Книга: Хід королем



Хід королем

Доббс Майкл

Хід королем

Хід королем

Присвячую Люсі й Андре

за Медфорд у 1971. За Фіскардон у 1981.

За Віллар у 1991. За Все.

Передмова

Коли я писав «Хід королем» у 1990 році як сиквел «Карткового будинку», це було почасти тому, що я вважав: королівська яхта долає бурхливі води. Так і виявилося. Я писав про зраджені шлюби, фінансовий скандал, політичні суперечки і Публічні приниження, і протягом наступних кількох літ королівська родина, здавалося, виконувала мій сценарій з невимовним завзяттям. Іноді здавалося, що окремі персонажі проходили відкриті прослуховування, щоб вступити в сюжет. Якщо моя книжка призначалась як попередження (а я припускаю, що так і було), то ця мета повністю провалилася. Віндзорська династія переживала найгірші моменти. Яхта майже йшла на дно, і деяких членів королівської родини викинуло за борт.

Мій вигаданий король не просто версія принца Чарльза: в історії було багато спадкоємців престолу, які потрапили в скруту, і я надихнувся більш ніж однією персоною,— але порівняння неминучі. Тоді, коли я почав писати, стало зрозуміло, що шлюб мого героя розпадається, незважаючи на всі офіційні заперечення, тому я вирішив, що мій царствений персонаж буде одружений. Сподіваюся, нічого з написаною мною не містить неповаги, бо я такого наміру не мав.

У будь-якому разі, незважаючи на ті жахливі роки, і сам принц, і королівський дім виявили стійкість і твердість волі та знайшли в собі сили на відродження, тож сьогодні вони стоять в очах громадськості вище, ніж протягом багатьох десятиліть. Королівська яхта досі пливе.

Отже, про ФУ. За тридцять років, відколи я його створив, він зажив власним життям — у книжках, на телебаченні — як персонаж, чиї фрази неодноразово цитувалися і в парламенті, і в пресі. Ви підозрюєте, що його пошепки цитують і по куточках різних палацах? Ну, можна сказати і так, але я не можу прокоментувати...

М.Д.

2013

Пролог

Геть королів. Вони займають забагато місця.


Це був день, коли його прирекли на смерть.

Його повели через парк в оточенні двох рот піхотинців. Юрма була щільна, і він майже всю ніч провів у невідступних роздумах про те, як його зустрінуть. Сльозами? Глумом? Спробують викрасти його, щоб заховати у безпечному місці, чи презирливо плюватимуть у нього? Це залежало від того, хто їм заплатив. Але ніхто не нападав, усі стояли мовчки, пригнічені, залякані, досі не вірячи тому, що мало відбутися в їхнє ім'я. Якась молода жінка скрикнула і знепритомніла, коли він минав її, але ніхто не намагався завадити його ході по затвердлій землі, укритій памороззю. Варта підганяла його.

За кілька хвилин вони вже були у Вайтголі, де його помістили в невеличку кімнату. Був січневий ранок, пробило десяту годину, і він щомиті чекав стукоту в двері, яким його викличуть. Але щось їх затримало: нікого не було майже до другої. Чотири години очікування: демони гризли і підточували його мужність, і було відчуття, що він сам просто розвалюється. Уночі він досяг спокою і відчуття внутрішнього вмиротворення, майже стану благодаті, але у нестерпному плині несподіваних хвилин, які перетворювалися на години, спокій змінився на нудотне почуття паніки, що зародилася в голові й розтікалася тілом, вливаючись у стравохід і сечовий міхур. Його думки перетворилися на мішанину, а виважені слова, так ретельно обдумані, щоб довести власну правоту й оскаржити чужу збочену логіку, раптово розвіялися. Він глибоко вп'явся нігтями в долоні; коли прийде час, він таки знайде потрібні слова.

Двері відчинилися. У темному прорізі стояв капітан; він коротко й похмуро кивнув головою в шоломі. Слова не були потрібні. Його забрали, і за кілька секунд він опинився в бенкетній залі, у чарівному місці, де стеля була оздоблена картинами Рубенса, а двері вирізьблені з чудового дуба, але сам він ледь роздивився ці деталі через неприродний морок. Високі вікна були частково замуровані цеглою та звужені, щоб створити виграшну оборонну позицію під час війни. Лише в одному з далеких вікон пробивалося світло — там, де коминкову кладку і цеглу бійниць було знесено,— і суворі сірі полиски обрамляли отвір, наче вхід до іншого світу. Коридор, оточений лавами солдатів, вів просто туди.

Боже мій, як тут холодно! Він нічого не їв з учорашнього дня — відмовився від запропонованої їжі, й був удячний за другу сорочку, яку попросив, щоб не тремтіти. Ніхто не повинен бачити його тремтіння. Ще подумають, що це зі страху.

Він піднявся на дві грубі дерев'яні сходинки і схилив голову, переступаючи через поріг вікна, та став на поміст, щойно збитий на вулиці. На новозбудованому помості було ще з півдюжини інших людей, а всюди буквально кишів натовп — тисячі людей, які прибули пішки, у візках, сиділи на дахах, висувалися з вікон і звідусіль, де можна щось побачити. Певно, вони ж якось відреагують? Та коли він вийшов на сліпуче світло і ступив перед їхні очі, людський рух заморозився крижаним повітрям, і похилі фігури стояли мовчазні та пригнічені, в одвічній недовірі. Цього не може бути.

У поміст, на якому він стояв, було вбито чотири залізні скоби. Його зв'яжуть мотузкою і розіпнуть між цими скобами, якщо він опиратиметься, але це було зайвою ознакою того, наскільки мало його розуміли. Він не опиратиметься. Він був народжений для кращого, ніж це. Він хотів висловитися — сказати кілька слів натовпу, і цього буде досить. Він молився, щоб його не спіткала слабкість у колінах, щоб тіло не зрадило його: безперечно, його вже досить зраджували. Йому подали маленьку шапочку, під яку він дуже обережно сховав волосся, ніби готуючись здійснити не більш ніж прогулянку парком з дружиною і дітьми. Він повинен створити прекрасне видовище. Плаща він скинув на землю, тож так його буде краще видно.

О сили небесні! Холод пронизував його, наче мороз стиснув серце, яке шалено калатало, й перетворив його на камінь. Він зробив глибокий, палючий вдих, щоб оговтатися від шоку. Він не повинен тремтіти! І тут перед ним опинився капітан його гвардії, на його чолі виднілися краплини поту, незважаючи на погоду.

— Лише кілька слів, капітане. Я хотів би сказати кілька слів.

Він у муках напружував розум, шукаючи їх.

Капітан похитав головою.

— Заради любові Господньої, найпослідуща людина на світі має право на кілька слів.

— Ваші кілька слів коштуватимуть мені життя, сір.

— Мої слова і думки для мене важать більше, ніж саме життя. Це мої переконання, які й привели мене сюди, капітане. Я востаннє поділюся ними.

— Я не можу дозволити вам. Правда, мені дуже шкода. Але я не можу.

— Ви відмовляєте мені навіть зараз?

Спокій у його голосі зараз був витіснений запалом обурення та новою хвилею паніки. Усе йшло не так.

— Сір, я не маю таких повноважень. Перепрошую!

Капітан ступив уперед, щоб торкнутися його руки, але в'язень відступив, і очі в нього докірливо запалахкотіли.

— Ви можете змусити мене замовкнути, але ви ніколи не зробите мене тим, ким я насправді не є. Я не боягуз, капітане. Мені не потрібна ваша рука!

Присоромлений капітан відступив.

Час прийшов. Немає більше слів, немає більше перепон. Немає схову. Це була та мить, коли і вони, і він могли зазирнути в глибину й дізнатися, якою людиною він був насправді. Він знову набрав повні легені пекучого повітря, надовго задивившись у небо. Священик проголосив, що смерть буде остаточним тріумфом над мирським злом і болем, але в'язень не ні відчув ні розради, ні сонячного променя, який осявав би йому шлях, ні небесного спасіння — тільки твердий крицевий небосхил англійської зими. Він збагнув, що досі стискає кулаки, і нігті впиваються в долоні; він змусив себе розтулити долоні та притиснути до штанів. Тиха молитва. Ще один вдих. Потім він нахилився, подякувавши Богові, що має в колінах ще достатньо сили триматися й опускатися повільно і граційно, як він вправлявся в камері всю ніч, і простягнувся на грубому дерев'яному помості.

З юрби досі не було жодного звуку. Його слова не могли б розворушити чи надихнути людей, але принаймні стали б виправданням. Його охопив гнів, несправедливість вразила його як ударом. Навіть немає можливості все пояснити! Він у розпачі глянув ще раз в обличчя людям, чоловікам і жінкам, в ім'я яких обидві сторони вели війну і які зараз тут стояли з порожніми поглядами, безтямні пішаки у грі. Але всі ці бовдури складали його народ, заради порятунку якого він був зобов'язаний боротися проти тих, хто хотів зруйнувати закон задля власної вигоди. Він програв, але правоту його справи, безсумнівно, буде доведено наприкінці. Врешті-решт. Він зробив би те ж саме знову, якби мав іншу можливість, інше життя. Це був його обов'язок, у нього немає вибору. Немає іншого вибору, ніж той, що є зараз, коли він опинився на голій дерев'яній дошці, що досі пахла смолою і свіжою тирсою. І вони зрозуміли б, так чи не так? Урешті-решт?..

Дошки рипіли просто біля лівого вуха. Обличчя в натовпі здавалися закрижанілими в часі, наче на величезній фресці, де ніхто не рухається. Сечовий міхур був переповнений — від холоду чи страху? Скільки ще?.. Зосередитися чи молитися, може? Зосередитися! Він перевів погляд на маленького хлопчика, років вісьмох, не більше, у лахмітті, з крихтами на замазаному підборідді, який перестав жувати свій кусень батона і чиї невинні карі оченята розширилися в очікуванні, спрямовані кудись на фут вище його голови. Боже, але як холодно, такого холоду він ще в житті не відчував! Та раптом слова, які він силував себе запам'ятати і які тяжко карбувалися, зненацька знову нахлинули на нього, наче хтось одімкнув йому душу.

І літа тисяча шістсот сорок дев'ятого люди взяли свого суверена, короля Карла Стюарта, оборонця віри і законного спадкового короля Великої Британії та Ірландії, і стяли йому голову.


Рано-вранці взимку, у спальні, що виходила на сорок акрів палацового саду, якого не існувало тоді, коли Карл Стюарт переступив до іншого життя, прокинувся його нащадок. Комірець його піжами, вологий від поту, прилип до шиї, а сам він лежав долілиць на жорсткій подушці, у плямах поту, але все одно відчував холод... Холод, як смерть. Він вірив у силу снів і їхню здатність розкривати таємниці внутрішнього буття і за звичкою після пробудження записував усе, що міг пригадати, у блокнот, який тримав з цією метою біля ліжка. Але не цього разу. Не було потреби. Він ніколи не забуде ні запаху юрби, змішаного з духом смоли і тирси, ні тяжкого металевого кольору неба того скутого морозом дня. Ні невинних, очікувальних карих оченят і замазаного підборіддя, обсипаного крихтами. Ні цього відчуття розпачу, що йому не дали слова, зробивши його жертву безглуздою, а його смерть — абсолютно даремною. Він ніколи не забуде. Хай як би намагався.

Частина перша

Розділ перший

Ніколи не перетинай незнайомого моста, якщо їдеш на слоні.

Китайське прислів'я

ГРУДЕНЬ: ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ

Це не було випадковим запрошенням: він нічого не робив випадково. Це було наполегливим, безапеляційним викликом від людини, яка більше звикла наказувати, ніж задобрювати і випрошувати. Він чекав Саллі до сніданку, і йому не спадало на думку, що вона може відмовитися. Особливо сьогодні, коли один по одному змінювалися прем'єр-міністри, і це здійснювалося волею народу. Це буде днем великої розплати.

Бенджамін Лендлес відчинив двері сам, що здалося їй дивним. Це були апартаменти для створення враження, занадто дизайнерські та знеособлені, квартира, в якій ти очікуєш, що тебе зустріне якщо не швейцар, то принаймні секретар чи особистий асистент, який має бути під рукою, щоб подати каву, привітати і розрадити гостей, не даючи їм поцупити якусь картину імпресіоністів з тих, що прикрашають стіни. Та й сам Лендлес не справляв враження витвору мистецтва. У нього було широке, сливово-червоне обличчя, м'ясисте, яке починало опливати, ніби свічка, якщо її тримати надто близько до вогню. Маса його тіла було величезна, а руки — грубі, як у чорнороба, що має репутацію кулачного заводіяки. Свою газетну імперію «Кронікл» він збудував, псуючи страйки і кар'єри: хто ще, як не він, зруйнував кар'єру чоловіка, який просто зараз чекав на поїздку в Букінгемський палац, щоб відмовитися від влади і впливу посади прем'єр-міністра.

— Міс Квайн. Саллі. Дуже радий, що ви прийшли. Я довго хотів з вами зустрітися.

Вона знала, що це брехня. Якби він раніше хотів зустрітися з нею, то вже влаштував би таку зустріч. Він провів її до вітальні, навколо якої розташувалися кімнати пентгаузу. Зовнішні стіни кімнати були повністю з ударостійкого скла, крізь яке відкривалася прекрасна панорама на будівлю парламенту над Темзою, і, здається, половина тропічних лісів була принесена в жертву, щоб укрити підлогу хитромудрими дерев'яними візерунками. Непогано для хлопчика з провулків Бетнал-Ґріну[1].

Він указав їй на широку шкіряну канапу, перед якою був журнальний столик, заставлений тацями, на яких парував гарячий сніданок. Не було жодних ознак прихованого помічника, який мав би принести щойно зготовані страви й оздобити стіл хрусткими накрохмаленими лляними серветками. Саллі відмовилася з'їсти бодай щось, але господар не образився. Він зняв піджак і схилився над власною тарілкою, доки вона взяла філіжанку чорної кави і чекала.

Він їв сніданок по-простацькому: етикет і манери не були його сильним боком. Лендлес майже не розмовляв, уся його увага зосередилася на яйцях, а не на гості, і вона вже почала запитувати себе, чи не вирішив він, що зробив помилку, запросивши її. Він уже змушував її почуватися вразливою.

— Саллі Квайн. Народилася в Дорчестері, штату Массачусетс. У віці тридцяти двох років уже заробила собі репутацію славетного соціолога. У Бостоні теж непросто завоювати собі місце з-поміж оцих тупоголових селюків.

Вона це знала, бо була колись заміжня за одним з таких. Лендлес виконав своє завдання — промацав її минуле: він хотів, щоб усе було ясно. Його очі вистежували її реакцію, бігаючи під величезними бровами, схожими на сплутане мотуззя.

— Це чарівне місто, Бостон, добре його знаю. Скажіть мені: чому ви залишили там усе, чого досягли, і приїхали сюди, в Англію, щоб почати все спочатку? З нуля?

Він зробив паузу, але не отримав відповіді.

— Це було розлучення, так? І смерть дитини?

Він побачив, що її щелепи напружилися, і спитав себе, викличе це бурхливий гнів чи втечу. Але він знав, що жодної сльозинки не проллється. Саллі зовсім не такого штабу, це видно з її очей. Вона не була надприродно-худорлява і висушена, як вимагала сучасна мода,— її краса була більш класична; стегна, може, на півдюйма заширокі, але гарно заокруглені. Вона була бездоганна на вроду. Шкіра обличчя була гладка, смагла, темніша і сяйніша, ніж будь-яка англійська троянда, а риси — чіткі, наче різьблені. Вуста — повні й виразні, вилиці — високі, волосся — густе і довге, чорноти такого глибокого відтінку, що Лендлес запідозрив італійське або єврейське походження. Її найбільш прикметною рисою був ніс — прямий, з пласким кінчиком, який посмикувався, коли вона говорила, а виразні ніздрі емоційно роздувалися. Це був найбільш провокативний і найбільш чуттєвий ніс, коли-небудь ним бачений, і Лендлес несамохіть уявив його на подушці. Але очі його тривожили: їм точно не місце на такому обличчі. Вони були мигдалеві, сповнені іржі й зелені осіннього листя — напівпрозоро-смарагдові, мов котячі, але приховані за немодними окулярами. Погляд не сяє, як мав би сяяти у жінки, як він колись, певно, і сяяв, подумалося Лендлесові. В них було більше недовіри, начебто щось стримувало блиск.

Вона глянула у вікно, ігноруючи його. Різдво прийде всього за кілька тижнів, та в повітрі не відчувалося сезонних веселощів. Святковий дух спочивав на стрімких потоках каналів, і день не видавався сприятливим для зміни прем'єр-міністрів. Чайка, гнана бурями Північного моря, пролетіла повз вікно, її крики проникали крізь подвійне скло: це була заздрість до їхнього снідання; зрештою вона змовкла у вітряному небі. Саллі спостерігала, як пташка зникає у сірості.

— Не сподівайтеся, що я засмутилась або образилася, містере Лендлес. Той факт, що у вас досить грошей і впливу, щоб підготуватися до зустрічі, мене не вражає. Це мені й не лестить. Зі мною часто фліртують літні бізнесмени,— зронила вона. Образа була продумана: вона хотіла дати йому на здогад, що тут не буде гри в одні ворота.— Вам чогось треба від мене. Я не знаю чого, але вислухаю. Доки це стосується справи.

Вона схрестила ноги повільно і свідомо — так, щоб він це помітив. Змалечку в неї не було сумнівів у тому, що чоловіки вважають її тіло привабливим і звертають на неї надмірну увагу, через що вона ставилася до своєї статі не як до дару, а як до інструмента, з чиєю допомогою прокладається шлях у складний і нещедрий світ. Вона давно вирішила: якщо секс є валютою життя, то вона перетворить його на бізнес, щоб відчиняти двері, які по-іншому не відчиняються. А чоловіки бувають такими несосвітенними бовдурами!



— Ви дуже прямолінійні, міс Квайн.

— Не люблю ходити околяса. І я вмію грати за вашими правилами,— вона відкинулася на канапі й почала загинати пещені пальці лівої руки.— Бен Лендлес. Вік... ну, заради вашого марнославства, скажімо так: не зовсім менопауза. Зразковий сучий син, який народився ніким, а тепер керує однією з найбільших інформаційних імперій у країні.

— Яка скоро стане найбільшою,— перебив він її.

— І захопить «Юнайтед ньюзпейперс»,— сказала вона, потакуючи,— коли прем'єр-міністр, запропонований вами, підтриманий і обраний практично одноголосно, буквально за кілька годин займе пост і просто відмахнеться від політики свого попередника в царині поглинань і монополій. Ви, певно, святкували всю ніч, я здивована, що сніданок їсте з апетитом. Але ви маєте репутацію людини з невгамовними апетитами. Усіх видів,— говорила вона спокусливо, підкреслюючи слова, згладжуючи і пом'якшуючи інтонації, але не стираючи їх. Вона хотіла, щоб її помітили, виокремили з натовпу. Тому голосні в неї звучали так, як їх вимовляють у Новій Англії, надто розтягнуто і ліниво для Лондона, а от слова були грубуваті, наче підхоплені десь у черзі безробітних у Дорчестері.— То який у вас намір, Бене?

На гумових губах видавця заграла посмішка, але очі в нього лишилися незворушними, він пильно спостерігав за гостею.

— Ніякої угоди не було. Я його підтримав, тому що вважав, що він найкраще впорається з цією роботою. Жодного особистого інтересу. Я скористаюся своїми шансами, як і завжди.

Вона підозрювала, що це вже друга брехня за розмову, але змовчала.

— Хай що станеться, це нова ера. Зміна прем'єр-міністра означає нові проблеми. І можливості. Підозрюю, що він гнучкіший, ніж Генрі Колінґридж, і дозволить людям заробляти гроші. Це добрі новини для мене. Для вас, потенційно, також.

— І це при тому, що всі економічні показники котяться вниз?

— Це лише одна точка зору. Ваша фірма з дослідження громадської думки працює... скільки, двадцять місяців? Ви добре взяли старт, вам і шана. Але ви маленькі, а такий маленький човничок, як ваш, може бути потоплено, якщо в наступні кілька років здійметься буря. Хай там що, у вас нема стільки терпіння, скільки мав я, коли я починав цей убогий бізнес. Ви хочете уславитися, опинитися на вершині. А для цього треба грошей, готівки.

— Не вашої готівки. Якщо в мою діяльність вливатимуться газетні кошти, це підірве авторитет, якого я досягла. Мій бізнес передбачає об'єктивний аналіз, а не мазанину з оголеними старлетками, щоб збільшити наклади.

Лендлес провів товстим язиком по губах, наче неуважно прибираючи крихти по сніданку.

— Ви недооцінюєте себе,— пробурмотів він. Вийняв шпичку, яку, наче шаблековтач, запхав у найдальший куточок щелепи.— Опитування громадської думки — це не об'єктивний аналіз. Це новини. Якщо редактор хоче підняти наклади, він замовляє таким людям, як-от ви, провести якісь дослідження. Він знає, якої відповіді хоче і що буде у заголовку, йому просто треба трохи статистики, щоб надати всьому цьому присмак автентичності. Опитування — це зброя громадянської війни. Вбити з маху уряд, показати, що народна мораль котиться до чортової матері. З'ясувати, що ми до нестями обожнюємо палестинців або ненавидимо яблучний пиріг.

Він дедалі більше жвавішав — настільки його розпалювала ця тема. Забравши руки від рота, він стиснув їх у кулаки, наче хотів задушити некомпетентного редактора. Від шпички лишилися самі спогади: може, він просто проковтнув її, як робив з більшістю речей, що ставали у нього на шляху.

— Інформація — це влада,— провадив він.— І гроші. Чимало вашої роботи робиться в Сіті — наприклад, коли йдеться про поглинання компаній. Ваші маленькі опитування розповідають їм, як відреагують акціонери і фінансові інституції: підтримають чи зіллють компанію заради швидких грошей. Пропозиція про поглинання для зацікавлених компаній — війна не на життя, а на смерть. Ця ваша інформація дуже багато важить.

— І ми за таку роботу виставляємо чималі рахунки.

— Я кажу не про тисячі чи десятки тисяч,— зневажливо прогарчав він.— У Сіті це просто дрібна готівка. Та інформація, про яку йде мова, дозволяє вам диктувати цифри.

Він зробив паузу, щоб подивитися, чи спалахне вона праведним гнівом через те, що ставиться під сумнів її професійна чесність; натомість вона потягнулася, щоб поправити кофтину, яка прилипла до спинки канапи й задерлася. Коли Саллі так зробила, це підкреслило обриси її бюсту. Він сприйняв це як знак заохочення.

— Вам треба грошей. Щоб розширити бізнес. Щоб ухопити індустрію опитування за яйця і стати її незаперечною королевою. Інакше за спаду економіки збанкрутуєте. А шкода буде.

— Мені лестить ваша батьківська небайдужість.

— Ви тут не для того, щоб вислуховувати лестощі. Ви тут, щоб вислухати пропозицію.

— Я це знала ще з моменту, коли отримала ваше запрошення. Хоча на мить подумала, що ми з вами на публічній лекції.

Замість відповіді він підвівся з крісла і наблизився до вікна. Сталево-сірі хмари нависли ще нижче, і знову задощило. Барка боролася з відпливом під Вестмінстерським мостом, де грудневі вітри перетворили зазвичай спокійну річку на каламутну лиху юшку з міського сміття і корпусного мастила. Лендлес задивився на будівлю парламенту, не виймаючи рук з кишень своїх широченних штанів і почухуючись.

— Там наші можновладці, безстрашні охранителі й вартові добробуту нації. Їхні посади сповнені таємниць — інформації, що тільки й чекає на розголос і викривлення. І кожен з цих покидьків ладен прохопитися, якщо це слугуватиме його цілям. У місті нема жодного політичного редактора, який не був би в курсі кожного слівця, щойно скінчиться засідання кабінету міністрів; не знайдеться і генерала, який не розляпав би конфіденційну доповідь, перш ніж кинутися списи ламати за оборонний бюджет. А от знайдіть мені політика, який не намагався потопити суперника, запускаючи чутки про його сексуальне життя,— його руки затріпотіли у кишенях, наче вітрила величезного корабля, що намагаються зловити вітер.— Прем'єр-міністри — найгірші,— презирливо пирхнув Лендлес.— Якщо вони хочуть позбутися надто крикливого міністра, то заздалегідь убивають його в пресі — плітками про пияцтво і нелояльність. Інсайдерська інформація. Ось що змушує світ обертатися.

— Мабуть, ось чому я ніколи не лізла в політику,— задумливо промовила вона.

Він обернувся до неї й помітив, що вона удає, нібито замислено знімає волосинку в себе зі светра. Коли ж вона впевнилася, що його увага прикута, то перестала загравати з ним і знову заховалась у брижі свого капкового жакета.

— То яку справу ви збираєтеся мені запропонувати?

Він сів з нею поруч на канапі. Без піджака, лише у пошитій на замовлення строгій вузькій сорочці, він сидів тепер майже впритул — дуже близько. Його фізична присутність вразила навіть її спокушені модою очі.

— Пропоную вам покинути роль аутсайдера, що роками марно прагне видертися на вершину. Я пропоную партнерство. Зі мною. Ваші знання,— (вони обоє розуміли, що він має на увазі інсайдерську інформацію),— оперті на мою фінансову могутність. Це було б грандіозним поєднанням.

— Але що мені за це перепаде?

— Гарантія виживання. Шанс заробити багато грошей, щоб дістатися туди, куди хочете,— на саму вершину. Щоб довести вашому колишньому чоловікові, що ви не тільки здатні без нього вижити, а й досягти успіху. Ось чого ви хочете, так чи не так?

— І як усе це відбуватиметься?

— Ми об'єднаємо наші ресурси. Ваша інформація і мої гроші. Якщо в Сіті відбуватиметься якась подія, я хочу брати в тому участь. Опинитеся там попереду зграї — і потенційна вигода буде величезна. Ми розділимо прибуток навпіл.

Вона склала перед обличчям вказівний і великий пальці. Носик задерся.

— Даруйте, але якщо я вас правильно зрозуміла, чи не є це трішечки незаконним?

Він відповів мовчанням і знудьгованим поглядом.

— І звучить так, нібито ризикуєте тільки ви,— провадила вона.

— Ризик — факт життя. Я не проти ризикувати з партнером, якого знаю і якому довіряю. Певен, що ми могли б цілком довіряти одне одному.

Він простягнув руку і торкнувся звороту її долоні; в очах співбесідниці спалахнула недовіра.

— Перш ніж запитаєте, чи є ліжко невід'ємною частиною угоди... ні, не дивіться таким невинним і ображеним поглядом. Ви потрусили переді мною цицьками, щойно всілися, тож давайте, за вашими словами, не ходити околяса. Вкласти вас горілиць було би приємно, але тут ідеться про бізнес, і в моєму переліку бізнес — на першому місці. Я не дозволю провалити те, що може стати найкращою угодою, мізки не повинні витікати між ноги. Ми тут, щоб зваблювати суперників, а не одне одного. Отже... ваша відповідь? Ви зацікавлені?

Як за командою, телефон у відділеному кутку кімнати завів свою трель. Невдоволено крекнувши, Лендлес підвівся і перетнув кімнату: він точно не очікував на дзвінок, бо надав своїм підлеглим суворі вказівки не турбувати його, якщо тільки не... Він коротко гаркнув у слухавку, перш ніж повернутися до своєї гості, широко розставивши руки.

— Непередбачувана справа. «Переливається мій кубок»[2]. Подзвонили з Даунінг-стріт. Мабуть, наш новий прем'єр-міністр бажає, щоб я зателефонував йому, щойно він повернеться з Палацу, тож, боюся, маю поспішати. Не примушувати ж його чекати,— його оплиле, як поталий віск, обличчя перекосилося: він вишкірився. Саллі втримає його увагу ще на кілька секунд, а далі будуть: нове місце, новий партнер для заманювання. Він уже залазив у пальто.— Отже, зробіть цей день для мене аж дуже особливим. Прийміть пропозицію.

Вона простягнула руку до сумочки на канапі, але він був уже тут як тут, повністю накривши її долоню величезним чорноробським ручищем. Вони опинилися дуже близько, і вона відчула тепло його тіла, його запах, могуть цього громаддя, здатного миттєво розчавити її, якщо йому заманеться. Але ніякої загрози в його манерах не було, його дотик був напрочуд ніжний. На мить вона почулася обеззброєною, майже збудженою. Її ніс шарпнувся.

— Вам треба зводити національний баланс платежів. А я подумаю про свій.

— Подумайте як слід, Саллі, й не надто довго.

— Звірюся зі своїм гороскопом. Я дамся чути.

У той момент чайка знову здійснила атаку, з вереском вдарившись об шибку й лишивши краплю свого посліду. Лендлес вилаявся.

— Це щаслива прикмета,— злегка засміялася Саллі.

— Щаслива? — пробурчав він, проводячи її за двері.— Скажіть цьому чортовому мийнику вікон!

Розділ другий

Хто хоче зберегти свій палац, тому не варто засинати надто міцно.


Це було проти його очікувань. Не зібралося великої юрми, як у попередні роки: біля воріт Палацу товклося менше двох дюжин людей, ховаючись, як черепахи, під парасолями і целофановими плащами, і це навряд чи можна розцінити взагалі як юрму. Може, британська громадськість просто не бере в голову, хто тепер її прем'єр-міністр.

Він сів назад у машину — чоловік, обтяжений обов'язком, на шкіряному сидінні, з удавано-невимушеною втомленою усмішкою, майже неохочий до влади. Довговидий, зі шкірою вже зів'ялою, але ще пружкою під підборіддям, суворо-аскетичний, як римські бюсти; пряме пісочне волосся з сивиною ретельно зачесане назад. Убраний він був у свій звичний темно-сірий костюм з двома ґудзиками і яскравою, майже франтівською шовковою хустинкою, що вистромлювалася з нагрудної кишені: така собі манірність, з якою він відсторонився від вестмінстерських орд у їхніх банальних краватках з різдвяних розпродажів і костюмах від «Маркса і Спенсера». Що кілька секунд він згинався за сидінням і затягувався з цигарки, яку ховав нижче вікна,— то був єдиний зовнішній прояв напруги і хвилювання, що клекотіли всередині. Він на повні груди вдихав нікотин і якийсь час не рухався, відчуваючи, як пересохло в горлі, чекаючи, доки вповільниться калатання серця.

Вельмишановний Френсис Івен Уркгарт, член парламенту, для годиться злегка помахав з'юрмленій зграйці витріщак із заднього сидіння свого міністерського «ягуара», наближаючись до воріт Букінгемського палацу. Його дружина Мортіма хотіла опустити скло перед операторами, які сновигали навколо, щоб краще роздивитися пару, але виявила, що вікна службового автомобіля понад дюйм завтовшки і намертво приклеєні. Довелося задовольнитися словами водія, що їх відчинить лише пряме влучання бронебійного снаряда.

Останні кілька годин здавались якими завгодно, але не веселими. Потому як учора ввечері о шостій були оголошені результати голосування, Уркгарт майнув назад до свого будинку на Кембридж-стріт і чекав там разом з дружиною. На що чекати, вони як слід не знали. Що він має робити зараз? Нікого не було, хто підказав би. Він тупцював біля телефону, але той уперто відмовлявся дзвонити. Уркгарт очікував на вітальні дзвінки від деяких колег у парламенті, можливо, від президента Сполучених Штатів або принаймні від своєї тітки, але вже почала проявлятися упередженість колег до людини, що раніше була їм рівнею, а тепер стала господарем; президент не озивався, доки нового прем'єр-міністра не затвердили на посаді, а літня тітонька, мабуть, гадала, що телефон племінника буде постійно зайнятий протягом декількох днів. Відчайдушно бажаючи поділитися бодай з кимось своєю радістю, вони з Мортімою вирішили позувати для фотографів, коли ті дзвонили в парадні двері, а також виходили на вулицю побалакати з журналістами.

Уркгарт, або ФУ, як його найчастіше називали, нетовариський на вдачу, провів дитинство, мандруючи в компанії лише собаки й ранця з книжками через вересові пустища родового маєтку в Шотландії, і цю компанію він сприймав як задовільну, але недостатню. Йому треба було людей, але не просто для спілкування, а щоб помірятися силами. Ось що завело його на південь, а ще — фінансова криза у шотландському Гайлендсі. Дідусь, який умер, не подумавши, як запобігти здирництву міністерства фінансів; батько, чия хвороблива сентиментальність і прив'язаність до традицій остаточно підірвали фінансове становище маєтку. В Уркгарта на очах батьківські статки й соціальне становище зів'яли, наче яблунева квітка у снігу. Тож йому слід було виборсатися, доки лишалося бодай щось із цих заставлених-перезаставлених вересових пустищ, ігноруючи батькові благання про честь сім'ї, які у розпачі змінилися на сльозливі нарікання. В Оксфорді було навряд чи краще. Дитинство, проведене у спілкуванні з книжками, сприяло блискучій академічній кар'єрі й посаді викладача економічних дисциплін, але цим він не задовольнився. Він почав зневажати вельветову уніформу і туманне моралізаторство, в які вдягалося стільки його колег і носило їх до самої смерті, і збагнув, що в нього вривається терпець від річкової мряки, яка простиралася над Червеллом, і від дрібних політичних випадів місцевих цабе за обіднім столом. Одного вечора, коли в актовій залі влаштували масовий інтелектуальний оргазм, довівши заступника міністра фінансів мало не до втрати самовладання, що у більшості присутніх лише зміцнило здогадку про неадекватність Вестмінстерського палацу, для Уркгарта запахло новою можливістю. Тому він відвернувсь і від непролазних вересових пустищ, і від замріяних шпилів, і швидко пішов угору, в той сам час турбуючись про те, щоб зберегти і свою репутацію вченого. Інші, споглядаючи його просування, почувалися неповноцінними, а в політиці це означає, що гру наполовину виграно...

Тільки після другої фотосесії, десь о пів на дев'яту вечора, телефон знову ожив. Дзвінок з Букінгемського палацу, через особистого секретаря. Чи зручно Уркгарту прибути о дев'ятій ранку? Так, йому зручно саме тоді, спасибі. Відтак залунали інші дзвінки. Парламентські колеги більше не могли стримувати своєї стурбованості через те, які обов'язки він їм завтра запропонує чи від яких увільнить. Газетярі не були певні, лестощами чи погрозами виманювати те саме ексклюзивне перше інтерв'ю. Заклопотані держслужбовці боялися проґавити бодай щось з адміністративного процесу. Голова партійного рекламного агентства пив не просихаючи і не міг стримати почуттів. І Бен Лендлес. Не вийшло справжньої розмови — просто грубий сміх на тому кінці телефону і неповторний постріл корку від шампанського. Уркгарту здалося, що він чув хихотіння принаймні однієї жінки на задньому фоні. Лендлес святкував, на що мав повне право. Він був перший і найпослідовніший прихильник Уркгарта, й удвох вони обкрутили й замордували Генрі Колінґриджа настільки, що той достроково подався на пенсію. Уркгарт був зобов'язаний Лендлесу більше, ніж можна уявити, оскільки газетний магнат не соромився у виборі засобів.



Уркгарт досі думав про Лендлеса, як раптом «ягуар» повернув у праву арку на площі перед Палацом і став на центральному дворі. Водій загальмував дуже обережно, не забуваючи не лише про царствену обстановку навколо, але й про те, що не можна швидко зупинити чотиритонний потужний «ягуар», не потурбувавши пасажирів і не ввімкнувши автоматично аварійну кнопку, від чого одразу піде сигнал на пульт у Скотленд-Ярді. Автомобіль зупинився не під доричними колонами біля парадного входу, який використовувався для більшості відвідувачів, а під набагато меншими дверима збоку, де стояв особистий секретар, вітально всміхаючись. Дуже швидко, але без помітного поспіху, він відімкнув двері та пропустив одного з придворних, який запросив Мортіму Уркгарт на філіжанку кави за чемною розмовою, а сам повів Уркгарта невеличкими, але вишукано позолоченими східцями до маленького передпокою з невисокою стелею. Зо хвилину вони блукали, оточені олійними полотнами — сценами з верхової їзди сучасників вікторіанської доби — та захоплюючись маленькою, проте розкутою скульптурою коханців епохи Ренесансу, доки особистий секретар, звірившись із годинником, не оголосив, що пора. Він підступив до високих дверей, обережно постукав тричі й відчинив їх навстіж, пропускаючи Уркгарта вперед.

— Містере Уркгарт. Ласкаво просимо!

На тлі важкої портьєри з кармазинового дамасту, що запинала все вікно вітальні, стояв король. На шанобливий уклін Уркгарта він увічливо кивнув і жестом запросив його підійти. Політик пройшов кімнатою, а коли майже дійшов до монарха, той нарешті зробив невеличкий крок назустріч і подав руку. За спиною Уркгарта двері вже зачинилися; двоє чоловіків — один правитель за правом спадкоємства, другий — за правом політичного завоювання — лишилися віч-на-віч.

Уркгарт подумки зауважив, як холодно в помешканні: на два-три градуси нижче за комфортну температуру, і який на подив безвільний королівський потиск. Отак вони стояли, дивлячись в обличчя один одному, і жодний, здавалося, не знав, як почати. Король нервово обсмикнув манжети й вичавив короткий смішок.

— Не хвилюйтеся, містере Уркгарт. Не забудьте, що для мене це теж уперше.

Король, який півжиття був принцом-наступником, а монархом став заледве чотири місяці тому, підвів його до двох стільців, які стояли обабіч майстерно різьбленої з білого каменю коминкової полиці. Уздовж стіни поліровані мармурові колони підтримували стелю, укриту химерними класичними барельєфами муз, а в нефах між колонами висіли величезні олійні портрети царствених предків, створені деякими з найвидатніших митців своєї епохи. Різьблені меблі ручної роботи стояли навколо величезного аксмінстерського килима, прикрашеного орнаментом з червоних і золотих квітів, який тягнувся з кінця в кінець гігантської зали. Це була вітальня, але гідна короля чи імператора, і за сто років вона не змінилася. Єдиної неформальної нотки додавав письмовий стіл, розміщений у дальньому куті, ближче до світла — біля вікна, що виходило на сад; сам стіл був повністю завалений вулканічним виверженням газет, брошур і книжок, що майже поховали під собою телефон. Король мав репутацію невтоленного книголюба; стан його столу підкріплював таку репутацію.

— Я не цілком упевнений, з чого почати, містере Уркгарт,— заговорив король, коли обидва облаштувались у фотелях.— Нам з вами творити історію, але, здається, для таких випадків не прописані формальності. Мені немає чого дати вам: ні велемовної поради, ні державної печатки — навіть так. Я не пропоную вам поцілувати мені руку чи дати присягу. Усе, що я мушу зробити, це попросити вас сформувати уряд. Ви ж так і зробите, правда?

Очевидна серйозність суверена змусила гостя всміхнутися. Уркгарт переступив поріг шістдесятиріччя, він був на десять років старший за свого короля, хоча вікова різниця була не дуже помітна: обличчя молодшого чоловіка було напружене, позначене зморшками, волосся рідшало і починало випадати. Подейкували, що король заміняє повну відсутність матеріальних інтересів у своєму житі виснажливими духовними питаннями, і напруженість його була очевидна. Якщо Уркгарт зі своїм легким усміхом і добре підвішеним язиком політика, інтелектуальною відчуженістю вченого і людською здатністю розпружуватися міг уміло лукавити і, за потреби, обманювати, то у короля не було жодної з цих рис. Уркгарт не відчував нервозності, лише холод; ба більше — він почав пройматися жалем до тяжкої серйозності молодшого співрозмовника. Він нахилився вперед.

— Так, ваша величносте. Для мене буде честю сформувати уряд від вашого імені. Я можу тільки сподіватися, що відучора мої колеги не передумали.

Король не звернув уваги на м'який гумор, борючись із власними думками; глибока зморшка перерізала чоло, зображене на мільйонах пам'ятних горняток, тарілок, чайних таць, футболок, рушників, попільничок і навіть іноді нічних горщиків, більшість із яких вироблялося на Далекому Сході.

— Ви знаєте, я сподіваюся, це сприятливий знак — новий король і новий прем'єр-міністр. Так багато треба зробити! Ми на порозі нового тисячоліття, нових обріїв. Скажіть мені: які ваші плани?

Уркгарт широко розвів руками:

— Я заледве... було так мало часу, сір. Мені знадобиться десь тиждень, щоб зробити перестановку в уряді, розставити деякі пріоритети...

Це була порожня балачка. Він розумів небезпеку надмірної директивності й у своїй виборчій кампанії робив ставку на багаторічний досвід, а не на комплексні рішення. Він ставився до догм із відстороненою академічною зневагою і спостерігав з похмурим задоволенням, як молоді суперники намагалися компенсувати відсутність стажу в себе детальними планами й обіцянками, тільки щоб виявити, що зайшли задалеко і відкрили для обстрілу ідеологічні фланги. Уркгартова стратегія боротьби з агресивними допитами журналістів полягала в тому, що він спершу виголошував банальності про національні інтереси, а потім телефонував редакторам; такий хід він використовував усі дванадцять складних днів виборчих перегонів, але сумнівався в тому, наскільки довго триватимуть такі правила гри.

— Окрім того, я хотів би вислухати вас.

Чому, коли політики виголошують такі жахливі кліше, їхня авдиторія щасливо проковтує ці штампи? Монарх покивував головою у мовчазній згоді, сидячи на краєчку стільця, і його напружене тіло м'яко погойдувалося вперед-назад.

— Під час своєї передвиборчої кампанії ви говорили, що ми опинилися на роздоріжжі, перед викликами нового століття, однак спиратимемося на найкращі здобутки старого. «Заохочуємо зміни, зберігаючи спадкоємність».

Уркгарт підтвердив.

— Браво, містере Уркгарт, більше сили вашим рукам. Цією фразою можна якнайкраще підсумувати й те, в чому я бачу власну роботу.

Король склав руки, з'єднавши кощаві пальці у щось на кшталт соборного склепіння; похмурий вираз не полишав обличчя.

— Сподіваюся,— сказав він,— мені вдасться — якщо ви дозволите — хай трішки допомогти вам у вашій роботі.

Вимовлено це було з відтінком похмурого передчуття — тоном людини, звиклої до розчарувань.

— Звісно, сір, я буду радий... Ви щось конкретне маєте на увазі?

Пальці короля перемістилися на вузол його старомодно-вузької краватки й незграбно поторсали його.

— Містере Уркгарт, конкретика — основа партійної політики, і це ваша парафія. Не моя.

— Сір, я був би вдячний за будь-які думки, що ви запропонуєте...— почув Уркгарт власні слова.

— Ви були б? Невже це правда? — у королівському голосі почулася висока азартна нота, яку він спробував — запізно — приховати смішком.— Але я повинен бути обережний. Поки я був усього лише спадкоємцем престолу, то дозволяв собі розкіш — мати власну думку, і навіть отримував іноді привілей висловлювати її, але королі не можуть дозволити собі бути втягнутими у партійні дебати. Мої радники щодня читають мені про це лекції.

— Сір,— озвався Уркгарт,— ми тут самі. Я вітаю будь-які поради.

— Ні, не зараз. Вам ще багато чого робити, і я не можу вас затримувати,— король підвівся, показуючи, що аудієнцію закінчено, проте не рушив до дверей, а, склавши пальці домиком над своїм кощавим нерівним носом, застиг у глибокій задумі, наче молільник.— Можливо — ви мені дозволите? — є в мене одна думка. Я читаю газети,— він махнув рукою на хаос кореспонденції на столі.— Оті старі будівлі департаменту промисловості на Вікторії-стріт, які будуть зносити... Сучасні будівлі огидні, це найгірша реклама двадцятого століття, вони заслуговують на руйнацію. Я б сам залюбки покерував бульдозером. Але це місце — одне з найважливіших у Вестмінстері, неподалік будівлі парламенту і буквально поряд з Абатством, однією з найвизначніших церковних пам'яток. Рідкісна можливість для нас, вам не здається, створити щось гідне нашої доби, що ми зможемо з гордістю передати майбутнім поколінням? Я дуже сподіваюся, що ви, ваш уряд, поставитеся до розвитку цього місця... як це краще сформулювати? — тоном випускника закритої школи король підшукував дипломатичну фразу,— з обережністю.

Він кивнув, схвалюючи сам себе, підбадьорений пильним поглядом Уркгарта.

— Заохочуємо зміни, зберігаючи спадкоємність, як висловився один мудрець... Я знаю: міністерство охорони довкілля розглядає кілька різних пропозицій, і, відверто кажучи, деякі з них настільки безглузді, що зганьбили б навіть колонію суворого режиму. Хіба ми не можемо бодай раз у нашому нещасному житті збудувати щось, що пасувало б до Вестмінстерського абатства, і вшанувати досягнення наших предків, а не кривдити їх, дозволяючи деяким заблудливим модерністам...— його вуста обурено тремтіли,— збудувати мавзолей з неіржавної сталі, який усередині переповнений людьми, а зовні виставляє напоказ свої механічні нутрощі?

Пристрасть взяла гору над невпевненістю, і його щоки пашіли.

Уркгарт заспокійливо усміхнувся, і відповідь прийшла до нього так само природно, як кисень.

— Сір, можу запевнити вас, що уряд...— він хотів сказати «мій уряд», але ці слова застрягли у нього між зубами,— ставить проблеми довкілля понад усі інші.

Ще більше банальностей, але що йому лишалося сказати?

— О, я дуже на це сподіваюся. Можливо, мені слід вибачитися за те, що підняв це питання, але, наскільки я розумію, міністерство охорони довкілля готове от-от ухвалити остаточне рішення.

На мить Уркгартові закортіло нагадати королю: це квазі-судове питання, багато місяців і ще більше мільйонів витрачено на офіційні запити щодо забудови, і зараз очікується Соломонове рішення відповідного міністра. Уркгарт міг би сказати, що королівське втручання виглядатиме не краще, ніж судове шахрайство. Але він не сказав.

— Я з'ясую це. Даю слово, сір.

Блакитні очі короля зазвичай дивилися долу, що надавало їм щирого і часто сумовитого виразу, наче обтяженого докорами сумління, але тепер вони сяяли явним ентузіазмом. Король простягнув руку.

— Містере Уркгарт, я вірю, що ми з вами порозуміємося.

Здавалося, без запрошення особистий секретар короля ще раз відчинив двері, й Уркгарт із шанобливим уклоном попрямував на вихід. Він майже переступив поріг, коли почув слова, кинуті йому вслід:

— Ще раз дякую, прем'єр-міністре!

Прем'єр-міністр. Нарешті. Уперше. Він це вимовив.


— Ну... то що він сказав?

Вони їхали в машині на Даунінг-стріт, коли дружина пробудила його від роздумів.

— Що? Ой, небагато. Побажав мені всього доброго. Розмовляли про великі можливості попереду. Повернутий на будівництві біля Вестмінстерського абатства. Хоче, щоб я змусив будувати за планами Тюдорів або ще якусь таку дурню.

— Невже ти йому потуратимеш?

— Мортімо, якби щирість могла будувати храми, тоді вся Англія рясніла б цим божевіллям, але ж зараз уже не Середньовіччя. Справа короля — давати раути в саду і рятувати нас від необхідності обирати президента, а не втручатися.

Мортіма пирхнула на знак згоди, нетерпляче пошарудівши в сумці, шукаючи помаду. Дівоче прізвище її було Кагун — вона походила з родини, яка простежувалася по прямій лінії від найдавніших королів Шотландії. Вони давно вже втратили феодальний маєток і фамільні коштовності, але вона ніколи не втрачала почуття високого статусу, як і віри в те, що більшість сучасних аристократів — непрохані гості, зокрема й «нинішня королівська родина», як Мортіма часто повторювала. Престол отримували випадково — внаслідок народження, шлюбу і смерті, а часом через страту або криваве вбивство; спадкоємцем з таким самим успіхом міг стати і Кагун, і Віндзор, і будь-хто. Іноді вона дуже нудно просторікувала на цю тему, й Уркгарт вирішив випередити її.

— Звісно, я потуратиму йому. Підозрюю, що краще король сумлінний, ніж без сумління, й останнє, що мені треба, це кислі гримаси по всьому палацу. В будь-якому разі, є й інші битви, в яких можна поборотися, і я хочу підтримки короля з його популярністю. Мені цього треба,— заговорив він серйозно, спрямувавши погляд у майбутнє.— Врешті-решт, Мортімо, це я — прем'єр-міністр, а він — король. Він робить те, що йому скажу я, а не навпаки. Його справа — церемонії та антимонії, та й по всьому. Він монарх, а не дідьків архітектор.

Вони проїхали бенкетну залу Вайтголу та пригальмували перед бар'єрами на початку Даунінг-стріт, і Уркгарт полегшено побачив, що там уже більше людей, ніж біля Палацу: вони схвильовано зустрічали й підбадьорювали його перед камерами. Йому здалося, що він упізнав кілька молодих облич,— можливо, штаб-квартира партії зібрала свій платний натовп. Дружина ліниво заправила пасмо волосся, а він сам почав міркувати над тим, яку здійснить перестановку і які скаже перші слова, що транслюватимуться по всьому світу.

— То що ти збираєшся робити? — наполягала Мортіма.

— Та насправді це не має значення,— пробурчав Уркгарт кутиком рота, у цей час усміхаючись у камеру, коли автомобіль повертав на Даунінг-стріт.— Як новий король, він недосвідчений, а як конституційний монарх, він безсилий. Він «грізний» і «кусючий», як гумова качечка. Але, на щастя, у цьому питанні я з ним згоден. Геть модернізм! — він махнув рукою, і в цю мить наблизився полісмен, щоб відчинити важкі дверцята авта.— Тож насправді не буде жодних наслідків...

Розділ третій

Відданість — це слабкість нижчих класів. Сподіваюся, я вищий за це.


— Відклади папери, Девіде. Заради Бога, відірвись од них бодай на хвильку за цілий день.

Голос був напружений, радше нервовий, аніж наполегливий.

Але погляд сірих очей залишався байдужим, він не відірвався від стосу документів, на яких чоловік зосередився ще за сніданком. Єдиною реакцією на обличчі було роздратоване посмикування охайно підстрижених вусів.

— Мені за десять хвилин треба йти, Фіоно, я мушу їх закінчити. Сьогодні як ніколи.

— Ми ще дещо мусимо закінчити. Тож поклади ці дідькові папери!

Неохоче Девід Майкрофт звів очі — й одразу помітив, що руки в його дружини тремтять так сильно, що проливають каву через вінця.

— Що в біса таке?

— Ти. І я. Ось що таке,— вона силкувалася стримуватися.— Від нашого шлюбу нічого не залишилося, і я хочу піти.

Прес-секретар і головний спікер короля автоматично перемкнувся на дипломатичний тон.

— Слухай-но, давай без скандалів, не зараз, я поспішаю та...

— Ти не розумієш: ми ніколи не скандалили. Ось у чому проблема!

Чашка впала на блюдце, перевернулась і розлила на скатертину загрозливу брунатну пляму. Уперше Девід опустив стос паперів — обережно й обачно, як робив усе в своєму житті.

— Може, я міг би взяти коротку відпустку. Не сьогодні, але... Ми могли б кудись поїхати разом. Я знаю, ми давно не мали справжньої нагоди поговорити...

— Це не через брак часу, Девіде! У нас може бути весь час на світі, й це нічого не дасть. Проблема в тобі й у мені. У нас не буває скандалів, бо нема через що сперечатися. Узагалі нічого нема. Ні пристрасті, нічого. Усе, що у нас є, це мушля, як у равлика. Я мріяла, що коли у нас будуть діти, усе зміниться,— дружина похитала головою.— Але я втомилася дурити себе. Це ніколи не зміниться. Ти ніколи не змінишся. І я не думаю, що змінюся сама.

В голосі звучав біль, і вона витирала очі, але стримувалася. Це не було спалахом гніву.

— Ти... з тобою все гаразд, Фіоно? Знаєш, жінки твого віку...

— Сорокарічні жінки, Девіде,— різко відповіла вона на його протекторський ідіотизм,— мають свої потреби, свої почуття. Але звідки тобі знати? Коли ти востаннє дивився на мене як на жінку? Коли ти востаннє взагалі дивився на жінку?

Вона відповіла образою на образу, і зробила це свідомо. Вона знала: щоб пробитися до нього, доведеться зруйнувати мур, який він сам навколо себе й збудував. Девід завжди був замкнений на вдачу, закритий: низький на зріст, він свої фізичні вади намагався компенсувати педантичністю в усьому, що робив. Кожна волосинка на його невеличкій і радше хлоп'ячій голові була на місці, навіть сиві пасма, які почали з'являтися на темних скронях, додавали елегантності, а не старили його. Снідав він, завжди застебнувши піджак на всі ґудзики.

— Слухай, а чи не може це зачекати? Знаєш, мені треба бути в Палаці, щоб...

— Знову цей клятий Палац. Ідеться про твій дім, твоє життя, твоє кохання. А ти останнім часом виявляєш емоції, лише коли йдеться про твою сміховинну роботу і твого бісового короля.

— Фіоно! Не треба. Дай йому спокій.

Рудуваті вуса обурено наїжачилися.

— Як я можу? Ти служиш йому, а не мені. Йому треба віддати шану першому. Він допоміг розвалити наш шлюб набагато ефективніше, ніж це могла б зробити яка-небудь коханка, тож не чекай від мене поклонів і плазування, як від інших.

Він стурбовано глянув на годинник.

— Слухай, заради Бога, ми можемо поговорити про це ввечері? Може, я повернуся раніше.

Вона витирала кавову пляму серветкою, намагаючись уникати його погляду. Її голос звучав уже спокійніше, більш виважено.

— Ні, Девіде. Сьогодні ввечері я буду з іншим.

— А є інший? — він сковтнув грудку в горлі: явно не чекав такого підступу.— Відколи?

Вона відвела від безладдя на столі очі, які тепер дивилися зухвало та впевнено, не намагаючись уникати його погляду. Це вже тривало так довго, що вона більше не могла приховувати це від чоловіка.

— Інший з'явився через два роки після нашого одруження, Девіде. Їх було багато, цих інших. Ти ніколи не задовольняв мене. Я ніколи не звинувачувала тебе в цьому, правда, це як жереб: пощастить — не пощастить. Але мені гірко, що ти ніколи й не намагався. Я ніколи не мала для тебе значення як жінка. Я ніколи не мала значення більше, ніж хатня робітниця, праля, цілодобова прибиральниця-змивальниця, предмет, який возять з одного врочистого обіду на інший. Ніж хтось, хто надає тобі респектабельності при дворі. Навіть діти були тільки для показухи.

— Неправда.

Але в цьому протесті не було справжньої пристрасті, як і не було більше пристрасті в їхньому шлюбі. Вона завжди знала, що вони сексуально несумісні: здавалося, він готовий фізично віддаватися роботі, хоча спочатку Фіона була задоволена соціальним статусом, якого набула в Палаці. Але недовго. Щиро кажучи, вона не була навіть певна, хто батько її другої дитини, а якщо в чоловіка і виникали сумніви, то це питання, мабуть, його не хвилювало. Він виконав свій обов'язок, як він висловився одного разу, і досить. Навіть зараз, коли вона з презирством поставилася до нього як до рогоносця, вона не могла змусити його завдати удару у відповідь. Має ж у нього десь ховатися праведний гнів, чи це не входить до його благословенного кодексу честі? Але він здавався таким порожнім! Їхній шлюб був таким собі лабіринтом, у якому вони двоє сновигали, живучи непов'язаними життями, зустрічаючись тільки мимохідь, щоб за мить розбігтися в різні кінці. А тепер Фіона вже мчала до виходу.

— Фіоно, чи не можемо ми...

— Ні, Девіде. Ми не можемо.

Почав видзвонювати телефон у своїй наполегливій, невідпорній манері, закликаючи Девіда виконати свій обов'язок, завдання, якому він присвятив життя і на олтар якого тепер йому пропонувалося віддати і свій шлюб. «У нас були чудові часи»,— хотілося сказати Девіду, але йому пригадувався лише час, який був добрим, а не чудовим, і то давно. Дружина завжди стояла в нього на другому місці — підсвідомо, але тепер, якщо вони вирішили говорити начистоту, це слід визнати. Він подивився на Фіону сльозавими очима, в яких читалася скорбота, які благали вибачення, в яких не було злості. Але не було і страху. Шлюб був наче велика кітвиця в бурхливих емоційних морях, яка утримувала корабель від буремних вітрів, від необачності й нерозважності. Шлюб. Він тримався саме тому, що був формою без змісту, наче повторювані наспіви псалмів, які Девіду нав'язували у кляті шкільні роки в Емплфорті. Шлюб був тягарем, але тягарем необхідним, розривкою, перемиканням. Самозреченням, але і самозахистом. І тепер ланцюги кітвиці перерубуються.

Фіона нерухомо сиділа за столом, заваленим тостами, яєчною шкаралупою і тонкостінною порцеляною, серед побутових останків і окрушин, які являли собою загальний підсумок їхнього спільного життя. Телефон досі невідступно дзвонив. Без подальших слів Девід підвівся, щоб відповісти.

Розділ четвертий

Запах перемоги засліплює багатьох чоловіків. Але гру не завершено, доки багнет не встромили й не провернули.


— Заходь, Тіме, і зачини двері.

Уркгарт сидів у залі засідань Кабінету сам-один, якщо не рахувати новоприбулого, займаючи єдиний стілець біля столу, що формою нагадував труну. Перед Уркгартом були проста шкіряна тека і телефон. Більше на столі нічого не було.

— Не вельми розкішно, еге ж? Але мені починає подобатися,— хмикнув Уркгарт.

Тім Стемпер озирнувся, з подивом побачивши, що більше нікого в кімнаті немає. Він був — тобто був ще півгодини тому, доки Уркгарт не змінив посаду головного парламентського організатора на роль прем'єр-міністра,— його вірним заступником. Роль головного організатора таємна, а його заступника — невидима, але разом вони об'єднані в неймовірно впливову силу, оскільки офіс організатора — місце, з якого підтримується дисципліна в парламентській партії завдяки продуманому поєднанню командного духу, викручування рук і неприхованого бандитизму. У Стемпера була ідеальна для роботи зовнішність: худе, вузьке обличчя, гостроносе, з темними очима, невимовно яскравими, що надавало йому схожості з тхором і здатності нишпорити в темних закутках приватного життя колег, щоб витягувати на білий світ їхні особисті й політичні слабкості. Ця робота використовувала вразливість: захищати свої слабкі місця, тиснучи на чужі. Колишній агент з нерухомості в Ессексі, на п'ятнадцять років молодший за Уркгарта, Тім давно був його протеже: це було тяжінням протилежностей. Уркгарт був складною натурою: елегантний, освічений, глянсований; у Стемпера не було жодної з цих рис, а костюми він носив з британських крамниць готового вбрання. Але те, що їх об'єднувало, мабуть, було важливішим — амбіції, розуміння влади й зарозумілість, яка для одного була інтелектуальною, а для другого — інстинктивною. Комбінація виявилася надзвичайно ефективною для просування Уркгарта до крісла прем'єр-міністра. Тепер прийшла черга Стемпера, що було негласною обіцянкою молодшому товаришу. Й ось він прийшов отримати свою частку.

— Прем'єр-міністре,— Тім зробив театрально-поштивий уклін.— Прем'єр-міністре,— на різні лади повторював Стемпер, ніби на торгах. За його фамільярною, майже афектованою манерою вгадувалася криця, і двоє колег не втримали сміху, що поєднував і глузливість, і змову, наче у двох грабіжників після вдалої ночі. Стемпер завбачливо припинив сміятися першим, щоб не переплюнути прем'єр-міністра. Вони багато пережили разом за останні місяці, але йому було відомо, що прем'єр-міністри мають звичку віддалятися від своїх колег, навіть від своїх змовників, і Уркгарт сміявся недовго.

— Тіме, я хотів би побачити тебе зовсім à deux [3].

— Імовірно, це означає, що я дістану на горіхи. Що я накоїв?

Тон Стемпера був легковажний, але Уркгарт помітив тривожні зморшки в кутиках рота, і збагнув, що йому приємно від дискомфорту колеги.

— Сідай, Тіме. Навпроти.

Стемпер опустився на стілець і подивився на свого старого друга. Побачене підтвердило, наскільки змінилися їхні стосунки. Уркгарт сидів під великим олійним портретом Роберта Волпола, першого і, ймовірно, найвеличнішого прем'єр-міністра нових часів, який два століття вже спостерігав у цій залі могутніх і брехливих, нещасних і жалюгідно-слабких. Уркгарт був його наступником, колегою-можновладцем, помазаним монархом і вже призначеним на посаду. Одним дзвінком з телефону на цьому столі можна вирішувати долі державних діячів і починати війни. Це була влада, не розділена більше ні з ким у державі; справді, Уркгарт більше не був просто людиною, але, добре це чи погано, став частиною історії. Вартий він буде в цій історії виноски чи цілого розділу, покаже час.

Уркгарт відчув бурю емоцій свого візаві.

— Є різниця, так, Тіме? І часу вже не відкрутити назад. Я збагнув це щойно зараз — не усвідомлював цього ні в Палаці, ні серед преси біля входу, ні навіть коли я переступив поріг. Усе це було схоже на театральну виставу, і мені доручили одну з ролей. Однак, щойно я переступив поріг, усі працівники з Даунінг-стріт зібралися в коридорі, від найвищого державного службовця до прибиральниць і телефоністок — мабуть, зо дві сотні набралося. Вони вітали мене з таким ентузіазмом, що я майже очікував, що закидають букетами. Бурхливі оплески,— зітхнув він.— У мене від цього просто голова обертом пішла, доки я не згадав, що лише годину тому вони відпрацювали таку саму процедуру з моїм попередником, коли він пішов у небуття. Більшість із них, певно, аплодуватимуть і на власному похороні,— він провів язиком по тонких губах, як зазвичай під час роздумів.— Тоді мене привели сюди, до зали засідань Кабінету, і лишили на самоті. Стояла цілковита тиша, ніби мене замкнули у машині часу. Все охайно, акуратно, лише крісло прем'єр-міністра було трішки відсунуте назад. Для мене! І тільки коли я його торкнувся, провів пальцем по його спинці та збагнув, що ніхто не накричить на мене, якщо я сяду, тоді нарешті мене осінило. Це не просто нова посада чи нова робота — це єдина в своєму роді робота. Ти знаєш, я не боязкий на вдачу, чорт забирай, проте на якусь мить мені аж дух перехопило.

Запало тривале мовчання, доки нарешті він не ляснув долонею по столу.

— Але не хвилюйся. Я оговтався!

Уркгарт ще раз реготнув змовницьким смішком, а Стемпер міг тільки вичавити натягнуту усмішку, вичікуючи, коли закінчаться спогади й почнеться вирішення його долі.

— До справи, Тіме. Нам багато чого треба зробити, і я хочу, щоб ти, як завжди, був на моєму боці.

Усмішка Стемпера поширшала.

— Ти призначаєшся головою партії.

Усмішка миттєво зникла. Стемпер не міг приховати свого знічення і розчарування.

— Не турбуйся: ми знайдемо тобі якусь міністерську синекуру, щоб ти сидів за столом біля шафи — канцлера Ланкастерського герцогства або ще якусь таку дурню. Але зараз я хочу, щоб ти твердо тримав кермо партійної машини.

Щелепи Стемпера аж ходором заходили, вихлюпуючи аргументи.

— Але ж минуло майже півроку з останніх виборів, а до наступних ще далеко. Три, а може, чотири роки. Лічити скріпки для паперів і судити чвари місцевих очільників — навряд чи це моє, Френсисе. Ви ж маєте це знати після всього, що ми пережили разом,— він апелював до їхньої старої дружби.

— Поміркуй, Тіме. У нас є парламентська більшість, двадцять два голоси, і є партія, розсварена в нещодавній гонці за лідерство. І нам дадуть прочухана за цю свинську рецесію. А соцопитування показують, що підтримка наша не зросла, тож наша більшість не протримається і три-чотири роки. Нас на клоччя порвуть на всіх довиборах, і якщо ми втратимо дюжину місць, цей уряд зіграє в ящик. Чи можеш ти гарантувати мені, що довиборів не буде, що ти знайшов чарівну паличку — і нікого з наших вельмишановних колег не заскочать у борделі, не застукають на привласненні церковних грошей, ніхто не впаде в маразм і не постаріє?

— Не дуже весела робота голови партії.

— Тіме, найближчі кілька років обіцяють справжнісіньке пекло, а у нас, напевно, не буде достатньої кількості голосів, щоб пережити рецесію. Якщо це болісно для голови партії, то для прем'єр-міністра — справжні тортури.

Стемпер мовчав, вагався, не знаючи, що сказати. Його захват і мрії водномить розвіялися.

— Наше майбуття вимірюється буквально секундами,— провадив Уркгарт.— У нас буде певний приріст популярності під час «медового місяця», поки люди ще вагатимуться. Це триватиме не довше ніж до березня.

— Ви з точністю називаєте місяць...

— Саме так. У березні має бути бюджет. І буде він жахливий. Ми під час передвиборчої кампанії поламали всі ринки, а тепер не за горами судний день. Ми напозичали у Петра, щоб відкупитись од Павла, а тепер доведеться повернутися, щоб забрати гаманці в обох. А їм це не сподобається,— він замовк, швидко кліпаючи очима, упорядковуючи свої думки.— Це ще не все. Ми зазнаємо збитків од Брунею.

— Що?

— Султан маленької нафтової держави — великий англоман і один з найбільших власників фунтів стерлінгів на світі. Відданий друг. На жаль, він не лише в курсі, в якій ямі ми бабраємося, але є у нього і власні проблеми. Тому він збирається викинути на ринок трохи своїх стерлінгів — щонайменше три мільярди гулятимуть на ринках, як сироти у пошуках домівки. Це як на хресті розіпне курс валют і розтягне рецесію ще на рік. Заради старої дружби він каже, що продаватиме тільки на наших умовах і коли ми скажемо. Однак до прийняття наступного бюджету.

Стемпер проковтнув грудку в горлі, в роті пересохло.

Уркгарт почав сміятися, але без найменшого натяку на веселощі.

— І це ще не все, Тіме, це ще не все! Заключна частина: генеральна прокуратура — хай буде тобі відомо — влаштує суд над сером Джаспером Гародом акурат після Великодня. Який настане двадцять четвертого березня — гаразд, звільню тебе від підрахунків. Що тобі відомо про сера Джаспера?

— Лише те, що більшості відомо, гадаю. Мега-мільйонер, який сам заробив свої гроші, голова найбільшої в країні мережі з оренди комп'ютерів. Веде чимало справ з міністерствами і місцевими органами влади, його звинувачують у тому, що платить значні хабарі де тільки може, щоб зберегти свої контракти. Робить великі внески у благодійні фонди — пригадую, за це він отримав лицарське звання.

— Лицарство своє він отримав, Тіме, тому що був одним з найбільших спонсорів партії. Лояльним і непомітним, багато років.

— То у чому проблема?

— Він приходив на підмогу нам щоразу, як ми просили, і тепер чекає на віддяку. Щоб ми потягнули за ниточки, які ведуть до генеральної прокуратури. Такого, звісно, ми не можемо, але він відмовляється це розуміти.

— Але це не все, я знаю, це не все...

— Він наполягає: якщо справа дійде до суду, йому доведеться розкрити обсяг своїх пожертвувань на партію.

— І?

— Які він платив готівкою. У валізах.

— Ох лайно.

— І цього лайна досить, щоб ми всі заробили гострий геморой. Сер Джаспер давав гроші не лише центральному апарату партії, але й на підтримку окружних виборчих кампаній практично всіх членів Кабінету.

— Все ясно. Гроші проциндрені на таке, що не передбачено у витратах на виборчу кампанію.

— А в моєму випадку все свято занотовано, і я потраплю під пильне око громадськості. В інших випадках...— він повів бровою.— Мені казали, що міністр торгівлі, який сьогодні по обіді має зміцнити лави нашої славетної гальорки[4], на отримані кошти загасив скандал з однією набридливою коханкою, яка погрожує оприлюднити низку компрометувальних листів. Вона отримала гроші, а в Гарода й досі є погашений чек.

Стемпер відсунувся на стільці од столу, балансуючи на задніх ніжках, ніби намагаючись дистанціюватися від такого абсурду.

— Заради Христа, Френсисе, та зараз усе це лайно хлине на нас зі швидкістю сто миль на годину, а ви хочете, щоб я став очільником партії? Якщо ви не проти, то я радше емігрую в Лівію. До Великодня, кажете? Та нам треба буде на небо вознестися, щоб від такого урятуватися.

Він приречено змахнув руками, не маючи сил на опір, а Уркгарт наполегливо рвався вперед, весь напружившись.

— До Великодня. Саме так. Це означає, що нам слід зробити хід до цього моменту, Тіме. Скористайся «медовим місяцем», розбий опозицію, встигни до рецесії і забезпеч таку більшість, яка протримається, доки ми не прорвемося крізь навалу критики.

— Вибори — ви про це? — задихано спитав Стемпер.

— До середини березня. Це дає нам рівно чотирнадцять тижнів, а до оголошення — десять тижнів, і на той час я хочу, щоб ти як голова партії міцно тримав кермо виборчої машини. Слід розробити план, нашкребти гроші, заплутати опонентів. І все це так, щоб ніхто й гадки не мав про те, що ми готові напасти.

Стілець Стемпера знай розгойдувався зі стукотом: Тім намагався зібратися з думками.

— Чортовий голова партії.

— Не переймайся. Це лише на чотирнадцять тижнів. Якщо все спрацює, ти зможеш сам обрати таке відомство, яке схочеш. А якщо ні... Ну, нікому з нас більше не доведеться перейматися через свою політичну кар'єру.

Розділ п'ятий

Політик не має друзів.


— Це жахливо,— Мортіма Уркгарт різко зморщила носа, оглядаючи кімнату. Минуло кілька днів, відколи Колінґриджі вивезли свої останні особисті речі з невеличкої квартири на Даунінг-стріт, 10,— помешкання, призначеного для проживання прем'єр-міністрів,— і вітальня зараз нагадувала номер у тризірковому готелі. Не лишилось і дрібки індивідуальності — її вивезли у валізах,— а решта була бездоганна, проте мала відбиток зали очікування на британському залізничному вокзалі.— Просто бридота. Так не піде,— повторювала вона, роздивляючись шпалери, на яких бракувало тільки побляклого малюнку — рядочків качок. Вона на мить відволіклася, проходячи повз високе дзеркало на стіні й нишком перевіряючи яскраво-рудий колір, якого перукар на початку тижня експериментально надав її волоссю — тоді вона очікувала на вирішальний результат голосування. Стиліст назвав цю барву «врочистим відтінком», але ніхто вже не зміг би переплутати цей колір з природнім, і щоразу, вмикаючи телевізор і намагаючись налаштувати кольори, вона роздумувала: що саме пора міняти — телевізор чи перукарню.

— Мабуть, вони точно не від світу цього,— пробурмотіла вона, змахуючи якісь уявні порошинки з коміра свого костюма від Шанель, доки нова секретарка її чоловіка з палати общин, супроводжуючи огляд кімнати, щось вичитувала у своєму нотатнику. Колінґриджі секретарці радше подобалися, а щодо Мортіми Уркгарт вона одразу склала думку: холодні очі надавали тій хижого вигляду, а постійні дієти, щоб відстрочити появу целюліту на цьому дорого вбраному тілі, здавалося, тримали її в стані постійного роздратування — принаймні у поводженні з іншими жінками, ще й молодшими за неї.

— Дізнайтесь, як нам позбутися всього цього, і подивіться бюджет на ремонт,— кинула місіс Уркгарт, швидкою ходою долаючи короткий коридор, що вів до темних надр квартири, докірливо постукуючи пальцями по шкірі попід підборіддям. Вона тривожно зойкнула, минаючи двері ліворуч, за якими виявила крихітну, наче камбуз, кухню: умивальник з неіржавної сталі, червоно-чорна пластикова плитка на підлозі й навіть немає мікрохвильовки. Її розчарування дійшло до краю, коли виявилася ще й клаустрофобна їдальня з атмосферою зацвяхованої домовини і краєвидом просто на бруднюще горище й дах. Мортіма повернулася до вітальні, усілася в одному з крісел, де на оббивці виднілися штамповані троянди завбільшки зі слонові ноги, й розпачливо похитала головою, коли раптом долинув стукіт у вхідні двері.

— Заходьте! — нещасним тоном промовила вона, згадавши, що на парадних дверях немає замка — як їй сказали, за правилами безпеки, проте вона гадала, що це більше для зручності цивільних службовців, які приходять сюди, приносять різні документи й депеші.— І це називають помешканням,— застогнала вона, театрально сховавши обличчя в долонях.

Однак вона повеселіла, звівши очі, щоб роздивитися свого гостя. Літ йому було під сорок, сам худий, з модною зачіскою.

— Місіс Уркгарт. Я — інспектор Роберт Інсолл, спецпідрозділ,— повідомив він з виразним лондонським акцентом.— Я відповідав за охорону вашого чоловіка під час виборів і тепер уповноважений відповідати за безпеку тут, на Даунінг-стріт.

Його усмішка і природна чарівність зігріли місіс Уркгарт, а його статуру вона не могла не оцінити.

— Я певна, що ми будемо під надійною охороною, інспекторе.

— Ми зробимо якнайкраще, усе, що в наших силах. Але відтепер для вас усе буде дещо інакше,— провадив він.— Є кілька речей, які я мушу вам пояснити, якщо у вас є зараз час.

— Ну, ходіть прикриєте ці потворні меблі, інспекторе, і розкажете...


Лендлес помахав юрбі, яка плескала в долоні. Люди гадки не мали, хто сидить за затемненим склом срібного «ролс-ройса», але це був історичний день, і вони хотіли долучитися до знаменної події. Важкі металеві ворота, які охороняли вхід на Даунінг-стріт, шанобливо прочинилися, й черговий поліціянт спритно відсалютував. Лендлес почувався добре, а почувся навіть ліпше, побачивши репортерів з камерами, що юрмилися на тротуарі навпроти.

— Він запропонує вам роботу, Бене? — заспівав хор голосів, щойно прибулий виліз із заднього сидіння авта.

— У мене вже є робота,— прогарчав він, демонструючи всім відомий сердитий погляд й насолоджуючись кожною хвилиною. Він застебнув фалди піджака, які ляскали його по боках.

— А може, титул пера? Місце в палаті лордів?

— Барон Бен з Бетнал-Ґріну? — його м'ясисте обличчя несхвально скривилося.— Більше скидається на комедію, ніж на справжній вияв шани.

Пролунав голосний регіт, і Лендлес розвернувся, щоб пройти крізь чорні лискучі двері до передпокою, але був перехоплений кур'єром, який ніс великий оберемок різних квітів. Усередині весь передпокій ряснів букетами і кошиками квітів, але щохвилини квітів прибувало і прибувало. Флористи Лондона, бодай на якийсь час, могли забути про кризу. Лендлес попрямував темно-червоною килимовою доріжкою, яка вела просто від вхідних дверей до кабінету в іншому крилі вузької будівлі, і зловив себе на тому, що квапиться. Він уповільнив крок, насолоджуючись відчуттям. Він не міг пригадати, коли востаннє переживав таке хвилювання. Дорогу до зали засідань Кабінету йому послужливо показав сумлінний чиновник у цивільному, що тихо замкнув після нього двері.

— Бене, ласкаво прошу. Заходьте,— Уркгарт махнув рукою на знак вітання, але не підвівся. Рука вказала на стілець навпроти за столом.

— Великий день, Френсисе. Великий день для всіх нас.

Лендлес кивнув до Стемпера, який, притулившись до батареї, чатував, наче вартовий преторіанської гвардії, і Лендлес відчув образу від присутності ще когось. Усе його попереднє спілкування з Уркгартом відбувалося віч-на-віч; урешті-решт, вони не запрошували авдиторію для обговорення своїх планів, як знесилити і потопити голову уряду. Раніше Уркгарт завжди був прохачем, Лендлес — властителем, але, дивлячись через стіл, Бен не міг не помітити, що все змінилося: вони помінялися ролями. Раптом зніяковівши, він простягнув руку — привітатися з Уркгартом, але цей жест вийшов незграбним. Уркгарту довелося відкласти ручку, відсунути свій великий фотель, устати й потягнутися через стіл — лише для того, щоб виявити, що він заширокий і вдається потиснути тільки самі пучки.

— Непогано, Френсисе,— зніяковіло пробурмотів Лендлес і всівся.— Для мене так багато значить, що ви сьогодні вранці запросили мене вже як прем'єр-міністр. Зокрема і як ви це зробили. Я гадав, що доведеться мені пролазити манівцями по смітниках, але, доповім вам, почувався пречудово, минаючи всі ці камери і телевізійників. Я ціную громадський вияв довіри, Френсисе.

Уркгарт широко розвів руками — цей жест був покликаний замінити слова, яких він не міг знайти, а Стемпер схопився.

Прем'єр-міністре,— мовив він, акцентуючи ці слова. Це було закидом фамільярному тону газетного магната, однак Лендлеса це анітрохи не вибило з сідла.— Приношу вибачення, але тут за п'ять хвилин буде новопризначений канцлер.

— Пробачте мені, Бене. Уже помічаю, що прем'єр-міністр не володар, а лише раб. Розкладу, переважно. До справи, якщо не заперечуєте.

— Саме те, що мені треба,— Лендлес в очікуванні підсунувся ближче на своєму стільці.

— Ви контролюєте «Кронікл» і хочете цілком купити «Юнайтед ньюзпейперс», і тепер уряд мусить ухвалити рішення, чи ця купівля буде в суспільних інтересах,— Уркгарт дивився у записи, ніби читаючи сценарій, ніби суддя, що виголошує вирок. Лендлес не зважав на цю раптову офіційність, таку не схожу на всі їхні попередні розмови з цього питання.

Уркгарт знову широко розвів руками, наче відшукуючи невловимі слова. Нарешті він стиснув п'ястуки.

— Вибачте, Бене. Цього ви не отримаєте.

Троє чоловіків перетворилися на застиглі манекени, щойно ці слова стерв'ятниками облетіли кімнату й осіли.

— Що це в біса значить — я не...? — повернулася його вулична вимова, увесь лиск зійшов нанівець.

— Уряд не повірить, що це в національних інтересах.

— Бздури, Френсисе. Ми ж домовилися.

— Протягом усієї виборчої кампанії прем'єр-міністр поводився обережно, не давав обіцянок дати дозвіл на таку купівлю, його репутація в цьому питанні чиста,— перебив Стемпер. Лендлес проігнорував його, гостро вп'явшись поглядом в Уркгарта.

— Ми ж уклали угоду! Ви це знаєте. І я це знаю.

— Кажу вам, Бене, прем'єр-міністр не завжди сам собі пан. Аргументи за те, щоб відмовити в купівлі, невідпорні. Ви вже маєте понад тридцять відсотків національної преси; «Юнайтед ньюзпейперс» округлить цю цифру до сорока.

— Мої тридцять відсотків підтримували вас на кожному кроці, як і мої сорок підтримуватимуть. Така була угода.

— Що все одно залишить близько шістдесятьох відсотків тих, хто нічого не пробачить і не забуде. Розумієте, Бене, цифри не складаються. Принаймні не в національних інтересах. Не в інтересах нового уряду, який вірить у конкуренцію, в служіння споживачам, а не великим корпораціям.

— Дурня собача. Ми ж уклали угоду! — він обрушив на голий стіл величезні кулаки.

— Бене, це неможливо. Ви мусите зрозуміти. Я не можу з перших кроків на посаді прем'єр-міністра потурати, щоб ви відхопили всю британську газетну індустрію. Так не робиться в бізнесі. Так не робиться в політиці. Щиро кажучи, від цього на кожній шпальті поповзуть жахливі заголовки.

— А якщо мене обділити — отоді поповзуть збіса класні заголовки, так? — Лендлес нахилився вперед, як скажений бик, його щоки трусилися від люті.— То ось чому ви запросили мене з центрального входу, мерзотнику. Люди побачили мене на вході — і знову побачать на виході. Ногами вперед. Ви влаштували публічну страту перед усіма камерами. Жирний капіталіст у ролі жертовного агнця. Попереджаю вас, Френкі. Я боротимуся до останнього подиху, на кожному вашому кроці, усім, що маю.

— Це означає, що лише сімдесят відсотків газет плюс усі телевізійні програми й радіо публічно аплодуватимуть енергійному прем'єр-міністру,— зарозуміло озвався Стемпер, роздивляючись власні нігті,— який не боїться відвернутись од найближчих друзів, якщо цього вимагають інтереси нації. Чудова тема.

Лендлес став мішенню з обох боків, з обох рушниць. Його побуряковіле обличчя потемніло ще більше, він увесь затремтів від розпуки. Він не міг знайти жодного слова доводу, він не міг ні торгуватися, ні залякувати, в нього лишився єдиний фізичний аргумент — грюкати стиснутими п'ястуками по стільниці.

— Ви, малий жалюгідний г...

Раптом двері відчинилися, і до кімнати енергійно зайшла Мортіма Уркгарт.

— Френсисе, це нестерпно, це просто нестерпно. Помешкання жахливе, оздоблення бридке, а мені кажуть, що грошей у бюджеті не вистачить...— вона замовкла на півслові, помітивши, що за шість дюймів понад столом тремтять кулаки Лендлеса.

— Бачите, Бене, прем'єр-міністр не хазяїн навіть у себе вдома.

— Тільки не треба цих проповідей.

— Бене, поміркуйте як слід. Станьте над ситуацією. Будуть інші пропозиції, інші інтереси, які ви захочете втілити і з якими я зможу допомогти. Корисно мати свого на Даунінг-стріт.

— Я так і думав, коли підтримував вас на прем'єр-міністра. Помилився.

Лендлес знов опанував себе, його руки більше не тремтіли, а крижаний погляд вп'явся в Уркгарта, тільки щелепи трусилися, зраджуючи внутрішню напругу.

— Пробачте, якщо я вас перервала,— зніяковіло сказала Мортіма.

— Містер Лендлес уже збирається йти, гадаю,— озвався Стемпер біля батареї.

— Пробачте,— повторила Мортіма.

— Не переймайтеся,— відповів Лендлес, не спускаючи очей з її чоловіка.— Я не можу лишитися. Я щойно дізнався, що мене ще очікує похорон.

Розділ шостий

Монарх живе в позолоченій клітці. Щастя залежить від того, на що він більше задивляється — на товщину позолоти чи на розмір ґрат.


— Я не волію цього чути, Девіде.

Це було абсурдно. Майкрофт перебував у сум'ятті, охоплений стількома невисловленими сумнівами й напівстрахами, які чи то не міг, чи то не наважувався усвідомити та про які мав поговорити з королем для порятунку їх обох. Однак усе звелося до того, що він подужав вичавити з себе кілька слівець разом з ковтком хлорованої води, плаваючи у хвилях палацового басейну. Свій щоденний графік тренувань король порушив лише в одному: перейшов з кроля на брас, що дозволило Майкрофту підлаштуватися під темп. Саме жорстка дисципліна дозволяла королю тримати себе у чудовій формі, й він змушував усіх, хто йому служив, також не відставати.

Король був затятим ревнителем шлюбу — це одна з вимог до його посади, як монарх полюбляв казати,— і Майкрофт визнав за необхідне дещо запропонувати.

— Це на краще, сір,— наполягав він.— Я не можу допустити, щоб ви переймалися через мої особисті труднощі. Мені потрібно трохи часу, щоб навести в себе лад. Для всіх буде краще, якщо я звільнюся.

— Я не згодний,— король виплюнув воду, нарешті вирішивши закінчити розмову на суходолі, та поплив до мармурового борту басейну.— Ми дружимо з університетської лави, і я не збираюся викидати останні тридцять років лише тому, що якийсь гадючий пліткар, якийсь газетяр, може дізнатися про твої особисті проблеми. Я здивований, що ти взагалі подумав, ніби я розглядатиму такий варіант,— досягнувши східців, він востаннє занурив блискучу голову під воду.— Ти — частина правління цієї фірми, і так буде й надалі.

Майкрофт струсонув головою, як собака, намагаючись промити очі. Не тільки шлюб, звісно, а й інші проблеми, що навалилися на нього, примусили його почуватися наляканим і нещасним. Якщо він не міг бути до кінця чесним із собою, то як сподіватися, що король зрозуміє? Але він повинен був спробувати.

— Зненацька все змінилося. Домівка. Вулиця. Друзі. Навіть я сам, у своїх очах, змінився. Так наче мій шлюб був лінзою, через яку на світ можна було дивитися по-особливому, а тепер, коли це скло зникло, нічого не здається таким, як було. Це трохи лякає...

— Мені дійсно прикро через Фіону. Адже я хрещений батько твоєї старшої дитини, це мене стосується,— король потягнувся по рушник.— Але, чорт забирай, у жінок якісь свої чудернацькі примхи, і я не можу стверджувати, що розумію їх. Одне я знаю, Девіде: тобі не слід самотою продиратися через свої проблеми, лишаючи позаду не лише свій шлюб, а й самого себе,— він поклав руку Майкрофту на мокре плече. Контакт був дуже близький, а голос звучав стурбовано.— Знаєш, Девіде, ти завжди мене розумів. Я відомий на весь світ, але мене розуміє обмаль людей. А ти, ти розумієш. Ти мені потрібен. Я не дозволю тобі звільнитися.

Майкрофт дивився на худезне обличчя свого друга. Він подумав, що через худорлявість король видається старішим, особливо зараз, коли волосся в нього стало так рідшати. Так наче пічка всередині короля горіла надто швидко. Можливо, він занадто переобтяжує себе турботами.

Занадто переобтяжує себе турботами — чи можливо це? Фіона вкинула Майкрофта у вир, і він щосили борсався в глибочині, не в змозі намацати дно. Його осінило, що він ніколи й не торкався дна — за все своє життя. Раніше він не надто цим переймався, проте усвідомив це зараз, і оце раптове усвідомлення змусило його запанікувати й подати у відставку, поки він остаточно не потонув. Його емоційне життя не мало ні форми, ні змісту, ні коріння. Хіба що тут, у Палаці, де його підтримують, усе інакше. Людина, яку в коледжі він одного разу повністю вдягнену вкинув у крижану воду фонтана і яка вилізла, випльовуючи в'юнкі водорості та вчепившись у сидіння від унітазу, тепер зізналася, що турбується за нього,— зізналася стримано, бо звикла стримуватися все життя. І зненацька виявилося, що це важливо, дуже важливо.

— Дякую, сір.

— Я не знаю жодного подружжя, королівського чи посполитого, яке не пройшло б таку м'ясорубку; легко вирішити, що ти сам по собі, забути про те, що практично всі твої знайомі самі колись стрибали крізь такі обручі.

Майкрофт згадав, скільки своїх подружніх ночей вони з Фіоною провели окремо, і подумав: а що її бентежило у такі ночі? І справді було чимало обручів. Але навіть не це його хвилювало. То що ж тоді?

— Ти потрібен мені, Девіде. Я все життя чекав, щоб опинитися на цьому місці. Хіба ти не пам'ятаєш безсонних ночей, проведених в університеті, коли ми сиділи за пляшкою університетського портвейну[5] і балакали, чим ми займемося, коли матимемо можливість? Ми, Девіде, ти і я. Зараз виринула можливість, ми не можемо її відкинути,— він зачекав, доки ліврейний лакей внесе срібну тацю з двома кухликами трав'яного чаю і поставить її на столик біля басейну.— Якщо з Фіоною справді все, спробуй це забути. Дивися вперед, як я. Я не можу розпочати найважливіший період свого життя, утративши одного зі своїх найдавніших і найнадійніших друзів. Так багато належить зробити нам обом!

Він почав енергійно обтиратися рушником, буцімто вирішив розпочати той найважливіший період негайно, тої ж таки хвилини.

— Нічого зараз не вирішуй. Вирішиш за кілька місяців, а якщо все ж таки відчуєш, що тобі треба відпочити, ми це владнаємо. Але повір мені: лишайся зі мною. Усе буде чудово, обіцяю.

Майкрофта це не переконало. Хотілося кудись утекти, але не було куди і до кого. І думка про те, чим це може закінчитися, якщо він утече задалеко, приголомшувала його. Після стількох років він звільнився, і він не знав, чи дасть собі раду зі свободою. Він стояв, зважуючи свої сумніви проти впевненості суверена, а вода крапала з носа і текла по вусах. Не було відчуття курсу — лише відчуття обов'язку.

— Отже, як ти почуваєшся, старий друже?

— Мені до дідька холодно, сір,— він знайшов у собі сили мляво всміхнутися.— Ходімо приймемо душ.

Розділ сьомий

Звісно, у мене є принципи. Я регулярно чищу їх від пороху. Скреблом.


— Розворушися, Френсисе. І всміхайся. Не забувай: це ж святкування.

Уркгарт зважив на вказівку своєї дружини й почав поволі торувати собі шлях через переповнену залу. Він ненавидів такі події. Цією вечіркою він хотів подякувати тим, хто допоміг йому на Даунінг-стріт, але всюдисуща Мортіма втрутилась і перетворила врочистість на свій черговий вечір спілкування з представниками світських видань, з якими хотіла зустрітися. «Виборці люблять трохи гламуру»,— доводила вона і, як будь-який нащадок роду Кагунів, що поважає себе, завжди хотіла головувати серед власних придворних. Тож, замість невеличкого кола колег, Уркгарт опинився у вирі актрис, оперних зірок, редакторів, бізнесменів і різних знаменитостей, усвідомлюючи, що розмов про погоду на цілий вечір не вистачить.

Гості, прогуркотівши крізь грудневу пітьму у вузький і замкнений простір Даунінг-стріт, бачили там велику різдвяну ялинку — перед дверима з табличкою «10»: деревце було поставлене там за вказівкою Мортіми Уркгарт, яка вважала, що завдяки цьому в телеглядачів створиться враження, ніби тут мешкає звичайна собі британська родина, яка з нетерпінням чекає на святкування Різдва. Опинившись у будинку номер десять, фешенебельна публіка, перетинаючи поріг, навіть не підозрювала, що всіх уже перевірили прихованими пристроями на наявність зброї та вибухівки. Елітарні гості здали свої пальта і плащі в обмін на усмішки і квитки на паркування й терпляче чекали в черзі на сходах, що вели до зеленої кімнати, де Уркгарти приймали гостей. Повільно піднімаючись сходами й минаючи настінні портрети попередніх прем'єр-міністрів, гості намагалися не надто витріщатися на інших запрошених і не роззиратися. Бо це дасть зрозуміти, що ви не бували тут сотні разів. Більшість гостей не мала нічого спільного з політикою, дехто навіть не був прихильником уряду, але ентузіазм, з яким гостей вітала Мортіма Уркгарт, усіх вразив. Атмосфера засмоктувала їх, роблячи почесними членами команди. Якби влада вимагала змови, вони б і на це погодилися.

Десять хвилин Уркгарт намагався зорганізувати гостей, його очі бігали, ніби в чатового чи в нападника; він змушений був вислуховувати скарги підприємців і глевкі настанови завсідників ток-шоу. Нарешті він пробився до Тіма Стемпера, вдячно схопив його за руку і потягнув у куток.

— Ви чогось хотіли, Френсисе?

— Я просто думав над тим, наскільки Генрі стало легше, коли він звільнився від цього. Це справді того варте?

— Амбіції тесати слід твердіше[6].

— Якщо конче треба процитувати Шекспіра, заради Бога, роби це правильно. І я волів би, щоб ти обрав щось інше, а не «Юлія Цезаря». Ти ж пам'ятаєш, його там прирізали, оком не встиг моргнути.

— Це слушний докір. У подальшому в вашій присутності цитуватиму лишень «Макбета».

Уркгарт похмуро всміхнувся на цей чорний гумор, бажаючи провести залишок вечора, схрещуючи мечі зі Стемпером і обговорюючи наступні вибори. Ще тижня не минуло, а опитування виборців показали, що результат підстрибнув на три пункти — показник, як електорат відреагував на появу нових облич, на свіжий подув з Вайтголу і на звільнення громадськістю деяких не дуже шанованих представників з уряду.

— Їм сподобався колір простирадл у медовий місяць, після першої шлюбної ночі,— повідомив Стемпер.— Свіжі, хрусткі, і крові досить, щоб показати, що ви знаєте свою справу.

Він був неперевершений, цей Стемпер, у своєму репертуарі.

З того кінця переповненої кімнати долітав крізь балачки сміх Мортіми. Вона поринула в бесіду з італійським тенором, одним з найкращих, і, авжеж, наймоднішою оперною зіркою, що відвідала Лондон за останні роки. Вона сумішшю лестощів і жіночого чару вмовляла тенора показати своє мистецтво сьогодні ввечері. Мортімі скоро мало виповнитися п'ятдесят, але вона лишалась у добрій формі та вміла себе подати як слід, тому італієць розм'як. Вона майнула дізнатися, чи є на Даунінг-стріт фортепіано.

— А, Дікі,— проспівав Уркгарт, подаючи руку коротуну з непропорційно великою головою і серйозними очима, який цілеспрямовано продирався крізь юрбу до нього. Дікі — новий міністр охорони довкілля, наймолодший член нового кабінету міністрів, марафонець, ентузіаст і активіст — був глибоко вражений зауваженням Уркгарта про те, що саме він стане урядовим оборонцем довкілля. Його призначення вже бурхливо привітали усі, окрім найбільш войовничих груп впливу, але Дікі в цю мить вигляд мав не вельми задоволений. Чоло зросилося потом: щось турбувало його.

— Сподівався поговорити з вами, Дікі,— вимовив Уркгарт, перш ніж у його співрозмовника з'явився шанс відкрити душу.— Як просувається забудова на Вікторії-стріт? Була нагода на це глянути? Що там буде за дорога — бетонка, чи як?

— Боже милостивий, ні, прем'єр-міністре. Я уважно вивчив усі варіанти і думаю, буде краще, якщо ми обійдемося без надто екстравагантних варіантів і погодимося на щось традиційне. Жодних сталево-скляних кондиціонерів.

— Чи можна тоді офіси буде зробити максимально сучасними? — втрутився Стемпер.

— Будівля вписуватиметься у Вестмінстерське середовище,— трохи ніяково провадив Дікі.

— Це навряд чи те ж саме,— відповів голова партії.

— Ми отримаємо силу-силенну протестів від поборників охорони культурної спадщини, якщо спробуємо перетворити Вестмінстер на центр Чикаго,— зайняв оборонну позицію Дікі.

— Зрозуміло. Планування робилося групою впливу,— Стемпер цинічно посміхнувся.

Міністр охорони довкілля рознервувався через неочікуваний напад, але Уркгарт негайно прийшов йому на підмогу.

— Не звертайте уваги на Стемпера, Дікі. Він лише тиждень у штаб-квартирі партії, але вже не може перетнутися з групами впливу без того, щоб не цідити слова крізь зуби,— Уркгарт усміхнувся, отримуючи набагато більше задоволення від цього спілкування, аніж від проповідей двох дебелих активісток благочинної організації: ці жінки чигали за спиною в Дікі, щоб накинутися на Уркгарта. Він ближче притягнув Дікі, захищаючись від жіночок.

— Про що ви ще хотіли поговорити?

— Про таємний вірус на узбережжі Північного моря — від цієї пошесті мруть тюлені. Науковці вважали, що він уже зник, але мені щойно повідомили, що Норфолк увесь усіяний тушами. Вірус повернувся. До ранку приїдуть знімальні групи, і ці газетні нишпорки лазитимуть по пляжах, клацатимуть фото присмертних тюленів — усі часописи зарясніють цими світлинами.

Уркгарт відповів гримасою. «Газетні нишпорки»! Він багато років не чув такого терміна. Дікі був надзвичайно серйозний і невеселий — найкращий вибір для боротьби з екологами. Вони можуть місяцями набридати один одному взаємною серйозністю. Якщо тримати їх на повідках до кінця березня...

— Ось що ви зробите, Дікі. До ранку, заки вони доїдуть на узбережжя, ви теж маєте вже бути там. Виявите урядову турботу, будете під рукою, щоб відповідати на питання цих... газетних нишпорок...— Краєм ока він помітив, що Стемпер шкіриться.— Хочу завтра в обідніх новинах побачити ваше обличчя. Поряд з дохлими тюленями.

Стемпер затулив рота носовичком, щоб притлумити сміх, але Дікі серйозно кивав.

— Ви дасте мені дозвіл на те, щоб оголосити урядове розслідування, якщо я вважатиму це за необхідне?

— Так, авжеж, дорогий мій Дікі. Відкупайтеся від них, чим хочете, окрім грошей.

— Тоді, якщо я маю там бути ще вдосвіта, мені краще вирушати негайно. З вашого дозволу, прем'єр-міністре?

Щойно міністр охорони довкілля попрямував до дверей з виразом усвідомлення власної значущості, як Стемпер утратив самовладання. Плечі в нього затрусилися від реготу.

— Не глузуй,— дорікнув Уркгарт, вигнувши брову.— Тюлені — серйозне питання. Вони харчуються тими клятими лососями, ти же знаєш.

Обоє так і покотилися зі сміху, а активістки благодійної організації набрали повітря в груди й пішли на Уркгарта з наскоку. Уркгарт глипнув на їхні груди, що помітно здіймалися, й відвернувся, одразу опинившись перед молодою жінкою, привабливою і надзвичайно елегантною, яка з викликом дивилася на нього великими очима. Вона здавалася набагато цікавішою суперницею, ніж літні матрони. Він простягнув руку.

— Доброго вечора. Я — Френсис Уркгарт.

— Саллі Квайн.

Вона була спокійна, не така гарячковита, як інші гості.

— Я радий, що ви змогли прийти. А ваш чоловік?..

— Спочиває під тонною бетону, щиро сподіваюся.

Тепер він зміг виявити у неї легкий прононс і непомітно помилувався її довгим жакетом за модою доби Регентства[7]. Він був червоний, з довгими манжетами, а єдиною прикрасою були невеличкі декоративні металеві ґудзики, що створювали враження водночас яскравості й професійності. Чорне як воронове крило волосся яскраво переливалось у сяйві люстри.

— Радий познайомитися з вами, місіс... міс Квайн.

Його вражала пишна мова її тіла, її незалежність, але водночас Уркгарт помітив натягнутість у її вустах: щось її турбувало.

— Сподіваюся, вам тут весело.

— Відверто кажучи, не надто. Почуваюся дуже роздратованою, коли мене знаходять і намагаються монополізувати — просто тому, що я виявилася жінкою без пари.

То ось що її хвилювало!

— Зрозуміло. І хто це був?

— Прем'єр-міністре, я — ділова жінка. Я не дуже далеко піду, якщо патякатиму.

— Ну, давайте вгадаю. Схоже на те, що він тут без дружини. Зарозумілий. Імовірно, політик, якщо тримає тут руку на пульсі, почувається впевнено. Якийсь серцеїд, еге?

— З того збоченця такий серцеїд, що він навіть не вміє «будь ласка» говорити. Гадаю, саме це розлютило мене найбільше. Він чекав, що я впаду йому в обійми, коли йому навіть гарних манер бракує, щоб чемненько попросити. А я думала, ви, англійці, джентльмени.

— Отож... Тут без дружини. Чванько. Політик. Без манер...— Уркгарт почав озиратися, знову намагаючись уникати поглядів матрон: у жіночих очах дедалі більше зростало дратування.— Може, цей джентльмен у кричущій трійці у тонку смужку, певно? — він указав на товстуна середнього віку, що витирав спітніле чоло носовичком у горошок: у переповненій людьми кімнаті ставало гаряче.

Вона здивовано розсміялася, підтверджуючи його здогад.

— Ви його знаєте?

— Маю знати. Він — мій новий міністр з житлового будівництва.

— Ви, здається, добре знаєте своїх людей, містере Уркгарт.

— Це моя головна політична чеснота.

— Тоді сподіваюся, ви знаєте жінок так само добре — ні, набагато краще, ніж цього бовдура-міністра з житлового будівництва. Радше в політичному, ніж у біблійному розумінні,— постфактум додала вона, сяйнувши трохи зухвалою усмішкою.

— Не певен, що розумію.

— Жіноцтво. Ви знаєте, що жінки складають п'ятдесят два відсотки вашого електорату? Ці дивні істоти, достатньо гарні, щоб ви пустикали їх до себе в ліжко, але не в чоловічий клуб, які вважають, що з вашого уряду користі приблизно стільки, скільки з тріслої гумки на трусах.

Була б вона англійкою, її крутий норов сприймався б як невихованість, але для американок це нормально — дозволяти собі забагато. Вони говорять, їдять, одягаються інакше, навіть по-іншому поводяться в ліжку, про що розповідали Уркгарту, хоча він не мав ніякого досвіду в цьому. Можливо, йому варто було запитати у міністра з житлового будівництва.

— Це, звісно, не так погано...

— За останні два місяці ваша партія пересварилася, обираючи нового лідера. Однак серед кандидатів не було жодної жінки. І, на думку жінок-виборців, жодне з піднятих вами питань не було актуальним для них. Особливо для молодих жінок. Ви до них ставитеся як до знеособлених копій їхніх чоловіків. Їм це не подобається, і ви втрачаєте їхні голоси. Чимало голосів.

Уркгарт зрозумів, що втрачає контроль за цією розмовою: співбесідниця вела його набагато ефективніше, ніж можна було б очікувати від активісток-благодійниць, які нарешті відійшли, прикро розчаровані. Він спробував пригадати, коли востаннє вивчав опитування громадської думки, але не зміг. Політичні зуби прорізались у нього, коли політичною ареною керували інстинкти й ідеї, а не псефологи[8] й комп'ютери, і його інстинкти вельми добре служили йому. До сьогодні. Але ця жінка змусила його почуватися старезним і відірваним од життя. Тут він побачив, що в дальній кут величезної вітальні вже викочують фортепіано.

— Міс Квайн, я б дуже хотів почути вашу думку, але боюся, що мене зараз покличуть...— (Його дружина вже вела тенора за руку до фортепіано, й Уркгарт знав, що вона от-от почне шукати його, щоб представити гостя).— Може, у вас знайдеться вільна хвилина іншим разом? Здається, я знаю жінок набагато гірше, ніж гадав.

— Здається, сьогодні ввечері я дуже потрібна урядовим міністрам,— задумливо відповіла вона. Її жакет розхристався, відкриваючи елегантну, але просту сукню, перетягнуту паском з широкою пряжкою, що вперше дозволило Уркгарту побачити фігуру співрозмовниці. Від неї не сховалося, що він і помітив, і оцінив.

— Сподіваюся, принаймні ви вмієте говорити «будь ласка».

— Вмію,— усміхнувся він, в той час як дружина поманила його до себе.

Розділ восьмий

Королівські палаци — місця занадто небезпечні, щоб там спати або служити, У них забагато вікон.


ГРУДЕНЬ: ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ

Цьогоріч святкування було приглушене. Майкрофт, у якого поменшало роботи відтоді, як журналісти позакидали свої комп'ютери для того, щоб поблукати в тисняві різдвяних іграшкових розпродажів і караоке-барів, безцільно брів мокрими вулицями в пошуках... він не знав, чого саме. Бодай чогось, що висмикнуло б його з могильної тиші дому. Розпродажі почалися рано, ще до Різдва, але замість клієнтури під дверима крамниць юрмилися зграї молоді з північним акцентом і брудними руками, які просили грошей. Чи просто Майкрофт через зайнятість не помічав їх раніше? Він спробував дорогою навідатися до магазинів на Кінґз-роуд, але швидко впав у відчай. У нього не було навіть натяку на ідею, чого, власне, можуть хотіти його діти, що їх цікавить і як узагалі вони з матір'ю святкуватимуть Різдво. «З матір'ю», а не «з Фіоною». Він помітив, наскільки легко перейшов на лексикон нелюбів. Він дивився у вітрину крамниці: скло пропонувало провокаційну жіночу білизну,— цікаво, чи справді таке носить його донька; раптом його роздуми урвала дівчина, яка, попри макіяж і помаду, видавалася ненабагато старшою за шістнадцятирічну. Було холодно і сльотаво, але вона розстебнула поліетиленовий плащик.

— Драстуй, сонечко. З Різдвом. Не хоч' нічо' нахромити на вершечок своєї ялинки? — вона смикнула плащ, оголивши великий шматок молодої білої шкіри.— Спеціальний різдвяний розпродаж. Лишень тридцять фунтів.

Майкрофт довго задивлявся, подумки роздягаючи її до кінця, відгортаючи плащ, відкриваючи жінку, яка під пластиком, штучною шкірою і макіяжем зберегла всю енергію і привабливу пружність юності, рівні білі зуби й усмішку, яку майже можна було сприйняти за щиру. Понад три дні він ні з ким ні про що не говорив, окрім як про бізнес, і знав, що нестерпно знудьгувався за товариським спілкуванням. Навіть гризня з дружиною про марку зубної пасти була б кращою, ніж мовчанка, ніж нічого. Йому потрібно якогось людського контакту, дотику, і він більше не почуватиметься винним — не після вистави, яку йому влаштувала Фіона. Потрібен шанс якимось чином узяти у неї реванш, стати кимсь більшим, аніж просто дурним рогоносцем. Майкрофт подивився ще раз на дівчину — і тут, попри думки про помсту, його накрила бридливість. Думка про наготу дівчини, її пипки, волосся на тілі, шорсткі пахви, її запах раптом викликала в нього нудоту. Він запанікував від сорому через цю непристойну пропозицію — а раптом хтось бачив? — але ще більше від подиву, що його почуття такі сильні. Він збагнув, що дівчина йому фізично огидна,— чи це просто тому, що вона тієї самої статі, що і Фіона? Він намацав п'ять фунтів, сунув їй у руку і виплюнув:

— Іди собі! Заради Бога... йди собі!

Тоді його ще більше охопила паніка: він усвідомив, що хтось міг бачити, як він давав ці брудні гроші, тож розвернувся та втік. Вона майнула слідом за ним, гукаючи, не воліючи проґавити свій шанс ще на щось розвести дивака, який за так обдаровує п'ятірками. Він пробіг сімдесят ярдів, перш ніж збагнув, що клеїть дурня; тоді вийшов на вулицю й побачив двері питного клубу. Він засапано кинувся туди.

Проігнорував сардонічний погляд чоловіка, який прийняв у нього пальто, і попрямував до барної стійки, де замовив собі віскі. Минув час, доки Майкрофт відхекався й повернув собі самовладання, щоб роззирнутися, чи не пантрує за ним чиєсь око. Сам клуб був усього-на-всього підрихтованим пабом з чорними стінами, безліччю дзеркал і сліпучими вогнями дискотеки. В одному кінці зали був танцпол, але не працювали ні освітлення, ні музичний автомат. Було ще рано — навряд чи набиралася жменька клієнтів, які неуважно витріщалися на один з безлічі телевізійних екранів, де показували старий фільм з Марлоном Брандо — без звуку, щоб не перебивати різдвяної музики, яку персонал крутив для власної розваги. На стінах були великі фотографії Брандо, убраного в мотоциклетну куртку: роль в одному з ранніх фільмів,— а також плакати Преслі, Джека Ніколсона й кількох інших кінозірок замолоду, не відомих Майкрофту. Це на подив відрізнялося від джентльменських клубів Пелл-Меллу[9], звичних для Майкрофта. Стільців не було: це був водопій, призначений для того, щоб стояти або рухатися, а не марнувати вечір на чапіння над одною півпінтою. Йому це навіть сподобалося.

— Ви зайшли наче поспіхом,— заговорив чоловік років за тридцять, зовні презентабельний, з акценту — родом з Бірмінгема, який стояв поруч.— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?

Майкрофт знизав плечима. Він досі був приголомшений отією несподіваною зустріччю й не відчував достатньо упевненості, щоб нагрубіянити й відвернутись од доброзичливого голосу. Незнайомець був недбало, але дуже охайно вбраний, його тісні джинси бездоганно облягали тіло, як і білосніжна сорочка з високо й ретельно закасаними рукавами. М'язи в нього чітко вирізнялися, демонструючи добру форму.

— Ви мали такий вигляд, ніби тікали від чогось.

Віскі додало Майкрофту бадьорості, зігріло його, і він розпружився. Він розсміявся:

— Та від жінки. Намагалася мене підчепити!

Вони обоє засміялися, і Майкрофт помітив, що незнайомець уважно роздивляється його. Він не був проти: очі були теплі, співчутливі, зацікавлені. І незвичні. З золотаво-карим відтінком.

— А зазвичай усе навпаки. Жінки від мене тікають,— провадив він.

— Схоже на те, що ви ще той джиґун.

— Ні, я не те хотів сказати...— Майкрофт закусив губу, раптово відчувши біль і приниження від самоти на Різдво.— Від мене пішла дружина. Двадцять три роки разом прожили.

— Співчуваю.

— Не варто. Ви не знаєте ні її, ні мене...— його знову заполонило сум'яття.— Прошу вибачення. Я поводжуся грубо.

— Не переймайтеся. Покричіть, якщо це допоможе. Я не заперечую.

— Дякую. Я мало так і не вчинив,— він подав руку.— Девід.

— Кенні. Просто пам'ятайте, Девіде, що ви не самі. Повірте, є тисячі таких, як ви. Почуваються на Різдво самотньо, коли в цьому й потреби нема. Одні двері зачиняються — інші відчиняються. Думаю, це схоже на початок нового витка.

— Ще один мій знайомий казав дуже схоже.

— Отже, це правда.

Усмішка в Кенні була широка, невимушена, яка пашіла життєрадісністю, і він просто з пляшки відсьорбував екзотичне мексиканське пиво, де плавала скибочка лайма. Майкрофт подивився на своє віскі й подумав, чи не скуштувати чогось іншого, але потім вирішив, що вже надто старий, щоб міняти звички. Він спробував пригадати, чи давно знайомився бодай з кимсь поза роботою.

— А хто ви за фахом, Кенні?

— Бортпровідник. Жива реклама з прапором Британської авіації. А ви?

— Державний службовець.

— Звучить жахливо нудно. А моя робота звучить жахливо гламурно, але насправді це не так. Знудитеся, витанцьовуючи перед кінозірками у першому класі. А ви багато подорожуєте?

Майкрофт щойно збирався відповісти, коли раптом брязкання і награвання «Джинґл беллз» перемінилося на важкий стукіт музичного автомата. Вечір розігрівався. Довелося нахилитися ближче, щоб почути, що каже Кенні та щоб самому бути почутим. Від Кенні пахло свіжим одеколоном. Молодий чоловік буквально волав на вухо Майкрофту, щоб той почув його: кричав, що, мабуть, треба їм знайти місце, де можна попоїсти подалі від галасу.

Майкрофт знову затремтів. Не через перспективу повернутися на холодну вулицю, де на нього може знову чигати шльондра, або ж до порожньої домівки. Справа була не тільки в тому, що вперше за стільки років хтось зацікавився ним як людиною, а не як особою, наближеною до короля. І навіть не в тому, що його зігрів невимушений усміх Кенні, й тепер на душі було краще, ніж за весь тиждень. Справа була в тому, що, хай як він намагався приховати це від себе, йому дуже хотілося краще пізнати Кенні. Набагато краще.

Розділ дев'ятий

Його королівську свідомість осіняють запізнілі думки. Він простує канатом, натягнутим між Конституцією і сумлінням, але мети в нього не більше, ніж у якої-небудь сардини.


Двоє чоловіків прогулювалися навколо озера: один — тепло вдягнутий у куртку для верхової їзди та взутий у гумові чоботи, а другий тремтів у кашеміровому пальті й намагався у шкіряних черевиках ручної роботи не послизнутися на мокрій траві. Зовсім близько трактор вітчизняного виробництва переорював чималий шмат врунистої галявини, відгороджений мотузкою, а за мотузкою пара робітників висаджувала молоді кущі й деревця в ямки, що понівечили колись пишний газон, уже поораний шинами робочої техніки. Наслідком стало те, що скрізь розносилася темна груднева багнюка, і навіть королівський ентузіазм не переконав Уркгарта в тому, що парки Букінгемського палацу бодай колись відновлять свою колишню славу.

Король запропонував прогулятися. На початку своєї першої щотижневої аудієнції, обговорюючи державні справи, монарх обійняв Уркгарта і палко подякував йому за рішення про забудову біля Вестмінстерського абатства, оголошене сьогодні вранці та сприйняте поборниками охорони культурної спадщини як тріумф настільки гаряче, наскільки гаряче атаковане корифеями у середовищі архітекторів. Але, як зауважив Уркгарт на урядовому комітеті, скільки тих голосів у архітекторів? Король схилявся до думки, що його втручання, імовірно, пішло на користь, можливо, навіть стало вирішальним, і Уркгарт вирішив не розчаровувати монарха. Прем'єр-міністри вічно отримують скарги від розчарованих, і незвично приємно було зіткнутися зі щирим, непідробним ентузіазмом.

Король був повний енергії та у притаманній йому спартанській манері, що часто робила його сліпим до незручностей інших, наполягав, щоб Уркгарту показали, як відбувається перетворення палацових парків.

— Стільки акрів неплідних, коротко підстрижених моріжків, містере Уркгарт, що пташці нема де й гнізда звити! Я хочу, щоб це перетворилося на священний прихисток, заповідник у центрі міста, хочу відтворити природне довкілля Лондона, доки все це не задушили бетоном.

Уркгарт обережно ступав свіжозораною дернею, безуспішно намагаючись уникати м'якої землі, тоді як король був у захваті від багнистої стежки.

— Тут я хочу насадити польових квітів. Я сам їх насію. Ви не уявляєте, яке задоволення це дає мені — носити відра землі або самому саджати дерева.

Уркгарту спало на думку, що буде нечемно зауважити, що останнім представником королівського роду, який сам саджав дерева, був далекий пращур короля, Ґеорґ III, який у нападі клінічного божевілля вийшов зі свого екіпажа у великому Віндзорському парку і висвятив у лицарі дуб. А ще цей монарх утратив американські колонії і кінець кінцем опинився під замком.

— Я хочу, щоб у парку з'явилися тварини; дуже багато можна зробити дуже малими зусиллями. Правильно добрати дерева, де-не-де дозволити траві рости вільно, щоб вона створювала укриття. Дивіться, тут я поставлю шпаківні,— король указав на робітника, який уже наполовину заліз по драбині, прикріплюючи дерев'яні ящики до високого цегляного муру, що кільцем охоплював сади.

Король ішов, схиливши голову і переплівши пальці, у молитовній позі, до якої часто вдавався, поринаючи в роздуми.

— Так можна зробити з будь-яким парком і садом у Лондоні, ви ж знаєте. Це перемінить природу нашого міста, природу міст по всій країні. У минулому ми втратили стільки можливостей...— він обернувся до Уркгарта.— Хочу подати вам ідею. Нехай наші щотижневі зустрічі стануть можливістю обговорити, що саме уряд здатний зробити для просування таких питань. І як я можу допомогти.

— Розумію,— замислено промовив Уркгарт, у той час як з озера злетіло двійко качок; від повзучого холоду зводило судомою ліву ногу. «Чудова мішень»,— подумалося йому.— Це добра пропозиція, звісно, сір. Але я не хотів би, щоб міністр довкілля бодай якоюсь мірою відчував, ніби ми підриваємо його авторитет. Я повинен зберегти щасливу команду навколо себе...

— Ви цілковито маєте рацію, я згоден. Ось чому я сам поспілкувався з цього приводу з міністром довкілля. Я не збирався робити вам пропозицію, яка викликала б у вас дискомфорт. Він сказав, що для нього буде велика честь, якщо йому доручать самому мене про все повідомляти.

Чортів Дікі! У нього немає почуття гумору, це зрозуміло, а тепер виходить, що й клепки немає.

— Сьогодні це просто багнисте поле,— провадив король.— Але у найближчі роки це може стати новим стилем життя для всіх нас. Хіба ви не бачите?

Уркгарт не бачив. Він бачив тільки купи землі, які все розростались і нагадували свіжовириті могили. Волога просотувалася крізь підошви, і йому було жахливо некомфортно.

— Вам треба пильнувати, сір. Екологічні питання починають дедалі більше впливати на партійну політику. Важливо, щоб ви лишалися понад такими брудними справами.

— Не бійтеся, прем'єр-міністре,— засміявся король.— Якби мені дозволялося впливати на партійну політику, Конституція надала б мені право голосу! Ні, такі речі не для мене; я мушу суворо дотримуватися питань, що стосуються лише широкого загалу. Просто хотілось би підбадьорити людей, нагадати, що є і кращий шлях.

Уркгарт дедалі більше дратувався. Його шкарпетки змокріли, і душу тривожила думка про те, що як згори публічно заявлять про кращий шлях, ніж обраний нині,— хай наскільки делікатно це буде висловлено,— то цим підлиють води на млин опозиції,— але Уркгарт нічого не сказав, сподіваючись, що його мовчання покладе край цій розмові. Усе, чого він хотів,— це теплої ванни і міцного віскі, а не монаршої думки про те, як йому треба виконувати свою роботу.

— Насправді, думаю, я міг би включити це у свою промову, яку за десять днів я маю виголосити перед благодійними фондами...

— З питань довкілля? — у голосі Уркгарта зазвучали роздратування і нетерпіння, але король ніби не помічав цього.

— Ні, ні, містере Уркгарт. Це звернення покликане об'єднати людей, нагадати їм, як багато ми досягли і що треба продовжувати боротьбу за національні досягнення. Загальні принципи, жодної конкретики.

Уркгарт відчув полегшення. Це чергове звернення до матусь.

— Благодійні фонди докладають таких величезних зусиль, у той час як стільки різних сил хочуть нас роз'єднати,— вів далі король.— Розєднати успішних і незаможних. Квітучий Південь і кельтські околиці. Передмістя і центр міста. Не буде шкоди, якщо ті родини, які затишно почуваються у себе вдома на Різдво, подбають ще й про тих, хто змушений спати на вулиці. У щоденних клопотах багато хто забуває про знедолених, і хіба не варто о цій порі року згадати про тих, кому пощастило менше, правда? Щоб нагадати всім нам, що нам треба прагнути єдності нації.

— Ви збираєтеся це сказати у своїй промові?

— У такому плані.

— Неможливо!

Це була помилка, необачна гарячковість, викликана відчаєм і пронизливим холодом. Оскільки не існує зводу правил, немає писаної конституції, як поводитися, тому вкрай важливо зберігати видимість згоди, сперечатися, але ніколи не сваритися, хай які будуть розбіжності в картковому будинку, де всі карти спираються одна на одну, де кожна карта має своє місце. Не має бути помітно, що король не згодний з прем'єр-міністром або прем'єр-міністр — з королем. Але сталося саме так. Одне необережне нетерпляче слово підірвало авторитет одного і загрожувало обом.

Кров одразу шугнула королю в обличчя: він не звик, що йому суперечать. Шрам на лівій вилиці — наслідок падіння з коня — спалахнув несподівано яскравим пурпуром, а в очах зблиснуло неприховане роздратування. Уркгарт спробував виправдатися.

— Неможливо говорити про єдність нації, якщо її немає. Це означає, що є дві нації, два класи, що між нами пролягає прірва, що є верхівка і принижені. Це означає несправедливість і беззаконня. А це неприпустимо! Сір...

— Прем'єр-міністре, ви перебільшуєте. Я просто привертаю увагу до принципів — тих самих принципів, які ваш уряд підтримав у моєму різдвяному зверненні до Співдружності. Північ і Південь, країни першого і третього світу мають прагнути прогресу для бідних, щоб об'єднати різні частини світової спільноти.

— Це інша річ.

— Чому це?

— Тому що...

— Тому що вони чорношкірі? Живуть у віддалених закутках світу? Не мають права голосу, прем'єр-міністре?

— Ви недооцінюєте силу ваших слів. Важливо не те, що слова означають, а як їх витлумачать,— Уркгарт у розпачі помахав руками, намагаючись відігріти замерзлі кінцівки.— Вашими словами скористаються для нападок на уряд у всіх маргінальних виборчих округах країни.

— Знайти критику уряду в кількох загальних словах, виголошених на Різдво,— та це смішно! Різдво не тільки для тих, у кого є банківські рахунки. У кожній церкві співатиметься про доброго князя Вацлава[10]. Ви б і цю пісню заборонили як таку, що має політичний підтекст? Хоча, і справді, так звані ненадійні місця в парламенті... Але ми щойно провели вибори. І нам просто зараз ще не треба турбуватися за наступні.

Уркгарт зрозумів, що час відступати. Він не міг розкрити передвиборчих планів — царедворці мають славу пліткарів,— і в нього не було бажання особисто сперечатися з монархом. Він відчував, що це небезпечно.

— Пробачте мені, сір, можливо, це через холоднечу я виявив надмірну чутливість. Просто дозвольте мені сказати: є потенційні небезпеки у будь-якому питанні, коли воно отаке емоційно складне. Можливо, ви дозволите нам переглянути чернетку промови, щоб ми змогли вивірити всі деталі? Переконатися, що статистика точна, що фрази не можна буде витлумачити криво? Думаю, традиційно так і робиться.

— Перевірити мою промову? Цензура, містере Уркгарт?

— Святі небеса, ні. Я впевнений, що наші поради будуть вельми корисні. І до промови ми підійдемо з розумінням, я гарантую.

До нього повернулася його усмішка політика, він намагався розтопити лід, але усвідомлював, що лестощів недостатньо. Король — людина твердих принципів; він працював над ними багато років і не збирався поступатися ними за усмішки й обіцянки політика.

— Дозвольте мені перефразувати,— провадив Уркгарт; ногу йому знову зводило судомою.— Дуже скоро, у найближчі кілька тижнів, у палаті общин повинні проголосувати за новий цивільний лист. Ви знаєте, що за останні роки сума коштів, які надаються королівській родині, дедалі більше стає предметом суперечок. І не піде на користь ні вам, ні мені, якщо ви підніматимете політично суперечливі питання в той час, коли парламент воліє розглянути ваші фінанси у спокійній, конструктивній манері.

— Ви намагаєтеся купити моє мовчання! — зірвався король. Жодний зі співрозмовників не міг похвалитися терпінням, і вони й далі під'юджували один одного.

— Якщо ви хочете чіплятися до слів, то я скажу вам, що ціла концепція конституційної монархії і цивільного листа означає саме це: ми купуємо ваше мовчання й активну співпрацю. Це входить у вашу роботу. Але насправді...— прем'єр-міністр був відверто роздратований.— Усе, що я пропоную, це прийнятне для нас обох рішення, щоб уникнути потенційної проблеми. Ви самі знаєте, що це мудро.

Король відвернувся, задивившись на брудні газони. Його руки, сплетені за спиною, нервово гралися перснем з печаткою, що прикрашав мізинець.

— Що сталося з нами, містере Уркгарт? Щойно, кілька хвилин тому, ми розмовляли про нове світле майбутнє, а зараз торгуємося через гроші та значення слів,— він озирнувся на Уркгарта, і той помітив біль у нього в очах.— Я — людина пристрасна, й іноді моя пристрасть бере гору над тверезим глуздом...— (Це було таке собі вибачення, на більше Уркгарту не варто було й розраховувати).— Звісно, ви побачите промову: уряд завжди попередньо читає виступи монархів. І, певна річ, я прийму будь-які зауваження, які ви зробите. Гадаю, у мене вибору немає. Я просто прошу вас дозволити мені відігравати якусь роль, нехай і невеличку та скромну, у просуванні ідеалів, таких мені близьких. У межах домовленості. Сподіваюся, що це не надто велике прохання.

— Сір, я сподіваюся, що через довгі роки ви і я, монарх і прем'єр-міністр, зі сміхом згадуватимемо сьогоднішнє непорозуміння.

— Слова справжнього політика.

Уркгарт не був певен, що у цих словах — комплімент чи прихований докір.

— У нас теж є свої принципи.

— Так само як у мене. Ви можете змусити мене замовкнути, прем'єр-міністре, це ваше право. Але ви не станете мені відмовляти в моїх принципах.

— Кожній людині, навіть монарху, дозволяється мати принципи.

Король слабко всміхнувся.

— Звучить як нова конституційна концепція. Я ще обговорю її з вами в майбутньому.

Аудієнцію було закінчено.

Уркгарт сів до свого броньованого «ягуара», марно намагаючись зішкребти бруд з черевиків. Він згадав, що Ґеорґ III, завершивши справу з дубом, ще дав звання генерала своєму коневі. Перед внутрішнім зором Уркгарта постали видіння сільської місцевості, де знову ходила в ярмі худоба, тягнучи рало, а вулиці були завалені кінським гноєм — за королівським болінням. Ноги в нього геть змерзли, йому здавалося, що він застудився, що міністр охорони довкілля — бовдур нетесаний, а лишилося всього-на-всього дев'ять тижнів до виборів, які він хотів призначити. Він не міг ризикувати, часу на помилку не було. Не може бути й натяку на дебати про «дві нації»: у цій сутичці уряд неминуче матиме проблеми. Це неможливо, він не може ризикувати. Короля слід зупинити.

Розділ десятий

Політичні принципи — як жінки в гаремі. Їх треба гарно вбирати, часто виставляти напоказ, а іноді виказувати одній з них особливу увагу. Але не марнуйте на них забагато часу чи грошей, інакше вони полонять вас.


Таксі, що приїхало її забирати, спізнилося на сім хвилин, і це її розлютило. Вона вирішила, що це буде востаннє, бо за тиждень таксі запізнилося вже втретє. Саллі Квайн не хотіла, щоб її облудно сприймали за жінок того штибу, які звикли запізнюватися на зустрічі з клієнтами, а замість вибачення показують ноги і регочуть. Вона була не проти продемонструвати ноги, але ненавиділа виправдовуватися, бо зазвичай приїздила всюди на п'ять хвилин раніше, ніж інші, повністю готова й обізнана з особливостями справи. Хто рано встає, тому Бог дає. Їй слід просто сьогодні вранці розпрощатися з цією службою таксі.

Вона замкнула по собі двері будинку. Це був блочний будинок у дуже престижному районі Ізлінгтон, з невеличкими кімнатами, економний, за розумну ціну. Це житло уособлювало все, що вона змогла вичавити з уламків, залишених удома в Бостоні, але під таку заставу банки радо давали кредити для її бізнесу, а нині це було важливіше, ніж суміш пивної і розкішних апартаментів, якій надавали перевагу її багатші конкуренти. У будинку було дві спальні, одна з яких була облаштована як дитяча. Цю кімнату під час ремонту Саллі переробила першою: не могла бачити ведмедиків, що стрибали по шпалерах, бо це навіювало їй спогади. У кімнаті тепер стояла безлика шафа і висіли полиці з товстими стосами комп'ютерних роздруківок — ніякого тальку й вазеліну. Саллі нечасто згадувала про свою дитину, бо не могла собі цього дозволити. Це не її провина, насправді ніхто не винен, але все одно — її переповнювали докори сумління. Тоді вона сиділа і дивилася на крихітне рученятко, яке вчепилося їй у мізинець — єдину маленьку частину материнського тіла, за яку можна вхопитися; синочок, обплутаний безликими трубками і безіменним хірургічним устаткуванням, заплющивши очі, боровся за кожний вдих. Вона все сиділа і сиділа, все дивилася і дивилася, як ця боротьба поступово слабшає й у крихітного згортка зникають сили і дух і не лишається нічого. Це не її провина, усі так казали. Усі, за винятком того ганебного слимака, який звався її чоловіком.

— Даунінг-стріт, ви сказали,— зронив таксист, ігноруючи ущипливу репліку про своє запізнення.— Ви там працюєте, так?

Здавалося, він з полегшенням побачив, що вона — просто пересічна страдниця, і завів безперервний монолог, що складався з нарікань і зауважень з приводу політичних можновладців. Не те щоб він погано ставився до уряду, який не так і впливає на його життя, бо він отримує гроші готівкою і, отже, не платить податків.

— Просто вулиці такі похмурі, серденько! До Різдва тиждень, а насправді нічого не робиться. Крамниці напівпорожні, дедалі меншає людей, кому потрібне таксі, а ті, кому й потрібне, чайових шкодують. Не знаю, що там кажуть ваші колеги на Даунінг-стріт, але перекажіть їм від мене: тяжкий час не за горами. Друзяці Френсису Уркгарту краще треба мишей ловити, а то він довго не протягне, піде за тим-як-його-там... а, згадав, Колінґриджем.

Ще місяця не минуло, як Колінґридж звільнився, а люди вже почали його забувати.

Саллі не звертала уваги на базікання водія, доки машина петляла темними сльотавими вулицями Ковент-Ґардену, минаючи відновлений пам'ятник Сімох Циферблатів у найглибших нетрях діккенсівського Лондона, що колись відзначалися черевним тифом і грабіжниками, а тепер стали самісіньким серцем лондонських театрів. Проїхали театр, темний і порожній: вистав не було, хоча надворі — гарячінь сезону. Соломинки на вітрі, подумала Саллі, згадавши застереження Лендлеса, а може, і великі оберемки сіна.

Таксист висадив її на початку Даунінг-стріт, і Саллі, незважаючи на його натяки просто в лоб, відмовилася дати на чай. Полісмен біля кованої брами поговорив по особистій рації, захованій від дощу під плащем; у відповідь пролунала тріскотня, і страж впустив гостю. За сотню ярдів чорніли двері, що відчинилися ще до того, як вона поставила ногу на сходинку. Саллі розписалася в книзі відвідувачів у холі, де нікого не було, лише двійко полісменів. Геть не було ні метушні, ні активності, на які вона очікувала, не було й знайомих з вечірки в Уркгарта. Здавалося, що Різдво прийшло зарано.

За три хвилини вона пройшла через безліч рук, і кожний державний службовець примудрявся здаватися ще важливішим, ніж попередній: сходами нагору, коридорами, повз заставлені порцеляною вітрини, доки її не провели в кабінет і в неї за спиною не зачинилися двері. Тепер вони були наодинці.

— Міс Квайн. Як мило з вашого боку, що ви прийшли.

Френсис Уркгарт загасив цигарку і простягнув руку, указуючи гості на зручні шкіряні фотелі в кутку його кабінету. В кімнаті було темно, повно книжок, атмосфера дуже чоловіча, без верхнього освітлення — єдине світла йшло від настільної лампи та двох великих бра. Це нагадувало класичну димну атмосферу джентльменського клубу на Пелл-Мелл, де вона одного разу побувала на вечірці для пані.

Уркгарт запропонував їй випити, а вона уважно вивчала його. Гострі вилиці, утомлені, але зухвалі очі, що, здається, ніколи не знають спочинку. Він на тридцять років старший за неї. Чому він викликав її сюди? Що насправді його цікавить? Доки він вовтузився з двома склянками віскі, вона помітила, що долоні в нього м'які, ідеальної форми, з тонкими пальцями і ретельно доглянутими нігтями. Зовсім не схожі на долоні її колишнього чоловіка. Вона не могла уявити ці руки стиснутими в кулаки, що б'ють її в обличчя та в живіт, спричиняючи викидень — заключний акт подружнього безумства. Хай будуть прокляті всі чоловіки!

Спогади не давали їй спокою, коли вона взяла подану кришталеву склянку і відсьорбнула віскі. І бридливо сплюнула.

— У вас є лід і содова?

— Це ж односолодовий віскі,— запротестував Уркгарт.

— А я — самотня дівчина. Матінка завжди казала мені не вживати віскі нерозведеним.

Його, здавалося, розвеселила її відвертість.

— Певна річ. Але дозвольте мені попросити вас усе ж таки скуштувати, буквально ковточок. Це справді дуже особливе віскі, його переганяють у мене на батьківщині, у Гайлендсі, й нічим цей напій не можна зіпсувати, окрім крапельки води. Зробіть кілька ковтків, просто посмакуйте, а якщо ні, то я вам принесу всю содову і весь лід, які знайдуться.

Вона знову відсьорбнула: тепер пекло менше. Вона кивнула:

— Щось нового сьогодні ввечері я дізналася.

— Одна з численних переваг старості полягає в тому, що я дізнався багато нового про чоловіків і віскі. Але щодо жінок, здається, я не такий обізнаний. Якщо вірити вам.

— Я принесла деякі цифри...— вона потягнулася по сумочку.

— Перш ніж ми поглянемо на цифри, у мене є інша тема для розмови,— він відкинувся в кріслі, тримаючи склянку в руках, а на обличчі з'явився задумливий вираз, начебто Уркгарт був викладачем або членом ради оксфордського коледжу й опитував когось зі своїх студентів.— Скажіть мені: наскільки ви шануєте королівську родину?

Вона зморщила ніс, оцінюючи раптове питання.

— Як професіонал, я цілком індиферентна. Мені платять не за пошану — я лише аналізую. А особисто?..— вона знизала плечима.— Я американка, з країни Пола Ревіра[11]. Колись ми, побачивши когось із королівського почту, стріляли в нього. Тепер це просто ще один різновид шоу-бізнесу. Це вас засмучує?

Він ухилився від відповіді на питання.

— Король прагне виголосити промову про єдність нації, про об'єднання розмаїтої країни. Як ви гадаєте: це популярна тема?

— Звісно. Такі настрої й очікуються від народних лідерів.

— Ще й потужна тема, так?

— Як сказати. Якщо ви претендуєте на посаду архієпископа Кентерберійського, то це має допомогти. Моральне здоров'я нації тощо...— вона зробила паузу, вичікуючи на знак, який підтвердив би, що вона рухається в правильному напрямку. Однак побачила тільки вигнуті дугою брови професора у себе в барлозі; доведеться летіти, керуючись лише інстинктом.— Але політика — це зовсім інша справа. Від політиків чекають таких заяв, але радше як фонової музики в ліфті. Однак для виборців головне не музика, а куди вони їдуть — угору чи вниз, або, точніше, як вони сприймають, куди їде ліфт — угору чи вниз.

— Розкажіть мені про сприйняття.

Він вивчав її з більш ніж науковим інтересом. Йому подобалося те, що він чув і що бачив. Подобалася її манера говорити, особливо коли вона пожвавлювалася, а кінчик носа гойдався вгору-вниз, ніби промовиця диригує оркестром думок. Це зачаровувало, майже гіпнотизувало.

— Якщо ви виховувалися на вулиці, де ніхто не міг купити собі взуття, але тепер у вас є мішок взуття, але ви — єдина родина на вулиці, у якої немає машини і яка не відпочиває на континенті, ви почуватиметеся збіднілим. Ви озираєтеся на своє дитинство як на старі добрі часи, хоча тоді ви весело гасали до школи босоніж, а тепер обурюєтеся, що не в змозі їздити на роботу, як усі інші, власним автом.

— А винен уряд.

— Безперечно. Але в політиці важливо, скільки ще людей на вулиці почувається так само. У себе вдома або, якщо вже ми про це, в кабінці для голосування для них важливіше, чи останньої моделі їхнє авто, ніж проблеми сусідів по вулиці. Неможливо прогодувати сім'ю або заповнити бензобак сумлінням.

— Я ніколи й не намагався,— замислено промовив він.— То що там про розмаїття? Кельтські околиці проти квітучого Півдня. Домовласники проти безпритульних.

— Прямо кажучи, у Шотландії ваш рейтинг нижче двадцятьох відсотків, тож там вам небагато лишилося втрачати. А що стосується бомжів, то важко потрапити на виборчу дільницю, маючи таку адресу: скринька номер три, ряд «Д», Картонне Містечко. Логічно, що вони не в пріоритеті.

— Дехто скаже, що це доволі цинічно.

— Якщо ви хочете моральних суджень — покличте священика. Я аналітик, а не суддя. У кожному суспільстві є верстви. Ви не можете бути всім для всіх, це марнування часу,— ніс агресивно засмикався.— Важливо бути чимось для більшості, щоб змусити її повірити: принаймні вона на правильному боці.

— Отже, просто зараз і впродовж найближчих кількох тижнів — на якому боці опиниться більшість, на її власну думку?

Саллі замислилася, пригадуючи свої розмови з Лендлесом і таксистом, пригадуючи зачинений театр.

— Ви з невеличким відривом випереджаєте інших в опитуваннях, але баланс надто хиткий. Ненадійний. Насправді люди вас ще не знають. Дебати можуть хитнутися маятником у будь-який бік.

Він дивився на неї прямо з-під оправи окулярів.

— Облишмо дебати. Поговорімо про відкриту війну. Чи можуть ваші соцопитування сказати, хто її виграє?

Вона нахилилася вперед у кріслі, наче наближаючись до нього, щоб відкрити душу.

— Результати опитувань громадської думки — як туманна кришталева куля. Вони можуть допомогти вам зазирнути у майбутнє, але це залежить від того, які питання поставити. І від того, чи вправна ви циганка-ворожка.

Його очі з розумінням спалахнули.

— Я не можу вам сказати, хто виграє таку війну. Але я могла б вам допомогти її вести. Опитування громадської думки — це зброя, потужна зброя. Поставити правильне питання у потрібний час, отримати правильну відповідь, злити її пресі... Якщо ви плануєте свою кампанію зі знанням справи, то зможете вбити вашого ворога ще до того, як він збагне: війна почалася.

— Повідай мені, о циганко, чому я раніше не чув од соціологів таких думок?

— По-перше, тому, що більшість соціологів хвилює тільки те, що люди думають просто зараз, цієї миті. А нам ідеться про екстраполяцію сьогоднішніх настроїв у майбутнє. Це називається політичним лідерством, і це рідкісна риса.

Він знав, що йому лестять, і це йому сподобалося.

— А друга причина?

Вона пригубила келих, поміняла схрещені ноги і зняла окуляри, звичним рухом розмаявши темне волосся.

— Бо я краща, ніж інші.

Уркгарт відповів усміхом. Йому подобалося спілкуватися з Саллі як з професіоналом і як із жінкою. Насправді Даунінг-стріт — самотнє місце. Уркгарт має Кабінет, повний нібито фахових міністрів, в чиї обов'язки входить ухвалювати більшість рішень, а йому залишається тільки смикати за ниточки і нести відповідальність, якщо справа заходить не туди. Йому надсилають деякі урядові документи, якщо він просить. Він захищений від зовнішнього світу високопрофесійним персоналом, цілим загоном охорони, звукоізоляційними вікнами і величезними залізними воротами. І до Мортіми ніколи не докричатися, бо вона відвідує ці кляті вечірні заняття... Йому потрібно комусь довіритися, щоб зібрати до ладу думки і систематизувати їх, поговорити з людиною, впевненою у собі, яка не зобов'язана йому своєю посадою і ще й приваблива на вроду. Яка вважає, що вона краща за інших.

— Підозрюю, що ви така і є.

Їхні очі насолоджувалися моментом.

— То ви вважаєте, Френсисе, що буде війна? За Єдину Націю? З опозицією?

Він відкинувся на спинку фотеля, задивляючись у далечінь, намагаючись розгледіти майбутнє. Це був уже не енергійний обмін науковими ідеями, не інтелектуальна мастурбація цинічних людей похилого віку в їдальні для старших працівників навчального закладу. Уркгарту в ніздрі війнув жахливий сморід реальності. Відповідаючи, він говорив повільно, ретельно обдумуючи слова.

— Не лише з опозицією. Може, і з королем — якщо я дозволю йому виголосити його промову.

Він зрадів, не побачивши в її очах слідів тривоги, тільки надзвичайне зацікавлення.

— Війна з королем?..

— Ні, ні... Ні, якщо вдасться її уникнути. Я ж хочу уникнути будь-якої конфронтації з Палацом. У мене й так досить ворогів у країні, з якими треба боротися, і без королівської родини та цих варіятів-роялістів. Але...— він зробив паузу.— Припустімо... Якщо до цього дійде... Мені знадобиться чимало циганського вміння ворожити, Саллі.

Вона зморщила вуста, а слова звучали так само зважено.

— Якщо ви хочете саме цього, пам'ятайте: вам треба тільки сказати «будь ласка». І я можу допомогти чим завгодно.

Кінчик носа в неї засіпався майже по-звіриному і, як подумалося Уркгарту, вишукано-чуттєво. Вони, як і раніше, дивились одне на одного у тиші, намагаючись не зронити ні слова, яке зруйнує магію недомовленості, що виникла між ними. Він лише одного разу в житті — ні, двічі — поєднував викладання й секс. Його б вигнали, якби це відкрилося, але, попри ризик, той секс був найкращим у його житті й підносив його не лише над граційними тілами студентів, а й над банальною і жалюгідною дріб'язковістю університетських приписів. Він був інший, кращий, він завжди це знав, і ніколи це не відчувалося настільки гостро, як на величезній м'якій честерфілдській софі, у його кімнаті в коледжі, де вікна виходили на парк.

Секс допоміг також йому піднестися над пам'яттю про свого старшого брата Алістера (між ними була значна різниця у віці), який загинув, захищаючи клаптик французької землі під час Другої світової війни. Після цього Уркгарт жив у тіні свого покійного брата. Треба було не лише використати свій великий потенціал, ай — в очах скорботної матері — реалізувати надії, що покладалися на втраченого нею первістка, якого час і горе наділили майже міфічною силою. Коли Френсис склав іспити, мати нагадала йому, що Алістер був головою школи від учнів. Коли Френсис одним з перших отримав науковий ступінь, увійшовши до когорти наймолодших викладачів коледжу, в материнських очах Алістер би зробив це раніше. Ще хлоп'ятком Уркгарт залазив до матері в ліжко в пошуках затишку і тепла, але знаходив лише мовчазні сльози, які котилися в неї по щоках. Він зміг згадати лише почуття відторгнення, почуття власної невідповідності. У подальші роки він ніяк не міг стерти з пам'яті материнський погляд, сповнений горя й нерозуміння, що, здавалося, переслідував його в будь-якій спальні, в яку він заходив. Підлітком він ніколи не брав дівчину в ліжку, бо це б лише йому нагадувало, що він був у матері другою дитиною і другого ґатунку. Звісно, він мав дівчат, але не в ліжку: на підлозі, у наметах, навстоячки попід стінами занехаяного заміського будинку. І зрештою, на честерфілдській софі, у коледжі під час консультацій. Такий самих консультацій, як оця.

— Дякую,— неголосно промовив він, порушуючи мить, уриваючи похмурий вир спогадів тим, що хлюпнув віскі до склянки й вихилив її.— Але мені треба щось робити з цією промовою,— він узяв стос паперів з журнального столика і помахав перед Саллі.— Перехопити короля на підході, чи як ви це називаєте.

— Складання промов — не зовсім моя парафія, Френсисе.

— Але моя. І я працюватиму з цим текстом з великою пошаною. Як хірург. Він залишиться чудовим і щирим, сповненим високих почуттів і дзвінких фраз. Просто, коли я надішлю його назад, він уже буде без яєць...

Розділ одинадцятий

Три найбільш руйнівні сили в політичному житті — це згода, замирення і злягання.


ГРУДЕНЬ: ТРЕТІЙ ТИЖДЕНЬ

Констебль-детектив скоцюрбився на сидінні, намагаючись відновити кровообіг і хоч якесь життя в ногах. Він сиднем сидів у машині вже чотири години, мжичка заважала йому вийти з авта і прогулятися, а в роті від цигарок був такий смак, ніби там миші ночували. Йому слід кинути палити. Знову. Завтра ж кине, пообіцяв він собі, як завжди. Manana[12]. Він потягнувся по термос зі свіжою кавою і налив чашку собі й водію.

Вони сиділи, споглядаючи невеличкий будинок з екзотичною назвою «Стайні Адама і Єви». Він містився у кінці однієї з найбільш фешенебельних торгових вулиць Лондона, але добре захищений від столичної суєти, стояв мовчазний і, в очах роззявляк, непримітний.

— Христе, вона вже за цей час італійську мала б вивчити ідеально,— пробурмотів водій. За останні два тижні вони обмінювалися такими фразами всі п'ять поїздок до «Стаєнь», і констебль-детектив спецпідрозділу та шофер бачили, що їхня розмова йде по колу.

У відповідь констебль-детектив зіпсував повітря. Кава дедалі більше давалася взнаки, конче хотілося відлити. Його вчили, як непомітно помочитися біля машини, удаючи, що робиш ремонт, щоб не відходити від авта і рації, але ж він змокне під дощем, який зараз мжичить. А ще ж, коли він спробував отак зробити останнього разу, водій раптом від'їхав, залишивши його навколішках, з розстібнутою ширінкою, посеред клятої вулиці. Бісів жартівник.

Він був у захваті, коли йому запропонували роботу охоронця на Даунінг-стріт. Йому не сказали, що він працюватиме на Мортіму Уркгарт з її нескінченними поїздками — крамниці, розваги, спілкування. І заняття з італійської. Він запалив ще одну цигарку та прочинив вікно, щоб впустити свіже повітря, і закашлявся, втягнувши дим у легені.

— Ні,— озвався він у відповідь.— Гадаю, ми так просидимо тиждень. Парі тримаю, що вчитель у неї — з таких вайлуватих, повільних, методичних зануд.

Вони сиділи, задивляючись на будинок, оплетений облетілим плющем, на сміттєвий бак в охайному алькові та на мініатюрну ялинку у вікні — обвішану запаленими ліхтариками й іграшками, 44 фунти 95 пенсів від «Гародса». Усередині, за опущеними фіранками, Мортіма Уркгарт лежала у постелі — гола, спітніла, беручи ще один повільний, методичний урок мови Данте від солодкоголосого тенора — італійської оперної зірки.


Ще не розвиднилося, коли Майкрофт прокинувся, стривожений стукотом молочних пляшок, які ставили на порозі. За стінами починався новий день, що вертав його у подобу реальності. Майкрофт був мимовільним заручником. Кенні ще спав; одна іграшка з його величезної колекції — ведмедик — звисала поряд з подушки, а інші забавки валялися на підлозі поруч із серветками — жертви довгої ночі кохання. Кожна клітинка Майкрофтового тіла боліла, проте, як і раніше, волала, благаючи продовження. І він якимось чином був переконаний, що продовження буде, перш ніж він повернеться до реального світу, що очікує за дверима квартири Кенні. Останні кілька днів були для нього наче нове життя: він познайомився з Кенні, пізнав себе, загубився в містеріях і ритуалах невідомого світу. Були, звісно, дні в Ітоні та університеті, у шістдесяті, коли гашиш-палиш-вільним-станеш-гвинт-дозволя-все-або-нічого, але це виявилось обмеженою мандрівкою самопізнання, а для здійснення серйознішої мандрівки він був надто самозаглибленим і не мав мети. Він ніколи не закохувався — не випало шансу, а його зв'язки були надто короткі й гедоністичні. З часом він, можливо, пізнав би себе краще, але потім надійшов виклик з Букінгемського палацу, статут якого не дозволяв таких усебічних і — на той час — протизаконних сексуальних експериментів. Отож двадцять літ він носив маску, удавав не того, ким був. Угавав, що дивиться на чоловіків лише як на колег. Угавав, що щасливий з Фіоною. Угавав, що він не той, яким насправді себе знає. Це була необхідна офіра, але зараз, уперше в своєму житті, він став до кінця чесним із собою, став самим собою. Нарешті його ноги торкнулися дна. Він опинився на глибині, не певен, чи це Фіона його туди штовхнула, чи сам опинився тут, але це не мало значення. Він уже там. Він знає, що може потонути в глибочині, але це краще, ніж потопати в гнилій респектабельності.

Він бажав, щоб Фіона побачила їх і щоб їй стало боляче, навіть бридко: це означало, що йому начхати на їхній шлюб, на всі її цінності. Але їй, напевно, плювати. Він відчував набагато більше пристрасті за ці кілька днів, аніж за все їхнє подружнє життя, і цієї жаги було досить на все подальше життя — напевно, хоча він сподівався на більше. Набагато більше.

За стінами на Майкрофта чекав реальний світ, і він знав, що йому скоро доведеться повернутися до нього. Залишити свого нового знайомого Кенні, можливо, назавжди. У нього не було жодних ілюзій щодо свого нового коханця, в якого в кожному аеропорту був Тедді[13], «а ще і Френкі, і Міґель», як він сам хвалився. Щойно вибух адреналіну вгамувався, як Майкрофт засумнівався: чи досить у нього фізичної стійкості, щоб утримати чоловіка, на двадцять років молодшого за нього, з оксамитовою шкірою і язиком водночас невтомним і нестримним, але було б цікаво спробувати. Перш ніж він повернеться до реального світу...

Чи може невиправний бортпровідник зі звичками безпритульного пса з вулиць Калькутти співіснувати з обов'язками і зобов'язаннями іншого світу? Майкрофту б цього хотілося, але він знав, що йому такого не дозволять, якщо викриють його тут, серед купи плюшевих ведмедиків, трусів і брудних рушників. Скажуть, що він зрадив короля. Але якщо він зараз утече, то не буде собою, і хіба це не набагато гірше?

Він досі був збентежений, але щасливий, у такому піднесеному настрої, якого за життя не міг пригадати, і він лишатиметься в такому стані стільки, скільки лежатиме під ковдрою і не виходитиме за двері на вулицю. Кенні заворушився, відкривши засмагу, яка тягнулася від щетини на підборідді аж до лінії понад його білими сідницями. Дідько з ним, хай Кенні вирішує. Майкрофт нахилився, пробіг губами по хребцях на шиї Кенні й далі, нижче.


Чекаючи, Бенджамін Лендлес вдивлявся в освітлену шістьома великими люстрами склепінчасту стелю, на якій гіпсові круглощокі херувимчики італійської роботи ганялись одне за одним серед хмар, золотих зірок і пишних завитків ліпнини. Він не був на різдвяній відправі вже понад тридцять років і ніколи не заходив до Сент-Мартіна-в-полях, проте, як він завжди думав, життя рясніє новими враженнями. Чи бодай новими жертвами.

У принцеси була слава особи, яка спізнюється всюди, окрім обідів, і цей вечір не став винятком. Їхати у супроводі поліцейського мотоциклу було менш ніж три милі, з Кенсинґтонського палацу до чарівної ганноверської церкви, яка виходила на Трафальгарську площу, однак Шарлотта, мабуть, зліпить якесь дурне виправдання, буцімто вона застрягла в заторі. А може, як справжня принцеса, узагалі не обтяжить себе виправданнями.

Лендлес не дуже добре знав її королівську високість принцесу Шарлотту. Вони лише двічі бачилися на публічних прийомах, і він хотів зустрітися з нею в більш неформальній атмосфері. Він був не з тих, хто вибачає затримки або приймає виправдання, особливо від безвільного і незаможного синка дрібномаєтної шляхти, якому він платив двадцять тисяч на рік «за консультаційні послуги» — тобто за організацію приватних обідів або вечірок з тими, з ким він хотів зустрітися. Однак навіть Лендлесу довелося цього разу піти на компроміс, бо ж у принцеси різдвяний графік страшенно щільний: вона готувалася до сезонних святкувань і до виїзду на австрійські гірськолижні траси, тому спільна ложа в церкві на різдвяній відправі — це єдина можливість, і навіть за це йому довелося зробити чималу пожертву на принцесину улюблену дитячу благочинну організацію. Втім, пожертва здійснювалася його приватним трестом, завдяки якому його бухгалтери зменшували суму податків, а Лендлес давно виявив, що кілька постійних цільових пожертв можуть принести йому якщо не визнання, то бодай доступ і запрошення. А це варте грошей, особливо для хлопчиська з Бетнал-Ґріну.

Нарешті вона з'явилася; органіст заграв «Месію» Генделя, а клір, півчі та служки поквапилися до вівтаря. Коли вони прямували на свої місця, з королівської ложі нагорі Лендлес шанобливо кивав їм, а принцеса всміхалася з-під крислатого матадорського капелюха, а відтак почалася відправа. Їхня ложа була справді приватна, на рівні галереї, а тонко різьблені ґратки XVIII століття дозволяли бачити хор, але відділяли це місце від більшості парафіян, які все одно були переважно різдвяними туристами або втікачами від вуличного холоду. Коли хор затягнув свою інтерпретацію «О, прийди, о, прийди, Еммануїле», принцеса нахилилася, щоб прошепотіти:

— Умираю — хочу в туалет. Довелося мчати сюди просто з ланчу.

Лендлесу не треба було звірятися з годинником, щоб знати: зараз уже пів на шосту. Який там ланч! Від неї відгонило вином. Принцеса була славнозвісна своєю прямотою: допомагала людям почуватися поруч з нею розкуто, як стверджували її захисники; виявляла вроджену неделікатність і відсутність стилю та смаку, як стверджувала досить велика кількість її недоброзичливців. Виходячи заміж за представника королівської родини, вона була дочкою нічим не показної родини, де налічувалося більше актуаріїв, ніж аристократів, про що не вельми шанобливі представники преси без упину нагадували своїм читачам. Попри все, вона виконувала свою роботу, надаючи своє ім'я нескінченним благодійним організаціям, відкриваючи нові лікарняні корпуси, перерізуючи стрічки, постачаючи матеріал для світської хроніки і здійснивши обов'язок перед нацією — народивши доньку і двох синів, старший з яких успадкує трон, якщо цілий десяток його старших родичів по королівській лінії увесь до ноги раптом перемре. «Катастрофа посіє і пожне катастрофу»,— як колись неґречно написала «Дейлі мейл», смакуючи підслуханий факт: на обіді принцеса припустила, що її син був би чудовим монархом.

Вона з цікавістю глянула на Лендлеса. Навколо темних сіро-зелених очей у неї залягли маленькі тонкі гусячі лапки, що ставали більш помітними, коли вона хмурилася, а шкіра на шиї вже починала втрачати еластичність, як це ведеться в жінок її віку, але сама принцеса досі зберігала гарну зовнішність і вроду, через яку принц і одружився з цією жінкою багато років тому, ігноруючи поради найближчих друзів.

— Ви ж прийшли сюди не для того, щоб написати про мене якусь скандальну нісенітницю, так? — грубо спитала вона.

— Є й без мене ціла прірва журналістів, які наживаються на вашій родині.

Вона кивнула на знак згоди — криси її капелюха застрибали перед обличчям.

— Професійний ризик. Але що з цим поробиш? Ви ж не можете замкнути всю родину у вежі, навіть королівську — не така нині доба. Нам теж хочеться брати участь у всьому, як й іншим смертним.

Вона постійно отак нарікала й виправдовувалася: «Хочемо бути звичайною родиною». Але це бажання бути звичайною ніколи не заважало їй обійматися з папараці; тягнути за королівські лаштунки «перших леді» з Фліт-стріт[14], щоб про неї писали компліментарні статті; з'являтися у найфешенебельніших лондонських ресторанах, де подаються вишукані страви, щоб репортажі про неї займали більше дюймів на шпальтах, аніж про всіх інших членів королівської родини, у тому числі про її чоловіка. Щороку її прагнення не зникати, не відходити у тінь ставало дедалі виразнішим. Це було невід'ємною часткою буття сучасної монархії, і принцеса погодилася не лишатись осторонь, долучатися до життя. Цей аргумент вона запозичила у короля ще до того, як він зійшов на престол, але насправді вона його не розуміла. Король як спадкоємець прагнув конкретної, але конституційної ролі, в той час як принцеса прагнула власної реалізації і втіхи в сімейному житті, якого здебільшого вже не існувало.

Вони шанобливо схилили голови в молитві, слухаючи, як зачитують розділ з Книги пророка Ісаї: «Бо хлоп'ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім'я...»[15]

— Ось про що я хотів з вами поговорити — про жовту пресу.

Принцеса нахилилася ближче, і Лендлес спробував одсунутися на вузькому сидінні, але бій був нерівний.

— Шириться одна плітка, яка може вам зашкодити.

— Що — знову про порожні пляшки з-під спиртного у мене в сміттєвому баку?

— Плітка, що ви отримуєте дизайнерський одяг вартістю в тисячі фунтів стерлінгів від найвідоміших на світі домів моди і забуваєте його оплатити.

— Ця допотопна дурня! Та ці плітки ходять уже казна-скільки років. Слухайте, я ж найкраща реклама цих дизайнерів. Інакше чому вони досі надсилають мені одяг? Вони одержують завдяки мені безкоштовну рекламу, я — їхнє обличчя, тож доведеться мені висунути їм претензії — хай заплатять за рахунком.

Принесли дари безцінні

В ясла скромнії Дитині [16],—

гримнув хор.

— Це не все, мем. Якщо вірити пліткам, ви, приймаючи цей одяг як... пожертву, так би мовити, продавали його своїм подругам за готівку.

На якусь мить запало винувате мовчання, перш ніж принцеса відповіла глибоко роздратованим тоном:

— Та що вони знають? Маячня якась. Не може бути жодних доказів. Хто, скажіть мені, хто? Хто одержав цей вошивий одяг?

— Аманда Брейтвейт. Ваша колишня сусідка Серена Чізлгьорст. Леді Ольга Вікем-Ф'юмес. Вельмишановна місіс Памела Орпінґтон. І це лише четверо. А ось і свіжіша новина: леді Олдфілд отримала ексклюзивну вечірню сукню і костюм від «Іва Сен-Лорана» в комплекті з аксесуарами. Ви отримали тисячу фунтів. Як кажуть.

— Для таких тверджень нема жодних підстав,— здавленим тоном зашепотіла принцеса.— Ці дівчата ніколи б...

— Їм і не треба. Вони купують цей одяг, щоб його носити, хизуватися. Всі докази — це низка фото: на них ви і ці дами, зняті за кілька останніх місяців, цілком пристойно, у громадських місцях...— Лендлес помовчав.— І ще є корінець чека.

Вона з хвилину мовчала, не в змозі заспокоїтися, а в цій тиші лунало тільки виспівування хору про зимову студінь під час сонцевороту та про завірюхи.

— Не дуже гарний це вигляд матиме, правда? Смороду буде...

Вона обм'якла, упевненість у собі зникла. Зо мить вона пильно роздивлялася свої рукавички, недбало розгладжуючи бганки.

— Я маю бути у п'ятьох різних місцях на добу — не носити ж одне і те саме вбрання! Я гарую як віл, щоб зробити інших людей щасливими, щоб принести їм у життя королівську радість. Я щороку допомагаю зібрати мільйони, буквально мільйони, на благодійність. Заради інших. І при цьому очікується, що я житиму на мізерні кошти з цивільного листа. А це неможливо,— її голос понизився до шепотіння: вона усвідомила невідворотність Лендлесових закидів.— Ох, до біса,— зітхнула вона.

— Не хвилюйтеся, мем. Думаю, я здатний викупити ці фотографії і переконатися, що вони ніколи не будуть оприлюднені.

Вона відірвала погляд від рукавичок; в очах сяйнули полегшення і вдячність. Вона й не здогадувалася, що ці світлини вже у Лендлеса, що зроблені вони за його чіткими вказівками за підказкою однієї незадоволеної іспанки-au pair[17], яка підслухала телефонну розмову і викрала корінець від чека.

— Але суть не в тому,— провадив Лендлес.— Нам треба знайти спосіб, щоб ви не зіткнулися з подібними неприємностями ще раз. Я знаю, що це таке — постійні глузування преси. В цьому ми з вами схожі. Я британець, народився тут і пишаюся з цього, і не маю часу на цих чужоземних пролаз, які загарбали половину нашої національної преси й не розуміють нашої країни, яких не хвилює її велич.

Плечі у неї напружилися від цих грубих лестощів, а вікарій почав закликати допомагати безпритульним, значною мірою будуючи проповідь на описах бездушних власників готелів і на цитатах зі щорічного звіту доброчинного житлового фонду.

— Я хотів би запропонувати вам проконсультуватися з однією з моїх компаній. Повністю конфіденційно, про це знатимемо тільки ви і я. Я надаю вам відповідний гонорар, а натомість ви надаєте мені кілька днів свого часу. Побудете на відкритті одного-двох наших нових офісів. Зустрінетеся за ланчем з деякими з моїх важливих іноземних ділових партнерів. Можливо, це буде імпровізований прийом — вечеря у Палаці. І я хотів би влаштувати щось такого штибу на королівській яхті, якщо можливо. Але слово за вами.

— Скільки?

— Дюжину разів на рік, можливо.

— Ні. Скільки грошей?

— Сто тисяч. Плюс гарантія — прихильне висвітлення в пресі й ексклюзивні інтерв'ю в газетах.

— Що це дасть вам?

— Можливість роззнайомитися з вами. Зустрітися з королем. Отримати певний піар для мене і мого бізнесу. Отримати ексклюзивну інформацію про королівську родину, щоб мої газети продавалися. Вам далі розповідати?

— Ні, містере Лендлес. Мені не дуже подобається моя робота, вона не приносить мені аж надто великого особистого щастя, але якщо я щось роблю, то волію робити добре. Якщо коротко, то суть така: мені треба більше грошей, ніж це визначено цивільним листом. У таких умовах, якщо все залишиться цілком приватно і від мене не вимагатиметься нічого, що спаплюжило б королівську родину, я буду рада прийняти пропозицію. Дякую вам.

Але це було не все, авжеж. Якби вона краще знала Лендлеса, то здогадалася б, що це було не все. Зв'язки в королівській родині корисні, вони б заповнило прогалину, що залишилася після сутички на Даунінг-стріт, справили б враження на тих, для кого королівська величність — досі не абищо. Але цей зв'язок був дуже ненадійний. Лендлес знав, що принцеса зазвичай необережна, іноді нерозважлива, часто надміру розкута і зрадлива. Вона відчайдушно бажала опинитися в серці королівської родини, і коли нарешті це бажання стане занадто великим (у чому Лендлес не сумнівався), його газети випередять зграю шакалів, озброївшись ексклюзивною прозірливістю, і роздеруть її на клоччя.

Розділ дванадцятий

Редактор зазвичай бере ситуацію в свої руки, зокрема закон і репутацію чужих дружин.


У кімнаті була притихла, майже побожна атмосфера. Це було місце для роздумів, для втечі від мирської суєти, від зовнішнього світу з його нав'язливими телефонними дзвінками і несподіванками, це був прихисток, де бізнесмени можуть розслабитися після ситного ланчу, щоб зібратися на думці. Принаймні так вони казали своїм секретаркам, якщо, звісно, ті не чекали їх у спальнях нагорі. Турецька лазня Королівського автомобільного клубу на Пелл-Меллі — один з тих багатьох лондонських закладів, які не рекламують своїх послуг. Це не зразок англійської скромності: просто якщо установа добра, то сама її репутація — найкраща реклама, і до того ж обійдеться без напливу так званих людей не того типу. Неможливо визначити, хто належить до цього «не того типу», але досвід поколінь джентльменських клубів учить вирізняти таких людей ще в дверях і негайно допомагати їм вийти тим самим шляхом. Однак політики і редактори газет до таких людей зазвичай не належать.

Політик Тім Стемпер і редактор Браян Бринфорд-Джонс сиділи у кутку парильні. Ранок ще не минув, і тому не почалась обідня тиснява; у будь-якому разі, пара не дозволяла бачити далі, ніж на п'ять футів. Пара повивала тьмяні настінні світильники і заглушувала будь-які звуки, наче лондонський туман. Неможливо було ні побачити, ні підслухати. Гарне місце, щоб поділитися сокровенним. Двоє чоловіків нахилилися вперед на дерев'яній лавці, обливаючись потом, що скрапував у них з носів і стікав тілами. Стемпер був запнутий великим малиновим рушником, а співрозмовник, відомий як Бі-Бі-Джей, сидів як мати породила. На відміну від худорлявого Стемпера, він був опасистий, і коли Браян нахилявся вперед, черево майже затуляло інтимні місця. Він був екстравертом, самовпевненим і водночас залежним від чужої думки, «клімактеричним» чоловіком добре за сорок, який наближався до тонкої межі між зрілістю та фізичною неміччю.

А ще він був глибоко роздратований. Стемпер щойно ознайомив його з Новорічним нагородним переліком, який скоро оголосять, а його імені там не вказано. І ще гірше: один із затятих ворогів з клубу редакторів національної преси отримав лицарське звання, приєднавшися до двох інших «К»[18] з Фліт-стріт.

— Звісно, я не вважаю, що заслужив на це,— пояснив він.— Та коли всі конкуренти у фаворі, то решта людей починає тицяти в тебе пальцем, ніби ти другого ґатунку. Не знаю, що в біса мені ще вчинити, щоб завоювати прихильність цієї влади. Зрештою, це я перетворив «Таймз» на найпопулярнішу газету та збільшив її наклад. З вас би пір'я полетіло на останніх виборах, якби я нападав на вас, як деякі інші.

— Я співчуваю вам, правда, співчуваю,— відповів голова партії не надто щиро, водночас проглядаючи номер «Індепендента».— Але ж, ви знаєте, такі речі від нас не цілком залежать.

— Дурниці.

— Ми мусимо бути неупередженими, ви ж знаєте...

— День, коли уряд починає бути неупередженим до друзів і ворогів, означає день, коли в нього більше немає друзів.

— Усі рекомендації мають надходити у Комітет перевірки. Ви ж знаєте, стримування і противаги, щоб система мала привабливий вигляд. Ми не контролюємо їхню роботу. Вони часто рекомендують не на користь...

— Та годі знову цієї заяложеної дурні, Тіме,— Бринфорд-Джонс відчував дедалі більше обурення, оскільки Стемпер безжально топтав його амбіції, не відриваючи очей од газети.— Скільки ще разів маю пояснювати? Це було сто років тому. Дрібне правопорушення. Я визнав себе винним, лише щоб припинити цю історію. Якби я рипався, мене б уже притягли до суду, тільки гірше зіпсувавши мені репутацію.

Стемпер поволі звів очі від газети.

— Визнання себе винним у тому, що ви показували інтимні частини тіла жінці у громадському місці, навряд чи сприятиме тому, щоб Комітет перевірки надав вам добрі та схвальні рекомендації, Браяне.

— Та заради Христа, це ж не було громадське місце. Я стояв біля вікна власної вбиральні. Я не знав, що мене видно з вулиці. Та жінка брехала, кажучи, що я робив непристойні жести. Усе це — огидна підстава, Тіме.

— Ви визнали свою провину.

— Мене мої адвокати переконали. Мої слова проти її слів. Я міг би борсатися, затягнути справу на рік, і отоді кожна газетка в країні звинувачувала б мене у всьому, що заманеться. А так обійшлося кількома шпальтами в парі-трійці місцевих газеток. Христе, усього лише пара шпальт — та цього, певно, стара шкапа й домагалася. Мабуть, слід було її цим і вдовольнити.

Стемпер намагався згорнути сторінки «Індепендента», які у вологій задусі зовсім відсиріли та розм'якли, а його очевидна незацікавленість тільки більше доводила Бринфорд-Джонса до сказу.

— Це я жертва! Я вже п'ятнадцять років розплачуюся за брехню якоїсь старої порохні. Я старався як міг компенсувати це, лишити цю справу в минулому. Але, здається, я навіть не можу розраховувати на підтримку своїх друзів. Може, треба мені нарешті прокинутись і збагнути, що вони не друзі. І не думаю, що взагалі ними були.

Неможливо було не помітити в його словах гіркоти і прихованих погроз припинити редакційну підтримку, але Стемпер не відповів одразу, а спочатку спробував акуратно згорнути газету, однак зусилля були намарні: у хмарах пари «Індепендент» уже рвався, і Стемперу врешті-решт довелося відкласти вогку газету вбік.

— Причина не лише в друзях, Браяне. Щоб спробувати спростувати закиди Комітету перевірки й у процесі підставити себе під вогонь, треба бути дуже добрим другом. Чесно кажучи, для вас Генрі Колінґридж ніколи не був таким другом і сам ніколи не підставив би себе під вогонь,— мовив він і помовчав.— Однак Френсис Уркгарт — собака зовсім іншої породи. Він, сказати б, тер'єр. А зараз, коли не за горами рецесія, він дуже вірить у дружбу.

Вони обидва замовкли: в імлі відчинилися двері, з'явилася темна постать, але пара була надто густа, тому прибулець, кілька разів глибоко вдихнувши, закашлявся й забрався геть.

— Далі.

— Не ходімо околяса, Браяне. У вас нема жодного чортового шансу отримати свого побрязкача, якщо не знайдете такого прем'єр-міністра, який готовий буде за вас битися до останньої краплі крові. А прем'єр-міністр такого не зробить, якщо ви не будете готові зробити те ж саме для нього,— він витер долонею чоло, щоб піт не заливав очі.— Потрібна ваша незмінна підтримка і співпраця аж до наступних виборів. В обмін на інформацію, ексклюзивну аналітику, першочергове право на репортажі. А після цього — лицарство. Це шанс почати все з чистого аркуша, Браяне, щоб спалити всі мости. Ніхто не сперечається з «К».

Бринфорд-Джонс сидів, зіпершися ліктями на коліна й дивлячись уперед, а брижі його черева нависали одна над одною.

На мокрому обличчі став проступати усміх, наче сонячний промінь у цьому тьмяному, туманному світі запалих грудей і обвислих статевих органів.

— А знаєте, що я подумав, Тіме?

— Що?

— Я подумав, ви, можливо, щойно відродили мою віру.

Розділ тринадцятий

Королівська влада — це інституція, яка, зрештою, спирається переважно на сперму і служок.


Букінгемсьний палац

16 грудня

Мій любий сину,

Ти скоро повернешся до нас на Різдво, але я відчув потребу поділитися з кимсь роздумами. Так мало людей, яким можна довіряти.

У моєму житті — цей жереб випаде і тобі — чимало розчарувань. Ми повинні являти взірець — але чого? Мабуть, прислужництва. Іноді я впадаю у розпач.

Ян ми з тобою говорили, коли ти повернувся з Ітона, я планував виступити з промовою, звертаючи увагу на дедалі більший розкол у державі. Однак політики настільки «підправили» деякі мої думки, що я більше не визнаю їх своїми. Оточення намагається перетворити мене на євнуха і силоміць позбавити мужності.

Чи роль короля у тому, щоб бути німим і мовчки вести націю до розпорошення і розколу? Мені здається, що, крім обачності, має бути ще кілька чітких правил. Мій гнів стосовно урядового втручання в промову не має отримати розголосу. Але я не можу бути монархом, утративши почуття людської гідності,— ти й сам це відчуєш, коли настане твій час.

Якщо ми не маємо свободи захистити те, в що палко віримо, то принаймні ми можемо не брати участі в тому, що нам не подобається і здається небезпечно негідним. Ніколи не дозволяй комусь вкладати свої слова тобі до вуст. Тому я просто вилучив великі шматки з урядової редакції промови.

Мій обов'язок, а в майбутньому і твій, це тяжкий тягар. Ми покликані бути номінальними правителями, символом гідності нації. Виконувати це дедалі важче у сучасному світі, де нас оточує стільки спокус, але так мало занять. Однак якщо у нас є бодай якась роль, то вона принаймні має дозволити нам мати сумління. Я хоч завтра підпишу білль, який проголошує республіку, якщо його затвердять палати лордів і общин, проте не хочу проголошувати написану політиками маячню як власну.

Усе, що я роблю,— всі мої промахи і вся зароблена мною повага,— зрештою передадуться тобі. Я не завжди міг бути таким батьком, яким хотів. Формальності, умовності, відстань надто часто стають між королем і його сином — так само було у мене з моїм батьком. Але я не зраджу ні тебе, ні твого права на спадок, у чому присягаюся. У минулому наших пращурів забирали на ешафот і стинали їм голови! Але, навіть умираючи, наші предки зберігали гідність і чисту совість без жодного ґанджу.

Нині світ здається мені чорним. Я з нетерпінням чекаю на світло, яке принесе твій черговий приїзд на канікули.

З любов'ю до тебе, мій сину.

Батько

Розділ чотирнадцятий

У нього є дві чесноти. Першої не можу пригадати, а другої він не виявляв уже дуже давно.


Майкрофт провів вечір, безутішно тиняючись своїм холодним порожнім будинком, щоб хоч якось розвіятися. День був жахливий. Кенні раптово викликали у десятиденний тур на Далекий Схід, тобто на різдвяні свята його не буде. Коли Кенні подзвонив, Майкрофт був на зустрічі з королем, тож отримав він тільки залишене у секретарки повідомлення — вітання з Різдвом. Мечучись у чотирьох стінах, Майкрофт уявляв, що Кенні вже вистрибує на сонячному пляжі, сміючись, радіючи сам і радуючи інших.

Король теж не потішив: доопрацювання урядом його промови розпекло монарха до білого жару. З певних причин Майкрофт звинувачував себе. Хіба це не його робота — доносити ідеї короля? Він почувався, ніби зазнав поразки. Це було черговим уколом провини, що мучила його, коли він опинявся далеко від Кенні та його чару.

У хаті було так чисто, прибрано, знеособлено, що хотілося хоч трошки безладу, залишеного Фіоною, але не було навіть брудної тарілки у мийці. Майкрофт не мав спокою весь вечір, повсякчас розходжував, не в змозі вгамуватися, почуваючись дедалі самотнішим і напиваючись у марній спробі таким чином забутися, і знову тонучи. Думки про Кенні тільки викликали ревнощі. Коли він спробував розвіятися, думаючи про своє інше життя, то йому пригадалася тільки сила пристрасті короля і його образа на прем'єр-міністра. «Не слід мені було говорити з ним настільки відверто, гадаючи, що він не такий, як інші. Сам винен»,— сказав король. Але Майкрофт переклав провину на себе.

Він сидів у себе за столом, перед ним були вихолощена промова короля, досі не прибрана світлина Фіони у срібній рамці, записник з обведеною датою повернення Кенні, повна склянка, що лишала на шкіряному покритті круглі вологі сліди. Господи, йому треба когось, із ким можна поговорити, хто нагадав би йому, що є ще інший світ там, за мурами, щоб увірвати гнітючу тишу навколо і щоб відволікти його від почуття провини й поразки. Він почувався збентеженим і знервованим, і випивка не допомагала. Він досі був знічений і знервований, коли задзвонив телефон.

— Добридень, Треворе,— привітав він придворного кореспондента «Кронікла».— Я так сподівався, що хтось подзвонить. Чим можу допомогти? Боже милостивий, що ви чули?..


— Ото мені не щастить. Ото мені в біса не щастить,— редактор таблоїду «Сан», жилавий коротун з долин Йоркширу, стиха вилаявся під ніс, читаючи найсвіжіші новини у першому номері «Кронікла». Лихослів'я стало голоснішим, коли він дочитав випуск і більше не міг стримувати свого вибуху: — Саллі! Хоч з-під землі дістань мені цього покидька Інцеста.

— Він у лікарні. У нього ж апендицит,— долинув у відчинені двері жіночий голос.

— Та начхати мені, навіть якщо він у чортовій домовині. Відрий його і тягни до телефону.

Родерик Мазерап[19], усьому газетному світу відомий як Інцест, придворний кореспондент, був людиною, якій платять за те, що вона завжди точно знає, хто і що робить за респектабельними фасадами всіх королівських резиденцій. Навіть лежачи горічерева.

— Інцесте, ти? Як ми проґавили цю історію?

— Яку історію? — долинув слабкий голос на дроті.

— Я плачу тобі гору грошей, щоб ти ділився з палацовими слугами, шоферами і стукачами, аби ми знали, що відбувається. А ти, чорт забирай, усе до біса проґавив.

— Яку історію? — знову долинув голос, ще слабший.

Редактор почав зачитувати основні факти. Шматки з королівської промови, вирізані урядом. Оптимістичні прогнози з цифрами, надані урядом, які король відмовився виголошувати. І висновок: нещодавнє звернення короля до Національного товариства благодійних фондів викликало пекельний скандал.

— Отже, я хочу знати все, Інцесте. Хто кого взув. Ти маєш за сорок хвилин надати статтю у наш наступний випуск,— він вже строчив чорнові заголовки.

— Але ж я навіть не бачив тієї історії,— мляво запротестував кореспондент.

— Факс у тебе є?

— Я у лікарні! — почувся жалісний протест.

— Я негайно його надішлю тобі кур'єром. А ти одразу ж сідай за телефон — щоб за десять хвилин уже щось для мене мав.

— А ви впевнені, що це правда?

— Та я не заморочуюся цими клятими речами — правда, неправда. Це фантастична історія, просто бомба, і я хочу мати її на першій шпальті за сорок хвилин!

У редакціях по всьому Лондону приголомшеним придворним репортерам роздавалися подібні вказівки. В повітрі віяло натяком на падіння накладів, рекламні прибутки почали падати, а це означало, що власники нервувалися й охочіше жертвували редакторами, аніж прибутками. Фліт-стріт потребувала доброго струсу, крутої новини. Від якої вже завтра цифри продажу підстрибнули б на десятки тисяч і яку можна було б обсмоктувати ще довго. Дуже довго.

Розділ п'ятнадцятий

Він вигадливо бреше щодня. Я брешу вряди-годи у палаті общин — чи принаймні трохи неточно переповідаю правду. Це дає мені набагато краще уявлення про те, де у мене найслабші струнки.


У сиву давнину, в пору, яка губиться в тумані часу, стався інцидент — під час війни у Канаді між англійцями і французами. Принаймні це сталось, імовірно, в Канаді, хоча цілком могло відбутися практично у будь-якому місці земної кулі, де боролися — якщо боролися — дві люті імперіалістичні нації. Згідно з хроніками, дві армії, британська і французька, піднялися по протилежних боках одного і того самого пагорба — і несподівано зустрілися віч-на-віч на верхівці. Озброєні до зубів лави піхотинців стояли одна перед одною, готуючись до бою, ладнаючи мушкети у смертельному поспіху пролити першу кров.

Але очолювали війська джентльмени. Англійський офіцер, побачивши за кілька футів від себе свого супротивника, одразу згадав правила доброго тону і, знявши капелюха та низько вклонившись, запропонував французу стріляти першим.

Француз виявився не менш галантним, ніж його англійський ворог, і віддав ще нижчий уклін, пропонуючи: «Ні, сер. Я наполягаю. Лише після вас».

У відповідь на це англійські піхотинці почали стріляти і розгромили французів.

«Час питань до прем'єр-міністра» в палаті общин вельми нагадував тодішню битву в Канаді. До всіх членів треба звертатися винятково «вельмишановний», і всі, хто носить брюки,— «джентльмени», навіть якщо це найлютіші вороги. Вони вишикувані у дві лави й дивляться одні на одних з відстані двох мечів, і попри те, що мета ясна — поставити питання й отримати інформацію,— справжня ціль — лишити на підлозі палати якнайбільше скривавлених трупів ваших недругів. Але є дві принципові відмінності від битви на вершині пагорба. Зазвичай має перевагу той, хто б'є другим, а це прем'єр-міністр з останнім словом. І депутати з усіх сторін затямили урок: розпал битви — не місце для джентльменських манер.

Новини про суперечку з приводу королівської промови потрапили в газети за день до різдвяних канікул. Святкової доброзичливості й близько не відчувалося: віддана його величності опозиція відчула першу для себе гарну нагоду випробувати нового прем'єр-міністра на міцність. О третій п'ятнадцять по обіді — у час, призначений прем'єр-міністром, щоб відповісти на питання,— у залі палати общин не було де яблуку впасти. Опозиційні лавки були всіяні випусками ранкових газет з яскравими заголовками на перших шпальтах. Усю минулу ніч редактори наввипередки намагалися перевершити один одного, і такі заголовки, як «Королівська колотнеча», зрештою поступилися таким, як «Королівська мазня — дурня, каже прем'єр», а відтак і зовсім простим: «Король карткового будинку». Всі статті були страшенно цікаві й сенсаційно умоглядні.

Підвівся лідер опозиції, Гордон Маккіллін, щоб поставити питання серед очікувального шарудіння з усіх боків.

Як і Уркгарт, Маккіллін народився на північ від кордону, але на цьому подібність і завершувалася. Він був значно молодший, ширший у поясі, з темнішим волоссям, політика його була більш ідеологізована, а шотландський акцент — виразніший. Він не славився чарівливістю, але мав адвокатський розум, завдяки чому завжди висловлювався точно; ранок Маккіллін провів зі своїми радниками, дізнаючись, яким чином обійти внутрішні правила, що забороняють висловлювати будь-яке невдоволення на адресу королівської родини. Як підняти тему королівської промови, не чіпаючи самої особи короля?

Він усміхався, витягуючи руку, щоб зіпертися на поліровану «кур'єрську скриньку»[20], що відділяла його від супротивника менш ніж на шість футів.

— Чи не буде ласкавий прем'єр-міністр сказати нам, що...— він театрально глянув у свої записи,— що пора визнати: у нашому суспільстві дедалі більше незадоволених, нелояльних, і те, що розкол наростає,— підстава для серйозного хвилювання?

Усі впізнали пряму цитату з забраковано! чернетки королівської промови.

— Позаяк питання настільки просте, що навіть він у змозі його зрозуміти, то достатньо буде відповіді «так» чи «ні».

Справді — куди простіше. Від такого не відкрутишся.

Маккіллін сів під одностайне схвалення своїх прибічників, що розмахували газетними заголовками. Коли Уркгарт підвівся зі свого місця для відповіді, то легенько всміхнувся, проте декому здалося, що вуха у нього виразно почервоніли. Ніякого викручування. Єдиний розумний крок — пряма відмова відповідати, щоб не отримати какофонію питань щодо поглядів короля, хоча Уркгарт не хотів тікати у всіх на очах. Але що ще він міг вдіяти?

— Як відомо вельмишановному джентльмену, в цій палаті немає звичаю обговорювати питання, пов'язані з монархом, і я не збираюся запроваджувати такий звичай — коментувати витік інформації.

Він сів — із лавок одразу ж зачулося ревіння вдаваного гніву. Сволота, ще й тішаться! Лідер опозиції вже підвівся, і його усмішка стала ще ширшою.

— Прем'єр-міністр, певно, подумав, що я поставив інше питання. Я не пам'ятаю згадки про його величність. Це справи прем'єр-міністра й Палацу, якщо прем'єр-міністр вирішує ввести цензуру і порізати висловлювання його величності. А я в цій палаті й не мрію піднімати такі питання.

Уздовж лавки опозиції прокотилися глузливі крики, спрямовані на Уркгарта. Мадам спікер у довгій старовинній перуці судді несхвально похитала головою у відповідь на таке кричуще порушення правил, але вирішила не втручатися.

— Тому чи не буде ласкавий прем'єр-міністр повернутися до того питання, яке поставлено насправді, а не до того, яке б він хотів, щоб йому поставили, і дати пряму відповідь на пряме питання?

Опозиціонери тицяли пальцями в Уркгарта, намагаючись роздратувати його до краю. «Він як мокра курка, тікає!» — вигукнув один. «Не може дивитися прямо в очі»,— підтакнув другий. «Щасливого Різдва, Френсисе»,— глумився та кривлявся третій. Більшість просто розгойдувалася на шкіряних сидіннях у захваті, що прем'єр-міністру ніяково. Уркгарт подивився на мадам спікера, сподіваючись, що вона може дати по руках за таку поведінку і за всю цю дискусію, але вона раптом з великим інтересом зарилася носом у порядок денний. Уркгарт лишився сам-один.

— Мета питання ясна. Моя відповідь лишається такою самою.

Тепер, коли лідер опозиції підвівся втретє, зчинилося справжнє пекло. Він зіперся ліктем на «кур'єрську скриньку» і кілька довгих секунд мовчав, смакуючи шал авдиторії, чекаючи, заки стихне галас, і насолоджуючись виглядом Уркгарта на гачку.

— Я не знаю, що сталося між прем'єр-міністром і Палацом. Я знаю тільки те, що читав у газетах,— він махнув номером «Сану», чудовим дарунком телекамерам,— і давно перестав вірити всьому, що там пишуть. Але питання просте. Такі побоювання з приводу зростання розколу всередині нашого суспільства поділяють мільйони простих людей, незалежно від того, чи поділяють ці побоювання люди, скажімо так, не зовсім прості. Але якщо у прем'єр-міністра виникли проблеми з питанням, то дозвольте мені перефразувати. Чи згодний він...— Маккіллін зазирнув у випуск «Кронікла», який тримав у руці,— з таким висновком: ми не можемо заспокоїтися, поки десятки тисяч наших співвітчизників ночують на вулицях не з власної провини? Чи визнає він, що у справжньому Сполученому Королівстві безробітні дрібні фермери в Шотландії не менш важливі, аніж домовласники південних передмість? Чи підтримує він думку, що це привід для занепокоєння, а не для радості, коли дедалі більше наших людей роз'їжджає по вулицях на «роллс-ройсах», а інваліди у візках сидять по стічних канавах, не в змозі сісти в автобус №57?

Усі впізнали слова, вирізані з цензурованої промови.

— І якщо йому не подобаються ці питання, у мене ще багато таких.

Уркгарта цькували. Нікому не були потрібні відповіді — присутні жадали крові, й вони її отримали — в парламентському сенсі. Однак Уркгарт знав: варто йому відповісти бодай на одне питання, що стосується короля,— і він утратить усі важелі, не зможе контролювати ситуацію та потрапить під нестримну атаку.

— Мене не втягнути. Особливо зграї шакалів.

З гальорки, яка принишкла під час цієї сутички, пролунав рик підтримки. Саме до таких сутичок вони і звикли, тож над залою полетіли образливі слова, а Уркгарт намагався перекричати шум:

— Перш ніж виявляти напускну стурбованість за долю безпритульних і безробітних, можливо, вельмишановному джентльмену слід спочатку поговорити зі своїми грошовими мішками у профспілках і сказати їм, щоб припинили вимагати виплати, які призводять до інфляції і через які порядні громадяни тільки більше втрачають свої робочі місця й домівки...— (Ревіння майже оглушало).— Він вітає проблеми інших з радістю гробаря!

Це була майстерна спроба самозахисту. Образливе порівняння нарешті відвернуло увагу від питання, і по всій залі покотилися хвилі протесту — шквал піднятих рук і лайок,— що розбивалися, наче прибій, з обох боків. Лідер опозиції підвівся для четвертої спроби, але мадам спікер, усвідомлюючи, що, мабуть, повинна скоротити час допиту і захистити прем'єр-міністра, вирішила, що вже годі, й натомість передала слово Тоні Марплзу, тюремному службовцю, обраному на останніх виборах від ненадійного маргінального округу Даґенем[21], який вважав себе оборонцем «простого люду» і не приховував честолюбних намірів стати міністром. Він не отримає цю посаду, звісно, й не тому, що, вірогідно, ненадовго затримається в парламенті, й не тому, що він — гомосексуаліст, а тому, що його колишній хлопець нещодавно розгромив вестмінстерську квартиру прем'єр-міністра, за що його забрала поліція. Покривджені коханці затягнули на дно чимало людей, набагато достойніших за Марплза, і жодний прем'єр-міністр не дозволив би йому піти їхнім шляхом, хай і добре протоптаним. Але в очах мадам спікера амбіційний Марплз здавався легким горішком для прем'єр-міністра, який допоміг би йому відновити душевну рівновагу.

— Чи не згодисся зі мною прем'єр-міністр у тім,— почав Марплз виразною вимовою кокні (він не підготував питання заздалегідь, але вирішив, що знає, як визволити свого обложеного керівника),— що ця партія геть не ш'нує найвищих кіл нашої країни, і зокрема не ш'нує нашої чудової королівської родини?

На секунду він замовк. Опинившись на ногах, він раптово збагнув, що не знає, як закінчити. Він бухикнув, зам'явся — надто надовго, оголивши слабке місце, як шпаринку в середньовічному обладунку. Опозиція рвонула вперед. Випади лунали через усю палату, зовсім збиваючи його з курсу, доки на секунду його свідомість не потьмарилася і всі думки не згасли. Щелепа в нього відвисла, а очі розширювалися від жаху, як у людини, яка прокидається й усвідомлює, що кошмар став реальністю, і сновида зараз — голий у громадському місці.

— Нашої чудової королівської родини,— повторив він мляво.

Членам опозиції лишалося завдати останнього удару, поклавши кінець його стражданням,— і з усіх кутків зали залунав шепіт:

— Особливо наших королев!

Навіть чимало з прибічників Марплза не могли стримати самовдоволених посмішок. Марплз побачив, як один із членів опозиції глузливо посилає йому повітряний поцілунок,— і вся його впевненість щезла, він тяжко опустився на місце, а опозиція знову впала в ейфорію.

Уркгарт у розпачі заплющив очі. Він сподівався, що зупинить кров, та тепер на це треба джгут. І він вирішив затягнути його на горлянці Марплза.

Розділ шістнадцятий

Король не може купувати свої принципи вроздріб. Як можна спливати кров'ю за народ, коли ти взутий у капчики з монограмами?


Король за звичкою стояв біля вікна вітальні. Він замислено бавився перснем на лівій руці, ні кроку не роблячи до Уркгарта. Прем'єр-міністр чекав за дверима не так щоб непристойно довго, однак помітно довше, ніж зазвичай, і зараз йому довелося перетнути всю кімнату, щоб король подав йому руку. І знов Уркгарт був здивований з безвільного потиску цієї руки, дивовижного для людини, яка так пишається своєю фізичною формою. Ознака внутрішньої слабкості? Чи виробнича травма? За мовчазним знаком короля вони сіли у двох фотелях біля каміна.

— Ваша величносте, ми повинні покласти край цій болючій проблемі.

— Цілком з вами згодний, прем'єр-міністре.

Неформальність їхніх попередніх зустрічей змінилася на майже театральну прорахованість, як у двох шахістів, що терпляче рухають фігури. Вони сиділи за кілька футів один від одного, стуливши коліна й вичікуючи, щоб почав другий. Урешті-решт Уркгарту довелося зробити хід першим.

— Я мушу попрохати, щоб такого більше не повторювалося. Якщо такий матеріал виходить за межі Палацу, то це унеможливлює моє завдання. І якщо витік інформації стався з провини палацового службовця, то його слід привчити до послуху і покарати як приклад іншим...

— Приборкайте свою зухвалість!

— Перепро...

— Ви прийшли сюди, щоб поставити під сумнів мою чесність, щоб закинути мені, нібито я чи хтось із моїх службовців злив ці мерзенні документи!

— Ви ж не припускаєте бодай на мить, ніби це я їх злив, враховуючи, якої шкоди вони наробили...

— Це, містере Уркгарт, політика, це ваша гра, а не моя. Даунінг-стріт знаменита зливом документів, коли це їй вигідно. А я в ці ігри не граюся!

Король, чиї полисілі скроні палали від обурення, нахилив голову вперед і наставив перенісся довгого і чимало разів переламаного носа, наче бик перед нападом. Безвільний потиск руки був оманливим: Уркгарт не міг помилитися в щирості чужого гніву, і знав, що неправильно оцінив ситуацію. Він почервонів і проковтнув грудку в горлі.

— Я... прошу вибачення, сір. Можу запевнити вас, що не маю стосунку до витоку цих документів, і я припустив, що, можливо, цех хтось із палацових слуг... Я помилився.

Кісточки зчеплених рук захрустіли від розпачу, у той час як король кілька разів пирхнув носом і, вдаривши долонею по правому коліну, випустив пару і взяв себе в руки. Обидва мовчали кілька хвилин, готуючись заговорити, збираючись на думці.

— Сір, я гадки не маю, який диявол відповідальний за витік інформації і за наше непорозуміння.

— Прем'єр-міністре, я чудово обізнаний щодо своїх конституційних обов'язків і обмежень. Я присвятив життя їхньому вивченню. Відкрита війна з прем'єр-міністром не моя прерогатива, я її не бажаю. Такі дії можуть бути шкідливими, ба навіть згубними для нас обох.

— Шкоди уряду вже завдано. Після сьогоднішнього «Часу питань до прем'єр-міністра» я не сумніваюся в тому, що завтрашні газети почнуть цькування, підтримуючи ваші — на їхню думку — погляди і нападаючи на уряд, який вони змалюють як бездушний і деспотичний. І понаписують, що в нас цензура.

Король похмуро всміхнувся: все-таки Уркгарт визнає, до кого схиляється народна прихильність.

— Такі статті будуть нам лише на шкоду, сір. Вони заб'ють між нами клин, виставлять на суд людський ті статті нашої Конституції, які краще тримати під покровом темряви. А це — серйозна помилка.

— З чийого боку?

— З боку нас обох. Ми повинні зробити все можливе, щоб цього уникнути,— заявив Уркгарт, і його слова повисли в повітрі, доки він намагався вловити реакцію свого співрозмовника, однак помітив лише гнівну припухлість навколо очей.— Ми повинні спробувати не дати газетам зруйнувати наші взаємини.

— Гаразд, то на що ви очікуєте — що саме я маю зробити? Не я почав цей публічний скандал, ви ж знаєте.

Гострий на язик Уркгарт глибоко вдихнув, щоб згладити цю гостроту.

— Я знаю, сір. Я знаю, що це не ви почали. Але ви можете це зупинити.

— Я? Як?

— Ви можете це зупинити, або принаймні зменшити шкоду, просто з Палацу. Ваш прес-секретар має сьогодні ж увечері подзвонити всім редакторам газет і сказати, що між нами не було ніяких суперечок.

Король кивнув, обдумуючи пропозицію.

— Підтримаємо конституційну фікцію, нібито король і уряд єдині, еге?

— Саме так. І він повинен натякнути, що преса неправильно витлумачила цей витік, що чернетка не відображає ваших поглядів. Можливо, припустити, що чернетку підготував для вас ваш радник абощо?

— Спростувати мої слова?

— Спростувати, що між нами є якісь розбіжності.

— Дозвольте мені внести ясність. Ви хочете, щоб я відмовився від своїх переконань...— (Пауза).— Ви хочете, щоб я брехав.

— Це просто згладжування гострих кутів. Виправлення шкоди...

— Шкоди, якої завдав не я. Я ніколи публічно не висловлювався проти вашої позиції й не робитиму цього. Мої погляди цілком особисті.

— Вони не можуть бути особистими, коли вже розміщені на перших шпальтах усіх газет! — Уркгарт не міг приборкати гніву: виграти в цій суперечці було вирішальним.

— Це ваша проблема, не моя. Я обговорював свої ідеї тільки у вузькому родинному колі, за обіднім столом. Не у присутності палацових слуг. Не у присутності журналістів. Звісно, не у присутності політиків.

— Отже, ви це обговорювали.

— Приватно. Як і повинен, якщо уряд не потребує моїх порад.

— Є такі поради, без яких уряд може обійтися. Врешті-решт, нас обрали для того, щоб керувати країною.

— Містере Уркгарт! — блакитні очі палали обуренням, побілілі руки вп'ялися в підлокітники фотеля.— Я можу нагадати вам, що вас не обирали прем'єр-міністром — принаймні не всенародно. У вас немає мандата. До наступних виборів ваша посада, у кращому разі, конституційно тимчасова. Між тим, я — монарх, який має привілей, наданий мені звичаєвим правом і клятим писаним конституційним законодавством, консультуватися з вами і давати вам поради.

— Приватно.

— Й у мене немає конституційного обов'язку публічно брехати, щоб врятувати урядову шкуру.

— Ви маєте допомогти з редакторами.

— Чому?

— Тому, що...— (Тому, що як він не допоможе, на довиборах Уркгартові прийде неминучий кінець).— Тому, що вас не повинні бачити за тим, що ви сперечаєтеся з урядом щодо політичних питань.

— Я не зречуся власних переконань. Це образливо для мене не тільки як монарха, але і як людини. Й у вас немає клятого права вимагати цього!

— Як монарх ви не маєте права на особисті переконання в політично дражливих питаннях.

— Ви заперечуєте мої права як людини? Як батька? Як ви можете дивитися в очі вашим дітям...

— У таких питаннях ви не людина, а конституційний інструмент...

— Гумова печатка для ваших дурощів? Ніколи в житті!

— ...який на публіці має підтримувати законно обраний уряд з усіх питань.

— Тоді я пропоную вам, містере Уркгарт, спочатку пройти всенародне обрання. Скажіть людям, що вас не хвилює їхнє майбутнє. Скажіть їм, що ви готові бачити шотландців у горі та відчаї. Що ви не вважаєте образливим для англійців, коли вони не знають іншої домівки, крім картонної коробки у брудних підземних переходах. Що чимало районів у наших містах — «заборонена зона» для поліції чи соціальних працівників. Скажіть їм, що вас нічого не хвилює, окрім як напихати кишені ваших прибічників. Скажіть усе це людям, отримайте перемогу на виборах — і тоді повертайтеся сюди й висувайте мені ваші вимоги. Але доки цього не сталося, я заради вас не брехатиму!

Король зірвався на ноги — його підстьобнув радше нестримний гнів, ніж свідоме бажання скінчити аудієнцію. Однак Уркгарт знав, що продовжувати немає сенсу. Король непохитний, він не погодиться прогинатися, принаймні доки Уркгарт не переможе на виборах, відстоявши своє право на посаду прем'єр-міністра. Повільно перетинаючи кімнату, Уркгарт знав: королівська непохитність знищила будь-яку можливість дострокових виборів і перемоги в них.

Розділ сімнадцятий

Той, хто бажає осідлати принцесу, мусить мати довгі віжки.


В особистих покоях Кенсинґтонського палацу задзвонив телефон. Була вже восьма година вечора, і Лендлес не сподівався застати принцесу вдома. Її чоловік був далеко, у Біркенгеді, на відкритті газового терміналу, і Лендлес гадав, що вона буде або з ним, або в місті насолоджуватиметься свободою, але вона відповіла на дзвінок.

— Доброго вечора, ваша королівська високосте. Радий чути, що ви вдома.

— Бенджаміне, який приємний сюрприз,— вона говорила стримано, трохи неуважно, наче щось приховуючи.— Я оговтуюся після нестерпного дня, проведеного в товаристві двох тисяч членкинь Жіночого інституту. Ви не уявляєте, як це втомлює — тиснути стільки рук і вислуховувати всі ці відвертості. Зараз у мене масаж.

— Тоді вибачте, що турбую вас, але у мене є гарні новини.

Він увесь день провів, міркуючи, як вона відреагує на фурор, викликаний промовою, яку принцеса передала йому як перший плід їхньої співпраці. Її наміром було продемонструвати цілісність і глибоку турботу короля як приватної особи; найменше за все вона гадала, що це буде оприлюднено, й анітрохи не припускала, яку бурю це викличе. Може, навіть почнеться розслідування. Чи не злякалася вона?

— Я просто хотів, щоб ви знали: завтрашні газети ряснітимуть статтями во славу короля. Це чудово, це принесло йому багато користі. А все тому, що ми правильно розв'язали питання. Ви добре попрацювали.

Вона розтягнулася на масажному столі, намацуючи келих шампанського.

— Чудова з нас команда, еге, Бенджаміне?

— Так, мем. Чудова команда.

Принцеса досі трималася відсторонено; невже Лендлес так швидко все зіпсував?

— Я тут міркував, робив деякі перерахунки. Знаєте, тепер, коли я зміг познайомитися з вами і дізнатися, наскільки вміло ви здатні впоратися з завданням, то усвідомив, що цінність вашої допомоги буде ще більшою, ніж я думав. Ще п'ятдесят тисяч фунтів. Як це звучить?

— Бенджаміне, ви це серйозно? Просто шик.

Він скривився, зачувши сленг — культурний продукт постійного читання світської хроніки, модних журналів і коміксів для дорослих. Він кинув школу в п'ятнадцять років і сам торував собі шлях у житті, обтяжений невихованістю, вульгарною мовою і ще вульгарнішим акцентом. Це надало йому почуття власної гідності, але такий шлях був надто крем'янистий, і не цього хотів він для своїх трьох дочок, чия дорога була встелена квітами — найкращою освітою. Слухаючи принцесу, Лендлес не міг ні второпати, ні знести того, що людина, народжена з такими перевагами, отак ганьбить їх. Зате нині він знав, що знайшов потрібну жінку. Він приязно захихотів у слухавку.

Поклавши слухавку, принцеса знову відпила вина з келиха. Вона запитувала сама себе, чи не зайшла надто далеко. Вона вже давно усвідомила, що не існує такого феномена, як безкоштовний ланч для члена королівської династії, не кажучи вже про п'ятдесят тисяч фунтів, що буцімто даються на дурняк. До всього тягнуться ниточки, усе пов'язане, і вона підозрювала, що Бен Лендлес тягнутиме за ці ниточки щосили.

— Ви напружилися, мем.

Вона перевернулася, рушник зісковзнув з тіла, і принцеса оглянула свої нещодавно підтягнуті перса.

— Забудь про плечові м'язи, Бренте. Час подбати про внутрішню жінку.

Лейтенант Брентвуд Олбері-Гант, на зріст шість футів три дюйми, гвардійський офіцер, відкомандирований до Палацу як особистий стайничий принцеси, різко віддав честь і застиг у стійці «струнко», а його рушник зіслизнув на підлогу; принцеса кинула на військового вдавано-критичний погляд. Лейтенант знав з минулих розпоряджень, що з неї дуже вимогливий полковник і що нічна варта під її командуванням буде напружена.

Розділ вісімнадцятий

Вибори призначені на те, щоб відсіювати безмозких. Це не завжди виходить. Спадкова монархія себе цим навіть не обтяжує.


ГРУДЕНЬ: РІЗДВЯНИЙ ТИЖДЕНЬ

— Це неможливо, Френсисе.

«Я призначаю міністрів не для того, щоб вони казали мені про неможливе»,— подумки скипів Уркгарт. Але канцлер казначейства наполягав, і Уркгарт розумів, що той має рацію.

Вони з'юрмились у вітальні партійної штаб-квартири, де зібралися найвпливовіші представники партії, щоб заощадити гроші й час, святкуючи Різдво та прощаючись зі старійшиною. Зарплата таких старійшин була жахлива, умови праці, як правило, жалюгідні, і при цьому їм не рекомендувалося демонструвати незалежності ні в судженнях, ні в поведінці. У відповідь за свою багаторічну роботу вони очікували визнання у формі запрошення до саду Букінгемського палацу, скромної згадки у Нагородному переліку або ж прощального прийому, де страшенно заклопотані міністри збиралися, щоб випити солодкого німецького вина, поїсти сосисок за келихом коктейлю й відіслати на пенсію свого слугу, якого й з обличчя не впізнавали. Однак Уркгарт радо погодився влаштувати прощальне свято для немолодої, але бадьорої подавальниці чаю на прізвище місіс Стеґ. Серед присутніх не було людей такого поважного віку, щоб пригадати, як довго вона тут працює. Її чай був чиста отрута, а кава, зварена рукою цієї пані, не відрізнялася від чаю, проте її почуття гумору розбивало помпезність, яка так часто затуманює політиків, тож її шумна присутність у кімнаті, як правило, розряджала навіть найгіршу обстановку. Уркгарт відчув до неї прихильність понад тридцять років тому, коли з'явився тут як молодий член парламенту і приголомшено побачив, як вона, помітивши, що ґудзик на піджаку в Теда Гіта теліпається, наполягла, щоб головний на холостяцькій вечірці роздягся до сорочки, й одразу ж усунула проблему. Уркгарт був у курсі, що вона вже втретє намагається піти на пенсію, але зараз, у сімдесят років, мабуть, то вже остання спроба уникнути служби. Але це було ще не все.

— Це просто неможливо,— повторив канцлер.— У крамницях майже не відчувається різдвяної атмосфери, і рецесія почнеться раніше, ніж ми очікували. Ми можемо трохи підрихтувати статистику, місяць чи два відбріхуватися, але ми не зможемо підрихтовувати очевидне, коли на Великдень випускники шкіл почнуть шукати робочі місця. Більшість із них не збирається просто з класної кімнати ставати в чергу по підмогу для безробітних, а ми цьому не зарадимо.

Четверо стояли похиливши голови, тримаючись близько один до одного, наче зберігаючи велику таємницю. Уркгарт спитав у канцлера, що той думає про шанси відтягнути рецесію на місяць або два, щоб виграти хоч трохи часу. Але міністр фінансів лише підтвердив те, що Френсис уже знав.

Наступним дуже коротко виступив Стемпер. Не було сенсу влаштовувати бенкет серед чуми.

— Чотири пункти, Френсисе.

— Випереджаємо?

— Відстаємо. Ця історія з королем завела нас просто до пекла. Чотири пункти — і розрив тільки збільшується.

Уркгарт провів язиком по тонких губах.

— А ви, Елджі? В якому відрі горя збираєтеся мене потопити ви?

Коли Уркгарт звернувся до скарбника партії, всім довелося тулитися ще ближче, бо фінансист був навряд чи зо п'ять футів заввишки, і розчути його в кімнаті, яка гула від розмов, було важко. На відміну від канцлера і Стемпера, він не був обізнаний з планами дострокових виборів, але мав голову на плечах. Коли скарбника питають, чи зможе партія, яка живе в кредит, швидко знайти десять мільйонів фунтів, то він знає: картина погана. Його обличчя, яке свідчило про добру заправку ланчем, почервоніло, коли він закинув голову, щоб дивитися на інших.

— Це неможливо. Так одразу після виборів, одразу по Різдві, та ще як піде рецесія... Я не зможу знайти десять мільйонів фунтів за рік, не те що за місяць. Будьмо реалістами: навіщо комусь давати такі гроші в кредит на партію, за яку мало хто проголосує і яка має в парламенті більшість, що тільки тане.

— Що ти маєш на увазі? — твердо спитав Уркгарт.

— Пробачте, Френсисе,— пояснив Стемпер.— У вас на столі мало лежати повідомлення. Сьогодні вранці вмер Фредді Бенкрофт.

Уркгарт поміркував про смерть рядового депутата, представника одного з центральних графств. Це не було повною несподіванкою. Бенкрофт був політичним трупом багато літ, і ось нарешті став трупом справжнім.

— Шкода, а яка у нього більшість? — Уркгарт ледве вставив знак пунктуації чи паузу між цими двома думками. Всі добре усвідомлювали його занепокоєння: жалобні заголовки в газетах під час довиборів зазвичай змінювали настрій нації — як правило, проти уряду, і його кандидата прирікали на ритуальне заклання.

— Недостатня.

— Бридня все це.

— Ми програємо. І що довше потягнемо, то гірше буде.

— Перші довибори за той час, що я на посаді прем'єр-міністра. Не надто грандіозна реклама, еге? Я сподівався, що заскочу на підніжку і мене не зіпхнуть під колеса.

Їхню розмову обірвав жовтовидий молодик у зім'ятому костюмі та з криво зав'язаною краваткою, чиє бажання втрутитися було спричинене вихиленим келихом «Лібфраумільху», а також закладом з однією стрункою секретаркою, яка в разі свого програшу відіграється в ліжку, здолавши соромливість.

— Перепрошую, я щойно приєднався до інформаційно-аналітичного відділу партії. Можна мені отримати ваші автографи? — він сунув їм папірця і брудну ручку.

Всі чекали, що зараз Уркгарт відчитає молодика-причепу за нахабство і звільнить за недоречне втручання. Однак Уркгарт усміхнувся, вітаючи це вторгнення.

— Бачиш, Тіме, комусь я потрібен! — він черкнув на папірці.— І які ваші амбіції, юначе?

— Я хочу бути канцлером, містере Уркгарт.

— Посада зайнята! — скинувся канцлер.

— Поки що...— попередив прем'єр-міністр.

— Спробуйте Бруней,— додав Стемпер менш фривольним тоном.

Доки папірчик обходив коло, присутні ще трохи повеселилися, але нарешті кпини припинилися, і молодик відійшов убік до зашарілої по вуха секретарки, а Уркгарт помітив, що на нього дивляться позбавлені навіть іскринки жартів, безкомпромісні очі Стемпера. На відміну від інших, ці двоє знали, наскільки важливі ці дострокові вибори. Якщо рецесія і перевищення кредиту в банку були зашморгом, який затягувався у них на шиях, то новина про вибори пролунала, мов останнє рипіння шворня на опущеній покришці люка. Усе ж таки має бути якийсь вихід.

— Щасливого Різдва, Тіме?

Слова Стемпера прозвучали як подих крижаного вихру в арктичній ночі.

— Не цього року, Френсисе. Це неможливо. Ви маєте визнати цей факт. Не зараз, не після короля. Це просто неможливо.

Частина друга

Розділ дев'ятнадцятий

НОВИЙ РІК

Букінгемсьний палац

31 грудня

Мій найдорожчий сину,

Сьогодні минув цілий рік відтоді, як я став королем, і мене переповнюють тривожні передчуття.

Уночі я бачив сон. Начебто я у кімнаті, де все біле, предмети трохи неясні, як іноді трапляється в сновидіннях,— здається, це лікарня. Я стояв поряд з ванною, білою, як і все інше, і в ній дві медсестри купали мого батька, старого і немічного, яким він став перед смертю. Вони купали його в теплій воді з такою ніжністю і турботою, а він почувався зовсім спокійно, і я також. Я відчував такий спокій і безтурботність, яких я не знав уже багато місяців.

Потім з'явилася ще одна медсестра. Вона несла згорток. Немовля! Ти! Тебе завинули у білу хустину. Але щойно я нетерпляче простягнув руки, щоб узяти тебе, як і та медсестра, і дві інші, що купали мого батька, зникли. Я намагався втримати тебе, але батько без допомоги вже не міг плавати і зненацька занурився на дно ванни, вода залила обличчя, залила очі. Однією рукою я потягнувся до нього, але ти почав падати. Щоб урятувати його, я мав дозволити упасти тобі. Я не міг урятувати вас обох. У мене була секунда, не більше, щоб вирішити: чи він потоне, чи ти випадеш у мене з рун... А потім я прокинувся.

Для мене це занадто прозоро. Королівська родина покликана символізувати спадкову тяглість між минулим і майбутнім, а я не думаю, що це можливо. Король може чіплятися за минуле, традиції, загнивання. Або обрати майбутнє, з усіма його неясностями, небезпеками — і сподіваннями. Ми мусимо обирати.

Я на роздоріжжі — і як людина, і як монарх. Я знаю, що мене люблять, але не знаходжу в цьому розради. Коли популярність зростає за рахунок занепаду прем'єр-міністра, то це не може принести нічого доброго. Містер Уркгарт — людина, що багато собі дозволяє і, як мені здається, мало чим гребує. Він хоче сам-один розбудовувати майбутнє — можливо, як і будь-який прем'єр-міністр,— але він занадто нестриманий. Проте якщо я не братиму участі у розбудові цього майбутнього, як людина і як монарх, то, отже, у мене немає ні мужності, ні душі — нічого.

Я не шукатиму конфронтації, тому що зрештою програю. Але й не буду просто безмовним абсолютним нулем в очах несумлінного і немудрого уряду. Пильно стеж за розвитком цього протистояння. І вчися, бо прийде і твій час.

Відданий тобі

батько

Розділ двадцятий

Це неважливо у політиці — упізнавати всіх. Однак важливо, щоб упізнавали вас.


Передбачалося, що на Новий рік буде бал-маскарад, але Стемпер відмовився брати участь. Уперше за політичну кар'єру люди почали його впізнавати, запобігати перед ним, що свідчило про його нібито значущість, і винуватити лише себе, якщо він раптом знудиться за розмовами з ними. Та хай йому грець, він не згодиться напнути якийсь карикатурний капелюх, щоб тільки догодити господині. Леді Сьюзан Кассар на прізвисько Деккі була дружиною провідного директора ВВС. Увесь рік він проводив, намагаючись зробити так, щоб мізерний бюджет його корпорації покривав його зобов'язання, у той час як дружина безперервно будувала плани, як би викинути половину його платні за одним разом, улаштувавши всім відоме помпезне святкування Нового року. Екстравагантність її гостинності відповідала переліку гостей, який вона складала на комп'ютері цілий рік, щоб пошанувати всіх найвідоміших сильних світу цього, щоб нікого не оминути. Подейкували, буцімто щоб ти потрапив до переліку, недостатньо просто пограбувати банк — тебе мусять зловити і публічно розпізнати як злочинця, ще й бажано транслювати все це на ВВС. Стемпера включили тільки після повторного перерахунку гостей. Деккі (так її звали на честь декольте, яким вона славилася відтоді, як буквально підлітком вискочила за першого зі своїх трьох чоловіків) вирішила, що запрошення було помилкою, щойно побачивши Стемпера у не надто вибагливому костюмі — у смокінгу. Вона до нестями обожнювала маскаради, бо ці події дозволяли сховати очі й перебувати в постійному пошуку нових жертв, у цей час зосереджуючи увагу гостей на своєму декольте. Заколотники на вечірках їй не подобалися, особливо ті, які бріолінять волосся. Демонстративно і якомога голосніше вона привітала Стемпера, наче зірку телевізійної мильної опери, яка щойно вийшла з наркологічної клініки, а подумки присяглася не запрошувати його наступного року, якщо тільки він не стане принаймні міністром внутрішніх справ. Невдовзі вона вирушила на полювання на більш піддатливу дичину, агресивно тріпочучи маскою, щоб прокласти прохід у натовпі.

Уже наближалася північ, коли Стемпер помітив перед собою дебелу постать Браяна Бринфорда-Джонса у брижах убрання Сміхотливого Кавалера[22].

— Тіме! Радий тебе бачити!

— Привіт, Бі-Бі-Джею. Не помічав тебе тут.

— Це готова стаття для «Денника». Голова партії прийшов замаскованим під живу людину.

— Треба на першій сторінці бодай згадати.

— Ні, тільки якщо ти зіллєш інформацію, старий друже. Пробач, забув. Слово «злити» нині не належить до улюбленої лексики в урядових колах.

Інші гості насолоджувалися пікіруванням, хоча в Стемпера було відчуття, що він на других ролях. І це відчуття йому не смакувало. Він відвів редактора вбік.

— А от стосовно витоку, старий друже, розкажи-но мені. Хто був той покидьок, який злив промову короля? Мені цікаво.

— Звісно, цікаво. Та, знаєш, я не можу розкривати журналістських джерел,— Бринфорд-Джонс зловтішно реготнув, але в кутику його рота зачаїлася нервозність.

— Так, певна річ. Але наше неофіційне розслідування приречене: коли Різдво мине, шансів не лишиться. Тому зізнайся — між друзями. Дуже близькими друзями, не забувай. То хто це був?

— Ніколи! Комерційна таємниця, знаєш.

— Я дуже добре поводжуся з комерційними таємницями. Хіба ти вже забув?

Редактор зніяковів.

— Слухай, Тіме, я підтримаю тебе в усьому, в чому лише зможу, ти же знаєш. Але джерела... Це скарби корони. Журналістська чесність і все таке.

Темні очі Стемпера яскраво спалахнули. Зіниці звузилися настільки неприродно, що Бринфорд-Джонсу здалося, нібито вони його пронизують.

— Отже, ми просто не зрозуміли один одного, Бі-Бі-Джею...

Гомін навколо них раптом притих: всі застигли, очікуючи на подзвін Біг-Бена, як оголосили по радіо. Стемперу довелося понизити голос до шепоту, але не настільки, щоб Бринфорд-Джонс був упевнений, що інші не можуть цього розчути, якщо захочуть.

— Чесність буває різна за формою і розміром, але вона точно не твого розміру й не влітає у відчинене вікно вбиральні. Не ухиляйся.

Запала мертва тиша, коли коліщата величезного годинника стали крутитись і обертатись. Редактор м'явся.

— Правда, я не можу бути впевнений. Серйозно. У «Кроніклі» перші це отримали. Ми лише підспівували й передруковували.

— Але.

Очі Бринфорд-Джонса нервово забігали по кімнаті, не зупиняючись на жодному об'єкті. Вступний подзвін надав йому певного прикриття. Однак цей курвин син не збирався його відпускати.

— Але. Репортаж написав їхній придворний кореспондент, який у хорошому контакті з Палацом. Коли ми робили запит на Даунінг-стріт і в інші урядові відомства, то нас зустріли обуреними вигуками і збентеженням.

— А що з Палацу?

— Нічого. Ні спростування, ні обурення. Ні підтвердження, звісно. Я сам говорив з королівським прес-секретарем Майкрофтом. Він сказав, що перевірить і мені передзвонить, як щось дізнається, але так і не подзвонив. Він знав: якщо нема достатньо авторитетного спростування — ми надрукуємо.

— Отже.

— Це йшло з Палацу. Від короля або від когось із його веселих хлопців[23]. Мабуть. Вони могли це спинити. І не стали,— він спітнів, витираючи рожеве чоло хусткою, засунутою за мережану манжету на рукаві свого кавалерського строю.— Христе-Боже, Тіме. Не знаю напевно.

Ударив Біг-Бен, і з кімнати озвався відлунням галас гулянки. Стемпер нахилився, змушений кричати просто у вухо:

— Ти не розповів мені нічого, окрім пліток, і твоя чесність незаплямована. Бачиш, як це легко, га, старий друже? — Стемпер міцно стиснув руку редактору, з дивовижною силою для такого вузькоплечого та вутлого.

— «І мир всім на землі», еге ж, Тіме?

— Не клей дурня.


У барі, що був заледве за дві милі від вечірки леді Сьюзан, Майкрофт теж зустрічав Новий рік. Було легко, надто легко скотитися в хандру. У цю пору року, самотою. Кенні далеко. Порожній незатишний будинок. Але Майкрофт не жалів себе. Навпаки: він почувався краще, впевненіше, чистіше, ніж колись на його пам'яті. Це почуття здивувало його, але немає нічого тяжчого, аніж займатися сексом, удаючи, що це кохання, хоча насправді ніякого кохання там і близько нема — і він збагнув, що все подружнє життя його обтяжувало. Натомість із Кенні Майкрофт почувався здивованим, враженим з того, що йому пропонували робити, але — геть не заплямованим. Усе пообіддя він блукав квартирою Кенні, читаючи його поштові листівки, слухаючи його платівки, натягнувши його капці та один з його улюблених джемперів, намагаючись діткнутися до нього в будь-який можливий спосіб. Він ніколи не закохувався і був занадто старий, щоб дивитися затуманеним поглядом, але відчував до Кенні таке, чого не відчував до жодної іншої людини. Він не знав, чи це кохання, проте, чорт забирай, він відчував величезну вдячність до Кенні за співчуття, за розуміння, за натуральність. Натуральність! Майкрофт усміхнувся, наче насолоджуючись власним жартом.

Бажання взяти бодай частку від Кенні в новорічну ніч й погнало його знову до того місця, де вони вперше зустрілися. Цього разу клуб був забитий, ряхтів мигалками, а ді-джей з фарбованими у пурпур вусами постійно міняв музику на дискотеці. Майкрофт тихо сів у закутку, насолоджуючись видовищем. Троє дуже молодих юнаків спортивної статури показували шоу, надимаючи повітряні кулі, що змушувало їх знімати дедалі більше одягу, але «буде й більше», як ді-джей пообіцяв з ентузіазмом. Майкрофт хвилювався, чи не причепиться до нього хтось, намагаючись зняти,— «ці гейки такі хвойди», одного разу під'юдив його Кенні. Майкрофт не знав, чи зможе дати з цим раду, але ніхто й не намагався причепитися. Він явно був у своїй тарілці — наодинці з самим собою та з пляшкою мексиканського пива з лаймом,— і, в будь-якому разі, Майкрофт був років на десять старший, ніж інші відвідувачі бару. Дідусь заслужив на спокій.

Вечоріло, темніло, і компанія ставала дедалі галасливішою. Люди стояли в черзі, щоб провокаційно сфотографуватися з одним з артистів шоу — трансвеститом, який після півночі мав виступити в кабаре. Практично невидимі в іншому кінці зали, чоловіки зникали з тісняви танцполу, щоб знову з'явитися за кілька хвилин — аж сяючи, розморені та у зім'ятому одязі. Майкрофт вирішив, що йому байдуже те, що відбувається під миготливим світлом на цій дискотеці, він задоволений зі свого невігластва. Лишалося кілька дверей, увійти до яких він був ще не готовий.

Північ наближалася. Тиснява збільшувалася. Усі штовхалися, танцювали, крадькома цілувалися, вичікували. Звучало радіо. Біг-Бен. Один чоловік уже розчулився: сльози стікали в нього по щоках, скрапуючи на футболку, але це були, вочевидь, сльози щастя. Атмосфера була тепла й емоційна, усі пари взялися за руки. Майкрофт уявляв Кенні. Потім пробило дванадцяту, всі пожвавилися, і в барі змішалися повітряні кульки, серпантин, балада «Старий добрий час»[24] і пристрасні обійми. Невдовзі ці обійми стали менш пристрасними і більш розкутими: всі на дискотеці, здавалося, гралися, цілуючи один одного в губи під музику. Хтось — один чи двоє — спробували зробити це з Майкрофтом, але він з усміхом кокетливо відмахнувся. Поряд з ним виникла ще одна тінь, нахиляючись для поцілунку,— огрядний чоловік у шкіряному жилеті: одну руку незнайомець поклав Майкрофту на плече, а другою обіймав молодика, нездорового з лиця, погано і похапцем поголеного.

— Ми знайомі?

Майкрофта наче мороз скував. Хто, до дідька, може його тут знати?

— Не хвилюйся, старий. Не бійся. Мене звати Марплз, Тоні Марплз. Друзі називають мене «леді Клариса». Ми влітку познайомилися на вечірці в саду в Палаці. Ти, вочевидь, не впізнав мене у вечірньому вбранні.

Він почав пригадувати. Це обличчя. Щетина згори на щоках, яку не зачепило гоління. Масні губи та кривий передній зуб, піт у ямочці на підборідді. Тепер він згадав.

— Ви не?..

— Член парламенту від Даґенема. А ти Майкрофт, прес-секретар короля. Не знав, що ти з дівчаток.

Прищавий молодик і на шістнадцять не виглядав, ще й мав щось жовте між зубами. Майкрофт відчув, що йому зле.

— Не хвилюйся, кралечко. Я не з жовтої преси абощо. Якщо ти це приховуєш, то я не розголошу твого трагічного й темного секрету. Всі дівчатка ж тепер — одна команда, так? Щасливого Нового року! — у Марплза в горлі забулькотіло від сміху, і він нахилився поцілувати Майкрофта. Щойно масні слиняві губи потягнулися до нього, як Майкрофт усвідомив, що ось-ось виблює, і в нападі розпачу метнувся, відштовхуючи члена парламенту, до дверей.

Там, надворі, періщила злива, а він лишив у барі своє мохерове пальто. Він змерз і невдовзі змокрів до рубця. Але це не мало значення. Успішно позбувшись присмаку жовчі й очистивши легені свіжим повітрям, він вирішив, що пальто — найменша його проблема. Сидіти під одним дахом з такими створіннями, як Марплз... ні, краще вмерти від пневмонії, ніж повернутися й забрати одяг.

Розділ двадцять перший

Його високість — людина, чия розумова діяльність полягає в тому, щоб робити поспішні висновки. Життя з мимрення і мармеладу. Але якщо ми його позбудемося, то чиє ж обличчя малюватимемо на кухликах?


Вона пильно роздивлялася його обличчя. Воно втратило свою осяйність і енергію. Під очима були набряки, літ наче додалося, високе чоло прорізали зморшки, губи стали сухими і нееластичними, щелепа провисла. Повітря було просякнуте цигарковим димом.

— Ви переїжджаєте сюди, вважаючи, що з власної волі можете змінити світ. Але він просто змикається навколо вас, доки ви не відчуваєте: виходу немає. Це нагадує вам, що ви смертні.

Він більше не був прем'єр-міністром, який вивищується понад усіма. Вона бачила просто людину, як і всі інші, з тягарем бід на плечах.

— Місіс Уркгарт немає?..

— Ні,— відповів він, поміркував — і збагнув, що може справити хибне враження. Він подивився на неї понад своєю склянкою віскі.— Ні, Саллі. Це не те. Це не зовсім те.

— Тоді що?

Він поволі знизав плечима, ніби його м'язи боліли від невидимого тягаря.

— Зазвичай я не піддаюся сумнівам. Але трапляється, коли все, що ви запланували, здається, вислизає, як пісок між пальців, і що більше ви за це чіпляєтеся, то більше це стає невловимим і незримим,— він запалив ще одну цигарку, спрагло вдихаючи їдкий дим.— Як-то кажуть, останні два тижні були ще ті.

Він довго мовчки дивився на неї крізь свіжий блакитний дим, що висів, наче церковний ладан. Вони розмістилися в двох шкіряних кріслах його кабінету, була вже одинадцята, і в кімнаті стемніло, а світло струменіло тільки від двох торшерів і, здавалося, обіймало присутніх, утворюючи маленький світ і відрізаючи їх від того, що лежало в пітьмі за дверима. Вона відчула, що він уже хильнув кілька склянок віскі.

— Я вдячний за можливість розвіятися.

— Розвіятися від чого?

— Ви і в цьому бізнес-леді!

— Або циганка. Що вас турбує, Френсисе?

Його почервонілі очі вп'ялися в неї, наче Уркгарт роздумував, наскільки можна їй довіряти, намагаючись зазирнути їй глибоко в душу, щоб з'ясувати, які думки ховаються за фасадом скромності. Він не побачив жіночої сентиментальності — натомість роздивився стійкість, твердість. Саллі добре, дуже добре приховувала свою сутність. Вони були обоє рябоє. Він знову вдихнув повні груди нікотину — зрештою, що йому втрачати?

— Я думав провести вибори в березні. Тепер уже не хочу. Не можу. Це все, певно, скінчиться катастрофою. І хай Бог береже короля.

Він не міг приховати ні гіркоти, ні справжніх мук від її реакції. Він очікував, що вона буде вражена, здивована одкровенням про його плани, але, здається, співрозмовниця виказувала емоцій не більше, ніж якби вивчала новий рецепт.

— Король не балотується на виборах, Френсисе.

— Ні, але опозиція ховається у його тіні, яка видається доволі довгою. А ми... на вісім пунктів відстаємо? І все через одного наївного перерізувача стрічок.

— І ви не можете боротися з опозицією, не борючись із королем?

Він кивнув.

— Тоді в чому проблема? Ви були готові напасти на нього ще до Різдва.

Погляд у нього був сумовитий.

— Я намагався його заткнути, а не знищити. Але програв. Пам'ятаєте? Через просту дурну промову. Тепер його слова стали зброєю на полі бою між парламентарями, а я не можу дискредитувати їх, не дискредитувавши короля.

— У вас і немає потреби знищувати його — просто знищте його популярність. Громадський діяч популярний доти, доки в нього високий рейтинг, а це можна підкоригувати. Принаймні тимчасово. Це не підійде?

Уркгарт ковтнув ще віскі, пильно роздивляючись її тіло.

— О циганко, у тебе в грудях вогонь. Але я вже раз на нього наскочив — і програв. Я не можу дозволити собі програти вдруге.

— Якщо те, що ви говорите про вибори, правда, то, мені здається, ви не можете дозволити собі не протистояти йому. Він лише людина,— наполягала вона.

— Ви не розумієте. У спадковій системі людина — це все. Ви всі Джорджі Вашингтони, ви, американці,— він сказав це зневажливим тоном, поринувши у свою склянку.

Вона проігнорувала сарказм.

— Ви маєте на увазі того Джорджа Вашингтона, який став старим, впливовим, багатим — і вмер у своїй постелі?

— Монарх — це великий дуб, під яким ми всіх знаходимо прихисток...

— Вашингтон рубав дерева ще хлопчиком.

— Напад на монархію може перетворити електорат на лінчувальників. І повиснуть тіла — моє тіло — на найвищому гіллі.

— Якщо ви не обчухраєте гілля.

У них тривала словесна дуель: випад — і парирування, парирування — і випад, автоматичні відповіді, що вилітали з відточених розумів. І лише коли Уркгарт зробив паузу, щоб поміркувати, а поглядом пробіг по ній, вона відчула, як зникає його напруга, наче хміль почав розтоплювати скло. Вона відчувала його погляд, що блукав від литок до колін, милувався талією. Потім його очі затрималися на її грудях, наче роздягаючи, знімаючи одежу шар за шаром, і Саллі збагнула, що його розслаблення вже змінилося на нову напругу. Він перетворювався з жертви на мисливця. Це повернуло йому відчуття сміливості, керівництва, щойно потекла по жилах енергія свіжих ідей і стерла зморшки зневіри, які були обступили йому очі. У цьому маленькому світляному колі, що осявало крісла, Уркгарт почав підніматися над власними проблемами і відчувати, що може взяти себе в руки. Наче повернувся на свою честерфілдську софу. Коли нарешті його думки пройшлися всім її тілом і їхні очі зустрілися, Саллі всміхалася — злегка насмішкувато, докірливо, але не знеохотливо. Його уява зробила масаж її тіла, і воно відповіло на це. Уркгарт просяяв.

— Почати битву з монархом — це буде...

— Конституційно неправильно? — спровокувала вона.

— Політично неправильно. Як я вже пересвідчився на власній шкурі. Промова короля дала йому високий старт, а я не можу дозволити собі знову бути поміченим у публічній суперечці з монархом...— він витончено вигнув брову. Співрозмовниця ніколи ще не бачила, щоб брова вигиналася так пристрасно.— Але, можливо, ви маєте рацію. Якщо мені відмовлять у високому старті, завжди є низький.

Тепер Уркгарт знову пожвавився, по тілу пішов трепет, і вона відчула його енергію та нові сподівання.

— Спадкова монархія — це інститут, який не вкладається в жодні логічні рамки. Опіум, який впорскується в маси час до часу, щоб їх угамувати, щоб наповнити їх гордістю й пошаною, щоб примусити їх до відданості, не викликаючи забагато питань.

— Хіба не в цьому суть традицій?

— Проте щойно починають ставити питання про спадкову систему, логічно її підтримувати важко. Всі ці близькоспоріднені шлюби й ізоляція, князівські палаци та привілеї... Усе це чуже сучасному світу. І ставиться під сумнів тими, хто позбавлений привілеїв. Звісно, не може бути й мови, щоб я очолив такі нападки. Але якщо такі нападки почнуться...

— Король помер! Хай живе прем'єр-міністр!

— Ні, не заходьте так далеко! Ви говорите революційні речі. Якщо ви починаєте рубати найбільше дерево в лісі, ви ж не знаєте, скільки ще впаде разом з ним.

— Але, може, і не треба рубати,— провадила вона, підхоплюючи його думку.— Може, просто вкоротити його. Щоб опозиція не могла сховатись у тіні.

— І щоб не було гілля, на якому б мене лінчували.

— І щоб найсвітліший король більше не гавкав? — усміхнулася вона.

— Можна сказати і так,— він схвально кивнув.

— Рубати не голову, а радше... кінцівки?

— Можна сказати і так, Саллі. Але, як прем'єр-міністр, я не можу прокоментувати.

Він широко розвів руками, й обоє почали сміятися. Вона подумала, що чує далекий звук нагострюваної сокири.

— Ви мали на увазі якісь конкретні кінцівки?

— У нашої обожнюваної королівської родини є багато гілок. До деяких легше дотягнутися, ніж до інших.

— Король і його родина почуваються ніяково, стривожено, в облозі. Суспільна увага тягнеться в темні закутки Палацу. Ореол самого короля і його слів потьмянів, а мотиви дискредитовані. І це ще й підтверджується одним-двома опитуваннями? З правильними питаннями, еге?

Зненацька його обличчя напружилося. Він перехилився через стіл і рішуче поклав їй руку на коліно. Набагато вище коліна, ніж це було необхідно. Пальці були тверді від напруження, і вона відчувала запах віскі, яким відгонив його подих.

— Боже, але ж це небезпечно. Ми зазіхаємо на сотні років історії. Тузінь за лаштунками через звичайнісіньку промову принизила мене. Якщо це перетвориться на публічну бійку між мною і королем, то вороття не буде. Якщо я програю, мені кінець. І всім, хто був зі мною.

— Але якщо вас у березні не оберуть, ви все одно труп,— вона накрила його руку своєю, лагідно зігріваючи, масажуючи долонею і пестливими пальцями, щоб пом'якшити напругу, заохочуючи його близькість.

— Ви б ризикнули? Заради мене?

— Просто вимовте «будь ласка», Френсисе. Я ж казала: усе, що вам завгодно. Що завгодно. Просто вимовте «будь ласка»,— вона перевернула його руку долонею вгору й почала погладжувати її кінчиками пальців. Ніс її тремтів.— І ви ж умієте вимовляти «будь ласка», правда?

Він простягнув другу руку, щоб приборкати чуттєвість її пальців. У них не можуть лишатися винятково професійні стосунки, якщо вони планують атаку на короля. Забагато поставлено на карту. Уркгарт розумів, що повинен домогтися від неї глибокої, особистої відданості, прив'язати її до себе.

— За цими дверима — державні службовці. І нема замка...

Вона зняла окуляри і труснула волоссям. У світлі лампи воно сяйнуло, наче небо опівночі.

— Життя повне ризиків, Френсисе. А ризик, на мою думку, тільки все покращує.

— Покращує життя?

— Певні його моменти. Готовий до ризиків, Френсисе?

— З королем? Бажано, щоб їх було поменше. А з тобою...

І вона вже опинилася в його обіймах.

Розділ двадцять другий

Якщо вибір стоїть між бравадою і боягузтвом, дозвольте мені щоразу обирати гроші.


Уркгарт не любив опери, але перебування на посаді прем'єр-міністра залучило його до багатьох речей, яких він не сприймав. Двічі на тиждень ходити на бійню на «Час питань до прем'єр-міністра». Виявляти привітність до президентів, які навідуються в гості, усміхатися чорношкірим, які, називаючись борцями за свободу колоній, призвели свої країни до зубожіння і диктатури і яких, наскільки Уркгарт пам'ятав, за його молодості інакше не називали, окрім як несамовитими зарізяками. Дослухатися до вхідних дверей так званих приватних апартаментів на Даунінг-стріт — дверей без замка, постійно прочинених, куди цивільні службовці заходили юрмами, безупинно несучи йому червоні міністерські кейси і документи. Ставши прем'єр-міністром, він виявив, що в цьому статусі не має де сховатися.

Мортіма вимагала, щоб він прийшов на прем'єру нової опери, і так наполягала, що довелося поступитися, хоча сили не було слухати ні Яначека, ні сорок хористів, які, здається, співали на сорок різних ладів, і всі водночас. Мортіма завмерла, не спускаючи очей з тенора, який намагався повернути кохану з царства мертвих. Достеменний лідер ліберальної партії, майнуло в думках в Уркгарта.

Стемпер теж хотів, щоб він прийшов, і навіть замовив ложу. Всі, хто може дозволити собі триста фунтів за місце, сказав він, варті, щоб з ними зустрітися. Він домовився з керівництвом, щоб про присутність Уркгарта повідомили всіх доброчинців оперного театру, а протягом тижня їх неодмінно запросять на Даунінг-стріт на прийом — надішлють неясно сформульований лист про майбутню підтримку мистецтв, а телефоном попросять грошей.

І там був Альфредо Монделлі, голова в якого була схожа на електричну лампочку: кругла, кощава і геть без волосся, з очима, які вилізали з орбіт, наче краватка його вечірнього костюма була зав'язана надто туго. Італійський бізнесмен сидів з дружиною поряд зі Стемпером і Уркгартом — судячи з того, як він совався, він теж знудився до краю. Декілька нескінченних хвилин Уркгарт намагався забути про музику, роздивляючись позолочені жіночі фігури, які переслідували гіпсових херувимів навколо склепінчастої стелі, а поруч з ним рипіння стільця Монделлі ставало дедалі настирливішим. Коли нарешті почався антракт, то для всіх настало звільнення; неймовірно піднесені Мортіма і синьйора Монделлі помчали до вбиральні, дозволивши трьом чоловікам відкоркувати пляшку марочного «Боллінже».

— Шкода псувати бізнес такими задоволеннями, як ви гадаєте, синьйоре Монделлі?

Італієць потер затерплі сідниці та стегна, повертаючи їх до життя.

— Коли Господь роздавав свої дари, прем'єр-міністре, і серед них музикальний слух, на мене 'го не вистачило.

Його англійська була вправна, а вимова — повільна, виразно нагадуючи стиль бістро в Сохо[25].

— Тоді нам варто використати антракт як слід, перш ніж знову зажити чергову дозу культури. Ближче до справи. Чим я можу вам допомогти?

Італієць вдячно кивнув.

— Гадаю, містер Стемпер уже вам каав, я гордий бути 'дним з провідних виробників екологічно чистої продукції в нашій країні. Для половини Європи я «містер Зелений». У мене працюють десятки тисяч людей, ц'лі товариства залежать від мо'о бізнесу. Великий науково-дослідний інститут у Болоньї назвали на мою честь...

— Вітаю.

Уркгарт упізнав цю латинську схильність до перебільшення. Монделлі керував компанією, яка хоч і була чималою за італійськими мірками, проте не сусідувала в одному переліку з провідними й набагато потужнішими мультинаціональними корпораціями.

— Але тепер, тепер над цим усім нависла загроза, ваша високоповажносте. Бюрократи, які нічого не тямлять ні у бізнесі, ні у житті. Вони тероризують усе, шо я збудував,— пристрасть у голосі промовця дужчала, і шампанське вихлюпувалося через вінця його келиха.— Ці дурні бамбіні в Євросоюзі з їхніми проектами технічного регламенту. Ви зна'те, за два роки вони хочуть змінити старий спосіб, у який ми позбуваємося хімічних відходів...

— Яким чином це стосується вас?

— Містере Укат...— він вдавано закашлявся.— Це ті хімічні відходи, які я ціле життя намагаюся вилучити зі своєї продукції. З того, у що ви загортаєте їжу, в чому ви миєтеся, у що вдягаєтеся, з паперу, на якому пишете. Це я роблю їх екологічно чистими, вилучаючи...— він змахнув короткопалою рукою і зробив гримасу, ніби виступає на сцені,— вилучаючи з них кляті хімічні речовини. Що, ну що тепер я маю з ними робити? Уряд запускає АЕС і закопує ядерні відходи, а бізнесменам так не мо'на. Нам більше не дозволяєсся ні закопувати побічні продукти, ні просто спалювати або ховати на дні океану. Ті bastazdi у Брюсселі навіть хочуть заборонити мені вивозити відходи в пустелі країн третього світу, і неважливо, що населення там голодує та конче потребує прибутків. Африканці голодуватимуть, італійці голодуватимуть, моя сім'я голодуватиме. Це божевілля якесь! — він одним великим ковтком осушив келих шампанського.

— Даруйте, синьйоре Монделлі, але хіба всі ваші конкуренти не в такому самому становищі?

— Моїх конкуренти — переважно німці. У них досить назбираєсся дойчмарок для інвестицій, щоб знищувати хімічні відходи, як заманеться бюрократам. А в мене їх нема. Це змова німців, щоб позбутися конкуренції в бізнесі.

— То чому ви прийшли до мене? Чому не звернулися до свого уряду?

— Ох, містере Укат, хіба ж ви не зна'те італійських політиків? Мій уряд не поможе, він-бо вже уклав угоду з німцями щодо перевиробництва вина. Італійські фермери продовжуватимуть виробляти дотаційні вина, які нікому й не потрібні, в обмін на нові правила знищення хімічних відходів. Італійських виробників вин аж триста тисяч, а Монделлі лише один. Ви політик і знаєте, як такі цифри співвідносяться.

Монделлі утримався й не пояснив, що він додатково ускладнив питання тим, що втік з молодою телеактрисою-неаполітанкою, в той час як сам досі одружений з сестрою італійського міністра фінансів. Тепер у Римі його зустрінуть з такою самою теплотою, як повний автобус англійських уболівальників.

— Дуже сумно, синьйоре Монделлі, вельми вам співчуваю. Але, безперечно, це італійська справа.

— Це європейська справа, синьйоре Укат. Бюрократи діють від імені Європи. Вони надто себе переоцінюють. А ви і всі британці відомі як найкращі та найсильніші супротивники брюссельських бюрократів. Тому я прошу вас подумати. Прошу помогти. Спиніть директиву. Комісар з довкілля у Брюсселі. Він англієць. Ваш друг, еге?

— Можна сказати і так...

— Хороша людина — він трохи зам'який, мабуть. Надто легко дає вводити себе в оману цим чинушам. Але приємний.

— Можна сказати і так...

— Як я розумію, він бажа, щоб ви продовжили його термін після закінчення його повноважень. Він вас послуха.

Це була правда, звісно, кожне слово.

— Можна подумати і так, синьйоре Монделлі, але я не можу прокоментувати.

— Прем'єр-міністре, я не можу описати, наскільки був би вдячний.

Це було не зовсім точно. Уркгарт знав від голови партії, що Монделлі якраз чітко описав, наскільки був би вдячний. Він запропонував сто тисяч фунтів у партійну касу. «На знак подяки великому інтернаціоналісту»,— як він висловився. Стемпер вважав, що чудово впорався, знайшовши для партії такі кошти, але Уркгарт збирався його розчарувати.

— Боюсь, я не зможу допомогти вам, синьйоре Монделлі.

— Ах, це ваше британське почуття гумору! — сказав він зовсім не тоном поціновувача.

Уркгарт скривився, наче лимон укусив.

— Ваші особисті проблеми в компетенції італійського уряду. Ви повинні це зрозуміти.

— Мені кінець...

— Співчуваю.

— Але я думав...— італієць кинув благальний погляд на Стемпера; той знизав плечима.— Я думав, ви зможете мені помогти.

— Я не можу допомогти вам, синьйоре Монделлі, як італійському громадянину. Прямо — не можу.

Монделлі смикав свою чорну краватку, і його очі, здавалося, ще більше вилізли з орбіт.

— Хай там як, у серйозних обставинах я готовий у дечому стати на ваш бік. Британський уряд теж не в захваті від брюссельської пропозиції. У наших власних інтересах, ви розумієте. Якби це залежало тільки від мене, я наклав би вето на весь план.

Оркестр починав збиратися до ями, й оперний театр заповнився очікувальним дзижчанням.

— На жаль,— провадив Уркгарт,— це лише одне з численних питань, які нам доведеться розв'язувати під час перемовин з нашими європейськими партнерами, у тому числі з комісарами, навіть британськими. Вони даватимуть і братимуть. А в нас у країні стільки незгод! Нас чекають нелегкі часи.

— На кону весь мій бізнес, прем'єр-міністре. На дно підуть або нові правила, або я сам.

— Усе так серйозно?

— Так!

— Ну, зі щасливої випадковості інтереси мого уряду могли б збігтися з вашими.

— Я був би дуже вдячний...

— Якби я опинився на вашому місці, синьйоре Монделлі, якби це мені загрожував крах...— Уркгарт зробив паузу, втягнувши ніздрями повітря, як вовк, що вишукує здобич.— Думаю, що був би ще вдесятеро вдячніший.

Уркгарт недбало розсміявся, вдаючи безтурботність, але італієць зрозумів усе. Уркгарт підвів його до краю прірви та примусив зазирнути до неї, а потім запропонував рятувальну мотузку. Монделлі замовк, щоб кілька секунд поміркувати, а коли заговорив, у його голосі вже не було тривоги. Вони розмовляли більше не про рятувальну мотузку, а про бізнес. Сума становила близько двох відсотків від його річного прибутку — значна, але доступна. І його бухгалтери здатні знайти спосіб, як її списати у рахунок податку як зарубіжні інвестиції. Він повільно кивнув головою.

— Як ви сказали, синьйоре Укат, я буду вдячний по-справжньому. Вдесятеро більше.

Уркгарт, здавалося, не чув, так наче обдумував власні плани, забувши про італійця.

— Знаєте, прийшов час знову спробувати поставити Брюссель на місце. І думаю, саме ваш випадок може нам допомогти. Є кілька британських компаній, які можуть постраждати...

— Я хтів би долучитися до вашої кампанії.

— О, правда? Поговоріть зі Стемпером, це його парафія. Я цим не займаюся.

— Я вже ска'ав їм, що, на мою думку, ви — великий інтернаціоналіст.

— Дякую за комплімент. Це був справді чудовий вечір.

— Так. Але я не великий поціновувач опери, прем'єр-міністре,— італієць знову помасажував собі стегна.— Ви пробачите мені, як я не лишуся на другий акт?

— Але ж Стемпер заплатив за квитки...

— Він заплатив за квитки, а я, думаю, вже заплатив за свободу.

Краватка обвисла в нього на грудях.

— Тоді на добраніч вам, синьйоре Монделлі. Було дуже приємно.

Стемпер зронив слова похмурого пошанівку, й коли туша італійського благодійника зникла за дверима, зайшла Мортіма Уркгарт, несучи пахощі парфумів і бурмочучи щось про прийом для акторів після опери. Уркгарт не чув слів. Його фонду боротьби відкрили зелену вулицю, і вітер знову подув у його бік. Але навіть відчуваючи задоволення, Уркгарт ні на мить не забував, що погожі вітри в політиці дмуть недовго. Він не повинен випускати ці вітри з-під контролю, інакше вони перетворяться на руйнівний вихор. Але якщо ці вітри віятимуть досить сильно і досить довго, то, мабуть, усе вийде. До березня. Коли литаври зіткнулися та дзвоном возвістили початок другого акту, Уркгарт відкинувся в кріслі та втупився в стелю. Філейна частина херувима нагадала йому одну студенточку — тоді, на честерфілдській софі. Він не міг пригадати її імені.

Розділ двадцять третій

Немає необхідності обганяти лева. Усе, чого потребує людина для виживання,— це обігнати своїх друзів.


Лідер опозиції був серйозним чоловіком, сином дрібних фермерів, які походили з островів на заході Шотландії. Він не славився почуттям гумору: торф'яники західних островів надто суворо засуджували легковажність, але навіть його суперники визнали його самовіддану і наполегливу працю. Міністри в приватних розмовах визнавали, що він був чудовим лідером опозиції, водночас публічно всіляко сприяючи, щоб він і надалі провадив таку діяльність. Іноді здавалося, що неминучий тиск на нього йшов радше з лав прибічників, аніж політичних опонентів; останніми днями у пресі з'явилося кілька публікацій, де припускалося: оскільки торік, попри поразку на виборах, розрив був невеликий, а на Даунінг-стріт з'явилося нове обличчя, то його партія почала втрачати терпець, і його становище опинилося під загрозою. Репортажі були розпливчасті, вони підживлювалися матеріалами одні одних, і точних фактів там було небагато, але в «Таймзі», здавалося, особливо активно пресували цю тему, цитуючи одного «високопоставленого партійного діяча»: мовляв, «партійне лідерство — не посада для пенсіонерів-невдах». Це було радше ремство, ніж революція; опитування досі показували, що опозиція випереджає на чотири пункти, але ж політичні партії рідко здатні приборкати особисті амбіції своїх аутсайдерів, і, як висловилась одна редакція, «немає диму без того, щоб хтось не запалив кілька сірників». Гордон Маккіллін був радий нагоді прояснити ситуацію в популярній програмі, в якій троє провідних журналістів опитували політиків.

Більша частина з сорока хвилин програми обійшлася без сюрпризів, було навіть нуднувато, нецікаво з точки зору продюсера, для якого власний професіоналізм вимірюється регулярно пролитою чужою кров'ю. Маккіллін парирував кожний удар майстерно і терпляче: жоден з імовірних суперників досі не названий, сказав він, а справжня проблема полягає не в його керівництві, а в рецесії, що вже насувається та загрожує мільйонам робочих місць. Це посада прем'єр-міністра під загрозою, а не його. Історія його неприємностей склепана пресою нашвидкуруч,— так він і заявив, кидаючи недобрі погляди на Браяна Бринфорд-Джонса, чий часопис видав лиховісний звіт найпершим. «Чи могли б ви назвати хоч одне джерело вашої інформації?» — кинув він виклик. Редактор, який не звик бути на лінії вогню, відступив та швидко згорнув дискусію.

До кінця лишалося всього дві хвилини, і, до розпачу продюсера, дискусія загрузла в болоті природоохоронних повноважень опозиції. Знову прийшла черга Бринфорд-Джонса. Маккіллін усміхнувся — широко і добродушно, як фермер, що накидає оком на призового бичка-однолітка в ярмарковий день. Він просто насолоджувався.

— Містере Маккіллін, дозвольте мені, оскільки час спливає, поставити особисте питання...— Бринфорд-Джонс крутив якусь брошурку.— Ви — один зі старійшин Вільної шотландської церкви[26], це так?

Політик поважно кивнув.

— Буквально сьогодні ця Церква опублікувала памфлет — він у мене,— який називається: «На шляху до двадцять першого століття: моральні настанови для молоді». Він досить широкий за тематикою і містить, на мою думку, пречудові рецепти. Але є один розділ, який мене зацікавив. На сторінці... чотирнадцятій Церква підтверджує своє ставлення до гомосексуалізму, описуючи це як «смертний гріх». Чи ви, містере Маккіллін, вважаєте гомосексуалізм смертним гріхом?

Політик ковтнув.

— Я не впевнений, що це належна нагода, щоб завести таку важку і непросту розмову. Це, зрештою, передача про політику, а не про церкву...

— Однак це важливе питання,— обірвав його Бринфорд-Джонс.— І просте. Чи ви вважаєте гомосексуалізм гріхом?

На скронях політика почали проступати дрібні краплини поту, помітні лише оку професійного продюсера, що аж засяяв.

— Мені важко уявити, як відреагувати на таке всеохопне питання в такій передачі, як ця...

— Дозвольте тоді я вам допоможу. Уявіть, що ваші мрії здійснилися і ви як прем'єр-міністр стоїте за «кур'єрською скринькою», а я — лідер опозиції. Я поставив вам пряме питання. Чи вірите ви, що гомосексуалізм — це зло, гріх? Я гадаю, прийнятна така парламентська фраза: «Позаяк питання настільки просте, що навіть ви у змозі його зрозуміти, то достатньо буде відповіді „так“ чи „ні“».

Усі присутні й кілька мільйонів глядачів упізнали фразу Маккілліна, його власну фразу, якою він так часто дратував Уркгарта в «Час питань». Він упіймався на власний гачок. Цівки поту починали просотувати одяг.

— Дозвольте мені перефразувати це, якщо ви волієте,— провадив редактор.— Чи вірите ви в те, що моральні настанови вашої Кірки[27] — хибні?

Маккіллін болісно обдумував свої слова. Як він міг пояснити в такій атмосфері, що саме настанови його Кірки з перших днів розпалили в ньому бажання допомагати іншим і йти у власний хрестовий похід, забезпечили йому чіткі особисті переконання, на яких він і будував власні політичні принципи, які й вели його крізь моральні вигрібні ями Вестмінстера, і що він як старійшина мусив прийняти вчення своєї Кірки з відкритим серцем і без питань чи компромісів. Він розумів чужі гріхи та слабкості й був готовий їх прийняти, але його віра не дозволяла йому їх заперечувати.

— Я — один зі старійшин Кірки, містере Бринфорд-Джонс. Звісно, як людина, я приймаю вчення своєї церкви. Але для політика такі питання можуть бути складнішими...

— Дозвольте мені внести ясність, повну ясність. Чи приймаєте ви едикт вашої церкви з цього питання?

— Як людина, я мушу. Але дозвольте мені...

Було вже запізно. Побігли титри, і музика заполонила студію. Кілька мільйонів глядачів ледь вловлювали останні слова Бринфорд-Джонса:

— Дякуємо, містере Маккіллін. Боюся, час у нас вийшов. Це були пречудові сорок хвилин,— він усміхнувся.— Ми вам вдячні.


Кенні й Майкрофт мовчки дивилися вечірні новини. Передача містила звіт про інтерв'ю з Маккілліном, а також про бурхливу реакцію на нього. З офісу лідера опозиції полетіла заява, що готується пояснення, але було вже запізно. Ватажки протиборчих груп у церкві вже висловили думку, гей-активісти пішли в бій, прес-секретар урядових лав у парламенті сміливо заявив, що з цього питання голова його партії непоправно, жахливо і непростимо помилився. «То в керівництві криза?» — спитали у нього. «Тепер — так»,— була відповідь.

Газетам уже не було потреби зберігати анонімність своїх джерел, а протестувальники зі шкури пнулися, викриваючи святенництво, середньовічну мораль і ханжество. Навіть ті, хто був на боці Маккілліна, не могли допомогти: коли витягнули з небуття провідного борця з геями, цей лідер почав ядучим тоном вимагати, щоб Маккіллін вигнав копняком зі своєї партії всіх гомосексуальних членів парламенту, інакше зазнає слави лицеміра.

Кенні вимкнув телевізор. Майкрофт якийсь час сидів мовчки, згорбившись серед м'яких круглих крісел перед екраном, доки Кенні тихо готував дві філіжанки гарячої кави, присмаченої бренді — дрібною контрабандою, привезеною з одного з його відряджень. Він уже бачив усе це раніше: обурення, тривогу, заборони, а як наслідок — неминучі підозри. Бачив він і те, як засмутився Майкрофт. Старший чоловік нічого цього ще не бачив, принаймні не в такому ракурсі.

— Боже, я збентежений,— зрештою пробурмотів Майкрофт, кусаючи губи. Він досі дивився в порожній екран, не наважуючись глянути Кенні прямо в очі.— Уся ця метушня, усі ці теревені про права... Я просто не можу забути цю почвару — Марплза, який тягнув за собою хлопчика. Хіба у хлопчика нема таких самих прав?

— Усі гейки одним миром мазані, еге ж?

— Іноді запитую себе: якого біса я роблю? Що все це означає для моєї роботи, для мене? Ти же знаєш, я досі не можу визначитися, чи вступати до цього клубу, коли бачу таких як Марплз або когось із його кодла, або оцих войовничих, які стрибають у телевізорі.

— Я — гейко, Девіде. Голубий. Педик. Котик. Хлопчик для втіх. Гомік. Називай мене як хочеш, ось хто я такий. То ти кажеш, що не можеш визначитися, чи бути зі мною?

— Я... не дуже знаюся на цьому, так? Усе життя мене виховували відповідати стандарту й вірити, що такі речі... Христе, Кенні, я наполовину погоджуюся з Маккілліном. Бути голубим — це збочення! І все ж таки, і все ж таки...— він звів стривожений погляд, щоб прямо подивитися на свого партнера.— За останні тижні я отримав більше щастя, ніж за все життя.

— Отже, ти гейко, Девіде.

— Мабуть, так, Кенні. Точно. Гейко. Тому що я думаю, що кохаю тебе.

— Тоді забудь про всі ці бздури,— Кенні обурено махнув рукою на телевізор.— Хай весь світ лізе на трибуну і криком сходить, а ми не мусимо до них приєднуватися та наїжджати на інших. Любов має бути в душі, вона особиста, вона не має виливатися в чортові бої на кожному розі,— він серйозно подивився на Майкрофта.— Я не хочу втратити тебе, Девіде. Тож не звинувачуй себе.

— Якщо Маккіллін має рацію, ми не потрапимо на небеса.

— Якщо на небі повно людей, смердючих і вбогих, які навіть не можуть прийняти того, хто вони і що вони відчувають, не думаю, що хочу до таких приєднатися. Тож чому ми не можемо прийняти того, що маємо тут, ти і я, і бути щасливими?

— І довго, Кенні?

— Доки зможемо, коханий.

— Доки нам дають спокій, ти це маєш на увазі.

— Дехто наближається до прірви, дивиться вниз, а потім тікає, переляканий. Такі не розуміють, що можна й літати, далеко ширяти, бути вільним. Такі все життя повзають по вершині скелі, не знаходячи сміливості. Не марнуй життя на плазування, Девіде.

Майкрофт слабко всміхнувся.

— Я не певний, що не боюся висоти.

Кенні відставив свою каву.

— Іди сюди, старий дурню. Ходім стрибати зі скелі.

Розділ двадцять четвертий

Уся політика передбачає трохи злодійства. Я намагаюся вкрасти один виборчий округ чи два, тоді як інший намагається вкрасти всю країну.


Гвинтівка націлилася на мішень рівно за двадцять п'ять ярдів. Звідти незмигно витріщалося обличчя Гордона Маккілліна. Вдих, миттєва пауза, спущений курок. Різка віддача — і куля двадцять другого калібру полетіла своїм шляхом. На старому плакаті передвиборчої кампанії з'явився ідеальний отвір — там, де був рот лідера опозиції, і погано склеєна мішень розпалась, і на підлогу посипалося клоччя паперу, наче подерта серветка.

— Не роблять уже таких плакатів, як раніше.

— І лідерів опозиції — теж.

Уркгарт і Стемпер потішилися зі свого жарту. Просто під їдальнею палати лордів, у низькому, обшитому деревом льосі, помережаному трубами водогону й каналізації та іншими архітектурними нутрощами Вестмінстерського палацу, двоє чоловіків лежали пліч-о-пліч у вузькому тирі, куди ховалися парламентарі, щоб виплескувати свої вбивчі інстинкти на паперові мішені й не вбивати один одного. Це було місце, де Черчілль тренувався стріляти, очікуючи на німецьке вторгнення, пообіцявши боротися з ним особисто, до останнього, навіть ховаючися за мішками з піском на даху Даунінг-стріт. І це було місце, де Уркгарт репетирував свій «Час питань», звільнившися з-під критичного погляду мадам спікера.

— Це просто фарт — ваша ідея з цим церковним памфлетом,— дещо неохоче визнав Стемпер, поправляючи на зап'ясті шкіряний ремінь, що підтримував приціл важкої гвинтівки. Він був зовсім не таким вправним стрілком, як Уркгарт, і ніколи не міг перемогти його.

— Кагуни — досить екзотичне плем'я, члени цього клану іноді несподівано відвідують Мортіму та роблять їй різні чудернацькі дарунки. Один з таких раптом вирішив, ніби мене зацікавить питання моралі в юнацтва — дивний тип. Це не фарт, Тіме. Просто родинні зв'язки.

Колишній агент з нерухомості спохмурнів.

— Хочете ще постріляти? — спитав він, ставлячи ще одну кулю в гніздо.

— Тіме, я хочу справжньої війни,— Уркгарт підніс гвинтівку до підбитого м'яким плеча, пильно вдивляючись у приціл.— Я вирішив. Вона вже йде.

— Ще один з ваших університетських жартів.

Уркгарт знищив ще один паперовий портрет, перш ніж обернутися до Стемпера. Його усмішка зникла.

— У Маккілліна неприємності. Він поліз на гілку, а та хруснула. Так прикро.

— Ми ще не готові, Френсисе. Ще зарано,— заперечив Стемпер, але зовсім непереконливо.

— Опозиція буде ще менше готова. Партії перед виборами — мов ті туристи, яких переслідує лев-людожер. Ти не мусиш обігнати лева — ти не можеш. Усе, що тобі треба зробити, це щоб у тебе ноги працювали краще, ніж в іншого сучого сина.

— Країну в цю пору року може завалити снігом по пояс.

— Тим краще! У нас більше повнопривідних автівок, ніж у них.

— Але ми, як і раніше, за рейтингом відстаємо на чотири пункти,— опирався голова партії.

— Тоді не марнуймо часу. Шість тижнів, Тіме. Попрацюймо. Важливі політичні оголошення щотижня. Закордонні поїздки екстракласу, новий прем'єр штурмує Москву чи Вашингтон. Наробимо скандалу по всій Європі, вимагаючи повернути гроші. Я хочу повечеряти з усіма толерантними редакторами з Фліт-стріт, а ти оброблятимеш політичних оглядачів. І, якщо вдасться, знизимо ставки за кредитами. Каструємо кількох злочинців. Запустимо маховик. Маккіллін упав — то віддухопелимо його, доки він лежить. Полонених не беремо, Тіме. Не в ці шість тижнів.

— Сподіваймося, що його величність цього разу погодиться співпрацювати,— Стемпер не приховував свого скептицизму.

— Твоя правда. Думаю, нам треба задіяти новий підхід до Палацу. Збудувати кілька мостів. Прикласти вухо до землі, дізнатися плітки. Довідатися, що робиться по темних кутках.

Стемпер нашорошив вухо, ніби зачувши, як у хащах крадеться здобич.

— І нам потрібна піхота, Тіме. Лояльна, віддана. Не надто кмітлива. Люди, які радо підуть по цих мостах, якщо буде потреба.

— Це схоже на війну.

— І нам її ліпше виграти, старий. А то нас використають як мішені. І я кажу не про паперові портрети.

Розділ двадцять п'ятий

Бути членом палати общин — це часто все одно, що бути похованим живцем. У палаті лордів принаймні люб'язно почекають на вашу смерть.


СІЧЕНЬ: ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ

Гравій з довгої під'їзної доріжки, що вела від воріт до фасаду старовинного маєтку, гримів по кузову авта, яке під'їхало і припаркувалося позаду інших автомобілів. Лискучий темно-синій «роллс-ройс» здавався недоречним поруч з пошарпаними «лендроверами» й забризканими багнюкою фургонами, і Лендлес уже зрозумів, що він тут геть не пасує. Та йому було байдуже — він уже звик до цього. Це був родовий маєток Мікі, віконта Квіллінґтона, і з садиби відкривався прегарний краєвид на пагорби Оксфордширу, хоча сірий січневий день — не найкраща нагода милуватися ним. Архітектура будівлі засвідчувала хаотичний прогрес давнього аристократичного роду й за стилем була здебільшого з часів Вільгельма і Марії або з вікторіанської доби, з відтінком епохи Тюдорів на крилі ближче до крихітної каплички, а от двадцятого століття майже не відчувалося.

Сирість, здавалося, проникла разом з Лендлесом у розгардіяш просторого холу, переповнений хортами, брудними гумовими чобітьми, куртками й іншим одягом, розвішаним на просушку. Кахлі на підлозі добряче пооббивалися, і ніде не було жодного натяку на центральне опалення. В інших районах будівлі такого типу були порятовані японською мережею готелів або консорціумом для гравців у гольф, але не цей — ще ні. Лендлес зрадів, що відхилив запрошення лишитися на ніч.

Квіллінґтони вели свій рід з часів, коли їхній пращур здійснив мандрівку з Кромвелем до Ірландії, де отримав маєтності за надані криваві послуги та повернувся до Англії під час Реставрації, щоб і тут знову заробити статок. Це був чудовий час, про який нинішнє покоління Квіллінґтонів, збідніле з часом через смуту нещасть і неадекватну податкову систему, згадувало благоговійно. Маєтки потроху пішли з молотка, зв'язок з Ірландією було втрачено, багато картин розпродано, найкращі меблі та срібло пішли з аукціону, величезний штат прислуги скоротили. Колишні статки розтавали як дим.

Знайомство з іншими гостями виявилося для бізнесмена справжнім випробовуванням. Усі вони були старими друзями, деякі — ще змалечку, а для хлопчака з Бетнал-Ґріну вхід до шкільних кланів був заказаний. Одяг теж цьому не сприяв. Йому сказали вбратися «невимушено, по-сільському». Він заявився в картатому костюмі-двійці з жилетом та у брунатних черевиках; усі інші були в джинсах. Поки його не привітала тепло принцеса Шарлотта, він почувався ніяково.

Всі вихідні принцеса була в центрі уваги. Вечірка, влаштована молодшим братом Квіллінґтона, Девідом, була можливістю для старих друзів розслабитися подалі від дріб'язкових інтриг лондонських кореспондентів і пліток. Тут вони майже всі були нащадками аристократичних родів, деякі — більш старовинних, ніж Віндзори, і для всіх тут принцеса була просто Біні[28], яка плюскалася колись із ними в дитячому басейні й бавилася на костюмованих вечірках, організованих няньками з пісними лицями. Вона наполягла на окремій спальні подалі від інших гостей, і Девід усе влаштував, розмістивши двох детективів і шофера королівської охорони в глибині будинку. Принцесі надали китайську кімнату — не люкс, але все ж таки величезне приміщення, яке займало увесь перший поверх східного крила, а сам Девід займав іншу спальню цього поверху. Її конфіденційність було гарантовано.

Було щось сумне в цьому будинку з його проводкою, яку давно не міняли, і пошарпаними стінами, і вогкими кутами, і майже наглухо зачиненим одним крилом,— але в ньому відчувався справжній дух старовини, а їдальня була препишна. П'ятдесят футів завдовжки, з дубовими панелями, освітлена двома люстрами у формі папороті, чиї вогні відбивалися від полірованого столу, змайстрованого ув'язненими моряками флоту Наполеона з дощок з якого-небудь старого лінкора. Столове срібло було старовинне, з монограмами, кришталь — найрізноманітніший, і це справляло ефект позачасся. Старі грошові мішки, навіть збанкрутілі, вміли поїсти. Квіллінґтон головував на чолі столу, праворуч від господаря сиділа принцеса, ліворуч — Лендлес, а інші — далі, й усі чемно слухали розповіді хазяїна про життя-буття Сіті, як, мабуть, їхні предки вслухалися в оповідки бувалого мандрівника про острови Південних морів.

Повечерявши, вони взяли портвейн і коньяк до старої бібліотеки, де стеля була висока, а з далеких кутів віяло зимове повітря; де оправлені в шкіру книжки громадилися вздовж нескінченних полиць, а одну вільну стіну займали закіптюжені, потемнілі олійні картини. Лендлесу здалося, що він розрізняє сліди на стінах, де познімали картини — імовірно, на аукціон,— а інші розвісили ширше. Меблі тут здавалися старими, як і всюди в будинку. Одна з двох великих канап була притулена просто до палахкого полум'я коминка й накрита автомобільним чохлом, щоб приховати її старість і потертість, а друга стояла подерта, оголена, і темно-зелена тканина продерлася під наполегливими собачими пазурами, а набивка — кінське волосся — вилізала, наче напливи свічкового воску під канделябром. У затишних обіймах бібліотеки гості почувалися майже рідними, і розмова набула більшої невимушеності.

— Сьогодні то була просто ганьба,— процідив Квіллінґтон, топчучи жар обцасом шкіряного черевика. Вогонь знову почав плюватися, пурхнувши снопом іскор у широкий комин. Квіллінґтон був високий, гнучкий, звиклий до мандрівок, у тісних джинсах, шкіряних чоботях і широкому капелюсі зі шкури кенгуру,— отже, вигляд мав ексцентричний, якщо не вбивчо-смішний у п'ятдесят років. Ексцентричність була гарною бронею від зубожіння.— Чортові протестувальники проти полювання дзижчать, як ті мухи над гноєм. Ось вони, на моїй землі, а поліція відмовляється їх заарештувати або навіть просто зігнати. Ні, їй справді треба, щоб вони на когось напали. Лише Господь знає, що це за країна така, якщо ви не можете навіть боронити власну землю від пройдисвітів, які по ній вештаються. Мій дім — моя клята фортеця, і все таке.

Сьогодні на ловах не пощастило. Захисники прав тварин протестували, розмахуючи своїми прапорами, розкидаючи перець і ганус, лякаючи коней, збиваючи гончаків зі сліду і дратуючи єгерів. Уранці було мокро після зливи, стежки не надто сприяли прогулянці, й мисливці, соваючись у тяжкій глині, не знайшли нічого цікавішого, ніж скелет дохлої кицьки.

— І ви що — не могли викинути їх з власної землі? — поцікавився Лендлес.

— І близько. Злочин не кримінальний, поліція через це й пучкою не кивне. Ти можеш чемно їх попросити піти подалі, а вони на це скажуть тобі: ану відвали. А хоч нігтиком їх торкнися — під суд потрапиш за звинуваченням у нападі. За те, що борониш свою кляту власність.

— Я записала на свій рахунок одну річ, яку зробила з цими зухвальцями,— грайливо втрутилася принцеса.— Побачила, як один сновигає позаду мого коня, ну й пустила коня задки. Протестувальник до біса перелякався, коли побачив, що кінь задкує перед його носом. Відскочив, перечепився і — беркиць у купу свіжого гною!

— Браво, Біні. Сподіваюся, він у штани напудив,— зронив Девід Квіллінґтон.— А ви полюєте, містере Лендлес?

— Тільки у Сіті.

— І тут вам треба якось спробувати. Побачите сільську місцевість з найкращого боку.

Лендлес мав сумнів щодо цього. Він саме вчасно прибув, щоб застати мисливців, які поверталися з полювання: обличчя в червоних плямах, усі наїзники брудні та мокрі як хлющ. Додайте ще роздерту лисицю, чиї нутрощі були розмазані по землі та хлюпали під кінськими копитами,— Лендлес подумав, що цілком може обійтися без утіх такого штабу. В будь-якому разі, хлопчики, які народилися й виросли в бетонних багатоповерхівках, оточених розбитими вуличними ліхтарями і побитими автомобілями, як правило, мають наївний сентимент до природи та всього живого. Лендлес не бачив зелених пасовищ Англії, доки тринадцятирічним школярем не вирушив на одноденну екскурсію, і, щиро кажучи, зберіг неймовірний захват від лисиць.

— Лисиці — підступні шкідники,— правив своєї Квіллінґтон.— Нападають на курей, качок, новонароджених ягнят, навіть на хворих телят. Бабраються на міських звалищах і розносять заразу. Це надто просто — звинувачувати землевласників, але, скажу вам, якби ми не працювали над захистом місцевості, очищаючи її від шкідників — лисиць, наприклад,— якби не оновлювали огорожі та живоплоти, не берегли ліси, де є лисиці та фазани,— усе за власний кошт,— то протестувальникам лишилося б набагато менше природи, за яку виступати.

Лендлес помітив, що Квіллінґтон-молодший, який сидів на канапі поруч із принцесою, стежив за своєю мовою і кількістю випивки. Цього не можна було сказати про його брата, який, притулившись до коминка в стилі Адамів[29], тримав склянку.

— Під загрозою. Усе під загрозою, розумієте. Вони топчуть землю, галасують, як скажені дервіші, розмахують своїми прапорами і дмуть у свої чортові роги, намагаються вигнати собак на дорогу, де рух, або на залізничну колію. Навіть коли вони якимось дивом потрапляють під арешт, цей чортовий безголовий магістрат їх жаліє. А от я, бо ж у мене є земля, бо моя сім'я працювала стільки поколінь, присвятивши себе місцевій громаді та вкладаючи свою лепту в розвиток країни в палаті лордів, бо я і сам старався, а кревні гроші за водою спливли, і нема нічого, крім рахунків і банківських листів,— і це я паразит!

— Немає більше балансу,— погодилася принцеса.— Візьміть мою сім'ю. Раніше ми мали пошану. Сьогодні журналістів більше цікавить, що відбувається в спальні, ніж у залі засідань.

Лендлес помітив, як принцеса і Квіллінґтон-молодший обмінялися поглядами. Це було вже не вперше. Вечір вони просиділи на різних краях канапи, але, здавалося, тягнулись одне до одного, як магніти.

— Абсолютно в точку, Біні. Вони знають, що ти не можеш захистити себе, тому й нападають без жалю,— підхопив Мікі, який сидів біля коминка.— Ми всі страшенно гарували за ту дещицю, яку маємо. А ці спочатку протестують проти полювання на лисиць, нападають на землевласників, підривають принцип спадковості, а наступний крок, як тобі відомо,— це довбана республіка. Час нам постояти за себе, припинити отримувати удари і підставляти другу щоку.

Шарлотта допила келих і простягнула Квіллінґтону-молодшому, щоб той його наповнив.

— Але, Мікі, і я цього не можу, і ми всі цього не можемо. Королівська родина має бути як мовчазна відправа[30],— сказала вона й обернулася до Лендлеса.— Яка ваша думка, Бенджаміне?

— Я — бізнесмен, а не політик,— кокетливо запротестував він, але осмикнув себе. Вона дала йому шанс увірватися до їхнього тісного кола, де обговорювалися таємниці, тож немає сенсу пручатися.— Ну що ж, дам вам урок з підручника політика. Якщо міністр хоче щось сказати, але вважає за нерозумне сам це виголошувати, він шукає когось, хто сказав би промову замість нього. Колегу-депутата, заможного підприємця, навіть редактора газети. У вас є друзі, впливові друзі. Скажімо, лорд Квіллінґтон, присутній тут, який має голос і місце в палаті лордів.

— Раби, прикуті до галери уряду, ось за кого нас мають,— смикнув носом Квіллінґтон.

— Ви такими й залишитеся, якщо не скажете слова на свій захист,— попередив Лендлес.

— Звучить як заколот,— озвався брат Квіллінґтона від столу з трунками,— проти уряду.

— То й що? Вам немає чого втрачати. Це краще, ніж мовчки терпіти знущання. Пам'ятаєте, що вони поривалися скоїти з промовою короля? Ви теж на лінії вогню.

— Давно не брався за цього Уркгарта,— пробуркотів Квіллінґтон над келихом бренді.

— Преса все одно про це не напише,— зауважив його брат, подаючи принцесі повний келих. Коли він сів, то Лендлес помітив, що він ще більше наблизився до сусідки. Їхні руки були поряд на автомобільному чохлі.

— Щось преса та й напише,— зауважив Лендлес.

— Бенджаміне, звісно, ви просто душка,— заспокійливо мовила Шарлотта,— але їх цікавить лише моє фото, де у мене сукня задерлася до вух, щоб інші могли попліткувати, де я купляю собі трусики.

Не зовсім так, подумалося Лендлесу. Пресу здебільшого цікавить, де вона залишає свою спідню білизну, а не купляє.

— Не треба надто заохочувати журналістів,— провадив Мікі.— Особливо перством. А то це затьмарює їм об'єктивний погляд. Змушує їх надто кирпу гнути.

Лендлес не образився; навпаки, відчував, що вони повільно починають приймати його, абстрагуючись від того, що він народився в іншому світі.

— Знаєте, мабуть, ваша правда,— підтримав Квіллінґтон.— Чорт, нам тепер дозволяють лише промови виголошувати в палаті лордів, тож час нам цим скористатися. Ти ж розумієш, Біні, що надання титулу лорда і принцип спадковості — це захист для тебе і твоїх близьких.

— Якщо ви хочете висловитися, я це можу забезпечити,— запропонував Лендлес.— Як ми зробили це з різдвяною промовою.

— Думаю, це збіса добра ідея, Біні,— сказав Квіллінґтон. Він уже експропріював цю ідею як власну.— Усе, що ти хочеш сказати, я скажу за тебе. Якщо король не може зробити публічний виступ, тоді за нього це зроблю я. В публічних звітах палати лордів. Ми не повинні дозволити заткнути нам рота кляпом,— він кивнув, підтверджуючи власні слова.— Шкода, що ви не можете лишитися на ніч, Лендлесе,— провадив він.— Є багато інших ідей, у яких я хотів би вас використати.

Розмову було вичерпано.

— Іншим разом, згода?

Лендлес зрозумів натяк і глянув на годинник.

— Мені пора,— зронив він і звівся, щоб почати церемонію прощання з кожним.

Він був радий вийти на свіже повітря. Його місце не тут, не з цими людьми; байдуже, які вони чемні та яких успіхів він досяг, йому ніколи не належати до їхнього кола. Вони цього не допустять. Можливо, він і купив квиток до обіднього столу, але прийому до клубу він не купить. Він не протестував, бо й не хотів приєднуватися. Це ж учора, а не завтра. Хай там що, на коні він виглядав би як паяц. Але він ні про що не шкодував. На порозі він озирнувся: поряд з коминком йому було видно власника маєтку — мрійника про лицарські поєдинки, що чекає на свою годину в палаті лордів. І було видно принцесу та Квіллінґтона-молодшого, які, очікуючи на зникнення чужинця, сиділи на канапі, тримаючись за руки. Тут буде досхочу матеріалу для репортажів — слід лише набратися терпіння.

Розділ двадцять шостий

Королівське сумління — наче вітер на кукурудзяному полі. Може трохи зворушити, але, як правило, тривалого ефекту годі чекати.


Черговий палати общин зайшов до чоловічої вбиральні, вишукуючи свою здобич. У нього було термінове повідомлення для Тома Вортингтона, парламентаря-лейбориста, чия кандидатура зазвичай висувалася від виборчого округу гірняків графства Дебіршир, доки там не позачиняли шахти; він досі пишався власним робітничим походженням, хоча вже понад двадцять років не бруднив рук нічим, окрім чорнила і кетчупу. Туалети були в неминучому вікторіанському стилі, з вишуканими старовинними кахлями і порцеляною,— всю картину порушувала тільки електрична сушарка, під гарячі подуви якої підставив руки Джеремі Колторп — відомий підстаркуватий і пихатий депутат від претензійних центральних графств.

— Чи ви часом не бачили містера Вортингтона, сер? — спитав черговий.

— Тут я можу впоратися лише з одним лайном за раз, хлопче мій,— озвався Колторп у ніс.— Спробуй у якомусь із барів. У якомусь закапелочку під столом, скоріш за все.

Чергового як вітром здуло, а Колторп наблизився до умивальника; у кімнаті не було більше нікого, окрім Тіма Стемпера.

— Тімоті, синку. Ну як, тішишся головуванням у партії? І чудово обов'язки виконуєш, скажу тобі.

Стемпер відвернувсь од умивальника і схилив голову на знак подяки, але без особливої теплоти. Колторп був відомий своєю манерою — він претендував на місце лідера в місцевому товаристві; хоча він, як-то кажуть, пошлюбив гроші, це змусило його ще з більшим презирством ставитися до екс-агентів з продажу нерухомості. Безкласовість — це принцип, якого Колторп ніколи не підтримував, більшу частину свого життя намагаючись випручатися з його лабетів.

— Ось шанс нарешті поговорити з тобою по щирості, старий,— заговорив Колторп, дедалі більше розпливаючись в усміху, водночас пильно обдивляючись кутки і зазираючи в дзеркала, перевіряючи, чи справді вони зі Стемпером тут на самоті.— Начистоту, як чоловік з чоловіком,— провадив він, намагаючись нишком підглянути під дверцята кабінок.

— Що у вас на думці, Джеремі? — відповів питанням Стемпер, пам'ятаючи, що за всі ці роки Колторп не приділяв йому уваги, хіба що мимохідь кивав раз на день.

— Моя леді-дружина. Старіє, наступного року буде сімдесят. І не в кращій формі. Тримається, але їй важко мені допомагати: виборчий округ — величезний, сорок три села, ти ж знаєш, і треба час витратити, щоб весь його об'їхати,— він наблизився до Стемпера, який стояв біля умивальників, і почав удруге мити руки, намагаючись створити атмосферу конфіденційності, але явно був чимось стурбований.— Я маю зняти з неї частину тягаря, трохи більше проводити з нею часу. Не можу сказати, чи довго вона ще протягне.

Він помовчав, збиваючи мило на піну,— немов підкреслював, що він завжди педантичний у питаннях гігієни, до того ж тривожиться за дружину. Це не справило враження на Стемпера, який, ставши заступником головного партійного організатора, бачив персональну справу Колтропа, де були документи про регулярні виплати одній матері-одиначці, яка колись працювала в місцевому пабі.

— Якщо чесно, я подумую звільнити своє місце на наступних виборах. Заради неї, звісно. Але було б жахливо шкода, якби весь досвід, якого я набув за ці роки, сплив у небуття. Хотілося б знайти якийсь спосіб... щоб я і далі міг вносити свою лепту, розумієш. Продовжувати допомагати країні. І партії, авжеж.

— То що ви задумали, Джеремі? — Стемпер уже точно знав, до чого той веде.

— Я відкритий для пропозицій. Але палата лордів — це, здається, розумний варіант. Я не для себе, а для своєї леді-дружиноньки. Це багато значитиме для неї після всіх цих років. Особливо коли... ну, ти розумієш — їй недовго лишається насолоджуватися цим.

Колторп досі розхлюпував воду, вдаючи недбалість,— і примудрився забризкати собі брюки спереду. Він зрозумів, що ставить себе в ідіотське становище, й рвучко закрутив крани, розвернувся до Стемпера, опустивши руки; вода скрапувала з замочених манжетів.

— Можу я розрахувати на твою підтримку, Тіме? На підтримку партійного апарату?

Стемпер відвернувся і попрямував до електросушарки для рук; її різке гудіння примусило Колторпа рушити за ним через усю кімнату, й обидва чоловіки підвищили голос.

— Чимало колег подає у відставку на наступних виборах, Джеремі. Думаю, багато хто з них захоче собі місце в палаті лордів.

— Я не тягну ковдру на себе, але заради дружини. Я гарував на роботі, не сачкував, як багато інших.

— Зрештою, звісно, вирішує Френсис. Йому важка робота випаде — обирати між різними кандидатурами.

— Я голосував за Френсиса...— (Це була брехня).— Я виявлятиму лояльність.

— Правда? — кинув Стемпер через плече.— Френсис дійсно цінує вірність понад усе.

— Атож. Можете обоє в усьому покладатися на мене!

Сушарка раптом припинила своє хрипке гудіння й пирхання, і на хвилину запала тиша, майже як у сповідальні. Стемпер обернувся подивитися на Колторпа, який стояв лише за кілька дюймів від нього.

— Ми справді можемо покластися на вас, Джеремі? Лояльність понад усе?

Колторп кивнув.

— Навіть якщо це буде пов'язано з королем?

— З королем?..— Колторп сковтнув.

— Так, Джеремі, з королем. Ви вже бачили, як він розгойдує човен. І Френсис боїться, що буде ще гірше. У Палаці треба нагадувати, і дуже жорстко, хто тут хазяїн.

— Але я не певен...

— Лояльність, Джеремі. Ось яка відмінність між тими, хто хоче від влади щось отримати, і тими, хто не хоче. Це неприємна справа, це пов'язано з Палацом, але хтось має стати й оборонити важливі конституційні принципи, що поставлені на карту. Френсис не може — бачте, він ще офіційно та всенародно не обраний прем'єр-міністром. Це може створити конституційну кризу, якої він не хоче. Єдиний спосіб уникнути цього — щоб хтось інший, не міністр, але хто має великий стаж, авторитет і солідність — хтось на взір вас, Джеремі,— нагадав Палацу і громадськості, що саме поставлено на карту. Це дрібничка, на яку Френсис може сподіватися від своїх лояльних прибічників.

— Так, але... Потрапити до палати лордів, нападаючи на короля?

— Не нападаючи. Слід просто нагадати йому про найвищі конституційні принципи.

— Але ж це король жалує титули...

— Винятково за рекомендацією прем'єр-міністра. Король не може не зважати на його рекомендації.

— Трохи схоже на «Алісу в Дивокраї».

— Як і багато з того, що кажуть у Палаці.

— Я хотів би трохи поміркувати над цим.

— Вам треба поміркувати над лояльністю? — тон Стемпера був суворий, викривальний. Його вуста презирливо скривилися, а в похмурих очах палав огонь. Без зайвих слів голова партії розвернувся на підборах і попрямував до виходу. Стемперові пальці вже взялися за латунну ручку, і Колторп усвідомив, що всі його амбіції підуть прахом, якщо розмова закінчиться цими зачиненими дверима.

— Я зроблю це! — писнув він.— Тіме, я знаю, до кого виявити лояльність. Я зроблю це...— Колторп тяжко дихав від напруги і розгубленості, намагаючись повернути самовладання, й витирав руки об штани.— Ти можеш покластися на мене, старий приятелю.

Стемпер втупився в нього, розтягуючи губи в найхолоднішому зі своїх усміхів. А потім зачинив по собі двері.

Розділ двадцять сьомий

Кажуть, що Ґай Фокс був єдиний за всю історію, хто зайшов до будівлі парламенту з чесними намірами, Я думаю, що це трохи несправедливо до архієпископів, Принаймні до деяких з них.


Ланч почався пречудово. Як Мікі Квіллінґтон, так і його кузен, лорд Чезом Кінсейл, оцінили добре бордо: у льосі їдальні палати лордів можна було обрати будь-які вина. Вони вирішили скуштувати «Леовіль-Бартон», але не змогли визначитися між урожаєм 82-го і 85-го років. Отже, вони замовили по пляшці кожного й приємно почали пообіддя в теплому затишку елегантних панелей червоного дерева й уважної прислуги. Чезом був щонайменше на двадцять років старший за Квіллінґтона і суттєво багатший, тому бідніший молодший пер сподівався скористатися цим ланчем, щоб звернутися до сімейної солідарності й по-родинному отримати в лізинг кілька сотень акрів землі Квіллінґтона в Оксфордширі за невисоку платню, але, на жаль, його тактика зазнала краху. Вина виявилося забагато для літнього пера, воно швидко вдарило йому в голову, і він не міг зосередитися на проблемі, постійно перебиваючи, що мешкає не в Оксфордширі. Винятковість марочного вина відбилася на рахунку, незважаючи на значну знижку, і Квіллінґтону стало прикро. Може, до чаю старий козел оговтається.

Вони відвідали засідання, щоб проголосувати проти законопроекту про повну заборону полювання на лисиць, і дискусія вже була в розпалі, коли вони зайняли свої місця на темно-червоних мароканських лавках у готичній залі. Кілька хвилин Чезом проспав, а Квіллінґтон обм'як, упираючись підборіддям у коліна, і з дедалі більшим обуренням слухав, як колишній викладач політехнічного університету, якому нещодавно пожалували титул пера за старанність у вивченні профспілкової діяльності, розпатякуює про моральну деградацію і корупцію тих, хто вважає володіння землею у сільській місцевості своїм божественним правом. Дебати в палаті лордів відбуваються в набагато менш пафосному і саркастичному стилі, аніж у нижній палаті, як і годиться аристократичній і майже родинній атмосфері, але відсутність відвертого хамства не заважає перові наполягати на власній точці зору рішуче й ефективно. З палати, набитої під зав'язку спадковими перами і шляхетними представниками гальорки з віддалених сільських районів, пролунав рик ураженого самолюбства, неначе в пійманого кабана. Такі вибухи емоцій не виняток у верхній палаті, але така сила-силенна спадкових перів спостерігається тут лише під час геть надзвичайних подій — на похороні державного мужа або на королівському весіллі. Нехай зібрання було трохи незвичайне, зате ясновельможні лорди постали в усьому блиску.

Квіллінґтон прочистив горло: дебати загрожували порушити приємний спокій після бордо. Пер з політеху перейшов зі своїми нападками з полювання на лисиць уже на самих мисливців, і Квіллінґтон почувався вкрай ураженим. Він не належав до людей, які зневажають права інших,— він ніколи не виганяв фермера-орендаря з найманої землі й завжди оплачував збитки, завдані на полюванні. Чорт забирай, Квіллінґтони завжди охороняли природу. Це коштувало щастя і здоров'я його батькові, який не лишив матері нічого, крім оплаканих років удівства. А тут стоїть дурень, який усе життя провів у перегрітих лекційних авдиторіях, розпинаючись за зарплату, підкориговану інфляцією, і всіх звинувачує, що вони лупії. Це вже занадто, збіса занадто. Ці зухвалі інсинуації зайшли задалеко: це повернення до стилю класової боротьби, яка точилася п'ятдесят років тому.

— Час нам поставити їх на місце — як гадаєш, Чезі?

І Квіллінґтон, сам не знаючи як, зірвався на ноги.

— Ця дискусія не про полювання на лисиць, це лише прикриття. За цим криється підступна атака на традиції та цінності, які об'єднують не тільки сільську місцевість, і не тільки цю палату, але й усе суспільство. На нашій землі є шкідники, а може, є вони навіть і тут, серед нас,— (він навмисно уникав очей попереднього оратора, щоб усі здогадалися, про кого йде мова),— які в ім'я демократії нав'язують власні обмежені й войовничі погляди іншим — мовчазній більшості, яка є справжнім славетним кістяком Британії.

Він провів язиком по губах; на щоках заграв рум'янець — суміш «Леовіля-Бартона» і власних емоцій, що допомогли йому відкинути ніяковість, яку він раніше відчував на публічних виступах, забути про недорікуватість і соромливість, які заважали йому виступати на відкритті щорічного сільського свята.

— Вони хочуть революції — щонайменше. Вони відмовилися б від наших традицій, скасували б нашу палату, затаврували б наші права. Вони навіть намагаються приректи на безмовність і непотрібність нашу королівську родину,— Квіллінґтон махнув пальцем у кінець зали, де стояв трон під балдахіном — порожній і забутий.

Декілька ясновельможних лордів одночасно звело брови. Правила обговорення королівської родини були дуже жорсткі, особливо в питаннях спортивного полювання.

— До суті, на Бога,— застережно загарчав один.

— Але, шляхетні лорди, це і є суть,— запротестував Квіллінґтон.— Ми тут не для того, щоб тільки прикладати печатку до всього, що йде з нижньої палати. Ми тут, щоб давати пораду, рекомендацію, попередження. І ми це робимо, так само як і монарх, тому що ми представляємо справжні довгострокові інтереси країни. Ми представляємо ті цінності, які створили нашу націю, зробили її великою за попередні століття і які поведуть її в наступне століття. Ми тут не підхоплюємо першу-ліпшу моду. Ми не вдаємося до корупції, щоб нас обрали, ми не прикидаємося гарними для всіх, ми не даємо обіцянок, яких не можемо виконати. Ми тут, щоб представляти незмінні й постійні цінності суспільства.

З переповнених лавок навколо Квіллінґтона лунало бубоніння: «Чуєте, чуєте». Сидячи на мішку з вовною, убраний у перуку та пишну горностаєву мантію лорд-канцлер постукотів пальцями: промова була більш ніж незвична, але це досить весела розвага.

— Може здатися, що від нападок на полювання до нападок на Букінгемський палац дорога чимала, але те, що ми бачили за останні дні, мусить спонукати нас непохитно стояти у своїй вірі й не ховатися по кущах,— він театрально простягнув довгі тонкі руки, мовби заохочуючи до співчуття. Йому й не треба було перейматися за це: пери починали кивати і плескати себе по колінах, виказуючи свою підтримку.— Ця палата і наша королівська родина поставлені, щоб боронити одвічні аспекти національних інтересів, незаплямовані егоїзмом іншої палати. У цій палаті немає потреби плазувати перед силою і срібняками комерційних інтересів!

Пер з політеху сидів випроставшись, напоготові втрутитися. Він був певний, що Квіллінґтон зайде надто далеко.

— У нас немає спокуси підкупати народ за його ж кошти — ми тут, щоб захистити громадськість від короткозорості та брехні. І ніколи цей обов'язок не був таким важливим, як коли у нас новий кабінет міністрів і прем'єр-міністр, ще навіть усенародно не обраний. Нехай роз'їжджає країною, обіцяючи каструвати монарха і скасувати палату лордів, якщо наважиться, але поки що він не виграв на виборах це право і владу, і ми не дозволимо йому зробити тихо і приватно те, чого він ще не має права робити публічно.

Для пера з політеху цього було досить. Він не був певен, який саме злочин коїть Квіллінґтон, проте в залі різко підстрибнула емоційна температура, зусібіч лунали крики на підтримку Квіллінґтона, і пер з політеху раптом відчув, що стіни палати тиснуть на нього, наче він сидить на лаві підсудних.

— До порядку! Шляхетний лорд має стримуватися,— втрутився він.

— Чому це?..

— Ні, хай далі продовжує...

— Дайте йому закінчити...

Зусібіч Квіллінґтону давали поради й висловлювали підтримку, і тоді пер з політеху зірвався на ноги, волаючи до зали й намарно погрожуючи їй пальцем. Квіллінґтон переміг, і знав це.

— Я закінчив, мілорди. Не забувайте ні свого обов'язку, ні вірності королю, ні жертв, на які пішли ви і ваші пращури, щоб зробити нашу країну великою. Використайте цей злощасний законопроект, щоб нагадати іншим, що ви нічого не забули, і нехай ще раз пролунає левине ричання!

Він сів, а пери взяли теки з порядком денним і почали щосили гамселити ними по шкіряних лавках перед собою, щоб виявити свою підтримку.

Коли теки з порядком денним заплескали біля голови, літній Чезом здригнувся та прокинувся.

— Що? Що це було? Я щось проґавив, Мікі?


— Процедурне питання, мадам спікере.

— Процедурне питання, виступає містер Джеремі Колторп.

Верескливий голос мадам спікера заглушив галас у палаті общин, а члени парламенту заметушилися, готуючись до голосування, потому як опозиція обговорила житлові питання,— це все тягнулося вже три марудні години. Зазвичай мадам спікер іронічно ставилася до процедурних питань під час підготовки до голосування — і справді, старовинні правила палати робили такі перерви проблематичними, вимагаючи від депутатів виступати з покритими головами — для того, щоб краще розрізняти їх під час метушні, як писалося в статуті, а точніше — щоб відохотити тих, хто просто марнує час, як підказував здоровий глузд. Але Колторп давно був членом парламенту і не мав репутації баламута; він зухвало стояв, на голові був незграбний шапокляк, який спеціально зберігався в залі для таких виступів. Процедурний виступ часто перетворювався на комедію, і галас у залі вщух: члени парламенту напружилися, щоб розчути, що ж засмутило старого.

— Мадам спікере, у виняткових випадках виникає питання такої важливості та невідкладності, що це має першорядне значення для діяльності нашої палати, і ви викликаєте відповідного міністра, щоб він відповів на нього. Я вважаю, зараз виникло саме таке питання.

Усе було навіть складніше. Новина про виступ Квіллінґтона облетіла чайні та бари палати общин, і Колторп дорікав собі за вчинену дурницю — домовленість зі Стемпером; собі він це пояснював тим, що не має практики з улещання агентів з нерухомості, однак усвідомлював, що заплутався. Він вислухав плітки про сказане пером з такою радістю, з якою потопельник вітає рятівний корабель, і кинувся шукати Стемпера, боячись, що хтось інший знайде його першим. За сорок хвилин він повернувся до палати, щоб виголосити промову.

— Сьогодні по обіді, в іншій палаті, шляхетний лорд звинуватив нашу палату в політичній корупції, в намаганні позбавити ясновельможне панство і його величність короля їхніх конституційних прав, стверджуючи, що його величності безпідставно затикають рота. Це виклик діяльності нашої палати і прем'єр-міністра, отож...

— Хвилинку! — своїм ланкаширським акцентом мадам спікер змусила Колторпа замовкнути.— Я нічого про це не чула. Це нечувано. Ви ж знаєте: проти правил нашої палати обговорювати особисті питання, що стосуються короля.

— Це не особисте питання, а конституційне питання першорядної важливості, мадам спікере. Права нашої палати закріплені традицією і склалися за багато років. Коли на них нападають, то їх треба боронити.

— Усе ж таки я хочу прочитати, що саме було сказано, перш ніж дозволю цей виступ,— мадам спікер махнула Колторпу, щоб він сів, але його вже неможливо було збити.

— Наші вагання й затримки тільки нам нашкодять, мадам спікере. Це черговий приклад втручання, це тенденція сучасної монархії...

— Годі! — вона схопилася на ноги, люто дивлячись крізь окуляри-півмісяці, вимагаючи від Колторпа скоритися.

— Але, мадам спікере, ми повинні реагувати на атаки, спрямовані на нас, і байдуже, звідки ці напади. Дебати на іншу тему — буцімто про полювання на лисиць — перетворилися на пряму атаку на нашу палату. Авжеж, мадам спікере, я не ставлю під сумнів чесність нападників...

Їй сподобалося, як це звучить, і вона завагалася.

— Думаю, це можливо,— вів далі Колторп,— палко перейматися майбуттям нації навіть верхи на коні, ганяючись за лисицями...— (3 лавок довкола зазвучало на його підтримку веселе гарчання).— Навіть можливо перейматися тяжким становищем безпритульних, мешкаючи в розкішному палаці... точніше, у кількох палацах. Навіть можливо — я не стану заперечувати,— що подорожі країною в лімузині з шофером або у приватному поїзді на сорок вагонів дають унікальну можливість зрозуміти проблеми всіх прикутих до інвалідного візка...

— Сорок вагонів? — поцікавився якийсь голос.— Нащо, заради всього святого, йому сорок вагонів?

Мадам спікер знову звелася на ноги, стала навшпиньки, намагаючись додати собі зросту, а відтак — авторитету, і гнівно заблискала окулярами в бік промовця, але Колторп, у свою чергу підвищивши голос, проігнорував її.

— Також можливо для тих, хто живе винятково за рахунок платників податків, але сам податків не платить, звинувачувати платників у жадобі й егоїзмі. Усе це можливо, мадам спікере, але чи не нагадує це візок органічного добрива, яке розкидають у палацових садах?

Горлання мадам спікера «До порядку! До порядку!» миттєво потонули в галасі.

— Якщо вельмишановний джентльмен негайно не сяде на своє місце, я буду змушена закликати його до порядку,— промовила вона, погрожуючи Колторпу процедурою, за якою його можна вигнати з парламенту до кінця робочого тижня. Але було вже запізно. Колторп, подивившись на галерею для преси, побачив, що репортери люто шкрябають у нотатниках. На нього вже чекатиме зграя борзописців, щойно він покине залу. Він сказав усе, що хотів; його закличуть до порядку в усіх ранкових газетах. «Порядок! Поря-а-а-адок!» — кричала мадам спікер. Сподіваючись, що робить це з гідністю, Колторп уклонився — і шапокляк звалився з голови й покотився по підлозі, а Колторп знову сів на своє місце.

Розділ двадцять восьмий

Лояльність, як і целібат, легко задекларувати, але страшенно важко їх дотримуватися.


Лендлесу саме підстригали волосся, коли раптом пролунав дзвінок, а він не любив, щоб його турбували в таку мить. Секретарка вважала, що його незадоволення викликане збентеженням, адже його перукар, який відвідував бізнесмена раз на два тижні на роботі, був, як вона висловилася, «вразливий», однак Лендлеса це не хвилювало. Квентин був єдиним перукарем, який умів укладати його волосся, більше схоже на мотуззя, причому без пінок, а крім того, у Лендлеса була настільки стійка репутація бабія, що ніхто б не запідозрив його в чомусь через спілкування з манірним геєм. Насправді ж перукар був затятим пліткарем, який буквально фонтанував оповідками про інших своїх модних клієнтів, кожен з яких, здавалося, сприймав його як отця-духівника й повіряв таємниці свого сексуального життя. Лендлес ніколи не припиняв дивуватися тому, в чому люди зізнаються або про що фантазують під впливом такої слабкої зброї, як шампунь і професійний масаж голови. Сам він тримав рот на замку і слухав. Він поринув у прецікавий звіт про те, які частини тіла і в якому стилі голить провідна зірка вітчизняного романтичного мильного серіалу, коли зненацька його відволікло дзеленчання телефону.

Це був головний редактор — звертався по консультацію, щоб, як завше, уберегти свою шкуру. Однак Лендлес не заперечував. Урешті-решт, це стосувалося його.

— Як інші це обіграють? — пробурчав він.

— Ніхто до кінця не певен. Такого ще не бувало.

Справа стосувалася короля, прем'єр-міністра, палати лордів і палати общин — бракувало архієпископа, але, безсумнівно, «Сан» або «Мірор» знайдуть якусь ниточку. Але підняли тему двоє круглих нулів: мало хто чув про Колторпа, і ніхто взагалі — про Квіллінґтона. Це було делікатне питання — може, надрукувати параграф на парламентській сторінці?

— Є якісь вказівки з Даунінг-стріт?

— Вони обережні. Можна сказати, умили руки. Це серйозне питання, вони згодні, і про таке треба писати, але кажуть, що Квіллінґтон — дурень, а Колторп зарвався. Не хочуть повторення того, що сталося на Різдво.

— Але ж вони й не наполягають, щоб ми спустили це на гальмах?

— Ні.

— Колторп намагався перевести проблему з роз'єднаної нації на гроші. Розумно — аж надто розумно для такого, як він. Пускають повітряних зміїв. Намагаються через Колторпа побачити, куди вітер подме.

— То що нам робити?

Справа була не в обіцянці Квіллінґтону — скоріше Лендлес довіряв своєму інстинкту — інстинкту людини, все життя звиклої до вуличних бійок, звиклої відрізняти тінь, де можна сховатися, від тіні, де може ховатися ворог. Він довіряв своїм інстинктам, і вони сказали йому, що серед тих тіней причаїлася постать Френсиса Уркгарта. Якщо Лендлес проллє навколо трохи світла — хтозна, кого вихопить промінь. У будь-якому разі, він вклав у королівську родину чималі кошти і не отримає дивідендів, якщо королівська родина не продукуватиме новини. Добрі, погані, нейтральні новини — байдуже, тільки щоб це були новини.

— Друкуй. Передовиця на першій шпальті.

— Ви думаєте, це така сенсація?

— Ми зробимо з цього сенсацію.

На тому кінці телефону зачулося схвильоване дихання: редактор намагався збагнути логіку власника газети.

— «ПЕРИ АТАКУЮТЬ УРКГАРТА?» — намагався він угадати, пробуючи кілька заголовків.— «ПРЕМ'ЄР ЩЕ НЕ ПРОЙШОВ І ВІН НЕПРОХІДНИЙ, КАЖУТЬ КОРОЛІВСЬКІ ПРИБІЧНИКИ»?

— Ні, ти кінчений ідіот. Шість тижнів тому ми на весь світ розводилися, наскільки він чудовий, справедливий, шляхетний. Перетворити його одним махом з Кролика Роджера[31] на Распутіна — навряд чи наші читачі таке проковтнуть. Подайте матеріал виважено, справедливо, авторитетно. Але сенсаційно.

— Ви хочете випередити інших,— мовив редактор зі стверджувальною, а не питальною інтонацією: такої першої шпальти не буде ні в кого з конкурентів.

— Ні, не цього разу,— задумливо відповів Лендлес.— Пошир інформацію у відділі новин.

— Але ж це означає, що за годину новина облетить усю Фліт-стріт.

Вони обидва знали, що в ньюзрумі журналісти беруть хабарі за те, що сповіщають суперників про всі новини, так само й редакція платить за чутки з інших видань.

— Всі наслідують наш приклад. Подумають, ми знаємо щось таке, чого не знають вони. Ніхто не захоче залишитися за бортом, і це опиниться на першій шпальті в усіх?..

— Саме так. Це буде історія з продовженням, бо ми її розкручуватимемо. Вільно, справедливо, у національних інтересах. Доки не прийде час зійти з дистанції, але на той час ми зчинимо таку колотнечу, що Уркгарту кілька місяців снитимуться кошмари. Отоді ми й переконаємося, що він не тільки ще не пройшов, але й точно непрохідний.

Він кинув слухавку на важіль і розвернувся до Квентина, який притулився до величезної облицьованої мармуром стіни ванної кімнати і, здавалося, цілком поринув у вивчення засобу для вій.

— Квентине, ти пам'ятаєш короля Едварда II?

— Ви маєте на увазі того, якому встромили розпечену коцюбу?[32] — він огидливо зморщив губи, пригадуючи легенду про це мерзенне, підступне вбивство.

— Якщо бодай слівце з нашої розмови вийде за ці стіни, ти станеш Квентином. І я особисто встромлю коцюбу. Затямив?

Квентин старався — дуже старався — переконати себе, що газетяр жартує. Він підбадьорливо всміхнувся, але у відповідь отримав довгий сердитий погляд, який не залишав місця для сумнівів. Квентин згадав, що Лендлес ніколи не жартує. Перукар розвернувся, щоб підстригти пасмо, і більше не промовив жодного слова.


Ранкові випуски вона забрала нагору сама. Заскочила на сходах кур'єра.

— Радий знову вас бачити, міс.

«Знову» — Саллі здалося, що це слово недоречно підкреслене. Може, це в неї уява розігралася — або докори сумління? Ні, не докори сумління. Вона давно вирішила не пхати своє життя в шори, які інші так безтурботно ігнорують. Вона нікому нічого не винна, і немає сенсу грати роль убогої цнотливиці на цвинтарі.

Уркгарт розклав газети одну по одній на підлозі та довго стояв над ними, поринувши в роздуми.

— Це почалося, Саллі,— нарешті промовив він. Вона помітила у нього в голосі гнітюче передчуття.— Скоро ми пройдемо точку неповернення.

— Дорогою до перемоги.

— Або до пекла.

— Годі, Френсисе, ти ж сам цього хотів. Люди починають ставити питання.

— Не зрозумій неправильно. Я не нарікаю, просто поводжуся обережно. Я англієць, а він, зрештою, мій король. І, схоже, не лише ми ставимо питання. Хто цей Квіллінґтон, цей невідомий пер з незнаною місією?

— Хіба ти не знаєш? Це брат того чоловіка, який, подейкують, настільки близький до принцеси Шарлотти, що може підхопити від неї застуду. Завжди у колонках пліток.

— Ти читаєш колонки пліток? — Уркгарт був здивований: так робила Мортіма за сніданком, і це була одна з її найменш привабливих рис. Він пильно глянув на Саллі: цікаво, чи випаде колись йому можливість поснідати з нею?

— Чимало моїх клієнтів ними живуть. Удають засмучених, коли такі плітки з'являються, й ображаються, коли не з'являються.

— То Квіллінґтон — людина короля, правильно? А королівське військо вже відповіло на заклик до битви,— Уркгарт досі стояв над газетами.

— Поговорімо про клієнтів, Френсисе: ти казав, що познайомиш мене з новими людьми, але я досі не зустріла нікого, окрім випадкових кур'єрів і покоївок, які приносять чай. Чомусь весь час ми проводимо наодинці.

— Насправді ми не буваємо наодинці. У цьому місці це неможливо.

Вона підійшла до нього ззаду і ковзнула руками по його грудях, тицьнувшись обличчям у свіжу, чисту бавовняну сорочку. Відчула його запах, чоловічий запах — мускус, змішаний з сосновим духом і слабким ароматом одеколону, і відчула, як тіло кидає в жар. Саллі знала, що йому подобається ризик, бо Уркгарт вважає, що завойовує не лише її, але й з нею — увесь світ. Той факт, що сюди щомиті може завалитися кур'єр або державний службовець, тільки підсилював гостроту й азарт; пораючи Саллі, Уркгарт почувався непереможним. Прийде час, коли він почуватиметься так постійно, коли відкине сторожкість, не визнаючи жодних правил, окрім власних, але, досягнувши зеніту, він почне сповзати вниз, до поразки. Так відбувається з усіма. Вони починають переконувати себе, що кожен новий виклик уже не новий, що це просто повторення старих боїв, колись виграних. І тоді розум починає засихати, втрачаючи гостроту і гнучкість, він більше не реагує до небезпеки, що чигають на шляху. І зір утрачає гостроту, бачачи повторення. З Уркгартом ще цього не відбувається, поки що ні,— хіба що іноді. Саллі була не проти, що він її використовує, доки вона використовуватиме його, але вона відчувала, що це не триватиме вічно. Вона провела руками по його грудях, пхаючи пальці між ґудзиків сорочки. Прем'єр-міністрів завжди щось підштовхує — спочатку власне марнославство і відчуття невразливості, а потім електорат або колеги й політичні спільники. Тільки не король — уже багато років.

— Не турбуйся за своїх клієнтів, Саллі. Я це владнаю.

— Дякую, Френсисе,— вона поцілувала його в потилицю, досі перебираючи пальцями ґудзики, наче вправляючись у грі на фортепіано.

— Ти винятково добре знаєшся на своїй справі,— видихнув він.

— Місіс Уркгарт далеко?

— Вона гостює у своєї сестри. У Файфі.

— Здається, це дуже далеко.

— Так і є.

— Зрозуміло.

Вона випустила ґудзики. Він досі стояв над газетами, обличчям до дверей, як Гораціо на мосту[33], готовий зустріти будь-яких непроханих гостей, почуваючись усемогутнім. Коли він так почувався, наодинці з Саллі, то вона знала, що все інше не має для нього значення. Частка його душі рвалася розчахнути двері, щоб уся Даунінг-стріт побачила його з набагато молодшою, жаданою жінкою і пересвідчилася, що він — справжній чоловік. Можливо, він не розуміє, що люди припинили вриватися до нього зі своїми нескінченними повідомленнями й урядовими документами, коли в нього була Саллі, а натомість спочатку завжди телефонували, або ж не приходили зовсім. Вони все знають, звісно, знають. Але, можливо, він не знає, що вони знають. Можливо, він уже втрачає зв'язок з реальністю.

— Френсисе,— зашепотіла Саллі йому на вухо.— Я знаю, що вже пізно. Там буде темно, але... Ти завжди обіцяв показати мені залу засідань. Твоє спеціальне крісло.

Він не міг відповісти. Її пальці позбавили його дару мови.

— Френсисе! Будь ласка...

Розділ двадцять дев'ятий

Монарх потрапляє у незручне становище, коли впускає мило. Що робити, коли нема поблизу камердинера, щоб його підняти?


Він знову не спав. І розумів, що знову починає перебільшувати. Дрібниці, такі як кухлик для зубної щітки. Камердинер замінив його — просто так, вважаючи, що слуги краще знають, що для нього треба. Це викликало страшний скандал, з піною на вустах,— і тепер йому стало соромно. Він отримав свого кухлика назад, але під час цього втратив рівновагу і гідність. Однак чомусь усвідомлення того, що з ним відбувається, тільки погіршувало стан.

З дзеркала у вбиральні на нього дивилось обличчя — виснажене, постаріле, зі зморшками навколо очей, що нагадували пазурі помсти, вогонь в очах остаточно згас. Вивчаючи своє віддзеркалення, він згадав обличчя батька — жорстоке, нестримане, непіддатливе. І здригнувся. Він постарів, так і не почавши по-справжньому жити, бо все життя очікував на смерть батьків, так само як тепер очікують на його смерть його власні діти. Якщо він сьогодні вмре, йому влаштують грандіозний державний похорон, на якому його оплакуватимуть мільйони. Але скільки людей пам'ятатиме його? Не як символ, фігуру на штевні корабля, а як людину?

У дитинстві були певні компенсації. Він згадав свою улюблену гру — завзяту біганину туди-сюди перед палацовою вартою, на яку повсякчас відповідали клацанням підборів і взяттям зброї «на караул» — доки і він, і варта не захекувалися зовсім. Але у нього ніколи не було нормального дитинства — він був самотній, не мав змоги вийти погратися з іншими дітьми, а тепер його хочуть позбавити й людської гідності. Він дивився телевізор, але досі не розумів і половини рекламних передач. Потік повідомлень про іпотечні кредити, ощадні плани, банкомата, термінали, нові відбілювачі для прання й різні пристосування, завдяки яким фарба потрапить у найменші куточки й не залишиться ворсинок від щітки. То були ніби послання, що прилетіли з іншої планети. У нього наймодніший м'який туалетний папір, але він гадки не має, де його можна придбати. Зранку йому навіть не доводилося знімати кришечку з тюбика зубної пасти або міняти лезо для гоління. Це все робилося за нього. Його життя було несправжнє, ба навіть неважливе: золочена клітка невлаштованості.

Навіть дівчата, яких йому підшукували для задоволення потреб, називали його «сір», причому не лише під час першого знайомства чи на людях, а навіть наодинці, у ліжку, і між ними не було нічого, крім енергійного пітніння: йому показували, як решта світу проводить час.

Він дуже старався — робив усе, чого від нього чекали, і більше. Він вивчив валлійську мову, здійснював піші походи у Гайлендс, був капітаном власного корабля, літав на гелікоптерах і стрибав з літаків з висоти п'ятьох тисяч футів, головував у благодійних комітетах, відчиняв лікарні, брав участь у відкритті меморіальних табличок, сміявся у відповідь на приниження й жалюгідні пародії, ігнорував образи, закусував губу, чуючи лиху брехню про свою родину, та підставляв другу щоку, повзав у багнюці на військових полігонах — так само, як повзав у багнюці по Фліт-стріт. Він виконав усе, про що його просили, але цього виявилося недостатньо. Що більше він старався, то жорстокішими ставали глузи і колючі кпини. Посада, сподівання — такого б ніхто не витримав.

Він споглядав кощаву полисілу голову, точно як у батька, і мішки під очима. Він уже бачив ранкові газети, бачив новини про суперечку, домисли і недомовки, проповіді провідних журналістів, які висловлювалися про нього так, нібито близько з ним знайомі, нібито здатні глибоко зазирнути йому в душу, або ж поводилися так, буцімто його як людини просто не існує. Він був їхньою власністю, майном, яке виставили напоказ, щоб воно підписувало законопроекти, різало стрічки й допомагало продажу газет. Йому не дозволяють приєднатися до решти світу, до інших людей, але позбавляють його звичайної радості самотності.

Очі — колись ясно-блакитні — наллялися кров'ю від утоми й сумнівів. Йому треба знайти мужність, знайти вихід, доки його не зломили. Але для короля немає виходу. Поволі його руки почали нестримно тремтіти, а думки плутатися, і кухлик для зубної щітки забрязкотів. Його мокрі побілілі долоні стиснули порцеляну, силкуючись повернути самовладання, але кухоль, наче одержимий, вислизнув, зачепивши край ванни, і грюкнув на кахляну підлогу. Король спостерігав за ним, наче загіпнотизований, ніби дивлячись трагічний балет. Кухоль зробив кілька дрібних піруетів, ручка підстрибувала на різні лади, махаючи йому, глумлячись із нього, доки востаннє не крутнулась і не розлетілася на сотню злих, лихих зубів. Зрештою його улюбленого кухлика для зубної щітки не стало. І в цьому винні вони.

Розділ тридцятий

Коли його не стане, на вулиці вийдуть сотні тисяч людей, щоб ушанувати пам'ять свого спочилого короля. Я буду з ними, звісно, коли проноситимуть труну. Я хочу переконатися.


СІЧЕНЬ: ТРЕТІЙ ТИЖДЕНЬ

— Я що — не міг подивитися сам фінал кубку, Тіме? Ти же знаєш, як я ненавиджу футбол,— Уркгарт підвищив голос, щоб його почули в юрбі, хоча матч ще навіть не розпочався.

— Фінал буде не раніше травня, а в нас нема часу.

Ясні очі Стемпера бігали по натовпу. Скигління шефа не псувало йому задоволення: він був палким вболівальником, скільки себе пам'ятав, коли ще сам був завбільшки з футбольний м'яч. У будь-якому разі, це було частиною програми: щоб Уркгарт, як звичайна людина, з'являвся на публіці: прем'єр-міністр розважається разом з народом. Пресі врешті-решт стане нудно, але, як розрахував Стемпер, не раніше ніж у березні. Це була ідеальна нагода — висвітлення відбіркового матчу чемпіонату Європи проти запеклого ворога — Німеччини, з пристрасними згадками про переможні війни й поразки в змаганнях за світовий кубок, що знову розворушить і трибуни, і телеглядачів у всіх виборчих округах. Стемпер багато разів нагадував твердолобому Уркгарту, що футбольні фанати не можуть бути такими грошовитими, як завсідники опери, проте у них незліченно більше голосів, тож люди мають бачити, як Уркгарт допомагає їм боронити честь нації.

Ревіння поглинуло їх, і над стадіоном полетіла хвиля: вболівальники зривалися з місць, як їхні пращури на Соммі, під Верденом, у битві на хребті Вімі та в інших нескінченних кривавих боях з гуннами. Ложа ВІП-клієнтів була захаращена наполовину спустошеними пляшками, тушами футбольних чиновників і журналами, що рясніли останніми новинами про ганебні зв'язки і перекрученими плітками зі спалень. Ніщо з цього не смакувало прем'єр-міністру, який, схилившись, заховався у брижі свого пальта, і коли Стемпер зазирнув через Уркгартове плече зі свого місця у ряду позаду, то побачив, що його керівник втупився в мініатюрний телевізор з діагоналлю менш як три дюйми. Він дивився вечірні новини.

— Вона застара для бікіні, якщо вас цікавить моя думка,— підкусив Стемпер.

Рідкокристалічний дисплей ряхтів яскравими фотографіями, зробленими папараці: зображення були трохи нечіткі через ніжні відсвіти Карибського моря в дистанційному об'єктиві, але це, безсумнівно, була принцеса Шарлотта, яка безтурботно стрибала на безлюдному пляжі. Тропічні барви були сліпучі.

— Ти несправедливий до членів королівської родини, Тіме. Вона не робить нічого беззаконного. Врешті, це не злочин для принцеси, якщо її побачать на пляжі з засмаглим супутником — навіть якщо він значно молодший і стрункіший за неї. І неважливо, що ще на тому тижні вона каталася на лижах у Ґштаді. Ти просто не усвідомлюєш, наскільки тяжко працює королівська родина. А я взагалі засуджую таку неприємну рису британської вдачі, як заздрість: те, що ми зараз тут сидимо на січневому холоді, відморожуємо яйця, тоді як країна регресує, ще не причина критикувати щасливіших за нас.

— Боюся, інші не ставляться до цього настільки шляхетно, як ви.

Уркгарт щільніше загорнув коліна в автомобільний плед і підкріпився з термоса гарячою кавою, щедро присмаченою віскі. Він ще міг удавати з себе молодого верхи на Саллі, але морозяне вечірнє повітря безжально розвіювало такі претензії. З рота в нього клубочилася пара.

— Боюся, твоя правда, Тіме. Знову приголомшливі історії про те, скільки вона святкувала торік, скільки ночей провела в різних частинах країни подалі від принца, скільки не бачилася з дітьми... Бульварна преса побачить що завгодно навіть у безневинному фото на відпочинку.

— О'кей, Френсисе. Що в дідька ви замислили?

Уркгарт розвернувся в кріслі так, щоб Стемпер міг краще розчути його в галасі на стадіоні. Знову відсьорбнув кави.

— Я тут міркував. Угода щодо цивільного листа незабаром закінчується, і ми вже почали переговори стосовно прибутків королівської родини на найближчі десять років. Палац надав чималий перелік витрат, у якому закладено, можна сказати, необгрунтовано високий відсоток інфляції на прийдешні роки. Це, звісно, лише точка відліку, ми поторгуємося, але не будемо з ними надто жорсткими. Було б занадто просто в цей час, коли всі затягують паски, притиснути королівську родину, змусити всіх її членів розділити тягар з нами,— він вигнув брову і посміхнувся.— Але я думаю, це було б недалекоглядно, правда ж?

— Поясніть, Френсисе. Розгадувати хитросплетіння вашого витонченого розуму не для мене, ви прораховуєте на багато кроків наперед.

— Приймаю це як комплімент. Слухай і вчися, Тімоті,— Уркгарт насолоджувався моментом. Стемпер кмітливий, дуже кмітливий, але він не мав нагоди роздивитися чудову перспективу політичних низин, що відкривається з вікна на Даунінг-стріт, 10. До того ж у нього немає Саллі.— Я читав у пресі, що ми переходимо на позицію конституційної... конкуренції, скажімо так, між королем і прем'єр-міністром, де король, як видається, має значну, якщо не безоглядну, народну підтримку. Якщо я притисну його цивільним листом, мене просто звинуватять у скнарості. З іншого боку, якщо я оберу щедрість, це засвідчить, що я справедливий і відповідальний.

— Як завжди,— глузливо підтакнув голова партії.

— На жаль, преса і громадськість дивляться на цивільний лист однобічно, спрощено — для них це як королівська платня. Звичайна робоча ставка. І, боюся, ЗМІ не поставляться прихильно до родини, яка святкуватиме збільшення платні хвацькими рейдами на лижних трасах і вправами на сонячних пляжах, у той час як інші потерпають від холоду. Навіть такі відповідальні редактори, як-от наш друг Бринфорд-Джонс, можуть цього не зрозуміти.

— Я на цьому наполягатиму! — вигукнув Стемпер, намагаючись перекричати динаміки, в яких оголошували гравців.

— Якщо виявиться, що королівська родина зловживає щедрістю уряду, боюся, це стане більшою проблемою для короля, ніж для прем'єр-міністра. Я мало чим можу в цьому зарадити. Сподіваюся, це не надто його засмутить.

Поле ясніло в сліпучих полисках прожектора, команди вишикувалися, суддя був готовий, офіційні фотографії вже були зроблені, на стадіоні здійнявся галас шістдесятьох тисяч уболівальників. Раптом хрипкий хор стишився до змовницького шепоту.

— Боже, бережи короля, Тіме!

Коли Уркгарт підвівся і виструнчився під національний гімн, то відчув, що йому стає тепліше. Йому здалося, що крізь спів юрби він чує, як руйнуються замки.


На королівському столі був безлад. Книжки та примірники офіційних звітів про парламентські дебати лежали на передньому краю столу, розкидані папери стирчали як бур'яни; з-поміж папірців виднілися закладки для майбутніх промов; телефон був похований під комп'ютерними роздруківками звітів герцогства Ланкастерського, а порожня тарілка, де раніше був ланч — круглий хлібець з непросіяного борошна й копчений лосось,— стояла на віддалі. Лише світлина дітей у простій срібній рамочці, захищена від зазіхань, стояла самотньо, як на безлюдному острові посеред бурхливого моря. Як і зазвичай, брови короля хмурилися, коли він читав доповідь про цивільний лист.

— Трохи дивно, тобі не здається, Девіде?

— Відверто приголомшливо. Ми, здається, насолоджуємося плодами перемоги, а я й не знав, що ми беремо участь у боротьбі. Такого я не очікував.

— А це не може бути сигналом до примирення? Було забагато пліток про Палац і Даунінг-стріт. Може, це шанс для нового старту. Еге, Девіде? — голос короля звучав утомлено, йому бракувало впевненості.

— Може, і так,— відповів Майкрофт.

— Звісно, це щедро.

— Щедріше, ніж я очікував від нього.

Очі кинули докірливий погляд понад безладом на столі. Король був не з циніків, йому подобалося думати про себе як про зиждителя, що знаходить у людях найкраще. Майкрофт завжди вважав, що це одна з його найбільш нестерпних рис. Але зараз король не заперечив.

— Це дозволяє нам виявити щедрість у відповідь,— король підвівся з фотеля й визирнув у вікно на садок, крутячи на пальці перстень-печатку. Садок почав набувати чіткішої оновленої форми, і король знаходив у цьому велику втіху, подумки заповнюючи прогалини й уявляючи майбутню красу.— Знаєш, Девіде, я завжди думав, що це ненормально, навіть ганебно, що наші приватні доходи від майна та власності герцогства Ланкастерського, та й інших місць, як і раніше, не оподатковуються. Я — найбагатша людина в країні, але не сплачую податку ні на прибуток, ні на приріст капіталу, ні на спадщину — нічого. І ще на додачу я отримую за цивільним листом грошову підмогу на декілька мільйонів, що ось-ось буде значно збільшена,— він обернувся і ляснув у долоні.— Час нам приєднатися до решти світу. В обмін на новий цивільний лист ми мусимо погодитися сплачувати податок з інших своїх доходів.

— Ви маєте на увазі символічну сплату?

— Ні, ні, жодної імітації. Повну суму.

— Але немає потреби,— запротестував Майкрофт.— На вас не тиснуть, громадськість не заперечує. А щойно ви погодитеся на це, уже не зможете відмовитися. Це стане обов'язковим для ваших дітей, і для дітей ваших дітей, незалежно від того, який уряд прийде до влади і наскільки безжально зростуть податки.

— Я не маю наміру ухилятися! — тон короля був різкий, на щоках спалахнув рум'янець.— Я роблю це тому, що вважаю за правильне. Я вивчив рахунки герцогства до найдрібніших деталей. Боже мій, та ці кошти забезпечать півдюжини королівських родин.

— Дуже добре, сір. Якщо ви наполягаєте.

Майкрофт почувався так, наче йому зробили догану. Це його обов'язок — давати поради й озвучувати застереження, і йому не подобалося, що його вичитують. Навіть після довгих років дружби він досі не міг звикнути до спалахів нетерплячки у монарха; це через те, що все життя король провів у гарячковитому очікуванні, пояснював собі Майкрофт. І за ті кілька місяців, що король був на троні, ці спалахи ставали дедалі частішими.

— А як щодо інших членів родини? Ви чекаєте, що вони також добровільно платитимуть податок?

— Так. Було б абсурдом, якби король платив податок, а молодші члени родини — ні. Народ не зрозуміє. Я не зрозумію. Особливо після такого розголосу в пресі, який вони самі собі влаштували. Я знаю, що газетярі — стерв'ятники, але чи справді ми повинні підносити їм самих себе на тарілочках на поталу? Трохи більше одягу і трохи більше лою в голові іноді не завадило б.

На більшу критику власної родини король не наважувався, але в буфетних і пральнях Палацу не було таємницею, наскільки він обурений необережністю принцеси Шарлотти і безсовісністю ЗМІ.

— Якщо ви хочете... переконати їх відмовитися від суттєвого доходу, пропозиція має йти прямо від вас. Ви не можете очікувати, що вони приймуть таку ідею від мене або будь-якого іншого помічника,— голос Майкрофта звучав схвильовано. Його вже посилали з подібними дорученнями до інших членів королівської родини. Він виявив, що чим нижчий був ранг у члена династії, тим ворожіший був прийом.

Король силувало посміхнувся, сумно і криво.

— Ти маєш право на побоювання. Я підозрюю, що гонець, посланий з таким делікатним завданням, повернеться в тюрбані, намертво прицвяхованому до голови. Не хвилюйся, Девіде, це моя справа. Повідом їх, якщо хочеш, про нові засади цивільного листа. Потім склади для мене стислий документ з переліком усіх аргументів і зроби так, щоб родичі прийшли на зустріч зі мною. Кожен окремо, а не зграєю. Я не хочу знову стати жертвою ще однієї колективної родинної атаки за обіднім столом — не цього разу;

— Дехто з них зараз за кордоном. Це може забрати кілька днів.

— Це вже забрало кілька життів, Девіде,— зітхнув король.— Я не думаю, що ці кілька днів щось вирішать...

Розділ тридцять перший

Місце принцеси принаймні в одному з її замків. Якщо вона має бодай дрібку здорового глузду, то підніме звідний міст, але вони вкрай рідко так чинять.


Літак «Британських авіаліній» 747-400 з Кінгстона підлітав до аеропорту Гітроу на десять хвилин пізніше, ніж належало за графіком, так і не надолуживши в дорозі затримку через страйк паспортистів: пікетувальники оточили термінал відльоту й тягнулися аж до злітної смуги. Рейс проґавив виділений час посадки, і зазвичай літаку довелося б кружляти п'ятнадцять-двадцять хвилин, чекаючи в черзі на посадку, але це був незвичайний рейс, і капітану дали негайний дозвіл на посадку, а дванадцять інших рейсів, прибулих за розкладом, перемістилися в черзі. Принцеса збиралася зійти з літака, щойно шасі торкнеться смуги.

«Боїнг» під'їхав до терміналу в одному з затишних куточків аеропорту; зазвичай принцесу з усім її почтом вивозили з Гітроу через приватні ворота. Вона приїжджала до Кенсинґтонського палацу раніше, аніж інші пасажири з її літака встигали дійти до таксі. Однак сьогодні принцесу повезли додому не одразу. Спочатку їй довелося прийняти ключі від нового автомобіля.

Останні кілька місяців для всіх виробників люксових автомобілів видалися невдалими, а перспективи на рік виглядали ще гірше. Торгівля йшла погано; продаж — і реклама продажу — вельми цінувалися. Тому британській філії «Мазераті» здалося гарною ідеєю запропонувати принцесі безкоштовно останню спортивну модель, сподіваючись на значний і тривалий розголос. Вона радо погодилася. Коли літак підрулив ближче до виходу з летовища, виконавчий директор «Мазераті» вже нетерпляче очікував унизу, тримаючи ключі, перев'язані рожевим бантом, і, бурмочучи під носа, нервово клацав пальцями, роздивляючись хмари. Він волів би кращої погоди, бо мжичка заважала, і довелося повсякчас протирати до блиску кузов, не полишаючи його ні на хвилину. Останні дні принцесі приділяли в пресі чимало уваги, тому журналісти вишикувалися біля авта з великим ентузіазмом. Віддача від коштів, вкладених у принцесу, обіцяла збільшитися.

Принцеса випірнула на мокру бетонку з блискучою білою усмішкою і засмагою, що кидали виклик стихії. Справа забере менш ніж десять хвилин: кілька вітальних слів і подяка від метушливого чоловічка, що розмахує ключами, вдягнений у'лискучий мохеровий костюм; коротка фотосесія на тлі кузова полум'яно-шарлахової машини марки «Мазераті»; кілька хвилин повільної їзди по колу, доки принцеса змогла знайти спільну мову з коробкою передач і стати героїнею кількох футів плівки, витрачених на рекламний ролик. Вітерець в обличчя, а потім чесний обмін — свій час на гарчання новенького механічного італійського звіра за ціною дев'яносто п'ять тисяч фунтів, з двигуном на чотири з половиною літри, з турбонаддувом.

Преса, звісно, мала інше на думці: бажала дізнатися про відпочинок принцеси, місцезнаходження її чоловіка та про супутника на пляжі, але таких питань і слухати не схотіли.

— Принцеса воліє відповідати тільки про автомобілі, джентльмени,— оголосив помічник.

Чому не «ягуар»? Тому що він американський. Скільки у неї до того було машин? Такого звіра ще не було. Яка максимальна швидкість? Сімдесят миль на годину, коли за кермом я. Чи не її піймали на автостраді М1 на перевищенні швидкості — їхала понад сто миль на годину? У відповідь — мила усмішка в очікуванні на нове питання. Чи не нахилиться вона трохи нижче над капотом, щоб камерам було зручніше знімати? Ви, напевно, жартуєте. Дощ мав ось-ось политися, і вже прийшла пора зробити кілька швидких кіл на камеру перед від'їздом. Принцеса граційно — наскільки дозволяла низька посадка кузова — залізла в машину й опустила вікно, щоб подарувати останній усміх шакалячій зграї, як оточила її зусібіч.

— Хіба не ганьба для принцеси рекламувати іномарки? — прямо запитав різкий голос.

Чортовий тип. Вони завжди тут. Її щоки спалахнули крізь засмагу.

— Я все життя «рекламую», як ви ущипливо висловилися. Я рекламую британський експорт скрізь, куди б не їхала. Я рекламую супердорогі квитки на благочинні вечори на підтримку голодних Африки. Я рекламую лотерейні квитки, щоб ми мали змогу будувати будинки для літніх і забезпечувати пенсіонерів. Я ніколи не припиню рекламувати.

— Проте рекламувати шикарне імпортне спортивне авто? — не вгавав голос.

— Це ви постійно вимагаєте шику. Якби я з'явилася у вживаному одязі чи авті, ви перші почали б нарікати. Я маю заробляти на хліб насущний так само, як і всі.

Усмішка зникла.

— А як щодо цивільного листа?

— Якби ви знали, як важко виконувати все, що очікується від вас, на грошовому підмогу для принцеси, ви б не ставили таких у біса дурних питань!

З неї було досить. Її провокували, терпець їй уривався, час їхати геть. Вона нетерпляче витиснула зчеплення, й автомобіль неелегантно помчав ривками, наче кенгуру, просто на операторів, які налякано розбігалися. Хай начуваються, курвині діти. Мотор V-8 заглух, через що чоловічок у дорогому костюмі знітився, а камери агресивно заклацали. Принцеса знову завела мотор, ввімкнула передачу — і поїхала геть. Хай їм грець з їхньою зухвалістю. Варто повернутися до Палацу після тижня відсутності — і принцесу зустріне гора документів, де будуть міріади запрошень, запитів і прохань від благодійних організацій і незаможних осіб. Вона їм ще покаже. Вона відповість на всі запрошення, прийме їх якомога більше, вона з'являтиметься на благодійних обідах і збиратиме пожертви, усміхаючись старим і молодим, хворим і немічним, втішатиме тих, кому просто не пощастило. Вона ігноруватиме насмішки і наполегливо працюватиме, як завжди це робила, видираючись наверх по цій горі документів. Їй ніяк не могло бути відомо, що на самісінькому вершечку гори лежав нерозпечатаний конверт з повідомленням про зміни в новому цивільному листі, а випуски ранкових газет уже були готові атакувати ображену принцесу в новому чужоземному спортивному автомобілі, яка нарікає, що її не утримують як слід.

Митарства в «Мазераті».


Фари принцесиного авта згасли на екрані телевізора: Уркгарт натиснув червону кнопку. Його увага ще деякий час була прикута до порожнього екрана, а наполовину зав'язана краватка безвільно звисала на шиї.

— Чи я недосить стара для тебе, Френсисе? Чи ти віддаєш перевагу німфоманкам середнього віку, а не молодим доброчесним кралечкам, як-от я, чи що?

Він кинув на неї скорботний погляд.

— Не можу прокоментувати.

Саллі грайливо тицьнула його в бік; він неуважно відштовхнув її.

— Припини, а то я анулюю твою візу.

Але це застереження додало зусиллям подвійної сили.

— Саллі! Нам треба поговорити.

— Господи, не треба мені чергового серйозного, поважного зв'язку. І саме тоді, коли я почала отримувати задоволення.

Вона сіла на дивані навпроти нього, розгладжуючи сукню. Свою білизну вона жужмом сховала в сумочці: дасть раду їй пізніше.

— Завтра здійметься буря — через ці фотографії. Заголовки будуть шалені. А я ж саме завтра вирішив зробити публічне оголошення про новий цивільний лист. Шкода, що заява вийде одночасно з цими фото, але...— він широчезно, театрально посміхнувся, наче Макбет, що ґречно запрошує гостей на вечерю,— цьому не зарадити. Найбільш мене бентежить те, що увагу зосередять не лише на нашій безталанній дурноголовій принцесі, а й на всій королівській родині. Й ось де мені потрібна твоя допомога, о циганко. Будь ласка.

— Я чужоземка у твоїй землі[34], мосьпане, і багаття моє невеличке,— глузливо відповіла вона з південним акцентом.

— Але ти володієш магією. Магією, яка може зробити родину як королівською, так і посполитою.

— Наскільки посполитою?

— Коли йдеться про молодших членів королівської родини? Настільки посполитою, як жиголо на пляжі. Але про короля не йдеться, звісно. Це не тотальна війна. Просто всі мають знати, що і він підлягає критиці. Що люди трішки розчаровані. Це може бути зроблено?

Вона кивнула.

— Це залежить від того, як поставити питання.

— Як би їх поставила ти?

— Можна мені спочатку сходити у ванну?

Її сукня була бездоганно гладенька, але попід нею досі відчувався безлад.

— Спочатку скажи мені, Саллі. Це важливо.

— Свиня. О'кей, без підготовки. Ти починаєш із чогось такого: «Ви за останні кілька днів бачили новини про королівську сім'ю, і якщо так, то які?» Просто щоб змусити їх думати про фотографії — зрозуміло, щоб тебе на цьому не підловили. Це було б непрофесійно! Якщо вони такі бевзі, що й не чули про королівську сім'ю, виключай їх як дурних ґав. Потім щось таке: «Чи вважаєте ви, що королівській родині важливо показувати гарний взірець в особистому житті?» Звісно, люди скажуть: «Так»,— тому ти веди далі: «Як ви вважаєте: в останні роки королівська родина показує кращий чи гірший взірець в особистому житті?» Парі тримаю на свою наступну зарплатню, що вісім з десятьох скажуть: гірший, набагато гірший, або висловляться нецензурно.

— Принцесине бікіні може виявитися таким самим потужним, як праща Давида.

— І тільки трохи більшим,— роздратовано додала вона.

— Продовжуй настанови.

— Потім, можливо: «Чи вважаєте ви, що королівська родина заслуговує на нещодавнє підвищення свого утримання, чи в нинішніх економічних умовах вона має являти собою приклад стриманості?» Щось таке.

— Можливо, навіть таке: «Як ви вважаєте: кількість членів королівської сім'ї, утримувана платниками податків, має залишатися незмінною, збільшуватися чи зменшуватися?»

— А ти швидко навчаєшся, Френсисе. Якщо ти перед цим ще й запитаєш, чи відчувають вони, що робота принцеси Шарлотти виправдовує кошти, витрачені на її утримання, або ж на утримання ще кількох осіб королівського роду, невідомих або з підмоченою репутацією, слухачі розігріються, і ти отримаєш ще злішу відповідь.

Її очі сяяли.

— І лише після цього ти ставиш убивче питання: «Королівська родина більше чи менше популярна, ніж п'ять років тому, працює вона гірше чи краще?» Якщо поставити це питання першим, люди скажуть, що вони й досі ревні фанати короля. Тому слід витягнути на поверхню їхні глибинні почуття, турботи, які вони приховують від самих себе, навіть цього не усвідомлюючи. Постав це питання найпершим — і ти, імовірно, виявиш, що популярність королівської родини тільки дещо знизилася. Але якщо запитати це після того, як вони згадають про пляж, секс і цивільний лист, то віддані й лояльні громадяни перетворяться на набрід заколотників, який повісить свою улюбленицю принцесу Шарлотту на її ж зав'язках від бікіні. Цього досить?

— Більш ніж досить.

— Тоді, якщо ти не заперечуєш, я збираюся зникнути, щоб себе підрихтувати.

Саллі вже поклала руку на дверну ручку, аж тут озирнулася.

— Ти не любиш короля, так? Як чоловік чоловіка, маю на увазі.

— Ні,— відповідь звучала сухо, різко, неохоче. Це тільки посилило її цікавість.

— Чому? Скажи мені.

Вона ломилась у замкнені двері, але їй треба було урізноманітнити стосунки, щоб не скотитися до порожньої звички й нудьги. Це мав бути більш ніж секс, тож вряди-годи мало виникати протистояння. Та й, урешті-решт, їй справді було цікаво.

— Він — наївний святець,— почулася глуха відповідь.— Жалюгідний ідеаліст, який став поперек дороги.

— Але є щось і більше, так?

— Що ти маєш на увазі? — запитав він з неприхованим роздратуванням.

— Френсисе, ти на півдорозі до того, щоб підняти повстання. Ти ж робиш все це не через те, що він — святець.

— Він намагається втручатися.

— Всі редактори з Фліт-стріт намагаються втручатися, але ти запрошуєш їх на ланч, а не лінчуєш.

— Тобі обов'язково знати? Усі ці теревені про його діточок і майбуття! — на його обличчі читався біль, тон став різким, а звичайне самовладання зникло.— Він постійно розводиться про те, як палко він бажає побудувати кращий світ для своїх дітей. Про те, що не треба будувати газопровід або АЕС, не подумавши спочатку про його дітей. Про те, що найперший його обов'язок як майбутнього короля і монарха — це неодмінно явити світу спадкоємця — його дітей! — говорив Уркгарт. Мішки у нього під очима посіріли, а губи дедалі більше бризкали слиною, бо слова швидше злітали з уст.— Людина, одержима своїми дітьми. Вічно заводить про них мову, коли б я не стрівся з ним. Нарікає. Залякує. Скиглить. Наче діти — це диво, на яке тільки він і здатен. Але хіба це не найпоширеніше, найзахланніше і найегоїстичніше бажання — бажання відтворити себе за власним образом і подобою?

Вона не відступала.

— Ні, я так не думаю,— тихо сказала вона. Її раптом злякали його очі — почервонілі, вони пашіли вогнем, дивлячись на неї, але водночас і крізь неї, в яких віддзеркалювалася мука, прихована десь насподі.— Ні, це не так. Це не егоїстично.

— Це чистої води егоїзм і себелюбство, кажу тобі. Жалюгідна спроба вхопитися за безсмертя.

— Це називається кохання, Френсисе.

— Кохання! А що, хіба твоя дитина була народження з кохання? Збіса цікаве кохання, яке запроторює тебе до лікарні, де ти валяєшся з переламаними ребрами, а твоя дитина потрапляє на цвинтар!

Вона щосили дала йому поличника — й одразу зрозуміла, що даремно це зробила. Вона повинна була впізнати наближення небезпеки за тим, як у нього пульсують живчики на скронях. Вона повинна була пам'ятати, що у нього немає дітей і ніколи не було. Вона повинна була виявити жалість. Усвідомлення прийшло з криком болю: це чоловіча рука дала їй ляпас у відповідь.

Він одразу ж відступив, розкаявшись у скоєному. Упав у фотель; енергія і ненависть виходили з нього, як з піскового годинника, що висипав свої останні піщинки.

— Боже мій, Саллі, пробач мені. Я дуже шкодую.

На відміну від нього, вона зберегла абсолютний спокій. У неї було чимало практики.

— Я теж, Френсисе.

Він задихався; худорлявість, яка часто надавала йому вигляду енергійного молодого чоловіка, тепер робила з нього зморщеного, постарілого. Він сам пробив вилом у своїх мурах.

— У мене нема дітей,— сказав він засапано,— тому що я не можу їх мати. Я все життя намагався переконати себе, що це ніколи не мало значення, але щоразу, коли бачу цього клятого чоловіка і слухаю його критику, мене ніби роздягають догола і принижують самою його присутністю.

— Ти вважаєш, він робить це навмисно?..

— Певна річ, що навмисно! Він використовує балачки про любов як зброю на війні. Хіба ти сліпа, що не бачиш? — гнів у нього змінився на каяття.— Ох, Саллі, повір, мені дуже прикро. Раніше я ніколи не бив жінок.

— Таке буває, Френсисе.

Саллі подивилася на цього нового чоловіка, якого — їй здавалося — вона добре знає, а потім тихо зачинила по собі двері.

Розділ тридцять другий

Лідерство — це риса, яка дозволяє людині наробити дурних помилок, а потім стати вище за них.


Нетерплячий гамір посилився, коли Уркгарт з'явився в палаті з дверей за кріслом спікера, тримаючи під пахвою червону шкіряну теку, а державні службовці, мов каченята, вервечкою попрямували до своєї ложі на початку зали. Вони були там, щоб миттєво надавати Уркгарту інформацію, якщо виникне потреба, але сьогодні вона не виникне. Він дуже ретельно підготував промову; він точно знав, чого хоче.

— Мадам спікере, коли ваша ласка, я хотів би зробити заяву...

Уркгарт повільно оглянув переповнені лави. Маккіллін сидів на тому боці «кур'єрської скриньки», переглядаючи заяву, яку йому годину тому прислала служба Уркгарта. Він підтримає. Такі питання не викликають суперечок, і, в будь-якому разі, відтоді як особисті стосунки Уркгарта з королем стали предметом суперечок у пресі, лідер опозиції почав більше підтримувати монарха. Твій ворог — мій друг. В опозиції завжди так. А от лідер невеличкої ліберальної партії, який сидів зі своєю групою вічних оптимістів у глибині зали, імовірно, буде в меншому захваті. У нього в партії сімнадцять депутатів, а гонору більше, ніж у всіх інших разом узятих. Він, кмітливий парламентар з гальорки, зробив собі ім'я, представивши власний білль, за яким прагнув обмежити сферу дії цивільного листа лише на п'ятьох членів королівської родини, а ще, окрім того, змінити право престолонаслідування, щоб монархом міг стати первісток будь-якої статі, а не винятково найстарший син. Це дало йому десять хвилин під час парламентських дебатів, перш ніж цей білль відхилили, і кілька годин прайм-тайму на телебаченні й кілька футів статей у газетах. Йому треба тримати марку; безсумнівно, він постарається зробити це ввічливо, але ввічливість, подумав Уркгарт, роздивляючись палату, в політиці не надто котирується.

Його очі зупинилися на Бредфордському Звірі. Одягнений у повсякденну безформну спортивну куртку, колоритний і ексцентричний член парламенту від Центрального Бредфорду вже нахилився вперед, вичікуючи,— худорлявий, волосся спадає на очі, руки стиснуті: він чигає на першу-ліпшу нагоду, щоб зірватися на ноги. Опозиційний депутат був вуличним задиракою, який розглядав кожну проблему як шанс повести класову війну проти капіталізму; непримиренності йому додавали шрами, отримані під час виробничої аварії, коли він ще був студентом-стажером: там він позбувся двох пальців на лівій руці. Ревний твердокам'яний республіканець, він спалахував, зачувши питання спадкоємності. А ще він був цілком передбачуваний, отому Уркгарт і наполіг, щоб один з його власних представників, лицар зеленого передмістя, знаменитий своєю селюцькою зовнішністю і задерикуватою вдачею, сидів просто навпроти республіканця. Лицарю доручили під час виголошення заяви «подбати» про Звіра; він мав зробити це на власний розсуд, от тільки розсудливістю не вирізнявся, але він готовий був «повернутися на передову», як сам висловився, бо вже вилікував легку серцеву недугу. Він уже розлючено пожирав очима почесного члена Центрального Бредфорду, який сидів за якихось шість футів від нього.

— Я хочу зробити заяву про заходи щодо подальшої фінансової підтримки його королівської величності на десять років наперед,— провадив Уркгарт. Він зробив паузу, щоб подивитися прямо на Звіра, і поблажливо посміхнувся. Той відповів відчутним гарчанням, від чого посмішка прем'єр-міністра тільки поширшала. Звір уже метався в клітці та гримів пруттям.

— Утримання значне і, я сподіваюся, щедре, а оскільки розрахунок робиться на десятирічний період, мають бути враховані стрибки інфляції. Якщо інфляція виявиться меншою, ніж прогнозувалося, надлишок переноситься...

— А скільки одержить принцеса? — рикнув Звір.

Уркгарт проігнорував і продовжив свої пояснення, але...

— Ну ж бо. Розкажіть нам. Скі'ки ми заплатимо наступного року за Шарлоттини походеньки на Карибах?

— Порядок! Порядок! — заверещала мадам спікер.

— Я лише спитав...

— Заткни пельку, ти, бовдуре! — гаркнув лицар, і цей коментар почули всі без винятку в залі, окрім офіційних стенографів, що занотовували парламентські дебати.

— Продовжуйте, прем'єр-міністре.

Поки Уркгарт довів до кінця своє коротке оголошення, атмосфера розпалилася, температура зростала. Йому доводилося перекрикувати дедалі відчутніший гамір, а лицар продовжував свій двобій у кінці зали. Звір і далі бурмотів під ніс і заслужив підтримку лідера опозиції, який, намагаючись ушпигнути Уркгарта, заходився єлейно вихваляти королівські зусилля з охорони довкілля і його соціальну сприйнятливість.

— Розкажіть це оцьому чортовому сину! — перебив лицар, тицяючи пальцем у Звіра, який нещодавно публічно поставив під сумнів вірність його дружини. У відповідь він отримав брутальний жест з двох ампутованих пальців.

Ліберальний лідер, коли прийшла його черга, був менш прихильний.

— Чи визнає прем'єр-міністр, що хоча ми цілком підтримуємо важливу роботу королівської родини, її фінансові справи не такі вже й безхмарні? Цивільний лист складає тільки малу частку витрат платника податку на утримування королівської родини, якщо взяти до уваги королівські літаки, королівську яхту, королівський поїзд...

— Перегони королівських голубів[35],— докинув Звір.

— ...витрати, які поховані в бюджетах різних державних відомств. Чи не було б краще, відвертіше й чесніше консолідувати всі ці витрати в єдиний бюджет, щоб ми точно знали справжні цифри?

— Ганьба. Шо ви приховуєте?

— Я обурений інсинуацією вельмишановного джентльмена, що нібито не був відвертим і чесним...— почав був Уркгарт.

— Ну то скі'ки ж?

— У цих цифрах немає ніякої таємниці. Королівська родина чудово відпрацьовує ці кошти...

— То скі'ки всього грошей?

З опозиційної лави приєдналися й інші парламентарі. Здавалося, вони знайшли слабке місце в обороні прем'єр-міністра і не могли втриматися від спокуси вколоти його.

— Цифри сильно варіюються щороку через разові виплати...

— Які?

— ...наприклад, на переобладнання й модернізацію королівського поїзда. Крім того, королівські палаци вимагають значного догляду, який у деякі роки потребує більших коштів. Часто дуже важко виокремити конкретні цифри з великих відомчих бюджетів,— Уркгарт, здавалося, дратувався через те, що його перебивають. На нього тиснули, а він відмовлявся розповідати подробиці, що тільки розпалювало критиканів. Що більше він ухилявся від відповіді, то голоснішими ставали заклики до нього, щоб він «зізнався»; навіть ліберальний лідер приєднався до цих закликів.

— Палата має розуміти, що заява, яку я сьогодні виголосив, охоплює тільки цивільний лист. Щодо інших статей витрат я зв'язаний забороною, і з мого боку буде недоречно розповідати про такі справи, не порадившися з його величністю. Ми повинні боронити гідність корони і шанувати пієтет і любов, який викликає королівська родина.

Щойно Уркгарт зробив паузу, щоб побачити реакцію на власні слова, галас навколо нього різко зріс. Його обличчя спохмурніло.

— Кілька днів тому опозиція звинувачувала мене в презирстві до його величності, і знову опозиціонери наполягають на тому, що я роблю саме це.

Ці слова розлютили його ворогів; їхні вислови ставали все більш міцними.

— Це якийсь набрід, мадам спікере,— Уркгарт грізно вказав пальцем на лави навпроти.— Їм не хочеться отримати інформацію — їм хочеться отримати скандал!

Він, здавалося, утратив самовладання через нескінченне цькування, і мадам спікер знала, що це покладе край будь-якому виваженому діалогу. Вона саме збиралася згорнути дискусію і назвати наступного промовця, коли раптом стався вибух — лицар схопився на ноги.

— Процедурне питання, мадам спікере!

— Ніяких процедурних питань, будь ласка. Ми й так змарнували багато часу...

— Але цей покидьок побажав мені, щоб я отримав новий серцевий напад!

Звинувачувальні персти вказали на Звіра, і почалося пекло.

— Та невже! — розпачливо гаркнула мадам спікер.

— Та він не так зрозумів, як завше,— невинно запротестував Звір.— Я ска'ав йому, шо він одержить ще один серцевий напад, як узнає, скі'ки на цю кляту монархію грошей іде. Це ж мільйони і мільйони...

Інші втрутилися, буря наростала.

Уркгарт узяв теку і почав пробиратися до виходу. Він подивився на парламентські лави, які були у сум'ятті. Безперечно, на нього тиснутимуть, щоб він розкрив усі витрати королівської сім'ї, і він міг би їх розкрити. Хай там що, але записані сьогодні рядки облетять усі редакції на Фліт-стріт, і журналісти покопаються й поділяться своїми натхненними здогадами, тож полічити досить точні цифри буде не вельми важко. Яка прикрість, подумав Уркгарт: торік королівський рейс замінив свої застарілі літаки на сучасні, які не з дешевих. А ще більша прикрість, що це збіглося з тривалим ремонтом королівської яхти «Британія». Навіть найбільший телепень-журналіст вирахує цифри — понад сто п'ятдесят мільйонів фунтів щонайменше, а це надто великий і жирний шматок свіжини, щоб навіть найлояльніший редактор проігнорував таку новину. Однак ніхто не зможе звинуватити особисто Уркгарта, буцімто він був несправедливий чи неуважний до короля. Хіба він не зробив усе, що було йому до снаги, щоб захистити короля, навіть під тиском? Завтра вранці заголовки будуть такі, що під тиском опиниться сам король. І тоді прийде час для опитування Саллі.

Навіть як на прем'єр-міністра, сьогодні Уркгарт зробив особливо багато, сказав він собі.

Розділ тридцятий третій

Будь-яка репутація для людини краща, аніж забуття. Я не хочу бути забутим, і яка різниця, якщо лишуся непрощеним?


— Прем'єр-міністре, до вас хоче на кілька слів містер Стемпер.

— Як таємний радник, голова партії, начальник юридичного відділу чи як почесний президент власного футбольного клубу?

Уркгарт звісив ноги з зеленого шкіряного дивана, на якому він напівлежачи читав документи з палати общин, очікуючи на низку вечірніх засідань. Він не міг пригадати, за що буде наступне голосування. Чи за підсилення покарання для правопорушників, чи за скорочення субсидій для Організації Об'єднаних Націй? У будь-якому разі, щось та й буде — і це дозволить бульварним виданням виставити опозицію в найгіршому світлі.

— Містер Стемпер не сказав,— відповів позбавлений почуття гумору особистий секретар, який досі просував у двері лише голову і ліве плече.

— Тягни його сюди! — звелів прем'єр-міністр.

На порозі з'явився Стемпер, не мовивши жодного вітального слова, і попрямував просто до шафи з напоями, звідки хлюпнув собі чималу порцію віскі.

— Схоже, погані новини, Тіме.

— О, саме так. Гірших я сто років не чував.

— Що, якийсь егоїстичний свинтус на гальорці взяв і здох?

— Гірше, набагато гірше, Френсисе. За нашим останнім приватним опитуванням, ми вже випереджаємо на три пункти. Але, що більше непокоїть, з якогось дива ви подобаєтеся декому з електорату і вже на десять пунктів випереджаєте Маккілліна. Вашого марнославства тепер не загнуздати. І ваш безглуздий план про дострокові вибори, схоже, врешті-решт спрацює!

— Хвала Господу.

— Але є дещо більш приголомшливе, Френсисе,— провадив Стемпер серйознішим тоном. Не чекаючи на прохання, він наповнив келих і простягнув прем'єр-міністру, перш ніж говорити далі.— Я чемно побесідував з міністром внутрішніх справ. Теорія плутанини[36] в політиці працює чудово. Схоже, цього паскудника Марплза нарешті зловили зі спущеними штаньми — пізно вночі на набережній у Патні[37].

— Це в січні? — недовірливо спитав Уркгарт.

— Просто in flagrante[38]. З чотирнадцятирічним. Мабуть, спеціалізується на хлоп'ятках.

Він влаштувався на столі Уркгарта, поклавши ноги на прес-пап'є прем'єр-міністра. Він свідомо дражнився, випробовуючи долю. Новини мусять бути особливо значні, подумав Уркгарт.

— Але підфартило. Поліція хотіла висунути йому обвинувачення, тож він зламався і розплескав їм усе в надії, що з ним легше обійдуться. Багато імен, адрес, пліток, порад, де шукати, якщо хочуть знайти лігво організованої проституції.

— Каструвати його мало...

— І він, кажуть, зронив дуже цікаве ім'я. Девід Майкрофт.

Уркгарт зробив глибокий ковток.

— Наші браві мужі у синій формі засоромилися і просять неофіційних вказівок. Якщо Марплза покарають, то вплутають і Майкрофта, а тоді весь пекельний содом вирветься на свободу. Міністр внутрішніх справ натякнув підморгуючи, що переслідування поважного і чесного члена парламенту від Даґенема не в суспільних інтересах. Отже, ми врятовані від довиборів.

Уркгарт звісив ноги з дивана.

— А що у них є на Майкрофта?

— Небагато. Прізвище і те, що новорічної ночі Марплз надибав його в якомусь гей-клубі. Хтозна, куди це заведе? Але вони його так і не допитали.

— Мабуть, їм слід.

— Вони не можуть, Френсисе. Якщо вони напосядуться на Майкрофта, то мають тоді вчепитись і у Марплза, а тоді, у свою чергу, і в нас усіх. У будь-якому разі, якщо гаяти час у гей-клубі — це злочин, то доведеться тоді пересаджати половину палати лордів.

— Слухай мене, Тіме. Вони можуть зробити з Марплза шашлик, нанизати на іржавий шампур, підсмажити на повільному вогні — мені байдуже. Але протягом кількох тижнів йому ще не висунуть звинувачень — тільки після виборів, а тоді це не буде варте й ламаного шеляга. Але якщо вони натиснуть на Майкрофта зараз, то це може стати нашою перестраховкою. Ти що — не бачиш? Це як віддати фігуру за гарну позицію. Сьогодні ти робиш начебто невигідний хід, щоб завтра інший гравець здався. По-моєму, у шахах це називається жертвувати ферзем.

— Гадаю, мені треба ще випити. Такі проблеми, та ще й у самому серці Палацу... Якщо це вилізе...

— Давно Майкрофт працює в короля?

— Та знають один одного, відколи обоє були прищавими шмаркачами. Один з його найперших помічників. І найближчих друзів.

— Звучить серйозно. Це жахливо, якщо король усе знає.

— І покриває Майкрофта, попри делікатність роботи, яку той виконує. Він же на своїй посаді має знати половину державних таємниць.

— Ще гірше, якщо його величність не знає. Ошуканий, одурений, обморочений всі тридцять років — і одним з найближчих друзів, людиною, якій безмежно довіряв.

— Шахрай або дурень. Монарх, який чи то не виконує своїх обов'язків, чи то нездатний їх виконувати. А що преса зробить з усього цього, якщо таке випливе?

— Жахлива новина, Тіме. Жахлива.

— Сто років такого жахіття не чув.

Запала довга хвилина мовчання. А потім з глибини кабінету прем'єр-міністра особистий секретар почув нестримний, майже неконтрольований вибух реготу.


— Прокляття на них! Прокляття на них усіх, Девіде! Як вони могли бути такими кретинами? — король жбурляв у повітря газети, і Майкрофт дивився, як аркуші злітають і падають на підлогу.— Я не хотів збільшувати цивільний лист, а тепер у захланності звинувачують мене. І як таке може бути, що вже за кілька днів після того, як я повідомив прем'єр-міністру, що волію, щоб королівська родина сплачувала всі податки з прибутків, цю новину подають так, ніби це його ідея?

— Інформація з Даунінг-стріт з невідомого джерела...— невиразно пробелькотів Майкрофт.

— Атож! — викрикнув король, наче розмовляючи з відсталим учнем.— Вони навіть припускають, що я під тиском погодився заплатити податок, бо мене вимусила ворожість преси. Що за почвара цей Уркгарт! Не може не перекрутити все собі на користь. Якщо він навіть натрапить випадково на правду, то опанує себе й продовжуватиме в тому самому дусі, ніби нічого не сталося. Це абсурд!

Випуск «Таймза» полетів у найдальший куток кімнати й осів там, наче величезні лапаті сніжинки.

— Що — ніхто навіть не схотів перевірити факти?

Майкрофт ніяково кахикнув.

— «Кронікл». Їхній репортаж — справедливий.

Король вихопив газету з оберемку, передивився стовпці.

Здавалося, він трохи заспокоївся.

— Уркгарт намагається принизити мене, Девіде. Порізати мене на шмаття, не даючи навіть шансу все пояснити.

Уночі він знову бачив той самий сон. Зі сторінок усіх газет, які він тільки бачив, поставали розширені в очікуванні очі замурзаного хлоп'яти, підборіддя в якого було в крихтах. Це його жахало.

— Я не дозволю їм тягти мене, наче ягня на заклання, Девіде. Я не повинен допустити це. Я міркував: я маю знайти якийсь спосіб пояснити свої погляди. Довести свою точку зору без Уркгартового втручання. Я дам інтерв'ю.

— Але королі не дають газетних інтерв'ю,— слабко опирався Майкрофт.

— Раніше не давали. Але це століття нової, відкритої монархії. Я буду перший, Девіде. Мабуть, дам інтерв'ю «Хроніклу». Ексклюзив.

Майкрофт хотів заперечити: якщо інтерв'ю — це вже погана ідея, то ексклюзив — навіть гірша, бо тоді король стане мішенню всіх інших газет. Але у нього не було сил сперечатися. Він не міг ясно мислити весь день, ще з тої пори, коли рано-вранці відповів на стукіт у двері: на порозі його домівки стояли детектив-констебль та інспектор з поліції моралі.

Розділ тридцять четвертий

Вільна преса розводиться про свої принципи, як обвинувачений — про своє алібі.


СІЧЕНЬ: ЧЕТВЕРТИЙ ТИЖДЕНЬ

Лендлес сам сів за кермо, сказавши підлеглим, що якийсь час буде без зв'язку. Його секретарка ненавиділа таємниці: хай який він називав привід, а вона завжди думала, що шеф завіявся з якоюсь дівулею, в якої пишна філейна частина, але худий банківський рахунок. Вона його добре знала. Років п'ятнадцять тому вона теж була молода й доступна для Лендлеса, доки не втрутилися такі речі як заміжжя, респектабельність і зморшки. Її розуміння чоловічої душі допомогло їй стати ефективною помічницею, якій безбожно переплачували, але це досі не поклало край її ревнощам. І сьогодні він нічого не сказав нікому, навіть їй: він не хотів, щоб усі на світі дізналися, куди він поїхав, ще до того як він туди доїде.

Стійка в приймальні була маленька, а почекальня — безбарвна, завішена бездарними полотнами вікторіанських митців: коні та сцени полювання — наслідування Стаббса і Бена Маршалла. Одна з цих картин, можливо, належала пензлю самого Джона Геррінґа, проте Лендлес не був точно певний, хоча вже трохи розумівся на таких речах: урешті-решт, за останні кілька років він купив достатньо оригінальних полотен. Майже одразу його викликали через молодого ліврейного лакея при повному параді: фалди, черевики з пряжками і панчохи,— і провели до невеличкого, але пишного ліфта, де червоне дерево сяяло, як лискуче взуття палацового служителя. Хотів би Лендлес, щоб його покійна мати опинилася тут: їй таке сподобалося б. Вона народилася того дня, коли не стало королеви Александри, і вважала, що є тут якийсь містичний зв'язок, натякаючи на таємничу «особливу спорідненість», а в останні роки відвідувала спіритичні сеанси. Якраз незадовго до того, як його старенька матуся сама відбула у потойбіччя, вона простояла в юрбі три години поспіль, щоб хоч краєм ока побачити принцесу Діану в день її весілля. Матінка побачила лише спинку карети, і тривало це кілька секунд, але вона махала прапорцем, кричала від радості, аж плачучи, а потім прибула додому, відчуваючи гордість за виконаний обов'язок. Для неї це було патріотичною гордістю, як розцяцьковані пам'ятні бляшанки з-під печива. Та вона зараз просто калюжу б напустила, якби таке побачила.

— Ви тут уперше? — спитав лакей.

Лендлес кивнув. Йому зателефонувала принцеса Шарлотта. Ексклюзивне інтерв'ю для «Кронікла», причому натякнула, що сама все це влаштувала. Чи точно він вишле когось надійного? Чи дозволить Палацу узгодити матеріал, продивитися статтю перед публікацією? Може, вони могли б знову пообідати разом? Його вели з широкого коридору з вікнами, які виходили на внутрішній двір. Тут картини були кращі: портрети давно забутих паростків королівського роду пензля майстрів, чиї імена збереглися набагато надійніше.

— Спочатку зверніться до нього «ваша величність». Після цього ви можете просто називати його «сір»,— забурмотів лакей, коли вони підійшли до солідних, але невибагливо оформлених дверей.

Щойно двері відчинилися, Лендлес пригадав інше питання Шарлотти. Чи гарна ця ідея? У нього виникли сумніви, серйозні сумніви про те, що ексклюзивне інтерв'ю піде на користь королю, але він знав, що для його газети це буде збіса лепсько.


— Саллі? Пробач, що дзвоню так рано. Ти не озивалася вже день чи два. З тобою все гаразд?

Насправді вона не озивалася майже тиждень, і хоча Уркгарт прислав квіти й вирядив двох значних потенційних клієнтів, він не знайшов слушної нагоди зателефонувати. Він знизав плечима. Вони посварилися, але вона мала охолонути, їй доведеться, якщо вона хоче зберегти свою людину в уряді. В будь-якому разі, питання було термінове.

— Як там просувається опитування? Вже готове?

Він намагався по телефону оцінити її настрій. Можливо, тон трохи прохолодний і формальний, наче її збудили. У будь-якому разі, бізнес є бізнес.

— Щось придумалося. Подейкують, що його королівське сумління дав ексклюзивне інтерв'ю для «Кронікла», і редакція сподівається отримати дозвіл на публікацію за кілька днів. Я гадки не маю, що там. Лендлес сидить, як квочка на яйцях, але я не можу позбутися відчуття, що в суспільних інтересах було б трохи балансу. Тобі не здається? Може, опитування громадської думки, опубліковане заздалегідь, у якому відіб'ється зростання суспільного незадоволення королівською родиною? Щоб надати інтерв'ю контексту?

Уркгарт визирнув у вікно на парк Сент-Джеймс, де біля басейну з пеліканами дві жінки борюкалися, намагаючись розтягнути своїх псів, що вчепились один в одного мертвою хваткою.

— Я підозрюю, що деякі газети — наприклад, «Таймз»,— можуть навіть припустити, що інтерв'ю короля було поквапною і відчайдушною спробою відповісти на опитування громадської думки.

Він поморщився: одна з жінок, намагаючись вирвати свого песика зі щелеп величезного чорного дворняги, дала собацюрі копняка в яйця. Собак розвели — але тепер загарчали одна на одну хазяйки.

— Було б чудово, якби опитування підготували, скажімо... вже сьогодні по обіді?

Саллі перевернулася на другий бік, щоб покласти слухавку на телефонний апарат, і потягнулася, щоб розворушити закляклі за ніч кістки. Кілька хвилин вона лежала, втупившись у стелю, дозволяючи вказівкам мозку побігти по тілу. Ніс посмикувався над простирадлом, немов перископ: вона обнюхувала новину, яку щойно отримала. Відтак сіла в ліжку, жвава і збуджена, й обернулася до документа, який лежав біля неї.

— Мені треба йти, любий. Тебе на ноги, бунте, поставила я[39].

* * *

«Ґардіан», 27 січня, перша шпальта


НОВА БУРЯ ВИХЛЮПУЄТЬСЯ НА КОРОЛЯ:

«ЧИ ВІН — ХРИСТИЯНИН?»


Нова буря суперечок вихлюпнулася на королівську родину вчора ввечері, коли єпископ Даремський з амвона кафедрального собору поставив під сумнів релігійні переконання короля. Процитувавши королівські слова у горезвісному газетному інтерв'ю, опублікованому на початку цього тижня, де монарх виявив глибокий інтерес до східних релігій і не виключав можливості фізичного воскресіння, єпископ-фундаменталіст атакував «такі модні загравання з містикою».

«Король — оборонець віри і помазаний глава нашої англіканської церкви. Але чи християнин він?»

З Букінгемського палацу вчора ввечері повідомили, що король намагався підкреслити таку деталь: як король країни з великою кількістю расових і релігійних меншин, він вважає своїм обов'язком не приймати обмежену і ригористичну форму своєї релігійної ролі. Але напад єпископа, судячи з усього, підсилить суперечності у світлі нещодавнього соціологічного опитування, яке показало різкий спад підтримки певних членів королівської родини, таких як принцеса Шарлотта, і зростання вимог обмежити кількість тих членів королівської родини, які отримують доходи з цивільного листа.

Того ж вечора королівські прихильники виступили на його захист. «Нас не заманити до конституційного супермаркету, ми не купуватимемо найдешевшої форми правління»,— сказав віконт Квіллінґтон.

На противагу цьому, критики поспішили вказати на те, що король, незважаючи на свою особисту популярність, у багатьох галузях не зміг стати взірцем. «Корона мусить обстоювати високі стандарти суспільної моралі,— зазначив один старший урядовець з гальорки,— але у власній родині монарх не зміг досягти керівної ролі. Члени сім'ї підводять і його, і нас. Вони занадто високо оплачувані, занадто засмаглі, занадто мало працюють і занадто численні».

«Королівський дуб підточений,— сказав інший критик.— І не зашкодить, якщо один-два члени королівської родини зваляться з його гілля...»

Розділ тридцять п'ятий

Стережіться короля, який претендує бути «людиною з народу». Необраний в гонитві за Немитими.


Новини про це почали просотуватися незадовго до четвертої години по обіді, а коли прийшла пора їх підтвердити, короткий зимовий день добіг кінця, і Лондон занурився в суцільну темряву. Це був жахливий день: теплий фронт пройшов по всій столиці, призвівши до безперервного дощу, який не вщухне і вночі. У такий день краще сидіти вдома.

Однак лишатися вдома виявилося помилкою, і фатальною, для трьох жінок і їхніх дітей, які називали рідною домівкою багатоквартирний будинок за адресою Квінсґейт-кресент, 14, у центрі Ноттінґ-Гіллу. Це було серце старезних нетрищ, де у шістдесятих роках тулилися повії й орди іммігрантів під суворим оком рекетирів. У той час це охрестили «рахманізмом»[40] — на честь найбільш горезвісного власника-рекетира. На сучасному жаргоні це звалося «Койка і кусник»: саме тут місцева рада розміщувала проблемні й неповні сім'ї, доки мляво шукала когось іншого, хто візьме на себе відповідальність за цих знедолених. Вигляд тимчасового помешкання в будинку номер 14 не надто змінився за тридцять з гаком років, ще коли тут був бордель. Одномісний номер, спільна ванна кімната, погане опалення, галас, гниле дерево, а на додачу — безперервна депресія. Під час дощу мешканці споглядали, як струмочки стікають по підвіконнях, як розповзаються дедалі нижче вологі брунатні плями, як шпалери відклеюються від стін. Але це було краще, аніж мокнути під зливою на вулиці — принаймні так вони думали.

Відомчий житловий фонд породжує байдужість, і ніхто й пучкою не кивнув, щоб повідомити про запах газу, що не вивітрювався вже кілька днів. Це справа комунальника, а він заявляється сюди коли заманеться. Це чиясь інша проблема. Принаймні так вони думали.

Щойно засутеніло, як запустився автоматичний таймер і ввімкнув світло в спільному коридорі. Це були лампочки всього-на-всього на шістдесят ватт, по одній на сходовій клітці, але невеличкої іскринки, викликаної електричним контактом, виявилося достатньо, щоб підпалити газ і підірвати п'ятиповерхівку просто з-під землі, ще й зачепити край сусіднього будинку. На щастя, нікого по сусідству не було, той будинок був занедбаний, але в номері 14-му лишалося п'ять сімей, і з двадцяти однієї особи — жінок і дітей, у тому числі немовлят, лише вісьмох витягли з-під завалів живими. Коли його величність дістався місця події, будинок являв собою величезне звалище цегли, потрощених дверей і уламків меблів, над якими повзали пожежники, освітлені різким промінням прожекторів. Кілька людей, як припускали, лишилося під руїнами, але їхня доля була невідома. На розтрощеному виступі балки, за багато футів над головами рятувальників, небезпечно погойдувалося двоспальне ліжко, і його простирадла билися в поривах вітру. Його треба було прибрати, доки воно не впало комусь на голову, та автокран ніяк не міг доїхати через дощ і годину пік, а рятувальники не могли дозволити собі чекати. Комусь здалося, що чується шум, борсання просто з-під завалів, і хоча інфрачервоні зображення нічого не показали, чимало охочих рук кинулося до цеглинки розбирати руїни, підстьобувані дощем і страхом, що вони можуть запізнитися.

Щойно король почув новину, він зволів відвідати місце події.

— Не втручатися, а подивитися. Одне слово, сказане до знедолених вчасно, може прозвучати голосніше, аніж тисяча спізнілих епітафій.

Запит надійшов на пульт поліції у Скотланд-Ярді, коли там сповіщали про трагедію міністру внутрішніх справ, і той негайно передав новину на Даунінг-стріт. Король прибув на місце, тільки щоб виявити, що став учасником перегонів, у яких уже програв. Уркгарт уже був там: тиснув усім руки, заспокоював поранених, утішав убитих горем, роздавав інтерв'ю, мелькав перед кінокамерами — був на очах. Через це монарх мав вигляд людини, яку послали на поле з лавки запасних: він пас задніх, але яке це мало значення? Це ж не змагання, або не мало бути змаганням. Принаймні так король силкувався переконати себе.

Якийсь час у монарха і прем'єр-міністра виходило уникати один одного: один дізнавався подробиці та спокійно шукав тих, хто вижив, а другий зосередився на пошуку сухого місця, щоб дати інтерв'ю. Але обидва знали, що зустріч відбудеться. Уникати один одного — уже саме по собі новина і лише перетворить трагедію на фарс. Король застиг, як чатовий, дивлячись на руїни з вершини пагорба з битої цегли, оточений озером намулу і бруду, яке постійно прибувало й через яке Уркгарту довелося чалапкати на зустріч з ним.

— Ваша величносте.

— Містере Уркгарт.

Їхнє вітання було таке саме тепле, як зіткнення айсбергів. Жодний не дивився на іншого, а оглядав місце довкола.

— Ні слова, сір. Уже й так забагато шкоди, забагато горя, забагато суперечок. Дивіться, але не говоріть. Я наполягаю.

— Не дозволяється навіть формального висловлення скорботи, містере Уркгарт? Навіть за вашим сценарієм?

— Ані кивка, ані перекошеного обличчя, ані скорботно опущеного зору... Навіть за узгодженим сценарієм, оскільки ви, здається, жадаєте розв'язати всі вузли, які ми зав'язуємо.

Король відмахнувся зневажливим жестом.

Прем'єр-міністр заговорив повільно, з притиском, повертаючись до своєї теми.

— Я наполягаю.

— Краще мовчати, ви гадаєте?

— Авжеж. Деякий час.

Король відвернувся від руїн і вперше подивився прямо в очі прем'єр-міністру: на обличчі застигла поблажливість, руки ховалися глибоко в кишенях дощовика.

— А я так не гадаю.

Уркгарт боровся сам із собою, щоб не піддатися на провокацію і не втратити самовладання. Він не хотів давати королю бодай натяку на сатисфакцію.

— Як ви вже пересвідчилися, ваші вислови люди зрозуміли хибно.

— Або перекрутили.

Уркгарт проігнорував непрямий натяк.

— Краще мовчати, ви кажете,— провадив король, повернувшись обличчям проти вітру і бризок; ніс монарха виступав уперед, наче у великого вітрильного корабля.— Цікаво, як вчинили б ви, містере Уркгарт, якби якийсь клятий дурень-єпископ зробив вас мішенню настільки несосвітенних звинувачень. Мовчали? Чи спробували захиститися? Чи не гадаєте ви, що зараз важливо висловитися, щоб готові слухати нарешті мали можливість почути і зрозуміти?

— Але я не король.

— Ні. За що і ви, і я маємо бути вдячні.

Уркгарт витримав цю образу. Дугова лампа вихопила з-під руїн крихітне рученятко. Кілька секунд сум'яття та надії — і проблиски очікування померли в землі. Це була всього-на-всього лялька.

— Я повинен бути впевнений, сір, що мене теж почули і зрозуміли. Ви.

Десь пролунало тріскотіння: обвалювалися дошки,— але ніхто зі співрозмовників навіть не поворухнувся.

— У подальшому будь-який ваш публічний виступ розглядатиметься урядом як провокація. Проголошення конституційної війни. А майже за двісті років жоден монарх не переміг прем'єр-міністра.

— Цікава точка зору. Я забув, що ви науковець.

— Політика вивчає методи досягнення і використання влади. Це груба, по-справжньому безжальна арена. Королю там не місце.

Дощ цівками лився у них по обличчях, крапав з носа, стікав за коміри. Вони обидва змокріли та змерзли. Уже немолоді, вони мали б шукати прихисток, але жодний не зробив і кроку. Якби хтось витріщався на них з відстані, нічого не почув би за торохтінням відбійних молотків і короткими командними викриками: просто двоє чоловіків стояли лицем до лиця — правитель і його співрозмовник,— дві постаті, що вимальовувалися на тлі різких спалахів рятувальних прожекторів на бляклій, однотонній панорамі, яку омивала злива. Ніхто не міг розрізнити ні зухвалості в обличчі Уркгарта, ні вічної царственої непокори, що залила рум'янцем щоки його візаві. Можливо, проникливий спостерігач і помітив би, як король обхопив себе за плечі, але, звісно, це через негоду і недолю, що привела монарха на це місце, правда?

— Чия проґавив у цій промові згадку про мораль, прем'єр-міністре?

— Мораль, сір, це монолог недіткнутих і недіткливих, це помста невдах, покара тих, хто спробував чогось досягти, але зазнав невдачі, або тих, хто ніколи не мав мужності взагалі спробувати,— прийшла черга Уркгарта провокувати свого співрозмовника. На кілька хвилин між ними повисло мовчання.

— Прем'єр-міністре, чи дозволите мені привітати вас? Вам це вдалося: я зрозумів вас абсолютно ясно.

— Я не хотів би лишати вам сумнівів.

— І не лишили.

— Ми домовилися, так? Більше жодного слова?

Коли нарешті король заговорив, голос його звучав настільки тихо, що Уркгарту довелося напружуватися, щоб розчути.

— Можете бути певні: я настільки ж ретельно стримуватиму свої слова, як ви добираєте свої. А тих, які ви сьогодні вимовили, я не забуду ніколи.

Тут їх урвав крик попередження, який долетів згори, і люди покинули звалище: дерев'яний виступ затремтів, захитався й нарешті впав, відпустивши ліжко в повільний, граційний смертельний кульбіт, перш ніж осипатися купою уламків біля руїн. Самотня подушка досі п'яно гойдалася на вітру, настромлена на гостряк того, що ще вранці було дитячим ліжечком — його пластикове брязкання досі чулося на вітру. Без зайвих слів Уркгарт почалапкав назад по грязюці.


Майкрофт приєднався до короля на задньому сидінні монаршого автомобіля, машина вирушила назад у Палац. Майже всю подорож монарх мовчав, поринувши у свої думки й емоції, заплющивши очі,— мабуть, через те, що побачив, подумав Майкрофт. Коли ж король заговорив, його слова були майже нечутні, майже шепотіння, начебто обидва були в церкві або відвідували камеру смертників.

— Жодних слів більше, Девіде. Мені наказано мовчати, або я відчую наслідки.

Очі в нього досі були заплющені.

— Жодних інтерв'ю?

— Ані слова, якщо я не хочу відкритої війни.

Ця думка висіла між ними кілька секунд, які перетекли в хвилини мовчання. Очі короля були досі заплющені. Майкрофт подумав, що, може, це шанс йому висловитися.

— Мабуть, це не найкращий час... однак такого і не буде. Але я б хотів узяти відпустку на кілька днів. Якщо вам зараз не треба багато з'являтися на публіці. Ненадовго. Є кілька особистих моментів, які мені треба вирішити.

Король досі сидів, заплющивши очі, його слова зазвучали монотонно та здавлено, майже без емоцій.

— Я повинен вибачитися, Девіде. Боюся, я сприймав тебе як функцію. Зовсім поринув у власні проблеми,— він зітхнув.— Увесь цей бедлам... а я мав бодай знайти хвильку розпитати тебе. Різдво без Фіони, певно, було пекельним. Авжеж. Авжеж, тобі потрібна невеличка перерва. Але є одна дрібниця, і мені потрібна твоя допомога, якщо ти можеш її надати. Я хочу здійснити невеличку подорож.

— Куди?

— Три дні, Девіде. Усього три дні, й недалеко. Я думав про Брикстон, Гандсворт, може, Moc-Сайд і Ґорбалз. Проїхатися по селах. Одного дня пообідати в їдальні «картонного містечка», наступного — поснідати в Армії спасіння. Почаювати з убогою родиною, яка животіє на підмогу, і розділити з нею тепло від одного лише поліна. Зустрітися з підлітками, що ночують на вулиці. Ти зрозумів, думаю.

— Ви не можете!

Голова короля досі була відкинута на спинку сидіння, очі — заплющені, а голос досі звучав холодно.

— Я можу. І я хочу, щоб мене всюди супроводжували камери. Може, я три дні посиджу на пенсіонерській дієті, кинувши виклик репортерам, які подорожуватимуть зі мною, робити те ж саме.

— Та це краще, ніж інтерв'ю!

— Я не скажу ані слова,— він почав сміятися, наче крижаний гумор був єдиним способом придушити почуття, які розпирали його зсередини, причому так безжально, що йому навіть стало трохи лячно за себе.

— Вам і не доведеться. Ці фото щовечора будуть на перших шпальтах.

— Якби ж то кожна королівська справа мала таку рекламу,— королівський тон був майже вередливий.

— Хіба ви не розумієте, що дієте? Це ж проголошення громадянської війни. Уркгарт помститься...

Згадка прізвища прем'єр-міністра роздражнила короля. Він підкинув голову, очі розплющилися та яскраво запалахкотіли, щелепи стиснулися, ніби крізь тіло пройшов електричний струм. У грудях наче вогнем опекло.

— Ми помстимося перші! Уркгарт не зможе мене зупинити. Він може бути проти мого виступу, може залякувати мене і погрожувати, але це моє королівство, і я маю повне право їхати туди, куди мені в дідька заманеться!

— Коли ви збираєтеся розв'язати громадянську війну?

В короля на обличчі знову з'явився вираз похмурих веселощів.

— О, думаю... наступного тижня.

— Тепер я бачу, що ви кажете несерйозно. Потрібні місяці, щоб це влаштувати.

— Де хочу і коли хочу, Девіде. Не потрібно ніякої організації. Я не збираюся зустрічатися ні з ким окремо. Тож ніяких попередній повідомлень. У будь-якому разі, якщо я дам час усе підготувати, тоді я побачу якусь знеболену Велику Британію — країну під наркозом, пофарбовану і побілену спеціально для мого візиту. Ні, Девіде. Жодної підготовки, жодного попередження. Я знудився грати короля — прийшов час зіграти людину! Погляньмо, чи зможу я три дні витримати те, що інші терплять на своїй шкурі весь вік. Погляньмо, чи зможу я скинути свої шовкові пута і подивитися моїм підданим у вічі.

— Охорона! Як бути з охороною? — розпачливо викрикнув Майкрофт.

— Найкраща форма охорони — це сюрприз, коли на тебе ніхто не чекає. Якщо мені доведеться сісти в машину і самому її вести — далебі, я це зроблю.

— Ви маєте мислити абсолютно ясно. Таке турне — це війна: ви опинитеся перед камерами, і не буде ні укриття, ні дипломатичного компромісу, щоб потім усе залагодити. Це буде прямий виклик прем'єр-міністру.

— Ні, Девіде, я бачу це не так. Уркгарт — людина небезпечна, певна річ, але я розумію це глибше. Мені треба знайти себе, відповісти на ті питання, які я відчуваю глибоко в душі, і свій обов'язок я бачу так: не лише бути королем, але й бути людиною. Девіде, я не можу втекти від самого себе, від того, у що я вірю. Це не просто виклик Уркгарту. Це радше виклик самому собі. Чи можеш ти зрозуміти?

Щойно ці слова прозвучали, плечі Майкрофта похилилися під тягарем кількох світів, які звалилися на нього. Зморений життєвою гонитвою, він уже не мав снаги. Той, хто сидів поряд з ним, був не просто королем, а й людиною, яка наполягала на праві бути самою собою. Майкрофт точно знав, що відчував його співрозмовник, і був у захваті від його мужності. Він кивнув.

— Звісно, я розумію,— тихо відповів він.

Розділ тридцять шостий

Конституційний монарх — це витончене бордо, чия доля — лишатися в темряві, щоб з нього періодично обережно стирали порох. І чекати, поки по нього пошлють,


— Мортімо! Тост знову згорів!

Уркгарт роздивлявся руїни свого сніданку, який розкришився від першого ж доторку ножа і посипався на коліна. Дружина досі була в халаті: учора вона знову повернулася пізно — «тяжко гарувала, розповідаючи всьому світу, який ти чудовий, любий мій»,— і ще не до кінця прокинулася.

— У цій крихітній кухоньці я думати не можу, Френсисе, не те що готувати тости. Спочатку зроби ремонт, а тоді отримаєш пристойний сніданок.

Знову те ж саме. Він і забув про це, викинув з голови. На думці були інші речі.

— Френсисе, що з тобою?

Вона знала його надто давно, щоб не вловити знаків.

Він указав на газети, де писалося про плани королівських візитів.

— Він викрив мій блеф, Мортімо.

— Це погано?

— А що може бути ще гірше? Причому все ж налагоджувалося. Соцопитування повернулися на нашу користь, скоро будуть вибори. А це все міняє,— він обтрусив крихти з колін.— Я не можу їздити по країні, де всі тільки й розводяться, що про злидні та пенсіонерів, які мерзнуть у своїх домівках. Ми вилетимо з Даунінг-стріт, не встигнеш ти й обрати нові шпалери, я вже не кажу доробити ремонт.

— Вилетимо з Даунінг-стріт? — Її голос нажахано забринів.— Це може прозвучати тупо, але хіба ми не щойно сюди в'їхали?

Він багатозначно подивився на неї.

— Ти шкодуватимеш за цим? А ти дивуєш мене, Мортімо. Здається, тебе майже ніколи не застати вдома.

Зазвичай вона поверталася вдосвіта, і зараз, коли дружина сиділа перед ним, він зрозумів, у чому справа. Вранці вона не дуже ясно думала.

— Хіба ти не боротимешся з ним?

— З часом — так. І поборю його. Але часу в мене нема, Мортімо, лише два тижні. А найгірше, що король навіть не усвідомлює, що він накоїв.

— Ти не повинен здаватися, Френсисе. Це потрібно і тобі, і мені,— вона змагалася зі своїм тостом, начебто підкреслюючи, які чоловіки слабкі й нікчемні створіння. Але на цій ниві вона досягла не більшого успіху й тому страшенно дратувалася.— Я розділяла з тобою всі жертви і всю каторжну працю, не забувай. І в мене теж є своє життя. Мені подобається бути дружиною прем'єр-міністра. Й одного дня я стану вдовою колишнього прем'єр-міністра. Мені потрібна підтримка і трохи пошани від суспільства, коли я лишуся зовсім сама,— це прозвучало себелюбно, черство. І, як завжди, вона не змогла втриматися й використала свою найпотужнішу зброю — його провину.— Якби у нас були діти, опора мені, все було б інакше.

Він роздивлявся руїни свого сніданку. Ось до чого він дійшов. Торгівля над його труною.

— Борися з ним, Френсисе.

— Я так і збираюся, але не варто його недооцінювати. Я відітну йому ногу — а він пришкутильгає на другій.

— Тоді вдар дужче.

— Маєш на увазі — як Джордж Вашингтон?

— Маю на увазі — як кривавий Кромвель. Або ми — або він, Френсисе.

— Мортімо, я силкувався уникнути цього, я дуже старався. Це ж означає не просто знищити одну людину, але — кілька століть історії. Є певні рамки.

— Подумай над цим, Френсисе. Це взагалі можливо?

— Це, звісно, відверне громадську увагу він рюмсання над знедоленими.

— Уряд не розв'язує людських проблем, а лише намагається розсортувати їх на свою користь. Ти зможеш розсортувати їх на свою користь?

— За два тижні? — Уркгарт рішучо глянув їй у вічі. Вона не жартувала. Це смертельно серйозно.— Над цим я міркував усю ніч,— він обережно кивнув.— Можливо, так. Потрібно трохи везіння. І чаклування. Перевести стрілки на нього: народ проти короля. Але це будуть не просто вибори — це буде революція. Якщо ми виграємо, королівська родина не оговтається ніколи.

— Не пробивай мене на жалість. Я з Кагунів.

— Але чи Кромвель я?

— Ти станеш.

Йому раптом згадалося, що Кромвеля відкопали з могили й настромили його гнилий череп на палю. Уркгарт дивився на залишки своїх обвуглених тостів і дуже боявся, що дружина має рацію.

Частина третя

Розділ тридцять сьомий

Публічне життя схоже на кошик для прання — з нього швидко починає вивалюватися брудна білизна.


ЛЮТИЙ: ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ

Телефонний дзвінок настрахав його, увірвавшись у тишу квартири. Уже було пізно, по десятій, і Кенні ліг спати, доки Майкрофт працював над останніми змінами до королівського турне. Кенні одразу схопився; Майкрофт подумав: може, йому дзвонять, щоб в останню хвилину повідомити ім'я нового члена екіпажу літака, але ж, звісно, таке робиться не вночі?

Кенні з'явився в дверях спальні, утомлено протираючи очі.

— Це тебе.

— Мене? Але хто?..

— Гадки не маю,— Кенні ще був напівсонний.

З трепетом Майкрофт підняв слухавку.

— Алло.

— Девід Майкрофт? — запитав голос.

— Хто це говорить?

— Девіде, це Кен Рочестер з «Мірора». Мені шкода, що турбую вас так пізно. Вам не надто незручно, так, Девіде?

Майкрофт ніколи раніше не чув про такого. Його прононс звучав страшенно неприємно, неформальний тон був безпардонний і невчасний, а занепокоєння звучало явно нещиро. Майкрофт нічого не відповів.

— Виникла непередбачувана ситуація: мій редактор питає, чи можу я завтра також поїхати в турне, разом з нашим придворним кореспондентом. Сам я пишу для нашого додатку. А ви переїхали, Девіде? Це не ваш старий номер...

— Як ви дізналися цей номер? — спитав Майкрофт, ледь ворушачи зненацька одерев'янілими губами.

— Це Девід Майкрофт, так? З Палацу? Я почувався б повним ідіотом, говорячи про це з кимось іншим. Девіде?

— Як ви дізналися цей номер? — знову спитав Майкрофт; йому стиснуло горло, гортань пересохла, і він ледь вимовляв слова. Цей номер він дав лише секретарю Палацу, щоб дзвонили тільки в надзвичайних ситуаціях.

— О, ми зазвичай одержуємо все, що хочемо, Девіде. Тож я завтра долучуся до інших рептилій, якщо ви все організуєте. Мій редактор просто оскаженіє, якщо я не зможу вас переконати. А це ваш син узяв слухавку? Вибачте, дурне запитання. Ваш син навчається в університеті, правда ж, Девіде?

У Майкрофта остаточно пересохло в горлі, й він не міг вичавити жодного слова.

— Або колега, можливо? З кар'єристів? Здається, я розбудив його, витягнув просто з постелі. Вибачте, що потурбував вас так пізно ввечері, але ж ви знаєте — ці редактори... Мої вибачення вашій дружині...

Журналіст продовжував шкварити своє місиво з недвозначних натяків і сумнівних питань. Поволі Майкрофт відсунув слухавку од вуха й кинув на важіль. Так, вони знають, де він зараз. І знають, з ким він і чому. Після відвідин поліції моралі він усвідомлював, що таке рано чи пізно станеться. Він молився, щоб це сталось якомога пізніше. І він знав пресу. Там не задовольняться ним одним. Вони візьмуться і за Кенні, і за Майкрофтову роботу, і за його родину, і за його приватне життя, і за його друзів, і взагалі за всіх його знайомих — навіть відриють на смітниках усі помилки, колись ним зроблені. Хто не помилявся в житті? Та вони будуть безжальними, твердокам'яними, безкомпромісними, безсердечними.

Майкрофт не був певен, що витримає цей тиск, і ще менше був певен, що має право примушувати Кенні прийняти на себе цей тягар. Він підійшов до вікна і як слід оглянув темну вулицю, вишукуючи тінь а чи натяк на сторонні очі. Там нічого не було, нічого — принаймні нічого видимого, але довго так не триватиме — може, зміни грядуть уже завтра.

Кенні знову заснув як невинне немовля, не знаючи, що його тіло розметало простирадла, як це буває лиш у молодих. Вони двоє хотіли одного — щоб їм дали спокій, але це було тільки питанням часу: скоро прийдуть чужі та розлучать їх.


Уркгарт пізно повернувся з дипломатичних прийомів — і зустрів Саллі, яка чекала на нього, попиваючи каву з пластикового стаканчика й бесідуючи з двома детективами-охоронцями в їхньому так званому офісі: тісній кімнатці завбільшки з шафу, поруч з передпокоєм. Саллі сиділа на краю столу, спираючись на довгі красиві ноги, якими охоронці неприховано милувалися.

— Перепрошую, що заважаю вашій роботі, джентльмени,— роздратовано пробурмотів Уркгарт. Він зрозумів, що ревнує, але почувся краще, коли обидва детективи схопилися на ноги, явно знічені, й один у поспіху пролив каву.

— Доброго вечора, прем'єр-міністре,— привіталася Саллі. Її усмішка була широка, тепла, без натяку на нещодавнє непорозуміння.

— Ах, міс Квайн. Я й забув. Щось нове про соцопитування? — він спробував удати неуважність.

— Кого ти намагаєшся надурити? — пробуркотіла Саллі кутиком вуст, щойно обоє вийшли з кімнати.

Він звів брову.

— Якби вони повірили, що ти справді забув про побачення з жінкою, в якої фігура як у мене, вони б викликали до тебе людей у білих халатах.

— Їм платять не за те, щоб вони думали, а за те, щоб вони виконували мої вказівки,— роздратовано відповів він. Прозвучало це дуже серйозно, і це занепокоїло Саллі. Вона вирішила змінити тему.

— Отже, про соцопитування: ти на шість пунктів попереду. Але не квапся себе вітати: маю тобі сказати, що королівський вояж зведе твій успіх нанівець. Це буде ще той цирк — заламування рук і багато співчуття. Чесно кажучи, це не та гра, в якій сильна твоя команда.

— Боюся, що його величності до кінця тижня стане не до вояжу.

— Тобто?

— Його прес-секретар і близький друг, Майкрофт,— гомосексуаліст. Злигався з бортпровідником.

— Ну то й що? Це не злочин.

— Але, на жаль, ця історія щойно просочилася в пресу, і писаки, у своєму звичайному паскудному репертуарі, подадуть усе так, що краще б він і справді був злочинцем. Там не просто подружня зрада — схоже, його бідолашна дружина змушена була покинути хатнє вогнище після двадцяти років шлюбу через огиду до того, що він коїть. А ще є питання безпеки. Людина має доступ до різної конфіденційної інформації, до державної таємниці, перебуває у самому серці нашої королівської родини — й от на тобі: регулярно бреше під час стандартних перевірок. Він сам відкрив шлях для шантажу і тиску,— Уркгарт прихилився до стіни й натиснув кнопку, щоб викликати особистий ліфт нагору, в його помешкання.— І що серйозніше: він обманював короля. Нерозлучного друга, якого він зрадив. Якщо, звісно, ти не настільки жорстока, щоб припустити, що король усе знав і прикривав старого друга. Оце бруд.

— Ти натякаєш, що король теж...

— Я ні на що не натякаю. Це вже робота преси,— відповів він,— а вона — з певністю пророкую — ще до кінця тижня вчепиться в це зубами.

Двері ліфта гостинно розчинилися.

— Тоді навіщо чекати, Френсисе? Чому б не завдати удару зараз, доки король не почав свій вояж і не накоїв лиха?

— Тому що Майкрофт не більш ніж купа гною. А короля треба зіштовхнути не з купи гною, а з вершини гори, і до закінчення турне він буде саме там, на вершині. Я можу й почекати.

Вони ступили до ліфта — маленького й непрактичного, втиснутого в закапелок старезного будинку ще під час реконструкції на початку століття. Тіснота його голих металевих стін змушувала людей тулитись одне до одного, і коли двері замкнулися, Саллі помітила, як очі супутника спалахнули: в них була упевненість, навіть зверхність, як у лева у себе в лігві. Саллі може стати його жертвою або його левицею: бігти з ним у ногу чи дати себе зжерти.

— Є речі, з якими не варто чекати, Френсисе.

Ступати з ним крок у крок, триматися за нього, коли він скрадається до своєї власної вершини. Саллі перехилилася через нього до кнопок, і коли її пальці навпомацки знайшли потрібну, ліфт тихо зупинився між поверхами. Її блузка вже була розстебнута, й Уркгарт торкався пружної шкіри її грудей. Вона скривилася: він стиснув брутальніше, аж до синців, а поштовхи стали сильнішими — він хотів домінувати. Він досі був у пальті. Вона це дозволила, щоб заохотити і догодити. Він змінювався, уже не обтяжував себе стриманістю — можливо, був уже нездатний на це. Але, незручно затиснута в кутку ліфта, впираючись ногами у стіни, відчуваючи холод металу на сідницях, Саллі знала, що має зайти з ним так далеко, як зможе, так далеко, як він схоче: подібної можливості більше не буде. Такий шанс випадає тільки раз у житті, й вона мусить схопити його — хай навіть Уркгарт більше не каже «будь ласка».


Була четверта ранку, повна темрява, коли Майкрофт повільно виповз зі спальні й почав нечутно одягатися. Кенні ще спав, його тіло невинно змагалося з простирадлами, а рука обіймала іграшкового ведмедика. Майкрофт почувався більше батьком, аніж коханцем, керуючись глибоким і вродженим бажанням захистити молодшого. Він повинен вірити: те, що він робить, правильно.

Скінчивши одягатися, він сів за стіл і ввімкнув нічника. Йому треба світла, щоб написати записку. Він зробив кілька безнадійних спроб, які роздер на дрібні клаптики й кинув на купу. Як йому пояснити, що він розривається між любов'ю і почуттям обов'язку до двох чоловіків — до короля і Кенні, які тепер через нього опинилися в небезпеці? Що втеча — це саме те, що він і робить усе життя, і він не знає іншого виходу? Що він продовжить свою втечу, щойно скінчиться королівське турне, бо до катастрофи лишилося тільки три дні?

Купка подертого паперу все зростала, і врешті-решт він написав лише таке: «Я кохаю тебе, повір мені. Пробач». Так пафосно і так мало!

Він згріб обривки паперу собі у дипломат, клацнув замками якомога тихіше і надів пальто. Визирнув у вікно, щоб перевірити вулицю: вона була мовчазна й холодна — такі самі тиша і холод були у нього в душі. Так само сторожко він прокрався назад, щоб залишити записку на столі, де її знайде Кенні. Він поклав її на вазу з квітами — і побачив, що Кенні сидить у ліжку, роздивляючись валізу, пальто, записку, і потроху розуміння прояснювало каламутні зі сну очі.

— Чому, Девіде? Чому? — шепотів він. Він не здійняв крику, не заридав, бо бачив стільки розлук у своєму житті та у своїй роботі, але кожен склад містив обвинувачення.

Майкрофт не відповів. Його переслідувало відчуття неминучого розпачу, від якого він хотів врятувати всіх, кого любив. Він тікав подалі від Кенні, який, покинутий, сидів, притискаючи до грудей улюбленого ведмедика, такий самотній на своєму троні з простирадл; Майкрофт вибіг з квартири повз порожні молочні пляшки, повертаючись до реального світу, до темряви; відлуння його кроків полетіло порожньою вулицею. І, тікаючи, уперше за своє доросле життя Майкрофт виявив, що плаче.

Розділ тридцять восьмий

Коли його величності зробили обрізання, боюся, викинули не ту частину. Може, пора знову його обрізати.


Вечірнє повітря було вологе, повне зими, яка стікала по цвілих стінах у переповнені водостоки бетонного підземного переходу, а старий безпритульний вдивлявся в обличчя свого короля. Під нігтями у старого тижнями збирався бруд, якого той уже й не помічав, як і задавненого смороду сечі, але король занюхав його за кілька ярдів, може, й більше, і все ж таки укляк на коліно біля пожитків старого: торбини, обмотаної сизалевою мотузкою; роздертого спальника, всього у плямах; великої картонної коробки, напханої газетами — якої, вірогідно, вже не виявиться, коли хазяїн повернеться ночувати.

— Як, заради всього святого, він виживає в таких умовах? — спитав король у активіста благодійності, що стояв поруч.

— А ви його спитайте,— запропонував той, бо йому за ці роки урвався терпець від сильних світу цього, що проливають крокодилові сльози, висловлюючи своє глибоке співчуття, але завжди, без винятку, роблять це перед камерами й бачать у вбогих якісь знеособлені, бездушні предмети, а не людей, дивляться — і йдуть геть.

Король спалахнув. Однак з гідністю визнав своє невігластво. Він опустився на одне коліно, ігноруючи сирість і сміття, які, здавалося, були скрізь, і приготувався слухати й намагатися зрозуміти. А вдалині, у кінці підземного тунелю, зібрані Майкрофтом оператори розвернули камери й увічнили образ скорботного, заплаканого мужа, який, низько схиливши голову, у грязюці слухав історію волоцюги.

Пізніше працівники ЗМІ, які супроводжували короля, стверджували, що ще не бачили такого королівського прес-секретаря, який працював би настільки невтомно й винахідливо, щоб допомогти їм зробити необхідні репортажі й фотографії. Не заважаючи королю і не надто втручаючись у патетичні сцени страждань і злиднів, журналісти з лихвою отримали все, що хотіли. Майкрофт вислуховував, розумів, задобрював, крутився й вертівся, підбадьорював, радив і заохочував. Одного разу він втрутився, щоб затримати короля в той момент, коли знімальна група шукала ідеальний ракурс і міняла плівку, а іншим разом шепнув на вухо королю, щоб той повторив сцену на тлі пари, що клубочилася від стоків і красиво мерехтіла у вуличному світлі: партнеркою на зйомках була мати, що колисала немовлятко. Майкрофт сперечався з поліцією і переконував місцевих чиновників, які намагалися влізти в кадр. Це не був офіціозний караван, що переходить на інший бік, щойно знято обов'язкові фото,— це була жива людина, яка роздивлялася своє королівство наодинці з кількома ізгоями і власною совістю. Або принаймні так пояснював Майкрофт, і йому вірили. Якщо всі ці три дні король спав уривками, то Майкрофт очей не склепив. День змінювався ніччю, а ніч змінювалася новими морозним днем, та коли королівські щоки набували дедалі більше землистого кольору, а очі западали і сповнювалися каяття, в очах Майкрофта розгорявся вогонь переможця, який у кожній зустрічі з жебраком бачив виправдання своєї роботи, а в кожному клацанні камери — тріумф.

Коли король нахилився до картонної халабуди безпритульного, щоб його вислухати, він усвідомлював, що увесь його костюм промокне від слизького бруду, але не звернув уваги. Він лише стояв навколішках у цьому багні, а старий у ньому жив. Король примусив себе вклякнути, не звертаючи уваги на сморід і холодний вітер, кивати і заохочувально всміхатися, а старий крізь клекотіння у легенях вів далі свою оповідь: університетський диплом, шлюбна невірність, яка зруйнувала його кар'єру і впевненість у собі, а потім — життя на узбіччі без вороття назад. Розповідав він це навіть дещо шанобливо. Тут ніхто не винен, старий нікого не звинувачує і не нарікає, от тільки холод... Колись він жив у каналізації, там було сухіше й тепліше, і поліція нерви не мотала, але служба водоканалу його там побачила й навісила на вхід замок. Потрібна була мить, щоб це усвідомити. Людину викинули з каналізації...

Ізгой простягнув руку, показуючи пов'язку, крізь яку просочився гній і засохнув. Пов'язка була брудна, і король відчув, що аж здригнувся. Старий підійшов ближче; безформні пальці тремтіли і почорніли від бруду, обламані нігті були схожі на пазурі — рука, не гідна навіть каналізації. Король стискав цю руку дуже міцно і дуже довго.

Коли він нарешті підвівся, щоб рухатися далі, на холоші у нього розпливлася гидка брудна пляма, а очі були мокрі. Від нестерпного вітру, напевно, бо щелепи його були розлючено стиснуті, але це назвуть сльозами співчуття — преса висловиться саме так. «Совісний король» — кричатимуть заголовки. Король повільно виходив з вогкого підземного переходу на перші шпальти всіх газет у країні.


Радники Гордона Маккілліна весь день просперечалися. Спочатку ідея полягала в тому, щоб скликати прес-конференцію, зібрати всіх і дати настільки вичерпну інформацію, щоб жоден журналіст не залишився без відповіді на своє питання. Але лідер опозиції мав сумніви. Якщо мета полягала у тому, щоб присусідитися до королівського турне, хіба не слід зробити це в подібному до монаршого стилі? Офіційна прес-конференція, здається, занадто формальна, занадто нав'язлива — так наче Маккіллін прагне використати короля в партійних інтересах. Його сумніви переросли в непевність, і плани змінилися. Шепнули кому треба. Одразу після сніданку Маккілліна мають побачити на порозі його будинку, де він прощатиметься з дружиною,— зворушлива сімейна сцена, яка відповідає неофіційному стилю королівського турне, а те, що поруч виявилися оператори — так вони просто проходили неподалік...

Вовтузіння під дверима на Чепел-стріт ставало нестерпним, і минуло кілька хвилин, перш ніж прес-радник Маккілліна кивнув, що вервечка камер вишикувана як слід. Що ж, усе має бути як слід: зрештою, це піде в прямому ефірі в передачі «Сніданок з нами».

— Доброго ранку, леді та джентльмени,— почав Маккіллін, а його дружина ніяково топталася на задньому плані.— Я радий бачити вас усіх і припускаю, що ваш візит — з приводу майбутніх оголошень щодо транспортної політики?

— Якщо вона включає скасування королівських поїздів.

— Навряд чи.

— Містере Маккіллін, чи гадаєте ви, що король правильно влаштував такий статусний тур? — спитав молодий агресивний блондин, який тицяв мікрофон, наче зброю. Та це і була зброя.

— Король — особа настільки статусна, що в цьому не має вибору. Звісно, він правильно вчинив, адже бажає побачити сам, як живеться знедоленим. Я вважаю, що він робить справу, гідну захоплення, і вітаю це.

— Але на Даунінг-стріт заявили, що дуже засмучені; кажуть, що ці питання слід залишити політикам,— втрутився ще один голос.

— А коли сам містер Уркгарт востаннє бував у таких місцях, скажіть на Бога? Просто йому бракує мужності,— гайлендський акцент звучав як військовий барабанний бій, закликаючи загони до наступу,— щоб повернутися обличчям до своїх жертв, але в інших нема причини тікати.

— Тобто ви не критикуєте королівське турне і поважаєте в будь-якому разі?

Маккіллін зробив паузу. Треба, щоб стерв'ятники чекали, гадали, метикували. Його підборіддя задерлося, надаючи йому вигляду справжнього державного мужа, і щоки здавалися менш м'ясистими,— він це репетирував тисячу разів.

— Я цілком схвалюю те, як вчинив король. Я завжди був прихильником королівської родини і вважаю, що ми повинні дякувати фортуні за те, що маємо такого співчутливого короля, який опікується нами.

— Отже, ви на сто відсотків за нього?

Голос був повільний, виразний, дуже суворий.

— На сто відсотків.

— Чи винесете ви це питання в палаті общин?

— О ні. Я не можу. Правила палати общин цілком однозначно виключають будь-які суперечливі обговорення монарха, але навіть якби дозволяли, я не став би такого робити. Я непохитно вірю, що наша королівська родина не має використовуватися політиками для своїх вузькопартійних цілей. Тому я не збираюся порушувати це питання або проводити прес-конференцію. Я просто висловлю свою думку про те, що король має повне право робити те, що він робить, і я приєднуюся до його турбот про знедолених, які складають таку велику частку сучасної Британії...

Прес-радник розмахував руками над головою, проводив ребром долоні по горлу. Час переходити до підсумку. Маккіллін сказав уже достатньо, щоб це винесли в заголовки, і недостатньо, щоб його звинуватили в тому, що він використовує ситуацію. Завжди тримай стерв'ятників напівголодними, щоб вони бажали більший шматок.

Маккіллін саме висловлював завершальне самокритичне прохання перед камерами, як раптом з вулиці зачувся автомобільний гудок. Він подивився туди — і побачив зелений «ренджровер», який проїздив повз. Козел! Це був депутат ліберальної партії, сусід по Чепел-стріт, який страшенно радів, коли йому вдавалося перервати інтерв'ю лідера опозиції на порозі його будинку. Що більше Маккіллін протестував проти нечесної гри, то голоснішим і зухвалішим ставало втручання його сусіда. Маккіллін знав, що зараз цікавість продюсера передачі «Сніданок з нами» згасне, тож у нього лишається тільки секунда-дві телевізійного ефіру. Очі Маккілліна втішено спалахнули, він обдарував глядачів широкою усмішкою і широким жестом помахав «ренджроверу», який уже від'їжджав. Вісім мільйонів глядачів побачили політика в найкращому світлі, бо для всього світу він мав такий вигляд, ніби люб'язно та з ентузіазмом відповідає на несподіване вітання одного з найпалкіших фанатів. Утер носа покидьку. Маккіллін не дозволить зіпсувати такий чудовий день.

У той час як продюсер повіз відзнятий матеріал у студію, Мортіма Уркгарт відірвалася від екрана, щоб зирнути на чоловіка. Той бавився кусниками обвугленого тосту і всміхався.

Розділ тридцять дев'ятий

Я не знаю, чому він таке говорить,— звідки мені знати? Я ж не психіатр.


Автобус, який віз журналістів з Ґорбалза до аеропорту на околиці Глазго, хитнувся, повертаючи за ріг на стоянку. Майкрофт, який стояв у проході, вчепився міцніше, оглядаючи плоди рук своїх. Хоча більшість журналістів у автобусі виснажилася до краю, вони були задоволені: репортажі заповнювали газетні шпальти три дні поспіль, і покладеної на це праці вистачить принаймні ще на місяць. На честь Майкрофта залунали оплески: це було визнанням його воістину титанічних зусиль. На обличчях читалися приязнь і щирість, й аж тут Майкрофт помітив тих, хто сидів у задніх рядах автобуса. Там, як агресивно набундючені школярики, засіли Кен Рочестер зі своїм фотографом і ще одна пара з газети-конкурента, які також приєдналися до турне в останню хвилину. Вони не були акредитовані як придворні кореспонденти, але попливли під дуже зручним журналістським прапором під назвою «газетний додаток». Увага, яку вони приділяли Майкрофту, і камери, звернені на нього, коли вони б мали бути звернені на короля, не лишили у Майкрофта жодних сумнівів щодо того, хто саме стане героєм їхнього наступного репортажу Розголос явно пішов, стерв'ятники кружляли над головою а присутність конкурентів посилить жагу крові. У Майкрофта менше часу, ніж він гадав.

Подумки він повернувся до слів, які надихали його та інших останні кілька днів,— слів, почутих напряму від короля. Слів про необхідність шукати себе, реагувати на те, що він відчуває глибоко в нутрі, запитувати себе, чи впорався він із завданням не просто робити свою справу, але й бути людиною. Годі тікати. Майкрофт подумав про Кенні. Вони його не облишать, він у цьому певен: сучасні рочестери не такі. Навіть якщо Майкрофт ніколи більше не побачиться з Кенні, вони використають того як дрова, щоб підкидати у багаття, знищать Кенні, щоб знищити Майкрофта, а через нього знищити короля. Він не відчував злості — у цьому не було сенсу. Саме так працює система. Захищати свободу преси, а слабаків — під три чорти. Він відчував заціпеніння, майже клінічну каталепсію, навіть відсторонився од свого тягаря, начебто вийшов на вулицю й там роздивлявся когось іншого з неупередженістю фахівця. Врешті-решт, він таким і був.

Ззаду в автобусі Рочестер змовницьки шепотівся зі своїм фотографом, який зробив ще одну серію знімків, поки Майкрофт вивищувався понад журналістами, як актор, приречений грати перед глядачами якусь велику драму. До вихідних, подумав Майкрофт. Це весь час, що йому залишився. Дуже шкода, що така наволоч, як цей Рочестер, зніме всі вершки й заробить на сюжеті, а не ті кореспонденти, з якими Майкрофт роками працював і яких поважав. Поки клацав затвор фотоапарата, Майкрофт помітив, що поволі втрачає спокій, а натомість душу роз'їдає кислотна неприязнь до цього Рочестера з його потворно вивернутими губами і лестивою манерою. Він відчував, що починає тремтіти, і ще більше намагався тримати себе в руках. Не втрачай самоконтролю, кричав він сам собі, а то рочестери переможуть і роздеруть тебе на шмаття. Заради Бога, будь професіоналом, грай за своїми правилами!

Вони вже заїхали на стоянку, прямуючи до терміналу відльоту. Крізь свій об'єктив фотограф Рочестера побачив, як Майкрофт торкнув водія за плече та сказав щось таке, що змусило того повернути автобус убік, на тиху ділянку, на значній відстані од терміналу. Коли водій зупинився, Майкрофт вичавив натягнуту усмішку, звертаючись до юрби навколо. Він був у самому центрі.

— Перед закінченням туру хочу повідомити вам ще одну річ, якої ви не знаєте. Може, це вас здивує. Може, це здивує навіть самого короля...

Розділ сороковий

Життя, повне ловів і любощів, ще не робить короля, і тим паче Людини з Народу.


Уркгарт сидів на передній лаві урядовців, лише частково відгороджений «кур'єрською скринькою», споглядаючи цілу армію людей, які махали руками і надривали пельку. Джордж Вашингтон? Він почувався генералом Кастером. Стриманість опозиції, яку Маккіллін продемонстрував на порозі свого будинку, була в минулому: політики, наче хорти, занюхали кров. Така робота потребує міцних нервів, щоб протистояти пращам і стрілам підступного глузування, до яких лише може додуматися парламентський ворог. Він повинен був повірити в себе, повністю витіснити сумніви, які його вороги можуть використати. Цілковита, абсолютна, безкомпромісна впевненість у власній справі. Вони — набрід, позбавлений не лише принципів, але й уяви; він би не здивувався, якби вони в новонабутому роялістському запалі раптом затягнули державний гімн — просто тут і зараз, у залі палати общин — єдиному місці на все королівство, куди вхід монарху заказано. Погляд прем'єр-міністра впав на Звіра, й Уркгарт похмуро всміхнувся. Зрештою, Звір лишається вірний собі. Доки інші навколо вимахують руками і горлають, накручуючи себе в надуманій пристрасті, Звір просто сидить з присоромленим виглядом. Сама справа була для нього важливіша, ніж перемога. Він не забуде про справу заради нагоди принизити свого опонента. Кінчений ідіот.

Усі вони — така дрібнота, такі жалюгідні створіння! Вони називають себе політиками, лідерами, але ніхто з них не розуміє влади. Уркгарт їм покаже. І матері теж. Покаже їй, що він кращий, ніж Алістер, і завжди був кращим, і завжди буде кращим, ніж усі вони. Безперечно.

Коли озвався перший представник гальорки, Уркгарт уже заздалегідь знав, що той скаже. Адже вони завжди ставлять такі передбачувані питання. Мова піде про короля. Мадам спікер схоче заперечити, але прем'єр-міністр усе одно відповість на це питання. Підкреслить принцип, що монарх має бути поза політикою. Засудить погано замасковану спробу втягнути його в партизанську війну. Натякне на те, що будь-який дурень може виявити проблеми, а людина відповідальна шукатиме їхнє розв'язання. Заохочуватиме їх наробити якомога більше галасу, навіть якщо це означатиме вечір приниження прем'єр-міністра, але це їх міцно зв'яже з королем, щоб вони вже ніколи не змогли розплутати ці вузли. Тоді й тільки тоді настане час зіштовхнути його величність з вершини гори.


— Чорт! Чорт! Чорт!!! — відскакувала від стін лайка: це Стемпер дав волю своєму гніву, на мить заглушивши телевізійний коментар.

Саллі й Уркгарт були не самі. З ними був Стемпер, який облаштувався в одному з великих шкіряних фотелів у кабінеті прем'єр-міністра і збуджено пожирав телерепортаж і власні нігті. Уперше з моменту початку їхніх стосунків Саллі ділила товариство Уркгарта ще з кимось. Можливо, Уркгарт хотів, щоб інші знали про неї, що вона стала таким собі символом статусу, ще однією опорою його мужності й еґо. А можливо, йому потрібні були глядачі — свідки чергового його тріумфу. Якщо так, він має бути дуже засмучений сценами, які зараз розгортаються перед їхніми очима.

— Приголомшливим фіналом королівського туру сьогодні стала заява прес-секретаря короля, Девіда Майкрофт, про його відставку,— проспівав репортер.

— Я — гомосексуаліст.

Фотографії Майкрофта були не дуже чіткі — обличчя було надто темне на тлі ясно освітлених автобусних вікон, але і цього було досить. В оточенні колег, він ділився новинами, як робив багато років,— гравець, що працює на авдиторію. Це був не втікач, який не дивиться в очі, спітнілий, загнаний в кут, припертий до стіни. Це була людина, яка цілком тримала себе в руках.

— Я сподівався, що моє приватне життя лишатиметься приватним і не заважатиме моїм обов'язкам у роботі на короля, але більше я не маю в цьому певності. Тому я подаю у відставку.

— Яка була реакція короля? — у питанні репортера чувся виклик.

— Не знаю. Я не казав йому. Коли я останнього разу попросив дозволити мені піти у відставку, він мені відмовив. Як ви всі знаєте, він — людина, повна співчуття і розуміння. Але завдання монарха важливіше, ніж у простого смертного, зокрема і прес-секретаря, і тому я взяв на себе обов'язок звільнити короля від відповідальності, публічно оголосивши про свою відставку перед вами. Сподіваюся лише, що його величність зрозуміє.

— Але, заради всього святого, яким чином гомосексуальність може завадити вашій роботі?

Майкрофт надав своєму обличчю виразу насмішкуватого подиву.

— Ви у мене питаєте?

Він засміявся, наче на невибагливий, але вдалий жарт. Ні ворожості, ні вишкіру загнаного звіра. Боже мій, це була чудова вистава.

— Прес-секретар повинен бути каналом для новин, а не їхнім об'єктом. Домисли про моє особисте життя зробили б мої професійні обов'язки неможливими.

— Чому ви крилися всі ці роки? — це озвався Рочестер із заднього сидіння автобуса.

— Крився? Я не крився. Нещодавно розпався мій багаторічний шлюб. Я завжди був вірний дружині, і я глибоко вдячний їй за ті щасливі роки, які ми провели разом. Але з розлученням прийшло нове розуміння і, можливо, останній шанс, щоб бути людиною, якою, можливо, я завжди й хотів бути. Я зробив цей вибір. Я не шкодую.

Щиро й відверто він перейшов до тактики нападу. У будь-якому разі, більшість присутніх тут були його старими колегами, друзями, і ніщо не могло приховати атмосфери співчуття й доброзичливості. Майкрофт добре обрав і момент, і своїх допитувачів.

Уркгарт вимкнув телевізор, хоча журналіст продовжував сагу про королівського помічника, якого, за його словами, «всі дуже шанують і люблять»: голос звучав на тлі кадрів зі щойно завершеного туру.

— Егоїстичний покидьок,— пробурмотів Стемпер.

— А я думала, ви й хотіли його викинути,— подала репліку Саллі.

— Ми хотіли, щоб його повісили на шибениці, а не врочисто проводжали під оплески натовпу, а тут аж у вухах лящить,— відрізав Стемпер. Саллі підозрювала, що його дратує її присутність у товаристві, яке раніше було суто чоловічим.

— Не переймайся, Тіме,— відповів Уркгарт.— Наша мета — не Майкрофт, а король. І поки він споглядає свій світ з вершини гори, земля у нього під ногами вже починає осипатися. Майже час уже простягнути йому руку допомоги. І підіпхнути його в спину, я гадаю.

— Але у вас лише тиждень до... Ці кадри з туру вбивають тебе, Френсисе,— м'яко сказала Саллі, дивуючись із його холоднокровності.

Він подивився на неї примруженими твердими очима, ніби картаючи за невіру.

— Але є ось такі кадри, люба Саллі, а є й отакі.

Недобрий усміх розрізав його обличчя, та очі лишалися твердими, наче скелі. Він підійшов до свого столу, вийняв маленького ключика з кишені гаманця, повільно відімкнув верхню шухляду. Витягнув великий конверт з брунатного паперу і розсипав вміст по стільниці. Всі рухи були дбайливі, немовби вправний ювелір показував своє коштовне каміння. Там були фотографії — можливо, з дюжину, і всі кольорові; Уркгарт перебрав стосик і врешті обрав дві, тримаючи ці світлини так, щоб Саллі й Стемпер як слід роздивилися.

— Що ви про них думаєте?

Саллі не була певна, що він має на увазі — фотографії чи груди, виставлені напоказ. На цих двох світлинах, як і на інших, неприкриті принади принцеси Шарлоти були показані в усій красі. Єдині варіації основної теми — це різні пози її тіла і вихиляси молодика.

— Ох, ну скажу вам,— видихнув Стемпер.

— Один з найбільших тягарів посади прем'єр-міністра — те, що йому повіряють різні секрети. Історії, які ніколи не озвучуються. Як, наприклад, історія про молодого військового, стайничого принцеси, який, побоюючись, що його улюблена поза на принцесі дуже ризикована, вирішив отримати страховий поліс — ці фото.

— Ох, ну скажу вам,— повторив Стемпер, перебираючи решту світлин.

— Це було промахом з боку стайничого,— провадив Уркгарт,— що він намагався продати політичну справу не тій людині — журналісту, який, як виявилося, раніше працював у спецслужбах. Тому знімки опинилися в мене у шухляді, а нещасному закоханому хлопчику недвозначно натякнули, що йому відірвуть яйця, якщо хоч одна копія цих фото спливе на Фліт-стріт.

Він забрав фотографії у Стемпера, який, можливо, тримав їх на хвильку довше, ніж слід.

— Щось мені підказує, Тімоті, що за кілька днів я не хотів би опинитися на його місці.

Чоловіки зареготали, проте Уркгарт помітив, що Саллі, здається, не насолоджується моментом.

— Тебе щось турбує, Саллі?

— Це якось неправильно. Це ж король хоче тебе знищити, а не Майкрофт чи принцеса.

— Спочатку гілки...

— Але ж вона нічого не зробила. Вона не замішана.

— Але буде замішана,— пирхнув Стемпер.

— Називай це професійним ризиком,— додав Уркгарт. Посмішка ще розтягнулася і стала тоншою.

— У мене з голови не йдуть думки про її сім'ю. Як це позначиться на її дітях,— у її голосі прослизнула вперта нотка, а повні, виразні вуста вперто надулися.

Він відповів повільно і твердо як камінь.

— Війна породжує страждання. І багато невинних жертв.

— Її єдиний гріх, Френсисе, у тому, що їй кортить здорового сексу, і в тому, що чоловік у неї — прісний англійський виродженець.

— Її гріх — у тому, що дала себе застукати.

— Тільки тому, що вона жінка!

— Тільки не треба цього колективного фемінізму,— роздратовано огризнувся Уркгарт.— Вона весь вік жирувала, жеручи подане на королівському столі, й пора їй платити за рахунками.

Саллі хотіла відповісти, але, побачивши спалах у нього в очах, приборкала себе. Вона не переможе в цій суперечці, а якщо спробує, може втратити набагато більше. Вона сказала собі: не будь наївною. Хіба вона сама не знає, що секс для жінок — не більше ніж інструмент, зброя, яка частенько потрапляє до рук чоловікам? Вона відвернулася, відступаючись.

— Тіме, переконайся, що ці фото опиняться де треба, гаразд? Поки що тільки оці двійко. А решту лиши.

Стемпер кивнув і скористався нагодою нахилитися над столом і ще раз поритись у фотографіях.

— Ну ж бо, Тіме. Будь хорошим хлопчиком.

Стемпер різко підкинув голову, його очі мерехтіли, коли він подивився спочатку на Уркгарта, потім на Саллі, потім знову на Уркгарта. Жаринки розуміння спалахнули у нього в очах. Саллі втрутилася в його взаємини з босом і мала над Стемпером перевагу, попри всю його кмітливість і крутійство.

— Я так і зроблю, Френсисе,— він узяв два фото і гостро подивився на Саллі.— Добраніч вам усім.

І пішов.

Якийсь час вони двоє помовчали. Уркгарт намагався вдавати спокій, вельми зосереджено розгладжуючи стрілки на брюках, та коли нарешті заговорив, м'якість його слів приховувала погрозу в голосі.

— Не удавай мені смиренницю, о циганко.

— Це буде щодо неї дуже несправедливо.

— Або вони, або я.

— Я знаю.

— Досі на моєму боці?

У відповідь вона повільно підійшла до нього та пристрасно поцілувала, притиснувшись до нього усім тілом, і просунула язика Уркгарту до рота. За кілька секунд його руки пестили її і боляче стискали. Вона знала, що його любощі грубі, тваринні. Він брутально завалив її долілиць на стіл, скинувши ручку та телефон і перекинувши ще й орамковану фотографію своєї дружини. Спідниця Саллі задерлася на спину, а він, зірвавши з неї білизну, уже був усередині, мнучи її сідниці так сильно, що Саллі здригнулася: він уп'явся в шкіру нігтями. Вона лежала долілиць на столі, ніс і щока притискалися до шкіряної поверхні. І тут їй дещо пригадалося. Ще підлітком, може, років тринадцятьох, вона одного разу скоротила дорогу через провулки Дорчестера, щоб швидше потрапити у кіно, і там раптом зіткнулася з жінкою, перехиленою через капот автомобіля. Жінка була чорна, з яскраво-малиновими губами, а блискучі очі були жорсткі, нетерплячі, знуджені. Чоловік позаду неї був товстий і білий, він огризнувся на Саллі, виплюнувши брудні, бридкі слова, але не зупинився. Пам'ять відбивала все це з жахливою ясністю, коли Уркгарт ще глибше, наче цвяхами, уп'явся їй у шкіру, а обличчя Саллі дедалі болісніше притискалося до фотографій, розкиданих на столі. Їй хотілося скрикнути — не в екстазі, а від болю та приниження. Натомість вона просто закусила губу.

Розділ сорок перший

Концепція спадкової монархії трохи нагадує пляшку вишуканого шампанського, яка занадто довго залишалася відкоркованою.


Майкрофт знайшов його на вересовому пустищі неподалік Балморалу, де той часто гуляв, коли відчував неспокій і бажання побути на самоті — навіть у середині зими, коли земля засніжена і безперешкодно дме східний вітер, який набрався сил у тіні Уральських гір за дві тисячі миль звідціля. Тут живуть безсмертні духи, одного разу сказав король: вони чаяться в тріщинах гранітних брил і співають, ганяючись разом з вітром у вересових заростях, у той час як олені шукають собі прихисток на пасовиськах у долах. Король побачив, як Майкрофт наближається, але не привітався навіть знаком.

— У мене не було вибору. У нас не було вибору.

— У нас? А хіба зі мною консультувалися? — царствений тон зрадив образу і біль. Гнів — чи вітер? — забарвив рум'янцем щоки; королівські слова звучали повільно.— Я до кінця був би з тобою.

— Ви вважаєте, я справді цього не розумію? — прийшла черга Майкрофта дратуватися.— Ось чому мені довелося взяти рішення в свої руки. Вам час починати слухатися голови, а не серця.

— Ти не вчинив злочину, Девіде, не порушив закону.

— Відколи це щось важить? Я б тільки відволікав увагу. Замість слухати вас, люди хихотіли б у кулак, позираючи на мене. Ви так ризикнули, щоб донести свою ідею без перешкод, а я просто став би поперек дороги — ще один привід для людей збитися на манівці. Хіба ви не бачите? Я пішов не через вас. Я пішов заради вас,— він замовк, вдивляючись у туман, який огортав вересові простори, і щільніше запнув позичену лижну куртку.— І, звісно, є ще дехто. Я мав подумати про нього. Захистити його.

— Відчуваю майже ревнощі.

— Ніколи не думав, що так по-різному любитиму двох чоловіків,— Майкрофт простягнув руку, щоб торкнутися чужої руки — непростимий вчинок між підданим і монархом, але ці слова і крижаний вітер, здається, позбавили розмову формальності.

— Як його звуть?

— Кенні.

— Його завжди радо приймуть. Разом з тобою. У Палаці.

Король накрив своєю рукою долоню Майкрофта, який схилив голову, переповнений емоціями та вдячністю.

— Наші стосунки — дуже особисте питання, не для газетних заголовків і гавкоту нишпорок, які викрутили б його особисте життя навиворіт,— пояснив Майкрофт.

— Такому паростку не зрости, якщо його поливати інсинуаціями і гноєм пліток.

— Я дуже боюся, що це було для нього занадто. Але дякую вам.

Вітер завивав у вересі — низьким, жалісним голосом; світло почало згасати, ніби прийшли демони ночі, щоб повернути свої володіння.

— Це просто нещасливий випадок, Девіде.

— Кумедно, але я відчуваю майже полегшення, звільнення. І не шкодую. Але це був не випадок.

— Тобто?

— Я не вірю в збіги. Хтось хотів відвернути увагу від вашого туру, зашкодити не тільки мені, а й вам.

— Хто?

— Той, у кого був мотив дістатися до вас. Той, у кого була можливість. Той, хто знає депутата від Даґенема й у кого є можливості відстежити приватний телефонний номер.

— Це має бути той, хто здатен впасти дуже низько.

— Нижче не буває. І він не втомиться переслідувати вас, не сумнівайтеся. Це не кінець.

— Тоді сподіваюся, що матиму твою мужність.

— Ви маєте мужність. Усе, що вам потрібно, це мужність подивитися собі в обличчя, як ви й казали. Зіграти людину — це ваші власні слова. Дивитися в обличчя іншим не так складно, повірте мені. Але я думаю, ви вже це знаєте.

— Мені будуть потрібні твої поради, Девіде, ще більше, ніж колись, якщо, як ти кажеш, усе стане тільки гірше.

Спочатку повільно, потім сильніше на дві самотні постаті почали падати краплі крижаного дощу. Нестримно підповзала темрява.

— Тоді найкраща порада, яку можу дати вам, сір,— це чимшвидше забиратися з цього чортового пустища, доки ми обидва не замерзли до смерті та не позбавили Френсиса Уркгарта мороки.

Розділ сорок другий

Хай нюхнуть коксу.


ЛЮТИЙ: ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ

У залі валютних операцій в одній з найбільших фінансових установ, розташованих на березі Темзи, саме там, де понад триста років тому почалася Велика Пожежа, яка знищила половину Лондона, на телефон відповіли буквально через секунду. Не треба ще однієї пожежі, щоб знову зруйнувати Сіті, досить японцям перекупити ще одну компанію,— жартували тут.

Тут ніколи не барилися зняти слухавку. Віддаль між катастрофою і успіхом часто вимірюється секундами, а головний валютний маклер не міг дозволити собі дрімати, коли працюють ринки і всі інші сімнадцять валютних маклерів, які заздрили його роботі та пов'язаній з нею комісії. Він одразу відмів думки про шалено модну сорокафутову круїзну яхту, яку збирався купити, і сконцентрувався на голосі, що чувся на тому кінці лінії. Однак це не стосувалося бізнесу: це було питання від одного з численних знайомих у пресі.

— Чув плітки про скандал у Палаці, Джиме?

— Які плітки?

— О, нічого аж такого. Просто чутки, мовляв, щось там назріває, і тоді королівська яхта наскочить на рифи...— (Маклер скривився, але цього в телефоні не видно).— Мій редактор просить усіх нас це перевірити, промацати обстановку. Але запашечок уже відчувається.

Очі маклера метнулися на екран, де мерехтіла суміш червоних, чорних і жовтих цифр. Курс фунта стерлінгів, здається, у нормі, а вся увага сьогодні була прикута до новин про падіння рубля і новий спалах голодних демонстрацій у Москві. Надзвичайно суворі зими, здавалося, заморозили як розумові здібності політиків, так і нерви працівників закордонних бірж. Маклер протер очі, щоб упевнитися в побаченому: очі в нього поколювало від постійної напруги, але носити окуляри в офісі він не наважувався. Його становище залежало від того, наскільки впевнено від триматиметься, і в тридцять сім років він не міг дозволити собі найменших ознак старіння або підупадання на силі; надто багато тих, хто прагне його зіпхнути з місця.

— Нічого про це не чув, Піте. На ринках анічичирк.

— А я тобі кажу: мухи вже дзижчать.

— Це у вас у королівських парках понавозили королівського добрива.

— Може, й так,— відповів журналіст, але за інтонаціями було чутно, що це його не переконало.— Дай мені знати, коли щось почуєш, домовилися?

Маклер натиснув відбій і знову потер очі, намагаючись вирішити, як розтягнути виплати за іпотекою, щоб покрити свої останні витрати. Він мріяв про оголених дівчат — усміхнених, намащених кокосовою олією, які лежали на водній гладіні, прозорій як дзеркало,— коли знову задзвонив телефон. Це був клієнт, до якого долинули такі самі чутки і який хотів дізнатися, чи можна швидко перевести національну валюту в долари або ієни. Знову запахло. І коли маклер подивився ще раз на екран, цифри фунта стерлінгів заблимали червоним. Падіння. Не сильне, усього на кілька позицій, але це був ще один натяк.

Чи може він собі дозволити це проігнорувати? Чорт, він занадто старий для цього — може, треба йому взяти та все кинути і провести рік під вітрилом, розрізаючи гладінь Карибського басейну, доки не підшукає пристойної роботи. Але не зараз, не тоді, коли він ще не зробив останній ривок, щоб сплатити за яхту і цю проклятущу іпотеку. Він напружив свій хворий мозок, що розривався від болю, і потягнувся по апарат, який з'єднував його з брокерами та їхньою постійною зміною цін купівлі-продажу, і натиснув кнопку.

— Кабель? — спитав він. Це був маклерський ідіоматичний вислів на позначення курсу фунта стерлінгів, який корінням тягнувся ще в ті дні, коли дві великі фінансові імперії — у Лондоні та у Нью-Йорку — були пов'язані тільки невтоленною жадобою і підводним кабелем.

— Двадцять, двадцять п'ять. П'ять на десять,— почулася тріскотлива відповідь. Навіть у вік космічних подорожей досі неможливо налагодити лінії, що з'єднують з номерами брокерів,— звук ледь чутно, гірше, ніж комарине дзижчання. Чи в маклера і з вухами проблема?

Він зітхнув. Де пенні, там і п'ять мільйонів.

— Твої. П'ять.

Обвал почався.


Двері до редакторського кабінету щільно зачинилися. Це вже не мало значення: за кілька хвилин новини почують усі в будівлі. Заступник редактора, редактор відділу новин і редактор відділу ілюстрацій скупчилися навколо столу головреда; сцена нагадувала оточення поїзда племенем сіу, проте головред і не думав здаватися без бою.

— Я таке не поставлю на першу сторінку. Вони просто огидні. Це втручання в особисте життя.

— Це новини,— процідив його заступник, зціпивши зуби.

— Вам відоме «правило сніданку» власника газети. Нічого такого на першій сторінці, що образило б двох літніх леді, які читають це видання за сніданком,— заперечив головред.

— Ось чому зараз тільки бабці й читають нашу газету!

Головний редактор хотів запхати ці слова своєму нахабному заступнику назад у пельку, але не міг, оскільки саме так і висловлювався у своїх дедалі частіших суперечках з підстаркуватим власником. Він подивився ще раз на два фото розміром на всю пластину, вже розмічені червоним олівцем, щоб увага глядача не розпорошувалася на зайве — на ліжко, зіжмакані подушки й переплетені ноги, а натомість зосередилася на тілі й обличчі принцеси.

— Ми не можемо. Це просто неподобство.

Не кажучи ні слова, редактор відділу ілюстрацій нахилився над столом, озброєний червоним олівцем і лінійкою, та прокреслив дві акуратні лінії, відрізавши обидва фото трохи вище пипок. Те, що залишилося, уже неодноразово бачили на незліченних пляжних світлинах принцеси, але жодної принципової різниці не було: вираз обличчя, вигин спини і язик біля її вуха розповідали всю історію.

— А що кажуть у Палаці? — утомлено спитав головний редактор.

— Та чортова дурня там коїться. Коли Майкрофт публічно позбавив себе цноти, у них така каша заварилася!

— Спочатку Майкрофт, тепер це...— головред похитав головою, усвідомлюючи, що його не приймуть у жодному домі, на жодному званому вечері, якщо це буде опубліковано під його прізвищем. Він здійснив ще одну спробу опиратися.— Слухайте, це ж не клята Французька революція. Я не потягну королівську родину на гільйотину.

— Але це реальні суспільні проблеми,— озвався редактор відділу новин — спокійніше, ніж заступник.— Король втручається в різні питання, викликає політичні дебати, але цілком очевидно ігнорує те, що коїться у нього у Палаці, просто під дахом. Він мусить бути взірцем національної моралі, а не власником борделю. Він, виявляється, ще більший сліпець, ніж Нельсон.

Головред похилив голову. Фунт стерлінгів уже впав майже на два центи через ці чутки, а це вже реальна біда.

— Ніхто не просить вас очолити революцію — просто йдіть у ногу з іншими,— заступник знову почав боронити свої погляди.— Ці фото вже розійшлися по всьому місту. До ранку ми виявимося єдиними, хто їх не розмістив.

— Я не згоден. Мене не обходять паршиві іноземні газети. Це британська справа. Всі редактори у місті знають, які будуть наслідки друку цих фотографій. Ніхто не квапитиметься — принаймні не в наших британських газетах. Ні,— він у патріотичній гордості випростав плечі й рішучо похитав головою.— Ми не збираємося друкувати їх, поки не знаємо напевно, що хтось інший уже їх друкує. Може, ми так упустимо сенсацію, але я не хочу побачити цю сенсацію вирізьбленою в себе на надгробку.

Заступник намагався сказати, що бухгалтерія вже розраховує падіння накладу, яке і вирізьблять на редакторському надгробку, коли раптом розчахнулися двері й увірвався дописувач колонки пліток. Він надто хвилювався й важко дихав, щоб говорити ясно, його слова являли собою незрозумілу мішанину, аж нарешті він у розпачі замахав руками і схопив дистанційний пульт од телевізора у редактора на столі. Ввімкнув один із супутникових каналів новин. Власниками були німці, віщав канал з Люксембурга, а транслювався у половині Європи, у тому числі в Південній Англії. Екран заблимав — і з'явилося зображення принцеси Шарлотти в екстазі, з пипками та всім іншим. Без подальших слів заступник схопив світлини і кинувся рятувати першу сторінку.


— А мені це подобається, Мортімо. Дуже подобається.

Було по першій ночі, вранішні часописи вже прибули, і разом з ними Мортіма. Уркгарт, здавалося, був не проти й хихикав, переглядаючи матеріали.

— «Сьогодні вранці королю висунуть звинувачення в порушенні службового обов'язку,— зачитував Уркгарт зі сторінок „Таймза“.— У гонитві за особистою популярністю і власними політичними дрібними інтересами він підставив під удар не тільки себе, але й інститут монархії, відкривши його для лобової атаки. Політики і газетні королі, які в останні кілька тижнів скочили на підніжку його поїзда, показали себе як безпринципні та безідейні. Треба було мужності для твердого обстоювання конституційного принципу, щоб нагадати народу: монарх не повинен бути ні зіркою шоу-бізнесу, ні виразником суспільної думки, але неупередженим і політично непричетним головою держави. Френсис Уркгарт виявив мужність; він заслуговує на оплески»,— Уркгарт знову хихикнув.— Так, мені це подобається. Чому б воно не подобалося, моя люба? Я ж майже все це сам і написав.

— А мені більше до душі «Тудей»,— відповіла Мортіма.— «Край королівським цицькам і цяцянкам, тілу і титулам. Час їм затягнути ремінь і застебнутися до горла!»

— «Король-кретин»,— прочитав Уркгарт з іншого видання.— «Його королівській величності треба негайно сказати принцесі кілька слівець на вушко, навіть якщо йому доведеться вибитися на початок черги...»

Мортіма корчилася в нападі реготу. Вона просто підняла вгору випуск «Сана» з кричущим заголовком: «Король кубла».

— О любий мій,— ледь вимовила вона крізь судоми сміху, що душили її,— ти справді виграв цей бій.

Раптом Уркгарт посерйознішав, ніби хтось його перемкнув.

— Мортімо, я лише почав бій.

Він узяв слухавку, оператор відповів.

— Перевірте, чи канцлер казначейства ще рахується в світі живих,— доручив Уркгарт, обережно кладучи слухавку на місце. Не минуло й півхвилини, як телефон знов озвався.

— Як справи, Френсисе? — почувся на лінії голос — утомлений, наче абонента щойно збудили.

— Добре, а буде ще краще. Слухай уважно. У нас особливо тяжка криза, і голуби вже пурхають у голубнику. Нам треба вжити заходів, доки пташки не полетіли геть. Я вважаю, що фунт стерлінгів стрімко котитиметься далі. За таких обставин було б негідно і безчесно просити наших друзів із Брунея триматися довше. Це поставить під загрозу важливий міжнародний альянс. Тобі слід зателефонувати чиновникам султана і запропонувати: хай продадуть нам одразу три мільярди фунтів траншу.

— Христе Всемогутній, Френсисе, та це доб'є нашу валюту.

Від утоми тепер і сліду не лишилося.

— Ринок живе своїм життям. Дуже прикро, що наслідки можуть вселити жах у серця простих виборців, коли ті побачать: фунт падає, а іпотечна ставка — зростає. Це буде ще більшим лихом, і воно буде на королівській совісті й на тих, хто його підтримує.

На тому кінці лінії запанувала тиша.

— Чи ясно я висловився?

— Абсолютно,— почулася тиха відповідь.

Уркгарт уважно подивився на слухавку, перш ніж покласти її. Мортіма стежила за ним у непідробному захваті.

— Ми всі повинні приносити жертви у битві, Мортімо,— він помацав пучками ніс. Несвідомо він почав наслідувати манери короля, подумалося Мортімі.— Я не знаю, як сказати делікатніше,— провадив він,— тому, мабуть, буду сподіватися на твоє розуміння і скажу прямо. Не можна вести бій у скляному будинку[41]. Було б краще, якби ти припинила виявляти такий жагучий інтерес до італійських арій. Твоє нове захоплення оперою може бути... хибно витлумачене. Це може сплутати лави військ.

Мортіма, яка пригублювала вино, обережно поставила келих на стіл.

— Урядові водії — таке балакуче кодло,— додав Уркгарт, ніби намагаючись пояснити і виправдатися.

— Зрозуміло.

— Ти не образилася?

— За стільки років? — вона схилила голову.— Звісно, ні.

— Ти дуже тямуща, моя люба.

— Доводиться бути,— вона потягнулася по сумочку і вийняла сережку. Це був екстравагантний, модний емалевий предмет біжутерії, виготовлений фірмою «Батлер і Вільсон» з Фулем-роуд. Одна з сережок Саллі.— Нещодавно прибиральниця мені її дала. Знайшла під валиками на честерфілдській софі. Вирішила, що це одна з моїх. Я вагаюся, як делікатніше це сказати, Френсисе...

Він зашарівся й опустив очі, нічого не кажучи.

— Соус до гуски? До канадської казарки?

— Вона... американка,— затинаючись, відповів він.

— І все ж таки.

— Мортімо, вона мені дуже потрібна — вона виконує дуже важливу роботу.

— Не лежачи на спині, Френсисе. І не в скляному будинку.

Він прямо подивився на дружину. Уже давно ніхто не заганяв його в глухий кут. Він не звик до такого. Він зітхнув: вибору йому не лишалося.

— Усе, що тобі треба зробити, Мортімо,— це сказати «будь ласка». Ти ж не розучилася казати «будь ласка», ні?


— Ну й каша.

— Буде ще гірше.

— Ти певна?

— Ніколи ще не була такою певною.

— Чому?

— Тому що він досі не має гарантії, що переможе на виборах; роботи ще багато. Йому треба набрати ще кілька пунктів у опитуваннях. Зараз він не може зупинитися. Інакше ризикує королівським поверненням. І...— вона завагалася.— І він як сокирник. Його ціль — не принцеса, а сам король. Я не знаю, чи він уже здатен зупинитися й перестати махати сокирою.

Він помовчав, роздумуючи.

— Саллі, ти абсолютно у цьому певна?

— В його планах? Так. У ньому?..— вона досі відчувала біль у сідницях, куди глибоко впивалися його нігті.— Я певна.

— Тоді у мене є робота.

Він скотився з ліжка і потягнувся по штани. За кілька секунд він зник.


Валютний маклер перекинувся на спину і лежав у ясно-блакитному світінні цифрового будильника. 4.13 ранку. Чорт. Тепер він уже не засне. Він усю ніч крутився: думки плуталися, бо згадувалися то яхта, то молода медсестра, яку він не зміг затягнути до себе кілька годин тому. Вони поглинули неймовірну кількість страв у «Нікіті», вона випила забагато вишневої горілки й почулася зле. Tant pis[42].

Він клацнув своїм кишеньковим годинником завбільшки з долоню й перевірив мініатюрний екран — які останні дані про стан ринків. Можливо, це його і гризло. Боже! На Далекому Сході стерлінг упав ще на двісті пунктів, і маклер уже почав каятися: треба було менше пити горілки. Він на ніч притримав двадцять мільйонів, і раптом почувся незатишно. Він натиснув одну з кнопок телефону, що стояв біля ліжка, та зв'язався з філією у Сингапурі — там було на вісім годин пізніше.

— Що сталося?

— «Неґару» постійно продають, відколи відкрився ринок,— доповів йому голос з акцентом.— Отже, Центральний банк у Малайзії вступив у гру...

— Який кабель на сорок? — спитав він.

— Шістдесят п'ять, сімдесят.

Продають за шістдесят п'ять, купляють за сімдесят. Але ніхто не купує. Час приєднатися.

— Чорт, давай. За шістдесят п'ять.

Він поклав слухавку, щойно продавши сорок мільйонів фунтів стерлінгів, певний, що ціна далі падатиме. Якщо так піде й далі, він покриє нічні збитки, ще й заробить. Ліпше йому прийти на роботу раніше — раптом увесь чортів світ прокинеться з головним болем і почне панічно розбігатися. І, може, слід подзвонити тому дуже особливому клієнту, який допоміг з усіма цими неофіційними угодами на стороні. Той клієнт не проти, щоб його будили о цій порі, принаймні не за таких ставок. І якщо вони зробили все правильно — годі йому сушити голову через цю яхту. І через цю дурну медсестру.

* * *

9 лютого

«Вечірній стандарт», видання для Сіті


ФУНТ І ПРИНЦЕСА

ВПАЛИ ДУЖЕ НИЗЬКО


Ян і раніше, фунт стерлінгів перебуває під сильним тиском, оскільки Лондонський ринок продовжив тенденцію, що створилася вночі на Далекому Сході. Маклери висловили тривогу з приводу того, що секс-скандал у королівській родині може викликати повномасштабну конституційну й політичну кризу після відставки королівського прес-секретаря минулого тижня та публікації сенсаційних фотографій принцеси Шарлотти, оприлюднених у багатьох сьогоднішніх ранкових газетах.

Банк Англії та інші європейські банки вирішили підтримати стерлінг, щойно відкриються ринки, але не змогли запобігти подальшому спекулятивному продажу валюти, який опустив її на рівень, нижчий за передбачуваний Європейською економічною спільнотою[43]. З'явилися повідомлення, що великі утримувачі готівки на Далекому Сході скинули значну кількість валюти. Є побоювання, що відсоткові ставки можуть бути значно підвищені, щоб підтримати ослаблений фунт.

«Для нас така ситуація нова,— коментує один з маклерів.— Ринки ненавидять невизначеність, а сьогодні вранці вони були в сум'ятті. Як кажуть шейхи: якщо валиться Букінгемський палац, то що можна казати про Банк Англії? У Сіті настрій, наче в худоби напередодні Різдва...»

Розділ сорок третій

От клятий упертюх! Якби я його розіпнув, він би ще сподівався на третій день воскреснути.


Гарний деньок для повішення, подумав Маккіллін. Зала була напхана під зав'язку, й чимало членів палати общин, не маючи змоги зайняти місця на лавах, стояло біля бар'єра, тіснилось у проходах і юрмилося навколо крісла спікера. Тиснява від переважно чоловічих тіл була така, що це створювало збуджену, розбурхану атмосферу, просякнуту очікуванням. Подейкували, що схоже відбувалось у Тайберні, коли юрма збігалася повитріщатися на бідолаху, на якого чекала тринога шибениця[44],— люди навіть платили за привілей побачити, як приречений гойдатиметься в зашморгу.

Уже вишикувалася довга черга з сьогоднішніх жертв. Хвиля паніки накрила валютні ринки й перекотилася на фондові біржі, тож до обіду акції геть упали. По всьому місту лунали болісні зойки тих, у кого лишилися відкриті позиції, і паніка летіла швидше, дівчата в танці на Единбурзькому фестивалі. Будівельні товариства збиралися на екстрені засідання; ставки за іпотекою мали зрости — питання лише наскільки. Звісно, це не королівська провина, але люди втратили свою дитячу віру в недолю, в те, що катастрофи трапляються самі по собі: їм треба було знайти цапа-відбувайла. І це означало, що Маккіллін теж потрапив під вогонь, і тепер він скорботно пригадував свої нещодавні публічні заяви про прихильне — на сто відсотків — ставлення до королівської родини. Він цілий ранок міркував про те, що напад — це найкращий метод оборони, тож треба в усьому підтримувати короля, але вирішив, що на короля націлено забагато ворожих гармат. За ним не стоїть легка кавалерія, а він сам не Ерол Флінн[45]. Щоб тебе ні за що застрелили в Тросаксі — то краще вже дожити до нового дня й боротися. Поставити питання про права людини, можливо, щось із високої сфери, пов'язане з блискавичною поїздкою прем'єр-міністра до Москви, призначеною на наступний тиждень. Цього досить, цим Маккіллін наче відсторониться від битви, це витягне його з шибениці... Чекаючи, він покривався липким потом, відчуваючи тиск тіл перегодованих чоловіків, скупчених навколо.

Він бачив, як Уркгарт з'явився о третій годині п'ятнадцять хвилин по обіді: продерся крізь тисняву навколо крісла спікера, переступаючи витягнуті ноги міністрів Кабінету, які сиділи хтозна-як на передній лаві. Уркгарт усміхнувся до Маккілліна через «кур'єрську скриньку»: тонкі губи на мить оголили різці — це був перший попереджувальний постріл у пообідній кампанії. За Уркгартом сиділа вельмишановна членкиня парламенту від Північного Дорсету,— вона догідливо кивала, коли шеф усідався на своє місце,— убрана в яскраво-шарлаховий одяг, який горів, мов світлофор, серед сірих костюмів і який чудово буде видно на телеекранах. Вона цілий ранок репетирувала міміку перед дзеркалом. Це була вродлива і показна жінка, у добрій формі, років сорока, голос у неї був як у гієни, а в ліжку, як заявляли деякі члени опозиції, вона бере верхнє «до». Вона ніколи не займала міністерського крісла, але її мемуари, певно, за накладами перевищать усі інші.

Маккіллін відкинувся на спинку, створюючи враження розкутості, а насправді роздивляючись прес-галерею над головою; над різьбленим поруччям виднілися голови борзописців: обличчя застигли в очікуванні, олівці й упередження нагострені. Він не примусить їх чекати, він стане до бою за першої-ліпшої нагоди, помахає прапором і піде з поля брані раніше, ніж почнеться справжня битва і все вийде з-під контролю. Права людини — ось воно. Збіса добра ідея.

Мадам спікер уже виголосила перше питання — чим займатиметься прем'єр-міністр протягом дня,— й Уркгарт давав стандартну і прораховано-туманну відповідь, розповідаючи про кілька офіційних зустрічей, які заплановані після того, як він «відповість на питання з палати общин».

— Якщо справді відповість, то це буде вперше,— озвався Звір зі свого місця біля проходу між рядами, де сідав завжди. Вигляд у нього був такий, ніби у нього нетравлення шлунка: можливо, сандвічі й пінта гіркого пива не пішли на користь.

Уркгарт стисло відповів на перше питання про місцеву окружну дорогу, яке поставив сумлінний депутат від округу, де він мав незначну більшість,— і пробила година Маккілліна. Він, нахилившись уперед, розвернувся до вуха мадам спікера.

— Лідер опозиції,— голос мадам спікера викликав його до «кур'єрської скриньки». Він навіть ще не встиг устати, як уже чийсь голос прорізав гамір:

— Як ви могли переплутати цього жалюгідного недомірка-підхлібника з лідером опозиції!

Маккіллін відчув, як його щоки наливаються кров'ю — спочатку від гніву, потім від подиву. Це був Звір. З його власної фракції!

— Порядок! Порядок! — закричала мадам спікер. У такій розпеченій і зарядженій атмосфері, де стільки розпашілих депутатів штовхалися та пхалися ліктями, вона знала: важливо одразу наголосити на своєму авторитеті, щойно з'являться перші ознаки безладу.— Я все чула. Вельмишановний член має негайно забрати свої слова назад!

— А як ще можна назвати того, хто відкинув усі принципи і лиже чоботи королівській родині? Та він уже до блиску їх стер.

Опозиціонери сиділи переважно мовчки, ошелешені. Урядовці з гальорки теж не могли визначитися — чи погодитися зі Звіром, чи засудити його вульгарність, але всі знали, що необхідно наробити якомога більше галасу і підлити олії у вогонь. Обурення дедалі зростало, непокірний чуб упав Звіру на обличчя, а мішкувата спортивна куртка була розхристана; Звір зірвався на ноги, ігноруючи неодноразові вимоги мадам спікера.

— Але ж хіба це не є незаперечним фактом...

— Досить! — вереснула мадам спікер; її окуляри у формі півмісяців сповзли на ніс, вона розчервонілася, бо під перукою їй було надто спекотно.— Я без вагань закличу до порядку вельмишановного члена, якщо він негайно не забере своїх слів назад!

— Але...

— Забрати! — наростали зусібіч вимогливі крики. Сержант варти, парламентський констебль, одягнений у чорний убір ката аж до шовкових панчіх і церемоніального меча, виструнчився біля бар'єра, чекаючи на вказівки мадам спікера.

— Але...— знову почав Звір.

— Забра-а-ати!

Здійнялося пекло демонське. Звір озирнувся — незворушний, начебто і не чуючи галасу, не бачачи, як інші розмахують руками та трусять порядком денним. Він усміхнувся, а потім, нарешті усвідомивши, що його грі кінець, закивав головою на знак згоди. Галас затих, даючи йому змогу висловитися.

— О'кей,— він подивився на крісло спікера.— Які слова ви хочете, щоб я забрав назад? Жалюгідний? Недомірок? Чи підхлібник?

Здійнялася нова хвиля обурення, але мадам спікер заглушила її:

— Усе це! Я хочу, щоб ви забрали назад їх усі!

Нарешті її почули.

— Усі? Ви хочете, щоб я забрав назад їх усі?

— Негайно!

Перука сповзла набакир, мадам спікер намагалася поправити її в одчайдушній спробі не втратити самовладання і почуття власної гідності.

— Гаразд. Гаразд,— Звір підняв руки, щоб змусити галас затихнути.— Усім вам відомі мої погляди на лестощі їхнім королівським величностям, але...— він подивився на розлючених парламентських псів, які мало не хапали його за п'яти,— якщо правила вимагають, щоб я зрікся всіх своїх слів, тоді я зроблю це.

— Зараз. Цю секунду!

З усіх боків зачувся схвальний гавкіт. Звір втупився прямо у Маккілліна.

— Так, я був неправий. Ви, безперечно, могли переплутати його з лідером опозиції. Цього жалюгідного недомірка-підхлібника!

У цій какофонії криків, що лунали звідусіль, у мадам спікера не лишалося жодного шансу бути почутою, але Звір і не став чекати, доки його закличуть до порядку,— зібрав папери з підлоги та, кинувши зухвалий погляд на лідера опозиції, попрямував до виходу з зали. Сержант варти, здатний читати по губах накази мадам спікера, супроводжував Звіра до самісіньких дверей, щоб той не з'являвся у Вестмінстерському палаці протягом наступних п'яти робочих днів.

Щойно Звір переступив поріг і зник, у палаті відновилася хоч якась подоба порядку. З-під перуки, яка досі трохи сповзала набакир, мадам спікер подивилась у бік Маккілліна: в її очах читалася зацікавленість його намірами. Той похитав головою. Він більше не хоче ставити дурисвітських питань про права людини. Як щодо його власних людських прав? Усе, чого він хотів, то це щоб ця жорстока й незвичайна страта скінчилася і щоб хтось прийшов і акуратно зняв його з парламентської шибениці, де він гойдається у сподіванні на гідний похорон.

— Як ви зробили це, Френсисе? — поцікавився Стемпер, заходячи до офісу прем'єр-міністра в палаті общин.

— Зробив що?

— Настільки завели Звіра, що той перекрутив Маккілліна на фарш — а такого й дюжині м'ясників у Барнслі не вдасться.

— Дорогий мій Тіме, ти стаєш жалюгідним старим циніком. Ти скрізь вишукуєш змови. А правда — якщо ти згоден визнати правду — полягає в тому, що мені й не треба було його заводити. Він уже прийшов заведений, готовий спалахнути як сірник. Ні, мій внесок — оці рядки,— він указав на телевізійний екран, де передавали телетекст останніх новин. Будівельні трести вже скінчили своє екстрене засідання, і результат їхніх обговорень блимав на екрані.

— Христе. Два відсотки за іпотекою? Оце так крапля дьогтю в діжці меду.

— Точно. Поглянемо, наскільки пересічний споживач перейматиметься за безпритульних, коли іпотека в нього так злетить, що не лишиться грошей на пиво. Сьогодні до закриття біржі королівська совість здаватиметься недоречною і недозволеною розкішшю.

— Приношу свої вибачення за те, що виголошував цинічні зауваження у вашій присутності.

— Приймаються. Виборці цінують ясний вибір, Тіме, це допомагає їм зосередитися. І я їм надам практично прозорий вибір. Король може бути рідкісною орхідеєю поряд з моєю простацькою капустою, та коли чортові злидарі почнуть голодувати, вони хапатимуться за капусту.

— Побільше капусти, щоб король хронічно пускав вітри.

— Дорогий мій Тіме, можна сказати і так. Але в такому питанні я не можу прокоментувати.


Король сидів перед телеекраном, мовчки спостерігаючи за подіями, які розгорталися після того, як почалася трансляція «Часу питань до прем'єр-міністра». Монарх дав наказ не турбувати його, проте особистий секретар більше не міг терпіти. Він постукав і увійшов, шанобливо вклоняючись.

— Перепрошую, сір, але вам треба знати: нас діймає дзвінками преса, яка чекає якоїсь реакції, якогось натяку на те, що ви відчуваєте з приводу подій у палаті общин. Вона не прийме мовчання у відповідь, а без прес-секретаря...

Король, здавалося, не помітив вторгнення, а досі пильно вдивлявся в екран, не кліпаючи повіками; його тіло напружилося, вени на скронях здавались яскраво-блакитними на тлі пергаментної шкіри черепа. Він був попелясто-блідий, але не від гніву: особистий секретар добре вивчив, що король спалахує, коли гнівається. Ця застиглість означала зовсім інше людське почуття — це було глибоке занурення в себе, напруженість, яка свідчила, що спроби віднайти рівновагу виявилися марними.

Особистий секретар нерухомо стояв, спостерігаючи чужу агонію, соромлячись свого вторгнення і ще не знаючи, як виплутатися з цього становища.

Нарешті король прошепотів — сам до себе, а не до секретаря.

— Все даремно, Девіде...— Голос був сухий і хрипкий.— Нічого не буде. Королю так само не стати людиною, як і простій людині не стати королем. Це неможливо — ти ж знаєш, правда, знаєш, старий друже?..

Потім запало мовчання. Король, як і раніше, не рухаючись, невідступно, невидющими очима вп'явся в екран. Особистий секретар вичекав кілька нескінченних секунд, а потім вийшов з кімнати, тихо зачинивши по собі двері — так само, як зачиняв би віко труни.

Розділ сорок четвертий

Я шаную, звісно, шаную. Я завжди задираю коліно у присутності його величності.


Щойно отримавши запрошення, Саллі помчала до палати общин. Вона саме робила пропозицію новому потенційному клієнту — одному з провідних вітчизняних виробників консервованих бобів,— але той виявив цілковите розуміння, був навіть вражений і запевнив, що хоче мати з нею справу. Якщо в неї такі контакти, здавалося, йому кращих рекомендацій і не треба.

Секретар чекав на неї біля входу Святого Стефана, щоб через декілька століть історії провести її, як ВІП-особу, повз довгу чергу відвідувачів до службового входу. Вона була тут уперше; прийде день, обіцяла вона сама собі, й вона повернеться сюди ще раз, щоб роздивитися всю славу старої доброї Англії — коли матиме терпіння вистояти в цій черзі протягом кількох годин зо всіма іншими. Але саме зараз вона воліла особливого статусу.

Її провели просто в кабінет. Уркгарт, убраний у сорочку на короткий рукав, розмовляв по телефону, походжаючи кімнатою і тягаючи за собою телефонний шнур,— він жваво роздавав указівки.

— Так, Браяне, зі мною все гаразд, і з дружиною теж. Красно дякую, а тепер заткни пельку та слухай. Це важливо. Завтра по обіді ти одержиш дані про нове соцопитування. Телефонне опитування після паніки на ринках. Воно буде разюче. Воно покаже, що влада аж на десять пунктів випереджає опозицію, а моя перевага над Маккілліном зросла вдвічі...— (Зо мить він дослухався).— Звісно, це дуже важливо, а чого ж тоді в дідька я тобі це кажу? На першій шпальті буде опитування, а далі у твоїй газеті буде редакційна стаття — щось на кшталт «Королі і кредити». Треба звалити проблеми зі стерлінгом і міжнародною довірою на короля і його вади й на тих опортуністичних політиків, які заохочували його в цих грубих прорахунках — у прагненні мірятися силами з обраною владою. Ти слухаєш мене?

На тому кінці почулося якесь цвірінькання, й Уркгарт аж закотив очі з нетерпіння.

— Ти запропонуєш свою версію: безпринципна підтримка короля зруйнувала опозицію і підірвала авторитет Маккілліна, і навіть більше — вкинула країну в стан конституційного безладу, що спричинило страшну економічну кризу. І начебто з неохотою ти закличеш детально передивитися роль нашої монархії — обмежити її повноваження, її вплив, її розмір, її доходи. Все це подай акуратненько. Так, час у мене є...— він зробив паузу.— А тепер до головного, Браяне. Уважніше. Твоя редакція підготує такий висновок: зараз виникла така економічна, політична і конституційна невизначеність, що цю проблему слід негайно розв'язувати. Нема часу на тривалі дискусії, на парламентські слідчі комісії — це не на часі, бо зараз над кожним акціонером у країні, над кожним платником іпотеки висить дамоклів меч. Це питання має бути остаточно розв'язане. Раз і назавжди, у національних інтересах. Ти маєш припустити, що єдиний перевірений спосіб вирішити, хто керуватиме Англією,— це проведення виборів. Розумієш? Виборів,— він подивився на Саллі й підморгнув.— Мій дорогий Браяне, звісно, це шок, тому дозволяю тобі підготуватися. Але до завтра нікому не кажи. Не біжи до букмекерів, щоб просто зараз поставити кілька фунтів на дострокові вибори. Це ще один з наших маленьких секретів, еге? Дзвони мені, тільки мені, Браяне, удень і вночі, якщо матимеш якісь питання. О'кей? Па.

Він повернувся з вичікувальним виразом обличчя до Саллі. Вона відповіла йому серйозним, твердим, майже похмурим поглядом.

— І хто ж зробить за ніч це магічне опитування, Френсисе?

— Як хто — ти, моя люба. Ти.


Почервонілі очі в неї запали, мовби хотіли сховатися. Уже минула північ, а Саллі досі сиділа перед комп'ютерним монітором, відтоді як останній з колег пішов спати і залишив її саму. Їй треба було простору, щоб поміркувати.

Підготовка питальника має бути простою. Нічого особливого чи надзвичайного. У неї на полиці лежить скільки завгодно комп'ютерних дисків з програмами випадкового до-дзвону, які дадуть потрібну вибірку й забезпечать результат, які проведуть опитування серед заможних чи незаможних, зроблять акцент на мешканцях багатоквартирних будинків чи на власниках зелених маєтків у передмістях, опитають тільки директорів фірм чи тільки безробітних. Біда в тому, що Саллі гадки не має, яку саме модель треба вбити в систему, щоб отримати бажаний результат: Уркгарт явно випереджає, але наскільки? Хай скільки це зараз, а стане ж більше після публікації газети «Таймз». Кругом метушня і тривоги — слушна нагода, щоб підігнати фургон з оркестром.

Саллі блукала неохайним приміщенням. На нього грошей не марнували, вся фешенебельність лишилася у приймальні, а тут усе сприяє стратегічному плануванню й мисленню.

Механізм тут був простий. Саллі пройшла вздовж рядів відчинених кабінок, оббитих тканиною для звукоізоляції: завтра там збереться різношерста команда позаштатних співробітників, щоб сісти перед моніторами персональних комп'ютерів і дзвонити на випадково вибрані телефонні номери, викинуті комп'ютером на екран, бездумно зачитувати питання і так само бездумно настукувати на клавішах відповіді. Вони нічого й не підозрюватимуть. Це будуть наркомани в подертих джинсах; безробітні медсестри з Нової Зеландії, які переймаються через затримку критичних днів; пущені з торбами бізнесмени, які постраждали через чужі помилки; розрум'янені нетерплячі студенти, які воліють заробити власні гроші. Для того, щоб їх викликали, потрібно лише вміти сяк-так працювати на комп'ютері та з'явитися на якісь дві години. Вони й гадки не матимуть, що відбувається, куди піде зібрана ними інформація, та їх це й не обходить. Саллі прогулювалася протертим від часу килимом, до якого прилипла затоптана жуйка, вивчала полістирольні кахлі — на розі вони відлетіли, бо тут розперло забиту водостічну трубу,— проводила пальцем уздовж відкритих металевих полиць, на яких стосами вивищувалися комп'ютерні посібники і телефонні довідники, а поштові квитанції були розкидані навколо, як фантики від льодяників у вітряний день. Сюди проникало надто мало природного світла, щоб висвітлити роботу індустрії соцопитувань. Саллі казала клієнтам, що це для безпеки, а насправді це через те, що офіс більше нагадував звалище. Квітка в горщику поборолася за життя, зів'яла і зрештою загинула, а тепер горня служило попільничкою. Це була імперія Саллі.

Ця імперія мала свої переваги — з кондиціонером, електронна, без паперів. Кілька років тому Саллі довелось би перекладати тонни паперу, щоб виконати доручене; тепер вона мала лише поворушити двома пальцями, натиснути кілька клавіш — правильних клавіш, не забувайте,— і рибка в сітці. Ось тобі результат. Уркгартів результат. Але була тут заковика. Він вимагав точно тих цифр, які повідомив Бринфорд-Джонсу. Хай скільки б вона гралася з параметрами, хай яку вводила модель, щоб отримати бажаний результат, але тут потрібно трохи більше, ніж круть-верть із цифрами. Їй доведеться робити те, чого вона раніше ніколи не робила: махлювати з результатом. Узяти дві цифри — підтримку влади і підтримку опозиції — та відмотати назад увесь процес. Не просто підкоригувати, а взагалі підмінити результат. Якщо це випливе, то вона більше ніколи не знайде роботу, можливо, її навіть посадять за злочинне шахрайство. Збрехати, змахлювати, вкрасти думку простих людей і перекрутити. Заради Френсиса Уркгарта. Невже про це вона мріяла?

Вона ще раз роздивилася кімнату: стіни пофарбовані в чорний колір, щоб замаскувати тріщини; затхлий сопух, не знищуваний навіть дезодорантами для туалетів; старезні кавоварки й віджилі свій вік меблі; залишені відвідувачами гори пластянок і викинутих цигаркових пачок; система пожежної сигналізації, цегляно-червона у тьмяній кімнаті, пережиток сімдесятих, яка — це точно — не спрацює, навіть якщо цей прилад закинуть у жерло Везувію. Саллі взяла горщик із квіткою, обірвала зів'яле листя, обережно обрізала кінчики, вичистила її, ніби це був старий, хоч і непутящий друг, а потім викинула все разом з горщиком у сміття. Це була її імперія. Але цього вже недостатньо, і ніколи не було достатньо...


З очей Саллі було помітно, що вона не виспалася, тож вона сховалася за тонованими окулярами, які підкреслили повноту вуст і виняткову жвавість носа. Коли вона заходила у двері на Даунінг-стріт, один з охоронців підштовхнув напарника; звісно, вони чули плітки про неї, але оце вперше вона з'явилася за білого дня. До того ж Мортіма Уркгарт була вдома. Вони зухвало їй усміхалися: як кортіло їм знайти якийсь привід, щоб обшукати цю жінку на наявність зброї!

Уркгарт був у своєму кабінеті. Кімната відрізнялася від тої, де вони були востаннє — де в темряві намацували собі шлях кінчиками пальців і язиків у далеких відблисках вуличних ліхтарів. Він і зараз сидів у своєму спеціальному фотелі, але цього разу асистентка відсунула для Саллі стілець з протилежного боку столу. Вона відчула, ніби віддалилася на мільйон миль від нього.

— Доброго дня, міс Квайн.

— Прем'єр-міністре,— скромно кивнула вона, поки асистентка виходила з кабінету.

Уркгарт трохи незграбно змахнув руками.

— Вибач... е-е-е... робочу формальність. Скажений день.

— Твоє опитування, Френсисе.

Саллі відкрила портфель і вийняла аркуш паперу, який підштовхнула через стіл. Уркгарту довелося потягнутися, щоб зловити документ. Якийсь час він вивчав папірець.

— Звісно, я знаю, я просив саме такі цифри. Але які реальні цифри, Саллі?

— Вони зараз у тебе в руках. Кумедно, правда? Тобі навіть не треба було змушувати мене махлювати і підтасовувати. На десять пунктів попереду, як ти й просив. Вітаю, твоя взяла.

Він часто заморгав, перетравлюючи сказане. На обличчі проступив усміх, наче на щоки набігло світанкове проміння. Уркгарт задоволено закивав, ніби так і знав.

— Зрештою я б могла зберегти свою невинність.

Він одірвав очі від паперу, наморщивши чоло. Вона на щось натякала, але хай йому грець, якщо він знає, про що йдеться. Цей набір цифр — одне опитування з тисяч? Вибіркова статистика, така як та, яку інстинктивно роблять державні відомства? Він вийняв яскравого носовичка і витер ніс — надміру ретельно. Він хотів святкувати тріумф, але Саллі, здається, хотіла завадити його ейфорії. І це, і те, що їх розділяв стіл, полегшить те, що він має зробити далі.

— Як ці нові клієнти, що я послав до тебе?

Вона здивовано звела брови: це здавалося несподіваним відхиленням од теми.

— Чудові. Справді чудові. Дякую.

— Це я маю дякувати тобі, Саллі. У майбутньому буде ще більше... клієнтів. Я й надалі допомагатиму.

Він знову глянув на цифри, а не на неї. Йому, мабуть, було незручно: він розстебнув ремінець від годинника і потер зап'ястя, послабив комір, начебто відчуваючи клаустрофобію. Клаустрофобію? Коли, окрім Саллі, у кімнаті більше нікого немає?

— Що таке, Френсисе? — вона вимовила його ім'я з більшим прононсом, ніж зазвичай,— менш привабливо, подумалося йому.

— Нам слід припинити зустрічатися.

— Чому?

— Забагато людей у курсі.

— Раніше тебе це не обходило.

— Мортіма знає.

— Зрозуміло.

— І ще ж вибори. Це все надто складно.

— Погратися з твоїми цифрами теж було збіса нелегко.

Запало мовчання. Він досі намагався знайти щось на аркуші, щоб зосередитися.

— Надовго? Надовго ми повинні припинити зустрічатися?

Він звів погляд: в очах спалахнула тривога, а губи ніяково розтягнулися.

— Я... боюся, назавжди. Мортіма наполягає.

— Ах, якщо Мортіма наполягає...— тон у неї був презирливий.

— Ми з Мортімою маємо тверді, перевірені часом стосунки. Ми розуміємо одне одного. Ми не обманюємо одне одного в цьому розумінні.

— Боже мій, Френсисе, а як ти гадаєш: що ми весь цей час робили отут, і отам, і скрізь у цій будівлі, навіть у цьому кріслі, в якому ти сидиш, як не обманювали твою дружину? Чи для тебе це — нічого особистого? Просто бізнес?

Він не зміг витримати її погляд. Почав гратись олівцем, запитуючи себе, чи не вибухне вона істерикою. Тільки не це, що завгодно, але не це. Він не зможе дати раду з істеричкою.

— Навіть після виборів, Френсисе?

— Я ніколи не обманював її, не зраджував, принаймні не так. Не тоді, коли вона чітко висловила свої побажання.

— Але ж їй непотрібно знати. Нам з тобою працювалося разом просто фантастично, це залишиться в історії.

— І я вдячний...

— Але це була більш ніж робота, Френсисе. Принаймні для мене. Ти не схожий на жодного з чоловіків, з якими я була на своєму віку. Я б не хотіла це втратити. Ти кращий, ніж вони. Ти знаєш це, знаєш?

Її ніс чуттєво підстрибнув, наче сексуальний семафор, і Уркгарт відчув душевну роздвоєність. Партнерство з Мортімою було для нього міцним підґрунтям: багато років воно компенсувало його докори сумління і сексуальну неповноцінність; шлюб забезпечував основу, яка допомагала Уркгартові витримувати всі бурі політичних амбіцій і вести завоювання. Мортіма зробила з нього чоловіка. Бог свідок — він їй зобов'язаний. Заради його кар'єри вона жертвувала не менше, ніж він сам,— але все це починало розпливатися, коли він дивився на Саллі. Вона нахилилася вперед, її налляті перса виглядали ще спокусливіше, підперті робочим столом.

— Я буду рада почекати, Френсисе. Це варте того, щоб чекати.

Її правда! Уркгарт зобов'язаний Мортімі, але з дружиною в нього ніколи не було таких стосунків — чистої, нестримної, всевладної хоті.

— І наша спільна робота. Ми приносимо удачу одне одному, Френсисе. Це треба продовжувати.

Він ніколи не зраджував дружини, ніколи! Але відчував, як у ньому зростає нездоланна жага, а Мортіма, здавалося, належить до іншого світу — того світу, в якому вони жили, доки він не став прем'єр-міністром. Усе змінилося; його нова посада запровадила нові правила й обов'язки. Він дав Мортімі те, що вона хотіла,— шанс завести свій власний двір на Даунінг-стріт, тож хіба вона має право вимагати від нього більшого? І звідкись Уркгарт знав, що ніколи більше не зможе знайти іншу Саллі, бо не буде ні часу, ні можливості. Він може знайти заміну її розуму, але не тілу і не тому, що вона зробила для нього. Вона змусила його почуватися надлюдиною, почуватися знову молодим. І він завжди може пояснити Мортімі, що не в їхніх інтересах відпускати Саллі у вільний політ, незадоволену, можливо, мстиву і злопам'ятну,— ні, не зараз.

— Це буде важко, Саллі,— він проковтнув грудку в горлі.— Але я хочу спробувати.

— Твій перший раз? Позбуваєшся цноти, Френсисе?

— Можна сказати і так.

Він дивився на її груди, що тримали його, наче кролика в промені ліхтарика. Вона всміхнулася, закрила свій портфель і клацнула замком, немов спіймала там його цноту. Потім підвелась і повільно обійшла довгий стіл. Вона була вбрана у тісне чорне трико і просторий капковий жакет від Гарві Нікса — цієї одежі на ній Уркгарт раніше не бачив,— а наближаючись, розхристала жакет, виставивши свої тілесні принади. Він знав, що прийняв правильне рішення. Це буде добре для справи, гарантує постійну підтримку і безпеку, та й Мортіма зрозуміє, якщо тільки колись дізнається.

Саллі вже була поруч. Простягнула руку.

— Не можу дочекатися. Партнере.

Уркгарт підвівся, і вони потиснули одне одному руки. Він відчував торжество, усемогутність, ніби не існувало такої проблеми чи дилеми, яких він не міг би розв'язати.

Вона особлива жінка, ця американка, у неї майже британський норов, мов натякала його усмішка. Який несосвітенний англійський дурень, думала Саллі.

Розділ сорок п'ятий

Зазирни під кожен камінчик.


Борода Браяна Редгеда довшала і рідішала, але його хватка типового Джорді[46], як і раніше, лишалася міцною. Інакше як би він так довго виживав, тримаючись у рангу старійшини ранкових радіопередач і запрошуючи на інтерв'ю нескінченну низку політиків, яких розбивав на пух і прах, не встигала ще охолонути їхня перша філіжанка кави? Він сидів у своїй студії у Будинку радіомовлення, наче відлюдник у своїй печері, що шукає якісь нематеріальні істини; стіл був захаращений брудними чашками, занедбаними нотатками і замараними репутаціями; ведучий сердито позирав на продюсера крізь каламутне віконце диспетчерської. Нагорі висів величезний старомодний настінний годинник з полірованого дуба, як у залі очікування на Британському вокзалі, і стрілка безжально цокала, просуваючись уперед.

— І от знову прийшов час нашого огляду ранкових газет — сьогодні в гостях постійний четверговий оглядач Метью Перис, який і розкаже нам новини. Королівська мантія, схоже, знову заплуталася, Метью.

— Так, Браяне. Наша доморощена відповідь на всі ці австралійські мильні опери сьогодні вранці отримала чергову серію з заплутаним сюжетом, але, здається, тут уже проглядаються ознаки кінцівки. Є припущення, що ми можемо втратити принаймні одного з ключових гравців, бо, за останнім вибірковим опитуванням, опозиція опинилася на десять пунктів позаду, і це може бути тою соломинкою, яка зламає карк опозиційному верблюду. Гордон Маккіллін навряд чи зрадіє тому, що його порівнюють з верблюдом, чи з волоцюгою, якщо вже на те пішло, проте він уже, певно, запитує себе, коли його спровадять на постійне мешкання до королівського підземного переходу. Може, йому там буде набагато комфортніше, ніж сьогодні в палаті общин. Але це саме редакційна стаття «Таймза» сколихнула всі інші видання на Фліт-стріт. «Час провести вибори, щоб очистити повітря?» — питає «Таймз». Ніхто не сумнівається, що зараз під пильним оком громадськості опиниться не лише Маккіллін, але й король. «Мірор» дивиться в корінь: «За нинішньої системи він може бути найбільшим нікчемою на все королівство — і при цьому царювати. Кажучи його ж словами, щось треба з цим робити». Та й усі інші газети демонструють не надто велику пошану. Ви не забули заголовок «Сана» усього кілька днів тому: «Совісний король»? Редактор «Сана», схоже, забув. Виходить, для королівської політики тиждень — довгий час. У решті газет теж чимало...

За кілька миль від Будинку радіомовлення, в офісі в Сіті, Лендлес вимкнув передачу. Світанок ще ледь займався в небі, а Лендлес уже був за своїм робочим столом. Його трудовий шлях почався з рознощика газет — з вісьмох років він бігав вулицями у пітьмі, тому що батьки не могли дозволити собі купити велосипед; він заповнював поштові скриньки і вловлював фігури в негліже й оголені тіла крізь недбало запнуті штори. Відтоді він набрав трохи ваги, та й мільйонами обріс, але звичка рано вставати, щоб заскочити інших зненацька, в'їлася намертво. З працівників у офісі була тільки одна людина — найстарша з трьох секретарок, які приходили рано. Тиша і її посивіле волосся допомагали Лендлесу думати. Він стояв над номером «Таймза», покладеним йому на стіл. Знову перечитував його, хрускаючи пальцями, намагаючись розшифрувати, що — і хто — стоїть за словами. Переставши хрустіти пальцями, він перехилився через стіл і натиснув на кнопку внутрішнього зв'язку.

— Я знаю, ще рано, міс Макмун, і вони поки що заливають молоком пластівці й чухають свої королівські зади. Але спробуйте додзвонитися до Палацу...


Він на одну мить замислився, чи має порадитися з ними і прийняти їхню пораду. Але тільки на одну мить. Оглядаючи своїх колег, які зібралися за столом у Кабінеті, він відчував, що йому вже вривається терпець від їхніх нескінченних суперечок і сумнівів, від марних спроб знайти легку стежину, від постійних намагань піти на компроміс. Вони всі приїхали зі своїми червоними міністерськими теками, де були офіційні урядові документи і нотатки, які допоможуть державним мужам відстояти свою позицію або похитнути позицію колег. Колег! Лише Уркгартове керівництво, його авторитет не дозволяли їм опуститися до таких дріб'язкових чвар, що зганьбили б і дітей у садочку. В будь-якому разі, нотатки держслужбовців уже не потрібні, тому що держслужбовці ще не знають, що Уркгарт зараз змінить порядок денний.

Немає сенсу слухати їхню думку: вони всі жалюгідно передбачувані. Занадто рано, занадто необачно, занадто сумнівно, занадто велика шкода для інституту монархії — ось як вони скажуть. Забагато шансів, що вони позбудуться своїх міністерських шоферів до часу. О маловіри! Де їхній хребет, де їхня мужність? Їх треба нажахати так, щоб вони втратили свій політичний глузд.

Уркгарт зачекав, доки вони скінчать усміхатися й вітати одне одного зі сприятливими показниками соцопитування — на їхню користь! Він покликав канцлера казначейства повідомити, наскільки все буде жахливо, особливо після хаосу на ринках, який уже позбавив бізнесменів довіри. Тунель глибший і довший, ніж очікувалося, виголошував канцлер, а в кінці навіть не блимає світло, ще й бюджет у середині наступного місяця проїсть дірки в шкарпетках. Якщо у них лишаться шкарпетки.

Поки вони до нудоти пережовували ці огидні новини, він попросив міністра праці озвучити цифри. Шкільні канікули почнуться з 15 березня, і близько трьохсот тисяч випускників заполонять ринок праці — а перспективи працевлаштування видаються такими гостинними, як пащека відьми. Рівень безробіття перевищить два мільйони. Ще одна передвиборна обіцянка пролетіла. А потім він повернувся до звіту генерального прокурора про перспективи розгляду судової справи сера Джаспера Гарода. З лихоманки, у якій затремтіли один-двоє присутніх, Уркгарт запідозрив, що були й інші приватні пожертви, які ще не витягли на світ Божий серед — поки ще — сильних світу цього. У четвер, 28 березня, буде суд. Ні, розгляд навряд чи відкладатимуть, брудну білизну порозвішують уже за кілька днів від першого удару суддівського молотка. Сер Джаспер ясно дав зрозуміти, що не бажає терпіти муки сам-один.

У колег був такий вигляд, наче вони пливуть у переповненій плоскодонці в дев'ятибальний шторм, а промовець ще додав їм дискомфорту. Ходять наполегливі чутки, що Маккіллін хоче піти у відставку на Великдень. Тільки отой нікчема, міністр довкілля Дікі, забрав собі в голову, мовби це хороша новина; інші одразу побачили все як є: це надія опозиції на порятунок, на початок нового життя, на розрив з нісенітницями й невдачами Маккілліна, стрибок на тверду землю. Навіть останні йолопи бачили це — усі, окрім Дікі. Йому після виборів доведеться піти.

Тільки потому як у повітрі на кілька секунд повисла тиша, він кинув їм рятувальний круг, можливість виплисти на суходіл. Вибори. У четвер, 14 березня. Саме достатньо часу, якщо вони поквапляться й наведуть парламентський лад, щоб вистояти наступний шторм і не дати йому поглинути їх. Ні пропозицій, ні прохань висловити свої думки — просто натяк на його тактичну майстерність і причину, чому саме він є прем'єр-міністром, а не хтось із них. Значна перевага за соцопитуваннями. Розбрат в опозиції. Король — цап-відбувайло. План дій. А менш ніж за годину — аудієнція у короля з проханням підписати королівську декларацію. Чого ще їм потрібно? Так, він знав: час підтискає, але його має вистачити. Ледве-ледве.

Розділ сорок шостий

Той, хто бажає переїхати короля, мусить знайти доброго коня.


— Ваша величносте.

— Уркгарте.

Ніхто з них і не думав сідати. Король не подав жодного знаку, щоб запропонувати стілець, а Уркгарту було потрібно на своє повідомлення лише кілька секунд.

— У мене тільки одна справа. Я волію негайних виборів. На чотирнадцяте березня.

Король пильно глянув на нього, але не мовив жодного слова.

— Я вважаю, що заради справедливості мушу вам сказати: до урядового маніфесту входитиме пропозиція про створення парламентської слідчої комісії щодо монархії, її обов'язків і відповідальності. Я мушу запропонувати цій комісії низку радикальних обмежень діяльності, ролі й фінансування вас і ваших близьких. Виникло дуже багато скандалів і непорозумінь. Прийшла пора, щоб народ прийняв рішення.

Коли король відповів, голос його звучав напрочуд тихо і стримано.

— Мене ніколи не перестає дивувати, як можуть політики завжди виступати від імені народу, навіть виголошуючи найбезглуздішу брехню. Водночас якщо я, спадковий монарх, зачитаю Новий і Старий Заповіти, до моїх слів і тоді поставляться з підозрою.

Ця образа була промовлена неквапно, тому пойняла до серця. Уркгарт зверхньо всміхнувся, але не сказав ні слова у відповідь.

— Отже, що це — відкрита війна, так? Ви і я. Король і його Кромвель. Що ж сталося зі старовинною англійською чеснотою — компромісом?

— Я — шотландець.

— Отже, ви знищите мене, а зі мною — Конституцію, яка так добре слугувала нашій країні кілька поколінь.

— Конституційна монархія будується на помилковому понятті гідності й гарного походження. Хіба це моя провина, що у всіх вас — апетити й сексуальні запити козлів!

Король здригнувся, наче від поличника, й Уркгарт зрозумів, що, либонь, зайшов задалеко. А зрештою, що це важить?

— Я більше не турбуватиму вас, сір. Я просто прийшов повідомити вам про розпуск. Чотирнадцятого березня.

— Це ви так кажете. Але я не думаю, що ви це отримаєте.

У поведінці Уркгарта не було ознак тривоги: він знав свої права.

— Що за безглуздя?

— Ви очікуєте, що я просто зараз підпишу королівську декларацію.

— Оскільки у мене повне право на це.

— Можливо. А можливо, ні. Цікавий момент, вам не здається? Тому що у мене є права, які базуються на тих самих конституційних прецедентах: право давати консультації, радити й застерігати.

— Я й консультуюсь у вас. Давайте мені стільки порад, скільки вважатимете за потрібне. Застерігайте, погрожуйте — мені байдуже. Але це не може завадити вам розпустити парламент, як я вимагаю. Це право прем'єр-міністра.

— Будьте розсудливі, прем'єр-міністре. У мене це вперше, я новачок у цій ситуації. Мені треба порадитися, переговорити з кількома людьми, переконатися, що я чиню правильний конституційний крок. Я певний, що зможу виконати ваш запит... скажімо наступного тижня. Я ж небагато прошу, правда? Усього кілька днів?

— Це неможливо!

— Але чому?

— Ви ж не чекаєте, що я проводитиму вибори Страсного четверга — коли одні стоять навколішки, а інші вже лежать, готуючись до великодніх свят. Ніякого зволікання. Я не дозволю — чуєте!

Від холоднокровності й сліду не стало: Уркгарт стиснув п'ястуки й напружив ноги, наче збирався фізично кинутися на монарха. Замість затремтіти або відступити, король засміявся — крижаним, голосним, різким сміхом, який відлунював у високому склепінні.

— Ви вже пробачте мені, Уркгарте. Мій маленький жарт. Звісно, я не можу зволікати з вашою вимогою. Я просто хотів подивитися на вашу реакцію,— мовив король. М'язи обличчя досі розтягували губи в подобу усмішки, але в очах не було й натяку на тепло. У них стояв мороз.— Ви, здається, чомусь поспішаєте. Тому я мушу вам сказати: ваше завзяття допомогло мені виробити власне рішення. Бачите, Уркгарте: я зневажаю вас і все, що ви уособлюєте. Безжальний, невблаганний, абсолютно бездушний спосіб досягнення своєї мети. Я вважаю своїм обов'язком зробити все, що в моїх силах, щоб зупинити вас.

— Але ви не можете відкласти вибори,— похитав Уркгарт головою.

— Ні. Але я так само не можу змиритися з фактом, що ви знищили моїх друзів, мою родину, а тепер намагаєтеся знищити і мене, а заодно — і мою корону. Знаєте, Шарлотта, може, і не мудра жінка, але душа в неї, по суті, добра. Принцеса не заслужила на те, що ви зробили з нею. Не заслужив на це і Майкрофт,— він вичекав секунду-дві.— Бачу, ви навіть не вважаєте за потрібне сперечатися з цим.

— Я не можу прокоментувати. Ви нічого не доведете.

— Мені й не треба. Принаймні для себе. Бачите, Уркгарте: ви використали тих, кого я люблю, як ганчірку, об яку витерли чоботи, переходячи каналізацію. А тепер ви хочете розтоптати й мене. Я цього не дозволю.

— Тут ви нічого не вдієте. Після цих виборів корона більше ніколи не візьме участі в політичній грі.

— З цим, прем'єр-міністре, ми згоди дійшли. Мені довелося пройти через багато мук, щоб нарешті зізнатися самому собі, що всі мої діяння за останні місяці, всі мої ідеали, які я намагався плекати, всі мої ідеї, які я хотів поширювати,— що все це політика. На жаль, тут немає чіткої межі. Якщо я виступаю публічно — навіть про погоду,— це вже політика.

— Нарешті ми просуваємося вперед.

— Я — так. А от щодо вас я не певен. У мене є обов'язок, практично священний обов'язок — робити все, що в моїх силах, щоб оборонити корону. І я однаково відданий собі й тому, у що вірю. Але совісті незручно сидиться під сучасною короною. Ви про це подбали.

— Це люди про це подбають.

— Можливо. Але не чотирнадцятого березня.

Уркгарт роздратовано обтер рота долонею.

— Ви випробовуєте моє терпіння. Це буде чотирнадцятого березня.

— Не буде. Тому що вам доведеться відтягнути розпуск парламенту через одну несподівану перешкоду.

— Яку перешкоду?

— Білль про зречення.

— Ще один з ваших дурних жартів!

— Я не маю репутації жартівника.

— Ви зречетеся?

Уперше Уркгарт відчув, що втрачає опору. Підборіддя у нього зрадливо затремтіло.

— Щоб захистити корону і моє сумління. І щоб боротися з вами і подібними до вас у всі можливі способи. Це єдиний шлях.

Не було жодних сумнівів у серйозності, яка завжди була слабкістю цієї людини: король відзначався цілковитою нездатністю приховати свою чесність. Очі Уркгарта швидко закліпали: він намагався прорахувати політичні наслідки та шкоду, яку принесе йому навіть найменша затримка. Він усе одно переможе, так? Народний парламент проти корони. Уркгарт згоден на ще один тиждень затримки, навіть якщо вибори доведеться провести в Страсний четвер — годящий день для того, щоб король отримав заслужену кару. Хіба що... Господи, адже він не збирається замість Маккілліна очолити опозицію? Ні, це сміховинно.

— Яку роль ви плануєте зіграти у цій кампанії? — слова прозвучали невпевнено.

— Скромну. Хочу підкреслити питання, які мене хвилюють: злидні, брак можливостей для молоді. Занедбаність міст і природного довкілля. Я попрошу Девіда Майкрофта допомогти. В нього є схильність до спілкування з громадськістю, вам не здається? — Король змінився, звична напруга в обличчі ніби послабшала, пом'якшилася, монарха більше не терзали кошмари й докори сумління. Здається, він розважався.— Але те, що я робитиму, має бути зроблене належним чином. Я не вступатиму в особисте протистояння чи дебати з вами. Хоча інші, я підозрюю, будуть не такі вибагливі.

Він простягнув руку до кнопки, схованої за драпрі, й натиснув. Майже миттєво двері відчинилися, і до кімнати зайшов Бенджамін Лендлес.

— Ви!

— Я,— кивнув Лендлес.— Давно не бачилися, Френсисе. Здається, ціле життя минуло, це було наче в іншому світі.

— Дивна парочка. Король і такий худорідний горлоріз, як ви.

— Біда навчить.

— Схоже, ви збираєтеся публікувати і поширювати королівські мудрування.

— Можливо, Френсисе. Але це не виключає й інших важливих новин.

Уперше Уркгарт помітив, що Лендлес тримає щось у руці... стос папірців?

— Фото, Френсисе. Ви ж знаєте про фото, так?

Лендлес простягнув їх Уркгарту, ніби пропонуючи чашу цикути. Той вивчав ці світлини у повній тиші, неспроможний поворушити язиком, навіть якби й знайшов слова.

— Здається, останнім часом багато таких сенсацій, ви згодні, сір? — зронив Лендлес.

— На жаль,— озвався король.

— Френсисе, ви, звісно, упізнаєте свою дружину. А інший, який унизу — даруйте, нагорі на тій світлині, яку ви зараз дивитеся,— італієць. Можливо, ви знайомі. Співає, чи ще якась така дурня. І як слід не засмикує фіранок.

В Уркгарта затремтіли руки, аж він ледь не випустив фотографії. З гнівним вигуком він зіжмакав їх у кулаці та жбурнув через кімнату.

— Я зречусь її. Народ зрозуміє, співчуватиме. Це не політика!

Король не зміг стримати презирливого пирхання.

— Від щирого серця сподіваюся, що так і буде, Френкі,— провадив Лендлес.— Але маю сумніви. Народ навряд чи їстиме цю кашу, коли дізнається і про ваші походеньки на стороні.

— Тобто? — в очах Уркгарта майнув зацькований вираз.

— Тобто є одна молода приваблива леді, яку не лише бачили на Даунінг-стріт, відколи ви там, а вона ще й зірвала нещодавно чималий куш на валютних операціях. Хтось може подумати, що вона щось — чи когось — знала. Чи ви і її зречетеся?

Щоки у прем'єр-міністра раптом запали, слова ледь звучали, мовлені тремтливими вустами.

— Якого чорта?.. Звідки ви можете знати...

Величезне ручище, схоже на ведмежу лапу, лягло Уркгарту на плечі, й Лендлес понизив голос до змовницького шепоту. Наче за командою, король відійшов до вікна й розвернувся до них спиною, увесь поринувши у споглядання власного парку.

— Дозвольте відкрити вам маленький секрет, старий приятелю. Бачте, вона була й моєю партнеркою, не тільки вашою. Мушу вам подякувати. Пречудово вийшло з цими валютними коливаннями, я саме вчасно скинув фунти стерлінгів.

— У цьому не було потреби,— здивовано зойкнув Уркгарт.— Досить було звернутися до мене...

Лендлес уважно оглянув його з голови до ніг.

— Нє-а. Боюся, ви не мій типаж, Френсисе.

— Чому, Бене? Чому ви таке робите зі мною?

— А скільки причин вам треба? — Лендлес підніс руку, загинаючи товсті пальці.— Тому що ви явно насолоджувалися, обходячись зі мною, як з непотребом. Тому що прем'єр-міністри приходять і йдуть, і ви скоренько підете, а королівська родина лишається,— він кивнув величезною головою на короля.— А головним чином тому, що він підтримує мене — такого як є — Бузувіра Бенджаміна з Бетнал-Ґріну — і не морщить носа, бачачи мене, тоді як для вас і вашої аристократичної всемогутньої дружини я не надто хороший,— сказав Лендлес і перевернув долоню так, що пальці стали нагадувати кігті.— Отже, я міцно тримаю вас за яйця.

— Чому? Ох, чому? — досі стогнав Уркгарт.

Лендлес стиснув кулак.

— Тому що вони тут, Френсисе. Тому що вони тут,— хихикнув він.— До речі про яйця: є у мене для вас добрі вісточки про Саллі.

Уркгарт лише звів сумні очі.

— Вона вагітна.

— Не від мене! — видихнув Уркгарт.

— Ні, не від вас,— голос, який доти звучав зверхньо, тепер був одверто глумливий.— По-моєму, ви взагалі не чоловік, ні в чому.

То він і про це знає! Уркгарт відвернувсь од свого супротивника, намагаючись приховати приниження, проте Лендлес не зупинявся.

— Вона пошила вас у дурні, бо дурнем ви і є, Френкі. І в політиці, і в ліжку — та скрізь. Вам не слід було використовувати її. У неї і розум, і краса, а ви цим знехтували.

Уркгарт трусив головою, як пес, що бажає позбутися незручного нашийника.

— У неї тепер новий бізнес, нові клієнти, новий капітал. І новий чоловік. Для неї настало інше життя, Френкі. А ще вона вагітна... ну, ви ж знаєте, як жінки ставляться до такого. Точніше, ви не знаєте, то повірте мені на слові. Вона — незвичайна і дуже щаслива леді.

— Хто? Кому вона...— здавалося, він не міг закінчити.

— Кому вона віддала перевагу? — Лендлес хихикнув.— Ви ідіот. Досі не розумієте — не розумієте?

Уркгарт наче змалів, плечі обвисли, а рот роззявився. Він не міг, не хотів прийняти почутого.

Тріумфальний вираз залив гумове обличчя видавця.

— Я переміг вас у всьому, Френкі. Навіть із Саллі.

Уркгарта охопило нездоланне, примітивне бажання відповзти подалі, в темне місце — куди завгодно, щоб поховати своє приниження чимшвидше і чимглибше, але він не міг піти — ще ні. Була ще одна річ, яку він спершу мав зробити. Може, це останній шанс виграти трохи часу. Він спробував випростати плечі й повільно рушив через усю кімнату, доки не підійшов зі спини до короля. Обличчя Уркгарта перекосилося від зусилля, і він зробив глибокий вдих.

— Сір, я передумав. Я знімаю своє прохання щодо розпуску.

Король різко розвернувся на підборах, як офіцер на параді.

— О, правда, прем'єр-міністре? Яка прикрість, бо я вже дав справі хід, розумієте. Прем'єр-міністр має право вимагати виборів, у Конституції це чітко зафіксовано. Але як не намагаюся, не можу пригадати, де там сказано, що йому дозволено відкликати своє прохання. У будь-якому разі, це я розпускаю парламент і підписую королівську декларацію, і саме це я і збираюся зробити. Якщо ви вважаєте мої дії незадовільними за Конституцією чи з особистих причин, я впевнений, що можу покластися на ваше голосування під час дебатів щодо зречення.

— Я знімаю свої пропозиції щодо конституційної реформи,— знеможено виголосив Уркгарт.— Якщо потрібно, я принесу публічні вибачення за всі... непорозуміння.

— Це гідна пропозиція з вашого боку, Уркгарте. Нам з містером Лендлесом не доведеться вимагати цього. Я волів би, щоб ці вибачення були принесені, коли ви оприлюдните Білль про зречення.

— Але в цьому нема потреби. Ви перемогли. Ми можемо відкрутити годинник назад...

— Ви досі не розумієте, ні? Я збираюся зректися престолу, хочете ви цього чи ні. Я не створений для цього, не маю потрібних рис, не маю стриманості, належної королю. Я змирився з цим. Моє зречення захистить корону і подіє набагато ефективніше, ніж якби я намагався нетерпляче пробиватися крізь каламутний вир Конституції. Мого сина вже вирядили сюди, й оформлюються документи про регентство. Він терплячіший, ніж я, молодший, гнучкіший. У нього буде більше можливостей вирости великим королем, яким не стати мені,— він указав на себе.— Для мене як людини це найкраще. І це також у дідька найкращий спосіб, який я зміг вигадати, щоб знищити вас,— він указав пальцем на Уркгарта,— і все, що ви уособлюєте.

В Уркгарта тремтіли губи.

— Колись ви були ідеалістом.

— А ви, містере Уркгарт, колись були політиком.

Епілог

Почувся стукіт до парадних дверей — тихе, сором'язливе шкрябання. Кенні відклав книжку й пішов відчиняти. Двері розчахнулися, і на порозі, у темряві, горнучись у новий плащ, щоб захиститися від зливи, стояв Майкрофт.

Майкрофт ретельно підготував свої пояснення і вибачення. З оголошенням про зречення і вибори все змінилося. У пресі патрали і смажили вже нову рибку, і їм обом дадуть спокій, якщо лише Кенні зможе зрозуміти. І пробачити. Та коли він глянув на свого візаві, то побачив у глибині його здивованих очей біль — і Майкрофту наче відібрало мову.

Вони стояли навпроти один одного, й обидва боялися того, що скаже інший, не бажаючи знову ятрити ледь загоєні рани. Здавалося, Майкрофт прожив кілька життів, перш ніж Кенні нарешті промовив:

— Ти збираєшся тут простояти всю бісову ніч, Девіде? Чай ведмедика охолоне.

Хід королем

Найкращий політичний трилер.

Пишучи продовження «Карткового будинку», Майкл Доббс вважав, що королівський корабель заходить у бурхливі води, і в романі «Хід королем» не міг уникнути теми зраджених шлюбів, фінансових неприємностей, політичних скандалів і публічного приниження. Новообраний прем'єр-міністр Френсис Уркгарт, який інтригами посів найвищий пост у країні, не дасть спокою і самому королю: якщо новий король-ідеаліст перешкоджає його планам, Уркгарт завдасть удару у відповідь — розголосить таємниці королівської родини. Хто ж переможе в цьому двобої?

Примітки

1

Один з районів Лондона.— Тут і далі прим. пер.

2

Цитата з псалма (Пс. 23:5, пер. І. Хоменка). У царя Давида це опис Божих щедрот, але тут — переносно — час вичерпано.

3

З фр. — «удвох», тобто віч-на-віч, тет-а-тет.

4

В оригіналі — backbenchers: у вестмінстерській системі — члени парламенту, які не є міністрами, не беруть участі в тіньовому кабінеті, не є офіційними представниками, тобто прості депутати. Термін з 1799 р. Пов'язаний із задніми лавами, де сидять ці члени. (На основі «Вікіпедії»).

5

Так званий університетський портвейн — особливість Оксфорду й Кембриджу, зберігається в пивницях на території університету й продається теж на території.

6

В оригіналі: «Ambition should be made of more solid stuff», переклад мій. Неточна цитата з «Юлія Цезаря» Шекспіра (акт 3, сцена 2, монолог Антонія після вбивства головного героя). В оригіналі трагедії: «Ambition should be made of sterner stuff».

7

Період в Англії 1811-1820 рр., коли принц-регент — майбутній Ґеорґ IV — керував замість свого недієздатного батька Ґеорґа III. Згаданий жакет — короткий, приталений, у мілітарному стилі, іноді ззаду з довгими фалдами.

8

Псефологія — наука, яка досліджує вибори за допомогою статистичного аналізу. Одне з питань — електоральна поведінка.

9

Район Вестмінстеру, центр Лондона.

10

«Good King Wenceslas» — популярна різдвяна пісня про чеського (богемського) князя Вацлава І Святого (X ст.) — легенда про те, як цей монарх на вечір святого Стефана долав важкий шлях у сувору погоду, щоб наділити милостинею бідних.

11

Пол Ревір (1735-1818) — один з найславетніших героїв Американської революції. Працював ремісником, спадковим ювеліром по сріблу.

12

Завтра (ісп.).

13

Сексуальний хлопець (англ. жаргон).

14

Маються на увазі головні редакторки британських видань, чимало з яких історично розташовано на Фліт-стріт.

15

Ісаї, 9:5, пер. І. Хоменка.

16

3 лютеранського гімну «As with Gladness Men of Old» (автор Вільям Дікс, 1837-1898).

17

«Помічниця з господарства» (фр.), найчастіше означає молодих людей, які живуть у чужій країні в родині іншого походження та виконують там роботу — наприклад, доглядають дітей.

18

Перша літера титулу «knight» — лицар.

19

Дослівно прізвище Motherup можна перекласти як «вграти матір» — звідси прізвисько Інцест.

20

Wooden Dispatch Box — кафедра в палаті общин, з якої виступають промовці. Ідіома «to speak from the dispatch box» означає «виступити в палаті общин».

21

Район Лондона.

22

«Сміхотливий кавалер» (1624, доба бароко) — портрет пензля голландського художника Золотого віку Франса Гальса-старшого; робота зберігається в лондонському музеї Зібрання Воллеса і є однією з перлин колекції. На картині — огрядний дворянин із закрученими вусами й задерикуватим поглядом.

23

В оригіналі «merry men» — натяк на фольклорну і пізніше кінематографічну назву ватаги Робіна Гуда.

24

«Auld Lang Syne» — відома шотландська пісня на вірші Роберта Бернса (1788), її джерело — старовинна балада (Бернс уперше записав її, переробивши текст, додавши деякі строфи). Найчастіше співається під час зустрічі Нового року.

25

Лондонський район, де з XIX ст. існує традиція веселих закладів, невеличких театрів, публічних будинків, сьогодні — нічних клубів, секс-шопів тощо. Найбільше Сохо асоціюється з Меккою богеми; у XIX ст. цей район був непрестижний, заселений іммігрантами та представниками нижчих верств.

26

Wee Free Church of Scotland — друга за кількістю парафіян церква Шотландії. Існує з 1900 р. Євангелічна та реформована пресвітеріанська деномінація. У 1901 р. більшість її верховних членів були ґельськомовні. Її створення означало відділення від Пресвітеріанської шотландської церкви.

27

В оригіналі «Kirk» — шотландська назва церкви взагалі або саме Шотландської церкви.

28

Прізвисько Beany можна перекласти як «веселунка».

29

Неокласичний стиль другої половини XVIII ст., названий так за прізвищем братів-шотландців Адамів, Роберта і Джеймса.

30

Ідеться про Silent Service — моління, що проводиться в деяких пресвітеріанських номінаціях у повному мовчанні; у квакерів мовчать доти, доки когось із пастви не осінить і він не почне проповідувати.

31

Roger Rabbit — мультиплікаційний персонаж, наївний кролик.

32

Едвард II (Едвард Карнарвонський, з династії Плантаґенетів, 1284-1327), відомий як різнобічна й обдарована особистість, але невдатний монарх. Довгий час існувала така теорія його вбивства: після скинення з престолу й ув'язнення Едварду II в задній прохід застромили розпечену коцюбу. За однією версією, це було натяком на гомосексуалізм короля, за іншою — вбивці хотіли приховати справжню причину смерті (щоб на тілі не було слідів). Нині історики переважно відкидають саме таку теорію вбивства Едварда II.

33

Друг Гамлета, що вночі одним з перших побачив привида — тінь батька Гамлета.

34

Перша частина фрази — цитата з пісні Френка Синатри «Пісок» («Sand»).

35

Голубині перегони (Racing Pigeons) — відомий вид спорту.

36

Теорія плутанини (cock-up theory) іронічно протиставляється так званій теорії змови; термін запропоновано британським журналістом Бернардом Інгемом. Фактично, те саме, що «бритва Генлона»: «не шукайте злого наміру там, де все пояснюється дурістю».

37

Putney — південно-західний район Лондона, відомий гребними клубами на Темзі.

38

На місці злочину (лат.).

39

Парафраз репліки Антонія з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар» (дія III, сцена 2), пер. Василя Мисика.

40

Термін походить від прізвища Пітера Рахмана, великого домовласника в Ноттінґ-Гіллі.

41

Слова Роберта Луїса Стівенсона: «Тому, хто живе у скляному будинку, не слід кидати каміння в інших»,— тобто тому, хто сам не позбавлений вад, не варто критикувати інших.

42

І нехай (фр.).

43

ЄЕС існувала з 1957 по 1993 рр.

44

Село Тайберн (графство Мідлсекс, нині — частина Вестмінстеру в Лондоні) здавна було знамените своїми публічними стратами через повішення та вдосконаленою шибеницею, на якій можна було повісити одразу трьох. В англійській мові існує безліч синонімів-евфемізмів на позначення шибениці: тринога кобила, потрійне дерево, Тайнбернське дерево тощо. (Інформація з праць Катерини Коуті, фахівця з історії вікторіанської Англії).

45

Натяк на історичний фільм «Атака легкої кавалерії» (1936), у якому зіграв голівудський актор Ерол Флінн.

46

Geordie — прізвисько мешканців Тайнсайду (Північно-Східна Англія) і носіїв тамтешніх діалекту й акценту, які дуже відмінні від літературної норми й інших говорів. Одна з версій походження прізвиська — підтримка тайнсайдцями королів Ґеорґа І та Ґеорґа II.


на главную | моя полка | | Хід королем |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу