Книга: Сто днів. Левіафан



Сто днів. Левіафан

Йозеф Рот

Сто днів. Левіафан

Сто днів. Левіафан

Сто днів

Книга перша

Повернення великого імператора 

І 

Із туману виринуло криваво-червоне, скорботне крихітне сонце. А невдовзі знову зникло в холодній сірості ранку. Почався похмурий день. Було двадцяте березня, отже, за день до початку весни. Та весною ще ніде й не пахло. В усій країні не вщухали дощі та бурі, люди мерзли.

У Парижі ще вчора вночі лютувала буря і дощ. А сьогодні після короткого ранкового веселого щебету птахи раптом замовкли. Зі шпарин у бруківці тонкими, огидними і холодними пасмами зміївся туман і знову зволожував каміння, щойно висушене вранішнім вітром, здіймався поміж вербами і каштанами в парках і обабіч алей, змушував здригатися зухвалі бруньки на деревах, проймав дрожем мокрі спини терплячих коней коло нерухомих фіакрів і пригинав до землі дим, який зранку там або там марно намагалися підняти в повітря працьовиті каміни. Тхнуло пожежею, туманом, дощем, вогким одягом, сніговими хмарами, які чекали своєї миті, а передусім градом, що немов завис у повітрі, неприязним вітром, мокрим наскрізь шкіряним реміняччям і огидним смородом каналізаційних труб.

А втім, негода не тримала парижан в оселях. Ще вдосвіта люди вже юрмилися на вулицях. Збиралися під стінами, де були розклеєні газетні сторінки. Газети переповідали прощальні слова французького короля. Ті немов заплакані газети навряд чи й можна було читати, бо нічний дощ розмив свіжу фарбу літер і де-не-де проступав клейстер, яким папір приклеїли до каменю. Вряди-годи несамовитий порив вітру остаточно зривав зі стіни який-небудь аркуш і жбурляв його в чорне болото вулиць. Отак безславно — у вуличному бруді, під колесами возів, копитами коней і неуважними ногами перехожих — були знищені прощальні слова французького короля.

Дехто, хто зберіг вірність королю, сумовито дививсь на ті аркуші й корився долі. Саме небо, здається, було неприхильне до короля. Буря і дощ подбали про знищення його прощальних слів. Учора ввечері під вітром і дощем король покинув свій палац і резиденцію. «Діти, не засмучуйте мене!» — проказав він, коли люди навколішки благали його лишитися. Він не міг лишитися, небеса обернулися проти нього... і це бачили всі.

То був добрий король. Мало хто любив його, але багато людей у країні були прихильні до нього. Він не мав доброго серця, лише королівське. Він був старий, огрядний, незграбний, добродушний і гордий. Він знав лихо життя без батьківщини, бо постарів у вигнанні. Як і кожен нещасний, не довіряв людям. Любив поміркованість, спокій і мир. Був самотній і чужий людям, бо справжні королі відчужені й самотні. Був бідолашний і старий, огрядний і незграбний, гідний, розважливий і нещасний. Мало хто любив його, але чимало людей в країні були прихильні до нього.

Старий король утік від великої тіні, від тіні могутнього імператора Наполеона, що вже двадцять днів підступав до столиці. Імператор відкидав свою тінь наперед, і падала вона важким тягарем. Він тиснув на країну і майже на весь світ. Імператора добре знали в країні і всюди на землі. Його гідність була іншою, ніж гідність природжених королів: він мав гідність насильства. Свою корону він не успадкував, а здобув і завоював. Він походив із невідомого роду, але надав слави навіть своїм безіменним предкам. Сам надав предкам блиску, а не отримав його від них, як природжені імператори й королі. Отже, з усіма безіменними він був споріднений не меншою мірою, ніж із носіями давньої спадкової гідності. Піднісши себе, ушляхетнивши, коронувавши, він підніс водночас і всіх безіменних, увесь простолюд, і тому люди любили його. Він досить довгий час лякав, перемагав і стримував великих світу цього, і тому дрібніші вважали його за свого месника і визнали як свого володаря. Вони любили його, бо він видавався їм рівнею, а ще й тому, що все-таки був вищий від них. Він був для них взірцем і правив за стимул.

Ім’я імператора знали в усьому світі, але про нього самого знали мало. Бо, як і справжній король, він був ще й самотній. Його любили й ненавиділи, боялися й шанували, але мало хто справді знав його. Імператора могли тільки ненавидіти, любити, боятися й молитися йому, наче Богу. А він був людина.

Він сам ненавидів, любив, боявся і шанував. Він був могутній і кволий, зухвалий і зневірений, вірний і зрадливий, палкий і байдужий, зарозумілий і простий, гордий і ниций, сповнений сили і жалюгідний, щирий і недовірливий.


Імператор обіцяв людям свободу і гідність, але той, хто потрапляв до нього на службу, втрачав свободу й цілковито віддавався йому. Він мало цінував народ і народи, проте підлещувався до народу, щоб мати його прихильність. Зневажав природжених королів, але прагнув їхньої дружби та визнання. Вірив у Бога, але не боявся його. Добре знав смерть, але не хотів умирати. Не дуже шанував життя, але хотів насолоджуватися ним. Не цінував кохання, але прагнув володіти жінками. Не вірив у вірність та дружбу, проте невтомно намагався здобути друзів. Мало цінував цей світ, але прагнув завоювати його. Довіряв людям тільки тоді, як вони були вже готові загинути за нього: отак він робив їх солдатами. Щоб бути впевненим у їхній любові, вчив їх коритися йому. Щоб імператор був впевненим у них, вони мали загинути. Він хотів ощасливити світ, але завдав йому мук. Що ж, імператора любили навіть за його слабкості. Там, де він засвідчував слабкість, люди бачили, що він рівня їм, і любили його, відчувши спорідненість із ним. А коли імператор засвідчував силу, його любили саме за неї і за те, що він, здавалося, вже не рівня їм. А той, хто не любив імператора, ненавидів або боявся його. Він був сильний і нерішучий, вірний і зрадливий, мужній і полохливий, піднесений і мізерний.

Тепер він стояв перед брамами міста Парижа.

Дехто зі страхом, а дехто з радістю поскидав знаки та емблеми, які запровадив король.

Барвою короля і його дому була біла. Ті, хто визнавав його, чіпляли на одяг білі банти.

А сьогодні сотні людей немов випадково загубили свої білі банти. Тепер вони, наче зганьблені, відкинуті метелики, валялися в чорному бруді вулиць.

Квіткою короля і його дому була неприступна, незаймана лілея. Тепер сотні викинутих, зневажених і зганьблених штофових і шовкових лілей валялися в чорному бруді вулиць. А барвами імператора, що підступав до міста, були синя, біла й червона: синя, як небо і далечінь, біла, як сніг і смерть, червона, як кров і свобода.

У місті нараз з’явилися тисячі людей із синьо-біло-червоними бантами на одязі й капелюхах.

А замість непорочних гордих лілей люди прикрасили себе найскромнішими квітами — фіалками.

Фіалки — смиренні й сміливі квіти. Їм властиві чесноти безіменного народу. Навряд чи помічені, цвітуть вони в затінку високих дерев і зі скромною, але гідною відчайдушністю першими вітають весну. А темно-синій полиск нагадує ще й про вранішню млу перед сходом сонця, а також вечірню перед початком ночі. Фіалка була квіткою імператора. Його називали Батьком фіалок.

Тепер уже тисячі простолюду з паризьких передмість сунули до центру міста, до палацу, і всі були прикрашені фіалками. То був передодень початку весни, неприязний передодень похмурої весни. Але фіалки, наймужніші серед квітів, уже цвіли в лісах перед брамами міста. Здавалося, ніби народ із передмість несе живу весну в кам’яне місто, до кам’яного палацу. Букети щойно зірваних фіалок синіли на піднятих чоловічих ціпках, між теплими і пишними жіночими грудьми, на капелюхах і шапках, якими вимахували в повітрі, у руках робітників і ремісників, що вітали імператора, на офіцерських шпагах, на барабанах колишніх барабанщиків і срібних сурмах колишніх сурмачів. На чолі деяких гуртів ішли барабанщики колишньої імператорської армії. Вони вибивали давні військові мелодії на старій телячій шкурі, підкидали в повітря окрилені барабанні палички і знову ловили їх, мов зграбних пташечок, які вертались додому, у розкриті батьківські долоні. На чолі інших груп, а то й усередині їх, виступали колишні сурмачі колишньої армії, вряди-годи приставляли сурми до вуст і сурмили давній бойовий поклик імператора, сумовитий і простий поклик смерті та перемоги, що змушував кожного солдата згадати про присягу загинути за імператора, а також про останнє зітхання любої дружини, яку покидають, щоб загинути за імператора. Поміж гуртів і верхи на людських плечах видніли колишні офіцери імператора. Вони похитувались, так, хиталися понад хвилями голів у юрбі, немов живі людські корогви. Офіцери подіставали з піхов шпаги. На вістрях шпаг крутилися їхні капелюхи, мов маленькі чорні прапори, прикрашені трибарвними кокардами імператора і народу Франції. Від часу до часу, немов слова, які не часто доводилось виголошувати, й далі гнітили серця чоловіків і жінок, вони вигукували: «Хай живе Франція! Хай живе імператор! Хай живе народ! Хай живе Батько фіалок! Хай живе свобода! Хай живе імператор!». І знову: «Хай живе ітератор!» Інколи серед якогось гурту хтось натхненний навіть заспівував. Він співав давніх пісень ветеранів, що брали участь у давніх битвах, пісень, які оспівували прощання людини з життям і її молитву перед смертю, були проспіваною сповіддю солдата, що не мав часу для останнього відпусту; пісень про його любов до життя і любов до смерті, пісень, у яких звучали хода полків і ляскіт рушниць. Раптом хтось заспівав давно нечуту пісню — «Марсельєзу», і всі тисячі людей приєдналися до того співу. То була пісня французького народу, пісня свободи і послуху. То була пісня батьківщини і всього світу, пісня імператора, як і фіалка була його квіткою, орел — його птахом, а синій, білий і червоний кольори — його барвами. Та пісня надала шляхетності перемозі і осяяла навіть програні битви. В пісні звучав тріумф і його сестра — смерть. У ній чулися і розпач, і впевненість. Кожен, хто співав «Марсельєзу», ставав могутнім товаришем і другом тих, кому належала ця пісня. Той, хто співав її разом із багатьма людьми, відчував свою вічну самотність, дарма що перебував серед юрби. Адже «Марсельєза» говорила про тріумф і загибель, про єдність зі світом і самотність кожної окремої людини, про облудну могутність людини і її безперечне безсилля, ця пісня — спів життя і спів смерті. Це пісня французького народу.

Її співали того дня, коли повернувся імператор Наполеон.

II 

Чимало давніх друзів поквапилися назустріч імператорові, щоб зустріти його ще по дорозі. Інші приготувалися зустріти його вже в місті. З вежі муніципалітету вже зникла біла корогва короля, і там майоріла тепер синьо-біло-червона корогва імператора. На стінах, де ще вчора вранці були приклеєні прощальні слова короля, висіли тепер уже не заплакані, не розмиті дощем, а ясні і з виразним шрифтом охайні та сухі нові аркуші. Над ними з владною силою ширяв імператорський орел, немов його могутні чорні крила захищали чорний охайний шрифт і немов він сам, літера за літерою, випустив його зі свого небезпечного й промовистого дзьоба. То був маніфест імператора. Люди знову зібралися під тими самими стінами, і в кожному гурті хто-небудь читав уголос слова імператора. Його слова звучали по-іншому, ніж скорботне прощання короля. Слова імператора були виразні та сильні, в них озивались тріскіт барабанів, суворий поклик сурм і буремний голос «Марсельєзи». Здавалося, ніби голос кожного, хто читав слова імператора, ставав голосом самого імператора, і здавалося, ніби він, ще не прибувши, вже промовляє до народу Парижа вустами десятьох тисяч висланих наперед посланців. Так, а невдовзі здавалося, ніби й самі газети вже промовляють зі стін. Надруковані слова немов заговорили, літери гукали, а над ними немов вимахував крилами могутній і супокійний орел. Прийшов імператор, і невдовзі його голос відлунював від усіх стін.


Давні друзі, колишні достойники та їхні дружини заквапилися до палацу. Генерали і міністри поодягали старі мундири, почіпляли імператорські нагороди, і тепер, глянувши в дзеркало перед виходом із дому, їм здавалося, ніби вони й не жили, відколи не стало імператора, а спали, як мертві, і аж тепер прокинулись до життя. Ще щасливіші були дами імператорського двору, знову одягнувши старі сукні. Вони вже думали, ніби втратили молодість, а їхня краса зів’яла, осяйність потьмяніла. А тепер, вбраним у сукні, які були свідками їхньої молодості й радісних тріумфів, їм здавалося, ніби час після від’їзду імператора стояв на місці. Так, час, цей ворог жіноцтва, зупинився, мов покалічений, швидкоплинні години, повзучі тижні, нудні й повільні вбивчі місяці стали немов страшним сновиддям. Дзеркала тепер не брехали, а відображували правдивий образ молодості. Тріумфальною ходою, на окрилених щастям ногах, неначе ті помолодшали, — адже то були омолоджені і знову пробуджені до молодості ноги, — дами сідали в екіпажі та їхали до палацу, де їх вітав народ, що чекав і напирав з усіх боків.

Люди чекали в саду перед палацом, тиснулися перед брамою. В кожному міністрі та генералі, що під’їздив, добачали нового посланця імператора. Прийшли і смиренні слуги, колишні імператорські куховари, кучери, пекарі й пралі, шталмейстер і стайничі, кравці та шевці, муляри і шпалерники, лакеї та покоївки. Вже почали опоряджати палац для імператора, щоб він застав його таким, яким покинув, і ніщо не нагадувало про короля, що втік. За цією роботою дами й пани високого роду поєдналися з простими слугами. Авжеж, дами імператорського двору, незважаючи на свою гідність, одяг, який легко занапастити, й виплекані нігті, ще ревніше за слуг заходилися здирати, зривати, здряпувати шпалери з білими королівськими лілеями, і то з чуттям помсти, люті, нетерпіння й натхнення. Під шпалерами короля знову з’явилися давні й добре відомі знаки імператора, незліченні золоті бджілки зі скляними, відстовбурченими крильцями з тендітними прожилками і черевцями в чорну смужку: імператорські комашки, старанні виробники солодощів. Солдати колишньої армії принесли імператорських орлів із лискучо-золотої латуні й поставили їх в усіх чотирьох кутках, щоб імператор, прибувши, знав, що солдати чекали його, — навіть ті, які не могли бути з ним під час вступу до міста.

Тим часом уже почало сутеніти, а імператор ще й досі не приїхав. Перед палацом запалили ліхтарі. Вздовж вулиць горіли смолоскипи, борючись із туманом, вогкістю і вітром.

Люди чекали й чекали. Нарешті долинув розмірений тупіт копит військових коней. Усі знали: то драгуни Тринадцятого драгунського полку. Полковник їхав попереду, його шабля вилискувала, — тоненький срібний полиск серед каламутної пітьми, — а потім вигукнув: «Дорогу імператорові!» На карому огирі, що в сутінках навряд чи й був помітний, із широким обличчям з довгими чорними вусами, полковник із сяйливою зброєю в піднятій руці здіймався понад головами людського юрмища, і його заклик «Дорогу імператорові!», що лунав від часу до часу, і сама його постать, то осяяна жовтим світлом миготливих смолоскипів, то знову захована від їхнього полум’я, нагадувала народові живого і войовничого, ба навіть жорстокого янгола-охоронця, якого хотів мати коло себе імператор. Адже народові здавалося, ніби імператор цієї миті дає накази навіть своєму янголові-охоронцеві...

Ось уже в супроводі драгунів приїхала на прудких колесах, гуркіт яких приглушував тупіт копит, імператорська карета.

Зупинилася перед замком.

Імператор вийшов із карети, і до нього потяглося безліч білих простертих долонь. Цієї миті, зачарований благальними руками, він утратив волю і притомність. Зрушені любов’ю й простерті до нього білі руки видалися йому ще страшнішими за ворожі й озброєні. Кожна окрема рука була немов білим, сповненим любові тужливим обличчям. Любов простертих білих рук линула назустріч імператорові, то було могутнє і небезпечне благання. Чого вимагали ті руки? Чого хотіли від нього? Ті руки водночас благали, вимагали й наказували: отак простягають руки, звертаючись до богів.

Імператор заплющив очі й відчув, як руки підіймають його, ось він уже похитується на незнайомих плечах, його несуть сходами вгору до палацу, і він чує ще добре знайомий голос свого приятеля генерала Лавалета: «Це ви! Це ви! Це ви, мій імператоре!». З голосу та віддиху імператор здогадався, що його приятель попереду піднімається сходами задки. Імператор розплющив очі й побачив простерті руки Лавалета і його біле обличчя.

Імператор перелякався і знову заплющив очі. Немов заснулого або непритомного, його занесли, завели й супроводили до його колишньої кімнати. З переляком і щастям, тобто зі щасливим переляком у серці, він сів за письмовий стіл.

Немов у тумані, побачив у кімнаті кількох друзів. Із вулиці, крізь зачинені вікна, до нього долинали гамірний поклик народу, іржання коней, брязкіт зброї, виразний дзенькіт острог, а з передпокою, з-поза високих білих дверей, навпроти яких він сидів, чулося бурмотіння і шепіт багатьох голосів, і часом йому здавалося, ніби він упізнає той чи той голос. Він сприймав усе, водночас виразне і розпливчасте, далеке і близьке, і все водночас і тішило його, і змушувало здригатися. Йому здавалося, ніби він нарешті повернувся додому, а водночас ніби його бурею занесло кудись далеко. Мало-помалу імператор змусив себе бути уважним, наказав очам спостерігати, вухам слухати. Він заціпеніло сидів за письмовим столом. Тільки йому були призначені вигуки надворі під вікнами. Задля нього тут у кімнаті стояли й чекали друзі. Задля нього бурмотіли і шепотіли численні голоси за зачиненими дверима в передпокої. Раптом йому здалося, ніби він бачить, як в усій великій французькій країні стоять і чекають геть усі, незліченні тисячі друзів. Як тут сотні людей, в усій країні гукають мільйони: «Хай живе імператор!» В усіх кімнатах шепочуть, бурмочуть і розмовляють про нього. Він би залюбки порозкошував ще трохи неробством, щоб думати про себе, мов про когось чужого. Аж тут почув за плечима на каміні регулярне й нещадне цокання дзиґарів. Час плинув, і дзиґарі зненацька кволо й понуро забамкали. Одинадцята година, ще година до півночі. Імператор підвівся.



Підступив до вікна. На всіх міських дзвіницях дзвони бамкали одинадцяту годину. Імператор любив дзвони. Любив ще з дитинства. Він не цінував церкви, безпорадний, інколи навіть переляканий, стояв перед хрестом, але любив дзвони. Його серце відповідало їм. Їхнє бамкання створювало в нього святковий настрій. Йому здавалося, ніби дзвони повідомляють не тільки про години й початок церковних відправ. Дзвони — язики небес. Яке земне створіння розуміло їхню золоту мову? Кожну годину дзвони вибивали побожно, бо тільки вони хотіли знати, котра з них вирішальна. Імператор стояв коло вікна й насолоджувався їхнім щоразу тихішим відлунням. Потім обернувся. Підійшов до дверей і відчинив їх. Стояв на порозі і оглядав обличчя скупчених людей. Вони всі були тут, він упізнав їх, він ніколи не забував їх, бо сам повиводив їх у люди: ось герцог Бассано і Камбасерес, герцоги Падуанський, Ровіґо і Ґаете, а ось Тібодо, Декре, Дарю й Даву. Глянув назад у кімнату: там були його друзі Коленкур та Екзельман і молодий та сповнений невинності Флері де Шабулон. Ох, він ще має друзів. Дехто, правда, зрадив його. Невже він Бог, щоб карати чи гніватись? Він тільки людина. Натомість друзі вважали його за Бога. І, наче від Бога, вимагали від нього гніву і покарань, наче від Бога, чекали від нього прощення. Але імператор уже не мав часу, щоб, наче Бог, гніватись та карати, а потім прощати. Він не мав часу. Виразніше за вигуки юрби під вікнами і гамір драгунів у саду та будинку він чув лагідне, проте нещадне цокання дзиґарів на каміні в себе за плечима. Він уже не мав часу карати. Він мав час тільки на те, щоб прощати і приймати любов, дарувати й давати: ласки, титули й посади — всі жалюгідні дари, які може роздавати імператор. Великодушність вимагає менше часу, ніж гнів. Імператор був великодушний.

III 

Дзвони пробамкали північ. Час минав, час летів. Міністерства! Уряд! Імператор повинен мати уряд! Невже можна урядувати без міністрів і без друзів? Але за міністрами, яких ставлять для нагляду за іншими людьми, треба теж наглядати! Друзі, яким довіряють, самі стають недовірливі й породжують підозри! Народ, що радіє під вікнами і обернув сьогоднішню ніч у день, улягає мінливим настроям! Бог, на якого покладаються, невідомий і невидимий! Тепер уже імператор має міністрів: імена! Імена! Декре очолить Військово-морське міністерство, а Коленкур — Міністерство закордонних справ; Мольє відповідатиме за державну скарбницю, а Годен — за фінанси; Карно, слід сподіватися, стане міністром внутрішніх справ, а Камбасерес — архі-канцлером. Імена! Імена! На дзвіницях бамкнуло першу годину, потім другу, і невдовзі вже розвиднялося... Хто очолить Міністерство поліції?

Імператор потребував поліції, янгола-охоронця не досить. І згадав про свого колишнього міністра поліції на ймення Фуше. Імператор міг би дати наказ арештувати і навіть стратити того ненависного чоловіка. Адже той зрадив його. Фуше знав усі таємниці країни, всіх друзів і всіх ворогів імператора. Фуше міг і зраджувати, і охороняти, і то водночас. Ох, усі друзі, до яких ще збереглася довіра, назвали його ім’я! Він спритний і вірний могутньому, казали вони. А хіба імператор не могутній? Хіба може хто сумніватись у його могутності і хіба дозволено кому помітити його страх?

— Приведіть Фуше! — наказав імператор. — І лишіть мене самого!

IV 

Імператор оглянув кімнату — вперше, відколи зайшов до неї. Став перед дзеркалом. Побачив своє відображення аж по груди. Зсунув брови, спробував усміхнутися, оглянув губи, розтулив рот і помилувався своїми білими, здоровими зубами. Причесав пальцями чорне волосся на чолі, всміхнувся своєму відображенню: великий імператор — великому імператорові. Був задоволений собою. Відступив на пару кроків і знову милувався собою. Імператор був самотній, сильний, молодий і здоровий. Він не боявся жодного зрадника.

Обійшов кімнату, глянув на тільки-но обдерті шпалери, розірвані королівські лілеї, всміхнувся, підняв угору латунного імператорського орла, що стояв, припертий у кутку, й зупинився нарешті перед невеличким вівтарем. Він був зроблений із гладенького чорного дерева. Із закритої шухляди поширювалися забуті далекі пахощі ладану, а на вівтарі стояло біле і примарне невеличке розп’яття зі слонової кості. Кощаве, видовжене бородате обличчя розп’ятого незворушно й незмінно височіло серед створеної миготливими свічками миготливої ясності кімнати. Вони забули прибрати вівтар, подумав імператор. Король тут щоранку ставав навколішки. А Христос не чув його! «Мені він не потрібний! — раптом проказав уголос імператор. А потім: — Геть його!» Підняв руку. Тієї миті йому здалося, ніби він повинен стати навколішки. Але одразу відкритою, мов для ляпасу, долонею скинув розп’яття з вівтаря на підлогу. Воно сухо і твердо впало на малесенькі планки нічим не покритого паркету. Імператор нагнувся. Хрест зламався. З простертими в боки худими руками зі слонової кості, які вже не мали своєї гнітючої опори, на голих світлих дощечках паркету лежав Спаситель, задерши до стелі білу борідку й гострого носа, і тільки ноги ще були прикуті до уламка невисокого хреста.

Аж тут у двері постукали й доповіли про прихід міністра поліції.

V

Імператор і далі стояв на тому самому місці. Його лівий чобіт прикривав білі уламки розп’яття. Імператор схрестив руки на грудях, що було характерним для нього жестом, коли він чекав чогось, коли думав про щось або прагнув створити враження, ніби думає. Водночас він таким чином твердо тримав себе, руками відчував своє тіло, правою рукою перевіряв, як б’ється серце, і керував тими ударами. Люди знали й любили цю його позу. Він сотні разів зображував її перед дзеркалом. І тисячі разів його малювали в такій позі. Ті малюнки висіли в тисячах кімнату Франції та в усіх інших країнах світу, в Росії та Єгипті. Ох, він знав свого міністра поліції, цього небезпечного і недовірливого, старого і споконвічного чоловіка, що ніколи не був молодим і ніколи не вірив у Бога. Мов сухий, лискучий павук, він, наполегливий, терплячий і позбавлений пристрастей, снував і розривав своє павутиння. Чоловіка, що з-поміж усіх людей був найтяжчим безбожником, священика, що порушив обітницю, імператор приймав у позі, в якій його звикли бачити мільйони побожних християн. Тож імператор схрестив руки, щоб не тільки відчувати себе, а й дати Ненависному відчути віру мільйонів побожних людей, які шанували й любили імператора зі схрещеними руками. Імператор чекав свого міністра і став немов своїм пам’ятником.

Міністр уже стояв у кімнаті й схилив голову. Імператор не ворухнувся. Здавалося, ніби міністр схилився не так, як схиляють голову перед великим, а так, як тримають її, щоб сховати обличчя, вдаючи, ніби шукають чогось на підлозі. Імператор думав про розбите розп’яття, яке намагався приховати лівим чоботом і, звичайно, приховав би від кожного, але не від погляду цього поліцая. Імператорові видалося негідним, що він покинув своє місце, і негідним, що він щось приховує.

— Дивіться мені в обличчя! — наказав він, надавши своєму голосу давнього переможного звучання.

Міністр підвів голову. Він мав висохле обличчя, а його очі непевної барви, десь між ясною і темною, марно намагалися остаточно розплющитись і опиратися тискові повік, які самі собою опускалися знову, хоча міністр удавав, ніби всякчас намагається знову підняти їх. Його міністерський мундир був бездоганним і відповідав усім приписам, але, немов щоб нагадати про незвичну нічну годину, якої господар був змушений одягти його, був застебнутий не до кінця. Немов випадково один ґудзик на жилеті лишився вільним. Імператор мав помітити цей ґандж і таки справді помітив.

— Поправте одяг! — наказав імператор.

Міністр усміхнувся й застебнув ґудзика.

— Ваша Величносте, — заговорив міністр, — я ваш слуга!

— Вірний слуга! — кинув імператор.

— Найвірніший! — додав міністр.

— Щось я не помічав цього останні десять місяців, — лагідно дорікнув імператор.

— Крім останніх двох місяців, — заперечив міністр. — Для мене щастя знову бачити тут Вашу Величність, і два останні місяці я працював.

Міністр говорив повільно і тихо. Він не підвищував і не знижував тону. З його вузеньких вуст слова виповзали, наче круглі, добре вгодовані тіні, досить гучні, щоб їх почули, і досить обережні, щоб не видаватись такими сильними, як слова імператора. Свої довгі, ледь зігнуті руки міністр безпорадно і шанобливо тримав на стегнах. Здавалося, ніби він уклоняється навіть руками.

— Я вирішив, — проказав імператор, — поховати минуле. Ви чуєте, Фуше? Минуле. Воно безрадісне.

— Так, Ваша Величносте, безрадісне.

Він стає довірливим, подумав імператор.

— Фуше, буде багато роботи, — мовив він. — Людям не можна давати час. Треба випередити їх. До речі, ви маєте новини з Відня?

— Погані новини, Ваша Величносте, — відповів міністр. — Імператорський міністр закордонних справ пан Талейран усе занапастив. Він служить ворогам Вашої Величності краще, ніж служив коли-небудь Вашій Величності. Я ніколи не вважав його — Ваша Величність пам’ятає — за чесну людину. Звичайно, роботи буде багато! Щоб виконати всі завдання, потрібна тверда рука...

Фуше так тримав на стегнах свої напівзігнуті кисті, що здавалося, ніби він щось ховає в них, а його задовгі гаптовані золотом пальми на рукавах приховували немов навмисне зап’ястки. Видніли тільки довгі, гачкуваті пальці. Пальці зрадника, подумав імператор. Такими пальцями тільки грамузляти дрібні мерзенні дописи на письмовому столі. Ці руки не мають м’язів. Я не зроблю його своїм міністром закордонних справ!..

Міркуючи, імператор несамохіть відсунув ногу від уламків хреста. Він хотів підійти до вікна. Імператорові здалося, ніби Фуше своїми прикритими очима косує на хрест, і йому стало прикро. Він швидко ступив крок уперед, задер підборіддя і гучним наказовим тоном, щоб швидше покласти край аудієнції, проказав:

— Я призначаю вас своїм міністром!

Міністр навіть не ворухнувся. Тільки повіка його правого ока піднялася трохи над зіницею, немов він щойно прокинувся. Здавалося, ніби він слухає оком, а не вухом.

Тоном, який міністрові видався надто вже недбалою самоочевидністю, імператор говорив далі:

— Ви очолите Міністерство поліції, яким ви так успішно керували.

Цієї миті з цікавістю піднята повіка знову опустилася на зіницю, приховавши короткий зелений спалах.

Міністр навіть не ворухнувся. Він зважує, думав імператор, він зважує надто довго.

Нарешті Фуше вклонився. Його слова вийшли з геть пересохлої горлянки:

— Ваша Величносте, я щиро радію, що знову можу служити вам.

— До побачення, герцогу Отрантський! — попрощався імператор.

Футе випростався після поклону. Мить постояв заціпеніло і широко розплющеними, немов здивованими очима дививсь якраз у бік імператорських чобіт, між якими полискували уламки хреста зі слонової кості.

Потім вийшов.

Він ступав з опущеною головою по передпокою, кілька разів ледь привітавшись зі знайомими. Його ходи не чули. В м’яких черевиках, немов у панчохах, він безшумно спустився кам’яними сходами повз драгунів, що сиділи навпочіпки або лежали й хропіли, проминув сад, коней, що іржали й тупали копитами, напівосвітлені кімнати і прочинену браму. Ретельно обминав розкидані сідла та збрую. Опинившись за брамою, тихенько свиснув. Підійшов його секретар.

— Доброго ранку, Ґайяре! — мовив Фуше. — Тепер ми знову трохи міністр поліції. Він здатний лише воювати, а не робити політику! За три місяці я буду могутніший за нього! — і показав пальцем на палац за своїми плечима.

— Тепер тут знову немов військовий табір, — мовив Ґайяр.

— Тепер тут знову немов війна, — уточнив міністр.

— Авжеж, — погодився Ґайяр, — але немов програна.

Вони пішли по вулиці поряд, як брати, і занурились у нічний туман, що був наче рідний їм і невдовзі поглинув їх.

VI 

Час біг невпинно і видавався імператорові швидшим, ніж будь-коли раніше в його житті. Інколи його опановувало прикре відчуття, ніби час уже не кориться йому, як давніше, як багато років тому. «Багато років тому!» — проказав він уголос і заходився рахувати, і заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дід. Давніше він сам визначав і спрямовував плин годин, які мали його міру та повноту й утверджували в багатьох частинах світу його ім’я і могутність. Сьогодні імператорові корилися, можливо, тільки люди, натомість час утікав від нього, розпливався і розмивався, тільки-но він прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Він лишив їх тільки на мить. Кілька коротких місяців вони не відчували його погляду, що приборкував і вабив, твердого і улесливого потиску його руки, грізного і ніжного, гнівного і чуттєвого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, — хіба можна забути такого, як він? — але відвикли від нього. Вони жили без нього, чимало навіть проти нього, і то в порозумінні з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидів сам між численних і часто змінюваних людей і друзів. Невдовзі приїхали його брати, сестри, мати.

Час минав, ставало ясніше і тепліше, весна в Парижі буяла і пишалась, скидалася майже на літо. В саду Тюїльрі пурхали дрозди, вже обережно й поволі поширились пахощі бузку, імператор, гуляючи самотній у саду, заклавши руку за спину і опустивши очі в жорству доріжок, не раз увечері чув солов’їв. Весна вже утвердилась. У такі години імператор думав, що він усе життя так уважно стежив за вічною зміною пір року, що набув звичку відчувати сприятливі або несприятливі нагоди, прихильні або неприхильні обставини, зичливий або ненависний настрій природи, відчувати, які накази виконано згідно з його наміром, а які витлумачено хибно. Земля була територією, небо — союзником або супротивником, пагорб — пунктом спостереження, долина — пасткою, струмок — перешкодою, гора — прикриттям, ліс — засадою, ніч — спочинком, ранок — нападом, день — битвою, а вечір — перемогою або поразкою. Так просто було давніше. «Багато років тому!» — думав імператор.

Він повернувся в палац. Хотів побачити портрет сина. В неспокійні години імператор тужив радше за своєю дитиною, ніж за її матір’ю. Імператор був незвичайним витвором та поріддям свавільної природи і водночас, здавалося, змінив її закони, бо був немов не дитиною свого роду, а батьком своїх предків. Його предки жили завдяки його імені. Але природа мстива, він знав про це. Дозволивши імператорові надати блиску предкам, вона була змушена відмовити йому в нащадках. «Моя дитина! — думав імператор. Він думав про сина з ніжністю батька, матері і дитини. — Моя нещасна дитина! — думав імператор. — Він мій син, то, мабуть, і мій спадкоємець? Невже природа така зичлива, що повторить такого, як я? Я народив його, він народився для мене. Я хочу бачити його».

Імператор дививсь на портрет, кругленьке личко римського короля. То було жваве, опецькувате дитя, яких тисячі, здорове і невинне. Його лагідні очі довірливо дивилися назустріч ще не відомому, страшному, прекрасному і небезпечному життю. «Це моя кров! — думав імператор. — Йому вже не доведеться завойовувати, але він повинен мати змогу утримувати. Я б давав йому добрі поради... Я не можу побачити його!..»

Імператор відступив на два кроки. Було надвечір’я, крізь відчинене вікно в кімнату заходили сутінки і повільно стелилися вздовж стін. Темні одяганки імператорського сина непомітно розчинилися в них. Блідо світилося тільки його рідне і дуже далеке личко.

VII 

На столі стояв пісковий годинник з відшліфованого берилу. Через вузеньку шийку сіялася жовтувата тонесенька цівка піску, невпинно спадаючи в нижню колбу. Отож імператор усякчас мав перед очима свого ворога — час. Інколи він задовольнявся тим, що перевертав годинник, перше ніж вибігав пісок, — дитяча гра. Імператор вірив у таємниче значення дат, днів, годин. Він повернувся двадцятого березня. Двадцятого березня народився його син. Двадцятого березня він колись наказав розстріляти свого невинного ворога — герцога Енґієнського. Імператор мав добру пам’ять. Мертві — так само. Скільки ще часу потребують мертві, щоб помститися?

Імператор чув плин годин і під час розмов із міністрами, друзями та радниками, і тоді, коли народ під вікнами надворі вигукував радісні заклики. Терплячий, розмірений і монотонний голос годинника був гучнішим за виття і галас юрби. Імператор любив його більше, ніж голос народу. Народ — ненадійний друг, час — вірний надійний ворог. У вухах імператора ще лунали ненависні крики, коли десять місяців тому, розбитий і безсилий, він покидав країну. Кожен радісний вигук юрби болісно нагадував йому про всі ненависні вигуки іншого тлуму.



Ох, він усе-таки мусить утримувати тих, хто вагається, навіть у брехунів створювати враження, ніби вони не брешуть йому, навіть нелюбим засвідчувати, ніби він любить їх. Він заздрив своєму ворогові, старому і незграбному королю, що втік від нього. Король урядував ім’ям Бога і підтримував мир завдяки своїм предкам. Натомість він, імператор, змушений воювати. Він тільки генерал своїх солдатів.

VIII 

Був лагідний квітневий ранок. Імператор покинув палац. Він їхав верхи по місту в сірому солдатському плащі, на білому коні, в бойових і все-таки вишуканих чоботях із м’якої юхти, на яких поблискували срібні остроги, вправний і небезпечний, у чорному капелюсі на опущеній голові, що вряди-годи несподівано смикалась угору, немов імператор раптом виходив із глибокої задуми. Він їхав ступою. Кінь розмірено й тихо вицокував на камінні. Людям, які бачили, як їде імператор, у тупоті копит білого огира вже вчувався розмірений і люб’язний поклик тих небезпечних барабанів, які закликають на війну. Люди зупинялися, скидали капелюхи і кричали: «Хай живе імператор!» — зворушені, вражені й трохи налякані його виглядом. Цей його сьогоднішній образ вони знали з багатьох тисяч зображень, почеплених у їхніх кімнатах та кімнатах друзів, він прикрашав краї тарілок, із яких вони їли щодня, чашки, з яких вони пили, металеві руків’я ножів, якими нарізали хліб. То був знайомий, рідний, — атож, рідний, — образ великого імператора в сірому плащі та чорному капелюсі на білому огирі. Тому люди часом навіть лякалися, побачивши цей образ живим: живого імператора, живого коня, справжній плащ, реальний капелюх. Імператор їхав досить далеко попереду від свого почту, генерали та міністри в пишному вбранні їхали вслід за ним на шанобливій відстані.

Добре молоде сонячне сяєво сіялося крізь світло-зелені, свіжі крони дерев обабіч вулиць і в паризьких садках. Похмурим чуткам, які надходили з багатьох районів країни, людям сьогодні не хотілося вірити. Вже чимало днів точилися розмови про повстання вірних у країні королю військ проти імператора. Подейкували, що могутні світу цього ухвалили знищити імператора, а разом з ним і Францію. На всіх кордонах країни стояли готові до битви вороги, наганяючи страх. Імператриця жила у Відні, в домі свого батька, австрійського імператора. Вона не повернулася додому, її до Франції не пустили. У Відні тримали в полоні й сина імператора. На всіх кордонах Франції вже чигала смерть. І все-таки цього ясного дня люди охоче забували про лиховісні чутки, війну на кордонах і смерть на чатах. Вони були схильні покладатись на добрі новини, про які писали в газетах. Тепер вони бачили, як по місту їде імператор, точнісінько такий, якого, як здавалося, вони знали, — могутній і замислений, розумний, величний і відважний, володар битв, — їде серед молодої весни паризькими вулицями, тож їм видавалося цілком природним, що небо прихильне до них та імператора, і вони всією душею віддавались відрадній мелодії цього щасливого дня та своїх радісних серць.

Імператор їхав у Сен-Жермен, то був день параду. Імператор зупинився. Скинув капелюха. Привітав зібраний там люд Сен-Жермена, робітників і солдатів. Він знав, що простолюд любить його чорне гладеньке волосся і рівні пасма, які свавільно, проте м’яко спадали йому на чоло. Перед бідними і простими людьми він видавався біднішим і простішим, коли стояв перед ними без капелюха. Сонце наближалось до полудня і вже припікало оголену голову. Імператор стояв непорушно. Він змусив і коня, і себе до недвижності пам’ятника, вплив і силу якої він знав уже багато років. Від юрби, де ясніли сотні червоних жіночих хусток, здіймався добре знайомий кислуватий і жирний запах поту, огидний дух злиднів під час свят, запах їхнього радісного збудження. Імператор розчулився. Він тримав капелюха в руці. Він не любив народ, не довіряв його радості, захвату і запаху. А проте всміхався, непорушно сидячи на білому коні, — улюбленець народу, імператор і камінь.

У застиглих каре стояли солдати, його ветерани. Які вони однакові — фельдфебелі, капрали, єфрейтори — всі, кого пощадила смерть і хто знову повернувся до своїх звичних міщанських кислуватих злиднів. Імператорові спадало на гадку одне ім’я за іншим. Декого він добре пам’ятав і міг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Він соромився. Люди любили його, і він соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, міг пройматися лише співчуттям. Він сидів на осяяному сонцем, а отже, вдвічі сяйливішому білому коні, з непокритою головою, мов придавлений галасом і криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер імператор махнув капелюхом, ослабив вузду і зменшив тиск гомілок так, щоб кінь зрозумів його й затанцював на місці; потім заговорив, і людям у юрбі здалося, ніби щойно почуті барабани промовляють людською, імператорською мовою.

— Мої друзі, — почав імператор, — товариші моїх битв і перемог, свідки мого щастя і нещастя...

Кінь нашорошив вуха і ворушив тихенько переднім копитом у такт словам імператора.

Сонце стояло опівдні, світило молодо й лагідно.

Імператор насадив на голову капелюха і спішився.

IX 

Підійшов до людей. Їхня любов підступила до нього з їхнім віддихом, потужно променилася з їхніх облич, як сьогодні сонце з небес, і йому раптом здалося, ніби так буде завжди. Тієї миті імператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретів, на тарілках і ножах, на стінах кімнат, — уже як міф і ще живого.

Довгі місяці у вигнанні імператор тужив за цим народом. То був народ Франції, тож він знав його. Народ блискавично був готовий і любити, і ненавидіти. Був святковий і глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, він був гордий у злиднях, великодушний у щасті, довірливий і легковажний у перемозі, озлоблений і мстивий серед лиха, грайливий і дитинний під час миру, нещадний і нездоланний у битві, швидко розчаровувався, був водночас довірливий і недовірливий, забудькуватий і схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’яніння і неодмінно залюблений у поміркованість. Це був народ галлів, народ Франції. Отож він любив імператора.

Імператор уже не відчував недовіри. Люди обступили його. Кричали поблизу від нього: «Хай живе імператор!» — коли він стояв поміж них, серед них, і здавалося, ніби люди, поки він стоїть серед них, прагнули довести йому: вони теж ніколи не забували, що він їхній імператор. Він був їхнім сином і їхнім імператором.

Імператор обняв одного літнього унтер-офіцера. Той чоловік мав похмуре, жовтувате, сміливе кістляве обличчя, шпакуваті, обвислі й ретельно розчесані вуса, був вищий від імператора на цілу голову, і, поки вони стояли обнявшись, здавалося, ніби імператор віддався під захист худого і кістлявого ветерана. Унтер-офіцер схилив голову ліворуч, а оскільки йому перешкоджали і власний зріст та незграбність, і невисока та опасиста постать імператора, цей рух видавався трохи сміховинним, але дав змогу імператорові поцілувати його в праву щоку. Імператор відчув запах жовтуватої шкіри, гострого оцту, яким ветеран змастив свіжопоголені щоки, поту, що крапелинками спадав йому з чола, а також тютюну, яким тхнуло з його рота. Раптом увесь народ став імператорові близьким і рідним. Так, солдатам, тим дивовижним воїнам французької країни, був властивий запах народу; так пахла сама вірність, солдатська вірність: потом, тютюном, кров’ю і оцтом. Цілуючи одного солдата, імператор цілував та обіймав увесь народ, удихав його запах, запах усієї своєї Великої армії, всіх полеглих і тих, хто вижив. Тим часом народові, що бачив, як довгов’язий, худий і кістлявий унтер-офіцер обіймає і немов захищає опасисте й куце тіло імператора, здавалося, ніби він увесь стоїть там в обіймах імператора, ніби він сам обіймає імператора. Сльози наповнили очі глядачів, і вони хрипкими голосами заревіли: «Хай живе імператор!» Бажання плакати здушило їхні радісні горлянки. Імператор опустив руки. Ветеран відступив на три кроки назад і виструнчився. Під його кущавими, пишними бровами світилися маленькі чорні очі — віддані й небезпечні вогники вірності.

— Де ти воював? — запитав імператор.

— Мій імператоре, під Йєною, Аустерліцом, Ейлау, Москвою, — відповів унтер-офіцер.

— Як тебе звуть? — запитав імператор.

— П’єр-Антуан Лавернуаль! — прогримів унтер-офіцер.

— Я дякую вам, — проказав імператор гучним голосом, тож його мали чути всі, — лейтенанте П’єре-Антуане Лавернуалю!

Новий лейтенант знову виструнчився. Відступив ще на крок назад, підняв свою худу смагляву руку, помахав нею, мов прапором, і вигукнув здушеним голосом: «Хай живе імператор!» Знову став у шерегу товаришів, звідки його витягнув імператор, і півголосом розповідав усім, хто зібрався навколо:

— Ви тільки подумайте, він одразу впізнав мене! Ти, мій любий Лавернуалю, сказав він, був під Єною, Аустерліцом, Ейлау і Москвою! Ти ще не маєш ніякої відзнаки. Ти матимеш її. Я призначаю тебе лейтенантом.

— Він знає нас усіх, — проказав один з унтер-офіцерів.

— Він не забув нікого! — додав другий.

— Він упізнав його, — шепотіли десятки солдатів. — Він знав його прізвище. Знав навіть обидва імені. П’єре-Антуане Лавернуалю, сказав він, я знаю тебе.

Імператор тим часом знову сів на коня. Лавернуаль, думав він, бідолашний довгов’язий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха і, видимий усім, підвівшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розуміли серед гуркоту гармат:

— Паризький народе! — вигукнув він. — Хай живе Франція!

Імператор повернув коня. Всі ринули йому вслід — і відокремили його, сяйливого коня і сірий плащ від імператорського почту. За імператором пішла не одна сотня людей: чоловіків у мундирах і в цивільному, а також жінок у червоних хустках, що яскріли під юним сонцем.

Імператор повернувся додому, присоромлений, утомлений і скорботний. Завжди він змушений обіймати невідомих бідних людей, давати їм титули й ордени, щоб вербувати і купувати їх. Вони любили його, а йому були байдужі. Імператор соромився. Обіймати ще одного Лавернуаля! Невже і цього звуть Лавернуаль? У Великій армії було багато тисяч унтер-офіцерів, чотириста тисяч солдатів. Він, великий імператор, соромився малих лавернуалів...

XI 

Імператор наказав, щоб у кожному місті країни дали по сто гарматних пострілів. То була його мова. Отак він повідомив народові, що одержав перемогу над повсталими ворогами — друзями короля.

Гармати прогриміли в усій країні, і їм вторувало могутнє відлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упізнали голос нещадного імператора, що повернувся в країну. Навіть про мир він повідомляв пострілами.

Брат імператора казав:

— Було б краще звеліти бамкати в дзвони, а не стріляти з гармат.

— Так, — погодився імператор, — я люблю дзвони, і ти знаєш про це. Я б охоче послухав їх. Але зі дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога.

— Кого ти маєш на увазі? — запитав брат.

— Увесь світ, — повільно і врочисто мовив імператор.

Брат підвівся. Тієї миті він боявся всього світу, що був ворогом імператора, а водночас боявся і брата, що мав за ворога цілий світ. Ще надворі, перед дверима, перше ніж зайти, він проймався співчуттям до імператора і відчував страх за нього, й вирішив не виявляти перед його обличчям ані страху, ані співчуття. А тепер, стоячи перед імператором, він, як уже віддавна, скорився і його поглядові, і голосу. Братові здавалося, ніби він — один із безіменних гренадерів могутнього імператора.

— Сядь, — мовив імператор, — маю сказати тобі щось дуже важливе. Тільки тобі, тобі одному я можу сказати це. Я б краще звелів бити в дзвони, але наказав стріляти з гармат, бо дзвони були б брехнею, — брехнею і обіцянкою, якої я не можу дотримати. Брате, миру ще немає! Я хочу, щоб люди звикли до гармат. Я б хотів миру, а вони змушують мене до війни. Всі посли всіх країн давно б уже покинули Париж, якби мій поштмейстер не затримав їхніх коней. Вони акредитовані в короля. Вони не гості народу Франції та її імператора. Ох, вони ненавидять мене ще дужче, ніж я зневажаю їх! На кордонах вони ловлять моїх посланців. До імператриці не доходить жоден мій лист. Ох, брате! Коли походиш із такої родини, як наша, то знаєш великий світ не дуже добре. Це наша помилка, брате, помилка неродовитих. Я принизив королів, але від того, що їх принижую я, такі, як я, такі, як ми, вони меншими не стають. Це робить їх мстивими, і вони прагнуть помсти. Останній із моїх гренадерів має більше шляхетності, ніж вони. Перемогти жалюгідних повстанців у країні було легко. Така перемога не заслуговує бамкання дзвонів. Є ще більше ворогів навіть у країні — депутати. Вони не народ, але народні обранці. Національні збори. Я підпорядкований їм. Але тільки я можу прагнути свободи, тільки я, бо я досить могутній, щоб берегти її. Я імператор французів, бо я їхній генерал.

— Отже, ти воюватимеш, — тихо виснував брат.

— Воюватиму, — кивнув імператор.

XII 

Імператор потребував триста тисяч нових рушниць. Він звелів виготовити їх. На всіх заводах країни почали гамселити молотами, кувати, виливати, паяти і зварювати метал. Для нових трьохсот тисяч рушниць були потрібні люди. Хлопці всієї країни покидали своїх наречених, матерів, дружин і дітей. Імператор потребував провіанту. Пекарі всієї країни заходилися з потрійним завзяттям випікати хліб, який довго не черствів, а різники країни стали засолювати м’ясиво, щоб воно довше зберігалося, а всі горілчані майстри курили в десять разів більше горілки, цього напою битв, який робить боягузів сміливими, а сміливих ще сміливішими.

Імператор наказував, наказував. Він тішився послухом свого народу і черпав із тієї втіхи силу віддавати нові накази.

XIII 

Ішов рясний дощ, коли імператор переїхав до іншого палацу — Єлисейського, що стояв за містом. Годі було щось почути, крім гучного й невпинного спадання дощових потоків на густі крони дерев у парку. Не чути було голосів міста і вірних та настирливих вигуків народу: «Хай живе імператор!». То був добрий і теплий дощ на початку весни. Поля потребували його, селяни благословили його, земля охоче й тужливо віддавалася йому. Натомість імператор думав про те, що дощ має властивість пом’якшувати ґрунт, тож солдатам буде не дуже легко йти вперед. Дощ намочує солдатські мундири. Дощ робить ворога майже невидимим (за певних обставин). Від дощу солдати мокрі та хворі. Якщо плануєш похід, потрібне сонце. Сонце робить людей бездумними і веселими. Сонце п’янить солдатів і прояснює голови генералам. Дощ стає в пригоді тільки ворогові, що не нападає, а чекає нападу. Дощ перетворює день у наполовину ніч. Коли дощить, ті солдати, що були селянами, думають про рідні поля, а потім про дітей і дружин. Дощ був ворогом імператора.

Уже цілу годину він стояв коло відчиненого вікна і з утомленою та покірною зосередженістю дослухався до невпинного ляпотіння. Він бачив усю країну — ту, чиїм імператором і верховним володарем він був, — поділену на ниви, садки й ліси, на села і міста. Він бачив тисячі плугів, чув, як розмірено дзвенять коси і швидко та коротко шурхають серпи. Бачив чоловіків у клунях, хлівах, повітках, млинах, кожен чоловік зі спокійною любов’ю віддавався праці, чекав на гарячий суп увечері після роботи, а потім на солодкий сон в обіймах дружини. Сонце і дощ, вітер і день, ніч і туман, тепло і холод були знайомі селянам, становили добрий або прикрий дар небес, в усякому разі, щось майже рідне. Інколи з глибин душі імператора піднімалася давня туга, якої він ніколи не відчував у бурхливі роки своїх перемог і поразок, — туга за землею. Ох! Його предки теж колись були селянами!

Імператор, стоячи обличчям до вікна, лишився на самоті з сутінками. В кімнату тепер заходив гіркий дух землі і листя, змішаний із солодким запахом каштанових свічок та бузкових китиць, із вологим подихом дощу, що відгонив в’ялістю і далекими водоростями. Милий шелест пронизував лагідні сутінки, дощ, вечір і парк мирно розмовляли між собою.

Такий, як був, із непокритою головою, імператор вийшов із кімнати. Він хотів у парк, відчути солодкий дощ. У палаці вже всюди горіли вогні. Серед яскравого світла імператор швидко, мало не гнівно ступав з опущеною головою повз охоронців. Вийшов у парк і знай походжав, заклавши руки за спину, вперед і назад лише по одній короткій широкій алеї й дослухався до жвавої розмови дощу і листя.

Раптом праворуч, у густій пітьмі дерев імператор почув звук, який видався йому дивним, ба навіть підозрілим. Він знав, що є люди, які прагнуть убити його. Якусь мить думав, що для такого імператора, як він, це був би сміховинний кінець: стати жертвою жалюгідного замаху серед мирного парку під час безглуздого доброго дощу. Він ступив між дерева на вже мокру землю в той бік, звідки, здавалося йому, долинув голос, і, приголомшений і водночас зрадівши, побачив за пару кроків від себе жінку. Її білий чепчик полискував.

— Підійди! — гукнув імператор. — Підійди! — гукнув він знову, бо жінка не ворушилася.

Тепер вона підступила ближче і стала перед імператором, мабуть, за два кроки від нього. То була, безперечно, служниця. Мабуть, подумав імператор, вертається від якогось чоловіка. Відомі пригоди! (Такі звичайні, цілком звичайні пригоди розважали імператора.)

— Чого ти хочеш? — запитав імператор. — І що ти тут робиш?

Жінка не відповідала, а тільки опустила голову.

— Відповідай! — наказав імператор. — Підійди ближче!

Жінка підійшла до нього близесенько. Тепер імператор уже бачив її. Таж, певне, це одна з дівчат його челяді.

Жінка стала навколішки, просто на мокру землю, але голову не підводила. Її коси ворушилися майже на рівні халяв імператорських чобіт. Імператор нахилився до неї. Тепер вона нарешті щось сказала.

— Імператоре! — мовила жінка. А потім додала: — Наполеоне! Мій імператоре!

— Встань! — наказав імператор. — Кажи, що сталося?

Жінка відчула в його голосі нетерпіння і небезпеку.

Підвелася.

— Розповідай! — наказав імператор. Узяв її за руку й повів на алею. Зупинився, пустив її і наказав ще раз: — Розповідай!

Тепер у світлі, яке падало з вікон на алею, він бачив, що жінка молода.

— Я накажу покарати тебе! — розсердився імператор і водночас погладив рукою мокре обличчя жінки. — Хто ти?

— Анжеліна П’єтрі! — відповіла жінка.

— З Корсики? — запитав імператор. Прізвище було знайоме йому.

— З Аяччо! — прошепотіла жінка.

— Геть! Мерщій! — звелів імператор.

Жінка розвернулася, підняла обіруч сукню, побігла по жорстві і зникла за рогом.

Імператор поволі йшов далі. Аяччо, думав він. Анжеліна П’єтрі з Аяччо!

Імператор наказав слузі перевдягти його. Сьогодні він їхав в Оперу. Приїхав посеред другого акту. Стояв випростаний у ложі з капелюхом на голові. Понад оксамитовим темно-червоним бортиком сяяв сліпучий фрагмент його білих, мов сніг, штанів для їзди верхи. Люди підвелися і прикипіли очима до бортика, а оркестр заграв «Марсельєзу».

— Хай живе імператор! — гукнув зі сцени якийсь актор. Уся зала відлунила: — Хай живе імператор!

Імператор кивнув головою і вийшов із ложі. На порозі обернувся до ад’ютанта й мовив:

— Занотуйте: Анжеліна П’єтрі з Аяччо.

І одразу знову забув ім’я. Лише думав: Аяччо.

XIV 

Імператор потребував зброї, солдатів і великого параду.

Перед обраними представниками народу, яких він зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками віри, якої не шанував, і перед паризьким людом, чиєї любові боявся, імператор вирішив постати як оборонець країни і свободи. Цього дня на кілька годин зупинилися всі верстати, на яких готували війну. Спочивали ковалі та слюсарі. Натомість мірошники, пекарі, різники і ті, хто курив горілку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти нові мундири, пошиті їм для війни.

Церемоніймейстер склав план величної і нудної церемонії.

Свято відбулося першого червня. Той день був одним із найтепліших після повернення імператора, гарячим і зрілим літнім днем. Спека стояла незвичайна, ще ніколи не бачена такої пори року. Той рік узагалі засвідчував квапливу зрілість. Уже відцвів бузок. Швидко щезли хрущі. Невдовзі буйно розрослося темно-зелене листя каштанів. У лісах давно вже достигали суниці. Часто спадали бурі, лютуючи, мов у розпалі літа. Сонце пекло, його сяєво було нещадним. Навіть у ясні, безхмарні дні ластівки літали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в інші роки літали так тільки перед самим дощем. Люди то тут, то там, і тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всієї країни запевняли, що буде мир. Проте в усіх селах та містах забирали в рекрути і знову брали до війська ветеранів. Люди зі страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотів, що кували зброю, з жахом чули від різників про державні замовлення, а на плацах спостерігали лиховісне завзяття муштрованих солдатів. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч і з цікавістю, але невдоволено.

На широкій площі вже почалося святкування. Прийшли представники від кожного полку: офіцери, унтер-офіцери, солдати. Двісті вояків несли сяйливі імператорські орли з латуні та золота; в одному місці стояли кавалери орденів Почесного легіону, в другому — державні радники, в інших місцях — університетські професори, судді, міські радники, кардинали, єпископи, імператорська гвардія і національна гвардія. Блищали шаблі і багнети сорока п’ятьох тисяч озброєних людей. Гриміла сотня гармат. Навколо заціпенів простолюд — незліченний, безіменний, цікавий, злиденний і завзятий. Сонце дедалі нещадніше пекло широкий, позбавлений тіні плац. Від часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дріб, оглушливі сурми, брязкіт зброї, глухі удари прикладів об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокіше пряжило сонце.

Згодом почули, що прибуває імператор. Він їхав у позолоченій кареті, запряженій восьмериком коней, білі султани на їхніх головах колихались, немов пустотливі й горді срібні вогники; обабіч карети імператора їхали верхи його маршали. Пажі були вбрані в зелені, червоні та золоті шати. Позаду їхали драгуни і кінні гренадери. Прибув імператор. Його навряд чи впізнавали в перламутровій мантії, в білих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсі з білими пір’їнами. Імператора навряд чи впізнавали в супроводі його братів у білому вбранні. Імператор піднявся на трибуну, на той надміру піднятий трон. Обабіч від нього стояли брати, нижче від нього — канцлер, міністри і маршали. Їх усіх навряд чи впізнавали: надто вже пишно вони вирядились.

Сам імператор почувався таким самотнім, як ще ніколи в житті. Відчував, що його не впізнали. Стояв сам на піднесеному троні, під синім небом і пекучим сонцем, високо над народом і солдатами, між небом, що було широким, синім, безхмарним і загадковим, і слухачами, які купчились не менш широкою і загадковою масою.

Імператор заговорив. Він довіряв силі свого голосу. Але сьогодні навіть власний голос видавався йому чужим.

— Ми не хочемо короля! — кричав він. — Його прагнуть утвердити наші вороги. Змушені вибирати між війною і ганьбою, ми вибираємо війну...

Ще два дні тому, коли імператор написав ці слова, вони видавалися йому простими і очевидними. Він знав французів. Честь була їхнім богом, а ганьба — дияволом. Вони були найкращими солдатами у світі, бо ними командувала богиня честі, найнещадніша володарка воїнів. А якому богові корився він сам, імператор?

Це питання стало дошкуляти йому, поки він чужим голосом виголошував свій маніфест. Він уперше промовляв до французів із надміру високої трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантію, вперше мав на голові чужого капелюха з чужими пір’їнами. Він уперше, здавалося йому, відчував невблаганну пустельну порожнечу фізичної самотності. Ох! То була не та самотність, що завжди видавалася йому бажаною і рідною. Аж ніяк не самотність могутнього, або зрадженого, або вигнаного, або приниженого. Тут, на тій надміру високо піднятій трибуні, панувала самотність людини, яку покинули геть усі. Великий імператор на своїй височіні почувався злиденним. Не міг роздивитися жодного з багатьох тисяч облич. Лише понад головами, понад шапками, двокутними і звичайними капелюхами, бачив ген удалині невпізнанне обличчя маси, яку називають народом. Власні слова звучали йому, мов чужі та пусті, а їхня врочистість видавалася йому не менш моторошною, ніж його самотність. Імператор почувався на тій трибуні, немов на дивному і сміховинному пристрої, немов стояв водночас і на троні, й на дибах. Його одяг був театральним костюмом, людська юрба — публікою, а різні достойники й він сам — достеменними акторами. Віддавна він мав звичку промовляти поміж солдатів, одягненим у своє звичайне вбрання, відчувати віддих зібраних навколо нього людей, такі звичні йому солдатські запахи поту і тютюну, гострий дух шкіри і кусливі пахощі вакси для чобіт. А тепер він стояв високо понад тими запахами, злиденний і величний, пустий і в чужому вбранні, сам під розжареним сонцем. Навіть невагомі пір’їни ні капелюсі давили страшним тягарем, здавалося, ті пір’їни з непотрібного, безглуздого й важезного свинцю. Імператор раптом зняв капелюха, просто-таки зірвав його з голови. Тепер люд зусібіч бачив його знайоме, темне лискуче волосся. Потім могутнім порухом скинув із плечей мантію, і здавалося, ніби плечі самі віджбурнули її, дарма що це могли зробити тільки руки. Тепер усі бачили імператора в його звичайному мундирі, точнісінько таким, яким зображували його на сотнях тисяч стін, на тарілках, ножах, в усіх трактирах, в усіх хатинах багатьох країн. І зміненим голосом, тобто своїм давнім і добре знайомим, гукнув:

— І ви, солдати, мої брати в житті і перед смертю, товариші моїх перемог...

Запанувала цілковита тиша, і тільки голос імператора гримів у гарячому повітрі. Депутати і достойники вже не слухали, а прагнули зайти в затінок. Натомість народ і солдати стояли надто далеко від імператора й розуміли лише кожне третє слово. Зате бачили тепер імператора таким, яким любили його. Отож крикнули:

— Хай живе імператор!

Імператор похапцем закінчив промову. Збіг сходами вниз назустріч крикам зібраного люду. А в церемоніалі передбачали, що він мав зійти тими сходами з поважною повільністю. Та його опанувало нетерпіння людини, яка повернулась додому. Він надто довго ціпенів там, нагорі, мов вигнанець із рідного краю. Він ступав дедалі швидше. І вже більше схожий на солдата, ніж на імператора, майже зіскочив з останньої сходинки на землю.

Угорі, на покинутій трибуні, видніла млява і жалюгідна, перламутрова мантія імператора, його злиденна й пишна помилка, якої він позбувся. А капелюха з білими пір’їнами підхопив хтось із достойників і тепер урочисто й безпорадно ніс його обіруч. Народ і солдати вже юрмилися перед щедрими ятками крамарів. Уже почали роздавати горілку, кров’янку і хліб.

Опівдні все вже давно минулося. А невситиме сонце пекло й далі, врочисте й нестерпно жорстоке.

XV 

Отак урочисто імператор присягнув французькому народові захищати свободу. Крім того, складалося враження, що він уже не той колишній імператор-завойовник. Але люди в країні чули тільки брязкіт зброї і спів солдатів-ветеранів, які після довгих місяців перерви вернулися в казарми, і молодих рекрутів. Уже ніхто не сумнівався, що імператор зміцнює армію. Люди вже не вірили газетам, які запевняли: мовляв, невдовзі всі держави світу замиряться з імператором. По містах і по селах літали брехливі чутки, з газетних шпальт, із вуст лестунів, підслухачів, пліткарів і всезнайків табунцями злітали оманливі й барвисті, чарівні голуби брехні й кружляли понад головами солдатів, що маршували звідусіль до столиці, а звідти на північний захід. Отже, має бути війна, а розмальовані крилаті чутки — брехня. Ох, французький народ знав усі ознаки, які провіщають війну! Майже блискавично в усіх закутках країни знову поширився великий страх. Барвисті голуби, ці брехливі вісники миру, вже не ширяли в повітрі, а загинули серед великого страху й похмурого мовчання, серед якого тільки й можна почути правду, правду про неминучу війну. Вночі горіли сторожові вогні солдатів, що спочивали по дорозі на північний захід. Уранці їхні сурми пронизували своїм співом усю країну. Солдати йшли маршем по гарячих, сухих шляхах із квітучими полями обабіч, бачили, як достигає збіжжя, і запитували себе: чи ще їстимуть вони хліб нового врожаю? Можливо, вони загинуть раніше, ніж змелють це зерно, можливо, самі стануть часткою землі, гноєм для ланів, — і хто знає, яких чужих ланів? Ветерани, що вже брали учать у багатьох війнах імператора, згадували своїх товаришів, що полягли трупом у чужих країнах. Усі ветерани знали один одного. Й відрізнялися від решти тим, що спілкувалися між собою своєрідною власною мовою, мовою, якої солдати всього світу навчаються тільки перед обличчям смерті. Ветерани мали сотні тисяч спільних спогадів: про бурі і спеку, місяць уповні та вечори, полудень і ранок, а на іконку й криницю, на скирту й череду вони дивилися іншими очима, ніж молодь.

— Пам’ятаєш, — міг сказати котрийсь із них, — тоді в Саксонії? Там була криниця, коло якої ми з третьої роти мали стояти на варті два кляті й криваві довгі дні.

— Авжеж, — відповідав йому хтось, — криниця, що, як я знаю, стояла за три милі від Дрездена...

— А як смакувала ковбаса коло Ейлау! — казав хтось третій.

— Ще б пак, — підхоплював четвертий, — адже ту ковбасу зробили з доброго огира!

— Тоді то був кінь нашого полковника.

— А тепер нас чекає хіба що капітанський!

— А де, власне, поліг той малий і дурний Деґранж?

— Мабуть, на Березині. Він був такий малий, що який-небудь старий короп, певне, ковтнув його!

— А капрал Дюпюї?

— Хай йому біс, під Аустерліцом! Ти що, пам’яті вже не маєш? Забув добрягу Дюпюї?

Молоді рекрути анітрохи не розуміли тих розмов. Тільки знали, що й вони йдуть на смерть. Можливо, думали вони, старшим було легко йти на смерть, бо вони все-таки знали імператора. А от їм імператор чужий, а життя близьке. Чому він прагне війни? Навіщо, куди і чому вони повинні йти?

Але все-таки йшли, йшли та йшли. А йдучи по Парижу й проминаючи палац, де жив імператор, гукали: «Хай живе імператор!»

Натомість він, імператор, був самотній. Самотній, завжди самотній, сидів він перед картами — великими, строкатими і плутаними, своїми улюбленими картами. На тих картах був увесь великий світ. Увесь великий світ складався з самих бойовищ. Ох, як легко завоювати світ, якщо дивитись тільки на карти, де він зображений! На них кожна річка — перешкода, млин — опорний пункт, ліс — криївка, пагорб — спостережний пункт, церква — об’єкт атаки, струмок — союзник, а всі лани всього світу, луки і степи — які розкішні сцени пишних битв! Які гарні карти! Вони зображують землю гарніше, ніж картини. Земля, коли споглядати тільки карти, видається малою, тож її можна швидко перейти, так швидко, як дасть змогу час, оті дзиґарі, які невблаганно цокають, пісок, що невпинно сиплеться...

Імператор позначав на картах хрестики, зірки та рисочки, замислившись, немов грав у шахи. Писав цифри то з одного, то з другого боку. Ось убиті, а ось кількість живих, тут гармати, а там вершники, тут обоз, а там санітарна частина. Тільки коні, мішки борошна, бочки горілки, вороги, люди, коні, горілка, валахи, воли, — і люди, люди, люди, щоразу люди.

Інколи імператор підводився, відходив від столу та від карт, відчиняв вікно й дивився на великий, широкий плац, де колись він, дрібний невідомий офіцер, командував багатьма невідомими солдатами. Багато тисяч дрібних солдатів ішли тепер на північний захід. Імператор прислухався до їхніх пісень. Чув їхні барабани. То були ще давні барабанщики. Чув їхню швидку і тверду ходу. То була дивовижна, проворна й переможна хода французів, ритм швидких, сміливих ніг, що ходили по шляхах половини світу: бравих ніг, ніг імператорських солдатів, ще корисніших і потрібніших, ніж їхні руки.

У такі хвилини імператор із пожадливою втіхою дослухався до вигуків «Хай живе імператор!». Із радістю в серці знову сідав за стіл перед картами і червоним, кривавим олівцем там і там ставив цифри. Вони означали: горілка, коні, воли, вози, гармати, солдати, — солдати, що саме йшли повз палац і гукали: «Хай живе імператор!»

XVI 

Імператор давно вже не бачив матері. Він дуже рідко згадував її, оту стару жінку. Тепер прийшов попрощатися з нею, перше ніж рушити на війну. Цього вимагали і звичай, і його серце.

Незграбно, просто і гідно мати сиділа в широкому фотелі в затемненій кімнаті. Вона любила прохолодні сутінки, темно-червоні важкі завіси на зачинених вікнах, лагідну захисну тишу замкненого дому з грубими стінами. Мати була стара і вже не витримувала буяння літнього сонця.

Син прийшов до матері перед обідом. Він, здавалося, приніс частку насиченої сяйливої спеки, що панувала сьогодні в місті. Серед лагідних темно-червоних, ледь пронизаних сонцем тіней, які виповнювали кімнату, його білі, мов сніг, туго напнуті штани полискували занадто яскраво, мало не обпікаючи очі. Імператор приїхав верхи, його остроги видавали вишуканий, але недоречний і прикрий у цій кімнаті дзенькіт. Він нахилився, поцілував руку матері й зачекав, поки вона поцілує його в голову, в нахилене тім’я. Якусь мить стояв у цій зігнутій, украй незручній позі. У своїх завузьких штанах імператор навряд чи міг стати навколішки. М’яка, велика й дуже біла материна рука кілька разів погладила йому волосся. Обоє мовчали.

— Сину, сядь! — проказала нарешті стара жінка. Імператор випростався, але й далі стояв, не відступаючи від матері. Вона не знала, що тримає його на ногах: шанобливість чи нетерпіння. Вона знала свого сина. Він був не менш шанобливий, ніж нетерплячий. — Сядь, мій сину! — повторила вона, і син послухався.

Він сидів прямо перед матір’ю, якраз навпроти вікна, на його обличчі відображувалися темно-червоні, пронизані сонцем завіси.

Мати обернулася до сина всім тілом. Довгу мить спостерігала його. Імператор відчував погляд її відкритих ясних очей, дав матері перевірити себе. Та й він вивчав її старе обличчя, великі гарні вуста, гладеньке чоло, де не проступила ще жодна зморшка, тверде підборіддя і гарний прямий ніс. Так, немає сумніву, він багато успадкував від матері. Вона мала подобу матері великого імператора, яким він був. Споглядаючи матір, він пересвідчився, що підтверджено і його обличчя, і майже підтверджено долю. Але тепер він не мав ані терпіння, ані часу для споглядання. Тихо посунув уперед один чобіт, мати помітила.

— Я знаю, — заговорила вона, і її голова ледь затрусилася, а голос був скорботний і тихий. — Знаю, — казала вона, — що ти не маєш часу. Ти, мій сину, ніколи не мав часу. Ти став таким великим через нетерпіння. Стережися, щоб нетерпіння не довело тебе до загибелі. Ти повернувся тепер через нетерпіння. Ти мав би лишатися там!..

— Я не міг! — відповів імператор. — Мої вороги надто ненавидять мене. Вони запхали мене на далекий, пустельний острів. Я мав бути швидшим за них. Я мав заскочити їх зненацька.

— Так, заскочити! — мовила мати. — Це твоя манера. Але й чекання має свою цінність.

— Я вже задовго чекав! — вигукнув імператор. Він підвівся. Розмовляв тепер дуже гучно, і його голос звучав уже майже як лайка: — Я не міг чекати ще довше! — кричав він. — Вони б удерлися до країни, якби я чекав довше!

— Тепер уже запізно чекати... — мовила мати. — Ти тільки посидь, мій сину, я, можливо, маю ще тобі щось сказати.

Імператор сів знову.

— Мій бідолашний сину, — промовила стара жінка, — я, мабуть, бачу тебе востаннє! Я молюся, щоб ти пережив мене. Я ніколи не боялася за твоє життя або боялася дуже рідко. А тепер мені страшно. Я не можу допомогти тобі, бо ти й сам могутній. Не можу й порадити тобі, бо ти й сам розумний. Я можу тільки молитися за тебе.

Тепер імператор опустив голову. Глянув на темно-червоний килим. Зіперся ліктями на свої сліпучі білі штани і вперся підборіддям у зчеплені руки.

— Так, молися за мене, мамо! — сказав він.

— Якби твій батько ще жив, — казала далі мати, — він придумав би якийсь вихід.

— Батько не зрозумів би мене! — кинув імператор.

— Мовчи! — вигукнула, майже крикнула мати, і її металевий, гарний низький голос забринів. — Твій батько був великий, розумний, сміливий і скромний. Ти всім завдячуєш йому. Ти успадкував усі його риси, крім скромності. Твій батько мав терпіння!

— Мамо, я маю іншу долю! — відповів імператор.

— Так-так, — підтвердила стара жінка, — ти справді маєш іншу долю. — Помовчала якусь мить, а потім заговорила знову: — Сину, мені здається, ти постарішав, як ти почуваєшся?

— Мамо, я інколи втомлююсь, — признався імператор. — Інколи я зненацька відчуваю втому.

— І яка причина?

— Я не звертався до лікаря. Якщо я покличу лікарів, це означатиме, що я смертельно хворий.

— Ти витримаєш це?

— Я мушу, мамо, мушу. Я повернуся могутніший, ніж будь-коли. Я переможу їх!

Імператор підняв голову й дивився просто повз матір, на мету, яку хотів бачити тільки він... на переможне повернення.

— Нехай Господь благословить тебе! — проказала мати. — Я молитимусь за тебе.

Імператор підвівся. Підійшов до старої жінки й нахилився. Вона перехрестила сина і подала свою білу, стару, велику м’яку руку. Він поцілував її. Лівою рукою мати обняла сина за шию. Крізь чорний шовк її рукавів він відчув на шиї лагідне тепло повних материнських рук. Цієї миті імператора опанував смуток. «Я б хотів отак обняти свого сина, — подумав він. — Таж моя мати щаслива, бо має змогу обняти свого сина!»

Одна тепла краплина, друга, третя впали на його нахилене до землі тім’я. Імператор не наважувався глянути, та, власне, й не міг, утримуваний фактично лагідними кайданами материнських обіймів. Коли мати нарешті відпустила сина, і він зміг підвестися, то побачив, що мати плаче. Вона плакала з незворушним обличчям, жодна риска не змінилася на ньому. Тільки з її великих, широко розплющених очей ненастанно збігали сльози.

— Мамо, не плач... — безпорадно й тихо благав імператор.

— Я плачу з гордості, — відповіла стара жінка своїм звичайним голосом, неначе зовсім не плакала. Її горло, вуста і голос не мали нічого спільного з її сльозами.

Мати ще раз перехрестила сина і щось пробурмотіла. А потім мовила:

— Іди, мій сину! Нехай Господь, мій сину, благословить тебе, нехай Господь благословить тебе, мій імператоре!

Імператор ще раз уклонився і мерщій вийшов. Його остроги видзенькували, чорні чоботи вилискували, незважаючи на сутінки в темно-червоній кімнаті, а білі, мов сніг, штани сяяли яскраво й кричуще.

XVII 

Коли за півгодини імператор інспектував війська паризького гарнізону, і то востаннє перед походом на війну, він ще відчував на тім’ї поцілунок і сльози старої жінки, але все-таки йому здавалося, ніби збігло вже багато часу, відколи він вийшов із затіненої червоної кімнати. Солдати паризького гарнізону були підготовані для майбутнього воєнного походу ретельніше, ніж решта військ країни. Навіть рекрути мали здорові й веселі обличчя добре нагодованих людей. Імператор задоволено дивився в сміливі, молоді та слухняні очі хлопців, нещодавно вперше взятих до війська, та в мудрі, вірні та віддані очі своїх досвідчених ветеранів. Їхні ранці, шинелі й чоботи видавались міцними. Чоботи імператор перевіряв із подвоєною пильністю, майже з любов’ю. Під час походу, який він задумав, дуже багато залежало від чобіт та ніг, майже не меншою, а може, ще й більшою мірою, ніж від рук та рушниць. Але імператор був задоволений і рушницями. Цівки були щойно змащені, матово-сині та надійні, й полискували лагідно і грізно. Яскріли відполіровані вістря багнетів. Імператор повільніше, ніж звичайно, майже замислено ходив поміж застиглими рядами і вряди-годи тягнув за ґудзик, перевіряючи, чи міцно він тримається, за якийсь ремінець, за портупею, за шнурок. Підійшов до великого польового казана, запитав, яке м’ясо варять сьогодні, а почувши, що зварили валаха, наказав, щоб і йому дали шматочок. Після свого останнього невдалого походу він не куштував баранини з бобами. Взяв олов’яну ложку в якогось сержанта, лівою рукою підніс до вуст скибку хліба, а правою — повну ложку, стояв, широко розставивши ноги, перед своїми солдатами, і в кожного, хто бачив, як їсть імператор, тішилося серце. Очі світилися гордістю й потроєним голодом. Солдатів охопила шаноблива побожність, якої вони ніколи не відчували під час служби Божої в полі та церквах, у кожному серці озвалася святкова, дитяча і водночас батьківська ніжність до їхнього великого імператора. Він був всевладний і водночас зворушливий. Імператор зайшов у каре і, як і завжди, розмовляв із солдатами, і знову проказував давні слова, в силі яких так часто пересвідчувався: слова про ворогів батьківщини, про союзників ганебного короля, про колишні перемоги, про аристократів і полеглих, а зрештою про честь, честь і честь. Офіцери знову подіставали з піхов шпаги. Полки знову проревіли: «Хай живе імператор! Хай живе свобода! Хай живе імператор!» Імператор знову підкинув у повітря капелюха й вигукнув: «Хай живе Франція!» — і то здушеним голосом, відчувши ще більшу зворушеність, ніж у темному материному салоні. Він хотів ще когось обняти, перше ніж покинути полки, й шукав підходящу кандидатуру. Він уже надто часто обіймав генералів, полковників, сержантів і навіть пересічних солдатів. Аж тут він помітив малого барабанщика-недолітка, що їх, добрих синів його полків, було так багато у війську, — недолітка, якого зачали перед якоюсь битвою, мабуть, одразу кілька батьків і який народився, певне, в наметі маркітантки десь у Німеччині, Італії, Іспанії, Росії або Єгипті.

— Підійди, малий! — проказав імператор.

Підліток підійшов разом із барабаном, він не мав часу заховати обидві палички в петлі і стояв незворушно перед імператором, ще незворушніше, ніж який-небудь ветеран. Імператор підняв хлопця разом із барабаном угору, потримав його, похитуючи, якусь мить у повітрі, щоб усі побачили, а потім поцілував у обидві щоки.

— Як тебе звуть? — запитав імператор.

— Паскаль П’єтрі, — відповів малий дзвінким голосом, немов учень, що в школі відповідає вчителеві. Імператор пригадав, що кілька днів тому вже чув це прізвище, але не знав, із якої нагоди.

— Твій батько живий?

— Так точно, Ваша Величносте! — відповів підліток. — Він вахмістр Тринадцятого драгунського полку.

— Занотуйте: вахмістр П’єтрі, — наказав імператор ад’ютантові.

— Ваша Величносте, перепрошую! — мовив хлопець. — Мого батька звуть Левадур, вахмістр Левадур!

Імператор засміявся, а разом з ним засміялися і всі офіцери та солдати поблизу.

— А ти знаєш свою матір?

— Ваш Величносте, моя мати — праля при дворі.

Імператор раптом пригадав:

— Її звуть Анжеліна?

— Так точно, Ваша Величносте, Анжеліна!

Усі офіцери та солдати знову засміялися, але невдовзі споважніли.

— Занотуйте, — наказував імператор ад’ютантові, — праля Анжеліна П’єтрі.

Інспекційний обхід тривав довго. Імператор навмисне затягував його, бо не хотів повернутися додому зі свіжими спогадами про похмурий материн салон. Коли він повернувся до палацу, був уже пізній пополудень, за годину мав початися вечір, уже сутеніло. Імператор був задоволений минулим днем. Йому здавалося, ніби він провідував матір не сьогодні перед обідом, а колись давно. Пригадав Анжеліну П’єтрі, жіночку з хатньої челяді, яку бачив у нічному парку. Цей спогад звеселив його, ім’я Анжеліна, її малий син, що в його армії бив у барабан, і смілива невимушеність, із якою хлопець назвав справжнє прізвище свого батька, майже зворушували його. Так, це його народ, його солдати! З упевненістю, якої не відчував уже кілька днів, імператор нахилився над картами на столі. Він мав своїх ворогів, стримував їх, і цього разу, як уже не раз, Національні збори і міністр поліції можуть, певне, стати небезпечними для нього. А генералів та армії він здатний перемогти; одне слово, день був чудовий.

А що, власне, за день був сьогодні? Імператора знову опанував його давній забобонний настрій. Він підійшов до дверей, розчахнув їх і гукнув у передпокій:

— Який сьогодні день?

— П’ятниця, Ваша Величносте! — відповів слуга Маршандо.

Імператор на секунду злякався, він не любив п’ятниці. Треба якось перекрити негативний вплив цього дня, і він знав для цього непомильний спосіб, про який не раз розповідала Жозефіна, його колишня дружина. Імператор пригадав ім’я непомильної ворожки на картах, що так часто провіщала майбутнє імператриці та йому.

— Вероніка Казимир ще в палаці? — запитав імператор.

— Так точно, Ваша Величносте! — відповів слуга.

— Приведи її! — наказав імператор.

Імператорові видалося добрим знаком, що ворожка ще в палаці. Її привела покійна імператриця Жозефіна. Як і все, що походило від неї, стара Вероніка Казимир теж була добра. Імператор виразно пригадував ту гладку стару бабу і з надією чекав її.

XVIII 

Про колишню господиню, небіжчицю імператрицю Жозефіну, яка часто з’являлася Вероніці Казимир у сновиддях, вона зберігала вдячний і шанобливий спогад. Тоді вона була звичайною пралею, але ще замолоду стала напрочуд доброю ворожкою на картах. Ще коли великий імператор був консулом, Вероніка Казимир вичитала на картах, що йому судилося носити корону. Відтоді її не раз ушановували, і то більшими, на її думку, почестями, ніж якого-небудь достойника, міністра чи маршала. Від часу до часу вона провіщала майбутнє й імператорові. Вона була першою пралею імператорського двору. Вероніка Казимир мала дбати про сорочки з блакитного шовку і мережані хусточки першої імператриці й про цупкенькі білі шовкові сорочки та батистові хусточки другої. Долю імператорського дому вона вичитувала з карт, а інколи з білизни, яку давали їй щовечора. Під її суворим контролем перебували тридцять чотири пралі і обслуга ванних кімнат. Вона любила військовий послух і за довгі роки служби навчилася мовчати і не ляпати зайве язиком, дарма що від природи була балакуча.

Щовечора, перше ніж лягти спати і вже роздавши білизну підпорядкованим їй слугам і служницям, вона сідала за великий стіл, що тієї пори, самотній і врочистий, стояв у їдальні, де вже панувала тиша, — адже їй треба було дуже багато місця для карт, — і працювала з кількома різними колодами, дотримуючись якоїсь складної системи. Інколи такої пізньої пори збиралися й слуги. Вузький і довгий чорний стіл з ебенового дерева з лискучою полірованою стільницею справляв похмуре, моторошне враження і скидався на катафалк. Вероніка сідала за ним і розкладала карти. Дзиґарі на різних вежах починали бамкати північ. Тоді вона сиділа нерухомо й чекала, поки відбамкають усі дзвони. Зрештою складала різні колоди карт докупи, перев’язувала їх старим засмальцьованим шнуром і підводилася, не сказавши ні слова. Ніхто й не запитував її. Вона вкрай рідко виказувала таємниці горішнього світу, з яким підтримувала такі тісні зв’язки.

Від миті повернення імператора Вероніка чекала, поки її покличуть до нього. Тепер вона почала запитувати карти вже не про долю імператора, а про свою, тобто чи не забув її імператор протягом своєї відсутності. «Ні!» — казали карти.

Проте сьогодні Вероніка була приголомшена й майже злякалася, коли їй наказали йти до імператора. Вона стояла у великій пральні серед своєї челяді, то була пора, коли вона збирала всіх своїх підлеглих, чекала слуг із кошиками білизни й тримала в руці папірець, де були записані доручення, накази, догани й застороги. Вероніка одразу заквапилася до своєї кімнати. Треба було піднятися сходами, і її короткі гладкі ноги долали по дві сходинки зразу. Забігла до кімнати, підступила до невеличкого овального дзеркала між двома свічниками на столі, запалила свічки, одягла тільки-но накрохмалений чепчик, сіла й заходилася куцими сильними пальцями пудрити своє жовтувате й дуже м’ясисте обличчя. Капнула собі на груди кілька крапель лавандової олії з освяченої пляшечки, яку колись подарувала їй ще перша імператриця, її господиня Жозефіна, й підвелася, задоволена, пахуча й велична, серед хмаринки пудри. Дістала зі скрині колоди карт, і то впевненим, могутнім, майже войовничим рухом, немов солдат, що хапається за зброю, коли виникла несподівана сутичка. Тепер Вероніка була готова. Після довгих місяців перерви вона знову постала перед імператором. Він сидів за столом перед строкатими і плутаними географічними картами, які Вероніка вже бачила кілька разів, коли перед великими військовими походами її викликали й запитували про результат, і це було для неї великою ласкою. Вероніка спробувала зробити кніксен, який так зграбно виконували дами перед лицем імператора. Обіруч розвела в боки поділ сукні, одну ногу відставила назад, другу подала вперед, спробувала ступити один крок у цій важкій позі й при цьому трохи зігнути коліно, а коли виконала це все, як здавалося їй, граційно, стояла, гладка й випростана, сором’язливо опустивши очі. Вікна були відчинені. Пізні золотаво-зелені сутінки літнього вечора заходили до кімнати і змагалися з жовтими і миготливими вогниками трьох свічок. Долинали тихенький подих вітру і гучне й ревне сюрчання коників.

— Підійди! — наказав імператор.

Гладка жінка похапцем рушила до столу. Похитуючись, гідно й покірно підступала ближче. Як тужила вона за цією миттю! З шанобливим трепетом, що виповнив її перед лицем імператора, поглядаючи на плутані географічні карти, розкладені на письмовому столі, вона відчувала ще й своє значення, тремтіла перед власною постаттю і перед ушляхетненим і піднесеним значенням свого робочого інструменту — гральних карт. Так, вона здригалася на думку, що її карти не менш важливі, а можливо, ще важливіші, ніж карти імператора, і на думку про свою задоволеність тим, що найвеличніший з усіх імператорів світу не менш вражений таємницею її, Вероніки, карт, ніж дивує її таємниця його географічних карт. Цієї миті її покликали, щоб, можливо, визначити долю світу, яку за інших обставин визначав тільки імператор. І тепер вона стояла в його кабінеті, відчуваючи перед власною особою не менший трепет, ніж перед імператором. Вероніка й далі не піднімала очей. Вони дивились на її пишні груди, а бачити щось нижче не мали змоги, хоча сама Вероніка радо дивилася б на підлогу — через смирення, гордість і збентеженість. Крізь опущені повіки вона відчувала глузливий і усміхнений погляд імператора. Немов солдат, Вероніка опустила руки до пухких стегон, нижче вони не опускалися. Вона полюбляла гладенькі столи, — та й потребувала їх, — де не мало лежати нічого, й хотіла попросити імператора прибрати географічні карти, які спантеличували її, проте не наважувалася.

— Ну, починай! — мовив імператор.

У кабінеті вочевидь темнішало, тільки де-не-де поставлені свічки світилися своєрідним моторошним світлом, яке додавало духу і зміцнювало віру старої Вероніки в свій пророчий дар. Тепер вона наважилась підняти очі. Побачила бліде, мов віск, обличчя імператора, застиглу усмішку на його обличчі, — власне, труп усмішки. Почала, впевнено й нешанобливо, розкладати свої засмальцьовані гральні карти на строкаті географічні карти імператора. Змусила себе забути, що стоїть перед наймогутнішим імператором, думала про те, що вона тут на службі горішнього світу, й прошепотіла:

— Ваша Величносте, будь ласка, зніміть тричі карти!

Імператор тричі зняв карти. На темно-синіх гладеньких сорочках карт відображувалися миготливі вогники свічок.

— Що переді мною лежить, — бурмотіла далі Вероніка, — що переді мною летить, що мене обходить і що мене водить, що мене любить і що марудить!

Вона швидко змішала карти короткими проворними пальцями, спритність яких так часто приголомшувала імператора.

— Ваша Величносте, будь ласка, зніміть ще шість разів! — проказала Вероніка.

Імператор шість разів зняв карти. Думав при цьому про свою першу дружину, про небіжчицю Жозефіну і вечори, коли вона намагалася вичитати із засмальцьованих карт цієї мадам Вероніки свою долю, його долю, долю країни і світу, щоправда, з меншими знаннями, і то своїми довгими, зграбними милими пальчиками. Імператор уже не думав про карти, а поринув у солодкі спогади про померлу дружину. Засміявся і вже не чув, що бурмоче Вероніка:

— Вино направо — не буде поправи; жир чорний ліворуч означає смерть поруч; дзвінка чорна прийде, небезпека буде; чирва червона далеко від нас, кохання швидше за час; жирова краля підступає, минає, минає, жирова вісімка, жирова вісімка...

Вероніка замовкла. Раптом зібрала всі карти. Глянула на імператора. А він задивився вдалечінь, здається, пронизав очима її огрядну постать, дивився, певне, на світ, а може, ще й у могилу, в якій люба його серцю імператриця Жозефіна тепер гнила й розкладалася. Вероніка мовчала, лівою рукою судомно притуливши карти до грудей.

Імператор, глузливий та усміхнений, нарешті глянув на неї.

— Ну, що, Вероніко, — запитав він, — добре чи погано?

— Добре, добре, Ваша Величносте! — квапливо запевнила вона. — Ще довгі літа судилися Вашій Величності. Довгі літа!

Імператор висунув шухляду. Там стояли невисокі стовпчики золотих монет, охайні і блискучі золоті вежі. З однієї вежі імператор зняв десять монет, десять дзвінких наполеондорів.

— Ось, візьми на пам’ять, — проказав імператор.

Хтось відчинив двері. Мадам Вероніка притьмом почала виходити задки, судомно намагаючись стримати свій важкий віддих. Відчувши позаду вже близькі відчинені рятівні двері, Вероніка спробувала ще раз виконати свій незграбний сміховинний кніксен. Уже вийшла, двері зачинилися, і там, перед зачиненими дверима, втретє зробила кніксен. Потім гідно й квапливо пішла, похитуючись, сходами вниз. На передостанній сходинці була змушена зупинитися. Вперше в житті вона відчула, що от-от зомліє. Поручні сходів, на яких вона сподівалась урятуватися, раптом мов відсунулись від неї. Зненацька вона важко гупнула на підлогу. Двоє охоронців підняли її. Винесли в парк. Вона отямилась, глянула на солдатів, підвелася й проказала:

— Нехай Господь допоможе нам усім... А надто йому!..

Потім, важко сапаючи, заквапилася до великої їдальні для челяді. Було пізно, вже подавали страви.

XIX 

Увечері, коли імператор покинув свою резиденцію, щоб їхати на війну, купол небес над містом був ясний, темно-синій і всіяний зорями. На вулиці перед парком чекали палкі прихильники імператора і просто цікаві. Челядь, дотримуючись шанобливої відстані, зібралася коло імператорської карети. Імператор швидко вийшов із брами, раніше, ніж передбачали. Слуги ще складали до карети папери, карти, біноклі. Промчав лакей із запаленим смолоскипом у руці. Ніч була досить ясна, сіялось лагідне срібно-синє світло. Чадні червонуваті вогники смолоскипів видавалися непотрібними й водночас навівали щось моторошне. А втім, смолоскипи були невинні, їх запалили тільки згідно з точно визначеним незмінним розпорядком. Але цієї миті здавалося, ніби вони нещадно намагаються порушити нічний зоряний спокій. Довірливо шелестіли дерева в парку. Кілька кажанів безшумно шугнули понад головами людей, пронизуючи простір перед освітленими вікнами. Панувала цілковита тиша, незважаючи на рухи й негучні розмови людей і на тупіт коней та стукіт возів. Тиша цієї ночі була могутніша за будь-який шум. Натомість смолоскипи сприймали за очевидне, ба навіть непристойне порушення, виразно долинало потріскування їхнього полум’я, а згоріла смола пахла так, наче то був запах самої небезпеки. Імператор видавався втомленим. Він працював до останньої миті. Коли він вийшов, зібрані слуги заціпеніли. Всі прикипіли очима до нього. В срібно-синьому сяєві ночі його обличчя видавалося надто вже блідим. Крім того, всі думали про те, як зомліла ворожка на картах Вероніка.

Імператор постояв мить на останній сходинці. Довго дивився на небо, немов шукав серед безлічі зір свою. Його білі штани полискували яскраво й примарно. Чорний капелюх імператора скидався на хмарку, єдину, яка видніла під ясним небом. Імператор стояв непорушно, мов один із його численних портретів, сам серед величної й тихої літньої ночі, хоча одразу за ним, на вищих сходинках, стояв його почет. Він був сам і самотній і шукав свою зорю.

Імператор обернувся, махнув ад’ютантові, сказав йому кілька слів. Потім зійшов зі сходів і ступив кілька швидких кроків до карети. Слуги заревли: «Хай живе імператор!» І махали йому руками, голими руками. Цей крик приголомшив імператора. Він розвернувся, хоча мав уже намір сісти в карету. Ступив крок уперед. Жінки поміж слуг стали навколішки. Чоловіки, вагаючись, учинили так само. Вони звикли до цього, думав імператор, коли від’їздив король. Певне, стояли отак навколішки, коли він тікав від мене.

— Підведіться! — наказав імператор, і всі встали. Він мав сказати ще дещо, цього вимагав театральний закон, що завжди керував ним не меншою мірою, ніж він — своїм військом. Що можна сказати лакеям, слугам і рабам?

— Нехай живе свобода! — крикнув імператор.

І всі відповіли йому:

— Нехай живе імператор! Перемога! Перемога!

Імператор мерщій розвернувся. Мерщій сів у карету.

Дверцята карети хряпнули з незвичайною силою. Поряд із кучером горів смолоскип. Тихий, майже пестливий ляскіт батога, кілька синюватих іскор з-під кінських копит. Ось вони вже мчать, уже вилітають із парку.

Під’їхала ще одна карета, куди сідав почет імператора. Кожен заходив до карети з суто діловим незворушним поспіхом.

Коли всі зайшли і ще до того, як рушила карета, якийсь лакей погасив смолоскипи, тикаючи їх полум’ям униз у холодну, вогку нічну землю. А потім ще й ногою наступав на рештки смолоскипів, які ледь жевріли. Всім, хто бачив його, здавалося, ніби тієї миті він ховав зовсім інший вогонь.

Серед служниць у парку тієї пори була й Анжеліна П’єтрі.

Книга друга

Життя Анжеліни П’єтрі

І 

Тієї пори Анжеліна П’єтрі жила поміж найнижчої безіменної челяді імператорського двору. Вона належала до роду, що на своїй корсиканській батьківщині тішився повагою і честю. Лише батько Анжеліни став бідним рибалкою і помер, коли Анжеліні виповнилося п’ятнадцять років. Тоді багато молоді, юнаків і дівчат, покинули острів Корсику. Вони подалися до Франції, де панував найвидатніший з усіх корсиканців — імператор Наполеон.

У Парижі жила тітка Анжеліни, Вероніка Казимир, перша праля імператорського двору, бездітна добросерда жінка, що напрочуд добре вміла ворожити на картах. Про неї в Аяччо ходила чутка, що навіть самому великому імператорові вона провіщала результат його битв.

Один приятель, старий Беніто, привіз Анжеліну в Марсель на своєму крихітному вітрильнику. Оплатив їй поїздку до Парижа і провів малу до поштової карети. Урочисто й скорботно попрощався з нею і так голосно, що мимоволі чули й інші пасажири, сказав:

— Перекажи йому щире вітання від старого Беніто. Я добре знав його небіжчика батька. Коли він запитає, чому я сам не приїхав до Парижа, скажи, що я вже застарий. Якби був молодший, давно б уже приїхав, щоб воювати разом з ним і завойовувати світ. Замість мене в солдати пішов мій син. Вони, безперечно, добре знають один одного, мій син служить у Двадцять шостому полку, — о, то чудовий полк! Їдь собі з Богом і не забудь ані дрібки з того, що я доручив тобі!

Те все старий Кроче доручив переказати імператорові особисто.

Анжеліна, правда, не змогла виконати доручення. Імператор був недосяжний. А вона мріяла про імператора. Його портрет висів в усіх кімнатах, той самий портрет, який і на Корсиці вона бачила в усіх кімнатах. Він зображував імператора, що після виграної битви на білісінькому, мов сніг, коні оглядав свої осяйні війська. Його кінь полискував, очі блищали. Він випростав праву руку й кудись показував, у якийсь незбагненний бік. Імператор мав чудовий вигляд, видавався водночас і далеким, і близьким, добросердим і страхітливим.

Анжеліна була підпорядкована наказам Вероніки Казимир. Отже, належала до підрозділу з тридцяти шістьох слуг і служниць, які мали дбати про чистий одяг придворних дам та панів і прибирати у ванних кімнатах.

Вона прала небесно-блакитні, рожеві та білі шовкові сорочки, батистові хусточки, комірці, манжети, тонку постільну білизну, на якій спало панство, і шляхетні панчохи, в яких воно ходило. Рано-вранці, в сірому тумані пральні між шапликом і казаном вона викручувала і чистила щіткою різний одяг, притискала щосили дерев’яний валик до скрученого жмута, потім розкручувала його і вішала на мотузки, що, незліченні й грубі, обплітали простір, створюючи дивовижну мережу, другу, делікатнішу стелю з мотуззя. Опівдні білизна вже лежала на широкому столі, висушена, складена, зв’язана, і чекала на своє воскресіння. Тоді Анжеліна, як навчили її вдома, набирала повний рот води і порскала, роздуваючи щоки, на шовк, полотно і батист. Потім дужими руками водила праскою, всередині якої жаріло деревне вугілля. Прикладала, щоб перевірити нагрівання, змочений палець до дна праски й раділа, почувши сичання. Починала прасувати: спершу цупке полотно, потім ніжний шовк, далі батист, наостанок складені багато разів комірці та манжети. Їй здавалося: що ревніше вона працює, то ближче підступають до неї дами і пани, та й сам імператор. Сорочку, яку вона прасує саме цієї миті, можливо, вже завтра вранці одягне імператор. Його сліпучі білі штани вона натирала особливою незмивною жирною крейдою. Завдяки її завзяттю вони завжди яскріли, мов свіжий сніг.

Траплялися дні, коли Вероніка Казимир раптом з’являлася незвичайної пори, і то в незвичайному вбранні. Тоді молоді пралі нараз припиняли співати. Всі знали, що Вероніка щойно ворожила на картах якійсь високій особі. Вона була у важкій чорній шовковій сукні, а на шиї на важкому золотому ланцюжку мала отруйно-зелений чарівний камінь — нефрит, теж подарунок імператриці Жозефіни. Вона стояла, опасиста, незграбна і врочиста, у випарах пральні перед молодими дівчатами в білому вбранні й видавалася справжньою чорною жрицею великого імператора. Які ґвалтовні події могла вона напророчити сьогодні? Долю якої частини світу вона передбачила щойно?

Двічі на тиждень Анжеліні наказували прибрати в палаці ванні кімнаті. Спершу вона йшла у ванну імператора. Бачила на підлозі свіжі сліди його мокрих ніг. Удихала запах його тіла з вологих рушників і, заціпенівши, довго стояла, приголомшена, на місці, забувши про обов’язок. Інколи набиралася незвичайної сміливості й пригортала рушник до серця, побожно й потай цілувала полотно і, дарма що була сама, червоніла. Вона любила найменший зі слідів імператора. Проте боялася випадково зіткнутися з ним. А втім, із гірким розчаруванням у серці, немов він сам пообіцяв їй прийти й не дотримав слова, кінець кінцем, виходила з його ванни. Була знищена і водночас ощасливлена.

Одного разу їй потрапила до рук звичайна солдатська хусточка, якою інколи користався імператор, як і кожен у його армії. То була велика носова хусточка з цупкого полотна. Червона широка кайма обрамляла блакитну середину, яка зображувала географічну карту. На карті всі місця, де воював імператор, були позначені червоною фарбою. То була географічна карта простого імператорського солдата.

Анжеліна в задумі споглядала ту хусточку. На ній були зеленуваті сліди тютюну, що його нюхав імператор. Вона знову бачила його, немов на картині: на білому коні, права рука показує в незбагненну далечінь.

З усією любов’ю свого молодого, палкого і дурного серця Анжеліна почала прати хусточку. Вона видавалася їй особливим посланням імператора. Увечері гладенько випрасувана хусточка лежала перед нею, і вона ніжно водила по ній своїми червоними, лагідними молодими пальцями. Потім заховала її під одягом, на грудях, і мало-помалу, відчуваючи ту дивовижну хусточку на серці, почала думати, ніби вона вже належить їй. Адже пралі не звикли бачити серед імператорської білизни такі звичайні речі. Та хусточка певною мірою прокралася сюди, сама прийшла до Анжеліни як вітання, як звістка, — як тут знати? Певне, та хусточка вже зіжмакалася в неї на грудях, тож тепер у такому стані, що її не можна віддавати. Можливо, її пощастить віддати завтра, або післязавтра, або при якійсь нагоді, дарма що всі речі пораховані. Мала Анжеліна відчувала великий страх. Вона стояла, рівно о восьмій годині, в по-військовому вишикуваному ряду слуг і служниць, чекаючи, як і решта, з пакою білизни на простягнутих руках, сувору Вероніку, тримаючи в них, як і всі, двадцять шість речей; двадцять сьому вона приклала до серця.

Вероніка Казимир почала рахувати, — двадцять один, двадцять два, двадцять три, — тримаючи однією рукою довгу вузьку книжечку, а правою пенсне, як заведено в панства. Ось вона підняла пенсне:

— Анжеліно, однієї штуки бракує! — проказала вона.

Анжеліна не ворухнулася.

— Однієї штуки бракує! — повторила Вероніка.

Анжеліна вже бачила, як її роздягають і обшукують.

Лакеї цікавими руками обмацують її тіло. Знаходять хусточку. Виганяють її голу з палацу, з міста, з країни.

Проте мовчить і далі.

— Відповідай, Анжеліно! — наказала Вероніка Казимир.

Тієї миті мала Анжеліна П’єтрі відчула велику силу і проказала твердо і спокійно:

— Тут було двадцять шість штук.

Вона збрехала вперше у своєму житті.

Уночі, в кімнаті для челяді, де спало ще дві дівчини, Анжеліна чекала, поки погасять світло. Потім роздяглася й розстелила хусточку імператора на подушці. Цієї ночі вона не спала вперше у своєму молодому житті. Вона віддавалася щасливій бадьорості, ще ніжнішій і затишнішій, ніж добрий сон...

II 

Щодня і щогодини могло статися диво, що Анжеліна побачить імператора. Власне, коли вона ретельніше думала про це, то було ніяке не диво, а самоочевидна подія, яка неодмінно мала би статися. В неділю вона супроводила тітку Вероніку до численних подруг. То були видатні жінки і на особливих посадах. Їхні чоловіки належали до двірських і державних урядовців нижчої ланки, і серед них були вахмістр жандармерії, портьє Єлисейського палацу, імператорський лісничий, шпигун міністра поліції, писар муніципалітету, профос військової в’язниці, податківець. Усі ті жінки були такі щиро переконані в своєму суспільному значенні, що жодна з них не сміла заперечити моторошний авторитет Вероніки Казимир. Кожен дім, який вона відвідувала, дотримувався думки, що він приймає довірену особу і земної, і небесної влади. Вероніка з дивовижною великодушністю роздавала поради і вказівки. Поради засвідчили свою неоціненність, чимало пророцтв збувалися. А як могло бути інакше? Таж вона вже знала й про результати імператорських битв!

Інколи Вероніка провіщала майбутнє й малій Анжеліні. Не в неділю, а в п’ятницю між одинадцятою і дванадцятою годинами вечора Анжеліна сідала за довгий стіл у великій кімнаті для челяді навпроти тітки, спираючись худими ліктиками на стільницю. Її червоні збентежені руки безпорадно блукали по розпашілому обличчю, лягали на чорний корсаж і білий фартух — ліврею імператорських праль. Страх і цікавість переповнювали серце Анжеліни. Навколо на стінах і під стелею просторої зали хитались і ворушилися таємничі тіні, що їх дві воскові свічки на столі, праворуч і ліворуч від розкладених карт, не проганяли, а тільки увиразнювали і згущували. До того ж Вероніка відповідно до таємного чаклунського припису домішувала до воску на свічки ладан. Приміщення цілковито змінювалося: то була вже не велика звичайна їдальня, де всі їли щодня, а радше просторий склеп, де тіні блукали по стінах із похованими небіжчиками.

Юній Анжеліні карти провіщали щоразу те саме: до її ніг припадав гарний вусатий чоловік у мундирі. Дитина, хлопчик, з’являлася в уже трохи прояснілому тумані найближчого майбутнього. Натомість у менш прозорому далекому майбутньому чигала смерть, і, дивна річ, у незаперечному зв’язку з кривавою війною. Грошей — навіть несподіваних — і близько не було видно. Про хвороби також не йшлося. Слава поставала трохи загадково, бо навіть гострі очі Вероніки не могли роздивитись її як слід.

Сухим і пустим звуком зрештою бамкало північ. З вулиці долинали неголосні команди чатових, що мінялися, і приглушений брязкіт зброї, якою салютували. Вероніка підводилася, перев’язувала карти і з запаленою свічкою в кожній руці виходила з кімнати, Анжеліна йшла попереду.

— На добраніч, дитино! — казала Вероніка. Анжеліна робила кніксен, і тітка цілувала її в чоло, тримаючи свічки у випростаних руках.

Завжди незмінний голос карт щоразу тяжко розчаровував малу Анжеліну. Щоп’ятниці вона чекала нової звістки і навіть здогадувалась, якої, але не сміла признатися собі в цьому. В розмовах челяді часто переважали певні чутки, Анжеліна не все розуміла в них, лише здогадувалася про найважливіше. Інколи вона чула, як лакеї і слуги кажуть: «Вітаю тебе, П’єре! Вчора ввечері зникла твоя Кароліна!» Або: «Доброго ранку, любий друже, ти береш її назад чи, може, станеш на дуель із Малим?» Із безсоромного, відвертого сміху чоловіків, який усе-таки приховував таємницю, Анжеліна розуміла, що йдеться про ночі кохання, і здогадувалася, що то були ночі кохання імператора. Вона знала і Кароліну, й Бабетту, і Катрін та Арлетту. Якими зверхніми поставали вони раптом серед челяді у своєму звичайному, а проте немов перетвореному чарами вбранні покоївки! Невже часом Могутній такий мізерний, що жадає служниць? Невже він не такий великий, щоб йому належало геть усе на світі? Йому належать гори, долини та річки, королі, їхні країни, корони, доньки, дружини, високі генерали і звичайні солдати. Все, все належить йому, високе і нице, величне і просте. Тож чом не служниці? Анжеліна була б рада бути його покоївкою, терпіти приниження від нього, бути піднесеною його примхою! Мале серце Анжеліни тріпотіло і завмирало, немов піймана пташка. Кров текла неспокійно й тужливо. Вона вже не могла опиратися дивному потягові розглядати себе в кожному з численних дзеркал, розставлених у пишних ванних кімнатах. На неї мов находило щось. Усе почалося зі страхітливої невіри у власну привабливість і з безмежного визнання довершеності інших дівчат. Вона навчилася порівнювати свою шию, груди, руки і ноги з шиями, грудьми, руками і ногами інших дівчат. Вночі стала потай підглядати за чужими тілами, спершу з подивом, а потім із заздрістю. Одного дня — в простому житті Анжеліни П’єтрі цей день набув особливого значення — одна з придворних дам вийшла з ванни пізніше, ніж звичайно. Анжеліна побачила її ще неодягненою. Вона злякалася тієї гордої, невимушеної оголеності. Навіть забула зробити кніксен. Страхітливе зачудування паралізувало її. Їй здавалося, ніби дама була не зовсім гола, а закутана в своєрідну, цілком прозору красу. Її тіло було відкрите очам Анжеліни, але все-таки було дуже далеким і вочевидь недоторканним. А якби вона наважилася схопити його, то, мабуть, намацала б камінь. Дама приязно засміялася: «Дитино, можеш спокійно починати!» Анжеліна тієї миті і почервоніла, і зблідла. Одразу відчула ще не знане їй обурення. Вперше, здавалося їй, її скривдили. Вродлива жінка мала право називати її «дитиною». Анжеліні тієї миті здавалося, ніби це ніжне слово означає зневагу і становить присуд, який прирікає її на вічну непривабливість.

Зайшла камеристка і вдягнула свою господиню в синій халат. Анжеліна лишилася сама.

Вона вперше з залассям і водночас ненавистю вдихнула чудові пахощі ванної кімнати. Вперше розглядала жовті, сапфірово-зелені, рубіново-червоні флакони з парфумами, мило, губки, мигдалеве молочко та індійську мазь. Повільно вичерпувала з ванни молочну воду, з несамовитою побожністю заходилася чистити її, щосили видихала повітря на дзеркало, немов кидала на нього лихий проклін, а потім із притиском натирала його, немов щоб розбити. Її юне відображене личко привабливо світилося перед нею. Так, вона вперше видалася собі привабливою, а трохи згодом навіть гарненькою. Анжеліна була рудокоса й засіяна ластовинням, мала досить високе, можна було б навіть сказати, надто горде чоло, якби його не засіяло ластовиння. Очі були замалі й сірої барви. Вуста були повні й утворювали гарненьку, загнуту вниз дугу. На підборідді була ямочка. Анжеліна лише шкодувала, що цятка ластовиння спотворила її і зробила майже непомітною.

Її опанувало нерозумне прагнення оглянути ще й своє тіло. Скинула фартух і одяг. Її шия була тонка й міцна, безпорадні юні плечі видалися їй пропорційними і довершеними, груди — замалими. Але ж існує спосіб позбутися ластовиння. Анжеліна вирішила стати гарненькою. Була готова до цього.

Від того пам’ятного дня вона щодня оглядала своє тіло, що прокидалося. Перед дзеркалом провадила з ним, зі своїм обличчям, вустами, очима і бровами милі німі розмови. Їй порадили якусь мазь від ластовиння, але вона вже не думала про нього, навіть цей невеличкий ґандж став тепер любим їй. Анжеліна була побожна і щиро вірила в Бога, тож знала, що ступила на шлях до гріха. І вирішила покаятися.

Одного дня Анжеліна не втрималася навіть перед дзеркалом у ванній імператора. Зі страху й поваги вона досить довго опиралася спокусі. А тепер вона налягла на неї з подвійною силою. Анжеліна миттю рушила до дзеркала, скинула фартух, розстебнула комірець. Довгі білі поли фартуха волочилися по підлозі. Раптом двері позаду неї відчинилися. В дзеркалі Анжеліна побачила, що зайшов слуга імператора. Вона навіть не мала часу поправити фартух і одяг.

— Де табакерка? — запитав слуга. — Ти не бачила табакерки?

Його очі проворно і невдоволено обнишпорили кімнату. Анжеліна заціпеніла й нічого не відповіла. Вона й далі стояла обличчям до дзеркала. В дзеркалі вона бачила, як слуга підступає ближче. Ось він уже в неї за плечима:

— Обернись! — наказав він.

Анжеліна прикрила руками оголену шию і обернулась до чоловіка. Поли фартуха й далі волочились по підлозі.

— Що ти зробила? Що ти ховаєш там? — запитав він.

— Нічого, нічого! — видихнула вона.

Очі дівчини бігали праворуч і ліворуч, вона намагалася уникнути приземкуватої постаті й широкого обличчя слуги.

Раптом Анжеліна побачила табакерку. Ця гарненька срібна річ лежала на столику коло ванни. Простягла руку й проказала:

— Онде!

— Ану, признавайся, що ти зробила! — пошепки проказав чоловік, і цей шепіт звучав ще гучніше, небезпечніше й грізніше, ніж якби він кричав. — Признавайся, признавайся, признавайся! — повторював його невиразний голос, і водночас він дедалі ближче підступав до Анжеліни, дедалі ближче, і то навшпиньки, його тихенькі кроки були ще небезпечніші за його шепіт.

Зрештою він став перед Анжеліною.

— Імператор ще тут, — прошепотів він, дихаючи з присвистом. — Я саме голю його. Тихо, тихо, не кричи! Мерщій кажи!

Він простяг руку і, здавалося, готувався здерти одяг із тіла Анжеліни. «Не кричи! Не кричи!» — думала вона, та з її грудей уже вирвався пронизливий, оглушливий крик. Водночас вона скочила ліворуч до завіси, яка, здавалось, обіцяла порятунок. Вона вже не знала, що робить, зачепила туалетний столик, і склянки та флакони з дзенькотом попадали на підлогу.

Слуга метнувся назад, до дверей, крізь які зайшов, і зник. За зачиненими дверима Анжеліна почула тепер гнівні розкоти могутнього голосу. Слів вона не зрозуміла, зате голос упізнала добре. То був сварливий голос імператора. Потім настала тиша. Анжеліна затамувала віддих, її серце несамовито калатало. Змусила себе нахилитись і тихими проворними пальцями заходилася збирати скалки. Потім чекала й не ворушилась Не чула вже жодного звуку. Підійшла до дверей, що вели в коридор, обережно натиснула білу клямку і вийшла. Саме цієї миті почула тихенький дзенькіт острог. Анжеліна затремтіла. Він, імператор, уже проходив повз неї. Вона стояла з рештками розбитих склянок і флаконів у подолі фартуха, заціпеніла й випростана, і навіть не бачила імператора, хоча її очі були широко розплющені. Вона лише знала: якусь нескінченну мить вилискувало щось біле і дзенькало срібло. Більше нічого не збереглося в її пам’яті. Пуста й порожня була її маленька голівка.

Анжеліна бігла, мчала, загубилася в коридорах, знайшла нарешті сходи, метнулася вниз і вискочила надвір.

III 

Ніхто нічого не дізнався про переступ Анжеліни, і вона була щаслива від цього. Палко молилася, щоб Господь простив їй гріхи. Цілувала розп’яття, яке висіло над ліжком, пригортала до серця і, втішена, лягала спати. Але, перше ніж заснути, діставала й хусточку, сховану між матрацом і ковдрою, і теж пригортала її до грудей. Хрест заспокоював її, натомість хусточка давала їй щастя.

Одного вечора, коли здавали білизну і всі тридцять шість праль і слуг вишикувались у бездоганний шерег, Вероніка Казимир заявила:

— Анжеліна здає першою. Ходи сюди, Анжеліно! Тебе чекають!

За дверима в тьмяно освітленому коридорі стояв якийсь невідомий лакей у синій лівреї, якого вона ще не бачила; він видавався гарнішим і тендітнішим, ніж інші чоловіки з челяді, яких вона знала. Мав гарні золоті галуни на краях комірця і на лацканах і скидався на темно-синю, чепурно позолочену й дуже святкову тінь.

— Мадемуазель, ідіть за мною! — проказав він. До Анжеліни вперше звернулися на «ви» і назвали її мадемуазель. Сміливості в неї меншало з кожним наступним кроком. Із кожним поворотом коридору наростало моторошне відчуття. Вони дійшли до нічного саду, до якоїсь невідомої частини нічного саду. Навряд чи минуло кілька хвилин, але Анжеліні здавалося, ніби вона вже годинами ходить за лакеєм. Вони знову зайшли до палацу і знову крізь якісь невідомі двері. Анжеліна ніколи не бачила того входу, так само і сходів, якими тепер слухняно піднімалася вгору. Міцно трималася за поручень і йшла по вузенькій смужці, яку лишав темно-червоний килим на білому камені. Килим видавався їй небезпечним, вона довіряла тільки вузькій кам’яній каймі. Потім зайшли до просторої кімнати. На двері важкою шовковою зливою опустилася зелена портьєра. Коло столика стояли два фотелі. На столі Анжеліна побачила пляшки і келихи, холодні м’ясива та сири на порцелянових тарілках з імператорським гербом. Лакей підсунув їй одного фотеля:

— Сідайте, мадемуазель!

Потім налив у кришталевий келих вина золотої барви і зник за портьєрою: тендітний, граційний, темно-синій. За ним знову важко і безгучно зімкнулися важкі зелені хвилі.

Анжеліна скуто сиділа в широкому м’якому фотелі перед келихом золотавого вина. Пустими очима дивилася на широкі вікна, святкові картини на стінах, що видавалися їй лише барвистими плямами в золотих рамках, на велику кришталеву люстру серед кімнати, на стіл і важкі срібні свічники в усіх чотирьох кутках кімнати. Свічки, згораючи, поширювали запах воску і фіалок. Ліворуч від неї стояло широке ліжко, напівприкрите жовто-золотою завісою, всіяною золотими бджолами. Анжеліна сиділа випростано й непорушно і марно намагалася думати.

Усе було знайомим і все було чужим. Можливо, про це все вона колись мріяла, можливо, мріяла й тепер, саме цієї миті. Можливо, прийде хто-небудь, щоб убити її. Можливо, прийде хто-небудь, щоб лише покарати її. Тепер вона пригадала з десяток дивних оповідок, чутих у дитинстві на батьківщині. Анжеліна відчула жар; тепло, аромат, страх і сяєво свічок дурманили її. Їй хотілося встати і відчинити вікно. Хотілося встати й погасити свічки. Їхнє сяєво було надто яскравим, мало не оглушувало її. Анжеліна думала, що охоче сиділа б тут, якби було темно. Зовсім темно, як тепер у її кімнаті. Проте не сміла ворухнутися.

Мало-помалу Анжеліна втомилася. Відхилилася назад і відчула лагідну м’якість спинки і билець, як нову, ще більшу небезпеку. Знову нахилилася вперед і схопила келих. Рука їй тремтіла. Вона пила, відхилилася назад, ковтнула ще раз і ще раз. То було вино, а водночас щось більше за вино. Воно було солодке, терпке, небезпечне, заспокійливе і розпалювало душу. То був напій гріха. Анжеліна спробувала трохи підвестися, щоб знову поставити келих на стіл, але вже не могла. Запізно, запізно, подумала вона і пила далі.

Тепер Анжеліна вже сиділа з порожнім келихом у руці. Вже почувалася невимушено, чужа кімната стала затишною для неї. Посміливішавши, наважилась підвестися, вирішила бодай раз обійти кімнату. Зупинилася перед першою картиною: то був імператор — великий портрет, що доходив аж до підлоги. Довелося задерти голову, щоб побачити його обличчя. Спершу видніли тільки чоботи, потім штани, згодом кітель і зрештою, мов у хмарах, високо вгорі обличчя.

Далі мала Анжеліна не пішла. Втекла назад, у фотель, у затишну небезпеку. Вона тремтіла, боялася, що випустить келих, який і далі тримала в руці, і вкрай обережно знову поставила його на стіл. Раптом її опанував страхітливий, дивний і незнищенний здогад, вогненний, небезпечний здогад, навіяний ззовні, можливо, породжений вином, а може, він струменів із портрета імператора, з ліжка в кутку і з дурманних пахощів свічок.

Тепер Анжеліна звернула свій погляд на важкі зелені складки портьєри, і кожної миті їй здавалося, ніби вона помічає їхній рух. Невдовзі стала прислухатись, і їй здавалося, ніби вона чує голоси. А згодом увижалось, як завіса розходиться і з’являється імператор, мов намальований на картині: він такий високий, що й голови не видно десь під стелею, і стає ще вищим. Анжеліна нахилилася, знову налила собі в келих і відпила трошки. Потім одразу перелякано й шанобливо поставила його на стіл.

Тепер їй здавалося, ніби вона точно знає, навіщо привели її сюди. Солодкий страх опанував її, і вона віддалася йому втішено, замріяно, з дитячою наївністю й гордо. Випила ще. Відхилилася назад і судомно тримала келих у своїй червоній юній руці. Її погляд блукав від стін до свічок, від свічок до вікон і знову до портьєри. Помітила, як одна свічка в кутку надто зігнулася від тепла, і вже хотіла підвестися, щоб вирівняти її, але не наважилася. Її вуха сумлінної дівчини з челяді з переляком почули, як м’яко й регулярно капає віск на килим. Її дитяча гордість присіла, її солодкий страх поступився іншому, цілком звичайному страхові служниці, яка не виконала свого обов’язку. А проте була нездатна підвестись. Щоб уже не бачити ту свічку, заплющила очі.

Одразу й заснула, тримаючи келих прямо і твердо в дурних руках на непорушних колінах. До неї прилетіли плутані уривки сновидь. Вона розтулила вуста і сміялася трохи перелякано уві сні й насилу дихала; навіть уві сні вона боялася дихати.

Прокинулася від першого радісного пташиного літнього щебету. Крізь усі високі й широкі вікна переможно линув червневий ранок, змагаючись із зеленню дерев у парку. Очі сумлінної Анжеліни одразу глянули на зігнуту свічку. Невеличкий горбатий шматочок воску ще стримів у свічнику, а на гарному килимі видніли тепер згубні рештки свічки, невеличка суха жовта воскова калюжа. В повітрі стояв синій холодний чад від давно погаслих свічок.

Анжеліна була безпорадна й розгублена. Вже не думала про портьєру. Тужила за далеким домом, за Аяччо, за любими рибальськими мережами, кам’янистим берегом, золотими, срібними і сталево-синіми рибками, за пахощами водоростей та мушель. Вона ще й досі тримала келих у руці, тож тільки тепер поставила й підвелася.

Раптом Анжеліна почула гомін голосів і кроки. Розчахнулися двері, ґвалтовно розсунулись портьєри, і там постав імператор. Його волосся було скуйовджене, кілька ґудзиків на жилеті були розстебнуті, у молодому сяєві ранку він видавався блідим від безсонної ночі, старішим і нижчим, ніж йому хотілося. Анжеліна сміховинно-незграбно бухнулася навколішки, немов хто повалив її. Опустила голову і вже нічого не бачила, крім чорного імператорського чобота на червоному килимі. Чула, як хтось тихо зайшов позаду імператора, побачила синій черевик та золоту застібку і здогадалася, що то вчорашній синій лакей.

— Дурень! — проказав тепер голос імператора. А потім: — Виведи її!

Коли Анжеліна підвела голову, імператор уже зник. Перед зеленою портьєрою стояв тендітний синій лакей.

— Мадемуазель, ходімо! — мовив він.

У садку він лишив її. Десь на дзвіниці вибило шосту годину. Праця починалась о пів на сьому.

Присоромлена, спантеличена й задурманена, побігла Анжеліна по широкій алеї. Он уже бовваніє рідний, знайомий їй флігель. Сьогодні вона перша прийшла до пральні.

Від тієї пам’ятної ночі серце малої Анжеліни отримало тяжку рану. Вона марно намагалася переконати себе, що їй та ніч лише приснилася. В її спогадах дедалі нещадніше знову поставали всі деталі, кожна в своїй точній подобі і з невблаганними контурами. Вони не давали змоги Анжеліні вважати їх тільки за сновиддя та тіні. Щоночі вони затято цькували Анжеліну. Вона досі чула гарячий запах воску та фіалок, у роті й далі зберігався смак холодного, терпкого і солодкого золотого вина; вона ще й досі відчувала раптовий і гострий напад сорому. Пробуджена чутлива кров дівчини знала, що її зневажливо відкинули.

Мала Анжеліна почала з тупою ненавистю відчувати огиду до родовитих дам, що їх, здавалося їй, ніхто ніколи не відкидав зневажливо, навіть сам імператор. Її щойно розквітла самозакоханість згасла й зів’яла — після жалюгідної й короткої весни — в соромі, ганьбі та ненависті. Вона вже не дивилася на своє обличчя, всі дзеркала світу нараз потьмяніли. Ввечері молилася тільки мимохідь і мигцем цілувала розп’яття. Хусточка імператора лежала захована на дні її дерев’яної скрині.

Однієї неділі, коли Анжеліна знову супроводила свою тітку з візитами, в домі одного профоса вона зустрілася з його небожем — неперевершеним вахмістром Состеном, чиє серце вона запалила вже в перші години.

Состена ніщо не відрізняло від більшості вахмістрів імператорської кавалерії. Високий, дужий, сміливий, нагороджений і не раз поранений, він був такий, як і більшість його товаришів. Анжеліна, на крок відступаючи від нього, бачила його тільки як самодостатній світ — світ шабель, острог, чобіт, переплетених шнурів, світ у синьо-червоних барвах, і навіть його обличчя було частиною мундира. То була проява, що, на відміну від усіх інших людських створінь, складалася не з кінцівок і частин тіла, а з фарб. А коли він підступав до малої, вона, щоб відповісти йому, була змушена дивитись угору, немов на барвисту гору, і тільки через довгу мить помічала на вершині густі й страхітливо лискучі синьо-чорні вуса, а над ними дві широкі й чорні ніздрі, відкриті, наче кратери.

Вахмістр був байдужий Анжеліні, тож вона тільки вдавала, ніби з задоволенням слухає, як він розповідав про свої битви й чужі країни, де він воював, жив і любив. Говорив він і про стратегію імператора — зичливо й не без критики. Вона йому не дуже подобалася, й імператор міг певні битви програти, а в деяких інших — узагалі загинути або принаймні потрапити в полон. Геть усі, зокрема й сам профос, хто знав тільки фасадний бік імператора, не мали ніякого уявлення про роль випадку та щастя в битвах. Можливо, тільки внаслідок випадку вахмістрів полковник сам не став імператором.

— Та про це тільки Бог може знати! — мовила дружина профоса.

— Бога немає! — рішуче заперечив вахмістр. Із не меншою рішучістю та галантним і гамірним уклоном прикрашеного гербом страховиська він запросив Анжеліну та її тітку на вечерю.

Вони їли в одному шляхетному заїзді смажену камбалу, телятину із зернистою сіллю, солодку моркву і ніжні молоді головки цибулі — солдатський харч. Вахмістр тричі вдарив шаблею по підлозі, й принесли терпке вино з Рейнської області. Вахмістр і там приборкував німців, і кожен ковток породжував у ньому певні спогади. Каву і різні коньяки пили наостанок. Потім тітка заявила, що їй треба на службу.

— Хвилиночку! — проказав вахмістр. — Я проведу вас, мадам!

Він низько нахилився, тітка трохи потягнулась угору, тож дотягнулась рукою до його могутнього кулака, він підхопив її і з брязкотом повів до дверей. Віддав військовий салют і повернувся, мов сяйлива скеля, до Анжеліни.

Того вечора дівчина пізнала ще чималий шматок світу: поїздку в кареті, ярмарок, де завдяки незліченним смолоскипам було видно, як удень, ще один коньяк, а зрештою червоно-золоту кімнатку, пляшку шампанського і кохання на вузькому дивані, не більшому за простору колиску. Голова Анжеліни, затуманена і одурена, звисала з бильця, яке боляче здавило їй шию. Анжеліні здавалося, ніби її тіло складається з окремих безладних частин, як і її одяг тієї миті. Барвиста чужа гора щосили обіймала її й мала намір цілковито розчавити її.

Тільки вже на вулиці, під сірим ранковим небом, Анжеліна отямилась у кареті, поправила собі коси та одяг і мало-помалу пересвідчилась, що не бракує жодної частини її тіла. Вуса вахмістра ще раз промели їй обличчя і шию, коли вони зупинилися коло палацу. Вахмістр відпустив її, наказав махнути рукою, вона послухалася і побачила, що й він махає їй рукою. Мерщій піднялася добре знайомими сходами до кімнати. Її товаришки спали. Сьогодні вона вже не молилася, вперше в своєму житті.

З неясним відчуттям, що життя важке і незбагненне, небезпечний і дивний тягар, Анжеліна поринула у важкий сон.

IV 

Отак і справдилось пророцтво Вероніки Казимир: вусатий чоловік у мундирі ліг Анжеліні до ніг. Він щовечора чекав дівчину, коли закінчувалася її служба, перед виходом для двірських посланців. Пунктуально з’являвся там, могутній і барвистий. Ще задовго до того, як дійти до вахмістра, Анжеліна бачила крізь огорожу парку і зелень дерев полиски його пишних барв. На ясному небі вже загоралися перші срібні зорі. Здавалося, ніби вони майже торкаються лискучого драгунського шолома з круто вигнутим верхом і чорним кінським хвостом. Не від туги, а через страх і боязливе нетерпіння Анжеліна підбігала до вахмістра. Він, ота барвиста скеля, чекав заціпеніло, поки дівчина підступить упритул. Вона не наважувалася глянути на його голову, на піднесену лискучу вершину. Її блакитний чепчик сягав якраз до головки ефеса його шаблі і найнижчого ґудзика кітеля. Однією могутньою рукою, анітрохи не зігнувшись, він піднімав її до свого обличчя, і, поки її ноги знай бовтались у повітрі, його вуса, немов ніжна щітка, гладили їй чоло, заплющені повіки й засіяні ластовинням щоки. Затамувавши віддих, вона ширяла між небом і землею, як здавалося їй, цілу вічність. Нарешті, заточуючись, могла ковзнути на землю. Потім дибала коло його правого стегна, бо на лівому теліпалася шабля. Остроги вахмістра дзенькали небезпечно і тихо, натомість гучно рипіли чоботи. Отак вони йшли назустріч вечірнім радощам.

Відпустка вахмістра ніяк не закінчувалася. Він вочевидь мав великий вплив у своєму полку. І ніяк не міг вгамувати свою потребу в любові Анжеліни. Та й тужив за нею і вже кілька разів натякав, що його можуть перевести до кавалерійського полку в Парижі. Анжеліна думала про це зі справжнім страхом. Вона не наважувалася запитати, коли він подасться геть. Коли вахмістр повторив свій натяк, що міг би служити не тільки в Парижі, а й Ліоні чи Ґреноблі, вона відчула, що він чекає від неї згоди чи заохочення. Анжеліна прийняла і визнала вахмістра так, як приймають долю. Щовечора, певної години, він, немов барвиста брязкітлива лавина, регулярно навалювався на Анжеліну, і те, що, хоч і прибита й утомлена, вона все-таки знову могла піднятися з неушкодженим тілом, дівчина вважала за достатню ласку. Цей чоловік вочевидь судився їй від початку віків. Та й карти провіщали його.

Високо над головою Анжеліни, тож вона навряд чи й розуміла слова, вахмістр промовляв без упину. Вона сприймала лункі розкоти, мов тихий грім, а коли він інколи чхав, здавалося, на мить уперіщила злива. Тільки тоді, коли вони сиділи навпроти одне одного за столом, Анжеліна починала розуміти зміст його слів, хоч і не зовсім їхнє значення. Зачарована й не без неприязні, як-от інколи можна бути зачарованим чимось ненависним і огидним, мала Анжеліна дивилася на енергійні рухи могутніх чоловічих щелеп, які, здавалося, щось жували, поки вахмістр говорив, на велику червону нижню губу і вуса, які невтомно промітали пусте повітря. Вахмістр промовляв гучні й величні слова. Вони важко падали на Анжеліну, важко і нудно. Дівчина ні разу не посміла відвернути очі від його обличчя.

Хоч Анжеліна вважала, що тільки вахмістр став причиною її найтяжчого гріха, все-таки їй здавалося, що вона скоїла б ще тяжчий гріх, якби чинила йому опір і не належала йому. Отже, дівчина була цілком безпорадна, і їй здавалося, ніби вона приречена і вже ніколи не зможе вибирати між чеснотою і гріхом, а завжди буде змушена вагатися між двома різновидами гріха. Анжеліна шкодувала, що вона, відколи цей дужий чоловік навалився на неї і проник у неї, вже не ходила до церкви згідно з давнім звичаєм, який давав душі розраду, бо боялася, що вона, безпорадна й занапащена, прийшовши до церкви, своєю присутністю образить самого Бога. Анжеліна тужила за втраченими без вороття днями своєї дитячої чистоти. Одного вечора, коли, повертаючись, вони вже під’їздили до палацу, вахмістр підняв палець, показав на палац і мовив:

— Він теж мав щастя. Може, навіть більше, ніж заслужив.

Був уже пізній вечір, а на вулиці панувала така тиша, що Анжеліна виразно почула ці слова, дарма що вони пролунали високо над її головою. Спершу вона не зрозуміла, кого вахмістр мав на увазі. Але одразу відчула спротив і, ще не зрозумівши, про кого міг говорити вахмістр, зненавиділа його, і то тільки через це останнє речення.

— Хто мав щастя? — перепитала вона тоненьким, невпевненим голосом.

— Звичайно, Бонапарт!

Було незвично, що імператора називають цим ім’ям, і ненависть Анжеліни до вахмістра стала ще дужчою.

— Імператор? — знову перепитала вона.

— Атож! — відповів вахмістр.

— Таж ви служите в його армії! — на превелику силу дорікнула Анжеліна вже тремтячим голосом.

— У його армії, — відповів вахмістр (із ненавистю наголосивши слово «його»), — служило багато людей, які не любили його. А ти, мала, тут нічого не розумієш!

Вони вже доїхали до огорожі, і в Анжеліни прокинулася підозра, — перша підозра в її юному житті, — що вахмістр тільки тому припинив розмову про імператора, що хтось міг підслухати його.

Тепер він підняв її, як і щовечора під час прощання, але не однією рукою, як тоді, коли вітався, бо охоронці вже не придивлялися й не було сенсу марнувати силу, якщо немає свідків. Отже, вахмістр піднімав Анжеліну двома руками, гучно цілував в обидві щоки, аж луною озивалися виляски, і одним рухом, не так лагідно, як у мить вітання, ставив на землю. Коли дівчина знову стояла на ногах, проказав:

— Завтра відсвяткуємо прощання. Післязавтра моя відпустка закінчується остаточно й без вороття. Післязавтра на світанку я мушу вирушати. Ти сумуватимеш?

— Так, сумуватиму! — пробурмотіла Анжеліна.

Уперше, відколи почалася її дружба з вахмістром, вона жваво збігла сходами вгору, а її сон давно вже не був таким спокійним, радісним і без страшних сновидь. Наступного дня прокинулась у тому самому веселому настрої, в якому й заснула. Почався останній день її болісної любові, і вона почувалася, мов дитина напередодні радісного свята. Увечері, коли вахмістр, як і завжди, пунктуально полискуючи, з’явився перед огорожею, Анжеліна майже радісно вибігла йому назустріч. Уперше вона відчула своєрідну вдячність до того колоса і трохи соромилася його. Уперше її вже не лякали його вуса, які ніжно промітали їй обличчя.

Проте згодом, коли вони зайшли до кав’ярні «Вічна радість», радісний настрій Анжеліни зник. Вахмістр Состен, прагнучи відсвяткувати своє прощання, запросив багатьох товаришів, унтер-офіцерів, двох профосів і одного урядовця. Коли він зайшов з Анжеліною, більшість запрошених уже зібралися й товпилися перед оббитим бляхою шинквасом. За ним порядкував господар у зеленому фартуху та білій сорочці, червоний, обрезклий і з веселими чорними вусами, що блищали не менше, ніж його очі. Всі, немов за командою, обернулись до прибульців і вигукнули: «Хай живе Состен!» Могутній і величний, Состен зупинився на порозі з відчиненими дверима за спиною, бо вважав, що цієї миті йому не годиться самому зачиняти їх. Коло його правого стегна тулилась Анжеліна, набагато жалюгідніша за шаблю на лівому стегні. Вахмістр підняв руку, пустивши при цьому руку Анжеліни, тож цієї миті дівчині здалося, ніби він остаточно покидає її в мить свого тріумфу, й прогримів:

— Я тут, товариші!

Водночас в одному кутку гармоніка заграла звичайний військовий марш.

Усі одразу заходилися їсти, квапливо, зосереджено і мовчки. Відкушували величезні шматки з великим апетитом, випивали величезні келихи й ревно поглядали на свої тарілки. Анжеліна не хотіла придивлятися до інших, але щоразу щось змушувало її, і, тільки-но вона помічала, що хтось із гостей ковтає великий шматок, брала собі маленький і дедалі менший, тоненький і дедалі тонший, їй здавалося, ніби цей прощальний вечір триватиме вічно, а всі оті зібрані веселі чоловіки — її наречені, тож у такому разі байдуже, чи у вахмістра Состена завтра закінчиться відпустка, чи ні. Вона була заручена з усіма його друзями й належала їм.

Коли вже з’їли телятину, підвівся капрал артилерії, стукнув виделкою по келиху й почав промову.

Він розповідав про всі геройські вчинки вахмістра Состена, і здавалося, ніби сам імператор не кому іншому, як вахмістру Состену, завдячує всіма своїми перемогами.

Після капрала підвівся вахмістр і трохи зміненими словами підтвердив усе, що сказав капрал.

Усі схвально заляскали в долоні.

Коли бамкало північ, більшість учасників уже сп’яніли і втратили владу над своїм розумом. Заговорили про імператора. Першим почав вахмістр Состен:

— Кожен з нас, що сидить отут, — мовив він, — міг би мати таке саме щастя.

Та насправді він мав на увазі, що тільки він один, вахмістр Состен Левадур, і ніхто інший, міг би мати таке щастя.

— Кожен з нас, — повторив капрал, — що виголошував промову про вахмістра.

— Таж йому просто пощастило! — мовив один із профосів, що брав участь у святі, — вже сивий чоловік зі зморщеним обличчям.

— То пройдисвіт! — мовив хтось інший.

— Чоловік без думки і сумління! — озвався третій.

— Подумайте, мої друзі, подумайте, як легковажно він зрадив народ і свободу народу.

— Французького народу! — докинув хтось четвертий.

— Він зрадив свободу народу, — проказав вахмістр Состен, — так, він зрадив! Я повинен сказати про це, хоча я його солдат, солдат нашої славетної армії!

— Авжеж, слави нам не бракує, — знову заговорив капрал артилерії. — Безперечно, без нього ми б не побачили світу, а світ не тремтів би перед нами. І все-таки я повинен сказати...

— І все-таки я повинен сказати, — закінчив профос речення капрала, — що ми всім завдячуємо йому, нашому маленькому капралові!

З ним погодилися не всі, проте за столом після цих слів якийсь час панувала тиша. Тільки вахмістр Состен, п’яніший за решту, сказав озлобленим голосом і не зовсім упевненим язиком:

— Що стосується мене і таких хлопців, як я, ми б однаково завоювали світ. Правда, товариство?

Він дивився то на одного, то на іншого, його вуста ще сміялися під відстовбурченими мокрими вусами, а чорні очі на червоному й гарячому обличчі вже палали ненавистю. Йому ніхто не відповів. Усі вдали, ніби заклопотані чимось іншим. Один підняв келих до свічки й розглядав його, неначе підозрював, що там є порошинка. Другий витирав серветкою виделку. Третій із відсутнім поглядом усміхався, немов уже багато годин не дослухався до розмови. Четвертий украй повільно допивав рештки свого вина, і то так, немов смакував на язиці кожен ковток. Незважаючи на сп’яніння, вахмістр Состен помітив, що геть усі кинули його напризволяще. Він уперся обома великими кулаками в стіл, підвівся, і здавалося, ніби він стоїть скорше на руках, ніж ногах. І сказав, глянувши на Анжеліну, що сиділа збоку:

— Друзі! Що таке генерал без нас? Що таке імператор без солдатів? Хто важливіший — імператор чи армія? Хто важливіший, запитую я? Хто важливіший, запитую я?

Але ніхто не відповів.

— А я кажу так, — казав Состен далі, — армія важливіша! Хай живе армія!

Анжеліна сиділа увесь час тихо. Могутній страх і великий, ще не знаний сором опанували її серце. Їй здавалося, ніби вона достеменно відчуває, як страх і сором охопили її серце з двох боків, немов узявши в залізні лещата. Вона не знала, звідки походять ті страх і сором. Почувалася загидженою в цьому товаристві, а водночас і винною, бо слухала все без заперечень. Раптом Анжеліна відчула ненависть і гнів до всіх чоловіків за столом, а надто до вахмістра Состена. Їй здавалося, ніби вона повинна гукнути на допомогу. З незмірною мукою вона відірвала руку від колін — свою червонувату, маленьку, юну безпорадну руку — і схопила келих. Випила ковточок — і одразу знову побачила себе у великій залі коло хвилястої важкої зеленої портьєри перед кришталевою карафкою. Побачила й портрет імператора на стіні. Нараз почулася вільною, сильною і сміливою. Велика, радісна, рідна і знайома сила спонукала її підвестися. Анжеліна встала. Радісна ненависть зміцнила їй серце. Ніколи не знаний добрий і любий дух підказав їй мужні слова:

— Вам має бути соромно, — сказала вона, — паплюжити імператора. Без нього не було б нічого, навіть менше, ніж нічого. Ви б і світу не побачили, і навіть на милю не відійшли б від свого села чи містечка. Без імператора ви б не мали ні шабель, ні шоломів, ні шнурів, ні грошей платити за вино, яке п’єте! Ви брали участь у битвах тільки тому, що він вів вас. Якщо хто-небудь із вас мав коли-небудь сміливість, то і нею ви повинні завдячувати тільки Наполеонові. Тільки він надав вам сміливості, а потім давав і ордени за заслуги, що аж ніяк не ваші. Тому, як я вже казала, вам має бути соромно!

Анжеліна знову сіла. Вона бачила немов здалеку, хоча вахмістр Состен сидів у неї під боком, що він схопився за карафку і знову налив собі келих. Вона бачила руки, які так добре знала, — дебелі, короткопалі, м’ясисті, страшенно волохаті м’язисті руки, — бачила обидві руки, дарма що вахмістр лише однією взявся за карафку, — і пригадала, вкрай злякавшись і засоромившись, що ті руки звикли обмацувати її плоть, її груди, руки та стегна: безсоромні, волохаті, порочно волохаті інструменти.

Усім раптом здалося, що над столом поширився великий страх. Усі мали враження, ніби свічки зненацька загорілися швидше й завзятіше, сала в них дедалі меншало, в кімнаті щораз темнішало, і ніби вони вже не повинні розмовляти між собою. Безперечно, свято було сумне і невдале. Всі мовчали.

Проте тієї миті, коли настрій усіх гостей от-от мав остаточно спохмурніти, двері розчахнулися, і водночас із прохолодним нічним вітром, що змусив свічки спалахнути, і певною мірою принесена цим вітром, у залу забігла Вероніка Казимир. Вона щойно приїхала, і то в незвичайному святковому вбранні, в повному обладунку, тобто з оголеними плечима і грудьми, що ходили ходором, у яскраво-жовтій шовковій сукні, яку, за чутками, вона отримала особисто від імператриці Жозефіни і яку одягала тільки на великі свята. Між її неприродно білими грудьми, що розвівали ніжну хмаринку схожої на борошно пудри, полискував у віночку з діамантів великий нефрит — подарунок імператриці і, безперечно, чаклунський камінь першорядної ваги. Якусь довгу мить двері були відчинені, й потік прохолодного нічного повітря і далі похитував золоті вогники свічок. Господар запопадливо поставив стілець на чільному місці за столом. Перше ніж люди оговтались після появи тієї блискучої постаті, Вероніка вже сиділа на чолі столу.

— Я бачу, — заговорила вона впевненим голосом професійної провидиці, — що ви тут посварилися. Але поміж вами має панувати мир.

Її білі м’ясисті пальці жваво тарабанили по білій скатертині, кожен палець був наче безмовним язиком. З її широкого обличчя злітала ледь помітна біла хмаринка пудри. Гості бачили, як за тією хмаринкою пудри блищать її чорні очі. Всі мовчали. Вероніка була довіреною особою імператорського дому. Вона провіщала на картах битви, перемоги і поразки. Вона була довіреною особою імператриці і, хто знає, можливо, й довіреною особою самого імператора.

Вероніка, звичайно, знала, що відбувалось у душах чоловіків. Передусім вона переймалася турботою про шлюб своєї небоги з вахмістром Состеном. Вона знала, що Анжеліна, як і всі жінки країни, любила імператора, а не вахмістра Состена, бо всі жінки всієї країни (а може, й усього світу) любили тієї пори імператора, а не своїх чоловіків. Коли хто казав щось образливе про імператора, Вероніці ті слова видавалися не менш безглуздими, ніж якби хто-небудь протестував проти того чи того природного явища. Хай там як, тієї миті йшлося тільки про щастя Анжеліни. Нехай той вахмістр Состен належить до якобінців, — він однаково має коли-небудь побратися з Анжеліною.

Вероніці Казимир теж було прикро, коли вона чула, як паплюжать імператора. Тієї пори такі розмови траплялися досить часто, були навіть звичайними серед двірських слуг, у деяких полках, серед невдоволених унтер-офіцерів. Так, давніше, коли імператора ще звали Бонапартом, Вероніка Казимир, інколи навіть під час довірчих розмов із його власного дружиною, теж намагалася сказати якесь суворе слово про видатного чоловіка. Згадуючи про це, вона тепер була ще невблаганніша до тих, хто зневажливо відгукувався про імператора.

Тієї хвилини Вероніка вирішила запам’ятати тих зневажників для якоїсь пізнішої нагоди, а поки що не помічати їх. Але невдовзі їй видалося, ніби чоловіки завдяки якимсь безмовним і зухвалим знакам, що їх вони прагнули вважати за таємні та незбагненні, порозумілися між собою. Тільки вахмістр Состен, величезний і незворушний, сидів коло малої Анжеліни, не розуміючи, здається, поведінки своїх друзів. Він запропонував вина Вероніці Казимир. Вона пила потихеньку. Піднявши келих, відставила мізинець, у сяйві свічок полискували її персні. Тільки доторкнулася до келиха і знову поставила на стіл, спостерігаючи з неприязною прозірливістю чоловічу змову. Водночас дослухалася пильними, добре настроєними вухами. І раптом почула, як капрал шепче якомусь вахмістрові: «Крім того, він неспроможний. У ліжку ми кращі!..».

Вероніка Казимир миттю здогадалася, про що йдеться. Ох, вона знала всі потаємні чутки та оповідки про імператорів звичай кохатися з недбалою і безсоромною поквапністю. Того кохання скуштували не тільки придворні дами та імператриця, а й покоївки і пралі. Проте всі жінки — і високого роду, і з простолюду — були вдячні імператорові навіть за ті швидкі, недбалі та байдужі обійми. Вони ніколи не забували, що він бог, а богам і належить кохатися поквапно. То була пора, коли жінки могли вимовляти ім’я імператора тільки з ненавистю, страхом або любов’ю, бо жінки, які опинялися в його обіймах, переживали протягом короткої хвилини, поки тривала його пристрасть, усі пристрасті всього світу — ненависть, страх і любов. Адже Вероніка Казимир знала, що жінкам властиве ще сильніше жадання, ніж хіть, а саме — честолюбство. Вони виходили з кімнати імператора, хоч і невдоволені, зате піднесені та ушляхетнені. Імператор одразу покидав жінок, прагнув чимшвидше спекатися їх. Жінки йшли від імператора з вічно невтамованим жаданням і з тривалим тужливим прагненням повернутись до нього. Він мав усі риси богів: був могутній, його гнів був страхітливий, а його ласка тривала украй недовго: боги недбалі.

Тому Вероніка швидко піднесла келих, одним духом, по-чоловічому, допила вино і проказала твердим військовим голосом, яким звикла наказувати своєму персоналові:

— Месьє! — Це звернення урвало зухвале перешіптування чоловіків. Усі дивились на Вероніку. — Месьє! — повторила вона. Хоча Вероніка не підводилась, її обличчя засвідчувало таку піднесеність, що в усіх склалося враження, ніби вона вже стоїть. — Здається, ви не маєте звичаю зважати на дам. Крім того, ви повинні знати, що я належу до двору і моя небога теж. — Вероніка сказала «двору», а не, скажімо, «челяді». — Ваші розмови, які ви так боягузливо провадили пошепки, зародились, мабуть, у казармах, хоча я знаю, що там вони не дуже поширені. Месьє, я покидаю вас! Приємного вечора! А ви, месьє вахмістре Левадуре, вчасно приведіть мені малу додому! Я чекатиму вас! А ти ще зайдеш до мене! — кинула вона Анжеліні. — На добраніч! — проказала Вероніка і вже підвелася. Перше ніж їй відповів хто-небудь, вона вискочила на вулицю не менш раптово, ніж заскочила до кав’ярні, і тепер двері після неї теж були досить довго відчинені, і вітер гойдав краї скатертини й розхитував полум’я свічок.

Усі мовчали. Якийсь час усім здавалося, ніби на них нагримав командир. Чоловіки в барвистих мундирах справляли тепер украй жалюгідне враження.

Анжеліні тепер здавалося, ніби вона бідолашна, покинута і зраджена. Вона тужила за добрим рідним берегом, батьківським домом на Корсиці і за своїм бідним і лагідним дитинством. Крім того, одразу збагнула, що віддала чужому барвистому опудалу те, що судилося не йому. Їй здалося, що до цієї миті вона жила далеко від власного тіла і віддала його як першу-ліпшу річ. Анжеліна здогадалася про великий і суворий закон, який природа дала жінкам, і знала, що порушила цей закон. Піднесений, гарний і нещадний, він наказував дівчатам належати коханим і чинити опір нелюбам. Подумала про кімнату з хвилястими зеленими портьєрами і портретом імператора на стіні. І раптом у неї зникло чуття сорому, їй здавалося, ніби вона вже покаялася за свій тяжкий гріх. Анжеліна відчувала, що мала б любити єдиного, хто був даний їй, і сама ця любов, здатність і готовність любити його — така велика подія, що гріх, переступ, помилка і сором уже не мають ніякого значення.

Тепер Анжеліна підняла очі, тепер її очі вперше були горді й байдужі. Й побачила, що барвиста гора поряд із нею тільки тому сидить так непорушно й тихо, що вже втратила тяму. Вочевидь, то був його власний, особливий тип сп’яніння. Таке сп’яніння було ще страшнішим, ніж уже звична галаслива сп’янілість. Вахмістр заціпенів, його чорні дрібні очиці були широко розплющені. Він радше скам’янів, ніж сп’янів. Мала Анжеліна лагідно смикнула за його непорушний синій рукав. Состен не ворухнувся. Глянула на чоловіків. Ніхто не звертав на неї уваги. Кілька вже підвелося і грали за сусіднім столом у кості та карти. Один профос, капрал і два вахмістри пошепки розповідали один одному всякі оповідки, і після кожної всі четверо по-дурному хихикали. Анжеліна підвелася. Не мовивши й слова, м’якими кроками пішла геть від столу. Навіть господар не помітив її.

Анжеліна стояла на вулиці й підняла очі до небес. Вона забула глянути в ресторані на дзиґарі. Їй здавалося, ніби північ давно вже минула, і вона дивилася на зорі, поринувши раптом у солодкі спогади про багато ночей свого давно минулого дитинства, коли вона з батьком плавала під вітрилами в морі, і старий дивився на небо, щоб визначити годину. Та сьогодні сяяло лише кілька зір. Поміж чорних хмар, що, незважаючи на свою тяжкість, мчали по небу з приголомшливою швидкістю, то тут то там зблискували і знову зникали кілька срібних іскорок. Пронизливий вітер дув, здається, з усіх боків водночас. Вулиці були безлюдні, й пізні ліхтарі блимали уривчасто, згорьовано й безпорадно. Над будинками нараз сіпнулася бліда далека блискавка, а після неї загримів украй далекий безпритульний грім. Мала Анжеліна злякалася. Щільніше закуталася в мантилью. Надумала і безтурботно пішла собі, хоч і не знала до ладу, куди йде. Коли нарешті дійшла до рогу, де, як здавалось, яскраві ліхтарі поодаль позначали широку вулицю, впали перші важкі краплі дощу, а наступної миті небо розпанахала вкрай близька і яскрава блискавка. Анжеліна ступала дедалі швидше. Коли дійшла до широкої і щедро освітленої вулиці, вже лив важкий і рясний дощ, тож дівчина зупинилася в порталі великої кам’яниці, з вікон якої, позолотивши дощові потоки, променилось яскраве світло і перед якою чекало кілька пишних карет. Цей перепочинок видався Анжеліні приємним. А втім, усе, що сталося сьогодні, було приємним для неї: дощ, блискавки, карети, шляхетний дім і затишний портал. Велика радість виповнювала її, тож радісним стало і все навколо: навіть блискавка, грім і дощ.

Мабуть, уже було пізно, швейцар у лівреї спустився сходами вниз, відчинив обидві стулки масивних вхідних дверей і кинув владний погляд на Анжеліну. Всі візники, немов хто гукнув їх, нараз прокинулись і повилізали з карет, стали коло дверцят і опустили підніжки. Анжеліна жваво пішла далі вздовж вулиці в напрямі, який підказувало серце. Йшла розмірено, не повільно й не швидко, хоча її мантилья, одяг і черевики промокли.

Анжеліна побачила палац, коли дощ уже полагіднішав, а надворі дедалі яснішало. Вартовий дрімав у будці й не помітив дівчини; вперше, відколи служила в Парижі, вона без страху зайшла у вузеньку залізну хвірточку, яку відчинила рівненько, безгучно, майже не торкнувшись її. Пішла сходами вгору. Було тихо і затишно, крізь високі вузенькі вікна на сходових майданчиках яснів мокрий ранок, а здалеку долинав перший несміливий спів пробудженого птаства. Анжеліна дістала зі скрині хусточку імператора, на яку давно вже не дивилася, пригорнула до серця, а потім до вуст, роздяглася і заснула швидко та легко, поклавши барвисту хусточку під сорочку, на ощасливлене серце...

Усюди в країні та у світі жінки любили імператора. Анжеліні, проте, здавалося, ніби існує якесь особливе, таємне мистецтво любити імператора; вона почувалася зарученою з ним, із тим найвищим володарем усіх часів. Імператор усякчас жив у її душі. Хоч який великий, він мав досить місця для себе в її малому серці. Воно дуже виросло, щоб прийняти імператора в усій його величній пишноті...

Анжеліна дуже швидко забула вахмістра Состена. В її пам’яті він інколи поставав, як велетенська тінь із розпорошених сновидь. Принаймні вже кілька тижнів про нього нічого не було чути, і тут не було нічого дивного, бо імператор готував новий похід, його полки щотижня пересувались куди-небудь, і тільки нечисленні солдати писали в ті дні своїм нареченим і дружинам.

Одного дня з Анжеліною сталося щось дивне, щось страхітливе, небезпечне й цілком незбагненне. Коли вона дужою рукою махала відкритою праскою, щоб розгорілося вугілля, праска раптом випала з її рук, немов вирвана невидимою силою. Анжеліна ще бачила, як праска відлетіла до стіни, ударилась носиком, а потім своєю розкритою, розпеченою до червоного пащею впала на підлогу. А далі вже дівчині здалося, ніби й вона сама впала в незмірну глибоку темінь.

Анжеліна очуняла у своєму ліжку. Хтось погукав Вероніку Казимир. Ця добра близька жінка сиділа тепер поряд із нею. Анжеліна прокинулась із виразним спогадом про праску і дивну силу, що вирвала ту річ з її руки.

— Отже, зайшло вже так далеко! — почула вона голос Вероніки Казимир. То були перші слова, які долинули до її вух, відколи вона знову повернулася у світ. Це речення налякало її.

— Що зайшло далеко? — запитала вона.

— Анжеліно, ти матимеш дитину, — лагідно й байдуже відповіла тітка. — Я вже подбаю, щоб месьє Левадур дізнався про це. Тільки не бійся! Скоро ми повоюємо з ним.

— Дитину? — перепитала Анжеліна. — Навіщо?

— На те Божа воля, — тихо відповіла Вероніка, глянула на стелю й перехрестилася. — Скоро ми повоюємо з ним, — повторила вона.

— З ким повоюємо? — запитала Анжеліна.

— Ну, ясна річ, із вахмістром Состеном Левадуром! — відповіла Вероніка.

— Навіщо воювати з ним? — знову запитала Анжеліна.

— Щоб ти мала чоловіка! — мовила Вероніка.

— Не треба мені ніякого чоловіка! — відказала Анжеліна і подумала про щовечірні напади, які вона терпіла, про червоний плюшевий диванчик і тверде бильце, що вгризалось у потилицю.

— Звісно, тобі треба чоловіка! — наполягала Вероніка. — Передусім тобі треба чоловіка, що є батьком твоєї дитини!

— Я не хочу ніякої дитини! — заперечила Анжеліна. — Мені не треба ані дитини, ані чоловіка!

— Тобі треба їх обох! — тихо проказала Вероніка.

Анжеліна заплющила очі, немов могла отак не бачити великого страху, що сидів тепер, здається, на стільці Вероніки коло ліжка. Але з заплющеними очима страх видавався їй ще більшим і ближчим. Страх набув колосальних форм вахмістра Состена, що раптом із тіні знову став реальною постаттю, дарма що він тепер десь у якомусь далекому гарнізоні і, можливо, — слід сподіватися, — сам вирішив уже нічого не знати про Анжеліну. Чим тут зарадиш? Вона має народити дитину, і це дитина вахмістра. Той колос був уже в неї всередині й ворушився в ній. Своєю кволою силою вона аж ніяк не могла дістати його зі свого кволого тіла. Анжеліна вирішила знову розплющити очі, бо небезпека, здається, ближчала і зростала. Але не мала сили виконати навіть цю дію.

Цей стан тривав лише кілька хвилин. Вероніка показала тепер радісне обличчя, яке навіяло Анжеліні ще більший страх. Їй здавалося, ніби це якась небезпечна, проте вкрай весела неділя. Вона чула не кожне слово Вероніки, але виразно відчувала, що найбільше боїться слів, які їй пропонували як втішні. Анжеліна відчувала велику втому, і їй здавалося, ніби все, що сталося з нею сьогодні й багато тижнів тому, відбувалося вже дуже давно, і то в якомусь іншому, попередньому житті. Тепер її чекало зовсім нове, незнане й дуже небезпечне життя. Анжеліна заплющила очі й чекала, поки тітка піде і її подолає сон. Але сон не приходив, і тільки велика мудра поблажливість огорнула Анжеліну, велике співчуття самій собі, тітці й навіть вахмістру Состену. З розплющеними очима їй увижалася якась запекла битва, одна з битв імператора. В повітрі літали розпечені червоні кулі, зусібіч тріщало, гуркотіло, двигтіло, блищало, гриміло. Тільки імператора не бачила вона й відчувала через те велику тугу. Анжеліна погукала його: «Наполеоне! — кричала вона. — Наполеоне!» Але її голос безсило й безгучно завмер серед несамовитого гармидеру. Анжеліна перебувала далеко від воїнів, а проте їй здавалося, ніби вона серед них. Нараз вона помітила коло себе вахмістра Состена, що похитувався в сідлі. Одразу по тому він упав із коня. Простер обидві руки до неба й вигукнув: «Анжеліно!» Та вона не дбала про нього. Лише збагнула, що наступної миті він має померти, і, хоч і соромилася сама себе, все-таки щосили бажала йому смерті.

Прокинулася, згадала про сон і встидалася себе ще дужче. Водночас її пронизало ще не знане щасливе відчуття, водночас дуже тепле і свіже: вона вже не відчувала страху.

VI 

Через сім місяців Анжеліна народила сина в домі Ебам-Барбари Поччі з Корсики, доброї знайомої Вероніки Казимир. У широкому ліжку з високим м’яким матрацом, де вже не один рік народжували дітей чимало незаміжніх матерів, Анжеліна чекала захищена, щаслива і без страху. З ліжка вона бачила багато рідного і близького, що нагадувало їй про Корсику і дитинство. В кімнаті Ебам на хиткому довгоногому столику стояла дерев’яна барвиста, усміхнена й безпорадна статуетка святого Христофора. Такий самий святий стояв і в домі Анжеліни на Аяччо. Поряд із ним на комоді полискувала пузата пляшка, в якій один бравий шкіпер, брат Ебам, з безглуздою ретельністю збудував невеличкий вітрильник, один зі звичайних шедеврів мореплавців. У домі Анжеліни на Аяччо теж був такий комод і такий вітрильник у пляшці. Над дверима замість завіси висіла сплетена мережа, яку виготовляють рибалки, щоб ловити дрібненьку рибку. Всі ці добрі предмети ще й тепер, дарма що, мабуть, давненько покинули рідний острів, поширювали знайомий гірко-солодкий запах, дух водоростей і моря, перламутрових мушель і буро-чорних морських їжаків. Тож Анжеліні ввижалось, як над збуруненими морськими хвилями напередодні бурі нависають темно-сині грозові хмари.

Одного дня Вероніка Казимир принесла до ліжка папір, перо та чорнило і сказала:

— Я знаю його адресу!

Анжеліна зрозуміла, що йдеться про вахмістра Состена. Але ще вдалася до жалюгідної спроби уникнути неминучого й запитала:

— Чию адресу?

— Адресу Состена! — відповіла Вероніка. — Тепер ти повинна написати йому.

— Мені нема чого сказати йому, — мовила Анжеліна.

— Ти повинна! Я наказую тобі! — звеліла Вероніка. — Ось, пиши!

Поклала папір на край ліжка, опустила перо в каламар, грізно підступила до краю ліжка і так владно тримала перо перед обличчям небоги, що Анжеліна послухалась. Вона написала:

«Мій пане, моя тітка, мадемуазель Вероніка Казимир, попросила мене повідомити вам, що два дні тому я народила дитину. Це хлопчик. Вітаю вас, Анжеліна П’єтрі».

Вероніка взяла папір, прочитала, похитала головою і сказала:

— Гаразд! Усе інше я додам, він не втече від мене!

Вероніка знала адресу Левадура. Імператор щойно переміг у великій битві, війська стояли тепер в Австрії. Вероніка знала адресу не тільки вахмістра, а й дружини полковника, що командував його полком.

За два тижні вахмістр Состен Левадур справді з’явився в Парижі. Він отримав відпустку, незвичайну відпустку, і вирішив скористатися нею незвичайним способом. Велика перемога імператора і та обставина, що він брав участь у незабутній битві, в якій, на його думку, саме його дії визначили перемогу імператора, надали йому ще більшої зарозумілості, він став немов ще барвистішим і колосальнішим. Левадур видавався справжнім велетнем у низенькій кімнаті, де жила Анжеліна з дитиною. Він привітав її зі своєю хвацькою і грубою ніжністю, підняв обіруч угору, і в тій кімнаті Анжеліні здавалося, наче вона ширяє ще вище, ніж у колишні літні вечори, наче вуса Состена смердять ще дужче, а він сам ще брутальніше і жорсткіше промітає ними її обличчя. Потім він поставив її перед собою, відступив на крок, знову рвонувся на два кроки вперед, підійшов до ліжка, де лежав син, і нахилився над ним. Немовля жалісливо захлипало. Состен підняв сповитий жмут, що в його руках видавався майже жалюгідним, і запитав:

— Як його звуть? Як ти назвала його?

— Антуан-Паскаль, — відповіла Анжеліна, — як мого батька.

— Чудово, чудово! — гримів Состен. — Він буде солдатом, у ньому солдатська кров. — І поклав білий пакунок поперек ліжка.

Состен умостився в завузькому червоному плюшевому фотелі, трохи посовався разом з ним по кімнаті й помітив, що йому буде важко знову визволити своє величезне тіло з лещат обох билець. Відчував при цьому певну муку і сором, а оскільки саме цієї миті збирався сказати щось важливе, ще й розгнівався, і обличчя йому побуряковіло. Тепер те обличчя скидалося на барвистий віник поверх барвистого мундира. Якусь мить Состен шукав належного початку, думав про дружні листи з погрозами, які писала йому Вероніка Казимир, і про те, що через цю жалюгідну грудочку в пелюшках він змушений брати шлюб із рудою, засіяною ластовинням дівчиною. На мить його важкий і затуманений мозок прояснів завдяки далекому відображеному усвідомленню долі, переступу й покути. Але навіть цей кволий порух глухого серця тільки посилив його гнів. Цієї миті Состен хотів би навіть повірити в Бога, і то тільки на те, щоб ремствувати на нього і якимось чином зсунути на нього всю провину. А втім, він не вирів у Бога, і спрямовував свій гнів лише на те, що бачив.

Состен із гіркотою думав про розмаїтих жінок, якими він по-драгунському володів мимохідь, і йому здавалося, що Анжеліну, коли йдеться про красу, не можна порівняти з жодною з них. Тому вахмістр Состен дедалі більше сердився і злився. Із вахмістрів його полку тільки один був одружений, такий собі Ренар, що, до речі, мав уже понад п’ятдесят років, але той дурнуватий шлюб відбувся так давно, що його навряд чи ще можна назвати бодай сміховинним. Натомість він, вахмістр Состен Левадур, ще може зробити собі кар’єру і стати навіть полковником. Такий чоловік, як він, повинен мати гроші, щоб жити самому і давати змогу жити іншим. Крім того, саме тепер, у Богемії, він натрапив на одну чудову мельниківну, збудливо-норовливу, палко жадану для кожного, хто бачить її, покірну після кохання, мов собака, і водночас нестямну, наче битва. Що за жінка! Як можна порівняти з нею Анжеліну, що тепер сидить навпроти нього на ліжку з дитиною збоку, з опущеними очима, з дрібним, скорботним і блідим личком, на якому ластовиння проступало ще виразніше, ніж раніше влітку. Оце так халепа, необачний Состене!

— Отже, я візьму шлюб із тобою! — сказав він нарешті.

— Навіщо шлюб? — запитала Анжеліна, не піднявши очей і так, немов зверталася до когось невидимого під своїми ногами.

Вахмістр Состен зрозумів не одразу. Лише невиразно відчув, що його великодушність зневажили, а таємне прагнення задовольнили. Відчував неясну образу і водночас певну полегкість.

— Я не візьму шлюб із тобою! — заявила Анжеліна.

Состен глянув на Анжеліну, що була невловним, небезпечним, а водночас і своєрідним порятунком. Ще мить тому він боявся всього мерзенного тягаря цього шлюбу, а тепер йому здавалося, ніби його покриють ганьбою, якщо він не одружиться. Мить тому він із хтивою тугою ще думав про чеську мельниківну, а тепер Анжеліна видалась йому жаданою. Він украй здивувався цьому незнаному і нечуваному процесові в своїй душі. Страхітлива підозра прокинулась у ньому, але, хоча ця підозра завдавала йому тяжких мук, він однаково щосили тримався за неї, бо вона принаймні давала змогу пояснити все незвичайне, що тепер відбувалося в його душі.

— Тож ти зраджувала мене? — запитав він.

— Так, я зраджувала тебе! — збрехала Анжеліна. — Це не твій син!

Ці слова звучали мов чужі в її вухах, немов їх сказала якась інша жінка коло неї.

— Ага! — мовив після паузи Состен.

Потім уперся дужими кулаками в обидва бильця, що затисли його, і могутнім рухом звільнився від фотеля. Взяв ківер, що лежав коло нього на підлозі, мов чарівний лискучий звір зі здибленим чорним кінським хвостом, і насадив собі на голову. Тепер вахмістр діставав до стелі. Состен стояв, могутній, як і раніше, але завдяки не тільки гордощам, а й зневазі. Анжеліна, дрібна й жалюгідна, і все така ж зухвала, сиділа на краю ліжка.

— Скажи мені правду! — загримів Состен.

— Я кажу правду! — відповіла Анжеліна.

Вона глянула на Состена. Її очі подолали велику відстань, і їй здавалося, ніби її ноги втомилися від тієї мандрівки нагору, яку здійснив її погляд. Думка, що він її тепер (і вже ніколи знову) не підніме та не поцілує, робила її щасливою.

Раптом Состен обернувся, одним широким кроком підступив до дверей, зміряв очима їхню висоту, побачив, що замала, трохи нахилився і, ні разу не озирнувшись, щосили бахнув дверима. Анжеліна ще чула, як він за дверима кинув Ебам кілька злобних слів. Нахилилася над дитиною, що верещала, і бурмотіла слова, які їй самій були незрозумілі, проте давали їй радість:

— Ти мій, — казала вона, — його вже немає, тихо, ти мій, ти належиш мені...

Отак лагідно й довго промовляла Анжеліна до своєї дитини.

А вахмістр Состен Левадур, навіть не провідавши друзів у Парижі, того самого дня подався до свого полку в Богемію. Але натрапив на нього на півдорозі, полк уже повертався маршем до Франції. Добувшись, розповів товаришам, що має чудового сина. Розкішний хлопець і, хоч і трьох тижнів ще не має, вже наче справжнісінький солдат. А згодом вахмістр Состен розповів, що завдяки своїм хитрощам він не узяв шлюбу з матір’ю дитини.

VII 

Анжеліна завжди думала про імператора. Але навіть він, єдиний і могутній, був уже не таким, як раніше, — живим чоловіком, чий віддих, голос і погляд роблять щасливими і чиї відбитки босих ніг у ванній можна було колись споглядати зі смиренною дбайливістю. Тепер, він справді був великим імператором із портрета, сам став немов відображенням власного портрета, був навіть ще дальшим, ніж той портрет. Він був далеко від дрібних людей своєї країни. З бойовищ він квапився до переговорів, а від них — знову на бойовища. Не менш незбагненними, ніж його перемоги, були і його переговори. Він давно вже не був героєм дрібноти. Люди вже не розуміли його. Здавалося, ніби насильство, яке походило від нього, замкнулося навколо нього самого, утворивши прозору, але непроникну кулю з білої криги, і він жив у тій кулі, піднесено замкнутий, страхітливий і урочистий. Він відіслав імператрицю геть, узяв шлюб із донькою великого, далекого й чужого імператора, наче в рідній країні йому бракувало жінок. Немов ті або ті товари, які за його волею надходили з країн, що мали коритися йому, він якось привіз римського папу, а тепер доставив у Париж доньку чужого імператора, і, як наказував гриміти гарматам у багатьох частинах світу, наказав тепер у Парижі та в усій країні бамкати в дзвони; як наказував солдатам воювати на своїх війнах, звелів їм тепер святкувати своє свято; як кидав колись виклик Богові, наказав тепер молитися йому. Дрібні піддані імператора відчували його несамовите нетерпіння й бачили, що він може бути величний і дріб’язковий, дурний і розумний, добрий і лихий, як і вони самі. Але чесноти і слабкості імператора були такою мірою більші за їхні, що вони вже не розуміли його.

Тільки Анжеліна любила імператора, хоча належала до дрібноти. Вона так нестямно любила його, що інколи мала дурне бажання бачити Великого малим і розбитим, вигнаним з усіх країн і приреченим до ганебного повернення на Корсику. Тоді він був би майже таким самим дрібним, як і вона, без блиску, якого завжди знову надавав своїм портретам.

Згідно з приписами, які керували життям людей з імператорської челяді, Анжеліна через три місяці після пологів знову повернулася на службу. Весна вже широким могутнім потоком текла по омолодженому місту. Обабіч вулиць полискували горді та пишні каштанові свічки. Анжеліна бачила багатьох матерів із дітьми, і навіть убого вбрані матері та бліді й хворобливі діти сміялися і ясніли. І щоразу вона відчувала тужливе бажання повернути назад і бодай на мить знову побачити сина. Перед огорожею, коло якої десь рік тому її щовечора чекала барвиста брила з султаном, що майорів на шоломі, Анжеліна на мить зупинилася, немов перед важливою постановою. Вона ще могла розвернутися і знову піти до сина, прийшовши на службу пізніше. Дрозди в саду коло палацу зняли оглушливий галас, а з парку — з самого повітря — їм відповідали не менш оглушливі пахощі: голоси акації, бузку і бузини. Білі, наче неділі, ясніли кітелі вартових, а темна зелень їхніх мундирів скидалась на ситі луки. Один непорушний вартовий дивився на Анжеліну. Їй здалося, ніби вона впізнала його, а також те, що й він упізнав її. В його скляному службовому погляді засвітилися крихітні іскорки, немов усміхнулося скло, і Анжеліна кивнула головою. Цей побіжний блиск у скляному оці солдата надав їй сміливості, і вона швидкою ходою, немов боялася знову втратити її, проминула браму.

Тепер Анжеліна працювала більше в пральні. Віддано й ревно, як і давніше, завзято вимахувала праскою, порскала з роздутими щоками і випнутими губами на шовк, полотно і батист, орудувала дерев’яним валиком вправною рукою, делікатно прасувала сорочки, комірці, складчасті манжети. Згадуючи про сина, водночас і тужила, і раділа. Вже в середу, ба навіть ще у вівторок, наступна неділя видавалася їй майже такою близькою, як найближчий вечір. Натомість понеділок, день по тому, як вона навідувалась до Поччі, був найсумнішим днем тижня, а субота — найрадіснішим. Ще в суботу ввечері, після здачі білизни у великій залі, вона пакувала все вкупі — корисне і зайве. Приносила мазь і пудру, пелюшки, молоко, вершки і хліб, разок червоних коралів від лихого ока, корінь жовтцю від судом, терен від скарлатини і зілля для чаю, про який їй казали, буцімто він захищає від віспи. Анжеліна вирушала в дорогу о сьомій годині ранку. По дорозі її опановував страх, що вона може застати сина хворим. Зупинялась на мить, ще виставивши одну ногу вперед, безсила й розбита, немов те страхітливе уявлення вже стало моторошною дійсністю. Потім упевненість знову окриляла її кроки. Нарешті, зайшовши до кімнати в домі Поччі й нахилившись над сином, Анжеліна заходилась ревним плачем. Її швидкі та гарячі сльози падали на усміхнене личко дитини. Брала її на руки, ходила з нею по кімнаті й казала їй безглузді слова. Тільки по тому, як син виростав, міцнішав і змінювався, Анжеліна помічала невпинний плин місяців і років. Їй здавалося, ніби давніше вона дотримувалася думки, що час не йде вперед, а певною мірою крутиться по колу.

Бажання Анжеліни справдилось, її син анітрохи не був схожий на вахмістра Состена, а скидався на матір. Він мав рудувате волосся й ластовиння, був худий, дужий і проворний. То був її син, жодного сумніву! Проте їй здавалося, що він дуже рано почав відходити від неї і від неділі до неділі ставав дедалі чужіший їй. Так, інколи Анжеліна навіть думала, що син тільки з дитячої сором’язливості терпить її пестощі і немов продає кожен поцілунок за якийсь її подарунок. То був її син, рудий і всіяний ластовинням, досить було тільки глянути на нього, і їй здавалося, ніби вона бачить себе в дзеркалі. Проте інколи те дзеркальне відображення раптом зникало, випаровувалось, змінювалося. Траплялися неділі, коли Анжеліна не заставала малого вдома. Він тинявся зі своїми приятелями — вона ненавиділа їх — на невідомих теренах, вона насилу знаходила його, а коли знаходила, він швидко тікав від неї, її пестощів і турботи.

Коли малому виповнилося сім років, він страшенно полюбив усе військове, як, до речі, й багато дітей тієї пори. Він швендяв навколо казарм, приятелював із вартовими, виконував із приятелями військові вправи, крав і збирав зображення битв та імператора, невдовзі вже заходив на подвір’я казарм, їв із мисок зичливих солдатів, навчився від них солдатських пісень, сурмити, ба навіть тримати зброю і бити в барабан, а коли одного разу побачив маленького хлопчика-барабанщика, яких було так багато в імператорській армії, вирішив і собі стати барабанщиком. Малий знав, що він син солдата, розумів усе, про що часто в неділю розмовляли між собою його мати Анжеліна, Ебам і Вероніка Казимир. І мав про свого незнаного батька цілком особливе, неперевершене уявлення.

Отже, одного дня, зміцнений у своїй постанові заохоченням одного прихильного до нього єфрейтора напідпитку, малий лишився на ніч у казармі Двадцять другого піхотного полку. Він зазнав багатьох пестощів, які налякали його і про які він гадав, буцім вони належать до солдатського життя, і його знайшли тільки за два тижні завдяки пошукам впливової Вероніки Казимир. Тепер малий був солдатом імператорської армії, і Анжеліна ходила щонеділі до казарми Двадцять другого піхотного полку.

Першого разу Анжеліна повернулася назад приголомшена, перелякана і ображена. Її син нагадував їй тепер, дарма що був такий схожий на неї, вахмістра Состена. Вона навряд чи бачила його крихітне, засіяне ластовинням личко, бо завеликий ківер із крутим козирком майже закривав його, завеликий армійський кітель теліпався навколо вузеньких стегон малого, штани були задовгі, а чоботи просто величезні. Анжеліна бачила, що її син утрачений навіки. Вдома вона глянула в дзеркало, після тривалої перерви знову уважно придивляючись до слідів часу і ознак краси та молодості, як колись у перші роки. Вона знайшла вічну і єдину розраду, яку природа подарувала жінкам: почала чекати нового дива. Диво чекало її вже наступної неділі, пополудні, коли вона вже збиралась виходити з казарми Двадцять другого полку. Перед нею постав чоловік у мундирі інтендантської служби, і той мундир, здається, загородив їй шлях. Піднявши голову, Анжеліна побачила усміхнене біляве вусате обличчя, що видалось їй знайомим і водночас неприємним. Від безпорадності вона всміхнулася. Чоловік стояв і далі.

— Мадемуазель Анжеліно! — проказав він і привітався. Тільки з голосу вона одразу впізнала його. То був галантний капрал артилерії, гість на її заручинах із вахмістром Состеном. — Звідки ви йдете?

— Я провідала сина, — відповіла Анжеліна.

— А ваш чоловік? Мій дорогий товариш? Що він робить?

— Я не брала шлюб. Він не мій чоловік. Я маю тільки сина! — з притиском мовила Анжеліна.

— Та й у моєму житті, — заговорив колишній капрал, і то так, ніби його доля мала якусь подібність до долі Анжеліни, — сталися зміни. — Він показав на свій мундир. — Я тепер на інтендантській службі. Я вже ситий його походами... — Кажучи слово «його», він випростаним великим пальцем показав через плече, немов імператор справді стояв позаду. — Я мав тяжку рану на нозі, лихо, та й годі! Не пощастило! Я вчасно врятувався. Я спокійно чекаю на розвиток подій. О, я пригадую, мадемуазель, ваш великий гнів тоді на заручинах! Тепер вам годиться визнати, що тоді ви не зовсім мали слушність! Ви таки повинні знати, що діється!

— Я не знаю, що там діється... — прошепотіла Анжеліна. — Я лише знаю, що рештки цього полку стоять напоготові. І, — показала рукою на казарму, — я боюся за свого сина, — додала вона.

— І то слушно, — проказав інтендант. — Нас розбито! За два дні вороги будуть у Парижі. Імператор приїде завтра. Я не переймаюся цим. Я довгі роки вірно служив йому. Тепер я чекаю, що вирішать видатні. Я філософ, мадемуазель!

Хоча Анжеліні були неприємні голос, сміх і слова колишнього капрала, вона все ж кивнула головою, тільки-но він закінчив говорити, і навіть не знала, чому. Ця зустріч і засмутила, і водночас утішила її. Вона відчувала, дарма що її очі були опущені, прихильний і ніжний погляд чоловіка. А те, що він, як сказав, філософ, був поранений, і повідомив, що завтра прибуде імператор, Франція зазнала поразки, вороги за два дні будуть у Парижі, а «видатні» будуть вирішувати щось, — це все схвилювало її не менш гостро, ніж його прихильний і болісний погляд.

Колишній капрал запропонував Анжеліні «пройтися куди-небудь». Ця пропозиція не здивувала її: вона чекала її, а може, навіть бажала. Тепер вона аж ніяк не могла повернутися в палац, до своїх подруг у кімнаті. Анжеліна й не запитувала, куди її хочуть повести. Одразу рушила. Ступивши кілька кроків, колишній капрал узяв її під руку. Легенький, трохи боязливий і трохи приємний трепет поширювався від його напружених м’язів. То було владне чоловіче тремтіння, вона відчувала його в руці, в усьому тілі, воно ображало її, а водночас і тішило. Анжеліні здавалося, ніби вона складається тепер із двох частин. Було дві Анжеліни: одна зарозуміла і сповнена огиди до чоловіка збоку від неї, а друга безпорадна і вдячна цьому чоловікові за якийсь безіменний спосіб порятунку, який він запропонував їй. Вона мовчала, а він говорив. Розповідав про політику, про світ, про труднощі й помилки імператора. Він, здавалося Анжеліні, водив її по місту дуже довго. Хтось інший думав за неї, хтось інший визначив їй мету. Це було ганебним, але приємним. Адже вона така самотня і така зраджена! Чоловік був чужим, але обіцяв якийсь притулок, усе-таки якийсь притулок. Не треба йти додому. В усьому тілі втома. Приємна втома. Був прохолодний осінній день. Лихі фіалкові хмари пролітали над самими покрівлями, а на перехрестях вітер дув одразу з усіх чотирьох боків. Інколи нога наступала на твердий, жовтий, звіяний із якогось саду листочок. Він ламався під ногою з сухим мертвим звуком, що нагадував радше розтрощені кістки, ніж розтоптаний листок. Невдовзі впали сутінки, а інтендант давно вже замовк.

Вони зайшли до барвистого, повного ліхтарів, гармонік, унтер-офіцерів і служниць дому у Ванві. Анжеліна давно не пила так багато й поквапно. Вона сиділа на червоному м’якому плюшевому диванчику поряд із чоловіком. Диванчик був м’який, проте спинка такого самого кольору була оманлива і тверда, лише обтягнені тканиною дошки, які симулювали лагідний затишок. Немов щоб захистити спину Анжеліни від тієї підступної спинки, інтендант простяг праву руку і обняв її за плечі. Лівою рукою знову налив вина в келихи. Нахилив свою рожеву, приязну біляву голову до обличчя Анжеліни. В тонесенькій сіро-блакитній млі вона відчувала її дедалі ближче. Соромилася себе і не боронилася. Поцілувала солодкі м’які вуса. Здається, це тривало вічність. Розплющила очі. Згадала, що навіть не знає, як звати чоловіка. І, немов усе було б упорядкованим та очевидним, виправданим перед Богом і світом, якби вона знала ім’я, запитала:

— Як тебе звуть?

— Шарль! — відповів чоловік.

— Чудово! — мовила Анжеліна, і їй здавалося, ніби тепер усе гаразд.

Цю ніч Анжеліна провела з інтендантом Шарлем Руфіком. Щоправда, спершу вона з певним острахом помітила, що він немов має властивість змінюватися від години до години, а то й через коротші часові проміжки. Спершу, коли він скинув кітель, то був другий Шарль, Шарль у жилетці з рукавами сорочки; а коли він скинув жилетку, був уже третім чоловіком, ще чужішим за попереднього; а коли нахилився над нею й почав пестити, їй здавалося, ніби він став геть страхітливо незнайомим. За кілька годин він розбудив її, свіжий, бадьорий, із розчесаними й напомадженими вусами, і його обличчя скидалося на круглу золотаво-рожеву, пронизану сонцем ранкову хмаринку. Він був цілком одягнений, вірна шпага висіла в нього на стегні, немов ніколи й не покидала його. Тепер це був інший чоловік, іще чужіший за попередніх.

Удень Анжеліна забула про інтенданта, а коли він часом таки спадав їй на думку, їй щастило швидко проганяти його образ. Вона соромилася себе, бо ж він був чужий, а вона все-таки потребувала його, і те, що вона потребувала чужого, завдавало їй ще тяжчого сорому. Але швидко підходила година, коли вона пообіцяла знову побачитися з ним. Тепер він наближався до неї, ставав дедалі виразнішим, дедалі ближчим і зрештою справді живим.

Це все сталося з Анжеліною в останні дні перед великим збуренням у країні. Можливо, й те збурення, в якому вона опинилась, було наслідком загального страху, що навис тоді над країною, немов лиховісні хмари перед бурею. Ще до того, як у Парижі справді стало чути гуркіт ворожих гармат, усім здавалося, ніби вони вже чують провісників ворожої канонади. Ще до того, як люди дізналися, що імператора розбито і він із рештками армії тікає до столиці, всі вже здогадувалися, що він зазнав поразки й утікає. Цей здогад був ще страшніший, ніж упевненість, яка з’явилася через кілька днів. (Лихі здогади збурюють просте людське серце, натомість впевненість у лихові лише ослаблює і засмучує його.)

Анжеліна корилася цим законам. Під час загального збурення й вона була розгублена і спантеличена, серед загального страху і її опанував страх.

Одного дня Шарль, унтер-офіцер інтендантської служби, зник. Кілька днів його присутність на певному місці певної години була ганебним, але хоч якимсь притулком. Сьогодні Анжеліна чекала марно. Вона сиділа в невеличкому шинку, навколо лунали звуки гармоніки, вряди-годи на неї позирали господарі, що знали її і, здається, й самі чекали Шарля Руфіка з інтендантської служби. Довкола вже говорили про лихо для імператора і лихо для країни. Зрештою Анжеліна пішла.

VIII 

Тоді, восени 1814 року, чимало людей у Франції жили в стані буремної скорботи. Надходили вороги. І то так, як ідуть вороги, з усім пекельним почтом переможців: жадобою помсти, сваволею і хіттю; їхали завдавати безпричинних лих. Вороги Франції були численні й дуже різні між собою, але всі наганяли однаковий страх і всі заподіювали ту саму біду і лихо. Збурення, поширене в країні та Парижі, було ще більшим при імператорському дворі, і то ще тяжчим серед низької челяді, ніж серед високих панів, які служили імператорові. Адже саме прості та дрібні люди першими відчувають наближення лиха і перші тремтять перед ним. Прості та дрібні люди невинні в помилках, вадах, гріхах і долі великих людей. І все-таки вони страждають тяжче від іменитих. Бурі знищують бідні і благенькі хатинки, а міцні кам’яниці обминають.

Ще за два дні до того, як імператор покинув місто й країну, дрібнота сама почала покидати імператора. В її простих серцях тепер не було нічого, крім страху за життя, страху перед безликою, а отже, страшною небезпекою. Люди бездумно розбігалися в різні боки. Слуги і служниці подавалися до друзів, що теж були слугами імператора, але в інших палацах, немов ті, хто не жив з імператором під одним дахом, були в більшій безпеці, і немов змога бачити щодня імператора вже становила тяжку провину. Але слуги тим часом покинули й інші імператорські палаци, і то теж безпорадно, даремно й безглуздо. Пішла й Вероніка Казимир. Бачили, як вона, колись така велична, виїхала, обачно прихопивши чимало валіз і клунків, в просторій кареті, в якій навіть її постать, що колись випромінювала статечну гідність, здається, змаліла в мить від їзду.

Анжеліна схвильовано розпрощалася з тіткою і лишилася сама у ворожому палаці. З’явилися нові слуги в королівських лівреях, яких вона ще не бачила. День у день Анжеліна чекала на якусь звістку від свого сина. Роботи вже не було, не треба було вимахувати праскою, не було батисту, шовків. Були тільки ворожі нові обличчя. Син, може, теж уже загинув. Вона згадала про пору, коли народила його: давно те діялось, і тоді за вікнами лагідно й тихо падали сніжинки. Згадала його перший белькіт, перший сміх і ту радісну неділю, коли вперше побачила, що син уміє ходити, — і про ту страхітливу неділю, набагато пізніше, коли вперше помітила, що син чужий їй, що він син свого батька. Той, кого вона народила й вигодувала грудьми, давно вже втрачений. Маленький барабанщик був ще чужіший їй, ніж вахмістр Состен.

Якось, через три дні по тому, як знову прибув добродушний і безсердечний король, серед двірської челяді з’явилася нова начальниця, наступниця Вероніки Казимир. Сувора й худа, кощава і бридка, вона скидалася на бурульку. А оскільки мала ще й білі лілеї в косах, на грудях і на поясі, скидалася водночас і на цвинтар.

Та жінка сказала Анжеліні, що вона може покинути королівський палац.

Анжеліна пішла до єдиної жінки, яку знала, — Ебам Поччі. Її жалюгідна плетена солом’яна валіза, з якою вона колись бадьоро приїхала в Париж, була важка, страшенно важка. Невдовзі вона вже насилу пленталася, потім поставила валізу на край тротуару й сіла зверху. Думала, що вся її нужда і покинутість напосілися на неї тільки тому, що в неї втомлені ноги. Та, сидячи, відчула трохи згодом неспокій, ще більший за її слабкість. Їй здавалося, ніби до неї наближаються дивні небезпеки, вже чигають на неї за наступним рогом. Глянула вгору і побачила, як одразу над покрівлями пролітають лиховісні хмари. З недалекої вулички долинали безладні вигуки радісного люду, що вітав короля і проклинав переможеного імператора. Юрба підходила ближче, тепер Анжеліна виразно чула вигуки «Хай живе король!». На очі їй накотилися сльози. Вона боялася, що побачать, як вона плаче, а це теж могло становити страшну небезпеку. Галас знову поближчав. Анжеліна йшла тепер повільною, розміреною ходою, розважливо переставляючи ноги. Вона була самотня, перелякана й розбита, як і сам імператор, думала вона. Ця думка полегшила її неясний біль. Їй здавалося, ніби вона йде отак безнадійно по вулицях задля нього, задля імператора. Він, невидний, теж іде по найстрашнішій вулиці. Хто знає, може, то аж ніяк не правда, що його заслали; можливо, перебравшись, наприклад, у простого солдата, він досі живе у своїй столиці і з ним можна зустрітись і чимало розповісти йому.

Опустились вечірні сутінки, Анжеліна стояла перед будинком і дивилась на знайомі вікна. Не світилося, може, Ебам Поччі теж утекла. Анжеліна зачекала хвилину, боячись надто швидко пересвідчитись у цьому й непевно сподіваючись, що хтось вийде з дому й заведе її всередину. І водночас боялася, що це може бути швець-поляк, який цілий день працював перед своїми дверима в темному вестибюлі. Вона знала його вже два роки, але боялася його. Вона відчула страх перед ним із першого погляду. З дерев’яною ногою, яка моторошно стукотіла по плитках вестибюля і по бруківці перед будинком, з чужими попелястими вусами польського легіонера-улана, з чужим твердим язиком, що товк слова замість вимовляти їх, з лихим поглядом начебто небезпечного воїна, з почорнілими від шкіри руками, він навівав Анжеліні туманний, але великий страх. Вона завжди забувала його чуже ім’я, хоч і мала думку вимовити його. Швець через це ставав ще страшніший.

А втім, Анжеліна помилялася: і в тому, що його ім’я важко вимовити, — адже шевця звали Ян Вокурка і його ім’я було виразно написане червоним лаком на чорній табличці коло дверей будинку, — і щодо його характеру, який аж ніяк не був лихий, небезпечний чи моторошний. Усе в ньому було лагідним і спокійним, тільки його дерев’яна нога стукотіла. Він був легіонером-добровольцем, брав участь у невдалому поході імператора, а діставши рану, приїхав до Парижа, де сподівався отримати пенсію і де, крім того, вважав він, кращі перспективи заробити своїм давнім ремеслом, ніж у рідному селі. Він справді отримав пенсію і мав сподівані заробітки, але все-таки тужив за батьківщиною. Бо ж був дуже самотній, дарма що полюбляв довго, таки справді довго, промовляти до всіх своїх сусідів, але здебільшого так, що годі було щось збагнути. Він розумів усе, що кажуть люди, і тому вважав, що й вони розуміють його. Але, тільки-но він відходив від людей, як щоразу з гіркотою усвідомлював, що вони не зрозуміли його. Після кожної розмови навколо нього ставало ще тихіше, його самотність зростала, а разом з нею й ностальгія, ліве стегно боліло ще дужче, ніж раніше, і навіть його нога, похована, певне, десь на Одері, й далі завдавала болю.

Тому Ян вирішив зібрати трохи грошей і повернутися в Польщу. Він лише чекав, як казав, поки збереться «кругла сума». Та коли якась сума «заокруглювалась», йому ставало жаль і він відсував свій від’їзд. А до того ж він, попри своє каліцтво, прагнув знайти жінку, яка любила б його, а оскільки він, ще й не скалічений, був сором’язливий, така розкіш була йому геть недоступна. Через те він ще дужче тужив за жінками. Розчісував свої сміливі вуса, надавав войовничого блиску своїм добродушним ясним очам і закохувався щиро та швидко.

Анжеліна подобалася йому, бо мала сором’язливе личко і поводилась несміливо. Але він наганяв на неї тільки страх. Навіть тепер, коли вона, розгублена й покинута, стояла й заглядала у вікно, вона дужче боялася шевця, ніж ночі, що нещадно повивала землю. В Ебам Поччі й далі ніде не світилося. Та Анжеліна все-таки зайшла в будинок. Щвець, як і завжди, жваво стукотів молотком. Ось він уже побачив її. Помітивши її плетену валізу, підвівся, напрочуд далеко виставивши дерев’яну ногу, і на диво швидко вже стояв коло неї і взявся за валізу. Повне світло з ліхтаря з трьома свічками сіялося крізь дивовижну велику хитку лінзу з водою на затінений вестибюль і його обличчя. Швець прокульгав три сходинки вгору, які вели до його кімнати, поставив там валізу і напрочуд швидко знову повернувся у вестибюль. Анжеліна марно простягала руку за своєю валізою. Вокурка взяв її за руку і швидко, а отже, ще менш зрозуміло, ніж завжди, проказав:

— Усі виїхали! Мадам Поччі сьогодні вранці. Мадам Казимир учора ввечері ще була тут. Усі дуже боялися. Я — ні. Ходімо, мадемуазель!

Швець пустив її руку, натомість схопив за лікоть і потягнув у свою кімнату. Анжеліна зайшла. Мала відчуття, ніби належить до своєї валізи.

Одразу опустилася на єдиний вузький стілець перед столом. Швець Вокурка совав той стілець ліворуч, праворуч, уперед, ніби він від того міг стати зручніший. Досягти, як йому здавалося, мети, пішов до плити, роздмухав вугілля, що жевріло, і почав гріти червоне вино з водою. Вряди-годи поглядав на Анжеліну. Коли йому видалося, ніби вона заплющила очі, він страшенно зрадів і з насолодою дмухав на жар.

Анжеліна не заплющила очі, а спостерігала шевця, його дії і всі речі в маленькій кімнаті. Ледь помітно ворушилася велика скляна лінза перед дивним ліхтарем, що через свої мідні прикраси скидався на скляну клітку. Він був, мов скляна клітка, в якій тріпотіли три полонені вогники свічок. Темно-зелена завіса, за якою, як можна було здогадатися, стояло ліжко Вокурки, пробудила в Анжеліні далекий спогад про мрійну ніч десять років тому, — проте їй здалося, ніби відтоді минуло вже років сто, — і про важкі складки масивної імператорської портьєри. Так, навіть про тодішню кришталеву карафу подумала вона, коли швець поставив перед нею чашку з гарячим і пахучим червоним вином. Чашка, обрамлена лавровим вінком, мала на собі портрет імператора, знайомий, рідний і гордий образ, і він нагадав Анжеліні про великий портрет на стіні таємничої зали. І взагалі їй здавалося, ніби тепер усе нереальне, як було нереальним і тоді. Все, що вона тут бачила, — жалюгідні полонені свічки, злиденна завіса, дешеве вино, барвисте мініатюрне зображення імператора, — було немов споріднене з коштовними і піднесеними предметами, наявними тоді в імператорській кімнаті. Можливо, це були ті самі предмети, але протягом багатьох-багатьох незліченних років і внаслідок лиха, яке спіткало їхнього господаря і володаря, вони змаліли й занепали.

Швець Вокурка стояв навпроти Анжеліни. Зіперся однією рукою на край столу і дививсь на неї, не мовлячи й слова. Його голова з пишним, зачесаним назад світло-сірим волоссям майже торкалася хиткої кулі й набула від її чарівливого світла нереального сяєва.

— Пийте! — зрештою мовив Вокурка, і лагідна наполегливість його голосу спонукала Анжеліну не менше, ніж гарячі спокусливі пахощі, які піднімалися з чашки, нахилитися і ковтнути. На серці стало тепліше, Анжеліна підвела голову й побачила великі сірі очі шевця. То були зовсім інші очі, ніж ті, що їх, як здавалося їй, вона знала давно. В них не було голого жадання, лише сміхотливе сяєво. І навіть пишні вуса були вже не страхітливі, а звисали, як мирний волохатий щиток над невидними вустами чоловіка.

— Таж пийте! — проказали ті невидимі вуста. — Вам стане краще.

Анжеліна випила із задоволенням та охотою і знову відхилилася на спинку.

Швець Вокурка обернувся і відсунув зелену завісу, там і справді стояло ліжко. Сів на нього, його дерев’яна нога піднялася і майже торкалася краю столу, але й дерев’яна нога вже не лякала Анжеліну.

— Так, — заговорив Вокурка, — всі втекли перед королем, наче від чуми. Я не розумію, чого вони так бояться, але добре знаю, що може заподіяти страх. Він збаламучує розум навіть розважливих людей. Наприклад, мадам Поччі була розважлива жінка. Бог його знає, куди вона подалася. Мадемуазель Казимир, ваша тітка, — я добре знаю її, — могла навіть у високих кабінетах вичитувати з карт. Майбутнє вона бачила, а теперішнє — ні. Отож ви, дорога мадемуазель, лишилися самі!

Вокурка з хвилину зачекав. Анжеліна не відповіла, тож він додав:

— Боюся, ви не дуже добре розумієте мене. Я знаю, що я не можу говорити цілком зрозуміло.

Але цього разу Анжеліна добре зрозуміла його й запевнила:

— Та я чудово розумію вас.

— Оскільки ви, дорога мадемуазель, — казав швець далі, — тепер самі, я прошу вас поки що лишитися тут. Я не заважатиму вам. Ви, дорога мадемуазель, спокійно собі чекайте! Світ сьогодні змінюється швидко! Хто б повірив у таке ще півроку тому? Імператор був великий, а я був його солдатом і любив його. Але, бачите, ми, малі люди, дорого платимо за нашу любов до великих. — Поки швець говорив, йому спало на гадку одне порівняння, яке видалося йому дуже вдалим, тож він казав далі: — Я, наприклад, утратив ногу, а ви — своє місце. І ці жертви марні. Ми, дрібнота, не повинні дозволяти, щоб наше життя визначали великі. Коли вони перемагають, ми страждаємо, а коли перемагають їх, ми страждаємо ще тяжче. Правда, мадемуазель?

— Так, — відповіла Анжеліна, — ваша правда.

Вокурка взяв пляшку вина, що стояла за узголів’ям його ліжка на полиці, чималенько ковтнув із пляшки, поставив її на місце і хвилинку чекав. Здавалося, ніби він чекав сміливості, яку мав пробудити в його серці ковток вина. І справді, тепер він відчув її і заговорив майже зухвало, а його кущаві вуса дивно заворушились, свідчачи, що його невидний рот сміється:

— Мадемуазель Анжеліно, я знаю вас уже давно, і знаю ще й ваше життя! — Замовк на хвилину, набрав повітря і тихо казав далі: — Я знаю і батька вашої дитини, месьє Левадура. І я казав вашій тітці, що ви слушно вчинили, не вийшовши заміж за нього.

— А чи знаєте ви, мій син ще живий? Де він? — запитала Анжеліна.

— Не знаю, — відповів Вокурка. — Але рано-вранці я вирушу і пошукаю його. Я маю добрих друзів майже в кожній паризькій казармі. — Він брехав і радів, що Анжеліна вірить йому.

— Дякую вам, — мовила Анжеліна. І справді, в її серці пробудилася незмірна вдячність, і їй здавалося, наче після численних блукань вона опинилася вдома, як колись у своєму рідному батьківському домі. Очі їй заплющувались, вона засинала сидячи. Вокурка підняв її зі стільця, поклав на ліжко, знову засунув завісу й сів на стілець коло завіси, вперше щасливий, відколи втратив ногу і йому почала дошкуляти ностальгія. Свічки в його ліхтарі одна за одною погасли, тихо спалахнувши наприкінці. З далеких вулиць долинали вигуки невтомних вірнопідданих короля, які вітали його і проклинали вигнаного імператора. Але швець Вокурка опинився на щасливому острові, не залежний від мінливої долі світу. Невже його обходить імператор, невже його обходить король, що повернувся на трон? Невже його обходить народ, який зчиняє галас надворі? Він мріяв, що невдовзі він повернеться на батьківщину, і то з жінкою, яка спить отут, за завісою. Він уже не чекатиме більше круглої суми. Кожна сума кругла. Він дослухався до лагідного віддиху Анжеліни за завісою. Вона прийшла до нього, і то сама! Отак сидячи, Вокурка й заснув зі щасливим наміром піти завтра вранці на пошуки сина Анжеліни.

IX 

За два тижні Вокурці і справді пощастило знайти малого. Увесь цей час він щодня кілька годин кульгав по місту, заходив в усі казарми, куди міг потрапити. Знайшовши нарешті хлопця, він квапливо покульгав додому, йому здавалося, ніби навіть його дерев’яна нога окрилена.

— Завтра вранці ми побачимо його! — проказав він і опустив очі, бо соромився дивитись на щастя Анжеліни. Минуло багато часу, перше ніж вона сказала що-небудь. Коли Анжеліна заговорила, вже сутеніло, немов вона соромилася говорити серед ясного дня.

— Де і коли ми побачимо його?

— О сьомій годині, — відповів він, — увечері після рапорту. Унтер-офіцер, що чергує, мій приятель.

Наступного вечора Анжеліна знову побачила сина. Його полк розмістився в іншій казармі, втратив більшу частину солдатів і був розбитий та принижений, повернувшись після поразки. Там ще були два унтер-офіцери з колишніх часів, вони навіть упізнали Анжеліну, а їй здавалося, ніби вона зустрілася з добре знайомими любими привидами. Вони були вже не з імператорським орлом, а з королівськими лілеями. Були вже не солдатами імператора, а підданими короля. Навіть малий Паскаль видався Анжеліні вбраним у похмуру ганьбу. Спершу малий простер руки, але одразу опустив їх. А коли Анжеліна заплакала, взяв її руку й поцілував. Із ківером він був майже такий самий заввишки, як і вона. Та коли в раптовому пориві ніжності й туги за домом він зняв ківер, то сягав Анжеліні лише до плеча. Вона дивилася на його густе руде волосся, і їй здавалося, ніби він хотів довести матері, що він її син і нічий інший. Анжеліна заплакала ще дужче. Думала про своє дитинство, про своє по-дурному й безглуздо подароване тіло, про осоружного Состена, про випадкового капрала, про ганебну ніч у мрійному покої, про важкі складки портьєри, про ранню смерть батька, про свої дитячі й безсоромні оголення перед чужими дзеркалами, — і це все, геть усе видалося їй безкінечно трагічним, ба навіть гіршим, а саме: скорботним і дурним. Вона нараз збагнула, що все безглузде й дурне, що сталося з нею, відбулося немов у ласкавій тіні великого імператора. Його тінь позолотила всю її безглузду долю, а тепер тієї ласкавої золотої тіні вже немає! Аж тепер нарешті дурне було дурним, а лихо стало загальним. Анжеліна плакала вже не з розчуленості, що знайшла сина, а над усім мертвим світом, у вічне існування якого вірила. Після від’їзду імператора не лишилося вже нічого. Анжеліна одразу збагнула, що її любов до імператора була більша й могутніша за звичайну любов. Вона плакала не через сина, а через королівські лілеї, через білий прапор Бурбонів, що висів перед входом до казарми, і через падіння імператора. Проте чула й розуміла розповідь дитини: його батько, вахмістр Состен Левадур із Тринадцятого драгунського полку, теж прийшов би шукати свого сина. Вахмістр довідався б і про Анжеліну, сказав би, що невдовзі повернеться. Це все її не обходило. Вона лише сказала: — Так, він твій батько! Та я не люблю його. Я й далі ходитиму до тебе. Я люблю тебе, сину! — І поцілувала руде волосся, засіяні ластовинням щоки і сині маленькі очі.

На вулиці Анжеліна взялася за руку шевця Вокурки. Вона й досі плакала. Старалася припасуватись до кульгавої ходи, і часом їй здавалося, ніби їй має бути соромно, бо має дві здорові ноги, а він тільки одну. Але все-таки Анжеліні здавалося, що вона слабша на своїх здорових ногах, ніж чоловік збоку від неї на своїй єдиній нозі, тож вона схопила шевця за руку, щоб триматися за нього. Отак вони йшли попідруч по вулицях дуже довго. Під час цієї далекої дороги вони не розмовляли. Тільки вже перед дверима Анжеліна відчула, що Вокурка хоче їй щось сказати. Він міцно тримав її за руку. Анжеліна збоку поглядала на нього. Тьмяне світло далекого ліхтаря, єдиного на цій вуличці, падало на засмучене і пусте обличчя Вокурки. Їй здалося, ніби тепер вона побачила його вперше, ніби каламутне, масне і хитке світло ліхтаря надало більшої виразності рисам його обличчя і всьому смуткові, відображеному на ньому. Анжеліна миттю збагнула, що Вокурка давно вже не моторошний чужинець, а вірний, спокійний товариш; що він, певне, любить її так, як її ще ніхто не любив, і що через неї він довгі ночі не спить, сидячи зі своєю дерев’яною ногою на вузенькому стільці. Вона опустила голову.

— Я хочу вам щось сказати, — тихо заговорив Вокурка. Зачекав, Анжеліна мовчала. — Ви хочете слухати мене? — запитав він і глянув на неї. Вона кивнула головою. — Ну, — знову озвався він, — я думав, що можу вас запитати... запитати вас... чи хочете ви лишитися в мене?

— Так! — відповіла Анжеліна ясним голосом, який здивував її саму.

— Може, ви не зрозуміли мене, — знову заговорив Вокурка. — Чи хочете ви лишитися зі мною? Зі мною?

— Так! — повторила вона тим самим ясним голосом.

Вони зайшли в дім. Анжеліна сама запалила свічки в ліхтарі, вперше, відколи жила у Вокурки. Заходилася коло горщиків, коло плити. Відчувала весь час на собі погляд чоловіка і уникала дивитися на нього. Зі страхом думала про ніч, що надходила тепер, про любов, яку знайшла, і нараз відчула жах перед дерев’яною ногою чоловіка, наче вперше тепер подумала, що вона не становить природну частину його тіла.

Вони їли мовчки і збентежено, як і всі попередні вечори, молочний суп із картоплею, який любив Вокурка і який трохи стишував його ностальгію. Потім пили, і Анжеліна тепер помітила, що Вокурка наливав вино не зі звичайної пляшки, як у минулі вечори, а з кришталевої карафи. Навіть ця карафа мала спереду невеликий гладенький овал під носиком посеред свого помпезного вигину. На овалі можна було бачити імператора Наполеона у його звичайному вбранні, скляного імператора, забарвленого і водночас закривавленого червоним вином, Наполеона зі скла, каменю і крові. Тією мірою, якою карафа порожніла, імператор ставав блідішим і дальшим, справжнім склом, і Анжеліні здавалося, наче вона бачить, як він умирає, частина за частиною свого тіла, спершу голова, потім плечі, тулуб, стегна і наостанок чоботи. Вона прикипіла очима до того овалу, її лихоманило, вона хотіла, щоб карафа знову була повна.

— У вас є ще вино? — запитала Анжеліна. — Така гарна карафа!

— Так, добра річ, — підтвердив Вокурка. — Мені колись подарував її наш граф Хойницький. Він тоді спорядив нас, я маю на увазі нас, легіонерів. Ми були в його замку, він сам навчав нас. Імператор добре знав його. Граф загинув того дня, коли я втратив ногу. Але я маю ще вино, я п’ю з цієї карафи тільки з особливих нагод. А для мене сьогодні, Анжеліно, особливе свято, правда?

Вокурка був веселий, рухливий, швидко підвівся, знову наповнив карафу, налив Анжеліні. Його щоки були червонясті, очі білі, а вуса, здавалося, дедалі білішали, немов на очах виростало нове кущаве русяве волосся і покривало собою численні, рано посивілі волосини. Вокурка став балакучим, розповідав про битви й товаришів, жартував про втрачену ногу, сказав, що, на відміну від інших, він і так годящий, але саме цієї миті відчув гострий біль у стегні та в половині гомілки, що лишилася йому, і раптом замовк. Він уже не пригадував точно, що він розповів, не знав, чи Анжеліна відповідала йому, а чи тільки слухала його, і відчув, тільки-но глянувши на неї, нестримне пожадання, пожадання, яке біль аж ніяк не притлумлював, а, здається, лише посилював. Він сидів, як і завжди, на краю ліжка, Анжеліна навпроти. Він раптом підвівся, зіперся на край столу, рушив уперед, підвелася й Анжеліна. Вона з трепетом чекала його, достеменно знала, що тепер має відбутися, цього вже не змінити, їй раптом захотілося, щоб неминуче відбулось якомога швидше, і навіть ступила йому назустріч. Віддих Вокурки тхнув жаром і вином, у його білих очах світилася доброта, вуса настовбурчились, він пробуджував в Анжеліни страх, трохи огиди і безмір співчуття. Тепер вона лягла, заплющила очі й виразно чула, як він скидає протез, чула тихе шарудіння розстебнутих шкіряних ремінців і тихенький дзенькіт металевих пряжок.

Анжеліна звикла до ночей, до днів і до чоловіка. Коли прийшла зима, вона почувалася в нього вже як удома і була майже щаслива. Що коротші ставали дні, то дужчала ностальгія Вокурки. Він став дедалі частіше говорити про те, що треба одружитися й повернутись до Польщі, все забути й почати нове життя. На батьківщині в Польщі, в його Лисій Ґурі, тепер лежить щільний добрий сніг, стоїть дзвінкий здоровий мороз, печуть великий круглий хліб із чорно-бурою скоринкою, і люди вже готуються до Різдва. А в цьому світі дощ іде навіть у грудні і дме вогкий ненависний вітер; король, що повернувся, і вороги Франції та Польщі — союзники, а великий імператор далеко, хоча тільки він міг би розвіяти тугу Вокурки. Але він сам, імператор, певне, відчуває тепер ще більшу тугу, ніж швець Вокурка. Газети щодня паплюжили імператора, розповідали про великий конгрес у Відні, вихваляли зрадника Талейрана і доброго короля, що повернувся і вже не платив Вокурці пенсії. Всі могутні, що були колись друзями Наполеона, зрадили і зреклися імператора. Що мав ще робити швець Вокурка з Лисої Ґури в цій країні? Вряди-годи його відвідували кілька поляків, колишні легіонери, як і він, солдати, які не знали ніякого іншого ремесла і тепер без пенсії, без хліба і без даху над головою були ще більшими каліками, ніж швець. Вони тинялись містом, як жебраки.

Дехто з них мріяв дістати стільки грошей, щоб можна було добутися до імператора, а один з них був навіть переконаний, що бракує тільки його і саме його і тільки він міг би підказати імператорові, як знову відвоювати Францію, знову перемогти світ і знову дати Польщі воскреснути. Але простий Ян Вокурка знав, що всі вони плещуть дурниці, він мав просте ремесло, праця робила його замисленим, терплячим і розважливим, а каліцтво вберігало від легковажних мрій. Він готувався до від’їзду. Сказав Анжеліні, що вона має їхати з ним. Їй довелося б лишити сина. Але невже він і досі її син? Хіба не був він ще чужішим щоразу, коли вона провідувала його? Ох, таж так було добре! Малий був солдатом, він уже пережив вогонь битви і мав лише одну матір — армію. Король Франції жив з усім світом у мирі, в армії було досить місця для малого Паскаля П’єтрі, а водночас і досить перспектив для мирного майбутнього юнака.

Отак промовляв Вокурка до Анжеліни. Вона мала тридцять років, і їй здавалося, ніби вона дуже швидко постаріла, кожен рік її життя містив у собі забагато плутанини і болю. Анжеліна була одурманена і втомлена. Тільки-но Вокурка розповідав про свою батьківщину, вона теж починала вірити, що в тій дивовижній країні панує мир. Той край далекий від усякого лиха і плутанини. Він м’який, наче сніг, що вкриває його, живе в лагідному нещасті, в нескінченному білому смутку за втраченим імператором. Анжеліна бачила ту країну, як лагідну, закутану в біле вдову, яка тужить за імператором. Мало-помалу і в Анжеліні прокинулась добра, спокійна туга за тим краєм. Мало-помалу згасла і її материнська ніжність до сина. Мало-помалу вона цілком поринула у світ шевця Вокурки. Швець святкував Різдво по-своєму, згідно з рідними звичаями. Він приніс велику ялинку, яка виповнила всю кімнату. Прибрав усі інструменти, ослінчик, на якому сидів у вестибюлі, й навіть лінзу, яка нагадувала про тяжкі буденні дні. Подарував Анжеліні шовкову шаль, сережки з гірського кришталю й туфлі, які пошив сам, — туфлі з білої шкіри. Та й Анжеліні було дуже легко на серці. Вокурка врочисто, щиро і вдячно обняв її. Від його обличчя тхнуло милом, люлькою і горілкою. Він трохи заточувався і, дивна річ, міг, здається, знаходити точку опори тільки завдяки своїй дерев’яній нозі. Він мав червоне променисте обличчя й усміхнені очі. Обоє сіли за стіл, і їм страшенно заважало ялинове гілля та почеплені на ньому свічки.

— Ти знайшла свого сина? — запитав Вокурка.

— Ні! — відповіла Анжеліна. — Він уже вирушив.

— Шкода-шкода! — проказав швець. — Було б добре, якби ми мали його коло себе. — Але сказав ці слова тільки на те, щоб сподобатись Анжеліні. Він думав про свою батьківщину і їхній спільний від’їзд.

Вокурка сам почав роздавати власноруч приготовані страви. То були страви його батьківщини і молодості. Вони мали запах рідного села, справді пахли Лисою Ґурою: борщ із червоним буряком і сметаною, горох із салом і м’який білий сир. Навіть горілку викурив сам. У Лисій Ґурі вина не пили. Співав непевним хрипким голосом рідні різдвяні колядки. На його врочистих білих очах виступили сльози. Він був змушений замовкнути і заспівати знову.

— Це останнє Різдво, яке я святкую в Парижі, — проказав швець доспівавши. — Віднині через рік ми будемо вдома! — І стукнув по шкіряному футлярі протеза.

Анжеліна, почувши його слова, раптом відчула біль, хоча давно вже приготувалася до подорожі. Вона ніколи не наважувалась думати про якийсь певний тиждень, певний день, певну годину цього від’їзду. Було просто, добре і гарно їхати з Вокуркою на його батьківщину, але колись, бозна-коли саме, певної миті, яку визначить який-небудь невідомий випадок. А почуті тепер слова, що не випадок, а сам Вокурка визначить час, виповнили Анжеліну страхом перед усім, що чекало її в білій чужій країні, і болісною тугою за всім, що лишала тут. Анжеліна заплакала ридма і мусила поставити келих, який хотіла піднести до вуст, щоб випити разом із чоловіком, як він сказав, за «щасливу дорогу без вороття». «Без вороття!» Ці слова пробудили в душі Анжеліни ланцюг минущих полохливих уявлень: вона вже ніколи не побачить сина, міста і цієї вулиці, де народила його, палацу, де жила молода й дурна, щаслива і нещасна, весела і вкрай спантеличена. Вона не мала ніякого виразного уявлення про реальну відстань, яка відокремлювала Францію від рідного краю Вокурки, отож їй здавалося, що той рідний край перебуває в пустельній, навряд чи досяжній далечині. Анжеліна поклала руки на стіл, голову — на руки і гірко ридала, здригаючись усім тілом. Запах згорілих свічок на гіллі ялини, випита горілка, спогад про даремний прихід у казарму до сина, раптова дбайлива ніжність до малого, каяття за свою бездумну обіцянку цьому чоловікові, а також за те, що вона тепер тривожить його своїм стражданням і розчаровує страхом, — усе це спантеличило її, напосілося на неї і немов похитнуло її. Вокурка гладив її шорсткі руді коси. Він здогадувався про все, що відбувається в душі Анжеліни. Відчував, що розпач робить її глухою до всіх утішань і обіцянок. Йому не лишалося нічого іншого, крім німого діалогу між своєю ніжною рукою і її рудими косами. За мить він підняв до неї мокре бліде обличчя.

— Я розумію, Анжеліно! — мовив він. — Це мине, повір мені, це мине! Все мине!

Анжеліна засміялася, то був чемний сміх, від якого її обличчя стало ще сумнішим. То був удячний і водночас сповнений докорів сміх, віддане, болісне й гідне сяєво, яке видніє на обличчі слабкого, що піддається.

XI 

Невдовзі Анжеліна поступилася вже в усьому. Невдовзі вже готувалася до від’їзду з певною рішучістю, властивою і тим, хто остаточно здався, і сильним натурам. Вирішили, що в січні вони візьмуть шлюб і через місяць від’їдуть. Отже, до того від’їзду були ще довгі тижні. Проте Анжеліні здавалося, ніби поривний намір Вокурки руйнує закони часу. Боячись знову втратити рішучість, вона думала, що вже не можна гаяти жодного дня.

Анжеліна думала, що вона лишить синові, бо була певна, що вже ніколи не побачить його знову. Розп’яття, привезене з батьківщини, хусточка, вкрадена внаслідок дурної любові до імператора: обидві речі вона могла подарувати малому Паскалеві. Вона точно уявила собі, що хоче сказати йому. То були незначні, але для неї, для матері, важливі речі, і вона віддасть їх синові, щоб він завжди думав про неї. Про неї, а також про імператора.

Анжеліна дістала з валізи хусточку, зняла розп’яття, яке була повісила над ліжком Вокурки, й пішла в казарму.

Вокурка пішов разом із нею. Він пошив пару чобіт для сина Анжеліни, — міцні, добрі чоботи, як і годиться барабанщику.

Знайшли малого й пішли з ним до їдальні. Він дозволив матері обняти себе, Вокурці — потиснути йому руку, взяв подарунки, зрадів хусточці й чоботям, а про розп’яття сказав:

— Воно мені не потрібне. В нашому полку в таких речах немає потреби! — Віддав його матері й додав: — Думаю, воно потрібне тобі!

Тієї миті малий заговорив роздратованим голосом свого батька, вахмістра Состена. В їдальні було повно галасливих солдатів. За буфетом на стіні, понад поличками з різнобарвними пляшками висів імператорський орел, прикритий прозорою вуаллю, а над ним — надміру великий і виразний портрет короля, що повернувся на трон. Його добродушне і байдуже обличчя, обвислі жирні щоки і напівзаплющені очі видавалися ще дальшими і туманнішими, ніж завуальований орел із лискучої латуні. Здавалося, ніби портрет короля сам укрився вуаллю, а вуаль над імператорським орлом була тільки летким туманом.

Навколо на всіх столах солдати, тверезі й напідпитку, розмовляли про імператора; сп’янілі навіть вигукували від часу до часу: «Хай живе імператор!» Малий Паскаль розгорнув перед собою хусточку і сказав удавано низьким голосом:

— Усі кажуть, що імператор повернеться! Нам наплювати на Бурбонів! — і показав своїм малим пальцем на портрет короля на стіні.

— Він не повернеться, — запевнив швець Вокурка. — Я хотів тобі ось що сказати: якщо хочеш, можеш піти з нами, з матір’ю і зі мною, на мою батьківщину.

— Навіщо? — запитав малий. — Імператор скоро повернеться. Це кажуть усі!

Анжеліна мовчала. Слухала, як солдати навколо розмовляють про імператора. Імператор не був мертвий і забутий, він жив у серцях солдатів, які щодня чекали його. Тільки вона вже не чекала його, тільки вона могла вже не чекати його.

Анжеліна помітила, що їй і Вокурка, і син стають чужими, тільки-но вона думає про імператора. Так, її син тільки тому видавався їй рідним, бо з любов’ю говорив про імператора. Боячись, що може виявити свою збентеженість і зректися своєї постанови йти за Вокуркою, вона сказала:

— Ходімо!

Підвелася, поцілувала сина в щоки, чоло й руде волосся і обернулася, щоб іти, перше ніж Вокурка встиг підвестися.

По дорозі він, трохи переляканий, невпевнений і кволий, розмовляв з Анжеліною. Казав, що солдати дурять себе, вони не знають світу великої політики і тому вважають, що імператор повинен повернутися. Але, навіть якщо припустити, що солдати мають слушність і імператор повернеться, це все не повинно їм обом, Анжеліні й шевцю Вокурці, заважати почати нове життя в далекій країні, чимдалі від заворушень, що їх спричинили великі в цьому світі, хоча страждають тільки дрібні.

— Так-так, — погоджувалась Анжеліна, але вже не вірила цим словам.

Удома вони побачили мешканців: дрібного ремісника, візника і лакея, що стояли перед дверима. Сталося щось незвичайне, і Ебам Поччі, а з нею й Вероніка Казимир повернулися. Проте обидві нічого не розповідали, тільки спитали про Анжеліну і врочисто заявили, мовляв, повернулися, бо «починається зовсім нова доба».

Вероніка Казимир анітрохи не змінилася, так само й Ебам Поччі. Ніхто не наважувався запитати, де обидві жінки перебували так довго. Лише бачили, що обох жінок можна впізнати з першого погляду і вони повернулися додому без ніяких змін: Ебам Поччі зі своєю незмінною, кістлявою, страхітливою худезністю, яка все-таки випромінювала довіру, і мадемуазель Казимир з усією своєю незмарнілою, круглою і все-таки проворною огрядністю.

— Нікуди ви не підете, — мовила Вероніка шевцю Вокурці. — Ви втратите всяке право на пенсію, якщо підете, а імператор повернеться. Як правда, що мене звуть Вероніка Казимир, так правда й те, і про це ще знає цілий світ, що я пророчила імператорові битви, перемоги і поразки. А тепер я бачу, що він скоро повернеться, і тут уже нічого не зміниться.

Вероніка Казимир казала це все аж ніяк не легковажно. Вона дала ще й доказ. Дала доказ у присутності всіх мешканців дому, сусідів з кварталу, яких запросили або які самі нагодилися, а також багатьох чужих людей, які замислено, з вірою і радісною надією зібралися в кімнаті шевця, ба навіть у вестибюлі, дехто мусив чекати й на вулиці. Дала доказ завдяки неспростовним картам. Щовечора повторювала:

— Імператор готує свій від’їзд. Його супроводять тисяча сто чоловік. На них чигають багато небезпек, але всі ці небезпеки розвіються й розпорошаться перед імператором. Усі брами відчиняться перед ним. Народ радісно вітає його. Він перемагає, перемагає! Він іде, іде!

— А потім? — запитував інколи швець Вокурка. — Що буде потім?

— Цього я не бачу, — відповідала Вероніка Казимир. Збирала карти і проворно викочувалась поміж живоплотами пройнятих повагою слухачів.

XII 

Якось увечері (весна давно вже дала перші призвістки, але невдовзі знову поступилася немилосердній відродженій зимі) Анжеліна почула, як дерев’яна нога Вокурки, що повертався додому, стукотить по бруківці перед домом сильніше, проворніше і гучніше, ніж в усі інші дні.

Вокурка зайшов геть засапаний. Надворі періщив град, і мокрі зернинки засіяли йому плечі, а з єдиного чобота стікала вода, утворивши велику чорну калюжу. Скинув капелюха, зупинився в одвірку й проказав:

— Анжеліно, тож таки правда! Завтра він прийде! Король утікає!

Анжеліна підвелася. Вона сиділа на ослінчику й чистила картоплю, а тепер картоплини, гуркочучи, розкотилися по підлозі.

— Він прийде? — перепитала вона. — Завтра? І король утікає?

— Він прийде! — повторив Вокурка. І, хоча цієї миті він знав, що втратив Анжеліну, сказав утретє радісним голосом зі щасливими сяєвом на обличчі: — Він іде! Це вже точно!

Цього вечора Вероніка Казимир не прийшла. Мешканці будинку, сусіди і чужі люди приходили й запитували про неї. Вона не прийшла. Двері Ебам Поччі теж були замкнені.

— Невже це правда, що він іде? — запитала Анжеліна.

— Завтра він прийде, достоту завтра! — відповів Вокурка.

Їли вони мовчки. Обоє були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені. І не могли б сказати, чому вони були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені.

Обоє лягли спати. Проте не спали. Кожен пильнував, сподівався і думав, що інший спить.

Коли засірів ранок, Анжеліна тихо підвелася. Вона думала, що не розбудила Вокурку. А він, проте, не спав. Він добре бачив, як вона підвелася. Бачив, як вона швиденько помилася і вдяглася. Ще раз підійшла до ліжка й поцілувала його. Швець відчував, що це останній поцілунок, але не ворушився. З напівзаплющеними повіками дививсь, як пішла Анжеліна, і знав, що вона вже не захоче повернутися.

Вокурка не ворушився. Він помер. Колись він утратив ногу задля імператора, а тепер утратив задля нього дружину.

Через шість тижнів він дізнався від Ебам Поччі, що Анжеліна знову в палаці імператора. Він одразу пішов до неї. Вони зустрілися, Анжеліна вийшла до нього, він чекав її перед огорожею.

— Добрий день! — привіталася вона. — Добре, що ти захотів побачити мене.

Анжеліна була в лівреї імператорської челяді — темно-синій сукні, білому фартуху і блакитному чепчику. Вона видалася Вокурці гарною і чужою. Він сказав:

— Анжеліно, я прийшов ще раз запитати, чи ти хочеш піти зі мною?

— Ні! — відказала вона, наче ніколи не казала: «Так, хочу!»

Анжеліна сказала ці слова не менш радісно, ніж казала тоді: «Так, хочу». Швець упізнав її, то була Анжеліна. Вона ніколи не була йому дружиною, бо завжди належала імператорові, тільки імператорові.

Почав накрапати легенький дощик, що потроху посилювався. То був теплий, добрий, майже літній дощик. Вокурка дививсь, як намок одяг Анжеліни, чув, що дощ шарудить дедалі гучніше, бачив, як вона стоїть безпорадно, і знав, що їм уже нема про що розмовляти.

— Прощавай, Анжеліно! — тільки й сказав він. — Раптом я буду тобі потрібний, — я не поїду додому, а чекатиму, поки знову стану потрібний тобі.

Вони подали одне одному руки. Обидві руки були мокрі від дощу, і не відчувалося ніякого тепла в тих руках. Здавалося, ніби обоє обмінюються дощем. Анжеліна дивилась, як Вокурка важко і обережно покульгав від неї і зник за пеленою дощу.

XIII

Велике збурення панувало в усій країні, але ще більше, дарма що зовсім інше, панувало в палаці серед придворних імператора і навіть серед челяді. Всі великі події, які тоді відбувались у світі і до яких готувались, спричинив і викликав сам імператор Наполеон. Імператор був великий і поривний, натомість світ хотів лишатися малим і зосередженим, таким, як був. Слуги імператора нічого не знали про страх, який він поширював у світі. Їм був відомий тільки страх, який імператор спричиняв у палаці. Звичайно, слуги поблизу великого імператора мали менше значення, ніж королі, його вороги. Але слуги жили навколо імператора, чули щодня його голос, ловили його ласкавий чи гнівний погляд, ніжну відзнаку чи похмурий проклін. Тому його випадковий погляд, добрий настрій чи лихе слово вони, на відміну від світу, називали важливими подіями. А світ уже готувався до війни через страх перед Великим і Поривним. Натомість двірська челядь готувалася до переїзду імператора з Тюїльрі в Єлисейський палац. Двірській челяді переселення, яке вирішив здійснити імператор, видавалося важливішим, ніж війна, до якої вже почали готуватися з ним країни світу. Атож, якби Вероніка Казимир, знову утверджена на колишній посаді та в колишній гідності, не провістила на картах наближення війни, челядь імператора не мала б і думки про світ, небезпеку, смерть і життя. Але всупереч пророцтвам Вероніки Казимир і незважаючи на те, що лихо вже простерло свої похмурі крила над домом імператора, імператорські слуги не відчували його наближення, тобто й далі відчували лихо поблизу тільки тоді, коли імператор гнівався, і бачили, що воно далеко, коли в імператора був лагідний настрій. Придворні зі щирим завзяттям почали готуватися до переїзду. Намагаючись пояснити переїзд імператора, вони висували різноманітні, і то хибні причини. Одного вечора напередодні переїзду до іншого палацу — за дванадцять годин до від’їзду імператора — слуги зібралися для докладного звіту в залі перед Веронікою Казимир. Унизу вже чекало дванадцять карет для багажу і челяді. Слуги востаннє — а вони й не здогадувалися, що це остання вечеря, — їли у великій залі. Розмовляли не про що інше, як про переїзд. Хтось твердо наполягав, що імператор переїздить, бо післязавтра приїздить із Відня його дружина, а в Тюїльрі вона не досить почувається в безпеці; ці слова хтось інший заперечував, кажучи, що це неправда, імператор, без сумніву, прагне лише вдати, що переїздить, і то щоб ошукати й завести на хибний слід шпигунів підступного міністра поліції, якого він ненавидить; третій заявляв, що він точно знає, і то від камердинера самого імператора, що Наполеон не думає жити ні в цьому, ні в тому палаці, а хоче остаточно перебратися в Мальмезон, щоб жити потім лише в спогадах про свою першу дружину. Але люди заперечували твердження і першого, і другого, і третього. Вероніка Казимир, сидячи на чільному місці довгого столу, закликала мовчати, такі дурниці не годиться плескати, таж не знаєш, хто надійний, а хто ненадійний, Фуше всюди має своїх шпигунів.

Отака була ситуація. Давно вже не така, як першого дня весни, коли імператор знову почав порядкувати своєю країною, палацом і слугами. Не минуло й тижня, як з’явилися нові, незнайомі люди, — слуги, ремісники, пралі й цирульники, — кожен зі щирим обличчям і облудним поглядом, двома найважливішими рисами шпигунів. Утвердилися розбрат, недовіра, брехня і нещирість. Давно знайомі люди вже не довіряли одне одному, давні друзі підглядали один за одним. Так було в палаці, і те саме діялось у країні.

Серед слуг імператора тієї пори було вже дуже мало чесних і безстрашних, і до них належала й Анжеліна. Вона мовчала; а що вона могла б сказати? Вона жила ще самотніше, ніж раніше, і навіть відійшла від своєї тітки внаслідок спогаду про місяці, коли Вероніка була невидна й недосяжна. Анжеліна стала сувора й німа. Її син уже не належав їй, шевця Вокурку вона покинула і любила тільки великого імператора, вона втратила себе, на неї тиснули гріхи, вона заплуталась, була слабка й податлива, дурна і легко піддавалася. Втратила себе і заплуталась у помилках. Анжеліна належала великому імператорові. Він нічого не знав про неї. Вона була крихітна і дрібна, дрібніша за малі мухи, які, непомітні та надокучливі, дзижчали в кімнаті імператора. Непомітна й надокучлива, та хоч яка була Анжеліна, вона любила його. Гарячим, ніжним і юним було її серце. Інколи, палко дивлячись на один із численних портретів імператора, вона відчувала свою подібність до мухи, бо вони часто обережно, ба навіть палко, як і вона, потихеньку і несміливо лазили по одному з портретів імператора.

Серце веліло Анжеліні перебувати в благодатній близькості від імператора, дарма що дрібного і зневаженою. Жити в золотій тіні, яку тільки він з-поміж усіх чоловіків світу міг дати своїм слугам, було блаженством. Знати, що він ніколи не помітив тебе, але стежити за кожним його рухом, який можна підглянути, з любов’ю, трепетом і палким жаданням було щастям. Поблизу від імператора людина почувалася дрібного і гордою. Його тінь була золота й промениста, як світло сонця. Люди служили йому, а він не знав про це. Бути його підданим становило гордість.

Так, усюди говорили про війну, і люди боялися її. Війна породила імператора! Він видавався завеликим, щоб підтримувати мир. Він прийшов не так, як людина, а примчав у країну, мов вітер. Невдовзі люди почали ненавидіти його. Здається, на всіх його шляхах попереду вилискували оголені мечі, над його головою кружляв войовничий орел. Коли імператор святкував свої свята, в містах і селах гриміли його гармати. Так, Анжеліна любила його, тож любила й війну. Вороги імператора були і її ворогами. Його велич має стати ще могутніша, а її здрібнілість ще більшою. Тільки Анжеліна тужила за війною, якої всі боялися. Вона давно вже віддала в жертву свого сина. Коли вона прощалася з ним на великому, нещадно паленому сонцем плацу казарми між багатьма чужими жінками і солдатами, її серце замкнулося в залізо і камінь. Її очі були сухі та суворі, й вона дивилася на свого бідолашного малого сина, немов крізь білу прозору пелену замерзлих сліз. Вона плакала тільки того вечора, коли бачила, як від’їздить імператор, по тому, як лакей затоптав смолоскипи. Раптовий страх охопив її, згнітив серце, здушив горло. Анжеліна стала навколішки й почала молитися.

За кілька днів, коли дзвони повідомили про першу перемогу імператора, Анжеліна вперше після довгих років знову зайшла до церкви. То була маленька церква Святого Юліана, де хрестили її сина. Анжеліна була сама. Ніхто не молився за імператора і його солдатів, тільки високо вгорі, на опорах, дзвони, яким наказали. Був пізній вечір. У золотому сяєві добрих воскових свічок перед рубіново-червоним вічним вогнем, серед дзвонів, чий гучний золотий передзвін струшував чорні лави й невеличкий, ясний, веселий вівтар, в обіймах ворушкої самотності приміщення і обвіяна його живою і побожною порожнечею, Анжеліна, що давно вже не проказувала слів «Отче наш» і «Благословенна будь, Богородице», почала молитися. Молилася, грішна й замкнена у своїй великій любові, за смерть усіх ворогів імператора. Бачила з гріховною насолодою тисячі розшматованих трупів: англійців, пруссаків, росіян: роздерті барвисті мундири, крізь які сочилася кров, розчахнуті черепи, вибиті мізки і осклянілі очі. Над усім тим жахіттям мчав учвал імператор з оголеною шаблею на білому, мов сніг, огирі, а за ним скакали верхи по неозорих полях анітрохи не ушкоджені французи. Від цих картин Анжеліна була щаслива і молилася ще палкіше. В окремій молитві побажала найстрашнішої смерті імператриці Марії-Луїзі і справді бачила, як імператриця здохла серед усіх моторошних постатей пекла, що завчасу підступили до неї, закатована примарами, породженими її нечистим сумлінням, проклята вустами Наполеонового сина, що гнівно і мстиво стояв коло ліжка вмирущої.

Анжеліна перехрестилася, всім серцем подякувала Господу за лихо, яке він заподіяв ворогам імператора, і вийшла з церкви. Й далі бамкали дзвони, звістуючи перемогу. На вулиці їй траплялися осяйні і щасливі обличчя. Легенькі білі пухнасті хмари пролітали потемнілим небом, немов веселі тріумфальні прапори. Вилискували сріблом перші зорі, зорі імператора; всі небесні світила були сьогодні його зорями. Газети, що, свіжі та вогкі, висіли на стінах, повідомляли про перемогу, перемогу імператора над усім світом.

Анжеліна бігла додому. Від церкви Святого Юліана до Єлисейського палацу шлях був неблизький, і вона долала його швидко й радісно; їй здавалося, ніби сам шлях ішов їй назустріч. Бурхлива радість натовпів, які збиралися перед газетами на стінах і вітали перемогу імператора, окрилювала її ходу. Зайшла до палацу на крилах радості й блаженна у вірі, що її молитва допомогла імператорові.

Ох! Вона не знала, що тієї самої миті великий імператор, нещасний і безпорадний, покараний і все-таки піднесений, блукав поміж мертвих решток своєї останньої армії. То була мить, коли Париж святкував перемогу. А на бойовищі під Ватерлоо хрипіли вмирущі, стогнали поранені й тікали розбиті.

Книга третя

Крах 

І 

Тієї миті імператор признався собі, що програв битву під Ватерлоо. Сонце, ще не зайшовши, заховалося за мур із похмурих фіалкових хмар. Цього вечора сонце заходило швидше, ніж звичайно. А втім, на нього ніхто й не зважав. Усі, хто був на бойовищі, — і друзі, і вороги — приглядались тільки до імператорської гвардії. Стало й твердо, в піднесеному ритмі ступали вперед гвардійці імператора по грузькій, розкислій від дощу землі, яка, чвакаючи щокроку, цупко чіплялася до чобіт. З висоти, на яку імператор послав гвардійців, ненастанно стріляли вороги. І полягли імператорські гренадери, пострах для ворогів, обранці французького народу, брати і сини імператора.

Вони були схожі один на одного, мов брати.

Дивлячись, як вони йдуть, імператорові здавалося, що йдуть у наступ двадцять тисяч братів, двадцять тисяч братів, що їх виховав один батько. Вони були схожі один на одного, як мечі, викувані в одній кузні. Всі вони теж стали великі на давніших бойовищах у золотій, кривавій і навіть убивчій тіні імператора. Проте наймогутнішим із тих братів, братом, що кожного окремого солдата з цих двадцятьох тисяч піших і чотирьох тисяч кінних сотні разів торкався, цілував і хухав на нього, був не сам імператор, а імператор, набагато могутніший за імператора Наполеона, а саме: імператор Смерть. Вони не боялися його порожніх очей. Назустріч тискові його завжди ладної схопити руки вони йшли з міцною довірою, з якою брат іде до брата. Вони любили смерть не менше, ніж смерть любила їх. Любов до смерті зробила їх усіх схожими один на одного. А оскільки вони були такі схожі, здавалося, тільки-но падав хтось, ніби він миттю підводиться знову, тоді як насправді тільки такий самий брат ставав на його місце. Отже, здавалося, ніби всякчас бачать тих самих солдатів, які сунуть уперед. А вороги стріляли тільки задля радісного страху, який щоразу прокидався в них після кожного пострілу, коли розвіювався дим і вони бачили незмінну ходу тих самих солдатів. Але невдовзі таки помітили, що солдатське каре стає дедалі вужчим. І аж тоді на мить відчули вороги ще більший страх: адже імператорські гренадери виконували ще дивніше диво, ніж оте дешеве диво з казок, яке полягає в невразливості героя до смерті. Гренадери імператора не були невразливими до смерті, а самі присвячували себе смерті. Збагнувши, що вони безсилі проти надто численного ворога, вони пішли назустріч не ворогові, а смерті, що була рідніша за брата. А доводячи іншому, своєму земному великому братові, що вони в останні хвилини ще люблять його, гукали гучними голосами з могутніх горлянок, що мали більшу силу, ніж гарматні жерла, бо з тих горлянок кричала сама вірність: «Хай живе імператор!» Той крик був таким могутнім, що заглушав дурний і безглуздий гуркіт гармат. Та найгучніше кричали ті, які щойно були уражені. В них кричала не тільки вірність, а й смерть: «Хай живе імператор!»

Отже, сама смерть заглушала гармати.

Коли імператор чув ті вигуки й бачив, як усі його двадцять тисяч піших братів і чотири тисячі кінних — навіть їхні коні були йому тієї миті за побратимів — полягли, його самого теж охопила нездоланна туга за смертю, і він пішов поміж своїх братів, був тепер попереду них, потім одразу на тому чи тому фланзі, згодом позаду них, згодом знову на чолі і зрештою знову поміж них. Тяжкий хрест гнітив імператора, обличчя йому зблідло й пожовкло, він насилу сапав, а коли почув, як гвардійці гукають: «Хай живе імператор!», дістав шпагу, простер її до небес, немов сталевий благальний шостий палець, і хрипко вигукнув серед гамору: «Хай помре імператор! Хай помре імператор!» Але смерть не зважала ані на його благальну шпагу, ані на заклик. Уперше в своєму гордому житті імператор почав молитися, засапавшись, із широко роззявленим ротом, німою горлянкою, літаючи конем у різні боки. Він молився не Богові, якого не знав, а смерті, що була як брат, бо з усіх неземних сил тільки цю він бачив і не раз відчував.

«О Смерте, солодка, добра Смерте, — молився він безгучно, затамувавши віддих, — я чекаю тебе, прийди! Мій день скінчився, як і день моїх братів. Прийди чимшвидше, поки ще сонце на небі! Я теж колись був сонцем. Я не хочу, щоб сонце зайшло раніше, ніж я загину! Прости мені цю дурнувату пиху! Я мав її чимало, але мав і багато мудрості та чеснот; я поєднав усе: могутність і ґвалтовну силу, чесноту, добро, гріх, зарозумілість і помилки! Смерте, кажу тобі як братові: я жив! Я знав усе, я нажився! Прийди й забери мене до того, як мій брат Сонце зайде!»

Але смерть не забрала імператора. Він побачив, як заходить сонце. Чув, як хриплять його поранені солдати. Вороги дали йому короткий перепочинок, досить часу, щоб він, безпорадний, хворий, розсварившись із невірною смертю, поблукав між мертвих і поранених. Якийсь солдат вів за вузду його коня, позаду кульгав ад’ютант. Імператор ще не зрозумів, що все загинуло та пропало, і тільки він ще живе. Позавчора імператора зрадив ще один його генерал. Другий був дурний, а третій легковажний. Але імператор сварився тільки з найповажнішим з усіх генералів і зі своїм начебто старшим братом: зі смертю. А водночас кричав чужим голосом, який він колись, — давно те діялось! — хотів мати і який сьогодні, здається, вже не належав йому, кричав солдатам, що тікали навколо й повз нього, мов розпорошені примари:

— Зупиніться! Стійте! Лишайтеся! Не тікайте!

Солдати не слухали його. Бігли далі й розчинялися серед ночі. Може, навіть не чули його. Може, імператор тільки гадав, ніби кричить щось, а насправді взагалі не казав нічого.

Імператора супроводив солдат зі смолоскипом, й імператор усякчас наказував йому підійти. Адже йому щоразу здавалося, ніби він повинен упізнати того чи того вбитого або пораненого коло своїх ніг. Ох, він знав їх усіх краще, ніж знали його самого ті живі солдати, які цієї миті тікали. Він ще раз махнув рукою солдатові зі смолоскипом. Імператор нахилився над маленьким, на диво маленьким полеглим солдатиком. То був один з малих барабанщиків імператорської армії. З кутика його дитячих вуст ще досі сочилася і на очах тужавіла кров. Імператор нахилився і став навколішки. Солдат опустив смолоскип, присвітивши імператорові. На маленькому, жалюгідному животі полеглого хлопчика лежав його інструмент — барабан. Правою рукою він ще судомно тримав барабанну паличку, лівої руки не було видно, малий небіжчик наполовину занурився в жирну чорну багнюку. Мундир був заляпаний давно засохлим болотом. Ківер скотився з голови. Малий небіжчик мав бліде, худе, засіяне ластовинням личко. Над низьким дитячим чолом червонуватим вогником горіло руде волосся. Ясні, сині, маленькі осклянілі очі були широко розплющені. Він не мав ніяких видимих ран на тілі, тільки з його вуст сочилася кров, щоразу нова кров, щоразу нова. Можливо, якийсь кінь хвицнув копитом і вбив його. Імператор украй ретельно оглядав маленький труп. Дістав із кітеля хусточку і витер кров, що текла з кутика вуст небіжчика. Розстебнув жилет хлопчика. На грудях малого лежала складена вчетверо червоно-синя хусточка. Імператор розгорнув її. Ох, він добре впізнав її! То була одна з сотень тисяч носових хустинок, які він колись, ще як генерал Бонапарт, звелів виготовити своїм солдатам водночас із цизориками та металевими скляночками! Ох, він добре знав цю хусточку! На ній на синьому тлі поміж червоними краями зображено географічну карту, а синьо-біло-червоні кола позначають місця, де точилися його битви. Цей хлопчик — певне, йому й чотирнадцятьох років немає — був, напевне, сином одного з його найдавніших ветеранів. Імператор розгорнув хусточку на коліні. На тому клаптику були намальовані половина Європи, Середземне море і навіть Єгипет. Скількох битв ще бракує! Більше ніколи, думав імператор, французькі солдати не отримають таких хусточок! Я вже ніколи не зможу позначити тут нових битв! Тож нехай тут стоїть ця остання! Імператор звелів подати письмове приладдя. Йому подали. Вмочив гусяче перо в каламар, розправив хусточку на коліні, прокреслив жирну лінію на північ, аж до місця, де вже починався червоний край. Намалював на тому місці великий чорний хрест. Потім обережно поклав хусточку на барабан малого, ще раз глянув на його обличчя, згадав раптом той сонячний, променистий ранок, коли він розмовляв із цим малим, йому здалося, ніби він і досі чує у вухах дзвінкий голос хлопчика, потім наказав оглянути його кишені. Знайшли зіжмаканий папірець із підписом: «Твоя мати Анжеліна». На тому папірцеві мати написала синові, щоб він наступної неділі о четвертій годині пополудні неодмінно чекав її в казармі. Імператор дбайливо склав записку й передав ад’ютантові:

— Дізнайтеся, — наказав він, — і при нагоді повідомте мені! — Потім підвівся: — Мерщій! Поховайте малого!

Двоє солдатів викопали чимшвидше неглибоку яму. Похапцем поклали туди хлопчика, бо вже долинали окремі нерегулярні постріли. Смолоскип мигтів, уряди-годи здіймався дужий вітер. Хмари сплинули, зійшов місяць, ніч була ясна, жорстока й холодна. Хоч який невеликий був труп, поспіхом викопана яма була замала для нього. Імператор підвівся, німий і блідо-жовтий, позаду нього невтішно заіржав білий кінь. То було наче могутнє зітхання, а водночас почасти немов людська скарга, а почасти немов людський проклін. Імператор не ворушився. Крихітний труп знову опустили в яму. Солдат підняв смолоскип. Він тримав його, мов рушницю.

Імператор дістав шпагу і опустив її до свіжої пласкої могили.

— За всіх! За всіх! — чули всі, як бурмоче імператор. Його ад’ютант, генерал, що стояв позаду імператора, не мав ніякої зброї і лише зняв капелюха. Були там поряд ще й інші генерали імператора: Ґуро, Лабедуаєр, Друо. Вони здалеку спостерігали його, а тепер, приголомшені, спантеличені й шанобливі, підступили ближче.

— Коня! — наказав імператор.

Усі мовчки їхали верхи, імператор попереду. О п’ятій годині ранку, коли вже розвидніло й тонкий синюватий туман поволі здіймався від темно-зелених ситих лук, зупинилися. Імператора морозило.

— Вогню! — наказав він, і розпалили жалюгідне багаття. Воно горіло кволим жовтуватим полум’ям серед срібно-блакитного сяєва пробудженого ранку. Імператор невтомно ходив навколо хирного жовтавого вогню. Бачив солдатів, своїх солдатів. Тікаючи, вони підходили з усіх боків і проминали багаття: піхотинці, артилеристи, кавалеристи. Вряди-годи імператор піднімав голову. Чимало солдатів, які проходили повз, упізнавали його. Вже не кричали: «Хай живе імператор!», а тільки мовчки вітали його. Дедалі блідіше горіло полум’я, дедалі яснішим і переможнішим ставав ранок. Глибоке мовчання залягло навколо імператора. Воно, здавалося, мов пекло, і то набагато сильніше за вогонь. Імператорові ввижалося, ніби солдати, тікаючи, обминають його по дедалі ширшій дузі. Абсолютна тиша запанувала навколо імператора. Солдати, які проминали його і мовчки вітали (офіцери — шаблями, рядові — пильним поглядом), видавалися йому вже неживими. Були радше полеглими і вбитими. Тому й мовчали. Тому вже не мали й голосу.

Багаття погасло, переможно піднісся день. Імператор сів на камінь на узбіччі дороги. Йому принесли шинки і козячого сиру. Він, як і завжди, їв похапцем і неуважно. Повз нього тікало дедалі більше солдатів. Імператор підвівся.

— Далі! — наказав він.

Сів верхи. Чув за плечима чвал генеральських коней, а здалеку інколи долинав гуркіт коліс його карети, що їхала десь позаду. Заплющив очі.

Імператор заснув у сідлі.

II 

На Париж! То була єдина ясна постанова імператора. Один з генералів невідступно мчав поряд із ним. Хоч усі в почті імператора вже знали про його намір повернутися в Париж, він проказав ще раз:

— На Париж, генерале!

— Слухаю, Ваша Величносте!

Імператор хвилину помовчав. Юний день заповідався як променистий і тріумфальний. Із блакитної височіні долинав безтурботний спів невидних жайворонків, а з далини — приглушене, кволе відлуння солдатської ходи. Чувся змучений брязкіт зброї, тужливе і втомлене іржання коней, то стишуваний, то посилюваний гомін людських голосів, уряди-годи де-небудь гучний крик, що одразу й змовкав, скидаючись радше на проклін. Праворуч і ліворуч, по луках і полях ішли маршем регулярні війська. Імператор опустив голову. Він примушував себе не бачити нічого, крім розмаяної срібної гриви коня і жовтуватої смужки дороги, по якій їхав. Заглибився в її споглядання. Але всупереч його волі до нього з обох боків долинали всі сумні звуки, і йому здавалося, наче жалібно плаче зброя його армії, наче плаче добра, міцна, розбита, присоромлена і принижена зброя. Він знав також, що вже ніколи, навіть якби жив ще сотню років, не забуде цього плачу зброї та коней і кректань та стогонів карет. Від солдатів, які підходили, він ще міг відвести очі. Проте брязкітливий плач зброї доходив йому до серця. Щоб ошукати себе та інших, мовляв, він усе-таки ще думає щось робити, імператор наказав виставити пости, наглядати за дезертирами, хапати і карати втікачів і тих, хто просто покидає шлях. Проте, заклопотано віддаючи свої непотрібні накази, навіть не думав про них. Думав про Париж, про міністра поліції, про депутатів — про всіх своїх справжніх ворогів, які цієї миті видавались йому ще небезпечніші, ніж пруссаки та англійці. Імператор двічі наказував зупинятися, він вирішив повернутися в місто вночі. В Лані перед невеличкою поштовою станцією стояли люди: урядовці, офіцери національної гвардії і цікаві містяни з добрими селянськими обличчями. Панувала тиша, небо темніло на очах, перед поштою іржали на конов’язях коні, зрадівши насипаному вівсу, стадо гусей, ґелґочучи, ревно сунуло до рідного пташника, з далечини долинало мирне мукання корів, радісне цьвохкання батога в руках пастуха, солодкі пахощі бузку і каштанів, змішані з кусливим духом гною та сіна. В низенькій кімнаті поштової станції вже панував сірий морок. Запалили єдиний ліхтар на три свічки. Імператорові здалося, ніби від цього в кімнаті стало ще темніше. Принесли ще чотири смолоскипи з захисними скляними ковпаками. Четверо солдатів стояли в чотирьох кутках кімнати і непорушно тримали смолоскипи. Широкі двостулкові двері поштової станції були відчинені настіж, навпроти них на гладенько обструженій лаві, призначеній для подорожніх і людей, які чекали нічні поштові карети, сидів імператор. Він сидів, розставивши ноги в брудних і заляпаних білих штанах і забрьоханих чоботях; уперся руками в напружені стегна і опустив голову. На нього падало світло з усіх чотирьох боків і від ліхтаря посередині. Імператор сидів якраз навпроти відчинених дверей, тож усі жителі Лана стояли надворі й пильно придивлялись до нього. Йому здавалося, ніби вони чинять над ним страхітливий німий суд, а він сам сидить на лаві підсудних. Здавалося, ніби йому от-от мають оголосити вирок, страхітливий, німий вирок, і цей мовчазний, безгучний, німий і глухий страхітливий вирок начебто вже ухвалено. Імператор надовго прикипів очима до шматка підлоги між своїми чобітьми, до двох вузеньких брудних дощок. Думав про Париж і міністра поліції, нараз згадав розбите розп’яття, яке жбурнув у своєму палаці, і дві брудні сірі дошки обернулися раптом у маленькі буро-золоті паркетні планки в його кімнаті, і тут доповіли про міністра Фуше, тож один чобіт приховав уламки розп’яття зі слонової кості. Імператор підвівся, сидіти було вже несила. Став походжати туди-сюди по маленькій низькій кімнаті поштової станції, не чув жодного звуку від люду, що тиснувся на вулиці перед відчиненими дверима, і все-таки чекав на якийсь людський голос. Мовчання було страхітливим, імператор чекав бодай одного слова, не вітань, не радості, а тільки одного слова, одним одного людського слова. Але не чути було того слова. Імператор походжав, удавав, ніби не знає, що люди перед дверима бачать його, але йому було страшенно прикро, що його бачать. Оте вбивче мовчання, яке струменіло від людей, їхня непорушність, їхнє невтомне пильне терпіння, спокійні очі і незмірний смуток наганяли на нього ще не знаний страх. Разом з імператором підвівся і мовчазний кульгавий генерал, його ад’ютант, його тінь. Він кульгав рівно на три кроки позаду імператора. Раптом імператор обернувся до відчинених дверей. Постояв коротку мить, немов чекав звичайного вигуку «Хай живе імператор!», вигуку, який так любили його вуха і який так ніжно гладив йому душу. Імператор став на порозі. Смолоскипи в кімнаті освітлювали йому спину, натомість його обличчя люди, які стояли надворі, не бачили. Люди на вулиці бачили тільки світло позаду імператора. Його обличчя, звернене до них, змішалося з синьою чорнотою літньої ночі, яка швидко опадала на землю. Здавалося, ніби люди стали ще мовчазніші, ніж доти. Навколо в полях сюрчали, мов на пуп, нічні коники. На небі вже засяяли зорі, срібні та добрі. Імператор стояв у відчинених двостулкових дверях. Він чекав. Чекав на яке-небудь слово. Він звик до заклику «Хай живе імператор!». Але тепер йому назустріч струменіла чорна німота людей і ночі, і навіть срібні добрі зорі видавалися розгніваними і ворожими. Якраз перед ним один селянин у першому ряду, без шапки і з простим обличчям, добре видним завдяки ясній ночі, голосно мовив сусідові:

— Хіба це імператор Наполеон? Це не імператор! Це Йов!

Імператор одразу обернувся.

— Далі! Вперед! — наказав він генералові Ґуро.

І сів у карету. «Це Йов! Йов!» — лунало у вухах імператора.

«Імператор Йов!» — відповідали колеса.

Імператор Йов їхав у Париж.

III 

Він сидів у кареті сам. Страшенно болів поперек. Карета котилася по гладенькій дорозі. Карета протинала ніч, що без упину слала у відчинені шибки з двох боків своє срібно-синє сяєво і солодкі літні запахи роси і трави. Імператор давно вже перегнав своїх солдатів-утікачів. Уже нізвідки не долинав жалісливий брязкіт розбитої зброї. Чути було тільки розмірений і швидкий тупіт копит по жорстві, землі, дерев’яних мостах і невиразний гуркіт коліс. Від часу до часу вони, здається, говорили. Найчастіше повторювали: «Він Йов, він Йов, він Йов!» Потім знову замовкали, немов згадували, що вони тільки каретні колеса й не годиться їм вимовляти людські слова. Поперек нестерпно болів, тож імператор відхилився назад. Та коли, випроставшись майже на повен зріст, ліг на подушки, раптом прокинувся інший, новий біль, пронизав, мов кинджал, серце, тривав лише секунду, потім нараз покинув груди, обернувся, здається, тонесенькою пилкою і став тихо і вправно прорізати нутрощі. Імператор знову сів. Глянув праворуч і ліворуч карети. Літня ніч була нескінченна. Париж сьогодні видався дальшим, ніж будь-коли. Хоч як швидко мчали коні, імператорові здавалося, ніби вони потроху сповільнюють алюр, тож він нахилився до вікна й наказав:

— Швидше! Швидше!

Ось уже хльоснув батіг, мов проворний постріл, і пробудив серед тихої ночі довге тріскотливе святкове відлуння. Колеса знову заспівали своєї старої гуркітливої пісні «Він Йов!». У поперек знову повернувся невідступний біль.

Імператор думав про старого Йова. Імператор не мав точного уявлення про оповідки, викладені в божественних книгах. Він ніколи не відчував бажання уявляти себе розбитим Божим слугою. Якщо він узагалі зберігав у пам’яті який-небудь побіжний образ одного з цих слуг, той образ поставав у постаті та жіночих шатах священика. Так, священика! Але цієї миті імператор уперше побачив точну подобизну старого Йова, навіть згадав, що колись бачився з ним, це сталося дуже давно, незліченні роки проминули відтоді. Роки великі, мов океани. І червоні, мов океани крові. Імператор сам колись бачив старого Йова. То був кволий, добрий, бідолашний дідусь, люди називали його святим отцем, а він, імператор, колись притягнув його зі святого міста, щоб той помазав його. А тепер імператор знову бачить старого сумного чоловіка; йому здавалося, ніби той, смиренний, сидить навпроти нього на задньому сидінні, як сидів колись смиренно на стільці в імператорському палаці. Старими терплячими очима дивився він у сміливі та нетерплячі очі імператора. І, хоч якими гострими та видющими були очі імператора, він усе-таки знав, що смиренний і кволий старий бачить краще, ніж він, імператор. Так, той старий був Йовом, думав Наполеон. Якусь мить його тішила ця думка. Одразу по тому йому видалося, ніби старий щось шепоче, нахилився вперед немов на те, щоб його краще розуміли, й повторив: «Ти теж Йов! Ми всі коли-небудь стаємо Йовом!» Авжеж, так і є, кивнув головою імператор.

Прудкі копита тупотіли цієї миті по дерев’яному мосту, й імператор прокинувся. Глянув у вікно. Йому здалося, ніби обрій уже прояснів від ліхтарів близького великого міста, його міста Парижа, де стоїть його трон, і він уже не думав про старого Йова, та й колеса, здається, теж забули про нього, бо співали тепер інший текст: «На Париж, на Париж, на Париж!» Тепер усе знову буде добре, думав імператор. Тепер він викриє брехунів, покарає адвокатів, збере солдатів і розіб’є ворогів. Я ще досі імператор Наполеон! Ще стоїть мій трон! Ще кружляє мій орел! Але за кілька хвилин на імператора, що відчував наближення столиці, знову напосілася скорбота. Йому здавалося, ніби він бачить, як за його орлом, хоча той ще ширяє, вже женуться і ось уже оточують четверо чорних воронів, які літають ще швидше від нього: імператорський орел ширяє в оточенні воронів. Що таке трон? Ох, він, імператор, що розбив і створив так багато тронів, добре знав, що трон — минуща річ, яка залежно від примхи випадку розбивається в друзки. Що таке пустий трон, трон без наступника? Що таке імператор без сина? Так, якби ж його син ще жив у місті! Для кого, як не для сина, він би викривав брехунів, карав адвокатів, скликав солдатів, розбивав ворогів? Для дурних і марнославних братів? Для дрібного роду, від якого він походить і який насправді походить від нього, немов він його породив, а не рід породив його? Для слабких і невірних друзів? Для жінок, які діставалися йому, бо це притаманно їхній природі, і які не менш легко віддалися б одному з його бравих і добрих гренадерів? Для дітей, яких він, мабуть, зачав із неуважною пристрастю? Для армії? Так, можливо, тільки для неї! Але він сам лише кілька годин тому дозволив знищити її. Немає вже армії! Син і спадкоємець далеко і безсилий! Тільки трон стоїть у місті Парижі, пустий трон, стілець із дерева, оксамиту й золота! Дерево вже точать шашелі. Оксамит уже точить міль. Тільки золото ще впирається, цей майже незнищенний і найоманливіший матеріал, ця вірність диявола! Імператорові нараз видалося, ніби коні мчать надто прудко, колеса котяться надто квапливо, він хотів наказати, щоб їхали повільніше. І раптом його опанував страх перед Парижем, перед пустим троном і перед зрадниками і адвокатами. Він хотів ще хвилину поміркувати. Але місто наближалося швидко, дедалі швидше, немов бігло йому назустріч, щоб зустрітися з ним ще на півдорозі, показати йому своє заплакане обличчя і примарний трон. Імператор мало не крикнув: «Повільніше! Поволі!» — як карета вже доїхала до перших вуличок і він бачив, що вже недалеко й вулиця Фобур Сент-Оноре. Хотів запитати, яка година, бо його приголомшила пітьма на вулицях. Здавалося, ніби північ давно вже минула. Але, порахувавши, подумав, що навряд чи може бути така пізня година. Всі крамниці були закриті. Всі будинки заціпеніли. З вікон посміхалася лише пуста пітьма. Імператор нахилився до шибки карети, але не бачив, що тепер пробігає повз неї. Хотів запитати, яка година. Але забувся і запитав:

— Який сьогодні день?

— Двадцяте червня, Ваша Величносте! — крикнув офіцер поряд із каретою.

Імператор відхилився назад, давній біль у попереку дуже посилився. Імператор уже не знав, чи він запитав не так, чи офіцер не так зрозумів його. Двадцяте червня! Саме двадцятого березня він повернувся до свого міста. Точнісінько, як і біль, і подібна до нього, мов сестра, до нього знову повернулася його давня забобонність і налякала його. Двадцяте! Що за дата! Двадцятого народився його син, двадцятого колись убили його ім’ям герцога Енґієнського, двадцятого він уперше повернувся додому! Так, сьогодні двадцяте червня! Це тривало три місяці, цілі три місяці! Тоді — ох, він достеменно пам’ятає, був негодящий вечір, із неба лилися холодні, підступні струмені, але народ Франції, народ імператора зігрів своїм віддихом місто. Він гукав: «Хай живе імператор!» Смолоскипи, здавалося, були вічні та яскраві, немов зорі, які вперто уникали неба, а спів «Марсельєзи», який долинав до нього, видавався досить могутнім, щоб прогнати навіть хмари з неба. Тисячі голих білих рук простягалися назустріч імператорові, і кожна була немов обличчям, тож імператор був змушений заплющувати очі перед такою пишнотою перемоги, світла і віри. А тепер у Парижі навіть вікна чорні. Літня ніч була лагідна, срібно-синя і лагідна. Міцно і п’янко пахли акації. Зорі світилися вдвічі яскравіше, бо на вулицях не горіли ліхтарі. Яка сьогодні лагідна ніч, коли його, імператора, розбили! І яка була несамовита, коли він тріумфував! Ну й жорстокий той всемогутній Господь, і з якою злою зневагою споглядає він імператора Наполеона!

Коли карета зупинилася, не було радісних вигуків, тільки ненависна мирна літня ніч. Імператор чув ухання сичів у далеких закутках парку коло палацу. Поперек так болів, що імператорові здавалося, ніби він і сам застогнав, коли опустили підніжку і він ладнався вийти з карети. Глянув на свого давнього приятеля — міністра Коленкура. Добряга чекав його сам на білому кам’яному порозі, під срібно-синім сяйвом нічного неба позаду золотого відображення світла, яке лилося з вікон Єлисейського палацу. Імператор одразу впізнав Коленкура. Обняв його. Здавалося, ніби міністр цілу вічність чекав на тому порозі імператора, чекав сам на нещасного й жалюгідно розбитого імператора. Міністр намірявся прийняти імператора, що повернувся додому, наперед дібраними словами розради. «Величносте, — хотів він сказати, — ще не все втрачене!» Але, коли міністр побачив, як імператор виходить із карети, ця так часто стиха повторювана фраза завмерла в нього на вустах. Імператор обняв Коленкура, і той заплакав, його сльози падали на товстий шар пилу, що осів на плечах імператорського плаща за багато днів, падали чутно, твердо й виразно; здавалося, ніби віск зі свічок скапує на плечі імператора. Він швидко розімкнув обійми й заквапився крізь двері до сходів. І, немов прагнучи винагородити вірність того міністра, якого імператор цієї миті любив дужче, ніж своїх бойових товаришів, він коротко і смиренно розповів, чому була програна битва. Та водночас імператор відчував, яку жалюгідну й прикру відзнаку він дав своєму приятелеві, тож раптом замовк.

— Що ви кажете? — запитав імператор, коли вони опинились у кімнаті.

— Я кажу, Ваша Величносте, — відповів міністр, намагаючись надати своєму голосу твердості та виразності, щоб приховати сльози, які душили його і вже піднялися до очей, — що було б краще, якби ви не поверталися.

— Я не маю солдатів, — мовив імператор. — Я не маю зброї! Я шукав смерті. Вона зневажила мене. — Імператор ліг на диван. І раптом підвівся, сів, повнячись безглуздої оманливої надії, яка видалася йому порятунком. — Ванну! — наказав він. — Гарячу ванну! — Він простяг руку. — Негайно ванну! — повторив він. Води, гарячої, майже окропу, думав він і не мав уже ніяких інших думок. Йому раптом здалося, ніби гаряча вода має властивість розв’язувати всі, абсолютно всі загадки, прояснювати мозок і очищати серце.

Зайшовши в супроводі міністра Коленкура до ванної кімнати, імператор спершу побачив свого слугу, що вірно й заціпеніло стояв коло паркої ванни, немов пильнував оманливу стихію води, яка, напевне, могла виказати імператорові, як його зрадили один генерал і власна дружина. Тієї самої миті імператор помітив, як крізь другі двері, які вели з ванної кімнати до коридору прислуги, виходить одна з його служниць. Йому раптом здалося, ніби він зобов’язаний навіть цій, можливо, одній з останніх служниць свого двору, сказати добре, можливо, прощальне слово, і він кивнув слузі, щоб той привів її назад. Служниця розвернулася, ось уже стоїть перед ним. Потім стала навколішки й голосно заридала. Анітрохи не ховала свого обличчя, стояла навколішки й підняла його вгору. Сльози заливали обличчя, вкривши його гарячою мокрою пеленою. Імператор трохи нахилився до жінки. Він упізнав її. Він бачив худе, засіяне ластовинням личко, згадав, що бачив цю жінку ввечері в парку, і водночас знову побачив обличчя її сина, малого барабанщика.

— Підведися! — наказав імператор. Жінка слухняно встала. Він швидко і лагідно погладив її покриту чепчиком голову. — Ти маєш малого сина, знаєш, де він тепер? — запитав імператор.

— Він був із вами на бойовищі! — відповіла Анжеліна. Крізь теплу мокру пелену своїх сліз вона дивилась на імператора безстрашними ясними очима, і її голос теж був виразний і дзвінкий.

— А тепер іди, дитино моя! — сказав імператор. Анжеліна ще чекала якусь мить, і він повторив: — Таж іди! — Взяв її м’яко за плечі й лагідно розвернув. Вона пішла.

— Скажіть їй, — наказав імператор, — що її син поліг і що я сам поховав його! Дайте їй завтра п’ять тисяч. Це зробиш ти! — додав імператор, обернувшись до свого слуги. Дав себе роздягти і зайшов у ванну. Думав, що зможе побути сам у гарячій воді, яку любив і в якій почувався затишно. Але прийшли його брат Жозеф і військовий міністр. Імператор дозволив їм підійти до краю ванни, розповів про перебіг битви, страшенно розхвилювався, і те хвилювання навіть йому самому видалося безглуздим, проте він не міг приборкати його. Звинувачував маршала Нея. Імператора виповнили зарозумілість і сором, він голий сидів у воді, крізь пару обличчя видавались йому розмитими, він махнув голими руками, вдарив долонями по воді, вода хлюпнула через край ванни і бризнула високо й далеко, обляпавши мундири присутніх. Вони навіть не ворухнулись. Раптом імператорові знову видалося, що все пропало, його жвавість пригасла, він замовк і відхилився назад, відчував, сидячи в гарячій воді, холодний дрож, і запитав, щоб тільки не помітили, що він раптом став кволий і безпорадний, і щоб усе-таки признатись у цьому — що робити?

Але імператор цієї миті знав: тепер він буде змушений робити тільки те, що залежить уже не від нього і не від інших людей, а давно вже приписане страхітливим, незнаним і надміру могутнім законом. Ох! Він гадав, що звичайна помічна ванна дасть йому розраду й поверне силу. Проте він уперше почувався безпорадним. Він утомився від лиха та від численних недоспаних ночей і бачив своїми великими очима, яким не давала заплющитись тільки безмірна скорбота, бачив, і то незважаючи на випари від гарячої води у ванні, цілком очевидні, вперше цілком очевидні ознаки слабкості на обличчях брата і друзів. Те, що вони скажуть мені, думав він, буде безглуздим, бо вони можуть радити тільки тому, хто рівня їм. Я дослухався до одних законів, коли був великий і сильний, а тепер, коли я безпорадний і кволий, змушений дослухатися до інших законів. Що вони знають про мене? Вони не знають мене! Вони не знають мене, знають мене не більше, ніж зорі — сонце, завдяки якому вони живуть і навколо якого обертаються. Великий, завжди пильний імператор уперше в своєму житті мав утомлені очі і вперше відчув, що втомленими і нещасними очима можна бачити виразніше й далі, ніж свіжими і гострими. Він ще раз подумав про старого Йова і старого святого отця, а також про друзів, які прийшли втішити переможеного. Імператор підвівся і вийшов до своїх друзів, голий, як Йов. Тільки мить вони бачили його жовтявий складчастий живіт, жирні стегна, що в білих, мов сніг, імператорських штанах видавалися такими сильними і м’язистими, коротку міцну шию, заокруглену спину, маленькі ступні й тендітні пальці ніг. Ця сцена тривала лише мить. Одразу підійшов служник і прикрив невелике тіло широкою білою фланеллю. Голі ступні імператора лишали щокроку виразні мокрі сліди. За кілька хвилин знову прийшла Анжеліна, як і приписував їй обов’язок. Побачила сліди імператорських ніг і, миючи підлогу, думала, що вона ганьбить і ображає сліди імператора, бо змушена витирати їх. Слуга, що мав забрати ще пляшечки, мило і рушники, підійшов до Анжеліни й тихесенько мовив:

— Я мушу повідомити тобі прикру новину. Ти чуєш? Дуже прикру!

— Кажи! — відповіла Анжеліна.

— Твій син... — почав слуга.

— Загинув, — спокійнісінько мовила вона.

— Так. Імператор сам поховав його.

Анжеліна прихилилася до стіни. Помовчала мить. Потім сказала:

— Він був моїм сином. Він любив імператора. Так, як я люблю його...

— Ти отримаєш п’ять тисяч золотих монет, — додав слуга.

— Вони мені не потрібні. Можеш узяти собі, — відмовилась Анжеліна. — Іди, — додала вона, — не заважай мені! Мені треба працювати!

Опинившись сама, Анжеліна стала навколішки, перехрестилася, хотіла молитись і не могла. Зі щіткою в руках довго стояла навколішки. Здавалося, ніби Анжеліна служить підлозі, тоді як вона зверталася до неба, до свого мертвого сина і до імператора.

На серці в Анжеліни було тяжко, її очі були сухі. Вона оплакувала сина і водночас заздрила йому. Він загинув, загинув! Але його поховала рука імператора.

IV 

Наступного дня о десятій годині ранку в імператорському палаці зібралися міністри. Імператора чекали генерали і великі достойники імперії, нерухомо вишикувавшись у коридорі в два шереги, зосереджені, перелякані, скорботні й шанобливі. Насправді більшість їх боялися радше за власну долю, ніж за долю країни та імператора; дехто навіть більше переймався цікавістю, ніж болем. Ще інші більше переймалися впливом, яким, на їхню думку, вони завдячують своїй славі і який давав їм змогу жити після повернення імператора: вони стояли врочисто і вважали, що саме вони — найголовніші берейтори найважливішої долі. Фуше чекав уже в залі. Його обличчя було ще блідішим і жовтішим, ніж звичайно. Коли зайшов імператор, він украй низько нахилив свою довгасту голову. Імператор ні на кого не дивився. Проте відчував і прихований погляд міністра поліції, і нещадний та чесний погляд старого Карно. Імператор не вважав, що повинен дивитися на всіх: кожного з них він знав дуже давно. І знав наперед, що вони думають і що скажуть. Імператор сів.

— Засідання відкрито! — оголосив він спокійним голосом. — Я повернувся, — казав він далі, — щоб відвернути лихо, яке спіткало нас. Але я потребую на якийсь час абсолютної влади.

Усі опустили очі. Тільки Фуше незмінно дививсь на імператора своїми ясними очима. І водночас невпинно писав якусь записку. Бозна-кому, й імператор добре бачив це. Міністр поліції писав, не дивлячись на сторінки. Його очі всякчас були спрямовані на імператора, здавалося, ніби його рука, невтомно пишучи на папері, мала власні очі. Тепер підвівся імператор:

— Ви хочете, я відчуваю, щоб я зрікся, — мовив він.

— Так, Ваша Величносте, — відповів один з міністрів.

Імператор знав про це. Він ставив кожне запитання на те, щоб отримати відповідь, якої давно сподівався. Проте сказав, і йому самому здавалося, ніби в ньому говорить хтось чужий:

— Ворог у країні. Я, хоч би що могло статися, людина з народу і солдат. Одне моє слово — і всі депутати страчені. Я ще сьогодні маю сто тридцять тисяч війська. Англійці і пруссаки втомлені. Вони перемогли, але виснажені. Австрійці і росіяни далеко!

Усі міністри мовчали. Ще раз, востаннє, вони відчули всю піднесеність голосу імператора. Вони дослухалися, але тільки до голосу, до звучання слів, а не до їхнього значення. Імператор і сам добре знав, що говорить марно. Він раптом замовк. Кожне слово було марне. Він уже не хотів боротися за свій трон. Уперше в своєму житті, відколи став могутнім, він відчув щастя, притаманне зреченню. Посеред промови на нього спала ласка смирення. Він раптом відчув благословення поразки й цілком, цілком таємну насолоду, що він, лише захотівши, будь-якої миті міг би спровадити у відставку, арештувати, ба навіть стратити на гільйотині чи розстріляти цих міністрів, до яких він тепер промовляв, і депутатів, які чекали миті повалити його. Якби лише захотів!.. Та він не хотів. То було чудове відчуття, і він уперше зазнав його: могти і все-таки не хотіти! Все своє нескінченно багате й насичене життя він набагато більше хотів і прагнув, ніж доля могла дати земній людині. Тепер уперше і саме в мить своєї ганьби і поразки він відчув, що має дуже велику владу, але зовсім не бажає її. То було блаженне відчуття. Імператорові здавалося, ніби він тримає в руці добре загострений меч, який робив його щасливим, і то саме тому, що він не скористався ним. Він, завжди думавши, що слід бити і вражати, вперше натрапив на здогад про щастя, яке дає слабкість і дарує покора. Вперше в своєму гордому і сповненому сили житті імператор здогадався про шляхетне блаженство слабкого, переможеного і зреченого. Вперше в своєму житті він відчув бажання бути слугою, а не паном. Уперше в своєму житті відчув, що йому багато за що треба покаятись, бо він незмірно грішив. Йому здавалося, наче задля спасіння своєї душі він повинен розкрити руку, що тримає загострений меч, на який він упаде, безсилий і смиренний цієї миті.

Проте в його душі жила ще й інша людина, а саме: давній імператор Наполеон, і саме він тепер знову заговорив до міністрів, він міг би за два тижні зібрати нову армію, він безперечно міг би розбити ворога, запевняв їх. Але вже знав, що не зможе переконати ані міністрів, ані депутатів. Тих адвокатів імператор ненавидів, він міг би, звичайно, покінчити з ними, але надто зневажав їх, щоб чинити над ними насильство, крім того, він, усякчас схильний до насильства, цієї миті вже не любив його. Він уже досить зловживав насильством. Він хотів зректися трону. Він уже не хотів бути імператором. Від часу до часу з далекої далечіні він, здавалося, чув вабливий поклик лиха. Цей поклик мало-помалу ставав ще гучнішим і виразнішим, ніж вигуки люду перед палацом: «Хай живе імператор!» Адже перед його вікнами ще й досі гукали: «Хай живе імператор!» Бідолашні друзі, подумав він. Вони люблять мене, і я також люблю їх, і вони гинуть за мене, і живуть задля мене, а от я не можу загинути за них. Вони так люблять мене, що хочуть бачити мене могутнім! А я тепер люблю безсилля. Я люблю безсилля. Великим я так довго був нещасним, а тепер хочу бути малим і щасливим!..

Але люди знову кричали: «Хай живе імператор! — наче здогадувалися, що відбувається в його душі, і наче хотіли не так ушанувати його, як нагадати, що він імператор і повинен лишатися імператором. Траплялися миті, коли ці вигуки доходили до його серця, і тоді він бачив, що його давня зарозумілість ще живе там, у його серці; і ця давня імператорська зарозумілість відповідала й на вигуки нечутно для людей, але гучно в грудях імператора. Вони гукають мені, отже, я ще імператор, озивалася в його грудях давня зарозумілість. Але невдовзі вже промовляв інший голос: «Я більше, ніж імператор, я імператор, що зрікся трону. Я тримав меч у руках і випустив його. Я сиджу на троні і вже чую, як його точать шашелі. Я сиджу на троні і вже бачу, як лежу в домовині. Я тримаю скіпетр, а бажаю мати тільки хрест, — так, я бажаю собі хреста!..»

Цієї ночі імператор не спав. Ніч була душна і важка. Хоча на срібно-синьому небі сяяли всі мільйони зір, імператорові, коли він поглядав на них, здавалося, наче то не справжні зорі, а тільки бліді далекі обриси справжніх зір. Цієї ночі йому знову здавалося, ніби він прозирає таємні незбагненні наміри стерничого світу. Імператор ще не пізнав Бога, а вже вважав, що прозирає його задуми. Він, імператор, схоже, досі вважав, ніби Бог — володар, такий, як і він, але розумніший та обачніший, а отже, міцніше утверджений. Натомість він, імператор Наполеон, через великодушність ошукався, через великодушність утратив владу. Без великодушності він теж міг би бути Богом, створювати сині склепіння небес, регулювати сяєво і ходу зір, визначати долю людей і напрям вітру, плин хмар і політ птахів. Проте він, імператор Наполеон, був скромніший за Бога, недбалий унаслідок шляхетності, легковажний унаслідок великодушності. Він відчинив вікно. Чув радісне монотонне сюрчання коників у парку. Пахло насиченим мирним духом літньої ночі, дурманним бузком і надміру солодкими акаціями. Від цього всього імператор лише спохмурнів.

Він уже не хотів ані трону, ані корони, ані палацу, ані скіпетра. Він хотів бути таким простим, як один із багатьох тисяч його солдатів, які загинули за нього і за французьку землю. Він зневажав людей, які завтра або післязавтра змусять його зректися трону, а водночас був удячний їм, що вони змусять його зректися. Він ненавидів свою владу, а водночас і своє безсилля. Він уже не хотів бути імператором і водночас хотів лишитися імператором. Сьогодні цієї миті депутати в палаті радяться, чи повинен він лишитися імператором, чи ні.

Безпорадний і неспокійний походжав імператор по кімнаті, постояв мить коло відчиненого вікна, розвернувся, сів за стіл, висунув таємну шухляду, спробував упорядкувати свої папери, розклавши їх на три купки. Одні папери були байдужі, їх можна було лишити, інші — небезпечні, їх годилося знищити, ще інші він хотів зберегти, забрати з собою. Коло золотого полум’я воскових свічок імператор потримав і кілька листів. Попіл недбало розвіяв по столу й по килиму. Та нараз зупинився, обережно поклав приречені папери і знову став походжати по кімнаті. Подумав, що, мабуть, зарано знищувати листи, і його опанував страх, давній забобонний страх, що він отак легковажно дав долі вказівку, підказав напрям. Від цієї думки відчув утому і спробував лягти на дивані. Та тільки-но ліг, йому здалося, ніби тепер він іще безпорадніший, і чорний клопіт обсів його душу, мов темні ворони — труп. Мусив підвестися. Знову глянув на небо, потім на годинник: ця ніч не мала кінця. Плутані картини пробігали перед очима, поставали сцени без часового і логічного зв’язку, водночас із різних, раптом висунутих шухляд пам’яті. Імператор безсило віддався їм, підпер голову руками і заснув сидячи.

Його розбудив перший несміливий поклик пробудженого птаства. Засірів день, теплий вітер лагідно ворушив крони дерев і стулки високого вікна. Вони трохи рипіли на завісах і налякали імператора. Він вийшов із кімнати. Слуга, що сидів за дверима на стільці, підскочив, готуючись іти за ним. Натомість вартовий, що стояв під дверима, заснув стоячи й заціпенів із рушницею на плечі. То був молодесенький хлопець, над його вустами, що розтулялись і затулялись при кожному подиху, пробивався ніжний чорний пушок, а округлі селянські щоки червоніли так, наче він заснув не стоячи з рушницею в руці, а вдома в ліжку коло дівчини. Колись, можливо, і мій син буде отаким, подумав імператор. А я не побачу його. Такі самі вусики проб’ються в нього під носом, він теж засинатиме стоячи, а я цього не побачу. Імператор простер руку і схопив хлопця за мочку вуха. Солдат прокинувся й перелякався, широко розплющив золотаво-карі очі і скидався на перелякану козулю в мундирі. Лише за кілька секунд він упізнав імператора і, ще сонний, але вже повнячись страху й непевності, машинально взяв рушницю на караул. Імператор тільки глянув на нього й пішов далі.

Усе птаство раділо переможному ранкові. Вітер ущух, дерева непорушно, немов націлившись на вічність, стояли в тихому блакитному сяєві. Це останній день, коли я ще імператор Франції, подумав імператор. Так, уже немає сумнівів. Здається, сам ранок сповіщав йому про це, пташки сьогодні раділи надто вже злобно і пронизливо, навіть сонце, вже сходячи за густою, буйною зеленю, мало лиховісний жовто-червоний лик. Імператор не відчував літнього спокою цього ранку, не хотів відчувати його. Проте відчув на секунду, коли йшов і заплющив очі, що Господь і його світ хочуть бути прихильними до нього і що інші люди на його місці, в цьому саду, цієї години, в зелено-блакитно-золотому сяєві народжуваного дня були б удячні, смиренні і щасливі. А з нього ранок просто глузував. Так, правічний бог сонця сходив, сходив, як і за давніх-давен, немов нічого не сталося, немов його, імператора, сонце не заходило саме цієї миті. Ніч, ніч мала б бути сьогодні! Щоб не бачити, як міцніє день, імператор раптом розвернувся. Наказав опустити завіси. Він хотів ще на кілька годин подовжити ніч.

Імператор заснув у чоботях, мундирі. Він заборонив будити себе, а проте його таки наважились збудити, тож, прокинувшись, він одразу подумав, що лакеї вже не виконують його наказів, але то був брат Люсьєн, наймолодший і найулюбленіший. Він стояв перед диваном, перед імператором, а крізь опущені гардини вже сіялось потужне, золоте й соковите сонячне проміння, тож Люсьєн, блідий, змарнілий і невиспаний, здавався частиною минулої ночі.

— Вони не хочуть! — тільки й сказав він.

— Я знав це, — відповів імператор і підвівся.

Перед палацом уже лунали щоденні знайомі заклики: «Хай живе імператор!». Сів і сказав братові:

— Чуєш? Народ хоче, щоб я жив, а представники народу прагнуть моєї смерті. Я не вірю ані народові, ані його представникам. Я вірив тільки в свою зорю, а вона закотилася.

Брат мовчав. Опустив голову. Він був молодий, і йому здавалося, ніби він став ще молодший і дурніший від лиха, а водночас — немов він ще й тепер має обов’язок підтримати і врятувати імператора, свого брата, що був для нього як батько. Тому несміливо нагадав:

— Ти ще досі імператор! Ти ще досі імператор! Ти не повинен зрікатися!

— Я зречуся! — відповів Наполеон. — Я не втомився, але я, мій любий брате, мій найдорожчий брате, я змінився. Бачиш, я вже не вірю в усе те, в що завжди вірив: у силу, владу та успіх. Тому, бачиш, я зречуся. Проте я ще не можу вірити в інше: в силу, якої ми не знаємо. Я, бачиш, брате, навіть сьогодні стою посередині. В людей я вже не вірю, а в Бога ще не вірю. Але вже відчуваю його, вже починаю відчувати його.

Імператор говорив для себе, і добре знав, що брат не розуміє його. І справді, брат Люсьєн не розумів і вважав, що імператор утомився й марить.

Брат був добрий, сміливий та вірний, але нічого не знав про збурений розум імператора, не розумів його слів і смутку. Імператор добре знав про це. Але все-таки говорив, бо мовчав усю нескінченно довгу ніч, а також через те, що знав: Люсьєн, його улюблений і щиросердий брат, не розуміє його.

Люсьєн опустив голову. Він і справді нічого не розумів. Тільки одна думка нагнала на нього страху: невдовзі вони прийдуть! Невдовзі вони прийдуть!

VI 

Вони таки прийшли, о десятій годині ранку. Мали радісні, сумні й розпачливі обличчя. Імператор, пильний і уважний, дивився на кожного по черзі: старого Коленкура, свого брата Жозефа, любого Реньйо. Інші чекали поряд, у залі міністерських нарад. Доповіли про Фуше, міністра поліції.

— Нехай заходить, — наказав імператор. — І то негайно!

Фуше зайшов. Він низько вклонився і стояв зігнувшись так довго, що здавалося, ніби йому коштує справжніх мук знову випростати спину і підняти голову. В правій руці він тримав темно-зелену сап’янову течку, а в лівій — міністерського капелюха. Імператор ще уважніше і пильніше, ніж раніше до інших, придивився до свого наймерзеннішого ворога. Здавалося, ніби він до кінця своїх днів хоче точно закарбувати в пам’яті постать цього чоловіка і всі його риси; ніби він звелів йому прийти тільки задля цієї мети. Імператор, здавалося, присвятив себе цьому завданню з насолодою митця, який знайшов довершений об’єкт у вигляді свого наймерзеннішого міністра. Він ще боїться мене, думав імператор. Я ще можу завадити йому, передусім завадити, а потім, можливо, знищити. В своїй зеленій течці він несе мені смертний вирок, але тільки я можу підписати його, і він боїться, що я ще не захочу. Він не знає мене, та і як він мав знати! Як мало знає диявол свого господаря! Я змушу його ще трохи почекати! Що за довершений екземпляр! Яка узгодженість між обличчям, руками, поведінкою і душею! Я дозволив йому жити та існувати, як Господь дає жити та існувати дияволу. Але тепер, коли я вже не Бог, він живе з власної ласки, а вже завтра з ласки англійців, австрійців, пруссаків і короля.

— Дивіться на мене! — звелів імператор.

Фуше підняв голову. Хотів щось сказати, але, зустрівшись із поглядом імператора, не міг і вуст розтулити. Перед цим поглядом він часто лише тремтів. А тепер уперше цей погляд ще й паралізував його. У Фуше раптом пересохли і вкрилися осугою вуста, й жодне слово не могло проскочити крізь них, він мимоволі зволожив їх вузеньким і блідим кінчиком язика. Що за дивина, думав імператор. Геть усі його рухи повторюють рухи змії.

Яка ж вона правдива, ця банальна символіка!

— Напишіть отим месьє, які чекають отам, одне слово, що невдовзі я підпишу. Вони можуть бути вдоволені!

Фуше підступив до столу імператора. Поклавши капелюха на стілець, але й далі тримаючи течку, обережними пальцями взяв зі столу чистий аркуш паперу, поклав на течку і писав отак, стоячи. Імператор уже не дивився на нього. Обернувся до брата й наказав:

— Пишіть! — І почав диктувати: — «Я постаю як жертва ненависті, яку вороги Франції живлять проти мене. Якщо їхні пояснення слушні і вони переслідують тільки мою особу... Єднайтеся всі задля загального добра, задля змоги лишитися незалежною країною!..»

Ось до чого він докотився. Навколо нього стояли давні друзі і слуги. Крізь відчинене вікно в кімнату потужними, дурманними, п’янкими хвилями заходило сліпуче літнє тепло. Ніщо не ворушилося. Люди і речі заціпеніли, навіть легенькі завіси з жовтуватого мусліну на вікнах повисли нерухомими, немов скам’янілими складками. Можна було б подумати, ніби й зовнішній світ заціпенів, Париж уже й не дихав під тягарем спеки, чиє золото було важчим за свинець, і вся Франція мріла в променистому сяєві, мріла й чекала; села й міста ще спали, тим часом як із півночі вже підходили вороги; трава на луках росла й чекала, що її затопчуть, а колоски на полі вже знали, що виросли даремно, цього року вже не змелють зерна і не спечуть хліба, і можна було відчути нерухомі, мертві млини, розпорошені в усій країні. Дихало тільки мертве каміння на вулицях та у завулках, але його віддих був тільки мертвою теплотою...

Раптом із вулиці крізь вікно долинув пронизливий жіночий крик: «Хай живе імператор!» Цей крик пролунав серед гнітючої тиші літа так, немов спалахнула яскрава іскра на сухому німому труті. В кімнаті імператора стало чути, як дихають люди. Їхні очі широко розплющились, звеселіли і дивились на імператора. Кожен легенько ворухнувся, немов перевіряючи, чи його заціпенілість справді вже минула, інші повторювали цей рух. Пронизливий крик жінки ще не відлунав, як йому вже вторував глухий грім тисяч чоловічих горлянок на вулиці: «Хай живе імператор!» Хтось один у кімнаті розтулив вуста, наче й собі, хотів приєднатись до крику, та імператор помітив і очима наказав мовчати так грізно, що вуста приятеля якусь мить були розтулені і всі, здається, майже навіч побачили, як його вшанування завмерло між язиком і зубами. На вулиці ще раз, і втретє, і вдесяте гриміло: «Хай живе імператор!» Імператор уже не диктував. Він не обертався. Сидів плечима до вікна, крізь яке долинав цей крик, здавалося, ніби він, обурившись, навмисне обернувся плечима до нього. Насправді ті вигуки засмутили його і водночас наповнили гордістю. Він ще думав про останнє, щойно продиктоване речення: «Єднайтеся всі задля загального добра, задля змоги лишитися незалежною країною!..» Це речення він обдумував ще вчора і позавчора, воно вже давно жило в його серці. Що ж, оскільки він висловив і оживив це речення, йому здавалося, ніби та жінка з народу почула його, а разом із нею й весь народ. Авжеж, то його народ, то французи! Отож він завжди казав їм слушні слова, і то слушної миті, а якби сам не вимовив їх, вони б здогадалися і знали, як, скажімо, тепер. Імператор знав усіх тих людей надворі, люд із передмість, унтер-офіцерів і офіцерів, жінок у червоних хустках, чимало яких були прикрашені фіалками, всіх дітей Вітчизни, — і солодкий барабанний дріб «Марсельєзи» дріботів поміж гучних ударів у литаври. Раптом у кімнаті імператора поширився давній любий знайомий запах, немов крізь вікно зайшов дорогий гість: запах солдатів, запах народу, пороху, паркого супу на біваках, тріскотливого запаленого хмизу, а також запах теплої людської крові; так, навіть він, запах теплої людської крові.

Імператор відчув, як у ньому наростає ще не знана гордість, цілком інша гордість, ніж та, яку він відчував увечері після переможних битв, після зустрічі з зарозумілим і розбитим ворогом, що благає про мир. То була нова гордість, далека і дуже шляхетна сестра тієї гордості, яку він знав так добре. Тієї миті, коли він сам себе знищував і принижував, його підніс і підтримав сам народ Франції. Корону, яку він сам вдягнув собі на голову, він тепер скинув, але народ дав йому нову корону, невидну, але справжню, корону, за якою він завжди тужив і ніколи не знав, як дотягтися до неї. Поки імператор панував над французьким народом, він видавався йому непевним і мінливим. Зате тепер, коли імператор розбив свій скіпетр, він справді став імператором Франції. Надворі й далі гукали: «Хай живе імператор!» Люди, що зібралися в кімнаті, засвідчували ще більший неспокій.

— Зачиніть вікно! — наказав імператор. Вікно зачинили, але вже приглушені вигуки долинали тепер, немов із далечіні.

Цієї миті хтось гучно схлипнув, звук був виразний, дарма що одразу притлуїмлений, наче перерізаний навпіл, але досить сильний і приголомшливий, щоб і в решти на очах проступили сльози.

— Я не можу писати далі, — тихо мовив брат імператора. Він майже шепотів, але серед тиші всі добре чули його.

Вони не знають мене, навіть тепер не знають, думав імператор. Я гордий і байдужий, я знав і скорботу, від смутку мені добре, можна було б сказати, що я щасливий. А вони, мої друзі, плачуть! Кожен гренадер зрозумів би мене... Імператор неохоче наказав:

— Флері де Шабулон, сядьте й пишіть далі: «Моє політичне життя скінчилося. Я призначаю свого сина під ім’ям Наполеона II імператором французів».

Усі мовчали. Перо шкрябало квапливо і грубо. Раптом усі почули, як на папір щось ляпнуло. Серед тиші цей звук видавався гучним, немов падіння краплі воску зі свічки на папір. Але то був не мертвий віск, а жива сльозина. Вона впала з ока писця на папір, другу він швиденько змахнув з ока лівим рукавом, не припиняючи писати.

Імператор вирвав папір із його рук. Підписав властивим йому летючим розчерком. Протягом короткої миті, потрібної для підпису, в його опущених очах з’явився величний, сильний і піднесений блиск, якого ніхто не бачив, і його вуста трохи скривилися. Натомість вуста бачили всі, тож і виснували, що імператор страждає. Та він не страждав, а тільки зневажав. Він підвівся, обійняв писця і попрощався з усіма. Він зрікся трону. Йому здавалося, наче тепер його вперше коронували.

VII

Імператор був сам аж до вечора. До нього зайшов тільки слуга, молодик, якого він любив. Він приніс імператорові їжу, яку полюбляв імператор, коли був сам: те, що можна швидко проковтнути з притаманним їдцеві нетерпінням. Лагідні очі молодика були заслані пеленою, дарма що він напівзаплющив повіки, його загалом здорове смагляве і гладеньке обличчя пожовкло і раптом укрилось численними зморшками. Здавалося, ніби він пережив великий переляк, або повернувся з далекої подорожі, або бачив моторошний сон.

— Лишайся тут, — наказав імператор. — Сядь отам і візьми оту книжку. — Він показав на столик, де лежали книжки і карти. — Почитай мені, спочатку або зсередини, байдуже!

Слуга послухався. Сів і почав читати. То була книжка про Америку, і слуга почав читати з першої сторінки, — з поваги до книжки і з поваги до імператора. Читав ревно, уважно, монотонно, як читав колись хлопцем у школі, майже карбуючи кожне слово, — про характер ґрунту, рослин і людей, він прочитав багато сторінок, не наважувався підняти очі від сторінки й лише відчував, що імператор уже не слухає його, невдовзі підвівся й підійшов до вікна, потім знову повернувся до столу. Слуга здогадався, що імператор скоро заговорить, розхвилювався і читав дедалі швидше.

— Досить! — проказав імператор. — Глянь на мене! — Слуга припинив читати посеред речення і глянув на імператора. — Мій сину, ти також плакав? — запитав імператор.

— Так, Ваша Величносте! — відповів молодик і відчув, що знову заплаче.

— Бачиш, — заговорив імператор, — ти ще молодий, ти ще не розібрався зі світом і законами життя. Запам’ятай, що я тепер кажу тобі, але не повторюй цих слів перед усім світом, а насамперед ніколи не записуй. Бо коли-небудь, я знаю, ти теж захочеш написати спогади, цього хочуть усі, хто пережив що-небудь. Усі коряться незбагненним, але цілком певним законам: зорі, вітри, перелітні птахи, імператор, солдати, всі люди, всі рослини. Закон, згідно з яким діяв я, вже виконано. Тепер я нарешті спробую жити. Розумієш? — Слуга кивнув головою. — Скажи, — запитав імператор, — ти плачеш через моє лихо? Ти думаєш, я нещасний?

Слуга підвівся, але не міг відповісти. Роззявляв рота, вагався, опускав очі й сказав:

— Величносте, я лише знаю, що я сам дуже нещасний!

— Отже, йди! — наказав імператор. — Я хочу бути сам!

Тепер, коли в кімнаті вже не чулося жодного звуку, до нього знову долинули невтомні вигуки народу перед палацом. Уже вечоріло, тільки народ, його народ, тільки народ Франції був таким наполегливим у любові. Люди вже знали, що він не імператор, але не переймалися його зреченням, а тужливо вигукували, як і того вечора, коли він повернувся: «Хай живе імператор!» — неначе він не програв найважливішу битву і не втратив життя всіх солдатів. Не всіх, раптом подумав він. Його солдатський розум знову, немов усупереч його волі, почав — уже вкотре — рахувати, що він має ще 5300 гвардійців, 6000 піхотинців, 700 жандармів, вісім рот ветеранів, армію генерала Ґруші, — й імператор умить забув увесь минулий день, своє зречення, свої плани і чув тільки заклики: «Хай живе імператор!», це наполегливе заохочення з боку народу, і він знову був імператором Наполеоном, мерщій підійшов до столу, похапцем розгорнув карти, і його голова ще ніколи, здавалося, не працювала так швидко і точно. Скоєні помилки видавалися йому сміховинними і дитячими оманами, він уже не розумів, чому був такий сліпий, нараз відчув полегкість, на нього немов спала милість Божа: здатність угадувати, ба навіть краще, достеменно знати, здавалося йому, плани ворогів, він перехитрував їх, заманив, ошукав, заплутав, ударив і знищив, нарешті визволив країну, знову вдарив по ворогах, уже далеко за кордонами, дійшов до узбережжя, Англія тікала на своїх кораблях до безпечних берегів острова, — як довго вона сама ще буде в безпеці від імператора? Коли-небудь він перетне море, цю одвічно ворожу, та інколи ласкаву стихію, і помститься, помститься! О, солодка помста!

Уже споночіло, та імператор так завзято вдивлявся в карти, що навряд чи й помітив, він, власне, бачив не карти, а живі села, хутори, шляхи, пагорби, бойовище, всі можливі, всі майбутні бойовища, тисячі бойовищ, і нараз воскресли вони всі, улюблені бойові товариші його молодості, полеглі брати, генерали і гренадери, смерть знову повертала їх йому, жоден, жоден уже не був потрібний їй, він переміг лише завдяки полеглим, які знову повернулись до життя. То була найбільша битва його життя, найдивовижніша, найвправніша, перемога була, мов гра, майже принадна в усій своїй страхітливості.

У двері постукали, імператор прокинувся. Доповіли, що прийшов міністр Карно. Принесли два бра із запаленими свічками, запалили люстру. Впустили міністра.

— Ви завадили мені! — обурився імператор.

— Ваша Величносте, прошу вибачити мені!

— Вибачаю. Але ви порушили перебіг найгарнішої битви. Я можу перемогти. Я можу прогнати їх за кордони. Мені треба не більше солдатів, ніж є в моєму розпорядженні. Я можу перемогти!

— Ваша Величносте, вже пізно. Вам заборонять перебувати тут. Вам загрожує небезпека, коли прийдуть вороги. Міністри не зможуть поручитися за ваше життя. Ви повинні виїхати звідси!

У кімнаті раптом стало дуже душно, імператор сам відчинив одне з вікон, і йому назустріч прогримів із незмірною силою заклик: «Хай живе імператор!».

Імператор не обернувся, а голосно проказав (стоячи плечима до міністра, тоді як його вуха сприймали сповнений любові та улюблений оглушливий поклик юрби):

— Отже, я мушу податися геть! Отже, я все-таки мушу податися геть!

VIII 

Стояло тепле золоте літо. Воно скидалось на останнє променисте вшанування з боку країни, французької землі, французьких небес. Здавалося, ніби французькі небеса і французька земля сповіщають: «Імператоре Наполеоне, ти вже ніколи не побачиш французького літа. Візьми з собою спогади про найкраще, що ми здатні дати тобі!»


Імператора вже не було, він став в’язнем у замку Мальмезон, у замку своєї першої дружини, покійної імператриці Жозефіни. Там жила їхня донька Гортензія. Інколи вона нагадувала йому покійну любу, а тепер удвічі любу матір. Те, як донька нахиляла голову, нарізала харчі, відхилялась на бильце, сміялася, коли їй казали щось, чого вона не розуміла й не хотіла розуміти, засвідчувало: вона успадкувала ці рухи та риси від матері, і тому була ще дорожча імператорові. Водночас він відчував ще й невеличкі, ба навіть незначні ревнощі до самого себе: його дружина, імператриця Жозефіна, мала лишитися єдиною жінкою, яку він любив, так само як він був єдиним імператором французького народу.

Ох, уже не було ніякої роботи, як віддаватися спогадам про цю жінку.

— Тут я ходив із нею, — казав імператор на тій або тій алеї, наче гуляв із Жозефіною лише по цій алеї. — Бачите, — казав він міністрові Карно, не помітивши, що посеред розповіді звернув уже на іншу доріжку, — тут, і я давно хотів сказати вам про це, її провідав мій син. І вона поцілувала його. Що за жінка! Вона пестила дитину, дитину іншої жінки, і, власне, саме через цю дитину вона перестала бути імператрицею. Ви чуєте, Карно!

— Так, Ваша Величносте!

Цей міністр усе своє життя був ворогом імператора і називав його зрадником свободи; ох, цього міністра вирізняло суворе і пряме серце. Але тепер, золотого вечора, коли вони гуляли по парку і міністр слухав імператора та його розповіді, які під впливом любові перекручували правду, дізнавався про його помилки і скорботу, він уперше, потихеньку, але досить виразно почав розуміти, що на світі є ще й інші закони, ніж ті, за якими він жив, інші закони, ніж закони непохитних переконань і сумління, вірності та зради.

— Ваша Величносте, — мовив міністр із великою щирістю давнього якобінця, — чуючи, як ви говорите так, я запитую себе, чому я так довго гадав, що повинен вважати вас за зрадника. Сьогодні, але, на жаль, уже запізно, я вважаю, що ви — найвірніший чоловік у цьому світі!

— Для цього ніколи не буває пізно, — тихо сказав імператор.

Назустріч їм ішов слуга і доповів про графиню Валевську. Давно вже, здавалося імператорові, він не бачив її. Тримаючи свою дитину, його дитину за руку, вона стояла перед ним з напівприкритим вуаллю обличчям, у чорному вбранні, тож він злякався на мить і зупинився, бо мав враження, ніби вона прийшла на його похорон, ніби він уже труп. Графиня, певне, помітила його переляк, пішла йому назустріч, схилилася над його рукою. Імператор узяв її за руку й повів у кімнату, яку колись звелів обставити для себе, і то тільки на те, щоб утішити імператрицю Жозефіну і дати їй змогу думати, що він тут часто зупинятиметься. Дав руку хлопчикові, всміхнувся і довго мовчки стояв перед жінкою. Кілька разів показав рукою на диван. Але вона й далі стояла.

— Я хотіла ще раз побачити вас, — мовила графиня.

Ще недавно її обличчя було маленьким і витонченим, як і багато років тому, коли він познайомився з нею. Тепер вона видавалася худою, змарнілою і виснаженою. Як швидко змінюються жінки, надто ті, які люблять і страждають! Колись ніжний срібно-білястий пушок укривав її білі маленькі щоки, солодкий мох, на якому спочивали його вуста. Тепер щоки були голі, пусті й запалі. Губи утворювали вузьку сувору щілину.

— Ваша Величносте, — сказали ті вузькі скупі вуста, — я хочу попросити вибачення.

— Аж ніяк, аж ніяк, за що, навіщо? — вигукнув імператор.

— І все ж, — мовила графиня, — я саме тому й приїхала і повинна сказати вам про це. Я повинна сказати вам про це, — повторила вона.

— Гаразд, будь ласка! — майже нетерпляче погодився імператор. Він знав усе, що вона хотіла сказати йому.

Графиня мовчала, злякавшись його нетерпіння. Вона до всього ретельно підготувалася, а тепер усі слова зникли й розвіялись. Вона навіть плакати не могла.

Імператор підступив до графині, лагідно взяв її за руки, наблизив свої великі ясні очі до її обличчя і сказав:

— Ви хотіли признатися мені, що не завжди любили мене. Я знаю це вже давно. Ви любили тільки Польщу, свою батьківщину. Ви прийняли мою любов, щоб визволити Польщу. Тільки потім ви трохи навчилися любити імператора. Правда? Ви це хотіли сказати мені?

— Це ще не все! — скрикнула вона.

— Що там іще?

— Ваша Величносте, я люблю вас і досі! — майже затято відповіла графиня й підняла обличчя. — Я люблю вас і досі, тільки вас, а не мою батьківщину і не імператора. Хоч куди ви підете, я хочу бути з вами.

Імператор відступив назад. Помовчав хвилину, потім сказав суворо і ясно, голосом, яким звик розмовляти з солдатами:

— Ідіть, графине! Коло мене небагато місця. Будь ласка, ідіть. Я й досі вас люблю. Я ніколи не забуду вас. Я й досі люблю вас.

Імператор дививсь, як вона пішла гордо і твердо, на струнких міцних ногах, які він любив, відважною ходою, від якої ворушилось усе тіло, а тендітні слабкі плечі видавались по-королівськи штивними і сильними.

Імператор думав про те, що став суворим. Але ж то була єдина жінка, про яку він знав, що вона зрозуміла його і любила його суворість. І добре розуміла й те, що він не зміг би довго перебувати з нею. На мить прислухався. Почув схлипування за дверима і заспокійливий голос своєї доньки Гортензії.

Велике нетерпіння охопило імператора, він уже й години не хотів лишатися в замку. Він виконав свій закон і невдовзі заквапиться назустріч новим обріям. Він звелів покликати брата, своїх друзів Бассано, Флао, Лавалета.

— Я хочу вибратися звідси! — гукнув він. — Де чекає корабель? Де паспорти? Куди я, зрештою, можу їхати? Я хочу геть, геть!

— Вороги вже тут, — спокійно відповів генерал Лавалет. — Пруссаки стоять у Бурже.

— А англійці?

— Ще жодного не бачили! — відповів генерал.

Імператор раптом вийшов із кімнати. Четверо чоловіків мовчки приголомшено перезирнулись. Перше ніж хтось вимовив слово, імператор уже повернувся зі шпагою та в чоботях з острогами, в мундирі єгеря.

— Я стримаю їх! — закричав він так гучно, що забряжчала люстра. — Накажіть сідлати коней! Я стримаю їх! Я можу все, французькі солдати можуть усе! Ідіть і скажіть тим месьє, що я хочу повноважень стримати пруссаків. Мені вже не треба корони. Я вже не імператор. Мені потрібна одна дивізія! Я командир дивізії!

Потім замовк. Усі мовчали й заціпеніли, тільки люстра тремтіла і бряжчала. Знадвору долинув спів солдатів, які проходили повз. Виразно пролунала команда «Стій!», яку дав офіцер, потім пристукнули чоботи. Солдати повернулись обличчям до замку. «Хай живе імператор!» — проревіли вони.

— Отже, виїжджаємо завтра вранці! — наказав імператор.

IX 

Ні! Завтра вони не поїхали. Тільки-но чоловіки вийшли з кімнати, імператор уже знав, що йому ніколи не дозволять стати командиром дивізії. Відстебнув шпагу і жбурнув на стіл. Гукнув слугу і наказав зняти з себе чоботи і мундир. Він сам собі видався вкрай сміховинним, його порив був суто хлопчачий, це була наче давня мрія, марнославна мрія: той, хто програв велику битву як імператор, уже не здобуває перемогу в малій як полковник або генерал. Він розумів це і мовчав, коли йому повідомили, що йому заборонено захищати місто. Париж уже чекав ворогів, імператор давно знав про це, хоча надворі й далі гукали: «Хай живе імператор!». Париж уже чекав ворогів і короля, тож вигуки на вулиці насправді начебто й не лунали, були тільки відгомоном історії. Ті вигуки були мов театральні. Їх адресували не йому, живому Наполеонові, а вже мертвому та увічненому.

Імператорові лишилося тільки попрощатися, а потім піти геть далеко, де який-небудь вітер, ласкавий або неприязний, занесе його кудись. Він був готовий, щоб його занесло бозна-куди, ба навіть тужливо чекав цього. Треба тільки швидко попрощатися: з братом, донькою, друзями. Тепер лишилося ще найтяжче прощання: з матір’ю.

Імператор вибрав для цього прощання найтемнішу кімнату в домі — бібліотеку. Материні очі давно вже недобачали й боялися світла. Мати прийшла надвечір, спираючись на двох придворних дам, у супроводі слуги імператора, в чорному вбранні, без прикрас. Коли вона зайшла, здавалося, ніби в кімнаті стало ще темніше. Мати видавалася такою високою і сильною, дарма що її підтримували, такою могутньою, хоча її обличчя було маленьким, блідим і виснаженим, що одразу виповнила все приміщення похмурим віддихом своєї ураженої гідності. Вона поширювала тіні. Здавалося, ніби вона прийшла не попрощатися з живим сином, а вже поховати мертвого. Ніжне ясне золото книжкових обрізів навколо на полицях потьмяніло, і в кімнаті стало ще темніше, а темно-зелені портьєри на стінах чорніли на очах. Сяяло тільки бліде обличчя матері, світилися тільки її темні великі підсліпуваті очі. Мати махнула рукою — слуга зник, за ним і придворні дами. Тепер уже тільки сам імператор підтримував матір. Її треба було провести заледве п’ять кроків до широкого темно-зеленого фотеля, але імператор бажав, щоб цей шлях ставав дедалі довшим, ще слабший за матір, він щокроку зупинявся, коліна йому підгиналися, рука тремтіла. Мати йшла по праву руку від сина, лівою рукою він узяв ліву руку матері й раз по раз цілував її. То була велика дужа рука з довгими міцними пальцями, з тоненькими зморшками на пучках і страхітливо білими нігтями, вище відчувався кістлявий і м’язистий зап’ясток із грубими синіми венами на поверхні. Як часто ця рука карала його і пестила й, навіть караючи, ще пестила! Імператор знову став маленьким хлопчиком, зникли бурхливі й криваві роки його слави і страхітливості, тільки вигляд материної руки робив його знову малим і юним, і тепер він зрікався трону, і то щоразу, коли підносив до вуст материну руку. Коли імператор обережно всадовив матір на стілець, його лікоть на коротку мить зачепив її пишні груди, по руці пробіг дрож, дійшов звідти до серця, воно затремтіло, то був блаженний трепет, як і колись, блаженний трепет дитини на грудях матері. Мати височіла над ним, він видавався собі малесеньким, присунув собі стілець до фотеля, хоча йому здавалося, ніби він має сісти на ослінчику коло її добрих ніг. Тепер імператор сидів дуже близенько навпроти матері, їхні коліна майже торкалися, мати у фотелі видавалася щоразу більшою, з дедалі вищою гордістю та піднесеністю, а імператор дедалі меншав, він майже скоцюрбився, голова впала йому на груди.

— Дивись на мене, — сказала мати глибоким сильним голосом і простерла руку, піднявши пальцем підборіддя сина, щоб він глянув угору. Імператор послухався, підняв на мить голову, але одразу знову опустив її, його плечі здригалися. Мати простерла руки, він ткнувся головою в її коліна. Материні пальці стали гладити синове волосся, спершу повільно, потім дедалі сильніше і швидше, вона чесала волосся пальцями, відчувала з материнською насолодою, як воно стовбурчиться, і знову пригладжувала його, гладила тім’я, нахилилася й поцілувала сина в голову. При цьому міцно тримала його за плечі, наче боялася, що він втече від неї. А він анітрохи не хотів тікати, йому хотілося б лежати так довіку на доброму материному лоні, на чорному-чорнющому вбранні. Руки матері блукали по його голові, десять добрих материнських пальців, високо вгорі материні вуста щось казали давньою мовою його батьківщини, він не розчув, що саме, та й не хотів, йому досить було давно знайомого звуку того голосу, материнської, рідної мови. Часто, дуже часто, думав він, годилося б лежати отак, головою на колінах матері! Навіщо він сидів в усіх сідлах, навіщо промчав крізь усі країни, якщо так добре покласти матері на коліна голову, натомість усі сідла та бойовища убогі, трони також, а корони завдають страждань, голова сина має лежати на колінах матері. Він вийшов з її лона (як давно це було, сорок шість років тому!), він панував над світом, він міг би тепер одразу вмерти, отак, як лежить отут, і немов повернутись у материне лоно. Задля нього, задля імператора загинуло багато тисяч людей, багато тисяч синів могли б тепер, як і він, умоститись на материних колінах. Імператор не ворушився, лежав тихесенько, і мати, на мить перелякавшись, мовила:

— Вставай, вставай, Набуліо!

Мати сказала «Набуліо», саме так вона називала сина в дитинстві. Слухняний, він швидко підвівся, його очі були сухі, тільки сяяли білим блиском, немов їх наповнили замерзлі сльози.

— Я йду! — сказала мати. — Я, мій сину, ніколи не покину тебе. Я піду за тобою всюди, мій найкращий, найлюбіший сину!

— Мамо, я піду сам, — гучно і твердо мовив імператор. А оскільки вже боявся, що був надто суворий, додав: — Будьте певні, мамо, я повернуся, ми ще побачимось!

Він брехав, і про це знали обоє, — і мати, і син.

Мати підвелася, пішла до дверей, ще раз озирнулася, обняла сина за шию, поцілувала його в чоло. Двері відчинилися, мати вийшла, імператор провів її до сходів, але, відколи до неї підступили придворні дами, вона вже не озиралася. Дивлячись, як мати спускається сходами, — випростана, з міцною спиною, владними плечима і твердою ходою, — він гукнув їй услід:

— Прощавайте, мамо!

Мати зупинилася, озирнулася, стоячи на передостанній сходинці, і проказала:

— Прощавай, мій сину!

Імператор швидко розвернувся, пішов у кімнату покійної імператриці, в кімнату з небесно-блакитною стелею, і досить довго постояв перед широким ліжком. Воно було майже не менш добрим, ніж материне лоно, і тільки ці два блаженства існували для нього: лоно матері і ліжко коханої, а ще, мабуть, третє, ще не пізнане, але вже недалеке: обійми смерті, давнього доброго брата. Була пізня ніч, уже засірів ранок, коли імператор пішов до своєї кімнати, скинув мундир, одягнув коричневий кітель, круглого капелюха, сині штани, пристебнув шпагу й вийшов із замку крізь задні двері. Надворі перед порталом чекав народ і кричав невтомно й нещадно: «Хай живе імператор!» Імператор хвилину постояв. Крик гримів, владний крик владного народу. Перед головними дверима чекала порожня коляска, щоб народ вважав, ніби імператор сідатиме саме там. Нічні цвіркуни сюрчали дедалі тихіше, вставав могутній переможний ранок. Уже щебетали перші птахи. Імператор, немов утікаючи від сонця, похапцем сів у карету. Тепер він уже не озирався. Сам засунув фіранки на вікнах карети.

— Уперед! — гукнув він твердим голосом, і карета рушила.

Колеса рипіли з тихою мукою, а осі стогнали людськими голосами.

Імператор заснув у кареті. Сонце, як і в усі попередні дні, зійшло золоте і могутнє. Невдовзі ранок був уже таким гарячим, як полудень. Колеса карети рипіли, а осі стогнали. Троє чоловіків, які супроводили імператора, мовчали. Дивилися на сонне обличчя імператора. Воно було блідо-жовтим, вуста інколи розтулялися, видніли білі рівні блискучі зуби, лунало тихе зітхання, вуста затулялися знову. Шибки потихеньку опустили, бо духота в кареті була нестерпна. Від свіжого вітерцю імператор прокинувся. Розплющив великі ясні очі, провів рукою по чолу, якусь мить відчужено й безпорадно дивився на своїх супутників, наче не впізнавав їх. Потім усміхнувся їм, немов щоб примиритися з ними, запитав, чи довго він спав і де вони тепер.

— Коло Пуатьє, — відповів генерал Беккер.

Пуатье — ще далеко до узбережжя! Імператорові не терпілося, він хотів якнайшвидше дістатися берега.

— Поспішімо, месьє! — сказав він. — Я тужу за морем. Я хочу бачити море, хочу бачити море!..

Чоловіки мовчали, здивовані й трохи перелякані. Слова імператора видалися їм дивними, вони занепокоєно перезирнулись. Імператор помітив занепокоєність своїх супровідників. Засміявся:

— Не дивуйтеся, — заговорив він, — що я тужу за морем. З мене вже досить землі. Доля має справді дешеву фантазію, мов якийсь нікчемний поет. Я народився серед моря і хочу знову побачити його. Я б хотів побачити знову й Корсику, але цього не станеться. Але море, месьє, кожне море нагадує мені Корсику.

Жоден супровідник не зрозумів до ладу, що він мав на увазі, але всі радісно прислухалися. Імператор добре бачив, що вони анітрохи не зрозуміли його. Як далеко я вже відійшов від людей, думав він. Ще тиждень тому вони розуміли кожен порух мого пальця, кожен погляд, кожен рух моїх вуст, а тепер уже не розуміють моїх виразних слів. Їм треба, думав він далі, казати зовсім прості речі. Тому, хоча цієї миті йому аж ніяк не хотілося, з люб’язності мовив:

— Будь ласка, нюхальний тютюн!

Йому подали відкриту табакерку, він узяв тютюн, довго і з удаваною насолодою втягував запах і закрив табакерку. Він уже хотів віддати її, як раптом глянув на вічко. Там був усміхнений мініатюрний портрет імператриці Жозефіни, усміхнене любе обличчя, смагляві широкі щоки, шляхетні вигини великих червоних вуст. Ясніла струнка і міцна шия, з декольте спокусливо і вабливо визирали гарненькі груди. Імператор ретельно оглянув табакерку, провів рукою по вічку, підніс її до очей, потім до вуст і проказав:

— Генерале, можна я візьму її собі?

Генерал мовчки вклонився. Імператор тримав табакерку в складених руках. Заплющив очі. Знову заснув.

Надвечір карета домчала до Ньйора. Імператор зупинився в готелі «Під золотою кулею». Ніхто не впізнав його. Гладкий, опецькуватий господар, що й сам скидався на кулю, мовчки підкотився до нього, мов м’яка куля з червоної гуми, він рухався так, наче якийсь невидимий гравець ударив по ньому, щоб він докотився до своєї мети. Він покотився навіть сходами вгору, відчинив двері, спробував уклонитися, дарма що спроба була геть невдала, і з розпачливою повагою, геть спантеличений блиском карети і шляхетних панів, сказав імператорові:

— Ваша превелебносте, ось кімната!

— Цим титулом ви могли б привітати месьє Талейрана! — пробурмотів імператор. Коли господар приготувавсь скотитися сходами вниз, імператор цупко схопив його за рукав і наказав: — Лишіться!

Імператор кинув на ліжко круглого капелюха, господар глянув на його чоло, пасма чорного волосся, ясні очі і страшенно перелякався. Внизу у вітальні висів портрет імператора без капелюха. Це обличчя було намальоване на всіх тарілках, зображене на ручках ножів, незабутньо вкарбоване в людських головах. А цей добродій був точнісінько такий, як імператор, тож господар відкотився на крок назад до дверей. Ще мить повагався між поривом упасти навколішки і страхом, який опанував його і змушував чимшвидше вийти з кімнати, тому імператор, здогадавшись про скруту господаря, засміявся і сказав ще раз:

— Лишайтеся! Не бійтеся!

Так, тепер господар достеменно знав, перед ким він стоїть. Хотів стати навколішки, але його гладка постать дала йому змогу тільки впасти, тож тепер він лежав коло ніг імператора й бурмотів незрозумілі слова.

— Підведіться! — наказав імператор, і чоловік несподівано швидко підскочив і вже стояв коло дверей, його гладка кругла спина ворушилася, а великі чорні вибалушені очі крутилися (теж наче кулі) в усіх напрямах, жалюгідно і безпорадно.

У вікно тієї миті тиснулося радісне і нетерпляче іржання коней, гучні розмови і хрипкий чоловічий сміх. Імператор одразу підступив до вікна. Внизу на площі перед заїздом він побачив солдатів, своїх солдатів і своїх коней. Він забув навіть про господаря, що зіперся тепер на двері, скидаючись на скалічену кулю. Один солдат нараз підняв голову до вікна, побачив і впізнав імператора, а наступної миті вже всі солдати скупчились під вікном, тужливо задерши голови, і з їхніх широко розтулених вуст полинув давній заклик:

— Хай живе імператор! Хай живе імператор!

Імператор обернувся: господар стояв коло дверей і теж кричав «Хай живе імператор!», і то так голосно й лунко, немов був надворі, а імператор ніби й не стояв за два кроки від нього. У двері постукали, й імператорові принесли звістку, що ворог стоїть під Парижем і вже почався артилерійський обстріл.

— Напишіть негайно в Париж! — звелів імператор. Генерал сів, і імператор диктував: — «Ми сподіваємося, що Париж боронитиметься, і вороги усе ж лишать вам досить часу, щоб дізнатися про результат переговорів, які почали ваші посланці... Своїм імператором ви можете розпоряджатися так, як генералом, що натхнений лише бажанням бути корисним батьківщині...»

Тільки-но генерал вийшов із цим посланням з кімнати, як імператора знову спіткало давно вже знайоме лихо: жалі, сумніви й каяття з приводу щойно посланого листа. Він уже не імператор. Він зрікся трону. Як він міг бодай на мить повірити, що він ще може бути генералом? Країна не потребувала його! Країна вислала його геть. Він завоював її від узбережжя. А тепер вона посилає його знов на узбережжя! Він знав про це.

— Далі, далі! — наказав він. — Море! Море!

XI

Тепер море, за яким так тужив імператор, було вже тут, вічне море. Тепер він сидів у вузькій кімнаті на другому поверсі будиночка на острові Екс. Ліжко, стіл і шафа були чорні, немов домовини з ебенового дерева. Вночі імператор часто прокидався, море не давало йому спати. Багато часу минуло вже відтоді, коли він міцно спав під спів моря. Тоді він був молодий, і то було рідне море, море навколо Корсики. Навіть коли воно гнівалось, його запінені хвилі й серед гніву свідчили про своєрідну любовну насолоду і не штурмували берег, а радше бурхливо пестили його. Отак думав імператор цієї ночі, коли йому не спалося і він відчинив вікно, дослухаючись до розмірених ударів бурхливих хвиль об берег. Ох, яким лагідним було колись рідне корсиканське море! А тут буяло аж ніяк не французьке море, його хвилі, здавалося, розмовляють англійською мовою, мовою ворога, одвічного ворога. З вікна можна навіть побачити вогні за кілька миль оддалік. Там уже вартує англійський корабель «Беллерофонт», його капітана звуть Мейтленд. Ці імена, думав імператор, завдяки мені будуть увічнені, вони не заслуговують цього! «Беллерофонт» і Мейтленд! Про них говоритимуть навіть через кілька сторіч, корабель на той час уже потоне або ж його окремі частини використають для нового корабля, а цей капітан спочиватиме на дні моря або на якомусь англійському цвинтарі. Я сам буду мертвим і, мабуть, лежатиму в міцній труні! Але хробаки і її проточать коли-небудь. Мабуть, буде така труна, як оця чорна шафа з ебенового дерева отут у кімнаті, як це чорне ліжко, на якому я лежу і яке вже тепер скидається на катафалк. А їхні імена знатимуть: Мейтленд і «Беллерофонт», «Беллерофонт» і Мейтленд...

Прийшов брат імператора, Жозеф. Імператор давно чекав його. Він зайшов, і Наполеон подумав: «Ти мав би прийти раніше». Але сказав:

— Добре, що ти тут.

Брати обнялися коротко й холодно.

— Ну? — запитав брат. Здавалося, ніби він вимагає звіту.

— Я знаю, що ти маєш на увазі, — відповів імператор. — Ти запитуєш, чи я не вирішив тікати від англійців. Ні! Я вирішив віддатися англійцям!

— Ти добре все обдумав?

— Ні. Не обдумав. Я вже давно не думаю, відколи дізнався, що моя бідолашна голова відмовила мені. Я лишив собі своє серце. Я знаю, знаю, отак я видаюсь невдячним, знаю, невдячним. Кілька шляхетних людей мають точні плани, хочуть викрасти мене, можливо, вони й здатні на таке. Але я не хочу цього, ти чуєш? Не хочу! Часом, коли я не сплю, — я тільки дуже рідко можу спати, — я бачу трупи, трупи: всі трупи, що лежать на моєму довгому шляху. Якби, брате, скласти їх докупи, була б гора, а якби розкласти, було б море. Я більше не можу! Скільки гармат вилили задля мене? Ти можеш порахувати постріли, тільки гарматні? Я вже не хочу, щоб через мене знову стріляли бодай раз. Розумієш?

— Тобі загрожує небезпека, — мовив брат. — Вони можуть убити тебе.

— Тоді я втрачу ще одне життя, — відказав імператор. — Я вже так багато втратив їх!

Він ліг на чорне ліжко з високим матрацом, поряд на столику з ебенового дерева стояв потрійний свічник, миготливі свічки відкидали лихі, мінливі світлові плями на обличчя із заплющеними очима. Братові здалося, ніби імператор давно вже мертвий і лежить тут у домовині.

Мій брат повинен поїхати геть, думав імператор, сам, із грішми, які він здобув і врятував. Чого вони ще хочуть від мене?

— Дайте мені всі нарешті спокій! — проказав імператор. — Не дбайте про мене, моя доля справдиться сама собою. Їдь у Новий Світ, починай нове життя!

Імператор знову відчув легеньку підозру, яка не давала йому спокою: всі вони прагнуть урятувати його, та ще й люблять його, і пов’язують свої імена навіть із його лихом, так само як раніше чіплялися за його щастя.

— Лишіть мене нарешті! — повторив він. — Я маю долю Фемістокла. Він теж був самотній. Я йду до ворогів. Я написав англійському принцові-регенту. Я віддаюся в його руки.

— Я мушу тебе застерегти ще раз, — сказав брат. — Вони арештують тебе. Вони триматимуть тебе в клітці, мов небезпечного звіра. Я маю надійні повідомлення. Капітан Мейтленд має таємний наказ від адмірала доставити тебе на корабель, і то будь-яким способом — хитрощами або насильством.

— Йому не знадобиться ані те, ані те. Завтра або післязавтра я доброхіть піду до нього.

— Тоді попрощаймося, — холодно, майже неприязно мовив брат і підвівся. Імператор підвівся. Простер руки. Вони двічі поцілувалися, в щоку і чоло.

— Ми вже ніколи не побачимось, — мовив імператор. Потім зачекав. Сподівався, що брат тепер, нарешті тепер скаже йому: «Візьми мене з собою! Я не покину тебе!»

Але брат лише сказав:

— Ти повернешся. Ми боротимемось і працюватимемо задля цього.

— Бідолашні борці! — пробурмотів імператор. — Щасти тобі! — додав він голосно й твердо. Обернувся до вікна і дослухався до рівномірного бурхання хвиль, яким завтра або післязавтра він прагнув віддатися; ворожому кораблеві і ворожим хвилям.

XII

Імператор зарано ліг на ліжко — в одязі. Літнє сонце, велике і могутнє, повільно сідало в море, відкидало червоне, полум’яне відображення на вікно і віддзеркалювалось у чорних меблях. Білі подушки, на яких спочивав імператор, немов занурились у своєрідну золотаву кров. Над сонним обличчям імператора довго зависав червоний полиск, тож обличчя видавалось мов бронзовим. За кілька кроків від ліжка на прямому чорному стільці сидів слуга імператора. Імператор хотів, щоб його збудили рівно опівночі.

Червоне відображення зблідло, кімнату заповнило сіро-сріблисте світло, вдалині спалахував маяк, на мить, немов крадькома, осяваючи вікно, не чулося нічого, крім спокійного віддиху сонного імператора і бурхливих хвиль моря, яке ніколи не спало. Слуга не ворушився. Запанувала пітьма, а він не запалював світла. Від часу до часу поглядав на невеличкі дзиґарі на камінній полиці. Час плинув повільно, години збігали не так, як звичайно, хоча дзиґарі цокали рівномірно й завзято, як і завжди. Інколи і з дзвіниці долинав тихий передзвін. Але між одним бамканням дзвонів і наступним пролягала вічність, сповнена похмурої тиші, чорнюща вічність.

Слуга, хоч і сидів непорушно, боявся, що може заснути, тому зрештою обережно підвівся, пройшовся навшпиньки по кімнаті, але дарма що ходив тихесенько, імператор одразу прокинувся, підвівся на ліжку й запитав:

— Яка година?

— Ваша Величносте, півночі ще немає, — відповів слуга.

— Усе буде готове? — запитав імператор.

— Ваша Величносте, об одинадцятій годині все буде навантажене!

— Добре! — схвалив імператор і ще довго лежав із розплющеними очима.

Раптом йому здалося, ніби двері відчиняються. Він хотів крикнути, але не міг видобути жодного звуку. Виразно усвідомлював, що лежить, випростаний і безсилий, та водночас бачив, як він підводиться і йде в чоботях з острогами по великій червоній залі палацу Тюїльрі. Двері знову зачинилися, то були вже не двері малої злиденної кімнати, де він лежав, випростаний і безсилий, а прикрашені золотим орнаментом високі двостулкові двері в палаці Тюїльрі. У двері, раз по раз уклоняючись, зайшов несміливою ходою якийсь дід, одягнений у довгу червону сутану, з-під якої сором’язливо визирали лискучі черевики з пряжками. Імператор підвівся з ліжка, нараз відчув себе бадьорим та юним і в чоботях з острогами пішов по залі назустріч старому, і щокроку його остроги лунко видзвонювали, страшенно гучно, хоча грубий килим мав би приглушувати звуки, а шпага непристойно гучно виляскувала, б’ючись об тверду халяву.

— Сідай, святий отче, — запросив імператор і показав старому на широкий червоний плюшевий фотель, дивуючись, що звернувся до старого на «ти».

Старий сів і ретельно розправив на колінах складки сутани. Соромлячись, спробував приховати черевики з пряжкою. Склав руки на колінах, і імператор побачив, що в нього білі, худі й помережані тисячами синіх жилочок руки старезного діда.

— Ваша Величносте, — запитав старий, і його синюваті губи тремтіли, — навіщо ви запросили мене?

Імператор твердо стояв перед старим і відповів:

— Бо я імператор Наполеон! Мені потрібні корона і благословення небес! Мені не личить іти на прощу до Рима. Я впокорив навіть небеса. Я спустив небеса на землю. Мені не личить іти на прощу до Рима! Що таке Рим проти небес? Зорі мої друзі! Що таке стілець святого Петра проти зір? Я хочу імператорську корону. Я хочу бути помазаним. Самі зорі благословили мене, божественні зорі. Щоб цьому повірили ще й люди, я й покликав тебе, святий отче!

— Ти лише імператор, — мовив старий. — Ти нічого не тямиш у зорях! Ти вчинив наді мною насильство! Ти чиниш насильство над усіма! Всі коряться тобі, але покора могутнього — зовсім інша річ, ніж моя покора. Адже я аж ніяк не могутній! Я єдиний, хто не має могутності і кориться тобі, — і це стане твоєю загибеллю. Досі ти впокорював тільки могутніх. Тільки я не маю зброї, не маю солдатів і корюся тобі, бо я безсилий. А для могутнього немає нічого найбільш небезпечного, як покора безсилого. Слабкий переможе сильного!

— Я, — пообіцяв імператор, — зроблю церкву Христову великою і могутньою!

— Імператор Наполеон не здатний подбати про велич і могутність церкви, — відповів старий. — Церква не потребує могутнього імператора. Ти наказав мені прийти, а не я тобі. Церква вічна, імператор минущий.

— Я вічний! — вигукнув імператор.

— Ти минущий, — відказав старий, — мов комета. Ти сяєш надто яскраво! Твоє світло знищує саме себе, тоді, як сяє і поки сяє. Ти народжений із лона смертної матері!

Тієї миті імператорові здалося, наче постать старого перетворилась у постать його матері. Він став навколішки й заховав голову на її лоні.

— Набуліо! — мовила мати. Вона була в червоному вбранні святого отця, яке спадало складками, і додала: — Я прощаю тобі все! Я прощаю тобі все! Набуліо, мій улюблений сину!

Імператор підвівся, на дзвіницях тихого міста пробамкало північ.


Важкі лункі удари на дзвіниці відзначили північ. Їм вторували ніжні срібні дзвіночки дзиґарів на камінній полиці.

— Світла! — наказав імператор. Він швидко підвівся, підійшов до дзеркала, поправив волосся і крикнув: — Мундир! Шпагу! Капелюх!

Слуга одягнув імператора. Він стояв перед дзеркалом, невідступно споглядав своє обличчя, безвольно піднімав ногу, дививсь, як його одягають. Білі штани, свіжо натерті крейдою, мало не засліплювали його, чоботи блищали й самі були чорним дзеркалом. Полискувала перев’язь. Іскрилося руків’я шпаги.

— А кітель справді синій? — запитав імператор. Він ніколи не вмів до ладу розрізняти барви, цієї миті він думав, власне, не про кітель і його колір, а про те, що йому інколи здавалося, ніби він не може відрізнити червоний колір від зеленого. Якось, він уже не пам’ятав точно, коли і де, він бачив на луці, як кров із рани полеглого тече на зелену траву, і йому здалося, що людська кров набула кольору трави. Тоді він злякався. Він давно вже забув цю сміховинну подію, а тепер знову згадав про неї, одягнувши кітель. — Синій? — перепитав імператор.

— Кітель Вашої Величності зелений, — відповів слуга.

Імператор бачив краще в дзеркалі. Кілька секунд, протягом яких він ретельно розглядав себе в дзеркалі, йому здавалося, ніби він насправді не жив, ніби все було тільки грою, і сьогодні, і завжди. Саме отак, він спостерігав не раз, його приятель актор Тальма мав звичай розглядати себе в дзеркалі перед якою-небудь зі своїх видатних сцен. Справжній імператор Наполеон був прихований глибоко всередині, в останньому закутку його серця, справжній імператор ніколи не показувався. Все на землі було грою і безглуздою сценою, і він сам, імператор Наполеон, грав тепер роль імператора Наполеона, що віддається в руки ворога. Саме тому він скинув цивільний одяг і вбрався в мундир; він хотів податися до ворога точнісінько таким, яким його намалювали на сотнях тисяч портретів, що зображували його в усьому світі.

— Зелений і синій кольори, — проказав імператор, немов розмовляв зі своїм дзеркальним відображенням, — я ніколи не вмів точно розрізняти.

Слуга здригнувся. Він ніколи не чув, щоб імператор розмовляв отак.

— А одного разу, — розповідав далі імператор, — я навіть думав, що людська кров аж ніяк не червона.

— Авжеж, Ваша Величносте! — збентежившись і знову здригнувшись, промовив слуга.

Голоси під вікнами погучнішали. Люди вантажили багаж імператора і його супровідників. Імператор підійшов до вікна, визирнув, завмер.

— Мій друже, — сказав він після довгої мовчанки і обернувся, — це моя остання ніч у Франції.

— Тоді це має бути і моя остання ніч, коли на те пішло, — пробурмотів слуга.

— Підійди сюди! — звелів імператор. — Добре придивись до всього!

Слуга підступив до нього, і обидва довго мовчки і непорушно стояли поряд коло вікна.

Небо проясніло, над морем ворушився срібний туман, знявся вітер, тихо і лагідно бряжчали шибки.

— Пора! — озвався імператор. — Ми йдемо!

Вони пішли. Імператор попереду, твердою ходою, з піднятою головою, в сліпучих білих штанах, у лискучих чоботях, щокроку жалісливо дзенькали його остроги. Рано прокинувшись, острівні рибалки непорушно і з непокритими головами стояли перед своїми хатинами. Під ногами імператора і його супроводу рипіла жорства. Чулися людські кроки, відлуння жорстви, інколи квилили чайки. Баркас із напнутими вітрилами вже чекав. Імператор сів у баркас. Навіть не озирнувся.

Дув легенький бриз. Виднів корабель «Беллерофонт».

Коли приплив баркас забрати імператора, ліворуч із моря зійшло сонце і, червоне й могутнє, повільно котилося вгору над ясним обрієм. Густа зграя білих чайок піднялася над молом і невтомними табунцями з криками пролітала над баркасом.

Уже не чулося нічого, крім квиління чайок і ніжного плюскоту хвиль об човен. Матроси нараз вигукнули: «Хай живе імператор!» Підкидали капелюхи в повітря й кричали: «Хай живе імператор!» Чайки злякано полетіли вдалечінь.

Це востаннє, думав імператор, я чую цей заклик. Аж до цієї миті він ще сподівався, грав роль, як уночі перед дзеркалом: він не сам імператор Наполеон, а комедіант, що грає його роль. Натомість матроси, які кричали: «Хай живе імператор!», не грали роль. Ох, то була не сцена! Був імператор, який справді йшов, щоб умерти, і матроси кричали на повні груди: «Хай живе імператор!»

Ступивши на борт «Беллерофонта», імператор відчув, як йому на очі набігають сльози. Але ж не можна, щоб їх бачили. Імператор Наполеон не повинен плакати.

— Лорнет! — крикнув він.

Йому подали лорнет. Він добре знав його! Через це скельце він спостерігав багато битв, підглядав за ворогами, розгадував їхні плани. Тепер він притьмом підніс його до очей. Гарячі сльози скотилися в чорні заглибини, миттю затуманили скельця, а імператор удавав, ніби пильно розглядає море. Він повертався праворуч і ліворуч, і всі, хто бачив його, вважали, ніби він дивиться то на море, то на берег. Натомість імператор нічого не бачив крізь те скло, лише відчував гарячі сльози, і кожна сльозина видавалася йому такою великою, як ціле море. Імператор щільно притискав скельця до орбіт, опустив голову, капелюх прикривав йому обличчя. Він щосили напружився, щоб стримати сльози. Опустив лорнет. Аж тепер він бачив берег Франції, що видавався чудовим і веселим, привабливим і повним насолод.

— Назад! — тихесенько мовив він і знав, що вже нікому не може наказувати. На спокійній поверхні моря в мільйонах дрібнесеньких хвильок вигравало срібне сяєво сонця. Море було широким, більшим за всі бойовища. Було воно більшим і за бойовище під Ватерлоо. Всі великі бойовища імператора вишикувались тепер одне за одним над безмежним дзеркалом моря. Імператорові здавалося, наче він побачив усі свої бойовища, розкладені на просторій і блискучій поверхні моря, а також багато полеглих, із чиїх відкритих ран витікала кров. Море було зеленим, наче лука, мертві лежали на луці, а найближче — малий барабанщик, ще хлопчик, із личком, прикритим червоно-синьою хусточкою, яку імператор подарував колись усім солдатам своєї армії і на якій були позначені всі його бойовища.

Підійшов капітан корабля. Привітався й зупинився за три кроки від імператора.

— Я віддаю себе під захист вашого володаря і ваших законів, — сказав Наполеон. Кажучи ці слова, він думав про інші, набагато гучніші: «Я йду у вашу в’язницю!»

XIII 

Матроси взяли зброю на караул. Ох! Вони беруть рушниці на караул по-іншому, ніж французькі солдати, ніж чоловіки Франції! Це англійські солдати, вони перемогли імператора, а виконувати військові вправи не вміють! В імператора раптом прокинулось давнє, просте, дитяче бажання солдата показати матросам, як треба брати зброю на караул. Тієї миті він забув, що великий і переможений, що він найбільший переможений імператор, бо був колись малим офіцером-інструктором, який навчав французьких військових вправ, тож він узяв в одного з матросів у бездоганно вишикуваному ряду рушницю з рук, показав йому, як у французькій армії беруть зброю на караул, і сказав:

— Отак, мій сину! Отак у нас беруть рушницю на караул!

Виконуючи цю просту вправу, імператор думав про якогось безіменного солдата своєї великої армії і чув при цьому величний безсмертний спів «Марсельєзи», яку грали його військові оркестри, коли зброю брали на караул.

Імператор віддав матросові рушницю і пішов за капітаном, той показав йому підготовану для нього каюту. Зайшовши до каюти, імператор мовив:

— Лишіть мене самого! — і то так сильно і гучно, що всі здивувались і, приголомшені, на мить заціпеніли і лише потім пішли до дверей. Імператор лишився сам і оглядав каюту. Вона була простора й мала два великі круглі вікна, то була кімната з двома очима, двома очима сторожа. Крізь ці очі, думав імператор, море, неприязне море день у день, тиждень за тижнем спостерігатиме мене. Море завжди було моїм ворогом! І яким ще ворогом! Море не поховає, не проковтне мене! А понесе мене до берега, який буде ще більшим ворогом, ніж воно само!

Цієї миті невеличкі дзиґарі на столі стали бамкати восьму годину, і, тільки-но відлунав восьмий удар, із них почувся спів «Марсельєзи», тоненький, ніжний, майже тремтячий спів. Здавалося, ніби маленькі дзиґарі виплакують наймогутнішу й наймужнішу мелодію світу. Пісня тоненько й несміливо виходила з нутрощів інструменту, звучала так, немов мелодія оплакувала саму себе, звучала, як звучать мелодії з того світу, як мертва «Марсельєза», що й далі лунає. Проте імператор, слухаючи її, чув могутній спів сотень тисяч горлянок, а водночас і вигуки «Хай живе імператор!», могутні заклики сотень тисяч живих серць, пісню французького народу, пісню битв і пісню свободи: той, хто на самоті співає її для себе, стає товаришем мільйонів, а той, хто співає разом з іншими, стає рівнею їм і рідним братом мільйонів. Це пісня простих людей і водночас пісня гордих людей. Це пісня життя і пісня смерті. Народ Франції, народ імператора, співав її, коли йшов на битви, на його битви, і коли повертався з битв. Навіть поразки ця пісня обертала в перемоги. Вона перемогла навіть мертвих і надихала живих. То була пісня імператора, так само як фіалки — його квіти, а бджоли — його істоти. Почувши несміливий, тоненький голосок дзиґарів, імператор спершу перелякався, заціпенів, зрештою підніс руки до обличчя, хотів заплакати, але не міг. Ще довго по тому, як відспівали дзиґарі, він стояв отак посеред каюти під наглядом двох мертвих круглих вікон. Згаслим голосом погукав слугу, що, як він знав, стоїть під дверима:

— Маршане, — гукнув він, — зупини дзиґарі! Я вже не можу чути «Марсельєзу»!

— Ваша Величносте, — заперечив слуга, — я не чую «Марсельєзи».

— А я чую її, — тихо наполягав імператор. — Я чую її. Тихо, Маршане! Прислухайся! Тоді ти почуєш!

Хоча дзиґарі давно вже мовчали, і годі було почути щось інше, крім тихенького плюскоту хвиль об борти «Беллерофонта», слуга Маршан удав, ніби прислухається, і за хвилину мовив:

— Так, Ваша Величносте, я чую «Марсельєзу».

Підійшов до невеличких дзиґарів, нібито щось покрутив там і доповів:

— Величносте! Вони більше не грають!

Цієї миті в шибку вдарилась чайка.

— Відчини! — наказав імператор.

Служник відчинив одне з круглих вікон. Імператор підійшов і визирнув. Він побачив лише вузеньку срібну смужку французького берега.

Книга четверта

Кінець малої Анжеліни

І 

Того дня до Яна Вокурки прийшло багато людей. Польські легіонери, його давні товариші, приводили щоразу більше нових людей: безрідних друзів і солдатів імператорської армії, яких нове тяжке лихо імператора зробило ще безпораднішими, ніж раніше. Давніше вони були тільки нещасні, а тепер стали вже пропащі. Земля хиталася під їхніми ногами, а вони не розуміли цього: таж то їхня рідна земля! І це діялось у Парижі, столиці їхньої країни! І все-таки рідна земля хиталася під ногами її синів. По вулицях Парижа маршували озброєні солдати ворожої армії. Лунали ворожі марші, що їх грали й сурмили ворожі військові оркестри. Всі армії Європи, як видавалось ветеранам імператорської армії, змовились зібратися в Парижі. Щоранку вони вправлялися. Кожного пополудня, добре нагодовані, в бездоганних мундирах, маршували по вулицях міста. Солдати імператорської армії, обдерті й голодні, підходили до краю тротуарів. Вони скидалися на безпритульних собак. Імператор був далеко! Він плив десь по невідомих морях назустріч невідомій, але, безперечно, страхітливій долі! Новий, старий володар сидів на троні Франції, гладкий і добродушний король. Солдати не відчували ненависті до нього, але з ним прийшли вороги, добре нагодовані війська з ворожими військовими маршами. Перед каретою, в якій король удруге добувся до своєї резиденції і трону, котили — так подейкували поміж солдатів — англійські гармати, їхали прусські кавалеристи і австрійські гусари. Так само думав і простолюд. Оскільки ворогів привів король, то ворог і король. Чи він узагалі ще володар Франції, по столиці якої ходять маршем іноземні солдати? Чи має ще Франція володаря? Чи не стала вона вже здобиччю світу? Колись увесь світ був здобиччю великого імператора, В кожній країні всього великого барвистого світу кожен солдат імператорської армії почувавсь, як удома. А тепер ці солдати тинялися вулицями рідної столиці, мов чужинці та волоцюги. Через те й збиралися в давніх друзів, коли надходив вечір, бо в сутінках ще гостріше відчували свою безрідність. А до того ж були голодні й тужили за дрібкою тютюну і склянкою вина. А такі люди, як швець Вокурка, були гостинні.

Стояли ясні, безхмарні літні дні. Ветеранам здавалося, ніби літо глузує з них, ніби небо показує їм виразно, що не переймається лихом Франції та імператора. Незмінним радісним блакитним склепінням височіло воно над земною скорботою. Далеке й безтурботне сонце осявало промінням ненависні ворожі корогви. Саме літо святкувало перемогу ворогів.

II

Одного з тих гарячих днів швець знову пішов до палацу провідати Анжеліну. Він ходив туди вже кілька разів. Він любив Анжеліну з усією щирістю своєї простої душі. В ті дні він переживав за Анжеліну. Вона могла сказати щось необдумане і наразитись на небезпеку, навіть накликати смерть. Сама вона не прийшла до нього, хоча він казав, що чекає її, коли вона опиниться в скруті. Тепер вона, безперечно, в скруті і все-таки не прийшла. Швець рушив у дорогу, прагнучи знову здобути Анжеліну.

Вокурка жваво ступав під пекучим сонцем. Піт котився по його обличчю, кущаві вуса злиплися, сорочка намокла, а кукса в шкіряному футлярі пекла, мов вогонь. Він дійшов до Єлисейського палацу, тільки-но минув полудень. Сказав, що хоче бачити Вероніку Казимир. Один з вартових пішов шукати її... і чекати шевцеві довелося довгенько. Сонце пекло нещадно, а Вокурку не пустили крізь браму в невеличкий затінок. Нарешті прийшла Вероніка, обняла його від зворушення та скорботи, а водночас із трохи вдаваною щирістю. Якраз він потрібний їй, яке диво, що він прийшов саме тепер! Вони, Вероніка і Анжеліна, мають візочок і саме тепер складають на нього речі. Вся прислуга в палаці мала знову присягнути королю, а хто відмовився, змушений покинути палац. Зрозуміло, що вона йде разом з Анжеліною. Як добре мати чоловічу допомогу, проказала вона і глянула на дерев’яну ногу Вокурки. Той помітив цей погляд, але постукав по нозі зігнутим вказівним пальцем і мовив:

— Мадемуазель Казимир, вона тримає добре! Ще краще, ніж моя стара!

Вероніка пішла. Вокурка був змушений чекати кілька годин, але, попри спеку, втоми не відчував. Кульгав туди і сюди, туди і сюди, туди і сюди, аж поки пробудив підозри таємних поліцаїв, які патрулювали навколо палацу. Вокурка, звичайно, помітив це, але не боявся їх. Він приготувався дати відповідь, раптом його запитають. Він сумлінно обміркував її, думав сказати щось на кшталт, мовляв, запитайте свого міністра, міністра Фуше, чого він шукає коло короля. Дотепна відповідь, здавалося шевцеві, багатозначна, розумна і неспростовна.

Зрештою, коли тіні вже подовшали і якраз змінили вартових, з’явились Вероніка Казимир і Анжеліна. Вони котили перед собою великий двоколісний візок. На ньому, прив’язані мотуззям, горою громадились їхні речі. Кожна жінка тримала одну з двох ручок. На виході їх затримала варта, потім поліцай у цивільному, Вероніка багато говорила й показувала папери. За годину вона повернеться, пообіцяла їм.

Вокурка давно вже не бачив Анжеліни. А як побачив тепер, йому здалося, що не минуло й дня, відколи він бачив її востаннє. Любе обличчя видалось його закоханим очам близьким і рідним. Імператор прийшов і втік, король повернувся, тисячі людей полягли, навіть син Анжеліни загинув... але шевцеві Вокурці видавалося, ніби Анжеліна лише вчора або позавчора покинула його. Увесь той час, поки він не бачив її, був величним і вічним, але саме цієї миті час немов розчинився. Швець подав Анжеліні руку і не сказав нічого. Потім схопився дебелими руками за обидві ручки візка й запитав із переляком у серці:

— Тож куди?

— Звичайно, до Поччі! — відказала Вероніка Казимир.

Швець кульгав поміж двома жінками, але котив важкий візок за іграшки. Був у веселому настрої й гучно балакав, щоб заглушити тупіт своєї дерев’яної ноги і гуркіт коліс на нерівній бруківці. Хіба цієї миті його, Яна Вокурку, обходило все лихо світу, країни і цього міста? Нехай ідуть собі сотні великих імператорів, повертаються сотні старих гладких королів, — про мене, про мене, думав він, — і висловив свою думку:

— Бачиш, Анжеліно, я ж казав тобі! Хіба нас, малих, обходить доля великих? Якби-то ми тоді поїхали на мою батьківщину в Польщу! Сьогодні ти б уже призвичаїлася там і забула б усе!

А втім, швець, власне, не уявляв собі того всього, що могла б забути Анжеліна, проте розчулився, вимовляючи слова «забула б усе», і його виповнило незмірне співчуття до Анжеліни.

— Такі люди, як ми, малі та незначні, — повчав він далі, — не повинні прив’язуватись серцем до великих і могутніх. Я це давно казав і вже віддавна повторюю моїм нещасним друзям. Бачиш, Анжеліно, бачите, мадемуазель Казимир! Що я мав від цього? Я пов’язав своє серце з великою справою і великим імператором. Я прагнув визволити батьківщину. Я й тепер швець, я втратив ногу, моя батьківщина й далі в ярмі, імператора розбито. Нехай ще хтось скаже мені, що я повинен перейматися великою історією! Я люблю маленькі, лише маленькі історії. Я переймаюся, Анжеліно, тільки тобою! Скажи тепер нарешті: ти хочеш поїхати? Зі мною?

— Я дякую тобі! — тільки й мовила вона. — Ми поговоримо про це згодом.

Анжеліна не змогла б пояснити, що відбувається в ній, бо їй бракувало і мужності висловити свої думки, і потрібних для цього слів, а ще й здатності належним чином сформулювати їх. Вона думала, що слова Вокурки все ж правдиві, але її велика справа, задля якої вона втратила своє серце, стала для неї водночас і малою справою, і тут уже байдуже, чи вона з самого початку, певною мірою за велінням Господа, любила великого імператора, а чи когось іншого. Кожна справа водночас і велика, і мала, думала Анжеліна. Але як вона могла висловити цю думку? А навіть якби могла, чи зрозуміли б її? Яка плутанина! Хоча від миті свого приходу в це місто Анжеліна зазнала і муки, і ганьби, ніщо, знала вона, не було могутнішим за її палку любов, у якій містилося все: туга і ностальгія, гордість і сором, жадання і скорбота, життя і смерть. Тепер, коли імператор уже пропащий навіки (ох, як добре знала про це Анжеліна!), вона виразно відчувала, що жила тільки завдяки йому: далеко від нього, збоку від нього, але тільки завдяки його існуванню як імператора. Її син загинув, а імператор у полоні! Що вона ще могла відчувати? Вокурка добрий до неї. Але чи та доброта досить велика і сильна, щоб оживити серце, мале мертве серце? Якби я була чоловіком, подумала вона. І мимоволі проказала вголос:

— Якби я була чоловіком!

— То що ти зробила б?

— Я б не дала йому піти. І пішла б разом із ним!

— Навіть від чоловіків не залежить те, що відбувається в світі великих, — сказав Вокурка. — Треба бути такою величною постаттю, як був він сам, щоб можна було щось змінити. Коли людина мала, то байдуже, це чоловік чи жінка!

Коли вони дійшли, в майстерні Вокурки, як і щодня тієї пори, було повно людей. Він не замикав своєї кімнати, тож друзі могли приходити і йти коли завгодно. Дехто стояв під дверима й розмовляв із сусідами. Вже сутеніло, а страхітливі сутінки зводили докупи самотніх і розбитих. Друзі допомогли занести речі до Ебам Поччі. Розпитували Вероніку Казимир, як тепер у палаці і чи бачила вона короля. Хтось запитав, чи знають жінки, куди тепер завезли імператора. Хтось інший відповів, що він і сам достеменно знає: в Лондон, а там йому, без сумніву, зітнуть голову. Анжеліна затремтіла. Їй здавалося, ніби їй самій оголосили смертний вирок.

— Хто сказав це? Хто сказав це? — скрикнула вона серед гамору голосів.

— Тут уже нічого не вдієш! — мовив якийсь чоловік. — Вони, великі, вирішили так.

У маленькій кімнаті зібралося повно люду. Оскільки чоловіки стояли тісненько один коло одного і сиділи на принесених подушках, стільцях, ослонах та на ліжку Вокурки, випускаючи з люльок клуби густого сірого диму, що затемнював кімнату, здавалося, ніби людей у кімнаті набагато більше і наче всі їхні обличчя однакові. Один з них, старий польський легіонер з орденом Почесного легіону на поношеному й кепсько залатаному мундирі, зі шпакуватою бородою й розпашілими щоками, дістав із кишені пляшку, сів, ковтнув чималенько і ахнув так гучно й несамовито, неначе то був вияв не задоволення, а злоби і обурення; але ж і справді: ковток горілки виманив злобу і обурення, які давно вже дрімали в його серці. Він ковтнув ще раз, бо відчував, що тепер, невдовзі, буде змушений зробити щось незвичайне. Цього просто вимагала його честь. То був старий і добросердий горлань, що вмить спалахував. Вокурка добре знав його, вони разом ходили в походи, разом стріляли, разом пиячили, їли однією ложкою, курили одну люльку. Хоч у густому димі всі обличчя були затуманені та спотворені, Вокурка помітив у очах свого приятеля, — його звали Ян Зизурак і він колись був ковалем, — давнє миготливе полум’я, яке свідчило про найвищий ступінь збудження. Вокурка боявся свого приятеля з огляду на жінок. Ебам Поччі, Анжеліна і Вероніка Казимир тихо сиділи на звільненому для них ліжку. Вони дуже боялися, але не знали чого саме. Чоловіки, горілка, яку вони пили, — кожен мав пляшку в своїй поношеній кишені, — їхні розпачливі обличчя, невтішні розмови нагнали на жінок великого страху. Проте вони не наважувались підвестися. А в коваля Зизурака після другого чималенького ковтка присутні в його очах вже не двоїлись, а десятерились. Йому ввижалося, ніби він стоїть просто неба перед численним, неймовірно численним людом, і на нього зійшов дух, дух його нещасної польської батьківщини, а також дух імператора, і обидва духи звеліли йому промовляти, й бідоласі здавалося, що він має сказати багато важливого. Він підняв обидві руки, немов для присяги, гучно попросив тиші і світла («Бо вже вечір, — пояснив він, — і я повинен бачити вас, якщо маю сказати вам щось»). У ліхтарі запалили три свічки. Ліхтар жалюгідно жеврів серед сіро-блакитного диму, і його тьмяного світла було аж ніяк не досить, щоб коваль бачив обличчя друзів. Та йому тепер здавалося, ніби він виразно бачить їх, обличчя багатьох тисяч слухачів. Він стояв просто неба, серед теплої літньої ночі, і вісім смолоскипів світили, наче вісім місяців.

— Паризький народе! — заговорив він. — Так, французький народе! Імператора Наполеона тягнуть тепер, — я отримав таємне повідомлення, — до Англії, до фортеці принца-регента, отже, до Лондона. Вже гострять сокиру, щоб відтяти йому голову. Чуєте, як дзвенить лезо? Ми жінота чи чоловіки? Імператор не покинув країну доброхіть, як писали газети. Його зрадили і затягли на корабель люди, яких він вважав за своїх найдорожчих друзів. Один генерал — я знаю їх усіх, мені соромно вимовляти перед вами його ім’я — за три години до битви виказав ворогу його плани. Зрада, зрада, всюди зрада! — Коваль замовк і випростав руку.

— Зрада, зрада! — вигукнули інші. — Він каже правду, щиру правду!

Коваль Зизурак промовляв ще довго, але його вже не слухали. То був нечисленний гурт із дванадцятьох чоловіків, але кожен з них багато випив і мало з’їв, у кожного двоїлося, а то й троїлося в очах, у душі кожного озивалися слова промови «Паризький народе!», і кожен окремо вже почувався всім французьким народом. Ніхто й не помітив, що їхній товариш уже не промовляє. Він замовк посеред промови. Всі лише відчували, що безумовно, за всяку ціну треба щось зробити. Але один з них, унтер-офіцер із Тринадцятого єгерського полку, здається, знав: єдине, що треба неодмінно зробити, — виголосити заклик, давній заклик, який він уже так часто виголошував. «Хай живе імператор!» — загорлав він. Усі відповіли йому тим самим криком. Подіставали люльки з вуст і знову приклалися до пляшок. Раптом хтось заспівав давньої пісні, під мелодію якої вони виросли і стали чоловіками та солдатами. Хрипкими голосами і п’яними серцями всі співали «Марсельєзу», пісню французького народу, пісню імператора і його битв. Над головою Зизурака розгойдався ліхтар, бряжчали шибки. Хто сидів, підхопився на ноги і співав разом із рештою. Ногами відбивали такт. Усі тупцяли на місці, але їм здавалося, ніби вони йдуть далеко по широких вулицях землі, по яких їх колись водив імператор. Тільки доспівавши пісню, всі безпорадно й розгублено перезирнулися. Чари розвіялись, усі збагнули, що стоять у комірчині Вокурки, а широкі вулиці, по яких їх водив імператор, зникли.

Довго панувала тиша. Усі стояли, безсило опустивши руки, жінки з гарячими, червоними, збентеженими обличчями.

— Геть, ходімо! — гукнув раптом хтось серед тиші.

— Ходімо! — проревіла решта.

— Куди ви? — запитав Вокурка.

— Куди? Не слухайте його, — гукнув єгер, — я поведу вас. Що таке наше життя? Хто з вас боїться втратити його?

Солдати були натхнені піснею, власними голосами, задурманені голодом, що вже не один день лютував у їхніх нутрощах, сп’янілі від горілки, що тільки й підтримувала їх, затуманені димом і прибиті лихом. Безглузде видавалося їм простим, дурне — корисним. Але все-таки вони вагалися, нерішучі та полохливі. І тут раптом скрикнула Анжеліна, але не сама і не з власної волі, а якась невідома сила скрикнула в ній:

— Ходімо!

Вона скрикнула пронизливим голосом, сама перелякалася, з хвилину прислухалася, озирнулася, наче хотіла побачити, хто, власне, крикнув. Пішла вперед, до дверей, чоловіки перелякано розступилися, наче її гострий крик ішов попереду й звільняв їй шлях. Вона була простоволоса, її руді коси горіли, невелике жалюгідне, засіяне ластовинням личко стало суворим і сповненим ненависті, скорботним і нараз зовсім старим. Анжеліна не знала, що діється з нею, стала в дверях, вийшла на вулицю, чоловіки — вслід за нею. Пішли по вулиці, злиденний темний гурт, під срібно-синім вечірнім небом, спершу мовчки, лише стукотіла дерев’яна нога Вокурки. Єгер раптом заспівав «Марсельєзу». Всі заспівали разом з ним. Вуличку виповнив хрипкий спів. Відчинилися вікна, люди дивилися вниз. Дехто махав рукою. Дехто гукав: «Хай живе імператор!» Гурт ішов не дуже далеко від королівського палацу, і в усіх головах водночас зародилося безглузде палке бажання показатися перед палацом. Мізерна, сміховинно мізерна зграя! Та оскільки вони горлали так несамовито, а з вікон до них долітали крики, їм здавалося, що їх сотні та тисячі, увесь французький народ. Але наступної миті від берега Сени, куди вони йшли, до них долинули ворожа пісня і могутній крик справді тисяч горлянок: «Хай живе король!» Вони зіткнулися, жалюгідна жменька людей, підійшовши збоку до великої процесії прихильників короля, спершу зупинилася, потім розвернулася й розпорошилася. Тільки Вокурка, що йшов останнім, спробував дійти до Анжеліни. Він бачив, що й вона спершу зупинилася. А наступної миті полетіла вперед, назустріч юрбі, що сунула повз неї. Вокурці здавалося, що її руді коси тепер палають, наче справжній вогонь. Її сукня тріпотіла, і здавалося, ніби вона з простертими руками летить серед полум’я рудих кіс. Із пронизливим криком, що видавався Вокурці нелюдським, звірячим, диким і водночас божественно-могутнім, Анджеліна метнулася в темну, густу юрбу. «Хай живе імператор!» — гукала вона. І знову: «Хай живе імператор!» Вокурка бачив, що її схопили. На мить частина ревучої юрби замовкла; але довго це не тривало. Ось уже Анжеліна закрутилась у повітрі понад головами юрби. Її темна сукня розмаялась, людські руки тягнулись угору, щоб схопити її. Анжеліну ще раз підкинули вгору, потім вона десь упала, і юрба нескінченно сунула далі.

Посеред юрби прихильників короля високо над головами похитувалася сміховинна лялька, зшита з дрантя, зі строкатого, жалюгідного, сміховинного дрантя. Вона зображувала імператора Наполеона, імператора в мундирі, в якому французький народ знав і шанував його, імператора в сірому кітелі і з невеликим чорним капелюхом на голові.

На грудях тієї ляльки висів, почеплений на грубій мотузці, важкий білий картон, на якому великими, видними здалеку чорними літерами були написані перші рядки «Марсельєзи», пісні французів: “Allons, enfants de la patrie!”, «Рушаймо, діти батьківщини!». Мізерна, виготовлена з благенької тканини голова імператора висіла на надто вже податливій ганчірці й жалюгідно похитувалась праворуч і ліворуч, падала то вперед, то назад; то був немов імператор з уже відтятою головою, хоча та голова ще висіла на ганебному клапті. Лялька, що зображувала імператора Наполеона, хиталась і погойдувалась поміж незліченних королівських корогв, поміж білих бурбонських корогв, і, хоча сама та лялька була глумом, з неї знову глумилися, сама була глузами, з неї знову глузували безліч разів.

Прихильники короля, побачивши малу Анжеліну, що й далі, навіть коли її підкинули, наче м’яч, угору, намагалася співати «Марсельєзу» здушеним горлом і серцем, що вже відчувало недалеку смерть, надумали кинути їй ще й ляльку, яка зображувала імператора Наполеона. Тож коли малу Анжеліну підкинули в повітря, а зрештою жбурнули на кам’яний берег Сени, сталося так, що жалюгідна лялька впала якраз на її пожбурене тіло. Проте Анжеліна тієї миті не помітила, що то лялька, глум з імператора, глум, пошитий зі злиденного ганчір’я. Тож вона бачила коло себе не ляльку, з якої глумилися, а справжнього імператора впритул коло свого розбитого тіла. І навіть прочитала виразно перші слова «Марсельєзи», пісні французів: “Allons, enfants de la patrie!..”. Прочитавши перші слова великої пісні, вона й собі заспівала пісню, яку так часто чула і якої ніколи не могла наслухатись. Із піснею на вустах вона вмерла впритул до постаті імператора, імператора з клаптів і ганчір’я, а перед її очима, що згасали, видніли перший рядок «Марсельєзи» і невеликий чорний капелюх Наполеона, сміховинно зшитий і роздертий імператорський капелюх.

Коли процесія пройшла (це тривало вічність), Вокурка покульгав на той бік. Він знайшов Анжеліну на схилі берега. Кров повільно й невпинно текла з її вуст і зачервонила рінь.

Вокурка просидів коло Анжеліни цілу ніч. Він не наважувався дивитись на неї. Ненастанно гладив їй коси, вони ще шаруділи. Повз нього ревно бурхотіла Сена, а він заціпеніло, бездумно, задурманено прикипів очима до її швидкоплинних вод. Вони несли з собою відображене в них небо і всі його срібні зорі.

Левіафан

1

У містечку Прогродах жив колись торгівець коралями, що завдяки своїй чесності і доброму, надійному товарові був добре відомий в усій околиці. До нього ходили навіть селянки з далеких сіл, коли потребували прикрас для якоїсь особливої нагоди. Вони б легко могли знайти іншого торгівця коралями десь поблизу від свого села, але знали, що там можна придбати тільки повсякденну мішуру і дешеві блискітки. Саме тому вони інколи долали багато верст на маленьких гуркітливих возах, щоб добутися до Прогродів і зайти до славетного торгівця коралями Нісена Піченика.

Селянки звичайно приїздили в ті дні, коли відбувався ярмарок. У понеділок був конячий ярмарок, а в четвер — свинячий. Чоловіки оглядали і перевіряли худобу, а жінки гуртами, босоніж, із чобітьми через плече, в барвистих хустках, що яскріли навіть у тьмяні дні, заходили в дім Нісена Піченика. Тверді голі підошви приглушено й радісно тупотіли по дошках порожнистих дерев’яних тротуарів і по просторому холодному підворітті старого будинку, де жив торгівець. Зі склепінчастого підворіття жінки потрапляли на тихе подвір’я, де між нерівним камінням бруківки виднів м’який мох, а в теплі пори року пробивалося кілька травинок. Там назустріч селянкам приязно виступали кури Піченика, а попереду півні з гордими гребінцями, не менш червоними, ніж найчервоніші коралі.

Треба було тричі постукати в залізні двері, на яких висів залізний молоточок. Тоді Піченик відчиняв невелике вічко, прорізане в дверях, обдивлявся людей, які просилися зайти, відсував засув і пускав селянок. Жебракам, мандрівним кобзарям, циганам і тим, хто водив ведмедів-танцюристів, він подавав милостиню крізь вічко. Піченик мав бути дуже обережним, бо на всіх столах у його просторій кухні, а також у вітальні великими, маленькими і середніми купками лежали шляхетні коралі: або різноманітні, змішані між собою народи і раси коралів, або вже розсортовані відповідно до своїх рис і кольору. Таж людина не має десятьох очей у лобі, щоб приглядати за кожним жебраком, а Піченик знав, що бідність — нездоланна спокусниця, яка веде до гріха. Щоправда, інколи крали навіть заможні селянки, бо жінки легко улягають бажанню потай і з ризиком привласнити собі прикрасу, яку спокійно могли б купити. Та, як були покупці, крамар трохи примружував свої пильні очі, натомість завжди враховував кілька крадіжок у ціні, яку просив за свої товари.

Піченик давав роботу не менше ніж десятьом низальницям коралів — гарним молодим дівчатам із добрими надійними очима і мов виточеними руками. Дівчата сиділи в два ряди за довгим столом і тоненькими голочками ловили намистини. Отак поставали гарні, правильні низки з найдрібнішими коралями на краях і найбільшими та найяскравішими посередині. Працюючи, дівчата співали хором. А влітку в спекотні, сині, сонячні дні довгий стіл виставляли на подвір’я, дівчата сідали, і їхній літній спів чули в усьому містечку, він заглушував і жайворонків, які пурхали під небесами, і сюрчання коників у саду.

Існує набагато більше різновидів коралів, ніж знають пересічні люди, що бачили їх лише у вітринах та крамницях. Передусім є шліфовані й нешліфовані, крім того, з рівними, пласкими краями і заокругленими; зі шпичаками і голочками, схожі на колючий дріт; із жовтим забарвленням, майже біло-червоні, як-от інколи верхні краї пелюсток чайних троянд; жовтувато-рожеві, рожеві, цегляної барви, бурякової, як кіновар, і нарешті коралі, схожі на тверді круглі краплини крові. Є зовсім круглі й напівкруглі; коралі, немов бочечки, і коралі, схожі на циліндрики, а ще прямі, кривуваті й навіть горбаті коралі. Є зірочки, шпичечки, рогалики, квіточки. Адже коралі — найшляхетніші рослини підводного океанського світу, троянди примхливої морської богині, не менш багаті на форми та барви, ніж настрої самої цієї богині.

Річ очевидна, Нісен Піченик не мав крамниці, відкритої для всіх. Він торгував у себе вдома, тобто жив із коралями і вдень, і вночі, і влітку, і взимку, а оскільки і в його кімнаті, і в кухні вікна виходили на подвір’я, та ще й були захищені частими залізними ґратами, в квартирі панували гарні таємничі сутінки, що нагадували морське дно, тож здавалося, ніби там ростуть коралі, а не торгують ними. Так, завдяки особливій, немов навмисній примсі природи Нісен Піченик, торгівець коралями, був рудий єврей, чия мідна цапина борідка скидалася на червонувату морську водорість і надавала всій постаті разючої подібності до якогось морського божества. Здавалося, ніби він сам створює або садить і збирає коралі, якими торгує. Товар Піченика так пасував до його подоби, що в містечку Прогроди його не називали на ім’я, а з часом навіть забули те ім’я і називали крамаря тільки за його фахом. Казали, наприклад: он іде торгівець коралями, наче в усьому світі не було жодного іншого.

Нісен Піченик і справді відчував суто родинну ніжність до коралів. Дуже далекий від природознавства, не вміючи ані читати, ані писати, — бо ж ніколи не ходив до школи і міг лише безпорадно нашкрябати власне ім’я, — він жив із переконаністю, що корали — не рослини, а живі істоти, своєрідні крихітні червоні морські тваринки, і жоден професор океанології не зміг би навчити його чогось краще. Так, для Нісена Піченика коралі жили ще й тоді, коли їх розпиляли, розрізали, відшліфували, посортували й нанизали. І він, напевне, мав слушність. Адже бачив на власні очі, як його червонясті разки коралів мало-помалу блідли на грудях хворих або хоровитих жінок, натомість на грудях здорових жінок зберігали свій блиск. За довгі роки торгівлі коралями він часто помічав, як коралі, що лежали в його шафах бліді — незважаючи на свою червону барву — і дедалі біліші, раптом, коли їх вішали на шию гарної молодої і здорової селянки, яскріли і світилися, немов живилися її кров’ю. Інколи крамареві пропонували викупити разки коралів, він упізнавав їх, скарби, які сам нанизував і зберігав, — і одразу бачив, чи їх одягала здорова, а чи хвора жінка.

Піченик мав власну, вкрай своєрідну теорію коралів. Згідно з його теорією вони були, як уже сказано, морськими істотами, які, так би мовити, тільки з розважливої скромності прикидались деревами і рослинами, щоб на них не нападали і не пожирали їх акули. Коралі тужили за тим, щоб норці зібрали їх і винесли на поверхню землі, щоб їх розрізали, відшліфували, нанизали і вони нарешті служили сенсові свого існування, а саме: прикрашали вродливих селянок. Тільки тут, на білих і міцних жіночих шиях, у найближчому сусідстві з живими артеріями, сестрами жіночих серць, коралі оживали, набували блиску та краси й поширювали властиву їм чарівну здатність приваблювати чоловіків і посилювати їхнє любовне жадання. Звісно, давній бог Єгова створив усе сам: землю і тварин на ній, море і всіх істот у ньому. От тільки Левіафану, що обкрутився кільцями навколо джерел усякої води, сам Бог до часу, тобто аж до приходу Месії, довірив порядкувати всіма океанськими тваринами і рослинами, надто коралами.

Після всього, що тут розказано, можна було б подумати, ніби крамар Нісен Піченик був відомий як певний дивак. Ні, цього й близько не було. Піченик жив у містечку Прогродах як непомітний, скромний чоловік, чиї розповіді про коралі та Левіафана сприймали цілком поважно як пояснення фахівця, що, певне, знає своє ремесло, як-от крамар, який торгує тканинами, відрізняє манчестерське сукно від німецького перкалю, а продавець чаю відрізняє російський чай відомої фірми Попова від англійського чаю, який постачає не менш відома фірма “Lipton” із Лондона. Всі жителі Прогродів та околиць були переконані, що коралі — живі тварини, а за їхнім розвитком і життям у морських глибинах наглядає первісна риба Левіафан. Тут навіть годі сумніватись, бо ж про це розповідав сам Нісен Піченик.

Вродливі низальниці в домі Нісена Піченика часто працювали до пізньої ночі, а інколи й після півночі. А коли вже виходили з дому крамаря, він сам починав дбати про своє каміння, тобто своїх тварин. Спершу перевіряв разки, які нанизали дівчата, потім рахував купки ще не розкладених і вже розкладених за типом і розміром коралів, згодом починав сам сортувати їх і своїми міцними та чутливими пальцями з рудуватими волосинками обмацувати, полірувати, гладити кожну окрему коралину. Траплялися коралі з червоточинами. Вони були з дірками в місцях, де тих дірок аж ніяк не мало бути. За такими коралами безтурботний Левіафан колись не приглянув. Щоб дорікнути йому, Нісен Піченик запалював свічку, тримав над полум’ям шматочок червоного воску, аж поки той ставав гарячим і текучим, і тонесенькою голочкою, набираючи воску на вістря, затикав червоточини на камені. При цьому похитував головою, немов не розуміючи, як такий могутній Бог, як Єгова, міг такій легковажній рибі, як Левіафан, доручити нагляд за коралами.

Інколи, з чистої радості від каміння, Піченик сам нанизував коралі, аж поки сірів ранок і наставала пора проказати ранкову молитву. Праця анітрохи не змучувала його, він не відчував кволості. Дружина під ковдрою ще спала. Він коротко і байдуже поглядав на неї. Він ані ненавидів, ані любив її, вона була однією з численних низальниць, які колись працювали в нього, але не така гарна й принадна, як більшість їх. Уже десять років, як він узяв шлюб із нею, а вона не подарувала йому дитини, хоча тільки це мало б бути її завданням. Йому була б потрібна плідна жінка, не менш плідна, ніж море, на дні якого росте так багато коралів. А його дружина виявилась висохлим ставом. Нехай собі спить сама скільки завгодно ночей! Закон дозволив би Піченику розлучитися з нею, але тим часом він уже збайдужів до дітей і дружини. Він любив коралі. А втім, якась непевна туга засіла в його серці, і він не смів назвати її: Нісен Піченик, що народився і виріс у глибинах найглибшого континенту, тужив за морем.

Так, Піченик тужив за морем, на дні якого росли корали, чи, на його думку, радше совались там. Але ніде й близько не було людей, із якими він міг би поговорити про свою тугу, тож він був змушений ховати її в своїй душі, як і море, що ховає в собі корали. Він чув про кораблі, норців, капітанів і матросів. Коралі прибували до нього в добре запакованих ящиках, від яких ще тхнуло морем, з Одеси, Гамбурга або Трієста. Державний писар на пошті провадив замість Піченика його ділове листування. Піченик докладно вивчав барвисті марки на листах далеких постачальників, перше ніж викинути конверти. Він ніколи в своєму житті не виїздив із Прогродів. У цьому містечку не було ані річечки, ані ставка, тільки болота навколо, і можна було чути, як під зеленою поверхнею води щось булькає, але ніхто ніколи не бачив, що саме. Нісен Піченик уявляв собі, ніби існує якийсь потаємний зв’язок між прихованими водами боліт і могутніми водами широкого моря, тож навіть тут, у глибочіні боліт, можуть рости корали. Піченик знав, що одного разу, коли він висловив цю думку, з нього глузувало все містечко. Відтоді він замовк і вже не згадував про свою теорію. Інколи він мріяв, що широке море — він не знав, яке, бо ніколи не бачив географічної карти і всі моря світу були для нього просто широким морем, — коли-небудь затопить Росію, і то якраз ту половину, де він живе. Тоді б море, до якого він ніколи не сподівався дістатись, прийшло б до нього, могутнє невідоме море з незмірним Левіафаном у своїх глибинах і з усіма своїми солодкими, терпкими і солоними таємницями.

Шлях від містечка Прогродів до маленької станції, куди тричі на тиждень приїздив потяг, пролягав між боліт. Нісен Піченик завжди, навіть коли не чекав партії коралів і навіть у дні, коли не приходив потяг, ходив на вокзал, тобто до боліт. Він стояв на краю трясовини годину, а то й довше, і уважно дослухався до кумкання жаб, наче вони могли розповісти йому про життя в болотній глибіні, і часом йому справді здавалося, ніби він отримав якісь повідомлення. Взимку, коли болота замерзали, він навіть наважувався ступити на них ногою, і страшенно тішився цим. У гнилому запаху боліт він, повнячись передчуттів, упізнавав терпкий дух широкого моря, а тихий і жалюгідний булькіт підземних вод перетворювався в його чутливих вухах у бурхання височезних синьо-зелених хвиль. Але в містечку Прогродах ніхто не знав про все, що відбувалося в душі торгівця коралями. Всі євреї вважали, що він такий, як і вони. Хтось торгував тканинами, хтось гасом, один продавав молитовне вбрання, другий — воскові свічки та мило, третій — хустки для селянок і цизорики: один навчав дітей молитися, другий — рахувати, а третій торгував квасом, кукурудзою і вареними бобами. І всім їм здавалося, ніби Нісен Піченик такий, як і вони, але торгує коралями.

А він-таки, як бачимо, був украй незвичайний.

2

Піченик мав і бідних, і багатих покупців, і постійних, і випадкових. До своїх багатих покупців він зараховував і двох селян з околиць, один з яких, а саме: Тимон Семенович, садив хміль і щороку, коли приїздили комівояжери з Нюрнберга, Заца[1] і Юденбурґа, укладав кілька успішних угод. Другого селянина звали Микита Іванович. Той виростив не менше, ніж вісім доньок, і одну за одною видавав їх заміж, і кожна потребувала коралів. Одружені доньки — поки що четверо — народили (коли після заручин не минуло й двох місяців) дітей, і то знову були доньки, які теж потребували коралів ще як немовлята, щоб ніхто не зурочив їх. Родини обох селян були найпочеснішими гостями в домі Нісена Піченика. Для доньок, онуків і зятів цих селян крамар мав наготові добру горілку, яку зберігав у скрині, він сам курив ту горілку і приправляв її мурашками, сухою губкою, петрушкою і золототисячником. Інші звичайні покупці задовольнялися звичайною купованою горілкою. Адже в тих краях ніяка справжня купівля не обходилася без випивки. Покупець і продавець пили, щоб оборудка дала обом виграш і благословення. Крім того, в помешканні торгівця коралями ще й тютюн лежав купками на підвіконнях, прикритий вологим промокальним папером, щоб не втрачати свіжості. Адже до Нісена Піченика покупці ходили не так, як ходять люди до крамниці: просто купити товари, заплатити і піти геть. Більшість покупців долали далекий шлях у багато верст і були не тільки покупцями, а й гостями Нісена Піченика. Він пригощав їх горілкою, тютюном, а інколи й годував. Його дружина варила кашу з цибулею, борщ зі сметаною, пекла яблука на решітці, картоплю, а восени каштани. Отже, покупці були не тільки покупцями, а й гостями в домі Піченика. Інколи селянки, шукаючи коралів, які б личили їм, починали співати разом з низальницями, співали всі, і навіть Нісен Піченик інколи мугикав собі під ніс, а його дружина в такт пісні мішала ложкою на плиті. А коли з базару чи шинку поверталися селяни, щоб забрати дружин і заплатити за куплене, крамар і з ними мусив випити горілки або чаю і викурити сигарету. І кожен давній клієнт цілувався з ним, як із братом.

Бо, коли ми інколи п’ємо, то всі добрі та чесні люди — наші брати, а всі милі жінки — наші сестри, і немає ніякої різниці між селянином і крамарем, між юдеєм і християнином, тож лихо тим, хто хотів би заперечити!

Кожного нового року Нісен Піченик був незадоволений своїм мирним життям, але ніхто в містечку Прогродах не помічав цього. Як і всі євреї, торгівець коралями теж двічі на день, уранці і ввечері, ходив до синагоги, відзначав святкові дні, постив у дні посту, одягав пас і сорочку для молитов, похитував тулубом на молитві, спілкувався з людьми, розмовляв про політику, Російсько-японську війну і загалом про все, про що писали в газетах і чим переймався світ. Але в серці він таїв тугу за морем, батьківщиною коралів, і з газет, які двічі на тиждень приходили до Прогродів, просив, бо ж не міг там нічого розібрати, прочитати спершу які-небудь морські новини. Як і про корали, він мав про море вкрай незвичайне уявлення. Хоч і знав, що в світі є багато морів, справжнім, властивим морем, на його думку, було тільки те, яке треба перетнути, щоб дістатися до Америки.

Якогось дня, отримавши коротку відпустку, додому повернувся син торгівця бумазеєю Олександра Комровера, якого три роки тому забрали до війська, і він потрапив до флоту. Тільки-но торгівець коралями почув про повернення молодого Комровера, він мерщій подався до нього додому й почав розпитувати матроса про всі таємниці кораблів, води і вітру. Якщо геть усі в Прогродах були переконані, що молодий Комровер тільки внаслідок своєї дурості дав себе затягти в небезпечний океан, торгівець коралями вважав матроса за обдарованого юнака, якому дісталися честь і щастя стати, так би мовити, товаришем коралів, ба навіть їхнім родичем. Люди бачили, як сорокап’ятирічний Нісен Піченик із двадцятидворічним Комровером руку в руку годинами походжають на Ринковому майдані містечка. «Чого він хоче від Комровера?» — дивувалися люди. «Чого він, власне, хоче від мене?» — дивувався й матрос.

Протягом усієї відпустки, яку матрос міг провести в Прогродах, торгівець коралями майже не відходив від нього. Запитання старого матросові видавалися дивними, скажімо, таке:

— А чи можна в підзорну трубу побачити морське дно?

— Ні, — відповів матрос, — в підзорну трубу дивляться тільки вдалечінь, а не вглиб.

— А чи можна, — знову запитував Піченик, — якщо ти матрос, упасти на дно моря?

— Ні, — відповів молодий Комровер, — на дно моря опускаються тільки тоді, коли топляться.

— Навіть капітан не може?

— Не може й капітан.

— А ти бачив коли-небудь норця?

— Не раз, — відповів матрос.

— А морські тварини й рослини піднімаються інколи на поверхню?

— Тільки риби і риба-кит, що, власне, ніяка не риба.

— Розкажи мені, — просив Нісен Піченик, — яке воно, море.

— Воно повне води, — відповідав матрос Комровер.

— І таке широке, як велика ділянка землі, наприклад, широкий простір, де немає будинків?

— Таке і ще ширше! — відповів молодий матрос. — І таке, як ви кажете: широкий простір, і ніде не видно жодного будинку, хіба дуже рідко, і то аж ніяк не будинок, а корабель.

— А де ти бачив норця?

— Норці є в нас, у військово-морському флоті, — пояснив молодик. — Але вони не пірнають збирати перли, устриці чи корали. Для них це військова вправа, скажімо, про випадок, коли якийсь військовий корабель затонув і з нього треба зняти цінні інструменти або зброю.

— Скільки морів є у світі?

— Цього я вам сказати не можу, — стенув плечима матрос. — Ми, щоправда, вивчали, коли нас готували, але я не звернув уваги. Я знаю тільки Балтійське море, Північне море, Чорне море і великий океан.

— А яке море найглибше?

— Теж не знаю.

— А де найбільше коралів?

— Не знаю.

— Гм-гм, — буркнув торгівець коралями Піченик. — Шкода, що ти нічого не знаєш.

На околиці містечка Прогродів, там, де тягнулись дедалі убогіші хатки, аж поки зникали остаточно, і починався широкий і вибоїстий шлях на станцію, стояв шинок Подгожева, заклад із лихою славою, куди вчащали селяни, поденники, солдати, непутящі дівчата і безпутні парубки. Одного разу побачили, як туди заходять торгівець коралями Піченик із матросом Комровером. Їм подали міцний темно-червоний питний мед і солоний горошок.

— Пий, хлопче! Пий і їж, мій хлопче! — по-батьківському припрошував Нісен Піченик матроса. Той завзято пив та їв, бо, хоч і молодий, таки навчився чогось у гаванях, тож після меду йому подали поганеньке кисле вино, а після вина — дев’яностоградусну горілку. Поки матрос пив мед, то був такий мовчазний, що торгівець коралями боявся, що вже нічого не почує від нього про морські води, його знання просто вичерпалися. Але після вина малий Комровер розговорився з шинкарем Подгожевим, а коли принесли дев’яностоградусну, гучно виспівував, як справжній матрос, пісню за піснею.

— Ти теж із нашого любого містечка? — запитав шинкар.

— Звичайно, я син вашого містечка... тобто мого... нашого любого містечка, — відповів матрос, і то так, наче був не син заможного єврея Комровера, а простий сільський парубок. Кілька нероб і волоцюг підсіли до столу Нісена Піченика та матроса, і молодик, побачивши публіку, відчув, що його виповнює дивна гордість, і то гордість, про яку він думав, що її можуть мати тільки морські офіцери. Тож він заохотив своїх слухачів:

— Запитуйте, дітки, ну ж бо! Я відповім вам на все! Ось гляньте на цього любого дядька, ви ж добре знаєте його, це найкращий торгівець коралями на всю губернію, я вже багато розповів йому!

Нісен Піченик кивнув головою. Він незатишно почувався в тому незвичному товаристві, тож випив свій мед, а потім ще одну склянку. Мало-помалу всі підозрілі обличчя, що їх він завжди бачив лише крізь вічко своїх дверей, почали видаватися йому не менш людськими, ніж власне. Але обережність і недовіра так глибоко вкоренились у його серці, що він вийшов надвір і заховав торбинку зі срібними грошима в капелюсі, кинувши до кишені лише кілька монет. Задоволений своєю вигадкою і заспокійливим тиском на череп торбинки з грішми під капелюхом, знову повернувся за стіл.

І все-таки Піченик признався собі, що, власне, й сам не знає, чому і навіщо він сидить тут у шинку з матросом і лиховісним товариством. Хіба все своє життя він не жив розмірено й непомітно і хіба не розкривав нікому своєї потаємної любові до коралів та їхньої батьківщини — океану — аж до приїзду матроса і, власне, аж до цієї години? А потім ще й сталося щось таке, що страшенно перелякало Нісена Піченика. Він, що аж ніяк не мав звички мислити образами, раптом уявив собі, що його потаємна туга за морськими водами і всім, що на них і в них живе та відбувається, нараз виринула на поверхню його життя, як інколи якась дорога й рідкісна тварина, що звикла до рідних їй морських глибин, з невідомих причин випливає на поверхню. Мабуть, цей образ у голові торгівця коралями породили незвичний для нього питний мед і розповіді матроса, які запліднили його фантазію. Піченик злякався й дивувався собі, що йому прийшла в голову така безумна думка, ще більше, ніж фактові, що він виявився здатним сидіти в шинку за одним столом із непутящим товариством.

Але й цей подив і переляк немов ковзнули під поверхню його свідомості. Тим часом він залюбки і з великою втіхою дослухався до казкових розповідей матроса Комровера.

— На якому кораблі ти служиш? — запитали його щойно набуті горілчані брати.

Матрос на мить задумався, його корабель назвали на честь одного відомого адмірала XIX сторіччя, але ця назва видалася йому цієї миті такою ж звичайною, як і власне прізвище, тому він раптом вирішив справити враження й відповів:

— Мій корабель називається «Мати Катерина». І знаєте, хто це? Звісно, не знаєте, і тому я вам зараз розповім. Отже, Катерина була найгарніша й найбагатша жінка в усій Росії, і тому цар колись узяв шлюб із нею в Кремлі у Москві, потім одразу посадив у сани, — був сорокаградусний мороз, — запряжені шестериком коней, і повіз просто в Царське Село. А за ними їхав на санях увесь почет, і був такий численний, що три дні і три ночі на шлях годі було ступити. За тиждень після цього пишного весілля в петербурзьку гавань прибув лихий і підступний шведський король на сміховинних дерев’яних човнах, на яких, проте, стояло багато солдатів, — адже на суходолі шведи дуже сміливі, — і той швед хотів не чого іншого, як завоювати всю Росію. Але цариця Катерина негайно сіла на корабель, якраз на той крейсер, де я служу, і власноруч розстріляла ті нікчемні човни шведського короля, потопивши їх. А самому королю кинула рятівний пояс і потім полонила його. Наказала вибрати йому очі, з’їла їх і стала через те ще розумніша, ніж була. А безокого короля заслала в Сибір.

— Отакої! — проказав один нікчема й почухав собі потилицю. — Хоч би як хотів, повірити цьому всьому я не можу.

— Якщо ти ще раз ляпнеш таке, — спохмурнів матрос Комровер, — то образиш російський імператорський морський флот, і я буду змушений убити тебе своєю зброєю. Тож знай, що всю цю історію я чув, ще як нас навчали, і його високородіє наш капітан Ворошенко сам розповів її нам.

Знову пили мед і багато горілки, а платив торгівець коралями Нісен Піченик. Він теж трохи випив, хоч і не так багато, як решта. Та, коли вийшов на вулицю під руку з молодим Комровером, йому здалося, ніби середина вулиці стала річкою, хвилі здіймаються і опадають, гасові ліхтарі, що горіли де-не-де, обернулись маяками, а він сам мусив твердо триматися берега, щоб не впасти у воду. Матрос страхітливо заточувався. Все своє життя, майже від самого дитинства, Нісен Піченик щовечора проказував приписані законом вечірні молитви: одну, яку треба читати, коли сутеніє, і другу, якою вітають початок пітьми. А сьогодні вперше пропустив обидві молитви. З неба назустріч йому докірливо полискували зорі, і він не наважувався глянути на них. Удома його чекали дружина і звичайна вечеря: редька з огірками і цибулею, хліб зі смальцем, склянка квасу і гарячий чай. Піченик більше соромився сам себе, ніж людей. Поки він ішов під руку з матросом, що мало не падав, йому вряди-годи здавалося, ніби він зустрівся сам із собою: торгівець коралями Нісен Піченик із торгівцем коралями Нісеном Пічеником, — і один кепкує з другого. Але все-таки він докладав зусиль, щоб не зустріти кого-небудь. Тут йому пощастило. Він провів молодого Комровера додому, завів у кімнату, де сиділи старі Комровери, і сказав:

— Не гнівайтесь на нього, я був разом з ним у шинку, він трохи випив.

— Ви, Нісен Піченик, торгівець коралями, були з ним у шинку? — здивувався старий Комровер.

— Так, я! — відказав Піченик. — Доброго вечора! — І пішов додому. Всі його вродливі низальниці ще сиділи за чотирма столами і співали, ловлячи коралі тоненькими голочками в тендітних руках.

— Дай мені одразу чаю, — мовив Нісен Піченик дружині. — Мені треба працювати.

Проковтнув чай і, поки його гарячі пальці перебирали велику, ще не посортовану купу коралів, відчуваючи їхню приємну рожеву холоднечу, його бідолашне серце блукало по далеких і бурхливих шляхах могутніх океанів.

У голові Піченика горіло і бурхало. Проте він розважливо скинув капелюха, дістав торбинку з грошима і знову заховав її на грудях.

4

Наближався день, коли матрос Комровер знову мав повернутися на свій крейсер, і то в Одесу, і серце торгівця коралями щеміло і тужило. Адже молодий Комровер був єдиним моряком в усіх Прогродах, і Господь тільки знає, коли він знову приїде у відпустку. Якщо він поїде геть, уже ніхто ніде не розповість про моря світу, тоді тільки випадково можна буде натрапити на щось у газетах.

Був кінець літа, а втім, гарячого літа, без хмар, без дощів, і тільки споконвіку лагідний вітер волинської рівнини давав трохи руху і прохолоди. Ще два тижні — й почнуться жнива, селяни з сіл уже не ходитимуть у ярмаркові дні купувати коралі в Нісена Піченика. Тож у ті тижні був сезон коралів. Щодня зграйками і гуртами навідувались покупниці, низальниці насилу встигали виконувати роботу, доводилось цілу ніч нанизувати й сортувати. Гарної надвечірньої пори, коли призахідне сонце посилало прощальне золоте вітання крізь заґратовані вікна Піченика і купки коралів різних типів і забарвлень спалахували, сумовито і водночас утішно полискуючи, наче кожен окремий камінчик мав крихітне світло у своєму тоненькому отворі, селяни, веселі та розігріті, приходили забирати селянок; їхні важкі, підбиті цвяхами чоботи рипіли на кам’яних плитах подвір’я, а у вузликах із синіх та червонястих носових хустинок вони несли срібні та мідні монети. Селяни вітали Нісена Піченика обіймами і поцілунками, зі сміхом і сльозами, наче зустріли давнього приятеля, якого не бачили і якого їм бракувало десятки років. Вони добре порозумівалися з ним, навіть любили його, цього спокійного довготелесого рудого єврея зі щирими, а інколи замріяними порцеляново-синіми очима, в яких проступала прямота, чесність дій, розум фахівця і водночас наївність людини, яка ніколи не виїздила з містечка Прогродів. Дати раду селянам було нелегко. Бо вони, хоч і знали торгівця коралями як одного з украй нечисленних чесних крамарів свого краю, все-таки завжди пам’ятали, що він єврей. Крім того, їм давало насолоду торгуватися. Спершу вони затишно вмощувалися на стільцях, дивані і обох широких дерев’яних подружніх ложах із високими матрацами. Чимало навіть лягали в чоботях, до підошов яких поприлипало срібно-сіре болото, на ліжка, диван і просто на підлогу. З широких кишень своїх полотняних штанів або з припасів на підвіконні вони брали розсипний тютюн, відривали білі краї старих газет, які лежали в кімнаті Піченика, і скручували цигарки, бо навіть заможні з-поміж них вважали цигарковий папір за розкіш. Густий синій дим дешевого тютюну і грубого паперу виповнював помешкання торгівця коралями, і цей золотавий, пронизаний сонцем синій дим повільно виходив клубами надвір крізь квадрат загратованого відчиненого вікна. У двох мідних самоварах — навіть у них відображувалося надвечірнє сонце — на столі посеред кімнати гріли гарячу воду, і не менше, ніж п’ятдесят дешевих склянок із зеленавого скла з подвійним денцем передавали від рук до рук, наповнені парким брунатно-золотим чаєм і горілкою. Давно, ще зранку, селянки годинами торгувалися за ціну тих або тих разків коралів. А тепер ціна вибраних прикрас видавалася їхнім чоловікам зависокою, і торги починалися знову. То була затята боротьба, худорлявий єврей сам мав змагатися проти численного тлуму пожадливих і недовірливих, дужих і часом небезпечно сп’янілих чоловіків. Із-під чорного шовкового ковпака, який Нісен Піченик одягав удома, на вкриті ріденьким волоссям і засіяні ластовинням щоки, а звідти на руду цапину борідку стікав піт, волосинки бороди склеювались, тож увечері після боротьби він був змушений розчісувати її залізним гребінцем. Зрештою Піченик, незважаючи на властиву йому дурість, брав гору над усіма своїми покупцями. Бо з усього великого світу він знав тільки коралі, а селяни — тільки свою батьківщину, і він знав, як сортують і нанизують коралі і як треба переконувати селян. Надто вже впертим і затятим він давав так званий додаток, тобто дарував їм по тому, як вони вже заплатили ціну, яку, щоправда, він називав не одразу, але потай прагнув отримати, ще малесенький разочок коралів із дешевих камінчиків, призначений дітям, щоб вони носили його на шиї або на зап’ястку, і безперечно помічний супроти недобрих очей неласкавих сусідів і лихих відьом. Під час торгів Піченик мав звертати пильну увагу на руки своїх покупців і завжди придивлятись до висоти та обсягу купок коралів. Ох, то була нелегка боротьба!

А от цього року наприкінці літа Нісен Піченик був незосередженим, майже неуважним, не цікавився покупцями і торгівлею. Вірна дружина, що вже багато років, як звикла до його мовчазності та дивацтв, помітила ту неуважність і дорікнула чоловікові. Ось він задешево продав низку коралів, а ось не помітив дрібної крадіжки, сьогодні не дав додатка одному давньому покупцеві, натомість учора віддав якомусь новому і байдужому цінний разок коралів. У домі Піченика ніколи не було сварок, а в ці дні спокій покинув торгівця коралями, і він сам відчув, що байдужість, звичайна байдужість до дружини, раптом обернулась огидою до неї. Так, він ніколи не міг задушити власноруч — як чинив кожен у Прогродах — бодай одну з численних мишей, які щоночі потрапляли до пасток у його домі, і за певну плату віддавав полонених тваринок для остаточного знищення водоноші Савлу, а тепер цей тихий і мирний Нісен Піченик якось жбурнув у голову дружині, що своїм звичаєм докоряла йому, важку низку коралів, хряпнув дверима, пішов із дому й подався на край великого болота, далекого родича великого океану.

За два дні до від’їзду матроса в торгівця коралями раптом з’явилося бажання провести молодого Комровера до Одеси. Такі бажання виникають зненацька, навіть блискавка — ніщо проти них, і влучають точнісінько в те місце, де й зародилися: в людське серце. Б’ють, так би мовити, по місцю свого народження. Таким було й бажання Нісена Піченика. А від цього бажання до рішення шлях був уже недалекий.

Уранці того дня, коли мав поїхати молодий матрос Комровер, Нісен Піченик сказав дружині:

— Мені треба поїхати на пару днів.

Дружина ще лежала в ліжку. Була восьма година ранку, торгівець коралями щойно повернувся з синагоги після ранкової молитви.

Дружина підвелася й сіла. Зі скуйовдженими ріденькими косами, без перуки, з жовтуватими рештками сну в кутиках очей, вона видалася йому чужою і навіть неприязною. Її вигляд, її несподіванка, її переляк, здається, цілковито виправдали його постанову, яку він і сам ще вважав за відчайдушно сміливу.

— Я їду в Одесу! — заявив він зі справжньою ненавистю. — За тиждень я повернуся, якщо буде ласка Божа!

— Тепер? Тепер? — аж затиналася дружина поміж подушок. — Тепер, коли ходять селяни?

— Саме тепер! — відрубав торгівець коралями. — Я маю важливі справи. Спакуй мої речі!

З лихою і повною ненависті насолодою, яку Піченик раніше ніколи не відчував у своїй душі, він дививсь, як дружина підводиться з ліжка, дививсь на її огидні пальці та жирні ноги під довгою сорочкою, на якій видніли де-не-де чорні цятки, сліди від бліх, і слухав давно знайомі зітхання, звичайну й незмінну ранкову пісню цієї жінки, з якою його не пов’язувало ніщо, крім далекого спогаду про кілька ніжних нічних годин і звичайного страху перед розлученням.

А водночас у душі Нісена Піченика радів якийсь чужий і все-таки давно знайомий голос: Піченик їде до коралів! Він їде до коралів! Нісен Піченик їде на батьківщину коралів!..

5

Отже, разом з матросом Комровером він сів на потяг і поїхав до Одеси. То була досить морочлива й довга подорож, у Києві довелося робити пересадку. Торгівець коралями вперше у своєму житті їхав залізницею, але почувався не так, як багато інших людей, які вперше сідають у потяг. Паротяги, гудки, дзвони, телеграфні стовпи, рейки, кондуктор і мінливі краєвиди за вікном не цікавили його. Він переймався водою і гаванями, до яких їхав, а якщо взагалі помічав які-небудь риси та особливості залізниці, то тільки з огляду на ще не відомі йому риси та особливості судноплавства.

— А у вас також є дзвони? — запитував він матроса. — І теж дзвонять тричі перед відплиттям корабля? Кораблі теж свистять і гудуть, як паротяги? Чи треба розвертати корабель, коли він має плисти назад, чи він може просто плисти задом наперед?

Звичайно, як і завжди під час подорожей, по дорозі трапляються пасажири, яким кортить порозмовляти і з якими хоч-не-хоч доводиться говорити про всяку всячину.

— Я торгівець коралями, — відповідав, не відступаючи від правди, Нісен Піченик, коли його запитували, що він робить. Та коли запитували далі: «Чого ви хочете в Одесі?», починав брехати:

— Я там маю залагодити великі ґешефти, — відповів він.

— Це цікавить мене, — раптом озвався один із подорожніх, який доти мовчав. — Я також маю залагодити в Одесі великі ґешефти, і товари, якими я торгую, так би мовити, споріднені з коралями, дарма що набагато витонченіші й дорожчі за коралі!

— Дорожчі — може бути, — погодився Нісен Піченик, — але аж ніяк не витонченіші.

— Биймось об заклад, що витонченіші? — вигукнув співрозмовник.

— Кажу ж вам, це неможливо. Тут немає потреби битись об заклад!

— Що ж, — тріумфував співрозмовник, — я торгую перлами!

— Перли аж ніяк не витонченіші, — заперечив Піченик. — Крім того, вони приносять нещастя.

— Так, коли втрачають їх, — кивнув головою торгівець перлами.

Решта пасажирів почали уважно прислухатися до цієї дивної суперечки. Зрештою торгівець перлами поліз у штани й дістав торбинку, повну сяйливих бездоганних перлин. Струсив кілька на долоню й показав усім подорожнім.

— Доводиться розкрити сотні устриць, щоб знайти одну перлину. Норцям дорого платять. З-поміж усіх купців світу ми, торгівці перлами, належимо до найавторитетніших. Отож ми становимо, так би мовити, цілком окрему расу. Ось погляньте, наприклад, на мене. Я купець першої гільдії, живу в Петербурзі, маю найшляхетнішу клієнтуру, скажімо, двох великих князів, їхні імена — моя ділова таємниця, я подорожую по півсвіту, щороку буваю в Парижі, Брюсселі, Амстердамі. Запитайте, де хочете, про торгівця перлами Городоцького, і вам навіть діти скажуть.

— А я, — сказав Нісен Піченик, — ніколи не виїздив із нашого містечка Пробродів, і тільки селяни купують мої коралі. Але ви всі погодитесь зі мною, що проста селянка, прикрашена парою разків гарних, бездоганних коралів, гарніша за велику княгиню. А втім, коралі одягають і родовиті, і прості, вони підносять простих і прикрашають родовитих. Коралі можна вдягати вранці, опівдні, ввечері і вночі, наприклад, на святковий бал, улітку, взимку, в неділю і в будень, під час праці і під час спочинку, серед радості і скорботи. Мої любі супутники, у світі є багато різновидів червоного кольору, і написано, що наш юдейський цар Соломон мав геть особливу червону барву для своїх царських шат, бо фінікійці, які шанували його, подарували йому незвичайного хробака, що згідно зі своєю природою виділяв червону барву як сечу. То була барва, якої сьогодні вже немає, колір царських порфір — це вже не те, бо після смерті Соломона хробак помер, вимер увесь рід тих хробаків. І, розумієте, ця барва ще існує тільки в дуже червоних коралів. А де в світі бачив хто-небудь червоні перла?

Мовчазний торгівець коралями ще ніколи не промовляв так довго й завзято перед вочевидь чужими людьми. Він зсунув капелюха з чола й витер піт. Усміхнувся по черзі подорожнім, і всі привітали його заслуженим схваленням.

— Таки його правда! — нараз вигукнули всі.

І навіть торгівець перлами був змушений признатися, що Нісен Піченик, дарма що не мав слушності по суті, — видатний промовець на користь коралів.

Зрештою пасажири доїхали до Одеси, променистого порту з синьою водою і багатьма білими, мов наречені, кораблями. Тут уже на матроса Комровера чекав панцерний крейсер, наче батьківський дім — на сина. Та й Нісен Піченик хотів ближче подивитись на корабель. Він пішов із хлопцем аж до вартових і сказав:

— Я його дядько, я б хотів побачити корабель.

Він сам здивувався власній сміливості. Таж так: уже не колишній континентальний Нісен Піченик розмовляв з озброєним матросом, не Нісен Піченик із материкових Прогродів, а цілком новий чоловік із душею, яка вихлюпнулася назовні, так би мовити, вивернутий чоловік, океанський Нісен Піченик. Йому самому здавалося, ніби він вийшов не з потяга, а просто з моря, з глибин Чорного моря. Вода видавалася йому такою рідною, яким ніколи не було для нього містечко Прогроди, де він народився і жив. Усюди, куди він дивився, були кораблі й вода, вода і кораблі. В білі, мов цвіт, чорні, мов ворон, і червоні, мов корали, — так, коралово-червоні — борти кораблів, човнів, баркасів, яхт і катерів ніжно билася, вічно хлюпочучи, вода, — ні, навіть не билася, а гладила кораблі тисячами хвильок, що були немов одразу і язиками, і руками, водночас язичками і ручками. Чорне море аж ніяк не чорне. Вдалині воно синє, як небо, а зблизька зелене, мов лука. Тисячі проворних рибок стрибали, підскакували, прослизали, звивалися, мчали і пролітали, тільки-но у воду хтось кидав шматок хліба. Над портом напиналося безхмарне синє небо. Назустріч йому здіймалися корабельні щогли і комини.

— Що це? Як це називають? — без упину запитував Нісен Піченик. Це щогла, а це ніс, ось рятівні пояси, існують відмінності між баркасом і шлюпкою, вітрильником і пароплавом, щоглою і комином, крейсером і торговельним кораблем, палубою і кілем, носом і кормою. Сотня нових слів одразу ринули в бідолашну, але веселу голову Піченика. Після довгого чекання він отримав дозвіл (як виняток, сказав старший унтер-офіцер) оглянути крейсер і провести свого небожа. З’явився навіть сам пан помічник капітана, щоб побачити єврея-крамаря на борту крейсера російського імператорського військово-морського флоту. Його високородіє помічник капітана сміявся. Лагідний вітер обвівав довгі поли чорного сюртука худого рудого єврея, всі зглядалися на його потерті, не раз залатані смугасті штани в тьмяних чоботях по коліно. Юдей Нісен Піченик забув навіть приписи своєї релігії. Він скинув капелюха перед осяйною біло-золотою пишнотою офіцера, і його руде кучеряве волосся тріпотіло на вітрі.

— Твій небіж — добрий матрос! — похвалив Комровера його високородіє пан офіцер.

Нісен Піченик не знайшов ніякої підходящої відповіді й тільки всміхнувся, ні, він не сміявся, а безгучно всміхнувся. Його рот розкрився, видніли великі жовтуваті конячі зуби і рожеві ясна, а мідно-червона цапина борідка звисала майже на груди. Він розглядав штурвал, гармати, йому дозволили подивитись у підзорну трубу, і, знає Господь, далеке стало близьким, а те, чого давно вже немає, все-таки є тут, за скельцями. Господь дав людям очі, це правда, але що таке звичайні очі проти очей, які дивляться в бінокль? Господь дав людям очі, а водночас і розум, щоб вони винайшли підзорну трубу і збільшили силу своїх очей! Сонце світить на палубу, посилає проміння на спину Нісена Піченика, а проте йому не жарко. Адже над морем споконвіку дме вітер, так, він, здається, виходить із самого моря, вітер із морських глибин.

Зрештою настала мить прощання. Нісен Піченик обняв молодого Комровера, вклонився помічникові капітана, потім матросам і зійшов із панцерного крейсера.

Піченик збирався одразу після прощання з молодим Комровером повернутися в Прогроди. Але все-таки лишився в Одесі. Він бачив, як відплив панцерник, матроси, які були в порту, вітали його й махали синіми хусточками з червоними смужками. Піченик дививсь, як відпливало ще багато інших кораблів, і махав усім незнайомим пасажирам. Адже він щодня ходив у порт. І щодня дізнавався щось нове. Чув, наприклад, «підняти якір», і знав, що це означає, або «напнути вітрила», «зняти вантаж», «вибирати линви» й таке інше.

Щодня він бачив багато молодиків у матроському вбранні, які працювали на кораблях, видиралися на щогли, бачив, як ті молодики гуляють вулицями Одеси. Рука в руку, цілий разок матросів, які займали вшир усю вулицю, і йому ставало тяжко на серці, що він не має дітей. Піченик бажав собі в такі години синів та онуків і — тут не було жодного сумніву — він усіх їх послав би в море, вони б стали матросами. А тим часом його дружина, неплідна і бридка, сиділа вдома, в Прогродах. Тепер вона продавала коралі замість нього. А чи вміє вона взагалі продавати? Чи знає вона, що означають коралі?

Але в одеському порту Піченик швидко забув обов’язки пересічного єврея з Прогродів. Він уже не ходив уранці та ввечері до синагоги проказувати приписані законом молитви, а молився вдома, похапцем і без щирих думок про Бога, молився, власне, як грамофон, язик машинально повторював звуки, закарбовані в мозку. Чи бачив коли-небудь світ такого єврея?

Удома, в Прогродах, була тим часом пора коралів. Нісен Піченик добре знав про це, але був уже не колишнім континентальним Нісеном Пічеником, а новим, новонародженим океанським.

Я маю досить часу, казав він собі, щоб повернутися в Прогроди! Що я там міг би втратити? Зате скільки ще маю здобути тут!

Піченик три тижні прожив у Одесі і щодня з радісним серцем насолоджувався морем, кораблями і рибками.

То була перша відпустка в житті Нісена Піченика.

6

Повернувшись додому в Прогроди, Піченик помітив, що в нього пропало не менше, ніж сто шістдесят рублів, якщо врахувати дорожні витрати. Але дружині і всім, хто запитував його, що він так довго робив на чужині, казав, що залагодив у Одесі «важливі ґешефти».

Тієї пори почалися жнива, і селяни вже не ходили так часто в ярмаркові дні. Як і щороку протягом цих тижнів, у домі торгівця коралями тихішало. Низальниці йшли додому вже надвечір. Увечері, коли Нісен Піченик повертався з синагоги, його чекав тепер не дзвінкий спів вродливих дівчат, а тільки дружина, звичайна тарілка з цибулею та редькою і мідний самовар.

І все-таки — згадуючи дні в Одесі, про ділову безплідність яких не знала жодна інша людина, крім нього — торгівець коралями Піченик припасувався до звичайних законів своїх осінніх днів. А невдовзі вже думав, щоб за кілька місяців знову послатися на важливі ґешефти і поїхати в інше портове місто, скажімо, в Петербург.

Матеріальної скрути Піченик не боявся. Всі його гроші, нагромаджені протягом багаторічної торгівлі коралями, лежали, ненастанно породжуючи відсотки, в Пінкаса Варшавського, шановного лихваря громади, який нещадно вибивав усі борги, але сумлінно виплачував усі відсотки. Тож Піченику годі було боятися матеріальної нужди, а оскільки він був бездітний, то не треба було дбати й про нащадків. Тож чом би не поїхати до ще одного з численних портів?

Невдовзі торгівець коралями вже снував плани на наступну весну, як раптом у сусідньому містечку Сучках сталося щось незвичайне.

У тому містечку, такому ж малому, як і батьківщина Нісена Піченика, містечко Прогроди, один чоловік, якого доти в усьому краї, ніхто не знав, відкрив крамницю з коралями. Того чоловіка звали Єньо Лакатош, і він походив, як невдовзі дізналися люди, з далекої країни Угорщини. Він розмовляв російською, німецькою, українською і польською мовами, — атож, залежно від потреби, а коли часом кому хотілося, пан Лакатош розмовляв ще й французькою, англійською та китайською. Він був ще молодий, мав гладеньке синьо-чорне напомаджене волосся і, до речі, був єдиним чоловіком в усій широкій окрузі, що вдягав лискучий твердий комірець, краватку і ходив на прогулянки з ціпком із золоченою головкою. Цей молодик прибув у Сучки кілька тижнів тому, заприязнився там із різником Микитою Кольчином і так довго обробляв його, аж поки той вирішив почати разом із Лакатошем торгівлю коралями. Крамниця з яскраво-червоною вивіскою мала назву «М. Кольчин і К.».

На вітрині тієї крамниці світилися бездоганні червоні коралі, щоправда, легші вагою, ніж камінчики Нісена Піченика, зате набагато дешевші. Велика в’язка коралів коштувала руб п’ятдесят, а разки коралів продавали за двадцять, п’ятдесят, вісімдесят копійок. Ціни можна було побачити на вітрині крамниці. А щоб ніхто не пройшов повз ту крамницю, фонограф усередині цілісінький день грав веселих галасливих пісень. Їх можна було чути в усьому містечку і далі, в прилеглих селах. Щоправда, в Сучках не було таких великих ярмарків, як у Прогродах. І все-таки, і то незважаючи на жнива, селяни ходили до крамниці пана Лакатоша слухати пісень і купувати дешеві коралі.

Минуло вже кілька тижнів, як той пан Лакатош провадив свою привабливу торгівлю, і якось до Нісена Піченика навідався один заможний селянин і сказав:

— Нісене Семеновичу, я віри не йму, що ти вже двадцять років ошукуєш мене та інших. Адже тепер у Сучках об’явивсь чоловік, який продає найгарніші низки коралів по п’ятдесят копійок штука. Моя дружина вже хотіла їхати туди, але я подумав, Нісене Семеновичу, що спершу слід запитати тебе.

— Цей Лакатош, — відповів Нісен Піченик, — певне, якийсь злодій і шахрай. По-іншому я не можу пояснити його цін. Але я й сам туди поїду, якщо ти візьмеш мене на свій віз.

— Гаразд, — погодився селянин, — побачиш на власні очі.

Отже, торгівець коралями поїхав у Сучки, постояв хвилину перед вітриною, послухав галасливих пісень, які линули з крамниці, потім зайшов і почав розмовляти з паном Лакатошем.

— Я сам торгівець коралями, — пояснив Нісен Піченик. — Мій товар надходить із Гамбурга, Одеси, Трієста, Амстердама. Я не розумію, як ви можете продавати так дешево такі гарні коралі.

— Ви належите до старого покоління, — відповів Лакатош, — і, даруйте мені за вислів, трохи відстали.

Тим часом Лакатош вийшов з-за прилавка, і Нісен Піченик помітив, що той трохи кульгає. Ліва нога була вочевидь коротша, бо на лівому чоботі був удвічі вищий підбор, ніж на правому. Від Лакатоша поширювалися гострі та п’янкі запахи, і годі було здогадатися, де, власне, на його миршавому тілі міститься осереддя всіх тих пахощів. Волосся в нього було синьо-чорне, мов ніч. А чорні очі, які попервах могли видатись лагідними, інколи світилися так яскраво, що посеред тієї чорноти спалахували дивні червоні вогники. А під чорними закрученими вусиками сміялися, білі й лискучі, мишачі зубки Лакатоша.

— Ну? — запитав торгівець коралями Нісен Піченик.

— Що ж, — відповів Лакатош, — ми не божевільні. Ми не пірнаємо на дно моря. Ми просто виготовляємо штучні коралі. Моя фірма називається «Брати Лаункасл», Нью-Йорк. Я два роки успішно працював у Будапешті. Селяни нічого не помічають. Не помічають в Угорщині і тим паче в Росії! Їм кортить мати червоні, гарні, бездоганні коралі. Ось вони. Дешеві, доступні, гарні, оздобні. Чого ще треба? Справжні коралі не можуть бути такі гарні!

— З чого зроблені ваші коралі? — запитав Нісен Піченик.

— З целулоїду, мій любий, з целулоїду! — у захваті вигукнув Лакатош. — Тільки не кажіть мені нічого проти техніки! Бачите, в Африці ростуть каучукові дерева, з їхнього каучуку виготовляють гуму і целулоїд. Хіба це не природа? Хіба каучукові дерева менш природні, ніж корали? Хіба дерево в Африці менш природне, ніж коралове дерево на дні моря? Що тепер, що ви тепер скажете? Може, візьмемось до спільних ґешефтів? Вирішуйте! Від сьогодні за рік ви внаслідок моєї конкуренції втратите всіх своїх покупців і тоді разом з усіма своїми справжніми коралями зможете знову піти на морське дно, звідки й походять ті гарні камінчики. Кажіть: так або ні?

— Дайте мені два дні часу, — попросив Нісен Піченик і поїхав додому.

7

Отак диявол уперше спокусив торгівця коралями Нісена Піченика. Тим дияволом був Єньо Лакатош із Будапешта, і він завозив у Росію фальшиві коралі, коралі з целулоїду, які горіли, коли запалити, синім полум’ям, наче вогні навколо пекла.

Повернувшись додому, Нісен Піченик байдуже поцілував дружину в обидві щоки, привітав низальниць і став трохи спантеличеними очима, очима, які затуманив диявол, розглядати свої любі коралі, живі коралі, що аж ніяк не видавалися такими бездоганними, як фальшиві камінчики з целулоїду конкурента Єньо Лакатоша. І диявол навіяв чесному торгівцеві коралями Нісену Піченику думку домішувати до справжніх коралів фальшиві.

Отож він пішов якогось дня на пошту й продиктував державному писареві листа до Єньо Лакатоша в Сучки, щоб той йому за кілька днів прислав не менше, ніж двадцять пудів фальшивих коралів. Що ж, відомо, що целулоїд — легкий матеріал, тож двадцять пудів фальшивих коралів — це ціла купа тюків і шнурів. Нісен Піченик, від диявола спокушений і засліплений, домішав фальшиві коралі до справжніх, зрадивши отак і себе, і справжні коралі.

Навколо в краї вже почалися жнива, і селяни майже не приходили купувати коралі. Але на тих нечисленних, які вряди-годи заходили, Нісен Піченик заробляв тепер завдяки фальшивим коралям більше, ніж раніше, коли мав численних покупців. Він змішував справжні з фальшивими — і це було ще гірше, ніж якби він продавав тільки фальшиві. Адже з людьми, яких спокусив диявол, отаке і трапляється: в усьому диявольському вони перевершують навіть диявола. Отак і Нісен Піченик перевершив Єньо Лакатоша з Будапешта. Всі зароблені гроші Нісен Піченик сумлінно заносив до Пінкаса Варшавського. Диявол так тяжко спокусив торгівця коралями, що він відчував справжню насолоду на думку, що його гроші ростуть і дають відсотки.

Але одного дня лихвар Пінкас Варшавський нагло вмер, Нісен Піченик перелякався й мерщій подався до його спадкоємців вимагати свої гроші разом із відсотками. Він одразу й отримав їх, і то не менше, ніж п’ять тисяч чотириста п’ятдесят рублів і шістдесят копійок. Із тих грошей він відрахував свій борг Лакатошу і замовив ще двадцять пудів фальшивих коралів. Трохи згодом до Нісена Піченика зайшов багатий хмеляр і попросив низку коралів для одного свого онука, щоб малого ніхто не зурочив.

Торгівець коралями нанизав низку з вочевидь фальшивих, целулоїдних коралів, та ще й сказав:

— Це найкращі коралі, які я маю.

Селянин заплатив ціну як за справжні коралі й поїхав у своє село.

Його онук помер за тиждень по тому, як йому вдягли на шию фальшиві коралі, помер, задушившись, страхітливою смертю від дифтерії. Отож у селі Соловецьку, де жив той заможний хмеляр (а також у навколишніх селах), поширилася чутка, що коралі Нісена Піченика з Прогродів приносять нещастя та хвороби, і то не тільки тим, хто купував у нього. Адже дифтерія почала лютувати в усіх сусідніх селах, забрала багатьох дітей, тож розійшлася чутка, що коралі Нісена Піченика призводять до хвороб і смерті.

Через те все цілу зиму до Нісена Піченика не з’явився жоден покупець. Зима була сувора. Почалася ще в листопаді й тривала до кінця березня. Щодня лютував мороз, а сніг падав рідко, здавалося, ніби навіть ворони замерзли, повсідавшись на голе гілля каштанів. У домі Нісена Піченика панувала тиша. Одну за одною він позвільняв усіх низальниць. У ярмаркові дні він інколи здибувався з давніми покупцями, але вони не віталися з ним.

Атож, селяни, які влітку ще цілували торгівця коралями, вдавали, ніби не знають його.

Морози сягали сорока градусів. Вода в бідонах водоноші замерзала по дорозі від криниці до хати. Грубий шар паморозі вкривав шибки Нісена Піченика, тож він уже не бачив, що відбувається на вулиці. А на штабах залізних ґрат висіли великі й важкі бурульки, ще більше затемнюючи вікно. В тому, що вже не ходять покупці, Нісен Піченик звинувачував не фальшиві коралі, а сувору зиму.

А тим часом у крамниці пана Лакатоша в Сучках завжди було велелюдно. Селяни купували в нього бездоганні й дешеві коралі з целулоїду і не купували справжніх у Нісена Піченика.

Вулиці містечка Прогроди вкрила ожеледиця, і вони стали гладенькі, мов дзеркало. Всі жителі, йдучи куди-небудь, намацували собі шлях костурами з залізним вістрям. Однаково чимало людей падало й ламало собі і карк, і ноги.

Одного вечора впала й дружина Нісена Піченика. Довго лежала непритомна, аж поки добросерді сусіди підняли її й занесли додому.

Невдовзі в дружини почалася нестримна блювота, і містечковий фельдшер сказав, що в неї струс мозку.

Жінку привезли до лікарні, і лікар підтвердив діагноз фельдшера.

Торгівець коралями щоранку ходив до лікарні. Сідав на ліжко дружини, слухав півгодини її безладну мову, дивився в її запалені від гарячки очі, на ріденькі коси на голові, згадував пару ніжних годин, які він подарував їй, вдихав гострі запахи камфори та йодоформу і знову повертався додому, сам порався коло плити, варив борщ та кашу, сам нарізав собі хліб, скромадив редьку, сам варив собі чай і палив у грубці. Потім висипав на один із чотирьох столів всі коралі з численних торбинок і починав сортувати їх. Целулоїдні коралі пана Лакатоша лежали окремо в шафі. Справжні коралі давно вже не видавалися Нісену Піченику живими тваринами. Відколи той Лакатош з’явився в краї і він сам, торгівець коралями Піченик, почав домішували легенькі штучки з целулоїду до важких і справжніх коралин, коралі, які лежали в його домі, померли. Тепер коралі роблять із целулоїду! Коралі виготовляють із мертвого матеріалу, і вони видаються мов живими і ще гарнішими та довершенішими, ніж справжні та живі! Що таке в порівнянні з цим струс мозку в дружини?

За вісім днів дружина померла, від струсу мозку, звичайно! Але Нісен Піченик не помилявся, коли казав собі, що його дружина померла не тільки від струсу мозку, а й від того, що її життя не залежало від життя жодної іншої людини в цьому світі. Ніхто не бажав, щоб вона жила далі, тож вона й померла.

Тепер торгівець коралями Нісен Піченик став удівцем. Він справляв жалобу за дружиною, як приписував звичай. Купив один з найтриваліших нагробків і звелів викарбувати на ньому шанобливі слова. Щоранку і щовечора проказував для неї заупокійну молитву. Але анітрохи не відчував, що йому бракує дружини. Страви та чай він і сам собі міг варити. А самотнім не почувався, тільки-но опинявся на самоті з коралями. Непокоїло його лише те, що він зрадив їх задля їхніх фальшивих сестер, коралів із целулоїду, і зрадив себе, піддавшись намовам крамаря Лакатоша.

Нісен Піченик тужив за весною. А коли вона нарешті прийшла, збагнув, що тужив даремно. В минулі роки ще до Великодня, коли опівдні починали танути бурульки, вже приїздили покупці на гуркітливих возах або дзвінких санях. На Великдень їм були потрібні коралі. А тепер почалася весна, сонце щодня припікало дедалі дужче, щодня коротшали бурульки на покрівлях, кучугури снігу вздовж вулиць осідали й меншали, але жоден покупець не заходив до Нісена Піченика. В його дубовій шафі, в пересувній скрині, що, міцна і окута залізом, стояла коло груби на чотирьох коліщатах, лежали найшляхетніші коралі: купками, в’язками, разками. Але не приходив жоден покупець. Дедалі теплішало, щезнув сніг, падали лагідні дощі, розпустилися фіалки в лісах, у болотах квакали жаби, але не приходив жоден покупець.

Тієї пори в Прогродах уперше помітили певну дивну зміну в натурі та характері Нісена Піченика. Так, жителі Прогродів уперше стали думати, що торгівець коралями трохи дивний, ба навіть дивак, і дехто втратив звичайну повагу до нього, а дехто навіть прилюдно глузував із нього. Чимало порядних людей із Прогродів уже не казали, мовляв, он іде торгівець коралями, а просто повідомляли, що то Нісен Піченик, колишній великий торгівець коралями.

Він сам завинив у тому. Бо поводився аж ніяк не так, як приписують удівцеві закони й гідність жалоби. Якщо йому ще простили незвичайну дружбу з матросом Комровером і відвідини сумнозвісного шинку Подгожева, то все-таки не могли, не відчувши найтяжчих підозр, не помітити його частих походів до того шинку. Після смерті дружини Нісен Піченик майже щодня навідувався до шинку Подгожева. Він став залюбки попивати питний мед. А що згодом мед почав видаватися йому засолодким, став додавати до нього горілки. Інколи до нього підсідала яка-небудь непутяща дівчина. І він, що ніколи в житті не знав іншої жінки, крім своєї вже небіжчиці дружини, і не мав жодної іншої пристрасті, як пестити своїх справжніх жінок, тобто коралі, сортувати й нанизувати їх, у сумнівному шинку Подгожева інколи піддавався впливу дешевої білої жіночої плоті і власної крові, що глузувала з гідності його міщанського й статечного життя, а ще й дивовижному гарячому забуттю, яке струменіло від дівочих тіл. Піченик пив і пестив дівчат, які сиділи поруч, інколи навіть у нього на колінах. Він відчував насолоду, не меншу насолоду, ніж тоді, коли, наприклад, грався коралями. Своїми міцними, вкритими рудуватим волоссям пальцями він намацував, щоправда, не так вправно, ба навіть сміховинно безпорадно, пипки дівочих грудей, червоні, як деякі коралі. І пускався берега, як ото кажуть звичайно, швидко, щоразу швидше, майже день у день. Він сам це відчував. Обличчя йому змарніло, худезна спина зігнулася, сюртук і чоботи він уже не чистив, бороду не розчісував. Щоранку і щовечора машинально проказував молитви. Він і сам відчував: він уже не просто торгівець коралями, а Нісен Піченик, колись видатний торгівець коралями.

Він відчував: ще рік, ще півроку — і він стане посміховиськом містечка, але що йому, власне, до цього? Не Прогроди, океан — його батьківщина.

Отже, одного дня він дійшов рішенця, який виявився згубним для нього.

Але перед тим навідався якось у Сучки, і дивіться: в крамниці Єньо Лакатоша з Будапешта побачив усіх своїх давніх покупців, що замріяно дослухалися до галасливих пісень із фонографа і купували целулоїдні коралі, по п’ятдесят копійок за разок.

— Ну, а що я вам казав рік тому? — гукнув Нісену Піченику Лакатош. — Хочете ще десять пудів, двадцять, тридцять?

— Я вже не хочу ніяких фальшивих коралів, — відповів Нісен Піченик. — Щодо мене, я торгую тільки справжніми.

8

Він поїхав додому, в Прогроди, і тихесенько й потай пішов до Веніаміна Брочинера, що тримав бюро подорожей і продавав емігрантам квитки на пароплав. До них належали передусім дезертири і вбогі євреї, які були змушені виїхати до Канади чи Америки і завдяки яким жив Брочинер. Він був у Прогродах представником однієї гамбурзької судноплавної компанії.

— Я хочу їхати до Канади! — заявив торгівець коралями Нісен Піченик. — І то якомога швидше.

— Наступний пароплав називається «Фенікс» і відпливає з Гамбурга за два тижні. До того часу ми виготовимо вам папери, — мовив Брочинер.

— Гаразд-гаразд, — кивнув Піченик. — Тільки нікому не кажіть!

Пішов додому і склав усі — справжні коралі — в пересувну скриню.

А целулоїдні коралі поклав на мідну підставку для самовара, підпалив їх і дививсь, як вони горять синім сморідним полум’ям. Палив довго, бо фальшивих коралів було понад п’ятнадцять пудів. Утворилася велика купа смугастого чорно-сірого попелу. Навколо гасової лампи серед кімнати звивався і клубився синьо-сірий дим від целулоїду.

То було прощання Нісена Піченика з батьківщиною.

Двадцять першого квітня він сів у Гамбурзі на пароплав «Фенікс» як палубний пасажир.

Корабель плив уже чотири дні, як сталася катастрофа, можливо, ще багато людей пам’ятають про неї.

Понад дві сотні пасажирів пішли разом із «Феніксом» на дно. Втопилися, звичайно.

А от про Нісена Піченика, що теж тоді загинув, не можна сказати, що він просто втопився, як інші. Радше він — і про це можна говорити з чистим сумлінням — повернувся до коралів, на океанське дно, де звивається могутній Левіафан.

А якщо повірити розповіді одного чоловіка, що якимсь дивом — як кажуть звичайно — уникнув тоді смерті, слід сказати, що Нісен Піченик ще задовго до того, як у шлюпках забракло місць, шугнув через борт у воду до коралів, до своїх справжніх коралів.

Як на мене, я охоче вірю цій розповіді. Адже я знав Нісена Піченика і ручаюся, що він належав до коралів і його єдиною батьківщиною було океанське дно.

Нехай він там спочиває в мирі поряд із Левіафаном аж до приходу Месії.

Сто днів. Левіафан

Примітки

1

Німецька назва міста Жатец у Чехії (прим. перекладача).


на главную | моя полка | | Сто днів. Левіафан |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу