Книга: Поклик Ктулгу



Поклик Ктулгу

Г. Ф. Лавкрафт

Поклик Ктулгу

(Знайдено в Бостоні серед паперів

покійного Френсиса Вейленда Терстона)



Припустимо існування такої величної сили чи то істоти… існування колись, за давніх-давен, коли… розум, імовірно, розкривався у формах та видах, які вже давним-давно перевелися ще до того, як все затопило хвилею цивілізації… формах, які поспіхом лишили слід тільки у поезії та легендах, де їх (ці сили) називали богами, чудовиськами та різноманітними міфічними істотами…

Елджернон Блеквуд

І

Жахіття в глині


На мій погляд, найбільш милосердна річ у світі — нездатність розуму людини усвідомити все, що міститься у цьому світі. Ми мешкаємо на безтурботному острові необізнаності в імлі чорного моря безмежності, тож не слід вояжувати надто далеко. Науки, кожна з яких тягне у власний бік, до цього часу нам майже не шкодили; проте колись з’єднані разом відокремлені знання відкриють такі жахливі можливості дійсності та наше місце в цій бридоті, що нам лишиться чи то збожеволіти через відкриття, чи то врятуватися від цього смертельного просвітлення в спокої та безпеці нового темного середньовіччя.

Теософи здогадалися про жахну велич космічного кола, в якому наш світ і людство — лише випадкові епізоди. Вони натякали на дивні створіння, від яких стигнула б кров, якщо б ці натяки не приховувалися заспокійливим оптимізмом. Проте не від цих теософів я дізнався про заборонені ери, від єдиного дотику до яких шкірою біжать мурахи, коли думаєш, і божеволієш, коли бачиш уві сні. Це одкровення, як і відкриття всієї страхітливої правди, відбулося за умов, коли розрізнені шматочки мозаїки з’єдналися разом — у нашому випадку йдеться про вирізку зі старої газети й нотатки померлого професора. Сподіваюся, більше нікому не судилося зібрати цієї мозаїки; знаю напевно, якщо залишуся живим, сам свідомо ніколи не додам жодного кільця до цього потворного ланцюга. На мій погляд, професор також сподівався зберігати таємницю, про яку дізнався, тож він, напевно, знищив би власні нотатки, якби раптова смерть не завадила.

Уперше я дізнався про це взимку 1926–1927 років, коли помер мій двоюрідний дідусь Джордж Ґеммел Енджелл, заслужений професор у відставці, який колись викладав семітські мови в університеті Браун, Провіденс, штат Род-Айленд. Професор Енджелл був визнаний спеціаліст зі стародавніх манускриптів та написів, до нього нерідко зверталися керівники відомих музеїв; тож його смерть у доволі похилому віці — у віці дев’яносто двох років — не лишилася непоміченою. До того ж цікавість серед місцевого населення посилювали деякі нез’ясовні обставини причин його смерті. Професор прийняв смерть, коли повертався із Ньюпорта, де пристав пароплав; за словами свідків, старий раптово впав, коли його штовхнув якийсь моряк-негр, котрий з’явився з одного з підозрілих темних дворів, що виходили на крутий схил — найкоротший шлях із порту до домівки покійного на Вільямс-стрит. Лікарям не вдалося виявити жодних видимих ушкоджень, тож після тривалих, плутаних обговорень вони дійшли висновку, що у старого не витримало серце через швидке сходження таким крутим схилом. Тоді я не бачив жодної причини вважати інакше, ніж зазначено в офіційній заяві, проте пізніше мене почали мучити сумніви — і не без підстав.

Оскільки у мого двоюрідного діда своїх дітей не було, а дружина вже давно померла, я лишився єдиним спадкоємцем та виконувачем духівниці старого професора, тож очікували, що я ретельно вивчу всі його папери; із цією метою я всі коробки та теки перевіз до себе в Бостон. Більшу частину того, що я розібрав, пізніше видало Американське археологічне товариство, однак залишалася одна скриня, вміст якої спричинив надзвичайне збентеження, тож я відчував, що не слід показувати її стороннім. Скриня виявилася замкненою, і я не міг знайти ключа, доки мені не спало на думку перевірити особисту в’язку ключів професора, яку старий повсякчас носив у кишені. Коли мені все ж пощастило скриню відімкнути, виявилося, що я зіткнувся із ще складнішою, ще більш нездоланною перешкодою. Я не міг здогадатися, що значить цей підозрілий барельєф з глини, якісь не пов’язані між собою нотатки, клаптики паперу та вирізки, які знайшов у скрині. Невже мій дідусь на схилі віку почав вірити у відверте шахрайство? Вирішив знайти цього ексцентричного скульптора, через витвір якого старий вочевидь втратив розум.

Цей барельєф являв собою нерівний прямокутник близько двох сантиметрів завтовшки та площею дванадцять на п’ятнадцять сантиметрів; вочевидь, його було зроблено нещодавно. Проте зображене на ньому ані за самою атмосферою, ані за задумом не збігалося із сучасністю; попри те, що примхи кубізму та футуризму доволі численні та несамовиті, у них нечасто відображається та загадкова регулярність, яка криється в доісторичних письменах. І на таких зображеннях мали бути якісь письмена, однак на пам’ять, незважаючи на непогану обізнаність із паперами та колекціями мого дідуся, не приходило джерело саме цього різновиду. Навіть віддаленого натяку.

Над цими ієрогліфами проглядала фігура, яка, вочевидь, мала б надати барельєфу мальовничості, однак, оскільки була виконана в стилі імпресіонізму, чітко визначити її природу було неможливо. Здавалося, то було якесь чудовисько, чи то символ, який позначає чудовисько, чи то образ, навіяний хворою уявою. Якщо б я сказав, що моя дещо надмірна фантазія водночас народжувала образи восьминога, дракона та карикатури на людину, то майже достеменно описав би дух цього створіння. Гротескне та вкрите лускою тіло із недорозвинутими крилами вінчала м’ясиста голова зі щупальцями. Проте найбільш страхітливим був загальний обрис цього створіння. Позаду істоти проглядало щось схоже на споруди із величезних неокатаних та необроблених каменів, на кшталт циклопічної кладки.

Нотатки, які лежали у скрині поряд із цією дивною річчю, із купою газетних вирізок, зробив сам професор Енджелл в останні роки життя. Вони не мали жодного стосунку до літератури. Головний на позір документ називався: «КУЛЬТ КТУЛГУ», літери були старанно виведені задля того, щоб запобігти помилки в читанні цього нечуваного слова. Сам рукопис поділено на дві частини: перша мала назву: «1925 рік — Мрії та твори, навіяні снами Г. А. Вілкокса, Провіденс (штат Род-Айленд) вул. Томас-стрит, будинок 7», а друга: «Розповідь інспектора Джона Р. Леґрасса, Новий Орлеан (штат Луїзіана), вул. Бєнвілль-стрит, будинок 121, на зборах Американського археологічного товариства у 1908 році — з нотатками автора та коментарем проф. Вебба». Усі інші папери — найкоротші нотатки, деякі зі змістом дивних снів різних людей, деінде посилання із теософічних книжок та часописів (особливо з роботи У Скотт-Елліота «Атлантида та загибла Лемурія»), а решта приміток стосувалася давніх таємничих спільнот і загадкових культів із посиланням на сторінки таких відомих міфологічних та антропологічних джерел, як «Золота гілка» Фрезера і «Відьомський культ у Західній Європі» міс Мюррей. У більшості газетних вирізок ішлося про незвичні психічні хвороби та спалахи групового божевілля й манії навесні 1925 року.

У першій половині головного манускрипту описано доволі своєрідну історію. Як виявляється, 1 березня 1925 року до професора Енджелла завітав незнайомий темноволосий молодий неврастенік худорлявої статури. Із собою він приніс нещодавно виліплений, тому ще вологий барельєф. На візитній картці було зазначено: «Генрі Ентоні Вілкокс», і мій двоюрідний дід впізнав у гості молодшого представника однієї славетної родини, з якою був трохи знайомий. Було відомо, що цей юний нащадок останнім часом вивчав скульптуру в Художній школі в Род-Айленді та мешкав окремо в будинку Флер-де-Ліз поблизу інституту. Розвинений не за віком Вілкокс мав великий, хоча й доволі ексцентричний талант, із самого дитинства привертав до себе увагу чудернацькими історіями та дивними снами, що їх мав звичку переповідати. Юнак називав себе «психічно гіперчутливим», проте врівноважені мешканці давнього торговельного міста вважали його просто «дивакуватим». Ніколи не підтримував стосунків із людьми свого кола, тож врешті зник із поля зору світу, тепер був відомий лише серед нечисленної купки естетів з інших міст. Навіть Художній клуб Провіденса, який палко бажав зберегти власний консерватизм, уважав його безнадійним митцем.

Далі в манускрипті професора мовилося, що скульптор одразу ж поцікавився, чи не зможе відомий археолог допомогти йому розтлумачити ієрогліфи на цьому барельєфі. Гість висловлювався замріяно та пишномовно, що не викликало симпатії, бо здавалося розрахованим на ефект; тож мій дідусь доволі різко йому відповів, оскільки підозріла свіжість виробу не мала нічого спільного з археологією. Заперечення юного Вілкокса, які настільки вразили мого дідуся, що він після зустрічі записав їхню розмову дослівно, мали, як, напевно, і вся розмова, досить поетичний характер. Як дізнався пізніше, така манера спілкування була притаманна молодому скульпторові.

Він сказав:

— Насправді скульптуру тільки-но виліплено: я зробив її вчора вночі, уві сні, коли мандрував незвіданими містами. І ці сни старші за задумливий Tip, за споглядального Сфінкса, за оточений садами Вавилон.

І тут він почав свою незв’язну розповідь, яка одразу ж пробудила сплячу пам’ять та викликала гарячкову цікавість мого діда. Минулої ночі відчувалися невеличкі підземні поштовхи, найбільш значні у Новій Англії за останні кілька років; і уява Вілкокса дивним чином відреагувала на землетрус. Коли він ліг спати, йому наснився сон, який ніколи раніше не снився. Бачив величні циклопічні міста із велетенськими кам’яними глибами та монолітами, що сягали небес і сочилися зеленою липкою багнюкою та прихованим бридким жахом. Усі стіни та колони були вкриті ієрогліфами, а звідкись знизу лунав голос, який взагалі на голос не скидався; відчуття хаосу, яке лише розвинута уява могла б прийняти за звук, проте юнак спромігся передати майже невимовний набір букв: «Ктулгу фгтаґн».

Ця вербальна нісенітниця стала ключем до спогадів, які водночас збудили та занепокоїли професора Енджелла. Він допитував скульптора із прискіпливістю науковця; майже із шаленою зосередженістю вивчав барельєф, над яким уві сні працював юнак у самій нічній сорочці, а прокинувся — здригнувся від збентеження та холоду. Як потому зазначив Вілкокс, мій дідусь докоряв поважному віку за ту повільність, із якою пізнав ієрогліфи та саме зображення. Більшість із його питань здалися гостю надзвичайно недоречними, особливо коли професор намагався поєднати молодого скульптора із дивними культами чи то об’єднаннями; Вілкокс усе ніяк не міг збагнути, чому професор наполегливо запевняв його, що мовчатиме в обмін на зізнання молодика, що він є членом якогось поширеного містичного чи то язичницького культу або спільноти. Коли ж таки професор Енджелл переконався, що скульптор взагалі не розуміє, про який культ чи криптографічні вчення йдеться, старий почав наполягати на тім, щоб гість у подальшому розповідав йому про всі свої сни. І благання професора дали плоди: після опису першої зустрічі в манускрипті йдеться про щоденні візити молодого скульптора, під час яких він розповідав приголомшливі епізоди власних снів, завжди обтяжені жахливими циклопічними пейзажами з темним камінням, що сочилося зеленою гниллю, із голосом, що лунав з-під землі, та розумом, що монотонно щось виголошував — загадковими органами чуття неодмінно сприймалося як тарабарщина. Найчастіше повторювалися слова, які можна передати літерами «Ктулгу» та «Р'лієг».

Двадцять третього березня, йшлося далі в манускрипті, Вілкокс не з’явився; коли професор навідався до квартири юнака, дізнався, що його охопила невідома лихоманка, тож його забрали до батьківського дому на Вотермен-стрит. Уночі він кричав, перебудив кількох митців у будинку і відтоді перебував у двох станах: безпам’ятства та марення. Мій дідусь одного разу зателефонував його батькам, тож відтоді прискіпливо стежив за станом хворого, час від часу телефонував до кабінету доктора Тобі на Тайєр-стрит, дізнавшись, що саме він і є сімейним лікарем Вілкокса. Гарячкова уява юнака, вочевидь, зосередилася на дивних речах; лікар часом здригався, коли розповідав про них. У його видіннях не тільки повторювалося те, що наснилося раніше, проте повсякчас згадувалося гігантське створіння «кілометри два заввишки», яке ходило навколо чи то незграбно рухалося. Жодного разу він повністю не описав цієї істоти, говорив лише якісь окремі гарячкові слова, які потім повторював доктор Тобі — вони переконали професора, що, напевно, це і є те невідоме чудовисько, яке юнак утілив у власній скульптурі «зі сну». Лікар також додав, що після згадки про цю істоту скульптора охоплювала млявість. Його температура, як не дивно, була не надто висока, проте, зважаючи на його загальний стан, ішлося радше про звичайну лихоманку чи то психічний розлад.

Другого квітня о третій дня від невідомої хвороби Вілкокса не лишилося ані сліду. Він сів у ліжку, надзвичайно здивувався, коли зрозумів, що опинився у батьків, не маючи жодного уявлення про те, що сталося уві сні чи то в реальності 22 березня. Три дні потому, коли лікарі визнали його здоровим, скульптор повернувся до власної квартири; проте професорові Енджеллу він уже у пригоді не ставав. Навіть сліду дивних сновидінь після одужання юнака не лишилося, тож мій дідусь припинив нотувати його сни після тижня безплідних спостережень, протягом якого професор старанно записував цілком звичайні видіння.

Цим і закінчується перша частина манускрипту, проте посилання на деякі розрізнені нотатки спонукали до подальших роздумів — настільки наполегливо спонукали, що, правду кажучи, лише закоренілим скептицизмом, яким на той час я керувався, можна пояснити, чому цей митець і далі здавався мені підозрілим. Нотатки, про які йдеться, — описи сновидінь різних людей за той самий період, коли юний Вілкокс робив свої незвичні візити. Дідусь, здається, доволі швидко розгорнув повномасштабне дослідження серед майже всіх своїх знайомих, яких міг би розпитати і не вважатися нахабою. Певний час усіх розпитував про сновидіння, дати будь-яких незвичних видінь. Опитувані по-різному ставилися до таких запитань; проте він, вочевидь, отримав настільки багато відповідей, що будь-яка людина, навіть професор, сам без секретаря уже не міг в них розібратися. Оригінальне листування не збереглося, але нотатки професора містили докладну вибірку, яка допомагала відтворити загальний зміст. Пересічні люди в суспільстві та ділових колах — ті, кого в Новій Англії вважають «сіллю землі», — майже ніколи не бачили незвичних снів, однак подекуди траплялися випадки безформних нічних видінь, усі у проміжок між 23 березня та 2 квітня — у той період, коли марив юний Вілкокс. Учені мужі виявилися трохи більш вразливими: у чотирьох випадках йшлося про невиразний опис примарних дивних пейзажів, а в одному згадувався страх, викликаний якоюсь аномалією.

Саме від митців та поетів надійшли відповіді, що стосувалися справи, і розумію, що неодмінно виникла б паніка, якби вдалося порівняти нотатки. Оскільки бракувало самих листів, я в глибині душі підозрюю, що мій дідусь-упорядник ставив навідні питання чи то відредагував отриману кореспонденцію задля необхідного результату. Саме тому й далі відчував, що Вілкокс якимось чином дізнався про відомості, які мій дідусь збирав раніше, і став нав’язувати старому вченому свої власні думки. Відповіді, отримані від людей творчих, складалися у тривожну картину. Починаючи із 28 лютого аж до 2 квітня багатьом з них наснилися дивні речі, до того ж інтенсивність цих видінь стала набагато вища за часи, коли скульптор марив у гарячці. Більше чверті тих, хто повідомляв про сновидіння, описували пейзажі та загробні звуки, схожі на ті, що описував Вілкокс, а деякі з опитуваних зізналися, що відчули пронизливий острах, коли наприкінці видіння невідомо звідки матеріалізувалася гігантська огидна істота. Один випадок, який був описаний доволі детально, виявився печальним. Опитуваний, відомий архітектор, який схилявся до теософії та окультизму, взагалі збожеволів у день, коли молодого Вілкокса охопила лихоманка, і згаснув за кілька місяців, протягом яких невпинно кричав, щоб його врятували від якогось демона, що вирвався з пекла. Якби мій дідусь у всіх справах позначав справжні імена, а не просто нумерував їх, я міг би вдатися до власного розслідування, щоб отримати чи то спростувати власні підозри; проте, оскільки всюди зазначалися тільки номери, мені вдалося дослідити лише кілька. Однак саме ці випадки були прописані найдокладніше. Часто дивувався: невже всі опитувані професором були ж настільки спантеличені його питаннями, як і ця група? Навіть добре, що вони так і не дізналися результатів опитування.



Газетні вирізки, як уже зазначав, стосувалися випадків паніки, манії чи то ексцентричної поведінки протягом цього періоду. Напевно, професор Енджелл найняв ціле прес-бюро, оскільки кількість вирізок була величезна, із джерел з усіх куточків земної кулі. У Лондоні вночі скоєно самогубство: якийсь одинак дико закричав та вистрибнув у вікно. А ось навпаки, незв’язний лист на ім’я редактора однієї південноафриканської газети, в якому фанатик передрікав страшне майбутнє, виходячи із власних видінь. А в статті з Каліфорнії описувалася колонія теософів, що вдяглися у білі одежі задля якогось «славетного діяння», яке так і не відбулося. У газетах з Індії обережно повідомлялося про серйозне занепокоєння серед місцевого населення наприкінці березня. На Гаїті почастішали оргії чаклунів-вуду. Представництва в Африці доповідають про зловісні народні хвилювання. Американські військові на Філіппінах повідомляли про непокоєння певних племен у цей проміжок часу, а поліцейських із Нью-Йорка оточив натовп істеричних левантинців у ніч з 22 на 23 березня. На заході Ірландії також не вщухали всілякі плітки та пересуди, а митець-фантаст на ім’я Андруа-Бонно виставив на весняному салоні в Парижі 1929 року блюзнірське полотно «Пейзаж, що наснився». І випадки хвилювань у божевільнях були настільки численні, що лише дивом медична спільнота не побачила дивних паралелей та не зробила висновків про втручання містичних сил. Усе пояснювалося цією дивною добіркою газетних вирізок. І зараз лише закоренілим раціоналізмом міг виправдати, чому я залишив їх без належної уваги. Проте тоді був переконаний, що саме юному Вілкоксу відомо те, про що згадував професор.

II

Розповідь інспектора Леґрасса

Другу частину цього чималого рукопису було присвячено більш віддаленим у часі подіям, саме через які сни скульптора та його барельєф справили на мого дідуся настільки значуще враження. Виявляється, що колись професор Енджелл уже стикався з огидними обрисами невідомої потвори, морочив голову над незвіданими ієрогліфами та чув зловісні звуки, які складалися лише у дивне «Ктулгу»; тож настільки схвилював та жахав подібний збіг, що загалом анітрохи не дивно, що професор прискіпливо допитував юного Вілкокса, потребував найменших подробиць.

Випадок, про який ідеться, стався у 1908 році, за сімнадцять років до подій сьогодення, коли Американське археологічне товариство проводило щорічне засідання в Сент-Луїсі. Професор Енджелл був людиною різнобічною та впливовою у цих колах, його виступи були «перлинами» всіх засідань; тому саме до нього насамперед і звернулися кілька сторонніх осіб, які скористалися цією зустріччю науковців, щоб поставити питання та отримати точні відповіді, а також почути думку експертів.

Ватажком цієї сторонньої групи людей — невдовзі він зосередив на собі цікавість всіх присутніх на засіданні — був звичайнісінький на вигляд чолов’яга, середнього віку. Він приїхав із Нового Орлеана, оскільки не зміг дістати ніякої інформації з жодного з місцевих джерел. Його ім’я було Джон Реймонд Леґрасс, інспектор поліції. Із собою на зібрання археологів він привіз і предмет, який спричинив його візит до Сент-Луїса: ґротескну, огидну, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої залишалося для інспектора таємницею за сімома печатками. Не слід вважати, що інспектор Леґрасс цікавився археологією. Навпаки, його рішуче бажання дізнатися більше про дивну річ було викликане суто професійною цікавістю. Цю статуетку, ідола, фетиша — хай там що це було — знайдено кількома місяцями раніше у порослих лісом драговинах на півночі Нового Орлеана під час поліцейської облави на прибічників магії вуду, що, як припускали, зібралися на болотах. Проте обряди цього культу виявилися настільки своєрідними та страхітливими, що поліції нічого не залишалося, як погодитися з тим, що вони стикнулися із чимось темним та цілком їм невідомим, до того ж навіть жорстокішим, ніж найбільш диявольські африканські чаклуни вуду. Щодо походження цього релігійного служіння, попри дивні та неймовірні історії, які випитали у заарештованих адептів, більше нічого дізнатися не вдалося; отже, поліції конче потрібна думка видатних археологів та знавців давнини, які б допомогли встановити, що це за жахливий символ, а вже опісля простежити за ним до самого початку.

Інспектор Леґрасс навряд чи був готовий до сенсації, яку викликала його знахідка. Лише одного погляду на цю річ було достатньо, аби всі вчені мужі неабияк розхвилювалися та в одну мить скупчилися навколо інспектора, щоб подивитися на невеличку статуетку, яка вже самим своїм надзвичайно дивним та непідробним виглядом сивої давнини переконливо натякала на недосліджені архаїчні світи. Жодна з відомих мистецьких шкіл не створювала подібного жахіття, проте, здавалося, що цілі століття, навіть тисячі років увічнилися у тьмяній, зеленкуватій поверхні цього невідомого каменя.

Фігурка, яку присутні зрештою почали неквапно передавати одне одному задля більш ретельного вивчення, була заввишки сантиметрів 18–20, вирізьблена витонченим митцем. Вона являла собою чудовисько, яке обрисами віддалено нагадувало людину, проте з головою восьминога, а замість обличчя мало численні щупальця, лускате тіло, схоже на ґуму, на передніх та задніх лапах — величезні страхітливі кігті, за спиною — довгі, вузькі крила. Ця товста істота, здавалося, сочилася жахливою та неприродною люттю, була сповнена якоїсь гордовитості. Ця втілена у камені лють сиділа навпочіпки на прямокутній кам’яній брилі або п’єдесталі, вкритому нерозбірливими письменами. Кінчики крил торкалися брили позаду, сама істота була посередині, а задні ноги чудовиська вчепилися у передній край п’єдесталу, немов воно приготувалося до стрибка; при цьому кігті тих ніг спускалися мало не на чверть висоти всієї брили. Голову головоногого молюска було нахилено вперед, тож кінці щупалець на обличчі зачіпали велетенські передні лапи, якими істота стискала коліна, що стирчали. Уся ця аномалія здавалася по-справжньому живою, а тому ще більш страхітливою, оскільки ніхто нічого про неї не чув. Безумовним було єдине — поважна, жахна давнина статуетки; проте жодних натяків на відомі надбання мистецтва на світанку цивілізації… чи то будь-яких часів узагалі. Навіть сам камінь, з якого зроблено статуетку, являв таємницю; ані геологи, ані мінералоги не знаходили ніяких відповідників цьому мильному, чорно-зеленому каменю із золотавими або райдужними цятками та рисками. У письменах на п’єдесталі крилася така ж таємниця; і жоден із присутніх мужів, попри те, що на конференцію зібралася половина світових фахівців у цій галузі, навіть гадки не мав, що там може бути написано. І сама річ, і матеріал, з якого її було зроблено, належали чомусь, що жахно натякало на давні, невідомі періоди життя, де не було місця нашому світу і які ми не здатні збагнути.

Попри те, що всі присутні науковці хитали головами, визнаючи власну поразку перед загадкою інспектора, один чоловік на цих зборах припустив, що в цій потворній істоті та письменах пробивається щось віддалено знайоме. Він незабаром, дещо соромлячись, розповів дивну історію. Цим чоловіком виявився покійний Вільям Ченнінґ Вебб, професор антропології Принстонського університету, видатний дослідник. Сорок вісім років тому професор Вебб подорожував Ґренландією та Ісландією у пошуках якихось рунічних написів, які йому так і не вдалося розкопати, і десь високо в горах на узбережжі Західної Ґренландії зіткнувся зі своєрідним племенем ескімосів, які вже вироджувалися на тій території, та їхнім культом. Їхнє вірування — дивна форма вшанування диявола — налякало професора своєю навмисною кровожерливістю та огидністю. Про це вірування мало що було відомо навіть іншим ескімосам: згадуючи про цю релігію, вони здригалися, запевняючи, що цей культ сягає сивої давнини, навіть ще до створення світу. Крім того, огидні звичаї та жертвоприношення людей були успадкованими запаморочливими ритуалами вшанування вищого диявола, якого місцеві називають торнасук — професор Вебб старанно записав (наскільки йому вдалося передати почуте звичними літерами) кожен звук, як його промовляв літній ангекок, тобто шаман. Проте зараз найважливішого значення набував фетиш, якому вклонялися послідовники цього культу, навколо якого танцювали, коли ранкова зірка здіймалася високо над крижаними скелями. За словами професора, цей фетиш являв собою необробний кам’яний барельєф, де було зображено якусь потворну картину та загадкові письмена. І наскільки професор міг бачити, знайдений у Ґренландії барельєф у головному дещо нагадував чудовисько, яке зараз лежало перед науковцями, що зібралися.

Присутні разом з інспектором Леґрассом з підозрою та здивуванням прийняли заяву професора; поліцейський одразу ж почав прискіпливо розпитувати професора. Занотувавши та скопіювавши ритуальні вигуки прибічників культу, яких його підлеглі заарештували серед драговини, благав професора пригадати якомога точніше звуки, які він занотував серед тих жорстоких ескімосів. Одразу ж почали виснажливо порівнювати подробиці, а потім запала шаноблива тиша, коли інспектор та науковець погодилися, що два пекельні ритуали, віддалені й у часі, й у відстані, послуговуються майже тією самою фразою. По суті, і чаклуни-ескімоси, і відуни з драговин Луїзіани наспівували своїм спорідненим ідолам щось на кшталт цього (стосовно відокремлення слів — це суцільна здогадка, враховуючи притаманні наспівам паузи): «Пг'нґлуі мґлв’нафг Ктулгу Р’лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Інспектор Леґрасс мав перевагу перед професором Веббом, бо кілька заарештованих-метисів повторили йому те, що означає ця фраза, за словами старших сановників. У такому вигляді, як її наспівували, виходило щось таке:

«У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».

Потім інспектор Леґрасс на численні прохання наполегливої публіки розповів якомога докладніше свою історію про шанувальників культу в драговині; саме цій розповіді мій дідусь, наскільки я бачу, приділив значну увагу. Вона мала присмак найшаленіших мрій того, хто складає міфи, та ще й теософа, і демонструвала приголомшливий ступінь космічної уяви серед таких напівкаст і парій, чого ніхто не міг очікувати.

Першого листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана надійшов виклик із північного регіону, де розкинулися драговини та лагуни. Місцеві мешканці, головно прості, проте добродушні нащадки французів, перебували у тенетах неймовірного жаху через невідому істоту, яка полювала на них вночі. То було, вочевидь, якесь божество вуду, проте досі невідоме й більш страхітливе; і кілька жінок та дітей зникли відтоді, і десь в глибині темного лісу, населеного привидами, куди жоден мешканець не насмілювався ступити, безупинно почав звучати зловісний ґонґ. Далі лунали несамовиті крики, ніби когось катували, монотонний спів, від якого холонуло серце, і танцювало диявольське полум’я. Переляканий посланець додав, що люди більше не можуть терпіти.

Тож двадцять поліцейських у двох екіпажах та автівці надвечір вирушили на місце. Тремтячий місцевий мешканець був їм за провідника. Коли скінчився шлях, де можна було проїхати, поліцейські решту шляху — кілька кілометрів — долали пішки, мовчки хлюпаючи порослим кипарисами лісом, де ніколи не проглядало сонячне проміння. Повсюди шлях їм заступало бридке коріння та лихі петлі іспанського моху. Деінде купа вологого каменю чи то залишки зруйнованої стіни тільки посилювали підозри про те, що тут десь існувало зловісне поселення, а кожне потворне дерево та кожен губчатий острівець навіювали сум і жах. Урешті забовваніло поселення місцевих — жалюгідна купка хатинок. Мешканці в істериці вискочили надвір, тіснилися навколо ліхтарів, що мерехтіли. Зараз ледь чутно лунав ґонґ — десь далеко-далеко попереду; а коли дув вітер, інколи було чутно крик, від якого всі ціпеніли. А ще здавалося, що за блідою памолоддю за безкраїм темним лісом блискали червоні спалахи. Попри небажання знову залишатися наодинці всі перелякані мешканці рішуче відмовилися зробити хоч крок до сцени поклоніння дияволу, тож інспекторові Леґрассу з його дев’ятнадцятьма помічниками довелося поринати самим, без супроводу, у чорні аркади жаху, куди жоден з них раніше не ступав.

Територія, на якій зараз опинилося безліч поліціянтів, традиційно мала зловісну репутацію, про неї мало що було відомо білим, вони рідко сюди навідувалися. Побутували легенди про існування якогось таємничого озера, яке не спроможні побачити смертні, у глибині цього озера мешкає велетенська безформна біла істота, схожа на поліпа, з очима, що світяться. Місцеві подейкували, що з підземних печер опівночі виринали дияволи з крилами кажана, аби вшанувати цього ідола. Казали, що він мешкав там ще до Д’Ібервілля, ще до французького дослідника Лассаля, ще до індіанців, ще до того, як у лісі з’явилися тварини та птахи, які зробилися з часом дичиною. Ця істота сама являла собою страхіття, тож побачити її означало померти. Істота навіювала на людей марення, тому вони трималися якнайдалі. Оргія вуду, про яку йдеться, відбувалася на самому узбіччі цього відразливого місця, проте обране місце було досить непривітне; отже, саме місце відправи налякало місцевих мешканців сильніше, ніж жахні звуки та видіння.

Лише поет або божевільний міг би виправдати звуки, які чули підлеглі Леґрасса, коли насилу дерлися крізь чорні трясовини назустріч червоному спалаху та приглушеним ударам ґонґа. Лунали крики, притаманні людині, і крики тварини, однак було жахливо чути, коли із першого народжувався другий. Тваринна лють та несамовита розбещеність поєдналися до диявольського ступеня у завиваннях і пронизливих криках захвату, що роздирали та відбивалися луною в цьому нічному лісі, мов згубна несамовита буря з безодні. Час від часу безладні завивання вщухали, а потім із того, що здавалося добре тренованим хором хрипких голосів, линула наспівом ця таємнича фраза чи то ритуал: «Пг'нґлуі мґлвнафг Ктулгу Р'лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Чоловіки, діставшись місця, де дерева рідшали, раптом стикнулися із самим видовищем. У чотирьох запаморочилося в голові, один знепритомнів, а двоє почали здригатися у шаленому крику, який, на щастя, поклав край божевільній какофонії оргії.

Леґрасс бризнув водою з болота непритомному в обличчя, а решта стовбичила, здригаючись усім тілом, майже загіпнотизована жахом.

Серед драговини десь із півгектара займала поросла травою прогалина — такий собі острівець відносно сухої землі, де не росло жодного дерева. На цій галяві зараз стрибала та вигиналася купка людей, яких навіть важко описати — аномалія того, що відбувалося, була гідна містичних картин Сидні Саймса та Ентоні Ангароли. Ці виродки-метиси, повністю оголені, ревіли, мов віслюки, мукали, корчилися навколо жахливого багаття у формі кола; у його середині інколи проглядав крізь вогняну завісу величний гранітний камінь заввишки 2,5 метра; згори на камені стояла, взагалі недоречна тут через власний малий розмір, вирізьблена статуетка, що сіяла смерть. На десяти ешафотах, розташованих по колу на однаковій відстані, де посередині й здіймався оточений полум’ям моноліт, висіли головами донизу дивним чином спотворені тіла безпорадних, нещодавно зниклих місцевих мешканців. Саме в середині цього кола волали та стрибали відправники культу: основний напрямок коливання цієї людської маси був праворуч у нескінченній вакханалії між колом із тіл та полум’я.

Можливо, через гру уяви чи то луну один з поліцейських — нестриманий іспанець — божився, що чув звідкись здалеку, із самої непроглядної хащі давніх легенд та жаху, антифонні відповіді на ритуальне наспівування. Пізніше я зустрів та розпитав цього поліцейського, Джозефа Д. Ґальвеса; він виявився, як це не прикро, особою, наділеною багатою уявою. Він договорився до того, що натякнув на ледь помітні помахи велетенських крил, на мерехтіння очей, що палали, і на щось біле, величезне за найвіддаленішими деревами — проте, як на мене, він наслухався місцевих забобонів.

Правду кажучи, поліція ненадовго заціпеніла від жаху — обов’язок узяв гору, тож попри те, що в натовпі нараховувалося близько сотні метисів-відправників ритуалу, поліцейські, покладаючись на власну зброю, рішуче пірнули у це огидне скупчення. Цілих п’ять хвилин вирував такий галас та хаос, що й не описати.

Завдавали безжальних ударів, лунали постріли, хтось кудись тікав; однак врешті Леґрассові таки вдалося нарахувати сорок сім похмурих заарештованих, яких він поспіхом змусив одягнутися, попадати на землю між двома рядами поліцейського кордону. П’ятеро з шанувальників культу вбито, ще двох важко поранено, тож їх віднесли на імпровізованих ношах самі ж заарештовані. А статуетку з моноліту Леґрасс обережно зняв та забрав із собою.



Як пізніше, після надзвичайно стомливого повернення, з’ясувалося у відділку, всі заарештовані виявилися розумово відсталими метисами. Більшість — рибалки, нащадки негрів та мулатів (переважно з островів Вест-Індії) або ж креолів з островів Зеленого Мису, і це надало їхній зібраній звідусіль потроху релігії присмак вуду. Однак ще до того, як були поставлені численні запитання, стало зрозуміло, що йдеться про дещо глибше та давніше від сивої давнини, ніж фетишизм негрів. Попри власну неосвіченість і занепад заарештовані, на диво, сумлінно трималися головної ідеї свого огидного вірування.

За їхніми словами, вони вшановували Великих Старих, які жили сторіччя до того, як на землі з’явилися люди; і ці Великі Старі спустилися на юну землю з небес. Тепер вони сховалися під землю та в глибини морів; проте їхні мертві тіла повідали свої таємниці уві сні першим людям, які й започаткували культ, що ніколи не помре. Саме таким був їхній культ, і заарештовані запевняли, що він завжди був і буде довічно, прихований від сторонніх очей у віддалених пустелях і темних місцях по всьому світу, доки не прийде час і не прокинеться великий жрець Ктулгу у власній кам’яній темниці у славетному підводному місті Р'лієг і знову пануватиме на землі. Одного дня він покличе, коли зірки на небі стануть певним чином, а таємничий культ завжди напоготові звільнити свого верховного жерця.

Більше нічого дізнатися не вдалося. Це була така таємниця, що навіть тортури були безсилі. Люди не єдині розумні істоти на землі, оскільки із темряви виходять створіння, щоб навідати купку вірян. На землю являються не Великі Старі. Ніхто з людей ніколи цих Старих не бачив. Вирізьблений з каменю ідол — великий Ктулгу, проте жоден не міг сказати, чи інші істоти нагадують цього верховного жерця. Жодному несила було прочитати стародавні письмена, однак зміст написаного переходив із вуст до вуст. Не був таємницею ритуальний наспів — про нього ніколи голосно не кричали, лише згадували пошепки. У наспіві мовилося: «У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».

Лише двох затриманих було визнано осудними та повішено за вироком суду, решту перевели до різних спеціалізованих закладів. Усі заперечували участь у ритуальних убивствах — натомість твердили, що вбивали Чорнокрилі, які являлися до них зі стародавніх місць зборів у лісі, населеному привидами. Однак щодо цих таємничих чужинців зрозумілих пояснень так і не отримано. Майже всім, що спромоглися дізнатися поліціянти, вони завдячують старому, як Божий світ, метису на ім’я Кастро, який переконував, що колись ходив до дивних портів та розмовляв із безсмертними ватажками культу в горах Китаю.

Старий Кастро пам’ятав дещо з огидної легенди, на тлі якої блякнули теорії теософів і саме існування людства на землі здавалося чимось скороминущим та випадковим. Цілу вічність у світі панували Інші, мешкали Вони в славетних містах. Їхніх Нащадків — як запевняв його безсмертний китаєць — і досі можна знайти на островах у Тихому океані. Величезні, неокатані та необроблені — циклопічні — камені і є ці Нащадки. Вони всі дуже давно померли, ще до появи людства, проте існує магія, що здатна відродити їх, коли зірки на небі знову опиняться у певному місці у колі вічності. Насправді Вони самі спустилися з небес і принесли із собою свої статуї.

За словами Кастро, ці Великі Старі — істоти не з плоті та крові. Вони мають форму — невже цей народжений на небесах витвір тому не ліпший доказ? — проте форма — зовсім не головне. Коли зірки на небі вишикуються своїм порядком, Вони матимуть змогу крізь небо занурюватися в інші світи; однак коли зірки не на своїх місцях — Вони мертві. Проте загалом Вони більше не живі, однак насправді і не померли. Вони всі лежать у власних кам’яних домівках у славетному місті Р’лієгу, під чарами могутнього Ктулгу задля чудового воскресіння, коли зірки та земля вчергове будуть готові до їхньої появи. Але весь цей час сила зовні має служити задля того, щоб вивільнити їхні тіла. Ті самі чари, які зберігають їх незайманими, перешкоджають їм зробити перший крок; тож їм залишається лише лежати у темряві та розмірковувати, у той час коли плинуть незліченні мільйони років. Їм відомо про все, що відбувається у всесвіті, проте їхня здатність розмовляти перетворилася на силу думки. Навіть тепер вони спілкуються у своїх могилах. Коли після безмежного хаосу з’явилися перші люди, Великі Старі звернулися до найчутливіших поміж них уві сні, оскільки лише в такий спосіб їхня мова спромоглася дістатися хтивого розуму ссавців.

А потім, як шепотів далі Кастро, ці перші люди заснували культ вшанування невеличких ідолів, яких явили Великі Старі і привезли їх із темних зірок у потаємних скарбницях. І цей культ ніколи не зникне, доки зірки знову не вишикуються у певному порядку, а таємничі жерці не викличуть великого Ктулгу із могили задля того, щоб він повернув до життя своїх служок та відновив власне панування на землі. Цей час легко буде пізнати: тоді людство стане подібним до Великих Старих — вільним та несамовитим, за межами добра та зла, коли закони і мораль буде потоптано і всі люди волатимуть, убиватимуть та втішатимуться, і потім вивільнені Великі Старі навчать їх нових способів кричати, вбивати, розтлівати — увесь світ охопить нищівний екстаз і свобода. А доти культ, відправляючи відповідні ритуали, повинен пам’ятати про ці давні способи та зберігати в таємниці пророцтво про їхнє повернення.

За сивої давнини обрані розмовляли з похованими Великими Старими вві сні, однак потім щось сталося. Славетне кам’яне місто Р’лієг зі всіма монолітами та могильним камінням пішло під воду, і ці глибокі води, сповнені первородної таємниці, зімкнулися настільки щільно, що навіть думка не могла подолати товщу води — примарний зв’язок обірвався. Проте пам’ять не вмирала, і верховні жерці сказали, що місто знову підійметься з глибин, коли зірки вишикуються у певному порядку. І тоді з надр землі з’явилися чорні духи, застарілі й таємничі, сповнені туманних натяків, які підібрали в печерах під забутими морськими глибинами. Однак про них старий Кастро розповідати не наважився. Він поспіхом обірвав сповідь, а потім жодними вмовляннями чи то хитрощами не можна було витягти з нього одкровення. Щодо зросту Великих Старих — він також, як не дивно, відмовився відповідати. Осередок культу, на його думку, десь серед непрохідних арабських пустель, там ховається недоторканий Ірем — Місто Стовпів. Цей культ не мав жодного стосунку до європейських чаклунів та відьом — по суті, останні про нього навіть не знали. У жодній книзі не було й натяку на нього, хоча безсмертний китаєць запевняв, що в «Некрономіконі» божевільного араба Абдули Альхазрета криється подвійний зміст, який спочатку мали б читати, як годиться, особливо цей римований двовірш:

Не той помер, хто може вічно спати,

Бо навіть смерть колись почне вмирати.

Леґрасс, глибоко вражений та вельми спантеличений, даремно розпитував про те, як ця релігія трактує історію. Кастро, вочевидь, казав правду, коли твердив, що це цілковита таємниця. Авторитетні фахівці з університету Тулейна не пролили світла ані на сам культ, ані на зображення, тож зараз детектив звернувся до найвпливовіших науковців країни, а у відповідь отримав лише казку про Ґренландію професора Вебба.

Відлуння гарячкової цікавості, що виникла на зустрічі через розповідь Леґрасса, яку підтверджувала продемонстрована статуетка, надалі обізвалося у листуванні присутніх; проте в офіційних наукових джерелах про це майже не згадувалося. Обережність — перше правило тих, хто звик іноді стикатися із шарлатанами та шахраями. Леґрасс на певний час віддав статуетку професорові Веббу, однак після його смерті статуетка знову опинилася в Леґрасса, там і залишилася. Я нещодавно її у нього бачив. Це насправді щось жахливе і, поза сумнівом, подібне до скульптури, що наснилася молодому Вілкоксу.

Не дивно, що мого дідуся схвилювала історія скульптора: які ще думки могли виникнути після почутого, коли тобі достеменно відомо, що Леґрасс дізнався про культ? Про чутливого молодого чоловіка, якому не тільки наснилася фігура і ті самі ієрогліфи, як на статуетці, що її було знайдено в драговині, і на диявольській дощечці в Ґренландії? Який у власних снах натрапив щонайменше на три точні слова наспіву, що його виконували ескімоси — шанувальники диявола, та метиси з Луїзіани? Цілком природно, що професор Енджелл, не гаючи часу, почав власне, надзвичайно ретельне дослідження, хоча особисто я підозрював, що юний Вілкокс десь краєчком вуха почув про цей культ і вигадав сни, щоб підсилити таємницю й подовжити її вік за рахунок мого дідуся. Розповіді тих, кому щось дивне наснилося, та вирізки із газет, що зібрав професор, являли собою, звичайно ж, вагомі докази; проте власний раціоналізм і безглуздість самої теми змусили мене дійти, на мою думку, найбільш розумних висновків. Тож після чергового ретельного вивчення манускрипту та антропологічних нотаток про розповідь Леґрасса стосовно культу я вирушив у Провіденс, побачити скульптора та винести йому догану, на яку він, на мій погляд, заслуговував за те, що нахабно нав’язав свої страхи вченому літньому чоловіку.

Вілкокс досі мешкав сам на вулиці Томас-стрит в будинку Флер- де-Ліс — потворній імітації бретонської архітектури XVII століття, що хизувалася підштукатуреним фасадом серед прекрасних колоніальних будинків на давньому пагорбі, під тінню найгарнішої в Америці дзвіниці часів короля Георга. Коли я завітав, скульптор працював удома, тож я відразу ж погодився, зважаючи на розкидані зразки, що юнак має надзвичайний, справжній талант. Припускаю, що одного дня він вважатиметься одним із найвидатніших представників декадансу; молодий скульптор уже досяг майстерності у глині і колись відобразить у мармурі ті страхіття та фантазії, які Артур Мейчен втілює у прозі, а Кларк Ештон Сміт — у віршах та малюнках.

Похмурий, кволий та якийсь нечесаний, він мляво обернувся, коли я постукав, і запитав, навіщо прийшов, навіть не підводячись із місця. Коли я назвався, він неабияк зацікавився: мій дідусь привернув увагу, коли досліджував його дивні сни, проте так і не пояснив суті свого дослідження. У природу дідусевої цікавості я заглиблюватися не став, однак намагався усілякими хитрими способами розговорити юнака. За нетривалий проміжок часу переконався, що скульптор цілком щирий: він розповідав про власні сни у такий спосіб, що помилитися було неможливо. Ці сни та осад від них у підсвідомості відверто вплинули на його мистецтво. Він продемонстрував огидну статую, обриси якої змусили мене здригнутися від темної сили, яку випромінювали. Юнак не пам’ятав, що колись десь бачив оригінал цієї істоти — лише на власному барельєфі, що йому наснився, проте руки не слухалися й самі виліплювали істоту. Жодних сумнівів — цього велетня він бачив, коли марив. Невдовзі стало очевидно, що йому нічого не відомо про таємничий культ — лише те, що промайнуло у численних питаннях, які ставив мій дідусь. І знов-таки я намагався припустити, яким ще чином він міг би натрапити на подібні дивні фантазії.

Про свої сни юний скульптор розповідав у дивній поетичній манері: я одразу ж уявив, ніби побачив на власні очі, вологе циклопічне місто зі слизьким зеленим камінням — чия геометрія, як він чудернацьки висловився, була цілком неправильною — та почув із жахним передчуттям невпинний, незбагненний поклик з-під землі: =«Ктулгу фгтаґн», =«Ктулгу фгтаґн». Ці слова — частина страшного наспіву, в якому йдеться про мертвого Ктулгу, який спить довічним сном і чекає на свій час у кам’яному склепі у славетному місті Р’лієг. Я, попри власні раціональні погляди, був глибоко вражений. Був певен, що Вілкокс десь почув про культ та швидко забув через безліч таких самих дивних книжок, що читав, та завдяки нестримній уяві. Пізніше, через відверто приголомшливу природу цього культу, його підсвідомість втілила все уві сні, в барельєфі, в цій страхітливій статуї, що я зараз тримав у руках; тож він сам не розумів, як ошукав мого дідуся. Цей молодик належав до такого типу людей — водночас і трішки манірних, і трохи невихованих — які зазвичай мені не подобалися; проте маю віддати належне і його таланту, і його щирості. Ми розійшлися на приязній ноті, я побажав йому подальших успіхів у розкритті свого таланту.

Тема культу досі захоплювала, і часом уявляв, як слава спіткає мене через дослідження джерела та зв’язків цього культу. Я навідався до Нового Орлеана, поспілкувався із Леґрассом та іншими поліціянтами, які брали участь у тому рейді, на власні очі побачив ту жахливу статуетку і навіть розпитав тих в’язнів-метисів, яким досі пощастило залишитися живими. На жаль, старий Кастро вже помер. Те, що зараз почув, буквально кажучи, із перших вуст, навіть попри те, що воно більш детально підтвердило те, що вже записав мій дідусь, знову викликало в мене хвилювання. Був певен, що виявив щось важливе, якусь таємницю, стародавню релігію, відкриття якої зробить мене відомим антропологом. Досі ставився до всього суто матеріалістично — тож не брав до уваги із незрозумілої норовливості збігу обставин у нотатках про сни та в дивних газетних вирізках, які збирав професор Енджелл.

Єдине, що я почав підозрювати — і боюся, що тепер я в цьому певен — що смерть мого двоюрідного дідуся взагалі не випадковість. Він упав на пагорбі, на вузькій вулиці, що вела від старого району порту, де юрмилися метиси-чужинці, після того як його необачно штовхнув якийсь матрос-негр. Із думки не йшла змішана кров та заняття (риболовля) відправників культу в Луїзіані, тож я б не здивувався, якби дізнався про таємні методи та отруйні голки, такі ж безжальні та відомі за сивої давнини, як і таємничі звичаї та вірування. Леґрассу та його підлеглим, і це правда, дали спокій; проте в Норвегії один рибалка, який став свідком дивних подій, помер. Невже наполегливі розпитування дідуся після зустрічі зі скульптором дісталися злих вух? Мені здається, професор Енджелл помер через те, що багато знав чи то мав дізнатися. Чи спіткає мене його доля — побачимо, оскільки я тепер знаю дуже багато.

III

Божевілля, яке йде з моря

Якщо небеса будь-коли являть свою милість, вона знітиться перед цілковитим випадком, через який я кинув поглядом на певне видання серед інших видань на полиці. Воно не мало жодного стосунку до тих часописів і газет, на які я зазвичай натикаюся щодня, оскільки то був старий номер австралійського часопису «Сиднейський бюлетень» від 18 квітня 1925 року. Він якимсь чином не потрапив на очі прес-бюро, яке на час випуску видання старанно збирало матеріал для дідусевого дослідження.

Я зосередив власне розслідування на тому, що професор Енджелл назвав «культом Ктулгу», і навідався до одного вченого мужа в Патерсоні, Нью-Джерсі, — керівника місцевого музею та відомого мінералога. Коли одного дня я вивчав запасники музею, зразки, що зневажено купчилися на полицях у задній кімнаті, мою увагу привернула дивна світлина зі старої газети, яку було підкладено під каміння. То був той самий «Сиднейський бюлетень», про який я вже згадував. Мій приятель мав широкі зв’язки у всіх можливих кінцях світу, навіть в Австралії. На знімку було аутотипне зображення огидної кам’яної статуї, майже ідентичної тій, яку Леґрасс знайшов у драговині.

Я поспіхом звільнив вирізку від її дорогоцінного вмісту, прискіпливо розглянув зображення: як не прикро, але світлина була невеличка за розміром. Однак те, що на ній було зображено, стало зловісним підтвердженням моїх млявих пошуків. Я обережно відірвав сторінку, щоб невідкладно діяти. У статті було написано:


ТАЄМНИЧА ЗНАХІДКА НА МОРІ

«Невсипущий страж» узяв на буксир озброєну, бездіяльну яхту з Нової Зеландії. Один член екіпажу вижив, один загинув. Згадки про відчайдушну битву та смерть на морі. Порятований моряк відмовляється розповідати подробиці дивного випадку. Серед його речей знайдено чудернацького ідола. Слідство триває.


Вантажне судно «Невсипущий страж», що належить компанії «Моррисон та К°», вийшло із Вальпараїсо, а сьогодні вранці пришвартувалося в порт припису Дарлінґ-Гарбор. На буксирі судно притягнуло важко озброєну, але понівечену та нездатну самостійно пересуватися парову яхту «Пильний», порт припису Данідин, Нова Зеландія. Яхту було помічено 12 квітня у точці з координатами 34°21′ північної широти та 152°17′ західної довготи. На борту одна жива людина та один мрець.

«Невсипущий страж» вийшов із Вальпараїсо 25 березня, а 2 квітня судно взяло істотно на північ через надзвичайно сильні шторми та гігантські хвилі. Дванадцятого квітня було помічено яхту, залишену напризволяще, і попри те, що судно здавалося покинутим, коли здерлися на борт, натрапили на одну живу людину в напівмаренні й тіло небіжчика, який помер більш як тиждень тому. Той, хто залишився живим, стискав у руках жахливого кам’яного ідола невідомого походження, близько ЗО см заввишки — учені мужі з університету Сиднея, Королівського товариства та музею на Колледж-стрит зазнали нищівної поразки у справі встановлення походження та природи цього фетиша. Моряк, який вцілів, твердить, що знайшов цю загадкову річ у кабіні яхти, у невеличкій вирізьбленій, нічим особливо не примітній, раці.

Цей чолов’яга після того, як прийшов до тями, повідав надзвичайно дивну історію про піратів та вбивство. Звали його Ґустав Йогансен, тямущий норвежець, який служив другим помічником капітана двощоглової шхуни «Емма» з Окленда, що 20 лютого попрямувала до Кальяо із командою з одинадцяти осіб. За його свідченнями, несамовитий шторм, що бушував 1 березня, затримав шхуну «Емма» та відкинув її далеко на північ. Двадцять другого березня у точці з координатами 49°51′ північної широти та 128°34′ західної довготи «Емма» натрапила на «Пильний», яким керувала підозріла, злісна на вигляд команда з канаків та представників змішаної раси. Капітану Коллінзу безапеляційно було наказано повертати назад, але дивна команда почала немилосердно, без попередження обстрілювати шхуну ядрами з мідних гармат. Помічник капітана вів далі: «Емма» прийняла бій, і попри те, що шхуна почала тонути від влучних пострілів, команді вдалося дати відсіч ворогу та здертися на борт «Пильного», де вона почала битися з матросами просто на палубі. Моряки були змушені знищити всіх ворогів, навіть всупереч невеличкій перевазі ворога у кількості, тому що використали відразливий, однак відчайдушний, часом незграбний спосіб оборони.

Троє членів екіпажу на чолі із капітаном Коллінзом та першим помічником Гріном загинули. Решта вцілілих під командуванням другого помічника Йогансена продовжили керувати захопленою яхтою, тримаючись свого початкового напряму, щоб з’ясувати, чи є сенс повертатися, оскільки товар втрачено. Наступного дня, як виявилося, вони здійнялися з якоря, а потім пришвартувалися на невеличкому острові, хоча жоден із команди не підозрював про його існування у цій частині океану; шість моряків чомусь померли на березі, хоча Йогансен на диво стримано переказував цю частину історії та розповів лише про те, що вони провалилися в глибоку ущелину. Пізніше, як усі дізналися, вони з помічником сіли на яхту та спробували нею кермувати, проте судно було вщент побите штормом 2 квітня. Відтоді аж до 12 квітня, коли Йогансена врятували, він мало що запам’ятав. Він навіть не пам’ятає, коли загинув його приятель, Вільям Брайден. На тілі Брайдена не було виявлено жодних ушкоджень, тож, найімовірніше, він загинув від збудження чи то через вплив сонця, вітру та води. Зателефонували до Данідина, там повідомили, що «Пильний» — добре відоме на острові торговельне судно і в порту має лиху репутацію. Яхтою володіла загадкова група метисів, чиї часті збори та нічні подорожі до лісу викликали неабияку цікавість. Яхта поспіхом знялася з якоря після шторму та здригання землі 1 березня. Наш кореспондент в Окленді повідомив, що «Емма» та її команда має чудову репутацію, а Йогансена характеризують як чоловіка розсудливого та шанованого. Наступного дня адміралтейство розпочне розслідування, буде докладено всіх зусиль задля того, щоб переконати Йогансена бути більш відвертим, ніж він виявився до цього часу.


Ось і вся стаття разом зі світлиною пекельного ідола; проте який вир думок вона викликала в мене! Ось нові дорогоцінні крихти інформації про культ Ктулгу та доказ того, що він має невідомий інтерес як на морі, так і на землі. Які мотиви спонукали чудернацький екіпаж зафрахтувати «Емму», коли вона пливла зі своїм бридким ідолом? Що за невідомий острів, на якому загинули шість членів екіпажу «Емми»? Що приховує Йогансен? І що з’ясували у віце-адміралтействі? Що відомо в Данідині про цей потворний культ? І найдивовижніше — наскільки глибоко та надприродно пов’язані дати, які виявилися зловісними та, безперечно, мали сенс у розвитку різноманітних подій, що так ретельно занотовував мій дідусь?

Першого березня — по-нашому 28 лютого відповідно до Міжнародної лінії зміни дат — стався землетрус і вирував шторм. Із Данідина «Пильний» та його мерзенний екіпаж нетерпляче здійнявся з якоря, ніби за командою, а з іншого боку, поети та митці почали бачити дивне вологе циклопічне місто, юний скульптор виліпив уві сні жахливого Ктулгу. Двадцять третього березня екіпаж «Емми» висадився на невідомому острові, де залишилося шість мерців. І в цей день чутливим людям яскраво наснилося переслідування велетенським чудовиськом, у той час як архітектор збожеволів, а скульптор раптом почав шукати! А шторм 2 квітня? День, коли припинилися всі сни про вологе місто, а Вілкокс очуняв живим та неушкодженим після тенет дивної лихоманки? А інше? Усі ці натяки старого Кастро про народжених на зірках Великих Старих, що занурилися в морську безодню? Про їхнє панування в майбутньому? Про їхній культ? Панування у снах? Невже я крокую краєм космічних жахів, які людині несила терпіти? Якщо я маю рацію, ці жахи існують лише в уяві, оскільки з невідомих причин 2 квітня поклало кінець цій величезній небезпеці, яка оточила людську душу.

Увечері, після цілого дня квапливих перемовин та узгоджень телефоном, я попрощався з господарем та сів у потяг до Сан- Франциско. Менш ніж за місяць я був уже в Данідині, де, однак, з’ясував, що мало що відомо про дивних відправників культу, які чекали на свій час у старих морських печерах. Портові покидьки нічим від своїх «братів» не відрізнялися, тож не заслуговували на особливу увагу; однак подейкували про одну подорож у середину країни, яку здійснили ці метиси. Під час цієї подорожі десь за віддаленими пагорбами ледь чутно лунав барабанний дріб та мерехтіли червоні спалахи. У Окленді дізнався, що Йогансен повернувся «сивим, мов лунь» після недбалого та непереконливого допиту в Сиднеї, а опісля продав свій будиночок на Західній вулиці та відплив до себе на батьківщину в Осло. Про ті сповнені хвилювання події, свідком яких він став, навіть друзям розповідав не більше, ніж урядовцям із адміралтейства. Єдине, чим спромоглися допомогти — дати його адресу в Осло.

Пізніше я попрямував до Сиднея, поспілкувався з моряками та членами адміралтейського суду, але марно. Бачив «Пильний», який вже продали та використовували у комерційних цілях, на Круглому причалі в затоці Сиднея, проте нічого не дізнався, дослідивши його вантаж, що навіть цікавості не викликав. Ідол, що плазував, із головою каракатиці, тілом дракона та вкритими лускою крилами, на розписаному ієрогліфами п’єдесталі зберігався у музеї в Гайд-парку; я довго та ретельно її вивчав, визнавши, що сама статуетка вироблена з лиховісною, витонченою майстерністю, затаївши в собі таку ж цілковиту таємницю сивої давнини та неземного походження матеріалу, які, помітив, притаманні зменшеній копії Леґрасса. За словами керівника музею, геологи зіткнулися із жахливою загадкою: вони одностайно запевняли, що на землі не існує такої породи. І тоді я із дрожем пригадав те, що старий Кастро розповів Леґрассу про Великих Старих: «Вони дісталися із зірок і принесли із собою своїх ідолів».

Здригаючись від подібного перевороту в думках, чого ніколи раніше зі мною не відбувалося, тепер я вирішив навідатися в Осло до Йогансена, помічника капітана. Дістався морем Лондона, одразу ж пересів на судно до столиці Норвегії, і одного осіннього дня опинився на охайній пристані в тіні замку Еґеберґ. Я дізнався, що адреса, за якою мешкає Йогансен, — у Старому Місті короля Гарольда Сміливого, завдяки якому місто зберігало свій дух і назву Осло протягом тривалого часу, коли його офіційно називали Христианією. Після короткої подорожі на таксі я із завмиранням серця постукав у двері охайного стародавнього будинку із штукатуреним фасадом. Мені відчинила сумна жінка у чорному, і я відчув розчарування, коли вона ламаною англійською повідомила, що Ґустава Йогансена більше з нами немає.

Його дружина зізналася, що він жив недовго — події на морі у 1925 році підірвали його здоров’я. Їй повідомив не більше, ніж розповідав стороннім, проте залишив великий рукопис — як він пояснив, «технічні подробиці» — англійською, вочевидь, задля того, щоб вона утрималася та не пхала носа у небезпечний текст. Під час прогулянки вузьким провулком біля доків Ґотенбурґа з горища одного з будинків вивалилася купа паперу, Йогансен упав. Двоє матросів-індійців одразу ж допомогли йому підвестися, проте він помер ще до приїзду карети «швидкої допомоги». Лікарі жодних насильницьких причин смерті не виявили, тож все списали на проблеми із серцем та слабку статуру небіжчика.

Тепер мене роз’їдали передчуття, що цей таємничий жах ніколи не дасть мені спокою, поки я також не «упокоюся з миром» — «через нещасний випадок» чи то іншим чином. Я переконав удову, що мій зв’язок із «технічними подробицями» її чоловіка надає мені право ознайомитися із самим рукописом, тож на борту судна, що поверталося до Лондона, я почав читати цей документ. То були прості, непов’язані записи — наївна спроба моряка вести щоденник постфактум — намагання пригадати день за днем той останній вояж. Мені несила буквально передати рукопис через його заплутаність та багатослів’я, проте розповім його суть, щоб пояснити, через що плеск води об борт судна став настільки нестерпним, що я заткав вуха ватою.

Йогансену, дякувати Богові, мало що було відомо, попри те, що він бачив і місто, й Істоту, проте я ніколи не спатиму спокійно, коли думаю про всі ті жахи, що крилися безупинно за життям в часі та просторі, і про тих грішних блюзнірів із давніх зірок, які сплять під океаном, яких вшановує кошмарний культ, що готовий та лише мріє вивільнити їх, пустити на землю, коли наступного разу землетрус пересуне жахливе місто знов до сонця та вітру.

Подорож Йогансена починалася саме так, як він розповідав у віце-адміралтействі. «Емма», завантажена баластом, 20 лютого вийшла з Окленда і цілком відчула несамовитість бурі, що народилася внаслідок землетрусу та здійняла з морських глибин ті жахи, якими сповнені сни людей. Далі судно знову лягло на курс, доволі далеко просунулося, коли 22 березня його намагалися пограбувати з «Пильного». І я відчував, як тужив помічник капітана, коли описував, як його судно потрапило під обстріл і потонуло. Про смаглявих шанувальників культу із «Пильного» він розповідає з виразним жахом. Було в них щось таке огидне, що знищити їх здавалося ледь не за обов’язок, і Йогансен відверто дивується звинуваченням у жорстокості, висунутим проти його екіпажу під час розгляду справи в суді. А потім, на захопленій яхті під командуванням Йогансена, екіпаж побачив величезний кам’яний стовп, що здіймався із моря, а у точці із координатами 47°9′ південної широти та 126°43′ західної довготи моряки натрапили на узбережжя із липкої багнюки, мулу, із порослою бур’янами циклопічною кладкою. Узбережжя було нічим іншим, як реальним втіленням найжахливішого страху на землі — містом мерців Р’лієг із нічних кошмарів. Місто звели у часи сивої давнини велетенські відразливі істоти, що просочилися на землю з таємничих зірок. Саме тут лежить великий Ктулгу зі своїми прибічниками, замуровані у зелені слизькі склепи; він, після незліченних циклів, транслює думки, які поширюють острах, приходячи у сни до найбільш чутливих осіб, і владно наказує відправникам культу далі ходити на прощу, щоб звільнити та поновити старий порядок. Про все це Йогансен навіть не підозрював, однак Богу відомо, що він достатньо бачив!

Я припускаю, що з води з’явилася лише одна гірська вершина — потворна, увінчана монолітом, де був похований великий Ктулгу. Коли я думаю про розміри того, що залишилося під водою, я майже хочу накласти на себе руки. Цей мокрий Вавилон стародавніх демонів викликав своєю космічною величчю у Йогансена з екіпажем острах та благоговіння — чоловіки навіть без натяків здогадалися, що їхня знахідка не має стосунку ані до цієї, ані до будь-якої іншої розумної планети. Кожна сторінка опису наляканого помічника капітана пронизана трепетом перед неймовірною величчю зеленкуватих кам’яних глиб, перед висотою, від якої навіть у голові паморочиться, величного вирізьбленого моноліту та приголомшливої подібності величезних статуй і барельєфів до дивного ідола, знайденого у раці на «Пильному».

Навіть не розуміючи, що таке футуризм, Йогансен сягнув дуже близько цього поняття, коли розповідав про місто; оскільки замість того, щоб детально описувати структуру чи будівлі, він докладно спиняється на загальних враженнях від величезних кутів та кам’яних поверхонь — поверхонь настільки величних, що вони не належать цій землі, нечестивих, спаплюжених жахливими зображеннями та ієрогліфами. Я посилаюся на його розповідь про кути, бо на щось таке натякав Вілкокс, коли розповідав свої жахливі сни. Він згадав, що геометрія цього міста зі сну була аномальною, не геометрією Евкліда, вона одразу ж викликала відразу своїми сферами та вимірами, несхожими на наші. Тепер цей неосвічений моряк відчував те ж саме, витріщаючись на жахливу реальність.

Йогансен з екіпажем зійшли на спадистий мулистий берег цього потворного Акрополя, здерлися, повсякчас зісковзуючи, через велетенські тванисті глиби, які не могли бути сходами, зведеними смертними людьми. Здалося, саме сонце спотворилося, якщо дивитися на небо крізь шкідливі випари, що здіймалися від цього зануреного в море збочення, а викривлена небезпека і тривога зачаїлися в тих невловимих кутах із вирізьбленої породи, де після прискіпливішого погляду видніла западина, що спершу здалася вгнутістю.

Щось дуже схоже на переляк охопило всіх дослідників острова перш, ніж вони розгледіли трохи більше, ніж просто скелі, липку грязюку та очерет. Кожен з них, не вагаючись, накивав би п’ятами, якби не побоювався зневаги з боку інших. Вони без ентузіазму обшукали місто — як виявилося, марно — сподіваючись знайти щось, що можна було б забрати із собою на судно.

Португалець, на ім’я Родригес, здерся до основи моноліту й прокричав про свою знахідку. Решта наслідувала його приклад, і вже всі із цікавістю дивилися на величезні різні двері з тепер вже знайомим барельєфом, на якому зображений дракон із головою кальмара. За словами Йогансена, вони нагадували двері величезної комори через пишно оздоблену перемичку, поріг та одвірки, хоча моряки так і не вирішили: вони лежать горизонтально рівно, на кшталт пастки, чи то косо, на кшталт дверей до підвалу. Як прокоментував би Вілкокс: геометрія місця була неправильною. Неможливо було з упевненістю сказати, що море та земля розташовані горизонтально, отже, місцеположення решти здавалося примарно мінливим.

Брайден із різних боків намагався посунути глибу — марно. Потім Донован обережно обмацав її, натискав на різні місця. Нескінченно здирався вздовж Гротескного ліпного карнизу — так, це можна було б назвати «здирався», якби камінь не лежав горизонтально — і всі моряки гадали: невже у всесвіті є такі величезні двері? Потім дуже м’яко двері, площиною майже в півгектара, почали потроху піддаватися посередині, і чоловіки побачили, що вони зрівноважені. Донован зісковзнув уздовж одвірка чи то якимось іншим дивом опинився внизу поряд із товаришами, а потім всі разом, завмерши, спостерігали, як відступають велетенські вирізьблені ворота. Мов у фантастичному призматичному викривленні, рухалися вони в незвичний спосіб, за діагоналлю, тож здавалося, що взагалі не діяли закони переміщення матерії та перспективи.

Отвір був настільки чорним, що цю темряву відчули на дотик. Ця безпросвітність була, правду кажучи, «позитивною якістю», оскільки вона ховала такі частини внутрішніх стін, які мали б відкритися оку. Ця темрява насправді вирвалася назовні з довічного ув’язнення, мов дим, застилаючи сонце, крадькома намагаючись дістатися зморщеного, горбатого неба, змахуючи перетинчастими крилами. З отвору, що тільки-но розверзнувся, тхнуло неймовірно, а потім чутливе вухо Гокінза вловило огидне хлюпання, десь внизу. Усі прислухалися і так і застигли, коли з’явилося Щось незграбне, слиняве; Воно навпомацки протискало власну зелену желатинову неосяжність крізь цей чорний отвір назовні, в уражене повітря цього отруйного божевільного міста.

Рука бідолашного Йогансена у цьому місці тремтіла — написане ледь можна було прочитати. Із шістьох моряків, які так і не дісталися судна, на його думку, двоє загинули від самого погляду на це кляте створіння. Цю Істоту не можна описати — бракує слів, щоб зобразити подібну безодню стародавньої несамовитості, що волає, подібне надприродне спростування всіх відомих законів, фізичних сил та космічного порядку. Гора, що крокує чи то, точніше сказати, спотикається. Боже милосердний! Не дивно, що на протилежному краю землі один відомий архітектор збожеволів, а бідолашний Вілкокс почав марити у лихоманці, отримавши телепатичний сигнал. Істота, втілена в ідолах, зелене, липке породження зірок прокинулося, щоб заявити про власні права. Зірки знову вишикувалися у певному порядку, і те, що не спромоглися зробити відправники стародавнього культу, випадково зробив екіпаж наївних моряків. Після незчисленних років великий Ктулгу знову звільнився і жадав насолодитися отриманою свободою.

Ніхто навіть поворушитися не встиг, як трьох було знищено гігантськими, обвислими кігтями. Хай Бог їх впокоїть, якщо взагалі у всесвіті є спокій. Загинули Донован, Геррера та Анґстром. Паркер зісковзнув, коли троє, що залишилися, мов несамовиті, кинулися безкраїм простором зеленого, критого мулом, камінням до судна, і Йогансен присягається, що бідолашного проковтнув кут кам’яної кладки, якого взагалі не мало там бути; кут був гострий, але здавався тупим. Тож лише Брайдену та Йогансену пощастило дістатися судна, вони щодуху веслували до «Пильного», поки велетенське страховище послизнулося на камінні та борсалося біля води.

Попри те, що всі вісім членів екіпажу зійшли на берег, це не завадило помічникові капітана з приятелем запустити паровий двигун: знадобилося лише кілька хвилин, щоб «Пильний» ліг курсом. Повільно яхта почала збивати лопатями смертоносні води, а на кам’яній кладці того берега, що навіть землею не можна вважати, берега, який поневолила велетенська зоряна Істота, яка тепер щось нерозбірливо бурмотіла, на кшталт Поліфема, котрий слав прокльони услід судну Одисея. І раптом великий Ктулгу — більш зухвалий, ніж легендарний Циклоп — плавно зісковзнув у воду та кинувся їх переслідувати широкими, космічно могутніми змахами. Брайден озирнувся і збожеволів: почав пронизливо хихотіти, і так і далі час від часу сміявся, допоки якось вночі його не спіткала смерть, а Йогансен блукав палубою у стані марення.

Проте Йогансен не став опускати руки. Розуміючи, що Істота здатна наздогнати «Пильного», якщо не мчати на всіх парах, він відважився на відчайдушний вчинок: повний хід, блискавичний зліт на капітанський місток, оберт штурвалу. Сморідні морські води спінилися, коли паровий двигун набирав обертів, а хоробрий норвезький моряк спрямував ніс свого судна просто на желе-переслідувача, що здіймався над брудною піною, мов корма диявольського галеону. Голова огидного кальмара зі щупальцями, що звивалися, ледь не дісталася бушприту верткої яхти, проте Йогансен непохитно нісся вперед. Пролунав вибух, ніби луснув пузир, ніби розрізали бридку, сльотаву рибу-місяць, сморід здійнявся жахливий, мов розрили тисячі могил, а звук лунав такий, що жодному літописцю не передати його на папері. За якусь мить яхту оповило їдкою зеленою хмарою, що засліплювала, а потім вода за кормою закипіла від отрути; де — Господи милостивий! — шматки желеподібної маси цієї народженої на небі невідомої істоти набували — зросталися — огидної первісної форми, а відстань між цим чудовиськом та «Пильним» з кожною секундою, завдяки рушійній силі пари, стрімко ставала дедалі більшою.

Усе. Далі Йогансен просидів у рубці, роздивляючись ідола, час від часу готуючи їжу для себе й божевільного, що сидів поряд та хихикав. Помічник капітана навіть не намагався керувати яхтою після першої нахрапистої атаки — сили залишили його. А потім 2 квітня вирував шторм, свідомість помічника капітана затьмарилася. Описувалося відчуття примарного вихору крізь нестійку прірву безмежності, запаморочливої гонки на хвості комети крізь всесвіти, що оберталися, істеричні пірнання із безодні на місяць, а потім назад: із місяця в безодню, і все це божевілля супроводжувалося реготом спотворених, веселих давніх богів та зелених, із крилами кажана, глузливих бісенят із самого пекла.

Посеред цього марення прийшов порятунок — «Невсипущий страж», пізніше був суд віце-адміралтейства, вулиці Данідина, довгий шлях додому, у старий будинок біля замку Еґерберґ. Він не міг нічого розповісти — його б визнали божевільним. Усе, що йому було відомо, він перед смертю занотував, проте його дружина не мала ні про що здогадатися. Він вважав би смерть милосердям, якщо вона могла б викреслити все із пам’яті.

Такий був рукопис, що я прочитав, а тепер сховав його в жерстяну скриньку поряд з барельєфом та паперами професора Енджелла. Сюди ж я сховаю власні доробки, свідоцтво про своє психічне здоров’я, щоб у такий спосіб зібрати разом усі елементи загадки, що, я сподівався, ніколи не буде зібрана знову. Я подивився у вічі всесвітнього жаху, і відтоді навіть весняне небо та літні квіти здаватимуться мені отрутою. З іншого боку, підозрюю, що довго я не проживу. Помру так само, як помер мій дідусь, як помер бідолашний Йогансен. Надто багато мені відомо, а культ досі живий.

І сам Ктулгу також живий, знову чекає у глибокій кам’яній ущелині, де ховався за часів, коли сонце було юною зіркою. Його прокляте місто знову занурилося під воду — після квітневого шторму «Невсипущий страж» пропливав тим курсом; проте відправники культу на землі у відлюдних місцях продовжують ревти, ставати дибки, вбивати навколо монолітів з ідолами нагорі. Напевно, він досі утримується темними водами в чорній безодні — в іншому разі весь світ тепер би галасував від страху та сказу. Хто знає, чим все закінчиться? Усе, що пірнуло, може здійнятися на поверхню, а те, що здійнялося на поверхню, може піти на дно. Утілення огиди спить мертвим сном у глибині, вичікуючи, а занепад огортає зруйновані міста людей. Настане час — проте я не повинен, не хочу про це думати! Якщо я не переживу цей рукопис, благаю про єдине: нехай мої духівники не зроблять хибного кроку та не дозволять, щоб цей документ хто-небудь побачив.


на главную | моя полка | | Поклик Ктулгу |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу