Book: Хто проти суперкрутих



Хто проти суперкрутих
Хто проти суперкрутих

Хто проти суперкрутих

Аудгільд Сульберґ

Хто проти суперкрутих

Рідні душі трапляються частіше, ніж я звикла собі гадати.

І це просто чудово бачити, що їх у світі так багато.

Л.-М. Монтгомері «Енн із Зелених Дахів»[1]

Дурепа набита

— Агов, ти що, образилася?!

Голос Теї розітнув тишу в класі.

Я низько схилилася над партою. Очі за скельцями окулярів дуже пекли.

— Соррі, дурепо! — крикнула Тея. — Якщо правда вуха ріже, то це твої проблеми, не наші!

Роня і Ширін зайшлися глузливим реготом, я навіть очі не встигла зажмурити.

Отакі вони завжди. Гигочуть і потішаються, що б не сказала Тея.

Ненавиджу оте гиготіння. Воно — як зашморг на шиї.

Суспільствознавство я теж ненавиджу. Після того як улітку Буділь гепнулася на веранді обличчям додолу й вивернула собі шию, вона вже не може бути нормальною учителицею. Каже нам обговорювати в групах матеріал уроку, а сама тим часом ховається за кафедрою і читає журнал «Телегід». Можна подумати, що Буділь до того ж глуха, бо ніколи й не писне, коли Тея своїми гламурними подружками вчиняє гармидер на уроці. Я чую хіба лиш її зітхання і шелест сторінок.

— Не зважай на них, — сказав Нільс.

Ми завжди працюємо з ним в одній групі.

— Те, що Тея прозиває тебе fucking loser, зовсім не означає, що ти ним є, — підбадьорливо усміхнувся він.

Я скоса глянула на нього.

Усі ж знають: якщо Тея щось каже, то це — правда. Вона найкрутіша дівчина в сьомих класах і може дати фору навіть старшокласникам. Хочеш із нею дружити, лукав, але в усьому з нею погоджуйся. І якщо не хочеш — теж. Як не слухатимешся, попсує вона тобі крові. Про це я знаю геть усе.

— І ще одне! — гукнула Тея. — Я попри все братиму участь у Конкурсі талантів. Можете вже починати вітати!

Я подивилася на Нільса й зітхнула. Він теж зітхнув у відповідь.

Як це типово!

Просто щоб ви знали, про що йдеться: Конкурс талантів однозначно є найбільшою подією осені в нашій школі. Це змагання учнів від п’ятого до сьомого класу, відкрите для всіх, хто забажає долучитися. Можна грати на музичних інструментах, співати, танцювати, розповідати жарти чи розігрувати якісь сценки — будь-що на вибір.

Журі складається з одного вчителя, когось одного з батьків і двох учнів. Зазвичай журі дуже суворе. Торік представником від батьків була мама Бйорна Інґе, мого однокласника, — непробивна, мов кремінь. Зарубувала по черзі всиків, у тому числі і Тею, яка опинилася аж на п’ятому місці зі своїм танцювальним номером. Поступилася навіть Турфіннові з паралельного класу, а той, одягнений у народний стрій, просто тирликав на губній гармонії!

Після нищівної поразки Тея вирішила бойкотувати всю ту дурню, як вона висловилася. Роня і Ширін — із нею заодно. Не можу сказати, що я дуже засмутилася. Чи Нільс, зрештою. До цьогорічного конкурсу залишалося всього два тижні, і ми вже потай почали невимовно тішитися. Цілий вечір без Теї, Роні та Ширін!

Мали б розуміти, що це занадто шикарно, щоб бути правдою.

— Угадай, з ким я братиму участь у конкурсі! — верещала Тея.

Я мовчала.

Гадала, Тея візьме собі цього року до компанії Роню та Ширін, можливо, ще кількох дівчат-випендрьох, які вміють дриґатися у танці.

— Агов, ти що, оглухла?! — рявкнуло в мене поза спиною. — Я сказала: вгадай, з ким я братиму участь у конкурсі!!!

Я обернулася до книжкових стелажів у самому кінці класу.

Я завжди сиджу за першою партою, перед самим учительським столом, тому не можу бачити, що діється позаду. Але я знала, що то Тея. Почути, де саме вона перебуває, ніколи не було проблемою. Її голос не лише протинає стіни, але й пронизує до кісток.

— Гаразд, — несміливо кахикнула я. — То з ким ти братимеш участь у конк…

— Я співатиму з «Фьокк Йостіном»!

Я ледь не впала зі стільця.

— Що-о? Співатимеш з…

— You heard mе, shitface! Еге ж, я — співатиму — з гуртом «Фьокк Йостін» — на Конкурсі талантів! Прикольніше, ніж пищати соло в дитячому хорі, нє?

Я чула, як вона вишкірила зуби в посмішці.

Небо засліпило очі, коли я примружено глянула у вікно.

Як це типово!

Як типово!

У «Фьокк Йостіні» грає мій однокласник Бйорн Інґе — на бас-гітарі, а також Маґнус та Фелікс із паралельного класу — на ударних інструментах і звичайній гітарі. Гурт існує лише від літа, однак хлопці вже зуміли стати мегапопулярними в сьомих класах. Не те щоб їм довелося долати велику конкуренцію — у сьомих жодних музичних гуртів, власне, і немає, — і все ж «Фьокк Йостін» найкрутіший.

Коли стало відомо, що вони шукають до Конкурсу талантів вокалістку, охочі потрапити на прослуховування з’явилися уже за кілька хвилин. Ми з Нільсом упродовж двох днів на кожнісінькій перерві чули завивання претенденток. Дівчата співали й голосили в шкільних коридорах, аж вуха в’янули. Але хоч трохи талановитих серед них не було. Я добре прислухалася.

Та щось я, видно, таки пропустила. Бо на третій день усі перерви минали вже цілком нормально. Ніхто не тинявся школою, не мугикав собі під ніс, ніхто не чіплявся до Маґнуса, Фелікса чи Бйорна Інґе й не канючив, щоб їх узяли до гурту. «Фьокк Йостін», вочевидь, знайшов собі вокалістку.

Я обернулася до Нільса.

— Тея?! — аж гикнула я. — Тея?!

Мені перехопило горло.

— А я ж була такої доброї думки про «Фьокк Йостінів»! Гадала, вони серйозні, і їм потрібна дівчина, яка вміє співа…

Я замовкла на півслові.

Ніздрі Нільса затремтіли.

— Що? — прошепотіла я. — Щось сталося? Щось із твоєю мамою?

Нільсові ніздрі, як мої очі. Що сильніше він хвилюється, то більше вони тремтять. А зараз його ніс тріпотів, мов прапор на вітрі.

— Н-не сердься тільки, — затинаючись, сказав Нільс. — Ал-л-ле цілком можливо, що… що…

— Та що?

— Щ-щ-що Тея вміє співати…

Я відвернулася.

Навіть на слово не могла спромогтися.

Хай уже Тея най-найкрутіша серед семикласників і кохана дівчина Фелікса з «Фьокк Йостіна», але співати… співати вона таки не вміє! Тея співає препогано. Я ходила з нею у дитинстві на хор, я знаю, що кажу. Спів — це єдине, у чому я була талановитіша за неї.

Єдине!

— БУДІ-І-І-ІЛЬ!!!!

Мої очі за скельцями окулярів аж здригнулися.

Буділь, здається, також здригнулася. Я чула, як упав на підлогу її журнал.

— Буділь, ми закінчили обговорення матеріалу! — рявкнула позад мене Тея. — То ми вже собі підемо?

Буділь закашлялася у свій спеціальний комір, який підтримував шию.

— Але ж до кінця уроку ще десять хвилин, — заперечила вона. — Ви вже…

— Так!!!

— Але… Ну, якщо впорались із завданням, то, мабуть, можете…

— Ви просто золотко, Буділь!

Я трохи розумію Буділь, яка не горить бажанням щось пояснювати на уроках суспільствознавства. Не так легко бути почутою, коли поруч Тея.

Ще за дві секунди стається те, що й мало статися.

— Ми також закінчили!

— І ми!

— Ми — теж, уже давно!

Цього разу Буділь навіть не намагалася заперечувати. Заскрипіли й загуркали, відсуваючись, стільці та парти, здійнявся галас і гармидер. Усі посунули з класу.

Я глянула на Нільса. Ніздрі ще посіпувалися, але потроху почали заспокоюватися.

Я — теж. Нільс ніколи не чув Теїного співу, не його в цьому вина. От за два тижні, як Тея розтулить рота на конкурсі, він згадає мої слова.

Джентльмен

— Цікаво, що саме «Фьокк Йостін» гратиме на Конкурсі талантів? — озвалася я. — Якщо вже вокалісткою у них Тея, то вибір невеликий. Вона ж навіть «Бе-бе-бе, баранчику» не виведе, не зірвавшись на фальцет. Чув би ти її, коли ми ходили на хор у дитинстві! Усі випадали в осад, щойно вона роззявляла пащеку, і… Нільсе?

Я повернула голову ліворуч.

— Нільсе?

Щойно він ішов коридором поруч зі мною. Куди подівся?

Живіт скрутила судома. У нас мав бути урок фізкультури, а спортзала в іншому кінці шкільної будівлі. Дістатися туди варто було б до того, як у коридорах почнеться тлум. А я ще навіть їдальню не проминула!

— Нільсе?!

Скельця окулярів запотіли, і перед самою їдальнею я наштовхнулася на штабель із порожніми ящиками з-під лимонаду. Вежа захиталася, я злякалася, що зараз вона впаде, і мене засипле. На щастя, вежа встояла. Але то вже було для мене занадто.

— Нільсе!

— Точно щось із репертуару Ріанни, — почувся голос позаду мене.

Я обернулася.

Нільс!

Я полегшено зітхнула. Він просто трохи відстав. Мала б здогадатися. Зазвичай, розмовляючи, я пришвидшую крок, а Нільс не встигає за мною, бо має надто короткі ноги.

— Хто б сумнівався! — пирхнула я. — Якщо Тея зуміє хоч щось з неї витягнути своїм голосом.

— Може, Бейонсе? — вгадував далі Нільс. — Або Селена Ґомес?

Я закотила очі.

— Та ж не гратимуть вони хіти Джастіна Бібера! — сказав Нільс. — Ще того бракувало!

Ми перезирнулися й захихотіли.

І обоє знали, з чого посмішкувалися. Згадали одну історію з літа.


Ми з Нільсом грали в карти в моїй кімнаті, як раптом почули голоси за вікном. За тридцятиградусної спеки вікна були розчинені навстіж.

— Що скажеш про «Бойфренде»? — запитав один голос.

— Зовсім незле, — відповів другий.

Я нашорошила вуха. Можливо, у мене й поганий зір, але на слух не скаржуся. Дуже скоро ми зрозуміли, хто там балакає. Маґнус, Фелікс та Бйорн Інґе обговорювали назву нового музичного гурту. Фелікс — мій сусід. Вікно його кімнати — просто над вікном моєї. Тому я знаю, яку музику він слухає.

— «Бойфренде»! — вигукнув Бйорн Інґе. — Here соmе The Boyfriends!

— Give it up for The Boyfriends! Що ж, звучить непогано!

Можливо, так і назвали б вони свій гурт, якби Фелікс усе не зіпсував.

— If I was your boyfriend, Id never let you go, — раптом замугикав він, як ото іноді мугикаєш собі під ніс, навіть не усвідомлюючи, що співаєш. — Keep you on mу arm girl, youd never be alone. I can be a gentleman, anything you want…

— Що? — урвав його Бйорн Інґе. — Що це було?

Голоси стихли.

— Це був Джастін Бібер? — запитав Маґнус.

— Н-н-і, — затинаючись, пробурмотів Фелікс.

— Так! Це був Джастін Бібер! — уже ствердно вигукнув Маґнус.

— От дідько, Феліксе! — вигукнув Бйорн Інґе. — Ти співав Бібера!

— Не співав! — верескнув Фелікс. — То мелодія з… хіт Майкла Джексона! Fuck Justin!

Так з’явилася назва «Фьокк Йостін».

Ми проминули кабінети восьмих, дев’ятих і десятих класів. Ось уже й спортзала. Дзвоник з уроку ще не продзвенів. Ще ніхто голосно не прошепотів жодної мерзоти мені в спину, не кинув жодним лайливим словом в обличчя. Однак на душі вже стало тоскно.

— Я знову зовсім скисла, — пробурмотіла я.

— Чому? — запитав Нільс.

— Чому???! — гнівно перепитала я. — Уявляєш, як це зле?!

— Та якщо Тея така дурепа набита, як ти кажеш, і зовсім співати не вміє, то вона нізащо не виграє Конкурс талантів цього року. Це ж добре? Хіба ні?

— Та воно добре, але трагічно для «Фьокк Йостінів»! Вони точно виграли б без неї!

Нільс повернувся до мене.

— То ти більше переживаєш за те, щоб вони виграли, а не за те, щоб провалилася Тея?

Я відвела погляд.

— Ага, — усміхнувся Нільс. — Тоді ти сильніше закохалася, ніж я собі гадав.

Я промовчала. Зніяковіла не від його слів. Ми з Нільсом ніколи не мали таємниць одне від одного. Він знає, хто мені подобається, і таке інше. Просто дивно було почути вголос від нього щось подібне. Я не вважаю, ніби маю право закохатися у когось. Та й у мене навряд чи хтось закохається.

Я так думаю…

— До речі, — звернув Нільс на інше. — Підеш коли-небудь зі мною на скейтрампу?

Я глянула на нього.

Зазвичай Нільс не питає, чи я кудись з ним піду, бо знає, що волію сидіти вдома. Однокласники вважають, що я страшенно сором’язлива, ніколи ні з ким не гуляю після школи й майже ніколи не розтуляю рота на уроках. Насправді я не аж така сором’язлива. Просто не люблю, коли на мене витріщаються. А вони саме витріщаються, щойно я заговорю чи з’явлюся на скейтрампі.

— Ненадовго, га?

Я наморщила носа.

— Ну будь ласочка! — наполягав Нільс. — Бйорн Інґе й Фелікс дражнять мене, що я не маю друзів. Але ж це не так. Я маю тебе!

Мені аж сльози виступили на очах.

Трохи від радості. Але більше від смутку. Я ж розуміла, що мали хлопці на увазі. А мали вони на увазі те, що я як друг — порожнє місце.

— Невелика радість дружити зі мною, — пробурмотіла я.

— Ну, дружити з тобою — не найгірший варіант, — заперечив Нільс.

Саме тому нам так добре удвох, Нільсові й мені. Ми чесні одне з одним. Я серджуся і фиркаю, коли Нільс поводиться по-дурному, а він ніколи не намагається прикрасити правду, якщо це стосується мене. Каже усе, як є.

Я не найгірший варіант… Селіна в паралельному класі має церебральний параліч і пересувається на візку, а Бірк з іншого паралельного класу має величезний шрам від опіку через усе тіло й половину обличчя. Улітку його, ще й до того, укусив кліщ.

У сьомих класах я на третьому місці серед найгірших претендентів на дружбу. Це трохи втішає.

— Окей, — кажу я. — Якось піду з тобою на рампу.

Я завжди знаю, коли Нільс усміхається.

Мама каже, що він усміхається від вуха до вуха, і це правда. Його обличчя розділяється ротом ніби надвоє. Очі майже зникають, видно лише дві вузенькі щілинки над щоками. Я навіть з віддалі кількох метрів бачу ту потішну мармизу.

Коли Нільс усміхається, радію усередині. Не закохано млію, а просто дуже тішуся, що він є. Не смію навіть думати, як склалось би моє життя, якби ми не опинилися в одному класі й не стали друзями.

Ні, він не захищає мене в школі від інших. Нільс нижчий зростом і за мене, і за більшість дівчат. Геть миршавий, якщо бути зовсім чесною. Хлопці-однокласники, наприклад, ніколи не кличуть його поганяти в футбол на перервах.

Нільс вважає мене веселою і дотепною. Це добре і дивно водночас, бо коли під час виконання групових завдань я потрапляю у групу наших крутелиць, Теї, Роні та Ширін, то відразу стаю дрімучим тупаком. З мене годі й слово видобути. Я лише фиркаю. Хоч мені це зовсім не подобається. Дівахи сидять собі й переглядають на ютюбі відеоролики, як треба правильно накладати макіяж, а я роблю за них усю роботу.

Та, хай там як, Нільс любить зі мною водитися. По-перше, я не боюся розтуляти рот у його присутності, а, по-друге, завжди почуваюся дотепною. Навіть не знаю, чому воно так. Нільс немов спонукає мене бути собою, такою, як я, власне, є. Тоді вже не так прикро, що інші вважають мене затурканою дурепою. Бо існує на світі принаймні одна людина, яка так не вважає.

Ну, може, не одна, до речі…


Але повернімося до розповіді.

Я зупинилася.

Ми таки дійшли. Ми зуміли. Ми перейшли всю школу цілими й неушкодженими, ніхто не кинув жодного злостивого коментаря мені навздогін! Не кожного дня таке трапляється!

— Я іду відразу в залу, — сказала я.

— Знову забула торбу зі спортивним одягом?

— Як завжди…

Ми перезирнулися і знову хіхікнули.

Я, власне кажучи, не є забудьком. Чи прогульницею. Ніхто й ніколи, як на те, не побачить мене в їдальні разом з Теєю, Ронею чи Ширін посеред уроку математики. Але фізра? Тут я перша!

Нільс рушив до роздягальні.

Я роззирнулася на всі боки. У коридорах усе ще ні душі.

— Нільсе?

— Що?

Він обернувся.

— Просто хочу сказати, що ти не найгірший друг. Хоч і щуплик-малявка.

Не певна, але мені здалося, що він розчулився.

— Побачимося у залі, Аннебіно! — сказав він, усміхнувшись.

Таки розчулився…



Космічна істота

Я, власне кажучи, Анне Беа. Анне назвали на честь бабусі, маминої мами, а Беа — улюблене дівоче ім’я мого тата.

Аннебіно мене називає лише Нільс.

Усе почалося з того, що він подумав, ніби це моє справжнє ім’я. З першого ж дня у школі нас посадили поруч. Ми ніколи раніше не зналися. На щастя, Нільс не такий, як Браґе, той, уперше побачивши мене в дитячому садочку, почав насміхатися. А Нільс нахилився до мене й запитав:

— Ти хто?

Не «як тебе звуть», а «ти хто». Ніби я якесь дивне створіння з космосу, яке раптом приземлилося біля його парти. Мабуть, такою мене і вважав.

— Я — Анне Беа, — відповіла я.

А що тут було ще казати.

Однак Нільс, вочевидь, був настільки вражений космічною істотою поруч, що йому аж мову відняло, і він не дуже розчув мої слова.

Наступного ранку він одразу ж підбіг до мене на своїх тоненьких ніжках-патичках, усміхнувся усмішкою, яка розділяє його личко навпіл, і гукнув:

— Привіт, Аннебіно!

Тепер мову відняло мені.

Виявилося, що його мама розповіла йому, чому я маю такий вигляд, який маю, і він тому перекрутив моє ім’я. Згодом, хоч Нільс уже й знав, як мене звуть насправді, прозиванка причепилася.

Спершу він називав мене так жартома. Та потрохи ім’я прижилося. «Аннебіно, ну будь ласочка, — міг сказати Нільс, коли ми готували уроки. — Як допоможеш мені з матьомою, я навчу тебе стрибати на батуті!» Або: «Невже не можна перемкнути дупу на вищу передачу, Аннебіно?» — коли я надто повільно переходила вулицю. Або: «Молодець, Аннебіно!» — коли я нарешті навчилася стрибати на батуті.

Зрештою, ім’я намертво закріпилося за мною.

Тепер я навіть не помічаю, коли Нільс так до мене звертається. Мама й тато — теж звикли. Вони завжди гостро реагують, якщо діти чи навіть дорослі ображають мене. Але до Нільса ставляться прихильно, знають, що він хороший.

Іноді й самі кличуть мене Аннебіно. Гадаю, навіть не помічаючи цього, але я помічаю. Не тому, що це мене якось зачіпає, просто дивно чути ім’я «Аннебіно» від когось іншого. Це ж він так мене назвав.

Окрім Нільса, лише Маґнусові з «Фьокк Йостін» дозволено так мене називати.

Маґнус має русяві кучері, двох старших братів і є улюбленцем нашої «вищої касти». Коли одинадцятого січня Маґнусові виповнилося дванадцять років, йому зорганізували забаву з дискотекою, музика аж дах зносила; а під сходами до льоху навіть облаштували «цілувальний» закуток. Нас із Нільсом ніхто, звісно, не запрошував, а в школі в понеділок тільки й балачок було, що всю супер-пупер касту сьомих покликали, і навіть декого з восьмого та дев’ятого класу!

Отакий він хлопець!

Я ж, навпаки, постійно, від самого народження, належала до нижчої касти. На мій дванадцятий день народження першого березня з’явився лише Нільс. Я, власне кажучи, і не розраховувала, що прийдуть інші однокласники, тому почувалася не надто розчарованою. Святковий торт належав тільки нам двом, а лакричними «хробачками» так об’їлися, що нас ледь не знудило. Я купила їх трішки більше, ніж треба, бо трохи сподівалася на появу Марі та Ільви-Мерете.

Отака я дівчинка.

Гадаю, ви розумієте, що я і Маґнус не є близькими приятелями.

Хоч нам нечасто випадала нагода поговорити, він мені таки дуже подобається. І сама не знаю чому, бо ж Маґнус вічно водиться з дурбеликами, Бйорном Інґе й Феліксом, не кажучи вже про гламурних зараз — Тею, Роню та Ширін.

Якщо добре подумати, то, мабуть, причина саме в цьому. Хай Маґнус має поганий смак у виборі друзів, сам він зовсім не дурбел. От, скажімо, ніколи не обзивав мене. І ДЦП-Селіну чи Печеного Бірка теж ніколи не кривдив. А міг би запросто — такий красунчик, крутелик і суперзірка. Йому б не одне пробачалось. Як пробачають Теї майже всі її витівки, достатньо їй покліпати своїми довгими віями й усміхнутися своєю цукерковою усмішкою — і як люди не помічають фальшу!

Навіть не подумайте собі, ніби Маґнус здогадується, що він мені подобається, дурні ви, чи що! Тільки Нільс знає, про кого я мрію, малюючи серденька на полях підручника з суспільствознавства. Нікому іншому я про це не зізнаюся. До того ж я знаю, якими мікроскопічно мізерними є мої шанси. Хлопці не люблять таких, як я. У кожному разі, не такі круті, як Маґнус.

А тепер ви, мабуть, подумаєте, що я й справді страшенно закомплексована й затуркана дівчинка, на яку ніхто не звертає уваги. Така собі миршава мишка в окулярах, сидить за першою партою і зливається зі шпалерами на стіні.

Якби ж то мені аж так пощастило.

Але ні, не з моїм щастям.

Окрім того, що ми обоє ходимо до одного 7-А класу, нас із Теєю поєднує лише одне. Нас усі знають.

Усі в школі знають, хто я.

Не тому, що я така кльова.

Не тому, що гарнюня.

І вже точно не тому, що можу всіх зачарувати.

Причина в тому, що я — потвора.

Темна конячка

Ті, що не знають мого імені, називають мене Альбіноскою.

Онде Альбіноска, шепочуться вони в коридорах.

Глянь на її очі. Катуляються туди й сюди, туди й сюди. Як тенісні м’ячики.

Класні сонячні окуляри на тій Альбіносці, пирхають вони навесні. Остання мода від Товариства сліпих.

Бачили Альбіноску? — глузують вони взимку. Така блідюща, просто зливається зі снігом.

Бідолашна Альбіноска… бувають і такі жалісливі. Особливо гарні, неймовірно вродливі дівчата з десятого класу, з гладко зачесаним назад волоссям, зібраним у кінські хвости, на дзвінких підборах, цок-цок; вони холодно всміхаються, проходячи повз мене.

Бідолашна Альбіноска, ніби промовляють їхні погляди. Уявляєте, як воно бути такою?

Ненавиджу тих гламурниць!

Я, до речі, зовсім не альбіноска. Але давно вже перестала ображатися. Навіть сама називаю себе альбіноскою.

Ніби мені нема що робити, тільки всім пояснювати, мовляв, я не зовсім альбіноска, а маю лише вроджений частковий альбінізм.

Іноді я думаю, що бути альбіносом — не найгірша біда.

Хай я потвора, але є люди, яким значно важче жити. От, скажімо, ДЦП-Селіні чи Печеному Біркові. Або хлопцеві, якого ми з Нільсом бачили одного разу — без рук і без ніг: він писав щось на дощечці коктейльною трубочкою, тримаючи її у роті.

Я маю руки-ноги, чую, можу розмовляти й ходити. Я не товста, не карлик і не гігант, не маю жахітливих шрамів на півобличчя. У мене навіть груди почали рости. Не такі вже вони й пишні, але принаймні намітилися.

Вампіри, до речі, теж мертвотно бліді, і це анітрохи не псує їм зовнішність.

Можна собі думати, що я навіть трохи незвичайна, особлива. Таких, як я, на світі зовсім небагато. За своє життя знала тільки трьох альбіносів, я — четверта. Якось, коли мені було шість років, бачила хлопчину в супермаркеті. І ще двох літніх пань, яких ми — я, мама й тітка Муна — зустріли позаминулого року під час нашої мандрівки до Лондона. Вони навіть підійшли до нас познайомитися.

Нечасто щастить побачити таких маленьких альбіносиків, як я, сказали вони, а потім розповіли, що звуть їх Дороті й Анне й що вони найсердечніші подруги ось уже понад шістдесят років. Дороті називала мене dear й пригостила шоколадними кульками з пакетика, а коли мама сказала, що я теж Анне, англійська альбіноска так розчулилася, що вихопила пакетик із цукерками з рук Дороті й віддала мені.

Згодом мама сказала, що я повинна запам’ятати ту зустріч, це мені пригодиться у майбутньому. Вона не знала, що відразу після повернення з мандрів я приклеїла пакетик з-під цукерок у свій щоденник.

А бувають дні, коли мені дуже хочеться бути такою, як усі.

Тоді я ховаюся у своєму Нормальному Світі.

У Нормальному Світі не треба сидіти на першій парті через поганий зір. Не треба мружитися від денного світла. Там мої очні яблука не катуляються туди й сюди, відлякуючи людей. Хтось думає, що я якась блаженна або — що іще гірше — сліпа!

Ось уявіть собі.

Ти хочеш перейти вулицю, мирно й спокійно, нізвідки не чекаючи капості. Раптом якась жіночка кидається до тебе, хапає за руку й верещить у вухо: «Не бійся, я тебе переведу!»

Уяви, як ти намагаєшся пояснити, що сама собі чудово даєш раду, та цієї миті над’їжджає авто, і ти мимоволі здригаєшся. Жіночка тепер уже щосили волочить тебе назад, на тротуар, рятуючи від наглої смерті під колесами. Гальма вищать, жіночка лає водія, ти зашпортуєшся за бровку тротуару й в усьому цьому хаосі гепаєш обличчям у калюжу.

А тепер уяви, що це відбувається перед очима всієї школи.

Таке зі мною трапилося першого після канікул дня. Просто перед шкільною брамою, за кілька метрів від лавок, де зависала вся наша стервозна каста.

Нічого надзвичайного…

Підбіг Нільс, допоміг мені підвестися, але справу було вже зроблено. Хай перехожі не сміялися з мене, а сама жіночка так горланила, що я не чула реготу за спиною, зате я відчувала його всіма ребрами й кісточками, аж мені спирало подих.

Коли я нарешті змогла обтерти від грязюки скельця окулярів, вгадайте, кого першим побачила?

Маґнуса.

Він сидів на лавці, обіймаючи за стан Роню, і дивився просто на мене.

Мені нараз ніби знову забракло повітря. Якби не Нільс, я, мабуть, удруге гепнула б на тротуар. Але Нільс, на щастя, вчасно вгадав мої наміри, потягнув через вулицю, далі від усіх, до трампліна.

— Він не сміявся, — мовив Нільс, коли ми сіли біля підніжжя трампліна.

Я шморгнула носом.

— Я дуже добре бачив, Аннебіно, — додав він. — Сміялися інші, не він…

Я розуміла, Нільс казав це, щоб мене втішити, але тоді його слова не надто мене розрадили.

Трохи заспокоїло те, що Нільс розумів, що було б найгірше в цій ситуації, гірше, ніж талапнутися обличчям у калюжу, — якби Маґнус насміявся з моєї нібито сліпоти.

Бо я не сліпа.

Лише страшенно погано бачу.

— Ось! — Нільс простягнув мені коробочку з перекускою. — Виловив її з калюжі. Може, й небагато води туди набралося…

Зазвичай ми снідаємо на диванчиках у шкільній бібліотеці, але іноді, буває, ходимо до старого трампліна, розташованого вище, за школою. Не так багато знайдеться охочих поснідати разом з нами, то чому не усамітнитися, ще й скористатися можливістю краєвидом помилуватися. Саме туди ми прямували, коли дивна жіночка поволокла мене за руку, намагаючись перевести через дорогу.

Я випорпала з коробочки дві мокрі канапки з сиром і солодким перцем.

— Дякую за порятунок!

— Та нема за що! — усміхнувся Нільс.

Я теж усміхнулася. Я вже знала, що назавтра до школи не піду, візьму собі вихідний — день-щезник.

У Нормальному Світі я ніколи не ляпаюся обличчям у калюжу. Не врізаюся з розгону у вежу ящиків з-під лимонаду. Там ніхто не вважає мене сліпою. Ніхто не каже, ніби я маю вигляд старої бабці, ніби мені, такій потворі, ніколи не судилося зустріти в житті кохання. Там не існує Теї, яка обзиває мене shitface, дурепою або fucking loser.

У Нормальному Світі я маю довге каштанове волосся і співаю у найкрутішому музичному гурті школи. Наш гурт називається «Темна конячка», ми раз на тиждень проводимо репетиції у спортивній залі. Нільс грає на клавішних інструментах, а мій коханий — на ударних. Іноді з нами виступають запрошені музиканти — скрипалі, бубнярі й усілякі-різні. На сцену ми завжди виходимо в чорному, з плетеними напульсниками на зап’ястках. Ми не готи й не емо, просто нам подобається так одягатися. Демонструвати, що ми єдине ціле.

Послухати репетиції часто приходять наші семикласники, іноді навіть восьми- й дев’ятикласники. Буває, Маґнус ревнує, бо всі хлопці захоплюються моїм чудовим голосом. Та йому нічого боятися. Я ніколи його не зраджу. Він найкращий у світі коханий і музикант.

Якщо бути зовсім чесною, то я часто влаштовую собі такі дні-щезники — щезаю у свій Нормальний Світ.

Work that body

— Сьогодні теж ні? — підійшла до мене в спортзалі Клешня.

Я похитала головою.

— Не дуже добре почуваюся, — сказала я.

Клешня підняла з підлоги волейбольний м’яч і пожбурила його в комору. Задеренчала полиця з кубками, коли м’яч гупнув до стіни. Хоч Клешня приблизно однакового віку з моїми бабусею і дідусем, вона досі кладе на руках усіх хлопців у класі. Звідти й прозиванка, каже мама, бо в молодості вона мала дуже сильні руки-клешні. Клешня вела фізкультуру в мами й тітки Муни і перемагала в армреслінґу всіх учителів-чоловіків.

— Можна, я просто посиджу на лавці й подивлюся? — запитала я.

— Можна-можна, Анне Беа, — кивнула Клешня. — Записку від батьків принесла? Надто часто пропускаєш заняття.

Так і є.

Від початку навчального року я була на фізрі заледве кілька разів. Тричі приносила довідку на звільнення від занять, а потім просто казала Клешні, що нездужаю.

— Ти цілком можеш відвідувати наші уроки, — дорікнула Клешня. — В інвалідному візку, як Селіна, не сидиш; руку, як Ільва-Мерете, не вивихнула. Тож — або письмовий дозвіл директора, або починай уже хоч зрідка перевдягатися на урок.

Я кивнула.

Клешня щоразу це повторює.

Я щоразу киваю.

— Ну, ходи до мене, — сказала вона, розпростерши руки.

Я затамувала подих.

Доки ти бачиш ті руки й встигаєш підготуватися до обіймів, усе добре, якщо ж ні, ризик, що Клешня тебе задушить, величезний. Учителиця не лише дуже сильна, а ще й має нівроку величезні цицьки. Вони стискають тебе двома гігантськими навушниками, не даючи шансу ні чути, ні дихати.

Страждаю не лише я. Одного разу після тих обіймів Нільс мало не вмлів. Це як здавати кров з пальця на аналіз, казав він. Йому запаморочилося в голові. Один-єдиний раз я бачила, як паніка охопила Бйорна Інґе, коли він минулого року подавився на фізрі жувальною гумкою. Навіть закашлятися не встиг: Клешня обхопила його ззаду своїми клешаками й щосили стиснула. Спершу в надрах цицьок утопилася його потилиця, потім щоки, підборіддя, чоло й рот. Останнє, що ми бачили, доки Бйорн Інґе остаточно зник з очей, червоний, як буряк, ніс і розширені від жаху зіниці. За п’ять секунд біла кулька жувальної гумки вистрелила з-поміж цицьок-навушників і приземлилася на кросівок Теї.

— Я бачу, тобі не дуже подобається фізкультура, — мовила Клешня десь мені в потилицю. — Але від того, що ти просиджуватимеш усі заняття на лавці, легше не стане. Так нічого не навчишся…

Відповісти я ніяк не могла, бо моя голова застрягла в її пишному бюсті.

Та й що я мала відповісти? Навіть Нільс не надто добре грає у футбол, а бачили б ви мене! Я така незграбна в усіх іграх із м’ячем, що Клешня змушена давати мені індивідуальні завдання. Наприклад, бігати від стіни до стіни на одному кінці зали, тоді як решта класу грає у волейбол чи баскетбол — на другому.

Та й для бігу я не надто годжуся. Щонайменше раз за урок у мене поціляє м’яч, я гублю окуляри або падаю додолу. А що я не бачу, сталося це випадково чи хтось навмисне жбурнув у мене м’ячем, то просто підводжуся з підлоги й далі бігаю. Подряпини заклеюю пластирем вже опісля.

Єдине, що я люблю і вмію, це — плавання. Проте всі дівчата в класі ненавидять водні види спорту. До того ж у шкільному басейні нема води.

— Окей, — Клешня нарешті випустила мене з обіймів. — Сідай на лавку! Але наступного разу обов’язково переодягнися у спортивне. Домовилися?

Я знову киваю.

Мені, щоправда, більше хочеться втекти геть із зали, примоститися десь у куточку й почитати. Я завжди дуже боюся й нервую, коли решта класу гасає з вересками навколо мене, ну, як це завжди буває на уроках фізри. А ще й коли вигукують мені щось образливе… Та якщо я тихцем утечу зі спортзали, наступного разу Клешня мені вже не подарує симуляції. Ще, чого доброго, зателефонує батькам і пожаліється, що я сачкую з уроків.

— ГОТОВІ-І-І-І-І-І!!!!!

Я ледь встигла сісти на лавку, як двері спортзали розчахнулися, і весь клас увалився досередини.

— Станьте двома рядами позад мене й відразу почнемо!

Тільки Тея може бути пискатою і прикольною водночас.

Усі дівчата, окрім Ільви-Мерете, рушили до дзеркальної стіни в протилежному кінці спортзали. Видно було, що це дівчата, бо волосся розвівалося за плечима. Усі дівчата в нашому класі мають довге волосся, за винятком Марі, яка носить стрижку «під шапочку».

Хлопці вишикувалися уздовж «шведської стінки» навпроти мене. Нільс — теж. Я відразу його впізнала. Лише Нільсові може спасти на думку заявитися на урок фізкультури в яскраво-рожевих шортах і футболці та в неоново-жовтих кросівках. Ми ніколи про це не говорили, але, гадаю, він так одягається задля мене. Щоб я миттю могла його вирізнити з-поміж решти, якщо раптом потребуватиму допомоги.

Отакий у мене друг — Нільс.

— Ні, не там, Марі! Ти стоятимеш за Ронею! Агн, теж ставай позаду!

Тея метушиться між дівчатами. Довге біляве волосся метляється туди й сюди.

— Ти стаєш тут, Фрідо, а ти там… а ти… ГАЛЛЬО, СОМЕ ON!!! Невже так, з біса, важко зрозуміти! Усі, окрім Роні та Ширін, стають ПОЗАДУ!



— Стати в два ряди не вийде, — завважила Марі. — Хіба півколом.

Я аж зіщулилася на своїй лавці. Марі що, забула, з ким розмовляє? Ніхто не наважувався так зухвало звертатися до Теї, бо потім ще не один тиждень розхльобуватиме свою ж заварену кашу.

З власного досвіду кажу.

— Агов, я тут хореограф, ясно! — рявкнула Тея. — Якщо не подобається, твої проблеми! Просто слухай, що кажу, і танцюй!

— Та ні, — похнюпилася Марі. — Я просто… Я лише подумала, що ми…

— Ліпше пильнуй за своїми руками й ногами, щоб потім не облажатися на сцені!

Мені не видно поза спинами обличчя Марі, але я собі уявляю, як воно палало.

— Сьогодні знову сачкуєш?

Ільва-Мерете сіла поруч на лавку.

Я похитала головою.

— Зле почуваюся…

Ільва-Мерете поправила пов’язку на правій руці.

— Розумію, про що ти, — сказала вона. — Тея може дістати до печінок!

Ми перезирнулися й стримано усміхнулись одна одній.

Дивно трохи, але в класі саме Тею та Ільву-Мерете я знаю найдавніше. Як уже казала, з Нільсом ми ніколи не бачилися до школи, інших заледве знала, а з Теєю та Ільвою-Мерете спілкувалася ще в дитинстві. Разом ходили в дитсадок.

З Теєю ми й тоді не були близькими подружками. Я трохи бавилася з Ільвою-Мерете та Юганною, яка тепер вчиться у паралельному класі, але вони за найменшої нагоди втікали від мене. Тож здебільшого я гралася сама. Або з Йоґґе, моїм улюбленим вихователем.

Я сподівалася, що, потрапивши до одного класу, ми дружитимемо з Ільвою-Мерете, однак скоро зрозуміла: вона має інші плани. Ільва-Мерете відразу хотіла зайняти парту поряд із Теєю в останньому ряду. Але Тея віддала перевагу Роні та Ширін, тож Ільва-Мерете змогла пересісти на «гальорку» аж у другому класі. Мені здається, вона трохи ревнувала, дивлячись, як нам із Нільсом класно живеться у першому ряду.

— КЛЕШНЯ! ГОТОВІ???!!!

Голос Теї гримить через усю залу, відбивається від стіни позад мене й Ільви-Мерете, докочується до комори з м’ячами, де Клешня схилилася над програвачем. Вочевидь, Теї дозволили трохи потренуватися у танцях на уроці.

— Гаразд! Станьте в позицію!

Я щосили мружуся, щоб ліпше бачити.

Тея піднімає праву руку й ставить ступні трохи нарізно. Роня і Ширін по обидва боки від неї роблять те саме. Я не бачу, хто є хто. Обидві мають довге темне волосся, обидві тонкі, як билинки, — здалеку не відрізниш. Решта дівчат позаду повторюють рухи за ними.

Клешня увімкнула програвач.

Хоч динаміки в спортзалі старезні й скрипучі, неважко впізнати, чий голос у них гупає.

Ріанна.

— Чекайте команди! — гукає Тея.

Доки звучить вступ, вона починає вихилятися.

— Ще п’ять секунд! «…Come ali-i-i-ive…» І… ПОЧАЛИ!

Вступають ударні інструменти, і Тея веде свій табун просто на хлопців під «шведською стінкою». Ті посхилялися докупи головами, щось запально шепочуть, а Бйорн Інґе закидає стегнами — завжди так робить у присутності Теї.

— Нумо, дівчата! — верещить Тея. — WORK THAT BODY!!!

Ну, своїм тілом вона точно працює.

— Активніше! — горланить вона. — Більше нахиляйтеся уперед! Бюст, дівчата! Уперед цицьками!

— Ну, що я казав?

Нільс валиться на лавку поруч зі мною.

Я розгублено глипаю на нього.

— Глянь, що Тея тримає у руках! — сказав він.

Я щосили примружилася, аж світ пішов обертом.

І… побачила. Вона вимахувала якимось цурпалком, ніби дриль укручувала в повітря, а тоді тицьнула ним собі під ніс і…

О ні!!!

Мікрофон!

Цурпалок у руках Теї був мікрофоном!

— Вона запрошувала до участі всіх дівчат ще в п’ятницю, — озвалася Ільва-Мерете. — Ну, усіх, окрім…

Ільва-Мерете подивилася на мене й кахикнула.

— Я теж мала танцювати з ними, якби оце зі мною не трапилося на вихідних, — вона підняла догори руку на перев’язі.

— Ви що, не чуєте! — рявкнула Тея до дівчат, які вже знову відступили до дзеркальної стіни. — ЗАД НАЗАД, ГРУДИ ВПЕРЕД!

Я потупила очі.

Нільс мав рацію.

Тея готувалася виступити на Конкурсі талантів разом з «Фьокк Йостіном» з піснею Ріанни. І це ще не все. Її виступ доповнювався танцювальним шоу всіх дівчат класу.

Усіх, за винятком мене.

Нільс гупнув мене ліктем під бік.

— Скільки б вони не тренувалися, це ще нічого не означає, — сказав він. — Тея ніколи не зуміє перевершити співом тебе, Аннебіно!

Я зітхнула.

Як це типово!

Типово!

ТИПОВО!

Тея, певно, сподівається, що за отим вихилянням-присіданням ніхто не помітить, що її спів — повний відстій.

Найгірше — так воно й буде. Ніхто не помітить…

Світла голівонька

Вам буде легко здогадатися, чого я найпристрасніше прагнула, прокинувшись уранці.

Саме так.

Залишитися вдома й влаштувати собі день-щезник.

Я заїкнулася мамі, що нині не в формі, але вона без зайвих слів стягнула з мене ковдру й звеліла не вигадувати дурниць.

— Що було б, якби всі пропускали школу через поганий настрій? — запитала мама. — Усі дівчатка, буває, почуваються трохи не в формі, коли їм дванадцять.

Я знову натягнула на себе ковдру. Але мама пиляла мене й далі.

— Тітка Муна в твоєму віці була маленька, мов карлик. Носила зубні брекети, на голові стирчали кілька кволих волосинок, і ми обзивали її major loser. Але минув час, Муна раптом почала рости, стало пишним волосся, з’явилися груди, почалися менструації, і все налагодилося.

Тітка Муна — молодша мамина сестра й моя улюблена тітонька. Хоч я знаю, мама такими балачками намагається мене розрадити (цю історію я вже чула сотні разів), та її спроби марні. По-перше, вона певним чином визнає, що я така сама безпорадна, як тітка Муна в дитинстві, а по-друге, у моєму випадку все зовсім по-інакшому.

Тітка Муна переросла свої вади. Вона стала вищою на зріст, підстриглася і… гоп! — ураз стала нормальною, навіть коханий у неї з’явився, якого прозивали Руне-Чубчик за півнячий чуб на голові і який викрав для неї зі шкільної музичної кімнати тамбурин, коли їм було по чотирнадцять років. Тітка досі його згадує.

А я?

Я ніколи не переросту свою потворність. До кінця життя матиму біле волосся, мертвотно-бліду шкіру, мружитимуся через поганий зір і завертатиму білками очей.

Я ніколи не стану нормальною!

Та я, власне, і не брешу, кажучи мамі про погане самопочуття, бо мені всюди то болить, то коле. Іноді тіло здається мені замалим для всього, що в ньому відбувається. Ніби серцю, легеням та іншим органам там тісно. Буває, навіть заплакати не можу, так тисне в грудях. Я лежу й трушуся, а звуку нема. І сліз нема. Нічого. Тільки поодинокі судоми, коли я намагаюся зробити вдих.

Так я почувалася і того ранку.

Але мама була непоступлива. Зрештою, я опинилася за столом над тарілкою з пластівцями і дивилася мультфільм про Капітана Шаблезуба.

Іноді я замислююся, яким було б моє життя, якби я мала старшого брата. Чи жилось би мені легше? Усі знають, присутність старшого брата збільшує шанси на повагу й любов однолітків. Якби я мала старшого брата, нормального й, може, навіть трохи прикольного, усе, напевно, склалось би інакше.

Але про це я вже ніколи не дізнаюся. Натомість моїм обов’язком — і від нього не відвертітися — є догляд за п’ятирічним Крістоффером, який хоче стати астронавтом або професійним леґо-будівничим, коли виросте. Чи, може, догляд за Капітаном Шаблезубом? Уже й сама не певна. Відколи мама з татом купили братчикові костюм Шаблезуба з піратським капелюхом, він з нього не вилазить. Пір’їни з капелюха валяються по всій хаті.

— Випростай спину, Анне Беа, — каже мама, подаючи мені пачку молока. — Світ не стане кращим, якщо в тебе ще й горб виросте!

Мама, напевно, не усвідомлює, що порівнюючи між собою людей, вона завжди приплітає когось потворного.

— Бачив, як учора Муна фліртувала з Сівертсеном? — якось улітку підслухала я розмову мами з татом.

Увечері напередодні приходили в гості сусіди, сиділи на веранді, аж випадково нагодилася тітка Муна. Вона примостилася біля Сівертсена: у нього в вухах росте волосся і він продає холодильники.

— Гаразд, вона доволі навіжена, — вела мама далі. — Але так реготати! Мов якась печерна істота!

Іншого разу мама завмерла серед кімнати з порохотягом у руках, стояла й дивилася, як ми з Нільсом робимо уроки за кухонним столом. Ми саме билися над розв’язанням складної математичної задачі, і я нахилилася до Нільса, подивитися, як він дає собі раду.

— Ви тільки на себе гляньте, — мовила мама й усміхнулася. — Подивившись отак на вас, можна подумати, ніби ви сіамські близнюки…

Карлики, горбані, печерні люди, ще й сіамські близнюки…

Усі до одного — потвори.

Коли-небудь вона порівняє мене з альбіносом, навіть не сумніваюся.

— Вийди вже трохи на сонечко, бо будеш такою блідою, як альбінос, — цілком може бовкнути одного чудового дня моя мама.

А вже секунди за дві її щоки заллються рум’янцем, вона потре носа й скаже: «Ой лихо, що це я ляпнула… Ти колись таке дурне чула?!»

Мама завжди так каже, коли шкодує за ненароком бовкнуте слово. Як, наприклад, було з татом, коли вона назвала його «мій дзиґун». Але тато лише посміявся й поплескав маму по задку. До того ж порівняння з дзиґою зовсім не образливе. Значно гірше, коли тебе порівнюють з потворами.

— Час квапить!

Мама вхопила мою тарілку з недоїденими пластівцями. Я ледь встигла кинути в тарілку ложку, як мама помчала до посудомийної машинки. Ось так вона завжди. Починає прибирати на столі, не чекаючи, доки ти поїси. Навіть Нільс не встигає все доїсти, коли іноді в нас вечеряє. Хоча зазвичай він пакує за обидві щоки, як голодний вовк.

Почистивши зуби, я вийшла в коридор, одягнула куртку, кросівки, закинула на плече наплічник. Перевірила, чи на місці мобільний та ключі, чи лежать в кишені куртки сонячні окуляри. Залишалося взяти ще одну річ.

— Не забудь велосипедний шолом, Анне Беа!

Ніби не досить, що я потвора, то ще й шолом треба щоразу висаджувати на голову. «Ти надто погано бачиш, щоб їздити без шолома, Анне Беа!», «Ти можеш упасти, Анне Беа!», «Тебе може збити авто, Анне Беа!» Мама й тато суворо забороняють мені виходити з дому без шолома.

Однак раніше — до школи — усе було значно гірше. Я мусила носити велосипедний шолом навіть коли ходила пішки. Тато з мамою ледь не до смерті боялися, що я можу впасти з драбинок у садку або зашпортатися до бровки тротуару й простягнутися на дорозі. Ніби я справжня невдаха!

Насправді я і є невдаха, але ж тоді я ще цього не знала. Дуже сердилася, що доводиться натягати на вуха шолом вже на порозі будинку.

Прихильності однолітків це мені аж ніяк не додавало.

Коли думаю тепер про ті часи, трохи дивуюся, що батькам не спало на думку замкнути мене в моїй кімнаті й викинути ключ. Позбулися б усіх клопотів одним махом. Хоча навряд… Я ж могла відчинити вікно й вивалитися надвір з висоти одного метра просто в квіткову клумбу.

— Анне Беа!

Мама несподівано виринула в дверях.

— Я знаю, тобі буває непросто в житті, донечко, — сказала вона. — Але ти маєш нас, тітку Муну, бабусь-дідусів і Нільса. А це вже немало!

Мама перехопила мій погляд у дзеркалі. Зазирнути мені в очі дуже нелегко, але мамі, як не дивно, це завжди вдавалося.

— Ти бомбезно співаєш, — усміхнулася вона. — Гарно вчишся у школі. Кожен скаже, що моя доня — світла голівонька!

Мама сколошкала моє біле волоссячко.

Минуло дві секунди, і вона густо почервоніла.

— Ой, лихо, що ж це я плету! — скрикнула вона, чухаючи носа. — Ти чула таку дурню!

Я зітхнула, поправила зачіску. Мені подобається, коли гривка трішечки нависає над окулярами, а решта прямими пасмами спадає до пліч. Я відрощую волосся.

— Можна сказати ще одне?

Мама знову перехопила мій погляд.

Я кивнула.

— Ніхто не має гарнішої доні, ніж ми з татом. Ніхто в усьому світі! Пам’ятай це!

Я не знала, що відповісти, тому просто відчинила вхідні двері й вибігла надвір.

Про маму можна багато розповідати.

Вона сміється з найбезглуздіших татових жартів, недбало вдягається і базікає надто багато дурниць. Але іноді наче бере себе в руки. І тоді дивиться на тебе великими очима й стримує сльозу.

І каже саме те, що тобі так хочеться почути.

Нерозлучна пара

— Ну ось. Вона знову це сказала, Аннебіно!

Нільс підійшов до мене. Каштанове волосся стирчало на всі боки. Він знову забув подивитися на себе в дзеркало перед виходом з дому. Коли Нільс не зачесаний, це відразу впадає у вічі, бо в нього дуже густа копиця на голові.

— Хто і що сказав? — не зрозуміла я.

Я завела велосипед у спеціальний стояк у кутку шкільного подвір’я.

Нільс уже почепив на свого замок. Ми майже завжди приходимо до школи одночасно. Якщо ж хтось спізнюється, інший чекає біля стояків. Ми ще встигаємо перекинутися кількома словами перед першим уроком.

— Тея, проходячи повз мене, обізвала мене бісовим гомо.

Відколи ми перейшли в сьомий клас, Тея частенько так прозиває Нільса. Не розумію чому. Вочевидь, гадає, що бути хрущиком-невмирущиком і не вміти грати в футбол те саме, що й бути гомо.

— І що?

— Як це — що? А якщо я справді таким є?

— Гомо?

— Ну! Я ще жодного разу не був закоханий у дівчину. По-справжньому…

Нільс спробував пригладити чуприну рукою. Намарно. Волосся далі стирчало на всі боки.

— Ти ж був закоханий у Тею?

— Усі були закохані в Тею!

Я зрозуміла, що він мав на увазі.

Закоханість у Тею — це така фаза, через яку треба перейти.

Як вітрянка, скажімо. Чи воші.

— То ти закоханий у хлопця? — запитала я і аж здригнулася мимоволі.

Ану ж він скаже «так». Ану ж він закоханий у хлопця. Чи був закоханий.

— Ні, — відповів Нільс. — Не траплялося…

Я видихнула.

Не від полегші, що Нільс не гомо. Якби він підтвердив, це означало б, що Нільс має від мене таємниці. А, як уже мовилося, ми ніколи нічого не приховуємо одне від одного.

— То в чому проблема? — здивувалася я. — Навіть якби був, я нормально до цього ставлюся!

Ніздрі Нільса затріпотіли.

— Не кажи так! — буркнув він. — День і без того почався препогано. Мама забула… і т-т-тато зателефонував… а я лише… а тоді Тея… і… Не лише тобі буває паскудно на душі!

Я глянула на Нільса.

Раптом мені здалося, що він має прибацаний вигляд. Маленький, худющий телепень з розчімхраною шевелюрою й огидними тремтячими ніздрями.

— Паскудно?! — пирхнула я. — Тішся, що тебе тільки гомо обізвали! Могло бути й гірше! Ти міг би бути альбіно!!!

— Аннебіно…

— Я не Аннебіно! Мене звуть Анне Беа!!!

Не знаю, чому я з такою люттю накинулася на Нільса, нічого жахливого він не сказав. Але тієї миті мені стало всього досить по саме горло, урвався терпець. Усе гарне й добре, що сказала вранці мама, зійшло нанівець. Попереду чекав довгий шкільний день. Довгий день з однокласницями, які тільки й говоритимуть, як це, мовляв, класно, що всі дівчата з 7-А братимуть участь у Конкурсі талантів разом з гуртом «Фьокк Йостін». І всім глибоко байдуже, що ось я сиджу самотою, теж одна з дівчат 7-А, але нікому й на думку не спало запитати мене, чи не хочу я приєднатися до решти.

— Аннебіно…

— Чого тобі?!

Аж сама злякалася свого голосу.

Я так люто гаркнула, що Нільс здригнувся і ледь не перевернув велосипед.

— Я лише хотів… — пробелькотів він, відновивши рівновагу. — Відколи ми перейшли до сьомого класу, не лише тебе образливо прозивають. Тепер нас двоє. Вона — Альбіно і Він — Гомо. Звучить як пара-нерозлучниця!

Нільсове обличчя розділилося навпіл усмішкою.

Я зняла шолом і рушила до шкільних дверей. Класно, що Нільс мій найкращий друг, але часом і він має поганий настрій.

«Ми ведемо пряму трансляцію з Лісової школи, — долинуло ззаду. — Тут, як стало відомо з надійних джерел, є славна нерозлучна пара».

Нільс промовляв глибшим і повільнішим голосом, ніж звичайно, так говорять диктори новин на телебаченні.

Я додала ходи.

Кроки позаду теж пришвидшилися.

«Вони доволі довго були невдахами, — вів далі дикторський голос, — а тепер стали найхіповішою парою з-поміж усіх шкільних норвезьких пар. Чимало дванадцятирічних школярів мріють з НИМИ подружитися!»

Я відчула, як мені сіпнувся кутик уст, але нізащо в світі не показала б Нільсові, що ось-ось засміюся.

«Ось вони, дорогі глядачі! Я бачу їх! Вони прямують на перший урок!»

Мої губи вже ледь стримуються, але я, не обертаючись, рішуче крокую до шкільного порога. Хай Нільс навіть не сподівається так легко викрутитися.

«Вони на повних парах валять до школи, але мене не так легко позбутися. Я іду слідом. Я таки МУШУ взяти інтерв’ю у цієї пари-нерозлучниці!»

Мої плечі починають здригатися, у горлі лоскоче. Я перестрибую по дві сходинки нараз.

«Вони вже майже ввійшли до шкільного приміщення, але я не загубив їх із поля зору. Мушу сказати, дорогі глядачі: я розумію, чому вони такі популярні. Який стиль! Який одяг! Які зачіски!»

Я на мить зупиняюся, відчиняючи важкі скляні двері. Нільс налітає на мене.

«Мені вдалося! — вигукує він. — Я наздогнав їх! Дозвольте відрекомендувати вам найкрутішу нерозлучну пару Норвегії: Альбіно й Гомо!»

Довше стримуватися не було сили. Сміх випорскує з мене, точнісінько так, як випорскує набрана в рот вода, якщо хтось несподівано стисне щоки долонями.

Нільс також регоче. Ми аж заходимося реготом. Від шаленого сміху мені з рук випадає шолом і стрибає сходинками до самого низу, викочується на асфальт і…

— Бачу, гарно почався день!

Ми з Нільсом на мить завмираємо.

Унизу сходів, тримаючи на носаку кросівка мій шолом, стоїть найбомбезніший барабанник сьомих класів.

Усієї школи.

Усього світу.

Маґнус.

— Я так гадаю, це твій?

Він підняв шолом і подивився на мене.

Я аж гикнула, похлинувшись слиною.

Не варто було так реагувати, бо я відразу закашлялася, та так сильно, що вже й не знала, стояти мені чи падати. Я відчувала, як побагровіло моє обличчя. Так уже якось було, коли я подавилася рибною кісточкою на гостині в тітки Муни.

— Ну-ну! — почула я десь ніби здалеку, і раптом чиясь рука — не Нільсова — лягла мені на плече.

Лопаткам стало гаряче, немов сонце пригрівало, але не пекло.

— Глибоко вдихни, — звелів голос. — Ось так. Добре!

Не пригадую, щоб вдихала, але щось, певно, таки зробила, бо відчула полегшення і в горлі, і в животі, і в кістках.

— Ліпше?

Голос звучав зовсім поруч, біля самого лівого вуха.

Я кивнула.

— Добрий спосіб погамувати кашель, — сказав голос. — Іноді й сміх неможливо зупинити по-інакшому.

Голос, здавалося, усміхався.

Я знову зачервонілася. Рум’янець поповз шиєю, руками, аж до кінчиків пальців. Цього разу не від нападу кашлю.

— Гаразд, я покладу твій шолом тут, — сказав голос.

Скляні двері відчинилися.

Мабуть, Нільс намагався щось сказати, я бачила, як ворушилися його губи, коли він піднімав шолом. Однак слів не чула. Чула тільки, як божевільно гупало серце в грудях. Гупало з боку на бік, підстрибувало вгору, тягнучи за собою всі вени й артерії, падало в живіт, ніби на величезний гімнастичний матрац, металося зиґзаґом між ребрами — йому стільки було місця всередині, що воно геть здуріло!

А якби я не пішла до школи того дня?

А якби не нахнюпилася на Нільса, і той не почав мене розвеселяти, бігти за мною і смішити?

А якби я не реготала до кольок, не випустила би з рук шолом!

А якби мені не забороняли їздити велосипедом без шолома!

Маґнус заговорив до мене! Маґнус мені усміхнувся!

Маґнус знав, що мені потрібен шолом!

Маґнус до мене торкнувся!

Тієї миті я забула про все! Я забула, що Тея співатиме разом з «Фьокк Йостіном»! Я забула про її дурнуваті танці. Я навіть забула осмикувати себе, що не варто надто чомусь радіти, бо потім, коли згадаєш, як воно все насправді, буде ще гірше.

Тієї миті я була найщасливішою потворою на світі…

Anyway

Я, до речі, забула згадати про одну річ: Нільс має ще одного друга. Лише після уроків і час до часу, тому це не вважається справжньою дружбою. То не така дружба, як у нас із Нільсом.

Наприкінці літа в Нільса та його мами з’явився сусід. Ми не знали, чи чоловік зі сусіднього будинку, який завжди ходить у строгих костюмах, має дітей. Виявилося, має. За день до початку навчального року він зателефонував Нільсовій мамі й повідомив, що до нього щойно переїхала його донька. Він не надто ще з нею близький, сказав сусід, дівчинка останніми роками жила зі своєю матір’ю у США, але мати померла, тож тепер вона житиме тут і ходитиме до нашого паралельного класу; її звуть Бріттані, чи не могла б вона піти першого дня до школи разом з Нільсом? Бо йому треба на роботу.

Дзвінок, звісно, трохи спантеличив Нільса, мене — коли Нільс зателефонував і все мені розповів — теж. Ми не звикли спілкуватися ще з кимось, нам добре було вдвох. Та даремно хвилювалися. Бріттані чкурнула від нас, тільки-но ми зайшли на шкільне подвір’я, помчала шукати крутіших друзів.

Я заговорила про Бріттані, бо вона певним чином допомогла мені того дня, коли Маґнус підняв мій шолом. Ви, мабуть, зовсім не розумієте, про що я кажу, — її ж навіть поруч тоді не було. Тому почну від початку.

Усе заварилося ще чотири дні тому, коли ми з Нільсом раптом побачили чуже обличчя у вікні його кімнати.

Нільс скрикнув, за ним — я, а тоді ми побачили, що людина за вікном весело регоче. І впізнали її. Важко було не впізнати усмішку з рідкими зубами.

Бріттані.

— How do I look? — запитала вона, коли Нільс відчинив вікно.

— Т-т-ти маєш бомбезний вигляд, — затинаючись, відповів він.

Нічого бомбезного в ній не було. Вона навацькала на повіки різного кольору тіні й одягнула прозору сукенку з торочками. А ще начесала догори волосся, і воно стояло сторч, ніби наелектризоване. Загальний вигляд довершували сережки завбільшки з два велосипедні колеса.

— Тронд із 10-Б сьогодні сам удома й влаштовує вечірку «точка на трасі», — сказала Бріттані. — Я надумала зазирнути туди на часинку.

— Але ж він живе десь у чорта на задвірках, — здивувався Нільс.

— So what? Поїду автобусом.

— А додому потім як доберешся? Тато тебе забере?

Не знаю, навіщо Нільс питав. Ми ж обоє бачили, що в сусідньому будинку зовсім темно. Тато Бріттані працював так само багато, як і до переїзду доньки. Іноді затримувався допізна, казав Нільс, а, бувало, і на вихідних виходив на роботу.

— Хтось мене підвезе, — не переймалася Бріттані. — Якось воно буде…

Якусь мить Нільс мовчки дивився на неї.

— Можеш залишитися з нами, ніж перти кудись світ за очі, — зрештою, запропонував він. — Пограємо в карти… Утрьох грати веселіше!

І знову Нільс збрехав. Ми завжди грали з ним у нашу улюблену гру на двох гравців.

— Hello-o-o-o! — закотила очі Бріттані. — Спаскудити собі суботній вечір за картами with you guys? Коли вечірка в Тронда в самому розпалі? Yeah right!

— Це просто пропозиція, — сказала я ледь підвищеним тоном, не властивим мені.

Але Бріттані було глибоко байдуже до моїх слів. Як завжди.

— Anyway, gotta go, — тільки й сказала вона. — See you later, suckers!

Гойднула своїми гігантськими сережками — тільки її і бачили.

— А нам ще й ліпше, — буркнула я, беручи до рук колоду карт.

Проте Нільс не відповів. Ніби й не чув мене. Натомість зірвався з місця і побіг на кухню.

Не чула, про що вони там із мамою балакали, але, наскільки я зрозуміла, щось було не так. Голос Нільса то басив, то зривався на фальцет. А коли я побачила, як мама Нільса вискочила за хвіртку в самих лише капцях і домашньому светрі й помчала кудись, мов спринтер, сумнівів, що щось таки сталося — і то чимале! — я вже не мала. Бо вона ніколи не бігала спринт. Нільсова мама майже не виходить з дому.

— Що відбувається? — запитала я, коли Нільс нарешті повернувся до кімнати.

Проте він не встиг відповісти — знадвору долинули голосні верески.

Я визирнула в вікно. На подвір’я зайшла Нільсова мама, волочачи за собою Бріттані; мама сварилася, а Бріттані голосила. Ми чули, як відчинилися і знову гримнули вхідні двері, потім обидві замкнулися у кухні. Невдовзі там забрязкали горнятка й чайники, іноді чулися голосні схлипи Бріттані й заспокійливе бурмотіння Нільсової мами.

— Нільсе! Аннебін… Анне Беа!

Ми відсахнулися від кухонних дверей.

— Як ви дивитеся на те, щоб попити какао з зефіром у шоколаді разом з нами?

Ми з Нільсом перезирнулися і кивнули. Довге підслуховування під дверима наганяє голоду.

Я знову забула, до чого це все веду. Йдеться про Маґнуса. Чи радше про кохання. Саме того вечора Бріттані розповідала про Доллі й Девіда зі свого колишнього класу.

— Доллі була з гламурних дівчат, — розказувала Бріттані. — Уже ім’я Доллі каже саме за себе — це ж справжня катастрофа! Ще й до всього, вона завжди ходила в чорному вбранні, носила жахливі дубові черевики-мартенси, протестувала проти натурального хутра і без кінця торочила про захист середовища. You know the type.

Я відпила ковток какао.

Доллі мені вже подобалася.

— Anyway, — вела далі Бріттані, — за кілька місяців, як мама… до маминої смерті, Доллі змінила фото у своєму профілі на фейсбуці. Звісно, ніхто й не подумав його коментувати, за винятком двох дурних гусок, з якими вона водилася, але це не рахується. Одним словом, ніхто, окрім Девіда. Це раптом виявили ми з Тіффані, моєю найліпшою подружкою. Ми були просто OMG!!! коли таке побачили, ніколи не повірили б, що Девід захоче коментувати аватарку Доллі! He’s gorgeous, збирається стати пілотом, коли виросте, а хто вона? Ходить у awful clothes і називається Доллі! Досі в це не вірю! Неllo-о-о-о, Девід і Доллі! No offence, це так, Нільсе, якби ми з тобою раптом почали зустрічатися.

— І що він написав?

То вже я запитала. Слова вихопилися мимоволі, я й подумати до пуття не встигла.

— Цікаво, га? — зраділа Бріттані.

Вона наклала на уста грубий шар блиску для губ.

Я вже хотіла було сказати, що мені зовсім не цікаво, але щось було в голосі Бріттані, я відчувала, що приблизно такі ж сцени з плачами й криками вона влаштовувала й своїй мамі. На повіках позалишалося трохи тіней, хоча Нільсова мама доволі довго втішала її, перш ніж покликати нас. Тож я просто кивнула головою. І вона не назвала мене sucker, як звично, теж просто кивнула.

— «І just love your style», — процитувала Бріттані. — Ось що він написав. Love your style?! Give me a break! Та який стиль у Доллі??!! Та й зачіска така гівняна на тій фотці! Але потім я часто бачила, як вони теревенили на перервах. Якби не знала їх обох, подумала б, що закохалися.

Я ніколи не знала Доллі, але дуже зраділа за неї. Довелося запхати до рота аж три зефірки нараз, щоб ніхто не помітив моєї широкої усмішки.

Проте Нільс таки помітив, він притулився до мами й сказав, що суботній вечір попри все був чудовий. Він іноді так розмовляє з мамою. Трохи по-дорослому. Тато покинув їх, коли Нільсові виповнилося два рочки, спілкується з сином лише раз або двічі на рік, тож до школи й до нашої з ним дружби він знався лише з мамою. Навіть до садочка не ходив.

Отже, я намагаюся тут сказати, що той вечір став, певною мірою, початком усіх подальших подій.

Звісно, я не мала ілюзій, що тільки-но викладу свою фотку в «фейсі», як Маґнус одразу ж прокоментує і скаже, як йому подобається мій стиль. Я ж не дурна. До того ж уже не маю свого профілю на фейсбуці. Не хочу, щоб мама читала мої статуси.

Я про інше. Коли Маґнус через чотири дні заговорив зі мною на сходах школи, щось перевернулося всередині. Ніби історія про Доллі й Девіда відкопала в мені додатковий простір, і стало легше дихати.

Коли Маґнус поклав мій шолом на сходинку й відчинив вхідні двері, я обернулася до нього. Не могла зазирнути йому в очі, тож сфокусувала зір на одній з ямочок від усмішки на щоці.

І тоді це сталося.

Я розтулила рот.

— П-п-побачимося, — сказала я.

— Побачимося, — відповів Маґнус.

Він зник за дверима, а я відразу відчула зміну.

Щось кардинально зрушилося у мені. Кістки вже не стискали серце, як завжди. Воно не застрягало більше поміж ними. Висіло, немов гімнаст, на ребрах і шалено вертіло дупою!

А тоді миттю застрибнуло в нову кімнатку в тілі й зробило потрійне сальто.

Рандевю-ю-ю

— Дивно, що таке взагалі сталося!

Тея сиділа на вчительському столі й закочувала очі.

— Сталося — факт! — відповіла їй Ільва-Мерете.

— Yeah right, — засміялася Тея.

Цього разу, як виняток, вони сміялися не з мене.

Ільва-Мерете має морквяного кольору волосся і веснянки, мріє стати художницею. Іншими словами, вона не надто цікавить хлопців. А коли, після того як кілька днів тому вивихнула руку, вона несподівано почала розповідати екзотичні історії про свої любовні походеньки, її навіть трохи помітили.

Мушу визнати, нас з Нільсом також ошелешила раптова зміна в особистому житті Ільви-Мерете, проте ми вдавали, ніби нічого не сталося.

Інша справа — Тея.

— Господи, Ільво-Мерете, — закотила вона очі. — Спробуй наступного разу трохи відредагувати свої фантазії. Усі ж розуміють, що ти це понавигадувала!

Мені прикро казати, але я розуміла, що мала на увазі Тея.

Цього разу Ільва-Мерете не просто фліртувала зі сусідом своєї бабусі. Йому, до речі, виповнилося шістнадцять, і він був фотомоделлю. Так ось, націлувавшись удосталь, вони вирішили покататися на його мопеді. Вечір завершився аварією — мопед переїхав одного з бабусиних садових гномів.

— Те, що ти цього не бачила, ще не означає, що нічого не було! — гнівно заперечила Ільва-Мерете.

Тея розмашисто баламкала ногами. Її уґґі майже сягали моєї парти.

— Гаразд, як його звуть? — не здавалася Тея.

— Кого?

— А як ти думаєш, про кого я питаю? Хлопця, з яким ти цілувалася, звісно!

— А, його… Юак… Ні, Юна… Ой ні… Бенджамін! Його звуть Бенджамін!

Роня та Ширін залилися глузливим сміхом.

— Точно не Юакім? — реготала Роня.

— Чи може… постривай… Юнас? — підхопила Ширін.

Єдина сфера, у якій фантазія Ільви-Мерете пробуксовувала, — хлопчачі імена.

— Не хочу видатися стервом, Ільво-Мерете, — пирхнула Тея, — але ти така убога зі своїми брехнями. Правда, Марі?

Я чула, як скрипнула парта Марі під вікном, потім скреготнув стілець. Вона, мабуть, до останнього моменту сподівалася, що її не втягнуть в розмову.

— Ну… Але… — кахикнула вона. — Усяке буває. Як розказує Ільва-Мерете… Але аварія з… гномом…

Отут Марі прокололася. Вона завжди захищає Ільву-Мерете, а тепер усі помітили, як забігали її очі, як вона потупила погляд. Навіть я помітила.

— Так я і думала, — криво усміхнулася Тея.

Вона закинула довге біляве волосся на один бік, щоб Роня та Ширін змогли промасувати їй плечі. Вони роблять Теї масаж щонайменше раз на день.

Я поглянула на годинник. Скоро дзвоник на урок. Англійська, мій другий улюблений предмет після математики. Не те щоб я була психована заучка чи щось таке, просто Сюнне мала на сьогодні перевірити наші твори, і мені страшенно цікаво, що ж вона скаже про мою писанину.

Сюнне — наша класна керівничка й моя улюблена вчителька після Одда. Вона завжди стає на мій бік, коли Тея чи інші насміхаються з мене, але робить це не по-дурному, не так, ніби я її улюблениця. Коли мама зателефонувала їй і розповіла, що понаписувано в моїй стрічці на «фейсі», Сюнне зачепила цю тему на уроці рідної мови. Не називаючи мого імені. Вона просто завела дискусію про поведінку дітей та підлітків у соціальних мережах. Ніхто не здогадався, що то моя мама нажалілася.

Але то таке… У творі треба було написати, що нас надихає у житті. Близька людина чи книжка, чи якась знаменитість, чи щось інше. Сюнне сказала, темою може бути що завгодно. Я написала про одну пісню, яку завжди слухаю, коли мені тоскно, і хочу знову повеселішати. Текст, до речі, знаю напам’ять.

— Що з тобою, Анне Беа?

Тея копнула ногою мою парту.

— Мала з кимось обійманки останнім часом?

Роня і Ширін позад неї пирхнули сміхом.

Я відвела погляд.

Тільки Нільсові відомо, що я ніколи ні з ким не зустрічалася. Ніколи навіть за руку хлопця не тримала. І вже точно ні з ким не цілувалася!

— Ходять плітки, що ти з Маґнусом мала маленьке рандевю-ю-ю вчора на сходах? — пустила шпильку Тея.

Я похолола.

Звідки Тея знала про…

Рандевю-ю-ю?!

Я непорушно сиділа, втупившись поглядом у парту, мозок поступово порожнів.

Рандевю-ю-ю?!?!?!

Перш ніж він вимкнувся зовсім, я раптом згадала, що Тея франкофіл, це означає, що вона любить усе французьке. Її бабуся має будинок у Франції, де Тея з батьками й старшим братом проводить кожні канікули. Тея буквально помішана на всьому французькому. Вона постійно звертається до Фелікса «je t’aime» та «mon amour», що означає «я тебе кохаю» і «мій коханий». От я і здогадалася про значення слова «рандеву», хоча Тея вимовляла його не зовсім правильно. Вона мала на увазі «rendezvous» — «рандеву, побачення».

Я також франкофіл. Однак ніколи не признавалася у цьому Теї. Лише Нільс, мама, тато і тітка Муна знають про мою мрію побувати на вершечку Ейфелевої вежі в Парижі й скуштувати справжній круасан. Тітка Муна пообіцяла взяти мене в Париж наступного літа, але не знаю, чи дотримає слова. Усі її грандіозні плани завжди закінчувалися великим пшиком.

Я глянула на Тею.

— Не було ніякого рандеву-у-у, — видушила я з себе. — Маґнус просто подав шолом, який випав мені з рук на сходах.

— А я чула інакше! — вперлася на своєму Тея. — Кажуть, ти почервоніла, як буряк, і ледь не вдусилася кашлем, коли він заговорив до тебе.

Моє серце стиснулося.

Невже Маґнус їй такого наплів?

Що я почервоніла й закашлялася?

— Бідола-а-а-ашна Анне Бе-е-е-е-е-а…

Тея розтягнула слова, удаючи дитячий писклявий голосок.

— Певно, вона думає, що подо-о-о-обається Маґнусові. Певно, собі гадає, що йому можуть подобатися такі, як вона. Фі-і-і-і-і-і!..

Я відчула, як вивільнений простір, потаємна кімнатка в мені, ось-ось замурується знову.

Усе всередині напучнявіло, шлунок підперся аж під горло, і…

— Я тобі не вірю! — крикнула я.

— О-о-о, вона сердиться! — засміялася Роня.

— Зла альбіноска ввімкнула сигналізацію! — зареготала Ширін.

Сміялися не лише дві стервози, але й багато хто з хлопців, які саме заходили до класу після футболу на перерві.

— Не зважай на них! — прошепотів Нільс з-за мого плеча.

Не так це легко — не зважати. Тея не з тих, хто швидко здається.

— Ну, давай, Анне Беа, давай! — вигукувала вона. — Зізнавайся, з ким притискалася останнім часом! Чи, може, й не знаєш, що це таке? Га?

Я не знала, що робити.

Якщо признаюся, що нецілована, вони насміхатимуться ще більше. Спробую — як Ільва-Мерете — вигадати якусь історію, Тея влаштує мені дошкульний допит, аж доки я зламаюся, і всі зрозуміють, що я брехала. У будь-якому випадку я програю.

Аж ніяк не пишаюся своїм вчинком. Але якщо вас хоч раз в житті заганяли в глухий кут, ви зрозумієте, чому я так повелася. Я не мала вибору.

— Ліпше запитай свого Фелікса, на кого він оком накинув! — вигукнула я. — Я бачила, як він у своїй кімнаті дивився на ютюбі інтерв’ю з Джастіном Бібером, аж слину пускав і очей з нього не зводив!

Спершу в класі запала могильна тиша.

Я встигла подумати, що сонце сховалося за хмару, і очі менше печуть. А ще встигла подумати, що кричала на весь клас, навіть на мить не спалахнувши багрянцем до самих кінчиків волосся. Ба більше, почувалася дуже задоволеною.

Тиша тривала недовго.

— OMG!!!!! — верескнула Тея. — Ти щойно назвала мого хлопця гомиком?!

— От дідько!!! — і собі верескнула Роня.

— Якщо ти сама ненормальна, то ніхто не давав тобі права обзивати нормальних хлопців гомиками!

— Можна бути гомо й при цьому нормальною людиною. — заперечила я. — Хіба я назвала Фелікса гомиком? Здається, я такого не казала! Це ви зіпсуті!!!

Я аж злякалася власного голосу. Я ніколи ні на кого ще так не кричала. Ні на маму, тата, Крістоффера чи Нільса.

— Вона справді такого не казала!

Я рвучко крутнула шиєю, ледь її не вивернула.

— Чесно! — долинуло від дверей. — Гляньте на Феліксову шевелюру! А одяг! Навіть те, як він ходить… І нікому не спало таке на думку? Серйозно? Тільки Анне Беа і я помітили, що Фелікс найбільший на всю школу фанат Бібера?

У класі знову запала тиша.

— Я, власне, зайшов віддати тобі ось це, — вів далі голос. — Мабуть, випало з шолома, коли ми вчора розмовляли.

Я чула, як перехопило подих Нільсові, котрий стояв поруч.

А тоді все зупинилося.


…………

Таким було відчуття.

Здавалося, ніби всі органи в моєму тілі враз відмовилися функціонувати. Але не вмерли, ні. Більше скидалося на те, що мозок, серце, легені й нирки вляглися у свої гамачки й заспокоїлися.

Аж раптом тиша луснула, коли Роня заверещала просто мені в обличчя:

— Тримайся подалі від мого хлопця, бісова альбіноско!

Її довге темне волосся хльоснуло мене по щоці.

— І якщо ти ще хоч раз назвеш Фелікса гомо, я перетворю твоє життя на пекло!!! — рявкнула з-поза неї Тея.

— Агов! — крикнула Ширін. — Коли це ми почали сприймати всерйоз такого лузера, як Анне Беа?!

Ось так…

Тея та Роня рвонули з класу. Ширін гайнула за ними ще до того, як я встигла зажмурити очі.

Одна секунда.

Дві секунди.

Коли я розплющила очі, усе вже скінчилося. У дверях нікого не було. Мені судилося сидіти самій з англійськими підручниками на парті й купою пар очей, які свердлили поглядами мою потилицю.

Але я ще не хотіла, щоб усе скінчилося. Не так швидко.

П’ять секунд.

Шість секунд.

— Аннебіно…

Сім секунд.

— Аннебіно, отямся! — знову прошепотів Нільс. — Він хоче тобі щось віддати.

Я обережно розплющила очі.

Можу сказати лише одне: якщо вчора моє серце ледь не вискакувало з грудей, то це ніщо порівняно з тим, що воно витворяло сьогодні.

Він не побіг за Ронею.

Стояв перед партою і дивився на мене.

Найвродливіший хлопець на світі.

Маґнус!

— Ось, візьми, — мовив він. — Це ж твоє?

У руці він тримав рожевий рефлектор, який мама причепила до мого шолома, коли мені було шість років.

Я зашарілася по самі вуха.

Однак цього разу не засоромилася своєї ніяковості. А коли підвела погляд на Маґнуса, він усміхався.

— Побачимося! — сказав він, кладучи рефлектор на парту.

І пішов.

Ніяк не збагну, чому Роня так на мене накинулася, я ж зовсім не претендувала на Маґнуса. І все ж трохи розумію.

Нільс також.

Коли задзвонив дзвоник, Сюнне ввійшла до класу з підручниками під пахвою. Усі розсілися на свої місця, крім Теї, Роні та Ширін, які прогулювали урок у шкільній їдальні. Нільс нахилився до мене й прошепотів:

— Ти це зробила, Аннебіно! Тепер усе буде інакше!

Так і сталося.

«Операція „Тако“»

— Крістоффере! Анне Беа! Нільсе! Тако!

Тітка Муна так горлала, аж стіни будинку ходором ходили.

Я і Нільс покинули домашні завдання і зірвалися на рівні ноги.

Ми не домовлялися, що саме сьогодні підемо після школи до мене додому, але нам ще так багато залишалося обговорити, аж несила було розходитися. А що Нільсова мама з головою поринула в нову астрологічну фазу й воліла читати гороскопи, аніж готувати вечерю, то так ще й ліпше. Нільс принаймні повечеряє з нами. У такі періоди він часто в нас харчується. Моя мама уклала своєрідну угоду з його мамою, що про це ніхто не знатиме.

Угода чи ні, але підозрюю, саме цього дня Нільс однаково пішов би до мене після уроків. Четверги зазвичай є днями тітки Муни. Щочетверга вона раніше приходить з роботи й готує вечерю для мене й Крістоффера, доки мама з татом ходять на танцювальні курси й вчаться танцювати сальсу. Тітка завжди готує тако. На думку Нільса, її тако найсмачніші в світі.

— Пригощайтеся! — усміхається тітка Муна, коли ми влітаємо на кухню.

Мене й Нільса двічі припрошувати не треба. Ми гупнули за стіл й почали зі скаженою швидкістю нагортати на тарілки смажений м’ясний фарш, кукурудзу, сметану й сир. Тітка Муна й Крістоффер аж їсти забули, так їх вразив наш несамовитий темп.

— Ви наче від самого сніданку й ріски в роті не мали! — вигукнула тітка Муна. — Та я не скаржуся… Не щодня готую попоїсти ще комусь, окрім себе саменької.

Тітці Муні тридцять шість, вона неодружена, а всі знають, що бездітним жінкам у цьому віці живеться зовсім не солодко, вони хапаються за перші-ліпші штани, які майнуть повз них, аж доки й тих не зостанеться. Принаймні так кажуть мама й тато.

Проблема в тому, що тітка Муна має завеликий апетит. Хапає не тільки тих, хто майнув поблизу, але й тих, хто сидить тихо й не рипається. Як отой Сівертсен під дев’ятнадцятим номером, до якого вона безсоромно хихотіла й загравала, немов якась печерна істота. Але доки вона щочетверга готує тако для мене, Нільса й Крістоффера, хай собі впинає зуби в кого хоче.

— Угадайте, що нині було в школі!

Нільс проковтнув своє перше тако й перехилився через стіл до тітки Муни.

Тітка глянула спершу на Нільса, потім на мене, обтерла рот і сказала:

— Ну давай, Анне Беа! Викладай!

— Алльо, — обурилася я. — Хто тобі сказав, ніби це стосується мене?

Тітка Муна хитро звела догори одну брову.

Я зашарілася. Тітка точно помітила мою широку усмішку після Нільсових слів.

— Гаразд, спробую вгадати, — мовила вона. — Ти сьогодні була на фізрі?

Я похитала головою.

— Сюнне сподобався твій твір англійською?

Я кивнула.

— Але Нільс не це мав на увазі. Це було щось більше, — підказала я.

— Щось більше? Невже зуміла нарешті поставити на місце отих ваших паскудних понтових дівок?

— Так! — радісно вигукнув Нільс. — І не лише це!

— Не лише це? — розгубилася тітка Муна. — Ще щось? Ану, розповідайте від самого початку! Хай Нільс розповідає, щоб Анне Беа ще раз могла натішитися…

Ось чого я так люблю свою тітоньку.

Вона каже так, як є…

Отак я почула історію про те, як Маґнус врятував Аннебіно від смерті від задушливого кашлю на шкільному ґанку. А наступного дня з’явився у дверях класу, покликав її на ім’я і заступився за неї перед гламурними заразами, Теєю, Ронею та Ширін. А потім Роню охопили такі скажені ревнощі, що вона накричала на Аннебіно. А потім Маґнус підійшов до парти Аннебіно вже після того, як Тея, Роня і Ширін вибігли з класу…

— …бачили б ви її усмішку, — закінчив оповідь Нільс. — Хоч Маґнус нічого особливого й не зробив, просто віддав їй рефлектор із шолома.

— О, Аннебі… Анне Беа! Фантастично! — вигукнула тітка Муна. — Чуєш, Крістоффере! Ти маєш пишатися старшою сестричкою, яка зуміла впоратися з цілою купою зарозумілих задавак перед самим казковим принцом!

Крістоффер нічого не відповів.

Він напхав рота смаженим м’ясом, сиром та соусом і не міг говорити. Самі ж тако залишив на потім, щоб з’їсти без нічого.

— Я, у кожному разі, дуже тобою пишаюся, Анне Беа! — похвалила тітка Муна. — Сама не повелася б ліпше!

Я так широко усміхалася, аж щоки стерпли.

— А тепер перейдімо до проблем, — сказала тітка Муна, відпиваючи ковток води зі склянки.

Ми з Нільсом перезирнулися.

Він не усміхався.

— Я бачу, ви вже трохи заспокоїлися, — почала тітка Муна. — Поясню, що нам треба зробити. Чи радше, що ти мусиш зробити, Анне Беа. Бо, попри все, тепер ти опинилася на лінії вогню.

На лінії вогню?

Мої очі завертілися на всі боки, мов кульки-стрибунці.

Хоч тітці Муні самій живеться несолодко, і вона відчайдушно ловить чоловіків за штани, радити вона вміє добре — на неї можна покластися. Вона завжди знає, що робити в критичній ситуації. Я теж чудово розуміла: Тея, Роня та Ширін не залишать мене в спокої. Я не тільки наважилася підвищити на них голос, а ще й звинуватила — на їхню думку — Фелікса в гомосексуалізмі й зазіхнула на Маґнуса.

Я зручніше вмостилася на стільці. Нільс зробив те ж саме.

— Ти, Крістоффере, теж уважно слухай! — тітка Муна штовхнула малого ліктем під бік. — Мої поради стануть тобі в пригоді наступного року, коли підеш до школи. Перший клас — це тобі не жарти!

Крістоффер навіть не муркнув.

— Гаразд, — почала тітка Муна. — У твоїй ситуації, Анне Беа, головне — не відступити, не сподіватися, що все якось вляжеться. Треба дотиснути!

Дотиснути?!

Я не з тих, хто дотискає. Я належу до типу людей, які відступають з надією, що все вляжеться само собою.

— Дотискати треба на повну, а не наполовину, — повчала тітка Муна. — Найменший натяк на вагання на старті, і Тея, Роня та Ширін вчепляться тобі в горлянку й подеруть на дрібні клапті, навіть гикнути не встигнеш. Так завжди діють крутелики. Я мала з такими справу навіть дорослою, і з роками ліпше не стало! Але повернімося до справи! Суть у тому, що ти мусиш рішуче діяти від самого початку, дати їм зрозуміти, що перед ними гідний суперник. І це ще не все. Ти — суперниця, яка будь-що прагне перемоги!

Тітка Муна відхилилася на спинку стільця, задоволено кивнула головою.

Нільс глянув на мене.

Я теж скоса подивилася на нього.

— Уперед! — закликала тітка Муна. — Де ваша воля до боротьби? Готові дати відсіч суперкрутим?

— Ясно! — з готовністю відгукнувся Нільс.

— Звичайно! — неохоче погодилась я.

Тітоньці Муні не бракувало красномовства, однак мене вона щось зовсім не надихнула. Тітка не здогадувалася, які злі сили нам протистояли. Сумніваюся, що дорослих суперкрутих можна хоч приблизно порівняти з Теєю, Ронею та Ширін.

— Розумію, — мовила тітка Муна. — Боїшся, що вони мають більше козирів на руках.

— От, власне! Мають! — вигукнула я. — Бо вони — найгламурніші дівчата в усіх сьомих класах, а я… я… просто я!

— І повинна з того радіти! — не відступала тітка Муна. — Можливо, зараз вони й справді втішаються більшою популярністю, ніж ти, але все можна змінити. Бачила б ти свою маму, коли їй було дванадцять років. Вона мала пістряве волосся і таку товсту задницю, що їй вистачило б і половини. Не кажу, що вона закінчила школу суперзіркою, однак багато чого змінилося відтоді, як її прозивали Товстухою.

Тітка Муна відкусила шматочок від скоринки тако.

Я тяжко зітхнула.

Так, тітка Муна моя найулюбленіша тітонька, але вона зеленого уявлення не має, про що говорить.

— Хочеш сказати, що я коли-небудь зможу стати крутішою за Тею, Роню і Ширін? Та ти тільки глянь на мене! Я ж потвора, справжній freak!

Тітка Муна так рвучко підхопилася зі стільця, аж той ледь не перевернувся. Вона, мов торпеда, поперла навколо столу до мене.

— Ти не пофинна так кафати, — прогугнявила тітка повним ротом м’ясної начинки з сиром, притискаючи мене до грудей. — Ніякий ти не фффік!

Я почула, як вона ковтнула те, що мала в роті. Її горло було біля самого мого вуха.

— Ніякий ти не freak, — повторила вона виразно. — Чуєш? Ти — Анне Беа, найсолодша, найчудовіша, найрозумніша дванадцятирічна дівчинка з-поміж усіх мені відомих! А ти, Нільсе, — додала вона, — на почесному другому місці.

Нільс усміхнувся.

— Ти так кажеш тільки тому, що я твоя небога, — пробурмотіла я.

Тітка Муна випустила мене з обіймів.

— Твоя правда. Це теж має значення. Але я справді так вважаю. Не знаю жодної іншої дівчинка, яка, скажімо, так мило усміхається, як ти. Якщо добре подумати, то я, не вагаючись, скажу, що Нільс повинен розділити з тобою перше місце.

Кутики Нільсових уст майже дотягнулися до вух.

— Не лише твоя усмішка мила, — тітка погладила мене по щоці. — Ти маєш найгарніші очі. Блакитно-сірі й трішки зелені. Пусте, якщо вони не дуже добре бачать, зате вони гарні! А глянь на своє тіло! Не признавайся мамі, що я тобі таке сказала, але за кілька років хлопці стоятимуть у черзі, сподіваючись здобути твоє серце. Ось побачиш! Тільки трохи почекай!

Я зворушено закліпала очима.

— Та найважливіше — ти дуже добра людина. Ти ніколи не була б такою любою, симпатичною і розумною, якби скидалася на отих чорноротих супер-пупер стервозних гламурниць. Думаєш, я любила б тебе тоді більше?

Хоч я й зашарілася від її слів про тіло, тітка Муна завжди вміє поліпшити мені настрій.

— Що ж мені робити, по-твоєму? — запитала я. — Не брати ж мені завтра просто з порога Тею за барки?

Тітка Муна повернулася на своє місце за столом.

— Та ні, треба скласти план, — мовила тітка Муна. — План, який приведе нас до перемоги!

— Як же я зумію перемогти Тею? — допитувалася я. — Це моє життя попри все, а не Конкурс талантів! Тея поб’є мене на квасне ябко, якщо я спробую вивищитися. Роня з Ширін — теж. То буде криваве побоїще!

— Конкурс талантів? — пожвавилася тітка Муна. — Він має бути десь ось-ось?

— За два тижні, — докинув слово Нільс.

— Чому ж ви раніше не сказали? Йдеться ж про найбільше свято осені в середніх класах!

Я зітхнула.

Як це схоже на тітоньку Муну: свято цікавить її більше, ніж криваве побоїще. Вона любить ходити на свята.

Я вже пожаліла, що бовкнула про конкурс, бо Нільс із тіткою Муною миттю забули про мене й захоплено заговорили про змагання талантів.

— Торік перемогли два брейкери, класом старші, — розповідав Нільс. — Наш Надіф вийшов на друге місце, він грав на таких африканських тамтамах.

— О, тамтами? Боже мій! — вигукнула тітка Муна.

— А Юганна з паралельного класу здобула третє місце — зіграла на скрипці, — перелічував далі Нільс.

— Овва! — захоплювалася тітка Муна.

— Надіф і Юганна цього року теж братимуть участь у конкурсі. Але ми з Аннебіно гадаємо, що переможе «Фьокк Йостін». Музичний гурт Маґнуса та ще інших…

Я вже розтулила рота.

— Т-т-т…

Але більше нічого з себе не видушила. Слова раптом застрягли в горлі. Я не могла вдихнути повітря.

— Т-т-т… — спробувала я знову. — Т-т-те… спі-і-іва-а…

Глянула на Нільса. Той кивнув.

— У вівторок ми довідалися, що Тея з ними співатиме, — переклав Нільс моє мекання.

Тітка Муна звела догори брови, глянула на мене.

— Тея? Співатиме з «Фьокк Йостінами»?

Я закивала головою.

— Аннебіно каже, що вона співає, як недорізаний когут, — мовив Нільс.

— Що ж, схоже на те, — погодилася тітка Муна. — Якось, коли ще Тея ходила разом з Анне Беа на хор, їй дали заспівати соло, і це було жахливе соло. Щось середнє між ревом бабуїна й вереском березневого кота, наскільки пригадую.

Тітка Муна замовкла, а тоді подивилася на Нільса.

— Але ти сказав, що, на вашу думку, цього року переможе «Фьокк Йостін», — озвалася вона за мить. — Як же вони зможуть виграти конкурс із такою вокалісткою, як Тея?

— Бо вона запросила всіх однокласниць танцювати в своєму балеті, — пояснив Нільс. — Тобто всіх, окрім Аннебіно. Та ще Ільви-Мерете, але та вивихнула руку, тому не змогла приєднатися до решти. Підтанцьовка має відволікти увагу журі, вони просто не помітять жахливого співу Теї. А танцювати вона вміє класно. І «Фьокк Йостін» чудовий гурт. Тож попри все вони таки виграють змагання.

— І ВСЯ СЛАВА ДІСТАНЕТЬСЯ ТЕЇ, ХОЧА МАҐНУС ГАРАНТОВАНО ПЕРЕМІГ БИ Й БЕЗ НЕЇ!!!

Тітка Муна, Нільс та Крістоффер ледь не попадали зі стільців.

У мене прорізався голос.

— Тому ми з Нільсом вирішили начхати на те посміховище й лишитися вдома.

Я не перебільшу, сказавши, що нижня щелепа тітки Муни ледь не гепнула на підлогу.

— Що за балачки!!! Ви не… ви не… — тітці Муні забракло слів.

Вона навіть речення не змогла закінчити від очманіння. Але шок тривав недовго.

— Ви НЕ ПІДЕТЕ?! — рявкнула вона. — Чи ти вже забула, Анне Беа, що відбулося нині в школі? Маґнус не лише знав, як тебе звуть, але ще й заступився за тебе перед Теєю, Ронею та Ширін! Я ще такого не чула! Якщо хочеш поставити на місце суперкрутих, не маєш права займати оборонну позицію.

— Але…

— Ніяких «але»! Хай це буде моїм останнім вчинком у житті, але я силоміць потягну вас на Конкурс талантів!

Я не стримала усмішки.

Бо дуже навіть хотіла піти на конкурс.

Насправді я хотіла цього понад усе на світі. Ще від того моменту, як стало відомо, що «Фьокк Йостін» братиме участь у конкурсі, я мріяла почути гру Маґнуса на ударниках. Запал трохи пригас, коли довідалася, що й Тея з ними співатиме. А коли гасне мій запал, то Нільсовий гасне теж.

— Гаразд, — мовила тітка Муна. — Я знаю, що нам робити.

Вона схилилася до нас з Нільсом.

— Маю план, — по-змовницькому стишила вона голос. — Насамперед я мушу знати, чи ви на мене цілком покладаєтеся!

Я чула, як прокашлявся Нільс. Сама ж і слова не змогла вимовити.

— Вважатимемо вашу мовчанку за згоду. Попереду маємо ще два тижні в запасі. Тут важливо діяти командою. Ми ж одна команда, правда?

Я і Нільс закивали головами.

— Окей, уважно слухайте! — вела далі тітка Муна. — Після вечері й після того, як я припаркую маленького Капітана Шаблезуба перед телевізором — хай дивиться мультики! — ми зберемося на нараду в підвалі. Ти, Анне Беа, одягнешся у те, в чому мала би бажання піти до школи. І не заперечуй, я знаю, чого тобі хотілось би. А Нільс прихопить зі собою гарний настрій.

Я вже розтулила рота, аби сказати, що зовсім нічого не розумію, але тітка Муна тільки цитьнула на мене.

— Роби, як я сказала! А тепер доїдайте вечерю!

— Треба дати ім’я, — хрипко сказав Нільс.

— Кому? Вечері?

— Плану.

— Добра думка. Пропозиції?

— Наприклад, «Операція…» …егм… «Операція…»

— Тако! — вигукнув Крістоффер, тицяючи ручкою на тарілку з тако.

Він уже виїв усю начинку — м’ясо, сир та соус — і збирався завершити процес поїданням самих «шкаралупок» тако.

Тітка Муна поклала йому дві «шкаралупки» і поцілувала в піратського капелюха.

— «Операція „Тако“» it is! — вигукнула вона, потягнулася за склянкою з водою й одним духом випила до дна.

Лінія вогню

Якби я сподівалася на моментальну зміну в ставленні однокласників, після того як Маґнус до мене заговорив й усміхнувся, мене чекало б розчарування. Коли наступного дня ми з Нільсом прийшли до школи, усе було як завжди.

Бйорн Інґе нависав над своєю партою в останньому ряду, під самими дверима, й реготав, переглядаючи на мобільному телефоні відеоролик, де він пукає. Марі й Ільва-Мерете стиха розмовляли, опершись на підвіконня неподалік учительського столу. Агн, Фріда й усі решта, хто вже прийшов, досипали на своїх партах, а Надіф — у середньому ряду — щось натхненно зубрив. Ніхто не звернув уваги на мою нову зачіску: укладене феном волосся на проділ збоку, а не посередині, як завжди.

Тея, Роня й Ширін ще не прийшли, але в цьому не було нічого дивного. Вони, як правило, заявляються в клас уже після дзвінка, протискаються поміж партами, гепаючи наплічниками по головах тих, хто вже приготувався до уроку.

— Добре, що першим уроком матьома, — прошепотіла я до Нільса. — Перш ніж я потраплю на лінію вогню, це добре…

Нільс не відповів. Уже не вперше за ранок. Він був на диво мовчазний від самої нашої зустрічі біля велосипедних стояків. Навіть не спробував пригладити свою розбурхану шевелюру. З одного боку волосся стояло сторч. Ніздрі постійно смикалися, очі підпухли. Він дуже хвилювався за мене, це було помітно.

Я вийняла підручник математики й переглянула заданий параграф.

Усе я, звісно, вивчила, та все ж переглянула завдання ще раз. Одд, наш учитель математики, має звичку питати мене щонайменше раз за урок. Він знає, що я хочу відповідати, але не відважуюся підняти руку.

Одд викладає математику в нашій школі приблизно сорок років, він мій най-найулюбленіший учитель. Волосся на його голові майже не залишилося, тільки тоненький віночок обрамляє лисину, зате він має велетенське пузо. Одд вважає, що надійно приховує живіт під коричневими вельветовими штанами, які він завжди підтягає аж попід пахви. Але це мало допомагає. Однаково здається, ніби він проковтнув круглий пуфик.

Мама казала, що Одд та Клешня були закоханою парою, коли ще вона й тітка Муна ходили до школи. І хоч дивно уявляти їх закоханими, вони таки пасують одне одному. Коли стають навпроти одне одного, відбувається такий собі автоматичний «клік». Ось як, наприклад, скласти докупи два пазли. Живіт Одда починається там, де закінчуються цицьки Клешні.

Хай Одд має неймовірно кумедний вигляд, але він дуже дотепний. Тобто так вважаємо тільки я та Марі, бо більше ніхто не сміється з його жартів. Я, щоправда, теж не сміюся. Не хочу, щоб Тея сміялася з мене, коли я сміятимуся з жартів учителя. Але я знаю, Одд чудово бачить моє до нього ставлення, бо, кинувши якийсь жартівливий коментар, завжди дивиться на нас з Марі. Побачивши мою усмішку, теж усміхається, перш ніж звернутися до решти класу приблизно отакою реплікою: «Не переживайте, друзі, наступного разу я пожартую у доступніший для вас спосіб!»

Коли я переповідаю мамі, татові й тітці Муні котрийсь із жартів Одда на уроках матьоми, завжди відбувається те саме. Тітка Муна починає сміятися, а мама каже: «Чудовий Одд завжди був занадто витонченим дотепником, як на вчителя середніх класів!» Тоді тітка Муна каже, що Одд був і її улюбленим викладачем у школі, а мама додає: «Бо він ніколи не пускав тобі шпильки!»

— ОВВА! Дивіться, хто це вже запхав носа в матьому!

Мої плечі миттю скам’яніли.

Тея.

— Ану, поглянемо, хто це в нашому класі сліпий! — почувся голос Ширін.

— Ясно хто — альбіноска-зараза! — додала Роня.

Я не обернулася, не підвела голови від книжки. Хоч тітка Муна й наказувала мені від самого початку зайняти тверду позицію на лінії вогню, однак чітко дала зрозуміти, що саме в цьому моменті треба витримати паузу. «Операція „Тако“» мала потривати не один день. Мить для наступу ще не настала.

— Тобі, до речі, вітання від Фелікса! — крикнула Тея. — Просив передати, що він НЕ гомо!!!

Я Фелікса так не називала. Але Теї байдуже, як було насправді, тому я зовсім не здивувалася.

— І не сподівайся, що Маґнус втріскався у тебе! — крикнула Роня. — Навіть НЕ збирався! Він мій хлопець, і ми закохані по саму ґульку, щоб ти знала!

Під вікном хтось пирхнув.

— Що-о?! — сіпнулася Тея. — Хтось щось там тявкнув?

— Та ні, ми — нічого, — винувато озвалися голоси.

— Отак воно ліпше для вас! — буркнула Тея.

Я, щосили примружившись, глянула в бік вікна. Марі й Ільва-Мерете єдині, окрім Нільса та Надіфа, ніколи не глузують з мене. Хоч і погано бачу, проте завжди таке помічаю. Хто сміється, а хто — ні. Однак ніколи не мала ілюзій, що вони можуть заступитися за мене чи щось таке. Нізащо не висунуться на лінію вогню заради мене. Самі — і без заступництва — часто стають об’єктами глузувань.

Тея вважає Ільву-Мерете надто дурною і товстою, а Марі — заучкою і хвальком. Марі не така зашугана, як я, вона не боїться тягнути догори руку й демонструвати, як любить вчитися. А ще має схильність забуватися і, ні сіло ні впало, ляпати свою думку. Як отоді в спортзалі, коли всі дівчата, за винятком мене й Ільви-Мерете, влаштували репетицію балету для виступу Теї. Не дивина, що вона також на топовому місці в списку тих, кого терпіти не може Тея. Тея люто ненавидить усіх, хто має відвагу висловити їй у вічі власну думку.

Можна було б припустити, що Марі й Ільва-Мерете мої подруги, якщо вже ми разом потрапили до чорного списку Теї. Але ж вони не дурні! Хай і належать до трохи нижчої касти, та все ж займають вище становище, ніж я. Усі знають, що дружити треба в межах своєї касти або намагатися притертись до вищих каст. Іноді мені майже шкода Нільса, який не розуміє, що спустився до рівня упосліджених, коли від першого дня у школі став моїм найліпшим другом.

— Який яскравий ранок!

Одд!

Я полегшено зітхнула.

— Знаєте, чому я такий радісний? — запитав він з порога. — Ось послухайте! На мене не тільки чекає попереду довгий шкільний день… Я радію, бо навчатиму сьогодні математики неймовірно метикуватих дітей!

Він усміхнувся до мене й Марі, перш ніж обвести поглядом увесь клас.

— Так-так-так, Роня і Тея, звісно… Не найліпший спосіб обрали, щоб висловити свою радість уздріти мене! Та не хвилюйтеся, я неодмінно дозволю вам вийти сьогодні до дошки.

Я сховала усмішку за підручником.

Хай би що там казала мама, але сарказм Одда цілком зрозумілий і доступний. Нільс теж так вважає, принаймні після того, як я поясню йому, що вчитель мав на увазі.

Я нахилилася до Нільса.

— Він хотів сказати…

— Та мені до дупи, що він хотів сказати!

Я аж здригнулася. Нільс ніколи не уриває мене на півслові.

— Мені й без нього є над чим подумати! Мені вдалося трохи відволіктися вчора, після отих усіх подій. Але я страшенно нервую, як подумаю про завтра, і майже не мо…

— Агов, — зашипіла я. — А що тоді про мене казати? Я ж стою на самій лінії вогню з суперкрутими! Подумай, як воно мені!

Отоді його й прорвало.

— Так, твоя правда! Як я міг забути про тебе! Тобі, ясна річ, найгірше! Тобі завжди найгірше!

Здавалося, ніби я чую Одда, бо Нільс говорив цілковито його тоном.

Ось тільки мені було зовсім не смішно.

Пуделиха

Нільс був страх який недобрий на мене весь день. Мені навіть довелося самій іти в бібліотеку на великій перерві, бо він домовився пообідати з Франсом у шкільній їдальні.

Франс вчиться у паралельному класі й займає третє місце з-поміж усіх семикласників, з якими неможливо дружити, після Селіни-ДЦП, Печеного Бірка й мене. Він носить окуляри а ля Гаррі Поттер, грає в шахи, колекціонує камінці й має вигляд майже потворного чудовиська. Іноді він просить Нільса пообідати з ним, і Нільс не може йому відмовити. Я теж не можу. І все ж Франс майже завжди обідає на самоті.

А цього дня я дуже сподівалася, що Нільс таки відмовиться. Я ж стояла на передньому краї лінії вогню і дуже потребувала його товариства, щоб поговорити про Маґнуса. Але, коли прийшов Франс, Нільс одразу підхопився, навіть не запитав, чи не хочу я піти на обід разом з ними! Уявлення не маю, що на нього найшло. Нільс волів слухати занудні розповіді Франса про нікчемну, прибацану колекцію камінців, аніж вислухати мене!

Добре, що нічого не сталося і мені не спотребилася його нагальна допомога. Тея, Роня та Ширін настільки були зайняті репетиціями балету на перервах, що, здавалося, геть забули про мене.

Маґнус на очі не потрапляв. Щоправда, я проводила кожну перерву в шкільній бібліотеці разом з Яном Еріком, нашим бібліотекарем, а Маґнус туди навідується не так часто, як я.

Минула субота, а Нільс не озивався.

Ну, спеціально про зустріч ми не домовлялися, але зазвичай спілкувалися щодня. Навіть на канікулах. За всю суботу жодної смс-ки. Хоч я відіслала аж дві!

Коли я прокинулася недільного ранку й перевірила мобільний телефон, смуток ударив мене так сильно, як усі гандбольні м’ячі, поцілені в мене за урок фізкультури.

Нільс так і не озвався!

Понад усе на світі хотілося не вилазити з ліжка й поринути в свій затишний Нормальний Світ. Я уже не сумнівалася: Нільс таки впевнився, що я зовсім не годжуся на роль друга, і вирішив переметнутися до Франса.

Вставати таки довелося. Не лише тому, що врешті-решт прийшла мама, стягнула ковдру й покликала на сніданок: тато приготував мені особливу яєшню-очко; ще ми з Нільсом домовилися про зустріч о дванадцятій у помешканні тітки Муни. Збиралися присвятити всю неділю «Операції „Тако“». Я не могла підвести тих, хто мене так підтримував. Якщо, звісно, Нільс усе ще мене підтримував.

Коли я трохи перед дванадцятою заїхала велосипедом на подвір’я будинку тітки Муни, то так нервувала, що ледь не врізалася у сміттєві баки.

А якщо Нільс не прийшов!

Тоді кінець не лише «Операції „Тако“», але й моєму життю. Ніщо вже не матиме значення, якщо Нільс більше не захоче зі мною дружити. Навіть Маґнус.

— Привіт, Аннебіно!

Нільс!

Не зрадив!

Він стояв біля велосипедного стояка й чекав на мене, точнісінько, як у школі! А біля ніг лежала чорна торба з усім потрібним для «Операції „Тако“»!

Та зарано зраділа. Я підійшла ближче, уже могла виразно бачити Нільса, і раптом помітила, що Нільсовий настрій анітрохи не поліпшився від п’ятниці. Він навіть не усміхався. Навіть кутика уст не скривив. Волосся розчухране, светр одягнений задом наперед, причому светр з картинкою…

Я ще й шолом не зняла з голови, як увесь бойовий дух із мене миттю вивітрився.

— Я більше ніколи-ніколи-ніколи не поїду до Драммена! — схлипнув Нільс. — У мене був пронос усю ніч!

Раптом я все зрозуміла.

Ось чому він ображався на мене в п’ятницю. Ось чому не прислав жодної смс-ки. Нільс не з тих, хто думає лише про себе. Це я егоїстка!

У вирі подій, пов’язаних із Маґнусом та «Операцією „Тако“», я цілком забула, що Нільс уперше мав поїхати в гості до свого тата!

Усе пішло не так від самого початку.

У суботу вранці тато зустрів його на вокзалі в Драммені, та не встиг Нільс привітатися, як між ним і татом затесалася висока й тонка жердина зі світлими кучериками, як у пуделя.

— Пригадуєш, коли ми зустрічалися минулого разу, я розповідав тобі про Сіссель? — запитав тато.

Нільс напружив пам’ять, але згадав тільки те, що востаннє вони зустрічалися майже рік тому, та й то на півгодини, бо тато дуже квапився — біг купувати новий джип.

— Ми з Сіссель давно знайомі, — сказав тато, обіймаючи Пуделиху за стан. — Було б дуже приємно, якби ви ближче подружилися. Вона проведе з нами весь день.

А Нільс так сподівався, що тато нарешті запросив його до себе додому, щоб вони обидва ближче подружилися!

За п’ять хвилин тато й син встигли переговорити про все: Нільс розповів про шкільні й домашні справи, про те, як йому загалом ведеться, та всяке інше; Пуделиха розказала, що працює на пошті й має одинадцятирічну доньку Уду, а тато повідомив, що його підвищили на роботі, і він купив ще один джип.

Батько Нільса анітрохи не схожий на мого тата. Мій тато вважає дорогі авта дурними витребеньками. Тож ми й досі їздимо на старенькій мазді, двигун якої відмовляє п’ять разів на рік. Пуделиха зовсім не схожа на маму Нільса. Домосидкою її аж ніяк не назвеш. Щойно вони приїхали додому до Нільсового тата, як вона вискочила з авта й одразу попрямувала в лісок за будинком.

— Ідіть за мною! — гукнула Пуделиха. — Ми розпалимо вогонь, засмажимо ковбаски й розважимося!

— Ну хіба вона не мила? — усміхнувся тато до Нільса в дзеркало заднього огляду. — Бач, яка повна завзяття!

Але Нільсові ніби мову відібрало. Ніздрі так тремтіли, що він усі зусилля спрямував на те, щоб тато цього не помітив.

Тепер я розумію, звідки в нього взявся пронос на всю ніч.

Нільс боїться вогню!

Я кажу не про страх, що будинок, у якому він живе з мамою, спалахне полум’ям, і не про страх перед пожежею у лісі поблизу. Такого я теж боюся. Та й не тільки я.

Ні, Нільсові судомами скручує живіт від самого лиш погляду на сірник.

Він гадає, що до його страхів спричинився один випадок, коли мама забула на плиті каструлю зі спагеті, увесь будинок наповнився димом, а на кухні загорілися фіранки. Він мав не більше чотирьох років, але чудово пам’ятає, як обкакався з переляку.

Мама, зрештою, прокинулася, вимкнула плиту й загасила полум’я, але відтоді Нільс однаково реагує на все, що хоч трохи нагадує вогонь, іскри чи дим: не може стримати плач і діарею.

Щоразу, коли в школі організовують день активного відпочинку, Нільс приносить записку від мами, щоб не йти з усіма на Вершину й не розпалювати багаття. Усі в класі, напевно, пам’ятають урок англійської, на якому ми вчили різні професії. Сюнне забулася і показала нам фільм про пожежників. Мені ще довго після того уроку гуділо у вухах від Нільсового реву.

— Тату, — несміливо озвався Нільс, коли Пуделиха зникла за деревами. — Я, мабуть, тобі не казав, що трохи боюся…

— Та ну, облиш! Ти ж не якась розмазня, — урвав його тато. — Ти ж не з тих, хто не любить бувати на природі, а тільки й знає, що сидіти в чотирьох стінах і від рання до смеркання грати в комп’ютерні ігри? Інакше доведеться мені серйозно поговорити з твоєю матір’ю. Вона завжди була трохи… я хотів сказати… Ну, вона, так би мовити, не така розбитна й заводна, як Сіссель…

З тими словами тато помарширував услід за Пуделихою і покинув Нільса на самоті з корчами в животі.

— А ти що? — запитала я.

— Як гадаєш? — схлипнув Нільс. — Вибору я не мав! Мусив піти за ними.

— А не міг сказати на вушко тій Пуделисі…

— Що сказати? Що я розмазня?

Нільс підняв зі землі свою чорну торбу. На мить здалося, ніби вона дуже важка, але він подужав закинути її собі на плече.

— Не зовсім так… А може, вона не настільки крута, як хочеться твоєму татові?

— Ого, ще й яка крутеличка! Розпалила вогонь, я й оком не встиг зморгнути! А татко сидів і та-ак на неї витріщався, ніби вона гігантське марципанове тістечко, яке йому дуже кортіло проковтнути, не жуючи. Щоправда, він не їсть солодке. Єдиний позитивний момент у цій історії, що Пуделиха миттю забула про багаття, тільки-но я сказав, що бачив у лісі (коли ходив какати) одну лисичку. Вона, як виявилося, затятий грибник. Замість смажити ковбаски, ми кинулися шукати лисички.

Я подзвонила в двері помешкання тітки Муни.

— То добре! — сказала я.

— Та ні, татові шукати гриби не сподобалося. Він кинувся за нами з криками, що збирання грибів — справа підтоптаних дам і пенсіонерів. Тоді Пуделиха розсердилася і сказала, що вона нічого не може з собою вдіяти, бо такий вже вона природний грибний талант. І тато замовк.

— То добре.

— Та ні, бо трохи згодом Пуделиха заявила, що буде дуже рада, якщо я на Різдво познайомлюся з її доцею.

— На Різдво? Але ж ти завжди святкуєш Різдво з мамою!

— Я їй про це сказав. А вона лиш усміхнулася і сказала: ми ще побачимо… А тоді нас покликав тато і сказав, що час відвозити мене на потяг.

— Не дивно, що ти не хочеш повертатися до Драммена. Виявляється, твій таточко не такий вже й добрий. І Пуделиха — теж!

Більше я нічого не встигла сказати, бо тітка Муна відчинила двері.

— Ви лишень погляньте! — хрипко промовила тітка. — Пунктуальні, як завжди!

А ось про неї таке не скажеш. Хоч сама запросила нас на дванадцяту, вигляд мала дуже заспаний. Тітка мружила очі, ніби від яскравого світла, її довге волосся було заплетене косою і викладене короною на голові. Щоправда, від корони мало що зосталося, тепер тітчина зачіска радше нагадувала кострубате пташине гніздо. Добре придивившись, я навіть побачила там справжню гіллячку.

— Заходьте, заходьте, — запросила нас досередини тітка Муна, щільніше затягуючи на собі халат. — Я не забула про нашу домовленість. Зовсім ні! Просто я була вчора на вечірці й затрималася довше, ніж планувала. Дайте мені п’ять хвилин, і я знову буду, як огірочок!

Тітка Муна зникла у ванній, розвіваючи за собою фалдами халата.

Ми з Нільсом переглянулися.

— Вибач, я забула, що ти мав їхати до тата, — сказала я. — Насправді я не егоїстка. Ніколи більше не буду таким поганим другом!

— Та все добре! — мовив Нільс. — Ти не найгірший друг! І навіть просто непоганий! Я вже й забув, як воно нудно вислуховувати безконечні оповіді Франса про колекцію камінців…

Він приплескав розчухране волосся і всміхнувся.

Коли ми ввійшли до коридору, я теж усміхнулася.

А коли переступили поріг вітальні, то вже обоє усміхалися від вуха до вуха.

Бо тітка Муна не лише поставила на стіл величезну миску картопляних чіпсів і піалу з дрібними ласощами. Вона все приготувала до «Операції „Тако“»!

Нільс поклав чорну торбу на канапу, розсунув замок і вийняв подарунок своєї мами на його десятиріччя, обережно поклав на маленький столик, який спеціально для цього принесла тітка Муна.

Нільс провів долонею по блискучій поверхні.

На столику лежав синтезатор Yamaha з найкрутішими в світі записами музичних ритмів та мелодій. Самба й кантрі, навіть джаз боса-нова й латиноамериканський танець беґін, про які ми ніколи й не чули.

— Гаразд, друзі! П’ять хвилин розігріву, і починаємо!

Ми з Нільсом обернулися до дверей.

Тітка Муна усе ще мала стомлений вигляд, та принаймні натягла на себе одяг і шкарпетки.

Нільс почав розминати й розгинати пальці. Він так завжди робить перед тим, як заграти. Тоді вони стають м’якішими й легше бігають клавіатурою.

— Ну давай, Анне Беа! Тобі теж треба розігрітися! — підбадьорила тітка Муна.

Я підійшла до штатива посеред кімнати.

Серце мені ледь не вискакувало, гатило по ребрах і танцювало, мов шалене.

Я зробила глибокий вдих.

А тоді взяла мікрофон і заспівала.

Вау, Анне Беа!

Одного разу мама забирала мене з дитсадка, коли мені було п’ять з половиною років, і ледь не зомліла з переляку.

— Що сталося?! — вигукнула вона, побачивши мене. — Люди добрі, що сталося?!?! Кажи негайно, Йоґґе!!!

Йоґґе насправді називається Йорґен, він має довге чорне волосся, зав’язане в кінський хвіст, і носить неймовірно вузькі джинси. Тепер він грає на синтезаторі в одному рок-гурті, а у вільний час дає приватні уроки (у тому числі й Нільсові). Коли я ходила до садочка, від трьох до п’яти з гаком років, він працював там вихователем. Це з ним я, покинута однолітками, бавилася й не відходила від нього ні на крок. Ми дуже добре знайомі, так би мовити.

— Заспокойтеся! — почав Йоґґе. — 3 Анне Беа все гаразд…

— ЗАСПОКОЇТИСЯ?! ВОНА Ж БЕЗ ШОЛОМА!

— Але…

Я намагалася намацати в повітрі його руку. Знала, що він стоїть поруч, але окуляри розбилися, і я нічого не бачила. На щастя, Йоґґе бачив мене. Він стиснув мою долоньку.

— Я не встиг їх зупинити, — виправдовувався Йоґґе. — Коли я підбіг, одна з дівчат уже здерла окуляри з Анне Беа й розтоптала.

Я чула, як зітхнула мама.

— Це вже треті окуляри наказали довго жити… Я зможу замовити нові не раніше суботи. Що ж, підеш завтра з татом на роботу. Нічого тобі робити в садочку без окулярів!

Ми саме домовилися з Йоґґе побавитися у хованки наступного дня, але я не надто засмутилася, що забаву доведеться відкласти, бо завжди дуже любила ходити з татом на роботу.

Мій тато ветеринар, лікує тварин.

Він мав стати господарем хутора бабусі й дідуся і зайнятися сільським господарством, але зустрів маму, і ті плани зійшли нанівець. Бо мама хотіла жити не на хуторі татових батьків, а там, де народилася. Там, де ми тепер живемо. Неважко здогадатися, хто переміг…

Тепер я вже не так часто буваю у тата на роботі, хіба тоді, коли вчителі мають «бібліотечні» дні для опрацювання навчальних програм та планів, та ще іноді на канікулах. А коли буваю, люблю їздити з татом на виклики. Намазую маслом канапки, наливаю в термос какао, взуваю ґумаки і зручно вмощуюся на передньому сидінні біля тата.

Тато лікує великих тварин — корів, коней, биків: не вони приходять до нього на прийом, а він їздить до них. Уявляєте, що робилося б, якби довелося запихати величезну корову в його маленький кабінет? Вона не помістилась би навіть на операційному столі!

Не можу сказати, що мені подобається велика худоба. Якщо чесно, навіть коней не люблю. Однак усі, хто тримає великих тварин, мають ще й маленьких. Хоча б кота. А найчастіше собаку. Іноді того й того. Буває, мають ще й декоративних кроликів та хом’ячків.

А я люблю маленьких звірят!

Коли тато з господарем худоби йде до хліва, я вистрибую з авта й біжу на пошуки маленьких звірят. Мені не заважає моя підсліпуватість, бо за всі виїзди разом із татом я навчилася головного: треба добре прислухатися. Маленькі тварини ховаються на подвір’ї у найдивніших схованках.

Одного разу я пішла на писклявий звук, який завів мене в гараж, і знайшла на капоті старого трактора цілий виводок кошенят. Іншим разом знайшла трьох цуциків-лабрадорів за грубкою. Ми саме навідалися до однієї літньої жінки, вона запросила мене до хати випити склянку компоту, і я раптом почула тихеньке повискування за грубкою. Песики вовтузилися на складених у скрині дровах!

Але їм не було боляче від твердих цурпалків, бо дрова накрили килимком, а поруч лежала їхня дбайлива мама. Малятам виповнилося три тижні, сказала стара жінка, невдовзі підуть до нових господарів. Я попросила тата взяти собі одне. Хоч наперед знала, даремно прошу. Тато завжди відмовляв. Бо мама має алергію на собаче хутро.

Це було головною причиною, чому вона не хотіла мешкати на хуторі бабусі й дідуся. Дідусь завжди тримав мисливських собак, щоб було з ким ходити на полювання та прогулянки. Двоє теперішніх називалися Tiп і Топ, за мультиком про Міккі Мауса. Попередні теж так називалися. І ще попередніші — теж. Дідусь має погану пам’ять на імена. Мене він також часто називає Tiп. Або Топ.

Гадаю, моя любов до тварин пояснюється тим, що їм цілком байдуже, альбіноска я чи ні, завертаю очима чи маю зовсім біле волосся. Для них я просто Анне Беа. Яка вміє розрізняти їхні звуки й пестити та гладити відразу обома руками.

Тато каже, що мої очі менше завертаються, коли я спілкуюся зі звірятами. Мабуть, правду каже. Бо, коли я тримаю на руках кошеня або тулюся щокою до голівки маленького кокер-спанієля, спокій огортає мене зовні й зсередини. Це майже так само, як опинитися у Нормальному Світі. Я забуваю про все погане й бридке.

Щось подібне відчуваю, співаючи.

І саме про це я хотіла б розповісти!

Я хотіла б розповісти про той день у дитсадку, коли Тея розтоптала мої окуляри. То вона їх розтоптала, хоч Йоґґе не зізнався моїй мамі, хто саме. Тея була суперкрута вже тоді.

Але гаразд, повернімося до справи. Отже, мама сказала, що наступного дня я піду з татом на роботу, а тепер час додому.

Я вчепилася в руку Йоґґе й не відпускала.

— Мені здається, Анне Беа хоче спершу щось розказати, — мовив Йоґґе. — Правда, Анне Беа?

Я кивнула.

— Я дещо виявила, — сказала я.

— Он як? Кажи! — підбадьорила мене мама.

Я відпустила руку Йоґґе, ступила кілька кроків назустріч маминому голосу й за мить відчула її руку.

Глибоко вдихнула повітря. Широко відкрила рот.

Моїм відкриттям цього дня було те, що я вмію співати!

Звісно, я й раніше співала, але переважно тихенько або подумки. Та коли ми співали на музичному занятті, сталося дещо дуже дивне. Десь з надр живота несподівано вирвалася потужна хвиля повітря і через горло викотилася з рота: ля-ля-ля-ля-аааааааааа!

Я вмить забула, що дівчатка вигнали мене з лялькової кімнати. Хотілось тільки щосили втримати дивовижне відчуття усередині, коли повітря вихопилося з моїх легень. Я так захопилася, що й не помітила, як усі інші вражено замовкли.

— Вау, Анне Беа!

То був голос Йоґґе, який змусив мене повернутися до реальності.

— Ти співаєш!!! — вигукнув він. — Справжній оперний голос! І ти досі приховувала його!?

Я не приховувала, він вирвався на музичному занятті. Однак я нічого не встигла сказати, бо раптом дістала штурхана ліктем у спину, хтось відтиснув мене набік.

— Я теж умію співати! — почувся голос позаду. — І не збираюся цього приховувати!

Неважко відгадати, чий то був голос.

— Ти теж непогано співаєш, Теє, — примирливо сказав Йоґґе.

Але в його голосі відчувалися нотки тітки Муни, коли вона посмішкується з мого тата, який вважає себе дотепним оповідачем анекдотів. Ніхто, хто чув спів Теї, не сказав би, що вона гарно співає. Те саме з татом. Ніхто, окрім мами, не вважає його дотепним. Та ліпше цього не казати вголос, інакше він образиться.

Тея не повелася на примирення. Коли Йоґґе обернувся до фортепіано, вона зірвала з мене окуляри, жбурнула на підлогу й потопталася по них ногами. Кілька разів тупнула. Я почула, як перелякано зойкнули десь поруч Ільва-Мерете й Юганна, та миттю замовкли — боялися, що Тея може й на них накинутися. Достатньо вже того, що усміхнулися й кивнули, коли Йоґґе вигукнув: «Вау, Анне Беа!»

Мамі теж подобається, як я співаю. Хоча при мамі мені жодного разу не вдавалося видобути такий потужний голос. Коли я доспівала до кінця пісню, яку ми розучували на занятті, у мами затремтів голос.

— Треба зателефонувати бабусі, — схлипнула вона. — Як вона радітиме, коли почує!

Бабуся й дідусь, мамині батьки, живуть в Іспанії. Вони там працюють, здебільшого засмагаючи на сонці й граючи в «хрестики-нулики» на терасі. А ще майже не вилазять з моря, тому не завжди чують дзвінок телефону. Однак того дня бабуся відразу взяла слухавку.

Мама мала рацію. Не встигла я доспівати, як бабуся зарепетувала на повен голос:

— Ю-у-у-у-у-у-не!

Юн — мій дідусь.

На її крик відізвався десь здалеку інший голос:

— Що трапилося? Сили небесні, що трапилося?

Тепер можеш здогадатися, звідки в моєї мами схильність усе драматизувати.

— Анне Беа вміє співати! — сказала бабуся. — Ніби янгол заспівав у вухо!

Тоді я почула голос дідуся.

— Привіт, Анне Беа! Бабуся каже, ти вмієш співати. Можна й дідусеві послухати?

І я знову заспівала всю пісеньку, від початку й до кінця.

— Немовби мій голос, Юне, правда? — долинув з глибини помешкання голос бабусі.

І ось вона вже відібрала слухавку від дідуся.

— Ось послухай, Анне Беа! Коли я була молодою, мені часто казали, що я повинна обрати спів своїм фахом. Але, на думку моїх батьків, робити ставку на кар’єру співачки було доволі ризиковано, тому я стала медсестрою, вийшла заміж за дідуся і народила твою маму та тітку Муну. Зізнаюся, я була трохи розчарована, що жодна з моїх доньок не успадкувала від мене співочого таланту. Але тепер знаю чому. Бо ти мала його успадкувати! Яка ж я щаслива! Я назавжди запам’ятаю цей день!

І вона запам’ятала. Це одна з улюблених бабусиних історій. Історія називається «День, коли Анне Беа заспівала». Бабуся розповідає її щоразу, коли разом з дідусем навідується до нас у гості. Іноді вже несила вислуховувати її усоте!

Хай там як, але цією історією я хотіла сказати, що дуже гарно співаю. Чесно! Це не тільки моя думка, мамина чи Нільсова. Я вправна в співі не лише на уявних репетиціях у своєму Нормальному Світі. Однак у неділю, на першій із Нільсом репетиції «Операції „Тако“» у тітки Муни, я не мала цілковитої певності в своїх силах, не було тоді отак: є-єс, ось зараз як втну! Я не співала вже чотири роки. Від різдвяного концерту дитячого хору в третьому класі.

У школі я мала, крім уроків, єдину втіху — дитячий хор. На початках усе було суперкласно! Наш диригент вважав мене талановитою, і я не раз співала соло, стоячи перед усім хором.

Але в третьому класі Тея та Роня звеліли мені забиратися геть.

Я не хотіла покидати хор, та суперкруті схилили на свій бік решту дівчаток. Щоразу, як я розтуляла рот, вони починали хихотіти й шепотітися за моєю спиною. Диригент сварився, та вони мали його в носі. Усі хихотіли й шепотілися. Я так боялася репетицій, що знову почала пісятися уві сні.

Різдвяний концерт став останнім концертом.

Перед самим моїм сольним виступом із псалмом «Красна наша земля» Тея та Роня зашепотілися і захихотіли, мов дурнуваті. Я розхвилювалася, повітря наче застигло в грудях, засіло десь під шлунком, я продихнути не могла. Коли почала співати, з рота вихопилися якісь нерозбірливі звуки: пі-і-іп! Скрип! Кахи! Кхи-кхи! ПІ-І-І-І-І-ІП!

Не допомогли втішання мами, тата й тітки Муни. Ні бабусі й дідуся, які спеціально приїхали з Іспанії на день раніше, щоб послухати, як я співатиму на різдвяному концерті.

Тея та Роня добилися свого.

Я покинула хор.

І ось тепер, узявши до рук мікрофон, помітила, як мимоволі напружилася тітка Муна. Вона вже багато років не чула мого співу.

Тітонька нічого не сказала після першої проби голосу, але я майже певна, що промовчала не через розчарування. Чого б тоді відразу підбігла до мене?

Мені аж гривка змокріла від її обіймів.

Арнульф

— Чи вмію я грати на what?

Бріттані відхилилася на поруччя сходів.

— На тамбурині, це такий бубен, — пояснила я.

— Таке кругле, дерев’яне, з маленькими штучками збоку, схожими на дзвіночки, — пояснив Нільс. — Ним треба трусити в руках.

Нільс потрусив правою рукою у повітрі, намагаючись імітувати гру на бубні, але то більше скидалося на помах руки на прощання. Тієї ж миті пані Гоконсен енергійно помахала нам рукою. Вона саме проходила вулицею зі своїм страшнючим чорним котом на повідці. Той кіт — єдина мала тваринка, яку я анітрохи не люблю. Він такий злюка, що ми з Нільсом навіть носа не наважуємося витикати надвір, коли пані Гоконсен його вигулює.

— Це the same as кастаньєти?

— Та ні… Ось це називається кастаньєтами, — втомлено зітхаю я.

— Ти точно бачила бубен на уроках музики, — наполягав Нільс.

— Oh yeah, уже знаю, про що ви кажете, — зраділа Бріттані. — Ксилофон!

Я знову зітхаю. Як же важко до неї доходить!

— Anyway, а чого ви питаєте?

Ми з Нільсом переглядаємося.

То, власне кажучи, була ідея тітки Муни. Минулого дня, коли я та Нільс багато годин поспіль грали й співали в її помешканні, тітці раптом спало на думку, що нам бракує акомпанементу тамбурина.

— Нам потрібен хтось, щоб підтримувати ритм, — пояснив Нільс. — І ми відразу подумали про тебе.

Нільс трохи прибрехав. Ми перебрали чимало кандидатур, перш ніж зупинитися на Бріттані.

Тітка Муна запропонувала нам попросити когось із класу.

— Може, ту дівчинку зі стрижкою «під шапочку»? Або ту, котра ні з того ні з сього почала вихваляться свої любовними історіями?

— Вони не зможуть, — заперечила я. — Марі вже зайнята — танцюватиме в номері Теї з гуртом «Фьокк Йостін», а Ільва-Мерете вивихнула праву руку.

— А як отой хлопчик із камінцями з паралельного класу?

Я наморщила носа.

Та який з Франса бубняр! На святі на честь закінчення навчального року, перед літніми канікулами, він запросив мене танцювати. Я погодилася, хоч знала, що він підійшов уже після того, як усі йому відмовили. Та й я постійно підпираю стіну на шкільних забавах.

Найважчі чотири хвилини в моєму житті. Франс не лише п’ять разів наступив мені на ноги й не потрапляв у крок, та ще й радив мені прислухатися до ритму. Ніби це я не вмію танцювати!

— Тільки не Франс! — рішуче сказала я.

— Та ж не просити Селіну-ДЦП! — вигукнув Нільс. — Вона як візьме до рук бубен, про ритм можна забути!

— Ще ж є твоя нова сусідка, Нільсе, — згадала тітка Муна. — Ота, що вдає, ніби не бачить вас у школі, зате щовечора тобі телефонує.

Ось вам ще одна причина, чому Муна моя улюблена тітонька. Вона завжди все знає про тих, з ким ми водимося.

— Навряд чи Бріттані вважає, що ми достатньо круті для неї, — засумнівався Нільс.

— Крім того, її цікавлять лише хлопці, — додала я.

Тітка Муна провела рукою по своєму розчухраному гнізді — залишках зачіски — і здригнулася, наткнувшись на гіллячку, що там застрягла. Ми з Нільсом вдали, ніби нічого не помітили.

— Усе ж запитайте її, — наполягла тітка Муна, зніяковіло кахикнула й виклала на стіл гіллячку. — Ліпших кандидатів щось не видно на обрії.

Наступного дня ми завітали до Бріттані й попросили її заграти на бубні. Коли Нільс сказав, що ми відразу подумали про неї, вона аж розцвіла.

— Звісно, я вмію тримати ритм! — сказала вона. — Я була першою на дискотеках, коли ще жила в США, didn’t you know? Хтось шукає танцюристку, це тому ви запитуєте?

— Ну, не зовсім… — укотре зітхнула я.

Нільс глянув на мене.

Я кивнула.

Настав час усе пояснити.

— Ми шукаємо когось, хто пригравав би нам на тамбурині, — почав Нільс. — Аннебі… Анне Беа і я братимемо цього року участь у Конкурсі талантів.

— Нільс гратиме на синтезаторі, а я співатиму, — додала я.

Бріттані вражено роззявила рота.

— І ви хочете, щоб я грала на тамтамі? — вигукнула вона. — 3 вами? На Конкурсі талантів?

— На тамбурині, — втомлено виправила я.

— Тамбурин-тамбуранг, — закотила очі Бріттані. — No way, щоб я вийшла на сцену з two weirdos like you!

Я почала впадати у відчай.

Бріттані є Бріттані. Нам вкрай потрібен тамбурин, залишалося або вламати її, або хряснути дверима в неї перед носом.

— До речі… та ні, нічого, — озвалася я. — Ходять чутки, що Фелікс втріскався у тебе.

Бріттані відірвалася від клямки дверей.

— Він ходить і всім розказує, яка ти неймовірно гарна й усе таке, — вела я далі. — От нещодавно навіть сказав, що ти вродливіша за Тею.

— Oh yeah? — усміхнулася Бріттані.

— Ага, — кивнула я. — Знаєш, який його улюблений інструмент?

— Гітара?

— Ну, гітара — теж, — затнулася я. — Але… насправді… тамбурин!

— Really?!

Бріттані вражено охнула.

Вона була, як то кажуть, трохи загальмована.

— Еге ж, — знову кивнула я. — Він западає тільки на тих дівчат, які вміють грати на тамбурині.

Я відчувала на собі погляд Нільса, але сподівалася, що він збагнув, куди я хилю.

Той таки збагнув.

— Уяви собі Фелікса, коли Бріттані заграє на тамбурині на Конкурсі талантів! — підхопив гру Нільс. — Він буде такий wow, не дівчина, а мрія з тамбурином!

— Еге ж, чорт візьми! — підхопила я. — Пошле Тею подалі, а сам молитиме Бріттані стати його дівчиною!

Ми бачили, як Бріттані задумалася. Очі її бігали — туди-сюди, туди-сюди. Як два м’ячики в пінґ-понґу.

Лиш би вона сказала «так»! Після того як тітка Муна відкопала в своєму мотлоху тамбурин, якого для неї вкрав Руне-Чубчик, коли їм було по чотирнадцять років, і підіграла нам на ньому, шляху назад уже не було. Ми мусили роздобути бубняра! Бріттані мусила погод…

БЕМЦ!

Ми аж підскочили на ґанку.

— Shit, це Арнульф! — Нільс схопив мене за руку. — Не ворушися!

Я заледеніла.

— Де він? — прошепотіла ледь чутно.

— На веранді. Мабуть, утік.

— Але ж вона завжди водить його на повідці!

— Ніби це допоможе, коли він зачує здобич. Єдина рада — не рухатися сім секунд і не дивитися йому в очі. Тоді він подумає, що ми вже мертві й піде полювати на нову жертву.

Одна секунда.

Дві секунди.

Я ще не бачу злющого кота пані Гоконсен, але вже чую його. Він стоїть на веранді й знавісніло шипить за кілька метрів від нас.

П’ять секунд.

Шість секунд.

— Ок, I`m in!

Ми з Нільсом здригнулися, обоє. Ми так налякалися Арнульфа, що цілком забули про Бріттані.

— Я допоможу вам підтримувати ритм, — сказала вона. — Але Фелікс повинен почати підбивати до мене клинці після того, як побачить mе on stage. Якщо виявиться, що ви мені брехали, матимете deep shit! Я не жартую!

Я чула, як Нільсові перехопило горло.

Але, може, від страху перед Арнульфом. Кіт щойно зміряв нас поглядом. Доки Бріттані говорила, він безгучно зіслизнув з веранди й вистрибнув на дах собачої буди біля самих сходів, де ми стояли. Тепер уже і я його бачила. Світло-блакитний огризок повідця звисав з ошийника. Один стрибок — і він увіп’ється у когось з нас зубами.

— Може, врятуємося, якщо тихо стоятимемо, — прошепотів Нільс. — Принаймні варто спробувати.

Одна секунда.

Дві секун…

— Ой-ой! Це маленький киць-киць гуляє надворі?

Ми з Нільсом удруге ледь не підскочили.

А коли підвели очі, злякалися ще більше.

Бо просто перед нами стояла Бріттані з Арнульфом на руках. Він не лише перестав шипіти, а притулився до неї і муркотів, ніби ласкаве кошеня!

— Бріттані! — скрикнув Нільс. — Це ж Арнульф!

— Who?

— Отой киць-киць, якого ти пестиш, найстрашніший забіяка на всю околицю! Торік він зжер щонайменше половину горобчиків на нашій годівниці, а влітку загриз кролика Майї з 2-Б. Вона аж за кілька днів знайшла кроликову голову… у квітнику пані Гоконсен!

— Кицю-киць, — сюсюкала Бріттані. — Ти ж не хотів нічого такого зробити? Чи хотів? Ні, не хотів…

Вона притулилася щокою до цупкого чорного хутра Арнульфа.

Нільс позадкував.

— То що робимо? — запитала Бріттані. — Репетируємо or what? Але я не маю тамтама, доведеться позичати.

— Тамбурина, — виправила я.

— Whatever, — відповіла Бріттані.

— Можеш позичити в моєї тітки Муни, — сказала я. — Наступна репетиція завтра о шостій вечора в мене вдома.

— Ми вже маємо назву? — запитала Бріттані. — Мати назву — екстремально важливо!

О, раптом вже стало «ми»!

— Ні, ще ні. Але ми… — почала я.

— Good! — урвала мене Бріттані. — Я, власне, маю кілька пропозицій. Але розкажу про них завтра. See you later, suckers!

Вона поставила Арнульфа на землю, просто під ноги нам з Нільсом, і зникла за дверима помешкання.

— Shit, — прошепотів Нільс. — Спробуємо ще раз.

Одна секунда.

Дві секунди.

Я відчула, як твердий маленький ніс тицьнув у мою штанину. Я прикинулася дуже-дуже мертвою.

Чотири секунди.

Ще три секунди, і Арнульф піде собі нишпорити деінде.

Шість секунд.

Сім секунд…

— То ось де ти, Арнульфе!

Я здригнулася.

Від сходів почулося злісне шипіння. Але я ще не відчула гострих зубів на своїй литці. І голос видався знайомим.

Я перевела погляд на дорогу й щосили примружилася.

Ну ясно. На дорозі стояла пані Гоконсен і привітно махала нам. Вона підняла вгору обидві руки, на одній баламкалася торбинка. Здавалося, ніби вона трясе тамбурином.

— Він втік від мене й завернув сюди! — гукнула вона. — Вирвався від мами, малий негіднику! Арнульфе! Іди сюди негайно, бо інакше залишишся без вечері!

Я глянула вниз, на сходи.

Арнульф сидів, притиснувши вуха до голови й вигнувши спину, готовий до нападу. Але він наче забув про мене й Нільса, грізно дивився не на нас, а на дорогу, де пані Гоконсен розмахувала над головою повідцем, немов ласо.

— Нільсе, — прошепотіла я, — здається, ми врятовані!

Нільс блимнув очима.

Він не встиг помітити ошкір Арнульфа, бо вже за секунду кіт зник із поля зору.

Останнє, що я побачила, — довгий чорний хвіст, який сховався під верандою Бріттані.

Скрипка

Лише вранці, коли я виїжджала з дому, до мене все дійшло сповна.

Я стоятиму на сцені й співатиму.

У шкільній спортзалі.

Перед учнями, учителями й батьками п'ятих-сьомих класів.

Уже за тиждень з хвостиком.

Я!

Мені стало так млосно, що довелося злізти з велосипеда біля бензозаправки й решту дороги до школи вести велосипед за кермо. Навіть шолома не знімала на той випадок, якби раптом зомліла й гепнула на асфальт.

Де була моя голова?

Чому я дозволила тітці Муні підбити себе на таку авантюру?!

Тея, Роня і Ширін ніколи в світі не подарують мені цього. Fucking loser! — вигукуватимуть вони, коли я вийду на сцену. Зависокої думки про себе, ти, бридка бліда поганко!!! А потім хихотітимуть і шепотітимуться, доки я оніміло стоятиму з перехопленим судомою горлом. І наступного дня — теж. І весь наступний тиждень. І наступний за ним. Казатимуть, що ще ніколи не чули такого жахливого співу!

Я вже все вирішила, поки ставила в стояк велосипед і чекала на Нільса. Розчарування тітки Муни й Нільса тут не зарадить. Я не могла допустити ще однієї концертної катастрофи.

Треба відміняти «Операцію „Тако“».

— Привіт!

Я підвела голову. До мене наближалася якась сіра пляма, збоку від неї щось стирчало.

Очі мені забігали ще гірше, ніж звичайно. Я завжди дуже нервую, вітаючись з кимось далі, ніж за п’ять метрів від себе. Через поганий зір ніколи не знаю, до мене звертаються чи до когось іншого. Здебільшого вітання стосується не мене, бо мало хто в школі каже мені «привіт!» Але тієї миті навколо нікого не було, тож я припустила, що вітались таки зі мною.

Біда лиш у тім, що я не знала, хто це.

Я впізнаю голоси однокласників і своїх вчителів, а ще Яна Еріка зі шкільної бібліотеки. І Маґнуса, звісно. Ще декого, скажімо, Фелікса та Бріттані, Нільсової мами. Мабуть, упізнала б і голос Йоґґе, хоча купу літ його не чула.

Але інших упізнавати дуже важко. Особливо, якщо той, хто говорить, не має виразних пізнаваних ознак. Яскравого одягу чи чогось такого, що безпомильно вирізняє з-поміж решти. Як от кіт пані Гоконсен на повідці.

Я щосили примружилася, але впізнати сіру пляму не могла. Не могла навіть сказати, хлопець це чи дівчина.

Серце гупало, мов велетенський бубен, коли я таки відважилася відповісти.

— Привіт? — прошепотіла я.

— Можна тебе про дещо запитати? — озвалася пляма.

Тепер я почула, що це дівчина. Не дуже висока на зріст. Але не конче семикласниця. У сьомих класах є багато дівчат, нижчих за мене. А з іншого боку, вони ніколи не вітаються. Для них я просто Альбіноска.

Я набралася сміливості й кивнула.

Слава Богу! Може, таки не всі в школі вважають мене пришелепуватою блідою поганкою?

І це одна з них?

— Не знаю, чи ти чула… — мовила дівчинка. — Я теж братиму цього року участь у Конкурсі талантів.

Щось у її голосі було знайоме, але я не могла розпізнати, що саме. Навіть коли вона підійшла ближче, одяг її залишався цілком безбарвним. Бежевий, сірий і брунатний. Жодних яскравих барв. Принаймні це означало, що вона не з гламурної касти сьомих, бо ті носять лише рожеві й білі ганчірки.

— Справді? Чудово! — сказала я.

А що ще казати в таких випадках?

— Ось тільки я не маю ніякого бажання, — мовила дівчинка. — Але доведеться, бо мама страшенно засмутиться. Мушу тягати до школи свою скрипку і вправлятися кожної великої перерви аж до Конкурсу. Мама досі гнівається, що я не виграла змагання торік.

Тепер я зрозуміла, хто був сірою плямою!

Юганна з паралельного класу, з якою ми ходили до одного дитсадка. Вона грала на скрипці від п’яти років, мала друге місце на Конкурсі в п’ятому класі й третє — торік, після двох брейкдансерів та Надіфа. Темна, довга пляма, що стирчала збоку, була скрипковим футляром!

— Я намагалася пояснити мамі, що хочу грати лише з кимось мені приємним, — вела далі Юганна. — А вона сказала, що я занадто талановита, аби ділити свій успіх із другорядними аматорами.

Я не знала, що й казати.

Юганна ніколи раніше не підходила до мене в школі.

— Учора я почула, що всі дівчата 7-А виступатимуть з «Фьокк Йостіном» і Теєю. Тобто всі, крім тебе. Та Ільви-Мерете, але вона вивихнула руку. Тоді мені спало на думку запитати, чи не схотіла б ти виступати разом зі мною.

Мені сперло подих.

— Бо мама, напевно, нічого не матиме проти тебе, — додала Юганна. — Ти найгарніше співала в дитячому хорі…

Усередині мене все завмерло.

— Звісно, ти можеш відмовитися. Просто я подумала, що все ж варто запитати.

— Т-т-ти справді цього х-х-хочеш? — раптом почала затинатися я. — А як же… Т-т-тея?

Навіть не знаю, навіщо запитала, але я почувалася такою ошелешеною, що не могла тверезо думати.

— Тея?! — перепитала Юганна. — Доволі специфічна…

Мені ледь щелепа не відвалилася від таких слів.

— Пригадуєш, як одного разу вона співала соло в хорі? Тотально спаскудила пісню!

Щось раптом забулькотіло в мені.

Нестримний регіт.

— О так! То був справжній жах!

— І тепер вона збирається співати на конкурсі хіт Ріанни? — дивувалася Юганна. — Уявляю, що то буде!

Мене розібрав ще більший сміх. Я так сміялася, що очі, мабуть, ледь не вискакували з орбіт, а обличчя стало червоне, мов буряк. Але то дурниця. Усе дурниця.

— Не знаю, чи ти це пам’ятаєш, — вела далі Юганна. — Вона часто співала в садку перед ляльками. Ставала перед ними, ніби вони — публіка. Ми з Ільвою-Мерете ледве витримували той спів.

Я раптом перестала хихотіти.

А я ж думала, що Тея, Ільва-Мерете й Юганна — одна дитсадкова кліка. І саме тому кімната для ляльок завжди була зачинена. Щоб я не могла туди потрапити. А тепер виявляється, там замикалася Тея і співала перед ляльками!

— Я серйозно, — сказала Юганна. — Було б гарно, якби ти погодилася. Я не витримаю сама на сцені ще й цього року! Я знаю, що ти анітрохи не крута, але ліпше ти, аніж ніхто. Попри все…

Хтось би, напевно, трохи образився на такий коментар.

Тільки не я.

Моє серце крутнуло майже стільки ж сальто, як тоді, коли Маґнус заговорив до мене на шкільному ґанку. Уперше хтось, окрім Нільса, запросив мене до співучасті — не важливо, у чому саме. Щиро запросив… Фальшиві запрошення на дні народження, коли тобі не надто й раді, не беруться до уваги.

— Звичайно, охоче! — погодилась я.

— Супер! — зраділа Юганна. — Пізніше поговоримо. Або, може, дорогою додому? Ти мешкаєш поблизу Фелікса, правда?

Я кивнула.

— Чудово! — сказала вона і пішла собі.

У мені знову все заціпеніло. Я лише…


…………

— Про Маґнуса мрієш?

Серце й очі знову зірвалися з орбіт. Я так розслабилася, що й не помітила, як під’їхав Нільс.

— Знаєш, із ким я щойно розмовляла? — запитала я. — 3 Юганною з 7-Б! Вона підійшла, сказала «привіт» і стояла ось тут, де стоїш зараз ти!

Нільс відсахнувся і відступив на півметра.

— Вона теж братиме участь у Конкурсі талантів.

— Ага… То й що?

— Таааа… нічого. Хочааа… Вона питала, чи… Чи не захочу я співати разом з нею!

Я не стримала радісної усмішки.

Чого не скажеш про Нільса. Він аніскілечки не усміхався.

— І що сказала на твою відмову? — запитав він.

— Відмову? — вражено перепитала я. — Про що ти? Я погодилася! Гадаєш, треба було сказати «ні»? Чому? Гадаєш, я не вмію співати? Ти це хочеш сказати? Так?

— ТОБІ ЩО, ПОРОБЛЕНО, АННЕБІНО!

І тоді до мене дійшло.

Коли позаминулого року Турфінн-Чічка, прозваний так за свій незмінний народний стрій на всіх концертах, п’ять разів виступав на Конкурсі талантів на п’яти інструментах, на жодному з яких грати не вмів, журі ухвалило рішення дозволити брати участь лише в одному виступі. Я не могла співати з Юганною. Це було проти правил. Я вже домовилася виступати удвох із Нільсом.

— От дідько!

Ото й усе, на що я спромоглася.

— Тепер ти не маєш права ламати угоду, — сказав Нільс.

Я кашлянула.

— Аннебіно!

Проблема полягала не в тому, кого обрати. Мені страшенно кортіло заспівати разом з Юганною, але Нільс мав вищий пріоритет. Він був понад усіма. Так воно є… Проблемою було, як пояснити Нільсові, що я вирішила відмінити «Операцію „Тако“»…

— І злиняти теж не маєш права!

Нільс іноді бачить людину наскрізь.

— Тільки не тепер! — додав він. — Тільки не тепер, коли я вже заявив про нашу участь!

Бо він це таки зробив. Хоч і сердився на мене в п’ятницю, усе ж пішов до Сюнне й подав заявку. На репетиції у тітки Муни Нільс розповів, що повідомив Сюнне, яку пісню виконуватимемо, але що назву своєму гурту ми ще не придумали.

— Будь ласка, — мовив він. — Дуже прошу! Не накивай зараз п’ятами! Я тільки-но знову почав радіти!

Його ніздрі дрижали, як батут.

— Будь ласочка!

І тоді я зважилася.

Я не можу нікого підвести. Нільс мене ж не підвів! Хоч мені цілком вилетіло з голови, що на нього чекає непроста зустріч із татом. Хоч я й ризикувала стати всезагальним посміховиськом, мушу витримати це випробування до кінця. Ми з Нільсом візьмемо участь у Конкурсі талантів, навіть якщо нас освищуть на перших акордах!

— Обіцяю, — урочисто промовила я. — Зуб даю, щоб мені не жити!

Нільс поважно кивнув.

А тоді розтягнувся в усмішці від вуха до вуха.

— Якщо тільки…

— Ні! Навіть думати не смій!

— Та ні, я не про це. Просто я подумала, що ми…

— Що-о?!

— Ну, ми могли б…

— Що могли б?

— Може статися…

— Аннебіно! Припини говорити по півслова!

— МимоглибзапитатиЮганнучинезабажалабвоназігратизнами?

— Що-о?

— Я кажу, чи не моглибмизапитатиЮганнучинезабажалабвоназігратизнами!

— Я нічогісінько не зрозумів з твого белькотіння!

— Ну ти й тупиш! Ми могли б запитати Юганну, чи не забажала б вона зіграти з нами!

Нільс остовпів.

— Ми… могли б… запитати… Юганну…

— Годі, я вже розчув.

— То що скажеш?

— Скажу, що подумаю над цим.

Ми піднялися сходами на шкільний ґанок. Відчинили важезні скляні двері, звернули ліворуч, рушили повз бібліотеку далі коридором, повз учительську, кабінет природознавства й трудового навчання. І лише перед дверима нашого класу Нільс розтулив рота.

— Гаразд.

— Що гаразд? — запитала я.

— Можеш запитати Юганну, чи не бажала б вона зіграти на скрипці разом з нами.

Я так заусміхалася, що нічого навколо не бачила й врізалася в парту Надіфа.

— Уявляєш, вона ненавидить конкурси! — сказала я, коли ми з Нільсом сіли на свої місця. — А я гадала, їй подобається, бо чого ж тоді виступати кожного року!

— Ну, на сцені їй аж ніяк не весело. Кожного разу здавалося, що вона ось-ось виблює.

— Справді?

Я уявлення не мала, з яким виглядом Юганна виступає на сцені. Завжди стояла під час концерту далеко позаду.

Лише цього року все буде інакше.

Побачимо…

Х-фактор

— А він такий — «Hello!» Клеїшся до мене? Думаєш, западу на тебе?

Голос Юганни плив велосипедною доріжкою обіч мене.

— Що? Фелікс таке сказав?! Перед усіма крутелицями? Лише тому, що ти з ним привіталася?

— Ага!

— А що ти відповіла, коли він це сказав?

— Та нічого особливого.

— Розумію…

Я була вражена, але, мушу визнати, радісно усміхалася сама до себе. Дуже незвично було розмовляти на такі теми з Юганною. Їхати великами додому й базікати про хлопців, наче ми близькі подружки! Ми ж не спілкувалися ще з тих часів, коли стояли поруч у дитячому хорі!

— Та я не дуже засмутилася, — сказала Юганна. — Гадаю, Фелікс так сказав, щоб Тея чогось не запідозрила.

— Запідозрила? — здивувалася я. — Що вона могла запідозрити?

— Що він таки на мене запав!

— Що?! Фелікс на тебе запав?

Я вже зовсім нічого не розуміла.

— Ну, я точно не знаю, — завагалася Юганна. — Але ми довгенько базікали в п’ятницю після футболу. Він підійшов і запитав, що я думаю про його гол. Я, звичайно, відповіла, що гол був неймовірно гарний. Тоді він усміхнувся і сказав, що на тренуваннях ще й не такі голи забиває. А потім пішов. Але він сам заговорив зі мною. А це щось таки значить!

Я ледь не закашлялася.

Не те щоб імовірність кохання між Юганною та Феліксом була цілком нереальною, бо Юганна дуже навіть симпатична, має таке ж довге світле волосся, як і Тея, а ще старшого брата, який грає захисником у футбольній команді Фелікса.

Вона могла б належати до вищої касти, якби не скрипка.

— Але ж він зустрічається з Теєю! — вигукнула я. — До того ж я була певна, що ти закохана в Бйорна Інґе!

— О-о-ой! — протяжно зітхнула Юганна. — Ну чому всі думають, ніби я небайдужа до Бйорна Інґе?!

Не лише ми з Нільсом зауважили, що Юганна останнім часом подовгу затримується після уроків. Завжди вдає, мовби щось перевіряє у велосипеді або нишпорить у рюкзаку, однак нікого не обдуриш — вона на когось чекає.

— Ви ж часто повертаєтеся після школи додому вдвох! — не поступалась я.

— Просто ми сусіди, а він не розуміє натяків, коли я кажу, що немає потреби чекати на мене. Чомусь — не знаю чому — він вважає, що мені неймовірно цікаво слухати його балачки про Тею.

Я знаю, що вона має на увазі.

Бйорн Інґе по самі вуха втріскався у Тею ще першачком. Коли в третьому класі йому подарували кроличку, він назвав її Теєю. Теї він присвячує свої пуки. Якби не дружба з Маґнусом та Феліксом, він неодмінно потрапив би до тієї ж касти, що й Франс. Обом наплювати, що не всім цікаве їхнє хобі.

— Хочеш сказати, ніби стовбичиш після уроків під школою не заради Бйорна Інґе, а… заради Фелікса?

Юганна промовчала.

Я вже злякалася, чи не надто далеко зайшла в своїх розпитуваннях, і розпачливо заходилася шукати, що б такого дотепного ляпнути. Та не встигла, бо Юганна виклала всі карти на стіл.

— Чесно кажучи, і сама не знаю, — сказала вона. — Але мені здається, що Тея надокучила Феліксові до чортиків. Учора, коли я так і не змогла спекатися Бйорна Інґе, почула від нього, що всі без винятку у «Фьокк Йостіні» вважають свою вокалістку справжньою катастрофою.

Від несподіванки я ледь не з’їхала в канаву.

Велосипедне колесо хапнуло гравій на узбіччі, в очах замерехтіло. Та, на щастя, я встигла вирівняти кермо й втрималася у сідлі.

— А чому тоді запросили? Вони ж, напевно, чули, що вона не вміє співати!

— Звичайно, чули. Усі чули… Однак Бйорн Інґе зумів переконати Маґнуса й Фелікса, що Х-фактор у ній просто зашкалює, ніхто й не зважатиме на спів. Та вже після першої репетиції хлопці збагнули — співає Тея, як недорізаний півень. Навіть Бйорн Інґе, який набагааато більше закоханий у неї, ніж Фелікс та всі хлопці сьомих класів, разом узяті. Саме тому Маґнус і запропонував ввести в номер балет. Може, тоді журі пропустить повз вуха її вереск.

Отже, хитрий вихід зі ситуації запропонував Маґнус, не Тея. Можна було здогадатися! Їй на таке не вистачило б клепки…

— Може, вихляння дупами і Феліксові замакітрить голову, і він теж не помітить, що Теї слон обидва вуха відтоптав? — мовила я. — І він вже не сердитиметься на неї?

— Гм, я теж про це думала, — хмикнула Юганна. — Я знаю, вона вродлива й найкрутіша дівчина в сьомих і таке інше, але ж вона тільки те й робить, що гаркає і поштуркується ним. Хто таке довго витримає? Хай би яка там була любов!

Я не мала, що заперечити.

Але й уявити не могла, що Фелікс міг би з нею порвати. Бо вона таки… Тея. І вже точно не могла б уявити її гнів після того. Хто гадає, що Тея лютувала, коли викрикнула мені в обличчя «OMG!!!!!», той не бачив її сварки з Рідваном з 7-Б!

Після тривалих — довгими місяцями — кружлянь і намагань зблизитися, перед самими літніми канікулами Рідвана таки допустили до вищої касти. Мабуть, він вважав, що за весь той час засвоїв правила співіснування серед крутеликів, але не минуло й кількох днів, як Тея зчепилася з ним. Вона оскаженіла, хоча Рідван лише запитав про щось спочатку Ширін, а вже потім — її. Тільки тому, що Рідван зустрічався з Теєю, доки вона його не прогнала, а лишень потім із Ширін, йому дозволено було залишитися.

Годі навіть уявити, як повелась би Тея, якби її саму прогнали з гурту. Її просто перековбасило б!

Раптом я помітила, що бензозаправка залишилася позаду, ось уже й моя вулиця. Ми так захопилися неймовірно цікавою розмовою, що й забули, для чого, власне, умовилися повертатися разом додому.

— Он там я живу, — мовила я. — А там — Фелікс.

— Класно!

— Я хотіла дещо…

Мені стиснуло горло.

Я не знала, як сказати, що погодилася на участь у двох виступах на конкурсі, і запитати Юганну, чи не захотіла б вона приєднатися до нас із Нільсом.

— Але це може зачекати, — пробелькотіла я. — Не біда, якщо…

— Я можу тебе ще трохи провести, якщо хочеш!

Моя рука зісковзнула з керма й зачепила дзвоник.

— Що? Хочеш сказати… хочеш зайти до мене додому?

Юганна, назагал, не така вже й погана. Вона не з тих, хто цькує мене чи Нільса за те, що він зі мною товаришує. Але я зроду такого не сподівалася. Що вона напроситься до мене в гості…

— Мама й тато працюють сьогодні допізна, — сказала Юганна. — До восьмої вечора мене ніхто вдома не чекає. До того ж я бачила, як мама зранку ставила для мене в мікрохвильовку манну кашу. Вона завжди забуває, що я терпіти не можу манку…

Ми завернули на мою вулицю.

— А в нас на вечерю млинці, — сказала я. — Ми завжди по вівторках смажимо млинці. На тебе теж вистачить. Якщо ти, звісно, захочеш… Ніхто тебе не змушуватиме їсти млинці.

Ми заїхали на подвір’я, поставили велосипеди.

Серце моє крутнуло подвійне сальто.

Коли ми увійшли до помешкання, млинці пахли на всю хату.

Бридка, слизька гадина

— Ось сама послухаєш її!

Ми з Юганною саме скидали черевики, коли почули з кухні голос тітки Муни.

— Обіцяю, ти своїм вухам не повіриш!

— Та я ж не проти, — боронилася мама. Зашкварчала сковорідка, коли вона перевертала млинці.

— Мені просто не дає спокою думка, чим вона ризикує, — вела далі мама. — Анне Беа все ж трохи неповносправна від народження, і це робить її вразливішою до насмішок. Діти бувають такими жорстокими, Муно! Я чула, як дехто з однокласників її прозиває, і це так страшно… Ох, мені сльози застилають очі, як згадаю…

Я аж заціпеніла, стоячи в коридорі з шоломом в руках.

Мама щойно назвала мене неповносправною!

І Юганна це чула!

— А вона розповідала тобі про те, що трапилося минулого тижня? — запитала тітка Муна.

— Ні, а що?

— Саме тому вона й повинна виступати на конкурсі! Оті гламурні дівахи з її класу постійно цькують і принижують малу, а минулого тижня Анне Беа зуміла дати їм відсіч!

— Справді?

— Так! І уявляєш реакцію дівах? Отож аби уникнути ще більших глузувань, я подумала, що варто їх поставити на місце. Показати їм, що Анне Беа теж на щось здатна! Звісно, вона трохи ризикує, це ж випробування — опинитися перед сотнею чи й більше глядачів. Але погляньмо з іншого боку: уяви, як підвищиться її самооцінка! Робити те, до чого вона має талант. Бо дівчинка таки має талант, вона співає! Дівахам позаціплює, коли мала розтулить рота. А хлопчик, який їй подобається, Маґнус, собі замислиться: «О, Анне Беа — це та дівчинка, з якою треба ближче запізнатися!» Уб’ємо відразу двох зайців!

Я осіла на ослінчик в коридорі.

Тітка Муна щойно викрила мою таємницю, що мені подобається Маґнус!

І Юганна це чула!

Ота млість уранці, перед школою, ніщо в порівнянні з бридкою, слизькою гадиною, яка ось підповзала з нутрощів до горла. Першою думкою було випровадити Юганну з дому, але я не могла. Сама ж запросила її на млинці, та й треба було залагодити непорозуміння зі своєю подвійною участю в конкурсі. І, попри все, мені хотілося, щоб вона залишилася.

Але як провести її до своєї кімнати? Треба ж перейти спершу кухню.

Мама з тіткою Муною почнуть голосно сміятися і ляскати себе по стегнах. Завжди так роблять, коли хочуть вдати, ніби нічого особливого не сталося. Одне можу сказати: побачивши таке зо два рази, уже ніколи не захочеться бачити ще.

— Гаразд, — озвалася мама. — Маєш рацію лише в одному! Анне Беа таки вміє співати! Не можу сказати, що не хвилюватимусь, коли вона постане перед повною залою, але…

— Отже, покладаєшся на мене? — запитала тітка Муна.

— Цього я не казала. Але трохи шкода відступати тепер… Та й Нільс буде поруч, а на нього таки можна покластися.

— Той хлопчина — просто знахідка. Цікаво, чи Анне Беа здогадується, як їй з ним пощастило. Якби мені такий трапився першого дня у школі, я трималась би за нього решту життя… Егм, Крістоффере, ти намалював картинку для тітки Муни? Хто це тут? Дай-но я вгадаю… Мабуть, Капітан Шаблезуб, так?

— То ви з Нільсом братимете участь в Конкурсі талантів?

Мої очі забігали і зустрілися з поглядом Юганни.

— Чому ти не сказала про це вранці? — прошепотіла вона. — Коли я питала, чи заспівала б ти зі мною?

— Я забула, — вихопилось мені мимоволі. — Я так… так зраділа, що ти звернулася до мене…

Я судомно ковтала, намагаючись заковтнути назад у шлунок слизьку зміюку, та вона перла в горло напролом.

— Але ти не можеш співати зі мною, якщо вже співатимеш з Нільсом. Це проти правил.

— Я знаю… Вибач! Я не хотіла тебе образити. Просто… вибач!

Гадина вже вистромила голову з мого рота.

— То що тепер робитимемо? — запитала Юганна.

Я скосувала на неї примружений погляд.

Вона не мала наміру знову взуватися. І на ображену не надто скидалася. Навіть куртку почала знімати.

Я втретє за день вхопилася за шанс.

— Я зрозумію, якщо ти відмовишся, — промимрила я. — Т-та, якщо захочеш, можеш виступити на конкурсі разом з нами. Було б класно мати скрипку на додаток до вокалу, синтезатора й Бріттані.

— Бріттані? Ота новенька в моєму класі? Вона теж з вами?

— Приєдналася вчора. На тамтамі. Ой… на тамбурині!

— Але мама не дозволяє мені грати з другосортними аматорами…

До такого повороту я була готова, тому зреагувала блискавично.

— За це можеш не хвилюватися. Нільс майже профі, а Бріттані лише підтримуватиме ритм.

Юганна замислено совгала замочок на куртці.

— Ми матимемо репетицію о шостій вечора, тут, у нашому підвалі, — вела я далі. — Тому й моя тітка прийшла. Іноді їй перевертається у голові, вона ниє без кінця і говорить якісь дурнуваті речі, які купи не тримаються зовсім! Але загалом вона класна! Допомагає нам із читанням нот й аранжуванням, бо має чудовий слух, диригує юнацьким хором і добре тямить у таких речах.

Я перевела подих.

Я так швидко торохтіла, аж захекалася.

— То я могла би… — почала Юганна. — Я маю при собі скрипку, тож… Якщо ви вже так чи інак матимете репетицію… Якщо ви не проти…

Я — не Нільс.

Мене не дратують люди, які не докінчують речення і говорять по півслова.

— Звичайно! — усміхнулась я.

Юганна зняла куртку й повісила на вішак.

— Окей, — Юганна теж усміхнулася. — Окей, я з вами.

За дві секунди бридка, слизька гадина заповзла назад у нутрощі й заховалася.

Take it away!

— Раз! І два! І раз-два-три-чотири!

Нільс ударив по клавішах.

Його пальці літали туди й сюди клавіатурою, він нависав над синтезатором і метляв головою.

Така манера гри збереглася у нього ще здавна, відколи він дев’ятирічним почав брати уроки музики в Йоґґе. Нільс перевтілюється за синтезатором. Тоді він — кровожерний вікінг, готовий порубати слухачів музикою, наче сокирою. Але настрій від його гри суттєво поліпшується.

Тітка Муна називає Нільса «заводієм». Таким він і є.

— Нумо, Нільсе! — вигукувала вона й плескала в долоні. — Містере Піаномен!

Я взяла до рук мікрофон.

Скоро моя черга.

Я глибоко вдихнула й почала подумки вести зворотний відлік секунд:

І п’ять. І чотири. І три-два-один… і…

— Waaaaaait!

Я опустила мікрофон.

Ну, що знову?!

— Sorry! — вигукнула Бріттані. — Коли мені вступати?

— Після Анне Беа, — сказала тітка Муна. — Зачекай, доки вона проспіває першу строфу, а тоді вступай!

Я чула з її голосу, що вона вже дратується.

— Отже! Спочатку! Раз! І два! І раз-два-…

— Excuse mе! — знову урвала тітку Муну Бріттані. — Ви впевнені, що мені не треба вступати одночасно з Анне Беа? Мені все ж здається, що це makes more sense!

Вона вимахувала тамбурином перед самим моїм носом. Двадцятилітній запах поту з тітчиних долонь усе ще міцно тримався бубна.

— Ти вступаєш після Анне Беа!

Тітка Муна, напевно, закотила очі або ще якусь міну скорчила, бо я чула, як захихотіли позад мене Нільс та Юганна.

— Спочатку! — скомандувала вона. — Раз! І раз-два-три-…

— Стоооооп!

Цього разу репетував Нільс.

— Корч схопив пальці!

Я важко зітхнула. Бойовий дух у підвалі або швидко прокисне, або зійде на пшик.

На щастя, тітка Муна була профі в своїй справі.

— Зробимо коротку перерву, — сказала вона. — Принесу собі філіжанку кави, а ви перепочиньте. За десять хвилин почнемо…

Нільс, Юганна, Бріттані та я знеможено попадали на стільці.


Упродовж тижня ми майже щовечора приходили на репетиції. Не все ще вдавалося, але тітка Муна підбадьорювала, мовляв, з дня на день стає ліпше, й наша пісня ось-ось набуде досконалого звучання. Я сподівалася, що так і буде. До Конкурсу талантів залишалося два дні.

Зі скрипкою пісня зазвучала особливо. Юганна наче не шкодувала, що приєдналася до нас. І Бріттані — теж. Навіть навпаки. Майже кожного дня обидві приходили після школи на репетицію. Ласували маминими млинцями, спеціальною яєшнею-очком від тата й коржиками від бабусі, а коли на столі з’являлися тако тітки Муни, напихали до рота по три «шкаралупки» нараз і були одностайними в думці, що ще ніколи не зустрічали родини, де так добре годують.

Наша участь у Конкурсі талантів досі залишалася таємницею. Я і Нільс домовилися з дівчатками нікому нічого не казати в школі. Тея — той тип, що всюди підозрює підступ. Вона запросто може додати два плюс два, якщо надто часто будемо шушукатися на перервах. Тому ми поводилися як завжди. Юганна спілкувалася у своєму звичному колі, а Бріттані вдавала, ніби нас не помічає.

Відколи я стала на лінію вогню, жодного разу не розмовляла з Маґнусом. З Теєю, Ронею та Ширін — теж. Щоправда, вони кілька разів обзивали мене бісовим лузером, двічі підставляли ніжку в дівчачому туалеті й качалися від дикого реготу, коли я зашпорталася за свій наплічник. Тож якась форма комунікації все ж була. Але вони настільки зосередилися на своїй майбутній перемозі в конкурсі, що згрубша начхати хотіли на нас із Нільсом і віддавали перевагу танцям та безконечним розмовам про те, у чому вони вийдуть на сцену. Таке нам підходило якнайкраще.

— Окей, перерва скінчилася!

Тітка Муна збігла вниз сходами, а за нею хвостиком — Крістоффер.

— Сядь собі на канапі, Крістоффере, — звеліла вона. — Ти будеш нам за публіку.

Крістоффер згріб на середину канапи всі подушки, видряпався на складену піраміду і ще трохи помостився, вибираючи найзручніше положення.

— Усі готові? — запитала тітка Муна.

— Так, — кивнув Нільс з-поза синтезатора, вимахуючи в повітрі відстовбурченими пальцями.

— Так, — кивнула Юганна, приставляючи скрипку до підборіддя.

— Так, — кивнула я, беручи мікрофон.

— Wait! — змахнула тамбурином Бріттані.

— Ти вступаєш після Анне Беа, — з притиском сказала тітка Муна. — Крістоффере, готовий?

Малюк зняв піратський капелюх, обережно поклав його на стіл і поважно кивнув з верхівки подушкової гори.

— Гаразд, починаємо! — вигукнула тітка Муна. — Раз! І два! І раз-два-три! Таке it away, Нільсе!

«Витрішки»

День конкурсу не міг розпочатися гірше.

Я не лише прокинулася з серйозним розладом шлунка, нервовою трясучкою та мандражем перед виступом. Не лише Маґнус обігнав мене на шкільному ґанку, навіть не глянувши в мій бік. Не лише Тея обізвала мене сліпотою й альбіноскою, коли я врізалася у парту Надіфа на великій перерві. За чотири години до початку конкурсу я ледь не облисіла!

Усе почалося з того, що Тея відчинила вікно на уроці домоведення й зарепетувала:

— АНУ, ГАЗОНИ, ЩОБ УСІ ПОЧУЛИ!

Марі ледь не впустила додолу яблучний пиріг, Надіф порізав палець, а Нільс сіпнувся і обсипав цукром увесь стіл.

Тільки я навіть не здригнулася. Я ще раніше почула гуркіт мопеда, котрий в’їхав на шкільне подвір’я за мить до того, як Тея розчахнула вікно. Я знала, що буде далі.

На подвір’я заїхав ПеКа.

ПеКа заміняє на уроках суспільствознавства Буділь, коли та має забагато проблем зі своєю травмованою шиєю. Ті, що в цьому тямлять, вважають його найкрутішим учителем у школі. Насправді його звуть Пер Крістіан, він має сині очі й майже таке біле волосся, як я. Різниця лише в тому, що він його вибілює навмисне. А ще він має чорно-жовтий мопед, на якому з ПеКа хоче прокататися більшість дівчат сьомих, восьмих, дев’ятих і десятих класів.

— ДАВАЙ, ПЕКААА! — верещала з вікна Тея. — ЩЕ ОДНЕ КОЛО!!!

Іноді я їй трохи заздрю. Хоч ПеКа щонайменше двадцять, Тея щиро вірить, що він у шаленому захваті від її викриків. Ото талант! Не боятися видатися смішною…

Мама каже, що я повинна навчитися ігнорувати думку інших про себе. Але це не так легко. До того ж коли Тея каже, що їй наплювати, що про неї думають інші, поваги до неї це не додає.

Називаючи мене бісовим лузером або Нільса дідьчим гомиком, або Ільву-Мерете товстулею, вона обов’язково додає щось на кшталт: «Соррі, дурню/дурепо! Але я завжди кажу, як воно є. Якщо правда вуха ріже, то це твоя проблема, не моя! Я не зі зла, і мені начхати, що ти про мене думаєш! Я така, як є, і впевнена в своїх словах на сто десять відсотків!!!» І йде собі, а я, Нільс та Ільва-Мерете залишаємося зі своїми проблемами.

Тому я маю деякий сумнів, чи варто цього вчитися. Маю на увазі, ігнорувати ставлення до себе решти людей. Це ніби вибачати їм зухвальство й приниження.

БРУУУУУУМ!

БРУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ!

БРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРУУУУУУУУУУ-

УУУУУУУУУУМ!

Мопед газував на підвищених обертах, шалений гуркіт уривався до класу. ПеКа зазвичай виконує прохання дівах-гламурниць. Коли він чергує у школі на перервах, то, правду кажучи, більше демонструє своє татуювання на руці, аніж пильнує за порядком.

— ПЕКА! ПЕКА! ПЕКА!

До Теї приєдналися Роня та Ширін. Вони верещали, як недорізані, коли ПеКа проїжджав під вікном.

— Досить уже, дівчатка! — озвався Бендік. — Повертайтеся до роботи!

Бендік — наш учитель кулінарії та здорового харчування, наймолодший у школі після ПеКа. Але це зовсім не означає, що він займає високе місце в рейтингу улюблених вчителів. Я навіть уявити собі не можу його на мопеді. Бендік носить окуляри, має тонкі, довгі пальці й носить торбинку замість наплічника.

— Нумо, дівчатка, — упрошував він. — Бйорн Інґе, звісно, суперкрутий у яблучних пирогах, але чому він має гарувати сам!

Я і Марі аж приснули сміхом.

Якщо хтось не вміє готувати яблучний пиріг, то це, власне, Бйорн Інґе. Він навіть окріп зготувати не може! Ми раді просто до чортиків, що він не в одній з нами групі.

— Ви чуєте, що я сказав?! — підвищив голос Бендік. — Повертайтеся до столу!

— Ми тільки подивимося на ще одне коло ПеКа! — відповіла Тея.

— Ні, доста витріщатися! — наполягав Бендік. — Докінчуйте ваші пироги!

Тея пропустила його слова повз вуха й натомість ще більше вихилилася з вікна.

— ПЕКАААА! — волала вона. — ЩЕ ОДНЕ КОЛО!!!

— Відійдіть від вікна! Негайно!!! Інакше напишу кляузу батькам усіх трьох!

Тея вхопилася за Роню і Ширін, щоб не випасти назовні від несподіванки. Бендік ніколи не підвищував голос.

— Цииить! Навіщо так нервувати! — закотила очі Тея.

— УЖЕ! МИТТЮ!

Бендік стояв перед Теєю, окуляри тремтіли на носі.

— Та я ж тільки…

— НЕ-ГАЙ-НО!

То стало останньою краплею. Тея ступила крок до Бендіка й уп’ялася в нього поглядом. Коли якийсь вчитель підходить до неї впритул і лає, Тея нейтралізує його «витрішками» — незмигно дивиться просто в вічі.

Одну секунду.

Дві секунди.

Я відчула, як розхвилювалася за Бендіка. Він ще ніколи не брав участі у «витрішках». Принаймні з Теєю. А вона профі! Неймовірно, скільки вчителів програвало їй у цій грі. Буділь, наприклад. Вона ніколи не мала жодного шансу перемогти Тею.

Шість секунд.

Сім.

Вісім.

Тея струснула плечима і кахикнула.

Єссс! Я подумки всміхнулася. Ознаки програшу вже видимі. Коли Тея кидає виклик Оддові на математиці, то завжди кахикає на восьмій секунді. А він один з небагатьох, хто завжди виграє.

Одинадцять секунд.

Двана…

— Ну добре!!!

Тея відвела погляд.

— Ми повернемося до роботи, якщо це вже аж так вам важливо!!!

Ми з Нільсом перезирнулися, усміхнувшись. Бендік був на шляху до того, щоб ми визнали його улюбленим вчителем, після Одда й Сюнне.

Тея промарширувала повз нас, Роня і Ширін — за нею. Усі троє хапнули по яблуку з нашого столу, а тоді ляснули по долоні Бйорна Інґе за сусіднім столом.

Кожного уроку ми намагаємося помінятися місцем з іншими кулінарними групами, та досі нам не щастило. Хлопці, закохані в Тею, охоче помінялись би, але завжди знаходився хтось, хто був проти. І я добре їх розумію. Кому хочеться працювати поряд із тими, що крадуть з твого столу родзинки, їдять твоє тісто або вилизують миску з-під розтопленого шоколаду, яку ти собі відклав набік, аби згодом поласувати смачненьким на десерт?

— Гаразд, усе готово?

Марі обвела поглядом мене, Надіфа й Нільса.

Ми кивнули.

Марі вилила тісто в форму для випікання, розрівняла його лопаткою. Ми з Надіфом виклали скибочки яблук зверху колами: від великого на краях до найменшого — у центрі пирога. Потім Нільс притрусив яблука корицею і рештками цукру.

Ми відступили на крок, щоб помилуватися результатом, тобто решта відступила, а я, навпаки, нахилилася ближче.

— Найс, — мовила Марі.

— Бомбезно, — сказав Надіф.

— Sweet, — додав Нільс.

Я розуміла, що вони мають на увазі.

Ми — по-справжньому згуртована команда. Кожен із чотирьох особливо вправний у чомусь одному, ніхто не покидає роботи на півдорозі, усі працюють злагоджено.

Якось я чула, як Марі сказала до Ільви-Мерете, що домоведення — найулюбленіший її предмет після матьоми. Певна, це через нашу здруженість у групі. Хоч ми з Нільсом і належимо в класі до нижчої касти, ніж Марі, нема сумніву, що їй подобається готувати страви саме з нами.

— Він такий збіса солодкий!

Тея з хрускотом відкусила за моєю спиною шматок вкраденого в нас яблука.

— Хто?! Бендік??? — здивовано перепитала Роня.

— Ти що, здуріла?! ПеКа!!!

— A-а… Так, він цукерочка!

— Чули, що вчора йому сказала Сюсанна? — озвалася Тея.

— Ні, а що? — хором запитали Роня і Ширін.

— Зупинила його в коридорі перед суспільствознавством і така: «Агов, ПеКа, я була страшенно naughty girl, забула зробити домашнє завдання. Що мені за це буде?»

— Так і сказала?! — вибалушила очі Роня.

— Серйозно? — здивувалася Ширін.

— Це чула купа народу! — запевнила Тея. — Ще й кілька вчителів, і Одд — теж. Одд насунувся на неї животом і такий: «Правду кажучи, Сюсанно, так до вчителя не говорять!» А ПеКа йому: «Не хвилюйтеся, Одде, вона лише пожартувала, правда ж, Сюсанно?» А Сюсанна: «Та ясно!» І Одд пішов собі далі. Але вона не жартувала. Це ясно, як білий день! Вона виклала кілька своїх пікантних фоток на інстаґрамі з підписом «4U ПК»!!! З купою сердечок! А на одній фотці вона нахиляється до камери з такооою усмішечкою!!!

Сюсанна вчиться у десятому класі і є найпопулярнішою дівчиною у середній школі. Вона побожна, ніколи не лається і не глузує з інших… у вічі, зате поза спинами — запросто! Або ж витріщається таким… промовистим поглядом. Найвродливіша, з найрозкішнішим кінським хвостом, Сюсанна співчутливо всміхається, проходячи повз мене. Бідолашна Альбіноска, промовляють її крижані очі. Це ж треба народитися такою потворою…

— Але! — вигукнула Тея. — Я не сумніваюся, ПеКа умить забуде про Сюсанну, коли побачить нас сьогодні ввечері на сцені!

Я скосувала погляд на Нільса.

Його ніздрі затремтіли у відповідь.

Невже?..

Керівництво школи завжди просить суддів Конкурсу талантів зберігати в таємниці свою участь у журі, щоб ніхто не спробував підкупити їх заздалегідь. Та завжди знаходився хтось, хто не зумів утримати рот на замку. Коли Роню позаминулого року обрали в журі від учнів, вона хизувалася й напрошувалася на компліменти кожнісінької перерви ще за тиждень до конкурсу. Була підозра підкупу й торік, коли Турфінн-Чічка опинився на почесному четвертому місці. Але ні він, ні члени журі не змінили свого рішення, хоча Тея й подавала апеляцію.

Марі чудово зрозуміла, про що ми з Нільсом подумали.

— Еге ж, ПеКа буде сьогодні в журі від учителів, — кивнула вона. — Новина просочилася ще вранці.

Ну, усе як завжди!

З ПеКа в журі Тея точно матиме найвищий бал принаймні від одного судді.

— Зате від батьків у журі сидітиме моя мама, — повідомив Надіф.

Він усміхався нам ротом, напханим скибками яблука.

Батьки Надіфа трохи схожі на батьків Юганни. Обоє мають дуже добру роботу, і їх нічого не цікавить, окрім такої ж доброї роботи для своїх дітей у майбутньому. Саме тому Надіф ніколи не прогулює уроки й не глузує з мене. Йому забороняють приходити додому з поганими оцінками, тож на перервах він зубрить і читає, замість слухати теревені Теї.

Я теж взяла кілька скибочок й усміхнулася йому. Сильно сумніваюся, що мама Надіфа поставить високий бал за танці з вихилянням стегнами. Не кажучи вже про пісню з репертуару Ріанни, якою продере всі вуха безголоса кривляка.

Раптом перспектива вечора стала значно світлішою.

— А що з двома іншими членами журі від учнів? — поцікавився Нільс. — Хтось знає, хто вони?

— Кажуть, один з них — Турфінн, — озвалася Марі. — Бачили, як він у суботу купував костюм в супермаркеті. Він завжди виступає в народному строї, костюм може свідчити лише про одне…

Я нашорошила вуха, чи Тея, Роня і Ширін не збовкнуть імені ще одного учнівського судді, але вони, на диво, мовчали, ніби води в рот понабирали. Обернувшись, я збагнула чому. Бендік нависав над їхнім столом: окуляри — на кінчику носа, руки — схрещені на грудях.

— Гайда за мною!

Марі підняла яблучний пиріг і понесла його до духовки позаду нашого столу. Надіф, Нільс та я поставали біля неї рядочком.

— Анне Беа?

Я ступила крок.

Відчиняти й перевіряти готовність духовки — мій обов’язок, потім Марі ставить туди страву. Бо Нільс не дружить із вогнем та високою температурою, а Надіф може випустити з рук форму. Він вправніше прикрашає та відмірює складники, ніж ставить чи виймає страву з духовки. Ось на минулому занятті впустив пиріг на підлогу.

Я присіла й відчинила дверцята. Гаряч бухнула мені в обличчя, огорнула окуляри, немов вогкою ковдрою. Я запхала досередини руку. Приблизно 180 градусів. Я добре відчуваю температуру на дотик. Це один із моїх небагатьох талантів.

— Готово, — мовила я.

А тоді все й сталося.

Сама я не бачила, але Нільс згодом розповів, що все було схоже на ланцюгову реакцію:


1. Бендік проходив повз наш стіл і перечепився за ногу Надіфа.

2. Надіф відсмикнув ногу й мимоволі штовхнув Нільса.

3. Нільс втратив рівновагу й повалився на Марі.

4. Марі бачила, що насувається, і гарячково обирала: рятувати яблучний пиріг чи себе.

5. Марі вибрала пиріг.

6. Пиріг зсунувся боком на стіл тієї ж миті, коли Нільс гупнув носом у Марі.

7. Марі відлетіла до духовки й впала на мене.

8. Я гепнулася на коліна, а Марі заїхала мені ліктем по шиї.

9. Моя голова сіпнулася вперед і опинилася у духовці.

10. Там я і застрягла. Уся моя голова опинилася у розігрітій до 180 градусів печі.


Але не колір мого обличчя змусив усіх у класі витріщатися й морщити носа. Не цього разу.

— Нічого страшного не трапилося! — крикнув Бендік. — Навіть найпрофесійніші кухарі, буває, обпікаються.

Та я бачила його очі, він також спантеличено витріщився на мене, перш ніж затулити долонею носа. Навіть Нільс не витримав, схопився за ніс.

Отоді і я відчула запах.

Від мене страшенно смерділо!

Причина смороду лежала в духовці. Марі й Надіф вийняли її зсередини, затиснувши ніс великим і вказівним пальцями.

Якусь мить я безпорадно дивилася на те, потім знову торкнулася чола. Першого разу не помітила відсутності волосся. Тепер зрозуміла, чому. У моїй долоні лежала почорніла гривка.

— О, та тобі пасує! — зайшлися глумливим сміхом Тея, Роня і Ширін.

— Бракує лише кривавих рубців, образ зомбі готовий! — вигукнула Тея.

— Так, це вже стало останньою краплею! — гримнув Бендік. — Я пишу повідомлення твоїм батькам! Якщо хочеш іще побавитися у «витрішки», випробуй свої здібності на директорові!

Він підійшов до мене.

— Не засмучуйся, Анне Беа! Насправді тобі дуже пощастило. Уяви, що все могло бути значно гірше. Ти могла обпекти личко. Або спалити все волосся. Гривка швидко відросте!

Я розуміла, що Бендік намагається мене розрадити, але його зусилля були марними. До мого виходу на сцену й виступу перед учнями, учителями й батьками п’ятих-сьомих класів залишалося всього лиш чотири години. Гривка за чотири години не відросте!

— Можеш забрати додому цілий пиріг, — втішала мене Марі. — Ти, по суті, сама нарізала всі яблука…

Мені відняло мову.

Я була не просто потворою.

Я була потворою без гривки!

— Усі решта теж не проти, — сказала Марі. — Правда ж, Надіфе?

— Звісно! — погодився той.

— А ти, Нільсе? — повернулася до нього Марі. — Хай би Анне Беа поласувала яблучним пирогом увечері вдома?

— Аннебі… Анне Беа нічим не ласуватиме увечері, — відповів Нільс.

Я підвела голову.

— Вона співатиме на Конкурсі талантів, — широко всміхнувся він. — Можете починати її вітати! Це буде бомбезний виступ!

Я чула, як вражено зойкнула Тея, і ледь крізь землю не запалася.

…Мов бездонний льох

— Анне Беееааа!

Я міцно вмерзла в підлогу.

— Підійди сюди, будь лааааска!

Я озирнулася за Нільсом, але згадала, що він пішов до спортзали разом із мамою, татом, Крістоффером та тіткою Муною. Юганна й Бріттані теж вже були там. Я затрималася, бо хотіла востаннє перевірити свій вигляд.

Першою була думка заховатися у дівчачій роздягальні. Психічна атака зараз ніяк не на часі. Але я знала: Тея вже мене помітила. Інакше не репетувала б на все горло. До початку конкурсу залишалося п’ятнадцять хвилин.

Я рішуче відкашлялася.

Виходу не було.

— Ооооось ти де! — солодким голосом проспівала Тея, коли я вийшла з роздягальні.

Вона стояла перед дверима спортзали, уперши руки в боки й схиливши набік голову. Обабіч неї і трохи позаду в такій самій позі стояли Роня та Ширін. Бракувало хіба Ріанни з мікрофоном.

Тея зміряла мене поглядом.

— Креативне рішення, — фиркнула вона. — Ще скейт би тобі в руки, і справжній хлопчисько!

Я торкнулася голови.

Усе ще не почувалася комфортно з нашим вибором.

Коли я очуняла, після того як зомліла на уроці домоведення, чоло й потилиця так боліли, що Бендік мусив намочити рушник у крижаній воді й обтерти ним мою голову. Це допомогло від болю, але на зовнішній вигляд не вплинуло. Як на мене…

Однак Марі й Ільва-Мерете були іншої думки.

— Достатньо вдягнути ввечері якусь прикольну шапочку, — порадила Марі. — Матимеш дуже крутий вигляд на сцені! Як справжній бомбовий скейтер!

— Ніхто й не помітить, що гривки немає, — кивнула Ільва-Мерете. — Журі точно не зверне увагу!

Варіантів для вибору я однаково не мала. Або шапочка, або обсмалене волосся. І хоч я ніколи не ношу в приміщенні шапок, можете мені повірити — другий варіант був би ще дуркуватіший.

Я натягнула чорну шапку нижче на чоло й ступила крок у бік спортзали. Тея — за мною.

— Я ще з тобою не закінчила! — крикнула вона мені в спину. — Я чула, як Сюнне казала, що ви гратимете щось в англійському стилі?

Я, примружившись, глянула в залу.

Сюнне стояла за дверима й про щось розмовляла з бібліотекарем Яном Еріком. Я відчула легке розчарування. Не думала, що вона з тих, хто розпатякує чужі таємниці. Принаймні не такій знаменитій пліткарці, як Тея.

— Алльо! — не вгавала Тея. — Англійський стиль?

Я не встигла й рота розтулити, як Роня та Ширін бухнули реготом.

— Першої миті мені здалося, ніби ти хочеш випендритися! — сміялася Тея. — Я не знала, що й подумати! Так, ніби той, хто співає в англійському стилі, має хоч якийсь БІСОВИЙ шанс на успіх!

Мені зсудомило живіт.

Саме я запропонувала пісню, яку трохи переробила в такому стилі. Він додає мені потуги, коли почуваюся пригніченою і будь-що хочу повернути собі радість. Нільсові й тітці Муні сподобалося, Юганні й Бріттані — начеб теж. Чула, як вони іноді мугикали мою пісеньку собі під ніс.

А якщо Тея має рацію…

А якщо це справді остання дурість — співати пісню, аранжовану в англійському стилі…

А якщо я сфальшивлю або решта зіб’ються…

А якщо знову повториться історія різдвяного концерту в третьому класі… І тоді all over again!

А в залі — понад сотня глядачів: школярі, батьки й учителі. Сором перед мамою, татом, Крістоффером і тіткою Муною…

Перед…

— До речі, ми й далі зустрічаємося з Маґнусом! — ошкірилася Роня. — І ми є stronger than ever!!!

— Тож навіть не сподівайся, що твоя пісенька заведе хоч когось, окрім тебе! — додала Ширін.

Іноді мені здається, що саме Ширін — найстервозніша з-поміж оцих трьох суперкрутих дівчат. Вона має більше клепки в голові, ніж Тея та Роня разом узяті, і значно гарніша за них, але ніхто не наважується сказати таке вголос, бо Тея, за замовчуванням, є старшою крутелицею, а Роня — її заступницею. Та якщо одного дня Ширін повстане проти них і переможе, у середній школі настане справжнє пекло, незрівнянне з нинішньою ситуацією.

— Агов, дівчатка! — гукнула Тея. — Маємо мало часу, щоб гаяти його тут на якусь лузерку! Треба готуватися до шоу!

Вона війнула русявим кінським хвостом і стягнула на один бік білий светр. Чорна бретелька бюстгальтера в’їлася їй у плече.

— Шкода тебе… Ніколи нікуди не кличуть, — глузливо скривилася Роня. — Ото буде сміху, як альбіноска в чорному гепнеться мармизою на сцену!

Ширін дивилася на мене розширеними очима, погляд — мов бездонний льох.

— Такі, як ти… — мовила вона. — Такі, як ти, навіть не мали би права народжуватися…

З цими словами всі троє розвернулися і помарширували в спортзалу.

А за три секунди по тому почалося. Перший вибух реготу. Потім почувся ще один, далі — ще, зрештою, уся публіка аж заходилася сміхом.

У спортзалі було темно, на столах горіли стеаринові свічки, тож я нічого не бачила. Зате чула. Неважко було здогадатися — сміялися з мене. У коридорі стояла тільки я. Просто під люстрою, яка осявала мене. Усі в залі могли бачити, як я мружуся, обертаю очима і ось-ось помру.

Ще ніколи мені не було так боляче всередині, як тієї миті. Це багато про що каже, бо я вже стільки зазнала болю, що й з ліку збилася.

Усе в мені наче обвалилося. Серце, легені, нирки, шлунок, кістки — геть усе. І хоч нестерпно боляче вдихнути повітря, бо легені мов склеїлися докупи, було б значно гірше, якби всі органи, зірвавшись зі своїх місць, зіткнулися на шаленій швидкості між собою.

Як того дня, коли Маґнус заговорив до мене на шкільному ґанку й усміхнувся, я забула про все лихе, так тепер забула все хороше. На що я, власне, сподівалася? Що достатньо буде заспівати, і всі відразу вважатимуть мене нормальною? А Маґнус побачить, що я нічим не гірша за Роню? Якою ж дурною треба вродитися!

Нізащо в світі не вийду на ту сцену!

Нізащо в світі!!!

— Досить веселощів, друзі!

То був бібліотекар, Ян Ерік. Він став на дверях, спиною до мене.

— ПРИДУРКИ НАБИТІ! — почувся десь з-поза його спини голос. — Ніколи не бачили, як люди шпортаються???

Аж тепер до мене дійшло, що сталося.

Сміялися в залі не з мене.

Не з мене!

Я підійшла до дверей, зазирнула в залу і побачила їх…

Тея лежала на підлозі, а під нею — Роня та Ширін. Як вони не борсалися, як не шарпали одна одну, але вивільнитися не могли: Теїна гумка для волосся міцно зачепилася за сережку Роні, а пряжка на паску Ширін застрягла під бретелькою бюстгальтера Теї. Вони навіть підвестися з підлоги не могли!

— ДОСИТЬ ІРЖАТИ! — верещала Тея.

— Це вже чистий моббінґ, справжнє цькування, Яне Еріку! — репетувала Роня.

— Дідько, як можна бути такими дітваками! — кричала Ширін.

Щось було в обзиванні своїх насмішників «придурками набитими», що нітрохи не змусило Яна Еріка перейнятися їхньою трагедією. Він навіть не глянув у їхній бік, зате обернувся до мене.

— Анне Беа? Все гаразд?

Не можу сказати, що я затята книжкова мишка, але ми з Нільсом часто жуємо свої канапки в бібліотеці. Ян Ерік майже завжди підходить до нас — просто поговорити або порадити якусь книжку. Тому я маю відчуття, ніби знаю його дуже добре. Ліпше, ніж інші однокласники чи навіть багато хто з учителів.

— Усе добре, — хрипко запевнила я.

— Справді?

Ян Ерік завжди каже, що в нього, у бібліотеці, ми знайшли прихисток. Якось розповів нам, як його дражнили в школі і як він ховався у шкільній бібліотеці, коли однокласники допікали до печінок.

Я кивнула.

— Гаразд! Та якщо Тея з подружками ображатимуть, ти одразу скажеш мені, добре? Ми не допустимо цькування. У кожному разі, не сьогодні ввечері. Бо я так хочу почути your song, що вже дочекатися не можу.

Я примружено глянула на Яна Еріка.

А він мені підморгнув.

— Сюнне сказала мені по секрету, — прошепотів він. — Знає, що ми з тобою друзі…

То ось звідки Тея довідалася про мою пісню. Ні, Сюнне не розпатякала Теї нашу таємницю. Це Тея підслухала її розмову з Яном Еріком.

Я зазирнула в спортзалу.

— Нільса шукаєш? — запитав Ян Ерік. — Онде з іншими дітьми стоїть під сценою. Уже віддихуються, я думав, вони помруть від сміху. Я і сам ледь не розсміявся, коли Тея & Со. зарили носами в підлогу. Але ж я дорослий, мусив стримуватися.

Тепер і я їх побачила.

За п’ять метрів від нас, опершись на сцену, весело реготали… один-два-три… дев’ятеро школярів.

Троє з них убрані в чорне. Одна постать худорлява й невисока, друга — вища, зі скрипкою і довгим білявим волоссям, а третя — ще вища, з тамбурином. Поряд стояв хлопчина з калатальцями й дві дівчинки в майже однакових сукенках. Одна підстрижена «під шапочку», друга — з кучерями й перебинтованою правою рукою. Віддалік — хлопець в окулярах а ля Гаррі Поттер і ще один, який затуляв рукою півобличчя. А ще далі, під самим динаміком, сиділа в інвалідному візку дівчина, гопала й підстрибувала, ніби… ніби… її за мотузочки смикали.

Я відчула, як мої губи дедалі більше розтягуються у широкій усмішці.

Крім мами, тата, Крістоффера й тітки Муни, ще дев’ятеро в цій залі не засвистуватимуть мене: Нільс, Юганна, Бріттані, Надіф, Марі, Ільва-Мерете, Франс, Бірк і Селіна. Десять-одинадцять-дванадцять… разом — п’ятнадцять, з Сюнне та Яном Еріком!

— То що, заходимо?

Ян Ерік подав мені лікоть.

Я взяла його під руку.

— Перш ніж увійдемо, дозволь сказати тобі комплімент: маєш сьогодні неперевершений вигляд, юна дамо!

Я провела долонею по сукенці. Її подарувала мені тітка Муна на дванадцять років. Вона чорна, сягає колін, має по боках кишені й сидить на мені, мов влита. Тітка знає, що я люблю чорний колір, але ходити до школи в чорному не можу, щоб не вирізнятися з-поміж решти ще більше.

Сьогодні інший випадок. Сьогодні саме час вирізнитися якнайяскравіше!

Нізащо в світі Теї не перемогти у конкурсі своїм убогим блеянням.

Нізащо в світі!

— Готова? — запитав Ян Ерік.

Я ще раз кинула оком на свої моднячі черевики-мартенси — чи не розв’язалися шнурівки, помацала, чи добре сидить шапочка.

— Готова!

Хай тепер Тея начувається! І Роня! І Ширін! І всі суперкруті зарази разом з ними!

Сьогодні я прийму виклик і покладу всіх наповал!!!

Готові?

— Що ж, друзі, до початку шоу залишилися лічені хвилини!

Одд вийшов із мікрофоном на сцену.

Він замінив свої вельветові штани на парадні чорні, але так само підтягнув їх попід самі пахви. За пасок заправив білу сорочку, на шиї теліпалась ясно-блакитна краватка.

Одд приклав долоню дашком до очей і примружено глянув у залу.

— Який аншлаг! — вигукнув він. — Це справжній рекорд за п’ять років існування Конкурсу талантів!

Одд не іронізував. Спортзала була переповнена вщерть. Школярі, учителі й родичі артистів тісно сиділи за столиками, розставленими посередині, і щільно тулилися на лавках під «шведською стінкою». На підлозі перед сценою теж не було вільного місця. Там поміж іншими сиділи Тея, Роня та Ширін разом з Маґнусом, Феліксом, Бйорном Інґе й рештою з вищої касти сьомих класів.

Стояла тільки я. Коли ми з Яном Еріком урочистою ходою увійшли до зали, усі сидячі місця вже були зайняті. Тож ми проштовхалися наперед і теж стали під «шведською стінкою». Я опинилася найближче до сцени й могла бачити, що там відбувається. Далі — Нільс, Юганна, Бріттані, Марі, Селіна, Ян Ерік та Сюнне. Над нами нависали Франс та Бірк, які видряпалися до половини «стінки». Їм усе було видно, як на долоні.

— Перш ніж запросити сюди перших виконавців, дозвольте відрекомендувати вам цьогорічне журі! — вигукнув Одд у мікрофон.

Він підійшов до краю сцени й глянув поверх свого пуза вниз. Під сценою стояв довгий стіл. За ним спиною до глядацької зали сиділи четверо суддів.

— Почнемо з судді від учительського колективу, — сказав Одд. — Ліворуч — наш молодий, закоханий у швидку їзду викладач суспільствознавства на тимчасовій вакансії ПеКа Ларсен!

ПеКа крутнувся на стільці, обернувся до зали й кивнув.

Я чула, як одразу за його спиною захоплено заулюлюкали Тея, Роня та Ширін.

— Від батьків маємо цьогоріч маму одного з найстаранніших учнів школи, Надіфа Ахтара, — вів далі Одд. — Я не здивуюся, якщо одного дня він стане юристом, як і вона. Садія Ахтар! Ваші гучні оплески для неї!

Глядачі заплескали. Мама Надіфа обернулася й усміхнулася.

— І нарешті: двоє наших шановних учнівських суддів! Хлопець навпроти мене вчиться у 7-Б, грає на всіх можливих інструментах, автор торішньої зворушливої версії пісні Леді Ґаґи «Рокеrfасе», яку він зіграв на губній гармоніці. Я кажу, звісно, про Турфінна Снортебю Вікінґстада!

Турфінн підвівся і низько вклонився публіці. Він був одягнений у блакитно-білий смугастий костюм з жовтим у червону крапинку метеликом на шиї. Важко повірити, однак у народному строї він мав гарніший вигляд.

— Другий і останній член журі від учнівського колективу — теж семикласниця.

Я сильно примружилася, щоб роздивитися, хто це.

Я бачила тільки її потилицю, але цього вже було достатньо. Ніхто з дівчат у 7-А не має чорного волосся, підстриженого на рівні шиї. Мабуть, із 7-Б.

— Вона, як ви скоро побачите, трохи маскується, — інтригував Одд. — Ця дівчинка має величезний талант до малювання.

Я не вірила своїм вухам.

Під цей опис підходила лише…

— Ільва-Мерете Мьоллер!

Дівчина за столом журі підвелася і зірвала з голови чорну перуку. І… бандаж із правої руки.

Зала ахнула.

Сім хвилин тому Ільва-Мерете сказала, що їй треба в туалет. Я пропустила повз увагу її довгу відсутність. Подумала, може, вона зайняла собі в залі гарніше місце. Не помітила навіть, як сідає до столу журі. Та й не дивно. Вона ж була в перуці!

— Ільво-Мерете! — звернувся до неї Одд. — Ти вирішила прийти сьогодні в маскараді. Можеш пояснити, чому?

Одд нахилився, простягнув їй мікрофон.

— Можу, — весело сказала Ільва-Мерете. — Усі кажуть, що це неможливо, а я хотіла довести, що зберегти до останньої миті в таємниці кандидатури членів журі конкурсу цілком реально.

— Справді? Реально?

— Запитайте мою найближчу подружку Марі. Я майже певна, що навіть вона нічого не запідозрила.

Одд випростався.

— Що скажеш, Марі? Де ти сидиш? Ага, онде… Чи закрадалась тобі коли-небудь підозра, що Ільва-Мерете буде суддею цьогорічного Конкурсу талантів?

Усі повернули голови в бік Марі.

— Н-н-ні, — затинаючись відповіла Марі. — Це так несподівано…

Я ні на мить не засумнівалася, що вона каже правду. Марі мала такий самий розгублений вигляд, як і ми всі.

Але вона була й приємно вражена. Я — теж. Ільва-Мерете зуміла не тільки втримати рот на замку, але й, не викликаючи підозр, уникнути танцюльок у балеті Теї. Якби вона просто відмовилася, усі відразу здогадались би, що її запросили в журі. Вивихнута рука — досконале алібі. Надто для Ільви-Мерете, яка зовсім не вміє брехати.

Якщо тільки не…

Мені пригадалися неймовірні любовні історії, які вона останнім часом розповідала. Невже вигадувала… умисне? Щоб відвернути увагу від своєї руки, конкурсу й відмови танцювати? Невже то був тактичний хід? Невже добровільно дозволила Теї кепкувати з себе, лиш би зберегти свою таємницю?

Я глянула в бік суддівського столу.

І відчула величезну повагу до Ільви-Мерете.

— Ось ми таки й довели, — мовив Одд. — Зберегти до останньої миті в таємниці кандидатури суддів у Конкурсі талантів — можливо! Отож інформація для роздумів майбутнім суддям у наступному році!

Ільва-Мерете поправила морквяно-руді кучері й сіла на місце — готова до своїх суддівських обов’язків.

Я перехопила погляди Нільса й Юганни.

Вони всміхнулися.

З Ільвою-Мерете в журі оцінки в конкурсі мали шанси стати виваженішими, ніж можна було сподіватися. ПеКа, звісно, підсуджуватиме танцювальному шоу Теї, але ми мали надію, що Надіфова мама на нашому боці. У кожному разі, Надіф попросив її дати нам якнайбільше балів. Попри власну участь у змаганнях.

Певності, що Ільва-Мерете захоче виявити нам поблажливість, ми не мали, та все ж я більше довіряла їй, ніж Турфіннові. Хоч Тея і була зла, мов фурія, на Турфінна, коли той переміг її на конкурсі торік, усе ж Турфінн належав до хлопців, фаза закоханості яких у Тею тривала доволі довго. Не так довго, як, скажімо, у Бйорна Інґе — до нього Турфінн трохи не дотягував, — але він мріяв стати коханим Теї щонайменше два дні.

— Насамкінець коротко повторимо правила Конкурсу талантів, — оголосив Одд. — Як завжди, учасники почергово виходять на сцену й виконують свої номери. Усі одержали список, хто за ким виступає. Судді таємно занотовують бали. Найнижчий бал — 1, найвищий — 5. Ніхто з учасників не має права дізнатися про свої бали до остаточного оголошення результатів.

Одд ще вище підсмикнув штани, тугіше затягнув пасок, окинув поглядом залу.

— Після виступів усіх учасників журі піде на перерву для підрахунку балів. Найвищий результат — це по п’ять балів від чотирьох членів журі, а отже, двадцять балів. Після перерви оголосимо переможця. Журі назве п’ятьох учасників із найкращими результатами. Хто набере найбільше балів, той переміг!

Двадцять балів!

Ми могли хіба мріяти про таке. Дуже високий підсумковий бал. За п’ять років існування Конкурсу талантів ніхто стільки не набирав. Два брейкери, які перемогли торік, набрали п’ятнадцять, і це був новий рекорд.

— Маєш список, хто за ким виступає? — прошепотіла Юганна.

Я понишпорила в кишені в подолі сукні й простягнула їй складений аркушик.

— Ось! Візьми собі!

Я знала той список напам’ять.

— Ви готові?

Усього було заявлено десять виступів, ми — останні. Одразу перед нами — найголовніший конкурент: Тея у супроводі гурту «Фьокк Йостін» & 7-А Dance Company.

— Ви готові? — Одд знову обвів поглядом усіх присутніх.

— Таааак!!! — гримнула відповідь.

— Не чую! — вигукнув Одд. — Я питав, чи всі готові?

— ТААААААААААААААААААААААААААААА-АК!!!!!

— Оце вже ліпше! Настрій, бачу, бойовий! Тож мені не залишається нічого іншого, як покинути сцену й звільнити місце тим, для кого вона призначена. Та перш ніж чкурнути звідси, передаю мікрофон першому учасникові конкурсу! Його мама запевнила мене, що буде на сто відсотків об’єктивною, хоч і сидить у журі. Ось він! З індійським барабаном табла і мелодією, якої навчився від свого дідуся у квітковій крамниці торгового центру: Надіф Ахтар!

Уся «шведська стінка» вибухнула оплесками, коли усміхнений Надіф вибіг на сцену.

We found love

— А тепер на черзі наступний виконавець! — оголосив Одд і хвацько закинув краватку на плече.

Під восьмим номером виступала дівчинка з 5-А, яка грала на флейті.

Я помітила, як віночок волосся за вухами Одда почав лисніти від поту.

— Насправді ж йдеться не про одного, а про ціле збіговисько виконавців! — вів далі Одд. — Досі виступали самі солісти, але вечір ми завершимо виступами двох гуртів, обидва складаються з учнів сьомих класів. Перший уже стоїть на сцені. Бйорн Інґе Ельдьоен, Фелікс Рьод-Брюун і Маґнус Лієстьоль зорганізували цього літа музичний ансамбль й запросили вокалісткою юну Тею Маґнуссен. Вони гратимуть і співатимуть у супроводі балету, який, так би мовити, покликаний підсилити ефект виступу. Готові, хлопці? Гітари налаштовані, барабанні палички ніхто не забув? Вони ствердно кивають!!! Друзі, вітайте бурхливими оплесками! «Фьокк Йостін» featuring Thea & the 7-А Dance Company!

Моє серце забилося десь аж у горлі, а коли Маґнус та решта гурту підскоком вибігли на сцену, підперло гортань. Я так голосно скрикнула, аж Нільс підскочив.

Тея вихопила з рук Одда мікрофон і заверещала: GIVE ME SOME LOVE!!!!!

Зала теж відповіла захопленим вереском.

— Як вам усім відомо, мене звуть Тея, і я співатиму для вас наступні п’ять хвилин!

Мені мов морозом сипонуло поза спину.

Позад неї закохано либився Бйорн Інґе і, як завжди у присутності Теї, непристойно вигойдував стегнами. Хоч Тея називала його своїм вірним упадальником, вона по черзі зустрічалася з усіма його друзями, тільки не з ним. Однак Бйорн Інґе ніколи не втрачав надії на її прихильність.

— Я не маю часу назвати поіменно всіх танцівниць! — крикнула Тея. — Тому назву лишень найважливіших: Роня Волд і Ширін Амірі!!!

Роня і Ширін — у білих топах та джинсових шортиках — помахали публіці. Решта дівчат позаду були вдягнені так само, усі босі, з волоссям, зав’язаним у кінські хвости, тільки Марі не мала хвоста, бо підстрижена «під шапочку».

— Ми виступимо з моєю улюбленою піснею! — не замовкала Тея. — У ній співається про те, що любов можна віднайти навіть у найбезнадійнішому місці, наприклад, у школі! Присвячую її тобі, Феліксе, mon amour: WE FOUND LOVE від Ріанни!!!!!!

Фелікс ледь встиг підвести голову від гітари, як Бйорн Інґе скомандував:

— Раз-два-три-чотири!

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Дівчата на сцені почали вихилятися у такт ритму.

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Фелікс майстерно зіграв вступ.

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Ось-ось заспіває Тея.

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Вона підняла до рота мікрофон.

Ту-ту-ту…

— JELLEO DAIMENS IN DE LAITH!

О Боже милий!

— EN WIR STENDING SAID BAI SAID!!!!!

Тея запіяла фальцетом вже на yellow, перекрутила diamonds, щонайменше на п’ять тонів вище взяла на light, а коли дійшла до side by side, то викрикувала слова, наче горила, яка прищемила лапу або страждає від кольок у шлунку.

Я бачила, як Маґнус за ударниками звів догори брови, а Фелікс геть втратив запал. Він бренькав на гітарі й відводив очі, тільки б не дивитися на Тею. Але вибору хлопці не мали. Мусили рятувати ситуацію.

І рятували, як могли. Коли Маґнус підняв барабанні палички, а дівчата попіднімали вгору руки, усе кардинально змінилося. Вереск Теї потонув у феєрверку танцювального шоу. Дівчата гоцали сценою, стрибали й виламувалися на всі боки, нагиналися вперед, а іноді наставляли задки до глядацької зали.

Бйорн Інґе задавав ритм на бас-гітарі, Фелікс був значно вправніший, ніж коли на самоті в своїй кімнаті грав мелодії Джастіна Бібера. Що вже й казати про Маґнуса! Маґнус був неймовірний! Його палички літали поміж чотирма малими барабанами, встигали вдарити у великий і пройтися по цимбалах — аж стіни гуділи.

Публіка вигойдувалася під бум-цик-цик, гітарний ритм та метляння кінських хвостів. Ті, що сиділи на підлозі під сценою, попідводилися й почали танцювати, глядачі в залі підспівували й плескали у такт музиці. Без сумніву, це був найдрайвовіший виступ за всі часи. Навіть я забула про несамовитий, писклявий вереск Теї!

— Нам їх не перевершити! — прошепотіла Юганна.

Я не мала, чим її підбадьорити. Язик застряг мені в горлі.

— Хай там як, а нам час посуватися до сцени, — сказав Нільс. — За кілька хвилин наш вихід…

Мені почало викручувати всі кості. Легені й нирки, мов закам’яніли, серце охляло.

Я глянула в бік закутка, праворуч від сцени, де артисти чекали на свій вихід.

— Тітка Муна вже там, — шепнув Нільс. — Зайняла позицію, щойно почався виступ «Фьокк Йостінів».

Нільс теж називав мою тітку тіткою Муною, хоч вона йому й не рідна.

— Окей, — озвалася Бріттані. — Are you guys ready?

Ми відлипли від «шведської стінки», натягнули на руки чорні напульсники. Мама швиденько сплела чотири пари на моє замовлення ще після першої репетиції у підвальчику.

— Break a leg, — усміхнулися Ян Ерік та Сюнне.

Франс і Бірк на «стінці» підняли догори великі пальці, а Селіна замахала нам обома руками.

Я ледве видушила з себе усмішку. Нижня губа так тремтіла, аж здавалося, що вона ось-ось відвалиться і гепне додолу. Рота ліпше було й не розтуляти, бо єдине, на що я спромоглася, було:

— Пі-і-іп! Хриииип! Кахи! Чхи! Кахи! ПІ-І-І-І-І-І-І І-І-І-І-ІП!

Потай від усіх

— Дякуємо «Фьокк Йостіну» & Со.! — вигукнув Одд зі сцени. — Яке шоу!!! Молодці!

Він відкинув ногою дві порожні пляшки з-під води. Одна належала Теї. Вона вилила на себе всю воду, тільки-но закінчила співати. Чорний бюстгальтер просвічував крізь білий топ. Тея викинула догори руки й на повний голос крикнула: «YEEEEEEEEAH!!!!!!!»

— Невдовзі сюди піднімуться наступні учасники, — сказав Одд. — Тільки спершу треба зробити невеличку перестановку на сцені. Ґерд?

Він мило всміхнувся до столу, за яким сиділи вчителі.

Ґерд?

За дві секунди повз мене, Нільса, Юганну, Бріттані й тітку Муну профуркотіла Клешня. Вибігла на сцену, закотила рукави сорочки, оголивши міцні біцепси. Одд засяяв на все обличчя.

Ґерд?!

Уже за мить Маґнус, Одд і Клеш… ой, Ґерд заходилися відсувати ударні інструменти на один край сцени, а Фелікс та Бйорн Інґе перенесли підсилювачі звуку на другий край.

— Що ж, друзі, настав наш зоряний час!

Тітка Муна зібрала нас півколом поперед себе.

— Прийшла вирішальна мить, — мовила вона. — «Операція „Тако“» увійшла в свою останню, завершальну фазу. Пора!

Вона мала контролювати весь виступ, стоячи збоку. Якщо хтось із нас завагається, коли вступати, достатньо буде глянути на тітку Муну, і вона подасть знак.

— Нільсе і Юганно! — напучувала тітка Муна. — Ви досконало володієте своїми інструментами, знаєте, що вам робити, і заправлятимете всім на сцені! Ти також, Бріттані, маєш суперове чуття ритму, не кажучи вже про бойовий дух! Анне Беа, ти знаєш пісню напам’ять без пам’яті, а співаєш, як янгол! Усе буде чудово!

Усі всміхнулися.

Я викашляла з себе якийсь невиразний писк.

— Бракує лише інструментів, — мовила тітка Муна. — Я виставила їх наготові в коморі для м’ячів, одразу за сценою. Нільсе, Одд допоможе тобі підключити синтезатор.

Нільс із дівчатами побігли до комори, я ж залишилася сама. Мною похитувало, ноги дрижали, плечі трусилися. Якщо я раніше й боялася, то це навіть близько було не зрівняти з тим, як я боялася тепер!!!

— Не бійся, Анне Беа, — прошепотіла тітка Муна, мабуть, звернула увагу на моє блідо-зелене обличчя. — Слухай-но сюди! Чула, що я щойно казала? Отож забудь про це! Усе не буде чудово!

Я ледь не виблювала на її черевики.

— Усе буде з біса, до чортиків, несамовито класно! Ти сьогодні не лише переможеш, а залишиш із носом і Тею, і решту учасників! Бо співаєш просто фантастично! Фантастично, чуєш мене? І даю слово честі, що кажу так не тому, що я твоя рідна тітка!

З мого горла вирвалося лише булькання.

Що з того, що я фантастично співаю?

Я ж втратила голос!

— Ну ось, сцена прибрана! — оголосив Одд. — Та це заввиграшки, коли до справи береться колишній чемпіон Норвегії з метання ядра, а нині — член нашого вчительського штабу!

Він заплескав у долоні, проводжаючи Клеш… Ґерд зі сцени.

Вона недбалим порухом стягнула донизу закочені рукави.

— Та перш ніж я покличу сюди наших останніх артистів, попрошу вас зробити дещо трохи ненормальне, — мовив Одд.

Я нервово мружилася, ледве щось добачаючи.

Дещо трохи ненормальне?

Так, ніби не досить мене?!

Вечір вимальовувався дедалі гіршим і гіршим!

— Нагадую, бали виставляє журі, а не я, — вів далі Одд. — Те, про що я вас попрошу, ніяк не вплине на результати конкурсу. Це… це лише зворушлива ода… хвала мужності… Мужності прийняти виклик, коли інші кажуть: «Облиш!» Мужності бути самими собою, коли інші глузують з нас. Це — ода дружбі! Ода друзям, які завжди підставлять плече!

Одд заслонив краваткою очі, дивлячись у залу.

— Тому я прошу всіх встати. Нумо, друзі! Піднімайте свої задки!

Усі в залі, принаймні ті, кого я могла бачити, попідводилися з місць.

Я чула навколо себе насторожене бурмотіння.

— Ми завершимо наш вечір виступом музичного гурту, який я мріяв послухати відтоді, як довідався про нього від своєї колишньої учениці.

Тітка Муна міцно стиснула мою долоню.

Я глянула на неї.

Тітка Муна підморгнула мені.

— Мова йде про гурт, який діяв потай від усіх, — загадково мовив Одд. — Він складається з чотирьох виняткових талантів, кожний унікальний у своїй сфері. Гурт, який об’єднав свої сили задля нинішнього вечора. Цей виступ ви ніколи не забудете!

Я почула зовсім поруч задоволене сопіння.

Ось вийшла Бріттані з тамбурином, нанизаним на руку. Відразу за нею — Юганна зі скрипкою. Останнім з’явився Нільс — в елегантному костюмі, з розчухраним на всі боки волоссям.

Мій гурт.

Останнього тижня вони не раз могли відмовитися від участі. Юганна могла звалити все на маму, мовляв, мама таки заборонила їй грати з нами. Бріттані могла фиркнути на мене й Нільса, мовляв, їй не хочеться зв’язуватися з такими прибацаними чуваками, як ми. Навіть Нільс міг би знайти відмазку. Бо йому теж дісталося, після того як я наїхала на Тею, Роню та Ширін.

Але вони не покинули мене. Не зрадили. Стояли за метр від мене й радісно хвилювалися перед виходом на сцену. Вони вірили, що все буде добре, вірили, що ми впораємося.

У мені деренчали всі кісточки.

Вони вірили, що я впораюся.

Я випростала спину, саме так, як завжди веліла мама. За мить відчула, як вгомонилося серце, зробило кілька пробних посмиків і стало на місце. Невдовзі ожили легені й нирки.

— Т-с-с! — шепнув Одд до нас зі сцени. — Ви готові?

Я примружилася до друзів.

Вони усміхнулися й кивнули.

— Дорога публіко! — вигукнув Одд. — Для мене велика честь і радість запросити на сцену останніх учасників Конкурсу талантів. Дозвольте їх відрекомендувати. Тамбурин — Бріттані Петерс, просто зі США! Скрипка — талановита Юганна Еріксен! Синтезатор — Нільс Нюґрен, винятково добрий друг і людина честі! І нарешті — Анне Беа Вік, колишня зіркова солістка дитячого хору з неперевершеними математичними здібностями й прекрасним почуттям гумору!

Тієї миті я любила Одда від щирого серця.

До речі, про серце… Воно заспокоювалося! У мені все ще булькотіло й нуртувало, легені й нирки вигойдувалися усередині, тіло оживало!

— Угору руки! Стоячи поаплодуймо найкращим у світі! — вигукував Одд. — Ось вони! Музичний гурт із надзвичайно влучною назвою «ТЕМНА КОНЯЧКА»!!!

Коли я разом із Нільсом, Юганною та Бріттані вибігла на сцену, мене аж розпирало від ентузіазму, й трохи паморочилося в голові.

Несподіванка

Не буду вдаватися у подробиці, але ось що трапилося.

Коли я стала перед мікрофоном, мене засліпили прожектори. Вони світили просто у вічі й обпалювали обличчя. Відчуття було таке, ніби я знову запхала голову в духовку, як тоді, на уроці домоведення. Я часто моргала, завертала очима, дихання збилося, пальці тремтіли.

На щастя, тітка Муна й Одд розпізнали ознаки паніки. Я бачила їх боковим зором, бачила, як вони підстрибують під сценою і махають комусь руками в глибині зали. За мить прожектори погасли, лише мерехтіли свічки на столах. Я бачила перед собою крихітні, м’які світляні кола. Зала раптом стала зоряним небом, яке підняло мене вгору, а не кинуло вниз, на землю.

Якби Тея, Роня та Ширін вигукнули мені щось образливе із зали, я відразу заткнула б їм рота — такою рішучою собі видавалася. Але переконатися у своїй рішучості нагоди не було — у залі запанувала глибока тиша.

Я примружилася і сказала:

— Привіт усім! Ми — гурт «Темна конячка», зіграємо вам власну версію пісні Елтона Джона «Your Song».

Почувся голос Юганни:

— Раз! І два! І раз-два-три-чотири!

Коли Нільс заграв вступ, я ніби побачила себе збоку. Дівчинка в чорному вбранні, у шапочці, в окулярах з надто товстими скельцями, оточена морем мерехтливих свічок. Напруга в плечах зникла, очі перестали гарячково обертатися в орбітах.

І раптом я його почула.

Голос був такий гучний, що я подумала — усі в залі мали б його почути, хоч і знала, що чую його тільки я. Я знала, голос промовляє десь у мені, з потаємного закутка всередині, він невпинно наростає, стає дедалі гучнішим.

Глибоко вдихни, сказав голос. Ось так. Добре.

Серйозно? Лише Анне Беа та я це розуміємо?

Ніхто в світі, крім нас з татом, не має такої чудової донечки. Ніхто в світі. Запам’ятай!

Ти, Анне Беа, найлюбіша, наймиліша й наймудріша з усіх дванадцятирічних дівчаток, яких я знаю.

Вау, Анне Беа! Ти співаєш! У тебе справжній оперний голос!

Ніби янгольський голос звучить у моїх вухах!

Ти ж була найталановитішою співачкою в дитячому хорі.

Час уже радіти! Усе буде суперкласно!

Фантастично, чуєш?

Анне Беа Вік, колишня зіркова солістка дитячого хору з неперевершеними математичними здібностями й прекрасним почуттям гумору!


Я глибоко вдихнула й почала подумки лічити:

І… п’ять. І… чотири. І… три-два-один…

…і я заспівала!

Хвилі повітря протанцювали з легень до горла й вихлюпнулися з уст: ля-ля-ля-ля-ля-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-АААААААААААААА!

Я заспівала, і ні Тея, ані будь-хто інший не обірвав мого співу, мій голос не надщербився, не зірвався на писк, хрип чи кашель, мені не заціпило, мене не залило гарячим рум’янцем. Усе було майже так само, як колись у дитячому садочку, коли я відкрила в собі здатність співати, тільки значно, значно, значно краще!

І Бріттані зі своїм тамбурином вступила саме тоді, коли треба. Вона не лише підтримувала ритм, але й додала від себе кілька несподіваних пасажів з викрутасами, від чого пісня тільки виграла. Вона впоралася не гірше за Нільса.

Ось настала черга Юганни. Я вперше бачила її на сцені. Якби Нільс мені не сказав колись, що Юганна зазвичай грає з такою квасною міною, ніби ось-ось виблює, я б і уваги не звернула. Тепер, щоразу прикладаючи скрипку до підборіддя, вона аж сяяла. Я ще ніколи не чула такої прекрасної гри на скрипці. Сказати, що Юганна грає добре, — це нічого не сказати, бо грала вона неперевершено!

А Нільс був просто чудовий! Він так класно імпровізував, що багато батьків за столиками поблизу сцени не стримувалися й захоплено плескали, хоча виступ ще не закінчився.

Увесь час, стоячи на сцені, я знала, що Маґнус дивиться на мене.

Я глянула на нього за мить до того, як Юганна почала відлічувати секунди до початку виступу. Глянула випадково, обводячи поглядом залу. Та водночас невипадково, бо ж знала, де він сидів, — на підлозі перед сценою. Отже, не зовсім випадково.

Я не сподівалася, що Маґнус відповість на мій погляд. Чи усміхнеться. Але він глянув на мене й усміхнувся. Щоразу, коли я дивилася у його бік, зустрічалася з ним очима. Хоч перехопити мій погляд нелегко, йому це таки вдавалося. Раз, і двічі, і тричі… знову й знову!

Я ще ніколи не співала так добре.

Кажу так не лише тому, що мама, тато, Крістоффер і тітка Муна всі вуха мені прогуділи після конкурсу похвалами. І не тому, що Марі, Надіф, Селіна, Бірк, Франс, Ян Ерік та Сюнне захоплено горлали з-під «шведської стінки». Я зрозуміла це з реакції всієї зали. Коли ми доспівали пісню, зоряне небо вибухнуло феєрверком овацій! Від громових аплодисментів ледь не валилися стіни, а від захопленого ревиська здіймалася угору стеля.

— Ви коли-небудь чули щось подібне?!

Одд вибіг на сцену.

— Як ви мене потішили, друзі! — репетував він. — Який голос! Який ансамбль! Яка пісня! Які неймовірні емоції!

Я чула, він не іронізував. Іронію я розпізнаю відразу.

— Це навіть ліпше, ніж я очікував! А я мав ого-го які очікування! Ой-ой! Гаразд! Зараз матимемо невеличку перерву, доки журі порахує бали. Подихайте свіжим повітрям, сходіть в туалет, випийте пляшечку чи дві лимонаду! Та перед тим, як розійтися, поаплодуймо ще раз! Найбільша несподіванка року! «Темна конячка»!

Я глянула на Юганну, яка стояла найближче до мене. Вона усміхнулася, вражена не менше за мене. Ми обернулися до Нільса й Бріттані — ті сяяли від вуха до вуха.

Ми таки впоралися!

PS!

Пісню я присвятила не Маґнусові, якщо ви так подумали.

Ну, йому також. Певним чином.

Знаєте, чому я аранжувала «Your Song» в англійському стилі, чому хотіла заспівати цю пісню на Конкурсі талантів, чому слухала її щоразу, коли мені бувало сумно й треба було будь-що повернути собі добрий настрій? Бо вона нагадувала мені, яким везунчиком долі я є, попри все!

Коли ми з Юганною підслухали розмову мами й тітки Муни про мене, того дня, як Юганна вперше прийшла до нас додому, тітка Муна вже про все здогадалася. Хоч і не зовсім. Я ледь стрималася, щоб не влетіти до кухні, коли вона сказала, що їй цікаво, чи усвідомлюю я, наскільки мені пощастило з таким другом, як Нільс.

Звісно, усвідомлюю! — хотілося крикнути мені. Звісно, я знаю, як мені пощастило з Нільсом!

Без нього мені не було б із ким працювати в групі на уроках суспільствознавства.

Без нього я не корчилась би від сміху щонайменше раз на день.

Без нього мені було б самотньо готувати домашні завдання.

Без нього я не мала б гостей на свої дні народження.

Без нього я б ніколи не наважилась бути сама собою, такою, якою себе бачу.

Без нього я не мала б сили ходити до школи.

Для мене «Your Song» — пісня про те, як чудово мати друга, який завжди підставить тобі плече. Який ніколи не закочуватиме зневажливо очі й не обзиватиме поганими словами, не уникатиме, навпаки, вважатиме суперкласною, дотепною і веселою дівчинкою, якою ти насправді є.

«Your Song» спонукає мене думати, як мені пощастило мати в житті Нільса.

Пісня присвячувалася йому.

Whatever!

Це трапилося через дві хвилини після того, як ми покинули сцену.

Фелікс підійшов до нас. Тобто до Юганни.

Я бачила, як він притулився до неї, як вона зашарілася. Але не чула слів, від яких вона засяяла усмішкою на все личко. Мої вуха були нашорошені на звуки за спиною.

Спершу почулося шипіння, потім — тихе гарчання, а тоді — дивний приглушений рик. Я подумки перебрала всіх дрібних звірят, але не змогла визначити на слух, кому могли б належати ті звуки. Не кошеня, не собача… Додумати до кінця я не встигла, бо істота перейшла в наступ. Мою руку вивернуло назад, я втратила тверду опору, крутнулася, як дзиґа, і… зустрілася з парою лютих очей, густо обведених тінями різного кольору.

Бріттані.

— You said that Фелікс западає на дівчат, які грають на тамбурині! Не на скрипці!!! — гнівно зашипіла вона.

Shit!

Ви, мабуть, не забули, що я сказала Бріттані того вечора, коли ми з Нільсом умовляли її приєднатися до нашого музичного гурту. А я ось забула! Хоч аж ніяк не забудько!

— You said that Фелікс благатиме мене стати його дівчиною! — гарчала Бріттані. — That he would be totally wow, щойно побачить чарівну дівчину з тамтамом!

— Тамбурином, — ледь чутно прошепотіла я.

— WHATEVER! YOU LIED ТО ME!

Я здригнулася від її крику.

— В-в-вибач! — пробелькотіла я.

На щастя, з’ясувалося, що Бріттані не так вже залежало саме на Феліксові.

— Well! — примирливо мовила вона. — Як не Фелікс, то буде хтось інший! Але я сьогодні не піду додому, доки ти і Нільс не роздобудете мені якогось бойфренда! От щоб знала!

Бріттані не з тих, хто відкладає задумане на потім. Ми з Нільсом ледь встигли купити собі по пляшці коли, як вона потягнула нас на полювання за бойфрендом. Бріттані значно приставучіша, ніж навіть Арнульф. Вона миттю примазалася до вищої касти, ніхто й оком зморгнути не встиг!

— О, цей навіть дуже нічогенький!

Моє серце вдарилося у ребра.

Хоч ми й стояли доволі далеко від решти, не менш як за п’ять метрів, я відразу зрозуміла, про кого мова. Маґнуса я упізнала б, напевно, й за десять метрів. За манерою ходити, стояти, обертатися і пригладжувати долонею волосся його не сплутаєш ні з ким.

— Він… зайнятий, — пробурмотіла я.

— So what? — пирхнула Бріттані. — Фелікс — хлопець Теї, але це не заважає йому фліртувати з Юганною!

Ні я, ні Нільс не мали що відповісти на це.

— І отой дуже кльовий! — тицьнула вона пальцем. — Круто рухається на сцені, а як стегнами вихиляє!

Я наморщила носа, але промовчала.

Зате не промовчав Нільс. Він ніколи не знає, коли треба стулити рота.

— Hi-ні-ні! Від Бйорна Інґе тримайся подалі! Навіть не думай.

— О так, Бйорн Інґе! — урвала я Нільса. — Більшого catch, ніж він, годі й шукати!

Я чула, як кола забулькотіла в Нільсовому носі.

Але я не зважала. Відчула, що Бйорн Інґе — це варіант! І цей варіант стояв трохи далі, ніж за п’ять метрів від нас. Бріттані не так давно прийшла в нашу школу, звідки їй знати, що Бйорн Інґе тупак з тупаків. Однак просвітити її з цього приводу я не збиралася.

— Еге ж, Маґнус і Фелікс милі хлопчики, — вела я далі. — Але вони й близько не валялися біля Бйорна Інґе! До того ж він, з якоїсь абсолютно незрозумілої причини, без пари. На твоєму місці я б ним зацікавилася!

— Ну, я — не ти! — сказала Бріттані. — Thank God!

Але мене так легко не злякати!

— Звісно, ні, — усміхнулась я. — Просто я чула, як хтось казав, що Бйорн Інґе недовго буде самотній. Надто після того, як він так неперевершено вихиляв стегнами на сцені. Якщо ти кажеш, що він кльовий, то, може, варто…

— БЙОРН ІНҐЕ!!!

Я ледь не оглухла на ліве вухо.

Проте вмить забула про свою глухоту. Перед нами, мов з-під землі, вигулькнули Маґнус та Бйорн Інґе й запитально витріщилися на Бріттані.

— Ну, що таке? — запитав Бйорн Інґе.

Бріттані вийняла блиск для губ, намазюкала їх грубим шаром, голосно цмокнула й підвела на нього очі.

— Я тільки хотіла сказати, що ти суперський на сцені! — манірно мовила вона. — Ти такий amazing! Я вражена! Коли?

Бріттані вихопила пляшку коли з Нільсових рук і тицьнула її під ніс Бйорнові Інґе.

Але Бйорн Інґе, здавалося, її не чув. Жодний мускул не ворухнувся на його обличчі, він тупо дивився поперед себе з дурнуватою усмішечкою на устах, наче ввійшов у якийсь дивний транс.

Я обернулася, певна, що позаду стоїть Тея. У Бйорна Інґе часто з’являється отой скляний погляд, коли вона десь поблизу.

Чи радше, коли вона бувала поблизу.

Саме так…

Після шести років Бйорн Інґе нарешті вийшов зі закоханої-в-Тею-фази!

— Серйозно! — не вгавала Бріттані. — Ти був просто бомбезний! I just loved your moves! Можна подивитися на твою бас-гітару?

Вона взяла свіжозакоханого Бйорна Інґе під руку й повела за собою.

З темряви на світло

— Бачили б ви його мармизу! — сміявся Маґнус.

— Як мішком прибитий! — аж гикав від сміху Нільс.

— От млин! — вихопилося мені, хоч поганих слів я не вживаю.

Раптом усі замовкли.

— Ви були супер-суперкласні, — усміхнувся Маґнус.

Знов отой Маґнусовий погляд. Таким він дивився на мене, коли я співала. Наші очі немов зробили отак: клік! — і стали на свої місця, як у грі в китайські шашки, коли кульки лягають у свої лунки.

Багрянець хвилею залив мої щоки, серце немов зірвалося у прірву, кров із запаморочливою швидкістю шугонула жилами. Мені стало так гаряче, що я скинула з голови шапку і…

Ні.

Ні!

НІ!!!

— Ой! — вигукнув Маґнус. — Що це?

Я похапцем знову натягнула шапку на чоло.

— Нічого! — я почервоніла, як буряк. — Це просто… нічого!

— Щось таки було, — наполягав Маґнус. — Але ти гарна в шапці також!

Гарна?

Також?

Гарна в шапці також?!

— Крутий стиль, до речі, — додав він. — Чорне на білому, як…

І раптом замовк на півслові.

— Я мав на увазі не…

Я лише всміхнулася.

Мама каже, що чорний колір надто агресивний на тлі зовсім білого волосся і блідої шкіри, однак я з нею не погоджуюся. Погоджуюся з Маґнусом. Саме тому, що я біла й бліда, чорне мені дуже пасує. Після Конкурсу талантів я аж тричі вбирала до школи чорний одяг.

— То… як гадаєш, хто переможе? — запитав Маґнус.

— Ви маєте великі шанси, як на мене, — мовив Нільс.

Я так енергійно закивала головою, що шапка знову ледь не зсунулася з чола.

— Сподіваюся принаймні на почесне третє місце, — сказав Маґнус. — 3 музикою і танцями — усе добре. А ось Тея співала препаскудно, тож…

— Третє місце вам гарантоване, — запевнив Нільс.

— Навіть із Теєю, — додала я.

— Надіф цього разу, напевно, теж візьме призове місце, — вів далі Маґнус. — Він класно бацав на барабані. І ота дівчинка з п’ятого класу, яка грала на флейті, теж справжній шик!

Ми з Нільсом перезирнулися.

Чи не скаже він щось про…

— Але переможете однозначно ви. Бо не такі, як всі… тобто дивні… Ну, темні конячки, одним словом…

Що й треба було довести!

Назватися «Темною конячкою» було не лише моєю ідеєю.

Після першої репетиції у мене вдома, у підвалі, Бріттані оголосила список імовірних назв для нашого гурту. Серйозно поставилася до завдання. Проблема тільки в тому, що вона хотіла собі забагато честі, як на акомпаністку на тамбурині.

— І це не підходить? — зітхнула вона. — Альо, чим погана назва «Бріттані Петерс Бенд»?

— Нічим, — кахикнув Нільс. — Але потрібна якась простіша назва. Щоб усім запам’яталася…

Нільс добре вміє оминати гострі кути. Має дипломатичний хист, як каже моя мама.

— А як щодо перших літер наших імен? — запропонував Нільс. — Н, АБ, Ю, Б… НЮАББ? Ні… Ю.А.Б.Н.Б.? Ні…

Цю ідею ми відразу відкинули.

— Назви гуртів й імена виконавців, які мені найліпше запам’ятовуються, дуже короткі, — втрутилася Юганна. — Ріанна, Coldplay, Бейонсе і таке інше… Просто ім’я… Одне слово…

— Агов! — обурилася Бріттані. — А Майлі Сайрус чи «One Direction»? Чи Кеті Перрі? Ти що, їх не пам’ятаєш?

— Але це лише хтось один з гурту, а не весь гурт, — заперечила Юганна.

— Он як! А Бейонсе чи Ріанна? Де тут ім’я гурту?

— Я пропоную, щоб усі написали по дві назви, — урвав суперечку Нільс. — Одну — на одне слово й другу — на два слова. А тоді оберемо назву, яка нам найбільше пасуватиме. Яку легко буде оголосити гучно на всю залу і яка не звучатиме шкарадно. Окей?

Ми глянули одне на одного.

Окей.

За хвилину ми вже розсілися по кутках і думали-думали, аж голови тріщали.

Моя теж тріщала. Бо я не мала наготованої назви з двох слів. Я написала «Темна конячка», бо ми, власне, й були темною конячкою. Саме такою, яку мав на увазі Маґнус. Можливо, ви й самі знаєте, але «темна конячка» — це загадкова людина, про яку майже нічого не відомо і яка тримається осторонь від усіх. Від темної конячки ніхто нічого не сподівається, але іноді вона може збрикнути й приголомшити. До того ж мені дуже подобалося з’являтися на людях у чорному.

Моя пропозиція з одного слова була такою простацькою, що я навіть не посміла її озвучити. Добре, що промовчала, бо коли ми обговорювали пропозиції, сталося дещо дивне.

— Я починаю! — вигукнула Бріттані. — Моя пропозиція з двох слів «Бріттані Бенд».

Я чула, як зітхнула Юганна.

— А з одного слова? — крекнув Нільс.

— Ну, я вибрала це слово, бо так називався мій коник у США, коли я там ще жила. Але, коли… померла моя мама, довелося move back to Norway, і… мені не дозволили… не дозволили взяти його зі собою… І-і-і…

Бріттані раптом замовкла.

Її щоками розпливалася чорна туш із повік.

— Anyway! — голосно сказала вона й перевела подих. — Він був зовсім чорний, дуже лагідний і називався Темний. Ось моя друга пропозиція. «Темна…»

Від несподіванки я ледь не перевернула на Бріттані штатив мікрофона.

— Агов! — зарепетувала вона. — Якщо тобі не подобається мій варіант, це ще не привід мене вбивати!

— Якраз навпаки! — вигукнула я. — От подивись на мою пропозицію з двох слів! Поглянь!

Я підняла догори аркуш, щоб Бріттані побачила, що там написано.

Я і Бріттані одностайно відкинули пропозиції Нільса та Юганни. А вони й погодилися. Усі зійшлися на тому, що вибір одразу двома учасниками майже ідентичної назви для музичного гурту випадковим бути НЕ може. Хоч Темний Бріттані й був конем, ми обидві тішилися, що взяли гору.

Так виникла назва «Темна конячка».

А ось чорні сценічні костюми були винятково моєю ідеєю.

Чи радше ідеєю тітки Муни. Запрошуючи мене й Нільса на зустріч, щоб ознайомити з деталями «Операції „Тако“», вона запропонувала одягнутися у те, в чому я залюбки ходила б до школи. Тітка мала на увазі чорну сукенку й черевики-мартенси.

На щастя, решта гурту не мала нічого проти. Нільс, який знав про мої уподобання заздалегідь, звісно, мене підтримав. На думку Юганни, чорний одяг пасував до назви. Бріттані була в дуже гарному гуморі, бо її пропозиція певним чином виграла, ще й нагода з’явилася трохи поговорити про улюбленого коня, тож вона не сперечалася. І тим більше не сперечалася, коли я сказала, що моя мама сплете нам супермодні напульсники.

Ось так ми й вирішили виступати в чорному.

— Ми готові назвати переможця! — прогримів у залі голос Одда. — Повертайтесь на свої місця! Журі вже на сцені!

Я спробувала перехопити погляд Нільса, але даремно.

Він незмигно дивився на двері спортзали. Рот розтулений, очі викочені. А ніздрі? Я знаю різні варіанти тремтіння ніздрів Нільса, але такого ще не бачила. Немов очманілі пропелери літака!

— У чому справа, Нільсе? — тривожно запитала я.

— Щось трапилося? — запитав Маґнус.

— Щось із твоєю мамою? — допитувалась я.

Я завжди таке питаю, коли вмикається ніс Нільса, — це своєрідний рефлекс. Мама Нільса не схожа на жодну маму з тих, кого я знаю. Нільс, наприклад, завжди ходить у крамницю на закупи. Якось, коли я ще була маленька, почула, як тато сказав, що в Нільсової мами нерви. Я тоді не зрозуміла, що він мав на увазі, зате зараз, здається, розумію. Щось трохи схоже відбувається іноді зі мною, коли тіло стає немов затісне, і дихання не може вирватися назовні. Хоча Нільсова мама ніколи не хапає судомно ротом повітря, принаймні я не була при такому свідком. Натомість вона наглухо замикається у чотирьох стінах.

Тільки б із нею нічого не трапилося. Тільки не тепер. Ще кілька хвилин, і дізнаємося, провалились ми чи ні. Хоча Нільс міг мати й інші причини для хвилювання.

Але марні були мої сподівання.

Щось таки трапилося з його мамою.

— Вона сказала, що спробує, — пробелькотів він. — Але я не думав, що вона це таки зробить!

— Що зробить?

— Прийде подивитися на мене!

— Що?! Твоя мама тут???

Я була в не меншому шоці, аніж Нільс.

Його мама навіть на батьківських зборах ані разу не була. Учителям доводилося їздити до неї додому, бо вона не любить виходити на люди. Вона не була на жодному святі з нагоди закінчення шкільного року. Не кажучи вже про Конкурс талантів!

— Вона стоїть у дверях, — сказав Нільс. — Разом із татом і Пуделихою.

Вісімнадцять з половиною

— Отже, що скаже вельмишановне журі? — запитав Одд. — Важко було ухвалювати рішення? ПеКа?

ПеКа нахилився до мікрофона посеред сцени.

— Та ні. Що ж тут важкого? Треба було тільки зібрати докупи бали й підрахувати результати.

— О, учитель суспільствознавства, який вміє рахувати в голові! — вигукнув Одд. — Це тішить серце старого математика! Садіа, ваш коментар?

Мама Надіфа прокашлялася.

— Що ж, я сказала б, що нам було непросто. Коли ми пододавали бали, виявилося, що двоє учасників набрали по вісімнадцять балів.

Ми з Нільсом стояли під «шведською стінкою» і мигцем перезирнулися.

— Вісімнадцять балів! — вигукнув Одд. — Новий рекорд! То мова йде про двох переможців, які поділять між собою перше місце?

Мама Надіфа кивнула.

— Усе дуже ускладнилося через розкол у журі. Двоє суддів дали п’ять балів одному учасникові і чотири — другому, двоє інших — навпаки. Тож розгорілася бурхлива дискусія, кого визнати переможцем.

— Чим закінчилася дискусія? Ми маємо переможця?

— Маємо!

— Чудово! Почнімо з п’ятого місця!

Мама Надіфа обвела поглядом залу.

— На п’ятому місці з дванадцятьма балами — Абді Могамуд!

Залу сколихнув рев шестикласників.

— На четвертому місці з тринадцятьма балами — Беріт-Шанель Клайвгютта!

Флейтистка з 5-А щасливо вискнула неподалік від нас.

— А тепер призові місця! — оголосив Одд. — То хто ж на третьому місці, ПеКа?

ПеКа підійшов до мікрофона.

Я так нервувалася, що ледь не пісяла по ногах.

— На третьому місці з п’ятнадцятьма балами — Надіф Ахтар!

Уся «шведська стінка» заверещала від захвату. Включно з Надіфом, який звисав зі щабля просто над нами. Його мама помахала йому рукою.

— Шановна публіко! — рявкнув Одд. — Надходить момент істини! Хто піде звідси з перемогою? Соліст? Чи цілий гурт?

— Це буде гурт, — сказав ПеКа.

Моє серце застрягло в горлі.

— Йой-ой! — скрикнув Одд. — Але не будемо квапитися! Дякуємо, ПеКа! Добре, що сьогодні на сцену виходили два гурти, тож інтрига ще зберігається. Поки побажаємо успіху в наступному році тим солістам, яких не назвали. Бо переможцем у цьогорічному Конкурсі талантів стане або «Темна конячка», або «Фьокк Йостін» featuring Thea & the 7-А Dance Company!

Нільс, Юганна й Бріттані зблідли не менше за мене.

— Гадаю, ми просто назвемо переможця, — сказав Одд. — Усі й так здогадаються, хто опиниться на другому місці. Гаразд?

Судді кивнули.

— Турфінне й Ільво-Мерете — ваш мікрофон!

— Як вже казала мама Надіфа, — почав Турфінн, — дискусія була гарячою. Та після численних «за» і «проти» ми дійшли висновку, що один гурт на «хвостик» ліпший за другий. Точніше, на півбала, правда, Ільво-Мерете?

— Ось висновок журі, — сказала Ільва-Мерете. — «Вирішальні додаткові півбала присуджуються музичному гурту, який відзначився надзвичайною злагодженістю виконання. Ритм, драйв, техніка, неймовірне, цікаве аранжування пісні — усе тримало публіку в захопленій напрузі від початку й до кінця виступу. Притягальність, несамовитий шарм і найкращий цього вечора незабутній вокал».

Я взяла Нільса за руку.

Він стиснув мою долоню.

— Переможцем із результатом вісімнадцять із половиною балів з двадцяти можливих є…

Ільва-Мерете й Турфінн на мить переглянулися і вигукнули хором:

— «ТЕМНА КОНЯЧКА»!!!!!!

Я не встигла й оком кліпнути, як хвиля шаленої радості з зали захлиснула мене по вінця.

Як я любила цей тріумфальний рев. Він був неначе обійми.

І журі я дуже любила.

І свій гурт!

— Ми перремоглиииииии!!! — загорланила Юганна.

— OMG!!!!! — зарепетувала Бріттані.

Нільс був такий ошелешений, що мовчки сповз по «шведській стінці» на підлогу.

Я теж сповзла біля нього.

— Ми перемогли, Нільсе, — прошепотіла я. — Ми перемогли!

— Перш ніж запросити на сцену переможців, поаплодуймо гурту, який посів друге місце з вісімнадцятьма балами, на пів кінської голови не дотягнули вони до першого місця: «Фьокк Йостін» featuring Thea & the 7-А Dance Company!

Нільс і я підхопилися на рівні ноги й щосили заплескали в долоні.

Я пошукала поглядом Маґнуса, але не знайшла. Може, не побачила його крізь запотілі скельця окулярів…

— Шановна публіко! Мить істини настала! — вигукнув Одд. — Ось вони — цьогорічні переможці Конкурсу талантів, «Темна конячка»!

Нільс, Юганна, Бріттані та я піднялися на сцену, і тут почалося…

Протяжне, пронизливе ревисько:

БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ!!!!!!

EFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFEEFFEFFEFEFEFEEEFEFEEFEFFFEFEEFEEEEFEEFEEEEEEEEEEE!!!!!!

Контакт

Неважко здогадатися, хто БУкав і БЕкав.

Тея підвелася, люта — не те слово. Стояла перед сценою, узявши руки в боки.

— От чорт! Це дискримінація! — верескнула вона. — Вони перемогли тільки тому, що є купкою невдах, яких пожаліли судді!!!

— А тебе що, завидки беруть?

Ільва-Мерете нахилилася до мікрофона.

— Sorry, ass! — Ільву-Мерете немов прорвало. — Але ми, у журі, судимо так, як є насправді! Якщо правда очі ріже, то це твої проблеми, не наші! Не хочу видатися грубою, але нам начхати, що ти про нас думаєш. Ми чесні й на сто десять відсотків кажемо правду!

Тея самотньо стовбичила перед залою зі своїми проблемами.

А коли підвівся Фелікс, у неї з’явилося на одну проблему більше.

— Я, до речі, розриваю з тобою стосунки, — промовив він. — Маю тебе вже вище вух, Теє! Я закоханий у Юганну, і вже давно. Знайди собі когось іншого!

Зала вражено охнула, вдруге за вечір.

Тея мовчала, наче їй заціпило. Німо витріщалася на Фелікса, немов побачила дивного прибульця з космосу, який ні сіло ні впало опинився перед нею. Напевно, десь так і думала. Хіба нормальній людині прийшло б до голови відштовхувати від себе її, Тею — найкрутішу дівчину сьомих класів — на очах у сотні учнів, учителів та батьків?!

— Нівроку! — крекнув Одд. — Ось тобі й вечір несподіванок!

Він мав рацію.

Коли ми сходили зі сцени з дипломами переможців, унизу на нас чекали ще три великі несподіванки того вечора.

— Хлопчику мій!

Нільсова мама підійшла до сина й міцно пригорнула до себе. За нею стояли і щасливо усміхалися Нільсів тато і Пуделиха.

— Анне Беа! Ви таки виграли!

То була не мама Нільса. То була Клешня. Я останньої миті встигла набрати в легені повітря, перш ніж потонути між її цицьками.

Мама Юганни теж раділа, хоч донька й не виступала соло. Перше місце — це перше місце, навіть якщо доводиться ділити його з музикантами-аматорами другого сорту.

Потім усіх запросили до нас додому на марципановий торт. Усіх — це Нільса, його маму з татом і Пуделиху.

З’ясувалося, що Пуделиха зателефонувала Нільсовій мамі після тієї жахливої суботи в Драммені. Дорогою в туалет я випадково підслухала голосну розмову своєї мами з мамою Нільса на кухні.

Пуделиха розповіла, що вона розуміє, як некомфортно почувається Нільс, провідуючи тата. Але вона навіть не подумає здаватися. Нільс їй сподобався від першого разу. Вона, мовляв, уже давно не зустрічала такого милого й вихованого хлопчика. І татової заслуги в тому немає!

Нільсова мама так зраділа, що розповіла Пуделисі про участь Нільса в Конкурсі талантів. Ще ніколи жодна з попередніх татових дам не телефонувала їй і не виявляла інтересу до Нільса. Рідний тато Нільса, до речі, також.

Сама вона не мала наміру приходити на конкурс, зізналася Нільсова мама, однак передумала після телефонного дзвінка Пуделихи. Та вміє переконати! Тому вони спізнилися на початок дійства. Нільсова мама мусила трохи причепуритися перед виходом з дому. Годилось би помити голову, сказала вона, і змінити халат та капці на щось пристойніше.

Ян Ерік теж прийшов до нас на торт.

Я його запросила. По-перше, сама хотіла, щоб він прийшов у гості, а по-друге, я помітила, які погляди він кидав на тітку Муну, коли вітав нас із перемогою. Приблизно такий вигляд мав Бйорн Інґе, коли з головою закохався у Тею першого шкільного дня у першому класі. Чи тієї миті, коли від безнадійної закоханості його порятувала Бріттані.

— Яне Еріку, це — тітка Муна, — відрекомендувала я. — Тітко Муно, це — Ян Ерік, наш шкільний бібліотекар.

— Ти маєш найпрекраснішу тітку на світі, — усміхнувся Ян Ерік.

— І ви, як на бібліотекаря, цілком симпатичний, — усміхнулася тітка Муна.

Не минуло й двох секунд, як її щоки гаряче запашіли.

— Ой, що це я плету! — похопилася вона. — Ну, ви таке чули?!

Тітка Муна знічено потерла носа, точнісінько, як це робить мама, коли кається, що бовкнула зайве. Хоча, на перший погляд, тітка Муна не так вже й каялася. Надто після того, як Ян Ерік щиро розсміявся.

Вони вже ходили навіть у кіно, лише вдвох. Розповідаючи про це, тітка Муна ніяково хихотіла.

Юганна й Фелікс теж здавалися безтямно закоханими. Вони не розлучалися від самого дня конкурсу, коли скріпили свою любов поцілунком на шкільному подвір’ї. Юганна піднялася на касту вище, а Фелікс, навпаки, опустився на касту нижче. Але йому начеб було до того байдуже. Вони мають квитки на концерт Джастіна Бібера, який відбудеться через чотири місяці.

Бріттані та Бйорн Інґе більше не зустрічаються. Хоча Бріттані, буває, не все доганяє, усе ж їй вистачило лише кілька днів, аби збагнути, що Бйорн Інґе не найбільший catch серед семикласників.

Він дуже засмутився, коли Бріттані з ним порвала, але зробив свої висновки з ситуації. Зав’язав із закоханостями й повністю присвятив себе хобі номер два. Тепер він без кінця підпалює свої пуки й знімає це на мобільний телефон. Його регіт чути аж на коридор, коли він у туалеті клацає запальничкою.

Тея, здається, навіть заповажала Бйорна Інґе, коли той раптом збайдужів до неї, але це потривало недовго, бо вона почала зустрічатися з Рідваном. Бідака Рідван не мав вибору. Тея пригрозила викинути його з вищої касти, якщо він не поупадає за нею день-два, доки вона знайде собі в школі кращого кандидата на упадальника.

Ширін розгнівалася не на жарт за те, що Тея вдруге вкрала в неї Рідвана. Але вони вже помирилися. У них це звична річ. Та й Ширін вже повернула собі Рідвана.

Роня залишилася без пари. Чекає свіжого поповнення у вищій касті класу. Коли Маґнус нещодавно розпрощався з нею, вільних хлопців не залишилося, хіба один: Бйорн Інґе. Але він її не цікавив.

Ходять чутки, ніби поповнити ряди вищої касти може Турфінн-Чічка, бо Тея почала зустрічатися з його старшим братом. Вона таки знайшла собі хлопця у старшій школі. Він навчається у 9-А, його прозивають Турлейфом-Арканом. Ми з Нільсом дуже сумніваємося, що Тея знає, що таке аркан.

Бріттані, допетравши, що я трохи завищила розумові та інші здібності Бйорна Інґе, на щастя, не образилася на мене. Принаймні зробила не надто квасну міну. Вона й далі вигулькує у вікні Нільса, коли ми найменше того сподіваємося. Іноді відверто з нас глузує і обзиває suckers, а, буває, заходить в гості пограти разом у карти.

Нільс каже, що часом вона приходить навіть тоді, коли його немає удома. Якось, повернувшись від мене додому — ми вдвох готували домашні завдання, — він застав маму й Бріттані на кухні. Вони пили какао й задоволено хихотіли над своїми гороскопами. Бріттані саме вичитала пророцтво: невдовзі вона зустріне високого брюнета, який по вуха в неї закохається. Мама Нільса знала й те, що він буде ледь косооким і матиме загадкове минуле.

Тато Нільса досі водиться з Пуделихою. Не те щоб Нільс її сильно заповажав, однак скепсису в його ставленні стало менше. Коли ми ласували марципановим тортом у нас вдома після Конкурсу талантів, я навіть чула, як він сміявся з її оповідки про гриби й купки лайна. Відтоді він ще не бував у Драммені, але має намір приїхати в гості на Різдво. Пуделиха казала, що поблизу її дому є класна крита скейтрампа. Її донька, Уда, бомбезно катається на скейті.

Нільс, до речі, дуже добре навчився цієї осені кататися на скейті. Кілька днів тому я ходила з ним після уроків на скейтрампу й сама бачила. Марі й Ільва-Мерете теж там були й навперебій хвалили Нільса: який він симпатяга, коли усміхається, а волосся стирчить на всі боки, а коли він підросте, то стане ще симпатичнішим.

Від тих слів мені ціпеніють кістки. Ану ж Нільс раптом запишається і подумає, що вартий ліпших друзів, ніж я? Ліпших за ту, що нидіє на майже най-найостаннішому щаблі найнижчої касти, яка вічно натикається на парту Надіфа, заходячи в клас і виходячи з нього. Я боюся навіть подумати про таке!

Але поки що він дружить зі мною. Бо ж саме переді мною хотів похизуватися своїм умінням на рампі. Точно знав, що я похвалю й відповім на його «дай п’ять!». Однак більшість однокласників досі вважає мене негідною своєї дружби.

Вони не єдині.

Суперкруті Тея, Роня та Ширін нітрохи не змінилися, далі такі ж грубі й злобні, як були. Може, навіть ще грубіші, відколи програли Конкурс талантів потворі, нещасному бідачиськові, норвего-американці та скрипальці, яка до того ж відбила в них Фелікса. Змовницьких шепотів у коридорах не поменшало. Мене досі проводжають злісними поглядами й кидають образливими словами мені в обличчя. Коли вчора Сюсанна процокала повз на своїх високих каблуках, вона глянула на мене таким зневажливо-співчутливим поглядом, аж мені морозом сипонуло поза шкіру.

Але попри те сталося й багато чого приємного!

Я, Марі, Ільва-Мерете, Надіф, Селіна, Бірк, Франс та Нільс об’єдналися у своєрідний гурт. Ми часто гуляємо разом на перервах. Ми з Нільсом навіть почали обідати в їдальні!

Моя обсмалена гривка теж почала відживати. Вона ще не цілком відросла, але вже пнеться у правильному напрямку. Час від часу я ношу чорну бандану, щоб хоч трохи змінювати свою зовнішність. Чорне на білому, ага!

А Маґнус?

Гаразд, ось слухайте!

Коли ми — я, Нільс, Марі, Ільва-Мерете й Надіф — обідали вчора в їдальні, дещо сталося. До нашого столу підійшов Маґнус. Раптом вигулькнув із булочкою у руці, стояв і дивився на мене.

— Як ведеться «Темній конячці»? — запитав він. — Далі граєте разом?

Я не могла вимовити й слова через напханий канапкою рот.

— Мрммммрмм, — промимрила я, давлячись хлібом. — Мрмммрммбрм…

Навіть із порожнім ротом я не дуже мала б що сказати мудрого. Ми з Нільсом кілька разів влаштували собі репетиції, тільки вдвох, але не заради вправи, а просто задля задоволення.

— М-м-ми трохи запустили репетиції, — нарешті видушила я з себе. — Т-т-так, займаємося час від часу…

І тоді він сказав…

Сказав те, що змусило моє серце загамселити об легені, упасти в живіт і підстрибнути знову до горла, закласти відразу обидва вуха так, що я цілком оглухла.

— О, кльово! — сказав Маґнус. — Напевно, я невдовзі сконтактуюся з тобою.

Він усміхнувся і пішов собі геть.

Я чула, як Марі й Ільва-Мерете голосно охнули десь поруч.

Я потім знову оглухла, уже втретє за якихось пару тижнів.


…………

Я бачила, як Марі й Ільва-Мерете намагаються щось сказати, бо їхні губи ворушилися. Вони вимахували руками просто в мене перед носом. Коли до мене нарешті повернувся слух, дівчата розчервонілися аж до багрянцю на щоках.

— Ми знаємо, що він мав на увазі, Анне Беа! — вигукнула Марі.

— Га?

— Він мав на увазі те, що ти сподівалася, він має на увазі! — сказала Ільва-Мерете.

Я примружено глянула на дівчат.

— Новина вже гуляє школою, — хором сказали обидві. — «Фьокк Йостін» шукає нову вокалістку!

Я відкинулася на спинку стільця, потім зірвалася на ноги й повисла на шиї Нільса. Його канапка злетіла в повітря і впала на підлогу, ковбасою донизу. Пляшка з водою перевернулася, мої окуляри тихенько хруснули.

Але то все дурниці! Усе дурниці!

Я почувалася найщасливішою потворою на світі!

І знаєте, що найчудовіше?

Це відчуття і досі не минулося!

Примітки

1

Переклад з англійської Анни Вовченко.


Хто проти суперкрутих

home | my bookshelf | | Хто проти суперкрутих |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 14
Средний рейтинг 4.7 из 5



Оцените эту книгу