ти робиш, кожна мить щодня й щоночі — це хід. Ти носиш свою гральну дошку із собою, не ховаєш у шатрах і смугах. Хоча тебе і твого противника позбавили розкоші стояти на чітко окреслених полях.

Селія сьорбає чай і роздумує над почутим. Намагається осягнути, що все, що трапляється із цирком, з Марко, — лише частина чиєїсь гри.

— Ти кохаєш його? — питає Тсукіко, задумливо дивлячись на неї. На обличчі в дівчини-змії з’являється усмішка, котру можна було б вважати співчутливою, але Селії завжди здавалося, що зрозуміти вираз обличчя Тсукіко майже неможливо.

— Так, — погоджується вона.

— Ти впевнена, що він теж тебе кохає?

Селія не відповідає. Її бентежить те, як звучить запитання. Ще кілька годин тому вона була переконана в Маркових почуттях. Але в цій печері, оздобленій парфумованими шовками, усе, що здавалося сталим і беззаперечним, тепер видається мінливим, мов пара над піалою. Крихким, як ілюзія.

— Кохання непостійне й швидкоплинне, — каже Тсукіко. — Воно рідко буває твердинею, на якій можна щось вирішувати, хай би про яку гру йшлося.

Селія заплющує очі й намагається впоратися з тремтінням рук.

Щоб опанувати себе, вона витрачає більше часу, ніж хотіла б.

— Колись Ізобель гадала, що він кохає її, — веде далі дівчина-змія. — Вона була впевнена. І тому прийшла сюди, аби допомогти йому.

— Він кохає мене, — промовляє Селія, проте слова, що злітають з уст, видаються не такими впевненими, як ті, що їх вона промовляє подумки.

— Можливо, — погоджується Тсукіко. — Щодо маніпулювання людьми в нього руки на всі штуки. Хіба ти колись сама не брехала людям, кажучи їм те, що вони хотіли почути?

Селія не певна, що гірше: знання того, що наприкінці гри один із них мусить померти, чи ймовірність, що вона лише іграшка для Марко. Що вона — тільки фігура на дошці, котра чекає, поки її викинуть і оголосять мат.

— Різниця між суперником і партнером залежить лише від точки зору, — пояснює Тсукіко. — Крок убік — і та сама людина може опинитися чи тим, чи тим, чи взагалі кимось іншим. Важко зрозуміти, на чиєму обличчі немає маски. А в тебе, крім суперника, є ще чимало речей, яким ти мусиш дати раду.

— У тебе було інакше? — цікавиться Селія.

— Моя арена не була такою величною. Було задіяно менше людей, ми менше пересувалися. Якби там не відбувалося змагання, ніхто не рятував би те місце. Зараз воно, здається, здебільшого перетворилося на чайний сад. Відколи завершилося змагання, я туди не поверталася.

— Але цирк може існувати й коли змагання... закінчиться, — запевняє Селія.

— Було б гарно, — погоджується Тсукіко. — Це було б чудовою даниною пам’яті твоєму герові Тіссену. Але буде складно зробити цирк цілком незалежним від тебе й твого суперника. Чимало відповідальності за все це лежить на твоїх плечах. Саме ти — його життєдайна сила. Якщо я встромлю тобі в серце ніж просто зараз, потяг зійде з рейок.

Селія ставить піалу з чаєм і спостерігає, як під плавний рух потяга на його поверхні з’являються ледь помітні брижі. Подумки вона рахує, скільки часу знадобиться, щоб зупинити поїзд і як довго вона зможе змушувати своє серце битися. Схоже, усе залежить від ножа.

— Мабуть, — урешті каже вона.

— Якщо я знищу вогнище чи того, хто його береже, теж почнуться проблеми, чи не так?

Селія киває.

— Якщо ти хочеш, аби цирк пережив завершення змагання, тобі доведеться добряче попрацювати, — підсумовує Тсукіко.

— Ти пропонуєш мені допомогу? — дивується чарівниця, сподіваючись, що дівчина могла б допомогти з розшифровуванням Маркових записів, адже вони обидва — учні одного наставника.

— Ні. — Тсукіко ввічливо хитає головою й намагається пом’якшити ефект від неприємних слів усмішкою. — Якщо ти будеш не в змозі впоратися із цим самостійно, я прийду на допомогу. Усе це й без того триває занадто довго, але я дам тобі ще трохи часу.

— Скільки? — наполягає Селія.

Дівчина-змія сьорбає чай.

— Я не можу контролювати час, — зізнається вона. — Побачимо.

Упродовж якогось непідвладного часу вони обидві сидять мовчки, замислившись. Шовкові штори ледь помітно хитаються, потяг біжить уперед, і дівчат огортає аромат імбиру й вершків.

— Що сталося з твоїм суперником? — питає Селія.

— Мій суперник завмер стовпом попелу в кіотських полях, — озивається Тсукіко, — якщо вітер і час досі не розвіяли його.

Утеча

Конкорд і Бостон, 31 жовтня 1902


Перш ніж змиритися з думкою, що цирк насправді поїхав, Бейлі довго виписує кола спустілим полем. Тут узагалі нічого не залишилося, навіть жодної зігнутої травинки, котра б доводила, що кілька годин тому на цьому місці щось стояло.

Хлопчик сідає на землю, схиливши голову на руки, і почувається цілком загубленим, хоча й не раз грався на цих полях, коли був дитиною.

Він згадує, що Крихітка казала щось про потяг.

Щоб дістатися до якихось віддалених куточків, потяг мусить заїхати в Бостон.

Думка миттєво формується в голові, і Бейлі схоплюється на рівні та щодуху мчить на станцію.

Коли він, захеканий, прибігає туди, спина страшенно болить у тому місці, де наплічник бився об неї під часу бігу, а на станції не видно жодного потяга. Таж він так сподівався, що цирковий поїзд досі стоїть там і чекає на нього. Хоча, чесно кажучи, Бейлі навіть не знає, чи існує той поїзд насправді.

На станції майже безлюдно, на лавиці посеред перону сидять лише двійко людей — чоловік і жінка в чорних пальтах.

Бейлі не одразу помічає на шиях червоні шарфи.

— З тобою все гаразд? — цікавиться жінка, коли він вибігає на перон. Вона має легкий акцент, який Бейлі не може впізнати.

— Ви тут через цирк? — захекано вигукує хлопчик.

— Були, — погоджується чоловік із тим самим ритмічним акцентом. — Хоча він уже поїхав. Гадаю, ти це помітив.

— Вони зачинилися сьогодні раніше, ніж зазвичай, але немає нічого дивного, — додає жінка.

— Ви знаєте Крихітку й Прибамбаса? — з надією питає Бейлі.

— Кого? — перепитує чоловік. Жінка запитально хилить голову, наче теж не зрозуміла, про що йдеться.

— Це двійнята, котрі виступають із котиками, — пояснює Бейлі. — Вони мої друзі.

— Двійнята! — вигукує жінка. — І їхні чудові котики! Як тобі вдалося потоваришувати з ними?

— Це довга історія, — каже Бейлі.

— Тоді ти мусиш розповісти її нам, поки ми тут чекаємо, — каже вона, усміхнувшись. — Ти теж їдеш до Бостона, так?

— Не знаю, — зізнається Бейлі. — Я намагався наздогнати цирк.

— І ми зайняті точнісінько тим самим, — виголошує чоловік. — Але не варто намагатися наздогнати Le Cirque, поки не дізнаємося, куди він вирушив. Доведеться почекати приблизно добу.

— Сподіваюся, що він з’явиться там, куди ми зможемо дістатися, — додає жінка.

— А як ви дізнаєтеся, де він? — із недовірою запитує Бейлі.

— Ми ж сновиди й маємо свої таємні методи, — посміхається жінка. — Тож нам доведеться трохи зачекати, і ми матимемо вдосталь часу, щоб розповісти одне одному кілька історій.

Виявляється, що чоловіка звуть Віктор, а його сестру — Лорена. Вони вирушили у, як вони самі це називають, подовжену циркову відпустку — мандрують за Le Cirque des Rêves стількома