Book: Мандри Ґуллівера



Мандри Ґуллівера

Джонатан Свіфт

Мандри Ґуллівера

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2011

* * *

Брехня, яку зруйнував Свіфт

Мандри Ґуллівера

Джонатана Свіфта (1667–1745), священнослужителя й літератора, автора поем, дошкульних сатиричних памфлетів і великої книжки «Мандри Ґуллівера», дехто з сучасників мав за велику людину, що скривдила Творця. І не тому, що декан (настоятель) дублінського собору Святого Патрика наважився сумніватися в Його існуванні, а тому, що зміг тверезо й глузливо показати людству, наскільки безпідставними є його марні спроби пишатися собою.

Зарозумілість, жадібність, жага влади, корисливість, лицемірство, глупота, нерозсудливість і несправедливість у всій своїй потворності постали перед читачами й були висміяні так, як це не вдавалося нікому іншому.

Вільне слово, невичерпна вигадка й ущипливий гумор завдали жорстокій і шаленій епосі страшного удару – з неї було зірвано блискучі покрови благопристойності, під якими виявилися порожнеча й ницість тих, хто перебуває при владі, продажність їхніх наближених та невігластво черні.

«Написано для загального вдосконалювання роду людського» – таким підзаголовком супроводжував Свіфт один зі своїх памфлетів, і ці слова можна застосувати до всієї творчості англійського письменника. Його фантазія та винахідливість воістину невичерпні, на кожній сторінці «Мандрів Ґуллівера» можна знайти десятки саркастичних натяків на події, що відбувалися насправді…

Та річ навіть не в цьому.

Роман «Мандри Ґуллівера» і зараз лишається надзвичайно важливою книжкою, тому що кожен, хто не полінується уважно його прочитати, побачить світ зовсім іншими очима – без брехливих міфів і фальшивих масок.


Джонатан Свіфт народився в Ірландії, у родині, яка в роки громадянської війни, що спалахнула в Англії у XVII ст., перебралась із Кентербері до Дубліна. Його батько, дрібний судовий чиновник, помер іще до народження хлопчика, залишивши сім’ю у вкрай важкому становищі, і в дитинстві майбутній письменник повною мірою відчув страшенні злидні та відчай.

Виховував хлопчика його дядько Годвін, із матір’ю юний Джонатан зустрічався дуже рідко. Завдяки допомозі дядька Свіфтові вдалося закінчити школу та вступити до Трініті-коледжу Дублінського університету, з якого він виніс не тільки перший учений ступінь – бакалавра, – а й глибокі сумніви в мудрості сучасної йому науки.

Тим часом громадянська війна прийшла й до Ірландії, і Джонатан Свіфт вирушив до Англії, щоб стати секретарем відомого дипломата Вільяма Темпла. Темпл, сам видатний письменник, зміг гідно оцінити літературний талант свого помічника і впродовж тривалих років допомагав йому та підтримував.

Саме тоді Свіфт упевнено входить у літературу – спочатку як поет, а потім і як автор блискучих сатиричних повістей-притч. Матеріал для них часто давали застільні бесіди гостей його покровителя, серед яких були вельможні достойники, аристократи й навіть сам король Вільгельм.

1692 р. Свіфт здобув ступінь магістра в Оксфорді, а за два роки одержав духовний сан і став парафіяльним священником англіканської церкви в глухому ірландському селищі Кілрут. Та ненадовго – незабаром він повернувся на службу до свого покровителя. За кілька років, по смерті Темпла, брак грошей змусив Свіфта шукати нову посаду.

Тривали ці пошуки так довго, що Свіфт устиг дуже близько познайомитися зі звичаями, що панували при англійському дворі. Лише 1700 р. його призначили служителем собору Святого Патрика в Дублині – і цього-таки року він опублікував декілька яскравих, іронічних, гострих та безкомпромісних памфлетів. Як і решта творів письменника, вони виходили під різними псевдонімами, але в Ірландії не було людини, яка б не знала, хто їхній автор.

1702 р. Свіфт здобув ступінь доктора богослов’я. У цей час він часто приїжджав до Англії, у нього з’явилися знайомі в літературних колах.

1714 р. Свіфт став настоятелем собору Святого Патрика. Ця важлива церковна посада не тільки значно покращила його матеріальне становище, а й дала змогу боротися за політичну незалежність Ірландії – просто з церковної кафедри. І він скористався з неї для гнівних виступів проти несправедливості, що панувала в суспільстві, проти національного гноблення та релігійного фанатизму протестантів-пуритан.

Звертаючись до своїх співвітчизників-ірландців, Свіфт писав ось що: «Будь-яке керування без згоди тих, ким керують, – справжнісіньке рабство… За законами Бога, природи, держави, а також за вашими власними законами ви можете й мусите бути вільними людьми, як ваші брати в Англії».

Памфлет «Листи сукнаря», написаний 1724 р., закликав ірландців до бойкоту англійських товарів і англійської монети й миттю розлетівся по всій країні багатотисячним накладом. Британська влада призначила премію тому, хто викаже автора «зловмисного» памфлета, проте її так нікому й не дали. Судили друкаря «Листів сукнаря», однак присяжні його виправдали. Прем’єр-міністр запропонував англійському намісникові заарештувати «підбурювача», але відповіддю йому було таке: «Для цього знадобиться ціла армія».

Відтоді англіканський священик Джонатан Свіфт став у католицькій Ірландії національним героєм та лідером визвольного руху. Його портретами прикрашали вулиці Дубліна, і всюди, де він з’являвся, його вітали захопленими вигуками.

При соборі Святого Патрика настоятель заснував фонд допомоги мешканцям Дубліна, багато з яких були на межі розорення внаслідок грабіжницької політики англійської влади, причому Свіфт допомагав і парафіянам англіканської церкви, і католикам.

І водночас у його тихому кабінеті сторінка за сторінкою народжувалися «Мандри Ґуллівера»…

1726 р. вийшли друком перші два томи роману, а за рік – іще два. Незвичайний сюжет, смілива фантазія автора, дивовижно точні та продумані описи вражень героя про дивні народи – ліліпутів і велетнів, лапутян і гуїгнгнмів – буквально заворожили читачів.

Найбільш наївні спочатку сприйняли книжку як правдивий життєпис, досвідченіші – як смішну й кумедну казочку, і лише небагато людей – найрозумніших – одразу здогадалися, що у фантастичних пригодах доктора Лемюеля Ґуллівера приховано глибокий сенс і нещадну сатиру на англійські звичаї, політику й закони. Вигадані Джонатаном Свіфтом слова «ліліпут» і «єху» невдовзі ввійшли до всіх європейських мов, зокрема до нашої.

Книжка, щойно з’явившись, мала шалений успіх, який можна порівняти тільки з успіхом роману Даніеля Дефо «Життя й неймовірні пригоди Робінзона Крузо», оприлюдненого на сім років раніше. За кілька місяців «Мандри Ґуллівера» тричі перевидавалися. Незабаром у всіх країнах Європи з’явилися переклади цієї книжки. Об’явилися наслідувачі, які намагалися продовжити дивовижні пригоди героя, але їхні імена тепер забуті, а слава Свіфта зростає щороку. В наш час «Мандри Ґуллівера» входять до ста найпопулярніших книжок у світі.

1729 р. письменникові було надане звання почесного громадянина Дубліна, на його честь був заснований «Клуб Сукнаря», який існує досі.

У народі переказували легенду про те, ніби Свіфт – нащадок давніх ірландських королів, що з’явився з метою відродити країну.

Авторитет настоятеля собору Святого Патрика був надзвичайно великий. Коли одного разу перед собором зібрався величезний натовп схвильованих містян, які нетерпляче очікували на передбачене астрономами затемнення Сонця, Свіфт, роздратований неймовірним галасом, звелів переказати людям, що настоятель скасовує затемнення. Після цього натовп затих і мовчки, шанобливо розійшовся.

Останні роки життя Свіфта були затьмарені важкою хворобою та майже цілковитою втратою працездатності. Він утратив мовлення, був частково паралізований. 1745 р. славетний письменник помер.

На мармуровій плиті над його могилою в соборі Святого Патрика накреслено такі слова: «Тут лежить тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і суворе обурення більше не крає його серце».

Частина перша

Ліліпутія

Мандри Ґуллівера

Розділ 1

Наша родина мала невеличкий маєток у Ноттингемширі; я був третім із п’яти синів. Батько відрядив мене, чотирнадцятирічного, до коледжу св. Еммануїла в Кембриджі, й упродовж двох із половиною років я наполегливо вчився. Однак моєму батькові, який мав дуже скромні статки, було важко оплачувати навчання, тож він забрав мене з коледжу. Вирішили продовжити моє навчання у містера Джеймса Бетса, відомого лондонського хірурга. Там я і мешкав наступні чотири роки. Невеликі гроші, які зрідка надсилав мені батько, я витрачав на вивчення навігації та математики – мені кортіло в майбутньому стати мандрівником. Медичну освіту я завершив у місті Лейден, де прожив понад два роки; усі мої рідні – особливо батько й дядько Джон – допомагали справдити мою мрію: стати судовим лікарем та присвятити життя далеким морським подорожам.

Повернувшись із Лейдена, я, за рекомендацією мого доброго вчителя містера Бетса, найнявся хірургом на судно «Ластівка», що ходило під командуванням капітана Авраама Паннелла. З ним я проплавав три з половиною роки, здійснивши кілька подорожей до Леванту[1] й інших країн.

Повернувшись до Англії, я вирішив тимчасово оселитися в Лондоні та попрацювати лікарем, що схвалив би й містер Бетс, який усіляко сприяв мені в цій справі. Пацієнтів я приймав у невеликому будинку неподалік Олд-Джурі, де жив і сам. Справи мої були непогані, й невдовзі я одружився з міс Мері Бертон, найменшою дочкою містера Едмунда Бертона, торговця панчохами з Ньюгейт-стрит. Моя наречена була чарівною та розумною дівчиною з посагом чотириста фунтів стерлінгів.

За два роки доктор Джеймс Бетс помер; друзів у Лондоні в мене лишалося небагато, прибуток мій значно зменшився. Сумління не дозволяло мені наслідувати шарлатанство деяких моїх колег, і я почав замислюватися над тим, щоб припинити медичну практику. Порадившись із дружиною та обізнаними людьми, я вирішив знову вирушити в море.

Я був хірургом спочатку на одному, а потім на іншому торговельному судні та впродовж шести років здійснив кілька подорожей до Ост- і Вест-Індії, що трохи покращило моє фінансове становище. Виходячи в море, я набирав книжок і весь вільний час присвячував читанню; на березі ж вивчав вдачу, звичаї та мови тубільців, що вдавалося легко, оскільки я мав чудову пам’ять. Останнє з тих плавань було не надто щасливим, і я, втомлений морським життям, вирішив більше не полишати дружину й дітей.

Ми переїхали з Олд-Джурі на Феттер-лейн і вже звідти у Воппінг, ближче до гавані, де я сподівався рано чи пізно дістати вигідну пропозицію, але ця надія справдилася не скоро. За три роки мені нарешті поталанило – капітан Вільям Причард, власник судна «Антилопа», запропонував мені місце на своєму кораблі. Четвертого травня 1669 року ми знялися з якоря в Бристолі, й початок нашого плавання до південних широт Тихого океану виявився напрочуд удалим.

Однак під час переходу від Магелланової протоки до Ост-Індії наше судно було відкинуто страшною бурею на північний захід від Вандименової Землі[2]. Дванадцять членів екіпажу померли, здоров’я інших було підірвано перевтомою та поганою їжею. П’ятого листопада – у Південній півкулі якраз починалося літо – стояв густий туман, але сильний вітер не вщухав, і вахтовий надто пізно помітив небезпеку. Корабель кинуло на скелі, й він миттю розбився вщент.

Шістьом з екіпажу, і мені зосібна, вдалося спустити шлюпку, щоб спробувати дістатися берега. Сидячи на веслах, ми відчайдушно боролися з хвилями протягом трьох миль, поки з півночі не налетів шквал, що перекинув наш човен. Я виринув і поплив до землі, що виднілася вдалині, й мене підганяли вітер і приплив. Що сталося з моїми товаришами, як і з тими, хто марно шукав сховища на скелях, об які розбився наш корабель, я так і не дізнався…

В міру того як наближалася земля, хвилі ставали все меншими, вітер вщухав. Нарешті мої ноги торкнулися дна, та довелося брести по воді понад милю, перш аніж я дістався берега. Мабуть, це сталося близько дев’ятої години вечора. Долаючи слабкість, я пройшов іще з півмилі, проте так і не побачив жодної ознаки житла. Я дуже втомився, ноги відмовлялися мені служити, мене долав сон. Урешті-решт я ліг на коротку шовковисту траву й заснув так міцно, як не спав ніколи в житті.

Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілося. Одначе ні піднятися, ні зійти з місця я не зміг. Я заснув горілиць, а тепер виявилося, що руки й ноги немов прикуті до землі, волосся ж моє, густе й довге, ніби приклеїлося до трави. Від пахв до стегон я був обплутаний безліччю тонких мотузок. Голову повернути не вдавалося, і я міг дивитися тільки в небо; сонце палило моє обличчя та сліпило очі. Навколо вирувало якесь життя, одначе становище, у якому я перебував, не давало змоги зрозуміти походження дивних звуків.

Незабаром я відчув, що по моїй лівій нозі рухається щось живе, обережно пробирається на мої груди та наближається до підборіддя. Опустивши очі, я насилу розгледів людську істоту на зріст не більше шести дюймів, у руках якої був крихітний лук, а за спиною – сагайдак. І одразу ж я збагнув, що по моєму тілі рухається безліч подібних істот. Від подиву я так голосно зойкнув, що несподівані гості, вжахнувшись, кинулись урозтіч і попáдали на землю, однак не минуло й п’яти хвилин, як вони повернулися. Один чоловічок наважився зовсім близько підкрастися до мого обличчя, неймовірно здивований сплеснув рученятками та щось голосно прокричав решті. Я не зрозумів жодного слова.

Уявіть, у якому становищі я перебував увесь цей час – нерухомо розпластаний на землі та не маючи змоги навіть поворухнутися. Урешті-решт мені пощастило, доклавши величезних зусиль, розірвати кілька мотузок і вирвати кілочки, до яких була прив’язана моя ліва рука. Тільки піднісши долоню до лиця, я зрозумів, до яких хитрощів вдалися ці істоти, щоб зв’язати мене. Різким рухом, що завдав мені нестерпного болю, я дещо послабив мотузки, які тримали в полоні моє волосся, що дозволило повернути й трохи підвести голову. Однак мені не вдалося схопити жодного з чоловічків, тому що вони миттю вдарилися навтікача. Я почув їхні пронизливі крики й одразу ж відчув, як у мою ліву руку впиваються сотні гострих, немов голки, стріл. У мене було таке відчуття, що я потрапив до осиного гнізда, – декілька стріл влучили мені в обличчя, яке я поспішив затулити вивільненою рукою. Щойно ця колюча злива вщухла, я застогнав від болю та безсилого гніву й знову спробував звільнитися, але це спричинило нову атаку лучників; до того ж мучителі кололи мої боки піками та списами. На щастя, їхні наконечники не могли пробити шкіряну куртку, що була на мені. Вирішивши, що краще не опиратись і спокійно дочекатися темряви, я випростався на траві. Уночі, подумав я, мені вдасться звільнитися від мотузок, а щодо цих маленьких злобливих вояків, то з ними вже я якось упораюся.

Однак доля вирішила інакше. Щойно чоловічки помітили, що я заспокоївся, вони припинили обстріл; тим часом галас навколо мене наростав, і я здогадався, що чисельність істот, які захопили мене в полон, зростає щохвилини. З відстані чотирьох ярдів від мого правого вуха до мене долинало рівномірне стукання, що тривало близько години. Повернувши голову, наскільки це виявилося можливим, я скосив очі та побачив дерев’яний поміст заввишки півтора фута і драбину, що вела до нього. Поміст був досить широким, та незабаром я зрозумів, що його будували лише для однієї людини.

Вочевидь, мене вирішила відвідати важлива персона.

Залізши на поміст, вельможний пан тричі прокричав: «Лангро дегіль сан!» – і мотузки, що обплутували мою голову, були негайно перерізані. Я зміг уважно роздивитися свого гостя. Це була особа чоловічої статі середнього віку, на зріст вища за свій почт; один із тих, що його супроводжували, заввишки з мій мізинець і на вигляд паж, тримав шлейф вельможі, двоє інших шанобливо заклякли по обидва боки. До мене звернулися з довгою промовою, з якої я не втямив ані слова, одначе звучала вона як промова досвідченого оратора. Чоловічок довго говорив, загрозливо жестикулюючи, поки в його владному голосі не почулися доброзичливі нотки; закінчив він, як я збагнув, висловленням жалю та непевними обіцянками.

Я дав йому зрозуміти, що підкорюся будь-якому його рішенню, при цьому закотив очі та трохи підняв руку, ніби запрошуючи небо у свідки моєї щирості й покори. Мене мучили голод і спрага – востаннє я їв за кілька годин до того, як полишити корабель. Тому, всупереч етикету, я кілька разів підніс долоню до рота, бажаючи показати, що вмираю з голоду. Гурго (так називають у Ліліпутії сановників) чудово зрозумів цей жест. Він поважно спустився з помосту й одразу ж наказав мене нагодувати.



Тієї ж таки миті до моїх боків було приставлено драбини, по яких мені на груди залізла сотня чоловічків із кошиками, у яких знаходилося багато різноманітної їжі, – страви були приготовлені та доставлені сюди за наказом монарха, правителя Ліліпутії, щойно він отримав звістку про мене. Чоловічки бадьоро рушили до мого рота. Меню містило печеню, але, з яких саме тварин, я не розібрав, усі ці лопатки, окости й філейні частини, чудово приготовані, за смаком нагадували баранину. Особливість мого сніданку полягала лише в тому, що будь-яка страва за об’ємом була не більшою за крильце жайворонка. Я ковтав одразу кілька порцій разом із трьома хлібинами, кожна з яких була не більшою від рушничної кулі. Чоловічки спритно прислужували мені, дивуючись із мого апетиту й величезного зросту.

Дивлячись на те, як стрімко порожніють кошики, слуги зрозуміли, що цим я не задовольнюся, і тому, коли дійшло до питва, за допомогою мотузок підняли найбільшу діжку, підкотили до моєї руки і спритно вибили дно. Я одразу осушив усю діжку, у якій містилося не більше ніж півпінти легкого вина, що нагадувало наше бургундське. Друга діжка лише розохотила мене, і я попрохав іще, однак, на жаль, вино закінчилося.

Увесь цей час чоловічки пританцьовували на моїх грудях та волали: «Гекіна дегуль!», показуючи знаками, щоб я для сміху скинув обидві діжки на землю. Зізнаюся, мені важко було придушити бажання схопити перших-ліпших сміливців, що потрапили б до рук, і відправити їх услід за порожніми діжками. Та я присягнувся поводитися сумирно і не хотів нових неприємностей. Окрім того, я вважав себе пов’язаним узами гостинності з цим маленьким народом, який не пошкодував сил і витрат на розкішне частування.

І слід визнати – ці крихітні винахідливі чоловічки були ким завгодно, тільки не боягузами. Я мав здаватися їм гігантським чудовиськом, але вони з відчайдушною хоробрістю залізали на мене й розгулювали, жваво бесідуючи та зовсім не звертаючи уваги на те, що одна моя рука лишалася вільною і, якби я мав охоту, могла б усіх їх стерти на порох.

Щойно веселощі стихли, до мене на груди в супроводі численного почту піднявся посланець короля. Видершись нагору, посольство наблизилося до моєї голови. Посланець надав вірчі грамоти, скріплені королівською печаткою, піднісши їх мені до очей, і хвилин із десять щось енергійно говорив – мабуть, тут полюбляли врочисті промови. У його словах не було ані найменших ознак погроз, він звертався до мене з гідністю, постійно вказуючи кудись удалину; нарешті я здогадався, що мене вирішили доправити до столиці королівства, котра, як я дізнався згодом, розташовувалася на відстані півмилі від узбережжя. Намагаючись не зачепити сановних ліліпутів, я показав жестом, що досі зв’язаний та час би мене звільнити.

Ймовірно, мене зрозуміли, та поважна персона заперечливо похитала головою і, своєю чергою, пояснила, що я залишуся полоненим, але при цьому до мене добре ставитимуться, годуватимуть і поїтимуть. У мене відразу ж виникло непереборне бажання звільнитися самостійно, але спогад про зливу маленьких жалючих стріл, біль від яких я досі відчував, охолодили мене, і я покірно опустив повіки. Задоволені моєю смиренністю, посланець короля разом зі своїм почтом чемно вклонився та пішов під загальний захват і голосні вигуки. Я лишився лежати на траві.

Рани на моєму обличчі та лівій руці змастили якимись ліками, що приємно пахли та відразу ж припинили біль і свербіж. Потім було перерізано мотузки, але тільки з лівого боку, і я відразу ж повернувся на правий бік і задовольнив свою потребу, змусивши чоловічків кинутися врозтіч від міцного й шумного, як їм здавалося, потоку. Ситий і задоволений, незабаром я міцно заснув. Спав я – як з’ясувалося потім – близько восьми годин, і в цьому не було нічого дивного, тому що ліліпутські медики домішали снодійного зілля в обидві діжки з вином.

Мабуть, усе відбувалося таким чином. Щойно мене знайшли, коли я спав на березі, до столиці негайно відрядили гінця з доповіддю королю. Одразу ж було скликано державну нараду, на якій ухвалили рішення позбавити мене змоги пересуватися – що й було зроблено вночі, – потім нагодувати, приспати і доправити до столиці. Таке рішення на перший погляд може здатися нерозумним і надто сміливим, однак я дійшов висновку, що в такому разі жоден європейський державний діяч не вчинив би настільки гуманно. Справді: припустімо, мене б спробували вбити. І що далі? Відчувши уколи від мікроскопічних стріл, я прокинувся б і в нападі люті розірвав мотузки, а потім знищив усе живе, що потрапило б мені на очі.

Серед цього народу були чудові математики й механіки. Як я дізнався згодом, король ліліпутів заохочував і підтримував розвиток наук і всіляких ремесел. У місцинах, де зростав ліс, будувалися великі військові кораблі – до дев’яти футів завдовжки. Потім кораблі підіймали на спеціальні платформи й перевозили до моря, тож досвід будівництва транспортних засобів ліліпути мали. Інженерам і п’ятистам теслям було наказано негайно братися до будування найбільшої з таких платформ. Я ще спав, коли готова платформа вже стояла паралельно до мого нерухомого тіла, викликаючи галасливе схвалення оточуючих. Вона мала двадцять дві пари коліс і сягала семи футів завдовжки і чотирьох завширшки, вивищуючись при цьому на три дюйми над землею.

Головні труднощі полягали в тому, щоб підняти мене та покласти на поміст. Із цією метою – як мені згодом розповіли – вбили в землю вісімдесят паль заввишки фут і приготували міцні линви, що кріпилися гаками до численних мотузок, якими я був сповитий, ніби немовля. Дев’ятсот добірних силачів узялися до справи та почали тягти линви за допомогою блоків, прикріплених до паль. Щоб перемістити моє тіло, знадобилося не менше як три години. Нарешті мене поклали на платформу, міцно прив’язали, і півтисячі найдужчих коней, яких тільки знайшли у королівських стайнях, повезли мене до столиці.


Мандри Ґуллівера

Ми подорожували вже чотири години, коли я прокинувся – цьому сприяв кумедний випадок. Візок зупинився перед невеликою перепоною; скориставшись із цього, двоє молодих ліліпутів залізли на платформу й потихеньку дісталися мого обличчя. Один із них, вочевидь солдат, сунув мені в ніздрю вістря своєї піки та почав лоскотати, ніби соломинкою. Я оглушливо пчихнув і розплющив очі. Сміливців наче й не було, та я прокинувся і міг бачити все, що надалі відбувалося довкола.

Коли потемніло, ми влаштувалися перепочити. Проте й тоді мене суворо охороняли при світлі смолоскипів і не давали змоги навіть ворухнутися. На світанку візок-платформа, риплячи, вирушив у путь і вже майже опівдні був у двохстах ярдах від міської брами. Король і весь двір вийшли нам назустріч, однак його величності заради безпеки порадили не підійматися на моє нерухоме тіло.

На майдані, де зупинився наш караван, вивищувався величезний стародавній храм. Кілька років тому цей храм був опоганений убивством, і відтоді мешканці столиці не ходили туди на служіння. Храм зачинили, винесли все з нього, і він тривалий час стояв порожнім. У тій будівлі й вирішили мене помістити.

Широкий вхід у колишнє святилище надав мені змогу вільно заповзти всередину, що я й зробив, коли мене звільнили від дорожніх мотузок. Обабіч дверей, на відстані якихось семи дюймів від землі, було розташовано два віконця; в одне з них придворні ковалі пропустили дев’яносто один ланцюжок, подібні до тих, на яких наші європейські дами носять свої годиннички. До моєї лівої ноги прикували мініатюрні ланцюжки з тридцятьма шістьма навісними замочками. Напроти моєї в’язниці, на відстані двадцяти футів, стояла вежа, куди зійшов король разом із придворними, щоб спостерігати за мною, – а сам я його не бачив. Близько ста тисяч ліліпутів із тією-таки метою залишили свої будинки. Нарешті, переконавшись, що втекти звідси я не можу, мені дали спокій.

У найлихішому гуморі я зіп’явся на ноги і стенув плечима, розминаючи онімілі м’язи. Тут і з’ясувалося, що прикуті до моєї ноги ланцюжки завдовжки близько двох ярдів дають мені змогу не тільки виходити з храму і гуляти, описуючи півколо, а й вільно вкладатися на підлозі храму на весь зріст.

Розділ 2

Настав час роздивитися, тож саме це я і зробив. Місцевість поблизу храму являла собою суцільний пишний сад, а огороджені поля, кожне з яких займало не більше сорока квадратних футів, нагадували клумби. Поля чергувалися з лісом, де найвищі дерева, скільки я міг судити, сягали лише семи футів. Ліворуч було місто, схоже на строкату театральну декорацію.

Поки я милувався цією незвичайною картиною, король уже спустився з вежі та верхи рушив у мій бік, ледве не поплатившись за таку хоробрість. Його чудово виїжджений кінь, побачивши мене, злякався – імовірно, йому здалося, що на нього суне гора. Тварина стала дибки, та король, прегарний вершник, зміг утриматися в сідлі, аж поки слуги підбігли і, схопивши коня за вуздечку, допомогли вершникові зійти. Твердо стоячи на ногах і зберігаючи цілковитий спокій, його величність пильно розглянув мене зусібіч, проте не наближався. Потім він звелів мене нагодувати й напоїти, що одразу ж було виконано. Лакеї, які були напоготові, підкочували візки з провізією на відстань моєї простягненої руки; я швидко спорожнив двадцять візків із різноманітними стравами й десять із винами. Королева, молоді принци та принцеси разом із придворними дамами оточили короля, і тепер уся компанія спостерігала за мною, затамувавши подих.

Про правителя Ліліпутії хотілося б сказати окремо, оскільки згодом я з ним не раз зустрічався, а розібравшись у ліліпутській говірці, довго бесідував, для чого мені доводилося лягати на бік, а він розміщувався лише у трьох ярдах від мого обличчя. Коли ми потоваришували, я навіть садив його величність на долоню, де король безстрашно походжав, розмовляючи далі. Він був досить гідний свого становища і щасливо правив країною вже понад сім років, оточений любов’ю підданих.

Зовнішність король мав цікаву. На зріст він був трохи вищий за своїх придворних, із величною поставою, з мужніми й суворими рисами округлого обличчя. Ніс гачкуватий, шкіра оливкова, нижня губа злегка відкопилена. Статура його пропорційно складеного тіла була величною, рухи – стриманими і граційними. Король уже перетнув межу квітучої молодості, однак від нього віяло чудовим здоров’ям і силою. Його одяг був скромним, звичайного покрою – щось середнє між азійським і європейським стилем; королівську голову прикрашав легкий золотий шолом із коштовним камінням, а в руці він тримав шпагу завдовжки близько трьох дюймів, на піхвах та ефесі якої сяяли маленькі діаманти. Голос у його величності виявився пронизливим, чистим і такою мірою зрозумілим, що навіть стоячи, я міг легко розрізнити слова, які він вимовляв.

На відміну від короля, придворний почт – а особливо дами – були настільки пишно одягнені, що, зібравшись разом, скидалися на тканину, гаптовану золотими та срібними візерунками.

Нарешті його величність, наблизившись, почав ставити запитання, на які я намагався відповідати, але, на жаль, із нашого діалогу нічого не вийшло – ми зовсім не розуміли один одного. Короля змінили, судячи з одягу, священик і правник – тепер їм було наказано вести зі мною розмову. Я пробував говорити всіма мовами, з якими був хоч трохи знайомий, почав із латини і закінчив німецькою, французькою та голландською, але це все ні до чого не привело.

За дві години розчарований королівський двір неквапом пішов, і мене залишили під посиленою вартою; мене охороняли щонайперше від цікавого та збудженого натовпу ліліпутів. У декого з них вистачило безсоромності обстріляти мене з лука, щойно я влаштувався на землі біля входу; одна стріла ледве не влучила мені в око. Начальник варти розсердився і наказав заарештувати стрільців, та не вигадав нічого кращого замість, зв’язавши, віддати їх мені для покарання. Солдати, штовхаючи нещасних злочинців у спину ратищами, підігнали їх до моїх ніг. Я нахилився, згріб шістьох чоловічків у руку й поклав усіх, окрім одного, до кишені камзола. Останнього я підніс до рота, жартома вдаючи, що хочу його з’їсти. Він, бідолаха, відчайдушно заверещав, а варта страшенно сполошилася, побачивши в моїх руках ще й ножа. Я швидко їх заспокоїв – ласкаво посміхнувшись бранцю, розрізав мотузки, що зв’язували його, та обережно поставив на землю. Він миттю кинувся тікати. Так само я вчинив із рештою ліліпутів, по черзі виймаючи їх із кишені. Юрба була в захваті; про цей випадок одразу ж доповіли королю, і моє милосердя справило величезне враження при дворі.

Коли настала темрява, я з певним зусиллям заповз до своєї конури та ліг на кам’яній підлозі. І поки для мене готували постіль, довелося впродовж двох тижнів ночувати таким чином. Нарешті на візках доставили шістсот ліліпутських матраців і внесли їх до храму; робота почалася. Сто п’ятдесят штук зшили докупи – так і утворився один величезний матрац, що годився б мені. Коли були готові всі чотири, їх склали один на одний, але все-таки моє ліжко залишалося ненабагато м’якшим за кам’яні плити. Простирадла та ковдри виготовили в той самий спосіб, і вони виявилися досить зручними для людини, що давно звикла до злиднів.

Щойно звістка про мене поширилася королівством, звідусіль до столиці почали сходитися цікаві. Найближчі села збезлюдніли, польові роботи призупинилися, господарські справи занепали. Усе це тривало б іще довго, якби король своїми наказами не припинив паломництво. Так, він розпорядився, щоб ті, хто вже подивився на мене, негайно поверталися додому. Решта мали дістати особливий платний дозвіл у канцелярії, що значно збагатило королівську скарбницю.

Тим часом король усе частіше скликав раду, на якій обговорювали мою долю. Згодом я довідався від однієї вельможної особи, втаємниченої в державні справи, що двір перебуває у великих сумнівах і думки розділилися. Декотрі побоювалися моєї втечі та стверджували, що моє утримання виявиться важким тягарем для країни. Інші мали намір уморити мене голодною смертю або радили швидше відправити на той світ за допомогою отруєних стріл. Супротивники цього рішення заперечували, наголошуючи на тому, що розкладання такого величезного небіжчика може спричинити чуму, яку ліліпутам не подолати. Саме в найзапеклішу хвилину цієї суперечки і з’явилися кілька офіцерів із приставленої до мене варти, щоб повідомити про мій добродушний норов та гуманний вчинок стосовно шістьох несамовитих, які в мене стріляли.

Король Ліліпутії, підтримуваний усією державною радою, негайно підписав наказ, який зобов’язував мешканців сіл у радіусі дев’ятсот ярдів від столиці щоранку доставляти на королівську кухню шість биків, сорок баранів та іншу провізію для мого столу, не забуваючи про хліб, вино й чисту воду. Це все оплачувалося з коштів його величності. Зауважу, що король Ліліпутії жив на прибуток від своїх володінь, лише в деяких випадках звертаючись по фінансову допомогу до підданих, які охоче відгукувалися на його прохання.

Було призначено штат прислуги – шістсот осіб. Для них установили зручні намети по обидва боки від входу до мого житла, платили їм та годували. Далі вийшов наказ його величності про те, щоб триста кравців зшили для мене костюм місцевого фасону, а півдюжини відомих професорів взялися навчати мене мови ліліпутів. І нарешті, вирішили якомога частіше тренувати коней з королівської стайні та стаєнь королівської гвардії просто на майдані перед храмом, де я мешкав, щоб тварини більше не лякалися моєї величезної фігури.

Усі накази його величності було виконано.

За три тижні я вже досяг певних успіхів в оволодінні ліліпутською мовою. Упродовж цих тижнів король часто відвідував мене, особливо йому подобалося бути присутнім на уроках – він вслухався в мій голос і схвально кивав головою. Невдовзі я спробував бесідувати з його величністю, і першими словами, які я вивчив, було прохання дарувати мені волю. Стоячи навколішки, кожну нашу зустріч я починав із цієї фрази – як привітання.

Король, однак, відповідав ухильно. Наскільки я зміг зрозуміти, моє звільнення він вважав питанням часу – один, без згоди державної ради, він не міг ухвалити таке відповідальне рішення. Перш за все я мав присягнутися зберігати мир із королем та всіма його підданими. Звучала ця тарабарщина приблизно так: «Люмоз кельмін пессо деемарлон емпозо!» Утім, вів далі король, до мене й без того ставитимуться прихильно, а терплячістю і доброю поведінкою я зможу заслужити пошану його країни.



Під час одного зі своїх візитів його величність трохи збентежено заявив, що мене необхідно обшукати, оскільки великі предмети, що я мав при собі, можуть становити небезпеку. «Ми не хочемо вас образити, – додав він, – але такі наші правила». Я, посміхнувшись, відповів, що можу хоч зараз роздягтися й вивернути геть усі кишені, та король пояснив, що, згідно з законом, обшукувати мають двоє спеціальних чиновників і для цього конче потрібна моя згода. Знаючи мою шляхетність і великодушність, він спокійно передає чиновників до моїх рук; усе, що буде взято, мені повернуть тієї-таки миті, як я залишу Ліліпутію, або ж буде куплено за призначеною мною ціною. Я кивнув; його величність плеснув у долоні, і до мене наблизилися двоє суворих ліліпутів.

Нахилившись, я обережно підняв обох служителів правосуддя і відправив їх для початку до кишень куртки. Потім, коли вони закінчили огляд, поклав до інших, окрім двох потаємних кишеньок на жилетці. Там були речі, нікому, опріч мене, тут не потрібні: срібний годинник, гаманець та інші дрібнички. Після обшуку суворі джентльмени звеліли мені спустити їх на землю та склали докладний опис усього, що знайшли в моїх кишенях, який і подали королю. З часом я переклав цей документ англійською:

«У правій кишені куртки Людини Гори після найретельнішого огляду ми знайшли тільки величезний клапоть грубої холстини, що за розміром дорівнює килиму в парадній залі палацу Вашої Величності. У лівій кишені була важка срібна скриня з кришкою з того самого металу, яку ми не змогли навіть трохи підняти. На нашу вимогу скриню було відчинено; один із нас заліз у неї, занурившись у пил невідомого походження, що викликав сильне чхання.

У правій кишені жилетки лежала зв’язка тонких аркушів білого паперу, вкритих чорними знаками. Вважаємо, що це – ніщо інше, як письмена, кожна літера яких за висотою дорівнює нашій долоні. У лівій кишені жилетки міститься дивний предмет із двадцятьма довгими жердинами по краю, що дуже нагадує огорожу перед палацом Вашої Величності. З красномовних жестів Людини Гори ми зрозуміли, що цим предметом він розчісує своє довге волосся.

У великій кишені штанів ми знайшли величезний дерев’яний футляр, у якому було сховано загадковий інструмент, що містив гостре лезо, небезпечне на вигляд. Подібний футляр, де лежав предмет із чорного дерева завбільшки з колону, куди вставлено сталеву пластинку, ми знайшли в лівій кишені. Вважаючи обидві ці знахідки підозрілими, ми звернулися до Чоловіка Гори за поясненнями. Велетень видобув предмети з футлярів і пояснив нам, що одним у його країні голять бороду та вуса, а другим – ріжуть м’ясо під час обіду.

Два порожні залізні стовпи неправильної форми, що їх ми знайшли за поясом Людини Гори, ми також вирішили зарахувати до розряду досі не бачених предметів.

У невеликій правій кишені штанів знайшлося багато гладеньких дисків із білого, червоного та жовтого металу, різних за розміром; вони такі важкі, що їх ледве вдається підняти. І якщо ті з них, що зроблені з жовтого металу, дійсно золоті, як стверджує Людина Гора, вони мають бути надзвичайно цінними.

Крім того, ми відшукали ще й такі кишені, куди не змогли дістатися. З однієї спускався срібний ланцюг, прикріплений до того, що лежало всередині. Ми вимагали показати нам цей предмет. Людина Гора підкорився, дістав дивну машину та підніс її до наших вух – почувся безперервний шум і стукання, що скидалися на шум колеса водяного млина. Загадковий на вигляд предмет виявився схожим на сплющену кулю; нижня його частина зроблена з білого металу, а верхня – з прозорої твердої речовини, крізь яку видніються якісь знаки. Ми схиляємося до думки, що всередині кулі мешкає божество, якого вшановує Людина Гора, оскільки він стверджує, що завжди радиться з мешканцем кулі, який вказує час протягом усього його життя.

Ретельно оглянувши всі кишені, ми взялися до подальшого обшуку та дослідили шкіряний пояс на талії Людини Гори. До пояса з одного боку прикріплено шаблю завдовжки у п’ять разів більшу від людського зросту, а з другого – сумка з двох відділів, у кожному з яких можуть уміститися троє підданих Вашої Величності. Там було багато куль із надзвичайно важкого металу; кожна куля завдовжки майже з нашу голову; крім того, було знайдено чорні зерна, досить дрібні й легкі. На долоні їх вміщується до п’ятдесяти штук.

Такий точний і докладний опис усього, що знайдено під час огляду Людини Гори. Поки відбувався обшук, він тримався ввічливо і з належною пошаною, яку слід виказувати довіреним особам Вашої Величності.

Скріплено підписом і прикладенням печатки в четвертий день вісімдесят дев’ятого місяця щасливого правління короля Ліліпутії.

Клефрин Фрелок Марсі Фрелок».

Ознайомившись із цим документом, король звернувся до мене з проханням надати деякі предмети, що згадувалися в ньому. Спочатку його зацікавила шабля. Мене оточили три тисячі гвардійців із луками напоготові, а його величність звелів мені вийняти зброю, що, як я знав, де-не-де заіржавіла від морської води. Одначе, коли я видобув шаблю з піхов і продемонстрував королю, лезо яскраво спалахнуло на сонці. Гвардійці позадкували та дружно залементували, але король навіть бровою не поворухнув, наказав мені вкласти шаблю до піхов і кинути на землю в шести футах від мого ланцюга. Потім він попросив показати те, що було позначено як «два порожні залізні стовпи неправильної форми». Я видобув з-за пояса один із пістолетів (а це й була саме пара моїх пістолетів) і, як міг, пояснив його будову і призначення. Потім я зарядив пістолет холостим набоєм – завдяки щільно закупореній ладівниці порох залишився сухим – і, попередивши його величність, вистрелив у повітря. Цього разу сотні його вояків попадали на землю, немов уражені громом, а сам король ліліпутів, хоч і встояв, довго не міг прийти до тями. Я віддав йому пістолети, ладівницю з кулями та порохом, однак попросив тримати порох якнайдалі від вогню, оскільки за найменшої іскри він може спалахнути і королівський палац злетить у повітря.

Мені довелося розлучитися і з улюбленим годинником, який король розглядав, не приховуючи цікавості. Його вразили хід годинникового механізму і рух хвилинної стрілки. Його величність забажав послухати думку своїх учених, однак ті так і не змогли дати зрозумілих пояснень. Тоді король розпорядився, щоб двоє найдужчих гвардійців віднесли дорогоцінний предмет. Начепивши годинник на жердину і поклавши його на плечі, вони одразу ж рушили до палацу.


Мандри Ґуллівера

Я показав, видобуваючи з кишень по черзі, срібні й мідні гроші, гаманець із десятьма золотими, ніж, бритву, гребінець, срібну тютюнницю, хустину та записник. Моя шабля, пістолети й ладівниця були доправлені на візках до арсеналу його величності. Решту повернули мені.

Потаємну кишеньку я нікому не показав – там у мене лежали окуляри, я користувався ними під час читання. Підзорну трубу та ще дещо я також заховав. Для короля це не мало особливого значення; крім того, я побоювався, що потрібні мені речі загубляться або їх пошкодять надто допитливі ліліпути.

Розділ 3

Моя покора й добра поведінка викликали таку симпатію в короля, двора, усього народу та навіть армії, що в мене з’явилася надія на швидке звільнення з почесного полону. Я марив волею й намагався заслужити ще більшу довіру до себе. Мене вже не боялися; я досить добре розумів ліліпутську мову та розмовляв нею. Іноді, лежачи на землі, я дозволяв веселим чоловічкам танцювати на моїй руці, а діти часто грали у схованки в моєму волоссі.

Якось королю закортіло розважити мене яскравими ярмарковими святами. На мою думку, акробати в цій країні своєю спритністю й майстерністю перевищують решту циркачів у світі, але понад усе мене зацікавили канатоходці. Уявіть собі тонку білу нитку два фути завдовжки, натягнену на висоті дванадцяти дюймів від землі, і чоловічків, що танцювали на ній. У таких виставах беруть участь лише ті ліліпути, які є кандидатами на державні посади або прагнуть прихильності королівського двору. Вони вчаться цього мистецтва з юності та наполегливо вдосконалюються, відмовляючи собі у приватному житті. І коли відкривається вакансія на високу посаду, кілька пошукачів подають на ім’я короля прохання – дозволити їм улаштувати виставу в присутності його величності й усього двору. Кандидати танцюють на канаті, і той, хто стрибне вище за інших і при цьому не впаде на землю, обіймає бажану посаду. Іноді перші міністри змушені підтверджувати свою майстерність, щоб переконати короля в тому, що вони не втратили свій хист. Так, Флімнап, державний скарбник, був відомий своєю стрибучістю: він здійснив пірует на канаті, повторити який не вдалося жодному іншому вельможі в усьому королівстві. Я спостерігав за його небезпечними стрибками, коли він тренувався. Рельдресель, державний секретар і голова міністерства закордонних справ, мій приятель, – якщо, звісно, наші з ним стосунки можна назвати приятельськими, – посідав друге місце після державного скарбника. Решта сановників також були на високому рівні в мистецтві ходіння над безоднею.

Такі вистави нерідко супроводжуються фатальними випадками й нещастями. Я на власні очі бачив кількох понівечених кандидатів-невдах. Та особлива небезпека чатує на міністрів і державних чиновників, які демонструють свою спритність королю. Так, іще до мого прибуття сер Флімнап ледве не зламав собі шию, але його врятувала одна з королівських подушечок, що випадково лежала під канатом.

Щодня в моїй присутності конюхи гвардійських та королівських стаєнь об’їжджали на майдані коней. Невдовзі коні вже сміливо підходили так близько до мене, що одного разу, коли я опустив руку на землю, деякі вершники примудрилися в’їхати на неї. Одначе кращим за всіх був королівський єгер, який з легкістю перестрибнув на своєму коні через мою взуту в черевик ногу – ніби брав бар’єр. Це був насправді приголомшливий стрибок.

Якось я вигадав для короля незвичайну розвагу. Я попросив доставити дюжину палиць завдовжки два фути і завтовшки зі звичайну тростину, і за день моє прохання було задоволено королівським лісничим. Я взяв більшу частину палиць і міцно ввігнав їх у землю у вигляді чотирикутника, а зверху туго натягнув свій носовичок. Із решти матеріалу я зробив щось подібне до бар’єра. Закінчивши роботу, я запропонував королю виділити двадцять чотири найкращих кавалеристів для вправ на цьому плацу. Потім, піднявши по черзі кожного вершника, повністю озброєного, разом із конем, я поставив їх на хустину. Вишикувавшись, кавалеристи розділилися на два загони, і воєнні дії почалися. Король був у такому захваті, що ще не раз просив мене повторити ці маневри, і якось сам забажав піднятися на плац, щоб командувати військом. Королеві ці розваги були не до душі, однак і вона зрідка спостерігала за блискучою виставою, сидячи в ношах на відстані двох ярдів від майданчика. На щастя, маневри закінчилися добре; лишень один баский кінь пробив дірку в носовичкові й, перечепившись, упав, підім’явши вершника. Я одразу ж поспішив йому допомогти. Кінь, упавши, вибив ліву передню ногу, але вершник не постраждав.

Незадовго до мого звільнення, коли я, нудьгуючи, розважав себе та королівський двір усілякими фокусами, до його величності прибув гонець зі звісткою, що біля того місця на березі, де я потрапив у полон, знайдено величезний чорний предмет дивної форми, який лежить нерухомо. Предмет має круглу основу, за площею дорівнює апартаментам його величності, дах предмета є пласким, а всередині – порожнина. Я одразу здогадався, що йдеться про мій загублений капелюх, і вмовив короля доставити його до столиці. Він люб’язно погодився, одначе, коли капелюх потрапив мені до рук, його стан виявився вкрай поганим. Ліліпути тягли його від самого берега до міста за допомогою гаків і мотузок та наробили в ньому численні дірки.

За кілька днів по цих подіях його величності спала на думку ще одна дивна забавка. Було віддано наказ про приведення в повну готовність кінних і піхотних полків, що стояли в столиці та на її околицях. Король попросив мене завмерти на майдані, широко розставивши ноги. Потім військо зімкнуло лави та врочистим маршем пройшло піді мною – піхота по двадцять чотири чоловіки в ряд, а кавалерія по шістнадцять, – із барабанним боєм, розгорнутими прапорами і піками навпереваги. Було наказано, щоб під час параду, під страхом найсуворішого покарання, війська зберігали шану до мене. Однак сам я з жахом думав про кепський стан своїх старих панталонів, – і дійсно, проходячи між моїми ногами, деякі офіцери тишком-нишком підводили очі вгору та непристойно жартували…

Я подав до королівської канцелярії стільки прохань і доповідей про моє звільнення, що зрештою король виніс це питання на обговорення кабінету міністрів, а потім і державної ради. Ніхто не протестував, окрім Скайреша Болголама, який, не маючи жодної причини, зненавидів мене. Та, попри всі його зусилля, питання було розв’язано та затверджено королем на мою користь. Болголам обіймав посаду гальбета, – іншими словами, адмірала королівського флоту, заслужив довіру його величності й був людиною хоч і обізнаною у військовій справі, але брутальною і трохи дивакуватою. Неохоче погодившись на моє звільнення, він домігся того, щоб йому доручили висунути умови, на яких я нарешті звільнюся. Папір адмірал доправив мені особисто в супроводі двох секретарів і кількох шляхетних осіб. Коли наказ короля було оголошено, я присягнувся, що не порушу жодного пункту. Спочатку я присягнувся за звичаями своєї країни, а потім мав повторити присягу за ліліпутськими правилами.

Це мало такий вигляд. Я мусив тримати праву ногу в лівій руці, поклавши до того ж середній палець правиці собі на тім’я, а великий – на праве вухо. Вийшло це в мене з третьої спроби. Історичний документ залишили мені на згадку, і я його переклав:


«Його Височайша Величність Гольбасто Мамарен Евлем Гердайло Шефін Моллі Оллі Гу, могутній король Ліліпутії, радість і жах усесвіту, чиї володіння, займаючи п’ять тисяч блестрегів (близько дванадцяти миль в окружності), поширюються до крайніх меж земної кулі; король над королями, найвеличніший з-поміж синів людських, властитель, що своєю спиною торкається центру землі, а головою – сонця; король, чий погляд викликає дрож у колінах земних царів, – пропонує Куїнбусу Флестрину, або Людині Горі, який нещодавно прибув до наших небесних володінь, такі умови, що їх той зобов’язується неухильно виконувати.

1. Людина Гора не має права залишити Ліліпутію без нашої дозвільної грамоти з прикладенням великої державної печатки.

2. Також він не має права входити до столиці без нашого особливого розпорядження. У такому разі мешканці мають бути попереджені за дві години, щоб мати час і змогу сховатись у своїх будинках.

3. Людина Гора зобов’язаний обмежувати свої прогулянки тільки великими шляхами та не має гуляти або лягати відпочивати на луках і нивах.

4. Під час прогулянок Людині Горі необхідно турбуватися про те, щоб не наступити на когось із наших люб’язних підданих, на їхніх коней та візки; він не має брати до рук нікого з жителів без їхньої на те згоди.

5. Якщо виникне потреба швидко відрядити кудись кур’єра, то Людина Гора бере на себе обов’язок раз на місяць відносити у своїй кишені кур’єра разом із конем на відстань шести днів шляху, а в разі доконечної потреби доставляти його цілим і неушкодженим знов до Нашої Величності.

6. Людина Гора має стати нашим союзником у боротьбі проти ворожого острова Блефуску й докласти всіх зусиль, аби знищити його флот, який зараз готується до війни з нашим королівством.

7. Людина Гора в час дозвілля мусить брати участь у громадських роботах, підіймаючи величезне каміння під час зведення муру, який оточуватиме головний парк столиці, а також під час спорудження інших королівських будівель.

8. Протягом двох місяців Людині Горі пропоновано скласти точний опис кордонів нашого королівства, для чого йому дозволяється обійти все узбережжя та виміряти довжину кордону, порахувавши кількість пройдених кроків.

9. Людина Гора врочисто присягається чітко виконувати зазначені умови його звільнення з-під варти. Ми ж своєю чергою призначаємо йому щоденне утримання, яке дорівнює утриманню 1728 наших підданих. Окрім того, він матиме вільний доступ до нашої найяснішої особи та наше благовоління.

Підписано в Бельфабораку, королівському палаці, у дванадцятий день дев’яносто першого місяця нашого правління».


Я з великим задоволенням присягнувся і поставив підпис під цим цікавим документом, хоча деякі з його пунктів мене ошелешили. Цілком очевидно, що до його укладення причетний адмірал Болголам, який затаїв на мене лють.

Мої ланцюги одразу ж було знято, і я опинився на волі. Король особисто був присутній на цій церемонії. На знак подяки я розпластався біля ніг його величності, але він звелів мені підвестися, мовив кілька ласкавих слів і висловив надію, що я стану його вірним слугою та буду гідним тих милостей, що він уже надав мені та сподівається надати в майбутньому.

Розділ 4

Здобувши волю, я насамперед попросив дозволити мені оглянути Мільдендо, столицю Ліліпутії. Король охоче погодився, але звелів бути дуже обережним щодо містян та їхніх осель. Столичних мешканців одразу ж оповістили.

Усю столицю було огороджено стіною заввишки два з половиною фути і завтовшки не менш аніж одинадцять дюймів. Ліліпути могли зовсім вільно проїхати по ній у кареті, яку везли двоє коней. По кутах стіни на відстані десяти футів одна від одної вивищувалися міцні вежі. Переступивши через головну Західну браму, я скинув сюртук, щоб не зачепити дахи й карнизи будинків, і обачно пройшов двома центральними вулицями. Попри суворий наказ сховатись у будинках і не залишати їх до кінця моєї прогулянки, легковажні мешканці столиці сновигали в мене під ногами. Я надзвичайно обережно просувався вперед, намагаючись нікого не розчавити. У відчинених вікнах горішніх поверхів, на балкончиках і дахах заклякли цікаві; у мене склалося враження, що місто надто густо заселене.

Столиця Ліліпутії на плані скидалася на правильний чотирикутник, кожна сторона якого дорівнює п’ятистам футам; дві головні вулиці завширшки п’ять футів кожна перетиналися під прямим кутом і розділяли місто на чотири частини. Невеликі бічні вулички та провулки, до яких я не міг пробратися, були завширшки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів. У місті могло проживати до п’ятисот тисяч людей; будинки переважно були три- та п’ятиповерхові, а крамниці й ринки повні найрізноманітніших товарів.

Королівський палац розташовувався в центрі столиці – на перехресті головних вулиць. Його оточувала стіна два фути заввишки, що стояла на відстані двадцять футів від тильної частини палацу та службових будівель і на відстані вісім футів – із боку майдану, куди виходив фасад. Я дістав дозвіл його величності переступити через стіну і завдяки вільному простору позаду будівель міг оглянути їх з усіх боків.

Королівські помешкання розміщувалися у глибині великого квадратного внутрішнього подвір’я, і, щоб потрапити туди, – а мені кортіло на них подивитися, – треба було пройти крізь головну браму заввишки лише вісімнадцять дюймів і сім дюймів завширшки. Я міг би через них переступити, але боявся зруйнувати кам’яниці, які хоча й були міцні, одначе стояли надто щільно. Король дуже хотів показати мені свій прекрасний палац, але тільки за три дні мені вдалося задовольнити його бажання.

У королівському заміському парку я зрізав ножем кілька найбільших дерев і змайстрував із них два табурети заввишки близько трьох футів, які могли б витримати мою вагу. Підійшовши до резиденції короля з боку майдану, я став на один табурет, підняв другий над дахами будівель і обережно поставив на вільне місце. Потім переступив через будівлі з одного табурета на другий. Тепер, присівши, я міг уважно розглянути внутрішнє вбрання палацу, а також усіх його мешканців.

Мені вдалося побачити всю королівську родину та навіть поцілувати ручку королеви, яку вона граційно й милостиво простягнула мені з вікна.

Помилувавшись красою палацу, я за допомогою тих самих табуретів щасливо вибрався на майдан та повернувся до себе.

Якось уранці, десь за два тижні після мого звільнення, до мене прийшов Рельдресель у супроводі слуги. Звелівши кучеру чекати, державний секретар попросив вислухати його і під час нашої розмови залишався на моїй долоні. Я охоче погодився з поваги до його особистих чеснот і на знак подяки за клопотання стосовно моєї долі перед королем. Мені було добре відомо, що жодна важлива справа в королівстві не відбувалася без його відома.

Насамперед Рельдресель привітав мене зі звільненням, додавши, що своєю свободою я зобов’язаний особливому збігу обставин у державних справах.

– Хоч би яким блискучим здавався іноземцеві наш стан, – вів далі мій гість, – ми потерпаємо від двох страшних лих: від внутрішнього розбрату і від загрози нападу підступного й сильного ворога. Перше пов’язано з тим, що близько сімдесяти місяців тому в королівстві виникли дві ворожі партії. Партія тремексенів об’єднала прихильників високих підборів, а слемексени оголосили себе прихильниками низьких. Можливо, ви, друже мій, помітили, – спитав державний секретар, злегка посміхаючись, – що піддані його величності взуті в черевики, підбори яких різної висоти?

Я кивнув.

– Тремексени стверджують, – вів далі він, – що обов’язкове носіння високих підборів було навіки закріплене нашою першою Конституцією. Однак наш король – прихильник низьких підборів, і він видав особливий наказ, щоб усі службовці урядових та придворних установ носили виключно низькі підбори. І це ви теж помітили, як і те, що у його величності підбори на черевиках на один дрерр, або чотирнадцяту частину дюйма, нижчі, ніж у придворних. Ворожнеча між обома партіями доходить до того, що члени однієї не можуть перебувати за спільним обіднім столом із членами другої. Тремексени численні, однак не мають влади. До того ж у нас з’явилася підозра, що спадкоємець симпатизує цій партії, – неважко помітити, що один його підбор вищий за другий, унаслідок чого його високість трохи кульгає… І ось на тлі цього внутрішнього розбрату наближається лихо ззовні – з боку сусіднього острова Блефуску…

Рельдресель зробив паузу й уважно подивився на мене.

– Ось ви стверджуєте, – зітхнув він, – що у світі існують інші королівства й держави, де живуть такі самі велетні, як ви. Проте наші вчені сумніваються в цьому та схиляються до гіпотези, що ви, мій шановний друже, швидше за все, впали з неба. Крім того, є літописи й історичні документи, у яких за період у шість тисяч місяців не згадується жодної держави, опріч великого королівства Ліліпутії та імперії Блефуску… Ми межуємо з цією острівною державою, однак упродовж уже тридцяти шести місяців нам доводиться вести з нею жорстоку війну. Приводом до неї стала така подія. Усім відомо, що від непам’ятних часів яйця, зварені некруто, треба розбивати з тупого краю. Сталося так, що дідусь його величності, коли ще був дитиною, снідаючи, порізався гострим осколком шкаралупи, розбивши яйце, котре йому подали. Його батько, прадід нашого короля, видав наказ усім ліліпутам розбивати яйця виключно з гострого краю… І що б ви думали? Цей наказ викликав таке обурення серед населення, що почався заколот, який переріс у справжню революцію. Літописи згадують про шість повстань, під час яких постраждали навіть королівські особи. Близько одинадцяти тисяч фанатиків були засуджені на смерть за відмову розбивати яйце з гострого краю.

Правителі Блефуску вперто підтримували й заохочували народні хвилювання, переховуючи бунтівників у своїх володіннях. Там друкувалися прокламації та навіть брошури. У Ліліпутії рух тупоконечників було давно заборонено, його прибічників позбавлено права обіймати державні посади, а їхні книжки спалено… Усе ще більше ускладнилося, коли з острова Блефуску в наш бік пролунали звинувачення в єресі й розколі. Ми, за твердженням їхніх теологів, спотворили основний догмат нашого великого спільного пророка Люстрога. У п’ятдесят четвертому розділі духовної «Книги Алкорана» сказано таке: «Усі істинно віруючі та розбивають яйця з того краю, з якого зручніше». А який край – тупий чи гострий – вважати зручним? Як на мене, так це особиста справа кожного вірянина. Тож почалася полеміка, супроводжувана тепер уже релігійними заворушеннями, було написано й надруковано сотні томів, присвячених цьому питанню, однак усе було марно і стосунки між нашими країнами остаточно зіпсувалися. А вигнанці-тупоконечники знайшли притулок в імперії Блефуску й мають величезний вплив на тамтешніх правителів.

І ось – ця жахлива війна триває вже тридцять шість місяців, і жодна з ворожих сторін не здобула вирішальної перемоги. За цей час ми втратили сорок лінійних кораблів і величезну кількість дрібних суден, п’ятдесят тисяч моряків і солдатів загинули. Гадаю, що втрати противника не менші, якщо не більші. Одначе, за доповідями таємних агентів, ворог відряджає новий флот, щоб висадити десант на узбережжя нашого королівства. Його величність, король Ліліпутії, покладаючись на вашу силу й хоробрість, звелів мені змалювати вам справжній стан справ…

Я подякував держсекретареві за довіру та просив переказати його величності моє шанування.

– Перекажіть королю, – попрохав я свого гостя, – що, хоча мені як іноземному підданому не слід утручатися у внутрішні справи іншої держави, я боржник його величності – він урятував мене і подарував мені свободу. Я готовий, ризикуючи життям, захищати його особу та всіх ліліпутів від будь-якого ворога, що загрожує вторгненням у королівство!

Розділ 5

Королівство Ліліпутія займає частину узбережжя континенту, а імперія Блефуску – острів, розташований на північний схід від нього; протока завширшки вісімсот ярдів розділяє держави. Я ще жодного разу не був у тій частині берега, звідки видно острів, а дізнавшись про ймовірне вторгнення, і далі намагався не з’являтися там, побоюючись, що мене помітять з кораблів противника. Навряд чи у Блефуску могли знати про моє перебування в Ліліпутії – адже під час війни всілякі стосунки між сусідами було заборонено під страхом смертної кари, до того ж король заборонив вихід суден із портів своєї країни.

Нарешті розвідка повідомила, що ворожий флот стоїть напоготові в одній з гаваней у протоці, очікуючи попутного вітру. Зустрівшись із його величністю, я виклав йому план захоплення всіх неприятельських кораблів і дістав згоду на втілення задуму.

Перш за все я розпитав у досвідчених моряків про глибину протоки та дізнався, що навіть під час припливу глибина її в середній частині дорівнює сімдесяти глюмглеффам, – тобто приблизно шести європейським футам. У всіх інших місцях вона не перевищує п’ятдесяти глюмглеффів. Вирушивши на північно-східне узбережжя, я сховався за піщаним пагорбком та, дивлячись у свою підзорну трубу, нарахував близько п’ятдесяти військових кораблів блефускуанців.

Я одразу ж заходився готуватися до операції. Спочатку розпорядився доставити мені півтори сотні найміцніших та найдовших линв і велику кількість залізних брусів. Завдання було виконане швидко. Линви виявилися завтовшки не більшою за звичайну мотузку, а бруси – такими, як в’язальна спиця. Щоб виготовити те, що мені було потрібно, я зв’язав линви по три, а залізні бруси скрутив і зігнув у вигляді гачків. Кожен із цих п’ятдесяти гачків я прикріпив до кінців тросів.

Потім я знову рушив до того місця, звідки стежив за флотом ворога.

Знявши з себе одяг, черевики й панчохи, в самій шкіряній куртці я ввійшов до води за півгодини до початку припливу. Спершу я йшов убрід, а потім трохи проплив, поки знову не відчув під ногами дно. Мені довелося поквапитись, і вже за двадцять хвилин я опинився в гавані, де стояв ворожий флот. Моя несподівана поява спричинила паніку серед блефускуанців; помітивши мене, вони так жахнулися, що почали кидатися з кораблів у море. Тоді я вийняв приготовані мотузки і зв’язав їх у вузол, зачепивши гачки за ніс кожного корабля. Поки я цим займався, у моє обличчя та руки встромилися тисячі стріл. Тут мені й стали в пригоді окуляри, які я утаїв під час обшуку. Стріли завдавали болю та заважали працювати, але очі були захищені. Тепер лишалося підрізати якірні линви, що утримували кораблі, – і нарешті, взявшись за вузол, який з’єднував усі троси, я потягнув за собою півсотні ворожих військових кораблів.


Мандри Ґуллівера

Ворог розгубився. Блефускуанці гадали, що я маю намір просто знищити весь флот або пустити кораблі за течією, – але, побачивши, що я перерізаю якірні линви, вони впали в розпач. Не звертаючи уваги на крики й тужливий лемент, я вибрався з-під обстрілу, тягнучи кораблі за собою. І тільки опинившись у повній безпеці, я зупинився, щоб витягти з обличчя та рук кляті колючки, зняти окуляри й годинку перепочити, поки вода трохи спаде. Потім, неушкоджений, я щасливо прибув зі своїми трофеями до головного порту Ліліпутії.

Його величність і весь двір перебували, чекаючи, на березі; на середині протоки вода доходила мені до шиї, і з берега було видно тільки півмісяць кораблів, що наближалися. Король був вирішив, що я потонув, а ворожий флот наближається з найсерйознішими намірами, та незабаром його величність зрозумів: тривога марна. Я вийшов із води, трусячи линвами, до яких були прив’язані кораблі, і голосно вигукнув: «Хай живе король Ліліпутії!» Щойно я наблизився до його величності, я був удостоєний найвищої похвали й титула нардака – найпочеснішого в королівстві.

На жаль, честолюбство сильних світу цього не має меж. Король одразу ж забажав, щоб я винайшов спосіб повністю обеззброїти ворога. Йому нетерпеливилося перетворити імперію Блефуску на провінцію Ліліпутії, знищити всіх тупоконечників і змусити блефускуанців розбивати яйця з гострого краю. Тобто остаточно стати володарем усесвіту. Одначе я всіляко уникав розмов на цю тему, а коли його величність усе-таки почав вимагати від мене відповіді, прямо й рішуче заявив, що ніколи не стану знаряддям завойовника.

Цього король Ліліпутії мені не пробачив.

Те, що я в неласці, зрозуміли і члени державної ради. Дехто з них був на моєму боці, однак їх була меншість; таємних ворогів у мене стало набагато більше. Така вдячність володарів. І не минуло двох місяців, як його величність і віддані йому міністри розв’язали проти мене справжню війну.

Та повернімося до мирних часів. За два тижні після мого подвигу з Блефуску прибуло посольство імператора. Урочистий кортеж, який складався з шести парламентерів і почту в п’ятсот персон, уповні відповідав важливості події. Я брав участь у перемовинах і, завдяки своєму дійсному чи уявному впливові при дворі, надав чимало послуг посольству. По закінченні офіційної частини візиту блефускуанці відвідали мене. Не припиняючи висловлювати захоплення моєю винахідливістю й хоробрістю, посли передали мені запрошення імператора Блефуску відвідати його острів. Потім гості попросили дати кілька прикладів моєї дивовижної сили, про яку складають легенди. Я охоче задовольнив послів, показавши декілька простих фокусів. Подив їх був надзвичайним, і ми розлучилися, задоволені одне одним. Наостанок я пообіцяв обов’язково відвідати їхній острів.

Зустрівшись із королем Ліліпутії, я попросив у нього дозволу побувати в імперії Блефуску. Його величність погодився, але при цьому поводився дуже холодно. Мені й на думку не спадало, що на мене вже встигли звести наклеп Флімнап і Болголам, доповівши королю, що я нешанобливо говорив про нього у приватній бесіді з блефускуанцями. Однак моє сумління було чисте, тому я простодушно подякував королю за милість, хоча і став усе частіше задумуватися про звичаї, що панують на вершинах влади.

Слід зауважити, що посли Блефуску розмовляли зі мною через перекладача, а офіційні перемовини проводилися ліліпутською мовою – це була вимога короля, він користувався правом переможця. Мова блефускуанців відрізняється від ліліпутської не більше, ніж дві споріднені європейські мови, і завдяки географічній близькості обох держав і щільним торговельним зв’язкам у минулому мовних бар’єрів між сусідами не існує. Звичай відряджати молодих людей подивитися світ, познайомитися з історією та життям іншого народу призвів до того, що рідко можна було зустріти освічену людину, моряка або купця з приморського міста, який не володів би обома говірками. У цьому я переконався, коли вирушив до острова Блефуску засвідчити пошану імператорові.

Цей візит у подальшому виявився неоціненним – у той час, коли злісні мої недоброзичливці несправедливо звинуватили мене. До того ж тепер я мав найпочесніший титул у Ліліпутії, що давав мені право не дотримуватися деяких особливо принизливих пунктів угоди, що подарувала мені волю. Договір мені не подобався, а король після перемоги над блефускуанцями про нього й не згадував.

Це ж бо і розлютило моїх недоброзичливців.

Розділ 6

Я не маю бажання повторювати тут наклепи, які, немов тінь, повзли за мною. Урешті-решт вороги та заздрісники налаштували проти мене короля й навіть королеву.

Набагато приємніше просто розповісти читачеві про Ліліпутію, тим більше що я сподіваюся коли-небудь присвятити цьому дивовижному королівству окреме дослідження.

Середній зріст чоловіка-ліліпута трохи перевищує шість дюймів. Цій величині тут пропорційно відповідають і тварини, і рослини. Так, коні й бики не виростають вище за чотири або шість дюймів, а вівці – вище за півтора дюйма; гуси трохи менші за нашого горобця. Дрібні ж тварини, птахи й комахи були для мене майже невидимі. Одначе природа пристосувала зір ліліпутів до всіх предметів, що їх оточують, – вони бачать дуже добре, але на малій відстані. Ніколи не забуду, з яким задоволенням я одного разу спостерігав за кухарем, який патрав жайворонка, набагато меншого за звичайну муху, і за дівчиною, котра усиляла шовкову нитку, що я її не бачив, у вушко голки, якої немов і зовсім не було.

У Ліліпутії найбільші й найстаріші дерева сягають заввишки не більше семи футів; вони ростуть у королівському парку. Мене часто мучило питання: навіщо крихітним людям такі гіганти, адже навіть я міг торкнутися верхівок деяких із них, тільки піднявшись навшпиньки. Решта рослинності мала розміри, пропорційні розмірам середнього ліліпута.

Перш аніж розповісти про науку й технічні досягнення, що проникли до всіх галузей господарства в цьому королівстві, зазначу: манера писання ліліпутів досить оригінальна. Вони пишуть не так, як європейці – зліва направо, не так, як араби – справа наліво, або як китайці – згори донизу. Їхній спосіб писати подібний до того, яким нерідко користуються англійські дами: навскіс сторінки, від одного кута до іншого.

Ліліпути ховають померлих головою додолу; вони вірять, що за одинадцять тисяч місяців мертві воскреснуть, а оскільки до цього часу Земля, яку ліліпути вважають пласкою, перевернеться догори дном, небіжчики твердо стануть на ноги. Тамтешні вчені визнають безглуздість цієї доктрини, але серед простого народу такий звичай зберігається досі.

У королівстві ліліпутів діють дуже своєрідні закони, і якби вони не були протилежні тому, що відбувається в моїй милій батьківщині, я став би їх пристрасним прибічником. Бажано тільки, щоб їх суворо дотримувалися. Перш за все торкнуся кримінальних законів.

Усі державні злочини в Ліліпутії караються надзвичайно суворо. Одначе якщо під час судового процесу звинувачуваний доведе свою невинність, то обвинувача відразу ж засуджують на ганебну смерть, а з його майна стягуються на користь невинного штрафи в чотирикратному розмірі: по-перше, за втрату робочого часу, по-друге, за небезпеку, в якій він перебував, по-третє, за лихо, що його довелося зазнати, і нарешті, по-четверте, за всі витрати, яких коштував йому захист. Якщо майна обвинувача не досить, решту сплачує скарбниця. Крім того, король публічно надає виправданому знак своєї ласки і по всьому королівству оголошують про його невинуватість.

Ліліпути вважають шахрайство тяжчим злочином, ніж злодійство, і тому лише в окремих випадках воно не карається на смерть. Вони гадають так: за умови деякої обережності, пильності й наявності здорового глузду майно завжди можна зберегти від крадія, але від спритного шахрая нема порятунку. Втім, уся торгівля ліліпутів ґрунтується на цілковитій довірі. Тому закон суворо переслідує ошуку в торговельних операціях. Мені якось довелося просити короля за злочинця, якого звинувачували в крадіжці. Цей чоловік, отримавши за дорученням хазяїна велику суму, привласнив її та переховувався. Я вказав його величності на те, що це була не крадіжка, а лише зловживання довірою, – саме це стверджували б адвокати в моїй країні. Для короля мій аргумент був жахливий. На його думку, він тільки збільшує провину злочинця – до обману додається порушення взаємної довіри. Зізнаюсь, я не міг заперечити і, засоромившись, лише пробурмотів, що закони в різних народів не можуть бути однаковими.

Хоча ми й називаємо батіг і пряник важелями, за допомогою яких рухається державна машина, тільки в Ліліпутіїї я бачив, як суворо й послідовно втілюється це правило. Будь-хто, якщо зможе довести, що протягом сімдесяти трьох місяців він жодного разу не порушив законів, здобуває право на привілеї, які відповідають його суспільному стану, а також на значну грошову нагороду, що видається зі спеціальних фондів. Такий підданий дістає титул снільпела, тобто охоронця законів; цей титул додають до прізвища, але він не передається у спадок. Коли я розповів ліліпутам, що в Англії дотримання законів забезпечено лише страхом покарання без ані найменшого натяка на винагороду, вони сприйняли це як величезний недолік нашого законодавства. Тому в тутешніх судових установах статуї, що зображують богиню правосуддя, мають шість очей: два ока дивляться на вас, два розміщено на потилиці й два по боках голови – це означає пильність. У правій руці богиня тримає розкритий мішок із золотом, а в лівій – меч у піхвах, на знак того, що вона готова швидше нагороджувати, ніж карати.

Під час вибору кандидатів на державні посади, насамперед, ураховуються моральні чесноти претендентів. Людина, вважають ліліпути, яка має середній розумовий розвиток, здатна працювати на благо королівства і без особливого хисту. Керування державними справами не містить у собі ні таємниць, ані труднощів, із якими можуть упоратися тільки генії, обдаровані природою. Генії ж народжуються раз на три сторіччя. «Немає нічого гіршого, – кажуть ліліпути, – за те, щоб доручати державні справи таким людям. Помилка посадовця, якої він припустився через простодушність або необізнаність, але з добрими намірами, може бути виправлена. А от діяльність чиновника з лихими нахилами, що вміє вдало приховувати свої пороки й уникати покарання, становить величезну небезпеку для суспільного добробуту».

На жаль, останнім часом у Ліліпутії багато чого змінилося. Як і в інших державах, у цьому маленькому королівстві повсюдно панує зіпсованість – головна ознака виродження нації. Наприклад, ганебне правило, що його запровадив нинішній король, призначати на вищі державні посади найспритніших танцюристів на канаті або нагороджувати тих, хто краще стрибає через перепони чи швидше за всіх проповзає під ними, – надзвичайно промовисте. Як наслідок – інтриги, політичні скандали та боротьба кланів і партій.

Невдячність вважається у ліліпутів кримінальним злочином, про це вони кажуть таке: «Якщо людина здатна на добро відповідати злом, то в решті людей, які нічим їй не зобов’язані, вона неодмінно шукає ворогів – і вже тільки через це заслуговує на смерть».

Ліліпутські погляди на родину та взаємини між батьками й дітьми дуже відрізняються від тих, що склалися в усьому цивілізованому світі. Ліліпути впевнені, що діти є лише природним продовженням роду й не повинні мати жодних зобов’язань стосовно батьків. Життя важке, кажуть вони, а народження дитини – лише результат почуття кохання між чоловіком і жінкою; потомство проходить той самий шлях, що і його батьки. Прихильність до дітей випливає також із природного начала, і тому не слід довіряти виховання дитини батькові чи матері. Це має робити держава й суспільство. Тому в Ліліпутії в усіх містах існують особливі установи для виховання, куди дитина вирушає, коли їй виповнюється двадцять місяців.

Ці школи поділяються на чоловічі й жіночі, а виховання та навчання в них провадять по-різному – залежно від складу учнів. Існують школи для нащадків багатих і вельможних батьків, для дітей ремісників і бідних містян, – і в усіх цих навчальних закладах досвідчені педагоги готують учнів до майбутнього життя й діяльності залежно від їхніх здібностей, нахилів та відповідно до суспільного стану їхніх батьків.

Школи для хлопчиків шляхетного походження перебувають під наглядом поважних професорів. Учителі в них дуже освічені, стосунки демократичні. Одяг і їжа учнів вирізняються простотою та скромністю; до чотирьох років за дітьми доглядає прислуга, але надалі вони обслуговують себе самостійно, хай би яке славетне ім’я мали. Учні виховуються такими, що шанують честь, справедливість, хоробрість і скромність; їм прищеплюють релігійне почуття й любов до батьківщини. Діти постійно зайняті: увесь час, за винятком сніданку, обіду й вечері, сну та двогодинних фізичних вправ, присвячено навчанню; двадцять чотири години на добу вихованці перебувають під наглядом, тому вони захищені від поганого впливу вулиці та натовпу, якого зазнають європейські діти. Батьки мають право відвідувати школу лише двічі на рік. Кожне побачення триває не більше як годину. Виявити ласку до дитини можна тільки під час зустрічі та прощання; вихователь, присутній під час побачень, стежить, щоб батьки й матері не перешіптувалися зі своїми дітьми, не цілували їх, не дарували їм іграшок і ласощів.

Школи для дітей незаможних дворян, купців і ремісників улаштовано за тим самим зразком. Відрізняються вони лише тим, що нащадки дворян і купців здобувають загальну освіту до п’ятнадцяти років, решта ж учнів з одинадцяти років вивчають ремесла, щоб опанувати професію батьків. Слід зазначити, що шкільний режим для старших вихованців набагато суворіший та жорсткіший.

У жіночих навчальних закладах дівчатка знатного стану виховуються так само, як і хлопчики. До п’яти років за ними наглядають, одягають і роздягають покоївки, але при цьому обов’язково присутня вихователька. Прислузі найсуворіше заборонено розповідати дівчаткам безглузді казки, страшні історії й вуличні плітки, як це часом буває в нас. Якщо щось таке буде помічено, винна в порушенні заборони тричі зазнає публічного побиття батогом, на рік сідає у в’язницю, а потім навіки засилається до незаселеної частини королівства. З п’яти років дівчинка привчається до самостійності.

Завдяки такій системі виховання молоді дами в Ліліпутії соромляться манірності та вважають боягузтво ганьбою. Подібно до чоловіків, вони зневажливо ставляться до прикрас; вони чепурні й поводяться гідно. Я не помітив істотної різниці в освіті хлопчиків і дівчаток. Лише фізичні навантаження менші та курс наук для дівчаток складений не так широко й глибоко, зате багато часу присвячено вивченню господарювання. Навіть якщо жінка належить до вищого світу, вважають ліліпути, вона має займатися господарством, а головне – бути чуйною та розумною подругою своєму чоловікові. Адже молодість і краса не вічні. Коли випускниці школи виповнюється п’ятнадцять років, батьки або опікуни забирають її додому, щоб підготувати до заміжжя; при цьому прощання з подругами рідко обходиться без гірких дівочих сліз.

У закладах для дівчаток із нижчих прошарків суспільства, крім початкової освіти, вихованки навчаються різних робіт. Дівчатка, здібні до ремесла, залишаються в школі до семи років, а потім навчаються в майстрів; решта закінчують навчання в одинадцять років.

Батьків усіх без винятку дітей закон зобов’язує вносити частину щомісячних доходів на рахунок кожного учня; ці гроші зберігаються в школі до закінчення навчання. І це не беручи до уваги невеликої щорічної платні за пансіон і послуги вчителів. Рахунки дівчаток стають підґрунтям посагу випускниці, а шляхетні особи внесками на ім’я своїх синів закладають фундамент їхніх майбутніх статків. Таким чином ліліпути лише частково передають державі піклування про власних дітей. Якщо батьки вчасно не вносять платню за утримання й виховання своїх дітей, ці гроші примусово стягуються з них державними чиновниками.

Селяни виховують дітей удома. Оскільки все життя цієї частини населення країни пов’язане із землею та присадибним господарством, то і її освіта не має особливого значення для суспільства. Хворих і старих держава утримує в богадільнях; таке поняття, як жебрацтво, у королівстві просто невідоме.

У Ліліпутії я провів дев’ять місяців і тринадцять днів. Як же я жив і що робив упродовж усього цього часу?

Мені завжди подобалося займатися фізичною працею. Тут мої навички в теслярській справі стали в пригоді – я змайстрував собі з найміцніших дерев королівського парку досить зручні стіл і стілець.

Багато годин пішло на те, щоб забезпечити мене новим одягом і постільною білизною. Знадобилося двісті кравчинь, щоб пошити мені сорочки з найміцнішого й найгрубшого полотна, яке тільки знайшли в Ліліпутії. Однак виявилося, що, навіть тричі складене, воно не товще за наш серпанок. Тому робітницям довелося до того ж простьобати потрійну тканину нитками.

Звичайний сувій тутешнього полотна – три фути завдовжки та завширшки дорівнює трьом дюймам. Щоб кравчині могли зняти з мене мірку, я розлігся на дорозі біля свого сховища. Одна з них стояла біля мого горла й тримала кінець тонкого міцного шнурка, а інша приклала, натягнувши, другий кінець до мого коліна; третя дівчина вимірювала довжину шнура в дюймах. Потім мені виміряли великий палець правої руки, і цього для них виявилося досить. Знаючи, що окружність п’ясті вдвічі більша за окружність пальця і вдвічі менша за окружність шиї, кравчині змайстрували мені білизну якраз на мій зріст. Узірцем для них була моя стара сорочка.

З камзолом було трохи складніше – його шили триста кравців. Щоб із мене зняли мірку, мені довелося стати навколішки, до спини приставили драбину, і один із ліліпутів заліз по ній на мою шию, опустивши мотузку до землі. Рукави й талію я виміряв сам. Кравці працювали в моїй оселі, оскільки в усьому місті не було такого приміщення, де б умістився камзол. Урешті-решт він вийшов схожим на клаптикові ковдри, які англійки шиють зі строкатих шматочків матерії, – відрізнявся хіба тим, що був одноколірним.

Готували для мене безліч кухарів. Разом зі своїми родинами вони жили в невеликих будинках із дощок, що їх звели на майдані поряд із моєю оселею. Кожен кухар по черзі готував по дві страви на сніданок, обід і вечерю. Я брав у руку двадцять лакеїв і ставив їх до себе на стіл; решта прислужували на підлозі: одні підносили страви, інші тягли на плечах барильця з вином та різними напоями. Ті, хто був на столі, спритно підіймали знизу за допомогою блоків усе готове – немов відра з криниці. Кожну м’ясну страву я ковтав за один прийом, кожне барильце вина осушував одним ковтком. Тутешня баранина на смак поступається нашій, зате яловичина просто пречудова. Якось мені дістався такий великий кавалок філе, що довелося різати його ножем, але це був надзвичайний випадок. Мої слуги дивувалися, спостерігаючи за тим, як я ковтаю м’ясо разом із кістками, подібно до того як у нас їдять жайворонків. Дрібних птахів я брав за один раз по двадцять штук, а гусей та індичок з’їдав по півдюжини.


Мандри Ґуллівера

Король, наслухавшись розмов про мій апетит і спосіб життя, забажав одного разу пообідати зі мною разом зі своєю сім’єю. Коли вінценосні особи прибули, я посадовив їх у парадні крісла на своєму столі, а вартових і тілоохоронців розмістив по обидва боки. Серед гостей був і головний скарбник Флімнап, який нишком кидав на мене злобні погляди. Одначе я вдавав, що нічого не помічаю, та їв навіть більше, ніж зазвичай, згадуючи милу моєму серцю батьківщину. Настрій у мене був прекрасний, але, думаю, саме цей обід дав Флімнапові привід остаточно налаштувати короля проти мене. Цей непривітний та лицемірний ліліпут завжди мене не любив, хоча й приховував свої почуття. Скарбник постійно доповідав королю про поганий стан фінансів; тепер він попросив його величність про зустріч, щоб із цифрами в руках довести, якої шкоди я завдаю королівству. Він заявив, що його відомство змушене брати позики з величезними відсотками, що моє утримання вже коштувало півтора мільйона спругів (а треба вам знати, що в Ліліпутії спруг – найбільша золота монета, завбільшки з маленьку блискітку) і що було б розумніше вислати мене якнайшвидше за межі держави, котра знемагає від безглуздих витрат.

Не виключаю, що причина такого ставлення до мене полягала в іншому. Я дізнався, що Флімнапові спало на думку приревнувати до мене свою дружину. Ця поважна дама, досить розумна, але занадто жвава, завжди ставилася до мене дружньо, злі язики натомість пліткували, що вона палає до мене шаленою жагою. Плітки про те, що дружина скарбника потайки відвідувала мене, здійняли галас при дворі та ледве не позбавили Флімнапа залишків розуму. Мені довелося урочисто оголосити, що це злісний наклеп. Так, дружина скарбника навідувалася до мене не раз, однак робила це відкрито; ми бесідували в присутності інших дам – найчастіше її сестри або подруги. Якось дружина Флімнапа відвідала мене разом зі своєю дочкою. Я звернувся як до свідків до своїх слуг, котрі підтвердили, що в мене часто бували гості, зосібна й чимало інших придворних дам. Мої лакеї все чудово бачили: і як мені доповідали, хто прибув, і як я піднімав карету з кіньми, обережно ніс її в будинок і ставив на стіл, як потім сідав напроти й пані, не виходячи з карети, бесідували зі мною. Потім я виносив гостей на майдан, ґречно вклонявся і повертався до себе. Ніхто ніколи не відвідував мене таємно, якщо не брати до уваги єдиного візиту державного секретаря Рельдреселя, та й то за дорученням його величності.

Крім усього, Флімнап був злий через те, що король обдарував мене вищим титулом, аніж мав він сам. Із дружиною він невдовзі замирився, однак на мене зиркав спідлоба. А оскільки король Ліліпутії перебував під впливом свого фаворита, то і ставлення його величності до мене змінювалося на гірше.

Розділ 7

Упродовж двох місяців проти мене плелася таємна палацова інтрига. Раніше мені ніколи не доводилося бувати в королівських кімнатах. Як і будь-яка інша людина, я цікавився долями та характерами великих монархів, але ніяк не очікував, що в цій маленькій країні панують такі звичаї.

Я збирався вирушити на сусідній острів на запрошення імператора Блефуску. Раптом пізно ввечері слуга повідомив, що мене просять вийти на майдан. Поблизу моєї оселі зупинилися закриті ноші; усередині був мостивий придворний, якому я якось допоміг. Він просив про коротку зустріч віч-на-віч. Відіславши носіїв і звелівши слузі тримати язика за зубами, я підняв ноші й, поклавши їх до кишені камзола, повернувся до приміщення і щільно зачинив двері.

Улаштувавши, як звичайно, гостя на столі, я всівся напроти. Вельможа відкинув запону, і ми привіталися. Обличчя гостя здалося мені стурбованим, і я прямо поцікавився причиною, що змусила його прибути до мене такої пізньої години. «Майте терпець, – відповів він, – і уважно мене вислухайте. Йдеться про вашу честь і життя…»


Мандри Ґуллівера

Коли відвідувач залишив мене, я спробував якомога докладніше записати зміст нашої бесіди.

– Ви мусите знати, – почав мій таємний прихильник, – що останнім часом відбувалися таємні наради його величності й державної ради, де обговорювалося питання про вашу подальшу долю. Два дні тому король ухвалив остаточне рішення. Вам відомо, що адмірал Скайреш Болголам буквально від дня вашої появи на узбережжі Ліліпутії став вашим найлютішим недоброзичливцем. Причини цього мені незрозумілі, однак ненависть Болголама тільки зросла після вашої перемоги над імператорським флотом Блефуску. Адмірала підтримують державний скарбник, верховний суддя і деякі воєначальники – словом, ті наближені, яким король особливо довіряє. Було складено доповідь його величності, і питання передали на обговорення державній раді. Ви якось дуже допомогли мені, тож зараз я вважаю за свій обов’язок надати вам копію обвинувального акта, спрямованого проти вас. Ознайомтеся з його змістом не гаючи ані хвилини.

Я вийняв окуляри, взяв простягнені мені папери й уважно прочитав таке:

Обвинувальний актпроти Куїнбуса Флестрина, або Людини Гори

Пункт перший

Не зменшуючи заслуг Куїнбуса Флестрина, ми, утім, звинувачуємо його в державній зраді. Вищезгаданий Флестрин, діставши від Його Королівської Величності наказ захопити всі кораблі ворога з метою остаточної перемоги над імперією Блефуску, віроломно відмовився його виконувати. Отже, він зруйнував плани перетворення ворожої нам імперії на провінцію Ліліпутії, а також перешкодив знищенню єресі тупоконечників, які переховуються на острові. Куїнбус Флестрин оголосив, що не має наміру застосовувати насильство для того, щоб знищити волю невинного народу.


Пункт другий

Під час прибуття послів імператора Блефуску Куїнбус Флестрин віроломно сприяв, заохочував, підбадьорював, звеселяв і, нарешті, приймав у себе згадане посольство. Такі дії він чинив свідомо, попри те що ці люди були слугами правителя країни, який нещодавно воював із королівством Ліліпутією та досі вороже налаштований проти Його Величності.


Пункт третій

Куїнбус Флестрин, зневаживши обов’язок вірнопідданого, збирається здійснити подорож до імперії Блефуску, на яку дістав лише усний дозвіл Його Королівської Величності. Вважаємо, що Людина Гора, зискуючи з ласки короля та посилаючись на Його Височайший дозвіл, має намір завдати шкоди народові Ліліпутії, державі й особисто королю, безсоромно порушивши умови, за якими йому надано волю. Не маємо сумніву, що він поділяє погляди колишнього ворога Його Величності, підступного й лицемірного імператора Блефуску…»

Далі в цьому обвинувальному акті, який я наводжу лише частково, мені пригадали все: ненажерливість, препоганий характер, загрозу для населення Ліліпутії, ба навіть природні потреби. Я прочитав цей цікавий документ, відклав його та зітхнув.

– Слід зізнатися, – промовив мій гість, – що його величність під час дебатів щодо цього обвинувального акта виявив велику поблажливість, часто посилався на ваші заслуги й намагався пом’якшити ваші злочини. Державний скарбник та адмірал наполягали, щоб скарати вас на горло. Пропонували вночі підпалити ваше житло або дати вам із їжею отруту. Більшість заперечувала таке варварство, і король погодився зберегти вам життя. На це рішення вплинув Рельдресель, який ніколи не приховував свого приязного ставлення до вас. Він заявив, що хоча ваші злочини й великі, але не настільки, щоб не виявити до вас милосердя – найвищої чесноти властителів. «Не приховуватиму, – вів він далі, – що я дружив із Людиною Горою, одначе прошу шановні збори вислухати мою пропозицію. Зважаючи на чималі заслуги Куїнбуса Флестрина, буде справедливо зберегти йому життя, але, на науку, слід виколоти йому обидва ока. Таким чином правосуддя здійсниться, а фізичну силу Людини Гори, яка ще стане в пригоді нашому королівству, буде збережено. Сліпота зробить його більш безпомічним та покірним».

Цю пропозицію з обуренням зустріли майже всі члени ради. Адмірал Болголам, зшаленівши, скочив на рівні та заволав, що його дивує, як пан державний секретар може вступатися за зрадника, який у глибині серця є безсумнівним тупоконечником. «Підступність зароджується в душі раніше за всілякі дії, – гарчав він, – і Людину Гору слід стратити!» Державний скарбник був тієї самої думки. Він іще раз зазначив жахливі фінансові витрати у зв’язку з вашим утриманням. Окрім того, – додав скарбник, – пропозиція державного секретаря осліпити злочинця загрожує ще більшими витратами, оскільки, як свідчить досвід, сліпі качки й гуси їдять набагато більше, ніж інші птахи, та швидко жиріють.

Утім, король рішуче виступив проти смертної кари, зауваживши: якщо державна рада вважає позбавлення зору карою недостатньою, то завжди буде час винести інший, суворіший вирок. Тут Рельдресель знову заговорив. Промова його торкалася витрат на ваше утримання і харчування. «Якщо вже така справа, – звернувся він до скарбника, – то, поступово зменшуючи кількість їжі, можна звести її до такого мінімуму, що Людина Гора почне худнути, марніти, втратить апетит і згасне…» Загалом, ваш приятель запропонував уморити вас голодом. Цей план вирішили залишити як запасний, а до виконання був ухвалений варіант із вашим осліпленням. Постанову ради підписано всіма членами за винятком упертого адмірала.

Отже, дні за три до вас з’явиться ваш друг Рельдресель і оголосить, що ледве врятував вас від ганебної кари. Потім зачитає обвинувальний акт і розтлумачить, наскільки милостивим є король Ліліпутії та яку поблажливість виявили члени державної ради – адже вас тільки й усього, що позбавлять зору. Його величність переконаний, що ви без заперечень підкоритеся вироку. Двадцять найкращих хірургів стежитимуть за перебігом операції. Ви просто ляжете на землю, широко розплющите очі, а найдосвідченіші стрільці зроблять вас невидющим за якусь хвилину. Болю не буде…

От і все, що я хотів сказати, пане Куїнбус Флестрин. Копію обвинувального акта знищіть, а далі чиніть як знаєте. Мені час, інакше не уникнути неприємностей. Винесіть мене за межі вашого будинку і – прощавайте!

Зоставшись на самоті, я замислився. Я не знав – плакати мені чи сміятися з безглуздих фантазій та дурощів ліліпутів, і сварив себе за те, що довірив свою долю настільки немилосердному правителеві.

Звинувачення проти мене не були цілком безпідставними, але факти, всі до одного, тлумачилися хибно. Я міг би спробувати захистити себе в суді, але чи мені не знати, що всі політичні процеси закінчуються так, як бажають судді. Звичайно, мені було дуже просто перетворити столицю Ліліпутії на руїни, однак я відмовився від цієї спокусливої думки. Адже я присягнув, здобув високий титул нардака, мене любив народ цієї країни. Недоброзичливість короля, викликана інтригами міністрів, не звільняла мене ні від зобов’язань, ані від власних принципів.

Урешті-решт я вирішив – і рішення моє можна пояснити лише моєю молодістю й запальністю. Я не дбав про наслідки й не знав, чим закінчиться моя втеча. Мені дозволили відвідати острів Блефуску – і я мусив цим скористатися. Тому, не чекаючи офіційного візиту державного секретаря, я відправив Рельдреселеві листа, у якому повідомляв свого колишнього приятеля про те, що на люб’язне запрошення його величності ненадовго вирушаю до двору імператора Блефуску.

Наступного ранку я вже був у гавані, де стояв королівський флот. Мені пощастило – на найбільшому військовому кораблі не було команди, оскільки його нещодавно спустили на воду і ще не добудували. Я підняв якір, прив’язав до носа судна мотузку, потім роздягнувся й кинув на палубу одяг і ковдру, що їх захопив із собою. Бродом, а де-не-де і вплав я дістався найближчого порту на острові Блефуску, ведучи корабель за собою.

Блефускуанці вже чекали на мене і зустріли захопленими криками.

Мені дали проводирів і показали шлях до столиці імперії, яка також називалася Блефуску. Проводирів я весь час ніс на руках, дивуючись їхній дитячій довірливості. Підійшовши на двісті ярдів до міської брами, я спустив сміливців на землю, знаками попросив сповістити про моє прибуття, а сам присів перепочити.

За годину мені доповіли ліліпутською мовою, що імператор у супроводі родини та придворних виїхав з палацу для урочистої зустрічі. Я скочив на ноги і пройшов іще сто ярдів. Імператор та його почт зійшли з коней, імператриця й придворні дами вибралися з карет – на обличчях блефускуанців не було ані сліду страху чи неспокою.

Я опустився на землю, щоб поцілувати руку імператора й імператриці, а потім оголосив його величності, що прибув сюди з дозволу короля Ліліпутії, щоб привітати правителя Блефуску. Я жодного слова не сказав про неласку, що мене спіткала, – адже поки що ніхто не повідомив мені про рішення державної ради. З іншого боку, я розраховував, що король Ліліпутії, дізнавшись, що я тимчасово перебуваю за межами його держави, не захоче розголошувати про мою опалу. Однак незабаром з’ясувалося, що я помилявся.

Немає сенсу докладно описувати прийом, який на мене чекав при дворі імператора. Скажімо так: він відповідав щедрості, доброті й величі цього монарха. Не говоритиму також про труднощі й незручності, яких мені довелося зазнати через брак годящих для такого величезного гостя, як я, приміщень і ліжка. Коли свято, влаштоване на мою честь, закінчилося, я вийшов за міську браму, знайшов зручне місце на луці та солодко заснув, загорнувшись у свою ковдру.

Розділ 8

Минуло три дні, і якось я вирушив на прогулянку північно-східним берегом острова. Я простував по мілині, коли на відстані півмилі раптом помітив у морі предмет, схожий на перекинутий човен. Скинувши черевики та панчохи й подолавши бродом близько двохсот ярдів, я побачив, що приплив несе його в мій бік. Мені здалося, що це справжня велика шлюпка – вочевидь, зірвана бурею з якогось корабля.

Однак дістатися її я не зміг і тому, не гаючи ані секунди, повернувся до столиці. Там я попросив його імператорську величність надати мені на певний час двадцять найбільших кораблів із тих, що лишилися після захоплення в полон його флоту, три тисячі матросів і якомога більше линв, які я для міцності скрутив утричі. Ескадра рушила морем, а я найкоротшим шляхом знову поспішив на берег.

Приплив за цей час приніс мою знахідку ще ближче до мілизни.

Я роздягнувся і бродом попрямував до човна, до якого вже наближалися кораблі блефускуанців. Однак у ста ярдах від нього дно пішло в мене з-під ніг, і довелося плисти. Матроси кинули мені линву, кінець якої я прив’язав до кільця в носовій частині шлюпки, щоб відбуксувати її до берега. На жаль, із цього нічого не вийшло – шлюпка виявилася надто важкою, а я не діставав до дна. Тому я підплив до корми і почав підштовхувати човен до берега. Приплив мені допомагав, і, неабияк стомившись, я все ж таки досяг місця, де міг стати на ноги й перепочити. Вода тут сягала мого підборіддя. За деякий час я знову почав штовхати шлюпку, радіючи, що найскладніше позаду.

Коли вода сягнула моїх грудей, я взяв решту линв і прив’язав їх до кораблів. Вітер був попутний – і невдовзі ми спільними зусиллями наблизилися на сорок ярдів до берега. Там я зупинився – мав початися відплив. Коли вода спала, мій човен опинився на піску. Щоб перекинути його, мені знадобилася допомога двох тисяч матросів, озброєних мотузками й важелями, і коли наші зусилля справдилися, я радісно виявив, що пошкодження зовсім незначні.

Спочатку треба було змайструвати весла, і ця робота тривала понад тиждень. Тільки після цього я привів шлюпку до імператорського порту Блефуску. Там зібрався величезний натовп, щоб поглянути на небачене гігантське судно. Імператор також був присутній, і я сказав йому, що цей човен послала мені доля, даючи змогу повернутися на батьківщину. Я просив його величність надати мені всі необхідні матеріали для оснащення судна, а також дозвіл залишити острів. Він почав був мене відмовляти, пропонуючи назавжди залишитися на Блефуску, однак, побачивши мій відчай, погодився.

Я, утім, дивувався – чому це ліліпути немов забули про мене? За весь час до двору імператора не надійшло жодного запиту щодо мого перебування в острівній імперії. Лише згодом мені вдалося дізнатися, що відбувалося за моєї відсутності. Король Ліліпутії, звичайно, навіть не підозрював, що я знаю про рішення державної ради. Він був певен, що я, погостювавши на острові, повернуся до Ліліпутії. Проте моє мовчання та тривала відсутність урешті-решт почали його тривожити. За порадою адмірала Болголама та інших недоброзичливців король Ліліпутії відрядив до двору імператора Блефуску державного секретаря, який мав при собі копію обвинувального акта й наказ розтлумачити суть цього документа і його надзвичайну важливість. Окрім того, Рельдресель мусив оголосити про те, що я переховуюся від правосуддя і якщо протягом найближчих двох годин не повернуся до Ліліпутії, то мене буде позбавлено титулу нардака й оголошено державним зрадником. Імператорові Блефуску пропонувалося зв’язати мене і відправити на континент, щоб я дістав заслужене покарання.

По нетривалих роздумах правитель острова передав королю Ліліпутії люб’язну відповідь. У його листі йшлося про те, що попри всю братню повагу до його королівської величності, зараз неможливо доправити гостя острова Блефуску до Ліліпутії, і тим паче у зв’язаному вигляді. Не слід також забувати, що Куїнбус Флестрин, Людина Гора, надав імперії важливі послуги під час перемовин про мир між двома країнами. Однак, додавав імператор, незабаром обидва монархи зможуть дихати спокійно, оскільки Людина Гора знайшов у морі величезний корабель, на якому й має намір залишити острів. Уже наказано всіляко сприяти йому в оснащенні корабля; не мине й трьох тижнів, як обидві великі держави остаточно позбудуться цього нестерпного тягаря.

Депешу відправили до Ліліпутії з Рельдреселем, а імператор Блефуску запропонував мені свою зверхність, якщо я захочу назавжди залишитися в нього на службі. Попри всю свою повагу, я відмовився. Я більше не довіряв словам правителів, хай би якими щирими вони здавалися. Ввічливо подякувавши імператорові, я сказав, що краще вже покластися на випадок, на примхи вітрів і морських хвиль, аніж стати яблуком розбрату між монархами таких могутніх країн. Гадаю, він був задоволений моїм рішенням і нетерпляче чекав, коли я залишу острів.

Мені всіляко допомагали ремонтувати шлюпку та готуватися до відплиття. П’ятсот умілих блефускуанців під моєю орудою змайстрували два вітрила, простьобавши складене у тринадцять шарів міцне полотно. Снасті виготовляв я сам. Скручуючи по десять, двадцять, а то й по тридцять міцних мотузок, я отримав доволі надійні троси. Великий камінь, знайдений на березі, мав бути якорем. Щоб законопатити моє суденце, знадобився лій трьохсот корів. Чимало довелося попрацювати і над виготовленням щогл – лише з неймовірними зусиллями мені вдалося зрізати своїм ножем, який затупився, кілька високих дерев.

За місяць усе було готове, і я вирушив до столиці попрощатися з правителем Блефуску. Імператор з усією своєю родиною та численним почтом вийшов із палацу. Я розпластався на землі, щоб поцілувати руку імператриці, яка не приховувала сліз. Її вінценосний чоловік подарував мені п’ятдесят гаманців – у кожному з них було по двісті спругів, а на згадку – свій портрет на весь зріст, який, щоб краще зберегти, я відразу сховав у внутрішню кишеню камзола. Решту церемоній, які супроводжували моє відплиття, перераховувати не буду.

Додам лише, що в шлюпку я завантажив сто волячих і триста баранячих туш, відповідну кількість хліба та напоїв, а також їстівні запаси, що їх устигли приготувати чотириста кухарів. Опріч того, я віз із собою шість живих корів, двох биків і стільки ж овечок із баранами, щоб на батьківщині зайнятися їх розведенням. Кормом для худоби під час плавання мали бути велика в’язанка сіна та мішок зерна. Я хотів був узяти з собою ще й дюжину блефускуанців, однак імператор дав зрозуміти, що це було б украй небажано, і навіть змусив мене заприсягтися, що я не піддамся на умовляння тих із його підданих, які мріяли вирушити зі мною в далеку подорож.

Я підняв вітрила ясним і теплим ранком двадцять четвертого вересня тисяча сімсот першого року.


Мандри Ґуллівера

Пройшовши при південно-східному вітрі близько чотирьох миль на північ, о восьмій вечора я помітив невеличкий острівець, повернув до нього й кинув якір із підвітряного боку. Острівець виявився незаселеним. Попоївши, я ліг відпочити і, чудово виспавшись, розплющив очі години за дві до світанку. Поснідавши, я підняв якір і за допомогою кишенькового компаса при попутному вітрі ліг на той самий курс, що й учора. Я планував дістатися одного з островів, які розташовувалися, за моїми розрахунками, на північний схід від Вандименової Землі.

Протягом тривалого часу я плив без особливих подій, одначе близько третьої години наступного дня, перебуваючи десь у двадцяти п’яти милях від Блефуску, раптом помітив корабель. Я почав гукати й розмахувати руками, а коли зрозумів, що це марно, намагався наздогнати невідоме судно. Мені пощастило: вітер послабшав, я підняв усі вітрила, і за півгодини мене помітили – на кораблі здійняли прапор, а потім пролунав гарматний постріл.

Важко описати почуття, що охопило мене, коли раптом з’явилася надія знову побачити батьківщину й дорогих мені людей. О шостій вечора я дістався корабля, і моє серце закалатало, щойно я розгледів британський прапор. Розсувавши свою крихітну череду по кишенях, я піднявся на палубу.

Це було англійське торговельне судно. Воно поверталося з Японії; його капітан, містер Джон Бідл із Дептфорда, виявився надзвичайно люб’язною людиною та пречудовим моряком. Екіпаж складався з п’ятдесяти осіб, і серед них я зустрів свого старого знайомця Пітера Вільямса, який надав капітанові найдокладніші відомості про мене. Джон Бідл запросив мене до себе в каюту й запропонував розповісти йому, що зі мною трапилось і чому я опинився сам у шлюпці у відкритому морі.

Коли я коротко розповів свою історію капітанові, то спочатку він вирішив, що я заговорююсь і що нещастя пошкодили мій розум. Але коли я видобув зі своїх кишень корів та овець, він переконався у протилежному. Капітан надзвичайно здивувався і нетерпляче вимагав іще раз повторити мою історію, але тепер уже після вечері. І хоча я смертельно втомився, одначе знову виклав містерові Бідлу всі мої пригоди та навіть показав золото, одержане від імператора Блефуску, його портрет і решту дивин. На знак подяки я віддав капітанові два гаманці з двомастами спругів у кожному й обіцяв, прибувши до Англії, подарувати ліліпутську корову та вівцю.

Наша подорож закінчилася щасливо; судно прибуло в Даунс тринадцятого квітня тисяча сімсот другого року. Під час плавання трапилася тільки одна прикра несподіванка: корабельні щури потягли овечку, а за якийсь час я знайшов її обгризені кістки у щілині палуби. Решту худоби було щасливо доправлено на берег, і у Грінвічі я пустив свою череду на вкритий короткою травицею моріжок для гри у крикет. Упродовж мого перебування в Англії я зібрав чималеньку суму, показуючи свою череду знатним і заможним панам, однак перед початком нової подорожі довелося продати її за шістсот фунтів. Коли я знову повернувся додому, то дізнався, що худоба чудово розплодилася, особливо вівці. Сподіваюся, це буде корисним для нашої суконної промисловості, тому що у ліліпутських овечок навдивовижу тонка і м’яка вовна.

Попри пережиті небезпеки та пригоди я провів із дружиною й дітьми не більше трьох місяців. Після цього сидіти вдома й жити мирним життям я не міг – прагнення побачити чужі країни позбавляло мене спокою. Я винайняв для своєї родини чудовий зручний будинок у Редрифі та залишив дружині п’ятсот фунтів. Решту я взяв із собою, сподіваючись торгівлею збільшити свої статки. За заповітом покійного дядечка мені належав маєток неподалік Воппінга, який давав до тридцяти фунтів річного прибутку, стільки ж я отримував від оренди таверни «Чорний бик» на Феттер-лейн і не боявся, що наша родина жебракуватиме. Мій син Джонні ходив до школи, дочка Бетті навчалася кравецького мистецтва.

Отже, я ніжно попрощався з дружиною та дітьми і сів на торговельний корабель «Едвенчер» водотоннажністю в триста тонн. Він ішов до Сурата, а капітаном судна був Джон Ніколс із Ліверпуля.

Звіт про цю подорож і становить другу частину моїх нотаток.

Частина друга

Бробдингнег

Мандри Ґуллівера

Розділ 1

Двадцятого червня тисяча сімсот другого року я знову залишив Англію. Мабуть, самою долею мені було призначено діяльне та бурхливе життя.

До мису Доброї Надії «Едвенчер» ішов при попутному вітрі. Там ми кинули якір, щоб зробити запаси свіжої води, і тут у трюмі виявилася теча. Вирішили вивантажити наші товари на берег і перечекати період зимових штормів. Уже на березі капітан Джон Ніколс захворів на тропічну лихоманку, і це затримало нас на південному краю Африки до кінця березня. Нарешті вітрила було піднято і наше торговельне судно щасливо проминуло Мадагаскарську протоку.

«Едвенчер» ішов на північ, і певний час нас супроводжували помірні північно-західні вітри, звичайні для цих широт. Але дев’ятнадцятого квітня погода раптом змінилася: з заходу налетів дуже сильний шторм, який не вгавав упродовж майже трьох тижнів. Нас віднесло на схід від Молуккських островів, на три градуси на північ від екватора. Другого травня ці невтішні новини повідомив нам капітан.

Тим часом вітер ущух, море заспокоїлось, але радіти нам довелося недовго. Капітан, який мав чималий досвід плавання по цих морях, наказав готуватися до ще сильнішої бурі, що і справді невдовзі зірвалася.

Побачивши, що вітер посилюється, ми прибрали косе вітрило на бушприті й приготувалися прибрати фоксель. Погода дедалі гіршала; подивившись, чи добре закріплено гармати, ми прибрали бізань. Вирішили триматися подалі від берега, щоб нас не понесло на рифи. Румпель лежав на повному вітрі, але тут шквалом зірвало одне з вітрил. Довелося спустити рею, зняти з неї клоччя вітрила й увесь такелаж.

Тепер буря бушувала на повну силу, стрімко уносячи наш корабель у відкрите море, і це тривало не менш аніж два тижні. За моїми підрахунками, за час шторму «Едвенчер» віднесло щонайменше на півтори тисячі миль на схід, отож навіть досвідчений моряк не міг би сказати, у якій частині світу ми перебуваємо. Провіанту в нас лишалося вдосталь, стан корабля був добрий, екіпаж – здоровий, одначе прісної води було замало, і це непокоїло капітана.

Шістнадцятого червня тисяча сімсот третього року вахтовий юнга помітив землю, а наступного дня ми підійшли до берегів великого острова чи континенту – цього ми не знали. На півдні далеко в море видавалася піщана мілина й виднілася бухта, але чи зможе ввійти до неї таке велике судно, як «Едвенчер», було невідомо. Ми кинули якір на відстані трьох миль від бухти, і капітан відправив на берег шлюпку з дюжиною озброєних матросів. Туди ж таки було завантажено порожні барильця на випадок, якщо ми знайдемо джерело прісної води. Я вмовив Джона Ніколса відпустити мене з матросами подивитися на невідому землю. Звичайна цікавість і тут мене не полишила.

Висадившись на берег, ми не знайшли ні струмка, ні джерела, а також жодної ознаки того, що цей суходіл заселений. Матроси блукали безлюдним узбережжям, шукаючи хоч якесь джерело, а я пішов у протилежному напрямку, віддалившись від них майже на милю. На своєму шляху я не зустрів нічого цікавого: навколо лежала та сама безплідна кам’яниста пустеля.

Розчарований та втомлений, я повернув назад і неквапом рушив у напрямку бухти. Але щойно я наблизився до місця нашої висадки, як остовпів від несподіванки: матроси, не чекаючи на мене, сіли в шлюпку і щосили веслували, прямуючи до корабля. Я відкрив був рота, щоб обурено заволати, але відразу, жахнувшись, замовк. Шлюпку наздоганяла морем ісполінська на зріст істота, схожа на циклопа. Вода ледь сягала колін істоти.


Мандри Ґуллівера

Я не йняв віри власним очам.

Човен нісся, випереджуючи переслідувача на півтори милі; до того ж дно бухти було слизьким і кам’янистим, і велетень постійно перечіпався. Мені забракло мужності чекати, що з цього вийде. Я запанікував і щосили кинувся тікати вглиб дикого узбережжя. Біг я, поки не впав знесилений, на схилі якогось крутого пагорба.

Відсапнувши, я нарешті зміг роздивитися. Унизу лежали оброблені поля, але що мене вразило найбільше – трава на межі сягала двадцяти футів заввишки. Через ячмінне поле вилася широка дорога, якою я вирішив хоч куди-небудь дістатися, і тільки набагато пізніше я зрозумів, що це була лише вузька стежинка, що вела до ферми.

Я спустився цією дорогою до поля, а коли почав перетинати його, мені здалося, що я в густому темному лісі, – ячмінь, який дозрівав, сягав сорока футів заввишки. Тільки за годину я дістався дальнього кінця, де наткнувся на огорожу заввишки сто двадцять футів; розмірів колод, із яких її було збито, я не міг навіть собі уявити. Щоб потрапити з ячмінного поля на сусіднє, треба було піднятися кам’яними сходами, а зробити це я ніяк не міг, тому що сходи були набагато більші за мій зріст. Довелося шукати щілину в огорожі.

Раптом я закляк на місці. До сходів наближався такий самий велетень, як той, що мчав за шлюпкою. Зріст він мав із добрячу дзвіницю, а кожен його крок був завширшки не меншим за десять ярдів. Нажаханий, я кинувся вбік і сховався в ячмені. Звідти мені було добре видно, як велетень згори оглядає сусіднє поле і кличе когось, склавши долоні на кшталт рупора біля рота. Спершу мені здалося, що я чую гуркіт грому. Одразу ж з’явилися сім таких самих чудовиськ із серпами в руках, причому кожен із цих серпів був разів у шість більшим за нашу косу. Одягнені бідніше, ніж перший велетень, вони, вочевидь, були тут робітниками, тому що негайно підкорилися наказу і почали жати той самий ячмінь, у якому я ховався.

Мені залишалося тільки знову тікати, не озираючись. Це виявилося непросто. Рухатися було важко, а в деяких місцях ячмінь ріс так густо, що я насилу пролізав між його стеблами. Проте я невпинно йшов полем, поки не надибав купу ячмінних стебел, поламаних та зім’ятих вітром і дощем. Продиратися крізь неї було неможливо – стебла переплуталися між собою, а гострі вусики колосся впивалися в тіло, ранячи та завдаючи нестерпного болю.

У розпуці я впав у борозну та всім серцем побажав собі смерті. Я оплакував свою дружину-вдову та дітей-сиріт, сварив себе за нерозважність і впертість, які штовхнули мене на нову подорож, незважаючи на умовляння рідних і друзів.

Мене душила туга. Я мимоволі згадав Ліліпутію й острів Блефуску, мешканці яких ставилися до мене як до найвеличнішого дива. Про мої подвиги переказували легенди, а тут я мізерніший за наймізернішу комашку. «Але й це ще не найгірше з нещасть, – роздумував я, – оскільки дикість і жорстокість, що часто зустрічаються серед звичайних людей, на цій землі, можливо, пропорційні зросту її мешканців. Що може очікувати на мене, крім гіркої долі бути спійманим та з’їденим першим- ліпшим варваром? Без сумніву, філософи мають рацію, коли стверджують, що велике й мале – поняття відносні».

Поки я заглиблювався в болючі роздуми, женці наблизились і один із них був уже на відстані десяти ярдів від тієї борозни, де я лежав. Якби велетень зробив іще крок або змахнув серпом, я був би розчавлений гігантським черевиком або розсічений блискучим лезом. Жахнувшись, я відчайдушно заволав.

Велетень завмер, нахилився і довго придивлявся, поки не зрозумів, звідки долинає лемент. Близько хвилини він нашорошено розглядав мене, ніби незнайому тваринку, і нарешті зважився підняти, затиснувши мою талію між великим та вказівним пальцями, й піднести до очей. Я мало не завищав від страшного болю, однак мені вистачило розуму стриматися – я не видав ані звуку, поки він тримав мене на висоті шістдесяти футів над землею. Єдине, що я собі дозволив, щойно мені припинило паморочитися в голові, – благально скласти руки і пропищати кілька фраз.

Я боявся, що велетень з огидою кине мене в ячмінь – так, як іноді ми струшуємо з себе неприємну комаху, але, вочевидь, я його зацікавив. Він вивчав мене, дивуючись, наскільки ж я схожий на справжню людину, тільки мікроскопічних розмірів. Його величезні пальці завдавали мені такого нестерпного болю, що я насилу стримував стогони. Благальними жестами я дав женцеві зрозуміти, що він мене ось-ось розчавить. Мабуть, він здогадався, в чому річ, тому що, обережно загорнувши мене в полу свого одягу, кинувся до хазяїна. Я полегшено зітхнув, поклавшись на волю Господа.

Тепер настала черга фермера розглядати мене.

Я сумирно стояв на величезній кам’яній сходинці завбільшки з наш міський майдан, а хазяїн докладно розпитував женця про обставини незвичайної знахідки. Потім фермер нахилився й соломинкою завтовшки з наш ціпок трохи підняв поли мого камзола: очевидно, він вирішив, що одяг – це щось на взір пір’я або луски, якими обдарувала мене природа. Потім він узяв мене в руку й намагався краще роздивитися моє обличчя, руки та ноги, після чого обережно опустив на землю й поставив навколішки. Я відразу ж скочив на рівні ноги та почав походжати перед ним, бажаючи показати, що я не маю ані найменшого наміру тікати.

Фермер і женці всілися тісним колом, щоб спостерігати за моїми рухами. Я зупинився, обернувся до них обличчям, посміхаючись, зняв капелюх і низько вклонився. Потім, опустившись на одне коліно, вийняв із кишені гаманець із золотом і простяг його господарю ферми. Велетень поклав гаманець на долоню, підніс близько до очей, намагаючись роздивитися, після чого потицяв соломинкою, але так і не зрозумів, що це таке. Тоді я показав йому знаками, щоб він поклав руку на землю, потім я видобув усі монети з гаманця та висипав фермерові на долоню. У мене при собі було шість іспанських золотих і двадцять чи тридцять дрібних монет. Результат той самий – фермер торкнувся кінчиком мізинця спершу однієї монети, потім другої, але так і не збагнув сенсу мого подарунка й дав мені знак зібрати монети і сховати їх у кишеню. Я виконав його вимогу.

Тільки після цього велетень дійшов висновку, що я розумна істота.

Він намагався зі мною заговорити, і хоча звук його голосу скидався на гуркіт водяного млина, окремі слова були досить зрозумілі. Я якомога голосніше відповідав фермерові різними мовами, він напружено прислухався, наближаючи до мого обличчя величезне волохате вухо, але, на жаль, ми не розуміли один одного. Женці тим часом повернулися в поле, а їхній хазяїн, розстеливши носовик на долоні, присів навпочіпки та звелів мені залізти на хустину. Це було нескладно, я підкорився і навіть улігся в долоні фермера для більшої безпеки. Він загорнув мене в носовичок, наче немовля, і так поніс додому.

Прийшовши до себе на ферму, господар покликав дружину й показав їй мене. Жінка від несподіванки вискнула і позадкувала – точнісінько як англійська леді, яка побачила жабу чи павука. Однак дуже скоро дружина велетня до мене звикла і, зрозумівши, який я сумирний, привітний та безпечний, заспокоїлася і ставилася до мене ласкаво.

Було опівдні; слуги подали скромний обід, який складався з однієї м’ясної страви. Це був шмат яловичини на величезній тарілці близько двадцяти чотирьох футів у діаметрі. За стіл сіли фермер, його дружина, троє дітей і похилого віку пані, вочевидь бабуся. Господар посадовив мене на столі поруч із собою. Від кінця столу до підлоги було не менше як тридцять футів, і я відсунувся подалі, боячись упасти. Фермерова жінка відрізала тонкий шматочок яловичини, поклала його на найменше блюдечко і, накришивши туди хліба, поставила переді мною. Вклонившись, я вийняв свою виделку й ніж і почав їсти, і всі присутні дістали від цього велике задоволення. Господиня звеліла служниці принести лікерну рюмочку, у яку, на мій погляд, входило не менше як два галони, і наповнила її якоюсь рідиною. Я насилу підняв цю посудину обома руками і виголосив, що п’ю за здоров’я прекрасної леді. Усі зрозуміли мій жест і щиро розреготалися, мало остаточно не оглушивши мене. Напій нагадував слабкий сидр і був доволі приємним на смак.

Потім фермер знаками запропонував мені підійти до його тарілки. Ідучи по столу, я необачно перечепився через крихту хліба і впав, але одразу ж скочив на рівні ноги. Моє падіння явно стривожило всіх, хто сидів за столом, і мені довелося помахати капелюхом на знак того, що все добре.

Поруч із фермером сидів його молодший син, десятирічний забіяка. Коли я наблизився до тарілки хазяїна, хлопчисько зненацька схопив мене за ноги й підняв униз головою так високо, що мені дух забило. На щастя, фермер миттю відібрав мене у бешкетника і відважив йому ляпаса, яким напевне б вишиб із сідла цілий ескадрон європейської кавалерії. Велетень так розсердився, що звелів синові вийти з-за столу. Одначе я не хотів, аби хлопчисько затаїв на мене злобу, і тому намагався дати зрозуміти його батькові, що прошу вибачити нерозумну дитину. Зрештою фермер погодився і хлопчик знову сів на місце.

Коли обід добігав кінця, позаду мене раптом зчинився сильний ґвалт, ніби дюжина ткачів разом узялися до роботи на своїх верстатах. Обернувшись, я побачив, що на коліна до господині стрибнула кішка і, згорнувшись клубком, солодко замурчала. Кішка здалася мені величезною – утричі більшою за найбільшого нашого бика. Я, боячись, щоб вона не кинулася на мене, як на мишу, злякано позадкував, хоч і перебував на протилежному кінці столу, а фермерка міцно тримала свою улюбленицю й погладжувала. Мої страхи виявилися марними – тварина не звернула на мене уваги. Я настільки посмілішав, що наблизився до її морди, але кішка тільки вигнула спину та притислася до своєї хазяйки. Під час обіду, як це звичайно трапляється в сільських будинках, до їдальні вбігли кілька собак, та я, сам не знаю чому, анітрохи не злякався. Один із псів був мастифом завбільшки з чотирьох слонів, другий – хортом, породу інших мені складно назвати.

Усі ще сиділи за столом, коли до кімнати увійшла годувальниця з річним немовлям на руках і присіла на лаву просто напроти того місця, де я походжав. Побачивши мене і, вочевидь, сприйнявши за живу іграшку, немовля почало так оглушливо ревіти, що, якби це трапилося в Челсі, неодмінно завалився б Лондонський міст. Його матуся не вигадала нічого кращого за те, щоб поставити мене перед малюком, який одразу ж замовк, згріб мене і спробував сунути до рота. Я так відчайдушно заволав, що немовля знову, злякавшись, заревіло і розтиснуло пальці. Якби фермерка не встигла підставити під моє тіло, що вже летіло на підлогу, свого фартуха, я неодмінно зламав би собі шию. Щоб заспокоїти дитину, годувальниця почала розважати її брязкальцем, що скидалося на барильце з камінням, однак немовля не замовкало, і тоді годувальниця присіла на табурет, вирішивши вдатися до останнього засобу – дати дитині груди. Видовище немовляти-велетня, який ссе груди, справило на мене незабутнє враження.

По обіді фермер вирушив у поле і звелів дружині дбати про мене. Я настільки втомився, що очі мої злипалися. Хазяйка це помітила, поклала мене на своє ліжко і накрила чистим батистовим носовичком, який, одначе, виявився грубшим за вітрило військового корабля.

Я проспав близько двох годин і бачив уві сні свою родину.

Через це я був іще сумніший, коли прокинувся у величезній напівтемній кімнаті, лежачи сам-один на безкраїй подушці. Фермерка, очевидно, взялася до хатньої роботи й замкнула двері на ключ. Ліжко вивищувалося над підлогою на вісім ярдів, а мені треба було терміново спуститися, щоб випорожнитися. Кликати когось на допомогу було марно: мій голос був тут не сильнішим за комарине дзижчання. Поки я роздумував, що ж робити, на постіль уже встигли залізти два щури. Принюхуючись, вони заметушилися по покривалу, аж раптом один із них помітив мене. Я, жахнувшись, скочив на ноги й вихопив ножа саме тієї секунди, коли щури на мене накинулися. Мені вдалося розпанахати черево найбільшому, попри те що він був завбільшки з вовкодава, а його голий хвіст сягав завдовжки двох ярдів. Інший дременув, але я наздогнав його і поранив. Після цих подвигів я почав походжати покривалом серед кривавих плям, щоб відсапнути і трохи отямитися після пережитого.

Тут до кімнати увійшла хазяйка. Побачивши, що я весь закривавлений, вона стрімголов кинулася до ліжка і підхопила мене на руки. Я намагався пояснити, що сталося, показуючи на мертвого щура й даючи добрій жінці зрозуміти, що я цілий і неушкоджений. Видобувши ножа, я помахав ним – тоді фермерка все зрозуміла. Вона покликала служницю та наказала прибрати сліди вчиненого мною побоїща. Трохи збентежено я спробував пояснити господині, що волів би таки вибратися до вітру, але вона насилу втямила, в чому річ. Жінка взяла мене на руки, віднесла до саду, поставила на землю й відвернулася.

Там я поспіхом сховався між листям щавлю та нарешті покінчив із цією історією, що так затяглася.

Розділ 2

У фермерській родині була ще й дев’ятирічна донька. Для свого віку дівчинка була дуже розумною й мала чудову вдачу. Добра, лагідна, невеличка на зріст – лише близько сорока футів. Понад усе вона любила шити лялькові вбрання, які сама вигадувала.

Разом із матір’ю вона змайструвала мені постіль в іграшковій люльці, яку помістили в невелику шухляду, що вийняли з комода. Шухляду поставили на полицю, підвішену до стелі, щоб уберегти мене від щурів. Там я і спав, поки жив на фермі. Моє ліжко щодня ставало зручнішим – у міру того як я опановував мову велетнів і міг пояснити, чого потребую. Моя маленька подружка, лише раз побачивши, як я пораюся зі своїм туалетом, спробувала взяти на себе обов’язок одягати й роздягати мене. Однак я лише раз дозволив дівчинці це зробити, оскільки волів сам доглядати за собою. Вона пошила для мене сім сорочок із найтоншого полотна, яке тільки можна було добути, власноруч прала мої речі та надзвичайно полюбляла вмивати мене. Ця чарівна дитина стала ще й моєю вчителькою: вона терпляче навчала мене своєї мови. Я вказував на той чи той предмет, дівчинка називала його й раділа, коли я запам’ятовував слово і повторював його за нею. За короткий час я вже міг попросити все необхідне. Дівчинка дала мені ім’я Грильдриг, яке в перекладі означає «чоловічок», «карлик». Так воно й залишилося за мною – не тільки в цій родині, а й набагато пізніше.

Я називав дівчинку моєю Глюмдалькліч, тобто нянечкою. І я завжди буду її боржником за те, що залишився цілим і неушкодженим у чужій країні, й ніколи не забуду її турботу та душевну до мене прихильність. На жаль, пізніше мені судилося стати мимовільною причиною її горя.

Незабаром між сусідами фермера поширилися чутки про те, що він знайшов у полі дивне створіння завбільшки майже як сплекнок (місцева тваринка шість футів завдовжки), але дуже схоже на людину. Казали, що це створіння чудово імітує людей – вимовляє багато слів, пересувається на двох ногах, розуміє накази, ба навіть користується ножем і виделкою, коли їсть м’ясо. Будова тіла у нього тендітна, руки ніжні, а обличчя біліше, ніж у дитини зі шляхетної сім’ї.

Найближчий сусіда і великий приятель мого хазяїна якось прийшов з’ясувати, наскільки правдиві ці всі теревені. Мене негайно винесли і поставили на стіл у кухні, де я на прохання фермера влаштував справжню виставу. Я походжав назад і вперед, розмахував ножичком ніби шпагою, вклонявся гостеві, цікавлячись його справами та здоров’ям, – словом, точно виконував усе, чого вчила мене моя нянечка. Цей підсліпуватий, похилого віку чоловік навіть начепив на ніс окуляри, намагаючись краще мене роздивитися. На свій сором, я не зміг утриматися від сміху – в окулярах очі цікавого гостя скидалися на повню, коли та яскраво світить крізь віконну шибку. Родина фермера, здогадавшись про причину мого реготу, теж розсміялася, але простак був такий дурний, що образився, вирішивши, що сміються з нього самого.


Мандри Ґуллівера

Цей фермер за своєю натурою був відомий скнара і, мені на лихо, воістину по-диявольському порадив сусідові показувати мене за гроші, ніби дивину, на ярмарку в найближчому місті, що було лише у двадцяти двох милях від ферми. Потім мій господар почав перешіптуватися з сусідом, і коли гість, мстиво посміхаючись, глянув у мій бік, серце моє стислося від недоброго передчуття.

Уранці моя мила Глюмдалькліч випитала про все у матері та, ледь не плачучи від сорому й горя, усе мені розповіла. Вона страшенно боялася, що брутальні невігласи-селяни покалічать мене або ненароком придушать. Знаючи мою натуру досить добре, дівчинка побоювалася, що я буду смертельно ображений тим, що мене почнуть показувати за гроші, ніби якогось виродка, на втіху юрмі. «Батьки, – з болем мовила моя нянечка, – обіцяли віддати мені Грильдрига, але я бачу, що мрія моя ніколи не здійсниться. Торік на день народження вони подарували мені маленьке ягнятко, а коли я його виростила, воно пішло під ніж м’ясника…»

Я сприйняв новину зовсім не так близько до серця, як Глюмдалькліч. Віра в те, що одного чудового дня я поверну свою волю, ніколи не полишала мене. Поки що я був полоненим і не міг бути господарем власної долі. Що ж до ганебної долі бути іграшкою в чиїхось руках… Я й без того почувався чужинцем у цій країні та дивився на все по- філософськи. Навіть король Англії, якби опинився на моєму місці, змушений був би примиритись.

Уже наступного дня, за порадою сусіда, фермер повіз мене до міста, посадовивши у спеціальну дорожню скриню. Ще добре, що він узяв із собою доньку, мою нянечку. Дівчинка сиділа на коні позаду батька і міцно тримала скриню в руках. Скриня була прямокутна, закрита зусібіч, і лише збоку в ній були маленькі дверцята для входу і два невеликі отвори замість вікон – для того щоб надходило свіже повітря. Глюмдалькліч дбала про мене: вона поклала на дно скрині стьобану лялькову ковдру, на яку я міг би сісти або лягти.

Ця поїздка страшенно мене втомила, хоча й тривала лише півгодини. Дорога була вибоїстою, кожен крок коня, що біг клусом, дорівнював приблизно сорока футам. Я почувався ніби в зачиненій каюті корабля, що потрапив у надзвичайно сильний шторм, коли хвиля то підносить судно до неба, то кидає його в безодню. Весь переїзд дорівнював шляху між Лондоном і Сент-Олбансом. Фермер зійшов з коня біля готелю, у якому звичайно зупинявся, приїжджаючи в місто, і, порадившись із його власником, вирішив показувати мене не на ярмарку, а просто тут. Він найняв грультруда, тобто оповісника, який мусив повідомити містян, ринкових торговців і селян, що в готелі за невелику платню можна буде побачити незвичайне створіння, дуже схоже на людину, але завбільшки як сплекнок, воно годне вимовляти слова і виробляти найрізноманітніші кумедні штуки.

Подивитися виставу схотіло чимало. Мене поставили на столі в найбільшій кімнаті, моя нянечка влаштувалась на табуреті поруч, щоб охороняти мене і керувати моїм «виступом». Хазяїн закладу, щоб уникнути тисняви, пропускав до приміщення не більше від тридцяти чоловік за раз, і всі вони мусили зберігати цілковиту тишу.

За командою Глюмдалькліч я бадьоро крокував назад і вперед столом; дівчинка ставила мені прості запитання – я слухняно відповідав, намагаючись говорити якомога голосніше. Я звертався до публіки, вітаючись, знімав капелюха та вклонявся, ніби паяцик, потім запрошував усіх знову зустрітися зі мною… І як же це було нестерпно! Я брав наперсток, наповнений вином, і пив за здоров’я гостей, хапав ножа і, зробивши розлючене обличчя, зображував із себе корсара, дівчинка простягала мені соломинку – тієї самої миті я ставав гвардійцем зі списом навпереваги.

Того дня мене показували глядачам не менше ніж дванадцять разів, і наприкінці вистави мені це все так обридло, що я благав про помилування. За ґанком глядачі розповідали про мене такі дива, що люд брав готель приступом. Фермер, розуміючи, що натрапив на золоту жилу, всіляко оберігав мене від натовпу. Він нікому не дозволяв наближатися або торкатися мене, крім своєї доньки. Утім, якийсь бешкетник школяр примудрився кинути в мене горіхом завбільшки з наш гарбуз. На щастя, хлопчина схибив, в іншому разі мою голову розтрощило б. Я не без задоволення спостерігав, як обурені глядачі у три вирви виштовхали хулігана з готелю.

У місті оголосили, що наступну виставу призначено на найближчий базарний день. Щойно ми повернулися додому, мій хазяїн узявся за виготовлення зручнішого похідного житла для мене. Перший переїзд і дебют як заморського дива довели мене до цілковитого виснаження. Я ледве тримався на ногах, і мені знадобились аж три дні, щоб поновити сили. Але й між «гастролями» я не знав ані хвилини спокою. Шляхта з усієї округи, почувши про мене, постійно відвідували ферму, щоб поглянути на дивовижне створіння. Майже щодня прибували близько півсотні панів із дружинами, дітьми і підстаркуватими родичами. Фермер і з цього мав неабиякий зиск – він пускав на виставу одну родину, а платню брав як за повну глядачів залу. Протягом кількох тижнів я не мав відпочинку, крім дня, коли мій хазяїн вирішував перепочити.

Незабаром йому спало на думку об’їхати зі мною великі міста королівства. Приготувавши все необхідне для далекої подорожі й віддавши розпорядження по господарству, фермер попрощався з дружиною та дітьми і сімнадцятого серпня тисяча сімсот третього року – тобто приблизно за два місяці після моєї появи в його будинку – ми вирушили до столиці, розташованої в трьох тисячах миль від ферми.

Господар посадовив дочку позаду себе, а Глюмдалькліч тримала на колінах дорожню скриню, пристебнуту до її пояса ланцюгом. У скрині перебувала моя персона, яку оберігали немов коштовний самородок; дівчинка оббила стіни мого будиночка найм’якішою тканиною, а підлогу застелила повністю, поставила мені ліжечко, забезпечила білизною та всім потрібним для далекої мандрівки. Нас супроводжував лишень один робітник, який віз на міцному коні багаж.

Фермер улаштовував вистави в усіх містах, які були на нашому шляху. Він користувався з будь-якої нагоди заробити – траплялося, ми повертали на сто миль від шляху до якого-небудь багатого маєтку. Тому рухалися ми повільно, долаючи за день не більше ніж сто п’ятдесят миль. Оберігаючи мене, добра Глюмдалькліч хитрувала: вона казала батькові, що дуже втомлюється від їзди верхи. Дівчинка часто видобувала мене зі скрині, щоб я міг подихати свіжим повітрям і глянути на навколишній світ. При цьому вона не випускала мене з рук, побоюючись випадковостей. Нам довелось переправлятися через півдюжини річок, у десятки разів глибші та ширші за Ніл або Ґанґ, я не пригадую в тих краях ручаїв на зразок нашої Темзи.

Двадцять шостого жовтня ми прибули до столиці королівства велетнів, званої Лорбрульгруд, тобто «Гордість Усесвіту». Фермер зупинився в готелі на головній вулиці неподалік королівського палацу. Цього разу було розвішано афіші з точним описом моєї особи й моїх талантів. Хазяїн винайняв велику залу та встановив у ній стіл заввишки три фути, огороджений ґраткою, щоб убезпечити мене від падіння. Такою була моя нова сцена, а все інше відбувалося як зазвичай.

Успіх супроводжував мене й у столиці. Усім на втіху, щодня ми влаштовували до десяти вистав. Тепер я вже досить добре розмовляв мовою велетнів, і наші з Глюмдалькліч бесіди чимраз ускладнювалися. Крім того, я опанував абетку і демонстрував захопленій публіці вміння читати нескладні тексти. Усіма цими успіхами я був зобов’язаний моїй нянечці, яка займалася зі мною по дорозі. Абетки й читання Глюмдалькліч навчила мене за коротким катехізисом для дівчаток – і тепер я був доволі обізнаний із засадами релігії королівства Бробдингнег.

Розділ 3

Що більший прибуток одержував мій хазяїн, то ненаситнішим ставав. Щоденні виснажливі виступи протягом кількох тижнів помітно підірвали моє здоров’я.

Я стрімко втрачав апетит, шлунок бунтував, і незабаром я став скидатися на ходячий скелет. Помітивши це, фермер дійшов висновку, що мій кінець близько, і вирішив вичавити з мене все, перш аніж я помру. Однак із його планів уморити мене нічого не вийшло.

До мого господаря прислали слардрала, або королівського ад’ютанта з особливих доручень, із наказом негайно доставити мене до палацу для розваги королеви і придворних дам. Деякі з цих дам уже бачили мене і в захваті розповіли її величності про мою вроду, гарні манери та кмітливість. Фермер одразу ж виконав наказ.

Після короткої вистави королева захотіла познайомитися зі мною ближче. Я зібрався на силі, що згасала, упав навколішки та попросив дозволу поцілувати край сукні її величності. Королева милостиво простягнула мені мізинець, який я, обхопивши обома руками, шанобливо підніс до губ, і звеліла встати й улаштуватися зручніше для бесіди. Я сів на кінці столу, а вона наблизила до мене свою гарну вінценосну голову. Її величність цікавилася багато чим: звідки я родом, де мандрував, чи є в мене родина і як я опинився в країні велетнів. Я намагався відповідати короткими точними фразами.

Несподівано королева спитала, як я ставлюся до того, щоб залишитися в палаці. Я підвівся і, вклонившись, стримано відповів, що я полонений і раб свого хазяїна, але якби був вільний, то радісно присвятив би життя її величності. Королева одразу ж запитала фермера, чи згоден він віддати мене за гарну ціну. Мій хазяїн неймовірно зрадів нагоді позбутися мене, оскільки побоювався, що я не проживу й місяця. Він запросив тисячу золотих монет, які йому одразу відлічили, а коли угоду було укладено, я звернувся до її величності з проханням.

– Тепер я ваш покірний слуга, – промовив я, – і служитиму вам вірою і правдою. Однак наважуся просити вашу королівську величність про ласку. Моя нянечка Глюмдалькліч увесь цей час піклувалася про мене, навчала мене, була доброю та уважною. Чи не можна залишити дівчинку зі мною? Вона чудово вивчила мої звички і стала для мене незамінною. Візьміть її на службу, щоб Глюмдалькліч, як і раніше, доглядала мене і залишалася моєю наставницею!

Королева відразу ж охоче погодилася. Не можна описати, який задоволений був фермер із того, що його молодша дочка залишається при дворі, а бідна дівчинка з радощів навіть розплакалася. Вона попрощалася з батьком, і мій колишній володар пішов, побажавши мені успіхів. У відповідь я лише мовчки трохи підняв капелюха.

Королева помітила мою холодність і, коли за фермером зачинилися двері, поцікавилась її причиною. Я вирішив нічого не приховувати.

– Цьому вашому підданому, – мовив я, – я зобов’язаний лише тим, що мене, випадково занесеного на вашу землю, не розчавили, наче комаху, в полі. Я віддячив своєму колишньому хазяїнові стократ – він отримав за мене стільки, що став заможною людиною. Але якби не його маленька донька, я давно б занепав духом і загинув. Мене примушували з ранку до вечора розважати зівак, возили з місця на місце по всьому королівству без відпочинку та сну. Здоров’я моє підірвано, і якби фермер не був упевнений, що я незабаром помру, він не продав би мене ні за які гроші. Одначе сподіваюся, що мій колишній господар помилився. Тепер я під покровительством великої та милостивої королеви, мені нічого боятися, і я невдовзі одужаю. Від самої тільки присутності вашої королівської величності я почуваюся набагато бадьорішим…

Моя промова вийшла недоладною та говорив я затинаючись, однак мене уважно вислухали. Останньої фрази мене навчила Глюмдалькліч, поки ми з нею йшли до палацу.

Королеву здивувало те, що таке крихітне створіння, як я, настільки гарно мислить. Вона взяла мене і понесла до кабінету короля. Його величність, поважний і суворий пан, кинув погляд на дружину й холодно поцікавився, відколи це її величність має пристрасть до сплекноків. Очевидно, король мав мене за це звірятко, позаяк я лежав на обтягненій шовковою рукавичкою руці його дружини. Королева, жінка весела і тонкого розуму, вигукнула:

– Любий мій, я приготувала вам сюрприз!

Вона обережно поставила мене на стіл біля письмового приладдя і пошепки звеліла мені розповісти королю про мої пригоди. Я низько вклонився й коротко описав усе, що зі мною сталося. Глюмдалькліч, яка чекала біля дверей кабінету і не зводила з мене очей, дістала дозвіл наблизитись і доповнити мою розповідь подробицями мого перебування в будинку її батька.

Король, один із найученіших мужів у своїй державі, який здобув прекрасну філософську й математичну освіту, спочатку засумнівався в тому, що я жива людина. Ще не почувши мого голосу, він мав мене за механічну заводну фігурку, створену якимось геніальним винахідником. Однак моя логіка, моє зв’язне й майже правильне мовлення його вразили. А втім, в історію моєї появи на узбережжі він не повірив. Король мав підозри, що це все вигадав фермер із метою якнайвигідніше позбутися мене. Дівчинку він назвав дурною фантазеркою, і Глюмдалькліч ображено замовкла. Королева мовчки хитрувато поглядала на його величність, який засипав мене запитаннями. Я відповідав як умів: стримано й розумно. Єдиним моїм недоліком була погана вимова, незграбні звороти мовлення та простонародні слівця, яких я набрався в будинку свого колишнього хазяїна. Але це все були дрібниці порівняно з моїми колишніми випробуваннями.

Нарешті король наказав покликати кількох професорів, що постійно перебували поруч із ним у палаці. Це велемудре панство, прискіпливо вивчивши мою зовнішність, дійшло суперечливих висновків. Вони погодилися тільки в одному: я не створений згідно з законами природи, тому що не вмію швидко бігати рачки, лазити по деревах або рити лапами нори в землі. По ретельному дослідженні моїх зубів з’ясувалося, що я – тварина м’ясоїдна. Але оскільки всі відомі їм чотириногі перевищують мене силою, а польова миша й деякі інші ссавці відрізняються більшою спритністю, шановні джентльмени так і не змогли второпати, як же я здобуваю собі їжу. Імовірно, я їм равликів та різних комах, мовив один із них. Цього не може бути, вигукнув другий і додав, що, на його думку, я являю собою личинку або дитинча. «Але якої тварини?» – залементували всі професори разом.

І цю гіпотезу було відкинуто.

Цілком очевидно, що всі частини мого тіла досить розвинені, а вік мій далеко не дитячий, на що ясно вказує борода, ознаки якої видно в лупу. Але і карликом я не міг бути – для цього я замалий; палацовий карлик, улюбленець її величності, – найменша людина в усьому королівстві, мав тридцять футів зросту. Після тривалих суперечок світила науки дійшли спільного висновку: я – ніщо інше, як рельплюм сколькатс, що в буквальному перекладі означає «гра природи».


Мандри Ґуллівера

Тільки тепер мені дозволили сказати кілька слів. Звертаючись переважно до короля, я пояснив, що прибув із країни, населеної мільйонами істот, які не відрізняються від мене зростом і будовою тіла. Там споруди, дерева і тварини мають набагато менші розміри, ніж у його королівстві, та пропорційні між собою. Тому на батьківщині я був здатен прогодувати себе, захистити й жити приватним життям, подібно до будь-якого підданого його величності. Вельмишановні панове вчені помиляються щодо мене. Зневажливо посміхаючись, один із джентльменів пробурчав, що цих казок я напевне наслухався на фермі. Король замислився, потім попросив професорів піти і звелів доправити до палацу мого колишнього хазяїна.

Фермер досі перебував у столиці, і його негайно розшукали й доставили. З ним побесідували наодинці, потім у присутності дочки, яка підтвердила все, сказане батьком, і відпустили. Король, як людина розумна, дійшов висновку, що мої слова правдиві. Він доручив королеві піклуватися про мене і дозволив Глюмдалькліч залишитися в палаці, щоб доглядати мене. Від його очей не сховалася наша дружба.

Нам надали чудову простору кімнату; до дівчинки приставили виховательку для навчання етикету, покоївку і двох служниць; мною мала займатися тільки Глюмдалькліч.

Королева наказала, щоб палацовий тесля змайстрував скриню, яка могла б правити мені за спальню. За три тижні він зробив, згідно з моїми вказівками, дерев’яну кімнату з дверима, вікнами з розсувними рамами, двома стільцями, столом і шафами для одягу. Стеля відкривалася й закривалася, що давало змогу Глюмдалькліч щодня провітрювати і прибирати моє житло, а також міняти білизну на моєму ліжку.

Усі меблі, виготовлені з матеріалу, що нагадував слонову кістку, мали вигляд справжнього витвору мистецтва. Стіни спальні, стеля й підлога були оббиті повстю, щоб послабити трясцю під час поїздок і запобігти нещасним випадкам під час перенесення. Я попросив зробити на дверях засув, щоб убезпечити себе від візитів щурів і мишей. Це було непросте завдання, але палацовим майстрам усе-таки вдалося виготовити крихітний замочок, ключ від якого я завжди носив із собою, побоюючись, що Глюмдалькліч загубить його. Мені пошили костюм із найтоншої шовкової тканини, яку тільки можна було знайти; вона виявилася товщою за англійську ковдру і була дуже незручною, поки я не звик. Покроїли моє вбрання за місцевою модою; воно нагадувало китайський та почасти перський одяг, і я мав у ньому вельми поважний вигляд.

Королеві так подобалося спілкуватися зі мною, що вона майже ніколи не обідала без мене. На стіл, за яким вона сиділа, ставили мій столик і стілець, а Глюмдалькліч розміщувалася поряд і допомагала мені. Моє столове начиння було зроблене зі срібла; порівняно з посудом її величності воно здавалося ляльковим сервізом – на взір того, що я купив колись на подарунок своїй маленькій доньці. Моя нянечка носила його в особливій скриньці, а під час обіду ставила на стіл.

Окрім її величності за столом були присутні лише принцеси; старшій було шістнадцять років, а молодшій – тринадцять. Королеві подобалося власноруч класти мені на блюдо кавалок яловичини, який я різав ножем. Спостерігаючи за моїми рухами, за моїми крихітними порціями й тим, як я їм, вона діставала справжнє задоволення. Сама ж вона підносила до рота шмат такого розміру, що він наситив би десяток дужих англійців.

Слід зізнатися, спочатку в мене було змішане відчуття, коли я дивився, як королева поглинає їжу, – за один прийом вона, приміром, з’їдала з кістками крильце жайворонка, що дорівнювало за розміром десяти нашим індичкам, і відкушувала шматочок булки розміром як дві наші хлібини. Страви вона запивала вином із золотого кубка місткістю як діжка. Її столові ножі були в кілька разів довші за нашу косу, а про ложки та виделки я навіть не кажу. Якось Глюмдалькліч із цікавості зайшла разом зі мною до їдальні, де лежала приготована для чищення дюжина виделок і ножів, – нічого жахливішого мені не доводилося бачити.

Одначе незабаром я звик до непомірності предметів, що мене оточували.

Щосереди – цей день вважався у королівстві вихідним – вінценосна родина обідала в кімнатах короля в повному складі. Під час тих обідів мій стілець ставили праворуч короля, і він залюбки розмовляв зі мною, розпитуючи про європейські звичаї, релігії, просвітництво, закони і державний устрій. Я, як міг, відповідав на всі запитання. Розсудливий правитель висловлював тонкі й глибокі зауваження стосовно почутого.

Та одного разу ми з ним трохи посварилися. Я саме захоплено розповідав про мою милу Англію, коли його величність жестом зупинив мене і насмішкувато спитав: хто я – віг чи торі? Я збентежився, а він зауважив, звертаючись до тих, хто сидів за столом:

– Яка ж сильна людська гординя, якщо навіть у таких крихітних комах існують титули, ордени й партії, а свої брудні гнізда та нірки вони називають містами й селами. Ці істоти хизуються одягом та екіпажами, воюють між собою, сперечаються, хитрують і крадуть…

Кров ударила мені в обличчя, я задихнувся від гніву та крикнув його величності, що не годиться королю мати забобони простолюдина. На це король хитрувато примружився і лагідно поплескав мене по плечу. На цьому наш диспут закінчився, а в мене зародився сумнів – чи слід було ображатися?

І справді, за кілька місяців життя в цій країні я звик до всього величезного і вже не відчував страху перед ним. Іноді мені здавалося, що я просто перебуваю серед пишно вбраної знаті – англійських лордів і леді, чую знайомі зверхні та порожні балачки. І в мене не раз виникало бажання посміятися з придворних – так само, як вони сміялися в мене за спиною. Водночас я не міг утриматися від кпинів із себе, коли королева підносила мене на руці до дзеркала, де нас із нею було видно на повний зріст. Я був ніби строкатий африканський тарган, який стояв на задніх лапках на її долоні.

Понад усе я потерпав від палацового карлика. Коли я з кимось бесідував, а він біг повз, злобливий карлик ніколи не проминав нагоди поглузувати з мого зросту і зовнішності. Натомість я називав карлика братиком і цікавився, чи давно він не росте.

Одного разу під час обіду він так розсердився на мене за якусь шпильку, що, недовго думавши, видерся на стіл, схопив мене і кинув у глечик із вершками. Я б негайно потонув, якби не вмів плавати: моєї нянечки поруч не було, а королева так розгубилася, що лише голосно скрикнула з переляку. Глюмдалькліч миттю прибігла і виловила мене, однак я вже встиг наковтатися вершків. Мене перевдягнули і поклали в ліжко, але все обійшлося спотвореним костюмом, який довелося викинути. Відтоді карлик назавжди втратив прихильність королеви, а за тиждень вона його комусь подарувала; собі на велику втіху, більше я цього злісного вилупка не зустрічав.

Іще на самому початку мого життя в палаці він грубо позбиткувався наді мною. Коли під час одного з обідів подали мозкову кістку і королева спорожнила її, карлик одразу ж скочив на табурет, схопив мене за талію та сунув усередину жирної порожнини, що утворилася. Добре, що кістка встигла охолоти. Мені здалося принизливим кликати на допомогу, і мої ноги стирчали з отвору хвилину-дві, поки нянечка не витягла мене звідти. До мене долинув смішок її величності, але щойно королева побачила, який я засмучений, вона негайно розгнівалась. І якби не моє заступництво, карлика усунули б раніше.

Королева, треба сказати, досить часто підсміювалась із моїх страхів, питаючи, чи всі мої співвітчизники такі самі боягузи, як я. Одним із приводів для кепкувань було таке. Улітку тут повно мух; ці кляті комахи завбільшки з нашого жайворонка не давали мені жодної хвилини спокою. Вони то сідали на мою тарілку під час обіду і потирали брудні кудлаті кінцівки, то атакували моє обличчя, залишаючи на ньому клейку гидоту. Вони мерзенно пахли. Ніхто з велетнів мух, здавалося, не помічав, а для мене вони перетворювалися на справжню муку. Єдиним порятунком був ніж, яким я размахував, відбиваючись від цих тварюк і викликаючи загальний сміх.

Пригадую один із випадків, коли Глюмдалькліч уранці за ясної погоди поставила мою скриню на підвіконня розчиненого вікна, щоб я міг подихати свіжим повітрям. Мені не хотілося, щоб мою скриню підвішували так, як в Англії вішають на вікнах клітки з птахами. Я відчинив віконце і всівся за стіл, збираючись поснідати куснем здобного пирога. Моя нянечка пішла, щоб зварити свіжу каву. Несподівано у вікно влетіли декілька ос, яких привабив запах солодкої начинки. Кімната наповнилася дзижчанням, ніби враз загугнявили дві дюжини волинок. Оси заволоділи моїм сніданком і розшматували його, а потім закружляли над моєю бідною головою, жахнувши мене, – я бачив перед собою смертоносні жала. І все-таки мені вистачило хоробрості напасти на них, орудуючи ножем. Чотирьох я вбив, решту насилу відігнав, розмахуючи капелюхом, і відразу ж хутко зачинив вікно.

Оси були завбільшки з куріпку. Я витяг їхні жала, які сягали півтора дюйма завдовжки та були гострими, немов голка. Усі чотири екземпляри я зберіг і згодом показував у Європі разом із іншими рідкісними трофеями. По поверненні до Англії три з них я віддав до музею природи Грешем-коледжу, а одне залишив на згадку.

Розділ 4

Досить часто мені доводилося супроводжувати королеву в її поїздках. Зазвичай вона вирушала на околиці Лорбрульгруда. Іноді королева супроводжувала короля, але від столиці далеко не віддалялася й чекала на повернення його величності.

Країна велетнів простягається на шість тисяч миль углиб півострова, на північному сході відокремленого від материка гірським пасмом заввишки тридцять миль. Ці гори зовсім непрохідні, оскільки чимало їхніх вершин являють собою діючі вулкани. Ніхто не міг мені сказати, чи заселена земля по той бік гірського пасма. З трьох інших боків королівство оточував океан, проте в країні не було жодного зручного морського порту, тому що узбережжя і численні бухти були суцільно всіяні гострокінечними скелями, між якими вирують жорстокі хвилі прибою. Тому прибережна смуга доступна лише для найменших суден.

Проте річки королівства судноплавні та в них багато чудової риби. Велетні рідко ловлять морську рибу – вона для них надто дрібна. Іноді штормом до берега прибиває китів; простий народ із задоволенням уживає їх в їжу. Кити бувають великих розмірів, зрідка їх доставляють у кошиках до столиці. Якось я бачив на королівському столі китове м’ясо, приготоване під дивним соусом, однак їхнім величностям ця страва була не до смаку.

Королівство густо заселене, у ньому нараховують п’ятдесят одне місто, величезну кількість сіл і близько сотні фортець. Лорбрульгруд розташований по обидва береги мальовничої ріки. У місті понад вісімдесят тисяч будинків, у ньому мешкають шістсот тисяч людей. Столиця тягнеться на три глюнглюнги (що становить понад п’ятдесят чотири англійські милі), а завширшки займає два з половиною глюнглюнги. Я встановив це за мапою, накресленою за наказом короля. Коли її розгорнули для мене на землі, вона зайняла сто квадратних футів; знявши черевики, я кроками виміряв діаметр і окружність столиці, після чого встановив її справжні розміри згідно з масштабом.

Королівський палац являє собою величезну групу будівель, що займають сім миль в окружності. Нам із Глюмдалькліч виділили карету з кучером, і ми вряди-годи каталися містом або навідувалися до крамниць. Звичайно в цих поїздках я перебував у своїй скрині, однак іноді добра супутниця видобувала мене звідти і брала на руки, щоб я міг роздивитися будівлі та перехожих. Мені здавалося, що наша карета анітрохи не менша за Вестмінстер-хол, хоча й не така висока. Якось дівчинка наказала кучеру зупинитися біля однієї з крамниць. Скориставшись цим, карету оточили жебраки. Я лікар, і для мене це було жахливе видовище. Перед моїми очима постали рак, який смертельно вразив груди однієї жінки, гнійні рани на обличчі іншої, здутий зоб на шиї старого, милиці калік… Мерзеннішими за все були воші, якими кишів одяг нещасних. Уперше я спостерігав цих паразитів багатократно збільшеними, і хоча вони викликали у мене нудоту, я був би не проти анатомувати одного з них. Однак мої хірургічні інструменти залишилися на кораблі.

Королева замовила ще одну скриню, спеціально для подорожей, оскільки головна, у якій мене носили, була завелика для її карети. Другу скриню виготовив той самий майстер за моїми вказівками. Мій дорожній кабінет мав форму правильного куба. Посередині трьох його сторін були заґратовані вікна, а до четвертої прикріплено дві ковані скоби, крізь які продягали шкіряний ремінь, – ним вершник-носій пристьобував мене до свого пояса. Згори скриню накривало міцне віко.

Звичайно мене носив вірний та досвідчений слуга, на якого можна було покластися. Поїздки траплялися доволі часто, крім того, мене виносили для прогулянок у королівському саду або для візитів до придворних дам, міністрів і гостей її величності.

Якщо під час подорожі мене втомлювало перебування в кареті, то слуга, який їхав верхи, пристьобував мою скриню до пояса та ставив на подушку перед собою. Так я міг із вікон оглядати місцевість. У скрині в мене було похідне ліжко – гамак, підвішений до стелі, два стільці та стіл, прикріплені гвинтами до підлоги. Дорожня трясця мене особливо не бентежила, оскільки я звик до морської хитавиці.

Щоразу, коли в мене виникало бажання прогулятися містом, я залізав у свою дорожню скриньку, Глюмдалькліч сідала у відкриті ноші та ставила її собі на коліна. Чотири носії та два камер-лакеї супроводжували нас. Містяни, які багато чули про мене, одразу ж висипали на вулиці. Іноді моя нянечка наказувала носіям зупинитися, відсувала запону, саджала мене на руку і показувала натовпу.

Я давно хотів відвідати головний міський храм і особливо – вежу, яка прилягала до нього і вважалася найвищою в королівстві. І от одного разу Глюмдалькліч піднялася зі мною туди, проте, зізнаюся, я був розчарований. Від підвалин до вершини вежі було не більше за три тисячі футів. Беручи ж до уваги різницю в зрості європейця й тутешнього мешканця, така висота не видалася мені приголомшливою. Я не збираюся применшувати достоїнства й таланти людей, яким багато чим зобов’язаний, і радий підтвердити, що відносно невелика висота вежі цілком компенсується її міцністю та винятковою красою. Стіни її, завтовшки майже сто футів, складено з тесаного каменю; кожен із каменів в обсязі дорівнює сорока кубічним футам. Стіни в нішах прикрашені висіченими з мармуру статуями богів і королів. Я знайшов у купі сміття відбитий мармуровий мізинець невідомого мені божества та виміряв його. Довжина знахідки становила чотири фути й один дюйм. Я подарував мізинець Глюмдалькліч, що, як і будь-яка дитина її віку, полюбляла бавитися дрібничками.

Будівля королівської кухні зачарувала мене як ззовні, так і всередині. Головна піч була трохи меншою за баню собору Святого Павла, який я спеціально виміряв, повернувшись до Англії. Я не підраховував розміри рожнів, жахливих горщиків і котлів, жаровень, каструль, ножів та іншого кухонного приладдя, щоб мене, як будь-якого мандрівника, не звинуватили в перебільшенні.

Його величність рідко тримав у стайнях більше ніж шістсот коней, кожен був на зріст від п’ятдесяти чотирьох до шістдесяти футів. Під час урочистих виїздів короля супроводжувала гвардія кількістю близько п’яти сотень вершників. Це, звичайно, разюче і неперевершене видовище. Одначе так мені здавалося тільки доти, доки я не побачив усю королівську армію, вишикувану в бойовому порядку.

Розділ 5

Моє життя в палаці можна було б вважати цілком щасливим, якби мій зріст не спричиняв багато смішних та прикрих пригод. Як я вже казав, Глюмдалькліч часто виносила мене в палацовий сад у дорожній скрині. Іноді дівчинка тримала мене на руках, але частіше за все опускала на землю, щоб я міг трохи походити. Пам’ятаю, як одного разу, коли карлик іще крутився при дворі, він поплентався за нами. Дівчинка поставила мене на землю поблизу того місця, де росли карликові яблуні. Я не зміг втриматися, щоб не пожартувати стосовно схожості між карликом та цими деревами. Він злісно посміхнувся і, дочекавшись моменту, коли я опинився під однією з яблунь, почав трусити дерево. Яблука – кожне з бристольську бочку – попадали вниз із оглушливим гуркотом, а одне з них ударило мене у спину, збивши з ніг. Я ледь уцілів, але все-таки попросив королеву вибачити коротуна, тим паче що сам підштовхнув його до негожого вчинку.

Іншим разом Глюмдалькліч ненадовго залишила мене самого на садовій галявинці – її якраз відволікла вихователька. Зненацька набігла хмара, пішов град, і сильний вітер повалив мене на землю. Градини завбільшки з тенісний м’яч падали на мене з такою силою, що, намагаючись урятуватися, я поповз рачки й заховався на грядці з кмином. Я був такий побитий, що провів у ліжку днів десять.

У тому ж таки саду зі мною трапилась інша, набагато небезпечніша пригода. Якось Глюмдалькліч, піддавшись на мої умовляння, залишила мене самого, вийнявши зі скрині, й ненадовго пішла. Ми обоє вважали, що я в безпечному місці. Але щойно я присів на траву, щоб заглибитися в меланхолічні спогади, до мене зненацька кинулася кошлата болонка палацового садівника, схопила за комір і понесла до хазяїна. Глюмдалькліч була далеко і не могла чути мого лементу. Нарешті пес, який дуже пишався собою, поклав мене перед садівником. Бідному старому з переляку відібрало мову, але потім він, хоча руки його й трусилися, підняв мене, допитуючись, чи все зі мною гаразд. Я відповів, що цілий та неушкоджений, а його пес так добре вихований, що не поранив мене й навіть не зім’яв мого одягу. Глюмдалькліч була дуже засмучена й налякана цією пригодою. Ми вирішили тримати все в таємниці, одначе відтоді моя нянечка не випускала мене з очей.

Це мене не влаштовувало – іноді мені кортіло побути на самоті. Отже, я став хитрувати. Якось я сказав Глюмдалькліч, що хочу подивитися на рідкісну квітку, і повернув з доріжки. Над садом кружляв шуліка, і мій рух одразу ж привернув його увагу. Він кинувся на мене й напевне уніс би в пазурах, якби я не відбився від птаха грубезною палицею. Іншим разом я примудрився провалитися по шию в кротову нору. Я насилу вибрався звідти, і мені довелося вигадати якусь безглузду історію, щоб пояснити, чому мій костюм такий брудний. Траплялись і по-справжньому прикрі пригоди: якось, прогулюючись разом із дівчинкою, я так замислився, що перечепився через мушлю равлика, впав і вибив ногу.

Важко сказати, чого було більше в моїх самотніх прогулянках садом – насолоди чи принижень. Навіть крихітні пташенята не відчували страху, коли я з’являвся, а дорослі птахи просто не звертали на мене уваги. Ніколи не забуду, як один нахабний дрізд вирвав у мене з рук шмат пирога. Коли я намагався спіймати якусь пташину, вона оберталася, прагнула дзьобнути мене в голову, а потім, ніби нічого не сталося, поверталася до своїх справ. Соромно згадувати один випадок, але тут уже нічого не вдієш. Розлютившися за те, що навіть птахи вважають мене мізерною комашкою, одного разу я безшумно підкрався до коноплянки й запустив у неї товстим дубцем. Я влучив, і птах упав як мертвий. Я схопив його за шию та потяг за собою, щоб похвалитися здобиччю перед Глюмдалькліч. Однак мій тріумф тривав недовго. Оглушений птах прийшов до тями і почав відчайдушно битися в моїх руках. Він бив крилами та дзьобом із такою силою, що мені довелося б випустити його, якби не підбіг слуга. Того дня за наказом королеви на обід мені подали смажену коноплянку. Вона виявилася більшою за нашого лебедя, але геть неїстівною.

Я не полюбляв ходити в гості до придворних дам, віддаючи перевагу її величності. Фрейліни поводилися зі мною безцеремонно, як із лялькою: обмацували, роздягали й одягали, цілували. Від запаху їхніх парфумів я майже непритомнів, а від фривольних зауважень мене корчило. Зрештою я вмовив Глюмдалькліч більше не носити мене до кімнат цих леді.

Королева ж завжди була привітна до мене і дуже турботлива. Вона постійно питала, чи не сумую я за батьківщиною, і намагалася за будь-якої нагоди розважити мене. Одного разу, помітивши, що я сумний, вона запитала, чи вмію я керувати вітрилом, чи добре веслую та чи будуть такі вправи корисні для мого здоров’я. Я відповів, що хоча й служив корабельним лікарем, у важкі хвилини мені не раз доводилося виконувати обов’язки простого матроса. Після чого поцікавився: навіщо її величності треба це знати, якщо навіть найменший човник у цих краях не менший за англійський військовий корабель. Королева запропонувала палацовому теслі змайструвати за моїми кресленнями крихітну шлюпку. Днів за десять човен був готовий та споряджений усім необхідним. Суденце мало дуже гарний вигляд, і королева була в такому захваті, що відразу ж побігла показати іграшку королю.

У величезний цебер напустили води, а мене посадовили в шлюпку, щоб я продемонстрував свій хист. На жаль, із цього нічого не вийшло, оскільки в тісній посудині не було де повернутися. Тоді королева наказала вигострити з міцного дерева корито триста футів завдовжки, п’ятдесят завширшки і вісім завглибшки. Щоб не було течі, корито добряче просмолили, потім поставили біля стіни в одній з кімнат палацу та наповнили ущерть чистою водою.

У цьому водоймищі я часто займався веслуванням. Вигадка її величності припала мені до серця, а вже яке задоволення від моїх вправ діставали придворні – годі й казати! Іноді я ставив вітрило, а фрейліни своїми віялами здіймали вітер. Після цих розваг Глюмдалькліч забирала човен і вішала його на цвях, щоб просушити.


Мандри Ґуллівера

У моєму досить стерпному житті відбувалися різні події – іноді кумедні, а часом і небезпечні. Одна з них ледь не коштувала мені життя. Якось паж спустив мій човен на воду, а котрась покоївка підняла мене, щоб посадити на суденце. Я прослизнув у неї між пальцями та неодмінно б розбився, впавши з висоти сорока футів, якби не зачепився штанами за шпильку в корсажі переляканої на смерть жінки. Так я і висів головою донизу, поки на її крик не прибігла Глюмдалькліч.

Іншим разом слуга, одним із обов’язків якого було що три дні наповнювати корито свіжою водою, не помітив, як туди потрапила величезна жаба. Що тут почалося! Виринувши, ця тварюка стрибнула в мій човен і ледь не потопила його. Потім жаба, яка смерділа слизом, почала кидатись як божевільна, обливаючи мене потоками води, ніби в неї на меті було остаточно мене згубити. Огиднішої, бридкішої істоти я не зустрічав. Проте я з нею впорався – двох точних ударів веслом вистачило, щоб вигнати жабу з корита. Але й плаванню моєму настав кінець. Я змок до рубця і надзвичайно засмутився.

Одначе найсерйознішу небезпеку становила жахлива мавпа, що належала помічникові кухаря. Глюмдалькліч іноді залишала мене самого в наших кімнатах, вийнявши зі скрині. Мені набридало весь час сидіти у своєму ляльковому будинку, і я залюбки вирушав мандрувати величезними кімнатами. Якось сонячним ранком дівчинка ненадовго вийшла у справах і забула причинити вікно. Я щойно влаштувався повалятися на вишитій серветці на столі, аж раптом почув неймовірний галас – нашою кімнатою стрибала й верещала кошлата мавпа, яка, вочевидь, потрапила сюди крізь віконце. Стривожившись, я позадкував, тихо шаснув у свою скриню та причинив за собою двері. Але ключа на місці не було – його унесла Глюмдалькліч у кишеньці свого фартуха. Мавпа з диявольським вереском стрибнула на стіл, і тут її увагу привернула моя скриня.

Я забився в найдальший куток своїх апартаментів. Мені навіть не спало на думку сховатися під ліжко – так я розгубився. Мавпа радісно вищирилась і клацнула зубами. Побачивши, що я не рухаюся, вона пирхнула, розчахнула двері та простягла свою довгу лапу до мене. За два стрибки я опинився біля протилежної стіни. Але марно я намагався втекти від чудовиська – мавпа врешті спритно спіймала мене за полу сюртука і витягла назовні, боляче дряпнувши. А потім притисла мене, немов дитинча, до своїх грудей, ласкаво буркочучи.

Я був спробував опиратися, але тварина стисла мене так міцно, що мені залишалося тільки підкоритися. Мавпа почала заколисувати мене, бормотіла щось, любовно погладжуючи й перебираючи волосся в мене на голові, але стукіт дверей, що відчинялися, раптом перервав ці пестощі. Глюмдалькліч злякано зойкнула, а моя новоспечена «матуся» блискавкою кинулася до вікна. По ринві, скачучи на трьох лапах і стискаючи мене в четвертій, мавпа миттю перебралася на дах сусідньої будівлі.

Бідна дівчинка жахнулася; увесь палац сполошився. Слуги помчали за драбинами, а юрба придворних і челяді прибігла подивитися на мавпу, яка влаштувалася на даху. Тварина притискала мене до грудей, ніби немовля, водночас набиваючи мій рот бридкими «ласощами», які видобувала зі свого рота, і пригощаючи стусанами, якщо я відмовлявся їсти. Люди, що зібралися внизу, заходилися від сміху, дивлячись на цю картину, і я не засуджуватиму їх. Видовище, безумовно, було кумедним для всіх, окрім мене.

Дехто почав кидати каміння, розраховуючи зігнати бешкетницю вниз, але їх зупинили, побоюючись завдати мені шкоди. До даху приставили довгі драбини, кілька людей дерлися по них до мавпи. Помітивши це, вона кинула мене вбік і побігла геть. Добре ще, мені вдалося зачепитися за черепицю; я перебував на висоті п’ятисот ярдів від землі та щосекунди чекав, що мене здує подмухом вітру. На щастя, слуга Глюмдалькліч спритно підповз до мене, засунув у кишеню та щасливо спустився донизу.

Рот мій був набитий якоюсь гидотою, я задихався, усе тіло нило від стусанів. Після цієї пригоди я пробув у ліжку понад два тижні з лихоманкою. Поки я хворів, мене постійно відвідували шляхетні особи, а куди поділася мавпочка, я так і не дізнався.

Остаточно зміцнівши, я вирушив до короля, щоб подякувати йому за милощі. Його величність був у жартівливому гуморі й відразу ж запитав мене, про що я думав ув обіймах мавпи, чи сподобалося мені її частування та як вплинуло на мій апетит свіже повітря. І, не чекаючи відповіді, поцікавився, що б я вчинив, якби таке сталося в мене на батьківщині.

Я сердито пробурмотів, що в Європі мавп немає, а потім додав, що ті, яких привозять до нас як дивину, досить милі, кумедні, а найголовніше – помірні європейській людині. «Стосовно ж тутешнього чудовиська, – похмуро додав я, – то я б міг, мабуть, упоратися з ним, якби його вторгнення не було раптовим…»

Король на це тільки багатозначно гмикнув.

Щодня я ставав приводом для кепкувань придворних і слуг. Навіть моя добра Глюмдалькліч, попри ніжну приязнь до мене, була такою простосердою, що не проминала нагоди розповісти королеві про мої прогріхи. Якось вихователька дівчинки вирішила піти з нею за місто, щоб трохи подихати лісовим повітрям. Вийшовши з карети біля стежки, що вела до сосняка, дівчинка поставила мою скриню на землю, випустила мене, і я покрокував попереду моїх супутниць. На повороті лежав свіжий коров’ячий гній; мені ж раптом спало на думку показати дамам свою спритність і здолати перешкоду одним стрибком. Я розігнався, відштовхнувся – і відразу ж по коліна занурився в лайно. Насилу вибравшись із пастки, я переконався, що потопив свого капелюха. Слуга, як зміг, обтер мій закаляний одяг своїм носовиком, а Глюмдалькліч повернула мене, надзвичайно засмученого, назад до скрині. Королева і король одразу ж дізналися про цю прикру подію – і протягом кількох днів за моєю спиною щохвилини чувся сміх.

Розділ 6

Десь двічі на тиждень я був присутній при ранковому туалеті короля і спостерігав, як цирульник голить його. Спочатку я навіть боявся дивитися на гігантську бритву, але з часом звик і якось попросив голяра витягти з мильної піни півсотні волосинок його величності й віддати мені. Здобувши у теслі гладеньку трісочку, я надав дереву за допомогою ножа форму спинки гребінця. Потім, просвердливши найтоншою голкою, яку тільки спромоглася відшукати Глюмдалькліч, низку отворів, я вставив у них волосинки з королівської бороди й отримав досить-таки добрий гребінець. Це було дуже вчасно, тому що мій старий гребінець зламався, а в цій країні не було майстра для такої тонкої роботи.

Це наштовхнуло мене ще на одну ідею. Я попросив камеристку королеви зберігати те волосся, що залишається на гребінці її величності під час укладання зачіски. Невдовзі його набралося чимало, і тоді я звернувся до палацового теслі з проханням зробити два стільці на зразок тих, що він змайстрував для мене колись. Коли стільці без стінок були готові, я просвердлив у необхідних місцях дірочки та переплів волоссям її величності спинку й сидіння – на зразок того, як роблять плетені меблі з лози. Ці лялькові стільці я подарував королеві; її величність, розчулившись, поставила їх у своєму будуарі на найвидніше місце. Із королівського волосся я сплів також невеликий гаманець завдовжки близько п’яти футів і подарував Глюмдалькліч. Чесно кажучи, ця річ не могла витримати ваги місцевих монет, тому дівчинка використовувала її для зберігання всіляких дрібничок.

Король був великим шанувальником і знавцем симфонічної музики. У музичній залі в палаці часто влаштовували концерти, і тоді мою скриню ставили там на одне з крісел. Проте оркестр ревів так оглушливо, що я насилу міг розрізнити мелодію. Навіть якби всі барабанщики й сурмачі англійської королівської армії заграли разом, то й тоді вони не змогли б наробити такого шуму та гуркоту. Під час концерту я просив ставити мене якомога далі від музикантів, зачиняв у скрині вікна, двері, запинав фіранки й тільки тоді міг дістати хоч якесь задоволення від музики.

Замолоду я вчився грати на спінеті – старовинній подобі клавесина. Такий самий інструмент стояв і в кімнаті Глюмдалькліч. Тричі на тиждень учитель музики давав їй уроки, й одного разу мені спало на думку пригостити королівське подружжя однією англійською матроською мелодією. Проте виявилося, що це неймовірно складна справа, бо клавіатура інструмента була завдовжки близько шістдесяти футів, а кожна клавіша – завширшки фут. Витягнувши руки, я міг охопити не більше ніж п’ять клавіш, а звуки видобував лише сильним ударом кулака. Зрозуміло, крім страшної втоми, я не досяг жодного результату. Одначе я вигадав таке: приготував два дубці з потовщеними кінцями та обтяг їх мишачою шкірою, щоб не пошкодити клавіші й заглушити звук удару. Перед музичним інструментом поставили лаву, яка була приблизно на чотири фути нижча за клавіатуру. Я бігав туди-сюди по цій лаві й гатив дубцями по клавішах – так мені вдалося виконати джигу на превелику втіху королю, королеві та особливо Глюмдалькліч.

Король, як я вже казав, був вельми освіченим монархом. Іноді мою скриню приносили до його кабінету, і нас залишали наодинці. Я ставив стілець на королівський письмовий стіл на відстані трьох ярдів від обличчя монарха, і ми довго бесідували.

– Ваша величносте, – якось насмілився зауважити я, – чи не здається вам, що духовні здібності далеко не завжди пропорційні розмірам тіла? Навпаки: у нашій країні найсильніші й найвищі люди часто поступаються своїм розумовим розвитком тим, хто менший і слабший. Наукою доведено, що бджоли й мурахи є набагато винахідливішими, ніж більші та сильніші комахи. Хоч би яким мізерним я здавався вашій величності, мені б хотілося, щоб ви повірили, що я можу надати важливі послуги особисто вам і всьому королівству…

Король уважно вислухав мене, із сумнівом похитуючи головою, однак відтоді ставився до мене не настільки зверхньо. Він навіть забажав дізнатися докладніше, на засадах яких законів керують Англією, посилаючись на те, що в кожній, навіть наймиршавішій країні можна знайти щось, гідне наслідування.

Мені забракло красномовності, щоб гідно прославити мою любу батьківщину, за якою я так сумував!

Почав я з географічного положення та розповів, що наша держава, до складу якої входять три могутні королівства, керована одним монархом, розташовується на двох островах, але крім того має багато колоній по всьому світу. Клімат у нас помірний, ґрунт родючий, про красу пейзажів годі й казати.

Потім я докладно розповів про засади державного устрою Англії. Отже, країною керують король або королева, та існує ще й парламент, який складається з двох палат. У палаті перів засідають люди шляхетного походження, які володіють багатьма землями й титулами, які дістали в спадок. Пери – радники та віддані слуги короля, законодавці й верховні судді, чиї рішення не підлягають оскарженню, це люди, здатні захищати свою батьківщину хоробро й мудро. Вони – опора королівства, його прикраса і гідні слави своїх славетних предків.

До складу верхньої палати входять також кілька духовних осіб, які мають єпископський сан і відомі своєю святістю та глибокою вченістю. Їхнім обов’язком є охорона віри й нагляд за тими, хто несе народові християнські істини.

Стосовно палати громад, то її членів вільно обирає сам народ, і вони є його представниками в парламенті. Як правило, це люди шановані та заможні, відомі в країні своїм патріотизмом і здібностями. Палата перів і палата громад у згоді з королем видають закони для країни.

Закони тлумачать досвідчені судді; на них покладено розв’язування позовів із питань особистих прав і власності, визначення покарання за кримінальні злочини і виправдання невинних. Судова система в Англії спирається виключно на букву закону.

Я також розповів королю про ощадливе витрачання фінансів, про виховання молодого покоління, про медицину, про подвиги нашої армії на суходолі й на морі. Не забув указати загальну кількість населення, уточнивши, скільки людей належить до тієї чи тієї релігійної конфесії. Я згадав про спорт і розваги та не випустив жодної подробиці, що могла б, як мені здавалося, сприяти славі моєї батьківщини. Закінчив я стислим викладом історії Англії за останнє сторіччя.

Моя доповідь тривала не менше ніж п’ять королівських аудієнцій. Король слухав мене дуже уважно, зрідка щось занотовуючи. Коли ми зустрілися вшосте, його величність, зітхнувши, промовив: «Мій друже, уточнімо дещо».

Його цікавило буквально таке.

Що робиться для фізичного й духовного розвитку молодих знатних джентльменів у шкільні роки?

Як поповнюється палата перів у разі смерті останнього представника давнього роду, який не має нащадків?

Кому й за які саме послуги надається титул пера та чи не було випадків, коли головну роль у цьому відігравали примха монарха, хабар, протекція або інтереси партій, що змагаються?

Чи дійсно всі члени парламенту так добре знають закони своєї країни, що здатні розв’язувати найважливіші державні справи? І чи справді парламентарії незалежні, неупереджені, далекі від користі та спроможні уникнути спокус?

Чи всі єпископи безгрішні? Невже жоден із них, коли був простим священиком, не догоджав інтересам багатих і вельможних мирян?

Потім король поцікавився, як відбувається обрання тих, кого я назвав членами палати громад. Чи не може людина з туго набитим гаманцем, але байдужа до інтересів народу, схилити виборців на свій бік? І чому, нарешті, парламент так невтримно притягує до себе депутатів, якщо ця служба потребує стільки сил, часу, здоров’я та величезних фінансових витрат?

Увагу короля привернула й діяльність наших судових палат. Мені було що розповісти – адже я сам свого часу чимало потерпав через процес у верховному суді, який затягнувся, і ледь не зубожів, дарма що виграв справу, а судові витрати оплатив винуватець.

Запитання його величності посипалися градом. Скільки часу треба суду для з’ясування істини? Чи можуть адвокати і правники бути повіреними з несправедливих та протизаконних справ? Чи впливає на вирок приналежність обвинувачуваного до тієї чи тієї конфесії або політичної партії? Чи зобов’язані адвокати мати юридичну освіту? Чи беруть судді участь у складанні зведення законів? Яка грошова винагорода суддів, адвокатів і прокурорів? Чи можуть усі ці люди обиратися до парламенту?

Я терпляче відповідав, не випускаючи з уваги жодної деталі.


Мандри Ґуллівера

Нарешті королю спало на думку звернутися до наших фінансів – його величності здалося, що в цій галузі він зможе дістати для себе певну користь. Для початку, звірившись зі своїми записами, він зауважив, що я, ймовірно, помилився, наводячи цифри нашого бюджету. Не може бути такого, щоб витрати держави вдвічі або втричі перевищували прибутки. Я сказав, що помилки немає та записані його величністю цифри правильні. Король здивувався: звідки ж тоді беруться кошти на виплату державних боргів? «І навіщо вам такі дорогі воєнні кампанії? – уїдливо поцікавився в мене його величність і додав: – Ваші генерали, мабуть, багатші за королів, а ви самі – народ сварливий. Причому й сусіди ваші анітрохи не кращі».

Він запитав, які інтереси можуть бути в нас за межами наших двох островів, окрім торгівлі та захисту кордонів. І особливо вразило короля те, що нашому народові навіть у мирний час необхідна регулярна наймана армія. «Адже за такого державного устрою вам нема чого боятися і нема з ким воювати, – не розумів він. – Невже хазяїн будинку не захистить його від злочинців краще, ніж півдюжини випадкових людей, яких наймали на вулиці?»

Короля вразило також те, що серед розваг нашого дворянства і вельмож я назвав азартні ігри. Він забажав дізнатися про вік, із якого допускається це заняття, поцікавився, чи втрачають гравці свої статки, чи впливає ця згубна пристрасть на оточення і чи існують шахраї, які зробили гру професією.

Але мій стислий нарис історії Англії остаточно обурив його величність. «Ваша сторічна історія, – вигукнув він, – ніщо інше, як безкінечний ланцюг заколотів, убивств, революцій, страт і заслань! І породжено це жадібністю, лицемірством, віроломством, жорстокістю, ненавистю, розпустою й честолюбством. Ось і все».

Потім король узяв мене на руки і, співчутливо дивлячись мені в очі, ласкаво промовив: «Мій маленький друже Грильдригу! Ви, безумовно, були щирі, вихваляючи свою батьківщину. Однак вона неймовірно здивувала мене. Ви щойно абсолютно ясно довели, що невігластво, лінощі й пороки є невід’ємною частиною вашої законодавчої системи. Що закони тлумачаться й застосовуються на практиці тими, хто зацікавлений у їх порушенні. Дещо можна було б визнати розумним і доцільним, але воно буквально потопає в морі брехні. Я доходжу висновку, що високе становище у вашому суспільстві не потребує особливих талантів, чеснот і моральних якостей. Ніхто не прагне вдосконалення. Священики не вирізняються благочестям, військові – хоробрістю та благородством, судді – повагою до істини й закону, а можновладці – мудрістю і любов’ю до батьківщини. Щодо вас, – вів далі король, – то вам пощастило. Більша частина вашого життя минула у праці й подорожах. І лише тому вам удалося уникнути впливу всього поганого, що відбувається у вашій країні. Одначе факти переконують мене в тому, що переважна більшість ваших співвітчизників належить, як це не прикро, до породи найнедосконаліших і шкідливих істот, які колись існували на цій землі».

Розділ 7

Обурюватися було марно.

Я чомусь почувався засмученим і пригніченим, хоча, зізнаюся, насправді далеко не все розповів його величності, оскільки дуже хотів подати Англію в найвигіднішому світлі. Я обминав каверзні питання, був не завжди щирим; окрім того, здалеку багато що видавалося мені кращим, аніж було насправді. Але з цього невинного обману нічого не вийшло.

Проте чого можна було чекати від правителя країни, абсолютно відрізаної від цивілізованого світу? Від людини, яка нічого не знає про мораль і звичаї інших народів? Незнання завжди породжує забобони й певну вузькість світогляду, що для нас, англійців, як і для решти освічених європейців, є надзвичайно далеким.

Ось характерний приклад. Якось ми з його величністю заговорили про наукові відкриття в Європі. Ця тема дуже його цікавила, і щоб задовольнити монарха, я розповів йому про винайдення певного порошку, що сталося кілька століть тому. «Цей порошок, – пояснив я, – має здатність миттєво займатися від найменшої іскри. Він вибухає, спричиняючи страшний струс і гуркіт, подібний до грому. Якщо взяти невелику кількість цього порошку й набити ним мідний або залізний циліндр, то, залежно від розмірів, можна кидати на великі відстані чавунні ядра або олив’яні кулі. Руйнівна сила такої зброї є настільки великою, що за її допомогою можна розбивати цілі армії, руйнувати фортеці й топити кораблі. Гармата й рушниця – ось як це називається. Перша може розбивати в друзки стіни обложених міст і змушувати тікати їхніх захисників; друга вбиває людину на місці». Я також додав, що склад пороху мені добре відомий та я зможу виготовити його просто тут, а потім навчити місцевих майстрів усього іншого. Півсотні таких гармат досить, щоб зруйнувати місто завбільшки як столиця королівства. «Мені зовсім не важко надати вашій величності цю послугу на знак подяки за увагу до моєї персони», – закінчив я.

Вислухавши мою пропозицію, король жахнувся.

Особливо його вразило те, що така мізерна істота, як я, може не тільки мати ці нелюдські думки, а й пропонувати згубний винахід ворога роду людського правителеві великого народу. Якщо мені дороге моє нікчемне життя, він не радить мені ніколи навіть натякати йому на подібні таємниці.

Ось вам результат обмеженої освіти, вузьких поглядів і безглуздих принципів! Цей володар мав багато чеснот і заслужив любов та повагу підданих, але внаслідок якоїсь дивної й зовсім незрозумілої нам, європейцям, дріб’язковості не хотів зробитися абсолютним властителем над своїми підданними й найближчими сусідами!

Якось у розмові з королем я повідомив, що в Англії написано чимало книжок про мистецтво керування державою, а політику піднесли до рангу повноправної науки. Це невинне зауваження справило на нього дивне враження: його величність насупив брови й бовкнув, що ми, мабуть, – розумово відсталий народ. Йому були недоступні тонкощі політичного життя, не кажучи вже про всілякі державні таємниці й міжнародні інтриги. Для керування власною державою його величності вистачало здорового глузду, справедливості, милосердя та дотримання закону рештою підданих, зокрема й королівською родиною. На його думку, кожен, хто замість одного колоса зміг виростити на своєму полі два, надав людям більшу послугу, ніж усі політики гуртом.

Тому я знову дійшов сумного висновку: знання та інтереси велетнів украй обмежені. У школах тут вивчають лише історію, математику, поезію та етику. В цих галузях досягнуто великих успіхів, одначе математика відіграє чисто практичну роль, та й решта має ужитковий характер. Математики в цьому королівстві потрібні, щоб займатися питаннями розмежування полів і різними галузями техніки. Що стосується абстрактних ідей та філософії, то це все здавалося велетням зовсім недоречним.

Кожен закон цієї країни містив кількість слів, що не перевищувала кількості літер в алфавіті, – а їх там налічувалося лише двадцять дві. Але тільки деякі закони були такі докладні. Тутешні люди, не вирізняючись особливою жвавістю розуму, прагнуть стислості й точності та не допускають інших тлумачень закону, крім одного, хоч би про які злочини йшлося. В галузі громадянських і кримінальних процесів їхня юриспруденція така слабка, що просто нема про що розмовляти.

Друкарство в Бробдингнегу, як і в китайців, існує від непам’ятних часів, але їхні книгосховища не вирізняються великою кількістю назв і авторів. Навіть королівська бібліотека, якою я вільно міг користуватися, містить не більше за тисячу томів, що зберігаються в галереї завдовжки двісті футів. Тесля королеви влаштував у кімнаті Глюмдалькліч щось на кшталт положистої дерев’яної драбини двадцять п’ять футів заввишки і п’ятдесят футів завширшки. Обрану мною книжку встановлювали біля стіни; я піднімався на найвищий щабель і починав читання згори, рухаючись уздовж рядків справа наліво. Потім поступово спускався по щаблях, аж поки діставався краю сторінки. Книжкові аркуші я перегортав обіруч, що було не так уже й важко – навіть у книжках найбільшого формату вони були не товщі за наш картон і заввишки – близько двадцяти футів.

Стиль і мова книжок, що їх мені довелося читати, вирізнялися простотою та ясністю, без порожнього красномовства – велетні не полюбляють зайвих слів. Я подолав також чимало фоліантів історичного змісту. Траплялися цікаві книжки на теми моралі. Так, в одному творі йшлося про недосконалість роду людського. Автор, подібно до європейських моралістів, без кінця нарікав на слабкість і мізерність людської природи. Люди безпорадні й не здатні захистити себе від суворого клімату, хвороб і диких звірів, які перевищують людину силою, спритністю, а часом і розумом. І якщо в давні часи землю населяли справжні велетні, то тепер світ почав вироджуватись і народжуються кволі та недорозвинені істоти. Це підтверджується історією, а також переказами. А хіба величезні кістки й черепи, знайдені природознавцями, не свідчать про те, як здрібніла людина?

Подолавши трактат, я не міг не замислитися над спільним для всіх народів питанням: що саме вчені автори намагаються побачити в минулому та чим дорікають сучасності? Чому для них учора завжди краще за сьогодні?

Велетні пишаються своєю армією. Королівське військо налічує сто сімдесят шість тисяч піхотинців і тридцять дві тисячі кавалеристів. Хоча не знаю, чи можна назвати регулярною армією ополчення, яке в містах складається з купців, а в селах – із фермерів. Командують піхотою й кавалерією вельможі та дрібні дворяни. Платні солдати не одержують. Командири обираються загальним таємним голосуванням із-поміж найдосвідченіших і найшанованіших громадян. Одначе, як не дивно, ця армія прекрасно навчена та дисциплінована. Мені трапилося спостерігати маневри столичного ополчення, які відбувалися на просторому плацу за містом. На полі одночасно були присутні не більше ніж двадцять п’ять тисяч піхотинців і шість тисяч кавалеристів, але в мене склалося враження, що королівська армія обіймає майже півсвіту. Адже кожен кавалерист на коні був як колона заввишки сто футів. А коли воїни разом вихопили шаблі – ніхто не може уявити собі грандіознішої та приголомшливішої картини! Здавалося, ніби десять тисяч блискавок одночасно прохромили з усіх боків небесне склепіння.

Разом із тим мені досі не давало спокою одне питання, що здавалося мені важливим. Із якого дива королю велетнів, чиї володіння ніде не межували з іншими державами, спало на думку створити могутню армію та навчити свій народ військової дисципліни? Відповідь я знайшов в історичних книжках і в бесідах із його величністю.

Упродовж тривалих років Бробдингнег слабував на недугу, яка рано чи пізно вражає будь-яку державу. Багата шляхта прагнула захопити владу, народ відстоював свою свободу, а королі домагалися абсолютного панування. В результаті, постійно спалахували громадянські війни. Остання кривава чвара щасливо стихла тільки за правління діда нинішнього короля, і то лише завдяки взаємним поступкам. Ось коли в кожному місті й селі було створене ополчення, яке відтоді стоїть на варті державного ладу.

Розділ 8

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я поверну собі волю, хоча, звісно, я не міг знати, коли і як це станеться. Англійський корабель, на якому я прибув сюди, був першим та єдиним біля цих берегів, і король суворо наказав у разі появи ще одного такого самого судна захопити його й доставити з усім екіпажем до Лорбрульгруда.

А тим часом його величність поставив на меті підшукати мені дружину. Йому подобалася думка виростити потомство особин мого зросту. Я натомість обурився: якщо ця ідея здійсниться, то моїх дітей, подібно до наших канарок, триматимуть у клітках і продаватимуть на забаву вельможним дамам. Усі в палаці поводилися зі мною ласкаво, я був улюбленцем королівської родини, однак мою людську гідність вражало таке недбале ставлення. Я добре пам’ятав, що мене купили як кумедну іграшку. Сум за родиною, за батьківщиною, бажання пройтися вулицею чи садом, не побоюючись бути розчавленим або скаліченим, не залишали мене.

Моє звільнення відбулося несподівано і набагато швидше, ніж я очікував.

Минуло вже два роки відтоді, як я опинився в Бробдингнегу. Якось король і королева запросили мене разом із Глюмдалькліч у подорож до південного узбережжя королівства. Я, як і зазвичай, мав їхати в своїй дорожній скрині, де висів гамак і були інші вигóди. Там я міг відпочивати, мій будиночок прекрасно провітрювався крізь зроблену теслею ляду у віку скрині, причому я сам, коли бажав, відсував і засував її.

Король мав намір пробути кілька днів у своєму замку поблизу Фленфласніка, міста, розташованого за вісімнадцять миль від морського узбережжя. Подорож настільки втомила нас із Глюмдалькліч, що бідна дівчинка буквально валилася з ніг. Я ж злегка застудився, одначе прагнення побачити океан було сильнішим за втому та нездужання.

І я вирішив схитрувати. Сказавши, що при нежитю мені буде корисніше подихати свіжим морським повітрям, аніж перебувати в ліжку, я умовив свою нянечку відпустити мене на берег із пажем. Ніколи не забуду, як довго Глюмдалькліч не погоджувалася (адже вона не могла супроводжувати мене), як докладно пояснювала пажеві, що робити, хоча той уже не раз гуляв зі мною. Вона ніби передчувала лихо, і її очі були сповнені страху та сліз.

Паж узяв скриню, де я лежав у гамаку, вийшов із замку й за півгодини дістався берегових скель. Одне з вікон у моєму будиночку було відчинене, і я тужливо вслухався в близький шум морського прибою. Я попросив пажа поставити мій будиночок на плаский камінь і сказав, що хочу трохи подрімати. Мені злегка паморочилося в голові, ломило скроні та щеміло серце. Паж щільно причинив віконце, я знову заліз до гамака й несподівано міцно заснув.

Що сталося потім, я не знаю. Можливо, паж, переконавшись, що я сплю, вирішив прогулятися берегом; жодної небезпеки навкруги не було. Хай там що, прокинувся я від різкого поштовху – немов хтось із величезною силою смикнув за кільце, прикріплене до віка моєї скрині для зручності під час перенесення. І відразу ж я відчув, що моя кімната зі страшною швидкістю летить угору. Перший поштовх ледь не викинув мене з гамака, але невдовзі рух скрині став більш плавним. Не розуміючи, що відбувається, я відчайдушно закричав, але сенсу в цьому не було. У вікні, до якого я підбіг, мигтіли лише небо та хмари. Зверху долинали розмірені звуки, що скидалися на лопотіння пташиних крил, і тільки тоді я остаточно усвідомив увесь жах свого становища. Величезний птах – морський орел, який схопив дзьобом кільце на віку, – ніс мене високо над водою. Зараз він кине скриню на скелі та витягне з уламків моє нещасне тіло, щоб зжерти. Саме так цей птах чинить із черепахами, воліючи поласувати їхнім ніжним м’ясом.

Я забився в кут і за деякий час почув, що помахи крил стали частішими, а шум посилився. Моя скриня розгойдувалася, ніби вивіска на стовпі у вітряну погоду, потім почулися злий клекіт, глухі удари – і раптом я зрозумів, що падаю вниз зі страшною швидкістю. Мені перехопило дух. Удар, сплеск, який у моїх вухах пролунав гучніше за ревіння Ніагарського водоспаду, а потім на якийсь час стало темно, і я приготувався до смерті. Одначе скриня, неквапно погойдуючись, почала спливати. Я розплющив очі якраз тоді, коли у вікнах мого похідного будинку замріло світло.

Тут я зрозумів, що перебуваю в морі. Мабуть, на мого викрадача, коли той летів над водою, напав суперник, і під час сутички птах випустив кільце із дзьоба. Залізні пластини на дні скрині допомогли їй зберегти рівновагу і не дали розбитись об поверхню води. Вікна, дверцята і ляда на даху були щільно зачинені, й усередині мій будиночок лишився сухим. Я насилу вибрався з гамака і спробував трохи підняти ляду, щоб дістатися нагору або хоча б впустити трохи свіжого повітря, але у мене нічого не вийшло.

О, як би мені хотілося, щоб моя мила нянечка опинилася поруч! Не минуло й години, а ми з Глюмдалькліч розсталися навіки. Я похолов, подумавши про те, як бідна дівчинка сумуватиме, про гнів королеви та руйнування надій моєї маленької подружки на краще майбутнє. Отже, тепер мені доведеться самому дбати про себе і долати найрізноманітніші небезпеки.

Не багатьом мандрівникам доводилося потрапляти в таке складне й безнадійне становище: щохвилини з моєю скринею могло статися все що завгодно. Вона могла перекинутися чи розбитись об скелі; якби тріснуло хоч одне віконне скло, захищене тонкими ґратами, мені б загрожувала неминуча загибель.

Я помітив, що в дрібні щілини почала просотуватися вода, і поквапився їх хоча б чимось законопатити. Потім знову спробував трохи відчинити ляду – нагорі я міг бодай урятуватися від задухи. Протягом наступних чотирьох годин я у розпачі кидався по своїй клітці, думаючи тільки про те, як вибратися з цієї халепи. Навіть якщо скриня збереже плавність, іще кілька днів – і на мене чекає смерть від голоду, спраги та крижаної сирості.

Я пам’ятав, що до тильного боку моєї дорожної скрині прикріплено дві ковані скоби, у які під час подорожей протягувався шкіряний ремінь. І раптом мені здалося, ніби по скобах щось дряпнуло, потім скриню потягли, немов баржу на буксирі. Почалася трясця, вода плескала об стінки, часом у моїй кімнатці ставало зовсім темно. У мене зародилася невиразна надія на порятунок. Я миттю відкрутив один зі своїх стільців від підлоги, поставив його на стіл і видерся під самісіньку ляду. Мені вдалося зрушити її не більше ніж на долоню, але я набрав повні легені повітря і відчайдушно заволав. Потім, зістрибнувши вниз, прив’язав до палиці білу носову хустинку, просунув її у щілину та замахав імпровізованим прапорцем.

Однак ці сигнали не дали жодного результату, хоча моя кімната – і я це ясно відчував – уперто рухалася по воді. Так минуло близько години. Раптом скриня зупинилася, з гуркотом ударившись об щось тверде. Потім почувся дзвін ланцюга, який протягували через кільце. Я знову підібрався ближче до ляди, замахав носовиком та волав, поки не захрип. Скриня припинила розгойдуватися, і відразу ж почувся шум, тупіт ніг по даху й віддалені голоси. Я був у захваті, коли почув, як згори запитали англійською: «Гей, є хтось усередині? Відгукніться!» У відповідь я закричав щосили, що я англієць і благаю порятувати мене з цієї в’язниці. Мені відповіли, що скриню пришвартовано до судна й мені слід дочекатися, поки корабельний тесля зробить отвір у даху, щоб я міг вибратися звідти. Тоді я сказав моїм рятівникам, що це гайнування часу і нехай краще хтось із матросів витягне скриню за кільце з води та віднесе до каюти капітана. Почувся регіт, мені прокричали, щоб я не верз дурниць, – і тут я здогадався, що опинився серед людей, однакових зі мною на зріст. Прибіг тесля й миттю пропиляв отвір у даху. Згори спустили драбину, по якій я й виліз нагору. Від слабкості ноги мені підломилися, і матроси віднесли мене на корабель та поклали на палубі, закутавши в ковдру.

Мене засипали здивованими запитаннями, однак мені складно було відповідати на них. І не тільки тому, що мене морозило, мучила спрага й від болю розколювалася голова. Я зовсім розгубився, побачивши таку кількість пігмеїв. Я так довго жив серед велетнів, що мої одноплеменці здавалися мені мізерними карликами.

Капітан, містер Томас Вілкокс, помітивши в якому я стані, наказав доставити мене до себе в каюту. Цей гідний чоловік дав мені заспокійливих крапель і поклав до ліжка, порадивши добре відпочити. І справді, мені це було конче потрібно. Перш аніж знепритомніти, я переконливо попросив капітана принести до його каюти мій будиночок. Там є цінні речі – меблі з рідкісного матеріалу, гамак, шовкові та вовняні тканини, якими оббито скриню. Я відчиню її та покажу містерові Томасу всі свої багатства. Капітан вирішив, що я марю, і щоб заспокоїти мене, погодився виконати моє прохання. Потім він вийшов на палубу і звелів матросам перенести на корабель вміст скрині, причому зроблено це було вкрай недбало. Забравши зі скрині все, що здалося їм цінним та цікавим, матроси пустили мій будиночок плисти. Скриня незабаром наповнилася водою й потонула. Згодом я радів, що не був присутній при цьому, – таке видовище мене б дуже засмутило, оскільки нагадало б усе, що я пережив за ці роки.

Проспавши тривожним сном кілька годин, я прокинувся і почувався набагато краще. Було близько восьмої вечора. Капітан звелів подати мені вечерю і вдоволено зауважив, що я, як йому здається, став набагато спокійнішим і тепер напевне розповім, як опинився в дивовижній скрині.

Поки я поглинав страву за стравою, Томас Вілкокс розповів, що сьогодні близько полудня помітив у підзорну трубу далеко в морі якийсь предмет. Спочатку він подумав, що це невелике судно під вітрилами, і вирішив попрямувати до нього, щоб, якщо вдасться, збільшити запаси борошна й сухарів. Одначе, наблизившись, капітан зрозумів, що помилився, і відрядив шлюпку з’ясувати, що ж це таке. Матроси швидко повернулися й почали присягатися, що бачили в морі пливучий будинок із пласким дахом. Капітан не повірив і сам вирушив на розвідку.

Море було спокійним, і він двічі обплив на шлюпці величезну скриню, наполовину занурену у воду. На одній зі стінок капітан помітив дві скоби й відразу ж наказав протягти в одну з них ланцюг і взяти дивовижну споруду на буксир. Коли шлюпка наблизилася до судна, матроси за допомогою талів[3] спробували підняти скриню на палубу, але з цього нічого не вийшло. Однак іще до того, помітивши у щілині ляди білу хустинку, команда зрозуміла, що у скрині перебуває якийсь нещасний в’язень. Ось тоді й вирішили дати пливучій в’язниці спокій та викликати корабельного теслю.

Я поцікавився в містера Вілкокса, чи не помітив хто-небудь у тому місці, де було знайдено мій похідний будинок, якихось особливо величезних птахів. Капітан ствердно кивнув, однак додав, що три орли, які літали високо під хмарами, здалися йому анітрохи не більшими за звичайних. Потім я спитав, на якій відстані від найближчої землі ми перебуваємо, і він відповів, що за найточнішими обрахунками до берега від його корабля близько ста миль. На це я зауважив, що він помиляється, позаяк я залишив країну, у якій жив, тільки за дві години до того, як упав у море.

Містер Вілкокс замислено насупив брови і порадив мені ще трохи відпочити, вважаючи, що через пережиті потрясіння я збожеволів. Одначе я запевнив капітана, що відпочинку не потребую і не з’їхав із глузду.

«Тоді, сер, я говоритиму з вами відверто, – мовив капітан. – Скажіть мені, чи не викликаний ваш психічний стан тим, що у вас на совісті тяжкий злочин, за який вас посадили в цю величезну скриню й кинули в море? Таке часом трапляється. Ні, звісно, я не шкодую, що знайшов вас, і готовий доправити цілим і неушкодженим у будь-який найближчий порт…»

Я попросив містера Вілкокса мати терпець, а потім сумлінно виклав усі свої пригоди від відплиття з Англії до тієї хвилини, коли орел викрав мою дорожню скриню. Слухав капітан дуже уважно і вдумливо. Як останній доказ я попросив доставити в каюту комод із мого житла, відчинив його своїм ключем і показав капітанові невелику колекцію рідкісних речей, що їх мені подарували велетні. Гребінь, зроблений із волосинок королівської бороди, голки та шпильки завдовжки від фута до пів’ярда, пасмо волосся її величності, золоту каблучку, яку подарувала мені королева, знявши зі свого мізинця. Нарешті я показав капітанові свій одяг і запропонував помацати тканину й оцінити її товщину. Нескладно було вмовити його взяти як подарунок від мене зуб одного з лакеїв, який прислужував мені та Глюмдалькліч. Зуб цей, діаметром чотири дюйми та завдовжки близько фута, помилково вирваний королівським лікарем, виявився абсолютно здоровим; я відчистив його та заховав у комод.


Мандри Ґуллівера

Капітан був вражений моєю розповіддю й висловив сподівання, що, повернувшись на батьківщину, я неодмінно напишу книжку та опублікую її як напучення співвітчизникам. Я скромно заперечив, що моя історія навряд чи заслуговує на таку увагу. Зараз читача нелегко здивувати, тому що сучасні автори не стільки дбають про істину, скільки прагнуть перевершити один одного у вигадках.

Містера Вілкокса зацікавило, чому я так кричу під час бесіди, адже королева і король велетнів, судячи з усього, на глухоту не страждали. Я відповів, що це наслідок перебування в Бробдингнегу, адже розмовляти з його мешканцями – те саме, що звертатися до людини, яка стоїть на дзвіниці. «Своєю чергою, – зізнався я, – мені ніяк не вдається позбутися відчуття, що ви ледь чутно шепочете. І до речі, – додав я, – коли мене оточили ваші матроси, вони здалися мені справжніми карликами. Що вдієш, коли очі вашого покірного слуги звикли до людей та предметів велетенських розмірів».

Капітан кивнув, помітивши, що під час вечері я з дивним виразом обличчя оглядав столове начиння й на моїх губах блукала посмішка. Таку поведінку він спочатку пояснив нервовим розладом. Я відповів, що розумію його, одначе як я міг стримати посмішку, побачивши страву, яка здалася мені мікроскопічною, і чашку, не більшу за горіхову шкаралупку?

Розсталися ми по-дружньому; прощаючись, містер Вілкокс жартома зауважив, що віддав би сотню фунтів, тільки б поглянути на те, як гігантський орел несе мою скриню над океаном.

Його корабель після плавання в Тонкінську затоку повертався до Англії. За два дні ми потрапили в смугу пасатів і без перешкод помчали на південь. Проминувши Нову Голландію, судно взяло курс на південний захід, а потім обійшло мис Доброї Надії. Кілька разів капітан заходив у порти, щоб запастися провізією та свіжою водою; наше плавання було досить щасливим. Але до самого прибуття в Англію в мене жодного разу не виникло бажання залишити корабель і зійти на берег.

За дев’ять місяців після мого звільнення, третього червня тисяча сімсот шостого року, наше судно щасливо прибуло в Даунс. Я запропонував капітанові як платню за моє перебування на кораблі всі гроші, що мав, але він не взяв жодного пенні. Ми розпрощалися як добрі друзі, і я змусив містера Вілкокса пообіцяти в будь-який час бути гостем у моєму будинку в Редрифі.

У порту я винайняв коня і супровідника. Під час поїздки, розглядаючи дерева й будинки, стрічних і тварин, я ніяк не міг позбутися відчуття, що перебуваю в Ліліпутії. Весь час боявся когось ненавмисне розчавити, часом голосно кликав перехожих і кілька разів ледь не заплатив за свою грубість. Мені було важко впізнати рідні місця, і я насилу знайшов шлях до власного будинку.

Двері мені відчинив старий слуга. Я низько опустив голову, переступаючи поріг, а коли дружина, плачучи від радості, вибігла назустріч, щоб мене обійняти, – присів навпочіпки, вирішивши, що їй до мене не дотягтися. Дочка стала навколішки, чекаючи на моє благословення, однак я навіть не помітив її, тому що звик високо закидати голову, спілкуючись із велетнями. Замість привітання я почав дорікати дружині за те, що вона занадто економила за моєї відсутності, тому що обидві вони перетворилися на справжніх заморушків… Словом, я поводився так дивно, що у моїх близьких виникла підозра – чи не схибнувся я остаточно в своїх мандрах. Ось якою є сила звички!

Незабаром усі непорозуміння були забуті, а стосунки з родиною та друзями знову стали найтеплішими. Так і закінчилася друга частина моїх подорожей.

Вибравши момент, дружина врочисто оголосила, що моря я більше не побачу, але примхлива доля вирішила по-іншому, тож навіть мати моїх дітей і віддана дружина не змогла вберегти мене від нових, іще неймовірніших пригод.

Частина третя

Лапута, Бальнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдриб і Японія

Мандри Ґуллівера

Розділ 1

Я не пробув удома і десяти днів, коли до мене в гості завітав Вільям Робінсон із Корнуелса, капітан корабля «Добра надія». Колись я служив хірургом на іншому судні під його керівництвом і ходив із ним у Левант. Робінсон завжди поводився зі мною швидше як із братом, а не як із підлеглим, і я переконаний, що, дізнавшись про моє повернення, він вирішив відвідати мене по-дружньому, щоб висловити свою радість із того, що я повернувся з далеких мандрів живим і здоровим. Ми довго бесідували, і наприкінці нашої зустрічі капітан Робінсон зауважив, що за два місяці вирушає до Ост-Індії, а потім просто запропонував мені місце хірурга на своєму кораблі. У моєму розпорядженні, запевнив він, будуть двоє помічників і ще один хірург, а платитимуть мені вдвічі більше, ніж зазвичай, тому що я знаю морську справу не гірше за капітана і зможу допомагати йому порадами.

Робінсон наговорив стільки милих речей, що я вже ніяк не міг відмовитися від його пропозиції. Попри пережиті негаразди, жага бачити світ палила мене так сильно, як і раніше. Залишалася єдина перешкода – умовити дружину, але й вона врешті погодилася, бо дуже вигідним мало бути це плавання.

Ми знялися з якоря п’ятого серпня 1706 року і прибули до форта Сен-Жорж 11 квітня 1707 року. Там ми простояли три тижні, поповнюючи екіпаж судна, а потім рушили в Тонкін, де капітан вирішив почекати певний час, тому що товари, ним замовлені, могли бути готові до відправки лише за кілька місяців. Бажаючи хоча б частково окупити витрати від тривалої стоянки, Робінсон придбав невеликий шлюп, навантажив його тими товарами, якими тонкінці звичайно торгують із сусідніми островами, і відрядив мене з командою з чотирнадцяти чоловік у коротке плавання.

Не минуло й трьох днів, як здійнялася сильна буря. Протягом п’яти днів ураганний вітер гнав нас на північний схід, згодом погода покращилася, хоча дужий західний вітер не вгавав. На десятий день за нами погналися два піратські судна і незабаром наздогнали наш перевантажений шлюп.

Пірати кинулися на абордаж і увірвалися до нас на палубу одночасно з двох боків, після чого зв’язали команду й заходились обшукувати судно.

Серед цих негідників я помітив одного голландця, який зажив у своїх спільників авторитет. Прознавши, що ми англійці, він присягнувся, що неодмінно кине нас у море. Я почав пояснювати, що ми християни, мешканці країни, яка перебуває у дружніх відносинах із його батьківщиною, та вмовляв його просити за нас перед ватажками піратів. Ці слова розлютили голландця. Він повторив свою погрозу та, обернувшись до товаришів, збуджено заговорив невідомою мені мовою, часто повторюючи слово «христіанос».

Найбільшим судном піратів командував капітан-японець, який ледве розмовляв голландською. Він наблизився до мене, поставив кілька запитань, на які я відповідав ввічливо та з гідністю, й оголосив, що нас помилують. Я вклонився капітанові та мовив, звернувшися до голландця, що мені боляче бачити в язичнику більше милосердя, ніж у християнинові. Одначе невдовзі мені довелося пошкодувати про ці слова. Негідник голландець, хоча й не зміг переконати обох піратських капітанів кинути мене в море, все ж таки домігся від них згоди взяти мене на випробування, гірше за смерть.

Моїх матросів розділили та розвели по піратських суднах, а мене посадовили в човен, забезпечивши веслами, вітрилом і запасом харчів на чотири дні, та відправили на волю хвиль і вітрів. Коли я спускався у вутле суденце, голландець, стоячи на палубі шлюпа, осипав мене прокльонами й лайкою.

Незадовго до зустрічі з піратами я визначив положення нашого судна – ми перебували на 46° північної широти і 183° східної довготи. Відійшовши на значну відстань від піратських кораблів, я видобув із кишені сховану мною підзорну трубу й побачив на південному сході велику кількість островів. Вітер був попутний, я підняв вітрило й за три години досяг берега. На жаль, виявилося, що це не острів, а гола скеля, оточена морем. Проте я зібрав тут багато пташиних яєць і, видобувши вогонь, розклав багаття із сухих водоростей та спік яйця. Ця страва правила мені за вечерю, оскільки я вирішив берегти свої запаси. Я перебув ніч під захистом скелі на купі вереску і спав дуже добре.

Наступного дня я вирушив до іншого острова, звідти до третього, потім до четвертого, то йдучи під вітрилом, то веслуючи. На п’ятий день я взяв курс до останнього з відкритих мною островів, який лежав на південний схід від першого.

З’ясувалося, що він розташований набагато далі, ніж мені здавалося, і тільки за п’ять годин я досяг його берегів. Довелося обійти його майже весь, перш аніж удалося знайти зручне місце для стоянки – це була невелика бухточка, лише втричі ширша за мій човен. Острів був кам’янистим, де-не-де виднілися галявини, вкриті квітучими рослинами. Попоївши, я сховав залишки провізії в одному з гротів у скелях на березі. Ніч я провів у тому-таки гроті, але цього разу спав не дуже добре – важкі думки перемогли втому. Ранок я зустрів у надзвичайно пригніченому стані, тож мені ледве стало сили виповзти з грота. Щоб трохи розвіятись, я вирушив на прогулянку серед скель. Небо було зовсім чисте, а сонце так припікало, що я був змушений прикривати голову.

Раптом небо потемніло. Я підвів голову й побачив угорі величезне непрозоре тіло, яке рухалося в напрямку до острова. Воно було на висоті приблизно двох миль і затулило сонце на шість або сім хвилин. У міру наближення тіло почало здаватися мені твердим; воно мало пласку, немов відшліфовану основу, яка сяяла, відбиваючи блиск моря. Я стояв на височині, за двісті ярдів над морем, і бачив, як ця гігантська маса стрімко опускається на відстані приблизно милі від мене. Вражений, я вийняв підзорну трубу та побачив на цьому тілі безліч людей, які рухалися, підіймалися й опускалися його положистою поверхнею.


Мандри Ґуллівера

Хоч би який дивний вигляд це мало, я радів. У мене з’явилася надія, і щось підказувало мені, що ця пригода допоможе вийти з абсолютно безнадійного становища. З іншого боку, можете уявити мій подив, коли я побачив острів, який рухався в повітрі та яким, як я зрозумів, його мешканці могли керувати за власним бажанням. Проте тієї хвилини мені було не до роздумів – я пильно стежив, у який бік подається острів, що ненадовго застиг нерухомо.

Утім за якийсь час острів іще трохи наблизився, і я зміг розгледіти, що він зусібіч оточений галереями, розташованими одна над одною та з’єднаними між собою драбинами. На найнижчій галереї я побачив групу людей – одні рибалили за допомогою довгих вудок, а інші спостерігали за рибалками. Я почав махати хустиною та кричати щосили, і поступово на зверненому до мене боці острова зібрався натовп. Люди вказували на мене пальцями та жваво жестикулювали, але на мої заклики ніхто не відповідав, і лише за якийсь час від натовпу відокремилися кілька людей та почали підніматися з галереї на галерею. Я вирішив, що вони пішли за вказівками до якоїсь важливої персони.

Скупчення народу на острові зростало. За півгодини він рушив і піднявся над морем таким чином, що найнижча галерея тепер була на одному рівні зі мною й на відстані якихось ста ярдів. Я став у благальну позу та звернувся до острів’ян із усією можливою покорою. Нарешті один із них щось прокричав, після чого мені зробили знак спуститися зі скелі та йти до берега. Летючий острів завис просто наді мною, потім із нижньої галереї спустили ланцюг із прикріпленим до нього сидінням. Я всівся на нього, і тієї самої миті мене підняли нагору.

Розділ 2

Щойно я ступив на острів, мене оточила юрма. Ці люди розглядали мене з надзвичайним подивом, але, зізнаюся, я не поступався їм у цьому – мені ніколи раніше не доводилося бачити людських істот із такими дивними фігурами, вдягненими в такі чудернацькі костюми. Голови у всіх були нахилені праворуч або ліворуч, одне око звернене всередину, а друге спрямоване до зеніту. На їхньому одязі були вишиті сонце, місяць і зірки, а також скрипки, флейти, арфи, труби, гітари, клавесини та інші музичні інструменти. Подалі я помітив безліч людей в одязі слуг – вони мали при собі короткі палиці з прив’язаними до них надутими бичачими міхурами. Згодом я дізнався, що в кожному міхурі є сушений горох або кілька камінців. Час від часу слуги плескали цими міхурами по губах або вухах тих, хто стояв поблизу, але сенсу цих дій я не розумів. Мабуть, ці джентльмени були так глибоко занурені у власні роздуми, що не могли ні говорити, ані слухати співбесідників, поки зовнішній вплив не виведе їх із задуми. У цьому й полягали обов’язки плескачів, або клайменолів, як їх тут називають. Клайменолі супроводжують своїх господарів усюди, оскільки без них джентльмен, занурений у роздуми, ризикує звалитися в канаву чи наштовхнутися на стовп.

Я повідомляю читачам усі ці подробиці, тому що без них неможливо зрозуміти дивацтва й кривляння, з якими мене провели до королівського палацу. Підіймаючись по галереях, мої супутники постійно забували, куди й навіщо прямують, і кілька разів залишали мене самого, поки плескачі не виводили хазяїв із забуття. Нарешті ми дісталися палацу та ступили в залу для аудієнцій, де я побачив короля, який сидів на троні. Перед троном стояв стіл, завалений глобусами й різними астрономічними приладами. Його величність не звернув на нас ані найменшої уваги, оскільки був занурений у розв’язування важливої математичної задачі. Нам довелося очікувати близько години, поки йому вдалося її розв’язати. Обабіч трону стояли два пажі з міхурами напоготові. Помітивши, що король звільнився, один із них злегка вдарив його по губах, а другий – по правому вусі. Монарх здригнувся та кинув свій погляд на мене. Він вимовив кілька слів, і молодик, озброєний міхуром, тієї ж таки миті попрямував до мене й ляснув по правому вусі. Я знаками дав зрозуміти, що не потребую його послуг, і це, як я дізнався перегодом, змусило короля і двір засумніватися в моїх розумових здібностях.

Здогадуючись, що король ставить мені запитання, я відповідав усіма відомими мовами, одначе нам так і не вдалося порозумітися. По цьому мене відвели в одну з палацових кімнат і приставили двох слуг. Подали обід, і чотири вельможні особи з почту короля розділили його зі мною. Спочатку подали баранячу лопатку, вирізану у формі рівнобічного трикутника, кавалок яловичини у вигляді ромбоїда й пудинг у формі циклоїди. Потім принесли двох качок, яким надали форми скрипок, сосиски й ковбасу у вигляді флейти і гобоя, а також телячу грудинку, відбиту на зразок арфи. Слуги різали хліб на шматки, що мали форму конусів, циліндрів, паралелограмів та інших геометричних фігур.

Під час обіду я наважився спитати про назви різних предметів місцевою мовою. Шляхетні джентльмени не без допомоги плескачів відповідали, і незабаром я вже міг попросити хліба, води й солі.

По обіді мої співтрапезники пішли, а натомість з’явилася нова особа в супроводі плескача. Цей джентльмен приніс із собою перо, чорнила, папір і кілька книжок. Він пояснив мені знаками, що його прислали навчати мене місцевої мови. Ми займалися чотири години, і за цей час я занотував чимало слів із перекладом і вивчив декілька коротких фраз. Щойно він пішов, я розташував усі слова з перекладами за абеткою та завдяки своїй добрій пам’яті за кілька днів дещо розумів мову мешканців Лапути – цю назву я перекладаю словами «летючий острів».

Наступного дня в моєму помешканні з’явився придворний кравець, аби зняти з мене змірок, – мій одяг зовсім подерся. При цьому майстер вдавався до абсолютно інших прийомів, аніж його побратими в Європі. Визначивши за допомогою квадранта мій зріст, він, користуючись тільки лінійкою та циркулем, наніс на папір розміри й обриси мого тіла. За шість днів мені доставили готове вбрання – воно було препогано зшите й зовсім не годилося мені, що пояснювалося помилкою в розрахунках. Лишалося втішати себе тим, що таке трапляється і з нашими кравцями.

Поки в мене не було костюма, я провів кілька днів у помешканні, удосконалюючи свою лапутську мову, і незабаром уже міг зв’язно відповідати королю на чимало запитань. Його величність тим часом звелів спрямувати свій летючий острів на північний схід, до Лагадо – столиці королівства, розташованої на землі. Наша подорож тривала чотири з половиною дні, причому рух острова зовсім не відчувався.

Під час польоту до Лагадо його величність інколи зупиняв острів над деякими містами й селами для прийому прохань від підданих. Із цією метою спускали тонкі мотузочки з важком на кінці. Народ нанизував на них прохання, і вони піднімалися просто в палац. Часом таким самим чином ми отримували знизу вино та їстівні запаси.

Якби я не мав ґрунтовних знань із математики, мені б ніколи не вдалося зрозуміти лапутян. Річ у тому, що всі їхні думки постійно обертаються навколо ліній і фігур. Щоб описати вроду жінки, вони неодмінно скористаються ромбами, колами, паралелограмами, еліпсами та іншими геометричними або музичними поняттями. Навіть у королівській кухні по стінах розвішано найрізноманітніші астрономічні, математичні й музичні інструменти, на взір яких нарізають печеню до столу його величності.

Будинки лапутян споруджені препогано: стіни криві, у кімнатах немає жодного прямого кута. Це пояснюється презирством тутешніх мешканців до прикладної геометрії, яку вони вважають долею ремісників. Плани та проекти лапутських архітекторів є такими складними, що недоступні розумінню простих мулярів і теслярів та спричиняють незчисленні помилки й непорозуміння. Лапутяни мистецьки володіють лінійкою, олівцем і циркулем, але щодо решти – немає безпорадніших і незграбніших людей. Вони кепсько мислять, постійно впадаючи в суперечності; уява, фантазія та винахідливість зовсім їм не притаманні; всі їхні думки обертаються тільки навколо музики й математики.

Проте особливо мене здивувала їхня пристрасть до політики. Лапутяни без кінця обговорюють державні справи, стежать за новинами й жорстоко сперечаються через партійні незгоди, хоча між політикою та математикою немає нічого спільного. Вони постійно тривожаться і жодної хвилини не насолоджуються душевним спокоєм. Їхні побоювання породжує страх, щоб у небесних сферах не сталось якихось змін на гірше. Так, вони побоюються, що Землю з часом поглине й знищить Сонце, а саме світило, яке постійно витрачає свої промені, урешті-решт занепаде та зникне. І це не кажучи вже про комети, що, згідно з їхніми розрахунками, незабаром мають, дуже ймовірно, перетворити Землю на попіл.

Унаслідок таких страхів лапутяни не можуть ані спокійно спати, ані радіти звичайному людському життю. Знайомі, зустрівшись уранці, щонайперше питають одне одного, як справи у Сонця, який вигляд воно мало, коли вставало й заходило, та чи є надія уникнути очікуваного зіткнення з кометою.

Жінки Лапути вирізняються жвавим темпераментом; вони зневажливо ставляться до своїх чоловіків і прихильні до іноземців, яких завжди чимало на острові. Своєю чергою, чоловіки-острів’яни нехтують чужоземців, гадаючи, що ті позбавлені здатності до споглядання. Та саме серед іноземців місцеві дами вибирають собі прихильників.

Дружини й дочки лапутян скаржаться на нудьгу на острові. Живуть вони забезпечено, роблять усе, що їм подобається, але все одно прагнуть побачити світ і насолодитися столичними розвагами. Ось і ще одне підтвердження того, що жіночі примхи не залежать ані від клімату, ані від національності й часом бувають такі незвичайні, що важко уявити.

За місяць я досяг великих успіхів у мові лапутян, і мене удостоїли аудієнції в короля. На мій подив, його величність не виявив ані найменшої цікавості до законів, способу правління, історії, релігії та звичаїв моєї країни. Його цікавив тільки стан математичної науки в Англії, причому мої відповіді він вислухав із надзвичайною погордою та байдужістю.

Розділ 3

Я попросив у його величності дозволу оглянути визначні пам’ятки острова, на що він люб’язно погодився і наказав моєму вчителеві всюди мене супроводжувати. Перш за все мені кортіло з’ясувати, завдяки чому летючий острів може не тільки висіти в повітрі, а й пересуватися на величезні відстані. І ось про що я дізнався.

Лапута має форму правильного кола діаметром близько чотирьох із половиною миль. Площа острова сягає десяти тисяч акрів, а його товщина – трьохсот ярдів. Уся його нижня поверхня являє собою суцільну гладенько відшліфовану алмазну плиту, зверху якої розташовуються шари різних мінералів, укриті родючим ґрунтом. Роса й дощі, що випадають на острів, не стікають із нього, а спрямовуються до центру завдяки природному нахилу зовнішньої поверхні. Там усі струмки та річечки впадають у чотири великі басейни, кожен із яких має в окружності до полумилі.

У центрі острова міститься шахта близько п’ятдесяти ярдів у діаметрі, на дні якої є особливе заглиблення у вигляді перевернутої чаші, назване Астрономічною печерою. Розташована вона у товщі алмаза, там завжди горять двадцять ламп, освітлюючи кожен куточок, а все вільне місце заставлене приладами. Та головною пам’яткою Лапути є величезний магніт шість ярдів завдовжки і не менше ніж три ярди завтовшки, що має форму ткацького човника. Магніт укріплено на алмазній осі, яка проходить через його середину, і він так легко обертається на ній, що найменший дотик може змінити його положення. Уся ця конструкція розташована всередині порожнього алмазного циліндра, укріпленого на восьми алмазних опорах заввишки шість ярдів кожна. Разом із опорами циліндр – єдине ціле з основою острова.

За допомогою магніту острів може підніматись, опускатися й пересуватися з місця на місце. Уся таємниця полягає в тому, що стосовно частини суходолу, яка перебуває під владою правителя Лапути, один із полюсів магніту має притягальну, а другий – відштовхувальну силу. Коли магніт установлюють вертикально притягальним полюсом донизу, острів опускається, якщо ж унизу опиняється відштовхувальний полюс – спрямовується вгору. Коли магніт нахилений, острів рухається під тим самим кутом, оскільки його сили діють паралельно до головної осі.

Острів Лапута не може рухатися за межами своєї держави і не здатен підійматися вище від чотирьох миль. Сили магніту діють тільки на такій відстані й тільки за наявності особливих мінералів, які зустрічаються виключно на території володінь його величності, зокрема прибережних вод на двадцять п’ять миль навкруги.

Якщо встановити магніт у положення, паралельне площині обрію, то острів залишиться нерухомим – ніби висітиме в повітрі.

Усіма описаними дивовижними пристроями опікуються придворні астрономи, які керують ними згідно з вказівками монарха. Крім того, вони спостерігають за небесними тілами за допомогою телескопів, що значно перевищують наші, хоча й не довші за три фути. Лапутяни далеко випередили Європу в своїх дослідженнях – їхні каталоги нараховують десять тисяч нерухомих зірок, вони відкрили два супутники і постійно спостерігають за дев’яносто трьома різними кометами.

Властитель Лапути має найдієвіші засоби для того, щоб змусити своїх підданих на континенті до покори. Якщо якесь місто повстане проти центральної влади або відмовиться сплачувати встановлені податки, король використає перший, найм’якший засіб. Він полягає в тому, що острів зупиняють над містом і навколишніми землями, позбавляючи мешканців сонячних променів і дощової вологи. За певний час там починаються голод і хвороби. Якщо ж злочин особливо тяжкий, на місто скидають згори величезні камені, що руйнують будинки вщент. Коли заколотники вперті й доходить до загального повстання, острів опускається просто на їхні голови, сіючи смерть і спустошення.

Існує, щоправда, поважна причина, з якої королі Лапути використовують це страшне покарання лише в разі крайньої потреби. Якщо місто, приречене на руйнацію, розташоване серед високих скель або в ньому багато дзвіниць і тріумфальних колон, стрімке зниження острова може виявитися небезпечним для його нижньої поверхні, що, як я вже казав, складається з алмаза завтовшки двісті ярдів. Алмаз, як відомо, внаслідок різкого поштовху може тріснути й розколотися. Тому сам монарх, попри свою жорстокість і тверде рішення знищити повстале місто, часто наказує опускати острів якомога обережніше.

Основний закон держави забороняє правителеві та двом його старшим синам полишати острів. Ця заборона стосується і королеви, аж поки вона досягне віку, коли більше не зможе народжувати спадкоємців.

Розділ 4

Не можу поскаржитися на прийом, який улаштували мені на летючому острові, однак я не мав там загальної уваги, а часом стикався навіть із презирством лапутян. І це зрозуміло: адже ні сам король, ані двір, ні пересічні острів’яни не цікавилися нічим, окрім математики й музики, а в цьому я стояв набагато нижче за них.

Проте, оглянувши всі пам’ятки, я й сам був не проти залишити Лапуту, оскільки мені смертельно обридли її мешканці. Та хоча я глибоко поважаю музику й математику, лапутяни настільки неуважні й занурені в свої роздуми і розрахунки, що ніде не знайти нудніших співбесідників. Протягом перебування на острові мені доводилося вступати в жваві бесіди тільки з жінками, купцями, плескачами й пажами, унаслідок чого шляхта нехтувала мене ще більше. А проте це були єдині люди, від яких можна було домогтися зрозумілих відповідей на найпростіші запитання.

Серед придворних був також знатний вельможа, близький родич короля. Тільки з цієї причини до нього ставилися шанобливо, в цілому вважаючи його людиною недалекою та малоосвіченою. Насправді ж він надав чимало послуг державі, мав видатні природні здібності, досвід, а також вирізнявся прямотою й чесністю. На жаль, у нього був препоганий слух і наймудріші наставники ледь зуміли втлумачити йому кілька найпростіших теорем і доказів. Цей вельможа ставився до мене приязно й часто відвідував, цікавлячись життям, законами, звичаями інших країн та народів. Він слухав мене надзвичайно уважно і часом робив дуже глибокодумні зауваження. При ньому були два плескачі, але він ніколи не користувався їхніми послугами – щойно ми лишалися наодинці, вельможа відразу їх випроводжував.

Ось до цієї особи я й звернувся з проханням попросити за мене короля, щоб той дозволив мені залишити острів. Вельможа виконав моє прохання. Шістнадцятого лютого я попрощався з його величністю та придворними, одержавши від мого покровителя подарунки й рекомендаційного листа до одного з його друзів у Лагадо. Оскільки в цей час острів висів над горою на відстані близько двох миль від столиці, мене спустили з нижньої галереї в той самий спосіб, у який колись підняли.

Частина континенту, що перебувала під владою монарха летючого острова, має назву Бальнібарбі. Одягнений у місцевий костюм, володіючи мовою країни, я легко досяг столиці та невдовзі відшукав пана, до якого мав рекомендаційного листа від вельможі з Лапути. Я вручив його, і мене прийняли дуже люб’язно. Цей сановник на ймення М’юноді відразу звелів приготувати для мене кімнату, і під час перебування в столиці я користувався з його гостинності.

Наступного дня по моєму прибутті ми з М’юноді вирушили оглядати місто, яке дорівнює мало не половині Лондона. Однак будівлі там мають дуже дивний вигляд, і багато з них напівзруйновані. Перехожі на вулицях безладно метушилися, очі в них бігали, а самі вони були одягнені переважно в лахміття. Ми проминули міську браму і проїхали ще близько трьох миль. Там я побачив безліч селян, які працювали на землі, але ніяк не міг зрозуміти, що, власне, вони роблять, позаяк ніде не було ані найменших ознак трави, злаків чи овочів. Палаючи з цікавості, я попросив мого супутника пояснити, що означають ці руки, що безглуздо рухаються, ці очі, які бігають, ця цілковита відсутність якихось результатів праці. Ніколи ще мені не доводилося бачити стільки зле обробленої землі, таких погано збудованих жител і такого вбогого народу, чия зовнішність і вбрання свідчать про жебрацтво.

Пан М’юноді був чиновником найвищого рангу. Кілька років поспіль він обіймав посаду губернатора Лагадо, але через інтриги королівських міністрів був визнаний не здатним до справ і відсторонений. Одначе король ставився до нього прихильно, вважаючи людиною доброю, хоча й недалекою.

Замість відповіді колишній губернатор обмежився заувагою, що я був у Лагадо ще замало часу, щоб мати правильну думку щодо країни та її мешканців. Та щойно ми повернулися до його палацу, він запитав, якої я гадки про цю будівлю, чи є в ній недоліки та чи не виникли в мене зауваження щодо зовнішності й одягу його слуг. Що я міг відповісти, якщо все навколо сяяло розкішшю та чистотою? Тоді М’юноді мовив: якщо я забажаю вирушити з ним до його сільського маєтку, розташованого в двадцяти милях від міста, там у нас буде більше дозвілля для бесід.

Наступного дня вранці ми вирушили в путь. Дорогою М’юноді звернув мою увагу на різні методи, що їх застосовують фермери, коли обробляють землю: вони здалися мені дивними. За незначним винятком, у полях не було жодного хлібного колоса, жодної сухої травинки. Але після тригодинної подорожі картина змінилася. Перед нами відкрилася прекрасна місцина: чисті й ошатні фермерські будинки стояли на невеликій відстані один від одного, навколо виднілись огороджені поля, виноградники, сади й луки. Давно не було такого приємного видовища. М’юноді помітив мій захват і, зітхнувши, повідомив, що тут починаються його володіння. Саме через це його співвітчизники глузують і ставляться до нього з презирством, тому що він погано господарює та є кепським прикладом для них.

Нарешті ми під’їхали до маєтку. Це була чудова будівля. Фонтани, сади, алеї, гаї – усе було розташовано зі знанням справи й бездоганним смаком. Я хотів був схвалити побачене, але М’юноді не звернув на мої слова уваги. Тільки по закінченні вечері, коли ми лишилися вдвох, він меланхолійно зауважив, що інколи міркує над тим, щоб повністю зруйнувати свої будинки та господарчі будівлі й почати все знову згідно з сучасними вимогами. В іншому разі він ризикує зазнати звинувачень у прагненні будувати химери, у кривлянні, невігластві, самодурстві, а також ризикує розгнівати його величність. Потім він додав, що мій захват зменшиться, щойно я довідаюся про те, про що навряд чи чув на летючому острові.

І от про що я дізнався. Близько сорока років тому деякі мешканці столиці вирушили на Лапуту – дехто в справах, інші заради розваги. Після п’ятимісячного перебування на острові вони повернулися з найповерховішими математичними знаннями та з летючими думками, що їх вони надбали в повітряних сферах. На землі ці люди відчували огиду до всіх колишніх починань і взялися перетворювати науку, мистецтво, закони, техніку, ба навіть мову. З цією метою вони дістали від короля привілей на створення Академії прожектерів у Лагадо. Тепер у всьому королівстві не знайти жодного міста, де б не було подібної академії. Тамтешні професори й академіки винаходять нові методи землеробства й архітектури, нові інструменти й приладдя для всіляких ремесел, за допомогою котрих, як вони вважають, одна людина може виконувати роботу десятьох, а за тиждень можна звести палац, який простоїть вічно, не потребуючи ремонту. Всі злаки та плоди визріватимуть увесь рік, а розмірами вони у стократ перебільшать ті, які існують тепер. Шкода лише, що жоден із цих проектів досі не вдалося втілити, а країна тим часом занепадає. Одначе це не зупиняє прожектерів. Щодо самого М’юноді, то він живе так, як жили його предки, уникаючи всіляких нововведень. Але його погляди поділяють лише небагато нащадків старовинних родів, до яких нині ставляться з презирством і ненавистю, як до ворогів науки й невігласів.

Наприкінці промови його ясновельможність зауважив, що не розповідатиме мені всіх подробиць, оскільки не хоче позбавити мене задоволення від відвідин Академії прожектерів, яку він покаже мені найближчим часом.

Розділ 5

Кілька днів по тому ми повернулися до міста.

М’юноді познайомив мене з одним зі своїх друзів, роль якого полягала в тому, щоб супроводжувати мене під час мого візиту до Академії прожектерів. Сам М’юноді утримався від цієї поїздки, пам’ятаючи про свою лиху славу серед академіків.

Заклад цей займав декілька занедбаних будівель, розташованих на околиці міста. Мене добре прийняв президент академії, і я відвідував її щодня впродовж тижня. Тут налічувалося до п’ятисот кабінетів і лабораторій, та в кожному приміщенні працювали декілька винахідників і авторів незвичайних проектів.


Мандри Ґуллівера

Перший учений, якого я зустрів, був худющий, його обличчя й руки були вкриті киптявою, волосся скуйовджене та де-не-де обпалене. Уже вісім років він працював над проектом перегону огірків із метою добування з них сонячного проміння. Видобуті в такий спосіб промені хотіли вміщувати до герметично закупорених склянок, щоб потім використовувати, якщо літо буде надто холодним і дощовим. Учений поскаржився, що коштів на дослідження не вистачає, а цього року огірки неймовірно дорогі, й попросив пожертвувати хоча б щось заради заохочення прожектерського духу. Я вручив йому кілька монет із тих, що ними мій хазяїн, добре обізнаний зі звичками вчених добродіїв, забезпечив мене заздалегідь.

Увійшовши до наступного помешкання, я ледь не вискочив геть – такий жахливий сморід там стояв. Однак мій проводир утримав мене і все-таки змусив увійти, шепочучи, що такою поведінкою я можу образити видатного науковця. Прожектер, який перебував у цій келії, був найстарішим членом академії. Обличчя й борода в нього були блідо-жовтого кольору, а рукави й поли камзола наскрізь просякли нечистотами. Від самого заснування Академії прожектерів цей учений муж займався проблемою перетворення людських екскрементів у поживні речовини, з яких вони утворилися. Для цього застосовувалися різні засоби: очищення лугом, кип’ятіння, випарювання та навіть перегін.

Потім я відвідав іще одного вченого, який займався перетворенням криги в артилерійський порох за допомогою вогню, і дотепного архітектора, котрий вигадав новий спосіб зводити будівлі – починаючи з даху та закінчуючи фундаментом. Описуючи свій метод, він посилався на те, що так само роблять наймудріші з комах – бджоли й павуки.

Довелося мені там побачити й одного сліпого від народження професора, при якому було кілька так само сліпих асистентів. Їхнья справа – змішування фарб для художників. Фарби треба було розпізнавати виключно за допомогою нюху та дотику. Щоправда, виходило в них не дуже вдало, оскільки сам професор постійно помилявся у визначенні кольорів.

У наступному помешканні я дістав величезне задоволення від зустрічі з одним прожектером, який винайшов новий спосіб орати землю без витрат на плуги, тяглових коней та робітників. Цей спосіб полягає ось у чому: на полі через кожні шість дюймів на глибині восьми дюймів закопують певну кількість жолудів, фініків, каштанів та інших плодів чи овочів, потім туди заганяють шістсот або більше свиней, і ці тварини, шукаючи їжу, лише за кілька днів зорюють рилом усю землю, ще й угноюючи ґрунт.

Перейшовши до іншої лабораторії, я помітив, що стіни й стеля в ній вкриті павутинням, за винятком вузького проходу, залишеного для винахідника. Щойно я переступив поріг, винахідник несамовито заволав, застерігаючи, щоб я був обережнішим і не заплутав або не порвав павучині нитки, після чого почав скаржитися на дурість і млявість людства, яке досі користується працею шовкопрядів. Павуки, заявив він, не тільки чудові прядильники, а й ткачі, і якщо їх правильно використовувати, можна позбутися навіть витрат на фарбування тканин. Учений показав мені безліч фарбованих мух, якими він годував своїх павуків, сподіваючись, що такого самого кольору набуде зіткана ними тканина. Лишалося тільки знайти рецепт їжі для самих мух, яка надавала б павутинню більшої пружності й міцності.

Я відвідав іще безліч кабінетів і лабораторій, але, прагнучи стислості, не втомлюватиму читача описом дивних винаходів і проєктів, із якими мені довелося познайомитися. Одні науковці згущували повітря, видобуваючи з нього селітру, другі розм’якшували мармур, щоб використовувати його для набивання подушок, треті намагалися перевести в закам’янілий стан копита коней, щоб ті не зношувалися, четверті шукали спосіб засівати поля половою, а п’яті займалися виведенням породи голих овець.

Досі ми побували лише в одному з відділень академії, а тепер мали побачити ту її частину, яку віддано представникам теоретичної науки.

Ми перетнули вулицю, ввійшли до іншої будівлі та потрапили до просторої зали, де працював відомий мудрець разом із чотирма десятками учнів і помічників. Ми привіталися, і вчений, помітивши, що я розглядаю механізм, який займав більшу частину зали, пояснив, що він розробив спосіб розвивати теоретичні знання за допомогою найпростіших механічних операцій. Завдяки його винаходу навіть найбільший невіглас, доклавши незначних зусиль, тепер зможе написати працю з філософії, математики, права, політики або теології, не потребуючи ні освіти, ані якого-небудь таланту.

Ми наблизилися до механізму, навколо якого зібралися учні винахідника. Механізм мав вигляд рами, на якій було закріплено дерев’яні дощечки – одні більші, інші менші. Усі вони з’єднувалися між собою гнучким дротом. На них були написані слова місцевою мовою в усіх відмінках, часах і способах, але довільно. За командою професора кожен учень узявся за залізне руків’я – їх було близько сорока, – і зробив повний оберт. При цьому порядок слів на дощечках повністю змінився. Тоді вчений наказав тридцяти шести помічникам повільно читати рядки, що утворилися, і якщо якісь три чи чотири слова випадково складали зв’язну фразу, її відразу ж надиктовували чотирьом учням, які виконували роль писарів. Так повторилося три чи чотири рази, причому після кожного оберту дощечки переміщувалися з місця на місце і переверталися.

Потім учений показав мені стос аркушів із найрізноманітнішими уривчастими фразами. Тепер він мав намір зв’язати їх між собою й на підставі цього матеріалу скласти повне зведення всіх наук і мистецтв.

Я подякував достойному мужеві та попросив дозволу змалювати устрій його машини, запевнивши, що в Європі вона викличе величезне зацікавлення у вченому світі.

Потім ми вирушили до школи мовознавства, де засідали три професори, які обговорювали питання про те, як удосконалити рідну мову. Перший проект пропонував скоротити та спростити розмовне мовлення, відкинувши всі багатоскладові слова, а також дієслова й дієприкметники, тому що речі, доступні людському судженню, являють собою тільки імена. Другий проект вимагав повного знищення всіх слів узагалі, що безсумнівно заощадить чимало часу і буде корисним для здоров’я. А оскільки слова – ніщо інше, як назви речей, слід просто носити з собою речі, необхідні для того, щоб висловити думки, почуття й бажання. Багато вчених і філософів у Лагадо й на Лапуті вже сьогодні послуговуються цим новим способом. Єдина незручність: якщо бесіда охоплює широке коло питань, співбесідникам доводиться тягати на плечах величезні вузли з речами, а іноді наймати для цього двох-трьох міцних хлопців.

Я відвідав також математичну школу, де цю науку викладають за допомогою таких засобів, які навіть уявити не можна в нас у Європі. Будь-яку теорему та її доведення розбірливо переписують на тонкий пшеничний корж, причому замість чорнила застосовується мікстура проти головного болю. Учень з’їдає корж, і протягом наступних трьох днів не вживає ані їжі, ані води. В міру того як корж перетравлюється, мікстура піднімається в голову учня, приносячи з собою й теорему. Одначе цьому методу ще далеко до досконалості – можливо, питання у визначенні дози або в самому складі мікстури. Впливають на результат і пустощі хлопчаків, яким наукові коржі до того огидні, що вони, відійшовши вбік, одразу ж намагаються їх виплюнути.

Розділ 6

У школі політичних прожектерів я не знайшов нічого особливо цікавого. Тамтешні вчені здалися мені людьми геть несамовитими, а від такого видовища будь-хто може затужити. Ці нещасні пропонували різні способи, щоб переконати правителів обирати собі наближених із-поміж людей розумних, здібних і доброчесних. Вони сподівалися привчити міністрів прагнути загального блага, нагороджувати найгідніших, найталановитіших і найзаслуженіших. Дехто з науковців намагався переконати монархів у тому, що державні посади мають бути надані людям, які мають усі потрібні якості для того, щоб їх обіймати. Тобто йшлося про те, що ніколи не спаде на думку людям розсудливим.

Заради справедливості слід зауважити, що не всі члени цього відділення академії були наївними мрійниками. Так, мені довелося познайомитися з одним дуже талановитим лікарем, який досконало вивчив природу державного управління. Усі свої сили ця знаменитість спрямовувала на пошуки дієвих ліків проти хвороб різних гілок влади. Багато письменників і філософів одностайно стверджують, що між фізичним тілом людини й політичним тілом держави існує дивовижна схожість. Отже, для підтримки здоров’я та лікування недуг можуть застосовуватися ті самі ліки. Сенати й верхні палати парламентів часто слабують на багатослів’я і запальність, на різні хвороби голови та серця, на сильні конвульсії, розлиття жовчі, здуття живота, запаморочення, марення, вовчий апетит, нетравлення шлунка й масу інших захворювань, які тут не слід перераховувати. Ось чому відомий лікар пропонував, щоб після скликання сенату або палати на перших трьох засіданнях були присутні найвідоміші в країні медики. По закінченні дебатів вони мають порахувати пульс у кожного сенатора, а потім, після консиліуму й постановки діагнозу, почати лікування необхідними медикаментами. Перш аніж сенатори розпочнуть наступне засідання, вони одержать ліки, а на наступному засіданні лікарі зобов’язані або продовжити лікування, або відмінити його зовсім.

Здійснення цього проекту не потребує великих коштів і може бути дуже корисним.

Часто також можна почути скарги на те, що придворні фаворити мають коротку й слабку пам’ять. Отож той самий лікар пропонує, щоб кожна людина, яка побувала на прийомі в першого міністра, не тільки зрозуміло й точно викладала суть справи, з якою з’явилася, а й мала право, прощаючись, смикнути вельможу за ніс, дати йому стусана в живіт або наступити на мозоля – щоб таким чином примусити пам’ятати про свої обов’язки. Цю операцію слід повторювати доти, доки прохання не буде виконано або не надійде остаточна відмова.

Якщо ворожнеча й розбрат між партіями стають особливо жорстокими, лікар рекомендує чудовий засіб для примирення опонентів. Він полягає ось у чому: ви берете першу сотню лідерів кожної партії та розбиваєте їх на пари так, щоб до кожної пари входили люди з головами приблизно однакового розміру. Потім два вправні хірурги водночас відпилюють політикам потилиці й розділяють їхній мозок на дві рівні частини. Частини міняють місцями. Ця складна операція потребує великої акуратності й обережності, але вчений запевнив нас, що, коли все зроблено за правилами, одужання гарантоване. Річ у тому, що дві різні половинки головного мозку, змушені співіснувати в тісному просторі того самого черепа, рано чи пізно дійдуть згоди і примирення та створять рівновагу в думках, що вкрай потрібна людям, які вважають, що вони здатні керувати світом.

Я був присутній, коли двоє науковців палко сперечалися про найзручніші й найдієвіші шляхи стягування податків, які не обтяжували б народ і не вели б до його зубожіння. Один стверджував, що було б справедливо оподаткувати всі людські пороки та недоумства; при цьому суму податку в кожному окремому випадку має встановлювати особлива комісія, що складається з сусідів. Другий дотримувався іншої думки: оподатковувати слід ті властивості душі й тіла, за які люди цінують себе найвище.

Жінок, за його проектом, слід оподатковувати за вроду та вміння вдягатися, але з жіночої вірності, цнотливості, здорового глузду й лагідності не має сенсу стягувати податки, оскільки прибутки від цих статей не відшкодують навіть витрат на утримання збирачів податків.

Іще один професор показав мені великий рукопис, що містив інструкції щодо розкриття політичних заколотів. У ньому я знайшов чимало цікавих і корисних для державних людей порад, хоча вони здалися мені не досить вичерпними. Я насмілився вказати на це професорові й запропонував внести деякі доповнення.

У королівстві Трібніа, де мені довелося побувати під час одної зі своїх подорожей, розкриття заколотів, як правило, є справою рук людей, які прагнуть створити собі репутацію тонких політиків, загасити суспільне невдоволення, а водночас наповнити свої скрині конфіскованим у заколотників майном. Передусім ці люди збираються й вирішують у вузькому колі, кого найвигідніше звинуватити в державній зраді, потім починаються переслідування цієї особи. У неї вдома проводять обшук, сама вона вирушає до в’язниці, а все написане її рукою передається до рук особливих фахівців, які вміють розкривати таємне значення кожного слова, склада й навіть літери в особистому листуванні.

Якщо ж нічого гідного для звинувачення не знайдено, застосовують метод перестановки літер у підозрілих листах, за допомогою якого можна дізнатися про найпотаємніші задуми й наміри заколотників. Так, якщо я в листі до друга пишу англійською: «Мій брат Том хворіє на геморой», знавець шифрувальної грамоти побачить у цих словах дещо інше. Із тих самих літер можна скласти фрази про те, що опиратися немає сенсу, змову викрито і треба тікати. Це і є найдієвіший метод.

Професор щиро подякував мені за ці безцінні факти й обіцяв не тільки вмістити їх до свого трактату, а й згадати моє ім’я.

Більше ніщо не утримувало мене в цій країні, і я почав думати про те, як би повернутися до Англії.

Розділ 7

Володіння летючого острова Лапута займають частину континенту, який лежить на схід від недосліджених теренів Америки. Лагадо стоїть приблизно в ста п’ятдесяти милях від узбережжя Тихого океану, де розташовано найголовніший порт країни, що веде торгівлю з великим островом Лаггнегг. Сам Лаггнегг перебуває приблизно в п’ятистах милях від Японії. Японський імператор і король Лаггнеггу підтримують дружні стосунки, і між цими островами постійно курсують торговельні судна. Ось чому я обрав цей острів першою метою на шляху до Європи.

Тепло попрощавшись із моїм гостинним господарем, я найняв проводиря та двох мулів для перевезення багажу і невдовзі без будь-яких пригод опинився в головному порту королівства – він називався Мальдонада.

Однак тоді в гавані не було жодного корабля, який вирушав би в Лаггнегг, та й найближчим часом таких суден не чекали. У Мальдонаді я швидко завів знайомства, і всюди мене приймали дуже привітно. Один місцевий джентльмен якось запропонував мені розважитися невеликою екскурсією до острівця Глаббдобдриб, що у двадцяти трьох милях на південний захід від узбережжя. Він саме збирався туди разом із приятелем на баркасі, тож я міг би приєднатися до них.

Слово Глаббдобдриб, наскільки я зрозумів його сенс, означає «острів чародійників і магів». Територія його невелика, а мешкає там нечисленний народець, який складається з самих чарівників усіх мастей. Править островом найстаріший з магів. У нього є прекрасний палац із величезним парком у три тисячі акрів, оточений кам’яним муром у двадцять футів заввишки.

Слуги правителя Глаббдобдриба мають трохи незвичний вигляд. За допомогою своєї магії він може на деякий час повертати до життя померлих і примушує їх служити собі, однак чари ці тривають не більше ніж двадцять чотири години.

Коли ми прибули на острів, було близько одинадцятої години ранку; один із моїх супутників вирушив до правителя, щоб просити про аудієнцію для іноземця, який з’явився з материка. Правитель негайно погодився, і ми троє ступили під склепіння палацової брами, проминувши варту, одягнену в старовинні обладунки. В обличчях вартових було щось таке, від чого я відчув справжнісінький жах. Ми проминули кілька кімнат, де нас зустрічали такі самі слуги, і нарешті досягли зали для аудієнцій. Правитель поставив кілька запитань, після чого нам дозволили присісти на табурети, що стояли біля нижньої сходинки трону його високості.

Правитель непогано розумів мову Бальнібарбі, хоча вона й відрізняється від місцевої говірки. Він попросив мене розповісти про мої мандри і, бажаючи показати, що має намір бесідувати без зайвих церемоній, зробив почту знак піти. На мій превеликий подив, усі придворні й челядь не залишили зали, а миттю зникли, як зникає сновидіння, коли ви раптом прокидаєтеся. Певний час я не міг отямитися, але правитель Глаббдобдрибу запевнив мене, що я в безпеці. Обидва мої супутники зберігали незворушний спокій. Я зібрав усі душевні сили, опанував себе й коротко описав його високості свої пригоди.

Потім ми удостоїлися честі пообідати разом із правителем, і новий загін померлих, які ожили, подавав страви, наливав вино й прислуговував нам за столом. Одначе тепер це мене вже не лякало так, як уранці. Щойно сіло сонце, правитель запропонував нам залишитися в палаці на ніч, але ми ввічливо відмовилися. Разом із друзями я переночував у готелі, а наступного дня знову рушив до палацу.

Ми пробули на острові десять днів, і невдовзі я так звик до тіней і духів, що вони вже не справляли на мене враження. У всякому разі, їхня присутність більше не змушувала мене тремтіти з переляку, а цікавість моя все гострішала. Помітивши це, його високість запропонував мені назвати імена всіх померлих історичних осіб, які мене цікавлять, і пообіцяв надати змогу поставити їм будь-які запитання. Потім він додав, що я можу бути впевнений у тому, що почую щиру правду, адже брехня ні до чого в тому світі.

Я висловив глибоку подяку за таку можливість. У цей час ми перебували в кімнатах, звідки відкривався прекрасний парк, і оскільки мені хотілося побачити спершу кого-небудь грізного й величного, я попросив для початку показати мені полководця Олександра Великого на чолі його армії тієї миті, коли закінчилася битва під Арбелою. Правитель змахнув рукою, і ось найвеличніший полководець усіх часів з’явився на широкому полі просто під вікнами кімнат, у яких ми перебували. Славетного македонця запросили увійти, і я спитав, чи справді причиною його смерті стала отрута. Олександр відразу ж присягнувся, що не був отруєний, а помер через лихоманку, спричинену надмірним пияцтвом.

Я почувався трохи розчарованим і попросив показати мені Ганнібала. Потім я бачив Юлія Цезаря і Гнея Помпея на чолі їхніх військ, готових розпочати битву. Попросивши показати мені в одній великій кімнаті римський сенат, а в іншій – який-небудь сучасний парламент, я переконався, що перший видається зборами героїв та напівбогів, а другий – збіговиськом дрібних торговців, кишенькових злодіїв, розбійників і дебоширів.

Не перераховуватиму тут усіх знаменитостей, яких викликали з небуття, щоб задовольнити моє невситиме бажання побачити минуле. Та зізнаюся: найбільше задоволення я дістав, побачивши людей, які винищували тиранів і відроджували свободу й права пригноблених народів.

Розділ 8

Увесь день я присвятив мужам сивої давнини, котрі уславилися завдяки розуму та знанням. Мені спала лукава думка – викликати водночас Гомера, Аристотеля й усіх тих, хто тлумачив і коментував їхні праці. Одначе коментаторів виявилося так багато, що декільком сотням із них довелося чекати на свою чергу на подвір’ї та в порожніх кімнатах палацу.

Потім я попросив правителя острова викликати тіні Декарта[4] й Гассенді[5] та запропонував їм викласти Аристотелю свої філософські системи. І треба віддати належне вченому грекові – він чесно визнав помилки в своєму вченні про природу, пославшись на те, що часто був змушений будувати міркування не на досвіді й дослідженнях, а на здогадках. Разом із тим він висловив припущення, що і Гассенді, й Декарт будуть відкинуті потомками, які підуть у дослідженні природи набагато далі та глибше. Проте, зауважив Аристотель, нові вченя в цій галузі змінюються дуже швидко, і навіть ті, хто намагається обґрунтувати свої теорії за допомогою математики, виходять із моди.

Упродовж п’яти днів я бесідував із багатьма іншими вченими Давнього світу. Я бачив кількох римських володарів і навіть умовив правителя викликати тіні славнозвісних кухарів імператора Геліогобала[6], щоб замовити їм для нас обід. Але через недостатню різноманітність провізії, яку ми мали, вони так і не спромоглися показати своє мистецтво в усьому блиску. Зате один із рабів спартанця Агесилая[7] приготував нам справжню спартанську юшку, щоправда, я, спробувавши ложку цього мерзотного варива, так і не зміг проковтнути другу.

Мешканці Мальдонади, які супроводжували мене, змушені були на кілька днів повернутися додому; цей час я використав для побачень із великими людьми, які померли протягом останніх трьох століть у моїй батьківщині та інших європейських країнах. Я завжди глибоко шанував давні роди, овіяні славою, тому вмовив його високість викликати для мене дюжину або дві королів разом із їхніми предками. Та яке гірке розчарування на мене чекало! Замість величної галереї вінценосних осіб я побачив в одній з відомих династій двох скрипалів, трьох пройд-царедворців та одного італійського прелата; в іншій – голяра, абата і двох кардиналів. Оскільки я дуже шаную коронованих осіб, не затримуватимуся більше на цій темі. Щодо графів, маркізів, герцогів та іншої знаті, то зовсім нескладно було з’ясувати, звідки у всіх членів одного роду надзвичайно довге підборіддя, чому в другому в кількох поколіннях повно шахраїв, чому в третьому стільки дурнів і божевільних, а в четвертому – негідників. Жорстокість, брехливість і боягузтво стали такими самими характерними ознаками деяких шляхетних родин, як їхні фамільні герби.

Утім, особливо сильну відразу відчув я до нової історії. Дізнавшись таємниці славетних людей, які протягом минулого століття вирішували долі цілих народів, я зрозумів, що продажні писаки й підкуплені історики тримають світ у великій омані. Вони приписують військові подвиги боягузам, мудрі поради – дурням, щирість – підлесникам, звитягу – зрадникам батьківщини, побожність – безбожникам, а правдивість – наклепникам. Мені відкрилося, скільки негідників обіймали високі посади, користувалися довірою, шаною, владою та всілякими благами.

Скажу чесно: не найкраща в мене склалася думка про людську мудрість і далекоглядність, коли я довідався про таємні пружини влади великих подій, воєн і революцій, а також про ті незначні випадковості, від яких залежав їхній успіх!

Розділ 9

Нарешті настав день нашого від’їзду. Я попрощався з правителем Глаббдобдрибу і разом зі своїми супутниками повернувся до Мальдонади, де за два тижні врешті-решт ступив на палубу корабля, що відпливав до Лаггнеггу. Мої приятелі великодушно забезпечили мене харчами на дорогу та супроводжували в гавань.

Нова подорож тривала протягом місяця. Наш корабель пошарпала сильна буря, але двадцять першого квітня 1708 року ми ввійшли в гирло річки Клюмегніг на південно-східному краю Лаггнеггу, кинули якір у чотирьох милях від міста й особливим сигналом вимагали, щоб нам вислали лоцмана. За півгодини до борту корабля причалила шлюпка. Лоцман піднявся на місток і провів нас між підводними каменями та скелями вузьким звивистим проходом, за яким відкрилася велика бухта з якірною стоянкою лише в кабельтові[8] від міських стін.

Матроси нашого корабля розповіли лоцманові, що на борту перебуває іноземець, відомий мандрівник. Лоцман доповів про це митному чиновнику, і той піддав мене ретельному огляду відразу ж після того, як я зійшов на берег. Він звертався до мене мовою бальнібарбі, яка завдяки торговельним зв’язкам добре відома в цьому місті. Я коротко повідомив про себе, намагаючись надати розповіді зв’язності й правдоподібності, одначе вирішив, що краще приховати свою національність, і назвався голландцем, оскільки мав намір вирушити до Японії, а цю імперію, як відомо, з усіх європейців дозволяється відвідувати тільки підданим Голландії. Я повідомив митному чиновникові, що мій корабель розбився біля берегів Бальнібарбі, мене викинуло на скелястий острівець, потім я потрапив на Лапуту (про цей летючий острів чиновнику доводилося чути), а тепер намагаюся дістатися Японії, де може випасти нагода потрапити на батьківщину.

Чиновник відразу ж оголосив, що зобов’язаний мене заарештувати і тримати під вартою доти, доки не надійдуть розпорядження від королівського двору. Він відправив повідомлення про моє прибуття негайно та сподівається дістати відповідь упродовж двох тижнів. Мені надали стерпне приміщення, до якого приставили вартового. При цьому я міг вільно прогулюватися великим садом, поводилися зі мною досить чемно та непогано годували за рахунок скарбниці.

Незабаром усюди поширилися чутки про прибуття іноземця з такої віддаленої країни, про яку ніхто нічого не чув, і мене почали відвідувати безліч цікавих містян. Я запросив за перекладача одного молодика, який прибув разом зі мною на кораблі; він народився в Лаггнеггу, але прожив кілька років у Мальдонаді й досконало володів обома мовами. За його допомогою я міг бесідувати з відвідувачами.

До призначеного терміну надійшов лист із палацу, в якому містився наказ доставити мене під вартою до Трильдрогдриба – резиденції короля. Увесь мій почт складався з юнака-перекладача, якого я вмовив вступити до мене на службу. Нас посадовили на мулів, а вперед послали гінця з проханням, щоб його величність призначив день і час, коли я та мій супутник зможемо удостоїтися честі «лизати пил біля підніжжя його трону».

Такий був етикет при тутешньому дворі, й незабаром я переконався, що це не просто ввічлива фраза. Справді, за два дні по нашому прибутті мені наказали не тільки повзати на животі, а й лизати підлогу на шляху до трону. Проте через повагу до іноземного підданого підлогу так чисто вимили, що пилу на ній залишилося зовсім небагато. Це була особлива милість, яку надають лише високим сановникам та послам інших держав. Іноді підлогу навмисне посипають пилом, особливо якщо особа, яка удостоїлася честі побачити короля, має ворогів при дворі. Якось я бачив поважного вельможу, у якого рот був так набитий пилом, що він не зміг вимовити жодного слова. Що вдієш, адже відпльовуватися в присутності його величності тут вважається державним злочином.

При цьому дворі існує ще один звичай, який я в жодному разі не можу схвалити. Коли його величність хоче в найгуманніший та найм’якший спосіб стратити одного зі своїх наближених, він наказує посипати підлогу отруйним брунатним порошком, лизнувши який, засуджений помирає за кілька годин. Проте слід віддати належне безмежному милосердю цього монарха та його турботі про благо підданих (чого треба було б навчитись і європейським правителям): після кожної такої страти король надає суворий наказ найретельніше вимити підлогу в залі для аудієнцій, щоб видалити отруйні частинки. У разі недбалого виконання наказу на слуг падає гнів його величності.

Та повернімося до того, що відбувалося зі мною. Я зупинився на відстані чотирьох ярдів від трону, став навколішки, сім разів вклонився до землі та промовив слова, які вивчив напередодні: «Ікплінгглоффзсроб сквутсеромм бліоп мляшнальт звінн тнодбокеф сліофед гардлеб ашт!»

Це привітання встановлене законами країни для всіх удостоєних королівської аудієнції. Перекласти його можна приблизно так: «Нехай ваша небесна величність переживе Сонце на одинадцять із половиною місяців!»

Неуважно вислухавши, король звернувся до мене із запитанням, суті якого я не второпав, але знову відповів завченою фразою: «Флофт дрин клерик дуольдам прастред мірпуш», що буквально означає: «Язик мій в устах мого друга». Цими словами я дав зрозуміти, що можу розмовляти, тільки користуючись послугами перекладача. Тієї ж таки миті ввели молодика, і за його допомогою я відповів на всі запитання, які його величність волів мені поставити протягом години. Я розмовляв бальнібарбійською, а перекладач переказував усе лаггнезькою.

Мені здалося, що королю я сподобався, оскільки він наказав своєму бліффмарклубу, тобто міністрові двору, підшукати для мене й мого перекладача кімнати в палаці, призначив нам забезпечення і вручив гаманець із грошима на дрібні витрати.

Я перебував у цій країні аж три місяці, оскільки його величність не хотів мене відпускати, надавав безліч милощів і робив дуже принадні пропозиції. Проте все ж таки я вирішив, що краще прожити решту своїх днів із дружиною й дітьми.

Розділ 10

Лаггнегці – народ увічливий та великодушний. І хоча місцеві мешканці не позбавлені певної зверхності, притаманної всім східним народам, з іноземцями вони дуже люб’язні, особливо з тими, хто дістав заступництво королівського двору. Я обзавівся безліччю знайомих у вищому суспільстві й за допомогою перекладача часто мав із ними приємні бесіди.

Один знатний добродій колись спитав мене: чи доводилося мені бачити струльдбругів, або безсмертних? Я відповів заперечно і попросив цього джентльмена пояснити мені, що може означати слово «безсмертний» стосовно людей, які є смертними істотами. Тоді мій співбесідник розповів, що час від часу тут, у Лаггнеггу, народжуються діти з червоною плямою на чолі, розташованою над лівою бровою. Пляма ця – ознака того, що така дитина ніколи не помре. Спочатку пляма має розмір срібної монети в три пенси, але з віком збільшується та змінює колір, стаючи до сорока п’яти років чорною як вугілля. Діти з плямою народжуються так рідко, що в усьому королівстві не буде й тисячі струльдбругів чоловічої та жіночої статі. Струльдбруги з’являються на світ як у благородних сім’ях, так і в родинах простолюдинів, тут усе залежить від випадку, а їхні нащадки так само смертні, як і решта.

Маю зізнатися: ця розповідь неймовірно захопила мене. Мені насилу вдалося стримати почуття, що заволоділи мною, й оскільки мій співбесідник непогано розумів мову бальнібарбі, а я вільно розмовляв нею, то я звернувся до нього, вигукнувши: «Щасливий той народ, де кожна дитина має надію стати безсмертною! Щаслива нація, серед якої живуть приклади доброчесності її предків і наставники, здатні навчити мудрості безліч поколінь! Але в сотню разів щасливішими є самі струльдбруги, які існують поза ланцюгом смертей та народжень, горді й вільні духом, позбавлені страху смерті! Тепер я напевне пристану на милостиву пропозицію його величності оселитися в Лаггнеггу та проживу решту своїх днів у бесідах зі струльдбругами – цими вищими істотами!»

Джентльмен уважно вислухав мене, і на його губах з’явилася поблажлива посмішка, за якою звичайно приховується жалість до простака. Він сказав, що буде радий будь-якому приводу, який затримає мене в Лаггнеггу, після чого попросив дозволу перекласти все сказане мною. Почувши переклад, він певний час бесідував із присутніми лаггнезькою. Нарешті, після нетривалої паузи, мій співбесідник знову звернувся до мене і проголосив, що всі в захваті від моїх думок стосовно переваг безсмертя. А тепер йому хотілося б дізнатися, який спосіб життя я обрав би для себе, якби народився струльдбругом.

Я відповів, що це нескладно, тим паче що мені вже доводилося розважатися фантазіями про те, як би я влаштував своє життя, якби став могутнім королем, полководцем або знатним вельможею. Отже, якби мені судилось народитися струльдбругом, я, ледь зрозумівши, яке щастя мене спіткало, найперше намагався б забезпечити собі багатство. Маючи попереду необмежений час, за умови певної економії та ощадливості, за якихось двісті років я став би першим багатієм у королівстві. При цьому з молодості я почав би займатися науками та мистецтвами й колись перевищив би відомих учених, поетів і художників. Я був би докладним літописцем усіх суспільних подій та неупереджено зображував би характери й діяльність правителів, які змінюють один одного, доповнюючи ці описи власними спостереженнями й висновками. Я б заносив до свого літопису зміни у звичаях, мові, одязі, їжі та розвагах. Завдяки накопиченим знанням і досвіду я став би головним джерелом мудрості у своїй країні та зміг би передбачувати майбутнє.

Після шістдесяти років я припинив би задивлятися на жінок, але залишався б гостинним. Я займався б освітою молодиків, на яких покладали сподівання, виховуючи їх на засадах власного досвіду. Та найкращими моїми співбесідниками й однодумцями стали б брати по безсмертю. Серед них я вибрав би дюжину друзів – від своїх однолітків до старезних дідів, і оселив би їх у своєму маєтку. Ми щодня збиралися б за трапезою, куди запрошували б і кількох найгідніших смертних, щоб обмінятися враженнями та спостереженнями. Наші настанови, пророцтва й застереження допомогли б урятувати людство від виродження та багатьох жахливих нещасть. Ми стали б свідками видатних історичних подій, величезних змін у суспільстві та думках. А які чудові відкриття й винаходи ми б застали: вічний двигун, універсальні ліки проти всіх хвороб, здатність людини літати й силу-силенну іншого!..

Коли я закінчив і зміст моєї промови було перекладено лаггнезькою, присутні пожвавилися, час від часу насмішкувато позираючи на мене. Нарешті джентльмен, який був мені за перекладача, звернувся до мене зі словом про те, що всі присутні переконливо просять його виправити мої помилки.

Те, що я описав, уявляючи, як жив би, здобувши безсмертя, – вів він далі, – є безглуздим і нерозважливим, тому що передбачає не вічне життя, а вічне здоров’я, молодість і надлишок сил.

Після такої передмови цей джентльмен докладно розповів, що являють собою струльдбруги та який їхній спосіб життя. До тридцяти років вони нічим не відрізняються від решти людей, але потім поступово стають дедалі похмурішими. Душевний стан їхній погіршується доти, доки їм не виповниться вісімдесят. Досягнувши вісімдесятирічного віку, який тут вважають межею звичайного людського життя, струльдбруги страждають не тільки на всі хвороби й немочі, властиві старим людям, а й через перспективу того, що таке жалюгідне існування триватиме вічно. Вони стають упертими, сварливими, буркотливими, жадібними, похмурими, пихатими та балакучими. Окрім того, безсмертні не здатні до дружби й зовсім позбавлені добрих почуттів до свого потомства. Заздрощі й безсилі бажання постійно гризуть їх, але особливо вони заздрять шаленству молодих і смерті старих. Їхня пам’ять влаштована особливим чином – у ній зберігається лише те, що вони бачили, пережили або прочитали в юності та зрілому віці. Найщасливішими з- посеред них є ті, хто повністю втратив пам’ять і здитинився: вони викликають більше жалощів, бо позбавлені тих поганих якостей, якими вирізняється решта безсмертних.

Щойно струльдбруг досягає вісімдесятиріччя, він офіційно визнається померлим і його спадкоємці дістають усі права на його рухоме й нерухоме майно. Нещасному виділяють лише невелике забезпечення – таке, щоб він не помер з голоду. Відтоді струльдбругів уважають не здатними обіймати посади, пов’язані з довірою та одержанням прибутків, вони не можуть ані купувати, ні орендувати землю, їм забороняється виступати свідками в суді.

До дев’яноста років безсмертні втрачають зуби й волосся; у такому віці вони вже не відчувають смаку їжі, але їдять і п’ють усе, не насичуючись. Хвороби, на які вони слабують, тривають, не посилюючись і не відступаючи. Струльдбруги не пам’ятають назв найзвичайніших речей, ба навіть імен своїх рідних і близьких. Не можуть вони й читати, оскільки забувають початок фрази, ще не дочитавши її до кінця. Це позбавляє їх останньої доступної розваги.

Так я дістав повне уявлення про безсмертних і сподіваюся, що передав його абсолютно точно. У Лагнеггу до струльдбругів усі ставляться з ненавистю й презирством. Народження безсмертного в родині вважають лихим знаком. Я зустрічався з деякими із них – ніколи ще мені не доводилося бачити нічого мерзотнішого й жалюгіднішого, причому жінки мали вигляд іще огидніший, аніж чоловіки, і скидалися на жахливих привидів, яких не можна описати.

Відтоді моє палке й необдумане прагнення безсмертя трохи охололо. Я щиро соромився своїх необґрунтованих фантазій та привабливих картин, що їх малювала моя розпалена уява.

Король весело розреготався, дізнавшись про мою розмову з друзями, і жартома запропонував мені прихопити з собою на батьківщину двох струльдбругів, щоб вилікувати своїх співвітчизників від страху смерті. Я б так і зробив та навіть узяв би на себе витрати з їхнього перевезення й утримання, якби основний закон Лаггнеггу не забороняв безсмертним залишати острів.

Розділ 11

Гадаю, моя розповідь про таких незвичайних істот, як струльдбруги, нікому не видасться нудною або надто повчальною. У книжках про подорожі я напевне не зустрічав нічого подібного. Якщо ж я помиляюся, то нехай мені буде виправданням те, що мандрівники, описуючи ту саму країну, часто мимоволі звертаються до тих самих визначних пам’яток.

Його величність усіляко схиляв мене обійняти при його дворі яку-небудь солідну посаду, але, бачачи моє неуклінне прагнення повернутися на батьківщину, врешті-решт погодився відпустити мене й навіть зволів власноруч написати рекомендаційного листа японському імператорові. Він подарував мені чотириста сорок чотири золоті монети – тут полюбляють парні числа, а цифру чотири вважають щасливою, – а також червоний алмаз, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів.

Шостого травня 1709 року я врочисто розпрощався з його величністю й з усіма моїми друзями. Король був настільки люб’язний, що наказав загону палацової гвардії супроводжувати мене до Глангвенстальда, королівського порту, розташованого на південно-західному боці острова.

Шість днів по тому я знайшов там корабель, готовий вирушити до Японії. Наприкінці п’ятнадцятого дня плавання ми кинули якір у невеликому порту Ксамоші, що в південно-східній частині Японії. Місто це збудоване на мисі, який далеко видається в море. За мисом вузький прохід веде в затоку, на протилежному березі якого розташована столиця імперії Єдо[9].

Висадившись на берег, я найперше надав митним чиновникам листа до його імператорської величності, написаного королем Лаггнеггу. В митниці відразу ж упізнали королівську печатку – вона була завбільшки з долоню та зображувала самого короля, який допомагає кульгавому жебракові піднятися з землі. Міська влада, почувши про цей лист, прийняла мене як посла дружньої держави. Мене забезпечили екіпажем, кіньми, дюжиною слуг і взяли на себе всі витрати з моєї поїздки до столиці.


Мандри Ґуллівера

Прибувши, я негайно дістав аудієнцію та вручив листа. Його розкрили з особливими японськими церемоніями та прочитали імператору через перекладача. Ознайомившись зі змістом, імператор звелів оголосити мені, що з поваги до його царственого брата, короля Лаггнеггу, будь-яке моє прохання буде негайно виконане. Палацовий перекладач, обов’язком якого були перемовини з голландськими мореплавцями й купцями, відразу ж здогадався з моєї зовнішності, що я європеєць, і переказав мені слова його величності голландською мовою, якою володів досконало. Я відповів йому так, як вирішив заздалегідь: мовляв, я голландський купець, судно якого розбилося в одній далекій країні. Звідти морем і суходолом я дістався Лаггнеггу, а потім прибув на кораблі в Японію, з якою мої співвітчизники, як усім відомо, ведуть торгівлю. Я сподіваюся, що рано чи пізно мені випаде нагода повернутися з якимось кораблем на батьківщину, тому і прошу його величність дозволити мені під охороною вирушити до головного торговельного порту Нагасакі.

Іще одне прохання, з яким я звернувся до імператора, невимовно здивувало його: я уклінно просив позбавити мене виконання обряду, який у Японії зобов’язані виконати всі європейці. Він полягає в топтанні ногами Розп’яття і сягає тих часів, коли сюди проникли католицькі місіонери, котрі чимось прогнівали правителя імперії.

Коли перекладач переказав імператорові мої слова, його величність зауважив украй здивовано, що я перший з моїх співвітчизників, хто так ставиться до цього обряду, і в нього навіть виник сумнів – чи насправді я голландець. Із моїх слів зрозуміло тільки те, що я справді християнин. Проте, щоб зробити ласку королю Лаггнеггу, він готовий задовольнити мою дивну примху.

За допомогою перекладача я склав глибоку подяку за таку виняткову милість. Саме в цей час у Нагасакі вирушав загін імператорських воїнів, і його начальникові було доручено охороняти мене протягом усього шляху.

Незважаючи на те що перехід був дуже виснажливим, дев’ятого червня 1709 року я прибув до цього великого портового міста. Там я незабаром познайомився з голландськими моряками з торговельного судна «Амбоїна». Я довго прожив у Голландії, вчився медицини в Лейдені та розмовляв голландською, ніби народився в Амстердамі. Дізнавшись, звідки я потрапив до Японії, матроси почали з цікавістю розпитувати мене про мої подорожі. Я вигадав коротку, але дуже правдоподібну історію, приховавши найголовніше. Особливо виручило мене те, що в кількох голландських містах я мав знайомих, а прізвище батьків я просто вигадав, сказавши, що вони були поселянами з провінції Гельдерланд.

За те, щоб вирушити на «Амбоїні» в Голландію, я запропонував капітанові Теодору Вангрульту взяти з мене будь-яку суму. Але він, дізнавшись, що я багато років прослужив корабельним хірургом і можу виконувати обов’язки лікаря, призначив мені половину звичайної платні.

Під час плавання не трапилося нічого, про що варто було б розповісти. До мису Доброї Надії вітер був попутний. Ми зробили зупинку лише на кілька днів, щоб запастися прісною водою. На шляху ми втратили чотирьох чоловіків із екіпажу – троє померли через запущені хвороби, а один біля берегів Гвінеї впав із бізань-щогли у воду, яка кишіла акулами.

Десятого квітня 1710 року «Амбоїна» щасливо прибула в Амстердам. Звідти я невдовзі вирушив до Англії на невеликому каботажному судні.

Шістнадцятого квітня ми кинули якір у порту Даунс, і я вперше за п’ять із половиною років ступив на землю своєї батьківщини. Із Даунса я, не зволікаючи, вирушив до Редрифа і прибув туди о другій годині дня, заставши дружину й дітей у доброму здоров’ї.

Частина четверта

У країні гуїгнгнмів

Мандри Ґуллівера

Розділ 1

Нехай мене справедливо засудять за мої бродяжницькі нахили, але маю зізнатися – пережиті колись небезпеки не згасили в мені пристрасті до пригод. Я був удома з дружиною та дітьми близько п’яти місяців і міг би назвати таке життя щасливим, та в глибині душі бачив щастя зовсім в іншому.

Залишивши вдома бідну вагітну дружину, я пристав на вигідну пропозицію – взяти під своє командування торговельне судно «Едвенчерер». Мореплавну справу я знав досить добре, а клопітна посада корабельного хірурга мені надокучила. Тому як лікаря для екіпажу я запросив молодого доктора Роберта П’юрефоя. Ми відпливли з Портсмута сьомого вересня 1710 року. Точно за тиждень біля острова Тенерифе ми зустріли корабель капітана Пококка з Бристоля, який прямував до бухти Кампече в Мексиці за сандаловим деревом і потім загинув під час урагану.

На «Едвенчерері» під час плавання від тропічної лихоманки померло кілька матросів, і я був змушений шукати на Барбадосі та інших Антильських островах, куди заходив за домовленістю з власниками мого судна, нових людей на їхнє місце. Одначе невдовзі мені довелося пошкодувати про це. Більша частина моряків, яких я найняв, мали темне минуле й потім виявилися піратами. На кораблі тепер перебувало п’ятдесят чоловік команди, а метою нашого плавання була торгівля з індіанцями, які населяють острови Південного океану, і дослідження маловивчених земель у цих широтах.

Розбійники, яких я необачно найняв, примудрилися дуже скоро схилити на свій бік решту матросів, і вони вирішили схопити мене й заволодіти судном. Якось уранці до мене в каюту вдерся натовп негідників, мене зв’язали по руках і ногах, погрожуючи кинути за борт, якщо мені спаде на думку чинити опір. Довелося підкоритись і визнати себе полоненим, тоді пірати розв’язали мене, прикували ланцюгом до ліжка й поставили вартового біля дверей моєї каюти.

Їхньою метою було захопити іспанські торговельні судна, одначе для цього пірати були надто погано озброєні й нечисленні. Тоді вони ухвалили рішення швидко продати всі товари, що перевозилися на кораблі, й вирушити на Мадагаскар, щоб прийняти на борт більшу кількість розбійників. Протягом кількох тижнів, поки відбувалася торгівля з індіанцями, я був зачинений у каюті, наче кріт у норі, але мені приносили їжу та питво і не завдавали шкоди, лише осипали прокльонами та погрозами.

Дев’ятого травня 1711 року в мою в’язницю спустився Джеймс Велч і оголосив, що ватажок піратів має намір висадити мене на берег. Розбійники дозволили мені надягти найкраще вбрання і взяти із собою вузол білизни; зі зброї мені дозволили взяти тільки кортик. Вони так поспішали, що не оглянули кишень мого сюртука, де було чимало грошей та деякі необхідні дрібнички. Потім мене посадовили в шлюпку, і вона вирушила в бік незнайомого берега, що виднівся приблизно в милі від корабля. Висадивши мене просто на обмілині, пірати повернули назад. При цьому вони навіть не повідомили, де ми, що це за суходіл і яка країна тут розташована. Незабаром вони вже були далеко, а мені довелося поквапитися на берег, оскільки починався приплив.

Я дістався берега, знайшов сухе місце на пагорбі й почав обдумувати своє становище. Запасів провізії мене позбавили, я був без зброї, сам-один і не знав, що може трапитися наступної хвилини. Навколо було безлюдно. Єдине, що мені лишалося, – просуватися вглиб острова, поки я не зустріну яких-небудь дикунів. У кишенях моїх лежали кілька зв’язок строкатих намист, каблучок і браслетів, і я сподівався за їх допомогою дістати прихильність тубільців, якщо вони не виявляться людожерами. Ухваливши таке рішення, я зітхнув, підвівся й почвалав геть від берега.

Переді мною розстелялася широка рівнина, розмежована на ділянки неправильної форми довгими смугами дерев і чагарників. Я придивився – дерева були дикорослими, а між ними прозирали зелені луки й поля, засіяні вівсом. Я просувався обережно, побоюючись, щоб хтось не кинувся на мене несподівано, і нарешті вийшов на дорогу, стоптану безліччю кінських копит і коров’ячих ратиць. Траплялися там і відбитки босих людських ніг.

У полі пустували якісь тварини; деякі з них сиділи на корчах найближчих дерев. Вигляд вони мали доволі дивний, і про всяк випадок я заліг за кущем, щоб поспостерігати за їхньою поведінкою. Це було нескладно – тварини верещали, як мавпи, метушилися по всьому полі. Я ніколи ще не зустрічав настільки огидних істот. Голова і груди в них були суцільно вкриті густим, у одних кучерявим, а в інших гладеньким волоссям, а решта тіла лишалася голою, обтягненою темно-коричневою брудною шкірою. Вздовж спини й зовнішнього боку лап тяглися смуги жорсткої щетини; хвоста не було. Я помітив також бороди, немов у цапів. Шерсть у тварин була найрізноманітніших відтінків – від чорного до вогненно-рудого, а пазури на всіх чотирьох лапах гострі, наче бритва. Самиці видалися мені меншими на зріст, ніж самці, вони мали чистіші обличчя, вкриті легким пушком. Рухалися тварини карачки і на задніх лапах, надзвичайно прудко та спритно залізали на найбільші дерева.

Надивившись на них, я знову повернувся на дорогу, сподіваючись, що вона приведе мене до жител тубільців. Та не встиг я й кроку зробити, як зіткнувся носом до носа з однією з цих мавпуватих істот – вона мчала просто на мене на задніх лапах. Тварина різко зупинилась і здивовано втупилася в мене. Я завмер, а коли вона – чи то з цікавості, чи то погрожуючи – простягла до мене лапу, я від несподіванки вихопив кортик і руків’ям ударив її. Тварина завищала так пронизливо, що мені заклало вуха, і зі швидкістю вітру кинулася тікати. І відразу ж ціле стадо її сородичів вистрибнуло на дорогу, оточило мене й люто загарчало.

Становищу моєму ніхто б не позаздрив. Мені нічого не залишалося, окрім як стрімголов кинутися до найближчого дерева, проте кілька тварюк мене випередили й залізли на нього, щоб напасти згори. Приготувавшись дорого продати своє життя, я притиснувся спиною до стовбура та розмахував кортиком, не дозволяючи цим тварюкам наблизитися до мене.

Раптом серед нападників виникла паніка; злякано лементуючи, вони поспіхом розбіглися. Почекавши трохи, я, не збагнувши, що відбувається, вирішив був повернутися на дорогу, але несподівано помітив у полі коня, який спокійно прямував до мене. Я подумав, що, вочевидь, саме він і спричинив утечу дивних тварин. Не знаю чому, але я залишився стояти, очікуючи, поки кінь наблизиться. Нарешті він опинився зовсім поруч і, здригнувшись, став як укопаний. Якийсь час він здивовано мене роздивлявся, потім двічі обійшов навколо та знову втупився в моє обличчя, задумливо ремиґаючи. Я хотів був рушити далі, але кінь заступив мені дорогу, лагідно дивлячись на мене та не виказуючи ані найменшого бажання завдати мені шкоди. Так хвилин зо п’ять ми пильно розглядали один одного.

Нарешті я наважився і простяг руку, щоб погладити шию тварини. Одначе кінь поставився до моєї спроби ніби з презирством, задер морду і правим переднім копитом відсторонив мою руку. Потім заіржав так виразно, що в моїй голові майнула дика думка – а чи не хоче він мені щось сказати своєю кінською мовою? При цьому кінь, як і раніше, не давав мені піти.

Подальші події мене просто вразили.

Звідкись з’явився ще один кінь, і тварини обмінялися церемонними привітаннями. Вигляд це мало такий. Кожен із коней підняв праве переднє копито, потім вони торкнулися ними один одного та ввічливо заіржали, причому не на одному подиху, як це буває в коней, а змінюючи тональність так, що звук їхнього іржання здався мені майже мовленням. Потім вони відійшли вбік і почали неквапом прогулюватися, бесідуючи між собою, ніби два чиновники, які обговорюють важливу державну справу. При цьому коні не припиняли скоса поглядати на мене, немов побоюючись, що я втечу. Я подумав, спостерігаючи за їхньою поведінкою: якщо свійські тварини тут такі розумні, то які ж їхні власники? Мабуть, це наймудріший народ на землі. Такі гадки повернули мені оптимізм, і я вирішив був іти, одначе пройти мені вдалося зовсім небагато.

Кінь, якого я побачив першим, – сірий у яблуках, так виразно заіржав мені вслід, що я мимоволі озирнувся. Він дивився на мене, похитуючи головою. Я відразу ж рушив назад і наблизився до нього впритул, щиро сам собі дивуючись та ніби очікуючи на його подальші вказівки. Маю зізнатися, що я трохи хвилювався і вже почав побоюватися цієї дивної пригоди. Обидва коні підійшли до мене та знову почали уважно розглядати. Мені довелося зняти капелюха й, надавши йому колишньої форми, знову надягти, оскільки сірий кінь раптом почав обмацувати і м’яти його правим копитом. Мій жест дуже здивував обох тварин. Другий кінь – гнідої масті – зацікавився моїм сюртуком. Він погладив копитом тканину мого одягу, а потім торкнувся руки. Я був без рукавичок, і гнідий так сильно стиснув мою п’ясть між копитом і бабкою, що я скрикнув від болю. Кінь одразу ж випустив руку, обидві тварини видали винувате іржання та більше мене не чіпали. Вони уважно роздивлялися мої панчохи й черевики, довго обмацували їх і ніби були вкрай здивовані. Слід визнати: їхня поведінка була настільки розумною та незвичайною, що в мене виникла безглузда думка: може, тутешні мешканці кимось зачаровані й перетворені на коней? Чи тут узагалі немає людей і цікаві та розважливі тварини вперше зустріли людину, а тепер, ніби справжні філософи, обговорюють надзвичайне природне явище?

Не знаходячи відповіді, я насмілився звернутися до коней з такою промовою:

– Шановні джентльмени! Якщо ви справді зачаровані й у цій країні діють якісь чародійники, ви маєте розуміти всі мови світу. Я бідний англієць, закинутий долею на цей берег. І я прошу дозволу осідлати одного з вас і верхи дістатися будь-якого селища, де я міг би знайти притулок. Як подяку за цю послугу я подарую вам щось із своїх речей…

Я вийняв із кишені сюртука браслет і складаний ніж.

Поки я говорив, обидва коні стояли мовчки й, здавалося, дуже уважно слухали. Та ледве я закінчив, як вони почали ніби радитись іржанням; при цьому я чітко чув окремі осмислені звуки і зрозумів, що їхня коняча мова складається зі слів і речень.

Я почув слово єху, яке обидва коні повторили кілька разів. Не розуміючи його значення, я все ж таки, щойно коні зробили паузу, двічі прокричав «єху!», наслідуючи кінське іржання. Коні здивовано перезирнулися, а сірий кінь іще раз повторив це слово, ніби виправляючи мою вимову. Потім гнідий спробував навчити мене набагато складнішого: вимовляти слово гуїгнгнм. Після страшенних зусиль мені нарешті вдалося проіржати його досить чітко, і коні вдоволено закивали своїми благородними мордами.

Вони трохи потопталися, а потім розійшлися, так само церемонно постукавши передніми копитами. Сірий у яблуках зробив мені знак, наказавши йти поперед нього по дорозі. Я, зітхнувши, підкорився, цілком поклавшися на непередбачувану долю. Коли я сповільнював кроки або зупинявся, кінь починав іржати: «Ггуун, ггуун!» Я здогадався, що він квапить мене, і знаками пояснив, що втомився. Він чудово мене зрозумів, і далі ми йшли з перервами для нетривалого відпочинку.

Розділ 2

Здолавши три милі, ми наблизилися до довгої будівлі під солом’яною стріхою. Стіни її було зроблено з вбитих у землю товстих кілків, переплетених прутами у вигляді ґратки. Я підбадьорився й почав шукати по кишенях свої дрібнички, сподіваючись, що господарі цього скромного житла зустрінуть мене більш привітно. Одначе ніхто не вийшов нам назустріч, і кінь підштовхнув мене у спину, запрошуючи ввійти.

Я потрапив у просторе приміщення з гладенькою глиняною підлогою; вздовж однієї зі стін на всю довжину тяглись ясла з сіном. Усередині були троє лошачків і три кобилиці; мене вразило те, що всі вони сиділи – зовсім як люди, пережовуючи при цьому сіно. Та остаточно мені відібрало мову, коли я побачив, що решта коней зайняті звичайними господарськими справами. «Оце так, – знову сказав я собі, – який же, мабуть, мудрий народ заселяє цю землю, якщо він зумів так видресирувати свійських тварин!» Сірий кінь владно заіржав за моєю спиною, ніби даючи зрозуміти всім присутнім, що кривдити мене не слід. Інші коні відразу ж покірно відгукнулися.

Із цього приміщення двері вели до трьох суміжних кімнат, розташованих одна за одною на всю довжину будівлі. Ми з моїм сірим у яблуках приятелем пройшли до другої, і там кінь зробив мені знак зачекати, а сам рушив до третьої. Я метушливо витяг свої подарунки, маючи намір піднести їх господарям будинку: два ножі, три браслети з фальшивими перлинами, маленьке люстерко й намисто. Почулося кінське іржання, я нашорошився, сподіваючись почути людський голос, однак у відповідь почулося таке саме іржання, але ніжніше й тонше. Я вирішив, що цей будинок належить якійсь вельможній особі – дуже вже багато перешкод треба подолати, щоб побачитися з господарем, проте чому як слуг тут використовують самих тільки коней – це було вище за моє розуміння. Мене охопив страх – здавалося, що через злидні й лихо я остаточно з’їхав із глузду. Доклавши чималих зусиль, я нарешті озирнувся. Кімната, у якій мене залишили, була обставлена так само, як і перша, але більш витончено. Хоч скільки я тер очі й щипав себе, щоб позбутися мари, переді мною було те саме – я стояв на чистій глиняній підлозі, а вздовж стіни тяглись ясла з сіном. Не встиг я опанувати себе, як сірий кінь запросив мене увійти до третьої кімнати.

Усередині була дуже симпатична кобила з двома лошаками. Усі троє сиділи на охайних солом’яних циновках. Коли я зупинився, кобила відразу ж підвелася й наблизилася до мене. Однак я помітив вираз найглибшого презирства в її мигдалеподібних очах і почув те саме «єху!», звернене до сірого коня. На жаль, невдовзі я дізнався, що означає це слово! Потім кінь, проіржавши кілька разів «ггуун!», наказав, щоб я залишив кімнату. За нами пішов лошак, який, здогадно, прислужував у будинку.

Так само ми вийшли на заднє подвір’я. Там, подалі від головної будівлі, стояв досить-таки просторий сарай, куди мене й заштовхнули. На мій жах, там уже були ті самі огидні мешканці полів, яких я зустрів на шляху. Гурчачи, вони жадібно пожирали коріння й розривали пазурами сире м’ясо, судячи з усього давно протухле. Згодом я дізнався, що це були трупи собак, віслюків і корів.

Слуга за наказом сірого коня відв’язав одну з тварин, і ми знову вийшли на подвір’я. Нас поставили поряд. І поки коні порівнювали мене з мешканцем сарая, серце моє шалено калатало – я зрозумів, що мерзотне створіння зовні віддалено скидається на людину. Мене трохи втішило тільки те, що фізіономія мого сусіда мала широкі вилиці, приплющений ніс і вивернуті губи. Такі обличчя зустрічаються у немовлят деяких народів, яких дикунки матері тягають за спиною. Передні лапи єху, який стояв поруч зі мною, відрізнялися від моїх рук лише довжиною нігтів, кольором і товщиною шкіри та тильним боком долоней, укритих щетиною. В усьому іншому я був справжній єху, одягнений у європейський костюм.

Слуга-лошак простяг мені якийсь корінець. Я взяв його, понюхав і ввічливо повернув. Тоді він приніс із сарая кавалок віслюкової тушки, але м’ясо так смерділо, що я з огидою відвернувся. Слуга кинув м’ясо єху, і тварина жадібно проковтнула даток. Потім настала черга сіна й вівса, і я дав зрозуміти коням, що й вони мені не до смаку і не є моєю звичайною їжею. Між іншим, у мене відразу ж майнула думка: якщо я не зустріну тут звичайних людей, то невдовзі помру з голоду. Проте єху здавався абсолютно задоволеним життям.

Несподівано сірий кінь звернувся до мене. Він підніс копито до своєї морди, знаками даючи мені зрозуміти, що хоче знати: чим же я все-таки харчуюся? На щастя, десь поблизу заревла корова, я стрепенувся і показав, що зовсім не проти її подоїти. Дивовижно, але мене зрозуміли й знову повели до кінського житла. Там служниця-кобила подала мені велике глиняне горнятко молока, і я залюбки його осушив, одразу відчувши себе бадьоріше. Коні дивились, як я п’ю, дещо злякано і, проте, схвально. Після цього мені на певний час дали спокій.

Опівдні до будівлі під’їхав візок, у який були запряжені чотири сильні єху. У візку сидів кінь похилого віку – одразу було помітно, що це знатна і впливова особа. Кінь вибрався назовні й пішов до будинку, трохи кульгаючи на ліву передню ногу; мій хазяїн зустрічав його шанобливо та люб’язно. Мене залишили самого, і вперше я міг спостерігати, як тутешні коні обідають.

Вони влаштувалися в найбільшій кімнаті, де ясла стояли напівколом; гість і господарі церемонно сиділи на соломі кожен на своєму місці. Як перша страва подавалося сіно, як друга – овес, зварений з молоком. Гостя частували цією стравою в гарячому вигляді, решта їли її холодною. Над яслами розміщувався величезний ґратчастий короб із сіном, поділений на комірки за кількістю присутніх. Кожен кінь брав свою порцію – стримано, пристойно й акуратно. Ситі лошачки поводилися сумирно, слуги були моторні, а господарі – ввічливі з поважним гостем.

Мене нарешті помітили і звеліли підійти до, так би мовити, бенкетного столу, потім господар будинку почав бесіду зі своїм гостем, часто киваючи в мій бік. Слово «єху», як примара, знову висіло в повітрі. Мені так набридло бути предметом обговорення, що з нудьги я почав ритися у своїх бездонних кишенях. Намацавши там рукавички, я натягнув їх на руки. Ця проста дія вразила сірого коня. Він знаками поцікавився, що сталося з моїми передніми копитами, і звелів надати їм колишнього вигляду. Я неохоче підкорився. Утім, моя поведінка, як мені здалося, привернула до мене коней. Вони почали вимагати від мене вимовити слова, які я встиг засвоїти, а господар розважався тим, що називав усе, що було на обідньому столі, змушуючи мене повторювати. Це виявилося нескладно, оскільки ще замолоду я вирізнявся здібністю швидко засвоювати незнайомі мови.

Коли обід добіг кінця, мій хазяїн, занепокоєний тим, що я, як і раніше, голодний, відвів мене вбік і знову вказав на овес. Я заперечно похитав головою, але відразу ж зметикував, що з вівса нескладно приготувати коржі. Овес кінською мовою звучить як глунг. Я кілька разів повторив це слово і кивнув у бік білої кобили-служниці, просячи принести мені побільше цього злаку. Отримавши дерев’яне блюдо з вівсом, я так-сяк обсмажив зерна на вогні й заходився їх розтирати, поки не осипалось усе лушпиння. Потім я провіяв овес і розтер його між двома каменями в борошно, замісив тісто, спік коржі та з’їв на очах украй здивованого хазяїна, запиваючи підігрітим молоком. Спочатку ця страва здалася мені несмачною, але з часом я звик до неї та навчився обходитися без солі. Забігаючи наперед, зауважу, що ця нехитра їжа була набагато здоровішою за ту, до якої я звик. Окрім того, я навчився ловити кроликів і птахів, іноді збирав духмяні трави, додаючи їх у коржі як приправу, зрідка збивав для себе олію, робив сир і пив молочну сироватку.

Увечері кінь-хазяїн наказав виділити для мене приміщення в шести ярдах від будинку та окремо від сарая єху. Це виявився невеликий старий хлів, де колись тримали тільки корів. Там було чисто, сухо й тепло. Я знайшов усередині солому, приготував ліжко і, знесилений після того, що мені довелося пережити в перший день після вигнання з власного корабля, міцно заснув.

Розділ 3

Відтоді моїм головним заняттям було вивчення кінської мови.

Усі в будинку, починаючи з хазяїна і закінчуючи слугами, старанно мені в цьому допомагали. Їм здавалося дивом, що така дика тварина, як я, виявляє ознаки розуму. Цей парадокс мене вже анітрохи не бентежив…

Уроки відбувалися таким чином. Я тицяв пальцем у той чи той предмет, записував по літерах його назву в свій зошит і потім заучував. Щоб вимова моя стала правильною, я просив усіх, хто потрапляв мені на очі, кілька разів повторити потрібне слово. Особливо мені допомагав гнідий лошак-слуга.

Гуїгнгнми вимовляють слова гугняво і гортанно. Їхня мова найбільше нагадує верхньоголландську говірку, але на слух набагато м’якша й виразніша. Імператор Карл V якось зауважив: «Якби мені захотілося побесідувати зі своїм конем, я б використав голландську мову».

Мій хазяїн палав нетерпінням нарешті дізнатися мою історію. І хоча цей благородний гуїгнгнм, як і раніше, вважав, що я єху, все ж гадав, що душа в мене кінська, тому що охайність, кмітливість і ввічливість, які він у мені помітив, властиві лише його одноплеменцям. Він щодня по кілька годин навчав мене своєї досить непростої мови та сподівався, що незабаром його цікавість буде задоволено. Я ж робив безперечні успіхи. Якось я показав йому свій словничок, пояснивши сенс і мету моїх записів, і мій хазяїн невимовно здивувався, оскільки гуїгнгнми не мають ані найменшого уявлення про писемність, книжки й літературу.

За десять тижнів я вже розумів більшість запитань мого співбесідника, а за три місяці міг вільно відповідати на них. Перш за все господар поцікавився, звідки я взявся і де навчився так добре наслідувати єху, які переважно піддаються навчанню гірше за інших тварин. Усе це сірий кінь вимовив цілком серйозно.

Я відповів, що приплив морем у порожній дерев’яній посудині здалеку – із тих країв, де мешкає безліч людей, схожих зовні на мене. Мої супутники висадили мене на незнайомий берег та залишили самого. Я пішов по дорозі, побачив невідомих диких тварин, а потім зустрівся з кіньми. Слова «корабель», «континент», «король», «держава» в конячій мові відсутні, як і багато інших понять, таких, наприклад, як «брехня» й «обман». А про те, щоб пояснити коню значення слова «пірат», я вже й не кажу.

Господар будинку, подумавши над моєю відповіддю, зверхньо зауважив, що я, мабуть, помиляюсь або «розповідаю про те, чого ніколи не було». Він вважав неможливим існування якихось інших країн, де купка твариноподібних дикунів могла б спустити на воду дерев’яну посудину й вирушити на ній куди заманеться. Адже ніхто з гуїгнгнмів не в змозі побудувати таке судно і тим паче довірити керування ним якимсь єху. Я забув сказати, що слово «гуїгнгнм» означає «досконалість природи» – саме так називає себе кінський народ, який живе на цих теренах.

Невдовзі поширилися чутки, що в будинку сірого коня з’явився незвичайний єху, котрий вивчив кінську мову та своєю поведінкою демонструє зачатки розуму. Глянути на таке диво потяглися гості. Шляхетні огирі, цікаві кобили і вчені коні діставали велике задоволення від того, що розмовляли зі мною; за такої практики я менше ніж за півроку вже вільно розмовляв місцевою мовою. Всі гості ледь могли повірити, що я справжній єху. Їх збивала з пантелику моя світла шкіра, голос і те, чим я харчувався, та понад усе – мій одяг. Я намагався нікого не розчаровувати, адже, побачивши мене без одягу, наївні мудреці визнали б протилежне, – а мені цього зовсім не хотілося. Одначе недовго мені вдавалося зберігати свою таємницю.

Зазвичай я знімав верхній одяг, коли всі в будинку вже спали, і зрання вбирався в сорочку, сюртук і панталони. Та от якось на світанку хазяїн послав за мною свого слугу. Гнідий лошак убіг до мене в корівник і злякано зупинився – сюртук, яким я вкривався, сповз із моїх голих плечей, а сам я ще не прокинувся. Розгубившись, бідний кінь кинувся до хазяїна і про все йому доповів. Коли ми зустрілися з сірим конем, він поставив мені чудове запитання: чому під час сну я зовсім не такий, яким буваю звичайно? Тут я вирішив, що нам конче слід якось порозумітися, тим більше що мій одяг незабаром перетвориться на лахміття, а взуття зовсім стопчеться. Я твердо заявив коню, що одяг у моїй країні шиють для того, щоб людина мала пристойний вигляд і могла з його допомогою захистити своє тіло від холоду та спеки. Кінь попросив мене роздягтися, і я це негайно зробив.

Хазяїн спостерігав за моїми діями з великою цікавістю. Він розглядав кожен предмет туалету, а коли я, посинівши від холоду, знову нетерпляче одягнувся, кінь заявив, що в нього більше немає сумнівів у тому, що я справжнісінький єху, тільки особливої породи – без пазурів, шерсті та з іншим кольором шкіри. Я відповів йому, що ці його висновки мені вкрай неприємні, і переконливо попросив тримати нашу розмову в таємниці. Він великодушно пообіцяв – і на цьому ми розсталися.


Мандри Ґуллівера

Не треба описувати докладно мої успіхи у вивченні складної мови гуїгнгнмів. Нарешті настав час, коли я міг розповісти господареві про свої негаразди. Головні труднощі полягали в тому, щоб пояснити йому, з якої причини мене висадили на берег. Я докладно описав сірому коню корабель, за допомогою носовичка показав, що таке вітрило і як воно рухає судно. Розтлумачив, у чому різниця між порядною людиною та злодієм. При цьому гуїгнгнма найбільше здивував той факт, що з п’ятдесяти членів екіпажу лишень одного можна було назвати пристойною людиною, а решта виявилися мерзотниками, і що проста сварка призвела до таких жорстоких наслідків. Поміркувавши, він раптом запитав, як могло статися, що гуїгнгнми моєї землі дозволили керувати таким складним і дорогим судном диким істотам. Я попросив хазяїна не ображатися на те, що я зараз скажу, і пояснив: корабель був побудований такими самими розумними істотами, як я. Інших там, де я живу, немає, і всі вони панують над свійськими тваринами, зосібна й над кіньми. «Мене невимовно вразило, – додав я, – все, що я тут побачив, і особливо розумна поведінка, тактовність і благородство гуїгнгнмів. Щодо єху, то, попри зовнішню схожість із людьми, я теж вважаю їх за тварин, хоча причину такого глибокого здичіння та виродження збагнути не можу».

«Ваш народ, – вів я далі, – викликає в мені почуття поваги й захвату. Якщо я коли-небудь повернуся на батьківщину та зможу розповісти про побачене, мені ніхто не повірить, усі визнають це вигадкою. Ви не маєте на мене ображатися, сер, одначе моїм співвітчизникам ніколи й на думку б не спало, щоб, вибачте, коні були десь панами, а істоти, подібні до людей, – ницою худобою та їхніми рабами».

Розділ 4

Кінь вислухав мене, при цьому з його розумної морди не щезав вираз тривоги, недовіри та невдоволення.

Я добре пам’ятав, що в наших із ним бесідах про Англію, про звичаї моїх одноплеменців постійно випливала тема брехні. Незважаючи на свою прозірливість, гуїгнгнм насилу міг зрозуміти, у чому тут річ. При цьому він міркував ось так: мову дано нам для того, щоб розуміти одне одного й набувати знань про призначення й користь речей. Якщо ж ідеться про те, чого насправді немає, будь-який сенс спілкування двох істот зникає. У кращому разі я не розумітиму свого співбесідника, а в гіршому – буду невігласом, який вірить, що біле – це чорне, а чорне – це біле. Приблизно такими були його уявлення про брехню.

Почувши, що єху панують на моїй батьківщині, кінь запитав мене: а чим же тоді займаються гуїгнгнми? Я відповів, що вони відіграють важливу роль у житті країни та є геть незамінними. Їх дуже багато, вони належать до різних порід, їх доглядають, деякі з них коштують величезних грошей…

Тут сірий у яблуках підозріло скосив на мене очі.

– Улітку, – вів я далі з запалом, – ваші родичі пасуться на луках, а холодної пори року їх тримають у спеціальних будівлях, годують вівсом, розчісують їм гриви, доглядають копита…

– І все-таки я бачу, – перебив кінь, – що хоча ваші єху і вважають себе панами, але й вони підкорюються парнокопитим!

Я запропонував моєму хазяїну змінити тему, одначе він наполягав.

Тоді я повідомив, що гуїгнгнмів ми називаємо кіньми, а в селах – робочою худобою. Сам я належу до роду людського, або людей, як ми себе називаємо. Коні – найвитриваліші, найрозумніші та найгарніші з-поміж усіх тварин, які нам служать. Вони вирізняються швидкістю й великою силою. Якщо кінь належить багатому та вельможному хазяїну, то з ним поводяться обережно і дбають про нього; ці тварини беруть участь у перегонах, їх запрягають в екіпажі, на них полюють і подорожують, вони незамінні в сільському господарстві. Коні – невід’ємна частина будь-якої армії, такі підрозділи навіть мають особливу назву – кавалерія… Одначе ледве гуїгнгнми починають старіти й утрачати спритність, їх продають. Вони виконують важку і брудну роботу і… (я на мить збентежився, проте хоробро вів далі), – і після смерті з них здирають шкуру, продають її за безцінок, а решту викидають на поталу бродячим псам. Найгірша доля чекає на коней простої породи. Вони служать візникам, фермерам, бідним поселянам, їх гірше годують і ставляться до них не так дбайливо, як до гуїгнгнмів шляхетного походження. Під час воєн коні часто гинуть разом із вершниками. Я докладно описав наш спосіб їзди верхи, форму колясок, карет і возів, застосування вуздечки, сідла, запрягів, острогів, батога тощо. Копита наших коней, додав я врешті, підбивають залізом, щоб вони не стиралися на бруківках, якими ми звичайно їздимо.

Найдужче сірого коня обурило те, що ми дозволяємо собі їздити верхи на гуїгнгнмах. Він гордо заявив, що будь-який з його старих слуг здатен як пушинку скинути з себе або ж просто затоптати копитами найсильнішого єху. Я відповів, що наших гуїгнгнмів навчають ходити під сідлом або в упряжці з юного віку, вони покірні й кмітливі та, як правило, люблять своїх хазяїв. Це, однак, не зменшило його обурення. «Але як, – закричав він, – жалюгідні й не пристосовані до життя створіння, подібні до вас, сміють так жорстоко поводитись із тими, хто набагато благородніший, добріший та розумніший за них! Погляньте на себе! Ваші пазури нікчемні, ваші передні ноги й ногами не назвеш! А ваша шкура – вона надто неміцна й тонка, щоб захистити від холоду та спеки. Ваші очі влаштовані так, що можуть бачити тільки просто перед собою, а крім того, ви постійно знімаєте й надягаєте свою другу шкіру, звану одягом, вам нічого більше робити! Проте, – додав він, заспокоюючись, – ви справді розумні та здатні запам’ятовувати слова. Мабуть, ви дійсно особлива порода єху. Хотів би я знати, де ви народилися й чим займалися, перш аніж потрапили до країни гуїгнгнмів…»

Я важко зітхнув і попросив цікавого коня поставитися до моєї розповіді поблажливо, та якщо щось буде незрозуміло – вимагати уточнень, тому що мені доведеться розповідати про такі речі, про які він не має ані найменшого уявлення.

«Я народився, – почав я, – від шанованих і добрих батьків на острові, що зветься Англія. Ця земля розташована так далеко звідси, що навіть наймолодший та найвитриваліший слуга-лошак навряд чи зможе добігти туди, поки сонце здійснює своє річне коло. Керує островом жінка – це слово означає наших дружин і матерів, – ми називаємо її королевою. Я вчився медицини, тобто мистецтва лікувати рани і всілякі хвороби. Але оскільки ця професія давала мало засобів до існування, а в мене вже була сім’я, я вирушив на торговельному кораблі в далекі країни…»

Знадобилося п’ять днів, щоб мій хазяїн більш-менш зрозумів чуже життя. Особливо важко мені було, коли я розповідав про захоплення мого корабля розбійниками, яких я сам же й найняв. Сірий кінь увесь час перебивав мою мову запитаннями. Мені довелося пояснювати, що це були за люди, – а я забував вимовляти слово «єху», – багато з них у минулому втратили все, що мали, деякі були крадіями, убивцями, ґвалтівниками та фальшивомонетниками, котрі втекли з в’язниці. Мій хазяїн ніяк не міг уявити, що могло змусити єху впасти в таку безодню пороку. Я намагався, як міг, добирати зрозумілі йому звороти й порівняння. Нарешті він поступово почав розуміти, про що я кажу. Щоб пояснити негожі вчинки людей, – тобто єху, – я мав розтлумачити йому саму суть людських пристрастей, жадоби, злоби, заздрощів і взаємної ненависті. Як пояснити коню, що таке бідність і багатство, могутність і прагнення влади, якими є жахливі наслідки шалених розкошів? Усе це мені доводилось описувати й визначати за допомогою прикладів. У мові гуїгнгнмів немає таких понять, як влада, уряд, війна, закон, покарання, злочин, і сотень подібних. Для мого хазяїна, при всьому його природному розумі, моя розповідь тривалий час залишалася порожньою абстракцією. Та я щосили намагався задовольнити його цікавість, і зрештою він дещо втямив. Проте цього йому було замало, і невтомний гуїгнгнм хотів більше дізнатися про ту частину світу, яку ми називаємо Європою. Особливо він цікавився відомостями про Англію.

Розділ 5

Я зупинюся на найголовнішому з того, що нам удалося обговорити в наших бесідах протягом двох років, які я прожив у цій дивовижній країні.

Географічний та політичний опис Європи, її торгівля, промисловість, фінанси, наука, мистецтва – ось неповний перелік тем, яких ми торкалися; причому в мого співбесідника виникало стільки запитань і зауважень, простих, зрозумілих та мудрих, що вони часто ставали приводом для нових зустрічей.

Якось ми довго розмовляли про історію. Я розповів коню про англійську революцію, що сталася в часи правління принца Оранського, і про багаторічну війну з Францією, яку почав принц, а продовжила його спадкоємиця, нинішня королева. Про війну, в якій узяли участь усі християнські держави і яка триває й сьогодні. На прохання мого співбесідника я підрахував, що під час битв і дрібних сутичок загинули не менше мільйона єху, було зруйновано близько ста міст і спалено або потоплено понад триста кораблів.

На його запитання про причини подібних лих у нашому світі я відповів, що приводів для воєн існує безліч, однак я назву тільки найважливіші з них. Найчастіше це честолюбство монархів, яким здається, що під їхньою владою перебуває обмаль народів або земель; іноді – підступність міністрів, які переконують короля розпочати війну, щоб відвернути народне невдоволення від їхнього невдалого правління. Розбіжності в поглядах на ті чи ті речі також згубили багато мільйонів життів. За допомогою воєн нерідко розв’язують важливі суперечливі питання. Чим вважати свист – гріхом чи доброчесністю? Чи є хліб тілом або тіло хлібом? Що краще: цілувати шматок дерева чи кидати його у вогонь? Якого кольору – чорного, білого, червоного чи сірого – має бути верхній одяг? Як шити його і чи має він бути коротким, довгим, широким, вузьким, брудним або чистим? Іноді сварка між двома правителями спалахує через бажання спекатися третього, хоча жоден із них не має на це права. Трапляється, що король кидає рукавичку недругові, викликаючи його на бій, через страх, що той нападе на нього першим. Війна може початися, тому що ворог є надто сильним або, навпаки, надто слабким. Буває й так, що наші сусіди вважають, ніби ми маємо щось, чого немає в них, – і навпаки. Такі війни – найтриваліші й найспустошливіші. Часто з’являється привід напасти на чужу країну, коли вона знесилена голодом, чумою або внутрішніми заворушеннями. Так само вважається справедливою війна з найближчим союзником, якщо в того, хто її розв’язав, розігрався апетит і він не проти за рахунок колишнього друга розширити свої володіння…

Війни за своєю суттю нелюдські. Войовничий монарх дуже просто може послати свої війська до країни, де населення бідне й неосвічене. Половину його він має право абсолютно безкарно знищити, а решту взяти в рабство. Це називається «вивести дикий народ із варварства й долучити його до благ цивілізації».

Часто трапляється, що якийсь правитель для захисту своєї країни від іноземного вторгнення просить військової допомоги в іншої держави. Вигнавши ворога, союзник обертає зброю проти того, хто його покликав, кидає правителя до в’язниці, відправляє у вигнання або просто вбиває, щоб не мати зайвого клопоту. Після цього захоплює владу і стає законним володарем обох країн. Такий вчинок вважається цілком благородним і заслуговує на похвалу. Кревне родство або шлюбні союзи також є частою причиною воєн між країнами; що ближче родство, то більші чвари. Бідняки змучені жебрацтвом і голодом, багатії марнославні й бездушні. Жадоба бідних і гординя багатих породжують ненависть – ось чому війни в нас ніколи не припиняються, а ремесло солдата вважається найпочеснішим. Солдата-єху наймають для того, щоб він убивав якомога більше людей, котрі не заподіяли йому ані найменшого зла. При цьому війни ведуть не тільки сильні й заможні держави, а й зовсім зубожілі та крихітні.

«Усе, що ви мені розповіли, – замислено мовив мій хазяїн, – справді свідчить про дивовижні результати діяльності вашого розуму. І водночас про вашу ницість, адже природа створила вас слабкими й нікчемними. Ви не маєте ні фізичної сили, ані спритності, ви навіть не можете як слід покусати й подряпати одне одного, як це роблять наші єху. Тому, називаючи кількість жертв у битвах, ви, по-моєму, кажете про те, чого немає!»

Я насилу зміг стримати посмішку, почувши таке. Моєї обізнаності у військовому мистецтві цілком вистачило б, щоб докладно пояснити співбесідникові устрій та принцип дії наших гармат, мортир, мушкетів і карабінів. Я описав пістолети, кулі, порох, шаблі та багнети. Розповів, що таке облога, відступ, атака, мінування, бомбардування, морські битви, загибель кораблів із тисячею матросів на борту й бої на суходолі, у яких із кожного боку гинуть десятки тисяч людей. Я повідомив про стогони та крики приречених умирати і про розшматовані людські тіла, описав загальне сум’яття, клуби диму, шум, кінський тупіт, утечу, переслідування, перемогу; описав бойовища, вкриті трупами, кинутими на поталу псам, вовкам і воронам, – а потім насильництво над мирними людьми, розбій, грабування…

Я міг би говорити безкінечно, але мій хазяїн зупинив мене, зауваживши, що той, хто стикався з єху, легко повірить моїй розповіді, однак те, чого ми сьогодні торкнулися в нашій бесіді, непокоїть його. «Ми завжди гидували з єху, які живуть у нашій країні, – промовив сірий кінь, – і все ж таки ставилися до них, як до звичайних тварин, що можуть завдавати прикрощів на зразок тих, які трапляються, коли заб’єш копито або поранишся. Проте у ваших розповідях усі злодіяння пов’язані з істотами кмітливими та, почасти, розумними. І якщо вони скоюють такі жахливі злочини, то доводиться визнати, що розбещена свідомість у сто разів гірша за тваринну дурість. Я схиляюся до думки, що замість розуму ваша порода єху має щось таке, що сприяє поширенню зла і пороків, а ви самі являєте собою прикру помилку природи».

Я не міг заперечити.

«Ви якось казали, – вів далі мій співбесідник, – про незлагоду з законом декого з матросів, які висадили вас на берег нашої країни. Що таке у ваших краях закон і хто йому служить?»

Я не дуже обізнаний у тому, що стосується закону та права, але, утім, намагався задовольнити його цікавість.

«У нашій країні, – мовив я замислено, – є численний стан людей, які з наймолодшого віку вчаться доводити, що біле – це чорне, і навпаки, залежно від того, за який доказ більше заплатять. Цей стан тримає в рабстві весь наш народ. Наприклад, якщо сусідові сподобалася моя корова, він наймає одного з таких людей, аби той довів, що згідно з законом я маю віддати корову йому. Щоб зберегти свою власність, я й собі маю найняти адвоката, тому що закон забороняє мені самому захищати свої права в суді. Та й це ще не все. Немає впевненості в тому, що я виграю справу, оскільки скривджена сторона звичайно опиняється в невигідному становищі. Мій адвокат, попри те що факти свідчать на нашу користь, може виявитися нетямущим, лінивим або занадто обережним. І в мене залишається тільки два способи зберегти свою корову: перший – підкупити адвоката іншої сторони, щоб він удав, ніби захищає справедливу справу, другий – переконати мого захисника в тому, що корова насправді мені не належить. Тоді з’явиться хоч якийсь шанс виграти процес. Суддями, – вів я далі, – у нас називають осіб, на яких покладено обов’язок розв’язувати суперечки та ухвалювати рішення як у цивільних, так і в кримінальних справах. Та не можу сказати, що всі вони вирізняються порядністю й чесністю. Я знав шанованих суддів, для яких власні інтереси завжди стояли вище, ніж закон. Звичайно у таких служителів правосуддя добре підвішений язик, вони хитрі й розумні, і репутація для них – понад усе. У суді вони говорять про що завгодно, тільки не по суті справи. Такий суддя ніколи не спитає, яке право має сусід на мою корову, а без кінця обговорюватиме, якої вона масті, вдома доїться чи на пасовиську, які завдовжки у корови роги, коли вона востаннє хворіла тощо. Майже всі судді вийшли з адвокатів і чудово володіють прийомами казуїстики; вони без кінця-краю сиплють термінами, від яких у простого смертного в голові паморочиться. Так само складені в Англії закони. Цих законів так багато і тлумачення їх настільки незрозуміле, що не можна визначити, де правда, а де брехня. Звичайно, може знадобитися півжиття для того, щоб довести, що поле та садиба, які залишилися від моїх батьків, належать мені згідно з законом, а мою корову купив саме я, а не хтось інший… Суд над особами, звинувачуваними в державних злочинах, здійснюється набагато швидше. Суддя просто звертається до влади й дізнається, виправдати обвинувачуваного чи стратити. І при цьому, звісно ж, посилається на закон».

Аж тут виникло нове ускладнення: мій хазяїн попросив мене розтлумачити, що означає слово «сплатити» і чому служителі закону витрачають стільки сил на те, щоб завдавати шкоди своїм ближнім і кривдити їх.

Розділ 6

Мені довелося пояснити цікавому й наполегливому гуїгнгнмові, що таке гроші, з чого їх зроблено, яка цінність благородних металів і яку роль вони відіграють у житті моїх співвітчизників. Я сказав, що якби єху мав велику кількість грошей, то він міг би придбати все, що йому заманеться: гарний одяг, будинки й землі, меблі, їжу, напої, слуг і навіть дружин. Наші єху цінують багатство понад усе на світі. Завдяки грошам заможні підкорюють собі бідних і зискують із плодів їхньої праці. На тисячу вбогих припадає один багатій, і слід чесно зізнатися, що більшість нашого народу ледве животіє, одержуючи наймізернішу платню за тяжку працю, і все це заради того, щоб незначна меншість могла жити не знаючи лиха.

Мій співбесідник вважав це несправедливим, адже всі від народження мають право на свою частку земних благ. Він докладно розпитав мене, як живуть у нас заможні єху, та особливо його зацікавила наша їжа, способи її добування й приготування. «Чому її не вистачає на всіх?» – спитав він. Я відповів, що бідні харчуються просто, а багатії люблять поласувати. Я перелічив різні страви й додав, що за багатьма делікатесами, фруктами, прянощами й напоями доводиться відряджати кораблі в дуже далекі країни. Іноді здійснюють навколосвітню подорож, щоб добути для якоїсь знатної родини щось незвичайне з їжі. Я не кажу вже про посуд, який примхливі багатії використовують для своїх трапез.

Мій гуїгнгнм на це зауважив, що в нас, мабуть, надзвичайно бідна країна, якщо не вдається як слід прогодувати все населення.

Вразило його ще й те, що нам бракує джерельної води та доводиться привозити питво з заморських країн. Я пояснив, що води в нас удосталь, а напої – це дещо інше. Вони потрібні для того, щоб веселитися й забувати про тяготи життя. Англія, за підрахунками вчених, може виробляти втричі більше їстівного, ніж здатні з’їдати її мешканці, але наші багаті єху не вдовольняються цими продуктами, а виписують собі з-за моря делікатеси й вина, щоб подражнити свій витончений смак. Навзамін ми посилаємо в інші країни різні необхідні вироби. Цей обмін товарами називається торгівля. Торговці – народ кмітливий та спритний, проте не всі можуть займатися торгівлею, хтось має виробляти товари, орати землю, зводити будинки. Одяг, який на мені, пошили чиїсь умілі руки, та я ніколи не дізнаюся, хто зіткав сукно і покроїв оцей сюртук. Мій будинок цеглинка за цеглинкою виклали муляри, хліб, який я їв, вирощували селяни, корабель, на якому я плавав, збудували на верфі майстри…

Як нелегко було пояснити це все розумному коневі!

В одній з бесід ми торкнулися теми англійської знаті. І мій хазяїн зробив мені несподіваний комплімент, на який я зовсім не заслуговував. Він сказав, що я, вочевидь, походжу зі шляхетної та вельможної родини, оскільки кольором шкіри, будовою тіла й манерами значно відрізняюся від єху країни гуїгнгнмів. Причому я досить освічений, охайний, маю здібності до мов і чемний.

Я подякував моєму співбесідникові, проте запевнив його, що він помиляється. Мої батьки були прості люди, порядні в усьому, але не майновиті й не вельможні. І додав, що наша англійська знать зовсім не така, якою він її уявляє.

Її молодих представників від самого дитинства виховують у неробстві та розкошах. Так-сяк закінчивши навчання, золота молодь байдикує, розважаючись грою в карти, гульнею та сумнівними зв’язками. Життя їхнє порожнє й не має користі для суспільства. Протринькавши статки батьків, нащадки вельможних родів заради грошей одружуються з дівчатами з заможних сімей, але низького походження. Наречені їхні, як правило, дурні, негарні, хворобливі, чоловіки ставляться до них презирливо. Від таких шлюбів народжуються кволі діти. І не дивно – адже здорове й міцне тіло у знатних людей вважається чимось непристойним. А хирявість, землястий колір обличчя та млявий вигляд є ознаками благородної крові. Словом, духовні вади аристократів цілком відповідають фізичним і являють собою жахливу суміш пихатості, глупоти, невігластва, примх, розбещеності й погорди.

Розділ 7

Може здатися не зовсім правильним, що я виставив вади людського племені на позір перед свійською твариною. Та зізнаюся чистосердо – порівняння дивовижних чотириногих із людиною було зовсім не на користь останньої та докорінно змінило мій погляд на людське плем’я. Я дійшов висновку, що не треба щадити його, адже я прагнув бути чесним не тільки перед своїм проникливим хазяїном, а й перед собою. Я лише трохи жалів себе та своїх співвітчизників, оскільки чи знайдеться у світі людина, яка б не була прихильна до місця свого народження?

Була і ще одна причина. Я не прожив у країні гуїгнгнмів навіть року, але вже так любив і поважав її мешканців, що в мене виникло бажання ніколи більше не повертатися до людей та прожити решту життя серед цих дивовижних істот. Одначе доля вирішила по-іншому.

Коли я почасти задовольнив цікавість мого співбесідника, він запросив мене якось уранці до себе та виголосив доволі тривалу промову. Насамперед він повідомив, що багато роздумував і дійшов досить сумних висновків.

«Перепрошую, – мій хазяїн трохи збентежився, – але після того, що ви розповіли, я можу дивитися на людей тільки як на породу тварин, випадково наділених часткою розуму. Та й нею ви користуєтеся лише для заохочення своїх уроджених пороків і набуття нових. Фізично ваше плем’я, – голос мого співбесідника зміцнів, – якщо поглянути на вас, поступається нашим єху. Ви нетвердо тримаєтеся на задніх кінцівках, ваші лапи й пазури не годяться навіть для того, щоб просто лазити по деревах. Ви не захищені від сонця й вітрів, прохарчуватися вам складно, ви слабуєте на всілякі хвороби. Хоча ви й називаєте себе розумними істотами, усе, що відбувається на вашій землі, свідчить про інше. Я часто порівнював людське плем’я, його спосіб життя, звичаї з поведінкою наших єху. І дійшов остаточного висновку, що в розумовому плані та у способі життя між вами існує дивовижна схожість. Єху, – гуїгнгнм замислено ремиґнув і подивився мені просто в очі, – ненавидять один одного більше, ніж будь-які інші тварини. Колись я гадав, що причина цього – огидність, яку вони бачать у своїх братах, але не помічають у собі, однак тепер розумію, що помилявся: причини розбратів, які виникають між людьми, є тими самими, що і в єху.

І справді, якщо насипати п’ятьом єху корму, якого досить було б для п’ятдесяти, то вони, замість того щоб спокійно почати трапезу, неодмінно поб’ються. Кожен прагне все захопити собі. Ви ніколи не бачили, як дикі єху збираються стадами, зачувши здобич, і, виючи, накидаються на неї? Страшне видовище, скажу я вам. Відбуваються такі криваві битви, що блякнуть ваші описи військових дій. Дивно, але, на відміну від людських бійок, убивства в єху трапляються вкрай рідко – мабуть, тому що в них немає смертельної зброї, яку ви винайшли… Іноді дикі єху, що мешкають у заростях або в лісі, нападають на своїх сусідів зненацька. Одначе якщо вилазка закінчиться невдачею, вони, повернувшись на місце, починають битись одне з одним – саме так, як це буває у ваших усобицях.

У нашій країні де-не-де в землі трапляються блискучі різнокольорові камінці, – вів далі мій співбесідник. – До цих камінчиків єху мають особливу пристрасть. Вони готові рити землю зубами та пазурами весь день, аби заволодіти такою коштовністю. Здобич вони забирають із собою та ховають у потаємному місці. Це дуже скидається на людську нестримну жадібність. Якось я, заради експерименту, забрав купку камінців зі схованки. Тварина, побачивши, що її скарби зникли, здійняла такий ґвалт, що збіглося все стадо. Та пограбований єху не шукав співчуття – страшенно розлючений, він накинувся на сородичів. Протягом кількох днів він тужив і відмовлявся від їжі та питва. Нарешті я пожалів його і звелів слузі непомітно повернути камінці на місце. Єху відразу ожив, знайшовши їх, звеселився й відтоді став покірною та роботящою худобою. Природно, він негайно заховав камінчики в інше місце й не випускав нової схованки з очей.

Коли два єху знаходять строкатий камінчик, вони шалено б’ються за скарб. При цьому дуже часто його дістає третя тварина, яка спокійно спостерігає за бійкою. Скориставшись моментом, хитрун хапає знахідку та відносить до власної схованки. Чи не нагадує вам це, – мовив кінь, посміхаючись, – ваші судові позови?»

Я не переконував його на інше, адже тоді мені довелося б визнати, що таке розв’язання суперечки є набагато справедливішим, аніж безліч рішень, які ухвалюють в англійських судах.

«Та особливо огидна в єху, – вів далі мій співбесідник, – їхня ненажерливість. Вони жадібно поглинають усе, що потрапить їм на очі: траву, коріння, ягоди, падло, причому найбільше задоволення дістають від їжі, яку вони примудрилися вкрасти, ніж від тієї, що готують для них мої слуги. На тутешніх луках зрідка зустрічається одна рослина, коріння якої солодкувате на смак. Єху постійно шукають її, а знайшовши, з насолодою жують – вона впливає на них так само, як вино. Під дією цього коріння вони або обіймаються, або б’ються, ревуть, кривляються та зчиняють бучу, стають балакучими, не можуть триматися на ногах, нарешті падають і засинають у багнюці…»

Але в тому, що стосується науки, мистецтва, промисловості, державного управління тощо, визнав мій гуїгнгнм, немає схожості між людьми та єху. Щоправда, йому доводилося чути, що в деяких стадах цих тварин є хтось на зразок володаря. Цей єху-ватажок чомусь завжди найбільший, найогидніший та найлютіший. У нього, як правило, є фаворит, який немов дві краплі води скидається на свого покровителя. Обов’язки фаворита прості – він дбає про те, щоб ватажкові було зручно, лиже йому п’яти та приводить до лігва молоденьких самиць. За вірну службу його час від часу нагороджують кавалком віслючого м’яса. Фаворита ненавидить уся зграя, і щоб бути в безпеці, він постійно тримається позаду свого пана. Зазвичай такий єху ходить в улюбленцях недовго. Йому швидко знаходять заміну, після чого все стадо дає йому солідного прочухана й виганяє. Чи подібне це до того, що відбувається між нашими правителями та їхніми міністрами, мій співбесідник запропонував мені визначити самому.

Потім він торкнувся ще одного важливого питання. Єху вирізняються жорстокістю в боротьбі один з одним за своїх обраниць. Але, коли домагаються прихильності й беруть їх за дружин, безбожно б’ють і поводяться з ними неймовірно брутально. Зі свого боку, майже кожна самиця єху, незалежно від того, має вона пару чи ні, побачивши молодого й сильного самця, поводиться вкрай зухвально. Вона кривляється, верещить, грайливо ховається в кущах і за деревами, а коли самець кидається навздогін – тікає, вдаючи, буцімто перелякана, і прекрасно знаючи, що самець побіжить за нею. Якщо ж до зграї приб’ється єху-одиначка, то всі самиці, оточивши її, починають жестами та кривляннями виказувати надзвичайну огиду й презирство.

Я промовчав, але з сумом змушений був визнати, що в цих учинках жіночої половини єху є надзвичайна схожість із кокетством і безсоромністю великої кількості наших дам.

Окрім того, гуїгнгнм розповів про одну дивну особливість характеру єху, яку помітили його слуги. Іноді якомусь єху спадає на думку забитися в куток, лягти на землю та стогнати, канючити й відганяти від себе кожного, хто до нього наблизиться. Звичайно таке трапляється з абсолютно здоровими молодими тваринами. Що з ними відбувається, зрозуміти не можна. Єдиний засіб, який лікує єху від цієї хвороби, – це важка праця, що діє на них просто як чари.

Попри всю мою прихильність до роду людського, я не міг не визнати, що вбачаю в цьому початок тієї недуги, яку в нас в Англії називають сплін, а в Європі – хандра. Звичайно на неї хворіють нероби та заможні люди, і ліки я б виписав їм точно такі.

Розділ 8

Хто, як не я, міг зіставити все сказане гуїгнгнмом про єху з тим, що я знав про самого себе та своїх співвітчизників? Однак я вирішив, що особисті спостереження можуть дати ще цікавіші результати, і попросив у мого хазяїна дозволу відвідувати сарай, де він утримував цих тварин. Він погодився і звелів одному зі своїх слуг, сильному та кмітливому жеребцеві, бути моїм проводирем і охоронцем, адже я вже не раз ризикував потрапити до лап єху, прогулюючись далеко від будинку без зброї.

Я підозрював, що єху бачать у мені представника свого племені. Часом, спекотного дня, коли я знімав сюртук і сорочку, щоб повалятися на осонні, вони пильно розглядали мої оголені руки та плечі, поступово наближаючись до мене і наслідуючи мої рухи, немов мавпи. Я чітко відчував їхню ненависть; так дикі галки переслідують ручну, коли та випадково залетить у їхню зграю.

Єху з дитинства вирізняються дивовижною спритністю, але якось мені вдалося спіймати трирічного самця. Я намагався його заспокоїти та пригорнути, але він верещав, дряпав і кусав мене, як біс, і врешті я був змушений відпустити його. І правильно вчинив: на шум із воланням збіглося все розлючене стадо, одначе, переконавшись, що дитинча ціле й неушкоджене, а поруч зі мною слуга-лошак, жоден не наважився зачепити нас.

За моїми спостереженнями, з-поміж усіх тварин єху найважче піддаються дресируванню. Усе, на що вони здатні, – це возити на собі вантажі. Причина полягає в їхньому характері: вони вперті, злісні, віроломні, мстиві й геть позбавлені благородства й великодушності. Вони дуже сильні й нахабні, але водночас лякливі, що робить їх хитрими й безглуздо жорстокими.

Я прожив у цій країні три роки, і було б несправедливо не розповісти докладніше про гуїгнгнмів. Цих шляхетних істот природа обдарувала добрим серцем, і вони не мають уявлення про зло; головним правилом їхнього життя є розумне й гармонійне існування. Тому тривалі суперечки, відстоювання неправих або сумнівних ідей, егоїзм – усе це абсолютно чуже для гуїгнгнмів. Приязність і відданість – ось головні їхні чесноти. Так вони ставляться не тільки до своїх близьких, а й до всіх без винятку одноплеменців. Будь-який гість знайде в будинку гуїгнгнма притулок; коні суворо дотримуються пристойності та надзвичайно ввічливі, хоча й не знають, що таке етикет.

Зі своїми лошачками батьки не панькаються, але піклуються про них з усією відповідальністю, не обмежуючи, проте, їхньої свободи. Я помітив, що мій хазяїн настільки ж ласкаво ставиться до дітей сусіда, як і до власних. Коні тримають під суворим контролем чисельність населення своєї країни, та, як правило, в одній родині ніколи не буває більше ніж два різностатеві лошаки. Якщо у пари гуїгнгнмів із якоїсь причини народжується тільки одне лоша, інша сім’я, молодша, може віддати їм на виховання свою дитину. На простих коней такі обмеження не поширюються, а їхнє потомство виховується як майбутні слуги. Беручи шлюб, гуїгнгнми особливо ретельно добирають масть майбутніх чоловіка чи дружини, дбаючи про чистоту породи. Для коня головною міркою є сила і постава, для кобили – краса. Добір здійснюється для того, щоб не допустити виродження племені розумних коней. Такі поняття, як кохання, залицяння, заручини, посаг, шлюбний договір, не мають навіть слів на своє позначення в конячій мові. Пара з’єднується за розумним вибором батьків або друзів і проходить увесь свій життєвий шлях у взаємній дружбі, без ревнощів, сварок чи образ, але й без палкої прихильності. Усі родинні питання подружжя розв’язує разом.

Система виховання гуїгнгнмів дивовижна й цілком заслуговує на наслідування. Поки лошачки не досягнуть певного віку, їх годують невеликою кількістю вівса, зрідка додаючи в нього молоко. Улітку лошата пасуться, подібно до батьків, дві години вранці та дві години ввечері. Слуги ж пасуться тільки по годині, а решту корму з’їдають удома у вільний час. Фізична досконалість, стриманість, працелюбність і охайність є головними вимогами вихователів. Як часто я спостерігав за лошачками обидвох статей, які пустували на полях і крутих схилах пагорбів. Одначе це були не прості ігри, а щоденні вправи під наглядом наставника. Після таких багатогодинних занять лошаків обов’язково ведуть до води, де вони купаються. Чотири рази на рік проводять змагання, де молодь показує свою спритність і силу. Переможця або переможницю вшановують схвальним іржанням, а для решти влаштовують святкову вечерю.

На весняне рівнодення кожного четвертого року в країні гуїгнгнмів збирається так звана Рада представників. Вона триває близько тижня; на цих зборах обговорюють становище в округах, на які поділено всю тутешню землю. Питання, що виносяться на обговорення, як правило, прості: чи досить в окрузі сіна, вівса і корів, у якому стані пасовиська та чи є проблеми з робочою силою, тобто з єху. Якщо десь відчувається брак того чи того, Рада одностайним рішенням надає допомогу.

На одних із таких зборів я таємно був присутній місяців за три до того, як залишив країну гуїгнгнмів. На них головував мій господар, а відбувалися вони поруч із нашим будинком на широкій луці, тому я міг чути кожне слово. Питання було дуже серйозним і суперечливим – чи слід спекатися єху остаточно. Один із присутніх, кінь середнього віку з суворою та відлюдкуватою мордою, висловлювався рішуче, наводячи різноманітні аргументи стосовно того, що від єху більше шкоди, ніж користі. Він казав про те, що краще б гуїгнгнмам дресирувати віслюків і послуговуватися їхньою працею, ніж без кінця морочитися з некерованими та огидними єху, які витоптують овес на полях, крадуть молоко, вбивають собак і котів, щоб одразу ж їх зжерти, а головне – вони кепський приклад новому поколінню лошаків. «Ми не знаємо, – підвищив голос оратор, – які хвороби вони носять у собі, які лиха для нас готують. Єху так стрімко розмножуються, що в деяких округах їх стало втричі більше, ніж коней. За переказом, колись у давнину з однієї з гірських вершин спустилася перша пара цих жахливих тварин. Але точно ми не знаємо, звідки вони взялися; особисто я вважаю, що з болотної твані. І тепер мені видається найбільшою помилкою рішення залишити по парі єху в кожному окрузі, сподіваючись із часом приручити й одомашнити цих біснуватих тварин. Що з цього вийшло – судіть самі!»

Мій господар узяв слово, і коли я почув, що він говорить про мене, то затремтів, ніби від холоду. У мене з’явилося передчуття, що це все добром не скінчиться. Сірий кінь не заперечував попередньому ораторові, але зауважив, що є інша легенда про походження єху. Кажуть, нібито перші з цих тварин з’явилися з-за моря. Можливо, їх було більше, однак вижили тільки самиця й самець. Тому ймовірно, що колись єху були цілком розумними істотами, що мешкали в якійсь далекій країні, але з часом здичіли й дійшли такого стану, в якому ми їх бачимо зараз. Підтвердженням може бути незвичайний єху, який живе в його будинку. Я здригнувся і притиснувся до землі у схованці, де лежав, підслуховуючи дебати гуїгнгнмів.

«У цього єху, – вів далі мій хазяїн, – усе тіло вкрите захистом зі штучної тканини та шкури інших тварин, а власна шкіра біла, і на ній немає волосся. Він розумний, освічений та швидко засвоїв конячу мову. Він розповів мені, як опинився в нашій країні, та про свою батьківщину – країну за морями. Причому мій гість стверджує, що в тих краях саме єху панують над усіма тваринами, а гуїгнгнмів утримують у домашньому рабстві…»

«Це катастрофа», – майнуло в моїй голові. Якщо велика кількість коней, які мешкали в сусідніх будинках, раніше охоче бесідували зі мною та ставилися до мене по-дружньому, то тепер, після такої заяви сірого коня, жоден гуїгнгнм не вітатиметься зі мною. Надзвичайно засмучений, я непомітно залишив своє сховище та поплентався додому.

Мені вже доводилося казати, що в кінського народу відсутня писемність. Знання передаються від одного до іншого, а оскільки значні події в житті цього працелюбного й мирного народу вкрай рідкісні, то історії появи єху надавалося величезного значення.

Гуїгнгнми рахують місяці й роки за рухом Сонця й Місяця – це найвище досягнення їхньої астрономічної науки. Зате в поезії їм немає рівних. Найпоширеніша тема творів гуїгнгнмів – зображення великої дружби або уславляння переможців у змаганнях молоді. Арсенал порівнянь, метафор та епітетів конячої мови є вищим за всілякі похвали.

Будівлі гуїгнгнмів прості й зовні грубуваті, однак не позбавлені комфорту та прекрасно захищені від негоди. Гуїгнгнми не вміють обробляти метали, проте вельми мистецьки пораються з деревом; окрім того, у будівництві вони всюди використовують солому. Коні надзвичайно добре навчилися працювати передніми ногами, використовуючи й копита. Я сам спостерігав, як одна біла кобила запросто втягла тонку нитку в голку, яку я їй дав. Копитами й бабкою вони доять корів, жнуть овес і виконують решту роботи, достоту як ми – руками. Заточуючи тверді кремені, коні виготовляють знаряддя праці: сокири, молотки, ножі, а за допомогою цих знарядь обробляють дерево. Єху звозять снопи з полів у возах, а слуги молотять овес копитами в амбарах, де він потім і зберігається. Посуд тут ліплять із грубої глини та випалюють на сонці.

Життя коней триває понад сімдесят років. За кілька тижнів до смерті вони, відчуваючи знесилення, припиняють усяку діяльність і зачиняються у своєму будинку на самоті. Іноді старих відвідують друзі, але за тиждень до смерті гуїгнгнми самі роблять прощальні візити. Для цього їм подають зручний візок, а супроводжує їх хтось із близьких. Старий кінь ніколи не показує своєї туги, страждань або жалю через те, що залишає цей світ, і всі решта теж поводяться стримано і з гідністю, немов не відбувається нічого особливого. Мовою гуїгнгнмів смерть – лише повернення до початку, до лона їхньої праматері землі…

Я з великим задоволенням розповідав би про цих дивовижних істот, однак настав час перейти до опису подальших подій мого життя.

Розділ 9

Увесь цей час я жив саме так, як мені хотілося.

У шести ярдах від хазяйського будинку для мене було збудоване невеличке помешкання – таке саме, як і в інших членів сім’ї. Стіни й підлогу кімнати, у якій мене поселили, я обмастив глиною та вкрив очеретяною циновкою, що сплів власноруч. Зі стебел дикої коноплі я виготовив щось на зразок пряжі, з якої зробив грубий чохол для матраца, набивши його пір’ям різних птахів. За допомогою гнідого лошака мені вдалося збити два цілком стерпні табурети. Цим мої подвиги не обмежилися – свій зношений одяг я замінив новим, пошитим із шкур кроликів. Із цього-таки матеріалу я зробив панчохи, а до черевиків прибив дерев’яну підошву. Коли ж і вони розвалилися, я змайстрував нові. Як кажуть, – нужда всього навчить.

У дуплах дерев я знаходив мед диких бджіл, розводив водою та запивав цим напоєм вівсяні коржі. Іноді я ласував зайчатиною й пернатою дичиною. Єху дали мені спокій та не звертали ані найменшої уваги на те, що я роблю.

Цивілізований світ у всіх своїх потворних проявах більше не порушував тиші мого маленького світу – я був здоровий та спокійний душею. Тут не було омани й насильства, невігласів лікарів, юристів і викажчиків. Я не стикався з крадіями, наклепниками, пліткарями й заздрісниками, забув про вбивства, про нашепти, плітки, зради й шахрайство. Не було чванства й порожнього гонору, політичних партій та газет, в’язниць, шибениць і ганебного стовпа. Я викинув із голови суддів, жадібних купців і нечистих на руку ремісників, жевжиків-дармограїв, учителів танців, вельмож, настирливих друзів, пияків і дурних обивателів. І більше не страждав, бачачи, як завдяки своїм порокам на вищі сходинки влади піднімаються з болота негідники та через них божеволіють порядні люди.

Мене допустили до будинку одного з найкращих мешканців країни гуїгнгнмів, і я користувався його покровительством, дістаючи в бесідах із сірим у яблуках конем багато корисного й повчального. Я робив нотатки у своєму зошиті й майже забув про сім’ю та милу моєму серцю Англію.

Однак усе добігає кінця, закінчилося й моє безхмарне життя.

За кілька днів після Великої ради до мене в кімнатку зазирнув господар. Він був збентежений та засмучений, і я помітив, що йому нелегко почати розмову зі мною. Нарешті, після тривалого мовчання, гуїгнгнм сповістив, що за рішенням представників округів я маю залишити цю країну. «Шановні члени Ради, – мовив він м’яко, – обговорювали непросте питання про єху, і я дозволив собі розповісти про вас, друже мій… Одначе результат виявився несподіваним – старійшини вважають образливим для нашого народу те, що я тримаю у своєму будинку єху, а поводжуся з ним як із гуїгнгнмом. Незважаючи на те що я розповів Раді про наші з вами бесіди, мені рекомендували поводитися з вами як зі звичайною твариною, – тобто відправити в сарай до диких єху. Проте ті представники округів, які бачили вас і бесідували з вами, рішуче опиралися цьому. Вони переконані в тому, що ви здатні домовитися з єху, повести їх за собою в гірські ліси та навчити красти худобу й убивати гуїгнгнмів. Тому остаточне рішення було таким – вислати вас за межі нашого краю… Мені дуже шкода, але я не можу більше відкладати його виконання».

Потім мій господар додав, що радить мені збудувати щось на взір того дерев’яного цебра, на якому я сюди приплив. Він тужитиме без мене, бо звик до наших бесід і вважає, що я, намагаючись наслідувати гуїгнгнмів, позбувся майже всіх поганих звичок дикої тварини. Та нічого не вдієш.

Ця звістка привела мене у повний відчай. До найближчого материка чи острова ніяк не менше, ніж сто миль, і навіть якщо я збудую вутле суденце, мені туди не доплисти – перший шквал відправить мене на дно. Рішення гуїгнгнмів для мене було рівнозначне смертному вироку. Власне, смерть тієї хвилини здавалася мені єдиним виходом, адже якщо я все-таки врятуюся, мені буде неймовірно складно знову пристосуватися до світу своїх одноплеменців- єху.

Я зібрався на силі та ґречно подякував сірому коню за гостинність, сказав, що підкорююся рішенню Ради, хоча мені й не до душі залишати таку прекрасну країну. Якщо мені вдасться повернутися на батьківщину, я сподіваюся, що буду корисним для своїх співвітчизників, розповівши їм про гуїгнгнмів та їхній спосіб життя, який міг би бути взірцем для всього роду людського.

На це кінь відповів, що я маю два місяці для будівництва плавучої посудини, а допомагатиме мені гнідий слуга-огир, який дуже до мене прив’язався. На цьому ми й розсталися з моїм другом-гуїгнгнмом.

Перш за все я вирушив до того місця на березі, куди причалив. Ми з гнідим зійшли на пагорб, і я кинув оком на морську гладінь, що лежала переді мною. Мені здалося, що далеко-далеко на північному сході видніє щось, схоже чи то на острів, чи то на синювату хмару. І я вирішив покластися на долю.

Не зволікаючи, ми з гнідим вирушили до лісу, і я, видобувши ножа, узявся до роботи. Слуга, орудуючи гострим кременем, допомагав мені зрізати великі гілки. Так ми працювали щодня, і за шість тижнів нам вдалося спорудити щось на взір великої індіанської піроги, обтягненої бичачими шкурами, скріпленими конопляною мотузкою. Зі шкіри молодших тварин я викроїв вітрило, витесав весла, приготував запас провіанту і два глеки – один для молока, другий для прісної води. У великому ставку біля будинку сірого коня я випробував своє суденце, при цьому за моїми діями спостерігали як гуїгнгнми, так і єху, які не були зайняті роботою. Шви піроги я законопатив коров’ячим лоєм, потім завантажив її на найбільший візок, і мій гнідий слуга доставив її на берег моря.

Коли настав день відплиття, я пішов попрощатися зі своїм господарем та його сім’єю. Одначе гуїгнгнм захотів поглянути, як я відчалюватиму, і рушив на берег разом зі мною та одним своїм приятелем.

Близько години нам довелося чекати припливу. Серце моє тужливо стискалося, і коли я востаннє підійшов до коней, то готовий був стати перед ними навколішки. Але сірий у яблуках похитав головою та простяг передню ногу до моєї руки. Я міцно потис його копито, кивнув решті, відвернувся і побіг до піроги. Уже наступної миті я щосили гріб назустріч крутій припливній хвилі.

Дехто може сказати, що я поводився досить дивно. Проте якби ці критики були знайомі з гуїгнгнмами, вони змінили б свою думку.

Розділ 10

П’ятнадцятого лютого 1714 року, рівно о дев’ятій годині ранку, я вирушив у цю відчайдушну подорож. За попутного вітру я спочатку йшов на веслах, а потім, побоюючись, що швидко втомлюся, вирішив підняти своє маленьке вітрило. Гуїгнгнми стояли на березі доти, доки пірога не зникла вдалині.

Моєю метою було досягти якої-небудь землі, тож я спрямував своє суденце туди, де колись помітив на небокраї острів. Я хотів оселитися там, збудувати хатину і спробувати вижити самому – мені страшно було думати про те, щоб повернутися в цивілізований світ, у суспільство жалюгідних єху.

Я не забув, що три роки тому, перед тим як команда покинула мене у відкритому морі, наше судно курсувало приблизно на десять градусів південніше від мису Доброї Надії. Тому я вирішив іти на схід – назустріч ранковому сонцю, сподіваючись рано чи пізно дістатися південно-західних берегів Австралії. Там напевне знайдеться годящий для мене острівець. Вітер, не вщухаючи, дув із заходу, і близько шостої вечора я помітив удалині щось схоже на суходіл.

Це був голий стрімчак із невеликою бухтою, що утворилася внаслідок ударів хвиль. Я загнав туди своє суденце, заліз на стрімчак і чітко розрізнив на сході смужку суходолу. Переночував я у пірозі, а рано-вранці ступив на незнайомий берег.

Узбережжя здалося мені зовсім незаселеним і відлюдним, однак я не наважився віддалитися від берега, тому що не мав зброї. Боячись запалювати вогнище, я поснідав молюсками, яких зібрав біля прибережних скель. Упродовж трьох днів я харчувався молюсками та ловив рибу, яку з’їдав сирою, намагаючись зберегти свій запас провізії. На щастя, неподалік був прісний струмок.

На четвертий день я все ж таки ризикнув вирушити на розвідку. Одначе, пройшовши менше ніж милю, на одному з пагорбів я раптом помітив тубільців, які сиділи біля вогнища. Вони були зовсім голі та, коли помітили мене, залементували. П’ятеро з них кинулися в мій бік – і мені не спало на думку нічого кращого, як щодуху помчати назад до піроги. Уже на березі мене наздогнала стріла тубільця, що вп’ялася в ногу. Кульгаючи, я заліз у човен і відплив так хутко, як тільки зміг. Відпливши на кабельтов, я вирвав наконечник стріли, вичавив кров і промив рану солоною водою – стріла могла виявитися отруєною.

Я не знав, що робити далі, – повернутися на берег я вже не міг. На жаль, вітер змінився і не давав мені змоги вийти у відкрите море. На мить мені здалося, що на північному сході майнуло вітрило, але я таки повернув пірогу до берега, сподіваючись, що дикуни його вже залишили.

Невдовзі я відшукав бухту, де просто з-під скелі било джерело. Хитаючись від утоми, я витяг пірогу на пісок, вимив обличчя, напився води зі струмка та приліг за камінням поспати.

Розбудили мене віддалені голоси. Я визирнув зі свого сховища – до бухти входила шлюпка, а в півмилі від берега на легких брижах погойдувався великий корабель. Очевидно, його команда добре знала, де можна запастися прісною водою. Я знову сховався за камінням і почав спостерігати.

Матроси, які висадилися на берег, умить помітили мою пірогу та здогадалися, що її господар переховується десь неподалік. Наповнивши водою барильця, вони вирушили на пошуки, оглядаючи берег. Я не міг бігти і причаївся, гадаючи, навіщо я їм знадобився.

Знайшли мене дуже швидко. Здивовано оглянувши мою фігуру, дивне вбрання зі шкурок кроликів, саморобні черевики та хутряні панчохи, матроси дійшли висновку, що я хто завгодно, тільки не тубілець. Один із них португальською звелів мені вийти з-за каміння та спитав, хто я і як тут опинився. Я відповів тією самою мовою, що вони бачать перед собою нещасного єху, вигнаного з країни гуїгнгнмів. Тут уже було неважко здогадатися, що я європеєць, одначе відповідь моя здалася матросам цілковитою нісенітницею. До того ж мій дивний акцент, який нагадував кінське іржання, викликав у них нестримний сміх. Тремтячи зі страху та огиди, я попросив їх відпустити мене, але матроси оточили мене й почали допитуватися, звідки я родом. Я трохи заспокоївся і повідомив їм, що я англієць, який залишив батьківщину п’ять років тому, а насправді – нещасний єху, який шукає усамітнення.

Нестерпно було чути голоси цих матросів – ніби раптом заговорила корова чи собака, але при цьому ми чудово розуміли одне одного. Зрештою вони вирішили взяти мене з собою на корабель, оскільки тутешні дикуни-людожери є неймовірно кровожерливими. Капітан судна напевне не відмовиться доправити мене в Ліссабон, а вже звідти я легко зможу повернутися додому. Двоє матросів вирушили у шлюпці на корабель, щоб доповісти про мене капітанові, а решта лишились охороняти мене. Вони попросили розповісти історію моїх пригод, та щойно я заговорив про країну гуїгнгнмів, матроси втратили до розповіді цікавість, вирішивши, що злидні й лиха пошкодили мій розум.

Шлюпка повернулася за дві години з наказом доставити мене на борт. Я впав навколішки і, простягаючи до матросів руки, благав їх залишити мене тут, однак мене зв’язали і відвезли на корабель.

Капітана звали Педро де Мендес, і він виявився, як не дивно, люб’язним і великодушним єху. Мене нагодували, перевдягли в матроські штани і сорочку та лише після цього привели до його каюти. Капітан пообіцяв, що на кораблі мені не завдадуть шкоди, і почав був розпитувати про п’ять останніх років мого життя, але я похмуро відмовчувався й вимагав повернути мій одяг. Кинувши на мене тривожний погляд, Педро де Мендес наказав віддати мені зношені шкури й відвести до спеціально виділеної каюти. Там я миттю перевдягнувся у звичне вбрання та ліг на постіль, роздумуючи, що робити далі. Екіпаж у цей час обідав, і мені вдалося непоміченим вийти з каюти й пробратися на палубу – я вирішив кинутися за борт і вплав дістатися берега, тільки б не залишатися в товаристві цих жахливих єху. Проте мене затримав вахтовий матрос, після чого на двері моєї каюти повісили замок.

По обіді Педро де Мендес прийшов до мене, щоб висловити засмучення через мій учинок. Він зворушливо переконував мене, що його єдине бажання – доставити мою персону цілою та неушкодженою на батьківщину. Він готовий надавати мені всілякі послуги, але для цього має знати бодай моє ім’я. Тоді я розповів, звідки я і що сталося на моєму судні. Він співчутливо кивав, але щойно я згадав про країну гуїгнгнмів, у його очах знову майнув сумнів у моїх розумових здібностях. Мене це страшенно образило – адже я зовсім розучився брехати. Брехня властива тільки єху, про що я й заявив капітанові.

Людина спостережлива й розумна, він одразу ж заперечив: якщо я настільки правдивий, то маю дати йому слово не робити більше дурниць, інакше він замкне мене в каюті до самого Ліссабона. Я пообіцяв, проте додав, що не хочу бачитися ні з ким із команди, оскільки зовнішність матросів викликає в мене гостру неприязнь.

Наше плавання тривало без особливих пригод. Іноді я бесідував із капітаном, усіляко намагаючись приховати огиду до людського роду, якої він намагався не помічати. Проте здебільшого я перебував на самоті у своїй каюті. Капітан умовляв мене змінити вбрання дикуна на кращий одяг, та врешті-решт я погодився тільки на дві нижні сорочки, які сам прав і міняв через день.

Ми прибули до Ліссабона п’ятнадцятого листопада 1715 року.

Перш аніж зійти на берег, капітан змусив мене накинути його плащ із капюшоном, щоб навколо нас не зібрався цікавий натовп. Він привіз мене до себе додому й уважив моє прохання нікому не розповідати про моє життя серед гуїгнгнмів – в іншому разі я ризикував бути звинуваченим у єресі та потрапити на вогнище інквізиції. Оскільки ми з Педро де Мендесом були однакові на зріст, я носив одяг капітана. Він був неодружений, тож, окрім трьох чоловік прислуги, ніхто не був присутній під час наших трапез і бесід. Потроху я почав звикати до його товариства й навіть вряди-годи насмілювався визирнути у вікно. Те, що я побачив, вразило мене, одначе згодом мій страх перед людьми настільки послабшав, що якось я зважився вийти з капітаном на прогулянку. На вулицях Ліссабона було задушно, галасливо й неймовірно брудно.

За два тижні дон Педро, якому я розповів про свою родину, нагадав, що час би мені повертатися додому, оскільки в мене є обов’язки перед близькими. Мене вже чекають у порту на готовому до відплиття англійському судні. Удома я зможу жити, як мені подобається. Він досі вважав, що країна гуїгнгнмів – плід моєї розпаленої уяви, однак я погодився з його аргументами і залишив Ліссабон. Дон Педро надав мені невелику суму грошей, посадив на корабель і обійняв на прощання, що я пережив досить терпляче.

Дружина й діти зустріли мене радісно – адже вони вже втратили будь-яку надію побачити мене живим. Однак маю зізнатися, що зустріч у порту Даунса викликала в мені суперечливі почуття, головним із яких була неприязнь. Діти дратували мене, а дружина здавалася зовсім чужою. Вдома вона, бідна, спробувала обійняти мене й поцілувати, але я відштовхнув її, здригаючись із жаху, і ледве не знепритомнів…

Тепер, коли я пишу ці рядки, минуло п’ять років від дня мого повернення до Англії. Тривалий час я не міг терпіти присутності навіть найближчих мені людей, а інших єху – й поготів. І сьогодні я забороняю всім їсти й пити з мого посуду, без попередження торкатися моєї руки, без стуку входити до мого кабінету.

Трохи призвичаївшись до власного будинку, я найперше купив двох прекрасних лошачків. Я утримую їх у чудовій стайні, і після коней моїм найближчим другом став конюх. Я дуже люблю запах, який він приносить із собою зі стійла. Мої гуїгнгнми прекрасно мене розуміють, я бесідую з ними по кілька годин на день; вони не знають ані вуздечки, ані сідла й міцно прив’язалися до мене та одне до одного.

Післямова

Мандри Ґуллівера

Отже, милий читачу, я розповів тобі правдиву історію моїх мандрів, які тривали шістнадцять років і сім місяців. При цьому я понад усе дбав про те, щоб зберегти істину, а не прикрасити її. Звісно, подібно до інших мандрівників, я міг би здивувати тебе неймовірними байками, та я віддав перевагу тому, щоб викласти все напряму, простою мовою, дотримуючись тільки фактів.

Я б усім серцем волів, аби був ухвалений закон, який зобов’язав би кожного мандрівника, перш аніж він дістане дозвіл на друкування своїх нотаток, присягатися перед державним чиновником у тому, що все, про що він пише, є безумовно правдивим. Тоді деяким письменникам, котрі прагнуть швидкого поширення їхніх творів, довелося б замислитись.

В юності я залюбки читав різні книжки про подорожі, але після того, як мені довелося відвідати більшу частину земної кулі й на власні очі побачити те, про що написано в книжках, я відчуваю огиду до творів, які безсоромно зловживають людською довірливістю. Тому я взяв за правило, і від нього ніколи не ухилявся – суворо дотримуватись істини. У цьому допомагає приклад гуїгнгнмів, серед яких мені довелося прожити тривалий час.

Не виключаю, що мандрівники, які колись відвідають країни, описані мною, знайдуть у моїй книжці дрібні помилки й неточності, але це мене не засмутить, оскільки я писав не для слави і грошей, а зовсім з іншою метою – заради виправлення людей. Хто, дізнавшись про доброчесне й осмислене життя гуїгнгнмів, не застидається власних пороків? І невже мудрі принципи управління державою, втілені в Бробдингнегу, не гідні наслідування? А хіба немає в Європі держав, де повновладно хазяйнують єху, причому найгірші з цих створінь? Тому я й надаю розсудливому читачеві змогу самостійно доходити висновків.

Дехто дорікав авторові – мовляв, обов’язок англійського підданого змушує його не публікувати книжку, а відразу ж по поверненні на батьківщину подати вичерпний звіт про свої подорожі державному секретареві – адже всі землі, відкриті англійцем, згідно з законом належать британській короні. Однак я дуже сумніваюся в тому, що нам удалося б так само легко заволодіти цими землями, як Ернан Кортес[10] заволодів Мексикою. Підкорення Ліліпутії навряд чи зможе окупити кошти, витрачені на спорядження війська та флоту, а щодо Бробдингнегу, то я бачив армію велетнів і зовсім не впевнений у тому, що нам слід нападати на них першими. Також я не знаю, наскільки добре почуватимуться британські вояки, маючи над головами летючий острів Лапуту. Мабуть, тільки гуїгнгнми не так добре підготовані до війни. Утім, якби я був державним міністром, то ніколи б не віддав свій голос за військову експедицію до цієї країни. Розважливість, одностайність, хоробрість, любов до батьківщини цілком здатні замінити брак військового мистецтва. Навпаки – я б волів, щоб гуїгнгнми прислали кількох своїх представників до Європи, які навчили б нас честі, справедливості, любові до істини, поблажливості, патріотизму, величі духу, скромності, вірної дружби та любові до ближніх.

Словом, якщо вже описані мною країни не мають ані найменшого бажання бути підкореними й розграбованими, а до того ж не рясніють ані золотом, ані сріблом, ані цукром, ані тютюном, ані прянощами, смію сподіватися, що вони не стануть предметом наших колонізаторських прагнень.

На цьому, заздалегідь відповівши на єдиний докір, який мені можна закинути, я остаточно прощаюся з моїми милими читачами та йду до свого саду в Редрифі. Там я зможу спокійно міркувати й застосовувати в повсякденному житті прекрасні уроки, отримані від гуїгнгнмів. За їхньою допомогою я сподіваюся колись виховати всіх єху моєї власної родини так, щоб кожен міг без вагань назвати їх розумними створіннями. Мине ще певний час, і я нарешті зможу, не здригаючись, побачити власне віддзеркалення – адже щоразу, коли дивлюсь у люстро, мені доводиться визнавати, що і я належу до жахливого племені єху.

Мені було б зовсім нескладно примиритися з цією породою, якби все полягало тільки в її хибах і глупоті. Мене анітрохи не засмучує вигляд продажного законника, кишенькового крадія, улесливого блазня, пихатого царедворця, гравця, лікаря- брехуна, кривоприсяжника, шпигуна й подібних негідників. Усе це являє собою наслідок того звичайного ладу, що існує. Та коли я помічаю, що до цієї суміші фізичних і моральних вад додається гординя, мені уривається терпець і я не можу опанувати себе. Які підстави у нижчих тварин пишатися собою? У мудрих і доброчесних гуїгнгнмів, обдарованих найвищою досконалістю, не існує навіть слова на позначення гордині, як не існує в їхній мові слів на позначення зла. Їхнє життя підпорядковане розумові, і вони пишаються своїми чеснотами не більшою мірою, ніж я пишаюся тим, що маю дві ноги та дві руки.

Ось чому я прошу всіх, хто хоча б найменше схильний до цього безглуздого пороку, не даватися мені на очі.

Сноски

1

Левант – загальна назва країн східної частини Середземномор’я, центр торгівлі між Заходом і Сходом. (Тут і далі прим. ред.)

2

Вандименова Земля (Земля Ван-Димена) – первісна назва острова Тасманія, що її вживали європейські дослідники й переселенці.

3

Талі – система блоків для підняття вантажу.

4

Декарт Рене (1596–1650) – французький філософ, математик, фізик і фізіолог.

5

Гассенді П’єр (1592–1655) – французький філософ- матеріаліст, математик і астроном.

6

Геліогобал (205–222) – римський імператор. Згідно з легендами, був відомий своєю ненажерливістю.

7

Агесилай (449–560 до н. е.) – цар і воєначальник Спарти.

8

Кабельтов – одиниця довжини, яка застосовується в мореплавній практиці. Дорівнює 0,1 морської милі, або 185,2 м.

9

Єдо – сучасне місто Токіо.

10

Кортес Ернан (1485–1547) – іспанський конкістадор, який завоював Мексику за два з половиною роки.


home | my bookshelf | | Мандри Ґуллівера |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу