Книга: Стріляй, як дівчисько



Стріляй, як дівчисько

Мері Дженнінґз Геґар

Стріляй, як дівчисько

Моїй спорідненій душі, коханню мого життя — Брендонові.

У кожного з нас були свої поразки й тріумфи, вони зробили нас тими, ким ми є сьогодні.

Інакше я не стала б такою.

Я дуже щаслива, що знайшла тебе, і вже не можу дочекатися й побачити, як наша історія розвиватиметься далі.

Дякую, що повбивав усіх павуків, але й далі вдавав, ніби я насправді хоробра.

Ти — значно більше, ніж я заслуговую

Джудові й Деніелові…

Моя любов до вас така велика, як небо. Я люблю кожну вашу клітиночку, кожну найменшу кісточку.

Мама любить вас так, як Місяць Землю


Від автора

Докладно розповідати про деякі описані в цій книжці події було неймовірно тяжко. Багато з них досить складно переповісти навіть близькому другові, я вже не кажу — написати, щоб це могли прочитати всі. Я виношу все на люди, щоб світ побачив правду, — і це мене жахає. Але багато хто взагалі не знає, що роблять рятувальники Повітряних сил; люди навіть не знають, що в Повітряних силах є вертольоти. Багато хто не знає про ту неймовірну роль, яку відіграють Повітряні сили Національної гвардії. Одні вважають, що жінки не беруть участі в бойових завданнях. Інші — що, коли починають дзижчати кулі, жінки завмирають від страху. Я знаю другий бік цієї ситуації і хочу, щоб ви його теж знали.

Проте є певні побоювання, пов’язані з небезпекою озвучення реальних імен людей, що досі служать там. Є історії, що показують декого з них не в найкращому світлі. З цих причин деякі імена змінено. У жодній з історій не перебрано міри, і Міністерство оборони відредагувало кілька ключових імен і слів (у книжці вони зафарбовані чорним). Усе описано тут точнісінько так, як я пам’ятаю. Я дала перечитати більшість історій тим, хто був тоді зі мною, але люди зазвичай по-різному пам’ятають певні деталі. Були й героїчні вчинки, і сумнівні рішення, однак ми зробили все можливе тоді, коли через туман війни до нас доходило обмаль інформації. Коли не думати, як варто було вчинити, написане далі — моя найліпша спроба розповісти нашу історію через власну призму, такою, якою її бачила я і підтвердили мої товариші по зброї.

Іди пілігримом і шукай небезпеки,

якнайдалі від комфорту

і добре освітлених вулиць життя.

Вистав кожну душу проти невідомого

і шукай заохочення у комфорті хоробрих.

Відчувай холод, голод, спеку і спрагу

і виживи, щоб зустрітися

з іншим випробуванням

і побачити новий світанок.

Тільки тоді настане мир у тобі

І ти зможеш зрозуміти й сказати:

«Я дивлюся з самісінької вершини гори,

задоволений, усе розумію,

і справді згоден, що

прожив повне життя, таке,

яке сам собі вибрав».

Джеймс Елрой Флеккер (з поеми «Хассан»)

Пролог

Я визирнула у вікно на темні тіні акул, що рухалися просто під поверхнею моря. Труснула головою і зусиллям волі зосередилася на своєму терміновому завданні — перевірити спорядження, запам’ятати, де на дверях перемикач аварійного спуску, повторити рухи, якими відстібають паски та сигнальний лінь, перевірити, щоб крихітний балон із киснем на жилеті був заряджений. Якщо нас раптом потягне на дно, у балоні вистачить повітря секунд на тридцять. Я добре знала, чого сподіватися в разі аварійного приводнення, бо пройшла курс тренування на тренажері, на якому відпрацьовують методи покидання кабіни літака, що впав у воду: вас пристібають у макеті труського вертольота, потім він падає в басейн і перевертається. Але тут, посеред океану, поруч не було інструкторів, що могли б допомогти. І на тренуванні не було акул.

Моє літо було повне захопливих місій: погасити пожежу в Каліфорнії, вивезти марихуану з величезних заповідників на заході країни, надати допомогу після урагану в Техасі. Але врочистим фіналом того виснажливого літа мала стати місія, яка мені подобалася найменше, — довгострокова рятувальна операція на воді. На вантажному шляху посеред Тихого океану постраждав рибалка, тож мене й мою команду послали забрати його й перевезти в безпечне місце.

Я чітко пам’ятаю, як багато років тому, у першому відрядженні в складі Повітряних сил, переглядала в кінотеатрі «Ідеальний шторм» — тодішню кіноновинку. Коли команда на рятувальному вертольоті зрозуміла, що не зможе заправитися від літака-заправника й дістатися суші, я зіщулилась і ледь дивилася на екран. Коли вони впали в океан, я подумала: «Ох… Я дуже хочу бути пілотом, але нізащо не потраплю в таку ситуацію. Треба бути геть скаженим, щоб полетіти вертольотом на середину океану!»

Однак минуло вісім років, і ось вона я. Лечу таким же вертольотом, як бачила в тому фільмі. Лечу над океаном, не маю можливості дозаправитись і шукаю вільного від акул місця, щоб посадити вертоліт на воду. Отака доля.

У перші дні жовтня 2008 року ми прибули на позицію в Сан-Дієго — іншими словами, на майданчик, з якого мав початися наш політ на корабель тривалістю щонайменше десять годин. Тож треба було чотири рази дозаправитися в повітрі від С-130, щоб добратися туди й назад. Це мав бути найдовший політ за всю мою кар’єру, і я знала, що нерви (і сечовий міхур) у мене напружаться до краю. То була перша місія, коли я мала летіти аж на середину океану, хоч мене, правду кажучи, взагалі дратували польоти над водою. Але це була моя робота, тож я зусиллям волі зосередилася на підготовці.

Ми вилетіли із Сан-Дієго вранці, проте на зворотну дорогу підготували окуляри нічного бачення. Напередодні ввечері ми спланували місію і знали, що вчетверте дістанемося танкера, коли надворі буде вже ніч. Ми прихопили із собою сандвічі й воду, але я сумнівалася, що в тій ситуації взагалі зможу їсти. До того ж я знала, що мені треба майже зневоднити себе, щоб не вдаватися до вигадливого танцю зі спробами помочитися в гелікоптері. Хлопцям просто слід мати напохваті порожню пляшку, моя ж історія дещо складніша.

Крізь хмари ми летіли на висоті кілька сотень метрів над рівнем моря, але прогнози впевнено обіцяли, що далі небо розчиститься, — це були хороші новини. Чисте небо означало б, що ми точно зможемо піднятися на потрібну висоту й дозаправитися від С-130, який супроводжуватиме нас.

Коли ми «намочили ноги», тобто вилетіли за лінію берега у відкритий океан і помахали суші рукою, то пройшлися відповідними контрольними списками. Вони тільки посилили мою тривогу.

З якоїсь причини приводнення в стилі «Ідеального шторму» передбачало те, чого я найбільше боялася з усього, що ми могли робити як виконавці пошуково-рятувальних дій у бойових умовах, і я мала щоразу переборювати цей страх, коли «мочила ноги». Це могло бути тренування над озером чи реальна рятувальна операція на воді, але я завжди мала глибоко вдихати, коли звіряла все з контрольним списком операцій. Я знала, що не лише мені лячно, однак решта команди більше нервувалася через чотири дозаправляння в повітрі.

Правду кажучи, дозаправляння в повітрі — моє улюблене завдання, хоч і добряча шарпанина нервів. Мета така: треба дотягтися кінчиком заправної штанги до горловини шланга на С-130. Штанга — це металева трубка, яка виходить праворуч із нижньої частини повітряного судна, приблизно на відстані два з половиною метри від диска тягового гвинта. Горловина шланга, подібна до брандспойта, яким користуються пожежники, має металеві кільця завширшки близько сорока п’яти сантиметрів і схожі на парашути стабілізатори.

Тренуючись дозаправлятися, ми працюємо за тим самим сценарієм. Спочатку налагоджуємо радіозв’язок із С-130 і тримаємо стабільний курс. Вони йдуть на зближення — зменшують швидкість і летять попереду вище від нас. Ми реагуємо — збільшуємо оберти, набираємо швидкість і висоту. Зазвичай це досить легко, бо в нас порожній бак, а отже, менша вага вертольота. Коли ми тренувалися це робити з повним баком, було дещо складніше. Тренуватися «на одному моторі» (тобто з обмеженими потужностями — так, ніби один двигун перестав працювати) теж весело. С-130 має летіти нижче, а не вище від літака, тоді як вам треба знизити висоту і влучити заправною штангою просто в горловину шланга. Є тільки одна спроба: у реальній ситуації на другу просто не вистачить технічних ресурсів. Тобто все треба робити з першого разу, ще й так, щоб не осоромитися.

Того дня, коли ми летіли на корабель, перше дозаправлення відбулося приблизно через три години польоту. Ще через три години я вдруге зістикувалась із С-130. Дозаправлення вертольота може виснажувати і фізично, і морально, тож зазвичай пілоти роблять це по черзі. Коли я сіла за кермо, Фінн, другий пілот, зв’язався із заправником по радіо і бортмеханік (або БМ) вигукнув, що бачить С-130 попереду вище від нас.

— Набирайте висоту, — сказав він.

Я обережно штовхнула ручку «крок-газ», збільшуючи потужність, і трохи опустила ніс вертольота, щоб підтримати швидкість. Звично глибоко вдихнула і поворушила всіма пальцями, аби вони не були такими напруженими. Я не раз помічала: найгірший учинок у точному маневрі на кшталт такого, як роблю я, — це надто міцно тримати штурвал.

Набираючи висоту, я кожні кілька секунд озиралася через плече, аж поки побачила С-130.

— Так, він підлітає справа, — вигукнув БМ, який відстежував наближення заправника в десятих частках кілометра. — П’ятсот метрів… чотириста… триста… двісті… Ти маєш його бачити.

Я глянула через теплицю — так ми називали віконечко зверху.

— Бачу. Підіймаюся вище й повертаю правіше, — озвалася я.

Мої очі ніби приклеїлися до заправника.

Я зайняла позицію зліва позаду літака, і вони випустили шланг. Ми пробігли контрольним списком дозаправляння, і я зманеврувала на позицію просто за горловиною. Тепер ми летимо в щільному строю, дуже близько до іншого літака, так близько, що інколи подаємо сигнали ліхтариками чи просто рукою через ілюмінатори. Але члени команди, які перебувають у хвостовій частині літака, так звані хвостовики, зазвичай на цьому етапі маневру поводяться дуже тихо.

Я закріпила положення, орієнтуючись на шланг, і ще раз глибоко вдихнула; інтерком був увімкнений, і я тихо підспівувала, як завжди перед ривком. Поступово збільшила потужність, трохи підняла ніс, і влучила точно посередині горловини, досить сильно, щоб штанга не випала; потім продовжила рух угору й ліворуч, поки не опинилася на заправній позиції і в наш бак не потекло пальне.

— Хай тобі грець, Ем-Джей! Я з жодним пілотом не захочу більше заправлятися, — сказав стрілець.

Я вдячно усміхнулася. Коли заправляння завершується, усі відчувають полегшення: тепер пального вистачить іще на три години, отож можна трохи розслабитися.

Для членів команди, що сидять у хвості, дозаправляння — нервова процедура: вони не можуть контролювати, що відбувається з повітряним судном спереду, а його іноді трусить, коли ми намагаємося потрапити в потрібну точку не більш ніж за десять метрів від нас на швидкості близько двохсот кілометрів за годину. Деякі пілоти силкуються зробити все хутчіш і в останню мить роблять різкі корекційні рухи чи приділяють корекції занадто багато уваги. Тихе підспівування завжди допомагає мені відпружуватись і не вимагати від себе чогось більшого. І це завжди працює, мов на помах чарівної палички.

Кожного разу, коли ми летимо на рятувальну місію через океан, мені голова репається, щойно шуканий корабель нарешті матеріалізується з безмежного синього океанського простору. Мені аж дух перехоплює. Не видно нічого, крім темного неба, а потім зненацька виринає наша ціль. У певному розумінні це завжди здається мені просто удачею.

С-130, від якого ми заправлялися, був неподалік і кружляв над головою. Вони вже скинули парашутистів-рятувальників — інакше кажучи, ПРів, що мали спуститися з парашутами на корабель і допомогти потерпілим. Ми прибули якраз тоді, коли вертоліт-побратим забрав потерпілого і двох ПРів. Вони закінчили, а ми знизилися, підняли з корабля лебідкою ще двох ПРів і полетіли назад.

Тепер треба було дістатися додому. Тішачись завершенням цієї довгої місії, ми знову набрали висоту для третього дозаправлення. Там, посеред безмежного синього океану, тільки починало сідати сонце. Досить скоро ми надінемо окуляри нічного бачення, тож четверте дозаправлення стане справжнім випробуванням.

Ми без проблем виконали всі маневри і приєдналися до горловини, але, коли почали переглядати контрольний список дозаправляння, бортмеханік помітив, що пальне не тече. Нічого страшного. Таке може статися з мільйона всяких причин. Фінн, який сидів тоді за штурвалом, трохи потряс його на той випадок, якщо клапан чомусь не відкрився. Але марно. Фінн вирішив від’єднатись і спробувати ще раз. Безрезультатно. Ми поміняли положення й спробували інший шланг. Пальне не тече. Недобре.

Ми знову від’єдналися, відлетіли на оглядову позицію й почали обговорювати, що нам робити далі. Фінн разом із БМом переглянули контрольні списки й спробували виявити негаразди, перебравши всі можливі варіанти. Ми знову приєдналися, однак пальне не текло. Коли стрілка паливоміра стала опускатися до нуля, ми всі збагнули жорстоку реальність. У моїх очах відбився найбільший страх. Нам треба було посадити нашу «пташку» на воду посеред крижаного океану, перш ніж настане ніч.

Я намагалася бути незворушною, але не могла думати ні про що інше, як про те, що у місії в «Ідеальному штормі», коли вертоліт із хоробрими чоловіками сів на воду, жоден із них не врятувався. Я відчайдушно сподівалася, що ми зможемо знайти інший вихід.

Фінн, досвідченіший пілот, ніж я, заговорив про стратегію. Ми спробуємо повернутися назад, ближче до корабля, і, поки він літатиме над водою, всі вистрибнемо. Фінн також думав, що, мабуть, зможе спуститися аж до самого корабля, якщо вистачить часу. Потім відлетить убік, посадить вертоліт на воду і спробує самостійно вилізти з гелікоптера, що вже тонутиме. Я почала дякувати Всесвітові, що в нас на борту є ПРи. Ми перевірили спорядження і з тривогою переглянулися.

— Гаразд. Отже, це наш план. У когось є інші ідеї, поки я не переказав його заправникові? — спитав Фінн.

Відповіддю на його питання було кілька секунд тиші. Можу точно сказати, що цей план нікому з нас не подобався, але кращих пропозицій не було. Ми знервовано зиркали одне на одного, кожен напружував мізки в пошуках нешаблонних ідей. Потім заговорив БМ.

— Гей, а чому б на хвильку не ввійти в піке з нульовим перевантаженням? Може, рештки пального вдарять по кришці бака і щось там розтрусять?

Ми перезирнулися. Звучало дещо скажено, але, може, це спрацювало б? Усі ладні були випробувати що завгодно, тільки б не спускатись у темну холодну безодню. Ми кивнули одне одному, і Фінн почав крутий підйом. На піку він наліг на ручку «крок-газ», щоб якнайбільше зменшити потужність, і перекинув «пташку» носом униз. Ми всі знялися над сидіннями — нас тримали тільки паски безпеки, а незакріплені пристрої розлетілися по всьому вертольоту. Коли ми опинилися в нижній точці маневру, у мене всередині все опустилося, — але, на щастя, вдалося вирівнятися без особливих проблем.

Якби, зрештою, нам таки довелося приводнюватися, витрачений на цей маневр час не пішов би на користь, однак ми знали: це варто було спробувати. Настала пора ще раз приєднатися до заправника й подивитися, чи спрацювало. Думаю, всі тоді затамували віддих.

Ми з першого разу влучили в горловину й набрали висоти до заправної позиції. На С-130 уже знали про наші проблеми (бо ми стільки разів приєднували штангу!), тож через ілюмінатор вантажного люка на нас дивилося багато напружених облич. Я клацнула перемикачем, щоб запустити подачу пального, і ми всі втупилися в сенсор. Минула мить — нічого. Потім стрілка смикнулась і почала рухатися.

— Потік пального встановлено! — вигукнула я під гучні радісні крики.

Я налаштувала мікрофон і потішила команду заправника хорошими новинами. У їхніх голосах чулося полегшення: з потенційної повітряної пошукової підтримки вони знову обернулися на простий заправник. Я напружено видихнула й засміялася. Решта команди зробила те саме.

Під час ремонту ніколи не з’ясують, що трапилося, але я маю подякувати своєму БМові, який урятував нас від моря. Він запропонував нестандартний вихід, бо добре розумівся на системі, а не тому, що вичитав можливість розв’язання проблеми в якомусь контрольному спискові. І не востаннє під час цієї місії глибокі знання БМа фактично врятують мені життя.

Учетверте ми заправилися в окулярах нічного бачення без жодної проблеми, і настрій на борту поліпшився. Тієї ночі, коли ми дісталися землі й побачили аеродром Сан-Дієго, вогні посадкової смуги й доріжки для рулювання внизу справили враження, ніби ми сідаємо просто на ковдру із зірок. Ми всі розуміли, що сталося з нами, і в наших жартах учувалося неймовірне полегшення.



Коли ми знизилися, моє щастя почало розсіюватися.

О Господи, як же хотілося в туалет!

Один

Коли я подивилася на трибуни й побачила батьків, тато помахав мені рукою так, ніби говорив: «Лишилося сімдесят п’ять хвилин, еге ж?» Я зиркнула на поле — на іншому його кінці члени моєї команди розбивали противника вщент. Коли ти — воротарка футбольної команди висококласної школи, то не сподівайся, що братимеш активну участь у грі.

Стояв чудовий техаський осінній день, і небо над головою було синє-синє. Десь далеко я почула гуркіт, але на небі не було ні хмаринки, тож я знала, що це має бути один із літаків F-16, що летять із Берґстромської бази Повітряних сил в Остіні. Я вигнула шию, щоб хоч одним оком глянути на прекрасну «пташку». Он вона. Я стежила очима за тим, як вона дугою летіла в небі. Це було так чудово, що я не могла відірвати погляду… БАМ.

М’яч відскочив від мого лоба, і тут одночасно відбулися дві важливі події: по-перше, я стала запасною воротаркою, а по-друге — запам’ятала важливий урок: треба зосереджуватися на тому, що робиш. Мріяти — це добре, але якщо ти тільки те й робиш, що заздриш людям, які вже проживають твою мрію, то ніколи не зможеш досягти її. Нехай це буде велика мрія, однак треба добряче попрацювати, щоб вона здійснилася.

Коли після гри ми йшли до автівки, тато скуйовдив мені волосся.

— Не журися, Горошинко, — м’яко сказав він зі своєю сильно протяжною алабамською вимовою. — Принаймні гол вони тобі не забили. Ти все одно вже стала маестро в тенісі.

Його слова, як завжди, були приємними, але від них мені легше не стало.

Мій тато був лише сантиметрів на п’ятнадцять вищий за мої метр шістдесят п’ять, проте мав міцні руки, огруддя й живіт. Його сивувате волосся завжди було акуратно зачесане назад; тата рідко хто міг побачити без густих вусів. Він був кимось середнім між Джорджем Клуні, Бертом Рейнольдсом і Фоґорном Леґорном. Я любила його всім серцем. Девід не був моїм біологічним батьком, але виховував мене з десяти років.

Мій «справжній» батько, жорстокий расист і нікчема, на той час, хвала небесам, уже давно не жив із нами. Після жахливого шлюбу з моїм біологічним батьком мама знайшла свого принца Чармінґа в подобі балакучого ковбоя, який міг сміятися, аж поки йому почервоніє обличчя й перехопить дух. Мій вітчим показав мені, що таке справжня любов. Я не була його дитиною, але він любив мене, як рідну, — не тому, що мусив, а тому, що так йому хотілося.

У моїй родині всі знали, що я мрію бути льотчиком-винищувачем. Я казала про це ще тоді, як була маленькою дівчинкою. Я знала це з того часу, як уперше подивилася «Зоряні війни». Я хотіла бути Ганом Соло й летіти на «Тисячолітньому соколі» через астероїдне поле. Девід, ветеран В’єтнаму, розповів мені, що означає служити своїй країні незалежно від того, чоловік ти чи жінка. Він ніколи не відмовляв мене від цих амбіцій, не говорив, що дівчата не керують літаками в бою, хоч тоді ще жодна жінка не була льотчиком-винищувачем.

Він завжди казав: «Горошинко, я переконаний: якщо ти чогось хочеш, то зробиш це». Девід навчив мене, що дух війни не належить тільки чоловікам. Йому ніколи не треба було багато слів; він просто ставився до мене так, як до рідного сина, мого названого брата Джеремі. Він зроду не говорив, що я найсильніша дівчинка чи найхоробріша «жінка» з усіх, кого він зустрічав. Для нього я завжди була просто сильна і просто хоробра. На мене чекало велике випробування, і він пишався мною вже за те, що я зроблю спробу. Таким був Девід. Хай там що, він завжди стояв на моєму боці. Аж раптом його не стало.

Мій перший спогад — спогад чотирирічної дівчинки: я бачу, як мій біологічний батько штовхає маму просто в скляні двері. Моя десятирічна сестра намагається захистити маму і б’є його ззаду, щоб він відчепився від неї, а я просто сиджу біля каміна й безпорадно дивлюсь, як він бігає за нею круглим цокольним поверхом нашого крихітного двоповерхового будиночка у Ферфілді (штат Коннектикут).

Елейн стрілою мчить через арку в їдальню, оббігаючи стіл та стільці, і крізь двері, що прочиняються в обидва боки, — на кухню, а він наступає їй на п’яти. Вона зробила щонайменше одне таке коло, аж поки він ухопив її за волосся. Батько підняв сестру за горло сантиметрів на тридцять над підлогою і притис до стіни в їдальні, а мама волала, що він завдає дитині болю й просила відпустити. Я міцно притисла коліна до грудей, щосили намагаючись уявити, що нічого не відбувається і це не моє життя.

Не знаю, чи в ту мить, а чи пізніше я усвідомила, що більше ніколи — ніколи — не опинюся в такій пастці: слабкою, нездатною захистити від лиха тих, кого люблю. Однак я точно знаю, що над усе на світі ненавиджу страх.

Моя мама, Ґрейс, виросла у Джексонвіллі (штат Флорида), і в її родині теж процвітала жорстокість. Думаю, саме тому вона так довго мирилася з вибриками мого біологічного батька: просто не знала, що можна жити інакше. З якоїсь причини сама вважала, що заслуговує на жорстоке ставлення, і навіть досі вона, найімовірніше, готова повірити у щось найгірше про себе.

Коли мамі було сімнадцять років, вона гадала, що батько врятує її від жорстокої родини, але натомість знову опинилася в добре знайомому кошмарі. Єдине, що її тішило, — діти: ми із сестрою були центром її всесвіту. У мене з Елейн було лише п’ять років різниці, проте ми виросли у двох дуже різних світах. Попри батькові вибухи люті, Елейн усе одно була татковою донечкою, а я була ближчою до мами. Ця прірва між нами не зникла й досі: ми зовсім по-різному бачимо світ. Гадаю, мені пощастило: коли мама витягла нас, мені було сім років, а сестрі — вже чотирнадцять.

Я вважаю, що багато в чому досягла успіху в житті саме тому, що мамі вистачило хоробрості забрати нас від біологічного батька. Правду кажучи, це сталося лише тоді, коли він її зрадив і ненадовго пішов від нас, — отак мама нарешті спромоглася врятуватися від монстра. І хоч я була ще семиліткою, вона довірилася мені, коли батько зателефонував і спробував переконати її повернутися.

Він сказав їй, що хоче, аби вона взяла мене й сестру і переїхала назад до нього, щоб ми всі знову були разом, і що перед тим, як застрелити, він накриє нас ковдрою, а потім уб’є й себе. Ми, врешті-решт, зможемо бути щасливою родиною — у раю.

Незабаром після того телефонного дзвінка ми сіли на літак до Техасу. Моя сестра-підліток учинила істерику через те, що мала покинути всіх друзів, але, якби мама повернулася до батька, я ніколи б не стала тим, ким є сьогодні. Найпевніше, я б була вже мертва або сиділа у в’язниці, бо відплатила б батькові за все. Кожного разу, коли хтось називає мене хороброю, я думаю: «Матері його ковінька! Пілотувати вертоліт під обстрілом в Афганістані не так страшно, як згадувати ту маленьку дівчинку…»

Коли мені влучив у голову той футбольний м’яч, я вже вирішила, що стану бойовим пілотом. Але в шістнадцять років я й гадки не мала, на якому складному шляху опинюся. Хіба що була переконана: щоб досягти своєї мети, я маю бути найкращою з перших. І поставила собі завдання все робити найліпше. Наступні роки я грала в теніс, футбол, волейбол, баскетбол, була легкоатлеткою, членом групи підтримки, грала в оркестрі. Оркестр для нашої школи був досить значущим: він раз по раз змагався за найвищі нагороди штату; я теж завжди любила змагатись, і хоч воротаря з мене не вийшло, мені подобалося наполегливо працювати й завзято грати.

Виявилося, що одним із моїх найважливіших шкільних рішень (на початку дев’ятого класу) була спроба балотуватися на посаду президента школи. Після перемоги я почувалася неймовірно щасливою, бо мені вдалося заприятелювати зі спонсором нашого класу, моряком — містером Дьюї. Він був одним із тих, хто від самого початку підтримував мої мрії. Містер Дьюї повторював ті самі слова про мої вроджені лідерські якості й хоробрість, що їх говорили мої батьки. Решту шкільних років він був моїм навчителем і провідником. Коли надійшла моя остання шкільна осінь і треба було думати про рекомендаційні листи в коледжі, я, природно, звернулася до містера Дьюї. Я знала: він, як ветеран, пишатиметься тим, що я подаюся на стипендію з підготовки офіцерів резерву. Я ніколи не говорила йому про свою мрію стати бойовим пілотом, тому, з огляду на його досвід, хотіла почути, що він скаже з цього приводу.

Через кілька днів після прохання про рекомендацію я навідалася до нього в клас, щоб забрати листа. Коли я зайшла, пузатий, із зачесаним ріденьким волоссям, містер Дьюї сидів за столом і заклеював конверт.

— Добридень, містере Дьюї, — бадьоро привіталася я.

Мовчанка.

Містер Дьюї завжди був дружній і доброзичливий, але того дня він навіть не глянув на мене, коли простягав мені заклеєний конверт.

— Ось. Успіху, — гаркнув він.

Потім узяв ручку і став робити позначки на якихось паперах, не зважаючи на мене.

«Щось із ним не так», — подумала я. Може, захворів хтось із рідних?

— Ем… Дякую. Не можу навіть описати, наскільки для мене це важливо…

Я майже вже запитала, чи все в нього гаразд, але, коли містер Дьюї раптово відвернувся, вирішила, що він хоче побути на самоті.

І обережно вийшла, стурбована його дивною поведінкою.

Я ступала пустим коридором повз ряди порожніх шафок і дивилася на конверт у руці. Тільки тоді в мене з’явилися підозри. «Чому він заклеїв його і не дав мені прочитати?», — подумала я. У нас завжди були дуже відверті стосунки. Такий учинок був дивним. Я уважно роздивилася листа і спробувала прочитати щось крізь конверт, але не розгледіла жодного слова. Лише помітила, що він забув підписати форму, додану до листа. Я знала: надсилати лист непідписаним не можна, тож вирішила, що це дає мені підстави розкрити конверт.

Те, що я прочитала, мене вразило. Лист містера Дьюї можна було назвати чим завгодно, тільки не рекомендацією. Це був нищівний опис того, наскільки мало в мене лідерських якостей, дисципліни й мотивації. Усе суперечило словам, які він постійно повторював мені останні кілька років.

Я не звикла плакати, але як тут не втратити самовладання?.. Контролювати себе мені й справді було складно. Круто розвернувшись, я вихором помчала в його клас вимагати пояснень, чому він збрехав про мене в одному з найважливіших листів у моєму житті.

Я взагалі не думала, як він може зреагувати. Просто зненацька розчинила двері й налякала його: він досі сидів за столом і оцінював роботи. Я влетіла в кімнату з розкритим конвертом у руці; двері за мною грюкнули.

— Що за чортівня, містере Дьюї?

Коли я побачила його погляд, моя лють одразу ж обернулася на відчай. Замість провини чи сорому, яких я сподівалася, — його все-таки піймали на потай зробленій нечесній справі, — він дивився на мене з неприхованою відразою.

— Стежте за своїми словами, юна леді. Як ви посміли розкрити конверт?! — презирливо мовив він. — Як звати вашого рекрутера? Я зателефоную йому й повідомлю, що ви зробили.

— Як я посміла? Ви знущаєтеся? Це отакої ви насправді про мене думки?! — спромоглася прошипіти я, розчавлена його зрадою.

Його тон трохи пом’якшав, але презирство лишилося.

— Військовий флот — не для тебе, Мері. Що ти хочеш довести? Це не іграшки. Націю повинні захищати сильні люди, там немає місця жінкам, — говорив він і рішуче хитав головою. — Ти ще зробиш щось величне. Може, одного дня станеш гендиректоркою власної компанії! Повір мені. Одного дня ти мені подякуєш.

Це був єдиний раз у житті, коли з мого язика не злетіло жодного гострого слівця. Я була шокована. Через багато років я згадуватиму цю історію й розумітиму, що то був за вибрик. Містер Дьюї просто був одним із тих чоловіків, яких я згодом зустріла дуже багато, одним із тих американців, які щиро вірили, що мають захистити мене (і національну армію) від лиха, позбавивши можливості служити. Однак тієї миті, уперше відчувши себе скривдженою, я була спустошена. Зневірена, я тихо повернулась і вийшла з класу.

Протягом року, поки готувалася до служби у військовому флоті, я налагодила з рекрутером міцний зв’язок, тож відразу зателефонувала йому з платного телефону в кафетерії. Я кидала монети в телефон, а руки в мене тремтіли. Коли злість минула, я відчула, як мої очі наповнилися непролитими слізьми. Я міцно стисла слухавку, намагаючись змусити руку не тремтіти й набрати його номер.

Я розповіла йому цю історію, і він якийсь час мовчав. Потім я почула, як він повільно видихає.

— Ем-Джей, буду чесним. Ти маєш до цього звикати, — сказав він.

Він сказав, що містер Дьюї — може, й перша, але точно не остання людина, яка спробує мене зупинити.

Того дня я подорослішала. Шлях, що переді мною лежав, буде нелегким.

Добре. Ніколи не хотіла, щоб усе давалося просто.

Попри ту прикрість, я була щаслива, що вступила до Техаського університету в Остіні. Історія з містером Дьюї трохи зменшила мої амбіції щодо військового флоту, і я пішла в КПОЗ — корпус підготовки офіцерів запасу Повітряних сил. Було неймовірно приємно опинитися в групі зі ста п’ятдесяти підлітків, трохи схожих на мене: з усіх нас кепкували в старших класах, бо ми не курили трави, усі потай уявляли себе Меверіком із фільму «Найкращий стрілець» і хотіли служити своїй країні. Я знала, що знайшла свій дім.

Сидячи на лекціях зі стандартних предметів, як усі студенти університету, я думала тільки про Повітряні сили. На лекції з біології я дрібними літерами списала в куточках конспекту весь Кодекс поведінки військовослужбовців США, які потрапили в полон. Я й сьогодні можу повторити його дослівно.

Стаття 1. Я, американець, воюю в складі сил, що боронять мою країну і наш спосіб життя. Я готовий віддати життя за їхній захист.

Стаття 2. Я ніколи не здамся в полон із власної волі. Працюючи в команді, я ніколи не покину напризволяще членів моєї команди, поки вони матимуть можливість протистояти.

Стаття 3. Якщо мене візьмуть у полон, я й далі боротимуся всіма можливими способами. Я докладу всіх зусиль, щоб утекти самому й допомогти втекти іншим. Я не прийму від ворога особливих послуг, а також не погоджуся звільнитися на його умовах.

Стаття 4. Якщо я стану військовополоненим, то всіляко підтримуватиму своїх полонених друзів. Я не братиму участі ні в чому, що може зашкодити моїм товаришам, і не надам ворогові жодної шкідливої для них інформації. Якщо я старший рангом, то візьму командування на себе. Якщо ні — підкорятимуся законним наказам людини, призначеної моїм керівником, і всіма можливими способами підтримуватиму її.

Стаття 5. Якщо я стану військовополоненим і мене допитуватимуть, я буду змушений назвати своє ім’я, звання, особистий номер і дату народження. Поки змога, я уникатиму відповіді на всі інші питання. Я не висловлюватиму нелояльності до своєї країни та її союзників ні усно, ні письмово і не заподію їм ніякої шкоди.

Стаття 6. Я ніколи не забуду, що я — американець, борюся за свободу, відповідальний за свої вчинки і відданий принципам, які зробили мою країну вільною. Я віритиму в Бога і в Сполучені Штати Америки.

Я швидко стала експертом в усьому, що стосувалося стройової підготовки й службових формальностей. Стройові огляди, схожі на ті, що проходять у військових корпусах, маршування під барабани — це все скидалося на відшліфований танець часів, коли я, старшокласниця, була членом марш-оркестру. Мені дуже подобалося почуватися частиною чогось значно більшого за саму себе.

Ішов 1995 рік, і хоч до воєн в Афганістані й Іраку лишалося ще багато літ, я морально готувалася до того, що ми неминуче втягнемося в новий конфлікт. Я знала, що хочу стати пілотом, і для мене найважливіше було жити так, щоб не сумніватися: я служу з честю. Я хотіла, щоб батьки пишалися мною, хотіла, якщо трапиться така нагода, врятувати когось, крім себе самої, і зробити для світу щось істотне.

Я відразу ж накинула оком на організацію КПОЗ, що називалася «Повітряна спільнота імені Арнольда»[1] (ПСА). Це щось на кшталт військового братства, яке, очевидно, приймало до своїх лав тільки найліпших кадетів. І хоч у групі була тільки одна дівчина, я знала, що зможу пробитися. Між злими, часом досить дошкульними жартами старших і нескінченними опитуваннями кадетів про основи військової справи готуватися до вступу було досить складно, від цього постраждав мій середній бал. Але я пережила восьмитижневу процедуру вступу і пробилася в ПСА — на той час це було моє найбільше досягнення.

Того семестру, коли я намагалася вступити в ПСА, я вперше в житті відчула, що довела собі, скільки всього можу витримати. Упродовж наступних років зі мною багато чого станеться, але той семестр дав мені віру: якщо я переживу ці пекельні місяці, то зможу витримати геть усе. Тому другий рік навчання в коледжі був для мене просто приємною прогулянкою.



Улітку 1997 року, після закінчення другого курсу, я поїхала на польову підготовку — фактично у навчальний табір для кандидатів в офіцери Повітряних сил. Я розумію, що це видаватиметься дивним, але польова підготовка — мій особистий Діснейленд.

Польова підготовка схожа на навчальний табір добровольців, проте забирає менше часу. Тут учать основ лідерства, а не ламають волю і творять армії, як показують у фільмах. Це був обряд ініціації, обов’язковий для всіх кадетів, що закінчують другий курс. Пройти підготовку можна тільки влітку, однак я була дуже рада лишити позаду техаську задуху й попрямувати до Нової Англії.

У червні того року я вирушила на базу Повітряних сил у Довері (штат Массачусетс). Сотні прибулих туди кадетів розділили на загони по кілька десятків осіб у кожному. Ми жили в казармах, завжди готові до перевірки. Щодня нас будили вдосвіта спеціальні гучні сигнали і ще гучніші голоси інструкторів. На польовій підготовці складних моментів не бракувало, але, якщо чесно, найгіршим для мене було споживання їжі. Я зазвичай їм повільно, тож мені непросто вкинути вміст мого підноса в рот менш ніж за сім хвилин. За цей час треба ще й випити щонайменше кілька склянок води. Тебе не відпускали, якщо не вип’єш. Під кінець кожного дня ми всі дуже виснажувалися від щохвилинних фізичних і моральних випробувань. Тож упасти на тверде, наче камінь, ліжко під тихі приємні звуки відбою було справжнім полегшенням. Для більшості кадетів це видавалося тортурами. Але деякі з нас почувалися, наче вдома.

Через кілька днів після початку тренувань нас нарешті послали на навчальну смугу перешкод. Я ледве стримувала радість: цієї миті я чекала від самого приїзду. Ніхто з нас до прибуття на місце не знав, як виглядатиме смуга, проте всі, мабуть, уявляли собі найгірше. Я полегшено відзначила, що на перших кількох перешкодах доведеться напружитись, але подолати їх буде досить легко. Треба просто проповзти під колючим дротом, перестрибнути через колоди і пролізти по вантажній сітці. Я була, мов дитина в кондитерській крамниці. Нарешті я відчула, що прийшла у військову справу.

Я подолала три перші перешкоди, проте на четвертій на мене чекав сюрприз. Перешкода була схожа на величезну драбину, яку неначе збудував п’яний велетень. За щаблі правили шматки дерева шістдесят на сто вісімдесят сантиметрів, прибиті під невеликим кутом до телефонних стовпів. Виглядало страшно, але круто, і я не могла дочекатися своєї черги. Однак коли ми вишикувалися, інструктори стройової підготовки шокували новиною, що жінкам не обов’язково проходити це випробування. Я вперто похитала головою й відразу ж ступила крок уперед. На цій планеті не було сили, яка завадила б мені подолати цю перешкоду. Я наблизилася до неї — очі зіщулені, увага зосереджена на драбині.

Спочатку було легко: просто стоїш на одній дошці, стегном спираєшся на другу і тягнешся до третьої. Однією рукою відштовхуєшся від дошки на рівні стегна, другою — підтягуєшся вгору й переступаєш на ту дошку, що була на рівні стегна. Але що ближче до верху, то далі одна від одної дошки. Мої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту не надто ідеально підходили для цього завдання, і, долізши до передостанньої дошки, я вже не могла з позиції стоячи дотягтися до верхньої. На мить я зупинилася й подумала. Щоб ухопитися за найвищу дошку, доведеться стрибати. Це був єдиний спосіб. Тож я стрибнула.

Я встигла. Я вхопилася за найвищу дошку й підняла ноги на дошку на рівні стегна. Нарешті я змогла перекинути ногу через верхню дошку і вилізти на самий вершечок. Потім я, посидівши лише хвильку, роззирнулася навколо. Вигляд зверху був прекрасний. Унизу скаженіло щось із тридцять кадетів мого загону. Здивований інструктор бойової підготовки ігнорував гучні крики й дивився на мене так, ніби промовляв: «Якого дідька ти це робиш? Негайно спускайся!» Я засміялась і, притиснувшись животом до дерева, рушила назад. Сходити долу було страшно: я не відчувала дощок під ногами і мала щоразу відпускати руки, щоб ступити нижче, але була така щаслива, що майже не помічала цього.

Натхненна вітаннями й адреналіном, задоволена з того, що ткнула свою «хоробрість» інструкторові під носа, я перейшла до наступної перешкоди. Запросто. Це була велика колода, сантиметрів шістдесят завширшки й завтовшки, закріплена дерев’яними скобами приблизно на рівні плеча. Для «налаштування» перешкоди інструктори мали прокотити колоду на десять-двадцять сантиметрів у бік кадета. Добігши до колоди, кадет стрибав на неї й переставляв ноги — колода починала котитися назад, і кадет міг вільно зістрибнути з іншого боку. Я знову зголосилася йти першою — дуже хотілося, щоб ореол переможниці й далі був зі мною. Я щодуху помчала вперед і стрибнула на колоду. Однак інструктор не повернув її у вихідну позицію — і, замість покотитися в протилежний бік, колода покотилася на мене.

Моє коліно стукнулось об колоду з таким звуком, наче хто кухонним молотком відбивав стейк. Я впала, вдарившись спиною об землю. На мить я звела очі на синє небо, яким милувалася ще кілька секунд тому, але сильний біль у нозі й спині змусив мене забути про все. Товариство відчуло, що мені дуже боляче. Загін відразу ж обступив мене, й інструкторові стройової підготовки довелося пробиватися крізь натовп. Потім він викликав допомогу по радіо. Моя нога набрякла, і мішкуваті штани-карго почали тиснути.

Інструктор помітив припухлість, дістав кишеньковий ніж, розрізав холошу якраз над коліном і голосно зітхнув. Тоді ще раз увімкнув мікрофон і повідомив нову інформацію санітарам. Потім почав обережно розшнуровувати мені черевики, одначе біль був такий нестерпний, що інструктор просто розрізав шнурівки і стяг черевик. Медики занесли мене в санітарну карету, інструктор пішов за ними. Він стояв навколішки, тримаючи мене за руку, поки машина підстрибувала на вибоїнах. Я стисла зуби, щоб не заплакати.

Я почувалася воїном, тому не хотіла, щоб із моїх очей текли сльози. Але потім усе довкола почало ніби сяяти, а тоді раптом звузилося до маленького кружальця. Інструктор почав смикати мою руку, намагаючись говорити зі мною.

— Гей… ГЕЙ. Як тебе звати? Звідкіля ти?

Мені здавалося, що ось-ось виблюю, але я спромоглася прогарчати:

— Кадет Дженнінґз, Остін, Техас, сержанте-інструкторе!

Він гигикнув.

— Облиш це, Дженнінґз. З тобою все буде добре, але не втрачай тями. Ти хочеш бути пілотом, так?

Я була шокована. Звідки він знає? Гадаю, більшість із нас цього хотіла.

— Так… Чому питаєте?

— Ти ж знаєш, що, коли знепритомнієш, то це потрапить у твою справу й тобі не дозволять літати? Тому, якщо тобі боляче, просто кричи, трясця тобі в бік, і поплач уже нарешті. Це краще, ніж зомліти.

Виявилося, що зіткнення колоди з моїм коліном спричинило тріщину всієї колінної чашечки. На щастя, вона трималася купи. Однак не можна нехтувати таку травму. Треба дати суглобові спокій. Мама й тато, які забирали мене з аеропорту, трималися за руки і з жалем в очах дивилися, як я їду до них в інвалідному візку поруч супровідника авіалінії. Я вирушила на базу, щоб показати всім, яка я сильна, а тепер не могла навіть самотужки прилетіти додому. Я тоді ще не знала, що наступного року повернуся на підготовку й закінчу її в складі десяти відсотків найкращих кадетів свого класу; однак робити все мені доведеться з ушкодженим коліном. Ця травма дошкулятиме мені все життя.

Коли я їхала проходом аеропорту до багажної зони, тато скуйовдив мені волосся.

— Горошинко, не сумуй. Ти вразлива, я знаю. Та ми все одно любимо тебе, сонечко.

Моє коронне гормональне підліткове ставлення до оточення завжди нагадувало про себе найменш слушної миті. Замість дозволити себе втішити, я відвела очі.

— Дуже це мені допоможе, — пробурчала я.

З незрозумілої для мене причини я завжди поводилася з вітчимом досить грубо. Девід був неймовірний, і я любила його всім серцем, але постановила собі ніколи цього перед ним не виявляти. Може, я просто не була готова довіритися ще одному батькові.

Коли я постаршала й таки захотіла сказати, що люблю його, то вже наламала стільки дров, що вирішила зачекати до якоїсь особливої події. Я уявляла, як він віддає мене заміж і перед тим, як пройти до вівтаря, я повернуся до нього, поцілую в щоку і нарешті скажу, що люблю його. Я уявляла собі це набагато частіше, ніж можу зізнатися.

Але тієї осені в мене був останній шанс, і я ним не скористалась. Увечері 5 жовтня 1997 року я була вдома у батьків — трохи прала, потім, як кожна нормальна студентка коледжу, ладнала вечерю. Я навчалася на третьому курсі й уже майже цілком відновилася після травми коліна. Воно вже ніколи не буде здоровим, проте більше не боліло так сильно.

Після вечері я допомогла прибрати на кухні, і ми всі розслабилися. Потім Девід сказав, що в нього щось для мене є, що цього року я рано отримаю різдвяний подарунок. Це було дуже на нього не схоже. З широкою усмішкою він простяг мені коробку, і я, плюхнувшись на диван, відкрила її. Мобільний телефон! Неймовірна річ, як на пізні дев’яності, — я не могла повірити своїм очам.

— Хоч за це я заслуговую на твої обійми! — сказав Девід, розвівши руки, щоб мене обійняти.

Але я не могла відірватися від телефону і, обійшовши Девіда, рушила в кімнату. Я вже вносила в телефон усі номери, які знала, і хотіла тільки одного — погратися з новою іграшкою.

— Я люблю тебе, Горошинко, — крикнув він мені навздогінці.

— Так, я знаю. Дякую, — сказала я.

Тоді я востаннє бачила його живим.

Наступного ранку сорокадев’ятирічний життєрадісний щасливий Девід пішов на роботу. Я прокинулася трохи пізніше й поїхала на навчання в Остін на дев’яту ранку. Близько десятої мені в істериці зателефонувала секретарка з маминого офісу. Вона кричала, що Девід мертвий, а з мамою відбувається щось ненормальне. Здається, секретарка не розуміла: вона не просто говорить мені, що помер чоловік моєї мами. Вона повідомляє, що помер мій батько.

— Що… що ви сказали? — мені довелося повторити запитання п’ять разів.

Я розуміла, що тієї миті дуже потрібна мамі, але сприймати будь-яку іншу інформацію мій мозок відмовлявся. Секретарка сказала, що моя мама скрутилася калачиком під столом, кричить, плаче і ніхто не може до неї підійти. Я стрибнула в машину й помчала так, наче то був кінець світу, ігноруючи червоне світло й летячи на магістралі аварійною смугою.

Правду кажучи, не пам’ятаю, що було, коли я приїхала. Замість допомогти, я заціпеніла, мов зомбі. Я навіть не пам’ятаю, як ми того дня поїхали з офісу. Пам’ятаю лише, що не плакала. Не дивилася нікому в очі, ні з ким не говорила. Я їздила в аеропорт і забирала родичів, які вдавали, ніби їм не байдуже, однак сама — ні пари з вуст. Моє обличчя було незворушним; ніхто б не здогадався, що я ледве тримаюся здорового глузду.

Девід працював у компанії «Праксайр», яка постачала природний газ. Його колеги розповіли, що він перевіряв рівень газу в одній з цистерн за допомогою прив’язаного на довгу мотузку ліхтарика. Нам сказали, що це стандартна процедура — опустити ліхтарик у цистерну й виміряти, скільки мотузки на це піде. Так перевіряють рівень рідини. Очевидно, він послизнувся, коли піднімався чи спускався драбиною. Якимось чином шнур ліхтарика обмотався довкола його шиї, і він випадково повісився. Коли його знайшли колеги, то обрізали мотузку і зробили штучне дихання, але було занадто пізно. І хоч усі ми мали здогадки, як саме він упав, нічого певного ніхто з нас ніколи не дізнається. Для мене світ дуже швидко став потворним і несправедливим.

Я раптом зневірилася в щасті. Воно надто швидкоплинне, тимчасове. Мине майже п’ятнадцять років, поки я дозволю собі знову бути щасливою.

З дитинства я обожнювала один вірш — «Висотний політ» Джона Ґілеспі Маґі-молодшого. Для мене він завжди уособлював радість польоту, аркуш із ним багато років провисів пришпиленим до стіни в моїй кімнаті. Одначе після того, що сталося, вірш назавжди став згадкою про тата. Я сподівалася, що він — у кращому від нашого світі.

О! Я не сплачував серйозних боргів Землі

І танцював у небі на крилах, укритих сріблом сміху.

Я ліз драбиною до Сонця, і разом з іншими хапався за живіт від сміху

На покришених сонцем хмарах, і робив сотню речей,

Про які ти й не мріяла: крутив кермо, і шугав, і повертав

Високо в залитій сонцем тиші. Ширяючи там,

Я переслідував крикливий вітер і кидав

Свій палкий дар крізь повітряні коридори, якими не ступали ноги.

Вгорі, вгорі, у довгій, божевільній, палючій синяві,

На спустошені вітром висоти я поклав легку грацію,

Де не літає жайворонок і навіть орел.

І коли я йшов із чистими піднесеними думками

У високу святість простору, де раніше ніхто не ходив,

То простяг руку і торкнувся обличчя Бога.

По Девідовій смерті нікому не вдавалося пробитися до мене. Я облишила навчання й переїхала додому, щоб допомагати мамі, але не думаю, що особливо допомагала. Два роки, які лишилися до закінчення університету, здавалися мені неосяжним проміжком, і я щосили намагалася згадати, навіщо й далі пхатися до своєї мети, коли життя просто відриває від мене все, чого я прагну, лишаючи натомість тільки біль. Потім, через два тижні після Девідової смерті, якраз у розпалі мого свята жалю до себе, мені зателефонували. Подруга приятеля, яка не відала про мою трагедію, розповіла, що в притулку неподалік з’явилася біла німецька вівчарка. Вона знала, що я вже багато місяців хотіла такого собаку, і з радістю сказала, що він зовсім поруч. Я відразу все покинула й рушила в притулок — до собаки.

Коли я приїхала, працівники притулку похитали головою й вибачилися, заявивши, що я тільки змарнувала час на дорогу. Вони поінформували мене, що ту вічарку годі приручити і що мені треба пошукати іншого пса. Собака був агресивний і хворів на дирофіляріоз, але я все одно почала вмовляти їх дозволити мені його побачити і поспіхом розповіла працівникові про батька. Ледь не плачучи, я сказала йому, що новина про цього собаку поліпшила мені настрій — уперше з дня його смерті. Чоловік співчутливо простяг мені трохи собачої їжі, щоб я могла дати її вівчарці через сітку. А тоді провів у вологий цементований коридор, де стояли клітки із собаками.

— Він сьомий у цьому ряду, з правого боку. Але май на увазі, що завтра його присплять.

Коли я проходила повз клітки, собаки зайшлися гавкотом. Я не зважала на цей шум і ступала далі, проте, коли дійшла до сьомої клітки й заглянула всередину, білої вівчарки не побачила. Натомість побачила собаку коричневого кольору, який аж світив ребрами й дивився сумними очима; його ліве вухо було ушкоджене. Цей собака, на відміну від інших, не гавкав. Він навіть не дивився на мене, проте я знала напевно, що він відчуває.

Я сіла поруч із його кліткою і почала з ним розмовляти, однак собака не зрушив із місця в глибині клітки. Його сусіди вже затихли, але він так і не поворухнувся. Несподівано для себе (ще й тому, що мені було геть байдуже, постраждаю чи ні) я відчинила дверцята й залізла до нього в клітку. Фактично це був клапоть цементованої підлоги — сантиметрів дев’яносто завширшки і метрів зо три з половиною завдовжки, обгороджений сіткою-рабицею.

Я вмостилася якнайзручніше, спершись спиною на один бік клітки й закинувши ноги на протилежний. З усього було видно, що знайомство може затягтися. Я жбурнула собаці трохи їжі, але вона його не зацікавила. Тож я відкинула голову на сітку й почала розповідати йому про батька. Про те, як я його обожнювала і як сердилася на Бога, що він забрав його в мене, коли жахливі люди, як-от мій біологічний батько, досі ще дихають.

— Я навіть не вірю, що Бог є, — сказала я собаці.

Голова мені опустилась — і з очей потекли сльози, що їх я стримувала, відколи дізналася про Девідову смерть. Я плакала й плакала, і собака в кінці клітки нарешті заворушився. Він наблизився до мене й почав їсти те, що я йому жбурнула. Урешті він підповз досить близько і почав їсти просто з моєї руки.

У ту саму мить усі собаки знову почали голосно гавкати. Мій пес, очевидно, трохи знервувався й почав тремтіти. Трохи схвильована, я вперше поглянула йому в очі. Гавкіт нестямних собак досяг рівня крещендо, і німецька вівчарка кинулася на мене. Я зойкнула й затулила обличчя руками, готуючись до найгіршого, але відчула тільки дотик його шерсті до затилля долонь.

Я розплющила очі й побачила, що цей прекрасний брудний слабкий собака поставив одну передню лапу з правого боку від мене, а другу — з лівого. Він боронив мене. Собака тремтів, проте був готовий убити кожного, хто спробує мені зашкодити.

Я простягла руку, щоб його погладити, і він здригнувся від мого дотику, але з місця не зрушив. Я погладила рукою його бік і під шаром бруду побачила біле хутро. Це змусило мене замислитись: а чи є десь там, під шаром цього всього, страждання? Я знову почала плакати, бо знала, що знайшла свого собаку. Працівник, через якого всі собаки й почали гавкати, зайшов перевірити, як у мене справи. Коли він підступив до нашої клітки, побачене його шокувало. Він відчинив двері й допоміг мені вилізти, час від часу позираючи на собаку, що без упину гарчав. Коли клітка за мною зачинилась, я глянула наглядачеві в очі.

— Ви не вб’єте мого собаку, — твердо сказала я. — Скільки мені заплатити і де підписатись?

Я назвала улюбленця Єгером (вимовляється як прізвище Чака Єгера). «Єгер» із німецької — бойовий пілот, мисливець, стрілець. Я знайшла свого собаку й закохалася в нього, але наступні шість тижнів для нас обох були дуже болісні. Єгера слід було вилікувати від дирофіляріозу, а це означало, що йому треба щодня вживати арсен. Кожної днини я відвідувала його — просто сиділа й обіймала свого Єгера, поки він очунював.

Здоров’я Єгера помалу поліпшувалось, і на той час він уже став моїм постійним супутником. Наступні дев’ять років мене завжди вкриватиме біла шерсть, однак я нізащо б не проміняла проведеного з Єгером часу на щось інше. Я зустріла свою рідну душу в собачій подобі.

Єгер допоміг мені знову вийти у світ і повірити, що добрим людям таки інколи щастить. Я повернулася в університет разом із ним, переконана, що можу сама визначати своє майбутнє. Девід не хотів би, щоб після цього нещасного випадку я зовсім зневірилася. Тепер Єгер допомагав мені зміцніти душевно й продовжити шлях до здійснення своєї мрії.

Наступного літа я повернуся на польову підготовку, і цього разу все здаватиметься геть інакшим. Відчувалося, ніби у світі вицвіли всі кольори, і я все сприймаю в меншому обсязі. Навчання більше не захоплювало мене так сильно, і мені дуже складно було радіти своєму новому досвідові. Того літа щовечора я слухала, як сигнал відбою лине з гучномовців понад табором. Він більше не заспокоював мене, а від слів я щоразу плакала.

День минув, пішло і сонце

З неба, з озера, від гір.

Усе добре, відпочиньте.

Бог близький.

Два

Наступного семестру я була готова повернутися в коледж, але вирішила не перебиратись, як раніше, у студмістечко, а їздити з маминого дому. Єгер емоційно відновив мене, і я могла знову зустрітися віч-на-віч із довколишнім світом. До своїх побратимів-кадетів корпусу підготовки офіцерів запасу я повернулася вже іншою людиною. Той рік, мій третій рік навчання, був сповнений помилок. Я йшла на божевільні ризики чи то з рішучості вбити себе, чи з відчуття, що жоден мій учинок не відіграє особливої ролі.

На зборах у Новому Орлеані я дуріла разом із друзями-кадетами, стрибаючи між балконами тридцятого поверху готелю, і ледь не впала. У мене був синець на лівому біцепсі завбільшки з м’яч для софтболу, але я встигла вхопитися за поручні. Я купила спортбайк і промчала на ньому через весь Остін так, ніби вкрала його. Іноді вечорами я брала участь у нелегальних перегонах у закинутому аеропорту. Через кілька місяців після повернення до коледжу я навіть відмовилася від того, щоб чекати із сексом до заміжжя.

Я закохалася в кадета на ім’я Джек, хоч тепер розумію, що то насправді було не кохання. Просто я відчайдушно намагалася втекти від себе, зупинити емоційну кровотечу, заглушити біль від утрати батька. Протягом четвертого року навчання я все ще була з Джеком, і, коли навчання добігало кінця, тиск на кандидатів із КПОЗ тільки посилився. Відбір на підготовку пілотів відбувається так: кожного кадета оцінюють за різними параметрами (місце в рейтингу кадетів, середній бал, фізична підготовка і т. д.) за весь час їхнього навчання в Корпусі (Корпус підготовки офіцерів запасу, або Корпус кадетів). Бали четвертокурсників нашого КПОЗ порівнюють із балами інших четвертокурсників-кадетів КПОЗ у різних коледжах по всій країні. Кожен з кадетів протягом передостаннього семестру вибирає «категорію». Однак Повітряні сили приймають рівно стільки людей, скільки їм треба для підготовки пілотів, а решта кадетів має обрати інший напрям — наприклад, розвідку, органи правопорядку, технічне обслуговування літаків тощо. До речі, тільки близько двадцяти відсотків офіцерів Повітряних сил стають пілотами.

За всі роки навчання в КПОЗ на тесті з фізичної підготовки я постійно набирала близько чотирьохсот двадцяти п’яти балів з п’ятисот. Я, приміром, могла показати найвищий результат у віджиманні, однак набрати максимум балів на спринті мені не вдавалося. Коли нарешті настав наш день категоризації й перевірки рівня фізичної підготовки, або РФП, — іншими словами, єдиного РФП, на який спиралися, зараховуючи пілотів на підготовку, — я пошкодила на спринті коліно й здобула найгірший результат за всі роки — близько двохсот вісімдесяти балів. Я відчула неймовірне розчарування, але з огляду на те, що мала найкращий рейтинг у класі (я тоді служила заступником командира, віце-командиром авіаційного відділення — мене вибрав наш кадетський командир авіаційного відділення), вважала, що шанс у мене ще є. І помилялася.

Коли надійшли результати й назвали імена тих, кого обрали на підготовку пілотів, я опинилася поза грою. Майбутні пілоти мали вийти вперед і отримати величезні картонні крила, пофарбовані в срібний колір. Я намагалася усміхатись, фотографувати друзів, поводитися так, ніби мій світ щойно не розсипався на друзки. Я щиро раділа за них, тож начепила на обличчя усмішку. Звісно ж, під цією усмішкою я була геть спустошена, але вже планувала свій подальший крок.

Дехто з розчарованих того ж дня забрав документи з Корпусу й пішов працювати над планом Б, одначе я не збиралася сходити з омріяного шляху.

Дістати місце пілота через Корпус мені не вдалося, але я знала, що до авіапідготовки мене можуть привести ще кілька шляхів. Знала я й те, що йти ними буде неймовірно важко, бо більшість місць займають випускники Корпусу чи Академії Повітряних сил, які вибороли їх на категоризації. Для решти з нас (а це трохи більше за п’ятдесят тисяч кандидатів, тобто інших офіцерів Повітряних сил) зоставалося тільки декілька місць на рік. Їх давали як «пряник», і то лише найкращі з перших могли вхопити цю неймовірно рідкісну пташку.

Я стояла перед вибором — знайти собі іншу мрію або піти в іншу сферу військової справи, сподіваючись коли-небудь досягти своєї мети. Вирішивши випробувати долю й ризикнути, я подивилася на список можливих напрямів, що лежав переді мною. Котрий з них одного дня зробить мене найкращим пілотом? Я вибрала технічне обслуговування й ремонт літаків: це давало мені можливість дізнатися більше про літальні апарати. Я подумала: коли (саме коли, а не якщо) потраплю на авіапідготовку, то матиму перевагу над однокласниками, бо в мене буде досвід роботи з різною авіаційною технікою.

Коли мене зарахували, я була в екстазі. На перше після завершення тренувань завдання я мала летіти в Японію, щоб працювати з F-16. Кращого завдання й уявити годі. От тільки була одна проблема: я планувала вийти за Джека, а в нього лишався ще рік навчання в університеті Техасу.

Для мене це відрядження в Японію здавалося ідеальним в усьому, крім того, що мій майбутній чоловік і я перший рік шлюбу житимемо на різних континентах. Але, подумала я, ми ж кохаємо одне одного. Кохання все може перебороти, чи не так? Тож відразу після мого випуску ми одружились і я дістала звання офіцера Повітряних сил США. Я вдягла велику білу бальну сукню, і ми відсвяткували не дуже бучне весілля. Це мав бути перший червоний прапорець, який сигналізував би про те, що я своїми вчинками суперечу сама собі. Медовий місяць ми з Джеком провели в круїзі по Карибському морю, а потім я, двадцятитрирічна, рушила сама в невідому синю далечінь — починати кар’єру своєї мрії. Щоправда, ще не керувати літаками, але я вже уявляла себе в кріслі пілота.

У січні 2000 року я звітувала на підготовці офіцерів з ремонту авіаційної техніки на Шепардській базі Повітряних сил у місті Вічита-Фоллс (штат Техас). Я була зеленим другим лейтенантом Повітряних сил і нещодавно вийшла заміж. Мій план був простий: я вивчу все, що тільки зможу, і стану найкращою з однокласників, тож у Повітряних сил не буде іншого вибору і вони пошлють мене на авіапідготовку.

Мій клас складався приблизно з десятка таких самих, як я, офіцерів. Усі ми нещодавно закінчили різноманітні заклади — від КПОЗ до Академії повітряних сил. Ніхто з нас не знав, що робити з новими «шпалами» на наших плечах — так ми називали брусочки золотого кольору, які скидалися на відрізки шпали. Ми всі, другі лейтенанти, сподівалися, що тут, на самому початку дорослого життя, ухвалили правильне рішення.

У перший день занять я зайшла в будинок — знервована, але щаслива. Я неквапливо йшла коридором у пошуках аудиторії, і мені здавалося, ніби це знову перший шкільний день. Я знала, що пробуду тут три довгі місяці й вивчатиму основи технічного обслуговування та ремонту авіатехніки разом з людьми, яких сьогодні побачу вперше в житті. Я інтроверт, завжди була такою, і мені не надто комфортно перебувати в кімнаті, де повно галасливих незнайомців. Я зайняла найнепримітніше місце в дальньому куточку й тихенько сиділа, вбираючи в себе весь довколишній шум. Тоді глибоко вдихнула й нагадала собі, що в аудиторіях просиджу лише кілька місяців, і вже в квітні буду на першій у своєму житті базі, розташованій на півночі Японії.

Я сиділа там і прислухалася до гомону офіцерів. Один голос чітко вирізнявся на тлі інших. Я швидко зрозуміла, що від горланя в першому ряду слід триматися якнайдалі. Це був хлопець, який кожної миті міг полізти в бійку. На його поголеній голові красувалося багато великих шрамів, і він, звісно ж, ними пишався. Пізніше я дізнаюся, що це наслідки хокейних матчів і бійок у барах. Кінан Зеркель, який разом з родиною, переважно з братами, виріс у дикій тундрі Аляски, був високий, смаглявий, м’язистий, ставний мудак. У його кришталево-голубих очах ніколи не згасало бажання щось утнути. Коли він говорив, то, без сумніву, когось ображав. З найпершої зустрічі ми зненавиділи одне одного. Здавалось, я й руки не можу підняти, щоб не почути його саркастичного коментаря. Хоч і сама була не краща — повертала послугу, коли тільки могла.

Наш інструктор, здається, з першого дня став на мій бік. Наступні кілька тижнів капітан Рендал постійно сперечався з Кінаном, намагаючись боронити свій авторитет. Але в Кінана боротьба з усіма формами авторитету, очевидно, була закладена на рівні ДНК, тож Рендалові спроби контролювати його тільки погіршували становище. Згодом я дізналася, що Кінана ледь не вигнали з Академії повітряних сил перед самісіньким випуском, бо він порушив комендантську годину й закрутив веремію. Тепер я згадую все, що мені відомо про нього, і не сумніваюся: якби не Повітряні сили, його б, зрештою, вбили у вуличній бійці чи кинули за ґрати. Вступ до Академії й випуск із неї, напевно, врятували йому життя.

Бажання Кінана стати пілотом Повітряних сил виникло тоді, коли він літав на «Сесснах» та гідропланах у просторих синіх небесах Аляски. І хоч з першого погляду між нами виникла неприязнь, ми побачили одне в одному ту саму потаємну мрію. Я відчувала з ним певну спорідненість, дарма що намагалася його уникати. Приблизно наприкінці третього місяця нашого навчання капітан Рендал зайшов у кімнату в розпалі однієї з наших знаменитих суперечок.

— Як скажеш, крихітко, — під’юджував мене Кінан.

Він ніколи не проминав можливості презирливо назвати мене «крихіткою» чи «милою». У ту мить терпець капітанові Рендалу урвався, і він накинувся на хлопця.

— Лейтенанте Зеркель!

— Я ж вам казав… Звіть мене Зерк, — поволі промовив Кінан, і наші однокласники загиготіли.

Проте капітанові Рендалу було невесело.

— Лейтенанте, це дискримінація за статевою ознакою, я вас більше не попереджатиму. Зустрінемося в моєму кабінеті після уроку.

Коли того дня Кінан прийшов до його кабінету, капітан простяг йому письмову догану. Догана — серйозна штука: якщо до Кінанової справи ще додасться щось негативне, уся його кар’єра полетить котові під хвіст. Про те, що сталося, він розповів у класі, і ми всі по-своєму посміялися.

— Знатимеш, як не поважати мене, — сказала я, підморгуючи.

— О, то він тобі потрібен, щоб постояти за себе? — пожартував Кінан.

Я штовхнула його в руку.

— Ай! Це насильство! Ти маєш дістати догану, — саркастично зреагував він.

Коли навчання закінчилося, ми всі розійшлися своїми дорогами. Свіженьких офіцерів Повітряних сил з ремонту авіаційної техніки розкидало на чотири сторони світу. Декого з нас відіслали назад у Сполучені Штати, декого — у Європу, а Кінана, за збігом обставин, закріпили за ВПС США в зоні Тихого океану — як і мене.

Курс дав нам знання про логістику, її проблеми, контроль інструментів і приладів, форми й системи повітряних суден, а також іншу інформацію, яку ми почерпнули з книжок. Тепер наше навчання на дев’яносто дев’ять відсотків відбуватиметься на роботі, під наставництвом досвідчених сержантів старшого сержантськогоскладу, закріплених за нашими рейсами.

Ніхто з нас насправді не хотів підтримувати зв’язок одне з одним, але, думаю, всі ми сподівались у прийдешні місяці й роки перетнутися десь у «реальних» Повітряних силах. Тому, звісно, я дуже здивувалася, коли досить скоро після завершення навчання мені зателефонував Кінан, з яким я не розмовляла, відколи ми поїхали з Техасу. Я відразу ж подумала, що йому щось треба. Очевидно, капітан Рендал записав те, що вважав дискримінацією за статевою ознакою, в особову справу Кінана. І хоч мене це тішило, я знала, що він не заслуговує на такі неприємності.

Кінан, може, й був горланем, але і я, і наші однокласники знали: він стане дуже хорошим пілотом. Під маскою недоумка ховався сильний, відданий, хоробрий, непохитний у своїй чесності чоловік, який прагнув літати так само, як я. З усіх моїх знайомих у Повітряних силах йому я першому довірила б прикривати тил, а це вже про щось свідчить. Якщо я коли-небудь устряну в бійку в барі, то сподіваюся побачити обличчя Кінана Зеркеля. І знов-таки, якщо Кінан стане учасником бійки, то він, найпевніше, її й розпочне.

Я спитала Кінана, чим можу допомогти, і він попросив написати йому офіційний лист підтримки. Звісно, я напишу, сказала я, і допоможу знайти решту наших однокласників. Ми об’єдналися й сказали босові капітана Рендала все, що ми думаємо. Нас майже не слухали, але той запис із особової справи Кінана успішно зник.

Дивно, але цей міні-бій проти бюрократії зблизив нас, зробив друзями. Ми домоглися анулювання неприємного запису, і між нами з’явилася взаємна повага. Кінана відрядили працювати до Кореї, мене — до Японії, тож тримати зв’язок було досить просто. Наше навчання завершилося, але Кінана Зеркеля я бачила не востаннє.

На початку квітня я сіла на довгий рейс до Японії, радіючи, що почалося доросле життя. Правда, я трохи побоювалася того, що воно приготувало для мене. Я була заміжня, однак мене з чоловіком розділяли океани й континенти. Я працювала, щоб досягти своєї мрії, перебуваючи в такому кар’єрному полі, де домінували чоловіки. Тут було повно людей, які ставилися до мене так, ніби мені серед них не місце. Більшість уважала, що я виконуватиму роботу погано, одначе в мене все виходило. Мені доводилося починати все спочатку й здобувати довіру щоразу, як я опинялася в новій команді. На тому етапі моєї кар’єри це відбувалося раз чи два на півроку.

Проте я мала найкращого друга, Єгера, що летів зі мною, сидячи в клітці, у вантажному відсіку літака. У ветклініці мені дали слабке заспокійливе, з яким більшу частину дороги він міг проспати, і перед злетом він охоче з’їв цей «чарівний гот-дог». Нам треба було пересидіти ніч в аеропорту Токіо, і мені страшенно не подобалося, що я не можу випустити його з клітки. Я спала, просунувши пальці крізь ґрати й пестячи його. Його рожевий ніс — для вівчарок це рідкість, у них зазвичай носи чорні — я ніжно називала маленьким свинячим рильцем. Було неймовірно мило спостерігати, як Єгер спокійно спить у клітці, поклавши голову на свою іграшку — маленьку свинку. Я прокинулася від охання й ахання японців довкола. Усі питали, чи можна сфотографуватися з тим лагідним велетнем, що у мене в клітці. Очевидно, такі великі собаки в Японії трапляються рідко.

Мій чоловік, який досі був кадетом і навчався в університеті Техасу останній рік, ще не працював, тож я зі своєї крихітної зарплати мала оплачувати і свої рахунки в Японії, і чоловікові рахунки в Остіні. То була тяжка зима. Часом я не могла собі дозволити навіть увімкнути обігрівач, а тому багато ночей просиділа в ліжку у двох парах штанів і шкарпеток за читанням інструкцій до літальних апаратів. Однак мені не було самотньо: я завжди могла пригорнутися до великого пухнастого Єгера, щоб зігрітися.

Моїм першим завданням на базі в Японії було керувати ланкою спеціалістів-ремонтників. У Повітряних силах персонал має багато рівнів організації: найменшу групу зазвичай називають ланкою, а найбільшу — крилом. Кожне крило поділяється на групи, групи — на ескадрильї, а ескадрильї — на ланки. Залежно від обсягу роботи, яку повинна виконати ланка, кількість людей у її складі може коливатися від десятка до кількох сотень.

Спеціалісти-ремонтники працюють у підсобних майстернях — там відбувається весь «закулісний» ремонт, коли літальний апарат прибирають з аеродрому. Більшість ремонтних робіт проводять саме ланки спеціалістів-ремонтників (авіа-ПММ, двигуни, радіоелектронне обладнання), але до швидкого ремонту вдаються просто на аеродромі. «Аеродромом» я називаю доріжку для рулювання, ангари й паркомісця літаків, а також будівлі, в яких живе технічний персонал і пілоти. Більшу частину, якщо не всіх, новеньких офіцерів спочатку «обкатують» у цих підсобних майстернях і аж тоді посилають на аеродром.

Люди, які працюють на аеродромі, живуть і дихають за його розкладом. Працювати на аеродромі означає швидко розвернути літальний апарат, підготувати його до польоту й переконатися, що летіти на ньому безпечно. Часто для цього треба відпрацьовувати чотирнадцятигодинні зміни під крижаним снігом, що його навсібіч розвіює вітер. Я мала відпрацювати в майстернях шість місяців, перш ніж зароблю собі місце на аеродромі. І хоч я розумію, що це все звучить не надто привабливо, мені хотілося бути саме на аеродромі, в епіцентрі всього дійства, — вчитися й долати випробування щодня.

Першого тижня в Японії, готуючись звітувати своєму першому командирові, майорові Джонсону, я зробила геть усе, що наказали інструктори КПОЗ. Попрасувала синю форму, схожу на такий собі синтетичний діловий костюм. Тоді на піджак, симетрично до значка з іменем, гордо почепила «навчальну» стрічку, яка означала, що я пройшла весь курс; начистила взуття, зібрала й туго заколола волосся. Я повідомила про своє прибуття, сіла прямо, наче кілок проковтнула, на стілець біля його дверей і стала терпляче чекати, коли мене покличуть.

— Дженнінґз… Ходи сюди, — гукнув він.

Я несміливо зайшла в двері й зупинилася за півметра від столу. Коли я завченим рухом вітала його, то ледь стримувала усмішку. Я була в захваті від того, що моя кар’єра почалася, що я зустрілася зі своїм першим командиром і що він наступні двадцять років, без сумніву, буде мені за ментора. Я не могла дочекатися, коли вже почну перебирати від нього досвід.

У кабінеті майора Джонсона стояв присмерк, пахло мускусом і сигарами. Майор сидів, але в ньому все одно вгадувалася солідна фігура й грубуваті манери. На зріст він був близько двох метрів і нагадував мені снігову людину, тільки безволосу. Його поголена потилиця і скроні, коротко підстрижене волосся на маківці — стандартна стрижка військових — демонстрували велику голову, яка добре пасувала до його кремезного тіла.

— Сер, лейтенант Дженнінґз, згідно з наказом, звітує!

Мене вчили, що козиряти треба, доки не дістанеш відповіді. Я зосередила погляд на уявній точці попереду, але бачила, як майор Джонсон оглядає мене згори донизу, оцінюючи, як чітко я дотримуюся військових правил.

— Дідько, — сказав він собі під носа. — Лейтенанте, щойно місячний цикл стане на заваді вашій роботі, вас буде звільнено. Тепер геть звідси.

Він навіть не відкозиряв мені. Просто перевів очі на комп’ютер, зігнорувавши мене, і не сказав більше жодного слова. Я заціпеніло стояла, все ще віддаючи честь, шокована почутим. Потім, усупереч тому, чого мене навчали, я повільно опустила руку й повернулася кругом. Фактично, на його думку, я навіть не заслуговувала на вітання у відповідь, і моя присутність у його ескадрильї не віщувала нічого доброго. Я й гадки не мала, чому він так мене не поважає, хоч ми щойно зустрілися. Ідучи з його кабінету, я обдумувала можливі причини такого ставлення. Мене перевіряють? Я маю йому протистояти?

Я вирішила зачекати кілька днів і придивитися до нього. Виявилося, що мої страхи були небезпідставні. Про якийсь особливий урок тут не йшлося. Він просто був козлом і ненавидів жінок. Мені ж доводилося високо тримати голову, загартовуватись і вчитися знаходити спільну мову з людьми, які відкрито зневажали все, чого я намагалася досягти. Це не вперше я мала прикусити язика. І, очевидно, не востаннє. Правду кажучи, я багато чого навчилася за той короткий період роботи з ним, бо, хай там що, від лідерів, яких не хочеться наслідувати, усе одно можна перейняти чимало.

Я переконана: життєвий успіх майже не залежить від ситуацій, у яких ви опиняєтеся. Найбільше важить ваша реакція на них. Замість скавуліти й качатися по підлозі, я вирішила спрямувати розчарування, яке відчувала в такі моменти, на досягнення ідеалу абсолютно в усьому. І одне з улюблених місць, де я намагалася це робити, був полігон.

Щоб носити службову зброю, треба здобути право, а для цього слід просто зробити крок уперед, до цілі, і стріляти. Залежно від того, скільки разів ти влучаєш у серединку, ти або не здобуваєш право, або здобуваєш (часом навіть разом зі статусом експерта). Протягом усієї кар’єри, виходячи на полігон, я завжди показувала результат на рівні експерта. Байдуже, чи з легкої вогнепальної зброї, чи з нарізної, — стріляти для мене завжди було природно.

Після інциденту в кабінеті майора Джонсона в мене з’явився шанс трохи випустити пару на полігоні в Місаві. Я знову все зробила на експертному рівні, і один з тамтешніх інструкторів дав мені «п’ять», щоб привітати з успіхом.

— Надзвичайно, Дженнінґз. Стріляєш, як дівчисько.

Я спантеличилася. Він висловив мені комплімент чи принизив мене? Мені й тут доведеться мати справу з цим гівном?

Побачивши вираз мого обличчя, він швидко продовжив думку. І те, що він сказав, залишиться зі мною на всю мою кар’єру. Я згадуватиму ці слова щоразу, як братиму в руки зброю.

— Ні, серйозно, — провадив він. — Жінки фізіологічно схильні бути чудовими стрільцями. Річ у тонусі їхніх м’язів, центрі ваги, гнучкості, диханні, частоті серцебиття і, на мою думку, в психології.

— У психології? — перепитала я, зачарована його словами.

— Так, серйозно, — мовив він. — Бачиш, у тому, як ти стріляєш, досить велику роль відіграє его. Коли спускається курок, один з ключів до точності влучання — правильний стан розуму. Якщо ти забагато вимагаєш від себе, то починаєш стискати зброю надто сильно і саботуєш сама себе. Чимало хлопців дають своєму его забагато волі, гадаючи, буцім вони несправжні чоловіки, бо не вміють стріляти. А дівчата приходять сюди повеселитися. Коли мені вдається, я намагаюся вчити своїх хлопців стріляти, як дівчисько. Знаєш, під час Другої світової радянська армія дуже успішно використовувала жінок-снайперок.

Він іще раз усміхнувся й тут-таки відвернувся; я стояла мовчки. У жінки є фізичні переваги в бою? Того вечора я прийшла додому й пошукала більше інформації. Як з’ясувалося, він мав рацію. Я дізналася, що жінки загалом навіть з перевантаженнями дають собі раду краще за більшість чоловіків. Термін «перевантаження» вживають на позначення прискорення з вектором униз, коли бойові пілоти виконують круті повороти або різко набирають висоту. Це те саме, що ви відчуваєте в животі в найнижчій точці американських гірок: ваша вага немовби збільшується в кілька разів, і здається, ніби вас притискає до сидіння. У людей, у яких верхня частина тулуба сильніша за нижню, через перевантаження кров відпливає від мозку, що може призвести до непритомності. Тим, у кого сила зосереджена в нижній частині тулуба та животі (як у більшості жінок), легше побороти млість: треба лише напружити ноги й живіт, щоб завадити крові відпливати від мозку.

Якщо це діє й у військовій справі, очевидно, тут усе також базується на гендерних стереотипах (коли вирішують, кому що робити), то чому не всі бойові пілоти і снайпери — жінки? Це, ясна річ, малоймовірно; але дослідження допомогло мені зрозуміти, наскільки абсурдно перешкоджати жінці щось робити, навіть не оцінивши особисто, чи є в неї потрібні навички. Хай йому чорт, я пишалася, що стріляю, як дівчисько, і сподівалася одного дня літати, як дівчисько. Я буду найкращим пілотом у Повітряних силах.

Після тих шести місяців роботи за кулісами, у майстерні, під керівництвом майора Джонсона, мене послали на аеродром, де темп був набагато швидшим, а працювати доводилося більше. Я була не проти гарувати, однак через це лишалося обмаль часу на фізичні вправи. Раз по раз я боролася на пробіжках з давньою травмою коліна, але дозвілля зазвичай проводила вдома з Єгером.

На аеродромі я нарешті знайшла лідера, якого варто було наслідувати, хоч через дивний вибрик долі — типова для військових ситуація — рангом я була вища за нього. Старший майстер-сержант (СМС) Метт Мак-Кейб був приписаний до моєї ланки сержантом старшого сержантського складу, а отже, мав найвище звання з усіх, хто перебував під моїм командуванням. Офіцери Повітряних сил протягом усієї своєї кар’єри роблять то те, то се, щоб мати більший досвід, але сержанти старшого сержантського складу й інші добровольці зазвичай довго працюють на одному місці, набуваючи більших знань та експертності в конкретній сфері. Сержант Мак-Кейб працював тут уже кілька років і став для мене невичерпним джерелом інформації та уроків лідерства.

Не знаю, як це в нього виходило, але він був найорганізованіший сержант Повітряних сил з усіх, кого я зустрічала. Уніформа в нього завжди була чиста й свіжа. Якимось дивом наприкінці чотирнадцятигодинної зміни, впродовж якої ми всі тренувалися носити хімзахист і протигаз, він примудрявся виглядати так, ніби щойно вийшов з душу. Він дуже пишався тим, що круг нього всі ходять струнко, і коли я взяла стерно влади у свої руки, його ланка вже показувала надзвичайно добрі результати.

Одного дня, на початку роботи на аеродромі, я напучувала групу механіків, які перебували під моїм командуванням. Сержант Мак-Кейб стояв поруч, руки в боки. Він був набагато вищий, тож просто нависав наді мною. Я й не пам’ятаю, що казала, але він кивав на підтримку, коли я розкладала все по поличках. Потім він пішов зі мною в мій кабінет і спитав, чи є в мене хвилинка, щоб поговорити. Я вже майже відмовилася, бо мала справи, але він схопив мене за плече й проштовхнув у двері кабінету:

— Ні. Поговорити треба зараз.

Він зачинив за собою двері й почав розповідати мені про лідерство, абсолютно дохідливо пояснюючи, чому мої щойно сказані ланці слова геть протилежні тому, що я маю робити. Я була шокована.

— Чому ти нічого не сказав при них? — спитала я.

— Бо це негативно позначилося б на твоєму авторитеті. Я не збираюся демонструвати при них неповагу до тебе… На людях я буду з тобою погоджуватись, але надалі краще питай моєї думки, перш ніж просрати ланку, яку я створював багато місяців.

Офіцери приходитимуть у ланку й ітимуть з неї, але старший майстер-сержант Мак-Кейб працюватиме тут іще кілька років, аж поки дістане нове призначення. Це востаннє я так помилюся — проґавлю справжнього лідера ланки і не зважу на неймовірний підручний ресурс: роки його досвіду і його бажання мене вчити, а не протистояти мені.

Кажуть, на кожного жахливого офіцера у світі є сержант, у якого не склалося з Повітряними силами. Що ж, старший майстер-сержант Мак-Кейб дуже серйозно поставився до перетворення мене на хорошого офіцера, і я досі вважаю його одним зі своїх найліпших військових менторів.

Тепер, коли я вже цілком призвичаїлася до нової роботи в Японії, настав час почати готуватися до здобуття посади пілота — крім виконання поточної роботи. Щоб на мене взагалі звернули увагу, потрібна була підтримка всього найвищого керівництва. До того ж мою кандидатуру мала одностайно запропонувати база. Мені довелося зробити все можливе, щоб бути гідною конкуренткою.

У серпні 2001 року я на кілька місяців повернулася в Штати на тимчасову службу на Кіртлендській базі Повітряних сил в Альбукерке (штат Нью-Мексико). Я подала заявку на курс дослідження аварій літаків і вступила на нього, сподіваючись, що так для найвищого керівництва виглядатиму офіційно ще краще. Курс тривав лише шість тижнів, але, якби раптом на базі стався якийсь інцидент із літаком, у мене була б неймовірна перевага.

11 вересня 2001 року, через кілька тижнів після початку програми, я звично прокинулась і почала вдягатися на заняття. Новини завжди йшли у мене фоном, однак почуте того ранку буквально прибило мене до землі. Якийсь літак зіткнувся з вежею Всесвітнього торгового центру, і з хмарочоса, наче з труби, валував дим. Я приклеїлася до телевізора; репортери обмірковували, що ж там трапилося. Механічна проблема? Помилка диспетчерів? Я була певна: хоч що там сталося, ми обговорюватимемо це в класі.

Коли я встала, щоб вимкнути телевізор, то з жахом побачила в прямому ефірі, як другий літак налетів на другу вежу. Це не була випадковість. Я зрозуміла, що на нас напали, і в животі все перевернулося. Коли того дня я приїхала на заняття, Кіртленд був зачинений і довкола нього кружляли армійські «Гаммери». Авіаційні школи зачинили по всій країні. Повітряні шляхи для невійськових польотів ненадовго закрили. Наша країна вже ніколи не буде такою, якою була.

На жаль, я запланувала отримати свідоцтво пілота-аматора в отаких неймовірно мінливих умовах. У ті роки першим кроком у пілотних навчаннях уважалися польоти на Т-3, але через певні механічні проблеми літати на них було годі. Хоч як скажено це звучить, посилати кандидатів у пілоти на здобуття свідоцтв стало тимчасовим заходом, поки не ухвалять якогось іншого прийнятного рішення. Тож тепер, коли я знову була в Сполучених Штатах, мені хотілося перейти цей критично важливий рубікон. Усю відпустку я планувала витратити саме на це й вирішила, що поїду в Остін. Кілька тижнів ходитиму на заняття, щоб навчитися літати, а решту часу проводитиму з родиною й чоловіком. Я знала: якщо я самостійно здобуду ліцензію, то стану набагато цікавішим кандидатом; це один з небагатьох кроків, за який мали б платити Повітряні сили, а от знайти гроші самотужки було непросто.

За кілька років перед тим, навчаючись іще в коледжі, я витратила всі заощадження на новісінький мотоцикл «Ямага FZR600». Я замінила глушник на вихлопну систему «Йошимура» з вуглетканини, яка повсякчас створювала відчуття, ніби я лечу на реактивному літаку. Цей мотоцикл був для мене, наче дитина, але, поки я працювала в Японії, мала тримати його на складі. Я розуміла, що треба ухвалювати розумні рішення, тож твердо постановила продати мотоцикл, щоб заплатити за ліцензію. Моє серце розкраялося, хоч то була тільки одна жертва з багатьох заради досягнення своїх мрій. Я твердо вірила: вона того варта.

Наприкінці вересня 2001 року я записалася на курс пілотів-аматорів у Джорджтауні (штат Техас), що за тридцять хвилин від Остіна, і, коли уряд знову відкрив авіашколи по всій країні, почала навчання. Моя цивільна авіаційна підготовка проходила, мов ураган: я вчилася вдень і вночі, проводила в літаку максимально можливу кількість часу. Зрештою я здобула ліцензію за два з половиною тижні, побивши рекорд школи. Приблизно через три дні після початку підготовки для мене настав час самостійно летіти по маршруту. «По маршруту» означало, що ви приземляєтеся не в тому аеропорту, з якого злітали. Для пілота-початківця це дуже серйозно.

Я була готова. Я планувала вилетіти з Джорджтауна, попрямувати до Вейко, потім до Колледж-Стейшена (Техаський університет А&М) і повернутися назад у Джорджтаун. На цьому етапі, на третій день навчання, я дуже мало знала про польоти. Фактично мені було відомо, що треба брати до уваги напрям вітру, аби скеровувати літак, і що для того, щоб дістатися кінцевого пункту, слід якийсь час тримати певний напрям. Ось і все. Я майже нічого не знала про інші інструменти навігації. Я не літала наосліп, але пам’ятаю, як раділа й водночас боялася за себе, бо була майже зовсім необізнана.

Перед вильотом я все перевірила і злетіла з маленького аеродрому в Джорджтауні (штат Техас). Я скоріше була збуджена, ніж знервована: нарешті я самостійно піднімаюся в повітря! Я роками мріяла про цю мить.

Частину шляху, що лежала між Джорджтауном і Вейко, я пролетіла без інцидентів. Згідно з інструкцією, я зв’язалася з Г’юстоном, і контролер роздратовано відповів, що вони мене бачили. Я знала, що повітряний простір Г’юстона — це щось скажене, тож мені було трохи ніяково, що я їх потривожила. Але на відтинку шляху від Вейко до Колледж-Стейшена погода почала погіршуватися. Хмари спускалися нижче й нижче, і мій маршрут теж, бо я ще не мала права літати в хмарах. Однак мені думалося, що все буде гаразд, адже я педантично коригувала курс залежно від вітру й лишалася на маршруті. А потім Національна гвардія ледве не посадила мене на землю.

На півдорозі до Колледж-Стейшена я щось помітила краєчком ока. Коли повернулася подивитися, що відбувається, раптом з’явилися два вертольоти «Чорних яструбів», прилаштувавшись справа і зліва від мене. Г’юстон поінформував по радіо, що я прямую просто до Техаського університету А&М, а там сьогодні футбол. Після одинадцятого вересня літальним апаратам заборонили наближатися до великих скупчень людей. Я мусила негайно скоригувати курс.

Серце в мене страшенно калатало, проте я підкорилась і швидко зрозуміла, що скоро зійду з курсу. Треба буде коригувати маршрут, а я не зможу цього зробити, бо лечу сама, дуже близько до землі, у складних погодних умовах, маючи за плечима лише вісім годин польотів. Я розвернулася, помахала гелікоптерам і швидко обдумала можливі варіанти. Мені, певно, годилося летіти назад до Вейко, але я вже була на півдорозі до Колледж-Стейшена, тож могло не вистачити пального. Та й погода гіршала. На це теж слід було зважити.

Подумки я квапливо, методом наукового тику прорахувала маршрут, який досить далеко обходитиме стадіон. Потім неохоче викликала по радіо диспетчерів Г’юстона.

— Так, Сессна, сім-шість, листопад… Говоріть, — сказав диспетчер, зітхаючи.

— Г’юстон, сім-шість, листопад… ем… Візьміть до уваги… Ну… Я пілот-учень, уперше самостійно лечу по маршруту, і та корекція збила мене з курсу. Погода гіршає, я тепер не певна на сто відсотків, що знайду Колледж-Стейшен.

На щастя, старший майстер-сержант Мак-Кейб пояснив мені, що просити про допомогу — ознака сильної людини. Я запам’ятала: визнати, що тобі щось не під силу, — це добре.

У напруженій тиші, що запала по моїх словах, можна було відчути, як змістилися пріоритети в Г’юстонській диспетчерській: для диспетчера, який щойно дратувався через мене, я раптом стала найважливішим об’єктом.

— Кхм, вас зрозумів, Сессна, сім-шість, листопад. Надішліть сигнал один-два-сім-шість і сигнал розпізнавання.

Це був спосіб знайти мене на радарі. Я клацнула перемикачем і блимнула на екрані диспетчера; він підтвердив, що бачить, де я.

— Гаразд, Сессна, візьміть лівіше на п’ять градусів і прямуйте по один-три-нуль. Зв’яжіться зі мною через п’ятнадцять хвилин. Я дам свіжу інформацію щодо погоди.

Заспокоєна тим, що хтось може вказати мені напрям, я видихнула, хоч і не знала, що весь цей час тамувала дух. Я просто розслаблюся й дотримуватимуся його вказівок, а через п’ятнадцять хвилин зв’яжуся з ним і сподіватимуся на краще.

Одначе не так сталося, як гадалося.

— СЕССНА, СІМ-ШІСТЬ, ЛИСТОПАД, Г’ЮСТОН… ВИ ТАМ? — нетиповий, майже панічний тон диспетчера до смерті налякав мене й вивів з короткочасного розслаблення.

— Так! Г’юстон, Сессна, сім-шість, листопад… Чую вас добре.

— Сессна, ви зникли з мого радара… — зітхнув диспетчер. — Мабуть, ваш передавач несправний. Наберіть знову код і надішліть сигнал розпізнавання.

Але всі наші спроби розв’язати проблему не допомогли: передавач так і не працював стабільно. Ми обоє поволі почали розуміти ситуацію. Я зникла з його радара й могла покластися тільки на себе.

— Що ви бачите довкола? — спитав він.

— Ну, я бозна-де… Корів?

Він реготнув.

— Іще щось?

— Я лечу так низько, що вже скоро читатиму дороговкази, але поки ще ні. Більше нічого не бачу.

Я глибоко вдихнула. Я впораюсь. Я знала, що впораюсь.

— Зі мною буде все гаразд, — запевнила я його. — Я знаю, що можу все знайти. І певна, що невдовзі побачу місто.

Диспетчер безсило відповів:

— Ну, ви йшли хорошим курсом, коли я востаннє бачив вас на радарі. Тримайтеся. Я зателефоную на аеродром і скажу, щоб виглядали вас. Хай щастить.

Скажу вам під секретом: слова «хай щастить» — останнє, що хочеться почути від авіадиспетчера. У такій справі це взагалі ні до чого.

Я цілковито належала сама собі. Я перехопила штурвал і зосереджено насупила брови. У такі моменти страх ніколи не був для мене частиною рівняння. Навпаки, з якоїсь причини мій фокус звужується, стає наче точка лазерної указки. І тільки після інциденту я дозволяю собі цей адреналіновий потік страху. Того дня, тієї миті й у тому літальному апараті я вперше опинилася в ситуації, коли треба було так зосередитися. На кону стояли життя і смерть.

Кожний помітний наземний орієнтир я звіряла з картою, що лежала поруч, і рівно дихала, а хмари спускалися нижче й нижче. Я шукала способів посадити літальний апарат, коли в мене закінчиться пальне, але, на жаль, лише після двох днів інструктажу я ще не знала, як користуватися всяким навігаційним приладдям, що опинилося в моєму розпорядженні. Однак приблизно через двадцять хвилин я нарешті помітила аеродромний маяк крізь імлу чимраз нижчих хмар. Це було найпрекрасніше видовище, яке я бачила в житті.

Я полегшено відітхнула і попросила по радіо дозволу на посадку. І тільки тоді, коли шасі мого літака торкнулися посадкової смуги, я дозволила собі відчути всю вагу нещодавніх подій. Я зупинилася й попросила заправити літак. Потім вилізла з нього, впала коліньми на цемент і почала сміятися та цілувати землю. Буде що розповісти інструкторові, коли говоритиму з ним.

Раптом я відчула страшенний голод, тож вирішила перекусити. Це був найсмачніший клаб-сандвіч з усіх, що я їла в житті. Потім я зателефонувала в школу й переповіла історію інструкторові.

— Найми авто і вертайся сюди, — сказав він.

Інструктор запевнив, що завтра приїде по літак. Але щось у мені заворушилося. Я хотіла закінчити почате.

— Ні. Я цілком можу долетіти назад. Я мушу долетіти назад, бо, може, більше й не наважуся залізти в літак, — відповіла я.

Було чути, як він вагається.

— Ти переконана? — спитав він скептично.

Я знала, що треба робити. Моє місце було в літакові.

— Так, якщо ви не проти. Тут кажуть, що хмари вже розсіюються.

— Гаразд, якщо ти цього хочеш… Я певен, що ти впораєшся.

Його віра в мої сили підтримала мій дух. Я поклала слухавку й обійшла довкола свого літака. Потім залізла в нього, завела двигун і рушила на злітну смугу. Мене огорнуло відчуття неймовірної свободи. У ту мить, коли шасі знову відірвалися від землі, я вже знала, що знайшла справжнє покликання. Мені навіть не було страшно — я відчувала тільки піднесення. Через багато років, коли згадуватиму цей момент, я думатиму тільки про те, що мене, певно, паралізувало б від страху, якби я тоді знала все, що знаю тепер, усе, що могло статися не так. Але тоді я просто радісно злітала до хмар.

Хмари й досі були важкі, однак гірше ніби не ставало. Хоч після історії під хмарами й потреби летіти якнайнижче до землі я занервувалася, бо погода могла знову зіпсуватись. Коли я побачила в хмарах проріз, то попрямувала до нього, виконала різкий підйом і проскочила через цю невелику прогалину, щоб глянути, що відбувається нагорі.

Над тією сірістю, що тисла на мене, було яскраве чисте синє небо. Коли я пробилася крізь хмари й подивилась униз, мені здалося, що піді мною розстелили білу пухнасту вовняну ковдру. Це було приголомшливо, мені аж дух забило.

Через недосвідченість я не розуміла того, що це був надто небезпечний — і навіть незаконний — маневр. Летіти понад хмарами — неймовірно безглузде рішення. Я дізналася погоду в Колледж-Стейшені, проте й гадки не мала, яка насправді була ситуація в Джорджтауні. Якби над домашнім аеродромом висіли хмари, я застрягла б у них, адже не могла покладатися на радіопередавач. Я ще не навчилася проривати хмарність і, мабуть, розбилася б. Але того дня мені дуже пощастило: у хмарах навколо домашнього аеропорту утворився великий просвіток. Я приземлилася без проблем і радісно переповіла все інструкторові.

Коли я дійшла до частини, де злетіла понад хмарами, він сказав:

— Ні, ти цього не робила.

— Робила! І це було прекрасно, — відповіла я йому, широко усміхаючись.

— Ти мене не розумієш. Ні. Ти не робила нічого дурного й незаконного. Якщо хочеш здобути ліцензію, ти не робила цього, — суворо мовив він.

Моя радість на обличчі відразу ж погасла.

— О! Так. Я кажу, це було б круто, — додала я, сором’язливо усміхаючись.

Він попестив мене по голові, і серце моє стислося від згадки про тата. Може, це він розсунув хмари над Джорджтауном. Мені хочеться так думати.

Коли я отримала ліцензію, настав час знову сідати в літак і прямувати через океан у Японію. Цього разу Джек, мій чоловік, полетів зі мною. У той рік, який ми прожили нарізно, він закінчував навчання в коледжі. Я пишалася ним і водночас заздрила, бо його взяли на авіапідготовку просто з КПОЗ. А що він був моїм чоловіком, то його на рік закріпили за моєю частиною в Японії, поки він чекав, коли розпочнеться авіаційне навчання в Оклахомі. Це називалося «статус-резерв» і означало, що він контактуватиме з пілотами в моїй частині і що до нього ставитимуться так само, як до них. Я нетерпляче чекала на початок нашого спільного життя після року нарізного існування. Нарешті — в одній країні, обоє на шляху до своїх мрій.

Але дуже швидко стало очевидно, що я зробила велику помилку. Тільки-но ми почали зустрічатися, мене намагалися відмовити одружуватися з ним майже всі мої знайомі. І його родина теж. Я зійшлася з ним невдовзі після батькової смерті, і мій емоційний стан укупі з тим, що він був першим хлопцем, з яким я спала, просто затьмарив мені розум. Я була молода й думала, що закохана; мені здавалося, ніби я протистою цілому світові. Ніхто не вірив у нас, проте я вірила — ми вірили. Це було навіть романтично. Тепер, згадуючи все, я думаю, що то були просто наївні дурощі.

Коли ми приїхали в Японію і почали жити разом, мій оптимізм дуже швидко згас. Усі рідні мали щодо нього рацію, а тут, у Японії, мене перестали поважати, бо я взяла з ним шлюб. Було чимало бойових пілотів, які перестерігали мене, однак я цього не розуміла. Я призвичаїлася до думки, що життя складне. Я так вирішила, але воно було моє, і я мала так жити.

Одного вечора, місяців через вісім після чоловікового приїзду до Японії, я читала в ліжку. З якоїсь причини ми почали сперечатися щодо правил Повітряних сил. Джек уважав, ніби вони не всі хороші, і наполягав, що на деякі з них можна просто не зважати.

— Чудово. Сподіваюся, з таким підходом ти ніколи не станеш командиром, — різко відповіла я й утупилася в книжку.

Тоді, наче бик перед ривком, Джек схилився наді мною зі стиснутими кулаками й витріщився, немовби чекав, поки я насмілюся знову заговорити. Мене охопила паніка. Він частенько втрачав самовладання, але цього разу все здавалося інакшим. Неквапом, уникаючи його погляду, я вислизнула з ліжка. Я вирішила спакувати валізу (вже не вперше) і піти переночувати в подружки, що жила неподалік.

Та щойно я почала повільно відходити від чоловіка, як опинилася на підлозі. Мені знадобилася хвилина, аби зрозуміти, що сталося. Шокована, я звела очі вгору й помалу збагнула: він ударив мене в спину — і я полетіла на шафу. Потім, відскочивши від неї, приземлилася на дупу. Нізащо не забуду тієї миті, коли розгублено дивилася на нього з підлоги.

Ні, мені не було страшно. Правду кажучи, я збиралася добряче поквитатися з ним, однак то була просто емоційна зрада нереальних масштабів. Виявляється, він зневажав мене, думаючи, ніби до мене можна ставитися отак?

Тоді я взяла намір розлучитися, і він одразу побачив це в моїх очах. Джек упав на коліна, почав плакати й вибачатися. Я підвелася й притисла його голову собі до грудей. Ми обоє знали, що нашому шлюбові кінець. Він усе життя потерпав від свого темпераменту. Якось Джек сказав мені, що через свою запальність боїться одружуватись і що він не вартий мене.

Наступні кілька днів ми пережили багато болісних розмов, але мені все вже було зрозуміло. Я не повторюватиму маминих помилок і не чекатиму, поки ситуація дійде краю. Джек ридав і благав не йти від нього, і це здивувало мене. Я завжди відчувала, що він ставиться до мене так, ніби ненавидить.

Я швидко втямила: його надзвичайно турбує те, чи скажу я комусь, що він мене вдарив. Йому було соромно за себе, і він, очевидно, боявся, що це зашкодить його кар’єрі. Ми мали жити в Японії ще кілька місяців і, щиро кажучи, я не знала, з якого боку підійти до нашого розлучення в чужій країні. Я не хотіла звертатися до юридичних послуг частини, тож погодилася дозволити йому пожити зі мною, аж поки ми повернемось у Штати. Одначе від тієї ночі ми більше ніколи не були справжнім подружжям.

Якщо чесно, після того інциденту я відчула неабияке полегшення. Звісно ж, я була спустошена, але в певному розумінні це розчистило мені шлях. Я нарешті змогла зосередитися на своїй меті. Часу сумувати не було. Я мала повертатися до роботи.

На той час я вже зібрала весь пакет документів, потрібний для того, щоб скласти іспит на пілота, і не могла дочекатися співбесіди з командирами. Я знала, що маю високі шанси стати найпершим кандидатом від бази, і дуже на це сподівалась. І справді, командир моєї ескадрильї дав мені позитивну характеристику.

А потім була зустріч із командиром бригади — слід було переконати його зробити те саме, і я нетерпляче чекала нагоди поговорити з ним про свої прагнення. Зрештою, він теж був пілот F-16. Наша співбесіда пройшла напрочуд добре, проте наприкінці він сказав, що не може поставити найвищий бал. Мені аж дух захопило. Я намагалася не показувати емоцій, але в душі панікувала. Уся моя тяжка праця знову зводилася нінащо. Де я схибила? Що я зробила не так?

— Але чому, сер? Хто ваш головний кандидат, якщо не я? Хіба хтось у групі взагалі здатний до авіапідготовки? — спитала я, ледь стримуючись.

— Ні. Ви були приголомшливим активом цієї групи. Просто ваш чоловік тут, статус-резерв, так?

Цього не може бути. Я мовчки кивнула. Усі на роботі вважали, що ми досі разом. Джек залишився до кінця року, хоч ми обоє знали, що розлучимося. Таким був наслідок моєї спроби зберегти Джекові репутацію й не казати нікому, що він зробив.

— І як же це все буде, якщо ви обоє станете пілотами? Хто доглядатиме ваших дітей? Ану ж вас обох пошлють у бій? Якщо він захоче досягти успіху в Повітряних силах, йому знадобиться сильна підтримка вдома. Хіба ви не хочете бути йому за добру дружину?

На серці похололо. Його взагалі не обходило, що ми незабаром розлучимося. Це все його не обходило. Він не мав права вирішувати за мою родину, за будь-чию родину.

Приголомшена, я нічого не змогла відповісти йому. Я повернулася в свій кабінет, щоб зібрати докупи думки. Старший майстер-сержант Мак-Кейб побачив мене і спитав, як усе минуло. Я втупилась у стіл і монотонно розповіла йому свою історію, не вірячи, що це справді сталося. Він замовк, і його щоки почали червоніти. От чорт! Я вже це бачила. Він зараз дасть мені прочухана і скаже, що я мушу краще боронитися. Стиснувши зуби, я приготувалася, що мене сваритимуть. Але, замість лаятись, він устав зі стільця і жестом попросив іти за ним.

— Ходімо, — кинув він.

Я рушила слідом просто до командира нашої ескадрильї. Мак-Кейб стукнув у двері, і командир запросив нас увійти.

— Що сталося, Метте?

— Розкажи йому все, чим поділилася зі мною, — мовив він.

Я переповіла історію командирові ескадрильї, і вони зі старшим майстром-сержантом Мак-Кейбом мовчки перезирнувся. Командир ескадрильї наказав мені йти у мій кабінет і чекати на його дзвінок. Не знаю, що він зробив, але я певна: на якомусь етапі розмови з командиром бригади, тобто зі своїм босом, з його уст злетіли слова «скарга головному інспекторові». Я півгодини просиділа в кабінеті сама, силкуючись звикнути до думки, що ще рік намагатимуся стати першою. Потім у мої двері постукали. Я прокашлялась і спробувала зосередитися, однак не могла приховати відвертого шоку, коли в дверях з’явився командир бригади — повнополковник (протилежне до «напівполковник», як ми називали підполковників) в авіаспорядженні й шоломом у руці.

— Лейтенанте Дженнінґз, не знаю, про що я думав. Звісно ж, ви дістанете мою відзнаку. Я не повинен був зважати на кар’єру вашого чоловіка. Ви мій найкращий офіцер, і ви отримаєте найкращі рекомендації. Можете переходити до співбесіди з «Королем крила». Сподіваюся, ви потрапите туди, куди хотіли. Ви на це заслуговуєте.

Не знаю, чи говорив він це зі страху перед покаранням за свою поведінку, чи справді так думав, але мені неабияк полегшало. Я не була в сраці. Мені засвітилося зелене світло до останнього бар’єру — співбесіди з командиром авіаційного крила, дядьком з найвищою на всій базі посадою. Якщо все мине добре, я матиму шанси дістати найліпші рекомендації від усього крила, а то й від усіх Повітряних сил у зоні Тихого океану.

Співбесіда з командиром крила пройшла дуже добре, однак з його кабінету я вийшла під іще один удар нижче пояса. Він прочистив горло і глянув мені в очі.

— Ем-Джей, ти найперший претендент, проте тобі лише двадцять п’ять. У тебе попереду ще багато років. На цій базі є інша кандидатка, уже критичного віку. Я рекомендую її.

Моє серце завмерло. Я знала, що на базі є чоловіки й жінки, які хочуть потрапити на авіапідготовку, і могла зрозуміти його мотиви. Так, я не погоджувалася з його рішенням, але принаймні це не було особисте.

— А чи буде вона такою конкуренткою, як я?

Він не відповів. Було очевидно, що він уже все вирішив.

Я знала, що топових рекомендацій не досить, щоб потрапити на навчання. Якщо ти другий, то взагалі не маєш шансів бути обраним, бо навіть першим доводилося сутужно. Там зберуться найкращі з кожної бази, а їх майже сімдесят по всьому світу, і вони змагатимуться за кілька місць. Навіть першим майже неможливо досягти мети.

Однак це все було неважливо. Певна річ, я не зможу змінити його рішення і мені доведеться з цим жити. Я сконцентрувалася, щоб подолати довгий шлях до свого кабінету, і змирилася, що мені доведеться ще один рік гарувати, намагаючись стати першою.

Згодом мене пошлють на Вайтменську базу Повітряних сил у Ноб-Ностері (штат Міссурі), де я командуватиму солдатами, які працюватимуть на стелс-бомбардувальнику В-2. Я заприсяглася, що стану найліпшим офіцером молодшого складу з усіх, кого бачила та база.

У квітні 2002 року я приїхала в Міссурі — працювати з професійною командою спеціалістів з техобслуговування, які відповідали за стелс-бомбардувальники В-2. Я знала, що це буде кілька складних років, бо за програмою весь час уважно стежили.

Перед від’їздом з Японії я запропонувала Джекові два варіанти: або розлучитися швидко і покінчити з цим, або зачекати, поки мине його авіапідготовка. Я досі вважала його за друга й не хотіла, щоб він погано зарекомендував себе на підготовці. Мені це було нескладно: у кожному разі ми житимемо нарізно і я зосереджуся на роботі. Я не поспішала зустрічатися ще з кимось і дійшла висновку: це найменше, що я можу зробити; він досі дуже побивався через нашу сварку, але я вже все вирішила. Джек попросив зачекати до завершення його авіапідготовки, тож я, готова до самостійного життя, призвичаювалася до нових обов’язків у Вайтмені, а він закінчував авіапідготовку в Оклахомі.

У Вайтмені я почала працювати як віл і швидко здобула собі лідерство серед тих, хто технічно обслуговував літаки. Мене раптом призначили виконувати найкращу роботу з усіх, на які я могла сподіватися на своїй посаді. Я стала командиром ланки виробництва — на всякій іншій базі це означало б просто підтримувати нормальний стан фюзеляжу та ремонтувати його. Але з малопомітним фюзеляжем В-2 багато мороки, тож у Вайтмені близько вісімдесяти п’яти відсотків усіх робіт з В-2 виконує ланка виробництва. Це була дуже престижна робота, яка передбачала ще й інструктаж відвідувачів — конгресменів, генералів та адміралів. Також треба було брати участь у ключових розмовах про те, чи можна задіяти цей апарат у конкретних військових діях. Моя ланка складалася більш ніж з двох сотень рядових військових і тридцяти семи цивільних.

Коли потужний літак В-2 вилетів на своє перше бойове завдання, на «Операцію звільнення Іраку», то перші кілька тижнів викликав у всіх тільки шок і хвилювання. У Вайтмені не могло бути ідеальнішого часу відповідати за технічне обслуговування стелс-технологій. Який слушний момент уписати цю роботу собі в резюме! Я була переконана, що цього року подам заявку на авіапідготовку.

Через кілька місяців, коли процес подання заявки почався наново, я почала викреслювати зі списку деякі пункти. Наприклад, щороку слід було проходити виснажливі обстеження для медичної карти пілота.

До списку обстежень входило й гінекологічне. А що авіаційні лікарі гінекологами не були, то кожного року я проходила потрібні обстеження й здавала аналізи у свого військового акушера-гінеколога, додаючи результати в документацію. Попередні чотири рази, коли я проходила обстеження для карти (двічі в КПОЗ і двічі в Японії), це не викликало ніяких проблем. Але тут, у Вайтмені, авіаційний лікар чомусь вирішив, що так більше не може бути.

Того року за мою медичну карту пілота відповідав доктор Адамс — один з багатьох лікарів на цій базі. Він ретельно мене оглянув. У своєму прагненні переконатися, що в мене немає «пухлин», він обмацав мої груди набагато уважніше, ніж треба.

— Гаразд, кладіть ноги на підпірки, — скомандував він.

— Що? Ні, ви не розумієте, — запротестувала я. — Мене зовсім нещодавно обстежували. Я віддала папери медсестрі, щоб ви могли їх переглянути.

— Ні, це ви не розумієте, — сердито мовив він. — Ви тут не командуєте. Ви не вирішуєте, як усе відбуватиметься. Я не підпишу документів про обстеження, якого не проводив, і якщо ви хочете бути пілотом, то покладете свої ноги на підпірки. Негайно!

Я відчула, як від моїх щік відпливає кров, і зрозуміла, що зараз виблюю. Він був звичайним терапевтом, а не гінекологом. Я спробувала пояснити йому, що з усіх представників протилежної статі голою мене бачив тільки мій чоловік, і що в мене були тільки гінекологи-жінки, і що я не вважаю це за потрібне.

— Будь ласка, сер… Можна просто взяти результати дослідження, яке я проходила минулого тижня?

Він глянув на мене так, ніби я щойно дала йому ляпаса. Потім запустився його комплекс Бога.

— Ні, але я можу завернути вашу заявку з причини психологічної нестабільності, — гаркнув він. — Ви не зможете стати пілотом, не пройшовши звичайного обстеження. Якщо через п’ять секунд ваших ніг не буде на підпірках, то прощайтеся зі своїм пілотним майбутнім.

Я лягла на спину, поклала ноги на підпірки і зі страху перед обстеженням заплакала, мимоволі звівши коліна. Мені було досить неприємно, коли мене обстежувала жінка, але чоловік? Мене там не торкався жоден чоловік, крім того, за якого я вийшла заміж. Я прикусила губу і спробувала бути стійкішою. Він лікар. Він знає, що робить. Він постійно це робить. Скоро все закінчиться.

Доктор Адамс натяг рукавички.

— Не думаю, що вам це сподобається, — гигикнув він.

Те, що було потім, не можна назвати гінекологічним обстеженням. Я лежала і плакала так сильно, що не могла навіть дихати, а він агресивно і брутально проводив свій «огляд», ніби намагався принизити мене, зробити боляче, продемонструвати свою владу.

Я й досі не можу описати емоцій, які відчувала в ту жахливу мить, хоч багато разів про це згадувала. Він був лікарем, начальником і мав повну владу над моїм майбутнім. Того дня я зрозуміла, що моральні ґрати можуть бути такими ж тісними, як і фізичні.

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною, але не думала, що можу його зупинити. Приголомшена, я просто дивилася в стелю, по моєму обличчю текли сльози. Я молилася, щоб ці тортури закінчилися чимшвидше. Якби я знала, що він так учинить, то ніколи б йому не дозволила, однак я не мала змоги перервати все. Безперечно, це були найгірші кілька хвилин у моєму житті. Закінчивши, він зняв рукавички і вийшов з кабінету, навіть не глянувши на мене.

— Одягайтеся. Ми завершили, — кинув він через плече.

Я вдяглася, досі схлипуючи, нажахана, що провалила якийсь психологічний тест. Коли я вийшла з медкорпусу, то не могла стримати сліз. Я хвилювалася, боячись зіпсувати собі медичну карту, але чітко розуміла: чоловік щойно використав свою владу і майже зґвалтував мене.

Він усе одно заріже мені карту? Я забагато плакала? Я могла щось зробити? Чи треба комусь сказати? Я була шокована. У ту мить ззаду підбігла сержантка, гукнувши мене. Я була така настрахана, що здригнулася, затулившись рукою, щоб захиститись.

Вона завмерла і з широко розплющеними очима відступила крок назад.

— Капітане Дженнінґз, командир медбригади хоче бачити вас у своєму кабінеті, — тихо мовила вона. — Ви можете піти зі мною?

Здивована, я пішла за нею в кабінет полковника. Мені було неважливо, що він мені скаже, але я страшенно боялася знову перетнутися з доктором Адамсом. Командир медбригади хоче сказати мені, що я провалила обстеження? Мені треба буде пройти психологічний тест? Я тремтіла й досі плакала, коли спробувала козирнути йому. Він устав і підійшов до мене.

— Усе гаразд? — доброзичливо спитав полковник, стривожено насупивши брови. — Сідайте.

— Так, — сказала я, думаючи, чому він стурбований і чому сталося так, що я сиджу тут після тієї жахливої історії.

Я геть не була готова говорити про це, а надто з ним.

— Ну, все видається інакшим, — похитав він головою. — Я щойно говорив з доктором Адамсом. Після вашого візиту він одразу ж прийшов до мене й розповів, що сталося. Ви подаватимете позов?

Мені запаморочилося в голові. Той лікар уже визнав, що зробив? Я вийшла з кімнати обстеження лише п’ять хвилин тому, усе відбулося так швидко. Перш ніж я спромоглася відповісти йому, до кабінету зайшов командир моєї бригади.

Командир сів з нами, і ми втрьох обміркували можливі варіанти. Мені було страшенно ніяково обговорювати це з двома старими чоловіками, яких я ледве знала. Якщо я хочу, то можу подати позов, а якщо ні, вони «розберуться» з цим самотужки. Я заплакала. Потім з відразою слухала, як промовляю слова, ніби списані з якогось телефільму.

— Якщо я подам позов, то муситиму бачити його? — схлипнула я. — Треба буде розповісти повній кімнаті людей, що трапилося?

Я тремтіла з жаху, показуючи себе такою слабкою, що не можу за себе постояти, але все одно сказала «ні». Я не подаватиму позову. Коли вони пообіцяють, що більше не дозволять йому такого зробити і покарають його «у власний спосіб», я лишу це на їхній розсуд. Я довірилася їм.

— Думаю, це найкращий варіант. І не хвилюйтеся… Він не заріже вам медкарти, — заспокоїв мене мій командир.

Визнаю, мені полегшало, коли я це почула. Замість лютувати, боротися з цим монстром, ламати йому кар’єру, частина мене просто розслабилась: я пройшла медобстеження, і можу далі здійснювати свою мрію стати пілотом. Я просто хотіла забути про все.

Спитавши дозволу, я вийшла без подальших обговорень. Наступні кілька днів я вдавала хвору й просиділа вдома. Безперестанку плакала, не могла ні спати, ні їсти, прокручувала цей жах у голові знову й знову… Я розуміла: треба з кимось поговорити, але не могла допустити, щоб хтось знав, що я дозволила статися такій страшній історії. Я б не пережила жалю на чиємусь обличчі, тож звернулася до свого найліпшого друга.

У ті жахливі дні я багато часу провела в обіймах з Єгером, гладячи його довгу білу м’яку шерсть. Він нюхав мене своїм солодким рожевим носом, а я обливала його слізьми й розповідала все, що мені було страшно сказати людям. Він тихо слухав, і його добрі очі ніби промовляли: «Я не розумію твоїх слів, але обіцяю, що все буде добре… І якщо я коли-небудь побачу того нікчему, то відкушу йому яйця». З усіх хлопців я довірилася тільки йому.

Після кількох днів самоізоляції я збагнула: настав час вийти з кімнати й рушити у світ, проте ледь могла зібратися на силі.

Коли я нарешті повернулася до роботи, мій командир ескадрильї, майор Баш, багатозначно подивився на мене. Він, очевидно, усе знав. Спитав, чи в мене все гаразд, і я просто вибачилася за свою тимчасову відсутність на роботі.

— Не хвилюйся. Можеш узяти ще відгул, якщо треба.

Найбільше, чого я хотіла, — далі плакати вдома. Мені слід було покинути це в минулому, і найкраще, що я могла зробити, — старанно працювати як офіцер з технічного обслуговування. Я усвідомлювала: цього разу мені доведеться ще затятіше битися за перше місце, хоч і не була вже певна, що досі хочу бути пілотом.

Через кілька місяців мене обрали офіцером року в молодшому офіцерському складі оперативної групи. Настав час вирішувати. Це значно підвищувало мої шанси вибороти перше місце на базі, однак за кілька тижнів закінчувався мій контракт із Повітряними силами. Я могла або податися на авіапідготовку, або взагалі піти з Повітряних сил.

Для мене це не було просте рішення. Після того приниження моя довіра до Повітряних сил підупала, проте я розуміла, що маю шанс здобути перше місце і дуже швидко повернутися на шлях до своєї мети. Я також знала, що кинути Повітряні сили не означатиме кинути мрію, бо завжди можна податися в авіацію Національної гвардії. Я вагалася. Мій командир ескадрильї, майор Баш, наполегливо вмовляв мене залишитись. Мені було приємно, що людина, яку я поважаю, так мене цінує.

На бенкеті з нагоди присудження нагород, де я мала отримати й свою, усі нагороджувані були врочисто вдягнені й групами зібралися довкола відповідальних командирів. Я сиділа за бенкетним столом і базікала з майором Башем, аж раптом краєчком ока помітила таке, що привернуло мою увагу. У залі сидів доктор Адамс, убраний як на весілля, разом з босом.

— Твою дивізію! — сплюнув майор Баш.

Я це подумала, а майор Баш висловив. Доктора Адамса вибрали офіцером року серед молодшого офіцерського складу від медичної групи. Я змагатимуся з ним за нагороду на рівні крила.

У мене відвисла щелепа, і я розгублено глянула на майора Баша — на його обличчі був той самий вираз. У ту мить він збагнув, що я вже все вирішила.

Я не промовила й слова.

— Розумію, — сказав майор Баш. — Я допоможу з паперами.

Не знаю, хто того вечора виграв нагороду, але не я і не він. Мені було гидко від того, що командування доктора Адамса вступилося за нього й навіть винагородило. Не сумніваюся, що за так звану чесність. Я намагалася не звинувачувати в цьому всі Повітряні сили.

Було складно. Це через загальну культуру Повітряних сил доктор Адамс вирішив, що може так зі мною повестися. І він, безперечно, мав рацію. Міг — і зробив. І ніхто його за це не покарав.

За кілька тижнів я покинула Повітряні сили. Доктор Адамс, наскільки мені відомо, залишився.

Три

Кілька останніх тижнів своєї кар’єри в Повітряних силах я подавала заявки на підготовку в різні частини авіації Національної гвардії по всіх куточках країни. Мій майже колишній чоловік Джек завершив свою пілотну підготовку, тож одночасно я почала оформлювати документи на розлучення. Коли він поштою отримав папери, то зателефонував мені з бази в Літтл-Року (штат Арканзас) і йому вистачило нахабства прикинутися здивованим.

— Але ж я понад рік тебе не бив! — сказав він.

Неймовірно. Тобто, він що, серйозно? Ми не жили разом півтора року. Я інколи бачила його на церемоніях, де він одного разу отримав крила, але фактично ми разом не були. Гадаю, він зміг переконати себе, що я не погоджуся на це. Однак я знала: лишитися в цьому шлюбі означало зневажити власну матір і всі жертви, на які вона пішла, щоб забрати мене якнайдалі від біологічного батька. Мати знайшла своє щастя після першого шлюбу. Може, і я коли-небудь знайду. Попри скептицизм Джека, я переконала його, що хочу розлучитися.

У березні 2004 року мені зателефонували з авіації Національної гвардії в Нью-Йорку і запропонували місце пілота в пошуково-рятувальних діях у бойових умовах — літати на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук». Я була в захваті. Водночас мені запропонували й місце пілота штурмовика А-10 в іншому підрозділі Нацгвардії. Я не могла в це повірити. Я завжди хотіла літати на А-10. А-10, прудкий апарат для атаки з невеликої висоти, імпонував мені більше за інші літаки. Він був спроектований і збудований для неймовірної тридцятиміліметрової гармати, розміщеної під кутом до центру носа. Ця зброя може під час пострілу розвертати літак. Нарешті, після всіх перешкод і негараздів, це сталося. Я — пілот.

Це був легкий вибір. Я зателефонувала підполковникові Майку Нойєсу в Нью-Йорк — поки я подавала заявку, він зробився для мене кимось на кшталт ментора — і подякувала йому за надану можливість, сказавши, що погоджуюся літати на А-10.

— Чому? — запитав мене підполковник Нойєс.

Питання трохи вибило мене з колії. Мені здавалося, що будь-хто на моєму місці вибрав би А-10, а не вертоліт.

— Ну, — відповіла я, — я завжди хотіла літати на А-10.

— Ага, а чому? Що тобі подобається в А-10?

А що в А-10 могло не подобатись? У нього взагалі не було шансів переконати мене, що А-10 — не найкращий літак з усіх.

— Мене захоплює те, в яких умовах ним треба керувати. Він літає дуже низько, підтримуючи наземні батальйони; неймовірно маневрений, а від звуку гармати в мене по спині мурашня бігає. На ньому пілот так глибоко поринає в гущу подій, як узагалі можливо для пілота.

— Щира правда, — сказав підполковник, — але те, про що ти говориш, можна знайти й у нас. І ось найважливіше: ми — платформа пошуку й порятунку в бойових умовах. Як пілот А-10, ти весь час стирчатимеш на тренуваннях. Може, коли-небудь тебе й випустять на бойовище, де ти нарешті виявиш свої вміння, але з нами ти будеш увесь час працювати у справжніх місіях. Ти літатимеш у зоні аеродрому і будь-якої днини можеш дістати виклик на рятувальну місію. Ми рятуємо на воді… гасимо пожежі… підтримуємо місцевих правоохоронців. А ще беремо участь у війнах, допомагаючи наземним батальйонам. Зможеш робити таке на А-10?

Мені по тілу побігли мурахи. У моїй душі наче хтось клацнув перемикачем — і засяяло світло. Він мав рацію. Усе, чого я шукала, було просто тут, переді мною. Я не могла в це повірити, однак вирішила відмовитися літати на А-10 і переїхати в Нью-Йорк.

Моє життя змінилося на краще. Я знову була незаміжня, їздила новим мотоциклом («Ямага R6» із вихлопною системою «Йошимура», звісно), закінчувала службу на попередній посаді і збиралася втілювати в життя свою мрію. Я була надзвичайно щаслива, бо починала нову кар’єру.

Ледве стримуючи хвилювання, я набрала номер свого давнього друга-ворога Кінана Зеркеля, маючи намір розповісти йому про свою нову роботу. Він узяв трубку на другому гудку, і голос його звучав так само збуджено, як мій.

— Ем-Джей! Я такий радий, що ти зателефонувала! Маю новини! — сказав він.

— Цур, я перша!

Він зараз помиратиме зо сміху!

— Гаразд, катай.

— Я ДІСТАЛА МІСЦЕ ПІЛОТА! — прокричала я, стрибаючи.

— Я ТЕЖ! — відповів він.

— Та ну? Серйозно? Це ж чудово! Але я буду в Нацгвардії.

— Круто. Я теж, — відповів Зерк.

— Ого, це дивно. Я літатиму на рятувальних гелікоптерах… — почала я, думаючи про ймовірність того, що шанс, який випадає раз на життя, ми здобули одночасно.

— От лайно. І я! — сказав він.

Тепер він просто сміється з мене, так?

— З ким? — спитав він.

— З «Нью-Йорком». А ти?

— Ет, халепа! А я вже зрадів. Я літатиму з «Аляскою».

HH-60G «Пейв Гоук» були єдиними літальними апаратами, якими користувалися для пошуку й порятунку в бойових умовах. На них літали тільки три підрозділи авіації Національної гвардії — «Нью-Йорк», «Аляска» і «Каліфорнія». Тепер я, звісно, розумію, що це все було логічно. Ми обоє відмінно служили й були переконані, що, зрештою, опинимося на підготовці пілотів. Ми обоє подавали заявки щороку протягом служби. Коли наші контракти закінчилися, ми обоє покинули службу й зацікавилися Нацгвардією. А от те, що ми обрали однаковий літальний апарат, справді було неймовірно. Для нього це був природний вибір: він родом з Аляски. Але те, що ми з Зерком станемо членами однієї авіаційно-рятувальної спільноти, було для мене просто щасливим збігом обставин. Ми нарешті перетнулися, пообіцяли одне одному скоро побачитися знов і попрощалися. Ось-ось мала початися наступна сторінка мого життя.

У березні 2004 року я знову переїхала додому, де чекала на жовтневий початок підготовки пілотів. Кілька місяців я прожила в Остіні. Удень я плавала в «Бартон-Спринґз», а ближче до ночі мчала спортбайком на підробітки барменом на Шосту вулицю. І просто тішилася життям. Проте безтурботне життя швидко скінчилось, і настав час продовжувати кар’єру в Нью-Йорку.

У травні того року мені зателефонували й повідомили, що нью-йоркська частина може знайти мені там роботу, щоб я могла звикати до нового місця, поки чекаю на початок підготовки пілотів. Для мене було ідеальним варіантом чекати на нього в Остіні, але я боялася, що вони ніколи не пошлють мене на підготовку, якщо я їм це скажу. Отак мені офіційно запропонували місце — і я офіційно погодилася, але в них лишалося багато варіантів, кого з кандидатів відрядити на базу підготовки пілотів і коли. Вони могли передумати кожної миті. Я знала, що вони планували невдовзі послати мене на вісімнадцятимісячну підготовку на базу Повітряних сил у Коламбусі (штат Міссісіпі), проте відчувала, що маю довести їм: «Нью-Йорк» — мій новий дім, і я зроблю все, щоб стати членом їхньої родини.

Тож я звільнилася з роботи, спакувала речі в автівку, причепила трейлер з мотоциклом і рушила в дорогу. Найгірше було те, що мені довелося лишити з мамою мого собаку Єгера. Якщо все буде добре, я проживу в Нью-Йорку кілька місяців, а тоді почнеться підготовка пілотів. Під час підготовки я житиму в гуртожитку і майже кожні шість місяців переїжджатиму на нове місце. Я розуміла: для собаки це не зовсім ідеальні умови, тому, поки триватиме підготовка, ним опікуватиметься мама. Я збиралася навідувати його так часто, як тільки зможу, однак знала, що страшенно сумуватиму за ним.

Дорога з Остіна до Нью-Йорка забирає зо три дні. Через кілька годин я під’їхала до автомагістралі I-40. Знак сповіщав: Нью-Йорк — праворуч, Лос-Анджелес — ліворуч. Нью-Йорк або Лос-Анджелес.

Усі мої речі лежали в машині, і здавалося, що вперше в житті в мене немає ніяких зобов’язань. Я могла повернути ліворуч і прожити зовсім інше життя. Звісно ж, мої мрії чекали на мене у Нью-Йорку, але те, що я маю вибір, було справжнім полегшенням. Після більш ніж чотирьох років у Повітряних силах, де мені повсякчас казали, що робити, і чотирьох таких самих спустошливих років у деспотичному шлюбі я нарешті відчула: моє життя в моїх руках.

Я не могла не усміхнутися, коли крутонула кермо й повернула праворуч. Від цього моменту я контролюватиму своє життя. Годі! Я не робитиму щось тільки тому, що від мене цього чекають. Я більше нікому не дозволю ставитися до мене, як до нікчеми. Я більше нікому не дозволю переконати мене, що з моїм тілом можна робити будь-що проти моєї волі. Я справді вільна.

Виявилося, що моє життя в Нью-Йорку стало ще неймовірнішим, ніж в Остіні. Тут я заробляла четверту частину своєї остінської платні й витрачала на життя втричі більше, але мені було байдуже. Я в Нью-Йорку. Мої мрії жити в цьому місті розбилися, коли я зрозуміла, що моя частина розташована аж на Лонг-Айленді. Тож я почала добирати собі доступне житло трохи ближче до місця майбутньої роботи. Вибір був невеликий, проте я знала: треба шукати далі — і щось неодмінно знайдеться.

Приблизно на середині мого списку з десятка квартир та міні-готелів я вхопила джек-пот. Хтось відремонтував стару залізничну ремонтну будку розміром чотири на чотири метри. У ній була одна кімната і крихітна вбиральня з туалетом та душем. Квартиру доповнювали раковина й маленький холодильник на зразок тих, що стоять у гуртожитках. І це все могло бути моїм за класну ціну — тисяча двісті доларів на місяць. Без шафи, без телевізора, з одним вікном, без сусідів — будинок моєї мрії. Коли хазяїн показав мені повітку, яка стояла поруч, і повідомив, що я можу ставити туди мотоцикл (якщо вміститься), я вирішила — беру.

Я збудувала пандус, щоб ставити мотоцикл у повітку, поклала футон так, щоб він міг правити і за диван, і за ліжко, і перевернула кошик для білизни догори дном, перетворивши його на кавовий столик. Я мала все, що треба, і відчувала неймовірну радість.

Я влаштувалася на нічну роботу барменом у місцевому ресторані «Новий Місяць» в Іст-Квоґу. Персонал називав мене Остін. Це був барбекю-ресторан. На думку покупців, я додавала йому техаського колориту. Хазяї були чудові, а от відвідувачі — не такі, як я сподівалася. Наші клієнти дуже відрізнялися від «вихованців» трастових фондів, з якими я мала справу в Гемптонсі: найпевніше, то були люди, що тяжко працювали задля щастя багатіїв Лонг-Айленду.

На дозвіллі я здебільшого або видиралася на гори Катскіллу, або сиділа на даху повітки, у якій стояв мій мотоцикл. Смакувала віскі з пластикової склянки та сигару, слухала рев музики крізь відчинене вікно своєї залізничної будки й скучала за своїм собакою.

До початку підготовки лишалося ще кілька тижнів, тому я майже не перетиналася з екіпажами літаків. Я ще не була членом жодного з них. Але невдовзі після приїзду в Нью-Йорк мені пощастило працювати барменом на святкуванні виходу на пенсію одного з моїх героїв — підполковника Дейва Руволи.

Він виходив на пенсію раніше, ніж мені випав шанс політати з ним. Дейв Рувола був людиною-горилою і виявив себе справжнім героєм у тому, що всі знають як «Ідеальний шторм», цебто в реальній катастрофі, що лягла в основу фільму.

Після невдалої через погіршення погоди спроби врятувати корабель Дейв і його другий пілот Ґрахам Башор опинилися в найтяжчій ситуації з усіх можливих. Команда, що лишилася без пального, але хотіла повернутися на базу, мала дозаправитися від літака С-130 у розпалі одного з найгірших штормів в історії.

Дейв, у якого не було змоги ввіткнути заправну штангу в маленький круглий отвір на С-130, мав ухвалити одне з найскладніших рішень: або повторювати спроби і, найімовірніше, розбитися, коли вимкнуться двигуни, або використати рештки пального й виконати контрольоване приводнення на поверхню океану. Однак зробити це в окулярах нічного бачення серед більш ніж двадцятиметрових хвиль було дуже важко.

Намагаючись урятувати свою команду й ризикуючи опинитися на дні океану, Дейв наказав своїм людям стрибати з парашутами, а сам силкувався тримати вертоліт рівно. Раніше Рувола був парашутистом-рятувальником, або ПРом. Одне з багатьох умінь ПРа — бути плавцем і рятувати людей під час шторму. Він знав, що в нього найбільше шансів вибратися з вертольота, що тоне у воді. Після кількох годин у крижаній стихії він зумів знайти двох людей зі своєї команди серед чорного, як смола, шторму, прив’язати їх до себе й допливти до найближчого корабля берегової охорони. Четвертий член команди, Ґрахам Башор, також дістався корабля. На жаль, п’ятого ПРа, Ріка Сміта, так і не знайшли. Після стрибка з вертольота він, мабуть, опинився в западині хвилі й просто не зміг виборсатися нагору. Але напевно про це ніхто ніколи не дізнається.

Рувола — той тип героя, про якого читаєш або якого бачиш у телевізорі. А зустрітися з ним, коли він танцює YMCA на святкуванні власного виходу на пенсію, поки ти розносиш мохіто, — річ неуявленна. Якраз спілкування з такими неймовірними людьми і вплинуло на мене. Я пригадуватиму його приклад пізніше, коли сама зіткнуся з труднощами й випробовуватиму межі своїх можливостей.

Приблизно за місяць до свого від’їзду на підготовку я заходила в місцеву пральню з кошиком для білизни, коли задзвонив телефон. То була мама. Вона плакала так ревно, аж я насилу розуміла, про що вона говорить.

— Мамо? У тебе все добре? У Єгера все добре?

— Вибач, сонечко, — невиразно простогнала вона. — Він помер.

Я випустила кошик з рук на паркувальному майданчику, сіла й розридалася. Я не мала покидати його, хоч і знала, що в Нью-Йорку йому буде страшенно погано. Я не могла повірити, що його більше немає і що я не обіймала й не тримала його, коли він помирав. Очевидно, його пошрамоване і збільшене серце нарешті здалось, і він заснув навіки.

Моє серце було розбите. Не стало мого найкращого друга. Я ніби наново переживала горе від утрати тата, але Єгер принаймні точно знав, як сильно я його любила. Після татової смерті я запам’ятала ту науку.

У жовтні 2004 року, переживаючи втрату Єгера, я спакувала всі речі зі своєї будки, лишила деякі з них у сховищі, загнала свій R6 у трейлер і рушила в бік першої зупинки в системі підготовки — до бази Повітряних сил у Коламбусі. Місяці, прожиті в Нью-Йорку перед підготовкою пілотів, дали зрозуміти мені: я ще не заслуговую ходити тими ж коридорами, що й такі пілоти, як Дейв Рувола. Тепер я їхала до Коламбуса (штат Міссісіпі), щоб розпочати підготовку, сповнена рішучості заслужити місце поміж своїх героїв.

Діставшись Коламбуса й проїжджаючи через головні ворота, я майже відчувала, як серце вистрибує мені з грудей. Нарешті я тут. Потрапила в останню мить. Мені було двадцять вісім років. До віку, коли мене б уже не взяли, лишалося кілька місяців. Я глибоко вдихнула й заходилася шукати дороговкази до гуртожитку. Я поставила свою обклеєну стикерами з зображенням техаського лонгорну жовтогарячу «Гонду-Елемент» на паркувальному майданчику біля нової кімнати. Гуртожитки на цій базі більше скидалися на маленькі квартирки з 1970-х, у них було легше сховатися від інших людей, ніж у звичайних гуртожитках. Двері кімнат прочинялися в кімнату, а не в коридор. Як у мотелях.

Навантажена мішками для сміття, повними моїх речей, я штовхнула ногою двері й зазирнула всередину. Крихітне помешкання було лише трохи більше за мою нью-йоркську будку, пофарбоване жовтувато-коричневою фарбою, з огидним килимом на підлозі. Але я аж нетямилася зі щастя бути тут, тож радо ночувала б і в спальнику на паркувальному майданчику. Я кинула речі на ліжко й плюхнулася поруч, оглядаючи кімнату, яка наступні шість місяців буде моїм домом. У коридорі пройшли кілька хлопців, моїх сусідів; вони сміялись, і я насилу стримала бажання вихопитися й познайомитися з колегами-пілотами. Я приїхала сюди не знайомитися. До того ж мій попередній досвід спілкування з військовими чоловіками був аж ніяк не позитивний. Це згодом зміниться, коли я літатиму й братиму участь у боях разом з найліпшими в моєму житті чоловіками та жінками, але в той момент я сиділа тихенько й трималася якнайдалі від людей.

Перш ніж бодай підійти до літаків, ми мали просидіти кілька тижнів на лекціях, однак навіть там перевіряли нашу стійкість духу.

Моє перше справжнє випробування відбулося першого ж тижня на базі, коли ми вивчали вступ до основ виживання. Наш інструктор мав поважний вигляд — результат упевненості, що з’являється в того, хто навчив сотні людей виживати у складних умовах.

— Капітане Дженнінґз, чи не могли б ви допомогти мені?

Я поглянула на нього й нервово ковтнула. Мені не подобалося, коли мене вирізняли з-поміж інших, але вийшла вперед і подивилася на сорок своїх однокласників, силкуючись надати своєму обличчю хороброго виразу. Тільки тоді я зрозуміла, що була єдиною жінкою в кімнаті.

Я стояла перед усіма, а інструктор вів далі:

— Отже, ви катапультувалися з літального апарата й чекаєте на порятунок. Ніхто не приходить, ви вже третій день там самі. Капітане Дженнінґз, можете засунути руку в цю склянку й дістати те, що в ній?

Він підняв склянку вище від моїх очей.

Я відчула щось слизьке й відразу зрозуміла: то жирний черв’як, понад сантиметр завтовшки. Не проблема. Я можу це зробити. І тільки-но моє обличчя засвідчило, що я міцний горішок, як п’ятнадцятисантиметровий черв’як обкрутився довкола мого пальця. На моє розчарування, я скрикнула й упустила черв’яка на підлогу. Клас засміявся, інструктор почав пояснювати, що я не вижила б через свої американські пуританські погляди на їжу.

Не минуло й п’яти секунд, як я нахилилася, підняла черв’яка, потерла між долонями і закинула в рота, наче перехилила віскі.

— Ммм… Є ще щось смачненьке?

Клас вибухнув сміхом і криками підтримав мене.

Коли я повернулася на своє місце, то помітила, що один із моїх однокласників трохи позеленів. Я поплескала його по спині і з лагідною усмішкою сказала:

— Не хвилюйся. Певна, що не всім доведеться це робити.

Він вдячно поглянув на мене.

Інструктор щосили намагався гнути свою лінію, розчарований, що я виявилася не такою легкою здобиччю, як він думав. Але, маю визнати, він усе одно зробив з цього висновок.

— І ось вам приклад того, про що я хотів розповісти, — провадив він. — Не судіть про книжку з обкладинки. Часом найцінніша у вашій команді людина зовсім не схожа на супермена. Ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, якими сильними стають люди в екстремальних ситуаціях.

Наступні кілька місяців тренувань ми переживали одні з найцікавіших і найскладніших моментів нашого життя. Наприклад, Т-37 «Твіт», яким нам довелося літати на першому етапі тренувань, був літаком з кріслом-катапультою, і ми мали навчитися безпечно приземлятися після катапультування. Нас у буквальному розумінні прив’язували тридцятиметровою мотузкою до вантажівки, чіпляли до відкритого парашута й давали газу, аж поки ми здіймалися в повітря, наче повітряні змії. Потім нас відчіпляли від вантажівки і ми мали безпечно приземлитися. Це називали ПП, тобто приземлення з парашутом. Перед тим ми відпрацьовували це на землі, плигаючи з різних рівнів спортивної «стінки», однак спроби стрибнути з тридцяти метрів зі справжнім парашутом таки лоскотали нерви.

Після уроків я найчастіше їхала на початок злітно-посадкової смуги й сиділа на капоті автівки, слухаючи радіовиклики учнів з групи, що вже були в повітрі. Я купила радіо, яке ловило їхні сигнали, щоб звикати і до способу висловлювань, і до частоти сеансів зв’язку. Сонце помалу заходило, а я сиділа там і, як ми казали, «літала на стільці», досі не вірячи, що я на підготовці пілотів. Я подумки пролітала все те, що пролітали вони, і уявляла, як крок за кроком сама перевіряю швидкість польоту, зменшую оберти, опускаю закрилки і пробігаю очима пункти контрольного списку, які одного дня стануть моїм другим я.

Протягом тренувань ми тяжко працювали й добре відпочивали. Я доволі невиразно пригадую тодішній Геловін у Новому Орлеані, але знаю, що ми фантастично провели час. Одначе, хоч як весело нам було, ми знали: якщо перебрати міру у вечір перед навчанням, то буде геть кепсько, і, як одна зі старших, я майже не припускалася такої помилки. Час від часу хтось приходив на заняття, посинівши, з червоними очима й разючим запахом віскі, але здебільшого ми поводилися досить розумно. Ми знали, яка тонка волосинка між нами та нашою мрією і що нам уже неймовірно пощастило бути тут. Ніхто не хотів ризикувати заради дурощів, тож усі ми старанно піклувалися одне про одного, коли пили-гуляли.

Після тижнів лекцій і симуляторів нарешті настав час аеродрому. Я пам’ятаю, що на цьому етапі підготовки в мене чи не найбільше в житті очі лізли на лоба й паморочилось у голові. Від першого польоту на реактивному літаку мені просто знесло дах. Зліт був такий, ніби я сиджу на контрольованому вибуху й ракетою мчу у виділену частину повітря. Безумовно, мені добряче полоскотало нерви, коли я робила це самотужки. Виконувати акробатичні трюки на швидкості близько чотирьохсот кілометрів за годину — це наче підібратися ближче до раю. Важко визначити достеменно, що мені найбільше подобалося в польотах на потужному «Твіті». Я обожнювала кожну мить. Гадаю, виокремити можна відпрацювання методів виходу зі штопора.

У цій фазі підготовки ми спеціально вводили літак у штопор. Уявіть, що ви вчитеся гальмувати машину на льоду. Звісно ж, у повітрі рівень небезпеки експоненційно зростає. Цей маневр ніколи не виконують самостійно — тільки з інструктором. Навчитися виводити літак зі штопора означає засвоїти відразу кілька речей.

По-перше, ви вчитеся виходити зі штопора. По-друге, дізнаєтеся, як розпізнати застережливі сигнали звалювання, усвідомлюєте, як це відчувається всередині літака, щоб уникнути самого штопора. Що вищий кут атаки (кут крила відносно вітру), то менший коефіцієнт аеродинаміки повітряного потоку. У критичній точці весь потік просто зникає з-під крила; пілоти називають це звалюванням. З вини учнів, що звалювали літальні апарати під час повільних поворотів, які доводиться робити перед приземленням, сталося забагато смертей, тож навчання виходу зі штопора набуло надважливого значення. І, нарешті, ви вчитеся технік контролю над літаком і починаєте на практиці розуміти всі його можливості.

На навчаннях ми спочатку з неймовірною швидкістю злітали на велику висоту. Я уважно стежила за альтиметром — на висоті близько семи тисяч п’ятисот метрів літак уже починало ковбасити. Я спрямувала його носом угору, і ми почали втрачати швидкість; сигнали про близьке звалювання йшли без упину. Ніс літака був піднятий на шістдесят градусів, у вітровому склі видніло саме небо, швидкість зменшилася з трьохсот двадцяти кілометрів за годину приблизно до вісімдесяти, і я ось-ось мала втратити весь повітряний потік з-під крил. Свідомо.

За допомогою штурвала я задирала ніс і намагалася триматися на тому ж рівні — літак почав тремтіти й підійматися вище й вище. Я боролася зі звалюванням так довго, як тільки могла. Нарешті фізика взяла гору й ліве крило «впало». Почався штопор, і ми стрімголов помчали вниз до землі. П’ятдесят метрів за секунду — і ми під гладким склом ліхтаря кабіни екіпажу[2]. Із землі, мабуть, здавалося, ніби літак — це фігурист, який обертається й летить з хмари головою донизу.

Коли на дезорієнтувальній швидкості довкола замерехтіли сині й зелені лінії горизонту, я, рівномірно дихаючи, зосередилася на панелі інструментів.

Я потягла на себе ручки корекції газу й одночасно поставила в нейтральну позицію стерно й елерони. Потім різко смикнула до межі ручку керування на себе, втиснувши педаль повороту в підлогу в протилежному від нашого розкручування напрямі. Після чергового повороту я відштовхнула ручку керування до межі, захоплюючись неймовірною слухняністю цього прекрасного літака.

Коли я вийшла з глибокого піке й стабілізувала швидкість, літак вирівнявся. Мій інструктор і я знову приємно прогулювалися на висоті чотири тисячі п’ятсот метрів з середньою швидкістю сто вісімдесят вузлів. Радість наповнила мені груди. Здавалося, ніби я ось-ось закричу.

Із широченною усмішкою на все обличчя я подивилася на інструктора.

Він розтис кулаки.

— Нічого собі, — прокричав він у навушники. — Це був найкращий вихід зі штопора з усіх, що я бачив…

Моя усмішка стала ще ширшою.

— У виконанні дівчиська.

Трясця…

Підготовка пілотів передбачала не тільки адреналінові фігури найвищого пілотажу. Траплялися й неприємні миті. У нас був ранковий інструктаж: ми по черзі розповідали класові про погоду, розклад та інші важливі речі. Це не тільки нудно, але й страшенно нервово: інструктори критикували нас, а інші учні сиділи, дивилися й уважно слухали. Більшість учнів у класі щойно закінчила КПОЗ чи Академію. Це були ще дуже зелені другі лейтенанти. Я служила у війську вже п’ять років, тож носила на плечах капітанські нашивки.

Мене, як ученицю з найвищим рейтингом, призначили лідером класу. Я щосили намагалася придумати спосіб зменшити напругу на ранкових інструктажах без шкоди для навчання. Дехто запропонував улаштовувати конкурс «слово дня». Хитрість полягала в тому, щоб ужити якесь слово під час ранкового інструктажу, але так, щоб не викликати в інструкторів підозри.

Кілька тижнів це працювало, однак дуже швидко приїлося. Того дня вже на попередньому інструктажі я знала, що маю говорити, і відчувала, що мушу трохи підняти планку, до якої тяглася б і решта. Я дивилася на втомлених учнів, а мій мозок гарячково працював. Коли хтось спитав, яке сьогодні буде слово дня, я швидко відповіла:

— Як щодо слова «обвислий»?

Мої однокласники загиготіли.

— Закладімося, що я зможу, — додала я.

Один зі старших хлопців, який навчався на пілота КС-135 Повітряних сил Національної гвардії, зрозумів, що я говорю серйозно, і швидко захитав головою.

— Ні. Ні, не закладатимемося.

Інші учні були сміливіші й з превеликою радістю побилися зі мною об заклад.

Я, як у пілот Гвардії, мала величезну перевагу перед рештою класу. Кандидати в пілоти, що перебували на дійсній службі, усе ще змагалися за рейтинг у класі. Наприкінці підготовки школа давала найліпшому учневі можливість першим вибрати літак з доступних літальних апаратів. Наприклад, якби був тільки один F-16, найкращий кандидат міг би обрати його, і тоді з нашого класу ніхто більше не став би пілотом F-16.

Однак у Гвардії все було інакше. Мій підрозділ літав на вертольотах HH-60, і я точно знала, що врешті-решт літатиму: мені не треба було змагатися за бажаний літальний апарат. Я, як справжній воїн, однаково хотіла битися й закінчити підготовку зразковою ученицею, дарма що готова була завдати гарту інструкторам, щоб усі в класі хоч на кілька хвилин відпружилися. Інструктори зайшли один за одним, чекаючи на мій інструктаж. Однокласники нашорошили вуха, гублячись у здогадках, чи насмілюся я.

— Доброго ранку. Інструкції для екіпажу на вівторок 29 березня такі, — почала я. — Погода хороша, небо чисте, видимість добра, обвислий вітер близько п’яти вузлів від два-сім-нуль…

Кілька моїх однокласників, хоч як старалися, не змогли стримати усмішки, й інструктори почали переглядатися. Я закінчила інструктаж, і всі розійшлись у своїх справах. Я не могла повірити, що все так легко минулося.

— Дженнінґз. У мій офіс. Негайно, — прогримів над головами голос командира моєї ланки.

Лайно!

Я опинилися на слизькому, але це було того варте. Слово честі, командир моєї ланки знав, що мусить дати мені прочухана, але кутики його губ усе одно трішечки усміхалися. Зрештою він «покарав» мене тим, що я мала проводити інструктаж щодня до кінця тижня, однак після служби в Повітряних силах, де я день у день звітувала конгресменам та генералам про В-2, це для мене майже не було покаранням: я не мала проблем з публічними промовами. У кожному разі то була невисока ціна за можливість показати своєму класові, що розважатися можна й у стресовому стані. Правду кажучи, я дійшла висновку: коли в нас виходило позбутися стресу, наші результати значно кращали.

Добрим прикладом для цього став той кандидат у пілоти КС-135, який сказав мені не клеїти дурня на інструктажах. Після одного особливо паскудного контрольного польоту він повернувся в клас і швиргонув контрольний список через усю кімнату. Двоє наших швидко підстрибнули й затягли його в аудиторію, поки інструктор не побачив, як йому зриває дах. В аудиторії він так шибонув ногою по стільці, що мені здалося, ніби той зараз вилетить з прикрученої до підлоги рамки. Політ, очевидно, минув не дуже добре.

— Я не можу! — волав він, а його щоки яскраво червоніли. — Я не отримаю крил.

— Усе в тебе буде гаразд, — сказав йому інший наш однокласник, намагаючись заспокоїти. — Певен, Ем-Джей може поговорити з командиром, і в тебе буде ще шанс.

Якщо чесно, я не могла змусити себе погодитися. Я бачила, що цей учень дотягує тільки до мінімальної стандартної планки, проте найменший стрес вибиває його з колії. Я співчувала йому, але розуміла: одного дня йому доведеться заправляти літак у зоні бойових дій. Як він упорається зі стресом, коли знатиме, що під час заправляння F-16 над Іраком його може поцілити ракета класу «земля-повітря»? Хто тоді додасть йому впевненості в собі й скаже, що все в нього буде гаразд?

На щастя, мені не довелося вирішувати — боротися за нього чи ні. Невдовзі він покинув навчання, і я збагнула: для польотів потрібні бойовий дух та сталеві нерви, а не ті характеристики, що залежать від гендеру чи якогось іншого демографічного показника. Деякі люди просто не мають рис, які дають змогу робити те, чого від нас вимагають і що дехто з нас мріяв робити все своє життя.

Звісно ж, я багато разів сумнівалася, чи подужаю це все. Миті, коли ти питаєш себе, чи варте воно того або чи вартий ти того, виникають завжди. Одні з нас можуть здолати ці випробування, інші — ні. Тоді я й не уявляла, які випробування на мене чекають, але кожне з них щораз сильніше зміцнювало мою впевненість. А тим часом найкращий період мого життя тривав.

Під кінець фази Т-37 я справді була на висоті. Звісно ж, я припускалася купи помилок. Наприклад, на першому контрольному польоті я заробила «гачок». Це означало, що я провалила політ. Помилка була дурна, однак я навчилася й іншим разом усе зробила добре. Тепер мені вже не треба було сидіти й слухати перемовини по радіо, щоб підготуватися до етапу, коли я сама братиму в усьому участь, тож більшість вечірніх годин я проводила за навчанням.

Щовечора я робила перерву й виходила пробігтися довкола аеродрому, підбадьорюючи себе червоними й зеленими вогниками на літаках, що злітали й сідали під час нічних тренувань. Але травма коліна, яка кілька років тому обмежила мої можливості на тренуваннях у КПОЗ, досі мені дошкуляла. Під час моїх вечірніх пробіжок біль незмінно дужчав, однак я, мов дурепа, завзято ігнорувала його.

Зрештою, за два тижні до закінчення фази Т-37, дійшло до того, що я не могла навіть залізти в літак. Я пішла на обстеження й почула погані новини: біль викликає не травма. Фактично це був рецидив: сухожилля тримали колінну чашечку надто туго, тож хрящ постійно ніби хотів відірватися. Це й спричинило хронічний біль у коліні. Те, що я зламала його в коледжі на курсі з перешкодами, тільки погіршило ситуацію. Але нічого не вдієш. Мені сказали, що доведеться лягти на операцію — щоб трохи вивільнити колінну чашечку і не відчувати болю під час руху.

Я сердилася на себе, що нехтувала біль, і далі бігала вечорами. Я зустрілася з командиром ланки, щоб обговорити, як мені ліпше вчинити. До кінця курсу лишалося вже зовсім мало часу, тому ми вирішили: найкраще не зупинятися й завершити підготовку. Просто треба буде забиратися в літак з боку інструктора, щоб ставати на підпірку, яка допомагає залізати в кабіну, здоровою ногою. Альтернатива — пропустити мінімум шість тижнів і потім повернутися з затертими в голові знаннями, втративши свіжість відчуттів. Я вибрала перший варіант і закінчила цю фазу навчання, щодня кульгаючи в шерензі.

Операцію мені зробили в Коламбусі. А вже через три тижні мене послали на наступну фазу підготовки. З бази Повітряних сил у Коламбусі я поїхала продовжувати навчання у Форт-Ракер (штат Алабама). Пілоти ніжно називають цю місцину Мазе-Ракер. Ця фаза підготовки була схожа на Т-37: усе почалося повільно, навчання йшло в аудиторіях. Потім, коли ми нарешті дісталися того етапу, що відбувається на аеродромі, нам геть забило памороки.

Мені треба було одночасно займатися фізичними вправами для відновлення коліна й вивчати новий літальний апарат, одначе я — вперта, як ніколи — зробила перерву в реабілітації, щоб зосередитися на тренуваннях. Тоді це здавалося правильним рішенням, але досить скоро воно ще дасться взнаки.

У Форт-Ракері я мала навчитися літати на потужному UH-1 «Г’юї». Я не могла дочекатися, коли мене пустять до нього. Класичні маслкари серед гелікоптерів, «Г’юї», побували у В’єтнамі. Залатані діри від куль на фюзеляжах протвережували й нагадували нам, навіщо ми всі тут зібралися. Саме протягом навчання на «Г’юї» до мене почало доходити, що я тут не для того, щоб утілювати свої мрії, а для того, щоб служити своїй країні. Я літатиму поруч з Дейвами Руволами всього світу, намагаючись рятувати людські життя. Попри ентузіазм, я сприймала це дуже серйозно. Я старалася всотати в себе кожну найменшу частинку знань і умінь, які мали мої інструктори.

Під час академічної фази у Форт-Ракері в мене трапився інцидент з одним із цивільних інструкторів. Він став принизливим нагадуванням про те, скільки ще всього я не знаю. Якось інструктор сказав щось таке, з чим я не погодилась. Очевидно, мені, учениці, годилося дослухатися до інструктора, але я повелася нешанобливо й почала сперечатися з ним — як потім виявилося, надто запекло. Я піддалася емоціям, що під час навчання з’являлися в кожного з нас. Після нашої суперечки я зрозуміла свою помилку й написала інструкторові листа. Це було недвозначне вибачення, бо мені справді було соромно, що я виявила таку неповагу до нього. Листа я передала по дорозі на інше заняття.

Згодом, того ж таки дня, біля аудиторії з’явився інструктор нашого класу капітан Ренді Воас. Капітан Воас був неймовірний. Він літав на гелікоптерах сил спеціального призначення під час якогось маловідомого в нашій країні «інциденту», і в ньому ідеально поєднувалися характер козла і справжня турбота про учнів. Гадаю, дружина і двоє маленьких донечок зробили цього суворого чоловіка людяним. Він — справді один з найліпших інструкторів за весь період мого навчання.

Коли капітан Воас прийшов, то просто відчинив двері класу і показав на мене. Я підстрибнула й вийшла до нього в коридор, знервована тим, що мене так висмикують. Він тримав у руці мого листа. Я була впевнена, що зіпсувала все тим листом, визнавши фактично неповагу до інструктора. О Господи!

— БАЧИШ ЦЕ? — прогарчав він.

Ковток.

— Так, сер, — смиренно відповіла я.

— ЦЕ щойно ВРЯТУВАЛО твій ЗАД. Ми говорили, що робити з тобою після тієї суперечки з містером Джеффрісом, і дійшли думки, що тебе треба вигнати з підготовки. Це був би кінець твоєї мрії, Дженнінґз, але смирення й відвертість цього листа схилили групу до іншого. Ти маєш іще один шанс, тож НЕ ПРОҐАВ ЙОГО!

Він розвернувся й роздратовано вийшов.

Коли він віддалився, я відчула, що починаю тремтіти. Я не могла повірити, якою була дурепою, близькою до відрахування з підготовки після всього, через що пройшла, аби опинитися тут. Приголомшена, я повернулася в клас геть іншою ученицею. Відтоді я набагато більше слухала й поважала своїх інструкторів.

Коли у Форт-Ракері почалися аеродромні тренування на «Г’юї», я почувалася на сьомому небі. У моєму житті мало було чогось такого небезпечного, як навігаційне навчання на низьких висотах в окулярах нічного бачення, і я обожнювала кожну мить цього навчання. Після двадцяти хвилин польоту ми мали не більш ніж за тридцять секунд приземлитися в призначеній зоні, а тим часом тут і там з’являлися симульовані ворожі сили, що намагалися зітнутись із нами в бою. Це було надзвичайно приголомшливо й неймовірно. Я палко прагнула ввібрати кожну краплину знань. На цьому етапі навчання я була така щаслива, якою тільки могла себе уявити.

Тут я також дізналася, що таке «авторотація». Інколи ти, учень, летиш, думаючи про щось своє, аж тут інструктор простягає руку і просто вимикає двигун. Ненатренованому оку може здатися, що це призведе простісінько до катастрофи. Спочатку все так і відчувається. Технічно двигун просто працює на малих обертах, і в разі потреби його можна знову ввімкнути, але слід діяти так, наче ти втратив двигун. Це й називають авторотацією. Тяговий гвинт відразу ж сповільнюється — і здається, що у вертольота щойно розкрився гальмівний парашут. Це ніби ви мчите трасою зі швидкістю двісті кілометрів за годину і раптом у вас лопають усі чотири шини. Учень відпускає ручку «крок-газ» (горизонтальна ручка з лівого боку, яка регулює потужність) — і літальний апарат починає падати, немов камінь. Усе добре: ця запасна енергія знадобиться вам, щоб не розбитися.

Коли ви різко розвернете гелікоптер до вітру (під час цього маневру не можна розвертатися занадто довго, бо це пришвидшує падіння), вам слід знову взяти літальний апарат під контроль, щоб приземлитися в призначеному місці. Відчуття таке, ніби ви на спині розлюченого, охопленого панічним страхом бика і вам якось треба його приборкати, щоб проїхати на ньому через спеціальні ворота, перш ніж він скине вас.

З наближенням до землі слід насамперед задерти ніс угору, щоб зменшити швидкість повітряного потоку, а потім, не чекаючи, поки вертоліт упаде на хвіст, вирівняти його й акуратно посадити. Він ковзає по посадковій смузі, немов по лижні, у повітря летять іскри, а ви повільно зупиняєтесь і, широко усміхнувшись, дивитеся на інструктора, щасливі, що досі живі. Потім він дивиться на вас і, хитаючи головою, записує все, що ви зробили неправильно. Це один з найкращих і воднораз найгірших моментів навчання.

Після кожного польоту ви готуєте виснажливий звіт. На цьому етапі екіпаж обговорює кожний момент — від інструктажу перед польотом до інспекції літального апарата після нього. Нас оцінювали за багатьма параметрами. Деякі були конкретні — наприклад, здатність ширяти в межах трьох метрів або тримати швидкість повітряного потоку плюс-мінус п’ять вузлів. Інші, як-от психологічна зорієнтованість на ситуацію або судження, були ситуативними враженнями інструктора. Я досить добре показувала себе на підготовці пілотів, але, звісно ж, зробила кілька помилок. Проти конструктивної критики нічого не мала, однак «гачків» за польоти (оцінка «U» — «unsatisfactory», тобто «незадовільно», що фактично означало провалений тест) дістала небагато.

Моїм головним інструктором був містер Едмундс, і, власне, завдяки йому я стала набагато кращим пілотом, ніж могла б бути. Пілот «Г’юї» ери В’єтнамської війни містер Едмундс відав про гелікоптери найбільше за всіх. Він був суворий, але справедливий, і я нічого не прагнула так сильно, як його визнання. Я від самого початку розуміла, як мені пощастило, що мене приписали саме до нього. Сподіваюся, згодом він пишатиметься моєю кар’єрою.

Але я пам’ятаю один день підготовки, коли мною не варто було пишатися. Я мала досить складний політ — здавалося, на моє взагалі нічого не виходить. Це був не мій день, однак якщо ти пілот, то не маєш права розслаблятися під час польоту. У реальній ситуації ніхто не поспівчуває, що тобі випав такий день.

Після польоту ми повернулися до нашого паркувального місця, зависли над ним і приземлилися. Коли замовкли гвинти, я зняла навушники й подивилася ліворуч через панель керування, щоб оцінити реакцію свого інструктора. Його худорлява статура й густі білі вуса не подавали жодного знаку, що він думає про політ, але його мовчання було дуже промовистим. Я дивилася, як його рука клацає перемикачі верхньої панелі на стелі кабіни пілотів, аж раптом він склав пальці у формі літери «U» і вдав, що його рука падає вниз і злітає вгору, немовби прив’язана до амортизаційного троса. Отак він повідомив, що я загачкувала політ, і, якби мене не огорнув сум, усе видавалося б досить смішним. Я глибоко вдихнула й відстібнула пасок безпеки. «Сьогодні буде веселий аналіз», — подумала я.

Пізніше, повертаючись після всього з похнюпленою головою, я наткнулася на когось і відлетіла від поштовху. Розлючена, я підвела очі.

— Хе-хе… От чорт! Як справи, Ем-Джей?

Це був, трясця його матері, Кінан Зеркель. Я обхопила його руками, а він підняв мене й покрутив у повітрі.

— Зерку! Господи, як приємно тебе бачити! У мене був гівняний день, і я з радістю випила б.

Він щойно приїхав з фази Т-37, яку проходив в Оклахомі, і я до нестями зраділа, що в нас так збіглися графіки. Наші фази навчання на «Г’юї» перетнуться на кілька місяців. Ми домовилися зустрітись і трохи розслабитися, а що я на кілька тижнів випереджала його в засвоєнні програми, то пообіцяла віддати йому і його однокласникам усі свої «шпаргалки», тобто нотатки й підказки. Було справді втішно бачити обличчя друга серед цього суцільного стресу й конкуренції. Я не могла повірити, що він тут. Це все одно що знову вчитися технічного обслуговування, тільки тепер ми були друзі.

Коли наступного тижня ми з Зерком зустрілись, я розповіла йому майже все, що знала.

— Я б порадила тобі попрацювати з таким інструктором, як містер Едмундс, — сказала я за пивом. — Я чимало навчилася в нього.

Однак не всі інструктори могли дати так багато, як містер Едмундс, і чи не найменше з усіх міг навчити інструктор капітан Джонс. З ним я виконувала польоти так добре, що навіть містер Едмундс оцінив би, але капітан Джонс щоразу мене гачкував. І я сушила собі голову, намагаючись зрозуміти, що я роблю не так і як мені стати кращим пілотом. Проте він ніколи чітко не казав, що саме мені треба підтягти.

Після кожного польоту я перечитувала записи з тренування. І щоразу капітан Джонс зауважував, що я провалила один суб’єктивний критерій — судження. Після третього польоту з ним, який я загачкувала, мені урвався терпець. За весь час навчання в мене було тільки чотири гачки: один із містером Едмундсом і три з капітаном Джонсом — за судження і психологічну зорієнтованість на ситуацію. Урешті-решт я пішла порадитися до начальника оперативного управління. З ним я також літала, і він знав мене як доброго пілота.

Начальник оперативного управління запевнив мене, що розбереться, і попросив капітана Джонса приєднатися до нас. Він дуже швидко з’ясував справжню причину. Капітан Джонс сказав, що я йому просто не подобаюся. Його релігія не визнавала розлучень, і він був переконаний, що я маю піклуватися про свого чоловіка, а не сидіти тут. Він також уважав, що жінки не повинні літати. Я була шокована. І не лише його словами, а й тим, що він отак запросто говорив це в присутності начальника. Тепер його кар’єрі кінець, це точно. Або принаймні його роботі інструктора, чи не так?

Ні. Мої припущення не підтвердилися. Йому не оголосили жодної догани, принаймні я не в курсі. Він і далі працював інструктором, літав з моїми хлопцями-однокласниками. Єдине, що змінилося, — мене запевнили, що нас ніколи більше не поставлять у парі. Однак після того інциденту з містером Джеффрісом, коли мене ледь не вигнали з підготовки, я не збиралася розхитувати човна.

Згадуючи це, я трохи шкодую, що не зняла тоді більшого галасу. Проте я знала: час був неслушний. Пізніше, коли я вже мала потужніше право голосу, у мене з’явилося набагато більше можливостей щось змінити, але я просто схилила у вдячності голову, що капітанові Джонсу не вдалося зрізати мене за гендерною ознакою.

Ближче до кінця підготовки капітан Воас поплескав мене по плечу і сказав:

— Отак, Дженнінґз. Ти, зрештою, втерла носа всім. Я тобою пишаюся.

Я доклала всіх зусиль, щоб він не побачив, як мені на очі наверталися сльози. Ці слова були б іще кращими, якби їх промовив мій тато; то був момент, якого я сподівалася й довго чекала. Капітан Воас цього не знав, але насправді для мене це означало навіть більше, ніж просто отримати крила. Через багато років я довідалася, що капітан Воас загинув в Афганістані (він літав на V-22 «Оспрей»), і відразу ж подумала про його дружину та дітей. Того дня світ утратив неймовірного чоловіка.

Ґрегем Басхор, другий пілот з місії «Ідеальний шторм», погодився приїхати в Мазе-Ракер і провести ритуал нашого випуску в січні 2006 року. То була неймовірна честь. Отримати перед ним нагороду за видатні академічні досягнення — просто вишенька на торті. Гадаю, я здобула б і відзнаку за польоти, якби не ті три гачки, що їх мені поставив капітан Джонс. Та це було неважливо. Усе бажане я вже мала. Крила прикололи мені до грудей, і це означало, що я перемогла. Коли я виходила з ангару, то послала йому рукою поцілунок. Світ був коло моїх ніг.

Того вечора я влаштувала у своїй квартирі велику вечірку для всього класу. Я не могла повірити, що нарешті стала пілотом Повітряних сил. Усім нам скоро доведеться поїхати на навчання з виживання, тож, поки ми не попрямували до пекла, хотілося відсвяткувати. Школа виживання в екстремальних умовах і полоні жахала більшість моїх однокласників. Усі ми чули історії, як люди знемагали від голоду в лісах або як з них вибивали дух підставні вороги на «допитах», однак я з радістю чекала на початок цього навчання. Мені кортіло потрапити туди й навчитися всього, що зробить мене ще кращим пілотом.

На вечірку я збиралась у фантастичному настрої. Я стрибнула у вузькі джинси, одягла шовковий топ без рукавів, узула шкіряні мотоциклетні черевики й почала робити шоти з «Джелло». Як виявилося, моє славетне барменське минуле знадобилося протягом усієї підготовки пілотів. Прийшли мої однокласники, а також наші наступники, готові святкувати. Коли двері з гуркотом прочинилися, мені навіть не треба було зводити очі, щоб дізнатися, хто прийшов. Зерк ніколи не стукав у двері. Він без поспіху зайшов у квартиру і дав мені «п’ять». Отепер вечірку справді можна було починати.

Через кілька годин мені захотілося перепочити від галасливих веселощів. Я вийшла на балкон на третьому поверсі й задивилася на підвішені до даху різдвяні вогники. На вулиці відчувалася прохолода; я стояла й поглядала на зірки. У сорочці-безрукавці в січні було зимно навіть в Алабамі. За якийсь час двері прочинились, і на балкон неквапно вийшов Зерк. За ним волочився шлейф із музики. Він зачинив за собою двері й став поруч. Йому не треба було питати, чому я тут. Зерк досить добре знав мене, щоб зрозуміти: я люблю хороші вечірки, але все одно лишаюся цілковитим інтровертом і завжди потребую тихого місця для відновлення сил.

Ми трохи погомоніли про те, як мені втішно їхати в школу виживання, а потім в Альбукерке на кількамісячне навчання на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук» — третю й останню частину підготовки пілотів. Я закінчила фазу Ракера, однак у мене не буде кваліфікації пілота-рятувальника, доки не пройду навчання на Кіртлендській базі Повітряних сил в Альбукерке (штат Нью-Мексико). У Зерка попереду було ще кілька місяців, проте незабаром і він приїде в Альбукерке.

Думаю, що на мене подіяли і алкоголь, і полегшення від того, що я нарешті отримала крила, і самотність після шлюбу з непутящим чоловіком, але, коли Зерк однією рукою обійняв мене за плечі, намагаючись зігріти в прохолодну ніч, відчуття були геть інакші, ніж десятки разів, коли ми обіймалися раніше. Я вловила, що й він став дихати по-іншому. Ми одночасно повернулися обличчями одне до одного. Я дивилася на нього — його великі, сильні руки міцно тримали мене. Я почувалася в безпеці. А дарма, бо Зерк був наче злий вовк із казок. Однак я нічого не могла вдіяти. Мені подобалося бути в його обіймах.

Він подивися вниз, на мене. Я звела голову й зазирнула в його великі темні очі.

— Пишаюся тобою, мала, — тихо сказав він.

Він краще за всіх знав, через що мені довелося пройти, щоб опинитися тут. Я звела підборіддя, і він нахилився, щоб поцілувати мене. Між нами наче пройшов заряд струму. Я гадала, що він добре цілується, і мала рацію. Поцілунок швидко став пристраснішим, і Зерк підняв мене й посадив на поручень балкона. Він прекрасно знав, що я адреналіновий наркоман, бо обожнюю висоту, тож цим рухом майже довів мене до краю в прямому й переносному розумінні. Я обхопила його ногами так, що ми притулились одне до одного.

Ураз і я, і він ніби подумали про те саме. Ми були надто близькі, щоб це все не мало значення, але не настільки, щоб між нами сталося щось серйозне. Нас, без сумніву, вабило одне до одного. Але нічого більшого в нас ніколи не могло бути. Ніхто з нас, одружених з крилами пілотів, не пожертвував би своєю кар’єрою. Отож ми розімкнули обійми, засміялись і я зістрибнула з поручня.

— Ого, — сказав він.

— Так, ого, — погодилася я. — Тож, ем, принести тобі щось випити?

— Авжеж, — мовив він.

Думаю, він був радий, що я перша щось сказала.

Ми повернулися до гостей і решту вечора раз по раз усміхалися всім, а про той поцілунок більше ніколи не згадували.

Чотири

У січні 2006 року я спакувала речі й зібралася в школу виживання. Думки про школу викликали в мені дивну суміш страху й запалу, бо то була одна з найкращих шкіл Міністерства оборони. Вона, безперечно, мала велику популярність. Частенько люди ледь не б’ються за місце саме в цій школі. Кожний пілот Повітряних сил повинен закінчити її, якщо хоче опинитися в бойовому складі й мати надію потрапити коли-небудь у зону бойових дій. Її легко можна назвати одним з найскладніших і найстрашніших у військовій справі курсів, хоч і не такою тяжкою, як широковідомі виснажливі школи на кшталт полку рейнджерів або підготовки морських котиків.

Я знала, що школа виживання — важливий крок на шляху до мрії, бо сподівалася стати справжнім воїном. Це була неймовірна можливість і заразом одне з найскладніших у моєму житті випробувань. Я нервувалася й водночас раділа.

Найдужче мене лякала невідомість. Більшість людей не любить розповідати, що відбувається в школі виживання, і на це є вагомі підстави. Наші воїни мають підготуватися, зокрема, й до того, що опиняться в ізоляції на території ворога. Тому дуже важливо, щоб майбутні учні школи виживання не уявляли собі, на що вони йдуть. У полоні найстрашніше те, що ви нічого не знаєте про свою подальшу долю. Навчальний план школи виживання складено так, щоб якнайточніше відтворити цю ситуацію, тож відчуття дезорієнтації важить дуже багато.[3]

Коли я приїхала на Фейрчайлдську базу Повітряних сил у Спокані (штат Вашингтон), мені було страшно. Я вже знала, що на мене, як на другого за рейтингом пілота у класі з близько сімдесяти осіб, під час підготовки чекають неабиякі труднощі. Коли групу поділять навпіл, я відповідатиму за одну з ланок.

Як завжди, все почалося з лекцій, де я всотувала так багато знань, як тільки могла. Суть цієї фази полягала не в конкуренції і не в тому, щоб «скласти» її, наче іспит. На цьому етапі пілотського конвеєра вже складно було вилетіти з підготовки. Звісно, декого відраховували. Є багато людей, які не можуть існувати в такому середовищі, де їх повсякчас випробовують на стійкість, де вони живуть просто неба і де їх переслідують погані хлопці. Ці люди самі вибувають з гри. Вони не усвідомлюють усієї значущості цього рідкісного шансу відшліфувати й удосконалити навички воїна-бійця. І світла в кінці тунелю теж не помічають. Однак це добре: жоден з нас не хотів би літати під одним крилом з людьми, які не витримають такого стресу.

Коли лекційна частина цього етапу підготовки лишилася позаду, настав час прямувати в ліси тихоокеанського Північного Заходу. Перші кілька днів там у нас однаково буде щось на кшталт лекторію. Просто тепер ми морозитимемо дупи надворі, а не протиратимемо штани в аудиторії.

Стояв морозний лютневий ранок, коли ми рушили до лісу, маючи при собі тільки те, що змогли запхати в рюкзаки. На землі лежало сантиметрів тридцять снігу. Я спостерігала, як мій віддих обертається на пару. Коли ми приїхали до підніжжя першої гори, нас поділили на групи по сім-вісім осіб. У моїй групі опинилися люди різного віку й статі, з різними вміннями, тож я знала: ми будемо сильною командою. Одним з членів моєї команди був тридцятирічний технік-сержант, завзятий курець. Я розуміла, що за ним треба наглядати, але потай раділа, що не сама тягтиму всю групу в тих складних переходах, які на нас чекали попереду.

Коли ми вибралися з машин, інструктори роздали предмети, що їх ми використовуватимо в перший день. Мої однокласники і я вишикувалися в шеренгу від автобуса й передавали речі по ланцюжку. Те, що вже не було кому передавати, ставало твоїм до першого табору. Коли хтось простяг мені тепле миленьке кроленятко, я вирішила, що мені пощастило. Це, мабуть, наш талісман! Інструктор попередив, щоб я не давала йому імені, однак, тільки-но він це сказав, як я відразу придумала йому ім’я. Не могла нічого вдіяти — воно просто з’явилося нізвідки. Так само було з Деном Ейкройдом[4] і Зефірною Людиною. Наш талісман зватиметься Баґз.

Ми йшли схилом угору до першого табору, і Баґз тицьнувся носом мені в плече. Коли ми дісталися призначеного місця, мені геть не хотілося відпускати його. Але, коли інструктор опустив друге кроленятко на землю, я зробила так само. Коли він почав розповідати, що нам треба буде вбивати й білувати тварин, яких ми ловитимемо, я подивилася на Баґза. О Господи! Оце так школа! І що я собі думала?! Звісно ж, він не був нашим талісманом. Ми з’їмо його.

Після довгого опису найлюдяніших способів убити тварину (я майже нічого не почула, охоплена нападом безмовної паніки) інструктор підняв друге кроленятко за задню лапу й ударив його великою палицею по карку. Слово честі, це геть не було схоже на дуже людяний спосіб. Кроленятко не померло, але зойкнуло так, що я пам’ятатиму довіку. Це був найстрашніший звук з усіх, які я чула. З другого удару інструкторові вдалося його вбити, але ми всі вже були тяжко вражені.

Баґз, який помітно тремтів, підскочив до мене й тицьнувся мордочкою в мою щиколотку. Я звела очі, повні неприхованих сліз, на інструктора.

— Ось чому ми не даємо їм імен, — сказав він, усміхнувшись. — Не бери його на руки.

Решту підготовки я час від часу згадувала Баґза і те, яким він був милим. Мені б не хотілося цього визнавати, але після кількох днів голоднечі той кролик на смак був просто божественним. Однак цей епізод і справді дав мені змогу відчути, які складні рішення доведеться мені ухвалювати в ролі лідера, щоб моя команда таки вижила.

У перші дні в школі інструктори показали нам, як будувати собі захисток, розпалювати вогонь, ловити й білувати тварин, а також навчили інших хитрощів, потрібних для порятунку свого життя. А от на практику дали зовсім мало часу. Через кілька днів після прибуття кожній команді видали компас із мапою й повідомили: ми на ворожій території. Нам слід знайти шлях до певної «точки посадки», де нас можуть урятувати. На перший раз вони зробили нам послугу й не приставили інструкторів, які мали імітувати ворогів. Просто ще не настав час. Спочатку нам годилося призвичаїтися до орієнтації на місцевості й виживання. Але ми всі знали, що фаза виходу з території, коли інструктори фактично переслідуватимуть нас і намагатимуться «вбити», вже не за горами.

Ми відповідали за навігацію по черзі. У ті перші кілька днів у лісах я вивчила один з найважливіших уроків лідерства, а саме: відповідати за щось у таких випадках не означає все вирішувати самотужки. Для певного рішення слід обрати потрібну людину. Наприклад, за пастки повинен відповідати той, хто найкраще з групи вміє полювати.

Деякі з членів моєї групи просто жахливо давали собі раду з навігацією, однак вони, як і всі ми, приїхали сюди вчитися. Важливо було те, що, коли вони пробували себе в навігації, ми вчилися на їхніх помилках. Зокрема, на якомусь відтинку шляху один молодий лейтенант вирішив, що швидше буде перейти через величезні пагорби, а не обійти їх. Я показала йому, що лінії, які позначають на карті підйом, пролягають дуже близько одна до одної, проте він уважав, що ми впораємося. Я глянула на завзятого курця-сержанта й побачила, як на його обличчі відбився той самий розпач, що й на моєму. Ми обоє сумнівалися, але тоді відповідальним був лейтенант, а не ми.

Ми рушили на гору; інструктор несхвально похитав головою. Молодий офіцер вивчить свій урок у складний спосіб, поставивши свою групу в дуже скрутне становище. Хлопець-спецпризначенець був, безперечно, добре підготований до такого сходження, однак чудово розумів, що решті з нас знадобиться допомога.

Коли ми почали підніматися, мені здалося, що рюкзак з кожним кроком важчає. І хоч спершу він здавався не таким уже й важким (близько двадцяти двох кілограмів), тепер я зрозуміла, що могла б обійтися й без половини всього спорядження, яке в ньому лежало. Схід на гору ставав дедалі крутішим, і вже незабаром ми просто дерлися рачки, допомагаючи собі руками. Приблизно на двох третинах дороги схил покрутішав приблизно до сімдесяти градусів. Я чіплялася пальцями за мерзлу землю, і вони страшенно боліли. Я чула, як хлопці-спецпризначенці пособляють нашому курцеві нести рюкзак, але хотіла впоратися самотужки. Під крижами пекло, і я відчувала, як слабшає ліве коліно. Біль у прооперованому коліні з кожним кроком ставав щораз нестерпнішим. Пагорб зробився таким крутим, що ми вже не йшли, а лізли на гору. Мій опущений лоб був за кілька сантиметрів від землі, і я глибоко вдихнула; попри мороз, по обличчю стікав піт. Я рушила далі, відмовившись зупинятися. Просто зроби ще крок. У всіх є сила на ще один крок. Гаразд, тепер іще один…

— Гей… У тебе все гаразд? Давай рюкзак! — почула я голос перед собою.

Це був хлопець з моєї групи, але я відмахнулася від нього і ступила крок уперед. Коли я наблизилася до вершечка, де була вже більшість групи, він почав наполягати дужче. Я не збиралася пасувати. Коли всім стало зрозуміло, що я хочу добутися туди сама, мене почали підбадьорювати. Здавалося, що кожної миті тіло може мене зрадити, однак упертість нарешті допомогла мені вибратися на гору. Я перекотилася на спину й лягла на рюкзак, до якого мені вже було байдуже. Лівого коліна я не відчувала, але розуміла: це справжня розкіш. Хлопець-спецпризначенець присів поруч.

— Молодчина. Це була одна з найнеймовірніших речей, що я бачив у житті, — сказав він, киваючи головою на підтвердження своїх слів. — Хвилин із тридцять тому видавалося, ніби ти вже й руки опустила. Ніби ти залізла сюди тільки завдяки впертості. Не знаю, як ти це зробила, але було круто, капітане.

Я усміхнулась, але нічого не відповіла. Просто дивилася на довколишній краєвид, і груди мені переповнювалися гордістю й страшенною втомою. Тут, на горі, було дуже красиво, хоч блискучі зірочки, такі собі феєрверки серед мальовничих пейзажів, могли означати й те, що я ось-ось знепритомнію. Команда почала перепаковувати спорядження: сходження завершилось, і ми мали все нести далі. Жодного дня, щоб відновити сили, в мене було. Ми мусили дістатися до призначеного місця.

Коли я зібрала свої речі, моя гордість швидко почала танути. Я зрозуміла, що накоїла.

Упертість і прагнення довести, що я обійдуся без сторонньої допомоги, коштували нам дорогоцінного часу. Це стало найважливішим уроком, який я вивчила в школі виживання. Інколи варто забути про власне его й робити те, що найкраще для групи. Хлопці без проблем допомагали один одному, і було навіть смішно, що я так натужувалася. Далі я старатимуся не повторювати цієї помилки.

Коли група майже добулася до призначеного місця, ми поділилися на дві команди. Почалася фаза «виходу з території». Одягнені в чорне інструктори ховалися в лісі, готові накинутися на нас, тільки-но ми схибимо й викажемо себе. Мій партнер і я мовчки сунули через ліс, раз по раз зупиняючись і прислухаючись, перетинаючи дороги в стратегічних точках і замітаючи сліди. Ми подивилися на карту й перешепнулися, визначаючи найліпший можливий шлях уздовж відкритого поля. Почувши праворуч від себе голоси, ми відразу ж лягли на землю. І тоді я відчула, ніби моє коліно тріснуло. Щось було не так: мене скорчило від пекельного болю. Я поворушила ногою, щоб перевірити, чи все гаразд. Точно, щось було геть не так.

Якби я вважала це за тренування, то, мабуть, надіслала б сигнал перерви й попросила про медичну допомогу. Але я так поринула в сценарій, що й далі мовчала. Приблизно через п’ятнадцять хвилин я відчула, як мою ногу щось шкребе. А потім хтось стукнув мене по черевику. Я вирішила, що нас беруть у полон, однак замість ворожого солдата по моїй нозі, рюкзаку й голові швидко біг якийсь гризун. З подиву я неголосно зойкнула.

Невдовзі з’явився інструктор, що тихенько підкрався до нас.

— Добра робота, Дженнінґз, — сказав він, сміючись. — Коли я побачив, як по твоїй нозі біжить білка, то був певен, що ти закричиш. А тепер НА КОЛІНА, АМЕРИКАНСЬКИЙ САЛАБОНЕ!

Я спробувала стати навколішки й закласти руки за голову, але біль був занадто сильний.

Інструктор швидко облишив роль і почав оглядати мою травму. Стояла холоднеча, і я мала на собі багато одягу, навіть велосипедні шорти, тож зняла штани, щоб можна було легше оглянути коліно. Колінна чашечка змістилася сантиметрів на п’ять. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що вона не на місці.

— О-ох, це, мабуть, погано, — сказав інструктор.

Він зателефонував медикам. Мене понесли до дороги, яку ми щойно перетнули, і поклали в машину швидкої.

Медики припустили, що операція на сухожиллі, яке надто міцно тримало колінну чашечку, спричинила в суглобі нестабільність. Хірург забагато відрізав, а я замало часу відновлювалася. Разом це послабило моє коліно, і я не змогла витримати стрес, пов’язаний зі сходженням на гору. Тепер мене, звісно, виженуть зі школи (хоч я вже майже закінчила підготовку) і дозволять повернутися тільки після інтенсивного курсу відновлення. Мене відіслали додому. Знову.

Інструктори, які їхали зі мною в швидкій, пояснили все зі співчутливим виразом на обличчях. Вони попередили, що більшість людей з моєю проблемою ніколи не закінчує школу виживання. Мені треба буде починати все знову, а повертатися сюди набагато складніше, бо я вже знаю, що на мене чекає.

Я загонисто глянула на них. Мені було байдуже до більшості. Я не належала до неї і запевнила їх, що повернуся. Вони перезирнулися й не повірили мені. А дарма. Вони й гадки не мали, з ким мають справу.

У кар’єрі я мала певні переваги, бо отримала крила. Замість негайно дискваліфікувати мене, Повітряні сили просто доклали зусиль, щоб мені поліпшало. Мене на чотири місяці послали на інтенсивну фізіотерапію у Мазе-Ракер в Алабаму. Я служитиму в навчальній ескадрильї на адміністративній посаді і, якщо зможу, літатиму, щоб не втрачати навичок, але моїм основним завданням буде лікування. Мене записали на курс виживання на червень, через чотири місяці. Це мій останній шанс.

На щастя, я ще не виїхала з квартири, тож подовжила оренду на чотири місяці, аж поки закінчу реабілітацію. Я штурмувала фізіотерапію з наполегливістю, яка межувала з одержимістю. Якщо терапевт просив повторити вправу десять разів, я повторювала п’ятнадцять. Якщо просив стояти навприсядки (коли ти сидиш, ніби на стільці, притуливши спину до стіни) хвилину, я витримувала дев’яносто секунд. Коли час у клініці фізіотерапії спливав, я працювала далі вдома. На реабілітацію я витрачала близько чотирьох годин на день. Я ніби стала персонажем «Роккі-4», і школа виживання була моїм здоровезним росіянином.

У червні я повернулася до школи, більше збуджена, ніж налякана. Я знала, що цього разу все пройду: моє тіло нарешті було таким же сильним і добре підготованим, як розум. І справді, другий раунд у школі був успішним: я закінчила підготовку без оказій. Ну, якщо не вважати оказіями те, коли ти помираєш з голоду або тебе переслідують і мордують.

Того літа я поїхала з Фейрчайлда, переконана, що впораюся з будь-яким випробуванням, коли нарешті опинюся в зоні бойових дій за сім морів звідси. Навички, що їх я здобула в школі виживання, справді змінили моє життя, і в наступні місяці я дякуватиму курсові та інструкторам за здатність зберігати холодний розум у всіх халепах, у які невдовзі вскочу, літаючи в зонах бойових дій.

Фінальна фаза підготовки, після якої ти стаєш повноцінним бойовим пілотом, проходила на Кіртлендській базі Повітряних сил у Нью-Мексико — вдруге для мене в Альбукерке. Я не була тут із часів навчання на курсі визначення несправностей літального апарата й подій одинадцятого вересня.

Протягом останньої фази нас ознайомлять із чудовим вертольотом HH-60G «Пейв Гоук». Літати на UH-1 «Г’юї» в Мазе-Ракері було ніби водити маслкар — ніяких сучасних технологічних зручностей. Залізти в «Пейв Гоук», або в «шістдесятий», як ми його називали, було наче прослизнути на сидіння «Феррарі». Різноманітні системи, радіопередавачі, інші пристрої — на перший погляд здавалося, що всього аж забагато, але, зрештою, це стане для нас другою натурою.

На щастя для мене, швидко стало зрозуміло, що я вмію робити кілька справ одночасно. Я могла керувати навігацією, переглядати контрольні списки, перемикати потрібні ручки і бути єдиною, хто почув слабенький радіосигнал крізь фоновий шум у шоломофонах. Є багато досліджень, що доводять: жінкам це зазвичай удається краще за чоловіків, і у сфері, де домінували чоловіки, я радо хапалася за кожну перевагу.

Місії, які ми «виконували» на гелікоптері «Пейв Гоук», були складнішими за все, що ми робили досі, а від різноманіття зброї перехоплювало дух. Ми мали розкидати інфрачервоні маркери, помічаючи ними позиції наших «постраждалих», виявити танк чи щось таке, що симулювало «поганого хлопця», а потім ставали учасниками напрочуд коротких сценаріїв зі швидкою розв’язкою. Зауважу, що з позицій «ворога» нас завжди активно обстрілювали.

Ідея була така: або ми, або вертоліт-побратим мали поливати вогнем «поганих хлопців», які намагаються дістатися потерпілого раніше за нас. Від тріскотіння скорострільної міні-гармати просто в мене за дверима у моєму тілі завжди закипала кров. Я не могла дочекатися, коли повернуся додому й почну літати на реальні місії.

У січні 2007 року я відзвітувала своїй частині в Нью- Йорку. На той час утрати в Афганістані були вже досить великими, і Національна гвардія Повітряних сил мала послати свої вертольоти для порятунку поранених на бойовищі в найгарячішу точку — Кандагар. У Гвардії Нью-Йорка було повно міцних вогнеборців і копів, готових служити, і я була однією з них. День розгортання став відомий через два місяці, і мене обійняв захват. Мені кортіло вже кинутися в бій. А тоді сказали, що цю службу я, найімовірніше, перебуду вдома, бо геть новенька. Я була приголомшена.

Однак потім вони побачили, як я літаю. Гадаю, в мене була певна перевага над тими пілотами, які зазвичай виходять з підготовки. Я провела кілька складних років у регулярних військах, і всі особисті та професійні випробування, через які я пройшла, навчили мене спокійно поводитися під тиском обставин, розвинули самовладання і зробили досвідченою. У більшості пілотів-новачків цього немає.

Я просто була сором’язлива, як на тридцятиоднорічну жінку. Але кінець кінцем я опинилася там, де й мала бути. Уся ланка командування погодилася: я готова йти в бій. Звісно, мені бракує досвіду, проте вони таки візьмуть мене з собою.

У день, коли мені дали наказ на виліт у район виконання бойового завдання, я зателефонувала додому, щоб розповісти мамі. Я аж тремтіла від щастя. Коли вона взяла слухавку, ми кілька хвилин потеревенили про те-се, а потім я поділилася з нею новинами. На другому кінці зависла довга тиша, та я, замість вимагати відповіді, просто чекала.

Нарешті мама сказала, що пишається мною й водночас боїться за мене.

— Хотіла б я, щоб Девід був тут. Я б розповіла йому новини, — тихо сказала мама. — Він би так пишався тобою, Ем-Джей.

Я кивнула й закліпала, щоб стримати сльози. Звісно ж, я думала про те саме; мені страшенно хотілося промовити: «Можеш передати слухавку Девідові?» Частина мене досі потребувала присутності тата, щоб він лише сказав, що зі мною все буде добре, ба навіть не просто добре, а чудово. Я збиралася летіти в пащу котові, як сказав би Девід — ветеран В’єтнаму. Перед відрядженням у невідомість мені б придалися поради бувалого в бувальцях ветерана.

Але тато й так завжди був зі мною; я знала, що він там, нагорі, кричить Єгерові «апорт!» і дивиться на мене. Вони були в моєму серці, коли я в Балтиморі сіла на літак, що мав домчати мене в мою першу справжню зону бойових дій. Я чула Девідів голос, коли востаннє подивилася через плече на американську землю.

«Завдай їм гарту, Горошинко».

П’ять

Коли у квітні 2007 року я з’явилася на базі своєї ескадрильї в Нью-Йорку, на мені вперше в житті був жовтувато-коричневий костюм пілота. Без звичного оливкового я почувалася досить дивно. Ми кинули речі на квадратний піддон два на два метри, який ніби чекав, коли його піднімуть і повантажать у С-130. На наступні кілька місяців я взяла з собою лише туристичне спорядження, яке носитиму через весь Киргизстан і Афганістан.

Я страшенно раділа, що лечу на бойове завдання зі своєю частиною, але йти в бій з ледь знайомими мені людьми трохи побоювалась. Одначе, кинувши багаж на піддон, я вже відчувала, що готова. Я щойно закінчила курс орієнтації на місцевості — за сорок п’ять днів замість дев’яноста — і потрапила просто на передбойову підготовку, яка проходила на нашій базі на Лонг-Айленді й біля неї.

На передбойовій підготовці ми мали пригадати ті навички, що не стали нам у пригоді в Штатах, але знадобляться тут, в Афганістані. Наприклад, ми тренувалася робити так звані «пилові посадки». Коли вертоліт сідає на поверхню, вкриту пилом і піском, довкола літального апарата утворюється хмара пилу, що засліплює команду якраз у ту мить, коли треба вже приземлятися. Це страшенно небезпечно; практикувати таке критично важливе вміння — один зі способів підготуватися до умов, які чекають на нас в Афганістані. Я любила тренуватись, оцінки в мене були високі, але в такому поспіху мені не вистачило часу на знайомство з сестрами й братами по зброї, перш ніж ми вирушимо на війну.

Початком дороги до Афганістану став автобус із бази до комерційного аеропорту. Потім ми зробили короткий переліт з Нью-Йорка в Балтимор, де стрибнули в літак до Франкфурта (Німеччина) і попрямували до кінцевого пункту — Манаса (Киргизстан).

Коли ми після комфортного комерційного літака опинилися в шумливому й холодному вантажному відсіку С-130, наш настрій помітно змінився. Усі поринули у власні думки, мало хто розмовляв поміж собою. Я трохи поговорила про те-се з новою ескадрильєю, але здебільшого всі, хто був на борту, ховалися за навушниками, спали, дивилися фільми на айпадах або писали листи рідним. Досвідчені бойові ветерани сиділи зі скляними очима й виглядали так, ніби вже втомилися, проте я ледь стримувала хвилювання. Щоб нікому не показувати, як мені забиває памороки від того, що я нарешті братиму участь у бою, і не видавати в собі новачка, я зосередила думки на щоденнику.

Час у Манасі ми провели типово — так само, як і всі інші, хто бував на базі в Киргизстані. Це точка, через яку ти просто маєш пройти, коли прямуєш на афганське бойовище. Ми пробули там кілька днів — спали на двоярусних ліжках, давилися їжею, намагалися розслабитись і прикинутися, що не збираємося на війну. Коли я побачила, як супервоїни-ПРи співають у караоке, то була приголомшена. У певному розумінні це їх олюднювало. Ці хлопці були щонайкращими, щонайжорстокішими, і, крім того, як я скоро дізнаюся, ще й просто чудовими.

ПРи — унікальна група людей. Мені подобається описувати їх як суміш _____________, «котиків», «рейнджерів», рятувальників берегової охорони і військових медиків. Вони — особливий підрозділ Повітряних сил; їх навчають непомильно орієнтуватися будь-де — у морі, пустелі й горах, перемагати ворога, який хоче взяти в полон самотнього бійця (наприклад, підстреленого на ворожій території пілота), подавати цьому бійцеві медичну допомогу, витягаючи з осиного гнізда. ПРи стрибають із парашутами з літаків, спускаються на мотузці з вертольотів і щодня роблять іще сотні неймовірних речей.

У рятувальній місії в Кандагарі ми літатимемо зі звичайними медиками, а не з ПРами. Проте наші ПРи братимуть участь у суміжній місії. Вони допомагатимуть ескадрильї, яка виконує пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій. Тож ми постійно бачитимемо їх. Досить скоро нагорі вирішать, що літати з медиками надто небезпечно, і ми літатимемо з командою ПРів. Однак на цьому завданні ми мали змиритися й просто дивитись, як вони проходять повз нас, прямуючи в сусідню будівлю.

Хлопцям, з якими літатимуть наші ПРи, дуже пощастило. І хоч необізнана людина зовсім не відрізняє медичну евакуацію від пошуково-рятувальної операції в умовах бойових дій, відмінність між ними колосальна.

Пошуково-рятувальна операція в умовах бойових дій відбувається тоді, коли хорошого хлопця підбито, поранено й покинуто. Зазвичай ідеться про збитий літальний апарат або про пілота, який катапультувався. Людина опиняється на ворожій території, ізольована, без прикриття й підмоги, а ворог намагається її вбити. Ми повинні летіти туди зі зброєю напоготові, знайти потерпілого, захистити його, забрати й довезти живим до шпиталю.

А медична евакуація — це коли в людини травма і її треба доправити в шпиталь, хоч доступ до неї теж ускладнений: наприклад, вона перебуває на базі або під конвоєм. Пошуково-рятувальні операції, звісно, цікавіші за медичну евакуацію, але я знала, що ми літатимемо частіше, тож була щаслива.

Єдиним «ікс-фактором» було — беремо ми з собою наших ПРів чи ні. А так зазвичай екіпаж складався з командира повітряного судна (КПС), тобто головного пілота, і другого пілота (ДП). Обидва пілоти досить кваліфіковані й можуть керувати вертольотом по черзі, однак відповідає за все й ухвалює основні рішення командир. Здебільшого КПС керує вертольотом, а ДП відповідає за навігацію, але, якщо не надто «гаряче», КПС може передати керування ДП. Усі три рази перебування в зоні бойових дій я була ДП. У 2010 році мене підвищать до КПС, проте я піду з Повітряних сил раніше, ніж знову вилечу на бойовище.

У задній частині літального апарата можна побачити повітряного стрільця (ПС) і бортмеханіка (БМ). Тепер розмежування змінилось і обидві професії злилися в одну. У 2007–2009 роках, коли я виконувала бойові завдання, хвостовики, як ми їх називали, сиділи біля ілюмінаторів по боках і дивилися поверх своїх вертолітних кулеметів. БМ був експертом у роботі систем: він допомагав пілотам з контрольними списками, ухвалював рішення, коли в системах щось ламалося, тощо. ПС був експертом у зброї: він переважно опікувався зброєю й пособляв БМові, якщо той потребував допомоги.

Це стандартний екіпаж, коли не брати до уваги медика й команди з двох-трьох ПРів (керівник і один-два звичайні ПРи). Виходило так, що ми літали різним складом. Одначе, щоб розвинути ритм, ми намагалися якнайчастіше триматись однієї команди. Літаючи з тими самими людьми, ви швидше переглядаєте контрольні списки, співчуваєте одне одному, налагоджуючи між собою зв’язок. Люди, що не звикли літати разом, також добре працюватимуть — усі ми це знаємо, — але міцний командний дух важливіший, особливо на бойовищі. Мені страшенно кортіло дізнатися, з ким я літатиму і коли вже нарешті опинюся поруч талановитих, досвідчених авіаторів на літальному апараті, у який безмежно закохалася.

HH-60G «Пейв Гоук» — справжній мистецький витвір. Модифікований з транспортного літака UH-60 «Блекгоук», «шістдесятий» мав удосконалену радіоелектроніку, яка давала нам можливість літати в негоду й уночі. Хай там що, це ідеальні умови для рятувальної операції. Ми можемо користуватися зі своєї переваги над ворогом і діяти в таких умовах, у яких нас складно помітити. Крім радіоелектроніки, пошуково-рятувальним платформам доводилося виконувати тривалі польоти, коли треба було патрулювати територію пошуку або перетинати океан. «Пейв Гоук» має запасні баки з пальним, завдяки яким можливий час польоту збільшується приблизно до чотирьох годин, а ще шланг для дозаправляння, тож літати можна, аж поки опуститися на землю не змусить утома. Це неймовірний інструмент, і я ледь могла дочекатися, коли почну на ньому рятувати людські життя.

Ми влетіли в небо Кандагара, і наш літак С-130 погасив вогні, щоб не виявити себе перед ворожими силами, які могли чатувати на цій території. Приземлившись, літак максимально хутко й безпечно висадив нас. Ми знали, що це стандартне приземлення, і більшість з нас чекала на нього, але відчувалося, ніби воно раптом розвіяло нашу мужність. Ми усвідомлювали, що зараз уперше зробимося вразливими до ворожого вогню і що це тільки початок. Ласкаво просимо до Афганістану.

Коли ми вийшли з літака, я озирнулась. Усе вкривав пил — здавалося, що вже за мить після приземлення він проліз у всі пори. Ми, певна річ, утомилися з дороги. Оформлення на базі минуло досить швидко, і вже скоро ми зібрали речі й почали виходити звідти. Нас оточували однострої різних країн і незнайомі мови, але від цього мені було навіть комфортніше: так я відчувала, що ми справді частина певної коаліції. Усі смертельно хотіли потрапити в кімнати відпочинку, ледве не мліючи, проте часу на сон не було.

Кинувши речі в бараках, ми зустрілися з людьми, яких мали замінити. Цей підрозділ здійснював тут медичну евакуацію близько шести місяців, і хоч бойові завдання Повітряних сил зазвичай коротші за завдання армії, я все одно бачила, що ці чоловіки та жінки страшенно виснажені. Безперервні польоти й постійний стан бойової готовості зробили свою справу: у їхніх очах була втома, тож ми чудово розуміли, що на нас чекає. Годі й казати, що вся частина дуже хотіла почати польоти. Інструктаж нас надзвичайно надихнув. Що швидше ми почнемо місію, то швидше наші попередники повернуться додому, побачать дорогих людей і вип’ють чогось прохолодного.

На місці нас швидко ввели в курс справи, розповівши трохи теорії й улаштувавши ознайомлювальні польоти. У медичній евакуації треба повсякчас «сидіти насторожі» — це означає, що кожні дванадцять годин, коли приходить зміна, новий екіпаж складає в літальний апарат усі інструменти і робить щось на кшталт гнізда довкола кожного сидіння. Там лежить усе, що може швидко знадобитися (контрольні списки, обладнання). Я зазвичай приносила стандартний набір для виживання, сигнальну ракету й аптечку, але в жилеті були ще деякі речі: екстремальний ніж, яким можна розбити скло й перерізати паски безпеки, тичковий ніж, захалявний ніж (ну, люблю я ножі, що тут скажеш), ключ від наручників, додатковий запас води, набої, ліхтарики зі змінними червоною та ультрафіолетовою лінзами і маленька металева капсула з однією сигарою.

Сигара була моєю обіцянкою собі, що я виберуся з цієї країни живою. Я планувала викурити її після фінальної місії — перед відльотом додому. Останнім нестандартним предметом з тих, що я носила при собі, був згорнутий американський прапор. Я склала його трикутником завдовжки близько двадцяти сантиметрів і тримала в пакеті зі струнним замком, щоб уберегти від пилу. Я мала намір брати прапор з собою на кожну місію.

Під час перезміни другий пілот вмикав живлення літального апарата (не гвинти, а тільки радіоелектронні засоби), щоб налаштувати навігаційні системи, перевірити радіо і зробити решту потрібних приготувань. Потім, коли літак був готовий, ми вибиралися з нього й ішли в тактично-оперативний центр (ТОЦ), де діставали добові зведення, тобто всю найновішу інформацію щодо загроз та інші секретні дані. Робити все в такому порядку треба було на той випадок, якщо лайно потрапить на вентилятор, — на інструктажах це ще називають «падінням місії». Хоч що станеться протягом перебування в Центрі, на своїй зміні ми маємо бути готові летіти негайно.

Типова медична евакуація з Кандагара відбувається так. Екіпаж відпочиває — у Центрі чи десь неподалік (зазвичай щойно прилетівши з іншої місії). Інколи в нас бувало аж п’ять місій за одну зміну, тож ми неймовірно цінували короткі хвилини перепочинку. Ми могли читати, грати на «Ікс-боксі», щось жувати. Але ми завжди були готові злетіти на сигнал тривоги. Відповідальний за розвідку сидить біля комп’ютера, що подає сигнал тривоги, тільки-но на екрані з’являться слова «Лінія 9». «Лінія 9» — це список інформації, яку ми дістаємо, коли на нас «падає» місія. Переважно там містяться відомості про місце перебування, природу ушкоджень пацієнта та ймовірну ворожу активність. Часом ці місії бувають фальстартами, і їх скасовують, перш ніж ми здіймаємося в небо. Але найчастіше, почувши сигнал тривоги, ми відразу вилітаємо.

Щойно він лунає, відеоігри стають на паузу, розмови припиняються й усі голови в ТОЦі повертаються до розвідника біля комп’ютера в німому чеканні: що станеться далі. Розвідник зводить очі на командира повітряного судна або керівника групи ПРів і киває, промовляючи щось на кшталт: «Наш вихід». Потім усі потягнуться до портативного радіо й виголосять: «Готовність номер один! Готовність номер один!»

«Готовність номер один» означає, що ми маємо дозвіл злітати, тому всі беруться до виконання своїх обов’язків. Якби ми натомість почули «Готовність номер два», то мали б запустити гвинти й чекати, поки нам дозволять злітати. Після оголошення по радіо кімната буквально вибухає жвавими рухами: усі прямують до своїх робочих місць. Технічний працівник біжить перевіряти несправності й допомагати вертольотові виїхати на майданчик, ПРи хапають додаткове спорядження на випадок нестандартної травми потерпілого, а другий пілот і хвостовики мчать запускати двигуни. Тим часом командир повітряного судна дізнається від розвідника максимум можливої інформації.

Коли командир і ПРи дійдуть до вертольота, гвинти вже мають крутитися зі швидкістю шістдесят обертів за хвилину, а решта екіпажу мусить чекати на них, щоб пристебнути паски й безперешкодно виїхати на злітну смугу. Командир повітряного судна якнайдокладніше розповідає екіпажеві про місію. Потім вертоліт злітає.

Другий літальний апарат, відомий як вертоліт-побратим, одночасно проходить ті самі етапи, бо на медичні евакуації завжди літає два вертольоти. Так ми певні: якщо одного з нас зіб’ють, другий вертоліт завжди зможе підібрати екіпаж збитого вертольота. Це називають «самопошук і порятунок». Другий літальний апарат може замінити перший, але командир повітряного судна летить на головному вертольоті (його називають чільним), відповідає за два і керує діями обох «пташок».

На певній території за огорожею хвостовики роблять тестові постріли короткими чергами, щоб переконатися, що ми готові. Нікому не хочеться виявити, що зброя «загнулася», тобто не працює в разі справжньої загрози. Потім другий пілот інформує командира про обхід усіх відомих проблемних точок, уникнення паралельних шляхів та інших тактичних перешкод. Ми стараємось обминати «шляхи сполучення» на кшталт доріг, річок тощо, бо це мінімізує нашу видимість для ворога, який може нас підстрелити або сповістити комусь про нашу позицію.

Більшість місій медичної евакуації триває від тридцяти до шістдесяти хвилин, а пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій і навіть цивільні пошуково-рятувальні операції часто тягнуться кілька годин. Однак через бойовище ми літали швидко, і на це була причина. Якщо ми надто довго летіли до когось, шанси вижити в потерпілого зменшувалися.

Зазвичай ми добиралися до «точки ураження», тобто до фактичного місця, де перебував травмований. Це чи не найнебезпечніші місії, бо в «точках ураження» — найвища загроза. Проте інколи нас посилали на бази передового розгортання — перевезти пацієнтів або забрати когось, хто травмувався на базі.

Діставшись до місця перебування пацієнта, ми оцінюємо ситуацію для приземлення. Потім наземна група «пускає дим», тобто кидає димову гранату. Так ми визначаємо, що під нами — саме ті, з ким ми говоримо по радіо, що нас не дурять і ми не потрапимо просто в засідку. Це також дає їм змогу зорієнтувати нас, де краще приземлитися. З руху диму ми встановлюємо напрям вітру, тож можемо посадити вертоліт з якнайменшими зусиллями — за вітром, а не проти нього.

Один вертоліт сідає, а другий прикриває його з повітря. ПРи вистрибують і біжать до пацієнта, а тим часом вертоліт знову злітає, щоб люди на землі могли почути одне одного. Коли ПРи повідомляють по радіо, що вони готові, ми ще раз спускаємося, щоб забрати їх і пацієнта. Після цього швиденько летимо до шпиталю третього ступеня, розташованого в Кандагарі. Коли прибуваємо в шпиталь, нас на посадковому майданчику зазвичай уже чекає машина швидкої, яка й забирає пацієнта.

Якщо нас тут-таки не викликають на наступне завдання, то, перш ніж знову виїхати на майданчик, ми їдемо заправлятися. Потім прямуємо в ТОЦ — відзвітувати розвідникові про місію й обговорити, що було добре, а що — погано і що ми іншим разом можемо зробити краще. Завершується все тим, що перервану гру на «Ікс-боксі» знімають з паузи.

Коли ми прибули в Кандагар, нас послали на кілька порівняно простих місій, щоб ми спробували себе в цій справі. Потім, у травні 2007 року, через кілька тижнів після прибуття, мені й моєму екіпажеві дали завдання розгорнутися в передовому районі, на маленькій голландській базі біля містечка Таринкот. Розгортання в передовому районі передбачає кількатижневу підтримку конкретної команди. Це була ротація, через яку рано чи пізно проходили всі екіпажі, але ніхто не чекав на неї так сильно, як я. Я хотіла бурхливої діяльності, а Таринкот був у самісінькому епіцентрі гарячої зони. У ТК, як ми називали це місто, працювали спецпризначенці «Альфи». Природа й зона їхньої місії були такі небезпечні, що вони конче потребували екіпажу медичних рятувальників.

Проблема полягала в тому, що ми могли собі дозволити послати туди тільки одну команду, тож сидіти напоготові треба було двадцять чотири години на добу, а не зміни по дванадцять годин, як у Кандагарі й більшості інших місць. Технічно ми відпочивали за графіком, але це означало, що, тільки-но нас викликають на місію, годинник починає свій відлік. Ми могли вилетіти будь-коли протягом наступних дванадцяти годин, однак потім мали йти відпочивати, а база викликала на завдання когось іншого. Проте, якщо нікого більше немає, відпочинок екіпажу почнеться, коли він повернеться з місії. Тож якщо ви вилетіли на завдання, приміром, опівдні, то не можете достеменно знати, чи літатимете тільки до півночі, а чи опівночі з’явиться наступне завдання. Фактично ми завжди були напоготові. Така робота виснажувала, але це була найперша з причин, через які я взагалі пішла у військо.

Перебування в ТК мало й перевагу: літати доводилося рідше, та й узагалі там надзвичайно зручно. На місцевій крихітній «базі» майже всі були операторами, на відміну від бази в Кандагарі, переповненої не операторами, а «нерами». «Нери» — це зневажлива назва людей, які не беруть безпосередньої участі в місіях чи операціях і відповідають за другорядні питання на зразок «чи наділи ви світловідбивний пояс?» Цей захід безпеки оператори, цебто ті, хто бере безпосередню участь в операціях, часто нехтують, бо він робить людину помітною для ворога. Я не кажу, що оператори не поважають людей, які стоять за їхніми спинами. Більшу частину їх ми вважаємо за цінних членів команди. Але, якщо людина виявляє цілковите нерозуміння, як її дії впливають на тих з нас, хто перебуває на передових позиціях, ми називаємо її «нером». Гадаю, навіть у Кандагарі люди наражаються на страшну небезпеку: завжди є ймовірність, що на когось наїде вантажівка з провізією.

У ТК був шпиталь з маленьким внутрішнім двориком. Шеститижнева ротація в ТК мала багато негативного, проте були й позитивні моменти: їжа, вкритий піском волейбольний майданчик і відчуття, що ти справді на передовій. Літати там теж було неймовірно добре — на території між ТК і Кандагаром простягалося плато з глибокою ущелиною. Ми пірнали до гирла річки, що текла з височини, і ніби на лижах долали весь шлях донизу. Ми вдавали, що просто намагаємося якнайменше виказувати свою присутність, але насправді такі польоти викликали в нас неприховане захоплення. Треба було робити віражі вліво-вправо, відштовхуючись нижнім гвинтом від стін, наче сноубордист на гафпайпі.

Базу на ТК оточували високі стіни з колючим дротом. Уночі можна було прокинутися від звуків РСЗО (реактивні системи залпового вогню), що стріляли по бойовиках на атакувальних позиціях. Крім шпиталю, на базі працювала передова хірургічна бригада (ПХБ). Якщо мені не було чого робити й геть не хотілося спати (наприклад, відразу після місії), я йшла до ПХБ й питала, чи не треба їм чимось допомогти.

У ТК ми тяжко працювали й добре відпочивали. Між турнірами з волейболу та барбекю з грилями, що нагрівалися від дизпалива, ми засмагали, дулися в карти й тренувалися. Коли я не допомагала в шпиталі, то проводила час у спортзалі, милуючись тим, як довкола мене хлопці з «Альфи» тягають гирі, і намагаючись не спотикнутися на біговій доріжці, коли хтось із них знімав сорочку.

Перший екіпаж, з яким я працювала на бойовищі, — це команда моєї мрії. Командиром нашого повітряного судна був Курт Ґрін, нью-йоркський вогнеборець із чудовою репутацією та сталевими нервами. На ранніх військових місіях Курт став мені за ідеального ментора. Наш бортмеханік Метт Інфанте був досить молодим, але вже загартованим хлопцем з головою на плечах. Я відразу ж довірилася їм обом. Молодик Тор Расмусен, який тільки нещодавно прийшов зі світу літаків, був чудовим медиком і хутко призвичаївся до швидкого та небезпечного вертолітного світу. Ми вчотирьох відразу ж знайшли спільну мову.

З останнім членом екіпажу, Річардом, склалося не так добре. Річард частково виглядав, ніби бувалий нью-йоркський коп, ким він, до речі, й був, — блідо-біла шкіра, розкішні вуса, яскраво-червоний ніс, великий живіт. Першого тижня в Кандагарі він відверто сказав мені, що не хотів би бачити мене в складі екіпажу.

— Нічого особистого. Просто жінка нездатна відповідати за себе в маневрі відхилення.

Мені стало цікаво, як би з цією всією зайвою вагою впорався він, коли б нам довелося тікати від полону.

— Гаразд, — різко відповіла я. — Зараз з’ясуємо.

Я відклала зброю й лягла, прибравши позицію для віджимання.

— Просто зараз… змагання з віджимання, — сказала я вже з землі. — Подивимося, хто переможе.

Протягом усієї кар’єри цей спосіб завжди допомагав мені спростувати хибні уявлення щодо моїх фізичних здібностей. Я робила так десятки разів, і кожне таке змагання вигравала. Тут річ не в тому, що я можу віджатися більше разів, ніж усі чоловіки, з якими літаю. Це навряд. Але чомусь такі припущення зазвичай висловлювали не сильні, накачані хлопці, які могли б довести, що я слабша, а чоловіки з досить посередньою фізичною силою. Вони, як усякий інший задирака, були такі невпевнені в собі, що їм просто кортіло знайти когось, хто, на їхню думку, був слабший за них, і влаштувати йому солодке життя. Я ніколи не програвала в цих змаганнях з віджимань. Якщо буде треба, я віджиматимусь, аж поки відпадуть руки.

— Ану його… — пирхнув Річард і пішов геть.

Він поводився так, ніби я не була варта того, щоб витрачати на мене сили. Однак усі розуміли: він просто боявся програти. Це не востаннє ми зіткнемося лобами, але досить скоро настане день, коли він змусить мене заплатити за своє приниження.

Його раптова причіпка нагадала мені важливий урок. На пам’ять мені спали черв’як, якого я з’їла на підготовці пілотів, і порада інструктора ніколи не робити висновку про члена команди на підставі його зовнішності. Це фактично урок лідерства для «чайників». Я була вправним стрільцем і дослідила територію довкола з завзятістю студента-медика, який вивчає анатомію. Я трохи володіла мовою і знала, як знайти воду. Я знала, що буду цінним членом команди, коли раптом нам доведеться битися на землі, але Річарда в цьому не переконаєш. За роки тренувань я запам’ятала ще одне: безглуздо вимагати до себе поваги. На неї треба заслужити.

Я помітила, що під час нашої розмови ніхто не став на мій захист, зокрема й командир, яким я так захоплювалася. Я вирішила, що й справді маю все робити самотужки. Курт теж був новеньким в ескадрильї: його щойно перевели з підрозділу в Каліфорнії. Я припустила, що Куртові було геть незручно відразу ж завести собі ворога. Важко сказати, що більше роздратувало мене — показний Річардів сексизм чи те, що всі змовчали.

На третій день у Таринкоті, близько десятої ранку, я виходила з душової казарми, аж раптом затріщало радіо: «Готовність номер один!» Я побігла — по жорстві в капцях.

У нас було чимало фальстартів, коли ми, готові летіти, сідали у вертоліт і запускали гвинти, але, зрештою, лишалися на землі. Однак не цього разу — американський _____________ солдат спіймав кулю в руку, тож треба прибирати шасі. Я була захоплена тим, що вперше лечу на реальний «порятунок», хоч це лише травма руки. Оббігаючи ніс вертольота й стрибаючи на своє місце, я вигукнула: «Вуу-ху!» Я вбила координати в «джи-пі-ес». Волосся в мене досі було мокре, і з-під шолома на важку броню стікали краплі води. Усе кругом було вже вкрите товстим шаром пилу. Курт підняв вертоліт у повітря, ми перелетіли через огорожу й помчали на ворожу територію.

Ми були в повітрі щось із півгодини, коли по радіо надійшов запит на кров. Ми летіли невеликими зиґзаґами, щоб ворог не міг до кінця зрозуміти, куди саме ми прямуємо. Це був тактично правильний спосіб, але, почувши запит на кров, ми відразу ж пожалкували, що не викинули книгу правил у вікно і не помчали простісінько до пацієнта. Якщо пацієнт потребував крові, то його стан був гірший, ніж ми думали. Ще п’ять хвилин — і ми дісталися б до нього. Повертатися по кров означало змарнувати забагато часу.

Другий пілот злісно зиркнув на мене, коли я відповіла на повідомлення.

— Просто пустіть дим — ми будемо за п’ять хвилин.

У повітря здійнявся стовп яскраво-зеленого диму, що позначав зону приземлення, і ми сіли проти вітру.

____________ солдат ледь зміг дочекатися, коли осяде пил від гвинтів, і побіг на борт відразу ж за пацієнтом, якого несли на ношах. Медик пізніше розповів мені, що той солдат неначе промовляв очима: «Тільки скажи, що мій товариш не може летіти зі мною, і я чинитиму фізичний опір». Ми взагалі не мали наміру нікого забирати з пацієнтом, але ніхто не сперечався. Густобородий сержант на ношах слабко дихав, половина його камуфляжної уніформи була відрізана. Він мав аж ніяк не травму руки.

Куля зайшла поряд з лінією засмаги, ближче до плеча, але, зрикошетивши, пробила огруддя. Саме заради отаких чоловіків я прилетіла в цю забуту Богом країну: вони хоробро билися з ворогом і завжди пам’ятали, що вертольоти рятувальників готові злетіти на сингал тривоги й урятувати їхнє життя.

За кілька хвилин ми забрали їх і знялися в повітря, а від каміння довкола зони приземлення під нами відстрибували кулі. Тор, наш медик, негайно взявся до роботи; другий ______________ солдат дивився на все з незворушним виразом на обличчі.

— Цей хлопець — код синій, — почула я по радіо.

Тор повідомив екіпажеві, що в пораненого немає пульсу, тому він, найпевніше, не виживе. Я ввела координати ТК, і ми полетіли найпрямішим зі шляхів, витискаючи з двигунів максимальну потужність. Ми вчинили проти всіх правил і повідомили вертоліт-побратим, що маємо його покинути. Усі літальні апарати трохи різняться між собою. В одних двигуни потужніші, в інших — слабші. Того дня ми були на потужнішому вертольоті й наші партнери не встигли б за нами. І хоч імовірність того, що ми втратимо цього бійця, була велика, а розділятися було дуже небезпечно, ніхто б не зміг потім спокійно спати вночі, якби ми не зробили все можливе, щоб урятувати йому життя.

Перевіривши маршрут, інструменти й системи вертольота, я глянула у вантажний відсік позаду мене. Тор осідлав пацієнта, щоб зробити йому штучне дихання. Поранений солдат був молодий, років, певно, до тридцяти. Його густої бороди, яку спецпризначенці навмисно запускають, щоб не вирізнятися з-поміж афганських солдатів, ще не торкнулася сивина, сильно засмагле обличчя здавалося блідим.

— У нього знову з’явився пульс! — почула я через інтерком, але до найближчого медичного закладу було ще майже п’ятнадцять хвилин польоту, дарма що ми мчали на максимально можливій швидкості.

Через десять хвилин Тор знову заходився робити штучне дихання й продовжував, поки ми не приземлилися. Швидка, яка була на базі, терміново повезла сержанта на операцію. Пізніше ми дізналися, що він утратив багато крові, бо, коли хірург розітнув йому грудну клітку, рана не кривавилася.

Я дуже хотіла, щоб сержант вижив, і знала, що решта екіпажу думає так само. Цей хлопець заслуговував на те, щоб повернутися додому, до родини, яка, безперечно, чекає на нього.

Мій перший пацієнт став моєю першою втратою. Він лишив на підлозі гелікоптера калюжу крові. Після того, як ми вимкнули двигуни й підготували вертоліт до наступного вильоту, я попрямувала через внутрішній дворик, повз казарми, їдальню, спортзалу і ТОЦ, у шпиталь за сотню метрів, щоб дізнатися те, що я вже й так відчувала: ми втратили його. Я знала б це, навіть якби не бачила, що він утратив стільки крові. Втрату, здається, можна відчути на дотик: вона тяжіла наді мною в запиленому, розпеченому повітрі.

З боку вулиці на фанерних дверях ЦХБ був намальований знак підрозділу. Я різко смикнула їх — і всередині заворушилися противаги, що зачиняють двері, щоб у приміщення не залітали мухи. Я розуміла: за наявних ресурсів хірурги зробили все можливе.

Коли я відчинила двері, перша ж медсестра, яка побачила мене, відразу спустила очі долу. Вона знала, чому я прийшла, і їй не хотілося говорити мені прикрі новини.

— Як минула операція? — спитала я тремтливим голосом.

— Ви нічого не могли вдіяти, — сказала вона співчутливо. — Йому пошкодило аорту. Його могли підстрелити просто на східцях ЦХБ, і все одно ми б його не врятували.

Я й досі не знаю, чи вона намагалася мене заспокоїти, а чи це була правда. Так чи так, а я не могла не прокручувати цієї ситуації, знов і знов з болем думаючи про те, де в нашій спробі порятунку можна було заощадити кілька секунд. Ану ж одна-дві дорогоцінні хвилини врятували б йому життя?

Ідучи до казарм, я побачила одного з хлопців «Альфи», який стояв навколішки перед меморіальною стіною, де були педантично виведені фарбою імена всіх, кого вони втратили. Хлопець мав сухі очі та незворушне обличчя. Він мовчки писав ім’я мого пацієнта на стіні поруч з іншими; другий у цей час опускав прапор.

Того ж вечора, повертаючись після двадцятихвилинного напихання їжею за вечерею до себе в кімнату, я зупинилася перед меморіальною стіною й віддала шану; солдат «Альфи» грав на волинці пісню відбою. Її слова, від яких мої очі завжди повнилися слізьми, бо нагадували про тата, мали тепер для мене ще глибше значення. День минув, пішло і сонце, з неба, з озера, від гір. Усе добре, відпочиньте. Бог близький. Я пропустила ці рядки просто крізь себе.

Сонце сідало, і вперше в житті я сумнівалася, що справді зможу виконувати свою роботу. Десь у США маленька восьмирічна дівчинка щойно втратила свого двадцятивосьмирічного татка-героя. Її життя ніколи не буде таким, як раніше, а вона навіть іще не знає цього.

Того дня я виросла як пілот. Я більше ніколи не хотіла брати участі в місіях.

Ротація в ТК була нелегка. Навіть коли ми думали, ніби зробили щось добре, усе дуже швидко могло змінитися. Однієї ночі нас викликали на завдання й приставили ескорт з двох «Апачів». Це був недобрий знак: ми вирушали на особливо небезпечну територію. Того разу ми попрямували в самісіньке серце зони «поганих хлопців», щоб забрати трирічного хлопчика з недружнього поселення. Розвідка повідомила, що трирічний хлопчик потребує невідкладної медичної допомоги, бо вдихнув випари від саморобної амонійно-селітрової бомби, яку виготовив його батько, і зазнав хімічних опіків.

Ми сідали, і я уважно оглянула місто крізь окуляри нічного бачення. Приблизно за п’ятдесят метрів від нас почали з’являтись і купчитися люди. Вони показували на нас і жестикулювали. Невеличкий натовп різко сунув уперед і раптом обернувся на групу з тридцяти людей, які бігли в наш бік. Це було недобре. Я повідомила про все нагору «Апачам» і почала придивлятися, чи є в когось із групи зброя. Як близько ми можемо їх підпустити, перш ніж доведеться злітати?

Коли вони опинилися метрів за двадцять п’ять від нас, Курт трішечки підняв ручку «крок-газ», готовий збільшити оберти гвинта й витягти нас. У ту ж мить два чудові бойові вертольоти, що були з нами, пролетіли на висоті чотирьох-п’яти метрів від землі, просто перед нашим носом. Сигнал для щораз більшого натовпу був чіткий… Ближче не підходьте. Люди кричали до хрипоти, зціпенівши й махаючи в наш бік кулаками, але ми змогли забрати пацієнта та безпечно злетіти. Вони хіба не розуміють, що ми намагаємося врятувати їхню дитину?

Батько хлопчика заліз у вертоліт разом із сином, проте з нами не розмовляв. Він просто зиркав на нас своїми темними, оточеними зморшками очима, ніби чекаючи, що ми от-от спробуємо вбити і його, і сина. Маленький хлопчик швидко підкорив наші серця. Ми бачили, що йому боляче і він геть наляканий. Звук вертольота, певно, був найгучнішим і найстрашнішим з усього, що він чув у своєму житті, а тут іще Тор наганяв холоду, перевіряючи його життєві показники. Саме тоді наш медик назавжди завоював мою прихильність.

Я ніколи не помічала цього, але Тор увесь час носив у жилеті крихітного плюшевого ведмедика — якраз на такі випадки. Коли він дістав його з кишені й підняв руку хлопчика, щоб покласти ведмедика йому на груди, страх у малого геть зник. Перш ніж він торкнувся носом ведмедика, на його обличчі промайнула усмішка. Це був один з тих моментів, які нагадують нам, навіщо ми робимо свою справу.

Коли ми доправили його на базу, у шпиталь, я не могла не думати про нього. Я раз по раз навідувала маленьке янголятко, як, зрештою, й інших своїх пацієнтів. Хотіла подивитися, як його справи. З кожним днем його вигляд кращав. На третій день я прийшла побачити хлопця, однак його вже не було. Я засмутилася, що ми не побачились, але водночас відчула величезну радість від того, що він вилікувався і зміг повернутися додому. Одна з медсестер, з якою ми були знайомі, підійшла до мене. Я усміхалася, позираючи на його порожнє ліжечко.

— Мені дуже шкода. Гадаю, для його маленьких легенів це було занадто.

Йому не стало ліпше — він захворів на пневмонію й помер уночі. Я пішла звідти, силкуючись переконати себе, що все гаразд. Він помер тихо. Але, хоч як мені це уявляється, я й досі плачу за тим гарним хлопчиком — жертвою жахливої війни.

Досить скоро нас замінив інший екіпаж — на шеститижневу ротацію, і ми полетіли в Кандагар. Нам страшенно не подобалося повертатися під мікроскоп генералітету та інших «нерів», однак перебування на Кандагарському аеродромі (КАД) мало свої переваги. Ми знову працювали змінами по дванадцять годин і мали дванадцятигодинні перерви, під час яких можна було добряче виспатися (якщо тільки в когось із восьми співмешканців не вмикався чортів будильник). Пристойна чашка кави в канадця Тіма Гортонса нам також була за щастя.

Помешкання в КАДі були чимось схожі на трейлери подвійної ширини. У кімнатах з цементованою підлогою стояли чотири двоповерхові ліжка й вісім шаф з ДСП. Кожна шафа мала по дві шухляди. Вікон не було. Але трохи нашої фантазії — і ці вбогі кімнати ставали досить затишними.

Я купила за сто доларів чудовий афганський килим, постелила його на цемент, повісила простирадло, щоб мати трохи приватного простору, і почепила над головою кілька різдвяних ліхтариків, аби підсвічувати собі й не заважати тим, хто працює в іншу зміну. Я замовляла їжу в інтернеті, і мені надсилали поштою харчі, які можна було довго зберігати. Наприклад, молочний порошок, що його я розводила й додавала в кашу, принесену з їдальні. У їдальні завжди був тільки сік, газованка та вода. І, як не дивно, молоко нагадувало мені про дім, за яким я сумувала найбільше.

А ще в КАДі було весело — завдяки товариським людям. Тут я особливо тісно зблизилася з армійськими колегами. Ми часто літали ескортом з неозброєними хлопцями на санітарних вертольотах. Це екіпажі, чия основна місія — медична евакуація, їх залучають, щоб наші зусилля були результативнішими. Червоний Хрест висунув вимогу, щоб ніхто з нас не мав зброї, але нашим ворогам це було байдуже. Вони ладні були вбити і того, хто намагався врятувати життя (часто-густо афганське), і того, хто в них стріляє. Мені поміж місіями дуже подобалося спілкуватися з санітарами. Їхня тактика неймовірно відрізнялася від нашої, і я відчувала, що розуміння того, як вони літають, а отже, здатність передбачати дії під час місії, зробило мене кращим пілотом.

Коли ми були на зміні й чекали в ТОЦі, то мали довжелезний список варіантів, де себе прилаштувати, щоб збавити час між завданнями. Я, звичайно ж, відігравала належну кількість годин на «Ікс-боксі», однак мені більше подобалося перевіряти спорядження й чистити зброю. Це був ритуал. На початку кожної зміни я йшла до шафки й пересвідчувалася, що все лежить точно там, де має лежати. Проте на одній зі змін на мене чекав сюрприз. Боєприпаси суворо контролювали, і на те були причини. Після кожного користування зброєю треба було звітувати перед командною ланкою. Під пильною увагою був кожний набій. Того дня я ошелешено дивилася всередину шафки, аж поки усвідомила, що сталося. У мене не вистачало магазина дев’ятиміліметрових набоїв. Це неможливо! Ніхто не поводився зі спорядженням так обережно, як я.

Я перевернула всю шафку догори дриґом, шукаючи магазин і відмовляючись визнати те, що його немає. Я перетрусила кожну кишеню, вивернула кожну сумку й у розпачі провела пальцями по краях шафки. Я шукала майже двадцять хвилин. Потім почула за спиною гиготіння, від якого в мене волосся на потилиці стало дибки.

— Щось загубила?

То був Річард — чоловік, який сказав, що не хоче зі мною літати, бо я жінка. Він спирався на шафки з протилежного боку кімнати і їв «Дінь-Дон»[5]. Річард похитав головою, коротко усміхнувшись, і пішов геть. Я нутром відчула, що це він забрав магазин, і в мене немає шансів його знайти. Тільки-но по радіо пролунало повідомлення про готовність номер один, я відразу ж кинулась у Центр і опинилася на злітній смузі; серце калатало, у животі корчило. Зазвичай, підходячи до вертольотів, я згадувала, навіщо я тут, щоб не з’їхати з глузду, одначе цього разу все було інакше. Я й досі лютувала. Потім звела очі й побачила світло в ТОЦі армії, тож вирішила навідати їх. Мені б не завадило побачити дружні обличчя. На жаль, я вже знала з досвіду, що в моїй ескадрильї ніхто не стане на мій бік у змаганні з Річардом.

Мені пощастило: кілька моїх знайомих пілотів якраз сиділи там і радісно привітали мене. У той складний момент було справді приємно відчувати, що до мене ставляться так, як я на те заслуговую. Я пробула з ними близько години, і злість потроху почала згасати. Тоді один з них відвів мене вбік і запитав, що сталося. Він був певен, що зі мною щось не так. Я нічого не змогла з собою вдіяти і щиро розповіла йому всю історію; якась частина мене була певна: він донесе на мене за загублені боєприпаси.

— Яка різниця, що думає цей старий пердун? — спитав він.

— Ні, тут усе складніше. Мені добряче перепаде за загублені боєприпаси, — відповіла я. — Думаю, мені краще повідомити, що я їх загубила, і покінчити з цим.

— О, то ось що тебе турбує! Я маю запасний магазин. Візьми, — сказав він і, не вагаючись, простяг його мені.

Я стояла й дивилася на свій порятунок, що лежав у мене в долоні. Я вичавила з себе «дякую» і кинула на товариша очима.

— Усе гаразд, — засміявся він з мого недовірливого виразу. — Я дістану ще.

Я не могла в це повірити. В армії все було геть інакше. До мене дійшло, наскільки безглузді правила в Повітряних силах. Я відчула, як вузол у грудях слабшає, і обхопила побратима руками, а він просто зареготав і поплескав мене по плечах. Мені відразу ж стало легше. Відтоді я пильнуватиму свої боєприпаси. Носитиму їх за собою, хоч би куди пішла.

Я повернулася у свій ТОЦ і поклала запасний магазин у жилет, що висів у моїй шафці. А тоді знову захвилювалася. Мені важко було прикинутися, ніби я не губила магазин; своєю чесністю я пишалася найбільше. Але за кілька хвилин я почула, як Річард «стукає» на мене, і не встигла я й розвернутись, як у кімнату разом з Річардом улетів мій командир.

— Дженнінґз, — гаркнув він. — Ти можеш відзвітувати за боєприпаси?

Я побачила, як очі в Річарда стають квадратними.

— Так, сер, можу, — сказала я.

— Брехня, — сказав Річард.

— Покажи, — скомандував командир.

У його голосі вчувалася втома. Гадаю, він уже мав клопіт з такими витівками, і в нього були цікавіші справи.

— Прошу.

Я махнула рукою майже як Ванна Вайт у бік жилета, що висів у шафці. Він перерахував і повернувся до Річарда.

— У неї все гаразд. Іще щось?

Річард просто мовчки шугонув з кімнати. Командир похитав головою і рушив назад до свого столу.

— Ем, сер? — сказала я йому навздогінці.

Він розвернувся.

— Це все, що мені було треба, Ем-Джей.

— Так, але я маю сказати… — почала я, однак він підняв руку й урвав мене.

З виразу його обличчя було зрозуміло: він добре знає, що сталося.

— Ні, серйозно, не треба нічого казати. У вас усе на місці. Саме в цьому мені й треба було пересвідчитися. Тримайтеся, Ем-Джей. Ви чудово виконуєте свою роботу.

За наступні тижні цей інцидент обріс силою-силенною пліток, які були ще огидніші за сам інцидент. Один приятель розповів мені, що Річард запевняє всіх, буцім я загубила магазин за огорожею. Мовляв, це інформація з надійного джерела.

Коли товариш-пілот переповів мені цю плітку, я не зовсім була певна, що правильно зрозуміла. Тобто Річард стверджує, ніби я загубила магазин, коли перебувала за периметром? Приятель ніяково похитав головою й пояснив: «Річард натякає, що ти опустилася навколішки й «обслуговувала» одного з пілотів, а тоді, мабуть, у розпалі пристрасті якраз і загубила магазин».

У моєму животі все перевернулося. Відчуття було таке, ніби мене зараз знудить. З часу перебування в Кандагарі я намагалася не зважати на всякі дурниці. Я навіть не фліртувала ні з ким, щоб ніхто отак про мене не пліткував. Досі я поводилася бездоганно, і тепер цей бовдур неславить мене перед цілою ескадрильєю просто за те, що я зруйнувала його план і що він сам після всього видається ідіотом. Я не могла в це повірити.

У казармах я розповіла про це подрузі в спільній душовій кімнаті. Одна з дівчат підслухала нашу розмову й утрутилася.

— Але я не розумію, у чому проблема. Коли це неправда, що тобі до того?

Я просто похитала головою. Ця дівчина дотримувалась інших стандартів поведінки і уособлювала все, чого я намагалась уникати. Ясна річ, їй годі зрозуміти мене.

Я спробувала пояснити, що мене хвилює не брехня про статевий акт. Проблема в тому, що Річард і решта не бачать у мені сильного, компетентного, натренованого пілота, який заслуговує на їхню повагу. Йому треба було об’єктивувати мене і якось виокремити через мою стать — просто тому, що в нас із ним різна анатомія. Йому треба було бачити мене в ролі прислужниці, його прислужниці і його колег-чоловіків; і найгірше, що вони підтримали б це. Я більше не могла вдавати, ніби він єдиний так уважає тільки тому, що в нього вистачило дурості сказати про це вголос. Плітка стала відома й мені, тож із мене посміялося багато чоловіків.

Я лютувала, вирішивши, що не терпітиму такого ставлення. Я не вимагатиму поваги. Я заслужила цю повагу, дідько б їх узяв. Було очевидно, що я ніколи не стану повноцінним членом цього підрозділу. Одна половина хлопців була тут просто чудова, і я б залюбки ще політала з ними. Але друга половина, яка визначала власну мужність роботою, не могла визнати того, що я працювала незгірш за них. Зрештою, якщо саме завдяки роботі вони почувалися чоловіками, а жінка виконувала її так само добре або навіть краще, то що їм до того?

Наступні кілька тижнів я дедалі більше часу проводила на самоті. То була цілком добровільна ізоляція. Я відмежувалася від людей, що мене оточували, бо не знала, хто з них насправді мені друг. Я стала б під кулі за кожного з цих хлопців, але багато хто з них навряд чи боронив би мене. Вони просто хотіли, щоб я зникла.

Поряд з ТОЦом стояли кілька вантажних контейнерів, схожих на складські, — ми зберігали там усяке спорядження й провіант. На даху одного з них хтось спорудив вишку, до якої вели хисткі сходи. Там нечасто бували люди, передусім через запах «гівностоку», що проходив неподалік. Туди стікалися всі нечистоти з бази, і ми щодня жартували про чарівний аромат Кандагара. Якийсь розумник додумався розмістити аеродром якраз із підвітряного боку «гівностоку». Але, правду кажучи, цей запах мені подобався більше за сморід чоловічого шовінізму, яким тхнуло від деяких колег-пілотів.

Різдвяні вогники на вишці випромінювали різнобарвне м’яке світло, і я зазвичай упивалася там самотністю, дивилася, як сідає сонце, і курила добру сигару. Час від часу хтось піднімався до мене й починав розмову, але говорити мені в ті дні не надто хотілося.

Приблизно на середині служби, в один з найтяжчих періодів, я, спершись на огорожу, дивилася на нічний аеродром, коли на сходах почулися кроки важких чобіт. Я не знала, хто йде, та й мені було байдуже.

— Що за чорт? — почувся незнайомий голос, і я повернулася, щоб глянути на нове обличчя.

— Привіт, — сказала я, не відрекомендувавшись і не подавши руки.

За останні кілька місяців я перестала довіряти людям.

Незнайомець ніби й не помітив цього.

— Привіт! Я Стів.

Я потисла його простягнуту руку.

— Ем-Джей.

— Радий познайомитися, — мовив він, а тоді спитав, оглядаючись довкола: А це що за чорт?

Я не могла не засміятися. Наступні хвилин двадцять ми з ним розмірковували про славну вишку й чарівний аромат «гівностоку». Потім я розповіла йому, як тут і що, а він трохи розказав про себе.

Стів приїхав сюди у складі каліфорнійського підрозділу: у Кандагарі вони мали замінити нас. Ми й далі відповідатимемо за медичну евакуацію, а вони — за пошуково-рятувальні операції. Я тоді ще цього не знала, але Стів Барт, бортмеханік з Орегону, який служив у сто двадцять дев’ятій рятувальній ескадрильї Національної гвардії Повітряних сил Каліфорнії, кінець кінцем стане одним з моїх найближчих друзів.

Незабаром до Стіва підійшли інші з його підрозділу, і вже за кілька хвилин я відчула, як у мене поліпшується настрій. Ці хлопці відразу прийняли мене й були дуже раді почути всі секретики, які я їм виказувала: де, наприклад, найкраща кава або як замовляти сигари. За якийсь час ми вже всі разом сміялися. Нам було добре.

Потім захрипіло моє радіо, і я помчала до приступок, на ходу зриваючи його з пояса. Пробігаючи повз Стіва, я віддала йому сигару.

— Готовність номер один, — почула я різкі звуки з усіх радіо на території, коли бігла до вертольота.

— Не засмучуйся! — гукнув мені навздогінці Стів і підняв мою сигару, салютуючи.

Подумки я відразу налаштувалася до місії, але, коли бігла до вертольота, щоб розкрутити гвинти й приготуватися до наступної подорожі за огорожу, мої кроки були жвавішими. Я відчувала, що знайшла нових друзів, і не могла дочекатися, коли знову побачуся з ними.

Через кілька тижнів моє перше добре враження про цих хлопців підтвердилося. Було четверте липня, і їм хотілося святкувати. Частина хлопців, обмотавшись марлями й еластичними бинтами, удавали легкопоранених. Вони промаршували аеродромом, б’ючи в саморобний барабан, і, на подив наших союзників-британців, увійшли в британський ангар.

Каліфорнійський командир підійшов до очільниці британців, жартома дав їй легенького ляпаса рукавичкою і викликав їх на водяну битву за незалежність колоніальних країн та народів. За зброю правили гігантський водяний пістолет і повітряна кулька війни. Як увесь мій підрозділ, я дивилася на все збоку. І поки всі незадоволено бурчали, я спостерігала за тими хлопцями й дівчатами величезними очима, мріючи й собі стати членом їхньої команди.

Кілька наступних місяців я багато часу провела неподалік від свого ТОЦу, в будівлі, де базувалися пошуково-рятувальні групи, разом з новими друзями з Каліфорнії. Ми ходили в їдальню, грали в баскетбол, тренувалися в спортзалі й змагалися в «Гейло». Ці фантастичні чоловіки й жінки поводилися абсолютно невимушено, проте, якщо доходило до чогось важливого, у них завжди була чітка позиція. Вони були добродушно-веселими й водночас дотримувалися найвищих стандартів. Їх було легко розсмішити, усі ставилися одне до одного так, ніби вони — родина. Я знала, що в моєму підрозділі на мене ображаються за спілкування з ними, але, слово честі, мені було байдуже.

Через кілька тижнів, коли мій підрозділ мав повертатися додому, в усіх на думці були насамперед родина, чизбургери, пиво й чисте повітря, однак, правду кажучи, я не дуже поривалася в Штати зі своїм підрозділом. Кількох людей я вважала друзями, проте з іншими були проблеми.

Випадково я почула, що в одного з пілотів з підрозділу, який повинен нас замінити, от-от має народити дружина. Я шукала можливості й далі вдосконалювати свої навички бойового пілота і з величезною охотою затрималася б тут, серед нових каліфорнійських друзів, тож вирішила приєднатися до цього підрозділу. Я відслужу другий строк в Афганістані, навіть не повертаючись додому.

Мій підрозділ вирішив, що я з’їхала з глузду, проте я радо помахала їм рукою, коли вони сідали в літак. Якби треба було лишитися з цими людьми, я ніколи б добровільно не погодилась, а от познайомитися з новим тимчасовим підрозділом дуже хотілося. Я не сподівалася, що вони будуть такими ж крутими, як мої каліфорнійці, хоч знала: вони не можуть бути такими ж поганими, як дехто з тих, з ким я прилетіла з Нью-Йорка.

Мені пощастило: у моєму новому підрозділі, тридцять третій рятувальній ескадрильї з Кадени (Японія), було повно чудових хлопців та дівчат. Я справді була щаслива літати з ними. Деякі з них раніше були в Кандагарі: тих, що служать у регулярних військах, відряджали туди значно частіше, ніж нас, гвардійців.

Мене відразу ж прикріпили до екіпажу з бувалим бортмеханіком і стрільцем, але з недосвідченим командиром — молодим хлопцем на ім’я Майк, якого готували до збройної школи. Збройна школа була нашою версією школи підготовки винищувачів — там навчалися тільки найкращі з кращих. Я нетерпляче чекала, щоб чогось навчитися в нього.

Як виявилося, польоти з цим хлопцем нічого мене не навчили. Майк робив різкі рухи і звалював літальний апарат в агресивні кути (позиція вертольота відносно землі), часто наражаючи свій екіпаж на небезпеку.

Я багато разів висловлювала йому свою думку: якщо ми потрапимо в хоч трохи небезпечну ситуацію, то не зможемо вийти з тих позицій, у які він нас заводить. Він, звісно ж, безмежно радів, що бере участь в операціях на бойовищі, але в мене за плечима було досить налітаних годин, і я вже засвоїла важливий урок: цим не треба надміру захоплюватися. Він мав навчитися поважати своє оточення й пам’ятати, що за кожним каменем може ховатися ворог.

Одного спекотного серпневого дня 2007 року я летіла з Майком. Ми вже були на підступах до Баграмської авіабази. Я була за штурвалом, однак зменшити швидкість для того, щоб не випередити чільний літальний апарат, мені не вдавалось. Я вирішила, що найбезпечніше буде «зайти на друге коло». У нас кажуть: «Другі кола — безплатні». Це означає, що будь-хто може вільно заходити на друге коло, якщо відчуває небезпеку. На захист Майка можу сказати, що заходити на друге коло над аеродромом — дурниця. Так можна зіпсувати весь повітряний трафік, до того ж заслужити погану репутацію в диспетчерів. Але послати себе й екіпаж просто в кратер — ще гірше.

Щойно я почала заходити на друге коло, Майк вирвав у мене штурвал. Він різко смикнув вертоліт уліво, і ми проскочили просто за чільним вертольотом, ледь не зачепивши заправною штангою його нижнього гвинта. Побачивши це, я раптом подумала: ми зараз розіб’ємося. Через скажений зиґзаґ ми добряче зменшили швидкість і не мали більше йти на друге коло, однак навряд чи воно було того варте. Весь екіпаж зойкнув, мабуть, приготувавшись померти.

Я почала дихати тільки тоді, коли з’ясувалося, що ми все-таки зможемо приземлитися безпечно. Радіо незвично мовчало. Ніхто не сказав ані слова. Як другий пілот, я була відповідальна за вимкнення двигунів і систем вертольота.

Але, замість переглянути пункти контрольного списку, я просто відстібнулася й вистрибнула з вертольота так швидко, як тільки могла. Майк зрозумів натяк і сам переглянув контрольний список. Я ж просто пішла геть із шоломом у руці.

Мені пощастило: на аеродромі був іще один екіпаж, який чекав на інший вертоліт і бачив усе. Слава Богу. А то ніхто б не повірив мені, якби я розповіла, що сталося. Це видавалося б нісенітницею.

— Що то була за чортівня? У вас усе гаразд? — спитав командир і офіцер, який відповідав за безпеку польотів ескадрильї, зупинивши мене на аеродромі.

Моє обличчя було бліде. Я просто похитала головою й пішла геть. Командир рушив за мною, тож я мала описати пригоду якнайдокладніше. Я сказала йому, що більше ніколи не сяду в літальний апарат із цим ковбоєм, бо не хочу померти.

Командир зрозумів усе, вибачився, що мені довелося таке пережити, і миттю прикріпив до нового екіпажу. Здавалося, він відчував себе відповідальним за те, що не може контролювати Майка, який, схоже, був ніби золотим хлопчиком, ставлеником котрогось високопосадовця з ланки командування. Я дізналася, що такі випадки у військовій справі непоодинокі. Ультрамаскулінних чоловіків, що літають так само, як і живуть, — надто різко, швидко, бездумно, — раз по раз зображають ідеальними бійцями. Натомість вони часто підводять усю місію, бо їхні команди не можуть знати, як у критичній ситуації поведуться такі товариші.

Через кілька років я зі страшенним сумом дізналася, що літак в Афганістані, який пілотував Майк, потрапив під ворожий обстріл і розбився. Він загинув разом з більшістю екіпажу; двоє врятованих сильно постраждали.

Це сталося 2007 року, приблизно наприкінці мого розгортання. Я йшла від вертольота в ТОЦ: моя зміна закінчилась, і я несла в руках своє спорядження, коли почула знайомий голос. Що за трясця, не може бути! Я зупинилася й озирнулась.

— ЗЕРКУ!?

Я не могла повірити, і він, судячи з виразу його обличчя, теж. Повітряні сили — маленький світ, а світ рятувальників іще менший, тож перетинатися в ньому зі знайомими не дивина. Але тут, посеред розпеченої афганської пустелі!.. Здавалося, ніби це доля знов і знов зводить нас разом. Я була неймовірно щаслива його бачити.

— Твою дивізію! Як справи, Ем-Джей?

Я кинула спорядження й швидко обійняла Кінана. Я знала, що разом ми пробудемо недовго, бо літаємо на різні місії. Чимало часу я проведу в ТК, однак зустріти його справді було приємно. Я непохитно трималася свого правила не залицятися до хлопців, з якими літаю, і, хоч інколи шкодувала (особливо поруч із Зерком), це йшло мені на користь. Задля Зерка я теж не порушу свого правила, дарма що спокуса велика. Час від часу я бачитимуся з ним, але завжди мимохідь, під час радіоефірів чи інструктажів.

Крім того, я мала краще пізнати новий екіпаж, до якого мене прикріпили. Мені вже полегшало: здавалося, що в цьому складі я почуватимуся набагато краще. Я з радістю довідалася, що мій новий командир повітряного судна — один з найдосвідченіших пілотів. Він служив заступником командира, і я відчувала: літати з ним буде набагато безпечніше. Досить скоро він дасть мені один з найкращих уроків за всю мою кар’єру. На його нещастя, своїм же коштом.

Одного дня, через кілька місяців після початку мого першого розгортання, ми вилітали на місію — як завжди зі звичним відчуттям терміновості, але з суворим дотриманням протоколу. Мій КПС сидів за штурвалом і виводив нас на злітну смугу, коли ТОЦ повідомив оновлені координати місця призначення. Я помітила, що на злітній смузі припарковано пожежний автомобіль, однак це не можна було назвати рідкісним випадком. Указавши йому на це й почувши ствердну відповідь, я перевела погляд на навігаційну систему, щоб оновити координати. Коли двоє пілотів працюють у парі, вони зазвичай керують вертольотом і системами по черзі. Якщо руки одного з пілотів на ручках керування, він піднімає голову і стежить за тим, що відбувається довкола літального апарата. Другий час від часу опускає голову, щоб приділити увагу навігації, скоригувати радіопараметри й перевірити системи вертольота.

За мить пролунав гучний стук, і я відчула, як вертоліт хитнуло вправо. Ми врізалися у вантажівку гвинтами. Технічно все сталося не з моєї вини, бо він був командиром судна і керував ним, однак я назавжди запам’ятаю це як свій найбільший пілотський прорахунок. Я не мала покладатися на його досвідченість і думати, що його не слід підстраховувати. Я підвела його, вважаючи, що йому не потрібна моя допомога. Я мусила зачекати, коли ми успішно оминемо вантажівку, і тільки тоді заводити координати. Тоді я вивчила надважливий урок про людську схильність до помилок. Ніхто від них не вбезпечений. Я думала, що виявляю повагу до командира, довіряючи йому обхід вантажівки, а насправді то була й моя невдача.

Я досі шкодую про цей інцидент, але переконана: завдяки цьому важливому уроку я змогла уникнути багатьох більших катастроф. Час мого розгортання вже добігав кінця. Того року моя місія завершувалася. Обов’язкове розслідування, через яке я мала пройти, перш ніж мене знову випустять у небо, забрало б більше часу, ніж мені лишалося. Тож через кілька днів я попрощалася з базою й вирушила додому.

Попереду в мене було кілька тижнів відпустки, і я вирішила провести трохи часу в Остіні — бачити своїх нью-йоркських «друзів» я не бажала. Люди, що привели мене в нью-йоркський підрозділ, уже всі або вийшли на пенсію, або померли, і я не знала, хто там зостався. У більшості з них, звісно ж, немає проблем з тим, що я жінка, але водночас вони не заступилися за мене й не поклали край дискримінації, від якої я потерпала в Кандагарі. Багато хто з них уже зіграв свою роль в одному з найгірших періодів моєї кар’єри — той більшу, той меншу. Так, вони послали мене на підготовку пілотів, тому я мала віддячити їм, однак мені не дуже хотілося повертатись і віддавати борг.

Через кілька днів після мого повернення в Остін задзвонив телефон. Висвітився код Каліфорнії, і я похапцем відповіла, сподіваючись, що це мої нові друзі з Кандагара. І справді, то був каліфорнійський підрозділ. Ба більше, вони мали для мене чудові новини.

Знаючи, як мені некомфортно в моєму підрозділі, вони знайшли мені роботу в Каліфорнійській оперативній авіагрупі у справах боротьби з наркотиками — складникові підрозділу Національної гвардії Повітряних сил. Я стану членом Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й літатиму на ліквідацію марихуани.

Мені неймовірно хотілося туди, але я вагалась, бо досі частково відчувала, ніби заборгувала «Нью-Йорку», — попри все, через що вони змусили мене пройти. Потім командир розповів мені, що того року вони відрядили Курта, з яким я літала в Афганістані, у Нью-Йорк, тож він хоче мати іншого другого пілота. Я не могла повірити у своє щастя.

У голові відразу ж промайнули картинки, як я дегустую вино й катаюся на серфі. Уже за кілька тижнів після того дзвінка я спакувала свої речі в автівку й рушила в дорогу. Цього разу на перехрестях я повертала лише на захід.

Шість

Часи, коли я була підлеглою Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й працювала на федеральному аеродромі Моффетт у Кремнієвій долині, розпочали найщасливішу частину моєї кар’єри. Я хвилювалася, що літати на місії в Штатах після двох строків в Афганістані буде нудно, однак помилялася. Польоти з цим підрозділом дали мені все, на що я тільки могла сподіватися як пілот-рятувальник.

Я була одним з трьох пілотів, призначених в елітний підрозділ оперативної авіагрупи у справах боротьби з наркотиками під назвою «Сокіл». У перший робочий день я зайшла в розташування своєї нової команди, і першим, кого я побачила, був огрядний хлопець, який зосереджено — здавалося, ніби він ось-ось відкусить собі язика — бив по клавіатурі; здалеку це виглядало, наче спроба щось надрукувати. Він підняв очі, і на його обличчі засяяла широченна усмішка — така, до речі, як і моя. То був Стів Барт, мій друзяка з Кандагара, що любив сигари.

— Отакої, хай йому трясця! Тільки погляньте, хто в нас тут! Як справи? — спитав Стів, підводячись, щоб обійняти мене й поплескати по плечах.

Я видихнула з неймовірним полегшенням, бо знову опинилася серед своїх. Я привіталася з іншими двома пілотами, з якими теж потоваришувала в Афганістані. Вузол у моїх грудях послабшав: я знайшла свій дім.

Один з тих двох пілотів виявився моїм новим босом. Фінн був командиром «Сокола», і саме він значною мірою посприяв тому, щоб я взагалі з’явилася в Каліфорнії. В Афганістані ми стали добрими друзями, і, зрештою, саме йому я маю завдячувати своєю роботою. Фінн — ідеальний американський пілот і добрий хлопець із Середнього Заходу. Закінчив Академію повітряних сил, одружився з учителькою. Він завжди нагадував мені Ендлера з «Гри Ендлера», тільки дорослого. Фінн поводився тихо й не був здорованем, проте час від часу, коли йому щось допікало, на волю проривалася його гаряча ірландська кров. Не здивуюся, якщо одного дня він стане сенатором «каштанового» штату Огайо.

Третім пілотом команди «Сокіл» був Дейв. Згодом ми з Дейвом стали близькими друзями, і я завжди могла покластися на його лояльність і справедливі судження. Ми мали певні розбіжності щодо тактики, але Дейв був хорошим пілотом і чудовим товаришем.

Останнім, з ким я того ранку привіталася, був чоловік, якого я мусила замінити, — ще один хороший приятель з Кандагара. Він тепло привітав мене й попросив пройтися з ним до будинку адміністрації. Йому запропонували роботу в Колумбії, і він якраз закінчував свої справи в нашому підрозділі, тож на нас обох чекала робота з паперами. Проте йому хотілося поговорити зі мною віч-на-віч.

— Я просто хотів ознайомити тебе зі справами, бо знаю, з чим ти зіткнулася в «Нью-Йорку», — почав він загадковим тоном. — Дев’яносто дев’ять відсотків товаришів по службі неймовірно раді, що ти працюватимеш у підрозділі. У тебе чудова репутація серед рятувальників. Кажуть, ти добрий пілот і гакер місій.

Гакер місій — це той, хто рішуче береться за виконання завдання, добровільно погоджується на складні польоти, зосереджується на кар’єрі й без вагань іде в бій, коли починають літати кулі. То був чудовий комплімент для пілота, і я так його й сприйняла, однак завмерла в чеканні неминучого «але».

— Але один з тутешніх проти того, щоб узяти тебе, — провадив він, — бо вважає, що в наших екіпажах не місце жінкам. Переконувати його в протилежному — марна річ. Я вагався, чи говорити тобі, але, на мою думку, ти маєш це знати. Він, гадаю, скаже тобі це в очі, якщо ти його спитаєш. Його звати Дуґ Шеррі. Він колишній пілот Армії.

Як виявилось, я вже була знайома з Дуґом, і ця новина мене анітрішечки не вразила. Взагалі він справді був поважним і досить порядним чоловіком, а не банальним шовіністом. Іншими словами, погана думка про жінок у нього склалася не через власні комплекси, та й висловлював її він негостро. Можливо, йому колись трапилася посередня дівчина-солдат, через яку він і почав так думати про жінок, однак цього було недосить, щоб мене залякати. Я чекала можливості показати йому, на що здатна.

Я знала, що насамперед Дуґ — добрий пілот. Отож подумала: коли він побачить, що я цінний член команди, то, можливо, його ставлення до мене зміниться. Але я все одно подякувала другові за інформацію: приємно знати, що він доклав зусиль, аби мене взяли на роботу. А от із Дуґом треба було поводитися надзвичайно обережно.

Уникати його точно не вийшло б: він завжди крутився десь поблизу. Дуґ завжди ходив з непідпаленим і огидно вологим недокурком сигари в роті, наче щойно зійшов зі сцени «Героїв Гоґана»[6]. Цю сигару він час від часу пересував в інший кутик рота й кидав масні жарти. Постійні приниження були його звичною справою. «Цей хлопець — неприторенний мудак», — казав він, на ходу вигадуючи нові слова. Отакий був субчик. Однак, попри всі наші розбіжності, можу сказати, що його в підрозділі поважали. Без нього все було б геть інакше.

І, звісно, я перетнулася з ним у перший же день, коли бігала з документами.

— Привіт, Дуґу! — вигукнула я, приховуючи дискомфорт за радісним обличчям.

— Ем-Джей, — кивнув він мені. — Ласкаво прошу в Моффетт. Не обісрися.

Насправді, це було навіть більше, ніж я від нього чекала. Зрештою, порада серйозна. Не обісрися. Я переконала себе, що це висловлювання було свідченням щирого хвилювання за мій успіх і добробут. Мабуть.

Тільки-но я приїхала в Каліфорнію, як слід було негайно братися до роботи в команді «Сокіл». Я відразу ж долучилася до так званих антинаркотичних операцій — польотів на безліч місій. На ліквідації марихуани ми витягали з національних заповідників величезні сітки, де було повно цього зілля. Ми також літали на підтримку місцевих силовиків чи правоохоронних органів, а інколи навіть приземлялися в школах, щоб показати дітям, що не вживати наркотики може бути круто. Ми жартома називали ці місії «Обійми, а не курни». Думаю, до когось із тих дітей ми таки достукались, але більшість із них хотіла знати тільки те, чи маємо ми зброю і чи вбивали вже когось.

Одним зі стрільців (з ним я полюбляла літати найбільше) був Тіджі Джонс (Ті-Джей) — досвідчений навідник і цінний член нашої ескадрильї. Ті-Джей походив звідкись із Вірджинських островів. Він мав м’язисте тіло воїна й манеру вправного стрільця на пенсії, який живе хорошим життям десь у прибережному будиночку.

Ті з нас, хто влітку 2008 року літав у Сто двадцять дев’ятій ескадрильї, завжди пам’ятатимуть цей час. Того літа кількість операцій була просто неймовірна. Ми перестрибували з одного на інше, а почалося все зі спланованої операції групи у справах боротьби з наркотиками під назвою ЛОККШТН (локалізація організованих культиваторів канабісу шляхом технік насичення). Це була надмасштабна кампанія за участю кількох організацій, унаслідок якої заарештували тридцять шість осіб і вилучили канабісу на один цілий і чотири десяті мільйона доларів. Нам треба було літати в Юкайю — у самісіньке серце марихуанової спільноти. Місцеві не приховували свого презирства, бо знали, що після наших візитів їхні запаси зменшуються, а ціни зростають.

Одного разу ми сиділи на траві позаду припаркованого вертольота й просто відпочивали між місіями, поки паливозаправник готував машину до нового злету, аж раптом почули гучний затяжний автогудок. Я повернула голову й побачила вантажівку, повну гіпі, що показували нам середні пальці та трусили кулаками. Я гигикнула й похитала головою. Як і переважна більшість моїх колег, я ніколи раніше не пробувала траву, бо нас регулярно перевіряли на наркотики. Усі ми знали, що то був би неймовірно ідіотський спосіб закінчити кар’єру і змити всі свої старання в унітаз.

Працювати на операції ЛОККШТН було надзвичайно цікаво, хоч і виснажливо. Ми проводили в повітрі максимально дозволену кількість часу й зовсім мало відпочивали. Іноді командир навіть дозволяв подовжувати робочий день, однак керівництво не дуже охоче йшло на це. Якби раптом щось сталося, слідча комісія перегризла б йому горлянку за те, що дозволив працювати понаднормово. Але ми були професіоналами, і кожен з нас уже побував у багатьох складних і суворих ситуаціях. Ми просто стали ще ближчими одне для одного й тішилися цим. Холодне пиво й неймовірний товариський дух наприкінці дня зменшували втому і стишували страшний біль у спині — наслідок дванадцятигодинного сидіння у вертольоті, що раз по раз вібрує й трясеться.

Під кінець двомісячної операції ми всі нетерпляче чекали на майбутню відпустку, яку більшість із нас планувала провести вдома. У Каліфорнії тоді тривав один з найгірших сезонів лісових пожеж, тож відпустку відклали і нас відправили допомагати місцевим вогнеборцям захищати ліси та будинки від нищівного полум’я. Ми мали боротися за ті ж ліси, з яких нещодавно визбирували марихуану.

Літати через такі скажені пожежі було надзвичайно тяжко — майже як крізь страшну бурю. Дим був такий густий, що покладатися на зір було годі. Щоб бачити одне одного в задушливому чаді, екіпажі техобслуговування пофарбували наші камуфльовані вертольоти в яскраво-рожевий і неоново-помаранчевий кольори. Це було незвичайне видовище — дивитися на наші «міцні горішки», військові вертольоти, пофарбовані в цукерково-рожеві смужки аж до кінчиків заправних штанг, і на метровий рожевий напис «В-94» на нашому животі й хвості (позначення позивного «Веселун-94»).

Для великих операцій на кшталт ЛОККШТН і боротьби з лісовими пожежами ми розширювали основний склад екіпажу «Сокола» людьми з інших екіпажів ескадрильї. У моєму екіпажі були Ріс Гант, мій командир судна й начальник оперативного управління нашої ескадрильї, заступник її командира. Стів був нашим бортмеханіком, а Метт Раймер — наддосвідченим стрільцем. Метт мав позивний «Синій» — як у фільмі «Старе загартування», де казали: «Ти наш хлопець, Синій!» То був добродушний і розумний чолов’яга, який завжди всім усміхався.

Учотирьох ми літали на місії ЛОККШТН і трималися команди й тоді, коли нас відрядили на боротьбу з лісовими пожежами. Як виявилося, місцеві сердилися на нас і на цих місіях, хоч тепер ми намагалися врятувати їхні врожаї, не кажучи вже про домівки.

Боротьба з лісовими пожежами відбувалася так: вогнеборці на землі казали нам, куди треба вилити воду. Зазвичай це означало, що нам доведеться пролетіти крізь дим і трохи просмажити собі дупи, щоб вилити воду перед самісінькою зоною активної пожежі й завадити вогню поширюватися далі. Воду нам треба було шукати самим, тож ми мали дозвіл «черпати» з будь-якого джерела, яке нам трапиться дорогою. Цими джерелами часто були водойми на приватних територіях, звідки місцеві брали воду для поливання (так, ви правильно здогадалися) конопляних полів.

Ріс був чудовим командиром. Замість робити все самотужки, він знав, що має молодого другого пілота, який прагне нового досвіду. Одного дня він доручив мені керувати вертольотом, коли ми наповнювали резервуар водою. Уявляю собі, як він нервувався. Резервуаром була парашутоподібна неоново-помаранчева посудина на сімсот п’ятдесят літрів, яка чіплялася вантажним гаком до живота вертольота.

Я підвела вертоліт до водойми і слухала, як хвостовики вигукують: «Шість метрів… Чотири… Три… Два, один… пішло… чекай… чекай… так, злітаємо». У цю мить я повільно починала піднімати вертоліт — резервуар відкривався і набирав воду, поки ми помалу злітали. Це досить делікатна операція. Двигуни перевантажені, бо треба підняти велику кількість додаткової ваги, а на більшій висоті це може спричинити реальну катастрофу. Якщо ситуація стає критичною або зменшується потужність, обидва пілоти готові смикнути перемикач, який відкриває низ резервуара й випускає з нього всю воду. Ріс пам’ятав про це й обережно тримав важелі керування, поки я «занурювалась», як ми це називали.

— Що то, в біса, за чувак? «На дванадцятій годині»[7], — гукнув Стів, тоді коли я, зосередившись, намагалась ідеально рівно тримати вертоліт і повільно підійматися, не торкаючись води.

Якби я трішки просунулась уперед, то мала б скоригувати рух і відлетіти назад, інакше хвіст опустився б нижче від носа. Не триматись ідеально рівно було надзвичайно небезпечно. Я глянула вперед і побачила злого бородатого чоловіка середнього віку на квадроциклі, який кричав нам щось із невеликого пагорба, що здіймався над водою метрів на три. Він опинився з нами майже на одному рівні, тож кабіну наповнило передчуття невиразної тривоги. Він гнівався: очевидно, ми або конфісковували його «траву», або забирали його воду якраз під час посухи. Так чи так, а ситуація була не з найкращих. Він міг щось кинути в нас і теоретично поцілити в гвинт, тоді ми б просто потонули в цій шестиметровій гівняній ямі, намагаючись урятувати його будинок. Дідько! Він міг би вистрелити в нас, а ми навіть не змогли б захиститися.

— Усе гаразд. Готово, — сказав мені Синій по оперативному зв’язку.

Повторювати двічі не доводилося. То була музика для моїх вух, бо я не могла дочекатися, коли вже зможу якнайдалі відлетіти від цього ненормального.

— Рухаюся вперед, — мовила я, повільно штовхнувши ручку керування й пересунувши ручку «крок-газ» ліворуч, щоб додати двигунам потужності зрушити вертоліт з місця та полетіти.

На жаль, ненормальний опинився просто на лінії злету. Довкола були дерева, тож злетіти інакше було годі. Ми мали прослизнути просто над ним, а це небезпечно.

— От лайно! Вода витекла, — повідомив нам Синій зі смішком.

Я швидко глянула на Ріса. Його обличчя промовляло: «Ой-йой!» Я подивилася вниз. Мабуть, хтось випадково смикнув за перемикач випускання води, бо чоловік на квадроциклі потрапив під сімсотп’ятдесятилітровий душ.

— Ха! Отак тобі, гівнюче! — прокричав Стів і разом із Синім гучно розсміявся.

Ріс кинув оком униз, на ручку «крок-газ», яку уважно оберігав, і випадково клацнув перемикач великим пальцем, коли ми набирали висоту.

— Ем… — заговорив він. — Так, летімо. Знайдемо іншу водойму.

Ми всі добряче насміялися й почали шукати інше джерело. Я спокійно полетіла далі, не почуваючись винною. Тому чоловікові треба було трохи охолонути.

Коли ми знову набрали резервуар води, то повернулись у вир подій. Ми трималися досить високо, щоб вогонь не діставав до вертольота, але коли дванадцять годин поспіль підсмажуєшся, ніби маршмелоу на вогнищі, то хоч-не-хоч перегріваєшся. Ми були обережні й не підлітали надто близько, однак часом переоцінювали свої можливості. Того дня ми летіли на мінімально безпечній висоті, прямуючи до точки, яку вибрали для нас вогнеборці. Раптом ми побачили, що на пагорбі зліва від нас горить велике дерево. Не знаю, чи це вогонь випалив усе кругом нього, чи воно завжди було вищим за інші дерева, але двадцятиметрове дерево, щонайменше на дев’ять метрів вище за решту довколишніх дерев, було геть охоплене полум’ям.

Облітаючи з правого боку, ми наблизилися до нього трохи більше, ніж можна, і я відчула, як у потилиці запекло, ніби я сильно обгоріла на сонці. Дивно було, що Синій, який сидів за мною, нічого не сказав, проте секунди за три голосно закашлявся.

— Так, це було надто близько, — вигукнув він. — Я вдихнув стільки жару, що з хвилину не зможу ні дихати, ні говорити. Думав, у мене забороло на шоломі розтопиться!

Ріс кинув на мене очима — ми й далі летіли прямо. Ми не звикли літати поруч з вогнем, не знали, як це позначиться на вертольоті й екіпажі. Ми зосереджувалися на тому, щоб літати досить високо над вогнем.

— Не робімо так більше, — сказав він.

Під кінець кожного дня від нас тхнуло, як від завзятих курців, і всі ми потерпали від перегрівання. По дорозі від вертольота до мотелю ми зазвичай мовчали, бо половина команди просто спала на ходу. Часом ми заходили кудись і брали з собою їжу, але нам хотілось одного — піти в душ і гарно виспатися.

Днів через три після початку гасіння пожеж нам стало набагато веселіше. Ми ставали професіоналами вогнеборства. Ми й гадки не мали, скільки часу там проведемо, тож треба було брати від цієї науки якнайбільше. Досить швидко ми почали розрізняти на вигляд і на запах диму зони лісу, бо дерева горіли по-різному.

— Ого! — вигукнула я одного ранку, щойно ми залетіли в першу хмару диму. — Ну й мерзотний запах! Сподіваюся, ми летимо не над звалищем.

— Хоч би внизу не було тварин, — додав Ріс. — А то щось трохи пахне скунсами.

— Клас, — докинув Стів. — Оце точно допоможе мені з тим дівчам за стійкою реєстрації.

— Не сумнівайся, Стіве, — сказала я зі сміхом. — У тебе не виходить її звабити саме через запах диму. Нехай це тебе втішає.

Я ніколи не могла втриматися й по-доброму не покепкувати зі Стіва.

Усі зареготали. Забувши того дня про інтелект, ми пускали одне одному шпильки й навіть почали глузувати з інших пілотів на нашій частоті, коли вони раніше за нас витратили пальне і мали повертатися на аеродром для дозаправляння. Це було просто безглуздя: відомо, що витрати пального не залежать від рівня вмінь пілота. Однак ті кпини довели, які треба мати залізні нерви, щоб протриматися на пустих паливних баках. Ми й самі трохи переоцінювали можливості: наш вертоліт теж раз по раз летів майже без пального. Нарешті веселий день закінчився, і настав час повертатися в мотель. По дорозі додому Синій показав на дешевий ресторан, і ми всі, попри втому, радо погодилися щось перекусити.

Під час тієї вечері я почала відчувати, що ми, мабуть, перегрілися. Усі гиготіли отим неконтрольованим сміхом, який буває, коли забагато часу провести чи попрацювати на сонці. Ми проковтнули вечерю й замовили ще трохи їжі, зиркаючи на солодкі пироги, що лежали під склом. Не пам’ятаю, хто це запропонував, але ми почали писати повідомлення іншим екіпажам і запрошувати всіх приїхати й долучитися до вечірки. Вечір був надто хороший, щоб так просто закінчити його.

Кінець кінцем Ріс вирішив, що кумедно буде написати командирові нашої ескадрильї. Ніхто ніби й не втямив, що вже десята вечора і це не найкраща ідея. Ми почали кепкувати з нього так само, як жартували поміж собою цілий день. Потім він надіслав нам відповідь, від якої ми тут-таки протверезіли.

Почувши сигнал текстового повідомлення, я глянула на телефон. Від того, що я прочитала, вечеря відразу ж підступила мені до горла. Я перезирнулася з Рісом, який сидів навпроти, і ми зрозуміли, що отримали однакові повідомлення.

«Ви що, накурилися? — було написано в повідомленні. — Гадаю, треба буде перевірити вас усіх, коли повернетеся».

Ми нажахано дивились одне на одного секунди зо три, поки Ріс не пхекнув і не розсміявся так, що ледь не впав зі стільця. Мене також розсмішило це нісенітне припущення. Але вже через кілька секунд я перестала сміятися. Господи, ми ж справді накурилися! Мабуть, пожежа, яку ми цілий день приборкували, була на конопляному полі, до того ж на чималому.

Ми сказали про це Синьому і Стіву, а вони недовірливо похитали головами. Ніхто з нас не знав напевно, що таке бути накуреним, і не міг сказати точно, тож ми переглядалися, сміючись і водночас панікуючи.

— От чорт, — пробурмотіла я, — у Стіва очі червоні!

— У Стіва завжди очі червоні, — відповів Синій.

Він, звісно, мав рацію, і ми всі ще раз гарненько посміялися. Того вечора все було набагато кумеднішим, ніж завжди.

Зрештою, ми так і не здавали сечу на аналізи, але, думаю, знали, що це було. Я просто зраділа, що нарешті спробувала, і не могла мати для цього кращої компанії, ніж екіпаж «Веселуна-94».

На щастя, лісові пожежі незабаром припинились. Отже, можна було сподіватися на жадану відпустку. Але влітку 2008 року для нас ще були справи. Ураган «Айк» уже доходив до Г’юстона (штат Техас), тож наш екіпаж мобілізували летіти туди й забирати з дахів тих, хто був занадто впертий і не евакуювався раніше. Керівництво країни не хотіло ще однієї «Катріни», і ми приготувалися до відрядження.

Деякі з екіпажів приземлялися на дороги й забирали на борт переляканих замерзлих людей, але ми здебільшого просто когось розшукували — літали в гівняну погоду й виглядали, чи, бува, не сигналізує нам хтось. У нас працювало навіть кілька ПРів, які патрулювали вулиці, виглядаючи тих, кому потрібна була допомога. Ширилися чутки, що ПРи привласнили пожежний автомобіль, у якому хтось лишив ключі в замку запалювання, однак мене там не було і я того не бачила. Але, знаючи цих хлопців, я зроду б не подумала, що вони на таке здатні.

Після цієї місії нам дали щось на кшталт відпустки. Майбутні кілька місяців ми час від часу літали на поодинокі місії, проте основним нашим завданням були підготовчі тренування перед відрядженням навесні до Афганістану. Коли наблизився час мого наступного розгортання, я пригадала все, через що ми пройшли того літа. Я зблизилася з командою «Сокіл» і провела сотні годин у вертольоті й поза ним із Рісом, Фінном, Стівом та іншими хлопцями.

Я й гадки не мала, з ким мене зведе доля в Афганістані. У своєму підрозділі я довіряла всім, але дуже сподівалася, що бортмеханіком у мене буде Стів. Я знала, що він один з найкращих, і на бойовищі нікому б не довірилася більше за нього. Я відчувала, що це розгортання сильно відрізнятиметься від попереднього, хоч з ким я опинюся в екіпажі. І мала рацію.

Сім

Подорож в Афганістан 2009 року була схожа на попередню, але цього разу я вже була досвідченим пілотом. Я приїхала з друзями, і вже знала, на що йду. Єдиним, кого ще лишалося привернути на свій бік, був Дуґ Шеррі, однак за це я не дуже хвилювалася: дехто завжди робитиме упереджені висновки про інших через стать або расу. Нарешті, змирившись з усім, я заспокоїлася. Я не могла змінити людей. Вони могли змінитися лише самі.

По дорозі до Кандагара нам довелося затриматися на авіабазі Раштайн у Німеччині, тож треба було десь приткнутися на день-два, поки ми чекали на транспорт. Дехто з нас вирішив податися на екскурсію в місцеві броварні. Нам пощастило: ми продегустувати пиво й переглянули фільм про історію пивоварства. Одне слово, чудово провели час у спробах перекласти німецький закадровий текст. У найближчі кілька місяців ми не вип’ємо жодного келиха пива.

Прилетівши в Кандагар, ми зустрілися з ескадрильєю, яку мали замінити. Вони розповіли про теперішні умови й деякі особливості території. Більшість із нас уже була в Афганістані, але відтоді минуло півтора року й дещо неминуче змінилося. З’явилися нові процедури отримання пального й нові місця висадження пацієнтів та розгортань у передових районах.

Особисто в мене на кону стояло набагато більше. Коли мене мобілізували з Нью-Йорка, інформація про можливу небезпеку була в мене ніби між іншим. Я раділа з того, що не боюся померти. Ви можете подумати, що тепер, коли я стала досвідченішою, мені було комфортніше. Але це розгортання мене лякало.

Я відчувала страх — не за себе. Просто я неймовірно зблизилася зі своїми каліфорнійськими товаришами по зброї. Думка про те, що я можу когось із них утратити, жахала мене. Я оглядала кімнату, бачила друзів і уявляла їхніх дітей, братів, сестер, батьків, чоловіків і жінок. Я б не хотіла, щоб хтось із моїх товаришів опинився в небезпеці, але нічого не могла змінити. Сидячи на першому інструктажі й слухаючи доповідь про стан справ, я згадала, як уперше потрапила під обстріл.

Під час розгортання 2007 року я, ще молодий другий пілот, щойно повернулася з першої ротації в ТК, де ми втратили того ______________ сержанта-спецпризначенця, якому куля влучила в руку і пробила груди. Мене закріпили за новим екіпажем, і я літала з тим, кого, серед інших, уважала за приклад для наслідування в Нью-Йорку, — з Ей-Джеєм Вайнеберґом. Ей-Джей зазвичай був вищий за всіх сантиметрів на п’ятнадцять, але завдяки своїй скромній, тихій вдачі виглядав не так уже й загрозливо. Він завжди був поряд, і це довершувало його чудові лідерські якості.

Тієї ночі ми везли з бази передового розгортання в Кандагар голландського офіцера розвідки з пошкодженою щиколоткою. Я дивилася крізь окуляри нічного бачення на лінію гірського хребта, що йшла приблизно на тому ж рівні, що й наш маршрут, і думала: добре, що ми летимо так низько. Місяць світив досить яскраво, і якби хтось спостерігав за нами, то міг би помітити наш силует проти неба. А вже за мить я почула приглушений удар і побачила спалах світла з боку Ей-Джеєвих дверей, який на півсекунди осяяв у кабіні пілотів геть усе.

— Гей! Комусь пофоткати захотілося? — гаркнув Ей-Джей у мікрофон. — Вимкніть своє довбане світло!

Я мовчки сиділа й гадала, що це в біса було. Потім мені в навушники полинув потік емоційної голландської. Секунд через тридцять, після тривожної жестикуляції між стрільцем і нашим пацієнтом, до нас дійшло: він каже, що це був вибух РПГ. Звучало так, ніби не про нас; і хоч адреналін сильно вдарив мені в голову, я насправді не боялася. Ей-Джей швидко зманеврував, і ми прожогом помчали додому.

Минуло два роки, і я, оточена цього разу бойовими братами й сестрами, знала: тепер ставки вищі. Я зроблю будь-що, полечу будь-куди, тільки б моїм товаришам не загрожувала небезпека. Я глянула на Стіва, і він кивнув мені. Мабуть, думав про те саме.

Після зустрічі з нами захотів поговорити Мет Венте — один зі старших пілотів. Він прийшов до нас із регулярних військ, де був зразковим пілотом і випускником збройної школи. Збройна школа — майже те саме, що знаменита школа «Топ Ґан» у військовому флоті. Мет був кмітливий, дотепний і кумедний. Одне слово, чудовий хлопець, з яким усі хотіли літати. Він був схожий на Вінса Вона, тільки нижчий, симпатичніший і з виголеною потилицею та скронями. В екіпажах Мета часто ставили разом з Дуґом Шеррі. Мет мав надприродну здібність жартувати, показуючи Дуґові його місце й водночас не сердячи того. Він не міг не подобатись і просто ідеально врівноважував набагато жорсткішого Дуґа.

Метові треба було обміркувати з нами важливу тему — позивний. Кожна нова ескадрилья завжди обирала новий позивний. Наприклад, нью-йоркський підрозділ був відомий як «Янкі». Тому по радіо можна було почути «Янкі один-вісім прибуває по пальне». Ми ще нічого собі не придумали, тож спитали, чи є в нього пропозиції. Він запропонував «Педро». Я подумала, що цей позивний звучить якось дивно. Чому «Педро»? Бо Каліфорнія межує з Мексикою? Це якось пов’язано з фільмом «Наполеон Динаміт»?

Пізніше мені стало соромно: я мала знати це ім’я з історії рятувальних операцій. То був натяк на рятувальні вертольоти HH-43 у В’єтнамі в 1960-х, які використовували позивний «Педро». У в’єтнамських пілотів HH-43 була неймовірно багата історія, сповнена хоробрих учинків, не кажучи вже про зразкову репутацію. Мати позивний «Педро» почесно. Він щодня нагадував би нам про величезну відповідальність рятувальників.

Технічно це було моє перше розгортання в складі каліфорнійського підрозділу, але я цього не відчувала. Пригадую, як 2007 року, працюючи разом із Тридцять третьою рятувальною ескадрильєю неподалік від Каденської авіабази в Японії, я з величезною радістю зголосилася взяти участь у місії, у якій треба було працювати пліч-о-пліч із каліфорнійським підрозділом. Розвідка повідомила, що на північному заході Пакистану бачили Усаму бен Ладена. Наші планували масштабну операцію, щоб упіймати його.

Ми прилетіли на Баграмську авіабазу в Кабул, столицю Афганістану, щоб забрати обладнання й підготувати місію. Мій підрозділ відповідав за медичну евакуацію, а каліфорнійський — за пошуково-рятувальні операції в бойових умовах, але не це було важливо. На тій місії обидва наші підрозділи мали одне завдання — пошуково-рятувальні операції.

Ми завчасно розташувалися на позиціях у Богом забутому місці неподалік від Джелалабада, що на південному сході країни, поряд з пакистанським кордоном. Наші екіпажі, як і каліфорнійські, мали бути готові піднятися, щойно запахне смаленим і почнуться проблеми. Наші спецпризначенці збиралися вдарити вночі. Я стояла поряд з тентом командування, обдумувала події і сподівалася, що ми завдамо Аль-Каїді серйозних утрат. Я сиділа на квадроциклі й слухала, як під тентом сміються і грають у карти каліфорнійці, аж раптом краєчком ока помітила якийсь рух.

Повернувшись, я побачила дві зелені крапочки завбільшки з двадцятип’ятицентову монету, що сунули в повітрі й завмерла. То був один з командирів спецпризначенців, що потайки йшов повз камені в окулярах нічного бачення. За ним тягся шлейф з інших зелених крапочок. Люди не видавали ані звуку. Видовище моторошне й водночас прекрасне. Вони проминули, жодного разу не глянувши в мій бік.

Хлопці прямували в пустелю, мовчазні й сильні, ніби вітер. Я повернулася до тенту — вивчати звіти розвідки, сподіваючись, що більше ніколи їх не побачу. Якби побачила, це означало б тільки одне: щось пішло не так і мені треба летіти на порятунок.

Тієї ночі нас не викликали, але й бен Ладена ми не зловили. Операція дала мені змогу побути з каліфорнійськими друзями. Я відчула, що роблю свій внесок у дії наших військових сил. Можливість рятувати людей дарувала неймовірне відчуття самореалізації. І хоч тоді ми не досягли успіху, я знала: кінець кінцем нам усе вдасться.

Під час мого першого розгортання дворічної давнини більшість часу я провела в Кандагарі або на передовій, у ТК. Цього разу нас теж посилали то в Кандагар, то в ТК, але половину часу ми провели в Кемп-Бастіоні — у самісінькому серці долини річки Гільменд. Це було значно небезпечніше за все, що ми пройшли у 2007-му.

Річка Гільменд — одне з головних джерел зрошення в південному Афганістані. У 1950–1960 роках Америка на розвиток цієї області витратила понад вісім мільйонів доларів, використавши також греблю Гувера й ресурси «Теннессі Веллі Авториті». Сьогодні наявність інфраструктури для зрошення цієї території робить її ідеальною для вирощування опіумного маку, з якого виготовляють героїн, тож Талібан завзято захищає її кордони. За даними 2015 року, майже третина всіх військових утрат в Афганістані припадає саме на провінцію Гільменд.

Після кількох тижнів у Кандагарі екіпажі почали ротацію в Бастіоні. Потрапивши в першу хвилю ротації, я була щаслива. Це означало готовність знову долучитися до активних дій, без яких я нудьгувала. Звісно, мені не подобалося, коли в мене стріляли, однак такий тип польотів був значно ліпший за контрольовані рутинні польоти в Штатах. Різниця приблизно така ж, як між водієм спортивної машини й шофером автобуса. Неважливо, наскільки тобі подобається сам процес керування автомобілем; просто ти потребуєш чогось іншого — такого, що їздить досить швидко.

Бастіон був чимось схожий на Таринкот: там немає тонн адміністративного непотребу, але бракує комфортних кандагарських умов. А ще Бастіон вигідно вирізнявся тим, що цього разу нас було досить і ми могли розділитися на дві зміни по дванадцять годин. Якусь частину часу між місіями ми витрачали на відеоігри і просто розслаблялися, однак темп у Бастіоні був такий інтенсивний, що довго не відпочинеш. Здебільшого ми розплановували місії або готувалися до вильоту, запихаючи сяку-таку їжу з коричневим соусом собі в горлянки й водночас пильнуючи, щоб не пропустити сигналу місії медичної евакуації.

Облаштуватися в Бастіоні було геть нескладно. Тутешнє життя мало відрізнялося від тих місць, де я вже побувала, — пил, погана їжа, тенти, каміння, довгі зміни.

Ми спали під великими тентами разом з кількома десятками інших людей. На жаль, цього разу мені не дозволили мешкати з моїм екіпажем, бо я була жінка. У цьому, звісно ж, не було нічого страшного, хіба що кілька разів мені не вдалося поїхати разом з хлопцями на роботу. Однак, з другого боку, розгортання, коли я жила з чоловіками, а не тільки з жінками, не були для мене проблемними. Зрештою, якщо підлітки-дівчата й підлітки-хлопці можуть спати в одній спортзалі під час акцій протесту, то дорослі чоловіки й жінки, професіонали, здатні поспати під одним гігантським тентом з кількома десятками колег по ескадрильї і не робити з того великої проблеми.

Якось у липні 2009 року я була на зміні, спостерігала, як ПРи грають у «Гейло», і чекала своєї черги, аж раптом почула звук на дев’ятій лінії. Я зірвалася з місця й зиркнула на групу розвідки — пересвідчитися, чи ми зараз злітатимемо. Потім відразу помчала до вантажівки. У Кандагарі і ТК до вертольота ми могли добігти, але в Бастіоні було надто далеко до злітної смуги. Радіосигнал «готовність номер один» змусив караван старих пікапів та гольфмобілів мчати до літаків і гелікоптерів, здіймаючи хмари пилу.

Через кілька секунд, заводячи вантажівку, я почула по радіо «готовність номер один». Місія починалася. Наших данських друзів притисли біля річки, звідки треба було забрати поранених. Я вирулила на дорогу й зачекала, поки мій екіпаж заскочить усередину, вигукуючи «ї-і-і-хо!» Переконавшись, що нікого не забули, ми рушили в запилену післяполудневу спеку, готові до порятунку людей.

Коли ми дісталися злітної смуги, я вистрибнула з вантажівки й побігла до вертольота. Я знала, що Дуґ знавісніє: він завжди говорив нам не бігати. Але, коли ми прямували на місію, адреналін завжди зашкалював, тож більшість із нас бігла підтюпцем. Один з бортмеханіків, що біг поруч зі мною, трохи випередив мене. Я також прискорила темп. Він усміхнувся, зиркнув на мене й по-спринтерському помчав далі. Тоді я взяла максимальну швидкість і перегнала його. У цю ж мить до мене долинуло Дуґове «поволі їдеш — більше в’їдеш!»

І ледве я відчула, що біля моїх ніг уже весь світ, як на цементованому майданчику простісінько біля вертольота мені під ноги потрапив камінець. Ніби у вповільненому кадрі нога мені вивернулася й злетіла над головою, а контрольний список наче вибухнув. Усі папірці розлетілися довкола.

Мій бортмеханік мчав слідом, але швидко зреагував і перестрибнув через мене, наче бігун-олімпієць.

— У тебе все гаразд, — спитав він, сміючись.

— От лайно! — вигукнула я, поспіхом збираючи контрольний список.

Я підвела очі й побачила, як Дуґ іде до вертольота, хитаючи головою. Щоразу, роблячи якусь дурницю, я помічала, що Дуґ на мене дивиться.

Дуґ і Мет мали летіти в головному вертольоті попереду нас, і я на мить замислилася, чи почуваються вони в нашій команді так само безпечно, як я в їхній. Я не була Дуґовою улюбленицею, проте знала: якщо треба, він кинеться за мене під кулі. Сподіваюся, він розумів, що я зробила б заради нього те саме.

Я зосередилась. Ми готувалися до злету. На нас чекала робота, тож ми обговорили пункти контрольного списку. Ми знали, що все буде так само, як і в інших місіях, але й усвідомлювали: імовірність сідати в гарячій зоні тут, у Гільменді, вдвічі більша. Разом з другим вертольотом ми вилетіли на південь, випробували зброю і попрямували до макових полів. Минуло трохи часу, і ми зв’язалися по радіо з чоловіком із данським акцентом. Він зорієнтував нас щодо місця, де чекали травмовані.

Поглянувши вниз, ми побачили одноповерхові, вкриті брудом будинки з невипаленої цегли і метрів за сорок п’ять від них річку, що текла з півночі на південь. Між будинками й річкою наші союзники пустили зелений дим. Ми підлітали до поля, тоді як другий вертоліт кружляв угорі. Ми пронеслися над будинками, щоб сісти на порослій травою ділянці. Від носа вертольота до річки лишалося метрів з п’ятнадцять. Метрів за три від землі ми почули чотири послідовні вибухи. Годі було зрозуміти, чи це стріляють у ворога наші союзники, чи ворожі міномети цілять у наш бік, але я схрестила пальці, сподіваючись, що постріли лунають з боку хороших хлопців.

Ми приземлилися й вислали вперед ПРів, щоб якнайшвидше забрати пацієнтів. Я чула, як данські солдати знервовано перемовляються по радіо. Навіть не знаючи їхньої мови, я добре розуміла, про що вони говорять. Нас атакували. Данці усвідомлювали, що повинні прикривати нас: ми ж мали забрати їхніх друзів. Я звела очі до неба, шукаючи другого вертольота. Коли я його розгледіла, то побачила, як з кулеметів п’ятдесятого калібру на тих, хто намагався знешкодити нас, лився несамовитий потік куль.

Літальний апарат США, щоб застосувати зброю, мусить мати чіткі дані про те, що вогонь з іншого боку — ворожий, і бачити другий вертоліт, намагаючись стріляти так, щоб уникнути жертв серед цивільних. Якщо вони вже стріляли в когось за нами, то ті на це, безперечно, заслуговували.

Нам дуже хотілося якнайскоріше забрати пораненого й полетіти звідти геть. Ми чекали дуже довго, а пацієнта все не було. Наші ПРи з’явилися приблизно через дві хвилини. Вони швидко йшли з ношами в руках. Коли вони занесли пораненого у вертоліт, я викликала Мета й Дуґа — повідомити, що ми зараз злітатимемо. У цій фазі польоту ми були найвразливіші й наш побратим мав прикривати нас. Ідеально розпланувати це в часі — справжнє мистецтво. В ідеальних умовах вертоліт на землі попереджає другий вертоліт за тридцять секунд, щоб той підготувався, але інколи ці тридцять секунд обертаються на десять. Ми більше не могли чекати: треба було злітати негайно, тож другий вертоліт мав зробити крутий віраж і обстрілювати ворога так сильно, щоб той не міг підняти голови. Якщо підтримувальний вертоліт зробить усе правильно і нам пощастить, ворог навіть не помітить, що ми злетіли.

Ми знялися в повітря й попрямували до річки. Я чула, як торохкотіла зброя нашого побратима зі швидкістю приблизно чотирнадцять пострілів за секунду. Ми повернули ліворуч і полетіли на північ уздовж річки, поки головний вертоліт не випередив нас і ми не опинилися за ним. Мет і Дуґ щойно врятували наші дупи, але ми постійно підстраховували одне одного, не чекаючи подяки. Ми просто робили свою справу, інколи чотири-п’ять разів на день.

Кожна місія була найважливіша, кожне життя — найдорожче. Ми радо загинули б одне за одного. Девіз нашої місії «Ми робимо це, щоб інші могли жити» прикрашав стіни, пов’язки, футболки й капелюхи. Однак під час того розгортання нам випали завдання, які, на жаль, нікого не втішили.

У червні 2009 року по дев’ятій лінії викликали допомогу для морського піхотинця на ім’я Двайєр у південній частині долини річки Гільменд. Щоб дістатися до Двайєра, треба було перелетіти вкрай небезпечні ділянки долини. Наш шлях пролягав через Лашкаргах і Марджу. Проте проблема була не в небезпеці.

Очевидно, юний піхотинець необачно повівся з лубрикантом, яким ми змащували зброю, хоч то був також і засіб для чищення зброї від іржі та нагару. Якщо трохи цієї суміші потрапить на руки, то нічого страшного не станеться. А от від очей, рота та інших чутливих частин тіла її краще тримати якнайдалі.

Ця ситуація могла б видатися смішною, якби чотирнадцятьом людям на двох вертольотах не треба було ризикувати життям, щоб евакуювати цього хлопця. Безпечних місій немає. Здіймаючись у повітря й перелітаючи через сітку, ми потрапляли на потенційну територію ворожого вогню. На щастя, під час цієї місії нічого страшного не сталось, і ми доправили потерпілого туди, де йому надали медичну допомогу. Я певна, що після цієї історії він зробив відповідні висновки. Сподіваюся, серйозних ушкоджень він не зазнав.

Крім ТОЦу, на базі був загальний оперативний штаб, куди ми ходили (один раз на зміну) послухати інструктаж про стан американських, британських і данських місій у зоні бойових дій. Це була добра нагода познайомитися з тими, кого ми підтримували, і дістати інформацію про роботу їхніх служб медичної евакуації. Крім санітарних вертольотів «Чорний яструб», там були британські «Шинуки» та інші. Ми нашорошували вуха, щоб почути, чи не згадає хтось «Педро», бо хотіли впевнитися, що працюємо якнайкраще. На цих зустрічах можна було обміркувати й те, що під час операцій ми зробили не так, або інші проблемні питання життя бази.

Одного дня британський сержант-майор підійшов до нашого старшини Реда і спитав, чи не затісно солдатам США в їхніх казармах. Він служив у другій британській стрілецькій тактичній бригаді — підрозділі, для якого те літо було особливо тяжким, бо вони втратили багато хороших солдатів.

— Реде, можна тебе на хвильку? Я знаю, що ви спите одне в одного на голові. Як ти знаєш, у нас є місце, ну і… Мої хлопці проголосували й хотіли б запросити твоїх хлопців ночувати з нами.

Ред не знав, що на це відповісти. Він розумів: то було емоційно складне рішення. Фактично вони визнавали, що їхні товариші не повернуться. Ред не міг повірити, що британці зазнали аж таких утрат.

— Дуже дякую. Це для нас честь, — похмуро відказав Ред.

Сержант-майор із серйозним виглядом кивнув і повернувся до роботи. Наша готовність летіти куди завгодно, тільки б забрати потерпілих, створила «Педро» добру репутацію — наземні сили, що їх ми підтримували, поважали й цінували нас. Таке ставлення для рятувальної ескадрильї — найліпший комплімент.

Ми здружилися і з данцями. У Данії про одну з місій Мета Венте з позивним «Педро» навіть зняли документальний фільм під назвою «Броненосець». Данські спецпризначенці, яким ми допомагали, чудово працювали місяців десять, аж до літа 2009 року. У червні того року вони опинилися в одній наджорстокій перестрілці й зазнали значних утрат. Увесь підрозділ дуже засмутився, бо солдати бачили, які травми дістали їхні друзі. Проте невдовзі все змінилося на краще.

Мет і Дуґ разом зі своїм вертольотом-побратимом, де був екіпаж з японської Кадени, під шквальним вогнем прилетіли до них і забрали поранених. Данці зрозуміли, що вони не самотні, і це додало їм такої сили, що геть змінило хід сутички з повстанцями, яких удалося перемогти. Коли данці відступали, їхній командир ухопив радіо наземного диспетчера й сказав у мікрофон: «Педро, ви сьогодні надихнули моїх вікінгів і додали їм хоробрості. Дякую».

Це були чи не найкрутіші слова з усіх, що ми чули.

Через кілька днів один з хлопців, який брав участь у цьому бою, надіслав нам вірш про ті події. У перекладі він звучить так:

Янголи прийшли згори

Навіть коли дим від їхніх гвинтівок ще не розсіявся.

Вони забрали нашого пораненого вікінга й відвезли його у Вальгаллу.

Тепер будь знову поруч, янголе; ми завдячуємо тобі всім.

Нас це так зворушило, що неофіційним гаслом ескадрильї стало «Fortis Incito», що в перекладі з латинської означає «Надихай на хоробрість». Відтоді ми були готові літати на всі місії так, щоб «надихати на хоробрість» піхотинців.

Після кількох тижнів у Бастіоні наш екіпаж мав повернутися назад у Кандагар і зробити невеличку перерву. Ми й далі літатимемо на місії медичної евакуації. І в нас так само стрілятимуть, але це буде два-три польоти за зміну проти чотирьох-п’яти в Бастіоні. До того ж у Кандагарі ворог менш організований. Я чекала цієї перерви, хоч і скучала за Бастіоном. Мені повсякчас хотілося бути у вирі подій і відчувати в собі адреналін. Щоразу, коли нам доводилося летіти звідти, мені здавалося, ніби ми кидаємо напризволяще чудових людей, яких щодня підтримували. Але час настав. Треба було вантажитись у вертольоти й рушати назад у Кандагар.

Ми облаштувалися в Кандагарі й уже назавтра сиділи, чекаючи на сигнал тривоги. На перезмінці я пішла до вертольота, щоб, як звичайно, ввімкнути двигуни й перевірити радіо. Якесь шосте чуття, що завжди чудово вловлювало всіляке лайно, змусило мене глянути через праве плече вгору. Я побачила, що до мене прямує якийсь високопосадовець, але не могла зрозуміти, хто саме. Обличчя ніби було знайоме, але нормально розгледіти його крізь натовп підлабузників мені не вдалось. Я взялася до своїх справ — запустила навігаційну систему, поклацала радіо. Через кілька хвилин я побачила, що генерал і його оточення йдуть до мене. Клас. Я вимкнула все й почала вилазити з вертольота.

— Лейтенанте Дженнінґз.

Цей знайомий гаркавий голос я впізнала б будь-де. Уже багато років я була капітаном, і тільки одна людина могла називати мене лейтенантом. Чоловік вивищувався над усіма, наче вежа. Можу заприсягтися, що майже помітила, як він зневажливо дивиться на мене. То був майор Джонсон — мій перший командир з Японії, який змусив мене стояти в кабінеті й козиряти, відмовившись натомість одкозиряти у відповідь.

Тепер він уже був полковником. До цього престижного рангу доходив далеко не кожен офіцер, але я не здивувалася, що він — один з небагатьох. Він завжди мав схильність приписувати собі все добре, що зробили інші, і наступати на горло тим, хто стояв на його шляху. Я трохи здивувалася, що проти нього досі не порушили справи за дискримінацію, однак, гадаю, йому просто не довелося працювати з величезною кількістю жінок.

— Вітаю, — просто відповіла я.

Я не хотіла називати його «сер». І не думала, що він може якось зашкодити мені тепер. У Гвардії ми не так серйозно ставилися до рангів. Тут для нас більше важила компетенція і взаємодовіра. Очевидно, полковник Джонсон тільки недавно став командиром групи технічного обслуговування в Кандагарі. Я була неймовірно щаслива, що ми перебували на ротації і от-от мали вирушити назад у Бастіон, щонайдалі від таких людей, як Джонсон.

— Вітаю? Оце й усе, що ти мені скажеш? — Він розвернувся до оточення. — Лейтенант Дженнінґз завжди хотіла стати пілотом, але ж ви знаєте, як непросто здобути це місце, коли служиш у регулярних військах. Я завжди знав, що вона впорається, проте мав поводитися твердо, щоб загартувати її. — Він знову глянув на мене з моторошною посмішкою, якої я раніше не бачила. — Усім цим вона зобов’язана мені.

— Ага. Рада вас бачити. Але треба бігти… Виклик…

Я пройшла повз нього зі спорядженням у руках, прямуючи в бік ТОЦу. Відтоді я жодного разу не стикалася з ним, але певна: він досі думає, ніби я багато чим завдячую йому. І має рацію. Саме полковник Джонсон підбив мене потрапити на підготовку пілотів і довести самій собі, що він помилявся, скептично оцінюючи мої можливості.

У моєму житті траплялися трагедії й тріумфи. Я знала і любов, і втрати, і силу, і слабкість. Від тієї маленької наляканої дівчинки, що сиділа на каміні й нажахано дивилася, як б’ють її сестру, я пройшла великий шлях. Усе, що я пережила, таки навчило мене чогось і згодом дійде до кульмінації — до найбільшого життєвого випробування. Я перевірю свій максимум. Усі мої знайомі пілоти губитимуться у здогадках, як вони діяли б у такій ситуації. Правду кажучи, я вважаю, що можу назвати себе щасливицею. Але тоді я ще цього не відала.

Вісім

У липні 2009 року, приблизно на середині мого п’ятимісячного розгортання, дорогою на ранковий інструктаж я почула знайомий голос. Цей соковитий карибський акцент я впізнала б де завгодно. Зайшовши за ріг будинку, я побачила широкі плечі й усмішку Тіджі Джонса (Ті-Джея) — мого друзяки з Каліфорнії. Наш командир, підполковник Ріс Гант, почав виголошувати промову й вітати наших новоприбулих товаришів. Ті-Джей зі своєю знаковою самовдоволеною усмішкою баламута стояв поруч з полковником Гантом. По другий бік від полковника стояв незнайомий мені чоловік, лише сантиметрів на п’ять від мене вищий і трохи старший. Довкола нього відчувалася атмосфера безтурботності, що ніби врівноважувала весь неспокій у кімнаті.

На половині кожного розгортання частина людей завжди їде додому, а на зміну їм приїжджають інші, яких спершу не забрали. Я вже попрощалася зі стрільцем і командиром повітряного судна, тож мені кортіло побачити свою нову команду. Звісно ж, я сподівалася залишитися зі Стівом, але могло статися й інакше. Керівництво міняло команди з помаху руки. Щодо мене, то я не хотіла літати ні з ким, крім Стіва. Разом ми все робили вдвічі швидше. Попрацювавши в Каліфорнії на наркомісіях, ми фактично навчилися читати думки одне одного.

Полковник Гант глянув на мене.

— Ем-Джей і Стіве, Тіджі — ваш новий стрілець.

ТАК! Це буде просто чудово. Ті-Джей — першокласний стрілець. А хто ж сидітиме в кріслі поруч зі мною?

— Прошу всіх привітати нового майора нашої ескадрильї Джорджа Дону. Він уперше в Афганістані й приїхав до нас із регулярних військ. Ем-Джей, піклуйся про нього гарненько.

Я зміряла оком нового командира й кивнула йому. Він не надто тривожився, як на новоприбулого в Афганістан. Джордж усміхнувся, і довкола його очей проступили зморшки, що з’являються від постійного перебування на сонці. Він стояв прямо, наче аршин проковтнув, волосся було підстрижене, як і в усіх інших, — виголені скроні й потилиця, короткий чуб на маківці. Проте він видавався таким собі хлопцем-гавайцем, серфером. Джордж Дона. Ми чули про нього. Ніхто з нас із ним не літав, але репутацію в регулярних військах він мав славетну. Тільки-но Джорджеві випадала нагода зняти з себе костюм пілота, він одразу перевдягався у свою природну уніформу — капці й пляжні шорти. Я подумала, що він і Ті-Джей добре почуватимуться в нашій кандагарській «команді вишки».

Коли інструктаж закінчився, усі скупчилися довкола новоприбулих.

— Тіджі! — гукнула я.

Він схопив мене за руку й підтяг до себе, щоб стукнутися плечима. Правда, я стукнулася в його плече лобом.

— Вітаємо на борту, Джордже. Ти літатимеш із хлопцями надзвичайно високого рівня, — промовив Дуґ, не виймаючи з рота незапаленої сигари.

Була лише сьома ранку. Невже він спав із цією штукою в роті?

Джордж безперестанку усміхався, тож я не могла сказати, чи дійшов до нього сенс коментаря про хлопців. Я була певна, що Шеррі не мав на меті мене вколоти, але його слова ще раз нагадали мені: я для нього — ніхто. Він ніколи не втрачав можливості показати (навмисно чи ні), що не вважає мене частиною команди.

Пізніше, того дня, коли ми новою командою йшли до «Пейв Гоука», Джордж потрапив під перехресний вогонь наших жартів.

— Ти ж раніше не літав з Ем-Джей, — жартома поінформував його Стів. — Будь ласка, не оцінюй увесь екіпаж «Пейв Гоука» лише з огляду на одну слабку ланку.

А тоді, ніби з наказу, відступив убік, щоб мій кулак до нього не дотягся. Стів уже мав гіркий досвід.

Ті-Джей зневажливо махнув рукою.

— Ти певен, Стіве? Я чув, що на «Гоуку» слабка ланка — це бортмеханік.

— Стули пельку і йди змащуй стволи, стрільцю, — відказав зі сміхом Стів.

Джордж усміхався й кивав, але говорив мало. Він, очевидно, вирішив змовчати. Гадаю, Джордж хотів подивитися, що станеться з цією самовпевненістю в небі. Ми показали себе. Щойно ми зняли «пташку» в повітря й перелетіли через огорожу Кандагара, усі сіли трохи пряміше й пильніше почали роздивлятися довкола. За кілька днів цей екіпаж став для мене чи не найкращим з усіх. Стів, Ті-Джей, Джордж і я. Ми всі працювали в єдиному ритмі, довіряючи інтуїції одне одного. Це була справжнісінька командна робота.

Добре, що екіпаж зміг так швидко зміцніти. І вже через два тижні після приїзду Джорджа я пробуду з ними найдовший день свого життя.

Відразу пополудні 29 липня 2009 року я сиділа в лівому кріслі пілота в нашому «Пейв Гоуку» — «Педро-15» («Педро один-п’ять»). Моя команда щойно вийшла на зміну, тож я перевіряла роботу радіо й проганяла головні двигуни. На сухісінькій доріжці для рулювання стояли ряди інших вертольотів. Спека дошкуляла не тільки екіпажеві. Літальному апаратові вона могла завдати ще більшої шкоди — зменшити потужність двигунів, через що ми б летіли повільніше. У такій гарячіні ми літали без дверей пілотів: так можна було провітрювати вертоліт і бачити землю, опинившись у хмарі пилу.

Я зігнулася, щоб налаштувати навігаційну систему на супутники «джи-пі-ес». Коли я знову підняла голову, то побачила, що до мене через бетонований майданчик біжать Джордж і решта екіпажу.

Добігши до вертольота, Джордж жбурнув мені через сидіння папірець. Я притисла той аркуш рукою в рукавичці до пульта керування, щоб його не підхопив вітер. Поки Джордж залазив у кабіну й пристібався, я розгорнула папірець і виставила зазначені в ньому координати. Стів і Ті-Джей стрибнули на свої місця й наділи шоломи, тож ми вже майже були готові злітати.

— Увімкнути батарею і ДСУ, — прочитав контрольний список через інтерком Стів.

Я вже ввімкнула це все, тож ми були на крок попереду.

— Увімкнути селектори пального, двигун номер один, двигун номер два.

Мої пальці знаходили перемикачі ще до того, як Стів закінчував читати пункт.

Я почула, як Ті-Джей позаду мене відкриває патронну коробку, вставляє стрічку в кулемет для стрільби через двері вертольота і з ляскотом збиває кришку. Вони зі Стівом прив’язалися витяжним шнуром, тож могли легко пересуватися кабіною і, якщо доведеться, безпечно висіти за дверима під час польоту. Я інстинктивно потяглася рукою назад і торкнулася гвинтівки, перевіряючи, чи справді вона на місці, тобто за моїм сидінням.

У формулярі місії було сказано, що ми маємо врятувати трьох американських солдатів, які перебувають у критичному стані. Вони супроводжували конвой і приблизно за двадцять п’ять хвилин дороги до Кандагара натрапили на засідку, озброєну саморобними бомбами, тобто якраз у межах «ідеальної години» лету, коли медики майже гарантовано можуть урятувати пораненого.

Ми взяли на борт іще трьох ПРів, і наш вертоліт був готовий злітати. Низькі й м’язисті, вони, з причепленим до ременів бронекомплекту спорядженням і прикріпленими до грудей короткоствольними карабінами GUA-5, скидалися на персонажів «Джі-Ай-Джо». З усіх героїв війни ПРів оспівують найменше. Удома мало хто чув про спецпризначенців Повітряних сил, але кожен піхотинець знає про них. ПРи не тільки ухвалюють медичні рішення, а й стають за головних у наземному бою.

Сьогодні я впізнала одного з них, техніка-сержанта _________________. Я вже літала раніше з цим чоловіком. Він був міцний, наче кремінь, і керував командою ПРів. Солдати, яких ми мали врятувати, й гадки не мали, як їм пощастило з ним.

Щойно ПРи пристебнулися, ми знялися в повітря. Повідомивши про зліт по радіо, ми перемахнули в пиловому вихорі через огорожу. Ми пролетіли над цивільним аеропортом Кандагара. Попри те що довкола точилася війна, там можна було побачити афганців та афганок у костюмах, світло-синіх паранджах та довгій одежі, які ступали на рухливі доріжки. Щойно ми проминули гладеньку бруківку, перед нашими очима постали всипані камінням пагорби.

Коли ми пролетіли над пагорбами й попрямували на північ, ландшафт почав зеленішати — приємна зміна після того коричневого сухого пилу, який вкриває більшу частину центрального Кандагара, зокрема й нашу базу. Але на третьому розгортанні я помітила й ваду цього красивого ландшафту. У Гільменді, в Бастіоні, росли макові поля, а тут, у Кандагарі, — гранатові сади й лози винограду, які обвивали високі стіни з глинобитної цегли. Звісно, це скидалося на ідилію, поки з пейзажу не виринав чолов’яга в дешевому камуфляжі й тюрбані з гранатометом, націленим на твій вертоліт.

Попереду я побачила скупчення будиночків — ще один елемент ландшафту, що його я з досвідом почала уникати.

— Праворуч на тридцять, — сказала я.

Джордж підтвердив, що почув мене, і, різко повернувши, змінив напрям на тридцять градусів управо від курсу. Він літав довше за мене, проте в нього не було его, яке б заважало йому дослухатися до моїх слів. Ми з ним від самого початку знайшли спільну мову, і я відчувала величезну відповідальність перед ним як перед досвідченим ветераном. Я маю допомагати йому ухвалювати рішення — він покладатиметься на мене, тож я не збиралася його підводити.

За нами мчав, також відхилившись від курсу, побратим «Педро-16»; обидва вертольоти летіли низько й швидко. На «Педро-16», як і на нашому, перебувало кілька ПРів і чотири члени екіпажу. Якби один вертоліт збили, другий міг би врятувати його команду й людей, що потребували допомоги. Цього разу головним був «Педро-15», а «Педро-16» підстраховував нас, летячи позаду й прикриваючи кулеметами з дверей, поки ми забиратимемо потерпілих.

— Ціль ліквідовано, кінець…

Два армійські вертольоти, підтримуючи з повітря конвой, який ускочив у халепу, повідомляли по радіо, що перестрілка там, куди ми прямували, припинилася. Принаймні на цю мить. То були OH-58 «Кайова» — спритні гелікоптери на двох пілотів з величезним всевидющим оком камери спостереження на гвинтах, до того ж непогано озброєні: над одним шасі стояв РПГ, а над другим — великокаліберний кулемет. Здавалося, «Кайови» досить далеко відкинули талібів, і ми могли забрати потерпілих, майже не боячись потрапити під обстріл.

Я звернулася по радіо до «Шамуса-34» (до однієї з «Кайов»).

— «Шамус три-чотири», «Педро» прийняв.

У відповідь — тиша. Через перешкоди пробився побратим:

— «Педро один-п’ять», ви чули? «Шамус три-чотири» повідомив, що загрози для конвою зараз немає, але на півдні досі можуть бути вороги.

Звісно, ми чули. Тому й відповіли «Кайові» Я розгубилася, однак до мене швидко дійшло: нашої відповіді ніхто не чув.

Джордж глянув на мене, закотивши очі під лоба. Наші генератори перешкод, які ми поставили, щоб заважати ворожому зв’язку, час від часу робили наш вертоліт німим і глухим. Можливо, просто щось поламалося, але ми перевіряли радіо перед вильотом. Так чи так, а тепер уся комунікація мала відбуватися через побратима, хоч, коли летиш на ворожу територію, грати в телефон не дуже зручно.

Приймач ФМ захрипів напруженим голосом:

— Я… заберіть… звідси… потерпілих… зараз…

Навіть через поламаний прилад було чути, що солдат наляканий.

— Фокс-Майк загнувся, — сказала я, і це означало, що сьогодні на радіостанцію ФМ покладатися не можна.

— Ага, зв’язок у дупі, — кивнув Джордж, промовивши те, про що я думала.

Не встигла я поремствувати на радіо, як наш вертоліт перелетів через гірський хребет, і ми побачили внизу, в долині, розбитий конвой, що стояв, наче гладіатори на римській арені. З висоти низка жовтувато-коричневих вантажівок армії США скидалася на іграшковий поїзд, який не може далі їхати через розбурханий вулкан попереду. Стрільці Талібану, сховавшись у селищі на південь звідси, накрили вогнем увесь загін.

— Контакт, — сказав Джордж. — Бачу їх унизу на третій годині.

— Прийнято, контакт, — підтвердив Стів.

— «Педро один-шість». Один-п’ять сліпо. Ми йдемо праворуч два-сім-нуль, приземляємося на північ від конвою, — промовив Джордж.

Він говорив побратимові, що ми розвертаємося вправо, чолом на захід.

Джордж навіть не знав, чи чує його побратим, але термін «сліпо» означав, що він продовжить комунікацію, якщо «Педро-16» нас чує. Він збирався облетіти територію по підковуватій траєкторії й приземлитися справа від конвою — так, щоб ворожі сили на півдні були з боку наших лівих дверей. Тож озброєні вантажівки опиняться між нами й супротивником. ПРи й потерпілі матимуть прикриття, поки ми завантажуватимемо вертоліт. Ми спустимося низько, щоб двоє з трьох ПРів могли вистрибнути. Потім знову наберемо обертів і піднімемося над лінією гірського хребта, щоб ПРам не треба було перекрикувати гуркіт гвинтів під час роботи з потерпілими. Коли вони все приготують, то зв’яжуться по внутрішньому радіо з третім ПРом, який буде в нас на борту, і ми повернемося назад.

План видавався добрим. Упевненість Джорджа, який пробув у цій недружній країні лише кілька тижнів, мене й далі вражала.

Відтак він зробив щось геть неймовірне.

По-нормальному вертоліт іде на зниження плавно, під кутом сорок п’ять градусів, поступово зменшуючи швидкість. Однак по-нормальному — це прогнозовано, а що таліби ладні були перестріляти нас, то бути прогнозованими означало легко померти. Натомість Джордж на повній швидкості помчав до останньої вантажівки в конвої. Відчуття були майже такі ж, як під час авторотації. Правду кажучи, мені тоді перехопило дух. Я цілковито йому довіряла, але ми тільки недавно почали літати разом, тож я механічно простягла руки до панелі керування, готова підстрахувати його, якщо виникне реальна загроза зіткнення з землею.

— Джордже? — спитала я, коли терпіти вже стало майже несила.

— Під контролем… — прочитав мої думки він.

І в нього справді все було під контролем. За дванадцять метрів до зіткнення він різко задер ніс вертольота, і швидкість майже відразу впала. Він пролетів повз конвой з відхиленими назад гвинтами, наче сокіл, що тріпоче крильми, аби сісти на верхівку дерева. Я зроду не бачила такого. Коли вертоліт виходить з-під контролю, це відчуваєш усім тілом, але Джордж ніколи й близько не підійшов до цієї межі. Він не корчив із себе мачо, як наслідувачі пілотів-винищувачів, що їх я зустрічала в авіашколі. Джордж знав потенціал вертольота й послуговувався цими знаннями, щоб зробити все можливе. Він літав так само, як це намагалася робити я, — скоріше використовував машину як продовження тіла, а не як транспортний засіб, у якому сидів.

ПРи один за одним вистрибнули з вертольота й побігли до конвою. Технік-сержант ____________, той, з яким я раніше літала, лишився на борту. І слава Богу, що лишився, бо справи наші ось-ось мали піти зовсім не так, як ми планували.

Я почула стукіт, схожий на удари бейсбольної битки, а тоді вітрове скло вертольота луснуло просто в мене перед очима. Крізь сітку розтрісканого скла було видно пустельні пагорби Кандагара, що простяглися на багато кілометрів. Однак я бачила лише ідеально круглу маленьку дірочку посередині вітрового скла, крізь яку свистіло розпечене пустельне повітря.

Права рука стала тепла й волога, але я знехтувала це. Я думала тільки про розбите вітрове скло. Воно було геть нове: ремонтники тільки вчора його замінили. Ми зі старшинами жартували, що їм варто було б просто вибити старе скло, а не дотримуватися інструкції й ретельно розбирати його по шматочках. А тепер уся їхня робота пішла собаці під хвіст.

Може, цього разу вони його таки виб’ють?

Я глянула на нажахане обличчя Джорджа, і це відразу повернуло мене до тями. У нього ворушилися губи, і я розуміла, що вся команда щось кричить мені через інтерком, але в ту мить чула тільки гучне жалібне виття двигуна й глибокий заспокійливий гуркіт гвинтових лопатей.

Я простежила за поглядом Джорджа й побачила, як по моїй оголеній руці та нозі тече кров. На якусь мить я відчула дивне полегшення, що зав’язала рукави довкола пояса, щоб не перегрітися. Тепер мені не доведеться латати дірку від кулі в рукаві уніформи.

Звідки в мене два поранення, якщо в склі тільки одна дірка?

Опануй себе, — сказала я собі, швидко оцінивши свій стан.

— Мене поранили, але… Я можу летіти, — промовила я, переконана, що кажу правду. — Мене поранили, проте зі мною все гаразд!

— Точно? — прокричали чотири голоси мені в навушники.

Джордж підняв вертоліт у повітря й вивів за межі досяжності гвинтівок, а тим часом ______________, головний ПР, протисся над пультом керування, щоб оглянути мої рани. З усією своєю вагою та медичним обладнанням він ледь умістився в цій тисняві.

Моє праве передпліччя й стегно були вкриті цяточками від шрапнелі, наче їх присипали перцем. Рани на руці виявилися неглибокими. Ран на нозі я не бачила, але пляма крові розпливалась, і це мене непокоїло. Спочатку вона була як грейпфрут, потім більшала й більшала, аж поки зробилась як баскетбольний м’яч. Проте через кілька хвилин пляма перестала збільшуватись, і я полегшено зітхнула. У мене раніше не стріляли, однак я перевезла стільки поранених, що могла відрізнити серйозне ушкодження від легенького. Нема підстав припиняти місію.

Ті-Джей позаду мене якраз це й робив.

— Повторюю… «Педро один-п’ять», другий пілот поранений… Ми ПНБ…

Повертаємося на базу!

Я його не звинувачувала, бо вся була заляпана кров’ю, але повертатися на базу не хотіла.

— Стрільцю, зачекай, — сказала я.

Я могла відчути його погляд, не розвертаючись. Хлопці недовірливо дивилися на мене. Навіть Джордж трохи зблід — це було видно й по його темній гавайській шкірі.

— Хлопці, чесно, клянуся! — підняла я руку над головою й помахала туди-сюди. — Вона абсолютно вільно рухається, а кров з ноги вже не тече. У нас три солдати категорії А там унизу. Отож до справи.

Як-не-як, ми ж мали «надихати їх на хоробрість», чи не так? Категорія А означала, що ситуація критична, проте я не могла допустити, щоб вони спливли кров’ю. На цій війні ми вже втратили досить солдатів, і я знала, що ніколи собі не пробачу, якщо зараз полечу назад у Кандагар.

Не сперечався зі мною тільки Стів. Ми з ним стільки разів літали вкупі на наркомісії в Каліфорнії, що він добре затямив: коли я кажу, що зі мною все гаразд, то так і є. Він розумів, що я ніколи не наражатиму екіпаж на небезпеку через якусь бравуру.

По хвилі мовчанки Джордж заговорив до хлопців позаду.

— Ви як, згодні повернутися?

Усі дали ствердну відповідь, тож він знову почав розвертати вертоліт у бік конвою. Втрутився Стів і сказав, що слід увімкнути перемикач потужності. Цей перемикач у разі потреби давав додаткову потужність, але користувалися ним тільки в надзвичайній ситуації, бо через необережне поводження можна було просто спалити двигун. Я клацнула перемикачем, і ми попрямували до конвою.

Якраз вчасно. По радіо почувся знайомий голос.

— «Педро один-п’ять», Охоронець готовий до завантаження.

То був один з наших ПРів, які лишилися на землі. Вони й гадки не мали, що нас підстрелено.

Ми цього не знали, але ПРи розділилися біля конвою й утратили між собою зв’язок. Генератори перешкод заглушили і їхнє внутрішнє радіо, тож контакт із пораненими встановив тільки один ПР. Він викликав нас, сподіваючись, що другий ПР побачить, як ми приземляємось, і прибіжить сам.

— Зрозумів. Скажи їм, що ми прибуваємо, — сказав Джордж головному ПРові.

Потім захрипіли навушники:

— «Педро один-п’ять», один-шість зігнутий ствол.

Зігнутий ствол. Чорт, у них несправна зброя. Наш вертоліт-побратим повідомляв, що в них поламалася зброя і вони зможуть підтримувати нас тільки з одного боку «пташки». Гіршим, ніж повертатися на бойовище після того, як тебе підстрелили, може бути тільки одне — якщо повітряна підтримка не може збройно захистити тебе. Що ще може піти не так?

— Прийнято. Обмін.

Джордж холоднокровно запропонував нам помінятися ролями.

Згідно з протоколом, якщо підтримувальному вертольотові заподіяно шкоду, другий вертоліт має його замінити. Ми прикриватимемо «Педро-16» своїми двома кулеметами, а вони спустяться й заберуть поранених і ПРів.

— Відмова. Немає потужності, — прийшла швидка й трохи нервова відповідь від командування «Педро-16». — Ми надто важкі. Ми не можемо.

Джордж і я мовчки перезирнулися. Гадаю, наше радіо знову запрацювало: екіпаж іншого вертольота чітко зрозумів, що нам треба, аби вони спустилися замість нас, але відмовився.

Справді, для «Педро-16» три пацієнти і два ПРи було забагато, бо ще ж є екіпаж, одначе якщо захотіти, то кожну непрогнозовану проблему можна розв’язати. Усі можливі варіанти виринули в моїй голові самі собою. Для них найпростіше було б злити трохи пального, забрати людей, а потім змінити маршрут і дістатися найближчого заправного пункту. Це легко зреалізувати, але потрібне чітке рішення пілота «Педро-16».

«Він злякався», — подумала я. Джордж кивнув, ніби й справді міг читати мої думки. Він теж мовчав. Ми не хотіли сіяти паніку серед решти екіпажу, але наша мовчанка промовляла більше за слова. Усі чули голос пілота. Кожен, хто служив в Афганістані, бачив, як люди втрачають мужність. Дороги назад після цього не було.

— Ви що, розігруєте мене? — майже зірвався на крик хтось у задній частині вертольота.

Тепер ми мали діяти, а «Педро-16» лишався нагорі й прикривав нас тільки половиною зброї. Принаймні «Кайови» були напоготові й снували довкола конвою. У них під животами ще зосталася приблизно половина ракет, тож ми мали додаткове прикриття.

Джордж швидко потяг ручку керування до себе й убік. Він збирався виконати той самий маневр, від якого зупинялося серце, і приземлитися поруч з конвоєм, але цього разу перед ним стояв тяжкий вибір. Він міг сісти на те ж місце, зробившись для ворога прогнозованим, або приземлитися в іншому, нерозвіданому, місці, ризикуючи потрапити на міну або на якийсь саморобний вибуховий пристрій (СВП). Нам, власне, й треба було евакуювати пораненого з конвою, що наткнувся на такий пристрій, а отже, лишалася ймовірність того, що там є щось іще. Джордж вирішив, що ліпше буде приземлитися в тій самій точці. Мені просто не пощастило, що постріл гвинтівки поцілив мою руку й стегно, однак ми незабаром дізнаємося, що відтоді ворог націлив на зону приземлення стрічкові кулемети.

Щойно шасі торкнулися землі, в нас полетіли важкі кулі. Вони гатили по вертольоту, відбиваючи рівний ритм. Я більше здогадувалася, ніж чула, як у нас одна по одній врізаються великі кулі. У мене всередині все тремтіло. Кулі влучили в хвіст і повільно почали повзти вперед: ворог пересував важкий кулемет, а наш восьмитонний вертоліт хитало, ніби маленький човен в океані. Ряд броньованих вантажівок трохи захищав нас від вогню. Ворог стріляв із висоти.

ПР, з яким не було зв’язку, очевидно, побачив, яким вогняним дощем нас поливають, і подумав: «Та до біса… Я не збираюся зловити кулю, біжучи до вертольота, що навіть не злетить». А коли один з ПРів і поранені дісталися вертольота, він так і лишився з конвоєм. Ми, не покладаючи рук, налагоджували системи, що ось-ось могли відмовити, і приймали поранених, тому ніхто на борту навіть не спитав, де той ПР.

Коли у хвості є несправність, через інтерком чути сирену аварійної сигналізації. Хвіст у нас був розтрощений ущент, і те, що ми намагалися сказати одне одному, заглушували звуки сирени. Усе відбувалося так швидко, що нікому навіть не спало на думку вимкнути сирену перемикачем, хоч ми були на землі не більш як п’ятнадцять секунд.

Через сирену в інтеркомі кілька цих украй важливих секунд ми не могли розмовляти. Однак зі своєї виграшної позиції — з лівого боку вертольота, найближче до конвою — я бачила через плече, що поранених і досі заносять. Отже, злітати ще зарано, ми могли когось поранити чи вбити. Я подала Джорджеві знак рукою, щоб він лишався на землі, поки я не побачу, що поранені на борту й у безпеці.

У Джорджа були сталеві нерви. Я вже не кажу про те, як він довіряв своєму другому пілотові, хоч майже нічого про мене не знав. Хіба тільки те, що я маю досвід і пройшла ту саму підготовку, що й він. Коли вертоліт хитає від пострілів, слабший пілот міг би запанікувати й поспіхом зірватися з місця. Тоді б поранені й солдати, які їх занесли у вертоліт, постраждали, а то й загинули.

Вертоліт-побратим і дві «Кайови» не могли нам допомогти. Ворог, безперечно, планував цю атаку і сподівався розбити рятувальний вертоліт. Повстанці заховалися на височині з націленою на посадковий майданчик зброєю. Вони так замаскували свої позиції, що ті, хто нас прикривав, не могли визначити, звідки в нас летять кулі. Ми не могли відстрілюватись, і наша підтримка теж. Покладатися можна було тільки на себе.

Ті-Джей теж не міг збагнути, де засів ворог. Та й навряд чи йому б удалося стріляти, поки тривала евакуація. До того ж його зброя була прилаштована так, щоб стріляти вниз, а не вгору. Тож він мав просто сидіти поряд зі своїм «п’ятдесятим калібром», чекати й терпіти обстріл, поки в ліві двері заносили поранених.

Коли я побачила, що все готове, то показала Джорджеві великий палець. З двох пілотів у вертольоті один завжди ніби «зовні», а другий — «усередині». Джордж мав оглядати територію й вести вертоліт назад, у шпиталь Кандагарського аеродрому, а я зосередилася на системах.

Екіпажі досить часто погіршують собі ситуацію тим, що в екстремальних обставинах поспіхом клацають не ті перемикачі. Пілоти нерідко випадково вимикають робочий двигун замість того, що загорівся. Я, згідно з протоколом, називала Стіву всі перемикачі, які клацала (перемикач ізолювання гідравліки та ін.). Стів уголос підтверджував кожну мою дію, а його руки міцно обхопили зброю. Він намагався стримувати поганих хлопців, аж поки ми вилетимо з зони приземлення (ЗП). Стів на мене навіть не дивився, бо цілком довіряв мені, знаючи, що я зроблю все правильно, і вистежував, звідки в нас летять кулі.

Нам ледь вистачало потужності летіти, проте, завдяки Стіву, ми тимчасово її збільшили. Він знав, що ми потрапимо під обстріл, коли повернемося туди. У ту мить його рішення врятувало наші життя. Якби він не подумав про це, ми сьогодні були б мертвою плямою в пустелі.

У нашій роботі немає гіршого відчуття, ніж лишити позаду пораненого чи ПРа. Зазвичай у такій ситуації ми б розвернулися й полетіли їх шукати. Проте обставини ускладнювались, і наш вертоліт міг розраховувати лише на одне приземлення.

Джордж вів вертоліт низько й швидко, тож ворогові було складніше взяти нас на приціл проти неба, — ще одне геніальне пілотське рішення. Але через кілька секунд після злету — якраз тоді, коли __________ раптом зрозумів, що з якоїсь причини на борту немає третього ПРа — Стів сказав таке, від чого в мене похолола кров.

— У нас тут пальне…

Із запаху я зрозуміла: він має на увазі, що пальне потрапляє в кабіну. Я моментально перевела погляд на паливомір, щоб дізнатися, чи швидко воно витікає. Перший бак з лівого боку вертольота не просто протікав: він уже був геть порожній. Та й другий не дуже від нього відставав.

На обох баках була міцнюща броня, тож кулемет талібів поцілив, певно, в тоненький паливопровід. Кожен з баків живив окремий реактивний двигун «Пейв Гоука», і тепер один з них працював на рештках пального. З такою вагою на борту ми не зможемо втриматися в повітрі, маючи лише один робочий двигун. У моїй голові за мить склався логічний ряд подій. Було зрозуміло, що кожної миті ми можемо запалати й упасти на землю.

Я інстинктивно перевела селектор пального на поперечну подачу. Це подарувало нам кілька хвилин, бо в лівий бак потекло пальне з правого. «Пташка» летіла. Ми не врізалися в землю. Поки що. Слава Богу. Перспектива розбитися посеред пустелі була реальною. Але перед моїми очима не промайнуло все моє життя, як то часто буває в критичні миті. Я чомусь уявила команду, що ремонтуватиме вертоліт. Вони повантажать його на «Шинук» і відтягнуть у Кандагар, а потім голова слідчої комісії скаже: «О, дивіться! Принаймні другий пілот перемкнув перший селектор на поперечну подачу».

Не встигла я полегшено видихнути, як мій погляд упав на паливомір. Стрілка правого бака, з якого тепер живилися обидва двигуни, опускалася до нуля надто швидко.

Лишився тільки один варіант.

— Треба сідати.

— Так, ми ПНБ, — відповів Джордж.

Не дивно, що він, зосередившись на керуванні й місцевості, не розумів: наша проблема значно більша за слабкий запах пального в кабіні. Він не знав про порожні баки. Ми ПНБ — поверталися на базу. Інакше кажучи, еммм, так, а що, в біса, ми ще мали робити?

— До Кандагара ми не долетимо, — констатувала я так чітко і спокійно, як тільки могла. — У нас витік пального.

На Джорджевому обличчі зблиснула тривога.

— Слід або приземлятися там… — я показала на голу пляму піску праворуч від нас, — або ми розіб’ємось… отам.

Я показала на інший гірський кряж за вісім кілометрів від нас.

Джордж не сумнівався в жодному моєму слові. Не гаючи ні секунди, він показав рукою на скелю, де збирався посадити вертоліт. Там? Рішення було правильне. Під камінням закласти міни складніше, ніж під піском. Наше випробування ще не закінчилось, і поки що додому ми не летіли. Не можна було відвертати увагу Джорджа, бо він мав посадити вертоліт на обране місце. Тож, коли він пірнув униз до гір, у кабіні повисла моторошна тиша.

Усі підготувалися. Тепер лишалося триматися міцніше й чекати катастрофи. Лівою рукою я потяглася вгору до дверей, а скривавлену праву поклала на пульт керування і глибоко вдихнула.

У ручках керування не працювала гідравліка, і, коли Джордж спрямував вертоліт донизу, я відчувала напругу навіть через сидіння. Це ніби їхати автофургоном, у якому несправний гідропідсилювач керма. Ми торкнулися землі набагато швидше, ніж зазвичай, і наша «пташка» аж затріщала від удару. Я відчула, як десь посередині спини щось різко хруснуло, проте біль не міг мене зупинити. Принаймні не сьогодні. Ми приземлилися. Це було досить тверде приземлення, але не катастрофа. Нічого страшного ні з ким не сталося. Ми вижили. Джордж був надзвичайним пілотом і виконав свою роботу. Тепер вийти наперед мали ПРи.

Треба було стерегтися талібів і якось, у дідька, вибратися звідси.

Мої руки швидко пересувалися пультом керування, смикали за ручки й клацали перемикачами — точнісінько так, як нас навчили. Я вимкнула газ і перекрила подачу пального. Команда все робила злагоджено, швидко і спокійно, як, зрештою, вже сотні разів перед тим.

У моїй голові, крім контрольного списку, мимоволі прокручувався сценарій, про який я намагалася не думати. І то не був сценарій фільму жахів. Ми опинилися в реальності, де всюди розкидано СВП, охорони периметра немає, а довкола — гори та бійці Талібану. Я знала, що битимуся до загину. Це набагато краще, ніж попастися в полон і маршувати ворожою територією з мішком на голові.

Я потяглася до гвинтівки, схопила її і вислизнула з вертольота на всипаний камінням майданчик. Мене тричі мобілізували в Афганістан, і я безліч разів літала в зону воєнних дій, але на ворожу територію за огорожею я ступила вперше.

Обернувшись плечима до вертольота, я попрямувала до хвоста й нарешті добре роздивилася поранених, яких ми врятували. В одного солдата (очевидно, найстаршого), який тримав руку на черезплічнику, був такий байдужий вираз обличчя, ніби йому вже нічого не загрожувало. А от хлопець поруч з ним, навпаки, видавався переляканим. Через бандажі на грудях і ногах він не міг рухатися. Напевно, у нього була травма хребта. На щастя, він міг ворушити рукою, тож попросив:

— Подайте мені зброю.

Ті-Джей простяг пораненому його особисту зброю, і, попри всю небезпеку ситуації, ми усміхнулися. Ще один воїн на нашому боці.

Третя поранена була зовсім молодою. Не знаю, які вона мала травми, але її аж трусило, хоч буяло надспекотне афганське літо. Вона сиділа нерухомо, проте очі її метушливо бігали по кабіні й горах. Я нахилилася ближче.

— Гей… гей, поглянь на мене, — сказала я їй, зазирнувши просто в очі. — Щойно в Афганістані підбили наш рятувальний вертоліт. Усі літальні апарати в радіусі ста кілометрів знялися в повітря, щоб урятувати нас. Тож заспокойся. Ми скоро виберемося звідси.

Я встала й повернулася до Ті-Джея, закотивши очі під лоба.

Він кивнув на знак згоди.

— Саме тому не можна дозволяти жінкам працювати в конвоях, — тихо сказав він.

Заплямована власною кров’ю й пальним я сердито зиркнула на нього, але він не помітив.

— Ти, бляха, знущаєшся?

На якусь мить Ті-Джей спантеличився, а потім до нього дійшло.

— Ой, та мова ж не про тебе, Ем-Джей! Ти крута… — пробурмотів він, затинаючись.

Я повернулася до відсіку. У мене не було часу міркувати над словами Ті-Джея щодо начебто моєї винятковості. Він не міг усвідомити, що жінки в одностроях мають такі ж здібності, як і чоловіки.

Наприклад, пілот «Педро-16» — чоловік. Але згадка про те, що в нього не витримали нерви, ще не згасла в моїй пам’яті. До речі, де, в біса, їх носить? Чому вони не приземлилися поруч і не забрали нас? Попри залиту кров’ю руку, я готова битися далі. Готовність битися залежить не від статі, а від характеру конкретної особи.

Відкинувши ці думки, я зупинилася перед відчиненими дверцятами відсіку. Жоден з поранених не мав броні, проте вона була на мені, тож я стала між ними й горами. _____________ став поруч. Він пильно вдивлявся в гори за хвостом вертольота, прикриваючи сектор «від шостої до дев’ятої години». Я взяла на себе сектор «від дев’ятої до дванадцятої». Було приємно стояти пліч-о-пліч із таким спецпризначенцем, як _______________. Я робила все, що мала робити, і відчувала це своїм єством. Упродовж останньої години мене підстрелили таліби, мій вертоліт продірявили кулі і мені довелося екстрено приземлитися на ворожій території. Я можу це зробити. Я не боюся. У ту мить я не помінялася б місцем ні з ким у світі, бо знала: цю роботу найкраще виконаю саме я.

Однак тут і справді було небезпечно. Ми стояли довкола просяклого пальним вертольота, що не міг більше літати, а Ті-Джей знов і знов передавав наші координати по аварійному радіоканалу.

— Мейдей. Мейдей… «Педро один-п’ять», потрібна евакуація.

Наш вертоліт-побратим з несправною зброєю лишався високо в небі й зовсім не виявляв бажання приземлитися.

— Мейдей. Мейдей… «Педро один-п’ять», потрібна евакуація, — знову сказав Ті-Джей.

Я подумала про те, що вертольоти літають у парі, щоб у разі аварії один міг допомогти другому. «Педро-16» уже відмовився взяти на борт наших поранених через страх перевантаження. Тепер ми просили їх підняти ще більшу вагу. Тому й не дивно, що вони не хотіли спускатися.

Однак Ті-Джей і далі кричав у радіо.

— МЕЙДЕЙ! «Педро один-шість», бляха, спускайтесь і заберіть нас!

А потім почалася справжня перестрілка.

Пізніше я читала у звітах, що довкола нас було близько ста п’ятдесяти талібів. Вони мали чіткий план: вивести з ладу конвой, поранити солдата, приманити вертоліт рятувальників і збити його. Цьому планові годилося б запобігти, але ми були тут, і нас щохвилини могли розстріляти. Певна річ, оті всі ворожі сили, з якими ми стикнулися біля конвою, мали намір закінчити свою роботу, тобто вбити або взяти в полон кожного з нас. Ліворуч від вертольота об каміння під нашими ногами зі свистом ударялися кулі.

— Задраймо люки з цього боку. Забагато вогню на нас, — скрикнув ____________, кивнувши головою в інший бік, а тоді усміхнено додав: — Безпечніше йти через кабіну. Не хочеться знову вхопити кулю.

Я усміхнулась у відповідь і закинула ногу в кабіну. Точніше, спробувала це зробити. Біда з тим одягом! Прив’язані до талії рукави розв’язалися, верх костюма опустився, і я зачепилася за нього ногою. На півсекунди ми зустрілись очима, і я просто розсміялася, бо ситуація була геть абсурдна. _____________ гиготів, коли незграбно взяв мій костюм за те місце, що нижче від спини, і штовхнув мене у відсік.

Потім штовхнув іще раз, і я майже прокотилася по підлозі, вбираючи в себе пальне з калюж. Він заліз услід за мною. Тепер ми обоє іржали, як ідіоти. Ті-Джей, тримаючи оборону в передній частині «пташки», обернувся подивитися, чи не з’їхали ми з глузду. Може, злегка й з’їхали, бо аж заходилися реготом. Однак нам треба було трохи розслабитися.

Бійці Талібану напосіли на наш вертоліт. Довкола дзижчали кулі. Вони летіли зусібіч, а ми ще не зробили жодного пострілу. Згідно з правилами, нам треба було знати точне місце обстрілу. Може, нам і полегшало б трохи, якби ми постріляли по горах, але тоді ми витратили б набої, які знадобляться, коли таліби прийдуть по нас. Не знаючи достеменно, звідки йде ворожий вогонь, тиснути на спусковий гачок безглуздо: можна зашкодити цивільним, які, не дай Боже, з’являться на цій території. З вертольотів у повітрі теж годі побачити, звідки стріляють, бо в горах дуже багато скель і печер, які ідеально прикривають ворога.

Раптом захрипіло радіо на аварійному каналі. То озвалась одна з «Кайов»

— «Педро один-п’ять», «Шамус три-чотири». «Педро один-п’ять», увага! Ми ПНБ для дозаправляння й перезаряджання.

Хай їм чорт — вони теж нас кидають?! Без прикриття з повітря таліби переб’ють нашу маленьку команду за лічені хвилини. Тільки ракети «Кайови» тримали ворога на відстані. Пілот «Кайови» це знав напевно, бо його подальші слова були просто безумством.

— Якщо ви можете ворушити дупами, то швидко збирайтеся. Ми пролетимо повз вас і підхопимо на шасі.

Я подивилася на згорбленого над радіостанцією Ті-Джея, щоб переконатися, що мені не вчулося. На шасі? Це Афганістан, а не Голлівуд. «Кайови» не приземляються на бойовищі й не перевозять пілотів на шасі. У них немає додаткових сидінь, і їм не вистачить потужності на додаткову вагу, особливо в таку спеку. Але, може, їхня вага стала менша, бо в них поменшало пального й набоїв?.. А як же наші пацієнти?

— Відмова. Нас забагато. Маємо трьох поранених.

— Прийнято, «Педро один-п’ять», — сказав пілот «Кайови». — «Педро один-шість» приземлиться й забере ПРів та поранених.

Нарешті. Наш вертоліт-побратим таки спуститься. Спочатку «Кайови» заберуть екіпаж на шасі, а решта людей полетить на «Педро-16». Це може спрацювати.

— Першим на вихід екіпаж, — сказав _____________. — Ем-Джей, ви зі стрільцем стрибаєте на першу «Кайову».

— Нізащо, — запротестувала я.

Я не хотіла кидати інших. Потім прикусила язика. ___________________ був головним у ПРів. Технічно нами командував Джордж, але він ніколи не піддав би сумніву накази _________. Тактичне керівництво лягло на плечі _____________, щойно ми почали працювати як наземні війська. Не можна було сперечатися з його рішеннями просто тому, що я не бажала евакуюватися першою.

Хоч як мені не хотілося кидати команду, я ледве не заверещала з радості, помітивши, що два армійські вертольоти підлітають ближче, щоб забрати нас. Це було найпрекрасніше з того, що я бачила в житті. Я повернулася до ____________ і почала відстібати від рятувального жилета магазини з патронами й воду. Тепер йому вони були потрібніші.

— Це не круто, чуваче, — сказала я. — Я хочу лишитися тут, з вами, аж поки з’явиться шанс вибратися всім.

Ми з Джорджем перезирнулись. Я бачила, що й він відчуває те саме, але на землі головними ставали ПРи, тож заради спільної справи я мала слухатися їхніх наказів.

____________ засміявся, беручи мою амуніцію.

— Побачимося в Кандагарі, — мовив він.

Я проковтнула свою гордість і повернулася до армійського вертольота. Один магазин про всяк випадок я лишила собі: ану ж нам з «Кайовою» доведеться ще раз незаплановано «приземлитися»? Інший ПР пристебнув мені до пояса витяжний шнур, щоб я могла причепитися до шасі «Кайови». Мандрівочка буде хистка.

Попри рани, я не відчувала болю. Очевидно, завдяки адреналіну. Разом з Ті-Джеєм ми побігли до «Кайови». Коли Ті-Джей показав, на який бік вертольота планує стрибати, я кивнула.

У ту мить я про це не згадала, однак лишила там дещо зі своїх речей, зокрема прапор. Уперше я йшла в бій без чарівного амулета, але нам з Ті-Джеєм треба було летіти впорожні. І хоч ми кинули наш рідний вертоліт, я була рада, що сідаю на новий. Ми зігнулися під лопатями робочого гвинта й посунулися до протилежних шасі, щоб не збити «пташці» баланс. Я поставила праву ногу на шасі й перекинула ліву, щоб сісти на металеву підвіску, яка йде від фюзеляжу до ракетного блока, а потім прихилилася спиною до вертольота й зачепила гвинтівку за гондолу двигуна.

Перш ніж ми злетіли, я кинула очима на нашу поламану «пташку». ПРи винесли назовні двох із трьох поранених і готувалися повантажити їх на борт побратима. «Педро-16» щойно приземлився метрів за дев’яносто від них — на відстані, яку треба йти під кулями по розпеченому камінню майже цілу вічність. Я зауважила двох ПРів і трьох поранених, а потім — хай йому грець! — Стіва, який тримав ноші з одного кінця, хоч його мала забрати інша «Кайова».

Я знала Стіва досить добре й усе зрозуміла: він побачив, що ПРи не зможуть самостійно перенести двох поранених туди, де приземлився «Педро-16». Тому й узявся допомагати ПРам під прицільним вогнем бійців Талібану. Я лютувала, що він наражає себе на небезпеку, але водночас пишалася ним. Гордість і нерви. А ще я заздрила, що він, на відміну від мене, таки переконав ПРів дозволити йому лишитися.

Я обв’язала витяжний шнур довкола підвіски ракетного блока й пристебнула другий кінець до пояса, а тоді двічі ляснула по фюзеляжу, даючи пілотам команду на старт. Проте вони вже почали підніматися. Навіть безстрашні пілоти таких вертольотів не хотіли там лишатися ні на мить. Я почула, що гвинти запрацювали інакше: їм було важко нести зайвих двох людей, на яких «Кайова» не розрахована. Я відчула, як вертоліт легшає. Це означало, що ми зараз злетимо.

Потім за один момент я наче знову пережила всі свої різдвяні свята. Мою увагу привернув крихітний спалах світла метрів за шістдесят позаду розбитого вертольота. Я дивилася трохи нижче від цівки гвинтівки, зачепленої за ракетний блок, і побачила спочатку один, а потім другий спалах світла з дула таліба.

Нарешті. Стріляють звідти! Мені хотілося переможно закричати. Це означало, що я знаю, куди стріляти. Я розуміла, що Ті-Джей крізь фюзеляж не міг бачити цих спалахів. Поки вертоліт піднімався, мені вдалося випустити з десяток куль. Сумніваюся, що вони когось убили або принаймні поцілили. Я могла сподіватися лише на те, що трохи відігнала ворога, аби ми могли спокійно злетіти. Якщо я зняла куряву, то є шанс, що й інші зможуть побачити, куди я лучила, і націлять туди власну зброю.

Однак у мене не було радіозв’язку з пілотом «Кайови», тож після кількох пострілів я збагнула: більше стріляти не можна. Зрештою, ось-ось мала підлетіти інша «Кайова». Я не мала вибору: треба було берегти набої.

Потім мені сяйнула думка, від якої всередині все стерпло. Те, що я нарешті змогла побачити спалахи від пострілів, означало, що таліби помітили нашу спробу евакуації й вирішили вийти з засідки, щоб покінчити з рештою команди рятувальників, які лишилися на землі.

Двадцять хвилин польоту до найближчої передової оперативної бази здалися мені годинами. Я відчайдушно чіплялася за ракетний блок, а вітер майже здирав з мене одяг. Але найгіршим було те, що я не знала, чи вибралися звідти Стів і ПРи. «Педро-16» пронісся повз нас через кілька секунд, і я не встигла розгледіти, чи є на борту мої бойові товариші.

Поки я дивилася на землю, різкий вітер вирвав з моєї кишені сонцезахисні окуляри. Прив’язана до вертольота, я вдихала гаряче пустельне повітря на швидкості сто тридцять вузлів і спостерігала за тим, як вони здіймаються у височінь. Раптом мої «Оаклі», кружляючи, полетіли донизу, на афганську землю, і я засміялася, уявивши десятирічного кандагарського козяра, який носитиме їх, коли пастиме кіз.

Через двадцять хвилин вертольоти «Кайова» перелетіли через колючий дріт ПОБу «Фронтенак». Вони мали висадити нас, після чого, швиденько заправившись і набравши боєприпасів, помчати назад до конвою. Тепер я безперестанку думала про тих, кого покинула. Я відстібнулася й стрибнула ще до того, як полози торкнулися землі. Соромно сказати, але я навіть не повернулася відкозиряти хоробрим пілотам «Кайови», які щойно нас урятували, бо дуже хотіла довідатися про долю Стіва та інших.

Я рушила до бази, майже не помічаючи нажаханих очей солдатів, що товклися довкола. Уявляю, який у мене був вигляд: просяклий пальним бронежилет, засохла кров на руці й нозі, авіакостюм, зав’язаний рукавами довкола талії, гвинтівка напоготові, а на голові — шолом. Я вже була по цей бік дроту, але й досі відчувала в крові адреналін.

Дорогу мені перейшов якийсь солдат із квадратною щелепою.

— Геть! Мені треба в ТОЦ, — скомандувала я.

Я прямувала в тактично-оперативний центр, позначений сигнальними флагштоками, де можна було по супутниковому зв’язку й радіо дізнатися, чи вижила наша команда.

Солдат, що стояв переді мною, розкривав комплект першої меддопомоги. Потім я побачила сині латексні рукавички — очевидно, «Кайова» передала по радіо, що везе на полозах пораненого пілота. Я проігнорувала його й рушила вперед. Заскочений зненацька, медик ступив крок назад і спотикнувся. Тільки в цю мить я помітила коло себе Ті-Джея. Невже він ішов поруч від самого приземлення?

— Капітане… Капітане, сер, мені треба оглянути ваші рани. Я не можу відпустити вас, поки не подивлюся, — наполягав медик.

Пустивши повз вуха його «сер», я йшла далі, але медик не відставав від мене й Ті-Джея. Не сповільнюючи ходи, я перекинула гвинтівку в ліву руку й показала йому праву.

— Бачиш? Усе гаразд. Трохи шрапнелі, але вона маленька, я зможу дістати її потім.

— Гаразд, — сердито впирався він, — проте я хочу оглянути й ногу.

Роздратована, я зупинилась. Подивившись йому в очі, я спустила штани просто посеред двору. За нашим незграбним танцем спостерігали близько десятка солдатів, однак я не була певна, що до того моменту під бронею й шоломом вони розпізнали в мені жінку. Тепер вони витріщалися відкрито — на мої труси «Гелло Кітті».

Ті-Джей ступив крок до найближчого солдата і майже прибив його поглядом до землі.

— НА ЩО ТИ, бляха, вирячився?

Усі чоловіки, вийшовши з заціпеніння, знову швиденько взялися до своєї роботи. Медик скористався з можливості оглянути мою ногу й опустився на коліна.

— Гаразд… кров уже не йде. Ви вільні… мадам.

Утішений тим, що наді мною не нависає смертельна небезпека, він дозволив мені йти далі, але не припинив своїх танцювальних маневрів поруч, дістаючи на ходу якісь пігулки.

— Знеболювальне й антибіотики, — сказав він і всунув мені таблетки.

— Е ні. Без стимулянтів. Якщо команда не вибралась, я лечу по них назад.

— Розумію, мадам, але хоч ковтніть антибіотик. У вашій руці й нозі сторонній матеріал. Ви ж не знаєте, що було в тій кулі.

Логічно. Я схопила пігулку, яку він мені простяг, і відразу ж проковтнула.

Він боязко потер своє колюче підборіддя, сором’язливо й водночас переможно усміхнувся, а тоді показав іще одну пігулку.

— Узагалі, оце антибіотик.

Я ледь не вдарила його, бо не потребувала анестетиків. Рани вже не боліли. Мене турбувала доля інших. Якщо вони не дісталися до бази, я маю бути в стані бойової готовності, щоб повернутися й забрати їх. Звісно ж, до їхніх послуг були й інші команди, і мені дозволили б вилетіти знову тільки після звіту, але в той момент я про це не думала. Якби було треба, я б викрала одну з вантажівок і повернулася назад.

Я потяглася до фанерних дверей ТОЦу і рвучко смикнула їх. Вони з грюкотом зачинилися за мною й Ті-Джеєм. На нас глянуло кілька пар очей, але всі відразу ж повернулися до роботи: зрештою, обстріляно конвой і збито рятувальний вертоліт. Такі речі важливіші за відвідувачів.

— Чим можу допомогти, мадам? — спитав найближчий до дверей солдат, не відриваючи очей від монітора.

— Я лише на хвильку, солдате. Я «Педро один-п’ять», мені треба знати, що з моїми пораненими й рештою екіпажу.

Усі водночас подивилися на нас із Ті-Джеєм. Ніхто не промовив ані слова, і я з жахом відчула: вони знають щось таке, чого не знаю я. Вони чули наші заклики про допомогу по радіо, коли нас атакував Талібан?

Двері знову рипнули — за нами зайшов Джордж. Він прилетів другою «Кайовою». На його обличчі проступала тривога, як і в мене.

— Агов, Стів і наші ПРи нормально вибралися звідти? — запитав Джордж.

Капітан, чия уніформа видавалась аж надто чистою, встав із-за свого фанерного столу.

— Усі вибрались успішно, — сказав він.

Три чудові слова.

Я не могла дочекатися, коли зможу обійняти Стіва й добряче зацідити йому.

Дев’ять

Коли ми повернулися в Кандагар, я пішла до ТОЦу з усім спорядженням, крім, звісно, прапора та інших речей, які лишила у вертольоті. Мене вибіг зустріти начвир (начальник виробництва), що відповідає на аеродромі за дії ремонтників. З досвіду роботи офіцером техобслуговування я пам’ятала, що ці хлопці люблять усі літальні апарати як класичну автівку, яку завжди тримаєш доглянутою під брезентом. Вони знали особливості кожного вертольота, і «сто вісімнадцятий», що його ми недавно покинули в пустелі продірявленим і просяклим пальним, був одним з найкращих.

Привітавшись із начвиром, я сказала:

— Мені так шкода «сто вісімнадцятий» і всієї вашої, хлопці, роботи з вітровим склом.

На якусь мить він спантеличився. У нього навіть відвисла щелепа. Потім він опанував себе і мрійно обійняв мене разом з усім спорядженням.

— Ти, бляха, жартуєш? Я дуже радий тебе бачити. З вами все гаразд?

Я ще остаточно не зрозуміла, що з нами, зрештою, сталося. Звісно ж, ми були важливіші за покинутий вертоліт, але з якоїсь причини мій мозок і досі поривався в бій, тож, поки не мине ця ейфорія, я не зможу оцінити, як близько ми були до смерті чи полону.

Начвир рушив зі мною до ТОЦу, допомагаючи нести частину спорядження. Коли я звела очі, то побачила, що до мене прямує хтось із керівництва. На щастя, то був не полковник Джонсон, проте з кількості людей довкола можна було зробити висновок, що це все одно хтось поважний. Коли він підійшов ближче, я побачила зірочки на його уніформі й зрозуміла: це командир бази.

— Капітане! — прокричав він, підступивши до мене. — Ви Ем-Джей?

— Так, сер, — відповіла я.

Слово честі, мені геть не хотілося тоді робити цього. Можна мені принаймні скинути спорядження і змити з дірок у руці пальне?

Він простяг праву руку й інтенсивно потрусив угору-вниз мою, щасливий, що йому не доведеться писати листа моїм рідним.

— Я думав, що вас підстрелили. Це ваша кров? — спитав він. — Де саме ви вхопили кулю?

Він засипав мене питаннями, трясучи мою руку, побиту шрапнеллю.

Я перевернула руку, яку він так і не відпускав, щоб показати рани на передпліччі.

— Отут ушкодження найсильніші, але…

Він миттю відсмикнув руку, ніби обпікся.

— Емм, вони здебільшого поверхневі. Не так уже й боляче, — незграбно закінчила я.

Вираз великомученика на його обличчі розсмішив мене.

Я не могла не гигикнути, хоч відразу ж стримала сміх: енергійно трясти руку пораненого пілота на очах усього оточення — чудова вистава.

— Що ж, принаймні кров у вас скипається добре, — засміявся він.

Запала незручна мовчанка. Усе йшло не за його планом. Я спробувала трохи зняти напругу.

— Ні. Я припалила рани сигарою, яку саме тоді курила, — пожартувала я.

Усі зареготали, однак у тому сміху вчувалося, що ніхто з присутніх не певен, чи я пожартувала. Я рушила далі до ТОЦу, щоб відзвітувати про політ.

Зазвичай на звітування не допускають нікого, крім екіпажу, тож команда може спокійно описати все, зокрема й невдачі. Але, коли я зайшла в ТОЦ, стало очевидно, що цього разу все буде інакше.

Зазвичай у ТОЦі, приміщенні шість на дванадцять метрів, одночасно перебуває не більше від п’яти-десяти осіб. Того дня я з подивом побачила, що там товклося близько п’ятдесяти людей, які хотіли почути, що з нами сталося п’ятьма годинами раніше. Ріс розчистив мені шлях і міцно обійняв. Він якось сказав, що я йому наче молодша сестра, і з виразу його обличчя було видно: це серйозно.

— Бляха, я дуже радий тебе бачити, — мовив він.

Думаю, я вперше й востаннє почула від нього слово на Б.

Кілька секунд я міркувала про те, як сильно це все позначилося на нашому командирові. Люди, за яких він відповідав, опинилися в такій страшній небезпеці. Я обміряла оком кімнату, подивилася на начальство, розвідників, капелана та інших людей, з якими не була знайома. Я думала, як вони сприймуть наші слова про те, що все пішло не так. Аудиторія ж досить різношерста. Я помітила також уніформи «Кайови», сподіваючись, що то пілоти, які мене витягли з пекла, і в мене буде нагода їм подякувати. Але часу перевірити, чи справді це вони, не було — ми відразу ж перейшли до звіту.

Кімната була заповнена людьми, тож довелося стояти. Правда, мене трохи здивувало, що ніхто не запропонував виснаженому екіпажеві сісти на вільні місця. Я глянула на закривавлену уніформу, суху але пропахлу пальним, вирішивши, що люди витріщаються на мене саме через це. Джордж, як керівник польоту, прокашлявся й заговорив.

— Політ почався без проблем. Ми дістали від розвідки інформацію по радіо про наявну небезпеку і про те, що до нас долучаться «Кайови».

Фактично це був звичайнісінький звіт. Він нічим не відрізнявся від інших, крім певних нюансів і великої кількості народу. Я почала непокоїтися, думаючи, що в деяких наших рішеннях можна засумніватися, хоч і вважала, що в той момент ми ухвалили найкращі з рішень. Звісно, нас можна звинуватити в тому, що повертатися вдруге було не варто.

Хтось може сказати, що ми мали дочекатися А-10, але там, унизу, було троє поранених американців, які потребували невідкладної допомоги. Ми мали всі підстави думати, що ворогові просто пощастило влучити в мене. Ніхто й слова не мовив про те, що «Педро-16» відмовився входити в небезпечну зону.

Коли Джордж і командир «Педро-16» дійшли до того, як ми опинилися в пастці, втрутився другий пілот і почав говорити таке, що я не збиралася просто так пускати повз вуха.

— Потім ми приземлилися, щоб забрати вас, — сказав він, прокашлюючись.

— Хвилиночку, — перебила його я.

П’ятдесят облич повернулися до мене. Приблизно п’ятеро людей уже знали, що я зараз скажу, і, судячи з їхнього виразу, їм аж полегшало від того, що хтось таки змусить «Педро-16» пояснити свою гівняну поведінку.

Ну ж бо, Ем-Джей. Учисть їм.

— Хлопці, чому ви не забирали нас так довго? — відверто спитала я. — Ви зливали пальне? Я гадала, що ви сядете поруч, щойно ми вимкнемося.

Пілот вирячився на мене й не міг повірити своїм вухам. Тиша, яка запала в кімнаті, приголомшувала.

— Ви не так уже й довго були на землі, — відрізав він. — Отже, в ту мить…

— Ні, — перебила я його. — Ми були на землі хвилин із двадцять!

— Певен, що вам так тільки здалося, Ем-Джей. — Він гиготнув так, наче розмовляв з дитиною. — Насправді це тривало менше.

— Розвідко… Як довго ми були на землі?

Хлопці й дівчата з розвідки чули наші перемовини по радіо й записували геть усе.

— Ем, вісімнадцять хвилин, капітане, — боязко відповів командир розвідки, не бажаючи встрявати в суперечку.

— Вісімнадцять хвилин, — впевнено кивнула я. — Гаразд, то що ви робили вісімнадцять хвилин?

Вісімнадцять хвилин — це достобіса довго, коли ти сидиш під обстрілом на землі, а над тобою кружляє вертоліт, відмовляючись приземлитися.

— Я не знаю, — сказав він.

Я подивилася на пілотів «Кайови» — вони штурхали один одного ліктями й хитали головами. Правда була в тому, — ми всі це знали, — що нам і досі довелося б чекати там, якби не екіпаж «Кайови». Тільки коли вони приземлилися, показавши «Педро-16», що це безпечно, і перебравши керування операцією на себе, той нарешті був змушений якось зреагувати.

— Гаразд, тож у цей момент приземлилися «Кайови», — провадила я, втішена, що домоглася свого, і готова звітувати далі.

— Правильно, — сказав Джордж із задоволеною усмішкою на обличчі.

Потім ми дійшли до того місця, коли я почала стріляти. Я відчувала, що чітко визначила позицію ворога, бо впевнено бачила точку обстрілу, але не мала зв’язку з пілотами «Кайови». Я могла б поставити в скрутне становище інший літальний апарат, якби він опинився на лінії вогню. Правду кажучи, рішення було неідеальне, і мені мало б дістатися на горіхи. Пілот «Педро-16» самовдоволено посміхнувся, бо знав, що зараз буде, і радів з того, що цього разу перепаде мені.

Але Джордж просто проминув те, що я стріляла, і запитав, чи є в аудиторії ще питання. Я не могла в це повірити. Звіт майже закінчився, і я вже ось-ось мала вийти сухою з води. Потім один з армійців підняв руку.

— А хто стріляв з мого шасі? — запитав він.

Лайно! Тепер я точно матиму величезні проблеми. Бажання захистити Стіва й інших затуманило мій розум, і, мабуть, тепер мене за це дискваліфікують. Ось тобі й маєш кар’єру пілота!

Я глибоко вдихнула й смиренно підняла руку десь до рівня вуха.

— Емм, то була я.

— Бляха, п’ятірка! Це було круто! — відповів він, усміхаючись. — У нас закінчилися патрони, і коли я побачив той спалах, то вже подумав, що ми звідти не виберемося. Ти змусила їх пригнутись, і ми змогли злетіти. Класна робота!

— Дякую, — сказала я й подивилася на Ріса, намагаючись угадати, чи будуть у мене проблеми.

Він прочитав мої думки й заспокійливо усміхнувся. Усі погодилися з тим, що я мусила натиснути на спусковий гачок. Хвала небесам, що я на нього натисла.

Капелан ступив крок уперед і оголосив: «Якщо комусь із вас треба «з Кимось поговорити», то я готовий». Ми перезирнулися й ледь не засміялися. Ні, дякуємо. Особливо тепер, коли ми стоїмо перед п’ятдесятьма людьми й від утоми не можемо навіть звести рук.

Після звіту до мене підійшов Ріс і оглянув мою руку. З виразу його очей я бачила, що він хвилювався сильніше за всіх. Відчуття було таке, ніби він ось-ось розридається. Ріс тоді був командиром ескадрильї і відповідав за нас усіх.

— Ем-Джей, ти маєш піти обстежитися, — мовив він без емоцій.

Я не сказала йому, що насправді найдужче мені боліла спина. Щось у ній змістилося, коли ми сідали, і я мала погане передчуття, що ще про це згадаю.

Я вийшла з ТОЦу. Коли двері зачинялись, я почула, як Ріс наказує відвезти мене до шпиталю. Було близько п’ятої вечора, а на вулиці й досі стояла шалена спека. Та мені було байдуже: я ж у Кандагарі. Я знала, що мені неймовірно пощастило, що стою тут, а не їду з мішком на голові в якійсь вантажівці талібів до їхньої бази десь у Марджі. Я почула, як за мною відчинилися й зачинилися двері ТОЦу, і повернулася. Позаду стояв Дуґ Шеррі. Він дивився повз мене на доріжку для рулювання, стискаючи зубами недокурок сигари.

Я чекала на його реакцію: чи він і далі мене ігноруватиме, як раніше, чи почне розказувати, скільки всього я зробила неправильно.

— Привіт, Дуґу, — мовила я, приготувавшись до будь-якого розвитку подій.

Минуло секунд із двадцять, перш ніж він зирнув на мене. Тоді оглянув своє взуття, пхнув камінчик, трохи поворушив ним і, ніби щось вирішивши, звів очі на мене.

— Хороша робота, мала.

Мене ніби по голові вдарили. Інші члени його команди покинули ТОЦ відразу ж за ним, і він рушив з ними до воріт, прямуючи в їдальню. Уже і їхній слід прохолов, а я досі стояла там, приголомшена. Це була найвища оцінка моїх здібностей з усіх, на які я могла сподіватися. Таке визнання від пілота його калібру, зважаючи на нашу складну історію взаємин, означало для мене більше, ніж усі медалі, що їх у майбутньому пришпилять мені до грудей.

Трохи побурчавши, я погодилася, щоб мене відвезли до шпиталю. Мені зробили рентген, дістали кілька шматочків шрапнелі й промили рани сольовим розчином. За годину я вже була в ТОЦі, готова до роботи. Тільки-но стало зрозуміло, що сьогодні нас уже не випустять літати, ми з екіпажем вирушили до прикрашеної різдвяними вогниками вишки. Нам не хотілося відпочивати. Дещо треба було закінчити.

Ми сиділи там, спостерігаючи, як заходить сонце, нюхали відстійник і по черзі брали запальничку, підкурюючи сигари. Я витягла ту, яку весь час зберігала в рятувальному жилеті. Мені здалося, що це найкращий привід для святкування з усіх можливих. Хтозна, чи буде в мене ще такий шанс?

Ми всі посміялися з очевидної небезпеки курити сигари в просяклому пальним одязі на дерев’яній вишці, але в той момент більшість із нас почувалася майже непереможною. Я б сказала, куленепробивною, хоч то, звісно, була неправда.

— Гей, Стіве, закладаюся, навіть тобі перепаде, якщо розповіси цю історію в барі, — пожартував один з хлопців.

Ми ледве не надсадили животи від сміху, і нам це допомогло більше, ніж усякі слова капелана. Шок іще не минув, однак ми були неймовірно щасливі з того, що лишилися живі, зібралися разом і кепкуємо зі Стіва. Я сумую, згадуючи ті дні, коли літала зі своєю бойовою родиною. Від цього спогаду мені стає на серці найтяжче.

Пізніше, того вечора, ПРи полетіли за своїм товаришем, якого ми лишили з конвоєм. Ніхто з нас не мав наміру йти в ліжко, не дізнавшись напевно, що він у безпеці. Ми готові були зачекати. Джордж попрямував до біотуалету. Я чистила гвинтівку в тій частині ТОЦу, де стоять шафки екіпажів, неподалік від біотуалетів, коли почула шум.

— От чорт!

Пластикові двері різко прочинились, а за ними й задні двері ТОЦу, з яких вилетів схвильований Джордж.

— У тебе все гаразд? — спитала я.

Тепер, коли адреналін трохи відступив, я дещо хвилювалася про всіх. В емоційному плані нас ніби кидало від відбійника до відбійника, тож мені було цікаво, що ж так вразило Джорджа.

— У мене теж влучила куля! — сказав він.

— Маєш на увазі — в жилет?

Коли ми повернулися на Кандагарську базу й оглянули спорядження, Джордж помітив, що шрапнель частково поцілила в його броню, застрягши в рятувальному жилеті й пошкодивши сигнальну ракету. Якби та вистрелила, то додала б нам зайву проблему. Ми тихо подякували провидінню, що все обійшлося.

— НІ! — сказав він. — Я щойно дістав шматочок зі стегна!

На щастя, шрапнель увійшла не надто глибоко і крові витекло небагато, але діставати з тіла частину кулі однаково досить неприємно. Рану треба буде перевірити про всяк випадок, але з Джорджем, здається, все добре.

Я знала, що він відчував. Я вже дістала п’ять шматочків кінчиком ножа, і впродовж наступних кількох днів витягну ще близько десяти, коли вони повилізають на поверхню шкіри. Я намагалася робити це, коли ніхто мене не бачив, бо людей від такого починало нудити. Але не могла припинити шукати, чекаючи, що ось-ось знайдеться ще щось. Ворожий метал у тілі дратував.

Ще до світанку ПРи привезли свого побратима цілим і здоровим. Ми повернулися до звичних справ. Ріс, як наш командир, докладав неабияких зусиль, щоб вивести на бойовище канадців і скинути на наш покинутий вертоліт щось таке, що знищило б усе засекречене обладнання на борту, але марно. На каналі «Хижака»[8] ми вже бачили, як вантажівка талібів везе частини вертольота, і я розуміла: коли Ріс дивився на це, то почувався так, ніби зазнав поразки. Він зробив усе можливе, щоб вертоліт не потрапив до рук ворога, однак тепер мусив спостерігати на екрані, як його потроху розтягають у різні боки. Відчуття було жахливе. Ніхто не хотів, щоб наше обладнання потрапило у ворожі руки. Частину того обладнання ми мали забрати з собою, коли рятувались, але нам довелося летіти впорожні. Та й, правду кажучи, тоді ми не думали про це.

У наступні дні наземні й повітряні сили намагалися витягти наш вертоліт з ворожої території. Команда відновлення придумала пригнати туди великий вертоліт «Шинук» із подвійними гвинтами, який міг би забрати нашу важку «пташку» на вантажній системі підвіски. Для надійності до операції добровільно долучилося кілька людей із техобслуговування.

Якщо чесно, то я дуже чекала на прискіпливу оцінку ушкоджень. Кількість виведених з ладу систем і дірок у фюзеляжі точно могла б претендувати на якийсь рекорд. На жаль, ми ніколи не знатимемо цього напевно.

Щоб причепити «сто вісімнадцятий» до системи, треба було відпиляти гвинти. Згідно з інструкцією, можна було відпилювати по одній лопаті, обертаючи кожну з них до носа вертольота. Однак наші хлопці знали: вони на ворожій території, і, ясна річ, хотіли зробити все якнайшвидше. Тож хутко відпилювали лопаті, не обертаючи їх до носа. Раптом кілька іскорок розтопленого металу впало на вкриту калюжами пального підлогу вантажного відсіку. Вертоліт відразу ж спалахнув.

Хлопці з техобслуговування шоковано дивилися на охоплений вогнем вертоліт. Перш ніж полум’я поглинуло геть усе, один з них простяг руку в кабіну пілотів і дістав мою сумку — саме ту, з прапором, яку я брала з собою на кожну місію. Я довіку буду вдячна йому за це. Коли він повертав її мені, трохи обвуглену й розтоплену по краєчках, я обхопила його руками і стисла так сильно, як тільки могла. Він був моїм героєм.

Наприкінці того розгортання, коли прибула наша зміна, один з молодих пілотів зупинив мене по дорозі до ТОЦу.

— Привіт… який у вас був позивний? Ми намагаємося придумати якийсь собі.

— «Педро». Ми були «Педро».

Я так цим пишалася. Ми завжди будемо «Педро».

— «Педро»? Чому, ви хіба біля Мексики?

Я просто засміялася й пішла геть. Він потім усе зрозуміє.

Пізніше я дізналася, що наступна ескадрилья зберегла наш позивний. Очевидно, ми створили йому певну репутацію серед американських та міжнародних наземних військ. Коли хтось зазнавав поранення на бойовищі, звернутися можна було багато куди. Але, чуючи по радіо позивний «Педро», поранені знали: ми витягнемо їх за всяку ціну.

Станом на 2015 рік, по шести роках, традиція живе: кожна наступна ескадрилья й далі використовує позивний «Педро». На тому розгортанні ми заслужили собі право називатися «Педро», і я нарешті відчула, що тепер з чистим сумлінням можу ходити тими самими коридорами, що й герої, яких так шанувала.

Дорога назад у Штати була веселішою, ніж я могла уявити. Ми зупинилися на Дієґо-Ґарсії — острівному рифі у формі підкови посеред Індійського океану з маленькою військовою частиною. Нам нічого не треба було робити — тільки пити й радіти, що ми досі живі.

Пообідня година почалася досить тривіально. Дехто з нас випив по одному-два коктейлі. Але все пішло шкереберть, коли один зі стрільців почав демонструвати всім те, що сам називав «голими обіймами стрільця». Тебе хтось обіймав і через плече невиразно промовляв: «Я люблю тебе», поки ти не поплескаєш його по руці й не скажеш: «Я теж тебе люблю». Потім до тебе доходило, що в нього труси опущені аж до щиколоток. Неважко здогадатися, як швидко така історія могла обернутися на щось погане, але там, на Дієґо-Ґарсії, хтось ніби відкрив запобіжний клапан і випустив усім пару. Ми любили одне одного. Любили по-справжньому. І щойно пережили чи не найшаленіше розгортання.

День потроху минав, а ми вдивлялися в океанську далечінь. Нас, трохи сп’янілих, збиралося дедалі більше. На піску вже стояло близько двадцяти людей, що пробували воду великими пальцями ніг. Почувши за плечима якесь гиготіння, я глянула праворуч уздовж пляжу й побачила те, що запам’ятається мені на все життя. Метрів за три від мене біг до води Дуґ Шеррі, в білих трусах-боксерах, з недокурком сигари між зубами.

Чотири місяці ми, вкриті піском і брудом, були в самісінькому серці пустелі, і намір стрибнути в Індійський океан раптом зробився найкращою ідею з усіх, що тільки можна придумати. Ми тут-таки роздяглися й стрибнули у воду слідом за Дуґом. Океан був теплий і приємний, мені не хотілося вилазити з води. Те плавання, яке я пам’ятатиму завжди, зміцнило нас і фізично, й емоційно.

Після короткого тропічного перепочинку на Дієґо-Ґарсії настав час повертатися в реальне життя. В Америці реальність відразу ж приголомшила. Декого з нас навіть аж занадто. Повернутися до родини після війни й зануритися в повсякденне банальне життя (сплата рахунків, заповнення форм на повернення податків) часом досить складно.

Комусь після повернення додому буває тяжко дізнатися, що без нього нічого не змінилося. Діти грали в спортивні ігри, ходили до школи, знайомилися з новими друзями. Подружжя заправляли автівки, їхали по харчі, базікали по телефону, тим часом як ми обмінювалися пострілами з навченим, цілеспрямованим ворогом і рятували молодих чоловіків та жінок без рук чи ніг, які спливали кров’ю в задній частині нашого вертольота.

У цьому ніхто не винен, але знову стати частиною монотонного світу якось навіть нереально. Треба поринути глибоко в себе й клацнути перемикачем режиму виживання. Декому з нас це вдається краще за інших.

По поверненні я взяла невеличку відпустку й навідала в Остіні маму. Я адаптувалася нормально, але іноді прокидалася посеред ночі, вкрита холодним потом. Мені не снилося, що в мене стріляють. Найскладніше було відновитися після екстремальних рятувальних місій і змиритися з тим, що ми не змогли врятувати всіх. Хоч, правду кажучи, найчастіше ми таки встигали врятувати поранених. Одначе, коли я згадую місії, на думку чомусь спадають саме ті, кого ми втратили. Чи зробила я все від мене залежне? Чи могла дістатися до них швидше?

Незабаром мене почали дратувати люди, які, приміром, скаржилися на довге чекання рахунку в ресторані. Мені більше не подобалися фільми жахів і стрічки про війну. Перший фільм, який я переглянула, повернувшись додому, — «Грім у тропіках». Це неймовірно весела картина, але вона починається сценою, де знімають кіно про війну у В’єтнамі й героєві випускають кишки. Довелося вийти з кінотеатру. Це було надто правдиво, і я просто не могла з цього сміятися. У реальному житті траплялися й набагато страшніші речі, але, спостерігаючи за цим на екрані, я знов почувалася винною через те, що тішуся кіно, а хтось більше ніколи не побачить дорогої людини. Я не могла дивитися, як для розваги й сміху використовують кадри з кров’ю.

Коли я знову опинилася вдома, оточена монотонністю буденного життя, то почала напружено боротися з нудьгою. Здавалося, що моя відвічна залежність від адреналіну скоро мене вб’є. Планка смертельно небезпечного в мозку змістилася до рівня «потрапити під обстріл на ворожій території», тож я почала шукати можливостей полоскотати собі нерви всюди, де тільки могла. Я зауважила, що стала їздити мотоциклом швидше й різкіше завертати. Я захопилася скайдайвінгом. Того кайфу, на який я підсіла, не могло дати ніщо інше. Це було просто кумедно. Я зрозуміла, що коли й далі набиратиму обертів, то, зрештою, зайду надто далеко. Треба було щось змінювати.

Навесні 2010 року мене відрядили на підвищення кваліфікації командирів екіпажу на Кіртлендську базу Повітряних сил в Альбукерке. Як завжди, я добре себе зарекомендувала на тренуваннях, тож пройшла курс швидше. Однак, повернувшись в ескадрилью як командир екіпажу, я зіткнулася з холодною реальністю. Я була добрим пілотом, але тут повною мірою відчула тягар нового клопоту. Як командир, я відповідатиму за літальний апарат, де є люди. Від моїх рішень залежатимуть життя і смерть потерпілих та екіпажу. Я маю показати найвищий клас — і фізично, як пілот, і психологічно, як лідер. Це мій обов’язок перед екіпажем.

З досвіду знаю, що всі, хто бував на війні за обгородженою дротом територією, бачили справжні бойові дії. Повернувшись додому, вони переживають посттравматичний стрес. Важко сказати, чи кожен відчуває потім певний «розлад». Я не психолог. Можу лише зазначити, що мої друзі по ескадрильї часто ділилися зі мною своїми переживаннями — домашніми проблемами, постійними нічними кошмарами та іншим. Мені завжди говорили, що звернутися в цій ситуації по допомогу означає зруйнувати собі кар’єру. Проте серед нас було стільки таких людей (і я поміж них), що мені подумалося: коли я бодай наполовину той лідер, яким хочу бути, то маю показати приклад і звернутися по допомогу перша.

На жаль, замість наслідувати мій приклад, товариші почали цікавитися, що мені сказав терапевт. Вони думали, ніби є якийсь чарівний рецепт, що може допомогти забути пережите. Ніби я розповім цей секрет після власної терапії.

— Гей, а можеш її спитати, що означає, коли повсякчас сниться кошмар, у якому тебе в супермаркеті переслідує тигр? — спитав друг, коли ми базікали в коридорі.

У всіх нас були проблеми, просто ми по-різному з ними боролися. Коли я бачу звіти, де стверджують, буцім посттравматичний синдром у жінок трапляється частіше, ніж у чоловіків, у мене немає жодного сумніву: ці дані необ’єктивні, бо ми скоріше визнаємо, що нам потрібна допомога. І хіба це не позитивна риса?

Через кілька місяців після повернення додому я поінформувала ланку командування, що не хочу працювати повний день. Станом на травень 2010 року я вже не буду пілотом «Тім Гоука». Я хотіла переїхати додому, в Остін, і стати «традиційним» гвардійцем. Я приїжджатиму в Каліфорнію на тренування, але це будуть короткочасні поїздки, а не повномасштабна робота.

Фінн вирішив, що я з’їхала з глузду. Більшість знайомих пілотів бажали опинитися на моєму місці над усе на світі. Він був переконаний, що я шкодуватиму про такий крок. Хоч ми з ним і близькі друзі, він усе одно не знає мене так добре, як я сама. Настав час змін. От тільки як сказати про це Стіву?

— Що-о-о-о-о? Чому? — спитав Стів, коли я виповіла йому свої наміри.

— Не знаю. Я скучила за Остіном і просто відчуваю, що вже час щось змінити. Я ніколи не хотіла працювати тут двадцять років, ти ж знаєш, — мовила я. — Я люблю цю роботу, але погодься: середовище тут гівняне. Нам усім треба приховувати душевні рани від місцевого лікаря: ми боїмося, що нас дискваліфікують, якщо розкажемо про свої нічні кошмари. Тебе від цього не нудить?

Він знизав плечима. Його обличчя було незворушне.

— Крім того, мені вже несила щодня ходити на роботу й дивитися на твою потворну пику, — додала я з усмішкою.

Я певна: він був розчарований. Проте, звісно ж, відповів мені чимось таким самим образливим. Потім ми, як завжди, стиснули одне одного в обіймах і розпрощались. Я знала, що ми ще побачимось і що зостанемося друзями, куди б хто з нас не переїхав. Знала, що, коли ми не говоритимемо місяцями чи навіть роками, все одно, зустрівшись, легко налагодимо контакт. Я, може, й покидала «Тім Гоук», але сподівалася, що дехто з моїх братів і сестер назавжди залишиться частиною моєї родини.

Через кілька тижнів після розмови зі Стівом я переїхала в Остін. Настав час подумати про подальші сторінки своєї життєвої історії. Мені було тридцять чотири роки, жодних зобов’язань перед кимось, тільки спроби зрозуміти, ким я хочу бути, коли вже виросла. Я могла спробувати опанувати безліч цивільних професій! Могла купити будинок, щось посадити й не боятися, що мені накажуть кудись переїхати. Це був неймовірний час, і ось-ось усе мало змінитися на краще.

Я повернулася додому в розпалі пекельно гарячого техаського літа 2010 року. Приблизно за тиждень мені закортіло зустрітися з друзями дитинства, тож я вмовилася з деким із них піти кудись випити. Мені не дуже хотілося йти в нудний провінційний бар у маленькому техаському містечку Леандер, але я звідти родом. То мій дім. І хоч я почувалася так, наче втекла з маленького містечка, у якому виросла і дуже багато досягла, проте ніколи не думала, ніби занадто крута для Леандера.

Задушливого серпневого вечора я припаркувала під невеличким торговим центром свій пурпуровий «Додж Челенджер», подарунок самій собі на честь повернення, і роззирнулася, шукаючи вивіски. Побачивши її, я була прикро вражена.

Це був звичайний занедбаний дешевий бар, однак я дуже хотіла зустрітися з друзями, тож вистрибнула з автівки й зайшла всередину. Було близько сьомої вечора, тому своїх я знайшла досить швидко: о такій порі в барі сиділо близько десятка людей.

Після обіймів і радісних привітань ми швидко перейшли до довгої, але приємної розмови про події в нашому житті. Хтось прохопився, що спілкується з Брендоном Геґаром, головним барабанщиком нашої групи зі старшої школи, і що він незабаром приєднається до нас. Звісно ж, я пам’ятала Брендона: у старшій школі ми вчилися в одному класі. Я навіть не забула, як усі дівчата в групі впадали коло нього. Він просто був милий, смішний і популярний.

Я стояла біля барної стійки й замовляла напої, коли прочинилися двері. Я озирнулася через ліве плече — подивитися, хто прийшов. У бар заходив високий красивий чоловік. Я швидко повернула голову до бармена, щоб ніхто не подумав, ніби я задивилася на прибульця.

Це мав бути Брендон, але він став набагато крутіший. Близько метра вісімдесяти на зріст, кілограмів із вісімдесят завважки — він добряче виріс із того хлопчика, якого я пам’ятала зі старшої школи. Підстрижене «канадкою» світло-каштанове волосся й акуратна борода зробили його одночасно схожим на Джошуа Джексона та Девіда Бекгема.

— Ще одне пиво, будь ласка, — попросила я, дивлячись, як Брендон неквапно іде до моїх друзів і всіх обіймає.

Я повернулася назад до столу з повними кухлями пива, і наші погляди зустрілись. Його кришталево-сині очі змусили моє серце затремтіти.

Що, в біса, зі мною не так? Я що, досі в старшій школі?

— Привіт, — дурнувато сказала я, хоч такі штуки в мені ніколи добре не виходили, а практики, звісно ж, бракувало. — Ти Брендон, так? Як справи?

Ми продовжили розмову з напоями в руках, а всі інші ніби повільно розчинилися довкола. Достобіса приємно знову стати нормальною людиною, смакувати пиво і спокійно теревенити, але цього разу додалося й щось більше. Зізнаюсь, я випила кілька «ірландських автомобільних бомб», однак — просто неймовірно! — це не завадило мені відчути, що я зустріла свою другу половинку.

Він, звичайно ж, спитав мене, що я робила, відколи закінчила школу. Я страшенно боялася цієї теми, але розуміла: ми все одно її не оминемо. З досвіду мені було відомо: у цей момент станеться щось одне — я скажу йому, що працювала пілотом, і він або злякається і збайдужіє до мене, або відчує цікавість і почне зі мною говорити про скорострільність, кінські сили двигунів і дозвіл стріляти на ураження. Проте не могла нічого вдіяти з собою. Мені здавалося, що я чи то обертаюся на чувака-друзяку, чи то просто роблюся «надто сильною», як на жінку, а чоловік поруч перестає почуватися чоловіком, бо в нього не така серйозна робота, як у мене, чи щось там іще.

Я спустила очі в келих і спробувала втішитись останніми митями розмови з цим смішним і водночас чудовим чоловіком, перш ніж дізнаюся, який він обере варіант. Зрештою, уникати питань уже було несила, і я розповіла йому про свою роботу. Його прекрасні сині очі розширилися.

— Серйозно? Це ж фантастично! — вигукнув він.

Гаразд, тепер час засипати мене технічними питаннями. На моє щастя, він здивував мене інакшою поведінкою.

— Бляха, як круто!

Моє обличчя розпливлося в усмішці. Господи, та що я взагалі собі думала?! Є й третій варіант!

Наступного вечора було наше перше побачення, і відтоді ми більше не розлучалися. Всупереч усьому, у що я вірила раніше, виявилося, що споріднені душі справді існують, і що я знайшла свою. Я не боялася закохатись у нього. Мене не злякало навіть те, що в нього троє дітей від попереднього шлюбу. Мені було також байдуже, що його колишня дружина досить вередлива. Мене взагалі не лякали ніякі перешкоди — я збиралася вийти за цього чоловіка заміж.

Як з’ясувалося, його діти були просто чудові, і я швидко полюбила їх. І, на моє повне щастя, його тато нагадав мені мого й прийняв у родину зі щирими обіймами. Я не могла вийти з дива, що в Брендона досі нікого немає. Минулого року дружина його зрадила, і — неймовірне щастя! — там, де вона втратила, я знайшла. Деякі люди не помічають хорошого просто перед очима. Я часу дарма не гаяла й швидко забрала його собі, почуваючись більшою щасливицею, ніж тоді, коли вижила під обстрілами в Афганістані. Ми зійшлися наприкінці серпня, а вже на Різдво були заручені.

Упродовж тих місяців, що ми зустрічались, я літала в Каліфорнію і назад, працюючи пілотом на півставки. Але навіть за таких умов викладатися доводилося на всі сто. З моїм коліном усе було гаразд, а ось спина постійно боліла. На щастя, через оте тяжке відновлення після операції на коліні мені дозволили складати нормативи на біговій доріжці, а не на асфальті: без хряща я не могла добре бігати по твердій поверхні.

Як на лихо, травма спини, якої я зазнала в тій катастрофі, не загоїлась. Я боялася, що мені заборонять літати, і не показувала її нікому з лікарів, тож мені щоразу гіршало.

Попри ці всі проблеми, в жовтні 2010 року я разом з командою вирушила у своє перше відрядження в ролі командира екіпажу на тижневу підготовку. З домашньої бази на Моффеттському федеральному аеродромі неподалік від Сан-Хосе ми прилетіли на армійську базу, що називалася Форт-Гантер-Ліґґет. У Гантер-Ліґґеті просто неймовірний стрілецький полігон. Це було найкраще місце для тренувань, де ми могли практикуватися, нападаючи на «позиції ворога», обстрілюючи їх і водночас рятуючи «постраждалих». Я раділа, допоки не сталася пригода під час одного з останніх польотів наприкінці тренувань.

Я летіла з Фінном — моїм другом, який узяв мене на роботу і на той час був командиром «Тім Гоука». Ми приземлялися, щоб забрати «пацієнта». Коли шасі торкнулися землі, я почула різкий тріск і побачила, як вітрове скло вкрилося павутинням.

Я покліпала очима й трохи потрусила головою, а коли знову звела очі, зі склом усе було гаразд. Я подивилася на свою руку й ногу, але крові не побачила. Я перевела погляд на Фінна, а він утупився в мене.

— Гей… Усе добре?

— Так. Усе добре, — відповіла я дещо швидше, ніж зазвичай.

Я трохи збентежилась, але нічого страшного. Хоч усе видавалося таким реальним. Це був мій перший справжній флешбек, який дуже відрізнявся від поганого спогаду. Я знову пережила ту саму мить, коли ворожа куля пробила переді мною скло, і чомусь цей флешбек зробився навіть страшнішим за той колишній реальний випадок.

Завершивши підготовку, ми повернулися в Моффетт у Каліфорнію. Коли я несла спорядження в роздягальню екіпажу, то почула, що хтось кличе мене. Це був Фінн. Він мав для мене погані новини. Як з’ясувалось, я вчасно не склала фізичних нормативів через те, що літала сюди з Остіна, а згодом була на тренуванні.

Наступного ранку я мала летіти в Остін. Попри психологічне й фізичне виснаження від підготовки, я мусила негайно скласти ті нормативи. Однак, не попередивши медиків, я не могла взяти в них звільнення від стандартних нормативів, яке треба було показати інспекторові. Тоді я спитала, чи можна мені скласти нормативи через кілька тижнів, коли я знову буду тут, але почула у відповідь рішуче «ні». Я не хотіла псувати життя своєму керівництву, тож мені довелося складати нормативи стандартним способом. Зрештою, що страшного могло статися?

Події розвивалися блискавично. Посеред забігу на два з половиною кілометри моє коліно вибухнуло різким болем. Я відразу ж зупинилася, хоч пам’ятала, що біжу на час, і обережно поставила ногу на землю. Відчуття начебто було нормальне, тож я спробувала бігти знову. Але де там! Мій забіг скінчився. Коліно страшенно набрякло, й інспектор відвіз мене до медичної групи на обстеження.

— Ви ж маєте звільнення, чому ви бігали на асфальті? — спитали мене.

Я лише похитала головою, бо розумного пояснення в мене не було.

По дорозі від медичної групи я наткнулася на лікарку, яка працювала безпосередньо в ескадрильї і мала право вирішувати, хто може літати, а кого відрахувати з пілотського складу.

— Пусте, — сказала вона.

Мені треба було тільки зробити МРТ коліна, а тоді вона дозволить мені літати. Я полетіла додому, пішла до хірурга-ортопеда, який також насварив мене за те, що я бігала на асфальті, зробила МРТ і наступного місяця повернулася в Моффетт, сподіваючись дістати дозвіл. Зрештою, я ж зробила все, що мені звеліли, чи не так?

— От дідько, Ем-Джей, — заговорила лікарка. — Я не можу дозволити тобі літати з таким коліном!

— ЩО? Ви сказали, що дозволите, як я зроблю МРТ. З коліном уже все гаразд, у чому проблема?

Вона глянула на мене так, ніби я з’їхала з глузду.

— Я мала на увазі, що результати МРТ мають бути хороші. Ти знаєш, що в тебе немає хряща в коліні?

Я байдуже кивнула, намагаючись затамувати лють.

Та ти просто геній. Може, іншим разом вони мені повірять, коли я скажу, що звільнена, і перестануть поводитися так, ніби я, бігаючи на вулиці, просто не хочу зіпсувати собі зачіску?

Вона відмовилася видати мені дозвіл літати. Розчарована, я повернулася в Остін і вже чимраз менше вірила в те, що зможу подолати бюрократію.

У наступні кілька місяців суперечка між мною і моєю ланкою командування, лікаркою та її ланкою командування досягла апогею. Вони ухвалили найбезглуздіше рішення з усіх, що я чула коли-будь. Вони дозволять мені літати, але я мушу скласти випробування, яке вони самі й вигадали. При повному спорядженні мені треба було відбігти на п’ятсот з гаком метрів від літального апарата. Згідно з легендою, вертоліт з боєприпасами загорівся, і я мала довести, що здатна відбігти на безпечну відстань.

— Ви знущаєтеся? — кинула я у відповідь. — Хіба я не довела в Афганістані, що можу відбігти від ушкодженого вертольота?

Мій реальний досвід не мав такого значення, як їхня симуляція. Це дуже типово для військової справи. Невже їм байдуже? Вони ж просять мене знову пошкодити собі коліно! Чи настане нарешті та мить, коли повторні травми коліна й приховувана травма спини надовго (а може, й назавжди) виведуть мене з ладу? Їхнє безглузде випробування стало для мене останньою краплею. Очевидно, вони не хотіли глянути на це ширше, а я не збиралася знову травмуватись, щоб їм полегшало й вони дозволили мені літати.

Часом, коли доля волає до тебе, треба дослухатися. Тепер, коли я зустріла Брендона й пізнала справжнє щастя, думка про те, що мене відрахують зі складу пілотів, раптом перестала здаватися кінцем світу. Може, варто завершити цю частину мого життя й почати нову? Майже кожен, із ким я літала, приховував якусь хворобу або травму, але мене ці забавки вже почали втомлювати. Настав час просто пустити все на самоплив.

Не так я уявляла собі закінчення кар’єри. Я думала про святкування й фінальні польоти. У мене такої можливості не буде. Хоч як дивно звучить це для людини, яка все життя мріяла бути пілотом, моя пілотська кар’єра завершилася без зайвого галасу.

Я розуміла: з цим покінчено, але відчувала, що в мені ще вирує бойовий дух. Тож, перш ніж відлетіти в Остін, я почала шукати інших способів, якими зможу прислужитися своїй країні, а також місць, де мені придадуться навички, відшліфовувані роками в кріслі пілота. Я дізналася, що є посада, яка вимагає вміння ухвалювати залізні рішення на бойовищі, добре відчувати перебіг воєнних дій і чітко розуміти унікальну мову спілкування по радіо. Я була в захваті, адже могла бути офіцером спеціальної тактики й відповідати за розгортання наземних військ у передових районах, організовувати їм підтримку з повітря і працювати над тим, щоб не було проблем зі зв’язком, які могли б призвести до втрат військових або цивільних. Це була робота просто для мене.

Щоправда, був один виняток: я не мала права навіть подати заявку. Жінкам не можна було обіймати цієї посади через застаріле правило в книжці під назвою «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій», спрямованої на те, щоб тримати жінок якнайдалі від бойовища. Про ці правила я нічого не знала, і глибокі шрами на моїй правій руці й нозі теж, тому посміялася, коли згадала всі бачені бої й усіх жінок, яких евакуювала безпосередньо з бойовища в Афганістані. Це здалося мені несправедливим, але я вирішила: хай буде гірше для Повітряних сил! Їхні безглузді й застарілі правила оцінювання кваліфікованості означали, що вони ось-ось утратять загартованого в реальних боях воїна.

Десять

Удома в Остіні я влаштувалася консультантом у медичний заклад. Я щойно вийшла заміж за Брендона, і ми купили прекрасний будинок з двадцятьма арами землі. Проте я ніяк не могла змиритися з закінченням кар’єри пілота. Я силкувалася покинути думки про неї в минулому, обернувши їх просто на спогади. Одначе, як виявилося, ненадовго. Погано приховуючи спробу налагодити зі мною зв’язок (це мене неймовірно втішило), до мене звернулася моя найстарша пасербиця, якій тоді було дванадцять років, сказавши, що в майбутньому хоче стати морпіхом. Я ледь не підстрибнула до небес від думки, що це та мета, яка втримає її від юнацьких проблем — так само, як моя мета втримала колись мене. Я пожартувала, що коли вона хоче бути морпіхом, то їй варто почати віджиматися від підлоги. І ми обидві, зайнявши відповідну позицію, заходилися з реготом віджиматися.

Через кілька тижнів вона прибігла до мене в сльозах.

— Чому ти запевнила мене, що я можу бути морпіхом? — спитала вона.

Дівчинка, очевидно, думала, що я з неї насміхалася.

Я не могла второпати, що вона має на увазі.

— Мама сказала мені, що я не можу бути морпіхом, бо це робота для хлопчиків.

То була остання крапля. З мене досить. Я все життя терпіла тих, хто ставився до мене так, щоб показати, ніби служити своїй країні — це робота для хлопчиків, хоч насправді вся проблема була в їхніх власних комплексах чи звичайнісінькому невігластві.

Я не могла повірити, що через двадцять п’ять років ця маленька дівчинка опиниться в тому ж світі, у якому і я. І відразу ж згадала про неймовірний вплив на мене тата. Він ніколи не поводився так, наче моя мрія про пілотську кар’єру не для дівчат. Мені було соромно, що пасербиця не мала такої ж підтримки, тож я вирішила це змінити.

Глибоко вдихнувши, я швидко обмізкувала варіанти відповіді. Було складно, але я не хотіла, щоб дитина бачила, що я не схвалюю поведінку її матері. Такий конфлікт нічого доброго б не дав. Крім того, я відчувала, що дівчата заслуговують на найліпші ролі в суспільстві, і хотіла, щоб моя маленька родичка почувалася так само, як і я колись завдяки Девідові, щоб вона сказала собі: «Я зможу досягти багато чого, якщо досить наполегливо працюватиму».

— Ну, твоя мама помиляється. Я знаю багато жінок-морпіхів.

Її обличчя запроменіло від радості.

— Круто! — вигукнула вона. — Піду пограю на «Ікс-боксі».

Якби вона тільки знала, скільки їй доведеться грати на «Ікс-боксі», коли стане морпіхом!

Побачивши її втішене обличчя, я зрозуміла, як маю діяти далі. Так, я виконувала власну роботу якнайкраще, але цього було недосить. І мій живий приклад того, на що здатна жінка, також дехто не вважав за аргумент. Я мала знайти сильніший спосіб впливу, щоб переконати скептиків. Я вже це робила. Я писала й говорила про все, але нічого не змінювалося. Нічого й не може змінитися, поки ми не почнемо боротися трохи завзятіше. А ось у боротьбі я вже й справді мала великий досвід.

Якби я побачила таке в кіно, то не повірила б, але це правда: та розмова відбулася слушної миті, і вже наступного дня, 24 липня 2012 року, я дістала шанс якось на це вплинути. Зі Спілки громадянських свобод США зателефонувала жінка на ім’я Арієла Міґдал — адвокат команди, яка опікувалася правами жінок у цій організації. Вони збиралися порушити судову справу, і Арієла запропонувала мені стати позивачем від імені жінок, що колись служили у війську. Хтось назвав їм моє ім’я як взірець того, на що жінка здатна в бою, і розповів, що мені відмовили в спробі стати офіцером спеціальної тактики лише через мою стать.

Я, не вагаючись, погодилася взяти участь у процесі. Я розуміла, що довкола справи здійметься галас у медіа і знайдуться, можливо, велемовні опоненти, зокрема й ті, з ким я служила. Більш ніж імовірно, що мою власну історію служби змішають із брудом, а мене саму спробують дискредитувати. Але я думала тільки про засмучене обличчя своєї пасербиці, про те, яка вона була збентежена, коли вперше зіткнулася з дискримінацією. Я згадала свого шкільного вчителя містера Дьюї і те, якою зрадженою почувалася, коли зрозуміла, що він оцінював тільки мою стать. Я мусила показати дитині, що не конче мовчки терпіти зневажливе ставлення до себе. Навіть якщо все піде не так, я не збираюся сидіти склавши руки.

У наступні кілька тижнів я зустрілася з іншими позивачками й повправлялась у спілкуванні з медіа. Я зателефонувала у свою каліфорнійську ескадрилью й розповіла про все заздалегідь, щоб вони не дивувалися, коли дізнаються про це з новин. Мета Венте призначили командиром, і я радо вхопилася за можливість поговорити з ним.

— Привіт, Ем-Джей! У тебе в Остіні все гаразд? — спитав він.

— Так. Їм собі смажене на рожні м’ясо, позиваюся до Міністерства оборони, слухаю музику… усе як завжди.

— Хе-хе, так… — почав він і замовк, а потім до нього дійшло, що він не вловив жарту. — Стоп, що?

Я вдихнула й видихнула, щоб заспокоїти нерви. Я не боялася проблем, але мене жахало, що жінки й чоловіки, з якими ми разом стікали кров’ю в Афганістані, не зрозуміють мене або ще гірше — відмежуються від мене.

— Ну, річ ось у чому.

Я розказала йому про судовий позов і причини, з яких я співпрацюю зі Спілкою. Він не зронив ані слова. Просто мовчки слухав. Заговорив тільки тоді, коли я сама перестала заповнювати словами незручні паузи.

— Але я не розумію. Хіба ми колись заважали тобі щось робити? Ти ж була з нами там, у тому всьому лайні… Ближче до краю цієї прірви й не підійдеш.

— Ні! — мовила я, розуміючи, що він не збирався мене ображати, але виходило так, що ніби я сама його образила. — Річ не у вас. Річ не в тому, як ставилися до мене, і не в правилах підрозділу. Річ навіть не в повітряних боях. Ти знав, що жінкам фактично заборонено брати участь у наземному бою?

Він на мить замислився.

— Ну, ні… так… я не знав, — сказав він. — Гадаю, я ніколи раніше про це не думав.

Отож. І я теж. Та й навіщо? У нашому світі жінки й чоловіки вже працюють пліч-о-пліч, тому для більшості з нас це взагалі не проблема.

Я намагалася запевнити його, що від підрозділу відчувала тільки підтримку, що мені просто треба так учинити. Він завершив розмову в типовій для себе манері:

— Що ж, я жив колись із хлопцем, який переміг у «Дивовижних перегонах», тож, гадаю, ти будеш другою знаменитістю серед моїх знайомих.

Я усміхнулася, хоч мені аж клубок застряг у горлі від його щирого розуміння. Мені хотілося вірити, що й більшість думає так само. Я поклала слухавку і, сумуючи за воїнським духом товариства, продовжила готуватися до галасу в ЗМІ.

Через чотири місяці після нашої першої телефонної розмови, 27 листопада 2012 року, ми подали проти Міністерства оборони позов під назвою «Геґар та співавтори проти Панетти». Прес-конференція, яку ми того дня провели в Сан-Франциско, стала початком кількарічних дебатів і бурхливої уваги медіа до них.

Коли ми запалили цей сірник, одночасно спалахнула така кількість дискусій, що складно навіть пригадати всі. Одна за одну безглуздіші. Наприклад, про те, чи можуть цивільні, зокрема Спілка громадянських свобод, диктувати військовим такі речі. Мене це з багатьох причин дуже насмішило.

По-перше, «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій» самі по собі були написані для цивільних. Їх 1994 року запровадив тодішній міністр оборони Вільям Перрі у відповідь на галас, який здійнявся після того, як жінкам дозволили брати участь у бойових діях. Ще тоді пророкували, що для Повітряних сил скоро настане судна година, що надто емоційні жінки зруйнують усе своїми місячними, дітьми, грудним молоком.

Відтоді жінки показували себе якнайкраще в усіх військових сферах. Їх нагороджували медалями, вони діставали посади командирів. Жінки були стійкими та незламними в полоні, служили інструкторами й робили те саме, що й їхні колеги-чоловіки. Американський спосіб життя не зруйнувався, передбачення не справдилося.

Та й одна з основних засад, які відрізняють нас від військових диктатур, полягає в тому, що саме цивільні завжди вказували військовим, як діяти. Це один з базових принципів нашої історії та Конституції.

Звичайно, правила, що забороняли жінкам працювати в бойових умовах, були досить незручними для військової справи. Вони зв’язували руки командирам у реальних бойових ситуаціях. Жінки не просто не могли боротися за певні посади — їх навіть годі було «приписати» до підрозділу, який брав участь у наземних боях. Правила настільки не збігалися з реальними потребами, що всі старалися якось обійти їх. Жінок «прикріпляли» до цих підрозділів, а невдовзі заміняли, щоб їхній статус і далі залишався «тимчасовим».

Але є чимало причин, з яких на передовій мають бути жінки. І це найважливіше. Вони найкраще можуть виконувати конкретну роботу. Наприклад, бути головним снайпером підрозділу, проводити огляд відвідувачок на нарадах з воєначальниками тощо. Отже, жінки на передовій украй потрібні, і командирам постійно доводиться шукати способів, щоб їх туди привезти.

Найбільше згуртовують і готують до воєнних невигод спільні тренування. Роки, впродовж яких я літала зі своїм екіпажем, і спільні тренування лише зміцнили нас як команду. Ми відповідали тим самим стандартам, долали ті самі перешкоди. Так виник зв’язок, завдяки якому ми беззастережно довіряли одне одному життя. У наземних військах усе було інакше. «Прикріплені» жінки не тренувалися разом з побратимами, а отже, не мали можливості завоювати їхню довіру. Фактично вони відразу були приречені на провал.

Ми позивалися не для того, щоб примусити військових до чогось. Ми позивалися, щоб командири могли обирати найліпші з команд і тренувати їх без огляду на гендерні особливості. І хоч що скажуть ті, хто вважає загрозливою саму ідею сильних жінок-воїнів, реальність така, що переважна більшість учасників воєн підтримує такі зміни.

Чоловіки, які ухвалюють рішення на передовій, служачи в бойових умовах разом з жінками й бачачи, на що вони здатні, хочуть цих змін. Я ще не зустрічала жодного чоловіка, який, маючи досвід спільної з жінками служби, виступав би проти цього. Досвід супротивників новації переважно обмежується тим, що вони уявляють, як на війну потрапляє їхня сестра чи дружина й не може пристосуватися до бойових умов. Але, очевидно, кожна з них зовсім не схожа на тих жінок, які багато років тренувалися в бойових умовах.

Мій досвід підказує: змінити погляд, який базується на вигадках, зазвичай найскладніше. Переконання таких чоловіків ґрунтується на забобонах і не має нічого спільного з реальністю. Деяким чоловікам геть байдуже, про що свідчать факти і чого саме досягла жінка. Ніщо у світі не здатне зрушити їх з тепленького місця. Тому я розуміла, що нам слід готуватися до довгої, затяжної битви.

Проте вранці 23 січня 2013 року, коли я була у своєму офісі, мені несподівано зателефонував Мет Венте — командир моєї ескадрильї, який підтримав мене в цьому позові. Я працювала за столом, тож стишила голос, щоб не заважати іншим.

— Дозволь привітати тебе, Ем-Джей! — вигукнув він.

— З чим? — прошепотіла я, не відриваючись від роботи.

Я й гадки не мала, про що йдеться.

— Ти це зробила! — прокричав він мені у вухо.

Потім Мет повідомив, що міністр Панетта щойно скасував неконституційну заборону під час історичної прес-конференції, спільної з Генштабом. Почасти й через наш позов. Але найприємнішим було те, що він зробив це у відповідь на прохання, яке одностайно підписав увесь Генштаб. З передової просочилися розмови, і генерали чітко й однозначно зрозуміли своїх командирів. Ця заборона шкодила військовій справі. Усе! Річ була не в політкоректності. Просто вже давно наспів час скасувати цю дискримінаційну норму.

— УУУ-РААААА! — застрибавши, скрикнула я.

Офісні працівники довкола мене підвели голови й аж роти пороззявляли.

— Дивовижно! — вигукнула я.

Мет не міг повірити, що я цього не знала, і був дуже радий, що саме він розповів мені новини. Попереду на нас чекав іще нерівний бій — треба було переконати всіх не повертатися до політики дискримінації. Але перший крок уже зроблено, і він успішний.

До скасування цього правила жінки не мали права претендувати на так звані бойові посади. Щоб дістати таку можливість, жінка повинна була довести, що для неї можна зробити виняток. Тепер раптом усе змінилося. Слідом за цією постановою міністр доручив відповідним відділам протягом трьох років дослідити, які посади треба лишити «закритими» — якщо взагалі треба. Кожен відділ мав надати істотні докази й оформити спеціальні запити, якщо хотів «закрити» для жінок певні посади. Жінкам з усієї країни раптом стали доступними тисячі військових вакансій, про які вони роками навіть мріяти не могли.

Але раділа я недовго. Почали ширитися чутки, що політики погрожують знову легалізувати заборони. Я сподівалася, що це лише принада для виборців, проте була насторожі. Ми зайшли надто далеко. Я знала, що моє завдання — вплинути на цей діалог у національному масштабі й випередити політиків.

Одна з моїх подруг, яка також чимало зробила для того, щоб бойові посади стали для жінок «відкритими», запропонувала мені й іще кільком жінкам об’єднатись і створити організацію під назвою «Ініціатива інтеграції в бій» зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Я відразу ж погодилася. За партнера ми обрали надійну асоціацію «Жінки в міжнародній безпеці» і разом почали працювати над тим, щоб наші національні лідери не передумали, а військове керівництво віддало накази про повну інтеграцію без винятків.

Нас було дуже багато, і всі чудово робили свою справу. Я була неймовірно щаслива почуватися краплею в морі того прогресу. Кілька разів я їздила у Вашингтон і виголошувала промови по всій країні разом з такими людьми, як Шошана Джонсон (перша військовополонена афроамериканка) і полковник Марта Мак-Саллі (одна з перших бойових пілотів-жінок і перша жінка, яка командувала бойовою ескадрильєю, а тепер — представниця Аризони). Жінки й чоловіки, з якими я зустрічалась і працювала, викликали в мене повагу, хоч і змушували трохи нервуватись. Я познайомилася з представниками ООН, які говорили про резолюцію Радбезу, що мала на меті збільшити кількість жінок у війську в усьому світі. Вони посилалися на наукові дослідження, що підтверджували, як сильно жінки впливають на миротворчі місії і як неухильно дотримуються правил збройного конфлікту. То були особливі дні, і мене просто переповнював захват від того, що я беру в цьому всьому участь.

У червні 2013 року я організувала «День штурму висоти». Для цього знадобилося кілька тижнів, але нам усе вдалося. Близько десятка жінок з «Ініціативи інтеграції в бій» цілий день зустрічалися з конгресменами, сенаторами та іншими членами Комісії Палати представників у військових справах і Комітету Сенату в справах оборони. Того дня раз по раз точилися гарячі дискусії навколо складних питань, безпосередньо пов’язаних з нашою справою.

На одній із зустрічей член Палати представників, літній чоловік, прохопився, ніби через збільшення частки жінок і без того високий рівень сексуального насильства в армії зросте ще більше. Я згадала про наругу над собою з боку лікаря Адамса. Цей політик і гадки не мав, про що говорить. Річ була не в тому, скільки жінок опиниться на бойовищі. Над чоловіками й жінками глумилися незалежно від того, де вони перебували. Ці абсурдні тези остаточно мене роздратували, і я вирішила присадити цього сенатора.

— Ви колись учиняли над кимось сексуальну наругу? — спитала я.

— Ні, звісно ж, ні! — збентежився він.

— Не вчиняли, бо не було такої можливості? Ви ніколи не лишалися наодинці з жінкою на ізольованій території? — спитала я.

— Ні, певна річ, не через це, — відповів він зніяковіло.

— Зрозуміло, — сказала я. — Ви не робили цього лише тому, що зростали не там, де до жінки або й до чоловіка ставляться як до об’єкта експлуатації. Вас не вчили, що ви можете робити все, що вам заманеться.

Я замовкла, розмірковуючи, говорити далі чи ні. «Тепер або ніколи», — подумала я.

— У цивілізованому суспільстві так ставитися до людини неприйнятно, і це проблема, яку ми маємо сьогодні у війську. Питання не в тому, щоб потенційні жертви не могли лишитися наодинці в ізольованому просторі з потенційним злочинцем. Питання в тому, як змінити культуру злочинності в нашому суспільстві.

Я зупинилася, відчуваючи, що він не має охоти мені заперечувати. Деякі люди думають, що як у війни гидке обличчя, то й культура така ж. Але і я, і багато моїх бойових товаришів та товаришок довели: сильний воїн не конче стає соціопатом.

Байдуже, хто ти — чоловік чи жінка. Ми були лише гвинтиками в машині й не мали права висловлюватися чи сперечатись. І на жаль, для декого результат цієї мовчанки виявився трагічним.

Політик учинив мудро: він, або гідно сприйнявши мою відповідь, або просто бажаючи уникнути ще одного такого виступу, повів мову про те, що його ще турбує. Я уважно слухала та кивала, не подаючи й знаку, що ця розмова і спогади про наругу наді мною дещо розхвилювали мене. Перш ніж відповісти на ще одне його запитання, я глибоко вдихнула. Це було надто важливо для багатьох людей, щоб узяти й підняти білий прапор капітуляції.

Підсумовуючи, можна з певністю твердити: проведений у Вашингтоні й у теле- та радіоефірі час був того вартий. Нарешті крига скресла, і сенатори почали використовувати ті тези, які я придумала й поширила в медіа. Для мене було за честь представляти жінок, що воюють, спливаючи кров’ю на бойовищі. Бачити своє ім’я в списках на кшталт «125 впливових жінок 2012 року» в журналі «Ньюзвік» або «100 лідерів світу 2013 року» у виданні «Форейн полісі» видавалося чимось нереальним. Потрапити в один ряд із людьми рівня Малали Юсуфзай і Папи Франциска було більше визнанням впливу всіх жінок-військовиків, ніж моїх особистих заслуг. Я не проминала жодної нагоди розповісти світові про неймовірні речі, які робили ці жінки.

Але те, що я відверто говорила на таку складну тему, мало й свою ціну. Ця тема ніби висвітлювала найгірше в людях, чия крихка віра в ідею гендерних ролей у суспільстві не витримувала випробувань інтелектуальними дебатами. Коли я на святковій вечері, яку влаштував у Вашингтоні журнал «Форейн полісі» з нагоди оприлюднення списку ста впливових людей, стояла в черзі по своє пальто, літній чоловік позаду спитав мене про мою причетність до цієї події. Мені довелося розповісти йому, що я одна зі списку й пояснила, чому моє ім’я внесено туди. Тоді він почав переконувати мене, що жінкам не місце на бойовищі.

— Юна леді, чому ви не можете просто довірити боротьбу чоловікам? Який ваш внесок у військову справу? — спитав він.

Я усміхнулась іронічності його слів, згадавши, скільки всього бачила й робила. Ми жили в іншому світі, ніж той, у якому служив цей колишній морпіх. З поваги до його віку й досвіду я спробувала ввічливо завершити розмову, бо саме забрала своє пальто. Мій чоловік, Брендон, щойно вийшов з убиральні, але не міг не помітити розгубленого виразу на моєму обличчі.

— Гей, що сталося? — спитав він стривожено.

— Та нічого. Просто оцей джентльмен пояснює мені, чому жінкам не можна перебувати на бойовищі, — сказала я, усміхнувшись своєму доброму чоловікові, який завжди підтримував мене.

Брендон здивовано звів брови й допоміг мені вдягти пальто. Потім повернувся до джентльмена й чемно кивнув.

— Зрозуміло. Що ж, бажаю успіху, сер, — сказав він.

Засміявшись, ми попрямували до виходу. На жаль, незнайомця така відповідь не задовольнила, і він рушив за нами, привертаючи увагу інших людей своїми коментарями.

Ми проминули ескалатор в іншому кінці коридору й вирішили збігти сходами, щоб залишити нашого переслідувача далеко позаду. Навіть високі підбори й вечірнє вбрання не можуть затримати дівчисько, яке тікає від «ворога».

Попри часом негативну реакцію оточення на порушену тему, я й далі виступала з цього приводу. Жінки вже беруть участь у військових діях, дозволено їм це чи ні. І поводяться дуже хоробро. Але вони й досі не їздять на навчання разом з братами по зброї, сумніваються у власній здатності виконувати ту ж роботу, що й їхні товариші по службі чоловічої статі, не обіймають високих посад, пов’язаних із наглядом за бойовими операціями, і належно не пошановані, як ветерани війни, після повернення додому (навіть ті, що в складі Ради ветеранів війни).

Не кожен чоловік має військові навички й бойовий дух. І, звичайно ж, не кожна жінка. Але всі, хто має такі навички, повинні йти за своїм покликанням. Хтось має талант до музики або образотворчого мистецтва. Хтось — до педагогічної роботи. Є люди, що рятують життя за допомогою науки. Моє покликання — бути льотчиком і битися за свою країну в повітрі. Я змогла зреалізувати його, і саме тому прожила повноцінне, прекрасне життя.

Люди повсякчас боятимуться змін. Завжди будуть ті, хто протестуватиме й висловлюватиме свої страхи. Так було, коли ми боролися з расовою дискримінацією і коли «відкривали» бойовище для жінок.

Однак історія візьме своє. Час покаже недалекоглядність таких людей та безглуздість їхніх аргументів, і жінки, які без усіляких заборон хоробро служитимуть своїй країні, доведуть, що ті люди помилялися.

Подяки

Ця книжка не побачила б світу без двох жінок — без моєї агентки й подруги Джилліан Мак-Кензі, яка пройшла зі мною весь довгий шлях до публікації й вірила в мене на кожному кроці, і без Джейні Френсон, чиї примітки й редактура вивели цю історію на новий рівень. Отож я неймовірно вдячна вам за допомогу. Я згадуватиму вас щоразу, як замовлятиму бурбон…

Є сотні людей, без яких у мене ніколи не склалося б такої неймовірної кар’єри ні у війську, ні взагалі в житті. Це чоловіки й жінки, мої товариші по службі, які жодного разу не зрадили девізу рятувальників «Ми робимо це, щоб інші могли жити».

Ваші жертви й хоробрість неоціненні — і на бойовищі, і поза ним. Це Стів, Ті-Джей, Джордж, Дейв, Фінн, Даррен, Бі-Ті, Ріс, Блю, Астро, Джиммі, Енді, Джиббі, _____________, Ред, Нейт, Метт, Доно, Зерк, Реббіт, Ті-Кей і багато інших. Для мене було за честь стояти в бою поруч із вами.

Ріку, мій британський командире, мій герою, дякую тобі за твій внесок у цю роботу й непохитну підтримку. Квіле Лоренсе, ти вмовив мене на чудову справу! Спасибі «Пінґвін Рендом Гаус» і «Берклі Паблішинг Ґруп», що повірили в цю книжку. Щиро дякую також Ґреґові Краучу й Конлі Джилз за слушні зауваги та настанови. Висловлюю вдячність Пет Мюллер, яка дозволила використати свою чудову фразу для присвяти Джудові й Деніелові. Сердечне спасибі Джулії Брінґлое — справжньому воїнові. Я щоразу ніяковію, коли наші імена згадують поряд. Я завжди буду вдячна за підтримку Американській спілці захисту громадянських свобод.

Щиро дякую!

Моїм прибраним дітям: я завжди хотіла бути такою ж життєрадісною, як ви. Сподіваюся, те, чому я присвятила своє життя, зробить світ, у якому ви житимете, кращим.

Моїй мамі Ґрейс Дженнінґз — за те, що підтримувала мене ці всі роки. Твоя віра й наполегливість зробили мене такою, якою я є.

Моїй сестрі Елейн — за те, що стала тіткою Лейні для Джуда й Деніела.

Моєму татові Девіду, який надихнув мене братися до всього цікавого без вагань і домагатись успіху.

Усім моїм друзям, родині, бойовим товаришам і товаришкам, які наповнили моє життя змістом.

Усім, хто силкувався переконати мене, буцім я не переможу, — за те, що ви помилялися. Бе-бе-бе.

Примітки

1

Генрі Арнольд — американський воєначальник, генерал Повітряних сил США. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)

2

В авіації ліхтар — прозора верхня частина кабіни, де сидить екіпаж.

3

Я б порадила кожному, хто теоретично планує поїхати в школу виживання на котромусь етапі своєї кар’єри, не читати кількох наступних сторінок. Я також раджу вам протистояти спокусі прочитати, що на вас чекає. У цій книжці не написано нічого, крім того, що й так уже є в інтернеті (описане людьми в блогах і коментарях), а мої записи перед публікацією прочитали в Міністерстві оборони. Але якщо ви потрапите на підготовку з чітким розумінням, що на вас чекає, то зробите собі ведмежу послугу. Наприкінці курсу ви будете підготовані гірше за людину, яка стоятиме поруч з вами. (Прим. авт.)

4

Рей із «Мисливців за привидами».

5

Шоколадний міні-тортик.

6

Американський ситком 1965–1971 рр. про німецького військовополоненого.

7

«На шостій годині», «на дванадцятій годині» — позначення напрямку так, як показують стрілки годинника. (Прим. ред.)

8

«Хижак» — американський багатоцільовий безпілотний літальний апарат, що перебуває на озброєнні Повітряних сил США. Його активно використовували на території Іраку й Афганістану.


на главную | моя полка | | Стріляй, як дівчисько |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу