Книга: 220 маршрутів



220 маршрутів

Малгожата Гутовська-Адамчик

220 маршрутів

220 маршрутів

220 маршрутів

Пйотреку, іншим «The Mortimers» і всім, хто відважно бореться за здійснення власних мрій

520 Марисін

Міколай Вербицький чекав на автобус. Голосно прицмокнувши, він утягнув через трубочку останні краплі соку, зім’яв упаковку й пожбурив до смітника. Промазав. Усе проти нього! Злий, підійшов і підняв коробочку. Закинувши її таки в сміття, краєм ока помітив трохи насмішкуватий погляд дівчини, що саме проходила повз. Мініатюрна шатенка з довгим волоссям, років дванадцяти на вигляд, проігнорувала зупинку й зухвало рушила далі. Цікаво, куди? Там не було жодних будинків, тільки садові ділянки — малолюдна околиця, яка загалом уважалася небезпечною. Хоча від дому Міколая ділили всього дві зупинки, це місце для нього було практично terra incognita. Чужий район, чужі люди, територія чужого впливу. Від сьогодні він перетинатиме її двічі на день дорогою до гімназії. Але йому б і на думку не спало робити це пішки!

Нарешті приїхав 520-й. Міколай зайшов і гордо зісканував свій новенький проїзний: «Дійсний до 30 XI 2002». Сьогодні, другого вересня, активація картки була єдиною приємною подією. Інші він волів би забути, якнайшвидше. Автобус рушив. Міколай визирнув у вікно, щоб побачити, куди встигла дійти дівчина. Проте її ніде не було. Коли хлопець вийшов на своїй зупинці, уже про неї не думав.

* * *

Йоланту Вербицьку відразу занепокоїв вираз обличчя молодшого сина. Проте вона старанно це приховала й з усмішкою запитала:

— Ну, як тобі нова школа?

— Відстій! — кинув Малий, сердито відіпхнув Надійку, що зустріла його радісним гавкотом, і пішов на кухню. Налив собі склянку кока-коли, а потім довго вдивлявся, як на її поверхні лускають бульбашки.

— Ну, але ж... — розпитувати навпростець мати не наважувалася, та все ж намагалася обережно вивідати подробиці. — Усе настільки погано?

— Погано?! Якби було погано, було б ще нічого. Це капець! Катастрофа!

— Це ж лише перший день... — спробувала вона його втішити.

— Отож! Я із жахом думаю, що буде далі!

— Ну, чому ти одразу налаштовуєшся на погане?

— Ти не розумієш! Вони не сміються, а іржуть! Усі підстрижені під «нуль»!

— Та ще позвикаєте.

— Костюм називають «спінжачним», у напрасованих штанях і піджаку я на їх фоні був, як марсіанин! Чого ти взагалі вирішила записати мене саме туди?!

— Нічого не розумію, — приголомшена мати ледве здобулася на слово. — Це найкраща гімназія в районі...

— З Міхалом у вас не склалося, то тепер з мене намагаєтесь виростити генія?!

— Це мало лише спростити тобі старт.

— А вас хтось про це просив? Вас взагалі цікавить, що я хочу?!

Міколай допив колу й вийшов із кухні, а мати лишилася розгублено сидіти. У поганому настрої він замкнувся у своїй кімнаті. Тут панувала особлива атмосфера: ліжко незастелене, на підлозі розкидані брудні речі, а порожні пляшки від соків та обгортки від батончиків чекали, аж їх винесе торнадо.

Знявши парадний шкільний одяг, Малий недбало кинув його на ліжко, перевдягнув футболку й джинси, схопив скейта і, грюкнувши дверима, пішов бодай трохи розслабитися.

* * *

Міхалові, старшому братові Міколая, цей день не приніс жодних несподіванок. З легким серцем і відчуттям, що світ крутиться довкола нього, він радісно крокував вулицею Мендзиборською. І хоч кінець канікул ні в кого не викликає ентузіазму, Міхал не зациклювався на цьому. Сповідуючи філософію, що найкраще плисти за течією, він ніколи не переймався такими дрібницями. Спокійно чекав на початок навчального року. А чому мало би бути інакше? Його статус у ліцеї був непохитний, а імідж того, хто знайде вихід з будь-якої ситуації і завжди якимсь дивом виборсається з неприємностей, дуже спрощував життя. Друзі його любили, учителі терпіли. Ідеальний розклад. Особливо, коли до випуску ще два роки.

Міхал передчував, що цей рік у його кар’єрі може стати найпродуктивнішим. Не тому, що він виношував плани якихось наукових відкриттів чи думав брати участь у конкурсах чи олімпіадах. Ні. Третій клас ліцею він збирався пережити не надто напружуючись, розслабившись, із дуже насиченою культурною програмою. Особливо цікавою виглядала перспектива вечорів у «Харенді»[1]. Щоправда, вісімнадцять йому буде аж через одинадцять місяців, та зі зростом, що небезпечно наближався до двох метрів, ніхто ніколи не просив його показати документи на вході.

Тому вулицею Міхал ішов, сповнений дзену. Після бурхливих подій минулого року це було його єдине бажання. Ліцей стояв, де й завжди: на розі вулиць Мендзиборської та Циранечки. Побачивши його, хлопець неочікувано зрадів. Він не міг пригадати, коли ще так чекав кінця канікул.

Останній тиждень тягнувся вічність, і Міхал не уявляв, як його пережити. Баскетбол набрид, у телевізорі крутили суцільні повтори, прем’єри мали повиходити аж у вересні. Вставати рано не було причин, тому вилежувався до обіду, потім сідав за комп, дивився, хто є в онлайні, і годинами чатився ні про що. Він навіть не особливо впирався, коли мати ненав’язливо натякнула йому поприбирати у своїй кімнаті. Нарешті йому було чим зайнятися півдня. Увечері зазвичай брав поводок і годинами лазив з Надій довкола озера в товаристві Каміля, розповідаючи йому одні й ті самі подробиці найкращого з таборів: два тижні в Хорватії без батьків, їхніх нудних нотацій із прагненням спокою й тиші, два тижні неспання до ранку, два тижні приколів, довгих прогулянок узбережжям, шалених дискотек і ходіння на головах. Два тижні з Магдою.

Крокуючи тінистою вулицею, він думав, що саме сьогодні Магда повертається з останньої літньої поїздки. І що в його життя знову приходить щастя. Усміхнувся, відчувши, як на нього накочується млість і чудовим теплом розливається по всьому тілу.

Сповнений оптимізму, він був готовий любити школу навіть цього найважчого для всіх учнів дня.

* * *

Затятий вираз обличчя Міколая не проскочив повз увагу друзів. Зосереджено відпрацьовуючи бексайд кікфліп із чотирьох сходинок, він ні словом не обмовився про новий клас. Але сюди приходять не язиками плескати. Усі стрибали з перемінним успіхом, розтирали побиті коліна й пили воду, не надто розбалакуючи. Хоч була майже п’ята, сонце продовжувало нещадно шкварити. Спітнілий і брудний, Міколай присів на бордюр. Маріушеві теж було невесело. Він хотів поговорити, бо хоч і лишився в старій школі, краще від цього не почувався.

— Вони розбили наш клас, прикинь? — почав він без вступу.

— Тобто?! — здивувався Міколай.

— Сам не розумію. Чим погано було, якби ми всі лишилися разом? — Маріуш похитав головою і сплюнув на землю. — Довбана бурса, знову те саме!

Вони замовкли, бо чи не вперше усвідомили невідворотність втрати.

«Просто супер! Тепер мені навіть повернутися нікуди!» — похмуро міркував Міколай. Подумки він уже виношував план розжалобити батьків і повернутися до старої школи. Не знав ще, як, та ладен був на все й готувався пообіцяти будь-які поступки: щоранку застеляти ліжко, завжди виносити сміття, і навіть — нехай! — купувати булки на сніданок. Рано чи пізно все б і так повернулося у звичну колію. Так було завжди.

— То що — нашого класу вже немає? — промовив він уголос, бо й досі не міг у це повірити. — Я думав, що замість шостого «А» просто зроблять перший «А»[2].

— Я теж так думав! — буркнув Маріуш і відійшов, зі злості стусонувши ногою бляшанку з-під кока-коли.

Міколаєві раптом стало дуже самотньо. Він утупився в носки черевиків, розглядаючи гуму, що починала відклеюватися, і розтріпані шви. Урешті встав і пішов за Маріушем. Сходинки — перша, друга, третя, четверта. Зупинився і байдуже подивився вниз. Закусив губу. «Це все не має сенсу», — подумав він. Чотири чи сорок — зараз йому було все одно. Він розігнав дошку й скочив.


Це стало черговим падінням. Він пережив їх уже із сотню і якось йому ніколи нічого не було. Навіть не надто боляче. Усі падали, це норма. Поболить і минеться. Та глянувши на руку, Малий пополотнів. Права кисть, якою він підсвідомо намагався амортизувати удар, була неприродно викривлена. Виглядала, наче її вирізьбив якийсь скульптор-авангардист, якого не цікавила анатомічна точність. Тут Міколай запанікував і, не думаючи про друзів, заверещав. Замотав зап’ясток краєм футболки й рвонув додому. Маріуш схопив його скейт і побіг слідом.

Мати почула в коридорі жахливий синів крик ще до того, як пролунав дзвоник. У горлі пересохло. Сповнена найгірших передчуттів, вона відчинила двері.

— Я зламав руку! — прохрипів Міколай не своїм голосом. — Я руку зламав!

Він був брудний, спітнілий, зап’ясток не розмотував, позаяк боявся на нього глянути. Йоланта Вербицька намагалася взяти себе в руки.

— Так, спокійно. Сядь. Зараз поїдемо до травматології. Господи, де поділася газета?

Міколай, не перестаючи ревти, розгублено стояв у передпокої, мати хаотично бігала по квартирі в пошуках останнього номера «Виборчої».

— Дай мені попити! — нетерпляче вигукнув він.

Вона налила йому коли, а собі — води.

— Як це сталося?

— Я не знаю. Я впав. Не пам’ятаю.

— Мені недобре. Перепрошую! — мати вибігла з кухні, а він зосередився на хмарах за вікном. Його заполонив страх, що якщо він відпустить зламану руку, вона розсиплеться на друзки й ніхто ніколи вже не зможе скласти її докупи.

722 Вятрачна

Наближалася восьма. У коридорі на шостому поверсі лікарні на вулиці Шасерів було повно людей з різноманітними переломами. Одні йшли нормально, інші шкутильгали, хтось стрибав на одній нозі, ще когось везли на візку. Усі в тому вигляді, як їх спіткало нещастя: брудні, часто в подертому одязі, неприємно здивовані, із гримасою болю, не вірячи, що це сталося саме з ними. Усі без винятку опинялися в прийомній навпроти гіпсувальної, щоб після побіжного огляду спуститися поверхом нижче, де їм робили рентген. Міколай трохи дивувався, що йому майже не боляче. Перший шок пройшов. Він опинився в потрібному місці. Білі халати лікарів діяли на нього заспокійливо.

«То оце і є перелом? — думав він. — Нічого особливого». Та про всяк випадок на руку не дивився, а коли вкладав її для знімка, не дав себе торкнутися.

Коли вони повторно відсиділи чергу й увійшли до гіпсувальної зі знімком, лікар досить довго розглядав плівку. А потім безбарвним голосом сказав:

— Епіфізеоліз зап’ястка.

Це прозвучало досить нейтрально, і Міколай навіть почав із цікавістю розглядати кабінет.

— Але що це власне означає? — спитала мати.

— Це означає, друже, — лікар звернувся до Міколая, — що треба якось зібрати тебе докупи, еге ж?

— Ну, та.

— Коли ти востаннє їв?

— Учора? — пригадав Міколай.

— Як це «вчора»? — Йоланта Вербицька не приховувала здивування. Для неї це була особиста образа. — Учора?!

— Це добре, — зрадів ортопед.

— І тільки пив.

— Коли?

— Та навіть зараз у коридорі.

— Біда. Тоді доведеться кілька годин зачекати.

— На що? — Йоланта Вербицька не розуміла сенсу в обміні цими гастрономічними подробицями.

— Хлопець лишається в лікарні. Поверніться, будь ласка, до реєстратури, заведіть карточку, перевдягніться й повертайтеся, — лікар подивився на годинник. — Думаю, десь о першій ми будемо готові й складемо тебе назад, — він знову говорив до Малого.

— Серед ночі?!

— Час нічим не гірший за будь-який інший.

— Але ж пане лікарю...

Мати намагалася ще щось довідатись, та схоже, запас терпіння в лікаря вичерпався.

— Колега підійде до вас оформити документи. Наступний, будь ласка!

Вони мовчки йшли коридором. Міколай трохи рознервувався. Окрім того, рука таки розболілася. Жарти закінчились.

— Ну, звичайно! — зітхнула мати. — А батька традиційно немає! Господи, Мікусь, мені доведеться покинути тебе в лікарні!

— Я думав, вони лише гіпс накладуть. Що ще вони робитимуть?

* * *

У лікарняному одязі, нашвидкуруч умитий, Міколай повернувся до відділення. У палаті інтенсивної терапії, де Міколай ліг на вказане медсестрою ліжко, панував напівморок. Намагався зібратися з думками, та настирливий біль не давав йому зосередитись. Яскраве світло в коридорі різало очі, а стогони інших пацієнтів дратували. У роті пересохло, але пити йому заборонили. Йоланта Вербицька попросила в лікаря знеболювальне, та коли прийшла медсестра зі шприцом, Міколай збрехав, що біль минувся. Десь о пів на одинадцяту мати поїхала додому. Згорнувшись у клубок, розбитий і наляканий, Міколай сумно чекав на операцію, яка мала принести йому трохи заспокійливого сну.

* * *

— Зламав руку?! Яку?! — Міхал не міг собі подарувати, що так пізно повернувся додому.

— Праву. Ще й зап’ясток!

Йоланта Вербицька сіла змучена на канапі.

— От дурило! Він, як завжди, був без захисту?

— Це я винна! Але він побіг так швидко... Він сердився, бо йому не сподобалась нова школа.

— Ти йому стільки разів казала, так що він сам собі винен!

— Це жахливо. Бідний Малий! Пообіцяй, що принаймні ти вже не кататимешся!

— Відколи я розбив два скейти протягом п’ятнадцяти хвилин, я й так не катаюся.

Мати подивилася на годинник і зітхнула. Була майже північ. І тоді задзвонив телефон. Обоє підскочили, але Міхал був швидший. Пішов зі слухавкою до своєї кімнати, та одразу повернувся й простягнув трубку матері:

— Це тато.

* * *

У далекому Граєві, на вулиці Короткій 6, на верхньому поверсі гарного будинку з палісадником, за наполовину опущеними жалюзі, Марті Садовській не спалося. Вона згадувала перше вересня минулого року й усе, що відбулося потім. А також — ці спогади були для неї найдорожчими — як одного літнього дня вона познайомилася з Міхалом, як завдяки йому її рідне місто раптом стало найкращим у світі. Його шалені вибрики в школі тепер видавалися невинними іграми, а напружений баскетбольний матч, коли Граєво перемогло Варшаву — найкращими хвилинами в житті. І хоч Марта завжди була досить добре вихована (чи, якщо бажаєте — стримана), вона кричала тоді, як дурна. Кричала, бо то був єдиний спосіб показати, як міцно вона його кохає. Вона вболівала за його команду, попри те, що сам він, щойно виписавшись із лікарні, сидів поруч і не грав.

А потім була новорічна вечірка й остання спільна прогулянка на Новий рік. І хоч Міхал потім ще приїздив до Граєва — на канікули, на весілля Ґвідо й Анжеліки, ще на два дні на Великдень і на тиждень у липні — так, як колись, уже ніколи не було. Попри листи, дзвінки й чат, він усе більше віддалявся й відсторонювався. Чим далі, тим більше часу їй було потрібно, щоб віднайти в хлопцеві колишнього Міхала. З острахом Марта думала, що колись відстань переможе їхні почуття. Особливо жахливим видався останній тиждень: Міхал був постійно недоступний, на дзвінки не відповідав, на есемески реагував відписками чи взагалі ніяк. Написав, що десь підробляє і в нього обмаль часу. Можливо. Адже він допомагав батькам, коли ті мали заправку під Белдою, у нього був досвід. Марта теж допомагала матері в магазині. Але телефон завжди тримала під рукою. У крайньому разі ставила його на вібродзвінок. Дівчина б не пробачила собі, якби він подзвонив, а вона б не змогла відповісти.

Однак Міхал уже тиждень не відзивався. Марта не знала, чим це пояснювати. Вона написала мейла, потім наступного, і ще одного — але так і не надіслала їх. Вона боялася питати, бо відповідь була одна — Міхал зустрів іншу.

* * *

Усю ніч Міхала переслідували кошмари. Він постійно прокидався, бо йому здавалося, що дзвонить Магда. Він зривався з ліжка й хапав телефон, щоб переконатися, що це ілюзія. Мрія, яка вперто не хотіла втілюватися. Він повертався під ковдру й знову поринав у сторожкий сон. Учора він півдня провів під її будинком. Може, якби був удома, Малий би не зламав руку? Так чи інакше, у нього не виходило сердитись на Магду. Він терпляче чекав, виправдовуючи всі її можливі гріхи: мабуть, вона ще не повернулася, і відгукнеться, щойно приїде. Адже вони про це домовились. Може, вони з матір’ю затрималися на довше? Вирішили на зворотному шляху на пару днів заїхати до Лондона? Чи Парижа? Він уже не витримував цього чекання. Набирав номер її мобільного й до знемоги слухав Магдин голос на автовідповідачі.

* * *

Протягом тієї долі секунди, що відділяє прокидання від розплющування очей, Міколай був переконаний, що йому все наснилося. Учора він зовсім не пішов до гімназії, не стрибав зі східців, не опинився в лікарні. Він і досі в шостому класі, і зараз треба буде вставати, бо будильник дзвонив п’ятнадцять хвилин тому, і час збиратися до школи. Він був готовий віддати за це свою перепустку у світ дорослих, отриманий кілька днів тому новенький проїзний, володіння яким сповнювало його душу невимовною гордістю. Не розплющуючи очей, він втягнув носом повітря й одразу ж зрозумів, що це не страшний сон, а шостий клас він давно закінчив. Цей запах неможливо підробити. Він таки лежав на лікарняному ліжку. Поворушив пальцями й радісно побачив, що вони слухаються його. Гіпс трохи тиснув, та добре, що все вже позаду.



За вікном світало. Третє вересня. Добре, що принаймні не потрібно йти до школи!

* * *

Одразу з лікарні Йоланта Вербицька поїхала завезти синову довідку. Та чим ближче була гімназія, тим далі тікав її бойовий дух. Урешті-решт його лишилося так небагато, що коли вона зайшла до кабінету директорки, насправді не знала, що хоче сказати.

— Мій син, Міколай Вербицький, учень 1-0, зламав учора руку, — миролюбно почала вона.

Однак ця новина не справила на директорку жодного враження.

— Співчуваю, — сказала вона, не відриваючи погляду від розкладу уроків.

— Зараз він лежить в ортопедичному відділенні.

— Та-а-ак? — прозвучало байдуже питання.

«А що, як скористатися приспаною увагою й напасти?» — у розпачі подумала мати й перейшла до наступу:

— І я б хотіла перевести його в інший клас!

— Розумію, — видихнула директорка, та насправді розуміння прийшло аж через кілька секунд, коли вона нарешті відірвалася від роботи й уперше свідомо поглянула на гостю. — То що привело вас до мене?

102 Ольштинка

На першому ж уроці Міхал зрозумів, як сильно він прорахувався. Він тоскно дивився у вікно й задавав собі єдине запитання: «Блін, що я тут роблю? От чого я вирішив, що в школі час мине швидше, ніж із MTV? Певне, мені зовсім дах поїхав!» Питання було не в часі як такому, і Міхал чудово це розумів. Питання було в тому конкретному моменті, коли все стане нарешті на свої місця і він більше не відчуватиме того клятого болю, який могла втамувати лише вона.

Відколи він розлучився з Магдою два тижні тому під Палацом культури, світ, здавалося, роздвоївся. Коли вони зустрічали світанок на кам’янистому пляжі в Пулі, обнімалися й цілувалися, балакали й весь час жартували, він не розумів, що вручає їй шматок свого життя і тепер, якщо її не буде поруч, саме цього шматка йому дуже не вистачатиме.

— Чого такий ніякий? — поцікавився Томан.

— А, фігня це все, — не повівся Міхал.

— Що все? — не здавався той. Як найближчий приятель він мав право знати.

— Ще недавно ми кидали Покорові морських їжаків у ліжко, а Жукові напихали шишки в подушку.

— І грали зі словаками.

— Заблукали на екскурсії й хотіли просити політичного притулку.

— Не знали, куди приткнути ноги в автобусі.

— А тепер все знову, як і колись?!

— У Хорватії було кльово! — Томан зітхнув і для порядку зробив вигляд, наче списує щось із дошки. — Та коли ви накидали мені цегли в рюкзак, було не так уже й смішно, — додав він стиха, утупивши погляд у зошит.

— Та забий, а що б ти тоді згадував?! Ти мав би бути нам вдячний!

— За що б то?! — обурився Томан. — За те, що ви не дали нам з Агатою ані хвилини спокою?

— А хто їздить на канікули з дівчиною?! — Міхал досі не міг пробачити другові.

Це мала бути суто чоловіча пригода: кілька хлопців у компанії вмовили батьків оплатити їм цю поїздку. Та в останній момент з’ясувалося, що про Томана в таборі можна буде забути. У їхній компанії хвацьких холостяків він єдиний був обтяжений родиною й за першої-ліпшої нагоди біг милуватися до своєї любоньки! Міхал не міг цього зрозуміти. Загалом, усі сприймали це як зраду, тож Томан постійно ставав об’єктом пласкуватих жартів, і цегла в рюкзаку була ще одним з найневинніших. Друзі ображалися, що він мусив робити те, що хотіла Коза (так вони її називали), і часто відмовлявся від спільних розваг, бо вона їх не схвалювала.

— Хтось на канікули їде з дівчиною, хтось із нею вертається, — по-філософському резюмував Томан, знаючи, що удар влучить у ціль.

Міхал промовчав.

* * *

Права рука Міколая висіла на витяжці, обкладена торбинками з якимсь синім желе. Коли мати розповіла йому про свій похід у гімназію, він у відчаї ляснув здоровою рукою по тонкій лікарняній ковдрі.

— Самі дівчата? О боже...

— Та кажу ж, у цьому класі є шестеро хлопців. З тобою буде сім.

— Одні баби! Я знову влип! — Малий стогнав, наче йому апендицит різали без наркозу.

— Може, хоч трохи вдячності виявиш? І не розраховуй, що я ще раз тебе переводитиму!

Він не розраховував. Просто дражнився. У глибині душі Малий відчував невимовне полегшення, бо це була не така вже й погана новина.

«То я тепер у бабському класі? Краще вже бабський, ніж... ніж... отой...» — він навіть не сумнівався.

Міколай сам собі боявся зізнатися, що нові однокласники добряче його лякали. Бо хоч він і їздив на скейті, а скейтерів люди переважно вважають хуліганами й злочинцями, та був дитиною з так званої «благополучної родини» і з гопниками ще ніколи не стикався. Ну, хіба раз, коли двоє здорових, старших за нього хлопців, зірвали йому з шиї ланцюжок із першого причастя, ще й посміялися, що поганенький. Міколай досі пам’ятав це відчуття безпорадності, приниження й страху, які ще довго супроводжували його з кожним виходом на вулицю. Через це він ніколи не носив із собою мобільний, а в кишені тримав максимум п’ять злотих.

Вихід за свою територію завжди ризикований, а наскільки — це вже дізнаєшся на власній шкурі. Під час вчорашньої розмови з матір’ю Міколай лише випустив пару, але в подробиці не вдавався — не хотів зайвий раз її лякати. Якось би він дав із тим раду, він же не тюхтій якийсь. Що не кажи, а йому вже тринадцять! Та й до школи їздити самому було приємно (байдуже, що то лише дві зупинки?), до того ж проїзний означав свободу пересування по всій Варшаві — а головне, він тепер може самостійно їздити в центр!

Однак, коли мати перевела його в інший клас, він зрадів. Нема чого зображувати із себе героя, де не треба. Вчитися в класі із сімома хлопцями, може, і не було його найбільшою мрією, та наразі це дрібниця. Через перелом попереду ще два тижні позапланових канікул.

— Тато? — здивовано вигукнув Міколай. — Але ж сьогодні вівторок!

На порозі стояв високий сивуватий чоловік у костюмі та з паперами в руках. Він радісно всміхнувся до сина, поцілував у щоку дружину, котра сиділа біля його ліжка. Останнім часом Кшиштоф Вербицький бував удома лише на вихідних. Тепер він працював у Москві, керував там новим представництвом американської фірми, що надавала консалтингові послуги.

— Привіт, люба, — привітався він із жінкою. — Я вирвався на один день. Здоров, чемпіоне! — він розкошлав синові чуба й поцілував у лоба. — Що, не вийшло? — він кивнув на гіпс.

— Майже вийшло. Кікфліп із чотирьох сходинок. Ледь-ледь недотягнув, — запротестував Міколай.

— Ще вийде.

— Що ти таке говориш?! — обурилася Йоля. — З поламаною рукою?!

Кшиштоф Вербицький лише багатозначно підморгнув Міколаєві, і більше вони про це не говорили — та кожен із них знав, що без жертв досягнень у спорті не буває.


— Що це за історія з переведенням? — спитав дружину Кшиштоф Вербицький, коли вона везла його в аеропорт.

— Знаєш, я сама не до кінця розумію. Першого вересня Малий повернувся якийсь такий... сама не знаю... дуже знервований. Нічого не розповідав й одразу пішов кататися. Ну, а потім уже прибіг із тією рукою й мусили поспішати до лікарні, то не було коли поговорити. Але я сьогодні вранці була в школі й розмовляла з його класною — колишньою класною, бо тепер у нього вже нова. І питаю її, чи вчора щось сталося, а вона мені, чи я прийшла, щоб його перевести. Розумієш? І вона про те саме! Ну, я їй сказала, що так. І питаю, чи на її думку, це правильне рішення. Бо я й далі не розуміла, у чому там справа. А вона каже, що не знає, що такий хороший учень робить у такому класі, бо він єдиний має табель із відзнакою, і чому ми вибрали саме цей клас. А ми ж просто подали документи в школу і клас не вибирали, усе мало змінитися на краще, а не на гірше!

— І де він тепер вчитиметься?

— У класі, де майже самі дівчатка.

— Оце пощастило! — усміхнувся Кшиштоф Вербицький і глибоко зітхнув, а дружина кинула на нього зневажливий погляд і постукала пальцем по лобі. — А що там у нашого старшого сина?

— Уяви собі — мене ще ні разу не викликали до школи. Може, тому, що уроки почалися тільки сьогодні?

* * *

Оце так чуйка у Ґвідо! Міхал отримав від нього есемеску саме тоді, коли стовбичив під Магдиним ліцеєм. Він ні на що особливо не розраховував, бо не знав її розкладу, та хотів спробувати щастя. Аж раптом вони випадково побачаться й усе знову стане на місце? Не стало. Вони не зустрілися. Трохи покрутився довкола, а коли помітив уважний погляд охоронця, зрозумів, що ще трохи — і йому доведеться щось пояснювати. Якось воно йому не всміхалося. Ще й цей смс!

ХРЕСТИНИ ОЛІВЕРА 13 ЖОВТНЯ. ВИ Ж НАМ НЕ ВІДМОВИТЕ, КУМЕ?

Якби ж це було півроку тому! Та які півроку — ще б два місяці тому! Тоді б він жодної миті не сумнівався. Достатньо було найменшого приводу, щоб сісти в автобус і поїхати до Граєва — до Марти, побачитися з неандертальцями, пограти в баскетбола з Бартеком, сходити на піцу із Ґвідо й Анжелікою. Та минуло вже стільки часу! Стільки всього відбулося, що Міхала лякала думка про Граєво й Марту. Він знав, що питання не закрито. Однак думав, що воно якось саме розсмокчеться, відвалиться й стане неактуальним без жодних зусиль з його боку. Марта досі йому подобалась, та навряд чи ще щось лишилося від того почуття, що переповнювало його колись від самої думки про неї. Зараз він би із задоволенням побачився з нею в якійсь компанії. Але сказати дівчині отак навпростець, що вона перестала бути його морквяною феєю? І взагалі — який у цьому сенс? Вона, певно, уже й так про все здогадалася.

* * *

— Міхал? Де тебе носить?! — материн голос у телефоні був не надто привітний.

— Під школою, — відповів він, майже не збрехавши. — Якраз збирався до Малого.

— Слухай, він просив, щоб ти йому приніс плеєр і диск «Green Day».

— Який?

— Поняття не маю, здається «Cookie»?

— Мабуть, «Dookie».

— Можливо. Сам вирішуй. Коли ти будеш?

— За годину.

— Давай швидше, добре? — і не чекаючи відповіді, мати роз’єдналася.

Він ішов Збаразькою в напрямку Кінової. Коли зупинився біля пішохідного переходу на Вашингтона, з-за автобуса 102, що повільно сунув дорогою, вискочила «Хонда Сівік» — і в ній він побачив дівчину, дуже схожу на Магду. Але це не могла бути вона. Точно не вона.

Міхал у житті б не подумав, що доки він, як останній дебіл, тинявся під її школою, вона каталася на якійсь паршивій тачці з якимсь безнадійним типом. Нізащо. Він би швидше повірив у те, що раптом знайшлася її сестра-близнючка, яка зникла ще малою. Адже таке стається ледь не щодня. Окрім того, чим довше він про це думав, тим більше переконувався, що та дівчина взагалі не була схожа на Магду. Та й бачив він її здалеку.

704 Станція Галінув

Малий лежав на лікарняному ліжку й уже вив від нудьги. Перш ніж піти, мати всоте поправила йому подушку й ковдру, змусила випити черговий апельсиновий сік — хоч спраги він не відчував, і спитала, чого б йому ще хотілося. Коли вона нарешті зникла за дверима, Міколай зітхнув і втупився в стіну. Бездіяльність така нестерпна! Щоб якось згаяти час, доки прийде Міхал, хлопець почав подумки програвати альбом «Dookie», який знав від першої до останньої ноти. Автоматично вистукував ритм кожної пісні. Трохи заважала витяжка на правій руці, та в його уяві звук ударних був довершений.

У музиці Міколай уже давно чув насамперед партію ударних. Це прийшло само собою: ударні змушували його долоні вдаряти по колінах. Його першим знаряддям стали палички, прихоплені з китайського ресторану, а барабаном — спинка дивана у вітальні. Мати постійно повторювала: «Не псуй меблі!», — та це було сильніше за нього. Почувши в телевізорі музику, він одразу хапався за палички, які завжди лежали на спинці, і допомагав барабанщику. У нього добре виходило. Він відчував ритм і навіть почав ходити до музичної школи, та швидко покинув, адже він уже вмів грати, а вчитель змушував його годинами відпрацьовувати одиничні й подвійні удари! Жах просто.

Ну, а потім вони на півроку поїхали до Граєва, і Міколай забув про гру. Зрештою, у нього тоді були зовсім інші захоплення: Куба Гогой, однокласник із граєвської школи, відкривав йому світ тварин. Його батько був ветеринаром, і в них удома завжди крутилися якісь хворі собаки й коти, у дворі постійно приходили на світ нові малесенькі курчата, каченята, поросята й телята. Сільський світ, який він раніше бачив лише на малюках у підручниках, дивував Міколая, та водночас вабив. Вони з Кубою навіть збиралися стати ветеринарами й відкрити клініку.

Та у Варшаві музика знову повернулася на перший план. Руки хлопця мимоволі вистукували на першій-ліпшій поверхні ритм пісні, що лунала в його думках. Він грав безперестанку, не усвідомлюючи цього, натомість батьки уважно придивлялися до синових рук. Мати вже перестала приречено зітхати, хоч пилюки він вибивав іще більше: Міхал подарував йому справжні палички, із музичного магазину!

Мабуть, це вони прискорили розвиток подій. Батько приїхав на чергові вихідні й побачив Міколая — той, як завжди, вистукував ритм на спинці дивана. Якими словами Кшиштоф переконав дружину — важко сказати, однак вони подіяли. Через тиждень у вітальні Вербицьких з’явився малий барабан. І тут усі зрозуміли, що вони втратили — назавжди! Тепер улюбленим заняттям Міколая було включити якийсь музичний канал і грати до посиніння. Стороннє вухо в цій грі чуло лише партію малого барабана, та Міколай грав на цілій установці. У нього були бочка, альти, том і всі основні тарілки: креш, райд і хай-хет. Переглядаючи веб-сторінки виробників установок, він подумки збирав ідеальну й порівнював її з інструментами відомих рок-груп.

А потім за табель з відзнакою після закінчення середньої школи, Малому подарували справжній хай-хет фірми «Piaste»! Такий, на якому грають його кумири! Ну, може, не точно такий, бо на ньому не написано його ім’я, але й так його щастю не було меж. Тоді він відчув, що стане барабанщиком.

Відтоді Йоланта Вербицька першою віталася із сусідами й за кожної нагоди питала, чи не заважає їм синова музика. Дивно, однак не заважала. Барабан насправді був приглушений, а грати Малому дозволяли лише тоді, коли сусіди були на роботі. Його це шалено дратувало. Особливо вечорами, коли на MTV крутили класну музику, а барабан стояв без діла й припадав пилюкою! Утім, Міколай не заїдався з батьками. Загалом він і так був їм вдячний.


Міхал заглянув до палати й на першому ліжку біля дверей побачив Малого. Нервово прикусив губу, але наступної миті вже широко всміхався, так наче цей випадок абсолютно його не зачепив.

— Алоха, бро!

— Приніс?! — допитувався Міколай. І засяяв, побачивши плеєр і кілька улюблених дисків.

— Ти це мав на увазі? — Міхал діставав альбом за альбомом, а в кінці несподівано виклав Малому на живіт мініатюрний скейт. — Може, знадобиться?

Міколай мовчки подивився на брата. Це був один з тих моментів, коли слова зайві.

* * *

Марта Садовська вийшла зі школи. Глянула в бік залізничної станції, ніби сподівалася побачити там Міхала, як він іде цією своєю смішною, ледь хисткою ходою. Але Міхал не йшов. Зазвичай тиха й спокійна вулиця була безлюдною й зараз. Марта звернула ліворуч. Вона збиралася йти додому, та згадала, як Міхал малював колись для неї любовне графіті на стінах і тротуарі, а потім, наче в «козаках-розбійниках», виклав на землі стрілки з моркви й повів її манівцями до школи. Дівчина вирішила повернутися додому цим «морквяним шляхом», пригадуючи місця, де Міхал спреєм вивів:

Марто, я тебе кохаю!

Дощі вже давно позмивали написи із тротуарної плитки, та вона сподівалася, що на якійсь зі стін ще лишився слід від давніх зізнань. Дарма. Або вона забула, де саме вони були, або їх давно зафарбували. Біля будинку на Траугутта Марта зупинилася на довше й дивилася, як працюють робітники. Крізь жовту фарбу проступало ледь помітне «аю!»

— Гов, панянко! Не стійте мені тут-во! Фарба хляпне та й уже! — загукав один із малярів.

Марта перейшла на протилежний бік вулиці й далі стояла та дивилася на стіну, доки «аю!» остаточно не зникло під шаром свіжої фарби.

* * *

Міколай ішов коридором, гордо несучи нерухому руку, підв’язану трикутною хустиною. Після трьох днів перебування в лікарні гіпс був наче знаком причетності до якогось таємного братства. На жаль, Міколая досі в нього не посвятили. Він уявлення не мав, що чекає на нього попереду. Адже ми боїмося лише невідомих загроз. Як уявити те, із чим ніколи не зіштовхувався? Якби він міг передбачити майбутні тижні свербіння, залежність від рідних у кожній дрібниці, сморід бруду й поту, який підтікав з-під гіпсового нарукавника в найменш відповідний момент, то, може, не виступав би так самовпевнено й не випинав героїчно груди? Та він — у щасливому невіданні, з перспективою ще двох тижнів вихідних — крокував пружно, з переможною ПОСМІШКОЮ на лиці, і поглядав навсібіч, перевіряючи, чи його тимчасова інвалідність справляє належне враження.

Не справляла. Зайняті своїми справами пацієнти не звертали на хлопця жодної уваги. Лише мати, затискаючи під пахвою документи з лікарні, які постійно вислизали, стрибала довкола, задавала сотні непотрібних питань і постійно щось на ньому поправляла. Хотіла під’їхати машиною під самісінькі вхідні двері, але Міколай на неї засичав:



— У мене рука зламана, а не нога! Дійду я до парковки!

Це було трохи неввічливо, але зараз Малий не думав про інших. Як герой дня він мав право трохи повередувати.

* * *

Телефон дзвонив уже кілька разів, та Міхал не поспішав підходити. Коли мати брала слухавку, крикнув:

— Мене нема! — і спокійно продовжив дивитися фільм на «НВО».

— Слухаю.

— Алло! Добрий вечір, це Ґвідо Шмідт. Вибачте за такий пізній дзвінок.

— Привіт, Ґвідо. Як справи?

— Дякую, добре. А Міхал вдома?

— На жаль, немає. Як Анжеліка?

— Усе гаразд. У нас чарівний синок.

— Чудово, вітаю.

— Дякую. Ви не знаєте, коли б я міг подзвонити, щоб застати Міхала? Здається, у нього щось із мобільним.

— Він має скоро повернутися. Спробуй передзвонити за годинку.

Поклавши слухавку, Йоланта Вербицька не приховувала обурення.

— Як ти міг?!

Міхал почувався винним і навіть не намагався витримати її погляд.

— Недоречна й дурна поведінка! — продовжувала мати, а він і далі дивився в телевізор. — Я сподіваюся, ти це розумієш?

— Ну, то чого ти мені підіграла?! — він спробував захиститися, перейшовши в напад.

— Не перевертай усе з ніг на голову! Я намагалася тебе вигородити. А ти змушуєш мене про це пожалкувати. Ми не можемо постійно вдавати, що тебе немає вдома. Хоч ти й справді останнім часом рідко тут буваєш, однак інколи таки з’являєшся!

— Могла б і не відповідати.

Мати зробила кільки вдихів-видихів, після чого заговорила повільно й тихо — як завжди, коли була дуже сердита:

— Я чекаю на дзвінок від батька. А тобі, здається, варто нагадати, що ми маємо певні обов’язки щодо своїх друзів.

— Ґвідо мені не друг. І ніколи ним не був.

— Він тобі, може, і ні. Але ти для нього напевно був другом. І скоріш за все, і далі ним лишаєшся. Ти був свідком на його весіллі. Чи це не свідчить про дружбу?

— Півроку тому! Не кожна дружба мусить тривати вічно! — Міхал відверто дратувався.

— Ні, не кожна, — тихо погодилась мати. — Безсумнівно. Але наші друзі, навіть колишні, заслуговують принаймні на дещицю поваги. Чому ти його уникаєш?

— Бо знаю, що він від мене хоче!

— Але він знову подзвонить. І що, мені знову доведеться брехати? Цього не буде. Так чи інакше, що б він не хотів, силою він тебе не змусить.

— Ну, ні.

— То відмовся.

— Ти не розумієш! Він хоче, щоб я став хресним його дитини! А це обов’язок до кінця життя! Набагато серйозніший, ніж бути свідком.

— Це насамперед велика честь. Для Ґвідо й Анжеліки ти досі дуже важлива людина. Тоді на містку ти, можливо, урятував їй життя. Вони тобі за це вдячні.

— І обтяжують мене цією своєю вдячністю! Зрозумій, для мене то був рефлекс. Ті вірші, які я писав для Ґвідо, а він дарував Анжеліці, були для Марти!

— Які вірші?

— Неважливо. А на містку? Ми навіть не знаємо, чи вона справді збиралася кидатися під потяг, чи мені просто здалося!

— Це не має значення. Тоді ти став героєм і здається, тобі це подобалося. То поводься й зараз по-чоловічому.

— Але мені лише сімнадцять! Я не готовий бути батьком! Навіть хрещеним. Ну, і — блін! — ти що, справді не розумієш? Я більше не маю причин туди їздити!

Звичайно ж, вона розуміла й бачила, що відбувається. Він не хотів їхати до Граєва, бо боявся зустрітися там з Мартою. І сумніви його вона теж поділяла. Йоля присіла біля Міхала і, щоб підтримати його, погладила по руці.

— У тебе є проблема. Але ж не можна тікати вічно. Подзвони Ґвідо й просто скажи, що ти не в змозі взяти на себе таку відповідальність. Відмовляти — це велике мистецтво. І колись треба нарешті опанувати його основи. Я впевнена, що в тебе вийде. Хоча, з іншого боку...

— О Боже! Є ще якийсь інший бік?! — глибоко зітхнув він.

— Думаю, ти не повинен йому відмовляти.

408 Мікрорайон Гурчевська

Майже суцільна смуга зелені (її перетинають лише дві широкі артерії: Лазенківська траса і проспект Вашингтона), що розпочинається за Африканською й широкою дугою садових ділянок тягнеться вздовж Міжнародної, переходить у луки на Камьонку, а потім — у Камьонківське озеро й Скаришевський парк, відділяє Саську Кемпу на сході й півночі, ніби притискаючи її до берегів Вісли. Далі розташувалися Грохув і Гоцлав[3], а на заході, на другому березі річки — центр Варшави.

Вони саме стояли в корку, повільно сунучи із Грохува на Саську Кемпу[4]. У сусідньому ряду жахливо чадів автобус 408, видихаючи вихлопні гази просто в прочинене вікно з пасажирського боку, і це дуже дратувало Йоланту Вербицьку. Міколай байдуже розглядав качок, що гордо окупували газон між проїжджими смугами, і відверто позіхав. Мати скоса позирала на нього. Обоє мовчали.

— Підніми скло!

Міколай розвернувся й лівою рукою почав невправно крутити ручку вікна.

Кожні канікули, навіть найдовші, рано чи пізно закінчуються. Для Міколая настав саме такий день. Із самого ранку він був ображений на весь білий світ, довго огинався, вдягаючись, не поснідав, абияк розчесався і з виразом обличчя «Дайте мені всі спокій!» сів до машини.

Йоланта Вербицька почувалася трохи так, як тоді, коли вела його на перший дзвоник. Хіба що сьогодні більше хвилювалася. І він, здається, також. Крізь лобове скло вдивлявся кудись удалечінь, похитував головою, неначе вирішував якесь складне завдання, пальцями лівої руки барабанив по кріслу. Тоді вона ще не знала, що саме так виглядає гра без інструмента.

— Усе гаразд? — спитала вона.

— Ти щось кажеш?

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, — відбуркнув Малий, що не зовсім відповідало дійсності.

А що він мав сказати? Зізнатися, що йому банально страшно? Одразу почалися б розпитування: «А чого? А чому? А в чому проблема?» А він був не в настрої вести балачку. Це ж щойно пів на восьму ранку! Окрім того, мати б одразу побігла до вчительки й за звичкою почала б щось залагоджувати. У нього й так є довідка з лікарні, тож немає про що говорити. Ніхто його не питатиме. Хіба про руку. А оскільки за два тижні Міколаєві вже добряче набридло відповідати на таке, приймати співчуття й вислуховувати історії про чужі переломи, він ще вдома прибрав виразу «Нічого цікавого ви від мене не почуєте!» і старанно дотримувався обраної стратегії. І як потім виявилося, досить успішно.


Гімназія, де він сьогодні мав розпочати навчання, була дуже схожа на його колишню школу. Такі ж старі стіни, таке самісіньке розташування коридорів і класів. Тепер Міколай ходив до 1-В.

Біля входу він подивився розклад уроків і перевірив, де починаються заняття. Мати все записала в щоденнику, але йому не хотілося розстібати рюкзак лівою рукою. Хлопець піднявся на третій поверх. Коридор тут був просторий і світлий. Міколай поставив рюкзак на підвіконня і, розвернувшись до всіх спиною, подивився на вулицю. Може, сподівався, що ця підкреслено легковажна поза заохотить когось із учнів підійти й заговорити з ним? Може, не хотів по-дурному витріщатися? Він не був тут ні з ким знайомий, його теж ніхто не знав. За таких обставин його підсвідомість, здавалося, увімкнула автопілот, який змушував Міколая демонструвати байдужість до всього довкола. Зараз було так само. Принаймні так видавалося з боку. Та насправді відсторонений і замислений Міколай охоче б із кимсь познайомився. Однак він — не Міхал, йому завжди були непросто виявляти ініціативу в спілкуванні. Тому на перший погляд Малий справляв враження замкнутого й непривітного хлопця. Життя йому це анітрохи не спрощувало.

Викладачка історії впустила всіх до класу, потім зайшла сама. Міколай сів за останню парту в середньому ряді. Учителька ніяк не прокоментувала його присутність. Він був їй за це вдячний.

У класі було двадцять дев’ять учнів, з них і справді тільки семеро хлопців! Та хоч зараз Міколай бачив лише їхні спини, жоден йому якось не сподобався.

«Друзі в мене є на подвір’ї. Це лише школа», — подумав він, байдуже оперся на руку й без особливого ентузіазму подивився в підручник.

Він не помітив швидкого погляду пари сірих очей, що ховалися під густою гривкою.


Кожну перерву Міколай проводив однаково: відвернувшись від усіх спиною, хлопець відпрацьовував на підвіконні трюки на новому фінгерборді. Мине ще багато часу, перш ніж він зможе по-справжньому їздити. Коли гіпс знімуть, сезон уже закінчиться, і почнуться довгі зимові місяці. Але крутити пальцями мініатюрну дошку теж було непогано. І зовсім не нудно, бо ліва рука регулярно поводилася непередбачувано. Зараз, доки він ще користувався поблажками, цьому можна було присвячувати всі перерви, не переймаючись, що відбувається довкола. Події на класній біржі, як-от списування домашніх завдань або контрольна з англійської, планова чи ні, його не цікавили. Тож він міг сидіти на своєму Олімпі й не спускатися до інших.

Проблема полягала в тому, що однокласники теж не дуже рвалися його зачіпати. Міколай, якого в школу й зі школи возила мама, майже не контактував з іншими учнями. Через тиждень це почало напружувати. І чим далі, тим важче було переламати такий стан речей. Тепер навіть повернутися обличчям до коридору й однокласників вимагало сміливості, якої Малий не відчував. Окрім того, він зовсім не був переконаний, що такий подвиг дав би якийсь результат.

Тому він не робив нічого, щоб змінити поточну ситуацію. Через це вранці прокидався якомога довше. Став ще більш вередливим і мовчазним, ніж досі — якщо таке взагалі можливо. Свою ворожість переніс також на вчителів.

І він уже не просто здавався замкнутим відлюдьком — він поволі ним ставав. І не відомо, чим би це все закінчилося, якби одного дня не сталося щось дивне.

— Що робиш? — почув він зненацька за спиною.

Міколай здивовано озирнувся. Перед ним стояла однокласниця: невисока шатенка із проникливими сірими очима.

— Нічого, — промимрив він у відповідь.

— Я — Меланія, — усміхнулася дівчина.

— Та я знаю, — знизав плечима Малий.

— Справді? — здається, вона зраділа.

— Ну, звичайно, — він і далі виглядав, наче його щось образило, однак Меланія не збиралася йти геть. — Як-не-як, ми в одному класі вчимося.

— Що це в тебе? — її зацікавив його мініатюрний скейт.

— Фінгерборд, — буркнув він так, наче це була найзрозуміліша річ у світі.

— Ага, — вона ще раз глянула на дошку й додала: — І?

Міколая це трохи розсердило.

— Що «і»?

— Що роблять із фінгербордом? — і далі допитувалася дівчина.

Дивувало в ній те, що вона все говорила з усмішкою, і від цієї усмішки Міколаєві навіть захотілося пояснити Меланії, що таке мініатюрний скейт і що з ним роблять.

— Ним можна їздити пальцями.

— Як на мініатюрних машинках? — здогадалася врешті вона.

— Ага, — видихнув він з полегшенням, а вона заробила перший великий плюс.

— Покажеш колись? — спитала ще дівчина.

— Ой, тобі справді цікаво? — скривився він недовірливо.

— Звісно! — гукнула вона, бо саме задзеленчав дзвінок.

— Добре, — наче байдуже кинув Міколай, та від цієї миті йому було вже трошечки не так самотньо.

Меланія сиділа за другою партою біля стіни. Невисока й мініатюрна, вона була схожа на ученицю молодших класів. Особливо це було помітно на контрасті з великою й повного Беатою, з якою вони сиділи. Коли дівчата йшли поруч, це виглядало досить смішно. Беата крокувала широко й упевнено, а Меланія йшла якось боком і час від часу підбігала, щоб наздогнати подругу, нагадуючи цим дитину, що крутиться довкола батьків. Вони цього не помічали. А навіть, якщо так, їм це не заважало.

Якби хтось сказав Міколаєві, що ця дивна пара цілковито прикула його увагу під час уроку, він би заперечив. Адже в них не було нічого цікавого: двоє дівчат, що теревенять безперестанку! Просто роти не закриваються! Як можна стільки балакати?! І про що? Приналежність до жіночої статі Міколай усе ще вважав недоліком. Чому вчителям байдуже?

І справді. До розмов Меланії й Беати вчителі ставилися з розумінням. Більше, ніж цокотіння дівчат, їм заважала неуважність Міколая. Його вже тричі піймали на тому, що він не знає, що відбувається, зробили зауваження й суворо попередили, що на слухання поблажки не поширюються. Він розсердився, бо для нього це була явна дискримінація. Малий саме відкрив рота, щоб сказати, хто тут насправді не слухає, та в останню мить прикусив язика. Пробурмотів «Вибачте», хоч у душі все протестувало. Він уважав, що це несправедливо, та пообіцяв присвятити більше часу фізиці й менше витати в хмарах, як іронічно окреслив його поведінку вчитель.

Міколаїв стаж у класі й школі був занадто коротким. Був би він довшим, принаймні на тиждень-два, хлопець із духу протиріччя прийняв би виклик учителя та, користуючись власними знаннями, підручником і допомогою однокласників, спробував би довести, що він чудово орієнтується в темі. Однак дві із трьох складових успіху були відсутні. Міколай абсолютно нічого не знав про електрику, а на додачу відчував навколо холод і тишу. Цей сигнал варто поважати. Він означав, що клас зайняв позицію нейтрального арбітра й байдуже спостерігає за поєдинком. Міколай знав, що в їхньому двобої фізик переможе, тому інстинктивно обрав найкращий із можливих варіантів захисту, увічливо перепросив і пообіцяв виправитися. Популярності йому це не додало.

Однокласники воліли б побачити щось більш захопливе, особливо враховуючи, що такі зіткнення чудово урізноманітнюють вселенську нудьгу й шкільну рутину. Це шанс, що несподіваний дзвоник у розпалі битви ошелешить учителя і він забуде задати домашнє. Або — хоч це й найменш вірогідно, та все ж можливо — що зустріне гідного суперника й зі здивованою й незадоволеною міною через наявність у того знань скаже йому сідати. Не поставивши при цьому хорошої оцінки, хоч погану виставив би без найменшого сумніву.

Насправді їм ніхто ніколи не писав цього на дошці, не надиктовував у зошити, не вимагав вивчити, та учні моментально запам’ятовують цей урок і роблять відповідні висновки. Бо хоч математично рівняння 6 х 1 = 1 х 6 вірне, у шкільних реаліях воно не працює. Чи хтось із вас намагався колись дослідити цей алгебраїчний феномен? Чому вчитель завжди краще поставить шість одиниць замість однієї шістки[5]?

Міколай знав, що вчитель тільки й чекає, щоб із похмурим задоволенням вліпити йому одиницю за неуважність. Тому не став ризикувати й устрягати в конфлікт. Він вибрав тимчасове приниження, про яке всі скоро забудуть, замість фальшивого геройства, результат якого залишиться в журналі до кінця семестру. Так воно й сталося.

* * *

Дні минали, і Міхалові було все важче ігнорувати факт, що Магда стала практично недоступною. Він ще не дозрів до думки, що вона його уникає, однак уже зрозумів, що відбувається щось дивне. Що могло статися протягом двох тижнів канікул, які вона провела з матір’ю?

«Це якась параноя!» — думав він.

Та Магдина мовчанка була надто промовистою.

«Нічого не сталося, — він гнав сумніви подалі від себе. — Хорватія — це доконаний факт. Найсправжнісінький, чудовий, вражаючий факт, і його вже ніщо не змінить».

Минуле змінити не можна, та майбутнє змінюється постійно. Спочатку з’являється непевний контур, якийсь віддалений, ледь помітний силует, і чим ближчим він стає, тим більше кольорів проступає на ньому, перетворюючись уже лише на варіацію за мотивами первинної ідеї. І коли нарешті воно набуває реальних форм, уже ніщо не нагадує про оригінальний задум. Саме так було й тут. З перспективи Хорватії Варшава здавалася чудовим і приємним містом. Через місяць виявилося, що вона холодна й порожня.

Кілька днів по обіді Міхал валявся в ліжку з переплетеними на грудях руками і, втупивши очі в стелю, заклинав майбутнє. Урешті-решт на зло Магді вирішив таки поїхати до Граєва.

* * *

Міколай присів на невисокому мурі, що підпирав порослий травою схил, і дивився, як тренуються хлопці з «Motorowa Crew». Щохвилини його прошивав неприємний струм, бо кожне падіння нагадувало йому про його власне. Не всі мали захист, так ніби не усвідомлювали ризику, хоч ось він сидів поруч, наче мовчазна пересторога. Та, на щастя, нічого не сталося. Навіть якщо хтось і падав, то не дуже сильно і, на мить скривившись, наступної вже знову стрибав. Присутність Міколая їм не заважала. Він був одним з них, тимчасово недієздатним і без дошки, але це ж не причина звертати на нього особливу увагу. Так вони, мабуть, думали, і тому ніхто до нього не підійшов.

Утім, щось у поведінці Міколая привернуло увагу Маріуша. Може, застиглий погляд, утуплений в асфальт, може, вираз обличчя, на якому відбивалися його думки, а може, цілковита байдужість, із якою той сприймав подвиги приятелів. Після кількох, переважно невдалих спроб — бо він більше дивився на друга, а не вперед — урешті й Маріуш поцілував землю. Тоді підійшов і теж сів на мурі.

— Невдалий день, — сказав він, ніби хотів виправдатись.

Міколай мовчав.

— Як рука? — продовжував Маріуш, не зовсім упевнений, що його чують.

— Нормально.

І тоді все стало ясно. Маріуш нарешті зрозумів. Гіпс! Він був абсолютно білий. Чистісінький. Жодних малюнків, жодних написів, жодного життя. Від нещасного випадку минув майже місяць, і ніхто досі нічого на ньому не написав?!

— У мене теж паршивий, — кинув він байдуже.

— Що?

— Клас.

«Паршивий? — іронічно подумав Міколай. — Я б сказав, що мій паршивий, якби він у мене взагалі був. Назвати клас паршивим — це означало б визнати, що він у принципі існує!»

Однак, якщо це й було правдою, Міколай сам завинив у неіснуванні свого класу. Це він вирішив, що не варто ні з ким заговорювати, навіть про погоду. Хлопець постійно мав насуплений вигляд. Зайняв позицію ображеного принца і знеохотив навіть Меланію, яка намагалася з ним заприязнитися. Малий почувався жахливо. Але він не жалітиметься Маріушеві. Повільно, переборюючи початковий спротив, до Міколая доходила думка, що, може, він і сам не без гріха?

— Забудь. Друзі в мене тут, — сказав він, і почуття вини зникло.

— Звісно, — швидко запевнив його Маріуш. — Звісно! — крикнув він іще раз, схопився на рівні ноги й уже на бігу докинув: — Чекай, я зараз повернусь!

Його не було кілька, може кільканадцять хвилин. Нарешті з’явився — засапаний, стискаючи пачку кольорових маркерів. Продемонстрував її Міколаєві й запитав:

— Можна?

Той спочатку не зрозумів. Вирваний із задуми, він дивився на маркери. Маріуш тицьнув у гіпс і повторив ще раз:

— Можна?

— Звичайно! — відповів Міколай, ніби робив другові послугу, і простягнув правицю.

Без зайвих церемоній і з майже готовою ідеєю, Маріуш нашкрябав на гіпсі:

ТУТ БУВ МАРЮ

22 IX 2002

Він зосередився на своєму творі, наче готував його для Центру сучасного мистецтва, і коли завершив, помітив, що їх оточила зграйка скейтерів, котрі хотіли долучитися до небуденної події. Прикрашений підписами друзів гіпс ожив, а сам Міколай відчув раптовий приплив позитивної енергії.

«Супер! — подумав він. — От тільки цікаво, як мама на це зреагує?»

Та навколо радісно усміхалися приятелі з «Motorowa Crew», і він вирішив поки цим не перейматися.

182 Мікрорайон Остробрамська

Міколай зайшов на кухню, спритно прикриваючи вкритий автографами друзів гіпс розрізаним рукавом кофти. Була сьома ранку, і їсти йому традиційно ще не хотілося. Він сів за стіл і скривився, побачивши чашку молока. Та вчора він усе докладно обмізкував і був готовий утілювати свій план, чого б то не коштувало.

— Хочеш пластівців? — спитала мати.

Він не відповів. Взяв чашку в ліву руку і, пересилюючи відразу, почав пити. Без коментарів, вередування, перебирання. Без кривих мін, позіхання, демонстративного виразу обличчя й утомлених поз. Мати боялася дихнути. На тарілці ще лежали два бутерброди із сиром. Зараз почнеться: а чому із сиром, а не шинкою? А чому джем апельсиновий, а не чорничний? А чому булка, а не круасан? Будні. Та Міколай узяв бутерброд, і хоч на його лиці відображалася просто нестерпна мука, а їжа росла в роті — він ані слова не сказав. Жував повільно, утупившись у вікно. Йоланта Вербицька не на жарт занепокоїлась, коли син мовчки потягнувся за наступним бутербродом, і остаточно перелякалася за мить, коли він із напханим ротом заявив:

— Сьогодні я сам повернуся зі школи.

— Малий перегризає пуповину? Добре, дуже добре! — прокоментував братове рішення Міхал, який саме ввійшов на кухню.

— Чи ти мусиш ходити по хаті в самих трусах?! — розсердилася мати й ледь тремтячим голосом додала, звертаючись до молодшого нащадка: — Але ж чому?! Як ти даси собі раду?

— Як усі зі зламаними руками: приїде на автобусі, — байдуже пояснив Міхал, для підсилення ефекту знизуючи плечима.

— Ну! — хоч раз Малий погодився зі старшим братом. — У мене ж є проїзний. Я взагалі ним не користуюся.

— До школи теж хочеш самостійно добиратися?! — спитала мати.

— Можеш мене підвезти, — милостиво погодився Міколай.

До восьмої ранку автобуси на цій трасі надто вже нагадують валізи, зібрані в довготривалу подорож.


Чому він вирішив, наче щось зміниться? Наче все почнеться спочатку? Наче подіють якісь чари? Він з надією проминув шкільну браму. Здається, навіть усміхався. Збіг сходами, та на третій поверх уже піднімався повільніше. Обвів поглядом коридор. Глянув на закасаний рукав. Гіпс — предмет його гордості — не зовсім такий, як учора, був на місці, готовий прийняти ще багато автографів.

Однак нічого не сталося. Ніхто не підійшов. Ніхто не зацікавився. Ніхто не помітив.

І так цілісінький день.

* * *

Міхал мав неймовірний талант відкладати все на потім. Ніколи жодні справи чи строки не позбавляли його сну. Так було й тепер. До хрестин Олівера, що невпинно наближалися, він вирішив поставитися з належною повагою, та поки що не думав про можливі наслідки в контексті його поїздки до Граєва в недалекому майбутньому. Ґвідо сказав йому нічого не купувати, зрештою, ніхто б і не запідозрив, що Міхал може знатися на обрядових традиціях.

— Достатньо, що ти приїдеш, Анжеліка все влаштує.

«Не все, друже, не все. Найважливіше доведеться влаштовувати самому», — думав Міхал, упевнений, що подорож до Граєва нерозривно пов’язана з пояснюванням Марті остаточного фіналу їхніх стосунків. Може бути важко. Бабські сльози, нескінченні пояснення й таке інше... Єдиною втіхою в цій ситуації була урочиста обітниця самому собі: «До причастя цього голопуцька ніхто мене в Граєві не побачить. Виконаю обов’язок і баста, прощавай, Підляшшя, раз і назавжди!»

* * *

Вулиця пахла шоколадом. Нічого дивного, тут це нормально. На Камьонку розташована фабрика «Ведель»[6]. Міколай на повні легені втягнув оксамитовий запах. Раз, а потім іще. Він не чув галасу, що долинав від школи. Уроки вже закінчилися. Хлопець повільно йшов до автобусної зупинки, хотів насититися чудовим ароматом. Хоч його план і провалився, Міколая заполонив спокій погожого вересневого дня, а спомин про смак шоколаду, що ліниво линув у розпашілому повітрі, приносив незрозуміле радісне задоволення. Загалом, не лише йому. Перехожі високо задирали носи, так ніби хотіли вдихнути якомога більшу порцію розкішних пахощів. Усміхалися одне до одного з розумінням. Не хвилюйтеся, усім вистачить.

На секунду він замислився, чи не піти додому пішки, проте це була божевільна думка. Хтозна, що могло статися дорогою через пустир між мікрорайонами. До того ж, щойно він підійшов до зупинки, над’їхав 182-й.

Він сів у хвіст автобуса й визирнув у вікно. Побачив Меланію. Водій зачинив двері, автобус поїхав. Меланія не стала чекати на зупинці, вона йшла вперед у бік ділянок.

«Що вона робить? — перелякано подумав Міколай, проводжаючи очима її постать, що зменшувалася з кожним кроком. — Це ж безумство!»

Йому здавалося, що це все колись уже відбувалося. Уві сні чи в минулому житті. Та за мить зрозумів, що це було насправді, і зовсім не так давно. Це її він бачив першого вересня, коли вона йшла до ділянок. Так, це була вона! Він сів і замислився. Куди вона могла прямувати? Меланія зовсім не виглядала наляканою. Навіть підстрибувала, неначе грала в «класики». Мабуть, через цей шоколадний запах. В автобусі його вже не було чути, але там, на вулиці, кожний повів вітру з північного заходу приносив нову порцію смаковитих спогадів.

«Тут мусить бути якась таємниця! — переконував він сам себе. — Ніхто при здоровому глузді не пішов би тою дорогою, коли щойно приїхав автобус!»

Однак і цього разу загадка лишилася без відповіді. Адже щойно він її торкнувся, як вона вислизнула йому з рук, бо автобус саме під’їхав до його зупинки. Майнула думка «Треба вийти...». Та двері вже зачинялися, а хлопець не поворухнувся, задивлений у далечінь. Уявив, як мати насипає йому суп і, втупившись у тарілку, питає його тим своїм жалісливо-співчутливим тоном:

«І як було сьогодні у школі?»

«Ніяк!» — хотілося б крикнути йому.

Але як завжди, він би нічого не сказав, тільки б мовчки стенув плечима.

Йому немає куди поспішати.


Двері автобуса зачинилися, 182-й уже піднімався вузьким провулком біля Військової Бялоленки вгору Остробрамською. Кілька зупинок далі, на мікрорайоні Остробрамська, була кінцева. А може, влаштувати собі невеличку екскурсію? Проїхатися туди й назад, аби лише відтягнути момент, коли знову потрібно буде розповідати, як сьогодні в школі вкотре не відбулося нічого цікавого.

Мати була журналісткою, але зараз ніде не працювала, сиділа вдома й писала якусь книжку чи що. Міколай би волів, щоб повернулися колишні часи, коли вона щодня вранці йшла до редакції, а поверталася ввечері. Її постійна присутність і готовність допомогти незрозуміло чому дратували його. Він не мав бажання пригортатися до неї, як тоді, коли був п’ятирічним хлопчиком. Не хотів розповідати про своє змарноване життя й звинувачувати її в тому, який жахливий вибір вона зробила нібито задля його добра. Три роки в гімназії звучить як вирок, але ж навіть у в’язниці можна якось вижити. Так чи інакше, вибору в нього немає. Хто сказав, що школа має подобатись?

З Остробрамської автобус повертає на Заменецьку, а потім на Луковську. Наприкінці, біля редакції журналу «СуперЕкспрес», позаду костелу Різдва Господнього, розташувалася кінцева «Мікрорайон Остробрамська». Спочатку Малий не збирався висідати, та водій вийшов із кабіни й голосно його поквапив:

— Кінцева!

Що поробиш. Не пояснювати ж йому, що він і так повертається до міста. Малий узяв рюкзак і вийшов. Спочатку хотів сісти на той самий автобус, щойно водій відчинить двері, та роззирнувся довкола і його охопило дивне відчуття. Він знає це місце! Вони часто бували тут з батьками, але завжди машиною, дорогою до супермаркету «Жант». А тепер він тут на своїх двох, сам, далеко від дому, і може робити все, що завгодно! Малий почувався трошки так, наче раптово став героєм гангстерського фільму, а плаский кіноекран виплеснув зображення всередину залу, затягуючи глядачів і перетворюючи їх на дійових осіб. Та насамперед його охопила нерішучість: залишитися на зупинці чи піти байдуже куди й продовжити цю дивну мить? Трохи сумнівів — і Міколай поправив рюкзак на плечі й рішучим кроком рушив уперед.

Колі згодом він сідав до автобуса на кінцевій, то не припускав, як сильно ця коротка екскурсія змінить його життя. Година самостійного перебування в торговому центрі, протягом якої нічого надзвичайного насправді не сталося, подарувала йому відчуття, що він уже дорослий і відтепер має право сам керувати своїм життям. І що лише від нього залежить, у який автобус сідати й на якій зупинці виходити. Зрозумів, що досі його світ був вузьким коридором, на який він ще й дивився крізь шибку батьківського автомобіля. І тепер настав час це змінити. Хлопець відчув непереборне бажання спробувати, як це — скористатися свободою, побачити інші місця й людей. Малий раптово усвідомив, що лише він вирішує, наскільки великий шмат світу пізнає, і захотів якнайшвидше, краще просто зараз, перейти до дій.

Прохолодна зустріч з боку матері його не зупинила — Міколай замислено проковтнув обід, плануючи наступну ескападу.

415 Гута

Наступного дня Міколай думав лише про заплановану після уроків поїздку. Роздивляючись карту Варшави, вирішив, що сьогодні відвідає Ольшинку Гроховську. Вона була не надто віддалена від центру Всесвіту — тобто від вулиці Моторової, де мешкали Вербицькі — і він уже трохи знав ці околиці після поїздок до лікарні. Назва «Ольшинка Гроховська» звучала гарно, видавалася знайомою, а при цьому — поважною й історичною. Міколай невиразно пригадував якусь славетну битву. Може, там стоїть пам’ятник? Варто би перевірити.

Щоби потім не було претензій, за сніданком розповів матері байку про додаткові заняття в школі. Вона проковтнула її, навіть не запідозривши, що це перший з багатьох обманів, які приховуватимуть від неї справжнє життя її молодшого сина, і що під красивою обгорткою ховаються плани, які б вона ніколи не схвалила.

Міколай у свою чергу, надто збуджений очікуванням пригоди, не замислювався, чи це взагалі має сенс. Попри вранішню штовханину в автобусі, дорогою до школи він ні на мить не переставав мугикати якусь пісню, а потім, спускаючись із містка біля «Лятавця»[7] і уявляючи поле колишньої битви, він не помітив Меланії, що зав’язувала шнурівки, поставивши ногу на підмурівок магазину. Зупинився лише тоді, коли відчув, що хтось смикає його за рукав.

— Привіт!

— Привіт! — відповів він неохоче, а його посмішка зів’яла.

— Ти наче привида вздрів! — зі сміхом прокоментувала Меланія.

— А раптом? Він отам, позаду тебе!

Меланія озирнулася, удаючи переляк.

— О боже! Справді?

Привида, звичайно ж, не було. Це вона була маною, яка раптом стала реальністю. Міколай здивувався, побачивши її цілою й неушкодженою. І хоч хтось інший на його місці прямо запитав би дівчину про вчорашнє, йому таке навіть на думку не спало. Він підозрював — ба навіть був переконаний! — що Меланія й так не скаже правди.

«Слухай! А чого ти ходиш на дачні ділянки?»

«Провідую хвору бабцю».

«Ага...»

Так міг би виглядати цей дурний діалог, а він і далі б не знав, що відбувається. Урешті, вони були не надто довго знайомі, щоб обговорювати настільки інтимні питання. Поцікавиться якось іншим разом. Головне, що з нею нічого не сталося. Та й Міколаєві розмови зі сторонніми все ще давалися нелегко. Він би ніколи в цьому не зізнався, та характер мав радше нерішучий, розмову закінчував швидко, відповідав коротко. Розкривався аж тоді, коли пізнавав когось ближче. Тоді дозволяв собі жартувати й ставав дотепним. Однак потребував упевненості, що у відповідь ніхто не здивується, не поставиться зневажливо, не посміється з нього. Годі дивуватися, що друзів у нього було небагато.

— Як рука? — зронила Меланія, щоб перервати незручну мовчанку.

— Нічого. Якось.

— Можна, я теж розпишусь? — раптом спитала вона.

— Звісно, — байдуже відповів Міколай. — Коли завгодно. Але пам’ятай: жодних хмарок, сердечок чи квіточок! Це чоловічий гіпс!

— Та добре, добре! — буцімто ображено розсміялася дівчина.


На великій перерві Меланія озброїлася кольоровими фломастерами, знайшла Міколая в його улюбленій схованці — у кутку коридору біля вікна — і виконала вранішню обіцянку. Загалом Малий сподівався, що в народу це викличе більше зацікавлення, але їм і так було весело.

— Готово! — переможно оголосила дівчина, а його охопив удаваний відчай:

— Що?! Це що таке?! — надто голосно вигукнув він.

— Усмішки не заборонялися! — Меланія хитро розсміялася.

— І що це, по-твоєму, таке?!

— Це? Тобі не подобається? — вона, схоже, була розчарована.

На гіпсі видніло усміхнене сонце.

— Баби! — утомлено зітхнув Міколай. — Одне вам у голові!

І раптом Міколай відчув, що атмосфера перестала бути напруженою. Він прикидався сердитим, але ж знав, що Меланія все розуміє і це лише така гра. І що насправді дурне усміхнене сонечко набагато важливіше, ніж комусь може здатися. Важливіше за інші малюнки й написи. Значно важливіше. Міколай уже набрав повітря, щоб сказати щось типу: «А що ти робиш після уроків?» — бо йому вже язик свербів розповісти Меланії про план поїздки на Ольшинку. Та він не встиг. Поява Беати, що рішуче сунула прямо на них, позбавила його дару мови. І саме в цю мить!

— Я скрізь тебе шукаю! — вигукнула вона до Меланії, цілковито проігнорувавши Міколаєву присутність, і смикнула подругу за рукав светрика. Потім вони шепотілися біля стіни, хихотіли й раз по раз зиркали в його бік, а він зсунув рукав сорочки так, щоб ніхто не побачив сонечка, і робив вигляд, що йому це абсолютно байдуже.


У такому настрої він досидів до кінця уроків. Думав, що, може, Меланія ще підійде до нього на якійсь перерві, утім цього не відбулося, а він навіть не розглядав можливості зробити це самому. Потім був останній урок. Міколай довго відтягав вихід зі школи, та врешті таки мусив піти. Однак Меланії ніде не помітив. На зупинці її теж не було. Чому вона так з ним?! Своєю поведінкою вона зачепила його до глибини душі. Він був настільки розчарований, що вже навіть не думав про заплановану екскурсію. «Вісімка» не їхала, а він хотів негайно довести самому собі, що на Меланію йому начхати й він чудово розважиться сам. Без неї. Тож якось так сталося, що хлопець змінив плани: перейшов містком на протилежний бік вулиці й сів у перший-ліпший автобус у бік центру. Рішення було настільки швидким і несподіваним, що Міколай аж злякався. Він не дуже добре знав місто. Скрізь їздив з батьками й навіть не знав, як називаються менші вулиці, і якими автобусами можна до них доїхати. Не кажучи вже про те, щоб повернутися назад! Чіткий план, який хлопець тримав у голові, раптово посипався.


Збігаючи сходинками містка й застрибуючи до автобуса 415, який уже зачиняв двері, Міколай почувався чудово, та наступної миті вигляд сірої Вісли під Лазенківським мостом змінив його настрій. Малий не звик приймати спонтанні рішення. Він радше підходив до всього, як стратег: спочатку внутрішньо готувався до справи, потім намагався передбачити всі обставини, які могли б завадити втіленню планів. Коли нарешті переходив до дій, то не бродив навпомацки, а сміливо рухався до мети. Але сьогодні він не застосував цього методу. Намагаючись довести щось комусь, кого навіть не було поруч, і кому, скоріш за все, він ніколи в цьому не зізнається, він повівся всупереч собі й своїм принципам. Він завжди з підозрою ставився до стрибання у воду зі скель у незнайомих місцях.

«Що я роблю?» — з легким переляком подумав він.

Проте в автобусі панувала спокійна, майже сонна атмосфера. Пасажирів небагато, усі відсторонено думають про своє. Міколай відчув себе в безпеці і став дивитися у вікно: вони саме минали стадіон «Легії»[8], нижче зеленів парк «Агрикола» — і до нього потроху поверталася впевненість у собі.

«Що зі мною може статися? Тут купа людей. Доки я в автобусі, нічого зі мною не станеться».

На зупинці «Метро Політехніка» 415-й таки спорожнів, а до кінцевої «Гута» було небезпечно далеко — кільканадцять зупинок, забагато як для першого самостійного виїзду. Забагато як для когось, хто ніколи не був азартним. Міколай почав вивчати трасу маршруту, щоб знайти зручну пересадку. І знайшов її швидше, ніж встиг про це подумати. Наступна зупинка була «Площа Конституції». Кінець подорожі. Не роздумуючи довше, він вийшов.


«Я в центрі!» — усвідомив він і тут-таки пошукав очима приховану камеру. Однак його поява не спричинила загального збудження, роззяви не збіглися, репортери з усіх телеканалів не налетіли. Перехожі не звернули на нього найменшої уваги, байдуже оминали хлопця й поспішали у власних справах. Тож він подався до музичного магазина «Риф», що був з іншого боку площі.

Він давно вже мріяв зайти туди й полазити між інструментами скільки душа забажає, і щоб батько не підганяв.

Завжди, коли вони проїжджали цією дорогою на машині, Малий думав, що колись він сюди приїде — сам! Один! Колись? То чому б не сьогодні? От власне — чому?!

Він трохи ніяково прочинив двері. Якщо десь і існує музичний рай, то він схожий на цей магазин. На двох поверхах тут зібрано все, що сниться ночами і молодим, і старим музикантам — а принаймні точно снилося Міколаєві. Ударні були на другому поверсі. Тому Малий, не розглядаючись навкруги, одразу звернув праворуч і, лавіруючи між клавішними, піднявся нагору. Він міг дійти туди навіть із заплющеними очима. Персонал його появу проігнорував.

Коли він зрідка заходив сюди з батьком, продавці одразу послужливо пропонували свою допомогу. Утім сьогодні — чи тому, що Міколай не був схожим на когось, хто має при собі хоч якісь гроші, чи то через його гіпс — продавець глипнув на нього незворушним поглядом і мовчки продовжив займатися своїми справами. Міколая це цілком влаштовувало. Він крутився між інструментами, задоволений, що ніхто на нього не тисне. У магазині можна взяти палички й трохи розгулятися за інструментом, але сьогодні він не робитиме із себе посміховисько. Не грати ж йому однією лівою! Якби не гіпс, він міг би трохи постукати по тарілках, особливо по тих дорожчих, смакуючи холодні відтінки металевого звуку. Зокрема низький звук темної, твердої «чайни», про яку він іноді мріяв. Тому він лише постукував по тарілках нігтем, а вони ледь чутно сичали, як вода на розпеченому камінні.

Через травму він також не міг випробувати електронну установку, хоч загалом був противником такого підсилення барабанів. Можна навіть сісти за якийсь класний комплект, «Мапекс» чи «Таму», і уявити, що він щойно його купив. А так йому лишалося хіба милуватися, тому Малий одразу перейшов до пластику, штативів, палок і педалей (подвійні особливо сильно розбурхували його уяву).

У якийсь момент знизу долинув чи не найвідоміший гітарний риф: «Led Zeppelin» «Wholla Lotta Love». Хтось шкварив дуже незлецьки! Були в ньому й сила, і справжні почуття, було відчуття інструмента й віртуозна робота пальців. Міколай майже відчув потік гарячої енергії, який увірвався на другий поверх, і подумав, що, мабуть, сюди прийшов якийсь відомий музикант. Щоб задовольнити цікавість, він спустився. І дуже здивувався, побачивши хлопця свого віку. Юний, та в його виконанні чути було години, місяці й роки, проведені за грою. Повагу Міколая до гітариста не похитнули навіть смішні біляві кучерики, що м’яко лягали довкола по-дівчачому вродливого обличчя. Продавці ставилися до хлопця з легкою поблажливістю, не пильнуючи й дозволяючи йому випробовувати інструмент за інструментом.

Він саме зняв зі стіни «Gibson Les Paul Custom» — найкрутішу з гітар. Глянув на неї, наче вони змагалися, хто кого передивиться, і вдарив по струнах, а Міколай здригнувся. Він знав цей риф. З нього починається «Smoke on the Water» «Deep Purple». Чувак був нереально крутим. Музика звучала чисто, аж хотілося похитуватися в ритм. Зараз він грав, здається, «VooDoo Child» Джимі Гендрікса. Такому гітаристові можна довірити найкращий інструмент! А в Міколая ще навіть цілої установки не було! Навіть якогось нещасного «Ребеля»! Він уже ніколи не гратиме настільки ж добре! Малий стояв, слухав, і його брали завидки. А може, це було просто захоплення? Яка різниця.

Минуло трохи часу, аж гітарист нарешті підвів очі. Його погляд сяяв чистою непідробною радістю. Він усміхнувся, хоч вони й не були знайомі. Міколай схвально кивнув головою.

— Звук — бомба! — прокоментував він.

— Скажи? — хлопець схилив голову й, сумно зітхнувши, поклав гітару на місце. — Хороший інструмент — половина успіху.

— Ти мені це говориш? Але ти й сам добряче рубаєш... — тут Міколай замовк, підбираючи слова, які б виразили його захват, не передаючи при цьому куті меду.

— Я ще дуже нескоро гратиму на такій лялюні, як ця! — хлопець із жалем подивився на «Гібсона».

— Помріяти не зашкодить! — ляпнув Міколай.

— Теж правда. І так все закінчується тим, що я купую медіатори, щоб продавці не думали, що я не даю їм заробити, а тільки приходжу й гармидер тут влаштовую.

— Здається, їм це не надто заважає.

— Коли на зміні мій знайомий, то окей. Він теж грає. І розуміє мої страждання. А з іншими я стараюся не зловживати їхнім терпінням.

Малий розумів, про що він. Він думав так само, із однією відмінністю — у нього не було знайомого продавця й він підсвідомо чекав, що його таки виженуть із магазину, ніби в нього на лобі написано «Я ж все одно нічого не куплю!».

— Макар! — гітарист простягнув Міколаєві руку, та помітив гіпс і трохи збентежився. — Ой, сорі!

— Та нічого. Міколай.

— Міколай? Серйозно? Як святий?

— Саме так.

— Клас! Я не знаю жодного Міколая.

— А я Макара.

— Тепер знаєш. Ну, мабуть, час збиратися. У мене нині є трохи грошенят, куплю своїй старенькій струни. Оце вони здивуються на касі. Ти ще лишаєшся?

— Ні, я теж уже піду.

Макар одягнув куртку, підняв з підлоги рюкзак і рушив нагору. Міколай вийшов разом із ним. Доки новий знайомий вибирав струни, він розглядав палички. Взяв одну пару, знаючи, що вони не дуже дорогі. Макар вибрав струни, підійшов до Малого й помітив у його руці палички:

— Ти ударник?

Міколай засоромився, наче його спіймали на гарячому і, втупивши очі в підлогу, відповів:

— Лише початківець.

— Барабани, круто! — схвально кивнув головою той.

«Коли вони є...» — із сумом подумав Малий.

— І чути їх добре, скажи? — продовжував Макар.

— Є таке. Особливо, коли живеш у висотці.

Міколай виклав палички на прилавок і почав перетрушувати рюкзак у пошуку грошей. Однак він ніде не міг знайти десятку, яку мати дала йому вранці здати на щось у школі.

— Вісім злотих, — сухо мовив продавець.

— Хвилинку, — прошепотів хлопець, він усе ще не міг знайти готівку. Через кілька хвилин і після докладної перевірки всіх таємних схованок ставало все зрозуміліше, що гроші кудись випарувались. — Вибачте, — пробелькотів він, червоний як рак, — але, здається, я загубив гроші.

Малий усе ще перевертав уміст рюкзака, намагаючись проковтнути клубок приниження, що став у горлі, коли несподівано почув голос Макара:

— Позичити тобі?

— Ні, я мабуть не братиму, загалом я й так не можу зараз грати, — Міколай охоче б провалився крізь землю, а найгірше було те, що непрошені сльози сорому самі по собі накочувалися йому на очі.

— Нема питань. Віддаси принагідно. Це і це, — Макар поклав струни на прилавок, заплатив і подав Міколаєві його палички. — Але тепер мені справді треба рухатись.

— Мені теж. Дяки.

Вони вийшли з магазину. Подивилися на вітрину, обмінялись якимись неважливими коментарями про мікшери. Міколай сподівався, що вони побалакають довше, та Макар, побачивши наближення 501-го, несподівано гукнув:

— Мій автобус! Па! — і рвонув до автобуса, який саме заїхав на зупинку.

І, перш ніж Міколай встиг отямитися, двері закрилися, а Макар зник у натовпі пасажирів. Малий поглянув на палички й усміхнувся власним думкам. Це були звичайні палички «Гладек 140С» за вісім злотих. Палички, яких тисячі. Він тримав їх у руках, і думав, чому це він такий переконаний, ніби щойно зустрів когось, із ким міг би досягнути повного взаєморозуміння.

501 Стегни

— Гей-гоп! Хтось таки добряче з дуба впав! — так дорогий старший брат, якого зранку традиційно переповнювало співчуття до ближнього, прокоментував палички, що стирчали з Міколаєвого рюкзака. — Ото вже дуркецало! Ти потягнеш палки до школи?!

— Іди лісом! — Малий відповів найгрубіше, як міг.

— Тихше, хлопці! Візьміть себе в руки! — намагалася трохи вгамувати їх мати.

— Бо він завжди скрізь пхається!

— Бо він завжди поводиться, як придурок!

Цей обмін компліментами тягнувся б іще довше, якби Міколай не схопив рюкзак і не вибіг з хати, голосно грюкнувши дверима й залишивши на полі бою знеохоченого противника, роздратовану мати й неторкнутий сніданок. А як інакше?

Міхал, звичайно ж, не бажав Малому нічого поганого. Може, навіть щось би для нього зробив за певних виняткових обставин, особливо, якби воно не вимагало особливих зусиль. У принципі, він же лише звернув його увагу, що коли в тебе рука загіпсована, палички не носять! Хотів уберегти брата від клинів. Оце й усе.

Він не знав, що його репліка стане початком дуже дивних подій, наслідки яких, як приємні, так і не дуже, даватимуться взнаки ще багато років. Міхал не міг цього передбачити й нізащо не взяв би на себе такої відповідальності.


Коли хороший настрій зникає із самого ранку, потім увесь день можна вважати змарнованим. Тому так надзвичайно важливо не допустити, щоб нас опанувала вранішня дратівливість, спричинена якоюсь дрібницею. Та Міколай цього не знав, і його завжди було досить легко вивести з рівноваги. Особливо, коли хтось намагався його повчати — а він цього терпіти не міг.

Так сталося й сьогодні: дурні палички, які він останньої миті запхнув не до тієї кишені, зрушили лавину. Спочатку вони комусь заважали в автобусі. Міколай спробував не звертати на це уваги. Усе одно йому лише дві зупинки, при цьому одна з них — необов’язкова на ділянках, і автобус там ставав рідко. Але ж ні — його палички, які заважали одній людині, через хвилину почали перешкоджати половині автобуса! Дві пенсіонерки вели жваву дискусію про те, як ото сучасна молодь не шанує старших, і навіть коли Малий висів на Міжнародній, а загроза смерті через продірявлювання барабанними паличками минула, вони, мабуть, і далі бубоніли. Міколай того вже, на щастя, не чув і нарешті зітхнув із полегшенням. Утім, ненадовго. Адже палички, що всупереч цілому світові продовжували стирчати з бічної кишеньки рюкзака, випромінювали якусь дивовижну провокаційну енергію.

«Чому люди так обурюються? — думав Малий. — Це ж не ніж, не пістолет, не бейсбольна бита. Я нічого поганого нікому не роблю, а всі впадають в істерику».


— Диви-диви! Оце так салати озброюються проти дідів! — Міколай почув це у шкільному коридорі, десь зі сторони, та спочатку навіть не подумав, що юно стосується його. Тому продовжував спокійно йти, більше переймаючись майбутньою біологією, ніж тим, як відповісти на цю явну зачіпку. «Агов, салата!» — пролунало за спиною. Він не відреагував. Наступної миті високий хлопець — це він, певно, гукав іззаду, вирішив Міколай — обійшов Малого і загородив йому дорогу.

— То що, хлопче? Шукаємо пригод?

— Ні.

— Ви чули? — незнайомець звернувся до своїх приятелів, що підпирали стіни неподалік. — Він пригод не шукає! — у його тоні зазвучала іронічна недовіра.

Ті загиготіли. Їх було троє, а Міколай один. Битися він ніколи не вмів, тому й зараз не збирався. Зрештою, зі зламаною рукою він і так не мав шансів. Малий спробував обійти суперника, але саме в цей момент той вихопив палички з кишені його рюкзака. Скидалося на те, що розмову не завершено.

— А це що в нас таке?

— Віддай!

— Якась короткувата в тебе шпага, — хлопець кілька разів змахнув паличкою і зробив укол.

Сміх.

— Це не шпага!

— Ні? А що ж? Може, зубочистка?

— Не твоє діло!

Міколай хотів вихопити в нього палички й піти нарешті до класу, тим більше, що дзвінок уже пролунав. Але суперник передбачив його рух, і ліва рука Малого схопила пустку. Тут палички розітнули повітря над його головою й полетіли до одного з веселунів — він спіймав їх на льоту і, регочучи, утік. Прикушуючи щоки, аби не розплакатись, Міколай процідив крізь зуби єдине, що тої миті спало йому на думку:

— Рагулі!

Від нього, мабуть, сподівалися іншої реакції: погроз, лайки, може, навіть, бійки, тож розбишака був явно здивований. Проте «рагуль» — теж далеко не комплімент, тому незнайомець швидко оговтався, зробив грізну міну й просичав, примруживши очі:

— Обережніше, салата. Один хибний крок — і тобі кінець.

— Ага, уже злякався. Зараз заплачу! — кинув Міколай.

Хлопець, скоріш за все старший, може, навіть третьокласник, за статурою і на зріст був, як Малий. Досить високий, десь метр вісімдесят, але стрункий, навіть худорлявий — про це можна було здогадатися за низько спущеними штанями і дуже вільною кофтою. Мав світле, коротко стрижене волосся й дивні очі кольору бурштину, що справляли демонічне враження.

Однак Міколай не був цапом-відбувайлом. Він знав, що перед такими типами не можна виявляти слабкодухості, бо вони одразу ж нею скористаються й докучатимуть чимраз більше. Нахаба нарешті пішов, та наостанок гукнув:

— Ще побачимось!

Міколай став у своєму кутку біля вікна й дав волю безпорадності, щосили вдаряючи лівим кулаком у підвіконня. І більше нічого, ну, бо що він міг іще зробити?


Коли він відчинив двері класу, було вже кілька хвилин на дев’яту. Учителька подивилася на нього так, ніби дорогою до школи він скоїв щонайменше три зловмисні вбивства і став перед нею, увесь заляпаний кров’ю невинних жертв.

— Що це має означати, Вербицький?! Ти годинника загубив?!

— Ні.

— То чому ти спізнився?

— На мене напали.

— Де? — відверто байдуже поцікавилася вчителька.

— У коридорі.

— Що ти верзеш! — заявила вона й відвернулася. — Не міг нічого кращого вигадати? Або сказати правду, хоч це, звісно, набагато важче?

— Це і є правда! На мене напали й пограбували.

— У школі?! — вчителька знову розвернулася до Міколая, але в її погляді не було й сліду співчуття. Натомість клас, немов води в роти набравши, напружено спостерігав за поєдинком.

— Я ж вам кажу! — неохоче відповів Малий.

— І хто на тебе напав? — учителька продовжувала допит, і на якусь мить Міколаєві навіть здалося, що хоч вона йому спочатку й не повірила, та все ж допоможе повернути палички. Однак він помилявся. Хоч учителька й розпитувала все докладніше, вона це робила виключно для того, щоб піддати сумнівам його версію подій. — То як?

— Я не знаю.

— Тобто не знаєш?

— Бо не знаю. Я в цій школі лише два тижні, мабуть, маю право не знати всіх?

— Тоді звідки ти знаєш, що це був хтось із учнів? — тріумфально оголосила вчителька.

І справді. Звідки йому знати?

— Бо він був у коридорі? — Міколай відповів питанням на питання.

— Чудою! — глумливо розсміялася біологічна. — Кожен може зайти до школи й ходити коридорами.

— Якщо кожен може зайти до школи, то, може, варто змінити охорону? — похмуро прокоментував Малий.

— Що ти собі дозюляєш? — учителька таки не витримала. — І що, на Бога, у тебе вкрали?

— Палички.

— Палички? Які палички?

— Палички для гри на барабанах.

— Чекай-но. У тебе вкрали барабанні палички?

— Я ж сказав!

— А нащо ти приніс їх до школи? У школі немає барабанів. Окрім того, у тебе рука зламана!

— Ну, то й що?!

Питання було не в паличках, а в тому, що на нього напали й пограбували. Кожен має різні цінності. Він не розумів, чому вона вчепилася за палички так, ніби це мало значення — що саме в нього вкрали. Факт залишався фактом. Та, схоже, не для всіх. Йому справа здавалася абсолютно зрозумілою, проте вчителька не поділяла його думки. З її точки зору, він сам завинив, бо приніс до школи абсолютно зайвий предмет, отже спровокував напад. Натомість Міколай уважав, що крадіжка, неважливо чого, повинна викликати негайну реакцію з боку вчительки. Її позиція дратувала його, що стало помітно з його відповідей — різких і не надто шанобливих. Це було помилкою. Біологічна ніби тільки цього й чекала та спритно змінила незручну тему.

— Оце так манери! Як ти смієш підвищувати на мене голос?!

Міколай, якому з дитинства прищепили глибоке почуття справедливості, не міг зрозуміти, як із жертви він раптом перетворився на обвинувачуваного! Для вчительки ситуація вже теж починала виходити з берегів. Її не цікавило ані що сталося, ані факт, що учень може нервувати й не панувати над власним голосом. Тому вона застосувала найпростішу з можливих стратегій:

— Негайно до директора!

Клас, якому ця сцена вже потроху набридала, про що свідчили розмови й шарудіння паперу, раптом знову зосередив увагу на головних героях п’єси. Міколай краєм ока помітив переляканий погляд Меланії, і йому навіть сподобалась роль, яку для нього приготував сьогоднішній день. Добре, він піде до директорки й розповість їй усе, як було! Хай його виженуть із цієї школи за непокору! Переведеться до іншої, куди завгодно. Байдуже, куди. Так навіть краще!

— Чого чекаєш?! — поквапила його вчителька. Час минав, колись треба й урок починати.

— Але...

— Ніяких «але»! Твоя поведінка обурлива, і ти маєш відповісти за це! У цій школі — вона старанно підкреслила «цій», — ми не потерпимо хамства!

Міколай вирішив, що час повестися за правилами. Не дивлячись ані на вчительку, ані на клас, він розвернувся й вийшов.


— Пані директор зайнята. Почекай у коридорі, — сказала секретарка.

Він слухняно вийшов. Якийсь час крутився під кабінетом, а на нього поглядав знуджений охоронець. Міколай прочитав усі оголошення на дошці об’яв, роздивився всі дипломи й кубки, що свідчили про почесну історію школи, у якій він опинився, мовчки посміявся з художніх робіт учнів — досі він не мав ані нагоди, ані бажання роздивитися їх ближче. Подумав, що саме скаже, коли директорка нарешті знайде для нього час. Минуло чверть години, а до кабінету його досі не запросили. Малий уже притомився стояти, тож вийшов на вулицю й на хвильку присів на стовпчику огорожі.

День був чудовий, теплий і сонячний. У блакитному небі велично сунули маленькі хмарки, легкий вітерець ніжно бавився пожовклим листям на деревах. У повітрі знову витав запах шоколаду. Від поблизької Лазенківської траси добігав рівномірний гуркіт машин, а його й досі ніхто не кликав. Неочікувано Міколай відчув спокій і упевненість у тому, що він зараз повинен зробити. Він устав, поправив на плечі рюкзак, і так, ніби все запланував заздалегідь, рушив до воріт.

Він це зробив! Він і справді це зробив! От так просто взяв і вийшов із гімназії під час уроків, чекаючи на покарання! Він! Такий хороший учень! Чому? Він би не зміг цього пояснити. Це був імпульс. Абсолютно бездумна дія. Щось його підштовхнуло до воріт, щось змусило пройти крізь них, вийти зі школи о пів на дев’яту ранку, не озираючись і не думаючи про наслідки. Він просто вийшов і залишив за спиною цей жахливий будинок, разом із зайнятою директоркою, учителькою, яка не розуміє елементарних засад, ненависних однокласників і всім тим, що так сильно його обтяжувало. Він ішов прямо до автобусної зупинки.

Він у житті ще не переживав таких емоцій! Ще ніколи не впивався свободою. Почувався так легко, безтурботно й радісно, неначе йому належав цілісінький світ. Так, мовби нічого більше не мало значення, окрім власне цієї миті.

Прогуляти уроки! Як же класно це звучить!

500 Брудно-Подгродзе

— Перепрошую, юначе, ти часом не підкажеш дорогу звідси до євангелістсько-аугсбурзького костелу?

Міколай відірвав очі від шпиля Палацу науки та культури й поглянув на незнайомця. Перед ним стояв невисокий літній чоловік в окулярах, сивий і вже трохи лисуватий. Вдягнений він був у чорну сорочку, пісочного кольору костюм і легкий плащ, у руках стискав валізку й загалом вигляд мав якийсь несучасний.

— На жаль, ні. Уявлення не маю, де це.

— Високий, правда? — сказав незнайомець, маючи на увазі Палац культури.

— Досить.

— Щоразу, коли я тут, мене вражають масштаби цього міста. Ти теж із провінції?

— Я? — Малий спочатку не зрозумів. — Щось типу цього. З Південної Праги[9].

— Одним словом — справжній варшав’янин! Як мій онучок.

— То ви не ксьондз, тобто, перепрошую, пастор?

— Ні, — засміявся дідусь. — А я схожий на ксьондза чи, перепрошую, пастора?

— Трохи, — Міколай усміхнувся у відповідь. — Насправді не знаю, юно якось саме вирвалося. Поняття не маю, чому.

— Не хвилюйся. Мене це не ображає. Це навіть, я б сказав, комплімент. Я вже йтиму. Мушу якось дістатися до «Захенти»[10]. Це начебто недалеко.

— Я знаю, де «Захента»!

— Ти б не був ласкавий пояснити, як туди дійти? Мене раніше завжди зустрічали на вокзалі та возили, куди треба. А сьогодні мушу сам давати раду.

Міколай на секунду замислився. Так. Він знав дорогу. Потрібно обійти Палац культури, потім навкоси між Купецькими торговельними домами[11], перейти перехрестя Маршалковська-Свентокшиська, проминути славнозвісне кафе з кебабами «Алі-Баба», де вони час від часу бували з Міхалом, перетнути майдан Домбровського, пройти вуличкою, де є книгарні зі шкільними підручниками — Міколай не пам’ятав їхніх назв — і ось уже й «Захента». Малий подивився на старенького.

— Загалом це досить близько. Я можу вас провести, — несподівано запропонував він.

— Мені буде дуже приємно, але... Чи тобі випадково не треба до школи?

— Я сьогодні вже був там.

— Он як?.. — літній чоловік здивовано поглянув на годинник. — У такому разі веди мене, мій чічероне! — промови він із театральною екзальтацією й простягнув уперед вільну руку.

Вони вирушили й досить довго йшли мовчки. Міколаєві було трошки ніякою, та він зосередився на завданні, за яким урешті міг згаяти час, бо коли чверть години тому приїхав на Центральний вокзал, то не міг вигадати, куди себе подіти. Надмір свободи пригнічував його. Малий піймав кілька поглядів незнайомця, які той час від часу на нього кидав, і почувся якось дивно.

— Що в тебе з рукою?

— Я впав із дописи.

— З дошки?

— Полетів на скейті.

— Класика жанру. От уже ці ваші екстремальні види спорту.

Міколай промовчав. Йому це постійно казали. Для нього така розмова теж була класикою жанру.

— Про що думаєш?

— Так, просто.

— Просто? Ти не проти, якщо я вгадаю?

«Ні, ну, дідок вже перегинає палицю! Хоче втягнути мене в якусь балачку?! Я не збираюся йому сповідатися. Він що — думає, що ми в костелі?!» Малий насупився, та вголос промовив лише:

— Е-е-е... ну, давайте, — і байдуже стенув плечима.

— Ти думаєш таке: «Чорт, дурня це все, що я тут роблю? Батьки завжди казали, щоб я ні з ким на вулиці не знайомився. І що я? Я їх не послухав. Що, важко було сказати дідугану, що я без поняття, де «Захента»? Звідки знати, що він за один? Може, він якийсь збоченець, а костел це лише зачіпка? Я, видно, зовсім уже поїхав! Прогулювання є прогулювання: коли ти сам, то воно трохи нудно, особливо доки магазини ще зачинені, але щоб так одразу підчепити оцього діда за компанію?!».

— Чекайте, ні! Усе не так! — розпачливо вигукнув Малий.

— Ні? — чоловік уважно придивився до нього.

— Ну, тобто, не зовсім усе, — сказав Міколай, не дивлячись на незнайомця. — А ви що — ясновидець?

— Якщо скажеш «ребусник», це буде ближче до істини.

— Ребусник?

— Я люблю розгадувати загадки.

Міколая заінтригував цей старенький. Як на звичайного перехожого він забагато знав. З’явився зненацька й говорив такі дивні речі.

— Усі ми лише мандрівники, дитя моє. Іноді потрібно обійти скелю, іноді — перестрибнути через повалений стовбур, інколи — переплисти ріку. Кожен день — це завдання. Нам не завжди вдається його виконати, але не варто зводити очей з мети. Бо до рішення наближаєшся, навіть якщо помиляєшся в розрахунках.

— Тобто моє завдання на сьогодні — прогулювати уроки? — спробував пожартувати Міколай.

— Хтозна. Це, звичайно, погано, що ти сьогодні не пішов до школи. Ти міг би багато чому навчитися, — мовив незнайомець і почув зневажливе пхинькання. — А особливо, — тут він зробив паузу, — враховуючи, що колись за це доведеться відповісти, еге ж? Та, може, доля призначила тобі сьогодні щось інше?

— Наприклад?

— Звідки ж мені знати?! Усі відповіді є в тобі. Їх лише потрібно пошукати.

— Яким чином?

— Вуличний гамір не сприяє загляданню вглиб душі. Та якби ти хотів... Святині чудово підходять для роздумів. Ти можеш піти зі мною.

— Але ж я католик!

— А кому це заважає?

Вони вже йшли Кредитовою. Урешті на площі Малаховського побачили костел Святої Трійці. Міколай якось ніколи не звертав на нього уваги, хоча вони часто тут проїздили. Костел та й костел, у Варшаві їх багато. Але цей був нетипової форми, ротонда із величезним зеленим куполом. Вхід нагадував про стародавні грецькі храми.

— То це тут? — здогадався Міколай.

— Саме так. Ми на місці. Дякую за допомогу, — старенький на прощання простягнув йому руку.

— Думаєте, мені можна зайти?

— Звичайно. Я маю залагодити кілька справ у канцелярії. Зачекаєш на мене?

Міколай кивнув.

Попри повну тишу й відсутність інших вірян, а може, саме через це, Малому стало незатишно. Він сів на лаві й став розглядати оздоблення. Костел був залитий світлом, яке соталося крізь барвисті вітражі. Навпроти — скромний вівтар із розп’яттям, трошки вище — ще одне зображення Христа. Характерна округла форма храму вражала, особливо мармурова колонада. Міколай ще ніколи не бував сам у таких місцях. Подумав, що це смішно: він уперше в житті прогулював уроки — і робив це в костелі! Але не було нікого, з ким він міг би поділитися цією думкою. Малий швидко прочитав молитву, а потім глибоко замислився. Із задуми його вирвав легкий доторк руки.

— Ходімо? Чи ти б ще хотів побути? — запитав старенький.

— Ходімо, звісно.


— Боюся, я вас розчарую, — сказав Міколай, не дивлячись на незнайомця, коли вони вийшли на вулицю.

— Так?

— Нічого я не почув.

— От і добре. Бо якби ти сказав мені щось інше, я б подумав, що ти обманюєш.

— Справді?

— Не досить увійти до храму, щоб на тебе зійшло просвітлення. Якби це так працювало, чого б воно було варте? Я б випив кави, тут немає поруч якогось кафе?

Вони йшли вулицею й нікуди не поспішали. Сонце й досі помітно пригрівало, і Малому здавалося, що канікули ще не закінчилися, а він — турист, який гуляє якимсь незнайомим містом.

— А ви теж прогульник? — наважився поцікавитись він.

— Я? Ні. У мене трохи забагато вільного часу. Це покарання за скупість.

— Тобто?

— Сьогодні в мене був вибір: або приїхати до Варшави потягом десь о другій, як звичайно, і мене б на пероні зустрічав онук, або трохи раніше — чесно кажучи, на кілька годин раніше — машиною зі знайомим.

— І ви вибрали другий варіант?

— Цей знайомий теж любитель загадок, тож дорога минула нам швидко й приємно, натомість тепер доведеться трошки почекати.

— А ви здалеку приїхали?

— З малого містечка, про яке ти, певно, ніколи не чув.

— З вами приємно балакати. Пощастило ж вашому онукові!

— Кому? Дарекові? Навряд він так гадає. Думаю, для нього я радше старий зануда. Особливо зараз, коли муситиму замінити йому батьків.

— З ними щось сталося?

— Ні, вони просто поїхали працювати за кордон.

— То це як мій тато, тільки він принаймні на вихідні повертається з тої своєї Москви.

— Мої з Ірландії не повертаються. До того ж, вони щойно виїхали.

— Зрозуміло.

— Я дуже люблю свого онука, але ми не дуже близькі, і я дуже боюся, як воно в нас складеться.

— Ви теж шукали в костелі просвітлення? — здогадався Міколай.

— Певно, що так, мій друже. Певно, що так.

Вони зайшли до якогось кафе. Старенький замовив собі каву, а Міколаєві — колу.

— І що ти збираєшся робити в так добре розпочатий день? — запитав він хлопця без тіні жарту.

— Хіба я знаю? Я думав трохи покататися автобусами по місту.

— В автобусі теж можна подумати.

— Отож.

— Якщо ти такий фахівець з автобусів, то може скажеш мені, чим я можу доїхати на Садибу[12]?

— Та який там фахівець! Але так склалося, що якраз це я знаю: 131-м. Я із задоволенням проїдуся з вами. У мене ще є трохи часу до кінця уроків.

525 Мендзилесє

Міколай попрощався із симпатичним дідусем на кінцевій «Садиба» й сів у той самий автобус 131, що їхав назад до центру. Він хотів ще зазирнути до «Рифу», де сподівався зустріти Макара й повернути йому позичені вісім злотих. Утім, хлопець не надто здивувався, не побачивши того ані між гітар, ані на другому поверсі. Знайомого продавця теж не було, а у відповідь на питання про Макара хлопець на касі лише багатозначно скривився:

— Мені ще бракувало пам’ятати всіх дітлахів, що тут ошиваються...

«Ну, так, а чого я, власне, сподівався? — сумно подумав Міколай. Сьогодні йому не хотілося навіть торкатися інструментів. — Який же я наївний!» — злився він подумки. І, наче засоромившись, швидко вийшов із магазину.

Уроки невдовзі мали закінчитися, і можна вже було повертатися. Перший у житті прогул Малий вирішив уважати успішним, але не хотів розтягувати його на ще одну поїздку до кінцевої, бо встиг уже зголодніти, й думка про матір, яка певно чекає вже на нього з обідом, приємно гріла душу.

525-й приїхав досить швидко. Міколай рахував, на якій зупинці йому потрібно вийти. Він безтурботно розглядав трасу й знайомі ландшафти. Коли автобус з’їжджає із крутого спуску повз Центр сучасного мистецтва, достатньо подивитися крізь лобове скло, щоб побачити панораму Саської Кемпи й Грохува. У цьому місці висотка Вербицьких — найвища точка в мікрорайоні. Міколаєві завжди подобався цей краєвид. От і зараз, спокійний і розслаблений, не чекаючи більше від дня жодних сюрпризів, він милувався улюбленим пейзажем з майже непомітною через міст Віслою.

Маршрут 525 — прискорений. На другій зупинці з боку Праги Міколай виходить. Автобус щойно проїхав пішохідний місток коло «Лятавця», зараз буде його «Причілок Гроховський». Один погляд убік — і Малий схоплюється, наче його щось ужалило. Вулицею йшла Меланія! Навіть не стільки йшла, скільки власне пролазила крізь діру в огорожі на територію диких ділянок! Міколай не розумів. Вона знову туди пішла? Нащо? Це ж чистої води божевілля!

— Зупиніться! — розпачливо вигукнув він.

Водій не почув. Міколай підбіг до кабіни, на щастя, пасажирів ще було небагато.

— Зупиніться, будь ласка! — він стукав у пластикову перегородку. — Мені потрібно негайно вийти!

— Зараз буде зупинка, — флегматично відповів водій, не обертаючись.

— Ви хочете побачити в салоні мою вчорашню вечерю?! — для підсилення ефекту Міколай прикрив рота долонею, ніби згадана вечеря тільки й чекала, щоб вирватися на свободу.

Водій кинув швидкий погляд у дзеркало й зупинив автобус. Міколай вискочив на вулицю, але крихітна фігурка Меланії вже зникла в гущавині.

* * *

Це було єдине правильне рішення, хоч хлопець і підозрював, що він ще довго про нього шкодуватиме. Пхатися сюди межувало з безумством. На щастя, при собі Міколай не мав нічого цінного, але й так не виключено, що хтось йому наваляє.

«От чого, питається, я лізу левові в пащу?! Я що — чортів однорукий лицар?! Будемо сподіватися, що бандит теж виявиться одноруким, — подумки іронізував він на бігу, а рюкзак боляче бив його по спині. — Я ж навіть не знаю, куди вона пішла!»

Та щось попри все гнало його туди, де в заростях зникла Меланія. Що це було? Відвага? Жага пригод? Відповідальність? Дурість?

«Я тільки скажу їй, що тут небезпечно, і відразу назад!» — вирішив він і, ковтнувши слину, проліз у діру в паркані.

Усупереч його сподіванням, жоден гопник не вискочив на нього з-за першого ж куща. Міколай напружив зір і слух, та Меланія мов у землю запалася.


— Пані Вербицька? — голос у слухавці був сухий і рішучий.

— Так, слухаю вас.

— Я телефоную з гімназії, моє прізвище Каспшак, я класний керівник Міколая. Ваш син удома?

— Ні, ще не повернувся. Щось сталося?

— Справа в тому, що ми не знаємо. Під час першого уроку він самовільно вийшов зі школи.

— Не розумію. Як це вийшов?

— Я теж не розумію. Учителька біології навіщось відправила його до кабінету директорки, але Міколай туди не дійшов. На урок він теж не повернувся.

Йоланта Вербицька спробувала опанувати голос, промовила:

— Ну, що ж, дякую, що повідомили, — і не на жарт розхвилювалася.


Він ішов повільно, трохи зсутулившись, ніби готовий до несподіваного удару. Уважно роззираючись, хлопець намагався вгадати, котру стежку обрала Меланія. Довкола панувала особлива тиша. Було навіть чути радісний щебет птахів — рідкісне явище поблизу Лазенківської траси. Місто зі своїм гамором, хоч таке близьке, видавалося зараз дуже далеким. Легкий повів вітерцю приносив запахи падалиць, скошеної трави, теплої деревини, паленого листя та інші, які Міколай не міг назвати. Над деревами тягнулася смужка диму від поодиноких вогнищ. Через стежку перебіг пес. А людей і далі не було.

«Неможливо, — він намагався мислити логічно, — хтось же повинен доглядати ці садки?!»

Місце його перебування не було звичайними садовими ділянками. Це були радше давно покинуті людьми зарості, серед яких то тут, то там хтось усупереч законам природи намагався запровадити лад. Скромні альтанки стояли поруч із розваленими будиночками, у яких уже десятиліттями ніхто не мешкав, їх оточували сплетені з тонких галузок огорожі із задерев’янілими від старості й місцями поламаними дротяними сітками. На деяких будиночках були помітні сліди вогню, наче тут діти бавилися в індіанців.

«І чого я ото боявся? Тут нічого не відбувається, — думав Малий, відходячи чимраз далі від дороги. — Цікаво, як далеко я зайду? Може, до самої Вісли?»

В одному місці стежка звужувалася, бігла уздовж вузького рівчака, а потім, без жодної кладки чи містка, раптово продовжувалася із протилежного боку. Міколай перескочив рівчак, продерся крізь кущі та вийшов на невелике футбольне поле. Далі вже не було ділянок, а лише порослий високою травою порожній майданчик і парковка, за якою видніли гоцлавські висотки.

«А може, вона ходить додому цією дорогою? — подумав Малий. — Та ні, не може бути! Якби вона жила в тих будинках, то не ходила б уздовж дороги, а їздила б автобусом. Там проходить кілька маршрутів. Вона тричі зникала на ділянках. Збіг?! Гоцлав — це хибний слід», — переконував він сам себе. І Міколай розвернувся, хоч і без ентузіазму, щоб знову пірнути в чагарники. Він почав систематично прочісувати доріжки — уже не так боячись, але й не зовсім безстрашно, адже відсутність людей непокоїть нас так само, як і їхня небажана присутність. Він ні на що особливо не розраховував, та сподівався натрапити хоча б на якийсь слід, який укупі з іншими став би ниткою, що довела б його до клубка таємниці.

Через годину хлопець знав рівно стільки ж, що й на початку пошуків. Він був голодний і злий, плювати хотів на всі таємниці світу і ладен би вже повернутися додому, навіть якщо Меланії доведеться поплатитися за це своїм життям. Але тут справа дещо ускладнилась: він заблукав. Сповнений відчаю й злості на самого себе, він сів на траву й почав обривати ожину, що пнулася огорожею однієї з ділянок. Ягоди були солодкі й сильно вимащували пальці. Гострі колючки чіплялися за рукав і впивалися в долоню, та Міколай був такий голодний, що не зважав на жоден біль. Також він не думав про те, що пригощається явно чужою власністю. Йому це було цілковито байдуже. Навколо ні душі, кого хвилює кілька дурних ягід?

І тут вона з’явилася знову, із цією своєю сяючою усмішкою. Наче з-під землі виросла! Саме тоді, коли Малий уже втратив надію. Смішно — коли він сидів, Меланія була вища за нього. І вона зовсім не потребувала допомоги. Дівчина вперла руки в боки й удавано сердито вигукнула:

— Подивіться лишень, і хто ж тут прогулює уроки в ожиннику?

Він дивився на неї з напівроззявленим ротом і гадки не мав, що відповісти.

— Ти весь день тут сидиш?! — недовірливо допитувалася вона.

— Та ні, що ти! — нарешті отямився він і встав. — Я вертаюся додому цією дорогою. А ти? — Міколай клепав, доки тепле. А раптом від несподіванки вона скаже йому правду?

— Я теж. У певному сенсі... — таємничо відповіла Меланія.

— На Гоцлав? — підступно запитав він.

— Ні. Це тут, — вона невизначено крутнула головою й замовкла.

— Можна тебе провести? — раптом спитав Міколай.

Меланія завагалася. Ледь прикусила губу, а потім знову засяяла усмішкою.

— Згода, — кинула вона і, не озираючись, пішла вперед.

Лише тоді Малий помітив, що дівчина вже без рюкзака і несе поліетиленовий пакет з харчами. Вони трохи пройшли стежкою, потім звернули праворуч.

— Ми на місці, — оголосила Меланія.

— Що? — Міколай нічого не розумів.

— Зайдеш?

Вони опинилися перед низькою хвірткою, що вела до гарненького маленького садка. На доглянутих клумбах росло безліч різноманітних квітів, серед яких Міколай упізнав лише троянди. У глибині садка стояв невеликий дерев’яний будиночок, з комина йшов дим, а двійко дітлахів гралися на траві. Це все було так неправдоподібно, так дивно... Малий спочатку вирішив, що Меланія його просто дурить. Вони проминули хвіртку та увійшли до будиночка. Там жінка середнього віку на невеличкій газовій плиті смажила деруни, а малюки, що вбігли ще перед ними, стояли поруч і нетерпляче чекали своєї пайки.

— Хоцес делун? — спитали його замість привітання. Питала дівчинка років п’яти, і вона явно сподівалася, що гість відмовиться. На жаль, він хотів.

— Звичайно! — Міколай відповів з дивним ентузіазмом. Живіт у нього наче прилип до хребта. Він був такий голодний, що з’їв би навіть суп із цвітної капусти чи гриби в сметані, яких терпіти не міг, і слова б не сказав.

— Мамо, це мій однокласник Міколай, — представила його Меланія. — Моя мама, — це вже було до нього.

— Ти справді будеш дерун? — спитала мама Меланії.

— Якщо можна, — Малий сам здивувався, що так сказав. Досі за аналогічних обставин він завжди казав «Дякую, я не голодний». Але деруни, які мама однокласниці саме знімала зі сковорідки, були такі гарні, рум’яні і так чудово пахли, що цього разу він забув про сором’язливість.

— Та звісно! Чим багаті, — почув він і за мить уже наминав присипаного цукром хрусткого деруна. У душі він розраховував на добавку, та малеча (хлопчик був іще менший за дівчинку) смикала маму за спідницю, негайно вимагаючи обіду. Гостинність гостинністю, а деруни люблять усі.

Трохи втамувавши голод, Міколай роздивився навколо. Хоч у будиночку було тіснувато, зате чисто й охайно. Під стінами стояли два дивани (зараз складені), посередині стіл, у невеликій ніші — імпровізована кухня. Коли хлопець попоїв, його ще пригостили чаєм. Меланія вже сиділа коло нього й обідала. Між ковтками вона невпевнено посміхалася. Коли дівчина відсунула тарілку, Міколай почав збиратися.

— Я ще в житті не їв таких смачних дерунів! — щиро сказав він, уставши з-за столу. — Дуже дякую!

Мама Меланії вдячно всміхнулася.

— Мені вже час. До побачення, — попрощався Малий.

— Мелю, зріж для Міколаєвої мами трохи квітів.

Меланія взяла з підвіконня секатор і принесла йому кілька чудових троянд.

— Ой, та не треба було! Твоя мама старалася, а я тепер заберу найкращі! — засоромлено говорив він.

— Не кажи дурниць! Поглянь, скільки тут цього добра! А може, хочеш груш?

— Дякую. Мені справді час. Розкажеш, що було в школі?

— Я проведу тебе трошки, — запропонувала Меланія.

— Ти — мене? — невдоволено скривився він.

— Я знаю короткий шлях. Але як ти не хочеш...

— Та ні, добре, гаразд, не ображайся! То що було?

— Ти так довго не вертався, що біологічна послала Марека подивитися, чи ти досі в директорки. Він повернувся й сказав, що ні. Бачив би ти її міну! Наче почула, що на шкільному даху приземлилися інопланетяни! Почалися розшуки. Ми тебе скрізь шукали: у бібліотеці, роздягальнях, туалетах на всіх поверхах, у медсестри, у спортзалі, на майданчику, у крамничці біля школи, сама не знаю, де ще...

— Охоронець не помітив, як я пішов?

— Він начебто сказав, що зі школи ніхто не виходив.

— Ну, звичайно ж! — уїдливо просичав Міколай.

— Так минув другий урок. Потім кожен захищав свою версію: що ти в школі й просто сховався для сміху, що ти пішов додому або до поліції й повернешся з поліцейським, щоб він повернув твої палички, що ти, мабуть, поїхав знімати гіпс.

— Добре, що ніхто не вгадав.

— А ти весь час був тут?

— Та ти що! Я тільки зараз прийшов. Я поїхав полазити в центрі.

— Ти боїшся вертатися додому?

— Жартуєш? Чого б то?

— То що ти тут робиш?

— Неважливо. Мене дістала біологічна. Хотіла мене переконати, що я сам в усьому винен!

— І ти на зло їй пішов гуляти?

— Я б, може, і не пішов, але я чекав і чекав, а директорка все не мала часу мене висварити... От мені й набридло сидіти.

— І ти так спокійно про це говориш? Ти уявляєш, що тобі буде завтра?!

— Що?

— Навряд щось хороше.

Вони вже дійшли до межі ділянок. Удалечині поблискувала поверхня озера, за яким починалися будинки Причілка, де мешкав Міколай.

— Добре, вертайся. А деруни були супер!

— Тримайся! — сумно попрощалася Меланія, мовби передчувала щось погане.

— Гей, хто це тут носа хнюпить! — спробував він пожартувати, однак серце йому теж легко стиснув неспокій. — Хай там як — дякую!

День потрохи завершувався. Час пожинати плоди.


Йоланта Вербицька вже обдзвонила всі лікарні й найближчі відділки поліції. Міколая ніде не було. Та полегшало їй від цього ненадовго. А якщо на нього хтось напав? Що, як її маленький синок лежить зараз десь побитий і не може дійти додому? Наступної миті вона сердилася на нього, що він не носить із собою мобільний, так ніби телефон міг захистити його від усіх небезпек. Від жахливої звістки зі школи минули вже майже дві години, а Міколай досі не повернувся. Нарешті задзвонив домофон, і через кілька хвилин син стояв на порозі. Вираз обличчя в нього був невпевнений.

— Де ти був так довго?! Я вже собі місця не знаходжу! — одразу накинулася на нього мати. А побачивши, як Малий мовчки дістає з-за спини букет від Меланії, розкричалася ще більше: «Звідки в тебе ці квіти?!»

Він не відповів, тільки втупив погляд у підлогу й прошепотів:

— Здається, я зробив щось жахливе.

Хоч Йоля встигла вже трохи заспокоїтись, побачивши, що син не поранений, тут вона знову відчула, як усередині все зіщулилося. Про це вона не подумала. Він не був жертвою, він був винуватцем! Не чекаючи на пояснення, її уява встигла миттєво намалювати тисячі найабсурдніших сцен злочину. Та врешті Йоланта Вербицька дала слово здоровому глузду.

— То що насправді сталося? Розповідай від початку!

Слухаючи історію Міколая, вони дихала чимраз спокійніше. Коли він закінчив, мати на якийсь час замислилась.

— Із твого боку це був не найрозумніший учинок, — сказала вона. — Але думаю, що нічого страшного не відбулося. Муситимеш завтра просто вибачитися перед директоркою та вчителькою, яку ти розсердив, і попросити дати тобі шанс виправитись.

Малому здавалося, що він спить. Він наморщив лоба, бо зрозуміти це було важко. Як так? Усе минеться отак просто? Жодних лекцій? Ніхто нічого не товкмачитиме? Не влаштовуватиме скандал? Сором зізнатися, але він був трохи розчарований. Трохи галасу й претензій у виконанні старих завжди розряджали напругу. Подумки він уже попрощався з кишеньковими на найближчі п’ятсот років. Також приготувався виходити по булки вранці, аби не дуже довго. Він же розуміє, що нашкодив. Покарання в цій ситуації було цілком природним і відповідало обставинам. Що це сталося з матір’ю? Невже вона прочитала якусь книжку про виховання? Вирішила застосувати сучасні методи? Вона повелася зовсім непередбачувано! Якби трохи покричала, справа була б набагато простіша. Якби вона його покарала, він міг би принаймні пригнічено думати, що ніхто його не розуміє й не сприймає. Він мав би привід пожаліти себе, поплакатись, що ніхто його не любить і не хоче стати на його місце. А вона одним вправним реченням скинула на нього всю відповідальність! Просто надзвичайно спритно з її боку! Раніше, коли його карали, він ображався на весь світ, підкреслено страждав і демонстрував ображену гідність. А тепер він має сам себе покарати? Ще й знайти рішення, яке всіх влаштує?! Це йому зовсім не всміхалося.

— То що мені робити? — Міколай спробував витягнути з матері щось конкретніше.

— Не знаю. Я б намагалася бути чесною.

Запала тиша. Ну, нічого собі! Вона сказала «чесною»? Яка чесність? Бути чесним з учителями? Ще чого! Основою шкільного життя споконвіку був обман. До того ж, узаємний. Усі це розуміють і беззастережно приймають. То чому б він мав стати першим, хто ламатиме засади?!

— Ти впораєшся? — м’яко додала мати й подивилася на нього, наче він і досі був дитиною.

— Мабуть, що так... — невпевнено відповів Малий, зітхнув і пішов до своєї кімнати. Кинувся на ліжко, схопив зі столу довгу дерев’яну шпажку та, завзято чухаючи руку під гіпсом, нарешті відчув полегшення під кінець цього жахливого дня.

Він мав про що думати аж до ранку.

* * *

Збоку видавалося, що Міхала оточують зграї прихильниць, та насправді йому було самотньо, як ніколи. До життя він завжди ставився легко й не надто серйозно, та інколи, хоч і досить рідко, ловив себе на роздумах. Найбільше його дивувало, що всі дівчата, з якими він знайомився по клубах чи на вечірках у численних знайомих, ставали нестерпно нудними протягом п’ятнадцяти хвилин спілкування. Невже рана після свіжої історії з Магдою була настільки глибока? Нове захоплення напевно б перекрило ці почуття, змусило б його забути про невдачу й вражену гордість. Та кожні наступні вихідні приносили розчарування, бо із жодною новою знайомою Міхал не прагнув зустрітися вдруге.

382 Окенце

Деяким щасливцям сон дарує відповідь на болючі питання. Міколаєві він не приніс нічого, окрім пригнічення. Ніч була довга й сповнена кошмарів. Хлопець постійно прокидався від думки, що вже час уставати, а потім поринав у короткий сторожкий сон, аби через кілька хвилин знову підскочити, обливаючись потом, і перелякано подивитися на годинник.

Що на нього чекало? Він не знав — оце й було найгірше. Шість років шкільного досвіду за плечима дозволяли робити різні припущення: йому знизять оцінку з поведінки, тимчасово позбавлять прав учня, викличуть батьків. Що б вони не вирішили в школі, одне здавалося безсумнівним: кілька місяців нотацій йому забезпечені! І він стане славнозвісною паршивою вівцею, яка послужить учителям за об’єкт для їхньої почесної виховної діяльності. Не надто обнадійлива перспектива. Досі його роль у класі та школі обмежувалася стоянням у кутку біля вікна. Він не був типом бунтівника. Та через неуважність його перетворили на шкільного злочинця й пригадуватимуть йому це за кожної нагоди! Вони ж бо знають тепер, що він за один. Вляпався по самісінькі вуха. За таких обставин, якщо його виженуть, це ще буде дуже гуманним покаранням. Він тоді б почав нове життя у старій школі, з Маріушем і всіма іншими, так ніби нічого й не сталося. Повернувся б до точки відліку. Але, хоч друзі, напевно, радо би прийняли його, Міколаєві навряд чи вдалося б довго приховувати свій негідний учинок. А окрім того, учителі в старій школі могли б вирішили, що він пішов до кращої гімназії й просто не потягнув. І так зле, і так недобре.


Усі ці невеселі думки роїлися в голові Малого, доки він робив вигляд, що снідає, а тимчасом уважно прислухався до свого організму. Прагнув помітити якісь, хоч найменші, ознаки недуги: подразнене горло, зубний біль, розлад шлунка — що завгодно. Як на зло, усе було гаразд. Ані температури, ані нудоти — хіба що від страху.

— Хтось тут зараз напудить у штанці! — старший брат із розумінням ляснув молодшого по спині. Міхал завжди був надзвичайно тактовний!

— Відчепись! — процідив Міколай крізь зуби й підвівся з-за столу. Грубий жарт Міхала подіяв мов копняк, який Малому, вочевидь, був потрібен. Це те саме, що виштовхнути боягузливого парашутиста, кинути плавця на глибину. Тепер у нього не було виходу. Він мусив випливти.

Та доки хлопець виглядав 382-й автобус — той запізнювався й досі не в’їхав на вулицю — його впевненість у собі танула. Він не розпочинатиме день із розмови з директоркою. До цього він поки не дозрів. Заб’ється у свій куток у коридорі. Може, справа вляжеться, і знижена оцінка за поведінку (а вона йому гарантована) буде єдиним наслідком учорашнього прогулу?


День починався звичайно, але куток у коридорі, що досі забезпечував йому спокій і майже повну невидимість, виглядав якось на диво багатолюдним. Міколай уже не міг спокійно катати свого фінгерборда в очікуванні дзвінка, бо йому постійно видавалося, що хтось на нього дивиться, хтось стоїть за його спиною, а неприродне пожвавлення, яке раптом створилося довкола нього, тільки посилювало це враження. Ніби нічого не змінилося, ну, бо чого раптом, але троє хлопців і кілька дівчат сказали йому «Привіт». Уперше, відколи він з’явився в цій школі.

«Вони співчувають мені перед стратою, — подумав він. — Зрештою, хтозна, чи завтра я ще буду одним з них. Так, наче я ним хоч колись був...» І тут йому стало гірко. Невідомо чого, на порожньому місці. Йому раптом перестало залежати на поверненні до старої школи. Що спричинило цю зміну? Невже однокласники, котрі раптово звернули на нього увагу? Навряд, але Міколай не був готовий чесно зізнатися собі в цьому. Знав лише, що він міг би тут учитися до кінця гімназії. І це сьогодні, коли його саме мали вигнати!

— Привіт! — почув він високий дівчачий голосок. Міколай розвернувся трохи за швидко.

— Привіт!

— Порядок? — спитала Меланія зі сміхом, так, наче вони от-от мали на три дні їхати на шкільну екскурсію.

— Нормально, — кинув він з удаваною байдужістю. Саме зараз він дуже не хотів показувати, як сильно боїться зустрічі з директоркою.

— Удома був скандал?

— Ні, а що?

— Просто питаю.

Вони не встигли договорити, бо саме з’явилася вчителька географії. Вона багатозначно подивилася на Міколая, скривилася й відчинила клас. Ніби все йшло второваним шляхом: перекличка, перевірка домашнього, вивчення нового матеріалу, та в класі панувала дивна напруга, немов зараз мало щось статися, щось страшне, на що всі чекали й що досі не відбулося. Було помітно, що вчителька намагається нічого не коментувати, попри явну охоту висловити свою думку про всю цю історію. Малий, якого поки пожаліли, хоч він був ладен дати руку на відсіч, що його викличуть першим, сидів принишклий. І коли перший урок майже закінчився, географічна подивилася на годинника й майже відразу наказала:

— Вербицький — до директора!

«То про це йшлося? Про ефект несподіванки?!» — з полегшенням подумав Міколай. Добре, що хтось прийняв рішення за нього. Він зібрав свої речі, востаннє глянув на спини однокласників і, не попрощавшись, вийшов.


Директорка говорила по телефону. Завершивши розмову, вона насупила брови й зміряла Малого поглядом.

— Ось і знайшлася наша згуба! — уїдливо прокоментувала вона його появу. — Ти Вербицький? — перепитала все ж про всяк випадок.

— Ви мене кликали?

Вона мовчала, сумно дивлячись на нього.

— Ти в цій школі новенький, Вербицький, тому можеш іще не знати місцевих звичаїв. Скажу коротко: це хороша школа, ми любимо сюди приходити, любимо вчитися, любимо працювати в поті чола. Ми пишаємося нашими досягненнями. Так, пишаємось!

Вона подивилася у вікно, ніби шукаючи натхнення.

— Ми дотримуємося кодексу учня, бо це наш священний закон, Вербицький!

— Мене звуть Міколай, — ні сіло, ні впало вихопилося йому.

— Що? А, ну так, авжеж... Тож учні цієї гімназії знають свої обов’язки, Вербицький, і всі мусять дотримуватися правил, які тут діють, — швидко говорила вона, і далі дивлячись у вікно, мовби хтось натягнув за ним величезну шпаргалку.

— Можна мені щось сказати?

— Ти маєш насамперед зрозуміти, що зі школи не виходиться просто так, без попередження, коли кому заманеться. Доки ти тут — ми за тебе відповідаємо, — вела вона далі, удавши, що не розчула його питання. — Що би було, якби всі раптово пішли зі школи?! Уяви лишень!

Міколай уявив. І невідомо чому, ця картина дуже йому сподобався.

— Боюся, мені доведеться тебе покарати, щоб це стало наукою для інших, — зі щирим смутком сказала директорка.

— Можна мені щось сказати?! — повторив він трохи настирливіше.

— Хвилинку! — урвала вона його й продовжила свою промову. — Ти дуже мене занепокоїв, Вербицький, дуже. Усі тебе шукали, переживали за тебе, а ти що? Ти засмучуєш мене, дитино. У цій школі немає майбутнього для когось такого. Для прогульника, не побоїмося цього слова! Для ледаря! І якби ж у тебе було якесь виправдання! — вона стурбовано зітхнула, а Міколаєві здалося, що його вже вигнали. Ситуація ставала напруженою.

— Можна мені щось сказати?!! — він намагався перебити її.

— Не зараз!

— А коли?! — у відчаї вигукнув він.

Директора перевела на нього погляд, у якому змішалися роздратування й сумнів.

— Вербицький!

— Мене звуть Міколай.

— Як ти поводишся?! — обурилася вона. — Я бачу, що все, що мені про тебе розповідали — правда! Це неймовірно! Ти просто нахаба! Невихований нахаба!

Бракувало лише спрямованого на двері вказівного пальця та короткої репліки: «Вас звільнено!». Міколай був переконаний, що зараз саме це й почує.

— Перш ніж я перестану бути учнем цієї школи, я б хотів лише пояснити, що насправді сталося, бо, може, ви не знаєте. Зрештою, кожен має право на самозахист, чи не так? — вклинився він у її тираду. Він говорив дуже швидко, наче намагався встигнути до того, як прозвучать жахливі слова, яких уже не можна буде взяти назад.

— Добре, говори, — утомлено погодилась директорка. Остаточний вирок і так лежав у шухляді її столу.

— Учора вранці мене пограбували в коридорі.

— Так, я щось таке чула...

— У такому разі, перш ніж ви мене виженете, прошу повернути мої палички.

— І де ж я маю взяти ці твої палички?! — вигукнула вона, майже сміючись. Міколай не знав, чому це її розсмішило, та за мить вона посерйознішала й уже лагідніше додала: «Та й хто тут, зрештою, говорить про виганяти? Чому ти так вирішив?!»

— Не знаю, мені здавалося, що я маю відповісти за свою поведінку.

— Звичайно, тобі добре здавалося. Є провина, має бути й покарання, чи не так? — її тон був уже не такий строгий, хоч Міколай і не насмілився б назвати його дружнім.

— Добре. Але спочатку палички.

— Ти ставиш умови мені?!

— Хтось тут, у цій школі, на очах багатьох свідків забрав у мене моє майно. Я б назвав це крадіжкою. А крадіжка переслідується за законом. Ви так не вважаєте?

— Ні! Ні! Ні! Я не згідна! Давай не поспішати з висновками. Може, це була лише гра? Старші учні пожартували з першокласника?

— Жарт?! — він скептично похитав головою. — Мені було якось не до сміху, коли мене обступило четверо гопників.

— У цій школі немає жодних гопників, Вербицький! Зрозуміло?! Це твої товариші! Не одяг прикрашає людину. Можеш повертатися на уроки. А про твоє покарання я ще подумаю.

Міколай вийшов, нічого не розуміючи. Однак у коридорі пригадав, що якщо справа так просто закінчиться, він не виконає дану матері обіцянку, тому повернувся до секретаріату й постукав у двері директорського кабінету.

— Я дуже перепрошую, що вийшов зі школи без дозволу. Обіцяю, що це більше не повториться! — випалив він одним реченням, а на обличчі директорки, наче за помахом чарівної палички, розквітла усмішка педагога із двадцятирічним стажем.

— Ну, от, бачу, ти мудрий хлопчик!

— І не забудьте про палички, будь ласка! — додав він, а усмішка згасла, наче хтось натиснув кнопку вимикача.

— Іди на уроки, Вербицький!


Нема чого приховувати — він став героєм дня! Однокласники щільно обступили його:

— Серйозно? Тебе не викинуть! Супер!

— Я ще не знаю, — Міколай говорив неуважно, очима шукаючи Меланію. Хорошою новиною він хотів поділитися насамперед з нею.

— А я знаю, хто забрав твої палички, — раптом сказала непримітна дівчинка, одна з тих, хто ніколи не озивається, доки їх не спитають, і тому так важко запам’ятати, як їх звуть. — Це той Кайтек зі своєю бандою, — пояснила вона всім іншим. — Той самий, що в Беати забрав колу в крамниці, а в Анджея — ножик.

— А в мене минулого тижня — «Нашу Легію»[13]! — докинув Марек із середнього ряду.

— А в мене марку — із Суперменом, — пожалівся Пйотрек.

— Нащо тобі марка із Суперменом? — здивувався Міколай.

— А нащо тобі палички? — питанням на питання відповів Пйотрек.

— Вибач, дурне питання! — Малому стало соромно. — І що? — звернувся він до всіх. — Ви нікому про це не говорили?

— А що б це змінило? — Марек знизав плечима.

— Щоб він потім мстився? — злякалася та безіменна.

— Мені ще життя дороге! — вигукнула Беата. — Я йому тільки сказала, хай удавиться тією колою. І знаєте, що? Він і справді закашлявся!

— Бо ти його насмішила до сліз! Я там був і все бачив. Багато ж це дало! Він так трусився зі страху, аж курява летіла. Ха, ха, ха... — Пйотрек скривився.

— Вони постійно щось у когось забирають. Чому ніхто не реагує? — роздумував Міколай уголос.

— Бо всі воліють спокій.

— Зрештою, то ніколи не було щось дороге, — визнала Беата.

— А ми маємо чекати, аж вони почнуть знімати з нас взуття чи забирати телефони?! — розсердився Малий. — Отямтеся! Тут питання принципу! Мої палички теж не золоті, але чи має це означати, що я повинен комусь віддавати все, що принесу до школи?! Тільки тому, що цей хтось учиться в старших класах? І він — нахабний гопник?!

Це була чудова промова й Міколай не збирався її переривати, та гроно його слухачів тануло на очах, а замість них з’явилися його давні знайомі. Вони оточили його півколом, наче передивилися американських фільмів про гангстерів. Навпроти, сплівши руки за спиною, став — ну, а хто б іще! — сам голова банди, Кайтек із 2-F.

— Привіт-привіт! А хто це в нас тут такий?! Послухай, малий, — він звернувся безпосередньо до Міколая. — Це моя школа, ясно?

— Наша.

— Не «наша», а моя. Запам’ятай це й не розпускай про мене дурні плітки. Немає в мене твоїх сраних палок, дійшло? І чим швидше ти це зрозумієш, тим краще для тебе. І радій, що це були лише палки. Ти ж хочеш донести цей гіпс цілим додому, га?

Компанія зареготала, а Міколай, безсило стискаючи лівий кулак, удруге подумав, що треба було дати вигнати себе із цієї школи.


— От тільки не зображуй із себе чортового героя! — сказав увечері Міхал, коли Малий після довгих спонукань розповів йому нарешті про шкільні події. Мати вдовольнилася інформацією, що він вибачився перед директоркою й отримав відпущення гріхів.

— Добре тобі казати! — Міколай не здавався. — А що б ти відчував?

— Наче хтось мені в лице плюнув.

— От бачиш!

— Іноді просто потрібно втертися. Немає іншого виходу. Такі типи можуть створити добрячі проблеми. Ти хочеш мати їх на голові всі три роки?

Міхал говорив логічно, але Малого це не переконало.

— Два.

— Без різниці. Тижня достатньо, щоб вони тобі ще щось зламали. І через що? Через якісь нещасні палички? Я тебе благаю. Хочеш, я завтра поїду до центру і куплю тобі точно такі?

— Ти нічого не розумієш!

— Я розумію достатньо, щоб дати тобі пораду: забий. У мене багато друзів, деякі навіть ходять на карате або тайський бокс, але ж я не забезпечу тобі цілодобову охорону! А це можуть бути вперті чуваки, краще не ставати їм на дорозі. Навіть якщо наступні кілька днів ти соромитимешся сам себе. Забий, ти ж чудово розумієш, що це найкращий вихід. Через тиждень забудеться.

Міколай плакав. Зі злості, від розпачу, через вражену гідність. Міхал не виправдав його сподівань. Ще й це на додачу! Раніше, коли вони сварилися — то вже сварилися, коли гиркалися — то слів не добирали, та якщо когось із них ображали, вони закопували сокиру війни й ставали одне за одного горою. Це і є найкраще в старших братах і сестрах: упевненість, що хтось тебе зрозуміє, що вони вже лишили такі проблеми позаду й мають із цього приводу власну думку. Малий рідко радився із братом, а коли це робив, це мусила бути виняткова ситуація, як-от сьогодні. Досі він завжди знаходив підтримку, а цього разу — розчарування. Та колись, видно, мав статися цей чортів перший раз!

— Гей, ну, не реви. Думаєш, мені це подобається?

— То нащо ти так говориш?

— Бо так треба.

— Ну, та...

Міхалові стало шкода Малого. Він сидів весь такий заплаканий на його ліжку, просто втілення горя й розпачу. Якби в нього була вільна сотка, точно б йому віддав. Єдина заковика — він майже ніколи не мав вільних сотень. Гроші Міхал був частіше винний, до того ж зазвичай Міколаєві. Тому він гарячковито шукав якихось інших ідей, як зробити йому приємність чи хоча б на мить підняти братові настрій.

— Брудний уже цей гіпс, — почав він зовсім іншу тему.

— А яким йому ще бути?! — пробурчав Малий.

— Я знаю? Може, б його трохи...

— Що?

— Ну, це, трохи облагородити? У мене лишилося ще трохи чорного спрею. Скільки тої роботи?

— Думаєш?.. У чорний?.. — удаючи байдужість, зацікавився Міколай. Він ще ні в кого не бачив чорного гіпсу. Чорний гіпс. Так! Чорний гіпс щось говорить про людину. Це не може бути звичайний перший-ліпший чувак. Це хтось із характером. Хтось крутий. Тимчасово беззахисний, але ж не назавжди. Чорний гіпс — це стильно. Чорний гіпс — це однозначно хороша ідея!

— Тільки треба спуститися в підвал, бо ця фарба страшенно смердить, — сказав Міхал, побачивши в очах Малого згоду й приязнь, що пробилися крізь дитинне розчарування.

— Тільки не замалюй мені автографи! — упевнився Міколай. Він уже уявляв себе, як у кліпі гангста-реперів: ось він іде шкільним коридором і минає всіх ворогів, а ті завмирають від страху. Ну! Із чорним гіпсом він почуватиметься, наче в нього під светром справжній «калані».

— Звичайно ж, ні! Усе залишиться на місці.

— Гаразд. Давай! — погодився Малий.

Принаймні це він міг зробити, щоб відновити власну гідність.

188 Аеропорт ім. Фридерика Шопена

— Не забудь, у тебе сьогодні контрольний візит у лікарні. Мийся добре! — гукнула мати крізь зачинені двері ванної.

— Сьогодні? О котрій? — Малий не намагався запам’ятовувати терміни, які стосувалися лікування. Зрештою ці дні й так були видерті з життя. Завжди натовпи в коридорі й кілька годин суцільного нудьгування, коли не виходило зосередитись навіть на найцікавішому коміксі.

— На два перші уроки сходиш. Думаю, раніше дванадцятої ми й так не потрапимо до лікаря. Приїдеш на Шасерів 188-м автобусом. Ти ж знайдеш ортопедичне відділення? Я займу чергу раніше. А це що таке?! — мати заніміла, побачивши метаморфозу, що відбулася з гіпсом відучора.

— Він був брудний, — спокійно відповів Малий.

— Як це брудний?!

— Звичайно. Вимазався. І Міхал мені його пофарбував.

— Ви обоє подуріли?! Що це по-вашому — гіпс чи графіті?! Міхал!!!

Заспаний Міхал, ледве розклеплюючи повіки, теж не розумів, через що здійнявся такий галас.

— Що?

— Ви що наробили?! — матері пересохло в горлі, на обличчях синів і далі відбивався подив, а обоє вони були істинним утіленням невинності.

— Розслабся, ма! Нічого ж не сталося. Невеличкий тюнинг, велике діло!

— Невеличкий тюнинг?! Саме сьогодні?! Перед контрольним візитом? Просто геніально! Маєш ще якісь ідеї?!

— Він був дуже брудний... — примирливо сказав Міхал.

— Не треба мені тут цих казок! У ваших кімнатах теж нестерпно брудно. Хіба я влажу туди ні сіло, ні впало і під приводом прибирання заквацюю стіни фарбою?!

— Вибач.

— Ні, з мене годі! Цікаво, чи можна застрахуватися від наслідків виховання власних дітей? Я вже не маю сил! Я думала, що в мене двоє синів із середньостатистичними розумовими здібностями. А виявилося, що вони графітчики-авангардисти! Спеціалісти з розмальовування гіпсу! Ви в курсі, що означає передбачати наслідки власних дій? Цього вчать у дитсадку і в початковій школі! Страх подумати, що вам ще спаде на думку!

— Зате не нудно! Цей гіпс був жахливий, погодься. А тепер він стильний. Виділяє Малого з натовпу.

— А ти що, якийсь стиліст моди, чи хто?! Малий хай виділяється з натовпу іншим чином. Батько скидає із себе будь-яку відповідальність, а я потім мушу через вас червоніти!

— Видихай, бобер! Присягаюся, ви зробите фурор у лікарні!


Як Міхал і передбачав, гіпс Малого й справді зробив фурор. Принаймні в школі. Однокласники Міколая навіть пошкодували, що тепер ніхто не зможе на ньому розписатися. Натомість лікар був зовсім іншої думки.

— Це що таке?!!

— Пане лікарю, я дуже перепрошую, вони це зробили без мого відома, — пролебеділа мати. — Я вже висварила їх удома... — додала вона примирливо, та ортопед явно не збирався на цьому зупинятися.

— Таблетки ти теж перефарбовуєш, перш ніж проковтнути?!!

— Ні, — знічено промимрив Міколай.

— А чому? Класно було б!

— Хлопці кажуть, що він був брудний ... — Йоланта Вербицька з останніх сил намагалася рятувати ситуацію.

— Брудний?! Ну, то, друже, ти знайшов чудове рішення й тепер матимеш чистий. Не виключено, що на наступні чотири тижні.

— Скільки?! — вигукнув вражений Міколай. — Чотири тижні?! Ще чотири тижні?!!

Чотири тижня сверблячки? Чотири тижні смороду? Наступні чотири тижні залежності від інших?! Знову чотири тижні без нормального душу, про який він уже починав мріяти, як про тарілки ручної роботи «Zildjan»? За що така кара?! За дещицю чорної фарби?! Малий подумав, що лікар — садист, коли каже таке й оком не змигне. Він точно ніколи нічого собі не ламав, бо тоді виявив би більше співчуття.

— І наступного разу не фарбуй гіпс, бо нічого хорошого з того не буде.

«Добре вже, чувак, розслабся! На скейт я вже теж ніколи не стану! Я це раз і назавжди викинув собі з голови!» — гриз себе Міколай, дивлячись, як лікар розрізає старий відтюнінгований гіпс, а під ним з’являється худа, наче й не його власна, рука з поодинокими темними волосками.


Із цілком новим, обрізаним по лікоть (що вже було маленьким дивом) гіпсом, який сяяв свіжою білизною, Малий вийшов з лікарні досить рано. У школі ще тривали заняття, але ж він не дурний повертатися на математику з хімією, маючи офіційну довідку від лікаря! Мамі сказав, що їде до школи, чим дуже її втішив, а сам, не відчуваючи жодних докорів сумління, сів у той самий автобус, яким приїхав — але вже у протилежному напрямку, до аеропорту ім. Ф. Шопена.

Хіба не дивно, що досі він ніколи не бував на Окенці? Єдині аеропорти, які він бачив у житті, були в кіно. Шкода тільки, що з ним не було Меланії. Яка користь із того, що ти побачиш десь щось цікаве, коли немає з ким поділитися враженнями?

Меланія була окей, він відчував у ній рідну душу, класно було б разом скататися на пару кінцевих. Проїхавши школу й не вийшовши, Міколай пообіцяв собі, що повернеться до кінця уроків і врешті запропонує дівчині спільну подорож. На практиці виконати це виявилося неможливо. З Ольшинки на Окенце далеко, від лікарні — двадцять шість зупинок, і хоч людей було поки небагато, а вулиці — вільні, автобус ледве повз. Дорогою назад Міколай уже знав, що побачити Меланію після уроків не вийде, і що якщо він хоче з нею поговорити, доведеться відкласти це на завтра. День сьогодні не такий погідний, як учора, тож навряд вона із мамою й малими сидить на дачі. Та й загалом — що там робити щодня? І чому він досі не попросив у неї номер телефону? Це треба якомога швидше виправити!

Пишаючись прийнятим рішенням, він роздивлявся Окенце й думав, що колись він теж постійно подорожуватиме літаками, завжди бізнес-класом, обов’язково з телевізором, який ловить канали з усього світу, а насамперед його улюблені «MTV» та «Extreme». Їстиме чипси й запиватиме їх колою, скільки влізе. Досі через нотації матері він ще не зміг повністю дослідити свої можливості. Зокрема під час трансляцій футбольних матчів по середах, до яких вони з Міхалом старанно готувалися, завжди виявлялося, що кока-коли й чипсів традиційно не вистачило!

От якби він став, наприклад, відомим ударником, як один із його ідолів, Ларс Ульріх з «Металіки»? Як рок-музикант, він міг би літати із групою на концерти. Заходив би завжди через ВІП-вхід, відмахуючись від юрби фанів і поспіхом лишаючи автографи на простягнутих над головами аркушах.

Кожен крок із життя зірок популярної музики можна було відстежити в інтернеті, і Міколай багато знав про них. Він був у курсі концертних турів груп, планів звукозаписів, пам’ятав, хто на якому інструменті грає й хто кого спонсорує. Він також вивчив кар’єрний шлях своїх кумирів, який був, зазвичай, короткий і вражаючий: їх помічали в якомусь клубі, вони записували перший альбом, той розходився мільйонним накладом, група довго лідирувала в головних хіт-парадах і музиканти перетворювалися на багатіїв. А далі все вже рухалось за інерцією.

Бував він і в крутезних будинках рок-зірок, гостинно відкритих для знімальної групи «MTV»: неприродно прибраних, так наче це журнальна інсталяція, обов’язково із джакузі, наповненою джерельною водою та чотирма машинами (включно з мінімум одним «хаммером»), припаркованими в гаражі завбільшки із супермаркет. А від думок про студії, які в домівках музикантів важливіші за туалет, Малий лише зітхав.

Оце життя! Власна група — це те, у що варто інвестувати. Міколай усміхнувся сам до себе. Чи ж це рішення вже не було прийняте дуже давно тому, в еру перших паличок із китайського ресторану, якими він грав на спинці дивана, і тільки й чекало на своє втілення? Малий був реалістом, він розумів, що цей момент ще не настав. Але він настане, він точно знав, що настане. Хлопець згадав про Макара. По-дурному якось вийшло, що він отак його загубив. Треба сьогодні знову зазирнути до «Рифу». Щоправда, це було б занадто добре, якби Макар граючи на такому рівні, досі не створив власної групи, але треба ж із чогось починати. Зрештою, у Міколая був ще місяць часу, перш ніж йому знімуть гіпс, а потім невідомо, як рука працюватиме й чи не знадобиться обов’язкова реабілітація й таке інше... Утім, попри свої тринадцять років і невеликий досвід, у довгострокових планах Малий вирізнявся дивовижною терплячістю. І хоч життя було для нього щедре на прикрі несподіванки, він ніколи не втрачав мети з поля зору, навіть якщо вона була ще досить невиразною й дуже-дуже віддаленою.


Коли Міколай зрозумів, що не зможе побачитися сьогодні з Меланією, він вирішив аж так не поспішати. Повертаючись з Окенця, вийшов з автобуса на кільці Польської Кавалерії і з прискореним серцебиттям вирушив просто на площу Конституції. Це недалеко, приблизно одна зупинка. Він волів пройти цей шматок пішки й укласти в голові сценарій зустрічі, яка мала б скидатися на випадкову. Він знає, що скаже: у бічній кишеньці він носить вісім злотих, які винен Макару за палички, і хоч їх уже немає, це хороший привід почати розмову. Потім вони поговорять про гітари, а далі якось саме піде.

Так би, мабуть, і сталося. Обов’язково. Якби саме того дня й саме о цій годині Макар був би в «Рифі». Але він ні про що не здогадувався. Він не знав, яке враження справив на Міколая, не припускав, що ще колись його побачить, а що найважливіше — він зовсім не розраховував повернути свої вісім злотих. Для нього ця зустріч не мала особливого значення. Він уже давно про все забув.

Кружляючи безцільно порожнім магазином, Малий почувався так, наче з нього викачали все повітря. Він сів на стільці для гітаристів і, втупившись у носки своїх кросівок, намагався якимсь запасним варіантом рятувати план, котрий щойно провалився. Але нічого розумного йому на думку не спадало. Йому навіть не хотілося піднятися поверхом вище до барабанів. Він так хотів вірити, що все вийде! Він опритомнів аж тоді, коли ним зацікавились продавці — хлопець кілька хвилин не ворушився.

— Усе гаразд? — стривожено поцікавився консультант.

— Звісно. Я просто замислився, — його відповідь цілковито не відповідала дійсності. Але кого це хвилює?

Він устав, щоб усе ж піднятися поверхом вище. І слушно вчинив, бо на сходах його раптово осяяло. Дошка оголошень! Дошка оголошень у «Рифі» — це найкращий шлях, щоб знайти Макара! Дошка між поверхами була форумом всіх музикантів, де вони щось пропонували або щось чи когось шукали. Якщо в когось була пов’язана з музикою проблема, її можна було вирішити за допомогою цього простого способу. Досить почепити аркуш із повідомленням і почекати на відповідь.

Окрилений новою ідеєю, Міколая раптом сповнило бажання жити. Та було невеличке «але»: він нічого не зможе написати лівою рукою! Утім, це дрібниці! Завтра він знову приїде сюди й повісить оголошення. Тепер він знав, що знайти Макара — лише питання часу!

Дорогою додому він подумки складав текст, багато разів його змінюючи й виправляючи. Коли врешті сів за комп’ютером, написання та роздрук зайняли менше хвилини:

МАКАРЕ! ВІДГУКНИСЯ!

Міколай: gg 2888319[14]

Повідомлення було невелике, але привертало увагу. Коротке й чітке. Надруковане жирними літерами на жовтому папері, воно було помітним навіть за кілька кроків. Задоволений собою, Міколай трохи звіддаля дивився на свій витвір. «Якщо й це не подіє, то вже, мабуть, нічого!» — думав він, заздалегідь відкидаючи припущення, що такий чудовий план може не спрацювати.


Наступного дня була субота, і ритуал передбачав, що обоє, Малий і Міхал, повинні спати до обіду. Однак Міколай прокинувся раніше, ніж звичайно, і без зайвих розмов. Мати й Міхал, котрі теж на диво встали до одинадцятої, вражено перезиралися за його спиною. Міколай це великодушно проігнорував і не став влаштовувати скандал.

— Думаю, питання в жінці! — припустив Міхал.

— І як завжди, ти помиляєшся! — згорда відказав Малий.

— Тільки не кажи мені, що це прогулянка із собакою так тебе надихає!

— Я тобі взагалі нічого не скажу.

— Які ми таємничі! Піду втоплюся з горя! — театрально вигукнув Міхал.

Але йому ніхто не відповів, бо двері щойно грюкнули, а Міколай зайшов до ліфту.


Об’яву він повісив за три секунди, дорога туди й назад тривала з годину. Малий летів додому, як на крилах, переконаний: щойно він добереться до комп’ютера, вижене з-за нього коханого старшого брата й увімкне комунікатор — там на нього вже чекатиме Макар. Проте ані в суботу, ані в неділю нічого такого не відбулося. Як і весь наступний тиждень. У п’ятницю Міколай вирішив перевірити, чи його оголошення й досі висить у магазині, бо якщо так — усе зрозуміло.

— Хочеш поїхати зі мною до центру після уроків? — запитав він на перерві в Меланії.

— До центру? Ні, мабуть, ні...

Міколай не розумів, чому Меланія раптом наче злякалася. «Це безглуздо! Чого тут боятися?»

— Шкода! — сказав він весело, удаючи, що не помітив зміни її настрою. — У мене там є справа, і я подумав... Ну, знаєш... Я подумав, що гарно було б... Може, іншим разом?

Та обличчя Меланії нічого не обіцяло. На ньому радше відбивалися абсолютно несподівані для Малого страждання й печаль.

— Агов, ну, не перетворюйся на таке курча! — вигукнув він, щоб трохи розрядити атмосферу.

— На кого не перетворюватися?

— Ти зараз схожа на курча!

— Сам ти курча! — до Меланії повернувся її звичний гумор, хоч іще не до кінця. — Ко-ко-ко! Мабуть, доведеться намалювати тобі курча, щоб ніхто не переплутав! — розсміялася вона, вказавши на його свіжий і чистісінький гіпс.

— Малюй, не соромся! — він простягнув до неї руку. — Цілу сотню курчат, а довкола квіточки, сонечка й сердечка! Думаєш, боюся? У найгіршому разі з мене вже ніколи не знімуть цей противний гіпс. Нічого! Я вже звик. Без нього я б почувався, як... як...

— Як курча?! — запропонувала Меланія, і обоє вибухнули веселим нестримним сміхом.

Чи було в тому щось смішне? Для стороннього спостерігача абсолютно нічого. Але вони розкрили іскру почуттів, що давно вже тліли — почуттів, яким не довіряли і які ще боялися назвати. Це неправда, що безіменних речей не існує! Вони існують і живуть не менш реально ніж ті, що мають безліч імен. Потрібно лише знайти очі, які відкриває той самий код. Коли їх побачиш, одразу стає зрозуміло, що слова можуть лише зашкодити.

— Добре! Тоді я теж не поїду до центру! — промовив хтось Міколаєвим голосом. І не встиг він отямитися, як той хтось додав: «Я проведу тебе додому після уроків, згода?»

— А та справа? — здивувалася Меланія.

— Справа? Яка справа? Ота?! М-м-м... іншим разом.

Він міг би швидко з’їздити до центру й повернутися, дівчата того дня закінчували на годину пізніше. Він би швидко перевірив, чи Макар отримав повідомлення, і вскочив би до першого підходящого автобуса. Однак він цього не зробив. Боявся ризикувати. Якийсь корок дорогою, якась поламана машина — і та найсолодша обіцянка, яку він міг вичитати з кинутих крадькома поглядів Меланії, зійшла нанівець.

Це була дуже довга година, але Міколай терпляче чекав і не дивився на годинник частіше, ніж щохвилини, доки прогулювався біля воріт, сидів на мурі, заходив до школи і з неї виходив, аж ним зацікавився охоронець. Та навіть найдовший урок триває лише сорок п’ять хвилин. Перш ніж пролунав дзвоник, Малий уже зайняв зручний спостережний пункт навпроти головного входу, за припаркованим на протилежному боці вулиці автомобілем. Дівчата дуже довго не з’являлися. Нарешті він побачив Меланію. Вона була з Беатою, Каською, Евою й тією безіменною. Перед воротами група розділилася: Беата й Меланія звернули ліворуч, до зупинки, решта — праворуч, до будинків.

Міколай не дуже уявляв, як учинити, аж тут Меланія зупинилась, щось сказала Беаті й повернулася до школи. Тут він уже не вагався. Покинув свій пост, став біля воріт і чекав. Вона з’явилася через пару хвилин і побачивши його, усміхнулася.

«Вона така маленька!», — з ніжністю подумав хлопець.

Меланія поглянула ліворуч, а він простежив за її поглядом. Однак пішла вона праворуч, не так, як завжди. «Я так і знав!» — тріумфував Малий, втішений, що давно розкрив її таємницю. Щоправда поки що не знав, яку.

Вони повільно йшли вуличками між будинками, балакали й сміялися з усього. Саська Кемпа знову пахла шоколадом. Кажуть, почуття найсильніше прив’язуються до запахів. До запахів і до музики. Жоден із них про це ще не знав. Вони відчували, що відбувається щось важливе. Щось суперважливе. Але навіть не припускали, що кондитерська фабрика «Ведель» саме дарує їм найкращі спогади про перше кохання.

111 Есперанто

Йому здавалося, що вони йдуть до Гоцлава. Трохи манівцями, та все ж туди. Йому кортіло вгадати, у чому тут справа. Він уважно дивився, куди Меланія його веде. Хоч це було дуже близько від їхнього дому, він зовсім не знав цих місць. А вона наче дражнилася: кружляла між будинками, більшими й меншими, і наче не думала про напрямок. Вони розповідали одне одному смішні пригоди з дитинства й початкової школи, згадували однокласників і вчителів, жартували, говорячи про братів і сестер. Меланія заздрила, що в Малого є старший брат, він заздрив їй через молодшого — адже його набагато простіше підмовити на будь-що, був би батончик.

— Ти не знаєш, про що говориш! — вона сміялася до сліз.

— Та це ти не знаєш!

Було якось так... так невимовно добре, що він навіть розповів їй про установку, якої в нього не було. І на якій він попри це безперервно грає: коли почує знайому пісню по радіо, коли їде в автобусі, коли спить, їсть і виносить сміття.

— Ти станеш ударником? — запитала вона дуже серйозно.

— Так, — відповів він. — Я вже вирішив.

І тут він зрозумів, що вони йдуть на ділянки! Він не одразу показав це. Сподівався до останнього. Аж до самісінького сухого рівчака, через який тоді перестрибував. Цього разу вони наблизилися до нього зовсім з іншого боку. Коли його перейшли, Міколай утратив надію. Через кілька хвилин вони були на ділянках, і невдовзі Меланія вже відчиняла хвіртку до трояндового садка.

Він був злий. Розчарований і злий. Вона знову його надурила! Чому?! Навіщо вони сюди прийшли?! Якусь мить він іще намагався вірити, що це лише черговий етап прогулянки районом, та коли дівчина відкрила двері до будиночка і, глибоко зітхнувши, кинула рюкзак на підлогу, роздратування взяло гору. Він почувався обманутим.

— Вип’єш чаю? — спитала Меланія.

— Чого ми сюди прийшли?!

— Тобто? — вона не розуміла й з усмішкою — щоправда, наче збентеженою — чекала на пояснення.

— Я мав провести тебе додому. Ти забула? — у його інтонаціях зазвучала вимогливість.

— Не забула.

— Ну, то що ми тут робимо?!

Меланія зчепила долоні й подивилася вгору.

— Ти не розумієш?

— Чого?!

— Я думала, що принаймні тобі... що хоч тобі не доведеться нічого пояснювати!

— А що мені пояснювати?! Ти розігруєш переді мною якусь принцесу із зачарованого саду! Проходиш крізь якусь діру в огорожі й раптом кудись зникаєш. Нічого про себе не розповідаєш. У мене немає ані твого мобільного, ані ніку в комунікаторі, ані мейла — та навіть нещасного домашнього номера! Хто ти така? Героїня з «Гаррі Поттера»?! Нащо увесь цей маскарад?! Я думав, ми подобаємось одне одному. Не хочеш нічого казати — добре, але принаймні не роби з мене ідіота!

— Не прикидайся! — Меланія раптом повністю змінила тон. Холодна й сердита, наче це не вона, а хтось інший говорить її голосом. — Ти це знав ще з минулого разу.

— Що?!

— Що це і є мій дім! — крикнула вона й відвернулася, щоб приховати сльози. — А на що ти розраховував? На двоповерхову квартиру? На віллу з басейном? Ну, то ти помилився!


Вона мала рацію. Десь дуже глибоко в душі Міколай цього чекав. Забагато збігів. Забагато випадковостей. Але це було так недоречно, так неймовірно, так жахливо, що він би краще повірив у будь-яку, навіть найабсурднішу брехню. Повірив би без найменшого сумніву. А вона пропонувала йому правду — жорстоку правду, до якої він не був готовий. Він стояв безпорадно й роздивлявся крихітну кімнатку, у якій можна хіба що провести сонячну неділю, але ж жити в ній абсолютно неможливо!

— Тепер ти розумієш, чому в мене немає мобільного, телефону й комп’ютера, чи тобі треба ще популярніше пояснити?! Чому я не можу собі дозволити навіть банальний пільговий квиток до центру?! Задоволений?! Дуже на це сподіваюся! А тепер забирайся звідси! Чого ти тут досі стовбичиш?!

Він стояв шокований і не знав, що сказати, із чого почати. Гадки не мав, що зробити і як повестися. Все було таке дурне, просто безнадійно дурне!

— Вали звідси, до дідька! — кричала Меланія крізь сльози. — Ненавиджу тебе!

Він мовчки вийшов. Почував себе винним, безпорадним і нещасним. Він утратив щось, чого вже ніколи не зможе повернути. Малому хотілося померти. Найкраще тут і зараз, спокутуючи свою провину, і хоч у труні отримати прощення. Але на ділянках панували тиша й спокій, і ніхто, принаймні поки що, не мав бажання позбавити його життя. Він трохи поблукав, шукаючи дорогу назад, і зрештою, невідомо як вийшов до того рівчака. Перескочив його і, кинувши виклик усьому світові, вирушив у напрямку Гоцлава.

«Усі навколо розпинаються, що тут небезпечно! — думав він. — Що гопники нападають на бабульок і трусять кожного, забираючи мобільні та гроші. Ну, то де вони всі, до лиха, позникали?!» Він хотів, щоб з ним сталося щось жахливе, хотів довести власне геройство, хотів страждати ще більше. А може, йому просто потрібна була справжня причина страждати?, І тоді б вона його пробачила. Мусила би пробачити. Замість повернутися додому він явно шукав пригод на свою голову.

Та схоже, сьогодні вони йому не судилися. Він дійшов аж до Балатона[15] і не зустрів нікого, окрім кількох дітлахів і самотньої пенсіонерки із собакою. Ось вона — іронія долі! Але так воно вже є, що ми отримуємо зовсім не те, що просимо. Зрозумівши цю одвічну істину, Міколай перестав мріяти про підбите око й украдену куртку. Коли на зупинці «Бора-Коморовського» він побачив 111-й автобус, то не замислюючись заскочив у двері.

«В автобусі теж можна подумати», — пригадав він слова смішного старенького, якого зустрів кілька днів тому. «Кілька днів?!» — йому видавалося, що минуло років чи не сто! Стільки всього сталося, стільки всього відбулося! Міколай сів у кутку й замислився, дивлячись у вікно. Автобус рушив.

Він навіть не помітив, коли опинився на кінцевій. У голові мішалися кадри з останніх кількох днів: лікарня, Меланія, дідусь-ребусник, Міхал, директорка, Кайтек, мати, Макар. Коли Малий вийшов на «Есперанто», то поняття не мав, де він. Він був далеко від знайомих районів, але й досі недостатньо далеко. І ніяк не міг зібратися на силах повернутися. Через кільканадцять хвилин він їхав 180-м у напрямку «Повонзки».


Міколай сидів на кінцевій «Повонзки» й думав, чи це вже край його світу й тоді потрібно повертатися, чи межа ще далеко попереду. Раптом він помітив, що на розклад наклеєна невеличка листівка. Була вона не більша за пачку сигарет, може, трошки вужча. Хтось роздрукував її на клейкому папері й написав дивне послання:

РУХАЙСЯ ВПЕРЕД —

ЦЕ ЛИШЕ ЗУПИНКА

2002.09.09

43/285

QuaietSquadVleps

Міколай послухався поради на наліпці й подивився на розклад. Куди б він міг вирушити звідси? Його зацікавила не лише філософія пересування автобусами без конкретної мети, якої він і сам почав дотримуватися віднедавна без будь-чиїх порад, але й загадкові цифри 43/285. Що вони могли означати? Останній рядок, скоріш за все, вказував на авторів, про це свідчило слово squad[16]. Це, мабуть, якась група. Але що вони роблять? Чи на інших зупинках і кінцевих клеять наліпки з іншим посланням чи змінюють лише дати й нумерацію? Він вирішив перевірити на якійсь кінцевій. Навмання, адже в нього не було жодної інформації. Та поглянувши на годинника, Малий невдоволено скривився. Знову мати пилятиме. Треба вертатися додому. Хіба ще коротка проміжна зупинка в «Рифі».

* * *

В автобусі забагато часу на роздуми. Однозначно забагато! Коли Міколай байдуже розглядав вулиці за вікном, йому знову стало паскудно на душі. Ця ситуація з Меланією. Він повівся як кретин. Влаштував істерику, що вона йому не сказала, саме тоді, коли вона це зробила! Адже з її боку це був беззаперечний знак довіри! Малий не знав, із ким, окрім Беати, дружила Меланія, але вона точно не розповідає про свій дім направо й наліво. Може, він взагалі єдиний про це знає? Це не та інформація, яку варто поширювати. Чому він повівся, як придурок? У неї проблема, а він через це скандалить! Він обов’язково мусить щось зробити! Але що? Піти до неї? Так, він ще сьогодні піде й скаже, що це все помилка, що він ідіот і що сам винен. Чи цього буде достатньо? Можливо. Може, вона йому вибачить? Повинна вибачити. Він пригадав сьогоднішній день і усміхнувся. Вирішено, він їде прямо до Меланії!

Правильні рішення, такі очевидні й безсумнівні на момент прийняття, мають здатність піднімати планку настільки високо, що втілити їх у нас виходить хіба що в думках. Надзвичайно втішені власним героїзмом ми якийсь час почуваємося супергероями. Нас захоплює прояв власної сили волі, якої раніше не вистачало, а оскільки виконання постанови зазвичай віддалене в часі, це нагода гордо випнути груди й заздалегідь насолодитися звитягою. От тільки пізніше настає критичний момент. Момент істини. І благородне рішення опиняється серед тих, які так і не дочекалися реалізації.

Трохи сорому, але це несильний сором. Адже пробачати самому собі так просто.

«Це ж не конче робити сьогодні... — переконував себе Міколай, коли, вийшовши з автобуса, вирушив у бік ділянок, а його впевненість танула з кожним кроком. — Пізно вже, а завтра нікуди не дінеться».

521 Щенслівіце

Наступного дня була субота, і все ускладнилося ще більше. Міколай продовжував уважати, що похід на ділянки — не найкраща ідея. Він волів вирішити питання на нейтральній території.

«Найкраще було б у школі», — переконував він себе із самого ранку і — абсолютно закономірно — дійшов нарешті висновку, що ані сьогодні, ані завтра немає сенсу йти до Меланії й говорити. Утім, справа була не в годині й не в дні тижня. Ця ситуація стала надто складною для нього. Хлопець волів упиватися своїм горем і не помічати чужих, набагато важливіших проблем. Тому він почувався винним. Йому важко було зізнатися в цьому самому собі, а піти й сказати вимагало сили волі, якої Міколай не відчував. Не маючи досвіду в таких речах, він діяв інстинктивно, тому його реакцією стала втеча. Він думав, що просто виграє час на роздуми, але насправді лише все ускладнював. Шукаючи марних виправдань власній боягузливості, він забезпечив собі постійні муки сумління й мусив їх глушити, постійно вигадуючи нові вагомі причини, які не давали йому щиро визнати свою помилку.

Він уже майже йшов до неї, та в останню мить збіг з мосту, сів у 523-й і з пересадкою в центрі поїхав на Щенслівіце. Дорогою старався не думати про Меланію й цілковито зосередився на подорожі. Цього разу він стежив за трасою й гадав, чи на кінцевій побачить знайому наліпку. Загадковий «QuaietSquad» його не підвів. Трохи потерта й менш помітна, ніж на Повонзках, наліпка й тут красувалася на розкладі.

ТИ ЗАВЖДИ

У ЦЕНТРІ

ВСЕСВІТУ

2002.05.12

12/85

QuaietSquadVleps

«Змінюється все, окрім підпису? Загалом, логічно», — вирішив він роздумуючи, куди податися далі.

* * *

Йоланта Вербицька не одразу помітила, що з Міколаєм коїться щось дивне. Він завжди був потайний і мінливий. У хорошому настрої — хоч до рани прикладай, у поганому — краще оминати десятою дорогою. Вона намагалася якось згладжувати цю його рису, але жодні методи не діяли, Малий дедалі більше замикався в собі, додому повертався чимраз пізніше, сидів за зачиненими дверима своєї кімнати, удавав, що робить уроки, і майже не виходив. Чим він займався? Стирчав перед комп’ютером або тупо передивлявся дурні мультики на Cartoon Network. Та що він робив цілими вечорами? Де лазив удень? Вона вирішила скористатися першою зручною нагодою, щоб поговорити з ним про це. А поки що непомітно спостерігала, і побачене її тривожило. Вона боялася, що Малий зв’язався із невідповідним товариством і, виправдовуючись зламаною рукою (щоправда, цього не можна було заперечити), занехаює навчання. Вона вирішила поїхати до школи на день відкритих дверей і принагідно дізнатися його оцінки.

* * *

У неділю в домі Вербицьких буяло родинне життя. Батько бував лише на вихідних, але суботи й так найчастіше проводив на якихось нарадах. Однак неділя завжди була в його розпорядженні. У неділю спалося донесхочу, потім спільний урочистий сніданок, потім усі разом дивилися телевізор, далі обід, іноді похід до ресторану, кіно, виїзд за місто, боулінг або шопінг у торговому центрі. Намагаючись компенсувати синам свою постійну відсутність, у магазинах батько виявляв щедрість і можна було завжди розраховувати на якийсь класний подарунок.

Кшиштофові Вербицькому теж здалося, що Малий поводиться якось дивно, наче його щось гризе. Міколай спочатку довго не виходив зі своєї кімнати, за сніданком мовчав і колупався у пластівцях із молоком, аж доки не перетворив їх на однорідне місиво бежевого кольору, їсти яке було неможливо. Канапки не торкнувся, хіба чаю ковтнув. Потім батько помітив, що молодший син неприродно довго дивився у вікно, наче його кудись тягнуло чи хотілося вийти, і лише страх перед небажаним розпитуванням не дозволив йому зламати сімейний ритуал. А коли всі збиралися до міста після обіду, Міколай твердо відмовився.

— У мене купа роботи, — пробубонів він, а їх це задовольнило.

Робота чи не робота, а йому не хотілося нікуди виходити, волів побути на самоті. Щойно двері за батьками й Міхалом зачинилися, Малий сів до комп’ютера. Нарешті кілька годин для себе! Ніхто його не зганятиме нібито через термінові й суперважливі справи! Комп’ютер у Міколаєвій кімнаті не був підключений до інтернету, а це з його точки зору було головним атрибутом сучасної людини, і постійна боротьба, у якій брали участь усі домашні, включно з мамою, трохи вже його втомлювала. Особливо, коли він хотів зробити щось не зовсім дозволене, наприклад скачати якусь музику чи початитись із кимось так, щоб ніхто не стояв над душею.

І тепер, отримавши повну свободу дій у мережі, хлопець не знав, із чого почати. На жаль, почалося з розчарування. Функція пошуку не показала йому жодного Макара. Це видавалося практично неможливим! Він повторив спробу, розширивши віковий проміжок на 13 — 17 років, і отримав той самий результат. Він лазив по різних музичних форумах, особливо про гітари, але жоден користувач із ніком «Макар» не відповідав справжньому Макарові.

«А може, він не користується справжнім ім’ям? Насправді ж мало хто так робить. Але тоді я ніколи його не знайду», — засмутився Малий і згадав про своє повідомлення для Макара, на яке й досі не отримав відповіді.

Трохи більше йому пощастило з «QuaietSquad». Може, навіть аж занадто. Він знайшов веб-сторінку, де в хронологічній послідовності були перелічені всі наліпки. Група почала клеїти їх на кінцевих десь із рік тому. На кожній був інший текст, дата й номер. Номер іноді був дробом — це якщо наліпка була на кінцевій, іноді цілим числом — коли це була звичайна зупинка. Міколаєві стало сумно. Хтось розкрив йому таємницю. Мало бути не зовсім так. Він любив складні завдання й охоче сам би уклав такий перелік, якби його не було. А тепер це не мало сенсу. Шкода.

Та відмовлятися від екскурсій по місту він не збирався. Вони справляли йому забагато радості, і вона була б ще більшою, якби хлопець міг поділитися нею з кимсь. Поки що це могла бути лише Меланія, Міколай у всьому відчував її присутність. Хай там що, а завтра він мусить з нею поговорити. Жодних відмовок.


Коли рідні повернулися після активного шопінгу в «Галерії Мокотів», Малий уже не сидів за комп’ютером. Лежав у своїй кімнаті з підручником фізики. Проте він не вчився. Здавалося, він повторює вивчене напам’ять раніше. Батько сів поруч на ліжку й поклав синові на груди диск «Goldfinger» «Stomping Ground».

— Дякую! — замість усміхнутися, Малий скривився.

— Міхал сказав, що тобі буде приємно, — Кшиштоф Вербицький був трохи розчарований.

— Мені приємно. Чесно. Дякую.

— Якось непереконливо звучить.

— Та бо...

— Тобі щось муляє?

— Та нічого, — схоже, Малий ще не був готовий виливати душу. Трохи соромився, а може, просто не знав, що мав би сказати. Він трохи посунувся й поклав голову батькові на коліна, а той гладив його по волоссю. Обоє мовчали. Урешті Міколай промовив щось дивне:

— Тат, а чому люди живуть на дачних ділянках?

— На ділянках? Які люди? Ти про когось конкретного?

— Ні, — здається, це питання налякало Міколая. Він підскочив і, не дивлячись батькові у вічі, додав: «Просто питаю, я десь чув про таке, певно, по телевізору».

— Що ж... Мабуть, кожен випадок особливий. Та схоже, що найчастіше через бідність, — говорячи це, Кшиштоф Вербицький пильно дивився на сина.

— Ну, але ж усі десь живуть!

— Усі, окрім бездомних.

— Ні! — вигукнув шокований Міколай і тут помітив зацікавлений погляд батька. — Тату, залиш мене самого, добре? Будь ласка.

117 Метро «Вілановська»

Хоч Міколай зібрав усі сили й виробив чіткий план, у понеділок він знову не поговорив з Меланією! Невже над ними тяжіє якесь прокляття?! У школі її не було, а на ділянки він піти не наважився. Чудово розуміючи, що це самообман, хлопець вирішив, що на даний момент важливіше перевірити повідомлення для Макара. Він хотів принаймні подивитися, висить воно чи ні.

Тому спочатку він поїде до центру. «А там побачимо...»

На практиці «А там побачимо» означало ще один день утечі, а снігова куля за ним скочувалася усе швидше, росла й важчала. Однак він цього не помічав і здавався собі таким спритним! Ще один день, коли не потрібно витримувати її важкий погляд і говорити те, що сказати важко, приніс із собою відкладення виконання вироку, і Міколай вирішив якось це відзначити. Сьогодні, як виняток, до центру він поїде з Єгипетської. Він вибрав автобус 117, його звивистий маршрут видався Міколаєві найпривабливішим: проходив через Середмістя, Мокотув, Служевець, закінчувався аж на станції метро, а дорогою перетинав площу Конституції.

Він утілив свій план, але не відчував ані таємниці, ані пригоди, ані ризику, які супроводжували його до сьогодні. Раптом катання заради катання стало набагато менш захопливим, і Міколай уперше запитав себе, куди випарувалася його радість. Та навіть коли він про щось і здогадувався, то й далі не хотів зізнаватися в тому, що радість залягла десь дуже-дуже глибоко, похована під муками сумління, від яких йому так і не вдалося втекти.


У вівторок Меланія прийшла до школи, але якось зовсім не було можливості до неї підійти. На кожній перерві її обступали дівчата, і їй було наче цілковито байдуже, що відбувається з ним.

«Тобі на мене начхати? Та будь ласка! Як хочеш! Я не збираюся нав’язуватися!» — відповіддю Міколая на її байдужість стали трохи заголоси і розмови із хлопцями з їхнього класу. Зате на виховній годині вибухнула справжня бомба:

— У мене для вас чудова новина! — загадково сказала вчителька, а клас напружено завмер. — У п’ятницю відбудеться шкільна дискотека!

Але чи то новина не була аж такою чудовою, чи то клас попався надзвичайно невдячний, та ніхто не заверещав від радості, жодна куртка не злетіла в повітря, а єдиною реакцією на новину стало тихеньке перешіптування дівчат. Хлопці, будучи однозначною меншістю, виявили абсолютну байдужість, і тільки Вербицький — ну так, знову він! — підняв руку. Попереджаючи всі запитання, класна керівничка додала беззаперечним тоном:

— Сподіваюся, зайве пояснювати, що присутність — обов’язкова?

— Що?!! — пролунало замість чергового радісного вигуку. Знову цей Вербицький, а хто ж іще!

— Але в мене рука зламана!

— Думаєш, у цій школі хтось про це ще не знає?!

— Я не обідаю в їдальні, то, може, кухарі? — скромно припустив Міколай, а клас вибухнув сміхом.

— Досить! Дискотека — обов’язкова, для тебе теж. Я не бачу причини, чому б тебе мало не бути.

Міколай підняв праву руку настільки високо, наскільки це було можливо.

— А це не є причиною?

— Звичайно ж, ні. Вербицький, ти мене не переконаєш. Для цих ваших вихилясів руки зовсім не потрібні.

Міколаєві здавалося, що він спить. Хтось хоче примусово його ощасливити! Йому не хотілося жодної дурної дискотеки!

— Я вас, чесно кажучи, не розумію! — звертаючись насправді до нього, класна раптом ужила множини. — Учителі витрачають свій вільний час, щоб зробити вам приємність, а ви цього не цінуєте?! Вам не соромно?!

Учні мовчали, мабуть, їм було соромно.

— Ще раз повторюю: присутність обов’язкова. Я особисто перевірю й відзначу кожного. І не прийму жодних пояснювальних від батьків! А хто не прийде, хай готується отримати знижену оцінку з поведінки!

Міколай подивився на хлопців. Усі без винятку похнюпились. Натомість дівчата, невідомо чого, виглядали цілком задоволеними. Та хто їх зрозуміє?


Маючи час до п’ятниці, адже тоді буде найкраща нагода вирішити справи з Меланією, Міколай обмежився до споглядання її краєм ока під час уроків і перерв. Вона поводилася так, наче його взагалі не існувало! От і добре, але ж він заслуговує хоч на якусь увагу? Колись вона підходила до нього без приводу, і корона не впала. Подумаєш, образилась! Зрештою, Меланія не була найважливішою в його житті. У середу на сторінці «QuaietSquard» у розділі «Новини» з’явилося оголошення, у якому повідомлялося, що в четвер о 17.00 на випадково вибраній кінцевій, якою стала зупинка «Новодвори», буде приклеєно ювілейну наліпку 50/300. Група запрошувала шанувальників відсвяткувати цю подію разом.

Міколай одразу вирішив, що мусить взяти в цьому участь. Може, якось принагідно йому вдалося б долучитися до діяльності групи? Через самітницьке життя часом йому бракувало дружньої підтримки. Зрештою, на кінцевій завжди можна вдати випадкового перехожого. Ризик мінімальний. Ну, тобто, якщо говорити про людей, бо трохи його турбувала пізня година. О такій порі він уже завжди намагався бути вдома.


У четвер Міколай повернувся раніше, одразу після уроків. Мати працювала за комп’ютером і на його появу особливо не відреагувала. І коли він сказав, що збирається до Маріуша й не знає, о котрій повернеться, вона лише неуважно гукнула:

— Будь обережний! — та знову поринула у світ героїв свого роману.

Міколай саме це й планував, хоча всередині щось підказувало йому, що цього разу він помітно ризикує. Абсолютно незнайомий район, кілометрів із двадцять від дому, без телефону (він же не дурний, щоб дозволити просто так забрати в себе мобільний), із поламаною рукою. Це вже не була досить безпечна поїздка до центру серед дня, це був справжній хардкор! Промайнула думка, що він може ніколи не повернутися. І вони навіть не знатимуть, де його шукати! Однак спокуса була надто сильною, тож він прийняв виклик і докладно перевіривши варіанти сполучення, обрав маршрут 509, що вирушав із кінцевої «Метро Політехніка». Попереду була щонайменше годинна дорога. А що там, укінці?

509 Новодвори

Як почувався Колумб, відкривши Америку? Наполеон, побачивши піраміди, чи Гагарін у кабіні корабля «Восток-1», коли вперше в історії облетів довкола земної кулі? Зрозуміло, як... Як Малий, коли його нога ступила на кінцеву «Новодвори». Той, хто сам не пережив такого, не зрозуміє. Була в цьому й гордість першовідкривача, і бажання володіти цим шматком світу. Має ж мандрівник отримати щось за свої труди? Наприклад, участь у ювілейній учті. Міколай роззирнувся, шукаючи очима веселу групу молоді, яка святкує з петардами й феєрверками завершення певного етапу спільної справи.

Він трохи спізнився, але було лише п’ять хвилин по п’ятій, невже свято вже закінчилось? Якщо не рахувати трьох постатей під зупинкою, кінцева була порожня. «QuaietSquad»? Він підійшов, удаючи розгубленого перехожого, який просто хоче перевірити маршрут. Та зблизька ситуація виглядала не дуже весело. Двоє нападників приперли до стінки Кайтека з його школи! Вираз обличчя в того був зовсім не такий переможний, як тоді, коли він конфіскував у Малого палички. Хлопець був до смерті наляканий. Він уже помітив Міколая, ті двоє ще ні.

— Жени бабло давай! — прозвучала врешті пропозиція, від якої неможливо відмовитися. А Малий, замість тікати світ за очі, гукнув, навіть не подумавши:

— Привіт, пацани! Пардон за спізнення, решти бригади ще нема? Чи вони десь застрягли?

Гопники озирнулися й здивовано подивилися на нього.

— Сподіваюся, я не заважаю? — звернувся він до них із виглядом простачка.

Тепер розклад був півтора на два. Та чи це щось змінювало? Навряд. На незнайомців це не вплинуло. Один з них явно зацікавився станом Міколаєвого рахунку, лишивши в спокої Кайтека й без зайвих церемоній запропонував Малому:

— Бабло або куртка!

— Віддай, — неохоче видушив Кайтек.

Однак Міколай, на щастя, не мав при собі грошей, а віддавати куртку не збирався. Він зміряв хлопців поглядом. Той, що переключився на нього, був майже на голову нижчий за Малого, другий на зріст такий самий, і якби не поламана рука, можна було би поспілкуватися.

— Гм, дайте подумати... Чи є в моєму розпорядженні на даний момент якісь фінансові засоби? — він зробив паузу, достойну Жебровського, а ті, наче він говорив не по-польськи, дивилися на нього, як загіпнотизовані. — А по морді давно отримував? — різко кинув Міколай і несподівано змахнув гіпсом. Якось так випадково на його шляху опинилося підборіддя курдупеля. Той схопився за щоку із зойком:

— У-а-а-а-а! — і аж присів від болю.

Вищий схилився над приятелем і тут-таки отримав від Кайтека ефектного копняка. Доки суперники відволіклись на якийсь час і оцінювали збитки, Міколай і Кайтек, не даючи їм часу отямитися, влетіли до автобуса 510, який саме рушав. Двері зачинилися, нападники лишилися на кінцевій, та віддалялася на безпечну відстань, а герої дня знесилено впали на сидіння.

— Дякую, старий! — видихнув Кайтек, однак відповіді не почув. — Ну, що з тобою? — він намагався розговорити Міколая. Та Малий зовсім не рвався підтримувати діалог.

Хлопець щойно тепер усвідомив, що відбулося, і хоч уже було по всьому, саме почав відчувати страх. — Чого ти так насупився? — Кайтек не припиняв спроб порозумітися. — Блін, я й не чекав, що з тебе такий файтер! Оце ми їм настукали!

Міколай продовжував мовчати — він і досі не прийшов до тями. Уперше в житті він на когось напав! Хтозна, чи не вибив тому зубів. Малий почувався жахливо. От чому, питається, він захистив Кайтека? Єдину людину, кому б сам охоче врізав! І до того ж, цілком виправдано. Відповіді на це питання в нього не було. Адже він мав би залишитись осторонь і задоволено спостерігати, як Кайтек отримує від них те, на що давно заслуговує. І тоді справедливість нарешті б перемогла. Щоправда, у такому разі його власна куртка теж опинилася б у небезпеці. Мабуть, у нього не було виходу. Він ні на мить не замислився там, на Новотворах. Кайтек раптово став його дружбаном. З усіма відповідними наслідками.

— Є дві причини, чому я взагалі не мав би тобі допомагати, — сказав Міколай, дивлячись у вікно.

— І яка друга?

— У тебе жахливі черевики!

— Що?! Ти здурів?! Вони крутецькі!

— Вони рагульські! — процідив крізь зуби Міколай.

Кайтек глянув на свої кросівки.

— Може, трішки.

— Трішки?! За якою шкалою?! — Малий уже поволі ставав сам собою, хоч і далі не мав жодного приводу симпатизувати Кайтекові.

— А що ти там робив? — раптом зацікавився той.

— А ти?

— Рахував своїх фанів.

— Небагато ж їх виявилося. Але початки часто нелегкі.

— Звідкіля ти там узявся? — Кайтек не здавався.

— Може, у мене була призначена зустріч?

— І що? Дівчина не прийшла?

— Може, тебе злякалася? Кльові ви чуваки, нічого не скажеш! Через таких, як ви, з дому страх вийти.

— Але з гіпсом це була класна ідея! Придурки надовго нас запам’ятають!

«Сам ти придурок!» — подумав Міколай.

— Слухай. Я не знаю, чому я тобі допоміг, — пояснив він уголос. — Бо так по-хорошому тобі теж не завадить добряче надавати по пиці.

— Сорі, я поверну тобі палки завтра.

— Засунь собі їх, будь такий ласкавий, у дупу! Якщо тобі бракує адреналіну — повертайся назад на «Новодвори»! Я не знаю, чому директорка прикриває тебе, але це факт. Мені-то байдуже, але пам’ятай, що якщо ти при мені ще когось зачепиш, то й тобі дістанеться, ясно? — дуже втомлений цією невірогідною промовою, Міколай устав і пересів на інше сидіння, подалі від Кайтека. Його починало трохи трусити — організм нарешті із запізненням реагував на всю цю історію.

«Блін, я навіть не побачив цієї наліпки! Нізащо тепер не поїду на жодну кінцеву!»


Наступного дня йому й справді повернули палички. Кайтек вибрав для цього найгірший з усіх можливих способів, абсолютно руйнуючи Малому репутацію: він підійшов на великій перерві, дружню ляснув його по спині й оголосив:

— Класно ми вчора погуляли!

Навіть якби в коридорі була лише одна людина, то й так новина розлетілася б по всіх класах, не встигли б вони й кроку ступити. Міколай зіпрів. Палички він повернув, але добре ім’я втратив.

— Не хочеш сьогодні зарахувати кінцеву «Вишнева Гора»? — приязно запропонував Кайтек. «Зарахувати» могло значити що завгодно, окрім того, що значило насправді.

— Не з тобою.

— Подумай.

— Нема про що думати.

— Як хочеш. Я думав, тобі в кайф.

— Було в кайф, доки я думав, що «QuaietSquad» — це адекватні хлопці, які хочуть донести щось важливе. Тоді я б пишався бути одним із них. Але якщо це ти, то єдине, що я можу сказати — мені дуже шкода. Я на це не поведуся. Агітатор із тебе, як з гівна куля. Я зрозуміло висловився?

Кайтек, схоже, не звик до такого стилю спілкування. Він стояв, дивився Малому в очі й тупо усміхався, наче всі ці образи зовсім його не стосуються. А Міколаєва б воля — взагалі б уже закрив це питання. Раз і назавжди. Йому вже перехотілося їздити автобусами, заходити на сторінку Squad-y, раптом усі ці максими здалися йому поверховими й позбавленими змісту. Була в них якась нещирість — тільки тому, що вийшли вони від Кайтека.

Як можна тероризувати школу й красти в учнів майно, а потім їхати в місто й морочити голови людям на зупинках? Хто дав йому таке право?! Це так, ніби Кайтек зі школи й Кайтек зі Squad-y — дві різні людини. А може, так і є? Звичайно! Це все пояснює. Кайтек — такий самий сторонній спостерігач, як і він! І не має нічого спільного зі Squad-ом! Він не спроможний на жодну глибшу думку чи філософію. Він лише прикинувся кимсь іншим, але навіщо? Щоб справити на нього враження? Неможливо. Немає слів, щоб передати його зневагу до Кайтека. І навряд щось ще може на це вплинути. Шкода зусиль. У цьому Малий був упевнений.

— Скажи мені одне, — він повернувся до попередньої теми. — Що ти маєш до Squad-y?

Кайтек стояв і продовжував невинно усміхатися, і за цю дебільну посмішечку Малий охоче б йому врізав.

— «Squad» — моя контора.

— Брешеш!

— Чого б то?

— Бо тобі клепки не стало б!

— Мені приємно, що такий дурень, як я заманив аж на «Новодвори» такого розумаку, як ти! Вдячність вдячністю, але я не збираюся вислуховувати твої образи до кінця життя. Будь такий ласкавий і замовкни вже, бо від слів перейдемо до діла, а поки що я маю фору.

Дзвінок на уроки був чудовим приводом завершити цю дурну розмову. І ось він залунав, виконуючи свою історичну місію.

147 Вишнева Гора

Міколай вирішив, що не варто вдома повідомляти про прихильність, якою його несподівано обдарував найгірший учень школи. Він ані словом не похопився про своє нове зацікавлення, враховуючи що його тут-таки б покарали й контролювали б кожен вихід і повернення додому. А він і так уже майже вирішив припинити цей дитсадок! Майже, бо практично одразу ж перевірив, де ця Вишнева Гора і який автобус туди їде.

Живучи під тиском емоцій, які не полишали його ні на мить, він пропустив повз вуха новину про те, що за місяць, на початку грудня, до Варшави приїздять фіни з Рованіємі, де клас Міхала був навесні. Перед ним маячила перспектива ідіотської дискотеки, і лише це мало наразі значення.


«Кому потрібна така дискотека?!» — стогнав він подумки, підпираючи шведську стінку й невимовно страждаючи. Маленька групка найупертіших похитувалася в центрі майже порожнього спортзалу, проте це не надто заохочувало долучитися до шкільної розваги. Мало того, що ді-джей крутив допотопну музику, то ще й постійно якийсь старанний учитель прибігав і вмикав щойно вимкнуте світло, вириваючи із куняння тих, хто будь-якою ціною намагався таки отримати задоволення.

«Народ і справді виявляє добрячий ентузіазм. Це варто було б урахувати, виставляючи оцінку з поведінки», — думав Міколай, одночасно вишукуючи очима єдину людину, заради якої сюди прийшов. Він міг сміливо ризикнути й ігнорувати дискотеку — його ситуація з оцінкою і так уже була паршива. Однак він збирався таки поговорити нарешті з Меланією. Йому трохи вже набридло постійно вдавати, що він її не помічає. Він хотів би мати друга, а Меланія чудово підходила на цю роль.

Зараз він спостерігав за нею серед зграйки дівчат на протилежному боці залу. Зі світлом чи без, він бачив знайому мініатюрну постать із довгим волоссям, сьогодні зібраним у хвіст. Він не міг запросити її. Тільки б осоромився. Тож чекав на відповідний момент, щоб підійти. Почалася нова пісня, і дівчата перемістилися ближче до центру залу. Але Меланії серед них він не помітив. Де вона могла подітися? Хлопець відчув одночасно і неспокій, і полегшення, адже поки що не потрібно було нічого робити.

«Чому так важко підійти до когось і сказати: “Привіт, це я! Я придурок! Пам’ятаєш мене ще?” Вона це знає, і я це знаю, то в чому ж річ?» — думав Міколай, продовжуючи стовбичити на своєму місці під стінкою й намагаючись прошити очима темряву, бо хтось знову «випадково» згасив світло.

— Добре бавишся? — раптом почув він. У голосі Меланії як завжди пробивалася її фірмова посмішка.

— Ага. Просто супер! — кинув Міколай своїм вічно невдоволеним тоном. «У неї завжди є якийсь привід радіти! Це бісить!»

— Вийдемо в коридор?

— Можна.

Вони проштовхнулися крізь групку танцюючих, що потрохи розросталася, і сіли на лавку. Мовчали, так наче світло, яке горіло тут постійно, раптово збентежило їх. Вони не дивилися одне на одного, бо це теж вимагало зусиль.

— Дехто просив мене запитати тебе про дещо, — сказала Меланія.

— Давай! — буркнув Міколай.

Однак вона не поспішала.

— Погано. Схоже на тяжкий випадок склерозу, — Малий наважився пожартувати. Звісно, він не міг бути упевнений, що вона одразу ж не образиться, але краще вже це, ніж просто сидіти.

— Беата питає, чи ти б випадково не хотів з нею зустрічатися?! — видихнула Меланія.

— Ви здуріли?! — вигукнув Міколай, щиро приголомшений.

— Тобто ні?

— Ні!!! Нехай «Грінпіс» рятує китів! Мене в це не вплутуйте. Крім того... — почав він, але швидко замовк.

— Крім того що?

— Ні. Скажи їй, що... Чорт, я не знаю! Скажи їй, що хочеш!

— Що я хочу?!

— Наприклад.

— Може, ти ще передумаєш? — Меланія будь-якою ціною намагалася виконати свою місію.

— Господи! Ти справді не розумієш?! — він би хотів, щоб ця розмова закінчилась. Щоб вона сама про все здогадалася й не змушувала його більше нічого казати! — Я не передумаю, бо немає про що думати. Зустрічатися з такою коровою?! Не кажи їй цього! Краще скажи, що я зустрічаюся з іншою! — бовкнув він і тут-таки про це пожалкував.

Меланія не розуміла.

— Так?

«Сумне курчатко!» — ніжно подумав Міколай і взяв її за руку. Вона здивовано поглянула на нього. Але цей жест був більш промовистий, ніж тисяча слів, і на щастя, хлопець більше нічого не мусив додавати.

— Та-а-ак? — повторила вона, шморгаючи носом, а в її очах знову загорілися іскри, тільки тепер вони були якісь розпливчасті. — Я думала... думала, що тоді... що ти...

— Ну-у, тільки не плач, Курчатко!

— Коли ти не... я не плачу. Чесно, — Меланія шморгала, а Міколай помітив у дверях спортзалу Беату. Вона стояла й дивилась на них, не надто розуміючи, що відбувається. Утім, щось — може інтуїція — зупинило її. Через секунду вона розвернулася й зникла в темряві.

* * *

— Міхале, прокидайся! — нервувала пані Вербицька. — Пів на одинадцяту!

— Розслабся! — простогнав Міхал з-під натягнутої на голову ковдри.

— Ти ж не плануєш вилежуватися до обіду?! — мати не здавалася.

— Що за дурна манія! Ну, яка тобі різниця? Сьогодні ж немає уроків!

— Ти не маєш чим зайнятися?

— От уже ж! Нікого, буквально нікого з моїх друзів старі не піднімають удосвіта! Батько Томана навіть сказав, що якщо Томана підняти зарано, то він потім увесь день злий ходить.

— А що мені до батька Томана і його сина?! Хай собі сплять, скільки хочуть! Мене цікавиш лише ти. Питання звучить так: тобі справді не потрібно нічого прочитати, нічого вивчити, нічого підготувати?

— Та годі вже! Забий, сьогодні субота!

— І з цієї нагоди ти збираєшся проспати весь день?!

— Так ти мені вже й дала!

— Думаєш, мене це аж так хвилює? Можеш взагалі не вставати! У кожного лише одне життя. Було б непогано, якби юно мало якусь мету. Але якщо твій пріоритет — сон, то спи, синочку. Порох ти вже навряд винайдеш, та на старість принаймні точно не скаржитимешся, що не виспався!

Вона вийшла, а Міхал прокинувся аж під обід.

* * *

Погода в суботу вранці була чудова. Вони сиділи на ґанку будиночка Меланії. Дітлахи десь поховалися, щоб на самоті з’їсти принесене Міколаєм печиво. Коли він вручав його старшій дівчинці, вона подивилася на нього круглими від захвату очима й прошепотіла:

— Це мені? А з якою нацинкою? — але вже розгледіла упаковку й радісно показала братові: «З пилисиновою!»

— Підійде? — сміючись запитав Міколай. Насправді класно було б мати в родині когось молодшого!

— Ага, — неуважно відповіло дівча, розриваючи упаковку.

— Тільки ж поділи порівну! — напучувала сестру Меланія.

— А ти не хоцес? — мала дипломатично спробувала виключити Міколая з поділу.

— Ні, дякую!

За кілька хвилин діти прибігли по вуха замурзані шоколадом.

— Смачно? — спитав Міколай.

— Ага! — вигукнули вони й побігли на газон.

У Міколая були інші плани, ніж глядіти спиногризів. Не для цього він брав проїзний, а Меланії купував пільговий добовий квиток, щоб сидіти тепер під хатою й удавати няньку. Але дівчина не могла піти, бо мами не було. Тому вони сиділи, балакали, їли груші та краєм ока пильнували малих, що гасали по садку.

— Тут так гарно! — глибоко зітхнула щиро зворушена Меланія.

— Ага.

— Ти відчуваєш цей запах?! — захоплювалася вона невідомо чим.

— Угу. Здається, це груші гниють? — відповів Міколай.

— Знаєш, що! — дівчина стукнула його в плече. — Так пахне сад! Правда ж, чудово? У ньому змішалося все: квіти, трава, листя, фрукти й навіть дим вогнища.

— Особливо дим класний!

— Припини!

— Серйозно, запах диму просто бомба!

— Ти глузуєш із мене.

— Де там! Тут гарно.

— Чекай, я маю дещо для тебе, — згадала Меланія й на хвилинку зайшла в дім. — Тримай! — вона вручила йому маленьку кольорову картонку з висушеною чотирилистою конюшиною.

— Що це?! Це справжня? — Міколай не йняв віри. — Це справді мені?! Дякую! Але я не можу її в тебе взяти!

— Я вже давно хотіла тобі це подарувати, але боялася, що ти сміятимешся.

— Ти не можеш її віддати! Тобі теж потрібне щастя! — заперечував хлопець. «Особливо тобі», — уточнив він подумки.

— Не можна мати більше щастя, ніж маю я! — вигукнула Меланія. — Ходімо, щось тобі покажу! — вона встала й попрямувала вглиб саду. Зупинилася біля паркану, присіла й вказала на кущик конюшини. — Дивись.

— Що?! Всі чотирилисті?! — вразився Малий.

— Бачиш? — розсміялася вона. — Я найщасливіша людина у світі!


Міколай не покладався на силу талісманів. Чорні коти, п’ятниці тринадцятого, сажотруси й драбини, чотирилисті конюшини — він завжди висміював такі забобони! Але факт, що після того, як він отримав конюшину, усе почало потроху змінюватися. Хоча, хтозна, може конюшина не мала із цим нічого спільного?

519 Повсін

Пільговий квиток за три сімдесят. Маленький кольоровий шматочок картону з магнітною смужкою. Неймовірно, скільки радості можна подарувати комусь, вручивши квиток на міський транспорт! Міколай любив їздити автобусами. Особливо між годинами пік, коли не було штовханини. Йому подобалося відчуття свободи та одночасного панування над подіями (чи, якщо бажаєте, — над маршрутом), яке охоплювало його, коли хлопець їхав знайомою трасою. Та він уже звик до нього. Тому абсолютно не міг зрозуміти Меланію, яка пищала від захвату, дивилася в усі вікна одночасно й крутилася, наче щойно вмостилася на сидінні каруселі.

— Дивися — качки! Дивися — міст! Ой, Боже — Вісла! Така широка! Поглянь! А ти це бачив?! — не вгавала радісна дівчина. — І ми справді можемо так кататися цілий день?! — захоплювалася вона, а Міколай почувався, наче старий вовк чи провідник у джунглях, якому знайома кожна стежина.

— Цілу добу, — уточнив він тоном знавця.

Вони сідали до кожного автобуса, який під’їжджав першим. Так вони доїхали до Повсіна. Дорогою назад, на Біланові, пересіли на 522-й і поїхали на Редутову. Нарешті, сповнені нових вражень, вони повернулися додому 523-м. Їхня подорож тривала майже чотири години!

— Я ніколи не забуду цієї поїздки! Я навіть не уявляла, що Варшава така велика! — сказала Меланія, коли вони прощалися. — Це було чудово! Дякую! — прошепотіла вона й поцілувала Міколая в щоку.

«Декому так мало потрібно для щастя!» — подумав він.

— Треба буде якось повторити, — кинув він наче досить байдуже, але насправді зрадів, що вона теж заразилася «автобусною лихоманкою». — Тільки не завтра, я завтра знову до лікарні. Може, нарешті гіпс знімуть?

— Справді? Чудова новина! — радісно вигукнула Меланія.

— Ага, — буркнув Міколай і ніжно подивився на руку. — А я саме почав до нього потроху звикати! І чорт, тепер таки доведеться писати контрольні! Я не віддам тебе цим злим лікарям! — промовив він до гіпсу.

* * *

Олівер виявився рожевою кулькою, замотаною в безліч вигадливих дитячих вдяганок, яка пильно стежила за всіма метким поглядом синіх очей. Здавалося, йому до вподоби рух довкола нього, і це спростовувало популярну точку зору про те, що малі діти марудні й часто плачуть. Анжеліка та старий Шмідт обожнювали його, і щойно малий видавав якийсь звук, мчали до нього з найдальшого кутка будинку, брали на руки, гойдали й забалакували.

— Кажу тобі — всі подуріли, — скривися Ґвідо. — Вони ставляться до нього, як до іграшки. А пізніше не буде ані хвилини спокою, бо шмаркач хотітиме все побачити, їздити машиною й дивитися телевізор. А потім ще скаже мені пхатися з ним на боулінг!

— Ну, то принаймні матимеш компанію! — розсміявся Міхал. Він радів, що був лише гостем, а не головним героєм урочистості. Що нікого не тягне на спогади, ніхто не прагне сповідатися із сьогодення, ніхто не вимагає від нього сумувати за тим, що було в Граєві майже рік тому.

Бо Міхал не сумував. Він був готовий, що від нього цього чекатимуть, і на цю оказію приготував кілька красивих і пишних фраз. Щось типу: «Моє серце лишилося тут назавжди». Така банальність кожному приємна, от тільки зовсім не відповідає дійсності. Та Міхал уже давно зрозумів, що людям не потрібна від нього правда — вони хочуть отримати те, на що розраховують. І кожен має власні сподівання. Тому він був готовий піти до Марти. Короткий візит, нетривалий біль. Настільки короткий і несильний, щоб дівчина не встигла розплакатись, а для нього це була б нагода звільнитися від даного колись необачного слова.

Він хотів зробити те, що для нього ніколи не зробила Магда, і через що він найдужче її винуватив. Сказати: «Вибач, але це кінець». Без цього не можна почати все спочатку. Він лише нещодавно зрозумів, що певні речі в житті потрібно закривати однозначно. Часом, звісно, можна зустрітися з рішучим спротивом другої сторони, яка закінчувати не бажає. І що тоді? Так чи інакше, треба спробувати.

Він аж сам собі здивувався. Але це був наслідок багатьох днів і ночей, проведених в очікуванні дзвінка, який так ніколи й не пролунав. Коли він пізніше час від часу зустрічав Магду, цей біль повертався. Міхалові вчувалися в ньому не лише відмова чи спогад, який міг би й далі собі жити, але й питання, на яке він ніколи так і не отримав відповіді. Не потрібно бути видатним психологом, щоб зрозуміти, що Марта могла почуватися так само. Вона на таке не заслуговує.

Того дня Міхал мав малувато часу. Після хрестин і меси в костелі було ще заплановане святкування. Будинок Шмідтів, той, де вони зустрічали Новий рік, знову змушував його думати про Марту. Але останній автобус із Граєва до Варшави традиційно вирушав одразу по обіді. Хлопець поспішав.

І хоч він так усе гарно придумав, і здавався собі таким благородним, великодушним і шляхетним, з Мартою він не поговорив, не виправдався, не закрив раз і назавжди розділ «Граєво». Він узагалі на це не розраховував, але на Короткій ніхто на нього не чекав. Розчервоніла Марта не ховалася за напівопущеними жалюзі. На його дзвінки у двері ніхто не вийшов, тож останні півгодини Міхал провів на лавці перед автовокзалом.

* * *

Досі настрій у Міколая псувався напрочуд легко. У цій дисципліні він був абсолютним чемпіоном світу. З рівноваги його виводило будь-що, він одразу ж підвищував голос, влаштовував скандал, бурчав і на всіх ображався. Матір дивувало, наскільки Малий відрізнявся від завжди спокійного Міхала з його вважай перманентним хорошим гумором. Та якщо Міхал ніколи не дошукувався недоліків у будь-чому, Міколай обожнював терзатися й перейматися, і скрізь бачив лише мінуси. Може, саме тому його так зачарувала постійно усміхнена Меланія, котра завдяки кущику чотирилистої конюшини повірила у власне щастя. А може, і він почав уже вірити в силу свого талісмана?

Цього разу скандалу в лікарні не було. Уявивши собі, що вдома він знову візьме до рук улюблені палички, Міколай терпляче витримав кількагодинне очікування на прийом і нарікав помітно менше звичайного. Йоланта Вербицька вирішила вважати це позитивним, хоч вочевидь короткочасним, симптомом.

— Ну, що ж, юначе, — промовив лікар, розглядаючи рентгенівський знімок. — Схоже, усе гаразд.

— Привіт, пропущені контрольні! — радісно зітхнув Малий.

— А ти, я бачу, ще той зух! — розсміявся лікар. — Добре, але на скейті тепер усе ж із захистом. Ти мене розумієш?

— У мене зовсім інші плани, пане лікарю.

— Які? Тепер, для різноманітності, зламаєш собі ліву руку?

— Я кидаю дошку. Надто дорого вона мені обійшлася.

— Он як! — лікар схвально кивнув головою. — Теж непоганий варіант. Тоді говорити «до побачення» не будемо.

Як і передбачалося, того для до школи Міколай уже не повернувся. Він почувався трохи дивно, наче гіпс йому насправді не зняли. Рука задерев’яніла, особливо в зап’ястку, і це його дратувало. Тому він зайнявся розпрацьовуванням, аби якомога скоріше повернути це худе нещастячко до робочого стану. Нарешті він міг скрізь почухатись, від кінчиків пальців аж по лікоть, і користався цим без упину. Гірше виявилося, коли Міколай спробував узяти палички, а потім — ручку. Видавалося, рука забула все, що колись уміла!

«Ну, що ж, спокійно, дамо їй трохи часу. Усе буде добре! — Міколай думав позитивно. — Найгірше вже позаду!»

* * *

Зміни, особливо дрібні, важко помітити відразу. Тим більше, якщо хтось не має змоги займатися самозаглибленням, бо вчителі побачили його руку без гіпсу і в них раптом ніби відкрилося друге дихання. У всіх одночасно. Міколаєві знання раптом стали питанням державного значення, а зошити — найпопулярнішими збірниками вправ у школі. Масштаби цієї масової істерії не мали жодного об’єктивного пояснення: щойно почався листопад, і до кінця семестру було ще купа часу.

Малий навдивовижу гідно витримував збільшення навчального навантаження. Коли в нього виникали труднощі, достатньо було скерувати погляд до третьої парти в лівому ряду, де тепер сиділа Меланія (вони з Беатою вже не були найкращими подружками), або дочекатися перерви. Меланія всіх заражала хорошим настроєм, а Міколаєві завжди перепадала найбільша порція. І коли в кутку коридору збиралася групка однокласників, яких Міколай не назвав би друзями, але з якими знаходив спільну мову, вона завжди була серед них. Часом, хоч і з безпечної відстані, Малий бачив Кайтека. Він не намагався спілкуватися з ним, та коли їхні погляди зрідка зустрічалися, у них завжди відбивався спогад про події на «Новодворах».

Хоч Міколай старанно приховував від родичів навіть саме ім’я Меланії, однак, трохи мимоволі, він таки запросив її в гості. Вона чогось не розуміла з інформатики, і він вирішив їй допомогти. Байдуже, якою ціною. Зрештою, знайомство й так було неминуче. Малий відтягав цей момент якомога довше, бо просто боявся Міхала: його в’їдливості, жартиків, боявся, що Міхал почне загравати з Меланією й зіпсує їхні стосунки. Бо попри своє несамовите почуття гумору, попри кожну проведену в клубі п’ятницю, Міхал і досі не мав дівчини. А принаймні так казав. Він навіть розробив із цього приводу власну філософію. Мати завжди питала, з ким він іде. І він щоразу називав інше жіноче ім’я. А у відповідь на звинувачення додавав з ангельським виразом обличчя:

— Я ж не якийсь там рекордсмен, щоб двічі підряд зустрічатися з однією дівчиною!

Рекордсменом він точно не був, але ця його невідпорна привабливість могла сполохати Меланію. Так би, напевно, і сталося, якби Міколай не виявив максимальну обережність. Для першого візиту Меланії він обрав день, коли Міхала мало не бути вдома до шостої, і майже впевнений, що брата вдалося перехитрити, Малий запросив дівчину до себе.


— Меланія, яке гарне ім’я! — надмірно захоплювалася мати, коли Малий представив однокласницю.

— Колись мені не подобалося, та я вже звикла, — відповіла Меланія. Вона трохи ніяковіла, але старанно продовжувала посміхатися, зрештою, завжди готова до пестощів Надійна була чудовим приводом не дивитися на пані Вербицьку.

— Ви голодні?

— Звісно! У Меланії мене пригощали смачнючими дерунами, ти, мамо, теж мусиш показати клас! — гукнув Міколай.

— Ну, що ж, схоже, у мене немає вибору. Доведеться засукати рукави.

І все б могло пройти гладко. Меланія вивчила матеріал назубок, вони трохи поговорили про барабани, Міколай показав їй свою карту Варшави, де позначив місця» до яких дістався під час своїх експедицій. І саме в цей момент з’явився Міхал. Він завжди запізнювався: на годину, дві чи три. Цього разу він прийшов на дві години раніше! Оце називається відчувати момент!

— Привітики! — він без стуку зайшов до кімнати Малого, попри те, що мати йому це категорично заборонила. — Ми, здається, не знайомі? — звернувся він до Меланії й одразу ж почав корчити із себе спокусника! Брат трохи вигнув брову й дивився на неї, наче вона якась лялечка із клубу! У цьому весь Міхал! — Я Міхал!

— Меланія.

— Дивовижне ім’я!

— Справді?

— Геть! — Міколай не витримав і кинув у нього подушкою.

— Погляньте-но, і це називається гостинністю! У вільний час доведеться мені зайнятися твоїм вихованням, юначе!

— Ти оглух?! — злився Малий.

— Гей, хлопче! Спокійніше! У тебе гостя! — дорікнув йому Міхал.

— Вали звідси!

— Я хотів лише сказати, — звернувся Міхал до Меланії, — що обід готовий. Просимо до столу!

Якби Вербицькі тиждень думали, що б такого зробити, аби якомога більше збентежити Меланію, то й так не вигадали б нічого кращого, ніж обід із двох страв і десерту, поданий на святковому сервізі й найкращій скатертині, у присутності всієї родини, окрім її голови, котрий традиційно був відсутній аж до вихідних.

Коли Міколай побачив, як усе розвивається, він не на жарт переполошився.

— Мови немає! Ми поїмо в мене!

— Але ж... — несміливо спробувала заперечити мати.

— І на звичайний тарілках! — сердито шепотів він у кухні. — Мамо, не перебільшуй! То були звичайні деруни!

— Я не можу дозволити, щоб ви їли на колінах!

— Раніше це тобі якось не заважало!

— Хіба я ніколи не казала, що їсти слід за столом?!

— Зрештою, у них теж їдять не за столом.

— Але ж так не годиться!

— Краще її налякати, так?! Щоб вона більше не захотіла сюди приходити?! — вибухнув Міколай.

— Ти ж розумієш, що не про це йшлося! — тепер мати була на межі образи!

— Ми поїмо в моїй кімнаті за письмовим столом, добре? — проказав Міколай якомога спокійніше. Було видно, що для нього це дуже важливо.

— Ну, добре, як собі хочеш.

Попри це невеличке непорозуміння Меланія сподобалася Вербицьким, а коли вона наступного дня на інформатиці відповідала, як по писаному, Міколай вирішив запрошувати її частіше. Тобто завжди, коли є можливість уникнути зустрічі з Міхалом. Окрім того, дорогий старший брат більше ніколи не поводився настільки жахливо, як першого разу, що було для нього абсолютно нетипово. Або дав собі спокій, або мав важливіші справи. Зрештою, Міколая це не цікавило.

138 Утрата-Склад

— Мушу повідомити про дуже неприємну подію: у нашому класі з’явився злодій, — сказала класна керівничка, увійшовши разом з учителькою англійської. — Вийміть, будь ласка, усе з рюкзаків.

— Але що сталося? Хтось щось украв? Та ну, у нашому класі?.. — сипалися питання зусібіч.

— Швиденько, дістаємо все з рюкзаків! — квапила їх класна. — З бічних кишень теж. І кладемо на парти. Усе, ясно? Зараз ми з колегою перевіримо кожен рюкзак.

— Але що ми шукаємо?

— Заради слідства я не можу поки що вам сказати. І як? Нічого не забули?

— Пані вчителько! — скрикнула Меланія. — Я знайшла Беатину ручку!

— Де?! — ошелешено вигукнула вчителька.

— У своєму рюкзаку.

— Ти знайшла Беатину ручку у своєму рюкзаку?! Це ж треба! Беатко, подивися, чи це напевно твоя?

Беата підійшла до парти Меланії й узяла ручку.

— Так, моя. Зрештою, вона не може собі дозволити чогось настільки дорогого, — і дівчина зневажливо закопилила губу.

— Добре, тоді решта класу повертається до занять, а Беата й Меланія — прошу за мною.

— Але, пані вчителько... — Меланія намагалася захиститися. — Я гадки не маю, звідки вона в мене взялася!

— Ну, не сама ж застрибнула! — іронічно прокоментувала вчителька.

Міколай спостерігав усю цю сцену й очам не вірив. Він міг дати руку на відсіч, що Меланія нічого ні в кого б не взяла. То яким дивом Беатина ручка опинилася в її рюкзаку? Вони з Беатою вже більше тижня не сидять разом! Що це за дивина?

Меланія зібрала всі свої речі й бліда як стіна, рушила на вихід. Клас, як завжди в таких ситуаціях, розділився на два табори й жваво обговорював справу. Беатина поведінка наштовхнула Міколая на певні роздуми. Було в ній щось дивне. Вона не скидалася на когось, хто щасливо віднайшов дорогу річ і уникнув скандалу вдома. На її обличчі відбивалося не полегшення, а скоріше тріумф, наче вона перемогла в змаганнях зі стрибків у висоту серед школярів. Та тієї миті він був настільки шокований, що не намагався зробити жодних висновків з поміченого.

Беата невдовзі повернулася. Меланії не було до кінця уроку. Коли вона з’явилася на перерві, то вже не усміхалася, повіки їй припухли, і загалом виглядала вона погано. Її оточило кілька дівчат з питаннями, що там відбувалося, та Меланія лише хитала головою й говорила сама до себе:

— Як таке могло статися?! Я не розумію. Я ж не крала тієї ручки!

Міколай обійняв її за плечі й відвів убік.

— Ви з Беатою посварилися?

— Ні, чому?

— Ну, ви вже не сидите разом.

— Це вона більше не хотіла.

— Не переймайся! Головне, що тепер усе позаду.

Меланія заперечливо мотнула головою, ледве стримуючи сльози.

— Ти не розумієш! Мене позбавили прав учня. Завтра має прийти моя мама!

— Але ж ти цього не робила! Не хвилюйся, Курчатко! Я знаю, що ти не винна.

Легко сказати «Не хвилюйся»! Почувши, який скандал вибухнув довкола злощасної Беатиної ручки, Міколай сам не на жарт налякався. Він не уявляв, що може втратити Меланію — тепер! Як це сталося? У чому тут справа?

— Ніхто мені не вірить, розумієш?! Беата сказала директорці, що я живу на ділянках, і я тепер не маю як захищатися! Звичайно ж, я мала мріяти про таку ручку! Я б собі такої ніколи не купила.

— Вредна мавпа! Ні, це не може так закінчитися! Не турбуйся, Курчатко, я не дозволю тебе скривдити! Усміхнись!

— Як мені усміхатися, якщо завтра я можу більше не вчитися в цій школі?! Такий сором! Моя мама цього не переживе!

— Чого сором? Що тебе несправедливо звинуватили?! От побачиш, ми виправдаємо тебе! Ну, витри очка. Усе буде добре!

Та права виявилася Меланія. Її страх був небезпідставним. Як раніше на Міколая, тепер усі вчительські погляди були звернені до неї. Видавалося, що вирок оголошено ще до судового засідання, тобто призначеної на завтра педагогічної ради.

Увечері Малий не знаходив собі місця. Він боявся йти на ділянки потемки, але іншого способу підбадьорити Меланію не було. Коли він розповів про все матері, то пережив чергове розчарування: вона відреагувала дуже обережно. Навіть здавалося, що трохи злякалася. Добре, що в останню мить він прикусив язика й не сказав їй нічого про ділянки. Навряд би вона зрозуміла.

Наступного дня він від самого ранку старався морально підтримувати Меланію. Раз виходило, раз ні. Дівчина дуже боялася зустрічі своєї мами з Беатиною та педколективом. Слова Малого її не переконували.

— Моя мама дуже легко нервується. Вона не вміє промовляти. Скоріш за все, одразу розплачеться. І кого це переконає? А пані Мозул — у шкільній раді. Вона всіх знає, і язик у неї підвішений.

— Однаково усміхнися. Ти знаєш, що коли ти не всміхаєшся, то стаєш негарною?

— Я не маю сили. Чому так просто стати злодієм?! Ніхто мене не слухає. Їх це абсолютно не цікавить! Мені страшно!

— У тебе обов’язково все буде добре. Урешті, ти — найщасливіша людина у світі, ти забула?

— Ти ж розумієш, що це просто така гра.

— Дуже хороша гра. Давай її продовжувати. І будь ласка, більше жодних виправдань!

— Боюсь, я не зможу.

— Ти мусиш! Не дозволяй Беаті побачити твій відчай, вона вирішить, що з тобою покінчено.

— Ти говориш так само, як моя бабця. Вона завжди повторювала: «Пам’ятай, дитинко — чим тобі важче, тим ширше усміхайся! Усмішка має дивовижну здатність зцілювати негаразди».

— От бачиш! Ми будемо боротися й переможемо, обіцяю!

На кожній перерві Міколай старанно піднімав дівчині настрій, та чим ближче було до кінця занять, тим гірше в нього виходило. Він вирішив поділитися з нею своїми роздумами.

— Ніщо не відбувається без причини. Може, якщо ми її знайдемо?..

— Яка причина?! Наші рюкзаки взагалі не схожі! Помилитися неможливо.

— Тоді лишаються зумисні дії, — промовив він більше до себе, ніж до Меланії. І тут згадав переможну посмішку Беати, коли та виходила із класу після виявлення крадіжки. — Я пам’ятаю, як це тоді було. Ти не могла бачити, бо вона йшла за тобою, але Беата виглядала, наче доп’яла свого. Як переможець.

— Вона завжди так виглядає.

— У вас останнім часом не було якихось конфліктів?

— Та де!

— А тоді на дискотеці?

— Я сказала їй, що ти вже з кимось зустрічаєшся.

— А потім вона постійно бачила нас разом. Тобі не здається, що...

— Та ні, ну, що ти! Вона не така!

— Тобто ми знову там, звідки починали, — підсумував Міколай. Йому вже теж було невесело. — Слід визнати: якщо нас не врятує диво, то можна готуватися до найгіршого.

— Подивіться лишень! Ромео і Джульетта за мить до відчайдушного кроку! Яка зворушлива сцена! — Кайтек зі своїм зубоскальством нагодився саме тоді, коли був найменше потрібний!

— Відвали! — бовкнув Міколай.

— Іще чого! Ніжні прощання — мій улюблений мотив у романтичних комедіях, — і далі кпив той, навіть не думаючи лишити їх у спокої.

— Тебе хтось кликав?!

— Ромео ще дуже навіть живий! Мабуть, отрута ще не почала діяти. Я планував зіграти в цій п’єсі роль отця Лоренцо, та якщо я нікому тут не потрібен, то «на все хай буде воля неба»[17]! — Кайтек здійняв руки, іронічно розсміявся й нарешті пішов геть.

— Що йому було насправді треба? — спитала Меланія.

— Без поняття, — Міколай знизав плечима. — Він дуже дивний.


Перед педрадою ще мали відбутися батьківські збори. Міколай упрошував мати, щоб вона стримала вчительку й батьків від прийняття квапливих рішень.

— Зрозумій, Меланія ніколи б чогось такого не зробила. Вона інша. Я... я знаю її краще, ніж інші. Ми... ми багато часу проводимо разом. У неї немає залежності.

— Що ти кажеш, Мікусь?! Залежність?! Що ти маєш на увазі?!

— У неї немає нічого, розумієш?! Навіть дому немає! Вона з матір’ю, сестричкою та братиком живе на ділянках, у такому примітивному будиночку. Вона не може дозволити собі купити автобусний квиток до центру. Але вона завжди усміхається, уявляєш? Ця ручка їй не була потрібна! Це не та дівчина, яка мусить мати кожен гаджет.

— О господи! Про що ти говориш?! — Йоланта Вербицька була приголомшена. — Які ділянки?! Я нічого не розумію.

— Пам’ятай лише, що вона цього не робила. Будь-хто, але не вона!

— Виглядає так, що все свідчить проти неї.

— А чому це всіх треба судити за виглядом?! Скрізь завжди один вигляд! У школі кожен створює імідж. Вигляд важливіший за те, яка людина насправді! Вигляд — це лише вигляд. Чого ти впевнена, що правда виглядає саме так?! — вигукнув Міколай, схопив куртку й побіг на ділянки.

Вони з Меланією чекали до пів на дев’яту. Вклали малих спати, а самі мовчки сиділи й прислухалися, чи не рипне хвіртка. Нарешті повернулася мама Меланії. Вона видавалася змученою, очі мала заплакані. Жінка важко опустилася на ліжко.

— Рішення буде завтра вранці.

У всіх них попереду була жахлива ніч.

160 Таргувек

І як це іноді трапляється в казках, але майже ніколи в житті, справа Меланії та Беати обернулася зовсім несподівано. Майже під кінець першого уроку до класу ввійшла усміхнена, хоч і втомлена, Меланія.

— Вибачте, — звернулася вона до вчительки й сіла за парту.

Схоже було, що справа якось вирішилася. Міколай не міг дочекатися дзвінка. На перерві до Меланії не можна було проштовхнутися, тож він уривками вихоплював її слова:

— Сказала... Нові обставини... Не з моєї вини... Беата сама...

Коли він нарешті витягнув її з натовпу, дівчина ніяк не могла оговтатися. Він просто пригорнув своє курчатко.

— То це таки правда із цим щастям, — промовив він. — Хто б подумав?

Повернення Беати не мало нічого спільного з її тріумфальним виходом. На перерві більшість однокласників взагалі її не помітила. Лише на наступному уроці, коли її місце вже не було порожнім, класом поповзли припущення й перешіптування. Витримати це Беаті було явно непросто, хоч вона й завжди прагнула уваги. Порожнеча, що раптово утворилася довкола неї, була чужою й неприємною. Важко довго витримувати відчуженість усього класу.

* * *

Після уроків, щоб відсвяткувати неочікувану перемогу, Міколай з Меланією поїхали на коротку екскурсію центром. Аж тоді вона розповіла, що відбулося в кабінеті директора.

— Що це за нові обставини? — допитувався заінтригований Міколай. — І коли вони виникли?

— Поняття не маю, але мені це справді байдуже.

— Цікаво, чому Беата одразу не повернулася на заняття?

— Не знаю. Спочатку зайшли вони з мамою, і були там досить довго, а я чекала в секретаріаті. Потім вони вийшли. Беата плакала, а її мама була дуже сердита. Потім зайшла я, почула, що можу повертатися на уроки, оце й усе насправді.

— Тобі не здається, що це дивно? Що такого могло статися вночі?

— Не знаю.

Вони доїхали до кінцевої на вулиці Емілії Платер. Меланія не була настільки схвильована, як уперше. Поклавши голову Міколаєві на плече, вона навіть на хвильку задрімала. Коли вони чекали на якийсь автобус, щоб повернутися додому, Міколай помітив на розкладі одну з давніших наліпок Кайтека. Він показав її Меланії.

ХТОСЬ ЗАВЖДИ

ПОМИРАЄ ЗА ПРАВДУ

2002.06.20

32/105

QuaietSquadVleps

— Жах. Що це?

— Одна із сентенцій отця Лоренцо, — усміхнувся Міколай.

— Кого?

— Якщо я тобі скажу, ти не повіриш.

На зворотному шляху він розповів їй про сюю пригоду з Кайтековими наліпками й про те, що сталося на «Новодворах».

— Це все якось не в’яжеться з ним, — замислилася Меланія.

— Але що саме?

— Ці наклейки, афоризми. Він не з таких.

— Яких?

— Він не такий!

— Звісно! Ми ж знаємо, що він зовсім не такий. Але як тоді вирішити, що з цього полуда, а що правда? — замислено промовив Міколай.


Наступного дня вони несподівано отримали нову порцію підстав для роздумів. На великій перерві до них підійшов Кайтек. Знову із цією своєю гидкою посмішечкою переможця.

— Як справи, мої голуб’ята? Бачу, милуєтеся й горя не знаєте.

— І цього разу очі тебе не підвели, — пам’ятаючи свої вчорашні слова, Міколай намагався бути якомога ввічливішим.

— То як, ми квити? — спитав Малого Кайтек.

— Не розумію.

— Мій борг сплачено?

— Ти можеш зрозуміліше висловлюватися?

— Ще зрозуміліше?! — здивувався Кайтек. — Ну, добре, якщо це так важко зрозуміти: ти допоміг мені, я — твоїй дівчині. Рахунок нічийний.

— Як це ти допоміг? — Міколай і далі не розумів.

— Яка різниця. Одне тобі скажу: щоб заслужити на диво, завжди треба добряче попрацювати. То що, може якась невеличка спільна поїздка на честь перемоги?

— Якої перемоги?! Що ти верзеш?! — Малий починав боятися, що очищенням свого імені Меланія завдячує таємничим зв’язкам Кайтека.

— Та все ж ясно. Це товстуха підкинула їй ту ручку.

— Навіть якщо так, ти не можеш нічого про це знати!

— А якщо були свідки? — Кайтек по-змовницькому підморгнув.

— Хто?! Ти?!

— Всі одразу хочуть усе знати! У мене є свої можливості. То як? Кінцева на Палюху, їдете?

124 Палюх

Меланія не захотіла, а Міколай вирішив, що в цій ситуації час поговорити по-чоловічому. Він домовився з Кайтеком на перший день, що підходив обом — на суботу. Палюх далеко й не має прямого сполучення із Саською Кемпою. Вони мали перетнутися на зупинці «Саська». Доки Міколай збирався на зустріч, його змагало безліч сумнівів, і це одразу вилилося в поганий настрій хлопця. Коли він доїхав до зупинки, трохи запізнившись, Кайтек був уже на місці, і на відміну від нього — збуджений, балакучий і веселий.

— Найкраще доїхати 182-м до Окенця, а потім 124-м до Палюха. Тобто, може, і не найкраще, але так найменше пересадок.

Через кільканадцять хвилин вони сіли до 182-го. Попереду була довга подорож.

— Шкода, що ти тоді на Вишневу Гору не поїхав, у мене була класна фраза, — почав був Кайтек.

— Яка? — неохоче буркнув Малий. Йому це було нецікаво.

— «Із часом маска стає обличчям».

— Або навпаки, — відповів Міколай, дивлячись у вікно. — Звідки ти береш ці свої афоризми?

— Переважно з Інтернету.

— Я вже боявся, що ти сам їх вигадуєш.

— У моєї мами був такий записник. Я колись натрапив на нього, коли прибирав. Потім почав сам збирати фрази. Буває, хтось щось скаже, буває, десь прочитаю — по-різному.

— Навіщо ти це робиш?

— А я знаю? Я ніколи над цим не замислювався. Одного дня я, як завжди, вийшов із дому, сів у перший-ліпший автобус і доїхав кудись, де ніколи раніше не був. Мені це видавалося кінцем світу, і я вирішив: «Треба тут встановити прапор». Графіті мене не вставляє, та саме тоді я захопився наліпками. І в мене був мамин записник. І якось усе так склалося. Коли я клеїв першу наліпку, то відчував такий кайф, серйозно, такий адреналін, наче на банджі стрибнув. А зараз? Зараз, мабуть, уже за звичкою катаюся.

— Колись у тебе закінчаться і зупинки, і кінцеві.

— Я про це не думаю. Щось помирає, щось народжується. Треба бути готовим до змін.

— Чому ти мені це все розповідаєш?

— Може, тому, що ти питаєш?

— А чому ти тероризуєш школу? — Міколай давно готувався це спитати й дуже здивувався, що зробив це на самому початку розмови. Кайтек вибухнув сміхом:

— А ти що, зі служби безпеки?! Нікого я не тероризую.

— Усі мої однокласники тебе бояться.

— Ну, це ж, мабуть, їхня проблема? Ти ось не боїшся.

— Ти крадеш у людей речі.

— Нічого я не краду! — Кайтек щиро обурився.

— Ножик, «Наша Легія», кока-кола, мої палички — по-твоєму, це нічого?!

— Усе, окрім коли, я повернув.

— То й що? Будь-хто інший за таке давно б уже вилетів зі школи.

— Це ж треба, а от мені досі не вдалося! — Кайтек знову захихотів.

— Схоже, для тебе закони інші, ніж для решти.

— Навіть якби я дуже старався, і так нічого б із того не вийшло, повір мені. Є речі на землі й на небі, непідвладні навіть Каетанові Борщевському. Я працюю над цим, та поки що не надто успішно.

— Та ну. Тобі так зручно.

— Та? Хочеш помінятися?

— Ти ж знаєш, що це неможливо.

— На жаль. Могти все — це як не могти нічого.

— Хороший текст для наліпки.

— Ага, тільки я вже його десь використав. — Кайтек замислився, наче намагався згадати, де саме. — Ненавиджу її!

— Кого?

— Свою стару.

— Дурня.

— Усе має бути завжди так, як хоче вона.

— У всіх так. Думаєш, моя інша? — сказав Міколай, але Кайтек пропустив його слова повз вуха.

— І все одразу перераховує на гроші. Бабло! Завжди одне бабло! Вигідно — не вигідно. Дешево — дорого. Заробляю чи докладаю свої? — говорив він сам до себе. — Навіщо тобі були потрібні тоді палички? — він різко змінив тему.

— Просто.

— Тобто пощипуватися?

— Усе трохи складніше.

— Але така примітивна особистість, як я, цього не зрозуміє, так? Ти це хотів сказати?

— Ні, — Міколай не дозволив агресивним інтонаціям Кайтека спровокувати себе. — Зрештою, якщо тобі так уже цікаво: я хотів понтонутися, — визнав він, щоб закрити тему.

— Кожен когось удає, це не гріх. Ти вдаєш ударника?

— Замовкни! — вирвалося в Міколая, може, зарізко.

— Он воно що. То все ж таки я вгадав. Ні, це цікаво. Навіть дуже. Ударник. Гм, узагалі, шкода.

— Чому?

— Я сподівався, ми якось порозуміємось, але ти ще страшенно наївний.

— Чому?! — Міколай не зрозумів.

— Ти повинен знати, що обираєш. Музика — це суцільний обман, — серйозно проказав Кайтек, так наче повідомив йому одне зі своїх найважливіших переконань. Утім, Малого це не злякало.

— Що ти мені розказуєш!

— Ні. Я знаю.

— Та ну.

— Це найпростіший спосіб заморочити дітлахів. Класний риф, побільше диму, стоїш собі на сцені, горлаєш у мікрофон — і ти володар світу. Простіше не буває. Шмаркачі ведуться на все й думають, що це просто розвага, а ти дурманиш їм голови, ще й лаве загрібаєш. Кого турбує музика? Порятунок світу? Душа? Нікого. Їх цікавлять лише дівки й бабло. Так само, як у політиці. Ти справді хочеш бабратися в цьому лайні?! — у погляді Кайтека був якийсь несподіваний, незрозумілий Міколаєві, біль.

— Тобі таки бракує клепки! — кинув Малий, приголомшений цією тирадою. — Хочеш сказати, ти взагалі не слухаєш музику?! Ніяку?! Зовсім?!

Кайтек лише стенув плечима.

— То мені, блін, тебе шкода! — додав Міколай.

— Чому? — Кайтек усміхнувся, наче заперечував.

— Бо ти або глухий, або...

— Або?

Міколай ніяк не міг собі цього пояснити.

— Ні, я просто в це не вірю!


Світ Малою без музики не існував. Його улюбленою справою було слухання дисків, а відколи зняли гіпс — також спроби створити власні панкові композиції, які він записував у програмі «Guitar Pro», напрацьовуючи матеріал для альбому своєї майбутньої групи. Те, що сказав Кайтек, було за межами його розуміння. Усі слухали музику. Ту чи іншу. Не обов’язково панк, рок, хіп-хоп чи техно, смаки є різні, але чорт забирай, принаймні поп чи денс, хоч від думки про таке Малому ставало зле. Щось не те із цим Кайтеком!

— Я думав, що, може, ми якось ще кудись рвонемо разом, — Кайтек перервав незручну мовчанку. — З наліпками чи ще щось вигадаємо. А ти просто чекав, доки знімуть гіпс? Мабуть, тепер... мабуть, знову почнеш репетиції?

— Не почну.

— Чому?

Міколай скривився з удаваною байдужістю.

— Бо в мене барабанів нема.

— Тобто?!

— Тільки хай-хет і малий.

— І палички.

— Отож.

— То чого тобі бракує?

— Усього: бочки, альтів, тома, тарілок... — Міколай прикусив щоку зсередини й задивився у вікно. Він не бачив обличчя Кайтека, що загадкою всміхався. Для нього це була не така вже й погана новина.

715 Янки Ікея

Наліпку вони приклеїли максимум секунд за п’ять. Кайтек і справді вже добре набив на цьому руку. Надруковану на клейкому папері наліпку він приготував ще в автобусі: відірвав захисний шар і клеєм догори злегка затиснув у долоні. На кінцевій досить було на мить спертися на розклад, щоб наліпка пристала до металу чи скла.

Вони роззирнулися довкола. Окрім поблизького аеропорту й літаків, що злітали чи сідали, тут і справді не було нічого цікавого.

— Більшість кінцевих такі, — філософствував Кайтек. — Поняття не маю, що мене ще надихає в цьому. Може, сама їзда автобусами? — роздумував він уголос. Міколай мовчав. — Коли я був малий, вікна нашої квартири виходили на автопарк «Остробрамський», — продовжував Кайтек. — Я міг годинами дивитися, як паркуються автобуси. Я уявляв, що всі вони належать мені, і це я відправляю їх на маршрути. Найкращою розвагою було поїхати автобусом до центру. Машина — це буденність, у нас уже тоді був «Малюк»[18], але автобус — чувак, оце був жир! Закомпостувати квиток, усі ці ритуали. Якось водій пустив мене до кабіни. Повний розрив шаблону! Я їхав з ним від кінцевої «Остробрамська» аж до «Заменецької». Я в житті цього не забуду! Великі машини найкращі! Я завжди хотів стати водієм. Проблема була в тому, що я не міг вибрати між сміттєвозом, автобусом і фурою. Я кілька місяців думав, та врешті автобус переміг. Ці кольорові кнопки відкривання дверей. Зупинки зі своїми назвами й загадковими номерами. Ну, і кінцеві, тобто межі. Спочатку мені здавалося, що це кордони міста, такі собі КПП. Я був шокований, коли побачив, що в місті теж є кінцеві. Та найбільше мене завжди притягувала кабіна. Обожнюю такі тісні приміщення. Сторожки теж нічого, але вони нікуди не рухаються. Добре, досить. Поїхали назад на Окенце. Колись там був непоганий кебаб.

Міколай слухав це все й дивувався. Кайтек зі школи і Кайтек з кінцевої були наче двома різними хлопцями. Малий замислився, чи він так само сильно змінюється в різних ситуаціях. Йому видавалося, що ні, але, можливо, сам він цього не помічав? У Кайтекові його приваблювала якась сила: він ніби й питався — та насправді чудово знав, куди йти, він не вагався — та при цьому складалося враження, що всі його дії — суцільна імпровізація. Дивувало й те, що він без жодних проблем говорив про себе. Міколай завжди вважав, що його думки нікого не цікавлять, і що в них немає ані чогось надзвичайно важливого, ані оригінального, тому переважно мовчав. Коли доводилося, говорив мало. Він волів слухати. Але мистецтво слухати — набагато складніше за вміння говорити. Мало хто здатен слухати. Слухати й розуміти. Слухати — і намагатися почути, що й чому нам кажуть. Слухати, не перебиваючи посеред речення, бо вже й так зрозуміло, про що йдеться. Бо ми ніколи не розуміємо інших до кінця.

Меланія сиділа за столом, спершись підборіддям на долоні, і читала «Сізіфову працю»[19]. Їй лишалося кілька сторінок. Пощастило ж! Побачивши Міколая, дівчина сумно посміхнулася. Та перш ніж вона встигла хоч слово сказати, на гостеві, вимагаючи печива, повисли малі. Він чекав цього, але сьогодні приготував їм ще більшу несподіванку. Перед виходом з дому він склав у рюкзак книжечки й конструктор, які лише займали місце на полицях. Доки їх виймав, очі малих округлювалися все більше. А найдивніше, що дітлахи завмерли, немов чекали на особливе запрошення.

— Може, щось збудуєте? — запропонував Міколай.

— Ходімо, зробимо будинок, — сказала дівчинка братові й висипала кубики на підлогу.

— Дякую, — Меланія ледь ворухнула губами.

Справа була не у вдячності. Міколай просто хотів, щоб у них нарешті було трохи часу побути вдвох.

— Я боялася, ти вже не прийдеш.

— Ми ж домовились!

— Але, здається, на дванадцяту? А вже майже четверта.

— Вибач, якби була можливість, я б подзвонив.

— Нічого. Я рада, що ти тут.

— Я боявся, що ти сваритимешся.

— А я — що з тобою щось сталося.

Він торкнувся її руки. Вона подивилася на нього. У її погляді був лише смуток.

— Що зі мною могло статися? Адже в мене є твоя конюшина.

* * *

Повідомлення називалося «Знищ цього листа» і вже сам заголовок Міхалові подобався. Та настрій дещо змінився, коли виявилося, що під ніком «Піранья» ховається Марта із Граєва.

Хтось мені розказує, що недавно бачив тебе на моїй вулиці. Я знаю, що це дурня, тому викинь цього листа в кошик. Марта

І все. Як на неї, це більше, ніж багато. Вона, певно, смертельно ображена. Після канікул він зник і два місяці не подавав ознак життя. Вона точно не повірила, хто б їй про це не сказав, що він був у неї і, як придурок, п’ятнадцять хвилин стирчав перед хвірткою. Який висновок вона могла зробити? Що його там взагалі не було. Він би подумав саме так. Нарешті стара Садовська, її мати, буде втішена. «Я ніколи не подобався цій гарпії!

І якби йшлося лише про Марту, Міхал міг би й виконати її прохання. Але трохи через нудьгу, а ще більше через вроджений дух протиріччя, він відписав.

141 Боксерська

Короткі, оповиті сірістю листопадові дні не надто відрізнялися один від одного. Удома постійно тільки й говорилося про те, що скоро приїде група юних фінів з Рованіємі. Клас Міхала був у Фінляндії у травні, і тепер мав відбутися зустрічний візит. Варіантами перестановки меблів і безкінечними меню мати мордувала всіх навіть під час найкоротших розмов. Міколай уже від цього втомився: один фін, а стільки клопотів. Адже решта класу меншатиме по інших родинах. То чого так панікувати?! На щастя, на ці кілька днів Міхал віддасть гостеві свою кімнату, а сам спатиме на дивані у вітальні.

Під кінець місяця у Вербицьких почалося «велике фінське прибирання». Мати пилососила й чистила кожну річ, кожну найменшу дрібничку так, наче готувалася до перевірки санепідемстанцією. Плюс у цьому виявився лише такий, що вислизнути з дому стало простіше, ніж зазвичай. Звісно ж, у рідкісний вільний від різноманітних додаткових занять час, оскільки Міколаєві тепер доводилося бігом усе надолужувати, зокрема англійську, аби вчасно зарахувати семестр.

Мало того, що вільного часу в нього стало помітно менше, його ще й доводилося розподіляти між людьми, які щиро одне одного не терпіли: Меланією і Кайтеком. Меланія терпіти не могла Кайтека й беззастережно вірила всім найгіршим пліткам, що кружляли про нього в школі, навіть якщо ті й були повністю висмоктані з пальця. Вона так і не повірила, що це йому вона завдячує тим, що її не вигнали. Дівчина мала підозри, що Міколай з Кайтеком вигадали історію про всемогутню матір та її розмову з директоркою, щоб виправдати свої чимраз частіші поїздки на чергову кінцеву. Чоловіча дружба кинула тінь на те, що почалося між ними раніше, і піддала їхні почуття важкому випробуванню.

Кайтек платив Меланії тією ж монетою. З його точки зору, вона була звичайною дурненькою гускою, яка заважала втілювати щось важливе — зі свого боку для Кайтека це теж було абсолютно нове відчуття. Між ними у відчаї метався Міколай, і цієї ситуації він уже мав досить.

На додачу, у класі теж стало якось невесело. Так, наче всі раптом довідалися, що відбувається, і конче хотіли дати йому зрозуміти, що вони на боці Меланії. Міколай не хотів пояснювати їм усім і кожному зокрема, що вони не знають Кайтека, що вони не намагалися зрозуміти його, що вони повірили оманливій зовнішності, і що в них з Меланією чудові стосунки.

Тож приїзд фінів припав на найвідповідніший момент, бо Міколай зі своєю непоганою англійською став з подачі Міхала одним із перекладачів. Зрештою, Алексі, котрий поселився у Вербицьких, виявився класним хлопцем, а до того ж гітаристом-любителем. Вони з Міколаєм мали спільних музичних ідолів, фін привіз із собою гітару й не глузував з Малого, що в того лише пародія на ударну установку. Він охоче слухав на комп’ютері його композиції та доброзичливо їх коментував! Щоправда, цей дурень Міхал заявив, що в цьому випадку ввічливість узяла гору над розумом, але скоріш за все, він так говорив через заздрість. Алексі також показав Міколаєві кілька гітарних акордів, дозволив потренуватися на власному інструменті й переконав його разом зіграти гітарно-барабанний дует. Щоправда, гітара в Алексі була акустична, але Міколай і так був на сьомому небі.

Одним із пунктів програми перебування фінської молоді в Польщі була зустріч з молодими польськими лютеранами, екуменістична меса для католиків і євангелістів, а також спільний концерт колядок. Концерт було заплановано на шосте грудня. Міколаєві ця дата абсолютно не підходила, бо відволікала увагу родини й гостей від його іменин, які зазвичай святкувалися досить бучно. Та оскільки програма концерту також передбачала рок-музику, після тривалих умовлянь Малий таки погодився взяти участь у службі.

Як же він здивувався, коли мати припаркувалася на площі Малаховського! Стало зрозуміло, що костел, у якому відбудеться меса, — це костел Святої Трійці! Міколай одразу згадав своє перше самостійне прогулювання, дивного старенького та очікування на просвітлення, якого так ніколи й не дочекався. Він би хотів поділитися цим із кимось, але не міг, бо довелося б відкрити забагато правди про себе. Зрештою, усі були зосереджені, та одночасно відчувалося збудження, яке зазвичай супроводжує прем’єри. А це мала бути неабияка прем’єра: програму концерту укладали через Інтернет, і музиканти жодного разу не репетирували, бо не було часу! Звісно, кожна сторона давно готувала свою частину виступу, важко було лише скоординувати обидві групи.

Увечері храм виглядав зовсім інакше, ніж тоді, коли сонячне проміння світило крізь вітражі й надавало йому легкого, майже веселого вигляду. Сьогодні, теж яскраво освітлений, наповнений говіркою молоддю, костел видався Міколаєві поважним і замисленим.

Служба тривала досить довго. Потім була перерва, під час якої музиканти обох країн, які мали невдовзі виступати, зайняли свої місця на галереї. Міколай подивився вгору, шукаючи очима Алексі. Мати й Міхал дуже здивувалися, коли Малий, ні перед чим не зупиняючись, як у трансі, почав проштовхуватися на хори. Він не думав про наслідки, він просто повинен був це зробити! Хлопець діяв під впливом внутрішнього імпульсу, якому не міг опиратися.

На щастя, у костелі ще тривала підготовка, і Малий видавався учасником концерту, який заґавився. Опинившись на хорах, він якусь мить поглядом обшукував учасників.

«Оце було б смішно, якби я помилився!» — майнула панічна думка.

Однак він не помилився. Вони стояли поруч і жваво розмовляли. Щойно тепер Міколаєві стало ніякою, бо його помітили й мовчки приглядалися до нього, наче напружено пригадуючи хлопцеве обличчя.

— Добрий вечір! — сказав він.

— Добрий вечір! — першим озвався старенький, із яким Міколай познайомився кілька тижнів тому під час свого першого прогулу. — А що ти тут робиш?

— Я тут із братом. Це його клас приймає фінів.

— Он юно що! Це ж треба, яка зустріч! У такому разі, познайомся з моїм онуком, — він вказав на хлопця, із яким щойно говорив.

— А ми вже знайомі! — із усмішкою повідомив Міколай і звернувся до хлопця: «Я нарешті зможу повернути тобі гроші. Палички «Гладек» за вісім злотих, «Риф» на площі Конституції. Ти мене ще пам’ятаєш, Макар?»

— Звісно. Як справи? — Макар усміхався так, наче в цій зустрічі не було абсолютно нічого надзвичайного.

— Нормально.

— Тихше! — увірвав їхню розмову дідусь. — Увага! Починаємо!

Він указав на одного з учасників концерту, рухаючи руками, як диригент. І тоді залунали перші такти колядок. Макар і справді брав участь у концерті. Він грав на гітарі й співав. У нього був цікавий характерний тембр. Він міг би співати панк-рок.

Міколай сів на підлозі в кутку. Він ще ніколи не почувався таким щасливим! Також він не підозрював, що це був лише початок дуже довгого й щедрого на несподіванки вечора. І важко сказати, яка з них була найважливішою.

Після концерту всі поїхали винайнятим школою автобусом до ліцею Міхала, на дискотеку для молоді та бенкет для дорослих. Це був останній день перебування фінів у Варшаві. На них чекала важка дорога назад, але забава тривала до півночі.

Міколай ані на крок не відходив від Макара. Вони говорили про музику, обмінювалися назвами груп та улюблених альбомів: «The Ramones», «Green Day», «Goldfinger», «Sex Pistols», «NOFX», «Social Distortion». Та серед них прозвучала й рідна «Відкрита рана». Міколай особливо захоплювався гітаристом гурту, ветераном польського року Борщем.

— Борщ даватиме майстер-клас в «Рифі», може, сходимо? — раптом запропонував Макар.

— Звісно! Цікаво, чи там ще висить моє повідомлення для тебе? — уголос роздумував Міколай.

— Яке повідомлення?

— Мій контакт у комунікаторі, бо я давно хотів повернути тобі ті гроші.

— Та ти жартуєш!

— Ні. Я думав, ти відгукнешся.

— Я давно не був у «Рифі».

— А в тебе класний дідусь.

— До речі, звідки ти його знаєш?

— А-а-а, довга історія...

Майже об одинадцятій мати відвезла дідуся з Макаром на Садибу. Цього разу Малий подбав про те, щоб взяти контакти приятеля. Зрештою, вони вже й так домовилися зустрітися. Майстер-клас Борща було заплановано на найближчі вихідні. Гітара не була інструментом Малого, але він відчував, що завдяки Макару він почне нарешті наближатися до мети.


Коли вони десь о першій ночі повернулися додому, через безліч вражень Малий устиг забути, що саме добігає кінця день його іменин. У дверях їх радісною посмішкою привітав Кшиштоф Вербицький.

— Усього найкращого, синку!

Міколай пригорнувся до батька, так ніби йому знову було чотири.

— Дякую, тату! Добре, що ти приїхав!

Вони увійшли до квартири й посідали у вітальні, розповідаючи батькові польською та англійською події того дня. Шкода було прощатися з Алексі та симпатичними фінами, чий приїзд так змінив їхнє усталене життя. Вони жваво розмовляли й уже планували спільні канікули. Наближалася друга, а нікому не хотілося спати. Однак виїзд фінської групи було заплановано на дев’яту ранку, тож урешті-решт Йоланта Вербицька рішуче наказала всім іти відпочивати.

Міколай не кваплячись пішов до своєї кімнати, а через кілька хвилин вилетів із радісним вереском. Усі, окрім батька, приголомшено дивилися на нього, а хлопець, неначе дорогоцінний трофей, тримав на витягнутих руках стільчик: три короткі металеві ніжки, прикріплені до металевої трубки, а на ній — трикутне, обтягнуте шкірою, сидіння.

— Люди! Дивіться! Блін, це ж справжній «Мапекс»! — горлав він і вимахував стільчиком. І хоч йому було трошки соромно, хлопець не зміг стримати сліз.

108 Площа Трьох Хрестів

Коли в чиємусь житті з’являється нова людина, решта змушені трохи посунутись, щоб звільнити місце. Це рідко минає безболісно. Зненацька Міколай виявив, що став заручником. Він уже не належав сам собі, бо кожен мав до нього якісь претензії! Вільний час хлопець розподіляв тепер між трьома, а не двома людьми, і відчував, що навряд йому колись удасться опанувати це вміння.

З одного боку, добре, що всі раптом хочуть із тобою бачитися, що ти для них важливий і що всі рахуються із твоєю думкою. При цьому із другого боку — усе це викручування, лавірування, виправдовування браком часу псує задоволення від перебування в товаристві того, хто саме зараз поруч, і змушує думати про того, кому довелося відмовити! Зрештою ти заплутуєшся, і настрій псується. Рано чи пізно хтось зорієнтується, що твої заняття з англійської чотири рази на тиждень чи походи до лікарні на реабілітацію — це все брехня й відмазки. І що тоді?

Але Міколай не міг і не хотів приховувати свого захоплення Макаром. Тепер, коли він нарешті його віднайшов, то був готовий їздити на Садибу ледь не щодня й ділитися з ним кожною думкою, а також розповідати про нього кожному охочому слухати. Але ніхто такого бажання не виявляв. Ну, хіба що матір, яку явно зачарував Амадей Волинський. Вона казала, що старенький нагадує їй мудрих китайських учителів з американського кіно, про що Малий якось досі не замислювався.

Нікого іншого його розповіді не цікавили.


Ані Меланії, ані Кайтекові він не повідомив про конкурента. Міколай старанно приховував від них спілкування з Макаром. І звичайно ж, нічого не сказав їм про гітарний майстер-клас у «Рифі», припускаючи, що ця ідея нікого не надихне. Меланія все частіше гляділа малих, бо її мама знайшла якийсь підробіток, а Кайтека будь-яка згадка про музику виводила з рівноваги. Зате в нього були афоризми та ще кілька не відвіданих кінцевих. Іноді Малий їздив з ним, але вже радше з почуття обов’язку. І йому було соромно перед самим собою, бо Кайтек йому навіть подобався, той інший Кайтек. Він відчував, що якби не було Макара, він би міг би пізнати його ще краще. Однак у його житті з’явився Макар. Це не могло бути випадковістю. Ні, це було втілення найзаповітніших мрій. І Малому вже не хотілося нічого змінювати.


— Борщ — найкращий сучасний гітарист, скажи?! — захоплювався Макар, коли вони виходили з «Рифу» після майстер-класу. — Він геній! Ці його соло увійдуть в історію! Застрелюся з віника! Я взагалі ні на що не здатен! — збуджено гарячкував він.

— Припини! Не засмучуйся. Ти ж он скільки всього вже вмієш! — намагався втішити його Міколай. Йому теж сподобався виступ Борща, але гітара — не його інструмент, тому він спокійніше сприймав почуте.

— Я в житті так не гратиму. Це Гімалаї. Туди я ніколи не видерусь!

— Частіше це повторюй, тоді точно збудеться!

— Поїхали на Садибу, що скажеш? Я мушу одразу спробувати, щоб не забути! — і Макар на уявному інструменті зобразив кілька акордів, що він запам’ятав з майстер-класу.

Це видавалося майже неможливим, та коли вони приїхали на Садибу, хлопець схопив гітару й повторив усе так, наче давно це репетирував.

— Будуть з нього люди, — підморгнув Міколай дідусеві Амадеєві.

— Йому є в кого вдатися! — посміхнувся у відповідь старенький.

— Ну, але ж ви радше клавішних, — зітхнув Міколай, маючи на увазі орган, на якому дідусь Макара грав у костелі.

— Ну, то ж будете набирати групу, не забудьте про мене.

— Нема питань. На бек-вокал теж?

— Ще б пак! Ніхто не зрівняється зі мною в бек-вокалі. Я співаю на три голоси одночасно.

— Піде. У нас є гітара, ударні і клавішні. Чорт, нам бракує лише басиста!


Міколай повертався додому в напрочуд піднесеному настрої. Він щойно озвучив те, що слід було давно сказати й зробити дороговказом на майбутнє: їм з Макаром потрібно створити групу! І якомога швидше! Може, вийшло б купити якусь ненову установку в Інтернеті? Тепер, коли його рука майже повністю відновилася, нема чого відкладати. Поринувши в ці думки, він не помітив, що з передніх сидінь хтось уважно на нього дивиться.

— У тебе вигляд, наче ти щойно повернувся з першого побачення зі своєю любкою! — зачепив Малого Кайтек.

— На жаль, цього разу ні. А ти звідки вертаєшся? — Міколай не збирався сповідатися.

— З оборудки.

— Ти на Садибі клеїв? Я не помітив.

— Ні, я «соляри» фоткав.

— Ти був у солярії?!

— Ох, тобі ще вчитися та вчитися. «Соляриси»[20] фотографував. Я ж казав, що треба потроху переходити на щось інше.

— Один? Ти хочеш, щоб на тебе знову хтось напав?!

— Ну, ти ж сьогодні, буцімто, не мав часу?

— Не мав, сорі, мусив дідуся навідати, — Міколай брехав як по нотах.

— Відколи це в тебе дід у Варшаві? — здивувався Кайтек.

— Це такий прийомний дідусь, колись я вас познайомлю.

— І звуть його, мабуть, Меланія Яктамдалі?

— Ну, дуже вже смішно, чесне слово. Як тобі так цікаво, то його звуть Амадей Волинський.

— Фантазія тебе не підводить, друже. Кого ти хочеш надурити?!

— Серйозно, — буркнув Міколай, хоча й сам відчував, що правда в цьому випадку звучить абсолютно неймовірно. — Він органіст в євангелістсько-аугсбурзькому костелі.

— О господи, та припини вже! Окей, ти віддав перевагу якійсь дівулі замість мене. Але не принижуйся хоч до такої примітивної брехні. Дідусь-органіст! Пригальмуй трохи зі своїми вигадками, бо я не встигаю за тобою!

Вони розсміялися в унісон, кожен із власних думок.

— Ти купував щось на інтернет-аукціонах? — Міколай різко змінив тему.

— Ні, але продавав. А що ти шукаєш?

— Поки нічого, бо в мене бабла нема, але коли мені виплатять відшкодування за руку, то, може, куплю штатив під тарілку? Мама казала, що вона мені віддасть усі гроші зі страховки.

— А скільки їх буде?

— Не знаю, три-чотири сотні? Мені саме подарували стілець. Я розумію, що це не твоя тема, але він кльовий, повір мені! Справжній «Мапекс»! Регулюєш висоту під себе. Серйозно, як хочеш. Тільки сідати й грати. А який м’якесенький!

— Ех, малий-малий! Щось ти надто захоплюєшся!

* * *

Грудневі батьківські збори дали Йоланті Вербицькій багато підстав для роздумів. Виявилося, що хоч Міколай страшенно пащекуватий, але цілком непогано дає собі раду. Натомість Міхал останнім часом рідко навідує школу. Він уже давно побив попередній рекорд відсутності на уроках без поважної причини й не збирався зупинятися на досягнутому, піднімаючи планку для наступних поколінь. Його оцінки, зокрема з математики, виглядали просто жахливо, і якби йшлося не про півріччя, цього було б достатню, щоб почати серйозно хвилюватися. Походи на збори, де можна почути хіба в’їдливі коментарі із приводу своїх педагогічних здобутків, особливого задоволення не приносять. Мати була в розпачі, у неї вичерпалися всі раціональні аргументи на кшталт: «Подумай про випускні!» або «Чим ти займатимешся в житті?». Неквапом повертаючись додому, вона схилялася до силових рішень — останнього засобу в батьківському арсеналі.

«Добре, що принаймні Міколай знає, нащо ходять до школи», — втішала вона себе цієї невеселої миті, і хоч спочатку план був інакшим, Йоланта вирішила нагородити молодшого сина за спокій та гордість, з якою вона отримувала від учительки листок з його оцінками. На захист Йолі слід додати, що пережити двоє зборів за два дні — це травма на рівні пломбування зубних каналів без анестезії. Тож не варто дивуватися, що на короткий час нещасна мати втратила контакт із дійсністю.

— Міха-а-а-а-а-а-ал!!! — так звучав початок першої з хороших новин, коли Йоланта Вербицька переступила поріг квартири. Та адресат не повзав на колінах біля вхідних дверей, не вимолював помилування, склавши долоні, не драїв унітаз голіруч найїдкішим із засобів типу «від каміння та іржі».

Її ледь не трусило. Мати зняла пальто й відкрила двері кімнати своєї майбутньої жертви. Він озирнувся з міною «господи-я-такий-зайнятий», яка, може, і ввела би в оману когось недосвідченого.

— Це що таке-е-е-е-е?!! — прозвучала друга з хороших новин. Аркуш з оцінками (середнє арифметичне легше дотягувало до двох цілих п’яти десятих) та з відсутностями без поважної причини (у рекордній кількості п’ятдесят три) ліг на стіл.

— Так? — запитало втілення синової покірності, схвильовано тріпочучи віями.

— Ти що, геть із глузду з’їхав?!!

Міхал уважно подивився на аркуш, так наче це була цікава, хоч по суті мало важлива новина, а сам він аж ніяк не збирався благати про помилування.

— Матусю, розслабся! — промовив він тоном, від якої тиск у неї підскочив ще вище, якщо таке було взагалі можливе.

Йоланта Вербицька усвідомила свою повну, абсолютну і ні з чим незрівнянну поразку. Вона думала лише про помсту. А оскільки помста найкраще смакує холодною, вона розслабилась. Тобто так їй тоді здавалося, адже Йоля не придушила його в нападі люті, не вирвала його серце, не видряпала очі, щоб їй хоч на секунду полегшало. Вона залишила свого первородного сина Міхал а із плодами його праці, які він сам і пожинатиме.

Вона пішла на кухню й зварила міцну каву. Лікар би за голову схопився, але в неї були пом’якшуючі обставини. Із чашкою в руці й поглядом, від якого кров стигла в жилах, та зародком ідеї в голові, Йоланта Вербицька покликала сина молодшого.

— Мікусь?

Материн голос потонув у потужному потоці панку, що лився йому до вух з навушників плеєра. Конкурувати з «The Ramones» було непросто, та їй якось вдалося перемогти. Коли через якийсь час Міколай з’явився у вітальні, вираз його обличчя не надто заохочував до розмови.

— Що таке?!

— У мене є для тебе новина.

— Яка? — здивувався Малий. Адже це був вечір новин для Міхала.

— Ти отримаєш відшкодування.

В очах Міколая спалахнула іскра зацікавлення.

— Скільки?

— Тисячу шістсот злотих, — це була третя хороша новина за день.

— Скільки?!!

— Тисячу шістсот злотих. Тато платить за нас дуже великі внески.

— Оце так!!! Справді? Так багато?!! — Малий не міг повірити у власне щастя, а Йоланта Вербицька не могла повірити, що вона таким дурним чином використовує одного сина в боротьбі проти другого.

— А коли мені його виплатять?

— Не знаю, мабуть, невдовзі.

І тоді тиск у неї раптово вирівнявся, а право голосу перейшло до розуму. Та вже було трохи пізно. Ну, що тепер — є, як є.

— Що ти зробиш із такою великою сумою? — поцікавилася мати, з останніх сил чіпляючись за надію на диво. Міколай такий розсудливий. Він точно не вчинить нічого нерозумного.

— Ну, як що?! Мамо?! — ласкаво відповів матусин синок. — Звичайно, що куплю барабани!!!


— Установку? — почула вона в телефоні чоловіків голос. Міжнародні дзвінки навіть о такій порі коштували шалені гроші, але Йоланта Вербицька мусила нарешті трохи випустити пару. На жаль, вона помилилася адресою. Чоловік не розділив її побоювань. — Принаймні нам не доведеться витрачатися, — зрадів він.

— Добре тобі казати! Він же хотітиме грати на цій установці!

— Я думаю.

— Але вдома?! У нас удома?!!

— Зараз він теж грає. Чого ти так переймаєшся? Це ж лише пара барабанів і тарілок, Йолю, дай спокій.

— Ти нічого не розумієш! Тебе немає весь тиждень, а мені доводиться це вислуховувати! Відколи йому зняли гіпс, він знову щодня грає! Сусіди нас колись лінчують, але буде пізно. От побачите, ви ще згадаєте мої слова, але шляху назад вже не буде!

Сльозливі інтонації матері виманили до вітальні дуже-уважного-старшого-сина.

— Що сталося? — коротко спитав він і позіхнув.

Покинута всіма без співчуття, Йоланта Вербицька, хоч це й було абсолютно нелогічно, спробувала віднайти братню душу принаймні в Міхалові. Адже він не така вже й погана дитина.

— Міколай хоче купити ударну установку!

— А грошики з неба впадуть?

— Він отримав страховку.

— Скільки?

— Тисячу шістсот.

— Скільки?!!

— Я ж сказала!

— Тисячу шістсот?!! — Міхал ритмічно бився головою об одвірок. — Я мушу щось собі зламати! Конче! Хто прийде і щось мені переламає?! Хе-е-елп!

183 Зелена

Випав сніг. Ніби нічого дивного, у грудні таке трапляється. Особливо напередодні новорічних свят. Чимраз рідше, але на цій географічній широті ще бувають сніжні зими. Міколай існував у такому самозабутті, що це практично пройшло повз нього, він навіть не змінив осінніх спортивних черевиків на тімберленди, яких не любив. Він щодня заходив на allegro.pl, але йому не вдалося знайти жодної пристойної пропозиції продажу барабанів, якість яких відповідала би бажаній ціні. Пропоновані установки були або надто дорогі, або надто побиті життям, і це аж ніяк його не радувало. Він почувався незручно з такою кількістю грошви, яку не міг виміняти на омріяний інструмент. Він знову почав бувати в «Рифі» й роздумувати про купівлю нової установки. Та грошей йому вистачило б у кращому випадку на її половину. А ще щось ламати він не надто хотів. Це підходить недосвідченим.

Окрім того, Меланія, яка завжди гарантовано піднімала йому настрій, як на зло вже третій день не з’являлася в школі! Міколай вирішив перевірити після уроків, що там насправді сталося. День не був сонячний, але, певне, через перший сніг, видавався якимсь світлим і сяючим. Доки Малий ішов вулицею, було ще нічого, та коли проліз крізь діру в паркані й опинився на ділянках, він відчув себе справжнім полярником. У нього одразу ж промокло взуття і стало якось неприємно. Він із ніжністю згадував теплі тімберленди, що марнувалися в шафі. Ну, добре, потрібно тримати марку!

Сподіваючись побачити, як у саду гасають малі, Міколай заздалегідь зліпив велику сніжку. Але навколо будиночка було тихо. До порога не вели протоптані в снігу сліди — спочатку це здалося йому дивним, а потім занепокоїло.

— Меланія! — гукнув він, трохи стривожений, і підійшов до вхідних дверей.

Він боявся, що вони виявляться зачиненими. Так і було, однак коли він постукав і посмикав клямку, всередині почулося тихе шарудіння, а за мить з’явилася Меланія. Вона була перелякана, змерзла, заплакана й уся тремтіла.

— Я думала, ти вже ніколи не прийдеш! — розпачливо скрикнула дівчина.

Він увійшов і причинив за собою двері. Усередині було не набагато тепліше, ніж на вулиці. На дивані, прикриті ковдрою й пледами, лежали дітлахи. Побачивши його, дівчинка лише поцікавилась:

— Ти приніс печиво?

Хлопчик узагалі нічого не сказав.

— Що відбувається?

Меланія тихо схлипувала.

— Де ваша мама? — спитав Міколай.

— їй довелося поїхати в село, далеко, вона мала повернутися вчора. Я не знаю, що сталося. Малі похворіли, у них висока температура, я не могла навіть вийти, щоб купити якісь ліки чи їжу. Окрім того, закінчився газ. Міколай, як добре, що ти прийшов! — Меланія знову вибухнула плачем.

— Добре, напиши швиденько список, що вам потрібно. І ні про що не турбуйся. Чому тут так холодно? — він сів на ліжко коло дітей. — Як справи, чемпіоне?

Хлопчик розкашлявся, і Міколай зрозумів, що треба поспішати.

— Це все, що в мене є, — Меланія простягнула йому двадцять злотих.

— Не хвилюйся. Я скоро буду! — він рушив до дверей.

— Міколай! — гукнула вона. Малий озирнувся, думаючи, що подруга щось згадала. — Не барися, будь ласка... — додала вона тихіше, немов соромлячись власних слів.

— Звісно! Як блискавка — туди й назад! — він поцілував її у щоку й вибіг.

На вулиці він згадав про газ. Повернувся по балон. Як це все організувати? У якій послідовності? Що найважливіше? Міколай вирішив, що спочатку лікар. Де взяти лікаря? Звичайно ж! Лікар Кароляк мешкає на Африканській. Але його номер телефону вдома в маминому записнику. Ну, що ж, може, він себе не викаже, а лікар Кароляк — це найкраще рішення. Зрештою, будуть ще потрібні гроші на газ. Візьме з відкладених на установку. Йому й так не вистачає на цілу. Але де наповнюють такі газові балони? Він забув спитати. Добре, неважливо. В Інтернеті має бути. Він не вертатиметься, бо вже під будинком.

Міколай на секунду забіг до себе. Відмовився від обіду. Швидко перевдягаючи мокрі шкарпетки, він укладав план. Спочатку подзвонив лікареві. На щастя, той був удома. Лікар знав наймолодшого Вербицького від народження: жодна застуда не минала без його візиту. Після стількох років, адже він також лікував Міхала, лікар Кароляк був, уважай, другом сім’ї. Щоби приховати все від матері, хлопець сховався зі слухавкою в туалеті.

— Пане лікарю, у мене досить нетипова справа, — почав він, трохи затинаючись. — Я б хотів викликати Вас додому.

— Не бачу в цьому нічого незвичайного. Окрім того, що зазвичай це твоя мама телефонує. А що? Ти підхопив грип?

— Не я, а брат із сестрою моєї подруги.

— Яка адреса?

— У них немає адреси.

— Я не розумію.

— Вони живуть на ділянках. Але ви не хвилюйтеся, я заплачу за консультацію. Це порядні люди, не якісь там покидьки, діти ще дуже малі і в них, здається, висока температура. Ми мусимо їм допомогти, бо їхня мама поїхала, а Меланія лишилася зовсім сама.

— Добре, як мені їх знайти? Які це ділянки?

— Давайте зустрінемося на зупинці коло «Лятавця», я проведу вас.

— О котрій?

— За півгодини?

— Добре.

Трохи заспокоївшись, Міколай набрав Міхала. Але телефон цього засранця, звичайно ж, виявився вимкнутим! Як завжди, коли брат був потрібен! Хто б іще міг допомогти?!

— Що там? Маєш бажання вирушити на невеличку екскурсію? — запитав Кайтек, побачивши на екрані мобільного, хто дзвонить.

— Ти вдома?

— В автобусі.

— Ти не знаєш, де наповнюють газові балони?

— Без поняття.

— Ти вільний?

— Збираюсь поїсти.

— Обійдешся.

— Я голодний!

— Переживеш.

— А що ти пропонуєш?

— Побачиш.

— Але має бути щось нереально круте, бо інакше, як доберуся до тебе — тобі капець.

— Добре-добре, обіцянка-цяцянка. Заправиш балон газом, сам мусиш знайти, де це роблять, і принесеш його на ділянки.

— Встати й не сісти! На ділянки?! А більше нічого?!

— Не бійся, це невеликий балон, він не дуже важкий.

— Я не балона боюсь. Я за тебе боюся, чувак.

— А, розслабся. Все нормально.

— Де він, твій балон?

— У мене вдома, але мусиш доїхати найпізніше за чверть години, бо я домовився з лікарем.

— Блін, який ти таємничий став!

— Візьми таксі за мій рахунок. Решту розповім, як зустрінемося, гаразд?

— Під твоїм будинком? Нова багатоповерхівка на Моторовій? Окей, я спробую.

— Чекаю.

Міколай знову дуже старався, щоб мати нічого не помітила, але її увагу повністю прикував ноутбук, за яким вона сиділа в навушниках, двері до вітальні були ледь прочинені. І знову вдалося! Кайтек приїхав через десять хвилин. Міколай дав йому сотку.

— Я гадки не маю, скільки це може коштувати. І заплати за машину з них. Тепер слухай. Вертайся до «Лятавця». Коли приїдеш, набереш мене. Я дам тобі подальші інструкції.

— Звучить непогано. Ціла сотка? Ти по дорозі банк грабонув?

— Два, старий. Давай, рухайся!

— До «Лятавця», кажеш? Ти що, до «Аль-Каїди» вступив, чи що?

— Роби, що кажу, їдь уже!

Кайтек сів у машину. Таксі поїхало, а Міколай побіг зустрічати лікаря Кароляка.

— Ангіна, — прозвучав діагноз. — В обох випадках. Тут трохи прохолодно.

— Я знаю, але тут не завжди так. Просто пічка зламалася й газ закінчився, а мами не було, і так юно все якось... — у Меланії знову затремтіло підборіддя.

— А ви, юна леді? — звернувся до неї лікар. — Як ти себе почуваєш?

— Я цілком здорова! — бадьоро запевнила вона.

— Я саме збираюся це перевірити. Принеси ще одну ложечку.

Меланія простягнула йому ложку.

— Скажи «а».

— А-а-а-а...

— І це називається здорова? У такому разі, поміряй ще температуру.

Тут задзеленчав телефон. Міколай глянув на екран і відповів.

— Добре, бери балон і рухайся вулицею в напрямку ділянок. За «Лятавцем» проходиш великі рекламні щити, і десь метрів за тридцять буде дірка в огорожі, лізеш в неї на ділянки.

— Дірка в огорожі?

— Тільки штани не намочи зі страху.

— Нема базару! Що далі?

— Ідеш прямо доріжкою. Зараз ти мене побачиш.

— Я почуваю себе Джеймсом Бондом! Але пам’ятай — ґніт запалюватиму я!

— Усе для тебе, друже! Ти влаштовуєш непоганий вибух плюс отримуєш від мене кебаб, — Міколай піймав погляд Меланії і йому стало соромно.

— Годиться! — кинув Кайтек і роз’єднався.

Лікар уже виписував рецепти.

— У всіх ангіна. Купиш ці ліки, — звернувся він до Міколая. — Ось дозування, — другий аркуш отримала Меланія. — Але тут надто холодно, щоб такі малі діти могли видужати.

— Зараз друг принесе газ, ми включимо плиту.

— Газ? — зацікавився лікар. — А ви, діти мої, взагалі розумієтесь на газі?

— Я колись бачила, як мама підключала. У нас є такий спеціальний ключ.

— Чим ви тут палите?

— «Сонечком», але здається, юно саме перегоріло.

— Я зараз повернуся, — пообіцяв Міколай і вибіг назустріч Кайтекові.

Кайтек уже йшов доріжкою й вигляд у нього вже був не такий упевнений. Сутеніло, а це завжди впливає на уяву, і на нього теж справило відповідне враження.

— Добре, розповідай, що тут діється!

— Спочатку мусиш мені дещо пообіцяти.

— Ні, ну я не можу! Що за довбана конспірація? Добре, що я маю пообіцяти? — спитав він знудженим тоном, який насправді приховував зацікавлення.

— Що ти нікому нічого не розбовкаєш, і ніхто не дізнається, чим ми сьогодні займалися.

— Блін, що за таємниці?! — з Кайтекового лиця вперше зійшов іронічний вираз, він виглядав справді наляканим. — А я завжди думав, що ти матусин синок!

— Трусло! — розсміявся Міколай.

Вони зайшли у хвіртку й за мить були вже в будиночку. Лікар саме ховав у сумку стетоскоп.

— Ага, ось і ти! — сказав він Малому. — Покажи балон. Я б не міг спокійно спати, якби ви самі його підключали.

Міколай удавав, що не помічає здивування Кайтека. Меланія теж помітно зніяковіла, але в хлопця зараз були інші проблеми. Доведеться їм це якось пережити.

— Давайте балон! Так я й думав. На щастя, у мене в селі точно такий. Добре, а де ключ?

Кількома вправними рухами лікар прикрутив шланг плити до балона і, запаливши сірника, перевірив щільність.

— Добре. Але, Меланіє, мусиш дати мені слово честі, що ти не грітимеш дім духовкою.

— Але, пане лікарю... — долучився до перемовин Міколай. — Ви ж самі сказали, що тут дуже холодно.

— І я не змінив своєї думки. Однак це надто небезпечно. У мене в підвалі є старий електричний обігрівач. Сподіваюся, він ще працює. Я вам його позичу. Але він досить важкий, і я не знаю... Машиною сюди не під’їдеш.

— Може, на санчатах? — запропонувала Меланія.

— Добре. Ти й так мусиш вийти по ліки, — звернувся лікар до Міколая. — Підете зі мною.

— Я принагідно куплю їжу, — сказав Міколай. — Ми скоро повернемось. Що ви хочете? — запитав він малих, які врешті трошки віджили.

— Шоколадного печива! — вигукнула дівчинка.

— їм би краще теплого супу. Завари поки чаю, добре? — попросив лікар Меланію. — Було б чудово, якби ти зварила бульйон.

— Я вмію варити бульйон! — похвалилася Меланія.

— Не сумніваюся. Ну, мені час! Ходімо, бо вже досить темно, а я ще мушу сюди повернутися. Домовимося так: я ввечері вигулюю собаку, то загляну до вас десь о дев’ятій, згода?

— Може, я залишу Меланії свій телефон, щоб вона могла в разі потреби вам зателефонувати? — запропонував Міколай.

— Слушна думка. Пішли. Пам’ятай, — лікар знову звертався до Меланії, а вона кивала головою на знак, що запам’ятовує його слова, — пийте якомога більше чаю. Це дуже важливо.

Вони вийшли. Сніг скрипів у них під ногами й поблискував у місячному світлі.

— Пане лікарю, скільки я вам винен? — запитав Міколай.

— Здається, юначе, ви щойно спробували мене образити, — обурився лікар.

— Здається, ні.

За весь цей час Кайтек не зронив ані слова. Спочатку лікар не звертав на нього уваги, та коли вони йшли доріжкою до вулиці, поцікавився:

— А твій друг... що це він так уперто мовчить?

— Це шок, — відповів Міколай. — Перша реакція у всіх така.

— Справді, — погодився лікар. — Хоч ти мене й попередив, я теж у шоці. Але ж ми не кинемо цих дітлахів напризволяще, чи не так, панове?

310 Площа Пілсудського

Коли Кайтек і Міколай поверталися із продуктами й обігрівачем на санках, у них стався дивний напад сміху, наче хлопці забули, що вони роблять і чому. А може, їм просто потрібно було розслабитися через нестерпну серйозність моменту? Малий трохи хвилювався, як Меланія дасть собі раду вночі, але сподівався, що найгірше вже позаду. Коли вони ввімкнуть обігрівач, стане хоч трохи тепліше, та й малі нарешті з’їдять щось гаряче.

— Вона справді там живе? — запитав зненацька Кайтек. Було помітно, що він не перестає про це думати.

— Ні, ми влаштували всю цю виставу спеціально для тебе. Це прихована камера! Обережно, зараз із кущів вискочить знімальна група.

— Це зовсім інакше...

— Що?

— Коли бачиш це все вживу.

— А ти думав, таке буває лише в казках для неслухняних дітей? Загалом, я теж так думав. Чуєш, як по телевізору розпатякують про бездомних. Говориш собі: «Добре, я не знаю нікого такого. Це не мій світ», — перемикаєш канал і маєш спокій. Таке швидко забувається.

— Вона зовсім сама. І в будь-який момент хтось може прийти і...

— Сплюнь! — увірвав роздратований Міколай.

— Думаєш, їй не страшно?

— А тобі б не було?! Але страх — це найменша з її проблем зараз. І ти теж повинен зникнути із цього переліку. Ти мене розумієш?

— Угу.

Вони пробули на ділянках до сьомої. Аж урешті обох почали шукати стривожені матері. Коли вони йшли, настрій у Меланії був уже кращий. Діти позасинали, а вона мала ще дочекатися лікаря Кароляка. Міколай залишив їй свій мобільний. Тепер дівчина вже не була така беззахисна.


Хоч вони з лікарем і не говорили про це, Міколай сподівався, що сьогоднішні події залишаться їхньою спільною таємницею. Утім, він помилився. Коли хлопець повернувся додому, від таємниці вже й сліду не лишилося. Вираз материного обличчя та її явні намагання себе не зрадити яскраво про це свідчили. Вона нервово ходила по кухні, коли він їв пізню вечерю, раз у раз сідала на стілець і дивилася на сина, наче в нього на лобі було написано, що сьогодні відбувалося. Але хлопець не мав настрою розмовляти. Нинішні переживання далися йому дорогою ціною і єдине, чого він прагнув — це лягти спати. Попри те, що на годиннику ще й восьмої не було, Малий просто падав з ніг.

Він сів на ліжку у своїй кімнаті, щоб скласти рюкзак на завтра. Його розбудив Міхал і простягнув домашній телефон. Минула вже десята.

— Міколай! Моя мама повернулася! І вже стало набагато тепліше! Дякую! — цьвірінькала, як завжди радісна, Меланія.

— Це добре. Тримайся, — Міколай позіхнув і зі слухавкою біля вуха знову заснув.

* * *

— Здається, нам треба поговорити, — почув він за сніданком.

То все ж таки! Мати знає! Чорт, ну от чому дорослі завжди заодно?! Кожну таємницю вибовкають, щойно зустрінуть когось свого віку! їм ніколи не можна довіритись! От уже цей Кароляк! Ну, хто його просив?! Треба було йому заплатити. А мати теж завжди хоче бути така добренька! Чого вона пхає носа до чужих справ? Родина Меланії явно не бажає, щоб ними цікавилися інші люди. Він би теж не бажав. Одразу почнуть організовувати екскурсії на ділянки: «Погляньте сюди — тут живуть наші бездомні! Діти, не кидайте цукерки за огорожу!».

— Мамо, благаю, не зараз! Я маю вийти через десять хвилин!

— Але після уроків ти прийдеш додому?

— Так.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.


Меланії в школі не було. Він подзвонив їй з Кайтекового телефону. Вона погано себе почувала й просила Міколая не приходити, щоб не заражатися. Дівчина ще раз подякувала за допомогу й передала вітання Кайтекові.

Міколаєві зовсім не хотілося повертатися додому. Він підозрював, що на нього чекають докладні розпитування матері типу: «Що це за товариство? Там точно п’ють горілку, це ж ділянки. З ким ти водишся, дитино?!»

Кожен хотів би мати щастя в житті. Але щастя розподіляється страшенно нерівномірно. І хоча б тому не варто нав’язуватися Меланії. Може, вона не хоче розповідати, як так сталося, що вони змушені там жити. Може, вона не хоче, щоб усі вдавали співчуття й лізли в її справи.

Міколай мусив сказати це матері й знав, що вона цього не зрозуміє і вони посваряться, а він зовсім цього не хотів. Той будиночок не такий уже й поганий. Якби ж у ньому було трохи тепліше. Улітку там живеться справді добре. Малий зиркнув на Кайтека, який весь час щось говорив, і тут йому сяйнула думка.

— Слухай, а може ми б пішли до мене після уроків? Пограли би в «Tony Hawk». Чи в тебе вже є цікавіші плани?

— Але пообіцяй мені, що не рюмсатимеш, коли я тебе розмажу по стінці.

— Мене?! Ти не уявляєш, із ким говориш! — розсміявся Міколай. — Добре, о котрій ти закінчуєш?

— Після шостого уроку.

— Чудово, я теж.

Кайтек і справді грав добре. Він обіграв Міколая, але тут не було чого хвилюватися. Вони трохи поговорили про ударні, і Малий якось випадково обмовився про Макара.

— Загалом, я не знаю, нащо я тобі це кажу. Але було б добре... Гаразд, забудь, — увірвав він, бо злякався, що Кайтек знову почне проповідувати свої теорії про музику як форму абсолютного обману. Проте той мовчав, задумливо погладжуючи хай-хет. Тут до кімнати ввійшла мати з обідом і врятувала ситуацію. Вони їли, забувши про ту розмову. І навіть запланували спільну поїздку на одну з останніх кінцевих без наліпок — площу Пілсудського в центрі.

— Центр мене ніколи якось не надихав. Мені завжди здавалося, що такий кінець якийсь неповноцінний. Знаєш, наче середина маршруту. То що, поїхали завтра?

— Можна. А маєш уже текст? — спитав Міколай.

— «Дивися людям в очі».

— І все?

— А думаєш, цього мало?! Спробуй витримати чийсь погляд протягом усієї розмови. Ніколи в житті не вийде.

— Добре, але нащо це робити?

— Бо очі теж говорять.

— Блін, я тебе, мабуть, ніколи не зрозумію!


— Чи це не той друг, з яким ви вчора... — мати почала розвивати тему, щойно Кайтек пішов. — Приємний на вигляд. Як його звуть?

— Кайтек Борщевський.

— Він із твого класу? — допит продовжувався. Зараз почнуться питання про батьків, дідусів, двоюрідних братів-сестер. Чим займаються? Звідки родом? Які в них зв’язки?

— Ні, з паралельного.

— Мікусь... Я б хотіла поговорити...

Несподівано. Питання «Чим займаються його батьки?» було обов’язковим у материній анкеті. Їй це нецікаво?! Дивно.

— Давай не будемо про це, добре?! — різко кинув Малий, передбачаючи, що розмова розвивається в напрямку ділянок, Меланії, бездомності тощо.

— Я хотіла лише сказати, що пишаюся тобою. Лікар Кароляк усе мені розповів. Ви чудово повели себе. У тебе є телефон мами Кайтека?

— Ні. І дуже тебе прошу, дай їй спокій!

— Але ж, синку, лікар сказав, що вони живуть у дуже скрутних умовах. Може, разом ми б могли якось їм допомогти?

— А тобі потрібно щоразу рятувати світ?! А якщо вони цього зовсім не хочуть?! Вони тебе просили?! Ще й сторонніх людей у це вплутуєш! Може, ти б краще зосередилась на своїй книжці?! — вигукнув Малий, і без жодних відповідей утік з поля бою, покинувши повністю спантеличену матір.

508 Західний вокзал

Святкове прибирання! Матінко, як це нудно! Ну, чого жінки так переймаються чистотою?! Мати крутилася по хаті як муха в окропі, і знай бідкалася й нарікала, що не встигне все поробити. Вона постійно зазирала в список справ і кидала одну заради іншої, ще терміновішої. А від приїзду фінів безладу більше не стало. Міколай не міг зрозуміти цієї манії порядкування і, захищаючи свою територію, рішуче заявив із самого ранку, що він їде купувати подарунки. Насправді він їхав із Кайтеком клеїти площу Пілсудського, останню незараховану кінцеву в Середмісті. У самісінькому центрі міста. Аж дивно, що Кайтек раніше цього не зробив!

— І що тепер? — спитав Міколай, коли Кайтек відірвав долоню від наліпки.

— А тепер ми йдемо на кебаб!

— Господи! Ох уже ці твої кебаби!

— Ти обіцяв чи ні?! Я тут життям ризикую заради тебе, а ти не тримаєш слова?! Так нечесно!

— Добре, можемо йти. Мені йшлося про дещо інше.

— Окей, я почекаю на голос із неба.

— Дибіл.

— Негарно так казати старшому другові. Соррі, чувак, але я дійсно мушу щось перегризти, бо не снідав.

І вони пішли. Навкоси через площу Пілсудського, потім площу Малаховського, і вулицею Кредитовою на площу Домбровського. Урешті опинилися на Маршалковській. Стали в довгу чергу під баром з кебабами. Думаючи про замовлення, Міколай почув, що його хтось кличе. Він здивовано озирнувся. Це були Макар з дідусем.

Малому здалося, наче його спіймали на гарячому. Важко було вдавати, що він радіє цій зустрічі.

— Салют! Добрий день! — Малий спочатку на автоматі привітався з Макаром, а потім одразу з його дідусем.

— Ти останнім часом пропав, — сказав Макар. — Ти вже купив установку?

— Ще ні. Якось я це погано уявляю.

— Чому?

— Ну, що таке?! Стільки стовбичили, а ти пропускаєш якогось дятла?! — прокричав Кайтек, вигулькнувши з черги голодних клієнтів.

— Мій друг Кайтек, — невпевнено представив його Міколай, а потім другу сторону: «Амадей Волинський і Макар».

Вони потисли одне одному руки. Кайтек швидко проковтнув шматок кебаба.

— Отакої! То ви й справді існуєте?! — запитав він, анітрохи не знітившись.

— Так мені завжди здавалося.

— Я думав, Малий вас вигадав. Привіт, Макар.

— Ми трохи знайомі, і я глибоко переконаний, що з уявою в Міколая все добре, — дідусь Макара хитро посміхнувся.

— Ти випадково не граєш на басі? — спитав Макар Кайтека.

— Випадково ні, — спокійно відповів Кайтек і глипнув на Малого. — А ти наче на гітарі граєш? — звернувся він до Макара.

— Трохи.

— Кайтек колекціонує автобусні кінцеві, — швидко втрутився Міколай. — Узагалі більшість він уже зібрав.

— Круто! Серйозно?! — зацікавився Макар. — І що ти з ними робиш?

— Та ну! Не пали мене, бо ці добрі люди ще вирішать, що я якийсь псих! — розсердився Кайтек.

— Я пожартував. Він колекціонер слоганів.

— Радше афоризмів.

— «Колядка-бенд — зимовий тренд», — запропонував дідусь Амадей.

— Непогано! — Кайтек потроху знаходив з ним спільну мову.

— Актуально, бо ми саме з репетиції.

Але Міколай вирішив, що сказано вже достатню, і нема чого затягувати цю дурну ситуацію. Окремо Макар і Кайтек — чудові друзі, але коли вони разом, він сам із задоволенням утік би світ за очі. Він не міг їх поєднати. Не знав, як це зробити. Та й нащо, зрештою? Макара цікавила лише гітара, Кайтека ця тема дратувала. Безвихідна ситуація. А на додачу, ще й дідусь Амадей, наче хотів його остаточно добити, сказав:

— Може, ви би прийшли до нас після свят? Я печу найкращий маківник на цьому березі Вісли.

Малому аж мову відібрало. Але Кайтек лишився при здоровому глузді:

— Чесно?! Домашній маківник?! Така смакота, де маку більше, ніж тіста?! Просто супер! Моя стара, тобто мама, ніколи нічого не готує. У нас усе магазинне.

— Прожуй спочатку! — дорікнув йому Міколай.

Кайтек швидко проковтнув черговий шматок.

— То коли? Перший день після Різдва?

— Будемо раді бачити, правда, Дареку? — дідусь звернувся до Макара.

— Звісно. Обов’язково приходьте.

— То веселих свят!

— Веселих свят!

— Він назвав його «Дарек»? — зацікавився Кайтек, коли вони попрощалися. Міколай лише знизав плечима. — То він не Макар? — допитувався той.

— А це має якесь значення?! Макар, не Макар?! Кого це хвилює?!

— Ти чого злишся?

— Бо ми тут стільки стовбичимо просто так! — буркнув Малий. — Я мав допомогти поприбирати. Мати знову кричатиме.

На Кайтека мати ніколи не кричала. Може тому, що вони досить рідко бачилися. Але ж він не був настільки дурний, щоб повірити Міколаєві. Йшлося не про втрачений час. Він просто злився, що Кайтек з Макаром познайомилися.

137 Стара Мілосна

— Кайтек Борщевський — найгірший учень у школі! Я забороняю тобі з ним бачитись! — заявила мати, щойно Міколай переступив поріг дому.

— Звідки ти знаєш?!

— Неважливо, знаю.

— Це дурня!

— Я більше не бажаю бачити його в нас удома, ясно?!

— Ясно.

— І сподіваюся, я не почую, що ти вештаєшся містом в його товаристві!

— Можеш мені пояснити, у чому справа?

— Я тобі довіряла! Я пишалася тим, який ти! І думала, що це й моя заслуга. А ти кого собі вибрав у друзі? Хлопця, який тероризує школу?! Безпринципного хулігана?! Злодія?! Може, наркомана?!

— Ти нічого про нього не знаєш!

— Я знаю достатньо багато, щоб раз і назавжди заборонити тобі з ним спілкуватися.

— Ти несправедлива.

— А ти — наївний. Я сподівалася, ти трошки краще розумієшся на людях. Ти запам’ятаєш, що я сказала?

— Так.

— І ще одне: де твій телефон?

— Я позичив подрузі.

— Що?! Завтра ж забери назад! Батько не для того гарує як віл, щоб ти комусь безкоштовні розмови спонсорував!

Роздратований Міколай пішов до своєї кімнати. Кому потрібен був цей скандал?! Мати неправа! Колись він їй це пояснить. Зараз краще не намагатися. Бона б йому й слова не дала сказати. А слухатись її заборон він не збирається. Чому світ дорослих такий простий? І чому вони майже завжди хибно оцінюють людей?!

Розчарований, він байдуже обвів поглядом свою кімнату й почав прибирати. Через півгодини подзвонив Кайтек.

— Добре, я знайшов той телефон. Купуєш?

— За скільки?

— Для тебе — п’ятдесят. Одразу попереджаю — це старий «Алкатель», а не якийсь крутий гаджет.

— І не мрій. За таке я дам тридцять п’ять.

— Сорок.

— Домовились. Завтра ще треба з’їздити на базарчик під універсамом.

— Угу. Бабки за телефон можеш не віддавати, я теж хочу взяти участь у цьому проекті.

— Дякую! На зупинці «Причілок Гроховський» о десятій?

— Нормуль.


Міколай ще ніколи не купував різдвяних подарунків за власні гроші. З метою конспірації він допустив до участі у змові Міхала, а то мати знову була б невдоволена. Тим більше, пізніше Міхал може стати в пригоді. Вони сказали, що їдуть до центру. Напередодні святвечора мама не могла їм відмовити.

Жодну ялинку Міколай не прикрашав так старанно, як цю. Він усе запланував до дрібниць. Навіть узяв із дому плоскогубці та ізоляційну стрічку. Хлопець купив подовжувач, гірлянди, пластикові кульки й купу китайських прикрас. Малого не хвилювало, чи мама Меланії не вижене його разом з усім цим мотлохом. Він робив це для дітлахів. Ну, і звісно, для неї — для свого Курчатка. Його б воля, він віддав би їй усі гроші зі страховки, однак соромився запитати. Зрештою, наразі в його розпорядженні було лише триста злотих, решта була на батьківському рахунку.

Але прикрасити ялинку у дворі — це дрібниці. Міколай також купив подарунки дітям: ляльку для Данусі й машину для Павелка. Для Меланії був телефон від Кайтека, вони лише докупили сімку. Вирішуючи всі ці справи, Малий відчув себе дуже дорослим. Усе потрібно було подарувати сьогодні, у переддень святвечора, адже завтра вирватися з дому шансів у нього немає, це зрозуміло.

Коли вони закінчили, уже стемніло. Меланія вставила штепсель у розетку і ялинка засяяла сотнями вогників. Дитячий писк було чути аж надворі. Меланія, хоч ще й не одужала остаточно, вибігла й обхопила руками шию Міколая.

— Ти чудовий, ти знаєш про це? — шепнула вона йому на вухо.

Він нічого не відповів. Міхал із Кайтеком і так зараз дражнитимуться. Проте цього не сталося. Хлопці поверталися мовчки.

— Ми не спитали, чи в них є, що їсти, — у якийсь момент озвався Кайтек.

— Їхня мама повернулася. Вони дадуть собі раду! — різко кинув Міколай. Він постійно боявся, що якогось дня мама Меланії розсердиться й заборонить їм приходити.


Коли в тебе є собака, єдиний плюс у цьому — що коли потрібно кудись нишком вискочити, можна прикритися вигулюванням. На додачу всі домашні вдячні тобі до гробової дошки, бо вони із жахом дивляться на сніг за вікном, а оскільки романтичні комедії з Мег Раян їм ніколи не набридають, вони ладні віддати що завгодно за додаткові півгодини спокою перед телевізором.

Меланії ще не можна було виходити, тому Міколай забігав на хвильку. Окрім того, її мама завжди була вдома! А бідна Надін, залишившись у дворі сама, завжди шалено валувала.

Ризикуючи бути вигнаним, Малий щоразу приносив дітлахам якісь солодощі. Але претензій через це ніколи не виникало. Здається, він навіть сподобався їхній мамі? Надійна вже теж не мусила мерзнути на вулиці. Дануся і Павелек чекали на неї ще з більшим нетерпінням, ніж на цукерки.


Різдвяним подарунком Міколая стала його перша тарілка. Це був райд «Zildjan»! Якби використання тарілок обмежувалося розгляданням у них власного відображення й поліруванням фланеллю, мати, мабуть, не мала б нічого проти установки. На жаль, старий алхімік Аведіс радше не це мав на увазі. Тарілки не призначені для частування гостей цукерками, ані для пускання сонячних зайчиків погожої днини, і їх не можна носити на голові замість капелюха. А лише так можна було використовувати райд, доки його не було на чому почепити. Бо по тарілках треба гамселити.

Яка користь від тарілки без стійки? Тому Малий попрохав у мами наступні три сотні з відшкодування. Цим він викликав зливу коментарів, що сучасна молодь не знає ціни грошам і до чого це врешті-решт призведе. Проте гроші таки отримав, і одразу після свят можна було їхати до магазину. З міркувань безпеки він взяв із собою Кайтека. Та й потім вони збиралися до Макара.

У «Рифі» Малий завжди дотримувався правила ніколи одразу не йти до відділу ударних. Задоволення від контакту з такою кількістю музичних інструментів, зібраних в одному місці, потрібно було дозувати, а перебування в магазині супроводжувати відповідними, майже релігійними, ритуалами. Тож вони знову почали з гітар, перейшли до басів, глянули на гітарні прибамбаси, порозглядали мікшери, і лише після цього піднялися нагору, до установок.

Цього разу консультант був якийсь на диво запопадливий. Він показав Міколаєві нові антивібраційні палички, не скривився, коли Малий почав стукати ними по тарілках, навіть по дорогих, ні слова не сказав, коли той увімкнув «цифру», а потім випробував палички на акустиці. Дивно, адже продавець не знав, що саме сьогодні він не буде звичайним зайдою й залишить у магазині трохи грошенят. Цілком кругленьку суму. Хоча, може й здогадувався, адже після Різдва багато дітлахів, отримавши в подарунок трохи готівки, планували втілити свої мрії.

Кайтек витримував Міколаєве перебирання зі стоїчним спокоєм. Він дав йому досхочу помилуватися мембранами, потестувати педалі, перевірити баланс паличок. Малий знав, що це звичайні балощі, однак не міг порушити ритуал. Урешті він вказав на стійку й попросив точно таку. Консультант здивувався менше, ніж того можна було сподіватися. Він приніс стійку, узяв гроші, а коли хлопці виходили, кинув їм услід:

— Па, Кайтек!

Міколай поглянув на Кайтека й насупив брови. Але друг лише стенув плечима:

— Мабуть, із кимсь переплутав.

116 Віланув

— Гості на поріг — мерщій ховай пиріг! — зі сміхом зустрів їх Макарів дідусь, відчинивши двері.

— Тільки не пиріг! Благаю! Я ціле Різдво чекав на цей маківник! Він мені ночами снився! — запротестував Кайтек.

Із кімнати Макара добігали звуки гітари.

— Дарек усі свята чекав на вас. У мене вже голова пухне від того року.

— А чому ви називаєте його Дареком? — зацікавився Кайтек.

— А як мені його звати?

— Закочуйтесь, чуваки! — гукнув Макар, почувши в коридорі їхні голоси.

Міколай промовчав. Він був злий на себе, що не вигадав відмовки, аби уникнути цих відвідин. Нічого хорошого з них не вийде, це точно. Хлопці одне одному не підходять. Вони не поладнають, і він за одним махом утратить двох друзів. Ну, що ж, маємо те, що маємо. Та на диво, Кайтек забув про свою філософію, або відклав її проповідування на більш підходящий час, бо слухав Макара й нічого не говорив. Хіба що вираз обличчя мав трохи надто іронічний, та доки хлопець не говорив дурниць, Міколай був спокійний.

До пори, до часу. Тобто, доки Макар не осідлав свого улюбленого коника й не почав скиглити, що йому ніколи не стати таким геніальним гітаристом, як Кшиштоф Місяк чи Борщ. Насправді йшлося, скоріш за все, виключно про те, щоб вони заперечили, підтримали його у хвилину сумнівів і допомогли хоч на мить відігнати страх молодого музиканта, який порівнює себе із недосяжним майстром. Міколай чудово його розумів, але Кайтек, котрий ніколи не грав і мав музику десь глибоко, урешті не витримав:

— Та що ти про них знаєш?! — кинув він провокаційним тоном.

Міколай напружився. Він чудово знав ці інтонації, хоч і була ще надія, що Кайтек вчасно зупиниться.

— Я знаю, ще це несамовиті чуваки! — зітхнув замріяний Макар.

— Несамовиті в чому?! У перебиранні пальцями?!

— Наприклад.

— У житті не це головне!

— Для мене — саме це.

— І що з того, що ти лабатимеш так, що критики вважатимуть тебе генієм?! Краще замітати вулиці й бути хорошою людиною, ніж отримати «Греммі», зробивши нещасними інших!

— Кайтек, скинь оберти! — утрутився Міколай.

— До чого тут це? — не міг зрозуміти Макар.

— До того, що ти пищиш, як дурне дівчисько!

— Я не пищу, а навіть якщо так, то маю на це право!

— І окрім того, ти нічого не знаєш про те, що в житті важливе, шмаркач!

— Хлопці! Припиніть! — Міколай уже передчував, що це кінець.

— Я дам тобі хорошу пораду — вибирай собі кумирів прискіпливіше, бо не хотів би я опинитися на твоєму місці, якщо ти таки станеш колись таким, як вони! — вигукнув Кайтек і вискочив із кімнати.

— Я наступив на хворий мозоль?

— Не переймайся. Він завжди був дивний.

Міколай сидів, наче паралізований. Він був готовий почути грюкання дверей і тупіт черевиків. Як він має зараз повестися? Лишитися з Макаром чи побігти за Кайтеком? Він не міг вибрати, бо обидва варіанти були погані. Утім двері не грюкнули, ноги не збігли похапцем сходами, у квартирі панувала тиша. Макар виглядав так, наче взагалі не заморочувався незручною ситуацією.

Почекавши кілька хвилин, Міколай устав подивитися, що відбувається, та щойно він прочинив кімнатні двері, одразу злякано відсахнувся назад. Кайтек сидів за кухонним столом, опустивши голову — так, наче плакав! Малий подумав, що йому здається, однак поруч зі стурбованим виразом на обличчі стояв дідусь, зосереджений і мовчазний. Помітивши Міколая, він швидко похитав головою на знак: «Не заважай».

Дідусь Амадей умів слухати, може, йому вдасться витягнути щось із Кайтека? Та судячи з виразу, з яким він пізніше зайшов до кімнати Макара, тримаючи тацю з нарізаним маківником і двома чашками чаю, хороших новин він не приніс.

— Кайтекові стало погано, — пояснив лише він. — Він поїхав додому. Просив попрощатися з вами за нього.

«Це через мене! Я нічого не зміг вдіяти, хоч і знав, чим усе закінчиться! Який я ідіот! Чого я сподівався? Чуда? Чудес не буває. Не тут. Не сьогодні. Не зі мною. «Погано стало». Туфта! Кайтек просто розсердився. Але чому він мав такий засмучений вигляд? Це все купи не держиться!» Міколай думав про Кайтека, який сам-один повертається автобусом, про Кайтека, що сидить у порожньому будинку, про Кайтека, котрий, здавалося, був у відчаї, і йому стало його страшенно шкода. Але ж він не міг зараз вилетіти кулею йому вслід. Адже він уже обрав — Макара. Як сказати Кайтекові: «Соррі, чувак, нам не по дорозі. Було добре, дяки. А тепер гуляй давай». Кайтек не був із тих, кого могло вдовольнити щось. Він хотів усе або нічого. А що Міколай міг йому запропонувати?

123 Східний вокзал

— Та не переймайся так, — утішала його Меланія, коли він розповів їй цю історію. — Йому стало незручно, але він подумає й зрозуміє, що краще мати двох друзів, ніж жодного. Це лише питання часу.

— Хіба я знаю? — Міколай не дуже в це вірив. У його спогадах постійно виринав плач Кайтека, не стільки навіть плач, скільки якесь дивне ридання, а це було зовсім на нього не схоже. — Мені це не подобається. Там, на тій кухні, то був не Кайтек.

— А хто?

— Ми обоє знаємо, що він уміє чудово маскуватися. Він такий, яким хоче бути: іноді вдає сильного й безкомпромісного, іноді він чудовий товариш, на якого можна покластися в будь-якій ситуації. Я бачив лише його спину, але це було жахливо.

— Може, він закохався?

— Дівчатам одне в голові! А навіть, якщо так, це ще не привід одразу плакати!

— Може, йому погано?

— Ну, але ж не через мене?! Я виловлю його сьогодні в маті. Він має знати, що ми й далі друзі.

— Він це знає, йому потрібно лише звикнути до нової ситуації. Думаєш, мені було просто, коли ти поїхав з ним на Палюх?

— Та ну, сподіваюся, ти не ревнувала?! У світі є лише одне Курчатко!

— Але тоді ти обрав його.

— Ти досі ображаєшся через це?! Ну, не сердься, Курчатко, будь ласка! Це зовсім різні речі, чесне слово!

— Я постараюся, — зітхнула Меланія. — Я завжди собі це повторювала, коли ви йшли кудись без мене, а мені вити хотілося.

— Ні, благаю, досить уже! Ця реве, той реве. Люди, ви що, подуріли?!


Ці дні між Різдвом і Новим роком належали Меланії. Кайтек десь сховався, Макар поїхав з дідусем до родичів, тож Міколай отримав нагоду цілими днями просиджувати на ділянках чи водити Меланію в кіно, запрошувати її на піцу, або ж сідати на автобус і їздити, куди завгодно. Це було чудово. Він прокидався з думкою: «Що цікавого ми можемо сьогодні зробити?». І якщо мамі Меланії не треба було на роботу — вони втілювали його план. Ішли до музею чи в басейн, або до торговельного центру. Або — якщо не пощастить — сиділи з малими.

31-го грудня Кайтек нарешті озвався. Він усіх кликав до себе на вечірку. Відгукнувся Макар і кілька знайомих зі школи. Міколай тільки боявся, що вдома його планам не надто зрадіють. Мати все ще вважала його малятком, її б воля — вона б досі носа йому підтирала. І в Кайтека був не найкращий імідж. До того ж, треба було ще спитати дозволу в мами Меланії! Разом усе це цілковито зіпсувало Малому настрій. Приготувавшись до довгої та важкої битви, він вирішив провести якомога більше часу поза домом, щоб повернувшись, відповідати на якнайменше питань.

Спочатку вони з Меланією пішли до «Cheesecake» на Міжнародній, щоб мати із чим іти до Кайтека. Потім, на зворотному шляху, біля рівчака, звернули на якусь незнайому Міколаєві стежку між ділянками. У Меланії був такий таємничий вигляд, наче вона щойно знайшла ключ від зачарованого саду. Дівчина цьвірінькала при цьому, мов закоханий горобець у перший день весни. Заздалегідь приготувавшись до чогось дівчачого і, може, трохи легковажного, Малий не нарікав і покірно дозволив себе вести. Що поробиш, хай їй буде приємно. Зараз вона покаже йому сніговика чи качок, може, якусь оригінальну буду, щось типу цього. Вона може чим завгодно захоплюватись. Узагалі це добре — постійно жити в такому піднесенні, наче не ступаючи по землі. Така вже вона є. Легша за повітря.

А Меланія не вгавала й брала чимраз вищі ноти. Вони вже зайшли досить далеко вглиб ділянок, тут стежка несподівано розширювалася. Посеред невеликого майданчика був старий одноповерховий павільйон із широкими, закритими зсередини, вікнами. Дівчина дістала з кишені в’язку ключів і почала чаклувати над замком!

— Не кажи мені, що ми сюди вдираємося! Може, хоча б до повноліття почекаємо?

Меланія не відповіла й відкривала вже другий із трьох замків, а легіон недоречних думок підкидав Міколаєві припущення, що чекає на них усередині. Коли клацнув третій замок, вони побачили приміщення. Це був звичайний дачний клуб. Похмурий і холодний, він пахнув пилюкою та сирістю. Металеві столики й старі стільці, складені стосами, створювали враження, що тут забули прибрати. Меланія відчинила одні віконниці. Очам Міколая відкрилася картина, яку можна було побачити хіба вві сні. У найтемнішому закутку залу, під стіною, було невеличке підвищення, щось на кшталт міні-сцени, а на ній, прикрита якимсь чохлом, стояла собі, наче так і треба, ударна установка! Йому не довелося знімати брезент, щоб упізнати ці форми! Зачарований, він підійшов ближче. Не було тарілок, це правда, але всі барабани, хоч і допотопні, виглядали дуже пристойно.

— Що це?!

— Це сюрприз!

— Старий «Polmuz»! Оце олдскул, здуріти можна! Трохи побитий життям, схоже, на ньому давно ніхто не грав, — Міколай ніжно гладив установку. — Це чиє?

— Ти міг би на цьому репетирувати?

— Де? Тут? Мабуть. Де ти його взяла?

— Це не я, це мама. Подякуй їй принагідно.

— Авжеж.

— Це була установка музиканта, який лишив її на зберігання кілька років тому, але він, здається, виїхав за кордон. Це давно вже хотіли викинути.

— Здуріла?! Такі барабани?! Було б шкода. Якщо поміняти пластик, на установці можна ще непогано дати жару. Мені справді можна тут грати?! — Міколай не міг повірити власному щастю.

— До весни — скільки завгодно. А далі буде видно.

— Твоя мама — геній! Як вона її знайшла?

— Коли я їй розповідала про тебе, вона згадала про цю установку. У цьому залі інколи влаштовують весілля. Мама потім прибирає.

— Ага.

— Але розумієш, вона за тебе поручилася. І якщо щось станеться, щоб не вона виявилася винною!

— Якщо станеться що?

— Ну, не знаю, може, ви щось поламаєте?

Міколай роззирнувся.

— А що тут можна поламати?!

— Просто не кажи, що я тебе не попереджала. І ще одне. Тобі доведеться платити за електрику.

— Багато? — Міколай злякався.

— Стільки, скільки використаєте за лічильником.

— То чого ти мене дарма лякаєш?! — Малий видихнув із полегшенням. Найбільше йому хотілося побігти зараз до «Рифу» й купити новий «Evans»[21], щоб якомога швидше підготувати інструмент до гри. — У Макара очі на лоба вилізуть! Трохи страшно тут лазити вечорами.

— Не більше, ніж на вулиці.

— Але репетиційний зал на халяву, це просто супер-пупер! Не можу дочекатися, коли скажу про це хлопцям!

— Хлопцям?!

— Ну, у сенсі Макару.

У її очах сяяли дві іскорки, а вуста розкрилися у найкрасивішій посмішці, відкривши дрібні зуби. Міколай, не замислюючись, схилився й поцілував її. Спочатку вона стояла завмерла, та за мить ніжно пригорнулася і, відкинувши голову назад, відповіла на поцілунок.

Це тривало хвилину, може, годину. Може, вічність. У Меланії був холодний ніс і гарячий подих. Тиша дзвеніла їм у вухах. Було жахливо холодно. Сонце ховалося за висотками, кидаючи останні криваві промені. Сіро-рожеві сутінки нагадали, що час повертатися.

523 Старе Бемово

— О котрій?!! Здається, мені почулося! Ти хочеш повернутися о восьмій ранку?!!

— Це лише гнучка пропозиція, — спробував виправдатися Міколай.

— Занадто гнучка! Перша новорічна ніч у гостях і одразу до восьмої ранку?!

— Сподіваюся, ти не накажеш мені повернутися до дванадцятої?! Не на Новий рік! Мамо!

— Міхал вертається о п’ятій, ти хочеш розважатися довше за нього? Зрештою, які можуть бути розваги під ранок?

— Найкращі. Мамо, зрозумій. П’ята ранку — це середина ночі, у свято автобуси ще не курсуватимуть. Нащо без потреби наражатися на небезпеку? О восьмій уже світло. І взагалі. Зрештою, я молодший!

— Добре, що ти нарешті про це згадав.

— Так справді безпечніше. Усі це знають.

— А до кого ти йдеш?

— До однокласника, — не почервонівши, збрехав Міколай. — Ти його не знаєш.

— Залиши мені адресу й номер телефону.

— Добре. То як із поверненням?

— Нехай уже буде по-твоєму, ти мене переконав. У тебе буде пара?

— Ну, я йду з Меланією.

— Ага, — сказала Йоланта Вербицька й посміхнулася. Міколай не мав звички виливати душу, тому таке, загалом просте, повідомлення для матері було певного мірою вражаючим. — Тільки ж проведи її потім додому.

— Мамо! — простогнав Малий, вкладаючи в це слово тонну удаваної втоми, але йому довелося добряче постаратися, щоб не закричати від радості.

* * *

У новорічну ніч Міхал переконався, що все відбувається за законом: «Що просиш, те й отримуєш». Коли вони вже мали виходити на вечірку, Томан — здається, випадково — наступив йому на ногу. Було навіть не дуже боляче, але палець моментально спух. Мати, загартована в боях із переломами, витягла з морозилки синій гелевий компрес і поклала йому на ногу, а потім негайно відправила батька, який від утоми падав з ніг, і Міхала, в якого стопа не дуже поміщалася в черевик, до лікарні на вулиці Шасерів, у відділення невідкладної допомоги. Палець виявився зламаним, що, звісно ж, не завадило Міхалові піти на вечірку й зустрічати Новий рік у солодкому передчутті швидкого поповнення його мізерних фінансових ресурсів з боку традиційно щедрої страхової компанії.

* * *

Міколай ішов по Меланію і боявся, що з її мамою номер «повернемося о восьмій ранку» не спрацює. Він крутив і так, і сяк, однак нічого не вигадав. І будь ласка, виявилося, що він помилявся! Коли він прийшов забрати Меланію о сьомій, виявилося що дівчина про все домовилася. Її мама й справді класна!

До Кайтека з ділянок найпростіше було дістатися пішки. Треба перейти пересохлий потічок і заросле зазвичай футбольне поле, потім перетнути вулицю Бора-Коморовського — на її протилежному боці розташований мікрорайон котеджів, де мешкав Кайтек. Тимчасом Міколай і Меланія брели в глибокому снігу стежками, яких ніхто не розчищав. Це було по-своєму гарно. На щастя, Меланія не належала до дівчат, для яких вигляд важливіший за здоровий глузд. Вона взула теплі чоботи, а туфлі несла в торбинці. Йшли, не поспішаючи, сміялися й жартували, і попереду в них було стільки чудових годин. Новий рік відкривав їм лише свій світлий бік. Вони чекали на нього із радісним нетерпінням, знаючи, що це буде рік втілення мрій.

Прийшли перед восьмою. Гостей у Кайтека зібралося ще небагато. Міколай вручив йому торт, і господар відніс його на кухню. Передпокій вів до просторої вітальні зі шкіряними меблями, каміном, дорогою музичною апаратурою й величезним килимом, який саме скручували кілька Кайтекових однокласників. Хтось ввімкнув «Califomication» «Red Hot Chili Peppers».

— Проходьте далі! — гукнув Кайтек з кухні.

Міколай глянув на Меланію. Він боявся, що вона скаже: «Ходімо звідси! Я хочу додому!». Вона, мабуть, почувалася жахливо. Він би почувався. Але в очах Меланії був лише захват. Так, наче вона опинилася в палаці Снігової королеви або пірнула в екран телевізора під час «Зухвалих і вродливих».

Вони увійшли до вітальні, розглядаючи гостей. Макар ще не приїхав. Міколаєві було цікаво, чи приятель теж прийде з дівчиною. Якось не траплялося нагоди запитатися. Чи в нього взагалі хтось є? Він чекав збуджений, щоб розповісти Макару про установку й репетиційну. Нарешті все почне розкручуватися!

Вітальня потроху заповнювалася, а Макара й досі не було. Урешті він подзвонив Міколаєві на мобільний. Виявилося, він заблукав! Ну, так, він, мешканець Мокотова, не почувається впевнено на цьому березі Вісли! Міколай побіг його шукати, а Меланія, не маючи з ким поговорити, пішла на кухню. Кайтек сидів на стільці й порожніми очима вдивлявся в підлогу.

— Я не заважатиму?

— Де там! — вирваний зі своїх думок, він поглянув на неї й сумно посміхнувся.

— Може, щось допомогти?

— Ні, що ти! Ми не виручатимемо кетерінгу! Куди понесло Малого?

— Макар заблукав.

— Лопух!

— У вас гарний будинок.

— Радше в моєї матері.

— Ти тут не живеш? — Меланія не зрозуміла.

— Соррі! — схаменувся Кайтек. — Гм. Гарний будинок. Може бути.

— Він такий теплий і просторий.

— Точніше сказати «порожній».

— Я бачила лише вітальню.

— Хочеш? Я покажу тобі решту!

Вони спустилися в підвал, де був невеличкий спортзал, комірчина, сушильня і якесь закрите приміщення, яке Кайтек не відчинив. На першому поверсі він показав їй кімнату для гостей і свою. Вони увійшли.

— Вибач за безлад. Мені ніколи не хочеться прибирати.

— Нічого.

— Та й нащо? Я й так цілими днями сам.

— Якщо саме не катаєшся на автобусі.

— Двісті двадцять маршрутів, — Кайтек знизав плечима. — Чи на довго їх вистачить? Зрештою, я вже майже всі вивчив.

— Може, настав час для чогось нового? Хороший цей Макар? — раптом спитала Меланія.

— Я знаю? Я бачив його двічі. Він поведений на гітарі.

— Це погано?

— Він ще не музикант, а вже чокнутий! Це смішно, — зневажливо сказав хлопець.

— Він тобі не подобається?

— Що значить подобається чи ні? Я його зовсім не знаю!

— Колись мені ти не подобався.

Кайтек уважно подивився на Меланію, а вона витримала його погляд.

— Теж мені новина. Хочеш сказати, тепер це змінилося?

— Коли познайомитися з кимось ближче...

— Тоді він починає подобатися ще менше! — перебив він її й розсміявся із власного жарту. Цього разу щиро й невимушено.

— Дурень! — вона стукнула його в плече й теж захихотіла. — Ти мене провокуєш!

— «Цей Кайтек жахливий! Я не розумію, що в тебе взагалі з ним спільного?! Адже він тероризує школу! Це хам, злодій і наркоман!» — передражнював він розмову Меланії з Міколаєм.

— Він тобі розповів?! — вигукнула вона, удавано обурена. — От свинтус!

— На жаль. Я знаю абсолютно все.

— Але я не казала ані «хам», ані «наркоман»!

— Не страшно. Інші зробили це за тебе.

— Я зараз згорю від сорому! — їхні очі на мить зустрілися. У сліпучому світлі Меланія побачила щось, що змусило її відвести погляд.

— Ходімо? — спитала вона збентежено. — Твої гості лишилися самі.

— Мої гості чудово розважаються й без мене. А я без них.

— Не кажи так.

— Але ходімо — подивимося, може, хтось уже встиг обригати материн килим?

— Сплюнь! — перелякалася Меланія. — Що б ми тоді робили?

— Викинули б його у вікно, — із крижаним спокоєм відповів Кайтек, а вона повірила!

— Тобто?!!

— Я про килим. А ти що подумала? — кинув він невинно.

Вони сміючись спускалися сходами. Міколай і Макар саме знімали куртки в передпокою.

— Це — Макар Ковальский, а це — пані Ковальська! — оголосив Міколай, побачивши Кайтека з Меланією. Макар прийшов без дівчини, зате з гітарою!

— Сама бачиш! — шепнув Кайтек Меланії. — Хіба це вже не перебір?

Міколай усіх познайомив. Меланія почувалася трохи збентежено. Мало того, що вони були незнайомі з Макаром, на додачу дівчина не розуміла, що зараз відбулося нагорі. Може, їй лише привиділося? Вона глянула на Кайтека, який саме згадав про свої обов’язки господаря дому й вітався із якимись незнайомими людьми. Так, мабуть. Їй здалося. Просто здалося. Вона взяла Міколая за руку, а він усміхнувся й поцілував її в щоку, не перериваючи розмови про приміщення й установку, яка, вірогідно, дістанеться йому в спадок від невідомого барабанщика. Макар із сяючими очима вбирав усі ці новини. Було помітно, що вони з Міколаєм підходять одне одному. Вони розуміли один одного з півслова.

— Я зіграю тобі свою нову пісню.

— На кухні, бо там, — Міколай показав на вітальню, — нічого не буде чути.

Це була коротка панк-композиція. Їм сподобалося.

— А ти вже всі партії розписав? — Міколай охоче сам би спробував це зробити.

— Ударні тобі лишив.

— Пришли мені завтра файл, гаразд? Це буде наша перша пісня, — Малий був схвильований. — Як ми її назвемо?

— Може, «Number one»[22]?

— Нормуль. Люди й так не знатимуть, що це насправді означає.

Меланія почала хихотіти.

— Тоді тепер черга «Number two». А потім вам доведеться записати «Туалетний папір»?

— Забиваю назву «Ніагарський водоспад»! — вигукнув Макар, пригадавши якийсь залізничний вокзал зі старим бачком на довгій трубі, розташованим під самісінькою стелею туалету.

— А я — «Broken closet»![23]

Хлопці вже обоє пробували власні сили в писанні музики, але назвати пісню завжди було найскладнішим завданням. Шлях довкола туалету видавався нескінченним і дуже їх веселив. І вони небезпідставно припускали, що слухачів це теж насмішить. За умови, що вони знатимуться на жартах. А якщо ні? Тим гірше для них.

— Я в житті не напишу якесь дурне «Love you forever»! — кинув Міколай.

— Я теж! — погодився Макар. Таким чином вони затвердили програмну основу своєї групи. Головне, що вони домовилися в принципових питаннях.

Кайтек знову з’явився в кухні. Дивлячись на Меланію з-за спин хлопців, він несхвально похитав галовою.

— Малий! Твоя дама нудьгує!

— Хто? Я? — хтось назвав її «його дамою»? Меланія не одразу зрозуміла, про кого мова.

— Тобі нудно? — Міколай згадав, що вона сидить поруч.

— Та ні!

Він поглянув на Кайтека, мовби хотів сказати: «Відчепись! Тут вирішується доля людства! Не мороч мені зараз галову», і той одразу ж цим скористався, буцімто невинно поцікавившись:

— Тоді ти не проти, якщо я з нею потанцюю?

Міколай уже, здається, цього не почув, зайнятий обговоренням каверів «The Ramones» і «Goldfinger», які вони могли б з Макаром пограти для початку. «Blitzkrieg Вор» однаково надихала їх обох. Це суперова пісня, публіка під неї впісяється від щастя. Натомість «Superman» Міколай не чув, і це здалося Макару дивним.

— Я був на концерті, там один чувак так слемився, що не відчув, як другий йому носа роз’юшив. Офігіти! Уявляєш?!

Малий не звернув уваги, що Кайтек із Меланією саме вийшли. А може, він думав, що нічого особливого не відбувається? Меланія вважала інакше. Заціпеніла від страху, вона боялася от-от упасти. Чому вона не змогла відмовити Кайтекові? Виходить, нагорі їй не привиділося? У його зіницях палав вогонь, який її зачаровував. Вона подумки звинувачувала себе, що шукає його очима, чекає, коли він знову прийде на кухню, щоб згоріти в пожежі його погляду. І дівчина почувалася жахливо. Вона ненавиділа себе за це. Та коли він прийшов і простягнув руку, вона встала, як загіпнотизована, хоч мала б лишитися з Міколаєм. У голові стугоніло, а серце калатало, як скажене.

У вітальні хтось саме включив повільну музику. Вони почали танцювати. Кайтек міцно обіймав Меланію. Дівчину лякали власні почуття. І тоді він прошепотів:

— Я маю тобі дещо сказати. Це дуже важливо для мене.

її накрило хвилею жару. Вона повинна затулити йому вуста рукою. Повестися так, щоб у нього не виникло сумнівів, із ким вона хоче вийти звідси завтра вранці. Або перервати танець і повернутися на кухню. Нічого такого вона не зробила. Меланія чекала. Вони продовжували танцювати. Кайтек, схоже, підбирав відповідні слова і, здається, не міг їх знайти або ж боявся її реакції, бо нічого не говорив. Зрештою, повільний танець нарешті закінчився. Він потягнув її за руку, і вона покірно пішла за ним у бік передпокою. Вони сіли на сходах. Кайтек закрив лице руками. Довго мовчав.

— Ти для мене... більше ніж... — урешті наважився він. І знову замовк.

— Ось де ви сховалися! — радісно вигукнув Міколай, ставши під сходами й простягнувши до неї руку.

Це її врятувало. Їй терміново потрібна була допомога. Вона мовчки збігла зі сходів, а потім притулилася до Міколая в танці так, наче він був рятівним колом на бурхливих хвилях. Вона хотіла негайно забути те, що сталося, бо сумнівів уже не лишилося. Її власні почуття приголомшували її. Як легко Кайтек, нічого не зробивши, збурив усе, у що вона вірила! Він похитнув її внутрішній лад, позбавив спокою. Чому він це зробив?! Чому йому це так легко вдалося?! Чому йому знадобилося для цього лише півгодини?!

614 Центральний вокзал

Макар не танцював. Він і далі сидів на кухні, бринькаючи на гітарі. Тому насправді невідомо, чия це була ідея: його власна чи ще чиясь. Аж раптом у вітальні загорілося світло, один з Кайтекових знайомих вивів Макара на середину й оголосив:

— Люди! Послухайте цього чувака! Вимкніть цю фігню! — кинув він у напрямку музичного центру, де хтось саме збирався поставити наступний диск. — Чули б ви, як він грає! Як тебе звуть? — хлопець схилився до Макара, який між ділом присів на диван.

— Макар.

— Його звуть Макар. Кого ти представляєш?

— Е-е-е... Мокотув? — прозвучала ухильна відповідь.

— Може бути. Я думав про лейбл, але якщо ти досі вільний співець, тим краще. Увага! Народ! Макар рве струни — для вас! Розпочинаємо матч Мокотів проти світу! Ти-и-иша-а-а-а-а!

Макар, здавалося, тільки цього й чекав. Ну, бо чого б ще він пер гітару? Сидячи на дивані, невинний мов янголятко, він зіграв так, що у всіх щелепи повідвисали. Аплодисменти були цілком заслужені. Після цього він виступив на біс й історія повторилася.

— Добре! Дуже непогано! Хто наважиться позмагатися з чемпіоном?

У вітальні запала тиша, наче на уроці хімії, коли вчитель вибирає собі жертву.

— Братва, це не смішно! Хто захистить честь Південної Праги?

І знову ніхто не зголосився.

— Стережіться, бо зараз я сам заграю!

Схоже, музичні здібності конферансьє були відомі цьому колові, бо кілька людей голосно запротестували.

— А може, у залі є представники інших районів? Воля? Охота? Жолібож? Північна Прага? Середмістя?

Усі чекали на розвиток подій, роззираючись по вітальні в пошуках добровольця.

— Невже ніхто?! — розчаровано вигукнув ведучий.

Пізніше Міколаєві видавалося, що це Кайтек розіграв усю цю виставу. Але ж він не міг передбачити, що Макар прийде на вечірку з гітарою!

— Що, ніхто нічого не знає? Ну, хоч «У лісі-лісі темному», щоб ми не виглядали як останні недоумки! — горлав самозваний трибун. — Згляньтеся! У мене жінка й діти на утриманні! Мене з роботи виженуть! — він удавано заплакав, намагаючись пом’якшити кам’яні серця тих, хто, може, і грав, але не хотів зізнаватися.

Тимчасом Макар у світлі щойно здобутої місцевої слави скромно сидів на дивані, і якби його дуже попросили, хтозна, чи не зіграв би іще.

— То ні? — вистава успішно продовжувалася. — Ніхто не зіграє? Ви бажаєте моєї смерті?!

Він точно знав, чим усе закінчиться. Це, певно, був якийсь ритуал, про який ані Міколай, ані Макар не підозрювали.

— Мені самому вирішити?

— Та-а-а-ак! — пролунав одностайний гук.

Конферансьє почав скандувати:

— Кай-тек! Кай-тек! Кай-тек! — інші підхопили, і за мить усі, окрім Міколая й Меланії, викликали Кайтека на сцену.

«На що вони розраховують? — думав Малий. — Чому вони хочуть саме Кайтека?» Йому це видавалося дивним і недоречним. Дві дівчини побігли шукати господаря вечірки, і через хвилину привели його, тримаючи за руки.

— Кай-тек! Кай-тек! Кай-тек! — не замовкали гості.

Кайтек виглядав знудженим і невдоволеним. Макар устав і простягнув йому гітару. Той узяв інструмент, подивився на нього якусь мить, скривив носа і прикусив губу. У вітальні всі завмерли. Він навіть не сідав, просто поставив ногу на найближчому стільці. Міколай дивився, як зачарований. Він не вірив своїм очам! Кайтек торкнувся струн. Хоч і не співав, усі пізнали «Tears in Heaven». Щось стиснуло Малого за горло. Якщо виступ Макара, віртуозний і яскравий, був явно розрахований на ефект, Кайтек заграв спокійну, тиху, майже філософську мелодію. Зворушливіше її міг би виконати хіба сам Клептон! Коли пісня закінчилася, ніхто не ворухнувся. Кайтек теж стояв, похиливши голову, наче цей короткий номер коштував йому значних зусиль. Макар відреагував перший. Він почав повільно бити в долоні. До нього приєдналися решта. Міколай стояв шокований і не знав, що робити.

— Старий Борщ виростив собі непоганого конкурента! — почув він поруч і потроху почав розуміти. — Міг би Кайтека хоч зараз брати в групу.

— Хіба тільки, щоб загинути від його руки! — озвався хтось інший. — Він же ненавидить батька. Якби міг, то прибив би його!

— Пусте! Батько — це завжди батько! У «Відкритій рані» Кайтек був би як у Бога за пазухою.

— Єдина проблема в тому, що він взагалі не хоче грати!

— І що? Змарнує такий талант?!

Макар між тим піднявся, склав руки по-буддистськи й низько заслонився Кайтекові, визнаючи його перемогу. Той дружньо поплескав його по спині, дивлячись кудись відсутнім поглядом. Публіка шаленіла. Хтось вигукнув: «Біс!» Та Кайтек лише підняв руки на знак того, що він закінчив, і вийшов з вітальні. Із центра знову залунала якась попса. Так, ніби нічого не сталося.


— Ти справді не знав?! — допитувався Макар. Він щойно знайшов Міколая з Меланією, які заховалися в кутку — приголомшені, вони намагалися пристосуватися до нової ситуації.

— Ні.

— Це ж, братику, ліки від нашого головняка!

— Ти не розумієш?! Він не грає не тому, що не вміє. Він просто має це десь!

Макар із недовірою похитав головою.

— А могла би бути команда! Можна було б почати репетиції! Чорт, шкода!

Міколай тяжко зітхнув. Він утомився. Наближалася північ, і розваг йому на сьогодні вистачило. Окрім того, Макар поводився, як дитина, а Меланія сиділа з виразом, наче хтось наступив їй на мозоль! І це має бути ця дивовижна новорічна ніч, якій він так радів?! Хто витримає з таким настроєм ще вісім годин?! Може, піти раніше? Було б трохи по-дурному, але принаймні мати би заспокоїлася.


Він намагався не засуджувати Кайтека, але почувався страшенно обманутим. «То я виявився негідним його довіри? Наліпки клеїти — нормально, а серйозно поговорити вже ні?! Який був сенс у цьому всьому театрі? У цьому прикиданні? Якщо всі знають, рано чи пізно я б теж довідався. У чому була справа? Ще й цей нещасний вираз обличчя! Аякже! Мабуть, втягує всіх у якийсь свій новий проект. От тільки я не маю бажання бути об’єктом будь-чиїх маніпуляцій! А там, на Садибі, він здавався таким справжнім! Чи там теж прикидався? Дідуся Макара теж хотів надурити? Але навіщо? Вони ж ледь знайомі! Що стоїть за всією цією містифікацією?»

Була майже північ. Однак у вітальні небагато людей чекало на Новий рік. Товариство вже давно розповзлося по будинку. Одні страждали над унітазами, бо їхні недосвідчені шлунки прагнули якомога швидше позбутися щедро залитого в них алкоголю. Пари, отримавши нарешті дещицю інтимності, ховалися по вільних кімнатах, аби поекспериментувати без одягу. Інші вирушали в небуття самі чи колективно, а їхній каламутний погляд свідчив про наближення зустрічі з нірваною. Загалом, нічого дивного, а все ж шкода. Кожна домашня вечірка цим закінчується. Часто вже за годину не було з ким поговорити, а на когось такого, як Міколай, який не потребував штучних засобів для розігріву, дивилися, як на дикуна.

— Піду перевірю, чи в кухні ще лишилося якесь шампанське, — сказав він і піднявся з підлоги, де вони вже досить довго сиділи. — Ти голодна? — спитав він Меланію, та вона лише похитала головою.

Схоже, «Російське ігристе» пішло не настільки добре, як пиво, бо кілька пляшок стояло на столі в очікуванні півночі. Міколай знайшов пластикові стаканчики, якимсь дивом відкоркував пляшку й повернувся до вітальні. Він тішився, що дорогою не зустрів Кайтека. Бо точно сказав би йому щось неприємне, а так ще матиме нагоду все обдумати. Може, знайдуться якісь пом’якшуючі обставини? Хоч Малий і почувався паскудно, він не хотів викреслювати Кайтека зі свого життя, і не хотів, аби той викреслював його. Та мусив утім зізнатися собі, що дещо між ними скінчилося.

Кілька людей зібралося у вітальні зустріти Новий рік, але господаря Міколай не помітив. У принципі, вони не домовлялися, що він із ними панькатиметься весь вечір, мабуть, у нього є ближчі друзі. Вони якось давали собі раду, та подобалося їм це дедалі менше. Продовжуючи сидіти на підлозі, вони з Макаром снували плани на майбутнє. Було в них багато дитячих мрій і юної впевненості в собі, мало страху й враховування реалій. Їхня віра в успіх, що не мала під собою жодних підвалин реальності, вела прямим шляхом до клубних концертів, платинових дисків, слави й до грошей. Та чого були б варті новорічні ночі без мрій?

А що мрія вела їх насамперед до смішного залу на ділянках, Макар вирішив повертатися додому, щоб завтра із самого ранку, тобто десь о другій по обіді, приїхати й побачити це унікальне місце, яким безсумнівно виявиться барак, також відомий як клуб.

Міколай з Меланією вирішили провести його до зупинки. На повітрі до них повернувся хороший настрій. Вони йшли порожньою вулицею, милувалися феєрверками, що вибухали в різних частинах неба, і раділи завтрашньому дню. Коли під’їхав автобус, Меланія і Міколай, не замислюючись, сіли разом з Макаром. Їм навіть на секунду не спало на думку повернутися до Кайтека.

611 Садиба

— Ульотна кімнатенція! — вигукнув Макар, роззираючись довкола їхньою новою репетиційною. Міколай лише підморгнув Меланії. — Атмосфера — супер! Коли починаємо?

— Трохи якось тупо без басиста... — бовкнув Малий.

— Басист знайдеться. Хіба у Варшаві бракує басистів?

Міколая оптимізм Макара смішив! Басист — це справді проблема. Велика проблема. Як знайти когось, із ким вони розумітимуться без слів, хто любитиме те ж, що й вони, і кого вставлятиме репетиційна на ділянках і музика «NOFX»? Імовірність знайти такого дорівнювала шансам виграти джек-пот у лотерею.

— А може, ще разок переговорити з Кайтеком? — кинув Макар, дивлячись убік.

— Ні! — різко вигукнув Міколай. — І прошу, давай більше не будемо про це! Я його знаю. Він не погодиться. Закрили питання раз і назавжди. Дамо собі раду й без нього.

— Як хочеш. Коли починаємо?

— У суботу? Підійде?

— Звісно. Тільки треба якийсь обігрівач знайти. Тут дико холодно.


Збуджений радісною перспективою швидкого втілення мрій, Міколай не звертав уваги на Меланію. Якби він глянув на неї пильніше, то обов’язково б помітив, що вона на диво мовчазна, напружена, не така, як завжди. Однак зайнятий собою, він дивився неуважно. Ні про що не здогадувався, нічого не боявся. Не відчував її внутрішньої боротьби. Він ані на мить не підозрював, що Кайтек увірвався в кожну її думку, і що чим більше вона намагалася йому опиратися, тим гірше в неї це виходило. Бо було в цьому щось таке солодке, чого Меланія не розуміла, що зневажала, та одночасно соромилася, як найстрашнішого із гріхів. Їй здавалося, що всі бачать, що з нею діється, що всі давно вже дізналися її таємницю. Щоки дівчини палали, а в голові все перемішалося. Уперше вона попрощалася з Міколаєм з відчуттям полегші.

Вона не чекала, що коли ввечері почне потроху забувати про все, що сталося, Кайтек знову вдереться в її життя. Стук о такій порі завжди супроводжувався відчуттям страху. У темряві ніхто вже не шастав ділянками. Меланія глянула на мати й спохмурніла.

— Заходьте! — гукнула вона, а побачивши у відчинених дверях Кайтека, дівчина знову відчула, що червоніє. Він був якийсь сумний, пригнічений, а може, втомлений після вечірки, яка тривала, певно, до ранку.

— Добрий вечір.

— Привіт! — відповіла вона із клубком у горлі. На звичайну ввічливість не спромоглася. Меланія завмерла, не дивлячись йому в очі, так наче на ній уже тяжіла вина, хоча нічого ж іще не сталося.

Кайтек на порозі був як втілення найгірших передчуттів. Вона не знала, що він прийде, проте ці відвідини її зовсім не здивували.

— Щось сталося? — видихнула вона ледь чутно.

— Ні. Нічого... Тобто, так. Сталося. Ми можемо поговорити?

— Але про що?

— Прошу тебе...

Відчуваючи на собі погляд матері й малих, які й так поводили себе героїчно, не вимагаючи гостинців, Меланія вдягла куртку й вийшла. Кайтек уже стояв на стежці, за парканом, наче боявся, що надмірна близькість будинку не забезпечить йому відповідної інтимності. Меланія підійшла до хвіртки, але лишилася зі свого боку.

— У чому річ? — спитала вона різко, щоб приховати страх перед тим, що він мав їй сказати.

— Прогуляємось?

— Ні!

— Але... Будь ласка... Мені дуже важко із цим...

— Давай я полегшу тобі тягар, хочеш?!

— Що?

— Просто нічого не кажи. Нічого із цього не буде. Ти помилився адресою. І не пробуй, не зі мною! — вигукнула вона й утекла як ошпарена.

* * *

Амадей Волинський поволі звикав до Варшави. Його вже менше дратував безугавний шум міста, що плинув над будинками удень і вночі, і часом не давав йому спати. Відстані після кількох поїздок теж помітно скоротилися, і тепер подорож до костелу Святої Трійці вже не була проблемою. Однак літний чоловік ніяк не міг змиритися із чимраз частішою відсутністю онука. Не те, що він був йому дуже для чогось потрібен. Питання більше полягало в тому, що будучи тимчасовим опікуном, він не знав, де і з ким Дарек проводить цілі дні, і це не надто тішило. А він таки не знав, і ніщо не вказувало на те, що колись про все довідається.

От і сьогодні дідусь Амадей сидів на самоті, а час минав йому за готуванням, розмовами з канаркою та розв’язуванням шарад. Він не чекав жодних гостей. Почувши дзвінок у двері, старенький був переконаний, що це його дорогий онук хоч раз повернувся вчасно. І здивувався, побачивши Кайтека.

— Добрий день. А Макар удома?

— На жаль, ні. Але ти заходь, прошу.

Кайтек трохи скривився. Та все ж зайшов до передпокою й зупинився, так ніби збирався тут і лишитись. Було помітно, що йому щось муляє.

— «Заходь» означало «проходь до кімнати». Чи до кухні, якщо тобі так більше подобається.

І далі не кажучи ні слова, Кайтек скинув на підлогу рюкзак, повісив куртку, роззувся й рушив на кухню.

— Ось і прийшов новий рік! — радісно почав дідусь.

— Новий рік... — Кайтек зітхнув і сів на табуретку.

— Ой леле, бачу, ви, юначе, нині не в гуморі! Зараз поріжу пиріг. Шоколадний. Домашній! Як то тепер кажуть? Ідеальний антидепресант?

— Я не голодний.

— Ну, але ж ти мені не відмовиш? Як у тебе справи?

— Я думаю.

Вмикаючи електричний чайник, Макарів дідусь уважно спостерігав за гостем.

— Про що?

— Який у всьому цьому сенс?

— Філософія. Цікаво, цікаво. Спробуєш пирога?

— Ви вірите в життя після смерті?

— Ти питаєш, чи вірю я в Бога?

— Можливо. Сам не знаю.

Старенький замислився. Він хотів відповісти так, щоб допомогти Кайтекові. Але він не знав, у чому полягала проблема. Інтуїція підказувала йому, що хлопцеві потрібна підтримка.

— Бачиш, Бог — це найближчий друг людини.

— Умгу.

— Мов люблячий батько, він веде нас по життю й застерігає від нерозважних учинків. Він поруч, коли в нас труднощі. Його заповіді вчать, як нам бути кращими. У нього є відповіді на всі питання. І він ніколи від нас не відвертається.

Кайтек лише пирхнув.

— Так, знаю, що ти хочеш сказати: війни, хвороби, усе це горе, що їх людство продовжує зазнавати... Однак без перспективи вічності людське життя було б обмежене до трагічного у своїй іронічності, чисто матеріального, виміру.

— Тобто ви вірите в загробне життя?

— Радше так. Хоча скажу відверто: я б не хотів мати нагоду надто швидко остаточно в цьому переконатися.

— А якби ви дізналися, що часу лишилося не дуже багато?

— Але дорогенький, я про це давно знаю! Відколи пережив перший інфаркт, двадцять років тому. Що б я зробив? Можна зробити лише одне. Але... тобі не сподобається те, що я скажу.

— Чому?

— Бо я глибоко переконаний, що жити слід так, наче попереду ще багато чудових років.

Кайтек скривився, як середа на п’ятницю, яскраво демонструючи своє несхвалення.

— Хтось мені каже: «Післязавтра ти помреш!», а я йому у відповідь: «Чхав я на це. Мені треба вчитися, бо завтра контрольна з біології»?! Це смішно!

— На перший погляд. Але подумай: ми всі повільно вмираємо. Якби ми думали лише про це, то отруїли б собі час, який лишився. А потрібно жити й насолоджуватися життям! Але це, звісно, просто спекуляції. Насправді ніхто не питає себе про таке надто часто — на щастя.

— Окрім тих, хто дійсно помирає.

Запала тиша. Амадей Волинський боявся власних припущень. Подумки він молився, щоб Кайтек розглядав це питання виключно теоретично. Молодь у такому віці захоплюється доланням меж і пошуком абсолюту. Самогубство не раз стає засобом вирішення дрібних клопотів, які дітям здаються безвихіддю. Як колишній учитель він досить часто зіштовхувався з такими ситуаціями. І вихід завжди знаходився. Хоч іноді бувало запізно.

— А як там ота справа з батьком? Тобі вдалося з ним зустрітися? — змінив тему старенький.

— Ні. Я навіть не намагався.

— Чому?

— Нащо? Це не має сенсу. Вони завжди все знають краще. Зрештою, тепер це вже не має значення. Ще трохи — і все саме вляжеться.

— У тебе з’явилася якась ідея?

— Це важко назвати «з’явилася ідея». Точніше буде «зникла перешкода».

— Зглянься на мене! Я вже стара людина! І хоч — не заперечуватиму — я люблю загадки, але це вже для мене занадто. Здаюся! Ти б не міг пояснити зрозуміліше?

— Я помираю. Простіше навряд уже можна, чи не так?

З його виразу дідусь Амадей зрозумів, що Кайтек аж ніяк не жартує. Але це було надто абсурдним, надто трагічним, надто несподіваним, щоб старий зумів стриматися й не спитати:

— Тобто?

— Ви знаєте, що таке лейкемія? Вони попросили мене вийти з кабінету, але такі речі видно з виразу обличчя. Зрештою, якби зі мною все було добре, нащо тримати це в таємниці?

«Скільки посипалося на цього хлопчака! Що сказати йому в такій ситуації? Чи слова мають якусь владу над смертю?» — думав Амадей Волинський, та вголос промовив лише:

— Мені б хотілося, щоб наша розмова була виключно гіпотетичною.

— Блін, ну, що такого я зробив?! — Кайтек тер долонею чоло. — За що?! За що ця кара? Я знаю, я — не ідеал... Зрештою, пішло воно! — хлопець шморгнув.

Амадей Волинський мовчав, надзвичайно схвильований.

— Ви знаєте, яке це дивне відчуття? — Кайтек заговорив після довгої паузи, не дивлячись на нього. — Ви приходите в лікарню абсолютно спокійний — ну якась втома, все нормально, нічого ж не діється, якась там кровотеча з носа, парочка застуд, слабкість, то й що, зима зрештою. А за півгодини вас уже немає. Який незнайомий чоловік каже: «Виходь, ось твоя кінцева! Вали, чувак!» Ви виходите з лікарні й бачите лише темряву. Наче по вас асфальтним катком проїхались. Усе інакше. Світ більше не існує! Цей чортів незнайомець відібрав у вас все за одну мить! І ви собі думаєте: «За які гріхи?! Що я такого зробив? Чому я? Чому саме я?!»

Кайтек уже не стримував сліз. Він поклав голову на руки й плакав, як мала дитина. Старенький, зворушений до глибини душі, підійшов до хлопця й торкнувся його плеча.

— Мені страшно. Мені так неймовірно страшно... — почув він.

Час від часу Кайтеком струшували судоми. Він старався не плакати, та раз по раз задавлений десь усередині несамовитий страх шарпав його нутрощі.

— Вибачте, що забиваю вам баки. Мені потрібно було з кимось поговорити, — нарешті сказав він.

— Я розумію. Це честь для мене.

— Вас не було навіть у списку запасних, але так воно якось усе пішло... — Кайтек підняв голову, і вони нарешті подивилися одне одному в очі. — Мені не було до кого піти.

— То мені просто пощастило опинитися в головному складі?

— На жаль.

— Пощастило чи ні, для мене це важливо.

— Вони кажуть, ще не все втрачено. Вони збираються мене лікувати. Але це просто балачки. Моє життя й так паршиве. У них точно нічого не вийде, — промовив Кайтек, шморгнув носом і раптом потягнувся по пиріг.

— Кажуть, ти — чудовий гітарист?

Це не була зміна теми. Макарів дідусь хапав хлопця за волосся й витягав на твердий ґрунт. Принаймні намагався.

— Та-а-а...

— Дарена аж скрутило від завидків.

— Серйозно? — в очах Кайтека блиснуло зацікавлення. — Якби його батько мордував із трьох років, він теж би навчився. І, мабуть, так само, як мені, йому б розхотілося раз і назавжди.

— Ніщо не змінить факту, що ти дуже здібний.

— Бренькаю собі та й усе.

— Мені важко зрозуміти твою відразу до гітари. Загалом, якщо ми робимо щось добре, це приносить задоволення. Так мені принаймні здавалося.

— Коли він нас покинув, старий тобто, у мене було два варіанти. Або вправлятися до згону... Цікаво це тепер звучить, правда? До згону! ... і колись вибити його з Олімпу. Або захрінячити гітару в куток. Перепрошую за лексику.

— Та нічого. Я так розумію, ти обрав другий варіант?

— А хіба я міг би колись міг зрівнятися з ним? Навряд. Зрештою, я терпіти не можу змагань. Музика — це не спорт, як каже один з моїх друзів. Можна мені ще?

— Будь ласка! — старенький підсунув Кайтекові тарілку. — Однак я дечого не розумію. Поясни мені, прошу.

— Так?

— Я був учителем музики. Я й досі, бува, граю на органі. Та одне мені не ясно. Хіба можна образитися на інструмент?

— Я не ображався на гітару.

— Коли ти граєш — як воно? Що ти відчуваєш?

Кайтек підпер голову руками й задивився вдалечінь.

— Так, наче я під кайфом. Абсолютним кайфом. Я не знаю, як це ще описати.

— За моїх часів вживалося окреслення: «Піду пішки на зло кондукторові!» Ти розумієш, про що я?

— Ви хочете сказати, що я придурок?

— Це надто міцне слово. Але якщо ти сам це так назвав...

— Я вже про це думав, але...

— Не позбавляй себе радості, щоб когось покарати. Особливо зараз. Це не має сенсу. Ти кривдиш виключно себе. Чи ти хочеш, аби це я став басистом у такій собі групі, яку без тебе не можуть створити?

Уявивши собі дідуся в ролі басиста, Кайтек розсміявся.

— Вибачте, але ви трохи їм не підходите, — оцінив він з напханим ротом.

— Лише трішки. Бо бек-вокал я вже забив і не збираюся його нікому віддавати!

І коли наступний шматок зникав у роті Кайтека, серце Амадея Волянського повільно сповнювалося надії. Він не знав, наскільки серйозно хворий хлопець, він би не наважився розпитувати його про медичні подробиці, але якимсь не зовсім раціональним чином старий передчував, що той випливе, що він боротиметься, не піддасться — а саме це найважливіше в такі моменти.

110 Вулька Венгльова

У статусі в чаті Міколай дав оголошення: «Група шукає басиста». Він знав, що простіше знайти голку в копиці сіна, та наразі кращих ідей не мав. Макар уже тиждень питав по знайомих і теж безрезультатно.

І одного дня сталося диво! «Незнайомий» написав йому повідомлення: «Басист шукає групу». Вони почали спілкуватися. Розпитували одне одного про різні дрібниці, і Малому той здався нічого. Хлопця звали Кшисек Журек, він мешкав на Волі, ходив до ліцею, та не мав нічого проти грати з малолітками. Більше любив рок, але й панку не цурався. Була одна проблема: через півроку Кшисєк складав випускні іспити. Проте Міколай вирішив, що й так варто познайомитись.

Вони домовилися перетнутися через кілька днів у центрі, під «Ротундою». Міколай ішов на цю зустріч, як на перше побачення. Спочатку довго думав, що вдягнути, щоб справити хороше враження, потім півгодини укладав волосся гелем, він навіть черевики почистив. Щоб точно не спізнитися, з дому Малий вийшов дуже заздалегідь.

Уже стоячи біля телефонних автоматів, він почав виглядати Макара, який, звичайно ж, вчасно не приїхав. Міколай розглядав усіх перехожих і прикидав, чи вони відповідають його уявленням про басиста. Раптом він помітив Кайтека: зсутулившись, із руками в кишенях, він виринув із підземного переходу і йшов до «Галерії Центр». Кайтек не дивився довкола, і спочатку Міколай не збирався навіть гукнути його, та він уже хвилин п’ятнадцять як придурок стирчав під «Ротундою» й шалено нудився, а ні Макара, ні Кшисека досі не було! Побалакають собі хвилинку, він навіть не казатиме йому про групу. Так, щоб трохи згаяти час.

Міколай мусів підбігти до нього, бо Кайтек не почув гукання. І він не надто зрадів, побачивши Малого.

— Привіт! Куди ти так летиш? Якусь нову кінцеву плануєш? — Міколай намагався говорити природно.

— «Булька Венгльова». Ніщо так не піднімає настрій, як цвинтар! — Кайтек гірко розсміявся.

— Не жартуй!

— Кажи, у чому справа, бо я поспішаю. Бракує пари злотих на хот-дог?

— Ну, що ти!

— У школі ти мене якось не помічаєш, хоч ми перетинаємось кілька разів на день, тому я не розумію, чим я заслужив на таку раптову честь? — провокував його Кайтек.

— Здається, нам потрібно поговорити?

— Про що?

— Знаєш, тоді на Новий рік... — Міколай не міг дібрати відповідних слів.

— Ви пішли втрьох і навіть не кинули: «Поцілуй нас у дупу». Ти це хотів сказати?

— Може, і так, але й ти десь зник.

— А ви намагалися мене знайти?! Неможливо, зараз заплачу! Маєш, може, носовичка?

— Не намагалися, — зізнався присоромлений Міколай.

— Поганий, мабуть, з мене господар. Ви погано розважалися? Вам чогось не вистачало?

— Щирості.

— Перепрошую?!

— У мене все впало, коли ти заграв. Ми жахливо себе почули. Макар був злий, що хтось кращий за нього.

— Хай звикає. Бути завжди найкращим можна лише сидячи вдома.

— Чому ти мені не сказав?

— Не все можна сказати відразу. Але я обіцяю виправитись. Я тут приберіг кілька непоганих новин саме для такої невеличкої розмови сам на сам, однак волів би десь сісти.

— Ти не поїдеш на «Бульку»? — захвилювався Міколай.

— Вибір між мертвяками й тобою? Мабуть, таки поїду... — Кайтек пожартував і зробив крок у напрямку автобусної зупинки. І тут до них підійшов Макар.

— Салют! Він ще не з’явився? — відразу запитав він.

— Хто? — зацікавився Кайтек.

— Е-е-е... — Міколай нашвидкуруч вигадував якусь невинну брехню.

— Ну, цей Кшисеєк. Басист, — відповів Макар з дитячою відвертістю. Потреба в брехні відпала.

— Ви зайняті? Тоді я пішов. Бувайте! — Кайтек знову рушив у бік зупинки, та Міколай притримав його за рукав.

— Чекай, не ображайся так на все! Ти ж знаєш, що ми хочемо грати. Ми б хотіли з тобою, але ти не дав нам шансу.

— У нас вже є, де репетирувати! — утрутився Макар.

— Тому ми знайшли цього чувака, ми навіть не знаємо, що він за один, і от чекаємо на нього. Почекаєш з нами?

— А де зал? — Катек уперше не приховував зацікавлення.

— На дачних ділянках біля Вашингтона.

— У Міколая там є установка! — Макар вихвалявся, наче це були його барабани.

— Не установка, а допотопний «Polmus»! — Малий намагався не переоцінювати власне щастя, щоб Кайтекові не було так прикро. — Навіть тарілок немає.

— Швидко ви все облаштували!

— Ми могли б почати в суботу.

— А ви не боїтесь, що за півроку випускник вас кине? — раптом запитав Кайтек.

— Звідки ти знаєш, що він випускник?! — здивувався Макар.

— Ну, і з Волі на Вашингтона теж є що їхати... — Кайтек загадкою посміхнувся. — Мабуть, він спізнюватиметься? Окрім того, рокер, що грає панк... Не знаю... На вашому місці я б серйозно замислився, чи взагалі давати йому шанс.

Минуло трохи часу, перш ніж до них дійшло.

— Ти його вигадав?!

— Кшисек Журек не існує?!

— Та не переймайтеся так одразу, може, десь існує.

— Тоді дупа! — Макар засмутився.

Міколай теж здавався розчарованим.

— Чудовий жарт! Тепер ми квити? — спитав він. «Останнє слово завжди мусить бути за Кайтеком», — із гіркотою подумав він. — Задоволений?! — додав уголос.

— А що, коли замість Журека буде Борщ[24]? — зненацька видав Кайтек, шкірячи зуби, а в них щелепи повідвисали від здивування.

— Тобто?! Ти серйозно чи знову приколюєшся?

— Звісно, ми про Борща-молодшого, щоб не було непорозумінь. І я б хотів, аби ви знали, що за півроку мені, можливо, доведеться поїхати. На довший час. Може, назавжди. Тому спочатку добре подумайте. То як? — він глянув на них. — Підписуєтесь на таке?

Вони нічого не сказали. Тільки ляснули по його простягнутій руці. Але блиск у їхніх очах промовляв сам за себе.

— Якщо ми все з’ясували, я б хотів принагідно побачити цю легендарну репетиційну, — запропонував Кайтек, а хлопці радо на це пристали.


— Що означає «назавжди»? — пригадав Міколай, коли емоції трохи вляглися, а вся трійця стояла у хвості 22-го трамваю, що їхав на Грохів.

— Нема про що говорити, зрештою, це ще не остаточно.

— Слухай, але не приховуй більше від нас ніяких таємниць, добре?

Кайтек таємничо всміхнувся.

— Будемо розважатися до останнього. А далі буде видно. Може... — почав він, однак не закінчив, бо за їхніми спинами дебелий чолов’яга в шкірянці й з електронним сканером у руці оголосив:

— Перевірка квитків!

Вони вийняли свої проїзні. На щастя, усі були дійсні. Проте контролера це не задовольнило:

— Учнівські покажіть! — процідив він крізь зуби. Перевіривши документи Кайтека й Міколая, він довго розглядав проїзний і учнівський Макара.

— Макаревич? Ім’я?

— Божидар.

Малий ошелешено глянув на Кайтека, а потім на Макара чи то пак Божидара.

— Божидар?! Таке ім’я взагалі існує? — тип покрутив носом і ще раз подивився на учнівський.

— А ви як думаєте?! — просичав розлючений Макар, бо Кайтек із Міколаєм добряче з нього кпили.

— Можливо... — однак учнівський Макара не викликав жодних підозр, і сумніви потроху полишали кондуктора. Він повернув проїзний і квиток, який Кайтек одразу ж видер Макарові з рук.

— Божидар! Умерти можна! Оце прикол! — Кайтек сміявся так, що в нього сльози текли по щоках. — Його звуть Божидар! Я не можу! Божидар!!!

Міколай усвідомлював усю серйозність ситуації. Макар був готовий вийти на наступній зупинці й більше ніколи не з’явитися на жодній репетиції.

— Заткнися, дурню! — кинув він Кайтекові. — Не верещи вже так!

Але в нього й самого рот розтягувався в посмішці, якої він не міг стримати. Макар дивився у вікно й прикушував щоки, хоч його самого душив сміх.

— Замість реготати як ідіоти, могли б мені поспівчувати!

— Нарешті мені все зрозуміло! Божи-Дарек! А я все думав, чого твій дідусь не кличе тебе Макаром.

— Він мене принаймні розуміє.

— Ну, але чому Божидар? У календарі імен не вистачило? — допитувався Міколай.

— А Валентин? — реготав Кайтек. — Ансельм? Ієремія? Ісидор? Боніфацій? Зенон?

— Прокіп теж непогане. Усі були зайняті?

— Смійтеся. Добре вам говорити. У вас немає такої дебільної традиції, що чоловічі імена в родині повинні бути пов’язані з Богом. У мене є дядьки Богуслав і Теодор, дідусь Амадей, його братів звуть Богумил і Теофіл. Моєму двоюрідному братові дісталося Богдан, іншим двоюрідним — Богдан і Богуш.

— А тобі Божидар?! — хихотів Міколай. — Капець!

— Бо всі нормальні імена вже використали!

— Я думав, що лише мені так пощастило в житті! — Кайтек сміявся, аж плакав. — Дай, братан, п’ять. Я відпускаю тобі всі твої гріхи на віки вічні, амінь!

— Припини! — Макар на секунду насупився, а потім продовжив: — Старі, мабуть, думали, що це дуже дотепно, як мене хрестили, але життя з таким ім’ям — це відстій і катастрофа. Постійне шифрування, страх, що буде, коли із кимсь познайомишся. Бо рано чи пізно воно вийде на яв.

— Дуже гарне ім’я, що тобі не подобається?! — Кайтек і далі нестримно реготав.

— Та, чудове! Може, поміняємось? Так само з дівчатами: доки я Макар, воно ще нічого, а коли виявляється, що Божидар — усе валиться. Божидара ніхто не сприймає нормально. Це якесь несерйозне ім’я.

— Але ж ти цілком серйозний. І в тебе вже є непогане псевдо, — Міколай намагався якось його розрадити. — Побачиш, коли станеш відомим гітаристом, ніхто не пам’ятатиме про Божидара. Буде лише Макар.

— А, дурниці говориш! — утрутився Кайтек. — Божидар ульотне ім’я! Я навіть думаю... Звісно! — він ляснув себе долонею по лобі, наче його щойно осяяло. — Знаєш, що я тобі скажу? На знак нашої солідарності із твоїм горем пропоную назвати групу «Божидари»! Що скажете?

— «Божидари»? — Міколай скривився, та побачивши щасливе обличчя Макара, не надто впевнено погодився: «Підійде».

— Підійде?!! — захоплювався Кайтек. — Це буде найкрутіша панк-група на цьому березі Вісли! Вслухайтесь: БО-ЖИ-ДА-РИ!!! Геніально звучить! Та що геніально, просто ульот! Побачиш, ми започаткуємо новий тренд, матері ще так дітей називатимуть!

— Не дай Боже! — злякався Макар.

— Але тоді це вже не буде відстій, — заспокоїв його Кайтек. — Ми створимо нову моду.

— Агов, народ, ми виходимо! — Міколай виявив здоровий глузд, бо ті взагалі не звертали уваги на зупинки й могли би продовжувати суперечку аж до кінцевої на кільці Вятрачної.

410 Редутова

Вони вийшли. На вулиці вже помітно стемніло, і Малий на мить завагався, чи він знайде дорогу до клубу, якщо піти через браму з боку Вашингтона. Бо на ділянках вони з Кайтеком вже орієнтувалися чудово. Їх не бентежили ані тиша, ані пустка, хлопці почувалися практично безпечно. Утім, було ще одне, набагато важливіше питання. Міколай боявся будь-що сказати, він нервово кусав губи й чекав Кайтекової реакції. Чи не підніме він їх з Макаром на глум, на пару з їхньою нещасною репетиційною і старими барабанами «Polmuz»?

Хлопці мовчки йшли порожньою стежкою. Усі відчували, що ця мить — особлива, і ніхто не наважувався зіпсувати урочисте очікування. Раз по раз тишу переривав хіба Макар: через нежить він шморгав носом, а сумнівів Міколая радше не поділяв. Коли ключ скреготнув у замку, Малий затамував подих. Зараз він почує гиготіння Кайтека і, навіть не дивлячись йому в очі знатиме, що це кінець. Із прискореним серцебиттям він чекав на вирок.

— Непоганий сарайчик! — почув він і нарешті зміг видихнути. — Трохи прохолодно, але нічого, знайдемо обігрівач. Коли перша репетиція? — запитав Кайтек, а Міколай відчув полегшення й удячність. — Я так розумію, мені перебиратися на бас? — докинув він згодом, так наче це вже було давно вирішене.

Макар відкрив рота, однак не встиг нічого сказати.

— Ви ж ніби басиста шукали? — продовжував Кайтек.

— Ну, так, — недбало відповів Міколай, хоч усередині йому все стислося. — Післязавтра підходить? Десь о дванадцятій?

— Нормально.

— Я теж можу, — сказав Макар.

— Тоді післязавтра, в суботу, — підтвердив Міколай, щоб усе було чітко зрозуміло.

Він дуже старався не виявити своєї шаленої радості, це завжди потім оберталося проти нього, однак йому хотілося кричати. Так! Нарешті! У них є група, вони гратимуть!

— Але... де ти візьмеш бас? — з острахом спитав він у Кайтека.

— Не переймайся, — почув у відповідь. — Думай краще про те, як із дров, що стоять там під стіною, зробити професійну установку. Ми ж-бо, панове, не збираємося тут цурки-палки ганяти? Або ми даємо жару, або сидимо на дулі. Інакше це не має сенсу. Урешті-решт, «Божидари» ми чи хто? — Кайтек зненацька розсміявся. — Офігенна назва! Кращу годі й вигадати!

— У мене є ще гроші зі страховки, — прикидав Міколай уголос. — Тільки я не знаю... А, байдуже, розберуся. Що вивчити на суботу? Може щось із «Ramones»?

— «Blitzkrieg Вор» може бути непогано на початок, — підхопив Макар. — Стягніть собі табулятуру з нету. То що, вирішили? Валимо? Тут холодно, як на полюсі, — він єдиний не мав організаційних проблем і його хвилювала лише гра. І ще власний нежить, звісно.

Міколай ще підійшов до установки, подивився на стареньку бочку, похитав головою й подумав, що за ці два дні навряд йому вдасться спромогтися на диво. Та він прогнав цю думку. Не сьогодні. Завтра буде новий день. Перейматися він буде завтра.

— І що думаєш робити? — запитала Меланія, коли наступного дня він пояснив причину свого поганого настрою.

— А я знаю? Без поняття. Поки куплю мембрани, але може виявитися, що установка надто довго стояла у вологому приміщенні, і їй уже нічого не допоможе. Після уроків поїдемо з Кайтеком до «Рифу», тільки мені ще грошей треба попросити. Блін, мати знову казитиметься! Це як-не-як, купа бабла.

— Але заощаджуєш ти ще більше.

Після стількох спільних вечорів Меланія вже була втаємничена в тонкощі комплектації інструмента. Вони разом переглядали каталоги, хлопець захоплювався тим чи іншим, а дівчина героїчно старалася не показувати нудьги. Урешті Меланія таки навчилася відрізняти том від бочки й альти від малого барабана. Варто мати такого товариша. Особливо, коли у власному домі тебе ніхто не розуміє.

Добре мати друга. Добре. От тільки Меланія сподівалася чогось іншого. І вона саме починала розуміти, що може ніколи цього не отримати. Вибираючи між нею та ударними, Міколай точно не сумнівався б ні секунди. Тепер, коли він почне грати, між ними все закінчиться. Відколи з’явилися Макар і Кайтек, Міколай знаходив для неї все менше часу. До «Рифу» він теж поїде з Кайтеком. Його там усі знають, він же син знаменитого Борща. Вона б їм лише заважала. Так чи інакше, вона й так не може дозволити собі квиток.

— Хочеш з нами? — раптом спитав Міколай.

— Ні. Ти ж знаєш, що я не можу.

— Але на репетицію ти прийдеш, правда ж?

— Звісно, — зронила вона, відвівши погляд убік.

Меланія не любила брехати.


Міколай не звернув увагу на її дивний сум. Хлопцеві було достатньо власних проблем. Гроші належали йому лише теоретично. Мати від початку їх привласнила, і отримання кожної десятки супроводжувалося її кількаденним бурчанням і нотаціями. Як, чорт забирай, сказати їй про п’ять сотень?! Ну, може, якимсь дивом, вистачить чотири. Але чотири — це й так купа грошви, а без нового пластика вони не зрушать з місця. Можна буде й далі розводитись про музику, але грати її точно не вийде.

Пригнічений перспективою серйозної битви, якої не уникнеш, а результат визначений наперед, Міколай не надто поспішав додому. Після уроків вони з Кайтеком поїхали до «Рифу» й уважно продивилися мембрани. Йому було потрібно не менше чотирьох сотень. Чому все таке дороге?! Неочікувано на допомогу прийшов батько. Він повернувся на день раніше й почав відробляти батьківські борги. Міколая це завжди дратувало, однак сьогодні він вирішив скористатися нагодою й до новин про непогані оцінки уміло приплів повідомлення, що невдовзі відбудеться перша репетиція.

— Ви тут гратимете? Мати ж здуріє. Не кажучи вже про сусідів.

— Ну, що ти, тату, у нас є приміщення, — Міколай, загалом потайний, раптово просяяв і розповів батькові все. Майже все.

Результатом цієї розмови стали п’ять сотень, які Малий знайшов на своєму столі суботнього ранку. Окрім грошей, що губилися між безладно розкиданими зошитами, підручниками, музичними журналами, шкарпетками й порожніми пляшками від напоїв, він побачив і величезну записку: ПРИБЕРИ ТУТ НАРЕШТІ!

Ціна не була зависокою, тож він вирішив якось поміркувати над цим у вільний час.


Дідусь Амадей час від часу розпитував Макара про Кайтека. Макар не розумів цього дивного зацікавлення приятелем.

— Може, дати тобі номер його мобільного? — сказав він не надто приязно одного дня. — Поговорите собі врешті без свідків.

— Мені достатньо того, що ти скажеш.

— А чого ти не питаєш про Міколая?

— А власне — як його справи?

— Мабуть, добре. Сьогодні починаємо репетиції.

— А хто гратиме на басі?

— Кайтек, — відповів Макар. Він не помітив дідусевої дивної посмішки.


Утім, субота виявилася надто оптимістичним терміном. Хоч батько й привіз Малому на ділянки райд, хай-хет, малий барабан і стільчик, саме лише натягування мембран розтягнулося на півдня. Коли десь о четвертій Міколай взяв нарешті до рук палички з автографом Збишка Крашевського з «ONA»[25], його спіткало чергове розчарування. Для повного щастя йому не вистачало щонайменше двох речей: креша й педалі. Він намагався щось зіграти, але виходило дуже незграбно.

— Ти ж знав, що установка ще не повністю укомплектована! — нервував Макар. Він почувався обманутим і не збирався цього приховувати.

— Ну, то й що?

— Нащо ми влаштовували сьогодні репетицію?!

— Щоб побути разом, — відповів Кайтек, спокійний як ніколи. — Це теж важливо. Зрештою, легко тобі казати. Не бачиш, скільки тут усього? Ти собі взяв гітарку під пахву, у другу руку — комбік, і готовенький. Зрідка хіба докупиш медіатор чи струни. А установка — це цілий завод. Так що вияви трохи розуміння.

Міколай не дослухався до розмови хлопців. Він із жахом думав, що знову доведеться канючити в матері кілька сотень, які були його законною власністю. Якби вона не сказала тоді, що це його гроші, він би забув про це, але ж саме вона, і ніхто інший, дала йому надію! А тепер щоразу кривиться й страждає, наче він ці гроші на наркотики збирається витратити!

— Може, в інтернеті щось буде? Блін, із грошима напряг. Якби можна було десь підзаробити... Флаєри порозносити абощо... — роздумував Малий.

— От тільки, заробляючи по 4 злоті за годину, тобі довелося би працювати місяць чи два. Безперервно. У нас немає стільки часу.

Запала тиша.

— Можу дати тобі 50 злотих, більше в мене немає. Може, дідусь ще щось підкине? — несподівано озвався Макар.

— Чекайте. У мене є ідея. Нічого не казатиму, щоб не зурочити, але шанс є. Хочете піти на концерт?

— Який?

Кайтек загадково усміхнувся.

— Та ти що! — загорівся Макар. — Уже ж немає квитків!

— Мої друзі грають сьогодні на Камьонку. «Празька акустична хвиля», чули? Може, в них буде щось запасне?

Макар лише скривився.

— Забудь про «Відкриту рану»! — дорікнув йому Кайтек. — Не зі мною. Не в цьому житті, ясно? Я більше не повторюватиму. І спробуй іноді думати не лише про себе.

— Народ, припиніть! Щось вигадаємо з цією педаллю. У найгіршому випадку погиркаюся з матір’ю, як не буде виходу, що вдієш. О котрій цей концерт?

— О сьомій. Зачиняймо сарай!

Легко сказати «Зачиняймо сарай»! Доки в залі на ділянках зберігався покинутий інструмент невідомого музиканта, сюди легко заходилося й без зусиль виходилося. Цього разу Міколай мав тут залишити все, що надбав за своє коротке життя, нагороду за страждання, які він пережив, зламавши руку, усю свою любов, майже цілу ударну установку. Він боявся, що коли повернеться за кілька днів, його барабанів уже тут не буде. Двері зачиняв тремтячими руками, йому хотілося плакати. Його б воля — тут би й ночував. Він обійшов будинок кругом, зазираючи у вікна. Трохи заспокоївся: штори були щільні.

— Ви вимкнули обігрівач? — запитав він урешті.

— Звісно. Не переживай, наші комбіки теж там лишилися.

Кайтек мав рацію. Хоч вони з Макаром забрали гітари, підсилювачів вирішили не тягати. На концерті це б виглядало смішно.

— Не завадить кращий замок.

— Ми подумаємо про це.

— Ходімо?

— Ходімо.

515 Рембертув — Військова Академія

Меланія прочекала всю суботу. У неділю Міколай теж не прийшов. Не подзвонив. Він забув про неї. Дівчина відчувала: щось змінюється, щось псується, і він уже ніколи не стане тим Міколаєм, яким був кілька тижнів тому. Тепер він більше належав своїм друзям і музиці. Вона бачила, як горять його очі, коли хлопець говорить про установку.

Чи мала вона право сподіватися, що це коли-небудь закінчиться? Чи вона цього хотіла? Адже саме таким він їй сподобався. Дівчина прагнула, аби його мрії здійснилися й сама допомогла йому в цьому. Та сьогодні доводилося визнати, що вона не усвідомлювала, яку ціну заплатить за свою допомогу. Одночасно Меланія розуміла, що мусить продовжувати підтримувати його, і що це буде справжньою перевіркою її почуттів.

Водночас дівчина намагалася уникати нових зустрічей з Кайтеком. При ньому вона продовжувала ніяковіти й підозрювала, що рано чи пізно Міколай це помітить, а тоді відбудеться неприємна для них обох розмова. Адже той, кого Міколай вважає найкращим другом, зовсім недавно хотів... Принаймні намагався... І як можна таке поєднати із дружбою, з вірністю? Як він узагалі може дивитися Міколаєві в очі? Дивно.


І креш, і педаль усе-таки довелося купувати! Після тижня безрезультатних спроб і пошуків Міколай зрештою наважився серйозно поговорити з мамою. Розмова відбулася на диво без істерик і взаємних звинувачень. Може, тому, що предмети з магазину одразу мали переїхати на ділянки. Єдиною вимогою батьків стало, аби приклеєна до столу чорним скотчем коркова підставка під гарячі каструлі, на якій Міколай вправлявся у грі, пересунулась трохи вбік, щоб середина столу справляла враження, ніби тут хоч іноді роблять уроки. І це прохання Міколай, неохоче, та все ж виконав.

Наступного дня він витратив останні гроші зі страховки. Коли пізно увечері хлопець сів за установку, то почував себе Ларсом Ульріхом з «Металіки».

У суботу Міколай, Кайтек і Макар провели першу справжню репетицію. Вони ні секунди не роздумували, хто буде вокалістом. Голос Макара, хоч, може, не ідеальний, звучав досить непогано, а з підтримкою Кайтека на бек-вокалі, групі не було чого соромитись. У Міколая голосу не було взагалі. Протягом трьох годин їм вдалося зіграти три каверн «Green Day»: «She», «When I come around», «Basket case».

Сонними ділянками між Саською Кемпою і Гроховом прокотився бадьорий каліфорнійський панк. Так народилися «Божидари».

— Про цей сарай ще легенди складатимуть! Так, друзі, тут народжується історія! — провістив Кайтек.

— А що ви робите на канікулах? — з надією запитав Міколай.

— Не знаю, схоже, мені доведеться поїхати з дідусем. Він дуже скучив за домом... — насупився Макар.

— Та ти що! А він не може залишити тебе самого? Ти ж уже не дитина! — для Малого це була жахлива новина. — Ну, але ж ти, ніби, лишаєшся? — запитав він Кайтека.

— Ніби так. Будемо собі влаштовувати маленькі романтичні побачення. Тільки ми удвох, що скажеш, любчику?

— Відвали, збоченець! Ми з тобою сам-на-сам?! Забудь!

— Я тобі більше не подобаюсь? Я накладу на себе руки!

— Наступного разу треба буде притягти щось пожувати. Принаймні чіпси та якесь питво. У мене живіт до спини прилип. То коли наступного разу? Середа? П’ятниця?

Макар скривився.

— Я до вихідних не зможу. У мене репетиції в костелі. Хіба вже після канікул.

— Я прийду пограю, — вирішив Міколай. — Кайтек, приєднаєшся?

— Сорі, я матері обіцяв помогти. Вона влаштувала ремонт. Це лише кілька днів. Мушу побути з малярами, щоб вони півхати не винесли. Але від суботи вже все окей. Тільки скажіть.

«То ось, як воно? — подумки образився Міколай. — Щойно почали, а вони вже сачкують? Ну, що ж. Може, хоч Меланія матиме бажання зайти на хвильку?»

Малий і досі трохи боявся сам грати на ділянках. Великі простори порожніх садів замість заспокоювати, будили в його уяві образи невиразної небезпеки. І хоч самотність радше ніколи не була для нього проблемою, зараз він відчув, що Меланія могла б допомогти йому освоїтися з ділянками. Вона вже давно цим не переймається.


У неділю, одразу по обіді, Міколай узяв собаку й пішов до дівчини. Вони вже давно не говорили. У школі на перервах їм постійно хтось заважав. Малий навіть собі не хотів зізнаватися в тому, що зазвичай це був Кайтек, і що він не мав нічого проти, коли Меланія раптом згадувала про щось важливе й лишала їх самих. Тоді він думав, що вона, як завжди, класна: розуміє, що в них свої справи й не хоче заважати. Зрештою, Кайтек їй ніколи не подобався, і в неї були на це причини. Але тепер вона знову йому потрібна. Як їй про це сказати?

Вирішування звичайних справ за допомогою найпростіших слів Міколая ніколи не надихало. Зрештою, Меланія дуже здивувалася, побачивши його.

— Останнім часом ти мене уникав.

— Ти що?! — обурився він, хоча факти свідчили проти нього. — Ви з Кайтеком не ладнаєте, сама знаєш...

— І навряд це зміниться.

— Він не такий...

— Мабуть, ти його краще знаєш. Та, як на мене, не достатньо добре.

— Я його не знаю? — вигукнув Міколай. — Я знаю його краще, ніж рідного брата! Краще, ніж тебе, краще, ніж...

— Дивись, аби випадково не розчаруватися. Кайтек собі на умі й грає на два фронти.

— Просто зізнайся, що ти ревнуєш.

— Ти важливий для мене. Більше, ніж ти думаєш. А Кайтека я ніколи не любитиму, бо він лицемір. Не забувай про це.

— Він просто завжди мусить бути попереду. Але це минеться. Колись.

— Можливо. Цікаво тільки, коли?

— Знаєш, йому вдома не надто весело.

— Краще скажи, що він розбещений придурок, який мусить мати все, навіть твою... Ну, ти розумієш...

— Мою що?

— Він приходив до мене додому. Сам, один. Ти знаєш, нащо...

— Ні.

— Він дуже хотів поговорити.

— Про що?

— Господи! Подумай!

— Тобто?! — Міколай не міг повірити. — Він...?!

— Він казав, що я для нього більше... більше ніж...

Міколай сів на сніг і подивився в небо. Здається, видно якісь зорі? Може, хмари. Він не розібрав. Відчув біль, наче хтось вдарив його в пах. Найгірше було те, що він не знав, чому йому настільки боляче: від розуміння, що найкращий друг хоче відібрати в нього дівчину, чи тому, що він щойно втратив басиста, якого так довго шукав.

— Скажи, що це неправда... — благав він ледь чутно.

Зрозумівши, що вона накоїла, Меланія заплакала. Вона взяла Міколая за руку й стала навколішки.

— Вибач мене, будь ласка.

— Коли? — Міколай намагався хоч щось зрозуміти, та відчував абсолютну безпорадність, мовби хтось гепнув його дошкою по голові. — Це все? — шепотів він, навіть не знаючи, що означають зараз ці слова.

— Але ми не... Тобто я з ним... Ми нічого... Чесно... — лепетала Меланія. Вона не могла й не хотіла розповідати всього, вона сподівалася, що її палких запевнень буде достатньо. Міколай завжди їй вірив.

— Я мушу з ним поговорити, — вирішив він і зрозумів, що це буде найважча розмова.

195 Натолін-Північ

У понеділок Кайтек не прийшов до школи. Міколаєві полегшало — він не буде змушений при всіх плюнути другові в обличчя. Малий навіть тішився. Справа трохи відтягнеться, воно й на краще. Важливі питання Міколай завжди відкладав на пізніше, і вірив, що в останній момент щось зміниться, а він уникне неприємних переживань.

Чекаючи після уроків на зупинці коло “Лятавця”, краєм ока помітив наліпку. Таку, як Кайтек колись клеїв на своїх зупинках. Хлопець підійшов ближче.

НАПРИКІНЦІ ПОРОЖНЕЧА.

І СТРАХ

2003.01.17 320

QuaietSquadVleps

“Невже він і досі цим розважається?” Вони вже дуже давно не говорили про наліпки. Зараз Міколая хвилювали лише група й барабани. А це свіже, вчорашнє! Якийсь дивний текст, він мав би написати щось зовсім інше. “Наприкінці...” Малий думав, як він би закінчив таке речення. “Слава?” “Дружба?” Іще щось. Будь-що. Але точно не порожнеча. І не страх. Чому він не написав “любов”, якщо закохався в Меланію? А може, справа в тому, що вона дала йому відкоша? Може, це прояв розпачу? Але чому страх?

Окрім того, Кайтек не виказав і краплини сум’яття. А навряд би він зміг дивитися в очі комусь, кого так підступно дурить.


Минув тиждень. У школі Кайтек досі не з’являвся. Наліпку на зупинці хтось здер. Потім почалися канікули, і Міколай, хоч неохоче, поїхав з батьками на кілька днів у гори. Меланія обіцяла щодня перевіряти замки репетиційної. Хлопець знав, що вона дотримає слова. Зрештою, помітивши, як Малий не хоче їхати, батько купив найновіший замок “Gerda” і вставив його у двері клубу для додаткового захисту.

Протягом тижня в горах Міколай призабув свою образу на Кайтека, почав трохи за ним скучати, а насамперед — він дуже хотів провести репетицію, хай і без Макара. Ще з Буковини він написав смс-ку, але відповіді не дочекався. Коли подзвонив, мобільний Кайтека не відповідав. Може, у нього відібрали телефон під час якоїсь наліпкової пригоди, таке ж постійно трапляється? Домашній телефон теж мовчав. Може, друг з матір’ю теж подався кудись на канікули?


Коли Міколай повернувся до Варшави, він уже майже забув, що сердитий на Кайтека. І хоч він і знав, що питання Меланії треба якось вирішити, визначити дату репетиції було для нього важливіше. Тож хлопець вислав чергове повідомлення: “Заскочу до тебе десь о п’ятій”, але відповіді знову не отримав. Усе буде добре. Може, це звичайне непорозуміння? їм просто треба поговорити по-чоловічому. Гнаний якоюсь внутрішньою силою, він побіг на Африканську, перевірити, що відбувається.

— Кайтека немає, — почув він на порозі дому Борщевських.

— Але він у Варшаві чи поїхав? Я Міколай, ми граємо в групі, — уривчасто говорив хлопець, відчуваючи, що він тут не надто бажаний гість.

— Поїхав, — холодно промовила жінка, що відчинила йому двері, певно, мама.

— Надовго?

— Не знаю.

— Але ж розумієте, ми створили групу, домовились про репетиції, він не міг так просто поїхати, ні слова не сказавши. Це... Це просто нечесно! Так не роблять!

Жінка дивилася на нього порожніми очима. Не підтримувала розмови, не намагалася нічого пояснити. Міколаєві здалося, що вона просто хоче чимшвидше замкнути двері. Він їй не вірив. Кайтек, мабуть, сидить у себе в кімнаті, тільки чомусь не хоче з ним бачитись. Може, знову посварився з матір’ю?

— Скажіть йому, що я знаю про Меланію.

— Про Меланію? — повторила жінка.

— І що ми досі друзі. Скажете йому? — з надією запитав він, та подивившись на жінку, зрозумів, що думками вона деінде, і коли двері зачиняться, вона вже ні про що не пам’ятатиме. Йому доведеться самому сказати все Кайтекові. От лише як?


Протягом другого тижня канікул Міколай на собі відчув відносність часу. Він рахував дні до повернення Макара й чекав на спільні рішення щодо групи, сподівався нових пропозицій пошуку Кайтека, чий телефон мовчав як проклятий, і не мав жодного бажання вибратися на ділянки пограти. Саме тепер, коли ціла установка тільки й чекала на нього! Йому навіть з дому не хотілося виходити. Іноді він ще бачився з Меланією, але так, як колись, уже не було. Не до кінця з’ясовані обставини її спілкування з Кайтеком кинули неприємну тінь на Міколаєві почуття до дівчини. Було якось дивно, так наче обоє змушували себе знову відчути те, що, можливо, більше ніколи й не мало повернутися.

Між ними закралася ніяковість, мовчанка, очікування, що настрій зміниться — проте цього не відбувалося. Міколая навіть не дивувало, що всю вину за те, що відбулося між Меланією і Кайтеком, він підсвідомо покладає саме на дівчину. А для цього ж не було жодних підстав.

* * *

— Щоб ні для кого потім не стало несподіванкою, попереджаю одразу.

Йоланта Вербицька не звикла до такого початку дня. Міхал, вичепурений з голови до п’ят, напахчений, як парфумерія в день прем’єри нового аромату від «Адідас», став на порозі кухні.

— Синку, але ж навчання ще не почалося.

Він скривився, наче збирався перемогти матір у конкурсі сарказму.

— Ха-ха. Дуже смішно.

— Ні, я просто подумала...

— Достатньо, що я тут думаю, — сказав Міхал і потягнувся за курткою.

— Куди ти зібрався?

— На «Стадіон». Тобто на вокзал.

— Ти надовго?

— Радше так. Але про всяк випадок прибери тут трошки, бо, може, ми на хвильку заскочимо.

— Дякую, що попередив. Заскочимо? Тобто ти і...?

— Марта.

— Яка Марта?

— Та Марта, — відповів він і пішов.


Міхал роззирнувся й з огидою скривився. З перспективи Граєва Варшава була ніби ближче до цивілізації. Але тут, на автовокзалі «Стадіон», вона була схожа на центр нічого. В’єтнамські будки, що тягнулися до горизонту й незграбно товпилися під самими стінами «Стадіону десятиліття», перетворювали це місце на щось середнє між лабіринтом і нетрями.

«Ну, і чим воно мало би бути кращим за Граєво? Хіба розміром, теж мені щастя», — подумав він.

Марта вийшла з автобуса, безпорадно розглядаючись довкола. Міхал її бачив, але трохи боявся цієї зустрічі. Він стояв збоку, і вся його сміливість наче десь раптово поділася. Він саме пригадав, що прощалися вони теж на вокзалі, незграбно намагаючись дібрати відповідні слова під нетерплячим поглядом водія автобуса, що підганяв їх. У Граєві, десь понад рік тому.

Вони розлучилися на два тижні, а вийшло майже назавжди. Бо хоч вони наче й усе сказали одне одному в мейлах, їх ділив цей рік. Рік, коли все постійно змінювалося — тут хіба що святий не зажадав би пояснень. Зрештою, вони нічого одне одному не обіцяли. Просто зустрічаються як двійко старих друзів. Без зобов’язань, без зайвого баласту. Як вийде — супер, як ні...

«Як ні, то просто буде так, як досі», — заспокоював себе Міхал, та відчувши на собі Мартин погляд, зрозумів, що давно на неї чекав. Їхні очі зустрілися. Міхал усміхнувся.

— Ласкаво прошу до мого світу! — промовив він.

* * *

Макар, розуміючи серйозність ситуації, змусив дідуся раніше повернутися до Варшави. Сповнений нових сподівань, Міколай поїхав на Садибу й розповів Макарові про пошуки Кайтека.

— Ну, але як це — зник?

— Прото зник. Спочатку зі школи, потім з дому. Його мобільний не відповідає, мати каже, що він поїхав, хоча схоже, що це неправда. Господи! Я знаю! Ну, звичайно! Він точно в щось вляпався!

— У що?

— У щось страшне. Навіть уявляти не хочу. Що ми насправді про нього знаємо? Ми не були знайомі з жодним його приятелем, які прийшли до нього на Новий рік.

Пам’ятаєш? Ми там були, наче прибульці. Може, він з ними в щось вліз?

— Наприклад?

— Не знаю, але чим ще пояснити його мовчанку? Він уже два тижні не відповідає. Після нашої репетиції в суботу до школи він не прийшов. Потім теж жодних ознак життя. Нічого не хотів нам переказати. Його мати теж ні пари з вуст.

— Може, їй соромно?

— Кайтек завжди шукав адреналіну. І, мабуть, нарешті знайшов.

— Але чому саме тепер?!

До кімнати зайшов дідусь Макара.

— Про що така жвава дискусія?

— Думаємо, у що міг вляпатися Кайтек. Бо він раптом пропав без сліду.

— Як це без сліду?

— Він, щоправда, згадував про якийсь виїзд, але аж за півроку.

— І ми знову лишилися без басиста. Після першої репетиції! А його комбік і досі на ділянках.

— Може, він ще повернеться?

— Сумніваюся.

— Усе обов’язково скоро з’ясується.

— Треба дати собі спокій з ним, — сумно зітхнув Міколай. — Він непередбачуваний, а нам потрібен хтось, на кого можна покластися.

— Я б спробував іще раз поговорити з його мамою.

— Вона нічого не скаже.

— Занесіть їй Кайтеків підсилювач, може, попадете на кращий настрій — знаєте, які ці жінки.


Дідусева ідея видалася їм вартою спроби. У неділю Малий із самого ранку побіг на ділянки, а потім з підсилювачем в руках вирушив на Африканську. Він не намагався дзвонити й домовлятися заздалегідь. Розраховував на ефект несподіванки. У найгіршому разі повернеться з комбіком Кайтека додому. Двері відчинила та сама жінка.

— Я лише на кілька хвилин. Це підсилювач Кайтека. Я знаю, що він уже не гратиме з нами. Він навіть не попрощався. Але, може, колись йому це знадобиться?

Ні слова не кажучи, Кайтекова мати впустила Міколая досередини.

— Ти Міколай, правда? Я знаю, що Кайтек дуже хотів би з тобою побачитись, і якби ти міг якось до нього поїхати, то тепер уже можна, — вона різко увірвала речення.

— Куди?

— До лікарні.

— Із ним стався нещасний випадок? На нього напали?

— Схоже, йому дуже потрібна твоя підтримка. Вибач мене за той раз, але це сталося так для нас несподівано ...

— Але сталося що? Де він?

— В онкологічному центрі.

— О боже... — Міколаєві потемніло в очах. «Я через півроку поїду», — пригадав він слова Кайтека. «Наприкінці порожнеча. І страх». Він нарешті зрозумів. — От тільки... Що я можу зробити?

— Зустрінься з ним. Це незаразне.

416 Сувальська

Так далеко Малий ще ніколи не заїжджав. Урсинів був наче іншим містом, зовсім чужим для нього. Крізь вікно він дивився на зупинки й абсолютно незнайомі автобусні маршрути, а в голові була суцільна порожнеча. Що сказати Кайтекові? Як поводитися поруч із ним? Усі звичайні слова набували тепер зовсім нового значення. Їхні спільні плани, мрії, питання Меланії — усе раптом стало зовсім неважливим.

Він зневажав себе за страх їхати туди. А він таки боявся, шалено боявся. Коли правда вийшла на яв і виявилася страшнішою за найгірші припущення, Міколай постійно думав про Кайтека. Через кілька днів він вирішив, що поїде й поговорить із ним. Він не знав, про що. Між ними стала смерть. Кайтек був з одного боку, він — з іншого, сповнений почуття провини за своє здоров’я, так, наче це від нього залежало, ніби це він прирік Кайтека на хворобу й страждання.

Він нікому не сказав, куди збирається: ні батькам, ні Міхалові, ні Меланії, ані навіть Макарові. Це було, мов величезний тягар, який він сам мусив зрушити з місця. Порівняно із цим усі інші справи, навіть важливі чи складні, виявилися марними й по-дитячому простими. Йому здавалося, що він бере на себе відповідальність, якої не подужає.

Що сказати Кайтекові? Що життя прекрасне? Показати, як добре бути здоровим? Усе було таким безнадійно дурним.

Міколай відчував важкий страх у животі й пустку в думках. Він був настільки знервований, що його нудило. На щастя, він із самого ранку нічого не їв.

Коли хлопець вийшов з автобуса, ноги в нього підкосилися. Він ішов, як на війну, на якій мав загинути. Рухався повільно, щоб відтягнути цю мить. Намагався усміхатися, та щось не виходило. Особливо, коли він побачив Кайтека. Запалі щоки й мовби підведені сірим олівцем очі — з таким виглядом він міг би грати в якійсь дез-метал групі. На щастя, він, здається, не надто часто дивився в дзеркало. Або вже з усім змирився.

— Гей, нещастячко, ти чого таку дурну міну скорчив? — майже весело кинув Кайтек Міколаєві.

— Та я думав, чи тобі вже врізати, користуючись своєю тимчасовою перевагою, чи й цього разу дарувати?

— А що я такого зробив?! — обурився Кайтек.

— Нічого, окрім того, що повівся, як мудак. Була угода чи ні?!

— Звідки я міг знати, що мене так швидко покладуть до лікарні, соррі.

— Наступного разу тобі це так легко не минеться. Пам’ятай про це!

— Добре-добре! Є якісь класні новини? Розказуй, хто тепер верховодить у школі? Сумуєте там без мене, еге ж?

Хоч він і сидів на ліжку блідий і схудлий, це й досі був той самий Кайтек. Міколаєві стало трохи легше. Вони балакатимуть як двоє друзяк з однієї групи. Це єдиний розумний варіант. Без поблажки на хворобу. І без співчуття — так, наче нічого й нема.

— Скажи мені, тільки не викручуйся... — невпевнено почав Малий.

— Ну...

— Тільки серйозно.

— Валяй.

— Що у вас було з Меланією?

— А що мало бути?

— Бо вона каже, що ти хотів... Ну, знаєш, що ти і вона... Що ти намагався з нею... Чорт, та запереч ти вже!

— Я чекаю.

— На що?

— Що за байку вона тобі розказала?

— Байку?

— Послухай, я може, і негідник, але Меланія мені як сестра. Я дуже її люблю, це правда. Особливо відколи, ну, ти розумієш, як ми вперше були в неї. Я вважаю, що вона класна. Але по ходу в неї дуже бурхлива уява!

— Вона все вигадала?

— Ти пам’ятаєш Новий рік?

— Більш-менш.

— Я хотів сказати їй тоді. Знаєш, про лейкемію. У мене є трохи приятелів, і навіть чимало, але жодного друга. І я подумав, що вона... Що вона стільки пережила... То вона собі вирішила, наче я...? Здуріти можна! Усі баби однакові! — Кайтек зареготав, а Міколай відчув, що з його серця впав величезний камінь. Принаймні із цього приводу.

— Тобі тут не нудно? — спитав Малий, роззирнувшись по палаті.

— Смертельно, — відповів Кайтек і захихотів. — Але це, здається, частина терапії. Лікування нудьгою. Ти ще зазирнеш якось чи тебе вже назавжди відлякало? — він різко змінив тему.

Міколай не хотів брехати, та його б воля, він би ніколи більше сюди не повертався. Він уперше в житті зрозумів, що смерть існує. Не така, як у комп’ютерних іграх, де рясніє від трупів, але ти знаєш, передчуваєш, що коли перейдеш на наступний рівень, вони всі воскреснуть для сутички з наступним гравцем. Що це не так, як у гангстерських фільмах, де гинуть лише погані, а головний герой, хай навіть трохи поранений, завжди залишається живим. Інакше це б не мало сенсу й суперечило правилам. Бо справедливість мусить перемогти.

І власне сидячи на стільчику коло Кайтекового ліжка, Міколай зрозумів, що в житті іноді буває навпаки — смерть може з’явитися зненацька, зневажаючи правила, зовсім неочікувано, вона може простягнути руку й перекреслити всі твої плани, забрати все, зруйнувати мрії, позбавити тебе сил і бажання діяти. Це жахливо несправедливо! Думаючи про це, він не усвідомлював, що насамперед йому шкода себе, але його ніхто не підготував до того, що іноді люди йдуть назавжди. Він не міг із цим погодитись. І страшенно боявся втрати.

— Я зайду наступного тижня, — пообіцяв він. — У середу після уроків. Тільки не всохни мені з туги, бо дарма їхатиму.

— Не переживай! Учора привезли гарненьку кралечку. Заради такої можна трохи постраждати. Вона ще не схожа на скелет, може, ми з нею подружимось? Ну, чого ти скривився, треба насолоджуватися життям! — помітивши, як знітився Міколай, Кайтек намагався захиститися.

— Макар теж збирається до тебе.

Міколай щойно це вигадав. То й що?

— Може, він буде трохи бадьоріший за тебе? А той його дідусь класний чувак!

— Ага.

У дверях Міколай згадав, що він має дещо для Кайтека. Тож хлопець повернувся й поклав йому на столик.

— Ось, може придасться?

Кайтек подивився на червону картонку, не більшу за автобусний квиток.

— Що це? Чотирилиста конюшина? То вони справді існують?!

— Ще й як! Тепер, як ти розумієш, у тебе немає вибору.

— Ти впевнений, що їх не треба їсти?

— Загалом, ні. Запитай у лікаря. Ну, і, може, обгортку спочатку зніми.

На зупинці під Онкологічним центром не було Кайтекової наліпки. Міколай подумав, що тепер він мав би продовжити справу друга. Він сів у перший автобус, що йшов до центру. Проведені в ньому півгодини пізніше цілковито випали з його пам’яті. Коли він вийшов і як опинився під костелом Святої Трійці? День був холодний і похмурий, важкі хмари перекочувалися над містом, їх підганяли пориви холодного вітру. Міколай тішився думкою про хвилину самотності в теплому храмі, але двері до костелу були зачинені. Утомлений, наче щойно завершив непосильну для себе роботу, він присів на сходах. Зіщулився, голову затис між колін. Він чув, як калатає його вражене серце, і молився, як умів: «Господи, якщо ти десь існуєш, порятуй його! Спаси його, благаю! Я ніколи не сяду за барабани, тільки збережи йому життя!»


— У тебе висока температура. Аж 38,5! Ну, так, вічно без шапки, без шарфа! Завтра лишаєшся вдома! — нарікала мати, простягаючи йому аспірин і чай з медом. — Де тебе носило? Знову весь день стирчав на ділянках? Ні, із цим треба щось робити! — додала вона, прикриваючи сина ковдрою.

Міколай мовчки відвернувся до стіни й міцно заплющив очі. Він хотів побути сам.

* * *

Хвороба Міколая тривала більше тижня. Меланія щодня приходила після уроків, але він довго тягнув і не казав їй про Кайтека. Важко була так раптово викинути це із себе. Зрештою, він боявся, що вона все зрозуміє навпаки. Його слова надзвичайно її вразили.

— Яка ж я ідіотка! Це мені він хотів усе розповісти! Ще тоді, на вечірці. Там було стільки людей, і ніхто його не вислухав.

— Мені він нічого не казав. Зрештою, неважливо.

— Пам’ятаєш, як він грав Клептона? Я щойно тепер зрозуміла. Він уже знав і хотів, щоб хтось його підтримав. А ми переймалися лише собою! Покинули його в таку мить!

— А ми що, ясновидці чи що? Тепер це й так не має жодного значення.

Макара не надто радувала поїздка на Урсинів. Але тимчасово прикутий до ліжка Міколай так довго діставав його смс-ками, що Макар пообіцяв поїхати замість нього. Йому було незручно, бо він не знав, як поводитися із хворим на рак, про що з ним говорити, що можна, а що — табу. На щастя, дідусь Амадей поїхав з ним. Кайтека вони застали в хорошому настрої, хоч і виглядав він не дуже.

— Хімія подіяла! Неймовірно! Може, мене скоро випустять! — оголосив він замість привітання. — Я сьогодні дізнався! Я хочу зіграти їм щось на прощання. На акустиці, звісно. Лікарі погодились.

— Серйозно? Класно! — зрадів Макар.

— Скажи мені, тільки чесно... — Кайтек завагався. — Ви вже знайшли когось на моє місце?

— Ти здурів?!!

— Я думав, ви вже викреслили мене зі складу.

— Чого б то?

— Бо минуло стільки часу, і ви віддали мій підсилювач, ніби... Ну, ти знаєш...

— А від дурості тут випадково не лікують? — запитав зненацька дідусь Амадей.

— Тоді кльово. Бо я вже вирішив, що доведеться іншу групу шукати.

— «Божидари» — це ми, утрьох. Затям це собі, — відрубав Макар. — Чувак, ну, де б ми ще знайшли такого басиста? Тільки знаєш що, не марнуй тут більше часу, бо не завадило б почати нарешті репетирувати!

— Звісно! — зрадів Кайтек. — Кажуть, якщо пацієнт дуже хоче жити, медицина безсила, — він усміхнувся й підморгнув дідусеві.

512 Заціше

Почався березень, і скрізь уже було помітно перші ознаки весни. Чимраз довші й тепліші дні всіх налаштовували на оптимістичний лад. Довга похмура зима поволі відходила в забуття. На ділянках життя теж почало пробуджуватися зі сну. Міколай із цікавістю відзначав кожну зміну. Колись, ще восени, його це не надто хвилювало — ділянки були лише великою білою плямою на карті міста. Тепер вони стали чимсь більшим.

Протягом тижня він не надто мав час думати про це все. Школа, дім, відвідини Кайтека. Щоденна рутина практично не залишала йому вільної хвилини. Принаймні він намагався, щоб це так виглядало. По суботах було гірше. Значно гірше. По суботам у нього «були репетиції». Він на кілька годин виходив з дому, щоб вправлятися. Волів тікати, так простіше уникнути питань. На щастя, ніхто не був настільки прискіпливим, щоб цікавитися подробицями. Батько з’являвся лише на вихідних. Мати постійно воювала зі своїм романом, а може, уже писала наступний? Міхал теж мав власний світ.

Кожну суботу Міколай сідав на автобус і тікав якомога далі від ділянок. Він заїжджав на одну, другу, третю кінцеву. Просто їхав у нікуди, дивлячись у вікно. Зовні байдужий, спокійний і розслаблений, та насправді його переповнювали нав’язливі питання, уривки розмов, нескінченні спогади про ситуації, які склалися так, а не інакше. Хлопець намагався цього не робити, та іноді, повертаючись із міста, він виходив на Міжнародній і, прямуючи головною доріжкою, здаля дивився на клуб. Раз навіть зайшов усередину.

Усе виглядало майже так само, як після тієї репетиції. Не було басового підсилювача, Макар теж забрав свій — він готував нові пісні до повернення Кайтека.

Малий з болем дивився на установку. Він почувався, наче зрадив її, покинув без слова пояснення. Може, той музикант повівся так само? Поїхав, не попрощавшись, залишивши її на довгі роки? Назавжди.

«Не завадило б тарілки почистити», — подумав Міколай. Він не знав, чи можна йому чистити тарілки. Чи угода дозволяє йому це? Ще він трохи боявся, що не витримає. Урешті приніс кілька старих ковдр і прикрив барабани. Майже їх не торкаючись.

Установка часто йому снилась, він думав про неї безсонними ночами. Просив пробачення. Виправдовувався. Сподівався, що вона його зрозуміє. Адже він не міг інакше. Знав, що вчинив правильно. Він мусить у це вірити. Просто мусить.


Кайтек повернувся до школи майже непомітно. Була середина квітня, і всі вже встигли звикнути до його відсутності. Коли одного дня він з’явився в коридорі, мало хто взагалі звернув на нього увагу. Це вже був не той Кайтек, що колись. Тепер хлопець спокійно стояв під вікном, нікого не зачіпав, не намагався справити враження чи когось налякати. Він схуд і наче змарнів, шапочка прикривала натяк на волосся, яке щойно почало пробиватися на його майже голомозій голові, в очах уже не було того злостивого блиску, що жахав усіх ще зовсім недавно.

Міколай уже кілька днів тому знав, що Кайтек повертається. Почувши його голос у телефоні, він спочатку зрадів.

— Ми перемогли! — гордо промовив він.

Адже це була і його перемога. Утім, услід за почуттям тріумфу та полегші, що хворобу вдалося перехитрувати, у Міколаєве серце прокрався страх. Адже він зрозумів, що Кайтек захоче повернутися до музики. Він стільки разів згадував про це в лікарні. Навіть написав кілька композицій. Дуже незлецьких.

Кайтек довго не помічав, як Міколай відводить очі, щойно розмова торкалася групи й будь-яких планів на майбутнє. Думав, що той просто не хоче зурочити. У школі він зрозумів, що Міколай його уникає. Колись вони всі перерви проводили разом, а тепер йому довелося спеціально шукати його клас, проте Малий, постійно зайнятий розмовами з однокласниками, відбувався короткими фразами.

На питання про репетицію відповів, що йому заборонили грати. Зі школи виходив — а радше вибігав — із дзвінком, на мобільний не відповідав, і Кайтек відчував, що Малий на щось ображений. Тільки не міг зрозуміти, на що. Питання Меланії вони з’ясували ще на початку, то в чому річ? Може, є все ж причина, через яку Міколай не може йому пробачити?

А Міколай продовжував ховатися й тікати від нього. Це не мало жодного сенсу й доходило до абсурду. Найгірше було те, що Меланія теж поняття не мала, що з ним коїться. Адже все знову так, як має бути, то чому не можна почати спочатку? Дійшло до того, що Кайтек і Макар самі провели репетицію на ділянках, позичивши ключ через Меланію. Де був тоді Малий? Хороше питання! Якби не установка, що прикрита ковдрами й досі стояла на невеличкому підвищенні, хлопці б замислились, чи він, бува, не знайшов іншої команди й соромиться в цьому зізнатися.

* * *

Тимчасом Міколай шукав довкола чогось, що зайняло б його думки й хоч якось компенсувало би втрату. І одного дня, прибираючи в кімнаті, він натрапив на скейт! Той лежав забутий, помітно побитий, але невеликим коштом і зусиллями його можна було довести до нормального стану.

Скейтерський сезон саме починався. Було вже сухо й тепло, на східцях неподалік будинку після зимової перерви хлопці знову відпрацьовували все складніші стрибки. Щоправда, дошка мала б уже давно піти в небуття, раз і назавжди. Але тоді прощання було продиктоване здоровим глуздом. А що йому втрачати зараз? У найгіршому випадку знову щось собі зламає. Він вигріб із закапелків шафи старі речі, вдягнув захист і шолом. У перший день зазвичай падаєш найбільше. Треба берегтися.

— Що це за дурна ідея? — здивувалася мати. Вона саме відірвалася від комп’ютера, коли Малий хотів нишком вискочити.

— Чому дурна? Хочу трохи розім’ятися.

— Через мій труп! — почув він рішучу відповідь без натяку на жарт.

— Я ж із захистом. Що зі мною може статися?

— Хочеш розім’ятися — іди в басейн. Тема скейта закрита. Однозначно.

— Ти не можеш так зі мною! — скрикнув він.

— Закладемося? — мати непоступливо дивилася на сина. Він знав, що вона не перебільшує.

— Що це з тобою?

— Зі мною? — вона видавалася здивованою. — Згадай-но, що ти сказав лікареві. Може, ти й змінив думку, а я, так чи інакше, не збираюся туди повертатися.

— У мене повинно бути щось... — почав був Малий, та злякавшись, чим може закінчитися ця розмова, замовк. — Добре. Маєш рацію, — сказав він, щоб припинити дискусію. Скривися, сховав дошку назад під ліжко, і решту дня провів перед телевізором. Він не бачив, що дивився. Коли збагнув це, то сам здивувався.


Потроху Міколай став помічати, що він втрачає контроль над своїм життям. Йому здавалося, наче юно вислизає від нього, наче він лише спостерігає довколишню дійсність.

У нього не було ідей, чим зайнятися. Його нічого не цікавило. Він до всього охолов і все глибше поринав у себе. Задерев’янілий, наче хтось скрутив його міцними путами, він почав боятися. Він невимовно тужив за втраченою музикою. І поняття не мав, чим заповнити величезну пустку, чорну діру, що залишилася після неї. Бо нічого не міг знайти.


Того ранку дорогою до школи він просто не вийшов з автобуса. Хоч доходила восьма, Міколай поїхав далі, до центру. Це не було звичайне прогулювання. Домашнє мав зроблене, жодна контрольна його не лякала. Він тікав від поглядів Кайтека, питань Кайтека, розмови з Кайтеком.

Кілька годин Малий катався автобусами. Їздив з одного кінця міста до іншого, без системи й мети, збайдужілий до того, що з ним відбувається. Безпорадний у ситуації, якої не міг опанувати, наляканий і розбитий, він шукав допомоги. Але в кого він мав би її знайти? За звичкою хлопець вийшов на площі Конституції.

Раптом щось у його голові промовило: «Кайтек живе. Це я помер. Так. Я хочу померти!». Він глибоко вдихнув. Власні слова трохи його приголомшили, але не так, як можна було б подумати. Це був єдиний вихід. Піти, забрати себе, зникнути. І нічого не треба було б нікому пояснювати, ні за що не виправдовуватися, і тікати невідомо куди від самого себе. Він відчував, що скинув би непомірний тягар. Що позбувся би болю, який отруїв йому всю радість життя.

Тепер він навіть до «Рифу» боявся зайти. Стояв перед вітриною й дивився на інструменти. Він більше ніколи їх не торкнеться. Йому хотілося кричати, вити від розпуки, битися головою об скло. Так. Він повернеться додому й увечері проковтне все, що знайдеться в аптечці. Хай це все врешті закінчиться одним махом!

«То я таки не став ударником. І вже ніколи не стану...» Він думав, хто забере його барабани, коли буде вже по всьому. Точно не Міхал, нащо йому барабани? Може, хтось із хлопців? Або знайдуть собі ударника без інструмента. Цікаво, хто це буде? Міколай трохи йому заздрив, що, не обтяжений жодними заборонами, той сяде за його установку.

Він хотів, щоб усе вже закінчилося. Якби не було так рано, і якби мати не працювала вдома, він би тут-таки повернувся і втілив свій план. Але щойно доходила одинадцята. Тож він сидів на зупинці й розглядав людей. Насправді він навіть не дивився на них, його заполонили чорні думки. Хлопець розмірковував, чи одразу після смерті справді бачиш сяючий тунель, чи померлі родичі чекають там на нас, і чи він часом не опиниться в пеклі, де на нього ніхто не чекає й де йому знову доведеться самостійно давати з усім раду?

505 Мікрорайон Кабати

— Що я бачу? Чергове тактичне ухиляння від навчального обов’язку? — почув він раптово.

Повернувшися до дійсності, Міколай підняв голову. Перед ним стояв Амадей Волянський.

— Доброго дня, — хлопець навіть не усміхнувся старенькому. — Так якось вийшло. Але це вже востаннє.

— Я радий. Однак мені цікаво, чи зможеш ти дотримати слова? Що не кажи, а в певному сенсі це рецидив.

Макарів дідусь присів поруч на лавку й не ворухнувся, навіть коли приїхав 131-й.

— Ви автобус проґавите.

— Нічого, скоро приїде наступний. А ти не відповів на моє питання.

— Я завжди додержую слова.

— Невже? Здається, останнім часом ці нахваляння не надто підтверджуються вчинками.

— Це не нахваляння! — обурився Міколай.

— Ну, як: вони грають, а ти — ні. Нещодавно група була без басиста, тепер немає ударника. Як це назвати? Може, розтлумачиш мені хибність моїх міркувань?

— Я знаю, що це виглядає дивно. Але ви повинні мені повірити! Я не хочу їх кидати!

— Тоді чому ти так робиш?

— Вочевидь, мушу.

— У тебе виникли проблеми з навчанням?

— Не знаю, ніби ні.

— Підемо вип’ємо кока-коли? Ти не зайнятий?

Вони встали й мовчки пішли. Амадей Волинський позирав на Міколая і йому не дуже подобалося те, що він бачив. Тож він вирішив перейти на менш особисті теми.

— Як чудово все склалося з нашим Кайтеком!

Міколай не озивався.

— Усе ж медицина неймовірно пішла вперед!

У відповідь знову мовчанка.

— Якщо хочеш, я не говоритиму.

— Добре, що склалося, — промовив Міколай без краплі ентузіазму.

— Нарешті ви зможете почати грати.

— Я не зможу.

— Чому? Тобі батьки заборонили? Ти щось утнув? Може, я поїду побалакаю з ними, якщо хочеш? Я ж знаю, що це означає для вас.

— Ви тут не допоможете. Ніхто не допоможе.

— Бо ти більше не хочеш грати?

— ХОЧУ! І це найгірше! — вигукнув Міколай крізь сльози.

Дідусь Амадей лагідно подивився на нього.

— Із кожної ситуації є вихід. Іноді це коштує трохи переживань, але що б не стало на заваді твоїй грі — це не нездоланна перешкода. Уявлення не маю, що це може бути, та поглянь — любов до музики навіть Кайтека змогла зцілити. Він хотів жити, бо так сильно хотів грати! І все вийшло!

— А я більше не хочу жити! — Міколай розридався.

— Ти, здається, сам не розумієш, що говориш, хлопче! — розсердився на нього старенький. — Життя — це найдорожчий дар. Це таїна. Щоправда, пригнічені буденними турботами, ми часом про це забуваємо, але це не змінює самого факту. І ми не можемо самотужки вирішувати, коли надійде наш кінець. Це вирішує тільки Бог.

— У нього є Кайтек, тож підсумок Йому зійдеться.

— Ти замість Кайтека? А це що за маячня?! — обурився Макарів дідусь. — Ти вважаєш, що Бог — якийсь бездушний бухгалтер?! Хто вам наговорив таких дурниць?! Ти ніколи не чув, що Бог є любов?! Вас нічому не навчили на релігієзнавстві?! Ні, мені треба сісти, бо я зараз вибухну! — вигукнув він драматично, розглядаючись довкола й не забувши перевірити, яке враження справили його слова.

Міколай не відреагував. Він тупо дивився під ноги, продовжуючи мовчати.

— Міколаю, що ти надумав?

— Нічого. Я просто намагаюся дотримати слова.

— Перед ким?

— Ви не зрозумієте.

— А ти розумієш?

— Я знаю, що повинен зробити.

— Послухай мене, дитино. Я не дуже добре тебе знаю, але я точно знаю, що ти помиляєшся. Немає злочину настільки страшного, так неймовірно жахливого, за який людина, що відчуває каяття, не отримала б прощення. Ти мене слухаєш?

— Так.

— Людина може помилятися. Вона має на це право. Ми не народжуємося ідеально правильними. Іноді чинимо щось із добрих чи навіть лихих міркувань, та достатньо усвідомити, що це було помилкою, і висловити бажання виправитись. Саме так виявляється Божа любов. Тебе це теж стосується.

— Я хотів, щоб Кайтек одужав.

— Ми всі хотіли.

— І я вирішив, що більше ніколи не гратиму.

— Ти дав обітницю? Он воно що... І тебе почули... Боженьку... — дідусь надовго замислився.

Міколай скрушно зітхнув.

— У тебе чиста душа, — промовив Амадей Волинський. — Я пишаюся, що в Дарека є такий друг.

Малий подивився на старенького, нічого не розуміючи. Його душа не була чистою. Адже він дав слово!

— Не дивися так на мене. Давай подумаємо ще раз: твій друг важко хворий, ти хочеш його врятувати, але не знаєш як. Ти не лікар, тому робиш це так, як можеш. Віддаєш найцінніше, що маєш. Не перебивай, бо я зіб’юся з думки, а знаєш, як воно в моєму віці! Однак ти натрапив на непростого партнера, адже Бог не скаже, що він зовсім не чекає такої жертовності. Тому тобі здається, що Він її прийняв. А тимчасом Кайтек виходить з лікарні і що він бачить? Бачить, що втратив друга. Думаєш, вони мало про це говорили в нас на Садибі? Вони не розуміють, що сталося. Ти їм нічого не кажеш, бо почуваєшся зв’язаним словом честі. А вони думають, що ти образився. Уся ця справа стає заскладною для тебе, тож ти хочеш скоїти собі лихо, і таким чином звільнитися від необхідності дотримати слова, яке не можеш порушити. Я правильно все зрозумів?

— Умгу.

— От і добре. А зараз я скажу тобі, що я про це думаю: негайно дзвони Кайтекові й домовляйтеся про репетицію!

Міколай не відразу його зрозумів. Він дивився на старенького, наче той йому не досить чітко все пояснив.

— Усе це не мало значення?

— Ні, ти повівся, як належить мужчині, але я звільняю тебе від даного слова. Будь-яка жертовність повинна мати свою межу.

Малий підвів на дідуся Амадея погляд, у якому подив мішався з удячністю. Він знову ладен був розплакатися, але вирішив рештками сил опанувати це бажання.

— Думаєте?

— У тебе є телефон чи підемо пошукаємо автомат?

— Але ж він зараз на уроках...

— Тобі теж варто було би з’явитися в школі, чи не так? Завжди простіше виправдатися за кілька годин, ніж за цілий день. Давай, біжи!

Міколай подивився на годинник. Зайти до класу чи почекати в коридорі? Бажаючи уникнути зайвих питань з боку вчителя фізики, він лишився за дверима. Присів на низькій лаві і, затамувавши подих, дивився на клас, із якого невдовзі мав з’явитися Кайтек. Що йому сказати? Як пояснити все, щоб юно прозвучало вірогідно? Автобус їхав так швидко, а в голові Малого так усе вирувало, що він не встиг підготуватися до цієї розмови. Адже він здійме його на сміх! Вони майже місяць не розмовляли!

Пролунав дзвінок, і за мить учні почали виходити із класу. Кайтек пройшов, не помітивши його. Міколай напружив усю силу волі й вдивлявся другові в спину. Той озирнувся, проте відвернувся знову. Та щось, певно, було в Міколаєвому погляді, бо Кайтек зупинився й уважно роззирнувся. І тоді їхні очі зустрілися. Малий уперто дивився. Прохаючи, довіряючи, сподіваючись, що друг зрозуміє й не змусить його говорити про цей кошмарний час, який був тепер позаду. Кайтек ступив крок до нього, однак завагався. Він намагався щось вичитати з лиця Малого. І нічого не розумів. Урешті хлопець підійшов і сів поруч. Вони мовчали, не дивлячись одне на одного.

— Привіт, — кинув Кайтек якомога байдужіше.

— Привіт.

— Як воно?

— Ми можемо почати спочатку? — Міколай хотів одразу все вирішити й забути. Так або ні. І хай буде по всьому.

— Ти говориш, наче якесь дівчисько.

— Іди ти!

— Ти таки дверима вдарений!

— Так сталося.

— Може, зачекаємо, доки Макар перевіситься? Нащо нам зараз зайві переживання? Тепер його черга. А далі будемо бачити.

— Тобто так?

— А що я можу сказати? Це твоя репетиційна.

Наша.

Ти ідіот, ти в курсі? Так. Ми чудова пара.

185 Зіркова

Макар не мав жодного наміру біситися. Почувши, що Міколай хоче повернутися до музики, він зрадів як дитина. Для нього це було головне. Він не задавав питань, не докоряв. Навіщо? Коли Малий подзвонив йому, він працював над новою піснею і, звісно ж, мусив зіграти йому її по телефону! У цьому весь Божидар! Вони домовилися на наступний день. Ніхто з них більше не збирався чекати до суботи.


Міколай прийшов на репетицію відразу після уроків. Хотів настроїти установку, щоб потім не марнувати часу. Хлопець обережно знімав ковдри, що прикривали інструмент. Давно ж він тут не був. Здавалося, відтоді минуло кілька років. Що б сталося, якби того дня він не зустрів дідуся Амадея? Або якби дідусь не вийшов з автобуса, побачивши його на зупинці? Якби той не любив загадки й не розв’язував кожну головоломку, мабуть, усе би склалося зовсім інакше.

Він сів на стільчик, вдихнув на повні груди й ударив по мембрані. Кайтек і Макар з’явилися десь через годину. Міколай устиг зіграти всі пісні з попередньої репетиції. Коли вони увійшли, то не марнуючи часу на зайву балаканину, підключили гітари до підсилювачів.

Ритм, може, ще не був ідеальним — хтось міг би й причепитися, час від часу хтось лажав — теж нічого дивного, та коли Макар торкнувся струн — Міколай ударив у барабан і відчув, наче його розбудили з довгого страшного сну, що тривав весь минулий місяць, він наче ковтнув свіжого повітря й опритомнів. Хлопці перезирнулися й кивнули одне одному з розумінням. Це їхній ритм, їхнє дихання, їхня енергія. Вони були вдома.


Десь за дві години двері репетиційної розчахнулися й досередини влетіла засапана Меланія. Спочатку вона не могла віддихатися, тому просто роззирнулася й мовчки сіла на підвищенні біля установки. Усі напружено дивилися на неї.

— Що?

— Що сталося?

— Кажи!

— Ви зможете виступити на справжньому концерті! — ледве видихнула вона, сяючи від гордості.

— Де?

— На якому?

— Та ти що?!

— Через два тижні на Балатоні свято мікрорайону. Нічого особливого, але...

— Звідки ти знаєш?

— Бо я ходжу на гурток до Будинку культури і... ну, і це... я спитала, чи ви б теж могли взяти участь.

— Ти здуріла?! У нас лише друга репетиція! — перелякався Міколай.

— Але до нього ще два тижні. Є одна умова: потрібно принести орієнтовну демку. Що таке демка? Бо я сказала, що вона у вас є. Є ж?

— Вона геніальна! — Кайтек був у захваті. — Вона організувала нам концерт!

— Рано тішишся. У нас немає репертуару, немає демки, і нема, як її записати. А ти хочеш усе це зробити за два тижні?! — традиційно огинався Міколай.

— От зануда, скажи? Він завжди такий був? — поцікавився Кайтек у Меланії.

— Загалом, можна щось підготувати... — роздумував Макар. — Два тижні — це купа часу.

— Коли буде демка, бо я сьогодні мушу сказати?

— Забудь. Без міні-диска, мікрофонів і мікшера ніякого демо не буде, — заявив Малий.

— Я знайду десь міні-диск. І мікрофони теж, — запевнив Кайтек. — З мікшером може бути проблема... Подивлюся, що можна зробити. Є ще добрі люди на світі, — він на мить замислився. — Почнемо з Пейоту зі «Spontane». Спокійно, потрібне демо — буде демо.

— Відколи ти повернувся з Урсиніва, ти якийсь дивний. Чим тебе там нашпигували? — запитав Міколай.

— Хімія, любчику, хімія! Хімія — це запорука хорошого настрою. Нейтралізує все кисле.

— Добре, я скажу, що в четвер принесу їм демку, — Меланія прийняла рішення за них. — У вас майже цілий тиждень. Головне, не байдикуйте! Мені треба повертатися, па! — кинула вона й вибігла. Вони навіть не встигли їй подякувати.

Кайтек глянув на Міколая й похитав головою, дивно скривившись.

— Ну, що? — не зрозумів той.

— Як що? Ти приклеївся до того стільця?! Біжи за нею, дурню! Не заради нас же вона стільки бігла!

Він наздогнав її аж біля хвіртки.

— Гей, слухай... Теє... Дякую... — насилу пробелькотів Малий.

— Міколай, я... — вона намагалася щось пояснити.

«Добре, я зробив, що мав зробити, і хай відчепляться», — подумав він про хлопців. «Не заради нас же вона стільки бігла...» — одразу пролунали в його голові Кайтекові слова. Міколай подивився на неї. Меланія стояла перед ним, така маленька. Від вулиці Умінського до ділянок досить далеко, мабуть, кілометри зо три, а то й більше, і нічим нормально не під’їдеш. А вона все кинула й примчала, щоб розповісти їм про концерт! «Вона зробила це заради мене», — йому стало соромно.

— Вибач мені, — шепнув Малий. — Принаймні спробуй. Колись я тобі все поясню.

— Я хочу лише, щоб ти знав, що я... З мого боку нічого не змінилося.

— З мого теж. Це не мало нічого спільного з тобою, повір мені.

— Іди вже, вони чекають.

— Я проведу тебе.

— Я сама дам раду. Повертайся до них. Вам потрібно записати це демо.

— Потрібно. Дякую.


Це було безумством! На третій репетиції вони записали диск! Ще теплий, Меланія занесла його до Будинку культури. Який він був? А яким може бути диск, записаний на третій репетиції в залі на ділянках? Скажімо так: історично вагомим. На ньому було кілька каверів «Green Day», тобто те, що вони збиралися грати під час районного свята на озері, яке на Гоцлаві звалося Балатоном. Якщо їх туди взагалі пустять.

— Ми збожеволіли! — Міколай був у шоці.

— У кожному божевіллі є своя логіка, друже! — Макар випромінював ентузіазм.

— Одне безсумнівно: це перший диск «Божидарів», і ніщо вже цього не змінить. Колись він коштуватиме мільйони! — прокоментував Кайтек. — І я збираюся дожити до цього часу.

— Це круто. На разі схрестімо пальці, аби нас не лінчували під час першого концерту. Макар, попроси, може, діда про заступництво. Він у непоганих стосунках з Богом.

— Останнім часом він дуже зайнятий.

— Хто?

— Дідусь. Відколи я показав йому Інтернет, його тепер нізащо не відтягнеш від комп’ютера. Цілими днями висить у мережі. Я не можу уроків зробити, бо він постійно листи шле! Я навіть не знаю, кому!

— Мабуть, якійсь кралі, — байдуже вирішив Кайтек. — Таке життя. Звикай.

— У тебе класний дідусь, — сказав Міколай і усміхнувся. — Він точно не робитиме дурниць.


Настала субота. Третя субота травня. Із самого ранку накрапав холодний дощ, і ніщо не віщувало покращення погоди на п’яту.

— Хто прийде на такий концерт? — хвилювався Міколай, зиркаючи у вікно. — А може, це й на краще. Менше сорому буде, як налажаємо.

— Не бійсь. Прийде половина мого класу. Але ти не радій — не на тебе, а на «Міс Тінейджер», — підбадьорював його Міхал, цей зразок братерської любові.

Приблизно опівдні в помешканні Вербицьких на вулиці Моторовій запанувала дещо нервова атмосфера, і що чверть години напруга зростала. Кайтек і Макар з гітарами з’явилися близько другої. Вдягнені в чорні сорочки й джинси, вони схвильовано зав’язували помаранчеві краватки.

Доки Макар говорив з Міхалом на кухні, Кайтек дістав з кишені маленьку картонку з чотирилистником і поклав її Малому на стіл.

— Я вже давно хотів тобі це повернути.

— Ти чого! — заперечив Міколай.

— Тобі сьогодні може бути потрібніша, — сказав Кайтек і зареготав, отримавши за це добрячого й цілком заслуженого копняка в дупу.


Нипаючи з кімнати в кімнату, Міколай, Макар і Кайтек напружено чекали, коли замовлене Йолантою Вербицькою вантажне таксі завезе їх, заїхавши дорогою до репетиційної, звідки ще потрібно було забрати ударні, на Балатон, де мав відбутися дебют їхньої групи.

О четвертій дощ продовжував накрапати, було дуже холодно. Вийнявши барабани з таксі, Міколай поставив їх під яткою продавця сосисок. Нормальний хлопець, він не заперечував, хоч установка трохи йому й заважала.

Виступ лауреатів конкурсу бардівської пісні затягувався, і Малий трусився за установку, бо дах над яткою був недостатню щільний. Серед глядачів, що зібралися довкола сцени, він пізнавав трохи знайомих з гімназії — схоже, новина розійшлася сарафанним радіо. Меланія стояла осторонь зі зграйкою однокласниць і, хоч змокла до нитки, вигляд мала дуже гордий. Публіки було небагато, з такою погодою годі дивуватися. Якби день був сонячний, довколишні луки й пішохідну зону заповнив би спраглий розваг люд.

Саме приїхали батьки та Міхал. Міхал крутився, батьки, кожен під парасолькою, здавалися щасливими й водночас трохи переляканими. Ані Макарового дідуся, ані матері Кайтека не було видно.

Міколай трохи дивувався, що йому зовсім не страшно. Може, мандраж минає з віком? Якщо він і переживав, то за Макара: той досі не міг оклигати після застуди, і вони боялися за його голос.

Після виступу декламаторів і групи брейкерів настала їхня черга. Настроювання трохи затягнулося, особливо враховуючи те, що кожен інструмент ще потрібно було під’єднати до звуку. Та нарешті ведучий оголосив:

— Шановні друзі, перед вам — «Божидари»!!!

Вони перезирнулися. Кайтек і Макар стали перед мікрофонами, Міколай сів за установку. Ці секунди тиші він запам’ятає на все життя. Він відчув, наче всередині щось смикнулось. А потім уже: раз-два, раз-два-три і пішло! Спочатку вони зіграли «She». Звук був не дуже, але вони грали й не переймалися дрібницями. Урешті вони опинилися на справжній сцені! Це був кайф. Найсильніший адреналін, який існує. Музика була їхньою мовою.

За мить дещо розігріта публіка отримала «When І came around». Гімназисти стрибали й аплодували попри дощ і холод! На «2000 light years away» на сцену полетіла дівоча білизна! Оце була картина! Так наче вони вже справжні зірки!

Короткі веселі пісні «Green Day» випромінювали неймовірну енергетику, і всі присутні піддалися цьому ритмові. Саме так і мало бути!

Кайтек озирнувся й з міною досвідченого рокера очима кивнув Малому на кільканадцять пар жіночих трусиків, що встелили сцену. Цікаво, чия це була ідея? Він явно недооцінив фантазії дівчат зі школи! Своїм неймовірним почуттям гумору вони перетворили цей концерт на подію.

Міколай дивився на хлопців і, хоч бачив лише їхні спини, був переконаний, що вони грають, переживаючи успіх і щастя. Це було чути. Нарешті вони разом видерлися на високу гору, з якої відкривався широкий і чудовий краєвид, вартий усіх зусиль сходження.

Раптом серед глядачів почався якийсь рух. Одні штовхали інших, переставали танцювати й з повагою розступалися, звільняючи прохід. І якби Міколай не вивчив ці пісні «Green Day», то, напевно, би збився. Він точно би збився! А може, узагалі би припинив грати? Усе можливо. Під сценою, навпроти басиста й бек-вокаліста Кайтека, стояв знаменитий Борщ, фронтмен і вокаліст «Відкритої рани»! Убраний у чорне — довгого плаща й капелюха — у руці він стискав гітарний футляр і, як зачарований, дивився на сина. У глядачів щелепи попадали. Вони не знали, на кого дивитися — на Борща чи на Кайтека. Ніхто поняття не мав, звідки тут, на мікрорайонному святі цієї дощової суботи, узявся Борщ. Мало хто знав, що пов’язує його із Кайтеком, та як останнім часом складалися їхні стосунки. А тим часом старий Борщ, маневруючи між глядачами, обійшов сцену, швидко переговорив із персоналом, і з гітарою в руках став біля Кайтека!

Міколай здивовано спостерігав за цим. Вони саме грали «Basket case», де в нього на початку не було партії, хай-хет вступав аж на сімнадцятому такті, а малий барабан — на двадцять сьомому, тобто наприкінці першого куплета. Тож у нього була купа часу надивитися на цю картину. Борщ вийшов на сцену саме в момент різкого вступу ударних. Оце називається відчуття моменту!

Із другого куплета Кайтек і Борщ стояли за одним мікрофоном, підспівували й грали, не відриваючи погляду одне від одного. Батько і син, що їх роз’єднала й примирила музика.

Атмосфера розкочегарилася на повну. Публіку охопив ентузіазм, який важко описати. Усі стрибали, танцювали, аплодували, співали з ними. Хто там звертатиме увагу на дощ?!

«Життя прекрасне! — подумав Міколай. — Від сьогодні триматимуся цієї думки».


Потім «Божидари» виступали на біс, але Борщ під зливу овацій уже спустився зі сцени. Адже це був їхній концерт. Люди, мабуть, думали, що це було сплановано, хитрий маркетинговий хід. Ті ідіоти нічого не зрозуміли, бо це була магія, справжнісінька магія!

Міколай поглядом шукав Меланію. Змокла й змерзла, вона весь час підстрибувала в першому ряду, та коли натовп накинувся на Борща, щоб отримати автограф, він загубив її. Малий бачив лише батьків. Мати, звичайно ж, плакала, батько старанно приховував зворушення. І лише Міхал чудово розважався з камерою в руках.

І здається, ніхто із присутніх не помітив у цьому рейваху невисокого старенького в старомодному плащі, котрий під великим чорним парасолем, ледь помітно всміхаючись, ішов до найближчої зупинки на Бора-Коморовського, де хтось іще зранку приклеїв до розкладу скромну наліпку:

МУЗИКА — УСЕ

2003.05.17

321

QuaietSquadVleps

Може, щось було трохи інакше, але скажіть, невже все не могло статися саме так?

220 маршрутів

Малгожата Гутовська-Адамчик — одна з найпопулярніших сучасних польських письменниць, авторка численних книжок для молоді - «Блакитні нитки», «Добре, що ти є», «110 вулиць», «220 маршрутів» та інших. Українською перекладено роман «110 вулиць», а також «Дівчата з 13-ї вулиці», що став найкращою підлітковою книжкою 2008 року за версією польської секції ІВВУ.

Примітки

1

Нічний клуб у Варшаві.

2

Польська система загальної освіти складається із середньої школи (6 класів), гімназії (3 класи) і ліцею (3 класи), нумерація класів на кожному етапі починається з першого. Міколай пішов у перший клас гімназії.

3

Райони Варшави.

4

Так само.

5

Найвища оцінка в польських школах — 6.

6

Один із провідних виробників шоколаду в Польщі.

7

Поточна назва будівлі, де колись був магазин із такою назвою.

8

Футбольний клуб Варшави.

9

Район Варшави.

10

Національна мистецька галерея.

11

Торговельні павільйони на площі Дефіляд біля Палацу науки та культури, існували з 1999 по 2009 рік.

12

Мікрорайон Варшави.

13

«Наша Легія» — газета варшавського футбольного клубу.

14

Gg — скорочення від Сади-Сади, популярний польський комунікатор.

15

Ставок на Гоцлаві.

16

Команда, група тощо (англ.).

17

Кайтек цитує слова з п’єси Александра Фредра «Помста» (прим. ред.).

18

«Фіат-126».

19

Роман Стефана Жеромського.

20

Марка автобуса.

21

Виробник мембран.

22

Номер один (англ.).

23

Number one і number two в англійському сленгу позначають відповідно малу і велику потребу, broken closet можна перекласти зокрема як «зіпсований туалет».

24

Гра слів: журек — національний польський суп.

25

Польська рок-група, активна в 1994-2003 рр.


на главную | моя полка | | 220 маршрутів |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу