Книга: Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія

ГАЛИНА ТАРАСЮК

Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія

Роман-версія

Нове видання

Київ Видавництво «Дніпро» 2015

УДК 821.161.2'06-31-94 ББК 84(4Укр)6-44

Т19

Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» 2015 року

Тарасюк Г. Т.

Т19 Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія : Роман-версія : Нове вид. – К., Дніпро, 2015. – 424 с.

ISBN 978-966-578-258-2

Роман-версія «Зоре моя вечірня, або Пророк і Марія» – роздуми про літературні долі Тараса Шевченка і його «хрещеної доні» Марка Вовчка, про їхню дружбу та творчість. Автор знайомить читача з маловідомими чи й зовсім невідомими широкому загалу фактами з біографії поета і письменниці та запрошує разом побувати в їх літературних майстернях, де народжувалися геніальні твори.

Видання розраховане на викладачів, студентів, учнів, усіх, хто цікавиться історією літератури.

УДК 821.161.2'063194 ББК 84(4Укр)644

© Тарасюк Г. Т., 2015.

ISBN 978-966-578-258-2 © Видавництво «Дніпро», 2015.

Зміст

ПРОЛОГ

КНИГА ПЕРША ЕПОХА

РОЗДІЛ 1 ТАРАС ШЕВЧЕНКО

РОЗДІЛ 2 МАРКО ВОВЧОК

КНИГА ДРУГА ПОВЕРНЕННЯ НА КОЛА СВОЇ

РОЗДІЛ 1 ТРІУМФИ І РОЗЧАРУВАННЯ

РОЗДІЛ 2 ДОВГА ДОРОГА ДО СЛАВИ

РОЗДІЛ 3 ЗИМА ВЕЛИКИХ СПОДІВАНЬ

РОЗДІЛ 4 МІЖ ЧОТИРЬОХ ВОГНІВ. ВТЕЧА

РОЗДІЛ 5 «1859 рік. ЛЮБІТЬ ЇЇ, СВОЮ УКРАЇНУ УБОГУ…»

РОЗДІЛ 6 ПОВЕРНЕННЯ НА КОЛА СВОЇ

РОЗДІЛ 7 МІЖ ПАРИЖЕМ, ЛОНДОНОМ І ПЕРЕРБУРГОМ

РОЗДІЛ 8 1960 р. ЩЕДРІ ЖНИВА І ОСТАННЯ БИТВА

РОЗДІЛ 9 ТАКЕ КОРОТКЕ, ТАКЕ ШАЛЕНЕ ЛІТО…

КНИГА ТРЕТЯ НІЧ ПЕРЕД БЕЗСМЕРТЯМ

ПРОЛОГ

Історія стосунків Тараса Шевченка і Марка Вовчка – одна з найцікавіших і найтаємничіших сторінок українського літературного процесу. Нібито й досліджена, та не зовсім розгадана. А точніше сказати, офіційно міфологізована. Знаменита поетична посвята Шевченка «Марку Вовчку», два відомих листи Марії до Тараса з-за кордону 1859-го і 1861-го років, і одного до неї від Шевченка 1859-го, а також розсипані по кореспонденціях і спогадах сучасників згадки про їхню зворушливо теплу, батьківсько-доччину повагу одне до одного, тільки закріпили у вітчизняному шевченкознавстві хрестоматійно-ідеальний взірець творчого і духовного єднання двох світочів української літератури.

Либонь, «велика заслуга» в цьому і самих героїв. Насамперед, Шевченка. Його безапеляційне визнання Марка Вовчка духовною «донею», своєю «силою молодою», послідовницею і «пророком кротким» його волелюбних і українолюбних ідей – вознесло їхні взаємини на недосяжні сакральні височини, наклавши на них майже магічне табу…

Взагалі-то складається враження, ніби вони обоє, Тарас і Марія, дали один одному обітницю берегти від людського ока і поговору-поголосу таємницю своїх взаємин. Такий гарячий і скорий, як на шалене захоплення жінкою, так і на бурхливе розчарування нею, Тарас Григорович, на відміну від П. Куліша, ніколи, навіть спересердя, чи у хвилину розпачу, не обмовився про талановиту письменницю Марко Вовчок жодним необачним словом. А Марко Вовчок навіть ради власної слави не пом'янула ім’я свого наставника Тараса Шевченка всує.

Переживши свого «названого і хрищеного батька» на 46 років, вона не залишила жодного спогаду ані про нього, ані про їхню дружбу, попри те, що починаючи з 1866 року її про це настійливо просили збирачі споминів про Кобзаря... Навіть з огляду на те, що, на думку сучасників, вона порушувала елементарні закони людської вдячності. Навіть попри те, що своїм мовчанням доводила шанувальників Т. Шевченка до благородного гніву і обурливих випадів проти себе.

Свої спостереження на цю дражливу тему залишив відомий дослідник творчості Тараса Шевченка радянських часів, прихильник соціологічного методу в літературознавстві Олександр Дорошкевич. Зокрема, в статті «Шевченко в приватному листуванні» він подає три листи до Марка Вовчка Олександра Русова – упорядника і видавця двотомного Шевченкового «Кобзаря», який вийшов у світ 1876 року у Празі.

Готуючи перше повне зібрання творів Т. Шевченка, О. Русов мав намір доповнити їх спогадами про Поета близьких до нього відомих людей, серед яких була і Марко Вовчок. У листі від 11 липня 1875 р. Русов просить Марію Олександрівну надіслати йому, якщо має, списки творів Шевченка і написати про нього свої Memorabilia:

«...Ви були трохи не одна особа, котру Шевченко любив більш усіх з своїх земляків; про те Ваші слова будуть найдорожчими помежи матеріалом задля ёго біографії. Чи 5 страниць напишете, чи цілу статью, – усе з великою дякою приймемо і надрюкуемо у другій половині цёго видання, котре незабаром і дрюковати почнуть..».

Через 2 місяці, 27 вересня, не отримавши від письменниці ні рядка, здивований Русов знову звертається до неї, майже благаючи: «Якщо Ви нічого не напишите з Ваших воспоминаній, то хто-ж більш напише?! Ви-ж були найщирійша ёго подруга, а Тургенев, Полонський тільки кілька раз ёго бачили. Сідайте зараз, як тільки маєте час, та й строчить, що памьятаєте. Як що через місяць пришлете, то й то буде добре. Тільки усе ж таки напишіть хоч дві строчки; чи матимете час та чи напишете хоч з 10, хоч з 5 страниць? Напишіть, будь ласка, бо як тепер не напишете, то коли-ж то буде случай до того, або де писатимете? Вже так вечерів зо два, зо три пожертвуйте та й поворуште старі воспоминанія, бо то брешуть, коли кажуть: «Кто во гробb мирно спи» і т. д.

Треба иноді й мертвих (як яких) знов ворушити та на світ Божий виводити».

Але Марко Вовчок… мовчить! Зрозуміло, що щирий патріот О. Русов, якому з таким трудом доводиться визбирувати по крихті усе, що стосується Шевченка, метаючись між Австрією і Росією, не просто вражений мовчанкою Марка Вовчка – він обурений. У третьому посланні, написаному 30 жовтня 1875 р., російською мовою, він уже офіційно зобов’язує «Многоуважаемую Марью Александровну»:

«…Просьба моя къ Вамъ – прислать Ваши воспоминанія о Шевченке, если Вы можете уделить несколько времени на ихъ написаніе…».

Та замість спогадів Марко Вовчок надсилає рукопис поеми «Неофіти», залишивши собі сторінку з автографом-присвятою Шевченка, датованим 3 квітня 1859 р. а також обіцянку прислати копію листа Тараса Григоровича до Варфоломія Шевченка.

Своє вперте небажання згадувати минуле Марія Олександрівна пояснить у листі до сина Богдана Марковича від 10 вересня 1887 року, але вже з приводу прохання М. Чернишевського написати спогади про М. Добролюбова.

«Что касается до роботы…, то впечатления последних лет были таковы, что пропала всякая охота иметь дело с заправилами и явилось желание бежать от них и от своих товарищей по работе. Сколько тяжелого пришлось пережить, сколько гадкого увидеть, что самая мысль опять войти в эту среду неприятна. Опять услышать эти подлые голоса и представить себе, хотя бы издали, все подлые улыбки, противно, – трудно выразить, до чего противно…».

Певно, що пишучи ці гіркі рядки, вона згадувала свій непростий письменницький шлях від несподіваного злету до зірок у юності – з легкої руки Куліша і благословення Шевченка – до карколомного падіння у зрілості, уже з легкої руки критика В. Стасова, і всіх тих, хто не міг пережити успіху її журналу «Переводы лучших иностранных писателей». А між ними – майже десять шалених, хмільних від вражень, свободи, визнання, від зустрічей із світовими знаменитостями: Проспером Меріме, Поліною Віардо, Олександром Герценом, художником Карлом Гуном, композитором Е. Мертке, видавцем П.-Ж. Етцелем, російською науковою і творчою елітою, польськими інсургентами та італійськими гарібальдійцями…

Майже десять років мандрівного, незалежного життя емансипованою Європою: Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Франція, Італія! Десять років любовних авантюр, жіночого щастя, переплетеного траурними чорними стрічками... І втрата за втратою: Т. Шевченко, О. Пассєк, Д. Писарєв, О. Маркович… І слава «чорної вдови»…

І, нарешті, втеча від осоружного світу, що мстить їй за минулу славу, від минулого і майбутнього –у нове заміжжя, це була втеча і від Третього відділу імператорської канцелярії, яке «здогадувалося» про її зв’язки з Герценом, сприяння публікаціям антикріпосницьких статей у його «Колоколі» і «Голосах из России». Мабуть, небезпідставними були чутки, що сам Олександр ІІ цікавився в начальника жандармерії, де зараз перебуває Марко Вовчок? І коли йому відповіли з Третього відділу, що за кордоном, – заспокоївся. Головне – щоб вона мовчала.

Про смерть Тараса Шевченка Олександр Другий знав. І своїми антиукраїнськими постановами і рішеннями (Валуєвським актом і Емським указом) доклав зусиль до його майже 20-річного забуття… І, можливо, в якійсь мірі і до вимушеного мовчання у провінційному «затворі» Марка Вовчка…

Хтозна, можливо, у хвилини розпачу Марія думала, що теж мала померти молодою: у славі одразу ж після виходу «Народних оповідань», чи згоріти на вогні чахотки, як згоряли тоді сотнями прогресивні люди відсталої російської деспотії. Смерть, як і слава й хула, ходила за нею слідом, граючись із її душею, мов кішка палаючим клубочком. Смерть подарувала їй життя, коли зовсім дитиною, вирвавшись із лап п’яного вітчима, хотіла вкоротити собі віку, і забрала життя у невинного ангела – її донечки. Смерть зганьбила її загибеллю нібито закоханого в неї хіміка-експериментатора Олевінського, і осиротила, забравши найближчих людей, які вірили в неї… Смерть перестріла її у Римі –– вічному місті, урочисто сонячному і весняному, в кінці лютого 1861 року, щоб повідомити, що в холодному, похмурому Петербурзі відходить в безсмертя одинокий, покинутий нею Тарас Шевченко.

І вона у відчаї пише йому листа, ще надіючись, що Словом, як оберегом, відверне від нього безжальну стрілу, вже випущену з Божого лука…

Вона моритиме себе докорами совісті усе життя, гадаючи, що якби вона не послухала Тургенєва і залишилась у Петербурзі, усе було б по-іншому…

Але чи й справді з її вини розійшлися їхні з Шевченком дороги, знає не смерть, і не життя, а Той, у чиїй ми всі – і великі, й маленькі – волі…

Однак, окрім містики, були жорстокі реалії: антиукраїнська реакція, яка почалася після Валуєвського та Емського указів, не обіцяла нічого доброго українській авторці. Не могло простити Марку Вовчку її любові до України і любові до неї Шевченка і так зване прогресивне літературне середовище Росії, як то сталося із відомим мистецтвознавцем В. Стасовим, який із садистським задоволенням «розоблачил» її діяльність у журналі «Переводы лучших иностранных писателей». Дивно, що Стасов, цей ідеолог «Могучей кучки» художників, людина нібито прогресивна, не оцінив значення журналу Марка Вовчка для розвитку російської літератури, її міжнародних зв’язків і взагалі феміністичного руху в Росії, адже це була перша своєрідна інтелектуальна літературно-перекладацька артіль для жінок-інтелектуалок, за створення яких так ратував М. Чернишевський у своєму романі «Что делать». Тим більше дивно, що нападки В. Стасова співпали з указом Олександра ІІ про заборону «брати жінок, навіть по найму, на канцелярські та інші посади».

Такі вони, незбагненні курйози культурного життя царської Росії часів Шевченка і Марка Вовчка…

І те, що серед петербурзьких письменників – лібералів і демократів – не знайшлося людини, яка б захистила її, змушує Марка Вовчка назавжди порвати з російським літературним середовищем, до якого привів її турботливий земляк Тургенєв. І з українською громадою, осиротілою після смерті Т. Шевченка…

А скандал із Федором Лазаревським, другом Тараса Шевченка, корупційні схеми якого Марія Олександрівна викрила у чисто Шевченківському дусі непримиренності з брехнею, поставив, на щастя, «три крапки» в її українських зв’язках. Навіть повернення в дорогу її серцю Україну, в Богуслав та Хохітву на Київщині в статусі дружини дрібного чиновника, навіть життя серед привітних людей і чарівних пісень, які вона знову, як у юності, заповзялася записувати, не вилікувало її від душевних ран.

Були й особисті морально-етичні причини: не бажала вона, щоб хтось бачив її, ще недавно таку популярну, недосяжну, як «зоря вечірняя», такою приземлено-самотньою, обтяженою родинними проблемами і вічними злигоднями жінкою… А нові знайомства заводити – не було ні сил, ні інтересу… Посилюють параною і тривоги за не дуже успішного в кар’єрі молодшого за неї чоловіка, і переживання за хлопців – неповнолітнього онука Бориса і сина Богдана – палкого революціонера і журналіста, Богдана, який на той час відбував у Астрахані заслання за участь у заворушеннях серед студентів Московського університету.

І врешті, оце панічне несамовите бажання втекти від свого літературного імені, імені, яке принесло їй світову славу, а нині, пережоване, зганьблене мстивим Кулішем і його дружиною Олександрою Михайлівною (в літературному світі – письменницею Ганною Барвінок), здається їй брутальною лайкою, вуличним прізвиськом, кличкою.

4 лютого 1892 року Марія Олександрівна пише до сина Богдана Марковича, що повернулася з Києва в поганому настрої через власну хворість та простудне захворювання Борі (всиновленого онука). А тут ще й «письмо твое усугубило мрачное расположение духа, т.е., собственно, не письмо, а предложение поставить вместо имени доктора "Марко Вовчок". Скажу тебе, что большей обиды и огорчения мне невозможно сделать, как вытаскивая снова на свет эту ненавистную мне кличку. Я точно переживаю снова все гадости виденные, все страдания испытанные, когда встречаю случайно где-нибудь эту кличку. Да, запомни это: невозможно мне сделать больших обиды и огорчения, как способствуя тем или другим путем вывести опять эту кличку, заставить ее повторять – с похвалами или бранью – все равно. Если я когда стала бы работать по-прежнему, то только совершенно независимо от прежней клички… Так меня это расстроило, что я даже вот сейчас зарюмила…».

З цього чистосердечного зізнання найближчій людині – синові – видно, наскільки важко була травмована душа цієї гордої і відчайдушної амазонки. Як непросто було їй змиритися з несправедливістю світу і жорстокістю власної долі!

І хоч яким би дивним це не здавалося, а в надто суворій розплаті за ранню славу Марко Вовчок звинувачувала… найбільше Тараса Шевченка. З позиції питомо жіночої логіки не могла простити «батькові» Тарасові… власної провини перед ним: що не стала ні Пророком, ні провідною зорею, ні навіть, як зловтішався Куліш, світовою заволокою, а звичайною, пересічною, буденною, затурканою клопотами сімейними хворою жінкою, яка хоче від світу тільки єдиного: щоб він її забув!.. А від Бога – щоб дав сили забути все, що ятрило її душу докорами сумління чи… незбутністю.

Однак О. Дорошкевич у своїй праці не вдається до аналізу ані обставин, в яких «мовчуще божество», як називав Марію П. Куліш, з чоловічим іменем і ранимою жіночою душею проживало своє земне життя, ані тих мук моральних, які воно переживало. Він просто констатує факти і власну безпорадність перед ними: «Ми знаємо, що, незважаючи на ці настирливі й красномовні прохання Русова, Марія Олександрівна своїх споминів про Шевченка не дала. Не дала вона їх і далеко пізніше, коли до неї через двадцять років звертався з проханням написати спогади про Шевченка Олександр Кониський, а через тридцять – Василь Доманицький.

Тому й доводилося їм тільки гадати: «Чи тяжко було згадувати Марії Олександрівні про всю ще бурхливу добу – 50-ті роки, добу вигаданого Кулішем Марка Вовчка, чи якусь ролю в цьому прикрому для Марії Олександрівни офарбленні всієї доби відогравав Шевченко – про це поки що нічого певного не знаємо. Але тут уже ми торкаємось питання про взаємовідносини Шевченка й М. Марковичевої, дуже цікавого питання, що його варто поставити в окремому досліді, а не в цих побіжних нотатках».

Та все ж таки, де певність, що Марку Вовчку самій не спадало на думку написати всю правду про ті несповідимі шляхи, якими Господь вів їх із Тарасом Григоровичем, зводив і розводив з умислом, тільки Йому відомим?

І про це свідчить її листування з близьким другом Шевченка Федором Лазаревським, тоді начальником Ставропольської удільної округи. Коли у відповідь на її прохання «знайти місце» її «родичеві» (для конспірації) Михайлові Жученку, Лазаревський нагадав про досі не написані нею спогади про Шевченка, вона вибухає розпачливим зізнанням:

«Якби ви знали, як я рвуся з Петербурга і як мені обридла петербурзька суєта… Про те лиш мрію, щоби найшвидше втекти кудись далеко в степ, де б не зустріти нічого схожого на тутешні обличчя, звичаї, суєту і брехню. В противному разі мої «Спогади» – я повідомляла вам, що їх пишу, – мимоволі будуть жовчні, та й взагалі, я тут нічого доброго не зроблю».

Чи написала вона ті «жовчні спогади»? Навряд. Радше попереджала, що надто багато знає правди про стосунки Шевченка з його петербурзьким оточенням, яку тому оточенню буде не зовсім приємно читати, а надто «ангелам-охоронцям» Шевченка – братам Лазаревським, успішна чиновницька кар’єра яких недвозначно натякала на їхню неоднозначну роль у долі опального бунтівного Пророка…

Марко Вовчок із її критичним бачення життя, гострим розумом і словом, приправленим безжальним сарказмом, який проявився в її пізніших творах, справді могла написати найкращі і найправдивіше спогади про Тараса Григоровича Шевченка і його епоху. Але їй не дали цього зробити свої ж таки, українські патріоти. Точніше, затіяли не зовсім коректні «дискусії» щодо її авторства «Народних оповідань»… Звичайно, не освятилась ця брудна вода без Пантелеймона Олександровича і його жони вірної письменниці Ганни Барвінок, яка силувалась посісти в українському письменстві місце Марка Вовчка, але так і зосталася її безбарвним епігоном.

Тож ненависть Кулішів супроводжувала «доню Шевченка» і після її смерті. Про що свідчать «Спомини про Марка Вовчка» Олександри Михайлівни, написані одразу після смерті Марії Олександрівни 30 серпня 1907 року, і надруковані через два роки у журналі «Рідний край», який виходив у Полтаві за редагування Олени Пчілки. Не віриться, що ці дуже суб’єктивні мемуари, в яких обливалася брудом не тільки Марко Вовчок, а й великий небіжчик Тарас Шевченко, писала та юна княгиня, на весіллі якої був боярином Тарас Григорович, і яка, за словами Куліша, нібито від щирості душевної і усвідомлення його величі, збиралася віддати все своє віно ради того, щоб Кобзар поїхав за кордон подивитися світа.

Та й сама Олена Пчілка, яка на той час взяла на себе роль провідниці українства, не встояла перед спокусою кинути свій камінець у Марка Вовчка. Звичайно, не під впливом Ганни Барвінок, чи то пак романтичної Лесі Білозерської, яку довге життя з химерно-ядовитим Кулішем перетворило на сварливу злу Кулішиху. Нещасну жінку, яка призвідцею усіх своїх негараздів родинних і творчих бачила тільки одну людину – ненависного їй Марка Вовчка.

Олена Пчілка, високоморальна мати великого сімейства, відома письменниця і громадська діячка, у приватному листі до літературознавця Омеляна Огоновського дозволила собі досить різко відгукнутися про Марка Вовчка, може, й не сподіваючись, що той оприлюднить її «вердикт» у своїй «Історії літератури руської», яка публікувалася в «3орі» 1887–1894, а згодом вийшла окремим виданням.

Дивно, що ця достойна жінка, яка сама походила з «не зовсім» українського роду, гнівно обурювалася: «...яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, з роду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтоншими її власностями і почала писати по-українськи – та ще як! – краще всіх українських повістярів! Далебі, се зневажало українську мову: що ж то за така осібна, характерна мова й письменність, коли всякій чужосторонець возьме й заразом писатиме, та ще й як досконало! Отже, ви перший прилюдно підірвали сю думку, наполовину скинувши з нахабної кацапки украдену нею українську личину чи той почесний вінець прекрасного українського автора!».

Неприємна для Марка Вовчка дискусія продовжилась статтею її апологета Василя Доманицького «В обороні мертвих одживих» («З приводу «Споминів про Марка Вовчка» Ганни Барвінок»), надрукованою в часописі «Рада» за 1909 р. Автор з молодечою пристрастю «воздав за злая» і Огоновському, і Кулішу з Кулішихою. Огоновському – за його суб’єктивізм в оцінці українських авторів, Кулішу – за «п’яну музу Шевченка, а Ганні Барвінок – за перебільшення ролі свого чоловіка в літературній долі Марка Вовчка. Олені ж Пчілці дорікнув, що замість того, щоб «спокутувати б свій гріх, висловлений у листі до О. Огоновського», вона надрукувала «Спомини» Ганни Барвінок – «щось нудне, таке, що й купи не держиться».

І хоч наприкінці життя письменниці літературознавчі «страсті» по Марку Вовчку вляглися, а інтерес до її творів навпаки – неабияк зріс: виходить двотомник її творів у Києві, тритомник – у Львові, чимало перекладів у слов’янських країнах, а також у Франції, Данії, Німеччині, друкують її твори і російські журнали та альманахи, а десятки наукових, культурологічних та громадських організацій вважають за честь мати її своїм почесним членом, Марія Олександрівна сприймає всі почесті з вдячною стриманістю і навіть обережністю. Вона, як і колись, не щедра на спогади про своїх видатних сучасників… Чи не тому, що досить наслухалася «спогадів» про себе…

Та все ж… Та все ж… Улітку 1902 року вона таки приїхала до Києва разом з чоловіком Михайлом Лобач-Жученком – на презентацію третього видання «Народних оповідань» із передмовою П. Куліша, (написаною до першодруку 1858 р.). Майже два місяці жила в готелі Михайлівського собору, зустрічаючись із давніми друзями-селянами, письменниками і видавцями, відвідала усі дорогі серцю місця. Та все ж , головною подією її візиту були відвідини редакції «Київської старины», якій вона подарувала свою казку «Чортова пригода», присвячену Т. Г. Шевченкові. Вона навіть дозволила редактору написати в передслові до казки, що це Тарас Григорович заповідав Маркові Вовчку обробляти народні казки. І «Чортова пригода» – одна з написаних за Поетовим заповітом.

Це був її єдиний письмовий спогад про свого хрещеного батька.

Гонорар за казку (40 карбованців) Марія Олександрівна попросила переслати Товариству імені Т. Г. Шевченка для допомоги незабезпеченим студентам.

Через 5 років, 28 липня 1907 року, вона відійде туди, де чекав її, свою невірну Марію Магдалину, Пророк України Тарас Шевченко. Посилаючи подумки їй у далекі світи своє останнє передсмертне поетичне послання, в якому обіцяв нарешті-таки на зло судьбі-розлучниці і людям-неборакам збудувати їхній спільний дім:

...над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм...

У тому, що ця передсмертна елегія присвячена Марку Вовчку, можна сумніватися, хіба що не знаючи того, що тільки з Марією Тарасові було так затишно-елегійно у хвилини їхніх коротких зустрічей у січні–квітні 1859 року, що з однією нею веселенько співалося та згадувалися дорогі серцю українські краєвиди з гаями темними та могилами в безкрайніх степах… З однією нею були тихі довірливі розмови і не було бурхливих ексцесів і непорозумінь, які буквально супроводжували кожне його закохання… Тільки між ними могла бути та гармонія, яку не в змозі були зруйнувати ні суди-пересуди, «добрії люди», ні молода Маріїна спрага до життя, ні смерть…

…Марка Вовчка за життя вельми дратували усілякі вигадки про неї, особливо неточності і переплутані факти її біографії. Наслухавшись та начитавшись про себе чимало і доброго, і злого вона радила біографам писати про письменників лиш тоді, коли на їхніх могилах тричі трава проросте. Коли час розставить всі крапки над «і» і «три крапки» в кінці кожної легенди, що була колись правдою…

«Мовчуще божество», «Пророк кроткий», «обличитель жестоких людей неситих», «проста баба», «світова заволока», «зоренька свята» і «сила молода», «чорна вдова», «хрещена і рідна доня» Пророка і Генія і, нарешті, класик української літератури». Усе це – вона, Марко Вовчок. Єдина і по-справжньому велика любов Тараса Шевченка.

КНИГА ПЕРША

ЕПОХА

 

РОЗДІЛ 1

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

 

«І ЗНОВУ ПОТЕКЛА МУЖИЦЬКА КРОВ…»

Розпочинаючи навесні 1853 року «хрестовий похід» проти Османської імперії з богоугодною метою визволення слов’янського православного населення з-під гніту іновірців, російський самодержець Микола Перший навіть уявити не міг, що загонить себе і Росію у такий глухий моральний, економічний і політичний кут, з якого вихід може бути тільки один – смерть. І це буде не тільки смерть більш як півмільйона безіменних рекрутів, матросів і ополченців – кріпаків малоросійських губерній, які гинули з вини бездарних воєначальників спочатку на берегах Прута і Дунаю, а пізніше – у справді героїчній обороні Севастополя, і навіть не смерть таких справді талановитих полководців, як Нахімов…

Царю – «собіратєлю русскіх зємєль» і в страшному сні не могло приснитися, що дуже скоро Його Величності доведеться власним життям розплачуватися за свої ненаситні імперські апетити, закамуфльовані лукаво під ідеї світового месіанства, які стали чи не головною державною доктриною відсталої по-середньовічному російсько-азійської деспотії. Доктриною наскрізь брехливою, антигуманною, завданням якої було виправдання загарбницької міжнародної політики царату, тих безкінечних війн, які вів войовничий «фельдфебель» Микола Перший на Кавказі, Близькому і Далекому Сході. Але, як не дивно, саме на цих, здавалось би, «брєдових» тенденціях світового лідерства, «Третього Риму» і «спасителя» «слов’янського православного міра» і трималася російська імперія. З верхів до низів. Ідеєю панславізму, світового месіанства були однаково вражені усі верстви населення: революціонер, батько російського анархізму Михайло Бакунін і родоначальник москвофільства – монархіст Михайло Погодін, патріарх слов’янофілів Сергій Аксаков і навіть ворог номер один російського самодержавця Олександр Герцен! Дивно, але саме Іскандер на початках Кримської війни, піддавшись істеричній пандемії імперського російського шовінізму, захмелілий від патріотизму, радів під дзвін свого «Колокола», що нарешті «руский народ пішов за своїм царем».

Але повернемось до «самой странной и ненужной», за словами князя Трубецького, «визвольної» Кримської війни 1853 року. Якої, на думку тогочасних прогресивних діячів, можна було уникнути, якби «брєдові» ідеї Миколи Першого не підтримали представники офіційної журналістики і публіцистики, а за ними й такі дворянські поети, як А. Майков, А. Фет, Я. Полонський, Ф. Тютчев, О. Жемчужников, О. Толстой, П. Вяземский та інші. Зокрема, Аполон Майков оспівував «високий дух» народного патріотизму, а Федір Тютчев пророчив царю російському перспективу стати «всеслов’янским царем». Захлинався у хвалебних віршованих одах Росії й ідеолог слов’янофілів Олексій Хомяков:

Вставай, страна моя родная,

За братьев! Бог тебя зовет

Чрез волны гневного Дуная,

Туда, где, землю огибая,

Шумят струи Эгейских вод.

Такий колективний «обобрям-с» дворянськими поетами загарбницької політики самодержавства не міг не обурити Шевченка. І хоч він у ті роки був зайнятий освоєнням нового для себе жанру – прози, рука на клапті паперу написала – коротко і ясно:

Мій Боже милий, знову лихо!..

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувать

Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!.. Ізнову потекла

Мужицька кров! Кати вінчані,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

Так зреагував солдат-невольник Новопетровського укріплення Тарас Шевченко на початок Кримської війни 1853 року. Тож як тут не згадати Пантелеймона Куліша, який перший спостеріг магічну силу і містичну прозорливість Тарасових «плачів і пророкувань», яку можна пояснити закодованою в його генах історичною пам’яттю, високою громадянською свідомістю, розумінням світової політики та інтуїтивним відчуттям своєї епохи?! Тим, що дається Господом Богом не всім, а тільки – «обраним», яких – одиниці.

Невідомо, була ця експресивна довершена мініатюра самостійним твором, чи початком майбутнього великого поетичного полотна, але очевидною залишається та точна історична оцінка, яку Поет дав черговій воєнній авантюрі ненависного йому царя Миколи Першого, а також апокаліптичне передчуття її ганебного кінця.

Та, мабуть, більше за «барабанні вірші» (вислів Чернишевського) його гнітили співчутливі настрої близьких йому по духу людей, зокрема слов’янофілів, серед яких було чимала освічених дворян, наприклад, славна своїм гуманізмом родина письменника Сергія Аксакова, з яким Тарас Григорович листувався, навіть радився з приводу своєї російськомовної повісті «Матрос», або «Прогулка с удовольствием и не без морали», в якій вивів образ українця – героя оборони Севастополя.

Нам невідома реакція Шевченка на слов’янофільські симпатії, хоча цілком можливо, що Поет був свідомий того, що вони швидко закінчаться розчаруваннями, які пережив у 1847 році і він, разом із Кирило-Мефодіївськими братчиками. Дуже скоро наївна мрія юного Миколи Костомарова, в жилах якого текла українська і російська кров, про федерацію слов’янських народів на чолі… з російським царем, завершилась ганебним розгоном братства і 10-річною солдатчиною Тараса Григоровича.

Далекоглядний геній Тараса не помилився: дуже скоро прийшло до слов’янофілів гірке розчарування діями царя. Про що писала в одному з листів дочка їхнього патріарха Сергія Аксакова – Віра: «Положение наше – совершенно отчаянное. Не внешние враги страшны нам, но внутренние, наше правительство, действующее враждебно против народа, парализующее силы духовные».

Напевно, вже дійшли чутки про селянські заворушення в Київській губернії, викликані тяжким становищем кріпаків усіх малоросійських губерній, на плечі яких ліг весь тягар руйнівної війни (одночасно селяни мали брати участь в ополченнях і забезпечувати фронт продовольством), і до вух патріотів-слов’янофілів, які підтримували доктрину графа Уварова «офіційної народності: «Православіє. Самодержавство. Народ», а надто ідею «визволення православного руського миру від мусульман і католиків», якою маскував Микола I свою месіанську мрію розширити кордони імперії за Дунай аж до Балкан...

Допомогло прозріти і створення міжнародної антиросійської коаліції у складі Великобританії, Франції, Османської імперії та Сардинії, до якої примкнули Австрія і Пруссія. Поволі мідний чад світового месіанства виходив з гарячих голів російської «публіки». Популярність Кримської війни 1853–1855 рр. падала прямо пропорційно втратам і поразкам, особливо підірвала довіру до Миколи Першого 349-денна кривава, хоч і справді героїчна оборона Севастополя, спровокована бездарністю російських воєначальників. Про незадоволення політикою самодержця у всіх верствах і станах суспільства царської Росії, особливо серед прогресивно мислячої інтелігенції і військових, свідчить гірке розчарування героя оборони Севастополя, офіцера і молодого дворянського письменника Льва Толстого, який відкрито називав Миколу Першого «Ніколаєм Палкіним», більше того – присвятив царю оповідання під таким промовистим заголовком…

Антивоєнні настрої охоплювали і окрадене корумпованим чиновництвом військо. Опанас Маркович, чоловік Марка Вовчка, саме через це змушений буде покинути посаду бухгалтера у Київській продовольчій комісії, яка займалася матеріальним забезпеченням російської армії. Мовчанням саботував Кримську війну Іван Тургенєв – на ту пору не тільки відомий письменник, дослідник і виразник суспільних настроїв, а й представник стану великих латифундистів, «західник», орієнтований на Європу і її цінності. Світова ізоляція Росії неабияк стривожила навіть далеких від політики дрібних землевласників, звиклих гуляти європейськими курортами, за словами Шевченка, здерши з кріпака останню свитину разом зі шкурою… Не кажучи вже про щойно народжений різночинний «середній клас», на який, як відомо, великі надії покладав Шевченко, який навіть попри жорстокий пресинг Третього відділу, спонукав російське суспільство, кажучи теперішньою термінологією, мимоволі обирати «європейський вектор» розвитку: свободу і реформи.

Своєю чергою це часткове прозріння провокує другу, внутрішню війну – у свідомості російської еліти, точніше, між прихильниками офіційної імперської ідеології і прогресивно мислячою творчою інтелігенцією, серед якої на той час було вже чимало талановитих вихідців із кріпаків. Нарешті крізь барабанну тріскотню вірнопідданих піїтів і «придворних віршомазів» прориваються до публіки правдиві антивоєнні вірші молодого Миколи Добролюбова та співчутливо-народницькі – вже поважного Миколи Некрасова – співробітників журналу «Современник». Однак їхні протести були тільки краплями чистої води в мутному морі казенної брехні, розлитої на сторінках тогочасних газет і журналів з подання Третього відділу. Тому справжньою перемогою передових поглядів у російській літературі над лакейською продажною дворянсько-ліберальною белетристикою став вихід у світ «Севастопольских рассказов» безпосереднього учасника Кримської війни Льва Толстого.

Про всезростаючу непопулярність Кримської війни серед російської передової інтелігенції свідчить щонайкраще те, що жодним рядком не удостоїли цю криваву бойню найвідоміші, незаангажовані ідеологією монархізму письменники: І. Тургенєв, І. Гончаров, О. Островський та інші…

Нарешті, під кінець масштабної кривавої Кримської бойні прозрів і Олександр Герцен, якого найбільше шанував Шевченко. Опам’ятавшись, згадав «гальмо» прогресу Миколу Першого і злим, і не тихим словом. У зверненні до співвітчизників, надрукованому в «Колоколі», Іскандер писав: «Браття! Итак, царь накликал, наконец, войну на Русь. Как ни пятились назад, как ни мирволили ему его товарищи и сообщники, боясь своих народов больше всякого врага, он напросился на войну, додразнил их до того, что они пошли на него. Ему не жаль крови русской… Мы, изгнанники русские и польские, на чужбине плачем, читая о рекрутских наборах, о тяготах народных, о ненужной гибели тысяч наших воинов… Гибнуть за дело следует, на то в душе человеческой храбрость, отвага, преданность и любовь; но горько гибнуть без пользы для своих, из-за царского упрямства… Царь начал войну, пусть же она падет на одну его голову. Пусть она окончит печальный застой наш… За 1812 годом шло 14-е декабря (повстання декабристів – примітка Г. Тарасюк). Что придет за 1854 годом?»

На це запитання, яке хвилювало прогресивну Росію і втомлений агресивністю царизму світ, першим спробував відповісти Микола Чернишевський. У листі до батька на початку 1853 року (і початку збройної ескалації на території Молдавії й Валахії) він писав: «Самая война во многих отношениях полезна для государства, служа причиною многих улучшений. Дай бог, чтобы это было так». У цих словах прозорий натяк на знищення самодержавно-кріпосного ладу, про що мріяв і на що життя поклав Тарас Шевченко.

Схожість поглядів Шевченка на Кримську війну, виражених ним у мініатюрі «О Боже милий! Знову лихо…», з поглядами кращих громадян Росії потверджує запис відомого історика, друга Герцена, «західника» Т. Грановського, зроблений 1955 року. Критично оцінюючи кризову політичну і фінансову ситуацію у знекровленій Кримською війною Росії, Грановський обурюється нахабством самовпевненого монарха: «...ужели мы пойдем на освобождение угнетенных в Турции, когда у нас у самих все общественное устройство основано на том же начале, тогда как наша же Польша страдает под бременем ненавистного ига?»

Синхронно з Грановським шукає відповіді на болісні для передової російської інтелігенції питання про причини і наслідки Кримської війни той самий М. Чернишевський: «Кто же пролил реки крови? Кто разорил весь юг России, истощил силы всех остальных частей России? Кто?» І дає несподівано вбивчу відповідь: не тільки цар і його чиновники, а передовсім – та «безсмертна персона», яку називають: «большенством публики». Себто – суспільна думка, зазомбована цілеспрямовано антигуманною великодержавною шовіністичною ідеологією, брехливими лозунгами про нібито миротворчу, рятівну і об’єднавчу місію нескінченних міжнародних збройних конфліктів, кровопролитних війн російського самодержавства, перемогами в яких імператори намагаються врятуватися від поразок у боротьбі з власним народом у власній державі!

ПРОРОК ПРИЙДЕ

І

З СЕЛА…

«Шевченко не любив згадувати про своє минуле», – згадували чи не всі вельможні знайомі поета.

Так, не любив, бо не хотів нагадувати цим їм про далеко не краще становище їхніх кріпаків. Та все ж, відвідавши через 15 років своє село, він намалює олівцем ту убогу хижу, в якій минуло його дитинство.

Коли він був зовсім малим і були живі батьки, йому та хата, розділена сінцями на дві половини, мабуть, здавалася веселим раєм. Він любив спати разом з братами на її теплій печі, любив качатися по широкому полу, вимощеному пахучим сіном і застеленому домотканим рядном, любив у колі великої сім’ї вечеряти за широким столом, а потім, забившись у запічок, слухати казки діда Івана про Січ Запорозьку, козаків та їхні битви з бусурманами, морські походи на чайках Дніпром та Чорним морем до турецького султана в гості, про гайдамаків, Гонту та Умань… Любив Різдвяні свята з кутею і колядою, і Великдень з паскою і крашанками. Любив ходити в школу до дяка, хотів навчитися грамоти. Наука незрозумілою церковнослов’янською мовою була важка, але він долав її, щоб, як казав батько, стати людиною. Навчився писати, читати і навіть розуміти Святе Письмо.

Якось він відкрив Біблію і прочитав про те, як фарисеї і книжники не вірили, що Ісус Христос – Пророк, бо Мойсей сказав, що Пророк прийде не з Назарета, а із села… Із села Віфлеєм. Важку назву села він не запам’ятав. Але слова «Пророк прийде із села» – назавжди закарбувались у голові дитини.

З тих пір він полюбив Святе Письмо. Просто полюбив не читаючи, а потім поволі став долати його рядок за рядком, як високу круту гору, мало що розуміючи, та вперто шукаючи добрих вістей для себе.

А потім хлопчик підріс, осиротів і з безпечної дитини перетворився на безправного кріпака. Хатній рай перетворився на пекло, в якому сварилася з дідом мачуха і билися за шматок хліба діти-зведенюки. За найменшу провину бив дядько Петро – вчив уму-розуму. У школі сік різками п’яний дяк – для постраху. Від цього насилля важко було заховатися в коморі за солом’яником. Чи в бур’янах. Він розуміє, що йому, дитині, не до снаги змінити порядки жорстокого, несправедливого світу, він може тільки врятуватися від нього, збудувавши свій власний – справедливий і милосердний, сповнений гармонією любові. І він будує цю фортецю, на свій дитячий розум. Про це він через багато років розповість тільки найближчому своєму приятелеві О. О. Козачковському.

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари».

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу…

А одного разу, навесні 1850 року в Оренбурзі він запише у своїй «захалявній книжечці» вірш, який теж не буде надрукований за його життя:

Якби ви знали, паничі,

Де люде плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

...Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

...В тім гаю, У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Але це не висновок дорослої людини, яка розуміє трагічну відмінність життя різних станів російського суспільства. Це священний гнів малої дитини, якій від Бога дано бачити усю неправду і несправедливість цього світу. І мужність – не миритися з цим. І пред’являти свої претензії самому Богові. Не почувши відповіді з Неба, почав шукати її у Біблії. І знайшов – у Книзі Пророків. У плачах Єремії. Того найодвертішого, найпалкішого з пророків, який не боявся ділитися з Богом своїми страхами і сумнівами щодо свого нелегкого, а часом пекельного «Покликання» – нести у безбожний жорстокий і цинічних світ Боже Слово.

– Що я можу, Господи, я, безпомічна дитина перед мудрими і сильними світу цього, жахіття яких мене лякають? – плаче Єремія, сумніваючись, чи достойний він бути вибраним. І чує від Усевишнього: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив». Я ж промовив: «Ой Господи Боже! Я не вмію говорити, бо я дитина». А Господь сказав до мене: «Не кажи: Я дитина, – бо до всіх, до кого я пошлю тебе, ти підеш, і все, що накажу тобі, ти говоритимеш. Не страхайсь перед ними, бо я з тобою, щоб тебе врятувати, – слово Господнє». Тоді простяг Господь свою руку й доторкнувсь моїх уст і сказав до мене: «Ось я поклав мої слова тобі в уста. Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами, щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував»… Я виголошу над ними суд мій за всі їхні ледарства, за те, що вони покинули мене й воскурювали ладан іншим богам та припадали ниць перед ділом рук своїх. Ти, отже, підпережи твої крижі, встань і говори до них усе, що я накажу тобі; не лякайся їх, а то я нашлю на тебе страх перед ними. Я бо сьогодні ставлю тебе, немов місто-твердиню, немов залізний стовп, немов мур мідяний проти всієї землі: проти царів юдейських, проти князів їхніх, проти священиків їхніх і проти людей простих. Вони війною підуть на тебе, однак тебе не подолають, бо я з тобою, – слово Господнє, – щоб тебе врятувати»…

Слово Господнє, сказане Єремії, він сприйняв як сказане йому, малому, нещасному сироті: Щоб тебе врятувати… тебе, Тарасе!

І сталося чудо: хлопчик відчув, що він не сирота убогий, що і у нього є захисник: від дядька-катюги, від злої мачухи, від стусанів нахабних зведених братів, від різок вічно п’яного дяка. Тепер він зрозумів, чому йому так легко давалася церковна грамота. Чому на подив дяка, він міг переказати українською усі «послання» Павла і псалми Давидові, хоча тлумачення Святого Письма і не входило в програму парафіяльних шкіл. Досить було школяреві знати «Отче наш», «Пресвятая Троице…», «Господи, Царю небесний» та «Богородице Діво…». Але Тарас вивчив на зубок і «Четьї-мінеї», і міг хоч крізь ніч читати над покійником псалтир.

Біблія була його букварем, читанкою і граматкою, а тепер, відкривши свої таємниці, підручником з історії світу, енциклопедією знань і взагалі єдино доступним літературним твором, який можна було читати. Правда, був іще «Сад Божественних пісень» Григорія Сковороди. Біблійний «восторжений» пафос, надривний плач пророцтв – увійшов у його плоть і кров, а згодом став і власним літературним стилем.

…Ставлення Шевченка до релігії і стосунки його з Богом – тема нескінченної безплідної, бо завжди і поспіль суб’єктивної, дискусії, залежної від рівня духовності епохи і потрактування цих вічно болящих сакральних імперативів суспільством. А тому безбожно експлуатована ідеологією, мінливо-облудною, як облудні поняття недосконалого людського розуму про ідеальне щастя.

Важко уявити, яку веремію суперечливих почуттів викликало в душі дитини, «поцілованої Богом», перше – «офіційне» – знайомство з релігією: Біблією, яка була першою в її житті книгою – і букварем, і читанкою, і підручником історії, і літературним посібником, – і вчителем – примітивним гріховодником, недалеким, вічно п’яним дяком. Але шокує не цей бездуховний спосіб духовного виховання простого народу, а те, що він був узвичаєною нормою, неписаним законом, із яким усі мирилися. Усі, крім поцілованої Богом дитини. Розправа малого Тараса з п’яним дяком, представником духовного кліру – його перший неусвідомлений бунт не тільки проти рабських звичаїв і приниження людської гідності, а й проти відступників Церкви, що попирають Божі заповіді.

«Не бійтеся, не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть: а бійтеся радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі». Так було написано в Писанії. Малий Тарас не боявся жорстокого дяка. Йому зоставалося тільки перемогти страх перед тим, що могло погубити його душу: рабського примирення з несправедливістю і жорстокістю сильних світу цього. І він це зробив: відлупцював п’яного дяка, вчинивши не що інше, як узаконену і популярну в тогочасному судочинстві екзекуцію – покарання різками. Хоча це більше нагадувало вигнання бісів безгрішною дитячою рукою з грішного тіла боговідступника.

Невідомо, чи допоміг цей акт екзорцизму недолугому дякові, але у свідомості малого Тараса посіяв зерно емпіричної волі – почуття, що і серед поголовного рабства можна бути вільним і лиш перед справедливим Богом відповідати за свої вчинки і рішення.

Тому він не ховається від страху за скоєне у верболозах, не просить захисту у родичів, не йде в найми, не пристає до волоцюг, а скидавши в торбу вбогі сирітські пожитки, йде шукати іншого вчителя. На цей раз – богомаза. Хіба не вище провидіння підказує дитині з найупослідженішого соціального прошарку, що вільним можна стати, лиш «ставши кимось»? Тим, кого поважають. А богомазів поважають. Мрія малювати ікони – це й відчуття свого природного таланту, і доказ для нас, що Шевченко, попри пережите, не зневірився у вірі. Його ставлення до релігії – по-селянському просте і невибагливе. Однак критичним залишається назавжди ставлення до її служителів, і тих лукавих, хто прикриває нею свої нечисті, неправедні діла.

Набагато складнішими були його стосунки, якщо можна так сказати, з Богом. Нема сумніву, що в дитячі роки, зоставшись круглим сиротою, малий Тарас в силу селянсько-християнського виховання в образі Всевишнього шукає і знаходить єдину надію і опору. Спочатку від розпачу і страху перед жорстокістю цього світу, а згодом уже усвідомлено: навчившись від дяка церковнослов’янської грамоти, здібний підліток не тільки досягає успіхів у читанні псалтиря над покійником, а й напевно що пробує осягнути і Святе письмо. Власне, Біблія та ще пройнятий її мудрістю «Сад Божественних пісень» Сковороди були його першими і довгий час єдиними книгами, які якщо не сформували, то вплинули на його уявлення про художню літературу, красу і силу Слова, яке спочатку було у Бога і було Богом. Але про оцінку Євангелійських одкровень та пророцтв поки що не йшлося. Чудо було в іншому: біблійні тексти, написані малозрозумілою мовою, відкрили йому велику правду: що не все так безнадійно для сироти у цьому жорстокому світі, що не треба боятися несправедливості сильних світу цього, бо над ними є той, Хто з Неба усе бачить і чує, і хто насправді править миром: всеможний милосердний і справедливий Господь! Не міг не полонити душу дитини і сам образ Ісуса Христа – Сина Божого, дуже схожий на образи народних героїв-месників,який прийшов у цей світ, щоб захистити кожного стражденного і покривдженого від «людей неситих». У потаємних мріях він бачив себе біля Ісуса Христа, серед його пророків, творив чудеса, зцілював кривих і незрячих, вигонив із храму корчмарів і бісів – з біснуватих. І воскрешав мертвих… І плакав тихенько, питаючи: «Господи, де ти був, коли вмерла мама, а за нею і тато? Чому не прийшов і не воскресив? Не врятував усіх нас, малих, від сирітської долі?» І ці сирітські образи були чи не єдиними особистими претензіями Шевченка до Бога. Але, мабуть, справедливими, бо всемогутній Господь не карав його ні огнем, ні мечем, не перетворював на соляний стовп. А посилав тата з мамою у його сни, де б він не засинав, скрутившись калачиком: на твердій лаві у дяківській хаті чи на густій пругкій рогозі у верболозах. Тому він із дитинства полюбив сни, переконаний, що вони від Бога. І ставши дорослим, називав так ту із своїх «думок», за якою відчував промисел Божий. Було це так, чи ні, один Бог знає, але йому, Шевченкові, з цим переконанням було легше терпіти царську кару за нещасливу комедію «Сон», що закінчилася майже трагічно для її автора.

Біблія була для Тараса єдиним джерелом знань і понять про світ, людей, їхнє життя і звичаї. Зі Святого Писанія кинутий напризволяще сирота дізнався і про Божі закони, які встановив у людському світі Всевишній. Дізнався, що Господь близький всім, хто взиває до нього, хто кличе його; що «не треба надіятись на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема»; що Господь в’язнів розв’язує, очі сліпим відкриває, випростовує зігнутих, милує праведних! Обороняє мандрівників, сироту та вдовицю підтримує, любить тих, що стоять за правду.

Він усім серце полюбив Ісуса Христа лиш за те, що той теж народився в селі, і хоч не був сиротою, а сином Божим, але теж натерпівся від панів і попів, і навіть від самого царя Ірода… Його ще маленьким хотіли убити… Тому батьки ховали його в очереті, і в Єгипті, який видавався Тарасу великим льохом. Він читав і запам’ятовував кожне слово Ісуса, і в мріях ходив пустелями й пущами, заходив у царські палаци і в нори розбійників, серед люду всілякого: пастухів кіз і овець, римських центуріонів, збирачів мита і рибалок.

Повторював слово у слово його притчі і настанови: любити ближнього свого, не вбивати один одного, не красти, не брехати… не гнітити менших за себе, ділитися хлібом… Він так часто перечитував притчі Ісусові, плачі його пророків і апостолів, доки вони не ставали його плачами, доки вони не починали звучали його голосом, голосом, який знає про цей світ більше, ніж треба. Що відчуває більше, як треба, і бачить те, чого інший не помічає.

Свідомо чи інтуїтивно, необтяжена тогочасною схоластикою душа його вбирала, як губка, енергетику Святого письма, його пристрасну риторику одкровень, послань, повчань і молитов, врешті, його систему художніх засобів і прийомів, і не підозрюючи, що не мине й десяток років, як ця космічна енергія, сакральна еманація вічної боротьби добра зі злом вибухне в ньому власними «плачами, піснеспівами і пророцтвами», як назве Куліш його безстрашні інвективи проти сильних світу цього.

І юнак, колишній козачок пана Енгельгардта, викуплений найбільшими достойниками Росії, уже не уявляє, а відчуває себе біблійним Пророком. Сином не кріпака Григорія із села Керелівка, а простого теслі, народженим у селі Віфлеєм… Невідомо ким, а значить Всевишнім Творцем благословенний сам один ПЕРЕЛОГИ ОРАТЬ…

Цю його обраність помічає своїм професійним оком геніального портретиста-фізіогноміста великий Брюллов, зауваживши, що в хлопця, якого збиралися викупити з кріпацтва, не кріпосне лице. Себто – не рабське, не холопське, не наймитське, не прислужницьке… Лице вільної людини. І цим було сказано все. На лиці юнака, як на палітрі, були перемішана уся різнобарвна гама притаманних людині почуттів: гнів, біль, образа, надія, лють, радість, осторога, сум, любов і ненависть, окрім сірої фарби тупого примирення з долею.

Усі, хто намагався намалювати його словесний портрет, підкреслюють, що його звичайне, нічим не показне обличчя, було осяяне незвичним для наших буденних часів світлом внутрішньої свободи від цього світу і його спокус, і умовностей, яким світяться тільки діти й пророки.

Унікальна неповторність стилю і манери письма Шевченка – це геніальна інтерпретація вічних універсальних християнських цінностей, помножених на духовні скарби української національної ідентичності. Сплав Слова Божого з народною піснею в горнилі серця Пророка, одержимого ідеєю правди і справедливості. Теми, до яких він звертається, теж загальнолюдські, прописані в Біблії: нелегка доля жінки-матері і дитини-сироти, кріпацтво, моральність суспільства, свобода людини і народу, право на місце під сонцем… Поєднання сакрального із земним, складного з простим, божественного з людським, зрозумілого з незбагненним. У геніальній простоті форми – ключ до глибоких філософських змістів, код до пізнання людиною тих істин, які слабкому людському розуму дано сприймати тільки на віру.

Водночас Шевченко не перестає по-дитинному дивуватися прихильності до себе Бога, якого він називав «великим Чоловіколюбцем». І чисто по-християнськи навіть найтяжчі випробування витримує, «не нарікаючи на Бога». А коли гнів і обурення перепиняють йому подих, він просить у листі до своєї сестри названої, до свої незбутньої Марії Магдалини – княжни Варвари Репніної, щоб вона надіслала йому книгу св. Фоми Кемпійського «Наслідування Христа». Найпопулярнішого тоді твору після Біблії. Він все хоче зрозуміти доцільність існування царів – катів людських, які, розп’явши навіть самого Бога, перевішавши і вирізавши його святих Апостолів, залишилися й далі безкарно керувати світом. Чому така недосконала система світобудови? Невже не може бути між людьми рівності? Чи це овече стадо, якому конче потрібні господарі-царі і пастухи-псарі?

Тема царя і підданих стає основною в його творчості, як і доцільність нескінченної боротьби добра і зла, світла і темені.

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!..

Він спочатку в чисто народних традиціях проклинає царя, далі, дякуючи Маркізу де Кюстіну, насміхається над ним, а наприкінці демонізує, як найбільше зло на землі, яке треба викорінити фізично.

Його, людину практичного селянського розуму, не цікавлять філософські вчення, від яких шаленіють, плутаючись у визначеннях і теоріях, молоді різночинці. Він – народний Пророк, від крові і плоті його. Він Мойсей, який прийшов визволити Його з «єгипетського полону». І від пут брехні та омани. Тому хоче своїм розумом осягнути секрети світобудови, Святе письмо, тому засвоїв його справжнього, єдинородного сина, якому довелася пережити незрівнянно більше страждань, ніж мільйонам земних божих створінь; обраність – тяжкий хрест. У своїх творах Шевченко ніколи не звертається до Господа Бога свого всує. Не просить ні кращої долі, ні слави, ні багатства. Не турбується таким природнім для земної людини накопиченням статків-маєтків, прийнявши на віру настанови Месії: «Не накопичуйте собі багатства на землі, де міль і тля поїдають, де злодії обкрадають… будуйте схрони нестаріючі для скарбів нетлінних, бо є де скарби ваші, там і серця ваші… Не можете служити двом господарям… Богу і мамоні. Ось чому я й кажу вам: не турбуйтеся тим, що їсти вам для підтримки життя вашого, ні тим, що надягти вам, щоб прикрити тіло ваше, бо душа ваша важливіша, як їжа, а тіло – ніж одяг. Гляньте на птиць небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у комори, а отець ваш небесний годує їх. Чи набагато ви відрізняєтесь від них…».

А коли так, то навіщо тоді царі, князі, вожді? Коли є Месії, Апостоли і Пророки? Люди визначні не вкраденим величним походженням, а великим розумом, світлим талантом? Чому земним світом правлять недоумки? Виродки і розбійники? Які, не боячись суду Божого, вершать судьбами цілих народів. Де Господня чи людська логіка?

Шевченкова ненависть до убивці декабристів, тисяч невинних солдатів, власного мучителя царя Миколи Першого – це ненависть не до конкретної людини, а до всіх царів земних від Ірода, Нерона до Петра Першого, Катерини Другої і Миколи Палкіна. Для Шевченка немає добрих царів. Вони всі – зло. Для нього, народженого в рабстві, кожна влада, яка підкорює, поневолює людину, створену Богом вільною, – зло і непрощенний гріх.

У поемі «Царі», написаній на Кос-Аралі 1848 року, навіть сам «святий пророк і цар» Ізраїлю хвалений Давид, веде себе як несамовитий недоумок, що упивається власною величчю:

...«Я... Ми повелим! Я цар над Божіїм народом! І сам я Бог в моїй землі! Я все!..».

Дивлячись на таке убозтво прославлених, Поет, вигукнувши спересердя:

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

Морока з ними, щоб ви знали,

Мов дурень, ходиш кругом їх,

Не знаєш, на яку й ступити...

все ж питає Музу, чи вже і їм пора… «полазить трохи коло трона», «…та постригтись у лакеї»… та «ревностно в новій лівреї» заходитись «царів любить»?

Однак впевнений, що

...де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Нащо ж себе таки дурить?

Тема свободи людської особистості – головна тема життя Шевченка.

І творчість Шевченка – це торнадо, народжене зіткненням двох потужних повітряних течій у небесному ефірі. Вона ламає, розбиває кайдани стереотипів, руйнує капища віджилих ідолів і розчищає перспективу для нових викликів.

От чого прагнув і не сягнув Григорій Сковорода, і ні один поет до нього і після, крім Шевченка. От у чому секрет універсальності Шевченкових текстів, у їх незглибній популярності, недосяжній для епігонства – в не оскверненій ним Божій місії Слова.

Так у незіпсованій душі самосійного Генія поволі вживалися дві творчі стихії: біблійна, висока і сакрально-містична, вогненна, і енергетика пророчих візій, які приходили до нього у хвилини сильних душевних потрясінь і не терпіли сторонньої присутності, і – народнопісенна – легка, романтична, імпровізація-гра з перлинами колективної творчості, якими була вщерть наповнена його душа. Тому й здавалося декому з близьких друзів (Сошенку, Козачковському), що Шевченко пише вірші ніби граючись, може при тому розмовляти, відволікатись, сміятися, співати… Так, співати, бо й справді, він співав свої вірші-думи, імпровізуючи, як кожен самосійний народний співець, обдарований природою музикальним слухом і гарним голосом та ще із багатющим генетичним запасом художніх образів і засобів, придуманих народом за тисячоліття і насипаних Божою десницею у його душу, як відбірне зерно у золотий солом’яник його душі. Усі ці розкішні метафори й епітети настільки органічно ввійшли в його творчу свідомість, що він часто, навіть у зрілому віці, плутав «своє» з «народним». І не даремно Пантелеймон Куліш – теж володар абсолютного «слуху», коли Тарас прислав йому із заслання свої тексти, з проханням, щоб Микола Маркевич поклав їх на голос, перепитує, чи це справді його слова… І Шевченко зізнається, що деякі – це варіації на теми відомих народних пісень про дудника-дударика. І в цьому нема жодного гріха, адже варіативність, як і прилюдність – норма пісенної творчості.

Зовсім іншої присутності – Божої – вимагали його «плачі-пророцтва». Вони теж приходили – але як надходить коротке «умопомрачіння», як сходить на людину божественне провидіння. Тарас називав це – «странным неугомонным призванієм».

Куліш же присвятив таємниці таланту Тараса Шевченка кілька сторінок своєї програмної статті – «ОБ ОТНОШЕНИИ МАЛОРОССИЙСКОЙ СЛОВЕСНОСТИ К ОБЩЕРУССКОЙ. Эпилог к «Черной раде».

Мета статті, написаної з велемовним пафосом, була досить прагматична: з усіх сил захистити не тільки трьох геніальних українців: Квітку-Основ’яненка, Гоголя і Шевченка, неординарна творчість яких посіяла сумніви в умах офіційних і культурних кіл щодо своєї лояльності, а й усю молоду українську літературу. Пояснити так званому «севернорусскому племени», як він величає офіційні й культуртрегерські кола царської Росії, що ця література не бездарна і примітивна – вона просто інша, написана людьми іншої ментальності, приналежними до іншого народу, іншої культури, тому часто не зрозуміла великоросам. Надто турбує автора доля опального поета Шевченка, який досі ще перебуває в засланні в Азійській пустелі. Звичайно, Куліш не жаліє пафосу і красномовства, він справді, як пише Шевченко, «підпускає йому пахущого курева», але «не ради дружби», а ради спасіння і майбутнього існування самої малоросійської словесності, над якою віднині він поставив себе начальником і чатовим.

Його пафос зрозумілий: Квітки й Гоголя вже нема в живих. І хоч Шевченко – теж ніби поза життям, але є надія, що він звільниться і стане в літературний стрій, точніше, йому дозволить стати імператор і його Третій відділ. І Куліш для спільної справи готовий зробити з Шевченка безумного Пророка, який взагалі «постає проти людських неправд, ким би вони не творилися: великоросами чи малоросіянами». І хоч «називають його безумним патріотом, а між тим він перший наніс удар тому шкідливому місцевому патріотизму, який підносить на ходулі своїх атестованих історією героїв (мова йде про козаків і гайдамаків) і одвертає очі від доблесті сусіднього народу… тому патріотизму, який бачить свою славу не в успіхах цілої країни, а в торжестві якоїсь одної партії, чи кількох осіб, часто на шкоду своєму народові».

«Так, – вигукує Куліш загальноприйнятою російською, – он доходил до безумия в излиянии своего гнева на беззаконии людськие, он был неистов, когда призывал небо и землю против тех, кого считал он виновниками страданий ближнего. Но кто же осудит поэта, который, поддавшись невыносимой боли сердца, не соблюдал меры своим воплям?». А сталося це тільки з тієї причини, що «зобов’язаний одному собі духовним вихованням, не маючи попередників і взірців на своєму літературному поприщі, з’явившись несподівано, ніби з неба, посеред застою духовного життя в Малоросії, зі своїм гарячим плачем, зі своїми новими для слуху піснями, зі своїми вродженими, ні від кого незалежними устремліннями, він не міг бути тоді оцінений достойно критикою. І він це знав сам».

І хоч як дивно, але Куліш, який ніколи не вживав правди в її божій щирій наготі, а тільки прикрашеною своїм художнім вимислом, цього разу казав про Шевченка святу щиру правду.

Може тоді, коли він писав ці рядки навесні 1857 року вперше за його спиною не стояв лукавий, а літали по хаті добрі янголи?

«Епілог», надрукований у популярному і тиражному «Русском вестнике», справив на російську публіку, ясно, що неоднозначне, але сильне враження. Особливо частина, присвячена Тарасу Шевченку, справжній «злочин» якого з етичних міркувань Третій відділ тримав у секреті, адже навіть у ті дикі часи, коли в Росії відкрито торгували людьми, покарання 10-річною рекрутчиною за «нелестный» відгук про царицю могло здатися декому… нелюдським. Дякуючи образності Кулішевого письма, Шевченко справді сподобився пророкам біблійної Іудеї та Галілеї часів Ісуса Христа і царя Ірода.

Та головне, що мисляча еліта імперії побачила в Шевченкові якщо не Пророка, не Апостола правди, то моральний авторитет Росії, – символ нової Росії, яка мусить очиститись від скверни кріпосного права, неосвіченості, дикості, пройшовши пекло Кримської війни, поразку і світову ганьбу – вийти оновленою і просвітленою.

 

НЕ ВСУЄ ЖЕРТВИ

Початок 1850-х став мірі певною мірою переломним і в житті і свідомості Шевченка. Повернувшись в Оренбург після вдалої експедиції в команді Бутакова на Кос-Арал, учасники якої були навіть премійовані з царської казни, Шевченко сподівається бодай на покращення умов та дозвіл йому малювати. Однак відбудуться непередбачувані події, які різко змінять долю Поета.

Після від’їзду в Петербург Бутакова Шевченка запрошує пожити в себе на квартирі Карл Герн. Шевченко щасливий вже тому, що зможе під його прикриттям займатися мистецтвом. Він пише портрети «сослуживців», зокрема й прапорщика Ісаєва, красунчика-ловеласа, який розважався тим, що «крутив амури» з заміжніми дамами. На одному з сеансів, які відбувалися на квартирі Герна, Шевченко помітив, що бравий поручик залицяється до дружини Герна і та не проти любовної інтрижки. Не зважає парочка навіть на присутність свідка. Спочатку Тарас теж не зважає, зайнятий портретом шелихвоста. Однак під кінець сеансів помічає, що справа в голуб’ят зайшла далеченько… Вже й сеанси закінчили, і портрет написано, а поручик продовжує навідувати мадам Герн і саме в той час, коли ні обманутого чоловіка, ні квартиранта немає вдома...

Що й говорити, мимоволі опинившись у неприємній ролі звідника, Шевченко не відав, як йому повестися. Приховати? Просто змовчати? Але це ще підліше за звідництво. Як напише згодом у повісті «Прогулка…»: не вказати пальцем на негідника, те ж саме, що бути заодно з ним.

Надто чесний у стосунках із людьми, він не міг заплющити очі на ганебний адюльтер зрадливої дружини порядного і чесного офіцера Карла Герна з нікчемним покидьком Ісаєвим. Адже це було б просто нечесно по відношенню до друга, який прихистив його на своїй квартирі. По-друге, не міг інакше повестися, оскільки подружня зрада завжди була глибоко противна його душі. По-третє, не думав, що таким кінченим мерзотником виявиться цей франт-ловелас, і не тільки не посоромиться з власного гультяйства зробити публічний скандал, а й напише донос на Шевченка, ніби той, зневажаючи височайший указ, ходить в партикулярній, цивільній одежі, безборонно займаючись своїм писанням і малюванням. Репресії проти Шевченка не забарилися: арешти, переведення в Орськ, а відтак у Новопетровське укріплення разом із геодезичною експедицією… І все через його щиру, якусь дитячу чесніть…

Звичайно, важко було згадувати про той день, коли до нього прибігли стривожені Карл Іванович Герн і Федір Лазаревський зі звісткою про донос і можливий обшук, і вони гарячково стали палити дорогі його серцю листи від друзів, залишивши тільки найбезневинніші – від Репніної і Лизогубів. На жаль, серед паперів загубився лист чиновника прикордонної комісії, вихованеця Київського університету Сергія Левицького, який будучи у відрядженні в Петербурзі, поділився враженнями від зустрічей із конфірмованим солдатом Тарасом Шевченком із своїми земляками, молодими прогресивними студентами і різночинцями. У листі, пересланому через Федора Лазаревського, С. Левицький писав, що в Петербурзі «багато наших, і багато з них, як от магістр математичних наук Микола  Головко, готові стояти за все те, що говорив Шевченко, і ці люди кажуть, що для яких правда настільки важлива, що якби їм довелося говорити її при самому Карлі Івановичу (так називали ради конспірації царя Миколу Першого), то не злякались би».

Знайдений лист Левицького, що був переданий оренбурзьким корпусним начальством у Третій відділ, а звідти – і до царя, призвів до трагедії: Левицького ув’язнили, а його друг М. Головко під час арешту застрелився. Чиновника прикордонної комісії Федора Лазаревського було позбавлено підвищення, а отже, він змушений був продовжувати ненависну службу в Оренбурзькій сатрапії. Репніній і Лизогубам було заборонено листуватися з Шевченком.

Один Герн як жертва скандалу, не постраждав, і вдячний Шевченкові, у цій складній ситуації, не побоявся, заховав і зберіг найбільший скарб його – захалявну книжечку з віршами останніх років…

А Тараса Шевченка генерал-губернатор Оренбурзького окремого корпусу Обручов відіслав спочатку в Орськ, а звідти – разом з геологорозвідувальною експедицією – за тисячу верст на узбережжя Каспію, в Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак.

Сидячи під арештом в Орську, ізольований від світу Тарас Григорович не відав, скільки біди наробив донос на нього поручика Ісаєва. Тож у своєму невіданні, страждаючи від ревматизму і цинги, він звертається у всі інстанції, щоб його не висилали на Каспій, клімат якого смертоносний для нього, а перевели на Кавказ.

Однак відповіді з канцелярії імператора невтішні: цар не бажає милувати Шевченка.

У ці тяжкі дні, не відаючи, чим скінчиться ця неприємна пригода, Шевченко, як завжди, рятувався Святим письмом, «плачами» свого улюбленого пророка Єремії на утиски ворогів: «Намовляв мене, Господи, і я був намовлений, ти взяв міцно мене – й переміг. Я став цілий день посміховищем, кожен глузує з мене… Бо коли тільки я говорю, то кричу, кличу: «Ґвалт!» та «Грабіж»! І так сталося слово Господнє мені за ганьбу й посміховище… І тоді я сказав: не буду Його споминати, і не буду вже й Ім’я Його згадувати!.. Бо чув я – ось острах навколо: розкажіть – донесемо на нього! Кожен муж, який в мирі зо мною, чатує мого падіння та каже: «Може буде обманений – і переможемо його, і помстимось над ним!» …Та зо мною Господь, сильний та дужий, тому ті, хто женеться за мною, спіткнуться і не переможуть! Будуть сильно вони посормлені, бо робили без розуму. Вічний сором їм буде, який не забудеться!».

І ставало легше від слів Пророка. І вже не терзали сумніви на кшталт: «Не лізь зі своїм статутом у чужий монастир. Не нав’язуй свій кодекс честі тим, кому легше живеться в безчесті». Навпаки, тепер тричі праведним і справедливим здавався йому його власний гнів на Миколу Першого, християнина ХІХ-го століття, імператора однієї з найбільших держав світу, який гірше варвара-язичника, гірше середньовічного деспота упослідив свій народ до становища безправних рабів, а «военное сословие», цих захисників «отечества» і завойовників нових земель – довів до моральної деградації. Тисячі молодих здорових, освічених людей приречені були або гинути у військових сутичках, або гибіти по глухих гарнізонах, погрузнувши в безпробудному п’янстві. Замість того, щоб обурюватись, цивільне «дворянское сословие» продовжувало захоплюватись мундирами, еполетами і аксельбантами, навіть не уявляючи на яких «гнусных исчадий нашего православного общества» перетворювала їх воєнщина.

Особливо гнітила байдужість російських дворянських письменників до армійської теми… «Якби ви знали, паничі, де люди плачуть живучи, то ви б елегій не творили»… – писав конфірмований солдат Шевченко. Тоді і виникла в нього ідея самому написати чесну прозу, якої не вистачало російській літературі.

Отже, висновки зроблено: якщо ти не можеш змінити щось у цьому світі вчинками, спробуй змінити Словом. Як це робив Гоголь.

Сумна звістка про таємничу смерть Миколи Гоголя в 1852 році в Москві тільки укріпила Шевченка у його намірах – негайно сісти за прозу. Росії потрібна була правдива, навіть жорстока проза.

І хоч у Новопетровському укріпленні Шевченко змушений багато працювати у бригаді геологорозвідувальної експедиції, часто виїздити в гори Кара-Тау і на узбережжя Каспію, робити сотні замальовок місцевості, де залягали корисні копалини, весь вільний час він віддає своїм російськомовним повістям. Освоєння нового, незнайомого жанру повністю поглинає його. Але чому – нового? Адже у нього вже був досвід прозаїка. Навіть більше: прозаїка-драматурга. І непоганий. Його прозова п’єса «Назар Стодоля», написана в сорокові і поставлена тоді ж аматорським театром Петербурзької медико-хірургічної академії, мала шалений успіх. Доходили чутки, що вистави «Назара Стодолі» йшли і в кількох провінційних російських театрах. Звичайно, мріяв Шевченко поставити п’єсу в Україні: в Харківському та Полтавському театрах, де витав дух знаменитих корифеїв Грицька Квітки-Основ’яненка та Миколи Котляревського, але цар розпорядився інакше…

Попри заборону листування з друзями з початку 50-х для Шевченка не обірвався живий зв’язок зі світом. Як відомо, у той час разом із підкоренням азійських просторів велося їх активне освоєння: досліджувалися акваторії Аральського і Каспійського морів, Сир-Дар’ї, на їхніх берегах зводилися укріплення, порти для невеликих флотилій, у пустелі і в горах шукали корисні копалини. В одній із таких наукових експедицій під керівництвом відомого мореплавця і вченого Олександра Бутакова Шевченко працював художником майже два роки (1848–1849).

Та й опісля використовували Шевченка-художника різні геодезичні та геологорозвідувальні партії. У листах до друга по засланню польського інсургента Броніслава Залеського він з особливим почуттям згадував експедицію в гори Кара-Тау, яка тривала з кінця травня до початку вересня 1851 року. Очолював її гірничий інженер поручик Олександр Антипов.

За три місяці, проведені в експедиції, Шевченко написав понад сімдесят пейзажів, портретів, жанрових композицій, створивши таким чином своєрідний живописний щоденник. З численних малюнків, замальовок і начерків видно, що хоч як Тарасу Григоровчичу важко було акліматизовуватись у безводній і безхлібній гарячій пустелі, він все-таки полюбив ці краї. Його око художника знаходило красу і в одноманітності пустинно-степового краєвиду, і в одинокому священному дереві в долині Ханга-Баба, а надто в красивих обличчях місцевих кочовиків, з якими він товаришував.

Повернувшись до Оренбурга, Олександр Антипов сподівався виклопотати для Шевченка бодай якісь пільги. І тоді, коли інших політичних засланців, які брали участь в успішній експедиції, підвищивши у званні, відправляли у відставку, Шевченко ще довгих 7 років залишався в Новопетровському укріпленні.

Така була воля царя.

 

ЗГИНУВ ЦАР! ВОСКРЕСНИ, УКРАЇНО!

І от у розпал цієї безглуздої, оголошеної всьому світу і власному народові війни, 18 лютого 1855 року в Петербурзі у власному ліжку несподівано помирає її призвідник – імператор Микола І. Звістка про наглу кончину царя паралізує «высшее общество». Здавалося б, тільки радіти, що нарешті завершилось царювання деспота, яке було освячене розправою кривавою із апостолами свободи – декабристами на Сенатській площі у грудні 1825 року. Але – йде війна і невідомо, як вийде з неї знекровлена Росія під проводом нового царя, молодого і недосвідченого. Першим приходить до тями в Лондоні Олександр Герцен – найзнаменитіший опонент Миколи I.

Подзвін його «Колокола» на весь світ звістує про самогубство російського імператора. Прогресивні сили в Росії уже без страху і сумніву починають говорити про припинення безглуздої, кровопролитної і явно програшної війни з Туреччиною, яка забрала стільки молодих життів, випила стільки крові, довівши до зубожіння державу, про нагальну необхідність земельної реформи і відміни кріпосного права, що неодмінно сприяло б перетворенню Росії з азійської деспотії на європейську державу. Ніколи ще суспільство російської імперії від «молдаванина до фіна», від міністра до різночинця, від пана до кріпака, від солдата до генерала не було таким одностайним у своїх почуттях.

Як зустрів Шевченко звістку про смерть ненависного йому тирана Миколи Першого – невідомо. Про це він не згадав жодним ні поетичним, ні прозовим, ні гнівним, ні сатиричним рядком, хоч самого покійника згадував часто і не всує: так багато цей чоловік залишив по собі лиха. Можливо, по-дитячому розплакався, як робив це у хвилини великого емоційного напруження? Можливо, просто випив чарку за упокій душі великого грішника, свого найлютішого ворога, згадавши про несповідимі шляхи Господні. Та все ж із його листів і щоденникових записів видно, що сприйняв, як надію на довгождану волю. І ще з більшим ентузіазмом почав працювати над російськими повістями. І водночас бити у всі дзвони і стукати у всі двері, вимагаючи свого звільнення. Звісно, що надихали і настрої побратимів по нещастю, і ліберальних дворян-офіцерів, яким осточортіла нескінченна війна з усім світом, з якої не всі, навіть великі воєначальники, верталися живими.

Тим часом притлумлена ненависть до самодержця-самодура пробивалася навіть у вірнопідданих царедворців. Про що свідчать спогади одного з найближчих до царської родини очевидців – полковника, ад’ютанта царевича Олександра І. Ф. Савицького:

«Тридцать лет это страшилище в огромных ботфортах, с оловянными пулями вместо глаз безумствовало на троне, сдерживая рвущуюся из-под кандалов жизнь, тормозя всяческое движение, расправляясь с любым проблеском свободной мысли, подавляя инициативу, срубая каждую голову, осмеливающуюся подняться выше уровня, начертанного рукой венценосного деспота. Окруженный лжецами, льстецами, не слыша правдивого слова, он очнулся только под гром орудий Севастополя и Евпатории. Гибель его армии – опоры трона раскрыла царю глаза, обнаружив всю пагубность, ошибочность его политики. Но для одержимого непомерным тщеславием, самомнением деспота легче оказалось умереть, наложить на себя руки, чем признать свою вину».

Чи не нагадує ця різка, навіть жорстока характеристика царя, його оточення і епохи гнівні інвективи Тараса Шевченка?

Тож співчуття і повага до Поета свідомих чиновників та офіцерів Оренбурзького окремого корпусу, зокрема братів Лазаревських, коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова та інших, переростає у палке бажання допомогти хворому, знищеному неволею і кліматом азійським Шевченкові чимскоріше вирватись на свободу. Дедалі більше людей бачать у ньому виразника інтересів не тільки приниженого, закріпаченого народу, а й усіх мислячих верств російського суспільства, пригніченого в однаковій мірі тупоумством «вінценосного деспота». Зокрема і «воєнного сословія», доведеного до «скотського положеннія», яке ненавидів за бездумність, рабську вірнопідданість, водночас оплакуючи його, як пропащу силу. У своєму «Журналі» – щоденнику, який він почне вести з середини літа 1857 року – Тарас Григорович занотує свої болісні роздуми:

«Солдаты – самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все. Ему простительно окунуть иногда свою сирую, одинокую душу в полштофе сивухи. Но офицеры, которым отдано все, все человеческие права и привилегии, чем же они разнятся от бедняка солдата? (Я говорю о Новопетровском гарнизоне.) Ничем они, бедные, не разнятся, кроме мундира. И добро бы еще были так называемые старые бурбоны. А то ведь юноши и воспитанники кадетских корпусов. Хорошо должно быть воспитание? Бесчеловечное воспитание. Зато дешевое. А главное, скорое. Восьмнадцатилетний юноша, уж он офицер. Восторг и загляденье матери и опора дряхлого отца. Жалкая мать и глупый отец».

Засуджуючи поголовну моду на воєнщину у дворянських колах, заведену царем-солдафоном, Шевченко дорікне за некритичне ставлення до воєнізації Росії навіть Володимиру Далю, людині всесторонньо обдарованій і освіченій, неординарній і нібито прогресивній: «Кажется, Козак Луганский написал книгу под заглавием «Солдатские досуги». Заглавие ложное. У русского солдата досуга не имеется. А если же солдат и встречается с ним иногда, то непременно в кабаке. Какая же, спрашивается, была цель прославленного сочинителя писать подобные досуги? И что нравственного в подобных досугах, если они написаны с натуры (я книги не читал)? А если же это просто сочинение, т. е. фантазия, то опять – какая цель подобной фантазии? А не лучше ли бы сделал почтеннейший автор сих ненужных фантастических досугов, если бы написал истинные досуги линейных, армейских и даже гвардейских молодых офицеров. Этим он оказал бы величайшую услугу чадолюбивым и эполетолюбивым родителям».

Мабуть, з огляду на ці розбіжності в поглядах, Шевченко, «застрявши» на півроку в Нижньому Новгороді, довго не наважувався переступити поріг будинку В. Даля, який тоді, працюючи керівником нижньогородської питомої контори, працював над «Толковым словарем велікорусского наречія русского языка» і перекладами «Об’явлення святого Іоанна Богослова». І відвідав вченого тільки на прохання графині Анастасії Толстої, не відаючи, що Даль у цей час клопочеться перед генерал-губернатором Василем Перовським, аби той дозволив йому, Тарасові, не повертатися в ненависний Оренбург.

А тим часом Росія, і мисляча, і не дуже, забувши про своє трагічне становище, гаряче обговорює смерть Миколи Першого... При дворі ходять розмови про те, що цар тяжко переживав невдачі у Кримській війні, тому наклав на себе руки, отримавши телеграму про поразку генерала Хрульова під Євпаторією 12 лютого 1855 року. Натомість за стінами царського палацу народ гуде, ніби государя отруїв його лейб-медик німець Мандт і втік із Росії. Згодом у своїх спогадах ці обидві версії підтвердять в деталях той же ад’ютант царевича Олександра – Іван Савицький, посилаючись на лікаря, який перед втечею за кордон сам йому зізнався, нібито государ у стані тяжкої депресії викликав його до себе і повів з ним таку розмову: «Был ты мне всегда преданным, и потому хочу с тобою говорить доверительно – ход войны раскрыл ошибочность всей моей внешней политики, но я не имею ни сил, ни желания измениться и пойти иной дорогой, это противоречило бы моим убеждениям. Пусть мой сын после моей смерти совершит этот поворот. Ему это сделать будет легче, столковавшись с неприятелем. […] Нет, исправить дела к лучшему я не в состоянии и должен сойти со сцены, с тем и вызвал тебя, чтоб попросить помочь мне. Дай мне яд, который бы позволил расстаться с жизнью без лишних страданий, достаточно быстро, но не внезапно (чтобы не вызвать кривотолков)».

І хоч лікар Мандт нібито відмовився це зробити, посилаючись на Бога, клятву Гіппократа і власну совість, та все ж у ніч із 17-го на 18-те лютого імператор помер.

Однак, щоб припинити людський поговір, плітки і чутки, а з ними і смуту народну, була вигадана офіційна версія кончини царя: нібито він застудився в Михайлівському манежі, куди двічі їздив на огляд маршових батальйонів Преображенського і Смоленського резервних полків. І помер від запалення легенів.

Світськими салонами ще довго ходили легенди про те, що цар, пригнічений поразками у війні, спеціально одягався не по-зимовому легко і проводив усі дні на морозі і пронизливому вітрі, щоб захворіти і, як християнин, померти своєю смертю. Розчулені знатні дами гірко ридали, оплакуючи свого царя-батюшку. А простий російський народ відводив душу, вигадуючи про життя і смерть Миколи Першого несусвітні нісенітниці, ніби втішаючись, що тепер не вони, убогі посполиті, в царській волі, а він, государ, в їхній. І вони що схочуть, те з ним і зроблять.

Шевченка не хвилювали пересуди-перекази про смерть Миколи І. Собаці – собача смерть. А от тривожні звістки про «Київську козаччину», які надходили з України, непокоїли. Як виявилось, масовими бунтами проводжала на той світ кривавого імператора Наддніпрянська Україна, на плечі якої ліг основний тягар Кримської війни. Українських селян не тільки згонили в ополчення, а й забирали в них останнє: коней, волів, вози, продукти… І селяни терпіли. Та урвався терпець, коли за місяць до смерті цар підписав указ про формування з українських кріпаків іще одного суходільного ополчення та чотирьох козачих полків. Щоб утомлені війною жителі південних губерній не збунтувались, хтось із місцевих чиновників пустив чутку, ніби тих, хто запишеться в «козачі полки», звільнять від кріпосного права.

Брехня швидко облетіла села і обнадієні кріпаки, яких записували в ополчення, стали вимагати «вольної», та почувши, що цар перед смертю обдурив їх, не повірили, взялись за вила і пішли на панів. Особливого розмаху повстанський рух набув на Київщині. Перелякані урядники змушені були для придушення повсталих кріпаків відкликати з Криму регулярні війська.

Так Кримська війна, яку Микола Перший розпочав во ім’я Храму Господнього в Єрусалимі і визволення «слов’янського православного світу», перетворилася на четверту війну російської імперії – з кріпаками волелюбної Малоросії.

Другим етапом «козацьких бунтів» став похід селян «у Таврію за волею», викликаний знову ж таки чутками, що наперекір панам російський уряд закликає кріпаків і всіх бажаючих переселятися в Крим, що нібито усім переселенцям буде дарована воля, земля і кошти на розбудову свого господарства…

Тож коли навесні 1856 р. почалося масове стихійне переселення доведених до відчаю кріпацтвом і війнами українських селян, шлях їм до «волі і кращого життя» знову перегородили регулярні війська. Але селяни не бажали вірити російським урядникам і пішли в наступ, просто під кулі. Сотні вбитих і поранених, тисячі розчарованих нещасних людей – ось результати останньої війни на цій землі «захисника всіх православних християн» Миколи Першого.

У цій великій народній трагедії був і світлий промінчик: селянські бунти, «Київська козаччина», налякавши до смерті лукавих панів-лібералів, розбудили до праці тих небагатьох істинних патріотів, хто попри цинічно неприхований колоніальний гніт, не побоявся стати біля витоків українського національного духу: Пантелеймон Куліш, Опанас Маркович, Марко Вовчок…

ПОЧАТОК ВІДРОДЖЕННЯ

Тож час від часу з України, розтерзаної повстаннями, долітали благі вісті. Нібито потроху почав оживати національний дух. Ожили «братчики» Микола Костомаров, Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш… Заворушилася в Петербурзі «малоросійська колонія», стала величати себе українською громадою.

Поет, певно, читав у «Русской беседе» голосну полеміку між російським письменником-істориком Миколою Погодіним і вченим-енциклопедистом українцем Михайлом Максимовичем на тему історичного самовизначення російського і малоросійського народів, яка розгорілася на сторінках москвофільського часопису. Якщо Костомаров відстоював ідею несхожості «двох руських народностей», себто українців (спадкоємців демократичних традицій Київської Русі) і росіян (творців деспотичного Московського царства та Російської імперії), то Микола Погодін, ображений наріканнями українців, що московити украли в них одну із самоназв – Русь, та ще й присвоїли історію Київської Русі, вигадав так звану лінгвістичну теорію, за якою історію народів варто вивчати з народних джерел. Оскільки в українському фольклорі відсутні билини часів Київської Русі, які нібито збереглися у великоросійському, то виходить, що спадкоємцями Київської Русі є великороси, які нібито емігрували на Північ під тиском татаро-монгольської орди. А їхнє місце нібито зайняли прийшлі з Дністра і Карпат слов’янські племена з іншими мовними й історичними традиціями...

Михайло Максимович, навпаки, доводив, що обидві народності виросли з одного києворуського коріння, а щодо билин про князів, то їх витіснили із серця народного хоробрі лицарі волі – козаки запорізькі…

Стара як світ полеміка. На цю тему ведуться суперечки ще з тих пір, коли Костомаров написав свою примирливу статтю про «Дві руських народності», які, хоч і виросли з одного києворуського коріння, але мають право на власне життя й історію…

Тим часом ще один щирий «малорос» професор словесності Московського університету без зайвого галасу й крику редагує собі «Чтения Московского общества истории и древностей российских». Уже видав і літописи Величка, й «Історію Русів», і «Листи Орлика».

А невсипущий Пантелеймон Куліш – то лиш об поли руками ляснеш! Скомпонував і видав чотири томи писань недавно спочилого Миколи Гоголя, збірник фольклорно-історичних та етнографічних матеріалів «Записки о Южной Русі», а коли після смерті царя зняли із нього заборону друкуватися під власним іменем, дописав і випустив у світ свій історичний роман «Чорна рада» і «Граматку». Ще й, назбиравши грошей із багачів-патріотів, відкрив друкарню в Петербурзі, щоб випускати у світ українські книжки. Щоб говорити з народом його мовою. А говорити є про що. Та ще більше є що розказати. О! Скільки накопичилося у його розказати. Та нема кому – пішли в засвіти ніжний Євген Гребінка, веселий Грицько Квітка-Основ’яненко, пішов уже й великий Микола Гоголь… Зостався лиш Куліш Пантелеймон. А молода сила – не наростає. Видно, нізвідки тій силі снагу черпати: ні книг українських, ні шкіл… Та й, видно, лякала юні таланти ненависть царів російських і міністрів їхніх до всього «малороського, хохлацького», сиріч – козацького, лиш це слово їм у горлянці галушкою застряє…

Не відав Шевченко, що саме зараз записує свої «Народні оповідання» з голосу подільських селянок юна дружина скромного вчителя географії Немирівської гімназії Марія Маркович. У майбутньому – відома письменниця Марко Вовчок.

 

МОРАЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ І СИМВОЛ ОНОВЛЕНОЇ РОСІЇ

Після смерті Миколи Першого Шевченко з дня на день чекав відставки. Але, здавалося, «неудобозабиваємий тормоз» навіть із того світу мстив геніальному представникові поневоленого, але не скореного «южноруського войовничого» племені..

Коли 19 лютого 1855 року було оголошено маніфест нового царя, Олександра II, у зв’язку з його сходженням на престол, у списку амністованих прізвища українського опального поета Тараса Шевченка не було.

Шевченко про це здогадується з понурого мовчання коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова. Значно пізніше Катерина Юнге, дочка Ф. Толстого, розповість, що новий цар власноручно викреслив прізвище Шевченка зі списків амністованих, мотивуючи це так: «Этого я не могу простить, потому что он оскорбил мою мать». Не приніс доброї звістки і царський маніфест, опублікований 27 березня 1855 р. Не знаючи справжньої причини такої ігнорації, Шевченко підозрює в підступності штабістів Оренбурзького військового округу, зокрема і генерала Фреймана і майора Львова, які «приказували» керівництву укріплення взяти солдата Шевченка «в руки і зробити з нього в короткі строки «образцового фрунтовика, а не то він ніколи не може надіятися на полегшення своєї долі».

Щоденник поета містить декілька гнівних філіппік на адресу оренбурзького генерал-губернатора Василя Перовського, родича Варвари Репніної. Ось одна з них: «Бездушному сатрапу и наперснику царя пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня – не знаю. Знаю только, что она мне не дешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на конфирмации, где в заключении приговора сказано: «Строжайше запретить писать и рисовать». Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссийском языке. А рисовать – и сам верховный судия не знает, за что запрещено. А просвещенный блюститель царских повелений непоясненное в приговоре сам пояснил, да и прихлопнул меня своим бездушным всемогуществом. Холодное, развращенное сердце. И этот гнилой старый развратник пользуется здесь славою щедрого и великодушного благодетеля края».

Як згодом виявилось, Перовський на прохання княжни таки хотів допомогти Шевченку, але отримав відповідь від графа Орлова, майже ідентичну тій, що отримала колись і Варвара: «не клопотатися даремно судьбою Шевченка». Не було тільки поради дружньої: «і взагалі, менше втручатися в справи Малоросії».

Але Шевченко не збирається здаватися. Набравшись мужності, 12 квітня 1855 року він звертається до конференц-секретаря Академії мистецтв Василя Івановича Григоровича, свого земляка і благодійника, який був одним з ініціатором його викупу з кріпацтва у далекому 1838 році, і професором-наставником у роки навчання, з проханням поклопотатися перед гарнізонним начальством про його звільнення з солдатчини.

Того ж дня Тарас надсилає подібне прохання заступництва до віце-президента імператорської Академії мистецтв графа Федора Толстого, людини дивовижно благородної і мужньої, так пояснюючи причину своєї рекрутчини: «…В 1847 году за сочиненные мною либеральные стихи я высочайше конфирмован в солдаты Отдельного Оренбургского корпуса. По распоряжению бывшего тогда корпусного командира сослан я в Новопетровское укрепление, находящееся в киргизской степи на северо-восточном берегу Каспийского моря. И вот уже наступил девятый год моего изгнания, и я, забытый в этой безотрадной пустыне, потерял уже и надежду на мое избавление… Ваше сиятельство! До сих пор не осмеливался я беспокоить вас о моем заступничестве, думая, что безукоризненной нравственностью и точным исполнением суровых обязанностей солдата возвращу потерянное звание художника, но все мое старание до сих пор остается безуспешным. Обо мне забыли! Напомнить некому. И я остаюся в безвыходном положении.

После долгих и тяжких испытаний обращаюся к Вашему сиятельству с моими горькими слезами и молю вас, вы, как великий художник и как представитель Академии художеств, ходатайствуйте обо мне у нашей высокой покровительницы. Умоляю вас, Ваше сиятельство! Одно только предстательство ваше может возвратить мне потерянную свободу, другой надежды я не имею. Кроме всех испытаний, какие перенес я в продолжение этих осьми лет, я вытерпел страшную нравственную пытку. Чувство страшное, которое вполне может постигнуть человек, посвятивший всю жизнь свою искусству. Мне запрещено рисовать, и, клянусь Богом, не знаю, за что. Вот мое самое тяжкое испытание. Страшно! Бесчеловечно страшно мне связаны руки!»

Дізнавшись від художника Осипова, який ще недавно клопотався друкуванням його повістей у столичних журналах, про неабияку доброту і прогресивні погляди молодої дружини віце-президента Академії мистецтв графа Федора Толстого – Анастасії Іванівни, Тарас 22 квітня надсилає графині сповнений відчаю лист, який просто не може не викликати співчуття:

«Страстная неделя была проведена мною в самом тревожном, в самом тяжком ожидании. Я в продолжение Великого поста, и в особенности на Страстной неделе, когда уже у нас открылось водное сообщение, я ждал из Оренбурга почты, которая должна была привезти мне прощение, вследствие высочайшего манифеста, обнародованного по случаю восшествия на престол государя императора. Оказалося что же? Что я не был представлен к этой высочайшей милости, что я не вычеркнут из реестра мучеников, что я забыт. Горько, да и как еще горько получить такое известие и в такой великий день. Это страшная насмешка меня карающей судьбы! Коронация государя императора – предел моей единственной надежды. Как в Бога милосердого, так я верую в ваше милосердие, и во имя этой святой веры подайте от себя прошение обо мне его высочеству, нашему августейшему президенту. Во имя человеколюбия принесите эту жертву».

Як зізнається Шевченко у своєму «Щоденнику», ці відчайдушні волання спустошують його, принижують, врешті, щоб полегшити душевні страждання, він хоче напитися до «положення риз», але коротка законспірована відповідь дружини Толстого, Анастасії Іванівни: «...вы мне уже не чужой. Веруйте же в лучшее будущее» – ставить на ноги, вселяє віру й надію.

Підбадьорений добрим словом доброї душі, він знову пише і розсилає листи знайомим: княгині Варварі Репніній, художнику Осипову, польському інсургенту Броніславу Залеському, земляку – чиновнику високого рангу Михайлу Лазаревському… Він прагне достукатися до серця і розуму «мислячої» Росії, якій боком вилазить лукава брехня про свою богообраність.

Однак звична до деспотії самодержців Росія поки що в прострації. «Общественное мнение» розгубилося, розуміючи, що для кардинальних змін у суспільно-політичному бутті держави потрібні нові ідеї, нові ідеали. Врешті – моральний авторитет, знакова і визначна, навіть героїчна постать, не заплямована мирським життям, яка б об’єднала таку різношерсту, многолику і «многоязику» розшарпану, витоптану «миколаївщиною», знекровлену Кримською війною Російську імперію в єдиному пориві до оновлення, до відродження, і що, вельми важливо, для повернення у Європу, звідки її так безцеремонно викинули.

Безперечно, для азіатської за суттю своєю, феодальної Росії, яка умудрилася перейняти від православного християнства не найсвітліші його постулати, а найтемнішу єресь так званої «візантійщини», Росії, похряслої в «юродстві» і «клікушестві», для здійснення цієї епохальної мети був потрібний якщо не МЕСІЯ, то СВЯТИЙ МУЧЕНИК за правду і свободу. І хоч, здавалося, таких мучеників на безмежних просторах миколаївської деспотії було предостатньо – одні, як дворяни-декабристи ще доживали віку «во глубине сибирских руд»; інші, як Герцен з Огарьовим, били в «Колокол» з туманного Альбіону, а треті, як Некрасов, Грановський, Бакунін, точили, як вода, її кам’яні підпори із середини – символом пробудженої Росії стане… український поет, засланий царем у солдати за вільнолюбні вірші, Тарас Шевченко. Так, з великого множества достойників Росія вибере його. Але поки що про це ніхто не здогадується, крім самого Шевченка.

Кримська війна, яка забрала півмільйона громадян Росії, завершиться через рік після смерті Миколи Першого – підписанням Паризького мирного договору 18 (30) березня 1856 р., за яким: Чорне море було оголошено нейтральним, Росія позбавлялася права тримати на ньому військовий флот, зобов’язавшись також не зводити укріплень на узбережжі. І хоч російська імперія отримала назад Севастополь, Євпаторію та інші міста в Криму, радості від цього було мало. Кримська війна призвела до втрати Росією впливової ролі в Європі, вибила з-під неї головний «коньок» – державну доктрину світового месіанства. А суцільна розруха, економічна відсталість, занепад сільського господарства, здорову робочу силу якого знищила війна і забрала рекрутчина, епідемії чуми та голод спричинили загострення політичної кризи всередині країни…

Росія знекровлена і розгублена. Лякають антикріпосницькі бунти на півдні, в Малоросії. Гнітить ганьба перед світом…

І поки імперія розпачливо стоїть перед дилемою «как обустроить Россию», у своїй «незамкненій тюрмі», забутому Богом і царем Новопетровському укріпленні, Шевченко, відчувши всю «гостроту моменту», розуміє, що приходить найвища пора його громадянської, суспільно-політичної затребуваності.

І знову нагадує про себе кожному, більш-менш впливовому знайомому, що ті погляди, за які його раніше судили і ув’язнили, сьогодні – на часі! Вони мають бути підняті на щит. Його ідеї непримиренної боротьба проти самодержавно-кріпосного устрою мають стати новою громадянською доктриною відродження Росії.

І ЗНОВУ СТАЄТЬСЯ ЧУДО

Як тоді, у 1838 році, коли несамовита жага свободи нікому не відомого маляра-кріпака несподівано об’єднала таких різних за поглядами, інтересами, соціальним становищем і суспільним статусом людей, як письменник Євген Гребінка, професор Василь Григорович, молоді художники Іван Сошенко та Аполлон Мокрицький, знамениті живописці Брюллов і Венеціанов, царедворець Василь Жуковський, вельможа і музикант Вієльгорський, в єдиному благородному пориві – щирому бажанні викупити з кріпацтва цього юнака з «некріпацьким лицем», так і тепер, через 20 років, у 1857-му, на захист уярмленого відомого поета знову стали кращі сини і дочки Росії: Федір і Анастасія Толсті, Володимир Даль, Михайло Щепкін…

Дивує, якою ж це треба було володіти внутрішньою силою, якою харизмою, помноженою на одержимість, щоб привернути увагу цих кращих умів, цих майже небожителів, не тільки до себе, а й до найболючішої проблеми самодержавної імперії – свободи людини, совісті, творчості?!

Так, дякуючи самому Шевченку, його звільнення із приватної справи поволі переростає у подію великої суспільної ваги. Однак не всім вистачало мужності підняти голови: цар, навіть мертвий, нагонить страх на ліберальне українське панство, здатне бунтувати тільки за чаркою, не кажучи вже про творчу інтелігенцію, якої майже не було…

Та й не було вже багатьох достойників. Пішли в позасвіття один за одним Іван Котляревський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ’яненко… Карл Брюллов, Микола Гоголь, Василь Жуковський… Забула його навіть вірна Марія Магдалина – княжна Варвара Репніна… Зостався лиш «іскренний друг і ангел-охоронець» Михайло Лазаревський та ще хіба справді великий великорос – віце-президент Академії мистецтв, відомий художник-медальєр граф Федір Петрович Толстой.

…Шевченко хоч і не був у близьких стосунках із віце-президентом Імператорської академії графом Толстим, але знав його ще з часів літературних вечорниць у байкаря Євгена Гребінки, куди Федір Петрович частенько навідувався, як людину честі й обов’язку, симпатика декабристів, прихильника Малоросії і її талановитих синів, таких, приміром, як великий артист із кріпосних Михайло Щепкін, історик і музика Микола Маркевич, той же Гребінка.

Та все ж чи спало б Шевченкові на думку звернутися до Толстого, якби не… випадок. О, випадковість, часом ти – як указуючий перст долі! Залишившись у 50-ті роки буквально в літературному вакуумі, Тарас Григорович майже в розпачі надсилає свої перші повісті «Варнак» і «Княжна», написані в Новопетровському укріпленні, однокашникові по Академії художнику Миколі Осипову, з проханням надрукувати їх у якомусь зі столичних журналів під псевдо К. Дармограй. Осипов, якого несподівано «забрили» в ополчення і послали на Кримську війну, віддає твори графині Анастасії Толстій з тим самим проханням, звичайно, повідавши про тяжку долю автора. Графиня своєю чергою нагадує історію репресованого поета і художника Тараса Шевченка чоловікові, який, уболіваючи за кожну творчу душу, виховану у стінах керованої ним Академії мистецтв, звичайно, не міг не знати про трагедію друга Євгена Гребінки.

І як благородна людина не міг зостатися байдужим.

…Граф Федір Петрович належав до величезного розгалуженого роду Толстих, багатого неординарними і навіть екстравагантними особистостями, як-то його кузен і тезка граф Федір Толстой, авантюрист і гуляка, прозваний «американцем», чи мислитель і письменник Лев Толстой. Та все ж він виділявся многогранністю таланту: був прекрасним художником-медальєром, мініатюристом і монументалістом, скульптором, створив балет «Еолова арфа», до якого написав музику, лібрето і навіть був балетмейстером-постановником. У юності захоплювався «свободомислієм», був одним із керівників таємного товариства «Союзу благоденствія», оскільки ж через певні обставини не зміг взяти участь у повстанні декабристів, зостався живим, хоч і «під підозрою». Великим серцем наділив Бог і його молоду дружину Анастасію Іванівну Іванову, купецький рід якої походив із простолюдинів.

Гостинне і душевне подружжя Толстих користувалося великою повагою у «вищому світі» і в світі петербурзької богеми. Тож скоро про звільнення Тараса Шевченка з десятилітньої неволі заговорило чи не все столичне дворянство з різночинством, а заодно і про зміну державної політики, відміну кріпосного права й амністію всіх політичних в’язнів, каторжників, засланців аж до декабристів, які доживали віку в Сибіру. У всіх на вустах було ім’я конфірмованого в солдати Миколою Палкіним українського бунтівного Поета Тараса Шевченка.

Спогади дочки графа Ф. Толстого Катерини Юнге відтворюють схвильоване піднесення, з яким у ті далекі роки боровся за звільнення Шевченка від солдатчини і дозвіл на повернення до столиці імперії прогресивний Петербург: «Взимку 1855–1856 року в родині нашій відчувалося велике збудження; батько їздив до міністра двора, до великої княгині Марії Миколаївни, намагаючись виклопотати прощення Шевченку, якого, як казали тоді, сам государ викреслив із списку політичних злочинців, помилуваних з нагоди вступу на престол. Скрізь батькові відмовляли. Тоді він наважився діяти на свій страх і подати прошеніє на час коронації».

«ЦАРСЬКА ЛАСКА»

Усіх цих перипетій із царем і його міністрами Шевченко не знав. Але інтуїція підказувала, що в Петербурзі йде за нього важка боротьба. Видно, мало надії на милосердя Олександра Другого. Видно, йому вже ніколи не бачити ні Петербурга, на Академії. Рухнули усі його плани і проекти почати заново життя, повернутися в професію, зайнятися гравюрою, а як Бог дасть, і в Україні оселитися… Видно, судилося йому звікувати в Оренбурзі чи Уральську, куди його «повертали» вперто «корпусні командири», безталанним маляром-ремісником. Коли б ще за щастя не став йому Нижній Новгород. Тепер туди Олександр дозволив повертатися із Сибіру декабристам, засланим його «батюшкой». Не боїться государ уже цих немічних «божих обдувайок», на яких перетворила неволя і каторга колишніх «апостолів свободи».

А Шевченка боїться. І ненавидить, гірше, ніж батько ненавидів. І за що? За той невдалий жарт про його матінку Олександру Федорівну – принцесу прусську і царицю руську, що,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Ще й, на лихо, сердешнеє

Хита головою…

Так його ж ніхто, крім «псарів» Третього відділу ніколи не читав! Ну хіба ще «братчики»… Та «мочеморди»… А людина відбула за цих кілька радше співчутливих, ніж сатиричних рядків десять років лютої каторги!

Та й навряд чи згадав би Шевченко про царицю в тому злощасному, навіяному маркізом де Кюстіном «Сні», якби не розхвалювали придворні віршомази навперебій її неземну красу. Навіть Пушкін не втримався:

И в зале яркой и богатой,

Когда в умолкший тесный круг,

Подобно лилии крылатой,

Колеблясь, входит Лалла-Рук,

И над поникшею толпою

Сияет царственной главою

И тихо вьется и скользит

Звезда – харита средь харит.

Хоча «светский озорник» Саша Пушкін міг і навмисно розсипати компліменти цариці, аби відомстити Миколі І за залицяння до Наталі Гончарової. Тим часом світлий чоловік Василь Іванович Жуковський, мабуть, таки справді був «пленен» чарами Лалли-Рук, як першим називав царицю іменем героїні повісті пересічного, але популярного в Європі англійського письменника Томаса Мура:

И блистая и пленяя –

Словно ангел неземной –

Непорочность молодая

Появилась предо мной…

Але Шевченко лютий був не на молоду вродливу жінку, а на царицю – наперсницю і співучасницю злодіянь кровожерного Миколи Палкіна. Худорбою, нервовим посмикуванням голови ця невинна «прелестница» заплатила за смерть і неволю декабристів.

Тож Куліш мав рацію, коли відмовився приїхати в Нижній, мовляв, не варто «нагадувати синові про батька». Тим більше, що намісник престолу Олександр особисто знав талановитого учня Карла Брюллова – Шевченка. Не міг не знати, адже на правах одного із власників Імператорської академії мистецтв не раз відвідував її навчальні класи і виставкові зали, брав участь у розіграші портрета свого наставника В. Жуковського в лотереї і справді дав із власної кишені 300 рублів на викуп кріпака-малороса у його власника поміщика П. Енгельгардта.

Звичайно, мода «викуповувати» з неволі талановитих кріпаків розповсюдилась по кріпосницькій Росії не від турботи про них. А від страху перед назріваючою необхідністю радикальних змін, головною з яких була відміна кріпосного права. Тому цар, який декларував себе визволителем «православного і слов’янського світу», час від часу напоказ в такий спосіб демонстрував свою людяність і любов до власних православних рабів... Усі, крім блюдолизів і запеклих кріпосників, це прекрасно розуміли. Розумів і Шевченко. Тому й не відчував великої вдячності до імператорської родини за це лицемірство. І, як відомо, вважав своїм визволителем з кріпацтва незабутнього свого навчителя Карла Брюллова.

Однак сам благородний і великий Карл не вважав за потрібне посвячувати свого улюбленого учня в подробиці його визволення, щоб не ранити і так травмовану чутливу душу. Та все ж із розмов, що точилися в стінах Академії та з розповідей Аполлона Мокрицького Тарас міг собі уявити, як усе відбувалося.

Ініціаторами його звільнення, звичайно, були Сошенко і Гребінка, які першими звернулися по допомогу до земляка-пирятинця професора і конференц-секретаря імператорської Академії мистецтв Василя Івановича Григоровича. Знаючи про це, Аполлон Мокрицький розповів про благі наміри земляків своєму наставнику, улюбленому портретисту царської сім’ї Карлу Павловичу Брюллову, прихильному до молодих талантів. Великий Карл без довгих роздумів виявив бажання зустрітися з талановитим кріпаком. На другий день Аполлон привів переляканого Тараса в майстерню Брюллова. Геніальний портретист виявився ще й прекрасним фізіогномістом. Вражений «некріпосним обличчям» малороса-кріпака, він одразу погодився зустрітися з його господарем – ротмістром Енгельгардтом, відомим у петербурзьких вищих колах меломаном і взагалі шанувальником мистецтв, гадаючи, що проблем із «відпускною» не буде. Однак помилився. Ця «свиня в торжковських пантофлях», як висловився про кріпосника Брюллов, протримавши живописця світової слави в передпокої кілька годин, зажадала за волю свого раба величезну суму – 2500 рублів. Розлючений такою середньовічною дикістю російського дворянина, великий Карл, який перед цим десять років прожив у Європі, студіював мистецтво Італії, поділився «враженнями» із знаменитим поетом і наставником царевича Олександра Василем Івановичем Жуковським, людиною великої душі, портрет якого в той час писав на замовлення цариці в подарунок синові Олександру. Жуковський порадив звернутися по допомогу до композитора графа Вільєгорського, який добре знав Енгельгардта, любителя музика і власника кріпосного оркестру, який утримував в одному зі своїх численних маєтків. Але й Вільєгорському не вдалося вмовити поміщика зменшити ціну за кріпака, з якою Енгельгардт нібито збирався зробити покойового художника. Насправді причина була інша. Енгельгардт мстив Шевченкові за те, що колись його дід Іван допоміг вирватись на волю кріпакові Іванові Губському. Притому кріпосник вимагав гроші уже, інакше обіцяв передумати. Вихід був один: розіграти в лотерею, які тоді часто проводилися серед придворних із благодійною метою, ще не довершений портрет Жуковського. З чим Василь Іванович і звернувся до цариці. Олександра Федорівна не могла відмовити наставникові свого сина і дала розпорядження фрейліні Барановій зайнятися організацією лотереї, в розіграші якої мали взяти члени монаршої родини, з огляду на те, що портрет замовила у Брюллова, вона, цариця. Однак справа з лотереєю затягувалася, а Павло Енгельгард вимагав грошей. Тому благодійники змушені були провести власну лотерею: розіграти серед земляків Шевченка ще не написану копію ще не довершеного портрета Жуковського. Радше це просто була складчина, до якої долучився, як подейкували, навіть Микола Гоголь.

Цю версію викупу Шевченка підтверджує той факт, що відпускну йому Жуковський і Брюллов вручили 22 квітня 1938 року, тоді як розіграш лотереї серед членів царської родини відбувся тільки 27 квітня. Зібрав він усього 1000 рублів: 400 з яких дала цариця, яка виграла портрет, а царівна Марія і царевич-намісник Олександр, якому мали подарувати портрет улюбленого наставника, – по 300.

А зустріч віч-на-віч із майбутнім царем відбулася на другий день після розіграшу лотереї. Вранці 28 квітня Олександр прийшов у майстерню Брюллова, щоб подивитися на подарований йому портрет В. І. Жуковського.

Але великий Брюллов, сердитий на скупих царствених жертводавців, не вийшов до намісника. Отож довелося Тарасові Шевченкові з Аполлоном Мокрицьким самим зустріти й проводжати царевича.

Навряд чи такий прийом сподобався Його величності.

Чи отримав Брюллов усю суму – невідомо. Але портрет Жуковського так і залишився в його майстерні, як і копія, над якою згодом працювали чи не всі учні Карла Великого, зокрема сам Тарас, якому як вільній людині уже було дозволено відвідувати класи Академії.

Таким було перше знайомство Олександра з автором сатири «Сон»… Тож чекати милості від «сина свого батька» не доводилось. І тоді прийшла рятівна думка в голову Тараса: просити захисту у сестри царя і президента Академії – великої княгині Марії Миколаївни.

Про Марію Миколаївну в петербурзьких салонах говорили як про жінку сміливу, самостійну, із сильним характером і власними поглядами. Навіть причіпливий маркіз де Кюстін у критичному своєму опусі про Росію 1839 року, який був присутній на весіллі великої княжни з герцогом Максиміліаном Лейхтенберзьким, вихваляв її чисту вроду і грацію. У царській родини і при дворі Марію поважали за гострий розум, відкритість, любов до ближнього і до мистецтва. Мала вона вплив і на брата Олександра. Тож після смерті Максиміліана, якого тесть Микола Павлович призначив був президентом імператорської академії мистецтв, зайняла по праву це почесне місце.

Змушували Марію бути толерантною до оточуючих і особисті причини: овдовівши, без згоди царя-батюшки повінчалася з графом Григорієм Строгановим, тож мусила жити з ним у великій таємниці від усього світу, співчуваючи всім «гнаним», надто художникам.

Цим і скористувався граф Федір Толстой, коли приїхав до великої княгині Марії Миколаївни просити про помилування художника Тараса Шевченка і дозвіл йому працювати в Академії над програмою на звання академіка.

І те, що велика княгиня Марія Миколаївна таки вмовила брата помилувати Шевченка, тільки ще раз підтверджує, що карали обидва царі Поета не так за його невдалий «комплімент» Олександрі Федорівні, як за політичні погляди.

 

ДОЛЯ І ЧАС СПРИЯЮТЬ ВІДЧАЄНИМ

Та все ж із листування Шевченка 1855–1857 років видно, як не легко було йому «будити Росію», а Росії – будитися. Тільки в травні 1857 року, отримавши звістку від М. Лазаревського про своє офіційне звільнення, Поет трохи розслабився і взявся «зшивати та обрізати» свій знаменитий «Журнал» – щоденник, в якому 13 червня 1857 року занотував: «От второго мая получил я письмо из Петербурга от Михайла Лазаревского с приложением 75 рублей. Он извещает меня, или, лучше, поздравляет с свободою. До сих пор, однако ж, нет ничего из корпусного штаба, и я, в ожидании распоряжений помянутого штаба, собираю сведения о волжском пароходстве. …мне хочется знать, как часто отходит пароход из Астрахани в Нижний Новгород и какая цена местам для пассажиров. Но увы! При всем моем старании я узнал только, что места разные и цена разная… Несмотря, однако ж, на эти точные сведения, я уже успел (разумеется, в воображении) устроить свое путешествие по Волге уютно, спокойно и, главное, дешево. Пароход буксирует (одно-единственное верное сведение) несколько барок, или, как их называют, подчалками, до Нижнего Новгорода с разным грузом. На одной из таких барок я думаю устроить свою временную квартиру и пролежать в ней до нижегородского дилижанса. Потом в Москву, а из Москвы, помолившись Богу за Фультонову душу, через 22 часа и в Питер»…

Але тяганина з амністією продовжувалась. Не витримавши одвертого знущання «корпусного начальства», Шевченко йде на одверту авантюру: переконує коменданта Новопетровського форту Іраклія Ускова, не чекаючи розпорядження зі штабу, відпустити його «у вільне плавання» Волгою, в обхід ненависного Оренбурга. І Усков, понадіявшись на впливових покровителів Шевченка, відпускає його з Богом і дозволом на проїзд до Петербурга.

2 серпня (5 вересня) 1857 року Шевченко на простому рибальському човні покине свою Новопетровську в’язницю і через три дні, добравшись до Астрахані, опиниться уже в новій Росії, де його по-старому шанують і люблять. Переконали в цьому зустрічі з давніми знайомими – колишніми студентами Київського університету святого Володимира Клоповським, Незабитовським та ін., а також власником великої Волзької пароплавної компанії «Меркурій» Олександром Сапожниковим, який впізнав у Шевченкові свого петербурзького вчителя малювання. Було колись і таке в житті Тараса Григоровича… Рідний дядько Сашка, який був скарбником Товариства сприяння молодим художникам, теж Олексій Сапожников, запропонував Тарасові, якому після викупу з кріпацтва було дозволено відвідувати «класи» Академії, підробіток: навчити малювати свого племінника.

Те, що «міліонщик» Олександр Сапожников на своєму пароплаві, що пливе до Нижнього Новгорода, надає колишньому кріпаку окрему каюту, оточивши родинним затишком і культурними розвагами, свідчить про великі зміни у суспільній свідомості кріпосної Росії. Звичайно, Шевченко здогадується, що цей вияв уваги – більше данина новій політичній ліберальній моді, однак він насолоджується кожною хвилиною спілкування з новим і не пізнаним ще плем’ям молодої російської буржуазії, народженої з освічених різночинців і навіть з підприємливих простолюдинів, спраглих технічного прогресу. Підкуповує «демократизм» багатія Сапожникова, який без зайвих слів, по-діловому допомагає Поету виплутатись із халепи, коли його в Нижньому Новгороді «перепинила» «височайша» заборона потикатися в столиці – Москву й Петербург – і наказ повертатися назад до глухого, казарменого Оренбурга.

Завдяки авторитету Сапожникова вимушене піврічне перебування Шевченка в Нижньому стає для нього своєрідною адаптацією до суспільного життя, про що він зізнається своїй щирій заступниці графині Анастасії Толстій. Справді, після десятирічної принизливої неволі, здичавіння і розчарування в справедливості долі він відчуває себе ЛЮДИНОЮ, затребуваною російським суспільством. Кожен лист від земляків переконує, що його не забули і чекають в українських патріотичних колах Петербурга. Пантелеймон Куліш уже бачить Шевченка на чолі українського культурного відродження і становлення національної літератури. Сам він на цій ниві вже трудиться в поті чола: заснував друкарню, видав твори Гоголя, власний роман «Чорну раду» й етнографічний збірник «Записки о Южной Руси». І планує видати нові вірші Тараса.

Добитися дозволу від царя на проживання Шевченка в столицях стає справою честі для ліберального російського дворянства і бомонду, захопленого ідеями народництва. Очолює це рушення віце-президента Академії мистецтв відомий художний-медальєр граф Федір Толстой.

Більше того, Тарас дізнається, що його з нетерпінням чекає не тільки «просвещенная» Москва в особі Сергія Аксакова, Станкевича, земляків Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, звістка про його повернення вже долетіла й до рідної України. Юна авторка «Народних оповідань» Марко Вовчок після зустрічі з Кулішем у Мотронівці схвильовано сповіщає в листі до чоловіка Опанаса Марковича: «Пан Тарас їде!». А відомий московський актор, українець за походженням Михайло Щепкін, незважаючи на свій поважний вік, сам їде на зустріч із Шевченком у Нижній Новгород. Ба! Навіть пристає на його пропозицію дати кілька вистав, зокрема і за п’єсою М. Котляревського «Москаль-чарівник».

Так нехотячи, ще перебуваючи в Нижньому, Тарас Григорович стає «духовним центром» життя прогресивної творчої інтелігенції Росії й України, її неофіційним лідером і… символом боротьби прогресивних сил за економічні реформи в Росії, відміну кріпосного права та громадянську свободу.

У Москві його зустрічають якщо не як месію, то як героя-мученика. На його честь влаштовують прийоми Сергій Аксаков, професор Московського університету Михайло Максимович, той самий, який десять років тому як ректор Київського університету приймав Тараса на посаду вчителя малювання. Йому зі сльозами на очах читають присвячені вірші. А в Петербурзі збирають кошти і не можуть дочекатися, коли він, нарешті, ощасливить Північну Пальміру… І навіть… ревнують, коли Шевченко, застудившись у дорозі, змушений був затриматись у Москві. Про що йому пише вірний друг Михайло Лазаревський.

Ось як згадує це радісне піднесення дочка графа Ф. Толстого Катерина Юнге: «Моя мати листувалася з Шевченком; одержували від нього листи, часто на клаптиках сірого обгорткового паперу, спершу довгі, сумні, вони краяли серце, потім короткі, сповнені подяки й надій. Дитячі душі чутливі до добра і всією своєю незіпсованою силою стоять за правду; ми, сестра і я, усім своїм, сповненим співчуття, серцем полюбили Шевченка, перш ніж побачили його. З хвилюванням чекали ми відповіді на батькове прошеніє. І ось восени 1857 року, одного вечора, коли ми вже міцно спали, нас розбудили словами: «Вставайте, діти, велика радість!» Ми, одягнувшись нашвидкуруч, вибігаємо в зал, а там – батько, мати, художник Осипов, усі домашні; на столі розлиті, шумуючі келихи шампанського... «Шевченко звільнений!» – кажуть нам, цілуючи нас (як на Великдень), і ми з несамовитим криком радості стрибаємо й кружляємо по кімнаті»...

Та, як виявилося, його популярності вельми боявся новий цар – син свого батька – Олександр Другий та його «псарі» з Третього відділу. І дуже скоро Поет відчув, наскільки відносна його воля – на волі. У перші ж дні після приїзду в Петербург він мусив з’явитись до керівника канцелярії – обер-поліцмейстера, свого «земляка» І. Таволги-Мокрицького, який порекомендував йому… поголити бороду. А 15 квітня, ще не відійшовши від почестей у Толстих, мусив вислуховувати від ненависного шефа жандармів В. Долгорукова «наставления» «относительно поведения… здесь» і «обещания», що Шевченко «не избегнет подобной участи, если снова совратится с пути истинного». Засмучувала й заборона вільно пересуватися територією Росії. Про що Поет жаліється і Сергію Аксакову: «Меня обязали не оставлять Питера в продолжении года. Трагедия перешла в комедию».

Справді, знущання царя і його охранки доходили до абсурду: то його 2 роки не впускали до столиці, то тепер не випускають із неї…

Далі – більше. Почалися непорозуміння з видавцем Д. Кожанчиковим, з яким, певно, «попрацювали» цензори Третього відділу, бо тільки що готовий дати навіть завдаток Тарасові, щоб запопасти його твори, він раптом почав вимагати грошей за майбутнє видання. Микола Другий добре запам’ятав комедію «Сон», надто шаржовані портрети своїх батьків, і тепер «віддячував». Височайша заборона писати продовжувала діяти… Царат не боявся зізнатися, що БОЇТЬСЯ Шевченка, і не тільки як МУЧЕНИКА за народ, а й як народного ПОЕТА. Вражений цим відкриттям Шевченко знову повертається до наміру написати філософську поему «Дервіш і Сатрап», задуману ще в 1855 році на Каспії – в день ганебної смерті свого «милостивого» гнобителя Миколи Першого. Це мав бути твір на вічну і трагічну тему стосунків Царя і Поета, влади і таланту. Тарас рветься в Україну, щоб уздоровитись її цілющим повітрям, її красою, зустріччю з родиною. Але місцеві «псарі» пресловутого Третього відділу роблять усе, щоб перетворити перебування Поета на батьківщині на пекло: за ним стежать, провокують на скандал, арештовують і тримають під вартою. Врешті, змушують, не завершивши справи з купівлею землі, покинути Київ і Україну. І все це – через його популярні в народі твори, ідеалом яких, як зауважив І. Франко, було: «Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу». Себто речі – несумісні із самодержавно-кріпосницьким ладом російської «тюрми народів».

Недавня радість від волі і всенародного визнання гасне перед глухою стіною офіційної обструкції і жорстокої цензури. «Сприяє» цьому і виданий у Лейпцигу збірник, появою якого знову опальному Поетові дорікає толерантний П. Куліш.

І хоч за сприяння того ж Куліша і за кошти мецената Симиренка Тарасові Григоровичу нарешті все-ж дозволяють перевидати «Чигиринський Кобзар» 1844 року, себто малу дещицю ранніх його творів, він у розпачі: майже всі його зрілі твори, написані за життя, твори, які принесли йому любов і визнання рідного народу і читаючої публіки Росії, залишилися неопублікованими. Який же це удар для поета – бути «неопублікованим»!

Імперська «охранка» з царем Олександром Другим на чолі розуміла, що надрукувати твори Шевченка – це все одно, що визнати його офіційно великим поетом.

Щоб втамувати відчай, Тарас Григорович з головою кидається в бурхливу громадську діяльність: клопочеться визволенням з кріпацтва родини, відкриттям недільних шкіл в Україні, для яких створює «Буквар» і понівечений цензурою «Кобзар»… Його участь у благодійному товаристві допомоги бідним художникам, у літературних вечорах чергується з виснажливою працею над освоєнням техніки гравіювання. Добивається звання академіка, яке дасть йому певний заробіток, їде на Вкраїну у пошуках землі над Дніпром для майбутньої власної хати і поринає в пошуки нареченої. Він збуджений, нервовий, часом неадекватний, різкий і печальний… Він хоче почати життя спочатку. І відчуває, як невблаганно добігає кінця відведений йому Богом час… Але не признається у цьому ні собі, ні іншим, як і в тому, що смертельно хворий. Він конає у труді і боротьбі, але світ не міняється… Він такий же несправедливий і лукавий, як і був. Світ живе за своїми законами і мірками, в які, як у Прокрустове ложе, не втискається Геній. Геній, який хоче дуже мало – жити нормальним людським життям: мати свою хату, родину, дружину… І бути вільним, незалежним від світу. Але, видно, Бог чи доля – не дає йому цього. Не дають і люди, знавісніло охороняючи його від того, що мають самі. Опікунство петербурзького бомонду й української громади часом здається Шевченкові важчими, ніж неволя, а пустка салонів – страшнішою за оренбурзько-каспійську пустелю.

РОЗДІЛ 2

МАРКО ВОВЧОК

 

НЕМИРІВСЬКІ ХЛОПОМАНИ

Ганебна поразка самодержавної Росії у Кримській війні, смерть Миколи Першого і провал його імперської «месіансько-визвольної» політики вселяли надію на зміни у внутрішній політиці царату. За логікою речей, новий государ, отримавши від ліберальної Європи повчальний урок, нарешті мав би звернути свої «очеси» і на власних православних християн, доведених до становища рабів кріпосним правом: дарувати їм волю, а завойованим народам – перспективу національного і духовного відродження. Так вважав Тарас Шевченко у своєму засланні, підбадьорений звістками про активну видавничу діяльність Куліша, пробудження малоросійської колонії в Петербурзі та полемічними змагами у московській пресі «українських патріотів Росії» Михайла Максимовича та Осипа Бодянського.

Та не відав Тарас Григорович, що в цей самий час на Правобережній Україні, в невеличкому містечку Немирів, на Поділлі, тими ж самими проблемами українського відродження переймається невеликий гурт «хлопоманів», як тоді на полонізованому Поділлі називали прихильних до простого українського народу польських шляхтичів. Прозріння прийшло до освіченої польської молоді після трагічних антиросійських революцій у Польщі в 30–40-х роках, коли поляки нарешті на власній шкурі відчули, як то бути народом. Почалося це благородне рушення спочатку як протест проти принизливого балаганного «балагульства та козакофільства», яким розважалися польські магнати на теренах звойованої ними України, і переросло у демократичний рух – хлопоманію. Нащадки польських аристократів, які виросли у своїх українських маєтках, серед прекрасної української природи, звісно ж були знайомими із багатющою народною творчістю і звичаєвою культурою своїх «хлопів», тим більше з історією народу, пов'язаною тісно з історією Речі Посполитої. Тож пробуджене почуття історичної справедливості спонукало кращих із них до визнання історичної неправди з боку польської шляхти щодо українського народу – хлопів. Більше того, вони сповідували ідею історичної спокути, яка проявлялася поширенням освіти та піклуванням про культуру і мову українського народу.

Одним із осередків «хлопоманства» стала гімназія в подільському містечку Немирів, заснована графом Болеславом Потоцьким для дітей польської шляхти. Спочатку в гімназії панував подвійний колоніальний дух: навчання велось російською мовою, а спілкування вчителів та гімназистів – польською. Але це було доти, доки в серпні 1855 року не приїхав у Немирів учитель географії Опанас Васильович Маркович із молодою дружиною Марією Олександрівною. Захоплення лівобережних патріотів-українофілів рідною мовою, культурою та історією знайшло палкий відгук серед педагогів і гімназистів, перетворивши їх із симпатиків хлопоманства у його подвижників.

І очолив цих лицарів історичної справедливості не хто інший, як добре відомий Шевченкові ще з часів Кирило-Мефодіївського братства студент Київського університету Опанас Маркович. І хоч в опасистому, втомленому житейськими незгодами молодшому вчителеві географії Немирівської гімназії важко було впізнати того «восторженого спудея», який із таким обожненням дивився на улюбленого поета, коли той читав на зібраннях «братчиків» нові свої твори: «Чигирине, Чигирине…», «Гоголю», «Єретик», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненародженим… посланіє», і бліднув від страху «Божого», переписуючи поеми «Кавказ» і «Сон», в душі Опанас залишався вірним ідеям «братчиків» і великим українофілом. Не зломило його хай і коротке, але таке повчальне заслання в Орел і поневіряння «под надзором» у пошуках роботи і шматка хліба. Він чесно робив, що міг: записував усну народну творчість, щоб зберегти для нащадків бодай ці скарби поневоленого рідного народу. Заохочував до цієї святої справи і дружину Машу. Власне, це захоплення було чи не єдиним світлим променем у невлаштованому злиденному житті молодого подружжя. Однак після смерті царя Миколи Першого з’явилася надія на зміни, бодай на звільнення з-під жандармського нагляду, через який Маркович не міг знайти пристойну роботу. Та й втомився він бути безіменним автором чисельних фольклорних записів, які прикрашають етнографічні збірники Петра Киреєвського, Амбросія Метлинського, Михайла Максимовича, Олександра Шишацького-Ілліча…

Надії справдились – у серпні 1855 року з допомогою впливових друзів, зокрема Михайла Чалого, Опанас Васильович був призначений молодшим учителем географії Немирівської гімназії; за тиждень Марковичі переїхали до Немирова, де вже працював їхній добрий знайомий по Чернігову – вчитель математики Ілля Дорошенко.

Життя Марковичів змінилося на краще і в матеріальному, і моральному плані. Тепер вечорами в тісному товаристві подружжя Марковичів і Дорошенка ведуться розмови про духовне відродження українців-малоросів, про українське письменство, яке так і не оправилось після арештів «братчиків»… Раділи за Пантелеймона Куліша, який наперекір усім незгодам видав чотири томи Миколи Гоголя, перший том альманаху «Записки о Южной Руси» і просить Марковича надсилати «перлини народні Поділля» чи свої власні до другого тому збірника… І, звичайно ж, згадували про Тараса Шевченка, який і досі пропадав у солдатчині. Опанас, який раніше не афішував свого знайомства з Шевченком на чужих людях, тепер із гордістю ділився молодечими враженнями про буремного Кобзаря, який часто заходив на зібрання кирило-мефодіївських братчиків, читав віршів… І Опанас при цім слові теж починав потиху декламувати то «Сон», то «Кавказ», то «І мертвим, і живим…», які вивчив на все життя…

Звичайно, темою розмов були і селянські заворушення на Київщині, а згодом – і в південних районах – на Катеринославщині, про які Шевченкові повідав Яків Лазаревський, завітавши до поета у Нижній дорогою з України. У щоденнику Тарас Григорович залишить запис про «гадості», які творяться з вини поміщиків-кріпосників у його рідному краю, згадавши і родича Кулішевої дружини Миколу Білозерського, «філантропа-поміщика», який настільки оголив своїх селян, що вони склали про нього пісню з такою кінцівкою:

А в нашого Білозера сивая кобила,

Бодай же його побила лихая година.

А в нашого Білозера червоная хустка,

Ой не одна в селі хата осталася пустка.

Скоро до товариства українських патріотів приєднуються і «хлопомани»: викладач російської мови Петро Барщевський, історик Автоном Теодорович, капельмейстер Йоганн Лангер, інспектор гімназії і підпільний польський інсургент-революціонер Олександр Дельсаль і навіть сам директор Микола Андрійович Тулов. Як виявилось, теж однодумці-хлопомани. Тож тем для полеміки на вечорницях у Марковичів не бракувало. У запального чернігівця Іллі Дорошенка тільки й розмови, що про їхнього спільного друга – поета Олександра Шишацького-Ілліча, який так талановито зімітував «стародавню» «Думу-сказання про похід старшого князя-язичника на християнську землю», що Куліш, надрукувавши її в «Записках о Южной Руси», навіки заткнув рота сиромудрому московському історику Михайлові Погодіну з його шовіністичною теорією «Про походження Київської Русі» і істинних русичів. І то так ловко, що вже й Максимовичу нема про що полемізувати з москалем.

– Кулішу ж так сподобалася «Дума», що питав, чи нема в Шишацького ще таких, і закликав усіх писати, хто що може, про князів та гетьманів, слава Богу, було їх в нас, як піску в морі! – озивається Опанас.

А Марія Олександрівна жартома нагадує товариству:

– До речі, Куліш просив, не лиш записувати, а й самим писати, бо йому самому ніколи. Пише: хай кацапи знають, що хохли не дурніші за них, можуть і собі понаписувати билин усіляких. Та придумати собі таку минувшину, що Міллер із Карамзіним у гробах перевернуться.

Опанас Васильович, як і Куліш та Дорошенко, теж вважав, що хвалені «русские былины» про князів київських та богатирів Іллю Муромця з Альошею Поповичем – всього-на всього талановита сучасна підробка билинної творчості великоросійського племені. Хто-хто, а збирачі народних пісень знали, яка то спокуса щось і собі скомпонувати на кшталт народного. А деякі поети малоросійські, потрапивши під чари народної пісні, компілювали і свої недолугі писання, звісно, й близько не дотягуючись до народного колективного генія. А от Шишацькому-Іллічу вдалося обманути навіть такого знавця народної етнографії, як Пантелеймон Олександрович.

– Нарешті, вже й ми бачимо, як писалася й пишеться історія російського государства, – якось іронічно зауважує Петро Барщевський. – «С потолка імперской Академии наук».

Барщевський – поляк по крові, але українець – по духу. Він один із тих совісних польських шляхтичів, які переконані, що «народитися, вирости і жити за рахунок простого українського народу і притому його принижувати, зневажати, обзиваючи «бидлом» і «хлопами» – великий гріх перед Богом. І нинішнє колоніальне становище Речі Посполитої в результаті трьох переділів Польщі між Росією, Австрією і Пруссією – кара за непомірний гонор польських крулів і звироднілої шляхти. Але, на жаль, той же гонор заважає багатьом магнатам, які знайшли спільну мову з російськими царедворцями, визнати це. Правда, деякі з польських інсургентів, почавши революцію в 1830 році, спохватилися, стали кликати українських братів приєднатися до боротьби з російським «двоголовим орлом». Та марно: для українського народу поляки були ще огиднішими поневолювачами, ніж великороси. Тому й потопив Микола Кривавий польське повстання і 30-го, і 48-го років у польській крові…

Погляди Барщевського щиро розділяла і юна дружина Опанаса Васильовича – великоросіянка Марія Олександрівна, якій пан «хлопоман» симпатизував головно за її щиру приязнь до українців, любов до їхньої багатющої пісенної творчості, до чарівної милозвукої мови. А частенько і в приклад ставив місцевим полякам, які вік прожили на Поділлі, а так і не вивчили мови. Звісно, що чутки про «хлопоманство» Барщевського незабаром долетіли і до ясновельможних вух магната Потоцького і невідомо, чи не з його ласки Барщевський змушений був виїхати з Немирова у Київ…

Зрозуміло, що такі щирі розмови у 1856–1857 роках у Немирові велися і про політичну ситуацію в імперії: про назрілі реформи в сільському господарстві та відміну кріпосного права, від якого стогне уярмлений простий і такий талановитий народ. І завжди Марія Олександрівна брала в них найпалкішу участь. Адже, спостерігаючи за життям ковалівських кріпаків і вільних козаків, сама переконалася в тому, як багато значить для селянина воля: перші ледь животіють, тоді як другі – живуть заможно, почуваючись справжніми господарями своєї долі. І всі сходились на думці, що без відміни кріпосного права не може бути повноцінного відродження української духовності, літератури, театру та інших мистецтв, заглушених подвійною, польсько-російською, колонізацією. І взагалі, про яку розвиненість української літератури може йти мова, коли її геніїв карають казематами, висилками, каторжною солдатчиною!

Власне, цими прогресивними думками та ідеями будуть пронизані і перші «народні оповідання» Марка Вовчка. Дворянка Марія Вілінська-Маркович чи не перша з письменників на теренах імперії заговорить про тяжкі наслідки кріпосного рабства в суспільно-політичному і духовному житті Росії, які призводять до звиродніння не тільки принижених, а й тих, хто принижує.

Дискусії були палкими, однак породжували більше запитань, ніж відповідей.

Якщо, наприклад, як пише Куліш, за звільнення Тараса Григоровича бореться вся освячена Росія, чому він досі гибіє в казармі десь на Каспії? Чому, коли в Європі летять із тронів монархи, Росія заціпеніла в страху перед своїм царем, над який сміється увесь світ? І взагалі, чи простимо у час, коли двигтять революціями ліберальними держави, їм, молодим патріотичним українцям, сидіти склавши руки в Немирові, чекаючи свого Пророка?! Тим паче, що поляки, незважаючи на своє майже підневільне становище, не збираються коритися: шануючи і мову, і культуру свою, влаштовують музичні вечори, спектаклі, читають свого забороненого генія Міцкевича!

Отоді-то й прийшла думка Марії Олександрівні поставити власними силами в концертному залі гімназії знамениту п’єсу І. Котляревського «Наталка-Полтавка», тим більше, що усі їхні полеміки, врешті, завершувалися імпровізованими спектаклями: читанням Шевченкових віршів та хоровим співом народних пісень. А щодо вистави – то про це вони з Опанасом давно мріяли, ще в Чернігові. Однак на Лівобережжі дуже сильними були російські впливи, та й урядники боялися Третього відділу його Величності Імператорської Канцелярії. А на Поділлі українську виставу завжди можна було подати як супротив полонізації.

Ідея з виставою захопила невеличку українську «комуну». Вирішили ставити не виставу, а справжню оперу. Ілля Дорошенко взяв на себе режисуру, Опанас сів за партитуру. Допомагав Марковичу капельмейстер графа Болеслава Потоцького Йоган Лангер: зробив оркестровку і написав увертюру на основі підібраних Марією пісень, щоб усі почули, який то прекрасний український народний мелос. Марія готувала костюми і допомагала самодіяльним артистам вивчати ролі і партії.

Вистава-опера «Наталка-Полтавка», що відбулася на Масницю, мала шалений успіх. У залі яблуку ніде було впасти. Здавалося, гонорова шляхта з’їхалася з усієї Подолії. Прийшли і немирівські містяни, і навіть селяни з довколишніх сіл. Багато людей, які не змогли потрапити в актову залу, слухали виставу під дверима, на морозі. А чимало й роз’їхалось. Глядачі, зачаровані дійством, шаленіли від радості, а деякі жінки навіть плакали.

Після такого тріумфу артисти самодіяльного театру вирішили повторити виставу. І тоді Опанасові Васильовичу спало на думку поставити народну оперу на місцевому матеріалі. А лібрето надрукувати в «Записках о Южной Руси». Ото буде радий Куліш! Ідею Марковича підтримали. Зібрати матеріал і написати лібрето доручили Марії Олександрівні, знаючи її захоплення літературою. З цією метою і за підтримки всієї хлопоманської комуни Опанас Васильович винайняв для Марії Олександрівні світлицю в хаті заможного селянина села Ковалівки, недалеко від Немирова, де вона й поселилася на ціле літо із малим Богдасем. То було чи не найщасливіше літо в її житті. Доки Богдась гуляв із сільськими дітлахами під наглядом старшенької дочки господарів, вона ходила селом, зустрічалася з жінками просто на полі чи на городі, щоб не відривати від роботи, щось допомагала, невимушено розмовляючи про життя-буття, дітей, сільські новини. І жінки, підкорені простотою пані Марусі, розповідали такі сокровенні життєві історії, яких не придумаєш, хоч би який мав письменницький талант. І завжди в цих розповідях страшна кріпацька реальність межувала з легендами, фантастичними народними переданнями. Особливо вражала Марію мова селянок, пересипана рясно приказками, прислів’ями. Непомітно розмова переливалася в милозвучну ще невідому Марії пісню. Вроджений музикальний слух допомагав їй запам’ятовувати пісні з першого разу. А потім лиш записувати у свою заповітну «тетрадку».

– Оце буде опера! – раділа. – Справжня народна опера! Не знала пані Маруся, як називали її селянки, що в її душі народжуються майбутні «Народні оповідання» майбутнього Марка Вовчка, тої молодої літературної сили, про яку мріяв Тарас Шевченко і якої чекав новоспечений видавець Пантелеймон Куліш.

 

ВЕЛИКИЙ ПОЧАТОК

Це був тільки початок тої великої справи українського відродження, яку вимріяв Пантелеймон Олександрович Куліш. Охоплений високими патріотичними ідеями Куліш розгортає енергійну діяльність: небавом на кошти меценатів та родичів відкриває першу вільну українську друкарню, і не де-небудь, а в Петербурзі, де видає свій історичний роман «Чорна рада», «Граматку», правопис, що ввійде в історію рідної писемності під назвою «Кулішівка», готує до видання другу книжку «Записок о Южной Руси» і розсилає запрошення до всіх освічених земляків взяти в ній участь, щоб «передати світові «пам’ятки духу народного, яким… нема ціни», як він писав батькові слов’янофільства, письменнику Сергію Аксакову.

Серед запрошених – вчених і аматорських фольклористів та етнографів – були «братчики» професор Микола Костомаров та Опанас Маркович – вчитель географії Ніжинської гімназії, яких цар з Орловим покарав за участь в «украйно-слов’янському товаристві» тим, що вислав обох із Києва, одного в Саратов, а другого в Орел, де вони продовжували служити в канцеляріях, вільно жити і виїздити у відпустки до батьків чи закордон і навіть одружуватися… тільки під наглядом поліції. Дошкуляла найбільше заборона царя друкуватися під своїми іменами. Однак сходження на престол після смерті Миколи І його сина Олександра ІІ за традицією передбачало амністію політичних в’язнів і засланців. Тому Опанас Маркович сприйняв запрошення Куліша як добру звістку про скору й остаточну реабілітацію, зняття заборони друкуватися під власним іменем, також можливість підробити. Марія ж, яка нудилась без серйозної роботи, зраділа нагоді нарешті зайнятися улюбленою справою, до якої її привчив Афанасій – збиранням фольклору. А коли побачила власні записи народних пісень у збірнику А. Метлинського, зовсім закохалася в цю працю. Добре, що матінка, Параска Данилівна, приїхала з братом з Орловщини – тепер вона і за Богдасем догляне.

Тішив ентузіазм дружини і Опанаса, Афанасія Васильовича, який в душі ревнував свою товариську приязну жону ледь не до кожного колеги по гімназії. Тепер вона буде зайнята корисною справою і за очима не обтяжених сімейними узами паничів. Тоді вони обоє й уявити не могли, у що переросте ця невинна любов обох до народної творчості.

Як згодом розкаже Марія Олександрівна своєму хрещеному батькові Тарасу Григоровичу, здібна до мов, вона швидко поринула у стихію народної мови, а поринувши в ці глибини морські бездонні, захопилася образністю мислення і мовлення простих, почасти безграмотних селян. Особливо жінок, у яких що не фраза – то влучний вислів, що не речення – то приказка чи прислів’я! Навіть вибрати щось важко. Просто записуй усе підряд і відсилай Кулішеві! А скільки історій вона почула! А як розказаних – ніби й просто, і буденно, а сльози самі течуть ручаями! Такого і в Квітки-Основ’яненка не прочитаєш… Ще недавно Марія зачитувалася його «Марусею», правду кажучи, не дуже вірячи у шляхетність почуттів простої селянки… А тепер була ошелешена чеснотами цих упосліджених до рабинь кріпачок, християнськими звичаями і правилами їхнього нелегкого життя, такими не схожими на сільські звичаї на її Орловщині. Для тутешніх матерів було не честю, як деінде, а найбільшою ганьбою, позорищем, коли їхню дочку розтлінний пан робив своєю наложницею, і зганьблені дівчата воліли радше вмерти, ніж жити з нелюбом у палаці. А бідну покритку, дівчину, яка народжувала дитину від гусарів та уланів, які часто ставали «на постой» по дорозі на черговий військовий конфлікт, розв’язаний царем, просто вигонили з хати… Що здавалось Марії неймовірною жорстокістю. Живучи величезними родинами, які складалися, бувало, з чотирьох поколінь, в одній хаті, вони дотримувалися суворої «субординації» між собою, молодші зверталися до старших на «ви», а старші виховували менших у повазі до себе і страху перед гріхом. З особливою увагою ставилися до невісток-солдаток, оберігали їх від блуду, не дорікали шматком хліба.

Марія згадала поширене серед простолюду її рідного Єлецького повіту «снохачество» – неписаний закон, за яким молода сноха-невістка, залишившись у родині чоловіка, забритого в рекрути, зобов’язана була спати із батьком і братами чоловіка. У разі непокори її могли побити і свекруха з іншими «мужніми жонами». Тому нещасні снохи або звикали, або йшли слідом за чоловіком. З таких втікачок і утворювалися військові поселення на всіх рубежах Російської імперії.

Нічого подібного не примітила Марія у цих краях. Звичайно, у хатах, переповнених людьми, як гарбуз – зернятами, були свари і чвари, але не доходило до п’яної різанини і братовбивства. Тримаючи в чистоті душу, селяни тримали в ідеальній чистоті і свої убогі господарства. Хатки їхні, завжди побілені, ховалися у вишневих садочках і розкішних клумбах, засіяних чорнобривцями, мальвами, барвіночком. Городи теж були доглянуті, пишно квітучі. А жінки привітні і балакучі… Добре, що матінка переїхала з Орловщини: тепер вона догляне і Богдася, а вона, Марія… Тепер вона зможе вільно блукати ближніми селами, розмовляти із людьми, придивлятися до їхнього життя-буття, слухати пречудові пісні і передання, досконало вивчити мову, щоб можна було втерти носа місцевим вчителям-полякам, які, гордуючи тутешніми хлопами, так і не навчились по-людськи балакати. А ще Марію Олександрівну, статечну жону і грамотну жінку, цікавила народна медицина: різне знахарство та цілительство. Мотря, яка приходила прибирати їхню квартиру, розповідала, що є такі жінки, яких звуть бабами-повитухами, у кожному селі. Вони знають, яка трава від якої слабості, і як золотник вправити, і вивихи…Марія Олександрівна, яка вже втратила старшу дівчинку і боялася за меншого Богдасика, не дуже надіючись на тутешніх «дохторів», давно збиралася пізнати стародавні народні методи лікування і рецепти зцілення. Та не було нагоди. Аж ось вона й з’явилася.

За цих два літа, які вона провела коло жінок або на полі, або в дорозі, або на призьбі, Марія майже не записала пісень. Зате багато запам’ятала (бо лиш починала занотовувати, як жінки злякано обривали розповідь) історій житейських. Тому кожного разу поспішала додому, щоб не забути, не розгубити золоте зерно жіночих сповідей. Помітивши успіхи Марусі, Опанас вирішив найняти їй у сусідній Ковалівці куточок у заможної знахарки, з якою Марія встигла подружитися. А на осінь 1856 року усі ці записи, любовно підправлені Опанасом, полетіли в Петербург і лягли на видавничий стіл Пантелеймона Куліша.

БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?

У той час, коли знаменитий поет-пророк України Тарас Шевченко писав в азійській пустелі свої російськомовні повісті в надії «докричатися» на «общепринятом языке» до прогресивних «синів Росії», а не відома нікому Марія Маркович записувала з голосу народу свої «оповіданія», Пантелеймон Куліш розпочав відкриту боротьбу за право української літератури на самостійне життя в суціль ксенофобському мовному і літературному просторі.

Попри те, що українська література творилася переважно по провінціях російської імперії, доля її вирішувалася в Петербурзі. І вирішувалася в досить складній, часом тихій, а часом гострій і голосній полеміці: спочатку за право на існування, а згодом – на окремішність, на самостійне, власне місце під сонцем. Зрозуміло, що особливого піднесення це емансипаційно-ідейне рушення набуло після смерті Миколи Першого, вийшовши із глухого запілля на публічний критично-публіцистичний рівень. І те, що очолив його амбітний, енергійний «вождь» Пантелеймон Куліш, теж було само собою зрозумілим. Адже Куліш був чи не єдиним малоросійським письменником, який залишився в російському літературному процесі. Через три роки після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, або, за версією Третього відділу, «Украйно-славянського общества», він був помилуваний царем за сприяння впливових родичів дружини і знайомих, повернувся зі свого в’ятсько-тульського заслання в Петербург, де мав можливість займатися творчістю, зміг надрукувати, правда від криптонімом «Николай М.», в журналі «Современник» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», видати історичний роман «Чорна рада» та «Записки о Южной Руси».

Тож можна сказати, що «революційний» розвиток боротьби українських авторів за свою національну літературу цілком залежав від еволюції поглядів на «малоросійську словесність» самого Куліша. Заглибившись у дослідження життя і творчості Миколи Гоголя, Куліш не міг не усвідомити тієї страшної колоніальної залежності! Навіть пастки, в яку потрапляв кожен письменник-малорос. Адже навіть такі прогресивні літератори Росії, як Бєлінський і Чернишевський, вважали українську літературу частиною російської, заохочуючи інтегрувати в неї талановитих українців. Та й сам великий Гоголь чимало спричинився до цієї поширеної думки, піднісши своїми «малоросійськими» ранніми творами російську прозу до нової, «іншої» якості, розбавивши для початку важку від церковнослов’янщини літературну мову незвичними, легкими і барвистими зворотами й українізмами. А наприкінці життя своїм романом «Мертві душі» змусив росіян глянути на Росію, на її одвічні проблеми очима свого пригнобленого, зовсім іншого за духовною «конституцією» і державницькими традиціями народу. Саме ця «іншість» Гоголя збудила геніальну іншість і малороса по крові, російського романіста Федора Достоєвського, який був висланий на каторгу майже одночасно з Тарасом Шевченком за участь у гуртку «петрашевців».

Та й сам Куліш пережив не одну хвилину приниження «меншовартістю», коли у 1853 році дебютував у журналі «Современник» російськомовною повістю «Яков Яковлевич». Тоді він, приголублений редакцією «Современника», тяжко працював, доводячи свою лояльність до царського режиму російськомовною творчістю. І хтозна, може й пішов би шляхом Гоголя (чи його узбіччям), якби не той критичний відгук про його творчість Івана Тургенєва… Хоч лист адресувався редакторам часопису Миколі Некрасову та Івану Панаєву, Куліш, в обов’язки якого входила робота з кореспонденцією, випадково прочитав його… Можна уявити собі реакцію гарячого Куліша: звичайно, він закипів гнівом справедливим. Можна уявити і риторику його «внутрішнього» монологу: «Як?! Цей плантатор, який різнився від героїв роману Бічер-Стоу лиш тим, що грався в ліберала, цей кріпосник, який патрав кріпосних дівок і тинявся по Європі за чужою жінкою, вдаючи безтямно закоханого, цей писатєлішка для кісєйних баришень зі зверхністю шовініста-великороса знущався над його чистим, романтичним героєм Яковом Яковичем!» «Отношение его к девице, и сама девица, и рассказчик – все это невозможно, вычурно и приторно-натянуто. Уж эти мне смехи, смешанные со слезами! Набили они оскомину читателю», – писав Тургенєв. Після цих убивчих присудів ішло поблажливе: «Но все-таки «Яков Яковлич» повесть недюжинная – и если автор молод – выработается». І знову нищівний вердикт: «Только от него до Толстого (Л. Н.), как от земли до неба […]. Напишите мне, однако, кто он такой».

У ту рокову хвилину осліплений гнівом Куліш поклявся, що ще не раз покаже цьому зарозумілому «денді», хто він такий! А, може, і простив би, адже попри своє пресловуте злопам’ятство Пантелеймон Олександрович багато чого прощав кривдникам. Але його милосердя не стосувалося кривдників його народу і вітчизни.

І треба ж було, щоб саме в цей час в «Современнике» почав друкуватися черговий роман Івана Тургенєва «Рудін», в якому автор продовжує розвивати свою улюблену тему «зайвих людей», ким, мабуть, вважав і себе. Сюжет роману, на думку Куліша, як і всіх творів Тургенєва, був простим і схематично нудним: у далекий від столиць маєток багатої поміщиці, в минулому відомої артистки, Дар’ї Ласунської, замість важливого знатного гостя приїздить його особистий секретар – Дмитро Рудін. Стомлені одноманітністю провінційного життя-буття господиня маєтку, її сімейство, численні нахлібники просять «геніальну натуру» і цікавого співбесідника Рудіна погостити в них якомога довше – і той погоджується. Далі починаються звичні для романів Тургенєва нудні балачки з філософствуванням про етичні і християнські цінності впереміш із любовними інтригами, врешті все завершується зникненням Рудіна, який в кінці роману з’являється в Парижі, на барикадах революції 1848 року, і гине від кулі повстанця.

Оскільки роман побачив світ під час Кримської війни, точніше напередодні її завершення ганебною для Росії поразкою, передчуття якої вже витало в повітрі, зрозуміло, що уяву «читаючої публіки» займали теми актуальніші, ніж неприкаяність так званих «непотрібних людей». Тож не дивно, що демократична критика в особах М. Добролюбова і М. Чернишевського назвала головного героя Рудіна «застарілим» персонажем, а роман – нецікавим.

Куліш, поділяючи думку знаменитих критиків, змусив себе прочитати «Рудіна» до кінця і… несподівано знайшов для себе багато цікавого! Зокрема, вразила його більш ніж дивна для салонів загублених в російській глушині поміщицьких маєтків розмова на «малоросійську тему». Власне, невмотивованою і надуманою здавалась вона і в контексті роману.

Після опису чергової тривіальної дискусії на літературні теми в салоні господині маєтку автор роману І. Тургенєв пише:

«Все затихло в комнате.

– Где это Золотоноша? – спросил вдруг один из мальчиков (синів Д. Ласунської.– Г. Т.) у Басистова (свого вчителя. – Г. Т.):

– В Полтавской губернии, мой милейший, – подхватил Пигасов (в романі – один з «нахлібників» Д. Ласунської. – Г. Т.), – в самой Хохландии. (Он обрадовался случаю переменить разговор). – Вот мы толковали о литературе, – продолжал он, – если б у меня были лишние деньги, я бы сейчас сделался малороссийским поэтом.

– Это что еще? хорош поэт! – возразила Дарья Михайловна, – разве вы знаете по-малороссийски? – Нимало; да оно и не нужно.

– Как не нужно?

– Да так же, не нужно. Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: «Дума»; потом начать так: «Гой, ты доля моя, доля!» или: «Cеде казачино Наливайко на кургане!», а там: «По-пид горою, по-пид зеленою, грае, грае воропае, гоп! Гоп!» или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, – такая чувствительная душа!

– Помилуйте! – воскликнул Басистов. Что вы это такое говорите? Это ни с чем не сообразно. Я жил в Малороссии, люблю ее и язык ее знаю... «грае, грае воропае» – совершенная бессмыслица. – Может быть, а хохол все-таки заплачет. Вы говорите: язык... Да разве существует малороссийский язык? Я попросил раз одного хохла перевести следующую, первую попавшуюся мне фразу: «Грамматика есть искусство правильно читать и писать». Знаете, как он это перевел: «Храматыка е выскусьтво правыльно чытаты ы пысаты...». Что ж, это язык, по-вашему? Самостоятельный язык? Да скорей, чем с этим согласиться, я готов позволить лучшего своего друга истолочь в ступе... Басистов хотел возражать.

– Оставьте его, – промолвила Дарья Михайловна, – ведь вы знаете, от него, кроме парадоксов, ничего не услышишь».

Однак цей «парадокс», яким, можливо, Тургенєв, хотів пожвавити свій «вялотекущий» багатослівний опус, Пантелеймон Куліш сприйняв як відкритий ксенофобський випад Тургенєва проти ідеї окремішності молодої української літератури і, звичайно ж, як нанесення ще одної, вже публічної, особистої образу йому, тому, хто після розгону «кирило-мефодіївців» і заслання Шевченка зоставався чи не єдиним воїном на полі нескінчених війн за право малоросів на історично-культурне і морально-етичне самовизначення.

Ображений Пантелеймон Олександрович у розпачі поскаржився на Тургенєва в листах до однодумців і головного слов’янофіла Росії Сергія Аксакова, який в особистому спілкуванні і на сторінках газети «Русская беседа» завжди підтримував культурницькі прожекти малоросів, правда, не як окремого народу, а як етнічної групи у складі російського народу. І можливо, цим і закінчився б його протест, якби того ж таки 1856 року М. Чернишевський не оприлюднив у «Современнику» свою рецензію на «літературний портрет» Г. Данилевського: «Основ’яненко», в якому літератор-ліберал Г. Данилевський давав високу оцінку творчості одного з основоположників української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка..

Зокрема, революціонер-демократ Микола Чернишевський писав:

«Что касается до значения Основьяненко в ряду авторов, писавших на малороссийском наречии, мы сказали бы, что не заслуживает внимания малорусская литература, если Основьяненко может в ней считаться, сравнительно с другими, хорошим списателем».

І тут же робив двозначний «реверанс» перед конфірмованим у солдати Тарасом Шевченком: «Но, к счастию, это вовсе не так: малорусская литература имела писателей действительно замечательных, людей, которые занимают высокое место в русской литературе, и занимали бы его и тогда, когда бы писали и на обыкновенном литературном языке».

Звісно, цей не дуже коректний натяк Чернишевського на «писателей действительно замечательных», себто радикального демократа Тараса Шевченка, який мучиться в неволі, і решту «незамечательних», яких давно цар відпустив на волю, не міг сподобатися Пантелеймону Олександровичу. Але більше того не сподобалася в словах Чернишевського явна підтримка тих, хто ратував за інтеграцію талановитих малоросійських літераторів у російську літературу, агітуючи писати «звичайною» (російською) мовою, а не малоросійським «наречієм», зіпсованим полонізмами.

 

«ЕПІЛОГ ДО «ЧОРНОЇ РАДИ»

Тож доведений до найвищої точки кипіння цими шовіністичними висновками нібито правдолюбних «современников» Куліш друкує у слов’янофільській газеті «Русская беседа» 1857 року свою знамениту статтю «Об отношении Малороссийской словесности к общерусской», в якій не тільки захищає Квітку-Основ’яненка, а й дає аргументовану відповідь на основні питання дискусії, яку намагалися нав’язати українцям росіяни: «Чи потрібна взагалі українська література, написана українською мовою?»

«К чему писать по-малороссийски? Разве по-русски нельзя выразить то же самое? – запитує Куліш і спрямовує весь свій благородний гнів у бік Івана Тургенєва. – Еще недавно один писатель ввел в свою повесть лицо, которое рассмешило всех читателей, осмеивая желание малороссиян писать по-малороссийски. Действительно всех, ибо кто не смеялся с автором над малороссиянами, тот смеялся над самим автором, который видит в самобытном проявлении народности пустую прихоть нескольких праздных людей и воображает, что сострил очень забавно, сказавши, что малороссиянин заплачет от всякой бессмыслицы на родном языке. Между тем, Малороссия, выписывающая во множестве экземпляров великорусские книги и деятельно участвующая в наполнении великорусских журналов беллетристическими и учеными статьями, отвечает не словами, а самими фактами, что не все можно выразить по-великорусски. И хохлы вовсе не плачут над всяким вздором на родном языке; напротив, они прочли и бросили на вечное забвение многие малороссийские книги, а стихи своих истинных любимых поэтов, еще не появившиеся в печати, списывают друг у друга нарасхват и действительно над ними плачут».

«А вы смеетесь над этими слезами, писатель!» – дорікає, похитуючи печально головою, Куліш, і одразу ж разить противника гострим мечем аргументів.

«Если точно малороссияне плачут от всего, что написано на родном языке, то это значило бы, что их словесность достигла высочайшего развития, что у них явились великие вещатели истин, поражающих поэтическим восторгом сонные сердца. Но этого нет, и малороссийская словесность заключает в себе сравнительно столько же мертвого, никому не нужного хламу, как и та, в которой вы прославляетесь».

Далі Куліш пояснює невисоку якість російськомовних творів Квітки-Основ’яненка тим, який тісний зв’язок існує між мовою і творчою фантазією письменника, і наскільки неповно передає мова іншого народу поняття, які виробились не в нього і складають чужу власність. Адже твори Квітки-Основ’янка, написані українською мовою, викликали захоплення в українського читача (далеко не примітивного) не тільки змістом, а й багатством мови, якою вони написані. І «Квітка не єдиний приклад безсилля передати свої малоросійські концепції великоруською мовою», – нагадує Куліш і невдачі Шевченка, коли «найбільший талант южноруської літератури, співець людських неправд і власних гарячих сліз, надрукувавши невелику поету на великоруській мові, ошелешив своїх шанувальників не тільки безбарвністю, і й в’ялістю мислі і почуття, тоді як в мові малоросійській він утворив, або краще сказати, віднайшов форми, котрі до нього ніхто не передчував, а з місцевих явищ життя створив цілий світ нової, ніким до нього не створеної, поезії». Тому Куліш на відміну від Чернишевського сумнівався, чи зайняв би Шевченко «высокое место в русской литературе», якби писав «на обыкновенном литературном языке».

Щоб підкреслити довголітню тяглість далеко не сьогоднішньої дискусії на тему малоросійської духовної ідентичності і свою в ній участь, Куліш до заголовку «Об отношении Малороссийской словесности к общерусской», додає підзаголовок – «Епілог до роману «Чорна рада», нагадуючи про свій історичний роман, у якому не вперше заговорив про Малоросію як Козацьку суверенну державу, закорінену в державницькі традиції Київської Русі часів непереможних князів Кия, Олега, Святослава. Врешті, Куліш не приховує, що розглядає свою статтю як таку, «що пред’являє права «нашей Отдельной национальности».

Зрозуміло, що смілива заява Куліша викликала переполох. Першим відреагував промонархічний петербурзький журнал «Библиотека для чтения». Автор статті, який заховався під криптонімом Є. К., боляче «уколов» Куліша, саркастично заявивши, що «Малороссийские писатели, как ни бьются из всех сил, не могут образовать своеобразной и характерной литературы. По нашему мнению, этой литературы пока и не существует. Украинский поэт г. Шевченко – единственный человек, которого малороссиян могут считать вполне национальным писателем – сам отыскал, с помощью своего изумительно таланта, форму мысли и чувства малороссийского и только благодаря этой поэтической чуткости сумел из местной жизни создать нечто новое в южнорусской поэзии».

На гадку Пантелеймона Куліша, промонархічний часопис хвалив Шевченка, який ще й досі не міг добратися з неволі до столиці, не від великої до нього поваги чи любові, а радше, щоб «посіяти вітер і пожати бурю» в рядах ще полохливої, розпорошеної, ще не дозрілої до свідомих процесів самоідентифікації, сиріч самоукраїнізації, малоросійської інтелігенції. Адже навіть такі вчені і глибоко закорінені в рідну історію мужі, як Михайло Максимович, Йосип Бодянський, Микола Костомаров сприймають себе за представників якоїсь «не оформленої» в народ народності, дивоглядного талановитого племені, яке може собі раду дати тільки під егідою російської держави. А головне, викликати в самолюбивого і найпасіонарнішого поки що малороса Панька Куліша заздрість до Шевченка і почуття суперництва… І тим самим посварити двох великих синів України, дорогих їй однаковою мірою.

Але Куліш не піддавався на явні провокації. Тим паче, що Шевченко ще тягнув на собі хрест, звалений йому на плечі царем Іродом. А перед ним, Кулішем, простягалося безмежне поле брані. І він був із тих воїнів, яким дзвін мечів миліший за дзвін литавр. А боротьба цікавіша, за перемогу. Тому він віднині дивуватиме і своїх сучасників, і нащадків обширом грандіозних починань, бурхливих повстань і парадоксальних інтелектуальних вибухів.

На час написання «Епілогу…» ситуація з українським письменством справді була драматичною: непростимо рано помер талановитий байкар і повістяр Євген Гребінка, відійшов у засвіти геніальний Микола Гоголь, крізь царську заборону «писати і малювати» та глухі застінки казематів, гауптвахт і солдатських казарм не міг пробитися нескорений голос Шевченка, а вилучення його книжок із книгарень і бібліотек та посилення цензурного тиску на українське слово не сприяли з’яві молодих талановитих літературних сил.

Шкодило і нелегальне становище української мови, не тільки юридично, а й науково не «узаконеної», не дослідженої і не впорядкованої правилами фонетики, граматики і синтаксису. Не «узаконена» букварями, граматиками, читанками, вона не мала назви, як і споконвічні землі колишньої Київської Русі. Присвоївши назву Русь, московити перелицювали її на Росію, а себе – на великоросів, що й закріпили в своїх державних актах і підручниках історії, а істинну Русь перейменували на Малоросію. Знемагаючи від здрібнено-зневажливої клички «Малоросія», «малороси», Куліш шукає гідний замінник принизливій, двозначній і немилозвучній назві рідної землі. Головну «працю свого життя – збірник народних пісень і дум, передань і легенд, доповнений «безіменною» Шевченковою «Наймичкою», розповідями про творців цих перлин, кобзарів і лірників, наважується назвати «Записками о Южной Руси», вживши новий, на його думку, логічніший і географічно оправданий прикметник до стародавньої назви Русь: «южная». Про топонім Україна ще не йшлося, хоч він уже й проскакував іскрою в полемічних історично-літературних дискусіях першого ректора Київського університету, визначного вченого Михайла Максимовича з професором Московського університету вченим-істориком Михайлом Погодіним, у яких великорос Погодін, опираючись на власні лінгвістичні теорії, вперто не визнавав українців-козаків спадкоємцями Київської Русі, а українець Максимович щосили боронив право української історії вважати Русь своїм минулим.

Полемізували між собою і Куліш та Максимович, але більше, щоб привернути увагу до малоросів, до українських проблем, адже за цими дискусіями спостерігали не тільки читачі «Русской беседы», а й вся Російська імперія. Як і за тим, що тихо, без «галасу і крику» робив професор, редактор журналу «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» Осип Бодянський. Перш ніж узятися до видання «Чтений…», Бодянський писав колезі і земляку Михайлу Максимовичу: «Я решил во что бы то ни стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь при помощи Божьей, здоровье и том положении дел, какое теперь царствует в Обществе, успеть и за мною никому не угоняться, хоть бы и на украинском коне. Я, ведь, и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может...».

 

ГЕНІАЛЬНИЙ ПРОЕКТ КУЛІША

Отож Куліш, який палко повірив у своє месіанське призначення, був не один у полі воїн. Чи то пак, Куліш хоч і був єдиним воїном світла проти тьми тьмущої, зате мав цілу армію мирних самовідданих робітників, які готові були до кривавого поту трудитися на ниві духовного становлення української нації, байдуже, що український патріотизм у їхніх головах і серцях мирно співіснував із відданістю Російській імперії. Вистачало і свідомих меценатів, як то великі поміщики з козацько-старшинським корінням Тарновські, Галагани, Кочубеї, які не жаліли для національного поступу статків і допомогли Кулішеві придбати і облаштувати першу українську друкарню, так ще й не деінде, а в самому Петербурзі. Були й однодумці, раді підпрягтися в плуга: колишні «братчики» – Костомаров, Опанас Маркович, Василь Білозерський, з яких на ту пору було знято заборону писати і друкувати свої твори. Врешті, от-от мав повернутися з неволі Шевченко.

Не вистачало для цього великого задуму тільки молодої, яскравої, обдарованої особистості… Потужного таланту, який би, на кшталт Шевченкового, вибухнув, як вулкан, розбудив оспалі душі і заволодів умами усіх верств і станів Російської імперії. І… запечатав навіки розпеченою магмою роти усім, хто сумнівається, «что существует не только самостоятельный малоросийский язык, но и великие произведения литературы, написаные на нем»! Так! Потрібне було чудо. Цього чуда чекала не тільки зневірена душа самопроголошеного месії Пантелеймона Куліша, а й новісінька друкарня, продукцією якої Куліш мусив оправдати безстрокові кредити меценатів і утвердитись у ролі успішного видавця українських книжок.

Ось із таких пекучих духовних потреб, месіанських завдань, епохальних викликів і туманних особистих амбіцій народилася на ще сутемному небозводі молодої української літератури нова зоря на ймення Марко Вовчок. Сама 24-літня авторка навіть не здогадувалася, що з першого дня своєї літературної кар’єри опиниться в епіцентрі серйозної політичної і культурологічної боротьби, до якої була не готова. Тим більше не уявляла, що стане головним козирем у цій війні ідей, а відтак – головним трофеєм, за який бої точитимуться не менш завзяті.

Точніше кажучи, якби Марка Вовчка не було в природі, його треба було б придумати. І Кулішеві в цьому плані пощастило: Бог почув його молитви про літературне чудо і послав його Кулішеві. От тільки треба було спочатку те чудо розпізнати, огранити, як алмаз, щоб він блиском своїм осліпив навіть таких цинічних «поціновувачів» «малоросійської поезії», як самозакоханий «русский барин» Іван Тургенєв.

Зима 1856–1857 років минула для Марії у праці над фольклорними записами, зробленими в Ковалівці. Згодом до них долучилися й ті історії, які чула, живучи, на Чернігівщині та Київщині. Врешті, вибрала дві найвдаліші оповідки зі щасливим кінцем і в дусі часу: одну, «Викуп» – про те, як ради одруження з вільною козачкою кріпак Яків Харченко докладає всіх можливих зусиль, щоб заробити гроші і викупитись із кріпацтва, а другу «Отець Андрій» – про те, як сільський піп – отець Андрій – таємно вночі обвінчав кріпаків-молодят, щоб тим самим врятувати молоду пару від свавілля розбещеного панського економа. Дала прочитати Опанасові і дивилася, як він, читаючи, дивується з написаного нею. А потім разом читали: щось викреслювали, щось дописували… Врешті, згадавши про прохання Куліша, надіслали з припискою: «Обидві розповіді – правдиві події. Остання трапилась недалеко від Звенигородки».

Та зайнятий роботою над другим томом «Записок о Южной Руси», Куліш не одразу розпізнав майбутню літературну сенсацію і відсунув зшиток, списаний летючим стрімким почерком, убік, гадаючи, що то стенограми «з народних розповідей», зроблених Опанасом Марковичем для другого тому «Записок…», у якому він мав намір друкувати не тільки фольклорні, а й авторські твори. Зокрема, своє оповідання «Орися» та поему «Наймичка» Тараса Шевченка, якою розжився у Василя Тарновського. Хай Тарас потішиться у своїй неволі! І вибачає, що не назвав автора, а наплів про «хуторську панночку», в якої нібито знайшов цей шедевр.

Люди наші не дурні – здогадаються, хто справжній автор, і цензура пропустить.

Коли ж отримав із Немирова від Марковичів ще десять оповідок: «Одарка», «Максим Гримич», «Сон», «Чари», «Сестра», «Одарка», «Горпина», «Козачка», «Данило Гурч», «Чумак», але вже підписаних чудернацьким псевдом Марко Вовчок, заінтригований, узявся читати. І, як згадуватиме, «очам своїм не повірив: у мене в руках чисте, непорочне, сповнене свіжості художнє творіння»! Так! Важко повірити, але це було саме те чудо, якого він чекав, і яке обов’язково мало з’явитися у згніченій, затравленій шовіністами-українофобами, на цвіту прибитій морозами царських репресій «южноруській», українській літературі!

Куліш торжествував. Кілька разів поспіль перечитав оповідки, захоплюючись пречудовою мовою і змістом: що не історія – то людська драма, розказана від першої особи, просто і щиро, як на сповіді, як уміють розказувати про своє непросте життя тільки прості люди – без літературних викрутасів, без словоблудства… Скільки в цих рядках життєвої правди! Та де?! Це – саме життя знедоленого, але не знищеного морально народу!

Та невже це диво сотворив Опанас?! Лінькуватий, вічно замріяний, романтичний Опанас, який тільки й умів, що записувати створені народом шедеври?! Водночас, такою прекрасною, чаруючою мовою міг писати якщо не етнограф-фольклорист, то людина, яка виросла серед народу і до нестями залюблена у свою національність.

Яким же було його здивування, коли дізнався від Марковича, що насправді оповідки писала його дружина, в дівоцтві Марія Вілінська, орловська дворянка, яка мову українську вивчила від нього, а «відгранила» її у спілкуванні з простим народом «южноруським», живучи з ним одним життям.

Не вірити Опанасові не було сенсу, тим паче, що він ніколи не проявляв письменницьких здібностей. А от як колишній коректор «Черніговских губернських відомостей» відредагувати міг, притому блискуче, до всього, як етнограф-фольклорист і великий знавець рідної мови, прикрасивши перлами приказок.

Та й по манері письма, характеристиці людей і подій, пильно підмічених деталях та логічній побудові сюжету видно було, що писала «Народні оповідання» жінка. Звичайно, Опанас Васильович Маркович підправляв тексти, але радше, як етнограф, розцвічуючи їх приказками, прислів’ями, порівняннями, яких знав, як і Марія, тисячі.

Тож Кулішеві зосталося лиш виконати звичайну редакторську роботу: придумати і заголовки до деяких новел, розбити текст на розділи, не порушивши його первозданної гармонії і настрою.

Це вже згодом, ображений на Марію, він пригадає свої спонтанні підозри і свої заслуги і спробує присвоїти славу Марка Вовчка собі. Але буде пізно: його геніальний проект уже жив своїм власним життям, забувши про свого творця.

Та це буде згодом, а поки що Куліша як видавця приворожить усе-таки антикріпосницька спрямованість оповідань новоявленого Марка Вовчка. Але правити оповідання, згладжувати гострі пекучі проблеми, що в них порушувалася, все одно, що знищити їх. А з ними й автора, якого він, Пантелеймон, так довго чекав. А з автором – і надію на літературне відродження.

Однак невпевнений у майбутніх ліберальних змінах у політиці нового царя Олександра Другого, «битий в голову» царем Миколою Першим, Пантелеймон Олександрович з остороги ніколи, ніде і нікому не заїкнеться про антикріпацький дух оповідань, навпаки, всіляко намагатиметься навіть враження подібні розвіяти, нахвалюючи етнографізм, артистизм авторки, добре знаючи, чим правда може відгукнутись їй.

«Підтримає» Куліша і Микола Костомаров. У своїй рецензії «“Народні оповідання” Марка Вовчка» автор, закоханий у юну Марію Олександрівну, услід за Кулішем буде переконувати читачів, що з тих окремих картин життя, які малює Марко Вовчок, важко скласти загальне уявлення про кріпосний лад. І тільки Добролюбов заперечить їм, але тоді, коли Марко Вовчок буде вже за кордоном, і назве Марію чи не першим в Росії письменником, який змалював наслідки кріпосного права.

Сам же Куліш, захопившись ідеєю відродження української літератури, терзаючись у роздумах і сумнівах, щосили вихваляв етнографізм молодої письменниці, вважаючи, що безпечніше буде, якщо його запідозрять у вірнопідданстві чи в глупстві, аніж у бунтарстві – їх обох із Марією.

Та й чи далеко заїдеш на бунтарстві? Уже бунтували… досі чуби мокрі. Перехапали всіх, пересадили, нема кому перелоги орати та ниву засівати. Один Тарас собі оре й сіє в пустелі своїй азійській… Та хто те коли прочитає?!! Знов схоплять і ще далі запроторять…Треба, брате Тарасе, жити з царями ладком, як ти писав, небораче, то задком, то передком перед паном Федорком… Бо інакше – ніяк… Паче того, молодий государ Олександр Другий, навчений помилками батька, сам недавно натякнув своїм дворянам-кріпосникам, нібито краще буде скасувати кріпосне право «згори», аніж чекати, доки його почнуть скасовувати «знизу». Тож і невдячна справа нагадувати чи критикувати царів… Один уже спробував – досі сидить у дідька на задвірках, і звідти усім миром не годні його вирвати.

Згадавши «не злим тихим словом» Тараса Шевченка, згадав Куліш, що той переказував Лазаревським прислати йому книжок, але вже не в Новопетровську цитадель, а в Нижній Новгород, де він застряг по дорозі на волю, як віл у болоті, щось там знову накоївши своїм звичаєм. От уже козак безверхий!

Куліш шанував Шевченка за надзвичайний поетичний талант, який невідомо звідки впав на його гайдамацьку голову, за щиру компанійську вдачу і щиру душу, та страх як не любив… за цинізм… Точніше, за критику усіх і вся, аж до царя-батюшки. Усі чекали, що втихомирить бунтаря військова муштра і дисципліна. Відхочеться ворохобити світом. Аж ні! Недавно переслав Михайлом Лазаревським писані російською мовою повісті, і то такі – вже сади в острог. Люди в ноги цареві падають, щоб помилував, благодійні концерти, вистави, лотереї влаштовують, щоб гроші зібрати, щоб не бідував, на волю вирвавшись, а він за своє, давнє… Розсилає усім свої гайдамацькі повісті і вимагає, щоб несли в журнали друкувати. А з ними страшно з хати вийти! Кажуть, що горбатого могила виправить. Але це не про Тараса: він і з того світу буде народ бунтувати… Такий вже вродився. Тому й просив його, Куліша, Михайло Лазаревський, як людину тямущу і благородну, мудрим словом напоумити Тараса, бо сам він того не сміє зробити з великої поваги до цього великого чоловіка.

Однак не хотілося Кулішеві лізти передчасно та знічев’я на Тарасів рожен – повчати. Знав-бо, що Тарас може й кожуха вивернути. От видрукує «Народні оповідання», тоді й напоумить: надішле Тарасові – хай читає і тішиться, що прийшла нова сила молода.

Тим часом Шевченко термосив усіх своїм «Кобзарем», просив друкувати свої бунтарські повісті. І Куліш не витримав, 26 листопада 1857 року, за місяць до виходу «Народних оповідань» Марка Вовчка, написав Шевченкові коротенького листа:

«Хотів я послать тобі, мій друже шановний Тарасе, дещо з нових книжок, которі в мене друкуються, да трудно набрать по листку із-під великих куп друкованого паперу. Нехай, як доведу все до ладу, тоді й пришлю»...

І, звичайно, не проминув заінтригувати: «Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак не диво, що московка преобразилась в українку да такі повісті вдрала, що хоть би й тобі, мій друже, то пришились би в міру! Ось побачиш, що на світі степові квітки!»

А про Тарасові російські повісті «Варнак», «Княгиню», і «Матроса» («Прогулянку…») – лише кілька порожніх фраз, як про щось не варте й уваги: «Вибачай, що коротко пишу і про твоє дороге писання не споминаю. Коротко про його що й писати! а широко – ніколи, далебі!».

Мовляв, ти собі, Тарасе, гуляючи, забавляйся «російщиною», а в мене багато роботи: треба дбати про становлення української письменності. Відкривати нові імена. Видавати нові книжки. Бо тільки так можна довести шовіністам, що є українська література. А щоб про неї ще й заговорили – треба сенсації! Письменниця – жінка! От що треба було гарячому Кулішеві! І він живота не пошкодує, аби зробити з Панасової дружини – сенсацію. Звичайно, він міг би запросто зробити якусь Жорж Санд і з власної дружини Олександри Михайлівни, яка теж пробувала свої сили у прозі. Підправити її писання, щось свого втулити… Але це було б не те! Для сенсації потрібна жінка нікому не відома, молода, звісно, вродлива, крім того, твердої вдачі, метикувата й охоча слави. У слабохарактерного, капризного панича Афанасія Марковича, як у всіх тюхтіїв, мала бути саме така дружина. Це й з оповідок видно, що писала жінка душевна і розумна. Видно також, що й Опанас доклав руку: понатикав треба й не треба приказок, мабуть, назбирав чимало і діти ніде. Але Куліш все то почистить, доведе до пуття, і вийде з Марусі Марковичевої цяця, чи то пак – Гаррієт Бічер-Стоу, книжку якої про життя чорних рабів Америки нарешті переклали в Росії, щоб читали її білі раби. І цензура пропустила. Ніби не те саме в нас твориться, що в Америці. …Тіпун тобі на язик, необачний Пантелеймоне!

І хоч іще до книжки далеко, Пантелеймон Олександрович щосили починає вихваляти автора, щоб заінтригувати, зацікавити всесильне «общественное мнение». Своїми враженнями від творчості Марії Маркович Пантелеймон Олександрович поділився в одному з листів до своєї пасії Мані Милорадович: «Одна пані народилась у Московщині і вже замужем почала вчитись по-нашому. Що ж? Недавно написала чотири маленькії повістки із річей селянок. Чи поймете Ви мені віри, що як читав їх, то дух у мене займавсь: так зрозуміла вона красоту нашого слова і наче піснею заговорила! Колись напечатаю, то самі побачите, що то за дорогії клейноди!»

Не стримує емоцій і в листі до дружини: «Одержав я від жінки Марковича нове оповідання з народного життя. «Чудо, чудо!» – вигукую, як Грабовський. Нічого подібного ще не було в літературі нашій! Важливо тут те, що нема вигадки, усе було, усе сталося, і оповідається саме так, як було і сталося; але яка мова! Які форми! Чудо, чудо! …це золоте дно для майбутніх малоросійських письменників. Ось етнографія – ось вона! Так потрібно розповідати про народ! Так треба співчувати народові! Дружина Марковича – це геніальна актриса, яка приймає на себе образ молодиць і бабусь наших і лицедіє за них так, що не скрізь угадаєш, що взято з натури, а що вигадано в пориві акторського натхнення. Та головне, як відчуто достойність характеру народного! Самі тільки пісні кращі за ці речі».

Те, що автор – жінка, хоч і мало свої переваги, та не було дивиною для Росії. На ту пору в російській літературі, емансипованій романами Жорж Cанд, а згодом пробудженій «до громадянства» «Хатиною дядька Тома» американки Гаррієт Бічер-Стоу, було чимало обдарованих жінок, серед них – талановиті поетеси княгиня Євдокія Ростопчина, Юлія Жадовська, Зінаїда Тур, графиня Ламберт, Авдотья Панаєва – знаменита двомужниця знаменитих друзів-поетів Івана Панаєва і Ніколая Нєкрасова, перша (законна) дружина Герцена – Наталі…

Пробували свої сили в літературі і землячки: поміщиця з Березової Рудки Софія Закревська, княжна Варвара Репніна і її товаришка Олександра Псьол, дружина Василя Білозерського – Надія Ген, і врешті – дружина самого Куліша Олександра Михайлівна, яка згодом друкуватиметься під псевдом Ганна Барвінок… І несть їм числа… Взагалі, скидалося на те, що в кожної більш-менш освіченої пані чи панночка було в житті два серйозних заняття: читати чужі романи та писати власні. Однак усі ті «писанія» здавалися відзіґорним дамським рукоділлям поряд із оповіданнями Марії Маркович, цими картинами живого народного життя, з усіма його жахіттями, бідами, пороками, гнійниками і кровотечними ранами, які могла написати чи списати тільки «жінка-громадянка».

Але він говоритиме й писатиме зовсім протилежне, бо сам не віритиме, що жіночка дворянина Марковича, сама дворянка та ще й кацапка, щось подібного пережила. Або це справжній великий талант, чого Куліш теж не міг ні за ким визнати, крім себе самого. А от чудо… Чудо – це саме те, що може трапитись із будь-ким. Одноразовий, спонтанний спалах таланту, емоцій, фізіологічна реакція щирого серця на жорстокий трагізм життя… Водночас написане було суто українським явищем – від чудової мови до людських характерів. Тут уже жоден Тургенєв, жоден Дружинін, жоден інший російський шовініст не дорікне малоросам їхньою неспроможністю мати свою велику літературу.

СЕНСАЦІЯ

Куліш нюхом чув: вихід у світ книжечки дружини Опанаса Марковича стане сатисфакцією за всі приниження українців і насміхи над ними. Зоставалося тільки красиво оформити нове явище літературне і представити читачеві. Звісно, без містифікації тут не обійтись. Народ – і темний, і освічений – любить інтригу і кохається в загадках і таємницях. І взагалі, майбутнє видання має стати явищем не тільки малоросійської чи южноруської літератури, а й великоросійської, а може й світової. Недаремно він узявся за цю справу.

І хоч Куліш вважав себе неперевершеним майстром інтриги, вирішив, що все-таки не завадить порадитись із Марковичами щодо назви книжки й імені автора. Хай думають і пропонують, а він уже вибере, що краще. Щодо псевдоніму, то він має бути звучним і «лягати на вухо». Як, приміром, Жорж Санд! О! Так! Він зробить із Опанасової жіночки-московки українську Жорж Санд, а там хай собі розбираються, хто кому що винен!

Тим часом не дрімали і Марковичі, натхненні мрією Куліша явити світові свою, українську Жорж Санд. Оскільки з Опанаса ще не зняли заборону друкуватися під своїм ім’ям, а Марії не хотілося світитися своїм дворянським дівочим, ні тим паче – «опальним» чоловіковим прізвищем, не відаючи, що з цієї авантюри вийде, то вигадали близьке до народного прізвиська «Марковичка», яким пані Марусю зазвичай називали знайомі, псевдо Марко Вовчок. Тим більше, що псевдонім грів душу Опанасові, нагадуючи про легендарного «начальника» великого, розгалуженого роду Марковичів – запорозького козака Марка, прозваного за мужність і невловимість степовим «Вовком».

Тож коли Марковичі прислали Кулішеві оповідання, підписані «в дусі часу» чоловічим прізвищем Марко Вовчок, він не заперечував. Що ж до назви – то Марковичі погодились на придуману Пантелеймоном Олександровичем: «Народні оповідання».

Про те, що Куліш не тільки захопився своїм видавничим проектом, а й покладав на нього великі видавничо-виробничі надії, свідчить його зізнання в листі до Сергія Аксакова: «Виданням цієї маленької книжки я пишаюся набагато більше, аніж виданням Гоголя… був я одночасно і редактором цих ні з чим незрівнянних повістей, котрі показують мені у зерні, якою буде словесність южно-руська у розвитку».

Взагалі задуманий проект був геніальним у всіх відношеннях: показати, як ефектно і «по-європейськи» можна писати українською мовою; що в української літератури є перспектива; що в українській літературі, на відміну від російської, може бути своя Жорж Санд. Здається, йому жити не давав, кажучи сучасною мовою, розкручений бренд француженки Жорж Санд. Та чи не найголовнішим було для Куліша, що він нарешті візьме реванш над самовпевненим українофобом – Іваном Тургенєвим.

Отож – Куліш торжествував. Аж засміявся, уявивши як засіпається велично-спокійне обличчя Тургенєва, коли той почує, що талановита юна «зоря» української літератури не тільки родом із Московщини, а й із його рідної Орловщини. Ото буде чуда! А якщо великоруські шовіністи спробують зняти галас, мовляв, хитрі хохли позичили в них писательницю, та почнуть нападати, як турки з татарами, зі своїх журналів та газет, Куліш знає, що відповісти і як поставити різних Тургенєвих з «Пегасовими і Рудіними» на місце. Тільки б Опанасова пані не пручалась та гонору не показувала. Бо вже щось таке прокльовується: не все, бачте, їй редагування його сподобалось… Ач, яка мудра! І кажуть ті, хто її знає, що й не дурна, і молода, і з себе нічого, і щось в ній є таке, що й назвати трудно. Одно слово, жінка з таємницею – те, що треба для гарної сенсації.

А Тарасові, який гуляючи собі степами киргизькими, занехаяв свою гарну музу поетичну та, позичивши у Квітки прозаїчну, замахнувся на гірку славу Гоголя, буде добра наука. Як і дружині Саші, яка, ревнуючи до Марковички, сама стала пнутися у письменниці.

У вже згадуваному листі до Олександри Михайлівни, яка жила тоді в Мотронівці, Куліш, здається, не приховує своєї втіхи від нагоди «провчити» обох: «Шевченко, я знаю, заздритиме їм (оповіданням) і зробить їх зразками для себе. Не здумай, проте, щоб це був великий талант: це смак найчистіший, найшляхетніший такі чудеса робить і велике співчуття народові. Талант з’явиться, може, згодом. Але й ці твори самі зроблять їй ім’я. Самі пісні тільки кращі від її речей».

Та все ж із цих трохи плутаних компліментів Марку Вовчку можна зробити висновок, що Куліш був переконаний: письменником робить не так великий талант, як активна громадянська позиція і шляхетний літературний смак. І саме ці якості цінував у молодій письменниці.

Отож, відредагувавши першу книжку невідомого Марка Вовчка «Народні оповідання», Куліш переклав усі видавничі клопоти на плечі управителя друкарні Данила Каменецького, свого доброго знайомого, якого недавно перетягнув із Києва до Петербурга, а сам поїхав на Вкраїну. Мав право відпочити по трудах праведних на тихому хуторі Мотронівка, де чекала його вірна дружина Олександра Михайлівна. А дорогою заїхати у Москву і випросити у знайомого і, на відміну від петербурзьких, ліберального цензора фон Крузе дозвіл на видання «Народних оповідань» Марка Вовчка.

Та не встиг Куліш подумати про рідні краї, як звідти надійшов зворушливий подячний лист, і не від кого-небудь, а від майбутньої сенсації на ймення Марко Вовчок, між іншим, підписаний тільки Марією Маркович… Без Опанаса…

Отака притичина… І одразу в голову вдарив п’янкий хміль азарту, чого він давно не відчував, до решти заплутавшись в епістолярних романах з Манею де Бальмен та Лесею Милорадович. Схоже, він втомився повчати і виховувати «жінку-чоловіка», «жінку-гражданку» з провінційних панночок, яким одне в голові – якнайшвидше вийти заміж. Волілося мати справу з рівною собі освіченою, талановитою емансипованою жінкою, з активною громадянською позицією. І Марія Маркович видалась Кулішеві саме такою…

Весь день Панько ходив під враженням від листа загадкової Марії… І все думав: невже її такою… самостійною виховав ледачкуватий, несамостійний, безпорадний у житті Опанас, якого Пантелеймон ніколи не поважав?… Хоча, як показує життя, такі сильні розвинені у всіх відношеннях жінки, як Марія, якраз і попадаються безвольним Опанасам…

Нема чого гріха таїти, гарячому Кулішеві подобалося фліртувати з чужими молодицями, але Маркович був давнім другом, соратником по нещастю «кирило-мефодіївському»… Однак спокуса виявилась сильнішою за благочестиві сумніви, і Куліш відписав Марії листа, детально повідомивши, що робить для виходу у світ її книжки, і між іншим запросив у гості в Мотронівку, куди збирався приїхати на день свого ангела – святого цілителя Пантелеймона. Згода від Марії прийшла швидко, з оказією – приніс якийсь чоловік, командирований з Немирова в Петербург. Марія дякувала за запрошення і обіцяла заїхати дорогою до Орла, де її з маленьким сином давно чекають не дочекаються родичі і знайомі. Другий лист, який отримав поштою, був від обох Марковичів. Правда, Марія тільки вітання передавала, зате Опанас за своїм звичаєм нарікав на тяжке провінційне життя, натякаючи, що пора Маркові Вовчку і світа побачити, і себе йому показати.

 

ЛІТО 1857 р. МОТРОНІВКА

Приблизно тоді, коли Тарас Григорович, нарешті вирвавшись із своєї десятилітньої «незамкненої тюрми», плив рибальським човном по Каспійському морі до Астрахані, Марія збиралася в гості до Пантелеймона Олександровича на хутір Мотронівку, куди він мав прибути з Петербурга на свій день народження. Марковичу не дуже хотілося відпускати дружину одну до Панька, знаючи його «женолюбство», але скласти компанію не міг: наближався навчальний рік. Заборонити теж не міг, адже Куліш повідомляв, що, воліючи видати книжку чимскоріше, тобто до дня народження авторки, мусить, в обхід причіпливих петербурзьких «церберів», просити дозволу у знайомого московського цензора-ліберала. Також обіцяв привезти Марку Вовчку вже надруковані сторіночки… та поговорити про роботу для Опанаса в друкарні, яку Панько мав намір відкрити і в Москві, звичайно, якщо підуть добре справи в Петербурзі.

Тож з огляду на всі ці обставини, вирішили, що поїде одна Маша, але з малим Богдасем, і не тільки в Мотронівку, а й у рідний Орел, де давно не була. Побачиться з рідними та близькими, похвалиться їхнім розумним і гарнесеньким Богдасиком… А піклуватися про Опанаса Васильовича залишиться Маріїна мати, Парасковія Петрівна, яка недавно перебралася в Немирів разом з найменшим сином Мітею після того, як їхнє родове помістя Єкатериненське пропив і програв у карти другий її чоловік – Дмитрій.

У середині серпня, коли Шевченко, причаливши до «російсько-татарсько-німецького города» Астрахані, шукає, яким би це побитом добратися по Волзі до Нижнього Новгорода, а звідти – по суші – і до Москви, Марія поштовим диліжансом виїжджає з Немирова на Київ. Кілька днів гостить у батьків Петра Барщевського, бачиться з ним у колишнього директора гімназії М. А. Тулова, зустрічається з Михайлом Чалим, навіть бачиться з кумою з Приварок…

У цей час Тарас, поселившись на квартирі «сослуживця» Бурцева, що приїхав з Новопетровського укріплення в Астрахань женитися, знічев’я знайомиться із його сусідом, флотським лікарем І. Муравським. Дізнавшись, що перед ним сам легендарний поет України Тарас Шевченко, про якого чув і чиї вірші читав у списках ще в сорокових роках, будучи студентом Київського університету, Муравський спішить рознести «благу вість» усім своїм знайомим. Тож під вечір привітати знаменитого поета із довгожданою свободою прийшло чималеньке «малоросійське земляцтво»: колишні студенти Київського університету лікарі Іван Клопотовський, Федір Чельцов, учитель гімназії Степан Незабитовський, поляки Кароль Новицкий, Павел Радзейовский, Титус Шалевич, Томаш Зброжек… Дехто з них навіть бачив Тараса Григоровича, коли той навідував в університеті його ректора Михайла Максимовича. Потекли спогади, а за ними і сльози… О, незабутні дні безпечної юності! Та найбільше зворушило Тараса Григоровича те, що його не забули, його пам’ятають і в Україні, і не в Україні сущі земляки його. Коли ж гості почали читати напам’ять його вірші, які він сам уже забув, Тарас лиш дивувався, обіймав гостей і плакав, не соромлячись щасливих сліз…

Дізнавшись, що Тарас Григорович шукає річковий транспорт, яким можна було б добратися до Нижнього, і навіть придбав найдешевший квиток на якусь убогу барку, лікар Томаш Зброжек вирішив познайомити поета Шевченка із власником пароплавної компанії «Меркурій» Олександром Сапожниковим, який теж збирався днями на зафрахтованому пароплаві «Князь Пожарський» їхати з родиною до Нижнього Новгорода. Яким же було здивування нашого поета, коли «міліонщик» виявився не тільки племінником скарбничого «Товариства запомоги нужденним художникам» О. Сапожникова, а й тим шибайголовою малим, якого слухач Академії мистецтв Тарас учив малювати – на прохання його ж дядька! Та ще більше було радості, коли Олександр Олександрович упізнав свого вчителя та ще й окрему каюту дав на кораблі! Крім того, нові друзі на прощання влаштували на квартирі Клопотовського виставку-продаж Тарасових малюнків і вручили поетові на «мєлкіє расходи» аж 800 рублів…

Тим часом, набувшись у Києві, Марія з Богданком через Бровари добралися до Чернігова. Поселилась у брата – Іллі Дорошенка, але не надовго: надто печальні спогади залишились в неї про життя в цьому старовинному княжому граді. Хотіла тільки знайти могилку своєї донечки-первісточки… Не знайшла і з важким серцем поїхала через Ніжин до Жукова, відтак, найнявши «вольних», – і в Мотронівку.

Незважаючи на те, що добрались вони з Богдасиком до хутора пізно ввечері, зустрічати їх зібралася вся родина Білозерських і навіть довколишнє панство. Прибув і Василько Тарновський, вибриндившись із нагоди зустрічі з письменницею Марком Вовчком у вишиванку та широченні сині шаровари. Аж не вірилось, що це той самий власник Качанівки, який ще зовсім недавно спроваджував «ледачих» Марковичів з маєтку за те, що вони нібито не виконували своїх обов’язків: замість вести реєстр його статків і колекцій, записували народні пісні від селян-«помольників», сидячи днями коло панського млина.

Насправді причина була в любові Василя Васильовича не до старожитностей, а до молодих вродливих жінок. Та Бог йому суддя, забула Марія давнє…

На другий день з’явився і сам «кріпосник-філантроп» Микола Данилович Білозерський, покликав у гості, пригощав істинно українськими наїдками: гетьманським борщем, галушками… Втирав сльози, коли Марія читала по обіді своє оповідання «Чумак», жартував, що тепер хоч самому запрягай воли в мажу та йди чумакувати в Крим слідом за своїми зворохобленими селянами, яким закортіло козаччини… Паче того, його небіж Микола туди зібрався… А на доказ свого палкого патріотизму показував портрет Шевченка і вірш, написаний ним вуглиною, та інші цінні раритети: зокрема, сорочку Кочубея, в якій зрадника Мазепи було страчено за наказом недовірливого Петра Першого.

Про що Марія Олександрівна сповістить чоловікові у листі….

Та все ж Марії не дуже припали до душі гостини в Білозерського, тож дякувала малому Богдасеві, який своїми дитячими витівками відволікав увагу господарів від неї, дорогої гості…

Три дні в Мотронівці минули, як уві сні. Не тому, що було добре, а радше, через її соромливість. Почувалася ніяково від несподіваної слави, що впала на неї як грім з ясного неба, від похвал Куліша та ще більше від ревнивих поглядів Олександри Михайлівни, яка щосили намагалася бути привітною до не дуже бажаної гості. Боялася залишатися на одинці з Пантелеймоном, який не приховував свого захоплення і Марією, і Богдасиком. Та попри все – таки почувалася щасливою, особливо, коли Куліш віддав їй уже надруковані кілька сторіночок майбутньої книжки «Народні оповідання Марка Вовчка».

Крім того, багато вона нового почула від Пантелеймона Олександровича: і про літературне життя в обох столицях, і про завдання, які сьогодні стоять перед українським письменством, і про те, що нарешті звільнили Тараса Шевченка і нібито він уже добирається до Москви. Нібито про це повідав Пантелеймонові Олександровичу сам цензор… На що товариство дуже зраділо, заплескало в долоні, а Василько аж підскочив, такий був щасливий. Марія ж пошкодувала, що цього не чує Афанасій: ото б було радості!

Читав Куліш і свій «Епілог до «Чорної ради», а відтак усі довго і гаряче його обговорювали… Хвалили Куліша за сміливість і мудрість, бо вже всім допекли ті «надменниє кацапи». А Куліш похвалився, що втре їм перцю, коли «Русский вестник» надрукує його нову статтю «Погляд на малоросійську словесність з нагоди виходу у світ книги «Народні оповідання» Марка Вовчка».

Товариство торжествувало, плескало в долоні, вигукуючи: «Слава!». Марія ж мовчала, лиш очі її, вологі від сліз, палали чистим небесним вогнем.

Пора було і честь знати та прощатися з привітним товариством. Куліш подарував Марку Вовчку рукопис свого «Епілогу», щоб вона прочитала його і в Орлі мудрим людям, і своїм немирівським «хлопоманам». І заодно і свій портрет, шепнувши: «Щоб не забувала». А багатій Микола Данилович дав свій тарантас, щоб відвезти Марію із сином до Борзни, звідки вона мала вже сама «поштовими» добиратися до Глухова, де жив брат Опанаса – Василь. Коли вже від’їжджали, Пантелеймон раптом вирішив провести гостей і, не звертаючи уваги на незадоволену дружину, заскочив молодецьки в тарантас.

Хоч дорога до Борзни була недовгою, та вони встигли поговорити про все, про що не змогли поговорити в Мотронівці під пильним оком і вухом Олександри Михайлівни. Тож тепер під перестук коліс, цьвохкання гарапника і захоплені вигуки Богдася, який не міг натішитись швидкою їздою, Пантелеймон зізнався Марії у своїй щирій приязні, у готовності стати її товаришем, опорою, добрим її ангелом, вивести у світ, зробити Марка Вовчка більшою знаменитістю, ніж якась там французька дама Жорж Санд… Він спокушав її такими солодкими словами, такими щедрими обіцянками, як ніхто й ніколи. Навіть Афанасій… Тим паче – нещасний, вічно знервований, стражденний Афанасій! Від нього вона чула тільки нарікання на долю і скарги на цілий світ! Та найбільше вимотували душу постійні його вибачення, що не здатний зробити її щасливою, одягати, як королеву, возити щоліта за кордон «на води»…

– На що мені ті води заграничні, коли поряд такий прекрасний Буг! – віджартувалась. – Гайда наступної неділі поїдемо на річку! Всією комуною….

І справді організовувала поїздки на Буг, і справді почувалася прекрасно на лоні розкішної подільської природи. У колі друзів. Жартувала, співала, заохочувала до веселощів товариство, тільки б Афанасій бачив, що вона щаслива, і заспокоївся. І він заспокоювався. І спав спокійно… Зате вона, Маша-Маруся, довго не могла склепити повік, переконуючи себе, що все-таки лучче ходити у стоптаних черевиках, літо й зиму в одній і тій же сукенці, але жити з однодумцем і однолюбом Афанасієм, ніж купатися в золоті за картярем, собачником і розпусником-кріпосником – якимсь Ергольським чи Бергольським…

Та й чи так уже винен Афанасій у всіх її дрібних бідах? Адже ж він попереджав її перед весіллям, що він – політичний засланець, що розорений, що хворий, що навряд чи зможе принести їй щастя , на яке вона заслуговує. Але ж вона не послухала! Наслухавшись легенд про вірних дружин декабристів, які, знехтувавши багатством і комфортним життя у маєтках, розділили гірку долю своїх мужів у страшних умовах далекого Сибіру, уявила й себе героїнею і переконала Афанасія, що нема для неї більшого щастя, як бути поряд із ним. Їй тоді і справді здавалося, що нема в світі гіршої долі, як доля нахлібниці, бідної родички багатіїв. Тож доки Опанас шукав роботи на Вкраїні, втекла від тітки Катерини Петрівни, оселилася в чужих людей в робітничій слободі і спробувала сама собі заробляти на хліб. Єдиним, хто тоді її підтримав, був Павло Якушкін, син поміщика і простої кріпачки, великий любитель народності. Павло познайомив її та Афанасія з поміщиком та етнографом Петром Кириєвським і вмовив його обвінчати молодят у церкві його села…

Чи любила вона Афанасія? Чи любить? Чи взагалі знає вона, що то таке – справжнє пристрасне кохання до чоловіка? До Афанасія вона завжди ставилась… як до однодумця, надійного соратника в боротьбі з життєвими незгодами. І що довше вони разом живуть, то більше стають схожими на вірних друзів, а не на закохане подружжя… А, може, це й не зле… Так живуть багато людей: ніби й разом, а порізно… А пан Куліш – такий добрий, такий лагідний… такий…

…Пересідаючи в Борзні в поштовий диліжанс, Марія, зачарована ніжним вуркотінням закоханого Пантелеймона, таки дала згоду зустрітися з ним на поштовій станції між Борзною і Орлом, коли буде повертатися в Немирів. А позаяк Куліш мав намір відпочивати в Мотронівці від петербурзької суєти до кінця жовтня, Марія теж вирішила погостити в Орлі зо два місці. Добре, що матінка зосталася в Немирові: буде кому і за «розсіяним» і не дуже чепурним Афанасієм доглянути, і за порядком у квартирі. Отже, усе в житті молодої письменниці Марко Вовчок – чудово, і тільки трішечки… тривожно…

Цим трепетним щастям впереміш із острахом – чи, бува, не сниться?! – сповнений лист до Опанаса, який Марія напише 1 вересня 1857 року – вже з Глухова: «Я привезу тобі свій подаруночок від ПА (Пантелеймона Олександровича), такий, як живий він! І на небі ясно, і люди добрі до мене, а все чогось сумно мені, що й не сказати. Коли б уже хутче до вас вернутись у той Немирів… Напиши, чи получив вже з Петербурга те, що тобі мусив Каменецький вислати (мабуть, коректуру книжки «Народні оповідання». – Г. Т.), я перешлю тобі з Орла «Епілог «до Чорної Ради». І багацько дечого чула я доброго дуже. ПАН ТАРАС у дорозі, їде в Петербург, а може ще й на Вкраїну буде. Що ти скажеш про се?»

І тут же, в приписці, адресованій Іллі Петровичу Дорошенку, по-дитячому хитрує: «Скажите Афанасію, что кажется, «Оповідання» будут продаваться по рублю сереб. і страниц будет більше 200. Будет, может 300, а кто знает, может и більше»… Питає про здоров’я Петра Гавриловича, кланяється m-mе Дельсаль… учням, обіцяє прислати книжку Шишацького…

Вона спеціально пише кілька слів щирому своєму другові Іллі Дорошенку в листі до чоловіка, бо не впевнена, чи похвалиться її успіхами скромний Афанасій. А їй так хочеться, щоб про те, що сам Пантелеймон Куліш у самому Петербурзі видає книжку (книжку!) оповідань, знала вся гімназія, весь Немирів! І що вона вже не просто скромна дружина скромного молодшого вчителя географії Афанасія Васильовича – а письменниця Марко Вовчок!

І тільки здолавши сотні кілометрів до Орла, зустрівшись із десятками людей і, врешті, звикнувшись з думкою, що скоро світ прочитає її книжку, Марія в листі до чоловіка згадуватиме не лиш гостювання в Мотронівці, а й свої розмови з Кулішем про працевлаштування Опанаса:

«…Стрів мене пан Куліш, я його наче перше бачила, зараз і впізнала, і жінка мене привітала хорошенько. А тут Василь «Здорові були, землячко!» Убрання на собі козаче мав, здається, я вже тобі писала? Всі брати Білозерські вітають і всето так дивиться, наче на щось добре на мене. А всі знають, мій друже, що я переслала в Пететербург ПО дещо; все-то вже читано і перечитано. Микола Данилович раненько приїхав… Просить… на обід – ми поїхали… А Микола Михайлович: «Я, каже, «Сестру» читав та думаю – народна, записана од народа». На другий день я читала таки своїх «Чумаків». «Чого б то я не дав, – каже ПО, – за сі слова: еге, каже чумак, – еге!». «Так, – каже, –і бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї»… Я його просила не друкувати сих чумаків, бо почула, читаючи йому, що з них ще буде щось добре, а тепереньки – ні ще, тільки догад на добре. Говорили за Москву. Він тобі буде писати, а мені сказав от що: «Нехай ще поживе в Немирові, поки я заведу типографію в Москві, а сього недовго дожидати, бо я не хочу, щоб ви нужду терпіли. Як же я заведу у Москві, то тоді зараз і Афанасія Васильовича до себе перетягну, будемо печатати і іздавати, і погодимося вже із ним так, щоб добре було». Він тебе лічить за великого критика, що в тебе єсть «чутка» якась ніжна, так він сказав. А мені й думати невесело, що на Москву заберемося, хіба щороку їздити на Україну будемо?» Богдась хоч би одне слово сказав по-руськи, по-нашому та по-нашому… Пан якийсь каже йому: «хахол». «А ти сам хахол і кацап. А я тільки Богдась»… Бачу Кортмана і Якушкіна… Скінчу «Гайдамаку», та й тобі перешлю одного екземпляра і П.О. – другого»

Певно, в Орлі отримала Марія від Каменецького і сигнальний примірник «Народних оповідань», якщо запитує Опанаса:

«Чи получив ти книжечку від Білозерського? Там всього одинадцять повісток, бо ту, що птиці літали, не помістили, чим мене дуже звеселили, за тим, що вона фантастического роду, а Куліш в предисловії писав, що се факти етнографіческі списані, то вона й не йде туди, а проте він каже, що дуже, дуже добра, і мені її не віддав… Поправок зовсім нема… тільки де то зчеркнуто, бо, каже Куліш, що я дуже сиплю багатствами, треба надалі берегти. Він каже, що се тільки моя проба пера, да чимало він каже! Краще всього, що він щиро любить і розумно усе своє»…

І в кінці – знову радісне нагадування: «ПАН ТАРАС ЇДЕ!».

ПО ВОЛЗІ. У ВІЛЬНІМ ПЛАВАННІ

Подібне душевне піднесення від визнання і людської доброти переживав у цей час і Тарас Григорович.

Вранці 22 серпня пароплав «Князь Пожарський» під голосні побажання земляків, які чималим гуртом зібралися на Астраханській пристані, нарешті відчалює і прямує зі щасливим Шевченком на борту вгору по Волзі – до омріяного вільного життя в столиці. Правда, не знає поет, що завтра в Новопетровське укріплення прийде наказ по батальйону про те, що Шевченко звільнений від служби, але… із забороною в’їзду в обидві столиці, і що йому треба прибути в Оренбург до того, як буде відправлений на батьківщину. Чого, власне, він і боявся, а тому й випросив у коменданта Ускова дозвіл «втекти» по Волзі…

Та поки що не хоче думати про наслідки: не хоче псувати свято, влаштоване йому земляками і Олександром Сапожниковим...

Рівно місяць насолоджується Шевченко життям вільної людини, спілкуванням із люб’язним сімейством Сапожникова та капітаном пароплава В. Кишкіним, а також спогляданням мальовничих берегів Волги. Веде в «Журналі» подорожні нотатки. Замальовує олівцем краєвиди та пам’ятки історичні міст, повз які везе його до свободи «Князь Пожарський», пише портрети тещі Сапожникова К. Козаченко і його підлеглих: Панченка, Єпіфанова, Комаровського, капітана В. Кишкіна. Читає раніше не доступну йому пресу.

Під час коротких зупинок влаштовує собі екскурсії портовими містами Поволжя. У Саратові навідується до Миколи Костомарова, але застає тільки його матір – Тетяну Петрівну, яку дуже шанує. Радіє, що Миколі дозволено викладати в Петербурзькому університеті, а поки він – у закордонному відрядженні. До півночі проговорили вони зі «святою матінкою», згадуючи минуле, надіючись на краще майбутнє. На прощання Тарас подарував Тетяні Петрівні посвяту «М. І. Костомарову», написану в казематі у той травневий день 1847 року, коли крізь ґрати побачив її у дворі Петропавлівської фортеці.

Та все ж – зі ставлення до себе людей різних соціальних станів, з розмов з ними – відчуває, що потрапив у зовсім іншу, нову Росію, вільну від страху перед звироднілим царем-деспотом і його кривавим репресивним молохом. Принаймні, він хоче в це вірити. Хоче вірити, що такі різкі позитивні зміни у всемогутньому «общественном мнении», у свідомості примусять самодержавство відмінити в імперії і фізичне рабство – кріпосне право.

2 вересня він запише у щоденнику:

«В капитанской каюте состоялся импровизированный литературный утренник. Читали «Собачий пир» Барбье в переводе Бенедиктова… Бенедиктов, певец кудрей и прочего тому подобного, не переводит, а воссоздает Барбье. Непостижимо! Неужели со смертию этого огромного нашего Тормоза (Николая І), как выразился Искандер, поэты воскресли, обновились? Других причин я не знаю».

Нема сумніву, що це вселяє в нього надію і на воскресіння українських літераторів. Поет ще не відає, що Костомаров готує йому сюрприз: рецензію в «Отечественных записках» на другий том «Записок о Южной Руси», де згадає добрим словом надруковану там його поему «Наймичка». Не знає, що вже дозволений цензурою черговий номер «Русской беседы» із популярною статтею П. Куліша «Об отношении между малороссийской словесностью и общерусской», де він теж згадується.

Тим часом із глибоким душевним задоволенням занотовує в щоденнику інформацію про ще один доказ власного передчуття:

«Когда "Князь Пожарский" снялся с якоря у города Хвалынска, в каюте капитана снова состоялся литературно-поэтический утренник. В. В. Кишкин прочитал "из своей заветной портфели несколько животрепещущих стихотворений неизвестных авторов и, между прочим, "Кающуюся Россию" Хомякова… Глубоко грустное это стихотворение я занес в свой журнал на память о наших утренних беседах на пароходе "Князь Пожарский"».

КАЮЩАЯСЯ РОССИЯ

Неуклони сердце твое в словеса лукавствия непщевати о гресех твоих.

Тебя призвал на брань святую,

Тебя Господь наш полюбил,

Тебе дал силу роковую,

Да совершишь ты волю злую

Слепых, безумных, буйных сил.

Вставай, страна моя родная,

За братьев! Бог тебя зовет

Чрез волны гневного Дуная

Туда, где, землю огибая,

Шумят струи Эгейских вод.

Но помни, быть орудьем Бога

Земным созданьям тяжело;

Своих рабов Он судит строго,

А на тебе, увы, как много

Грехов ужасных налегло.

В судах черна неправдой черной

И игом рабства клеймена,

Бесчестной лести, лжи тлетворной

И лени мертвой и позорной

И всякой мерзости полна!

И, недостойная избранья,

Ты избрана; скорей омой

Себя водою покаянья,

Да гром двойного наказанья

Не грянет над твоей главой.

С душой коленопреклоненной,

С главой, лежащею в пыли,

Молись молитвою смиренной

И раны совести растленной

Елеем плача исцели.

И встань потом, верна призванью,

И бросься в пыл кровавых сеч.

Борись за братьев крепкой бранью,

Держи сталь крепкой Божьей дланью,

Рази мечом, то Божий меч.

А. Хомяков

Не мине й три роки, як Шевченко, роздивившись зблизька слов’янофілів та інших «отечества любителів», «Русі ревнителів» згадає усіх лукавих патріотів і святенників у короткій інвективі на смерть петербурзького митрополита Георгія:

Умре муж велій в власяниці.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юпкоборцеві восплач.

І вся, о Русская беседа,

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи. І плач! і плач!

Далі – Волжськ, Самара, Сімбірськ і «Казань городок – Москвы уголок», в університеті якого Тарас спробує розшукати засланих сюди десять років тому «братчиків» Івана Посяду та Георгія Андрузького. Але марно. І нарешті – справжній, хоч і маленький тріумф братолюбія і єдиномислія: 16 вересня, мабуть, на прощання, команда пароплава «Князь Пожарський» влаштовує Шевченкові приємний сюрприз:

«В конце дня в «капитанской светелке» состоялся литературный вечер. Капитан наш вытащил из-под спуда «Полярную звезду» 1824 года и прекрасно прочитал нам отрывки из поэмы «Наливайко», а Сапожников – из поэмы «Войнаровский»…

Нема сумніву, що саме ці знаки уваги до опального Поета України кращих синів Росії, допоможуть йому вистояти у нових випробування, які приготував йому уже новий цар – Олександр Другий.

ОРЛОВСЬКА «КОЗАЧКА»

Непомітно пролетів для Марії Маркович погожий вересень у рідному Орлі. У Мардовіних її зустріли так радісно, ніби й не було між ними ні прикрих скандалів щодо Машиного заміжжя, ні образ… Та й не було часу виясняти стосунки: увагою всіх дорослих і малих заволодів «козак Богдан». Де б не з’являлося це маленьке чудо у вишитій сорочечці і широких червоних шароварах, яке чарівно щебетало українською мовою, скрізь і всім одразу ж ставало весело. Мало того! Марія, дякуючи синочкові, зробила нечуване відкриття: майже всі, з ким хлопчик починав балачку, озивались до нього українською! Навіть дядько – Микола Петрович Данилов, який ніколи не був в Україні. Отоді-то Маша і згадала велике і багате село Козаки, недалеко від їхнього родового маєтку Єкатериненське, куди вона зовсім малою їздила з бабусею до церкви. Пригадався і одяг селян – розшиті квітами білі сорочки, дівчата у віночках і лентах, і мова співуча, що й не збагнеш, розмовляють, чи співають, і пісні, сумні й протяжні, як степова дорога… Здивувало, що бабуся не лиш розуміла козаків, а й розмовляла з ними по-їхньому…

Цим відкриттям Марія поділиться тільки з Афанасієм та Шевченком, а більше й не згадуватиме, як і про багато дечого, пов’язаного з Україною… На жаль, у самодержавній Росії завжди було легше вижити з легендою про багатих пращурів графів Радзівілів, ніж із правдою про козацького сотника Данила, який після знищення Січі Запорозької так повірив цариці Єкатерині Другій, що повів своїх козаків не за Дунай і не на Кубань, а на синю Оку. Тому-то вона і зацікавилась в Орлі історією України Бантиш-Каменського і свого родича Миколи Маркевича та запитує в листі Опанаса, що він знає про козацьких ватажків Дорошенка, Сірка, Пушкаря, Морозенка і Нечая. Обіцяє записати для нього «стару маловідому українську пісню «Малесенький соловейко», «що мій дід навчився од козака простого десь у поході і любив її співати. Голос привезу із собою, а ще пришлю ноти, що мій батько написав, попроси маму розиграти, сам побачиш і пізнаєш, яка то музика».

Читаючи ці листи, здається, ніби й не збирається Марія скоро повертатися в Немирів, хоч уже в Орлі і сніг випав, і вона вже наговорилася з подругами Юлею Виноградовою і Сонечкою Рутцен, а з етнографом Павлом Якушкіним навіть домовилась, що він її познайомить зі знаменитим краянином Іваном Тургенєвим…

Афанасій нервує, кличе додому, а вона все не їде… Нарешті зізнається чоловікові: …«Жду листа від пана Куліша. Коли б його ще побачити хоч раз єдиний! Та що се я говорю, побачу, то побачу, се певно, аби живі ми були, то побачимось, а мені жадалося би побачити його от теперки, уїхавши додому».

Чи не дивно чути такі щирі… «дівочі» мрії від заміжньої жінки? Може й ні, якщо законний чоловік тобі лиш добрий вірний друг і соратник…

Тим часом Куліш ніяк не може вирватись із полону «бусурманського» вінчаної жони Саші. Вже й Каменецький книжку Марка Вовчка надрукував, вже й переслав її Опанасу в Немирів, а Марії – в Орел… А звістки від Куліша нема…

Нарешті Марія отримує довгожданого листа від Куліша, в якому той призначає побачення на поштовій станції між Борзною і Орлом.

Марія виїжджає з Орла 10 жовтня, з наміром за три тижні добратися додому, щоб 27 жовтня відсвяткувати день народження сина з усією родиною і друзями в Немирові…

Повезла Афанасієві найдорожчий гостинець – «Русскую беседу» з його статтею «Спогади про покійного Петра Васильовича Киреєвського», незабутнього збирача народних скарбів і їхнього «вінчального» батька, яку Афанасієві передав Павло Якушкін.

 

НИЖНІЙ НОВГОРОД. СЮРПРИЗ САТРАПІВ

20 вересня об 11 годині ранку «Князь Пожарський» кинув якір біля Нижнього Новгорода…

Це була кінцева зупинка пароплавного шляху по Волзі. Далі – до Москви – треба було добратися по суші, поштовим диліжансом. Тож доки Олександр Сапожников із родиною вивантажувався з пароплава та перебирався у свій нижнєгородський дім, щоб, переночувавши, одразу ж їхати екіпажами та каретами до Москви, Шевченко вирішив швидко пробігтися містом, пошукати знайомого – випускника Київського університету Бобржицького, який, казали, вчителює в місцевій гімназії, і якнайшвидше покинути славний Нижній. Гарна погода, золота осіння днина нібито й сприяли гарному настрою, та на душі було тривожно. Ще б пак! Завтра разом з родиною прекраснодушного свого покровителя, посланого самим Небом, він сяде в поштову карету і через Володимир майне трактом до Москви, а там уже рукою подати до Петербурга. Швидше б, швидше б до столиць! Там – прихисток, там – впливові друзі! А тут… поки що одна надія на Бога…

Не знайшовши Бобржицкого, пішов шукати Покровську вулицю, будинок Свєрчкова, в ньому – квартиру Олександра Сапожникова, у якій той зупинився разом з усім своїм сімейством для перепочинку перед дорогою до Петербурга. А на душі було не спокійно. Хтозна, що могло статися з його долею за цей місяць, доки він, вирвавшись під чесне слово з Новопетровського укріплення, подорожував собі вільготно Волгою в товаристві «міліонщика» Сапожникова та його родини і друзів? Інтуїція не підвела: не встиг переступити поріг гостинного дому Сапожникова, як з’явився головний управляючий компанії пароплавства «Меркурій» Микола Олександрович Брилкін і по секрету повідомив, що має особливе розпорядження місцевого поліцмейстера дати знати про приїзд у місто рядового 3 батальйону особливого Оренбурзького корпусу.

Правду кажучи, Тарас не здивувався. Власне, він добре знав, чим може завершитись його нетерпіння чимшвидше вирватися на волю, але, як завжди, покладався на Бога і удачу, пані хоч і вередливу, непостійну, але прихильну до тих, хто ризикує.

Та все ж сконфузився: совісно було, що мимоволі втягнув у свою авантюру порядних, добрих людей, які повірили йому, прихистили… І от він, сивовусий чоловік, відомий поет, мученик за свободу, стоїть перед набагато молодшим за себе своїм благодійником Олександром Сапожниковим, як збитошний школяр, і намагається пояснити, що… підбив коменданта Новопетровського укріплення, доброго чоловіка Ускова, дати дозвіл на проїзд до Петербурга Волгою, через Москву, в обхід Оренбурга: боявся, що не зможе вдруге здолати етапом дорогу у тисячу верств безводними оренбурзькими степами…

Хтозна, як би завершилась його авантюра кількома роками раніше чи пізніше, але зараз уся «просвіщьонна» Росія кинулась «ліберальнічать во все тяжкіе», уповаючи на свого нового, цього разу нібито прогресивного «царя-реформатора». Сапожников навіть виду не подав, що йому неприємна хлопчача витівка цього відомого всій Росії страдника. Однак після сердечного прощання другого дня на поштовій станції і обіцянок ще не раз побачитись, вони так більше і не зустрілися. Коли Тарас роком пізніше, вже оселившись у Петербурзі, вирішив на знак вдячності «ощасливити» судновласника-«міліонщика» своїм візитом, вишколений дворецький, відлучившись на хвильку, доповів, що «барин отдыхают, а посему не принимают».

Невже прогресивні народолюбні ідеї у головах російських вельмож, незалежно від того, належать вони до вимираючого класу кондових, здичілих у своїй відсталості, поміщиків-кріпосників, чи до нового, енергійного виду буржуа-капіталістів, обривалися перед кованою брамою їхніх палаців та маєтків? Та все ж колишній учень молодого маляра Шевченка, кмітливий Саша Сапожников не залишив свого битого життям і долею вчителя напризволяще. Від’їжджаючи до столиці, передоручив Тараса своїм впливовим у Новгороді підлеглим – управляючому пароходством «Меркурій» Миколі Брилкіну і його помічнику Павлу Овсяннікову, родом з України, які обіцяли домовитися з високим нижнєгородським начальством і не дати поета на поталу оренбурзьким штабістам.

Нарешті Шевченко на власні очі побачив, яка насправді ілюзорна влада російського самодержця, особливо у віддалених «городах і вєсях», де править не цар, і не його сатрапи-«законники», а давняя, як світ, кругова порука. З тією лиш різницею, що за «тормоза» Миколи Палкіна – цій поважній «пані» доводилося час від часу віддавати на заклання ради власного нерушимого спокою якесь «україно-слов’янське братство», а тепер, за царя-реформатора Олександра ІІ, щоб зберегти ліберальне обличчя, її величність кругова порука ладна прикрити поліцейським кашкетом останнього варнака-колодника.

Важко було звикнути вчорашньому невольнику, якому 10 років височайше заборонялося писати і малювати і з якого досі не зняте стеження за політичними мотивами, до того, що в якомусь далекому Нижньому Новгороді можна в чеканні приходу поліцмейстера Лапи спокійно читати «Голоси з Росії» – крамольний додаток до ще крамольніших журналу «Колокол» і газети «Северная звезда», які видає у далекому Лондоні Апостол правди і ворог російського самодержавія Олександр Герцен!

Але, на щастя, такими були реалії постмиколаївської Росії.

Нарешті до Шевченка на квартиру Овсянникова завітали довгождані гості: бравий і люб’язний поліцмейстер Лапа і поліцейський медик Гартвіг.

Про що він повідає своєму щоденнику: «Гартвиг, спасибо ему, без малейшей формальности нашел меня больным какой-то продолжительной болезнью, а обязательный г. Лапа засвидетельствовал действительность этой мнимой болезни, и после взаимных нецеремоний мы расстались. Вследствие этого обязательного визита я представляю себе мое возвращение в Оренбург сомнительным».

І, ніби нічого в його житті не відбулося важливого, допише: «С сегоднишнего дня начинаются здесь спектакли, и после обеда Н. А. Брылкин пригласил меня в свою ложу».

Ще два тижні тому світ здавався йому безбарвним, осіння погода – мерзенною, Нижній Новгород – провінційним, жінки – непривабливими, а становище – безвихідним.. Було образливо. І… совісно… передовсім перед Олександром Сапожниковим, який відігрів душу бідного невольника, годував-напував, привіз Волгою власним коштом до Новгорода, як амністованого великого чоловіка, а вийшло… що перевозив тайно збіглого рекрута… Тарас і справді був готовий кинутись сторч головою у «красавицю Волгу». Або сісти за ґрати…

І так воно б і сталося, якби Росією не гуляв дух свободи і передчуття великих ліберальних перемін… Долітали ці вітри і до Нижнього, приносячи на крилах з Лондона Герценівські «Голоса из России», протестну поезію Хомякова, Беранже, в перекладах Курочкіна… Поверталися сюди із каторги сибірської «святі апостоли» декабристи Аненков, Трубєцкой… усі верстви – від дворян до чиновників, різночинців і підневільного люду – обговорювали селянську реформу і грядущу відміну кріпосного права…

При такому свободомислії і людинолюбії несправедливо було б «здавати» бунтівного поета «корпусному начальству».

Та все ж ця непевність, несталість, цей стан підвішеності між небом і землею вимотували душу поета. Хоч він настирно продовжував слати свої прохання-мольби до всіх впливових знайомих, але певності, що йому дозволять оселитись в столицях, не мав. Нічого не зоставалося, як звикати до цієї біди, поволі притиратися, обзираючись, до нового середовища, яке виявилося не таким уже й противним його єству і цілком придатним для життя… Але його самооцінка була понижена. У його ж очах… Душа кровоточила від потреби писати і розсилати слізні листи до високих чиновників і високородних аристократів… Самооцінку підвищує тільки високе почуття любові… Дисгармонію лікує тільки гармонія зі світом і самим собою, яку народжує кохання… Тим паче, що серце поета вже давно покинула навіть тінь «непорочної» Агати Ускової, і воно тихо схлипувало, як негодована, не приласкана дитина…

ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Нові високопоставлені друзі не покидали Тараса наодинці з його розпачем. З перших чисел жовтня у Нижньому починалися спектаклі, і Брилкін запросив Шевченка в свою ложу. Давали народну сентиментально-патріотичну драму Потехіна «Суд людський – не Божий». Драма не сподобалась, водевіль «Коломенський нахлібник» – теж. Зате припала до душі гра деяких акторів і виконання в антрактах кількох номерів із «Дон Жуана» Моцарта невеличким оркестром. Глядачів у театрі було мало, ще менше красивих жінок.

І знову коротав неймовірно довгі і тужні дні чекання дозволу на в’їзд у столицю прогулянками містом, замальовками соборів та церков новгородських. Вдалим видалося 13 жовтня (він запам’ятав цей день): нарешті, намалював олівцями перший портрет за гроші: Ганни Миколаївни Попової – першої красуні у славному Нижньому Новгороді.

Побажавши собі побільше таких красунь, з 25 рублями в кишені, пообідав у аристократа, і пішов у театр. Спектакль сподобався, виконання увертюри з «Вільгельма Теля» теж. Та особливо зачарувала гра молодої актриси Катерини Піунової – природна та граційна. Легка і грайлива роль їй до лиця і по роках. Згадав театральні вечори у Пітері, у Великому театрі: цікаво, які там зараз ідуть спектаклі? Хоч би одним оком поглянути, одним вухом почути.

Почалися морози і закінчились його етюди на природі і прогулянки містом. Удень малював портрети друзів і знайомих. Так вони підтримували його матеріально. Коли не було роботи, читав «Богдана Хмельницького» Миколи Костомарова – поповнював свої знання з історії України, переписував на чисто «Матроса», відвідував старого знайомого вченого інтелектуала Володимира Даля, який читав свої переклади «Одкровення Іоанна», музикального критика і біографа Бетговена Улибашева, декабриста Аненкова, який нещодавно повернувся із Сибіру у Нижній, де йому дозволено височайше доживати віку, бував у директорки інституту благородних дівчат Дорохової чи в інспектора учбових закладів Варенцова. Вечори проводив часом у колі знайомих, часом у салонах місцевих красунь або в театрі, коли там давали спектакль за участю чарівної «сантифолії» юної Катрусі Піунової. І завершував трудовий день зазвичай в обіймах не менш чарівних дівчаток мадам Гільде.

Вперше не скаржився на життя. Навіть тоді, коли Михайло Лазаревський черговий раз у листі сповіщав, що справа з його звільненням хоч і рухається, та повільно через «непорозуміння» коменданта Новопетровського укріплення Ускова з начальством Оренбурзького корпусу, яке досі

сподівалося повернути конфірмованого солдата Шевченка в Оренбург, де йому наказано було проживати.

«І я і сам не знаю, що ще зо мною буде, – писав Лазаревському. – А тим часом живу собі добре і весело отут меж добрими людьми. Овсянников, здешний архитектор, благородний, добрий і розумний чоловік, а до всього того ще і земляк наш конотопський. Мені тут добре з ним. Шкода тілько, що морози настали, не можна нічого рисовать с натури, а то було б і геть-то весело». Питав, що робить Куліш. Просив, щоб той переслав йому другий том «Записок о Южной Руси», обіцяв привезти «гостинець із самой киргизькой степі».

Тим часом прогресивний Петербург від графа Федора Толстого до Михайла Лазаревського переймався визволенням геніального поета Тараса Шевченка. Друзі влаштували збір коштів на дорогу до столиці та облаштування його життя тут. Велися переговори з президентом Академії мистецтв великою княжною Марією Миколаївною про дозвіл Шевченкові повернутися в альма-матер і взяти участь у програмі на здобуття звання академіка. Підтримував дух поета і Пантелеймон Куліш, надрукувавши в першому томі «Записок о Южной Русі» Шевченкову «Наймичку».

А 26 жовтня 1857 р. Шевченко занотував у щоденнику: «Заходил к Варенцову и взял у него для прочтения два номера, 2 и 3, «Русской беседы». В «Эпилоге к «Черной раде» П.А. Кулиш, говоря о Гоголе, Квитке и о мне грешном, указывает на меня как на великого самобытного народного поэта. Не из дружбы ли это?».

За зовнішньою лаконічністю і стриманістю цього запису відчувається напруга роздумів і переживань: Шевченко, приємно вражений тою високою публічною оцінкою його творчості, намагається розгадати тактику непередбачуваного, хитромудрого Пантелеймона Куліша. Нема де правди діти, Тарас в глибині душі не міг простити своєму побратимові по кирило-мефодіївському нещастю ані його покаяння перед государем, ні тим більше – надто легкого покарання: висилки спочатку у В’ятку, а потім трирічної чиновницької служби в Тулі. Що, звісно, в жодне порівняння не йшло з його десятилітньою солдатчиною. І хоч не до шмиги була доброчесній натурі Шевченка «ізворотлівость і непотопляємость» Панька, Тарас розумів, що до його драматичної долі той не має жодного стосунку. Скарав Микола I його, Тараса, не так за ігри у слов’янофільське братство, як за його писання ліберальні, за комедію «Сон», «Кавказ»… А з лукавих вуст царської охранки (Третього управління) пішла гуляти «висшим светом» Петербурга липка брехня, нібито милостивого царя-батюшку обурив зневажливо виписаний словесний портрет государині Олександри Федорівни: «наче чапля виступає… мов опеньок засушений, тонка довгонога, ще й на лихо, сердешне, хита головою»… Нібито висміяний у «Сні» цар навіть за себе не образився, а от за царицю обурився, вигукнувши: «А ее за что?». Натякаючи на те, що ще кілька років тому саме Олександра Федорівна, почувши про талановитого кріпака Шевченка, сама запропонувала Брюллову написати портрет Жуковського, розіграти його в лотереї, і за виручені гроші викупити з кріпацтва… Благородна історія з викупом Шевченка ще витала красивою легендою над лискучими паркетами царських палаців і в гарячих головах російських інтелігентів. Навіть Бєлінський зненавидів Шевченка за цю невдячність, за нелицарське ставлення до благодійниці… І це лукаве звинувачення найбільше пекло Тараса. Не раз він проклинав себе за необачність… А Панька… звинувачував грішним ділом за нещирість його, бо міг би, друг сиромудрий, і на цей раз сказати правду, мовляв, передав ти, друже Тарасе, куті меду у невдячності своїй благодійниці… Навіть якщо ти не можеш простити царям своєї долі кріпацької і своє звільнення вважаєш їхнім обов’язком… Але не сказав Куліш цього вголос, хоч видно було по ньому, що не до вподоби була йому критика цариці.

Тарас за 10 років неволі не раз і не два думав-передумав про причини і наслідки свого ув’язнення. І не плекав надії на відновлення дружби з Кулішем. Аж раптом, навесні 1857 року присилає йому Пантелеймон, дякуючи нагадуванню Михайла Лазаревського, перший том своїх «Записок о Южной Руси». А тепер от, через півроку, ще одна добра звістка: таке високе пошанування його творчості в «Епілозі» до «Чорної ради». Крім того, у другому томі «Записок…» Куліш помістив його «Наймичку», хоч і без підпису, накрутивши щось про знахідку в альбомі якоїсь панночки. Але це було мужністю.. Зрозуміло, що не міг він вказати на авторство, коли автор ще числився злочинцем і чекав у Новопетровському форті свого звільнення. Це був другий крок Куліша до відновлення їхніх добрих стосунків ради чогось більшого, аніж власні амбіції…

В останній фразі – легкі нотки кокетства, адже Тарас добре знав, що «это» – не від дружби. Ніхто так, як Панько, не знав йому ціни справжньої і того справжнього значення для відродження України, для становлення її духовності. І саме це розуміння змушувало Куліша «працювати» на Шевченка, творити його образ і навіть те, що згодом назвуть «міфом».

Хай там як, а висока (і смілива) публічна оцінка його творчості викличе бурю позитивних почуттів у зневіреній душі Поета, допоможе йому оправитись від жорстокого удару, вибратись із глухої депресії. Куліш знову простягав йому руку дружби. Знову уступав місце Генія ще такої молодої української нації, звичайно, залишаючи за собою місце її Провідника.

5 листопада озивається із Саратова нарешті Микола Костомаров:

«Братові любому, друзяці щирому, співаці славному, вірному товаришеві незапам’ятної пригоди 1847 року Тарасові Григоровичу од брата і друга чолом і вірне слово! – писав велемовний Микола. – Слава, честь, а благодареніє Великому, Справедливому, Милосердому Богу, визволившому тебе, друже, з тяжкої неволі на світ Божий між нарід хрещений на надію всім кохаючим щиро Україну і всі братерські слов’янські народи! Два тижні чекав я тебе щодня в Петербурзі, повернувшись з чужини; істинно, найкраща радість для мене була почути, що Бог тебе напослідок вертає з гіркої неволі. Брати і приятелі наші в Петербурзі – Білозерський, Навроцький, Сераковський і другі казали, що мусив ти приїхати к 1 октябрю, одначе ти не явивсь, і я поїхав, а в Саратові узнав, що був єси у моєї матері, за що тобі велике спасибі. Швидше пиши та старайся, щоб тебе пропустили до Петербурга та пиши, пиши, пиши, тільки ж по-нашому пиши. Час змінився, цар – дай Боже йому здоров'я і довгого царствования – не забороняє нам нашої мови; тепер процвітає рідне слово; багато охочих до його, тебе тільки не достає, голови нашого, милого, любого. Дай Боже тобі, перетерпівши велике горе, зняти з себе напослідок терновий вінець і в чесній, поважній старості доживати віку, веселячи і повчаючи на все добре кобзою твоєю голосною земляків твоїх та одбираючи після смерті вічную славу. Не забувай щире й вірне поважаючого і кохаючого тебе друга, брата і товарища Миколу Костомарова».

До глибини душі зворушив лист від святої заступниці графині Анастасії Іванівни Толстої:

«Мне так хочется сказать: друже мой единый, Тарас Григорьевич, мы с графом ждем Вас и не дождемся. Только и есть, что всякий день говорим об Вас. То с Михаилом Мат[веевичем], то с Сераковским или с собратами художниками.

Вы не можете себе представить, как наболела у меня душа с тех пор как я узнала, что Вы не будете у нас в Петербурге. Ну, да Бог даст, все поправится. Виноват во всем Ваш новопетровский комендант. Чего он испугался? Ему бы только отвечать в Оренб[ург], что вот как случилось; много, что получил бы выговор от губернатора за поспешность, вот и все. А то начал звонить в колокола. Напишите мне, ради Бога, что Вы теперь делаете, получили ли пачпорт? Пишите графу, проситесь в Академию. – Письмо это предоставят Великой К[нягине] Марии Николаевне. Вы не знаете нашего Царя – ведь это сама доброта. Вы получите свободу жить в столице для Божественного Искусства.

У меня есть Ваши деньги – 500 руб[лей] сер[ебром], распорядитесь ими. Отослать ли их к Вам в Нижний или сберечь до Вашего приезда в Петербург? Во всяком случае, уведомьте меня. Я видела все Ваши рисунки, они очень хороши. А за мой рисунок, т[о] е[сть], присланный мне, в память 1-го генваря 1857 года, кланяюсь по-русски и глубоко благодарю за святые минуты счастия, которые мне доставили и вид этого рисунка и перемена судьбы рисовавшего. Да, есть у людей святые, отрадные минуты жизни.

Пишите мне, пишите скорей. Виделись ли Вы с Далем? Побывайте у него; поклонитесь ему от графа, и С. Н. Жадовского, и от меня.

Гр. А. Толстая.

P. S. Граф получил Ваше письмо, но не отвечал, не знал куда писать».

10-го Куліш прислав два томи «Записок о Южной Руси», «Чорну раду». І листа.

І хоч фраза про якусь московку, що «вдрала такі повісті», що й йому, Тарасові, прийшлись би в міру, і вколола, бо згадав мовчання Панька про його повісті, написані російською, та все ж він кличе Куліша в гості в Нижній, щоб «… добре поговорить о сім святім ділі», тим паче, що й «…старий Щепкін на тім тижні хоче приїхать в гості»…

Він кличе і свого вірного друга Михайла Лазаревського, щирого патріота, зв’язки якого у чиновних колах столиці могли б їм допомогти у цій справі. Хоче долучити і Костомарова, пише йому у Саратов і дуже розчаровується, почувши, що вчений професор чекав його в Петербурзі. Але несподівано отримує від Куліша роздратовану відповідь, що нема їм чого збиратися в Нижньому, бо це може викликати різні непотрібні підозри, та й не варто дратувати доброго царя, на якого покладає великі надії. Крім того, він, Куліш, не хоче більше займатися марудною справою редагування журналу, яка забирає чимало сил, а йому пора і щось своє писати, а журналами хай займаються інші.

Шевченко здивований і ображений. Він не розуміє Куліша і вирішує, що всьому виною тільки його непослідовна, капризна вдача. Він просто не знає, що наступив Панькові на болючий мозоль, не знає, що цензура перекреслила всі наміри і мрії мати свій український журнал, а спонсори Тарновський і Галаган із своїх угодовських міркувань теж не поспішають давати кошти.

Перебуваючи в цьому невіданні, він, заглибившись у зміст статті Куліша, знаходить в ній чимало такого, із чим не погоджується. Приміром, з його оцінкою творчості Гоголя. Особливо коробить висновок про нікчемність політичної нації малоросів, яка, якщо і здатна на щось, то лиш живити молодою гарячою кров’ю уже сформовану націю великоросів і поповнювати її геніальними творчими силами…

Але що може зробити він, Шевченко, коли сам «на такій волі, як собака на прив’язі». Коли йому зв’язані руки і закритий рот?! Але, дякувати Богові, на його волання відгукнувся великий Щепкін. Ідея влаштувати геніальному акторові гастролі у Нижньому прийшла в голову Тарасові спонтанно. Звичайно, це набагато мудріше, аніж йому вирватися, як він мріяв, самому в Москву. Куліш правий: не варто дражнити гусей. Тим паче, що саме зараз Лазаревський залучив до його звільнення віце-президента Академії мистецтв графа Толстого і його милосердну дружину Анастасію Іванівну. З листів Михайла він здогадується, що ведуться складні перемовини з керівництвом військового міністерства, Третього відділу і штабом Окремого оренбурзького корпусу. Але новий государ Олександр Другий невмолимий: не може простити поету сатиру на своїх царствених батьків.

А, може, затаїв особисту образу на Шевченка, який став мимовільним свідком неприємного для царевича інциденту, що стався у майстерні Брюллова на другий день після традиційної пасхальної лотереї, в якій було розіграно недописаний Брюлловим портрет Василя Жуковського?

Ображений на скупих царствених жертводавців, які не зібрали навіть половини потрібної для викупу Шевченка суми, а отже, зневажили і його працю, Брюллов не захотів бачитись із царевичем, натомість попросив «прийняти» Олександра своїх учнів: Аполлона Мокрицького і Тараса Шевченка, і ті, підсміюючись, ходили слідом за царевичем залами Академії, показуючи шедеври його талановитих рабів. Не міг забути спадкоємець і весь той шум з лотереєю…

Одно слово, як не крути, а причин не любити опального поета Тараса Шевченка у нового царя є предостатньо…

Та навіть розуміючи це, з відчаю збирався хоч на тиждень втекти з Нижнього до Москви, або на дачу до Щепкіних у Підмосков’ї. Але тепер, коли в його життя непомітно ввійшла Катерина Піунова, він вирішив, що доцільніше й безпечніше покликати Щепкіна у Нижній Новгород. Наприклад, влаштувати старому другові Михайлові Семеновичу бенефіс у місцевому театрі. Тим паче, що для Тараса Григоровича, який уже був вхожим у тутешній як мистецький,так і «вищий» світ така затія не складала великого труду. Як виявилося, і самі новгородці були щасливі побачити геніальну гру великого Щепкіна. Тож ідею Шевченка щодо бенефісу Щепкіна підтримали і директор театру Олександр Варенцов, і мистецтвознавець Улибашев, і навіть Володимир Даль – незаперечний тутешній авторитет, не кажучи вже про «театралів» Брилкіна й Овсянникова.

Сам же Михайло Семенович, незважаючи на поважні літа і віддаль чималеньку, радий був нагоді побачитись із Тарасом, а заодно і «тряхнуть стариной» – нагадати нижньогородській публіці про себе. Для бенефісу, звичайно, на прохання Шевченка і за згодою Щепкіна, трупа вибрала знамениту одноактну п’єсу «Москаль-чарівник», яку, як подейкували, директор Полтавського театру Іван Котляревський написав нібито спеціально для молодого актора Михайла Щепкіна, якого разом із губернатором князем Миколою Репніним викупив щойно з кріпацтва. І от уже майже сорок років геніальний Щепкін роллю Чупруна утверджував, за словами Сергія Аксакова, на російській сцені «справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом».

Отже, захопившись влаштуванням гастролей свого старого друга у Нижньому, Шевченко на якийсь місяць забуває про власну невлаштованість і невизначеність. Він – в ударі. Він переконує Нижньогородську трупу починати репетиції «Москаля-чарівника» без Щепкіна. Наполягає, щоб роль хитрої і мудрої молодички Тетяни грала молоденька актриса Катерина Піунова, на талановиту гру якої він давно звернув увагу, та боявся зізнатися собі, що відчуває до цієї юної свіжої сантифолії-троянди щось… більше, ніж звичайні глядацькі симпатії. Зародження почуття до дівчини хвилювали і тривожили його, наповнюючи втомлену, спустошену безперервною боротьбою за право бути собою душу давно забутими чуттями і переживаннями. Здається, дівчаті його увага подобалась. Просвітлений вдячністю до Катрусі, як подумки називав своє закохання, щиро волів, щоб вистава «Москаля-чарівника» стала бенефісом не тільки великого Щепкіна, а й маленької Піунової. І докладав до цього всіх зусиль. Відклавши усі свої турботи і роботи, днями просиджував у театрі на репетиціях, а після – провівши Катерину додому, під наглядом строгих батьків учив її правильно вимовляти українською мовою репліки.

Це були найщасливіші дні в його житті за останні десять років. А небезталанна панночка, рада нагоді зіграти зі знаменитим Щепкіним в одному спектаклі, дуже старалася, доводячи Шевченка своїм майстерним лицедійством і правильною українською вимовою до екстазу. Тож, поринувши з головою у своє несподіване щастя, Тарас Григорович будує райдужні «повітряні замки», де вони з Катрусею походжають любесенько серед райських садів, слухаючи щебет милозвукий райських птахів, насолоджуючись тихими розмовами і сімейною злагодою.

А чом би й ні?! Чим вони одне одному не пара? Обоє зі світу мистецтв. Батьки Катрині теж із кріпаків, точніше, із сім’ї кріпосних артистів князя Шереметьєва, викуплених на волю добрими людьми. А що Катруся надто молода – біда не велика, адже він розуміє її, шанує її талант і допоможе зробити блискучу артистичну кар’єру, може, і в самому Пітері, у Великому театрі… А вона віддячить йому повагою і розумінням, бо хто ще, як не вона, вірна служителька мистецтва, може зрозуміти його бунтівну душу? Та й знає дівчина по чім фунт лиха: з дитинства годує своїм талантом величезну родину…

Крім того, здавалося, Катруся ставилася до нього з глибокою повагою і навіть захопленням. А він, обожнюючи дівчину з кожним днем дедалі більше, готовий був прихилити їй небо…

Щепкін приїхав 24 грудня о 3 годині ночі і почався для Шевченка «праздникам праздник и торжество есть из торжеств!». Справжнє Різдво з українськими колядками, зі спогадами про минувшину, щирими сповідями і причастям рідним словом. Говорили тільки про хороше. Про своє погане Тарас обіцяв розказати згодом і при іншій нагоді, а зараз не хотів псувати прекрасного настрою ні собі, ні другові.

А на другий день був бенефіс Щепкіна і Піунової. Чи не вперше на сцені Нижньогородського театру йшла вистава «Москаль-чарівник». Щастя і гордість розпирали груди: звично напівпорожня глядацька зала театру була вщерть набита людьми. Шевченко, сидячи в ложі Брилкіна, поряд із губернаторською, не зважав на світський етикет: шаленів, аплодував, сміявся і плакав, вигукуючи «Браво!» Щепкіну та Піуновій. І на диво – йому вторила зачарована грою акторів, переповнена емоціями зала.

Не встиг закінчитись спектакль, як він кинувся за лаштунки сцени: ридаючи, обціловував свого великого друга і свою чарівну Тетяну-Катерину. Потім був прийом на честь дорогого гостя, неперевершеного Щепкіна, і Тарас знову втирав сльози, бачачи якою повагою вітають колишнього кріпака-малороса, а тепер гордість Росії місцеві «бурбони», дворянська знать і знані служителі муз.

За шість днів своїх гастролей у Нижньому Новгороді Щепкін, крім «Москаля-чарівника», зіграв у спектаклях «Ревізор» М. Гоголя, «Матрос» Соважа і Делур’є, а також у «Скупому лицарі» О. Пушкіна.

У «Щоденнику» Тарас залишив свої враження: «Я все еще не могу прийти в нормальное состояние от волшебного, очаровательного видения. У меня все еще стоит перед глазами городничий, Матрос, Михайло Чупрун и Любим Торцов. Но ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек, кротко улыбающийся друг мой единый, мой искренний, мой незабвенный Михайло Семенович Щепкин»

29 грудня 1857 року о 12 годині ночі Михайло Семенович Щепкін відбув до Москви. Проводжали його Шевченко, Овсянников, Брилкін і Олейников до поштової станції, а потім веселою компанією верталися додому. Зворушений Тарас посеред ночі записав у «Щоденнику»: «Шість днів, шість днів повного, радісно-торжествуючого життя! І чим заплачу я тобі, мій старий, мій єдиний друже… за це щастя? За ці радісні солодкі сльози? Любов’ю? Але я люблю тебе давно, та й хто тебе не любить? Чим же? Крім молитви про тебе, найщирішої молитви, я нічого не маю»…

Та все ж, крім молитви, віддячив Поет другові-актору, намалювавши найбільш вдалий портрет Михайла Щепкіна та присвятивши йому поему «Неофіти».

Поїхав Михайло Семенович, а свято душі не минало. Знову й знову заново переживав кожну мить сценічного тріумфу свого геніального друга, несамовитів від його неперевершеної гри, а потім плакав від вдячності за те, що старий Щепкін не побоявся – освітив своєю всенародною славою і його тернистий шлях на волю.

А у вухах звучало жартівливе прохання Щепкіна «полюбити його милу Тетясю, тобто Піунову»… і Шевченко «буквально «виконує дружнє прохання». 43-річний битий життям чоловік кидається сторч головою у бурхливу пристрасть до 16-річної дівчинки-актриси.

КНИГА ДРУГА

ПОВЕРНЕННЯ НА КОЛА СВОЇ

РОЗДІЛ 1

ТРІУМФИ І РОЗЧАРУВАННЯ

«ВОВЧКА ТВОГО І В ОЧІ НЕ БАЧИВ…»

Перше «знайомство» Тараса Шевченка з Марком Вовчком, точніше, з її творчістю, було заочним і не зовсім приємним. І все то, знову ж таки, дякуючи Кулішеві та його пристрасті до інтриг. Не міг чоловік і дня прожити по щирості, все у нього на хитрощах, недомовках та заковиках. Ніколи не знаєш, чого сподіватися…Ти до нього з дорогою душею, а він до тебе кожуха вивертає… Ти від нього, а він за тобою стелиться туманом….

От і в листі від 22 грудня замість того, щоб сказати слово мудре про Тарасові повісті невольничі, сповіщає, ніби збиткуючись: «Посилаю тобі, брате Тарасе, з сею поштою «Оповідання» Вовчка. Як то ти їх уподобаєш! Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну».

От наче й поради питає, як у поважної людини, а далі знову – повчає, як школяра: «Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі що-небудь твоє напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якого часу. Одно – що тобі треба спростовати дорогу до столиці, а друге – з великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать. Слава твоя писательська тепер у зеніті, то вже треба оглашати себе голосним ділом, а не абияким. Послі 1847 году ждуть од тебе земляки річей великих. А послі вже й малими до їх обізвешся…».

Звичайно, з цієї плутанини таємничої Шевченко зрозумів, що Куліш натяками попереджає, що його прозові писання насправді лякають земляків своєю гострою соціальною і антимонархічною спрямованістю, яка навряд чи сподобається царю та його й цензурі. Однією згадкою про трагічний для всіх них, братчиків, 1847 рік, Панько застерігає, що за десять років Тарасової неволі на так званій волі нічого не змінилося, тож наслідки для поета можуть бути ще трагічнішими. І… неоднозначно вимагає від Шевченка лояльності до влади. Але знаючи, що цього не доб’ється від непокірного Тараса, радить: «От якби Гуса ти згадав або наново скомпоновав!… В 4-й книзі «Руської бесіди» єсть дещо про Гуса. Прочитай да й виведи свою красну мову про його. Коли ж у тебе є гарні вірші і без Гуса, то пришли перше мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як «Наймичка», которої – сам бачиш – я не зопсовав. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушила, – нехай не виходить між люде розхристана й простоволоса, циганкою; нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька. Оце ж будуть тебе підбивать москалі, то ти не дуже подавайся і моєї ради не занехай. Почали ми з тобою велике діло, – треба ж його так і вести, щоб була нашому народу з наших річей шаноба»…

І хоч для Шевченка поема «Єретик», написана у дусі панславізму, скомпрометованого ідеями «русcкаго мира», пройдений етап, він радий уважити Куліша, та біда: не знає, де рукопис. І згадати не може. А писати заново – нема сил, та й давно він переріс свої колишні, «кирило-мефодіївські» ілюзії… Крім того, не покидають надії таки надрукувати «російські повісті», в яких він, на власне переконання, як той «бич Божий» карає не так царські закони, як суспільні пороки і людські гріхи… правда, цими ж законами породжені. Власне, робить те, що робив Гоголь. А переляканий Куліш, як на сміх, надсилає йому «Народні оповідання» якоїсь червонощокої попівни чи стриженої феміністки, щоб учився в неї писати!

Тож навряд чи здатний був Тарас Григорович, осліплений гіркою образою і праведним гнівом на хитромудрого Куліша, спокійно сісти і прочитати бодай одне оповіданнячко якогось там Марка Вовчка у криноліні! Звичайно, жбурнув книжку Панькової протеже за лаву!

Про цю анекдотичну ситуацію Шевченко розповість тільки один єдиний раз – історику, майбутньому засновнику і редакторові часопису «Киевская старина Феофану Лебединцеву, зустрівшись із ним у вересні 1859 року в Києві, під час своєї останньої, не дуже веселої, ба навіть драматичної поїздки в Україну. Розповість, згадавши про Марію Олександрівну, яка замість того, щоб в цю благословенну вечірню годину разом з ним милуватися красою величною Дніпра та його берегів, була за тисячі верст невідомо де і з ким….

«Сиджу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (їхати в Москву), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелимон оті оповідання і так уже їх захваляє та просить, щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я, звичайно, починаю спершу, з передмови. І двох сторіночок не прочитав, згорнув та й кинув за лаву. «Тьху, – кажу, – хіба не видно Кулішевої роботи». Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше перечитав або хоть так завернув. Тоді я розкрив посередині і читаю. «Е, – кажу собі, – це вже не Кулішева мова» і, перечитавши до остатку, благословив обома руками».

З листування Тараса з Пантелеймоном тих часів видно, що так воно й було – перше знайомство Шевченка з Марком Вовчком у грудні 1859 року в Нижньому Новгороді. Тим паче, що впродовж тих «кількох неділь», що лежали оповідання Марка Вовчка за лавою у квартирі Павла Овсянникова, де на ту пору мешкав Тарас Григорович, були чи не найщасливішими в його житті. На відміну від обережного Куліша, відчайдушно-чесний і недосяжний царським сатрапам у своїй геніальності Михайло Щепкін не погордував приїхати морозом та снігом з Москви, щоб підтримати добрим словом свого давнього друга, що застряг, як душа грішна між пеклом і раєм, у Нижньому Новгороді.

Тож ощасливлений, ба оздоровлений візитом Щепкіна, Шевченко в листі до Куліша від 4 січня 1858 року прощає тому сердиті нотації, дякує за гроші, надіслані за продаж картин: «Спасибі тобі і тому щедрому землякові, що купив мою невольничу роботу. Спасибі вам, други мої сердечнії: зробили ви мене з великим святом. Нехай вам так Господь поможе во всіх ваших начинаніях, як ви мені тепер помогли».

У відповідь на прохання відновити текст поеми про Яна Гуса, повідомляє: «Тепер посилаю тобі з оцим добрим чоловіком, з Овсянниковим, свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько і пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну…».

Ділиться незабутніми враженнями про зустріч з геніальним комедіографом: «…Наробив він мені, оцей старий, лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу неначе з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать. І де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!»

Врешті, ніби між іншим, сповіщає: «Оповідання Вовчка ще не получив. А «Граматка» твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі і розказать. Розкажу колись, як дасть Бог побачимось, а тепер тілько дякую, і ще раз дякую, і більш нічого…

Оставайся здоров, мій брате, мій друже єдиний. Нехай тобі Бог помагає во всіх твоїх добрих начатках. Не забувай мене, твого щирого рідного брата Т. Шевченка».

І в кінці листа теж ніби ненароком дописує: «Шли мені швидше свого Вовчка. Та будь здоров з Новим годом».

Отак, Паньку! «Скачи, враже, як пан скаже!» – вже не буде. Та й, Слава Богу, Тарасові не до Куліша з його хваленим Марком Вовчком… Він щасливий, що побачився зі Щепкіним, що пережив разом з ним і славу, і свою реабілітацію в очах нижньогородського обивателя, і, звичайно ж, що зустрічає новий 1858 рік разом з «наймилішою Катериною Борисовною Піуновою» у родині Миколи Брилкіна..

Який там Марко Вовчок! Тарас радіє у «журналі», як «благотворно вплинув Михайло Семенович на це миле і обдароване створіння». Що «вона (Катерина) виросла, похорошіла, порозумнішала» після «Москаля-чарівника», де зіграла роль Тетяни, і так чарівно зіграла, що «публіка аж ревіла від захвату, а Михайло Семенович сказав, що вона перша актриса, з якою він з такою насолодою грав Михайла Чупруна, і що знаменита Самойлова перед скромною Піуновою – солдатка».

Про ейфорію, яку переживав Поет і від побачення з вірним другом, і від молодого закохання, яке впало на нього, дякуючи другові, свідчить його лист до Михайла Щепкіна, написаний того ж 4 січня 1858 року: «Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я й сам тепер не знаю, що я думаю…».

Однак з дописаної нижче жартівливо-фривольної приписочки-приспівочки можна здогадатися, про що думав сорокалітній поет, закоханий, як хлопчик, у шістнадцятилітню актрисочку:

«Таточко з мамкою

Скрипають лавкою,

Діточки в запічку:

Годі вам, таточку.

Тричі цілує тебе твоя Тетяся».

Який там Марко Вовчок! Коли всі січневі записи у «Журналі» присвячені лише Катрусі і власним переживанням: «Піунова сьогодні (6 січня) в ролі Простушки (водевіль Ленского) була така милочка, что не тілько московським – петербурзьким, паризьким би глядачам у ніс кинулась. Даремно вона рум’яниться. Я їй скажу про це. З ролі Тетяни (в москалі-чарівнику) вона, справді, удосконалюється, і якщо заміжжя її не зашкодить, із неї виробиться самостійна велика артистка».

Він малює портрети журналіста Олейникова з умовою, що той напише «фейлетонну статейку» для «Московских ведомостей» про гастролі М. С. Щепкіна в Нижнім, а значить згадає добрим словом і про Катерину Піунову. Після цієї оборудки біжить до Катрусі-Тетясі, диктує їй вірш Курочкіна «Как в наши лучшие года», а вона читає йому Кольцова і байки Крилова. Він у захваті від цього імпровізованого літературного вечора. У захваті від їхніх гармонійних, наснажених творчістю і мистецтвом стосунків. Повертається додому щасливий і задоволений тим, що дівчина любить читання, значить, далеко піде у своєму мистецтві. Тільки б збулося його пророцтво! А він уже докладе зусиль, щоб з Катрусі вийшла знаменита прима і… гарна дружина, якою можна було б пишатися.

Так, він хоче мати дружиною жінку вродливу, талановиту, якою можна буде пишатися. Жінку – товариша, жінку – однодумця, соратника і друга. І буйна його фантазія вже малює розкішну картину щасливої сімейної ідилії: Катерина Борисівна чарує публіку на сцені Великого театру, а він – з персональної ложі – засипає її квітами, гордий і щасливий…

Який там Марко Вовчок! Коли, випадково потрапивши на світський раут до племінниці губернатора П. Голинської і відчувши замість теплого привіту зверхній холод, яким війнуло від цієї «чесної компанії офіційних фігур», він без жалю покидає лискучі паркети, їде до знайомого Бабкіна, бере у нього книги Пушкіна і Гоголя і мчить до Піунової! А потім… потім вони читають по черзі «Сцени з рицарських часів» і «Кам’яного гостя», відтак обідають у привітному сімействі Брилкіних і завершують щасливий день у театрі – на виставі за участю Катерини!!!

Милуючись грою своєї любої Тетясі з ложі Миколи Брилкіна, Тарас шаленіє, і, як колись, у дні далекої молодості в петербурзьких театрах, схоплюється, аплодує і вигукує: «Браво!». Стримана провінційна публіка здивовано спостерігає за богемними витівками сивобородого лисого чоловіка, який невідомо звідки взявся в їхньому «приличном обществе».

Але Тарасові Григоровичу байдуже до «общественного мнєнія». Осліплений несподіваною молодою закоханістю, він навіть не помічає, що сама «троянда-сантіфолія» Піунова більше знічена, аніж рада цій нестриманій демонстрації любові до неї з боку опального поета. Звісно, як усі актриси, вона мріє про багатих, впливових поклонників, а не вчорашнього «колодника», без кола і двора, якого цар не пускає в Москву.

Однак закоханий Тарас Григорович й припустити не може, що юна Катруся переживає інші пристрасті: в неї завершується контракт із місцевим театром і вона не знає, чи поновлювати його, згодившись на невелику платню, чи шукати кращого, «доходного» місця? А тому всі надії – на допомогу чудного, та, судячи з його знайомств, все-таки впливового поета. Тим більше, що такої думки і її батьки.

І Шевченко, ще недавно сам безправний і принижений, радіє, що може допомогти любій Катрусі вирватися з «кабальних» умов, як вона вважає, тутешнього театру і стати «примою» в іншому, де оцінять її талант. І тоді в буйній уяві Тараса визрівають далекоглядні плани, точніше запасний варіант: якщо йому не дозволять повернутися в Петербург чи Москву, він поїде на Вкраїну, у Харків, і не сам, а з молодою дружиною – артисткою.

Натхненний цим прожектом, Тарас Григорович просить Михайла Щепкіна поклопотатися про влаштування Піунової, яку він встиг полюбити за її талант, у трупу Харківського театру. І Михайло Семенович, незважаючи на велике горе – смерть сина, знаходить у собі сили написати листа директору Харківського театру Щербині, хоч і сумнівається у щирості бажань самої «Тетясі»…

21 січня – бенефіс Піунової. Шевченко радіє, що в театрі аншлаг, а бенефіціантка – як ніколи прекрасна, і гра її талановита, і дратується, що артист Климовський, який грає Чупруна в сцені з вистави «Москаль-чарівник», тільки заважає Катерині творити образ Тетяни.

Переповнений почуттями, пише відгук на бенефіс своєї улюблениці для «Нижегородських ведомостей», а в «Журналі» – одверту сповідь – коротку повість про своє несподіване кохання.

І тільки розповідь Якова Лазаревського, який завітав до Нижнього по дорозі з України у В’ятку, про народні заворушення в рідній Україні: «Київську козаччину» та Єкатеринославське повстання, спровоковане недолугими царськими посіпаками-чиновниками в 1856 році, на якійсь день вириває безжально Тараса з медової круговерті закоханості. Він знову опускається на грішну землю, у те пекло, в якому продовжував жити і за нового царя-освободителя його нещасний народ.

Як розповів Лазаревський, після коронації Олександра Другого серед селян невідомо ким поширювалися провокаційні чутки, ніби новий цар закликає кріпаків переселятися в Таврійські степи, обіцяючи їм за це волю і безкоштовні наділи землі, але місцеві поміщики приховують від людей царські укази. Збуджене мрією про краще життя знедолене панщиною селянство масово зривалося з насиджених місць і ринуло потоками у вільні Таврійські степи і в Крим, де їх не те що не чекали, а зустріли озброєні до зубів війська. Збагнувши, що цар і його чиновники знову обманули народ, залишивши його без землі і волі, нещасні кинулися у відчаї голіруч проти оружної армії… Особливо гнітило те, що до цих «гадостей» в його ріднім краю були причетні і деякі колишні знайомі, зокрема родич подружжя Кулішів – багатий чернігівський поміщик Микола Білозерський…

Поїхав Яків у свою В’ятку, де служив при губернаторі Муравйові, а Тарас все повертався думками до рідної сторони, переживав, чи не подалися в степи Таврійські його брати та сестри. Повертався і до пережитого ним «во дні фельтфебель-царя», коли «капрал Гаврилович Безрукий та унтер п’яний Долгорукий Украйну правили»…

І замість елегій на замовлення Куліша писалися грізні, налиті лютою ненавистю рядки поеми «Юродивий», адресованої всім, хто на злочини цих катів України «…дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби».

Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п’яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчили брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?..

Чи не були ці, налиті гнівом праведним апостола Павла, рядки в якійсь мірі і відповіддю Пантелеймонові Кулішу, який вимолював у Миколи Першого помилування за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, і подібному поведінкою Афанасієві Марковичу, в якого жандарми знайшли злощасну комедію «Сон»? І чи не самому царю, названому пафосно реформатором і освободителем, з його лукавою відміною кріпосного рабства?

І чи не про себе, і собі подібних справдешніх «козаків… із міліона свинопасів», що наважилися «сатрапа в морду затопити», нагадував добропорядним патріотам-писателям?

…Не розважила і оперетка «Дочка другого полку» Доніцетті, яку того вечора давали в Нижньогородському театрі. Навпаки, ятрила душу спогадами гіркими про «неудобозабываемого тормоза» Миколу Першого, який, кажуть, полюбляв її дивитися в Олександриненському театрі...

Але біль минав. Брала знову гору жага до життя, так безжально скаліченого і зрадженого за ідею.

Тим часом поголос про залицяння Шевченка до Піунової зашелестів театром, а далі – й поза його стінами. Долетів і до Москви та Петербурга, стривоживши Лазаревського і Куліша. Та, як виявилося, тривога була даремною: Катерина і не збиралася переїздити до Харкова. Просто за намовою батьків за його спиною шукає вигідніше місце, чи то пак просто шантажує директора театру О. Варенцова, щоб той підвищив їй платню. Отакий фарс…

Такого лукавства від юного, як йому здавалося, невинного створіння, якому душі не шкодував, Шевченко не чекав. До решти спаскудив настрій лист Куліша, в якому «друг істиний» нарешті зволив сказати все, що думав про поему «Неофіти», яку передав йому Павло Овсянников: «Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, да не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б не було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків – то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю. Тут же саме се діло наклюнулось. Так-то, брате! Інша була б річ, якби ти докінчив Гуса. Там би тобі було де розгуляться; а папство – така ледарь, що її зневажай скілько хочеш – усяке скаже спасибі. Тут же й лицарство у тебе під боком, і васали, і слов’яни з німцями, і жидота грошовита; широка вийде поема!».

Далі, похвалившись, що пісні, які Тарас надіслав, Микола Маркович «поклав на голос», Куліш, наніс новий удар: «Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Адже ж і Данте і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди да читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є!».

Важко було не ошаліти від такої мінливості поглядів Пантелеймона: ще ж недавно сам писав і друкував свої російські повісті, і не боявся за наслідки, а тепер звинувачує інших, що їх морочить московщина! Мало того, вже й цілий трактат написав – «ОБ ОТНОШЕНИИ МАЛОРОССИЙСКОЙ СЛОВЕСНОСТИ К ОБЩЕРУССКОЙ. Эпилог к «Черной раде».

Щоправда, плутаний: не добереш, хто кому що винен і звідки і хто – великороси малолорасам чи навпаки? Квітку захищав від нападок критиків на його невдалі московські писання, а на Гоголя нападав, ніби той не знав ні рідної мови, ні історії. Зате хвалив, що поміг своїм южним наріччям збагатити мову москалів. Найбільше хвалив Шевченка, не називаючи, правда, нібито він тому популярний, що зумів виробити універсальну мову, взявши краще від южного і сєверного язика. Хоч добре знає, що писав Тарас мовою народною Подніпрянської України… А в кінці й зовсім ошелешив: «Не забаву праздного воображения имел я в виду, обдумывая своє сочинение. …Я желал виставить во всей виразительности олицетворенной истории причины политического ничтожества Малороссии, и каждому колеблющемуся уму доказать не диссертациею, а художественным воспроизведением забитой и искаженной в наших понятиях старины, нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным».

Отакій Янус дволикий живе в Панькові! І не відаєш, якому йняти віри? Тому, який учора переконував посполитих, що через «политическое ничтожество Малороссии» її нещасне і забите плем’я мусить злитися з великоросійським», чи тому, що категорично шпетив Шевченка, як школяра: «Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться. Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив московщиною, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате! Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Але ж у тебе був талант, як ти мальовав картину «Катерину». Над поемою «Катериною» і досі плачуть, а на картину «Катерину» кивають головою. Так кивають земляки, прочитуючи й твої московські повісті, а москалі одкидають геть; а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче псалтир промовляють. Так-то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука».

На яку «особливу кебету і науку» натякав Куліш, не важко було здогадатися… Куліш просто таки вимагав від Шевченка лояльності до нового царя. Вимагав настирливо, навіть істерично. Видно було, що прочитавши «Неофіти» і повісті, Пантелеймон неабияк стривожився, побачивши за ними того ж самого Шевченка, якого знав 10 років тому – не заляканого, не зломленого казематами і заслання, паче того, тих самих поглядів і переконань, що й раніше. А може, й злякався, якщо готовий скупити і спалити усе, що написав Тарас у вигнанні. Мабуть, «мінливому» Пантелеймонові Олександровичу важко було змиритися, що Шевченко з тих смертних, які готові нести свій хрест «призвання» до кінця, не звертаючи з земної дороги страдництва, на яку приречені Небом. Хоча… не так давно сам вірив у його месіанство…

Та найбільше злило, що в кожному листі після принизливий повчань і нищівної критики творів Тараса, написаних у неволі, на які сам автор покладав великі надії, Куліш по-єзуїтськи нагадує про свого Вовчка, якого вже вдруге послано Тарасові, і про якого чекає-не дочекається від Тараса «доброго слова».

За третім разом вривається терпець і в терплячого Шевченка. У відповіді Кулішеві від 26 січня 1858 року він ледь стримує роздратування: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках… Для друку єсть у мене наготовлено на добрих дві книги: тільки перепиши та і в друкарню; але я і з цим добром не спішу, не тілько з «Неофітами»…

Про які там ти мені пишеш гроші? Не знаю, з яких грошей прислав мені М. Лазаревський в Новопетровское укрепление, перед виїздом, 75 карбованців. Та 150 карбованців Залеський прислав у Нижній за рисунки через Лазаревського. Та ти, спасибі тобі, 250 карбованців. От і всі гроші. І я їх не циндрю, бо думаю одружиться, обісіло вже молодикувать. Цур йому: і якщо єсть там у вас які мої гроші, то шліть їх сюди. Я возьму на їх акції Меркурьевского общества, то вони принесуть мені 10 процентів в год. Бачиш, який я господар. А тобі якийсь дурень збрехав, що я ще й досі запорожець. Брехня! Не потурай».

І в кінці дописує: «Вовчка твого і в очі не бачив. На кого ти його адресував?... Пиши мій адрес так: в Нижний Новгород, имярек, в контору пароходства «Меркурий».

І підпис – в дусі Куліша: «Не забувай же свого щирого Т. Шевченка».

Отак! Як гукнулося – так і відгукнулося. Не бачив твого Вовчка та й годі! А ти собі, Паньку, думай, що хочеш!

Варто тільки уточнити, що за лаву полетіла і друга книжка «Народних оповідань» Марка Вовчка, надіслана настирливим Кулішем.

Годі й казати, що це була нормальна реакція людини, яка десятиліття терпіла нестерпні фізичні і моральні знущання, приниження власної гідності. Брутальна безпардонність зарозумілого Пантелеймона Олександровича, який, певно, уявив себе вершителем не тільки долі української літератури, а й творців її не згірш самого самодержця Миколи Палкіна, глибоко ранила Шевченка. Ба! Загнала його, ще напівв’язня, залежного від самодурства верховних вершителів його долі, у глухий кут депресії, з якого могло вивести тільки якесь ще сильніше,але позитивне потрясіння. Можливо, шалене кохання, можливо… одруження…

Отак взяти й послати Панька до біса з усіма його інтригами, і зажити нормальним людським життям! Життям провінційного обивателя-міщука. Шевченко майже вірить у грядуще сімейне щастя. Крім того, схоже, йому подобається своїм рішенням шокувати Пантелеймона. Тим паче, Куліш сам зізнається, що боїться, що через одруження з якоюсь провінційною панною Шевченко випаде з його грандіозних планів утрьох з Костомаровим відродити українську літературу. І забувши, що допіру висотував душу Тарасові то мовчання, то нищівними присудами, то порадами вчитися писати у вигаданої ним української Жорж Санд, знову починає запобігати перед Тарасом, і знову цілком щиро вболіваючи за його поетичне майбутнє. У листі, датованому початком лютого, Куліш пише: «Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, – так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки! Коли б на тебе напустить батька Пугача, то, далебі, що він би тебе отверезив, не випивши й півконовки оковитої!»

Звичайно, Шевченкові смішно, хоч, по правді, й недуже. Тим часом розголос про його наміри одружитися сколихнув і решту земляків та побратимів. 10 лютого відгукнувся із Саратова Микола Костомаров. Але цей затятий вчений одинак, навпаки, підтримує Тараса в його рішенні завести сім’ю, адже як ніхто, розуміє свого нежонатого побратима: «Далебі, дуже б добре зробив ти, мій єдиний друже, коли б оженився. Хоч би на старісті літ після такої глибокої гіркої коновки лиха трохи одпочити душею: щоб тобі Бог заплатив за всі ті муки, що переніс!».

А за тим і своїм вимушеним бурлацтвом бідкається Микола: «А що про мене пишеш, то теж правда, і на моє нещастя велика правда: та що ж бо мені робити, коли у сему Саратові нема жодної жіночої душі, щоб сподобалась. Була тут одна гарна німочка; я був хотів одружитись з нею, та, правду сказати, за тим сюди й повернувся, аж вона заміж вийшла: підхватив її другий, німець, а я в дурнях зостався, а все через те, що дуже довго думав та лагодивсь – як почати та приступити. А сі московки прелукаві та нещирі, не скоро знайдеш! Рідко трапиться що-небудь добре».

Підтримка щирого і нелукавого Костомарова, який знає, що таке – бути у зрілі літа без сім’ї, тільки утвердила Тараса у його рішеннях сердечних. Однак вередлива доля вносить свої корективи.

«КАЦАПКА ПРЕЛУКАВА» І…

ЧОРТИ В ВОДУ!

На Масницю Шевченко на правах жениха влаштовує для сімейства Піунових прогулянку на санях за місто, в село Бор, де вони, як він занотує у щоденнику, пили чай в якомусь «кабаку», що, мабуть, не дуже сподобалося майбутнім родичам, бо по дорозі назад наречена все співала сумну весільну пісню:

Меня миленькой он журил-бранил,

Он журил-бранил, добром говорил,

Ай люли-люли, выговаривал.

Не ходи, девка молода, замуж,

Наберись, девка, ума-разума,

Ума-разума да сундук добра,

Да сундук добра, коробок холста.

Зрозумівши пісню як натяк на його скромні статки, Тарас, повернувшись із прогулянки, з досадою записує у щоденнику: «Жидовское начало в русском человеке. Он без приданого не может даже полюбить».

Та все ж він не втрачає надії. Після не дуже вдалої прогулянки, стривожений поведінкою коханої, Поет хоче поговорити про їхні стосунки, які, либонь, небезталанне театральне дівчисько сприймає всього-на-всього як смішний водевіль про юну красуню, до якої залицяється підтоптаний кавалер. А тому й веде себе, як на сцені: то втягує в любовну інтрижку батьків, то відсилає непрочитані книжки, то з’являється, то щезає. Зваливши всю вину на погане виховання та меркантильність Катрусиних батьків, Шевченко спішить за порадою до свого вірного друга – директорки місцевого інституту благородних дівчат Марії Дорохової, жінки великої душі і складної долі. Але у цій недолугій ситуації навіть досвідченій жінці нічого мудрішого не спадає на думку, як скомпонувати від імені закоханого Тараса Григоровича і, мабуть, під його диктовку, сумбурне освідчення конозистій панні:

«Любимая и многоуважаемая Катерина Борисовна!

Я сам принес вам книги, и принес их с тем, чтобы вы их прочитали. Но вы, не прочитавши их, прислали мне назад. Как объяснить мне ваш поступок? Он ставит меня решительно в тупик, особенно, если принять в соображение наш сегоднешний разговор. Уж не ответ ли это на мое предложение? Если это так, то я прошу вас высказать мне его яснее. Дело слишком для меня важно. Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женою, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение – остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение.

В ожидании ответа, который должен решить мою участь, остаюсь преданный вам и глубоколюбящий.

Тарас Шевченко».

Послання до Катерини Тарас Григорович переписує у щоденник, а собі зізнається сумно: «Я совершенно не гожусь для роли любовника. Она, вероятно, приняла меня за помешанного или просто за пьяного и вдобавок за мерзавца. Как растолковать ей, что я ни то, ни другое, ни третье и что не пошлый театральный любовник, а искренний, глубоко сердечный ее друг. Сам я ей этого не умею рассказать. Обращуся к моему другу М. А. Дороховой. Если и она не вразумит ее, тогда я самый смешной и несчастный жених».

Та не врозумила мудра наставниця благородних дівиць і жона декабриста Марія Олександрівна юну лицедійку. Не наважуючись чесно відмовити підтоптаному женихові, Піунова й далі продовжувала вести з ним нечесну гру, використовуючи його зв’язки у своїх прожектах.

І навіть знаючи це, Шевченко замість того, щоб дістати з-під лави «Народні оповідання Марка Вовчка» і забути «несамостійне» дівчисько, приймає її виклик: «Лукавое создание! Теперь я тебе не западню, а капкан поставлю. Посмотрим, кто кого перехитрит?».

Та даремно! Його доля вирішена. У той час, коли директор Харківського театру Іван Щербина майже погоджується прийняти Піунову у свою трупу, у театрі з’являється вродливий артист і музикант Максиміліан Шмідтгоф. І Катерина, закохавшись у юного красеня, вирішує залишитися у Нижньому, навіть не вибачившись перед Тарасом Григоровичем, якому завдала стільки клопотів.

Через сорок років син нікому невідомої провінційної артистки Катерини Піунової-Шмідтгоф Микола, теж актор, на прохання біографів Т. Шевченка, переповість мамині спогади про Тараса Григоровича. Крізь їхній «радянський глянець» (написані в 1930-х роках), неточність і намагання прикрасити давно минулі події на користь матері, все ж таки проступають деякі цікаві деталі і моменти цих стосунків і самого образу Тараса Шевченка.

«Это было в 1857 году, – розповідає колишня пассія Шевченка. – Во время одного рядового спектакля, в котором я была занята и в водевиле с пением «Простушка и воспитанная», после последнего акта драмы в антракте, перед водевилем, наш антрепренер пришел за кулисы с каким-то незнакомым человеком в смазных сапогах и показал ему закулисное устройство нашего театра: наши уборные, бутафорскую и другие помещения сцены.

Этот незнакомец был великий украинский поэт Т. Г. Шевченко. С некоторыми актерами антрепренер познакомил Тараса Григорьевича. Была ему представлена и я. Я сделала перед Тарасом Григорьевичем реверанс – он протянул мне руку, глаза его пристально и ласково смотрели на меня. Он улыбнулся и сказал:

– Вами-то я всегда любуюсь, когда вижу вас на сцене.

Под гримом я покраснела до ушей. В смущении я что-то пробормотала, не зная, что мне нужно сказать, чтобы выразить ему свое удовольствие, свою радость по поводу знакомства с ним.

Мы все знали, что в Нижнем Новгороде живет Т. Г. Шевченко, знали о его возвращении из ссылки, но о возможности познакомиться с ним никто из нас и не мечтал. К моему смущению подоспел третий звонок помощника режиссера, и я еще раз сделала книксен перед Тарасом Григорьевичем, сказала:

– Мне надо идти на сцену... Сейчас начинают.

– Будьте как всегда прекрасны, – ласково пожимая руку, сказал Тарас Григорьевич.

Я побежала на сцену. Сердце мое колотилось так сильно и так часто, что я еле переводила дыхание. Какое-то необъяснимое волнение охватило меня от взгляда, звука ласкового голоса этого нового знакомого и от его теплого пожатия руки. В нем была какая-то обаятельная простота... Когда я вышла на сцену опять, вдруг в партере увидела ласковые глаза поэта, я невольно улыбнулась и вдохновение, творческий огонь охватил все мое существо.

Придя после спектакля домой, я долго-долго думала о своем новом знакомом, была задумчива и даже навлекла на себя неудовольствие Бориса Семеновича – моего отца. «О чем это вы, Екатерина Борисовна, все думаете? Или о ком?» Я ему ничего не ответила: думы, запавшие в мою голову о великом человеке, я глубоко хранила в моем сердце.

Вскоре после этого в Нижний Новгород приезжает знаменитый актер Михаил Семенович Щепкин. Это был бесподобный актер и изумительный человек и пользовался громадной славой как артист и глубоким уважением как человек. Происходил он из крепостных графа Волькенштейна и после семнадцатилетнего путешествия по матушке-России в качестве странствующего артиста он тридцать два года служил при Московском театре.

Михаил Семенович был большим другом Тараса Григорьевича, и приезжал-то он в Нижний Новгород в гости к Тарасу Григорьевичу, и по желанию Тараса Григорьевича и нижегородцев, которые узнали о приезде великого артиста, Михаил Семенович сыграл несколько спектаклей (пять или шесть). Михаил Семенович, увидев меня на сцене, сразу почувствовал во мне дарование, и в его гастролях я играла с ним, по его желанию, все главные женские роли. Участвовала я в пьесах «Матрос», «Мирандолина» («Хозяйка гостиницы») Гольдони, «Москаль-чаривнык», в которой играла Татьяну. И вот эта-то роль, эта пьеса «Москаль-чаривнык» и дала мне возможность, большую, незабываемую на всю жизнь радость, счастье видеть подле себя Тараса Григорьевича. Из дальнейшего моего рассказа будет ясно, что Тарас Григорьевич любил меня, как свое родное детище и даже еще горячей, и вот Тарас Григорьевич, а в угоду ему и Михаил Семенович Щепкин, учили меня украинскому языку и вдолбили мне роль Татьяны в оперетте «Москаль-чаривнык» так, что по сей час я помню ее наизусть.

Сколько страха, волнений пережила я, когда старый маститый и такой знаменитый артист назначил мне эту трудную роль Татьяны. И как я была поражена, когда Михаил Семенович Щепкин пришел в театр с Тарасом Григорьевичем. «Ты, Тарас Григорьевич, обучи ее, она девица понятливая, талантливая, ты увидишь – она нас же порадует своей игрой».

И вот Тарас Григорьевич, познакомясь с моим отцом и моей матушкой, стал приходить к нам в наш скромный домик, в наше крохотное зальце с небольшими оконцами, крашеным полом и скромной обстановкой.

Была суббота. Моя мать и все дети были в церкви, спектакля не было... Вечерело... Я сидела в своей комнатушке, передо мной горела сальная свеча... Я углубилась в чтение роли Татьяны. Украинские слова были для меня новы и не совсем понятны... В передней раздался звонок. Я побежала отпереть дверь. Дверь распахнулась, и в переднюю вошел мой отец, а за ним стоял весь занесенный снегом Тарас Григорьевич Шевченко.

– Вот какого учителя нашел тебе, Екатерина Борисовна, наш старик Михаил Семенович.

Тарас Григорьевич стряхивал с воротника своей шубы снег, а я бросилась помогать ему снять ее.

– Не надо, не надо, серденько. Тарас давно сам себя и одевает и раздевает, – весело смеясь и снимая свою тяжелую шубу, сказал Тарас Григорьевич.

Мы вошли в комнату... Отец засуетился...

– Чайку бы нам... Мамаша, Феона Ивановна, небось с ребятами в церкви? – спросил отец.

Я ответила, что никого дома нет.

– Вот и отлично! Никто нам не помешает. Будем учиться, и чаю не надо! – бодро и весело сказал Тарас Григорьевич.

Я принесла свечу. Тарас Григорьевич раскрыл пьесу, которую он принес с собой. Я взяла свою роль, и, сидя за столом при тусклом свете одной сальной свечи, начался мой первый урок с Т. Г. Шевченко украинского языка для роли Татьяны в пьесе «Москаль-чаривнык».

Тарас Григорьевич спокойно прочитывал каждое слово и терпеливо ждал, когда я правильно произнесу его. Он работал со мной долго, свеча нагорала, коптела, приходилось срезать фитиль. Наклонившись над пьесой, Тарас Григорьевич исподлобья поглядывал на меня и одобрительно кивал головой, когда я постепенно начинала правильно выговаривать украинские слова.

До первого представления «Москаля-чаривныка» Тарас Григорьевич приходил к нам ежедневно, после репетиции и до вечера, до моего ухода на спектакль, разучивал со мной роль Татьяны.

Наконец настал день спектакля. Я волновалась, все мои сестры и мать готовили мне все нужное для спектакля. Тарас Григорьевич, с виду спокойный, лихорадочно блестящими глазами смотрел на торопливые приготовления и на всех нас и терпеливо ждал, чтобы со мной вместе пойти в театр.

Перед самым спектаклем Тарас Григорьевич сказал мне: «За вас, Катруся, я спокоен». И пошел смотреть представление. Его слова были для меня опорой, они дали мне уверенность в себе, и я, окрыленная ими, смело вышла на сцену.

После спектакля, который прошел с громадным успехом для меня и с положительным триумфом для Щепкина, Тарас Григорьевич пришел за кулисы в уборную к Щепкину и благодарил его за то наслаждение, которое он доставил своей игрой. Щепкин сказал ему, что наслаждение получил он, Щепкин, так как Пиунова – это первая актриса, которая так великолепно играла с ним Татьяну, а знаменитая Самойлова перед скромною Пиуновой просто солдатка.

Я была счастлива, что и Тарас Григорьевич вместе со мной разделяет мое счастье. Я чувствовала, что в его большой глубокой натуре зарождается ко мне что-то такое, что заставляет меня с каждой нашей встречей все больше и больше не считать его чужим, а родным, близким мне человеком. Его присутствие в нашем доме стало мне необходимым, с его приходом в мое сердце врывался каждый раз луч света, знания и чувство большой, большой радости.

Тарас Григорьевич приносил мне чудные книжки и читал их вместе со мной. Я учила наизусть стихи и монологи из пьес и декламировала их ему. Он мне часто говорил:

– Катруся, если ты будешь работать, то сделаешься великой актрисой.

Я была счастлива. И, как ребенок, который ждет прихода своей матери, ждала каждый день Тараса Григорьевича. И он приходил, всегда радостный, всегда вдохновенный. Как часто, сидя со мною вдоем, он рассказывал мне о своем тяжелом изгнании, о той воле, которая совершила над ним это великое преступление...».

Виправдає Піунова і своє легковажне ставлення до залицянь Шевченка: «Ведь мне еще шестнадцати лет не было! Ну что я понимала! Мне казалось, что в Тарасе Григорьевиче жениховского ничего не было. Сапоги смазные, дегтярные, тулуп чуть ли не нагольный, шапка барашковая самая простая, и в патетические минуты Тараса Григорьевича хлопающаяся на пол в день по сотне раз... Да, только все это представлялось и вспоминалось. А о душевном мире, об уме великого поэта позабыла, разуму не хватило!».

–І слава Богу, що не стачило розуму! – скажемо ми услід за Тарасом Григоровичем, який, нарешті добравшись до Петербурга, де його зустріли не як жертву царизму, а як тріумфатора, напише свідкові свого нижньогородського захоплення Михайлові Щепкіну, що не уявляє, щоб з ним було, якби він таки одружився з Катериною Піуновою. Напише, забувши, що зовсім недавно байдужість юної кокетки завдала болю його чоловічому гонору неабиякої образи. Як з досади «загув у загул», шукав розради в чарці, товаристві непутящої «дівиці» Саші Очеретникової і веселому «сімействі мадам Гільде»…

Та світ тісний і не без добрих людей! Про «козакування-молодикування» Тараса, дякуючи тим же добрим людям, дізнаються його друзі й симпатики в обох столицях. Щепкін напише сердитого листа, в надії «образумить» Тараса, адже «подвиги» «поетической натури» Шевченка можуть здатися образливими для тих людей, які в цей час, наражаючись на неприємності, виборюють йому дозвіл на проживання в Петербурзі і працю в Академії. Вторить Щепкіну і Пантелеймон Куліш, застерігаючи Тараса, щоб з дурної голови та не проциндрив зібрані для нього друзями гроші.

Ці два листа, як два цебра холодної води, остудили буєсть Тарасову, привели до голови по розум, змусили переосмислити і недвозначну ситуацію моменту, і взагалі, усе своє життя. 9 лютого, прийшовши до тями, він запише у щоденнику: «После беспутно проведенной ночи я почувствовал стремление к стихословию, попробовал и без малейшего усилия написал эту вещь. Не следствие ли это раздражения нерв?»

Так, дякуючи вередам легковажної юної акторки Катерини Піунової, українська література поповнилась не одною, а одразу трьома поетичними перлинами. Справді, несповідимі путі Генія…

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

– Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

МУЗА

А ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила.

І колихала, і співала,

І чари діяла... І я...

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала.

Мене ти всюди доглядала.

В степу, безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полі!

Із казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадо мною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила...

Мов живущою водою

Душу окропила.

І я живу, і надо мною

З своєю Божою красою

Гориш ти, зоренько моя.

Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Моя ти мамо! Положи

Свого ти сина в домовину,

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

СЛАВА

А ти, задрипанко, шинкарко

Перекупко п’яна!

Де ти в ката забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм

Набор розпустила?

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля.

Горнись лишень ти до мене,

Та витнемо з лиха, Гарнесенько обіймемось,

Та любо та тихо

Пожартуєм, чмокнемося,

а й поберемося,

Моя крале мальована.

Бо я таки й досі

За тобою чимчикую.

Ти хоча й пишалась

І з п’яними кесарями

По шинках хилялась,

А надто з тим Миколою

У Севастополі,

– Та мені про те байдуже.

Мені, моя доле,

Дай на себе подивитись,

Дай і пригорнутись,

Під крилом тоїм любенько

В холодку заснути.

Цей вибух поезії ніби струшує заблудлу в суєті душу Тараса Григоровича. Додає снаги і натхнення. Він завершує другу частину повісті «Матрос» («Прогулка с удовольствием и не без морали»), щоб послати Сергію Аксакову для публікації в «Русской беседе».

«КАКОЕ ВОЗВЫШЕНО ПРЕКРАСНОЕ СОЗДАНИЕ

ЭТА ЖЕНЩИНА…»

Душевна рівновага відновлена. А спів архієрейських півчих у соборі, куди привела Тараса випадкова дорога, повертає його з суєти мирської на високі духовні емпіреї. Переступивши поріг свого помешкання, Тарас Григорович раптом згадує невеличку книжечку невідомої авторки, прислану Кулішем два місяці тому. Ба! Навіть дві! Зазирає за лаву і бачить, як лежать сиротливо і сумно обидва томики «Народних оповіданій Марка Вовчка». Бере до рук, розгортає, читає спочатку з цікавості, далі – з подивом, відтак – із захватом. І розуміє Куліша…. Перед його зором пропливають правдиві до болю картини життя рідної Украйни, на тлі прекрасної природи постають убиті тяжкою підневільною працею люди, знедолені жінки, збезчещені панами сільські дівчата, «забриті» в солдати кріпаки-протестанти… Милий Боже! Неймовірно, але ця невідома письменниця, ця незнана жінка дивиться і бачить Україну його очима, оповідає його словами, оплакує його сльозами! Ні, такого суголосся не може бути між чужими незнайомими людьми! Ця жінка – його віддзеркалення, його двійник, його аlter-ego! Половинка його розчахнутої душі. Тепер він розуміє Куліша! Більше! Вдячний йому за ця знахідку…Здавалося б, нічого особливого: спокійна проста розповідь про звичайне буденне життя, а як бере за душу ця геніальна простота! А мова яка, мов із найчистішого джерела ллється, не осквернена ложними вустами. Ні, так ніхто не писав і не напише, як ця жінка!

Вкотре перечитував «Сестру», «Одарку», «Горпину»… І плакав… і закривав книжку, і знову розгортав, і знову плакав. І відчував, як заблудла, погрузла в дрібних пристрастях земних, душа, оживала для іншого, вищого життя… Підкорений небуденним талантом Марка Вовчка, уже майже закоханий в неї, Тарас Григорович ще не раз подякує Катрусі Піуновій за «гарбуза».

Водночас його обуяла дуже земна, хоч і романтично-дражлива ідея: за будь-яку ціну розшукати таємничу авторку «Народних оповідань», таку близьку духом і словом загадкову чарівницю, що врятувала його від… можливо, найбільшої помилки в житті – добровільної неволі у тісному міщансько-лицедійському світику чужої йому російської провінції. І віддячити, і підтримати, і вославити!!!

Так, тепер в нього лиш розмови про Марка Вовчка та її «Народні оповідання». Він читає їх чи не кожному стрічному, цитує і переказує. І розпитує про неї всіх, хто їде через Нижній з України чи в Україну. Оскільки чутки, що Тараса Шевченка звільнили, але не пускають у столицю, зачинивши в Нижньому Новгороді, долетіли й до України, кожен подорожній земляк вважав своїм святим обов’язком заїхати в Нижній і поклонитися знаменитому Кобзареві. До Шевченка їхали, як на прощу, і не тільки земляки-малороси, а й усі, хто чув про нього, і кому дорога цими краями випадала. 17 лютого Тараса Григоровича відвідали вихованці Київського університету, молоді лікарі, які їхали за призначенням у Сибір. Вони розповідали, яка слава добра ходить про нього Україною, а він їх розпитував про Марка Вовчка. І був щасливий, що її вже знають і читають.

А 18 лютого Тарас Григорович запише у своєму «Журналі»: «Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович и что адрес ее можно достать от Данила Семеновича Каменецкого, поверенного Кулиша в Петербурге. Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина. Не чета моей актрисе. Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги».

ЗНОВУ ВІЛЬНИЙ І ОБНАДІЯНИЙ

І хоч образ Піунової ще тривожить його серце, ще сниться ночами, Шевченко, вражений «нравственной нищетой» уже колишньої коханої: «Дружба врозь и черти в воду! Кто нарушил данное слово, для того клятва не существует».

«Я так много перенес испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил я Пиунову, у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви – несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!»

Все: кінець і чорти у воду! Слава Богу, несерйозне женихання – в минулому. Відтепер – жодної жінки, ані князівни, ані королівни, ані Адольфінки! На його захмареному, засльозеному , вже вечірньому обрії сходить яскрава миготливо-ваблива зіронька на ім’я Марко Вовчок. І йому байдуже – хто вона: червонощока попівна, стрижена нігілістка чи новоявлена княжна Варвара, стара діва чи заміжня чужа молодиця, – він упевнений, що саме цю жінку шукав усе життя. І нарешті знайшов! Виспівав, витворив Словом давним-давно, у своїй юнацькій поемі-баладі «Княжна»:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою, 

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою. 

Розкажи, як за горою 

Сонечко сідає, 

Як у Дніпра веселочка 

Воду позичає. 

Як широка сокорина 

Віти розпустила… 

А над самою водою 

Верба похилилась… 

…А про людей… Та нехай їм. 

Я їх, добрих, знаю. 

Добре знаю. Зоре моя! 

Мій друже єдиний! 

І хто знає, що діється 

В нас на Україні? 

А я знаю. І розкажу 

Тобі; й спать не ляжу. 

А ти завтра тихесенько 

Богові розкажеш.

Тож 44-й день свого народження 25 лютого (9 березня) Шевченко відзначить виключно у чоловічому товаристві. О сьомій ранку розбудив його головний управитель компанії пароплавства «Меркурій» Микола Брилкін: приніс листа від Михайла Лазаревського, в якому той вітав іменинника Тараса з «височайшим позволенієм» жити і працювати в Петербурзі! І хоч Шевченко підозрював, що Микола Олександрович навмисно притримував листа до його іменин, такому подарунку дорогому тішився, як дитина. А о третій годині дня друзі влаштували Тарасові «торжество із торжеств» – справді козацькі іменини. За святковим столом зібралися, можна сказати, побратими – усі ті, хто рятував Поета від розправи за самовільну «втечу» з Новопетровського укріплення, хто прихистив, підставив плече і півроку захищав від усіляких можливих у його становищі «несподіванок». І були то все служиві і чиновні люди Нижнього Новгорода: головний управитель компанії пароплавства «Меркурій» Микола Брилкін, його зять, службовець пароплавства Ілля Грас, поліцмейстери Павло Лапа (Лаппо-Старженецький) та Петро Кудлай, управитель канцелярії нижньогородського військового губернатора Андрій Кадницький, cекретар нижегородської казенної палати Михайло Попов, архітектори Микола Фреліх і Павло Овсянников, артисти Климовский і Владимиров, чиновники особливих доручень при нижньогородському військовому губернаторі Лев Товбич та Костянтин Шрейдерс, лікар Осип Гартвіг… Земляки, приятелі і шанувальники його творчості.

Шевченко з глибокою симпатією і вдячністю згадував: «За обедом было и шумно, и весело, и изящно, потому что компания была единодушна, проста и в высокой степени благородна. За шампанским я сказал спич: сначала поблагодарил гостей моих за сделанную мне честь и в заключение прибавил, что я не буду на Бога в претензии, если буду встречать всюду таких добрых людей, как они, теперь сущие со мною, и что память о них навсегда сохраню я в моем сердце.

Праздник мой совершился в квартире добрейшего К. Шрейдерса.

Вечером пошел я проводить отъезжающего в Петербург Климовского, с которым предполагал и сам отправиться в гости к М. С. Щепкину, но письмо Лазаревского меня вовремя остановило».

Завбачливий Михайло, сповіщаючи благу вість, просив Тараса не повторювати попередні помилки, не вирушати самовільно в дорогу, а дочекатися офіційного дозволу. На щастя, чекати довелося недовго: 1 березня Костянтин Шрейдерс сповістив, що на ім’я губернатора від міністра внутрішніх справ прийшла офіційна «бумага» з дозволом Тарасові Шевченку проживати в Петербурзі, правда, під наглядом поліції.

…І хоч було трохи сумно покидати Нижній, в якому він ледь «коріння не пустив», та все ж радість розпирала груди. Нарешті! Нарешті він побачить Петербург, свою милу Академію, своїх дорогих друзів і покровителів. Нарешті почнеться його нове життя – хай і під наглядом поліції! Та що робити – не він один, вся Росія – під наглядом поліції… Час минає, і царі ніби міняються, а система середньовічного кріпосного гніту, закони і «звичаї» самодержавія – ті ж, і царі – схожі один на одного, як би Куліш не уповав на благородство і доброту Олександра…

Та все ж, попри ці негаразди, 1858 рік пролетить для Шевченка під знаком волі, творчості, всенародної любові і слави – власної і… Марка Вовчка.

А поки що він чекав, перечитуючи листа від графині Настасії Іванівни Толстої. Ця свята жінка писала, що її сердечні бажання нарешті збулися і вона чекає з нетерпінням його, Шевченка, у себе вдома.

Слова графині живлющим бальзамом зцілювали його хворе серце, заспокоювали розшарпані до краю нерви. Друзі теж помітили, що Тарас змінився до невпізнанності. Він уже не так часто плакав, майже не впадав у крайнощі: від вибухів шаленства до апатії. Навпаки, був розважливим, привітно-веселим. Крім того, майже не виходить із дому: з натхненням «відшліфовує» поему «Неофіти», переписує «Відьму», як сподівався, «для печати». І знаходить у тексті «много длинного и недоделанного». Допрацювавши «Відьму», переписує «Лілею» і «Русалку». Переживає, як-то сприймуть земляки його невольничу музу?

І хоч перебував Поет «тілесно» ще в Нижньому, душа його вже витала над Петербургом. Тим часом уважні друзі-земляки поліцмейстери Лапа і Кудлай знайшли йому і попутний транспорт: жандармський унтер-офіцер, який відвозив «непокірного отцю своєму капітана Шліпенбаха» на «виправлення» у В’ятку, зголосився довезти Тараса Григоровича до Володимира.

Чи думав, чи гадав Поет, що через 10 років солдатчини повертатиметься з неволі на волю теж жандармським возом, тільки з почестями?!

Але дива на цьому не скінчились. Домовившись із унтер-офіцером, який виявився люб’язним чоловіком середніх літ, про спільну подорож, Шевченко пішов на службу до помічника поліцмейстера Петра Кудлая за перепусткою в столицю, однак не знайшов його. Тож знічев’я заглянув дорогою на квартиру доброго знайомого актора Миколи Вільде, де, як записав у щоденнику, зустрів веселу компанію – свого улюбленого кріпосного музиканта Татаринова, актрису місцевого театру мамзель Шмідтгоф та її брата Максиміліана, який недавно поступив у Нижньогородську театральну трупу.

«Молодий, досить талановитий скрипаль і сценічний артист», – так схвально відгукнеться Тарас Григорович про цього молодика у своїй щоденниковій нотатці, не підозрюючи, що хвалить майбутнього чоловіка своєї зрадливої, «несамостійної» сантіфолії-троянди Катерини Піунової.

Отакі вони, «превратности судьбы»…

Та хоч би й знав Шевченко, хто цей молодий і вродливий юнак, навряд би дуже засмутився чи озлився. Адже тепер його серце належало іншій жінці – таємничій авторці геніальних «Народних оповідань», один примірник яких він подарував своїй великій приятельці Марії Дороховій, а другий – носив завжди із собою.

…А потім були зворушливі прощання з нижньогородськими приятелями. Тарас навідався до кожного, з ким встиг подружити, а кого й щиро полюбити за цих некоротких півроку свого вимушеного, але багато в чому корисного і повчального побиту в Нижньому Новгороді. А кому, як от генерал-губернатору, колишньому декабристу Олександру Муравйову – навіть подякувати за благородство душі і порядність у ставленні до нього, теж каторжника царату…

Завітав Тарас Григорович і до «сухого німця» енциклопедиста Володимира Даля, правда, щоб забрати надіслану йому книгу Сергія Аксакова «Дитинство Багрова внука». А завершились проводи теплою вечерею у Марії Олександрівни Дорохової, і тостом за здоров’я «святої заступниці» Поета графині Анастасії Іванівни Толстої.

8 березня за старим стилем, ополудні, Тарас Шевченко покинув Нижній, а на другий день вранці був у Володимирі. Однак дешева подорож на відкритому жандармському возі морозною вітряною погодою обійшлася йому дорого: простудив голову і ліве око… Несподівана недуга затьмарила навіть радісну зустріч із великим приятелем часів невольничих – вченим-мореплавцем О. І. Бутаковим, під командою якого Тарасові довелося плавати аж цілих два цікавих літа 1848–49 років по Аральскому морю. Дізнавшись, що Бутаков із дружиною знову їде в Оренбург, а відтак на берег Сирдар’ї, Шевченко з жахом занотує у своєму «Журналі»: «У меня при одном воспоминании об этой пустыне сердце холодеет, а он, кажется, готов навсегда там поселиться. Понравилась сатана лучше ясна сокола»…

Хоч справедливіше було б сказати: «У кожного – своя доля, і свій шлях широкий», як писав він у комедії «Сон», у тій самий веселій комедії, яка привела свого автора в далекому 1847 році у печальну пустелю азійську.…

Через день пізно ввечері «поштовими» Шевченко дістався Москви. Хворий, втомлений, але сповнений надій. Зняв номер у якомусь «караван-сараї» під «голосною фірмою» «Гостинница» – і заснув тривожним, неспокійним сном.

МОСКВА. НАРЕШТІ!

Прокинувся Тарас Григорович удосвіта – зовсім розбитий, зовсім хворий: око набрякло, на лобі висипала «простуда», боліло усе тіло, ніби лихий хотів його поламати об коліно, як віник... Першою думкою було: радий би він знати, кому і що поганого зробив, що доля знову випробовувала його?..

Над силу зібравши убогі манатки, пішов шукати квартиру друга свого Щепкіна, а «зайшовши біля церкви святого Пімена в будинку Щепотьєвої», познайомився з родиною друга, залишив речі і пішов шукати знайомого нижньогородського лікаря Ван-Путерена, який саме перебував у Москві у відрядженні. Коли ж той приписав ліки, дієту і тижневий постільний режим, зовсім засмутився: «От тобі й столиця! Сиди та дивись у вікно на старого потворного Пімена!»

Та милуватися потворним Піменом Шевченкові не довелося: звістка про його звільнення вже облетіла Москву, підняла на ноги і завтра вона сама прийде до нього в гості. Справді, на другий день почалося до Шевченка справжнє паломництво. Першим навідався лікар Ван-Путерен. За ним прийшов привітати земляка професор і редактор газети «Русская беседа» Михайло Максимович. Тарас не впізнав старого приятеля, адже бачив його ще на початку сорокових, коли той обіймав посаду першого ректора Київського університету Святого Володимира. Але, на диво, роки пішли підстаркуватому вченому на користь: одружився з молодою дівчиною, помолодів, відпустив вуса…

Однак поговорити «по душах» давнім знайомим не вдалося: двері у гостинній квартирі Щепкіних не зачинялися: приходив поклонитися великому українському Кобзареві-Боянові поет-перекладач М. Кетчер, професори Московського університету І. Бабст, О. Афанасьєв… Паломництво продовжилась і наступного дня: навідав Андрій Маркевич, син історика Миколи Маркевича, автора «Історії Малої Русі». Знову прийшов Максимович, з дарунком – брошурою «Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном». А за ним – запрошений Михайлом Семеновичем Дмитро Мен – досвідчений московський ескулап і знаменитий перекладач Данте Аліг’єрі… А сам же не відходив від Тараса, доглядав, «як капризну хвору дитину». А щоб розвеселити хворого гостя, запросив навіть виконавицю українських народних пісень пані Грекову, та, на жаль, її виконання Шевченкові не сподобалось: «не вловила співачка в рідних його піснях національної експресії».

Та все ж, незважаючи на хворобу і засилля гостей, Тарас Григорович не забуває надіслати Михайлові Лазаревському два власних автопортрети для передачі в знак подяки президенту Імператорської Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні, яка «випросила» йому свободу у свого «царственного братца» Олександра Другого, а також віце-президенту Академії – графу Толстому. І листа, в якому пояснює свою затримку в Москві простудною хворобою, що спостигла несподівано в дорозі, і просить вибачення, адже знає, з яким нетерпінням чекає на нього у Петербурзі родина «святих його заступників».

Зболене, струджене серце Поета сповнене щирої вдячності до «просвещенной Москвы», до земляків, а найбільше до друга вірного Михайла Щепкіна. На пам’ять про свою гостину Тарас Григорович серед цієї багатолюдної суєти умудряється намалювати олівцем чи не найкращий портрет господаря дому Михайла Семеновича.

«ДУША С ПРЕКРАСНЫМ НАЗНАЧЕНЬЕМ»

І раптом посеред цієї «любвиобильной суеты» Тарас згадує ту, яку 15 років тому назвав «Душею з прекрасним призначенням»! Варвару Репніну! Тоді, восени 1843-го, вражений небуденною піднесеністю і щирістю душі молодої господині яготинського маєтку Репніних, Тарас подарував їй поему «Тризна», написану спеціально російською мовою, позаяк княжна, що майже все життя прожила за кордоном, української мови ще не знала. Посвята починалася рядками:

Души с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать.

И дар Господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать…

Тоді він писав ці слова у великому захваті перед християнською жертовністю цієї дівчини, адже для нього, вчорашнього кріпака, як і для героя його поеми «Гайдамаки» – Яреми, «усе, що паном звалось», було вражим і враженим найтемнішими пороками. Аж раптом – вона! Варвара, – саме втілення християнської чистоти, жертовності і справедливості.

О, скільки пережито прекрасний почуттів! О, молодосте! Навіть страждання твої здаються на віддалі прожитого – прекрасними! А скільки сказано було прекрасних слів!... Жаль, що молодість не вернути… Але можна пережити у спогадах. Паче того, Варвара в Москві. Живе самотою. Як і він. І їм буде що спом’янути і що пом’янути не злим тихим словом…

З цією думкою щасливо-суєтно минає йому три дні, а на четвертий, Тарас, трохи оклигавши, таємно від Щепкіна відвідує княжну Варвару Репніну. Вона вже кілька років, як переселилася з яготинського маєтку у «Білокам’яну», і Тарас не раз передавав їй через Михайла Семеновича письмово й усно вітання.

На жаль, не вийшло в них – ні зустрічі радісної, ні щирої пристрасної розмови, як у молодості... Може, літа стали стіною глухою, а може, злякала відважну Варвару Миколаївну грізна порада шефа жандармів графа Орлова від імені государя: «не втручатися в справи Шевченка, і взагалі у справи Малоросії», інакше її чекає доля батечка, князя Миколи Григоровича Репніна-Волконського, колишнього намісника Малоросії, репресованого Миколою Першим за любов до її народу»?..

Була ще й інша причина, про яку здогадувався Тарас… Цілком можливо, що побачивши його, обсипаного прищами, Варвара Миколаївна згадала неприємний інцидент, спровокований їхнім домашнім лікарем Фішером. Сталося це в 45-муроці, коли Тарас несподівано захворів невідомою інфекційною хворобою, з якої його ледве витягнув переяславський повітовий доктор Андрій Козачковський. Але Фішер чомусь запідозрив у нього «погану болячку» і нібито по секрету порадив другові сім’ї Репніних – обережному і пильному Олексію Капністу – убезпечити закохану княжну від ненадійного залицяльника. Що той і зробив, порадивши обом не псувати один одному життя, а Тарасові більше не являтися на очі Варварі і забути дорогу на Яготин...

Сама княжна про справжні причину їхнього з Тарасом «розлучення» – наговір Фішера, дізналася зовсім недавно і то випадково: проговорилась братова… Але не хотіла ворушити давно минуле і не дуже приємне. А радше, просто остигла колись гаряча кров у жилах самотньої п’ятдесятилітньої жінки, а втомлена одинока душа не бажала більше розчаровуватись.

Однак Тарас вважав, що відновленню щирості завадила банальна дрібниця: ревнощі Варвари. І його, Тарасова, простота душевна. Бо ж це він, схвильований зустріччю із своєю вірною Марією Магдалиною, своєю «духовною сестрою», що стільки добра зробила для нього впродовж усього життя, а надто в роки заслання, не знайшов для розмови цікавішої теми, як… геніальні оповідання якоїсь засекреченої Кулішем панни, яка на взір Жорж Санд під вигаданим чоловічим іменем хоче зажити собі в Росії слави епатажної письменниці-феміністки! І хоч Варвара Миколаївна знала Марію Маркович і її чоловіка Опанаса Васильовича ще з тих часів, коли жили вони у Києві, то пануючи, то бідуючи, і навіть хрестила їхнього синочка Богдася, однак їй і в голову не могло прийти, що під псевдо Марко Вовчок ховається не хто інший, як її простакувата, непрактична, як усі діти збіднілих дворян, кума! А говорити про якусь невідому письменницю, якою захопився знищений жорстокою долею, постарілий і хворий Тарас, не бажала… Та й було що свого згадати: не зігріту любов’ю молодість, божевільну закоханість у юного селянського поета, лиш недавно викупленого з кріпацтва, і невдалі літературні спроби – повість «Дівчинка», в якій вона надто одверто, на думку матері, змалювала свої стосунки з Шевченком… Повість так і залишилася ненадрукованою. Десь у шухляді припадає пилом, як і її «страсті» по Тарасові, пережиті в Яготині у далеких у 43–45 роках….

Глянувши на бліде й холодне, як з льоду висічене, обличчя княжни, зазирнувши в колись вогненно-карі, а тепер притрушені попелом печальних споминів очі, Тарас зрозумів, що допустився страшної помилки. Не треба було співати дифірамби Марку Вовчку… Сподіваючись своїми розмовами розворушити у Варвариній душі вогонь дівочої пристрасті, натомість викликав у княжни лиш глуху досаду. Коли ж спробував перевести розмову в інше русло – став розпитувати про Олексія Капніста, щирого приятеля княжни, – Репніна сухо відповіла, що давно з рідних країв і нічого ні про кого не знає. І взагалі… живе самотою, ніде не буває і в себе нікого не приймає.

Усім своїм крижаним виглядом Варвара Миколаївна натякала колишньому коханому, що пора гостеві дорогому і честь знати.

До решти сконфузившись, Тарас попрощався, пообіцявши при нагоді зглянути. Але та, що колись горіла священним бажанням стати своєму Месії вірною Марією Магдалиною, холодно промовчала… А він, нещасний, враз осиротілий, не знав: мстила свята Варвара йому за «любов безответную», чи навпаки – відпускала усі гріхи перед нею?

Повернувшись до Щепкіних, розчарований Поет про зустріч з Варварою Миколаївною напише в щоденнику всього три речення: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?»

З гіркої досади і легкого сарказму, причаєних у цих словах, видно, що Тарас, йдучи до Варвари, все-таки на щось сподівався. Але на що?! Коли ж він, одужавши, ще раз наважиться постукати в її двері, княжна просто не відчинить йому.

На щастя, найменше душевне потрясіння спонукає Поета до праці. Тож після зустрічі з княжною Репніною Тарас Григорович згадає про наміри видати усі свої поезії і сяде «проціджувати» вірші минулих років: ті, що писались у казематі, а потім, в степах Оренбурзьких, записувались у «захалявні книжечки». Тим паче, що й Куліш заохочував, обіцяючи видати двотомник. Дав би Бог! І хоч сумнівався, що цербери-цензори дозволять друкувати його давні поеми «Кавказ», «І мертвим, і живим…», і недавні – «Неофіти», «Юродивий», та все ж … сподівався… На жаль, передчуття не обманули: Куліш з переляку «забракує» майже всі його невольничі поезії, а цензура пропустить тільки ті, що були оприлюднені до арешту 1847 року…

Але поки що Шевченко надіється на підтримку Куліша, хоч і відчуває інтуїтивно, що важко їм буде спрацюватися – прямому, як дишло, Тарасові і верткому й слизькому, як вуж, Пантелеймонові. Але є у дволикого Януса-Панька одна добра риса: на відміну від Щепкіна, Бодянського й Максимовича, які благоговіють перед Шевченковим «стихом», він часто каже правду, хай і жорстоку, хай свою, але правду. А ти вже думай, що з тою правдою робити. Зате йому, якщо хочеш зберегти з ним гарні стосунки, краще тої правди не казати…

Але Шевченкові, як той казав, «про мене, Семене!». Йому, відірваному на десятиліття від культурного і літературного процесу Росії та Україні, просто необхідним було спілкування з тими, хто рухав його. Тож тиждень у Москві не минув марно. Незважаючи на хворобу і зіпсоване нею «полисіє», у парі зі Щепкіним, а частіше сам ходив Москвою, то милуючись, то критикуючи архітектурні пам’ятки, відвідув знайомих і друзів. Зазирнув і до свого «однокашника» по Академії Аполлона Мокрицького у його школу живопису, згадали разом студентські роки, незабутніх: Карла Брюллова, доброго Васю Штернберга, які назавжди залишились в Італії, Гребінку і Василя Івановича Жуковського… Наплакався і насміявся, коли Аполлон в деталях і «ліцах» відтворював драматичні сцени Тарасового викупу з кріпацтва, які «розігрувались» у майстерні Брюллова головними дійовими особами цієї епохальної події Жуковським, Венеціановим, Вільєгорським і самим Великим Карлом, якого довів до сказу Павло Енгельгард, заламавши за свого кріпака Тараса величезну суму – 2500 рублів асигнаціями.

«Ця свиня у торжковських туфлях! Ах, яка свиня у торжковських туфлях!» – не міг заспокоїтись Метр, рвійно міряючи кроками свою майстерню.

– А пам’ятаєш, як ми «наслідника престола» приймали в Академії? Ти і я! Замість Великого Карла?! Оце була комедія! – сміявся Аполлон.

Однак Тарасові було не до сміху, адже пам’ятав, що причиною гніву Брюллова на царевича був він, Тарас. Точніше, та мізерна сума, яку царська сім’я пожертвувала за виграний в лотерею портрет Василя Івановича Жуковського. Четвертину від усієї ціни. Тож коли царевич прийшов подивитися на ще недовершений портрет свого наставника, його автор, такий завжди аристократично-відсторонений від світу Великий Карл, оскаженів.

– А пам’ятаєш, як ми водили його залами і класами Академії доти, доки цісаревич з ніг не збився і не почав хусточкою витирати спітніле чоло, і аж тоді показали портрет Жуковського, прикритий полотном! – тішився витівками юності Аполлон.

– Та пам’ятаю… Зле тільки, що, як виявилось, наші невинні жарти запам’ятав і Олександр… Бо ледве впросили добрі люди відпусти мене на волю і дозволити жити в Пітері…

– Та що ти кажеш? – засмутився Мокрицький. – Такий злопам’ятний?.. Не далеко яблучко від яблуньки закотилося…

Щоб не смутити чистосердечного друга своєї живописної юності, Тарас перевів мову на Італію, де Аполлон стажувався разом з Васею, і де йому, Тарасові, так кортіло побувати, хоча б раз, щоб хоч вклонитися могилам незабутніх друзів… Тож по бесіді домовилися, що впродовж трьох років добре попрацюють, зберуть гроші і махнуть в Італію. На етюди!

Вони побачаться ще кілька разів і щоразу обговорюватимуть свою майбутню поїздку у вічний Рим. А рівно через три роки знову зустрінуться в Москві: Аполлон Мокрицький проводжатиме Тараса у вічну дорогу на Вкраїну…

ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ І СЛОВ’ЯНИН

ОСИП БОДЯНСЬКИЙ

«Був у Бодянського. Наговорились про слов’ян взагалі, і про земляків зокрема». Так коротко напише Тарас у щоденнику про зустріч із своїм «другом останнім» професором Московського університету Осипом Бодянським, одним із тих небагатьох, котрі не полишили його напризволяще в неволі, допомагали матеріально, морально й інтелектуально. Ще в листопаді 1854 року Шевченко писав «козаку московському Осипу»: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю, оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!».

Розмова з Бодянським вийшла довгою, і такою… задушевною, як давно в нього ні з ким не було. Як спраглий до джерела, «припав» Шевченко до цього невичерпного «кладезя премудрості», цього тихого патріота, якого шанував за його непомітну злому окові з Третього відділу титанічну працю на благо рідної України. Адже не хто інший, як сірий «книжний черв» Бодянський, десятиліттями редагуючи періодичні видання «Чтения Московского общества истории и древностей российских», самотужно видав «Літопис Самовидця», «Історію Русів», уперше оприлюдний латинський текст Конституції Пилипа Орлика та власну розвідку про творчість Г. Квітки-Основ’яненка. Важко оцінити величезний вплив на самоосвіту кріпака Шевченка ранніх історичних та мовознавчих праць не набагато старшого за нього Осипа, які йому любенько підсовував незабутній Євген Гребінка, і назви яких досі пам’ятав: «Про погляди відносно походження Русі», «Розгляд різних поглядів про давню мову північних і південних русів», «Про час виникнення слов’янських письмен», «Про народну поезію слов’янських племен»…

Власне, якраз Бодянський відкрив Тарасові справжній слов’янський світ, розкішний, милозвукий, багатющий світ Павела Шафарика, Ганка, Коллара, Враза… А не той «православний русский мир», який перся «захищати» від бусурман та єретиків «християнин» Микола Палкін Кривавий. Раніше, до заслання, Тарас, проїжджаючи через Москву в Україну, часто бував у Бодянського: поповнював свої знання з історії слов’янства. Дякуючи Осипу Максимовичу, написав свого «Єретика» – «Яна Гуса», а полюбивши поезію слов’янських народів, став слов’янофілом. Тому, дізнавшись про Кирило-Мефодіївське братство, яке затіяли молодий професор Микола Костомаров разом з Миколою Гулаком та студентами Київського університету Опанасом Марковичем, Василем Білозерським, Георгієм Андрузьким, Іваном Посядою та іншими, зацікався ним, бував на сходках, слухав романтичні марення про слов’янську федерацію рівних народів-братів під егідою руського царя чи іншої обраної особи і читав молодим та зеленим «братчикам» свої думки про царя і його «мир»: комедію «Сон», «Кавказ», «Посланіє «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні сущим...».

«Братчики» туманіли, хапалися переписувати вірші, а на нього дивилися, як на біблійного пророка Ісайю чи апостола Павла… Аж доки не здав їх усіх Третьому відділу бравий герой Вітчизняної війни 1812 року, заступник куратора київського учбового округу, донині «здравстующий» Михайло Юзефович. Байці про зрадника студента Петрова Тарас не вірив. Хоч такий стукач був, але радше виконував роль підставного провокатора…

Часто у своїй незамкненій тюрмі Тарас думав, а чи не підбив наївного і чесного Костомару з Гулаком, залюбленого в Міцкевича та його «Пілігримство польського народу» сам Юзефович… або хтось із так званих слов’янофілів... а потім здали з усіма потрухами, щоб залякати ворохобних польських інсургентів, які закликали «хлопів»-українців єднатися з ними у спілку проти російського царату?

Але та вся галаслива політика не торкалася «вченого мужа із сильним характером», як називав Бодянського П. Куліш, котрий «…собі тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляв рідну Україну краще, як велемовні патріоти». А ще цей «козак-запорожець за професорською кафедрою», як називали Осипа Бодянського студенти, досліджував собі тихо слов’ян, вивчав їхні мови, перекладав вірші їхніх поетів та праці їхніх учених. А навзаєм потроху відкривав світові молоду українську літературу, зокрема надіслав чехам П. Шафарикові та В. Ганку, хорватові С. Вразу Шевченків «Кобзар», «Тризну», «Гамалію», «Гайдамаки», навіть подружив з ними поета… На знак поваги до великого патріота чеського народу Павела Шафарика Шевченко присвятив йому свою поему про великого реформатора і філософа чеського народу Яна Гуса.

А зараз, як повідав Осип Максимович Тарасові Григоровичу, плекав надію видати всеслов’янський альманах, і просив дозволу у Тараса переписати десяточок його нових віршів. Шевченко не тільки дозволив, а й запропонував до альманаха оповідання молодої письменниці Марка Вовчка. Бодянський чув про таку авторку від Куліша, тож тепер, заохочений Тарасом, обіцяв обов’язково познайомити слов’янських братів із творчістю нової зірки на небосхилі українського письменництва.

На превеликий жаль Шевченка, Осип нічого більше не знав про молоду протеже Куліша. Професора не цікавили чужі молодиці: вистачало власної – Марфи Микитівни, жінки суворої московської закваски і крутого купецького замісу. Саме її невдоволена фізіономія і зневажливі оціночні погляди гірше «амбарних замків» перекривали Тарасові Григоровичу дорогу до друга щирого Осипа...

Зате справжню віддушину знайшла знуджена самотою душа Поета в родині Михайла Максимовича, який тепер жив із дружиною у Москві і редагував слов’янофільський часопис «Русская беседа». Уже з першої зустрічі між поетом і молодою жоною Михайла Олександровича, делікатною і вродливою українкою Марусею виникла щира симпатія.

Як відомо, Тарас любив товариство гарних і розумних жінок, з якими можна відвести душу, просто милуючись ними та тихо розмовляючи. Адже давно спостеріг, що тільки жінки по-справжньому можуть розуміти поетів. А йому цього так не вистачало, особливо зараз, коли душа воскресла для нових почуттів і вражень! На якийсь час Шевченко так зачарувався юною Максимовичкою, що навіть відступив з-перед очей його і подаленів фантомний образ таємничої авторки «Народних оповідань». Про що свідчить занотовані у щоденнику про перші враження від Марусі: «Вскоре явилася она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер», а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

ЛЕГЕНДА ПРО КОХАННЯ МАКСИМОВИЧА

Тільки згодом Шевченко дізнається, де антикварій Максимович викопав це чисте добро. Сумна історія, майже схожа на відому біблійну легенду про Діву Непорочну і Осипа-обручника…

Отож, розповідали посвячені, звільнившись через хворобу з Київського університету, старий парубок Максимович поселився на своєму родинному хуторі Михайлова гора, поринув у безпросвітнє життя одинокого, всіма забутого професора. Коли ж померла його єдина близька істота – старша сестра, зовсім занепав духом. Єдина відрада – іноді заходив до сусідів – небагатих поміщиків Товбичів, погомоніти з колишньої своєю симпатією Єлизаветою та помилуватися її дітками, особливо юною Марусею, яка, печально думав, могли бути його дочкою, якби не поїхав за настановою дядьків своїх професорів Тимківських, до Москви… Але й цієї сумної втіхи скоро доля позбавила його – померла Єлизавета, його єдина юнацька любов, залишивши сиротами дітей. Незавидна доля чекала на її дочок, бідних панянок, яким у цій глушині було важко знайти достойну собі партію. Отоді то й прийшла думка Максимовичу посватати улюбленицю Марусю, ніжну і виховану дівчину. Старий Товбич навіть радий був прилаштувати дочку за відомого професора. Так Маруся і опинилася в старій хаті Максимовича на Михайловій горі. А небавом, збагнувши, що не прогодує сім’ю за свою вбогу пенсію професорську, Максимович попросив Сергія Аксакова допомогти йому влаштуватись на працю в Москві. Оскільки на той час місце редактора слов’янофільської «Русской беседы» було вільним, подружжя Максимовичів відправилося в «Білокам’яну».

Маруся, відірвана від свого звичного сільського життя, почувалася в столиці поряд із вічно зайнятим чоловіком самотньою і теж була рада поговорити з приязним, балакучим поетом. Так між ними зав’язалися зворушливі дружні стосунки, які вітав Михайло Олександрович, гордий за свою розумницю дружину. Вони удвох навіть листуватимуться з поетом… аж до того прикрого випадку з ним на Михайловій горі влітку 1859 року… Скандалу, через ревнощі вчора ще привітного і гостинного Максимовича, втечі Тараса з Михайлового раю, який виявився гірше пекла, врешті, арешту, «острогу» в Мошнах і депортації з України…

А поки що Тарас Григорович майже щовечора насолоджується рідними піснями у виконанні чарівної землячки. Читає Марусі ліричні свої вірші і оповідання Марка Вовчка, про якого вона теж знає, але тільки те, що це молода жінка і… московка. Так, принаймні, повідомив Пантелеймон Олександрович Михайлові Олександровичу…

Ох і містифікатор цей химерний чоловік Панько Куліш! Ох і містифікатор!

Ще одна знаменна зустріч чекала Шевченка в Москві – з Оленою Костянтинівною Станкевич, дужиною відомого історика Олександра Станкевича, жінкою великого розуму й чуйної душі. Саме їй Тарас похвалиться книжкою Марка Вовчка, яку завжди носив при собі. Захоплені творчістю молодої авторки, Станкевичі познайомляться з Марію Олександрівною через рік у Парижі, подружать і стануть навіть посередниками між нею і сином Щепкіна – Миколою, видавцем її російських творів «Рассказы из народного русского быта».

Як бачимо, Москва «просвещенная» таки справді прийняла українського страдника у свої братні обійми. Старався і добросердечний Михайло Щепкін, бажаючи від усієї душі віддячити Шевченкові за свій незабутній бенефіс у Нижньому Новгороді. Син Щепкіна, видавець Микола, навіть приурочив до перебування Шевченка у столиці відкриття свого книжкового магазину, на якому Шевченко мав нагоду познайомитися з багатьма московськими вчено-літературними знаменитостями: І. Бабстом, Б. Чичеріним, Д. Мином, О. Кронебергом, О. Афанасьєвим, О. Станкевичем, Є. Коршем, Н. Крузе. А ввечері на квартирі мецената М. Баренцева продовжилося знайомство з московською богемою, але вже з художниками і музикантами.

І скрізь, де б Шевченко не виступав, не втомлювався нагадувати про важке становище української літератури, про письменників, які нині, як ніколи, потребують прихильності освіченої великоросійської публіки. А що українське письменство заслуговує на це, показував книжку новоявленого автора Марка Вовчка «Народні оповідання». А вдома у Щепкіних чи не що вільного вечора влаштував читання її творів. І радів, що вони справляють на всю українофільську родину колишнього полтавця Михайла Щепкіна вельми сильне враження.

ВІЗИТИ ДО АКСАКОВИХ.

ОБІД У МАКСИМОВИЧІВ

Взагалі перебування Шевченка в Москві було насичене знайомствами і зустрічами з цікавими людьми. Не пропустив він нагоди і познайомитися із «симпатическим семейством» ідеологів слов’янофільства Аксакових. Хотів поговорити з патріархом Сергієм Тимофійовичем про долю свого «Матроса», або «Прогулки с удовольствием и не без морали», яку мріяв надрукувати в «Русской беседе». Але розмови не вийшло – патріарх був тяжко хворим. Лише на хвилинку вдалося побачитись з ним. І хоч Тарас був радий і цій короткій зустрічі, у душу закралися сумніви: якщо патріарх слов’янофілів давно хворий і не приймає відвідувачів, то хто ж тоді писав йому «настановчі» листи щодо його російськомовних повістей, дуже схожі на «поради» Куліша «спалити їх і не ганьбитися»? Чи, бува, не його сини, прихильні до монархії слов’янофіли, Іван і Костянтин?

Про неоднозначне ставлення патріархальних дворян Аксакових до опального поета-антимонархіста свідчить лист Віри Аксакової до родички Варвари Карташевської – Марії Григорівни: «Шевченко на всех нас, отесеньку и братьев, производил приятное впечатление: он умен и прост, и если в нем есть дурные стороны, дурные минуты в его жизни, то кажется, как будто это не смешивается с его природой. В самом деле стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малоросских песни, и Надежда, хотя и не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малорусская поэзия, нечего и говорить».

Не проминає Віра Сергіївна нагоди переповісти й останні плітки про Шевченка: «Говорят, Максимович особенно мила между хохлов, и Шевченко от нее в восхищении».

Тим часом напередодні від’їзду Тараса Григоровича у Петербург подружжя Максимовичів дало обід на його честь, на якому присутні М. С. Щепкін, М. П. Погодін і С. П. Шевирьов. Особливо схвилював поета гостинний господар, який з почуттям прочитав посвяту Шевченка власного «сочинительства»:

Ой як дуже за тобою

Тужила Вкраїна –

Усе тебе вспоминала,

Як та мати сина.

Твої думи туманами

На лугах вставали

Твої сльози росицею

По степах спадали;

Твої пісні соловейком

В садах щебетали...

Бувай здоров нам на радість,

А собі на славу!

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю,

– Заспівай же нових пісень,

Щоб мати-Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!

У своєму щоденнику Тарас Шевченко так оповідає про свій прощальний день у Москві, званий обід у Максимовичів і його учасників, правда, не вдаючись у подробиці і нюанси:

«Многоуважаемый М. А. Максимович задал мне обед, на который пригласил, между прочими, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка пропела несколько малороссийских песен, и восхищенные гости разошлись хто куда, а я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову. До 9-ти часов пробыл я у Аксаковых и с наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной. Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и ее песням и вообще ее поэзии. В 9-ть часов с Иваном и Константином Аксаковыми поехал я к Кошелеву, где встретился и познакомился с Хомяковым и со стариком декабристом к Волконским. Кротко, без малейшей желчи рассказал он мне некоторые эпизоды из своей 30-тилетней ссылки и в заключение прибавил, что те из его товарищей, которые были заточены поодиночке, все перемерли, а те, которые томились по нескольку вместе, пережили свое испытание, в том числе и он».

26 березня, провівши вранці М. Щепкіна, який від’їздив у Ярославль, на поштову станцію, поет «зібрав свою мізерію, поїхав на «залізну дорогу». О 2-й годині, «закупорений у вагоні», залишив гостинну Москву і відправився в Петербург, де його з нетерпінням чекали Михайло Лазаревський і сімейство «святих заступників» Федора і Настасії Толстих.

ПЕТЕРБУРГ.

ПОВЕРНЕННЯ НА КОЛА СВОЇ

27 березня (за старим стилем) о 8 годині вечора Тарас Григорович уже ступав на граніт Північної Пальміри, а за годину був на квартирі свого «искреннейшего друга» Михайла Лазаревського. І перше, що спитав Тарас у Михайла:

– Чи дізнався ти, нарешті, в Куліша, хто вона така – цей Марко Вовчок і де він роздобув її?

Нема сумніву, що впливовий петербурзький чиновник Михайло Лазаревський, який організовував через надійних людей листування із Шевченком в неволі, зокрема, і передачу йому «Народних оповідань», знав про Марка Вовчка не з легенд. Ба навіть обережно попереджав Тараса, що в Петербурзі про неї і її писання не дуже доброї думки. Але Шевченко не звернув уваги, або ж навмисно проігнорував репліку Михайла, затявшись самому розшукати авторку, таку близьку йому бунтівною музою.

Тож так само нема сумніву, що припертий до стіни Лазаревський одразу ж розсипався компліментами на адресу не вельми благочестивої супружниці Афанасія Марковича, ім’я якої не cходило з вуст ще одного зачарованого нею козака – Пантелеймона Куліша.

Правду кажучи, почувши, що Марко Вовчок не бозна-хто, не чудо заморське і не царівна-королівна, а дружина Опанаса Марковича, яку той привіз із Орла, де відбував заслання, Тарас відчув прикре розчарування: бо не те… не той образ малювала йому поетична уява… Тож одразу замість «прекрасного создания» почали поставати перед його очима то дебела поміщиця-хуторянка, то кругленька, чорненька, як вовчок, орловська попівна, яка між соліннями і варіннями пописує «писаннячка», а Куліш переписує на свій копил та містифікує чесну громаду. А то – ще гірше: вульгарна стрижена емансипантка, що начитавшись Жорж Санд, одягла Панасові штани та й…

Але…ні… Щось не клеївся жоден з цих «образів» з геніальними, справді народними оповідання з життя народу! Та й навряд чи сиромудрий, битий в голову Куліш написав би передмову і цілу статтю про нікчемну писательку… Не вірилось і в містифікацію Куліша, нібито він сам написав оповідки, а підписав іменем авантюрної жіночки Марковича… Ні, щось тут не те…

Однак більше не чіплявся до Михайла, помітивши, що той, як і належало чесному чиновнику, не дуже святкував авторку правдивих оповідань з життя простого народу… Одно слово, вирішив, як і радив йому Павло Малюга, розпитати про Марка Вовчка в Данила Каменецького. Але згодом. А поки що викинути дурне з голови і насолоджуватись тим, чого 10 років був позбавлений: волею, столицею, спілкуванням з друзями… Тим більше, що вже чекали на нього з нетерпінням за накритим столом молодші Михайлові брати-студенти та кілька їхніх товаришів по університету і медичній академії.

Вечеря була короткою, з причини втоми гостя, але теплою; молоде товариство – приємним і чемними, і хоч очі палали цікавістю, не засиджувались довго. Тож Тарас із Михайлом мали можливість насолодитися вволю першою по довгій розлуці тихою розмовою віч-на-віч. Багато почув Тарас від Михайла нового і такого, про що не міг той повідали в листах: як, чим живе Росія напередодні відміни кріпосного права? Що думають «угорі» і що робиться «внизу»? Чи втихли селянські бунти на Вкраїні? І коли нарешті цар підпише маніфест про відміну кріпосного права?

Оскільки про столичне життя Михайло не встиг розказати, то Тарас, прокинувшись на другий день рано-вранці, вирішив побачити його на власні очі. Незважаючи на дощ зі снігом і березневу хляпавку під ногами, оббігав півміста, радіючи, що цей сніг, ця хляпавка і сіре небо не сняться йому, що вогни – справжні, і він справді в Петербурзі, справді вільний і щасливий.

По дорозі забіг до Григорія Галагана, щоб забрати переданий Максимовичем рукопис «Яна Гуса» і вірша-присвяту. Повернувшись додому, застав свого задушевного друга Семена Гулака-Артемовського. Скільки було сліз і сміху, згадок і планів на будущину!... А о шостій вечора, дочекавшись зі служби Лазаревського, усі вони троє вирушили в гості до родини Толстих, де, за словами Михайла, Шевченка давно чекали з великим нетерпінням.

СЕРДЕЧНІ ЗУСТРІЧІ.

«БРАТЧИКИ» І ПОБРАТИМИ

«Сердечнее и радостнее не встречал меня никто и я никого, как встретились мы с моей святой заступницей и с графом Федором Петровичем, – зізнається Тарас щоденнику. – Эта встреча была задушевнее всякой родственной встречи. Многое хотелось мне пересказать ей, и я ничего не сказал. В другой раз. Бутылкой шампанского освятили мы святое радостное свидание и в 8 часов расстались».

Та вечір зустрічей з поетом-страдником не закінчився, а продовжився на квартирі колишнього «братчика» Василя Білозерського, де на Тараса теж з нетерпінням чекали друзі, але вже по нещастю і вигнанню – недавно реабілітовані польські інсургенти, учасники визвольної боротьби Зигмунт Сєраковский, Ян Станевич, Едвард Желіговський, він же поет Антоній Сова…

Побачивши та обнявши побратимів, незламних, готових єднатися з українцями в підпільній боротьбі проти російської колонізації, Тарас Григорович розплакався. Від гордості, спогадів поро пережите чи від передчуття незворотної трагедії? Через три роки після смерті Шевченка Сєраковський емігрує в Литву, очолить національно-визвольне повстання. У сутичці з російськими військами буде поранений, взятий в полон і повішений. Двох інших чекала краща доля, але не в Росії.

А поки що товариство слухає, як артистично читає Едвард Сова-Желіговський свою драму «Зорський» з нової книжки «Поезії» і просить Шевченка згадати і свої «Гайдамаки». Тарас не впирається, адже не раз в засланні і говорили, й сперечалися на досі болісну і дражливу тему українсько-польських стосунків, починає читати тихим розважливим тоном:

–Все йде, все минає – і краю немає,

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… Одне зацвіло,

А друге зав’яло…

Та раптом голос його здригається, спалахує ніжною мукою:

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля, –

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?...

…І непрохані сльози градом течуть по зблідлому враз обличчі Поета. Ось вона – свята й праведна любов до рідного народу, що над усі дружби й братерства! Понад усі правди і справедливості! І нема тому ради! Тому й втирають нишком очі і польські інсургенти, і російські панславісти, і малороси-слов’янофіли, і «незалежники», які плекають таємну мрію про автономію України.

До півнів говорили і про минуле, і про майбутнє: розвиток української і польської літератури в нинішніх умовах російського засилля, потребу в національній пресі, підготовку польського журналу «Слово», і українського – «Основа», про Кулішеву «Хату» і підручники для народних шкіл… Одно слово, як виправити гріхи дідів і батьків своїх і не наробити власних.

Спом’янули і загиблого в Туреччині за нез’ясованих обставин великого польського (і, як дехто вважав, українського) поета Адама Міцкевича, що ради свободи своєї батьківщини пожертвував не лиш славою, а й життям. Згадали про інших великих духом братів-слов’ян Шафарика, Ганка, червоноруську трійцю: Шашкевича, Вагилевича і Головацького, що бережуть рідні духовні скарби в австрійській Галіції. Та й ближчих писателів не забули: Куліша, який подався у Європу набиратися нових ідей, Марка Вовчка, перша книжечка якого чи то пак якої наробила стільки галасу серед російської «пишучої і читаючої» публіки, як влучно сказав, присутній на вечорі Данило Каменецький…

При згадці про Марка Вовчка Тарас Григорович аж стрепенувся. Бо хоч він, від скромності, і не спромігся до пуття розпитувати Каменецького про щойно відкриту Кулішем яскраву зорю на літературному овиді рідної словесності, та досить було Данилової репліки про галас, якого наробили серед росіян «Народні оповідання», як він одразу повернув розмову на улюблену віднедавна свою тему маркововчківську. Одразу з-під поли кожуха з’явився доволі потріпаний томик «Народних оповідань» і пішов по колу… О, як Тарас хотів, щоб його друзі – столичні прогресивні літератори і видавці – розділили його захоплення молодою українською авторкою і прийняли у своє товариство! Тож не жалів компліментів, а далі, вихопивши з рук Василя Білозерського книжечку, став зачитували цілі абзаци, що припали йому особливо до душі

Можливо, після цього пам’ятного літературного вечора у Василя Білозерського Тарас Григорович і наважився написати Марку Вовчку листа, взявши її немирівську адресу у Каменецького….

У ВИРІ ЖИТТЯ

Прийшла пора, нарешті, показатися Тарасові Григоровичу «церберам» монархії, щоб не журилися, де ж пропав їх «ненаглядний» варнак. Тож на третій день по приїзду явився «казанською сиротою» до управителя канцелярії обер-поліцмейстера Івана Миколайовича Мокрицького, який виявився не тільки земляком, а й молодшим братом друга академічної –художника Аполлона Мокрицького. Зустрівши поета «напівофіційно, напівфамільярно», Іван Мокрицький порадив поголити бороду, щоб не справити поганого враження на його патрона графа Шувалова, до якого Тарас мав давно з’явитися на поклон.

Ніби випадково в цей час в кабінет обер-поліцмейстера зазирнула симпатична пані, яку Мокрицький відрекомендував як сою дружину Марію Львівну. Щебетуха, трохи покомизившись, розговорилася з Тарасом Григоровичем, а за тим і зізналася, що прийшла спеціально, аби запросити дорогого земляка до себе в гості. Не важко було здогадатися, що за цим запрошенням стояв старший брат поліцмейстера і Тарасів друг Аполлон. Тож нічого не зоставалося, як прийняти запрошення люб’язної Марії Львівни, що походила, як похвалилася, із славного старшинського роду полтавських Свічок. На що Тарас лиш гмикнув: авжеж, тих самих Свічок старшинсько-козацьких, яких він так колоритно описав у своїй повісті «Близнюки». А незабаром, прихопивши із собою ради мистецтва і на радість господині співака, автора опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, як і обіцяв, заглянув до хлібосольних Мокрицьких «на борщ». Званий вечір минув весело, з піснями та жартами, за щедро заставленим українськими стравами столом. Однак Шевченко не сумнівався, що від цієї зустрічі поліцейський нагляд за ним не послабиться ні на йоту. І матиме нагоду пересвідчитися в цьому через рік, коли навесні 1859 року завітає на рідну Україну по довгій розлуці. Такі несосвітенні порядки в самодержавних деспотіях…

І знову, як після викупу з кріпацтва, закрутило-завертіло богемне життя Тарасом Григоровичем, як циган сонцем. Звані обіди й вечері, запрошення в цирк-театр, на вистави і виставки, лекції, журфікси, іменини, літературні вечори…

Записи у «Журналі» нагадують пістрявий калейдоскоп зустрічей, знайомств, подій, новин:

«Заказал фотографический портрет в шапке и тулупе для М. А. Дороховой. Искал квартиру Бабста и не нашел… Жаль. Несмотря на возмутительную погоду, прошел на Васильевский остров, зашел к художнику Лаврову и от него узнал о смерти Павла Петровского. Отвратительная новость. Бедная старуха мать, она не переживет этой страшной новости….

…С художником Лукашевичем был в Эрмитаже…

В три часа возвратился домой и под влиянием виденного привел себя в горизонтальное положение, как вошел ко мне мой старый… знакомый и щирый земляк Л. Н. Дзюбин. Вспомнили старину и отправилися в отель «Париж» обедать…Вечер провел у Семена…

…Долго шлялся по Невскому проспекту без всякой цели… Обедал у Белозерского. После обеда получил записку от графини Н[астасьи] И[вановны] и вечером отправился к ней…. От Смирновой заехали к Градовичу. Тоже старый знакомый. От Градовича… в Палкин трактир… Вечером в цирке-театре смотрел и слушал «Бронзового коня»… После обеда повез меня Сошальский к землячке М. С. Гжесевич, а часу в первом к Борелю. А от Бореля к Адольфине…

…От Н. Д. Старова поехали мы с Семеном к М. В. Остроградскому. Великий математик принял меня с распростертыми объятиями как земляка и как надолго отлучившегося куда-то своего семьянина. Спасыби йому…

…Семен познакомил меня с весьма приличным юношею, с В. П. Энгельгардтом. Многое и многое пошевелилось в душе моей при встрече с сыном моего бывшего помещика. Забвение прошедшему. Мир и любовь настоящему.

…Вечером Грицько Галаган познакомил меня с черниговскими землячками, с Карташевскими. Не жеманные, милые, настоящие землячки… Вечер провел у земляка Трохима Тупыци, где встретился с Громекою, автором статьи «О полиции и о взятках», и познакомился с стариком Персидским, с декабристом…

...В. М. Белозерский познакомил меня с профессором Кавелиным. Привлекательно симпатическая натура...

Вечером в цирке-театре слушал оперу «Жизнь за царя»…».

І так день у день! Здавалося, кожна більш-менш поважна особа в Петербурзі, почувши про звільнення Шевченка, вважала своїм обов’язком віддати йому честь. Водночас цей суєтний ажіотаж дуже нагадував поголовну громадянську покуту російського «общественного мнения» перед українським поетом-страдником …

Але схоже на те, що Тараса Григоровича, допіру ще такого спраглого до людської уваги і доброго слова, столична «праздная суета» уже починала втомлювати, а то й дратувати. Коли ж одного сонячного квітневого дня на квартиру Михайла Лазаревського, де він мешкав, прийшов Данило Каменецький, а слідом Сєраковський, а за ним Кроневич, а відтак і Дзюбін, і всі запрошували пообідати з ними, Тарас подумав, що пора вже десь заховатися. Тим паче, що Каменецький приніс добру звістку: Куліш зі Швейцарії вітав Тараса з поверненням, і просив перечитати відібрані переписані власноручно Пантелеймоном вірші, крім «Єретика», зробити свій вибір і братися за видання книжки. От тільки не порадив, що робити з цензурою...

Пошуки відповіді на це запитання змусили Тараса одягти фрак і (нарешті!) явитися на очі свого головного наглядача графа Шувалова, який, на подив Поета, прийняв його просто, неформально, а головне без настанов. За порадою графині Настасії Іванівни представився і шефу жандармів князю Долгорукову, від якого вислухав настанови, але ввічливі. І тільки після цих аудієнцій попросив Данила Каменецького на правах управляючого друкарнею Куліша і видавця поклопотатися в цензурному комітеті про дозвіл видати твори під фірмою «Поэзия Тараса Шевченка», або… бодай те, що побачило світ до арешту: «Кобзар», «Гамалія», «Гайдамаки». Цікаво, що з цього вийде?

І хоч Тарас Григорович й далі продовжує вести активне світське життя, але радше вже за інерцією, або – щоб не образити приятелів відвідує спектаклі за участю Семена Гулака-Артемовського, журфікси у Толстих, літературні вечори у Білозерського… Та хіба що, коли кличуть познайомитись із якоюсь знаменитістю: автором «Севастопольських оповідань» Левом Толстим чи з трьома братами Жемчужниковими: Володимиром, Олексієм та Олександром – дотепними «батьками» геніального «афориста» Козьми Пруткова, крилатими фразами якого «розмовляла» в той час уся Росія.

Часом, стужившись за жіночим товариством, навідує петербурзьку землячку Марію Кржисевич, небогу Григорія Тарновського, з якої писав героїню своєї повісті «Музикант» – актрису Тарасевич, збезчещену розбещеним самодуром-кріпосником. Мило бесідуючи з жінкою, думає, щоб сказала вона, якби прочитала повість? Чи впізнала б себе?

Однак, навряд чи прочитає… В останньому листі, написаному енергійним чоловічим почерком, благий дідусь Сергій Тимофійович Аксаков, той самий, який ще недавно не мав сили привітати Шевченка у своїй московській господі, тепер вельми енергійно рекомендує йому не друкувати російські повісті! Отакі дива творяться із вірними російській монархії слов’янофілами! Що ж, якщо синам Аксакова – ідеологам панславізму Іванові та Костянтинові не хочеться мати приятеля, який критикує царські порядки, то Тарас заховає повісті подалі, і візьметься, нарешті, за розум, чи то пак – за освоєння техніки офорта, зокрема, своєї улюбленої акватинту.

Та все ж, правду кажучи, таке «безропотное послушание» взагалі-то не вельми «слухняного» Тараса трохи дивує. Може, він знав, які звинувачення обвалилися на голову самого патріарха Сергія Тимофійовича після виходу у світ його художньо-документальної повісті «Дитинство Багрова-внука»? Чесно розказана історія дворянсько-башкирської династії Аксакових несподівано викликала в родині шквал обурення та образ, що врешті, доконало старого письменника. Цілком можливо, що навчені гірким досвідом Аксакови, передбачали, яку бурю негативу може викликати публікація «російських» повістей Тараса Шевченка, явно спрямованих проти феодальних законів, нелюдських порядків і звичаїв російської монархії, імперського пієтету перед воєнщиною, врешті, узаконеного рабства, названого Катериною ІІ – «крепостями»… Та й передбачав подібну реакцію і Шевченко. Тож, тверезо проаналізувавши політичну ситуацію в імперії і своє хитке матеріальне становище, поринає у суворі трудові будні: шукає квартиру, заробітки (не зручно ж бути нахлібником у друзів!), починає працювати над програмою на здобуття звання академіка грав’юри. Врешті-решт, зрозумівши, що самотужки вчорашньому політичному варнакові не справитися з цими простими житейськими проблемами, звертається знову до своїх благодійників Толстих із листом-проханням на височайше ім’я президента Імператорської Академії мистецтв великої княжни Марії Миколаївни про надання бездомному художнику Тарасові Шевченку майстерні і права займатися улюбленою справою.

Про що 12 травня записує у щоденнику: «...пошел к графине Н. И. с целью устроить себе постоянную квартиру в Академии. Она обещает, и я верю ее обещанию».

А буквально за місяць, коли над Петербургом стоятиме погожий, як Великдень, червневий день, він переступить поріг свого першого, хай і казенного, але окремого земного притулку, та ще й (яка містична несподіванка!) майже поряд з академічною церковцею. Огляне убогі апартаменти, що складалися з невеличкої майстерні та ще менших антресолей (спальні), куди вели вузькі і стрімкі сходи, і здадуться вони йому розкішнішими, ніж Зимовий палац.

«ВІТАЛИ ЯК ДОРОГОГО ГОСТЯ…»

Зоставшись уперше на самоті із самим собою, Тарас Григорович дякував Богові за своїх святих заступників Толстих, за Настасію Іванівну, прекрасну, просту і благородну жінку, з якою порозумівся з першої хвилини, а з малими дочками її так узагалі подружився. Тепер дівчатка, побачивши «дядька Тараса» в порозі, кидаються на шию без всіляких великосвітських церемоній. Зовсім як прості селянські дітлахи.

Але… що це з ним діється? Щойно ще натхненний волею, повний сил та енергії Поет починає відчувати втому не тільки від суєти та високих почестей, а й турботливої доброти святих своїх заступників. Якщо після першого вечора, проведеного в товаристві Толстих та їхніх друзів, серед яких були і «висородні», і прості митці, Тарас писав у щоденнику: «Они приветствовали меня как давно ожиданного и дорогого гостя. Спасибо им. Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже», то вже прийом, влаштований на його честь Толстими, сприймає, як належну приємність: «Снег, слякоть, мерзость; невзирая на все это, отправились мы, т. е. я, Семен и М. Лазаревский, в Академию смотреть выставку… С выставки пошли мы на званый обед к графине Настасье Ивановне, данный ею своим близким многочисленным приятелям по случаю моего возвращения… За обедом граф Федор Петрович сказал коротенькое слово в честь милостивого царя. А в честь моего невольного долготерпения сказал почти либеральное слово Николай Дмитриевич Старов».

І слово в слово переписує «здравицю» на свою честь від Старова:

«Мы скажем, что нам отрадно видеть Шевченка, который среди ужасных, убийственных обстоятельств, в мрачных стенах казармы смердячой – не ослабел духом, не отдался отчаянию, но сохранил любовь к своей тяжелой доле, потому что она благородна. Здесь великий пример всем современным нашим художникам и поэтам, и уже это достойно обессмертить его!»…Потом говорил Щербина и в заключение сама графиня Настасья Ивановна. Мне было и приятно, и вместе неловко. Я не чаял себе такой великой чести. Для меня это было совершенно ново…».

Здається, що саме цей прийом у Толстих став для Шевченка символічним завершенням його пишних вшанувань в Петербурзі. З початком травня він береться за реалізацію своєї мети: здобути звання академіка-гравера. Знайомиться з відомим гравером Ф. Йорданом, який з радістю обіцяє поділитися своїми знаннями в мистецтві гравірування і в техніці акватинта, а також із друкарем Ф. Служинським. Вибравши для почину ескіз Мурильо «Святе сімейство», замовляє мідні дощечки, кислоти, інструменти для гравірування та друкарський станок...

А в щоденнику записує: «Итак, с Божиею и Иордановою помощию принимаюсь за опыты, а потом и за Мурильо».

Тепер він кожен день зранку до третьої години працює в майстерні Йордана в Ермітажі: готує матеріал для гравірування. Робить ескізи для офортів з картин Рембрандта «Смерть Марії», «Священик», «Читець»… Спілкується переважно з художниками: М. Микешиним, С. Хлебовським, Г. Честоховським, і часом, вечорами – з польськими й українськими літераторами. І тільки приїзд Щепкіна на ювілей відомого театрального діяча Гедеонова та спектаклі в театрі за його участі відривають Тараса Григоровича на деякий час від роботи.

Про поезію згадує лиш на званому вечері у Толстих з нагоди гастролей Щепкіна, де Михайло Семенович читає «Скупого лицаря» незабутнього Олександра Пушкіна, а Тарас Шевченко – нарешті оприлюднює свої «Неофіти». Ті самі, яких злякався Пантелеймон Куліш. Аристократична публіка в легкому замішанні. Не відає, як сприймати цю правдиво-історичну, глибоко християнську поему: чи захоплюватися геніальними «строфами», чи… перемовчати. Але, видно, були й ті, що не могли «змовчати»… Доказ тому – несподіваний указ Олександра Другого про відставку графа Федора Петровича Толстого з посади віце-президента Імператорської академії мистецтв.

Остання добра справа, яку цей великий росіянин встиг зробити для свого друга і протеже – майстерня в Академії, що стала робітнею і останнім прихистком геніального Тараса Шевченка.

Колись, ще в 1845 році, мандруючи Україною та спостерігаючи за життям спольщених та зросійщених панів-малоросів, він, вічний вигнанець і скиталець, писав у «Дружньому посланії і мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні сущим…»:

...В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля…

Але тільки перебравшись у майстерню, першу свою майстерню, а водночас – і першу квартиру, зрозумів, яке то щастя жити у своїй хаті, хай і позиченій, хай і тимчасовій!.. Тепер він – сам собі господар, що хоче – те й робить. Ніхто йому не заважає і не докучає, і він – нікому. Тепер він може хоч скакати, хоч співати, хоч крізь ніч писати, і ніхто його не буде питати і з-за плечей зазирати, що він робить. Пан над панами! Лиш сяйної пані не вистачає для повного щастя.

Хтозна, чи не першої літньої ночі, опинившись наодинці із собою у своїй майстерні, затужив Поет за фантомним, ним самим придуманим образом Марка Вовчка? Ні, не земної жінки і чужої жони Марії Маркович, а кроткого пророка в образі молодої вродливої і лагідної жінки. Чи не тоді наснився йому «Сон», навіяний її оповіданнями? Отой пречудовий ліричний вірш, один з кращих взірців світової поезії:

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать…

Безперечно, Шевченко розумів, що такий благотворний потужний вплив оповідань молодої авторки на його власну творчість свідчить про потужну космічну енергетику, закладену у перших спонтанних, а тому й самобутніх «Народних оповіданнях». І чим більше він захоплювався талантом Марка Вовчка, тим сильніше волів бачити Марію Маркович. Отак, видно, і з’явилася, м’яко кажучи, дивна ідея подарувати їй нібито від імені «Громади» петербурзьких земляків золотий браслет.

Хтозна, на які ще лицарські вчинки був здатний Тарас Григорович, аби тільки, скориставшись відсутністю Панька Куліша, заманити Марка Вовчка в Петербург? Про Опанаса, отого надто романтичного, вайлуватого студента Київського університету, що в присутності легендарного Шевченка втрачав здатність говорити, а потім здав Юзефовичу разом з комедією «Сон», не йшлося. Його просто не було у тому світі, де жило Слово Шевченка і Марка Вовчка.

Тарас, не раз розчарований жінками, готовий був небо прихилити і душу кинути до ніг новій обраниці. Але обійшлося листом, поетичною присвятою і золотим наручником….

НЕМИРІВСЬКІ СТРАДНИКИ І ПІЛІГРІМИ

Тим часом, отримавши від Тараса Шевченка короткого листа з признанням великої поваги до таланту Марка Вовчка, посвяту і, на подив Опанаса, ще й наручника дорогого, Марковичі були на сьомому небі від щастя. Тепер, при такому шанувальникові, вони зможуть нарешті вирватись з-під редакторського гніту Куліша. Адже його не завжди коректна коректура починала злити вже й Марію. Рядки, вставлені чи поправлені недавно ще обожнюваним покровителем, здаються їй грубими, як кропив’яними латками на тонкому штивному полотні. Крім того, Марію ображає, що Пантелеймон Олександрович, заплативши їй мізерний гонорар за книжку, сам (чи з жіночкою своєю) подався у мандри Німеччиною та Швейцарією. Чи не її коштом? Вона, хоч і не жадібна до грошей, і останнє може віддати, але рахунок любить чесний. І чесних людей любить, а не таких, що обіцяють золоті гори, а за ними самими золоті верби ростуть.

Мабуть, під такий настрій дружини писав Опанас Васильович Данилові Каменецькому: «Коли нам доведеться що ще переслать вам у друк, показуйте теє п. Тарасові, нехай він провірить усе своїми очима, справить своєю рукою, особливо коли станеться се без п. Куліша, бо сей і сам удається до ради «великого характерника», мовляв п. Пантелій. Добре б, якби він коли-небудь на гулянці і надруковане вже провів через свою руку, а ви б переслали той екземпляр Вовчкові, на науку йому і найвищу надгороду».

Лист із подібним проханням прислав Маркович і «батькові» Тарасу, але Шевченко, зачарований талантом Марії, відмовився, мовляв, як можна до цього доторкатися! Адже для нього повістки Марка Вовчка – джерело сили і краси!

Крім того, йому, завантаженому роботою над власним поетичним двотомником, виконанням програми на здобуття звання академіка-гравера, було не до редагування чужих, хай і геніальних творів. Тим паче, не хотів «відбирати хліб» у Пантелеймона – справді блискучого редактора. Тому взяв на себе більше – роль «батька» молодого таланту.

І справді, доки Куліш милувався мальовничими ландшафтами Швейцарії, а відтак краєвидами Мотронівки, Шевченко повністю перебирає на себе опіку над Марком Вовчком. Не без його протекції влітку 1858 року «С-Петербургские ведомости» друкують оповідання Марка Вовчка «Викуп», яке переклав російською Олекса Стороженко. А через місяць у «Русском вестнике» Каткова з’явилися переклади оповідань «Свекруха» і «Сон», якими так захоплювався Тарас Григорович.

До речі, Шевченко знав, що робить. Бо хоч перша книжечка Марка Вовчка і розбудила оспалих українських патріотів, і зачепила реакційних російських критиків, та все ж вона залишалася мало відомою для «читаючої публіки». Але після появи російською мовою її українських творів у популярних столичних виданнях, надто, коли Катков надрукував ще п’ять її «повісток» у «Русском вестнике», про Марка Вовчка заговорила вся Росія. І то без допомоги та містифікацій Куліша. І саме це боляче зачепило за живе Пантелеймона Олександровича. А дізнавшись від Данила, що Марковичі зневажили його як редактора, і хочуть аби їх писання правив лише батько Тарас, який, до речі, сам просить Куліша «просівати його вірші», знавіснів до решти. У листі до Каменецького вже з Мотронівки, Куліш не лиш критикує недосконалий переклад Маріїних оповідок, а й клянеться: «…що до Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться!»

Далі – більше. Підозрюючи Шевченка у змові з Марковичами, категорично відмовляється редагувати і його, Тарасові, поезії, і, взагалі, радить не поспішати з друкуванням.

Так через амбіції Пантелеймона Куліша вихід у світ поезій Кобзаря затримали на цілий рік. Якщо «духовний вождь» українських літераторів хотів помститися найгеніальнішому з них, то йому це вдалося.

Віддячив Пантелій і Опанасові – обіцяв взяти на роботу в друкарню, а тепер радить сидіти в Немирові і не вириватись у світ… Зате з Марії Олександрівни вся та колотнеча і злість Панькова – як з білої гусочки вода! Ніби вона насправді була чарівницею, як підозрювала Ганна Барвінок та решта прогресивного, далекого від забобонів жіноцтва. Нібито зналася Марковичка на приворотах та іншій чортівні, якої набралася від сільських бабів, записуючи від ним пісні й приказки. І тільки раз єдиний написала про це в оповідці «Чари».

Спочатку реаліст Куліш скритикував ті «Чари» як «фантастику» і не вмістив у «Народних оповіданнях», а згодом, наче йому дорогу перелили, змінив свою думку і надрукував у своєму альманасі «Хата» ще й хвалив на всю губу!…

Марія Олександрівна й справді влітку 1858 року вмовляє Афанасія найняти для неї з Богдасем кімнату в заможного господаря у сусідньому з Немировом селі Ковалівка, щоб пожити серед своїх майбутніх героїв на лоні природи і, звичайно, попрацювати спокійно вдалині від гамірної гімназійної «комуни» і своєї родини, яка на той час збільшилася на братів і матір. Зміна обстановки благотворно дійсно сприяла творчості. Марія, як і її знаменитий патрон Тарас Шевченко, багато працює: пише антикріпосницьку повість «Інститутка», «Рассказы из руського народного быта», перекладає російською «Народні оповідання». Готується до нового, вищого і кращого етапу свого життя. І хай би там що, а вона вирветься з тенет цього тісного вже для неї «захолустя», як вирвався Тарас Григорович із своєї неволі! Хай хоч потоп, а вирветься! І ще покаже пану «Палію», чи то пак Паньку, як то воно, сидіти на призьбі біля хати на глухому хуторі і виглядати із Швейцарії його вісточки!

Вихід у світ «Народних оповідань» не приніс «ні слави, ні волі» сподіваної... Все завершилося привітаннями в тісному колі гімназійних вчителів-хлопоманів. Різношерстий «вищий світ» Немирова, який складався з польської шляхти, російських урядників, крамарів-євреїв і заможних козаків-українців жив собі й далі своїм розрізненим життям, навіть не здогадуючись, що над ним зійшла ясна зоря літературна на ймення Марко Вовчок. Зате «здогадались здогадливі». Донесли «кому і куди треба» «добрі люди»: чи «пся крев», чи свої «сучі діти», невідомо… Але все частіше почали навідуватися в гімназію «блюстители порядка» жандарми, все частіше ловила Марія на собі осудливі погляди і чула за спиною шепіт «нелицеприятный». Минулися щасливі забави в «комуну» та «хлопоманство». Інтелігентного директора Тулова, до якого тулилися і вчителі, і гімназисти, кудись перевели, натомість прислали якогось Пристюка, який, дізнавшись, хто автор «Народних оповідань», став жовчю прискати на Афанасія Васильовича, погрожувати вигнати з роботи.

І чим далі, тим нестерпнішим ставало життя Марковичів у Немирові. Треба було рятуватися. І Опанас Васильович не бачить іншої ради, як розсилати жалібні волання про допомогу всім, кого знає: «… я й досі молодший учитель немирівської гімназії з окладом 296 рублів… Тому й моє сімейне щастя безрадісне, або радше його терпить добре серце Марії Олександрівни… Та яка їй нагорода за такий подвиг? Любов, яка на скривленому від досади обличчі не може утішити друга?..».

Марія не перечить: «Нехай! Крапля камінь довбе! Може й достукаємось до якогось серця співчутливого…».

Достукались! Першим прислав листа Тарас Григорович Шевченко (видно, дуже вже схвилювала його доля молодої писательки Марка Вовчка) з присвяченим їй віршем «Сон», а слідом і коробочку отримали – в якій, Господи милостивий, золотий наручник! – теж для Марії Олександрівни… У листі коротко писав, що з роботою Опанасові навряд чи поможе, а от Марії Олександрівні може посприяти у творчості.

Отже, виходить, Куліш, який перший порадив Марку Вовчку переїхати до котроїсь із столиць, до її рішення покинути Немирів у грудні 1858 року не мав жодного відношення. А коли від Данила Каменецького дазнався про листування Марковичів з Тарасом і його участь в їхній долі, знову бере ініціативу у свої руки: спішно повернувшись у Петербург, винаймає для Марковичів квартиру на розі проспектів – Вознесенського і Єкатерингофського, навпроти будинку Лея, в якому жив з Олександрою Михайлівною і утримував друкарню. І на радощах, як остання плетуха чи прищавий гімназист, «роздзвонює» на весь Петербург і всю Росію, що до нього їде Марко Вовчок! Можливо, вже тоді в голові спонтанного романтика Куліша зародився «гусарський» план втечі з Марією за кордон від Саші і Панаса, а тепер ще й Тараса?!

Хтозна, може, щось подібного мерещилось і 25-літній Марії, ще засліпленій вдячною любов’ю до свого галантного благодійника? Адже, вискочивши шістнадцятирічним дівчиськом заміж за меланхолійного, нерішучого, далекого від гусарських «подвигів» Афанасія, вона позбавила себе хоч і короткої, але такої чарівно-таємничої пори красивих дівочих ілюзій, безтурботних фліртів, невинного кокетства і шаленої закоханості «раз і назавжди» тричі на тиждень в іншого «єдиного і на все життя обраного». Занадто рано, обтяжена сімейними турботами та злигоднями, вона подорослішала…

Але тепер – усе, що гнітило її, позаду. Їй тільки 25 років. Вона талановита. Сильна. Вродива. Вона ще подобається чоловікам… Принаймні, в Немирові усі чоловіки зачаровані нею. Її величною поставою, гапорними сірими очима, її оксамитовим голосом, добротою, а тепер ще й талантом! Тож у неї ї є ще шанси. І вона мусить скористатися ними, не пропустивши жодного.

Афанасій теж надіється на краще життя в столиці, де він зможе, нарешті, стати на державну службу в якійсь конторі, а ще краще – в міністерстві, бути шановної людиною, отримувати пристойну плату. Нарешті, зможе придбати своїй Маші кілька суконь із самого Парижу, про які вона потайки мріє.

Тож, не посвячуючи нікого у свої плани, щоб не наврочили, Марковичі готуються в далеку дорогу, як писав Пушкін, «на ловлю счастья и чинов». Збирають, на всьому заощаджуючи, якусь мізерну суму, позичають у колег та знайомих. Нарешті, відправивши в кінці листопада 1858 року в Орел маму – Парасковію Петрівну, а брата Мітю – у Чернігівську гімназію, в середині грудня й самі вирушають у довгу подорож до Петербурга, з «пересадками» у родичів і друзів, щоб зекономити гроші...

УЛЮБЛЕНА АКВАНТИНТА…

І АЙРА ОЛДРІДЖ

На Шевченка жалібні скарги безталанного Опанаса Марковича справили гнітюче враження. Тюхтій та й годі! Не може жінку з дитиною прогодувати! І хоч як йому не хотілося розголошувати родинні таємниці Марка Вовчка, але мусив прочитати Опанасового листа на черговому літературному зібранні у Білозерських. Співчутливий Василь, заклопотаний заснуванням омріяного українського літературно-історичного часопису «Основа», першим відгукнувся на волання свого «братчика»: обіцяв взяти Афанасія в редакцію коректором, а твори Марка Вовчка – друкувати доки журналу.

Першу обіцянку Василь Михайлович, на жаль, не виконає, зате другу – перевиконає на 200 відсотків. За щедрі гонорари від «Основи» родина Марковичів, бідно-вбого, але зможе і пожити, й помандрувати Європою кілька років…

Що ж до Шевченка, то з того дня, як обібрався благодійником Марка Вовчка, забув парубкувати, почав знову задумуватись над сімейним життям, над власним кутком… І чомусь усе частіше й густіше думки його крутилися довкола ніколи не баченого і стільки раз змальованого в уяві фантомного образу Марка Вовчка. Марії Олександрівни, Марусі… талановитої жінки, нещасної в особистому житті…

…Натхненний обіцянкою Марка Вовчка приїхати в Петербург після Нового, 1859 року, Тарас Григорович з потрійним натхненням береться за працю. В листі до Аксакова, дякуючи за критичну оцінку повісті «Прогулки с удовольствием и не без морали», сповіщає, що відклав усяке писання вбік і займається виключно гравюрою. Адже розуміє, що тільки повернення в професію художника допоможе йому стати міцно на ноги, забезпечить нормальне людське життя. З думкою про уце йому легко працюється: за літо 1858 року створив кілька десятків ескізів і малюнків, повністю освоїв складну й марудну техніку акватинти і віддряпав голкою на мідній пластині перший офорт з ескізу знаменитої картини Мурильо «Святе сімейство». А відтиски на радощах розіслав усім своїм друзям.

Віра Аксакова так коментує цю подію в листах до Карташевських: «На днях Щепкин принес письмо от Шевченко и первый его опыт гравировки крепкой водкой, которой он теперь занимается. Это особенный вид гравирования, для первого опыта многое очень недурно. Щепкин сообщил прелестное новое стихотворение («Сон»), которое мне так нравится, что спишу его тебе… Какая грация, какая законченность, точно картину видишь. С каким талантом этот человек!»

На жаль превеликий, цьому чоловікові до його великого таланту не вистачало простого людського талану. Лиш одне залатає, інше рветься. Не встиг потішитись майстернею, і пропозицією Гербеля видати «Кобзар» в перекладах російських поетів, які, до речі, самі подали Миколі цю ідею, як пішла Петербургом чутка, ніби емігрант І. Головін, відомий своїми антимонархічними поглядами, хоче видати у Лейпцігу німецькому книжку «Новые поезии О. Пушкина и Т. Шевченко». Чи не Панько Куліш удружив, мандруючи Європою? Тим більше, дивно було, що про збірник, який щойно світа побачив, говорила вся Росія. Першими «порадували» його, не проминувши дорікнути необачністю, Максимович з Аксаковим… Тож, переживаючи, щоб плітки не перешкодили виходу у світ двотомника поезій, змушений був писати пояснення начальнику Третього відділу Долгорукову, що жодних відношень ні до Головіна, ні до його прожекту не має. Але не допомогло. Надія пустити у світ до людей усі свої твори, вмерла першою. Тепер треба було просити дозволу на видання хоча б тих віршів, що вийшли до арешту 1847-го… 23 грудня 1858 р. поет пише куратору Петербурзького учбового округу І. Делянову «прошеніє»: «Получив височайшее соизволение для проживания в столице, но нуждаясь в дневном пропитании, покорно прошу Ваше превосходительство дозволить мне новое издание моих сочинений, напечатанных в царствование почившего в бозе государя императора Николая I, под заглавием «Кобзарь» и «Гайдамаки», которых экземпляр при сем прилагается. Так как обе эти книжки составляют библиографическую редкость, то позвольте просить, по миновении в них надобности, возвратить их мне».

Та все ж, сподіваючись на лояльність відомого своїм лібералізмом цензора С. Палаузова, замість книжок «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки», Шевченко підсовує йому рукопис ще недрукованих своїх «невольничих» віршів під заголовком: «Поезія Т. Шевченка. Том перший». Але «афера» не пройшла. Довелося починати спочатку. 27 жовтня 1858 року Шевченко через Долгорукава знову просити Олександра Другого про зняття заборони з «молодих трудів своїх», і через тиждень отримує дозвіл тільки на перевидання «Кобзаря» 1840-го, і поеми «Гайдамаки»…

Поет пригнічений. Він розуміє, що лукаві «служиві» з Третього відділення імператорської канцелярії хочуть посварити його з друзями поляками, а його «Гайдамаків», спрямованих проти польської шляхти, використати в боротьбі проти всенародного польського визвольного руху. Та що мав діяти? Хіба просити прощення в побратима – поета Сови-Желіговського та тішити себе думкою, що хоч мала дещиця його трудів дійде до людей.

Тим часом цензура заборонила друкувати поезію «Сон» (На панщині пшеницю жала…) в перекладі О. Плєщеєва у журналі «Народное чтение», певно, щоб не нагадувати цареві-синові сумнозвісну комедію з такою ж назвою про недолугого царя-батька і маму-царицю? Невже повертаються вітри на кола свої? І нічого не змінилось в царстві-государстві Російському, крім царя?

Від розпачу Тарас Григорович рятується у майстерні, але вже не чаркою, а роботою – завершує офорт «Притча про робітників на винограднику». Дарує відбитки М. Лазаревському, видавцеві Солдатенкову, художнику В. Раєву...

Але справжньою розрадою стає для Шевченка знайомство з чорношкірим американським актором Айрою Олдріджем на прийомі в його честь у Толстих, відомих своїм людинолюбним демократизмом…

Ох, як же доля колишнього раба американського нагадує долю колишнього українського кріпака! «Один, щоб потрапити в театр, який він пристрасно любив і до якого вхід був заборонений «собакам і неграм», найнявся в лакеї до актора, – другого відшмагали за спалений під час малювання недогарок свічки»… – так напише в майбутньому свідок тих подій – дочка графа Толстого Катерина Юнге.

Тарас був у захваті від геніального трагіка, репертуар якого складали неперевершені трагедії великого Шекспіра. Бував на кожній виставі за його участю: «Отелло», «Король Лір», «Гамлет»… Шаленів і плакав на бенефісі.

Намагався не пропустити жодного вечора у сімействі Толстих. Він хоче знати усе не тільки про свого чорношкірого брата. Він воліє знати все про далеку Америку, про її Громадянську війну, про рух аболіціоністів, про президента Вашингтона, про Конституцію Сполучених Штатів Америки. Але на заваді стоїть мова: Олдрідж не знає російської, Шевченко – англійської. Та на поміч приходять маленькі дочки Толстих. Катерина Толстая-Юнге згадує про ті зворушливі зустрічі двох народжених у неволі самосійних геніїв: «Вони не могли розмовляти інакше, як з перекладачем, але вони співали один одному пісні своєї батьківщини і розуміли один одного. Олдрідж, якому важко було вимовляти російські імена, називав Тараса Григоровича не інакше, як «the artist» (художник – Г. Т.). Часто приєднувався до них Ант. Гр. Контський, він акомпанував Шевченкові малоросійські пісні, наводив тихий сум урочистими звуками моцартівського «Requiem’a» і знову оживляв присутніх мазуркою Шопена. Іноді всі гості наші хором співали «Вниз по матушке...». Музика викликала в Олдріджа захоплення, російські пісні й особливо малоросійські подобалися йому»...

Бачилися друзі не тільки в Толстих, а й часто у Тарасовій майстерні. І спогади Катерини Юнге прекрасно передають атмосферу тих зустрічей:. «Приходили ми до Шевченка втрьох: Олдрідж, моя десятирічна сестра, яку Олдрідж, після того, як вона заявила, що хоч він і негр, але вона зараз пішла б за нього заміж, називав своєю «little wife» (маленька дружина – Г. Т.) – і я. Трагік серйозно сідав на приготовлене місце (аби позувати для портрета – Г. Т.) і сидів деякий час урочисто й тихо, але жвава вдача його не витримувала, він починав робити гримаси, жартувати з нами, набирав комічно-переляканого вигляду, коли Шевченко дивився на нього. Ми весь час сміялися. Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив меланхолійні, оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас невідомі. Тарас слухав і заслухувався, а олівець без діла опускався на коліна. Нарешті Олдрідж схоплювався й починав танцювати яку-небудь «gig», на превелику радість моєї сестрички. Потім ми всі йшли до нас пити чай. Незважаючи на оригінальність таких сеансів, портрет був скоро закінчений, підписаний художником і моделлю і зберігається тепер у мене».

Хоч як гірко було усвідомлювати, але якраз десятилітнє перебування в багатонаціональних «штрафних батальйонах» російської армії, а відтак довга боротьба за власну волю, в якій його підтримували переважно інородці, зробили патріота рідного знедоленого народу Тараса Шевченка – патріотом всього людства. І людяності. Цей духовний набуток ніби зближує Тараса з Богом – Творцем, якого Поет називає великим Чоловіколюбцем.

З цим переконанням Тарас Григорович підписується під протестом діячів української і російської культури проти антисемітської публікації в журналі «Ілюстрація», і, що цікаво, ставить поряд із свої прізвищем – прізвище української молодої літераторки: «Марко Вовчок». І з цих пір, незважаючи на те, що письменниця ще живе в далекому Немирові, їхні імена в уяві освіченої Росії стоятимуть завжди поряд.

Отож немає сумніву, що Шевченко не часто, та все ж листувався з Марком Вовчком, знав усі її плани, знав, що готує до друку першу свою повість «Панночка», згодом – «Інститутка», що збирається виїздити з Немирова в середині грудня.

РОЗДІЛ 2

ДОВГА ДОРОГА ДО СЛАВИ

СПОКУСИ І ПРИГОДИ. АКСАКОВИ

Майже місяць добиралися Марковичі до Петербурга. Проїхали Київ, зупинились в Чернігові, де віднедавна вчився молодший брат Марії, Дмитро. Різдвяні ж свята провели в Опанасового брата Василя – управляючого Глухівським лісництвом. Потім був рідний Орел…

Переїзджаючи, за своїм звичаєм, від родичів до родичів, Марковичі сподівалися «наколядувати та нащедрувати» трохи грошей бодай на перші дні свого столичного життя. Та не вдалося. Хоч і зустріли їх багаті Мордовіни в Орлі тепло, тітка Катерина Петрівна не приховувала своєї давньої образи на племінницю. Не могла простити, що свавільна вперта Маша, замість вийти заміж за багатого місцевого поміщика, повіялась світами за розореним, ще й не благодійним малоросом Афанасієм Марковичем. Не гордилися Мордовіни і сумнівною Маріїною славою малоросійської письменниці, яка пише під простецьким, схожим на кличку, прізвиськом Марко Вовчок. Фу! Противно вимовити!

Отож у Москву відважні шукачі «слави і чинів» прибули без копійки в кишені. І не відомо, що б із ними було, якби не прихистив колишнього свого студента Опанаса Марковича з родиною колишній ректор і професор Київського університету Святого Володимира і давній друг – Михайло Максимович. Дружина його Маруся ще минулої осені поїхала додому на Михайлову гору, тож квартира була порожня, і Максимович був щасливий, що хоча б кілька днів у цій пустці дзвенітиме голосок маленького збитошного сина Марковичів, названого на честь гетьмана Хмельницького – Богданом.

Став також у пригоді Марковичам такий самий безсеребреник і теж «ентузіаст народності» Пашка Якушкін, з яким подружжя було знайоме ще з часів своєї орловської юності. Павло Іванович Якушкін був у рідному Орлі живою «притчею во языцех». Син небагатого орловського поміщика і дворової кріпачки, він отримав непогану початкову освіту, поступив на фізико-математичний факультет Московського університету, але покинув його після четвертого курсу ради справи всього свого життя – народної етнографії. Під виглядом мандрівного «коробейника», цей химерний, вічно непричесаний (за що його в школі вчитель-німець називав «мужицкая чучелка»), зате завжди веселий і задоволений життям чоловік мандрував Росією, збирав «золоті розсипи» народної творчості, не раз був битий на базарах п’яними мужиками і арештований не раз жандармами «по подозренію». Жив Якушкін теж дивно – за рахунок гонорарів, які йому платив багатий орловський поміщик і відомий етнограф-фольклорист Петро Висильович Киреєвський, та чим Бог пошле. Зате в обох столицях оригінала Якушкіна любили і приймали на всіх станових рівнях: від артистичних до аристократичних кіл.

Добре знаючи, що таке матеріальна скрута і як з неї викручуватись, Якушкін одразу повів Марковичів у журнал «Русский вестник», де лежало ще кілька раніше надісланих Марією оповідань в перекладі російською. І сталося диво: під тиском безпосереднього дивака Якушкіна редактор Михайло Катков одразу ж погодився надрукувати їх, похвалив авторку і навіть наперед виплатив гонорар. Натхненний власною потрібністю Марковичам, Якушкін потягнеться за ними у Петербург і ще не раз пригодиться Маші Вілінській в наведення мостів між нею і впливовими російськими письменниками і видавцями.

…Бути в Москві і не зустрітися з родиною патріарха-слов’янофіла Сергія Аксакова, було все одно, що приїхавши в Рим, не побачити Папу Римського. Спершу Аксакових навідав Опанас Васильович: Марія, втомлена багатоденною подорожжю, нездужала чи не мала настрою, адже чоловік ішов на поклон, шукаючи у впливової родини протекції, щоб зостатися в Москві, влаштуватися в «Русскую беседу» чи журнал «Парус». Але, видно, в нерішучого Опанаса з того нічого не вийшло. Тож на другий день прийшли всією сім’єю. Про свої враження від немирівських пілігримів Віра Аксакова напише родичам Карташевським: «Вчора була у нас Марко Вовчок, тобто письменниця... Лице дуже добре, але просте; вона мабуть не дурна, та дуже конфузиться… Вони люди не багаті, приїхали сюди і самі ще не знають що робити, як влаштуватися... Сьогодні вони їдуть до Петербурга, там, певно, їм буде краще… Справи ж їхні дуже погані; сумно було це бачити».

Невідомо, чи пожертвували особисто слов’янофіли Аксакови щось на розвій української літератури в особі Марка Вовчка, але Михайло Максимович отримав від них як власників «Русской беседы» дозвіл виплатити Марку Вовчку гонорар за оповідання «Маша», прочитане авторкою під час візиту, який гостинні господарі перетворили на імпровізований літературний вечір на її честь. Оповідання, написане російською мовою, аксакали Аксакови сподобали, однак порадили допрацювати, врахувавши їхні побажання. Що Марко Вовчок, приїхавши в Петербург, зробить, і присвятить з вдячності Сергію Тимофійовичу Аксакову. На жаль, побачить світ «Маша» уже після його смерті…

Оскільки листи з Москви доходили до Петербурга чавункою швидко, дочка багатого чернігівського поміщика Макарова і майже невістка відомого громадського діяча, письменника Сергія Аксакова – Варвара Яківна Карташевська дізналася про приїзд Марка Вовчка однією з перших. Освічена і товариська Варя, яку за енергійну і ділову вдачу земляки і знайомі називали «баши-бузуком», відігравала значну роль у житті малоросійської громади Петербурга, була відома своїм літературним салоном, де збирався весь цвіт прогресивної столичної інтелігенції. Зовсім недавно окрасою її вітальні став опальний поет Тарас Шевченко. Привів брат Микола разом із Михайлом Лазаревським. Однак Варварі Яківні довелося докласти не малих зусиль і чар жіночих, щоб цього виснаженого каторгою, настороженого, недовірливого дивогляда прихилити на свій бік. Ради нього Варвара навіть наймичку Ликеру, недавно привезеною матінкою з Ніжина на перевиховання, одягла в народне вбрання – вишиту сорочку, плахту з корсеткою, а на голову начепила вінок зі стрічками-биндами. Але Шевченка цей «театр» не вельми заінтересував, лиш раз поцікавився, хто ця дівчина, та й знову сидів чи ходив вітальнею, похмуро опустивши вуса та заклавши руки за спину. Оживав лиш на згадку про Марка Вовчка. А згодом навіть зізнався, сконфузившись, що «состоит с нею в нежной переписке».

Тож спокуса влаштувати Марку Вовчку, своїй майже ровесниці і майже землячці, блискучий «бенефіс» була великою. Але щось стримувало Варвару Яківну. Може, застороги Аксакової: «Ваша малоросійська колонія, напевно, зіпсує Марка Вовчка, запаморочать їй голову і зіб’ють з толку, а поки що вона видалась мені жінкою скромною, без авторського самовдоволення, здається, дуже соромилась»? А може, проста, як правда, жіноча заздрість? Якою на пані Марковичку війнуло навіть від щирої українофілки Віри Аксакової, теж письменниці?

Хай там як, а настрій Марка Вовчка був пригнічений. І з листа Віри Аксакової видно, що Марковичів, особливо Марію, тривожило, як стріне їх Петербург. На Куліша, з яким стосунки були зіпсовані листом Опанаса до Каменецького, мало було надії, хоч він і обіцяв Марії надрукувати її оповідання «Чари» у альманасі «Хата», дозволу на вихід якої добивався в цензури. Мала надія була і на Шевченка, котрий сам, незважаючи на дозвіл жити і довершити курс навчання в Академії, був ще «на пташиних правах». Крім того, на думку Марковичів, Шевченків авторитет поширювався тільки на «малоросійську колонію», як називали росіяни хоч і численну, але не зовсім впливову українську громаду в Петербурзі. Про українські видання тільки йшли розмови. А Марії Олександрівні, що покладалася тільки на можливість літературних заробітків, треба було друкуватися в журналах, треба було видавати майже підготовлені переклади «Народних оповідань» і нову збірку «Рассказов с руського народного быта». Звичайно, їй треба було шукати нових знайомств і зв’язків серед російського письменництва. А Якушкін, який взимку не наважувався мандрувати «руськими селеньями», переважно мандрував між двома столицями, знав усі літературні новини і був знайомий з усіма видавцями і редакторами журналів, міг прислужитися… Безперечно, що перший, ким зацікавилась Марія, був знаменитий її земляк, письменник Іван Тургенєв. Але Тургенєв жив за кордоном, тільки на зиму приїздив у Росію і ненадовго, по дорозі у свій маєток Спаскоє-Лутовино, зупинявся у Петербурзі, відтак у Москві. Але на цей час його в Петербурзі поки що не бачили. Хоч таємничий Іван Сергійович міг з’явитися в столицях у будь-який час…

Тож Марія, як потопаючий за очеретинку, ще в Москві вчепилася за думку познайомитися за будь-яку ціну з Тургенєвим, і в цьому мав їй допомогти земляк Якушкін. Безкорисливого Павла Іванович не довелося довго просити, паче того він уже перебував у полоні Машиних чар. Отож підбадьорені і трохи заспокоєні мріями про знайомство з Тургенєвим Марковичі, попрощавшись із гостинною Москвою, опівдні 22 січня дісталися чавунки. Те, що вони побачили, затьмарило усе, що бачили й чули до цього в Москві.

О 2-й годині пополудні локомотив повільно відчалив від московського вокзалу, потрясаючи повітря скреготом, гуркотом, пихканням та пахканням густими клубами диму. Радості Богдана не було меж. Серце ж Марії так гупало від перезбудження, що його стукіт заглушував гуркіт залізного чудовиська. Навіть звично меланхолійний Афанасій мимоволі перейнявся дитячим захопленням. Не змовляючись, усі троє припали до брудної шиби вагона, за якою повільно пропливали засніжені простори Росії, вкриті лісами й перелісками, між якими купками, як притрушені снігом грибочки, темніли «дєрєвєнькі», а над ними вилися, мов прив’язані до димарів, тоненькі ниточки димків.

О! Вовки! Вовки! – раптом закричав радісно Богданко, показуючи на зграю сіромах, які, налякані гуркотом і свистом локомотива, мчали щодуху врозсип у білу безмежну імлу. – Отак вам і треба! Тепер я вас не боюсь!.

Бідна дитина! За довгу зимову подорож холодними екіпажами від Немирова до Москви хлопчик нахапався не лише дрижаків, а й страхів перед голодними вовчими зграями, що часто нахабно супроводжували їхні вози та карети, а часом виникали з хуртовини перед самими кінськими мордами. Відступали тільки перед запаленою просмоленою паклею на тичці, якою вимахував, як фокусник, безстрашний кучер. Тож тепер Богдась бурхливо святкував перемогу над своїми обидчиками – сіроманцями, і не відав, що його сильна і безстрашна мама теж переживала щось подібне до солодкого тріумфу над усіма своїми сіромашними та ікластими «вовчиками-братчиками» і «лисичками-сестричками», юрби яких зосталися далеко позаду в засніженій провінції… Одне цікаво, чи досі немирівське, чернігівське та київське панство-шляхтянство їй кісточки білі перемиває, чи вже заспокоїлось? Навряд! Не кожного року в самому Петербурзі друкуються книжки місцевих писателів… Не кожного… А паче того – жінки! Тож тепер вони мізки собі сушать, як то могло таке чудо статися, та вигадують собі пояснення несусвітні. Деякі вже й до неї долетіли, нібито «муж пише, а жоною підписує»… Хіба що один Ілля Дорошенко, добра душа й її повірений, знає всю гірку для «сіроманців» правду, лиш не відомо, чи вистачає йому мужності казати ту правду їм в очі… Але – чого це вона тим мучиться зараз, після того тріумфу, що пережила в Москві? У цю хвилину, коли залізний кінь Пегас мчить її до ще вищих вершин слави? Та цур їм! На чужий роток не накинеш платок! Їм говорити, а нам своє робити…

Так думала Марія, перебираючи в пам’яті приповідки та приказки, які народ придумав супроти заздрісників, щоб очистила душу від неприємних споминів. Та все ж, окрилена успіхом у Білокам’яній, переповнена враженнями від зустрічей із знаменитими земляками, вона всю дорогу чавункою від Москви до Петербурга не склепила очей. Давно, втомлені враженнями і дорогою, поснули Афанасій і Богдан, давно спали сусіди-подорожні, а вона все сиділа і невідривно дивилася у вагонне вікно, за яким миготіла не темінь, а яскраві живі картинки їхнього короткого, та сповненого подіями побуту у білокам’яній: гостини у привітного Максимовича, знайомство з родиною Аксакових, подружжям Станкевичів, зустріч ждано-неждану зі спільними другом – Павлом Якушкіним…

І перше, що вразило Марію Олександрівну: всі знайомства, зустрічі, розмови починалися майже з одних й тих же слів:

– Ми чули про вас від Шевченка…

– Шевченко про вас розповідав…

– Шевченко читав ваші прекрасні оповідання…

– Шевченко вас боготворить… вами захоплюється…

– Шевченко називає вас – Шекспіром…

– Шевченко… вами… вас… з вами…

А далі все зливалося в суцільний шелест… шелест… слів… розмов… привітань, компліментів. І все на її адресу… Усе, як сказав Шевченко… А де ж Куліш? Боже милий, її у Москві, переповненій великими людьми, письменниками, художниками, професорами, знали і… страшно подумати! – шанували… пророчили велике майбутнє тільки тому, що так сказав Шевченко…. І вона сама теж вірила! Але – без головокружіння: навіть серед цього феєрверку похвал, п’янкого куріння фіміаму вона не забувала, що все ж…. тільки на півдорозі до слави. І що ця дорога мчить її поки що серед незвіданої і непередбаченої темені…

Та все ж під ранок втома зморила Марію. Під розмірений перестук коліс і хитавицю вагона вляглося душевне збудження, спала гарячка і вона заснула, як провалилась у солодку темінь. Прокинулась від жаху, що проспала кінцеву станцію. Але до Петербургу ще був цілей день дороги серед білосніжних просторів, подолати які їй допомогли витівки невгамовного Богдася, спогади про гостинну Москву, до яких вони з Афанасієм час від часу поверталися, і раптові напади мовчання просто серед палких розмов. Мовчання про те, що їх чекає в невідомому, скованому морозами і туманами повитому Петербурзі.

VIVAT, MARIA!

Шевченко не зустрічав Марію на вокзалі 23 січня 1859 року За словами В. Білозерського, був хворий. А може, ревнивий Куліш, прийшовши до пам’яті, взявся знову пильно оберігати своє відкриття, своє чудо Пантелеймонове від чужих очей, і тримав дату приїзду Марковичів у великому секреті? Та ще й наказав строго-настрого мовчати і їхньому спільному знайомцеві по Києву, а нині керуючому своєю друкарнею Данилові Каменецькому…

Хтозна, як воно було і хто сповістив Кулішеві чи, може, він чергував на вокзалі, якщо самі Марковичі не відали, коли точно приб’ються до Петербурга. І, звісно, переживали. Надто письменниця Марко Вовчок.

Та дарма! Петербург стрів їх похмуро-туманним морозним вечором… і гарячим Кулішем на пару з добрячим і надійним, як кам’яна стіна, Данилом Каменецьким. Виходячи з вагона, Марія пошукала очима того, кого найбільше чекала – «батька Тараса», і, не знайшовши, трохи розчарувалася. Але ненадовго, бо вже їх усіх трьох приймали у свої широкі й теплі обійми дорогі земляки: Василь Білозерський, Федір Черненко, ще якісь невідомі пани з «Громади», яких привів Пантелеймон…

Щирий потиск руки Данила Каменецького, якого вона не бачила ще з часів їхнього побиту в Києві, обіцяв їй вічну вірну дружбу і поміч. А от надто палкі обійми Куліша на очах у Афанасія… викликали бурю суперечливих і неоднозначних почуттів, які вона відчуватиме до нього все своє життя: глибоку вдячність переплутану з почуттям вини, обожнення з неприємним присмаком гріха, захоплення й повагу з досадою і розчаруванням…

Так! На жаль, саме розчарування було першим відчуттям, що обдало холодком її серце… О, Москва! Що ти наробила з бідною провінціалкою! Тоді, спекотного серпня 1857-го, на хуторі Мотронівка, на лоні рідної чудової природи в товаристві патріотичного українського панства він здавався їй велетом, втіленням козацько-гайдамацького духу, невпокореним Палієм. Коли ж Пантелеймон Олександрович зачинав розмову про будучину України, яку вони з Марком Вовчком плекатимуть усі разом: з Шевченком, Костомаровим, Білозерськими в супрязі з Галаганами, Тарнавськими, Кучубеями спочатку в Петербурзі, а згодом і в самій Україні – над його головою щоразу порчинав мерехтіти німб українського Мойсея. Чого гріха таїти, хоч і соромно признатися, не розчарував її палкий Куліш і тієї жовтневої ночі, коли перестрів таємниче, як романтичний герой Дюма, на глухій станції по дорозі з Орла в Немирів… Точніше, в подобі Мазепи, осліпленого коханням до своєї Мотрононьки... До речі, вперше тоді почула Маша-Маруся і послання гетьмана до коханої, переказані гарячим шепотом шаліючого пристрастю Панька…

Ступивши перший крок на перон Миколаївського вокзалу в Петербурзі, Марія посковзнувшись на слизькому льодку столичного перону, ледь не впала. Ах! Але її підхопили вчасно такі знайомі, такі надійні і… довгождані руки. Куліш аж сяяв від щастя, радий нагоді стиснути її в гарячих обіймах привселюдно і при законному чоловікові. Коротка мить сп’яніння: від знайомого запаху його гарячого тіла змішаного з пахощами дорогих французьких парфумів і… терпкого гріха кров шугонула в голову, світ пішов обертом, а перед очима пролетіла божевільна ніч на поштовій станції між Кролевцем і Орлом… На щастя, на вокзалі, тьмяно освітленому газовими ліхтарями, цього спалаху пристрасті ніхто не помітив. Тим паче, що невеличкий гурт зустрічаючих теж кинувся обіймати та цілувати дорогих гостей.

Та все ж, та все ж… на тлі величного і холодного зодчого громаддя Північної столиці, та ще поряд з дебелим Афанасієм, бідний Куліш, навіть у своїй височенні шапці-бирці видався, хай Бог простить, якимсь… мізерненьким, театральним, як ті козаки з вистав, які вони влаштовували ще недавно у своїй Немирівській гімназії… Але тільки на мить… Варто було Марії почути знайому, ледь картаву говірку, побачити ближче очі, що палали ще палкіше, ніж у далекі спекотні серпневі вечори, ще шаленіше, ніж осінньої далекої ночі, як серце знову стрепенулося, а Пантелеймон почав возноситися на свій п’єдестал, вивищуючись над Афанасієм, та так швидко, що аж Марії стало не по собі... Вирятував із делікатної ситуації не менш делікатний Каменецький, запросивши до екіпажу, і радісний крик Богдася, який кинувся стрімголов шукати «візок».

Товариство загомоніло, чоловіки підхопили валізи, а Куліш, як і личить дамському угоднику, взяв ніжно під руку Марію Олександрівну. І вона з полегкістю зітхнула: усе стало знову на свої місця. Знову до неї повернулося відчуття реальності, знову усе – під контролем її холодного далекоглядного розуму. І ніщо більше не виб’є з-під її ніг закуту в граніт землю царственого Петербурга. Ніщо і ніхто! Надто довго вона йшла – і до цього дня, і до столиці. Занадто багато витратила сил, щоб переконати свого нерішучого від природи Афанасія, що їм треба зробити усе можливе й неможливе, щоб вирватися з тихого, провінційного Немирова і вже, вже їхати туди, де вирує літературне життя, де пульсує прогресивна мисль, де, врешті, вирішується доля духовного буття України – в Петербург! Іншої нагоди не буде.

«Афанасю, сам Бог того хоче!» – не відступала. І чоловік здався: почав збирати гроші на поїздку, розсилати усім знайомим у Петербурзі листи, надиктовані нею, з проханням знайти йому більш-менш пристойну роботу, бо його втомило злиденне життя вчителя географії Немирівської гімназії, платні якої ледь стачає на прокорм його великої родини, що складається з дружини, дитини, тещі і її дітей. Та найбільше тривожить його, що він не може забезпечити плодотворної праці Марку Вовчку, а тому той сумний і хворіє часто… Нагадував і Кулішу про його обіцянку влаштувати на роботу хоча б у своїй друкарні, але той не дуже впрівав, а після того злощасного, необдуманого листа Каменецькому, в якому Афанасій просить в редактори Марії Шевченка, Куліш геть розсердився і перестав спілкуватися, повіявшись за границю чи куди там його носила нечиста…

А Опанас з розпачу й собі захандрив, приповідаючи та нарікаючи на свою дурну голову, що такого… поганого… наробив своєму Вовчкові, дорогій своїй Маші-Марусенці.

І хоч шкода їй було чоловіка, та не могла вона признатися своєму вінчаному, що давно їхню майбутню долю взяла в свої руки і про всяк випадок паралельно сама листується з Кулішем і Шевченком. Перед одним вибачається за експансивного Опанаса, а другому дякує, мріючи про зустріч, а про Опанаса й не згадує, бо здогадується, як Куліш із Шевченком до нього ставляться…

…Тим часом Куліш тісніше тулиться до неї, злегка тремтить, невідомо, від холоду чи палу сердечного. Їй стає смішно і трохи лячно, бо й вся ця поїздка, хоч і тяжка, втомлива, часом гнітюча від усвідомлення непевності свого становища, поки що здається їй фантастичним сном. І вона боїться пробуджуватись, щоб не впасти знову з небес на грішну землю, не повернутися у вчорашній день і… не опинитися… в рідному обшарпаному маєтку Єкатериненському, чи в тісній кімнатці розкішного дому тітки Мардовіної в Орлі, в Чернігові чи в халупі убогій на Куренівці під Києвом, чи в тому ж дорогому серцю Немирові, з якого вона виросла, як з дівочої сукні… Та мало де вона могла б зараз жити: вбого-голодно чи сито-розкішно, заробляючи гірко на хліб чи нудьгуючи в достатку серед собі подібних провінційних баринь, розважаючи душу дрібними інтригами, плітками та зрідка бучними одноманітними балами, якби не її вперта вдача, якби не її пристрасна віра у вище призначення і Боже проведіння… Так! Вона мала пройти довгий шлях, всі кола буденного, житейського, але все-таки пекла, щоб одного зимового дня, а точніше увечері 23 січня 1859 року зійти з локомотива не на Миколаївському вокзалі в Петербурзі, а на вершині своїх мрій…

А от і екіпаж! Точніше, ціла валка їх! Рука Куліша вислизає ніжно з-під її теплої пахви, бере її за лікоть, щоб підсадити в найкращий з них, і тут вона згадує найголовніше і питає Опанаса сторивожено:

– Ой, Афанасію, а ти що мені обіцяв? Ти що, забув? Ти ж обіцяв мені, що ми одразу з чавунки поїдемо до Тараса Григоровича!

І доки Опанас кліпає карими очима, Василь Білозерський, єдиний, хто в цьому товаристві не боявся ламати плани Кулішеві, командує:

– Всі, як один, – до Шевченка! – і всі дружно сідають в найбільші сани, всі, крім Куліша, який аж якось змалів весь під своєї височенною шапкою з чорної мерлушки. Марія бачить, що він «пан Палій» не в захваті від її затії. Ба! Він ображений, аж клекоче від гніву, але стримується, не показує свого невдоволення, навпаки, жартуючи благословляє:

– Їдьте щасливо з Богом, а я – додому: столи накривати. Тож не баріться, – і ніби випадково, непомітно для інших торкається її зап’ястя під рукавичкою тремтячими гарячими пучками.

«Від жаги, чи страху втратити мене?» – думає Марія і не відповідає на доторк. Куліш відступає, лякаючись, що скоро, зовсім скоро, призабутий шалений вогонь тієї далекої, єдиної їхньої божевільної ночі в затрапезній «гостинниці» глухої поштової станції – згасне, не розгорівшись… І дивлячись услід саням, дає собі слово, зробити все, щоб цього не сталось. Бо ще жодна жінка не брала під ноги його почуття…

А Марія дякує Каменецькому, що вибрав сани, а не колісний візок, бо так мило їй мчати білою вулицею крізь химерно вкрите снігом громаддя будинків, ніби в казці якій! Правда, Богдасику? Хлоп’я сміється, і дорослим, розстроєним відмовою Куліша заїхати до Шевченка, теж стає веселіше. Вже й розмова зав’язалася між Опанасом і Василем, які давненько таки не бачилися, про нагальну потребу відкривати в Петербурзі малоросійські періодичні видання, без яких не стане на ноги наша література… Про цензуру, не дуже милосердну до «хохлів»…

Марія не встрявала, мовчала, бо чим ближче було до Академії, тим їй ставало тривожніше, а як перелетіли вкриту льодом Неву, так зовсім перелякалася: як-то стріне її Шевченко, цей великий Чоловік, перед яким схилялися такі аристократи духу, як граф Федір Толстой, княжна Варвара Репніна, Олексій Капніст, пихаті багачі Тарновські та Галагани, і урядники не останні – брати Лазаревські… Мимоволі намацала на зап’ясті його дарунок – золотий браслет, який він надіслав їй торік разом з присвяченим їй віршем «Сон». З тих пір вона не розлучалася з дорогою даровизною, як з талісманом…

Не забути б тільки у суєті подякувати віч-на-віч за дарунок… І всім присутнім, за те, що так прихильно зустріли молоду провінційну авторку першої книжки нехитрих повісток про нехитре сільське життя! І взагалі, треба усім дякувати, і вести себе скромно, тихо, не випинатися, не величатися, а навпаки, вести себе так, ніби самій незручно за те, що сталося, чи то пак написалося… І взагалі, вона ні на яку увагу чи славу не претендує, Боже борони! Бо розуміє, знає, через які терни треба продертися, щоб побачити зірки… А взагалі… взагалі лучче мовчати і слухати. Бо «хто мовчить, той десятьох навчить… Слова – полова, а мовчання – золото; мовчи, глуха – менше гріха; не хочеш гризот – заший рот; язик – твій ворог, не кажи гоп – доки не перескочиш… Згадувала народні приказки і прислів’я на цю злободенну для неї нині тему, і дивувалася, як їх багато! Мудрий народ, може, й тому вижив, що вважав за краще мовчки діло робити, ніж про нього говорити… Але як тоді бути з книжками – в них не помовчиш. В них треба говорити, та ще так, щоб іскри сипались з-під пера, щоб луна йшла світом, щоб каміння плакало… Так, як пише Шевченко… Бо краще гірка правда, ніж солодка брехня… Та, на жаль, у Третьому відділі государевої канцелярії думають по-іншому. І бачать усе, і чують… І не не милують… Опанас досі відійти не годний від розгону «Украйно-слов’янського товариства», арешту і виселки в Орел. Хоч цього покарання й не зрівняти з десятьма роками рекрутчини в азійськй пустелі…

– Тпр-ррр, приехали!

Каменецький просить візника зачекати: вони не надовго, і стукає в якісь брами, просить сторожа, що пильно роздивляється компанію, присвічуючи собі закіптявілим ліхтарем у високо піднятій руці, провести до Тараса Шевченка. Вони піднімаються темними сходами, йдуть темними коридорами. Богдан, як завжди, попереду, але за руку з мамою, і зупиняються перед не щільно причиненими дверима: «Вот здеся!»

І от – збулося!… А серце так б’ється – мало не вискочить з грудей, не йме віри… Дурне серце, заспокойся – попереду ще стільки тривог, віри і зневіри, захоплень і розчарувань, слави й неслави… Попереду – нове життя!

ПЕРША ЗУСТРІЧ МАРІЇ З ПРОРОКОМ

Шевченко, мабуть, чекав їх, бо попри собачий холод в Академії, двері його майстерні були ледь прочинені і тоненька смужечка світла маячком світилася у густій темряві коридору. У Марії радісно тьохнуло серце: чекав! А щоб зовсім заспокоїтись, взяла на руки Богдасика, хоч він і пручався: із сином їй певніше. І – чудо, неслухняне хлопчисько, відчувши мамину стривоженість і урочистість моменту, перестало пручатися, обняло за шию і шепнуло, як часом вона йому шепче: «Не бійся!».

Каменецький, як справжний поводир, відчиняє двері, і Марія з трепетом переступає поріг «святилища», тьмяво освітленого канделябром з трьох свічок. І бачить, як звідкись згори, як з неба, теж зі свічкою в руці швидко спускається до них невисокий чоловік у чорній «крилатці», схожий на великого птаха.

– А що це за колядники чи то пак щедрівники до нас заявилися в таку пізню пору? Чи не з України бува добиралися дорогі гості? – радісно жартує крилатий чоловік.

– З України, з України! Застиляйте, господарю, столи, та все килимами… Та ставте куті макітру, та миску вареників з капустою, бо нас чимало! – підтримує жарт Василь Білозерський, і починає щедрівку: «Ой чи вдома, вдома красний господар?..».

Йому злагоджено підтягують притрушені снігом Каменецький, Черненко та Маркович. Долучає до хору свій тремтливий тенор і схвильований пан господар. Не втримується і Марія – і вже гримить стародавня українська щедрівка на всю Імператорську академію мистецтв!

– Хай знають кацапи, як хохли щедрують! – сміється молодим сміхом господар, і вткнувши свічку в канделябр, широким жестом запрошує гостей дорогих у своє «кишло». Марія роззирається, намагаючись запам’ятами кожну хвилину, кожну деталь першої зустрічі із Шевченком. У мерехтливому сяйві свічок перед очима постає скромно обставлена невеличка майстерня: біля вікна – стіл, заваленим аркушами паперу, якимись інструментами, пляшечками, кілька старих стільців та обтягнутий цератою диванчик. Убогий, незатишний інтер’єр… Справді, кишло… І в цьому кишлі живе Геній… Пророк України…

При цій думці мелькнули перед очима облиті золотом зали качанівського палацу Тарновських, трохи скромніші покої Миколи Білозера, яких, якщо колись і згадають нащадки, то лиш тому, що були знайомими знаменитого поета Тараса Шевченка…

– Та проходьте! Не стійте в дверях! – запрошує господар, але гості не хочуть проходити. – Та ми до тебе, Тарасе, не так прийшли щедрувати, як декого… показати, – нарешті, загадково починає Білозерський. – Бачиш, приїхала тобі вклонитися з України… хто б ти думав?

– Невже Марко Вовчок?! – дивується Тарас Григорович, хоч з першої хвилини при благенькому мерехтінні свічок він помітив у гурті щедрівників молоду, високу і ставну жінку в темній шалі і обшитій хутром пелерині з п’яти-шестирічним хлопчиком на руках. Хлоп’я, міцно обнявши за шию матір, з цікавістю поглипувало з-під світлих кучериків на незнайомого дядька.

– Невже Марко Вовчок?! – не вірить Шевченко – Невже переді мною сам… сама Марко Вовчок?! Ангел-охоронець… кроткий Пророк, що поставив на сторожі тисяч рабів німих своє… лагідне і гостре, як меч, слово?

Тарас Григорович явно хвилюється. Голос його хрипне, обривається… На очах – виступають сльози… Змахнувши їх, господар лиш руками розводить… А заскочена зненацька такою щирістю Марія мимоволі схиляє в поклоні голову.

«Ось воно, справжнє визнання!» –перше, що приходить їй на думку

«Мадона з младенцем»… – думає Шевченко. – Сама Богородиця стоїть у порозі мого кишла!.. Саме такою, високою і світлою, з дитинкою на руках він уявляв… ні, не Марка Вовчка, а свою долю. І хлопчик... так пронизливо схожий на нього самого в дитинстві… на те «кубічеське», білявеньке хлоп’я, яке безжурно вигравало на лоні матінки-природи. Ще не відаючи, що народжене воно рабом, що чекає його невесела кріпацька доля, вибрикувало собі по леваді, купалося в річечці, а потім щасливо засинало у садочку під лопохом…

«Яка прекрасна композиція: юна сумовито-щаслива мати з дитинкою на руках! Яке прекрасне її лице з відблисками трагізму і всепрощення! Як на картині Мурильо «Святе сімейство»! – Шевченкові, враженому несподіваним материнським образом «українського Шекспіра», навіть мерещиться, що над їхніми головами мерехтить ледь помітне сяєво. І нестерпно хочеться увіковічнити Марію такою, земною і небесною, у тисячах офортних відтисків…

«Боже праведний! Який він хворий! Який він безнадійно хворий! – думала в цю саму хвилину Марія, заворожено дивлячись на Тараса Григоровича. Зовсім не схожого на той портрет, який змалювала у своїй уяві з розповідей Опанаса, Куліша та Михайла Чалого. Не схожий він був і на того юного, ніби заскоченого у хвилини натхнення, поета, автопортрет якого втаємничено показувала їй кума Варвара Репніна в Києві далекого 53-го року. І на той, який бачила в Мотронівці, коли гостила в Кулішів… Перед нею стояв одягнений у селянську свиту, виснажений, аж прозорий, передчасно постарілий чоловік, з печаттю невиліковної недуги на блідому лиці. Тільки очі палали молодо, весело, ясно. І те світло, змивало, як полуду з очей, перше печальне враження ….

– Примерещилось… Через погане освітлення… примерещилось… – Марія полегшено зітхнула і засмілася, воліючи перервати це, здавалось, безкінечне споглядання одне одного.

Тим часом, одверто милуючись сконфуженою жінкою і нашорошеним хлопчиком, Шевченко боковим зором спостерігав за чоловіком, що нерішуче терся в одвірках позаду щедрівників. Його лице юдейської вроди з печаттю смиренства і вселенської скорботи нагадувало… Ні, не Йосифа-обручника, а радше фарисея Каяфу, в домі якого арештували римські легіонери Ісуса Христа чи Юду із Скаріоти, який хоче собі прикупити трохи поля і не має що продати, крім… Месії? Не хочуть признавати очі в цьому панові «братчика» Опанаса Марковича, того самого панича, який, доходили до нього чутки на конфірмацію, покаянно виклав перед жандармами списки Тарасової комедії «Сон» і поеми «Кавказ»… А може, брехали, щоб відбілити зрадника Юзефовича, в якого теж було чимало віршів Шевченкових…

Та що було – билиною поросло… Жаль тільки, що такому «ніякому» чоловікові випало таке щастя – як ця прекрасна геніальна жінка…

І тут Марія, збагнувши всю складність ситуації, вивернулася, як ласочка з капкана, і, звернувшись до чоловіка, лагідно попросила:

– Афанасію, чого ж ти мовчиш? Розкажи, як часто і як багато ти оповідав мені про пана Тараса! Як ми всі на Вкраїні чекали його повернення… Як тішилися, коли вісті приходили до нас, що вас таки відпустили на волю, як переживали, коли ви застрягли у Нижньому, а як прибули до Москви, а звідти – в Петербург – то радості більшої й не було відколи світ та Умань. Афанасій сміливішає, починає дякувати «батькові Тарасу» за любов до писань дружини… Тарас потроху оживає, запрошує гостей сідати в його господі, де хто бачить. Але гості поспішають: пізно, та й хлопчику пора спати.

– Я не хочу спати, – каже хлопчик, перебираючи на столі олівці…

– Славний козак! – сміється Тарас Григорович, погладжуючи Богдана по буйному чубчику, і зводить щасливі очі на Марію. – Спасибі, що згадали… що завітали…

– Тарасе Григоровичу, чи можна до вас завтра прийти? – раптом питає Марія. – Так хочеться з вами набалакатись… Афанасію? Ти ж відпустиш мене саму до батька Тараса?

– Та вже ж… А чого ж ми сюди приїхали, як не до батька Тараса на розмову, – лепече Опанас.

– А можна вас, Тарасе Григоровичу на добраніч поцілувати? – питає, сміючись, Марія, і не чекаючи згоди, обіймає…

Весела компанія, защедрувавши на прощання, викочується за двері, далі коридорами – на вулицю, залишивши Тараса Григоровича дивуватися, як він любив казати, тим, що сталося.

А СТАЛОСЯ ЧУДО. ПОЕМА «МАРІЯ»

Можливо, саме в ці хвилини і спалахнула в голові Поета давня мрія, про яку він писав своєму вірному другові Варварі Репніній в листах з Оренбурга 1 січня 1850 р.: «Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни святой Марии, непорочной матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление». В листі від 7 березня 1850 р. він знову пише: «Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, матери Спасителя».

Ті, кому відомі муки творчості, знають, як іноді довго – роками зріє в глибинах душі задуманий твір. Довго й болісно, почившись з макового зерня, росте-виростає, поволі підкорюючи собі усе єство автора, та вичікуючи підходящої хвилини, щоб вирватись на світ білий… Дев’ять років носив у собі Шевченко задум написати історію життя Богоматері, і тільки після депортації з України у вересні 1859 року, остаточної втрати Марії Маркович, яку, на жаль, не змогла замінити йому безвільна Марія Максимович, 27 жовтня 1859 року він почав писати поему «Марія»… Це число дивним чином співпадає із днем народження сина Марковичів – Богдана, якого з першої хвилини полюбив такий прихильний до дітей Тарас Григорович. Припущення не здається зовсім алогічним, якщо врахувати, з яким нетерпінням чекав Шевченко, що Марко Вовчок таки повернеться до Петербурга восени 1859… Тож сміємо припустити, що якраз неповторне враження від першої зустрічі з молодою матір’ю з вродливим дитям на руках скалкою засяде в серці Поета, і грітиме, і ятритиме його доти, доки не матеріалізується в образі такої земної, на огуду клерикалів, Богородиці у поемі «Марія»…

Образ Діви Марії не тільки овіяний благоговійним трепетом автора перед її подвигом материнським, а й пронизаний тугою за ідеалом жінки у всіх її земних і небесних іпостасях. Автор, не посягаючи на божественну недосяжність навіть титлою, все таки приміряє себе до ролі то «таємничого провісника приходу месії», то до охоронця, то до опікуна і, врешті, обручника Йосифа.

Так! Це буде потім, більш як через півроку… А поки що він стоїть і дивиться на двері, в яких щойно стояла юна прекрасна жінка з кучерявим янголом на руках, і повторює подумки щойно народжені слова:

...Цвіт зельний, наша красота! –

Промовив Йосип. – Диво сталось

З тобою, доненько моя!

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то... – Й не вимовив: уб’ють

На улиці. – І заховаймось

В своїм оазисі...

Дивні слова, дивно суголосні з його вже навіть не бажанням, а молитовою, мрією знайти достойну пару, одружитися, збудувати хату власну – «заховатися в своїй оазі» разом з рідною душею від усіх іродів, пилатів, фарисеїв, книжників і навіть від рокованої долі бути розіп’ятим на хресті за гріхи роду людського… Та все ж прожити бодай один день, але з коханою людиною…

Завтра він побачить Марію, Марка Вовчка в іншому світлі… Але сьогодні вона для нього юна Мадонна з дитям…

НАЗУСТРІЧ ОСТАННІЙ ВЕСНІ

Зоставшись наодинці з власними думами, Тарас Григорович довго міряв кроками майстерню. Звичайно, розмови не вийшло, бо всі поспішали, жартували, хором, перебиваючи один одного, говорили… Та й заважав Опанас Маркович, що терся знічено в одвірках, причавлений давньою виною перед «батьком Тарасом», але Шевченко не допустив його ближче. Він взагалі в перші дні і місяці свободи важко прощав колишнім друзям і побратимам їхні «гріхи» вільні й невільні. Гірка обида не давала. Тиснула за серце, витискала сльози, сковувала, не давала потиснути простягнуту для потиску руку. І він по-дитячому вперто гнівався, ображався і довго не «впізнавав» Афанасьєва-Чужбинського, який позичивши в безпечного Тараса гроші, не соізволив віддати борг навіть тоді, коли той гинув від голоду і цинги в солдатах. «Не впізнавав» довго і Миколу Костомарова, ковтаючи гіркі сльози, коли той відомим і благополучним професором петербурзького університету заглянув у його вбогу світлицю-робітню в Академії мистецтв. Не те щоб лютився на паничів з роду Марковича й Костомарова: у кожного своя доля, і свій шлях широкий… Радше не міг простити собі свого безталання…

Спогади вихором промчались його пам’яттю, викликаючи в душі бурю почуттів. І раптом все стихло, розтануло, залишилось лишень зеренцем гірчичним щось схоже на парубоцьку заздрість: «І треба ж, щоб такому… Опанасові дісталася така прекрасна жінка! Такий алмаз! Якби молодший, відбив би в змиг ока! І провчив би Марковича, і борг би віддав сповна, телепню цьому!».

А тепер зостається тільки дивуватися: «І що собі Той, Хто на небі, гадає, коли парує не пароване?!». Звичайно, він мав на увазі внутрішній світ подружжя, бо з виду Марковичі були паристі: обоє високі, тілисті, тільки світилися з середини різним світлом… Господи, Боже мій, про що це він думає? І взагалі – що це з ним, старим дурнем, діється?! А діється те, що й діялось усі ці роки, з того дня, коли він нарешті таки прочитав «Народні оповідання». Прочитав і наче прокинувся! І все в цьому світі хисткому, і в його власному заплутаному житті стало на свої місця… Її геніальне Слово омило його, як води священної ріки Йордан – від тілесної немочі, від душевної непевності, від струпів і ще кровоточащих ран, врешті, від принизливого усвідомлення власної безпорадності перед цим жорстоким, лицемірним, підлим світом! Усе, усе, чим він переймався, усі його переживання і пристрасті раптом осипались з нього, як пожухле листя з дерева – разом з короїдами і тлею, і він, голий-голіський, важко вириваючись корінням з минулого, пішов назустріч оновленню, назустріч останній весні свого життя…

Тепер він був не один. Тепер поряд з ним є і завжди буде вона, жінка, яку він так довго шукав, так нестерпно чекав і нарешті дочекався. І байдуже, що вона являлася йому щораз у різних образах, у різних земних і небесних іпостасях, він знав, що це вона, Та, яка під чудним псевдонімом Марко Вовчок ховала справжнє своє ім’я – Марія. Його Марія, його Марія Магдалина. Жінка, яка вибрала стезю Пророка. І хоч він не сміє посягати на образ Месії, грішник, затьмарений гординею, його Марія, його вірна соратниця, тиха порадниця, його весела співрозмовниця – тут, біля нього… – у своєму справжньому тілесному образі: висока, ставна, білява, ясноока, зовсім не схожа на його ідеал жагучої брюнетки з карими очима, але він не розчарований: мабуть, Марія Магдалина і має бути такою, з виду спокійною і трепетною в душі. Він же бачить, як вона хвилюється, як б’ється зляканою пташкою її серце. Як вона чекала зустрічі з ним віч-на-віч…

…Тим часом, вертаючись від Шевченка у спорожнілому тарантасі (усі зустрічаючі роз’їхались по домах) Марковичі мовчали: кожен думав про своє, а виходило – одне і те ж: про зустріч із Тарасом Григоровичем.

І хоч засмутив Марію хворобливий вигляд «батька Тараса», та все ж після цієї короткої зустрічі ніби гора спала з пліч… Ще по дорозі до Шевченка вона помітила, що чоловік нервує, знала: боїться першої після розгрому Кирило-Мефодіївського братства зустрічі з Тарасом. Бо нервував і вдома, перед поїздкою в столицю. Адже чув, що непривітно стрічає Шевченко колишніх своїх побратимів-братчиків. Розповідав Микола Костомаров, що і його довго «не впізнавав»… Ніби він бозна-як міг змінитися за десятиліття… Ніби сердиться, що відбулися вони легким переляком – відсидівши по конторах – хто в Тулі, хто в Петрозаводську, а хто в Орлі та Саратові, а йому за ті їхні молодечі ігри в «Слов’янську федерацію» на чолі з Миколою І довелося 10 років відмучитись у солдатчині. Взагалі, згадував Афанасій, Шевченко з Кулішем скептично ставились до Костомарового прожекту, вважаючи його утопічним, адже сліпому видно: ніколи цар не погодиться на федерацію вільних слов’янських народів-братів. І це було доведено жорстоким розгромом польського повстання на початку 1830-х років. Правду кажучи, не дуже дбали про рівність братську і польські крулі, коли завоювали підступами Правобережжя… Бо якби поляки ставились до українців як і належить кровним братам-слов’янам, не повстав би Богдан Хмельницький, не було б гайдамаків з коліями… Взагалі, Шевченко не визнавав жодної федерації – тільки автономію України. Тому, казав, «треба обух сталить та добре вигострить сокину, та заходиться вже будить!»… і не один він так думав, а багато в Україні сущих, особливо, коли прочитали опус маркіза де Кюстіна «Росія 1839 р». Прочитали і Шевченкові переклали…

Тарас казав, ніби вперше про французького маркіза і його критику російської монархії почув від Карла Брюлова, хоч міг почути і від Варвари Репніної, і від когось із чернігівсько-полтавських поміщиків-лібералів, які мали звичай запрошувати тоді ще молодого столичного художника Тараса Шевченка портретувати своїх домочадців. Ба навіть від «прихованого» декабриста, предводителя полтавського дворянства Олексія Капніста… Чи від котрогось із паничів-«мочеморд» – романсових поетів Віктора Забіли, Афанасьєва-Чужбинського, художника графа де Бальмена або ж «якобінця» Віктора Закревського, який, подейкували, починав усі застілля здравицею Великій французькій революції. Та мало від кого міг чути! У 40-ві роки цією справді вбивчо правдивою книжкою зачитувалася уся Росія. Її передавали з рук в руки, і переказували з вуст у вуста. Тож коли влітку 46-го Тарас, повернувшись до Києва із своїх чергових археографічних поїздок по Україні, прочитав на їхньому гуртку Кирила і Мефодія свій «Сон», ніби навіяний маркізом де Кюстіном, «братчики» були у захваті. Комедію «Сон» переписували і вивчали напам’ять, як недавно ще Кюстінову «Росію 1939 року, київські студенти, чиновники, та й все місцеве панство! І нікому в голову не могло прийти, навіть наснитися в найстрашнішому сні, що не мине й півроку, як жандарми почнуть виловлювати усіх причетних до «Украйно-славянського общества», або гуртка Костомарова, як Третій відділ імператорської канцелярії назве їхнє «Слов’янське братство св. Кирила і Мефодія». Навесні 47-го року заарештують Тараса з Костомаровим. Першого – на переправі через Дніпро, другого – напередодні власного весілля з панночкою Аліною Крагельською.

А десь через рік, уже в Орлі, в засланні, служачи дрібним чиновником при губернаторі і під його наглядом, почує Опанас, нібито не за участь у «братстві», а за ту злощасну комедію «Сон» і загилили Тарасові десятирічний строк і відправили на «исправление» солдатом аж в Оренбург, у особливий, себто штрафний, батальйон…

Марія, слухаючи розповідь чоловіка про «дела давно прошедших лет» не могла зрозуміти, чому він так хвилюється, аж піт градом котиться з чола? Адже що було – відгуло. І кожен з них , братчиків, отримав свою порцію лиха… І відбув свою кару. Тож не варто згадувати…

Але її бідолашний Афанасій ніяк не міг заспокоїтись, впадаючи то в паніку, то в депресію, трагічним голосом заперечував:

– Ні, Машо, треба! Бо я не знаю, як з цим далі жити…

ПОДАРУНОК ДЛЯ МАРКА ВОВЧКА

Марія ніколи не лізла чоловікові в душу, ніколи нічого не виясняла, ні про що не розпитувала. Не хотіла зайвий раз нервувати його й без того нервового, імпульсивного, ображеного на власну незавидну долю і невдатне життя. Єдине, що його розраювало, – народна творчість. Перлини Афанасій радо визбирував, куди б не ступала його нога. Ще й її заохочував. Спостерігаючи, який він стає розкованим, веселим серед простих людей, і як ті готові поділитися з «таким гарним і при вітним паном» своїм нічого не вартим, на їх думку, скарбом, Марія й собі прилучалася до етнографії: і в Чернігові, і в Качанівці, і в Києві. Розмовляючи з перекупками на базарі чи із селянками Куренівки, дослухалася до їхньої колоритної, пересипаною прислів’ями і приказками, співучої мови. Вчилася вимовляти складні для неї, росіянки, слова і звуки. Тішилась, як дитина, коли вперше правильно й чітко вимовила слова: паляниця, голубці, холодець…

Опанас дивувався, як легко, ніби завиграшки, Маша не тільки вивчила його рідну мову, а й навчилася цінувати її красу, милуватися вихопленими з буденних розмов із селянами дивовижними прислів’ями та приказками. Радіючи з успіхів своєї юної талановитої дружини, її зацікавленості його улюбленою справою, Опанас і не підозрював, що старалася Маша не для науки, а ради їхнього сімейного щастя. Адже варто було невиправному песимістові Афанасію похвалитися почутою від Параски чи Палажки новою приказкою чи небилицею, як нестерпну його іпохондрію як рукою знімало. На деякий час він знову ставав веселим, безтурботним оптимістом, знову жартував і не ревнував свою Машу до кожного стовпа. Цим маленьким своїм секретом Марія часто користувалася у стосунках з чоловіком, а тому з таким ентузіазмом поповнювала свої записи в школярському зошиті новими перлинами народної словесної творчості. І щосили рвалася до столиці, в надії, що там, у великому місті, їхнє подружнє життя, нарешті, налагодиться.

Але тепер, коли їхня з Афанасієм спільна мрія збулася, і вони – в Петербурзі, замість полегшено зітхнути, розправити плечі, він нервує, чим «вибиває із сідла» і її, довготерпеливу. Паче того, Марія відчувала якимсь сьомим чуттям, що пов’язані «нерви» Афанасія з… Шевченком!.. Авжеж! Складалося враження, що Афанасієві взагалі не хочеться зустрічатися з «батьком Тарасом», як ще вчора пафосно називав Шевченка… Хоча… Пригадалося, як чоловік буквально запанікував, коли влітку минулого вже, 58-го року несподівано надійшов від Тараса Григоровича з Петербурга «подарунок для Марка Вовчка»: короткий лист, вірш «Сон», з посвятою їй, і… дорогий золотий наручник!...

Звичайно, Марія просльозилась, читаючи вголос у колі сім’ї зворушливі, такі ніжні, такі проникливі рядки, видно, навіяні Шевченкові її власним однойменним оповіданням «Сон»:

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася – нема нічого...

На сина глянула, взяла,

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

Схлипнула і мама, Парасковія Петрівна. Тільки Афанасій нервував, кліпав очима та хапався за серце. Як пояснив плутано згодом, нібито поезію «Сон» він сприйняв як… нагадування про ту злощасну Шевченкову комедію «Сон», з якої почалися всі їхні нещастя…

Звичайно, переляк мужа насторожив Марію, але радість від уваги Тараса Григоровича була така велика, що вона махнула на свого намисливого Марковича рукою. Тішилась, як дитина, дорогим браслетом, міркуючи собі, що до цією прикраси коштовної підійшла б розкішна шовкова сукня і нові черевики, і соболина шубка, і шаль ажурна… Ах, «мечты мечты, где ваша сладость?» – згадався стих Пушкіна «Пробуждение»:

Мечты, мечты,

Где ваша сладость?

Где ты, где ты,

Ночная радость?

Исчезнул он,

Веселый сон,

И одинокий

Во тьме глубокой

Я пробужден.

Кругом постели

Немая ночь.

Вмиг охладели,

Вмиг улетели

Толпою прочь

Любви мечтанья.

Еще полна

Душа желанья

И ловит сна

Воспоминанья.

Любовь, любовь,

Внемли моленья:

Пошли мне вновь

Свои виденья…

Ніби про неї писав великий поет, теж, кажуть, як і Шевченко, третируваний Миколою Першим… «Кругом постели ночь немая… еще полна душа желанья…».

Маркович, ревниво спостерігаючи, як дружина мрійно милується наручником, зовсім запечалився. Сидів сумний та невеселий, як той конотопський сотник пан Забрьоха на призьбі свого дому, та все щось собі думав, аж коли додумався написати Тарасові подячного листа від свого імені, як і годиться вінчаному чоловікові, батькові сімейства. Маша не заперечувала, розуміла, що не зовсім затишно стає йому біля знаменитої дружини.

Опанас Васильович писав листа довго, потім ще довше перечитував уголос та поправляв, щоб було видно, що пише не якийсь там підкаблучник, а статечний муж, за яким молодій письменниці, як за кам’яною стіною, бо він їй одночасно і порадник, і натхненник, і опікун, і критик. Бо й сам – знавець красного письменства і літерат.

Нарешті вийшов справжній епістолярний шедевр:

«Великоповажний і дуже добрий пане, батьку наш Тарас Григорович, – читав Опанас із почуттям. – Закохались Ви в простому та щирому писанню дружини моєї, та вже таку їй ласку показуєте, що не треба й батька рідного. Да хто його й знає – який лучче цікавіш подарок дарувати: чи золотий наручник – громадську за приводом Вашим даровизну, велика честь, немає більшої! – чи Ваш власний «Сон», що й громаді не треба кращого, – коли б, Бог дав, справдився! А що вже я, то луччого не бачив, не чув – і не хочу!

Ми будемо слати Вовчкові (свого ймення вона не хоче) повістки пану Данилу Каменецькому, яко вже й почали «Ляхом», а на тім тижневі, як Бог благословить, пошлемо «Панночку» або й дві «Панночки». Думка, через увесь октябрь і ноябрь, коли будем живі, пересилать Вам Вовчкові оповідання; а в декабрі самим приїхать до Вас, щоб розгледіть Вас віч-на-віч, подякувать за зроблене. За гроші Ви радите впрям, як рідний батько. Нехай Вас Бог на довгий вік поздоровить і пощастить! Ми Вам полицяємо нами побідкаться на столиці: кому хотя і за що хотя спродувать і видавать новеньке й старе. А Каменецького, сього щирого чоловіка і нашого давнього приятеля, покладаємо Вам певним у всьому підпомошником. Через нього вже я прохав Вас переглядіть роботи Вовчкові і до кращого пуття доводить. Прошу оце й самих Вас об тому ж; один розум, каже, добре, а два лучче».

Марія перебила чоловіка:

– Останнє прохання якось не дуже добре звучить… Ніби ми набиваємось до людини знаної і, думаю, зайнятої…

– То я йому медом мажу, щоб знав, що ми його вище Куліша ставимо… Не журися, я вже знаю, як Тараса Григоровича розположити до себе. Треба з ним радитися, як з рідним батьком, от як я раджусь: «Козачки», «Панської волі» і «Одарки» «Русский вестник» не надрюковав переводу; такая притика одбива Вовчка зовсім од переводів; шкода праці кривавої і часу дорогого. Хіба вже тоді, як побачимось, усовітуєте що певне по часті переводів. А тим часом, чи не пропустив би фон-Крузе Кулішеве видання (гріх сказати дуже добреє) «Оповіданій» другим виданням і руський їх перевод – із цими трьома, що не пустив у «Руський вісник».

– Не забудь написати, що нам би хотілося переїхати до столиці, – нагадує Марія. І Опанас старанно дописує: «Може б такі дві книжечки хутче збили копійку для нас – щоб нам змогтись з Немирова поволоктись на Різдвяні святки, – хто жив дожде. Для Вовчка б добре світа і людей побачить, дуже б добре!».

Не забуває натякнути і про «хліб насущний, без якого ох, як сутужно поетичній душі Марка Вовчка: «Прикладаю тут же на Ваші очі, що «Руський вісник» винен нам за 4 листи печатних: об ціні він питався, а ми дали на його волю, – да й замовк. Да Оболонський винен за «Надежу», одісланую йому вже тижнів коли б не три буде, тож з покладанням плати на його волю. Да Каменецький хваливсь, що крім 100 екземплярів і 100 карбованців, перше нам засланих, ще зіб’ється карбованців з 100 на нашу долю (65 карб. дані Кулішем іще до друку).

Коли вдасться виданнє уповні переводних повісток, та й настоящих – малоросійських – друге видання, то чи не назвать би «Панської волі» – «Горпиною», а «Знай, ляше!» – «Отцем Андрієм», з спразненням останніх строчок двох. Будьте ласкаві, одписуйте кожен раз, як одберете кожну повістку, або намовляйте Каменецького одписувать.

Щирозичливий Вам Опанас Маркович».

А потім ще кілька разів перечитував написане вголос, та все поправляв. Нарешті листа Тарасові Григоровичу було відправлено поштою у Петербург. І стали з нетерпінням чекати. Однак замість Шевченка відповів Данило Каменецький. Писав, що прочитавши прохання пана Опанаса, Тарас Григорович вжахнувся: «Як можна до цього торкатись! Це для мене самого джерело істини і краси!». Також Данило писав, що не радив Тарас і панові Пентелеймону торкатися писань Марка Вовчка, мовляв, «він там усе опрозить».

ТАЄМНИЦЯ ОПАНАСА. ГРІХ І ПОКУТА

Здавалось би, Каменецький усе пояснив, та все ж мовчання Шевченко засмутило Опанаса. Отоді-то він і почав свої сумні довгі розмови про «дела давно минувших дней», про які згадував рідко, але завжди з причаєною гордістю: Кирило-Мефодіївське братство, яке люди «сведущие» на кшталт Машиного дядька-чиновника Мардовіна, називали «Украйно-славянським обществом», а не «сведущие» – «справою Костомарова». Однак тепер ці сповіді зводилися до нарікань на молодечу нерозважливість, захоплення непотрібною романтикою. Особливо Опанас шкодував, що вони, нерозумні студенти, втягнули у свої ігри в політику Тараса Григоровича, що через них він найбільше постраждав – аж десять років відмучився у тяжкій солдатській неволі… Та й взагалі, на його думку, більше було довкіл того братства галасу, аніж діла й користі від нього… Зібралися по дурній молодості, начитавшись Міцкевича, наслухавшись панславістів та царських міністрів про «русский мир»! Він вже й не пам’ятає, хто писав статут братства, названий, Господи прости, «Законом Божим»: чи помішаний на ідеях Французької революції «западник» Микола Гулак, чи слов’янофіл Микола Костомаров, в жилах якого текла змішана кров російського поміщика та української кріпачки. Хоч насправді нічого в тім «Законі…» крамольного чи антидержавного не було. А лиш те, що сповідували відомі слов’янофіли Аксаков, Бодянський, той же Михайло Максимович, який вернувшись із Москви, став ректором Київського університету: єднання усіх слов’янських народів під рукою російського царя, а в разі, якщо цар не захоче, то керівництво великим слов’янським союзом візьме на себе окремий, ні від кого не залежний уряд… Звичайно, це була маячня, якої невідомо чому злякався герой наполеонівських воєн і недовчений солдафон генерал-губернатор Київської, Подільської та Волинської губерній Дмитро Бібіков, під’юджуваний лукавим «патріотом» Михайлом Юзефовичем, і почав розстеження….

А Тарас?… Саме тоді, після Петербурзької академії художеств він повернувся на батьківщину, зупинився в Києві з наміром тут і зостатись, прилаштувавшись художником при університеті… Там тоді професором був Кастомара… від нього, либонь, Тарас і дізнався про гурток. Почав приходити на їхні галасливі зібрання, бо й сам на ту пору поділяв слов’янофільські погляди, казав, що дружить з багатьма освіченими поляками в Петербурзі, читав «свого Єретика» – поему про чеського правдоборця і реформатора церковного Яна Гуса.

– Нас це трохи дивувало, – зізнавався Афанасій, – бо чували, що «Кобзаря» Тарасового видали українські пани, нібито з вдячності, що «дав перцю» у «Гайдамаках» польській шляхті, яка й нині має Правобережну Україну за свою вотчину, а нас, автохтонів, – за бидло… Ходили байки, ніби сам цар дав дозвіл на друк поеми «Гайдамаки» лиш тому, що був лютий на поляків за повстання в 30-х роках…

Пригадував Маркович, як забігав до них на гурток і Куліш, який збирався женитися на сестриці братів Білозерських – Саші. Тоді запальний Панько й справді скидався на кип’ячий куліш: клекотів благородними ідеями на славу України, але перед Шевченком стихав, просив його читати «Наймичку», «Тризну», «Перебендю» «Розриту могилу», «Кавказ», «І мертвим, і живим», посвяти Гоголю і Щепкіну…

–Усі ці думи-сльози Тарасові ми знали напам’ять. Й не дивно, бо сам Поет читав їх так, що кров стигла в жилах, а в голові спалахував огонь… А коли прочитав комедію «Сон», нам сперло подих від того пророчого сновидіння, а ще більше від мужності Тараса, бо то таки треба було мати неабияке сміливство, щоб написати таку сатиру на наше життя-буття, на наші порядки. Правду кажучи, ми спершу злякалися…. А далі згадали Гоголя, його «Ревізора» і «Мертві душі», і страх минув, і тиша, що запала була на мить, гримонула захопленими вигуками, сміхом, оплесками. Батька Тараса хвалили, рівняли до Гоголя, а то й вивищували його над знаменитим сміхотворцем, тішилися, що не дають наші батьки-козаки спуску ні москалям, ні ляхам… У кімнаті знявся такий гамір, що не витримав навіть сусід Гулака, у квартирі якого ми збиралися, той самий Петров, що доніс на нас в поліцію: вскочив в кімнату, злий, червоний, як печений рак, кричав, що ми йому заважаємо вчити лектуру. Ой, Машо… Які ж ми були безпечні! І натомість спровадити непроханого сусіда за двері, любенько запросили послухати, чого ми тут збираємось. А збираємося, щоб запропонувати цареві, який печеться слов’янськими православними народностями, приневоленими мусульманами та єзуїтами, свій проект Слов’янської федерації, в яку на рівних правах ввійдуть усі слов’яни, в тім числі і Малоросія…

Це ж треба бути такими бовдурами! – хапався за голову Маркович.

Марія слухала чоловікову сповідь і не могла збагнути, звідки в нього ці страхи і сумніви? А бідолашний суджений й далі сповідався, плутаючи грішне з праведним:

– Це я тобі, Машо, так по-простому розповідаю, щоби ти зрозуміла, що в тих наївних юначих прожектах нічого не було страшного чи загрозливого для царя і Росії. Хвалити Бога, Микола і його міністри це зрозуміли, але помилували нас не скоро. А Тараса – через 10 років… Бо покарали так тяжко не за утопічну федерацію, а за поему «Сон», де він самодержавіє російське критикував, начитавшись, як признався, маркіза де Кюстіна, і над царем з царицею збиткувався … То в Третьому відділі придумали, нібито цар по-людськи образився на Тараса за те, що той царицю чаплею і опеньком засушеним назвав. Смішно було таке чути навіть царедворцям, які добре знали, як Микола «шанує» свою Шарлотту, зраджуючи їй на очах усього двору з фрейлінами. Він і на жінку Пушкіна око поклав, все заманював її до палацу, а Пушкіна відсилав то на Кавказ, то в Кишинів, то в Одесу, то зачиняв у родовому маєтку…

– Але, друже мій, – перебила сумбурні одкровення від «святого Афанасія» Марія. – Ти так страждаєш, ніби найбільше в тому лихові Тарасовому винен! Чому? Ти ж не кликав до гурту того… Петрова… чи як його там?

– Так, не кликав! – вигукнув палко Афанасій і вже стишеним голосом зізнався:

– Але… це я… я… віддав Юзефовичу Тарасів «Сон»… Розумієш тепер? Віддав, щоб Михайло спалив! Де ж я думав, що він, цей доблесний герой Вітчизняної війни, який своїми орденами зачаровував усіх київських красунь, злякається і віддасть… підло віддасть той… «Сон» жандармам у руки?!…

Зізнання бідолашного Афанасія приголомшила Марію. Зате чоловік, полегшено зітхнувши, сказав приречено:

– Тепер, Машо, ти знаєш, чому мені тяжко дивитися у вічі Тарасові. Тепер ти все знаєш, Машо! Тепер ти мені судія…

– Бог нам усім судія, Афанасію, – тільки й знайшла, що сказати.

Бідолашний Маркович, затуливши долонями лице, затих. Обоє мовчали. Кожен про своє. Марія згадувала, як вперше побачивши Афанасія на журфіксі у Мардовіних, навіть не звернула уваги на цього вайлуватого, чорнявого велетня, що мовчки сидів у кутку вітальні. Того вечора в неї був гарний настрій. Вона жартувала та кепкувала з паничів, але тихо, на вухо Сонечці Рутцен, щоб ніхто не почув, бо перепаде їй від тітки Катерини. Паничі ж, поглядаючи на грайливих панночок, нетерпляче чекали танців, коли можна буде дати волю почуттям і… рукам. Старші мотрони сиділи на кріслах попід стінами, пильно придивляючись до молоді, та мудруючи, хто кому пара підходяща. І тут «чучелка мужицька» Пашка Якушкін запросив невідомого брюнета до роялю, а всіх інших – «причаститися народної пісні». Брюнет страшно зніяковів, але слухняно підкорився. Взяв перші акорди і – заспівав, таким гарним, оксамитовим тенором таку нечувано гарну пісню, що всі зачаровано повернули до нього очі.

– Це той хохол, якого цар вислав в Орел за причетність до якогось таємничого товариства, – шепнула Маші Сонечка Рутцен.

І романтична Машина душа стрепенулася, як пташка: «Боже! Так он чому цей панич такий смутний і задумливий! Він, як колись Пушкін, в царській немилості! Пушкіна теж, розказував дядько Микола, цар відсилав з Петербурга, аж… бозна-куди! Ах, який шарман… чи то пак – жах! Що ж він зробив такого страшного проти царя? Мабуть, козак або гайдамака! Дядько Микола розказував, які вони войовничі, ці хохли, як бились споконвіку з татарами й поляками! Але ж це було давно!.. А тепер… невже б’ються тепер із самим царем?! Ах, як він співає чарівно пісні свого народу! Ах, як романтично!».

І тоді, звичайно, згадалися Маші тихі розмови старших про декабристів, п’ять з яких попередній цар повішав на Сенатській площі, а інших вислав на Сибір – на каторгу, в рудники. Пригадала і красиві легенди про дружин декабристів – юних красунь, які не побоявшись жорстоких розправ, не зреклися своїх чоловіків-бунтарів і, кинувши все – маєтки, бали, навіть дітей маленьких, – поїхали вслід за чоловіками!

З дитинства закарбувалися в пам’ять Маші рядки улюбленого поета Олександра Пушкіна, які пошепки повторювались завсідниками салону тітки Катерини Мардовіної:

Пока свободою горим,

Пока сердца для чести живы,

Мой друг, отчизне посвятим

Души прекрасные порывы!

Товарищ, верь: взойдет она,

Звезда пленительного счастья,

Россия вспрянет ото сна,

И на обломках самовластья

Напишут наши имена!

Ці полум’яні рядки нібито були адресовані філософу і поету Чаадаєву. Так, тому самому Чаадаєву, зі слів якого нібито написав скою скандальну книжку про російську монархію знаменитий тепер французький маркіз, і якого за бунтівні писання цар оголосив божевільним, і заборонив не лиш писати, а й виходити за поріг свого дому.

«Царі не прощають вільнодумцям, тим паче «інакомислячим»… І жодного не минула кара царська – ні бунтівного Шевченка, ні тихого Афанасія, – думала Марія і від цих думок ставало незатишно: чи не чекає така ж доля гірка і її, Марка Вовчка, авторку «Народних оповідань»?

І шукала, як і більшість ліберальних росіян, розради у діях государя-реформатора Олександра Другого, який недавно, посівши російський трон після смерті свого батька Миколи Першого, височайше дозволив тим декабристам, які вижили в суворому кліматі Сибіру і дожили до сивин, повернутися в Росію, а деяким навіть повернув частково маєтки…. А тоді, в тривожні 40-ві, Маша Вілінська, від ненависті до жорстокого царя теж «горіла свободою» і мріяла «присвятити вітчизні душі прекрасні поривання», як відважні декабристи і їхні дружини. Хотілося самій повторити їхній подвиг. Тож скажіть, на Бога, хіба міг багатий сусід-поміщик Ергольський, в якого на умі тільки полювання, бали та карти, зрівнятися з мужнім мучеником за свободу з не такої вже й далекої і такої легендарної Малоросії?! О ні! Тепер її не спокусити багатим, і таким нудним життям провінційної поміщиці! Вона готова повторити долю святих дружин декабристів!

І тут же лякалася: «А якщо в цього засланця є наречена чи дружина, яка десь в Малоросії сльози гіркі ллє? Що тоді? Боже, які несподівано важкі запитання ставить перед нею життя !!!».

Марія Олександрівна згадувала себе молодою, романтичною з легким смутком. Ах, яка вона була наївна і… прекрасна у своїх чистих помислах і намірах! Навіть тоді, коли, захопившись таємничим малоросом, вирішила негайно «штурмувати» цю неприступну твердиню. І допомогти в цій святій справі вмовила, звісно, безвідмовного Пашку Якушкіна, що, як прив’язаний, ходив слідом за опальним хохлом, ловлячи кожне його слово. Тож даремно тітка не спускала з племінниці норовливої очей – Маша зробила так, як задумала: полонила Марковича і відшила Ергольського!

Позаяк артистичний спів Марковича вельми сподобався завсідникам тітчиного салону, то Маша не пропустила нагоди й собі подякувати йому. Так вони й познайомились з Афанасієм, і з тих пір проводили вечори удвох. Така демонстрація племінницею своїх сумнівних симпатій дратувала Катерину Петрівну і додавала натхнення ще з більшим запалом шукати «вигідну партію» для нестерпної безприданниці. Однак панна Вілінська уже ступила на стезю війни за своє декабристське щастя.

Хоч як прикро згадувати, але найбільшою перешкодою до мети виявилася не тітка з усім «дворянським собранием», а сам предмет Машиного захоплення. Атож! Маркович, той, кого боявся сам цар… злякався тітки Катерини! А, може, шлюбних тенет?! Мужній політичний засланець під два метри зростом несподівано почав хникати, жалітися на слабке здоров’я, на бідність і неспроможність забезпечити їй, Маші, щасливе, заможне життя, як от, приміром, той же Ергольський…

А відтак взяв несподівано в губернатора відпустку і поїхав у свою Малоросію!!! І тільки одна вона знає, скільки їй довелося докласти сил, розуму, вигадки і терпіння, щоб нерішучий, слабодухий Опанас, якого вона вперто називала Афанасієм, повірив, що тільки вона, жертовна, закохана в нього Маша Вілінська – його судьба…

І сталося чудо: Опанас повірив і через чотири місяці таки повернувся в Орел… Зате тітка не повірила. Почався скандал, та Маша, як істинна декабриста, знову не скорилася – пішла від Мардовіних! Попри те, що для дівчат з її середовища такий вчинок вважався ганебним і непростимим.

Але й тут Маша знайшла вихід: знаючи про пристрасть багатого і впливового поміщика Петра Киреєвського до етнографії, підмовила Афанасія подарувати тому записи малоросійських пісень, яких суджений устиг назбирати за довгу відпустку в рідній стороні. А коли фанат народної творчості Петро Васильович готовий був їм неба прихилити за такі дари коштовні, молодята розповіли про свою радість і біду. Розчулений Киреєвський, не побоявшись «общественного мнения» і конфлікту з впливовими в Орлі Мардовіними, обвінчав молодят у церкві свого села, влаштувавши навіть скромне весілля.

Це була перша серйозна перемога Марії над кондовими патріархальними законами провінції. А другою стало прощання з Орлом і виїзд у незнану, повиту легендами Малоросію, байдуже, що з однією валізою, в яку вмістилося все її придане! Зате вільною, нескореною і гордою власним вчинком!

О! Як вона тоді любила свого «декабриста», як вірила в щасливе майбутнє з ним, таким мужнім, чесним, безмежно порядним!

А потім… довгі роки терпіла важкий, капризний, схильний до депресій, характер чоловіка. Можливо, тому, що його образ – соратника і друга Тараса Шевченка – завжди був на покуті її серця серед ікон моральних авторитетів. І раптом... це зізнання… Її нескорений декабрист плаче, кається, а вона не знає, що казати, чим його втішити!

– Афанасю, а що, в тебе одного лиш був «Сон»? – нарешті, пробудившись від спогадів-роздумів, питає чоловіка, який сидить нерухомо, затуливши лице долонями.

– Та ні, ми всі переписували… – відповідає глухо й безнадійно Афанасій.

– І де ті списки поеми ділись?

– Не знаю.

– Ото ж бо… не знаєш. А вони могли так само опинитися в руках Юзефовича, а потім – і в Третьому відділі… То в чому твоя вина? А якби й була, то хіба ти не спокутав її? Хіба не страждав? Хіба зараз не страждаєш? Хіба ми обоє не страждаємо, живучи в злиднях і приниженнях, гірше кріпаків? Ти ж бачив, якими очима дивився на наші статки простий київський чиновник Михайло Чалий?

І Марія заплакала, згадавши, як одного травневого дня, коли цвіли на київських пагорбах бузки, а в городах – мак, шкільний інспектор Михайло Чалий відвідав їхню «світлицю» на Куренівці. Вражено окинув оком убогу «обстановку»: ліжко, стіл, лавка, завішені рядном двері… І тільки тоді вручив Марії Олександрівні аж цілих 30 рублів, виручених за розпроданий серед студентів збірник Метлинського, в якому були і їхні з Афанасієм записи народних пісень…

О, як вони були до речі, ті гроші!… Маруся, тішилась, хоч мусила стримувати емоції перед малознайомим паном. Ой, як добре! Тепер вони – багачі! Тепер Афанасій купить їй нові черевики, сукню і улюблені сухі цукерки від Балабухи!

Тим більше, купить, адже святий чоловік Чалий приніс ще одну добру новину – він витребував для Марковича (нарешті!!!) посаду – молодшого вчителя географії в Немирівській гімназії!

А 24 серпня 1855 року (вона запам’ятала день і число) вони виїхали зі своїм нехитрим пожитком і найбільшим скарбом Богдасем на Поділля, у містечко Немирів, де чекало їх нове, грошовите й цікаве життя! І от через 4 роки в пошуках кращого життя вони приїхали аж у столицю, бідні і такі ж невлаштовані, як тоді... і як завжди.

…Марко Вовчок теж на все життя запам’ятає день і число свого приїзду у Петербург і свою першу зустріч із Тарасом Шевченком – 23 січня 1859 року.

НЕСПОДІВАНІ СУМНІВИ

Десь біля опівночі сімейство Марковичів у супроводі Каменецького добралося до свого столичного осідку, теж найнятого Данилом, правда, за дорученням Пантелеймона – в будинку навпроти «дому Лея», де знаходилась друкарня і квартира подружжя Кулішів. Біля під’їзду їх чекав притрушений снігом, знервований Пантелеймон, щоб запросити на вечерю, що, дорікнув, уже тричі охолола.

Марія, якій не дуже хотілося спілкуватися з Кулішихою та псувати перші захоплені враження від столиці, зустрічі з громадою і Тарасом Григоровичем, завагалася. Крім того, з часу своїх відвідин Мотронівки почувалася трохи винною перед бідолашною зрадженою і обманутою Олександрою Михайлівною, та й Куліш лякав непередбачуваністю… Адже, чесно кажучи, Марія його зовсім не знала. Коротке гостювання в Мотронівці два роки тому в товаристві друзів-земляків і та їхня з Пантелеймоном таємна зустріч на поштовій станції в середині жовтня 1857 року здавалися романтичним гарним сном.

Тепер же все було зовсім по-іншому… Перед нею відкривалися нові незвідані горизонти, нові можливості, знайомства з новими, цікавими і потрібними людьми, на яких вона мала справити гарне враження. Тому досить фривольна поведенція на вокзалі пана Палія, як вона іноді називала в думках пристрасного Панька, трохи лякала. Не тішила і перспектива жити з Кулішами майже під одним дахом. Щодень зустрічатися, розмовляти, дивитися в очі одне одному і при тому лукавити, критися, приховуючи справжні стосунки… Який жах! Єдина надія на Шевченка. Тепер вона має куди тікати від несподівано палких почуттів Куліша і ревнощів Кулішихи…

Та коли Марія вже було відкрила рота, аби відмовити Пантелеймонові Олександровичу, Опанас вихопився, як Терешко з конопель:

– Вибачайте, що стільки турбот завдали за добро ваше… Та звичайно ж, звичайно, хоч і пізня година… Ходімо, Машо… Віддамо честь добрим нашим приятелям, без яких ми в столиці нічого не варті…

Бідний Опанас усе ще сподівався, що Пантелеймон візьме його бодай коректором у свою друкарню.

– А дитина? – спитала Маша, кивнувши на Богдана, що спав на руках у Каменецького.

– Та хай Мотря догляне… Ми ж не надовго.

Але тут запротестував, пробудившись, Богдась:

– Не хочу з Мотрею… Хочу з вами…

Тож довелося йти в гості всім своїм табором циганським, для якого квартирка Кулішів виявилась затісною. Марія, переступивши поріг, здивувалася скромності столичного побуту знаменитого Куліша.

«Видать, від друкарні більше збитків, ніж прибутків… – подумала. – А тут ще ми… приперлись на зламану голову»…

Стало ніяково і за свою поведінку: адже Пантелеймон так чекав її, людей скликав, щоб зустріти з почестями на вокзалі, а вона – зірвалася, помчала… їй, бачте, до Шевченка конче треба опівночі! Ніби дня не буде… Мабуть, так думав Куліш… Тож чи варто з першого дня замість вдячності, сваритися з… як-не-як, а таки добродійником?

З таким непевним, винуватим настроєм Марія Олександрівна сіла за стіл, накритий щедро Олександрою Михайлівною, з таким і встала.

…Від короткої гостини в Кулішів залишилося лиш мульке відчуття незручності: Панько, ображений на її візит до Шевченка, вправлявся щосили в лицедійстві, величався, багато й пишномовно говорив про завдання і відповідальність українських писателів перед рідним народом; Кулішиха, вдавано привітна, пісно усміхалася, підозріло позиркуючи на мовчазну, холодно-відсторонену Марію, хоч у душі, либонь, клекотіла обуренням: яка невдячність! Куліш її у світ вивів, а вона сидить, як снігова королева! І навіть не слухає, думаючи, певно, як причарувати Шевченка! Але так Пантелеймонові й треба! Хай знає, як чужих жінок в літератори виводити, власну зневаживши!

Своєю чергою Опанас, пам’ятаючи, як недавно розлютив Куліша необачним протестом проти свавільного редагування ним повісток Марка Вовчка, просто щиро хотів загладити люб’язністю свою вину перед ним. Притримуючи на колінах втомленого Богдася, намагався уважно слухати, схвально покивував головою та підтакував: як міг статкував перед Кулішем, сподіваючись, що той допоможе через свої зв’язки влаштуватися йому на добру роботу в столиці.

Марія теж не наважувалася перебити палку промову Куліша. Лиш коли Богдась запхинькав: «хочу спати», – зітхнула скрушно:

– Слухати вас, Пантелеймоне Олександровичу, не наслухатись… Аж страшно, які високі цілі ви ставите перед писателями українськими. Не знати, чи хто й подужає, окрім… вас та Шевченка.

І Куліш, вдячний Марії, що поставила його перед Тарасом, враз подобрівши, лагідно заперечив:

– Е ні, не кажіть так, Маріє Олександрівно. Тепер у нашому ряду і Марко Вовчок стоїть.

На що люба дружина його Саша, яка теж пробувала писати оповідки із сільського життя під псевдо Ганна Барвінок, ображено скривилася. А Марія, скам’янівши, та не від похвали, а від ревнивого погляду Олександри Михайлівни, не знаючи, що казати, стала й собі дякувати:

– Спасибі вам велике, Пантелеймоне Олександровичу, і на добрім слові і за все ваше добро, що ви зробила для нас з Афанасієм… А ми замість дякувати – надокучаємо… Ви ж бо знаєте, що питають у таких випадках у нас на Вкраїні хазяї гостей, що міри не знають?

– А що? – вдав, що не знає Пантелеймон.

– Гості дорогесенькі, гості любесенькі, а чи не набридли вже вам господарі?

За цим жартом, що розвеселив і, здається, примирив усіх, і розпрощалися. Куліші провели гостей за поріг, а «святий чоловік» Каменецький – перевів через вулицю – у їхнє нове помешкання.

Навіть не оглянувши толком квартиру, не розібравши валіз, Марковичі заснули, як убиті, як-то кажуть, де хто впав..

Так завершився перший день Марка Вовчка у Петербурзі.

ПАНТЕЛЕЙМОНОВЕ ЧУДО

Хіба що повернення навесні 1858 року Тараса Шевченка викликало в літературному середовищі Петербурга такий ажіотаж, як приїзд Марка Вовчка в січні 1859 року. Звичайно, не обійшлось тут без Пантелеймона Олександровича. Він бо вже постарався, щоб і Марка Вовчка явити у всій величі, і себе показати: як не як, а Марко Вовчок був його знахідкою, його епохальним відкриттям. Нарешті, він втер носа усім тим пихатим великоросам, які не сприймали серйозно ані мови української, ані літератури, написаної нею. Та й на нього дивляться, на невдаху-ентузіаста, який хоче довести те, що є тільки плодом його нездорового «племінного», як вони вважали, націоналізму, його марних старань переконати усіх, що южноруське бунтівне плем’я, яке стільки клопотів завдало російській імперії своєю войовничістю і жадобою свободи аж до «автономії», має право називатися і бути самостійним народом.

…Петербург завжди був для Куліша чужим і непривітним. І навіть прихильне ставлення до нього кількох впливових великоросів, таких як М. Плетньов, М. Некрасов, М. Погодін не могло згладити в його душі колюче, болісне відчуття духовної меншовартості.

Часом, пригнічений, він поривався покинути це гниле петербурзьке болото, поїхати в Україну, зачинитися на хуторі і писати, писати на зло всім шовіністам. Але мудра його голова питала зневірену душу: і що з того вийде? Ще один зневажений белетрист? Ще один Квітка-Основ’яненко?! І він знову стверджувався на рішенні, що тільки тут, в столиці він може зробити те, про що марив пекельно усе своє життя: відкрити друкарню і друкувати, друкувати українські книжки! І от нарешті він переміг! Він довів, що зневаженою ними мовою, від якої відрікся Гоголь, і навіть Гребінка, не гордує, а навпаки, має за честь писати твори, та ще й які! – навіть росіянка!

О Боже! Він обожнював цю жінку! Якщо на віддалі вона була для нього тільки вдалим проектом, то тепер стала Божеством! Нарешті збулася його мрія про жінку-громадянку, жінку-творця! Жінку, з якою можна гори перевернути і досягти невиданої слави! Він майже ненавидів свою нещасну дружину Сашу, з якої теж намагався зробити українську письменницю, але дурна жінка, замість того, щоб працювати, хандрила, ревнувала, доводячи його до сказу. Сама винна! Тепер він з чистою совістю нарешті змінить своє дражливе, морально нестерпне життя, тим більше, що знає, як його поважає Марія, вдячна за все, що він її зробив! У цьому випадку його зовсім не цікавить Опанас, субтильний, безпомічний в житті, і, як усі паничі, сибарит. Він, всеможний Куліш, його влаштує на якусь посаду чиновницьку, аби мав шматок хліба. А з Марією… О, з Марією вони махнуть у Європу, ніхто й не знатиме. Вона легка на підйом, спрагла нового, цікава до світу. Вона майже згодна на його рішенець, але ще розгублена, ще не звикла до нового свого образу відомої письменниці… Але – нічого! Переляк мине, і скоро Маруся відчує солодкий смак слави! І стане з ним врівень і пліч-опліч. Справжня жінка-громадянка… Почуття гордості розпирали його! Він волів би роздзвонити про своє щастя всьому світу, але боїться передчасного скандалу. А тому виливає всю душу наївній провінційній панночці, з якої теж планував зробити женщину-гражданку. Але шкода часу і зусиль. Тим паче, що його ідеал уже біля нього.

Та все ж не втримався, таки похвалився Лесі Милорадович, з якою в той час «крутив» епістолярний роман, відомстивши за те, що розчарована в ньому панянка зібралася вийти заміж за іншого:

«...Перестаньте до мене писати. Се мені не велике ще буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене. Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує – замужжє для Вас – не веселость світова, житейськая, а подвиг героїні. От я чого од Вас хочу! Я хочу, щоб Ви одна на всій Україні була пані-чоловік, пані-гражданка...»

Як відомо, «пісня про «пані-чоловіка, пані-гражданку» – коронна в репертуарі талановитого казанови Пантелеймона Куліша. Цей джміль велемовний, кружляючи над квітучими рідними полями й лугами та збираючи нектар дівочих солодких сліз, продзумів нею не одне рожеве вушко і не одній пані й панянці на Вкраїні. Писав він про це і Марії Маркович, отримавши від її чоловіка перші оповідки з нелегкого життя-буття немирівських селян-кріпаків. І, безперечно, про велику історичну місію української освіченої жінки вивищитися над рутиною споконвічних жіночих обов’язків до рівня громадянина. І це не було в устах Куліша звичайним блудословієм. Радше, навпаки, свої хаотичні, подвійні й потрійні любовні зв’язки він освячував… пропагандою ідей жіночої емансипації, які перекочували в кріпосницьку Росію із революційної Франції разом з романами Жорж Санд і тепер колобродили благородними умами і «просвещенными» серцями не лиш дочок, а й – переважно – синів «Отечества».

Хоч як дивно, а «жоржсандизмом» в Росії спочатку «захворіли» такі велети мислі, як Герцен, Белінський, Некрасов, Достоєвський, який залишив плутаний некролог-освідчення цій великій боркині за рівність статей, людей і народів. Та й молодий Тургенєв – чи не під впливом «сільських» романів Жорж Санд почав писати свої «Мисливські оповідання», а прочитавши «Консуело», став довічним рабом живого прототипу героїні – співачки і подруги Жорж Санд Поліни Віардо? А потім, як міфічний Пігмаліон, творив своїх «тургеневских девушек» – і, як нам відомо, не всує: панночки і навіть поважні дами, начитавшись його романів зі шкури пнулися, щоби бути схожими на книжних героїнь. Виросло ціле покоління російських жінок, вихованих романами Тургенєва…

Недаремно ж Микола Добролюбов називав Тургенєва не тільки чутливим до нових суспільно-політичних віянь, а й майстерним розповсюджувачем їх… Одно слово, майже замаскованим ідеологом емансипації і фемінізму.

Але після поразки у Кримській війні і зміни государя життя в Росії стрімко пішло вперед, вимагаючи нових героїв і героїнь. Читачів, точніше читачок, уже не влаштовували «зайві люди» і наївні романтичні баришні-дворянки. Попит на романи Жорж Санд, яку Тургенєв добре знав і не дуже поважав за екстравагантність і, м’яко кажучи, легковажність в стосунках з чоловіками, переконав, що пора і йому задуматись над образами «нових» емансипованих жінок. Однак, не менше Прудона ненавидячи стрижених феміністок, Тургенєв взимку 1859 року вирішує пошукати прототипи на батьківщині. Тим паче, що петербурзька преса хвалить-гудить якусь пані, що під чоловічим іменем Марко Вовчок, наслідуючи Жорж Санд, написала, правда не «Сільські повісті», а «Народні оповідання».

Правда дещо непокоїли Тургенєва дві деталі: те, що Марко Вовчок писав малоросійською, і що книжку її видав не хто інший, як його антипод і несамовитий критик Пантелеймон Куліш. Видно, благородний хміль емансипації теж забродив у голові цього «тупоумного картавца», як «ніжно» називав Куліша в листах до знайомих Тургенєв. Але зустріч у Петербурзі з Павлом Якушкіним, який розповів правдиву історію чудесних метаморфоз їхньої землячки, орловської збіднілої дворянки у Марка Вовчка під помахом чарівної палички Куліша, розвіяла усі сумніви. Паче того Якушкін запевняв, що сама письменниця хоче бачити в себе на квартирі прославленого метра.

І Тургенєв не проминув нагоди зійтися в дуелі з Кулішем.

Та все ж Куліш набагато випередив Тургенєва у святій справі емансипації. Хоч він і не володів талантом письменника-романіста, зате успішно освоївши романтичний епістолярний жанр, став неперевершеним майстром інтимних романів, які вважав не якимись там інтрижками, а методом перевиховання українських недовчених панянок і паній – у громадянок і патріоток Малоросії-України. Таким був.

– O свята простота! – як вигукнув оспіваний Шевченком великий єретик Ян Гус, згоряючи на кострищі власних переконань.

Однак, від цього жоржсандизму по-южноруськи Куліш відійшов, прочитавши, виданий у 1857 році в Росії, аболіціоністський роман Бічер Стоу «Хатина дядька Тома». Тому то він, вражений громадянською позицією американки, з таким захопленням вітав оповідання, прислані Марковичами, і ще з більшим ентузіазмом взявся їх друкувати. Хоч, правду кажучи, й не думав, що цей безневинний етнографічний збірник оповідок із сільського життя-буття вибухне бомбою у затхлому повітрі Петербурга, позбавленому озонуючого слова Шевченка, загнаного в азійську пустелю. Але – сталося… Тож тепер він з повним правом святкував перемогу на всіх фронтах, не підозрюючи, що з тилу заходить досвідчений і підступний ворог: Іван Тургенєв. На переконання Куліша, живучий агресивний великорусько-імперський шовінізм, прихований маскою добродушного ліберального насміху над святая святих українського знедоленого народу.

Але що Марко Вовчок? Чи переживала вона ті самі високі пориви, що й Куліш? Марія, обережна, як усі Стрільці, тільки придивлялася до петербурзького оточення, тільки зважувала, розуміючи, що такого шансу зробити блискучу літературну кар’єру у неї більше ніколи не буде. Лагідна маска скромної провінціалки, на яку неждано звалилася слава, як забрало, ховала пекельний вулкан, що тихо клекотів у її душі. Однак гарячий, схильний до епатажності Куліш того не помічав. Він навіть не здогадувався, що перед ним уже не та провінційна, затуркана злигоднями, скромна молода пані, яку він вітав позаторік на своєму хуторі Мотронівка. Не та зрадлива чужа молодиця, готова на адюльтер із благодійником, яка палко віддячувала йому, приспавши сина, в дешевому номері на поштовій станції між Борзною і Орлом. Не помічав, що вже нема в її пречудових ясних очах пломеню закохання, а лиш холодне терпіння і бажання стримати його чуттєві поривання. А хоч і помічав, то скидав на її статечну мудрість заміжньої жінки, яка не хоче розголосу про свій роман з чужим чоловіком. І ця гра в таємницю ще більше захоплювала і надихала його.

Відчувши знову загрозу їхньому сімейному щастю, занервувала Олександра, почалися підозри, докори, істерики. Один тільки Опанас, як сибірський ведмідь, перебував у своїй звичній зимовій сплячці.

Тим часом магічна свавільна сила Марії підкорила з першої хвилини навіть святого чоловіка Данила Каменецького. І він міг у цьому переконатися вже на другий день по приїзду Марковичів у Петербург.

Ще й не розвиднілось добре, як гостинний Куліш, дотримуючись рідних традицій, послав Каменецького до Марковичів просити їх «до снідання». А сам із нетерпінням вибіг без шапки на вулицю, аби Марія бачила, як він стужився по ній за одну коротку ніч. І яким же було його здивування, коли замість щасливої Марусі, яка біжить йому навстріч через проспект у супроводі Каменецького, побачив… як Данило на тім боці вулиці підсаджує Марію в карету, мабуть, замовлену ним же! Візник цьвохнув батогом і карета поїхала ще нестоптаною сніжно-білою вулицею, але… не до Куліша, а в протилежному напрямку!

– Куди вона поїхала?! – закричав Пантелеймон і кинувся через проспект до розгубленого Данила, що стояв ні в сих, ні в тих, позиркуючи то на карету, що віддалялася, то на Куліша, що наближався.

– Куди вона поїхала? – повторив захекано.

– Сказали, що до Шевченка, – відповів здивований Каменецький.

– Сама?!

– Та ні. Усі.

– І той… Опанас?

– І Опанас… Васильович…. А вам просили переказати, щоб не чекали на сніданок, а готували вечерю…

– Вечерю?! Яку вечерю?! – Нічого не зрозумів спантеличений Куліш. Але не став виясняти ситуацію, а махнувши рукою, пішов, похнюпившись, до свого будинку, біля під’їзду якого чекала роздягнена й обурена Олександра Михайлівна…

Каменецькому ж Пантелеймон Олександрович чомусь нагадав провінційного невдаху актора, який покидає сцену під глухе мовчання зали після невдало зіграної ролі у поганому спектаклі…

РОЗДІЛ 3

ЗИМА ВЕЛИКИХ СПОДІВАНЬ

24 СІЧНЯ 1859 Р.

Отож вранці, на другий день по приїзду в Петербург, Марковичів розбудив Данило Каменецький, «права рука» Куліша і управитель його друкарні, аби нагадати, що їх чекають на чай Куліші. Натомість Марія попросила пана Данила пошукати поблизу вільний екіпаж, мовляв, хай Куліші вибачають, але вчора вона обіцяла Шевченкові бути в нього із самого ранку. Слово дала! Тож якось незручно підводити в перші дні знайомства такого великого чоловіка, як Тарас Григорович! Крім того, не терпиться їй, скориставшись гарною погодою, помилуватися ранковою столицею.

На що Каменецький лиш руками розвів, знаючи, ЩО йому доведеться вислухати з самого ранку від Пантелеймона Олександровича, який не любив, щоб було «не по його». Та, видно, тут найшла коса на камінь: пані писателька теж, видно, люблять, щоб було тільки «по-їхньому»…

Збори були недовгими. Малий син Марковичів Богдась, почувши, що поїдуть кататися, схопився з постелі, готовий хоч уже їхати. Афанасій і собі вирішив прогулятися містом, але заходити до Шевченка відмовився. Сказав, що не чемно з першого дня надокучати знаменитому землякові. Тим більше, коли Шевченко його не запрошував, а він йому слова не давав.

Марія, не звертаючи уваги на буркотіння чоловіка, швидко одягнула Богдана, накинула на себе шубку й шаль і стрімко вийшла слідом за Каменецьким на вулицю «ловити» екіпаж. Між іншим, на думку Данила, ще раз продемонструвавши, хто в сім’ї Марковичів головний.

– Який прекрасний ранок! – радісно ахнула Марія, роззираючись ранковим Петербургом. І знітилась, помітивши біля під’їзду будинку Лея, де жили Куліші, Пантелеймона Олександровича, що поважно походжав у своїй вчорашній високій шапці набакир, певно, чекаючи їх «на чай».

– Вибачтесь перед Кулішами, – попросила Данила. – Скажіть, що ми надолужимо за вечерею!

Каменецький лиш руками розвів на цей жарт, гукнув візника, що дрімав недалеко на «козлах» маленької карети, чекаючи на ранніх пасажирів. Кучер стрепенувся, Марковичі сіли екіпаж і повільно поїхали в напрямку Академії мистецтв.

Днина, справді, видалась, як на замовлення: погожа, сонячна, дзвінка від морозу. Вночі випав сніг, і, здавалося, вулиці й площі Північної Пальміри хтось укрив розкішним іскристо-білим обрусом. Сліпили очі золоті бані соборів, ніби вирізьблені на тлі блідо-голубих небес, спирало подих від царственої розкоші палаців, величі пам’ятників і широти проспектів. Богдась, зачарований небаченою красою, крутив навсібіч головою та вигукував:

– Мамо! Дивись, дивись, он коні! А величезні! А он… Теж коняка! І теж величезна! Таких коней я не бачив ще. Ого-го! А он стовп – аж до неба!

Марія, піддавшись азарту сина, й собі роззиралася на всі боки, та сміялася з його коментарів.

– То не стовп, Богдасику, то Адміралтейська стріла…. От попросимо поїхати з нами пана Данила, він усе нам і розкаже…

А сама думала: «Отут би жити! Хоч би рочок пожити серед цієї краси!».

Нарешті, зупинилися біля вже знайомого з учора під’їзду Імператорської Академії мистецтв. Афанасій мовчав. Марія ж, попросивши чоловіка за пару годин приїхати під ці самі двері, пішла вже знайомим коридором шукати майстерню Шевченка.

Тарас Григорович не чекав гостей так рано. Тож розгубився спершу, а далі зрадів, як дочці рідній. Гукнув «дядька», що прислужував художникам, поставити самовар та принести бубликів. Посадив Марію за стіл, завалений рисунками, мідними дощечками та пляшечками різними, а сам сів навпроти. Був схвильований. Не знав, з чого почати бесіду. Далі схопився, став прибирати на столі, прогортаючи місце «для чаю». Знову сів, задумався, відтак, звівши на неї свої лагідні, кольору стиглого терну очі, мовив весело:

– Так от він який – Марко Вовчок – обличитель людей жестоких, неситих!… Вчора при світлі каганця я вас до толку й не роздивився…

Марія спаленіла, та не розгубилася, спитала в тон:

– Мабуть, Тарасе Григоровичу, не таким ви собі уявляли Марка Вовчка? Чи ж не таким… як кінна статуя Петра Першого? Признавайтеся!

Шевченко ляснув по столу долонею, розсміявся тим своїм дзвінким, щирим сміхом, про який в’їдливий Куліш казав: «Так у нас по селах молодиці сміються».

– Та не переживайте, Маріє Олександрівно, таким і уявляв: гарним і дотепним! – сказав і теж знітився, мов юнак, що вперше прохопився компліментом жінці, яка подобалась.

І Марія полегшено зітхнула, відчуваючи, як від цих теплих, щирих слів у її душі розтає тоненький льодок страху, і таке враження, ніби знає Шевченка давно, відколи живе, відколи світ та Умань, як люблять приказувати селяни-подоляки з-під Немирова, в крові яких ще живе глухий спогад про бучні криваві бенкети Коліївщини...

…Тричі заїжджав по неї Афанасій, посилав кучера, спитати, чи не їде пані додому? Тричі вона передавала кучером, що не їде ще, а на четвертий раз сказала, щоб не чекали – вона сама добереться додому…

Так вони з Тарасом Григоровичем проговорили до вечірньої зорі. Спочатку вона розповідала йому, як на духу, про себе, своє щасливе раннє дитинство в маєтку Єкатерининське недалеко від села Козаки, при турботливому батькові – офіцерові у відставці та лагідній освіченій матері, а потім – про гірке сирітство після смерті ще такого молодого тата і другого заміжжя матері… Про жорстокого вітчима-п’яницю, про своє поневіряння по багатих родичах в ролі приживалки-нахлібниці, про зустріч із політичним засланцем Афанасієм Марковичем, про ранній, у 16 років, шлюб з ним, в якому вона вбачала порятунок від злиднів та осоружного, наскрізь лукавого «світу» дрібнопомісного провінційного панства…

Тарас Григорович все слухав, зітхав та змахував непрошену сльозу з очей. Часом вставав, і опустивши голову та заклавши руки за спину, ходив по хаті. А вислухавши, скрушно сказав:

– Он воно що!.. А я ж то думаю та гадаю: звідки у дворянки столбової, панночки-інститутки таке знаття каторжного життя цього нещасного, приниженого народу? Звідки такий біль-жаль за простих кріпаків? А воно – пережито! ...Така вона, видно, природа творчості: щоб писати так, щоб брало людей за душу, треба багато чого пережити, часом і зайвого, без чого можна обійтись… Але, мабуть, не всім дано правду писати… Одне – боїться, друге – не хоче колоти нею очі людям, а третьому байдуже: та хай йому трясця! Не ми цей світ сотворили, не нам його переробляти! А інші он придумали собі теорію «чистого мистецтва» і прикривають нею свою дрібну душечку, нікчемне грошолюбіє і вірнопідданство. Бо як можна возславляти красу цього білого світу, весняного цвіту, юної панночки, коли тому бідному кріпакові чорно в очах від поденщини, коли мре під тином голодна дитина, а нікчемний п’яничка-панок втоптує в гріх содомний душу невинної дівчини, не боячись суду ні людського, ні Божого… Не знаю… Може, є серед нашого письменного дрюкованого брата такі щасливі люди, що вони справді не стрічали ані горя людського, ні сліз, ні злодіянь… От як наші дворянські письменники… Здається, вони ніколи не виходили за брами своїх маєтків. Живуть собі у своєму затишному світі, у своїх великосвітських дрібних інтригах, пишуть про свої дрібні проблеми, вигадані почуття… Описують один одного, списують один в одного, звинувачують один одного в плагіаті… І навіть не уявляють, що поряд з ними, убогими, живе в стократ цікавішим, духовнішим життям простий народ… А ви це побачили. І перепустили крізь свою чисту душу. І з якою любов’ю великою!

Куліш правду каже, що хіба лиш пісні народні, кращі за ваші оповідання, Маріє Олександрівно. Ви навіть не уявляєте, яка ви талановита людина! Ви так вмієте не лиш показати долю людини, розкрити її характер. Ви вмієте так глибоко зазирнути в душу, що аж моторош бере. Притому так просто, без зайвих розмислів, без штучних емоцій, а серце розривається від болю. То хіба ви не Шекспір? Ви – більше, ніж Шекспір… Ви Боже провидіння для нашої народу, нещасної України, одуреної, окраденої до нитки… Чи є ще де на цім світі народ, в якого сусіди не лиш землю, хату, а й ім’я вкрали. Ви, надіюсь, читали «Історію Русів», «Історію Малоросії», яку написав родич вашого супружника, мій друг незабутній Микола Андрійович Маркевич? Що за людина золота була?! Ніколи б не подумав, що з ледачого пана такий чоловік розумний, такий патріот може бути…

– А з баришні орловської – писателька? – спитала Марія.

– Що така писателька, як Марко Вовчок – то, звісно, не думав… Та де?! Навіть уявити не міг! Правду кажучи, ще ж недавно, коли мені потрапила до рук «Хатина дядька Тома»… Читали?.. Американської аболіціоністки, заступниці чорних рабів Гаррієт Бічер-Стоу… я, голову схопивши в руки, питав у Бога, чому не йде до нас апостол правди і науки? Чому Він, всемилостивий, не пошле нам, білим рабам, такого ж пророка кроткого і водночас обличителя наших жорстоких і ненаситних плантаторів, як ця мужня і сильна духом жінка? І от… випросив вас, Маріє Олександрівно! У самого Бога випросив! Не смійтеся! Думаєте, що це так легко простому смертному випросити в Бога пророка?! Правда, доки я воловодився з тою неволею в пустелі юдейській, чи то пак азійській, вас перехопив святий Пантелеймон, спасибі йому, що вивів на дорогу, однак випросив у Бога таки я!

Зашарівшись, мов ружа майова, чи то від похвали, хоч і жартівливої, та щирої, чи згадки про нервового Куліша, Марія в тон Тарасові запропонувала:

– Ну… якщо вже, Тарасе Григоровичу, ви, не спитавшись в мене, випросили мене в Неба, то вже мусите бути мені на землі за тата хресного!

Жарти жартами, а від такої пропозиції в Шевченка аж дух перехопило:

– Та хоч уже – до попа! Тільки цур: щоби Куліш не мішався, бо не буде з тої браги – пива, а з пива – дива! Усе свято нам зіпсує!

– Одне лиш мене тривожить, батьку Тарасе… – рада, що вдалося перевести розмову про Куліша у веселе русло, вдавано серйозно почала Марія. – Чи не багато у вас похресниць, Тарасе Григоровичу?...

Але цього разу Шевченко жарту не зрозумів чи не хотів розуміти. Ураз спохмурнів, одвернувся до розписаного морозом вікна, якусь мить мовчав. Ніби милувався срібними узорами з дивовижного листя та квітів на шибах. І, дивлячись на нього, запечаленого з дива дивного, Марко Вовчок ледь не розплакалась вголос: «Який же він самотній… який хворий смертельно!...».

Шевченко ніби прочитав її думки, різко повернувся (Марія ледве встигла кокетливо усміхнутися) і сказав серйозно:

– Моїми похресницями, Маріє Олександрівно, не журіться – нема їх! Хоча наче і є в нас панночки та пані, які пишуть – і наче грамотно, і ніби щиро, і розповідь тече гладко, та нема в тому письмі… Ну, як би це cказати….

– Чого? – ледь чутно прошелестіла Марія. – Може, широти поглядів?...

– Того, що є у вашому писанні, Маріє Олександрівно, – любові, співчуття і поваги до свого бідного народу! Ну, а щодо широти поглядів, то цього бракує всім писателям у Росії сущим. Кожен співає, про що знає... Островський компонує свої драми про купечество, старий Аксаков описує сімейні драми дворянського «сословія», демократ Некрасов, який за один вечір програє в карти більше, ніж заробляє за рік на своїх кріпаках Василь Тарновський, оплакує «русского мужика» і ні слова не говорить про тих, хто зробив його бідним і темним…. Одно слово, нема в дворянських письменників російських того, що я називаю «призванієм». Отої кари Божої, чи Божого дару, чи як назвати те, що спочатку покликало мене з брудного горища майстра декоративного розпису стін та парканів Ширяєва у блискучі зали Академії мистецтв, а з них – загнало по етапу у голодні і голі киргизькі степи. Та й досі не дає спуску…. Не жаліє, не милує і не відпускає на волю…

Ото ж бо часто думаю собі, ну чого? Чого переживши стільки лиха, горя, принижень… я не прозрів, не одумався? І, що найдивніше, не відмовився від свого немилосердного до мене, кволої людини, земної людини – ПОКЛИКАННЯ? Навіть не знаю, як точніше назвати цей вічний біль: просто християнською любов до ближнього, якої вчить Ісус Христос, чи совістю, яка щемить?…

Куліш називає цю силу над усі сили ще мудріше, по-вченому: «уменьем овладеть сердцем ближнего и говорить прямо от сердца к сердцу, как говорит любовь, великая двигательница рода человеческого». Ви ж читали Пантелеймонів «ВЗГЛЯД НА МАЛОРОССИЙСКУЮ СЛОВЕСНОСТЬ ПО СЛУЧАЮ ВЫХОДА В СВЕТ КНИГИ «НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ МАРКА ВОВЧКА»? Жартую: звичайно ж читали! І читали трактат «ОБ ОТНОШЕНИИ МАЛОРОССИЙСКОЙ СЛОВЕСНОСТИ К ОБЩЕРУССКОЙ. Эпилог к «Черной раде»? Не могли не читати, там же про вас написано багато хорошого. Та й більше, ніж Гоголя, стосуються вас слова Куліша про вміння «оволодіти серцем ближнього». І тому для мене, як і для Куліша, ви стоїте набагато вище, ніж наша знаменитість всеросійська, відомий майстер психологічних романів про різних «зайвих людей», провінційних поміщиць, які нудять світом від неробства по своїх маєтках, та дурних малоросів, які лиш те й роблять, що сидять в степу на могилі, на кобзі грають, плачуть та сочиняють на своєму недолугому наречії малоруському бридню всіляку... Ви ж, либонь, читали роман свого земляка Івана Тургенєва «Рудін»?

Марія знітилась, бо хоч усе, що перелічив Шевченко, читала, та не хотіла розтроюджувати болючою темою душу своєму «хрещеному батькові».

– І спасибі Кулішу, який він не є химерний та непостійний в помислах, що дав Тургенєву доброго ляща за те його «грає, грає воропає», і за ту дурну балачку своїх персонажів, яку він подав у романі…. Чи ви не згодні зі мною? Кажіть, як думаєте. Не обіжусь.

Звісно, що українська письменниця Марко Вовчок з усім погоджувалась, тільки не з думкою, ніби Тургенєв навмисно збиткується над українською мовою, літературою і письменниками. Точніше, їй щиро хотілося б, щоб її орловський земляк Іван Тургенєв вставив той пасаж з іншою метою: «пожуріть» різних недолугих шовіністів із розореного російського дворянського сословія, які не відають, що «городять», аби лиш заробити миску «щєй» у багатих своїх добродіїв… На жаль, вийшло навпаки, якщо вже й Шевченко обурюється.

– Згодна, з усім згодна, але мені самій ще важко розібратися… Все так заплутано… У селі життя набагато простіше, ніж у столиці. Мабуть тому, що не вся правда до нас долітає… – вибачалася, за всіх своїх земляків і однокровців.

– Головне, що ви, ви! серцем відчуваєте, де правда, а де кривда. Спасибі, що не лукавите… Що не боїтесь писати правду. Зігріли ви мою душу, оживили. Бо вже й не вірив сам, що десь вона є та правда. … Слава Богу, є! Та ще більша хвала Богові, що є ще серед нашого письменного брата, ті, кому вона болить… Все переживав, що одному мені таке щастя в Бога. Грішним ділом, навіть вірша написав: просив музу, щоб навчила плазувати перед царями… Та дарма! Горбатого могила виправить! Не навчила і тюрма…

Думав, вийду на волю, буду писати тільки дифірамби та оди всім, або взагалі нічого не писати… А вона, та клята муза, чи що воно таке, не дає спокійно ні жити, ні вмерти! Хочу – про Парашу, радость нашу, а воно виходить про «Юродивого» та «Неофітів», хотів написати «Жизнь за царя», як Глінка з Кукольником, а пишеться «Про життя за ката-супостата». Що за кара Божа, це призваніє? – не раз думав собі. Не раз проклинав і свою і музу, і долю, питаючи Бога: нащо мені ця правда? Що за неї купиш, окрім каторги й кайданів? Живуть же собі люди й без неї, і добре живуть: у спокої та почестях, у добрі та теплі, приторговуючи потроху талантом своїм… а я, дурень старий, все правди серед людей шукаю!

Від цих думок і пишеться сумне:

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола її приспав.

А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Отаке пишеться! І нічого не можу вдіяти із собою! Хоч плач! Часом, здається, що всує волаю… Та, бачу, тепер: не всує… Коли я, дожидаючи волі у Нижньому, вперше прочитав ваші оповідання народні, то ніби воскрес! Здалося, Бог почув мій глас пустельний і послав, щоб зовсім не зневірився, доброго і чесного друга-однодумця… вас, Маріє Олександрівно… щоб сказати, що я не одинокий химерний варнак у цьому світі… Не самотній неофіт. Що є людина, яка так само відчуває, думає і пише, як я. Що однаково нам болить і правда, й неправда, і доля отих безправних малих рабів німих, голосами яких ви, Маріє Олександрівно, і я, грішний, говоримо до Бога і царя. А бувало й таке, що, прочитавши ваше оповідання, хапався за перо, щоб продовжити думку, чи розмову з вами – не знаю? Ви навіть не здогадуєтесь, як часто в думках я гомонів з вами, радився і ділився радістю і смутком! І скільки ви мені підказували свіжих думок, рядків!

–Я? – здивувалася злякано Марія. – Та як можна?! Я? Вам?!… Тарасе Григоровичу, та що ви таке кажете?! Як можна?!..

– А пригадуєте того вірша, що я вам влітку надіслав з посвятою? Той сон, признаюся чесно, наснився мені після ваших оповіданій… Правду кажу! Прочитав вашу «Сестру», «Горпину», «Данила Гурча», «Ледащицю», «Сон»… Як прекрасно, просто, без зайвих слів ви малюєте народне життя! Як безстрашно, не злукавивши, ані титлою, ніже тою комою! З такою радістю в душі, що ви в нас появилися, і заснув… І що ви думаєте? Наснилося… ніби сам на панщині пшеницю жав, втомився та й, не спочиваючи, заснув на межі… І ніби сниться мені…

…той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася – нема нічого...

Так зі мною часто буває: насниться рай, а прокинусь – нема нічого… Ні поля, ні хати, ні жінки, ні сина Івана – пустка. Лиш за вікном вітер виє…

І враз, ніби боячись впасти у сентиментальність, перевів мову на улюблену тему – «прекрасну і нещасну свою Украйну».

Марія уважно слухала довгий, палкий, часом сумбурний монолог Тараса, не спускаючи з нього очей. Ловила кожне слово, боячись поворухнутися… Видно було, що Тарас Григорович стужився за щирою розмовою, бо говорив так, ніби хотів усе, все, що накопичилося за довгі роки неволі й самотності, виповісти. Про надто короткий рай свого раннього дитинства, коли, при живих іще батькові-матері він не здогадувався, що народжений у пеклі… про гірке сирітство, «козакування», кріпацьку юність… Петербург… Знайомство із Сошенком і Гребінкою, Академію і Карла Брюллова… Доля ніби гралася з ним – то підносила вгору, обдаровуючи милостями, то кидала в тартарари, караючи ледь не на смерть… Про свою десятилітню неволю, свою «незамкнену тюрму» в степах безмежних за Уралом, де йому, на ту пору популярному художнику і відомому літераторові, довелося спізнати долю Ікара, з обпаленими на сонці слави крильми, а відтак пройти всі стадії пекла, аж до приниження людської гідності… Звичайно, тисячі людей змушені були служити в російській армії, і серед них не лиш рекрути-кріпаки, а й дворянські сини, приречені з колиски на військову повинність, а отже на «скитське» життя в казармі, де тільки й розваг, що п’янство безпробудне, гра в карти, мордобої, інтрижки з маркитанками і продажна любов повій з полкових і гарнізонних борделів, узаконених «фельдфебелем царем» Миколою Першим в перші дні його «восшествия» на престол.

Тож говорили вони про те, що через мілітаристську політику царату деградують не тільки яскраві особистості, не тільки бідний народ, а все суспільство… І дивно, що цього не розуміють, прикриваючись патріотизмом, не тільки ті, які називають себе «просвещенным обществом», а й російські письменники-ліберали. Описуючи нудне життя провінційного дворянства, любовні походеньки столичних вельмож чи подвиги сумнівні так званих «зайвих людей», живуть, як у тумані, і пишуть, як в тумані, ніби бояться зазирнути за ту грань, де починається справжнє життя… життя простого народу, життя незчисленної армії. Мало того! Вони навіть не бажають цього знати, щоб не псувати собі апетит і сон. Говорили про те, що сьогодні тільки справді обрані Богом не бояться, і йдуть до народу, і пишуть правду про його важке, страшне життя. Як от Гоголь не боявся, як зараз не боїться Марко Вовчок… Говорили про лицемірство поміщиків-дворян, які читають «Росію 1839 року» маркіза Астальфа де Кюстіна, «Сільські повісті» Жорж Санд, виписують з Америки «Хатину дядька Тома» Бічер-Стоу, виголошують здравиці Французькій революції, а самі гірше плантаторів та «бурбонів» експлуатують своїх кріпаків. Говорили про відміну кріпосного права, обіцяну Олександром, яка може обернутися для селян ще важчою кабалою! Пан свого дурно не віддасть… От про що треба писати! Кричати треба! Таврувати гнівом і сміхом царство Іродів і Неронів! Як це робив великий Гоголь! А тепер мусять вони кричати. Почувши про наглу кончину безсмертного Гоголя, він, Шевченко, дуже запечалився…. Що б не робив, а думка одна свердлить мозок: убили! Убили царські посіпаки спочатку Лермонтова, Пушкіна, загнали в неволю Шевченка й Достоєвського, а от уже й Гоголя затюкали, залякали, замордували, лікуючи усім скопом рідкісну хворобу, під назвою СОВІСТЬ.

Він не лякає її. Він просто розповідає, як не просто в Росії бути чесним малоросійським письменником. І Марко Вовчок мусить знати, на що йде і що її чекає у цій країні білих рабів.

– Куди ж котиться російська імперія? – питав Шевченко і відповідав. – У преісподню! Якщо царя не спинити – у пекло або в революцію. У казармі Новопетровського укріплення я мав час думати над цим. І не відаючи про Марка Вовчка, писав свої повісті. Писав російською, щоб ті, що труться біля царського трону, зрозуміли, в якому Содомі, в якій Гоморрі перебувають вони самі, їхні сім’ї, їхні діти! І весь народ. Думав, що ради спасіння Росії, власної душі – мене почують і надрукують хоча б повість «Наймичка», чи «Варнак», чи «Близнюки», чи «Матроса…», в яких нічого протиправного чи протизаконного, окрім самого життя, нема. Є тільки пошуки відповіді на наївне запитання: звідки беруться герої-повстанці і покидьки? Якби не було останніх, не було би бунтівників. Про це повість «Варнак». Але панській сваволі немає меж… Навіть стосовно до своїх родаків. Повість «Нещасний» – про лицемірне виховання дітей у дворянських сім’ях… Та замість того, щоб подивитися правді у вічі, – бояться! Бояться смертних царів! Навіть Панько. Так надіявся на Куліша, так радів, читаючи його «Записки…», де й себе, правда, безіменного, знайшов, чи то пак свою «Наймичку». Поему. По правді кажучи, писав повісті, на Куліша понадіявшись… А він, прочитавши, з переляку онімів, а коли я став добиватися, прочитав мені акафіст про доброго царя-батюшку, що дбає ревно про свій народ і без мене, конфірмованого Шевченка, а далі признався, що якби мав гроші, то скупив би всі мої писання прозові і спалив! Отоді й пропали всі мої надії, що в цій державі щось може змінити зміна одного царя на іншого, ну хоча б в головах людей. Та все ж, блукаючи сновидою довкола Новопетровського укріплення в місячні ночі благав у Бога єдиного: щоб не пропала наша правда, наше слово. Більше нічого не просив…. І, що ви думаєте, випросив: Куліш прислав «Народні оповідання»!

На цих словах Тарас Григорович раптом обірвав свій монолог схвильований… Прокашлявся, відвів погляд до вікна, щоб Марія не бачила, як скотилася з його очей дрібна сльоза. Марія затамувала подих: Каменецький попереджав її, що Тарас Григорович повернувся із заслання з «розстройством нервів», часто, згадавши щось, чи слово зворушливе почувши, плаче як дитина. Але скоро й заспокоюється. Лікарі обіцяють, що це пройде.

Справді, минулося. Шевченко зніяковіло втершись, гляну на Марію вже розпогодженими очима і продовжив:

– Прислав і просить в листі: «Прочитай і скажи своє слово!». Я й прочитав… і подякував Богові за те, що Він почув мою молитву! І послав нам усім, в Україні і Росії сущим, у вашій особі і пророка кроткого і грізного обличителя катів людських… А мені… мені на старість… однодумця, силу молоду і віру, що ніщо наше вже не вмре – не поляже: ні правда, ні воля… ні слово! Маріє Олександрівно! Марусю! Це я, я вас випросив у Бога для нашої нещасної і прекрасної Украйни! І я… я… старий… хворий чоловік… готовий впасти перед вами на коліна і цілувати ваші руки…

І голос Шевченка від внутрішнього напруження перервався, як струна на кобзі… Він схопився, справді, готовий впасти на коліна перед… ким? юною чарівної і мудрою жінкою чи геніальним письменником?!

І тоді Марія, інтуїтивно відчувши, що ділова розмова от-от перейде в урочисті гімни на її честь, а далі в одкровення, до яких була не готова, напівжартома, напівперелякано обурилась:

– Та яка старість, Тарасе Григоровичу, побійтеся Бога! А то так і про мене можна сказати, що у свої двадцять шість – я вже стара баба! Бо є набагато молодші панночки, які теж щось там собі пишуть. Думаю, що чимало їх і в Петербурзі.

Тирада подіяла – емоційна напруга спала, минула й перша ніяковість, і бесіда, перейшовши на буденно літературні теми потекла вільніше, спокійніше...

Марко Вовчок мала рацію. Вирушаючи до Петербурга, знала, що їде не туди, де на безриб’ї і рак риба, а туди, де такими, як вона, писательками, як плотвою, кишить… Що її, провінційну та ще й малоросійську літераторку, чекає жорстока конкуренція, а, можливо, й неприйняття видавцями і всесильною салонною публікою.

І справді, тогочасний вищий петербурзький світ, а надто культурне «общество» просто-таки кишіло жінками-літераторками, пробудженими до творчості гуманістичними романами французької феміністки Жорж Санд та американської аболіціоністки Бічер-Стоу, якими зачитувалася вся грамотна Росія. І не тільки зачитувалась, а начитавшись, і сама взялася мережити папір. Здавалося, особливо вечорами, повітря обох столиць, губернських і повітових міст і панських маєтків наповнене, мов стрекотом «цикад», скрипом гусячого пір’я, заточеного на літературні шедеври. Писали не тільки емансипе та революціонерки на кшталт Софії Ковалевської, Авдотьї Панаєвої, Людмили Шелгунової, Ніни Шміт, Євгенії Тур, Олександри Ішимової, не тільки посестри бідолашної старої діви Юлії Жадовської та дрібнопомісні панночки й пані, розбуджені до праці пристрасним Пантелеймоном Кулішем на взір Олександри Милорадович, Софії Закревської, Олександри Псьол, не тільки дружини, дочки і сестри відомих письменників, як то Віра Аксакова, Варвара Аненкова, Надія Білозерська, Любов Достоєвська, Олена Ган, Євгенія Майкова, Олександра Куліш, а й аристократки графиня Ламберт, княжна Варвара Репніна-Волконська, Євдокія Розтопчина, Анна Керн, Олександра Голіцина, і навіть такі поважні матрони, як Тетяна Пассєк, в майбутньому свекруха Марка Вовчка… І ще добра сотня їх, різного віку, різних станів і статків, багатих і бідних, баринь і «приживалок», куртизанок і «матрон», феміністок і берегинь патріархальних звичаїв, готових виливати до краплі всю свою душу на білий папір…

Без сумніву, багатьох з них Тарас Григорович знав особисто, з деякими, як, приміром, Ганною Барвінок і Надією Білозерською, дружив. Деяких, як Варвару Репніну, любив, деяким, як Юлії Жадовській, співчував….

Але жодна із них не удостоїлась від Шевченка звання «пророка кроткого» і «обличителя жестових людей неситих». Бо жодна з цих жінок, непересічних, небезталанних, а почасти яскравих поеток і прогресивно мислячих белетристок, і не здогадувалися про ту вищу, гуманістичну місію літератури і свого покликання, відповідальність перед якими відчували так гостро письменники, родом із колонізованого, підневільного малоросійського племені. Зайняті власними переживаннями, далекі від народу, вони так і не піднялася над літературним аматорством, дрібнотем’ям і побутописанням. На відміну від творів Бічер-Стоу чи тієї ж Жарж Санд, у їхніх віршах, дамських і любовних романах, авантюрних описах придворних інтриг та життєписах царствених осіб не було місця тим соціально-політичним, економічним та морально-етичними проблемами, в яких буквально застрягла на шляху до цивілізації зубожіла, зав’язла у мракобіссі, рабстві і кровопролитних війнах Російська монархія. Власне, не було місця самому народові. Тоді як лаконічні коротенькі сповіді простих людей – героїв і героїнь Марка Вовчка – виявились тим тисячоголосим воланням у пустелі, яке розпанахало цю пустелю бездуховну, як десятки блискавок, висвітливши перед усім світом усі духовні виразки й пороки імперії, усе зло кріпосного ладу.

І перший, хто збагнув значення з’яви письменниці Марка Вовчка для української літератури, що тільки-но спиналася на ноги, був Тарас Шевченко. Він захоплювався її оповіданнями народними навіть тоді, коли прихильний до неї Микола Костомаров у рецензії на російський переклад «Народних оповідань» (надрукованій в травневому числі «Современника» за 1859 р.,), дорікав, ніби авторка не зуміла «розкрити важливий бік народного життя в більш загальних і знаменних його проявах», тому її оповідки – тільки «прекрасні картини», «написані без претензій на мистецтво». Поважний історик і літературознавець, повчаючи молоду письменницю, мабуть, і уявити не міг, що саме ці «картини» народного життя, ці записані з вуст народу «послання» «низів» до «верхів», не тільки сприятимуть становленню української літератури на Шевченкових засадах народності, гуманізму і критичного реалізму, а й стануть викликом тогочасній російській дворянській літературі, вельми далекій від свого народу і його проблем. Як ще недавно були викликом «Ревізор» і «Мертві душі» малороса Миколи Гоголя, як поеми «Сон» і «Кавказ» колишнього кріпака Шевченка…

Тому як історик й ідеолог українського патріотизму Костомаров і вимагав від Марка Вовчка – письменниці пригнобленого народу того, що й Шевченко: чину пророків. Коли Слово друковане й книжне стає «выражением задушевных мыслей современного общества», здатним «возбуждать… плодоносные думы, чистые чувства и жажду деятельности на добро ближним...». А письменник тим, хто б розкриває «вековые раны, замазанные лицемерием и беспечностью», та вказує «на животворную купель исцеления». Тож, певно, при зустрічах, в розмовах обидва направляли талановиту авторку на нелегкий путь літературного месіанства. Інша справа, чи була Марія Маркович до цього випробування і чину готова?

Вже й сонце низьке зимове скотилось за вечірній пруг, а вони все говорили… Про що вони тільки не говорили?! Та про що б не бесідували, часто перескакуючи з теми на тему, поверталися до головної – творчості Марка Вовчка. Шевченко знову хапав у руки «Народні оповідання», розгортав, читав тремтячим голосом перший-ліпший абзац, дивувався, втирав сльозу, і просив її, Марка Вовчка, не зраджувати свою прекрасну музу, писати правду, яка вже вона не є, виливати до краплі на папір, бо сучасні дворянські писателі лиш знають, що царя-батюшку славити та всілякими любовними витребеньками бавитись.

– Пишіть, Маріє Олександрівно, пишіть правду… І не бійтеся, що декому з «патріотів»-землячків у носі крутитиме від неї! Вже крутить! Уже дехто з чиновного панства населяє, мовляв, нащо тому Маркові Вовчкові зайве нагадувати цареві про кріпосне право, проти якого він сам став на прю, розпочавши реформи. Але ж ви не лиш нагадуєте – ви підказуєте від імені самого народу, як легше, без кривавих жертв і втрат, вийти нам усім із віковічного рабства! І мудро радите! Тож не бійтеся! Нікого і нічого! Пишіть і говоріть правду! І не сумнівайтеся: на чиєму боці правда, на боці того й Бог! Повірте, не раз і не двічі сам в цьому переконувався.

Правду кажучи, щирі батьківські поради Тараса Григоровича, замість підбадьорити, сипнули за комірець Маріїн колючим інеєм. Адже писала оповідання свої у далекому провінційному Немирові, як на душу лягало, без страху, маючи перед собою тільки образ незламного правдоборця «батька Тараса» і не думаючи про можливі наслідки. Але вже в Москві відчула холоднувату острогу не лиш «добрейших» Аксакових, а й безкорисного Михайла Олександровича Максимовича… Навіть те, що відібрали вони для друку в «Русской беседе» незавершену повісточку «Маша», а не «Інститутку» чи «Гайдамаки», підказувало молодій авторці, що не все, ой не все, що вона пише, до шмиґи «великим людям» у першій столиці.

Тим часом Шевченко підбадьорював: «Говоріть народові правду… виливайте душу… Не бійтеся – на вашому боці Бог».

І Марія, така потайна, така мовчкувата, небагатослівна… виливала душу. Вперше в житті. Йому. Вперше баченому, майже незнайомому, хоч, насправді, давно присутньому в її житті, давно найближчому, найдорожчому чоловікові. Не втаїла, що не було розкішним її життя з Афанасієм, який через царську заборону після звільнення не міг знайти пристойну роботу ні в Чернігові, ні в Києві. Тож довелося тинятися по родичах і знайомих, бо доки Опанас в Орлі вину спокутував перед царем за вільнодумство кирило-мефодіївське, його батько – багатий полтавський поміщик проциндрив, промотав до нитки величезний маєток разом з тисячами кріпаків, залишивши синів своїх без кола і двора, та ще з несплаченими боргами.

Почувши цю сумну історію, Тарас Григорович вперше щиро поспівчував бідолашному Опанасові Марковичу, чи то пак тому паничеві-спудеєві, який стрівся Шевченкові в Києві 1846 року і «закохався велико» його писаннями так, що аж до біди довів, в тім числі й себе:

– Он воно що!… виходить, що й народженому паном не так вже й легко на цім світі? А я думав, що з них – як з гуся вода…

Особливо засмутився, коли Марія, не втримавши затаєної образи, повідала і про своє вигнання з маєтку Василя Тарновського, який звинуватив Марковичів у неробстві. Мовляв, я їм шматок хліба дав, а вони замість вести статистику мого майна, колекцій картин та старовинних рукописів, просиджували днями коло млина та записував пісні з приказками від селян, що дочікували млива.

–От бачите, – усміхнувся Тарас Григорович, – скільки у нас з вами спільного! І не тільки знайомі! Не тільки погляди, а й навіть спогади…

ПРО ЧОРНОСТАВ, ВИСПУ І… «ГАЙДАМАКІВ»

– Насправді, причиною нашого вигнання було зовсім не те, що нахабно розповідав про нас Василько, молодий господар Качанівки! Повірте! – щойно спокійна і врівноважена Марія ледь не плакала від задавненої образи на Тарновських. – Несли ми свою службу в Качанівці справно, переписували і сортували скарби, і тільки вечорами йшли до млина записувати від помольців невідомі нам пісні та іншу всячина етнографічну. Причина була в іншому…

І Марія, не стримуючи емоції, почала розповідь з того, як, гуляючи величезним ландшафтним парком маєтку Тарновських, натрапила на високий горб, засаджений непролазними хащами, вершину якого вінчала відзіґорна башточка. Зацікавившись цією явно штучно насипаною горою, стала розпитувати місцевих селян-кріпаків, які приходили до млина панського, збудованого ще Григорієм Степановичем на «трьох ставах». Спочатку кріпаки відмовчувались або віднікувались, мовляв, звідки їм знати, що то за горб, але Марія вміла розговорити мертвого… Тож скоро почула таке, що… ліпше б не чула. І про гарем, і про десятки занапащених дівочих душ, і про ціле село, в якому жили одні тільки колишні наложниці «старого владиря» з його ж байстрятами. Ті самі нещасні панські покритки з «виспи», яких Тарновський, поглумившись, насильно видавав заміж за таких же безправних сільських парубків та вдівців, які мовчки мусили виховувати панських бастардів.

Що то було за життя в тому селі, не важко уявити: в кожній хаті – пекло. Однак і досі, хоч минуло чимало літ, люди боялися розповідати правду. Літні кріпачки із довколишніх сіл, яких обійшла доля панських покриток, лиш злякано хрестилися та затуляли долонями роти, щоб не гнівити Бога милосердного, а чоловіки лиш руками відмахувались.

Часом випадала нагода десь на полі чи на ярмарку перекинутися словом і з колишньою «весталкою» качанівського «храму розтлінного кохання». Розпитуючи про давні пісні та приказки-пославки різні, Марія придивлялася до похмурих жіночих обличь зі слідами зів’ялої вроди, з печаттю прокаженої, від якої відвернулася родина й громада, щоб потім, забившись у затишний куточок величезного безлюдного палацу та віддавшись на волю уяви і власного гіркого досвіду безправної дівчинки-сироти, писати перші начерки майбутніх своїх оповідань. За цим заняттям і застав Марусю Марковичку молодий «владир» Качанівки Василько Тарновський. Та не так зрозумів Василь Васильович причину усамітнення юної жони друга Афанасія, якій давно симпатизував: дав волю рукам і пристрастям гріховним, успадкованим від двоюрідного діда. За що був віддячений дзвінким ляпасом…

То була, як казали шляхтичі, неабияка образа гонору, тож, недовго думаючи, наказав великий шанувальник рідних старожитностей Василько Тарновський Марковичам завтра вранці покинути маєток, а сам… пустив плітки, ніби Маркович – лінивий нероба, «приживалець», а жіночка його – ще та… «любострасниця»…

Так вони знову опинилися сливе на вулиці, без шматка хліба, з малою дитиною на руках… І знову довелося шукати щастя-долі в Києві… Бідували, гірше кріпаків. І хтозна, чи вижили, якби не добрі люди…

–Отакі з Тарновських патріоти, – не пропустила Марія нагоди делікатно кинути гострий камінчик у город знаменитих на всю імперію меценатів.

Видно, Тарасові Григоровичу та репліка припала до душі, бо аж крекнув, усміхнувшись у вуса, а далі й пригадав власні «пригоди» з «освіченими» українськими панами, цими лукавими «патріотами і братами убогих». Дісталося «на горіхи» найбільше Платонові Лукашевичу, поміщику Березані, якому листування з відомими світочами слов’янського світу Шафариком, Ганкою та видавцем «Русалки Дністрової» галичанином Яковом Головацьким не завадило знущатися над власними кріпаками!

Яким же це ізвергом, яким Іродом треба бути, – обурювався Шевченко, – щоб додуматись лютим морозом, завірюхою послати кріпака пішки за сорок верст… і до кого?! До мене! Такого ж кріпака! .. Із запрошенням на обід! Хіба це не знущання над всіма нормами людської моралі?! Не насміх над Божими заповідями?! Коли ж я у гніві праведному посмів затаврувати вчинок Лукашевича в товаристві самого князя Миколи Григоровича Репніна-Волконського, в маєтку якого я на той час перебував і який мене щиро підтримав разом з усім домочадцями, як ви думаєте, чи покаявся той «бурбон»? Аякже!!! Прислав того ж самого бідака, аби передав мені, що таких, як я крепаків, у нього кілька тисяч! На що молодший князь Василь Репнін пожартував, мовляв, якщо й справді, таких, як Шевченко, в Лукашевича кілька тисяч, то він йому не заздрить. Звісно ж, змалювавши собі подібну комічну картину, всі розсміялися, хоч не всім було весело, – зітхнув Тарас Григорович…

Марія теж, уявивши собі провінційного поміщика невеликого розуму в оточені кількох тисяч Шевченків, мимоволі усміхнулася, хоч було справді не до жартів. Адже Тарас Григоровича, вражений розповіддю Марії про вигнання з Качанівки, згадав і свої пригоди: до сих пір йому боліла знехтувана колись Григорієм Тарновським його живописна «Катерина».

«Де вона зараз, та картина? Чи не зогнила разом з поемами, закопана десь під дубом кумасею Надією? Бо, якби висіла в галереї картинній, то Марковичі помітили б… Треба поспитати Василя…», – думав.

Отож була нагода і Шевченкові пом’янути «незлим тихим словом» качанівського бурбона-дивогляда Григорія Тарновського, який, вдаючи із себе ліберала і мецената, благодійника геніального композитора Глінки, цілої плеяди російських молодих артистів та художників, не встидався утримувати у своєму маєтку гарем з молодих кріпачок і… о! дрібнопомісний Калігула!.. страшно вимовити… і власних небог!

Аж задихнувся, згадавши, як сам з благородних намірів хотів урятувати від дядька-розпусника бідолашну Надю Тарновську та зопалу запропонував заляканій панні руку і серце!... Але… прикусив язика, а з ним і слово, що от-от мало зірватися. Та, слава Богу, не зірвалося… Не хотів перед Марком Вовчком порочити й досі непорочну куму свою, до якої й досі «був ніжно прив’язаний»… Та й взагалі, згадувати своє парубкування. Тільки й того, що обмовився, нібито ще молодим художником на власній шкурі спізнав «безмежну доброту» «незабутнього качанівського бурбона-рабовласника».

Марія ж навпаки, почувши, що «батько Тарас» тієї ж думки про знамениту Качанівку і її одіозного господаря, аж знетямилась: що це, інтуїція? Яснобачення чи вічна таємниця творчості? Адже перед від’їздом з Немирова вона з дива раптом почала писати оповідання під назвою «Гайдамаки», але не про тих, далеких, Шевченком гірко оспіваних… Чесно кажучи, сподівалася вразити Тараса Григоровича історією про сьогочасних народних месників – українських кріпаків, дрібних лихварів євреїв, підпанків-поляків, яких об’єднали в «гайдамацький» повстанський загін не тільки ненависть до місцевого пана-самодура, а нові політичні події, сподівання реформ у сільському господарстві та відміни кріпосного права.

Звичайно, прототипом головного «героя» «Гайдамаків» – пана Чорностава, який роками безчестив їхніх дочок, віддавав у рекрути синів, розоряв убогі маєтки, став не лиш пріснопам’ятний качанівський багач Григорій Тарновський, свій пан-малорос з Лівобережжя, а й не ліпші за нього правобережні польські магнати на кшталт Потоцьких, про віковічні безчинства яких Марія наслухалася від селян Поділля та й від немирівських прозрілих «хлопоманів», яких Всевишній сподобив згадати, що вони – не шляхта, а спольщені зрадники козацького племені.

Переконання молодої авторки, що рабовласницький, чи то пак кріпосний лад в Росії не має національності і однаково жорстокий на всіх її теренах, теж зближували їх. Коли ж у розмові вияснилося, що саме в той час, як у Немирові Марко Вовчок задумувала своїх «Гайдамаків», у далекому Новопетровському укріплені Тарас Шевченко, заховавшись під ріденьку тінь «своєї верби», таврував легендарні паскудства різношерстого здеморалізованого панівного класу у своїх російськомовних повістях «Княжна», «Варнак», «Матрос», обоє зрозуміли, що недаремно звела їх доля…

Шевченко в суголосності їхніх поглядів і творчих помислів побачить знак Небес і надію збудувати нарешті родинне щастя із рівною собі коханою жінкою. А Марко Вовчок, дивуючись тій невидимій вищій силі, що вела її по життю тими ж «мисленими дорогами», що й батька Тараса, нарешті, повірить у своє письменницьке «призваніє». А повіривши, насмілиться запитати:

– А можна, Тарасе Григоровичу, прочитати вам своїх «Гайдамаків», які я скомпонувала вже в Немирові з тих нотаток про жіночі долі, що зробила в Качанівці?... Може, мої «Гайдамаки» не такі геніальні, як ваші, але… теж скроплені сльозами… Усе написане по правді, тільки маєток зветься Чорноставом.

– Та що ви таке питаєте, Маріє Олександрівно! – стрепенувся Тарас Григорович. – Побійтеся Бога! Та я радий кожному слову, вами написаному! Читайте і не питайте! Дайте душі на святкуватися!

«Давно те діялось... – почала читати Марія тихим рівним голосом. – Мій батько був крепак, родом з панського села Чорностава. Колись чорноставське панство далеко знали. Склалася й пославка: бенкетує, як чорноставський владир. Щиро розкошував нашого пана батько, не постив і син, то удвох вони таки гарненько порозпорошували дідизну і великі добра з димом та з вітром по воді пустили. А проте на бенкети чимало ще зоставалося – ще зоставалися села й хутори, поля і степи, гаї і пущі, до того гута, крохмальня, цегельня, риболовні, броварня, отари, гурти, табуни і крепацькі хрестьянські душі. Спродавай, що тобі любля, та бенкетуй досхочу…».

Глипнувши скоса на Шевченка, побачила, що він перетворився на слух. Бо й справді, давно не чувши живої рідної мови із народних вуст, упивався кожним словом, кожним розкішним образом і милозвуким реченням. Перед його очима пропливали мальовничі пейзажі Качанівки і Потоків – лісисті тінисті пагорби із прозорими ставками, з альтанками на островах… А далі серед цього раю панського побачив пекло кріпацьке… зневажену людську гордість, зганьблену дівочу честь… ненависть чорну чоловіків…

Після кожного драматичного епізоду Марія вмовкала. Мовчав і Тарас Григорович, підперши сиву голову худою, аж прозорою рукою. Мовчав і тоді, коли Марія дочитала оповідання… Довго мовчав, а далі, стрепенувсь, тихо сказав:

ШЕКСПІР!

– Ну що мені сказати, крім того, що завжди кажу, читаючи вас: Шекспір! Ви наш український Шекспір! Видно, Бог випробовував не тільки улюбленого Сина свого… Великий чоловіколюбець випробовує і обраних ним синів і дочок людських, перед тим як поділитися з ними крихтою свого творчого генія… Пишіть, Маріє Олександрівно, пишіть, незважаючи на всі випробування, які вас ще чекають… Прошу вас, пишіть, бо без вашого писання нема нашої літератури! Боже, яка квітуча, прекрасна мова наша… І звідки ви, московка, що з роду слова українського не чула, так глибоко те Слово пізнали?! Навіть я дивуюся, не кажучи вже про інших, які не відають, як багато може справжній талант від Бога. Коли йдеться про правду, він не знає ні страху, ні сумнівів, і може не лиш гори звернути, а й голови тиранам…

Марія, радіючи, що її «Гайдамаки» справили на Шевченка таке сильне враження, все ж вловила у похвалах Тараса Григоровича натяк на плітки щодо її авторства, які розпускала серед панства малоруського ревнива Кулішиха, мовляв, той Марко Вовчок і мови не знає, і писати не вміє… То все – Куліш, а далі, почувши, що Марко Вовчок перебирається у Петербург, і Афанасія приплели… Вона б рада була пропускати повз вуха ті пересуди, та все ж помічала, як недовірливо позиркувала на неї Віра Аксакова, хоч її сестра Надя сливе без акценту співала українські народні пісні… Максимович теж покліпував підозріло очима за товстими скельцями, коли Марія, читаючи «Сестру» чи «Ледащицю», часом від хвилювання збивалася на «орловський говорок». Але вона, переживаючи при читанні більше за долі своїх героїнь, ніж за плітки про себе, нічого нікому не пояснювала. А от Шевченкові, осмілівши, заперечила:

– Як це – не чула слова українського?! Та ви що, дорогий Тарасе Григоровичу! Чула: і слово, і пісню, від рідних діда з бабою чула, і батька, з Чернігівщини родом, і від свого химерного дядька Миколи Петровича Данилова. А недавно, під час мого побиту в Орлі, дядько дізнавшись, що я книжку написала «малоросійським нарєчієм» і скоро її Куліш видасть аж у Петербурзі, сказав, що я – справжня козачка!

СПРАВЖНЯ КОЗАЧКА!

І дядько розповів мені історію нашого роду, яку довго тримали у таємниці, аж доки вона не зітерлася з пам’яті нащадків… А чому? Дядько думає, що боялися, бо завжди недобре було бути хохлами в російському царстві. Назватись козаком – все одно, що ізгоєм… Тому й вигадали байку, ніби рід наш…. шляхетний… І тримали в таємниці те, що нашим прапрадідом був запорізький сотник Данило, який після зруйнування Катериною Запорозької Січі, повіривши обіцянкам цариці, повів свою сотню не за далекий Дунай в краї бусурманські, а ближче – на річку Орел. Де вони й осіли слободою, назвавши її – «Козаки». Не «Казака», а саме – «Козаки». Видно, цариця за цю зраду віддячила прадідові землею і сріблом, бо скоро він звів собі панський маєток, назвавши його – Єкатерининське, мабуть, на честь самої цариці. А коли запопав дворянський титул, то й зовсім зросійщився. І синам дав фамілію Данилови, заборонивши навіть згадувати про своє козацьке походження… А казати всім, нібито вони з роду вірнопідданих цареві князів литвинських Радзивілів… Такі були часи… З роками від осідку сотні козацької зосталася лиш одна назва – село Козаки. Таємницю роду Данилових забули. Пам’ятав лиш дядько Микола… До речі, він добре говорив «по-хохлацьки»... Що ж до козацьких нащадків, а тепер зросійщених кріпаків збіднілих поміщиків Данилових, то в їхній пам’яті зосталися прекрасні сумовиті народні пісні, які вони співали вечорами коло корчми, не задумуючись, звідки їх знають… як і мову, якою за звичкою між собою розмовляли, щоб кацапи не зрозуміли… Така моя страшна таємниця, Тарасе Григоровичу!

Здається, розповідь приголомшила Шевченка. Схопившись руками за голову, він якусь мить дивився на Марію, як на чудо, а тоді схопився, заметався по майстерні, голосно шепочучи:

– Не так страшна таємниця, як печальна… Печальна… яка драматична історія нашого народу… нашого козацького роду! Скільки з нас, колись лицарів преславних, потурчилось, побусурманилось, стало польською шляхтою, російським дворянством… Замість того, щоб триматися купи, щоб триматися свого! І нема цьому ні кінця, ні краю… Нема спину цій руїні! Боже правий, коли ж діждемось свого Вашингтона?! Коли будемо гордитися собою?! – питав когось розпачливо і сам відповідав, питаючи себе: «Невже ніколи?!!».

Трохи заспокоївшись, знову сів навпроти Марії, знову чудувався:

– Я знав… знав! Чула моя душа, що ви, Маріє Олександрівно, не дивуйтеся, не скромничайте, жінка – незвичайна! Ви – послані нашій бідній прекрасній Україні звідти, – звів очі вгору, – пам’ятайте це!

І знову просив Марію Олександрівну розповідати: коли, як і чому стала писати? І Марія, уже з гумором, розказувала, як, відчувши на власній шкурі пристрасть Афанасія до народної творчості, замість ревнувати – сама почала записувати усе, що доброго чула від простого люду. Від простих людей і мову вивчала, коли жили в Чернігові, а згодом у Києві, на Куренівці. І в Немирові, куди послали Опанаса викладати географію в гімназії графа Потоцького. Там від гімназистів та вчителів поляків вивчила ще й польську…

А писати повістки коли почала?.. Та вона їх і не починала писати, просто записувала, що люди розказують. Афанасій, з якого ще не зняли заборону друкуватися під власним прізвищем, боявся підписувати записи «Марією Маркович», тому й придумали Марка Вовчка, і послали Кулішеві для «Записок Южной Руси». В надії бодай на якийсь гонорар… Кулішеві ж ті начерки її так сподобались, що попросив, аби прислали все, що мають, – книжку скомпонує.

– Бачите, як усе просто… Ніякого чуда… Хотіли трошки заробити… – усміхнулася ніяково Марія.

– Усе правдиве вершиться просто, – відповів Шевченко. – І мені часом здається, що наче… пишеш не ти сам, а ніби хтось тобі підказує…Чи бувало з вами таке?

– Бувало, – зізналася, червоніючи, щоби Шевченко не подумав, що вона… бозна-що про себе уявила, і до нього, всіма визнаного поета, рівняється…

– От бачите, і у вашій душі живе пророк, який не має страху ні перед ким, лиш перед Богом… така вона… Така вона, таємниця творчості….

…Цей світлий зимовий день і число – 24 січня 1859 року – Тарас Шевченко запам’ятає на все життя. Здавалося б, нічого не сталося. А сталося! Він вперше в житті зустрів жінку, в прекрасних очах якої – кольору весняного неба – побачив… власну душу! Душу пророка, але в коштовному обрамленні жіночого прегарного єства.

Такого ще не було, бо такого взагалі не буває і не може бути! Це – містика! Щось незбагненне…

Він ніколи не був жіночим серцеїдом. Він завжди прагнув зрозуміти жіноче серце – серце потенційної матері. Жінки, яка здатна народити Бога. І в цьому бажанні зізнався духовній своїй сестрі – княжні Варварі Репніній. У березні 1850-го року, після другого арешту, вже а засланні, в Оренбурзі, він писав Варварі Миколаївні: «Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, матери Спасителя». І шукав земних прототипів. Та замість прообразу пресвятої Богородиці – знаходив дивовижний квітник прекрасних земних жіночих образів. Варвара так і зосталася в його серці ніжно рожевим цвітом колючої і цілющої шипшини, Ганна Закревська – екзотичною небесно-блакитною квіткою, Катерина Піунова – нерозпуклою трояндою-сантифолією, Агата Ускова – спалахом весняного макового цвіту у безводній пустелі, дитяча любов Оксаночка – волошкою на скошеному житньому лану, а… Марія? Марія! Вона асоціюватиметься в Поетовій уяві з білою лілією – квітом Богородиці, що, як свічка, просвітлюватиме йому на короткій тернисто-крем’яній дорозі життя…

«Така, як ти, колись лілея

На Іордані процвіла,

І воплотила, пронесла

Святеє слово над землею…

Ці рядки, присвячені Марку Вовчку, Тарас Григорович напише через три місяці після їхньої першої зустрічі і перед останньою – від’їздом Марка Вовчка за кордон. Та навіть сто, тисячу разів розчарувавшись у ній, земній, він все-таки любитиме її неземний, ним же створений образ. Не кажучи вже про талант, який цінуватиме над усі таланти світу…

БЛАГОСЛОВЕННА… «ГАЙДАМАКАМИ»

А поки що вони не можуть наговоритися одне з одним, не можуть надивуватися одне одним, хоч давно вже звечоріло, і давно охолов самовар, і кілька разів догоріли на канделябрі свічки… Розлучив ненаситних співбесідників Данило Каменецький, присланий Кулішем і Марковичем, не на жарт занепокоєними цим підозріло затяжним побаченням. Прощаючись, Марія пообіцяла не забувати хрещеного батька і скоро покликати в гості. Хай-но лиш обживуться…

– Посовітував би вам почати знайомство з петербурзькою громадою з читання ваших «Гайдамаків», – порадив на прощання Тарас Григорович.

Ідея сподобалась не лиш Марії, а й Каменецькому. Тож дорогою додому вони жваво обговорювали, як то краще облаштувати літературні читання, а може й цілий літературний салон, і де – на квартирі Кулішів чи Марковичів. Врешті, дійшовши спільного висновку, що без Пантелеймона Олександровича ця «водиця не освятиться», вирішили, що вже завтра пан Данило ніби нехотячи натякне Кулішеві, що пора Марка Вовчка у світ виводити, але так, нібито це його власна ідея, а не, Боже борони, Шевченкова.

Певно, тільки один страстотерпець Данило Каменецький міг і вмів знайти спільну мову з нетерплячим, гарячим і амбітним Кулішем. Невідомо, як це йому вдавалося, але назавтра на ранок Пантелеймон Олександрович уже стояв у світлиці Марковичів з пропозицією «во славу» Марка Вовчка щотижня збирати в них на квартирі літературні вечорниці.

Марія зробила вигляд, що неймовірно вражена добротою Куліша, заскочений зненацька Афанасій від такої турботи колишнього «братчика» про свою дружину тільки очима кліпав та виголошував довгі й нудні подячні промови. А Куліш… А Куліш був на сьомому небі від щастя, адже знову тримав у руках віжки долі норовливої своєї Галатеї.

Позаяк тоді в Петербурзі була мода на літературні салони, то, по довгій палкій дискусії, вирішили не розмінюватися на якісь-там вечорниці, а з лютого місяця, двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю, проводити на квартирі Марковичів багатолюдні літературні вечори. Куліш знову ожив, фонтанував ідеями, продумував програму майбутніх читань, вибирав твори, складав списки запрошених і «дзвонив» у всі дзвони, що от, нарешті, оживе літературне життя в Петербурзі – не сьогодні-завтра відчинить двері салон відомої письменниці Марка Вовчка! Зайнятий, навіть не ревнував Марію Олександрівну до Шевченка, якого вона ледь не щодня відвідувала в майстерні.

Врешті, вранці 17 лютого 1859 року Пантелеймон Олександрович власною персоною об’їздив всю петербурзьку богему, включно з малоросійською громадою, вручивши кожному запрошення такого змісту: «Сьогодні о 8 год. вечора відбудеться читання «Гайдамаків» Марка Вовчка у Марії Олександрівни».

Так на першому своєму літературному вечорі Марко Вовчок читала повістину «Гайдамаки», незважаючи на те, що Панько був категорично проти. Боявся, що Марія своїми «гайдамаками» справить погане враження на столичне панство. Зате Шевченко нічого не боявся і її закликав: «Не бійтеся сказати їм, панам нашим, правду! Хай знають, що думає про них народ! Хай побачать себе очима народу і схаменуться! Відпустять його на волю! І царя не бійтеся! Бо він зараз на нашому боці! Заявіть про себе мужнім словом правди!».

Та навіть заручившись авторитетом і підтримкою Тараса Григоровича, Марко Вовчок переживала. Втративши свій звично величний спокій, тинялася тісною квартиркою, не випускаючи з рук листочків, густо списаних акуратним почерком, раз-по- раз щось у них виправляючи.

Коли ж рівно о 8-й у їхніх «хоромах» голці ніде було впасти від велелюддя, ще більше розхвилювалася: це ж не перед «немирівською комуною» виступати, а перед… ой, матінко! Самим Тургенєвим! І, схоже, Некрасов прийшов… І… Василь Білозерський… І якісь ще пани й пані невідомі!... І навіть Пашка Якушкін з такими ж, як сам, бородатими правдошукачами…

…Спокійно і тихо читала Марія оповідання, ніби розповідала щойно почуту звичайну історію про звичайного, яких сотні, кріпосника, який перетворив сільських чоловіків на безправних рабів, а їхніх жінок і дочок – на власних наложниць, а було видно, як кров закипає від гніву у жилах Тараса Григоровича і побратимів Якушкіна, як опускає очі Тургенєв, а Некрасов – навпаки, блискає ними крізь скельця пенсне. А дами при кожній згадці про «виспу дівочу» червоніють, прикрившись віялами.

Міниться в лиці Куліш, збагнувши, що непокірна Марія читає не його поправлену версію «Гайдамаків», а ту… що схвалив Тарас. На переляканому, збілілому, як стіна в сільській хаті на Великдень, обличчі Афанасія написане одне слово: «Катастрофа»! Невже через нього тепер заарештують Марусю? Його Марка Вовчка! І вишлють в Сибір! Боже, тільки не в Сибір! Він, бідолашний, цього не витримає!

Хоч Марко Вовчок читає уже добру годину, в переповненій квартирі – тиша, ніби святі хату перелетіли, або… похорон.

Марія втомилася. Від переживань, напруження… Вирішує: «Дочитає ось цей шматочок і – все»…

«Минув тиждень.

– Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, – кажу тітці, – а вони й забарились...

– От се молодиця! От се вітролетка! – свариться тітка. – Ти послухай, то вона тобі розкаже і прикаже! Вимислила гайдамаків! Які там у Господа гайдамаки. Верзе молодичка не знать що...

– А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела... та щоб гарно... – кажу».

– На цім слові і перервемо читання. Бо бачу, що втомила Вас… – каже Марко Вовчок і хата вибухає оплесками.

А далі здіймається буря: кожен хоче щось сказати, але першим бере слово Шевченко. Стає поряд з Марією, пониклою у кріслі, але його слова, здається їй, долітають ніби з-за моря…. Тарас Григорович хвалить «Гайдамаків», які нагадують усім нам, що пора дати волю народові, інакше – біда! Згадує пана чорноставського, в якому, як і всі, впізнав колишнього знайомця, «гріховні діла» якого теж він згадав у своїй повісті «Матрос», або «Прогулка с удовольствием и не без морали…», та, на жаль, лиш одним гнівним абзацом… Не вистачило в нього терпіння так глибоко і правдиво змалювати огидну личину рабовласника, як це зробила Марко Вовчок, розправившись з кріпосником по-народному, по-гайдамацьки.

– Тепер мені не страшно вмирати, бо ми маємо свою літературу. Свого Шекспіра! Ні, не Шекспіра… Пророка! Кроткого пророка!

Дискусія розгоряється, як кострище в степу. Але Марія не чує слів, тільки бачить, як Мотря подає чай з тістечками, як підходять до неї по черзі Тургенєв з Некрасовим, а за ними Якушкін… Білозерський, мабуть, з дружиною… Останніми покидають «салон Марка Вовчка» Шевченко, Каменецький і Куліш. Але порізну… В кімнаті западає тиша, і Марко Вовчок розчиняється в ній, як у літній темній воді…

…СИЛА МОЛОДАЯ!

Розбудили Марію Олександрівну знайомі чоловічі голоси. За зачиненими дверима вітальні притишено розмовляли Афанасій з Тарасом Григоровичем, але про що – не чутно було. Потім грюкнули двері і вона знову провалилася у теплу темну глибінь. Відтак приходив лікар. Сказав, що нічого страшного… Обмороки у пані – від перевтоми і переживань. Приписав спокій і заспокійливу м’ятну мікстуру…

На другий день, коли Марії полегшало, Афанасій повідомив, що вчора приходив Тарас Григорович, приніс посвяту їй, написану під враженням від «Гайдамаків»…

Простягнув, із смиренною міною (Марія зрозуміла: ревнує!) аркуш з віршем, озаглавленим:

МАРКУ ВОВЧКУ.

На пам’ять 24 генваря 1859.

Сівши біля вікна, стала читати:

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную... О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

А прочитавши, мов на небо злетіла. Де й ділася втома і оте тяжке, нудотне відчуття невдоволення, яке переживає кожна нормальна людина після екзекуції публічністю, оту нав’язливу потребу змити із себе липкі прискіпливі чи недоброзичливі погляди, струсити остюки чужої заздрості і реп’яхи ревнощів власного чоловіка… Тепер усе в її житті стало на свої місця. Вона була мудра жінка, і розуміла, хто такий Шевченко, тим паче, усвідомлювала, що цим коротким віршем приречена на безсмертя.

Звичайно, першим, хто прочитав цю посвяту, був Афанасій. Але цього було мало і вона послала Мотрю до віднедавна вірного свого лицаря панича Данила Каменецького. Мотря блискавкою перетнула вулицю і вручила Данилові депешу такого змісту: «Вложенные в эту записку стихи Т. Г. прочтите, дайте прочесть П. А. и пришлите назад».

Можна тільки уявити, які страсті пережив, прочитавши посвяту, Куліш… Адже розумів, що Тарас ніби спеціально цією поезією накладав табу на всі суєсловія і словоблудія про Марка Вовчка. Більше! Навіть на власні сумніви щодо неї. Тепер – від нині і довіку Марко Вовчок – поза всіма підозрами!

Куліш шаленів, хотів порвати вірш, звісно, підозрюючи, що між Марією і Тарасом ТАКИ ЩОСЬ відбулося 24 січня 1859 року. І те ЩОСЬ стало між нею і Кулішем – навіки! І Тарас не приховує свою перемогу! Навпаки! Увічнює цю дату! Ставить їй «пам’ятник нерукотворний»!

Куліш казився від ревнощів, ненавидячи Марію, яка спеціально прислала йому вірша, щоб позлити? Данила, який припер йому з дурної голови цю… депешу, навіть наймичку Мотрю, що терпляче чекала в передпокої, щоб назад віднести… писульку своїй хазяйці.

Тарас Григорович, навпаки, переживав душевне просвітлення: Нарешті, він освідчився Марії – красиво, по-лицарськи, по-козацьки. Водночас поставив цю жінку поряд із собою, в рівень із собою – назавжди.

Ця посвята справді стала його закляттям. Восени 1859 року, готуючи до видання дозволенний «старий» «Чигиринський Кобзар» разом з «Гайдамаками», Шевченко хоче оновити його бодай віршем Марку Вовчку. Але в цензора викликають сумнів надто високі оцінки творчості Марка Вовчка. Тарас намагається «пом’якшити» аж надто революційну патетику вірша, але йому не вдається… Пізніше, розсерджений на Марію Олександрівну за те, що вона не дотрималася даної йому обітниці, не вернулася в Пітер, а залишилась у Європі, взагалі хоче зняти посвяту їй. Натомість цензор знімає вірша, залишивши тільки присвяту «МАРКУ ВОВЧКУ. На пам’ять 24 января 1859». Ніби хтось вищий за цензора і автора хотів, щоб їхні імена завжди стояли поруч.

З перших рядків посвяти, наповнених повітрям біблійної притчі, відчувається, що в довірливій розмові на одинці в його майстерні 24 січня 1859 року молода авторка дала зрозуміти Тарасу Григоровичу, що готова підставити своє тендітне жіноче плече під його важкий незбутній хрест.

Звичайно, Шевченко був шокований: те, що спочатку вабило, а потім відштовхувало усіх його коханих, навіть безстрашну Варвару Репніну – доля завжди опального і гнаного поета, – не лякало цю талановиту і мужню жінку з чоловічим ім’ям, вдачею воїна і душею римської неофітки. І душа його одинока не витримала небесного піднесення, затрепетала, і спустившись на землю, розсипалася весняною піснею щастя.

Хоч як дивно, але цього душевного пориву многі із сучасників не простять Шевченкові. До речі, як і Марії. А даремно! Час довів, що Марко Вовчок зайняла поряд із Тарасом Шевченком на скрижалях історії української літератури своє і тільки своє місце.

Тому вони обоє ніколи і нікому не дадуть приводу засумніватися в серйозності присвоєного Марку Вовчку титулу «пророка кроткого». Марія ніколи не коментуватиме цей поетичний факт, а Тарас, коли заходитиме мова про його ставлення до творчості Марка Вовчка, або називатиме її Шекспіром, або ж, ставши обличчя на захід сонця, до Європи, де Марія тоді мандрувала, з тугою співатиме:

Ой зійди, зійди ти зіронько ясная,

Ой вийди, вийди ти дівонько та прекрасная…

«Недюженний ум» помножений на жіночу інтуїцію, знання людської, чи то пак чоловічої психології, відкрита доброта і потужний талант – ось та зброя, ті чари, за допомогою яких Марко Вовчок назавжди полонила Тараса Шевченка.

Авжеж! Була, була в ній та «сила молодая», те сяйво зоряне, те душевне тепло, врешті, чари, що серед пліток «нелицеприятных», які небавом лавиною обрушаться на Марію Олександрівну, у пеклі власних сумнівів, надій, образ і страждань, не дозволить Шевченкові, такому експансивному, мінливий у своїх інтимних почуттях і ставленні до улюблених жінок, змінити своє ставлення до Марка Вовчка, принаймні, публічно. Хоч, правду кажучи, не було в їхніх стосунках все так ідеально, так ідейно-схематично, як вчили і вчать у школі. А було непросто, нелегко, і навіть трагічно, як буває в інтимних стосунках між дуже близькими духовно людьми, для одного з яких це почуття – перше й не останнє, а для іншого, хоч і не перше, але останнє…

Пієтет Шевченка перед Марком Вовчком, попри всю «ідейність», дуже схожий на… останню любов Шевченка.

Але до розлуки було ще кілька місяців. І протягом двох з них – січня і лютого – Марія Олександрівна бувала в майстерні Шевченка ледь не щодня. Зазвичай, у дні, коли не було «читань», по обіді вона наймала візника, щоб прокатати непосидющого Богдася. І доки Данило Каменецький чи наймичка Мотря розважали Багдана, Марія гостила у свого «хрещеного батька».

Про що вони тільки не говорили, про що не співали… Марія мала гарний голос і знала сотні українських пісень, які сама записувала по селах Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, в самому Києві та на Поділлі – в Немирові. Часом це були варіанти однієї й тієї ж пісні, але які прекрасні! А говорили… Говорив Тарас Григорович, а Марія Олександрівна слухала. Про те, що попервах треба обжитися в Петербурзі, заробити слави й грошей, а тоді можна і в Італію! Він бо ще зовсім не старий чоловік і при добрій роботі художника може заробити на хліб і до хліба. Казали бувалі в Італії, що там картини російських художників купляють добре і за добрі гроші…

Він говорив про свою мрію переїхати на Україну, побудувати хату у гайочку на високій горі над Дніпром… Вона слухала, дивуючись, як він на очах молодіє, перетворюючись зі старого лисого чоловіка на молодого, чорнобривого юнака з одухотвореним тонким лицем… Як на тому автопортреті, в овалі, написаному олією, який вона найбільше любила...

З появою в Петербурзі Марка Вовчка Шевченко ожив. Він знову нагадував того розчуленого, осяяного свободою і спрагою до життя Тараса, який рік тому повернувся в Петербург після своєї десятилітньої неволі. Трохи перепочивши від Різдвяних свят з колядками та посіваннями-частуваннями, він не проминав жодного літературного вечора, які влаштовували земляки на честь Марка Вовчка. А вечори влаштовувались ледь не щодня. Українська розпорошена, поділена на купки громада знову з охотою єдналася до великої купи, збираючись то в Білозерських, то в Костомарова, а найчастіше – у Варвари Карташевської, поміщиці, чернігівки родом і родички по чоловікові знаменитого письменника, патріарха слов’янофілів Сергія Аксакова. 27-літня Варвара Яківна була жінкою освіченою, енергійною і по-українськи гостинною, жила у великому будинку і мала звідки утримувати один з найвелелюдніших у столиці салонів, куди ледь не щовечора збігався чи не весь бомонд: поговорити на культурні теми, пограти в карти, потанцювати та смачно повечеряти. Як ніде тут можна було стріти одночасно російських класиків Некрасова, Писемського, Анненкова, Тютчева, Тургенєва, дотепних і різнобічно обдарованих братів Жемчужникових, відомих «батьків» знаменитого Козьми Пруткова, афоризми якого друкувалися майже у всіх часописах, і українців Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Василя Білозерського, Афанасьєва-Чужбинського, польських письменників Едварда Желіговського, Іосафата Огризка, чиновників високого рангу братів Лазаревських та брата господині Миколу Макарова, оперного співака Семена Гулака-Артемовського, багатих поміщиків з Полтавщини та Чернігівщини Василя Тарновського, Григорія Галагана… Редактора «народного чтения» О. Оболонського, редактора «Русского слова» Полонського.

Того вечора, коли мала читати свої твори Марко Вовчок, у салоні Карташевської було особливо людно. Всі ждали «чуда» Пантелеймонового, як жартома українські «колоністи» називали розхвалену Кулішем авторку «Народних оповідань».

І от «чудо» явилося. Була це висока, ставна жінка років 25–26, в простій темній сукні, з гладенько зачесаним і зібраним на потилиці у важкий вузол світло-русявим волоссям. Простувате бліде обличчя прикрашали чудові ясно-сірі очі. Ніби й нічого незвичайного, але перше враження від Марка Вовчка залишало слід у пам’яті надовго.

Попереду біг гарненький кучерявий хлопчик, позаду виступали гордовитий, незвично щасливий Пантелеймон Куліш та дебелий чорнявий пан, певно, чоловік. Те, що Марія могла (чи вміла?) затьмити своєю далеко не ідеальною постаттю не одну ідеальну красуню, свідчило бодай те, що в цій колоритній компанії ніхто не помітив ще одну письменницю – Ганну Барвінок. І як то було бідній жінці споглядати колосальний тріумф своєї подвійної суперниці? А те, що Марковичка небезпечна ворогиня, Олександра Михайлівна відчула ще того спекотного серпня 1857 року, коли до їхнього сімейного раю – Мотронівки – заявилася-не запилилася шлюбна жона колишнього «братчика» кирило-мефодіївського Афанасія Марковича, і то сама, без чоловіка, зате з розбалуваним трирічним хлопчиком.

Про майбутній візит Марка Вовчка, як величати стали Марковичку після виходу у світ її «Народних оповідань», Пантелеймон попередив Сашу за кілька днів, щоб встигла приготуватися і... не впасти у свою неврастенію. Коли ж дружина спробувала обуритися, мов, як це так, що Марковичка роз’їжджає по гостях сама, Куліш строго відчитав її:

– Мені до того, як Марковичі по гостях їздять, мало діла. Я їх обох запросив, а вони собі вирішили, як знали. Мені ж головне зробити книжкою Марка Вовчка славу малоросійському письменству і своїй типографії. Тому мене й злість бере, що ти, замість помагати мені, як вірна дружина-товариш, вимотуєш мені душу своїми капризами. Чи ти забула, що в наших краях ще з часів Київської Русі жону величали «дружиною» тому, що вона мала служити чоловікові так, як служила князеві його ціла оружна військова дружина? Ти би, Лесю моя, між варіннями та вареннями ще читала б трохи мудрих книжок. Мені жінки треба освіченої.

Тою «освіченістю» Куліш колов очі дружини як найбільшим гріхом, з тих пір, як переїхав у Петербург. Причастившись світського життя, познайомившись ближче із такими літературними знаменитостями, як Плетньов, Некрасов, Панаєв, став Панько марити про успішну кар’єру письменника і видавця, головним атрибутом якої, на його думку, був літературний салон. І тим салоном конче мала заправляти дружина, але не скромна вінчана жона, а лукава чарівниця, на взір циркачки Авдотьї Панаєвої, яка встигала не лиш жити з двома чоловіками, а ще й фліртувати із усім літературно-театральним кодлом Петербурга. На щастя, хуторна поміщиця Олександра Білозерська, вихована в патріархальному дусі, не могла впасти до рівня «світської левиці», авантюрної двомужниці Авдотьї, дитинство якої минуло за кулісами мандрівного театру… Але, на жаль, довелося відпустити чоловіка у вільне плавання богемними морями…

І от тепер у Пантелеймона інший ідеал – дебела мовчазна сільська баба, та ще й злодійка, і брехуха. Спочатку, отримавши від Опанаса записи, сам Панько сумнівався, чи то Марія писала ті оповідання. Допитувався в Опанаса, але той, як покірний віл, прип’ятий до ясел, лиш ремигав одної й тої самої: «Маруся сама писала, я лиш так… трохи підсобляв». А Панькові що до того авторства: йому аби жили рвати задля спільного добра.

Хоча, як на здоровий глузд, то на що було Кулішеві шукати талантів по чужих жінках, коли своя писала не згірш, тільки треба було «підсобити» їй, як то зробив Афанасій Маркович свої Маші. Тож міг би тепер пишатися своєю рідною писателькою Ганною Барвінок, а не якимсь Марком Вовчком!

Але й цей гріх простила несамовитому своєму Панькові Олександра Михайлівна. Не могла простити тільки захоплено-щасливого погляду, яким він голубив малого синочка Марковички. Здавалося, не було для Пантелеймона цікавішої бесіди над те сюсюкання з Богданчиком, чи як йому ймення, тому розбалуваному хлопченяті?! Сіли обідати всією родиною – він коло того збитошника сокоче, то борщу підсипає, то сметанки підливає, то смаколика підсуває… та все тішиться, який же мудрий і дотепний хлопчик на свої літа маленькі. А далі й засперечалися усі: і Василько Тарновський, що вирядився козаком ради «великої писательки», яку ще не так давно вигнав у три шиї зі свого маєтку Качанівки разом з чоловіком недолугим, бо обоє ледачі, не хотіли нічого робити, лиш сиділи коло млина панського на озерах та записували від помольців пісні та приказки… Так розказував, а тепер з писательки, спеченої Кулішем, очей не зводить! І що це за чоловіки? І де їхній розум? Он і дядько, Микола Данилович Білозерський, навмисно примчав «трійкою» вороних зі свого маєтку, щоб побачити «чудо Пантелеєве»! А тепер замість мудрої статечної бесіди сперечаються, на кого хлопчик похожий – на Череваня чи Кирила Тура з «Чорної ради».

– На Тура! На малого Кирила Тура! Правда, Богданку, ти справжній козак? – допитувався Пантелеймон та втішався дитячими відповідями, а по обіді затіяв з хлопчиком гру в жмурки…

Ой, не могла дивитися без сліз на ці забави Олександра Михайлівна! Не могла! Пішла в покої оплакувати гірко своє дитя, втрачене під час арешту Куліша у Варшаві… Своє незбутнє материнство і Пантелеймонове батьківство… Хто, хто, а вона відчувала серцем своїм зболеним, як карається тяжко їхньою бездітністю Пантелеймон! Як це горе гнітить його чоловічу гордість! І десь у глибині душі розуміла, що своїми походеньками гультяйськими, своїми «романчиками» скоробіжними надолужує ущемлену чоловічу гідність. І прощала Пантелеймонові навіть за те, що сам він їй не простив ту втрату… Не простив і мстив…. Тяжко, жорстоко, підло! Багато років підряд… Усе життя… І може б вони давно розійшлись і пішли кожен своєю дорогою, і не мучили б одне одного, якби церква не забороняла розлучення… Часом з відчаю хотілося накласти на себе руки, вмерти, щоб розірвати ці нестерпні подружні стосунки… Але самогубство було ще більшим гріхом перед Богом. Тому бідолашна Олександра Михайлівна мусить нести свою безневинну покуту стільки, скільки їй наслідувано мучитись на білому світі…

Такі сумні спомини зосталися у Ганна Барвінок (в миру – Олександри Куліш) від тріумфального прийому Марка Вовчка у домі Варвари Карташевської…

УСПІХ. «ХОХЛИ СПІВАЮТЬ»

Що ж до Марка Вовчка (в миру Марії Маркович), то «перший виїзд у вищий світ» Петербурга, навіть попри видимий успіх, залишив у її душі відчуття дискомфорту… Спочатку, побачивши осяяну «панікадилами», розкішну залу, що втупилася в неї десятками пар цікавих очей, вона дещо розгубилася: за десять років бідування з Афанасієм відвикла від світських прийомів, і навіть не вірилось, що колись на журфіксах у домі тітки Катерини Мардовіної сама царювала… Але замішання минуло, як тільки з юрми святкової вийшов назустріч Тарас Григорович і, як справжній кавалер, підвів її до господині салону – Варвари Яківни Карташевської, вродливої, чорнявої пані, приблизно одного віку з Марією, яку за рвійну і владну вдачу близькі й знайомі називали «башибузуком». Розуміючи, що саме від Варвари залежить ставлення до неї, Марка Вовчка, малоросійської «громади» і, взагалі, петербурзького літературного beau monde, Марія Олександрівна спробувала одразу ж обеззброїти впливову Карташевську: ніяково усміхаючись, зізналася, що дуже хвилюється, а коли вона хвилюється, то вся ніби крижаніє, а часом, бува, і мову втрачає. А всі думають, що вона така горда й неприступна. Тож хай Варвара Яківна знає, що то зовсім не так…

Щире зізнання Марії розтопило кригу остороги в очах Варвари. І хоч обидві з першого погляду зрозуміли, що дружби великої між ними не вийде, все ж із взаємною симпатію потиснули одна одній руки… Ніби щойно уклали двосторонню усну «угоду про ненапад», якої, до речі, будуть чесно дотримуватися все життя. Безперечно, сприяв дипломатичним стосункам двох самодостатніх жінок і брат Карташевської – Микола Якович Макаров, чернігівський поміщик і петербурзький чиновник ліберальних настроїв, літератор «середньої руки», активний член столичної малоросійської «громади», який саме в цей момент, стоячи за спиною Тараса Григоровича, чекав з нетерпінням своєї черги познайомитись зі знаменитою Марко Вовчок. Можливо, й не відаючи, що за мить, зазирнувши в сяючі очі Марії, ніби повиті срібним ранковим туманцем, стане її вірним лицарем і, чи не єдиний із численного почту – служитиме їй вірою й правдою впродовж довголітніх мандрів Європою, не вимагаючи нічого взамін, окрім довіри.

Самій же Марії було не до скромного тихого чиновника. Кам’яніючи зовні, в душі згоряла від хвилювання: страшно було виходити на таке велелюддя із ще не відредагованою першою своєю великою повістю «Інститутка». Хотіла відмовитися, та Шевченко наполягав, передбачаючи, який резонанс викличе саме цей твір в середовищі малоросійського панства, а надто столичних російських літераторів:

– Обов’язково прочитайте свою «Панночку»! Буде багато журналістів, думаю, Варвара Яківна запросила і «Современник», хай почують оті всі… «грає, грає, воропає», які шекспірівські трагедії можна писати нашою народною, ними зневаженою, мовою. Яку правду!

Афанасій було запропонував до «Інститутки» долучити ще й нові Машині російськомовні оповіданнями «Из русского народного быта», та проти цієї затії категорично повстав Куліш, обізвавши бідолашного Марковича, який хотів, «як лучче», колабораціоністом. Взагалі опублікування свого «Епілогу до «Чорної ради», цього маніфесту на захист українського письменства, Пантелеймон Олександрович, ніби забувши, що сам входив у літературу російськомовними писаннями, заборонив їй не те що писати російською, а й перекладати на «кацапську мову» її українські оповідання. Тільки що не погрожував «спалити», як колись Тарасові Григоровичу. Звичайно, Шевченко, обурювався, мовляв, та хай Марко Вовчок пише хоч по-самоїдськи, аби писала правду!

Тож коли на вечорі у Карташевських шанувальники цілували Марії Олександрівні руки і зазирали в очі, вона переймалася тільки одним: що ж їй усе-таки їй читати?! І чи готове це поважне товариство почути її гірку і мульку багатьом правду?! Зокрема, і про себе, таких, якими їх бачить народ? Боялася, згадуючи, як підтискали вустонька сестри Аксакови, слухаючи про вереди панночки-інститутки, що заможні і вчені малоросійські пани сприймуть її повість як… опорочення дворянства, або зумисне приниження оспіваних Тургенєвим «істино руських дєвушек»…. Не дай Боже, зчинять лемент, закидають капелюшками чи й … камінням…

Тим часом великосвітська публіка доброзичливо гомоніла, всідалася в крісла, перешіптувалася, позиркуючи на розгублену, зніяковілу (аж шкода бідолашної!) писательку. Коли ж Тарас Григорович на правах патріарха представив публіці Марка Вовчка – авторку геніальних «Народних оповідань», які нещодавно надрукував усім відомий і всіма шанований Пантелеймон Куліш, і присутні влаштували їй справжні овації, Марія вирішила все-таки послухатися Шевченка і прочитати добропорядному зібранню «Інститутку», але тільки кілька перших розділів, пославшись на те, що над рештою ще треба працювати. І завершити свій «бенефіс» «Народними оповіданнями», навряд чи всіма прочитаними…

Ставши біля піаніно майже в кінці зали, почала читати спокійним, рівним голосом:

«Повість «Інститутка», присвячую Тарасові Григоровичу Шевченку».

В салоні запала гробова тиша. Марія помітила, як всі нишком перезирнулись і схрестили погляди на Шевченкові, що знічено покашлював у кулак, сидячи поряд з нею у золотистому атласному кріслі. І враз вона заспокоїлась, і все стало на свої місця... І потекла нехитра сповідь звичайної, яких тисячі, наймички про життя-буття малоросійського дрібнопомісного панства, його звичаї і порядки:

«Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не знаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...

На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ґаночках; нічка йде – охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати….».

Перегортаючи сторінки в «тетрадці», Марія Олександрівна час від часу непомітно поглядала на публіку, чи не хапається, бува, за бука? Ні, завмерла, слухає уважно, що там якась наймички бреше про своїх господинь. Спочатку про стару пані, а відтак і про молоду, ніби «списану» авторкою, ой не з однієї знайомої вертихвістки-дворяночки, якими напхані по зав’язку пансіони та інститути шляхетних дівчат від Харкова до Петербурга! Та й тут, в цім салоні, не одна така вередуля сидить, і себе бачить в «інститутці»… Та поки що мовчить… Але Марія знає своє, так би мовити, ліберальне середовище… Знає, що воно зараз думає про неї, знає, що не забуде жодного слова… і віддячить сторицею. Хто – доносами куди треба, хто – іґнорацією, а хто – плітками… он як позиркують «з умислом» на Шевченка: уже «тулять» її до нього. Тож, либонь, пора завершувати з «панночкою»…

Дочитала до того місця, коли «інститутка» почала хазяйнувати та заміж збираючись, «прийоми» влаштовувати для женихів: «День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, – а більше що?».

Ото ж бо: а що більше цікавить і оце миле товариство, як не солодко з’їсти, п’яно спити, хороше походити та… ще смачно попліткувати?!

Закрила тетрадку, глянула на публіку вже відкрито, без страху і сумніву, готова прийняти перший камінчик… І може б, він і полетів, якби не Шевченко. Авжеж! Саме Тарас Григорович, спостерігаючи, як не одне із земляків та землячок при читанні «Інститутки» скисло на лиці, поспішив попередити той камінь. Підхопившись, заплескав у долоні, вигукуючи: «Шекспір! Шекспір! Браво! Браво Марку Вовчку!».

І сталося те, чого могло б і не статися: петербурзький бомонд теж стрепенувся і вже справді щиро вітав нове ім’я в українській молодій літературі. А далі той же Тарас Григорович став просити Марка Вовчка, щоб читала усе, що має. І Марія, збентежена і вдячна, взяла від Афанасія, що за своїм звичаєм сидів собі у кутку, томик «Народних оповідань» і продовжила читати свої, як казала, «повісточки, підряд, з чаруючою простонародною інтонацією, майстерно передаючи найтонші переживання своїх героїв і героїнь. «Сестра», «Козачка», «Одарки», «Горпина», «Ледащиця», «Чумаки»….

Здавалося, у салоні мадам Карташевської враз повіяло степовими вітрами і на блискучі паркети ступило українське село, забуте, або й незнане до толку своїми панами, заговорило-загомоніло сотнями голосів про своє кріпацьке життя, скупе на радощі-веселощі, щедре на біди й печалі. Голос Марка Вовчка звучав водночас і природно, і артистично, і тільки коли почала читати «Горпину», затремтів, зірвавшись на схлип… а відтак і на плач. Зала затамувала подих: Марія Маркович, щойно така незворушна, оплакувала горе материнське бідної кріпачки Горпини, яка втратила своє дитя через безсердечну жадібність молодого пана, який ще недавно вдавав із себе «батька» своїх підданих, обіцяючи їм райське життя. І ніхто з присутніх, крім Афанасія, не здогадувався, що свою героїню, роботящу красуню-кріпачку авторка «змалювала» сливе із самої себе…. Як не знав ніхто, що не так давно через постійні злигодні, невлаштоване мандрівне життя Марія Олександрівна теж втратила свою донечку-первісточку… Горе людське скрізь однаке, і приходить, не питаючи, хто ти: кріпачка чи дворянка стовбова, і зрівнює усіх, і бідних, і багатих…

У залі теж почулися схлипи: петербурзькі пані втирали хусточками очі, зовсім, як сільські молодиці, а пани опускали голови, низько-низько, ледь не до землі, як то часто роблять в розпуці, прибиті горем, їхні «кріпаки-мужики».

І звичайно, знову першим кинувся вітати Марка Вовчка з успіхом схвильований Тарас Григорович. У пориві вдячності, поцілував Марії спочатку руку, а потім томик «Народних оповідань», які вона стискала в пальцях до побілілих суглобів. А далі, обвівши переможним поглядом принишклих гостей, спитав, чи то жартома, чи серйозно:

– А я що казав?! Шекспір! Ні, більше! Ви – геній, Маріє Олександрівно! Пророк! Скільки разів читав, а за серце бере, ніби вперше чую.

І знову Марії аплодували, вигукуючи, як у театрі: «браво!», «біс!», та просили читати ще. Варвара Яківна задоволена спонтанним ажіотажем, люб’язно запропонувала Марковичці сісти у приготовлене для неї розкішне крісло, але та відмовилась, пояснивши, що читатиме свої скромні творіння тільки стоячи перед такими високим і поважним товариством. Відповідь провінційної письменниці прихилила на її бік товариство, уже готове слухати молоду письменницю хоч і до ранку.

Наступним було оповідання «Викуп», в якому розповідалося про те, як окрилений коханням кріпак, не тільки знаходить сили й кошти, щоб викупитися з рабства, а й стає міцним господарем. Ця любовно-побутова історія з оптимістичним кінцем викликала запальну дискусію на тему обіцяних царем реформ у сільському господарстві та нагальної необхідності відміни кріпосного права, яке, на думку Некрасова та інших журналістів, гальмує економічний розвиток Російської імперії. І знову Тарас Григорович, якого це питання хвилювало найбільше з усіх присутніх, звернув свої очеси на Марка Вовчка:

– Отож-бо я й кажу, шановне товариство, що на чолі комісії для перегляду постанов і пропозицій про відміну кріпосного ладу, чи як вона там зветься, треба поставити не якогось там… генерала Ростовцева, бурбона і плантатора, а цю мудру жінку! Так-так, не встидайтеся, Маріє Олександрівно, про вас кажу! Але… хто мене слухає?!

І хоч пристрасні виступи Шевченка «во славу» Марка Вовчка й викликали переважно веселе пожвавлення публіки, однак були в залі й такі, що після кожної фрази поетової совались у кріслі й озирались тривожно на вхідні двері. Вивести малоросійську колонію з неоднозначної ситуації, певно, вирішив той самий молодий симпатичний пан, на прізвище Макаров, який одним з перших познайомився з Марією. Звертаючись до всього загалу, панич почав палко, і водночас м’яко:

– Святе обурення і гнів священний батька нашого Тараса Григоровича! Та віриться, що государ, який не менше нашого печеться благоденствієм Росії, доручив реформи людям розумним, патріотичним, які люблять свою державу і свій народ. Але я хочу, дорога громадо, повернути ваші і свої очеси, як каже Тарас Григорович, на героїню нашого зібрання, прекрасну письменницю Марко Вовчок. Справді, у щойно прочитаному нам оповіданнях, вона показала, як багато для народу значить воля, як вона розкриває його скуті таланти і можливості… Та й ми самі бачимо, скільки відкуплених чи відпущених на волю кріпаків стали великими людьми, навіть світовою гордістю Росії: всіма шанований патріарх театру Михайло Щепкін, професор і наш цензор відомий Нікітенко, художники брати Ткаченки і ще ціла когорта знаменитих митців... Та й не треба далеко ходити за прикладами: прошу любить і жаловать нашого улюбленого поета Тараса Григоровича Шевченка!

Однак, Шевченко не спішив розкланюватися: саме в цей час він щось тихо, але пристрасно жестикулюючи, розповідав невідомому панові, час від часу поглядаючи в Маріїн бік. Тож на Макарова лиш рукою махнув, мовляв, чую-чую, говоріть собі…

А далі почалася для Марка Вовчка справді година слави, яку розпочав якраз той пан, з яким розмовляв Шевченко. Ним виявився відомий російський письменник Олексій Писемським, автор повістей «Богатый жених», «Тюфяк», «Фанфарон», «Виновата ли она», а також ліберального роману «Тысяча душ», щойно надрукованого в «Отечественных записках». Від знаменитостей, які прийшли послухати твори молодої провінційної письменниці, а тепер на всі лади розхвалювали «нову яскраву зіроньку на небосхилі малоросійської словесності» на ймення Марко Вовчок, у Марії Олександрівни пішла обертом голова: поет Микола Некрасов, романіст Іван Гончаров… Майбутній редактор журналу «Основа» Василь Білозерський… Відомий оперний співак і закадишний друг Тараса Шевченка – Семен Гулак-Артемовський, впливові чиновники та громадські діячі Михайло Лазаревський, Микола Макаров, Григорій Галаган… Завершав парад знаменитих шанувальників таланту Марка Вовчка Пантелеймон Куліш: театрально знявши перед нею свою височенну козацьку шапку-бирку, що стриміла весь вечір на його мудрій голові спеціально для цієї ефектної фінальної сцени, припав на одне коліно. Марія аж сахнулася, вражена, але не цією театральщиною, а лютим позирком ревнивої Кулішихи. Здавалося, мила Олександра Михайлівна готова спопелити суперницю. Однак Марія мусила дограти комедію Кулішеву до кінця: під руку із своїм непередбачуваним екстравагантним «першовідкривачем» і видавцем підійшла до Варвари Яківни, щоб без зайвих церемоній подякувати за таке блискуче представлення її творчості у «вищому світі» Петербурга. Бо ж народ недурно каже: «Як почнеться, так і поведеться». А Марія вірила в народні прикмети. Більше того, довголітня етнографічна практика, збір народних пісень, приказок, легенд і повір’їв, зустрічі з народними цілителями, спілкування з бабами-повитухами, шептухами, удовицями-чарівницями, дідами-відунами та всілякими перелесниками, схоже, зробили з неї… язичницю, точніше – християнку-язичницю. Та як би там не було, вона вірила, що нинішній день, який розпочався хуртовиною і нападом іпохондрії в Афанасія, а закінчився зоряним у всіх відношення вечором, звістує їй щасливу будучність.

Тим часом вечір у Карташевських продовжувався за вільною програмою. Дехто з панів уже азартно грав у карти, жінки ж, розділившись на групки, щось жваво обговорювали, либонь, «обмивали кісточки» писательці та її чоловікові, який у цей час, сівши за піаніно, тихо награвав попурі з народних українських пісень. За мить піаніно разом з Марковичем обліпили любителі хорового співу на чолі з Тарасом Григоровичем. Прилучився до цього імпровізованого хору і найпопулярніший з малоросів Семен Гулак-Артемовський, могутній баритон якого потрясав не лиш Імператорську оперу, а й сентиментальні душі жителів туманного російського Альбіону. Пристала до хористів і Марія, щаслива, що нарешті в центрі загальної уваги опинився і муж її Опанас Васильович! Нарешті він мав перед ким похвалитися товстенним зшитком народних пісень, записаних ним на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині та Поділлі. І то таких пісень, яких не знав навіть Шевченко.

Тарас Григорович якусь хвилю вслухався у попурі, і враз, підхопивши знайомий мотив, затягнув свою улюблену «Зіроньку» ледь тремтливим розлогим тенором:

Ой і зійди, зійди

Ти, зіронько та вечірняя,

Ой вийди, вийди,

Дівчинонько моя вірная!

Співав тихо, але так натхненно і красиво полився його молодий голос, що заслухались навіть картярі з пліткарями. Опанас Васильович почав підспівувати «другим» голосом…

Рада б зірка зійти –

Чорна хмара наступає,

Рада б дівка вийти,

Так матуся її не пускає.

Марія не втрималась, прилучила до дуету своє глибоке «оксамитове» контральто, а за нею підхопили пісню господиня Варвара Яківна, дружина Василя бєлозерського – Надія. Не втрималась навіть Олександра – жона вінчана Куліша:

Ой зіронька зійшла,

Усе поле й освітила,

А дівчинонька вийшла,

Козаченька та й звеселила».

І лиш коли у це ще несміле, ще «незіспіване» багатоголосся увірвався могутній баритон Семена Гулака-Артемовського, пісня, розправивши крила, як жар-птиця стоголоса, вирвалась крізь розмальовані морозом вікна маєтку Карташевський і злетіла високо над Петербургом, і, дивуючи пізніх змерзлих перехожих, полетіла туди, де колись народилася в одному закоханому серці. В Україну!

Ой ти, козаче,

Ти хрещатий барвіночку!

Хто ж тобі постелить

У дорозі та постелочку?

–Ой стелиться мені

Широкий лист бурковина,

А під голови –

Голубая та жупанина!

Оце був хор! Такого злагодженого співу не чув жоден собор столичний, не кажучи вже про Імператорську оперу! І ніколи не переживала українська громада в Петербурзі такого гармонійного єднання душ!

Марія, в радісному натхненні обвівши поглядом щойно таке різношерсте товариство, не впізнала його. Їй здалося, що під магією рідної пісні ці люди, як ті прекрасні метелики з гидких коконів, раптом повиходили зі своїх осоружних фраків і смокінгів, кринолінів і віцмундирів, з усіх умовностей і приписів свого стану, поскидали золоті кайдани панської пихи, дворянської гордині, пострушували з себе прах марнослів’я і марнослав’я, а з ним і липке павутиння ворожнечі, заздрості і неприязні до ближнього свого…

Та що казати! Тільки тепер вона оцінила свого Афанасія, який попри всі зневажливі звинувачення у безпорадності житейській, врешті-решт, робив велику, але ще не оцінену гідно справу – вперто визбирував розпорошені по Україні перлини народної творчості… І тільки тепер, тут, далеко від України, вона, Марія, дякувала йому подумки за те, що заохочував і її до цієї святої праці, яка прилучила і її, московку, до цих людей, до цього неймовірно пісенного і співочого, а тому й волелюбного народу.

Перед Марією блискавично пролетіли усі роки їх подружнього життя з Марковичем. Так, вони жили часом упроголодь, часто в халупах селянських, ходили в дірявих черевиках і залатаній одежі… з них насміхалися, мали за диваків невиправних їхні ж вчорашні, але заможні, знайомі, дивувалися їхній бідності, не розуміючи, чого вони, дворяни, як ті жебраки, ходять по селах, визбируючи, наче золоті розсипи, придумані темним народом, кріпаками, якісь пісні та небилиці!. І тільки невелика громадка справді вибраних і шляхетних, як незабутній етнограф Петро Киреєвський, який, як ніхто, знав ціну золота тлінного й нетлінного, як професори і вчені Метлинський чи Максимович, та Пантелеймон Куліш, знали, що дивакувате подружжя убогих дворяни Марковичів насправді багатше за самого Креза, бо володіє найбільшими добрами світу – духовними скарбами свого народу…

І от, нарешті, прийшло свято і на вулицю Марковичів! Нарешті поціновано і їхню працю… Щиро радіючи за чоловіка, Марія знову обвела затуманеним сльозами, вдячним поглядом це прекрасне товариство прекрасних людей, і раптом… зустрілась з поглядом Тараса Григоровича, на диво, веселим і… щасливим… Він усміхався, гордий за неї, так щиро, так ясно, що їй потемніло в очах від раптового здогаду: Шевченко в неї закоханий! Ні! Не просто закоханий… – він любить її! Любить страшною, бо – єдиною, бо останньою – до гробу, любов’ю!

Їй стало не по собі… Чудно і… моторошно. Мабуть, щось подібне колись пережила проста сільська дівчинка з Галілеї, почувши, що обрана Божеством… Хай Бог простить за це порівняння…

Так вони, Тарас Шевченко і Марко Вовчок, і стояли, завмерши, якусь мить, що здалась їм вічністю: одне навпроти одного, розділені музичним інструментом, щасливим Опанасом Марковичем, юрмою знайомців… обоє здивовані і… налякані тим, що відбувалося з ними… між ними, та ще більше тим, що… відбувшись, не збудеться….

На щастя, саме в цю хвилину господиня Варвара Яківна запросила гостей до щедро накритих столів. Пісня стихла. Натомість громада, як хвиля, зашумівши, перекотилася через піаніно, і обступила розкішно сервірований стіл. Почалося звичайне для українців бучне застілля з тостами і здравицями на честь видатних українських письменників Тараса Шевченка і, звичайно ж, Марка Вовчка.

Коли Микола Макаров на правах розпорядника балу дав слово «батьку козацькому Тарасу Григоровичу», Шевченко встав, довго мовчав – не давало говорити хвилювання, а потім сказав, дивлячись просто в душу Марії:

– Такого свята ще не було в моєму житті… Празник із празників, торжество із торжеств! Спасибі вам, Маріє Олександрівно! За те спасибі, що у вашій особі маємо і свою Жорж Санд, і Бічер Стоу, і свого Шекспіра. І свого… пророка кроткого… І обличителя людей жорстоких…

Розігріта ромом і шампанським малоросійська колонія, сподобавши короткий спіч Шевченка, як і годиться, дружно заплескала в долоні, викликаючи Марка Вовчка «на біс!». І Марія встала, і довго кланялась на всі боки, справді вдячна долі і землякам за таке високе пошанування її таланту. Хоч і відчувала: ця святкова прихильність «громади» не довга. Як і втіха від дружнього спілкування. Надто вже різні у них життєві дороги, і надто крихкий лід на тій, яку вибрала українська письменниця Марко Вовчок.

Після вечері гості потроху почали розходитися, але ентузіасти хорового співу на чолі із Шевченком, замість того, щоби братися за шапки, знову скупчились довкола роялю, за яким уже сидів улюбленець долі і публіки, красень, геніальний артист і унікальний бас-баритон Семен Гулак-Артемовський. Цей хрещеник самого Михайла Глінки і друг-не-розлий-вода Шевченка, на радість останнього – натхненно й весело імпровізував на тему українських народних мотивів. А Тарас Григорович, пританцьовуючи, просив товариша, ледь не ридаючи:

– Семене, друже, напиши оперу! Напиши нашу, козацьку, народну оперу!

Семен лиш головою покивував у такт запальним мелодіям зі свого водевілю «Українське весілля», який, на подив самого автора, із задоволенням ставили на сценах російських, особливо, провінційних театрів. Як, між іншим, і другий водевіль Гулака – «Ніч напередодні Іванового дня». Але Шевченко, щиро радіючи успіхам товариша, продовжував вимагати від нього «козацької опери».

– Ти чуєш, Семене, напиши оперу! Повік віків народ тебе не забуде! Чуєш?! Напиши, бо прокляну! – то молив, то погрожував Тарас Григорович, пританцьовуючи та згадуючи, скільки вони з Костомарою сил потратили, щоб навернути цього оперного баса-баритона до рідної героїчної і трагічної історії! Особливо словесні баталії розгоралися довкола Запорозької Січі, її розгрому Катериною Другою, після якого розбрелось українське козацтво по світах: хто – по хуторах, хто – в прийми до жорстокої цариці: на Орел, Кубань та Урал, а хто, не скорившись, за Дунай, в краї бусурманські… Гулак слухав та на вус мотав. І не признавався, що тихцем пише лібрето рідною мовою і музику до нього…

Рівно через чотири роки, 14 квітня 1863 року, Гулак-Артемовський поставить на сцені Маріїнського театру в Петербурзі і свою першу, і взагалі першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм», у якій сам виконає головну роль колоритного козака Карася. На жаль, це торжество української музики відбудеться вже без Тараса Григоровича…

А Марко Вовчок побачить цей шедевр через багато років, у середині 1880-х., коли, проживаючи тихо разом з останнім чоловіком Михайлом Лобач-Жученком у селі Хохітва на Богуславщині, випадково потрапить у Києві на музичну виставу «Запорожець за Дунаєм» у постановці аматорського мандрівного театру Марка Кропивницького…

…А поки що вона, коронована успіхом, приголомшена бурею раніше незвіданих почуттів, втомлена переживаннями, увагою присутніх, хоче чим швидше… втекти від цієї хай і приємної, та все-таки суєти суєт, заховатися від цікавих очей у темному своєму куточку і… прийти до тями або прокинутись… Бо все, що сьогодні відбулося з нею, схоже на гарний сон Попелюшки…

Та й година вже досить пізня. Давно спав на колінах у Данила Каменецького малий Богдась. Починав нервувати, залишений без уваги, Афанасій. Тож Марія вирішила, що їм пора і честь знати – подякувати господарям і непомітно для гостей піти.

Варвара Яківна, свіжа, ніби щойно вмилася ранковою росою, пішла проводжати гостей разом з чоловіком, який признався, що, зайнятий на державній службі, мало цікавиться світським життям і літературними захопленнями дружини, але сьогодні досидів вечір до кінця і не шкодує: дуже сподобалися йому оповідання Марії Олександрівни. Тож разом з дружиною просить Марковичів не обминати їхні дім, а Марка Вовчка частіше брати участь у журфіксах….

Марія пообіцяла. І Марковичі, переповнені незабутніми враженнями, із сонним Богдасем на руках, у супроводі Данила Каменецького й нового знайомця – Миколи Макарова, вийшли під зоряне небо Північної Пальміри. І тут Марія спохопилася: а де ж її батько хрещений Тарас Григорович?! Чим добереться додому?!

Однак брат Карташевської Микола Макаров лагідно заспокоїв, що усіх гостей, в тім числі і Тараса Григоровича додому довезуть обов’язково… Є чим. Але тоді, коли вони того захочуть: може, на світанку, може й пізніше.

…Макаров мав рацію: вздовж вулиць Малої Офіцерської та Гребецької, на розі яких стояв маєток Карташевських, вистроїлась ціла кавалькада екіпажів. Здавалося, зачувши пісні, що линули з вікон вітальні, до будинку з’їхались візники з усього Петербурга. Зібралося і чимало «ночной праздной публики» та міських роззяв-бідолах, радих бодай здалеку погрітися біля чужого щасливого і розкішного життя. Від одного вигляду їхніх темних понурих постатей, замотаних в несусвітнє ганчір’я, Марії стало сумно. Та розвеселила весела компанія запізнілих перехожих, видно, студентів. Мимоволі заслухавшись злагодженим хоровим співом, що проривався крізь вікна і двері будинку Карташевських, вони здивовано питали у кучерів:

– Эй, господа любезные, что тут происходит?! Что за песни-пляски среди ночи?!

– Да что происходит? Хахлы поют! Вот и происходит!.. – відповідали ті теж хором…

ЛІТЕРАТУРНІ ВЕЧОРИ

Можна сказати, що з дня успішного дебюту Марка Вовчка в салоні Карташевських життя її перетворилось на шалені перегони: що не день – вони з Опанасом на званому обіді, що не вечір – на літературних читаннях: по четвергах – у Василя і Наді Білозерських, по п’ятницях – у Карташевських… чи навпаки? А відколи у Петербург перебрався з Ростова Микола Костомаров разом з матір’ю, по-українськи хлібосольною Тетяною Петрівною, то вже й вівторки зайняті. У Костомарова – цікаво, сходяться тільки свої: Шевченко, Куліш, поет Стороженко, співак і композитор Семен Гулак-Артемовський. І про своє говорять: українське письменство, його завдання, створення українського театру, бодай аматорського, як той, що в роки юнацькі Шевченка існував при Медико-хірургічній академії, і де був поставлений його «Назар Стодоля»…

Тарас Григорович усе напосідає на Гулака, щоб той написав козацьку оперу. Та все ж першим завданням бачиться відкриття недільних шкіл для простого народу. Треба друкувати чим побільше букварів та граматик, посібників з історії, математики та інших наук, доки цар не передумав, наполягає Шевченко.

Та більше, як то заведено у запальних і незалежних українців, сперечаються, особливо, коли з’являється Пантелеймон Олександрович. Куліш кип’ятиться і клекотить через нову свою ідею-фікс: ображається на «хохлів», які продовжують писати на «общепринятом языке».

Марія мовчить, хоч знає, що цей камінь в її город. Панько не може їй простити, що, не порадившись з ним, вона, ще влітку минулого, 1858 року, готуючись до переїзду в котрусь зі столиць, переклала всі свої 11 «Народних оповідань» і переслала в «Русский вестник» редактору Каткову. Більше того, Куліш переконаний, що ця «зрада» Марка Вовчка відбулася не без втручання Шевченка. Підозрює, що вони саме тоді почали листуватися, змовившись проти нього, Куліша. Особливо не годний простити Пантелеймон Марії золотого наручника, подарованого їй Шевченком у вересні того ж року.

Вже вкотре їй доводиться вислуховувати від Куліша одне і те ж звинувачення, яке він повторює при кожній зустрічі слово в слово, при тім пошепки, щоб не чули Маркович із Шевченком: «А мені пишуть, що Тарас ні сіло, ні впало почав збирати серед «колоністів» гроші на допомогу Марку Вовчку, який нібито «пропадає» у якомусь… захолусному Немирові! А я віри не йму: як, Тарас, збирає поміч Марку Вовчку?!! Забув благодійник, що недавно ще йому всім миром збирали по нитці на сорочку! А як дізнався, що на зібрані гроші Тарас купив бідній та нужденній письменниці… золотий наручник! То мало не зваріював! А далі чую, що то не кінець! Що вже писання свої одне одному присвячують! Ніби Тарас присвятив Марку Вовчку свого вірша «Сон», нібито написаного під впливово її однойменного оповідання. Отака широка натура в нашого мученика! Але й на тому не скінчилося! Марко Вовчок так возгордився увагою Кобзаря, що від імені свого не вельми мудрого чоловіка написав Каменецькому, що віднині відмовляється від редагування своїх безсмертних творів вимогливим Кулішем, і хоче, щоб лиш Шевченко «провіряв їх своїми очима і справляв своєю рукою!». Як то кажуть у народі: «Не дай Боже з Івана пана, а з Марійки­ – добродійки»!

Марія, доведена докорами до відчаю, тікала на кухню до Тетяни Петрівни, але її й там знаходив Куліш, і шепотів, шепотів, як той Змій-спокусник:

– Але Тарас не дурний, щоб потурати зарозумілій писательці та брати на себе такий клопіт, як те редагування! Як казав Каменецький, навідріз відмовився, мовляв: «Як можна до такого доторкатися! Це для мене самого джерело істини і краси». Тож Марко Вовчок, поправивши корону на своєму геніальному чолі, знову впав у ноги поганому Кулішеві. Та ще листа написав, ніби Опанас, розсердившись, що Куліш йому не знайшов роботи в столиці, таке намудрував. І що?! Благородний Куліш заради розвою української літератури, бо не інакше! Повірив і простив капризи зрадливому Вовчку. Не відаючи, що той уже зовсім занехаяв українське слово, і почав компонувати книжку «Рассказы из народного русского быта» та розсилати їх по різних дрібних російських журнальчиках, яких розплодилось, як грибів після дощу! І це тоді, коли він, Куліш, не міг у цензури отримати дозволу на один єдиний український журнал! Відмовили йому зробити періодичне видання також і з «Записок о Южной Руси», заборонили відкрити журнал «Хата»!.. А тим часом усі заходилися коло «Основи», з якої ще не відомо, що вийде у Василя, який і близько не знайомий із редакторським ремеслом…

Коли ж Марія, доведена до відчаю докорами Куліша, роздратована поверталася у вітальню до чоловіків, Куліш безцеремонно перебивав розмову, переводив її на свою улюблену тему:

– Ну от, шановне панство-гетьманство, Вовчок вже навіть не виправдовується за те, що після «Народних оповідань» занехаяв українську мову, перейшовши писати великоруською. Паче того переклав «общепринятым язиком» «Народні оповідання» і продав видавцю Кожанчикову за немалі гроші, а Кожанчиков ні до чого мудрішого не додумався, як, за порадою Каменецького, видавати їх… де б ви думали? Ну звісно, в друкарні Куліша! І благородний Куліш не може завадити цій негідній оборудці, бо це хоч якийсь, але заробіток, а його друкарня і так на ладан дише, через його ж доброту! А що написав Вовчок недавно повість «Панночка», яку перезвав на «Інститутку», не знаючи, що таку назву має всім відома повість всім відомої писательки, нашої землячки Софії Закревської, та «Гайдамаки» – то це вже, Кулішеві видається, на прощання. Бо ми всі бачимо, як не терпиться нашому Вовчкові та російське теля з’їсти і тим самим стати в ряд із різними романістами на кшталт Тургенєва.

Марія бачила, як закипав обуренням Тарас Григорович, слухаючи (теж вкотре) обридлі докірливі тиради Пантелеймона, але той ніби й не помічав або ж на збитки «варив воду», підкидаючи дрівець у вогонь:

– Про які букварі і граматки ви говорите, шановне панство-гетьманство, коли Шевченко, замість того, щоб дбати про українську писемність, потурає Вовчку, мабуть, мстить Кулішеві за те, що, не давши ходу його російськомовним повістям, врятував його від нового каземату. Замість дякувати, кричить на всіх перехрестях велелюдних: «Чого той Куліш до неї вчепився?! Та нехай Марко Вовчок пише хоч по-самоїдськи, аби лиш писав правду!». То скажіть, на милість, що головне вам: самоїдська правда чи рідна словесність?

Марія знічено мовчить, та не витримує Тарас, питає Панька лагідно-мирно:

– А й справді, Пантелеймоне Олександровичу, чого ти вчепився до Марії Олександрівни? Чого дорікаєш нам відступництвом, зрадою рідній словесності, коли ще недавно сам писав по-кацапськи? А чому? Бо хотів, щоби правду про нашу минувшину, про теперішні біди і тривоги «общественное мнение» Росії почуло не через десяті руки від якогось Сенковського чи Погодіна, а з перших вуст, від нас самих. Хіба не так? Тож доки наш рідний «язик» ще не вироблений граматично, а народ не грамотний, мусимо, як Гоголь, кричати у вуха сатрапів їхньою мовою! Дивись, почують і чесні люди… Невже ти по-іншому думав, коли писав російською свою історичну поему «Україна» чи роман «Михайло Чернишенко», чи компонував «Записки…»? Та й чи почула б усю правду гірку Росія про себе, якби той самий Гоголь наш великий написав «Мертві душі» прекрасним милозвуким полтавським наріччям? Таке наше життя підневільне, на жаль, мусимо себе перекладати, аби про нас, українців, світ почув…

– Це ти, Тарасе, так виправдовуєшся за того свого «Кобзаря», якого збирається видавати в переводах русскіх поетов Микола Гербель? Та чи я маю щось проти переводів?! Я лиш переживаю, щоб, спокусившись на всеросійську славу, южноруські писателі зовсім не занехаяли рідну словесність.

– Ти, друже-брате, не одинокий у своїх тривогах. Тому й треба усім миром українським підпрягтись та помогти Василеві з «Основою», коли не виходить зробити «Записки о Южной Русі» періодичним виданням.

Від цих слів Тарасових Панько аж підскочив, либонь, відчувши в них натяках на свою видавничу неспроможність:

– Коли так вважаєш, то на тобі на твою пораду мою: пильнуй, батьку, щоб той Плещеєв, чи хто там переводить тебе, та на догоду держимордам не переспівати твої плачі й пророцтва на манір Кольцова чи Некрасова! А я свою «Хату» збудую, хоч би мені кілля на голові тесали, і швидше, як Білозерський «Основу» зведе!

Марно Шевченко переконував Куліша, що йдеться не про його, Панькові, здібності, а про цензуру, яка, добре знаючи українофільські настрої Пантелеймона Олександровича, швидше дозволить видавати журнал толерантному малоросу Василеві Білозерському, аніж палкому патріотові Украйни Кулішу.

– Ви всі відступники! І мені нема що робити у вашій кумпанії! – гарячкував Куліш, не відаючи, що скоро весь Петербург читатиме «Украинские народние рассказы» Марка Вовчка в перекладі Тургенєва і «Рассказы из народного русского быта», написані Марком Вовчком російською.

Слухаючи суперечки Тараса з Пантилієм, Микола Костомаров намагався що було духу їх примирити, але ті як затялися – кожен гнув своє. І тільки «старесенька мати» Миколина – Тетяна Петрівна – заспокоює усіх варениками з капустою та полтавськими наваристими галушками.

У БІЛОЗЕРСЬКИХ НА ВЕЧОРНИЦЯХ

У Білозерських на вечорницях тільки й мови, що про видання українського журналу «Основа», який Василь Михайлович, попри всю повагу до всіх, збирається редагувати самотужно, без Куліша чи кого б там не було. Куліш гнівається. Але Василь незборимий. А як же ж інакше, коли це йому, а не Кулішеві, «добрі люди», себто родичі дружини Наді обіцяють дати гроші на журнал? І ставлять умову, щоб саме він, Василь, був редактором! То як йому повестися, хай порадить Куліш, коли він такий мудрий усім порадник.

Але Куліш замість змиритися, знову кип’ятиться, ображається, бачить у тому «зраду» і змову» і підозрює, що не без втручання так званих родичів деякі так звані патріоти йому пошкодували грошей на періодичне видання «Хата». Але він усе одно ту «хату» зведе, чого б то йому не коштувало. Бо він видавець з досвідом і розуміється на журналістиці, а не так, як деякі ентузіасти, – натякає на брата своєї жінки, присутнього тут Василя Білозерського.

Але Василь, знаючи Панька з юності, не зважає на образи і просить Марка Вовчка прочитати щось із давнього, і не надрукованого, і підсуває їй оповідання «Чари», яке Куліш забракував, коли видавав «Народні оповідання». Надя теж просить, і Шевченко, якому осточортіло слухати Кулішеві нападки на Василя.

Тож Марія із задоволенням починає читати свою улюблену фантастичну оповідку, а Куліш, ображений недоречним натяком на його нерозуміння літератури, зривається як ошпарений і вибігає за двері не попрощавшись.

– Навіщо ти так? – питає Василя Надя.

– Та й сам не знаю… набридло, – виправдовується Василь.

– А він зірве все зло на Лесі… І все знову закінчиться нервовим зривом… Шкода бідну, – бідкається Надя, мимоволі позиркуючи на Марковичку, через яку, усі в цьому панстві-гетьманстві знають, подружжя Кулішів не раз переживало бурхливі нервові потрясіння, які завершувалися депресіями Саші і втечею з дому Панька…

На це зауваження Афанасій лиш скрушно і шумно, як віл у стійлі, зітхає. Та Марія знає, що печалиться чоловік не через домашні чвари Кулішів. Бідолашний, він досі таємно надіється, що колись йому таки знайдеться робота, хоча б коректора, в друкарні Куліша… І готовий терпіти і прощати усім, але, видно, у «пана Палія» обіцянка – цяцянка…

Як відомо, коли гримлять гармати – музи вмовкають. Тож по цій громовій перепалці літературному товариству – не до літератури. А Марку Вовчку, незвиклому до публічних ексцесів, і не до читання. На щастя, важку мовчанку порушує прихід студентів родом з України на чолі з наймолодшим з братів Лазаревських – Олександром, майбутнім істориком. Парубків цікавить, звісно ж, легендарний Шевченко. Тому Марковичі можуть прощатися, тим паче, що вже пізня пора і вдома вередує Богдась – не хоче засинати без мами…

По середах були читання у Кулішів, але після інциденту в Білозерських розсварене подружжя не приймає, кажуть, ніби хворіє Олександра Михайлівна. Знову на бідолашну жінку напала іпохондрія, тим часом як вінчаний муж знову кудись повіявся, залишивши друкарню на вірного свого «зброєносця» – Данила Каменецького. Однак Марія знає точний діагноз Сашиної недуги і навіть її назву: чорна ненависть і ще чорніша заздрість до молодшої жінки і талановитішої письменниці Марка Вовчка підточує тіло і душу Ганни Барвінок, в миру Олександри Білозерської-Куліш. Здається, Кулішиха готова замуруватися зі своїм Кулішем від усього світу на віки вічні на якомусь хуторі, тільки б ніхто його в неї не поцупив. Зокрема, й Марковичка. І не відає, бідна, що Марковичка найменше цього прагне. Ба! Навіть боїться надто емоційного, непередбачуваного Пантелеймона. Точніше, його дивного почуття до неї, яке, схоже, поволі переростає у манію. Правду кажучи, важко зрозуміти, чи Пантелеймон насправді боїться втратити «свого Марка Вовчка», відчуваючи, що вона ось-ось вийде з-під його впливу і контролю, і, як, він каже, «віддасться Шевченкові»? Чи він, Господи прости, від природи неврівноважений маніяк, одержимий манією величі і вседозволеності? А чи просто геніальний актор, який імітує психоз, притаманний, на його ж думку, закоханим геніям? Одно слово, «чудний чоловік» цей Пантелеймон Куліш, як каже Тарас Григорович.

Прикро, але останнім часом Куліш став підозрювати навіть «святого» Данила Каменецького, ніби той організовує Марії таємні побачення з Шевченком, а доки вони шури-мури крутять в його майстерні, катається на санях з малим Богданом… Дійшов до того, що почав розповідати свої «химерії» Опанасові. Мовляв, усі ж бачать, що Тарас на сьомому небі від щастя! Що він по вуха закоханий. Веде себе, як парубок, як тоді, в 1843-му, коли був закоханий одразу в кількох панночок. Пудрив мізки княжні Репніній і всім трьом сестрам Псьол, а ще – дурив жіночку Платона Закревського перед самим носом у цього самодура-полковника, доки його не вигнали з маєтків! А тепер волочиться по салонах за Марком Вовчком та навмисне вихваляє її на всі заставки, щоб прихилити до себе! Назбитки сперечається з Кулішем, щоб підірвати його авторитет в очах Марії.

Отак запросто отруївши підозрами душу Опанаса, шукав Марію, щоб… вияснити стосунки. Допитувався, чому вона мовчить, ні в чому не признається, нічого не заперечує, адже він бачить, що вона вже не та, якою була: чужа, холодна, байдужа! Мовчуще божество! Он хто вона! Мовчить, тільки дивиться на нього холодними очима, в яких крижаніє кришталь відчуження.

Тож доки ті очі ясно-сірі не спалахнули лютим чорним вогнем, Пантелеймон вирішує взяти ініціативу у свої руки. Доки Марія днями висиджує у Шевченка, він вмовляє Опанаса, що прийшла пора вже влаштовувати літературні читання у них на квартирі. Бо якось не личить відомій письменниці тинятися по хаптурах зі своїми писаннями-читаннями! Хай Опанас не переживає: усі розходи Куліш бере на себе. І взагалі, такій знаменитості, здається, пора вже відкривати власний салон. Бо й так двері у них не зачиняються від охочих познайомитися з Марком Вовчком. Ходять по одному, по двоє, заважають працювати А для Марка Вовчка сьогодні головне – працювати! Тому він, Куліш, усе продумав і вирішив проводити літературні читання у них, Марковичів, на квартирі, двічі на тиждень: у вівторок і п’ятницю о 8 годині вечора. Хай Опанас не журиться: Куліш вже й запрошення на перший журфікс склав такого змісту: «Сьогодні о такій-то годині відбудеться читання «Гайдамаків» Марка Вовчка у Марії Олександрівни».

Але розсилатиме Куліш запрошення не всім підряд. Бо то всіх підряд запрошує тільки Карташевська, бо їй, багатійці, нічим зайнятися і ніде гроші діти, а ми бідні і скромні – нам в гості треба кликати людей потрібних і корисних. Непрактичний в житейських ділах Опанас лиш очима кліпав на ту енергійну діяльність Пантелеймона Олександровича, потакав та в очі зазирав, надіючись, що той, нарешті, покличе його до роботи. Але Куліш, в глибині душі співчуваючи своєму супернику, водночас зневажав його за нікчемну чесність, панську розніженість, нездатність заробити шматок насущного. А по відношенню до Марії взагалі вважав нахлібником, який не соромиться жити за рахунок жінки…

Цілком можливо, що саме після цієї розмови з Опанасом у Пантелеймона і виникла ідея-фікс втекти з Марією за кордон. Адже Марія – не зманіжена недалека Саша – «хозяйственные способности». Марія – жінка нової генерації, жінка-громадянка. З такою можна гори звернути… І це зрозумів навіть Шевченко, який ще недавно шукав собі пару серед темних наймичок та вбогих кріпачок, а побачивши Марковичку, забув усіх дівок і молодиць, і навіть те, що в жилах Марії тече кров панська та ще й московитська, що вона лиш по чоловікові та книжках своїх – українська письменниця! Забув, видно, козак-нетяга Тарас, і про те, що він сам уже п’ятий десяток розміняв: он як увихається біля молодшої вдвічі Марії!

Думки, що Шевченко таки може причарувати молоду письменницю еманацією свого поетичного генія і німбом мученика, не давали Кулішеві спокою. З розпачу, він буквально переслідував Марка Вовчка, підстерігав її на вулиці, біля під’їзду Академії мистецтв чи будинку, де мешкала, закликав у друкарню під різними приводами, а останнім часом, щоб показати запрошення на перший її журфікс у власному домі, а сам… освідчувався в коханні, та зваблював тікати з ним за кордон, у Берлін, де вони заживуть утрьох: він, вона і хлопчик, якого він полюбив, як рідного, – у мирі і злагоді. На це він має гроші. Врешті, він продасть друкарню, яка йому осточортіла, все продасть, навіть свій хутір Заріг, який йому теж обрид, як і любов до хутірського життя… Як і цей Петербург, промерзлий, пронизаний вітрами, населений нікчемними шовіністами, анархістами, монархістами, западніками… почвенніками… без землі під ногами, без бога в животі, нікчемностями, як ні за що тебе не мають… бо ти для них, великоросів, завжди будеш малоросом, одно слово: Расєя… І зовсім інша річ – Європа… Вільна, волелюбна… там навіть дихати легше… О, він покаже їй Швейцарію, Бельгію, курорти Баден-Бадена… Італію…. О! Італія!... Вона побачить, що то – рай на землі! А не… під вербою в хатиночці над Дніпром…

Не втримався – кинув камінь у Тарасів город і садок вишневий! Але хай! Хай Марко Вовчок зрозуміє, на скільки різними масштабами вони, Куліш і Шевченко, мислять!

Однак Марія мовчить… Слухає і мовчить. І очі її не сяють від захвату. Навпаки, в них розгубленість. Авжеж! Марії здається, що Куліш божеволіє! Їй страшно… Про яку втечу він говорить?! І навіщо розпускає про неї плітки, ніби вони… давно полюбовники? Йому сорок років, а веде себе, як закоханий хлопчак! Ні, як істеричний, розбещений «барчук»!… Вона проклинає той день і час, коли послухала стару Захариху… Та хіба вона слухала?! Вона ж не вірила жодному слову темної сільської баби, бо як освічена прогресивна жінка, взагалі, не вірила у бабські забобони… В цю чортівню з приворотами, про яку їй розповідали небилиці дівки й молодиці по глухих селах Полісся та степового Поділля. Як ніколи не вірила в сеанси спіритизму, виклики духів, та різні… гаданія в Сочельнік, якими бавилися її ровесниці – орловські баришні! Та все ж спокусив нечистий, спробувала повідьмувати спершу ради цікавості, а тоді з нудьга, що допікала, гірше Опанасових іпохондрій.

СПОКУСА ВІД ЛУКАВОГО

Не вірила вона у всю цю чортівню. Навіть часом сумнівалася, чи є Бог на небі, якщо таке твориться препогане на білому світі?! А Лукавий тим часом ходив поблизу, нагадував про чужі добра, маєтки, життя розкішне… Та й Захариха спокушала… Наворожила багатого добродійника, і не одного. Та про дорогі подарунки, добрі вісті, почесті, славу на весь світ і – далеку дорогу в чужі землі, де буде в неї багато сватачів, але тільки одна, до могили, любов….

Звичайно, Марія слухала бабу, аби слухати, не вірила й не брала до голови: було в неї й без ворожки поклонників, і слави вистачало… бо скажіть, на Бога, яку молоду і вродливу жінку «не славлять на весь світ»?! А от перспектива дороги в чужі світи розтривожила душу, знуджену одноманітним життям у провінції. А після того, як надрукував Куліш «Народні оповідання», не радували вже ні пісенні та літературні вечорниці в «немирівській комуні», ні народні спектаклі в актовому залі гімназії Потоцького. Натомість марилася Москва білокам’яна і навіть далекий царствений Петербург.

Ах, як вона рвалась туди, де клекоче, вирує життя, а не тягнеться з дня у день, як мажа чумацька! Де виходять книжки й журнали, йдуть у театрах вистави, а в літературних салонах читають свої нові геніальні писання Тургенєв, Некрасов, Панаєв, Гончаров… І готова була на все, щоб добратись ТУДИ! Та як заклинило! Ніби вони коріння пустили в подільські чорноземи! Куди не поткнуться – ніхто їх ніде не чекає, надто в столицях. Стара Захариха лиш руками розводила. Одна втіха зосталася Марусі Марковичці: разом з піснями та приказками… збирати трави та рятувати Афанасія від іпохондрії, маму, яка теж недавно перебралася з меншими братом і сестрою до них у Немирів – від безсоння, Богдася – від золотухи… От що-що, а знаття про чародійну силу трав стара відьма передала «ясній пані Марисі», як називала Захариха Машу «на польський кшталт». І те знаття зільних секретів не раз пригодилося їй, Марії, в нелегкому житті. Жаліла тільки, що раніше не зналася на цілющості трав: може б, тоді зосталася живою донечка…

При згадці про свою первісточку, крихітку, лялечку, що згоріла від жару й світа білого не вгледівши, болісно стискається серце, і нікого не хочеться бачити. А Куліша з його лицяннями безпардонними – найбільше. Але нічого не могла сказати супроти, ні зробити, бо ще залежна від самошедшого «Палія». І ніхто її від цієї залежності не міг врятувати, крім Шевченко… Але… Який же він хворий – її Тарас Григорович! Який змарнілий… як витоптаний ордою степ… як зелена діброва, випалена пожаром! Дочекатися б весни, та й поїхати в Україну, гайнути в зелений гай, чи шарнути у степ широкий, назбирати трав цілющих та відпоїти узварами й настоянками Тараса Григоровича!..

Марія, думаючи своє, не помічає, що стоять вони з Кулішем уже не в друкарні, а посеред проспекту – на досаду й поглум візникам, які не жаліють міцного слівця для розхристаного пана, що вивів свою пані посеред дороги просто під копита кінські. Але Марія не чує ні лютої лайки візників, ні палких освідчень Куліша. Вона далеко звідси, за тисячі верств від засніженого Петербурга, у хатині з підсліпуватими віконцями, пропахлій ароматами сухого зілля. І не одна. А із старою Захарихою, яка розкладає на голому широкому і довгому столі пучки зілля, називаючи кожну травичку, кожне стебло-зело «на м’я» та приказуючи, від чого вони помічні: «Ця «росичка» – від пристріту, це «воронове око» – від навроків, цей «сон – щоб дитина спала, а цей «холодок» – від жару, євшан – від черви, що в тілі сидить, а цим зелом напоїш ворога лютого, на другий день руки-ноги цілуватиме, а це трава – забудь-голова – як чоловік ревнивий, напій, стане глухим-сліпим, нічого не бачить, нічого не чує… А це – причепа, зітри в порошок, насип у чобіт чи кишеню – завтра під вінець поведе… А це зіллячко п’ють, як дитину хочуть скинути, а цю, матірку, щоб мати дітей, а оцю повитицю дають натще серце чоловікові, щоб пов’язала його з руками-ногами і по других не ходив… А це… а ця…

Марія записувала, сміялася над дотепними примовками Захарихи, обіцяла усе спробувати і переконатися, що стара Захариха не бреше і не вициганює дурно гроші у таких ясних паній, як вона.

– От спробуйте, а тоді скажете…

От спробую і скажу…

Та нема вже кому казати – померла Захариха перед тим, як у Петербурзі Куліш видав «Народні оповідання». І от тепер, втікаючи, від несамовитого Куліша, Марія не хоче вірити, що Захариха не збрехала. Чи то пак, вигадувала собі, щоб заробити «гала-бала» в пані «п’ятака». Луче б вони згоріли, ті трави-мурави, в степу опівночі, чи в лісі спасли їх олені, аніж тепер їй мати таку напасть із цим напасливим Кулішем! Що він лиш не фантазує! Однак ідея з виїздом за кордон їй подобається. Звичайно, не з Кулішем… Якийсь він у цій своїй шапці-бирці не для Європи, а от для хутора Мотронівка – сам раз… тим паче, що там його завжди чекатиме з «вареннями, сушіннями та соліннями» вірна дружина Олександра Михайлівна.

Враз, ніби прокинувшись від спогадань, дивиться Марія на очманілого від свого вигаданого кохання Куліша, мов уперше бачить, і жаль її бере, бо знає, що поїде вона в чужі краї, але не з ним. І не зараз…

Тому й каже тихенько й лагідно, як слабому на нерви:

– Авжеж, поїдемо. Я давно про це думала. Але не зараз.

Куліш аж світиться від радості. І несподівано погоджується з усім, що вона каже:

– Звісно, не зараз. У квітні чи травні. Треба подумати…

Так, їй теж треба подумати. Добре подумати. Бо на її совісті Опанас, і Богданчик, і служниця Мотря, яку вона здуру приволокла за собою в Петербург із Немирова у поміч собі, а вийшли з того одні клопоти: сільська дівчина безпорадна у великому місті, ні послати кудись, ні з дитиною посидіти, та ще й тяжко призвичаюється до холодного, вологого клімату, часто хворіє.

Пантелеймонові все це відомо, і він обіцяє усі ці перешкоди усунути й залагодити. А поки що готуватися до першого літературного читання…

– Тож почнемо святу справу у цей вівторок чи в ту п’ятницю? – питає жартома.

– Почнемо з наступного вівторка, – сміється Марія, знаючи, що Куліш горить бажанням перебити «літературні вівторки» у Костомарова. А їй головне – відтягнути строки, заспокоїти Куліша і виграти час. А там видно буде. Врешті, у неї є Шевченко, якого, на відміну від Куліша, шанують однаково і в українській колонії, і в таборі слов’янофілів, і в російських мистецьких та аристократичних колах, і за кордоном шануватимуть. Він не дасть їй пропасти в цьому світі, не такому вже й привітному і доброзичливому до неї. Однак йому теж ще чимало належить зробити, щоб самому стати на ноги: зібрати по людях і видати два томи віршів, написаних за все життя, і «Кобзар» в перекладі російською, і… обов’язково – «Буквар», для недільних шкіл в Україні…. І найважливіше – це виконати програму на звання академіка-гравера і отримати право займатися професійно гравюрою. А з тими офортами та акватинтами стільки маруди! А вже по жнивах, як жартує, мистецьких та поетичних, збудувати хату над Дніпром-Славутою…

При згадці про своє давнє бажання голос у Тараса Григоровича хрипне, а на очах виступають щасливі сльози, і він крізь них дивиться на Марію так, ніби хоче спитати, чи не бачить вона себе у тій хаті господинею?

І щоразу Марусі Маркович хочеться плакати, а Маркові Вовчку просто обійняти батька Шевченка за похилені плечі і сказати його тоном:

– Друже мій єдиний, киньмо лихом об землю, бо якщо вже нам судилося обом звікувати у хаті над Дніпром, то долі конем не об’їдеш!

Але Марко Вовчок мовчить, як одинокий козак-нетяга у степу безкрайнім при багатті, а Маруся Маркович, вінчана жона раба Божого Афанасія, взагалі не знає, що казати. Бо в стосунках із Тарасом Шевченком її влаштовує все, крім… самих стосунків… Адже з кожною зустріччю все більше переконується, що сталося те, чого найбільше боялася: Тарас Григорович закохався в неї. З першої миті. З першого погляду. Тяжко, безповоротно, як закохуються приречені на смерть.

І це мимовільне порівняння Марії лякає вже і Марка Вовчка. Адже бачить, що Поетові недовго зосталося топтати ряст. Бачить, і проклинає себе і за свій триклятий дар бачити те, чого не треба бачити наперед нікому зі смертних! І картає, докоряє собі за легковажну цікавість до того, чим легковажити у цьому житті і цьому світі заказала їй стара Захариха.

ДИВНИЙ СОН МАРІЇ ОЛЕКСАНДРІВНИ

А вночі наснився Марії Олександрівні дивний сон, ніби перестріла її у темному лісі стара Захариха, але молода ще, та й каже:

– Ох, Маріє, Маріє, ясна пані, жаль, не вивела тебе я на дорогу з темного лісу, от і блудиш, як блудила… І я нічим тобі не можу помогти, бо вже далеко. Але є коло тебе один чоловік, і не пан, і не наймит, а з Божої волі просто – великий чоловік. Його й тримайся, як стежки в лісі… З ним усе матимеш, без нього – нічого.

Та й щезла, а Марія вже ніби біля старої перекошеної хижі, відчиняє двері, Заходить у темну хату і бачить, як постає з купи ганчір’я, що темніє на рипучому дощатому полу, суха, згорблена баба: чорне, пооране зморшками лице, сиве розпатлане волосся, а з чорного беззубого рота вилітаються чорними мотилями чудні слова:

– Що тебе привело, ясна пані, до старої темної баби-шептухи? До мене вже давно ніхто в хату не заходить через той поганий людський поговір… Бояться. Дурні люди… А ти не побоялася. Прийшла. Чи ти не та вчена пані, що ходить селом та випитує в людей всяку всячину про стародавнє?

– Та. А звідки ви знаєте про мене, якщо до вас ніхто з людей не заходить? – дивується Марія, задкуючи до дверей, бо впізнає у відьмі стару знайому свою Захариху.

– Знаю! – каже твердо Захариха, і вже м’якше цікавиться: – І що ж ти випитуєш у людей?

– Та все випитую і записую від людей: пісні давні, приказки, казки, повір’я, які коли звичаї були, у що люди вірили, як рятувалися від слабостей та хвороб різних… І взагалі, як жили?

– Так жили, як і тепер живуть. Нічого не помінялося, – ні в світі, ні в людях! – бурчить стара. – А на що це тобі, ясна пані?

– Та хочу в книжці надрукувати, щоб знали і правнуки, як жили їхні пращури.

Захариха задумується, а далі й питає:

– Це щось таке, як Святе письмо? Бо я людина темна, знаю лиш те, що чула від старших людей. А старші люди знають, що кажуть.

– Отож і мені старші казали, що знаєтесь ви на травах… колись людей з того світу вертали…

– Ет, люди багато чого скажуть, – сердиться Захариха. – А ще більше збрешуть, ще й тебе винним зроблять…

– Та все ж таки, може, розкажете? В мене хлопчик часто слабує…

– Ясна пані, спасибі, що не погордувала старою Захарихою, але нічого тобі не скажу, крім того, що те, за чим ти прийшла, давно з тобою. Але бійся його, тримай під сімома замками, не легковаж, бо випустиш – не зволодаєш, тільки лиха собі наробиш… А травички для хлопчика дам, щоб ріс здоровим та щасливим. А за те, що ти бабі гостинця принесла, не встидайся, став на стіл свої калачі, дам такого тобі зілля, що всі двері і навіть царські брами перед тобою відчинить… Лиш не переборщи!

Від грізного наказу Захарихи Марія прокидається. Згадує, де вона, а згадавши, впізнає своє петербурзьке скромне комірне, дуже схоже на тісне помешкання в Немирові. Здається, той самий стіл біля вікна, канделябр з трьома свічками лойовими. Не вистачає тільки Афанасія за столом... Бо спить Афанасій поряд важким сном невдахи і рогоносця, замість того, щоб встати, як колись, сісти ближче до свічки, розпечатати конверт і читати листа від Куліша, в якому той пише, що вже видав перший том «Записок о Южной Руси», і готує другий і третій томи, в яких збирається друкувати не лиш своє, а й записи народної творчості і навіть твори інших авторів, бо вже зблиснула надія, що скоро з них, «братчиків кирило-мефодіївських», знімуть заборону писати і друкуватися. Тому просить, надіслати йому все, хто що записав народного чи написав свого за цих десять років мовчання…

Може, Афанасій і забув, але Марія добре пам’ятає, що саме цей лист перевернув їхнє життя, як горщик із охололим борщем! Прочитавши, що нарешті, зможе друкувати свої численні етнографічні записи під своїм іменем, а не безіменно, як це було у збірниках етнографів Амвросія Метлинського та Петра Киреєвського, Афанасій ожив. Не впізнати тепер Опанаса Васильовича! Натхненний майбутніми змінами у їхньому житті, винаймає у заможного селянина із села Ковалівки, що недалеко від Немирова, світлицю для Марії на все літо, щоб водночас Богдана гляділа і записувала від селян-подолян усе, що почує. А головно, про Коліївщину-Гайдамаччину, яка починалася саме тут, недалеко від Умані, і про яку лиш батько Тарас написав своїх «Гайдамаків», а скільки ще не розказаного таїться у кожній хаті цих гайдамацьких сіл! Тож усе, що Маша почує й запише від правобережних селян, буде для Куліша, «кармазинника лівобережного», чистим золотом і новиною.

Того літа багато чого позаписувала Марія від людей: і про Кармелюка, і про гайдамаків, а від Захарихи – більше про трави та чародійства різні. З тих розповідей і стулила оповідку «Чари», яку матеріаліст Куліш не дав у книжку, відхиливши через її фантастичність… А ще каже, що все знає, все відає, що нема в світі розумнішого за нього… Смішний чоловік, Пантелеймон! Мабуть, нічого нема в світі сумнішого, як людина, яка думає, що все знає. Надто тоді, коли навіть не знає, що з нею самою діється!

От і з Марком Вовчком щось діється несусвітнє: не жаль їй Куліша. Бо знає, що випорсне з-під каменю. А от Тараса Григоровича жаль… Шкода їй цього великого самотнього Чоловіка, шкода загубленого великого життя… А ще більший жаль, що нічим вона, Марія, не може зарадити….

ГАЛАТЕЯ ЧИ МАРІЯ МАГДАЛИНА?

Література, навіть натуралістично-реалістична, – це завжди міф. І кожен письменник творить свій міф про оточуюче його реальне життя. Зокрема і про своє. Точніше сказати, митець ніколи не каже й не пише про себе правди, і не тому, що брехун, чи боягуз, а тому, що живе за законами творчості. І навіть Шевченко, такий шокуюче відкритий усьому світові, без мачинки фальшу, гри і загравання з публікою, жорстко прямолінійний і безстрашний сповідник правди, якою б вона не була гіркою, теж творив про себе міф. Надто про своє інтимне життя. І тому ті його дослідники, що повірили цьому міфу, потрапляють або в лабіринт, або в капкан. Це стосується і Шевченкового ідеалу жінки, яка мала стати йому дружиною і матір’ю його дітей. З тих побажань, які Тарас висловлює в листах 1859–1860 до Марії Максимович, Варфоломія Шевченка та інших своїх друзів, можна скласти «портрет» бажаної нареченої, і водночас – ідеалу жінки взагалі.

Отже, це мала бути дівка (чи молодиця дітородного віку) дебела (в тілі), чорноброва, кароока, палка («щоб під нею земля горіла), роботяща, чепурна, весела, співуча, розумна від природи, вихована в народних українських звичаях і традиціях і… «крепачка»… Себто прекраснодушна простолюдинка, з якої, підучивши, можна було б витворити ідеальну дружину-друга, матір дбайливу своїх дітей… Прообразом такої подруги життя була для Тараса Григоровича мати Миколи Костомарова – Тетяна Петрівна. Проста селянська дівчина, звільнена з кріпацтва власним паном, а згодом – чоловіком, вона зуміла не тільки стати однією з найосвіченіших жінок свого часу, а й виростити, виховати великого патріота України – вченого, історика і письменника Миколу Костомарова, передавши синові повагу до свого народу.

Отже, Тарас Шевченко шукав благодатний матеріал, з якого можна було виліпити не просто свою Галатею, а ту Галатею, яка б відповідала, по-перше, духовному і фізичному ідеалу української дівчини, дружини і матері, закарбованому народом у своїх піснях. Отож від плоті і крові народу. І цю умову постійно ставить перед «сватами» Варфоломієм Шевченком, Федотом Ткаченком, Марусею Максимовичкою, настійливо застерігаючи від «зманіжених одукованих панночок» і взагалі – від панської породи, крові та кістки…. Але мовчить про те, що все ж найбільше хотілося б мати дружину до пари, аби була у всьому йому рівнею. Ніби боїться, щоб не здогадалися про його справжні почуття до заміжньої жінки, до своєї літературної похресниці… Врешті, до рівного собі митця з чоловічим іменем Марко Вовчок.

Тож доки добрі люди шукали Тарасові Григоровичу по всій Україні іскрометну карооку чорнобривку серед кріпачок, Тарас шукав берега у блакитно-сірих, бездонних і затишних, як море в погожу годину, очах Марусі Маркович. Чи то пак тої земної і неземної мадонни з білявеньким, схожим на Тараса в дитинстві, хлопчиком на руках, яка увечері 23 січня 1859 року так царствено-велично переступила поріг його казенного кишла, його щасливо-каторжної робітні, його самотнього бурлацького життя. Ніби зійшла з полотен безсмертного Рафаеля…

– Марко Вовчок?! – не то спитав, не то ствердив, розпростерши руки для щирих обіймів. І жінка пішла йому назустріч. І всі, вся «кумпанія» весело загалакала, заговорила одночасно, навіть Афанасій, причавлений давньою виною перед «батьком Тарасом», щось бубонів, з чимось вітав господаря. Лишень Марко Вовчок мовчала, дивилась на батька Тараса широко відкритими яснозорими очима, світилася тихою радістю і – мовчала. У цю мить вона була така… небесно красива, така по-земному зваблива, що художник Шевченко мимоволі повторив захоплені слова Шевченка-поета після прочитання ним рік тому у Нижньому Новгороді «Народних оповідань» Марка Вовчка: «Какое прекрасное создание эта женщина»! Так! Він знав!Уже тоді він знав, що такі щемкі і щирі сповіді від імені народу може написати тільки всесторонньо прекрасна жінка!

Нема сумніву, що саме під першим враженням від Марка Вовчка в образі молодої матері з дитям-янголям на руках Поет нарешті сяде писати свою давно задуману поему про життя і подвиг Богородиці, яку назве коротко і просто: «Марія». Коли ж Марко Вовчок таки поїде в Дрезден, Шевченкові дуже бракуватиме божественної еманації материнства, яку випромінювало розкішне молоде тіло Марії, і він шукатиме розгадки таємниці «серця матері» у гріховній незайманості вінчаної жони свого приятеля Михайла Максимовича, теж – Марії.

Але це буде згодом. А поки що на календарі 23 січня 1859 року і Марко Вовчок, єдина письменниця, яку він поставив в один ряд із собою, тут, біля нього! І вона, на щастя, прекрасна жінка! І він знову, як колись давно, ще замолоду, відчуває, що в нього знову вселився парубоцький біс: він знову закоханий і знову… у чужу молодицю! Який цинізм! Який гріх непростимий… Але який світлий солодкий гріх! Йому знову хотілося жити І творити! І… витворяти казна-що! Прости, Господи, гріхи наші! Хоча… які там гріхи! Коли такими чистими очима… з яким благоговінням дивиться на нього ця геніальна жінка з суворим чоловічим псевдом… Жінка, яка переплюнула усіх чоловіків-писателів, усіх наших барвистих сентиментальних Квіток, Забіл, Гребінок, і навіть… палких Кулішів і Сковорід премудрих! Паче того: у цій з виду холодній московці живе його палкий і гнівний, його козацький і гайдамацький дух! Вони одної крові, одного кореня, якого б роду-племені вона не була.

Водночас молода жінка, яка не побоялася звалити на себе нелегкий хрест письменниці ще не визнаної, а отже, не існуючої для великоросійського світу української літератури, була для Тараса символічним уособленням усіх християнських святих великомучениць. Ба! Тепер йому здавалося, що саме з неї, Марії, він писав образ жертовної матері свого героя з поеми «Неофіти» – новонаверненого в християнство юного римлянина Алкіда! Дивина, але саме жінка, схожа на Марію Маркович, йшла за возом з тілами убієнних Нероном неофітів, а потім оплакувала їх і сина свого, стоячи на березі Тибру, що став для них Стіксом, поклявшись собі нести Слово Боже замість сина у великий і жорстокий світ.

Задум написати філософсько-історичну поему «Неофіти» у Шевченка виник давно, можливо, ще тоді, коли познайомився у маєтку Репніних з колишнім декабристом Олексієм Капністом, або ж коли дізнався, що великий художник і людинолюб, віце-президент Імператорської академії мистецтв Федір Петрович Толстой – теж декабрист, чудом врятований від царського самосуду на Сенатській площі. Але почав писати тільки в Нижньому Новгороді, коли зійшовся з тими «апостолами правди», які, як і він, були амністовані щойно коронованим царем Олександром Другим, з дозволом проживати в провінції: О. М. Муравйовим, І. О. Анненковим, О. Д. Улибишевим, С. Г. Волконським. Коли подружив з нареченою декабриста П. О. Муханова – директоркою Нижньогородського інституту благородних дівчат М. О. Дороховою. Особливо велике враження на нього справили розповіді Марії Олександрівни про жертовність вірних супутниць І. О. Анненкова та В. П. Левашова – Поліни Гебль та Камілли Ледантю, француженок, які розділили зі своїми обранцями важкий тягар сибірського заслання, та й про свою нелегку долю… Тож не дивно, що запізнавшись ближче з Марком Вовчком, письменницький подвиг якої ставив вище громадянського подвигу самих декабристів, він, не роздумуючи, подарує їй поему «Неофіти» з автографом «Любій моїй єдиной доні Марусі Маркович. На пам'ять 3 апреля 1859. Т. Шевченко».

Але знову ж таки – це буде згодом, а поки що корифей Тарас Шевченко привселюдно запросить молоду письменницю Марка Вовчка завітати до нього як до батька хрещеного – для щирої бесіди тет-а-тет про справи насущні української літератури. І то не відкладаючи в довгу шухляду, а просто завтра.

І всі сприймуть це запрошення як добрий знак і для молодої авторки, і для долі української літератури.…

ВІЗИТ І. С. ТУРГЕНЄВА

Петербург, хоч і столиця, та все ж – велике село, де плітки долітають до «добропорядної публіки», раніше, ніж культурні новини з газет. Отож пересуди про «небезизвестного, совершенно женатого Кулиша», який привіз із Хохландії молоду коханку, вкравши її у законного чоловіка, зробив з нею письменницю і тепер водить по літературних салонах, долетіли до Тургенєва, щойно він переступив поріг своєї петербурзької квартири і ще не встиг витерти з чобіт пил паризьких тротуарів. Літературний критик Павло Анєнков приніс новину про те, що Куліш видав у своїй друкарні першу книжку малоросійської письменниці Марка Вовчка «Народні оповідання», яка не поступається ні цікавою фабулою, ні гостротою сюжету, ні гуманністю повістям самої Жорж Санд чи роману Бічер-Стоу, який віднедавна колобродить умами росіян. Але книжки він не має, а тільки числа газети Каткова «Русский весник», в яких за минулий рік надруковано кілька досить непоганих оповідань цього таємничого Марка Вовчка, але в поганому перекладі російською.

Здивуванню Івана Сергійовича не було меж:

– Ну, Куліш, проказнік картавий! Європу переплюнути хоче! І що ж, друже мій, тебе здивувало у письмі цієї хохлацької… Жорж Санд чи Бічер-Стоу?

Питав між іншим, а в голові посрібленій молодою сивиною зріла ідея.

– Прочитайте самі. Як на мене, це навіть не художні твори, і, звичайно, не Гоголь, але… в цих замальовках щось є, нове, щире і по-справжньому болюче, чого нема в російських письменників. Прочитайте, мені самому цікаво, що ви скажете…

Анєнков, звично поспішаючи, пішов, залишивши газети, а натомість, почувши, що в Петербурзі, нарешті з’явився проїздом у Спаське його улюблений романіст, прибіг фольклорист Павло Якушкін. І не тільки за новинами паризькими, а, видно, з метою, бо побачивши на столі газети з оповіданнями Марка Вовчка, аж засяв від щастя. Помітивши реакцію Якушкіна, Тургенєв поцікавився жартівливо:

– Невже і ви, земляче дорогий, знайомі з цією пані? Чи в хохли записалися? Адже від вас, наш оригінальний народофіле, всього можна сподіватися.

Та замість знітитися під саркастичним поглядом класика, Якушкін радісно загукав:

– Знайомий, ще й як знайомий! Можна сказати, з дитинства! З юності!

І розповів, що письменниця Марко Вовчок, з книжкою якої носяться хохли, насправді не хохлушка і не коханка Куліша, а молода заміжня жінка, їхня краянка – орловська дворянка Маша Вілінська, по матері – із розорених поміщиків Данилових!

Про небагатих поміщиків Данилових Тургенєв, звісно, чув та ніколи не цікавився їхньою долею. А от із самою землячкою, яка з дива дивного обібралася не просто хохлушкою, а їхньою письменницею, з радістю зазнайомився б, якби це чудо літературне було би десь ближче, як Хохландія, в Орлі , наприклад.

– Та вона близько! Тут, в Петербурзі! – закричав великодушний Пашка. – І питала про вас… До речі, Маша – ваша шанувальниця і хотіла б познайомитись.

– Та невже? – приємно здивувався Тургенєв. – А коли? Бо я застряв тут ненадовго. Мушу їхати в маєток…

– Та хоч зараз! – Якушкін хоч уже був готовий супроводжувати метра на квартиру Марка Вовчка, де вже не раз був і з приватним візитом, і на літературних читаннях.

– Тоді – вперед, мій поводире, сподіваюся, ти не виявишся тим, ким став для поляків Сусанін? До речі, чи йде зараз опера Глінки «Життя за царя»? Хочу надихнутися патріотизмом перед від’їздом у рідні краї, глушина яких – єдине, що здатне мене ланцюгами прикувати до письмового стола.…

– Тоді – анданте, як каже Гарібальді! – засміявся Якушкін, і вони вийшли на зимову вулицю, найняли санний екіпаж і помчали, як на крилах, на Вознесенський проспект, де їх… зовсім не чекала Маша Вілінська. Тому аж зблідла від несподіванки, побачивши в порозі знайомий з портретів і фотографій образ знаменитого письменника Івана Тургенєва. Зате коли їм, гостям непрошеним, відкрила не якась мегера нечесана чи стрижена революціонерка, а молода вродлива жінка в темній простій сукні, Тургенєв був приємно вражений.

– Вибачте, – розгубилася жінка, – я думала, що то мої з прогулянки вернулися…

Та побачивши за високим кремезним Тургенєвим маленького і щасливого Якушкіна, враз просвітліла на лиці. Привітно і спокійно дивилися її світлі і розумні очі з-під високого білого чола. Ласкавою м’якою силою віяло від всієї її ставної постаті, від симпатичного обличчя. І хоч ніс у пані письменниці був дещо товстуватий, як майже у всіх росіян, і колір шкіри був не досконально чистим, Тургенєв подумав, що давно не бачив такої вродливої, величної і приємної жінки. І голос її зазвучав так лагідно і чисто, що він мимоволі заслухався. І хтозна, скільки б стояв у порозі, якби не підштовхнув його у спину простакуватий Якушкін.

Тож ще в порозі зачаровані господинею, гості зайшли в невеличку, скромно вмебльовану вітальню, що правила, мабуть, і за кабінет, і, всівшись на диванчиках, почали милу розмову. І хоч Марія в душі раділа, як дівчинка, що Якушкін не підвів її і привів Тургенєва, та виду не подавала: ледь зашарівшись, спокійно слухала компліменти Івана Сергійовича, злегка поводячи красивою голівкою, увінчаною короною русявої коси.

«Який він вальяжно… красивий», – думала Марія, милуючись зрілою чоловічою вродою і богатирською статурою Тургенєва.

«Яке прекрасне поєднання простої народної краси і аристократичної поведінки», – захоплювався подумки Тургенєв.

Перше враження Тургенєва про Марка Вовчка буде таким сильним, що він напише з Марії портрет героїні свого майбутнього роману «Батьки і діти» – Анни Сергіївни Одінцової. А характером Марії, її романтичними пориваннями, і пошуками самої себе в цьому безмежному світі Тургенєв наділить Єлєну Стахову… Правда, після того, як Марія розповість йому історію свого дитячого кохання до політичного засланця українця Опанаса Марковича…

Про вовка помовка – а він у хату. Але у квартиру зайшов радше ведмідь: високий, повний, з трагічною фізіономією і печальними очима силоміць вигнаного з теплої барлоги прирученого звіра. Пропустивши поперед себе верткого білявого хлопчика, схожого на Марію, зняв шапку, привітався, аж надто запобігливо, як прикажчик в трактирі.

Видно, Опанас Маркович чимсь не сподобався Тургенєву, бо той одразу ж запитав Якушкіна, на котру годину їх чекають в Панаєвих.

– Ну, десь… скоро… – одразу зметикував Якушкін, зрозумівши, що Тургенєв шукає приводу піти геть. Мабуть передчував великий знавець людських душ, що небавом йому прийдеться взяти на себе чимало Опанасових обов’язків і клопотів про його дружину і сина. Тож, коротко познайомившись, стали гості прощатися. І тут несподівано спохопилася хазяйка: вирішила провести гостей і трохи пройтися, адже сьогодні з досвітку не розгиналася над письмовим столом. Маркович, який не проти був поспілкуватися з високими гостями, спершу розгубився, а відтак, щось лагідно промимривши, відпустив Марусю прогулятися та «воздуху» свіжого дихнути, а сам зайнявся вередливим хлопчиком.

День був погожим, в повітрі пахло весною, і Тургенєву було приємно пройтися проспектом поряд з молодою гарною жінкою, з якою заприязнився з першого погляду, та колоритним Якушкіним.

По дорозі говорили про се, про те. Згадали Орел, відомих людей, які виявилися спільними знайомими. На його запитання про її життя Марія відповідала коротко й не дуже охоче. Врешті, трохи пройшовшись, запитала чи має Іван Сергійович трохи вільного часу, бо їй хотілося б познайомити його з Тарасом Григоровичем Шевченком. Та й самій відвідати його в майстерні, бо давно вже на навідувалась…

– Буду радий познайомитись із великим малоросійським поетом, про якого багато чув, та мало знаю, – погодився Тургенєв. – Кажуть, ніби він десять років відбув у солдатах за якийсь один вірш, в якому відгукнувся не зовсім… приємно про царя-батюшку Ніколая Палича?

– То була поема-комедія «Сон»… Я колись вам її прочитаю, а поки що розповім трохи про Тараса Григоровича…

– Щоб вам було зручніше розповідати, а нам з Павлушею слухати, візьмемо он того візника, що куняє на розі, – запропонував Тургенєв. Пропозиція була вельми доречною, бо Марія відчула, як повільно, але вперто мокріють від снігу її єдині черевики.

Наказавши візнику їхати до Академії мистецтв, Тургенєв повернувся до Марії Олександрівни, всім своїм виглядом показуючи, що готовий слухати її сказання про Шевченка. І Марія, як могла, розповіла про долю Тараса Григоровича, про його участь в Кирило-Мефодіївському братстві, членом якого був і її чоловік Афанасій Васильович, і про донощика студента Петрова, арешти, і заслання…

Тургенєв з цікавістю слухав її розповідь, але треба було виходити: приїхали під Академію. Однак Шевченка не застали дома. Академічний служка сказав, що Тарас Григорович працює в Ермітажі, але тільки до трьох годин дня. То гості можуть зачекати в майстерні його друга Михайлова…

У майстерні Михайлова вже чекала Шевченка Варвара Карташевська. Побачивши Марковичку у супроводі Тургенєва, здивувалася, але обох щиро привітала, запросивши навідуватись частіше до її салону, і одразу ж попрощалася, пояснивши, що поспішає. Марії ж здалося, що Варварі приспічило поділитися із близькими новиною, мовляв, бачила нашу скромну писательку малоросійську, не повірите, із самим Тургенєвим! Боюсь, щоб старий ловелас не закрутив молодиці Опанасовій голову. Переконатися у своїх підозрах Марія не змогла: після тріумфу в салоні Карташевської вони майже не зустрічалися.

…У художніх майстернях, класах і залах Академії мистецтв панував дух свободи і відкритих дверей. Тут завжди були раді відвідувачам, оскільки майже завжди це були потенційні замовники. Але Марко Вовчок зі своїми земляками навіть не встигли роздивитися по майстерні Михайлова, як прийшов Тарас Григорович. Він був збуджений і задоволений. Побачивши Марка Вовчка, розгорнув скручений трубочкою аркуш і з гордістю показав свій перший офорт «Свята сім’я». Відтак, акуратно поклавши офорт на стіл, трепетно поцілував руку дорогій Марії Олександрівні і аж тоді звернув увагу на чоловіків.

Звичайно, і Тургенєва, і тим паче Якушкіна Тарас знав, але сказав, що радий буде познайомитись ближче. Але, з дозволу гостей, у своїй власній майстерні, куди вони й перейшли гуртом. Шевченко й далі був веселим і розкутим, однак, у швидких позирках, які Тарас з-під лоба кидав на Тургенєва, Марія помітила зблиски ревнощів і навіть досади, як то буває, коли чоловік відчуває, що в чомусь програє іншому в очах коханої жінки. Тим паче, Тургенєв розглядав Шевченка не церемонячись, з огидним Марії «барским превосходством». Згодом, через роки, на прохання біографа і видавця творів Т. Шевченка О. Русава Іван Сергійович напише його портрет… теж ревниво реалістичний, та все ж осяяний небесним сяйвом внутрішньої краси і геніальності Пророка України.

«Широкоплечий, приземистый, коренастый, Шевченко являл весь облик казака, с заметными следами солдатской выправки и ломки. Голова остроконечная, почти лысая; высокий морщинистый лоб, широкий, так называемый «утиный» нос, густые усы, закрывавшие губы; небольшие серые глаза, взгляд которых, большей частью угрюмый и недоверчивый, изредка принимал выражение ласковое, почти нежное, сопровождаемое хорошей, доброй улыбкой, голос несколько хриплый, выговор чисто русский, движения спокойные, походка степенная, фигура мешковатая и малоизящная.

Вот какими чертами запечатлелась у меня в памяти эта замечательная личность. С высокой бараньей шапкой на голове, в длинной темно-серой чуйке с воротником из черных мерлушек, Шевченко глядел чистым малороссом, хохлом; оставшиеся после него портреты дают вообще верное о нем понятие.

Нам всем, тогдашним литераторам, хорошо было известно, какая злая судьба тяготела над этим человеком; талант его привлекал нас своею оригинальностью и силой, хотя едва ли кто-нибудь из нас признавал за ним то громадное, чуть не мировое значение, которое, не обинуясь, придавали ему находившиеся в Петербурге малороссы; мы приняли его с дружеским участием, с искренним радушием. С своей стороны, он держал себя осторожно, почти никогда не высказывался, ни с кем не сблизился вполне: все словно сторонкой пробирался»…

Як бачимо, надто широка межа, станова й соціальна, пролягла між духовними світами двох великих письменників двох великих, але нерівних і своїх правах слов’янських народів.

ОФОРТ «СВЯТЕ СІМЕЙСТВО»

Бесіда була приязною, але короткою. Про себе Шевченка тільки сказав, що дуже серйозно взявся освоювати гравірування – техніку офорту, бо вважає його демократичним мистецтвом, доступним всім прошаркам суспільства, а не лиш багатіям, як, наприклад, дорогий живопис…

– Та чи не шкідливий цей демократичний вид мистецтва для самого майстра, адже в цій техніці вживаються для травлення на міді, наскільки мені відомо, різні шкідливі хімічні речовини? Їхній запах відчувається в приміщенні… Вам то не шкодить на легені та горло? – занепокоївся щиро Тургенєв, який аж надто вже переймався своїм власним здоров’ям.

– Та коли подумати добре, то й жити шкідливо, – пожартував Шевченко і почав старанно розгортати на столі вже відомий офорт, лукаво поглядаючи на Марка Вовчка.

– А тепер, Маріє Олександрівно, подивіться ближче на мій перший офорт за ескізом картини геніального Мурильйо «Святе сімейство»! Чи не впізнаєте когось? Ні?! А мені здається, що Пресвята Богородиця дуже на вас схожа!

Схожість Марії Олександрівни з Дівою Марією на офорті підтвердили і Тургенєв з Якушкіним. Марія зніяковіла:

– Так, щось є…

– Правда, щось є? Признаюся, мені самому дивно… Адже, чесно кажучи, ми з монсеньйором Мурильйо з вами познайомились набагато пізніше, ніж він написав полотно, а я зробив з нього ескіз і офорт. Отакі дива бувають в житті і мистецтві, – молодо засміявся і додав серйозно:

– Подібні збіги називають чудом... Тож прийміть, Маріє Олександрівно, мою щиру працю на знак великої поваги до Марка Вовчка і… хай ця акватинта вам нагадує, що ви не просто жінка, а те чудо, якого ми, українці, давно чекали.

Тепер прийшла черга ревнувати Тургенєву. А зворушена компліментом і справді чудом творчості Марія не знала, як і дякувати. Стояла, притиснувши «Святу сім’ю» до грудей і дивилася на Шевченка ясними очима, сумно усміхаючись, як перед розлукою…

Тим часом Тургенєв нагадав, що запрошений на званий обід. Тож почали прощатися. Своєю чергою Марія Олександрівна нагадала всім присутнім, що завтра в них на квартирі, в домі Кавеліна на Вознесенькому проспекті, о 8 годині вечора будуть традиційні літературні читання.

– Читатиму я, – жартома вклонилась. – Тож запрошую й чекатиму, як найдорожчих слухачі і… найсуворіших критиків.

Повернувшись додому в кареті, замовленій Іваном Сергійовичем, Марії довелося довго переконувати Афанасія, якому тяжко давався переклад «Інститутки» на російську мову, в тому, що вона мусила була познайомити Тургенєва з Тарасом Григоровичем… А потім пояснювати Кулішеві, який вже стояв, як страж, у порозі, чого приходив до неї шовініст Тургенєв?...

Однак марно Куліш намагався втягнути Марка Вовчка у свою грімкоголосу вендету проти Тургенєва. У неї був свій секрет: щоб перемогти ворога, треба або викреслити його зі своєї пам’яті, або зробити його своїм союзником.

І хоч Тургенєв не був ніколи їй ворогом, в тому, що віднині він став її союзником, і найщирішим другом, вона не сумнівалася. Аби тільки зненацька не втрутився непередбачуваний Куліш і не зіпсував усі її плани. Тому вирішила підготуватися до завтрашніх читань, як до військової операції. Недарма ж вона, як виявилось, козацького старшинського роду! Тому вирішила для примирення піти в друкарню та порадитись із Паньком, як їй краще читати «Інститутку» – всю підряд, чи частинами – з перервами на обговорення? Куліш спочатку кипів-клекотів – не міг пробачити Тургенєва, а перекипівши, знову взяв у свої руки «бразды правления» непокірною жінкою, безапеляційно заявивши, що вестиме вечір сам, бо тільки він знає, що, куди і як повести.

Довелося погодитись. А вдома під лагідний бік попросити Афанасія, як мудрого чоловіка, вибрати кращий шматок з «Інститутки» в перекладі російською, щоб Іван Сергійович зрозумів бодай приблизно, про що йдеться. А ще рада була б, якби Афанасій, прочитавши уривок, висловив Івану Сергійовичу побажання чи своє бажання надрукувати «Інститутку» російською мовою в якомусь журналі або в окремій книжці, а ще було б лучче – щоб і там, і там.

– Ти вже вибач, друже, що не вийшло тобі поговорити з Іваном Сергійовичем – конче забажав познайомитись із Шевченком. Гадаю, Тарасові Григоровичу те знадобиться… Він наче і жвавий, і веселий, але з виду – дуже хворий… Чи він був таким замолоду? Я ж бо не маю з чим порівняти.

– Та не хочеться й порівнювати… Тоді він був міцний як дуб! Міць і снага так і били з нього, як вода із джерела. Ні пережартувати його, ні переговорити, ні переспівати, а часом і не перепити його було! І завжди веселий, швидкий. Та що ти хочеш – десять років таких тяжких пережити...

Засмутився Афанасій, засмутилась Марія… Встала з диванчика, де вони любо бесідували з чоловіком, підійшла до вікна, задивилась у вуличний присмерк. Навпроти, через широкий бульвар, у кабінеті Пантелеймона горіла свічка, мабуть, вичитував коректуру або готувався до завтрашніх читань, посьорбуючи чай, який принесла турботлива дружина Саша. Подумки заглянула в майстерню Тараса Григоровича: сидить одиноко за столом, з якого аж свистить, так віє вітрами з Неви. Відвела погляд у темне небо – і раптом примарилась тривожне: зима, з похмурого неба падає шматками мокрий лапатий сніг, вулиця біля Академії заповнена народом, є там і Афанасій, а її, Марії, нема… лиш печаль, печаль… Одна чорна печаль…

Злякавшись, Марія Олександрівна стріпнула головою: видиво щезло.

– Що ти там побачила, що аж затрусилася? – спитав здивовано чоловік, і собі зазираючи у вікно.

– Та то я від холоду здригнулася… Ой, забула тобі показати перший офорт Тараса Григоровича! – побігла в прихожу, витягла з муфточки аркуш. – Ось вона – «Свята сім’я»! Шевченко подарував, бо каже, що наче з нашої сім’ї змальовано…

– Є схожість… – погодився Афанасій, уважно розглядаючи офорт. – Особливо ти схожа.

У той час, коли Марковичі роздивлялися та втішалися подарунком Тарасовим, Тургенєв писав у листі до свого лікаря і друга Івана Васильовича Павлова в Орел:

«А здесь у нас проявились разные новые лица: г-жа Маркович (писавшая малороссийские рассказы под именем Марка Вовчка), премилая женщина, которая так выглядит (как говорят петербуржцы) – как будто не ведает, какою рукою берется перо. Кроме ее, я познакомился с целой колонией малороссов и малороссиянок, где все – кроме картавого тупоумца Кулиша – милейшие люди».

«ІНСТИТУТКА»

Повість «Інститутка» Марія почала писати ще в Немирові. І вважала новим етапом своєї творчості. Після виходу у світ «Народних оповідань», які вона справді писала, «як на душу лягало», зачарована майстерністю народних оповідачів, майже нічого свого не додаючи, крім деяких висновків. Може й тому вийшли вони такими правдивими, нелукавими і задушевними. Правду кажучи, й на славу письменниці не зазіхала, вважаючи, що краще за саме життя не придумаєш. Одначе ще в Мотронівці, ще до виходу книжки неприємно вкололи її Кулішеві слова, мовляв, мусять всі бути готовими до того, що з неї, з цього «чуда Пантелеймонового», так він називав її, може й не вийти письменника. Бо її повісточки – то лиш спонтанний вихлюп талановитого співчуття до народу. І хоч це дуже багато, навіть більше, як сам талант, та все ж… виснажлива, часом нудна, часом каторжна праця літератора, та ще й прозаїка – не для жінки. Тут рудокопа, каменотеса треба!

Марія не заперечувала, адже сама відчувала, що пригасла її палка цікавість до народного життя, та й теми злободенні вичерпались, а повторюватись їй було не цікаво. І може б, справді, скінчилася її літературна діяльність «Народними оповіданнями», якби не зустріч з першими читачами-поціновувачами в Мотронівці, коли вона відчула, як це поважно – бути писателем, і як приємно, коли ти сама по собі чогось варта, коли тебе «люди за люди мають». А поїздка до родичів в Орел подарувала нові враження, новий поштовх до творчості: спробувати написати оповідання з російського побуту, дуже подібного до українського, хо з деякими відмінними моральними аспектами. І вона перелопатила, перевіяла усі свої дитячі і юнацькі спогади, і написала «Надежду», «Машу», «Купеческую дочь», «Сашу» …Вона знову принципово називала «повісточки» іменами головних героїнь, щоб підкреслити, що залишає за собою право бути захисником не тільки всього народу, а кожної конкретної маленької, незахищеної людини: Горпини, Одарки, Маші, Саші… Як Гоголь, як Шевченко. Але – досить їй смутку та плачу за ними, нещасними. Тим паче давно переконалась, як кажуть в Україні, що Москва, себто, цар і його влада, давно сльозам не вірить, байдуже їй до плачів народних. А от сміху – боїться. І це добре знав Гоголь, коли писав «Ревізора» і «Мертві душі», знав і Шевченко, коли брався за комедію «Сон». І обидва дорого заплатили за свій «сміх» – понівеченим життям…

Страшно було навіть думати про те, як дорого в Росії коштує правдиве слово. Але вона вже пригубила тої отрути смертельної, яка доступна небагатьом, і зветься: покликання.

Тому й повість «Інститутку», яка звалася спочатку «Панночкою», писала нібито інша Марко Вовчок, досвідченіша, дотепніша, жорсткіша і… саркастична.

Тож цікаво, що скажуть поважні слухачі?

– Заздрю твоєму спокою, – сумно жартував Опанас, хоч знав, що зовні спокійна, Марія в душі більше переживає, ніж він.

Кілька разів на дню забігав Пантелеймон, давав цінні вказівки, ніби від цього вечора залежало щось не лиш у її, а й в його житті… За одне лиш переживала: щоб прийшов Тургенєв.

…Навіть не сподівалась, що прийде стільки різного і поважного люду: Шевченко, Тургенєв, Якушкін, Анненков, Панаєв, польські поети Сєраковський, Желіговський, яких Шевченко називав крізь сльози «своїми соузніками», Огризко – редактор нової польської газети «Слово», Оболонський – редактор «Народного чтения», професор Костомаров, редактор майбутнього часопису «ОСНОВА» Василь Білозерський з дружиною, були і якісь незнайомі молоді люди, схожі на студентів. Довелося позичати стільців у сусідів…

Марія помітивши, що майже кожний з гостей тримав, як не томик «Народних оповідань», то газету «Русский вестник» з їхніми перекладами, трохи конфузилась, та все ж, відчувала, що звикається з роллю популярної письменниці і публічної людини. І читала вона цього разу розкуто-артистично, з інтонацією, перепочиваючи після кожної частини, щоб набратися духу. Краєм око побачити реакцію, а краєм вуха почути, про що в ці короткі хвилини шепочеться публіка, обмінюючись лаконічними оцінками. І тільки Тарас Григорович звично схоплювався, хапався за голову, вигукуючи громоголосо:

– Шекспір!! Шекспір! Та де?!! Краще! Сильніше! – і знову сідав, складав руки, і слухав, не зводячи захопленого погляду з неї, «свого» Марка Вовчка. Зате Куліш поводився несподівано спокійно і розважливо. Сидів окремо, мовчав, поїдаючи її ревнивим поглядом.

Дочитавши до кінця повість, Марія Олександрівна попросила Афанасія Васильовича прочитати невеличкий шматок з неї в перекладі російською, для тих, пожартувала, хто ще не встиг вивчити українську.

Потім було обговорення, як завжди, бурхливе, дотепне, веселе. Найбільше говорили Костомаров і Куліш: чудову народну мову, влучно, часом аж надто саркастично виписані образи героїв повісті, актуальність теми кріпосної залежності одних людей від інших, виховання жінок-громадянок… Декому, як от Аненкову і дружині Білозерського, видався надто негативним образ панночки. На щастя, серед провінційних дворянок багато достойних, високоосвічених жінок… На що одразу ж обурився Шевченко: йому, зачарованому автором, взагалі здавалося, що все, щоб не написала Марко Вовчок, вище всіляких похвал. Що ж до критики, то й мови не могло бути: все геніальне! Все вище творів самого Шекспіра, який був найбільшим авторитетом для нього, Марія тільки усміхнулася: знали б вони тих панночок, так, як знає вона, надивившись на них по пансіонах, не сумнівалися б…

Та найбільше вразив достойне товариство, ба! поверг у неймовірний подив короткий спіч Івана Тургенєва:

– Такой свежести слова, силы художественной мысли и правды жизни я пока еще не встречал в произведениях русских писателей. И считаю, что такой диамант не должен оставаться только в сокровищнице малороссийской литературы. Поэтому у меня только- что созрело намерение перевести эту повесть на русский язык, а, возможно, и на французский. Хотя не скрываю от себя трудности этой задачи. Надеюсь, Марья Александровна не воспротивится моему желанию и даже поможет его осуществить.

Марія теж була приємно здивована, попри те, що сама намовила Афанасія і Якушкіна натякнути, ніби між іншим, Іванові Сергійовичу про цю маленьку послугу, яка відкриє перед скромним Вовчком з далекої малоросійської провінції двері у великий світ російської літератури. І ось воно – торжество із торжеств! – як каже Тарас Григорович. Ось вона – справжня популярність. Адже правду каже Шевченко, що в Росії бути українським письменником – значить бути або не прочитаним письменником... Або прочитаним безграмотним жандармом, – додає пошепки Костомаров. Тому, почувши правду про долю письменників інших народностей, російські ліберальні поети взялися притьмом перекладати твори Тараса Шевченка та друкувати в журналах Москви і Пітера, і навіть за кордоном, у Лейпцигу.. А Микола Гербель, сам видавець і перекладач, родом з Чернігівщини, вирішив видати переклади поезії окремою книжкою під назвою «Кобзарь Тараса Шевченка в переводах русских поэтов».

Приємно було, що всі присутні сприйняли урочисту обіцянку Тургенєва з великим піднесенням. Експансивний Тарас Григорович, за своїм звичаєм, кинувся було обіймати Тургенєва, та спинився на півдорозі: «барин все-таки!», а барину належить вклонився в пояс, що й він зробив з грацією й гумором. Блага вість від Тургенєва зрадувала навіть Куліша, правда, спочатку скривився, та, прийшовши до тями, заплескав театрально в долоні. Та коли Марія Олександрівна зробила крок, щоб подякувати Івану Сергійовичу, між ними став як стій Пантелеймон Олександрович. І до кінця журфіксу не відходив від неї, мов відчував, який сюрприз йому підсуне дуже скоро давній його неприятель Тургенєв...

Нарешті далеко за північ щира розмова вичерпала усі теми наболілі, і гості, закропивши душу запахущим чаєм із цілющих українських трав, зібраних Марією Олександрівною в гаях і степах рідної України, хто навпіл з ромом, як Тарас Григорович, а хто з лимоном, як Куліш, чи з вершками, як Білозерські, розійшлися по домівках – з гарним настроєм і кожен – з вузликом трав’яного чаю від Марка Вовчка.

РОЗДІЛ 4

МІЖ ЧОТИРЬОХ ВОГНІВ. ВТЕЧА

ЕКСЦЕСИ І МІСТИФІКАЦІЇ

На відміну від Немирова, дні в Петербурзі летіли, як схарапуджені коні! Скільки подій, знайомств, вражень! А які інтриги, які пристрасті! Таке враження, що живеш на вулкані! Їй навіть страшно подумати, що вона могла б досі сидіти в якомусь глухому Немирові, чи… Глухові! Варити варення з яблук, записувати від селянок пісні народні, часом грати в «Наталці Полтавці», а решту часу нудити світом і чекати, коли хтось із покровителів нарешті прочитає слізне прохання Афанасія і знайде йому посаду в Києві….

А тут – що не день, то нова новина! Нові перемоги і поклонники! А скільки заздрісників чи то заздрісниць! Недавно на вечорі в Костомарова одна пристаріла пані бризнула в очі смішком: «Кажуть, ніби на вашу честь, люба пані, наші кавалери збираютьсяь проводити лицарські турніри?».

Попервах Марії цей ажіотаж довкола її особи подобався, але скоро стало не по собі… Коли зрозуміла, що несподівано для себе потрапила між… між чотирьох вогнів! Почалися справді інтриги і пристрасті!

Шевченко був зачарований. Куліш сам чудував ексцесами. Афанасій тайкома ревнував, але терпів задля спільної святої справи… А Тургенєв…. Тургенєв, як завжди з жінками – містифікував. У листі до знайомого орловського ескулапа Павлова від 15 лютого 1859 року Іван Сергійович так розповідав про своє знайомство з Марком Вовчком: «Я здесь с недавних пор погрузился в малороссийскую жизнь. Познакомился с Шевченкой, с г-жею Маркович (она пишет под именем: Марко Вовчок) и со многими другими, большей частью весьма либеральными хохлами. Сама г-жа Маркович весьма замечательная, оригинальная и самородная натура (ей лет 25); на днях мне прочли ее довольно большую повесть под названием: «Институтка» – от которой я пришел в совершенный восторг: этакой свежести и силы еще, кажется, не было – и всё это растет само из земли, как деревцо. Я имею намерение перевести эту «Институтку», хотя и не скрываю от себя трудности этой задачи».

Невже й справді всесвітньо відомий літератор Іван Тургенєв, який ще не так давно в романі «Рудин» вустами своїх недолугих героїв насміхався над чуттєвістю української мови і поезії, після короткого знайомства з Марком Вовчком і її творчістю став палким українофілом? Чи це знову був невинний розіграш «общественного мнения»? А може, чергова містифікація, що, на здогад Івана Сергійовича, мала викликати серед апологетів «русского мира» (від замшілих монархістів до буйних анархістів) чергову хвилю шаленого ажіотажу довкола нього, незалежного від доморощеної демагогії, але трохи (за рік відсутності) призабутого в рідних пенатах?

Взагалі, Тургенєв, такий зовні простий, поміркований, дружелюбний, дратував багатьох сучасників своєю внутрішньою багатоликістю: яскраво виражений «западник», парижанин «до мозга костей» і шовініст, закоханий у феодальну патріархальну Росію; великий романіст ліберальних поглядів, який мами рідної не пожалів, аби на цілий світ затаврувати кріпосний лад, і – ще більший плантатор-кріпосник… Геніальний «співець» і шанувальник жіночої статі, безсердечний ловелас і… нещасний підкаблучник! Цілеспрямований і цілісний у творчості і – мінливий у поглядах і настроях.

Але завжди однаково спраглий до нових ідей, подій, пліток, скандалів, знайомств і переживань – того буденного життєвого сміття, з якого геніальне перо майстра вибудовує іншу – художню – реальність у вигляді томика нового роману. Та найбільше письменникові, який чи не єдиний в Росії орієнтувався на західного читача, потрібна була – СЕНСАЦІЯ! Не російське нудне, затрапезне й напівдике життя, а саме російська сенсація.

Але цієї зими в Тургенєва було мало часу, щоб зануритися в каламутні глибини петербурзького світського життя в пошуках чогось неординарного. Та слава Богу, орловський «лєший» пригнав до його порогу свого людського двійника, ніколи не чесаного, зате завжди веселого шибайголову Павла Якушкіна з повною торбою казок-приказок і столичних пліток. На щастя, цього разу в цій бездонній торбі була маленька сенсація на чудне ім’я Марко Вовчок. Чи не та це дивна росіянка, яка з доброї волі стала попервах дружиною політичного бунтівника-малороса, потім під впливом житейських обставин – хлопоманкою й українофілкою, а знедавна взагалі почала писати малоросійським наріччям антидержавні оповідання, як недавно натякав йому недвозначно безликий віцмундир з Третього відділу?!

– Та! Та! Що за чудо ця жінка?! Що розумна, а що мудра, а що чарівна!!! От побачите, що закохаєтесь! – розхвалює літературну даму Павлуша, прозваний в школі вчителем-німцем – «мужицкая чучелка», та просить відвідати молоду писательку в неї дома на журфіксі…

І звичайно ж, як це часто буває з мисливцями за героями і сюжетами, «барськую лень» і зверхність перемогла письменницька цікавість. І… азартна ненависть до русофоба Куліша…

Спершу Тургенєв навіть був вдячний Якушкіну, що приволік його на журфікс до Марка Вовчка і познайомив з цією справді сенсаційною жінкою! Жінкою, яка своєю незвичною долею і талантом потужним заткнула за пояс усіх «літературних амазонок» безмежної Росії!

Але, як завжди, після весілля – приходить похмілля! І от зараз картає себе, навіщо він дав згоду відредагувати її твори в перекладі російською?!… Та відмовити не міг, бо знав, як багато значить для молодої письменниці його ім’я на її книжці. По-друге, землячка Маша Вілінська сподобалася йому як мила, освічена, емансипована жінка нової генерації, але зацікавила як гіпотетична героїня майбутнього роману. Уже уявляв, як зимовими вечорами в затишному будиночку в Куртанвелі чи в маєток Віардо в Башивалі він, сидячи в кріслі при палаючому каміні, читатиме любій Полін романтичну повість про російську Жорж Санд… на прізвище, приміром, Одинцова! І ніби бачив, як спалахують ревністю чорні циганські очі знаменитої Пріми, як горять рум’янцем смагляві щоки… І… і переконається остаточно, що всі минулі роки, які він просидів, як горобчик, на краєчку її солов’їного, але чужого йому, гнізда, не пролетіли марно: Полін таки кохала його і кохає досі!...

О, з яким задоволенням він впаде перед стривоженою Полін на коліна і буде клястися, що вона – неперевершена, божественна, що він обожнює її і тільки її, а Марі… Одинцова – це тільки бідна, але талановита російська письменниця-революціонерка, яку він врятував від розправи царя і висилки в Сибір…. Так, звичайно, це буде… не зовсім правда… Але в тому й інтрига його роману… І пережитого, і написаного.

А можливо, усе буде навпаки – і вони з Марі сидітимуть біля каміна в затишному кабінеті в його маєтку десь біля Булонського лісу, і він згадуватиме дорогу Полін, як… важкий, виснажливий сон, і з вдячністю цілуватиме своїй юній Марі руки, і дякуватиме за тихе щастя слухати її оповідання…

…Але перекладати її малоросійські, небезталанні, але не відредаговані до пуття твори?!. Коли?! Тим більше, що голова його зайнята набагато прозаїчнішими, ніж проза милої землячки, та не менш важливими справами: майбутня реформа в сільському господарстві, яка вирішувала не так долю кількох тисяч його кріпаків, як його особисту. Бо хоч, як він зізнавався, «кріпосне право ненавидів з колиски і втік від нього в Париж», та все ж не уявляв, як жити без доходів від своїх латифундій орловських в разі відміни кріпосного права: за які шиші лікуватися, утримувати рідну дочку Поліну в паризьких пансіонах, оплачувати рахунки багатолюдного сімейства Віардо. Хай навіть серед його численних потомків є і їхні з мадам Віардо рідні діти!

Тому й мусив брати участь у різних комісіях і комітетах редакційних, зустрічатися з міністрами і поміщиками, та шукати такого вирішення сільськогосподарської реформи, щоб і вівці були живі, і вовки ситі. Проте, коли після бурхливих дискусій в урядових кабінетах, громадських зборах і на зустрічах з представниками народу зрозумів, що врешті-решт кріпаків відпустять на волю без засобів до існування, хіба що з клаптиком поля, і вони, щоб вижити, все одно будуть змушені працювати на панській землі, не полегшало на душі. Навпаки, стало важко і соромно… Тож хай вирішує брат, що їм робити з маєтками? Можливо, продати?.. Але допоки Спаське-Лутовиново ще числиться його родовим гніздом він, втомлений суєтою і клопотами, бажав одного: щоб за давньою звичкою і традицією чимскоріше добратися до рідного «захолустья», з його сумними пейзажами за вікном і чашкою міцного чаю на столі, встигнути завершити роман «Дворянское гнездо» і почати – новий, якому вже й назву придумав – «Накануне». І, задається, навіть знайшов майбутню героїню, а може й дві, правда в одній особі своєї оригінальної чарівної землячки Марії Вілінської-Маркович!

Отож доведеться знову вдаватися до компромісів. Оскільки відмовити не міг та й не хотів, знаючи на власному досвіді, як багато важить для молодих авторів протекція старших знаменитих колег, то запропонував Марії, щоб свої оповідання вона переклала сама чи з чоловіком, відредагував Павло Якушкін, прекрасний фольклорист і мовознавець. А він із задоволенням напише передмову до «Украинских рассказов Марко Вовчок в переводе И. С. Тургенева». І, звісно, подбає, щоб їх екстрено віддрукував відомий видавець Дмитро Кожанчиков.

Марія виявилася ще й жінкою мудрою і діловою. Все було зроблено, як радив Тургенєв. А навесні 1859 року, уже після від’їзду Тургенєва і Марка Вовчка у Берлін, книжка українських оповідань Марка Вовчка в перекладах І. С. Тургенєва побачила світ в наробила багато слави юній авторці.

Справи з перекладом «Інститутки» були трохи складнішими. В якійсь мірі Тургенєв не проти був спробувати свої сили в перекладах з української, але радше, щоб продемонструвати зайвий раз свій лібералізм до ворохобних, вічно чимсь невдоволених малоросів, а заодно поінтригувати доморощених шовіністів, які кричать, мов на пуп, ніби Тургенєв «з хохлами зв’язався», і, звичайно, закрити рота нахабним «різночинцям» – молодшим «современникам» в особах М. Добролюбова і М. Чернишевського, вирощених недалекоглядним Миколою Некрасовим. Отих самих «юношей», яких він, патріарх, у своїх романах називав «зайвими людьми» і «нігілістами». А вони мстили йому тим, що, зневаживши його ліберальні погляди, дружбу з Герценом і Бєлінським, врешті, переслідування за «восторженный» некролог на смерть М. Гоголя… підозрювали у співпраці з Третім відділом.

До речі, про цей світоглядний конфлікт розповість Марку Вовчку Микола Добролюбов, зустрівши її через рік у Римі. І Марія Олександрівна, ображена на свого благородного благодійника Івана Сергійовича за те, що той «ополчився» проти її зв’язку з Олександром Пассєком, натякне йому в листі, мовляв, він теж не такий вже святий та божий, щоб їй читати мораль. Звичайно, Тургенєв, який в певній мірі став «кишенею» для Марії, зрозумівши, що довгу війну за свою «Єлену Прекрасну» він програє молодшим, промовчить, однак, ображений, нічого не зробить для того, щоб тріщина взаємного розчарування не розколола прірвою їхні такі довірливі стосунки.

Але це буле через рік, а поки що Тургенєв вийшов на прю за серце літературної амазонки Марії Вілінської-Маркович з цілим полчищем «хохлів», на чолі з войовничим воєводою Кулішем і новоявленим пророком Шевченком. Тож у довгій дорозі через усю Росію до Орла, – спочатку чавункою до Москви, а далі – в екіпажі по весняному роздоріжжі, – замість обдумувати фабулу роману, ламав голову над тим, як йому виграти цю «рать» богатирську»? І дійшов логічного висновку: оскільки один у полі не воїн, доведеться прихилити на свій бік всемогутню силу – тисячоголосе «общественное мнение».

Інакше навіщо було Тургеневу, знаючи адресу Марка Вовчка, писати з Москви саме Варварі Карташевській, «мозковому й інформаційному центру» петербурзької колонії малоросів, аби та попросила ледь знайому Марію Марковичку… надіслати йому у Спаське оригінал і російський підрядник «Інститутки»? Чи не тому, що потрібні були свідки його перекладницької співпраці з Марком Вовчком? Адже розумів: знатиме Варвара – знатимуть Петербург і Москва, що саме він, законодавець літературної моди і володар душ тисяч читачів (тисяч кріпаків!), наставляє молоду письменницю на путь істинний.

І як у воду дивився: головною сенсацією весни 1859 року в Петербурзі й Москві стала творча співдружність Івана Тургенєва з Марком Вовчком.

ВИКРАДЕННЯ ПАННОЧКИ­-СЕЛЯНКИ

Та все ж не надто великих зусиль доклав «серцеїд й серцезнавець» жіночий І. Тургенєв, аби за дуже короткий час свого побиту в Петербурзі, ввійти в довір’я молодої жінки. Адже сама прагла зближення, заздалегідь прорахувавши усі вигоди від приятелювання з багатим, славетним і щедрим меценатом, який не претендував на її особисту свободу і не вимагав жертовності, як інші. І навряд чи випадково поділилася з новим приятелем дуже інтимним секретом, ніби Куліш, той самий, що зробив з неї, російської дворянки Марії Вілінської гайдамацького Марка Вовчка, пропонує їй… поїхати за кордон «світа побачити». Звичайно, разом із сином, і чоловіком, якщо той захоче… Але Шевченко – проти, і Костомаров проти, а сама вона не знає, що діяти?...

Звичайно, сорокарічний Казанова і майстер інтриги належно оцінив зізнання провінційної молоденької авторки, спраглої «світа і слави». І хоч йому й ніколи було «гусарити», в голові все ж проскочила авантюрна думка: а що, коли йому викрасти цю чарівну і розторопну орловську «барышню-крестьянку» у малоросійських «козаків-розбійників»! Отак узяти й викрасти!

Чом’ не чудова нагода відомстити нахабному Кулішеві, а саму Машу назавжди відвернути від її хохлів?! Або вже, як карта ляже! Тим більше, чує його душа, що скромна мовчазна Марія належить до тих хоч і не дуже вродливих, але красивих талантом і сильних розумом жінок, що й Поліна Віардо: здатних заступити «все остальное». Сам же недавно зізнавався другу-поету Афанасію Фету: «Я только тогда блаженствую, когда женщина каблуком наступит мне на шею и вдавит мое лицо носом в грязь».

Отож азартний гравець Тургенєв блискавично й кардинально змінює свої плани побути в Росії аж до літа, впорядкувати справи з маєтком, дописати роман, а відтак, здавши його видавцеві, гайнути назад у Париж, чи «на води» у Виші, чи в Куртанвель, до трьох найдорожчих своїх «Полін»: Віардо, позашлюбної російської дочки Пелагеї – Полінетт, яку оперна діва з милості взяла на виховання, та шестилітнього синочка Поля, про справжнє батьківство якого мовчить загадково мама Полін та говорять голубі оченята і біляві кучерики хлопчика, такі незвичні для чорнявого артистичного сімейства.

Але! Тепер йому навіть нудно думати про нудне лже-родинне щастя в колі галасливих, як цигани, Віардо! І він радісно зізнається Марії:

– Який збіг! Друже мій, Маріє Олександрівно, не повірите, але я теж вирішив повернутися в Париж в кінці квітня. От тільки відвідаю Спаське, залагоджу справи, перекладу ваші твори, і поїду. Тож можу вам скласти в дорозі компанію. А то з чужими людьми, самі знаєте, їхати в таку даль не дуже зручно…

Звісно, Марія ошелешена несподіваною пропозицією, не чекала… але по очах видно: вона від неї в захваті. Ще б пак! Іван Сергійович, ніби підслухав їхні з Паньком сварки про ту заграницю, і лиш чекав нагоди запропонувати їй свої послуги!

Ні, таки є Бог на світі і він чує молитви кожного. І її почув! Невже вона одним махом побивахом усі свої проблеми: і в Європу поїде, і Куліша збудеться, і від Афанасія відпочине?!

Тим часом такий уважний, такий всеможний Іван Сергійович, не відкладаючи справи в довгу шухляду, обіцяє, що вже завтра через своїх впливових знайомих замовить їй закордонний паспорт, от тільки не знає, чи вийде допомогти Афанасієві Васильовичу… Але, помітивши, що дорогу Машу це не дуже хвилює, обіцяє взяти на себе подорожні витрати та оплату житла, наприклад, у Дрездені, з якого варто почати знайомство з Європою і де, до речі, в нього є добрі знайомі з пансіонатом, де можна зупинитися… А ще він обіцяє Марі не лиш показати світа, а й познайомити її з такими видатними французькими письменниками, як Жорж Санд, Меріме, Флобер, Золя, Мапасан, Доде, Готьє, брати Гонкур!

Від однієї думки, що вона, Марко Вовчок, нікому не відома письменниця невизнаного народу, стоятиме поряд із всесвітньо знаними письменниками, у Марії голова йде обертом. Але замість того, щоб дякувати добродію своєму, тільки здивовано сяє сріблясто-сивими очима і знічено стенає красивими повними плечима…

Оце її невміння висловлювати вдячність по-жіночому бурхливо, перебільшено емоційно…. А все тому, що дуже вже часто від неї, «бідної нахлібниці», багаті родичі вимагали вдячності. І вона, замість впасти в ноги благодійникам, просто крижаніє, перетворюючись, як скаже згодом її французький друг Ежен Етцель, на «мармурову королеву». Крім того, заважають злетіти від щастя на сьоме небо… Ох, думки про Тараса Григоровича, цей запаморочливий пієтет перед ним і неймовірний жаль за тим, що ніколи не збудеться….

Але Тургенєв ще ні чого не знає про неї… І про Шевченка теж. Просто він розуміє, як їй, заміжній жінці з малою дитиною, непросто зірватися і повіятися світ-за-очі з незнайомим чоловіком, тим більше, російським письменником, зрадивши великі надії хохлів, пардон, козаків, чи як вони тепер себе називають?… Його теж трохи мучать докори совісті, що, увірвавшись у чужий монастир малоросів зі своїм статутом, він ще й «чудотворну ікону Марії Магдалини» викрав! А заспокоює себе тим, що в такий спосіб рятує заблудлу землячку не лиш від «картавого тупоумца» Куліша, а й від «бдительных» церберів з Третього відділу Його Величності Імператорської канцелярії.

А коли чесно, то від своєї авантюри з «викраденням» Марка Вовчка Іван Сергійович був у захваті. Ще б пак! Колись, в молодості, пересичений доступною любов’ю юних кріпачок, утомлений претензіями перестиглих дворянок, яким притьмом хотілося за нього заміж, він шукав натхнення в обожненні прекрасноголосої і капризної Сирени – Поліни Віардо. На жаль, це дивне почуття до заміжньої, великої божественним талантом і по-циганськи меркантильної оперної діви, яке дивувало усіх його знайомих, поволі згасало, як кострище під осінньою мжичкою, і він, вічний пілігрим, потребував нового полум’я, нового ідеалу, нової героїні. Тож коли несподівано доля подарувала йому справді унікальну, справді «нову» для патріархальної «немитої й забитої» Росії жінку з незалежною душею і європейськими поглядами, він розцінив це як дарунок небес.

Тому й не шкодував ні за романом ненаписаним, ані за втраченою радістю побродити з рушницею рідними весняними угіддями. І вже було не так важливо, що скаже Полін, коли він привезе у Париж російський варіант Жорж Санд – ясноокий і русокосий, як цікаво, що скаже Куліш, зустрівши Марію в Берліні в призначений ним час, але… з Тургенєвим під руку? О! Ради такої ефектної перемоги часом варто і повоювати!

Отже, 20-го березня 1859 року, Тургенєв, майже закоханий у Марка Вовчка, в передчутті грядущих перемін у власному нудному житті самітника, виїхав з Петербурга на рідну Орловщину з вітаннями від Марії – її рідним і знайомим, правда, забувши в поспіху повість «Інститутка». Чим не дуже журився, знаючи, що її російський переклад доведуть до пуття Маркович з Якушкіним.

Тим часом про наміри Марії таки їхати за кордон, але вже з Тургенєвим, дізнається Опанас. Він в розпачі, але не тому, що вона їде за кордон з іншим чоловіком, а тому, що в нього нема закордонного паспорта і вибрати його можна лиш за кілька місяців. Але він готовий на все, тільки б добре було «його Вовчку». Тільки б Марко Вовачок світа побачив, та себе показав. Тож, як кажуть в народі, Господи, благослови Парасю, доки люди трапляються. А люди трапляються надійні, славні люди. І треба тим скористатися. І хай Маруся не печалиться ним, Опанасом, а їде з Богданчиком, куди вже скаже пан Іван. А він, Опанас, якщо не дістане за цей місяць посади хлібної в Петербурзі, то теж приєднається до них, своєї сім’ї, де б вони не були. А Мотря? Мотрю десь пристроїть у добрих людей. Може, Білозерським треба наймички? А якщо він дістане роботу, то піде на службу і чекатиме їх на зиму в столиці, тим часом висилаючи справно їм гроші на прожиття та екскурсії. А головне – клопотатиметься видавничими справами свого Вовчка…

Що довше лепетав бідолашний Афанасій, то сумніше ставало Марії. Відчувала: не дістане чоловік роботи ніколи і ради собі не дасть без неї теж. Такий її хрест, який вона вже несе десять років і не ропще… Тому – хай спокійно вибирає паспорт! А там видно буде, може вони з Богдасем до літа й повернуться…

Опанас веселішає, вдячно дивиться на дружину закоханими волячими очима, завдаючи їй туги сердечної, бо чує вона серцем: ніде їй не дітися від цієї безпорадної великої дитини…

Тим часом все частіше нагадує про поїздку в Берлін Куліш. Але Марія мовчить. І це мовчання «мовчущого божества», як називає її Пантелеймон спересердя, доводить його до розпачу. Марія, боячись ексцесів, вмовляє Куліша трохи зачекати. Ще не час… Спочатку треба влаштуватися в Петербурзі, знайти роботу Афанасію…. А потім… що вони скажуть Олександрі Михайлівні? Все одно ж дізнається… Може, їй легше буде пережити у Мотронівці? Може, він спочатку відвезе дружину в Мотронівку? Але Куліш невблаганний. Бо відчуває нещирість Марії і… загрозу втратити її. Звичайно, підозрює багатого холостяка Тургенєва, відомого звабника жінок. Тому будь-яке Маріїне слово проти поїздки, викликає в Пантелеймона істерику і масу нових аргументів на користь поїздки. Якщо вона не хоче розголосу їхніх стосунків, соромиться їх і його, чи боїться завдавати болю Саші, його дружині, то він поїде наперед першим, і чекатиме її у Дрездені, або в Берліні…

Але Марія знову тягне з відповіддю. І тоді Куліш, запідозривши її у зраді чи в збайдужінні до нього, виносить усе сміття непорозумінь між ними «з хати» – на вулицю. З відчаю та образи буквально переслідує її, не соромиться виясняти з нею стосунки на літературних вечорах в присутності знайомих і навіть бідолашного Опанаса Васильовича. Звісно, така поведінка досточтимого Пантелеймона Олександровича викликаючи осуд, досаду та обурення в малоросійської Громади. Плітки про його новий роман та ще й із заміжньою Марко Вовчок розлетівшись Петербургом, долітають до України. Зокрема, активний «громадівець» поміщик Григорій Галаган так описує у листі до дружини публічні любовні скандали Куліша:

«Из наших малороссиян видел Андрея Марковича и Шевченко. Последний, кажется, ведет себя очень хорошо. Кулиш сделался совершенно невыносим для всех, характер до того самонадеянный, желчный, завистливый, что со всеми перессорился, и Марку Вовчку так надоел, что она готова бежать от него. Свою жену Кулиш бросил, и она, бедная, очень жалка. Все берут в ней большое участие, и я хочу ее навестить. Шевченко говорит, что он ожидает от Кулиша, что он с ума сойдет».

А Марія? Так! Їй незручно, навіть трохи соромно, але хіба вона винна, що молода, гарна, талановита? Що подобається чоловікам? Що викликає такий гострий інтерес у публіки петербурзької?! Так, буває непереливки під пильними поглядами салонної публіки, та з іншого боку, чого гріха таїти, навіть приємно бути в центрі уваги! Часом здається, що проживаєш сюжети своїх майбутніх романів, які сама провокуєш, і будуєш, обравши вигідну роль нещасної жертви, під сердешною маскою якої, насправді, ховається холодний і пильний спостерігач. Але, знову ж таки, того ніхто з читачів, чи то пак, публіки і не підозрює.

Та, на жаль, часом здають нерви і в «мовчущого божества»! Атож! Буває, що і в Бога вривається терпець! А вона лиш слабка недосвідчена жінка. Тому, коли ошалілий від кохання свого бусурманського Пантелеймон, перейшовши всі грані пристойності, влаштовує на неї засідки біля під’їзду Академії мистецтві, майже під дверима Шевченкової майстерні, як ось зараз, Марія не витримує і, щоб відчепитися, дає нарешті згоду їхати з ним за кордон. Однак, з умовою, що поїдуть вони не разом. А окремо. Щоб менше галасу було. Він поїде першим, щоб влаштуватися. А вона приїде з Богдасиком згодом, коли доведе до ладу і видавця переклади «Народних оповідань» та «Інститутку», яку обіцяв перекласти Тургенєв…

Ліпше б вона не згадувала Тургенєва! Від цього повідомлення Куліш знову шаленіє: він знав, знав! Недаремно цей старий лис занадився в наш курятник до наших «хохлушок»! Він таки поклав собі за мету перетягнути українську письменницю Марко Вовчок у свій шовіністичний бордель! І відомстити йому, Кулішеві! Як вона не розуміє цього? Між ними, нею і ним, вбивають клин!

Перехожі здивовано озираються на дивну пару: високу ставну жінку в чорній «ротонді» і чудно вбраного невисокого чоловіка у височенній шапці, що шпарко крокують кудись Невською набережною, пересварюючись невідомим наріччям.

Добре, що в Петербурзі її не знають, думає Марія, та все ж шукаючи очима вільного візника, питає холодно по-діловому Куліша: що поганого в тому, що Тургенєв напише передмову до книжки російських перекладів її українських оповідань? Які, до речі, перекладає Афанасій, а Тургенєв тільки поправить…

Від цього чистосердечного зізнання в голові і душі Куліша розвидняється: значить, не все так гладко у Марії з Тургенєвим, як йому привиділось! А може, й взагалі нічого не було, і нема. І не буде. Тож доки цей європейський сибарит і Дон-Жуан добереться до своєї Тмутаракані орловської, вони з Марією будуть вже далеко… в Берліні, а може, й далі. Подалі від цього плантатора, якому вже мало кріпосного гарему!

Втішений власним висновком, присмирілий і ще більше закоханий, Куліш, перехопивши вільну карету, підвозить своє «мовчуще божество», свою «мармурову» Галатею до її помешкання, а сам спішить «ощасливити» вірну дружину Сашу благою вістю, що їде у важливих справах за кордон.

Які то справи, Саша здогадується. Та поки вона заламує руки, гірко ридаючи, Пантелеймон біжить через проспект до Марії, щоб востаннє взяти з неї клятву на вірність. Не звертаючи уваги на Опанаса, що причаївся в сусідній кімнаті, вручає їй подорожні гроші в обмін на… так! на її білизну (для певності!). Щоб зупинити цей безум, Марія мовчки вручає безумцю закоханому дещо зі своєї білизни (що під руку попало) і щасливий герой-коханок вискакує на вулицю. Щоб вже наступного дня виїхати на Берлін з вірою зажити щасливо з Марією у вільній від забобон і заздрісників Європі.

Далі дійство розвивається, як у веселому водевілі! Почувши про чергове таємниче зникнення Пантелеймона Куліша, зітхає полегшено обурена Громада. Доведена до нервово зриву Олександра Михайлівна шукає прихистку в сестри Надії, Опанас впадає в депресію і тільки Тарас Григорович, втішений від’їздом Куліша, з нетерпінням чекає Маріїного приходу, щоб привітати з визволенням з «бусурманського полону».

Але замість Маші до Тараса приходить Саша, Олександра Михайлівна, зраджена, але вірна дружинонька Кулішева. Схвильована, і… наче… чи то йому привиділось, щаслива?! І це після скандалів Панькових, які знеславили не лише його, а й всю громаду, не кажучи вже про бідну Сашу?! Тим не менше, Саша усміхається, дістає тремтячою рукою з муфточки листа, подає Тарасові Григоровичу. Той не розуміючи нічого, питає:

Це – для мене?

– Читайте! Читайте! – просить Саша, і Тарас читає листа до неї, Саші, написаного почерком Панька, в якому той просить дорогу і вірну дружину не вірити жодним пліткам і не переживати… Він поки що поживе у її брата Василя… але скоро повернеться, і вони поїдуть удвох на Кавказ…

– Бачите? А люди що брешуть?! – гнівно питає Саша. – Що він мене покинув? Тож знайте, що все то – людські брехні! До речі, Маруся Максимович писала, що шукає вам наречену. Я її теж об цім просила, і що божого дня прошу Бога, щоби послав вам гарну пару, працьовиту, чисту і чесну побожну дівчину, а не… казна-що! І щоб любила вас так, як я люблю свого святого Пантелеймона! А тепер – бувайте. Мушу бігти до брата Василя…

З цими словами Олександра Михайлівна вилетіла з майстерні, мов та ластівка, на крилах любові й надії.

– Бідолашна причинна «княгиня»… І щаслива! Бо так любити, як вона любить свого безпутного Панька, то справді щастя! – зітхнув Тарас Григорович і сів за стіл записувати те, що зав’язувалося світлом у його щойно похмурому серці.

ІСАІЯ. ГЛАВА 35

(Подражаніє)

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святиє

Луги зелені, береги?!

І честь Кармілова і слава

Ліванова, а не лукава,

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором своїм.

І люде темнії, незрячі,

Дива Господнії побачать.

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива,

– Се Бог судить, визволяє

Долготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Тойді, як, Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера, І не верствовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

Давно він не писав таких оптимістичних «пророцтв», як каже шалений Панько. Що то – душа, сподіваннями окрилена! Їй із «сьомого неба» видно, і дальше і веселіше цей білий світ, ані ж з грішної землі. Перечитував, підправляв, все наслухаючи, чи не лунають коридорами стрімкі Маріїні кроки. Чомусь був переконаний, що Марку Вовчку вистачить розуму не піддатися на авантюри Куліша і не податися за ним світами. Та сподівався, що вона як не нині, то завтра таки прийде, і він, ніби нехотячи, похвалиться, що діла у нього йдуть добре, просто таки фантастично. Має вийти книжка, а то й дві, віршів. І «Граматка» для недільних шкіл. Газета «Московский вестник» друкує у перекладі Плещеєва його вірші. А Микола Гербель заповзявся видати «Кобзар» в перекладах російських поетів. Каже, що багато охочих, бо нібито полюбилися плачі українські чесним московітам. За рекомендацією Миколи Івановича Чернишевського його обрано членом-засновником Літфонду. Надходять вигідні замовлення на портрети. За кілька місяців присвоять звання академіка…

Але Марія не йде. Не приходить Марко Вовчок.

ЗМОВА

Лиш на третій день Марія Олександрівна наважується прийти до Тараса Григоровича. І прийти, і зізнатися, що таки їде за кордон, але не з Пантелеймоном Олександровичем, а з… Іваном Сергійовичем.

Тарас Григорович, нічого не второпавши, стривожено перепитав:

– З яким іще Іваном Сергійовичем?!

З Тургенєвим, – каже винувато, потупивши очі, Марія. Але Тарас Григорович все одно нічого не розуміє. А зрозумівши, навіть жаліє бідну жінку: це ж треба, щоб так накинулись Усі! Відбою нема! І в тім числі – він, старий неборак!… Як в поганому водевілі, тільки не смішно… Бо відчуває серцем надірваним, що для нього несподіване рішення Марії їхати за кордон, як вона каже, «в супроводі Тургенєва», – справжня катастрофа. Удар по всіх його мріях і надіях.

Западає важка мовчанка. Тарас довго мовчить, ніби хоче перемовчати біду свою… Довго ходить по кімнаті, заклавши за спину руки, довго дивиться у вікно. А відтак, сівши за столом навпроти та дивлячись ясні й невинні її очі, починає спокійно та щиро вмовляти Марію Олександрівну не робити цього... необдуманого кроку. Адже все так добре складається в її творчому житті. Виходить книжка за книжкою. Про неї, талановиту українську письменницю, говорить уже увесь Петербург. І Москва… А недавно так гарно відгукнулися на її оповідання в «Современнике» Микола Костомаров з Миколою Добролюбовим… Каменецький розпочав видання серії «Сільська бібліотека» – дешевих книжечок-метеликів з творами українських письменників для народних шкіл з її оповідань…

Помітивши, що Марія слухає його, а думає своє, і зовсім інше, Тарас Григорович іде ва-банк:

– Та й правду кажучи, не вірю я ні Кулішеві, ні паче того Тургенєву! Та хіба лиш я?! Їх обох мало хто в Петербурзі поважає! А ще більше любить! І то все – через непевну, хистку вдачу, і за… як кажуть, подвійне життя!

І тої ж миті гірко шкодує, що зірвалося з язика недобре слово про колег. Але Марія ніби не чує, й не помічає, зайнята своїми переживаннями, чи робить вигляд… і ця байдужість його згнічує ще дужче. Хоча… яке він має право щось радити їй, дорослій людині? Та й насильно милим не будеш…

Врешті, так і не домовившись ні про що і нічого не вирішивши, запечалена Марія прощається… Як каже, «до завтра». Уже в порозі він ніжно і… якось... ніяково прихиляє її голівку до свого плеча, і вони застигають на мить в палких обіймах…. Та враз, ніби злякавшись, Марія відхиляється і, зашарівшись, як маків цвіт, спішно покидає його убоге кишло. Але він помічає, що її ясні прекрасні очі повні (чи то йому так привиділось?) сліз, і… дивиться їй вслід щасливим поглядом: її поведінка, зніченість і хвилювання вселяють надію, що вона передумає. І життя знову повернеться у звичне русло, а навесні, дасть Бог, вони поїдуть разом на Україну – вибирати місце над Дніпром під майбутню садибу. Марія шпарко біжить лунким коридором, а він все стоїть зі зведеними для обіймів руками і відчуває, як трагічно стискається його серце, спирає подих і темніє в очах.

Хочеться сісти, перебути слабкість, що розливається повільно по всьому тілу. Такі напади запаморочення почалися ще в Новопетровському укріплення, від переживань, коли став надто перейматися звільненням своїм. Тож треба добратись до дивана, лягти і перечекати це… затемнення. Щоб, прийшовши до тями, відкласти до завтра мідну платівку мідну з ескізом офорту «Злидар на цвинтарі», піти, як той злидар убогий, шукати якусь рідну душу, а радше друга-оптиміста Семена Гулака, щоб у його веселій компанії в якомусь трактирі вилити душу або, хай Бог простить, залити її, убогую, чарочкою чаю з улюбленим ромом…

Тим часом, доки Тарас Григорович гамує напади сердечні, Марія Олександрівна заходить на пошту і… посилає Тургенєву на московську адресу депешу такого змісту: «Т. Г. Шевченко Вам очень кланяется. Он вооружается против поездки за границу, а поездка за границу почти уже решена».

Так, решена! Таке її самостійне рішення. Шкода… дуже шкода Тараса Григоровича, якому рада небо прихилити і душу віддати, але… не зараз. Тільки не зараз! Коли такий жаданий «світ» відкриває перед нею, бідною, убогою, свої брами! І вона ризикне… Не вік же їй скніти по глухих закутнях без копійки за душею, гірше кріпачки чорної! Тому навіть батькові рідному не дозволить вирішувати, як їй жити! Гонорарів за обидві російські книжки вистачить, щоб їм обом з Богдасем прожити літо в Дрездені чи Берліні. І на подорожі вистачить. А там дасть Бог, «Основа» почне виходити. Вона вже залишила Білозерському копу своїх оповідань, обіцяв щедрий аванс виписати. Наперед. Вистачить попервах на хліб їм з Богдасем. Та й світ не без добрих людей. Може, пригодиться її знання іноземних мов?.. Тож нема чого по ній панахиди справляти, ніби вирушає, не дай Боже, на той світ і вже не вернеться… Щоліта половина Петербурга і чверть Росії перебирається «з цього – на той світ», і нічого – повертається назад, посвіжівши та розуму набравшись, як каже пан Куліш. І вона повернеться…

Раптом… від здивування аж зупинилася, спіймавши себе на тому, що в її «гоголівсько-маніловських» прожектах на майбутнє… не знайшлося місця жодному з близьких їй чоловіків, навіть Афанасієві, не кажучи про Куліша чи Тургенєва… Боліла душа тільки за Шевченком… ой, як боліла. Власне, і цей «спіч» Марія приготувала для нього, «і золотого, і дорогого» їй Тараса Григоровича, що так трагічно сприймає її таку бажану поїздку за границю. Шкода його, дуже, мабуть, переживає, що вона не вернеться скоро… а він… не дочекається…… Вона ж бачить, як з кожним днем він спадає з лиця, хоч в поясі хворобливо товстішає. Як важко дихає, і часто втомлюється… Але їй незручно говорити з ним про здоров’я. Щоб не образити явно закоханого в неї чоловіка. Серце кров’ю обливається, коли бачить, як бідолашний Тарас Григорович бадьориться при ній, як розправляє плечі, а варто їй відвернутися, сутулиться і осідає хрящем… І ця хвороба, що гне його долу, найтяжча, з усіх тих напастей, що хапають її за поли з усіх боків…

Але навіть цей біль не зупинить її, бо прекрасно розуміє, що це справді її єдиний шанс побачити світу. І про це вона скаже Тарасові Григоровичу завтра, зізнавшись у всіх своїх людських і жіночих гріхах. І попросить зачекати до осені…

…Як і сподівався Шевченко, прийшла Марія Олександрівна і на другий день. Як звично, під вечір. І ненадовго. Каже, що до обіду, відправивши Богдася з Мотрею гуляти, працює. Пробує писати щось нове, але переважно перекладає «старе», а Опанас підправляє. Якби вже скоріше з’явилася та «Основа»! Білозерський обіцяв не лиш друкувати її повісточки, а й платити добрі гонорари. Та якби вже, а то навіть не знає, як вижити… Афанасієві знову відмовили в роботі… А тут ще Куліш засипає листами невідомо звідки…. Їй не зручно перед людьми, перед близькими… перед бідолашної Олександрою Михайлівною. І прикро, що їй так дорого доводиться розплачуватися з добродієм Кулішем за його добродійство… за те, що видав «Народні оповідання»… Так! вона йому дуже зобов’язана, але ж – не життям і не до скону! От про що вона журиться. Але мовчить, бо що кому скажеш! У кожного свої клопоти… Тому вона мовчить і працює. Бо доки працюється, ще нічого… А під вечір то вже така тоскота підступає під серце, що хоч тікай світ за очі! От вона й тікає і шукає в нього, свого батька, названого і хрещеного, поради, як їй жити серед цього божевілля, морального гніту, цієї ганьби, пліток і наговорів?! Тепер, відколи пан Пантелей зчинив бучу, вони не приймають гостей, і читань літературних не влаштовують… І самі не ходять ніде… Раніше вона думала, що тяжко жити в маленькому містечку, тепер бачить, що й у великому тяжко.

– Та самому синові Божому тяжко було жити в цьому світі, Маріє Олександрівно! Вже не кажучи про його учеників і апостолів… А ми з вами теж, Господи прости, Богом покликані… Чи обрані?! Хтозна, може, й обрані? А може, й ні… Та будемо вірити, що труди наші каторжні не всує! Отак я собі думав по дорозі на волю, в Нижньому, зустрівшись зі святими мучениками – декабристами, та й, думаючи, написав оцю, cкритиковану Кулішем поему про новонавернених у християнство римлян. І мені легше стало. То ж хай би легше стало на душі і Маркові Вовчкові, її прочитавши…

І Тарас Григорович, знайшовши на столі серед паперів останній рукопис поеми «Неофіти», либонь, вже не надіючись, що буде вона надрукована в його майбутній книжці, та й чи взагалі буде колись оприлюднена в пресі, написав акуратно на першій сторінці: «Любій моїй єдиній доні Марусі Маркович напам’ять. 3 апреля 1859 р. Т. Шевченко». І подав, сумно й урочисто, ніби відпускав на волю свою жар-птицю.

…У квітні Марія Олександрівна майже щодня приходила в майстерню до Тараса Григоровича. І він щодня чекав її. Перестуку її каблучків, шурхоту сукні, перекатів її глибокого то спокійного, то стривоженого, то розпачливого голосу… Вони розмовляли, недовго, зате одверто і щиро, як на побаченні у в’язниці, тільки не зрозуміло, хто з них на волі? І що частіше вони бачилися, то більше Тарас Григорович переконувався, що справді єдиний вихід для Марії Олександрівни – втекти світ за очі і

Паче того всезнаючий Михайло Лазаревський буквально вчора натякнув, що Марком Вовчком «дехто» незадоволений. Чи не з Третього відділу?– хотів спитати, та згадав, що в Михайла не допитаєшся. Вони з Михайлом ніби підписали негласну угоду: не торкатися його служби чиновницької, що жодного відношення не мала до їхньої щирої людської дружби. Тому Шевченкові зосталося лиш здогадуватися та обурюватися в душі: «Царі та псарі трикляті! Мало їм Гоголя, Шевченка, вже тягнуть лапи до Марка Вовчка! Не дай Боже Марусі такої долі, як у батька хрещеного! Тому, мабуть, їй таки треба поїхати за кордон, але – ненадовго. Доки не вгамується Куліш, не вщухнуть плітки і не заспокоїться «дехто».

Тож, дійшовши, нарешті, висновку, що таки Маркові Вовчкові варто світу побачити, Тарас Григорович аж повеселішав: вони ж бо вирішили, що їде Маруся ненадовго, а він тим часом…

А Тарас тим часом, Марусю, злітає в Україну, прикупить земельки, збудує хату вікнами на схід сонця, з Дніпром у порозі… І… заживе… мо… щасливо… Та цур йому й пек! Аж страшно загадувати таке щастя, щоб не зурочити!

Тому він, щасливий надіями, багатий думками, схоплюється і, що має під рукою найдорожчого, дарує Марії: свій автопортрет, Біблію, ту, яка берегла його від нечистих сил і чорного відчаю у засланні...

Марія здивована, розчулена, дякує, але вона, не може прийнявши дорогі дари, бо не певна, що її чекає в тій Європі, чи буде, де голову прихилити? Та й Афанасій збирається слідом. А барахло, яке є в них, та цінні речі залишать на зберігання Данилові Каменецькому, спасибі йому, що згодився. І хоч пан Данило – свята людина, і акуратний, але всяке буває. Тому просить Тараса Григоровича поки що зберігати дорогі дари у себе, доки вона не вернеться. І хай це буде своєрідною заставою її швидкого повернення.

Завершивши схвильовану тираду, Марія полегшено зітхає: Тарас Григорович не розгнівався, не образився, а навпаки, аж наче повеселів, вдячний, що дала йому надію.

Так, звичайно, хай залишаються, погоджується Шевченко, адже він знає, що письменник Марко Вовчок не зможе надовго покинути Україну… ще й напередодні таких змін в житті нашого нещасного народу. Бо Марко Вовчок, Маруся ж знає, мусить, як кожен пророк, бути зі своїм народом і в тяжку, і в легку годину, і нести йому Слово Божої правди, як несла мати неофіта Алкіда після його смерті.

– Простіть, Маріє Олександрівно, що на сумне, хоч і святе, переводжу, але мушу признатися, що почав писати «Неофіти» не тоді, як познайомився з декабристами старенькими в Нижньому, куди їм цар дозволив повернутися із каторги сибірської, хоч, правду кажучи, запалили вони мені душу своїм євангельським служінням святій правді, а коли прочитав «Народні оповідання». Думаючи про наших святих апостолів, про їхніх дружин, матерів, порівнював з першими християнами, і, не повірите, про вас згадував… І ще не відаючи, хто ви й що, чогось вірив, що ви теж, якби довелося, не задумуючись, пішли б слідом і за першими християнами, і за останніми з них – декабристами…

А ти прескорбная не знаєш,

Де він конає, пропадає!

Ідеш шукать його в Сибір

Чи теє... в Скіфію...

Від такого порівняння Марія зашарілася: звичайно, Афанасій Маркович – не каторжник, і не неофіт, але все-таки – пішла за ним.

Шевченко, ніби прочитавши її думки, тихо заперечив і собі, і їй:

– Ні, ви не пішли б за ними – ви пішли б попереду них…І понесла б святеє слово над землею… Як би мені хотілося, щоб ваші оповідання пробудили наших дівчат і жінок до науки і до роботи, до подвигу християнського…Великі надії покладаю на Марка Вовчка, і не лиш я…Бо нема в Росії відважнішої жінки за вас. Ви одна стали на захист народу свого у тяжку і відповідальну годину, коли навіть чоловіки друковані не знають, що казати, паче того писати, ви одна написали правду! Єдина сказали в очі всім царським реформаторам, що нема чого мудрувати: рабство кріпосне – страшне лихо, яке робить з людини худобу, а воля – з худоби – людину-творця. Ох, які прекрасні, хоч і трагічні по-шекспірівськи, ваші оповідання «Козачка», «Одарка»… А «Сон»! А «Панська воля»?! А які мудрі, сповнені віри в нашого нещасного закріпаченого селянина «Викуп», «Чумак», «Знай, ляше!»?! От тільки б ваші слова та цареві у вуха! Ви… наш пророк кроткий!

І тоді, коли він хотів сказати їй, як дорожить нею, як боїться, щоб всілякі Паньки та Івани-хитровани не збили її з путі істинного, шляху широкого, раптом побачив, як мужній твердокам’яний Марко Вовчок, його мудра Маруся, щойно така квітуча весела, враз побіліла, як стіна, а в ясно-сірих очах темною тінню майнув переляк:

– Ой не треба, Тарасе Григоровичу! Ради Бога! – майже зойкнула. – Не треба так надіятись на мене! Життя – важке, а я…я не апостол. І не пророк. Я – тільки слабка жінка! Яку… життя може зламати, як… як ту… стеблину… І згине талант, і слава піде за вітром, і всі надії – прахом.

Така бурхлива реакція Марії Олександрівни, яка зазвичай сприймала компліменти на свою адресу зі спокійним здивуванням, спантеличила Шевченка:

– Та як ви можете таке говорити?! Ви – талант! А хіба справжній талант може щось зламати?! От до чого можуть довести істерики Куліша та інтриги Тургенєва! Та вони…гірше коршаків Третього відділу! – кидав громи і блискавки у своїх суперників.

Ще дужча буря почуттів бушувала в душі Марка Вовчка. З одного боку, приємно було чути й бачити, як Шевченко переживає за неї. Як гордиться нею, як хоче захистити від жорстокого і підступного світу. Ба! навіть від благодійників! З другого – серце нило від жалю до цього великого, битого тяжко долею-недолею чоловіка, який любить її набагато вищою і мудрішою любов’ю, ніж могла нафантазувати собі. Звичайно, розуміла, що він, неймовірно самотній, цінує її як єдину людину, з якою, не боячись ані власної слабкості, ані сили чужої, можна про все поговорити і про все порадитись. З третього боку – прив’язалася до нього, як… коза до воза із сіном… прости, Господи, таке порівняння. Попри все – затишно їй із Шевченком, надійно, високо і… велично. Втомилася бути малою поряд з малими, дрібною серед дрібних. А з четвертого – справді боялася аж надто великих сподівань, які Тарас Григорович покладав на неї, і… які вона може не виправдати. І саме цей страх гірше усіх спокус закордонних і загроз опинитись в лабетах Третього відділу гнав її у Європу… Однак… не могла йому зізнатися в цьому, ось так просто взяти і зізнатися, жартома, чи всерйоз, що не хоче більше нічим жертвувати, хоче просто пожити красиво, як люди… хоч одне літо. Щоб не розчарувати… Адже бачила: не готовий Тарас Григорович сприймати її без німбу… Ще не готовий. Тож, зібравши нерви в кулачок, мов нічого не сталося, пожартувала, лагідно зазираючи у вічі громовержцю:

– Тарасе Григоровичу, батьку мій хрещений і названий, чи нема нам більше про що говорити перед розлукою, хай і короткою? А щодо всіляких відділів, то скажу, як та баба, що ставила свічку чортові у церкві: нехай цікавляться! Скрізь треба приятелів… чи то пак читачів мати!

І буря стихла. Вмовкли громи і згасли блискавки. І щойно гнівний Зевс засміявся дзвінко й розкотисто, як… як казав Куліш, сільська молодиця.

– Переклюкала ти мене, доню, як казав візантійський василевс княгині Ользі! Перехитрила! Дай тобі Боже здоров’я, княгине моя! Тим більше, скажу я вам, Маріє Олександрівно, що світ і та ваша Європа, куди ви претесь, не без добрих людей, бо навіть в пеклі трапляються добросерді й совісні чорти. Не знаю, як вас, а мене не раз саме такі витягали на світ Божий з мого пекла, – усміхнувся, уявивши з рогами та копитами декого із своїх і до нині добрих приятелів.

На цім оптимістичній ноті і розійшлись, домовившись, з огляду на зайнятість, зустрічатися рідше, головно, на літературних вечорницях у Костомарова та Білозерських.

ТАКА, ЯК ТИ, КОЛИСЬ ЛІЛЕЯ…

Та все ж 16 квітня 1859 року, напередодні засідання Ради Академії мистецтв, яка, оцінивши офорти «Притча про робітників на виноградниках» з картини Рембранта і «Приятелі» – з картини І. Соколова, мала вирішити, чи допускати Шевченка до виконання спеціальної програми на здобуття звання академіка-гравера, Марія зазирнула на хвильку в його «робочу», щоб підбадьорити і побажати удачі. Від її величної постави, лагідної усмішки і ясного погляду знову повіяло на нього спокоєм і впевненістю, чого так бракувало його рвійній, ворохобній душі. Аж в майстерні потеплішало!

«Господи, скільки благодаті у цій прекрасній жінці! Як… у соборі…», – думав, відчуваючи, як не хочеться йому відпускати її теплу долоньку із своїх холодних рук.

Лиш на мить вони прихилилися одне до одного, а все єство його перетворилось на «палаючий кущ».

– Мушу йти, – сказала пошепки вибачливо, – дописувати повісточку «Гайдамаки», яку обіцяла залишити Білозерському. Постараюся прийти в Академію, щоб хоч здалеку привітати вас із високим званням… Пошукайте мене очима зі свого Олімпу – я буду милуватися вами з натовпу…

І знову запанувала між ними ніжна гармонія і щось таке трепетне, що й назви не має…

Так, він шукав її в Академії, та…. не знайшов. І знову, як ножем у груди, думка, якої боявся: насправді Марія тікала. Може, боялася перед від’їздом подивитися йому в вічі?….

Та, з другого боку, навіть радий був, що Марія не прийшла: не хотів, аби бачила, як він нервував… А він таки нервував, ще й дуже. Бо хоч і нібито достойні люди зібралися в академічній експертній раді, та невідомо, чого чекати від капризних царів та їхніх вірних псарів… Так він уже надіявся на двотомник своїх віршів… А вийшов пшик! Доведеться на догоду Олександру Другому перевидавати уже видане…

…А тепер от… Ходив по майстерні, опустивши голову, важку від тривожних думок. Часом сідав за стіл, але олівець і голки гравірувальні випадали з рук, а мідні пластинки літали по хаті… Ні к чорту нерви! Усе його дратувало, крім думок про Марка Вовчка. Нелегку долю обрала ця жінка…. Чи доля нелегка її обрала?… Раніше, коли була чужою, захоплювався нею, розхвалював у салонах її твори, кричав на майданах велелюдних. А тепер, коли стала майже рідною, боїться за неї… Дуже боїться… І хоч далі нахвалює заслужено, але тихо… А тепер-от журиться, що її чекає… в цьому житті і в цьому світі. Із ним, чи без нього… Бо він… Хіба він їй захисник? Хіба з цими деспотами, у цьому Вавілоні, він, вічно опальний поет, може її захистити? Коли в нього ні грошей, ні кутка свого, одні лиш надії на сподівання на краще життя. Та ще слава поета-варнака, яка може кинути на Марка Вовчку … тільки тінь кострубату колодника.

– Господи, одна надія на Тебе! – зітхнув, знайшов папір і став записувати те, про що збирався застерегти її, молоду, наївну, не захищену чоловічим плечем….

Така, як ти, колись лілея

На Іордані процвіла,

І воплотила, пронесла

Святеє слово над землею.

І враз спокійна притчова оповідь зламалася і – злітала в небо розпачливим заклинанням:

Якби то й ти, дністровий цвіте...

Ні, ні! Крий Боже! Розіпнуть.

В Сибір в кайданах поведуть.

І ти, мій цвіте неукритий...

Не вимовлю…

І відчай перейшов у молитву:

Веселий рай

Пошли їй, Господи, подай!

Подай їй долю на сім світі

більш нічого не давай.

Та не бери її весною

В свій рай небесний, не бери,

А дай твоєю красотою

Надивуватись на землі.

Записавши поспіхом текст, кілька разів прочитав, дивуючись, що давно не писав так натхненно, давно з такою легкість не слалися слова у вірш-молитву, вірш-заклинання, вірш-оберіг... Чи все разом? Хотів написати присвяту: М. М. (Марії Маркович) або М. В. (Марку Вовчку)… Та зупинився, задумався, перо зависло в повітрі – наче не хотіло кидати свою тінь прозору на Маріїну світлу дорогу у світ… Тож з остороги озаглавив двома латиськими літерами «NN»… Хай думають-гадають, кому він випрошував у Бога раю на землі… Хай його біль залишиться таємницею, яку знатиме лиш один Марко Вовчок….

Тепер він навіть пожалів, що домовилися зустрічатися лиш на вечорах: хотів вручити Марії посвяту віч-на-віч, без сторонніх свідків. Надіявся, що відчує і прийде. Завтра. Як завжди, під вечір. Щоб дізнатися, чи дозволили йому працювати над академічною програмою, але прийшов служник академічний Федір і приніс звістку, що кличуть Шевченка на раду, щоб урочисто сповістити: дозволили!

І він, забувши про статечність і хворе серце, зірвався, як парубок, і помчав дякувати своїм другам-художникам за довіру і за честь.

Повернувшись пізно ввечері після скромного «возлияния музам», заснув, як убитий, з вірою, вона прийде і вони розділять на двох радість, і він прочитає їй тихо-тихо свою молитву, заклинання, свою посвяту-оберіг. І снився йому тихий рай: хатиночка білесенька над сивим Дніпром, біля якої походжала Матір Божа з дитятком, оддалік дуже схожа на одну його знайому земну жінку на ймення Марія…

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

...Зустрілися Тарас із Марією через тиждень у Білозерських. Марія була, як завжди, при мужеві – як завжди меланхолійному Афанасієві Марковичу, як завжди, стримано-люб’язною до всіх, лиш до нього світилися тихою ніжністю її кришталеві очі. Вибачалася, що не приходила: поспішала до від’їзду справитися з перекладами і коректурою своїх книжок, дописати, написати і «розштовхати» по часописах свої нові твори. Ось і для «Основи» дещо принесла. Може, прочитає, якщо народ не проти…

Зраділа, почувши, що Тарас Григорович уже майже академік і таки задумав навесні поїхати на Вкраїну. І відводила очі від його очей, які питали, чи не хоче Мар’я Олександрівна за компанію і собі мотнути на Вкраїну милу?

Сиділи поряд близенько, розмовляли щиро-раденько, зазираючи одне одному у вічі любенько, на заздрість Костомарову з Каменецьким, благо, що їм уперше не заважав втішатися одне одним навіжений Куліш.

Порадувала Марко Вовчок Тараса Григоровича ще одним сюрпризом: прочитала під бурхливі оплески присвячену йому казку про відважного лицаря Кармелюка. Це була справді несподіванка, яку Шевченко оцінив як ще одне чудо від Марка Вовчка. Адже до неї ніхто з українських письменників, окрім хіба що досточтимого Пантелеймона Куліша, не писав для українських дітей ні казок, ні оповідань на історичну чи легендарну українську тематику. Якою, між іншим нагадав Шевченко присутнім, скористався геніальний Пушкін!

– Усі ці пушкінські царі Салтани – це наші київські князі, про яких ми, безпам’ятні, забули, тільки описані на кацапський манір! Добре, що хоч про козаків та народних месників пам’ятаємо. Пишіть, Маріє Олександрівно, для дітей! Пишіть казки, легенди, історичні оповідання! Хай знають українські діти свою історію! – щиро благав Тарас Григорович Марка Вовчка. – Пишіть! Ви – більша, як Пушкін! Бо ставите в приклад дітям не ледачих царів, а лицарів народних! Так душевно й переконливо про Кармелюка ніхто ще не написав, і не напише!

Даремно Марія Олександрівна вибачалася, що прочитане нею – то лиш начерк казки, що над нею треба й треба ще працювати, Шевченко благав:

– Дорога Маріє Олександрівно, ваш Марко Вовчок не лиш Пророк, він – геній! Усі знають, що ніхто до нього не писав такої прози, а тепер знатимуть, що й ніхто і казок таких не писав. Ви перша. Пишіть, і прошу, наказую: привезіть мені таких казок цілу копу з тої заграниці! Сподіваюся, що наступного вівторка в Костомарова ви прочитайте нам ще один чи два таких шедеври. Лиш не забудьте! Бо буду сваритися! А, може, й битиму…

Всі засміялися, лиш Марія знітилась: не знала, зізнаватися чи ні Шевченкові, що… покидає… чи то пак на трохи розлучається з ним?

А Тарас Григорович занервував, що забув удома посвяту Марії. Нову…. А як доречно було б саме зараз вручити Марії … «Лілею». Але забув! Тому спробує прочитати по пам’яті… Передихнувши після «спічу» на честь Марка Вовчка, і стримуючи тремтіння в голосі, почав:я голосом:

Така, як ти, колись лілея

На Іордані процвіла,

І воплотила, пронесла

Святеє слово над землею…

І хоч, прочитавши, нічого не уточнював, не називав адресата, з перших рядків усім стало ясно, кому присвячена ця поезія-молитва.

Тільки Марії шепнув, втомлено опустившись у крісло:

– У вівторок наступний подарую вам на вечорницях у Костомарова.

Але у вівторок Марія до Костомарова не прийшла. Прийшов тільки Опанас, сам, і сумно сповістив, що кілька днів тому, а саме 29 квітня 1859 року ввечері Марко Вовчок із сином Богданом у супроводі Івана Тургенєва від’їхала поштовим диліжансом із Петербурга на Берлін…

…Звісно, почувши цю новину – не новину, був прикро вражений, що його доня, його похресниця не зайшла попрощатися з ним! Гаразд! Не вийшло! Але чому тримала в секреті день і число від’їзду? Невже його доня, його Маруся і від нього тікала?!.

Стало сумно й самотньо. І якось... ніби порожньо. Та, видно було, не тільки йому, Шевченкові. Похнюпились і Микола Костомаров, і Василь Білозерський, правда, признавшись, що здогадувався про від’їзд, бо кілька днів тому виплатив Марії Олександрівні гонорар за оповідання, які обіцяв надрукувати і в першому числі «Основи», і в подальших.

Крім Опанаса, знав про від’їзд Марії ще таємно закоханий в неї Данило Каменецький, але не признався. Бо довелося б тоді розказувати товариству і про Куліша, що дожидався Марка Вовчка в Берліні. І про те, що Куліш, отримавши від нього, Данила, якого зробив своїм зв’язковим і навіть душпастиром, попередження, що їде Марія з Тургенєвим, ледь не збожеволів від ревнощів. Звісно, судячи з листа, якого щойно прислав.

«Она сперва увлеклась мною, как чем-то выше других людей, – скаржився обманутий герой-коханець, – а когда встретила человека, который показался ей еще выше, она охладела ко мне, но, охладев, продолжала держать меня, бог знает почему и для чего, очень близко подле себя. Она никогда не давала мне разувериться в ее любви. Ее легкомыслие и изменчивость погубили меня. Жизнь мне опротивела. Я холодно решаюсь прекратить ее».

Звичайно, знаючи артистичні здібності Куліша і схильність його до перебільшень, Данило не дуже вірив, що той вкоротить собі через Марію віку або збожеволіє. Він більше переживав за Олександру Михайлівну, яка таки справді збожеволіла, коли побачила, як вони з Опанасом Васильовичем проводжають Марію із сином та валізами на поштову станцію. Данило розумів нещасну Олександру, бо сам ревнував у глибині душі Марію. І навіть сумував, що вже більше не покличе вона його найняти карету, прокататися з Богдасем або принести безпорадному Опанасові Васильовичу відремонтований годинник з майстерні чи новий сюртук від кравця… Буде тепер Опанас сам собі сюртуки носити…

«Я ему не завидую, я почти радуюсь их сближению, – писав П. Куліш, маючи на увазі Тургенєва. – Может быть, в этом сближении – мое спасение от величайших бедствий, которые постигли бы меня при ее вечно загадочном душевном состоянии. …Она привыкла обманывать и едва ли вдруг бросит привычку многих лет. Фальшивое положение ее к мужу изуродовало ее характер. Я бы желал, чтобы она открыто жила с Тургеневым. …Стыдно будет Тургеневу, если он допустит ее до двусмысленной роли!».

– Господи, твоя воля, – зітхав «святий чоловік» Данило Каменецький, – дивлячись на пригнічене і ніби посіріле враз товариство малоросійських літераторів, окрасою якого, як напише Тургенєв, була Марко Вовчок. – Як це важко – носити в душі чужі таємниці!

Та ще важче, либонь, було Шевченкові. Здавалося, він аж чорнів на лиці, враз, ніби зів’яв, зістарівся.

І це помітили всі. Оскільки вечір не вдався, почали розходитися. Переживаючи за Тараса Григоровича, Василь Білозерський запропонував підвезти його до Академії. Але той відмовився: хотів хоч трохи по дорозі додому самотою розтрусити свою біду.

Після від’їзду, чи то пак втечі Марка Вовчка у супроводі Івана Тургенєва, Тарас Шевченко фізично відчував, як йому нестерпно самотньо без неї у Петербурзі... Ніби вередлива доля знову осиротила його, забравши єдину дорогу людину.

Тиждень тримався. Слава Богу, роботи було з головою. Треба було кров з носа завершити програму на звання академіка. Коли ж ставало зовсім нестерпно від образи, чому вона, його свята Марія, не прийшла попрощатися, кидав усе лоском, тікав з майстерні на Набережну і годинами вдивлявся в холодні й брудні по-весняному води Неви, ніби хотів утопити навіки у цій каламуті свою печаль. А часом брав себе на кпини: «Агов, чоловіче, май розум! Не казися, як той навіжений Куліш! Втекла, то й втекла! Може, їй і справді непереливки в цьому Петербурзі? Та й взагалі, яке він має право вказувати їй, дорослій жінці, де жити , що робити?! Адже вона не тільки самостійна жінка, вона – Марко Вовчок! А як подумати, то Марія права: письменник має знати життя і бачити світ… тільки, не приведи Господи, знати й бачити те, що йому довелось пережити через це трикляте «призваніє»… І, звичайно, виправдовував її вчинок, згадуючи обережний натяк Лазаревського і відкритий напад критика-реакціонера Дружиніна, який люто обізвав подібних Марку Вовчку письменників «задерикуватими писаками», а їх твори «філантропічним мотлохом»...

Тиждень тримався Шевченко, сподіваючись на звістку від Марії, яка б розвіяла усі його сумніви, а не діждавшись, кинувся до Каменецького, який мав знати про Марію все!

До Опанаса не заходив, і до себе не запрошував: збридив йому цей тюхтій! Цей панич-сибарит!.. Зате, як вихор, увірвався Тарас Григорович у друкарню Куліша, в надії почути від повіреного у всі секрети Марії Данила Каменецького бодай вісточку: де вона? Що з нею?

Застав Каменецького, як завжди, за роботою. Святий трудяга тихо собі клопотався біля своїх «метеликів» – дешевих книжечок для народу. Тому, неждано побачивши перед собою розвихрену «крилатку» збудженого Шевченка, аж рота роззявив з подиву. Але Тарас Григорович не зважав, копіюючи нехотячи розпач і обиду Куліша.

ВТЕЧА МАРІЇ

– Де… вона? Щось чув? – показував очима на розсипані на столі книжечки Марка Вовчка: «Ледащиця», «Сестра», «Викуп»…

А почувши від переляканого Данила, що Марія Олександрівна з хлопчиком зупинилася у Дрездені, сама, бо Тургенєв поїхав у свій Париж, замість заспокоїтись, спитав, як ображена мала дитина:

– Чому? Чому вона поїхала не попрощавшись? Не сказавши дату від’їзду? Навіщо поїхала? Що вона там не бачила, в тому Дрездені? Вона, ця геніальна, прекрасна і зовсім… зовсім незбагненна жінка!!! А де цей несамовитий Панько?

Каменецький у відчаї: Шевченко майже слово у слово повторив щойно отриману депешу Куліша, який «рве й метає», одно слово, шаленіє, чекаючи на Марковичку у Берліні.

«Виїхати, не побачившись з нею, нема для чого: між нами залишилось би щось вороже, – писав П. Куліш. – У мене ж її білизна, у неї мої гроші. Ми зустрінемось і розлучимось друзями. Я можу залишитись з нею в Берліні одну годину.

…Мені дуже цікаво знати всі подробиці другого її роману. Певне, й вона сама розповість мені багато цікавого вільно й невільно. Стежити за нею завжди буде для мене цікаво. Доля цієї жінки рідкісна».

– Чуєш, Даниле, голубе, де Панько, питаю?

– Та хто його знає, де він?! – й собі запитує Данило. – Рад би сам знати! І Олександри Михайлівни нема. Після сварки з Пантелеймоном Олександровичем перебралася до сестри Надії Михайлівни…

– Куди поїхав Панько? – грізно повторює Тарас і Данило зізнається, що подався Панько за границю. Писав йому з Берліна.

Почувши таке, Шевченко шаленіє, і, грюкнувши люто дверима, йде геть. Тепер йому все ясно: Марія обманула його! Змовившись із Кулішем, втекла від нього! А Тургенєв, повіривши їй, теж зостався «з носом».

Мабуть, вірний лицар Каменецький не забариться повідомити Марії Олександрівні, з якою веде ділове листування, про гнів Шевченка. Бо в листі до Тургенєва вона сумно жаліється: «Еще вести из России: Шевченко, говорят, опять на меня сердится, зачем уехала».

І хоч Тургенев усю дорогу з Петербурга до Дрездена кпинив з невдатного кавалера Куліша, якому придумав кличку «берлінець», та відмовляв Марію зустрічатися з ним, вона не послухала. Залишила Богдана на подружжя Рейхелів, знайомих Тургенєва, які допомагали їй облаштовуватись у Дрездені, і таки поїхала у Берлін. Правду кажучи, сама не відала, що схильна до авантюр, та ще й любовних. Водночас, дякуючи цій першій самостійній подорожі чужою країною, зрозуміла, що світ – скрізь однакий, і люди однакові, різні лиш краєвиди…

Що відбулося між нею і Кулішем, можна тільки здогадуватись. Може, вона пообіцяла своєму «Палієві», як і Шевченкові, швидко вернутися, і залишити все, як було… Можливо, вони уклали «мирову» і розійшлися в різні боки, як в морі кораблі? А можливо, підписали пакт про ненапад… який, на жаль, Куліш часто і підступно порушував, а вона благородно виправдовувала цю помсту зневаженого коханця його психічною недугою.

Та хай там як, Пантелеймон Куліш дуже швидко повернувся з-за кордону в Петербург, живий-здоровий та умиротворений, щоб спішно, вже на початку травня, вирушити разом із дружиною, яка в котре простила йому всі його зальоти, у подорож Волгою.

РОЗДІЛ 5

«1859 рік.

ЛЮБІТЬ ЇЇ, СВОЮ УКРАЇНУ УБОГУ…»

ДОДОМУ!

Хтозна, чи не цей спішний приїзд і від’їзд Куліша у чергову «весільну подорож» з дружиною після чергового примирення вселив віру і надію в душу Тараса Шевченка? П’ятого травня він, розчарований тяжко втечею Марії, подає прохання в правління Академії мистецтв видати йому на п’ять місяців білет на проїзд в губернії Київську, Чернігівську та Полтавську «для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры», в надії, що нарешті там, в Україні, знайде спокій, а може, й долю. Так, долю… Йому знову свердлить мозок думка про одруження. Самотність стає нестерпною. Хоч, здавалося б, нічого не сталося: просто поїхала за кордон одна добра знайома, дружина його знайомого, в супроводі іншого знайомого, який шукав собі цікавих і приємних попутників і знайшов колегу-писательку… От і все. Але чого ж тоді таким порожнім здається йому Петербург, а дні – довгі, нестерпно довгі, встократ довші, як дорога з Петербурга до Берліна… чи куди там вони поїхали… Марко Вовчок з Тургенєвим?

От халепа так халепа! На яку нікому й пожалітися… І терпіти несила. Його похмурий настрій, безпричинна дратівливість вже непокоїть ближніх. На журфіксах та прийомах дами цікавляться: чи, бува, не захворів наш Тарас Григорович?! А він лиш набусурманиться та підливає рому в чай, мовляв, душа болить і ліку нема! І дозволу на поїздку в Україну нема!

Врешті, не витримавши, вже в середині травня б’є чолом віце-президенту Академії мистецтв графу Толстому: просить поклопотатися про прискорення його від’їзду на Україну. І благородний граф вкотре береться допомагати Шевченку, хоч знає, що цар Олександр Другий не може простити йому прихильність до опального поета, а особливо настирні клопотання про дозвіл бунтарю жити і працювати в Петербурзі. Тим паче, не відає, як поставиться до цього президент Академії велика княгиня Марія Миколаївна, адже в реакційних мистецьких колах, близьких до царя, сичать досі: якби не милосердна і «ліберальна» сестра государя, велика княгиня Марія Миколаївна, яку Олександр любить і в всьому слухається, гнити б цьому нахабному малоросу Шевченку до смерті на Каспії!

Але благородство душі і велика пошана до цього самосійного козацького Генія знову веде графа Толстого до великої княгині. Він знову просить Її Височество знову поблагодіяти стосовно відомого їй вельми талановитого художника Тараса Шевченка, звичайно, «весьма положительно отзываясь в отношении поведения и образа мыслей», щоб йому дозволили…. Ні не жити, а тільки відвідати свою рідну Малоросію….

Велика княгиня в сум’ятті: але в тій Малоросії зараз і без… цього пасквільянта неспокійно. Тільки що вгамували селянські повстання. І взагалі, не подобається цареві цей виучень «надменного мордописца» Карла Брюллова, який дозволяв себе називати не інакше, як Карлом Великим, тим самим рівняючись до знаменитих імператорів Європи. Та й надто вже цей хохол Шевченко, кажуть, неспокійний. Не встиг повернутися в Петербург, як подавай йому звання академіка! Видавай його бунтарські писання двома томами!

Незадоволений государ і графом Федором Петровичем, який із своєю дружиною так заповзявся піклуватися про цього… вільнодумця! Цікавиться государ, чи не згадав граф своє декабристське минуле, від розправи за яке врятував його тільки щасливий випадок: з невідомих причин граф не вийшов на сенатську площу. А тепер от… надолужує, оточивши себе бунтівними малоросами, як цей Шевченко! І хоч «общественное мнение» на боці цього колодника, і навіть з Петербурзького цензурного комітету надіслали «благожелательный» відгук про рукопис його нової книжки, цар не вірить, що поет поміняв свої погляди. Однак якщо граф Толстой подає прохання про дозвіл Шевченкові поїхати на Вкраїну на ім’я великої княгині Марії Миколаївни – президента Академії мистецтв, вона поклопочеться перед милим і добрим братцем Алєксом, але боїться, що це буде дорого коштувати самому люб’язному Федору Петровичу!

Так воно й сталося! Після розмови з улюбленою сестрицею в Олександра Другого вривається терпець: гаразд, він дасть дозвіл цьому… Мазепі невиправному на проїзд в Україну, але за умови відставки обридлого «декабриста» – віце-президента Академії графа Федора Петровича Толстого. І хоч велика княгиня Марія Миколаївна була неприємно вражена таким рішенням государя, змушена була погодитись, не бажаючи псувати стосунки з вінценосним братом. Тим паче, заспокоювала себе, граф Толстой вже досить поважного віку, і йому важко управляти Академією…

12 травня Міністр імператорського двору Адлерберг отримує згоду президента Академії мистецтв великої княгині Марії Миколаївни дозволити Шевченку поїздку в Україну, а 13 травня цар підписує указ про відставку віце-президента Академії Ф. П. Толстого.

Такою була розправа Олександра Другого над благородним волелюбний графом за його гуманне ставлення до українського поета Тараса Шевченка.

А що ж Тарас Шевченко? Дізнавшись, що став призвідником відставки свого святого заступника, аж зліг, бідолашний, в гарячці. А оживши, ринувся голіруч на прю з вінценосним деспотом. Так, не без ініціативи Шевченка 16 травня 1859 року представники прогресивної громадськості Петербурга, цвіт її інтелігенції: художники, письменники, артисти і музиканти влаштовують «свій» ювілейний вечір на честь «батька» російського образотворчого мистецтва, геніального художника-медальєра, живописця і скульптора Федора Толстого.

На жаль, російська офіційна історія мовчить про те, що саме цей захід став першим протестом російської багатонаціональної інтелігенції проти тиранії російського самодержавія….

Відсвяткувавши ювілей, а заодно і свою відставку, найблагородніший з графів Федір Толстой, рятуючись від переслідувань, емігрує із сім’єю в Європу і довший час житиме в Гейдельберзі, знаменитому університетському центрі Німеччини, там, де поселиться згодом і Марко Вовчок із сином і чоловіком. Звичайно, вони зустрічатимуться в тісних колах російської наукової і мистецької еліти, яка на ту пору майже повністю окупувала це затишне містечко, що причаїлося серед гір у мальовничій долині річки Неккар. І, можливо, навіть розмовлятимуть, але навряд, чи сподобається графині Настасії Іванівні фривольна жорж-сандівська поведінка Марії Маркович, якій так протегував їхній друг, геніальний поет-пророк України Тарас Шевченко. На жаль, підтверджують це спогади дочки графа і графині Толстих Катерини Юнге, на ту пору кмітливого і категоричного дівчука, про 26-літню письменницю. Надто суворі й, вірогідно, сформовані під впливом розмов у вітальні її матінки – «святої заступниці» Шевченка – графині Настасії Іванівни.

Чого й треба було сподіватися. Адже, хоч графиня, походженням з розбагатілих простолюдинів, поділяла прогресивні погляди Марка Вовчка, дружила з колишніми кріпаками Тарасом Шевченком, Михайлом Щепкіним, приймала в себе чорношкірого американського раба, а тепер всесвітньо відомого трагіка Айру Олдріджа, однак цей демократизм не заважав графині бути принциповою захисницею одвічних патріархальних, навіть «домостроївських» звичаїв і порядків. Майже на півстоліття молодша за чоловіка свого графа Федора Толстого, вона збереже йому вірність до самої смерті, гнівно засуджуючи флірт і адюльтер…

На щастя, Толстая-Юнге оприлюднить свій максималістський вердикт Марку Вовчку через багато років після смерті Тараса Григоровича, щоб не образити почуття цього великого і світлого чоловіка. Тим паче, що сам Шевченко, не побоявшись потрапити знову за ґрати, написав статтю на захист її батька графа Толстого і всього образотворчого мистецтва Росії, затаврувавши волюнтаризм і безчинства царських посіпак у стінах Академії мистецтв. Ця гнівна інвектива без підпису, передана Герцену журналістом Миколою Макаровим і надрукована у «Колоколе» на початку 1860 року, прогримить над закостенілою, ретроградською Росією, як молодий весняний грім, звістуючи свободу мислі і творчості.

Такими тривогами й переживаннями був сповнений для Шевченка травень 1859 року. Та оскільки по всіх страстях Господніх приходить Великдень, прийшов він і до Тараса Григоровича. 25-го травня приніс йому Данило Каменецький благу вість – листа від Марка Вовчка. А ще точніше, відповідь Марії на його послання до неї, яке він передав не так давно Миколою Макаровим разом із статтею для Герцена.

І хоч це була коротенька записка, в якій Марко Вовчок цікавилася власними літературними справами: розпродажем своїх «Народних оповідань» в перекладі російською, публікацією свого оповідання «Ледащиця», долею альманаху Куліша «Хата» тощо, Шевченко був на сьомому небі від щастя. Про що свідчить сумбурно-піднесений тон листа до Марії, який він написав того ж таки 25 травня 1859 р. у С.-Петербурзі:

«Спасибі тобі, моя доню любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю. Коли ви вернетесь до нас? Якби через рік, то дуже добре було б. З Кожанчиковим я бачився позавчора, і він мені нічого не казав про «Ледащицю». Серденько моє! Не посилайте поки що нічого отим книгарям – поки вас лихо не прискрипало. Бо вони не бачать, а носом чують наші злидні. А втім робіть, як самі знаєте. Восени буде у нас свій журнал під редакцією Белозерского і Макарова. Підождіть трошки. А поки що нехай вам Бог помагає на все добре. Тричі цілую вас і вашого Богдася, амінь.

Т. Шевченко

Як матимете час, то пишіть до мене через Камінецького, бо він знатиме, де я повертаюсь».

Написав, перечитав, зостався задоволеним: хай знає, що він теж не пропадає тут від жалю за нею! І поніс на пошту. А звідти – попрямував до обер-поліцмейстера Петербурга, де його теж чекала «великодня» новина – пропуск під номером 208 «на свободный проезд» в Україну.

Боже, як людині мало треба для щастя! Бути вільною і коханою. І самому кохати! От і сили, які вже було покидали його, знову повернулися разом із надією, що усе буде в них з Марією так, як задумав.

Тож повернувшись у майстерню, на радощах виконав те, до що давно мав зробити: завершив офорт за рисунком картини М. Лебедєва «Вечір в Альбано поблизу Риму». І засумував. Чомусь здавалося, що саме десь за цим розкішним лісом у землі італійській спочивають його друзі Великий Карл Брюллов і добрий геніальний Вася Штернберг? І знову душі захотілося в Італію… Таку довгождану…

А на другий день – 26 травня 1859 року – Тарас Григорович, забувши про Італію і весь світ, вирушить «чавункою» у ще довгожданішу подорож – на рідну Україну, не відаючи, що стане вона останньою в його житті.

ПОДОРОЖ… ПІД ЗНАКОМ МАРІЇ

Настрій був подорожній: гарний і тривожний. Після всього того, що йому довелося пережити в останні місяці – доброго і злого, волів відпочити душею: ні про що не думати, просто дивитися на заквітчану смарагдовим зелом весняну землю, безмежне голубе небо і радіти, що ще живий, що на волі, що повертається в рідні краї не останньою людиною… Врешті, що мчить у локомотиві, в цьому новому чуді і чудовиську прогресу.

І не знав, неборак, що в цей час услід йому, чи то зовсім поряд з ним, у поштовому вагоні «мчали» розпорядження від Петербурзького обер-поліцмейстера полковника Є. С. Савенкова – Чернігівському, Київському та Полтавському губернаторам з проханням встановити «строгий полицейский надзор за Шевченком, отъезжающим на Украину для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры».

Оце така воля! Звісно, Тарас Григорович знав, що встановлений «строгий надзор», що за ним пильно стежать агенти Третього відділу, а «доносять» часом навіть симпатичні і прихильні до нього люди; що в кожному товаристві, яке вітатиме його на рідній землі, обов’язково буде присутній провокатор-донощик або людина, яка за посадою зобов’язана чинити ці… неблагочинні дії. Але що робити: такий він, «русский мир»! Дай Боже, щоби той, куди поїхала Марко Вовчок, був і кращим, і вільнішим, і людянішим!

27 травня він уже був у Москві, звідки одразу ж виїхав у напрямку України поштовим диліжансом разом зі знайомим лебединським поміщиком Дмитром Хрущовим, відомим своїми ліберальними поглядами. За три дні вони вже гостили в Орлі у Федора Лазаревського, який, відслуживши своє в Комісії прилінійних киргизів Оренбурзького військового округу, дістав посаду управителя місцевої удільної контори на батьківщині Марка Вовчка.

Звичайно, Тарас не міг пропустити нагоди познайомитись ближче з містом, де колись жила майбутня письменниця, де минули її дитячі і юнацькі роки. Кілька годин гуляв містом і не знайшов нічого надзвичайного: Орел, як усі губернські міста Росії, був невеликим і не дуже чепурним, єдина окраса – синьовода Ока і її мальовничі зелені береги. Та все ж серце приємно щеміло, ніби зустрівся з чимось рідним і дорогим, до чого торкалася поглядом своїх кришталево-сірих очей його «доня» неслухняна. Хотів уявити, де вона зараз, що робить, з ким говорить, та не міг – кам’яне громаддя невідомих чужих градів заступало від нього її дорогий образ.

Не знав Тарас Григорович, що саме в цю годину, 1 червня, Марко Вовчок, ніби відчувши, що він думає про неї, блукаючи її рідним містом, у листі до М. Макарова у Петербург, тривожиться, де Шевченко, що він робить і чому не відповідає на її листи? Про це ж саме запитує і в Данила Каменецького, пересилаючи через нього листа для Шевченка, в якому писала..

«Учора одібрала Ваш лист, добрий мій та щирий Тарас Григорович. Тілько шкода, що Ви мені не сказали, куди се Ви замислили втікати і де будете мені мачухи шукати?

Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більш тут зробиш у місяць, як де-небудь у два роки. А Богданко поступив у німецьку школу і дуже з своєю вченостію несеться, а проте Вашої примовки не забув. «Щоб вас лихо не знало!» – каже німченятам, а вони тілько цікаво уші наставляють та дивляться на його. Коли б то Ви та перебігли якось за границю! Тут би Ви й діла багато наробили і одпочили б трохи. Ви сього слова не занедбайте, а коли Ваша ласка, подумайте.

Ми ще й самі не знаємо, коли повернемось: тут живеться, кажу, і тихо, і добре, то, може, воно буде і по Вашому слову.

З роботою я не хапаюся і не спішуся, а «Ледащицю» тому послала, що була вже написана, то нехай не лежить. Печататься, здається, до осені нічого не буде, будемо «Хату» дожидати. Та скажіть, мені, чи схочуть «Інститутку» для першої книжки? Чи для першої їм треба якої новини. А ще ви мені скажіть, як іде перевод у Кожанчикова і чи багато зосталось ще книжок? Що ж Ви, чи пишете? Що написали? Чи співаєте «Зіроньку»? Що малюєте? Бувайте ж здорові та пишіть, та по-батьківськи цілий листок запишіть, а не те, що три слова черкнути та й бувайте здорові. Низенько кланяємось усім землякам. Чи поїхав Михайло Матвійович на Вкраїну? Чи втік куди-небудь Ченстоховський? Чи не разом з ним отсе Ви захожуєтесь втікати?

Щиро Вам прихильна

М. Маркович.

P. S. Коли встигнете, то пришліть з Николаєм Яковлевичем свій портрет, отой, що у свиті. Опанас Вам дуже кланяється».

Цей лист наздожене Шевченка у Гирівці, де він загостить у родинному маєтку братів Лазаревських: привезе його наймолодший з них – студент Іван.

Певно, ще таким просвітлено-радісним Шевченка не бачили брати Лазаревські, яким випала доля бачити його у всі моменти його драматичного, нещасливого-щасливого земного життя. Справді, звістка від Марусі заспокоїть роз’ятрену душу і навіть переверне усі його плани щодо одруження. Той, хто готовий був від самотності одружитися «хоч на чортовій сестрі» раптом… почне перебирати нареченими, як циган кіньми, дивуючи усіх «сватів» надто вже високими вимогами до них.

Що ж до Марка Вовчка, то їй справді було добре у Дрездені. Тургенєв віддав її під опіку своїм добрим знайомим Адольфу і Марії Рейхель, які зняли їй недорогу і гарну квартиру в затишному районі міста, найняли вчителя німецької мови для неї і малого Богдана. А головне – познайомили з багатьма відомими «русскими», зокрема істориком Олександром Єшевським та його дружиною Оленою Костянтинівною, якій про Марка Вовчка розповідав на вечері у Щепкіних Тарас Шевченко, коли повертався з неволі через Москву у Петербург.

Почувши, що Шевченко, ще не знаючи її особисто, розхвалював її творчість перед знаменитими людьми Росії, відчула докори совісті за свій поспішний, схожий на втечу від’їзд… Могла ж навідатись, попрощатись… Ну й що, що допікав своєю іпохондрією Афанасій? Що голосила Мотря, падала на коліна, благаючи не покидати її, сироту в Пітенбурзі, а відправити додому або взяти із собою? Що дві доби довелося пояснювати бідоласі, що сталося все несподівано, що вони не планували їхати за границю, а мали оселитися в столиці?.. Що взяти з собою її не може – нема грошей. І відправити в село не може, бо нема часу, а потім – вона ж скоро повернеться! Їде на місяць-два і повернеться. А її, Мотрю, тим часом Каменецький десь пристроїть у земляків. Але Мотря, мов не чула, голосила, як на власному похороні, доводячи усіх до непритомності.

І тоді вона, така витримана і згідлива, либонь уперше відчула люту зненависть до Афанасія, що стояв, як бовдур, непорушно, з розгубленим виглядом, ніби вона і його, дорослого, здорового мужчину, покидала напризволяще! Але… Хіба це виправдання їй, Марії, перед Шевченком? Звичайно, він ображений… І сказав їй це отим одним реченням, що їде женитися. Чого б то йому женитися приспічило саме тоді, коли вона поїхала? Невже забув, що недавно про інше з нею говорив: про хату, про рай у гаю на горі над Дніпром… Невже зовсім розчарувався, розгнівався і хоче розірвати стосунки? Проте вона ні з ким не хоче розривати стосунки. Тим паче з батьком Шевченком. Тому мусить перепросити його, вговорити, як вмовила «обидчивого» Тургенєва, що мусить зустрітися з Кулішем у Берліні, де той її чекав, і покласти кінець його претензіям; як вмовила несамовитого Куліша не робити дурниць, повертатися поки що до дружини, щоб дати час і можливість судьбі самій розібратися в їхніх почуттях… Так повинна, ба зобов’язана переконати Тараса Григоровича не псувати зопалу собі життя тим… «скоропостижым» одруженням з якоюсь випадковою, чужою йому духом, хоч з лиця й вродливою, нерівнею. Він бо, стомлений самотністю, навіть не уявляє, яким насправді пеклом пекельним може стати для нього той вимріяний рай – сімейне життя! Тож мусить написати йому перша лагідного, ніжного листа…

Тим часом Шевченко вже у Лебедині. Почувши, що до них залетіла така знаменита птиця, як Тарас Шевченко, місцеві патріоти на чолі з Дмитром Хрущовим влаштовують на його честь грандіозний пікнік на березі річки Псьол. Нарешті на лоні прекрасної рідної природи, в колі щирих друзів Тарас воскресає: він веселий, дотепний. Жартує, позуючи місцевому художнику О. Цеге фон Мантейфелю, який робить замальовки для майбутнього свого полотна «Пікнік», на якому увіковічнить усіх учасників зустрічі з визначним поетом і художником. За три дні гостювання у Хрущова, Шевченко написав два пейзажі «В Лохвиці» і «Дуб».

Далі Пирятин, спогади про добродія Євгена Гребінку і зустріч з Петром Таволгою-Мокрицьким, братом його приятелів художника Аполлона та поліцмейстера Івана Мокрицьких. Щирі розмови про українське мистецтво, літературу, відміну кріпосного права, і, звичайно, Марка Вовчка!

Взагалі, про Марка Вовчка питали часто, знаючи його прихильність до неї, але не завжди прихильно. Певно, ходили якісь плітки про її письменство. Однак Тарас одразу ж обеззброював «нападників» кількома словами, які стали «крилатими»: «Марко Вовчок – Шекспір нашої літератури».

До Переяслава дістався 12 червня, в неділю. Про цю зустріч, а головне, про душевний стан Поета, розповість у спогадах неодноразовий рятівник Тараса – лікар Андрій Козачковський:

«У червні 59 року, вранці, у двір, де я жив, в’їхав поштовий візок. Той, хто сидів у ньому, здався мені схожим на Шевченка. Я не помилився; мовчки ми привіталися, мовчки він привітав мою сім’ю, мовчки кілька разів, помітно хвилюючись, пройшов по кімнаті, потім глянув у вікно на ярмаркову метушню і висловив бажання подивитися ярмарок; ми пішли. Дорогою він пояснив, що ввійшов до мене як у чаду, бо протягом усієї дороги з Петербурга майже не вставав з воза: з таким нетерпінням він летів до своєї рідної минувшини. Зайшла мова про очікувану тоді волю. На той час у нас уже відбувалося, на вимогу уряду, обговорення поліпшення побуту селян, в якому я письмово брав активну участь. Незважаючи на його симпатії, я відверто висловлював свій погляд на сподівану реформу, вказуючи на деякі, на мою думку, практичні незручності й труднощі.

Сумне враження справив на нього мій погляд. Повернувшись з ярмарку, він ожив, розговорився, згадав про своє невеселе перебування в Новопетровську, хоча йому було там легше, ніж в Орській кріпості. Зайшла мова про Гоголя.

Він не співчував йому: за його словами, нездійсненні честолюбні мрії стали причиною його розумового розладу. Я нагадав Шевченкові кілька невеличких його творів, забутих ним, він записав їх. Взагалі з розмови з’ясувалося, що з написаних до 46 року його творів чимало втрачено безповоротно.

Після обіду подалися в Козинці, за дві версти від Дніпра. Нетерпіння якнайшвидше побачити «Дніпро широкополий, і гори, і кручі» спонукало його, не чекаючи, коли запряжуть коней, піти пішки. Ми застали його на півдорозі на траві; він сидів на роздоріжжі, роздумуючи, куди іти; далі ми рушили разом. Увечері ловили рибу на Дніпрі, правда, не зовсім вдало, зате тиха українська ніч з міріадами зірок на чистому небосхилі ніби навмисне, в усій чарівній своїй величі, вітала так давно знайомого їй поета. Дивлячись на рідні йому картини природи, поет оказав: «Яке гарне буття поета, якби він міг бути тільки поетом і не громадянином».

Лежачи на березі, ми кілька годин розмовляли. Закінчивши прогулянку смачною юшкою, подалися ночувати в Козинці. Другого дня вранці він вирушив до М. О. Максимовича в Прохорівку».

ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ «МИХАЙЛОВА ГОРА»

Як видно з цих спогадів, Тарас Григорович навіть із близьким другом Козачковським не ділився планами щодо подорожі Україною. Ніби боявся зурочити свої надії або покладався лиш на удачу? Чи життя навчило обережності? Крім того, згадував, як, благословляючи його на поїзду в Україну, поліцмейстер-земляк Іван Мокрицький, зціпивши зуби, багатозначно звів погляд спочатку вгору, відтак роззирнувся на всі боки і розвів руками, мовляв, держи, козаче, язик за зубами, озирайся навсібіч, бо що поробиш – таке життя! Одно слово: мовчи, глуха, менше гріха. Або, як в тій пісні співається, міняй натуру, козаче…

Мудра настанова, що й казати. Та як би ж то! Бува і глухнеш, і сліпнеш, язик до крові прикусивши, і враз совість не витримає, штрикне попід боки: та доки ж це мовчати?! Доки і кого боятися? Оцих царів – катів людських, оцих німчурів, принців-курф’юрстів германських та повій коронованих, армійських, що, опанувавши трон російський, знищили козацьку нашу державу, ще й під себе історію переписали, ніби з них, варягів, Київська Русі почалася!

Дивись які, Карамзіна, бачте, прочитали

Та й думають, що ось то ми!

А дзусь, недоріки!...

От чому він поїде спочатку до старого й мудрого друга свого професора усіх наук Максимовича: щоб поговорити про історію нашу, переписану Мюллерами-Міллерами, Карамзіними з Татіщевими та теперішнім Погодіним, з яким Михайло час від часу веде перепалки в газетах на тему «норманської» чи варязької теорії походження Київської Русі, трясця її матері, чи то пак – «отцам» дурноверхим.

Але про це розмовлятимуть вони тихими червневими вечорами десь під дубом сидячи, чи гуляючи садом, між спогадами про світлої пам’яті Миколу Гоголя, який не раз бував на Михайловій Горі і нібито навіть там написав свій «Чуден Днепр при тихой погоде»… А вдень… вдень він буде тільки чистим поетом і вільним петербурзьким художником, який приїхав на батьківщину не бунтувати народ, а… пошукати ділянку землі під майбутню хату – у мальовничому куточку над Дніпром…

«щоб лани широкополу і Дніпро могучий

було видно було чути, як реве ревучий»…

Бо щось Варфоломій, здається, не всю правду каже. Або боїться, що не догодить, або щось чи хтось йому заважає нарешті придбати той клапоть землі… Тому в Корсунь до Варфоломія він поки що не поїде, а поїде до друга старого Максимовича, який не раз набиляв, що не проти мати на своїй Михайловій Горі такого сусіда дорогого, як Тарас. Видно, нудно книжному чоловікові в самотині перебувати навіть в такому раю, як його Гора…

Та й самому Шевченкові подобалася думка доживати віку в рідній стороні в межу із розумними, близьким по духу привітними людьми. Та все ж спершу волів завітати на іншу гору, ту, що через Дніпро навпроти Михайлової. Княж-гору. Припала вона йому до душі ще з тих часів, коли працював у Київській археографічній комісії: велично здіймається над кручею високого правого берега, неприступна, як фортеця, з якої, здається, всю Україну по обидва береги Дніпра видно – від лісів Полісся – до самого Чорного моря.

З такими оптимістичними думками й намірами Шевченко по полудню нарешті добрався до Пекарів, що розкинулись під горою в розлогій долині. Розпрощався з неговірким візником і пішов селом в напрямку Гори, розпитуючи у місцевих дідів та бабів, що єдині порались у цю гарячу пору хліборобську по своїх обійстях, кому тепер належить Княжа Гора і чи продається на цьому урвищі земля.

Старі люди, здивовані зайшлим «полупанком», зізнавалися, що круча з горою і лісом належить панові Парчевському, а про продаж землі луче спитати в економа…

Шевченко ж, радий був, що пам’ять не підвела і справді Княж-гора вражала пишною величністю, тож вирішив поки що без економа роздивитися місцину і заспішив стежкою на гору. А як піднявся на першу терасу урвища, дух перехопило від неймовірної земної краси і безмежності простору, що відкривався перед його зором. Ходили народні передання, ніби старе Городище, залишки якого й досі вінчають вершину гори, це той самий літописний Родень, або ж легендарний Пересічень – столиця-фортеця войовничого племені уличів, які не дали варягам і хазарам поневолити Київ.

Коли ж перевести погляд ближче, праворуч, то видно, як у широку й лискучу темно-синю бинду Дніпра вплітається блакитно-зелена стрічечка Росі і ниточки її приток Росавиці, Роськи, Росави, від яких наші пращури запозичили свою самоназву «роси» чи «руси»… А наліво глянеш: за Дніпром, як на долоні, лежить серед лугів і садів Прохорівка, а над нею Гора Михайлова височіє, помережена стежками і дорогами, одна з яких веде до маєтку Максимовичів, що сховався надійно у густій червневій зелені гаїв. А коли піднятися ще вище, на саму вершину та придивитися на полудень, то, либонь, і рідну Кирилівку можна побачити...

Чудове місце для садиби! Уявив, як він виходить на високий ґанок хати і – весь світ, уся його Україна пишається красою перед його очима!…

От тільки прикро, що вся ця краса Божа належить не людям, що тут жили і живуть з правіку, а жменці кріпосників-плантаторів та царських чиновників-хабарників. А сама Гора Княжа і, як писав великий Гоголь, вся ця «благодать і Дніпро… і темний ліс попід горою» – у володінні якогось підпанка, польського дрібненького шляхтича на прізвище зовсім не шляхетне, тьху, бридко й вимовити: Паршевський! І ще важче, що в цього… нащадка конфедератів він, Тарас Шевченко, український поет і художник, уродженець цих місць, має випрошувати собі за свої гроші клапоть землі під хижу! Отак! Доборолися козаки, ні люльки, ні табаки, ні землі своєї під ногами!

Тож скажіть, на Бога, усі чесні земляки-поліцейські, які ж це зуби треба мати, щоб втримати за ними пекучі, як жар, слова правди?! Питав, і сам собі відповідав:

– Справді, нічого не зостається, як «добре вигострить сокиру та заходиться вже будить»…

Але серед цієї краси неймовірної, що стелилася перед очима розкішними різнобарвними узороччями, уздоровлюючи душу, гармонізуючи почування, не хотілося крові, війни. Хотілося миру і любові. Вселенської любові, може, вона зробить цей світ кращим і милосерднішим?...

Умиротворений природою, пошукав очима перевіз на лівий бік Дніпра, на Прохорівку: кілька утлих човнів, як чайки, гойдаються при березі, кілька – долають дніпрову течію, як зграйка качечок… Як і тисячу років тому легендарний князь Кий, місцеві перевізники-бродники-рибалки заробляють собі на хліб перевозом.

Перевів погляд на Михайлову Гору, згадав по пам’яті, як гарно й мальовничо описав її господар – Михайло Максимович: «Якраз напроти того місця, де річка Рось повертає до Дніпра, на нашім боці його, над селом Прохорівкою, виступала моя Михайлова гора, з якої так далеко видно на всі боки. Скільки різноманітних картин зливається тут в одну повну живу панораму, і як гарно звідси дивиться на простір і красу божого світу!.. Цілу половину круговиду обійняв собою Дніпро, виблискуючи мені на шістдесяти верстах своєї течії. Прекрасний Дніпро і в денному сяянні, коли на його світлих водах забіліють повні вітрила, пірнаючи в зелень прибережних дерев, і в нічних сутінках, коли на його потемнілих берегах засвітяться вогні й повз них проходять вогні на плавучих плотах».

Гарно сказано…. Не обділив Бог талантами всілякими Максимовича, а міг би він давно зросійщитись, і жити собі в Москві небідно, якби не мав того, що болить кожного українця – любові до рідної малої батьківщини…

От за цей талант Шевченко найбільше цінував і шанував свого давнього приятеля.

…Коли спустився до перевозу, на Княж-горі ще буяв сліпучий сонячний день, в селі – вечоріло, а на березі під урвищем стояв прохолодний темно-синій присмерк. Незчувся, задивившись у глибину ріки, як утлий човник ніби за виграшки перетнув стрімку течію, вткнувся носом у дощату примітивну пристань майже біля його ніг, і молодий перевізник спитав:

– Вам куди, пане, поперек, чи поздовж?

– Поперек! У Прохорівку! – засміявся Тарас і вскочив у човенце.

– Гей, пане! Обережно! Щоб не довелося раків годувати, – пожартував парубок, і відчали від берега.

Тарас глянув на Михайлову Гору: вона була поділена на дві частини: внизу – темна, вгорі – сонячна. Пообіцяв собі, що обов’язково намалює цю гру світла і тіней…

А за півгодини вже піднімався однією із стежок, на яку показав перевізник, на вершину. Повільно, з кожним кроком відчуваючи, як важчає його легка валіза з найнеобхіднішими речами, папером і олівцями.

Була п’ятниця 13 червня 1859 року...

Чи ж варто говорити, якою радісною була зустріч старих приятелів? Знуджений за пристойним товариством Михайло Олександрович аж не тямився від щастя: нарешті він почує, дізнається, що робиться у світі білому! У столицях імперії! Нарешті, набалакається з Шевченком, чого не міг зробити в Москві через оту Тарасову популярність, коли був він після десятилітньої рекрутчини просто-таки – «нарозхват»!

Аж не віриться, що ще рік тому він, Максимович, редактор популярної московської газети «Русская беседа», розповідав Тарасові про столичні новини, а тепер, у цій глушині, чекає вістей від Тараса… Що поробиш? Все тече, все міняється, як казали древні філософи…

Звичайно, гостинні господарі – Михайло і його юна жона Маруся – мали від гостя сповна того, що хотіли: всю неділеньку святу вони говорили – не могли наговоритися: і про Москву, і про Пітер, згадали кожного земляка і приятеля кожного, і, звісно, не обминув Тарас політику і обіцяну царем відміну кріпосного права, і бурхливе літературне життя… що боліло йому, як задавнена кровоточива виразка. Та все ж більше було приємних і спогадів, і розмов. Стужившись за нормальним людським життям, Поет насолоджувався затишком садиби Максимовичів, тінистим парком, що кожного ранку вибухав крещендо шаленим, різноголосим, але божественно гармонійним пташиним хором, смакував народні наїдки і напої Марусиного приготування, а душа розкошувала від пісень рідних, які так ніжно-артистично наспівувала юна господиня, акомпануючи собі на піаніно.

У такі божественні хвилини щасливий Тарас навіть не приховував від Михайла Олександровича, що зачарований «чистим, незіпсованим типом» Марусі – своєї землячки-українки. І як поет – співець жіночої долі, і як художник-портретист, ба! як чоловік, якому нічого людське не чуже. Так ще недавно він захоплювався відкрито Марією Маркович, зовсім іншим типажем жінки, яка вміло приховувала за холоднувато-аристократичною зовнішністю пристрасну душу, неабиякий розум і небуденний талант…

Згадка про Марка Вовчка знову тінню лягла на його чоло, стиснула серце тоскотою: де вона? Чи згадує? Але за мить Тарас знову милувався іншою Марусею, рятуючись від розпачливої депресії, що все частіше нападала на нього посеред білого дня. Паче того, молода жінка на лоні рідної природи ще більше розквітла, погарнішала. І, бувало, руки аж свербіли вхопити олівець і, забувши про всі гризоти і турботи, відтворити на папері її прекрасний образ.

Та мусив відкласти цю радість творчу задля буденних, та життєво необхідних справ. На третій день Тарас Григорович, розпитавши у Максимовичів усе, що знали про Парчевського і його землі, подався знову через Дніпро у Пекарі, шукати як не самого панка, то бодай його управителя. Знайшов управителя. Пив горілку у корчмі. Мабуть, селяни попередили, що ходив тут якийсь дивогляд, розпитував, чи не продає місцевий пан землю, шукав управителя і обіцяв приїхати в понеділок, бо управитель, побачивши Шевченка в парусиновому білому плащі, що заходив у корчму, зацікавлено втупився в нього.

Розмова була короткою:

– Ви, либонь управитель пана Парчевського? Коли так, то чи не продав би мені пан латку землі, он на тій горі, що зветься Княжа? Хочу там хату збудувати.

На що управитель відповів, що є земля на продаж в урочищі Мотовилівщина, але мусить спитати спершу пана. Займе то не багато часу. Пару днів… Може, до післязавтра, або й до завтра. Тож хай пан купець приходить у ці дні до корчми по відповідь.

Двічі приходив до корчми Тарас Григорович, та управитель лиш руками розводив та казав, що «пан ще думають». Перемовини затягнулися на тиждень. Пан чи ціну набивав, чи хитрив, чи дурив, але управитель одне товк, як воду в ступі:

Пан думають. Може, завтра, може, після завтра…

– Врешті, не витримала душа поета панських знущань, зачерпнув Тарас Григорович з кишені жменю проса, яке завжди мав при собі, та й насипав перед кріпаками на столі «кабацькому» дві купки – маленьку й велику, вказавши: це пани, а це – народ. А між ними одне зеренце – цар. Відтак перемішав обидві купки: а тепер знайдіть, де тут цар і де пани? Нема різниці! Усі прості смертні! Тож чого нам їх боятися та ще й служити їм? Хай віддають людям і землю, і волю!

Було – не було, та звістка про чоловіка на прізвище Шевченко, який приїхав із самого Пітенбурга, щоб віддати селянам землю і волю, облетіла скоро довколишні села.

У цій легенді була й правда: Тарас Григорович, справді, зустрічаючись з кріпаками у селах, в корчмах, де зазвичай обідав, розказував про обіцяні царем Олександром Другим реформи і найголовнішу з них – відміну кріпосного права. Пояснював кріпакам, що це – добре, щоб не боялися та випрягалися з ярма. Цікавився, що самі кріпаки думають про майбутню волю. Ставив у приклад колишніх кріпаків Яхненків-Симиренків, які здобувши волю, стали добрими господарями, про яких добра слава дійшла аж до самої столиці.

Ох, нелегка це була робота – говорити з темним своїм народом! Легше оплакувати його патетичними віршами в солдатській неволі, аніж просвітлювати буденними словами на «нібито волі»! Особливо, охоплював відчай, коли бачив, що слова його… все одно, що горохом об стіну…Чи бояться, чи не доходить, чи прикидаються темними?! А, може, це просто – інстинкт самозбереження, вироблений за століття «Єкатериненских крепостей»?

Спробував поговорити на цю тему болючу увечері з Максимовичем, але той обачно перевів мову на ближчу йому тему – дорогого покійника Миколу Васильовича Гоголя. Кликав Тараса у садок, водив стежками, якими колись, ще в сорокові, ходив «сам Гоголь», показував його улюблену сосну – струнку, крислату, вічнозелену, розповідав, як наслухавшись від місцевих селян небилиць про всіляку нечисть, що нібито водилася навіть по церквах, написав свого «Вія». Чомусь Максимович гадав, що якраз це гріховне захоплення містикою в парі з їдким сарказмом у ставленні до грішної людської натури і звело Миколу Васильовича в могилу так рано.

– А скільки ще міг написати великий Геній наш прегарних своїх «Вечеров на хуторе близь Деканьки»?! – питав Максимович сумно, і знову лякався смутку, і швидким кроком вертався на подвір’я, з якого було видно споночілий, всіяний відблисками зірок водний «шлях із варягів у греки», і, перевівши подих, починав декламувати вкотре, за його словами, написані на Михайловій горі рядки свого геніального друга з геніальної повісті «Страшна помста»:

«Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнет; ни прогремит. Глядишь, и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьется по зеленому миру… Редкая птица долетит до середины Днепра! Пышный! ему нет равной реки в мире. Чуден Днепр и при теплой летней ночи, когда все засыпает – и человек, и зверь, и птица; а Бог один величаво озирает небо и землю и величаво сотрясает ризу. От ризы сыплются звезды. Звезды горят и светят над миром и все разом отдаются в Днепре… Синий, синий, ходит он плавным разливом и середь ночи, как середь дня; виден за столько вдаль, за сколько видеть может человечье око…Чуден и тогда Днепр, и нет реки, равной ему в мире! Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат и молния, изламываясь между туч, разом осветит целый мир – страшен тогда Днепр! Водяные холмы гремят, ударяясь о горы, и с блеском и стоном отбегают назад, и плачут, и заливаются вдали»…

Як природно, велично й душевно звучала Гоголева ода великій Ріці з вуст Максимовича в божественній тиші вітчизни, що розкинулась раєм перед їхнім зором!

– Так… – зітхнув Тарас, перебуваючи в полоні магії живописующого Гоголівського слова, – ніхто так поетично не описав прозою Славуту, як великий Гоголь…

На що Максимович благородно зауважив:

– Прозою – ніхто… А от поезією!... А послухайте-но, дорогий друже Тарасе, оці неповторні рядки:

Реве та стогне Дніпро широкий,

Сердитий вітер завива.

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підніма…

Тарас Григорович усміхнувся, дивуючись феноменальній пам’яті професора:

– Справді, дивно. Бо хоч я тоді ще повісті Гоголя не читав, і не був знайомий з Миколою Васильовичем, а здається, ніби ми з ним писали свої гімни хвалебні Дніпру, сидячи у вас на порозі одного отакого прекрасного вечора…

Обидва засміялися.

– Слава Богу, що є таки в Бога хоч одне, що єднає й ріднить писак українських: справді свята любов до своєї бідної і прекрасної Вкраїни, – зітхнув Шевчено.

– От ми говоримо, що наш народ бідний, темний, затурканий кріпацтвом, бідкаємося його малою освіченістю, а він часом, друже дорогий, за нас, вчених-друкованих, мудріший! Ви не повірите, але цю віршу вашу я почув, як то кажуть, із вуст самого народу, який співає її, як свою, власну, пісню! Спочатку, коли її записував від одного місцевого Кия-перевізника, то так і подумав, що народна. Коли ж вчитався, бачу: щось знайоме. Десь ніби читав. Пошукав по своїх тетрадках: так воно ж – «Причинна»! От де читав!. Не знаю, хто о тім постарався, чи маестро Маркевич, чи самі люди, але пісня вийшла гарна, – і Максимович на повний свій делікатний голос затягнув пісню, таки гарну, схожу на козацьку думу, «увертюру» до балади «Причинна».

Тарас не йняв віри: невже про нього пам’ятали всі ці десять роки земляки в Україні сущі?! Чи це сам Михайло Олександрович придумав мелодію, аби потішити гостя – поета-нетягу?! Та хай би що, а йому приємно… до сліз. І Тарас, втерши з очей «росу небесну душі», почав і собі підспівувати…

– От якби Микола Васильович був…Ух, як врізали б «трояна»! Гарний в небіжчика святого був голос… високий і чистий, майже альт…Хоч міг брати й «низи», як лаврський архірей …– сумував за Гоголем Максимович….

– Чув, – озвався Тарас, –ніби якийсь архірей чи душпастир, підісланий відомим нам усім Третім відділом, і довів Гоголя до божевілля: вимагав відректися від писань своїх, спалити рукопис другої книжки «Мертвих душ», погрожував карою Божою… Здається, це був той випадок, про який поляки кажуть: «цо занадто, то не здраво». Маю на оці, релігійний фанатизм… Людина не повинна боятися Бога. А повинна любити Його, і дослухатися до Нього, але того, що в душі її, Чоловіколюбця, а не того, яким попи лякають!….

– «Не судіть – і не судимі будете», сказано у Святім письмі… паче того, не знати, як самі завершимо земний шлях, – перехрестився злякано Максимович. – Охо-хо, пора вже й на спочинок, бо вже небо повернуло до світанку. А завтра робота чекає.

«Книжний черв» Максимович не любив політиканства та різної іншої «гайдамаччини» революційної. І вірив, що світ удосконалюють не бунтарі-месники, а мудреці й поети. І Шевченка шанував переважно як великого всесторонньо обдарованого митця… А це було чимало для скупого на дружбу професора, який донині зоставався в душі ченцем-самітником.

Після цього вечора пам’ятного вони часто згадували Гоголя, його повне парадоксів життя, загадково-містичну смерть. Тарас жалкував, що так і не познайомився із знаменитим земляком…. Може, тому, що Миколі Гоголю покровительствував сам Микола Перший? І на вистави «Ревізора» не завжди ходив, бо, чув від художників, що їх не пропускає ненависний деспот. Коли ж Брюллов випадком обмовився, нібито сам Василь Іванович Жуковський, великий поет і наставник царевича Олександра, випрошував у царя для Гоголя стипендію, щоб оплатити його перебування в Італії, вчорашній кріпак, для якого цар був причиною і втіленням планетарного зла, не зміг простити землякові, хай і геніальному, такого… важко навіть слово підшукати…

А коли, змучений сумнівами, спраглий справедливості юнак поділився своїми думками про Гоголя з наставником своїм «Великим Карлом», то почув… сміх! Голосний, нестримний! Який тої ж миті обірвався, і Великий Карл сказав:

– Запам’ятайте, в’юноша, на все життя: митець великий не дружбою з царями, а величчю свого мистецтва. Тому не Гоголь приятелює з царем, а цар – з Гоголем. І, думаю, у зв’язку з цим вам пора почути, можливо, і неприємну для вас, юного максималіста, річ: Микола Гоголь брав найпалкішу участь, себто асигнаціями, у вашому звільненні від кайданів кріпосного рабства! І, можливо, навіть ділився тими гонорарами, які отримав від царя за виставу «Ревізора».

Якби Тарасові на гарячу його голові й душу, розпалену гнівом, Брюллов вилив відро крижаної води, то не так би приголомшив, як цими кількома реченнями…

Таким був урок справедливості пристрасному учневі від Метра, визнаного світом, якого теж, до речі, вважали...придворним портретистом, при тому добре знаючи, що Брюллов чи не єдиний з художників, який міг не вийти на зустріч «царю-батюшкє» чи його «наслєдніку», коли ті «заблаговолять» відвідати Академію.…

І хоч непоступливий у принципах Шевченко стояв на своєму, в глибині душі зрозумів, що в кожного митця свій Хрест і своя Голгофа. І з тих пір на провокаційне запитання, як він ставиться до Гоголя, відповідав однозначно:

«Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самим глубоким умом и самою нежною любовью к людям!»

– Та ще краще про це своє прозріння ви сказали у посвяті Гоголю, – вислухавши одкровення від Тараса однієї зірної ночі на лавиці під дубом, який буквально за два роки в пам’ять про приятеля назве Тарасовим, тихо промовив Максимович і, як звично, почав читати з крижалей своєї феноменальної пам’яті:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

В кайданах... байдуже...

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

– Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже… – тихою луною повторив Шевченко. Не пам’ятаючи до пуття жодного свого вірша, був вражений щирістю і глибиною власних рядків, присвячених Гоголю, на які Микола Васильович так і не відповів…

– Жаль великий, що ми на цім світі так і не зустрілися…– тільки й сказав.

Та коли пан професор повів мову на модну нині в столичних літературних колах і салонах тему «незамінності Гоголя», Тарас Григорович не витримав, нагадав Михайлові про нещасливі свої російськомовні повісті, які знічев’я понаписував, на Каспії сидячи та думаючи про смерть Гоголя… Та, либонь, не на своє зазіхнув! Коли замість критики доброзичливої, дружніх порад, почув докори, а Куліш – навіть спалити обіцявся! Тож розійшлися ті повісті по руках чужих і байдужих, розвіялись по світу, може, й на віки..

Ясно, що хотів почути від Михайла, чого той не надрукував його повісті в «Русской беседе», коли був її редактором? Чи вони слов’янофільським аксакалам Аксаковим не сподобались, чи йому особисто?

– Вибачайте, друже, але ми якщо й докоряли вам, то з доброго серця: всі ми тоді більше думали про ваше щасливе повернення в Петербург, а не славу прозаїка, – зітхнув Максимович і почав скаржитись на власну мачуху-фортуну, що так немилосердно перекреслила дуже, а дуже багато його молодечих і наукових, і творчих планів, залишивши, власне, коло розбитого корита та ще з молодою жоною-донькою…

Та й замовк старий Максимович так трагічно, що Тарас Григорович не наважився поцікавитися подробицями одруження поважного літами і незавидного ні статками, ні статурою професора з удвічі молодшою красунею. Хоч і думав… Тиждень тому, коли Андрій Козачковський на його зчудування жартівливе: «Звідки старий антикварій Максимович дістав такий чистий скарб, як його юна дружина Маруся?», відповів дуже серйозно, ніби шлюб Михайла… з милосердя. Нібито одружився він з Марусею на прохання її смертельно хворої матері, а своєї колишньої нареченої, з якою не зміг побратися через науку і кляту Москву, де всю молодість стратив. Тож не зрозуміло, оженився Максимович на тій сироті, чи вдочерив її…

О, несповідимі шляхи Господні! Схоже на те, що саме ця земна історія нагадала Шевченкові, який вже почав писати поему «Марія», майже аналогічну біблійну притчу про заручини юної Діви Марії із старим теслею Йосифом. Надихало й те, що новий земний прототип в образі дружини Максимовича Марусі, на відміну від свавільної Марії Маркович, дуже нагадував лагідною смиренністю і глибокою набожністю святу Богородицю…

З власного досвіду портретиста Шевченко знав, що найвірніший спосіб зазирнути у таємничу душу жінки – це почати писати її портрет…. Душі княжни Варвари він не постиг тільки тому, що відмовилась позувати йому, мовляв, кращого портрета з неї, як Глафіра Псьол написала, ніхто не напише…

Бог з нею, з Варварою непорочною! А йому прийшла думка написати портрети Марії і Михайла – і пам’ять буде, і віддячить господарям за гостинність!

Отож 22 червня 1859 року Тарас Шевченко приступає до роботи над парним портретом подружжя Максимовичів.

Поспіхом намалювавши печальне «поличчя» понуро-занудливого, обтяженого буднями і внутрішньою невдоволеністю життям Михайла, художник натхненно пише прекрасну Марію… мов зіткану з повітря і небесних оболоків.

Звичайно ж, під час сеансів він ділиться з Марусею своїм задумом написати поему про Богородицю, точніше, «описати серце Матері Ісуса Христа». І той нечуваний в історії людства подвиг зовсім юною простої земної жінки, обраної Богом і Ним же приреченої на жахливу долю! Поки що він не знає людини, крім Діви Марії, «призваніє», земна місія якої була б настільки величною, наскільки й трагічною! Страшно навіть подумати скільки разів темна юрба, не відаючи або ж навпаки – відаючи про вище призначення 16-літньої дівчинки, могла її зневажити, принизити, або просто вбити, як покритку, якби вона не прикрила «свій гріх» шлюбом зі старим теслею! О, світе жорстокий! Нема межі твоєму лукавству!

І треба ж було, щоб ці пристрасні монологи Тарасові перед дружиною почув Михайло Олександрович і сприйняв їх як… кощунства безбожні, якими Тарас, здалось йому, зваблював його непорочну Марусеньку! Отаке лихо несподіване спостигло Тараса звідти, звідки не чекав!

Однак, правдоподібніше, щире захоплення поета і художника Тараса Шевченка гармонійною красою Марії Товбич змусило 53-літнього Максимовича нарешті глянути на дружину іншими очима, і вперше несамовито, по-чоловічому «тілесно» возревнувати цнотливу з власної вини дружину…

Та замість того, щоб дякувати другові за те, що пробудив у ньому козака і майбутнього батька, Максимович не простив Тарасові їхньої з Марусею взаємної симпатії, і так затявся, що навіть після смерті Шевченка натякав його першим біографам, начебто не такий вже той пророк наш Тарас Шевченко святий та божий: любив і побогохульствувать, і чарку випить, і чужих молодиць… звабити…

Власне, з тих портретів злощасних, якими Шевченко своїм звичаєм хотів віддячити господарям Михайлової гори за гостину, і почалася «прохолода» в їхніх стосунках з Михайлом Олександровичем. Не було вже такого щирого розуміння, як рік тому в Москві. Та й Максимовича можна зрозуміти: повернувшись із Москви з нічим і не влаштувавшись у Києві, почувався на своїй Горі, мов той грак на кілку ще й на семи вітрах. Не здатний до сільського господарства, відомий вчений змушений був жити на мізерну пенсію, без колишніх статків і слави. Житейські будні зовсім зіпсували й без того чудернацький характер цього колись блискучого вундеркінда із задатками генія, першого ректора Київського університету Святого Володимира, який стільки зробив для розвитку української науки, та ще більше не зробив через ту ж свою крихку намисливу натуру. І от тепер, постарілий, зневірений, кволий тілом і духом, перетворився на зоїла-страхопуда.

На щастя, Тарасові було не до дивацтв премудрого приятеля. Всі дні проводив серед людей навколишніх сіл, розпитував, чи не продає хтось із місцевих панів ділянку землі у гарному місці, зустрічався з прикажчиками. До Максимовичів приходив лиш ночувати. Та все ж часто, розтривожений почутими від селян скаргами на панів, що напередодні відміни кріпосного права було звичним явищем, хотів порозмовляти з хазяїном на цю тему, болючу для нього, колишнього кріпака, брати і сестри якого досі в неволі. Однак Максимович лякався, зачинявся у другій кімнаті, і звідти наслухав, мліючи від страху і ревнощів, як розпалений Шевченко балачками своїми гайдамацькими «безчестить» його дружину.

А тим часом поголос про дивного чоловіка, що ходить по селах, шинках та ярмарках і говорить людям усю правду про царя і панів, долетів і до київського цивільного губернатора П. І. Гессе, який саме розсилав повітовим поліцеймейстерам розпорядження про встановлення за Шевченком строгого нагляду, «о последствиях которого и о времени отъезда Шевченка надлежало донести губернатору».

Тож М. О. Максимович у листі до Шевченка, надісланому в Петербург через два місяці після його депортації з України, не перебільшував (певно, прийшовши до пам’яті після всього пережитого), коли писав: «В околицях Михайлової гори залишили ви про себе живі й найсердечніші спогади. А на правому боці Дніпра ви стали особою міфічною, про яку вже розходяться байки й легенди, щось на зразок переказів старих часів».

От тільки невідомо достеменно, чи ті жандарми, які арештують Шевченка через місяць майже на подвір’ї Максимовичів, самі прийшли на Михайлову Гору, чи… Михайлова гора прийшла до них?

Та як би там не було, вони зостануться друзями. А на весні 1860 року Максимович з гордістю сповістить Тарасові про народження довгожданого свого сина Олексія, а ще через рік, прибувши з дружиною на перепоховання праху Т.Г.Шевченка на Чернечій горі (не на Михайловій й не на Княжій), виголосить зворушливу і нелукаву промову-думу про українського Генія, яка стане згодом народною.

ТИМ ЧАСОМ У ДРЕЗДЕНІ

А тим часом у далекому від України Дрездені життя теж не скупиться на дивовижі. І все – дякуючи турботам люб’язного Івана Сергійовича. Нещодавно він особисто відвіз один примірник «Народных рассказов Марка Вовчка в переводе И. Тургенева» у Лондон знаменитому редактору знаменитого часопису «Колокол» – Герцену. І одразу ж повідомив Марії Олександрівні, що Олександр Іванович захоплений її творами і хоче бачити Марка Вовчка.

Однак Марко Вовчок відчуває, що не готова до такої почесної і певною мірою ризикованої зустрічі. Воліє адаптуватися до нового життя, обстановки, оточення. Від природи цікава і спрагла новизни, відкриває незнайому їй Німеччину з такою є пристрастю, з якою ще недавно пізнавала Україну: наймає вчителя німецької для себе і малого Богдася, придивляється до звичаїв і культури. Благо, що в Дрездені – одному з найбільших центрів Німеччини – є на що подивитися: знаменита картинна галерея, яку їй радить відвідати Тургенєв, Академія співу, музеї, театри, різноманітні виставки, ярмарки, народні свята…

Марія справді почувалася щасливою, що інтуїція вкотре не підвела її, що дякуючи своїй авантюрній вдачі, ризикнула скористатися збігом різних обставин і таки вирватися у світ, про який мріяла з сирітського свого дитинства, і який був недоступний для неї через вічні принизливі злидні.

Єдине, що легкою хмаркою пропливало по її безхмарних закордонних обріях, це спомин про Тараса Григоровича. Часом вона справді жалкувала, що не могла прихопити і його з собою. Хоч була його хрещеницею, «названою дочкою», та відчувала радше материнську теплоту і ніжність до цього могутнього, великого генієм і такого по-дитячому незахищеного чоловіка. Хотілося щиро, щоб він теж більше світу побачив, але не того – темного, невольничого, азійського, а вільного, європейського.

Тішило, що колись, може, так і станеться, і вони зустрінуться десь в Італії, якою Шевченко марив з юначих студентських років, і разом відвідають могили Карла Брюллова і Василя Штернберга… А поки що єднає їх тільки те, що Марко Вовчок, як і Шевченко, не тримається хати. Спочатку сама, а по приїзду в Дрезден Афанасія, всією родиною відвідують ближчі міста та містечка: Тарант, Ротен, Аахен… І, звичайно, планують дальші подорожі, оскільки світило петербурзьке доктор Шипулинський радив Маші полікуватися «на водах» у Швальбаху і прийняти морські ванни в Остенде, що в Бельгії. Слава Богу, вінчаний чоловік, який теж вперше вирвався за кордон, ще не ремствує, не хандрить, радий, що прислужився Маші тим, що привіз із Петербурга трохи грошей від продажу «метеликів» Каменецького і публікацій російських «повісточок». Та й в капшуку ще не закінчились гонорари за обидві книжки народних оповідань. І, дасть Бог, ще будуть. Тим паче, що серед росіян, які щоліта масово виїздили в цивілізовану Європу теж «світа побачити і себе показати», себто розкішно відпочити та підлікуватися на фешенебельних курортах, з’явилися шанувальники її таланту. Приміром, мила дружина відомого історика і революціонера Олександра Станкевича пані Юлія при першій зустрічі радісно зізналася, що вперше почула про геніальну малоросійську письменницю Марка Вовчка з вуст самого Тараса Шевченка приблизно рік тому, у домі Михайла Щепкіна, коли великий Поет повертався з неволі у Петербург. Цього було досить, щоб вони обидві заприятелювали. І от зараз пані Станкевич за власним бажанням домовляється з одним з синів Щепкіна – Миколою, видавцем і власником книжкових магазинів – про перевидання «Рассказов из русского народного быта».

Знаючи скруту матеріальну української письменниці, романтична пані Станкевич торгується з видавцем за кожне оповідання, як… перекупка із Сінного ринку… І серце Марка Вовчка стискається від вдячності цій жінці, а ще більше – хрещеному своєму батькові, авторитетне слово якого супроводжує її по цілому світу! Жаль, що він не домовився з видавцем Кожанчиковим про видання «Ледащиці», перед тим як їхати в Україну…

Від цієї меркантильної думки, що несподівано проскочила в голові, Марії Олександрівні стає трохи соромно. Адже, вона насправді дуже переживає, де він, Тарас Григорович, як його здоров’я, чи отримує він її листи?

Ділиться тривогами навіть з Тургенєвим, листовно повідомляючи, що Шевченка довго не випускали з Петербурга. І він був у такому розпачі, що хоч вішайся. Так, принаймні, писав їй. Тут, у Дрездені, навіть не віриться, що десь у світі таке може бути: то не впускають у Петербург, то не випускають з нього! Не ладяться добре справи і в Данила Каменецького з тими «метеликами»… книжечками українських письменників для народних шкіл і бібліотек. Зате Кулішеві – як не Різдво, то Масниця: знову перепросився з дружиною і повіз її по Волзі на Кавказ.

Та й Іванові Сергійовичу, який лікує свій катар горла водами на французькому курорті Виші, теж якось не до «матушки» Росії, тим більше «ворохобних хохлів». Він по-філософськи реагує на хвилювання Марії Олександрівни за Шевченка: «Известия из России» не совсем веселы – но что же делать? – Этому горю пособить нельзя. Впрочем, успокойтесь: Шевченко не повесится, – Кулиш не застрелится, – Костомаров... может быть, бросится в воду, – но, повторяю, что же делать?»

Марії приємно, що Тургенєв ревнує її до цих відомих у Росії чоловіків, адже самій трохи неприємно усвідомлювати, що з поверненням у Францію він… ніби охолов до неї, а, може, боїться ревнощів тої циганки Віардо?! Марія багато чула про співачку і про дивні стосунки з нею Івана Сергійовича. Та й сам він не раз… «одкровенничал».

Слухаючи подібне, була майже впевнена, що без привороту циганського тут не обійшлося. Тим паче, що, подейкують, ніби все величезне сімейство пристаркуватої примадонни, яка давно втратила голос і, відповідно, шалені гонорари, живе за рахунок багатющого російського поміщика Тургенєва. От тобі й чари кохання! Закрадається й інша думка: чи не використовує її, Марію, добрий Іван Сергійович, щоб повернути собі прихильність Віардо? Обіцяв же познайомити їх з Поліною, навіть повезти обох у маєток знаменитої феміністки Жорж Санд. І враз ніби забув. Звичайно, Марку Вовчку до повного щастя не вистачало цих двох мегер, але не сміла ні погоджуватись, ні заперечувати. Хоч подумки просила, аби вже краще познайомив з Меріме чи Жулем Верном…

…Тим часом Герцен, не дочекавшись Марка Вовчка в Лондоні чи на острові Уайт, пише своїй давній приятельці і кореспондентці Марії Рейхель: «Оповідання ці чудові, я автора чекаю з нетерпінням… Дуже хочу бачити Марка Вовчка»…

І пані Рейхель, посестра Герцена по боротьбі з царатом, переконує її вже їхати, але пані Маркович вагається: їй трохи лячно. Радше, вона… вона ще не готова до зустрічі з «апостолом свободи», якого боїться сам цар. Не готова ставати в його ряди! …Тим паче, знаючи, що серед того потоку «паломників» з Росії, які щодня дюжинами перепливають через Ла-Манш, щоб уклонитися великому «Дзвонарю», є не тільки його соратники й кореспонденти, а й чимало таємних агентів Третього відділу. А чим загрожують зустрічі з ними, Шевченко не раз розказував. Та й невідомо, як би склалася доля незаконного «сина серця» звичайного російського поміщика з таким звичайним прізвищем – Яковлев, якби не покровительство всемогутнього банкіра Ротшільда…

О! ця вічна боротьба між високим обов’язком перед народом і звичайним людським бажанням жити по-людськи, тихо-мирно, насолоджуючись красивими ландшафтами, чарівною архітектурою незнайомих міст, спілкуванням з такими ж безтурботними земляками… Бодай кілька місяців! Хоча, дуже мало серед росіян тутешніх – безпечних та безтурботних. Всі чимось занепокоєні: одні наукою, інші політикою, треті – хворобами… Та й вона ніби не з тих, що стоять осторонь того, за що кращі сини вітчизни віддають життя! Власне, за що сама підняла свій кволий жіночий голос, услід за Шевченком і Кулішем. І перша погодилася стати кореспондентом «Колокола», і вже організувала й передала кілька статей Дорошенка з Чернігова про злодіяння місцевих чинуш!

А тепер от – сумніви облягли…. Врешті, порадившись з Афанасієм, вони вирішують спочатку їхати все ж таки на морські купання в Остенде, маленьке містечко у Фландрії, на березі Північного моря, яке, завдяки недавно збудованому «Термальному палацу», стало знаменитим курортом і куди часто навідуються король Бельгії та інші царствені особи Європи. Крім того, з Остенде зовсім близько водою добратися і до Туманного Альбіону, і до «лондонського затворника».

РІДНІ КОНТРАСТИ

Приблизно в цей час, 27 червня, в суботу, рано вранці Тарас Шевченко, залишивши своє «манаття» на Михайловій горі, спустився до Дніпра, човном дістався до Вільшаної, а найняв воза і поїхав у рідну Кирилівку. Однак по дорозі, почувши від візника про тутешніх багачів Яхненків-Симиренків, попросив повернути на Городище, щоб подивитися на місцеве чудо європейського капіталізму – цукровий та механічний заводи знаменитої фірми «Брати Яхненки і Симиренко». Авжеж, тих самих невсипущих Яхненків-Симиренків, на торговий дім яких Шевченко натрапив ще у Нижньому Новгороді. Яким же було його здивування, коли управитель крамниці родом з його Черкащини розповів усю дивовижно-повчальну історії цього унікального сімейства. Спочатку нібито з кріпаків вибилися у купецтво три брати Яхненки. А згодом, видавши сестру Настасю заміж за такого ж метикуватого Федора Симиренка, теж з колишніх кріпаків, утворили родинний клан, якому нібито сприяв місцеві багатій князь Воронцов. Це він дав підприємливим селянам в довгострокову оренду шмат власної землі між Городищем і Млієвим і напоумив їх збудувати на ньому найбільший у Європі пісково-рафінадний завод. Яхненки із Симиренком без проблем звели і ввели в експлуатацію спочатку цегельню, а за нею семиповерхову цукроварню, а за тим і перший в Україні машинобудівний завод, на якому не тільки почали виробляли запчастини, а й збудували два перших дніпровських пароплави «Українець» і «Святослав». Тим самим довівши усім імперським шовіністам, на що здатні гноблені ними «брати менші малороси»!

Імперія Яхненків-Симеренків розросталася на очах. На підприємствах вже працювало понад 4 тисячі робітників і службовців з міщан, державних або викуплених з кріпацтва селян. От саме турбота заводчиків про своїх робітників, певно, найбільше прихилила до них серце поета. Адже поряд із заводами побачив не халупи повалені, а ціле комфортабельне робітниче містечко з півтори сотні будиночків. І кожен – з городом і садом. А почувши, що в поселенні крім своєї церкви, є лікарня на 100 ліжок, аптека, лазня, магазини, паровий млин, ба навіть театр, бібліотека, не кажучи вже про приходське дворічне училище, в якому навчали майбутніх робітників, зовсім розхвилювався. На жаль, не було часу ближче познайомитись з усіма цими дивами. Тож, до сліз схвильований побаченим, обіцяє ще заїхати, спокійно усе роздивитися і написати статтю про подвижників прогресу з Погребища до котроїсь із столичних газет, аби знали, що не лиш на Уралі самородки родяться, а й на Вкраїні! Ох, якби вже та воля! Скільки б з’явилося в Україні таких Яхненків-Симиренків, які мислять і роблять на сторіччя вперед! Якою б тоді великою державою стала Україна! А поки що… поки що він їде в рідну Кирилівку, вертаючись з майбутнього в минуле, до нещасних своїх братів і сестер, котрі й досі конають у рабстві…

…Рідне село його стріло його тими ж поваляними тинами, убогими хатинами, забур’яненими городами і безлюддям: усе живе працювало на панських ланах. Знічений контрастом, лиш за голову схопився…

На рідному дворищі, вбогому, як і колись, – нікого, лиш собака з цепу рветься. Пішов до старенької, столітньої хати: сінні двері відчинились і на порозі стала худа, вже не молода, спрацьована жінка, яка лиш очима трохи нагадувала жінку брата Микити – Палажку.

Не дивно, що Палажка теж не впізнала у виснаженому чоловікові в благенькому літньому парусиновому пальті того повного сил і надій Тараса, який п’ятнадцять років тому приїздив у село вільним веселим молодим паничем, обіцяючи скоро заробити мальовидлом грошей і викупити їх усіх гамузом із кріпацтва. І раптом – десь пропав. Ходили чутки, нібито цар, почувши, що Тарас збирається давати волю селянам, схопив його й запроторив на край світу, де він і помер в кайданах.

Згодом Палажка згадувала про ту зустріч: «…Стою на порозі, дивлюся і думаю: що воно таке, мовчить і не поздоровається, тільки дивиться на мене, дивиться якось печально. Дивлюсь я і не пойму: хто це такий, з довгими сивими вусами. А дальше, як сказав він: «не пізнаєш, Палажко?», так цей голос так і покотився мені в серце на самісіньке дно. Тоді я як крикну: братик мій Тарас! Де ти взявся?!». Да так і на груди йому упала. Обіймає він мене, цілує, а сльози у нього так і капають, а нічого не говорить, мовчить».

Як цей спогад братової Палажки нагадує уривок оповідання Марка Вовчка! Скільки щирої експресії, яка мова розкішна, які дивовижні метафори!..

Нелегка була зустріч з рідним обійстям, хатою… «не називаю її раєм, тую хатиноньку у гаї»… Нахлинули спомини, зчавили серце… «У тій хатині, у раю, я бачив пекло…». Як живі постали тато з мамою, ще молоді і щасливі… А потім… похорон за похороном… Мачуха, недавно ще добра родичка, а нині, доведена до відчаю злиднями, роботою, дітьми-зведенюками – люта відьма. Дядько Петро – ніби рідня, татів брат, а – катюга… Боже милостивий, що з людьми, ніби добрими, ніби рідними робить прокляте рабство!

Походив по батьківському подвір’ї, зійшов у садочок, постояв над могилкою матері… «там матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положила»… Плакав, як мала дитина. І дякував Богу, що вирвав його малим із цього пекла, бо не знати, що б з нього було… Спустився стежкою на леваду, посидів над річечкою, що здавалась бездонною від віддзеркаленого в ній неба. Згадав, як лячно було йому, малому непосидющому хлопчаку, стрибати з бережка у цю небесну безодню, і як солодко… Потім пішов провідати сестру Ярину… На подвір’ї була тільки племінниця, про яку дядько й не відав. Послав покликати маму, яка саме полола на городі. Коли Ярина прийшла подивитися, що то за пан прибився до їхнього двору, теж не впізнали одне одного.

А потім, як згадувала Ярина, наплакавшись, «сіли гарненько під грушею; він, сердешний, положив голову на мої коліна та все просить мене, щоб я розказувала про своє життя гіркеє. От я йому й розказую, а він, покійник, слухає та все додає: «Еге ж! Так, сестро, так!» Наплакалась я доволі, аж покіль не доказала до кінця – як мій чоловік умер…».

Відридали вони обоє, здавалося, усе своє сирітсько-кріпацьке життя, і всіх рідних оплакали: і батька з матір’ю, що так рано пішли з цього світу, покинувши їх, малих та голих, які розлізлися поміж людьми, як ті мишенята. Пом’янули і діда Івана-гайдамаку, який дожив, слава Богу, до ста, сестру Катерину, і сліпеньку Марусю, хай Бог дасть їй на тім світі Його побачити… і дядьків, і тіток, навіть мачуху… Розказала Ярина і про Оксану «його любу кучеряву», що зістарілась в кріпацтві, і про «попову Федоську», що так і не вийшла заміж… Про те, що мають нового пана. Продав їх Енгельгардт ще гіршому за себе панку Фльорковському…

Гірко було Шевченкові чути й бачити убогість і безправність рідних людей і прикро, що не може їм помогти матеріально, що явився до них хоч і академіком, але голим-босим, а хвалився ж Микиті, отримавши відпускну, що тепер він вільний і пан над панами. Не вийшло з нього пана… Ледь кінці з кінцями зводить, сам хоче просити Платона Симиренка позичити грошей на «Кобзаря», і щоб позику книжками віддати… Ще, може, прийдеться позичати на дорогу до Петербурга, якщо Михайло Лазаревський не пришле… Отакий з нього помічник і захисник…

Від цих роздумів, що пропікали до мозку кісток, хотілося вже не ридати, а

… всім миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Правду кажучи, Шевченко найбільше боявся, щоб з тих балачок про відміну кріпосного права та з реформ, затіяних Олександром Другим, не вийшов пшик. Надто, як писав поет, люд в Росії став «ленивый и не любопытный». Поговорять - поговорять та й забудуть. А тим часом міністри царські таке вичворять, що не приведи Господи…

Тому на вбогому обійсті Ярини й поклявся собі, що життя покладе, але тепер уже за всяку ціну визволить братів і сестру з дітьми їхніми з кріпацтва. Не вийшло в нього це зробити в сорокових роках, то в 60-х зробить, хай там що. Але поки що нічого не обіцяв, лиш з Микитою поговорив, чи хотів би на волю? І якої волі волів би: зостатися селянином із землею чи вільним міщанином без землі?

–Та нащо та воля голому й босому та ще й без землі? – зітхнув Микита. – Хай вже луче неволя…

На цім і порішили з Микитою: якщо воля, то лиш із землею. Ярину ж запитав, чи згодилася б вона господарювати в його хаті, яку збирається будувати десь недалеко від них над Дніпром?

Ярина лиш руками сплеснула:

–А женитися, братику, ти не думаєш?! Вже ж нема куди відкладати!

–Та думаю, сестро, думаю… От тільки підшукаю собі пару підходящу! Та впіймаю ту пташечку чорноброву в шовкове сільце… – заспокоїв Ярину, а подумки скрушно зітхнув: «Чи то пак, доки хтось… із вирію прилетить, налітавшись по Європі»…

Увечері пройшовся селом, погомонів з друзями дитинства про життя-буття і пекучу потребу відміни кріпосного права, зайшов у церкву, загляну до попової господи, сподіваючись побачити Федосію, але та не вийшла. Вечеряв, чим бог послав, у брата Микити, а в Ярини переночував на лаві. І знову говорили, згадували, плакали. До світанку. А вранці, пообіцявши скоро повернутися, Тарас найняв воза у Мошка-корчмаря і поїхав у Корсунь до троюрідного брата свого і товариша Варфоломія Шевченка: радитися про землю і хату.

Доки їхали, лежав на возі, дивився в небо, згадував село, а слова спліталися у першу посвяту єдиній живій іще сестрі Ярині…

Минаючи убогі села,

Понаддніпрянські невеселі,

Я думав, де ж я прихилюсь?

І де подінуся на світі?

І сниться сон мені: дивлюсь,

В садочку, квітами повита,

На пригорі собі стоїть,

Неначе дівчина, хатина.

Дніпро геть-геть собі розкинувсь!

Сіяє батько та горить!

Дивлюсь, у темному садочку,

Під вишнею у холодочку,

Моя єдиная сестра!

Многострадалиця святая!

Неначе в Раї

спочиває

Та з-за широкого Дніпра

Мене, небога, виглядає.

І їй здається, виринає

З-за хвилі човен, доплива...

І в хвилі човен порина.

– Мій братику! Моя ти доле!

– І ми прокинулися.

Ти... На панщині, а я в неволі!..

Отак нам довелося йти

Ще змалечку колючу ниву!

Молися, сестро! Будем живі,

То Бог поможе перейти.

Почує Ярина поезію Тарасову, присвячену їй, через рік на його похороні, біля могили на високій горі над Дніпром, де, говорили між собою вчені люди, збирався зводити хату. Мабуть, ту саму, в якій мала хазяйнувати вона, Ярина, з молодшим сином… І заквилить, як та чайка при битій дорозі: «Ой не довелося, братику, перейти нам колючу ниву!... Хоч і молилася, і Бога просила…».

Та поки що Тарас їде весняними полями, вкритих сяючим від роси смарагдовим зелом, до Варфоломія Шевченка, то в небо дивлячись, то мугикаючи якусь пісню стародавню, то дрімаючи… І тоді мерещиться знову йому садок вишневий, облитий цвітом, а в ньому біла хата, а на подвір’ї біля неї – вже не лиш Ярина, а зібрався увесь його рід, і мертві, і живі, і ненароджені – і всі раді та веселі, якими їх ніколи не бачив…. Бо – вільні люди! Бо – на своїй землі!

У ТІМ РАЮ…

…Два тижні жив Тарас Григорович у брата Варфоломія. Насолоджувався простим сільським життям, родинним затишком, рідною природою, такою по-райському розкішною, привітною і лагідною проти убогих степів киргизьких та скромних краєвидів петербурзьких околиць. Гуляв парком довкола маєтку князя П. Лопухіна, яким «управляв» його родич. Нарисував 12 малюнків та етюдів «В Корсуні», «Понад Россю, «В Межиріччі», «Дерева», «Дуб», «Мошни»… І все думав про Марію… Коли ж у ніжні спогади вривалися вихором ревнощі: де вона? з ким? – кидав оком на зграбну наймичку Хариту Довгополенко, а часом і словом перекидався з вродливою чорнявкою.

Вечорами ж обговорював з Варфоломієм остаточне своє рішення: придбати у панка М. Парчевського із села Межиріч кілька десятин землі під майбутню хату. Тільки-от дратувало і насторожувало те, що замість Парчевського переговори про купівлю землі вів його економ Вольський, який, теж не зрозуміло чому, воловодився та марудився, і все щось заважало йому довести справу до кінця. А літо минало!

Не знав Шевченко, що саме в цей час у канцелярію Київського генерал-губернатора Іларіона Іларіоновича Васильчикова надійшов рапорт про те, що «небезызвестный» поет і художник Тарас Шевченко прибув в Малоросію з метою купити землю і зостатися тут жити. Звісно, наміснику всієї правобережної Малоросії, який чимало зусиль докладав, щоб у його вотчині запанувала злагода між місцевим населенням, польським панством, обмеженими у правах єврейськими осідками та свавільними російськими урядниками, «для повного щастя» не вистачало тільки автора знаменитих «Гайдамаків». Тому одразу ж була заведена справа № 173: «Об учреждении строгого надзора за прибытием обучающегося в Императорской академии художеств и признанного ныне за успехи, в гравировании назначенным в академики Тараса Шевченка». І дана негласна вказівка не тільки всіляко перешкоджати його земельним оборудкам, а й провокувати недавно звільненого «гайдамаку» на якийсь протиправний вчинок чи розмову, щоб мати підстави депортувати його з України. Та пошвидше. Однак бунтівний поет вів себе пристойно і дружелюбно з усіма, не сквернословив, не кликав панів бити, маєтки громити. Правда, вичворив раз у якійсь корчмі з тим просом, але ця притча скидалася на побрехеньку, а треба, щоб були достовірні докази, живі свідки і… жандарм за кущем.

Тож, коли знову надійшов донос, ніби Шевченко десь при комусь вів гріховні розмови про Діву Марію, називав її покриткою та казав, ніби Матір Божу самі попи розп’яли після смерті Сина Божого, у тутешніх підрозділах Третього відділу було вирішено спровокувати (чи інсценізувати) «богословський диспут» між великим українським поетом і дрібним місцевим панком Козловським, і то не за кафедрою університетською, а на горі Мотовилівщина, на галяві під дубом, в тіні якого Шевченко пригощав обідом землеміра та управителя маєтками пана Парчевського!

А стався цей інцидент 10 липня 1859 року, саме тоді, коли шляхтич Козловський, нібито полюючи в лісі на зайців, «випадково» натрапив на підпилу компанію на чолі з Тарасом Шевченком, який і втягнув «мисливця» в богохульну дискусію. Така була «офіційна версія».

Шевченко і справді того дня вгощав під дубом на галявині, яку облюбував під майбутнє обійстя, землемірів-прикажчиків пана Парчевського. Компанія чаркувала, закушувала, чим Бог послав, а коли слуги добряче захмеліли, то не витримала совість – розповіли, що їхній пан його дурить, і не збирається продавати землю. Звісно, Поет обурився, а коли помітив що їхню балачку підслуховує ще якийсь відзіґорний панок, що невідомо звідки взявся на цій горі та ще в лісі глухому, зрозумів, що його не тільки дурять, а за ним ще й стежать агенти Третього відділу! Але стримався і привітно покликав спантеличеного панка до компанії та почав розпитувати, яка нечиста сила вихопила ясного пана просто з балу і закинула в цю лісову глушину? Почувши, що пан Козловський нібито вибрався на полювання просто з балу: у фраку і блискучих ботах, дав волю нищівному сарказму… хоч і знав, що не простить йому «пся крев»… І як у воду дивився.

Ох, як би ж та убога «пся крев» знала, що ввійде в історію, дякуючи тому, кого здавала місцевим прокуратором, може б, передумала!... Та – не дано було…

ЕКОНОМІЧНЕ ЧУДО З ГОРОДИЩА

Дурний інцидент з ляшком Козловським дещо згнітив Тараса Григоровича. Картав себе, що не втримався, піддався на провокацію, знехтував красномовними натяками Івана Мокрицького… А тепер от – не минути халепи. Вони ж бо, пі псарі царські тільки чекають, щоб підловити і звинуватити. Та навіть відчуваючи загрозу, він все одно надіється зустрітися з лукавим власником земельної ділянки яка так припала йому до душі. Домовившись про це з управителем Парчевського знову їде в Городище, з наміром звеселити душу дивами капіталістичної комуни Яхненків-Симиренка та зібрати матеріал для статті про Млієво-Городищенське економічне чудо. Останнім часом він замислюється, а чи не зайнятися йому серйозно журналістикою, і планує після повернення в Петербург надрукувати низку злободенних фейлетонів (статей) про життя-буття в Україні. Хай знає цар і Росія вся, трясця їх матері, на що здатні хохли!

Схоже, цього разу Тараса Григоровича Городищі чекали і приймали, як дорогого гостя. Показували володіння, як і годиться, самі господарі – Кіндрат Яхненко та Платон Симиренко. Зрозуміло, що Шевченка, з роду селянина і митця по життю, дивувало і захоплювало усе: від виробничого процесу на цукровому і машинобудівному заводах, в паровому млині – до робітничого житла, лікарні, училища і навіть розкішного дендропарку, облаштованого за проектом і під керівництвом Платона Федоровича.

Шевченко не йме віри власним очам! Бо те, що він бачить, на тлі убогих сіл, бездоріжжя, панських полів з клячами, запряженими в допотопні сохи, здається фантастикою. Точніше, прообразом майбутнього, яким марять «апостоли свободи» Герцен, Огарьов, Желябов та їхні європейські однодумці на Лелевеля, Прудона та інших «батьків» французької комуни. І це чудо прогресу, цей витвір людського розуму і благородного серця – в його Україні! Чи ж думав, чи гадав, що потрапить з рабовласницького ладу – в капіталізм, з «учора» – у «завтра», – і де? У своїй убогій стороні?!

Особливо захоплює його турбота про людей трудящих. Поет не стримує емоцій.

– Батьку! Що ти тут наробив?!– втираючи сльози, питає розчулено в патріарха клану Кіндрата Яхненка. – От які чудеса здатна витворити вільна трудяща людина! Коли б скоріше та воля! Як розправили б плечі тоді уярмлені люди! Ожило б село! Пішли б в науку селянські діти! Прошу вас, люди мої добрі, люди мої великі, відкрийте школу для недільну для кріпацьких дітей. І для дорослих. Нехай вчаться. Зараз недільними школами весь «просвєщьонний» Петербург клопочеться. Тож не пасіть задніх і ви. А я вам «Букварика» складу! Не згірш, як у Куліша!

А по хвилі знову журиться:

– От дивлячись на вас, ваш труд богоугодний, дивуюся: чого вони, ті міністри та поміщики наші тримаються тих «кріпостей» своїх?! Чого людей у ярма запрягли пани погані лукаві – одному чортові відомо!

І сумно жартує:

– Дивлюся на плоди рук ваших і жалкую, що замість купити млина чи кузню, і приносити користь людям, змарнував я життя своє на «поетіческоє призваніє», яке не принесло мені ані грошей, ані слави, одне тільки горе і тюрми…

Мабуть, цей мимовільний сумний жарт гостя змусив мільйонщиків городищенських згадати про справді трагічну долю відомого поета, так жорстоко зламану власть імущими. Звичайно, зайшла мова про творчість і книжки. Довелося Шевченкові коротко розповісти і про підготовлений до друку двотомник поезій, який досі «читають» цензори, і чує його душечка, не дадуть надрукувати… А який то поет без книжки?! Отож і виходить, що все його життя – пішло за вітром….

І яке ж то було здивування засмученого Поета, коли в конторі, куди вони зайшли після оглядин маєтностей Яхненків-Симиренка, на нього чекали шанувальники його таланту: службовці і робітники, серед яких було багато молоді. Здавалося, господарі, які, за чутками, теж числились серед «вільнодумців», влаштовуючи поетові цю зустріч з народом, хотіли спокутувати борги земляцькі і воздати Кобзареві своєму за всі минулі і майбутні вільні і невільні гріхи свої перед загнаною в кут імперський рідною мовою, культурою і літературою. Тарас Григорович, до сліз зворушений, відвів душу за всі роки своєї відсутності на рідній землі. Читав багато, і з давнього, і нового, написаного в неволі, і ще не читаного нікому. І бачив, як щиро сприймають прогресивні освічені земляки його невольничі думи.

Імпровізовані літературні читання перейшли у дружню розмову: кожен хотів ближче поспілкуватися з легендарним поетом, почути його думку про обіцяні царем реформи… І в цій піднесеній атмосфері мало хто помітив, як біля розчинених дверей контори терся миршавий незнайомий чоловічок, з тих личин людських, які мали здатність то з’являтися несподівано, то зникати, як ті невидимки, розчиняючись в повітрі.

Коли ж, нарешті слухачі розійшлися і господар з гостем зосталися на одинці, явно вражений силою Шевченкового слова і незламністю духу Платон Федорович, як і годиться істинному християнину, патріоту України і добродійнику, запропонував фінансувати майбутню книжку Тараса Григоровича. Але Шевченко, подякувавши, попросив позику, яку б з радістю віддав би книжками. Паче того, в городищенській бібліотеці його книжок нема…

На що господар, не бажаючи принизити благими намірами гордого і бідного Поета, погодився. І саме тоді, коли Платон Федорович писав записку управляючому своєю конторою у Москві Парчевському, щоб той видав «подателю сего прошенія Т.Г.Шевченку» 1100 рублів» за умови, що той поверне борг книжками, в кабінет зайшов стривожений Хропаль. Вибачившись, щось тихо сказав Симиренкові. І Тарас раптом помітив, як інтелігентне лице першого українського буржуа спалахнуло лютим гайдамацьким гнівом.

– Скажіть цьому… стражу порядку, що я зайнятий: приймаю дорогого і поважного столичного гостя! І хай перекаже ці слова мої своєму начальству!

Тарасові Григоровичу не треба було пояснювати ситуацію: підозри його підтвердились – хорти жандармські взяли його слід. Тож одразу хапнув за свого кашкета, аби попрощатися. Але городищенський європеєць спокійно зупинив його:

– Шановний Тарасе Григоровичу, доки ви на моїй території, в межах моєї «крещенной собственности» – ви в безпеці. Ніхто, жодний поліцейський пристав не посміє торкнутися вас. Але справи, як бачу, не дуже добрі. Тож треба порадитися…

Після короткої ради з Хропалем, який сказав, що бачив цього чоловічка і вчора: ходив, винюхував, в кожну дірку зазирав, Симиренко, зітхнувши, сказав:

– Беріть, Тарасе Григоровичу цей лист, сідайте в мій екіпаж і їдьте просто на Київ. Місцеві стражі порядку не посміють вас затримати на моєму возі. І йдіть одразу до генерал-губернатора Васильчикова, пославшись на мене... Він чоловік тямущий. І не злий. А то місцеві охломони, вислужуючись, затягають вас по острогах. А саджанці для вашого саду ми підберемо наступної весни… – і вони обнялися, як давні і вірні приятелі.

Сів Тарас в екіпаж тільки після того, як Хропаль, спіймавши нишпорку в кущах, повів його у робітничу їдальню пригощати варениками.

Але Шевченко не поїхав на Київ. Чи не міг кинути лоском життєво важливі для нього справи, ради вирішення яких їхав в Україну? Чи… хотів сповна випити «чашу сію», і знати достеменно, на якому він світі?

13 липня 1859 року, себто на другий день, він у Каневі. Купив три аркуші гербового паперу для угоди з Н. Парчевським про купівлю землі, один аркуш відіслав про всяк випадок Варфоломію, інший залишив при собі з наміром ще раз, востаннє заїхати в Межиріч. Ох, справді, надія вмирає останньою…. А на третім написав листа Марії Маркович і відіслав Каменецькому, аби той переслав їй куди треба. В листі коротко сповіщав, що про землю майже домовився: в гарному місці буде хата. Тож незабаром виїде на Пітер, щоб підготуватися до церемонії посвяти в академіки. І має велику надію, що восени Мар’я Олександрівна розповість йому багато цікавого про Європу і свої зустрічі з усіма апостолами і святими.

По обіді човном добрався у Межиріч, але вредний шляхтич знову не явився… Зате явилися черкаський земський справник Табачников і становий пристав Добржинський з кількома десяцькими. Доки розлючений Шевченко чекав біля управи Парчевського, «стражі порядку», не звертаючи на нього уваги, вдавали, ніби ведуть у селі якісь розслідування, говорили зі старостою, селянами.

Так і не дочекавшись Парчевського і розуміючи, що за ним уже відкрито полюють, тільки ще хочуть, як того зайця, поганяти по горбах до виснаження, вирушив від гріха подалі на попутному возі з Межиріч у Пекарі, а далі, з власного досвіду знаючи, що жандарми полюбляють ловити на переправах, пішов швидко до перевозу через Дніпро. Йшов не оглядаючись, спиною відчуваючи, що слідом женуться, хекаючи, жандармські «хорти». А коли вони одночасно і в човни сіли, і Дніпро перепливли, Тарас Григорович уже не сумнівався, що ловці прийшли по його душу. Тож не поспішаючи пішов під гору. Коли ж пристав Добржинський з кількома жандармами наздогнали його за кілька метрів від садиби Максимовичів, мовчки простягнув руки для кайданів, мовчки пішов туди, де чекав на них при березі жандармський «дуб».

Символічно, що арештували Тараса Шевченка в день святого рівноапостольного князя Володимира – хрестителя Русі. І саме в той час, коли Максимовичі чекали його на святковий обід на честь патрона Київського університету, першим ректором якого був Михайло Олександрович.

Але Тарас того не відав, тому так спокійно, підсміюючись, вмостився в човні між жандармами, поцікавився, «куди путь дєржім?». А почувши, що в Мошни, до тамтешнього поліцмейстера Табачникова, лиш руками розвів.

Пливучи Дніпром, озирав кручі високі, де має стояти його хата, і думав про Марію. Згадував, як засмучений її від’їздом, писав Максимовичці: «Клопочуся коло паспорта та й не знаю – чи дадуть мені його, чи ні? Перш в столицю не пускали, а тепер з сієї поганої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатися з мене! Я не знаю, що мені робити і що мені почати! Утікти хіба нишком та й сховатися у вас? Здається, я так і зроблю: до 15 мая ждатиму паспорта, а там – що буде те й буде».

От і сховався! Трясця матері цих поліцейських! Везуть, як злочинця, в острог! Заздрив Марії і радий був, що їй таки вдалося втекти у вільний світ… Та чи згадує про нього? Чує серце, що згадує, не забула… І справді, саме в ці дні Марко Вовчок ділиться своїми тривогами у листі до Тургенєва. На що той відповідає зї свого улюбленого Куртанвеля: «Я рад за Шевченка, что он уехал в Украйну; я думаю – там ему будет лучше».

– О, свята простота! – сказав би, почувши ці слова, Тарас Григорович Шевченко вслід за своїм улюбленим героєм Яном Гусом…

Можна собі уявити, що переживав Поет, коли у Мошнах його помістили одразу у волосній управі. Коли ж чутка про арешт Шевченка, дякуючи управителю містечка Іванову Ягніцькому, долетіла до Варфоломія і Платона Симиренка, становий пристав взяв його до себе на квартиру. А наступного дня відбулося те, до чого, звичайно, не могли додуматися місцеві «пси імперії» без вказівок Третього відділу. Земський справник В. Табачников і присланий з Києва жандармський офіцер Крижицький, явившись на квартиру пристава, влаштували Шевченкові «допрос с пристрастием», нахабно звинувативши поета у богохульстві, що каралося каторгою. Особливо старався вислужитися Табачников, ще б пак: не кожен день залітає в Мошни така поважна птиця, як цей самовпевнений, гострий на язик колишній кріпак. «Осмеливаюсь присовокупить, – писав він у рапорті київському начальству, – что было бы полезным, не дозволяя Шевченке дальнейших разъездов, выслать его на место службы в С.-Петербург. До получения же разрешения по настоящему моему донесению, я распорядился оставить Шевченка в квартире пристава 3 стана под особым надзором».

А ті, відповідно, про «страшне богохульство Шевченка» інформували свого петербурзького шефа – начальника III відділу В. Долгорукова.

Звичайно, Поет здогадувався, що не в Табачникові справа, та все ж довго не міг забути знущання мошнянського покидька. У листі до О. Хропаля від 26 листопада 1859 р. він писав: «Як побачите Т[абачніко]ва, то заплюйте йому всю його собачу морду. Диво мені, що таку подлую, гнусную тварь земля носить. Другим разом я вам напишу, що він хотів зо мною зробить» . І хоч київський генерал-губернатор І. Васильчиков на підставі рапорту справника В. Табачникова 18 липня дав розпорядження направити заарештованого Шевченка «под надзор полиции» до Києва, катюга Табачников ще довго не хотів відпускати свою жертву. З Мошен Шевченка для чогось повезли у Черкаси, звідти назад у Мошни. Єдине, що гріло душу Поета, це те, що поряд з ним завжди були добрі люди різних суспільних станів, які без страху перед місцевими жандармами, спілкувалися з ним, допомагали йому і підтримували. Звичайно, першими відгукнулися Варфоломій Шевченко, Платон Симененко, Олександр Хропаль, управитель Мошнянськими маєтностями князя Воронцова Іван Ягніцький, і його помічник Яровий, який, до речі, привів до Шевченка свого племінника – юного гімназиста Василя Маслова. Тарас Григорович, прихильно сприйнявши допитливого юнака, не відав, що перед ним стоїть його перший біограф…

А в Черкасах на ясні очі Кобзаря явився нарешті і пан Парчевський, але зі звісткою, що, на жаль, не може продати Шевченкові землю під садибу на Княжій горі...

Втомлений, згнічений збиткуванням жандармів Шевченко писав Максимовичам: «Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мои вещи і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й ні, я ще й сам добре не знаю...».

А через кілька днів він сповіщає подружжя:

«По требованию начальства я завтра буду в Києві. Добре б ви зробили, якби й ви рушили в Киев... бо на Михайловій горі, не знаю, чи швидко нам доведеться бачитися».

Максимовичі у відповідь відсилають «нарочним» Тарасові чемодан, погрібець, 50 рублів і «прочі вещі» та лист, в якому «дуже тужать об його новому приключаю». У цих словах – уся правда про ставлення тихого «українського патріота Росії», книжника й інтелектуала Михайла Максимовича до покараного месіанською долею бунтаря Тараса Шевченка.

Чи підозрював Шевченко когось із ближніх у своїх «приключаях»? Він не відповів, на жаль, на це запитання, яке, безперечно, його хвилювало. Тож нам зостається повірити, ніби доніс на Шевченка поручик О. Крижицький, ад’ютант при штабі корпусу жандармів Київської губернії. Нібито випадково зустрівши поета в Межирічі, де нібито розслідував скарги на черкаських «держиморд» Табачникова і Добржинського, надіслав на нього рапорт штаб-офіцерові корпусу жандармів Київської губернії підполковнику Л. Грибовському, а той, виконуючи розпорядження згори, одразу ж 26 липня 1859 р. доповів у III відділ Петербурга.

АРЕШТ ТА ІНШІ ПРИКЛЮЧАЇ

26 липня черкаський земський справник Табачніков повідомив київського цивільного губернатора, що арештованого Шевченка відправлено, згідно з наказом, до Киева «в ведение киевского старшего полицмейстера». А через кілька днів його під вартою привезли до Києва. Вдруге, як «політичного злочинця».

І знову його допитували за наказом генерал-губернатора князя І. Васильчикова, тільки з тією різницею, що чиновник особливих доручень М. Андрієвський виявився порядною інтелігентною людиною. І все зробив, щоб пом’якшити безглузде звинувачення Шевченка в богохульстві.

6 серпня було, нарешті, складено «Объяснение Академии художеств академика Тараса Шевченка, данное на основании предписания г. киевского военного, подольского и волынского генерал-губернатора чиновнику особых поручений коллежскому советнику Андреевскому». В цьому «объяснении», писаному слідчим на підставі пояснень поета, зазначалося: «Из Петербурга приехал я в Киевскую губернию с целью повидаться с родственниками и приобрести небольшой кусок земли, где бы можно было водвориться на постоянное жительство. Когда нашел я желаемое место между городом Каневом и селом Пекари, в имении помещика Парчевского, то, взявши у управляющего имением его, Вольского, в местечке Межиричи, землемера, отправился туда, чтобы отмерять землю сколько надобно»… Далі розповідалося про інцидент з А. Козловським, арешт митця, відправлення його в Черкаси і Київ. «Не уверяю, но предполагаю, – зазначав у кінці пояснення Шевченко, – что вся эта история произошла вследствие бессильного мщения г. Козловского. Если не будет принято во внимание мое показание, то прошу, в удостоверение справедливости сказанного мною здесь, сделать строгое расследование».

Видно, що таки «попрацював» Андрієвський із бідолашним шляхтичем Козловським, бо той у своїх показаннях не підтвердив попередніх своїх «звинувачень» Поета у богохульстві, тим більше – у «вихватках щодо уряду».

Так що світ – не без добрих людей, паче того рідна сторона: незважаючи на одверто-цинічне переслідування псарями з Третього відділу, Шевченко скрізь, у всіх прошарках населенні, зустрічав прихильність і розуміння.

ПРИЙОМ У ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА

Та хоч як робилося це секретно, звістка про арешт Шевченка блискавично облетіла обидва береги Дніпра. Пішов тривожний поголос поміж люди, обростаючи героїчними подробицями. Простий народ творить нові легенди про свого кумира, його мандри Україною, зустрічі з кріпаками, яким розповідав усю правду про оманливу відміну кріпосного права і кликав бороти панів, за що ті відплатили Пророкові ув’язненням. І саме ці чутки для місцевих «бурбонів» були страшнішими за самого Шевченка.

Тож після допитів і вердиктів зволив зустрітися із академіком його величності Імператорської академії мистецтв Тарасом Шевченком сам генерал-губернатор князь Іларіон Іларіонович Васильчиков. Звісно, князь люб’язно спілкується з відомим поетом, корчить із себе ліберала, радить Шевченкові по-товариському їхати якомога швидше з цієї провінції у свій Петербург. Але Шевченко зізнається, що в нього нема грошей на проїзд, тому просить не депортувати вже, а зачекати, коли йому друзі перешлють гроші на дорогу. Васильчиков погоджується. І, мов нічого не сталося, переводить мову на теми високі – мистецькі. Цікавиться, чи бачив Тарас Григорович величний монумент князю Володимиру роботи барона Клодта і архітектора Тона, який з волі государя встановлено на нижній терасі Михайлівської, тепер уже Володимирської гірки? Шевченко зізнається, що не бачив, адже поспішав відвідати своїх рідних – кріпаків пана Фльорковського. Васильчиков делікатно пропускає повз вуха неприємну деталь і радить подивитися обов’язково цей монументальний шедевр. Тарас обіцяє. Розмова непомітно виходить за рамки офіційності. Видно, наміснику Малоросії подобається роль покровителя і «усмирителя» непокірного козацького племені і його особливо буйних представників. Тож питає, чи знає Тарас Григорович особисто творців пам’ятника? Тарас усміхається: чого ж, знає, зустрічаються часто в майстернях і коридорах Академії. А бароном Петром Клодтом навіть захоплюється, як прекрасним «проізводітєлєм» рисаків, якого сам імператор Микола Перший похвалив привселюдно за те, що той робить коней луче за жеребця… От тільки не знав, що барон взявся за князів… Іларіон Іларіонович, заховавши у вусах усмішку, сповіщає, що не має жодних претензій до шановного Тараса Григоровича, тому відпускає його на волю, але поки що… на поруки відомим громадянам Києва, і дуже бажав би, щоб гість таки побачив могутню статую великого князя – хрестителя Русі. І новий ланцюговий міст через Дніпро… І оцінив його, губернатора, скромний труд во славу древнього Києва – матері городів руських. І надіється, що Шевченко яко художник теж увічнить град княжий на своїх картинах… І хоч як він любить Київ, та все ж в певній мірі заздрить Тарасові Григоровичу, що він дуже скоро буде ходити широкими проспектами царственого Санкт-Петербурга, милуватися розкішним зодчеством, спілкуватиметься з кращими людьми Російського Отечества… І сподіється, що візит пана художника – не останній… І він ще раз відвідає милу, тиху свою батьківщину…

І це каже людина, з ласки якої над ним одверто знущаються і вигонять з України?! Ні, нема межі лукавству і підлості царських посіпак, якого б вони не були рангу і яких би лібералів із себе не вдавали… Від гніву, здавалося, кров закипіла, але стримався: даремно метати бісер перед свинями… Та все ж не пропустив нагоди підловити намісника Правобережжя на гарячій брехні. Коротко повідомив про своє бажання придбати землю, щоб назавжди оселитися на милій, тихій батьківщині. Однак власник – поміщик села Пекарі пан Парчевський, в якого збирався придбати ту латочку земельки на високім дніпровім березі, відмовив, мовляв, що без дозволу і резолюції генерал-губернатора князя Васильчикова не може самовільно підписати купчу. Тож він, Шевченко, надіється, що Іларіон Іларіонович, який так ревно дбає про Київ і всю ввірену йому Правобережну Україну, не забуде і про нього, грішного представника свого малоросійського, окрадено всілякими ляшками-забродами, племені….

Сказав і пожалів бідолашного Васильчикова: таких «смущенних» сатрапів йому ще не доводилося бачити на своїм віку. Тож, не чекаючи відповіді, подякував за прихильність і спитав, чи може розкланятися? Сатрап, отямившись, лиш головою кивнув.

Вийшов з губернаторської резиденції у серпневу змору тінистих аристократичних Липок знищений, ніби вирвався із задушливих лап лукавого…

Зітхне з полегкістю, нічтоже сумняшеся, і генерал-губернатор Київської, Волинської і Подільської губерній І. Васильчиков. І з почуттям виконаного обов’язку перед Отечеством і царем-батюшкою сяде писати свій рапорт начальникові III відділу В. Долгорукову: «Соображая объяснение Шевченки, я прихожу к заключению, что взведенное на него обвинение могло возникнуть по недоразумению лиц, пред которыми он вел разговор, или, быть может, вызвано и неудовольствием, возбужденным им к себе насмешкою над Козловским и резкими ответами на разговоры его о богословии»…І подумавши допише: «Если бы Шевченко пожелал поселиться в здешнем крае, то я полагал бы отклонить его намерение. Водворение его здесь я не почитаю удобным».

А вже 23 серпня 1859 р. шеф жандармів В. Долгоруков поставить на отриманому тільки що рапорті київського генерал-губернатора свою красномовну резолюцію: «Несмотря на все здесь изложенное, призвать Шевченку и, сделав ему строгое внушение, присовокупить, чтобы он был весьма осторожен; в противном случае, чтобы он не пенял на нас за те последствия, которым он сможет підвергнуться…. Справиться, возвратился ли Шевченко, и если возвратился, то пригласить в четверг, 26 августа».

ЗУСТРІЧ ЗІ СВЯТИТЕЛЕМ РУСІ

Але 26 серпня Тарас Шевченко ще «гуляв» золотоверхим стародавнім Києвом, чекаючи грошей на дорогу від Михайла Лазаревського. Ходив привітатися із князем Володимиром, що велично височів над тихоплинною Почайною, в якій, за переданням, хрестив своїх «соплеменників» полян-язичників. Двадцятиметровий пам’ятник вразив імперською монументальністю, а образ князя, за життя веселого авантюриста, любителя «медів» і жінок, – похмурою зреченістю від усього білого світу.

– Справді, коні у барона Клодта виходять краще, ніж князі, – спробував зіронізувати, та вийшло не надто весело: і монумент князю–хрестителю, і неприступна київська фортеця-цитадель, і поряд царська резиденція – усе, усе це символізувало, підкреслювало присутність Російської Імперії на цих святих горах. Злочинно нескінченну присутність… В якій нема місця самій Украйні, її духові, її історії… Врешті-решт, її істинним синам!

– Доки ж будуть панувати на цій священній земні зайди, від варягів – до греків і хазарів?! – кричала душа крізь зціплені зуби, бо раптом відчула, що нема йому більше дороги на Вкраїну. Нема надії і на власну хату на високім березі Дніпра. І на тихе сімейне життя з дорогою серцю жінкою, дружиною і соратницею нема надії… Доведеться пропадати, як козакам, в холодній столиці, на гнилих!

– Та чого ж нема?! – здивувався власному писимізму. – Є! Скоро він стане знаменитим гравером, вийде книжка поезій. Буде гонорар… Так що Марія повернеться не до злидаря, а до поважного успішного чоловіка…

Не знав Тарас Григорович, що вже місяць, як Головне управління цензури відхилило рукопис його вибраного «Поезія Т. Шевченка. Том первый» і дозволило тільки видання тих книжок, які були видані до 1847 року: «Чигиринський Кобзарь», «Гамалію» та «Гайдамаків» – правда, з деякими виправленнями тексту.

Він ще не знав, але душа боліла і палала гнівом, і навіть ланцюговий міст, яким ще вчора мимоволі милувався, сидячи на жандармському возі, здається тільки кайданною дорогою на Москву.

І раптом йому до ломоти у плечах захотілося зірватися з цієї гори і полетіти туди, де зараз Марія, у світ вільний, цивілізований, де пахне визвольними революціями, як… скошеними травами на дніпровських берегах…

МІЖ ДВОХ СВІТІВ

…Доки Шевченко сидів під арештом у Мошнах, потім у Черкасах, коли чекав дозволу на виїзд із рідної України в Петербург, терплячи від нагляду поліції і її прислужників, Марія Олександрівна з Опанасом і Богданом «пила воду» у Швальбасі, гостювала в Аахені у Миколи Макарова та купалася на знаменитому морському курорті в Остенде, листувалася з Тургенєвим і вирішувала, чи їхати в Англію на запросини Олександра Герцена…

Коли ж Шевченка приведуть в кабінеті старшого поліцмейстера, де його вже чекає, щоб узяти на поруки, священик Юхим Ботвиновський, Марко Вовчок вирішить, що пора готуватися до поїздки на Туманний Альбіон. Бо північне літо коротке, і хоч Ла-Манш і вузька протока, та з приходом осені стає небезпечно бурхливим, оповитим густими, небезпечними для мореплавців туманами……

Ще два тижні проведе Тарас Григорович у святому Києві, втішатиметься зустрічами зі старими друзями по Академії – художником Іваном Сошенком та фотографом Іваном Гудовським. У товаристві професора університету М. Іванишева згадає свою працю в Київській археографічний комісії, незабутні мандри історичною Україною, які відкрили йому стільки таємниць про рідну землю… Нанесе візит вдячності жандармському генералу О. Куцинському, дізнавшись, що той разом з Андрієвським сприяв його звільненню з-під арешту. Також познайомиться з майбутніми своїми біографами: інспектором гімназії Михайлом Чалим та Феофаном Лебединцевим – священиком і публіцистом. Незабутні враження переживе від зустрічі з молоддю – студентами та викладачами Київського університету Святого Володимира, із простими і чиновними людьми, які наввипередки запрошували його в гості чи на пікнік. Про одну з таких зустрічей на березі Почайни з професорами та студентами Київського університету згадуватиме Ф. Лебединцев:

«Компания была небольшая: собрались люди близкие; пили чай, расположившись на траве, и вели беседу о прелестях киевской природы и Украйны вообще, о минувших временах, о богатстве народной поэзии, о необходимости собирать памятники народного творчества и пр., и пр. ... Дорогой наш гость был сначала задумчив и молчалив; потом мало-помалу разговорился, восхищался Днепром, Почайной, видом Киева, Андреевской церкви, Щекавицы, а когда солнце скрылось за горами, легкий туман пошел по Оболонью и вверху на чистом небе стали показываться то там, то сям светившиеся звезды, Шевченко, став лицом к западу, своим чистым, серебристым, чуть-чуть дрожавшим голосом запел свою любимую песню «Ой зійди, зійди, ти зіронько вечірняя...».

А Михайло Чалий у своїх спогадах уточнить, що співав «Зіроньку» Тарас зазвичай після розмови про Марка Вовчка:

«Другого дня ввечері поет удостоїв і мене своїми відвідинами.

За чаєм і за вечерею він розповідав про свої петербурзькі знайомства з літераторами та художниками, критикував Некрасова і до небес підносив «Оповідання» Марка Вовчка. Говорячи про «Інститутку», присвячену йому Вовчком, Тарас Григорович зробив досить дивне зіставлення, порівнявши малоросійську письменницю з Жорж Зандом, яка, на його думку, Марії Олександрівні «і в куховарки не годиться».

Настала чудова місячна ніч, які бувають тільки на нашій благословенній Україні, і ми вирушили на прогулянку. Довго блукали ми за Михайлівською огорожею, звідки, як відомо, відкривається чудовий вид на Задніпров’я. Під впливом чарівної картини Дніпра наш Кобзар умить втратив усю свою веселість, став зосереджено мовчазним і сумним. Що було тоді в нього на душі, для нас лишилося загадкою. Поет взагалі не любив ділитися своїми задушевними думами в такі хвилини, навіть з найближчими людьми. На щастя, такий настрій тривав недовго»… За мить Шевченко, повернувшись очима на захід, заспіває тихо й проникливо свою улюблену ‘Зіроньку’».

Це було схоже на своєрідний містичний ритуал, на заклинання простого людського щастя, яке, за законом Божої справедливості, таки мало зійти бодай запізнілою вечірньою зорею на небосхилі його стражденного життя.

Були й прикрі зустрічі, як от зі слизьким поміщиком-чинушею, а нині виконуючим обов’язки цивільного губернатора Петром Селецьким, якого незлюбив ще з часів свого тимчасового членства у товаристві революційних «мочимордій» та балів у Мойсівці. Не сподобався Тарасу Григоровичу і священик-дивак Юхим Ботвиновський, який взяв його на поруки. Запідозривши його у співпраці з Третім відділом, Шевченко тікає з-під попівського надзору аж на Пріорку, де в простій хаті міщанки Пашковської, серед заміської тиші і дитячого сміху він таки дочекався довгожданої субсидії від друга вірного Михайла Лазаревського… І… половину грошей одразу ж витратив. Накупив цукерок, фруктів, горіхів і влаштував справжній Великдень для своїх юних друзів – дітей простих жителів київської околиці. Вперше за ці трудні тривожні три з лишком місяці відвів душу в товаристві чистих, нелукавих, доброзичливих людських створінь.

ДОБРОВІЛЬНО–ПРИМУСОВА ДЕПОРТАЦІЯ

А рано-вранці 14 серпня 1859 року Тарас Григорович, розрахувавшись із господинею, її наймичкою і сусідами, що за ці дні чимось прислужилися йому, небораці, покинув благословенний Київ. Добровільно-примусово. І московським трактом подався до Гирівки – родинного гнізда «на удивление симпатичных» братів Лазеревських. По дорозі, ніби на прощання, заїхав до Андрія Козачковського, відтак через милий серцю «Варварин Яготин» зазирнув у Качанівку, побродив стежками, порослими терновим цвітом, де ходила колись друга його люба – Надія Тарновська, позичив грошей на дорогу в її племінника і свого палкого шанувальника Василька Тарновського, відвідав Пирятин, Прилуки, Конотоп, Ромни, славні своїми ярмарками, і 21 серпня вже обіймав наймолодшого з братів Лазаревських – Івана, студента Петербурзького університету, та цілував руки їхній «искренне любимой» матінці Афанасії Олексіївні. І оживав, як пілігрим одинокий, натрапивши в пустелі на живе джерело.

Попри всі неприємності, які йому довелося пережити в рідній Україні: несподіваний арешт поліцією майже на подвір’ї садиби Максимовичів, п’ятиденне ув’язнення в Мошнах, потім у Черкасах, затяжні «гостини» в Києві під наглядом пильним поліції, депортацію в Петербург, нарешті був у доброму гуморі. Дорога, зустрічі з милими серцю людьми розвіяли поганий настрій. Та й чи йому було звикати до різних «превратностей судьбы»?! Та й не в його звичаю було здаватися їм без бою. Тож з Пирятина Шевченко нагадав листовно Варфоломієві не припиняти перемовини про землю з управителем Парчевського:

«Чи ти зробив що з Вольським? Як ні, так зроби як умієш і як тобі Біг поможе, бо мені і вдень.і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали».

І взагалі, він весь – у передчутті якоїсь радісної звістки. І серце не обмануло його. Під вечір у ворота родинного маєтку в’їхав тарантасом начальник орловського удільної контори Федір Лазаревський із очікуваною благою вістю, яку передав з Петербурга, старший брат Михайло: нібито Марко Вовчок питає з Німеччини Данила Каменецького: «Де Тарас Григорович?».

Добрий Михайло, ніби передчуваючи усі перипетії Тарасової подорожі по рідній землі, хотів хоч трохи розраяти товариша, мовляв, тобою, козаче, вже й заграниця журиться, а вийшло, що ощасливив. Тарас, на подив братів, зрадів як дитина та кинувся обіймати всіх, хто під руку потрапив. І всі три дні, доки гостював, був щасливий і веселий, нарисував портрет господині, подарував їй автограф поезії «Садок вишневий коло хати» та щойно написаної поезії – «Ой на горі роман цвіте», в якій, певно, відбилися його сердечні переживання:

Ой по горі роман цвіте,

Долиною козак іде

Та у журби питається,

Де та доля пишається?

Чи то в шинках з багачами?

Чи то в степах з чумаками?

Чи то в полі на роздоллі

З вітром віється по волі? –

Не там, не там, друже-брате:

У дівчини в чужій хаті,

У рушничку та в хустині

Захована в новій скрині.

Крім того, записав кілька народних пісень, почутих від знайомих родини Лазаревських, що приходили побачити поета, кликали на пікніки, щоб випити з ним чарку, почути з його неложних вуст думку про те, що робиться в світі, у Пітері, чим скінчиться земельна реформа, чи не во зло вона буде незвичним до самоорганізації, одвиклим бути самі собі господарями селянам?…

Звісно, пам’ятаючи недавні неприємності через надто відверті розмови із земляками та досі відчуваючи на собі пильний погляд «недремного ока» жандармського, намагався контролювати свої емоції і слова, як то кажуть, обпікшись на молоці – дув на холодну воду. Але то мало йому вдавалося. Кожний спомин – про невеселі зустрічі зі знедоленим родом своїм, односельцями-кріпаками – озивався болем у хворому серці, але більше пекла душу безкарність нахабна панів та підпанків.

На жаль, образа на подружжя Максимовичів не рятувала від почуття мулької провини перед ними… Бог бачить, не з розпусти чи зневаги до старшого свого друга Михайла Олександровича, а від самотності гіркої було те чисте, братнє замилування юною його дружиною з роковим для нього ім’ям Марія. А старий антикварій приревнував! Тож хай подякує Тарасові за те, що розбудив у ньому пристрасть. А то б так і звікував євнухом при красуні-дружині…

Та, видно, до Михайла це ще не дійшло. Мабуть, дується на Шевченка, як сич на блохи, не відаючи, що в Тарасовому серці хоч і поселилася Марія, та тільки не Михайлова… Хоча… теж чужа… хоч і, як йому здавалося, лиш йому назначена…. Біда та й годі! І те, що Максимовичі не приїхали відвідати його у Києві і передали речі посильним… тільки потверджувало, що треба йому, Тарасові, надалі обминати різні Михайлові гори, та шукати свою – Тарасову....

Тим паче, що відкрилася йому в рідній стороні ще одна істина: чим більше час і простір віддаляв його від Марка Вовчка, тим більше він тужив за нею, розуміючи, що ні панночка, ні кріпачка, ні княжна, ні попівна чи сама царівна-королівна не зможе заступити невловимо-мінливий і манливий образ його Марії Магдалини – «пророка кроткого» з очима кольору срібно-голубого весняного неба. І нічим було загасити палючу тугу по ній, хіба що його улюбленим «чаєм з ромом»… І тоді пригасав огонь, і тепло розливалося по тілу разом із надією, що вона скоро повернеться…

Тому про щоб він не говорив, а розмови зводились до однієї теми – творчості Марка Вовчка. Так, він ставив її «Народні оповідання» вище не тільки за писання Квітки-Основ’яненка, Кулішеві і свої власні, а й за такі популярні у світі «Сільські повісті» феміністки Жорж Санд і «Хатину дядька Тома» аболіціоністки Бічер-Стоу…

І тепер, порозмисливши, навіть радий був, що Маруся поїхала за кордон. Дасть Бог, хтось із відомих людей, хоча б той самий француз Меріме, що інтересується козацтвом, перекладуть її оповідання і світ дізнається, що це войовниче лицарське плем’я – насправді древній народ руси, який мав колись свою державу і має нині свою славну історію, свою мову і літературу…

«ЕЕ КНИГА ТАКАЯ БЕСПОДОБНАЯ ВЕЩЬ…»

«Марка Вовчка жажду видеть, ее книга такая бесподобная вещь, что не только себе, но вслух читал Тате и даже советовал переводить на английское…», – писав ще в кінці червня Олександр Герцен з Лондона у Дрезден своїй приятельці і соратниці Марії Рейхель, прочитавши «Украинские народные рассказы» в переводе И.С.Тургенева». Марія Каспарівна зачитувала Марії Олександрівні ці рядки при кожній зустрічі, з лагідним докором питаючи:

– Ну чому, чому ви не їдете? Вас чекає така велика людина…

На що Марко Вовчок відповідала звично:

– Ми збираємось…. Кланяйтесь!

І тої ж миті щезала в невідомому напрямку. З тих пір, як приїхав Афанасій, Марія справді часто залишала на нього сина і, за порадою Тургенєва, багато їздила, ходила, дивилася, слухала, пізнавала. Принаймні, так казала Рейхель. Водночас, не поспішала, насолоджуючись свіжими враженнями від Європи, у Лондон, бо передчувала, що Герцен кличе її не тільки для того, щоб похвалити за творчість. З розмов з Марією Рейхель, яка спочатку, в Росії, працювала у Герцена гувернанткою, а переїхавши в Дрезден, стала його політичною соратницею, здогадувалася, що Іскандеру потрібні нові адреси і нові зв’язкові – для пересилки з Росії антимонархічної кореспонденції, а в Росію – часописів «Колокол», «Полярная звезда» та іншої крамольної продукції «Вольной типографии». А чесні, ліберальні і незадоволені царем Марковичі вельми підходили для цієї підпільної діяльності.

І тільки в кінці серпня, саме тоді, коли Тарас Григорович приходив до тями після подорожі Україною в гостинному маєтку Лазаревських, що на Слобожанщині, Марковичі, подолавши Ла-Манш, стали в порозі лондонської квартири російського «апостола свободи» Олександра Івановича Герцена. Звичайно, обоє неймовірно хвилювалися, адже ще півроку тому уявити не могли, що скоро їх покличе до себе легендарний Іскандер, володар дум і «общественного мнения» Росії, творець вільної російської преси і мужній опонент самого імператора.

З розповідей Тургенєва Марія знала, що Герцен рідко кого запрошує на рандеву. Бо до нього й так люди їдуть, як на прощу до Єрусалима. Принаймні, кожен тверезо мислячий патріотичний росіянин вважає за честь побувати в цій штаб-квартирі європейського визвольного руху, потиснути руку редактору «Колокола», що розбудив у душах звиклих до тиранії росіян спрагу свободи і справедливості. Тож недаремно кажуть, що Російською імперією сьогодні правлять два Олександри: Герцен і Другий. І ще невідомо, хто успішніше. Принаймні, до Зимового палацу Олександра Другого не течуть людські ріки, як до емігрантських притулків Іскандера в Лондоні і на острові Уайт.

Одні їдуть за порадою, другі – за підтримкою, треті самі привозили гроші на підтримку «Вольной типографии». Більшість – за покликом серця, інші – з цікавості чи тому, що паломництво до лондонського затворника стало модним.

«НА ЧАЙ» ДО ГЕРЦЕНА

Тільки за це літо, останні місяці, як розповідали їй Іван Тургенєв та Микола Макаров, до нього «на чай» зазирнули по дорозі з Росії такі відомі люди, як письменник Лев Толстой, поет Аненков, журналіст Краєвський, художник Олександр Іванов, вчений Сергій Боткін, революціонери брати Серно-Соловйовичі, видавець Микола Щепкін. Ходили чутки, що його батько, знаменитий актор Михайло Щепкін, розгнівавшись на погану організацію своїх гастролей у Петербурзі, погрожував царю написати про ці неподобства у «Колоколі». Святим обов’язком вважали зустрітися з легендарним Іскандером російські студенти і молоді вчені, які їхали на навчання в німецькі університети, зокрема, у свій улюблений Гейдельберг. Приїздили навіть ображені Олександром Другим царедворці, високі чиновники, генерали, колишні міністри, як то князь Дмитро Долгорукий, не кажучи вже про революціонерів-емігрантів, якими, здавалось, кишіла Європа.

До речі, одразу ж по від’їзді Марковичів, до Герцена приїде Микола Чернишевський, стурбований цензурними утисками журналу «Современник», домовлятися, чи в разі закриття часопису, візьметься його друкувати «вольна типография» Герцена? Звичайно, Олександр Іванович не відмовив Чернишевському, незважаючи на образи Тургенєва. Та що там говорити, коли сам Гарібальді приїздив з гарячої Італії на Туманний Альбіон, щоб тільки побачитися зі знаменитим російським братом по духу!

От і зараз, крім Марковичів, біля під’їзду чекали доступу до «святого апостола свободи» ще з десяток «прочан». Нарешті, двері відчинилися і на порозі виріс невисокий повнявий чоловік, представившись Огарьовим, сказав, що Олександр Іванович буде тільки завтра. Коли ж запечалений натовп почав поволі розходитись, Огарьов звернув увагу на дивне сімейство, явно з глухої російської провінції, що стояло як вкопане, не відаючи, що робити в цій ситуації. І тільки уважніше придивившись до ставної молодої жінки з відкритим ясним поглядом і виразом власної гідності на спокійному, красивому тою простою народною красою, яка вабить більше, ніж писана врода, обличчі, згадав, що саме в ці дні Герцен чекав дорогу гостю – малоросійську письменницю Марка Вовчка. Зрадівши як рідним, Микола Платонович запросив Марковичів у дім, завів у вітальню, познайомив з колишньою своєю дружиною, а тепер невінчаною коханою друга свого Герцена, Наталею Григорівною Тучковою, нервовою, гостроносою жіночкою з маленькою ніби приклеєної до неї дівчинкою на руках.

Попросив:

– Будьте, як удома. Олександр Іванович скоро під’їде.

Роздивившись, Марія зауважила, що інтер’єр у величезній, на два поверхи, квартирі Герцена, був надто скромним, позбавлений домашнього затишку. Зате гармонійно доповнював простоту помешкання розкішний сад за відчиненим вікном, під кронами віковічних дерев якого Марковичі й вирішили дочекатися Олександра Івановича.

На жаль, про свій візит до Герцена Марко Вовчок згадає тільки незадовго до смерті та й то фрагментарно, в листі до сина. Зате Наталя Тучкова через роки опише і візит Марковичів, і їх самих – у знаменитих «Спогадах» про своє життя з Герценом і Огарьовим в англійському екзилі:

«Переписываясь довольно часто с Александром Ивановичем, Тургенев прислал ему однажды малороссийские повести Марка-Вовчка, которые привели Герцена в неописанный восторг. Иван Сергеевич писал, что автор этих рассказов, г-жа Маркович, – очень милая, простая, некрасивая особа, и что она намерена скоро быть в Лондоне.

Действительно, г-жа Маркович не замедлила явиться в Лондон с мужем и маленьким сыном. Г-н Маркович казался нежным, даже сентиментальным, чувствительным малороссом; она, напротив, была умная, бойкая, резкая, на вид холодная. Посидев в салоне, мы вышли в сад; их маленький сын обрадовался саду, бросился на лужайку и стал валяться по ней; мать останавливала его, отец защищал:

– Маша, – говорил он нежно жене,– он восторгается природой, воздухом, оставь его.

– Но он может восторгаться природой, – отвечала она резко, – и не пачкая рубашку.

Она рассказывала Герцену, что вышла замуж шестнадцати лет, без любви, только по желанию независимости. Действительно, Тургенев был прав, она была некрасива, но ее серые большие глаза были недурны, в них светились ум и малороссийский юмор, вдобавок она была стройна и умела одеваться со вкусом. Марковичи провели только несколько дней в Лондоне и отправились на континент, где я их впоследствии встретила, кажется в Гейдельберге»

Що ж, написано стисло і досить таки об’єктивно. Хоча, за спогадами Марії Олександрівни, Тучкова вела себе з нею не зовсім… гостинно: ревнувала до Герцена, шпигувала і підслуховувала їхні конфіденційні розмови, коли вони обоє зачинялися у кабінеті Олександра Івановича.. Що й зрозуміло було при її двоякому не зовсім «моральному» «сімейному» становищі. Та ще при вельми напружених стосунках із самим Олександром Івановичем, який був розчарований деспотичним ревнивим характером своєї нової супутниці...

Неадекватна поведінки подруги великого «затворника» нервувала бідолашного Опанаса Васильовича, хоч він достеменно знав, що Герцен за зачиненими дверима «всього лише» вербує Машу у свої кореспонденти….

Нічого дивного, що Герцен і Марко Вовчок з першої зустрічі порозумілися. Познайомившись із творчістю письменниці, Герцен побачив у ній людину не лише талановиту, а надзвичайно мужню і готову віддати життя за ідею звільнення знедоленого рідного народу. І не помилився: після бурхливого успіху «Народних оповідань», а тепер уже й «Рассказов из народного русского быта», які недавно побачили світ у Петербурзі, Марія Олександрівна перебувала у стані патріотичної ейфорії. І з трепетом слухала роздуми Іскандера про політичну ситуацію в Росії, про царат, який він вважав «тормозом прогресса» (подумала: от звідки улюблений вислів Тараса Григоровича!), про переваги європейської буржуазної демократії над феодально-общинним ладом Росії. Говорили вони і про свободу слова, про загрозу закриття «Современника», про дикі розправи з письменниками, згадавши, звичайно, Тараса Шевченка. І Марії було приємно, що не тільки Тарас Григорович обожнював Іскандера, але й Іскандер високо ставив многострадного Пророка України.

Однак, як і підозрювала Тучкова, скоро їхні розмови стали довірливішими, інтимнішими. Герцен умів влізти в душу. І хоч замість казкового богатиря, грізного Бога Саваофа, красномовного трибуна і відважного красеня-лицаря, яким уявляла собі Герцена, Марко Вовчок побачила звичайного, симпатичного, дуже домашнього, та все ж дуже самотнього старіючого чоловіка, вона не розчарувалася. Щось було в Герцені молоде, веселе, чарівне, що викликало довіру і приязнь. Тож не дивно, що під чарами еманації Герцена Марія, можливо, вперше зізналася, зокрема, й сама собі, що їхній з Афанасієм Марковичем шлюб, радше, тримається на дружбі і обов’язках перед маленьким сином. Однак із вдячності чоловікові, який допоміг їй вирватися з темного царства звироднілих кріпосників, стати письменницею, вона готова й далі тягнути важкого сімейного воза.

Розчулений «апостол свободи», який все своє життя провів серед екзальтованих жриць «свободной любви», емансипаток, готових ради світлого майбутнього людства зруйнувати усі патріархальні підвалини і моральні устої суспільства, зокрема, й сім’ю, був приємно здивований моральною незіпсованістю і світлим розумом молодої вродливої жінки, та ще й, «неробкого десятка». І зачарованим настільки, що вголос почав мріяти, як би то було хороше, якби вони частіше бачились, і він міг прочитати їй, тільки їй, розділи зі свого роману «Былое и думы» про своє не дуже щасливе сімейне життя…

Бідолашна Марія Олександрівна, відчуваючи навіть крізь двері, ревнивий погляд Тучкової, мовчала… Витлумачивши її мовчання, як згоду, щасливий Іскандер напише Марії Рейхель чергову зашифровану депешу, але цього разу – любовного змісту: «Я ею очень доволен; она займет славное место в нашей литературе...».

Звичайно, розуміючи під «нашою літературою» набагато більше, ніж… література. Хоч не виключено, що теж, вслід за Тургенєвим, планував навернути талановиту українську письменницю до російської літератури… Парадокс, але Іскандер – цей непримиренний антимонархіст, палкий аболіціоніст, борець за свободу і рівність у всьому світі час від часу дивував своїми великоімперськими замашками, які іноді вискакували з нього, як чорти з табакерки. Навіть Шевченко, палкий симпатик Герцена, довго не міг простити «апостолу» його несподіваного схвалення Кримської (Російсько-турецької) війни 1853-57 років, яку розпочав… обом їм ненависний і ними ж критикований Микола Перший!

Але… патріотизм – річ складна, особливо, коли ти любиш Рим і ненавидиш Калігулу.

Чи була задоволена Марко Вовчок своєю поїздкою до Герцена? Спочатку, звичайно, так! Її листи, схожі на лаконічні «шифровки», свідчать, що письменниця-демократка готова була до найактивнішої співпраці з Герценом і Огарьовим.

Тим більше, що вона таки вірила в їхні ідеї, вважала їх порятунком для забитої, відсталої кріпосницької Росії. Тому сама пропонує Герцену організувати кілька статей про безчинства місцевих чиновників і поміщиків-кріпосників, наприклад, з Чернігівщини, де в них з Афанасієм є надійні, вільнодумні приятелі. Приміром, вчитель гімназії Ілля Дорошенко… Пан Дорошенко, вона певна, буде щасливий долучитися до святої справи… Як і багато хто….Той же Тарас Григорович Шевченко, який ще весною поїхав в Україну з наміром в майбутньому переселитися туди, а поки що написати про свою бідну батьківщину низку статей.

Рада, що Герцен високо цінує Шевченка, розповідає про своє знайомство з ним, його життя після визволення, творчість, читає напам’ять комедію-поему «Сон», за яку, за доносом провокаторів, його було арештовано і заслано в узбецьку пустелю на 10 років… Не проминає нагадати, що Шевченко шанує Олександра Івановича. Перед її від’їздом в Європу просив, як побачить «святого апостола», кланятись низенько. На її думку, Шевченко – справді Геній і Пророк, обраний Богом. Адже, як казала колись про нього княжна Варвара Репніна, це чудо Господнє: коли безправний раб стає великим поетом-трибуном.

– Життя Ісуса Христа доводить, що ми всі рівні перед Богом, але не всі обрані, – погоджується атеїст Олександр Герцен.

А після цих щирих розмов перед обідом вони гуляють чепурним по-англійськи садом. Всі гуртом, разом з дітьми: Богдасем і спільними дітьми Герцена-Огарьова-Тучкової… Хто чиє, лиш одному Богу відомо. Але всі доглянуті, виховані і дружні. Всім весело. Навіть комунальній матусі Наташі Тучковій, яку Тургенєв називає «шпигувальною голкою» через її пристрасть підслуховувати.

Три дні пролетіли, як одна мить. Здається, про все домовлено. І про співпрацю, і про її повернення восени, себто, через місяць до Петербурга зі свіжою «кореспонденцією», якої жде не діждеться прогресивна Росія. Дивно, але їй уже не страшно, та й гріє, особливо, Афанасія, солідний «гонорар»… Принаймні, за ці гроші можна завершити лікування за методом доктора Шипулинського, ще з місяць порозкошувати в Остенде, чи пожити в Парижі, про що вона з дитинства мріяла. Правда, не зовсім хочеться їй повертатися так швидко у холодний дощовий Петербург. Бо нікого і нічого доброго вона там не залишила. Хіба що Тараса Григоровича… От за ним болить душа: як він там? Де? Чи залишився в Україні? Чи повернувся? І чим? Чи здоровий? Може б, попросити Герцена, щоб допоміг Шевченкові вибратися хоч на місяць з тої Росії?... Але вона про це поговорить згодом, от тільки переживе, передумає, усе що почула і побачила тут… бо, як кажуть, «человек предполагает, а Бог располагает». Одно слово, якось воно буде. Тому вона згоджується з усіма пропозиціями Герцена, навіть не порадившись з Афанасієм, який їй уже не порадник… На прощання читає йому свого «Червонного короля» і в перших числах вересня повертається разом із сім’єю в Остенде.

Буквально через тиждень Марко Вовчок отримує повідомлення від Марії Рейхель, що Герцен має приїхати в Брюсель і заїде до них, Марковичів. Марія в тривозі: що сталося, адже Герцен давно не покидав свого «убежища» в Англії, боячись розправи закордонних агентів царської розвідки. І тут раптом: їде на континент! У велелюдний Брюссель!

Нежданий приїзд Герцена у Бельгію прояснюють спомини тієї ж Наталі Тучкової: «Едва Марковичи оставили нас, как Герцен получил из Петербурга письмо, которое ужасно поразило нас всех: ему сообщили, что у книгопродавца Трюбнера находится шпион между приказчиками, а именно поляк Михаловский. Являясь за книгами к Трюбнеру, русские обращались предпочтительно к Михаловскому, потому что он немного говорил по-русски; они просили сообщить им адрес Герцена. Михаловский с готовностью спешил вручить им написанный для них желаемый адрес Герцена и вместе с тем старался в разговоре выведать имя посетителя, что вовсе не представляло затруднений, так как русские ужасно доверчивы и необдуманны. В конце письма было сказано, что Михайловский, набрав порядочное количество имен, подал донос, приложив список, русскому посланнику в Лондоне; последний отправил все прямо к государю. К счастию, государь, не прочитав, бросил список в камин».

Кинув чи не кинув Олександр Другий у камін список прочан, серед яких було чимало й агентів Третього відділу, але тривогу в оточенні Герцена посіяв. Треба було конче міняти адреси розсекречених явочних квартир. І саме це змусило Герцена їхати до Брюсселя і, ризикуючи життям, просити в уряду Бельгії політичного прихистку. А не захоплення Марією Маркович, як пліткували деякі великосвітські петербурзькі дами-курортниці.

Але, як кажуть, нема диму без вогню. І цілком можливо, що Герцен, розчарований Наташею Тучковою-Огарьовою, яка, як жалівся Марку Вовчку, не зовсім чесно, скориставшись трагічною смертю його дружини, зайняла її місце, тим самим розколовши монолітну довголітню дружбу з Огарьовим, справді міг захопився загадковою, талановитою милосердною українською письменницею і шукав розради у її глибоких і прозорих, як море у штиль, сірих очах.

Та хай там як, сімейство Марковичів спочатку приймало високого гостя в Остенде, а відтак Марія вже одна їздила до Герцена в Брюссель, де вони відвідали знаменитого патріарха польського визвольного руху історика, учителя Адама Міцкевича – Йоахіма Лелевеля. Старий, покинутий дітьми філософ-борець доживав віку в Брюсселі «в почесній еміграції і благородній бідності». Убога й тісна комірчина у затрапезній кав’ярні, де він мешкав з ласки земляка-емігранта, дуже контрастувала з лондонськими апартаментами самого Герцена. Зате нагадувала вельми петербурзьку майстерню ще одного борця за щастя людське, патріарха української революційної демократії Тараса Григоровича Шевченка.

ВІТАННЯ ВІД ІСКАНДЕРА

І знову від згадки про Шевченка у Марії тоскно занило серце: «Де він? Чи ще в Україні? Чи вже чекає її, свою Марусю, в Петербурзі, щоб завершити всі справи і разом повернутися у свій вистражданий рай – хатину на високому березі Дніпра? Як і було домовлено. Що ж, до скорої зустрічі, Тарасе Григоровичу! Незабаром ваша хрещениця привезе вам свіжі номери вашого улюбленого «Колокола», «Полярной звезды», і вітання від Іскандера…

…Герцен покинув Брюссель з чудовим настроєм, в надії небавом отримати від міністра «вид на проживання» в Бельгії і знову зустрітися з Марією Олександрівною, яка обіцяла перед від’їздом у Петербург заїхати в Лондон за газетами і літературою, яку «з нетерпінням чекали в Росії».

На жаль, вони з Герценом більше не побачились. Правда, Марія встигне передати для «Полярной звезды» від загітованих нею підпільних кореспондентів «вісті з Чернігова», протоколи однієї з урядових комісій, яка вивчала становище українських селян та зловживання місцевих чиновників напередодні відміни кріпосного права, невидані матеріали про смерть Павла Першого тощо.

А раптом… замість енергійної діяльності – збайдужіння до такої заманливої і почесної співпраці із «Колоколом» і «Полярной звездой»! Звичайно, Марію, яка ніколи нікому не пояснює своєї мінливої поведінки, спонтанних рішень і вчинків, важко зрозуміти. Та все ж – чому вона передумала так раптово повертатися в Росію та ще й в ролі сподвижниці знаменитого Іскандера? Чи не тому, що, як кажуть мудрі, все пізнається в порівнянні і – на віддалі? Без сумніву, Марко Вовчок, яка зачаровувала своїх сучасників якраз гармонійним поєднанням питомо жіночих якостей з «чоловічим» «недужинным умом», багато чого передумала, порівняла і переосмислила після поїздки в Англію. Цілком можливо, що всі ці святі ідеї рівності, свободи, любові до народу, які так органічно і свято звучали в устах справжнього страдника, геніального поета Тараса Шевченка, в інтерпретації багатія і друга всеможного банкіра Ротшільда Олександра Герцена, м’яко кажучи, видалися їй не дуже переконливими, радше породженими особистою помстою ображеного на царя і монархію парвеню, закомплексованого позашлюбного сина кріпосника Івана Яковлєва.

Можливо, насторожували і надто інтимні натяки Іскандера на їхню духовну близькість і це дитяче бажання… читати разом з нею, чужою дружиною, пліч-о-пліч і в чотири ока його спогади-сповіді про інтимні сторони власного життя… Адже воліла побачити як не святого, то велета духу, пророка, який прозирає майбутнє щасливе людства, а стріла нещасливого в сімейному житті, одинокого безпорадного чоловіка, дуже схожого на Тургенєва з його історією дивного кохання до Поліни Віардо.

Згодом з’являться й інші причини, але поки що й цього досить, щоби німб навколо голови Герцена в очах зухвало молодої Марії поволі почав бліднути, а героїчний його образ дрібніти. Навівали «тоску зелену» і «комунальні» стосунки Герцена й Огарьова… Часом тій, що сама повстала проти дикої моралі патріархального світу, спостерігаючи за життям лондонських «апостолів», хотілося тікати геть від цього «гнізда» пороків, які видаються за чесноти, від блуду і збочень, які називаються пошуками гармонійного вселюдського щастя...

Авжеж, посеред розмови встати і піти. Але стримував вимушений прагматизм, породжений злиднями і невпевненістю у завтрашньому дні. Попри це «принуждение к геройству», Герцен пропонував їй, «нуждающейся писательнице», змушеній утримувати нетямущого чоловіка і малолітнього сина, добре оплачувану роботу. А це для неї дуже багато важило нині.

Тож перед від’їздом з Бельгії в Німеччину Марко Вовчок пише Герцену: «В воскресенье мы выезжаем в Дрезден, а оттуда в Россию, как получим деньги. (Чи не від Герцена?!). Что от вас Рейхелям сказать? Прошу вас, если можно, пришлите портреты, что мне обещал Николай Платонович… К вам поехал Николай Яковлевич Макаров, тот, что я вам о нем (!) говорила, перешлите через него. Нет ли у вас поручений в Россию? Нет ли у вас, Николай Платонович? Или у Натальи Алексеевны? Я их исполню верно. Получили ли вы, Александр Иванович, мое письмо, где есть вести для «Колокола», присланные из Чернигова?»

Отже, не маючи змоги (чи бажання?) поїхати в Англію за підпільною пресою для Росії, Марко Вовчок замість себе посилає в Лондон ще одного приятеля (чи закоханого?) чернігівського поміщика і ліберального журналіста Миколу Макарова, який саме на ту пору лікувався в Аахені. А сама, засмагла, посвіжіла повертається з сім’єю у Дрезден, де її чекав справді доленосний сюрприз: знайомство з Тетяною Петрівною Пассєк. Який збіг! Так, з тією самою «корчевською кузиною», подругою юності Герцена, дружиною історика Вадима Пассєка, ліричні згадки про яку Олександр Іванович зачитував Марії зі ще незавершеного рукопису свого «Былого и дум».

Звела жінок, звичайно, Марія Рейхель, повірена у всі секрети Герцена. Тож нічого дивного, що при першій зустрічі, розпитавши про Іскандера, Тетяна Петрівна розповіла Марку Вовчку, що приїхала сюди не одна, а разом із сином Сашенькою, випускником юридичного відділу Московського університету, який ще недавно за студентське вільнодумство відсидів у казематі, але, дякуючи Богу і протекції самого графа Орлова, його виправдано і навіть відкомандировано за казенний кошт в Європу для вивчення досвіду європейської тюремно-виправної систему, щоб згодом використати у майбутніх судових реформах Олександра Другого. Крім того, з ними приїхали молодший син і племінник.

Далі, перейшовши на шепіт, Тетяна Петрівна виповіла всю правду про ті митарства, які їм довелося пережити перед виїздом за кордон тільки тому, що колись, у молодості, вона була знайома з лондонськими «Дзвонарями». Те, що саме цей факт стривожив Марію Олександрівну, видно з її листа до Герцена: «У нас была Т(атьяна) П(етровна). Она еще и сама не знает, когда попадет к вам. Ее не выпускали два месяца из Петербурга – и намекали, и просили, и просто приказывали, чтоб она с вами не видалась, – видно вас очень боятся, – и здесь и везде за нею следят… . Будете ей писать – пишите на мое имя… «Я-то не боюсь за себя, – говорит она, – да за детей боюсь». Но все-таки они думают в Лондон. Она до сих пор корчевская кузина. Сколько живости в ней и жизни сколько. Как она говорит – я слушаю, смотрю да думаю об ее харьковском житье. Сыновей я еще не видала… Скажите, что вы? что вы все? Что отвечал министр? Что из Швейцарии пишут и о Париже? До свидания. А. В. вам очень кланяется. М. Маркович».

А в приписці, написаній на другий день, сповіщає ще один цікавий факт, який переверне з ніг на голову всі плани, і не тільки її власні: «P.S. Вчера мы были у Т. П. Она все о вас говорила. Сыновья ее умны и тихи. Видно, что им всем вместе живется хорошо».

Герцен, який щойно отримав відмову уряду Бельгії у праві на тимчасове проживання, прочитавши, що Марко Вовчок досі в Німеччині, хоч давно мала би бути в Петербурзі разом із «Колоколом», «Полярной звездой» и «Голосами из России», впав у відчай. Не приховуючи свого розчарування, ба! образи, пише у відповідь: «Я никак не думал, Мария Александровна, что вы так долго заживетесь в Дрездене... мне сдавалось, что вы скоро будете на Руси. Там интереснее»....

Та, видно, не всім «там интереснее»… Заклопотаний власними проблемами і долею людства Герцен й подумати не міг, що саме в той описаний Марком Вовчком званий вечір у Пассєків між нею і «тихим», на три роки за неї молодшим Олександром на очах у пильної матері і ревнивого чоловіка уже проскочила та жагуча іскра, яку він сам ще недавно намагався викресати в Маріїному співчутливому серці. Та все ж більше стривожений втратою «кореспондента», ніж пасії, скаржиться Огарьову: «Марко Вовчок остается на всю зиму в Германии, – вот тебе и письма. Что делать?».

«Що робити?!» – це запитання ставив перед собою не один чоловік, обнадієний і обманутий Марією Маркович. Але в чому її вина? Хіба в тому, що ніколи не відмовляла чоловікам у їхніх сподіваннях на її прихильність? Що не казала ні «так», ні «ні», а просто мовчала? А потім усім була винною за їхні ж власні домисли і фантазії…

Один тільки вінчаний чоловік Опанас Васильович, здається, уже звик до стихійної вдачі «свого Марка Вовчка». Однак, коли Маша повідомила, що вони в Росію поки що не повертаються, а їдуть, за порадою Пассєків і вслід за ними, до знаменитого університетського містечка Гейдельберг, порівняно дешевого і дуже популярного серед молодих російських вчених і діячів мистецтва, запротестував, мовляв, більше не хоче сидіти без роботи на її шиї. І взагалі, все йому тут чуже і він тут чужий. Тому хоче додому. Але дружина стояла на своєму: у них ще вистачить грошей перезимувати зиму в лагідному кліматі і освіченому товаристві. Тим більше, сам Іван Сергійович радив їй удосконалити німецьку, послухати лекції всесвітньовідомих вчених, що їй просто-таки необхідно як письменниці. Крім того, Пассєки казали, що в Гейдельберзі зупинився навіть «розжалуваний» царем через симпатії до опального Шевченка віце-президент Імператорської академії мистецтв Федір Толстой з сім’єю. Так, ті самі милі граф’я Толсті, з якими їх познайомив Тарас Григорович і в яких вони з любим Афанасієм не раз бували на званих обідах.

І Афанасій, в якого не було грошей навіть на місце в диліжансі до Петербурга, почувши про благородне сімейство, яке опікувалося Тарасом Шевченком, погоджується. Але з умовою, що їдуть вони в Гейдельберг тільки до морозів.

ЧУЖА… СКРІЗЬ ЧУЖА…

На жаль, благородне сімейство відцуралося від обожнюваної їхнім другом Шевченком письменниці Марко Вовчок, одразу ж, як в тісному колі «російських інтелектуальних колоністів» зашушукались про адюльтер заміжньої Марії Маркович із «совсем еще мальчиком», при тім не зовсім психічно здоровим після ув’язнення «маминим синочком» Олександром Пассєком. А далі, дякуючи Тетяні Пассєк, її авторитарній материнській любові і пристрасті всі свої біди виносити на суд людський, в університетському містечку почалося справжнє середньовічне полювання на відьом. Точніше, на одну чарівницю на ймення Марко Вовчок.

Уся вчена публіка, яка невтомно «гризала граніт науки» во славу будущу Росії, і ще недавно співчувала письменниці, змушеній тяжко працювати пером, щоб прогодувати лінивого і ревнивого чоловіка, раптом стала на бік Марковича, якого ще вчора вважала сибаритом.

Особливо різко засудить поведінку на 10 років старшої за себе Марії Маркович свідок тих подій 16-річна донька «святих заступників» Шевченка Федора і Настасії Толстих – Катерина Толстая, в заміжжі Юнге. Дізнавшись випадково з розмови матері й Тетяни Пассєк, що Марія Маркович, та сама, яку обожнював і підтримував Тарас Григорович, і навіть був таємно в неї закоханий, ні з того, ні з сього, покинувши чоловіка і малого сина, подалася слідом за Олександром в Париж, Катя, яка любила «дядька Тараса», як рідного і задивлялась на Сашу Пассєка, напише у своєму щоденнику:

«Всему этому виновата М.! Она совершенно увлекла младшего Пассека… И что в этой женщине, что все ею так увлекаются? Наружностью – простая баба, отпечаток чего-то «commun», противные белые глаза с белыми бровями и ресницами, плоское лицо; в обществе молчит, никак не разговоришь, отвечает только «да» и «нет»… А все мужчины сходят по ней с ума: Тургенев лежит у ее ног, Герцен приехал к ней в Бельгию, где его чуть не схватили… Пассек увлечен до того, что бросил свои занятия, свою карьеру, исхудал весь и уезжает с нею, несмотря на то, что брат только начал поправляться после горячки, а мать захворала от горя. М. умеет так сделать, что ее поклонники во всем заступаются за нее: она бросила мужа, прекрасного человека: «он ее не достоин», бросила ребенка, держала его, как собаку, на кухне – говорят: «ее душа слишком возвышенна, чтобы удовлетворяться мелочью жизни».

Незважаючи на юнацький максималізм і незнання деяких важливих подробиць з життя Марії і перерахованих її «поклонників», Катерина дуже точно передала настрій збуреного фривольною поведінкою Марії Маркович «общественного мнения» невеличкої елітарної російської колонії в Гейдельберзі.

« МОЯ ТИ ЗІРОНЬКО СВЯТАЯ!...»

Доки Тарас Григорович шукав свою Гору над Дніпром в Україні, вибивав у панів клапоть землі під будівництво хати, дурив голову друзям і знайомим пошуком нареченої, у далекій Європі Марко Вовчок, окрилена новими незвіданим почуттям, розривалася між клятвою і спокусою, між обов’язком і свободою. Вибір був важким, як між Сціллою і Харибдою, що постійно мінялися місцями або зливалися в єдину суцільну глуху стіну, яку постійно потрібно було долати. Зустріч з Герценом восени 1859 року не зробила з неї ні революціонерку, ні емансипатку, але звільнила від нав’язливих умовностей і гнітючих сумнівів. А зустріч із Сашею Пассєком – від внутрішньої неволі, як від кайданів. Захмеліла від свободи і нових вражень, Марія Олександрівна просила Бога, щоб Шевченко і справді збудував хату і зажив собі спокійно без неї, самій собі незбагненної Марії. Хоч знала, що того ніколи не буде… Бо та вимріяна, вистраждана ним хата призначалася для іншої… яка, Марія це теж знала, була не готова… ще не готова прийняти цей дар… поки що…

Але Тарас… Тарас, він відкидав будь-які сумніви, що вже почали закрадатися в його душу через її мовчання і ті плітки про її успіхи за кордоном, що час від часу наздоганяли його навіть в Україні. Навпаки, розпалений нападами ревності, продовжував співати їй публічно дифірамби та оди, викликаючи у земляків, м’яко кажучи, подив, про що згадували кияни Михайло Чалий і Феофан Лебединцев. З відчайною радістю продовжував будувати в уяві казкові замки-хороми для своєї княгині. За його власним проектом в хаті, що мала стояти на горі серед лісу, очима до Дніпра, поряд з його майстернею була і її світлиця. Він ніби бачив, як вона, така велично спокійна, підперши рукою свою «короновану» важкою косою голову, сидить за своїм письмовим столом і дивиться задумливо у вікно, за яким тихо й велично несе сині води Дніпро. А ось вона з кимось маленьким і таким рідним на руках стоїть на залитім ранковим сонячним світлом ґанку і вся сонячна, як Богородиця, щось йому каже нечутне, але теж сонячне, як блага вість…

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим...

Ці марення приходили зненацька, посеред веселого застілля чи дружньої бесіди, і він, щойно такий пристрасно-збуджений чи жартівливо-веселий обривав на півслові розмову, замовкав, впадаючи в задуму, дивуючи навіть звиклих до змін різких у його настрої знайомих. Він прокидався від своїх солодких сновидінь теж раптово і, ловлячи «всерозуміючі» погляди добрих людей (скільки ж бо довелося пережити Батькові з тими жандармами!!!), в душі підсміювався над ними: якби ж то вони знали причину його задуми! Але зась усім до його таємниці… Богом береженої таємниці, що зігрівала і напувала його голодне, спрагле любові серце.

Cпіврозмовники теж помічали, що після славословій на честь таланту Марка Вовчка ставав аж ніби здоровіший, ніби сам возносився над своїми гіркими, часто незрушними, як пороги на Дніпрі, клопотами. Щоразу, ніби схаменувшись, починав збиратися в Петербург. Так і цього разу на вмовляння доброї матері братів Лазаревських хоча б день погостювати, Тарас не піддався: крихка надія тягнула до Петербурга, як воловодом…

25 серпня, попрощавшись із матінкою Афанасією Лазаревською, Тарас Григорович разом з її синами Іваном і Федором, виїхав з гостинної Гирівки на Орел. Далі шлях лягав на Москву і Петербург, де його має чекати Марія або лист від неї, що вона – повертається, як і обіцяла, на зиму в Петербург. Короткі зупинки в Гутах «погодувати коней» у станового П. Колодячевського, у Кролевці, у сестри Лазаревських Глафіри Огієвської, у Глухові – в ще одного родича – Дмитра Огієвського, ночівля у Севську – і нарешті Орел. Федір Михайлович, розпрощавшись, поїхав у своє помістя, а Шевченко з Іваном, пересівши в диліжанс, подалися на Москву. Проїжджаючи містом, Тарас, мугикаючи собі у вуса якусь веселу мелодію, жадібно роззирався, ніби надіявся побачити когось знайомого і дорогого. А думками був у Петербурзі, біг до Каменецького, задихаючись, питав: «Де? Де лист?». У тому листі мало бути тільки два слова, написані Маріїною рукою: «Я повертаюся»…

У Москві – коротка ділова зустріч з представником фірми Яхненків-Симиренка, який під розписку видав на руки Тарасу Григоровичу, як і було домовлено, 1100 рублів, ще коротші – з Осипом Бодянським та Олексієм Плещеєвим… і – чавункою в Петербург! Де його мала чекати Марія…

РОЗДІЛ 6

ПОВЕРНЕННЯ НА КОЛА СВОЇ

ОСІНЬ, 1959 р. В ТРУДАХ І ТРИВОГАХ

7 вересня вранці «чавункою» Тарас Григорович повернувся до Петербурга.

День видався напрочуд погожим, а негострий свіжий вітерець розвіяв тривожний настрій, що не покидав його всю дорогу з України. Знову зажевріла надія на «свято зі свят»… Тож, обминувши набиті людьми екіпажі, за останні найняв хвацьку бричку і наказав кучеру з усіх копит мчати до Академії художеств. Він поспішав: там, в майстерні, його мала чекати Марія. Принаймні, так вони домовлялися… Якщо, звісно, не забула… Або, хоча б, на гірший випадок, записка від неї: де вона і коли її чекати?

А днина справді – як золото. Ще небо по-літньому ультрамаринове, ще води в річках і каналах не важкої оловяної, а голубовато-сірої барви, і не дме «сіверко» з варязького моря. Тихо й спокійно, і ніщо не передвіщує біди. І сивий у яблуках кінь так дзвінко поцокує копитами, і бричка заспокійливо погодується… Та все ж… на північному крайнебі вурдяться темні хмари, а на душі – хитавиця, як на морі перед бурею…

І хоч дорога від станції до Академії не така вже й далека, однак втомленому чоловікові у запиленому білому парусиновому плащі і солом’яному брилі на відкритій бричці вона здається завдовжки у вічність. Він зосереджено дивиться вперед, на лиці – тривога й нетерпіння. Про що він думає? Власне, про що міг думати Шевченко, поспішаючи з вокзалу в Академію?

Мабуть, про те, що йому конче треба зустрітися з Марією і разом з нею проаналізувати свою подорож в Україну, і обговорити будущину. Адже замість того, щоб полегшено зітхнути з почуттям виконаного обов’язку перед батьківщиною і рідним народом, за волю яких віддав десять років життя, він повертається з мішком невирішених проблем і відчуттям, що всі його жертви всує. Гірше! Про них ніхто й не здогадується!!! Брати його – темні кріпаки – й сестра-лиходолиця найменшого поняття не мають, ДЕ він провів ці роки. І питати бояться, бо ходили плітки, ніби в тюрмі сидить чи на каторгу запроторили за те, що проти царя щось там казав чи писав… От тобі й вільний, от тобі й грамотний! Був крепаком – став варнаком! Тож замість пишатися братом – поетом і художником, жаліють його родичі. А що з того, що Варфоломій грамотний? Якось не втерпів, прочитав йому щойно написану главу з поеми «Марія», а він… аж сахнувся, а тоді став стиха радити не дуже проти панів перти, бо не люблять вони того…

Як найнялися всі… чи змовились з Лазаревським Михайлом! Той теж застерігав-попереджав: як приїдеш в в рідні краї, менше говори – більше слухай, бо там люди темні, залякані… А поліція з жандармами в кожному приїжджому у їхню дебрь-пустиню бачать революціонера.

І як у воду Михайло дивився… А йому, битому вже не раз Тарасові, здавалося, що то йому вві сні кошмарному мерещиться. Ніколи не думав, що так аж страх погано в тім великім селі, колись козацькім, а нині прозванім Малоросією! Тому він мусить зустрітися з Марією Олександрівною, мусить поговорити-порадитися, і все стане на свої місця: усі, так бурхливо пережиті ним в Україні невдачі й приниження, спровоковані агентурою всюдисущого Третього відділу, змаліють до дріб’язкових капостей дрібних місцевих чиновників і розвіються як дим. Здиміє з пам’яті, як чорт від ладану, препаскудний справник черкаський Табачников… Ото вже паскуда! Спочатку він ліз, як свиня, в саж, зі своїм препаскудним «сочінітєльством», а як не вийшло, то пообіцяв згноїти… І зробив би це з великим задоволенням, якби Варфоломій не сповістив про халепу з арештом Симиренку… А той вже й інших впливових людей підпряг, нібито аж до генерал-губернатора їздив у Київ… Хай воздать йому Господь Бог за співчуття і заступництво! А грішний мученик Тарас подякує Богові, що не скапцаніла до решти Україна, що серед її люду більше порядних і благородних людей, ніж безчесних мерзотників. І це теж привід для щастя і сподівань на майбутнє.

Тож хай згинуть погані враження, а залишаться тільки гарні – про зустрічі з дорогими серцю земляками, приятелями і сердечними друзями: Сошенком, Гудовським, Сенчилом-Стефановським… Незабутнє гостювання у Дмитра і Наталі Хрущових та братів Залеських в Лохвині та Либедині, «каша» на березі тихоплинного Псла в товаристві слобожанських «варенушників», музикальні вечори у родині Максимовичів, «вкушання» ковбас під грушею у Варфоломія в Корсуні, варені раки у старого друга Козачковського в Переяславі та «студентський» куліш над Дніпром і Почайною під орудою нового київського знайомця Михайла Чалого…

Виходить, що світ такий, якими очима на нього дивитися… Та ба! Якими б очима він не дивився на Україну – нема краю милішого й ріднішого! І що далі він віддаляється, то ближчою вона стає! І дорогою, і необхідною, як повітря… без якого він задихнеться в Петербурзі…

Тому перше, що вони зроблять з Марусею: поговорять про Україну. Звичайно, він нічого не втаїть, але й не буде драматизувати: бо де зараз чесній людині добре і вільно?! Певний, що і в тій хваленій Європі не всім рай…Отож вони собі з Марусею сядуть, як звично, одне проти одного віч-на-віч за столом, заваленим його малюнками, офортами і рукописами, і він почне свою розповідь… звичайно ж, не з провокацій жандармських, не з безглуздого арешту і не з острогу в Мошнах, а… з опису тої краси Божої, ні з чим не зрівнянної, яка відкриватиметься їм щоранку з їхнього високого подвір’ячка на березі Дніпра, де він собі діляночку облюбував: аж до обрію – безмежні зелені простори, поцятковані золотими блискітками церковних бань, помережані синіми биндами річечок, а внизу, під їхньою Княжою горою, старий Дніпро несе велично і вільготно свої води чисті й глибокі аж до самого Чорного моря… А над усім тим – небо, синю-синє… І сонечко сходить…

А чи бачила вона таку красу у тій Німеччині, Франції чи Швейцарії? Та де?! А потім… про всяк випадок, та не без умислу, намалює Марусі романтичними барвами сімейний рай Максимовичів на Михайловій горі, до яких вони ходитимуть у гості… І аж тоді перейде до недуже веселих відвідин рідного села, розмов із братами і сестрою, які доконечно переконали його в рішенні викупити нещасних родаків своїх із кріпацтва, не чекаючи сподіваної волі… Бо щось йому не дуже подобається все це «діловодство-воловодство» царя нового з реформами…

А щоб Марія не думала, що Вкраїна проти Європи – зовсім відстала глухомань, розкаже про чудо прогресу, сотворене в Городищі і Млієві колишніми кріпаками братами Яхненками та Федором Симиренком! Не віриться, що темні безграмотні гречкосії змогли збудувати за останнім словом техніки цукроварню, машинний завод, паровий млин… Та ще більше вражає висока духовність цих дивовижних людей: розбагатівши, вони подбали й про ближніх, збудувавши для робітників і службовців своєї фірми справжній, чи не єдиний у світі рай – містечко зі школою, лікарнею, церквою і навіть… турецькими лазнями! Де таке видано?! У якій ще Європі? От що значить наші люди! Можна собі уявити, яким би раєм стала Україна, якби їй волю дати... і від кріпосного права, і від царської сваволі! І дуже радий, що саме так думає не один він, а багато земляків в Україні сущих!… І не раз переконувався в цьому, бесідуючи з різними людьми: селянами, міщанами, різночинцями, дрібними чиновниками! І навіть в кабінеті сатрапа царського і генерал-губернатора київського князя Васильчикова замість звичної затхлої вільгості петербурзьких боліт, повівало на нього не лиш животворним дніпровським вітерцем, а й турботою про розвиток Малоросії: на всю губу хвалився Іларіон Іларіонович тим, що зробив для неї і що ще має зробити доброго…

Згадка про намісника Правобережної Малоросії І. Васильчикова викликає у Шевченка двояке почуття. З одного боку, поговорили вони як цивілізовані люди: генерал-губернатор грав роль миротворця і добродушного батька буйного племені, з якого ще не вивітрилася буйність козацька, а Тарас Шевченко – блудного сина, який прибився з далеких світів, щоб смирно і в покаянні дожити віку в отчій стороні. І наразився на неприємності. А все тому, що «рідні пенати» його, голого-босого, не впізнали, отож мусить, як радив «прокуратор», не перейматися тим дуже (що поробиш – глуха провінція! Дика Скіфія!), а як прославлений у віках мудрець, знаменитий філософ Анахарсіс їхати назад, у вільні від забобонів Афіни, чи то пак – Санкт-Петербург, щоб завершити свої труди і згодом, зібравши всі свої скарби у торбу, а «баранів» – в отари, повернутися додому назавжди – багатим і незалежним від ложних уявлень про свободу і її доцільність. І тільки тоді місцеві царі і народ оцінять його любов до рідної Скіфії.

Власне порівняння губернаторові здалося дотепним (мабуть, довго готував його), він повеселів і подобрів, вдоволено усміхаючись. Натомість Шевченко, оцінивши алегорію, скромно нагадав, чим завершилося для Анахарсіса те повернення в рідну Гілею: убив рідний брат!

Ось про що думав втомлений чоловік у запиленому білому парусиновому плащі і солом’яному брилі, їдучи на відкритій бричці Петербургом восени 1859 року в напрямку Академії мистецтв. Про те, що думають усі, повертаючись на кола свої… Ото ж бо! – радісно вигукнув Іларіон Іларіонович. – А чому? А тому, що великий мудрець виявився поганим державним діячем: хотів нав’язати скіфам нові для них елінські ідеї і звичаї! І навіть нових богів! Ще один історичний урок: не ліз із мудрим виглядом … між пастухів і гречкосіїв!

Після таких прозорих аналогій новочасному Анахарсісові не хотілося вступати з намісником царя на Вкраїні у безрезультатні дискусії, натомість із гумором подякував за дотепну мудру бесіду і, хоч і туманну, та все-таки надію не без благословення губернатора таки звести нарешті свою власну хатиночку на крихітному клаптику землі на високій горі над Дніпром під ще вищим вічним небом.

Розпрощалися із сатрапом київським майже приятелями. І це теж вселяло надію, що не все так безнадійно, і хотілося вірити наміснику, що ополчилися проти нього стражі порядку не за указом чи тому, що погані, а тому, що темні: хтось боїться, «каби чєво нє вишло», а хтось – вислужитися хоче. І взагалі, вся біда в тому, що він надто ідеалізує свій народ, забуваючи, що серед нього є не лиш святі і мученики, а й чимало нечестивців, христопродавців і просто тупого бидла. А тому не гоже ображатися на свій народ, за якого ще недавно душу оддавав у юдейській пустелі своїй… І найвищий приклад цьому всепрощенню – подвиг Ісуса Христа.

Цікаво, що б сказала на ці муки совісті його похресниця? Взагалі, йому часто у години сумнівів, у хвилини самокатувань, на які він мастак, не вистачає Маріїної думки, а часом просто її скрушного зітхання, потиску руки чи того, всерозуміючого мовчання, з яким вона (тільки вона!) вміла його слухати…

Заглибившись у спогади і сподівання, чоловік у припорошеному пилом доріг білому парусиновому пальтечку, байдуже поглядаючи з брички на столичне зодче «вєліколєпіє», на вулиці, густо всипані «гуляющей праздной публікой», правду кажучи, сам не розумів, чому такий байдужий до міста, яке подарувало йому волю, славу, впливових покровителів і щирих друзів, врешті, відкрило майже недосяжні для нього, кріпака, вершини мистецтва? І чому так несамовито закоханий у свою далеку батьківщину, яка не дала нічого, крім злиднів, рабства, приниження і двох арештів….

Раптом увагу привернула зграйка молоді: судячи з одягу, студентів, які, жваво жестикулюючи, про щось палко сперечалися. Мабуть, про царські реформи і відміну кріпосного права, які от уже котрий рік «будоражат умы» прогресивної молоді Росії, а найбільше – південних, козацьких, її губерній…

І знову згадалася Україна, Київ: яка прекрасна молодіж виросла на його батьківщині в останні роки! Зовсім не схожа ні на затурканих безправ’ям кріпацьких дітей, ні на «вільнодумних» паничів, які згадували про Французьку революцію, тільки вмочивши «морду» у чарку... Ці ж зовсім інші: освічені, розумні, сміливі, при тому цікаві до всього світу і готові його змінювати!

Кінські копита цокотіли петербурзькою бруківкою, а в його душі видзвонювали вечірні Лаврські дзвони і виспівувало на всі голоси невгамовне українське птаство у ще темних і густих передосінніх дібровах і гаях над Дніпром, Десною і Почайною, вторячи людським голосам, що розкошували то сумно, то весело в мелодіях українських народних пісень! Незабутнє враження!

Так… незабутнє враження зосталося в нього від хорового співу, та ще більше – від одвертих, часом веселих і невимушених, часом палких і напружених розмов із київськими гімназистами і студентами на веселих пікніках, а насправді – неофіційних зустрічах з молоддю, які йому, дорогому гостеві Тарасу Григоровичу, кілька разів влаштовували Михайло Чалий та Феофан Лебединцев на Оболоні, подалі від пильного ока жандармів і гострого вуха їх агентів…

А як приємно було, що це плем’я «нігілістів», як охрестив молоде покоління різночинців Іван Тургенєв, читало «Народні оповідання» Марка Вовчка і хоче чути про них думку маститого поета Шевченка!

Безсумнівно, Марусі теж буде приємно дізнатися, що її знають і люблять в Україні… і чекають! Хочуть зустрітися з відомою українською письменницею, яка другою після Тараса Шевченка заклеймувала прокляте кріпацтво, яким обдарувала вільне козацьке плем’я триклята Катерина! У молодих земляків – от де надія й слава майбутня України! – знайдеться чимало запитань до Марка Вовчка, особливо зараз, після повернення з-за кордону, бо ж не всі можуть поїхати, подивитися, як живе вільна від рабства Європа!

А потім… він прочитає їй найвдаліші місця з давно обіцяної поеми «Марія»… Цікаво, що вона скаже, почувши не переспів притчі біблійної, а драматичну історії земної жінки, приреченої Вищими силами на майже непосильне смертній людині випробування – народити Бога, пройти з ним увесь його земний путь від колиски до розп’яття на хресті, пережити жахливу публічну розправу над єдиним святим своїм сином того самого плебсу, якого він врятував від погибелі, і його Воскресіння і Вознесіння, і не зламавшись, понести у світ Його Вчення, освітлюючи Його Словом темні нурти племен і народів?!

Невже перелякано мовчатиме, втупившись у нього повними сліз очима, як мила і сердечна його приятелька – юна дружина старого Максимовича? Чи вжахнеться його «вольнодумствію поетіческому», як вжахнувся сам Михайло Олександрович, з переляку звинувативши автора в страшному богохульстві?! До всього ще й приревнував, старий пень, чи то пак – антикварій, до свого янгола – Марусі… хай йому грець!…

На якусь мить подумки повернувся на Михайлову гору.. Правду кажучи, він, грішний Шевченко, таки мав інтерес до дружини свого щирого приятеля. Але чисто літературний. Обдумуючи майбутню поему про Божественний подвиг Діви Марії, шукав аналогів у житті земному. І знайшов: у дивному нерівному шлюбі юної і бідної панночки Марусі Товбич із набагато старшим, не багатим ні на вроду, ні на статки професором Михайлом Максимовичем. Серед пліток, які ходили про цю «непаристу пару» довколишніми селами й містечками, і навіть Києвом, була одна, яка нагадувала біблійну: нібито благородний професор-холостяк проявив неабияке благородство, одружившись на покинутій звабником-гусаром дочці сусідів – збіднілих дворян, тим самим врятувавши нещасну дівчину від ганьби-позорища.

Можна уявити, як, Господи прости, зрадів цій, перемеленій в людських зубах, та все ж романтичній легенді! Здалося, саме Небо благословляло його на завершення давно задуманої поеми про трудний земний путь Богородиці, на якому було все: і гірке життя наймички-сироти у старого теслі Йосипа, і несподівана обраність Богом, і знову – принизливе становище покритки, і радість материнства, і гордість за сина, і страшна мука бачити його, такого чистого, мудрого, справедливого, розп’ятим заживо на хресті римськими загарбниками… І чудо його воскресіння, страх перед його величчю, і самотність, приниження, неслава, забуття, і… через століття – нове воскресіння Сина в Християнській релігії і… Її власне розп’яття, але вже земною славою і … церковниками.

Так, балансуючи на грані двох світів – реального і сакрального, буденного і творчого, він, Шевченко, добрався і вибрався на Михайлову гору і, на радість Максимовичів, поселився в їхній тихій господі. Правда, щоранку справно спускався вниз, на грішну землю задля вирішення своїх насущних проблем, ради чого й прибув з Петербурга. Але напруджений день минав і починався благословенний вечір: задушевні розмови про козацьку вольницю, про рідну історію, спаплюжену москалями, про мову, ними не визнану, а за тим і палкі дискусії про літературу та її завдання перед народом. А завершувалися диспути мрійливими співами в три голоси під квітучою-пахучою старою липою . Одно слово, миром, злагодою і благодаттю… І ця гармонія трьох сердець тривала б нескінченно, якби одного вечора Тарас не прочитав подружжю великий шмат ще не закінченої поеми про життя Матері Божої, але чомусь… названої одним словом, чи то пак іменем – «Марія»… Що, природньо, могло насторожити професора, спокушеного в справах божественних і літературних. А, може, не сподобались далекі від «високого стилю», та близькі до життєвої правди рядки:

У Йосипа, у тесляра

Чи в бондаря того святого,

Марія в наймичках росла.

Рідня була. Отож небога

Уже чимала піднялась,

Росла собі та виростала

І на порі Марія стала...

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій хатині,

В святому тихому раю.

Тесляр на наймичку свою,

Неначе на свою дитину,

Теслу, було, і струг покине

Та й дивиться; і час мине,

А він і оком не мигне

І думає: – Ані родини!

Ані хатиночки нема,

Одна-однісінька!.. Хіба...

Ще ж смерть моя не за плечима?.. –

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде…

Адже ходили чутки, що старий професор-одинак з Михайлової гори чи то пошлюбив, чи вдочерив дочку своєї своєї юнацької любові. Чи, може, Максимович запідозрив у монолозі юної Діви Марії нарікання дружини Марусі на гірку долю зі старим слабовитим чоловіком?

І мовила: – Тиверіадо!

Широкий царю озерам!

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам

З старим Іосифом? О доле! –

І похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру.

– Йому я стану за дитину.

Плечми моїми молодими

Його старії підопру! –

І кинула кругом очима,

Аж іскри сипнули з очей.

А з добрих молодих плечей

Хітон полатаний додолу

Тихенько зсунувся. Ніколи

Такої Божої краси

Ніхто не узрить! Злая ж доля

Колючим терном провела,

Згнущалася над красотою!

О доленько!...

… О світе наш незаходимий!

О Ти, Пречистая в женах!

Благоуханний зельний крине!

В яких гаях? В яких ярах,

В яких незнаємих вертепах

Ти заховаєшся од спеки

Огнепалимої тії,

Що серце без огню розтопить

І без води прорве, потопить

Святії думоньки твої?

Чи, може, занадто фривольною видалася Максимовичу сцена явлення Діві Марії Святого Духа і наслідки цього чуда:

Горить

Огонь тихенько на кабиці,

А Йосип праведний сидить

Та думає... Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію...

Холодочком

До сходу сонця провели

До самої Тиверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прийшли

Додому.

Жде його Марія,

І ждучи плаче, молодії

Ланити, очі і уста

Марніють зримо. – Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала!

Цвіт зельний, наша красота! –

Промовив Йосип. – Диво сталось

З тобою, доненько моя!

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то... – Й не вимовив: уб’ють

На улиці. – І заховаймось

В своїм оазисі. – І в путь

Марія нашвидку збиралась

Та тяжко плакала, ридала…

Згадалося, як, слухаючи поему, мінився на виду Михайло Олександрович Максимович. Врешті, недослухавши, такий статечний професор рвійно зірвався на рівні, вхопив за руку дружину Марусю і шпарко вибіг з кімнати…

Відтак було мовчання… аж до того дня, коли грішного богохульника Тараса арештували жандарми за три кроки від садиби Максимовичів…

Спогад про несподіване непорозуміння, яке вперше виникло між ними, старими і вірними приятелями, знову боляче різонув Шевченка по серцю, затьмарив сонячну вересневу днину, заглушив веселий цокіт кінських копит, під який тільки що так солодко згадувалось і мріялось…

Хотів було «об’яснитися», вияснити, в чім причина святого обурення? Та чув одне: «богохульство» та «богохульство»! Зачинилася у своїй кімнаті і Маруся і душу назавжди зачинила перед обожнюваним Поетом! Тож довелося пояснювати зміни у настроях господарів банальною ревністю Михайла… Готовий був навіть видати свою таємницю гірку: що таки має гріх – марить чужою жінкою, дружиною старого друга, і теж Марією, тільки на прізвище Маркович… Єдиною жінкою, яка могла зрозуміти його і оцінити! Яка, власне, спонукала грішного Тараса своєю з’явою в Петербурзі нарешті написати твір, який він задумав майже десять років тому, в неволі солдатській. Тоді, навесні 1850 року, приголомшений несподіваним і безглуздим другим своїм арештом і вигнанням з більш-менш обжитого Оренбурга у дикі Орські степи, писав своїй «сестрі духовній» княжні Варварі Репніній, що «Новий завіт» читає благовійно, і що в нього «вродилася думка описати материнське серце по життю Пречистої Діви, Матері Спасителя, а друга думка – змалювати картину розіп'ятого її Сина», і що він молить Бога, щоб хоч коли-небудь збулися думи його.

Відтворити на полотні розп’ятого між двома розбійників Ісуса Христа не дозволив гарнізонний піп, бо вважав, що таке сусідство понижувало божественність Сина Божого. А почати поему ніяк не наважувався. Десять років чогось не стачало, хоч і визбирував про крупинці на сторінках Святого письма усі алегоричні свідчення апостолів про найвеличніший на всі віки материнський подвиг, якому не було аналогів в історії людства. Може, не стрічав достойних прикладів самозреченого материнства в сучасному житті? Можливо тому, що так і не зустрівся з земним прообразом «Благословенної в женах»?… На жаль, не надихала на творчість ані «діва непорочна, свята великомучениця Варвара» Репніна, ані грішна «чужа молодиця» Ганна Закревська, ні милосердна, та надто приземлена «комендантша» Агата Ускова, ні тим більше – недоросла літами й розумом провінційна актриса Катерина Піунова….

І тоді, коли він втратив надію, та, яку не міг уявити в образі простої земної жінки, явилася сама… в образі земної прекрасної жінки. Одного морозного січневого вечора стала у дверях його майстерні, ніби знята з іконостасу: яснолика і ясноока з маленьким кучерявим хлопчиком на руках. Він дивився і не міг очей відірвати від її гладенько зачесаної, покритої білою мереживною шаллю голівки, від одухотвореного материнством, прекрасного «простонародною» вродою лиця… лику… І раптом його пронизало те, незбагненне, що буденно звуть натхненням, чи банально – приходом Музи.

Не зчувся, як слова самі стали складатися в рядки і строфи, наповнюючись не буденним божественним почуттям і змістом:

Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє Твоє,

Все упованіє моє

На Тебе, Мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, Благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика-Сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю...

…А я, незлобний, воспою,

Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим, і веселим

Святую доленьку Твою.

А нині плач, і скорбь, і сльози

Душі убогої – убогий

Остатню лепту подаю...

Справді, незбагненна людська душа, тим паче у творчості! Ніколи не думав, що почуття до земної жінки сподвигнуть його описати материнське серце Пречистої Діви, Матері Спасителя нашого… Жони над жонами, Матері над матерями, Жінки над жінками, перед якою завжди стояла на коліна його душа…

– Господин любезный! Приехали! Извольте платить! – грубо розвіяв міраж охриплий голос візника.

Бричка різко зупинилася перед брамою Імператорської академії мистецтв і Шевченко, схопивши валізу, вискочив з «прольотки», вкинув у долоню кучера останній гріш і протепом кинувся туди, де його мала чекати Марія. В свою «робочу». Пробіг сходами, коридорами і спинився під дверима з літерою чи то «Ш», чи переверненою прописною «Т». Передихнувши – шарпнув. Але двері майстерні були зачинені…

Мабуть, замкнулася зсередини, щоб мало хто бачив… – думав, обережно, щоб не сполохати надію, відмикаючи врата до сподіваного раю і… потрапив у пустку: Марії не було!!!

Не знайшов від неї ані листів, ані записок… Жодного знаку, що вона повернулася і заходила до нього! «Та не може бути! Такого просто не може бути!».

Вискочив на Набережну, кинувся до Лазаревського на Большой Морской в дом графа Уварова. Однак Лазаревських дома не застав, тільки у вітальні на столику чекали на нього три листи: один від Варфоломія і два від незнайомих адресантів з України. І жодного слова від Марка Вовчка…

Знервований і розчарований вискочив на вулицю, з досадою розірвав конверт з посланнм від Варфоломія Шевченка. І ще більше розстроївся: той сповіщав, що поміщику Парчевському взагалі «не велено продавати землю».

Спочатку в паніці нічого не збагнув, але доки дійшов до майстерні, зрозумів усю підлу суть малоросійських сатрапів і їхній посіпак! От тобі й «отєц родной», «брат і заступник народних поетів» світлий князь Васильчиков! Як масненько замилював очі, як брехав красненько, як… останній пес! А тим часом наказував своїм холопам не продавати Шевченкові землі! А ще герой війни з Наполеоном! Защітнік родіни! Де ж твоя честь офіцерська, мерзотнику?!

Який гнів збурила у душі Тараса ця звістка, видно з роздратованого тону його відповіді названому братові: «Пишеш, що бачився з Парчевським; і я з ним бачився в Черкасах. Те саме він і мені говорив, що й тобі; нехай собі робить, як знає. А ти, мій рідний брате, зроби так, як умієш і як тобі Бог допоможе. Продать він землі тієї не волен, а законтрактовать на 25 літ волен, с согласия опеки. Якби ти побачився з Вольським (управляючим добрами Парчевського. – Г.Т.) та з ним добре поговорив та умовився. Та вже там роби, як знаєш і умієш, та тілько зроби, бо мені й досі сниться Дніпро і темний ліс попід горою. Контрактуй на своє ім’я. На сей случай я оставив письмо у Вольського і аркуш гербового паперу в 90 коп. На тім тижні у мене будуть гроші, то як треба буде, то я зараз і пошлю тобі. Добре було б, якби Йосип або Микита взялися за постройку: веселіше б гроші платить. Пришли мені оту маленьку книжечку і клаптики з нею; хоч перепиши; мені розрішено друковать, то книжечка та тепер мені треба».

Справді, до яких тільки хитрощів, до якої брехні не вдавалися місцеві «держиморди», щоби не впустити страшного бунтівника Шевченка в Україну! І сміх, і гріх! Та, незважаючи на перепони і каверзи «землячків», Тарас Григорович не збирається відмовлятися від своєї заповітної мрії звити гніздечко на високім березі Дніпра-Славути, і настійливо радить Варфоломієві самому укласти угоду з поміщиком Парчевським про довгострокову оренду земельної ділянки, яка так припала до душі Поетові. Що ж до «книжечки» забутої, то в ній мали бути записи українських народних пісень, які Тарас занотовував постійно і повсюдно, навіть їдучи на жандармському возі до острога в Мошни; чернетки віршів, зокрема, «Сестрі», «Колись дурною головою» та майже завершена поема «Марія», над якою інтенсивно працював, мандруючи Україною. Особливо переживав за рукопис вистражданої поеми – боявся, щоб не загубився, як колись розгубилися списки «Яна Гуса». Адже збирався не тільки надрукувати твір у підготовленому двотомнику «Тарас Шевченко. Поезії», а й подарувати Марії Олександрівні з нагоди її повернення «на кола свої» і в знак подяки за те, що надихнула на нелегку працю своєю з’явою в його бурлацькій долі.

Але… Марія не повернулася. Нема Марії. І душа розривалась від розпуки. Одна відрада, що не застав дома Лазаревських, а то довелося б або брехати, або гасити вогонь у душі «лєкарством собственного ізобретенія» – ромом із чаєм… Хай йому грець! Оце-то невезіння! Марія – в Дрездені, а поема – в Корсуні, за мисником у хаті Варфоломія. І нема з ким не те, що сісти хліба з’їсти, а словом перемовитись… А тому й на душі – сльота, їдуча сіра сльота…. Хоч і день, як золото…

Уже в майстерні згадав про ще два листи від незнайомих адресантів, які йому передав Михайлів слуга. Став читати і поволі, як то кажуть, розпогоджуватись. Що то Божа справедливість! Попри всі підступи псарів Його величності імператора Олександра, не минула марно його поїздка на Вкраїну! Не були всує і розмови з народом… Прислужились святій справі навіть безтурботні веселі пікніки на Дніпрі та Почайні, якими розважали його київські студенти…. Принаймні, такий висновок можна зробити з тих листів, які прийшли йому навздогін з далекої України.

Один, довжелезний, надто емоційний і плутаний – від якогось Василя Маслія – і здивував, і розвеселив. Невідомий і, видно, ще молодий чоловік, переживаючи, що його «несподіваний лист» може справити негативне враження на «любого земляка Тараса Григорьевича», а самого автора сприймуть, «как хитрого льстеца», або «чье-нибудь орудіе», просив: «взляните на меня с высоти своего многосторонняго гения как на… Украинца, родного Вам по языку, по обычаям, по любви к «нашей рідній ненці» и к Литературе…. Цель этого письма…. Совершенно невинная, бескористная: познайомиться с Вами, величайший поэт новейшего времени, хотя заочно, т.е. письменно, если нельзя было этого сделать лично».

Далі юнак детально описував, як він, почувши, що Шевченка арештували і привезли в Мошни, намагався познайомитися з ним, ходив назирці, підглядаючи та «ловлячи момент», щоб хоч слово сказати, однак викликав своєю настирною поведінкою у «Малоросійського Генія» підозру й недовіру. Та даремно Вася Маслій переживав, що його кумир «Шевченко-великий» забув невідомого студента, який бігав за ним по Мошнах, підглядав, кликав у гості, щось лепетав перелякано…. Якраз його й запам’ятав! Бо справді, не міг зрозуміти, чого хоче від нього цей… дивний юнак. А воно он що вийшло: юний шанувальник!

Тож від душі насміявся, дякуючи Василькові Маслію за комедію з переслідуванням, яка хоч пізно, але скрасила його спомини про найприкріші моменти перебування в Україні. А насміявшись, задумався, бо далі Василько пояснював, звідки в нього «такое непреодолимое желание познайомиться»… з Тарасом Григоровичем, «такое благоговение» перед ним і «даже дерзость писать» йому: «Это ясно… Вы… наше Украинское солнце, наша гордость…».

А далі щира душа зізнається, що… «…Давно уже (!) посвятил свою жизнь на изучение ваших творений, вытканных из горя и печали и подбитых гневом – труд на который мало человеческой жизни; над ним должны трудится века и потомства».

Малий, а як утяв! Аж морозом обсипало! Звісно, що йому, бувалому, не звикати до хвали, як і до хули… і тим паче, що давно було «однаково, чи хто згадає, чи забуде… його в снігах на чужині». Але, читаючи ці слова, написані зовсім юною рукою, Тарас Григорович, здавалося, чув голос з майбутнього. І це був голос «молодого, незнайомого племені», якому його «творения-сочинения» були набагато ближчі і зрозуміліші, ніж.. тому ж Варфоломієві, який все просив писати молитви, замість… «неблагочестивих» поем про Богородицю та подражаній писанням пророків…

«Я и тепер занимаюсь нашей еще бедной Малоросійской литературой, имею под рукой многие малоросійские сочинения, между которыми как алмаз блистають Ваши «Гайдамики», Катерина, Кавказ до Основьяненка», – писав, як видно було, майбутній дослідник української літератури і творчості Тараса Шевченка…

Довго ходив Шевченко під враженням від цього сумбурного листа. Навіть про Марію Олександрівну не згадував, аж доки не закортіло вже, сію секунду, похвалитися їй, яку молодь вони удвох з нею викохали в Україні своїми книжками!

Ех, Марусю, Марусю, якого бісового батька ти робиш у тій Європі?! – і злився, і сумував, і шукав розради в розмові з чужими людьми, як оцей премудрий недоліток Василько…

Порадував і другий лист, в якому ті самі студентів Київського університету, з якими він у Дніпрі рибу ловив та юшку варив, писали, що, натхненні його творами й промовами, клопочуться перед попечителем учбового округу М. Пироговим про відкриття першої в Києві недільної школи, в яку проситься викладати малювання навіть приятель Тараса Григоровича художник Сенчило-Стефановський!

Тарас аж просльозився: «Добрий мій старий приятелю й колего! Відгукнулося твоє серце на мій поклик відкривати, доки цар дозволив, недільні школи для народу! Бачу, не пропав всує наш молодечий труд в Київській археографічній комісії! І палкі розмови про славне князівське і козацьке минуле України, що не стихали на розкопках могил Переп’ят і Переп’ятиха, видать, не забулися! А скільки ще іскренних патріотів дожидають часу, аби їх покликали до роботи во славу України? Той же шкільний інспектор Чалий та священник і журналіст Феофан Лебединець чи Лебединцев – у Києві, маляр Фетод Ткаченко в Полтаві… А скільки молодих?! Можна собі уявити, яке цікаве життя почнеться в Україні через рік-два, коли вони з Марією… дай-то Боже… переберуться туди назавжди! Та ще й в нову хату на горі над Дніпром! Тому конче треба за цю осінь і наступні зиму та весну завершити усі видавничі справи, отримати звання академіка офорту і на початку літа розпрощатися з Петербургом! Назавжди! І полетіти на «вільні хліби» на свою, Тарасову, гору!»

Розмріявся-розпалився, та згадавши, що Марія не приїхала, зів’яв, як в степу вогонь, затоптаний чумаками: справді, дурний думкою багатіє! Але впадати в розпач, печаль чи гнів – дурне діло! Тим паче, що й в столиці земляки теж «не б’ють бомки». Як розповів, заглянувши до Тараса на подорожчини Михайло Лазаревський, чимало за це літо відбулося подій визначних. Зокрема, з «братчика» Миколи Костомарова не лиш знято заборону «служить по научной часті» і дозволено виїхати із Саратова, а й запропоновано йому посісти кафедру російської літератури в Петербурзькому університеті! Микола на сьомому небі від щастя. Кажуть, успіх його лекцій величезний! Студенти свого професора на руках носять. На радощах Микола вже й матір викликав у столицю із Саратова і оселився разом з нею в домі Балабіна, прозваного «Балабаївкою», і тепер щовівторка збирає в себе літературні вечори, на яких бувають дуже цікаві люди, зокрема й Чернишевський, який недавно бачився з Герценом в Лондоні…

А ще вони з Василем Білозерським взялися робити з малоросійської колонії в Петербурзі – українську Громаду, і в поті чола трудяться коло журналу «Основа». А тим часом, подейкують, що Куліш свою «Хату» видав.

Почувши таке, Шевченко ховає таємний жаль за Марією глибоко в душі, аж за серцем, і на люди з’являється зібраний, енергійний, а бува, що й веселий. Бо попри особисте щастя, гріх нарікати: поет і художник Тарас Шевченко затребуваний і життям, і літературою, і навіть далекою своєю Україною…

НІЖНА ДУША – БРОНІСЛАВ ЗАЛЕСЬКИЙ

Тим часом Варфоломій прислав «книжечку», і Шевченко міг начисто переписати поему «Марія», а згодом і познайомити з нею громаду. Та все ж перший, кому прочитав, був друг сердечний ще з часів заслання в Юдейську, чи то пак Азійську пустелю – Броніслав Залеський. Відбувала ця ніжна мистецька душа покарання в Оренбурзі за участь у заворушеннях студентів Дерпського університету проти анексії Росією Польщі так само чесно, як і боролася за свободу. Бідний Броник так рвався на волю, що Тарас простив йому навіть участь у ганебному поході російських військ на цитадель волелюбних кочових племен – Ак-Мечеть... Справді був щасливий, коли його сердечному другові таки вдалося вирватися на волю і, нарешті, як повідомляв у листах, поселитися у своему невеличкому маєтку Рачковичі, десь на кордоні Польщі й Білорусі. Тихе патріархальне життя на рідній землі серед численної рідні так сподобалося Броніславу, вимордованому солдатчиною, що він без печалі розпрощавшись з мрією стати професійним художником,одружився і взявся за господарство. Як писав Шевченкові: «Нові горизонти діяльности, любові і праці відкрив Бог переді мною».

І от тепер дрібного землевласника Броніслава Залеського покликано як депутата і експерта від його губернії взяти участь у засіданнях редакційних комісій при «Головному комітеті з селянської справи для розгляду постанов і припущень про кріпосний стан», завданням яких було із десятків запропонованих поміщиками проектів аграрної реформи скомпонувати один.

Але чи міг Залеський приступати до відповідальної державної місії, не порадившись зі ще більшим експертом з питань відміни кріпосного права – своїм другом Тарасом Шевченком? Звичайно ж ні! Тим паче, сама зустріч здавалася йому чудом Господнім, адже ще кілька років тому не відав, чи вони взагалі колись зустрінуться на цьому світі. І от – така нагода!

Шевченко теж не міг повірити своїм очам, що в порозі його майстерні стоїть власною персоною його шляхетний, чуйний і вірний друг, який не тільки був (хай і листовно) повіреним у сердечних таємницях, а й клопотався Тарасовим визволенням: умовляв генерал-губернатора Олексія Перовського, писав прохання його племінниці Варварі Репніній, вів перемовини з княжною Марією Толстою «о ходотайстві» за Шевченка перед царем, навіть продавав його малюнки і «просував» до друку «Варнака» і «Княжну». Не міг натішитися щирістю гостя і надивуватися змінам, які сталися з паном Броніславом останнім часом: романтик вільнодумний раптом перетворився на «здравомислящого» посполитого!

Що ж до Броніслава, то він навпаки – запечалився, не помітивши у непримиренному бунтареві-гострословові жодних змін, хіба що… явні ознаки тяжкої хвороби: Тарас помітно схуд, похилився, а в очах все рідше спалахував колишній вогонь, і все частіше застилала його тернові очі сива втома і туга…

Та варто було згадати про реформи, як Поет перетворювався на палаючий смолоскип пристрастей. Почувши, що Залеський нині перебуває у самому центрі жорстокої боротьби за звільнення селян, прикипів до побратима з першої миті: усе хотів знати! Все, що робиться в тих комітетах і комісіях! Засмутився, коли почув, що із сотень пропозицій про скасування кріпосного права, вибрали нібито «найґрунтовніші» проекти тверського губернського предводителя дворянства А. М. Унковського, поміщика Самарської губернії Ю. Ф. Самаріна та великого полтавського землевласника М. П. Позена, який відстоював інтереси, як підказав Тарас, …плантаторів українського чорнозем’я. Тому не здивувався, коли почув, що саме за цим проектом і надалі вся земля залишалася в поміщицьких володіннях. Селяни ж отримували волю, право вести господарство на своїх присадибних ділянках і… працювати на того ж поміщика, тільки вже як наймані робітники. А хто хотів ще й поля мати, міг купити клапоть землі у свого пана.

Те саме рабство, тільки підсолоджене волею, – обурювався Шевченко, а як почув, з якою затятістю поміщики чіпляються за свої добра і привілеї, вимагаючи поступового скасування кріпацької повинності, не знав, якими словами поминати земляків. Навіть коли Залеський почав хвалити Григорія Галагана за прихильність до «рабів… отих малих німих», не заспокоївся. Із великим знанням справи переконував колишнього інсургента, що всі ці реформи – блеф, гра в демократію і нечесне загравання з народом, точніше, спроба вкотре приспати його гнів! А концепція реформування занапащеного кріпосниками сільського господарства в тому вигляді, який пропонують царські чиновники і поміщики, – не що інше, як великий обман і пастка для селян, які з цеї клятої реформи вийдуть голі-босі, тобто – вільні від усього! Це в кращому випадку. Та він боїться, щоб ці балачки не завершились «пшиком». Тому мусить, повинен скористатися нагодою і нарешті вирвати свій рід із кріпацької недолі-неволі!

Ходив знервовано по майстерні, то дивився у вікно, то хапав до рук оповідання Марка Вовчка, що лежали на столі напохваті, читав уривки, переможно позиркуючи на Залеського, вигукував: «Шекспір! Скажи на милість, друже й брате, хто краще за цю жінку змалював трагедію кріпосництва?! Ніхто!».

Відтак, ніби щось згадавши, сів за стіл, з кучугури паперів і кортонів виловив кілька аркушів, списаних гострим нервовим почерком, сказав загадково:

– На молоці обпікшись, на воду дують. Але чи буде ще нагода прочитати, друже мій єдиний, те, про що тобі, здається мені, ще з Каспію писав… От послухай цей труд многострадний і скажи мені, як ревний католик, всю правду, що думаєш про сіє…

Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє Твоє,

Все упованіє моє…

Читав свою «Марію» і, як тоді, на Михайловій горі у Максимовича, позиркував край ока на Залеського, чи бува не осквернив подвиг обожнюваної ним Matki boskie своїми простими словесами? А далі й забув про слухача, вслухався у власний голос, наслухав, чи нема в ритмі, в мелодії поеми фальшивих ноток, а в змісті – думок… Зупинявся, робив помітки…

І лиш коли завершив свою молитву перед Пречистою, помітив, що в майстерні темно і тільки на відстанні руки біліє в сутінках лице Броніслава. Якусь мить стояла тиша, довга, присмеркова. Нарешті Залеський, приголомшений почутим, сказав ледь чутно, але той шепіт громом озвав в душі Поета:

– Єзус Марія! Друже мій, дорогий Тарасе! Щиро кажучи, не чув подібного ще, як-то кажуть, з часів «Реформації», чи то пак відтоді, як хтось із наших, чи не Сова бува, зачитав мені кілька строф із твого «Єретика Яна Гуса»… Пригадуєш:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить,

А на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!

Небесний царю! Суд твій всує,

І всує царствіє твоє!

– А щойно знову пережив потрясіння від твого могутнього генія. От тільки журюся, як-то сприймуть твоє… трактування всім відомої біблійної історію ваші, православні, ченці?… І що скажуть?

На засторогу приятеля Тарас невесело пожартував:

–А що скажуть?! Вже сказали! Тільки не ченці – а жандарми! Бачиш, брате, тепер у нашому отечестві жандарми святіші за святих отців та ще й, як виявилося, найбільші «законодателі» літератури! А в критиці – то й Герцена з «Колоколом» і Чернишевського з Добролюбовим переплюнуть… І то де?! В благословенній провінції! В моїй милій Україні. Не повіриш: не встиг я прочитати кільком добрим людям перші главки поеми, як мене притьмом звинуватили у богохульстві, арештували, кинули в «холодну, тиждень тримали в місцевому казематі, а далі майже «по етапу» відправили з Києва в Пітер! Мат-т-тері їхній ковінька!

Так, жарту не вийшло… Шевченко з досади лиш долонею ляснув по столі, а згнічений, засмучений Залеський, повстанчий пафос якого давно розвіяли гарячі вітри азійської пустелі, все зітхав:

– Ой шанувся, друже, ой шануйся…. То лиш з виду обдаровують нас зверху свободою, а насправді – стежать, ще пильніше, як колись… щоб підстерегти і зашморг накинути… Ой, оманливе милосердя нечестивців… бережи себе, ради свого бідного, нещасного народу – бережи себе, друже-брате…

Та так щиро, що в Тараса аж сльоза скотилася, не так від співчуття до себе, як до друга: лиш на ноги зіп’явся чоловік після степів Оренбурзьких, почав нове життя, а тут Тарас із вічною скорботою вселенською і боротьбою за правду! То ж чи не лучче погомоніти зі співчутливим Броніславом про маленькі особисті таємниці, якими не наважувався поділитися навіть із найближчим побратимом Михайлом Лазаревським, знаючи, що той… чиновнича суха душа, чомусь недолюблює Марка Вовчка?!

На Тарасове щастя, Залеський, закоханий у свою Прекрасну Пані, з якою недавно повінчався, всім серцем сприйняв розповідь Поета про незвичайну історію написання поеми і про ту, яка надихнула його, і про тугу козацьку, і про розчарування гірке, що гнітило його тяжко, адже чекав, і дуже чекав, що вона, Маруся, Мар’я Олександрівна, скоро повернеться… Побачить світа, надивиться на французьких революціонерів і феміністок, набалакається зі знаменитими філософами, письменниками, з якими, чув, її знайомить Іван Тургенєв, і приїде. Та от… нема. Не повернулася, і нічого не написала… Мабуть, Jej obojętne do niego… i do jego miłości jest jej wszystko jedno…

– Wszystko będzie dobrze, wróci, zobaczysz, – заспокоїв Броніслав, ловко перевівши розмову на вельми модну нині в світі тему фемінізму – так Прудон чи ще якийсь дотепник від філософії назвав поривання європейських жінок, пробуджених духом французкої революції, до суспільної праці і думки, намагання й собі впливати на чоловічий світопорядок. І хоч у нього, ревного католика і добропорядного сім’янина, свої старомодні погляди на призначення жінки, однак він нічого не має проти того, що нині в Польщі між панянок, особливо приналежних до небагатої маєтностями дрібної, «загумінкової» шляхти, стало звичним бути освіченою і прогресивною, любити Шопена, наслідуючи Жорж Санд, боротися з рабством, як Бічер-Стоу, читати Жуля Верна і Гегеля, обожнювати Гарібальді і обов’язково займатися якоюсь штукою – малярством чи письменством. До речі, є в нього на приміті одна незаміжня художниця, яка вчилася малярству в Парижі і Римі…

На делікатну пропозицію Шевченко лиш рукою махнув, видно, так глибоко запала йому в серце та письменниця Марко Вовчок, про талант якої долітали чутки до Польщі і Білорусі.

Та натомість сповіді сердечної, Тарас Григорович почав філософську бесіду про роль жінок в історії людства взагалі, і релігії зокрема, бо, як не крути, без них не було б ні Ісуса Христа, ні християнства: Бог обрав просту галілеянку Марію стати матір’ю його сина – Бога-чоловіка, Месії, а царицю Римської імперії Єлену сподвиг відродити славу про них у серцях і головах людей. Бо, палко спокутуючи перед Богом і Богородицею великий гріх своєї імперії за їхнього розп’ятого сина, Єлена не лиш знайшла в Єрусалимі хрест, на якому її співвітчизник Пилат розіп’яв Месію, а й відродила віру в Нього… Тому він і хотів перед тим, як друкувати поему «Марія», прочитати її Марії Олександрівні, жінці, яку шанував за мужній талант і гострий розум, і ставив вище за всіх письменниць, хай простять йому найдостойніші з достойних – Жорж Санд і Бічер-Стоу…

Хоч, правда, Марія ніколи не хизувалася ні талантом своїм, ні розумом, навпаки, на людях намагалася здаватися простою, звичайною… І хоч він, батько її хресний, розумів, що ця маска «простої баби» була самозахистом для молодої письменниці від заздрісних і безжальних «світських левиць», однак самих повелительок столичного бомонду, як виявилось, саме ця простота найбільше дратувала і… породжувала несусвітенні підозри й плітки про Марію Олександрівну. Одні вважали, ніби Марко Вовчок – чергова містифікація невгамовного Куліша, другі, що вона – жадна слави Жорж Санд авантюристка, за яку пише оповідання власний чоловік. І це найбільше обурювало, бо, по-перше, знав можливості Опанаса, по-друге, не знав, як довести цим салонним самовпевненим аристократам, що великий Творець і Чоловіколюбець рівно з сильними світу цього наділяє талантами і упослідженого раба, і безправного кріпака, і незахищену жінку…

Говорив палко, захоплено, власне, як завше говорив про Марка Вовчка, пристрасно переконаний у її винятковості, геніальності, захищав свою хрещеницю від усіх можливих судів-пересудів, звинувачень і підозр. А сам… сам уявляв, як на місці ошелешеного його «спічем» Броніслава сидить Маруся, і, підперши кулачком короновану русою косою голівку та сяючи кришталево-сірими очима, слухає його, так уважно і душевно, як… ніхто не вміє слухати… І… лагідно-задумливо усміхається….

Броніслав справді усміхався, лагідно й співчутливо, бо на місці Тараса бачив себе, закоханого…

…Розпрощалися, як стемніло за вікнами. Запалившись від Тарасового вогню, пан Залеський пішов вирішувати справи державні, а Шевченко спробував узятися до роботи, якої було – непочатий край. Тим паче, що після одвертої сповіді перед великомучеником Броніславом многогрішному Тарасію трохи попустило і він вже міг думати, як долучити і свою енергію, і слово до благородної справи визволення свого роду і народу з віковічного рабства.

Без сумніву, був упевнений, що його палкі промови та критичний погляд на царську реформу в якійсь мірі «відредагували» і ставлення до неї члена Головної редакційної комісії шляхтича Броніслава Залеського. Але гарапником обуха не переб’єш… Та й доброчесний друг його був тільки скромним статистом, пішаком у цій битві двох непримиренних світів: гнобителів і пригноблених. Все, що міг зробити Бронек: дати правдиву інформацію про істинні наміри можновладців і чиновників перетворити довгожданні і життєво необхідні реформи у фарс… Тут потрібна людина рішучіша… Ходять чутки, головний «современник» Чернишевський їздив недавно до лондонського «Дзвонаря» саме з метою узгодити свої погляди на земельну реформу ради порятунку Росії. Тільки де його шукати, того революціонера?

Не встиг подумати, як у дверях майстерні з’явився захеканий студент – посланець від професора Костомарова, який просив Тараса Григоровича прибути до нього завтра ввечері на «літературний вівторок». А записки не написав, бо не знав, чи Тарас Григорович повернулися. Повіриш, що є Бог?! І що все чує й бачить, і направляє на путь істинний?! Бо де-де, а в Костомарова на вечорницях обов’язково має бути якщо не Чернишевський, то хтось із його революційного табору.

Тож доки Залеський засідав у своїх комісіях, узгоджуючи сотні панських пропозицій і десятки проектів та готуючи законодавчі акти, Шевченко ламав голову над тим, як ті закони повернути на користь мільйонів кріпаків, і кого до цього подвигу закликати-прилучати?

«ВІВТОРКИ» В КОСТОМАРОВА. ПЛЄЩЕЄВ І МОРДОВЕЦЬ

Тільки-но зачинилися за студентом двері, як відчув смертельну втому: нелегко далась йому поїздка на батьківщину. Тримався на одних нервах і надії, що не всує. До Петербурга добирався з останніх сил, як той плавець, якого тримала не хвиля, а віра, що на жаданому березі чекає та, ради якої і море в брід перейдеш… І раптом… такий удар: та, ради якої життя не шкодував, не вернулася…

Це було останнє, що подумав, пірнаючи, як під воду, у глибокий несновидний сон.

Прокинувся майже опівдні. Не те щоб здоровий, але без вчорашньої ваготи на душі, а головне, готовий сприймати світ за вікном таким, яким він є саме на цю годину. А на цю годину за вікном світило вже скупеньке вересневе сонце і чекала зустріч, яка, сподівався, переверне догори дном звичну буденну суєту.

Навіть не випивши чаю, «вийшов у світ», тобто на Набережну, а відтак – на Невський, і був приємно вражений: на вустах многолюдного Петербурга гриміло тихе ім’я професора Миколи Костомарова, того самого, що відбував покару за створене ним таємне украйно-слов’янське общество, а недавно, помилуваний новим царем-реформатором, посів кафедру в Імператорському університеті! Студенти, які ще вчора хотіли тікали від рутини в російській вищій школі у знаменитий Гейдельберзький університет, тепер, захлинаючись від захоплення, розповідали про Костомарова майже фантастичні речі: що він може днями читати лекції з будь-якої дисципліни, не заглядаючи у конспект; що відповідає на будь-яке запитання з будь-якої науки; що на його лекції збігається не тільки весь університет, а й цілий Петербург; що після кожного такого виступу слухачі, зачаровані ораторським мистецтвом великого вченого, виносять свого улюбленця з аудиторії на руках аж до екіпажу; що такий успіх цілком зрозумілий з огляду на те, що останні два роки помилуваний новим царем політичний бунтівник Костомаров набував викладацької практики у найзнаменитіших університетах Європи і т. д., і т. п. Обростало героїчними міфами і маловідоме, точніше, замовчуване до цього часу «кирило-мефодіївське» минуле професора. Одно слово, студентська молодь обирала собі кумира в образі високо освіченого «прозахідного патріота» і філософа Миколи Костомарова.

Проте Шевченко, радий за побратима, ще не знав: добре це чи… не дуже… в нинішній надто тривожній економічно-політичній ситуації, коли тисячі селян, доведені до відчаю, обмануті і покинуті усіма філософами і вченими, ба! навіть Небесним заступником, потребують відважних поводирів, які не тільки могли захистити їх словом від царської і панської сваволі, а й повести, якщо треба буде, з косами і вилами – за волю і долю! Як на нього, Чернишевський більше підходив на роль поводиря нового покоління… Он і до Герцена їздив… Не в бірюльки ж грати… Та навіть Михайло Лазаревський, що вже обережний чоловік, і той схилявся до думки, що зустрічалися ці два титани вільнодумства, ці два змієборці, щоб обговорити головну проблему сьогочасся – відміну кріпосного права, і визначитись, як діяти далі.

Що ж до «вівторків» Костомарова, то, приміром, брати Жемчужникови з Олексієм Толстим, яких зустрів на Невському у доброму гуморі і в збірному образі Козьми Пруткова, чи то ради конспірації, чи жарту ради – більше вихваляли українські вареники, якими вгощала гостей «свята матінка Миколина» – Тетяна Петрівна.

Згадка про вареники надихнула добірне товариство шанувальників найгеніальнішого афориста серед… аферистів Козьми Пруткова завернути у найближчий трактир, де подавали сибірські пельмені. А відтак зо дві години під чарочку «истребляли» погане кацапське їдло, вихваляючи до небес кулінарні українські шедеври старої Костомарихи, ради яких готові хоч тричі на день слухати лекції її велемовного сина.

На цім і розійшлися, домовившись зустрітися в Костомарова, у цей, що сьогодні, вівторок.

Сам Микола Костомаров про ті благословенні часи, коли центр літературного життя «всія Русі» перемістився у його скромне професорське житло «на Балабаївці» (так різночинна інтелігенція називала недорогі мебльовані кімнати в «доходному домі» Балабіна, де він поселився), згадував скупіше: «У меня были тогда назначены вторники, на которых неизменными посетителями были в то время: Чернышевский, Кавелин, Калиновский, Желиговский, Сераковский, Белозерский, Шевченко и другие».

Нічого не скажеш: весь багатонаціональний цвіт свідомої російської інтелігенції! І те, що саме Чернишевський стоїть першим у цьому почесному реєстрі, не випадково: по-перше, вони були знайомі ще із Саратова, де один Микола жив, а другий – відбував заслання. По-друге, в кінці 50-х один з очільників журналу «Современник» Микола Чернишевський справедливо вважався «володарем дум» молодого прогресивного покоління, тих, кого називали і «нігілістами», і «прогресістами», і революційними демократами. Приїхавши в не так давно у Санкт-Петербург із далекого Саратова, цей скромний семінарист буквально шокував столичний бомонд своїми неабиякими інтелектуальними можливостями і всебічними талантами. Почавши простим журналістом спочатку в журналі «Отечественные записки», а відтак у «Современнику», Чернишевський скоро сягнув нечуваних вершин у літературній критиці і белетристиці, перевершивши навіть славу рано померлого «неистового» Вісаріона Белінського. Його монографія «Естетичне відношення мистецтва до дійсності», «Нариси Гоголівського періоду російської літератури», «Про щирість в критиці», і ще десятки статтей вибухали одна за одною, як бомби, нелицемірно розносячи в пух і прах застояне лицемірне болото столичного «общественного мнения».

Своєю чергою особистий успіх Чернишевського додав слави і «Современнику», перетворивши ліберально-дворянський літературний часопис, заснований ще О. Пушкіним, на популярну трибуну й ідейний центр молодої російської революційної демократії, таким чином «перея славу» Герценових «Колокола» і «Полярной звезды». Тому не дивно, що ображений таким… несподіваним поворотом подій, з редакційної колегії журналу вийшов одразу визнаний корифей-мастодонт популярний романіст Іван Тургенєв, а за ним – молодий повістяр, герой Кримської війни Лев Толстой та інші.

Що ж до Миколи Чернишевського, то він, натхненний передчуттям грандіозних перемін, втрачає інтерес до літературного процесу. Натомість з притаманною йому пристрастю з головою поринає в процес політично-економічний. Передавши «критичний дозор» в журналі двадцятилітньому генію Миколі Добролюбову, зосереджує увагу на оголошених Олександром Другим аграрних реформах. У «Современнику» одна за одною з’являються його статті: «Про поземельну власність», «Про нові умови сільського побуту», «Влаштування побуту поміщицьких селян», «Слов'янофіли і питання про громади», «Критика філософських попереджень проти общинного володіння», «Забобон і правда логіки», в яких Чернишевський не тільки критикує кріпосницький лад, а й розробляє програму справедливого вирішення столітних проблем самодержавно-кріпосного ладу в Росії. Зокрема, вимагає повної ліквідації поміщицької власності на землю, а також негайної націоналізації землі з поступовою передачею її в користування селянським громадам. Як і Герцен, велику надію покладає на сільську общину, але тільки на перших порах. Далі в його проектах передбачався перехід від сільських общин – до великих колективних господарствх, заснованих на широкому застосуванні досягнень науки і техніки. У випадку, якщо цар, його уряд і кріпосники-землевласники не захочуть добровільно і мирним шляхом перейти від старої, віджилої суспільної формації – до нової, гуманної і прогресивної соціалістичної, народ піде до світлого майбутнього шляхом революційного повстання. У цьому їхні погляди з Герценом розходились, оскільки той останнім часом на сторінках «Колокола» уповав на реформи «доброго царя».

Звичайно, Тарас Шевченко читав статті Миколи Чернишевського, звісно, в певній мірі поділяв його теорію «селянського соціалізму» і підтримував радикальні методи, теж закликаючи народ:

… добре вигострить сокиру,

та заходиться вже будить!

Навіть гордився, коли цю його поетичну метафору революційні демократи взяли собі за політичне гасло: «К топору зовите Русь!».

Єдине, чого не поділяв, то це страху Чернишевського перед… так-так: капіталізмом! Взагалі чужим і неприйнятливим для патріархальної Росії явищем, яке нібито нічого доброго, крім ще тяжчого уярмлення, не принесе її народам.

Шевченко ж за десять років солдатчини надивився на ту глибоку прірву общинно-племінного ладу, в яку загнала колись квітучі цивілізації Хів, Самарканду і Бухари двохсотлітня експансія відсталої, але агресивної російської імперії. Власне, вчинивши з ними те, що Катерина Друга з козацькою вольницею: одних зігнала з рідної отчини, других переманила на свій бік, третіх – перетворила в безмовних холопів. Довершив «святое дело собирания земель» «тормоз» прогресу, солдафон і найбільший рабовласник світу Ніколай Пєрвий – довівши четвертину людства до здичавіння й вимирання.

Цілком зрозуміло, що, чудом потрапивши зі «смердящої» казарми Новопетровського укріплення на комфортабельний пароплав «Князь Пожарський», в товариство свого колишнього учня, а нині «міліонщика» Олександра Сапожникова, його шляхетної родини і освіченої команди, Тарас Григорович пережив радісне потрясіння: виявляється, світ не стоїть на місці, і в темній відсталій Росії з’явилися люди, які тягнуть її до світла, як… тєлєгу з болота!

Його записи у «Журналі» (щоденнику) під час подорожі по Волзі – від Астрахані до Нижнього Новгорода – переповнені позитивними емоціями, радісним світовідчуттям і ще боязкою вірою у світлі перспективи. Зокрема, і свої власні. Він цікавить обладнанням пароплава, принципом роботи парового двигуна, користується кожною можливістю побувати на корабельнях (верф’ях) Сапожникова, розмовляє з американським інженером… Врешті, приголомшений першими успіхами російського суднобудування, записує у «Щоденнику», звертаючись до винахідників першого пароплава і парової машини: «Великий Фултоне і великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, скоро пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й поміщиками лише закусить, пограється, як школяр цукеркою. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна машина. Моє пророцтво безсумнівне».

З цих слів видно, що кривава «революційна сокира», яку Поет закликав гострити на пострах царю, для нього стає вже не першим, а останнім аргументом і – крайнім, кардинальним засобом вирішення політично-економічної і гуманітарної кризи феодально-кріпосної Росії. Шевченко услід за американськими аболіціоністами починає вірити, що від ганебного, Богу противного рабства людство може врятувати негайна і повсюдна заміна ручної праці машинною!

Вдруге він переконується в цьому через два роки, але вже в Україні. Коли дорогою до рідної Кирилівки відвідує Городище і Мліїв, де перші українські буржуа з викуплених кріпаків – брати Яхненки і їхній зять Федір Симиренко – збудували не тільки великий промисловий центр, в який входила найбільша в тогочасній Європі цукроварня, машинний завод, ремонтні майстерні та парові млини, а й звели комфортабельне містечко для своїх робітників і службовців. Останнім нововеденням – гуманним ставленням до «робочої сили» – пролетарів – не могла похвалитися ні та сама хвалена Європа, ні перший капіталіст Росії сибіряк Демидов, ні власник великої судноплавної компанії «Меркурій», добрий знайомець Саша Сапожников.

Тому жодного дива нема в тому, що Тарас Григорович саме в цій, притаманній тільки українцям, гармонії стосунків між власниками великих підприємств і їхніми вільними найманими робітниками побачив свій, український шлях до прогресу і благоденствія. Ба! В нього навіть виникає бажання написати статтю про «чудо українського Городища» і роздрукувати її газетах обої столиць: хай знають кацапи, що й ми, хохли, не ликом шиті!

На жаль, в перший візит до Городища не стачило часу зібрати усі відомості про першу в світі українську капіталістичну комуну: біля контори цукроварні чекав візок, який, за наказом тутешнього управителя Олексія Хропаля, мав відвезти столичного гостя із дня завтрашнього – у вчорашній, чи то пак, з Городища – у рідну Кирилівку.

Через місяць Тарас знову заїде в Городище, аби на власні очі ще раз побачити, як новітні машини, привезені з Європи, в окремо взятому українському селі «пожерли кріпосницькі «канчуки, пристоли й корони». А також, переконавшись самому, яка велика різниця між безгосподарністю лінивих кріпосників-ретроградів та успішним діловим підприємництвом патріотичних і людяних капіталістів, переконати й інших.

Глибше й детальніше вивчивши «городищенське чудо», поговоривши з хазяями і простими людьми, Шевченко вирішує написати не один, а кілька нарисів про передреформну Україну. Описати свої зустрічі-бесіди із селянами, показати, що думають про відміну кріпосного права і кріпаки, і кріпосники, і студентська молодь, і духовенство – одно слово, усі верстви населення – аж до жандармів: він теж розпитував їх, коли возили його, як писану торбу, між Мошнами, Черкасами і Києвом…

Звичайно ж, нариси свої, чи, як тоді казали, фейлетони, Шевченко збирався надрукувати в ліберальній пресі, зокрема, і в «Современнику, перед тим порадившись із Чернишевським.

І знову вкотре пошкодував, що нема поряд його духовної годованки Марії Олександрівни: їй би точно сподобалася його ідея українського благоденствія окремо від Росії. Жаль, що нема її зараз… з ним… Може б, написала оповідання, просте, щире, таке, щоб взяло за душу найлютішого сатрапа, найтупішого міністра… Кортіло знати також, чи не бачився Гаврилович випадком десь із Марком Вовчком, яка теж влітку навідувалась до Герцена в Лондон? А як бачився, то про що говорили обоє з Іскандером? І що вирішили робити з царем і його обіцянками? Ось про що мав сьогодні дізнатися від самого Чернишевського.

Тож, запрігши тугу козацьку у міський тарантас, Тарас Григорович заспішив на Балабаївку, чи Балалаївку (всіляко називали), де його в порозі привітала тепло «добра бабуся» – ненька Миколи, а в кабінеті професорському крім господаря – колишні «соузники» по 3-му Оренбурзькому батальйону польські інсургенти Сігізмунд Сераковський, поет Едвард Сова-Желіговський і – який сюрприз! – друг його люб’язний і перекладач безкорисливий, а віднедавна співвласник «Московського вестника» Олексій Плещеєв, який на весь голос проголосив, що спеціально прибув із Москви, щоб побачитись зі своїм братом по духу Тарасом Шевченком і сповістити йому, що в наступному номері «Московского вестника» буде надрукована його «Жница», чи то пак його «Сон»: «На панщині пшеницю жала…».

Братські обійми, жарти, сміх… Господи, як йому цієї щирості часом бракувало в Україні, в тій самій, де люд споконвіку відзначався саме щирістю, добротою, одвертістю! Залякали народ, затовкли… Одні з осторогою дивилися, другі – з підозрою, треті – бокували… І тільки молодь горнулася з цікавістю щирою і повагою, як йому здалося…

Тим часом Плещеєв, поглядаючи на двері, пошепки зізнався, що дуже хотів би зустрітися з Чернишевським, щоб узгодити співпрацю своєї газети із «Современником» і погомоніти з ним про реформу та недавню поїздку у Лондон до Герцена. Чув, що між ними йшлося про створення нової дуже злободенної нині організації з символічною назвою «Земля і воля».

Секретне повідомлення Плєщеєва порадувало душу, та ще більше його прекрасні переклади цілої копи віршів, які Олексій привіз, щоб передати для «Кобзаря в переводе русских поэтов», яке готував до видання Микола Гергель. Деякі обіцяв прочитати сьогодні, але тільки в присутності Чернишевського, однак не втримався, вийшов на середину кімнати, попросив тиші.

– Дорогие…господа… братья… – голос Плещеєва злегка тремтів від хвилювання. – Я очень волнуюсь и прошу вас быть снисходительными… Разрешите представить на ваш суд и суд Божьий собственный перевод стихотворения величайшего поэта нашего времени и великого друга и брата нашего Тараса Шевченки «Сон», которое я посмел назвать «Жница», и которое будет напечатано в ближайшее времья в «Московском вестнике».

І товариство, приємно вражене, приготувалося слухати.

– Жница, – повторив Плєщеєв, обвівши поглядом присутніх, і почав читати:

Она на барском поле жала,

И тихо побрела к снопам.

Не отдохнуть, хоть и устала –

А покормить ребёнка там.

В тени лежал и плакал он.

Она его распеленала,

Кормила, няньчила, ласкала

И незаметно впала в сон.

И снится ей, житьём довольный

Её Иван; пригож, богат.

На вольной кажется женат:

И потому что сам уж вольный.

Они с лицом весёлым жнут

На поле собственном пшеницу,

А детки им обед несут;

И тихо улыбнулась жница.

Но тут проснулась… Тяжко ей!

И спеленав малютку быстро,

Взялась за серп, – дожать скорей

Урочный сноп свой до бурмистра.

Доки товариство осмислювало якість і точність перекладу, Шевченко першим схопився, зааплодував, і просльозившись, міцно обняв Плєщєєва.

– Ну, якщо автору переклад сподобався, то й слухачі не проти… – загули весело присутні, вітаючи обох оплесками і вигуками: «Браво!».

– Та все ж для порівняння просимо автора прочитати оригінал, – запропонував Сова-Желіговський.

– А ми думали, пане Едварде, що ви хочете запропонувати свій переклад –польською… – вдавано розчаровано мовив Костомаров.

– Перепрошую панство за такий гріх, і обіцяю найближчого вівторка порадувати вас бажаним переспівом, бо то треба бути на великій силі духа, щоб передати буквально всю велично-просту красу поезії Тараса Григоровича. А поки що приєднуюсь до панства: подаруйте, Поете, нам милість чути ваше велике слово.

І Тарас Григорович, розчулений і трохи зніяковілий від похвал, погодився:

– Що ж робити бабі, якщо так громада постановила?! Згоджуватися! Прочитаю, але тільки «Сон»… «Сон». Марку Вовчку.

Помітив, як Громада здивовано «звела брови», хтось округлив очі, а хтось опустив… І усміхнувшись у вуса, продовжив тихо, з елегійним смутком:

На панщині пшеницю жала,

втомилася, не спочивала,

пішла в снопи, пошкандибала,

Івана сина годувать…

Воно ж сповитеє кричало

У холодочку за снопом,

Розповила, нагодувала,

Попестила! і ніби сном

Над сином сидя задрімала…

«Громада» слухала, затамувавши подих, і думала… Що вона думала? Що, справді, у цій простоті Шевченкового слова є щось таке незбагненне, що бере за душу і не відпускає…

Поетична пауза завершилась гучними славнями, і «вівторок» увійшов у свої звичні береги. Плєщеєв підсів погомоніти з Миколою Костомаровим про російську історію, а Тарас Григорович, роззирнувшись, помітив молодого, приємного вигляду чоловіка, який із свого кутка з веселою цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося в кабінеті, не беручи в тому участі. Саме цим і зацікавив молодик Шевченка. Тож, не роздумуючи, він, завжди уважний до молоді, її дум і помислів, підсів до юнака. А той, не чекаючи запитання, схопився на рівні і представився гарною, соковитою українською мовою, хоч із російською вимовою:

– Донськой козак Данило Мордовець-Сліпченко!

Розговорилися. Юнак дійсно виявився нащадком тих самих запорожців, котрі, повіривши Катерині, переселилися з рідної, зруйнованої нею ж Січі на Дніпрі – на Дон, у степи, які небавам стали зватися Землею Війська Донського. На жаль, про долю й життя-буття цих полків козацьких Шевченко мало знав, на відміну від історії козацтва Кубанського та Чорноморського, про побит якого розповідав йому не раз побратим по духу і перу Яків Кухаренко. Отож одразу засипав Мордовця запитаннями, і з великим задоволенням ловив кожне слово його дотепних колоритних відповідей.

І знову мимоволі, згадалася Тарасові Маруся… Марія Олександрівна… Її розповідь про українське село Козаки, назва якого по сей день писалася на український манір – через «О», на околиці якого, у маєтку свого прадіда, сотника запорозького Данила, вона народилася і росла в розкішному антуражі української пісні, мови та звичаїв… Аж до того сумного дня, коли після несподіваної смерті батька – офіцера царської армії – її віддали на виховання спочатку в пансіон у Єлецьку, тоді в Харкові, а згодом – багатій тітці... Про химерного дядька Миколу, який єдиний зі зросійщеної родини Данилових розмовляв українською мовою і дуже тішився, що вона, Маруся, стала малоросійською писателькою… Згадував, як призналася, ніби звідтоді в її душу і закралася підозра про своє козацьке походження, що потверджувало схоже на дежавю відчуття, яке переслідувало її повсюдно на Вкраїні: куди б не приїхала, здавалося, ніби вона тут уже була… колись…

Ох, лучче б не згадував: знову занила, затужила душа…

Та спасибі жартівливим байкам Мордовця, туга, що вже було обступила, як орда, поетове серце, розвіялась, легким смутком. Тим часом Данило охоче розповідав «батькові Тарасові» про свою першу зустріч у Саратові з політичним засланцем Костомаровим, про те, як вони разом працювали у статистичному комітеті та «заправляли» «Саратовськими губернськими відомостями», та так заправляли, що не раз за критику чиновників були биті самим гебернатором. Коли ж Миколі Івановичу нарешті дозволено було «височайше» займатися наукою, а згодом і запрошено посісти кафедру в Петербурзькім університеті, Данилко Мордовець не довго думаючи й собі взяв відпустку на 8 місяців і подався («куди голка, туди й нитка») до столиці, обуянний великою метою: скориставшись дарованою новим царем свободою, пожити в «Петенбурзі» та попрацювати у Публічній бібліотеці над монографією «Обличительная литература в первых русских журналах и стеснение гласности». А заодно, за порадою Костомара, почитати стародавні літописи про козацьку минувшину і стосунки гетьманів із царями, бо, соромно й казати таке, помітив Микола Іванович у козака донського не лиш любов до рідної історії, а й літературний дар! Отакої! Тож усе напучував писати романи про героїчну минувшину і діяння славних козацьких гетьманів. А було, слава Богу, характерників, чимало! Життя не вистачить кожному честь віддати.

– Нічого! Здужаєте! Ви ж бо тільки ступили на цю нелегку стезю літературну! – похвалив Данила, а відтак і Костомарова: – Слухайте Миколу! Добре радить! Великої душі і розуму чоловік!

– А знаєте, батьку, хто напоумив Миколу Івановича на «вівторки»? – спитав Данило збитошним тоном, озираючись. – Та ж знову таки я, козак-нетяга! Коли вже «Публічка» недалеко від «Балалаївки», де, як бачите, оселився перед цим професор Костомара, то я теж приперся сюди, знайшов куток і що кожного божого вечора – гульк до Миколи Івановича, як … козел у капусту! Та гульк! Видать, остобісіли зайнятому професору наскоки непрошеного «козла з Козлова», вибачайте, так колись наш Саратов величали, тому й придумав собі «літературні вівторки», щоб усі, на мене схожі, похаптурники приходили до нього в гості тільки в один визначений день. А в інші – зась! Тож і господарю добре, і гостям безпечно, знаючи, що не виженуть та ще й варениками нагодують!

Так веселий донський козак Данило Мордовець-Сліпченко, в майбутньому письменник, з першої зустрічі припав до душі Шевченкові. З того дня вони подружили, частенько здибалися за межами «Балабаївки». Власне, Мордовець був першим, хто відгукнувся рецензією в «Русском слове» на вихід «Кобзаря» у січні 1860-го.

Через роки, вже автором популярних історичних романів «Цар і гетьман» (про стосунки Петра Першого і Мазепи), «Кримська неволя», «Гайдамаччина», «Тиміш», «Архімандрит-гетьман», «Булава і бунчук», «Сагайдачний», «Палій» Данило Мордовець у спогадах про Шевченка з притаманним йому гумором опише ту надзвичайно доброзичливу, товариську і творчу атмосферу, яка панувала на «літературних вівторках» восени і взимку 1859-60-х років у Миколи Костомарова. А головне, покаже світочів української, російської, білоруської і польської літератури у невимушеній приятельській обстановці. А Шевченка таким, яким він був серед близьких людей – простим, веселим, балакучи і співучим, хоч, може й боліли йому нестерпно душа й тіло…

«У ті часи «Балалаївка» була якоюсь-то літературною корчмою. Тут, було, Горбунов розказує свої тільки що з печі витягнені гаряченькі бублики – жартівливі оповіданнячка, котрі потім розлітались по усіх усюдах, а наша громадка аж за животи хапалась. Тут, було, Печерський-Мельников повідає, як він, мов на ведмедів з ратищем, ходив на старообрядців, що ховались «В лесах» і «На горах» (його твори); а Кожанчиков так, було, й сипле, мов з рукава, усякими літературними побрехеньками та книжними новинами.

– А знаєте, господа, – обертається до нас рудоголовий Чернишевський з жартливим посміхом, – еду я это сюда мимо Думы, коли глядь на небо – и диву дался: что за история творится на небе во вселенной? Там появилась какая-то новая, неведомая звезда, да такой величины и блеска, такое светило, что, пожалуй, и Сириусу и Арктуру нос утрет. Коли подъезжаю сюда, глядь, а звезда эта как раз над «Балалаевкой»...

– Это, видите ли, новое светило появилось в «Балалаевке», – скривився Горбунов і очима показує на Костомарова.

– Та ні! – озвався Микола, – це над Тарасовою головою зійшла нова зірка, бо його тепер Петербург не зна, де й посадовить та чим і частувать.

– Так, так, – каже Печерський, – про эту ж звезду Тарас Григорьевич и мурлычет весь вечер:

Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя.

Воно ж так і було.

Увесь тобі вечір батько Тарас усе ходить по номеру та все якось-то тихенько та гарненько мугиче собі:

Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя.

Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная....

Оскільки в спогадах сучасників улюблена пісня Шевченка про «Зіроньку вечірнюю», яку він любив мугикати, відсторонившись в задумі від товариства, часто поєднується з іменем Марії Марковички, то складається враження, що близьке оточення Тараса Шевченка не просто знало про його симпатії до письменниці Марка Вовчка, а й здогадувалося про його закоханість у чужу молодицю. Однак того першого свого «вівторка» у Костомарова Шевченко не «викликав» співом улюбленої пісні з далекої Європи свою зорю «невірную вечірню» на ймення Марія. І не чекав її. Натомість чекав Чернишевського, а чекаючи, все підкликав «джуру» Костомарова – старого слугу Хому – та, показуючи на пляшечку з коньяком чи ромом на столі, жартував:

– А подивись, козаче, вже й пляшечка порожня, матері його сто копанок! Ото! Москалі усе видудлили!.

І таки дочекався. Раптом у вітальні дзеленькнув дзвоник, вщухли розмови й жарти і всі повернули голови до дверей. Не встиг Костомаров з-за стола свого встати, як вони стрімко розчинилися і присмерковий покій осяяла смолоскипом буйна руда чуприна Чернишевського! А коли з тіні «смолоскипа» виступили й інші «современники»: Микола Добролюбов, Микола Некрасов, Іван Панаєв, брати Жемчужникови, а за ними вірна дружина й соратниця Чернишевськгого Ольга Сократівна, невелика оселя Костомарова знову вибухнула здравицями, сміхом, жартами, анекдотами та афоризмами популярного «афориста» Козьми Пруткова.

Помітивши Шевченка, Чернишевський підійшов до нього першого, обійняв як рідного. А далі, здоровкаючись, зізналися обидва, що давно хотіли поговорити наодинці про дуже важливі речі. Але це буде згодом, бо нині Микола Гаврилович волів знати всю правду про мандрівку Тараса Григоровича рідною Україною, про всі події і перипетії в рідній стороні, про деякі вже й до столиці долетіли чутки, як, приміром, про ту ганебну депортацію знаменитого поета з Києва нібито за наказом самого губернатора князя Васильчикова!

Так просто, однією фразою Чернишевський розворушив у серці Шевченка важкі болісні спогади, про які йому, чесно кажучи, не хотілося згадувати… Та що поробиш: треба, бо те, що він пережив – не лиш його особиста справа. Тож зітхнувши тяженько, повідав усю правду про те, як довго його спочатку не випускали з Петербурга, як «супроводжували» в дорозі, як буквально ходили назирці в Україні, вистежуючи та провокуючи, і таки досягали мети: не витримавши нахабства жандармів і їхніх агентів, він таки зривався – або ставив на місце якось панка-провокатора, або «різав правду-матку» в очі поліцейському «держиморді», або привселюдно висміював своїх переслідувачів. За що й поплатився… брутальним арештом і вигнанням з рідної землі і то справді з ласки київського губернатора князя Васильчикова. Та все ж не жаліє, що поїхав на Вкраїну. Адже багато чого побачив у рідній провінції такого, чого не видно зі столиці: як місцеві пани і царські чиновники, стривожені грядущими реформами, дурять і залякують темний народ, як обдирають до нитки, безбожно визискуюси своїх кріпаків, доводять їх до відчаю і гніву, який от-от може вибухнути кривавими селянськими бунтами. В чому переконувався на кожному кроці – з розмов із кріпаками і просто чесними людьми. Але є одна біда, і вона в тому, що народ хоч і клекотить ненавистю до панів і готовий хоч уже йти з вилами і сокирами на своїх гнобителів, але… вірить у доброго царя! Вірить і все! Мовляв добрий цар волю давно людям дав, а недобрі пани приховують це від народу! Шкода, що освічені люди, різночинці, студентська молодь, хоч і усвідомлюють необхідність прогресивних змін у державі, проте ще не готові очолити свій народ. Ще не доросли до революції…

І раптом Шевченко замовк, помітивши, як пересмикнулося від слова «революція» добродушне лице Костомарова. Ой, видно, не хотілося Миколі Івановичу ще раз міняти кафедру в столичному університеті на Петропавлівський каземат, а любов студентів – на зневагу тюремників…

Помітив сум’яття господаря і Чернишевський, і поспішив перевести мову на питання, ближчі вченій душі Костомарова: виховання розумної патріотичної молоді, готової відстоювати права рідного народу на щасливе забезпечене життя, видання книжок, газет і журналів мовами усіх племен, які входять до складу російської імперії. І взагалі, всіляко сприяти демократизації Росії, за що завжди стояв великий син свого народу Микола Іванович Костомаров…

Від такого пошанування лице Миколи Івановича розпливлось у посмішці, а окуляри спітніли від гарячої сльози вдячності. І знову все стало на свої місця: посипались жарти, іскрометні, «щойно спечені» афоризми неперевершеного Козьми Пруткова.

І тільки Зигмуд Сераковський, який на слово «революція» стрепенувся, як бойовий кінь на звук труби, не зрозумів, чому розмову на таку серйозну, архіважливу тему, як всенародне революційне повстання проти російського царату, перевели на жарти.

Щойно такий шляхетно-вальяжний, гоноровий поляк, що відсторонено поглядав на товариство, тихо перемовляючись із Желіговським-Совою, раптом підскочив як ужалений і став перед добірним панством з високо піднятою правицею. Стрункий, красивий, надто у військовому строю, який йому, на диво, вельми личив, з палаючими очима, Сігізмунд був схожий на… гарібальдійця, про яких ходили легенди не лиш Європою, а й царством-госудорством російським.

– Гонорне панство! – з пафосом вигукнув Сераковський, широким жестом вказуючи на Костомарова, але звертаючись до присутніх, які мовчки, мов зачаровані, милувалися його романтичною постаттю і героїчною поставою. – З вашого дозволу хочу вам нагадати, що перед вами не просто професор російської історії… Перед вами великий українець! Крім того, послідовник і соратник пророків польського народу Йоахіма Лелевеля і Адама Міцкевича, творець ідеї вільної слов’янської федерації, автор «Книги буття українського народу! Скільки іпостасей втілилось одразу в цьому скромному симпатичному чоловікові! Цьому… тихому апостолові, який навіть сам не відає, скільки надій на нього покладає і рідний уярмлений народ, і вся, уярмлена російською імперією, Слов’янщина! Перед вами майбутній міністр освіти і науки великої Слов’янської федерації рівних і вільних республік професор Микола Костомаров!

Костомаров зблід і, здавалося, був на грані притомності. І тепер це помітили не тільки ті, хто добре знав вразливу, сентиментальну і зовсім не революційну натуру Миколи Івановича.

Запала напружена, мулька тиша. І, мабуть, уперше Шевченкові замість того, щоб, за своїм звичаєм, підтримати клич польського інсургента, довелося виводити громаду зі стовбняка.

– Е-е-е, заждіть, пане Сераковський призначати міністрів Слов’янської Федерації! – почав по-польськи і розважливо. – І хоч я вітаю вашу ідею Федерації рівних слов’янських республік, але, пшепрошем, то ще не відомо, хто був першим у цьому святому ділі. Та й ще недавно ваш апостол Лелевель мав нас, українців, за поляків, тільки зіпсутих, як нині має пан Погодін і їже з ним. Тільки вони вважають нас російським плем’ям, яке відбилося від рук через свою войовничу непокірну вдачу! Тож не поспішайте ставити нас із Костомаровим на друге місце після себе, коли добре знаєте, як знавець історії російської армії і її офіцер, що ідея Федерації народилася ще у 1823 році, коли офіцери російської армії, але з різних народів, створили Товариство з’єднаних слов’ян, але де?! Отож бо: на Вкраїні, а ще точніше – на Волині, у містечку Звягель! Паче того, саме волелюбні українці, поневолені з обох боків Польщею і Росією, надихнули майбутнього «декабриста» Муравйова написати «Конституцію», а Пестеля – «Руську правду». Та й, врешті-решт, з України, із заколоту в Чернігівському полку почалося Декабристське повстання на Сенатській площі у Петербурзі!.. Ну от! То чого ж ви спочатку звинувачуєте кирило-мефодіївських братчиків, ніби вони перелицювали «Книгу польського народу і польського пілігримства» Адама Міцкевича – на «Книгу буття українського народу», приписавши собі месіанську місію у слов’янському світі, а потім призначаєте її автора міністром, дай Боже, майбутнього слов’янського государства?! Отаке виходить непорозуміння… Тим більше, що ми давно його призначили! З чим, Миколо, тебе всім миром вітаємо! Тетяно Петрівно, голубонько, несіть вареники! І до вареників – будемо шанувати вашого сина! Поки не пізно, бо пан Сераковський такий суворий, що може ще й зняти з високого крісла…

Напружена тиша, що аж дзвеніла від стримуваних емоцій, розрядилася, як звично, громом аплодисментів і здравиць на честь… здоровенної макітри зі знаменитими варениками, яку вже несла до столу старенька мати Миколи Костомарова. А оскільки в непитущого Костомарова завжди до вареників (із сиром, капустою, картолею, вишнями і навіть гречаною кашею!) подавали ще й коньяк і ром (до чаю), то скоро буденний літературний вівторок перетворився на веселу Масницю….

ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ. ВІД МОНАРХІЇ – ДО ФЕДЕРАЦІЇ…

Можна вважати, що саме цього «вівторка» і зав’язалася міцна дружба і плідна співпраця між Тарасом Шевченком та Миколою Чернишевським. За спогадами сучасників, з осені 1859 року їх часто можна було бачити разом: у редакції «Современника», у майстерні Тараса Григоровича, на дачі у Миколи Гавриловича, в Літньому саду і Публічній бібліотеці… Іноді до них долучався хтось із польських інсургентів чи українських патріотів..

Що об’єднувало їх, таких схожих і різних представників таких різних і схожих слов’янських народів? Мабуть, єдине – доля цих народів. Досвід невдалої дискусії на тему Слов’янської Федерації «на варениках» у Костомарова, змусив подружжя Чернишевських подумати про влаштування «журфіксів», мода на які прийшла в Петербург з Європи, у себе на квартирі. Наприклад, по четвергах. І то тільки для однодумців, щоб можна було без сумніву і страху обговорювати важливі суспільно-політичні і літературні проблеми.

Завсідниками цих «четвергів», крім Шевченка, одразу стали Микола Добролюбов, Микола Некрасов, Павло Якушкін, брати Курочкіни, революціонери М. Михайлов, М. Шелгунов… Часом приїздив з Москви поет і перекладач Шевченка Олексій Плещеєв. І майже завжди у повному складі являлися поляки, які входили в таємний гурток Сераковського: Йосафат Огризко, Ярослав Домбровський, Ян Станевич, Зигмунд Падлевський, Павло Круневич, і сам полум’яний Сигізмунд.

Декого з польських патріотів, приміром журналіста й видавця Йосафата Огризка, Шевченко знав заочно, дякуючи тому ж Броніславу Залеському. З поетом Едвардом Желіговським-Совою, а нині офіцером з важливих завдань Генштабу російської армії Зигмундом Сераковським листувався в часи їхньої примусової служби в Оренбурзькому військовому окрузі, а з лікарем Павлом Круневичем побратала хвороба уже в Петербурзі: Тарас Григорович консультувався з ним щодо свого здоров’я, а часом і звертався по допомогу, коли хапало серце, душила задуха чи опухали ноги…

Взагалі Тарас Григорович дружбою з польськими інсургентами дуже дорожив: далась-бо нелегко. Спочатку було суцільне несприйняття з обох сторін: поляки не могли простити Шевченкові «Гайдамаків», а він їм – окупації, гноблення і зневаги. До того ж, польські інсургенти підозрювали наївно, нібито свою поему Тарас писав… на «височайше» замовлення. І нібито, щоб принизити визвольну боротьбу польського народу з Російською імперію, ворушив неприємні сторінки українсько-польської минувшини, показуючи самих поляків кровожерними завойовниками і гнобителями Правобережної Малоросії.

Що ж до самого Шевченка, то, нема де правди діти, він, як і його герой – сирота-гайдамака Ярема, довго не міг побороти в собі «виплекану» з дитинства кріпацького ненависть до всього, «що паном звалось». Так, саме «паном», під яким століттями стогнала Правобережна Україна. І хоч усі конфірмовані польські патріоти були із дрібної і злиденної загумінкової шляхти, для Тараса вони залишалися чужоземними гнобителями, які бачили в українцях не братів-слов’ян, а другосортне бидло, терплячу темну худобу – «хлопів». Чим і спровокували, Господи прости, Гайдамаччину-Коліївщину.

І яким же було його замішання, коли він, конфірмований у солдати царської російської армії український поет Тарас Шевченко, зустрів у киргизьких степах за Уралом подібних собі невольників, але… вихідців із рядів такої ненависної йому польської шляхти! Які, подумати тільки, не могли змиритися з переділом Польщі і російським протекторатом над нею! Крім того, опинившись із хлопом Шевченком в одній «шкурі» і шляхтичі-повстанці, або інсургенти, як їх називало армійське начальство, Серековський, Желіговський, Залеський та іже з ними почали шукати стежку до автора «Гайдамаків»! Спочатку через заочне знайомство, потому – листування…

Та тільки переживши десятиліття спільної недолі й неволі в російській армійській казармі-казематі, український і польські патріоти змогли нарешті не те щоб примиритися, а просто по-людськи порозумітися. Та все ж усвідомлення спільної мети прийшло після відставки з армії, коли перетнулися їхні, раніше паралельні, дороги, у Петербурзі. І то не без участі Миколи Чернишевського. З цього приводу навіть ходив анекдот, мовляв, примирити колишніх конфедератів із колишніми козаками зможе тільки великорос Чернишевський, в жилах якого тече польська й українська кров, загнавши їх у російський соціалістичний рай, чи то пак комуну, де всі рівні, бідні і щасливі.

Тож нема сумніву, що якраз на «четвергах» у Чернишевського в тісному колі обраних і посвячених Зигмунд Сераковський, офіцер російської армії і син вбитого цією армією під час Польського повстанні в 1830-х роках жовніра Ігнація Сераковського, представив свій план федералізації Російської імперії, за яким кожна із анексованих Росією земель мала право на самоуправління, розвій національної культури, мови й літератури.

Можна собі уявити, з яким захоплення сприйняв Тарас Григорович ідею революційного перетворення російської монархії у федерацію вільних слов’янських республік! Сльози невимовної радості текли по його помітно змарнілому обличчю, бо хіба не за це скалічили собі життя кілька десятків відчайдухів – кирило-мефодіївських братчиків? Хіба не вони сіяли між темного люду надію, що «встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів»! І встане Слов'янщина. І «не залишиться в ній ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа…І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім»!

Хіба не такої долі бажав слов’янському миру і він, Шевченко, коли писав:

… І на оновленій землі

Врага не буде, супостати,

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі!

Вмивався сльозами Тарас Григорович і від печалі, розчарування. Ох, давався взнаки гіркий досвід романтичних змагань за волю-долю України, за який так дорого довелося розплачуватися… Тож зболена душа, переживши мить радісного піднесення, засмутилася, засумнівалася… І вже дивилася на оновлену ідею Сераковського як на утопію, за яку вже довелося поплатитися. Пропливли перед очима безкраї одноманітні степи, уривки гнітючих подій: муштра, пиятики і бійки п’яних офіцерів, хвороби, які обсіли його, як злидні, і нудьга та туга…до «скрежета зубовного»… Одноманітно сірі дні і ночі, коли він, ледь не ридаючи, згадував не такі вже й далекі роки навчання в Академії мистецтв, дружбу із най… най…славетнішими людьми імперії… повернення в Україну вільним художником і вільною людиною… подорожі рідною землею… врешті, благословенний Київ, де він от-от мав посісти місце вчителя малювання в Університеті Святого Володимира… Зустрічі з цвітом українського народу: ще скромним, але вже обуянним месіанським просвітництвом Пантелеймоном Кулішем, ще «возвишеним», осяяним великою ідеєю слов’янського братства Миколою Костомаровим, його побратимами-соратниками Миколою Гулаком, який щойно повернувся з Європи з революційними настроями… З їхніми послідовниками, наївними студентами й гімназистами: Васильком Білозерським, Опанасом Марковичем, Георгієм Андрузьким, Олександром Навроцьким, Дмитром Пильчиковим, Іваном Посядою, Олександром Тулубом, трохи старшим – поміщиком полтавським Миколою Савичем… Юні обличчя, палаючі очі… Тільки й розмов що про «слов’янську федерацію», від якої один крок до української автономії і – Незалежності!

У цих помислах – нічого крамольного, адже сам государ Микола Перший заговорив про порятунок православних слов’ян від католиків і мусульман під егідою т. з. «Русского мира», себто російського царя.

Але члени новоствореного товариства своїми програмними документами: «Статутом Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія» та «Законом Божому», або «Книгою буття українського народу», які написав молодий історик Микола Костомаров у супрязі з Гулаком, Андрузьким і Білозерським, вносять корективи у царські наміри: вони ратують за створення «Слов’янського миру», за побудову шляхом реформ на засадах християнства, рівності й суверенності Слов’янської федерації», в якій би всі племена і народи були вільними і рівними, не було кріпацтва, поділу на бідних і багатих, щоб кожен народ міг вільно розвивати свою культуру, освіту і внутрішню свободу. На чолі цього демократичного міжнародного братства, за законом Божої справедливості мала стати Україна, яка століттями зазнавала подвійного гноблення від своїх братів-сусідів: Росії та Польщі.

Правду кажучи, тоді, в 1845-1847 роках, ідеї «Кирило-Мефодіївського товариства» його захопили, але остуджувало запал усвідомлення суворої реальності: по-перше, надто юні роками і розумом були «братчики», у вчинках і помислах яких багато романтики і пристрасті, тв мало знань і досвіду боротьби з самодержавним молохом… По-друге, у їхніх планах не було навіть натяку на суверенність і незалежність України. Вони зітхали за Гетьманщиною, тужили за звитяжною Козацькою республікою, але боялися навіть вимовляти слово – «автономія» чи «незалежність».

Тому він і вирушив тоді в подорож Лівобережною Україною, щоб почути, що поміж себе говорять і що собі думають наодинці ті з малоросійських поміщиків, які «вилупились» у родових гніздах козацької старшини, «оперились» під рідні солов’їні пісні та казки про славну минувшину, але так і не злетіли орлами-соколами у НЕБО СВОБОДИ… Що ж вони скажуть, ті, що стоять найближче до рідного народу, часом на відстані братньої руки, а часом… батога?!

І знову на спомин приходили зустрічі в Яготині, Мойсівці, Чернігові, Березовій Рудці, Калюженцях, Сокиринцях, Седневі, В’юнищі, Пирятині, Березані… Розмови з Олексієм Капністом та Василем Репніним, зі славним братством «мочемордій» Віктором Закревським, Віктором Забілою, з братами де Бальменами і Лизогубами, з магнатами Тарновськими, Лукашевичем… Парадоксально, але саме інтерес до Слов’янщини, активна діяльність слов’янофілів примусили цих зкацапурених малоросів зацікавитися власною історією, врешті, перетворитися на запеклих українофілів. Був здивований, почувши, як ці запільні лицарі свободи, проголошуючи за чаркою хвалу Французькій революції, марили Українською Автономією, що було йому, Шевченкові, набагато ближче, ніж будь-яка громіздка міжнародна конфедерація.

Тому й натякав братчикам про свої сумніви у листах, написаних після чергових «возлияний» Бахусу на хуторі Віктора Забіли чи Віктора Закревського, як їх «благородія мочемордія» називали свої вічні дискусії на тему революції, яка, наче весняна гроза, оновлювала стару матінку Європу.

Де вони зараз, ці патріоти, для яких кожне застілля було імітацією «декабрських» протестів чверть століття тому на Сенатській площі, на яку вони тоді так і не вийшли?!

Як писав поет: «Одних уж нет, а те далече»… А інші, налякані арештом і солдатчиною Шевченка, розгоном братства, розпорошенням по Росії його учасників, попритихали по своїх помістях або доживають, як старий Корба, чи то пак полковник Корбе, у злиднях в Петербурзі… Вижили і на плаву ще тримаються кілька недобитих сатрапами царськими «кирило-мефодіївців»: Костомаров, Куліш, Шевченко, Білозерський… та ще Маркович Опанас…

А вони добре пам’ятають, як правобережне польське панство, що зуміло знайти спільну мову з чиновниками російської царської адміністрації, натомість співчувати братам-українцям і підтримати гасло свого пророка Лелевеля – «За нашу і вашу свободу!», почало брати на кпини «Украйно-слов’янське братство» і самих братчиків, мовляв, чужим розумом, але на своїй хлопській клячі хотіли в рай в’їхати. Та ще й перелицювавши на свій копил пророчі послання до поляків Адама Міцкевича...

Насправді не було ні плагіату, ні перелицювання, хоч «Книгу польського народу…», як і романтичні поеми Міцкевича, читали не тільки гонорові шляхтичі, а й освічені «хлопи». Було, радше, змагання, протидія одвічній зверхності, тенденційності, з якою польські історики і письменники описували будь-який спротив українців проти поневолення і засилля польщизни. Власне, було передовсім те непросте, обурливо-образливе почуття несправедливості, яке диктувало і йому, Шевченкові, ще не зовсім вмілому і свідомому своєї місії початкуючому поету, рядки його гнівних «Гайдамаків», розбуджених голосом кровної помсти за всі приниження свого народу.

Тож коли у «Передмові» до поеми він писав: «Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо здається, і нема нічого» – це була правда. Свята правда. Адже все написане про Україну ворогами й неприятелями – було брехнею, з каламутного потоку якої доводилося і Гребінці, і Кулішеві, і Костомарову, і йому, Шевченку, виловлювати чисті перла історичних фактів. Так з’явилися історичні романи «Чайковський», «Чорна Рада», драма «Хмельницький» і поема «Гайдамаки». Написані по-різному різними авторами, але з нероздільним болем і тугою за вільною Україною.

Чимало доклали зусиль до оприлюднення прихованих раніше фактів української історії і професори Осип Бодянський та Михайло Максимович…

Однак усі ці звитяжці козацького духу зараз уже ветхі літами, а молодих – «не наросло», тож як не захоплюватись цілеспрямованістю польських друзів, які під носом у царя готують… третє польське повстання!!! Так, тепер він захоплювався мужністю і одержимістю Сераковського, того самого Сераковського, якого колись засуджував за те, що не цурався муштри, навіть участі у каральних експедиціях проти непокірних хівинців і вперто добивався підвищення військового звання. На відміну від впертого «хлопа» і «хохла» Тараса, який не навчився за десять років строєм ходити. А виходить, що цей тендітний панок і писаний гоноровий красень так готував себе до майбутньої боротьби з російським царатом! Тепер зрозуміло, чому Сигізмунд після відставки не те, що не нарікав на прокляту солдатчину, а притьмом вступив до Петербурзької Академії Генерального штабу, де натхненно вивчав військову справу, а після влаштувався при Генштабі – в самому лігві потенційного противника…

Тож не дивно, що «ищейкам» Третього відділу і в голову не могло прийти, що зразковий офіцер Сераковський, замість чесно служити Російській монархії, насправді, як недавно розповів по секрету братові Тарасові, таємно гуртував і гартував до майбутньої збройної боротьби офіцерів польського походження, наводив і підтримував зв’язки з підпільним повстанським рухом у Польщі і радикальними організаціями в самій Росії… Одно слово, готувався до визвольної війни…

На жаль, Шевченко ніколи не дізнається, що Сераковський таки досягнув мети: виїхав до Польщі, де створив і очолив повстанське військо, і в 1863 році повів його на армію Олександра Другого… Та, на жаль превеликий, вже втретє повстання польського народу потерпіло поразку. А відважний народний герой Сигізмунд Сераковський був жорстоко покараний царським військовим трибуналом: 27 червня 1863 року повішений колишніми своїми «сослуживцами» на площі у місті Вільно.

Трагічна доля чекала і Миколу Чернишевського, який хотів поєднати селянську революцію за соціалістичне майбутнє Росії з визвольною революцією проти імперської Росії Шевченка і Сераковського. Адже, як би не втаємничували вони свою діяльність, Третій відділ Його Величності імператорської канцелярії не дрімав. Як і цар Олександр Другий зі своїми міністрами і генералами. Дуже скоро їм остогидне гратися в лібералізм, соціальні реформи, в любов до рідного народу. І першим наступом на демократію стане облудний Маніфест про відміну кріпосного права, проголошений царем 19 лютого 1961 року. Буквально через півтора року, в травні 1862-го, буде закритий «Современник», а його редактор і натхненник Микола Чернишевський заарештований і ув'язнений у Петропавловську фортецю, де за два роки «відсидки» в «одиночці» він напише головну книгу свого життя – роман «Що робити?». Однак, так і не знайшовши відповіді на це головне запитання свого життя, буде визнаний винним за «вживання заходів до повалення існуючого порядку управління», засуджений на сім років каторжних робіт і засланий у Сибір на вічне поселення. І тільки після 20 років ув'язнення, каторжної праці на Нерчинських рудниках, на вілюйських морозах повернеться в рідні краї, майже повторивши шлях Шевченка: кінно й пішо пройде степи оренбурзькі, пустелю азійську, а відтак плавом по Вользі-матушці від Астрахані – до родимого Саратова. Де й завершить свої страдницькі дні…

Але поки що мирно минає 1859 рік і починається 1960-й. І поки на «четвергах» у Чернишевського революціонери, демократи думають, як поєднати форму європейської буржуазної революції з азійським змістом – російським общинним соціалізмом, українська Громада на чолі з Василем Білозерським щопонеділка збирається, щоб обговорити проект довгожданого українського періодичного видання, якому вже й назву придумано – «Основа».

БИТВА ЗА «ОСНОВУ»

Оскільки розголос про наміри «малоросійської колонії» заснувати свій, «хохлацький» журнал на «хохлацьком нарєчії» з подачі буйного Куліша вже котрий місяць літає Петербургом, у Білозерських по понеділках збирається на «Вечорниці» не тільки редакція майбутнього часопису «Основа», а й чи не весь прогресивний бомонд столиці: відомі російські письменники і колишні польські інсургенти, які вже спромоглися на власну газету «Слово».

Як згадуватиме закоханий в Україну і її відродження художник, етнограф і письменник Лев Жемчужников, серед росіян було «чимало таких, що співчували цьому рухові… Знайшлися і великороси, які виявили бажання допомогти цій справі не тільки працею, а й грішми, такі, як багатий костромський поміщик М. І. Катенін, дядько Н. О. Білозерської (дружини В. М. Білозерського). До участі в «Основі» залучили й мене, зарахувавши до малоросів як щирого прихильника милого краго. Куліш обіцяв мені перезнайомити з усіма, починаючи з Шевченка; але Шевченко випередив Куліша і, дізнавшись про мою адресу, сам поспішив відвідати мене»….

І звичайно, запросити на обговорення майбутньої «Основи всіх основ»…

«…По понеділках ми зустрічалися з Шевченком у В. М. Білозерського, на той час уже редактора журналу «Основа». У Білозерського збиралося дуже численне і вельми різнорідне товариство, яке об’єднував інтерес до появи нового журналу, його напрямку і сили. Із відвідувачів я можу назвати, – крім Шевченка, Куліша й Костомарова, Кухаренка , Симонова, Чернишевського, Катеніна, Лазаревського, Тургенєва, Тіблена, Анненкова, Кавеліна та ін. До того ж завжди бувало багато молоді. Освічена господиня Надія Олександрівна та її чоловік поводилися з тонким почуттям такту і тим самим давали можливість кожному знайти для себе відповідне товариство й почувати себе вільно, як у себе вдома».

Надія Білозерська теж згадувала: «Вечера эти были очень оживленные, что отчасти объясняется тем напряженным состоянием, в котором находилось тогда все петербургское общество; встречались люди и наговориться не могли. Все казалось ново, все занимало. Каких только вопросов ни касались, спорили, горячились»...

Найбільше, звісно, гарячкував Пантелеймон Куліш, який давно добивався від царських міністрів і цензорів дозволу на реєстрацію першого періодичного видання українською мовою, але можновладці, знаючи пристрасть Куліша до козацької минувшини та восхвалення свого «южноруського племені» з його мовою і вже навіть літературою, не поспішали…. Тоді винахідливий Панько послав замість себе бити поклони перед царськими сатрапами свого родича Василя Білозерського – брата дружини Олександри. І хоч Василь Михайлович числився у чорних списках членів «Украйно-слов’янського братства», як автор «Записки» – пояснень до «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», мабуть, зумів вірною службою чиновника і тихим поводженням спокутувати свою «вину». Помогли і родичи дружини.

Однак коли саме Білозерському було обіцяно дозвіл на журнал, Куліш… образився! Тож тепер обиду свою надолужував порадами Василеві, як компонувати «Основу». Але той стояв на своєму, себто на поміркованих ліберальних позиціях, воліючи одного: друкувати твори молодої української літератури. І тільки Шевченкові поклявся, що головою поляже, але пустить між люди усі його нові вірші й поеми, написані за десять останніх літ, які цензура не дозволила видати у давно омріяному двотомнику «Поезія Тараса Шевченка»…

Куліш, вислухавши Василя, зааплодував театрально. Так само театрально покинув зібрання, сказавши на прощання, що замість того, щоб тут списи ламати та голови, як то закласти духовні основи-підмурки будущини нації, він іде собі свою «хату» будувати. Маючи на оці альманах «Хата», виданням якого вкотре доведе землякам, що він-таки головний і зодчий, і будівничий українського світу.

«ШЕВЧЕНКО ПО-ПРЕЖНЕМУ ЛЮБИТ ВАС»

А 1 листопада 1859 року безнадійно закоханий у Марію Маркович Микола Макаров, щойно доставивши в Росію (до речі, замість неї!) заборонену літературу, зокрема й свіжі числа «Колокола» і «Полярной звезды», теж «замість неї» – гоїть зболене серце Шевченка розповідями про поїздку Марії Олександрівни з сім’єю в Лондон, до Герцена, з яким вони нібито обговорювали долю Росії і поминали добрим словом мужнього борця за її визволення від деспотії й засилля царів – Тараса Шевченка. Розповів і про власну недавню зустріч з «Апостолом свободи», під час якої Іскандер теж цікавився життям відомого українського поета, творчість якого Олександр Іванович знає й високо цінує, особливо поему «Сон», яку добрі люди в особі Марка Вовчка читали йому напам’ять. І вірить, що з такими синами, як Шевченко, Росія вийде на шлях свободи і братерства усіх племен і народів, на жаль, знедолених сьогодні з волі царату….

Чи могло після таких щирих слів, а головне – славнів на честь Марка Вовчка – та не стрепенутися серце Поета?! Тим паче, що він давно поважав цього патріотичного українського шляхтича і непоганого літератора-журналіста, хоч і з російським, точніше, зросійщеним прізвищем. Тим паче, що давно мав потребу поговорити з кимсь близьким про Марію Олександрівну і про те, про що тільки з нею міг говорити…

Тож виливав перед Макаровим усі свої болі, печалі й розчарування, як колись перед Марією. Сподіваючись, що старанний Макаров передасть слово в слово Маркові Вовчку… Бо нащо правду таїти, коли нічого не змінилося в Росії зі зміною царя. Нічого! Хіба що лукавішими, підступнішими і хитрішими стали царські псарі-жандарми і їхні агенти пани та підпанки! Народ вкотре жорстоко обдурили: посіяли надію на доброго царя. Приспали! На жаль, не обминула ця ілюзія і мудрого Пантелеймона Куліша: все вгамовував гайдамацьку душу Тараса, переконуючи, що син за батька – не в одвіті, що Олександр кращий за Миколу, що на нього одного надія! На жаль, яблучко від яблуньки недалеко впало… Ті самі порядки й закони, тільки облуди більше. І страху. От і брат Варфоломій, що не скажеш йому, що не прочитаєш, хмарився-хмурився, та все наставляв не писати гостро, панів не дратувати. Народ в заблуді! Його вже лякає навіть воля! А ті заворушення по селах – радше, з відчаю, бо не знає народ, що чекати від царя й панів. Чи то пак, якраз знає, на власній шкурі не раз пересвідчився, що не дочекатися від них нічого доброго! Тому й доводилося розтовкмачувати селянам, що воля, яка б вона не була, краща, ніж рабство. І, здавалося б, що було крамольного у його словах? Хіба не про це трублять царські глашатаї і преса? І що він не так робив, що за ним ходили агенти Третього відділення буквально назирці, провокували на скандали, писала брехливі рапорти, щоб отримати дозвіл арештувати?! Як розбійника якого! А схопивши, тримати два тижні в острозі! Тепер зрозуміло, чому добрий Михайло Лазаревський так боявся, щоб він, Тарас, не подався із Нижнього на Вкраїну, а домагався повернення в Петербург, мовляв, не виживеш у провінції, брате. Знав Михайло звичаї малоросійських прокураторів! А тепер уже і в Петербурзі важко виживати… Олександр виявився гіршим за Миколу, бо – лукавим! Тому й страшно – не за себе, а за інших…. Чув, ніби Олександр Другий цікавився, де поділася Марко Вовчок? Та й й сам бачив, як не один малоросійський пан та пані не одна, з тих, що «і патріот, і брат убогих», натягували люб’язну усмішечку на скислу фізіономію, коли Марія Олександрівна на журфіксах читала «Інститутку» та «Гайдамаків». А позаочі обливали помиями… Такі вони – наші благородія хохлацькі!…Славних прадідів великих правнуки погані!

Микола Макаров, слухаючи гнівний «спіч» батька Тараса, тільки зітхав. Що робити?! Багато було в цих словах правди і про земляків, і про «дворянскоє сословіє», і про царські порядки. Та Макаров не гнівався, адже Тарас Григорович, як завжди, говорив гірку правду.

Раптом Шевченко замовк, задумався, а потому щиро признався, що таки до останнього дня сподівався, що Марко Вовчок скоро повернеться. Вони ж бо домовилися: побачить світа і повернеться. За тим кордоном їй нічого робити. А тут – в Петербурзі – непочатий край. Куліш он, втопивши печаль дон-жуанську у Волзі, повернувся, як вмитий святою водою: всі думки – лиш про книжки та журнали. Тож коли Марії Олександрівні лячно вертатися з огляду на буєсть сердечну гарячого Куліша, то хай не переживає, бо то давно в минулому і всі давно забули про Панькові істерики. Тепер усі говорять про те, що Куліш взявся зводити «Хату» – новий альманах літературний…. коли йому цензура відмовила в журналі. А за «Хатою» обіцяє ще й «Клуню» злабудати, завести «Сад» і «Леваду», і навіть «Пасіку»!… Та цур тому Кулішу з його господарством! Кармазинник – він і є кармазинник. Хоче, щоб лиш по його було….А от Василю Білозерському з його «Основою» хай помагає і Бог, і громада. Казав, ніби дали йому добрі люди, сиріч родичі жінчині, добрі гроші на добрі діла – періодичний український журнал. Тож нарешті буде де друкуватися і Марку Вовчку… Білозерський обіцяв ще й непогані гонорари платити. Бо чув він не тільки від Макарова, а й від Каменецького, ніби Марку Вовчку непереливки за тим кордоном та ще й за таким чоловіком ніяким, як Опанас. Сидів би собі маком в Немирові, вчительствував би та святе діло робив – визбирував приказки та пісні від людей, так ні ж! Поперся в Європу вслід за жінкою… Тепер сидить на шиї, переказують, та їсть її поїдом, як іржа залізо, ревнуючи до «дядюшки» Тургенєва, який, брешуть лихі люди, з одного боку підсобляє Марусі, а з другого – розпатякує про те благодійство…

Вихлюпнувши усі свої обиди за свою хрещеницю, Тарас Григорович знову замовк. Сидів похнюплений, додумував мовчки свої гіркі думи. Авжеж, нікудишній Опанас, хоч, по правді кажучи, іноді він навіть співчував бідоласі, адже знав, що то за мука препогана – ревність… сам ревнував до Тургенєва… Та більше ревнощів мучило усвідомлення, що й сам недалеко втік від Опанаса… Бо що він може дати коханій жінці панської крові, коли в самого – ні кола, ні двора, а в кишенях вітер свище…

Бурлака… Вічний бурлака… Його не принижувала так неволя, як оце «безгрішшя-безгрошів’я прокляте»… Ці злидні… він загруз в них, як Петербург у своїм болоті – з виду пан паном, а в душі… сирота сиротою… зіщулений на семи вітрах, на семи дощах, під вічно сірим непривітним небом проклятої долі… кріпацької долі, яка, здається, і не збиралася добрішати…. якій було байдуже – мундир на ньому солдатський, чи кожух селянський, чи фрак панський… І цей страх перед злиднями змушував його шукати пари серед таких же безталанних кріпачок… Все сподівався знайти схожу на «святу матінку» Миколи Костомарова, кріпачку з роду, яка на волі піднеслась на таку висоту духовну, що овдовівши, сама не опустилась, і сина виховала в любові до свого бідного народу і многострадної України… Та, либонь, перевелися такі дівчата на Вкраїні, бо от і сам Микола парубкує досі, і до Михайла Лазаревського жодна кирпа чорнобрива не прихилилася…

…Мовчав, поринувши у свої переживання, розчулений сповіддю Шевченка і Микола Макаров, теж одинокий козак-нетяга, хоч і багатий поміщик, хоч і при посаді чиновній. От слухав жалі Тараса Григоровича на Марію і сам собі дивувався, як потрапив під нерозгадані чари цієї надзвичайної жінки… І зараз не менше за Тараса страждав через її захоплення несамостійним, бідним і смертельно хворим «студентиком» Сашею Пассєком! І не було спасу від журби. Адже навіть відаючи, що немає жодних шансів, служив їй вірою й правдою… Тож коли у Третьому відділі йому, так би мовити, запропонували стежити за писателькою на псевдо Марко Вовчок, не відмовився, навпаки, був радий, що саме йому довірили цю паскудну справу, яку він перетворить на благо для Марії. Так і сталося: з того дня він, Микола Макаров, став ангелом-охоронцем Марка Вовчка, та таким вірним, що по-чортячому брехав своїм «патронам» жандармським про її лояльність до царя і Отечества та відхід від малоросійських проблем під впливом Тургенєва, якого, до речі, теж підозрював у двоякій ролі щодо Марії Маркович. А тепер от бреше Шевченкові…. Робить з грішниці святу. От світ настав! Нема кому йняти віри! Брат брата здає, мати дітей продає… Святий святому бреше! І творці цього світу лукавого – тупі солдафони, гольштейнські принци, російські царі… Яких він, син отих осміяних Тарасом хохлів Гнучкошиєнків, ненавидить більше, ніж Шевченко…

А помовчавши кожен про своє наболіле, продовжили бесіду спокійніше: Тарас Григорович став розпитувати Макарова про життя за кордоном і настрої людей, цікавився долею повстанця Гарібальді… Макаров не проминув похвалитися, що визволитель Італії нещодавно відвідав Англію, і першим, з ким він забажав зустрітися, був Олександр Герцен. Почувши таке, Марія Олександрівна дуже шкодувала, що на змогла поїхати в Англію саме тоді, коли там був її улюблений герой-визволитель...

І замовк, бо знову збрехав: Марія саме тоді поїхала з Німеччини у Францію, в Париж, де мав вивчати місцеві тюремні порядки Олександр Пассєк… Тож нічого не зоставалося бідному Макарову, як знову хвалити Марію Олександрівну за те, що багато працює, вчить мови, слухає лекції, подорожує, вивчаючи звичаї і народне життя європейських країн.

Шевченко ж, слухаючи ту напівправду-напівлегенду, знову згадував, як уперше побачив Марію у своєї майстерні того пам’ятного січневого вечора: стояла у дверях, наче у старій багетовій рамі, ставна, яснозора юна жінка з білявеньким хлопчиком на руках… до болю схожа, Господи прости, на іконну Богородицю з малим Ісусиком.

Хай там як, а почута з «неложних вуст» Макарова «справжня причина» затримки Марка Вовчка за кордоном, заспокоїла. Що ж, може й справді їй лучче залишитися на зиму в Дрездені… Хай вчиться, вчить мови, вивчає історію інших країн… народів… Він би й сам із задоволенням помандрував світами… поїхав би в Італію… Але спершу в Єрусалим… А то, працюючи над поемою про материнський подвиг Богородиці, довелося вкотре перечитувати Біблію, житія святих, стародавню історію, згадувати розповіді незабутнього Великого Карла – Брюлова – та передивлятися картини Іванова, манеру і стиль якого не дуже цінував…

– То Ви, батьку, написали нову поему і не признаєтесь?! – вигукнув Макаров, щасливий, що не прийдеться йому й далі «билити небилиці».

– Чого ж не признаюся? От… признався… Правда, ще не дописав… роботи багато…

– То хоч уривок… Буду мати чим хвалитися Марії Олександрівні: Тарас Григорович нову річ мені свою читав!

– Та вже одному мудрому читав… Максимовичу! Спочатку просив, а послухавши, зробив богохульником, і заборонив жінці своїй слухати мене, щоб… вибачайте, не вдарилася у блуд. Але – не про старого антиквара мова…Напросилися – то слухайте!

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

все упованіє моє

На тебе, Мати, возлагаю…

…Глибоко вражений зустріччю з Шевченком, надто його поемою «Марія», і навіть здогадуючись, кому вона присвячена, Макаров пішов… щоб 3 листопада 1859 року повідомити Марії Олександрівні листовно три важливих для неї новини:

«Шевченко думает, что Вам лучше остаться в Дрездене на зиму»;

«Шевченко по-прежнему очень любит Вас, кажется, даже более прежнего»;

«Он часто задумывается и, кажется, обдумывает и уже сочиняет что-то очень хорошее…».

Однак, дізнавшись, що надто революційне трактування і постаті, і трагічного життя простої галілеянської дівчини Міріам, яка вознеслася над світом в іпостасях Непорочної Діви Марії і Матері Божої, стало причиною депортації Шевченка з України, Микола Якович не наважиться повідомити Марії Олександрівні назву поеми. З метою конспірації.

МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ

Але Марко Вовчок здогадається, що тим «очень хорошим» – була давно обіцяна їй поема «Марія»… Один з кращих філософських творів Тараса Шевченка, в якій чи не вперше у світовій літературі український поет насмілився порушити замовчувану клерикалами активну участь жінок і в долі Ісуса Христа, і в зародженні й поширенні Християнської релігії на теренах Європи, Азії і Африки. Крім того, щиро бажав, не принижуючи небесного подвигу Богородиці, наблизити її сакральний образ до простого народу, зробити земним і зрозумілим… І, як видно, з листа Макарова, досягнув бажаного.

Що, звичайно, не могло не порадувати Марію: попри свій молодий вік і різнобічні впливи дуже різношерстого оточення, Марко Вовчок таки знала справжню ціну цьому великому чоловікові, хоч і не готова була поки що жертвувати ради нього… спокусами світу.

…На жаль, на Шевченкові благі вісті з Петербурга для Марії Маркович скінчилися. Розчарований Макаров, констатуючи, що нема ще Кулішової «Хати», змальовує невеселу картину розбрату в українській Громаді Петербурга з приводу довгожданого часопису «Основа»: «Журнала малоросийского тоже нет. Сколько розладу тут произошло от замедления выхода журнала! Кулиш и Симонов выходят из себя, затевають предприятия (литературные) хлопочут, суетятся; Белозерский огрызается, оправдывается и желает поддержать и осуществить ту идею о журнале, которую себе составил. И те, и другой правы; и тот, и те виноваты»…

Тому в Миколи Макарова, як у всіх притомних людей, виникає логічне запитання: «Отчего бы не соединится двум противным сторонам, когда они в сущности желают одного и того же?».

І хоч Марії сумно, що затримується журнал, на який покладала всі свої «гонорарні» сподівання, вона не може втриматися від сміху і відповідає усно далекому Макарову його ж словами, сказаними якось про Пантелеймона Куліша: «А оттого, дорогий Миколо Яковичу, що українцям, в яких більше гетьманів, ніж війська, головне не перемога, а битва за неї!».

І додає роздратовано від себе:

– А ще більше гарячих Кулішів, яких хлібом не годуй, а дай затіяти й очолити сварку! Коли ж він уже вгомониться, цей Палій невсипущий? Ні! Таки добре зробила, що передумала вертатися!...

Але й тягти далі Європою сімейний віз, цю неповоротку, рипучу чумацьку мажу з безпомічним депресивним чоловіком і малолітнім сином – теж не було вже сил… ні бажання. Зостатися самій в чужому незнайомому світі з малою дитиною на руках і без засобів існування гірше, ніж бути утриманкою старіючого багатія – байдуже, Тургенєва, Герцена чи Етцеля. Жоден з них не вільний, більше: пов’язаний з ніг до голови дивними, заплутаними хворобливими і болісними зв’язками… Хоч як дивно, але серед її поклонників – жодного вільного чоловіка, крім хіба що Макарова, Каменецького і… Шевченка… Але за ними – теж вижата нива життя… Зостається незайманим один тільки Саша Пассєк… Цей чистий і світлий хлопчик, так наївно закоханий в неї…

Чи думала Марія Маркович, ламаючи голову над ребусом свого життя в Гейдельберзі, Ніцці чи Парижі, що саме в цей час у Петербурзі Шевченко, розтривожений розмовою з Макаровим, зоставшись на самоті у своєму робочому кишлі теж думає над своїм життям бурлацьким, над своєю долею самітницькою та над невдалим своїм жениханням. І що більше розмірковує, то яскравішим постає перед ним образ далекої Марії.

І справді, далекої! Далекої від його ідеалу палкої чорнобрової щебетушки-україночки, а далекої від рідної землі, далекої від його сподівань…

Далека і недосяжна, як зоря у зимовому небі, стояла Марія між ним і світом, між ним і жінками усього світу… Чужа жона, чужа полюбовниця – в очах людей… А в його очах – «кроткий Пророк», грізний «обличитель людей жестоких неситих» і водночас – єдина близька душа, з якою йому було про що і поговорити, і помовчати, і поспівати, і посміятися в цьому незатишному, жорстокому світі….

І раптом, о Господи, згадав про лист! Лист від Марії! Як він міг забути! Дістав тремтячими руками з кишені коротеньку записочку і читав-перечитував її до вечора, хоч у тих кількох рядках не було нічого конкретного і очікуваного ним, Шевченком, та все ж у кожнім слові вчувалися йому хвилюючи натяк і солодка обіцянка... Своїм звичаєм Марія, як і в попередньому листі, просила свого батька названого берегти здоров’я, бо він потрібен їй… і всій Україні – здоровим…

Але вже не кликала, як в попередньому листі до себе у Дрезден: «Коли б то Ви та перебігли якось за границю! Тут би Ви й діла багато наробили і одпочили б трохи. Ви сего слова не занедбайте, а коли Ваша ласка, подумайте». А писала, що часто згадує їхні розмови в майстерні, так часто, що почала їй снитися біла-білесенька хатиночка у гаї над Дніпром, і за ним, Славутою вічно плинним, широкі доли, вкриті зеленими лісами і гаями, – аж до обрію… Така краса Божа може бути лиш на Вкраїні… Бо навіть у Швейцарії нема такої краси... Хвалилася, що вона вже багато чого цікавого побачила і навчилася, і обіцяла, ніби пошепки: «Як приїду, буду розказувати довго-довго, аж доки місяць не уступить неба сонцю»…

Він радий був читати хоч тиждень, проте лист обривався… І він знову перечитував ці кілька речень, в яких таїлося стільки дорогого йому, недомовленого, бажаного і очікуваного щастя, що серце готове було вискочити з грудей і полетіти шукати її, Марію, на край світу!

Тож, ледь дочекавшись вечора, сам летить, але не на край світу, а до Василя Білозерського, де вже чекає на нього, щоб поговорити про «Основу», такий самий бурлака, старий парубок Микола Костомаров. Але Тарасові не до «Основи»! У руках у нього б’ється білим голубом лист від Марії… Марусі… Марка Вовчка! І щасливий, що є душа чуйна, з якою можна поділитися своєю радістю і надією, він зачитує листа… Раз, удруге… І переконує доброго Василька уже! уже написати листа Марії Олександрівні, щоб присилала свої оповідання для «Основи» і вже! вже надіслати їй наперед гонорар! Бо ж бідує! Макаров свідок!

Звісно, Василь Михайлович не проти: слово батька Тараса для нього – закон, тим паче вони з дружиною Надією дуже шанують Марію Олександрівну, попри всі ті скандали з їхнім родичем… ну, Тарас Григорович розуміє, про кого мова…

Ще б пак! Як не розуміти, коли ще недавно Куліш закочував істерики Василеві, переконуючи жінчиного брата, ніби з нього не вийде редактора, бо то треба мати досвід у всьому не менший, як у нього, Пантелеймона Куліша! Білозерский, звісно, тушується, не радий, що згадав про ті Панькові істерики, які ледь у гріб не поклали сестрицю Сашу…

А Шевченко, радий сум’яттю, напучує Василька, щоб втер Кулішеві носа і зробив такий журнал, щоб вся Росія в черзі стояла друкуватися! Але без оповідань та повістей Марка Вовчка такого журналу не зробиш. От як собі думайте, а проти правди не попреш!

– От нате! Прочитайте, як вона пише! Як ніхто у світі не пише! – кип’ятиться Тарас Григорович! – Про ту ж Швейцарію, матері її макітра! Миколо, прочитай, ось від сюди до туди… А ти, слухай, Василю!

Прочитавши та послухавши, Білозерський із Костомаровим лиш руками розводять, мовляв, та що тут казати: геній!

А ще лучче було б, якби Марія Олександрівна стала закордонним кореспондентом «Основи» і, крім нових своїх оповідань, надсилала нам листи або фейлетони про життя в Європі: що там робиться, як живеться людям, що вони думають… Це б допомогло «Основі» стати міжнародним журналом, привернуло б увагу не тільки наших патріотів, а й російську і зарубіжну публіку, – почав марити славою світовою невиправний романтик Микола Костомаров.

– Тоді сідай, Васильку, і пиши… І то вже! Бо, я тебе знаю: забудеш! А вона ж чекає!

І Василь Білозерський, вдячний Шевченкові за підтримку, сідає писати Марку Вовчку листа, в якому запрошує долучитися до творення «Основи» і не тільки оповіданнями. Майбутньому журналу не вистачає публіцистики. Тож чи не могла б Марія Олександрівна написати кілька листів про те, що там, в Європі, твориться, у формі листів, як то обожнює столична читацька публіка?

І, звичайно, не проминає похвалити письменницю: «Мы с Костомаровым прочитали Ваше последнее письмо к Тарасу Григорьевичу и наслаждались Вашим искусством писать свободно и изящно письма по-малороссийски».

Але (о незбагненна жіноча душа!) натомість утішитися, Марія Олександрівна, життя якої в цей час було суцільним нервуванням, прочитавши щире послання Білозерського, образилась! Та до кінця і не зрозумівши, хто дав прочитати її листа до Шевченка Білозерському з Костомаровим, не промине в одному з листів нагадати одному зі своїх вірних лицарів, Каменецькому про те, що, «коли вона пише листа йому, то й читати цього листа треба тільки йому»!

Можливо, не хотілося Марії, щоб знайомі звинуватили її в лукавому кокетстві ще й стосовно Тараса Шевченка? Чи нерви були ні к чорту? Бо мала справді святі наміри: ніжними словами загладити свою вину невинну перед цим великим чоловіком, так по-дитячому щиро закоханим у придуманий ним же ідеал Марка Вовчка. Крім того, справді, залишити перспективу. І для нього, і для себе… з такою непередбачуваною судьбою.

…Не всі листи Марка Вовчка і Шевченка дійдуть до нащадків. Одні перлюструє Михайло Лазаревський, який недолюблював Марка Вовчка з «перших днів його народження», інші, за наказом Марії, – Опанас Маркович, одразу ж після смерті Тараса Григоровича, а решту: і останні родичі, і перші дослідники… Та й сама Марко Вовчок не дуже хотіла, щоб лізли в її таємниці, вважаючи, що біографію письменника треба писати тільки тоді, коли тричі по тричі зійде трава на його могилі…

Зате дійдуть до неї всі побажання Шевченка. Пораду писати історичні казки для дітей Марко Вовчок виконає ще за життя Тараса Григоровича. Ідею ж Шевченка з публіцистичними «листами» втілить у життя вже по його кончині. Сприятиме цьому, хоч як парадоксально, її дружба з Олександром Пассєком, метою закордонного відрядження якого було якраз знайомство із маловідомими росіянам сторонами життя європейських країн. Спочатку кілька художніх соціальних замальовок Марко Вовчок надрукує у «Magazine d'education et de recreation». І тільки після смерті Тараса Григоровича і закриття «Основи», у трагічному для українців Росії, затемненому «Валуєвським циркуляром» 1863-му львівський часопис «Мета» опублікує цикл її нарисів «Листи з Парижа». А ще пізніше, в 1864–1866 рр., «Отрывки писем из Парижа» побачать світ і на шпальтах «Санкт-Петербургских відомостей».

…А поки що Марія Маркович на роздоріжжі – життєвому і творчому. І поки вона намагається поєднати непоєднуване і обійняти необ’ємне, метаючись просторами Європи, Василь Білозерський, за порадою Шевченка, надсилає їй чималеньку суму – в рахунок майбутніх гонорарів. Але чи здогадувалася про це Марія, захоплена своїм справді першим юним коханням? Як і про те, яким стимулом до життя і творчості стане для тяжко хворого Генія її невинна омана?!

Ще б пак! Інакше б не брехала… Попри молодість, вона, як і кожен талановитий письменник, була непоганим психологом і вміла не лиш «читати» людські душі, а й маніпулювати ними… з найкращими намірами, звичайно.

Тим часом Тарас Григорович, відсвяткувавши благу вість від Марії в товаристві найкращих друзів, що зібралися у «святий понеділок» у Білозерських, натхненний міражем, навіяним її листом, згадує про незавершену справу з переїздом на Україну. І, сповнений грандіозних сподівань, 2 листопада пише Варфоломієві, щоб не гаяв часу і домовлявся про купівлю землі під майбутню хату, але обов’язково на горі над Дніпром, та прикупив лісу для зрубу. А заодно шукав йому підходящої нареченої. Але серед простих дівчат, бо, зізнається: «Оті одуковані, та не одрюковані панночки у мене у зубах зав’язли! Нехворощ!... тай більш нічого!».

Чи, бува, не поминав спересердя Григорович «зорю свою вечірню», що блукала десь Європою?! Адже по цих словах і діях його, відчутно, що в глибині душі Шевченко таки мав жаль на Марка Вовчка і не дуже йняв віри її обіцянкам… Але… її лист… такий зворушливий… такий… такий… вселяв таки, хоч крихітну, та надію. А з нею – і тривогу, виснажливу, часом нестерпну. Адже він уже було заспокоївся: нема так нема! І раптом – знову зблиск сподіваного щастя… Як ножем по серцю… І знову обліг душу тучею грозовою смуток великий, такий великий, що не втримався – висповідався у листі Варфоломієві: «…І перше так було, а тепер аж надто тяжко стало на самоті. Якби не робота, то давно одурів би; а тим часом не знаю сам, для кого і для чого роблю. Слава мені не помага, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти… Чи так, чи сяк, а я повинен оженитися, бо проклята нудьга зжене мене зі світа…».

Страшні слова… Страшне почуття самотності у великому людному світі… «І слава не помага»… І не зрозуміло було, чи сам він себе дурить з тими нареченими, чи людей? Щоб не здогадалися, хто насправді той «цвяшок», «в серце вбитий»?

Єдина розрада від тоскоти цієї, як і від усіх негараздів і бід – творчість.

І він редагує сто раз відредагований «Кобзар». Складає «букварик». Пише статті анонімні для «Колокола». Малює, «дряпає голкою», травить офорти… І, як спраглий до джерела, повертається до поеми «Марія». Дописує, переписує, довершує довершене… Творить образ ідеальної земної жінки у головній її земній іпостасі – материнському подвигу.

І тому в нього Богородиця – не покірна долі нещасна матір, а, як би сказав Куліш, матір-громадянка, яка, не зламавшись від страшного, нелюдського горя, і не злякавшись іродів-царів, несе велике вчення свого сина у світ, просвітлюючи люд християнськими ідеями любові до ближнього, добра, справедливості.

Ніколи ще у процесі роботи над текстом, що буквально поглинув його, Поет не переживав так потужно найвищі хвилини творчого перевтілення: він був і звичайним смертним автором поеми, і Творцем, і Духом святим, і юною Марією, і Сином її, розп’ятим на хресті за звільнення рідної Галілеї від римських завойовників, а всього людства – від рабства пекельних сил і пристрастей.…

Чому Він прощав Їй? Чому залишив посвяту на «Кобзареві»? Чи не тому, що, як кожен справдешній митець, Шевченко був вдячний жінці, яка розбудила в ньому таку творчу потугу, такий шал солодких гріховних чуттів і незнану раніше небесну благодать смиренства, прощення і чисто братської (чи батьківської) Любові? І невідомо, чи з’явилася б на світ Божий поема «Марія» – його найкращий твір – саме в такому форматі, якби не високе почуття Тараса Шевченка до Марка Вовчка – жінки справді надзвичайної, близької йому по духу, рівної талантом і письменницьким подвигом і водночас – по-жіночому слабкої, незахищеної, вразливої, а тому часом зрадливої, меркантильної, недостойної страждань Генія? Чи, навпаки, достойної? І, справді, гідної поваги?

Запитання запитань…

«ЛУЧЧЕ ЗОСТАТИСЯ В ДРЕЗДЕНІ…»

Тепер Шевченко часто бачиться з Миколою Макаровим: на літературних вечорах, і в себе, в майстерні. У них є спільний інтерес, спільна симпатія і спільна тема для розмов: Марко Вовчок. Невичерпна тема. Часом навіть смішно обом: про що б не розмовляли, бесіда переходить на Марію Олександрівну. Микола Якович, помітивши, як при згадці її імені оживає Тарас Григорович, розповідає йому все, що знає і не знає про «доню», про її насичене подіями життя, творчість, її популярність серед росіян-емігрантів. У відповідь Тарас Григорович Марію то хвалить за талант, то жартома сварить, що «хати не тримається», то жартує, то сумує… І знову вкотре читає уривки з поеми «Марія»….

Макаров, вслухаючись в метафори, думки й сентенції, не може надивуватися цьому таланту від Бога, який взагалі-то не закінчував поетичних шкіл…

А Шевченко не може натішитися щирим патріотизмом нового приятеля. Здавалося б, панич, поміщик, нащо йому та Україна, її слава і воля?! Служи собі царю-батюшке, сиди собі тихо, як миша під віником, пий собі воду на якомусь курорті заграничному чи вино французьке в ресторації паризькій…. А він – ні! Їде до Герцена. Переймається українською громадою. Дає гроші на «Основу»…

Своєю чергою Макаров, дякуючи цим зустрічам, літературним вечорницям, журфіксам в салоні сестриці Варвари Яківни, відкриває для себе Шевченка – поета і мислителя світової величини. Чомусь раніше ніколи не думав, що цей співець нещасливої долі свого народу, цей бунтар і борець за людську рівність і гідність, може мислити філософськими категоріями і має мужність порушувати вселенські проблеми, а головне, ламати узвичаєні, нав’язані смертним і сповідувані тисячоліттями уявлення і поняття, зокрема, і богословські. І при тім, ризикуючи бути не просто несприйнятим, а й покараним за богохульство, він, не принижуючи небесного подвигу Богородиці, «опускає» Матір Божу на грішну землю Галілеї часів поневолення її Римською імперією, землю Ізраїлеву, яка задушливою атмосферою рабства, поспільного «фарисейства», дуже нагадує закріпачену Російським царатом Україну. Звичайно, ця смілива аналогія не може не хвилювати, як не може не вселяти надію на кращу долю козацького племені, теж благословенного Небом.

Вони часто говорять на цю тему, як взагалі про історію народів, держав і релігій. І завжди Тарас Григорович «в курсі» і «на висоті». Досить таки освіченого Макарова, знавця мов і літератур європейських, вражає ще один факт: селянський поет Тарас Шевченко чи не першим у світовій літературі порушив замовчувану церковниками участь, а почасти й визначальну роль жінок у поширенні гуманістичних ідей Ісуса Христа і взагалі – у становленні християнства. Без сумніву, кожен, хто прочитає поему, одразу згадає біблійні сцени, коли в найтрагічніші хвилини життя Ісуса Христа, його страждань на Голгофі – біля нього були жінки! Вони першими побачили і Його бездиханним на хресті на Голгофі, і воскреслим у славі і силі – теж побачили першим!

Звичайно, Макаров здогадується, що поема «Марія» присвячена Марії. Маркович.

Звичайно, Шевченко цього не приховує. Тим паче, дізнавшись від Макарова стільки гарного й доброго про Марка Вовчка… І тривожного! Таки справді, після зустрічей з Герценом, співпраці з «Колоколом», після тих статей про чиновницьку сваволю в Чернігові, особливо, про вбивство царя Павла… їй не варто поки що вертатися в Петербург.

КАПІТАЛІСТИЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ ЧИ КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА?!

Тим часом на зиму поволі повертається в холодну столицю з «вирію європейського» та своїх теплих малоросійських маєтків ситими обважнілими «ключами» українське панство разом з численною прислугою, поволі відроджується діяльність петербурзької української громади, відновлюються літературні вечори та різні журфікси… Хоч, правду кажучи, без Марії Маркович вони багатьом (не тільки Шевченкові) здавалися якимись… прісними й нудними.

З огляду на це, Шевченко дедалі рідше виходить в люди, засиджуючись вечорами у майстерні, зате у світі люди дедалі частіше згадують його. Засів було писати цикл нарисів про своє перебування на батьківщині, про великих новаторів і рушіїв прогресу Яхненків-Симиренків і ті проблеми, з якими вони стикаються, як завітав у гості Тургенєв. Приїхав Іван Сергійович зимувати в Росію, щоб нарешті дописати свій роман «Отцы и дети»… І привіз число революційного польського часопису «Przegląd rzeczi polskich», який виходив у Парижі, та лондонського «Колокола» з дописами анонімних авторів про… авжеж! подорож Шевченка Україною!

«Читайте,– каже, – тут про вас написано».

«Шевченко теж ходив між людьми, братався з народом... Очевидно, він мріяв про визволення України та про самобутнє її життя і весь пройнявся ідеєю беззастережної свободи і рівності...», – писав романтично, як про «личность легендарную» якийсь добродій. Чи… добродійка.

Натомість Герцен (чи то Макаров, а, може, Марко Вовчок?) у «Колоколе» гнівно обурювалися знахабнілою царською поліцією, яка не тільки переслідувала Пророка на рідній землі, а й, врешті, арештувала, ув’язнила і депортувала з Києва. Що просто неможливо в жодній країні Європи!

Читаючи палкі інвективи міжнародної вільної преси на свій захист, не питав, хто автор. Чомусь вірив, що без Марусі Маркович, Марка Вовчка, тут не обійшлося.. І не хотів розчаровуватися. Тому й не розпитував Тургенєва, тільки подякував схвильовано й відвернувся до вікна, щоб цей баловень судьбы, не помітив, як мученик долі змахнув сльозу…

… Буквально розривався між «понеділками» – у Білозерських, «вівторками» – у Костомарова і «четвергами» – у Чернишевського. А віднедавна і Куліш, оклигавши від «страстей любовних і драм сімейних», почав закликати до себе на «святі п’ятінки»… На що Тарас жартома відповідав, що ходив би, як «береза» з карнавкою на Різдво – від хати до хати, та гріхи не пускають...

Справді, роботи було, як то кажуть, непочатий край! Виснажлива праця над редагуванням книжки поезій, над новими офортами…

Ядучий азотний розчин для травлення мідних пластин, який чомусь хімік Менделеїв назвав «крепкой водкой», випікає очі, проїдає легені. Мучить задуха… Від частого провітрювання майстерні і сидіння годинами за столом дубіють і пухнуть ноги… А голова гуде, як мідний дзвін: суперечки про те, як «обустроить» Росію, а з нею й Україну з Польщею, продовжуються в його втомленому мозку і тоді, коли він залишається наодинці із самим собою. З одного боку, він підтримує Чернишевського у його сподіваннях на селянську революцію і «общинний» соціалізм. З другого, дивує нерозуміння чи, радше, незнання Чернишевським жахливого життя простого народу, враженого безграмотністю, темнотою, забобонами…

Ну, як? Як такий народ, при всій любові до нього, може збудувати собі рай за рецептами якогось Фур’є, ба навіть Герцена з Чернишевським? Тому разом зі свободою народові треба дати грамоту! Освіту! Треба відкривати по селах народні школи для дітей і дорослих, писати і видавати «букварі», «читанки», «лічбу» та інші підручні книжки: з історії, географії, математики…

От першими про це додумались «западники» на чолі з Герценом і Тургенєвим: зібралися в Лондоні і створили ОБЩЕСТВО ДЛЯ РАСПРОСТРАНЕНИЯ ГРАМОТНОСТИ И ПЕРВОНАЧАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ. Вже й проект програми написали, який нібито переписує і розсилає по Росії усім чиновникам і відомим людям Марко Вовчок.

Ох, Марусю, Марусю, а хто буде Україну просвіщати?! Була б тут, написали б разом український «Букварик», щоб українські діти вивчали науки рідною мовою! Бо Кулішевої «Граматки» мало… І, на жаль, мало, дуже мало в Украйні патріотичних робітників! Тож самому доводиться орати це переліг!

А думки перескакують знову на вчорашні суперечки про російський селянський соціалізм, який, на думку Чернишевського, приведе Росію до світлого майбутнього. Довелося заперечувати Миколі Гавриловичу, що цей шлях заведе Росію, а з нею й Польщу, й Україну у ще глухіший кут відсталості. Тому не треба боятися капіталізму, бо він несе з собою машинний прогрес. Принаймні, в цьому він переконався, побувавши в Городищі, невеличкому містечку на Вкраїні, де недавно кілька підприємливих колишніх кріпаків збудували найбільшу у Європі цукроварню і тепер продають український цукор навіть в Парижі!

Присутні слухали палкий «спіч» Шевченка з великою цікавістю, тим паче, що до столиці почали доходити чутки про перші паростки прогресу, що пробивалися у ведмежих закутках Росії, куди не досягала кігтиста лапа кріпосного законодавства і феодальних порядків.

Першим озвався, поблискуючи гарячково очима крізь окуляри, блідий, виснажений важкою журналістського працею і ще тяжчими сухотами, Микола Добролюбов: запропонував Тарасові Григоровичу написати роздуми про малоросійські контрасти – з одного боку відсталість, з іншого-унікальне економічне диво, яке може стати прикладом для багатьох підприємливих людей, особливо на Уралі і в Сибіру.

– Обов’язково надрукуємо! – пообіцяв.

– Тільки не в «Свистку»! – пожартував Падлевський, натякаючи на популярний серед народу додаток до «Современника», в якому сміхом «бичувалися» російські безпорядки.

Йосафат Огризко, з цікавістю вислухавши Тараса, теж пообіцяв надрукувати його нарис у газеті «Slovo», яку недавно почав видавати разом із Едвардом Желіговським.

– Так! Обов’язково надрукуйте у «Слові»! Авжеж! Не завадило б правобережним польським магнатам повчитися в хлопів господарювати! А то тільки й знають, що витискати останні соки із багатющих малоросійських чорноземів, як, до речі, і зі своїх посполитих! – не проминув нагадати полякам їхні гріхи революційний російський поет Михайло Михайлов.

На що польський поет революційний Сова-Желіговський чемно відповів, що обов’язково виконають побажання російських побратимів, позаяк ті магнати – йому такі ж вороги, як і його братові Тарасові Шевченку.

– Не сваріться, брати мої, молю вас, благаю! – жартома вигукнув Тарас, а Сову-Желіговського, свого брата «по серцю і мислях», як той зазвичай підписував свої листи до Шевченка, ще й міцно обняв. За ворогів-магнатів!

– «Конрада»! Прочитай панству «Конрада»! – запропонував гоноровий Сераковський.

Але лагідний Едвард замість відповісти Михайлову гострими строфами зі своєї популярної серед петербурзької публіки драми «Зорський», яку часто просили його читати на літературних вечорах, заспівав веселу пісеньку сватів із цього ж твору:

–Ej, posadzę ja przy chatce...

Шевченко став підспівувати та завзято притупувати, вдячний Сові, що загнуздав молодечі емоції і не дав розгорітися взаємним звинуваченням, бо й таке бувало серед однодумців у благословенні «обличительні» 50-ті! Решті ж товариства нічого не зоставалося, як підтримати цей імпровізований дует.

Розійшлися з вечорниць у доброму гуморі. А Тарас із Совою ще довго не могли розпрощатися. Взявшись попід боки, як то роблять п’яненькі свати усіх часів і народів, все співали, імпровізуючи, свою веселу, а місцями й сороміцьку пісеньку, розважаючи припізнілих перехожих. Добравшись, нарешті, додому, сиріч майстерні, Тарас Григорович по пам’яті записав на стіні ніжно-трепетну українську імпровізацію веселої пісеньки польських сватів, назвавши її «Подражаніє. Едуарду Сові»:

Посаджу коло хатини

На вспомин дружині

І яблуньку, і грушечку,

На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть. Дружина

Під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими…

І з легким серцем ліг спати, наказавши собі, хай там що, наступного четверга або й раніше дізнатися у Миколи Гавриловича, за чим же він все-таки їздив до великого Іскандера? А «подражаніє» Сові дописати вдосвіта.

…Однак завершить Шевченко свій переспів аж через два місяці, коли Микола Макаров привезе від Марка Вовчка коротеньку вісточку – добру звісточку, як це видно з настрою двох останніх строф:

А я буду груші рвати,

Діткам подавати…

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти:

«Тойді серце, як бралися,

сі древа садив я…

Щасливий я». – «І я, друже,

З тобою щаслива».

«РУССКИЙ ЧЕЛОВЕК ИЗ ПРОВИНЦИИ»

Хай там як, а доведеться визнати, що після від’їзду Марка Вовчка у ті дуже напружені, нервові і перевантажені працею 1860-ті роки головною «віддушиною» і душею найближчою для Шевченка була не вона, а… російський революціонер-демократ Микола Гаврилович Чернишевський. Здається, сама доля звела до купи цих двох близьких по духу і схожих принциповою самозреченою вдачею бунтарів. Можливо, щоб їм не так одиноко було у трагічній одержимості свого людинолюбія і бажання удосконалити цей світ?.

Хтозна… Але для Тараса Григоровича, одвиклого за 10 років солдатчини від нормального людського життя, набагато молодший Микола Гаврилович став своєрідним орієнтиром у заплутаній соціально-політичній драмі Російської феодальної імперії. Не без впливів Чернишевського «дозрівали» і навіть змінювалися погляди Шевченка на головних її дійових осіб, зокрема, і на роль Олександра Герцена в боротьбі проти царату. Хоча Шевченко познайомився з Чернишевським лиш ради того, щоб стати ближчим до свого кумира – «лондонського затворника». І прийшов на «вівторок» до Костомарова з метою випитати в «строптивого современника», що думає Герцен про реформи, і взагалі, чого й за чим до нього їздив сам Чернишевський?

Тому був дещо здивований, навіть вражений, зрозумівши, що про свій візит до Лондона і розмову з Герценом Чернишевський не хоче говорити з непосвяченими у їхні «колокольно-современнические дела». Мабуть, думав, затівається щось серйозне, коли тримають у секреті. Яким же було розчарування, коли Чернишевський щиро зізнався, що їздив за море до Іскандера не ради грядущих реформ. Адже їхнє з Герценом бачення цих проблем майже нічим не відрізнялися. Обидва були творцями теорії некапіталістичного розвитку Росії і скасування кріпосних повинностей. Хіба що, на відміну від Чернишевського, який ратував за звільнення селян разом із земельними наділами, Герцен з Огарьовим «ліберальничали» з царем і поміщиками, і підспівували кріпосникам, ніби селянам досить буде однієї волі, а землевласників, на яких тримається сільськогосподарська Росія, не варто розоряти! От що обурювало їх, молодих революціонерів! От за що «Современник» і критикував лондонських «дзвонарів» разом з іншими «обличителями», які замість звинувачувати верховну владу, всю вину перекладали на дрібних «нерядивих чиновників». Особливо не щадив «обличителей» Микола Добролюбов: у гумористичному додатку до «Современника», який почав виходити за назвою «Свисток», він усіляко глумився над тими, хто намагався перевести всю відповідальність за економічну відсталість, узаконене рабство, дику корупцію і деспотію в державі на «стрілочників». Прикро, що Олександр Іванович Герцен, обурений і підбурений боягузливим лібералом і великим кріпосником Тургенєвим, не розібравшись, за це «дав незаслуженого ляпаса» «руським собратьям, слишком нападающим на изоблечительную литературу», себто їм, редакції «Современника»: у статті «Very dangerous!», надрукованій у «Колоколе», він порівняв авторів «Современника» з реакціонерами, «боротьба яких з царем звично закінчується… «Орденом Станіслава»…

От такий удар в спину усій молодій російській демократії! Звісно, подібні висловлювання знаменитого і популярного в Росії Іскандера не могла не стривожити «современников», адже підривали всезростаючий авторитет молодої революційної опозиції. Тож, порадившись з Некрасовим і Добролюбовим, Чернишевський поїхав у Лондон, щоб порозумітися, якщо не помиритися з Герценом і Огарьовим. Задля спільної великої справи – визволення російського і всіх народів монархії від деспотизму самодержавства.

Шевченко, згнічений і розгублений, слухав, затамувавши подих, як Чернишевський, потрясаючи своєю вогненно-рудою чуприною та поблискуючи з-під окулярів полум’яними очима, палко говорив:

«Я нападал на Герцена за чисто «обличительный» характер «Колокола». Если бы, говорю ему, наше правительство было чуточку поумнее, оно благодарило бы вас за ваши обличения; эти обличения дают ему возможность держать своих агентов в узде, в несколько приличном виде, оставляя в то же время государственный строй неприкосновенным, а суть-то дела именно в строе, а не в агентах Вам следовало бы выставить определенную политическую программу, скажем, – конституционную, или республиканскую, или социалистическую; и затем всякое обличение являлось бы подтверждением основных требований ваших!».

І говорив Чернишевський діло! Принаймні, Шевченко погоджувався з кожним його словом. Тож нічого не зоставалося Тарасу, який ще годину тому так щиро захоплювався безкомпромісністю Іскандера у протистоянні царизму, із сумом констатувати, що апостоли теж люди, і теж не убезпечені від людської слабкості… Та й по собі знав, який він важкий, німб мученика. Ще важчий, як хрест, який несеш на свою Голгофу…

Не просто було прощатися Тарасові з ілюзіями щодо свого кумира. Не легко… Тож не дивно, що трохи покоробила принципова вимога Чернишевського, аби Герцен в інтересах спільної боротьби з царатом і майбутньої революції – публічного вибачився перед редакцією «Современника» за образу честі – отой натяк на їхню нібито співпрацю з Третім відділенням. Тим паче, що Олександр Іванович не тільки дав згоду друкувати у себе «Современник», на той випадок, якщо його заборонить цензура, а й погодився разом створювати підпільну революційну організацію «Земля і воля», а отже не поставив власні амбіції вище за спільну високу мету, а пішов на примирення! І вибачився. Правда, дещо завуальовано, та всім зрозуміло. Зокрема, у невеликій замітці, надрукованій в одному зі своїх видань, Олександр Іванович писав:

«Мы не имели в виду ни одного литератора, мы вовсе не знали, кто писал статьи, против которых мы сочли себя в праве сказать несколько слов, искренно желая, чтоб наш совет обратил на себя внимание».

І, може, на тому б завершилася знаменита дискусія між Герценом і Чернишевським про важливість відміни кріпосного рабства в Росії і звільнення селян від повинностей разом із землею, якби не … одне «але». Безкомпромісного в питаннях відміни кріпосного права Шевченка образило звернення Герцена до Олександра Другого з проханням… З проханням! Не прохати, а вимагати від царя треба волі селянам! Тому й запропонував Чернишевському написати Герцену відкритого листа, в якому детально пояснити «лондонському затворнику», що ж насправді відбувається нині в Росії. І писати не від імені жителя столичного і тим паче різночинця, сановника чи якогось іншого «обличителя», а від імені простої російської людини з дрімучої глухомані, замордованої безчинствами, беззаконням і корупцією царських урядників. І написати всю правду-матку!

Однак Чернишевський, щойно отримавши від Герцена сатисфакцію – вибачення на сторінках «Колокола», вагався: не хотілося затівати заново непередбачувану дискусію та ще в такий непростий час. І тоді Тарас Григорович, якого теж зачепило загравання Герцена із царем і великими латифундистами-кріпосниками, сам сів писати гнівну петицію. Врешті, заслужив право сказати «апостолу свободи і правди» всю правду про нелюдське рабське життя простого народу!

І буквально за годину приніс її в редакцію журналу зі словами:

– На, Миколо! Читай і прав, коли що не так!

«Письмо из провинции», підписане псевдонімом «Русский человек», буде надруковане в «Колоколе» на початку 1860 року і справить ефект вибуху бомби, яка одночасно розірвалася у всіх кінцях імперської Росії. Бо й справді до цього ніхто з авторів «Колокола» і «Полярной звезды» не писав так просто, дохідливо і з такою непідробною пристрастю правду про російську дійсність, як цей «русcкий человек», палко закликаючи Іскандера не вірити в добрі наміри царів, бо «ця віра не оправдана ні історією, ні сучасним становищем у державі».

Статтю буквально цитували, особливо останній абзац:

«С начала царствования Александра II немного распустили ошейник, туго натянутый Николаем, и мы чуть-чуть не подумали, что мы уже свободны, а после издания рескриптов все очутились в чаду, – как будто дело было кончено, крестьяне свободны и с землей. Все заговорили об умеренности, обширном прогрессе, забывши, что дело крестьян вручено помещикам, которые охулки не положат на руку свою».

Завершувався лист до Іскандера закликом: «Вы все сделали, что могли, чтобы содействовать мирному решению дела, – перемените же тон, и пусть ваш «Колокол» благовестит не к молебну, а звонит в набат! К топору зовите Русь!».

Зрозуміло, прочитавши листа з провінції, ошелешена публіка почала «шукати» автора. Звичайно, підозрювали Чернишевського, Добролюбова, Некрасова, Панаєва, навіть Огарьова, але жодному з них не був властивий цей нібито простонародний стиль, ця разюча образність і спопеляюча напруга в кожному слові.

І нікому в голову не прийшло, що побудова речень, риторика, навіть поєднання українізмів зі слов’янізмами, та й вся образна система послання з провінції дуже нагадує манеру письма… так, автора написаної приблизно в цей час гостро політичної поезії «Осії. Глава ХІУ». Сиріч – Тараса Шевченка. А у фіналі поезії, здається, чути голос Шевченка, який ніби диктує Чернишевському:

…і додай

Такеє слово їм додай,

Без притчі вискажи: «Зробили,

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує і огріє

Вдову і сирот». Ні, не те!!!

Скажіть їм ось що: «Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древнє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської…»

Нема сумніву, що «Осії…» адресовано Олександру Герцену, але, певно з делікатності, або ж не бажаючи доливати у багаття оливи, Шевченко не вказав на це, хоч не побоявся назвати колишніх своїх кумирів Герцена й Огарьова «богами, кумирами в чужих чертогах», які… брешуть народові, «… що цар наш бог і цар надія, і нагодує і огріє вдову і «сирот»… Дісталося і дворянським письменникам на кшталт Івана Тургенєва, яким Шевченко прозоро натякає, що не їхнє «вєтхеє, древнє і розтлєнноє», а «слово нове», революційне (читай: Добролюбова, Чернишевського, Щедріна, Шевченка) «люд окрадений спасе од ласки царської».

Знаменно, що «Лист із провінції» зачепив таки за живе «апостола правди», судячи з його відповіді «русскому человеку», вміщеній вже в наступному числі часопису. Зокрема, вічний цареборець Герцен пояснював свою лояльність до царату так:

«До сокири, цього ultima ratio (себто, останнього доказу) пригноблених», «я відмовляюся звати до тих пір, доки залишиться бодай одна райдужна надія на разв’язку без сокири».

Відповідь вчорашнього апостола, а нині «ідола в чужих чертогах» не так розчарувала, як засмутила Шевченка, бо ще раз довела, що «крук круку ока не виклює, тим паче, ради того, щоб горобець потрапив у рай». І в цьому полягали всі розходження у поглядах на відродження Росії лондонських дворян-«дзвонарів» і петербурзьких «революціонерів-різночинців».

Разом із тим, Тарас Григорович як вчорашній солдат розумів, що «апостол» – як християнин – таки мав слушність: підіймати хай навіть всенародну «сокиру» чи «вила» проти сильної – не умом (зброєю), а числом – царської армії – це проливати невинну кров. І недавнє жорстоке придушення селянських заворушень по всій Україні, відголоски про які долітали в Петербург, тільки підтверджували це, як і те, що новий цар-«ліберал» і не думав «міняти натуру» свою тиранічну з діда-прадіда!

Тому на «четвергах» у Чернишевського Шевченко так яро, як жартував Добролюбов, підтримував ідею офіцера Сераковського спочатку демократизувати армію, а її керівництво, офіцерів, зробити своїми соратниками, а вже потім закликати до збройного повстання.

– Без армії народ не переможе, так як і армія – без народу. І доказ тому – поразки декабристів у 1824 році! Тому треба залучати до боротьби патріотичних офіцерів! Як це роблять брати-поляки! Самим іти в армію, в народ! – переконував ближніх. – І то вже! Бо чує душа, скоро, дуже скоро новому самодержцю набридне гратися в ліберального царя-батюшку, скоро він поверне все «на кола свої». Так, треба поспішати, ловити момент, бо чує душа, скоро нинішня свобода – закриється, як пастка, покалічивши десятки своїх апостолів і пророків, поховавши навіки добрі надії і сподівання мільйонів селян.

Рвав жили й горло, й інших змушував робити усе можливе, щоб витягти із царя обіцяну народові волю….

Тому ради великої спільної справи простить шанованому Олександру Івановичу його дворянську наївну недалекоглядність і передасть Миколою Макаровим свого щойно народженого в муках «Кобзаря», правда, без дарчого підпису… Будемо думати, що з метою конспірації. Зате з надією, що, прочитавши книжку, Іскандер таки «прозрить». І справді, Герцен «прозрів». Правда, тільки в кінці 1861 року, коли, на жаль, звершилося те найгірше, про що попереджав лондонського апостола пророк Тарас Шевченко в «Листі з провінції». Обурений кривавими розправами царських військ над обдуреними і пограбованими селянами, «Колокол» вдарить у набат: «Старое крепостное право заменено новым! Вообще, крепостное право не отменено! Народ царем обманут!».

Але це вже буде після смерті Шевченка. І перед відродженням жорстокої реакції проти свободи, демократії, прогресу, власне, усього того, що уособлювали слова: «Шевченко» і «Україна».

УКРАЇНІЗАЦІЯ ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

Тарас Григорович і сам не помітив, як восени 1959 року подаленів від Костомарова і зблизився з Чернишевським, в якому знайшов не тільки однодумця, соратника, а й великого патріота України. Справді, ніхто так не цікавився історією і сучасністю України, як головний «Современник». І в цьому безперечна заслуга Тараса Шевченка. Це його пристрасна любов до України дива творила навіть із запеклими російськими патріотами. Про що точилися розмови восени 1959 року між Шевченком і молодшим за нього Чернишевським, видно із відомої статті останнього «Національна безтактність». Написав її Микола Гаврилович з нагоди виходу у світ львівської москвофільської газети «Слово», яку привозили в Петербург галицькі студенти та громадські діячі, прихильні до Росії, і незадоволені колонізацією Західної Русі-України Австро-Угорською імперії під егідою Габсбургів.

Шевченко, на відміну від Куліша ніколи не був у Львові, але завжди цікавився Червоною Руссю. Безперечно, зустрічався з тими галичанами, які, прибившись до Петербурга, шукали земляків і знаходили їх в петербурзькій українській громаді. І часто бували на журфіксах у Костомарова, Білозерського, Карташевської. Від них дізнавався про політичну ситуацію і життя-буття на західних кресах України. Звичайно, Тараса Григоровича не могла не тривожити агресивна експансія ідеології «русского мира» у головні духовні сфери Галіції, Буковини і Закарпаття: освіту, науку, літературу, навіть церковне життя. Нав’язування придуманих Михайлом Погодіним, вічним опонентом Михайла Максимовича, якихось «общерусских идей», ба! навіть національної єдності Галицької Русі з Великоросією, пропаганда москвофільства на противагу українофільству! І найбільша біда – русино-російська мова, мішанина старослов’янщини з церковнослов’янщиною з домішками русизмів, полонізмів, притрушена місцевими говірками… І вся ця… абракадабра зветься літературною мовою, на якій друкуються газети, книжки пишуться!...

І Михайло Максимович, і Осип Бодянський, великий знавець Слов’янського світу, запевняли, що все це москвофільство почалося задовго до шовініста Погодіна. Затіяли його півстоліття тому самі закарпатські русини-українці Орлай, Лодій, Кукольник – батечко придворного віршомаза Нестора Кукольника – творця лібрето до опери Глінки «Життя за царя» та іже з ними мудрі і вчені люди, які втекли в Росію від німців, угрів та інших єзуїтів і скоро посіли високі крісла при царському дворі. А на подяку цареві північному почали гуцулами колотити, закликати їх до Москви й Петербурга та розказувати, як їм би було добре з Росією поєднатися…

З того й почалося! Чудні люди! Що могло дати населенню Червоної Русі, яка входила до складу Австро-Угорщини, в певній мірі оновленої революцією, приєднання до відсталої, неосвіченої та ще й кріпосницької Росії? Хіба ярмо на шию? Та той дурнуватий, недолугий та й нелюдський «язик», яким вони пишуть у своєму «Слові»! Це несосвітенне «Слово» привозити з «під-австрійського» Львова до Петербурга студенти-русини і, звісно, приносили на раду малоросійської громади, яка виконувала ще й функції земляцтва і зазвичай збиралася щотижня на квартирі свого голови – поручика, військового інженера Федора Черненка.

Бували галичани і на інших журфіксах. Зокрема, колишній учень петербурзької військової школи інженер зі Стрия П. Малецький згадуватиме, як, навідуючись до свого земляка, слухача права Є. Подовського, який квартирував у художника Мартинова, мимоволі брав участь в імпровізованих літературно-мистецьких вечорах. Серед гостей Мартинова найчастіше були революційний поет Михайло Михайлов, художник Броніслав Залеський і Тарас Шевченко. Чіпка пам’ять 16-річного юнака залишила нащадкам не тільки яскравий портрет легендарного поета, а й душевний його стан: «…Шевченко, подібно як і маляр Мартинов, – були задумливі, екзальтовані і маломовні; по півгодини не раз з головою, опертою на руку, пересиділи у веселім товаристві, не втручаючись зовсім до розмови»…

Та коли мова заходила про гірку долю його батьківщини і народу, розділеного кордонами трьох держав, Шевченко говорив про кривди, які мужик поносить від чужоземних панів і, «б’ючись при тім рукою в груди, повторяв заодно: «Отсе на мені живий приклад маєте».

Особливо обурював Шевченка подвійний гніт Правобережної України польськими магнатами і царськими чиновниками, під яким минуло його кріпацьке дитинство, а його родина нещасна й досі жила. Отож, дізнавшись від очевидців, що галицькі, буковинські та закарпатські українці-русини, злі на австрійців і поляків, обдурені імперськими агітаторами, не тільки створили проросійську партію москвофілів, а й щосили прагнуть під російський протекторат, себто те саме подвійне рабство, остаточно втратив душевний спокій.

Вихопивши з рук Федора Черненка примірник новоявленого москвофільського «Слова», розлючений Шевченко помчав до Чернишевського, щоб показати тому, до чого можуть дійти російські імперські шовіністи, якщо їм дати волю, – до безумства повного!

Відтак, ввірвавшись до квартири, поклав перед Миколою Гавриловичем «Слово» і майже наказав:

– Читайте!

Здивований войовничою поведінкою часом меланхолійно-трагічного, часом буйно-веселого, але завжди коректного і люб’язного Тараса Григоровича, Чернишевський без зайвих запитань, став читати. Довго мучився, та так нічого й не втямивши, спитав резонно, якою мовою написане це… «Слово»? І от тоді Тарас Григорович дав волю емоціям, а відтак, втерши сльози, що застилали йому очі у хвилини гніву і печалі, спокійно розповів усю «історію з географією» новоявленого москвофільства і яка користь від нього українцям-русинам Галичини, Буковини і Закарпаття.

Обурювала Поета передовсім безпардонність, безтактність, з якого всілякі Погодіни, по-перше, перебріхують історію Київської Русі, по-друге, не знаючи її, або ж не бажаючи знати, вбивають у голови галицьких русинів, які свою самоназву зберегли ще з княжих часів, як і, до речі, мову істино руську, якою одвіку розмовляли по всій Русі-Україні на чолі з Києвом, і яку нині вчені московити на кшталт Погодіна називають малоруським нарєчієм, а Куліш – южноруським язиком, що вони – відчикрижене єзуїтами плем’я великоросів і нічого спільного не мають з козаками-хохлами!

Чернишевський, який до цього дня якщо й переймався долею поневолених Росією народів, то тільки в плані ощасливити їх «русским общинным социализмом», зовсім іншими очима подивися на справді трагічну долю прославленого у віках істинного Князівства Руського, а тепер Малоросії, роздертої на три частини Росією, Польщею і Австро-Угорщиною. Тим більше, що Шевченко не проминув нагадати йому про «Виссариона Белинского-Неистового», який всією своєю душею, затьмареною шовінізмом і чахоткою, ненавидів «хохлов», і обзивав, кажуть, останніми словами його, Шевченка, за те, що посмів «оскорбить императрицу».

Вразлива душа колишнього бідно семінариста, вихідця з різночинних низів, стрепенулася. І Микола Гаврилович, підкорений непідробною пристрастю, з якою Шевченко переконував його у своїй правоті, зачаровано спостерігав, як праведний гнів робив Поета, з виду нічим непримітного, невисокого і не статного, справді схожим на біблійних пророків і апостолів, полум’яним посланням до царів і народів яких він так геніально і органічно слідував у своїй творчості.

«НАЦІОНАЛЬНА БЕЗТАКТНІСТЬ»

Та все ж, попри те що апологетові російського соціалізму не зовсім зрозумілими були Шевченкові ідеї об’єднання усіх земель українських в одну автономну республіку, незалежну від сусідніх імперій, Чернишевський дослухався до незаперечних історичних фактів і артефактів, якими оперував його побратим.

Своєю чергою Тарас Григорович дивувався, що навіть прогресивні великороси ніколи по-справжньому не цікавились трагедією його народу. Та що казати! Коли вона століттями була заховано за сімома замками навіть від самих нащадків київських князів і запорозьких козаків! І він сам дізнався про її подробиці тільки, коли почав працювати в київській археографічній комісії, коли об’їздив Лівобережжя, і Правобережжя, і Волинь, і Подолію, вивчаючи архіви, давні акти і літописи... коли ближче познайомився з Кулішем, Костомаровим, Максимовичем…

Тож чого дивуватися з Чернишевського, саратовського поповича, зросійщеного поляка-українця, який сном і духом нічого не знав про Малоросію. Тим паче, що якраз байдужість до пригноблених монархією народів була основою російського імперського патріотизму – шовінізму, яким, чого гріха таїти, були ураженні навіть революціонери-демократи.

Але почуття справедливості і співчуття всім пригнобленим зробило свою справу: інтернаціоналіст Микола Чернишевський зацікавився політикою царських русифікаторів українського народу. А завдяки Шевченкові став першим московитом, який визнав окремішність українців як народу, що має свою мову і може гордитися створеною на ній літературою.

Нема сумніву, що знаменита стаття М. Чернишевського «Національна безтактність» не тільки була натхненна Тарасом Григоровичем, а й писалася під його потужною егідою. От тільки жаль, що була опублікована вже після смерті поета: у 7-му числі «Современника» за 1861 рік…. Хоча… фізична відсутність Шевченка, ця втрата непоправна тільки посилювала духовну присутність Шевченкового генія у кожному рядку, написаному Чернишевським з великою повагою до «плем’я малоруського» і до його Пророка, який так рано покинув цей світ.

«Чарівне поєднання наївності й тонкості розуму, лагідність стосунків у родинному житті, поетична задумливість характеру непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї – усе поєднується в цьому народі, щоб полонити вас, так що іноплемінник стає малоруським патріотом, коли хоч трохи поживе в Малоросії. (А їхнє становище! Це плем’я – переважно плем’я селян, доля яких тяжка. Їхній патріотизм чистий від помислу про поневолення інших; вони прагнуть лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі: ніяке інше плем’я не хочуть вони підкоряти собі чи кривдити). Не можна не співчувати їм».

Після такої високої оцінки українського народу Чернишевський переходить до критики москвофільської газети, при тому постійно посилаючись на Шевченка: «Нічого цього не розуміє львівське «Слово». Йому не те неприємне, що селянам було важко; йому неприємне лише те, що більшість панів розмовляла не малоруською мовою. Воно не розуміє, що малоруському селянинові не було б ані на волосину легше, якби всі пани в Малоросії були малороси, – навпаки, було б малоросові важче від цього, як свідчив нам Шевченко. Ми знаємо, що дуже багато хто з освічених малоросів, і крім поміщиків малоросів, не схоче визнати цієї думки за істину: вона суперечить національному забобону, тому багатьма буде відкинута, принаймні на перший раз. Та ніякі голослівні заперечення не похитнуть нашого переконання, що спирається на такий авторитет, як Шевченко. Не спростовувати наші слова ми радимо друзям малоруського народу, а трохи задуматися над ними і перевірити їх фактами. Факти підтвердять їх, ми в тому певні, бо Шевченко дуже добре знав побут малоруського народу. Спираючись на цей непохитний авторитет, ми твердо кажемо, що ті, хто схотів би говорити протилежне, засліплені забобоном і що малоруський народ нічого, крім шкоди, не може чекати собі від них...».

Цікаво, що Чернишевський навіть іронізує над москвофільськими байками про захист русинів галицьких від єзуїтів та обіцяне благоденствіє у «православном русском мире» цілком в дусі Шевченка:

«Нашим російським малоросам дано всі права й вигоди, яких вони коли-небудь тільки бажали. Їх скривдити тепер не може ніяке плем’я. Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого улюбленого поета Шевченка. Напевно, ми не помилимося, припустивши, що навіть на думку львівського «Слова», такого відданого законній австрійській владі над Галичиною, галицькі русини повинні заздрити щастю своїх одноплемінників-малоросів, які користуються нині свободою під нашою владою».

Насправді, економічне становище українців Західної України після визвольних революцій у Європі було набагато легшим, аніж їхніх єдинокровних братів по обидва боки Дніпра, – принаймні, вже десять років вони не знали панщини.

Зі статті видно, що Чернишевського, як і Шевченка, особливо обурювало втручання москвофілів у духовний світ галичан. Намагаючись з питомих українців-русинів зробити якесь безрідне плем’я, вони нав’язували через православних попів і ображених на владу Габсбургів місцевих справді щиросердих патріотів штучну мову – калічений суржик, з метою дискредитувати їхню рідну мову і тим самим відірвати від надбаної століттями культури і літератури, яка поволі починала спинатися на ноги талантами і зусиллями Котляревського, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка. Проти цієї морової пошесті першими повстали в Галичині члени гуртка «Руська трійця» і творці літературного альманаху «Русалка Дністровая» Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Другим був Тарас Шевченко, а третім – Микола Чернишевський, який писав у своїй статті, але вже без іронії:

«Про мову, якою писана газета, нам не хотілося б судити: ми надто погані знавці у цій справі. Але питаємо в кого завгодно, хто чув малоруську мову, чи мають хоч найменшу схожість з нею, наприклад, такі фрази: «благослови нас на дело, на добрый подвиг духа, да соблюдем веру и отечество»; «честно служивший богу своим словом»; «для которого в неприязненных обстоятельствах погасло»; «все силы нашего духа, все стремление ума»? Ці всі фрази взято нами з однієї першої сторінки першого номера, і багато можна було б набрати в ній інших точнісінько таких самих. Хіба це – малоруська мова? Це мова, якою говорять у Москві й Нижньому Новгороді, а не в Києві чи Львові. Львівське «Слово» ґрунтує свої права і надії на тому, що малоруське плем’я – плем’я з 15 мільйонів чоловік. Навіщо ж говорити про племінну єдність каліченою мовою, якою ніхто не пише ніде, крім Львова? Наші малороси вже виробили собі літературну мову незрівнянно кращу: навіщо відділятися від них? Хіба вона така далека від мови русинів, що їм треба писати іншим наріччям? А коли так, ви – вже не малороси: ви, як лужичани, – окреме плем’я. А коли так, вас тільки 3 мільйони, і ви не можете утримати своєї народності. Що за дивні люди! Захоплюються думкою про свою національність і хочуть дробити своє плем’я на дрібні частини без усякої потреби»...

«…Дробити своє плем’я на дрібні частини» – от що ставили за мету наплоджені Москвою москвофіли, апологети «русского мира», керуючись девізом усіх завойовників: «Розділяй і владарюй»!. От чого найбільше боявся український Пророк, взиваючи передовсім до своїх земляків: «Обійміться, брати мої, молю Вас, благаю!».

РОЗДІЛ 7

МІЖ ПАРИЖЕМ,

ЛОНДОНОМ І ПЕРЕРБУРГОМ

ЗАМІСТЬ ПЕТЕРБУРГА – ГЕЙДЕЛЬБЕРГ…

Тої ранньої осені 1859 року Марія Маркович справді була щаслива. Несподівано, грішно, відчайдушно, безоглядно… щаслива. Це ж треба було, щоб саме в той момент, коли вона після зустрічей з Герценом у Лондоні, а відтак в Брюсселі і Остенде майже вирішила повертатися в Петербург, як жартувала подумки, з «Колоколом» під криноліном, упало на неї це щастя! Та рокована, так! послана їй самим Небом така неждана і така… довгождана зустріч із Сашею Пассєком, яка переверне усе її життя. І… як там писав Герцен Тургенєву? Таки справді визволить її нарешті з усіх заплутаних, часом щирих, часом не дуже стосунків із чоловіками, ними ж нав’язаних їй, молодій, недосвідченій, водночас амбітній і жадібній життєвих радощів!...

Бог свідок, спочатку вона навіть не звернула уваги на тихого, чистенького молодого юриста, який у супроводі строгої maman і братів своїх менших прибув до Дрездена з державною метою: вивчити досвід європейської пенітенціарної системи і використати його для майбутнього реформування російського судочинства, зокрема, кримінального законодавства у сфері покарання й утримання засуджених у в’язницях та виправних закладах.

Тим паче, на дружбу не набивалася б, якби не сама Тетяна Пассєк…

Поселившись у тому ж знаменитому пансіонаті Гофмана, в якому зазвичай зупинялися всі росіяни, а на ту пору вже жили Марковичі та Єшевські, глава сімейства, енергійна Тетяна Петрівна, першою стала запрошувати земляків то на чай, то на пироги з м’ясом і кулеб’яку з рибою. Марія розуміла, що такі прояви «хлебосольства» з боку нової знайомої не зовсім безкорисливі: Тетяна Петрівна, як і всі, хто давно не був за омріяним кордоном, за чаюванням дізнавалася про всі події, новини і плітки, якими жила «русская заграница». Почувши, що Марія Олександрівна недавно гостила з сім’єю в Олександра Івановича Герцена в Лондоні, Пассєк просто таки прикипіла до неї душею. Несподівано між цими дуже різними і непересічними жінками зав’язалася справжня міцна і щира дружба, яка не таїть секретів. І Марія, взагалі-то потайна вдачею і навчена життям, розчулена щирістю maman, скоро стала звіряти їй те, чим не могла поділитися навіть із вірним своїм лицарем і «дядькой» Тургенєвим – таємниці свого сімейного життя: жалілася на безгрошів’я, на втому від лінивого і ревнивого чоловіка, через якого змушена повертатися назад в Росію, хоч, правду кажучи, до Європи вона їхала надовше, щоб поїздити країнами, познайомитися з їхньою культурою і мистецтвом, послухати лекції в університетах, а водночас вдосконалити свої знання іноземних мов… Але Афанасій так і не знайшов роботи, її гонорари за видані в Росії книжки закінчилися, а нових… або дають копійки, або взагалі не платять… Отож змушена повертатися в Росію…

Тетяна Петрівна співчувала і розповідала свої таємниці, зокрема, історію стосунків із… Герценом, так! Зі знаменитим Іскандером її пов’язувало не тільки тісне «родство», а й дитяча і юнацька дружба, а головне – схожі долі. Мати Тані і Олександра Герцена були позашлюбними дітьми багатих тверських поміщиків, рідних братів Петра та Івана Яковлєвих. Але вийшло так, що саме Тані довелося рости й виховуватися разом з не набагато старшим за неї Сашею, якому батько придумав звучне прізвище – Герцен, себто «Син серця»… І хоч Саша доводився їй двоюрідним дядьком, усе життя називав її «корчевською кузиною», оскільки була родом із містечка Корчева… Разом вони вчилися, читали книги і… мріяти боротися за людську рівність і справедливість. О, печальна, хоч і сита судьба всіх бастардів!!! Одна тільки різниця, що Саша Герцен успадкував «несметные богатства» батька, дружить з Ротшильдами, а вона, Таня Кучина, – бідна вдова з двома синами і племінником на руках…

Та все ж вона вдячна «Сину серця» навіть за своє коротке жіноче щастя, адже це він познайомив її з майбутнім чоловіком – молодим тоді істориком Вадимом Пассєком, який був залюблений в Україну, її історію і народну творчість.

Тож, крім Герцена, другою невичерпною темою розмов Марії Олександрівни з Тетяною Петрівною була Україна, Слобожанщина, яка межує з Орловщиною, та Харків, де Пассєки жили деякий час. Часом, розчулені спогадами, вони удвох тихенько наспівували українських народних пісень, яких Марія знала велике множество, а Тетяна чувала від свого Вадима.

Правду кажучи, двадцятишестилітня Марія Маркович, за плечима якої було нелегке життя сироти, відтак падчерки вітчима-п’яниці, вихованки багатих родичів, крім того, десятилітній досвід сімейного життя, поневірянь Україною задля шматка хліба, а згодом випробування несподіваною письменницькою славою, мимоволі продовжувала ігнорувати «маминого синочка» Сашу Пассєка. Навіть Герцену писала між іншим про «тихих і розумних синів» їхньої спільної знайомої. А якось Тетяна Петрівна обмовилась, що так тяжко добивалася в самого князя Орлова закордонного відрядження для Саші не лиш для того, щоб він написав дисертацію, став відомим юристом, а й з надією одружити його на дочці Герцена – Таті. І тим самим врятувати бідного Сашу від репресій за вільнодумство і депресій через спокуси й далі «вільнодумствувати». Але поки що вона не сміє ні писати, ні їхати до свого родича, то чи не могла б Марія Олександрівна якось листовно натякнути Іскандеру про… «Танины мечтания»?

Марія ж, чесно виконуючи прохання «корчевської кузини», писала Герцену про все, крім одного… чомусь промовчала про заочне сватання Пассєків до його дочки. Не хотіла бути свахою-звідницею чи… стримало щось інше?

А таки так! Почувши від Тетяни Петрівни про її сокровенну мрію породичатися з Герценом, Марія, може, вперше глянула на цього… «пай-мальчика», який зазвичай, майже ніколи не брав участі у розмовах за чаєм у вітальні своєї матері, як… на мужчину.

І сахнулася, зустрівшись з його поглядом, що палав якимсь…несамовито пристрасним вогнем!

«Господи, що ж то за страсті такі терзають душу цього милого, на три роки за неї молодшого, але такого ще незіпсованого життям юнака?!» – подумала і… все зрозуміла! Він дивився на неї, саме на неї, так, як дивився в хвилини безуму любовного Куліш… Як позиркував з-під чола Шевченко… Вона часто ловила цей пломінь в очах свого названого батька… Вогонь, який то пронизував блискавкою палючою усе її єство, то обсипав колючим морозом душу й тіло… Іноді проскакувала ця іскра в погляді Тургенєва, Макарова… Етцеля… Навіть в Герцена… тоді, коли він сповідався у своїх гріхах сердечних…

Але зараз… зараз було зовсім по-іншому: вдарило в голову молодим веселим хмелем і все полетіло шкереберть! Вона аж заплющила очі! Ніби шугнула здуру на хмару, а тепер не знає, як злізти – земля далеко внизу, як… прірва…

І це відчуття налякало Марію так, що три дні не виходила з хати: правила «Червоного короля».

А на четвертий завітала до їхнього покою дружина Степана Єшевського – Юлія – і попросила Машеньку збиратися, бо всі йдуть проводжати у відрядження Сашеньку Пассєка. Нібито сам просив її прийти. І вона прийшла, і проводжала, і переконалася, що очі його не обманювали: малий Пассєк по вуха закохався в неї, заміжню жінку! А потім був лист-освідчення, і повернення Саші, і їхні потаємні зустрічі, і доторки рук, і платонічна гріховність, від яких шаленіла кров… Було те, про що вона у свої 26 років тільки здогадувалася… Тож, осліплена сонячним своїм щастям, зривала солодкі до запаморочення, заборонені плоди майже на очах ще сліпої матері і вже давно осліплого чоловіка… Забувши, що треба пакувати валізи і повертатися в Росію, що вона не тільки дала обіцянку Герцену перевезти нелегальну літературу «Вольной типографии», а й гроші взяла за ті небезпечні «послуги»!!!

–О mein Gott! – як каже, наробивши нехотячи шкоди, малий Богдась.

Тим часом Тетяна Петрівна повідомляє, що вони всією сім’єю переїжджають у знамените університетське містечко Гейдельберг: її «хлопчикам» треба здобувати європейську освіту, крім того, Саша давно мріяв послухати лекції з юриспруденції знаменитого криміналіста Міттермайєра, правознавця Блюнчлі, знавця римського права Фангерова… Яких приїздить слухати сам ідеолог «русского западничества» Грановський! Туди перебираються і Єшевські: він, Степан Васильович, хоче послухати Гейссера і Шлоссера, вона, Юлічка, неперевершеного знавця Шекспіра – Гервінуса…. Ах, який жаль, що Марії Олександрівні треба повертатися в Росію!..

Марія пригнічена! Отже, прощай, перше бездумне і безумне кохання, прощай Європа! Здрастуй, холодна Росія, Петербург, звичне життя з нудним нитиком Афанасієм на кушетці… Сіра одноманітність з рецидивами скандалів Куліша, салонними плітками і… страх перед Шевченком, який хоче її, звичайну земну жінку зі скромним літературним талантом і невеликими духовними потребами, підтягнути до образу святої Марії Магдалини… Ба! Вище! Пророка і обличителя неситих! А їй часом страшно перечитувати власні оповідання, які знаменитий письменник і витончений естет Проспер Меріме вважає… «пугачовщиною», яка закликає читачів «випускати кишки» усім багатіям!... Якщо француз, добре обізнаний з історію запорозького козацтва, далеко не «мендальною», так каже, то що скаже цар? Тим часом Іван Сергійович повідомив, нібито Меріме таки взявся перекладати її «Козачку», а видавець Етцель – казки «Про Галю і десять її братів» і «Марусю»… Вона розуміє, що Європа втомилася від революцій і крові, хоче гарних казок на кшталт Жуля Верна чи любовних романів Жорж Санд. Але Тарас Шевченко вимагає від неї пророчих «посланій» рідному народові. Якщо вчора її це наснажувало, додавало сил і натхнення, осявало душу, то сьогодні… вона б, радше, написала щось на кшталт романів Дюма – пригодницьку повість про двох палко закоханих молодих людей…. Але – як і коли, якщо їй треба заробляти черствий кусень хліба?! Годувати чоловіка, а сина – ще й вчити! І самій вчитися треба, про що постійно нагадує Тургенєв… Ба! насильно тикає гроші на дорогущі квитки в оперу чи музеї! І вона, як недовчене дівчисько, мусить йому постійно звітувати, де була, що бачила і чула… І хоч Іван Сергійович переймається її освіченістю щиро і з добрим гумором, та все ж, та все ж… їй, такій незалежній у своїй гордій бідності, часом нестерпно почуватися «иждивенкой», утриманкою багатого покровителя при… живому і працездатному чоловікові! Боже! Як вона часом люто ненавидить Афанасія! Цей його напівсонний вираз обличчя, його велике неповоротке тіло… Особливо, коли він робить вигляд, що уявлення не має, звідки у них час від часу з’являються гроші. Хоч знає добре, що вона позичає в Макарова, в кожного стрічного земляка, що від неї вже тікають знайомі… що її жебри і позички вже стали притчею во язицех!.. Знає, і пальцем не поворухне. Єдине, що він уміє добре робити – це редагувати її оповідання і жалібно випрошувати наперед гонорари від російських журналів. Цю мізерію. От надіслав цілу копу Василеві Білозерському для задуманого ним журналу «Основа» і тепер вициганює наперед гонорар. Хай, у нього це непогано виходить: плакатись та жалітися на життя, борги, рахунки, які треба сплачувати за комірне, за столування в пансіоні… А Гейдельберг, кажуть, дешевий, розрахований на бідних студентів. І лекції там безкоштовні… І Саша – поряд. І ніхто ні в чому її не запідозрить… І заробити перекладами можна буде… Добрий і трохи закоханий у «милу Марі» П’єр-Жуль Етцель уже склав список найпопулярніших нині в Європі книжок: фантастичні романи Жуля Верна, казки Андерсена, «Життя тварин» Брема, «Походження людини» Чарльза Дарвіна.

Думки плутались у голові, емоції розривали душу. І раптом усе стихло, і стало все ясно і зрозуміло: все! Кінець іграм у велич, геніальність і винятковість! Вона хоче бути земною, звичайною, грішною, як усі, жінкою! Простой русской бабой!

– Ми не їдемо в Петербург! – каже вона Афанасію несподівано для себе. – Ми їдемо в Гейдельберг! Я давно марила ним! Мені треба вдосконалювати мови. Я хочу вчитися, слухати лекції в університеті… Не довго! Одну однісіньку зиму. До весни! Тільки до весни!... А потім, обіцяю, клянусь, ми повернемося туди… Куди хочеш, туди й повернемось: у Петербург, в Чернігів… Немирів… Переяслав…

Афанасій нічого не розуміє, але не перечить: по-перше, перечити Маші – марна справа, по-друге, хіба не все одно, де пережити зиму їм, бездомним і безгрішним? В промерзлому гнилому Петербурзі поряд із божевільним Кулішем, чи в затишному містечку, насолоджуючись цілющим гірським повітрям і товариством культурних молодих людей? Правда, принижує безгрошів’я. Відсутність оплачуваної роботи. Роль мужа-сибарита при талановитій активній дружині. Але що поробиш, коли таке життя?! Йому тяжко, неймовірно стидно, що Маша все тягне на собі. Його гризе сумління, коли вона несподівано зривається, кудись мчить і повертається з грішми… Він люто ревнує, мучиться, підозрює і вголос звинувачує її у зрадах, але нічим не годен зараяти – йому відмовив у праці навіть добрий слов’янофіл Іван Аксаков… Тому зостається тільки одне: страждати! І, як дорікає Маша, скиглити і їсти її поїдом, як іржа залізо… Хоч вона не права: він вичитує, править і доводить до пуття її оповідання, написані зворушливо, сильно, але… поспіхом: Маша ніколи не має часу… А потім – на ньому малолітній Богдан, його виховання. Нелегкі обов’язки, оскільки Богдась весь у маму, такий же свавільний, непередбачуваний і не визнає жодних правил поведінки… Крім того, він з радістю виконує будь-яку роботу, яку привозить Маша: от недавно переписував статут Товариства з поширення грамотності і розсилав адресатам по цілому світу… Крім того, він все-таки надіється знайти роботу, можливо, в Гейдельберзі при якійсь знаменитості… Чув від малого Пассєка, що там зараз живе із сім’єю граф Федір Толстой, якого нещодавно цар відправив на пенсію з посади віце-президента Петербурзької Академії мистецтв за те, що той заступався за Шевченка. І ціла колонія молодих російських вчених, нібито Дмитро Менделєєв разом зі своїм другом-поляком найняли за копійки квартиру, провели газ, облаштували лабораторію і вимірюють температуру кипіння різних речовин, фізіолог Іван Сєченов досліджує кришталик людського ока…

Може, серед цих натуралістів і хіміків знайдеться хоч один брат по духу – мовознавець чи етнограф, приміром з Чехії, чи іншого слов’янського племені…. Шафарик чи Ганка, – плекав надію Афанасій. – Їм же до Гейдельберга рукою подати…

Тож без зайвих роздумів і зволікань, зібравши нехитрі пожитки, Марковичі їдуть у Гейдельберг і поселяються… теж у Гофманів! Чи то пак у пансіоні гера Гофмана, колишнього викладача Московського університету, який заробляє собі на бутерброд, утримуючи пансіонат для російських студентів та вчених. А їх тут чимало!

Гейдельберг зачарував Марковичів з першого погляду: чистеньке, по-німецьки акуратне містечко, в долині гірської річечки, серед мальовничого підгір’я, по якому розкидані романтичні руїни середньовічних замків, з поміж-яких особливо виділяється фортеця фальц-графа Рудольфа, оточена розкішним парком…

Цими красотами Марія милуватиметься згодом, а поки що її влаштовує вигідне географічне розташування містечка, про що їй повідомив перед від’їздом сюди милий Саша. А тепер ось слово у слово повторює Тетяна Петрівна, що на правах старожилки розповідає про всі вигоди пансіонату гейдельберзьких Гофманів, їхню гостинність, та про те, що звідси – рукою подати до вподобаних росіянами знаменитих курортів Баден-Баден та Вісбаден. І для Саші зручно: з Гейдельберга ведуть дороги в різні сторони світу. Звідси можна запросто добратися «чавункою» – до Кьоля, а відтак диліжансом – до Парижа. До Англії, уявіть собі, з цього гірського містечко можна допливти пароплавом! Так-так: спочатку цією красивою річечкою, а потім по Рейну аж до Ла-Маншу… Якщо вони будуть колись їхати до Саші Герцена, то тільки так – водним шляхом! Найзручніша дорога, кажуть, до Швейцарії, що Сашу цілком влаштовує: саме у Швейцарії він має зібрати документи, потрібні для майбутніх реформ в російському судочинстві. А з Ніцци – рукою подати до Італії. О Італія, Саша просто марить нею! Дай Боже, щоб він пошвидше справився із завданнями відрядження і зміг хоч на тиждень поїхати в Рим, Неаполь, Флоренцію… Це так потрібно і для його слабкого здоров’я… Але, кажуть, що гірське повітря Гейдельберга теж цілюще… Отож пожити тут з усіх боків корисно: і послухає в університеті світових світил, і уздоровиться…

Тим часом підходить до їхнього гурту і Саша: очі палають, на блідому обличчі – грають нездорові рум’янці… Чи то від збудження, чи… не приведи Боже, такої «популярної» нині серед різночинців і студентів, особливо петербурзьких, хвороби, як сухоти? Та хай би що, а йому таки треба в Італію, хоч на місяць… О Італія! Скільки про неї начулася від Тараса Григоровича! Він теж марив нею, рвався, зачарований її історією і мистецтвом, все старався отримати стипендію… Та в Італію відправляли інших, а його спровадили в пустелю на цілих десять років!...

Згадка про Шевченка Марії – як ніж у серце. Аж в очах потемніло: він же чекає, надіється, що вона повернеться, і вони поїдуть на весну в Україну, зведуть собі хату над Дніпром, а потім, восени, як птахи піднебесні, полетять у вирій – в Італію… Якось Тарас Григорович зізнався їй, що вже почав гроші збирати, щоб хоч разочок глянути на Рим, Неаполь, Флоренцію, про які чув від Брюллова та стипендіатів Академії, та знову не вийшло. Він і до Швеції не доплив, захворів… Ніби його щось ланцюгами прикувало до Росії, як того Прометея нещасного до скелі! І не один орел, а зграї стерв’ятників кружляли з юності над його головою, і довбали груди, і пили кров…

Саша, мабуть, стривожений її раптовою задумою, повитою смутком, втручається в розмову жінок, чемно перебивши мамину балачку, починає розхвалювати тутешнє товариство:

– Маріє Олександрівно, не повірите, але, здається, за столом обіднім у Гофманів збирається весь цвіт російської молодої і дерзновенної науки! Її майбутня слава і гордість, вслухайтесь тільки в ці імена: хіміки Петро Алексєєв, Дмитро Менделєєв, їхній друг поляк Владислав Олевинський, медики і фізіологи Сорокін, Боткін, Сєченов, Бородін, офтальмолог Едуард Юнге!

Авжеж, той самий Юнге, який стане не тільки знаменитим на весь світ офтальмологом, а й засновником Коктебеля, курортного містечка на кримському березі Чорного моря.

А поки що з нього, як давно всі помітили, не спускає закоханих очей шістнадцятилітня донька «розжалуваного» царем віце-президента Імператорської Академії мистецтв князя Федора Толстого – Катя. Та сама Катя – улюблениця Шевченка, яка з появою в Гейдельберзі письменниці Марко Вовчок, не спускатиме з неї очей. Знаючи, з якою любов’ю трепетною, вірою і надією ставився до Марковички «любий дядько» Тарас, який, як підозрювала її матінка княгиня Настасія Іванівна, здається, був навіть закоханий у неї, юна і безкомпромісно чесна княжна ревниво слідкуватиме за кожним її кроком. До речі, як і вся родовита, знуджена суцільним святом душі, публіка.

Інтуїтивно відчуваючи надмірну цікавість до своєї особи, Марія з першого дня у Гейдельберзі, паче того – в пансіоні Гофманів, буде змушена зважувати кожен свій крок, жест і погляд, розуміючи, що неврівноважений, не спокушений інтимним досвідом Олександр Пассєк може розкрити їхню таємницю сердечну того ж таки першого дня. Бо й справді, сидячи навпроти Марії за обіднім столом, Саша не стримував свого щастя: кидав на неї палкі погляди, червонів і щоразу впускав на землю вилку чи ложку… На що Тетяна Петрівна стривожено реагувала: пильно обстежувала поглядом застілля, шукаючи причину синового замішання, допитувала, як маленького, чи бува не занедужав? Від цих запитань Саша ще більше ніяковів і виходив з-за столу, не торкнувшись тарілки…

НА РУСІ… ЦІКАВІШЕ

Марію не покидало мульке відчуття, ніби вона втрапила у якусь не дуже неприємну халепу. Нічого смертельного, але на душі незатишно: знову пообіцяла – і не виконала обіцянки! І знову добрій, прихильній до неї людині! При тім відомій, впливовій, до якої, може, ще не раз прийдеться звернутися у скрутну годину. От і Шевченко… кажуть, ображається на неї, що поїхала, а тепер буде ображатися, що не повернулася… А тут Олександр Іванович Герцен, здивований її рішенням зостатися в Німеччини, дорікає у листі зі свого затишного англійського «затвору»: «Я ніяк не гадав, Маріє Олександрівно, що Ви так заживетеся в Дрездені, мені здавалося , що ви незабаром будете на Русі… Там цікавіше…».

«Кому – цікавіше? – кортіло запитати. – Хіба що втомленому Парижем Іванові Сергійовичу, який їздить на Русь за натхненням і новими сюжетами? Завжди одним і тим же маршрутом: з Парижа – у Куртавнель, відтак з Петербурга в Москву – за новинами і плітками, а далі – у родиме Спаське-Лутовиново – писати новий роман.

Вона теж не проти мотатися сюди-туди між Парижем і Петербургом, але в неї, на жаль, не ті можливості. От і зараз, перебиваючись з хліба на воду, в боргах як у шовках, вона не певна, чи зможе ще раз приїхати в Європу. Та й чи випустять, з огляду на ті суперечливі розмови, які досі не стихають довкола її «Народних оповідань». І які тривожать її, хоч вона воліє робити вигляд, ніби нічого не відає, або ж… «и славу, и хулу приемлет равнодушно».

І тільки-но з цим…бойовим настроєм сіла відписувати Герцену на вчорашнього листа, як Афанасій приносить з пошти новий і з новим докором: «Виходить, Ви рішуче, Маріє Олександрівно, оселилися в німців. Росіяни не терплять німців, а люблять їх. Як це розібратися?».

Далі Олександр Іванович жаліється, що досі не отримав від міністра Бельгії дозволу на проживання в Брюссель, нарікає на «упаднический» Запад, той самий, який недавно так вихваляв… А їй… засіла в голову фраза: «Як це розібратися?». Звучить ображено, а водночас і образливо… як на допиті…

А що розбиратися, коли їй байдуже до німців. Їй би розібратися із собою… Зі своїм життям? Врешті, з родиною… Бо нізвідки чекати розуміння. Усім байдуже, що в неї на душі! Що взагалі коїться в її житті… такому розвихреному, непередбачуваному, невпорядкованому і такому залежному від різних обставин... І різних людей. Так, за все треба платити. Тим більше за славу, популярність, врешті, за можливість вибирати той шлях, яким не бреде понуро, уярмлена умовностями і обов’язками вічними, твоя душа, а летить, окрилена свободою вибору!

Вона це усвідомлює і готова платити за свободу… Але тільки не свободою вибору! Невже ці великі мудрі люди, володарі дум тисяч людей, які борються за волю цілих народів, не розуміють, що спочатку треба дати волю своїм ближнім?! Що ради щастя мільйонів не можна жертвувати щастям однієї маленької близької людини?!

Але сказати ближнім і «дальшим» про це у неї не вистачає мужності, і ніколи не вистачить, тому що… вони, ці незламні на віддалі велети духу, зблизька такі незахищені, такі ранимі, такі вразливі і… беззахисні. Особливо перед словом. Так, Словом, яке для них зброя, але не щит. Тому вона обрала своєю зброєю і щитом не слово, а – мовчання! І не тільки тому, що боїться необачно образити їх своїм розумом, власною, тим паче критичною думкою, тим паче самостійним баченням того, що відбувається у Росії, у світі, врешті, твориться у кожного в голові і душі, а тому, що давно переконалася: в кожному з цих великих благородних чоловіків, сидить… Прудон! Атож! Той самий борець за необмежену свободу людства і окремого індивіда П’єр-Жозеф Прудон, який люто ненавидить жіночу емансипацію, породжену Французькою революцією, і лякає Європу… (подумати тільки!) загибеллю від ПОРНОКРАТІЇ, себто влади розпутних жінок, на кшталт проституток-емансипаток Жорж Санд і мадемуазель Віолетт Ламберт!

Однак коли вона, залишившись віч-на-віч з Герценом у його лондонському кабінеті, поцікавилася його ставленням до божевільного, на її думку, Прудона, Олександр Іванович безапеляційно заявив, що… Прудон, по-перше, «справжній глава революційного принципу у Франції», по-друге, «один з найвеличніших мислителів нашого часу»! От і вам і Прудон! От вам і Герцен!

А далі, лякливо позираючи на двері, за якими щось шаруділо, пошепки почав жалітися на свою… наложницю, чи співмешканку Наталі Огарьову, яка, нібито, підступно скориставшись його горем і тугою за померлою, Господи прости, з любові трагічної до його друга-соратника по революційній боротьбі німецького поета Георга Гервега, дружиною і теж Наталі, залізла у його ліжко… внесла сум’яття в душу, в сім’ю і в стосунки з вірним другом і соратником, але вже з Миколою Огарьовим!

Отака страшенно заплутана історія заплутаних любовних стосунків і божевільних пристрастей!!! Така заплутана, що вже важко збагнути, де чиї діти! Тому жінконенависник Прудон має слушність: хто винуватець цього Содому? Звісно, жінки?! Нема на них інквізиції!

Тож не дивно, що у мить одкровення Герцена їй було жаль не його, а Наталі Тучкову-Огарьову, яка з колись романтичної розумненької баришні перетворилася на знервовану, зашарпану дітьми, затюкану своїми геніальними чоловіками, злу і підозрілу «шпигувальну голку», як її прозивав Тургенєв. Марії ж вона здавалася маленькою заляканою гостроносою сірою мишкою з чіпкими очками і нашорошеними вушками, яка постійно шмигала величезною квартирою, винюхувала, підслуховувала і, зловлена на гарячому, миттю щезала за дверима своєї спальні.

Ясно, що вони, такі різні, з першої хвилини не сподобались одна одній, але етикет господині дому і гості змушував бути люб’язними.

Та все ж найбільше вразив сам Герцен, але не величчю, аристократичним демократизмом, добродушною привітністю, з якими стрічав їх у Лондоні, а тим, що вона побачила за цим красивим «фасадом». Варто було Тучковій з дитиною на оберемку прошмигнути повз них, як з цього ще молодого, вродливого мужчини з поглядом мудреця враз осипався весь лоск і перед нею поставав теж зацькований побутовою дріб’язковістю, заплутаними, фальшивими сімейними стосунками нещасний чоловік…

Бідолашна Марія! Як би вона здивувалася, коли б знала, що зовсім скоро Герцен і Тургенєв назвуть «фальшивими» і заплутаними… її стосунки з Олександром Пассєком, Афанасієм та й взагалі, з усіма закоханими в неї чоловіками?! Але це буде потім. А поки що Марії Олександрівні треба… розібратися… з родичами Герцена – сімейством Пассєків, які ввійшли в її життя так тихо-мило, так по-божому, а біди наробили, ніби сам диявол їх підіслав… Фу! Таке порівняння… страшнувате… Зате цілком в дусі «Фауста» Йоганна Вольфґанґа фон Ґьоте…

Цю геніальну філософську поему і жахливу людську трагедію вона почали недавно читати в оригіналі (так! німецькою! Недарма ж уроки брала…) за порадою Івана Сергійовича після того, як за його ж наказом вкотре поклонилась «дрезденській Мадонні», себто «Сікстинській мадонні» Рафаеля з Дрезденсьої галереї «Старих майстрів»… І була подивована ходом думок свого «учителя»: Іван Сергійович ніби навмисне провокував її порівняти дві протилежні людські пристрасті: вселенську небесно-чисту високу любов і поклоніння Мадонні і – пекельно-гріховну фатальну пристрасть Фауста до Ґретхен… Але для чого? Адже Іван Сергійович ніколи нічого не робив просто так. Він завжди все обдумував, провокував і моделював ситуації, перевіряв їх на своїх знайомих, щоб потім описати у своєму черговому романі. І «любезнейшая Марья Александровна», як Тургенєв поблажливо звертався до неї, це знала, як і знала, що колись стане однією з його літературних героїнь. Тому й дивувалася, чому її далеко не ідеальний навчитель, для якого, здається, усі люди буди піддослідними кроликами, так завзято звинувачував у цинізмі і нігілізмі покоління різночинців Чернишевського і Добролюбова, чи гейдельберзьких «жаборізів»? А часом навіть запитувала про це, на що Іван Сергійович завжди відповідав поблажливо-насмішкувато: «Ого, любезнейшая Марья Александровна, так вот какими трудными мыслями занята иногда ваша прелестная головка?!»

І от тепер Іван Сергійович вирішив, що краще буде коли на трудні запитання нечемного дівчиська відповість великий покійник Ґете. Щоб малоросійська письменниця нарешті зрозуміла, що світ від сотворіння свого зітканий не просто з протиріччя добра і зла, а з суцільних щоденних спокус, найбільша з яких – стрибнути з чистого і нудного Неба просто у манливе болото веселе земних дрібних і великих плотських гріхів! Може, хотів виправдати свої стосунки з Поліною Віардо? Чи показати, що для нього ідеалом земної жінки все таки є не блудниця знаменита, а…Богородиця?

Колись і Тарас Григорович зізнавався їй, що давно збирається написати про подвиг материнський Діви Марії, і навіть читав окремі начерки, і запитував дивне: чи важко, на її, Маріїну думку, юній дівчині, порядній і вихованій у суворих традиціях доброчестя, наважитись народити позашлюбну дитину, знаючи, що це не проста дитина, а майбутній Месія, і за це його матір чекають нелюдські випробування?

Здивована, ба! налякана цим запитанням, вона відповіла одним словом: «Страшно!». Тим більше, коли знаєш, що твоя дитина «обрана», коли здогадуєшся, яка нелегка доля і місія її чекає попереду.

Її серце материнське теж не раз стріпувалося в тривожному передчутті від одного погляду на свого ще маленького, але вже такого зухвало непокірного, волелюбного сина Богдася. Ніби передчувало, скільки доведеться їй в майбутньому настраждатися через його революційну діяльність… І від тюрми рятувати, і їздити за ним у вигнання…

Не раз ще згадає вона і свою романтичну зустріч із політичним вигнанцем – членом «тайного Украйно-славянского общества» Афанасієм Марковичем, і Куліша, який у трирічному Богдасеві впізнав рвійного персонажа із свого роману «Чорна Рад» Кирила Тура. І Тараса Шевченка згадає, в якого, на її думку, пішов вдачею волелюбною її син…

Але до цієї «Голгофи» ще треба дожити…. Цієї ж миті Марку Вовчку треба вирішити, як жити сьогодні: повертатися в Росію чи використати всі можливості і пожити в Європі, тим паче, що вона ще не бачила Італії, якою марив Тарас Григорович, і навіть якось прохопився, мовляв, як би то гарно було, якби вони удвох навідались туди та відвідали могили Великого Карла Брюллова і Васі Штейнберга…

А, може, й навідаються… Було б у Тараса Григоровича здоров’я… Тепер вже йому, академікові, всі дороги відкриті, хоч на Вкраїну, хоч в Італію…

До речі, що він робить зараз, що думає, що пише, її названий батько Тарас Григорович? Може, перечитує її листа, який обіцяв йому передати Макаров? І вірить, що вона таки колись повернеться у той фантастичний, тільки в його уяві існуючий світ простого людського щастя у білій хатиночці над Дніпром? І чекає… Та от біда… Що сильніше вона відчувала на віддалі цю тугу за нею, то серйозніше усвідомлювала відповідальність за ту ношу, яку звалила на її плечі химерна судьба чи… випадок. А часом охоплював душу і страх! Бо тільки тепер і тут, за кордоном, зрозуміла, як не просто бути письменником віками пригнобленого і досі не визнаного народу! Та ще й тоді, коли про цю трагедію тобі постійно нагадують: або кепкують поблажливо, як Тургенєв, або витріщаються, мов на чудо-юдо, як оці… жаборізи петербурзькі: Сечєнов, Менделєєв...

Крім Саші Пассєка в цьому прославленому свободомислячому Гейдельберзі словом нема з ким перекинутися… Здається, вона починає розуміти Афанасія… його тугу за рідною мовою, за улюбленою роботою, за бесідами щирими про унікальне світове явище – українську народну пісню… Часом він годинами може дивитися у вікно і тужно співати… Часом вона не витримує цієї ностальгії і прилучає свій голос до його… Афанасій аж розквітає щастям! Він любить, як вона співає народних пісень. І Саша любить, каже, що любов до української пісні у нього від батька, знаного етнографа й історика Малоросії – Вадима Пассєка… І Тарас Григорович любить, коли вона співає малоросійських пісень..

Марія зітхає: чесно кажучи, тут, у Європі, в поспіль великоросійському, так званому «аристократичному» оточенні людей, необтяжених стражданнями за свій народ знедолений, їй часто не вистачає Шевченкової «революційності», та ще більше щирої теплоти, соромливої уваги і справді поваги до неї і її таланту. Хоч як дивно, але тільки з ним вона не просто була, а й почувалася Письменницею, Пророком скромним свого знедоленого народу, обличителем неситих. Врешті, тою, яку просто убивав своєю бездіяльністю і нудною ревністю нездатний на вчинки Афанасій! То тільки про людське око, в розмовах і листах до знайомих журився Маркович своїм Марком Вовчком, а вдома варив з неї воду вічною своєю нудою-меланхолією, нерішучістю і недовірою до всього білого світу! З одного боку ніби й величався нею, але доти, доки не стали її поважати інші, той же Куліш, Тарас Григорович, Білозерські… А тоді… почав ревнувати чи… заздрити?! Хто його зрозуміє, того меланхоліка Афанасія?... Може, й незаслужено кращі люди бідної, затурканої Росією Малоросії носилися з нею, Марією, як з писаною торбою, чи то пак – як зі своєю письменницею? Та й вона не зовсім зручно й легко почувалася в цій високій і почесній аж занадто іпостасі, але ж Афанасій, натхненний Кулішем і його «Записками…», сам доклав зусиль до її слави! Побачивши, як ловко в неї виходять записи розповідей сільських жінок, порадив робити з них коротенькі літературні повісточки і дуже тішився, коли вони сподобались Кулішеві, та ще й розпалював її амбіції мріями про столицю, про життя серед відомих і знаменитих! Бо ж не з’їли вони, Марковичі, теля в Бога, щоб животіти в глушині, всіма забутими! І намовляв її, і підштовхував писати до Куліша, до Шевченка… Їхати до Петербурга – це теж його, Опанасова, ідея…

А вона слухала і все робила, щоб вони більше не скніли ні в Немирові, ні в Чернігові: підкорила обидві столиці своєю скромною геніальністю, а от тепер…. підкорює Європу… Та Афанасієві все не так…. На жаль, тільки сама знає, якою ціною їй даються ці наполеонівські перемоги у світі, де переможцями можуть бути тільки чоловіки! І раптом Афанасій згадав, що він її вінчаний чоловік, глава сім’ї, що має право керувати її життям. Диктувати, що і як писати, з ким товаришувати… Ревнує до Тургенєва, забувши що сам дозволив їй поїхати за кордон з маловідомим йому багатим неодруженим чоловіком! Дорікає, що Тургенєв зводить її на манівці: відвертає від української літератури, хоче зробити з нею «русскую писательницу»… Забороняє друкуватися в російських часописах, хоч добре знає, що це єдиний їхній заробіток. Іншого просто нема! Бо нема де друкуватися українським навіть геніальним писателькам! Тому й вона змушена слухати Тургенєва! А тепер от ще й Герцен долучився! Марія Рейхель переказувала, що Іскандер пророкує їй, дорогій Маші, гарне місце в російській літературі!!! І звісно, вона не відмовиться від цієї перспективи тільки тому, що їй треба годувати малолітнього сина і чоловіка – ледачого малоросійського патріота! Який тільки й спроможний, що співати рідних пісень та розпатякувати рідною мовою, як-то важко в світі жорстокому жити чесній людини!

– Як ти можеш писати російською мовою, коли тебе визнано українською письменницею?! – цим докором починає Афанасій ледь не кожен божий день.

І це її найбільше злить, і змушує на скандали: бо як може він дорікати цим, коли знає, що вони живуть ось тут, у Європі, за гонорари, які їй платять російські видання за оповідання, написані російською мовою або перекладені російською?! А все тому, що українських часописів просто немає! Що українці в Петербурзі уже котрий рік запрягають, та зрушити з місця журнал «Основу» не годні, і то не так через цензуру, як сварки Куліша з Білозерським!

– Ти – зрадниця! – Знову починає одної й тої Афанасій, лиш вона переступає поріг із вижебраними у котрогось із добрих людей копійками. Але Афанасію, синові кріпосника-гультіпаки, який проциндрив усі свої добра за святковим столом і не привчив синів хазяювати, байдуже до того, що її гонорари вони вже давно проїли. – Ти всіх зрадила: мене, Україну, Тараса Шевченка! – ниє Маркович.

І часом вона не витримує і, попри всю свою витримку, починає кричати:

– Не смій чіпати Шевченка і Україну! Ти… ти… Ти захворів тільки від того, що тебе Іван Аксаков змусив… Бачте, змусив!!!! Переписати кілька папірців! Ти змарнів, переписуючи проект Тургенєва, який дав тобі… тобто мені цю роботу, тільки зглянувшись на нашу бідність! Ти ледь від страху не вмер, коли я діставала з Чернігова секретні кореспонденції для Лондона! Ти…

– Не кричи! Почують! – перелякано просить Афанасій, полотніючи. – Заспокойся…

– Ті, що почують, не знають української, – каже вона, зневажливо скривившись, і заспокоюється. Але – пізно: від нервового зриву, а ще більше образи починається напад головного болю.

Побачивши, як враз зблідло її лице, Афанасій винувато кидається за теплим мокрим рушником, але Марія зачиняється у своїй «комірчинці» і просить чоловіка не тарабанити в двері і дати їй спокій. Лягає просто в одежі на кушетку, хоче забутися, заснути, але у вухах застряло істеричне звинувачення: «Ти зрадила… Україну! Шевченка!..». От кого-кого, а Україну й Шевченка вона не зраджувала і ніколи не зрадить. Бачить Бог! Бо як можна зрадити те, що просто… не можна зрадити? Бо це недосяжне для будь-яких почувань і вчинків звичайної людини? Як небо. Як сонце. Як зорі. Зраджуй їх скільки хочеш, а вони собі були, є і завжди будуть сяяти і світити, не заплямовані ні словом, ні намірами… От якраз цією… недосяжністю для людської дріб’язковості і всілякої підлоти і зачаровував її Тарас Григорович, певно, й сам не відаючи про свою вибраність. Чи обраність? І як їй було легко поряд з ним на його небі, високому, недосяжному і водночас прихиленому кожному стражденному на цій землі! Як їм гарно співалося удвох…

І раптом!... Звідкись взявся цей іронічно-сардонічний синьоокий Мефісто Тургенєв, ніби спеціально полював на неї, спокусив краями чужоземними, країнами небаченими, вихопив зі сміхом лукавим зі звичного любого оточення, відірвав від рідної землі… І все, все переколотив: у голові, в душі, в житті! Більше! Скинув її з неба! Того, куди возніс Шевченко… І тепер вона вже не знає, чи бажає того, що й Тарас Григорович: і хати над Дніпром, і української мови і пісні, і слави Пророка кроткого свого знедоленого народу?! Радше, усе це їй здається далеким химерним сном чи маренням. Тепер вона… Справді, хто вона тепер?

«Олександр Іванович вважає, що ви займете достойне місце в російській літературі», – радісно оголосила їй Марія Каспарівна Рейхель, ще не знаючи, що замість Петербурга Марковичі їдуть у Гейдельберг. Видно, заохочував її до співпраці… Революційної діяльності… Тургенєв теж намагається повернути її до себе, але, радше, як заблудлу на чужих левадах овечку у рідну кошару. Хоч і каже, що хоче «втерти нею носа» усій Європі, провчивши тим самим постарілу гордячку Жорж Санд.

А, до речі, де зараз її добрий «дядечко» Іван Сергійович? Уже полетів, за своїм звичаєм, зимувати в родную сторонушку орловскую чи ще набирається силушки у маєтку Куртанвель біля madame Pauline Viardot? А потім розповідатиме, як вони у чотири руки музикували вечорами біля каміну і які прекрасні романси написала на його французькі вірші геніальна Полін.

І, зиркнувши лукаво на Марію, буде виправдовуватися, ніби їх з Полін поєднує тільки творчість… Ніби їй, Марії, заміжній жінці, не байдуже, що кого єднає в цьому світі?!. Особливо, коли усі довкола давно пліткують про заплутані стосунки Тургенєва і подружжя Віардо, і про спільних дітей, і про щедрі фінансові подарунки, якими Тургенєв віддячує старому Луї за довголітній адюльтер з його дружиною! Тим паче, що у всіх на вустах зізнання самого Івана Сергійовича надто балакучому поетові Афанасію Фету в «роковой страсти к цыганке-блуднице»! Коли над слабкістю велета російської літератури потішаються і вороги, і друзі, а надто жінки. Сама чула, як одна із російських феміністок, які зупиняються в Гейдельберзі, щоб перепочивши, рвонути в Париж, Лондон чи навіть в Америку, натхненно повторювала десь сказані слова Тургенєва: «Говорят, что я подчинен воле этой женщины. Нет! Она заслонила от меня все остальное, так мне и надо. Я только тогда блаженствую, когда женщина каблуком наступит мне на шею и вдавит мне лицо носом в грязь».

Отак! «Носом в грязь»! Може, ця хвороблива спрага приниження коханням когось і дивує, тільки не Марію Вілінську-Маркович, яка виросла серед привілейованої і розбещеної вседозволеністю касти російських кріпосників, яким доступні усі радощі життя, всі спокуси і пороки, крім одного – почуття приниженості рабством, безправністю, злиднями, голодом і ще багатьма мерзотами, породженими владою одних людей над іншими.

Бо так влаштована людська душа, що, не переживши хоч раз приниження, не відчуєш смаку величі і гордині! Тому ці аристократи і шукають «уничижение» у… коханні до жінки! «Фу, какая мерзость!» Однак любєзная Марья Алєксандровна не дивується дивакуватості своїх меценатів, а щедро користується нею, знаючи, що багатих і знаменитих чоловіків, пересичених доступними звабами безправних кріпачок, можна зацікавити тільки таємничістю душі, загадковістю поведінки і непередбачуваністю вчинків. В чому не раз переконувалася. А тому беззастережно вела свою безневинно хитру жіночу гру, яку заведено називати таким милозвучним словом «флірт», та намагаючись не переступати межу, за якою починається «а-дю-ль-тер»… Яке важке, брутальне слово! Здається, французи, взагалі не відають почуття, яке українці називають так ніжно і щемно: коханням? Не вірила в кохання таке й вона, Марія, про яку вже давно ходить світом слава спокусниці. Аж доки випадково не втрапила в його шовкові тенета-перевісища. І от, обплутана ніжно ними, зачарована, блукає, як та Шевченкова «Причинна», вві сні і наяву таємничими старовинними замками Гейдельберга, що біліють зловісними руїнами в прозоро-багряних осінніх лісах, які розкинулись на схилах пагорбів над бурхливим Неккаром. І блукає не одна. А на пару – то з доктором Фаустом, то з Мефістофелем, а то з нещасною, спокушеною дияволом і коханням Маргаритою-Гретхен.

СВЯТИЙ СТРАДНИК АФАНАСІЙ І СПОКУСНИК ТУРГЕНЄВ

Афанасію ж здається, що його Маша-Маруся, набігавшись Європою за багатими меценатами, повернулася знову до нього і спочиває у тихому солодкому сні. А прокинувшись, скаже, як завжди, несподівано:

– Афанасю, збирайся, повертаємось у Петербург! Мені вчора написав Тургенєв, що Макаров уже там, і що вони нарешті випросили у якогось міністра тобі місце у якомусь департаменті! Тепер заживемо, як люди, візьмемо назад Мотрю, де вона, бідна, там побивається серед чужих людей? А Богдася віддамо в гімназію, бо німці кажуть, що в нього великі таланти до науки. І треба його привчати до неї, а то розбійником виросте: забагато в нього енергії. А ми з тобою, не чекаючи «Основи», тим часом заснуємо собі свій журнал, якого ще не було в Росії, і будемо друкувати в ньому перекладені нами твори усіх знаменитих у світі письменників. Недарма ж я вчила тут мови всілякі.

З цими думами і сподіваннями оптимістичними святий страдник Опанас Васильович, оговтавшись від чергової сварки, які вже стали не тільки звичними між ними, а й традиційними, почав збиратися на пошту. Окрім редагування та перекладів писань Марка Вовчка, в нього був ще один обов’язок: ходити за жінчиною кореспонденцією, в надії, що колись і про нього хтось згадає в Україні і напише листа. Але ніхто не згадував, і від того ставало ще прикріше на душі, розтроюдженій спровокованим ним же скандалом…

Та хіба він винен, що ревнує дружину? Коли всі довкола зневажливо позиркують на нього, як на обманутого чоловіка, а дехто й гиготить услід, надто багаті пані і панянки, які нічим не кращі, зате вміло ховають свої грішки за грішми і титулами своїх батьків та чоловіків. А Маші заздрять за її талант і славу, бо ж не секрет, що кожна з цих багатійок… «надмєнних і пустопорожніх» потайсвіту щось або шкрябає в тетрадці – якусь любовну історійку, – або малює, чи музикує, чи вдає оперну діву на кшталт мадам Віардо?!

Усе це він добре розуміє. А тому прощає своєму Марку Вовчку все, крім дружби з Тургенєвим, бо це він, лукавий, збиває її з пуття, хоче перетягнути «на зло хохлам» у свій великоросійський табір. Хоча й Маруся усе заперечує і просить не вигадувати дурниць, бо вона скоро почне писати німецькою, чи французькою, або, ще краще, польською і друкуватися в польських зарубіжних журналах.

До речі, так Маші радить побратим Шевченка Едуард Желіговський, той, що пише вірші під іменем Антоній Сова. Він недавно емігрував з Петербурга в Париж, збирається присвятити себе революційно-визвольній журналістиці. Каже Маруся, що за наказом Тараса Григоровича розшукав її (цікаво, де і як той Сова міг її знайти, невловиму?), передав вітання від нього і запрошує до співпраці у польській газеті, яку видають у Парижі польські інсургенти. Каже Маруся, що Сова-Желіговський просто-таки зачарований її знанням польської мови. Але вона поки що зайнята іншим: разом з Етцелем хоче адаптувати французькою для його журналу свої казки «Маруся», «Кармелюк», «Дев’ять братів та десята сестриця Галя». І в цьому промислі Афанасій Васильович підтримує дружину, бо знає, як нелегко знайти перекладача. Це Тургенєв сам напросився, бо не без умислу… А от Меріме щось маніжиться: каже, що боїться, щоб французи, прочитавши перекладені ним повістки Марка Вовчка, не зрозуміли їх, як заклик до нової революції. Така оцінка писань Марка Вовчка всесвітньо відомим письменником, звичайно, втішила б Тараса Шевченка. Але не Тургенєва. Той одразу ж слова Меріме перевернув догори дриґом, пояснивши, що французам важко зрозуміти, чого молода дівчина, дізнавшись про симпатію до неї багатого мсьє, хоче накласти на себе руки. Мовляв, французи зовсім по-іншому ставляться до кохання, як степове плем’я запорозьких козаків.

Дивно, але замість обуритись, Маруся, розповідаючи йому про розмову Меріме з Тургенєвим, сказала спокійно:

– Не треба мені перекладачів. Буду сама перекладати себе французькою. А може, й писати спробую…

Коли ж він, Опанас Васильович, знову почав переконувати свого Марка Вовчка, що варто повертатися в Україну і там писати українською, і тільки українською, Маруся відповіла йому словами Шевченка, які той нібито сказав спересердя Кулішеві, теж обуреному її «Рассказами из русского народного быта»: «Да пусть Марко Вовчок хоть по-самоедски пишет, лишь бы писала правду». І… поїхала в Париж...

Останнім часом вона ці слова Тарасові, на думку Опанаса, не обдумані, частенько стала повторювати, погрожуючи, що не дасться всіляким патріотам збиткуватися над нею, як вони позбиткувалися над Шевченком за його російськомовні повісті. Мовляв, Тарас Григорович розказував їй… Все! І як лякали його «провалом» літературним слов’янофіли у Москві, той же Максимович! І як Куліш з Лазаревським десь заховали ті повісті російські так, що про них і знати не будуть не тільки в рідній стороні, а й в усьому світі! Добре, що французам з німцями пофортунило – їхні мови знають і вивчають… А як бути українським писакам, коли рідної мови цураються навіть лакеї пані Карташевської? От тому-то вона писатиме свої твори не лиш російською, а й французькою, і вже точно – польською! І чим більше іноземців читатимуть її оповідки, тим більше про Україну знатимуть! Хоч Опанас свято впевнений, що передовсім письменник має писати для свого народу…

Отак собі думав та розмірковував Опанас Васильович, ідучи на пошту статечно та поволеньки. Зате вертався додому важкий неповороткий Маркович бігцем, затиснувши в кишені старого чорного плаща «голуба миру» – листа від Тургенєва! Щасливий, що є нагода помиритися з Марусею… Бог з тим Тургенєвим, аби в хаті був мир і Марко Вовчок не гнівався!

Та, на жаль, Марко Вовчок був лютий, як меч. Афанасій розбудив її саме в той момент, коли вона додивлялася романтичні пригоди чарівної ночі на пару з чарівним курфюрстом Рупрехтом у білокам’яному, залитому світлом смолоскипів, замку… А перед тим прогулювалася коридорами лункими заснованого ним ще у 1386 році Гейдельберзького університету, проводила страшні досліди в зловісно-похмурій лабораторії доктора Фавста, до речі, дуже схожого на постарілого Митю Менделєєва. І саме в той момент, коли до неї підходив таємничий галантний красень з чорною борідкою… над її головою прокричав Афанасій:

– Машо! Тобі лист!

І все зникло: містична ніч, красень з борідкою і чорними очима, в яких відбивалося полум’я свічок, романтичний замок й університет… Опинившись знов у скромному інтер’єрі пансіонного номера, Марія невдоволено взяла листа, похмуро прочитала, зітхнула:

– Ну от! Як змовились… Іван Сергійович теж кличе в Росію. Він уже там: «Приїздіть, мені здається що ми добре проведемо цю зиму. Я боюся, коли б ви удвох або втрьох (ні не втрьох – Богданові скрізь буде весело) не занудьгували б за кордоном».

– Може, поїдемо? – несміло питає Афанасій, боячись її надто агресивної останнім часом реакції на будь-яке його запитання.

Але Маруся спокійна:

– Як маєш гроші, то їдь! Бо я не маю. Поки що. От дочекаюся з Петербурга Макарова, який обіцяв зібрати мої гонорари з газет, тоді й рушимо… Крім того, мені тут є чим зайнятися: мушу вивчити досконально німецьку, і розмовну, і книжну. Бо нелегко дається читання «Фавста»… От домовилась із тою милою американкою розмовляти тільки англійською, а з флорентійською пристарілою мадонною із «веліковозрастним дітям» – італійською. А ще мені треба в Париж, завезу Етцелю для журналу нові казки… А ти тим часом розбуди та прибери Богдася: скоро обід. Гофманиха не любить, коли поселенці запізнюються…

І обоє, раді, що сварки вдалося уникнути, розійшлися: Опанас – будити та споряджати до обіду сина-вередуна, а Марія – вмиватися та причісуватись. Була зовні спокійна, але на душі тривожно: до чого цей сон? Це містичне марення, схоже на чортівню якусь? І Митя Менделєєв у мантії чорнокнижника, який скалив до неї жовті ікла… І красень з чорною борідкою, від присутності якого у неї закипала кров?... А зараз от знову починається напад головного болю… Невже знову доведеться просидіти вдома з головою, обмотаною мокрим рушником? Нічого не помагають жодні «води», призначені доктором Шипулинським, – ні в Швайбаху, ні в Содені, ні у Виші, ні в Аахені… Марна справа. Тільки гроші йдуть! Кляті гроші! Що легше від них кишені, то важче голові! І як писати? І про що писати, коли вона ні про що більше не думає, як про гроші. Іде зима! Богдась виріс із чобіт, а в неї черевики зовсім стопталися… Як і літні… А ті гроші, що дав Іван Сергійович, жартівливо зізнавшись, що йому соромно ходити Парижем поряд з нею у драних черевиках, давно проїли... Зате, схоже, Афанасій уже звик до її затрапезного вигляду, а, може, й радий: менше чоловіків буде чіплятися… А Саша… той, здається, нічого не помічає, як гімназист, осліплений своїм першим коханням…

ШАБАШ НАУКИ І ЧРЕВОУГОДІЯ

У їдальні пансіону Гофманів, як завжди, гамірно. Сюди, щоб подивитися на молодий «цвіт» російської науки, до якого часто приєднуються політичні бунтарі, іноді приходять пообідати навіть російські аристократи ліберальних поглядів. Сьогодні Марії в око впали, крім кількох «денді», явно, родом із «средней полосы России», дві молоденькі, симпатичні, хоч і не дуже вродливі панночки, які з жадібною цікавістю прислуховувалися і придивлялися до різношерстого зібрання. Кілька зацікавлених поглядів старшої панни Марія зловила і на собі.

– Дочки віце-президента Імператорської Академії мистецтв графа Толстого,– шепнула Тетяна Петрівна Пассєк, яка, видно, вже почала вести реєстр вигідних наречених для своїх синів та небожа.

– А-а-а… Приємні особи, – похвалила князівен Марія Олександрівна. – Я бачила їх ще зовсім дітьми, коли бувала з Тарасом Шевченком на прийомах у графа, тому й не впізнала: виросли…

– Кажуть, що саме за симпатії до цього… опального малоросійського поета, графа нещодавно було розжалувано і відправлено на пенсію, – ще тихше шепнула Тетяна Петрівна, мило усміхаючись князівнам, що у відповідь чемно присіли у кніксені.

Тим часом, доки прислуга під керівництвом хазяйки сервірує стіл, поселенці пансіону уже дискутують. Цього разу сперечаються про те, що в німців краще, сильніше й талановитіше: музика чи література?

­Музика!– впевнено стверджує великий шанувальник і знавець музики, в недалекому майбутньому – відомий композитор, а поки що простий хімік Олександр Бородін.

– О, так! Бах, Гендель, Бетховен, Брамс, Мендельсон, Шуман, Шуберт… – перераховує список музичних геніїв історик Степан Єшевський.

– А Гайдн?! А Моцарт?!!! – вигукує Боткін.

– Вони австрійці!!! Прошу не плутати з німцями! – жартує Сєченов.

– Вебер! Ви забули найгеніальнішого з них – Вебера!– обурюється Вишеградський.

– О так! Його опера «Стрілець! – це творіння… самого Творця! – підтримує Вишеградського друг і колега Менделєєва поляк Олевинський. – Це…

Мимоволі зиркнувши на завжди тихого, непомітного пана Владислава, Марія не вірить своїм очам: цей юнак… дуже схожий на таємничого бородатого красеня з її химерного сну! До чого б це?!

– А на мою некомпетентну думку, – помітивши вражений вигляд Марії Олександрівни, лагідно перебиває Олевинського Саша Пассєк, теж червоніючи від свого зухвальства, – найгеніальніші твори усіх часів і народів – це опера Вагнера «Тангейзер» і, безсумнівно, «Дев’ята симфонія» Бетховена з неповторною «Одою до радості» на вірш Фрідріха Шиллера…

– Олександре Вадимовичу! – тріумфує Менделєєв. – Ви праві! Шиллер! Попри все – у німців таки сильніша література!

– Можливо! Але німці люблять і шанують свого Шиллера, дякуючи безсмертній музиці Бетховена і Вагнера!.. Проте, хто б що не казав, а в Німеччини є тільки один поет – безсмертний Ґьоте! – знову втручається Саша, шукаючи поглядом підтримки у Марії Олександрівни.

І серце Марії стискається від ніжної, майже материнської любові до цього… такого беззахисного і незламного у своїй революційній романтиці олов’яного солдатика… І вона раптом… кидається за нього у бій… з цілим полком озброєних до зубів гострим розумом, сарказмом і нещадним гумором нігілістів. Піднімає руку, вимагаючи тиші, і, обвівши присутніх ясним поглядом, починає читати тихо і чітко чудовою, без найменшого акценту, німецькою мовою:

Beim Himmel, dieses Kind ist schön!

So etwas hab ich nie gesehn.

Sie ist so sitt- und tugendreich,

Und etwas schnippisch doch zugleich.

Der Lippe Rot, der Wange Licht,

Die Tage der Welt vergeß ich's nicht!

Щойно некероване товариство, як зачароване, слухає несподівано чистий, красивий душевний голос завжди мовчазної і соромливої малоросійської писательки з явним комплексом провінціалки. Хто здивований її німецькою мовою-вимовою, хто – спокійною самовпевненістю. Але це ще не всі сюрпризи від малоросійської писательки! Лагідно усміхаючись, Марко Вовчок каже, повернувшись до групи Менделєєва:

– А тепер тим, хто ще не встиг виштудіювати німецьку, пропоную послухати, як звучить замилування доктора Фавста своєю коханою Гретхен мовою… знаменитого поета Тараса Шевченка:

О, небо, яке прекрасне дитя!

Такого я ще не бачив.

Така цнотлива й доброчесна,

А водночас така зухвала!

Цих червоних вуст і сяючих щічок

Я не забуду довіку!

«Як сказав би Тарас Григорович: грім аплодисментів був нагородою моїй доні!» – подумала Марія, дякуючи в душі Саші Пассєку, що надихнув її на цей подвиг. Марії здавалося, що ці самовпевнені натуралісти-природознавці, ці нігілісти, як назвав їх Тургенєв у новому своєму романі «Накануне», навмисно затівають розмови про визначні твори світової і російської літератури, щоб принизити її, письменницю нікому невідомого в Європі безіменного народу. Іноді вона просто вставала і виходила з-за столу, побажавши всім «bon appétit». А часом, щоб дозолити «шовіністам», або починала розмову через стіл з Пассєком на улюблену його тему «злочин і кара», або ж обговорювала з істориком Степаном Єшевським щойно прочитане дослідження Проспера Меріме «Історія запорозьких козаків», яке б хотіла перекласти, або тихо наспівувала Олександру Бородіну українських пісень… І тоді враз оживав бідний хохол Опанас Васильович, який ще тяжче переносив явне ігнорування земляками його Марка Вовчка, підхоплював своїм красивим тенором пісню, заохочуючи приєднуватися Тетяну Петрівну і Олександра Вадимовича, в якого був гарний голос від мами і любов до української народної творчості – від батька – етнографа й історика. Тож «поставленим на місце» нігілістам залишалося тільки спішно завершувати трапезу під милозвучну хохляцьку пісню і захоплені вигуки Єшевського:

– Браво! Бравіссімо! Прекрасно! Пречудово! Куди тим неаполітанцями з їхнім бельканто!

І зараз Саша не зрадив традиції, підтримав її несподіваний публічний виступ, який таки змусив задуматись кожного з цих розумників: чи не його ця пані таємнича мала на увазі?

– А знают ли господа ученые, литературой и музыкой искушенные, – звернувся поважно до присутніх, – что события знаменитого «Фауста» происходили в нашем Гейдельберге, а точнее, в станах любимого всеми университета и с реальным человеком – известным средневековым ученым, философом и алхимиком доктором Фаустом?

Господа ученые весело загули, далі стали звично сипати жартами, мовляв, треба бути обережними, а то, чого доброго, одного прекрасного дня дух Мефістофеля раптом матеріалізується у… у лабораторії Менделєєва! Чи явиться в образі якоїсь піддослідної рептилії препаратору Сєченову! Чи підпільний композитор Бородін напише оперету на цю тему!

– Та все ж… шшшш…. – зашипів Менделєєв, «сделав страшное лицо». – Ану, Бородін, признавайся, чи не лукавий Мефісто нашіптує тобі оті прекрасні мелодії, які ти частенько награєш вечорами на фортепіано, «забувши», де їх чув і хто їхній автор?!

– До речі, втрата пам’яті, як свідчить народна творчість, – це втручання потойбічних сил, – вдавано серйозно констатував знавець народних забобонів Опанас Маркович.

І всі експериментатори, ніби тільки чекали вердикту, з реготом накинулись на бідного Сашу Бородіна, якого давно підозрювали у підпільному «соченительстве» музики.

А Марія, рада, що закінчилася дискусія, і що серед цього рейваху можна перекинутися із Сашею кількома словами, непомітно від maman, Афанасія і «цікавих чужих очей», підійшла до Пассєка, який ніби ждав її.

– Я завтра їду в Париж у своїх справах. На два місяці. Мені буде сумно без вас… – червоніючи, як маків цвіт, прошепотів Саша.

– Мені теж… – тільки й встигла сказати Марія, як подали десерт і весела компанія швидко і діловито сіла за стіл, щоб завершити це короткочасне свято «чревоугодія».

Після обіду всі спішно й заклопотано розбіглися по своїх аудиторіях і лабораторіях, зосталися тільки Марковичі, четверо Пассєків, обидві юні князівни Толсті і подружжя Єшевських. Деякий час мовчали, насолоджуючись благодатною тишею. Порушила її Марія Олександрівна: попросила знавця європейської історії Степана Єшевського розповісти присутнім усе, що знає про знаменитого алхіміка доктора Фауста. Її підтримало жіноцтво, надто обидві молоденькі князівни.

На думку Степана Васильовича, образ алхіміка і чорнокнижника доктора Фауста одночасно і міфічно-легендарний, й історичний, адже уособлює як вічне прагнення пізнати незвідане, недоступне людському розумінню, так і зухвале стремління дорівнятися до Небесного Творця, притаманне людині у всі часи. В чому ми можемо переконатися і на прикладі наших друзів по пансіону, з якими щойно обідали. За переказами доктор Фауст народився близько 1480 року приблизно у цих прекрасних краях і нібито справді займався алхімією в Гейдельберзькому університеті. Але, на відміну від Менделєєва з Олевинським, не випробовував на собі різні отруйні і шкідливі для здоров’я речовини, а шукав, як усі книжники тих часів, «філософський камінь» та «еліксир молодості». За що церква його звинуватила у тісних зв’язках з дияволом, а начальство університету вигнало з лабораторії. Але Фауст не розгубився і пішов собі мандрувати Європою, забавляючи простий люд фокусами, астрологічними гаданнями, байками про силу свого чарівництва та іншою популярною тоді чортівнею. І, звісно, мав неабиякий успіх. Принаймні, залишився в пам’яті різних народів, у численних усних легендах і переказах великим чародієм і володарем таємних знань і нелюдської сили. .

В епоху Відродження у Німеччині з’явився перший друкований твір про Фауста, так звана «народна книга», або «Історія про доктора Йоганна Фауста, знаменитого чарівника і чорнокнижника». Така собі Дияволіада, написана, мабуть, лютеранським священиком, або повість про падіння грішного ангела, який хотів дорівнятися з богом.

Народна книга була згодом перекладена П’єром Кає у Франції, а в перекладі англійського драматурга побачила світ у Англії. А звіди повернулася у вигляді містерії знову в Німеччину, де була переписана Відманом як розповідь «про жахливі й огидні гріхи та провину», а згодом якимсь Пфіцером.

Друге життя і зовсім в іншій якості дали Фаусту через століття німецькі письменники «Бурі і натиску»: Лесінг, Клінгер, у творах яких Фауст виступає «бурхливим генієм», титаном і бунтарем проти закостенілого невігластва, феодального свавілля розбещеності земних владик… Романтики Арнім, Граббе, Ленау навпаки, сумнівалися в перемозі Фауста над Мефістофелем, як і добра над злом…

Та все ж на повний свій романтичний зріст постає Фауст у філософській трагедії справді геніального Ґьоте. Як відомо, Ґьоте писав свого «Фауста» майже все життя, ніби, уподібнившись своєму героєві, теж хотів знайти «філософський камінь» і «рецепт безсмертя». І, схоже, знайшов: у творчості, ціллю якої є вічна боротьба добра і зла. І доказом цього є сама трагедія «Фауст», яку ще ніхто зі смертних не перевершив… Хоч і намагалися… І наші теж.

І Єшевський, зітхнувши полегшено, завершив свою розповідь. В пансіонній їдальні запала філософська задумлива тиша. І раптом Степан Васильович весело перервав її, звертаючись до Марка Вовчка:

– Отож, Маріє Олександрівно, у вас є всі шанси!

– Спасибі на добрім слові! – засміялася Марія.­ – Але спочатку скажіть, хто ж це з наших намагався переплюнути самого Ґьоте? Щоб знати, з ким справу мати.

– Ну, матимете справу з не останніми людьми… Наприклад, з Пушкіним. Є в нього непогана, хоч маловідома «Сцена з Фауста»… Та й ваш великий приятель і шанувальник Іван Сергійович Тургенєв кілька років тому написав розповідь у листах під назвою «Фауст»…

– Он як…А я й не знала… – знітилась Марія. А подумки здивувалася, чому Іван Сергійович не дав їй прочитати цей свій твір, а послав до Ґьоте?

ОЛЕВИНСЬКИЙ – ЖЕРТВА НАУКИ ЧИ КОХАННЯ?

Тим часом товариство, «просвітлене» лекцією Степана Єшевського, бурхливо обговорювало описані Ґьоте події, які достеменно відбувалися понад чотири століття тому саме у стінах Гейдельберзького університету з доктором Фаустом, закоханим у вічність і юну Маргариту – свою Ґретхен…

Марія ж вражено мовчала… Аж страшно, що вся ця філософська чортівня відбувалася в цьому тихому, затишному містечку! Тепер їй, грішним ділом, думається, що недаремно сюди з’їжджаються молоді вчені-безбожники з усього світу! Якась сила незбагненна кличе їх сюди, надихає на небезпечні експерименти, навіть над собою – і все во ім’я науки!

Ох, недаремно їй все привиджувалось, ніби від пропахлого хімічними речовинами Дмитра Менделєєва тхне сіркою, а з-під холош копита поблискують, а плащ зі спини внизу дибиться від хвоста! Не дарма так шкода було не раз тих жаб неккарських, препарованих Сєченовим! А ще більше пана Владислава Олевинського, який з невідомих їй причин поволі перетворювався зі шляхетного панича з розумними ніжно-синіми очима на бліду тінь свого друга – дебелого Менделєєва.

Світило Менделєєв, як розповідали збитошники-студенти, ледь не спилося й не погасло, тяжко працюючи над дисертацією «Про поєднання спирту з водою». Бо ж, не знайшовши серед місцевих німців і збіглих російських революціонерів добровільних смертників, Дмитро Іванович змушений був на собі перевіряти, у якому процентному відношенні водно-спиртовий розчин не шкодить людині, а навпаки – піднімає її тонус і веселить душу. Та хвала Бахусу, встиг раніше знайти пропорції, винайшовши 40-градусне божественне пійло, назване паном Владиславом Олевинським по-польськи ніжно – «водкою», сиріч водичкою. Якщо ці жарти смішили Марію, то натяки, нібито чахоточно-блідий Олевинський пив ціаністий калій, аби визначити його смертельну для життя людини дозу, жахали!

– Матка Боска! Навіщо ж ви нищите так себе?! – запитувала в Олевинського.

Той лиш блідо усміхався, не знаходячи відповіді на просте запитання. Певно, дух Мефістофеля і зіпсованого ним Фавста досі блукає коридорами найстарішого в Європі університету, підбурює, і колотить помислами і душами усіх, хто тут опиняється!

Глибоко вражена, ба! налякана жертовністю ради науки Олевинського, вона поклала собі за будь-яку ціну врятувати юнака, який явно потрапив під вплив патлатого Менделя, якого вона не любила за цинізм і зневагу до всіх людей, які не ріжуть жаб і не п’ють хімікати. Під час трапези спільної підсідала до Владислава, розважала його розмовами про осяйні наукові перспективи, які на нього чекають, якщо він побережеться і не дудлитиме за порадою лукавих колег всіляку шкідливу для життя бридоту.

Було видно, що бідолашний Олевинський, якому вже кусень хліба не ліз в обпечене «водками» різними горло, вірив їй, але чомусь злякано позиркував у бік Сєченова з Менделєєвим.

– Не губіть себе… – просила Марія бідолашну жертву науки. Та не допросилася.

Олевинський раптом… помер! Гнів її був страшний! Не тямлячись, кинулася на Менделєєва, який, незважаючи на смерть колеги, преспокійно собі обідав, перемовляючись із Бородіним і Сєченовим, ніби нічого не сталося! Звинувачувала в убивстві безневинної жертви, у безсердечності і цинізмі… А тоді розридавшись, вибігла з їдальні…

У Гейдельберзі, надто в пансіонаті, багато людей були на її боці. Підтримували і звинувачували відкрито молодих вчених-одчайдухів у непотрібній науці жертовності. Однак ті самі одчайдухи, налякані смертю Олевинського, на свій захист придумали легенду, нібито пан Владислав отруївся не задля науки, а через нерозділене нібито кохання до писательки Марко Вовчок, яка спочатку причарувала романтичного юнака, звела з розуму, а сама взялася спокушати ще одну жертву – юного і недосвідченого студента Сашу Пассєка…

Марія була у відчаї від цього цинізму, але більше від того, що брехунам на чолі з Менделєєвим повірили!.. Додала віри і Тетяна Петрівна, яка, мов збожеволіла, «рятувала» від «чарівниці» Марковички свого завченого, тяжко хворого на сухоти сина, якому, всі ж бачили, зосталися лічені роки на білому світі…

Не могла змиритися бідна мати з тим, що сталося, не тільки через свої патріархальні погляди на кохання. Не тільки тому, що важко було визнати, що син став дорослим і в нього з цією… жінкою... не просто дружба чи невинний флірт, а ганебний адюльтер… Не тільки тому… Це була катастрофа для всіх її планів: якщо Саша, захопившись Марією, не одружиться з Татою, дочкою Герцена, доведеться вертатися у страшну для нього, вільнодумця, Росію, жити на копійки викладача права чи юриста… і ніколи-ніколи їм не бачити «несметного богатства» Герцена і не скористатися своїм високим родством… І помре вона, як і народилася, бідною бастардкою! Нікому не потрібною…

Власне, так вона й станеться: Тетяна Пассєк, ця енергійна, дивовижно талановита жінка, втративши коханого сина Олександра, доживатиме віку в убогості, зате залишить після себе цікаві спогади про свою молодість, свій час, Герцена і улюбленого сина, відомі за назвою «Из давних лет».

А поки що вона зважується, незважаючи на страх перед царем і його Третім відділенням, розповісти про своє горе Герцену, благає його вплинути на письменницю Марко Вовчок. Мобілізує на боротьбу зі спокусницею Степана Єшевського, який, тільки-но відправивши в Росію вагітну дружину, занурився з головою у свою дисертацію про «Значення рас в історії» і не може зрозуміти, чого від нього хочуть. Зі слів Марії Олександрівни він знає, що вона працює над новими творами, а головно мотається Європою в пошукає заробітку… Та все ж новина стала для Єшевського, який шукав співвідношення «тваринного і людинного» у представників різних рас, шоком. Власне, як і для всієї російської професорсько-студентської колонії і тих добропорядних і «високородних» сімейств, які привезли в Гейдельберг повчити уму-розуму своїх дітей…

Але, мабуть, Гейдельбергом справді править якась надприродна сила, яка відкриває глибини знань, але дуже дорогою ціною! Хто це: Князь Тьми чи Світла? Їй часом здавалося, що всі насельники пансіону Гофмана теж потрапили в полон жахливої магії чорнокнижників… Бо не міг Саша, делікатний, тихий, так зворушити її душу, так жорстоко розворушити безумну пристрасть у ній і перевернути усе її життя! Зокрема, й сімейне! І, що найстрашніше, вона нічим не може собі зарадити і відвернути катастрофу…

Дмитро Іванович Мендєлєєв згадуватиме:

«Мій товариш Олевинський був закоханий у чарівницю Марко Вовчок. Вона ж із ним вчинила нечесно, захопила собою, довела до відчаю і до рішення покінчити з собою. Але мій друг вирішив використати своє самовбивство в інтересах науки. На той час смертельна доза ціаністого калію ще не була відома. Мій друг вирішив прийняти серію доз й вів записи. Він декілька разів одужував після прийомів і помер, дійшовши до зафіксованої дози. Але чарівниці це не минулося: друзі жорстоко помстилися за товариша…».

Правду кажучи, у цю страшну своєю абсурдністю легенду про трагічне кохання неспокушеного хіміка до жорстокої спокусниці… віриться й не віриться. Бозна, на що тільки не йшли юні ідеалісти-романтики заради прекрасної дами, обожнюючи її і водночас звинувачуючи у всіх гріхах! І дуже часто ославлені дами навіть не підозрювали, що ради них безоглядні безумці кладуть свої буйні голови. Та більше дивує автор «таблиці Менделєєва»: звинувачуючи Марка Вовчка у доведені до суїциду свого друга, він не відчуває вини за те, що, знаючи про небезпечність експериментів, про неврівноважений психічний стан Олевинського, ба навіть про його наміри звести рахунки з життям, нічого не зробив, щоб врятувати нещасного від безумного «подвигу». Не виключено, що, загравшись в експерименти, майбутні світила з цікавістю спостерігали за останніми хвилинами життя колеги, отруєного коханням і ціаністим калієм. А після трагедії розпатякували всьому світу про колективний злочин, звинувачуючи тільки одну Марію, під якою й так земля горіла. Тим паче, що сама вона опинилася у тій же пекельній ситуації, що й бідний Олевинський, за легендою. Безумство незбагненної пристрасті до юного Пассєка, дуже посереднього, непоказного ні вродою, ні статурою, ні геніальністю, ні мужністю, дивувало й лякало її саму. Але вона нічим не могла собі зарадити. Та й не бажала. Спалювала себе на очах у юрби, майже так само, як друга невинна жертва кохання – милий і такий чистий наївний пан Владислав.

Але Менделєєв згадує про колективну помсту Марії. А це свідчить про те, що кожен з товариства гейдельберзьких цнотливців почувався ображеним і обманутим нею. Все стає зрозумілим, коли читаєш спогади учасників тих подій про костюмовані бали, які часто влаштовували в університеті, і на яких всуціль чоловіче студентство забавлялося тим, що переодягалися в жіночу одежу і дурили один одному голови… От цікаво, якою була помста? Звичайно, в дусі студентського лицарства. Безнадійно закохані в блудницю відчайдушні експериментатори із власним життя влаштували Марку Вовчку публічну громадянську страту: коли вона зайшла у залу, де зазвичай за обідом збирався чи не весь «російський Гейдельберг», усі дружно встали і вийшли, залишивши її одну за столом.

Після такої публічної іґнорації Марія Олександрівна намагалася рідше з’являтися в Гейдельберзі. І не тільки з огляду на негативне «общественное мнение». Радше, тому, що ті нечасті зустрічі із Афанасієм, якому вистачило мужності не афішувати на людях розрив із дружиною, та не вистачило не зважати на людський поговір, перетворювалися за зачиненими дверима їхнього номера в пансіоні Гофмана на скандали і суцільні звинувачення. Афанасій вимагав зізнання у зраді, Марія стійко оборонялася і не зізнавалася. Адже вона ніколи і ні в чому не визнавала себе винною, тим більше у сімейній зраді. Позиція емансипованої жінки, для якої не існує поняття зради – є право на вибір. І не партнера, а власного шляху, власного способу життя. Пассєк тут ні до чого. Просто раніше її шлях був визначений терпінням і жалем до нього, Афанасія. І це її принижувало. Більше так жити не можна.

Що далі, то нестерпнішим стає Афанасій, і… не-на-виснішим їй… Ніякий чоловік, ніякий муж, ніякий батько… Лінивий, інертний, як застояна вода. Нездатний до кохання старий дід! Через нього, знудженого світом сибарита, вона хворіє, мучиться від нападів головного болю! За породою доктора Шипулинського їздить по курортах, п’є воду, приймає морські ванни, працює, як скажена, і… скаженіє від однієї присутності вінчаного чоловіка!... І… майже втрачає свідомість біля невинного, наче янгол во плоті, Саші Пассєка… І біжить за ним на край світу, втративши обережність, страх і совість… Так, совість… перед Тарасом Григоровичем! Слава Богу, що Макаров, добрий, святий Миколай – Макаров, переконав Шевченка, що все в неї, його духовної годованки, добре, і вона обов’язково повернеться в Петербург, і на Вкраїну. Як і обіцяє в листі. От тільки зле, що той лист, занадто приватний, до батька Тараса можуть прочитати чужі… Приміром, Білозерський з Костомаровим… Але все це дурниці… порівняно з тим, в яку халепу вона встряла в Гейдельберзі… Куди тому Фаусту!

…Тим часом розкішна, осяяна «бабиним літом» природа над швидкоплинним Неккаром, бездумно розтринькуючи багрець і золото, поволі входила в зиму, як жінка в старість. Холодну, незатишну, з густими снігопадами і рідкісними зблисками молодого снігу на вершинах пагорбів. Поріділи ліси. Поріділи ряди російської колонії: одні поїхали зимувати у свої маєтки, інші – подалися на південь, в Італію чи Іспанію, у третіх – почався навчальний семестр в університеті. Пішов у школу і Богдась. Привчений з малих літ до повної свободи при матері, яка або працює, або у від’їзді, і завжди зануреному в себе батькові, син ріс аж надто самостійним і не по-дитячому метикуватим. І, здавалося, як ніхто з дорослих, розумів свою маму і завжди був на її боці у домашніх конфліктах. І цієї зими – єдиною Маріїною радістю. Саша Пассєк рідко з’являвся в Гейдельберзі, подорожуючи в’язницями Європи, Опанас Васильович часто хандрив, а Марія Олександрівна постійно працювала над собою: писала, правила, перекладала або просто читала, вдосконалюючи своє знання іноземних мов. Коли ж ця сіра рутина ставала нестерпною, а хандра Афанасія доводила до відчаю, тікала світ за очі, точніше – до Саші, знаходила його в найвіддаленішому містечку засніжених Альп чи у безсніжному Парижі і поверталася – утихомирена, як покаянна Магдалина…

Отак ніяк, без особливого ентузіазму зустріли Новий 1860 рік, відсвяткували Різдво, і католицьке і православне, і Василя з Маланкою, і Водохреще… Якось пусто-порожньо було без колядок, щедрівок, засівань-посівань… Тоді порожнечу в душі заповнювала спогадали поро Різдво у Києві, Чернігові, Немирові… Уявляла, як збираються громадою у Білозерських чи в Костомарова, колядують-щедрують, а Тарас Григорович, за своїм звичаєм, починає кожну колядку-щедрівку і, мабуть, згадує її?... Або не згадує… Від цих гадань: згадує-не згадує – ставало гірко на душі. Погано…

ПЕТЕРБУРГ. ЖУРФІКСИ. ВЕЧОРНИЦІ…

Тим часом у Петербурзі життя йшло своєю чергою. Відроджувалася поволі діяльність петербурзької української громади, от-от мав відкритися салон Варвари Карташевської, «Святі п’ятінки» в Кулішів. Час від часу кличе коханого брата Тарасія на чай-гербату «брат серцем і мислями» Едуард Желіговський. Започатковує і Василь Білозерський «понеділки», які нагадують радше засідання редакційної колегії майбутнього українського журналу «Основи», ніж літературні вечорниці.

Незважаючи на змагання за редакторство, часто буває тут і Пантелеймон Олександрович з дружиною Олександрою Михайлівною, яка після від’їзду за кордон Марка Вовчка щиро намагається її заступити: під іменем Ганни Барвінок взялася писати мелодраматичні оповідання про нещасливу долю жіночу. Але, хоч Тарас і любить княгиню Кулішеву братньою любов’ю, але вважає, що далеко куцому до зайця. Бо навіть її найкращі оповідання, надруковані в альманаху «Хата»: «Лихо без добра» та «Восени – літо» програють перед «найгіршим», звісно ж, на думку Куліша, Маріїним – «Чари». А все тому, що нема в Кулішихи того болю за простий народ, який є у Марковички. А це для Шевченка головне.

У жовтні в Петербурзі створюється Товариство для допомоги літераторам і вченим, членом якого, за рекомендацією Чернишевського, стає і Тарас Григорович. Тим часом патріотична демократична публіка в чеканні його нової довгожданої книжки. А точніше, обіцяної «Поезії Тараса Шевченка» у двох томах. Здавалося, усі сили земні і небесні за Тараса, і в їх числі сам міністр освіти Є. Ковалевський. І раптом, як грім з ясного неба, обидва томи нових поезій, написаних за останні 10 років… зарубали тою самою сокирою, яку закликав гострити Поет, щоб заходиться вже будить хиренну волю. Пригадали Шевченкові і збірку поезій «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», що видав у Лейпцигу емігрант, ліберал і ворог російських царів Головін.

Даремно Тарас Григорович божився перед усім «чесним народом», що ні сном ні духом не відає, хто його так «підкозьмив», чи не сам Козьма Прутков? І сам губився в здогадах, кому, крім того незнаного Головіна, могло спасти таке на думку: Кулішеві? Чернишевському? Недавно ж їздив до Герцена, може, й з Головіним здибався… Чи Тургенєву? Кажуть, часом цей вальяжний аристократ здатний на мужні вчинки, як було із некрологом на смерть Гоголя…

Чи Герцену? А коли так, то хтось мав передати «апостолові» вірші… Чи не Марія? Вона ж, гудуть землячки, мотається Європою, аж гай гуде, з різним людом зустрічається… Ох, як йому хотілося, щоб за тою книжкою стояла Маруся… Від цього бажання навіть не так прикро й тяжко пертися у Третє відділення Імператорської канцелярії та писати пояснення, як це його, варнака вчорашнього, аж у Німеччину занесло з віршами «царохульними»? Крім того, переконувати полохливих друзів-слов’янофілів – Аксакових та Максимовича, – що він, Шевченко, ні при чім до цієї нежданої слави світової.

Та не встиг бідний Тарас «объясниться» з жандармами щодо «сюрпризу із Лейпцига», як друга новина прилетіла з-за кордону: революційний польський часопис «Przegląd rzeczi polskich», який виходив у Парижі, надрукував статтю у дусі балад Міцкевича про його подорож Україною: «Шевченко теж ходив між людьми, братався з народом... Очевидно, він мріяв про визволення України та про самобутнє її життя і весь пройнявся ідеєю беззастережної свободи і рівності...».

А далі йшлося про його арешт і вигнання з України…

По тому, з яким натхненням Сова-Желіговський читав на черговому «четвергу» у Чернишевського, а згодом і в Білозерського цей допис, було видно, чиїх рук це… «святе діло». Та все ж, Господи воля твоя, як йому хотілося, щоб за тим стояла Марія… Його Маруся.

Однак усе було зовсім не так, як хотілося… І хоч він і потерпів, та все ж був вдячний братам-полякам, що пропагують його у Європі, у самому її серці – Парижі. І хтозна, чи в цю секунду не читає статтю про нього Марко Вовчок, яка, розказують, дружить з політичними польськими емігрантами…

Взагалі, Шевченко давно помітив, що ті польські інсургенти, які народилися і виросли на землях Білої Русі: і Броніслав Залеський, і Едуард Желіговський, – мають лагідну, щиру душу, не вражену пресловутим польським гонором. Брати білоруси – ополячені, розіп’яті, як і українці, між Польщею і Росією… Про це вони говорили із Едвардом один тільки раз… сумна була бесіда! Бо ще сам Едвард, вихований, як вся білоруська дрібна шляхта, в польській культурі, не готовий був до самовизначення. І, либонь, переживав від тої роздвоєності кріпко... Що видно з його поетичної присвяти «Do brata Tarasa Szewczenki»… «До брата Тараса Шевченка», яку Сова власноручно записав польською мовою у Тарасовому «Журналі»-щоденнику ще у квітні 1858 року. І починається вірш словами, схожими на відповідь на якесь дуже болісне і важливе для обох поетів питання:

Синові й співцю народу,

Личить гордість, милий брате;

Лаври, пишна нагорода,

Чисті, як твій сум крилатий.

Ти в гіркій і скорбній долі

Два вінки дістав криваві,

Не служив бо марній справі,

А братам, що у неволі….

На жаль, буквально за кілька місяців вони розстануться: інсургент Едуард Желіговський, він же поет Антоній Сова, видавши в Петербурзі кілька поетичних книжок, зокрема, «Poezye Antoniego Sowy», але так і не переклавши повністю Шевченкову «Наймичку» й «Катерину», емігрує у Францію. А точніше, в Париж, який тоді був прихистком для багатьох польських повстанців-революціонерів, де познайомиться з уже відомою йому з розповідей Тараса Григоровича українською письменницею Марком Вовчком. І подружать їх, звісно, розмови про Шевченка…

Тож коли згодом і в «Колоколе» з’явився обурений допис про митарства відомого народного поета Тараса Шевченка на Вкраїні милій, і його майже біблійне вигнання з «рідних палестин», Тарас Григорович знову згадає Марію Олександрівну, доню свою… Як же серцю знову зажадалося, щоб Маруся… Марія… Марко Вовчок була автором цієї кореспонденції.

На тлі усіх цих подій, переживань за двотомник поезій якось непоміченим зостався

ЛИСТ ВІД МАКСИМОВИЧІВ

«Не забывайте нас и хоть изредка отзывайтесь к нам сюда, на берега Днепровские, где в окрестностях Михайловой горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания. А с правой стороны Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен», – писав Тарасові вчений романтик з притаманною йому велемовністю та щиро вибачався, що не приїхав побачитись із «коханим земляком» до Києва: і лист Тарасів довго йшов на Михайлову Гору, і нездужав неборак Михайло…

Не порадувало і вітання від Марусі, яка теж вибачалася і сподівалася побачити Тараса Григоровича наступного літа… Ніде правди діти, через прикрі ревнощі Михайлові не хотілося Тарасові навіть згадувати ті буколіки пасторальні під липами на Михайловій Горі…

Однак у відповідь він таки пошле Максимовичам, як і всім своїм знайомим землякам на Вкраїні милій, «Кобзаря».

До речі, не відгукнеться Тарас Григорович і на листа від Михайла Максимовича, в якому той сповіщатиме своєму «именитому соотечественнику… и приятелю вельми любому» про народження свого «первородного сына Алексия».

Не мав часу? Бо таки не мав, заклопотаний роботою над «Кобзарем», «Букварем», офортами, журбою про майбутню хату, під яку ще й землі не купив…

Чи, може, гірко стало за власну самотину, адже перед тим повідомив про народження сина і Василь Білозерський, ще й за кума кликав, і просив «благословити малого козака на виріст і на розум», а матері наказати, щоб «Котка» співала…

І знову згадував Тарас Григорович ту, яку вперше побачив не в образі письменниці Марко Вовчок, а в іпостасі молодої матері із «кубіческим» і білявеньким, схожим на нього, малого, синочком на руках…

Однак продовжувати листування з намисливим Максимовичем не хотілося.

БЕСІДИ З МИКОЛОЮ МАКАРОВИМ

Щоб відвести душу, знову повертався думками до бесід із Миколою Макаровим, який нещодавно відбув назад до Гейдельберга. Шевченко радий був хоч до вечора слухати його розповіді про Марію Олександрівну… Марусю….

А чернігівському паничеві, що з дива дивного обібрався ледь не революціонером, тільки того й треба. Притулившись на старенькому диванчику, хвалить-вихваляє, як-то Марія Олександрівна, цей воістину кроткий пророк, як назвав її Тарас Григорович, світами бідну нашу Україну славить-прославляє, як її поважають і цінують тамтешні письменники. Якщо вірити Макарову, так уся Французька Академія прихилила перед Марусею коліна. Сам Меріме, той, що знавець великий запорозького козацтва, перекладає її «Козачку»…

Може, Макаров і перебільшує, та все ж гордість за Марка Вовчка і її успіхи зцілює розтроюджене обидою і ревністю серце Поета. Бо таки добре, що нарешті Європа почує, що Росія – це не всуціль «русская земля и русские люди», а є ще в її кордонах окремий народ, що вже спромігся і на свою літературу, якою, як каже Чернишевський, може гордитися.

Хвалить Макаров і нову повість Марка Вовчка – «Червонний король», від якої у захваті сам Герцен. Марія Олександрівна взагалі багато працює, пише, перекладає, передала ним нові оповідання для майбутньої «Основи»… на яку вона покладає великі надії… і просить, чи не міг би Василь Михайлович наперед виплатити їй гонорар?

– Бідує? – тривожиться Шевченко, з досадою згадуючи, як на її прохання в останньому, травневому листі із Дрездена поцікавитися, чи «схочуть «Інститутку» для першої книжки «Основи» та чи продаються переклади її «Народних оповідань», повчав не поспішати з друкуванням своїх творів…

– Не бідує, добрі люди не дають, але й не розкошує, – зітхає Макаров. – Як би ж то Опанасу Васильовичу трапилась яка робота…

– Отакої! То ж якого дідька лисого він, той Панас, в тій заграниці товчеться, сівши на шию жінці?! – сердиться, але більше на себе, ніж на Марковича. – Вертався б! Може б, Василь хоч коректором узяв до себе! Казав я і не одному, що той Панас та не про нас! Краще ми про нього думаємо, ніж він є… Ет! Не вартий і балачки!

– Ну що поробиш? – розводить руками Микола Якович, думаючи точнісінько, як Шевченко, але лізти в чужу сім’ю – справа невдячна, хоч він би з радістю визволив Марію Олександрівну з цього ярма та завіз у свій маєток у Липовім гаю коло Ніжина… та, спохопившись, переводить мову на головну в ці дні тему розмов у малоросійській громаді.…

– Але добре, що Білозерський таки відвоював у Куліша своє право бути єдиноличним редактором «Основи»! Показував мені обкладинку і титульну сторінку журналу: «Основа. Южно-русский литературно-ученый вестник». Солідно звучить! І слова Володимира Мономаха до місця: «Добра хочю братья і Руській Землі».

– То все премудрий Костомара… Моя заслуга лиш в тому, що підтримав Миколу, Василя… та й усіх у святих намірах і трудах…

– Не епіграф, а перепустка в рай! Жодне «отдєленіє» жодної канцелярії не придереться. – хвалить Макаров.

– Дай-то Боже!.. Щоб «Основа» – стала основою нашого національного утвердження.

– Сильно сказано! А ще… Чи правду казав Василь Михайлович, ніби журнал буде двомовним? – обережно питає Микола Якович, побоюючись бурхливої на те реакції Шевченка.

Але, видно, Тарас Григорович уже «пережив» цей спільний рішенець редколегії, бо відповідає спокійно:

– Так ото ж ми з Кулішем були проти, але хлопці переконали мене, що для періодичного видання, задуманого на роки, та ще й при наших царя-царенятах, це хоч якась гарантія. А от Куліш свої альманахи може видавати тільки нашою, як він каже, южноруською, хоч пора вже казати всім: українською… І гарно звучить, і по-історичному, і плутанини не буде з тим поділом на велико-, мало-, біло- червоно-руське наріччя. Паче того, не знаю, як кому, а мені часом принизливо чути оте … унічіжітєльноє: малорос! Ніби ти якийсь малорослий недомірок! – починає Шевченко обурюватись.

І Макаров, помітивши як від нервування бліде обличчя поета наливається хворобливою червінню, спішно погоджується:

– Авжеж, пора! І це ще одна ціль, яку має поставити перед собою «Основа»: привчати делікатно малоросів до нової самоназви: українці! Україна! Дуже гарні слова! А кому не до шмиґи, хай читає давньоруські наші літописи! І цілком поділяю вашу думку, батьку, що від того, що Куліш взявся зводити свою «Хату» окремо, усім користь: і два журнали будемо мати, і сваритися не будемо.

– Була ще одна думка: публікувати в журналі статі ще й польською мовою. Але самі поляки сказали, що то вже занадто буде. А «цо занадто, то не здраво»! Інша справа – читати і полемізувати про нашу спільну історію не дуже мудру, тим паче щасливу, і про будучину, бажано, і мудру, і щасливу. От Костомара, професор російської історії, вже задумав цілу низку статей на історичну тему: «Правда москвичам о Руси» та «Правда полякам о Руси», в яких без сварки та крику хоче пояснити різницю між нашими народностями. Що ми, хоч і слов’янського кореня, але всі різні, інакші, і нема чого нас в купу мішати, тим паче, робити з нас нижчу расу, якесь недорозвинене плем’я, що відбилося чи від корони царя московського чи круля варшавського. А тепер от шукає ще мудрого вченого етнографа і мовознавця, родом з України, щоб написав, як каже Микола, велику, вчену, філологічну роботу, яка б показала, що «южнорусское наречие» є самобутньою мовою, а не неорганічною сумішшю російської мови з польською. Бо вважає, що від такої роботи вченої залежить вся наша справа... Може б, Опанас, як етнограф і знавець великий нашої мови, подумав би над цим? А то сидить там… маком… Але – про мене Семене!

– А знаєте, що віднедавна в Гейдельбергу осів і екс-віце-президент імператорської Академії мистецтв граф Федір Толстой? – завбачливо переводить Макаров мову на інше.

Шевченко знав. Толсті поїхали за кордон, щоб відійти душею і поправити здоров’я Федора Петровича після несподіваної його відставки з посади віце-президента Академії. І щоб вляглися неприємні для них балачки. Адже і знать петербурзька, і бомонд, тим більше журналісти вважали, що це так цар Олександр ІІ розправився з графом за його активну участь у визволенні Шевченка, і піклування про нього, і надто симпатії до нього, яких граф не приховував. Звичайно, Шевченко своїм звичаєм відповів тирану, але не поетичною інвективою. По-перше, разом з іншими вихованцями академії організував Толстому грандіозний ювілей і зворушливі проводи на пенсію. По-друге, графиня Анастасія Іванівна повезла Олександру Герцену анонімну кореспонденцію Шевченка під промовистою назвою: «Академия художеств в осадном и иконописном положении», яка не дзвоном, а громом скоро прогримить на всю імперію в січневому «Колоколі» за 1960 рік.

– А таки прогримить! А багатьом і смаленим запахне! – грізно уточнив, помітивши, що на лиці Миколи Яковича щире здивування. Адже й здогадатися не міг Тарас Григорович, що саме Макарову доручили Толсті передати анонімний «фейлетон» Шевченка Олександру Герцену! Та й сам Макаров не відав, що саме він особисто недавно перевозив через Ла Манш на острів Вайт, де зазвичай літував «апостол свободи»? Та й не цікавився з причин конспірації: краще, коли менше знаєш.

Зрозуміло, що зараз, почувши, що Толстиє і Марія оселилися в Гейдельберзі, Шевченко подумав, що тільки вона, його доня, як жартівливо називав Марію, могла завезти його гнівний опус Герцену. Бачив, як на яву: ось Марко Вовчок бере конверт із рук графині Настасії Іванівни, а потім… вручає його Олександру Івановичу… Інакше й не могло бути, адже він сам познайомив її з Толстими! Привів на прийом з нагоди петербурзьких гастролей Михайла Щепкіна. А потім вони з Марком Вовчком часто бували у Толстих на літературно-мистецьких журфіксах…

І… можливо, зараз, коли вони з Макаровим говорять про неї, вона теж згадує його, свого «батька названого», Тараса многогрішного, люб’язно бесідуючи собі з Толстими… Як каже народ, бідний думкою багатіє… Тож і він, Тарас, збагатившись думками, подобрів, повеселів. Тихо озвався:

– Її оповідання друкувалися у «Русском вестнике», «Русской беседе», «Ласточке»… Читав, радів…

– Чув, що Микола Щепкін, син Вашого друга, видає в Москві книжкою «Рассказы из русского народного быта»…

– Ну слава Богу, що друкують… Аби ще платили добре …Лиш такої долі я їй бажав і бажаю. Разом з тим переживаю, щоб за тим друкуванням та не занехаяла свій талант. Тож коли питала мене в письмі тому, що передали мені в Україну Каменецький з Лазаревським, чи видав Кожанчиков її «Ледащицю», порадив не спішити друкуватись. І вона, видно, обидилась на таку пораду. Тож хай вибачає, коли що не так….

– Та все так! Ви ж бо знаєте, яка вона відповідальна перед Словом. От писала мені Марія Олександрівна…

Тарас слухав і думав: «Марія писала, Марія пише… чого ж вона не напише хоч слово йому, своєму батькові хрещеному, як отут, в цій майстерні, клялась? Звісно, з таким життям «нарозхват» та ще й у Парижі де їй, молодій, до якогось вже немолодого, з долею каліченою Шевченка та до його хатиночки над Дніпром?

– Марія Олександрівна цікавилась, коли вийде «Кобзар», і просила надіслати їй, – ніби читає Тарасові думки Микола. – Я вже їй сповістив, що «Кобзар» скоро вийде, і його з нетерпінням чекає петербурзька публіка… А ще Марія Олександрівна просить передати, що щиро любить і поважає вас…

– І ви передайте, що я її згадую з найніжнішими почуттями і хочу мати її портрет…

– Обов’язково передам! Тим, що дуже переживає, чому ви їй не відповідаєте на листи?

Запитання здивувало Шевченка: на які листи? Але не став уточнювати в Макарова, подумавши, що той це сказав просто так, для красного слівця, щоб зробити йому приємне…

Але Марія справді в листах до Макарова у Петербург і в лютому з Гейдельберга, і в березні з Лозанни, і в травні з Швайбаха і Парижа, тривожилася, чому Тарас не відповідає на її листи: «Скажіть мені, що Шевченко? Від нього немає відповіді?»

На які листи Марка Вовчка не відповів Шевченко, невідомо. Найімовірніше, він ці листи, переслані через знайомих, просто не отримував. Мабуть, «комусь» дуже вже не хотілося, щоб вони спілкувалися…

ЯК ДРУЖИНИН… «УДРУЖИЛ» МАРКУ ВОВЧКУ…

Далі бесіда знову повертається до Марка Вовчка, оповідання якої мають обов’язково бути вже в першому числі журналу, незважаючи, чи то пак саме зважаючи на ганебні і, мабуть, цілеспрямовані нападки на її творчість із боку вірнопідданих монархії журналістів і критиків.

– Чували ж бо, що той реакціонер, який маскується під апологета «чистого мистецтва», Дружинін, як з цепу зірвався: у «Бібліотеці для чтенія» назвав оповідання Марка Вовчка… гидко вимовити, але мушу, бо з тим не можна миритися! Послухайте тільки цього мудрагеля: «мерзотно отвратительными эпизодами… филантропическим хламом, как и вся демократическая литература»! Ви таке чули у своїй Європі?! І це не тільки стосується Марка Вовчка! Заодно обплював, нечистивець, і мене, і Гоголя, і Достоєвського, і Чернишевського…. Дзявкотіли на Марка Вовчка і Леонтьєв з де Пулє… Та квакали всілякі ропухи по салонах літературних! А чому не можуть простити Марку Вовчку популярності, головне – святої правди, яку вона не боїться писати про російські порядки, гавкуни жандармські! Здалося б дати їм такого ляща по пиці, щоб довго потилицю чухали! – обурювався Шевченко. – Уявляю, як тяжко те все переживати Марії Олександрівні!…

Макаров лиш скорботно опускає долу очі та зітхає: не розказувати ж зажуреному батькові, що його доня, несподівано захопившись молодим чоловіком нічим не примітним і не видатним, втратила не лиш голову, а й цікавість до всього свого життя, і приватного, і літературного, яке вона ще недавно так тяжко облаштовувала. Зараз Марія якщо й пише, то… мабуть, записки своєму коханому – молоденькому Пассєку… Це ж треба, щоб до вінчаного чоловіка-сибарита долучився ще й цей несамостійний «фаворит»! І це ж треба, щоб саме він, Макаров, який найбільше страждав від цих подій, змушений був переконувати усіх її шанувальників, а тепер ще й Тараса Григоровича, що Марко Вовчок не бере близько до серця ті нападки. І взагалі, як усе, що не стосується її Пассс… (спаси Господи, ледь не проговорився про того бідного Пассєка, якого ніхто не сприймає серйозно і всі думають, що то скоро мине)… Тобто, спаси Господи, її не легко вивести з рівноваги, тим паче з пуття збити. Бо в цієї жінки вдача борця і великого трудівника.

І справді, ці компліменти не було перебільшенням. Бажання якомога більше побачити і пізнати в поєднанні з постійною нестачею коштів (та й невмінням ними розпоряджатися) змушували Марію Маркович тяжко працювати. Стимулювало до творчості і тісне спілкування із вельми плодовитим професійним прозаїком Іваном Тургенєвим, а знайомством із всесвітньовідомими майстрами літератури Проспером Меріме, Жулем Верном, ба навіть родоначальницею феміністичної прози Жорж Санд змушувало вдосконалюватись, шукати нових форм письма. Тож у перші роки свого побиту в Європі Марко Вовчок паралельно з «українськими» оповіданнями «Ледащиця», «Пройдисвіт», «Два сини» пише російською мовою побутово-соціальні повісті в стилі Тургенєва «Жили да были три сестры» та «Червонный король». Останню з деякими заувагами хвалив О. Герцен в листі до Марії Каспарівни Рейхель, пророкуючи Марії Олександрівні успіх у російському літературному процесі.

Та й саму молоду українську письменницю Марко Вовчок на той момент цікавила можливість друкуватися у російській літературній періодиці, де ще й платили непогані гонорари. Але не забуває Маруся і пораду «батька свого названого» Шевченка – успішно освоює нові і для неї, і взагалі для української літератури прозові жанри, як-то історичне оповідання та казки для дітей. Її казки й легенди «Кармелюк», «Невільничка», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» можна вважати початком української дитячої літератури.

Марко Вовчок експериментує не тільки з жанрами, а й з мовами. Познайомившись із неординарним чоловіком П’єром-Жулем Етцелем, письменником і видавцем «Magazine d'education et de recreation» («Журналу виховання і розваг»), пише у співавторстві з ним французькою мовою і друкує в цьому ж виданні оповідку «Мелася» та казку «Злючка-колючка та добра фея».

Чим не Аврора Дюдеван і Жуль Сандо? І, може, цей тандем і ввійшов би в історію світової, чи бодай французької літератури, якби… не зовсім порядний вчинок Етцеля… Яке відомо, найуспішнішим плодом їхньої співпраці була перекладена французькою і видана Етцелем повість-казка «Маруся». Цей твір, на щастя, став однією з улюблених дитячих книжкою Франції, яку (небувалий випадок для іноземного автора!) було відзначено премією Французької академії та рекомендовано міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Але, на жаль, як твір, автором якого була не українська письменниця Марко Вовчок чи Марія Маркович, а – французький белетрист П.-Ж. Сталь! Таким псевдо неординарний Етцель підписував свої досить ординарні писання. І, не роздумуючи, підписав і спільно з Марією перекладену і адаптовану її казку.

Звичайно, цей з усіх боків прогресивний і пробивний чоловік, та ще й республіканець, вчинив зі своєю «любою Марі», як звертався до неї, не зовсім по-божеськи. І Маркові Вовчку згодом, після повернення в Росію, довго доведеться доводити своє авторство «Марусі». Однак тут, у Європі, їй доведеться «закусити вуздечку» і простити благодійникові плагіат чи, простіше, нахабне присвоєння свого твору…

І причиною цієї «прощі» було її хистке матеріальне і моральне становище за кордоном. Звичайно, після такого… непорозуміння Марія Олександрівна з радістю повернулася б у Росію, якби не шквал негативної критики її творчості, який не вщухає у реакційній російській пресі і відголоски якого долітають в Європу…

Макаров і сам незчувся, як проговорився. Глянув злякано на Тараса Григоровича і побачивши, як він, щойно такий енергійний, раптом зблід і погас, як вогонь у степу під дощем, з відчаєм переконався, що, справді, проговорився.

– Так вона що… не повернеться? – спитав Шевченко, здивовано-розгублено втупившись у Макарова. І Миколі Яковичу нічого не зоставалося нічого, як вигадувати нове виправдання для дорогої Марії Олександрівни:

– Та виходить, що так… цей шквал критики і став причиною її несподіваного рішення не вертатися в Петербург, а перезимувати десь у Європі, можливо, в Дрездені, можливо, в Гейдельберзі чи Парижі? Коротше кажучи, Марія Олександрівна все написала вам у листі… Мені ж обмовилась, що навесні… нібито повернуться.

– Навесні так навесні, – несподівано весело лясну долонями по колінах Тарас Григорович і продовжив анафему реакціонерам:

– Я вже казав Добролюбову, щоб всипав тим дружиніним по саму зав’язку! Обіцяв. Думаю, що не довго ждати!

«ЗА МАРКА ВОВЧКА»!

І справді, ждати довелося не довго. Першим на захист своєї кузини став критик Дмитро Писарєв – надрукував коротеньку рецензію на «Українські народні оповідання» в російському перекладі Івана Тургенева в молодіжному журналі «Рассвет». Другим підняв голос у Часописі «Подснежник» Олександр Пассєк… А в травневому числі «Колокола» за 1860 рік з’явиться епохальна стаття О. І. Герцена «Библиотека» – дочь Сенковского», в якій він каменя на камені не залишить не тільки від критиканів, а й від журналу «Библиотека для чтения», а вище за талант Марка Вовчка поставить лише її гуманізм і любов до свого уярмленого народу.

Слідом потрясе реакційні підвалини імперії стаття Миколи Добролюбова «Черты для характеристики русского простонародья», оприлюднена в «Современнике» восени 1860 року, в якій пієтет перед Марком Вовчком перевершить навіть сподівання Шевченка.

Так, аналізуючи нову книжку Марка Вовчка «Рассказы из народного русского быта», написану російською мовою про життя російської провінції, Добролюбов не тільки пояснює причину їхньої популярності, як і попередніх, українських «Народних оповідань», а й ставить Марка Вовчка попереду Тараса Шевченка, назвавши… «почти первым и весьма искусным борцом в литературе, выполнявшим актуальную задачу – преследовать остатки крепостного права в общественной жизни и добивать порожденные им понятия, возводя их к коренному их началу».

Та схоже, Шевченко не звернув уваги на цей… не зовсім делікатний пасаж юного генія Добролюбова, або ж навпаки – був готовий віддати своїй духовній послідовниці навіть «пальму першості» і в творчості, і в боротьбі, тільки б вона повернулася… як не до нього, то бодай до України у цей вирішальний доленосний час.

Тим більше не хотів вірити різним пліткам, пропахлим душком заздрості й одвертої злоби, про нібито аж надто «вільне життя» – a-la Жорж Санд – недавно ще скромної провінційної писательки, обласканої увагою петербурзьких шанувальників. Хоч, звичайно, різали вони і слух, і душу гірше ножа! Адже, по-перше, знав з власного довголітнього досвіду, на що здатні імперські «псарі і пси», по-друге, попри всі свої сентименти сердечні, все-таки літературні заслуги письменниці Марка Вовчка ставив вище за жіночі чари Марії Маркович. Тому й залишив посвяту першій на форзаці «Кобзаря»… А ви собі, панове субскрибенти, думайте, що хочете. Воля ваша.

РІЗДВО В ГЕЙДЕЛЬБЕРЗІ

З наближенням Різдвяних свят Опанас Васильович зовсім занепав духом. То понуро мовчав, то допікав Марку Вовчку скаргами, що це перше в його житті Різдво, яке мине йому на чужині без свят-вечора, без куті, без дідуха, без колядок-щедрівок, Маланки…

– Такий празник дорогий, таке свято над святами! А пройде, як в неволі бусурманській! – тужив у душі за Різдвяними святами у такому вже далекого, «глухому» Немирові, з якого ще недавно сам рвався у «великий світ».

– Чому вперше? – дивувалася Маруся. – А в Орлі, куди тебе вислали за Кирило-Мефодіївське братство? Хіба то не чужина була?!

– Чужина! Ще й яка чужина! Але я там що кожного Різдва колядував з Павлом Якушкіним у маєтку незабутнього Петра Кириєвського! От хто вмів цінити наші колядки! А знав більше за мене. Святий чоловік… Як ми колядували!

– То й цього Різдва будемо колядувати: Тетяна Петрівна призналася, що знає багато слобожанських колядок-щедрівок. Ти ж знаєш, що в молоді роки жили вони з чоловіком у Харкові і записували народну творчість…

– Не хочу я нікуди йти, тим паче до Пассєків! Паничі будуть сидіти, сопіти та очима світити, а стару не переслухаєш!

– Тоді підемо на свят-вечір до Єшевських… росіяни теж готують кутю… і колядують…

– Ой, жінко, не сміши! Ті кацапи навіть Різдво називають, Господи прости, Со-чєль-ніком! І нема в них куті, а є… сочіво! А сочіво – воно і є сочіво!

Марія сміялася та вмовляла лагідно чоловіка, як часом Богдася:

– Тоді до себе запросимо: я ж вмію готувати кутю. Вареників наварю, узвару…

Але Опанас Васильович, відчувши нарешті увагу дружини до власної персони, не здавався: вередував як дитина, з головою пірнувши у свою тугу за рідною Україною і її святами Різдвяними. Лиш часом виринав, щоб вкотре нагадати Марії про минулорічне Різдво, яке вони так гарно відзначали у його брата Василя в його лісництві під Глуховом. Як до них селяни слобожанські приходили. Як вони всі разом колядували! Залишилися лиш спогади незабутні та записи тих предивних колядок… Таких він не чув ні на Чернігівщині, ні на Київщині, ні на Поділлі Якби вони зосталися в Петербурзі, він би їх вже десь надрукував… Або хоч заколядував Костомарову разом із Шевченком і Гулаком Семеном! А так… Кому вони в цій Європі потрібні?! Так що… хай вона собі, як хоче, так і святкує, і з ким хоче, а він залишиться вдома, та й буде сам собі колядувати!

На тому й порішили. Себто, святкувати Різдво вдома. Та під час обіду від помітно «поріділих» рядів трапезників Марковичі дізналися, що господарі пансіону Гофмани, які довго жили в Москві і полюбили тамтешні і традиції, щороку влаштовують своїм російським насельникам справжнє православне Різдво! Постояльці ж беруть посильну участь: готують на спільний свят-вечір одну страву. Почувши таке, Марія Олександрівна аж нестямилася від радості. По-перше, не треба буде снидіти у хаті з невдоволеним чоловіком-буркутуном, по-друге, вона цілий вечір проведе поряд із Сашею, який через снігопади, замети та морози тепер рідко бував у Гейдельберзі. Тому на радощах пообіцяла аж дві українських страви: кутю та вареники з картоплею і капустою. Крім того – узвар із сухофруктів. Присутні, яким, видно, вже приїлися традиційні німецькі бутерброди та ковбаски з квашеною капустою, піднесено заплескали в долоні.

Після обіду у скромних апартаментах Марковичів запанували давно забутий святковий настрій, мир та благодать. Опанас Васильович повеселів, десь купив невеличку ялиночку і тепер прикрашав її разом із Богданом витинанками з кольорового паперу, а Марія Олександрівна поралась коло наїдків та вчила Богдася дитячої колядки:

Щедрик-ведрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Сіла собі щебетати,

Пана-господаря викликати…

Богдан вчився колядувати та все бідкався, що виріс із сорочечки вишитої і червоних козацьких шароварів: от би здивував німчуків та кацапчуків! Показав би їм, що то козак запорозький!

Марія Олександрівна щиро сміялася з тих балачок дитячих, а Опанас Васильович, вголос пригадуючи найкращі колядки з усіх країв українських, де їм довелося бути чи жити, подумки і собі на Богданів штиб розмірковував, як би то втерти носа русоп’ятам хоч раз у житті! А на Різдво й сам Бог велів!

Тож коли почало заходити на свят-вечір, одягнув свій найкращих сюртук, пошитий минулої зими в найкращого петербурзького шевця, білу сорочку, барвисту краватку. Дивлячись на збори чоловіка, Марія пожалкувала, що не зекономила на харчах і не купила собі нову сукню з тих, якими часом знічев’я милувалася, пробігаючи повз вітрини дрезденських чи паризьких магазинів. Та не біда, пофрантить у тій, ще немирівській, з чорним мереживом, яку тримала задля найурочистішого свята. От воно й настало…

Так вони утрьох: Богдась із «Щедриком» на вустах – попереду, а за ним Опанас Васильович з кутею та узваром і Марія Олександрівна з макітрою вареників – і вступили у пансіонну столову-трапезну, де вже біля німецького винаходу – ялинки новорічної, прикрашеної всілякими смаколиками, зібралася чи не вся, хоч і поріділа, російська колонія.

Радісний гам-шум, привітання: «Христос рождается!»… Опанас Васильович аж просльозився від щастя. На жаль, не знав він, що це Різдво буде їхнім останнім з Марусею спільним родинним святом. Навпаки, йому здавалося, що все їхнє перекособочене подружнє життя повертається у звичне русло, і вже не приховував від людей свого захоплення «своїм Марком Вовчком», як любив завжди підкреслювати, коли присутні розхвалювати її медову кутю з горіхами і родзинками, і розхапували її вареники. Але найвищого блаженства сягнула його душа, коли Маруся, глянувши на нього своїми ясними і веселими сьогодні «сріберними» очима, мовляв, помагай, почала таким рідним-дорогим оксамитовим мецо-сопрано стародавню колядку:

Нова радість стала,

яка не бувала…

І він підхопив її сильним тенором:

Над вертепом звізда ясна

на весь світ засіяла.

Де Христос родився,

Вже Христос родився,

З Діви воплотився,

Як чоловік пеленами

Убого повився.

Боже мій! Так чисто і злагоджено їхні голоси ще ніколи не звучали! І так легко, мов на крилах, ще ніколи не піднімали їх обох у зимові небеса!

Колядки змінювали одна одну, переливаючись перловими водами, виграючи зорями Вифлиємськими:

По всьому світу сталась новина:

Пречиста Діва сина зродила

В яслах положила, сіном притрусила

Господнього сина… 

– заспівував Опанас, а Марія підхоплювала, а завершивши, починала третю, улюблену свою:

Ой Леліє-Лелія, породила в Київ-граді Діва Марія.

Породила в Київ-граді сина Діва Марія…

Ой Леліє-Лелія десь купає Сина Бога Пречиста Діва

Десь купає Сина Бога Пречиста Діва…

Ой Леліє-Лелія, ой не мала пеленочок Пречиста Діва

Ой не мала Пеленочок Пречиста Діва.

Ой Леліє-Лелія! Ой є в Церкві фіраночки

Добрі будуть Пеленочки для Сина Мого.

А то враз обоє, не змовляючись, ударяли дуетом, як у дзвони церковні:

Бог предвічний народився,

Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд свій весь,

І утішився.

Захоплені колядуванням Марковичі й не помітили, як у залу набилося повно місцевого й іноземного люду. Дехто аж до стола підступив, зачарований колядками українськими у виконанні такому прекрасному двох ставних, високих і дуже паристих молодих людей…

А коли заколядували величальну господарям:

Ой Ти, Царю, Царю,

Небесний Владарю,

Даруй літа щасливії

Сего дому господарю... – навіть Гофмани просльозилися…

Щасливий і знову закоханий у свою Марусю Опанас Маркович, хоч і здіймався я тенором на сьоме небо, та не бачив звідти, що очі його дружини-чарівниці не до нього сяють… Правда, помітив, як «поїдали» його дружиноньку палкими поглядами ледь не всі чоловіки, але, що йому, зрілому мужчині, до цих хирлявих, бліденьких і по вуха закоханих у заміжню старшу жінку, гімназистів?!

ПАССЄК. ДВІ САМОТНОСТІ

Різдвяні свята минули, як мигнули, швидко, зате в злагоді і любові. Марія, влаштувавши Опанасові справжню коляду, заслужила право на власне свято, яке проводила найчастіше в товаристві закоханого в неї Олександра Вадимовича, який теж влаштував собі Різдвяні канікули. Часом, коли грали в пообідній преферанс у вітальні, до них приєднувалися Тетяна Петрівна, молодші брати чи інші пожильці пансіону. Коли ж гуляли незвично буденним (для праздных русских) Гейдельбергом, чіплявся хвостиком малий Богдась або якась суфражистка, з тих, котрі пожертвували своїм колишнім томливим життя провінційних «тургенєвських героїнь» ради «безумства хоробрих Бакуніних»… Часто вони згадували Росію, знайомих, обговорювали політичну ситуацію, необхідність реформ і відміни кріпосного права, за що ратував найбільше Тарас Шевченко.

Так, Марко Вовчок у Різдвяні дні 1860 року часто згадувала Тараса Григоровича, і багато про нього розповідала Олександру Пассєку. Навіть цитувала листа від Данила Каменецького, в якому той писав, що святкували Різдво петербурзькі «громадівці» весело, от тільки Шевченкові перебила радість різдвяну морока з «Кобзарем». Правда, добре, що Куліш, дізнавшись, що гроші на книжку дав Тарасові сам черкаський буржуа Платон Симиренко, дозволив друкувати її у своїй друкарні, але переклавши всю роботу на нього, Данила.

І хоч Данило не називав по імені ту «мороку», яка спостигла Тараса Григоровича, не важко було здогадатися, що то ніхто інший, як триклята цензура! Яка, на жаль, разом з жандармами вже й Марком Вовчком зацікавилась. А дізнавшись, що вона десь у Європі і не дістати голими руками, натравила різних… критиканів, які здійняли ґвалт, мов, нащо писати про кріпаччину, коли сам цар от-от відмінить її?! Авжеж, відмінить! Та поки сонце зійде, роса очі виїсть… Отож, щоб передчасно не виїла царська роса очі, вона й зосталася на зиму в Гейдельберзі. Хоч нікому не признавалася, навіть Афанасію. І не пояснювала Герцену з Тургенєвим. Бо вони своє знають, а вона – своє. Однак усе одно тривожно, чує душа, не все гаразд у тому Петербурзі, за батька Тараса страшно. Тому їй здається, що їй варто перечекати і не піддавати небезпеці Шевченка. Не витримає Тарас Григорович ще одну розправу над собою…

І Саша розумів її, як ніхто. Мав гіркий досвід. У першу з прогулянку Гейдельбергом, розповів про своє студентське захоплення революційною діяльністю, арешт, нервові зриви і депресію через жахливі нелюдські умови у російській в’язниці, звідки його ледве витягнула мати, Тетяна Петрівна. Йому соромно за те, що їй стільки довелося пережити через нього: принижень перед сильними цього світу, власть імущими, та не імущими совісті і Бога в животі… І водночас він пишається, що в нього така матір. Сильна, мужня, віддана жінка, яка стояла кам’яною стіною і за свого чоловіка, а його батька – Вадима Васильовича Пассєка. Була йому другом, соратником, сестрою…

При згадці про батька очі Саші справді засяяли гордістю, а на блідому лиці заграли рум’янці надзвичайного збудження. Видно було, що батько – його ідеал і улюблена тема спогадів.

– Батько був людиною відданою ідеям правди і свободи. Син свого батька, якого царат вислав із Харківської губернії аж у Тобольськ… тільки за те, що той любив свою прекрасну Малоросію і волів бачити її незалежною і щасливою! За ці святі почуття постраждав і мій батько – Вадим Васильович, якому його батько у далекому Сибіру замість казок розповідав про героїчне минуле Київської Русі, рідної Украйни. Скоро бажання побачити рідну землю стало нав’язливою ідеєю молодого Вадима Пассєка. Однак зміг він здійснити свою першу поїздку на батьківщину тільки після помилування всієї великої родини патріотів Пассєків із Тобольська і закінчення ним Московського університету – у 1832 році. Зустріч із легендарною Вітчизною потрясла батька. І всю ту бурю почутті, усі переживання і роздуми він виклав у своїй книжці «Подорожні записки Вадима». Хоч насправді то була взагалі перша спроба історичного осмислення сучасником величі малоросійського чи южноруського племені, героїчного минулого і щасливого майбутнього рідного народу, пригнобленого самодержавством, водночас –поетична розповідь про вражаючі народні характери, традиції, чарівність української народної пісні. Про що свідчать назви розділів книги: «Малороссия», «Україна»... На жаль, саме через ці подорожні нотатки, пронизані любов’ю до своєї Украйни, Вадим Пассєк розійшовся із друзями юності Олександром Герценом і Віссаріоном Белінським. Останній, знехтувавши почуттями Пассєка, назвав його книгу «архелогическими мечтаниями», «историческими чувствованиями» і «морем разливанным риторики».

– Чому? – не зрозуміла Марія. – Чому?!!

– А тому, що ці обидва… русоп’яти, вдаючи із себе прогресивних «западников», насправді не могли простити батькові любові до України, гордої, нескореної, яка всю свою історію боролася за автономію від Москви.

– Не можу повірити! – здивувалася Марія. – Олександр Іванович… Кумир Тараса Шевченка! І раптом, вибачте за це погане слово, російський шовініст?! А він так зацікавився моїми малоросійськими народними оповіданнями… Хвалив!

– А Марії Каспарівні Рейхель писав, щоб негайно прислала Марка Вовчка у Лондон – рятувати від хохлів і навертати в російську літературу…

– Дивно… – тільки й сказала, вражена.

Відчувала, що чесний аж занадто Пассєк не обманював і не наговорював на Герцена. І навіть не образа за батька керувала ним, а саме – надзвичайна, рідкісна, вона б сказала, Шевченкова чесність! Боже правий! Неймовірно, але Саша був навіть схожий на той чарівний автопортрет в овалі, написаний олійними фарбами, на якому Тарас Григорович змалював себе юним, якимсь аж непорочно юним!

– Так… Тоді вони й розійшлися з несамовитим Віссаріоном у різні боки. Після тієї статті мій батько також остаточно порвав і з Герценом, другом юності, і вже родичем, оскільки одружився на його родичці – моїй матері. І поїхав на свою малу, майже втрачену батьківщину у Харків, де в університеті йому обіцяли кафедру російської історії, але «дякуючи» статті Белінського, не дали. І мої батьки змушені були перебиватися з хліба на воду у запущеному і занапащеному з часів вигнання мого діда родовому маєтку Пассєківка. Рятувалися від розпачу тим, що записували від простих людей українські народні пісні, приказки, прислів’я, повір’я і обряди. Згодом батько власним коштом видрукує ці дивні перлини народної творчості у книгах: «Малороссийские святки», «Веснянки, «Праздник Купалы», «Окрестности Переяславля», «Простонародные средства лечения», «Киевские золотые ворота»… До речі, ні стаття Белінського, ні демонстративна зневага обох до України не врятувала членів «гуртка Герцена» від арештів. Здається, після цього Іскандер емігрував у Лондон, а Белінський помер… Рано не стало і мого батька… Якби не мужність та енергійність нашої матері, ми, троє братів, не вижили б… Тепер ви, Маріє Олександрівно, розумієте, що значить для нас мати? Тому попросив би вас… часом прощати їй…

– Що і за що прощати? – не зрозуміла Марія, не відаючи, які випробування чекають на неї в майбутньому від Тетяни Петрівни.

– За материнську любов... – сумно посміхнувся Саша. – І за її здатність усім прощати. Так вона простила всі обиди Герцену, з яким разом зростала… Вони обоє були позашлюбними дітьми розбещених кріпосників, на жаль, моїх дідів – братів Яковлевих… І зазнали від світу всіляких кривд. Але про це потім… Печально, що мати хоче знову породичатися з Олександром Івановичем. З відомих причин… І це мене обража… і гнітить… Як і вас ваше становище… І тому ви такі близькі і зрозумілі мені…

Марія оторопіла: невже Тетяна Петрівна розповіла синам те, про що вона, Марія, взагалі воліла нікому ніколи не розповідати: про їхні з Опанасом надто складні подружні стосунки?

– Чи можна, я буду вам писати? Часом мені буває дуже одиноко… – запитує, червоніючи, Саша.

– Так….Звичайно! Ваші листи такі щирі, поетичні… – Марії хотілося зізнатися, що їй теж іноді буває одиноко і самотньо… Але не посміла. Щоб не прив’язувати до себе натяком на спорідненість цю світлу душу. Бо ще не знала сама, куди поверне ріка стрімка її життя: в який бік, в яку сторононьку…

А тут ще й лист від Макарова. Дивний, сповнений конспіративних натяків. Микола Якович, відзначивши Василя з Маланкою у Білозерських, повідомляв їй 14 січня 1860 року:

«Вірші Шевченка вже надруковані; вихід їх у світ затримується тим, що портрет поета ще не готовий»... І раптом, як обухом по голові: «Шевченка я щось давно вже не бачу; з ним щось дивне відбувається. Він нібито закоханий. Справді. Притому він став страшенно дратівливий... Я підозрюю, що Шевченко може бути невдячним...».

Натяки Макарова і розсмішили, і засмутили Марію Олександрівну. Адже вони з Миколою Яковичем добре знали, що те «дивне», що відбувається із Шевченком, означає одне: Тарас Григорович ображений на неї і не приховує цього. А дратівливий – через невдачі з «Кобзарем». Але… – закоханий?! У кого? Ох, ці геніальні чоловіки… Вони – як діти! Великі, наївні діти… Мабуть, навмисно залицяється Тарас Григорович до якоїсь панночки, аби дозолити Марії. Знає ж бо, що Макаров, теж старий наївний холостяк, донесе їй…

А це, скажіть на милість, що таке: «Я підозрюю, що Шевченко може бути невдячним»?! Кому? І за що? Точно, щось гостре сказав «Батько Тарас» спересердя або «під чаркою» розніженому й обидчивому паничеві з Ніжина! Та як би не іронізувала і не розраджувала себе Марко Вовчок, на душі було мулько і почуття вини… так, перед Шевченком! – не минало. Тільки згодом, від того ж таки Макарова, Марія дізнається, що насправді відбувалося в новорічні дні 1860 року у Петербурзі.

РІЗДВО В ПЕРЕРБУРЗІ. ТРІУМФ КОБЗАРЯ

Справді, вихід «Кобзаря» затримувався, зокрема, і через портрет Шевченка, який ніяк не міг завершити Михайло Микешин, молодший друг Тараса Григоровича – талановитий художник і скульптор білоруського походженням. Зрозуміло, що це трохи дратувало Шевченка, тим паче, що портрет був мало схожим на сам «оригінал» і не дуже подобався оточенню. Але замінити його одним з автопортретів Шевченкові не дозволяв Каменецький, адже вважав, що участь у виданні «Кобзаря» фаворита царської сім’ї і вчителя малювання юних царівен Микешина, умилостивить суворих цензорів і приспить їхню бдітельность. А отже, їм з Тарасом Григоровичем удасться видрукувати дюжину «Кобзарів» без купюр у текстах, покалічених цензурою. Тож Шевченко певною мірою навіть радий був, що Микешин затримується з портретом. А нервував і дратувався більше через викреслені рядки, без яких втрачався зміст творів…

І знову згадував, як, нарешті, 28 листопада цензор В. Бекетов підписав дозвіл на видання книжки… Та замість радіти, впав у страшний гнів! Адже замість двох томищ нових віршів, написаних за останні роки життя, йому запропонували передрук старих видань «Кобзаря» 1840 та 1844 років! Змусили зняти навіть вірш-присвяту Марку Вовчку! Не сподобалися фрази «пророк кроткий» та «обличитель людей жестоких неситих». Він обурювався, впирався, навіть жалівся Ковалевському, але той лиш плечима здвигав та руками розводив:

– Тарасе Григоровичу, пожертвуйте малим ради великого.

Що міністр мав на увазі? Те, що варто пожертвувати одним віршем ради так тяжко вистражданої книжки? Чи те, на що натякав Михайло Лазаревський, який з невідомих Тарасові причин, а точніше, з причин свого «чину чиновничого» недолюблював Марка Вовчка і, звісно, недооцінював.

– Тарасе, поступись. Хай би вже пішов у світ цей «Кобзар» та нагадав людям про тебе давніми поезіями. А там, дасть Бог, і два томи нових видаси. Були б живі та здорові…

Як завжди, у порадах давнього вірного і мудрого друга був резон, та все ж впертий чоловік Тарас Григорович спробував переписати присвяту, замінити чи… згладити слова, які так кололи очі цензурі недолугій. Однак виходив банальний альбомний вірш. Тож врешті махнув рукою і випросив залишити одне лиш ім’я: «Марку Вовчку».

От дурень так дурень! Чого це він чубом журиться, коли летить з пліч голова? Треба хоч малим скористатися. Назвати книжку «Кобзар» і хай іде межи люди, як каже Лазаревський. Бо те кляте поріддя Миколине лиш з виду прогресивне та милосердне! Насправді яблучко від яблуньки не далеко покотиться! Де той Куліш?! Якби потрапив зараз під руку – отримав би від Тараса за доброго царя Олексашку! Воно ж, недороблене, виявилося ще дурнішим за свого батечка… Що йому, чи то пак його цензорам завинила нещасна «Катерина», двадцять років тому написана?! Так і її, бідну, калічать: де є слово «москаль» – викидають цілими шматками.

Одна розрада, що Куліш, зайнятий своєю «Хатою», не лізе з порадами і настановами, аби було «так охайно, як у Пушкіна, а то й за пушкінським звичаєм». Не рве душу, бо й без нього так уже охайно одчистила цензура його безталанні думи, що й сам автор не впізнає своїх діточок, як скаржився поет у листі до Олексія Хропаля – управителя Платона Симиренка, який обіцяв профінансувати майбутнє видання.

Але світ не без добрих людей, тим паче вірних друзів. Скоро надійшли обіцяні 1100 рублів від мецената городищенського, якраз досить, за підрахунками Каменецького, щоб видати «Кобзар» нечуваним для малоросійського письменства накладом – 6050 примірників. Нарешті довершив портрет автора (хоч дещо офіційний, бо ж писаний для двотомника!) і Михайло Микешин… І тоді святий чоловік Данило вирішив на свій страх і ризик спочатку віддрукувати з десяток примірників книжки без купюр, а вже потім – решту, поглумлену цензурою.

Про перипетії, пов’язані із виходом у світ «Кобзаря» 1860 року, залишить спогади випадковий свідок тих подій лубенський поміщик Ф. І. Дейкун-Мочаненко:

«Бувши у 1860 році в Петербурзі, я зайшов у друкарню Куліша; через деякий час швидко ввійшов туди Шевченко і квапливо запитував:

– А що, готово? готово?

– Готово, – відповіли йому й подали кілька аркушів з надрукованими віршами.

На запитання моє: що це таке? – покійний Каменецький, який завідував тоді друкарнею Куліша, пояснив, що це не пропущені цензурою місця з «Катерини», для наклеювання у примірниках, призначених для подарунку деяким високопоставленим особам, між іншим, тодішньому міністру народної освіти Ковалевському. Я випросив і для себе такий аркушик і наклеїв його у своєму примірнику».

Такі примірники «Кобзаря» Тарас Григорович надішле своєму меценату Платону Симиренку, роздасть надійним друзям, а один повезе Дейкун-Мочаненко до себе на Полтавщину, де його через роки знайдуть перші дослідники творчості Шевченка.

Та все ж гріх було нарікати Шевченкові на свою «нікомуневідомість». Попри «бдительность» Третього відділу і цензури, після-миколаївська Росія ще насолоджувалась «олександрівською відлигою». Звістка про підготовку до друку поезій Шевченка скоро облетіла всі столичні салони і журфікси, ставши головною темою розмов петербурзького літературно-мистецького бомонду. Порадував «читаючу публіку» гарною новиною журнал «Светоч»: «Наконец скоро выйдет новое издание известного народного украинского поэта Т. Г. Шевченко. Можно сказать наверное, что стихотворения Т. Г. Шевченко выдержат два, три, даже более изданий, потому что имя Шевченко сделалось так же известно, как имя Пушкина и Гоголя».

Однак вслід за радісною звісткою, покотилася Петербургом невесела та гнівна: про цензурні репресії проти нового видання малоросійського поета-страдника. Як снігова грудомаха, котилася вона літературними салонами, академічними майстернями, університетськими коридорами, чиновницькими кабінетами, обростаючи новими подробицями і справедливим громадянським обуренням. І знову кожен чесний письменник, критик, видавець і навіть чиновник думав-гадав, чим би допомогти Шевченкові? Тоді-то й прийшла до видавця і літератора родом з Чернігівщини Миколи Гербеля геніальна думка – видати ще один «Кобзар», у який би ввійшли нові поезії Шевченка, але в перекладах російських поетів. Клич Миколи Гербеля видати російською «Кобзаря» розворушив усю прогресивну революційно-демократичну літературну спільноту імперії. Одразу ж відгукнулися усі перекладачі Шевченка – Олексій Плєщеєв, Микола і Василь Курочкіни, а за ними Михайло Михайлов, Л. Мей, В. Крестовский, М. Берг… Знайшлися для святої справи й кошти. А небавом у Типографії Імператорської академії наук під редакцією того ж таки Миколи Васильовича Гербеля вийшов томик: «Т. Шевченко. Кобзарь. В переводах русских поэтов».

Склали його переклади вже згаданих авторів, а також 11 переспівів самого Гербеля: «Тополя», «Перебендя», «Тарасова ніч», «Катерина», «Доля», «Не додому вночі йдучи», «Пустка» («Заворожи мені, волхве») тощо… І хоч уїдливий Пантелеймон Куліш через рік у тій же «Основі» справедливо дорікатиме Гербелю за те, що хотів «переложить «Кобзаря» на язык собственных «Отголосков» и превратить Шевченкову кобзу в великорусскую балалайку», все ж вихід у світ перекладного «Кобзаря» був якщо не революцією, то великою духовною перемогою демократичної російської інтелігенції над імперськими реакціонерами. Нарешті геніальна творчість українського поета-мученика стала доступна усім народам і племенам Російської імперії. Хай навіть не у всій красі і силі її прометеївського духу.

Звичайно, найбільшою популярністю користувалася інтерпретація О. Плещеєва поезії «Сон» – «Жница» і переспів Миколи Курочкіна «К МУЗЕ» («До музи»), оприлюднений того ж року в «Народном чтении» разом з «Листом» Шевченка до його редактора.

К МУЗЕ

И ты, прекрасная, святая,

Подруга Феба молодая,

Меня в объятия взяла

И, с колыбелью разлучая,

Далеко в поле отнесла!

Там на могилу положила,

Туманом сизым обвила...

И на раздольи ворожила

И петь и плакать начала!..

То были чары... чаровницы!

Везде и всюду с этих пор,

Как светлый день, как луч денницы,

Горит на мне твой дружний взор!

В степи безлюдной, вдалеке

Блистала ты в моей неволе

В моем страдальческом венке,

Как пышный цвет сияет в поле!

В казарме душной... надо мной

Ты легким призраком носилась,

И мысль тревожно за тобой

На волю милую просилась!

Золотокрылой, дорогой

Ты пташкой надобной парила,

И душу мне - живой водой

Ты благотворно окропила!

Пока живу я – надо мною

Своей небесною красою

Свети же, зоренька моя!

Моя заступница святая,

Моя отрада неземная,

Не покидай меня! В ночи,

И ясным днем, и вечерами

Ты людям истину учи

Вещать нелживыми устами.

За край любимый, край родной

Мне помоги сложить молитву

И в самый час последний мой,

Как я закончу жизни битву,

Не покидай меня – пока

Последний свет в очах не сгинет,

Поплачь о мне хотя слегка,

И пусть тогда твоя ж рука

И горсть земли на гроб мой кинет!

До цієї «всенародної» підтримки Тараса Шевченка долучається і українська громада з її осердям – редколегією майбутньої «Основи». Василь Білозерський клянеться видати на сторінках свого часопису усі заборонені цензурою і ненадруковані твори Шевченка. Своєрідний журнальний варіант повного «Кобзаря»! І виконає обіцянку. В цьому Тарас Григорович переконається, побачивши свої поезії у першому числі «Основи», яке вийде на початку січня 1861 року. За місяць до його передчасної кончини…

Саме творцям часопису «Основа» українці зобов’язані збереженням і увічненням розмаїтої творчості Тараса Григоровича Шевченка. У 12 книгах «Основи», які вийшли впродовж 1861 року, побачать світ понад 70 нових невідомих читачам поезій Тараса Шевченка, а також чудом віднайдена поема «Іван Гус» («Єретик»), написані перед звільненням «Неофіти» і, нарешті, створена ще в 1840-ві роки історично-побутова п’єса «Назар Стодоля», яка після оприлюднення ввійде в репертуари багатьох театрів російської імперії…

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІР…

Хотів постаткувати, бо щось нездужалось, та спокусив лихий! Після Посту Великого і страждань виснажливих над поглумленим Кобзарем понесло його спочатку до Василя Білозерського, відтак – до Василів Тарновських, а по всьому – опинився у Варвари Карташевської. І дав волю душі. Хоч і знав, що постраждає тіло, бо давно минули ті часи козацькі, про які він навіть пісеньку склав, «подвизаючись коло чарочок» солодких з варенухою Віктора Забіли:

Вип’єш перву – стрепенешся,

Вип’єш другу – схаменешся,

Вип’єш третю – в очах сяє,

Думка думку доганяє.

Тож з’явившись до Карташевських в доброму гуморі (в Білозерських з нагоди народження сина святкували Василія скромно), застав там весь бомонд літературно-мистецький. Особливо було багато росіян, які теж пристрастилися вже до розкішних малоросійських Різдвяних свят із кутею, варениками та холодцями-голубцями. Серед численних гостей були і Варварин брат – Микола Макаров, і Микола Некрасов, і всілякі Анненкови з Панаєвими… навіть гоголем походжав особистий суперник Шевченка – срібночубий донжуан Іван Тургенєв. Принесли ж чорти на щедру кутю цього європейського сибарита! Ні, не міг! Не міг Тарас простити Іванові викрадення Марії! А ще більше злий був за те, що викравши, спокусив кацапськими привілеями і залишив напризволяще чортзна-де, а сам прителющився в Росію!

Тож усі спроби Тургенєва у той вечір поспілкуватися з Шевченком завершилися фіаско: помітивши поряд із собою кріпосника-латифундиста, Тарас Григорович або починав нову щедрівку, або перехиляв нову чарочку, або шукав сумну панночку…

Отоді-то йому і впала в око молоденька наймичка, причепурена в народний український одяг, яка з виглядом королеви подавала на святковий стіл різні наїдки і напитки. Не пам’ятав, чи бачив її раніше в Карташевських, але зараз наче біс під ребро вскочив – баламутить на парубкування-залицяння. Одначе наймичка виявилася гонористою, видно, балуваною, бо якщо й озивалася на залицяння старого кавалера, то, як помітив, лиш позиркуючи у бік Миколи Макарова. Звісно ж, Тарас подумав те, що подумав би кожен: наложниця… І одразу ж насупився, пригадавши Макарову і дружбу з Марком Вовчком… Та сестриця Макарова Варвара Яківна Карташевська, помітивши, що Шевченко спочатку зацікавився наймичкою, а потім грізно набусурмонився, притьмом підхопила свої криноліни і заспішила до поета, щоб вияснити причини гніву дорогого гостя. Припрошуючи пригощатися, непомітно перейшла на наймички, похвалила вроду і стан високий і розповіла ніби між іншим, що звати її Ликерою, і що сирота вона, і що з малих літ виростала у їхній сім’ї – як родичка, а тому й вихована, і грамотна… А тому, як усі культурні, в селі не хоче жити, а хоче в Петербург!

Отаке повідавши з дивного дива, Варвара схопилася і пошурхотіла спідницями до романіста Івана Гончарова, що сидів, надувшись, як сич на блохи, мабуть, сердитий, що вона запросила його друга-ворога Тургенєва, знаючи, що той украв у нього сюжет для свого роману.

Але Шевченко, спостерігаючи за хитренькою Варушкою, не дуже вірив її казкам, бо знав на власній шкурі, як буває нестерпно «скучно кріпакам у селі». І хоч як наймичка уникала розмови з ним, усе-таки вдалося перекинутися словом. Як виявилося, вона справді жила в панській сім’ї, але не як вихованка, а як кріпацька дочка. А стара пані привезла її в Пітенбург, щоб Варварі Михайлівні по дому помагати.

О тоді-то, видно, Тарас Григорович і вирішив «пограти на нервах» Макарову з Тургенєвим, і Карташевській, яка теж щоліта їздить «на води», – і приударить за наймичкою. Знав, що обов’язково хтось із них доповість Марії… А коли вдалося, не проминув «висповідати» Миколу Макарова, мовляв, отакі ми, ліберали та демократи: до апостола свободи їздимо в Лондон, про реформи торочимо, світ від рабства рятуємо, а своїх кріпаків, замість відпустити на волю, відриваємо від рідного коріння, веземо на край світа, щоб прислужували нам льокаями… Або ж викидаємо на вулицю, як Мотрю бідолашну викинули!

Не втримався, нагадав таки Марії, чи то пак Макарові про наймичку Мотрю, яку Марковичі привезли з собою до столиці, а від’їжджаючи за кордон, справді залишили напризволяще, бо не встигли прилаштувати до добрих людей. А тепер нібито хтось бачив, як та бідолашна дівчина заходила у двері дешевого борделю... Може, й не варто було нагадувати, бо всіляке буває в житті, та й їхала Марія Олександрівна за ту границю ненадовго, однак не міг спокійно чути злостиві розмови та докори на адресу Марка Вовчка, «який оплакуючи гірку долю кріпачок у своїх оповіданнях, кинув на поталу власну наймичку».

Одно слово, обидив Тарас Григорович Миколу Макарова, а з ним і всіх панів малоросійських, які приймали його, колишнього кріпака, як рівного, і величали його, навіть не підозрюючи, яким він може бути невдячним.

Звичайно, про Мотрю Макаров не згадав у листі до Марка Вовчка. Хоч і ходив шукати її на задвірках брудних північної столиці… Але цілком можливо, що розповів Марії віч-на-віч… І саме це стало причиною певного охолодження Марка Вовчка до свого великого наставника. А, може, й ні… Просто бурхлива ріка її життя замість влитися у Дніпро, раптом зробила крутий віраж у зовсім протилежний від України бік…

РОЗДІЛ 8

1960 р.

ЩЕДРІ ЖНИВА І ОСТАННЯ БИТВА

«КНИЖКА, ЯКА Б ПРИКРАСИЛА БУДЬ-ЯКУ ЛІТЕРАТУРУ»...

Так часто буває: приходить те, чого найменше чекаєш. Тарас Григорович не дуже сподівався на успіх свого, уже третього за рахунком, «Кобзаря», скаліченого, пошматованого цензурою. Здавалося, з тих шматків тексту, вирваних «з м’ясом» і замінених крапками, кров крапотить! Крапотіла кров і з його серця: нило воно від недоброго передчуття, що навряд чи судилося йому побачити омріяне двотомне видання своїх сумних та невеселих «думок», довголітньої праці-кривавиці, і постати нарешті перед сучасниками поетом європейського рівня, творчість якого близька й зрозуміла не лиш його рідному, а й іншим народам світу!

Але – не дали! Змусили залишитися невідомим світові співцем-кобзарем, Шекспіром невідомого племені! А тим часом чужих Шекспірів читають, на сцені ставлять….А його ж віршів навіть росіяни не чули! Ні поляки! Ні жодна інша людність, життя якої, переконався на долі Айри Олдріджа, мало чим відрізняється від життя колись руської, недавно козацької, а нині кріпацької нації малоросів. Хіба тим, що їм більше поталанило на сусідів. Бо доки нащадки правдивих русичів боронилися від одних «приятелів» на західних і південних рубежах, інші, з Північного Сходу, прикинувшись братами, спочатку вкрали в них самоназву – РУСЬ, потім звитяжну історію Держави Руської разом з язичництвом і православієм, а згодом і волю.

Ох, краще б не згадував про ту «нашу» історію! Так! Не легко професорові російської історії Костомарову в супрязі з колегою Максимовичем полемізувати про «спільну київську колиску» трьох різних народів і право кожного на самовизначення з маніакальним шовіністом Погодіним, який, власне, й «робить погоду» нині і в слов’янському світі, і в умах слов’янських! Але ніхто з них не відає, як важко бути поетом неіснуючого для імперії народу! Та ще важче бути Пророком народу невідомої світові нації з величною історією, великою культурою! Богом! От чому він, академік Шевченко, від однієї згадки про лукаву «історичну» змову царя Петра кривавого з московськими попами-вихрестами та найнятими лже-істориками, закипає таким праведним гнівом, що з очей кров сикає!

Учора в Костомарова, не витримавши полеміки, зірвався (геть ні к чорту нерви: знищив його той «державний» поглум над «Кобзарем»!) та й випалив таке, що самому стало страшно. А зараз ще й совісно, що образив делікатного й чутливого, як дівчина, Костомару, котрий намагався по-вченому пояснити Броніславу Залеському, хто ж та Русь досі не розгадана?… Мовляв, про що ви балабаните, мужі вчені, коли й так ясно, що вся наша історія – бридня, перебрехана німцями на московський копил минувшина легендарної держави Русь! Кому ж, як не вам, знати, що за наказом скаженого Петра ті лже-історики назвали ординців-московитів – Великою Руссю, а києвичів – Малою, а курва Катерина пішла ще далі: примусила ченців у монастирях переписувати древні київські літописи! А ми дивуємося, чого така плутана «Повість временних літ»? І чому це той мудрий Нестор не годний розібратися, хто ж тоді звався: «РУСЬ»? Чи варяги? Чи слов’яни прибалтійські? Чи києвичі? А тому, що переписував її ще один Нестор – фальшивий літописець тої Катерини, що вирізала Січ Запорозьку і згноїла в ямі на Соловках її останнього гетьмана Калниша! А сучасні московські бояри досі обкрадають наші храми! Як той Мусін-Пушкін Десятинну церкву в Києві!

Бачив, що не всім до шмиґи його правда. Знав, що завтра знову дехто з «учених стовпів» буде нарікати, що через того Шевченка, мужика неотесаного, академіка малограмотного з його дикими теоріями й вареники не смакували! Воно й не дивно, адже для істинного патріота головне, щоб кендюх був натоптаний національними стравами, бо на порожній не лізуть в голову національні ідеї!

Бачив усе і знав, і до вух долітало, та все ж не міг змовчати, коли зайшла мова про «Закликання варягів», бо хіба не видно, що то брехня чорна, шита білими німецькими нитками Петрових і Катерининих «лже-істориків», які просто-таки зганьбили весь люд слов’янський отим: «Приходьте й володійте нами й нашим добром, бо в нас самих клепки нема!». І знову ж таки за намовою, як не Петра Першого, то німки Катерини Другої! Щоб їм легше було царювати над нами всіма! Невже цього не бачать брати-великороси?

– А що до тих варягів вам, дорогі брати малороси? То ж наш новгородський князь закликав їх до себе?! – пожартував Павло Якушкін, який «душі не чаяв» у Шевченкові і переживав, щоб ця безкінечна історична дискусія не привела Тараса до апоплексичного удару…

Але Шевченко, як той буйвол степовий, нахиливши лобасту голову, пішов уже на Павлушу, у якого з переляку аж чуб здибився, як пір’ячко на перепілці. А як же інакше переконаєш впертих «русоп’ятів», що новгородський князь Гостомисл міг бути спочатку князем полян, сіверян, а, може, й войовничих уличів, що жили вниз по Дніпру та Південному Бугу. І не вікінги проклали шлях з «варяг у греки», а навпаки: початку він, Гостомисл, проклав путь «із греків у варяги» – по Дніпру та Неману – від Руського моря аж до моря Варязького, і заснував Новоград на березі маленької річки Волхов, щоб і до моря близько, і враги-варяги в лісах не дістали! І доки міг, княжив собі щасливо, доки не зістарівся! А постарівши, став кликати з Русі Київської молодих князів та вмовляти: «Приходьте князювати і володіти нами, бо землі наші багаті, та немає ладу в них...».

Німчура ж перебрехала, нібито Гостомисл закликав їхніх предків – варяги-вікінгів – іти князювати не лиш у Новгороді, а в самому Києві, бо самі русичі – убогі духом і тілом, ще й розумом кволі! А чому? А тому, що треба було б оправдати сходження на престол російський гольштинської принцеси Катерини Другої! Тож тепер ті численні нащадки вікінгів будуть вічно величатися, що не лицарство руське, а вони збудували нам київську гардарику! Країну градів.

– Хіба не правду я кажу? – питав Шевченко найавторитетнішого знавця і професора російської історії Миколу Костомарова, у якого від історичних вислідів Шевченка аж окуляри спітніли:

– Нет, ты постой, Тарас! Скажи, откуда ты это берешь? Из каких источников? – дивувався ошелешений Костомаров.

– Та боже ж мій милий! Що мені з твоїх істочників, Миколо! Коли в мене свій істочник: моє серце! Воно мені лучче твого розуму холодного підказує, як усе було!

– Да ты, Тарас, чепуху несешь, а я тебе говорю вещи, доказанные в тех же книгах, из которых ты только мог и черпать.

– Кажу ж тобі, що твої істочніки давно німці переписали на свій копил на догоду німкені Катерині! Брешуть вони, і ти брешеш, та й годі!

Костомаров лиш брався на лиці рожевими плямами та витирав раз-по-раз окуляри, в глибині душі розуміючи, що у словах Шевченка, розпаленого гнівом на прийшлих лже-істориків, була своя логіка.

– А як же імена: Карла, Фарлоф, Вермуд, Рулав?

– Рюрик, Хельг, Інгвар?.. – несміло перешіптувалися в кутку кількоро студентів, серед яких були й русини – українці з підавстрійської Галичини: учень військової школи Малецький та майбутній юрист Подовський.

Познайомився Шевченко з паничами недавно, на вечорі в маляра-артиста Мартинова, а дізнавшись, що вони русини, запросив бувати й на інших журфіксах, наприклад, у професора історії Миколи Івановича Костомарова.

А коли, розговорившись з юнаками, почув, що вони, як і чимало молодих людей з Червоної Русі, невдоволених австрійсько-німецьким засиллям, шукають прихистку в Росії, переважно вступаючи до університетів та академій, замислився. Бо, правду кажучи, з одного боку вітав поривання до Росії молодих галичан, а з іншого – боявся, щоб не стали вони «здобиччю» Погодіна та адептами лукавого «русскаго мира», як деякі патріоти з прославленої «Руської трійці»… Той же Яків Головацький, видавець знаменитого альманаху «Русалка Дністровая».

Згодом, через чверть століття, колишній студент, а тепер «інженер у Стрию» П. Малецький згадуватиме про ті вечори, зокрема у художника й артиста О. Мартинова: «У сього Мартинова збиралось 3 рази в тиждень товариство старших і молодших літераторів, артистів і т. ін. Бували там між іншими поет Михайлов, Бр. Залеський, сеньйор студентів університетських Шефлер і наш славний поет Тарас Шевченко… Шевченко, подібно як і маляр Мартинов, – були задумливі, екзальтовані і маломовні; по півгодини не раз з головою, опертою на руку, пересиділи в веселім товаристві, не втручаючись зовсім до розмови... Шевченко часто любив говорити про кривди, які мужик поносить від шляхти польської, котру ненавидів, а б’ючись при тім рукою в груди, повторяв заодно: «Отсе на мені живий приклад маєте»…

А поки що зовсім юний Малецький слухав, затамувавши подих, як якийсь офіцер з польським акцентом допитувався в Шевченка:

– Тарасе Григоровичу, а що ви скажете на те, що в угоді русичів з імператором Костянтином написано: «…ми, од народу руського посли й купці, Івор, посол Ігоря, великого князя руського, й інші посли: Вуєфаст… Іскусев… Слуди… Уліб… Правда, згадуються імена й слов’янські: Володислав, Предслава, Грім…

– А звідки нам знати, як називали своїх дітей нехрещені русичі? Навряд чи іменами візантійських святих мучеників… Тарасієм, Василієм, Миколаєм… Михайлом! – виручив Шевченка Михайло Лазаревський, який на журфікси приходив рідко, і то лиш до Костомарова. – От у вас, у Львові підавстрійському, які імена нині в моді? Німецькі? –звернувся до молодих русинів по-українськи.

На що спритний Малецький, зашарівшись, відважно відповів теж українською:

– Та так, пане, як хто любить…. Всіляко називають, але більше на латинський манір…

– Але ж і Вуєфаст, і Іскусев – теж руські імена, які перекладаються, як «фалькуватий дядько» та «спокусник», або «на всі руки іскусний»! – озвався етнограф, знавець народної творчості велико- і малоросів Павло Якушкін.

Студенти з Галіції дружно закивали головами, підтримуючи народознавця:

– В нас і зараз кажуть на старших у роду мужчин: вуй, вуйко, стрий, стрийко…

– От вам і розгадка загадки Рюрика, – задоволено усміхнувся поет-революціонер, ненависник царів і князів Михайло Михайлов. – Одного дня пристала до берега ватага мандрівних врагів-варягів, захопила владу в мирному Києві, а далі, назвавшись і собі русичами, зібрала військо з місцевих парубків і пішла війною на Царгород. Повоювавши-пограбувавши, ці Олафи, Карли та Рулави а повернулися зі здобиччю великою і враз в очах миролюбних киян із розбійників перетворилися на героїв, іменами яких молоді киянки стали радо називали своїх новонароджених синів!

– Та ви, господа-пани, зовсім не шануєте нашу історію, – запечалився Костомаров.

– Яку – нашу, Миколо? Яку – нашу? Нема, Миколо, нашої з тобою історії! Як і народу лицарського нема! Був і нема! Ох, якби ж хто знав, як то тяжко бути поетом народу, якого нема! Ніде! Тільки в твоєму серці… Як меч… у твоєму серці! – усе, що зміг сказати Шевченко, та й упав у руки головою…

А відтак шкодував, що всіх засмутив, особливо своїх друзів – російських поетів добрячих братів Курочкіних, Миколу й Василя, і Пашу Якушкіна, і поляка Бронка Залеського, та й Мартинова, який мовчав сьогодні лиш тому, що не знав, бідолаха, що казати на Тарасів «спіч»!…

Мабуть, щоб підбадьорити друга і брата «Тарасєньку», – Микола Курочкін згадав про видану в минулому році в Лейпцигу книжку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», в якій Шевченка – поета, як він каже, неіснуючого народу, поставлено в рівень з поетом панівного народу… Жаль лише, що й досі ніхто толком не знає, хто її видав, ту книжку: ліберал Іван Головін, який жив в еміграції, чи українофіл Пантелеймон Куліш, який саме в той час мандрував Європою?

Але розмову на цю тему ніхто з присутніх не підтримав. Дехто заспішив додому. А решта, почувши, що Костомаров пішов питати неньку, варениками з якою начинкою пригостить нині гостей? – загалакали хто про що. Лишень Шевченко, втомлений своїм історичним «спічем», впав у задуму, адже достеменно знав, що саме через цю книжку цензура «зарізала» його двотомник і покалічила «Кобзар». Та все ж у глибині душі був вдячний тому, хто її видав – Головіну чи Кулішу – за те, що вперше переступила кордон «тюрми народів» його невольнича Муза. І хоч якась співчутлива душа прочитає заборонені в Росії: «Кавказ», «Холодний Яр», «Розриту могилу, «І мертвим и живим»… Прочитає, бо не зможе зневажити щирі слова редактора: “Стихи Шавченки – выражение всеобщих, накипевших слез. Не он плачет о Украйне – она сама плачетъ его голосом”. І якщо не заплаче, то хоч зітхне співчутливо…

– Але… що та слава світова, коли судилося мені залишитися в літературі маловідомим провінційним автором тоненької збірочки пошматованих віршів, з яких нелюди викинула разом з «підозрілими» рядками, і зміст, і… душу. Мою душу! Отаким скаліченим, як мій «Кобзар», зостанусь і я в пам’яті свого пригнобленого рабством, неграмотного народу-гречкосія… Сліпим бідолахою, як на малюнку друга щирого Васі Штейнберга, хай буде земля йому пухом у тій Італії! – змахнув сльозу з очей геть зовсім запечалений Шевченко.

Однак, присутні, звиклі до різкої зміни настрою Поета, не дали йому сумувати. Перший Костомаров підняв на сміх:

– Та не вигадуй, Тарасе! І не прибіднюйся! Ти ж бо знаєш, що кожен з присутніх тут писак півцарства віддав би, аби лиш сам Добролюбов сказав про його опус: «КНИЖКА, ЯКА Б ПРИКРАСИЛА БУДЬ-ЯКУ ЛІТЕРАТУРУ»! Тож лучче розкажи, як Микешин замість сліпого кобзаря, намалював тебе… паном! Ну-ну, не соромся, розказуй!

– Авжеж, розкажіть, Тарасе Григоровичу, доки вареники варяться! – підтримало славнеє товариство.

Довелося розказувати, хоч… що там розказувати:

–Так отож, побачивши, що зробили з мого «Кобзарем» цензори, подумав, що найкраще гармонував би до цього каліцтва отой малюнок перебенді-кобзаря, що колись мені намалював друг незабутній Вася-Віллі Штернберг. Хай знають, що не цураюся свого народного образу. Сам його придумав, сам плекав і з викликом кинув у вічі «общественному мнению», «власть имущим», і «свободу притесняющим»! Але де його знайти, той малюнок? Хіба зробити рисунок зі свого останнього автопортрета?… Та нема часу. Тоді й кинувся до свого молодшого друга – литвина-білоруса Михайла Микешина, мов, підсоби! А той, улюбленець «двору» і любитель світського життя, й каже: «Не буду, дорогий Тарасе Григоровичу, рисувати вас ні кобзарем, ні батьком козацьким в кожусі та шапці-бирці, бо недавно ви постали перед світом поетом світовим, як Байрон, Ґете, Міцкевич!» – натякнув, самі знаєте, на який привіт з Лейпцига, колега, хоч робив вигляд, що ні сном, ні духом… А далі й каже: «Отож допишу той портрет, який ви для двотомника замовляли в мене: у світському костюмі, з краваткою на шиї. Самі ж мені принесли всі свої дагеротипи і сказали “Малюй, брате! Оце моє поличчя від Деньєра, це – від Досса, а це зробив у Києві, восени минулого року мій однокашник по Академії Іван Гудовський, що проміняв мольберт і пензель на камеру-обскуру!”»

– Довго Микешин дописував-домальовував портрет, який закинув було, почувши, що цензура «зарізала» двотомник моїх поезій… Тому вийшло те, що вийшло, а я з нього зробив ксилографічний відбиток у типографії Ґоґенфельдена, а Каменецький помістив у книжку. Хоч, кажу ж вам, на думку многих, це поличчя не відповідає моєму народному образу і духу…

– Зате відповідає образу і душу поета світової величини і слави… – безапеляційно заявив щойно ображений на Шевченка Микола Костомаров. – Тож читай, Тарасе! Але з тої книжки… сам знаєш, з якої…

Тарас Григорович на ті слова лиш, як-то кажуть, руками об поли ляснув:

– І все то ви знаєте, професоре! І що колись було, і що нині твориться… А всі думають, що ви, як та моль ксьонжкова, лиш у фоліантах кохаєтесь!

І вийнявши з кишені кожуха отого «Кобзаря», кілька примірників якого встиг надрукувати ще до поглуму цензора Божий чоловік Данило Каменецький, звісно, ризикуючи поставити під удар не лиш себе, а й Куліша з друкарнею, почав читати:

Не нарікаю я на Бога,

Не нарікаю ні на кого.

Я сам себе, дурний, дурю,

Та ще й співаючи. Орю

Свій переліг – убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть. І дурю!

Себе-таки, себе самого,

А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,

Ниво-десятино!

Та посійся не словами,

А розумом, ниво!

Вийдуть люде жито жати…

Веселії жнива!..

Розвернися ж, розстелися ж,

Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову

Своїм химерним добрим словом?

Дурю! Бо лучше одурить

Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по правді жить

І всує нарікать на Бога…

Читав поезію за поезією, «гаючи» голосом, інтонаціями… То ніжно й тихо, то пристрасно й громоподібно, то по-філософськи розважливо, то шпарко, то повільно… ніби поспішав виповісти усе, що не встиг сказати світові і людям…

ІДЕЯ-ФІКС,

АБО ОСИКОВИЙ КІЛ В ДОМОВИНУ РАБСТВА

Так! Шевченко поспішав, ніби знав, що животворяща сила, яку відчував у собі, дана йому Богом на дуже короткий строк. І це особливо помітно в його надзвичайній працездатності, при чім у всіх сферах діяльності, впродовж усього 1860 року, останнього року його життя. Здається, він, як козацьке багаття в степу, радісно і буйно палає і не боїться ні дощу, ні снігу, лиш… передчасно згоріти, не зігрівши того, хто в дозорі, не присвітивши тому, хто в дорозі, не скоротивши ночі тим, хто в ній заблукав.

Особливо шалений поспіх відчувається з початком 1860 року. Майже у кожному листі Тараса до Варфоломія звучить нетерпіння: «Насилу я діждався твого письма…», «Я се літо до тебе не приїду – ніколи!», «Ще раз прошу тебе: Спитай у Харити, що вона скаже, і напиши мені швиденько», «Трощинському сьогодні не пишу, ніколи…», «Напиши мені швиденько адрес Жаботинського і Кериловського пана: як його зовуть, і що воно таке?», та напиши, зовуть синів брата Микити, брата Йосипа і сестри Ярини…?», «Що добре зроблено о грунті?... дбай дубовий, берестовий, ясеновий, кленовий і липовий ліс!»…

О! Це несамовите і таке зрозуміле бажання Поета – вічного страдника і пілігрима: надолужити згаяне! Нарешті, хоч на схилі віку, влаштувати особисте життя, пожити по-людськи й померти по-християнськи у власній хаті! Та після поїздки в Україну до цих клопотів долучився ще один: неволя його родини! Думка про кріпацьке становище братів-сестер не давала спокою. Особливо тепер, коли він був у зеніті слави довгожданої, не мав утіхи…. Не мав, бо той потужний позитивний резонанс, який викликав «Кобзар» у Росії і навіть за рубежем, дуже дисонував із тим сум’яттям, яке оселилося в його душі після відвідин рідного села і тепер мордувало муками сумління…

І що далі, то більше гнітили спогади про зустріч із родиною, сумні розмови, довгі хвилини мовчання, коли йому здавалося, ніби за столом сидять не родаки-кревники, а зовсім чужі люди: «Що ж ти, Тарасе, сам у пани вибився, а нас забув у неволі?»

І неважливо, думали брати й сестра так, чи ні, але мали повне право так думати і так питати його! Особливо тепер, коли дуже вже затяглася підготовка до реформ і часом здається, що чекати Маніфесту царського про відміну кріпосного права – марна трата часу! Тим паче: не вірить він царям! І їхнім міністрам не вірить, бо одне брешуть, інше творять! Скільки біди наробило оте заманливе переселення селян з Київщини в Причорноморські степи, за яке цар обіцяв волю, а загнав сотні наївних у кабалу розорення! Тож бояться люди, що й реформа закінчиться тим, що замість кріпосної неволі пани-кріпосники та царедворці з міністрами придумають ще гіршу «волю»! От за що він переживає! Тому й хоче, поки здужає, помогти рідні перехитрити лукавих законотворців і викупитись таки з кріпаччини без сподівання на царську милість! Уже ж не раз сподівалися, і він уже про це писав:

… Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

її приспав…

А де гарантія, що цар Олександр не приспить? А видно по всьому, що приспить! Побалакають-погалакають про реформи та й замнуть проблему і під лаву кинуть, як порожній дірявий міх….

І раптом Шевченком аж струсило від цієї думки! А таки можуть! Бо кому з багачів хочеться ламати усталені порядки й звичаї ради якогось «прогресу», коли їм добре і в темній відсталій кріпосній Росії. А за прогресом вони поїдуть собі в Європу на гроші, зароблені їхніми темними рабами! Атож! Щось не помітив, щоб дуже рвався відпускати на волю десять тисяч своїх кріпаків благородний лицар російської літератури Іван Тургенєв! Або брати Аксакови!

Не поспішає у бій проти узаконеного Катериною Другою рабства і співець тяжкої «судьбинушки народной» і заможний чоловік Микола Некрасов разом з «братом по щастю гусарському і Авдотьюшке» Іваном Панаєвим! Як і різні-всілякі «дрюковані князья, графья и барони-бурбони»! Ну та хай вони, писателі дворянскіє, тихо вичікують, як миші під віником, чим закінчиться ця реформаторська чехарда! Але чого мовчить він, Тарас Шевченко?! Замість того, щоб вкотре нагадати забудькуватим «соотечественникам»:

А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру –

та й заходиться вже будить!

А не уподібнюватися народним піїтам на кшталт азартного картяра Некрасова, який великий програш у преферанс «спокутує» черговим римованим оплакуванням народної «беды-кручинушки»:

Сторона наша убогая,

Выгнать некуда коровушку.

Проклинай житье мещанское

Да почесывай головушку.

Спи, не спи – валяйся по печи,

Каждый день не доедаючи,

Трать задаром силу дюжую,

Недоимку накопляючи.

Уж как нет беды кручиннее

Без работы парню маяться,

А пойдешь куда к хозяевам –

Ни один-то не нуждается!

Чи, може, сам забув, як три роки тому, сидячи в Нижньому Новгороді, як у ямі соловецькій останній кошовий отаман Січі Запорізької Петро Калнишевський, волав до Бога:

Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!

І от діждалися! Правда, не Вашингтона з Конституцією, а лиш надії на волю і прогрес. І що ж? Нема кому навіть на захист їхній стати! Бо знову, як колись, як завжди ведеться серед нашого брата:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї…

Капрала п’яного…

А ти, всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордували, розпинали

І вішали….

Згадував рядки поеми «Юродивий», майже біографічної поеми, список якої залишився в Третьому відділі разом із рукописом «Поезія Тараса Шевченка в двох томах»… І відчував, як наростає у втомленій, вичахлій душі, у тілі зболеному колишня сила молода, гнів праведний і справедливий бунт проти затхлого болота байдужості до власної долі, яке на очах поглинає нещасну, ворожу самій собі російську імперію разом із привченим до рабства многоплеменним народом! Який «на всіх язиках мовчить, бо… благоденствує»… Але хто – благоденствує: народ чи той Ірод, що над ним? От у чому вічна загадка Російської імперії!

Правдоподібно, що якраз в таких сумнівах і муках народилася в серці Тараса Шевченка ідея-фікс: бодай символічно очолити всенародний рух за скасування кріпосного права. Тим паче, що він мав на те повне право, як колишній кріпак і як відомий і свідомий поет, родина й народ якого досі стогне в ярмі узаконеного рабства! Так! Він має право! І мусить! Повинен! Бо ніколи! Час летить, як скажений! Бо життя коротке! Бо влада підступна і годи чекати від неї справедливості бідному людові!

І це спонтанне рішення очолити боротьбу за відміну «крепостей» вселило в його втомлене спрацьоване тіло таку потужну силу й вітальну енергетику, що забував про свої нажиті в армії болячки – й інших змушував забути.

Тепер він, незважаючи на завантаженість роботою, не пропускає жодного з літературних «понеділків» у Білозерського, «вівторків» у Костомарова та «четвергів» у Чернишевського. І скрізь говорить про головну свою журбу – визволення з рабства братів і сестри з їхніми чадами. Звісно, петербурзька Громада, в якій дуже рідко вихідців із закріпачених козаків, але густо всілякого (дрібного й чималого) панства, щиро співчуває Шевченкові, розуміє й підтримує. Та все ж більшість радить не хвилюватися так, дочекатися царського Маніфесту. На що Тарас лиш рукою махає, мов, та коли це ще буде?! Та й чи буде?! Чи ж перший раз нас дурять?!

Йому заперечують: «Та як?! Та що ви, Тарасе Григоровичу?! Підготовка реформ іде повним ходом! Задіяні сотні чиновників, учених, простий народ клекотить – про відміну кріпацтва гомонить!». Однак від цих порад та розрад Тарас аж не тямиться: чия б казала, а чия б мовчала! Адже у кожного з його порадників на Вкраїні як не хутір, то село, або й кілька – з кріпаками, а в пітерських апартаментах та салонах прислужують лакеї й наймички в народних уборах! Отака любов до народу рідного!

Звичайно, він розуміє, що муляє очі деяким землякам, але… хай вибачають: доки вони тут царя хвалять з його реформами, там, в Україні, прості люди їх бояться, як чуми, бо хіба пани щось доброго придумають для бідних людей?! Бачив цей страх і в очах своїх родаків. Але й бачив зухвальство в очах тамтешнього панства і урядників царських! Ой, не віддадуть вони привілеї свої ради волі якогось бидла! Ой не віддадуть!

Тому він зобов’язаний, мусить, повинен забити своїм словом осиковий кіл у домовину кріпосного рабства!

Отож і не дивно, що останнім часом кожне засідання редакції майбутньої «Основи» починається і закінчується головоломкою, як же зарадити родичам Шевченка з тою триклятою волею?!

Думали-гадали кожен своє і, врешті-решт, одностайно підтримали думку премудрого Пантелеймона Куліша: треба Тарасові скористатися успіхом щойно виданого «Кобзаря» і написати «просьбу об цім важливім ділі» до царя й надрукувати її в першому числі «Основи»! Але й тут Куліш не вгодив Шевченкові: той категорично заявив, що, по-перше, не збирається писати чолобитні навіть самому… чортові лисому! По-друге, ще ж невідомо, коли «Основа» світ побачить! А йому вже треба бити на сполох і рятувати братів-сестру!

І тоді озвався несподівано мовчкуватий земляк-полтавець Олександр Оболонський, котрий нещодавно почав видавати часопис «Народное чтение», в якому вже встиг представити народові творчість малоросійського страдника-поета Тараса Шевченка:

– Не треба писати до… чорта лисого, шановний Поете! Напишіть мені невеликий нарис про себе, про нелегку долю своїх рідних братів – кріпаків… і я надрукую. Тим більше, що ваші, Тарасе Григоровичу, щиросердечні поезії полюбилися читачам нашого скромного журналу…

Тож всі присутні з радісним полегшенням зітхнули:

– Гарна пропозиція! Кращої й не придумаєш!

Лиш Тарас ходив мовчки по кімнаті та морщив свого високого впертого лоба, чи то ніби вагаючись, чи не рішаючись. Тоді знову вихопився Куліш:

–Тарасе, брате, я з радістю вмістив би листа у своїй «Хаті», так пізно – вже й колодку на дверях цензор почепив! Та не морщ чоло своє пророче і не мучся з формою! Напиши просто свою біографію: з якого ти роду-племені і як тобі, кріпакові, Бог поміг пророком всенародно знаним стати при такій біді! А головно, напиши про родичів, котрі ще в кріпацтві перебувають… Пиши, як на душу ляже, але не дражни «гусей», щоби знов не віднесли тебе на крилятах в якусь «дебрь-пустиню неполитую». І принеси мені своє «посланіє до всіх живих, і мертвих, і ненароджених в Україні і поза її межами сущих» завтра, у «вівторок», до Костомари. Разом і відредагуємо.

– Ну… коли разом відредагуємо, то хай буде так, як громада постановила! Але… цур та пек! Редагувати-читати будемо разом!– нарешті погодився Шевченко, і всі знову полегшено зітхнули.

…А на другий день, у вівторок ввечері приніс Тарас Григорович до Костомарова на «вечорниці» коротенький емоційний відчит про свій нелегкий життєвий і творчий шлях. Звісно, вимогливому видавцеві й редактору Пантелеймонові Олександровичу текст не сподобався: не пробирає до кісток, тим паче – до сліз!

–Неінтересна, брате, в тебе проза виходить, – не проминув вколоти, нагадавши Шевченкові нехотячи (чи й хотячи?) про його нещасливі, розвіяні по світу російськомовні повісті.

Ну що за чоловік?! Тут і так непереливки, а він у саме серце шпигнув! Але й на тім спасибі! Принаймні, тепер хоч знатиме невдатний прозаїк Кобзар Дармограй, що Куліш навмисно відмовився редагувати його повісті, аби не спородити собі конкурента! Дружба дружбою, а слава – нарізно! А наговорив три мішки гречаної вовни і про Данте з Петраркою, «які не прославилися своїми латинськими книгам», і про «кацапщину», яка нібито морочить голову бідному рекруту ненависної йому миколаївської армії, що десять літ пропадав пропадом на гнилому Каспії, в пустелі палящій і в казармі смердючій!… Ще один об’явився душпастир Матвєй Константіновській, чи як його там називали, того нечесу з хрестом на шиї, що Гоголя гнобив та залякував гріхами смертними за «Мертві душі»?! А цей, бачте, взявся «просвіщати» темного Шевченка… за живі душі, за живих людей, про яких ніколи не напишуть «русские писатели-дворяне»: ні Тургенєв, ні Гончаров, ні навіть Достоєвський з Пом’яловським! Хіба що молодий Лев Толстой – герой Кавказької і Кримської війни…. Але і в нього свої герої… Та Бог із ним, з Кулішем! Чи злякався, чи позавидував, чи не прийшов час на героїв Кобзаря Дармограя, бо й справді – і «Варнак», і «Нещасний», і «Княгиня» з «Наймичкою» й «Капітаншею», та й «Музикант», «Художник», і «Близнюки», і «Матрос» із «Прогулянками з задоволенням і не без моралі»… не схожі вони на улюблені твори читаючої публіки російської! І не буде читати їхні невеселі сповіді баришня на сон грядущий, як, приміром, «Первую любовь» Тургенєва, тим паче не буде гусар удалой чи тихий статський совєтнік… Хіба що «недремне око» цензора чи агента Третього відділу. Та не для того, щоб вжахнутися, до якого життя довели царі свій нещасний народ, та скинути людоморів із тронів, та змінити порядки! А щоб закувати в кайдани автора, отого Дармограя – бунтівника! І відправити назад у пустелю.

Але, як казали древні: contra spem spero! Або, як писав веселий поет Пушкін сумному філософу Чаадаєву в часи жорстоких царських репресій проти нього:

Товарищ, верь: взойдет она,

Звезда пленительного счастья,

Россия вспрянет ото сна,

И на обломках самовластья

Напишут наши имена!

Прийде час, і Росія із великим подивом прочитає всю правду про себе ще від одного «жахливого хохла» – Тараса Шевченка, і, дасть Бог, замислиться над долею своєю… Тільки б не спалили ту працю, вистраждану в неволі рекрутській…

Пантелеймон Куліш, помітивши, що Тарас від його репліки задумливо насупився, ніби щось зважував-вирішував, поспішив виправитись:

– От поезія, твої плачі пророчі – так що не слово, як з вуст самого Творця вихоплене! То чи довіриш мені відредагувати? Не бійся, не опозорю! – знов не проминув нагадати, але вже про критику Тараса на редагування Кулішем оповідок Марка Вовчка.

Делікатний Микола Костомаров, теж зауваживши, що від реплік Панька Тарас грізно набусурмониться, кинувся делікатно рятувати ситуацію:

– Довіртеся, Тарасе Григоровичу, Пантелеймону Олександровичу ще раз! Бо ж хто, як не він, знає всі таємниці вашого письма, і володіє вашими улюбленими художніми прийомами і засобами!– підбадьорив. – І так вам листа відчитає, що й комар носа не підточить… А ми в четвер у Чернишевського прочитаємо все то й оцінимо… А може, й підправимо…

Костомарова підтримали присутні тут два Данила – Каменецький і Мордовець, і два Лазаревські – студенти Олександр та Іван, і Микола Чернишевський з Тургенєвим та іншими «русскімі», які останнім часом не пропустили жодного «хохлацького», чи то пак українського журфіксу.

Тарас ще якусь мить постояв у нерішучості, міркуючи собі: оскільки публікація його листа-біографії зі справи приватної переросла у суспільну, то йому справді нічого не зостається, як віддати «послання» до Оболонського в руки Куліша.

А через день, на літературному «четвергу» в Чернишевського товариство мало нагоду переконатися у справедливості слів Костомарова: Куліш таки володів секретами і засобами Шевченкового стилю. Стримана, хоч і вражаюча трагічними фактами біографія поета під його вправним пером перетворилася просто таки у плач-пророцтво біблійного Єремії…

Шевченко ж, кілька разів уважно перечитавши переписаного Кулішем листа, помітив, що Куліш таки добре його «прополов»: не згадав про арешти, зокрема й останній – у садибі Максимовича, і про 10 років заслання – ані слова, і про брутальну цензуру – ані пік…. Одні емоції….

– Щось мені видається, що багато плачів-ридань, а хотілося б… суворої журналістики. Але хай інші скажуть, – озвався миролюбно, щоб не починати нову суперечку з Пантелеймоном.

Та все ж Куліш, зрозумівши, що Тарас не в захваті від його редагування, в душі образився, бо знав, якої «журналістики» треба Тарасові:

Поховайте та вставайте!

Кайдани порвіте!

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

А бідолашному Кулішеві треба жити задля України! Треба для будучини тяжко робити: книжки друкувати, альманахи видавати… Чи, може, допікши словом «неситим», зачиняти друкарню, згортати видавничу і редакторську роботу, вертатися на свій убогий хутір чи йти в світи?!!

Тож, ображено скипівши, Куліш відрубав:

– Бачу, не вгодив! Воля ваша! Тут всі грамотні-друковані, доведіть до кінця або занехайте й нове посланіє сотворіть, а я піду, бо моїх рук і думок чекає ще… Ого-го: і «Клуня», і «Левада», і «Пасіка»… – перерахував назви усіх задуманих літературних альманахів, поклонився, змахнувши з паркету пил височенною своєю шапкою-биркою, і ретирувався…

Товариство знічено притихло, тільки Тарас Григорович не розгубився і, задоволений, що Куліш не став захищати свою редакцію його біографії, жартівливо звернувся до Чернишевського, що з цікавістю спостерігав за діалогом двох таких діаметрально протилежних носіїв української ідеї:

– Миколо Гавриловичу, в якщо маєте крихту співчуття до нашого з Кулішем бідного народу, не відмовте!

Тому не зовсім правду напише Пантелеймон Олександрович через чверть століття по смерті Шевченка в газеті «Киевская старина», ніби Тарас Григорович, «… не будучи в состоянии написать ее (автобіографію – Г. Т.) так, как хотелось бы, … обратился за помощью ко мне и отдал мне свою рукопись. Я написал от его имени то, что напечатано, по его одобрении, в "Народном чтении", а неоконченная автобиография поэта лежала в моих бумагах, забытая мною, до 1885 года».

Коротше кажучи, Пантелеймон Куліш справді досить вправно переписав автобіографію Шевченка, але довів її до пуття таки Микола Чернишевський, ретельно відшліфувавши кожен рядок і перетворивши жалібну сповідь поета про свою трагічну долю у публіцистичний, хоч і поміркований, та все ж епохальний твір антикріпосного спрямування.

А наступного дня скромний видавець і редактор «із хохлів» Олександр Оболонський, не відаючи, що входить в історію української літератури й політичного життя Російської імперії, спокійнісінько собі заверстає на шпальтах лютневого числа свого часопису «бомбу», яка буквально розірве на клапті рутину оспалого громадського життя і суспільної думки власної «тюрми народів» Його імператорської величності Олександра Другого:

«Письмо Т. Г. Шевченка к редактору “Народного чтения”.

Милостивый государь Александр Александрович!

Я вполне сочувствую Вашему желанию познакомить читателей «Народного чтения» с историею жизни людей, выбившихся своими способностями и делами из темной и безгласной толпы простолюдинов. Подобные сведения поведут, мне кажется, многих к сознанию своего человеческого достоинства, без которого невозможны успехи общественного развития в низших слоях населения России. Моя собственная судьба, представленная в истинном свете, могла бы навести не только простолюдина, но и тех, у кого простолюдин находится в полной зависимости, на размышления, глубокие и полезные для обеих сторон. Вот почему я решаюсь обнаружить перед светом несколько печальных фактов моего существования. Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы, – тем более, что история моей жизни составляет часть истории моей родины. Но я не имею духу входить во все ее подробности. Это мог бы сделать человек, успокоившийся внутренно и успокоенный насчет себе подобных внешними обстоятельствами. Все, что я могу покамест сделать в исполнение Вашего желания, это – представить вам в коротких словах фактический ход моей жизни. Когда Вы прочтете эти строки, Вы, я надеюсь, оправдаете чувство, от которого у меня сжимается сердце и коснеет рука.

Я – сын крепостного крестьянина Григория Шевченка. Родился в 1814 году, февраля 25, в селе Кириловке, Звенигородского уезда, Киевской губернии, в имении одного помещика. Лишившись отца и матери на осьмом году жизни, приютился я в школе у приходского дьячка в виде школяра-попыхача. Эти школяры в отношении к дьячкам то же самое, что мальчики, отданные родителями или иною властью на выучку к ремесленникам. Права над ними мастера не имеют никаких определенных границ: они – полные рабы его. Все домашние работы и выполнение всевозможных прихотей самого хозяина и его домашних лежат на них безусловно. Предоставляю вашему воображению представить, чего мог требовать от меня дьячок – заметьте, горький пьяница – и что я должен был исполнять с рабской покорностию, не имея ни единого существа в мире, которое заботилось бы или могло заботиться о моем положении. Как бы то ни было, только в течение двухлетней тяжкой жизни в так называемой школе прошел я Граматку, Час ловец и наконец Псалтырь. Под конец моего школьного курса дьячок посылал меня читать вместо себя Псалтырь по усопших крепостных душах и благоволил платить мне за то десятую копейку в виде поощрения. Моя помощь доставляла суровому моему учителю возможность предаваться больше прежнего любимому своему занятию, вместе с своим другом Ионою Лымарем, так что, по возвращении от молитвословного подвига, я почти всегда находил их обоих мертвецки пьяными.

Дьячок мой обходился жестоко не со мною одним, но и с другими школярами, и мы все глубоко его ненавидели. Бестолковая его придирчивость сделала нас в отношении к нему лукавыми и мстительными. Мы надували его при всяком удобном случае и делали ему всевозможные пакости. Этот первый деспот, на которого я наткнулся в моей жизни, поселил во мне на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим. Мое детское сердце было оскорблено этим исчадием деспотических семинарий миллион раз, и я кончил с ним так, как вообще оканчивают выведенные из терпения беззащитные люди, – местью и бегством. Найдя его однажды бесчувственно пьяным, я употребил против него собственное его оружие – розги и, насколько хватило детских сил, отплатил ему за все его жестокости. Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с кунштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счел грехом или не устоял против искушения похитить эту драгоценность и ночью бежал в местечко Лысянку. Там я нашел себе нового учителя в особе маляра-диакона, который, как я скоро убедился, очень мало отличался своими правилами и обычаями от моего первого наставника. Три дня я терпеливо таскал на гору ведрами воду из речки Тикича и растирал на железном листе краску медянку. На четвертый день терпенье мне изменило и я бежал в село Тарасовку к дьячку-маляру, славившемуся в околотке изображением великомученика Никиты и Ивана Воина. К сему-то Апеллесу обратился я с твердою решимостью – перенести все испытания, как думал я тогда, неразлучные со всякою наукою. Усвоить себе его великое искусство хоть в самой малой степени желал я страстно. Но увы! Апеллес посмотрел внимательно на мою левую руку и отказал мне наотрез. Он объявил мне, к моему крайнему огорчению, что во мне нет способности ни к чему, ни даже к шéвству или бóндарству.

Потеряв всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром, с сокрушенным сердцем возвратился я в родное село. У меня была в виду скромная участь, которой мое воображение придавало, однако ж, какую-то простодушную прелесть: я хотел сделаться, как выражается Гомер, «пастырем стад непорочным», с тем, чтобы, ходя за громадскою ватагою, читать свою любезную краденую книжку с кунштиками. Но и это не удалось мне. Помещику, только что наследовавшему достояние отца своего, понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку, в такие же шаровары и наконец – в комнатные казачки.

Изобретение комнатных казачков принадлежит цивилизаторам заднепровской Украины, полякам; помещики иных национальностей перенимали и перенимают у них казачков как выдумку, неоспоримо умную. В краю некогда казацком сделать казака ручным с самого детства – это то же самое, что в Лапландии покорить произволу человека быстроногого оленя... Польские помещики былого времени содержали казачков, кроме лакейства, еще в качестве музыкантов и танцоров. Казачки играли для панской потехи веселые двусмысленные песенки, сочиненные народною музою с горя под пьяную руку, и пускались перед панами, как говорят поляки, сюды-туды навприсюды. Новейшие представители вельможной шляхты с чувством просвещенной гордости называют это покровительством украинской народности, которым-де всегда отличались их предки. Мой помещик, в качестве русского немца, смотрел на казачка более практическим взглядом и, покровительствуя моей народности на свой манер, вменил мне в обязанность только молчание и неподвижность в уголку передней, пока не раздастся его голос, повелевающий подать стоящую тут же возле него трубку или налить у него перед носом стакан воды. По врожденной мне продерзости характера, я нарушал барский наказ, напевая чуть слышным голосом гайдамацкие унылые песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшие панские покои. Рисовал я карандашом, который - признаюсь в этом без всякой совести - украл у конторщика.

Барин мой был человек деятельный: он беспрестанно ездил то в Киев, то в Вильно, то в Петербург и таскал за собой, в обозе, меня для сиденья в передней, подаванья трубки и тому подобных надобностей. Нельзя сказать, чтоб я тяготился своим тогдашним положением: оно только теперь приводит меня в ужас и кажется мне каким-то диким и несвязным сном. Вероятно, многие из русского народа посмотрят когда-то по-моему на свое прошедшее. Странствуя с своим барином с одного постоялого двора на другой, я пользовался всяким удобным случаем украсть со стены лубочную картинку и составил себе таким образом драгоценную коллекцию. Особенными моими любимцами были исторические герои, как-то Соловей-разбойник, Кульнев, Кутузов, казак Платов и другие. Впрочем, не жажда стяжания управляла мною, но непреодолимое желание срисовать с них как только возможно верные копии.

Однажды, во время пребывания нашего в Вильно, в 1829 году, декабря 6, пан и пани уехали на бал в так называемые «ресурсы» (дворянское собрание), по случаю тезоименитства в Бозе почившего императора Николая Павловича. В доме все успокоилось, уснуло. Я зажег свечку в уединенной комнате, развернул свои краденные сокровища и, выбрав из них казака Платова, принялся с благоговением копировать. Время летело для меня незаметно. Уже я добрался до маленьких казачков, гарцующих около дюжих копыт генеральского коня, как позади меня отворилась дверь и вошел мой помещик, возвратившийся с бала. Он с остервенением выдрал меня за уши и надавал пощечин – не за мое искусство, нет! (на искусство он не обратил внимания), а за то, что я мог бы сжечь не только дом, но и город. На другой день он велел кучеру Сидорке выпороть меня хорошенько, что и было исполнено с достодолжным усердием.

В 1832 году мне исполнилось восемнадцать лет, и так как надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то он, вняв неотступной моей просьбе, законтрактовал меня на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву, в С.-Петербурге. Ширяев соединял в себе все качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другого дьячка – хиромантика; но несмотря на весь гнет тройственного его гения, я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй, украшающих сие прямолинейное создание Петра. В один из таких сеансов познакомился я с художником Иваном Максимовичем Сошенком, с которым и до сих пор нахожусь в самых искренних братских отношениях. По совету Сошенка я начал пробовать акварелью портреты с натуры. Для многочисленных, грязных проб терпеливо служил мне моделью другой мой земляк и друг, козак Иван Ничипоренко, дворовый человек нашего помещика. Однажды помещик увидел у Ничипоренка мою работу, и она ему до того понравилась, что он начал употреблять меня для снятия портретов с любимых любовниц, за которые иногда награждал меня целым рублем серебра.

В 1837 году Сошенко представил меня конференц-секретарю Академии художеств В. И. Григоровичу с просьбой – освободить меня от моей жалкой участи. Григорович передал его просьбу В. А. Жуковскому. Тот сторговался предварительно с моим помещиком и просил К. П. Брюллова написать с него, Жуковского, портрет с целью разыграть его в частной лотерее. Великий Брюллов тотчас согласился, и вскоре портрет Жуковского был у него готов. Жуковский, с помощью графа М. Ю. Вьельгорского, устроил лотерею в 2 500 рублей ассигнациями, и этою ценою куплена была моя свобода в 1838 году, апреля 22.

С того же дня начал я посещать классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей Брюллова. В 1844 году удостоился я звания свободного художника.

О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду, в светлые, безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Из первых, слабых моих опытов, написанных в Летнем саду, напечатана только одна баллада «Причинна». Как и когда писались последовавшие за нею стихотворения, об этом теперь я не чувствую охоты распространяться. Краткая история моей жизни, набросанная мною в этом нестройном рассказе в угождение вам, сказать правду, обошлась мне дороже, чем я думал. Сколько лет потерянных! сколько цветов увядших! И что же я купил у судьбы своими усилиями – не погибнуть? Едва ли не одно страшное уразумение своего прошедшего. Оно ужасно, оно тем более для меня ужасно, что мои родные братья и сестра, о которых мне тяжело было вспоминать в своем рассказе, до сих пор – крепостные. Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!

Примите уверение и проч. Т. Шевченко

1860, февраля 18.»

ЯК ГРІМ ПРОГРИМІВ

Мабуть, того похмурого лютневого дня 1860 року не було в Петербурзі щасливішої людини, як видавець і редактор Олександр Оболонський: його вчора ще маловідомий журнал «Народное чтение» сьогодні столичні обивателі вихоплювали з рук продавців газет, як… як гарячі перепічки з кошиків перекупок! Та хіба встоїш, коли охриплі на вітрі студентські голоси, як магнітом, витягають з кишені останню копійчину, настирно обіцяючи нечувану сенсацію:

– Граждане России! Народы и люди, покупайте «Народное чтение»!

– Читайте душераздирающий рассказ о страшной жизни крепостного Шевченки!

– Читайте исповедь бывшего крепостного том, как он стал известным человеком!

– Читайте исповедь бывшего крепостного!

– Читайте письмо крепостного к государю-батюшке!

– Долой крепостное право!

– Царь и поэт – за реформы!

– Душераздирающая исповедь! Боль и надежда!

Коли ж Тарас Григорович, крізь ніч не спавши, з деяким острахом вийшов рано-пораненько на Невський, щоб купити й собі «Народное чтение» зі своїм «письмом», то неймовірно здивувався: журнал уже розкупили!

Не довго думаючи, помчав у редакцію до Оболонського, де його чекало ще більше здивування: щасливий земляк був зайнятий – додруковував новий наклад журналу «Народное чтение»! Отака сенсація! Рідкісна навіть для Петербурга!

Повернувшись у майстерню з іще вогким від свіжої фарби «Народним чтением», Шевченко тричі перечитав «Листа». Спасибі Чернишевському: прекрасна російська мова, лаконічний стиль, аргументованість і схвильованість «сповіді», безперечно, свідчили, що писав її талановитий, освічений белетрист, людина чесна, правдива, прогресивна, яку болить серце за долю рідного народу і власного роду. Усе, як у Біблії. Усе – за Божими заповідями…

Крім того, дуже сильно й зворушливо підсилювала його прозове одкровення добірка ліричних та філософських віршів: «Не вернувся із походу...», «І багата я...», «Один у другого питаєм...», «Огні горять, музика грає...», «Доля» і «Муза», «Садок вишневий коло хати...», «Хустина» в перекладі сердечних дорогих друзів-москаликів Миколи Курочкіна, Олексія Плещеєва та «добрейшего» Мея.

Читав-перечитував щирі, хоч може й не точні, переспіви російською своїх українських «думок», та сльози втирав, та вигукував:

– О, други мої іскренні, чим віддячу вам за щире добро ваше?! О, други мої вірні!

І не здогадувався Тарас Григорович, що його чекає ще один сюрприз від друзів іскренних: саме зараз чернігівець Микола Гербель, український патріот зі шведським корінням, в поті чола працює над іще одним «Кобзарем» – «в переводе русских поэтов», яким завершаться його щедрі творчі жнива 1860 року!

У листі від 22 квітня щасливо-піднесений Тарас Григорович стримано ділиться своїм успіхом з братом-побратимом Варфоломієм Шевченком: «Чи получив ти сьогорічну другу книжку «Народного чтения»? Там єсть моє письмо до редактора. Воно вже перетлумачене і надрюковане в польських газетах».

І просить: «Прислухайся, що пани і полупанки на се письмо казатимуть».

А що сказали б пани й полупанки про грім весняний з лютневого похмурого неба? Що не до добра, коли про те, що вони воліли б замовчати, не помітити, зам’яти, повз вуха пропусти чи зробити по-своєму, протрубив на всю Росію той самий поет з кріпаків, який колись посмів самого царя вчити, як царювати! Невже не могли його притримати ще на кілька років «во глубине сибирских руд» чи в гарячих пісках пустелі киргизької?..

Та було пізно… Грім прогримів, трубадур протрубив! Народ почув і пробудився від щирої правди публічної сповіді Поета-страдника, і, мабуть, не було людини – від візника до статського чиновника, від нікому не відомої наймички-сироти до великої княжни Єлени Ніколаєвни, – щоб не замислилась, що ж це таке робиться і як далі жити в царстві-государстві російському?

Шевченкового «Листа…» передруковують не тільки поляки, а й німці, й західні слов’яни, і багато російських периферійних газет… І найпрогресивніший столичний журнал «Современник»: Микола Добролюбов майже повністю цитує листа в рецензії на «український» «Кобзар» та «Кобзарь в переводах русских поэтов», упорядкований Миколою Гербелем.

Тим часом до Тараса Григоровича доходять чутки, ніби його «посланіє» зачитують на засіданнях редакційних комісій щодо проведення реформ, на зібраннях дворянських і на літературно-мистецьких журфіксах, університетських кафедрах і в студентських аудиторіях, а нещодавно, сорока на хвості принесла із Зимового палацу: одкровення вчора ще опального поета обговорювали в знаменитому салоні великої княжни Єлени Ніколаєвни – в колі міністрів, царедворців і представників царської родини!

Тільки з рідних країв ні слуху, ні духу… Та й обережний Варфоломій обминає цю тему. Але, здається, нарешті, дійшли чутки про «Листа…» бунтівного Шевченка і до кирилівського пана Фльорковського чи Флярковського, в ярмі якого тягли своє невеселе життя-буття брати і сестри Поета со чадами своя. Але кріпосник теж – ні пари з вуст! Лиш, розповідав Новицький, проїхався бричкою селом, розпитав про Шевченків, подивився на їхні «маєтки» – хатки з присадибними наділами, та й поїхав чекати царського «указу» чи «маніфесту».

Тому й не тішать Шевченка хвалебні відгуки і статті ні на «Кобзар», ані на листа до Оболонського. Тому й болить душа… А головне, мучить страх, що всує! Всує і лист його, і всі посланія: кріпосники-шкідники своє роблять і зроблять! Що не встигне він звільнити родину з кріпацького полону, бо замнуть, затруть, перекрутять реформи!

А життя тим часом підкидає нові клопоти. І роботи – непочатий край! Опустившись на землю після успіху «Листа…», Шевченко занурюється в тяжку буденну працю над програмою на здобуття звання академіка: пише автопортрети, горбиться над офортами, штрихує і травить мідні пластини, задихаючись від кислот, виконує випадкові замовлення знайомих, тим самим заробляючи гроші на майбутню хату на березі Дніпра, нестерпно тужить за Марією, «сватає» заочно Хариту, шукає наречених у Полтаві і сердиться на вайлуватого Варфоломія, який вічно щось забуває з його наказів, або робить не те й не так… добре хоч, що дізнався, як племінників звати!

Та найбільше бісить мовчання кирилівського панка. Вся Росія обговорює послання поета Шевченка до редактора Оболонського, лиш в Кирилівці і Черкасах – глухо, як у погребі! І про цю німоту гнітючу він говорить скрізь: і в Білозерського, і в Костомарова, і в Чернишевського. Радиться, що робити? Йому кажуть, щоб не переживав так за волю родичів, бо вже все вирішено на найвищому рівні, отже, цар змушений підписати Маніфест про скасування кріпосного права.

Але Шевченко не вірить цареві! Не вірить в реформи! Так він каже, хоч насправді, боїться, що не встигне… не встигне побачити родину вільною. Ця тривога підкошує його здоров’я, не дає спокою ні друзям, ні недругам…

Врешті, усі починають підозрювати, що звільнення з кріпацтва братів і сестри стало ідеєю-фікс Тараса Григоровича, його найбільшою моральною проблемою. І тільки один Чернишевський здогадується: Шевченко зумисно нагнітає обстановку, щоб розбудити різночинців, близьку до народу інтелігенцію, підняти її на свідому боротьбу проти кріпосного права. Адже боїться, що хвиля всенародного анти-кріпосницького руху, який прокотився Росією після публікацій його «Листа…», спаде, стихне, і цим скористуються нечесні міністри, корумповані чиновники і тим паче поміщики-кріпосники, і просто зведуть усі сподівання народу – на нанівець! Тому він звертається до всіх чесних громадян Росії, особливо до творчих людей: журналістів, письменників, художників, вчених – підтримати його у святій справі – викупу родини з кріпацтва!

З цією «відозвою» Шевченко вкотре виступає на черговому зібранні редакції «Основи», куди підтримати його приходять революціонери Михайло Шелгунов та Михайло Михайлов, той самий, котрий відкрито назвав «селянську реформу» – пасткою і обманом, що нічого доброго селянам не принесе, крім нової, ще ганебнішої форми експлуатації.

Серед присутніх помітив Тарас Григорович кількох «современников» і їхнього непримиренного візаві – Івана Тургенєва. Сидів спокійний, відсторонений, здавалось, байдуже спостерігав за кипучою полемікою…

– Bon vivant! – думав сердито Тарас Григорович. – Людина, яка звикла жити тільки ради власної втіхи! І слави! І більше нічого його не цікавить! Орловський бурбон!

– Буйвол, в якому співає очеретянка! – віддячував Тургенєв подумки Шевченкові, який того вечора особливо був буйним і нестримним у полеміці, що розгорнулася навколо питання, чи погодяться пани відпустити своїх кріпаків на волю з ґрунтами і наділами?

– Не відпустять, кровопивці, не відпустять!!! – шаленів Шевченко, грюкаючи кулаком по чайному столику.

– Так що ж робити, дорогий Тарасе Григоровичу? Кажіть! Вам видніше! – питав з пристрастю поета один із «современников» – мабуть, безземельний журналіст і офіцер Обручов.

– Тільки не революцію! Тарасе Григоровичу, тільки не революцію! – комічно благав Шевченка господар дому Василь Білозерський, підморгуючи революціонерам Михайлову і Шелгунову.

– Хіба я знаю, що його робити?!… Думайте… Одна голова добре, а сто – краще! Радьмося!

Але притихле товариство вичікувало, чухало чуби, поглядаючи одне на одного, хоч по кутках вітальні вже перешіптувалися…

І тут озвався… Ні, не радикальний Шелгунов і не поміркований Куліш! Не польські інсургенти, а нині офіцери Генерального штабу, і не професура університетська, навіть не Чернишевський, якого тоді просто не було, а… великий латифундист-кріпосник Іван Тургенєв!

– Можливо, я чимось допоможу? – спитав неголосно, але публіка враз притихла. – Є деякі пропозиції. Але дозвольте мені їх озвучити після того, як ми з Тарасом Григоровичем їх обмізкуємо. Удвох. Що ви на це скажете, Тарасе Григоровичу шановний?

Тарас Григорович шокований: от уже від кого він не чекав підтримки, так це від цього самозакоханого рабовласника, що грається в демократа, цього ловеласа, який так нахабно вкрав у нього Марію, вивіз за кордон, а тепер, кажуть, робить з неї російську писательку! Очі б не бачили цього шовініста кацапського!

Шевченко в сум’ятті, але відступати нікуди. Та й присутні, зацікавлені таким поворотом подій, просять погоджуватися… Ще б пак! Як каже народ: «Баба – з воза, кобилі легше!»… Либонь, надокучив уже їм невгамовний Шевченко зі своїми родичами. Але що сталося з квасним шовіністом Тургенєвим? Невже його «українізувала» Марія? Як Шевченко Чернишевського? Невже справді на путь істинний цього співця дворянського поріддя наставила своїми антикріпосницькими оповіданнями Марко Вовчок! Тим більше, що Тургенєв, як відомо, переклав російською з власної ініціативи її «Інститутку» і «Народні оповідання»… Ну, Марусю… спасибі, що не зрадила свого «батька хрещеного»!

Отакий вихор думок пронісся за секунду в голові спантеличеного Шевченка! Аж тут підходить вальяжно та поважно Тургенєв і запрошує завітати до нього завтра на квартиру, щоб обговорити це серйозне питання, і подає записочку з адресою.

ТУРГЕНЄВ. «ГАМЛЕТ І ДОН КІХОТ»

«Часто бачусь із Шевченком…» – так коротко відзвітує Тургенєв 20 березня 1860 року Марії Маркович, яка постійно допитувалася в листах до нього: «Що Шевченко? Де Шевченко?».

І справді, бачилися вони часто: на вечорах у художника-артиста Мартинова, архітектора Штакеншнейдера, та найчастіше – по «понеділках» в редакції майбутнього журналу «Основа», які відбувалися на квартирі редактора Василя Білозерського, зазвичай, вельми бурхливо й гостро, дякуючи головним «полемістам»: Кулішеві й Шевченкові.

Збиралася тут в основному «українська громада», щоб поговорити не лиш про «політику» довгожданого першого українського періодичного видання, а й взагалі про політику. Надто про реформи в сільському господарстві, яких так чекала чорноземна степова Україна! Тож приходили на «вечорниці» і «співчуваючі» брати-поляки, і заінтриговані духовною активізацією петербурзьких хохлів-малоросів росіяни. Одним із таких «інтересантів» був популярний романіст Іван Тургенєв, який зацікавився громадою петербурзьких малоросів завдяки молодій письменниці Марку Вовчку. Але пішов з нею на зближення тільки взимку 1859-60-го років. Звичайно, в бурхливих і чужих йому дискусіях участі не брав. Однак здалеку пильно спостерігав за елітою маловідомого йому буйного «хохлацько-козацького» племені, що так активно почало заявляти про себе в середині 19-го століття.

Звісно, з першого свого візиту (без запрошення) до Білозерського Тургенєв помітив, що його несподівана з’ява насторожила «хохлів». Зустріли хоч і привітно, але прохолодно. Мабуть, не забули йому ні роману «Рудін», в якому він іронізував над українською мовою і літературою, ані викрадення й «совращенія» Марка Вовчка. А, можливо, підозрювали в ньому агента Третього відділу… І тільки Шевченко одверто сторонився, як від злодія, який вкрав у нього найдорожче: його «доню», його соратницю в боротьбі з царатом, його «пророка кроткого» Марка Вовчка…

Один Василь Михайлович Білозерський вітав Івана Сергійовича як дорогого гостя, брата-росіянина і знаменитого письменника, який, спасибі йому, зволив зацікавитися духовним відродженням козацького народу! Та все ж більше як впливового члена Комітету недавно створеного «Товариства сприяння нужденним письменникам і вченим». Бо ж нема чого гріха таїти, серед малоросів було найбільше тих… нужденних… Хоч би й сам Пророк, Поет і Художник Тарас Шевченко: виживає у жахливих, не гідних його таланту умовах – в холодній тісній комірчині на антресолях Імператорської Академії художеств, яку всі чомусь «величають» – майстернею!... А по-друге, сподівався Василь Михайлович не лиш співчуття від благодійного Літературного фонду, а й подаяння на майбутній часопис «Основа»…

А от Шевченко нічого не сподівався від Комітету цього Товариства чи фонду, а тут воно саме в особі сіятельного Тургенєва просить його на серйозну розмову-бесіду. Чудно, аж смішно!

Що ж до Тургенєва, то він, дивлячись на невисокого Пророка малоросійського з висоти свого зросту, намагався зрозуміти, чим причарував цей не молодий і не бравий козак серце Снігової Королеви Марії Маркович? Хоч, чесно кажучи, те майже ніжне співчутливе ставлення Марії Олександрівни до свого «хрещеного батька», як вона називала Тараса Шевченка, зворушувало сентиментального Тургенєва. Стримана, не завжди вдячна і завжди «расчетливая» Марі згадувала Шевченка з великим пієтетом, гордилась знайомством з ним і дружбою. Тож, дізнавшись від Тургенєва про створення в Петербурзі «Товариства запомоги нужденним літераторам і вченим», майже благала люб’язного Івана Сергійовича допомогти Тарасові Григоровича, з яким, до речі, колись сама познайомила Тургенєва.

І от вона – нагода вислужитися перед Марі, якою б вона не була ненадійною і непостійною… І з ким би вона нині не була… А ще спокутувати гріхи перед ображеними малоросами і показати себе великим другом усіх скривджених і пригноблених. А може, Бог дасть, і подружити з деякими…

Насправді ж Тургенєв ніколи не почувався таким самотнім і «нєпонятим», майже ізгоєм великоросійського літературного бомонду, як на початку 1860 року. І тепер змушений був шукати йому на заміну пристойне товариство. І знайшов… серед хохлів!

А вся справа в тому, що, повернувшись на зиму в рідні краї, своїм звичаєм, з грандіозними планами, Тургенєв несподівано опинився в центрі двох резонансних скандалів.

Перший спровокувала його стаття «Гамлет і Дон-Кіхот», надрукована на початку року в «Современнику». В цьому філософському трактаті, певно, написаному в результаті роздумів над майбутнім романом, Тургенєв, ліберальний письменник і великий плантатор-кріпосник, спробував осмислити причини гострої соціально-політичної кризи в Росії і знайшов їх, за сучасною термінологією, у людському факторі!

А саме: у «гамлетизмі» звироднілої, нерішучої і не здатної на вчинки дворянської інтелігенції і «дон-кіхотстві» молодих, романтичних демократично-революційних сил, які вийшли із середовища так званих різночинців. І хоч трактат не відзначався ясністю думки, тим більше позицією автора, і закінчувався несподіваним висновком, що «в кожному з нас живе Гамлет і Дон-Кіхот», він наробив «багато галасу з нічого». Особливо образились на Тургенєва молоді співробітники «Современника» – «революційні демократи» Чернишевський з Добролюбовим, пізнавши себе чи то в «дон-кіхотах», які ведуть маси на боротьбу з вітряками, чи то в «гамлетах», здатних лиш аналізувати, іронізувати і заперечувати.

Однак крім цього чисто полемічного диспуту, який чимало «крові попсував» Тургенєву, несподівано виник ще один конфлікт – суто моральний, який «підмочив» добряче його репутацію знаменитого й оригінального романіста. Несподівано його «друг закадишний», письменник із купців Іван Гончаров, який недавно успішно дебютував кількома романами у віці 60-ти років, звинуватив автора популярних романів і повістей Івана Тургенєва в несосвітенному! Привселюдно заявивши, нібито в романі «Дворянское гнездо» Іван Сергійович використав сюжет його роману «Обрыв»!...

І хоч «Третейський суд» в складі відомих письменників і змусив обох «великих Іванів» підписати «мирову», Тургенєв почувався «приниженим і ображеним»… Бо, як кажуть, людям рота не закриєш… Тим паче, петербурзький бомонд відкрито потішався над ним. Навіть Марко Вовчок, дізнавшись про суперечку «хто розумніший, а хто талановитіший», кпинила у листах до нього.

І раптом! Тургенєв не повірив власним вухам: Шевченко просив допомоги, а насправді сам пропонував допомогти Тургенєву виплутатись «із заплутаних стосунків з друзями»… І він не міг пропустити такого шансу! І привселюдно підтримав «бредовые идеи» нещасного, побитого життям поета, якого малороси возвели в пророки і ледь не канонізували. Притомній людині важко збагнути, навіщо боротися за те, що здобудеться мирним шляхом?! Ох ця хохлацька звичка махати треба й не треба шаблями! Коли можна просто полюбовно вирішити конфлікт! Мабуть, «Современники», ці різночинці-різнородці, перейняли погану звичку саме в хохлів, коли почали кровопролитну війну проти самого Тургенєва… Що ж, і про це вони завтра поговорять із Шевченком…

…Отже, зустрілися вони 19 березня 1860 року в петербурзькому особняку Тургенєва. Почали думати-гадати, яким чином дістатися до совісті панка. Звичайно, Словом. Зворушливим, сердечним… Тим паче, що надзвичайний успіх «Листа до Оболонського» переконував укотре: Слово – могутня зброя в арсеналі таких правдоборців, як Тарас Шевченко.

– Воно то так, – усміхнувся Шевченко, – та біда в тім, що такого органу, як совість, може й не виявитись у кирилівського пана…

Сумний жарт трохи розвеселив співбесідників і розрядив напружену атмосферу.

– Бо що тій свині у торжковських пантофлях з Кирилівки, тому Фльорковському чи Флярковському думка письменників і вчених Росії? Повірте, ніщо! Знаю з власного гіркого… кріпацького досвіду… Таке вже зі мною було… – зітхнув Тарас і розповів історію з власного життя, коли його, ще нікому не відомого малярчука, з легкої руки Івана Сошенка й Гребінки надумали викупити з кріпаччини Брюллов з Венеціановим та Жуковським.

– Авжеж, дуже потішна пригода, тим паче, що відбувалася вона з попередником Валерія Фльорковського – кирилівським паном Павлом Енгельгардтом. Жив він тоді в Петербурзі разом з родиною і численною прислугою, серед якої був і покірний ваш слуга – «козачок» Тарас Шевченко. Той самий, з якого Енгельгардт збирався зробити хатнього портретиста, а тому трохи кудись комусь його віддавав «на виучку», а в Петербурзі віддав до цехового майстра Ширяєва. Коли ж пан почув, що його кріпаком нібито зацікавився сам знаменитий Карл Брюллов, і не просто взяв учнем у свою майстерню в Академії, а й разом з іншими відомими художниками Венеціановим і Вієльгорським збирається викупити з кріпаків, і помагає йому в тому сам наставник царевича поет Василь Жуковський, то замість порадіти, загнув не лиш кирпу, а й таку ціна за свого самосійного генія, що благодійникам в очах потемніло….

Однак Великий Карл й не думав відступати, тим паче залишати свого учня «с некрепостным лицом» на поталу якомусь феодалу! Та коли довідався, що тим «диким кріпосником» є не хто інший, як всім відомий у «вищому світі» театрал і меломан граф Павло Енгельгардт, вирішив нанести йому особисто візит і по-людськи поговорити про долю обдарованого парубка.

Яким же було обурення Брюллова, коли цей знатний меломан-театрал, завсідник модних салонів і шанувальник живопису зустрів високого гостя… як звичайний провінційний кріпосник: у халаті домашньому і модних у сорокових роках «торжковських пантофлях» (в Торжку їх шили) на босу ногу, та ще й, познущавшись над «покупцем», заправив за раба свого вдвічі більшу, ніж раніше, суму! Отож благородному Брюллову нічого не зоставатися, як обізвати Енгельгардта «свинею у торжковських туфлях» і передати «торги» толерантному до свиней високого походження графу Михайлові Вієльгорському. Хоч той теж нічого не виторгував….

– Чого ж не смієтесь, Іване Сергійовичу? Смішна ж історія… Чи не до ладу розповів її? – спитав Шевченко Тургенєва, але той від ніяковості не знав, що відповісти.

Нарешті, спробував віджартуватися:

– Та чого ж… Навпаки, до ладу розповіли…. А не сміявся, бо запам’ятовував, щоб використати для нового свого роману… у сцені «про хохлів». Надіюсь, ви зі мною за це не будете сваритися, як Куліш, і судитися, як Гончаров? – натякнув, що і в нього, підлого кріпосника, життя – не мед.

– Та як карта ляже… – і собі усміхнувся щойно стриманий Шевченко.– Може, й буду. Але заправлю таку суму за моральні збитки, що прийдеться вам у Ротшильда позичати…

Отак пожартувавши та трохи розважившись, дійшли одностайної думки, що: треба писати листа! Так! Треба писати листа цьому самодурові провінційному Фліорковському, чи як його там називають! Але не від імені знаменитого поета і художника Тараса Шевченка, який для цього запеклого «конфедерата» зостається досі тим самим упослідженим кріпаком, а від поважної установи – Комітету «Товариства запомоги нужденним літераторам і вченим», хоч в обов’язки Фонду і не входять подібні політичні акції…

– Іншого виходу не бачу! – розвів руками Тургенєв і додав оптимістично:

– Думаю, Голова Комітету Єгор Ковалевський, чоловік благородний, добросовісний, відомий своїми ліберальними поглядами нам не відмовить у святій справі!

По сьому й приступили до написання листа, з якого почнеться для Шевченка воістину:

СПІР АРХАНГЕЛА ІЗ САТАНОЮ

Судячи з надто лояльної лексики й угодовського тону, невластивих гнівній повстанській музі Шевченка, листа писав Тургенєв, котрий, на думку Тараса Григоровича, краще знав, яких струн панської душі треба торкатись, аби викликати людське співчуття до його знедоленого роду і всього народу… Сам же Шевченко лишень додавав до тексту то перцю, то солі, то вогню, то сльози….

І хоч в обов’язки «Товариства…», або Літературного Фонду справді не входили подібні політичні акції, Тургенєву з Шевченком Комітет не відмовив, бодай з огляду на те, що його члени, люди знані і прогресивні, по-справжньому щиро вболівали за долю відсталої російської монархії і великі сподівання покладали на відміну кріпосного рабства. Тож, із різних причин не маючи мужності самим ініціювати рух на підтримку реформ, з радістю скористалися нагодою продемонструвати свою громадянську свідомість і позицію, підтримавши всім відомого бунтівника і протестанта Тараса Шевченка.

Як писав свідок і учасник тих «визвольних змагів» Микола Новицький, завдяки Тарасу Григоровичу «…звільнення… селян… одразу стало не тільки предметом платонічних побажань, а й сердечних заходів як з боку більшості літературних, так і взагалі інтелігентних гуртків тогочасного петербурзького товариства».

Одним із цих «сердечних заходів» стало задушевне послання від тих, кого називали «совістю Росії» – письменників і вчених – до того, хто, не маючи поняття про совість, вважав себе єдиним законним власником сотень українських селян, серед яких були й одинадцять душ на прізвище Шевченко.

«Мы, ниже подписавшиеся члены комитета Общества литераторов и ученых, обращаемся к вам с покорнейшей просьбой, в надежде, что вы примите ее во внимание и, если будет возможно, исполните.

Уважаемый и любимый сочлен нашего общества, известный всей России поэт Тарас Григорьевич Шевченко имеет между крепостными вашими крестьянами, Киевской губернии Звенигородского уезда в селе Кириловке, двух родных братьев, Никиту и Иосифа, и сестру Ирину. Он очень желает, чтобы они порлучили свободу и горюет в разлуке с ними.

Не откажите, имилостивый государь, великодушно исполнить это гарячее желание Тараса Григорьевича и отпустить братьев его и сестру на волю».

Поспішність Шевченка з викупом пояснили так:

«Хотя он и знает, что в скором времени, с прекращением крепостного состояния, они получат свободу, но так тоскует о них, что готов даже, если вы потребуете, внести за них выкуп, лишь бы только скорее иметь их при себе».

А на випадок, якщо «милостивый государ» погодиться відпустити Шевченків, але за викуп, Комітет просить його повідомити, за яку саме суму, а разом з тим буде вдячний, якщо це буде безплатно.

Поставили в кінці «послання» «історичну дату» – 19 березня 1860 р., домовилися зустрітися післязавтра на засіданні Комітету, щоб засвідчити листа підписами, і розійшлися, якщо не друзями, то… соратниками. А це часом навіть більше, ніж друзі.

Отож, задоволений результатом свого знайомства з українським пророком, Тургенєв мав повне право 20 березня відзвітувати Марку Вовчку в Гейдельберг, що бачиться з Шевченком.

Бачились вони і другого дня: 21 березня Іван Сергійович представив на затвердження Комітету свою пропозицію «ходатайствовать об отпуске на волю родных известного литератора Шевченко, крепостных людей помещика Киевской губернии Чигиринского уезда Валерия Эразмовича Флиорковского... и положить написать от имени всех своих членов письмо к означенному помещику и просить его об увольнении родных г. Шевченко из уважения к его литературным заслугам и вообще к литературе»!!!

Оскільки лист уже був написаний, то після обговорення його і одностайного схвалення в присутності Тараса Шевченка його і підписали: Голова комітету Товариства Є. П. Ковалевський та члени його П. В. Анненков, О. Д. Галахов, О. В. Дружинін, А. О. Краєвський, В. І. Ламанський, О. В. Никитенко, І. С. Тургенев, М. Г. Чернишевський та інші. І відправили на адресу пана Валерія Фліорковського в Черкаси…

Згодом, уже по смерті Т. Г Шевченка, І. С. Тургенєв згадуватиме про цю подію з властивою всім романістам долею відстороненої споглядальності:

«…Нам, тогдашним литераторам, хорошо было известно, какая злая судьба тяготела над этим человеком, талант его привлекал нас своею оригинальностью и силой, хотя едва ли кто-нибудь из нас признавал за ним то громадное, чуть не мировое значение, которое, не обинуясь, придавали ему находившиеся в Петербурге малороссы; мы приняли его с дружеским участием, с искренним радушием. С своей стороны, он держал себя осторожно, почти никогда не высказывался, ни с кем не сблизился вполне: все словно сторонкой пробирался. Он посетил меня несколько раз, но о своей изгнаннической жизни говорил мало; лишь по иным отрывочным словам и восклицаниям можно было понять, как солоно она пришлась ему и какие он перенес испытания и невзгоды».

І хоч ця співпраця була тільки епізодом у житті письменників-антагоністів, благородна мета її все ж залишила зворушливий слід у серці Тургенєва. А він своєю чергою залишив нащадкам дещо суб’єктивний, але колоритний словесний портрет українського Генія, а також суворі чоловічі спогади поро нього – без крихти сентименту чи компліменту, зате написані рукою непоганого психолога і прекрасного портретиста.

«Широкоплечий, приземистый, коренастый, Шевченко являл весь облик казака, с заметными следами солдатской выправки и ломки. Голова остроконечная, почти лысая; высокий морщинистый лоб, широкий, так называемый «утиный» нос, густые усы, закрывавшие губы; небольшие серые глаза, взгляд которых, большей частью угрюмый и недоверчивый, изредка принимал выражение ласковое, почти нежное, сопровождаемое хорошей, доброй улыбкой, голос несколько хриплый, выговор чисто русский, движения спокойные, походка степенная, фигура мешковатая и малоизящная.

Вот какими чертами запечатлелась у меня в памяти эта замечательная личность. С высокой бараньей шапкой на голове, в длинной темно-серой чуйке с воротником из черных мерлушек, Шевченко глядел истым малороссом, хохлом; оставшиеся после него портреты дают вообще верное о нем понятие….».

«Собственно поэтический элемент, – продовжує Тургенєв. – в нем проявлялся редко: Шевченко производил скорее впечатление грубоватого, закаленного и обтерпевшегося человека с запасом горечи на дне души, трудно доступной чужому глазу, с непродолжительными просветами добродушия и вспышками веселости. Юмора, «жарта» – в нем не было вовсе. Только раз, помнится, он прочел при мне свое прекрасное стихотворение «Вечір» («Садок вишневий...» и т. д.) – и прочел его просто, искренне; сам он был тронут и тронул всех слушателей: вся южнорусская задумчивость, мягкость и кротость, поэтическая струя, бившая в нем, тут ясно выступила на поверхность….

Самолюбие в Шевченке было очень сильное и очень наивное в то же время: без этого самолюбия, без веры в свое призвание он неизбежно погиб бы в своем закаспийском изгнании; восторженное удивление соотчичей, окружавших его в Петербурге, усугубило в нем эту уверенность самородка-поэта…».

Щодо «жарта» та гумору, яких нібито не було в поета…. То хтозна, чи зосталося б щось від самого дворянина Тургенєва після 10 років солдатської казарми? Що ж до «восторженого удивления» українців своїм самородним генієм, то імперський шовініст Тургенєв ніколи не приховував свого «удивления» прагненням «хохлів» виокремитись в осібний народ зі своєю власною історією, мовою, культурою і літературою. Тому й ненавидів Куліша, а Шевченка терпів, щоб не прославитись шовіністом і материм кріпосником…

Спілкування письменників було недовгим. Скоро після підписання листа до власника родини Шевченків, себто у квітні, Тургенєв, так і не ставши своїм серед чужих йому малоросів, відлетить благополучно у свій французький вирій-рай, а Шевченко зостанеться в наскрізь пронизаному холодними протягами Петербурзі віч-на-віч зі своїми проблемами, найбільшою з яких виявиться кріпосник з Кирилівки.

Впродовж всього літа пан кирилівський мовчав: може, на збитки випробовував терпіння Шевченка і прихильного до нього Комітету Літфонду, а, може, й собі гайнув набиратися сил на європейських курортах і там вичікував до осені, що ж воно вийде з тих реформ?

А вийшов знову пшик: «Маніфест» царя про скасування кріпосного права відкладався на невизначений термін.

Оскільки ж захланному Фліорковському не дуже хотілося відпускати кріпаків на волю без «вознаграждения» і зиску, цей запеклий «конфедерат» вирішив помститися поетові за «Гайдамаків» і «Тарасову ніч», а його столичних заступників «поставити на місце». Знаючи, з яким нетерпінням чекають його відповіді в Петербурзі, особливо Шевченко, пан затято мовчав, ігноруючи клопотання таких видних шанувальників творчості «гайдамацького поета», як Платон Симиренко, управитель князя Воронцова Іван Ягніцький та інші не останні в краю люди. А коли за відповіддю до нього заїхав дорогою в Єлисаветград «посланець» від «Товариства» офіцер Микола Новицький, кріпосник показав з-під овечої шкури свою вовчу натуру.

Розгніваний Новицький писав Шевченкові, що «ця модна бестія» готова дати волю його родичам, «з однією лише умовою, щоб вони негайно після того пішли з Кирилівки куди хочуть! Що ж до наділення їх землею, то в цьому він найкатегоричнішим чином відмовляв, кажучи, що не погодиться на це ні за які гроші! І наводив мотиви такої відмови: з одного боку – небажання робити виняток для Шевченків, який міг послужити спокусою для інших їхніх односельчан; а з другого – небажання вирішувати наперед питання про звільнення селян, яке, можливо, буде вирішене урядом інакше, тобто без земельного наділу»....

А Тарасові Григоровичу, схоже, тільки й треба було цього! Він, як легендарний руський богатир Ілля Муромець (той, якого німець Міллер за наказом Петра І переселив з дніпровського острова Муромця аж під московитський Муром), хоч уже готовий зійтися в поєдинку з тим кирилівським «ідолищем»! Та не вийшло в рукопашну, по-богатирськи. Довелося, як архангелу Михаїлу бороти Сатану Словом!

Але це буде восени, коли бісів панок, прочувши про свою «публичную казнь» на журфіксах столичного бомонду, опублікує свої нахабні відповіді на щире прохання Шевченка звільнити його рідню – в «Киевском телеграфе» і «Русском инвалиде»! Врешті «Спор Архангела Михаїла (сиріч Тараса Шевченка) із Сатаною» (паном Фліорковським) надрукують «Народное чтения» і «Современник».

Хоч ця публічна «битва» і вдарила по здоров’я Шевченко, та все ж мав і втіху: нехай народ бачить істинне обличчя кріпосника! Хай знає, що в рабства немає національності, як і совісті, і честі, а часом і розуму! Ось тобі, пане, і за «Гайдамаків», і за «Тарасову ніч», і за Тарасів день, і за все його життя!

І знову ім’я «козацького батька» поета Тараса Шевченка на вустах сотень стривожених перемінами росіян! Знову опальний поет в центрі боротьби за волю народну!

А розпалений боротьбою, просвітлений надією Тарас уже бачить, як вільні селяни їдуть і йдуть переймати досвід до Платона Симиренка у Городище! Бачить, як виростають, мов гриби після дощу, на просторах України фабрики й заводи, цукроварні і факторії… А по Дніпру пливуть пароплави і баржі, навантажені добром…. Як постають на обох берегах Славути квітучі села і багаті міста… Як:

… на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі!

Але минає літо, осінь, вже й зима надворі, а Маніфесту царського як не було , так і нема…

Врешті і перемовини з кирилівським паном заходять у глухий кут. Мстивий нащадок ненависних Шевченкові «конфедератів» дає волю його родині… Але без земельних наділів! Та ще й вимагає покинути село!

То ж чи варто говорити, скільки сил забрала в Поета ця безрезультатна тяганина, яка продовжувалася навіть після його смерті?!..

Микола Новицький залишив спогади про те, як трагічно, як болісно переживав Тарас Григорович за долю своєї рідні: «… Ніколи не забуду нашого прощання – воно було останнім, бо я його вже більше в житті не зустрічав, – коли Тарас, знову повторюючи своє прохання поклопотатись про його братів і сестру Ярину, з гарячковим зойком: «О Ярино, Ярино!» – упав на благенький диванчик, що стояв у кутку його вбогої квартирки, й істерично, голосно заридав, як дитина»...

Уже по смерті Тараса Шевченка полеміку Пророка з дрібним з сатаною –рабовласником завершить Микола Чернишевський у статті «Національна безтактність», а добрі люди, опираючись на Маніфест царя, якого так і не дочекався Тарас Григорович, допоможуть його родакам вийти на волю не голими-босими безхатченками, а залишитися з хатами, з присадибними ґрунтами, та ще й із законними, хоч і скромними, земельними наділами…

Взагалі, чи здогадувалася Шевченкова рідня, проводжаючи свого геніального брата до останнього земного прихистку на Чернечій горі, що турбота про них теж вкоротила йому ще молодого віку?

У БОРНІ ЗА ВОЛЮ І ДОЛЮ

Поки Шевченко боровся з кріпосним правом, Марко Вовчок виборювала право на власну свободу. Однак життя за кордоном, таке манливе, безтурботне здалеку, з Росії, вимагало великих витрат, на які не вистачало жодних гонорарів. Та вона готова була голодувати, тільки б не повертатися в холодну й голодну Росію. Готова була на все, щоб тільки мандрувати Європою, гуляти Дрезденом, жити в Парижі, зустрічатися з коханим Сашею у Ніцці чи Брюсселі… А все ж на серці було тривожно, ніби воно відчувало, що ця радісна феєрія – коротка, що доведеться їй доживати життя по глухих містечках і поселеннях неосяжної російської імперії, вдалині від блиску й суєти столиць, минущої слави-неслави, друзів-ворогів… Розчарованою, всіма забутою, зрадженою всіма… тільки не Шевченком і не Україною!

…На початку 1860-х перед молодою українською письменницею Марко Вовчок вперше відкривав свої обрії раніше недоступний розкішний і вільний європейський світ: Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Англія, Франція… Галасливі столиці Берлін, Лондон, Брюссель, Женева… Мальовничі, чистенькі курортні містечка Швальбах, Виші, Аахен, Куртанвель, Остенде…. І омріяний Париж! Париж, про який марила з колиски кожна провінційна панночка, однак далеко не кожній щастило хоч раз у житті підмести подолком сукні його Єлисейські Поля. А їй випало таке щастя! Звичайно, якби вона вийшла заміж за котрогось із орловських поміщиків, то може б і їздила щоліта «на води». Як усі. Як усі, байдикувала б, пліткувала – вела звичне сите й ліниве життя барині середнього достатку, обтяженої купою дітей та умовностей. І нічого, нічого не мала б того, що дає свобода… навіть натщесерце!

Тож даремно Герцен із Тургенєвим журилися її «незібраністю і вітряністю» та дорікали за «даремну трату часу на милих друзів», за те, що занехаяла літературну працю, що не цікавиться, що про неї говорять у світі літературному.

Насправді ж Марко Вовчок, як то часто буває з молодими талановитими письменниками, написавши перші твори, видавши дві книжки, вичерпала весь життєвий досвід і всі знання про білий світ і людей у ньому. Дедалі важче писалось, дедалі важче вдавалися образи героїв, непереконливими, млявими здавалися сюжети. Вигас і сердечний вогонь. Душа потребувала потрясінь, яскравих подій, щемливий переживань, юних, свіжих, безумних почувань!

Може й тому вона кинулася безоглядно, як у вир, у стосунки з Пассєком?!

Що ж до друзів і супутників, то помилилися Тургенєв з Герценом і всі інші включно з Павлом Анненковиим: обирала вона їх за статками не матеріальними, а за духовними. За вдачами небуденними, за талантами непересічними! Одно слово, обирала тільки тих, хто був здатний подарувати їй інший, незвіданий і небуденний світ.

А й справді: Опанас Маркович – відкрив їй Україну, Куліш – дорогу в літературу, Шевченко – дорогу в безсмертя, Олександр Пассєк – подарував перше кохання, Тургенєв – Європу і знайомство з такими всесвітньо відомими письменниками, митцями, філософами, як Проспер Меріме, Жуль Верн, Йоахім Лелевель, Поліна Віардо… Врешті, Герцен та Огарьов…

А які чудові перспективи відкривало перед нею знання іноземних мов! Тому без жалю віддавала останні гроші, сили, час для вивчення і вдосконалення їх. Адже розуміла, що якраз перфектне знання європейських мов може стати для неї надійним заробітком. В цьому переконало знайомство з видавцем і редактором «Журналу виховання й розваги» П’єром Жулем Етцелем. Попри те, що співпраця з цим аж надто підприємливим видавцем виявилась непростою, в Парижі таки побачили світ французькою твори Марка Вовчка для дітей: «Маруся», а згодом «Сибірський ведмідь» та «Прудконогий олень». Власне, саме підприємливий Етцель породив Марії Маркович серйозно зайнятися перекладами та виданням популярної тогочасної європейської літератури.

– Повірте, французькі письменники будуть щасливі мати такого талановитого перекладача, як мадам Марі,– часто повторював Марії теж закоханий в неї Етцель.

Тож коли Тургенєв здалеку заговорив про те, що непогано було заснувати в Росії журнал, в якому друкувалися б кращі взірці іноземної літератури, Марко Вовчок спокійно відповіла, що вже думали над цим і навіть деякі плани має… Чим неабияк здивувала «опікуна», який ще й досі бачив у ній простувату орловську баришню, бідну симпатичну нахлібницю, з якої колись… можливо, «вийдуть люди»… І не бачив прогресивної емансипованої жінки з головою на плечах, з немалим талантом і… звісно, чималими амбіціями! І з тверезим усвідомленням жорстокої істини, що у досягненні життєвого і творчого успіху вона має покладатися тільки на себе! Так! Цілком у дусі прогресивної емансипованої жінки!

У 1871-1872 роках, повернувшись, нарешті, в Петербург, вона реалізує свою мрію – видаватиме власний журнал «Переводы лучших иностранных писателей», але недовго: «допоможуть»… «не так тії вороги, як добрії люди», теж зацікавлені в подібному «доходном предприятии».

Але це буде через 10 років… А поки що Марія Олександрівна з ентузіазмом вдосконалює свої знання французької, бере уроки з німецької, англійської, італійської, практикується в польській мові, безневинно фліртуючи з польськими студентами, які вивчають хімію разом з росіянами у Гейдельберзькому університеті.

Тож хай вибачає дорогий і шановний Тарас Григорович, але… вона мусить тут ще побути, повчитися, тому й хапається, як потопаючий за соломинку, за кожну можливість, яку підкидає стрімка течія життя. І Саша Пассєк теж та соломинка… Ненадійна, як усі чоловіки, соломинка. Та все-таки, який не є, а чоловік – опора й затула, бодай про людське око. Що вдієш, коли не лиш у темній рабовласницькій Росії, а й на «просвещенном Западе» молода самотня й самостійна жінка викликає в публіки підозру й осуд! І це – попри всі революції та емансипації!!! Та що казати, коли сам Прудон лякає Францію приходом до влади жінок, засиллям порнократії. Ненавидить Жорж Санд не просто за її світову популярність, а тому, що бачить у жінках причину вселенського зла і волів би всіх волелюбних емансипе загнати назад – на соціальне «дно» і в сімейне ярмо! Бо тільки там, на думку цього борця за справедливість, місце жінці, бо її призначення – сім’я, бо ідеальна дружина та, якій вистачає розуму лиш на те, щоб приготувати обід і не лізти у чоловічі справи.

Отже, з огляду на це і попри те, що вона свідома своєї високої мети, і готова життя віддати за свій народ, хай простить Тарас Григорович її небажання поки що повертатися в Росію… Поки що! Поки вона не знайшла точку опори, той надійний, затишний берег, на якому її покинуть усі вагання, сумніви і сум’яття: якою дорогою і куди йти? Вона наївно надіялась на Герцена, та прибилася до хисткого острівця з очерету, схожого на ті, що плавають по Каспійському морю – про них їй розповідав Тарас Григорович… Сумно, що життя недосяжної «Полярной звезды», яка осявала шлях до свободи мільйонам підданих російської імперії, зблизька виявилося таким безпросвітним, що хотілося тікати світ за очі…

Однак, навряд чи цими враженнями про Іскандера Марія Олександрівна ділилася з Тургенєвим. Інакше б він не дорікав їй за те, що охолола до підпільної діяльності, не хоче повертатися на зиму в Петербург з нелегальною літературою, і брати участь у засіданнях Комітету «Товариства з розповсюдження грамотності в Росії» не хоче, лиш зголосилася переписувати і розсилати статут «Товариства…». Цурається чи ховається?…

Насправді, Марії було незручно перед Іскандером, який так привітно зустрів їх, дякував за передані з Чернігова дописи про безчинства царських чиновників, секретні матеріали про вбивство царя Павла, ділився видавничими планами, покладав великі надії на співпрацю, на яку злиденні Марковичі теж покладали великі фінансові надії… Коли ж замість коректорсько-редакторської роботи для Афанасія запропонував подружжю, яке, на його думку, було поза підозрою Третього відділу, перевезти через кордони в Росію нелегальну літературу «Вольной типографии», Афанасій зблід: чесно кажучи, він був не готовий повторити «безумний подвиг» юності. Марії ж, за всієї відваги й готовності до подвигів, хотілося просто ще пожити по-людськи в Європі, побачити світу…

Однак відмовлятися Марковичам було якось… не з руки, особливо після такого гостинного прийому та ще й непоганого гонорару від Іскандера за організовані Марією кореспонденції… Тому й погодились… Та перепливши Ла-Манш, пожалкували: сорока на хвості принесла, ніби цар почав цікавитися у близьких до двору ліберальних борзописців, де ж бо поділася «малороссийская писательница Марко Вовчок»?.. Отож Марковичі, збагнувши, що вони не зовсім поза підозрою жандармів, вирішили нікому нічого не пояснювати, просто обірвати всі зв’язки, які їх зобов’язували ризикувати. А також не виправдовуватися ні перед ким, що саме ця цікавість царя і стала головною причиною їхнього несподіваного рішення восени 1859 року «поки що не повертатися в Росію». Точніше, майже головною… до знайомства Марії із Олександром Пассєком…

Але голод – не тітка… Афанасій Васильович, так і не знайшовши служби у заможних земляків, зовсім занепав духом. І вже й радий був вернутися, та Маша спочатку й слухати не хотіла, а потім, роздумавши, погодилась:

– Гаразд! Вертайся! Але сам! Тобою цар не цікавиться, жандарми не шукають… Їдь! Шукай роботу. Походи по редакціях, видавництвах... Я тобі список складу, хто мені гонорар винен, хто надрукувати обіцяв. Білозерський обіцяв. От повезеш йому нові мої писання… А ми з Богдасем приїдемо згодом…

– Але ж… грошей нема на дорогу… – забідкався Афанасій.

– Нема! І на оплату рахунків нема! І коли нічого не робити, ніколи не буде! Тому їдь!

– Але ж… гроші…

– Не твоя гризота! Приглянь за дитиною! Повернуся через тиждень…

Цього разу, залишивши чоловіка й сина в Гейдельберзі, вона не поїхала на зустріч із любим Сашею, а написала люб’язному Тургенєву, який вже повернувся з Пітера в Париж, що він обіцяв їй подорож романтичну по Рейну… Тож чи не прийшла пора зустрітися? Поговорити віч-на-віч про Росію, Петербург, знайомих…

Авжеж! Бідолашній Марії Олександрівні нічого не зоставалася, як помиритися із сердитим на неї за Пассєка Іваном Сергійовичем, заманити його на прогулянку по Рейну і… звичайно, виманити хоч трохи грошей у свого «дядьки», як жартівливо називав свою роль при Маркові Вовчкові Іван Тургенєв, Афанасію на проїзд до Петербурга. І «дядька», втомлений другорядною роллю в мелодрамі-опері за власним лібрето, але на музику Луї Віардо, радісно погоджується провести кілька коротких днів поряд зі своєю улюбленицею, героїнею всіх своїх романів, і сердечного – теж!.. Тим паче, що давно пропонував Марі, як сказав би Шевченко, «прогулянку із задоволенням і не без моралі» тихоплинним Рейном на пароплаві. Тому й нагадував майже в кожному листі до неї: «Если бы вы уезжали неожиданно, скоро, телеграфируйте мне и скажите, где вы остановитесь – я туда приеду... и если где по дороге остановитесь, скажите, – я туда приеду»... «Если я скоро в Россию, то постараюсь приехать в Париж увидаться с вами и говорить»…

ПОДОРОЖ РЕЙНОМ

Подорож широким тихим Рейном, що вільготно плив собі в чарівних берегах, була прекрасна. І Марія була прекрасна і майже, майже щаслива! Під надійним крилом свого Дон Жуана і Дон-Кіхота, милуючись прекрасним берегами Рейну, забувала про всі свої гризоти, всі тривоги, навіть про це… таке незбагненне і неждане захоплення Сашею Пассєком.

А Тургенєв, хоч і здогадувався, що їхнє побачення – з меркантильним присмаком, та, милуючись Машею, засмаглою, схудлою від біганини Європою, готовий був віддати їй пів свого царства. Тож коли вона сказала, що конче потрібні гроші, щоб віддати борги Афанасія і оплатити Афанасію диліжанс до Петербурга, Іван Сергійович аж засміявся:

– Невже?! Невже ви повертаєтесь?

– І так, і ні! – опустила долу свої ясні очі Марі. – Поки що в Росію повертається один Афанасій. Щоб зайнятися моїми видавничими справами. А головне – знайти собі роботу! Бодай коректора в майбутній «Основі». Або – «вільному воля, а блаженному рай!». Я ж поки що залишаюся тут… поки що… доки не стихне лиха слава й галас довкола «Народних оповідань»…

– Давно пора відправити вашого вінчаного в Росію! Там його місце! – зрадів Тургенєв, але не повчав більше, як любій Марі жити і що робити. Просто милувався нею, з приємністю помітивши, що його протеже чи не найпривабливіша молода дама на палубі, заповненій німкенями різного віку.

І знову забули вони в розмовах про Росію, Петербург, Шевченка… усі свої гризоти, і знову було їм, як тоді, по дорозі до Берліна у затишній маленькій кареті – і гарно, і тривожно, і святково…

Щоправда, гарний настрій Марі зіпсувало несподіване рішення Тургенєва під час екскурсійної зупинки в Бонні, відвідати Варвару Яківну Карташевську, котра саме тоді тут відпочивала… Та що вдієш?! Превратности судьбы!

…І от стоїть вона як гола перед своєю ровесницею – багатою, безпечною, красивою, одягненою за останньою паризькою модою Варварою Карташевською, і щось плутано лепече про їхні з Афанасієм захоплюючі мандрівки Європою, і про те, що вона передумали повертатися цієї зими в Петербург, поїде один Афанасій, бо спочатку треба йому роботу в Петербурзі знайти… І влаштувати її видавничі справи…

І Бачить! О Господи… як здивовано розглядає Варя її затрапезний вигляд, сукню далеко не «першої молодості», з-під подолка якої визирають розтоптані черевички… Так, ті самі, якими їй не раз дорікав, як і неуважністю до самої себе, Іван Сергійович… І не раз тикав у руку гроші на ті черевики, жартома, погрожуючи пальцем, але завжди на ті гроші знаходилася ще дірявіша дірка… І Афанасій знову відводив очі від її обстряпаної сукні, впадав у депресію і благав вертатися додому…

А от Саша взагалі не помічає жодного недоліку в її зовнішності, осліплений нею, як сонцем! Хоч, узагалі-то, міг би й помітити… бодай подерті черевики, і купити… Ось такі, як на Варі… за останньою паризькою модою. Але він… ще зовсім дитина… Та й на його стипендію не накупишся, тим більше, що на неї чекають ще три дорослих роти… Коротше: пора прощатися з одягненою за останньою паризькою модою пані Карташевською і йти, ні! бігти на пристань! І повертатися назад у Гейдельберг, щоб розплатитися за борги, яких надбав за цей час неекономний і нехазяйновитий Афанасій… і серйозно поговорити про його повернення в Петербург… Він мусить зрозуміти, що вона більше не може, не має сил позичати, жебрати, щоб прогодувати сім’ю. Не може більше ходити, як жебрачка! А головне: не може і не хоче бачити його!!!

Марії хотілося плакати! Ревти білугою! Проклинаючи усе своє життя! І всіх причетних до нього! Звичайно, крім Богдася, Шевченка і… блаженного, як усі блаженні Саші Пассєка…

– Мабуть, вже треба повертатися на пароплав? – чи то питає, чи просить Тургенєва, усміхаючись своїми ясними очима, хоч на душі – чорно: уявляє, що «наплете» Карташевська про неї Шевченку!

Тому через силу люб’язно просить Карташевську:

– Як будете бачитися з Миколою Яковичем, передайте, що я хочу передати ним листа Тарасові Григоровичу…

– Авжеж… передам усе Ніколя… Не турбуйтеся… Щасливої прогулянки! – зичить цей «башибузук» малоросійських колоністів, сердитий на брата, який ну просто-таки носить шлейф задрипаний за цією фальшивою королевою! Хоча… що їй до парубоцьких дивацтв Ніколя?!! Про мене, Семене!

На жаль, було й без Карташевської кому розпускати чутки про те, що Марко Вовчок, хлипнувши волі в Європі, давно розійшлася з добрим та сумирним Опанасом, але поки що тримає його за няньку коло малолітнього сина. А сама, захопившись молоденьким і не дуже здоровим Олександром Пассєком, сином покійного історика Малоросії, друга Герцена Вадима Пассєка, повіялася з ним Європою…

Мабуть, не один сучасник Марка Вовчка, слухаючи про неї плітки, думав: як же це треба жити безоглядно й відважно, щоб твоє особисте життя з однаковою пристрастю обговорювали моралісти й нігілісти, патріотичні землячки і «чопорные дамы «высшего света», «владычицы морей» і літературних салонів, княгині й простолюдинки, стрижені феміністки й берегині «Домостроя», дивакуваті жертви науки – студенти Гейдельберзького університету – і знаменитості рівня Герцена, Тургенєва, Анненкова, братів Аксакових, Єшевського і… несть їм числа?!…

…Тим часом ця дивна, але париста пара: високий срібночубий старіючий аристократ і зовсім молода, миловидна і дуже скромно одягнена пані, мабуть, утриманка, нагадувала цікавим пасажирам коханців, які втекли від усього світу і ближніх на корабель, щоб насолодитися своїм гріховним краденим щастям. Спостережливого Тургенєва це, звісно, потішало, і він навмисне намагався бодай символічно усамітнитися з Марі на людній палубі, щоб про все поговорити і все обговорити. Звичайно, Марію найбільше цікавив Шевченко. Помітила, що її «дядько» не в захваті від її «батька», та все ж вдячна була за скупі уривчасті розповіді Івана Сергійовича про зустрічі з Тарасом Григоровичем у Білозерських та Костомарова, і за детальну оповідь про те, як вони удвох «складали письмо до кирилівського самодура-«конфедерата» з проханням відпустити на волю родаків Шевченка, не чекаючи царського указу, як він ловко умовив Комітет Літфонду (так звучить благородніше, ніж «Товариство сприяння нужденним…) не лиш підписати листа, а й взяти найактивнішу участь у викупі Шевченків…

– А що – є такий фонд?! – здивувалася Марія, одразу ж запланувавши направити туди Афанасія – чоловіка найнужденнішого з усіх нужденних писателів – Марка Вовчка.

– Чи розпитував Тарас Григорович про мене? – раптом запитала несміливо, поглядаючи краєм ока на Тургенєва: чи не наговорив казна-чого «дядько» «батькові»?

Тургенєв заспокійливо усміхався, пригортаючи по-батьківськи чи по-дядьківськи до плеча свою свавільну Марі:

– Аякже! Звичайно, розпитував! Він у захваті від вас, якщо не сказати: закоханий… До речі, люба Марі, про це в Петербурзі із задоволенням пліткують!

– А ще про що пліткують? – у спокійному голосі Марі почулися нотки тривоги.

– Про реформи! Оця головна плітка від батюшки-царя і його міністрів не сходить з вуст усіх верств населення! І нею найбільше переймається Шевченко! Ще пліткує народ петербурзький, окрім, звичайно, нашого… чи то пак вашого, хохлацького Пророка, про те, ніби Марко Вовчок звела з розуму не одного наївного поклонника, зокрема й мене, грішного старого донжуана… А один бідолаха, студент-поляк якийсь, майбутнє світило науки… нібито від нерозділеного кохання до Марії Олександрівни застрілився, чи отруївся…

– Господи! Вже ці плітки й до вас долетіли? – жахається Марі. – Та вигадки все це!

– Та знаю, що вигадки, – дражнить її Тургенєв. – Знову ж таки, кажуть.. що розпускають їх хіміки Менделєєв і Сєченов, які нібито залицялися до заміжньої Марії Маркович та піймали облизня, от і вигадують небилиці на нетверезу голову, надто вже завзято експериментуючи зі спиртом…

Звісно, Марія ображається, гнівається, але тільки-но Тургенєв клянеться, що про це теж не розповідав Тарасові Григоровичу, заспокоюється, розквітає усмішкою.

Так! Багато чого не розповідав Тургенєв Шевченкові: і про «маленького Пассєка», якого – просто в голову не вкладається! – чомусь вибрала ця дивна писателька. І про переслідування Марії Тетяною Петрівною Пассєк – матір’ю нещасного об’єкта незбагненних пристрастей Марії Олександрівни! Бо самому не подобається, що ця, здавалося б, прогресивна жінка, кузина Герцена, дружина Вадима Пассєка не просто ополчила проти Марка Вовчка весь Гейдельберг, а гасає слідом за молодими коханцями по Європі! От примчала до нього в Парижі, обіцяла добратися й до Лондона, й на острів Вайт, де має збиратися «Товариство грамотності»… А до кого не може дістатися, тому посилає петиції з вимогою «відкрити очі» Саші: «Змалюйте йому усе позорище відкритих взаємин із заміжньою жінкою, та ще й перед Європою, хай вона буде не тільки вовчицею, але й левицею».

Авжеж, дивно чути подібні заклики від культурної жінки, та ще у пост-революційній Європі, яка порвала усі канони і зламала всі закони старого патріархального життя, надто в ставленні до жінок!

Тургенєва розривали суперечливі почуття: йому було жаль і «заблудлу овечку» Марію, і шкода ревниву матір Пассєка, яка, не знайшовши в черговій столиці «закоханих злочинців», поверталася в Гейдельберг, знову пекла пироги і кулеб’яки, закликала на чай студентів і професорів, і весь охочий повечеряти та попліткувати люд, і благала всіх «врозумити Сашу».

Тим часом байки про ці «перегони і погоні» долітають до Росії. Делікатний, до того ж хворий на сухоти історик Степан Єшевський скаржиться в листі дружині на цю каторжну для нього «хлебосольность» Тетяни Петрівни. І, затероризований нею, замість писати монографії про Іудею Ісуса Христа чи Римську імперію часів Нерона, цей дослідник древнього світу, починає працювати над власною… расовою (!!!) теорією, в якій схильність різних народів до рабства пояснює великим відсотком тваринного елементу в їхній людській, сотвореній по образу Божому, сутності!

Звичайно ж, про цей «вивих» чи то пак «відкриття» історичного мислення відомого російського історика Степана Єшевського Іван Тургенєв – препаратор людських душ, не міг, ну просто не міг не розповісти Шевченкові! Тим паче, що треба було про щось говорити! А розповівши, чекав, що ж той скаже?! І здивувався, почувши від цього, як вважав, «малограмотного мужика», колишнього раба і поета народу-кріпака, малоцікавого йому, співцеві російського дворянства, замість образи – цілком логічне й обґрунтоване заперечення теорії Єшевського:

– Е-е-е, та якусь бридню городить ваш професор історії! До речі, чи це не той самий професор, з яким я зустрічався в Москві, повертаючись з неволі, на обіді в дорогого мого друга Щепкіна, як ви знаєте, теж малоросійського кріпака?! Тоді він справляв враження людини розумної і гуманної. Засуджував рабство як найбільший порок і гріх людства і найбільше зло, яке пожерло могутні цивілізації і призвело до погибелі навіть непереможну Римську Імперію… І раптом! Як писав Грибоєдов, таке «горе з розуму»! Бо нащо вигадувати чудернацькі теорії, коли кожен петербурзький візник, сторож чи перекупка вам скаже, що рабство придумали не ті тварини, що в лісі, а ті тварюки, що в царських палацах. Так що нема чого, господа хорошіє, ображати звірів і перекладати, вибачте, з хворої вченої голови на здорову цапину чи баранячу!

От про цей діалог з Шевченком на тему расової теорії професора Єшевського Тургенєв розповів Марії детально, при тім «в лицах и монологах», що дуже розсмішило її. Розповів спеціально, щоб вона розповіла Єшевському, якого дуже шанувала, а Іван Сергійович, навпаки, недолюблював…

І знову, милуючись тихоплинними водами Рейну, розкішними краєвидами його берегів, говорили про Шевченка. «Дядько» з гумором розповів, як не ладилась у них з «батьком» спочатку бесіда і як Шевченко, щоб «розтопити крижану стіну між ними», розказав анекдот, правда сумний, але доречний, з власного життя – про те, як Брюллов з Венеціановим торгувалися з Павлом Енгельгардтом, щоб викупити його з неволі.

А коли Тургенєв, знаючи всі перипетії з виданням «Кобзаря», обережно привітав його, Тарас Григорович лиш рукою махнув, а тоді мовчки взяв з акуратного стосика на захаращеному столі збірочку, підписав і вручив йому з тихим смутком:

– Дарую від щирого серця… Візьміть! Подивіться, як то бути в цьому світі малоросійським писакою: замість віршів – одні точки!

– А мені Тарас Григорович не передав «Кобзаря»? – поцікавилась обережно Марія.

– Так вам же мав передати Микола Макаров! Невже не передав? – здивувався Тургенєв. – А бідолашний Шевченко не збагне, чому від вас ні суху, ні духу, «дорогая моя бесчувственная Мари»!

– От тому, що Макаров мені нічого не передавав!

– Зрозуміло… – зітхнув удавано трагічно Тургенєв. – Ще один нещасний отвержений… Та раджу вам таки зустрітися з добрійшим Ніколя і отримати подарунок, бо… там… сюрприз!

– Який? – здивувалася Марі.

– Охо-хо… Здається, не тільки малоросійська література вас втратила, а й весь «русский мир»! – зажурився Тургенєв. – Так я ж уже казав, що вся Росія тільки й говорить про те, що… Та невже я вам не казав?….

– Та не мучте, Іване Сергійовичу! Кажіть, що в тім «Кобзарі»?

– А нічого, крім віршів, досить непоганих, хоч і потятих цензорськими ножицями… А тепер – тримайтеся: «Кобзар» присвячений, не повірите, якомусь Маркові Вовчку!

Марія зашарілася, опустила очі долу, але не так від несподіванки, як від сорому перед Тарасом Григоровичем. Справді, не знала, що сказати.

– Ну-ну, помучтеся трохи від докорів сумління… Хоч я, правду кажучи, досі не можу зрозуміти, чим ви нас усіх зачарували? – пожартував Тургенєв, і, не чекаючи відповіді, почав розповідати про успіх Шевченкового «Листа до редактора «Народного чтения», який «просто-таки здійняв бурю в російському суспільстві»! Розбудив, як грім весняний, усі верстви населення, доступною мовою пояснивши і багатим, і бідним, що не треба боятися царський реформ, зокрема, і в сільському господарстві. Навпаки! Треба їх всіляко підтримувати! Тому рішучу позицію Тараса Григоровича щодо відміни кріпосного права підтримали всі прогресивні літератори, вчені і навіть байдужі до політики художники. От зовсім недавно на засіданні Комітету Товариства сприяння… (Тургенєв делікатно пропустив слово «нужденним») письменникам і вченим» прозвучала пропозиція теж… всіляко підтримати Тараса Григоровича в його намірах благородних щодо викупу родини…

І замовк, згадавши, як він тушувався перед Шевченком – так, як ніколи, ніде і ні перед жодним вельможею чи «світилом»….

– Чого ж ви замовкли, Іване Сергійовичу? Мені ж цікаво, про що ви розмовляли з Шевченком?

– Про що? Та, головно, про вас, дорога Марі…

Марія вдячно усміхнулася. І підбадьорений Тургенєв почав згадувати, як вони полемізували про «Современник», щодо якого їхні думки з Шевченком розійшлися, однак знову зійшли на питанні про «задрипанку славу», з якої письменникові ще важче, як без неї….

– І тут, звичайно, Шевченко почав хвалити Марка Вовчка, а я – Шевченка, а тоді вже удвох навперейми розхвалювати ваші «Народні оповідання», повість «Інститутку», які, як вам відомо, я, ваш вірний слуга, недавно переклав, і «Рассказы с народного русского быта», і навіть нову вашу, люба Марі, повісточку «Червонный король», яку вподобав Олександр Іванович Герцен, я, навпаки, критикував…

– Спасибі, що ви такі всі добрі до мене…

– Та не дуже… – зітхнув Іван Сергійович, згадавши про недавню їхню з Герценом листовну полеміку на предмет фривольної поведінки Марка Вовчка і її роману з Пассєком, в якій вони, поважні, знамениті, шановані світом люди, то нападаючи на Марію, то захищаючи її, радились, як допомогти їй виплутатись із «фальшивих зв’язків» і «порочних стосунків»!… Ніби не мали більше чим зайнятися на цьому світі! Або ж самі були святі та божі!...

…А насправді не хотіли визнавати, що Марко Вовчок не могла жити по-іншому, в покірності долі і страху перед суспільною думкою, якщо вибрала шлях своїх знаменитих сучасниць: Жорж Санд, Гаррієт Бічер-Стоу, Софії Ковалевської… Перших емансипаток, протестанток, революціонерок, що заявили на весь про своє право на рівність у всьому з чоловіками…

Тож тепер перед Марією, як тоді перед Шевченком – цим пророком і лицарем кріпацькою нації, цим bonhomme, простаком – він, благородний дворянин, денді, здавався собі тим… та, власне, тим, ким і був: кріпосником, рабовласником і рабом власних комплексів та обраних ним жінок.

– Чого ж ви мовчите, Іване Сергійовичу? Розкажіть ще щось про Шевченка…

Але Тургенєв мовчав, згадуючи, як розмова про Марка Вовчка наче підскосила щойно веселого Тараса Григоровича: похилився-посмутнів. І теж надовго замовк… Боже мій, як він, Тургенєв, знавець людських душ, тоді не здогадався, що Шевченко справді закоханий у Марію! Приречено. Трагічно… Безнадійно… І, власне, саме це усвідомлення безнадійності своїх почуттів штовхнуло бідного поета в обійми тієї, кажуть, не дуже чистоплотної наймички! З розпачу-відчаю, як то часто чинять чоловіки – жертви нероздільного кохання, кинувся козак сторч головою в… мутный омут зовсім не потрібної йому інтрижки! О! Як він, Тургенєв, у цю хвилину, стоячи поряд з такою, здавалося б, близькою і зрозумілою Марі, а насправді такою недосяжною й незбагненною Марією, розумів Шевченка! О! Благородна душа! Як він, мабуть, страждав! Та замість зневаги чи байдужості, якими зазвичай чоловіки віддячують недосяжним об’єктам своїх пристрастей, сказав, зітхнувши, на прощання майже ті самі слова, якими завершили свою «чоловічу полеміку» про Марка Вовчка і вони з Герценом:

– Мабуть, така вже доля судилася цим… новітнім амазонкам: викликати не тільки захоплення й любов, а й осуд і ненависть сучасників, одночасно бути героїнями брудних пліток і прекрасних легенд про них…

Тургенєв усміхнувся: схоже, після цих роздумів Шевченко став йому набагато ближчим, ніж Марко Вовчок! Так, дякуючи жінкам зрадливим, народжується справжня незрадлива чоловіча дружба! І вони з Шевченком обов’язково подружаться, якщо доживуть до наступного літа…

Перевів погляд із мальовничого рейнського берега на Марію. Вона стояла до нього в профіль: молода, незалежна, цілеспрямована в майбутнє!

Про що вона думала? Про кого?

РОЗДІЛ 9

ТАКЕ КОРОТКЕ,

ТАКЕ ШАЛЕНЕ ЛІТО…

У ЧЕКАННІ НА МАРІЮ

Ликера – остання любов Шевченка?! Радше, Ликера – його останній відчай. Остання спроба залікувати цим молоденьким зіллям придорожнім кровоточиву сердечну рану. Остання надія звити своє гніздечко. Поставить хату і палату, садок вишневий завести… І забути, як сон, як дивний сон, як чарівливий фантом, вигаданий ним образ ЖІНКИ, яку він, назвавши «пророком кротким», підняв з праху земного, возніс на небо і… (без її згоди!!!) прицвяшкував там «Зорею вечірньою». Навіки! Щоб світила йому завжди – і на цьому, і на тому світі…

…Після бурхливої тривожної зими-весни 1860 року нарешті настало тихе, трохи нудне, зате таке сприятливе для творчості петербурзьке літо. Услід за Миколою Макаровим і Тургенєвим із гнилої, вогкої столиці вибралася майже вся знакомита петербурзька публіка – від ситих аристократів до сухотних різночинців. Хто за кордон: на курорти, «води» і морські купання, а хто у квітучі свої малоросійські маєтки.

Спочатку аж якось чудно було: ніхто не кликав на чергові вечорниці, не обіцяв «пригостити» заїжджою знаменитістю, музикою, поезією чи просто привезеним з України свіжим салом та наливками. Затихли полеміки в Білозерського, зачинилася «домашня варенична» Костомарових у зв’язку з виїздом господарів «у теплі краї». Тільки його, бідного Тараса, прикувала до гранітної холодної Північної Пальміри невідкладна робота над програмою на здобуття звання академіка. До вересня мав представити на річну академічну виставку п’ять офортів.

І хоч на безлюдді працювалося непогано, та, як на зло, довго не давався офорт з улюбленого живописного полотна незабутнього Карла Павловича Брюллова – «Вірсавія». Було таке відчуття, ніби сам Карл Великий стояв за плечима і, як колись, в класах Академії, поправляв кожен штрих, водячи його рукою по вкритій лаком мідній пластині. Кілька разів довелося «перешкрябувати» рисунок. Німіли пальці, терпла рука, виїдала очі і роз’їдала легені «крепкая водка», якою він протравлював вкриті лаком мідні дошки, а не пив її з чаєм, як вирішили свого часу далекі від мистецтва недруги...

Коли ж таки добився бажаної схожості офорту з полотном великого майстра, стало легко й радісно, ніби святі майстерню перелетіли або сам Брюллов поблагословив його на добру справу зі свого Олімпу.

Взагалі, дивна історія вийшла з «Вірсавією». Повертаючись у Петербург з неволі, зустрів у Москві відомого видавця Солдатьонкова. Розговорилися. Про життя, творчість, майбутні книжки. Тарас зізнався, що полишає писання, яке стільки лиха йому наробило, і повертається в професію. Тобто в образотворче мистецтво. Хоче серйозно зайнятися старовинним мистецтвом грав’юри, яким у Росії по-справжньому ніхто не займався.

– Надто вже це марудна, затратна й небезпечна для здоров’я справа, – хитав головою видавець. – Не для наших кволих здоров’ям сучасників. Хтозна, може, у 16-му столітті люди здоровіші були, що таке вигадали. Це ж спершу змалюй картину відомого автора, потім перенеси малюнок штрихувальною голкою на вкриту лаком чи каніфоллю мідну дошку, протрави її кислотними розчинами, вкрий фарбою і аж тоді зроби ті кілька відтисків на спеціальному станку… Які очі й легені усе те витримають?

– Дуже нелегка техніка. Доведеться самотужки вчитися. Є ще, правда, такий в Петербурзі Йордан, мастак і знавець, попрошу поділитися досвідом, – ділився планами Тарас, який насправді ще не до кінця усвідомлював усіх складнощів мистецтва гравірування.

– Я чув, що ви навчалися портретного мистецтва у самого Карла Брюллова? Благородне, поважне і дохідне заняття.

– Про живопис мені тепер годі й думати. Я й у найкращі часи був посереднім живописцем. А тепер… Десять років не займатися по-справжньому, навіть пензля не тримати в руці… Цього досить, щоб перетворити навіть великого віртуоза на звичайнісінького шабашного балалаєчника.

– Та не прибіднюйтесь, Тарасе Григоровичу! Про вас навпаки говорять, що ви, якби не писали свої вірші, то стали б Рембрантом російським.

– Спасибі друже. Про вас усі кажуть, що ви чоловік добрий, чесний, не дерете останньої шкури з авторів. Тому маю до вас інтерес: хотів би видати колись свої повісті, написані в солдатській казармі. Та це буде згодом, бо найближчим часом думаю виїхати на дешевий хліб в мою милу Малоросію, і візьмусь за естампи. У сорокових роках я видав був два альбоми «Живописної України». Ще перед арештом. А зараз продовжу святу справу. І першим естампом буде «Казарма» з картини Теньера, про яку ще незабутній вчитель мій, великий Карл Брюллов, казав, що й з Америки варто приїхати, щоби поглянути на цей чудовий твір. Знаєте... Бути хорошим гравером означає бути розповсюджувачем прекрасного і повчального в суспільстві. Означає бути розповсюджувачем світла істини. Означає бути корисним людям і бажаним Богові. У гравера своя окрема місія. Скільки витончених творів, доступних лише багачам, коптилося б у похмурих галереях без твого чудотворного різця!

– Це справді так… А чули про французький винахід – дагеротипію? Шалено модне нині заняття. Теж, щоправда, марудне, наскільки я чув, зате безпечне! І для копіювання творів чудово придатне.

– Авжеж, чув! Сам в Оренбурзі, дякуючи офіцерам-сослуживцям, був захопився фотографією. Але ж то не мистецтво… Грав’юра – зовсім інша річ. Гадаю, за два роки зможу її опанувати до належного рівня.

– Тоді, Тарасе Григоровичу, маю для вас подарунок: дагеротипи з картин різних художників, серед них і «Вірсавія» Брюллова! Може, пригодяться в роботі. – і поліз у свій бездонний необ’ємний саквояж…

О, добрий чоловік Солдатьонков! Він навіть не здогадувався, що його невинний подарунок Шевченко розцінить, як… благословення від свого великого учителя, а тому вже не відступить від намірів оволодіти мистецтвом грав’юри, винайденим чотириста років тому геніальним німцем Дюрером. І стати в ряд із такими знаменитими офортистами, як Рембрант, ван Дейк, Тьєполо, Піранезі, Ватто, Фрагонар, Рібера, Хогарт, врешті Гойя, який поєднав офорт з акватинтою. Що Шевченко також спробує зробити в пейзажі з картини Мещерського… в останньому програмному офорті.

….І знову повертався спогадами до Марії. Казав Миколи Макарова, ніби Марія Олександрівна не приїхала на літо в Росію, бо мусить мотатися-метатися Європою в пошуках заробітків і видавців, якими влітку кишать курорти Німеччини, Бельгії, Франції та Швейцарії. А недавно, як хвалилася йому в листі, переклала російською свої українські оповідання «Мотря» і «Два сини», і продала їх за тисячу франків редактору журналу «Русская беседа» Олександру Кошелєву. Крім того, щось заробляє, переписуючи Тургенєву Статут «Общества грамотності Росії», яким він нині переймається, звичайно ж, у своїй Франції, п’ючи воду на курорті Виші.

І знову сердився на лінивого Марковича, який нині тиняється Петербургом в пошуках посади. Та толку з того мало… Бідолашний Марко Вовчок! Який талант пропадає! Їй би надійного супутника та життя забезпечене, заткнула б Маруся за пояс усіх європейських знаменитостей! Він перший би прихилив їй небо, та… кляте безгрошів’я заважає… Ледве нашкрябав тисячу рублів, щоб послати Варфоломієві, аби вже щось робив із тою хатою! Щоб навесні справити новосілля у своїй власній господі, а як Бог дасть, то й з молодим подружжям… Тільки де його в біса взяти, те подружжя, коли воно десь блудить світами?!

Та, може, приблудить, була б тільки хата в садочку-гайочку над Дніпром та чоловік Ваше превосходительство академік!

Нема де правди діти, Тарас Григорович покладав великі надії на майбутнє звання, яке гарантувало б йому якщо не багатство, то більш-менш пристойне життя і захист від Третього відділення… І все – заради Марусі… Якою гордився, надто після того, як сам Іскандер захистив її від критичних нападів Дружиніна на її антикріпосницькі оповідання, опублікованих в реакційному журналі «Библиотека для чтения». Був на сьому небі, коли прочитав у газеті «Русский инвалид» статтю Пирятина (П. Таволги-Мокрицького) «Марко Вовчок как малоросійський списатель», в якій брат Шевченкового друга – художника Аполлона Мокрицького – продовжив дискусію про вплив оповідань Марка Вовчка «на суспільство за сучасного вирішення питання про покращення побуту селян». А Марію назвав «одним із художників, який уособлює помилки формації різних класів, і залишає на кожному читачеві вплив власних ідей». Отак! Знай наших!!!

Безперечно, ніхто так щиро не радів зростаючій популярності Марка Вовчка в Росії і за рубежем, як Шевченко. Ніхто так не чекав її повернення і …так панічно не боявся його. І не тільки через загрозу переслідувань, які могли початися проти них обох, а, може, і вже почалися… Просто в переддень великих змін у внутрішній політиці російської імперії – цього «Колосса на глиняних ногах – ніхто «вгорі» не відав, як віддячать «низи» за фальшиві реформи і вкрадену волю.

Тому-то й «пришпорював» Варфоломія, щоб доки він, Тарас, виборює звання академіка, а з ним і право на нормальне людське життя, починав будівництво омріяної хати на дві половини, з кімнатою, світлицею, кухнею, звичайно ж, майстернею та двома скляними ґанками: на Дніпро і на церкву.

Він колобродив світом і людьми, просив-благав знайомих шукати йому нареченої, а тим часом бажав єдиного: коли стихне рейвах з реформами і вийдуть на волю його рід і нарід, заховатися з коханою жінкою від усього світу в хатиночці, загубленій у гайочку-райочку над Дніпром-Славутою, і нікого не чути й не бачити на своєму Парнасі, крім зичливих богів і працьовитих муз. І так собі у купочці будуть собі штрихувати-відтискати свої офорти, писати свої вірші й оповідання, мати хліб і до хліба, проживуть у злагоді й любові сто років…

Так він собі думав і думкою багатів…. І раптом до болю захотілося тої ідилії… Хоч подивитися, хоч прихилитися…. Згадав, що недавно запрошували його в гості через Андрія Маркевича сестри Білозерські, Саша і Надя, які літують на дачі у Стрельній.

НА ДАЧІ У СТРЕЛЬНІЙ

Отож, на ранок другого дня, розраявши себе піснею козацькою-бурлацькою власного сочінєнія, Шевченко зачинив майстерню і махнув чавункою за місто, у веселу курортну Стрельну, набиту веселими панночками і наймичками по саму зав’язку. А коли ще з добрих чотири верстви пройшовся від вокзалу пішки розкішною природою ще й за гарної погоди, то й зовсім «духом воспряв».

Але замість веселої компанії зустріла Шевченка у хвіртці як з хреста знята Олександра Михайлівна! Нещасна Саша, покинута закоханим у Марка Вовчка Пантелеймоном, що з ранньої весни поселилася на дачі сестри: втекла від ганьби і свідків свого позорища, щоб заживити рани душевні, нанесені «тим страшним Вовчком»… Але замість уздоровити нерви вдалині від столичної суєти і родинних скандалів, згризала себе в гордій самотині ревністю і ненавистю до суперниці, що невідомо з ким тиняється Європою. І чекала, в’янучи коло хвіртки, що ось-ось гарячий Куліш, набігавшись світами, охолоне і повернеться до своєї терпеливої і всепрощаючої вінчаної жони.

Побачивши замість Куліша Шевченка, Саша скривилася: не могла простити «дурному Тарасові» захоплення «тим страшним Вовчком».

«Чи вона їх, тих чоловіків, якимсь зіллям обпоїла, чи дурманом задурманила, чи маком свяченим обсипала, чи заворожила, що вони за нею хмарою ходять, до небес возносять?!» – це архі-важливе запитання було написане на змученому личку Саші, що німим соляним слупом стояла перед Шевченком. І хтозна, скільки б вони отак простояли мовчки, якби не вибігла з будинку Надія Михайлівна, як завжди енергійна, весела, а за нею – такі ж веселі крихітні дві дівчинки, що одразу обліпили «вусатого дядька Тараса».

На відміну від своєї романтичної молодшої сестри Саші, Надя Білозерська мала характер козацької тещі: не стерпівши принижень чоловіка, пияка і собачника, яких часто-густо можна зустріти серед малоросійського дворянства, вона покинула його разом з хутором і двома дітьми і втекла до сестри Саші у Петербург. Тим часом Пантелеймон Олександрович допоміг «сердечному другові» Наді – старому холостяку, вчителю гімназії Матвію Симонову, який друкував свої літературні та етнографічні праці під «вивернутим» на другий бік псевдонімом Номис, перебратися слідом та влаштуватися на високу чиновницьку посаду в столиці.

Людський поговір, несхвалення її вчинку родичами і знайомими, не завадили Надії Михайлівні звити із невінчаним коханим сімейне гніздечко, народити поза шлюбом ще четверо дочок і притому залишитися ледь не взірцем усіх жіночих і християнських чеснот.

Шевченко знав Надію Білозерську давно. Познайомились у січні того рокового 1847-го року на весіллі Саші і Пантелеймона. Надя тоді була соромливою молодою поміщицею, яка явно побоювалась свого старшого мужа. І раптом… ця скромна, ляклива хуторяночка не тільки не побоялася грізного чоловіка, людського суду-пересуду, а й повстала проти патріархальних українських звичаїв і навіть церковних постулатів, які забороняли розлучення! От і зараз – не боїться жити вільно і бути щасливою з коханим чоловіком.

– Яке щастя, що ви до нас завітали, Тарасе Григоровичу! А то ми тут, у жіночому товаристві, зовсім засниділи, зів’яли! Проходьте в садочок! Зараз я туди і чай подам! – щебетала Надя, показуючи гостеві стежку в тінистий садочок.

«Прекрасний взірець усім нещасним у шлюбі жінкам», – подумав Шевченко, прямуючи до різьбленої літньої альтанки, що виднілася в глибині невеличкого тінистого садочка.

Та чомусь згадалася при цих думках не Кулішиха, а Марія Маркович: якось вона ніби жартома розповіла про намисливого Панаса, який, коли жили в Немирові, ревнував її безпідставно до своїх колег і навіть гімназистів. Вона так втомилася від вічних причіпок і докорів, що рада була втекти на край світу.

Триклятий кріпосницький лад! Трикляті царі, що посіяли дух рабовласництва навіть у сім’ях! І Марія добре зробила, що відправила чоловіка-спиногриза назад у Росію! Та Опанас, замість покаятися в лінивстві, тиняється по літературних вечорах та журфіксах усіляких, чіпляється до знайомих, мовляв, брехня, що Марко Вовчок (так він називає дружину) покинув його, насправді він скоро приїде, тільки-но він, Опанас, знайде посаду пристойну. А сам тим часом і пальцем не кивне, щоб її знайти.

Ох, ці пани-паничі! Це ж бо згадуючи про них, доморослих народолюбців-кріпосників, як високо вчений Лукашевич, піїти Афанасьєв, Забіла та їже з ними, написав він, сидячи на Каспії:

Якби ви знали, паничі,

Де люде плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись...

Ледаче, не привчене до роботи плем’я! Не здатне на простий людський вчинок – підтримати товариша у біді. Жодним же словом не озвались до нього, загнаного в азійську пустелю царем-іродом, пророка! Одне вміють – з гонором проїдати-пропивати та в карти програвати нечесні батьківські маєтки! А проп’ють-проїдять, де й гонор дівся: тиняються похаптурниками-нахлібниками по багатших родичах. Опанас хоч любить свою народність та етнографію… І за це йому спасибі. Казала Марія, вони удвох позаписували сотні пісень у Чернігівській, Полтавській, Київській та Подільській губерніях… Величезна праця, та за неї ніхто не платить. Як-то кажуть, одними піснями ситий не будеш. І дружину з дитиною не нагодуєш, не обуєш.

А тим часом до альтанки поспішає усміхнена Надія Михайлівна з чаєм і тим, що до чаю: цукорницею з варенням, печивом та штофчиком – мабуть, з його улюбленим ромом… А за нею двома «хвостиками» чеберяють дві гарненькі рожеві лялечки – донечки від невінчаного чоловіка Матвія Симонова-Номиса. І зовсім позаду, поволеньки, роздивляючись кущики та квіточки, тягнеться Олександра Михайлівна – нещасна, на всіх ображена.

Шевченко щиро жалів Сашу, яка після арешту Пантелеймона у Варшаві за підозрою у зв’язках з Кирило-Мефодіївським братством втратила дитя і тепер відчувала вину перед чоловіком… Щоб розійтися з ним, не мала сестриного характеру. Тому й терпіла та прощала Пантелеймонові і його численні любовні романи, з останніх сил намагалася бути йому, як він повчав, «жінкою-громадянином», вірною соратницею.

Та схоже, Куліш ще більше комплексував через бездітність свого шлюбу, ніж дружина. Але він не так страждав від незбутності батьківства, як від ущемленої чоловічої гідності, що тільки посилило комплекс недолюбленої дитини, прищеплений з ранніх років суворими батьками. Звідси і демонстрація своєї сили чоловічої, і гра в героя-коханця, донжуана і казанову, артистизм аж до нарцисизму і навіть цинізму у стосунках з жінками і взагалі з людьми.

А от нині доходять чутки до столиці, ніби козакує Панько у Полтаві. Начебто відбив у байкаря Глібова жону Параску, збаламутив наречену якогось студента. Одно слово, знову звів козак-характерник кількох чужих молодиць розуму, а сам повіявся далі Україною, «просвіщати» та перевчати провінційних панночок на «жінок-гражданок». Химерний чоловік Пантелеймон Куліш. Ніколи не знаєш, що від нього чекати: таке витворяє, що хоч сядь та плач, або смійся стоячи… І все йому сходить з рук! А Шевченкові досі дорікає за нібито вкрадену у Сошенка наречену. Хоч то суща брехня. Просто Тарас не здогадувався про палкі почуття педантичного схимника, холодного й закритого, як равлик, старого Сохи….

Та чи варто так псувати собі настрій химерами блудного Пантелеймона, коли все дачне жіноцтво, доросле й маленьке, зібралося в альтанці. Вже й стіл накрили, і чай розлили в порцелянові чашки. І привітна, як сонечко літнє, Надія Михайлівна припрошує до варення-печення:

– Пригощайтеся, Тарасе Григоровичу, це все наші «хозяйственниє способності», Олександра Михайлівна постаралися, – похвалила сестру, щоб підняти їй настрій.

І справді, Саша повеселіла, зав’язалась жвава бесіда, почалися спогади про ті щасливі часи, коли юну панночку-хуторяночку Сашу Білозерську за її пристрасть до заготовок домашніх на зиму: варити варення, сушити, солити гриби та іншу всячину, в сім’ї називали «наші хозяйственниє способності». Та не довго тривало веселе чаювання. Бідна Олександра Михайлівна знову впала в розпачливу меланхолію, і Шевченкові довелося знову вислуховувати «плачі» Кулішевої «Ярославни» і докори за те, що помагав «декому» творити із Вовчка «божество», ставив її врівень із Шекспіром, коли всі знають, що без Пантелеймона Олександровича не обійшлось, «сама вона бачила на власні очі, як він «черкав тоті писання Вовчкові і переписував по-свому».

Однак даремно чекала «княгиня» Панькова від Шевченка осуду чи критики на адресу Марка Вовчка. Не виправдовувався він і за те, що називав Марковичку «пророком кротким, своєю донею», а себе – її рідним і хрещеним батьком.

Бо хай як він там ображається та сердиться подумки на Марію, Марко Вовчок залишається для нього поза підозрами, поза дрібними земними претензіями, чварами і плітками. Хай яким буде його ставлення до Марії, а пієтет перед Марком Вовчком зостанеться непорушним, як скеля, і як погоже небо – без жодної цяточки…

І Саша не забарилася віддячити, спитавши лагідненько:

– А чи знаєте, премногодосточтимий Тарасе Григоровичу, що ваш Вовчок, того ж дня, коли ви присвятили йому вірш, той, де назвали його, хай Бог милує, пророком, повернувшись від вас, одразу ж прислав посвяту вашу Пантелеймонові, щоби той прочитав?

– А що ж тут лихого? Я ж написав, щоб люди читали! – здивувався щиро Тарас, та все ж новина вколола його.

– А лихе ще й препогане в тому, що вона обома вами крутила, як циган сонцем. От що!

– Та ще ж третій був – Опанас… – спробував перевести на жарт аж надто прикру балачку.

– І четвертий був – Тургенєв, і п’ятий, і десятий, і двадцятий! А зараз вона, з ким попало злигавшись, волочиться з Німеччини у Швейцарію, із Швейцарії – у Францію. Отакий ваш пророк святий та чесний!

– Неповні у вас відомості, Олександро Михайлівно, – чемно відповідає Шевченко. – Марко Вовчок там ще зустрічається з поетом Анненковим, з істориком Єшевським, з польським філософом-революціонером Лелевелем, з французьким письменником Проспером Меріме, котрий про козаків наших писав… І ще з десятками відомих людей…

Хотів ще Герцена згадати, але стримався: мало кому і що може ляпнути ображена жінка. А вуха «Третьего отдєлєнія» стирчать навіть з-за куща смородини!

ГРОЗА НАБЛИЖАЄТЬСЯ

А тим часом Марко Вовчок з Іваном Тургенєвим ще й до пристані в Бонні не дійшли, як полетів перший звіт Варвари Яківни про їхні привселюдні «кури-амури». І полетів не за море, а до тієї лиходолиці, яка найбільше переймалася моральною поведінкою «підступної Марковички»… До бідолашної, скривдженої жони вінчаної Пантелеймона Куліша Олександри Михайлівни. Пам’ятаючи препоганий любовний скандал «грішниці Вовчиці» зі «святим Пантелеймоном», Варвара Яківна поспішала заспокоїти всіх добропорядних землячок, що Марія Маркович тепер у надійних обіймах Тургенєва, можна спати спокійно.

Тож другого дня чекали на Шевченка, який так невчасно опинився у Стрельній, не зовсім приємні сюрпризи. Бо сестри Білозерські, як показилися, обговорювали свіжі закордонні новини від Варвари Карташевської, та все про непристойну поведінку писательки Марії Маркович, яка нібито, покинувши чоловіка й сина, плутається не тільки з молоденьким Пассєком, а й з підтоптаним багатієм Тургенєвим, відкрито катається з ним на пароплавах, одно слово: гуляща!

Сказати, що Шевченко був приголомшений цими новинами, нічого не сказати. Він був убитий! Знищений! Він не знав, як повестися: захищати свою «доню»? Встати й піти? Обуритись? Спробував перевести мову на іншу тему, та де?! Ці дві «благочестиві Марти», одна з яких була солом’яною вдовою при живому чоловікові-гультяєві, а друга, покинувши вінчаного мужа, жила цивільним шлюбом з іншим парубком, упивалися благородним осудом.

З великим жалем дивився Тарас Григорович на Сашу і думав: «На що перетворив гультяй Панько це колись ніжне, чисте, як лілія, дівчиня, цю прекрасну княгиню, якою не міг намилуватися боярин Тарас на її весіллі з Кулішем далекої січневої неділечки 1847 року?! На зломлену, нещасну, злу, мстиву істоту!»

Та ще печальніше було від того, що Кулішиха навмисно згущувала фарби. Плескаючи несосвітенне про свою суперницю, не забувала нагадати Шевченкові, як то він сам зачаровано дивися на того вовкулаку в жіночій подобі та слухав написані Опанасом оповідки, та все вірші їй присвячував! Згодом ображений на колишню свою пасію Куліш оприлюднить ці «страсті по Марії» своєї дружини, але у власні, «лицарській», інтерпретації, мовляв, «розбалували славословієм Марка Вовчка, зробили з нього «європейську потаскуху»…. Але це буде вже по смерті Шевченка.

А поки що він живий, але майже вбитий, бо… нема диму без вогню… Сумний та невеселий повернувся в своє убоге «убіжище» тої неділечки святої, що стала для нього важчою найважчого понеділка.

З того часу й повелось: тільки Шевченко у хвіртку, як сестри по черзі розказують, наче з написаного читають, новини про ненависного Марка Вовчка. Хоч не приїжджай в цю Стрельну! Або застрелься! Але замість відхреститися від сестер, він, закоханий у власні страждання, приїжджав раз на тиждень і вислуховував повідомлення, що тепер безсоромному Вовчку живеться геть не погано. Відправивши Опанаса, блудить собі з молодим і не зовсім сповна розуму після каземату Пассєком, а гроші вижебрує в Тургенєва. Гарно влаштувалася!

Стосунки Марії з Тургенєвим Шевченко не бажав обговорювати. Після ближчого знайомства із «суперником» і кількох коротких розмов про Марка Вовчка, які починав завжди Іван Сергійович, Тарас Григорович зрозумів три речі: Тургенєв справді цінує талант Марії; відчуває відповідальність за неї і глибоко зневажає невиправного сибарита Афанасія Марковича… хоч і не настільки, як «картавого тупоумца Куліша». А, по-четверте: тепер їх із Тургенєвим не розділяє суперництво, а об’єднує усвідомлення того, що Марко Вовчок ніколи нікому з них не належатиме. Звичайно, обидва вони, і Шевченко, і Тургенєв, лукавили, бо кожен все-таки мав надію…

– А їй, безстидній, хоч би й що! Крутить чоловіками і не червоніє! Хотіли мати свою українську Жорж Санд – тепер маєте! Тіштеся! На всю Європу гримить! – тріумфувала Олександра Михайлівна, поглядаючи іронічно на Шевченка.

Але той раптом запитав:

– Дорогі мої землячки, а не знаєте часом, чи зустрічався з Марією Олександрівною Микола Якович Макаров?

І, враз зрозумівши, що зараз і Макарова до Маріїного гарему додадуть, спішно пояснив:

– Мене інтересує, чи передав він Марку Вовчку «Кобзар»?

– Ой, це вже ви самі в нього запитайте, – пхикнула Надія Михайлівна. – Сам по Європах, вістей нам не шле, ото й усього, що його Ликерку-нетіпаху бавимо, наче своїх клопотів мало!

І на здивований погляд гостя неохоче пояснила:

– Так наймичку ж! О, про вовка помовка! На музику зібралася!

ТА САМА ЛИКЕРА

І тут справді з хати вийшла ТА САМА ЛИКЕРА, яка на Різдво причарувала його своєю селянською свіжою красою, розшитою калиною білою сорочкою та заквітчаною квітами й биндами кучерявою голівкою.

– А куди це ти, чорнобрива, так вибриндилась із самого ранку? – жартівливо запитав Тарас, милуючись Ликерою.

– А що? Не можна? Сьогодні неділя – маю право! – огризнулася дівчина, скинувши голову у віночку і стрічках, як норовиста лошичка.

Була люта на вусатого недопанка, як називала поета «дворня» Карташевської, якого так невчасно принесла «нечиста». Тарас же, не відаючи помислів не такої вже й безгрішної Дульсінеї, мимоволі замилувався дівчиною, якій гнів личив не менше, ніж вишита сорочка з корсеткою.

– Ликеро, отямся! Що ти верзеш при чужих людях?

– А що, правда очі коле? Микола Якович просив вас догледіти мене, а не примушувати до роботи. Я вам не наймичка!

– Уже пишу листа Миколі Яковичу про твої вибрики!

– Пишіть, хоч три! А я піду, куди схочу, бо ви мені – не указ! І сьогодні – неділя! По закону я маю право на вихідний!

– Бачите, як знає свої права? – обурилась Надія Михайлівна. – Закон для прислуги! А ти у нас як вихованка!

– Нахлібниця! – єхидно поправила Олександра.

– Я до вас не просилася! Зводьте рахунки з Миколкою! Чи з Варушкою! – відрубала Ликера.

– Ликеро, побійся Бога! Ти як називаєш своїх благодійників! Зараз же кличу панича Андрія, хай тебе в острог віддає, бо більше нема ради!

Шевченко думав, що Ликера злякається погроз чи бодай знітиться. Та де! Вона лиш у смак увійшла:

– Це ви побійтеся Бога! Хіба я вам наймичка, щоб ви мною поштурхували! Я од вас втечу або пожаліюся жандармам, що мене силою утримуєте в себе! Ще й острогом лякаєте!

Сестри схопилися хто за голову, а хто за серце, а Шевченкові аж дух перехопило: у гніві Ликера була прекрасна, як… Валькірія!

– Жалійся-жалійся! Хоч уже клич! Там тебе, у жандармерії, і калачами нагодують, і спати на білу постелю положать, не те що в нас! Там таких, як ти, багато ходить! І заробляють собі на кусень хліба так, як ото ти вмієш! Тільки ступи за ворота, то можеш уже не вертатися!

Ликера спаленіла і примружила очі, заціпенівши на якусь мить, ніби вирішувала, кинутися зараз же на Надію, як кішка, чи притьмом стрибнути за ворота. А тоді крутнулася і побігла вглиб саду.

– Я з нею… поговорю… – повільно підвівся Шевченко і, ніби загіпнотизований, рушив слідом за дівчиною.

Обидві Михайлівни похмуро дивилися йому вслід, а коли гість сховався з виду, повернулися одна до одної та почали впівголоса сердито радитися, як давати раду строптивій наймичці.

Ликеру Шевченко знайшов у альтанці. Дівчина сиділа на лаві, нервово теребила пальцями стрічки, які перекинула на груди, та, відкопиливши нижню губу, як дитина, безгучно плакала.

Не противилась, коли він сів поруч та заходився витирати хустинкою її рясні сльози, примовляючи:

– Не плач, серденько! Не варті вони жодної сльози сирітської…

І Ликера, щойно така войовнича, наїжачена, схлипуючи, пригорнулась до нього, як до батька рідного. І раптом давно забуте, зовсім не батьківське хвилювання охопило його, затьмарило розум. Він міцно притиснув дівчину до грудей, і, п’яніючи від близькості її молодого гарячого тіла, поцілував у чоло.

Ликера ніби й не помітила того поцілунку, але відсторонилася, востаннє схлипнувши, і глянула йому в очі. Перед ним сиділа зовсім інша людина: врівноважена, серйозна, хоч і невесела. Вони сиділи за круглим столиком в альтанці – одне проти одного – і дивились одне на одного так, ніби щойно зустрілись після довгої розлуки. І знову Шевченка накрила гаряча хвиля ніжності до цієї дівчини, і ще щось, чому й назви нема.

– Ви, певно, теж думаєте, що я зла і невдячна? – спитала Ликера, опустивши очі. – Не буду їм коритися, хоч би що!

І тихо, вже без емоцій, почала свою сповідь. Те, що почув Тарас Григорович від Ликери, перевернуло всю його душу і всі уявлення про поміщиків Макарових-Карташевських разом із хуторянами Білозерськими.

БУНТАРКА

Як виявилось, для бунту в Ликери були причини. Коли Макарови-Карташевські «відпускали» її на волю», дівчина дізналася від чиновників, що насправді ніколи й не була кріпачкою. А була козацького роду, але після смерті батьків, яких забрала чума, пани Макарови, пожалівши сироту, взяли її у двір «на виховання». А потім зробили з неї дворову прислугу. «Вихованням» не заморочувалися. Дівчина хоч і виростала разом з панськими дітьми Миколою і Варварою, але зосталася малограмотною. Єдине, чого нахапалася біля панів, то це їхніх звичок жити на широку ногу, спесивості, лінивства і пристрасті до багатства. Заповітною мрією Ликери було за всяку ціну стати рівною з панами. Чого Ликера не приховувала від Шевченка.

Тож тепер, дізнавшись про обман, а головно, про те, що вона справді їм рівня, Ликера збунтувалась. Перестала коритися. Стала вимагати «відпускну».

«Чим не героїня Марка Вовчка ‘Ледащиця’?» – подумав Тарас Григорович, і пожалів: спомин про Марію різонув його по серцю, як турецький ятаган. Либонь, він змінився на лиці, бо дівчина злякано схопила його за руку, залепетала:

– Тепер ви бачите, які падлюки Макаров й Карташевська, і які зміюки Білозерські. І ще вони про мене брешуть, ніби я сплю до полудня й немита-нечесана гуляю із солдатами! А це неправда! Нащо мені ті солдати, і прибираюся я щодня, я ж не селючка, я ще краще за панночок виглядаю!

І цей переляк, це бажання здаватись йому кращою, як про неї говорять, зовсім розчулив Шевченка. Не кажучи вже про те, яке гнітюче враження справила на нього історія Ликери. Тепер він зовсім іншими очима дивився на «ліниву, капризну і брехливу» наймичку, як називали дівчину сестри Білозерські. Перед ним стояла не просто ще одна жертва кріпосного ладу, аморальної нелюдської політики царату, з його лицемірною доктриною: «Православіє. Самодержавство. Народ». Перед ним стояла бунтарка, зовсім не схожа на його героїнь – нещасних «наймичок», покриток, безталанних кріпосних актрис і «солдаток». Сильна, безстрашна воїтельниця. Варначка! Справжня козачка! Повстанка! Нова українська жінка! От про кого треба писати поеми і повісті всіляким Тургенєвим-Достоєвським-Гончаровим! Не про вигаданих «зайвих людей», ледачих лежебок і недалеких романтичних баришень, а про таких, як Ликера! Жінок з народу, на яких світ тримається, байдуже, що вони ще не грамотні, не вчені, ще рабині! Скоро, дуже скоро вони розправлять і плечі, і крила! Тільки б підписав нарешті цар той свій Маніфест!

Милуючись Ликерою, згадував легенди про дружину вірну героя Італії Джузеппе Гарібальді – Аніту, яка не лиш розділила зі своїм мужем долю повстанську, а й стала вірною соратницею в боротьбі за визволення й об’єднання Італії!

Тепер йому було ясно, чому панівні верхи від найбільшого кріпосника-царя до дрібного пана-хуторянина з десятком кріпосних душ, який вдає з себе ліберала, так довго воловодяться з відміною кріпосного права: вони бояться дати народові волю! І самі бояться волі! Довголітнє панування над собі подібними зробило їх рабами своєї рабовласницької свідомості і суті!

…Раби з кокардою на лобі,

Лакеї в золотій оздобі…

Онуча, сміття з помела

Єго величества. Та й годі.

І даремно волати до цих покручів плачами-пророцтвами…. Даремно благати-заклинати:

О люди, люди, небораки

Нащо здалися вам царі?

На що здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки….

Не поможе…. Навіть, якщо він напише ще одну поему чи повість під назвою «Ликера» і прочитає на черговому літературному вечорі у Карташевських чи Тарновських. Ці лицеміри поплачуть собі в жилетку задля лукавої і модної нині «народності», а йому нищечком порадять «не гнівити царя», який сам дбає про реформи в сільському господарстві і відміну кріпосного права. А тим часом і далі точитимуть кров із «рідного народу» та все гадатимуть, як же це повернути старе по-новому, щоб і вівці живі були, і вони, вовки, ситі? Та будуть восторженно восхваляти Гарібальді, та жаліти, що не послав їм Господь такого героя, а нишком дякувати, що милував від такого зарізяки!

О, люде, проклятий, лукавий!

СПАСТИ ДУШУ… НА ПАНТЕЛЕЙМОНА-ЦІЛИТЕЛЯ

Прокинувшись вранці 7-го серпня, Шевченко раптом згадав, що сьогодні свято престольне – Пантелеймона-цілителя! А післязавтра – день народження Пантелеймона Куліша. Раніше в цей день у Кулішів завжди збиралися гості. Багато гостей. І завжди, де б це не було: в Мотронівці, в Петербурзі, чи на дачі – завжди господар-іменинник зустрічав їх в українському народному костюмі: вишитій сорочці, широченних шароварах і височенній шапці. І завжди святкували бучно, весело, на широку ногу.

Оскільки ж цього літа іменинник десь в мандрах заблукав, то, як сказала сумно Олександра Михайлівна, вони з сестрою вирішили не ламати традицію й святкувати Пантелеймона без Пантелеймона. Якщо ж Тарас матиме час і бажання, то хай і собі призволяється… Шевченко не мав часу. Зібралось чимало невідкладної роботи, але не хотів ображати бідну Сашу, доведену егоїзмом Куліша до нервової недуги. Якби він цього не знав, то чи терпів би її істерики, психопатичні напади? Але мусив. На знак давньої дружби і симпатії. Отож, полишивши недоштриховану дошку, недописаний розділ «Букварика», листа до чернігівців щодо закупівлі в нього «Кобзаря», подався на «локомотиві» до Стрельні. Правду кажучи, він любив поїздки «чавункою»: не трясе, не дме, їдеш собі, дивишся у вікно і думаєш… Про що лиш не думаєш! От хоча б про Миколу Костомарова. Дійшли до нього розмови, нібито Костомаров розглагольствував, що в повсякденному житті Тарас Шевченко звичайний собі чоловік, до всіх лояльних, дружить любенько з високими чиновниками і великими багачами… То тільки у своїх віршах він буйний і непримиренний борець за правду з «людоморами» та «іродами» всілякими.

Ох, лукавив Микола, лукавив! Бо чи не він першим почав віднедавна тихенько та лагідненько закривати Тарасові рота, мовляв, не підставляй людей, бо скрізь – «очі й вуха», сам знаєш, якого отдєлєнія! Чи тебе нічого не навчив гіркий досвід кирило-мефодіївців? І тих десять років розплати, які відкинули наш український поступ на століття?! І невже ти думаєш, що всім чесним людям подобаються нинішні порядки? Паче того, ганебний кріпосний лад? Але замість того, щоб таврувати та проклинати:

Царям, всесвітнім шинкарям,

і дукачі, і таляри,

і пута кутії пошли!.. –

кожен з них, без галасу та крику, щось доброго робить задля свого народу. От навіть одна дисидентствующая царівна кріпаків із свого маєтку на Полтавщині відпустила на волю, не чекаючи указу свого царствуючого небожа!

Так чи не так говорив Костомара, але після цих філософських розмислів товариша Шевченка осінила благородна мисль, що Костомара правий! Тому він, Шевченко, як і кожен чесний громадянин і патріот, повинен не тільки будити Словом в душах людських приспану волю, а й викупити чи якось інакше відпустити на волю бодай одну кріпацьку душу! А позаяк у нього з роду-віку рабів не водилося, то мусить викупити чужого кріпака, як викупили колись його! І йдеться не тільки про братів-сестер, за волю яких він уже став на прю з кирилівським паном. А про зовсім чужу людину, нужденну сироту або якогось юного генія з кріпаків, якогось Тараса чи Петра, якими рясно засіяна українська козацька земля…

Тож добравшись садами-лугами до Стрельні, поспішив поділитися своїми думками про спасіння душ із благочестивими «жонами-мироносицями» Білозерськими. Адже, буваючи у них на дачі, часто бесідував з ними і на теми важливіші й цікавіші, ніж поведінка Марка Вовчка.

Звичайно, письменниці-патріотки «душеспасительську» ідею Тараса підтримали, як, до речі, підтримували чимало його прогресистських ідеї, зокрема й рішення за будь-яку ціну викупити своїх найближчих родичів у того «впертого шляхтича польського». «Хай Бог милує, скільки ті поляки випили крові з Правобережної України!». А коли Тарас на словах про «генія з кріпаків», просльозився, мабуть, своє згадавши, сестри теж розплакались, а Саша, в пориві милосердя, обіцяла не лиш відпустити на волю тих кількох старих наймитів і наймичок, що стерегли й доглядали родинний хутір Мотронівку, а й призначити їм довічний пансіон зі своїх скромних статків.

Боже, як гарно починався день – Пантелеймонове свято!!! Який піднесений настрій був у всіх, навіть у Саші! Мабуть, вона все-таки мала надію, що блудний муж приблудить до святкового столу у день свого Ангела. Гостей, крім Шевченка, не було, бо не дуже скликали. Обіцяв по обіді приїхати брат Василь Михайлович Білозерський з дружиною, а під вечір Матвій Симонов, чоловік сестриці Наді. Можливо, ще хтось… А оскільки вже котрий день Саша не жаліла своїх «хозяйственных способностей» на кухні, звідки долітали неймовірні пахощі українських страв, то вирішили почати святкувати….

Надія окрилює! Тож сестри були веселі, неймовірно привітні, щедрі та добрі. У такому гарному товаристві не гріх було й причаститися смородинівкою та іншими наливками, які вміла готувати тільки Олександра Михайлівна. І які особливо легко «йшли» до вареників з лісовою ягодою…

За «чаюванням», крім Шевченка, сестер Білозерських та малолітніх дочок Надії, було ще кількоро сусідів. А от Ликери – не було: ані за столом, ані на кухні, й до столу не подавала, як то робила в Карташевської. Тож не втримався, запитав жартома:

– А де ж наша конозиста панна Ликера? Чи на музику пішла з досвітку самого?

– Ет! Не питайте! Зранку садочком походжає, надувшись, як миша на крупу! – вперше доброзичливо пожартувала Саша. – От будете там гуляти, Тарасе Григоровичу, то усовістіть її. Ми так тяжко готувалися до свята, а вона й за холодну воду не взялася! Ні по-злому з нею, ні по-доброму не виходить!

Зрозуміло, що знову заговорили про Тарасову «душеспасительську» ідею! Про благородних українських дворян і невдячних Ликер… Щоб не брати участі у неприємних теревенях, Шевченко, подякувавши господиням за щедре пригощання, заспішив у садочок виконувати їхнє розпорядження.

– Пильнуйте тільки, щоб очей не видряпала! – незлобливо гукнула вслід Надія Михайлівна.

Ох, не відали благочестиві сестри, на яку біду свою посилають Шевченка! Сидять собі у вітальні й через вікно спостерігають, як Тарас прогулюється з Ликерою алейками в садочку, як щось серйозно втокмачує в її порожню, зате кучеряву й заквітчану, голову. А та тільки пирхає сердито. Як… е, ні, вже нічого не бачать, бо парочка ця чудна й непариста уже заховалася за густими кущами й деревами…

Шевченко спершу й справді просив у Ликери не сердитися на господинь садиби, але скоро кинув ту затію. Відколи почув від Ликери про її життя у панів Макарових, бачить, як у дзеркалі, в її судьбі – свою долю! В її поведінці – свою! В її ненависті до панів – його друзів – свою ненависть до пана Павла Енгельгардта, якої досі не позбувся, хоч і простив гріхи батька його синові Василеві, зустрівшись випадково з цим інтелігентним вихованим юнаком у «чесній компанії» чи то в Тарновських, чи Галаганів, чи в палаці брата художника Аполлона Мокрицького – Івана, головного жандарма Петербурга.

Простити – простив, але таки відвів душу, «воздав за злая» у слові:

Бували войни й військові свари:

Галагани, і Киселі, і Кучубеї-Нагаї…

Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало,

остались шашелі: гризуть,

Жеруть і тлять старого дуба…

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть…

І виростуть; І без сокири

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі…

… І вас не стане, будяки

Та кропива – а більш нічого

Не виросте над вашим трупом…

Боже правий, як він розумів цю дівчину! Як нікого й ніколи ! Як жодну з жінок. Навіть Марію, що досі залишалася для нього загадкою нерозгаданою… Тим краще! На мить здалося, що він відпускає Марію. Без образи, муки і жалю відпускає. І впускає у свою душу цю бунтівницю – просту, як правда. Буйну, як вітер у степу. Щиру, як усі сільські дівчата. Охо-хо… давно був козак Тарас серед дівчат сільських, видно, давно… Бо зараз відчував, як гаряча, п’янка хвиля щирого, ніжного почуття до Ликери накриває його з головою. І він бере її за руку, і говорить те, чого не сподівався сказати:

– Ликерю, серце моє, виходь за мене. Я не пан, але зроблю все, душі не пожалію, щоб ти була в мене королевою.

Рука Ликери тріпнулася впійманою пташкою і завмерла. Крізь сльози, що заступили йому світ в пориві щирому й благородному, побачив, як злякано зблідло її миле личко, як округлились від подиву гарні карі очі.

Ошелешена Ликера мовчала. Стояла, ні в сих, ні в тих, мов зачарована. І раптом – стрепенулася, висмикнула руку й гнівно спитала:

– Навіщо насміхаєтесь?! Чи, може, потопилися всі ваші наречені, що збиткуєтесь над бідною сиротою?!

Йому б тут отямитись, відпустити бідну полонянку, яка враз перетворилася на розлюченого башибузука, та, видно, найшла коса на камінь! Яке вперте їхало, таке вперте й здибало!

– Та Господь з тобою, дівчино, чого б то я сміявся?!

– А всі ви, пани, одним миром мазані!

– Та який, я пан? Дівчино! Я такий же, як і ти, кріпак!

– Казала Кулішиха, що пан… – буркнула дівчина, позиркуючи з-під лоба, як ображена дитина.

І він розсміявся, бо дуже вже ця Ликерка нагадувала його самого: так колись малим хлоп’ям поглипував погрозливо на кривдників, та й зараз, бува, позиркує. І ця подібність геть збаламутила його.

– То кажи: підеш чи ні? – допитувався, але вже по-козацьки жартівливо. – Кажу ж тобі: не пожалієш! Будеш в мене, як у Бога за пазухою! Будеш вільною, сама собі господинею!

Усього чекав і нічого не чекав, бо й сам не відав, як воно в нього вирвалося, те освідчення? З якої радості чи печалі? А, мо’, й справді так боявся «одуріть в самотині», як писав у віршах?

Ликерка ж, якусь мить поморщивши лобика, сказала вже привітніше, але й з якоюсь, як йому причулося, упертою злістю:

– Добре! Піду!

І щось прошепотіла собі під ніс, ніби: «На зло тим зміюкам – піду!»

– Що ти там бурмочеш, Ликерю? – спитав, ніжно торкаючись темного кучерика над дівочим вушком.

– Та то я так… про зміюк згадала, – і засміялася, закинувши голову.

– Не кажи їм нічого поки що, – попередив серйозно. – Бо розведуть!

– Не скажу! – подобрішавши зовсім, грайливо пообіцяла Ликера.

Хотів ще раз попросити, щоб була з Білозерськими чемнішою, але не посмів. Не хотів, щоб знову змело хвилею гніву цей лагідний настрій. Упертюща ж!

– От і гаразд. Але знай, серце моє, що довго воловодитися з весіллям я не буду, – Ликерина рішучість додала і Тарасові впевненості. – От влаштую деякі свої діла, домалюю картини, дошкрябаю офорти, стану академіком – і десь після Покрови, за звичаєм народним, християнським, і повінчаємось.

– Правду кажете?! – з якоюсь щемливою дитячою надією спитала Ликера.

І тут же розкотисто і зовсім не лагідно засміялася сама до себе:

– Та вони подуріють від злості!

– Хто – «вони»? – й собі засміявся, милуючись гарячою, як вогонь, дівчиною.

– Та всі змії! І Білозерські, і Карташевські, а найбільше – їхня препаскудна дворня! Так їм і треба!

– Але дивіться мені, не обдуріть! – наказала строго, як гетьманша. – Бо знаю я вас, паничів-сватачів…

– Не обдурю, серденько, не бійся! Тепер я вернуся до столу, а скоро візьму діточок та підемо гуляти на леваду. І тебе візьмемо. І погомонимо там до ладу, щоб без чужих вух. Будь тут і будь чемна! Бо тепер ти не наймичка, а моя наречена.

На тому й розбіглися. Ликера, думаючи про щось своє та вдоволено пирхаючи, пішла гордо, як панна пишна, гуляти садочком, а Шевченко повернувся у вітальню, де його чекав охололий чай і нашорошені Білозерські.

– То що? Де це ви пропали так надовго? Поговорили? – почали питати навперебій.

– Поговорили.

– І що Ликера?

– Обіцяла слухатись.

– Ой, мало віриться! Вона така брехлива, ото… – почала Саша, але Шевченко перебив:

– Не псуймо, сестриці, собі велике свято тою Ликерою! Дівка – як дівка! А де це мої красні панночки, дівчаточка-голуб’яточка?! Де вони поховалися? Хіба не хочуть із дядьком Тарасом погуляти лужком-бережком?

А відтак і затягнув весело сумної:

– Ой не шуми, луже, зелений байраче,

не плач, не журися, молодий козаче…

– Хочемо! Хочемо! – вибігли звідкись із кухні з радісним вереском дівчатка – Надя і Маня – і одразу, вчепившись дядькові за поли, подалися веселим гуртом на леваду.

А дорогою до них приєдналася Ликеру, що, звісно, дуже не сподобалося Білозерським. Знали б вони, яке чорне та гірке розчарування у них попереду в такий святий день!

Повернувшись із прогулянки, Тарас сказав, що хоче прощатися, бо роботи непочатий край. Тому знову сіли за стіл, щоб випити по наперстку «клюковки» «на коня», аби довіз гостя щасливо додому. І за благородне душеспасительське починання випили… І тоді-то Тарас і наважився сповістити сестрам-жалібницям, що тією спасенною ним душечкою стане (Боже милий! Лучче б вони оглухли!) їхня «кара божа» – противна наймичка Ликера! Ота зміючка, яку їм «підкинула» Варуха Карташевська! А коли почули про те, що цей (Господи прости, горе з розуму!) причинний Тарас хоче на потіпасі одружитися, то зовсім розум втратили! Бо хіба таке можна витримати порядній людині?!

Та найголовнішого не знали сестри Білозерські, що саме вони спровокували цю біду, саме вони своїми наговорами на Марка Вовчка – та й на саму Ликеру! – прихилили до самотнього серця Тараса це «Миколо-Макарове чудо», ще страшніше за «Вовчка Марковича».

Той, м’яко кажучи, ажіотаж, який викликало сватання Шевченка до Ликери в малоросійській колонії Петербурга, через роки спробує виправдати мимовільний малолітній свідок тих подій – дочка Надії Михайлівни – Надія Симонова-Кибальчич (вона ж маловідома нині письменниця Наталка Полтавка): «Він (Шевченко) давно носив у своєму болючому серці завітну, милу думку викупити з кріпацької неволі хоч одну людську душу – «спасти, – як він казав, – душу» – і ось йому такий случай навертається, невже-то він омине його?.. Невже пройде повз його і руку не простягне?.. І через що?.. Через ненависний йому той панський гонор!.. А нізащо!.. Нехай що хотять говорять, він нікого не послуха, він дійме віри тільки своїй Ликері, тій ясній зірочці, що зійшла для його і ясно освітила йому його темну, нерадісну дорогу... Ні, він нікого не послуха, він спасе її душу!..…Ніде правди діти, тут вже не одна була думка «спасти душу», тут вже і одиноке серце заговорило, тут і забажалось родинного тихого спокою...».

І не пропустить нагоди «мазнути дьогтем» вже покійного Кобзаря: «Не дурно ж в його потім, після розриву, прориваються такі стрічки, повні безнадійного одчаю і сумної, чорної злоби на свою одиноку долю».

І процитує поезію, дуже інтимну, по-козацьки різку і справді сповнену печального розчарування, навіть досади на свою одиноку долю, але – не «чорної злоби»:

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій,

Або під тином простягтись.

Або... Ні! Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині…»

Та менше з тим… Головне, що спогади Наталки Полтавки не тільки відтворюють «зі святою простотою» весь хід «весільних подій», а й хід думок та мінливість настроїв «малоросійських колоністів», вихованих в колоніальних традиціях, яким так не просто було доростати до патріотичної «Української громади».

«Шевченко приїздив до нас з Петербурга ранком, пішки йшов від станції (здається, чотири версти) і увечері вертався додому. На музику він ніколи не ходив, а більш гуляв з нами, дітьми, у садочку, що був біля дому, – або йшли ми далі куди на леваду. Потім же, як полюбився він з Ликерою, то запевно, увесь час проводив з своєю милою у «тихих розмовах»...

Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Ликерою, щоб їй прийшли на думку які догадки. Здається, він був до неї, як би й був до кожної дівчини-землячки й сироти: сердечно, привітно, та й годі. Але як же вона образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись з садочка, де він довгенько щось говорив з Ликерою, признався їй, що він любить сю дівчину і має одружитись з нею. Як моя мати почула сю звістку, їй здавалось, що стеля звалилась на її голову і придавила її...

– Боже мій, – скрикнула вона, не тямлячись від горя і здивування, – що ви задумали, Тарасе Григоровичу?! Хіба ви не знаєте, що то таке Ликера?!

І тут відразу, не роздумуючи, вона розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала його намовляти, щоби покинув свій чудний намір. Проте, як і треба було дожидати, Тарас не тільки не послухав сієї дружньої ради, сказаної необережно, а ще дуже розгнівався на матір, що вона обиджує своїми словами дорогу йому людину, і палко відповів їй.

– Хоч би й батько мій рідний устав з домовини та сказав мені, то й його б я не послухав!

З тим він і поїхав, дуже лютий на мою матір».

ВЕСІЛЬНІ СТРАСТІ… ПО ГАРІБАЛЬДІ

За спогадами Наталки Полтавки, її мати, Надія Михайлівна, «тяжко перелякана сією історією, зараз звістила приятелів Шевченка…».

Звичайно, першим у Стрельню примчав рятувати сестер теж переляканий Василь Білозерський. Вислухавши «дуплетом вистріляну» «всю трагедію Шевченка», сів писати, звичайно ж, під диктовку любих сестричок депешу Макарову, в якій переконував Миколу Яковича, що «вибір Шевченка, який вирішив одружитися з Ликерою Полусмак, навряд чи принесе обом щастя». А тому він просить Миколу Яковича негайно втрутитися.

Але чому? Який стосунок до шлюбу Тараса й Ликери мав Білозерський! А мав! І то безпосереднє! Адже, знаючи Шевченка ще з юнацьких років і кирило-мефодіївських часів, уявляв, чим ця затія з весіллям може закінчитись! Політичною демонстрацією – от чим! Так, політичним виступом народних мас за справедливу селянську реформу! То лиш Тургенєв та ще Панько Куліш вважають Шевченка малограмотним мужиком, затурканим солдатчиною, який сам не відає, як йому пишуться його «плачі-пророцтва»! І якби Пантелеймон сам їх не редагував, то казав би, що за Шевченка, як і за Марка Вовчка, пише Афанасій Маркович! Хоч усі давно переконалися, що пише за Шевченка та Сила, земна й небесна, що й породила його – Генія і Пророка України – не в царських палатах, не в панських палацах, а там, де рождаються Месії, в хліві, серед безсловесного бидла! І не лиш пише за нього та Сила, а й підказує, що робити! А Кулішу дозволено хіба що редагувати написане Шевченком та заздрити! От як було з тим листом до Оболонського! Ніхто ж не сподівався, що він наробить стільки галасу, а Шевченкові – ще й слави! Куліш ледь не луснув від заздрості, що про Шевченка вся Росія забалакала! Як Європа про Гарібальді! Авжеж! Відчула свободу слова, даровану молодим царем Олександром Другим! Та чи надовго?

Ой, аби вже скоріше той Маніфест вийшов! Чи навпаки – щоб до його виходу встигнути хоч пару чисел першого українського періодичного журналу видати – «Основу»! «Основу основ» майбутнього духовного розвою України! Аж страшно, скільки разів він бував у міністерстві народної освіти, а скільки в «Третьем отделении»?! Скільки клявся, що журнал буде толерантним, без націоналістичних чи сепаратистських ухилів, навіть назву придумали лояльну до політики царату: «Осно́ва: Ю́жно-ру́сский литерату́рно-учёный ве́стник». Щоб лиш дозволили! І зі «старшими братами» радився, «ублажав», щоб не вставляли палиці в колеса, а навпаки, підтримали! А скільки потратив сил, здоров’я, честі, гордості, щоб перетягнути на свій бік весь «русский мир»! Щоб «расположить к хахлам»! Скільки коштів пішло лиш на «літературні понеділки», на яких збиралася не лише вся пробуджена Україна, а й вся «просвещенная Россия»! І Польща, і Кавказ, «меря, вепь і чудь белоглазая», чи як там писав Нестор-літописець? Цур їм та пек, як лається Шевченко. Пробував жебрати у багатих малоросів! Тікали, як чорти від ладану. Підтримували тільки бідні патріоти, яким не було де друкувати рідною мовою свої патріотичні писання. І що? Якби не родичі дружини, не «русский помещик» дядько Катенін, якого вблагала Надя пожертвувати «на предприятие Васи», пішов би з торбами по світу!

Та, як виявилося, родичі родичам – «рознь». Скільки довелося витримати боїв із затятим зятем Кулішем?! Цей український патріот, як сказився, привселюдно звинувачував його, редактора Білозерського, ніби він робить журнал «в дусі примирення з панами», щоб «ублажати» їх, тоді як «панське обурення» є заслугою української літератури, переважно демократичної»!!! Хоч добре знав Панько з власного досвіду, що без поступок власть імущим не бачити українцям свого періодичного видання та ще й у столиці! Десятиліттями ж всує сам добивався журналу! А коли Василь добився, Панько як сказився! Покинув Сашу, погнався за Марком Вовчком в Європу, а звідти, отримавши «гарбуза», повіявся в Україну!...

А як догоджав Шевченкові? Зробив його почесним членом редакції, через що Куліш теж кричав на всіх перехрестях, що «не слухає Василь людей з досвідом», тобто, його, Куліша, а слухає тих, хто «жив у вигнанні і отупів у солдатах»!

А тепер от усім їм, громаді українській, яка лиш-но стає на ноги, яку тільки почали визнавати як еліту окремого слов’янського народу, що має не лиш власну народну культуру, мову, а вже й, дякуючи Шевченкові, літературу! От тільки самоназву нову «Україна» треба закріпити, подарувавши москалям «Русь-Росію». І тут на тобі! Той же Шевченко хоче посіяти посеред цієї гармонії бурю!

Звичайно, женитися на кріпачці не заборониш. Он Лев Жемчужников, дворянин російський, художник і письменник одружився ж із кріпачкою, задається, графів де Бальменів – Килиною, чи як вона там?! Вивіз у Париж, виховав – і щасливий! Має вірну дружину і матір добру своїм дітям.

Але Шевченко – то зовсім інше! Бо хіба треба великого розуму, щоб зрозуміти, у що може перетворитися сьогодні, коли вся Росія двигтить, як вулкан, в передчутті епохальних змін, вінчання знаменитого українського поета, відомого політичного діяча, крім того модного художника, автопортрети якого купляють члени царської сім’ї, вибачте, з наймичкою поміщика-кріпосника і чиновника департаменту державного контролю Миколи Макарова, хоч він і вдає з себе демократа?!

Звісно, як не в народне гуляння, то у всенародне повстання! Усі ж бачать, як цей доморощений Гарібальді заприятелював тісно з Чернишевським та іншими «современниками», і ніби навіть із самим Герценом, бо друкує під різними псевдами статті в його «Колоколі»… А як він розбурхав Росію своїм «Письмом редактору «Народного чтения»?! Але відкоректованим, звісно ж, не Кулішем, а Чернишевським! А як переконав Комітет Літфонду почати тяжбу з паном його кирилівських родичів?! Та він усе може! А поєднавшись із «гайдамацькою дочкою» Ликерою, може справити таке весілля… що мало нікому не буде! Ой, лихо, ще й біда… Аби вже Макаров приїхав! Та вгамував свою… Господи прости, годованку!

І Василь Білозерський, знервований, переляканий, накручений істеричними сестрами, мчить назад у Петербург, щоб попередити українську громаду і членів редакції такого вистражданого журналу «Основа» про грядущі неприємності.

БЛАГОСЛОВІТЬ, ПАНЕ!

Тим часом Шевченко, наміри якого «розкусив» Василь Білозерський, знову в Стрельні. Він непохитний у своїх намірах поєднати долю з наймичкою Ликерою. Тим паче, почувши, що його заручинами зажурився вже Василь Білозерський та редакція «Основи»…

Тож сестри Білозерські змушені нагадати женихові, що без відома Ликериного пана Миколи Яковича Макарова він не має права морочити голову дівчині-сироті, хоч вона й наймичка. Тому вони, подумавши, дозволяють йому, Шевченкові, звернутися листовно за благословенням на шлюб з Ликерою до Миколи Яковича.

Шевченко задоволений, бо тільки й чекав цього. Тим більше, минулої безсонної ночі в нього раптом визрів план, можливо, не дуже чесний стосовно Ликери, але він мусить, повинен розставити всі титли над буквами та словами в історії свого життя!

У нього в кишені незакінчений лист до Марії Олександрівни, написаний російською мовою з метою конспірації: «Я как незванный, непрошенный гость постучался в ваши двери. А постучавши раз, другой, невольно стукнешь и в третий и, разумеется, в последний, если двери не растворились. Я ваш нежданный и не случайный гость. Я навязавшийся вам друг, брат и, наконец, отец – и, разумеется, советник...».

Зрозуміло, що він хоче дописати листа (чого не встиг зробити в майстерні, поспішаючи в Стрельну) і вкласти в конверт разом із проханням до Макарова: благословити його шлюб з Ликерою. Тарас впевнений, що сердечний, догадливий і догідливий Микола Макаров усе зрозуміє. А Марія, отримавши через нього листа від «батька, друга, брата і наставника» Тараса Шевченка, отямиться і… повернеться в Петербург. Бодай у Петербург! Хай не сьогодні, хай через рік, але повернеться. А там видно буде!

Але сестри, спантеличені впертим сватанням Тараса до Ликери, на чатах. Вимагають, щоб він писав Макарову в їхній присутності. Погрожують, що й самі віднесуть «прошеніє» на пошту. Сперечатися з ними нема сенсу, тим паче щось пояснювати – вони ж бо від одного імені Марка Вовчка втрачають розум. І Тарас, доведений до сказу дурними бабами, виливає всю свою лють, образу, сарказм – у послання до Макарова:

«Бог в лиці Надежды и Александры Михайловны помагає мені одружиться з вашою дочкою і сестрою Ликерею, помагайте ж і ви вкупі з Варварою Яковлевною. Бо вона (Ликеря) 28 июля при наших друзьях сказала мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова вона не дасть мені свого такого ж слова (розумна і щира душа). Вертайтеся ж швидче до нас та поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом, з вашим искреннейшим другом. А поки що буде, напишіть їй і мені вашу і думу і пораду.

Искренний ваш Т. Шевченко».

І дописує тільки одне речення, адресоване Марії:

«P. S. Як побачите Марью Александровну, то поцілуйте її гарненько за мене».

Так. Це коротеньке речення – запорука того, що Макаров таки повідомить Марусі про його сватання до Ликери. Вона занервує, приревнує і примчить у Петербург, як було домовлено.

Що ж, у своїх розрахунках Тарас Григорович майже не помилився. Макаров, прочитавши через тиждень послання Тараса Шевченка, в паніці згадує про Марка Вовчка, єдину людину, з якою може порадитись, що йому, бідному, далі робити з вибриком Шевченка. І спішно розсилає тривожні депеші на всі відомі йому європейські адреси Марії Маркович. І таки знаходить її. У Швальбаху.

Звісно ж, Марія, яка саме зібралася мчати до Саші Пассєка в Женеву, здивована. Ба! Неприємно вражена! Макаров пише, що отримав спочатку безграмотного листа від наймички своєї Ликери з проханням дозволити їй вийти заміж за Шевченка, а згодом – сердитого – від самого Тараса Григоровича, в якому той теж просить благословити їх на шлюб.

Макаров розстроєний, не передати як, бо вважає цей шлюб невдалим, але не знає, що робити і як краще вчинити. Як відговорити впертого Шевченка від цієї… нерозумної затії? Звичайно, він написав листи сестрам Білозерським, в яких зараз на дачі живе Ликера і куди зачастив віднедавна Тарас, обуянний своєю новою ідеєю-фікс: одруженням з наймичкою! Кажуть, бідолашний Тарас Григорович нібито уявив себе ледь не легендарним Джузеппе Гарібальді!

Марія теж стривожена: невже хтось розповів Шевченкові, що при зустрічі з Герценом вона назвала його російським Гарібальді? Та ні… Просто ще в Петербурзі вони з батьком Тарасом часто говорили про війну Гарібальді за визволення північних областей Італії від австрійців і за її об’єднання в єдину державу. Жартували навіть з того приводу, що Шевченкові Гарібальді нагадував Івана Мазепу, а їй, Марії, – Шевченка! Авжеж! І безстрашною вдачею, і палкою любов’ю до свого народу, і жертовністю ради «Ойчизни».

Так що даремно Макаров іронізує… Що ж до цього жахливого весілля, то Микола вважав, що час не лише лікує рани, а й вгамовує пристрасті, тому він поїде в Петербург десь 19 серпня, тобто через два тижні, а поки що написав листа «нареченому» такого змісту:

«Мой искреннейший друг Тарас Григорьевич! Мое благословение и лучшие желания души моей напутствуют неизменно всякое движение жизни Вашей. Так будет и в отношении Ликерии, дочки моей. Да оно и не могло быть иначе, если на то Ваша и ее добрая воля. Но прежде всего я желал бы, чтобы Вы были счастливы и покойны. Вот почему я думаю, что когда дело идет о целой жизни, то нужно порассудить хорошенько, посоветоваться всем вместе; на письме это делать неудобно – подождите же меня, а я до Вас скоро приеду, скорее, нежели думал, скорее, нежели следовало бы вернуться. Подождите же меня, Вашего верного, искреннего друга».

Марія ще раз перечитує листа Макарова до Шевченка, сердиться, що Макаров не переслав їй послання самого Тараса Григоровича, з досадою зазирає у конверт і – яке щастя! – знаходить там дорогоцінний папірець, списаний нервовим почерком «батька хрещеного, хресного». Пробігає очима і – слава Богу, знаходить те, що шукала й чекала:

«P. S. Як побачите Марью Александровну, то поцілуйте її гарненько за мене».

А Боже! Яка ж вона нездогадлива! Так це ж просто чергова наївна погроза їй, Марії! Тарас Григорович уже попереджав її, що їде в Україну женитися… Та, мабуть, тоді збив Шевченка з благих намірів отой його арешт… Але тепер, схоже, «батько» налаштований рішуче: таки хоче «привести» їй, столбовой дворянке, мачуху, і не просту, а наймичку-кріпачку! Що це – протест такий? Невже до Тараса Григоровича долетіли плітки про її роман із Пассєком? І він з горя вирішив дозолити їй, Марії, за те, що не виправдала його надії? Стала не «пророком кротким», а простою гулящою бабою, як називають її деякі аристократи петербурзькі… Інакше чому обрав саме наймичку Миколи Макарова, хіба мало наймичок українських в Петербурзі?! Та ж сама Мотря… Адже переказували їй «добрі люди», ніби Шевченко привселюдно сварився на неї за бідолашну наймичку, яку вона, Марія, привезла з Немирова в столицю і залишила напризволяще, подавшись із Тургенєвим за кордон, а та, сердега, повіялася в повії! Хоч це неправда, бо Паша Якушкін прилаштував Мотрю до своїх знайомих.

Тоді вона вперше розсердилась на Тараса Григоровича, перестала йому писати. Чула, що він, мабуть, не відаючи про причину її мовчання, теж ображається… Ох, правду кажуть: «Не так тії воріженьки, як добрії люди». Бо саме добрий чоловік Макаров, мабуть, ображений на Шевченка за те, що той допікав йому наймичкою Ликерою, приніс їй цю звістку погану. А може, Макаров наговорив з ревнощів? Бідний наївний святий Тарас Григорович! Невже і йому так безбожно наговорюють на неї? Інакше чого б то він вхопився за ту Ликеру? Лиш від образи на неї, Марію!

Якось при зустрічі Макаров прохопився, що в Петербурзі журяться хворобливим виснаженим виглядом Тараса Григоровича, переживають, що тяжко хворий… Що нібито дуже підкосила його подорож на Вкраїну. Підозрюють, чи не підсипали чогось йому в чарку земляки? В гостях чи в корчмі, або й в острозі? Щоб не баламутив народ. Хоч могли це зробити і в Петербурзі, злякавшись його дуже вже активної боротьби з тим клятим кріпосним правом. Бо якось враз змарнів Тарас Григорович, осунувся. Зате став дуже популярним, і не тільки в Росії. Та вона й сама читала його кореспонденції в революційних польських газетах, які видають у Парижі його, та вже й і її друзі – письменники-інсургенти Желіговський та Сєраковський.

Але що робити їй, Шевченковій Марії Магдалині? Зараз! В сію секунду! Їхати рятувати Шевченка від якоїсь темної Ликери, яка, може, й не здогадується, за якого великого чоловіка заміж, дурна, зібралася? Однак… де знайти гроші на дорогу в Петербург? Тургенєва соромно просити, Макарова – теж, бо сам мотається по шість разів на рік то в Росію, то з Росії… А стипендію Сашину «прикарманила» Тетяна Петрівна – їй же треба, крім своїх трьох ротів, ще й купу гостей годувати-напувати, щоб було кому розказувати страшні історії про «Вовчицю, яка звабила її синочка дорогого»….

Тож хай вибачає дорогий батько Тарас, бо їй, його доні, ще тяжче… Устократ! Та й чи має вона, зрадниця, моральне право розбивати його – хай навіть ілюзорне! – сподівання на щастя сімейне?!

«МАКАРОВ УЕЗЖАЕТ РАССТРАИВАТЬ СВАДЬБУ ШЕВЧЕНКА»

В яких «расстроенных чувствах», в якому сум’ятті неймовірному була Марко Вовчок, дізнавшись про сватання Шевченка, видно з її сумбурної відповіді Макарову:

«Что же Вы сделаете с этою свадьбою? Если кому верить, то надо, чтобы тот, кому верят, разуверил – чтó же тут посторонние. Будете Вы просить эту девушку – послушает ли она Вас?».

Разом з тим, нема сумніву, що саме вона, Марія Олександрівна, порадила Миколі Яковичу негайно рушати в Петербург рятувати Поета від Ликери! Про що свідчить її лист до Тургенєва від 11 серпня 1860 року: «Макаров уезжает расстраивать свадьбу Шевченка».

Якраз ця сакраментальна фраза мимоволі наводить на думку, що Марко Вовчок таки була зацікавлена в «расстройстве» весілля Тараса Григоровича з Ликерою. Можливо, збиралася незабаром повернутися в Петербург? Може, просто не хотіла, щоб через неї Шевченко наробив дурниць на все життя? А може, часом теж мріяла поро білу хатиночку в зеленому гаю над сивим Дніпром?.. Важко збагнути. Взагалі жінок важко зрозуміти... Та, власне, як і чоловіків.

От і Тарас Григорович у листі до радника-порадника свого Варфоломія ніби намагається сам собі пояснити, чого це він жениться на тій Ликері: «Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші; а вся надія на «Основу» та на «Кобзаря». Будущее подружіє моє зоветься Ликеря – крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари. Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будущее кишло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу, на пам'ять 1860 року 28 июля.

Поберемося ми після Покрови. Добре б ти зробив, якби к нашому весіллю прислав сушених карасів десяток-другий або й третій та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього. Ти писав мені, що в Каневі цього добра хоч лопатою горни, а тут і за гроші не добудеш: от тобі й столиця! В Пекарях якась вдова-попадя продає хату: купить би та к осені перевезти на ґрунт і поставить. А весною нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлася в ту хату та й хазяйнувала, а тим часом я з жінкою прибуду: то вона б і нам пораду дала. Бо я і жінка моя, хоч і в неволі і в роботі зросли, але в простому сільському ділі нічого не тямим, – то порада б сестри Ярини дуже б до ладу і мені, і Ликері.

Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою – сиротою і наймичкою! Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною тепер трапилось».

А трапилось, якраз ТЕ, що потрапило під руку у важку хвилину смутку і розчарування Марією – Ликера! Видно, лукавий не дрімав, та й звів докупи двох самотніх, ображених на життя та обділених любов’ю людей, добре знаючи, що з того нічого доброго не вийде.

На жаль, Шевченко про це не здогадувався, тому так безоглядно кинувся назустріч новій пристрасті… Мимоволі опинившись у центрі пікантного скандалу.

Справді, звістка про намір Шевченка побратися з наймичкою Миколи Макарова не на жарт стривожила малоросійську колонію, чи то пак – Українську Громаду… З Петербурга в далекий німецький Аахен, де літував Микола Макаров, полетіли депеші. Його приїзду і негайного втручання в ситуацію жахливу вимагають Василь Білозерський та Олександра Куліш, переконана, що Ликера Шевченкові не пара, бо «она ветрена очень». А Надія Михайлівна додає свою ложку дьогтю до образу бідолашної пасії Шевченка: «изворотливая лгунья», «легкомысленная особа, кокетничающая с солдатами».

Та натомість отримують від Макарова ще розпачливішого листа:

«Боже мій!.. Боже мій!.. Що то Ви допустили скоїтись, добрійша, любезнійша, Надіє Михайлівно!.. Чудно і грішно сказати, але коли б Ликера поластилась жареною куркою і віддалась лакеєві, кишені котрого, мабуть, і досі мають знаки сієї птиці, то серце моє не було б так розбите, як воно тепер розбилось, при читанні останніх одержаних мною писем.

Я не можу сказати, щоб знав Ликеру так, як Ви, але я давно розгадав її... Яке погане літо!.. Який тяжкий час!..».

Таке враження, ніби не про одруження Шевченка сповістили Макарова Білозерські, а про кінець світу!

«Отсі невеличкі та тяжко виразні стрічки говорять більш, ніж ціла написана книга...», – коментує розпач Макарова Наталка Полтавка, але не пояснює, чому зчинився такий переполох? Те, що Ликера була не пара Тарасові, зрозуміло було всім. Та все ж звідки цей розпач: «Яке погане літо! Який тяжкий час!»?

А може, теж від страху перед цим чомусь не бажаним для оточення Шевченка весіллям?

Однак даремно Макаров дурить сестер, що не знає до пуття Ликери. Знає, ще й як знає, що Ликера помщається йому, своєму панові, і «названому братові», і жаданому женихові за те, що не взяв її з собою «за границю», а сестриця Варварка Карташевська, як на сміх, відправила в Стрельну «под присмотр» самошедшої Кулішихи і злющої її сестри. Принаймні, так Ликера пояснювала свою нечемну поведінку Андрієві Маркевичу, який на правах родича панів Макарових теж мав наглядати за вредною наймичкою.

Однак Макаров, який гармонійно поєднував у собі чиновника департаменту державного контролю, середньостатистичного поміщика-кріпосника з прогресивним журналістом-демократом і навіть кореспондентом «Колокола», найбільше боявся буйного правдолюбця Шевченка, який, не чекаючи царських указів, уже взявся трощити- валити «кріпості царські»! А якого галасу наробив його «Лист до редактора ‘Народного чтения’»?! Хоч усього-на-всього розповів свою біографію. І от уже вся Європа читає й ридає, дякуючи німцям і полякам, цікавим до життя рабовласницької Росії.

Тому страшно уявити, якого галасу наробить надрукована в якійсь ліберальній газетці сповідь нареченої знаменитого поета-страдника – Ликери Полусмак! А Ликера, та дочка гайдамацька, вже нікого не пожаліє! Ні «папеньку с маменькой», як єхидно називає ця… хай Бог милує, Ликера його батьків, ані Варю, ні тим паче Ніколя. Тобто його, тихого, чемного панича, що мав колись нещастя, знудившись у тому глухому Липовому Розі, пофліртувати з молоденькою наймичкою… Ба! Ликера вже розказує дворні Варвариній несосвітенні байки про те, як пани Макарови взяли її, сироту, у двір на виховання, як її вчили разом з Варею і Миколою грамоти, манерам, а панич обіцяв женитися!.. Та якби ж на цьому скінчилося! Нахабна безстидна Ликера може набалакати про невинні «грішки молодості» панича Макарова такого, що його з департаменту виженуть і заженуть аж на Біле море! Цур та пек тій Ликері! Не дай Боже, прочують про цей… мезальянс нишпорки погані – журналісти, «візьмуть у зуби» його добре чесне ім’я, спаскудять, як свині гарбуз! Такий нині час! Непевний час! Молодий цар загрався з інтелігенцією в демократію, а з народом – у реформи. Хоче мати перед Європою «хорошую мину при плохой игре».

Та що йому цар, коли він сам, Микола Макаров, грається в демократію, як дитина з вогнем. Втомився від брехні… І навіщо тільки він пообіцяв колись здуру Ликері повінчатися таємно і виїхати за кордон?! Думав, що Ликера забуде, віддасться за якогось конюха панського чи кріпака зі свого села… Аж ні! Хитра личина! Ублагала його святу матінку привезти її в Петербург: дуже вже хотілося їй бути наймичкою у сестриці Варвари Яківни! І Варя повірила, а тепер не знає, як збутися цієї гадини! Але – що Варі?! Вона й далі збиратиме у своєму салоні «цвет русской мысли и литературы», розбавлений самородними геніями з Хохляндії, та пишатиметься своєю значимістю в житті малоросійської громади! А йому точно світить «позорный столб»!

Звичайно, знаючи Ликерину натуру, боявся, що вона щось таки утне, але що зачарує Тараса Григоровича…?! От клята дівка! Оце вичворила! Звісно, вгамувати Ликеру неможливо…Тому треба шукати того, хто б пригасив «любовный пыл» Шевченка і відбив йому бажання дружитися з бісовим поріддям. Звісно, єдиний чи єдина, хто міг би врятувати Україну від біди – весілля Тараса з Ликерою, – був Марко Вовчок! От тільки де її носить нечиста… разом з тим жовторотим Пассєком?!

Врешті, вирішуючи, що йому робити: їхати «розстроювати» весілля чи, поклавшись на долю, перечекати грозу в Аахені, Микола Макаров вибрав останнє.

А в цей час Шевченко, одухотворений своєю ідеєю-фікс, схоже, починає вірити, що поява в його житті Ликери – невипадкова! Мабуть, самому Богові треба, щоб весілля відомого поета, борця за волю свого найбільш покріпаченого російськими царями народу, з наймичкою-кріпачкою, стало політичною демонстрацією за правдиву і справедливу відміну кріпосного права, якої так боялися «патріоти України» – малоросійські поміщики, зокрема, й Микола Макаров! Бо що інше, крім страху перед реформами й перемінами, змушувало Миколу Яковича, як розказують Білозерські, так лементувати розпачливо на своєму курорті заграничному, почувши про намір Шевченка одружитися з Ликерою?!

Правду кажучи, Тарас любив Миколу Макарова, дружив з ним, але не довіряв. Особливо його демократичним поглядам, бо якось не тулилися вони до його високого сановництва. Здавалося, що то просто в Миколи така робота: возити від Олександра Герцена до Олександра Другого пошту, а від Шевченка до Марка Вовчка і навпаки – поклони. Та все ж чекав Макарова. Бо хоч і був на цей історичний момент одержимий ідеєю всенародного значення – одруженням з наймичкою-кріпачкою Ликерою, – однак десь на самому денці душі точив черв’ячок сумніву: чи варто було все це затівати? Паче того, що й Ликера не дуже горнеться до нього, а часом і уникає, то ховаючись у садочку, то втікаючи на музику. Тому й хотів нагадати їй, забудькуватому Марку Вовчку, що десь в далекому сльотливому Петербурзі, в тісній майстерні на антресолях живе самотній, не дуже молодий, і не дуже щасливий, і не всім відомий поет і художник і… чекає в гості одну молоду, щасливу і знамениту письменницю…

Та, видно, Макаров або не зрозумів Тарасових натяків, або не хотів розуміти. Бо Марія мовчить. А Тарас нервує. Дуже нервує. Дивуючись, як це він, такий нетерплячий і вимогливий до коханих жінок, готовий простити Марку Вовчку її легковажну неувагу до нього (ох, безпечна молодосте!) і чекати стільки, скільки вона скаже. Але ж вона мовчить! Невже Макаров ляпнув про «плачі Шевченка за Мотрею»? От дурень, коли так!

Про нервування Шевченка, доведеного до шаленства усіма цими «женщинами-гражданками» літа Божого 1860 року, згадує Наталка Полтавка: «Одного разу написав він матері письмо, прохаючи її, щоб вона пустила з ним Ликеру поїхати у город, купити дещо їй на придане. Мати, звичайно, не пустила, побоюючись одвічальності, що спочивала на ній за молоду дівчину. Тоді Шевченко сам приїхав і став лично просити матір. Мати йому й тут категорично відказала, що вона по совісті не може згодитись на його просьбу.

Тарас страшно розлютований, зі злою іронією спитав:

– А якби ми повінчані були, то пустили б?..

– Запевне, що пустила б, – спокійно сказала мати, – яке б я мала тоді право задержувати її?!

Не тямлячись уже від гніву, Тарас тут же присів до столу і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї матері:

ЛИКЕРІ

На пам’ять 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа.

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби Його – ми люде!

Моя ти любо! усміхнись

І вольную святую душу

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І Він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

І урочисто, без жодного слова, вручивши Надії Михайлівні, йде геть!

В СВОЇЙ ХАТІ СВОЯ ПРАВДА, І СИЛА, І ВОЛЯ!

Зрозуміло, чому віддав вірша не Ликері, якій його присвятив, а Надії. Бо то їй відповідь і подяка за всі капості! Був лютий як меч! Незчувся, як дійшов до станції. І тільки сівши в диліжанс, прийшов до тями. Боже, прости йому цей нечемний вибух емоцій! Але… Як він втомився! Як йому обридло це гнітюче становище заручника добрих намірів свого оточення! Як йому хочеться нарешті розірвати зачароване коло цієї… кругової опіки, яка дуже нагадує тотальний нагляд за ним! Боже, як йому хочеться волі! І своєї хати! Бо воля, сила і правда може бути тільки у своїй власній хаті! Так він колись писав… Тож тільки ради цього варто женитися! І саме на Ликері, яка добре знає ціну малоросійським панам. І розжене їх за першої ж нагоди! Інакше він здуріє від цього життя, бо… «на миру лиш смерть красна»! А життя – не дай Боже нікому! Тим паче, що з роками все частіше з жахом відчуває, що ця «всенародна любов і турбота ближніх» перетворюється для нього на гамівну сорочку! З нього, незборимого борця, незалежного у своїх поглядах, безстрашного протестанта, «Божої кари» для власть придержащих, «грози царів і їхні псарів», козацького характерника, готового словом перетворити на руїну «Карфаген» російської імперії, найближчі ближні намагаються зробити якогось, прости Господи, несповна розуму, ба! недієздатного дивака-генія, який не годен сам собі раду дати!

Хоч би та сама Наталка Суханова, поміщиця харківська! Був ошелешений, коли, попросивши її повернути на короткий час колись подарований їй малюнок солдатської казарми, щоб зробити відтиск для офорту, отримав рішучу відмову! І чому?! Відповідь ще більше здивувала: «Не дам, бо загубите!». Отака турбота!

Звісно, він отетерів: як – загубите?! Це ж моє! Моя робота і мені її треба для роботи! Та чортова бариня вперлася: «не дам!» – і хоч ти трісни!

І тоді він переконався, що жодною ідеєю, національною чи культурою, жодною грою в демократію не вичавити самодурство з натури благословенних Катериною Другою малоросійських кріпосників! Які, до речі, не зовсім у тім’я биті – здогадуються, що колись, по смерті свого раба, зможуть або вигідно продати або скористати для гонору його творіння.

А найжахливіше те, що земляки, прикриваючись християнським милосердям, роблять із ним те, чого не змогли зробити кати, «цербери» й посіпаки Ніколая Першого, – загнали в кут безвиході, приниження, меншовартості… Як останнього раба! От тільки невідомо з чиєї волі й настанови! Хоча відомо… Третій відділ канцелярії його імператорської величності, як Бог, у душі «каждого гражданина России». Чи не це мав на увазі Некрасов, коли закликав:

Поэтом можешь ты не быть,

Но гражданином быть объязан?

Принаймні, так жартували в гущі петербурзького бомонду….

А думки знову поверталися до волі! Хай і під каблуком у Ликери!

Боже правий! Як він втомився від вимушеної несамостійності, від надокучливої турботи ближніх! Таке враження, що за ним усі слідкують, стежать, не дають самостійно ступити кроку. А тут ще й сестри Білозерські! Щодня акафіст йому читають, а насправді, як чортиці, спокушають на спротив, забувши, що заборонений плід солодкий! Хоч, може, він кислий, терпкий та ще й з червоточинкою! Може, й справді ця бідолашна сирота Ликера – не подарунок і не райський плід, а плід його осточортілої самотності, але ж як затято не допускають до неї! Мов подуріли! Мало їм писательки Марка Вовчка, так до наймички причепились!

Ситуація стає неконтрольованою. Він уже починає боятися, щоб ситуація зі сватанням до Ликери не дійшла до абсурду! Білозерські наговорюють йому на Ликеру, а Ликеру почали «накручувати» проти нього, начебто у його ж інтересах! От лукаві!

Через роки після смерті Тараса Григоровича Ликера нарікатиме на Білозерських, надто на Олександру Михайлівну, яка, мовляв, намовляла її, молоду і дурну, проти Шевченка: «Тарас Григорович мені нравився. Тоді я була зовсім дурна і не знала, який він великий чоловік. А Кулішиха каже: «Ти не знаєш його. Він сибіряка і п’яниця». А я його ніколи не бачила п’яним... Брешуть, що він пив дуже горілку. Так мені аж досадно, що брешуть і ніщо так не досадно...».

О sancta simplisitas! Але чи то справді була свята простота чи грішна заздрість? Бо нема страшнішого царя Ірода, як заздрість! Заздрість амбітної заможної пересічності до бідного Генія. Тим паче, що саме в цей час, коли ображений на «основівців» Куліш капризно покинув поле брані за українське відродження, Шевченко навпаки – очолив боротьбу за волю й майбутнє свого народу, але у ширших, всеімперських масштабах. Хоча, як критикували поступовці його «революционную прыть», часом біжучи попереду реформаторського воза Олександра Другого. Щоб лиш не поперед батька в пекло!

І саме це не подобається малоросійській дрібнопомісній шляхті, звиклій жити за рахунок чужої праці, в оточені «дворні», хоч сяк-так, зате по-панськи! Можна уявити, з якими кислими фізіономіями читали вони Шевченкового листа до земляка-полтавця Оболонського, здогадуючись, що він написаний кожному з малоросійських «колоністів», вигодуваних колоніальним імперським режимом, виплеканих «русским миром»!

Не всім подобалося й теперішнє публічне (на сторінках газет і журналів) листування Тараса з таким, як вони самі, кріпосником Фліорковським, яке розтривожувало простий народ, перевертало з голови на ноги всю Імперію! Допікала й дружба Шевченка з різними революціонерами, «современниками», а надто популярність, та слава й поваги, якою віддячували Поетові за мужність «не мовчати» і простий народ, і багатонаціональні прогресивні кола Росії.

Думав над цим Шевченко чи ні? Радше, йому було не до аналізу політичної ситуації в Росії, тим паче «мышиной возни» довкола власної особи. Був перевантажений роботою над офортами, «Букварем», зайнятий організацією недільних шкіл в Україні, інформаційною війною з кріпосником його родини шляхтичем Фліорковським, креслив проекти майбутньої хати, керував Варфоломієм, вичитував «Кобзарь в переводах руських писателей», «книжки-метелики», які Данило Каменецький друкував ради популяризації творчості українських письменників. Готувався до виставки й урочистостей в Академії. Водночас заробляв, як міг, гроші на посаг для сироти Ликери, а також на весілля, яке мало відбутися одразу ж після вручення йому диплома Академіка.

Дату події тримав у секреті, відчуваючи, що «не так тії воріженьки, як добрії люди» докладуть усіх зусиль, щоб задумане грандіозне весілля «Гарібальді» Шевченка з кріпачкою-наймичкою Ликерою, яке обговорював увесь Петербург і пів-Росії, завершилось грандіозним скандалом.

І небезпідставно. Доказом того є, знову ж таки, спогади Наталки Полтавки: «Восени Ликера якось простудилась і трохи занедужала. Почувши те, Тарас дуже стривожився і, не знаючи, як вже показати своє піклування, прислав Ликері на гостинець вовняні панчохи, теплу хустку і якийсь старинний, металевий, великого розміру, хрест на шию, з таким письмом до матері:

«Любая Надежда Михайловна ! Передайте оце добро Ликері. Я вчора тільки почув, що вона занедужала. Дурна десь тьопала по калюжах та й простудилася. Пришліть з Федором мірку з її ноги. Закажу теплі черевики, а може, найду готові, то в неділю привезу. Щирий ваш Т. Шевченко».

Тільки Ликера дістала гостинці, перш усього вхопила хрест і давай його шкребти – чи золотий? Побачивши ж, що він не золотий, вона з серцем відкинула його геть і сказала, надувши губи:

– Бог знає що!.. Я думала золотий!..».

Зрозуміло, що все це було «подано на тарілочці» нареченому, щоб той нарешті прозрів і побачив, що обожнювана ним Ликера насправді вискочка наймитська, в якої на умі одне: вийти заміж за пана і купатися в розкошах.

«І тяжко, і жалко-жалко до болю було дивитися приятелям Шевченка на сю трагікомедію, або лучче сказати, на сю трагікомітрагедію, та що вони могли тут зробити?!» – бідкається Наталка Полтавка

А нам і через півтора століття тяжко читати про цю трагікомітрагедію, в яку перетворили приятелі і приятельки життя Генія, не спокушеного в «мерзостях человеческих», породжених елементарною заздрістю. А на риторичне запитання нікому невідомої сьогодні писательки хочеться відповісти:

«Багато чого могли зробити «приятелі» для Шевченка: не терзати задля забави чи від заздрості його довірливе серце! І нарешті – дати йому спокій!»

Але – не дали! Навпаки, піджухували Ликеру, підбурюючи проти «недопалка» Шевченка. Тому й не дивно, що ще не коронована королева Ликера, біля якої Шевченко так сокотав, сама не проявляла найменшого інтересу до його насиченого творчого і громадського життя. Повернувшись разом з панями з дачі, жодного разу не зайшла в його майстерню, не нагріла чаю, не поцікавилась здоров’ям. Натомість тинялася від Карташевської до Кулішихи й Забілихи, розповідаючи їм усі секрети своїх стосунків з Тарасом або пліткувала з «дворнею». Про що залишили спогади свідки цих весільних баталій.

А тим часом звістка про весілля Шевченка з наймичкою, облетівши Росію, полетіла до України. Брат Михайла Лазаревського студент Олександр у листі до матері в Гирівку, що на Слобожанщині, сповіщає про грядущу «невыгодную женитьбу» Шевченка на Ликері.

Та й сам Тарас Григорович вже не криється з «молодою свою». Він не тільки розповідає, а й намагається залучити до своєї просвітницько-освітницької діяльності свою майбутню дружину. Так, у посланні до Василя Тарновского в приснопам’ятну Качанівку похваляється, що подарував 100 примірників «Кобзаря» своїй нареченій, які вона у свою чергу просить його, Василя Васильовича, порівну їх розділивши, переслати на користь недільних шкіл – у Чернігів панові Р.Д. Тризні та Михайлу Чалому в Київ.

Було так, чи ні, але, Боже мій, як Шевченкові хотілося, щоб Ликера була йому не лиш вірною супружницею, а й достойною супутницею на його нелегкій життєвій дорозі! Гідною у всьому! І – рівною! Він хотів гордитися своєю дружиною, пишатися нею. Знаючи Ликерину пристрасть до розкошів, не жалів грошей на одяг та прикраси.

За словами очевидців:

«…Було їй (Ликері) тоді пошито два пальта (рід української свитки, з вусами ззаду): одно чорне – плюшеве, оброблене нерозрізним оксамитом, друге – біле, суконне, на голубій шовковій підбивці, з обділкою з білого оксамиту і золотого шнуру, і з золотими філіграновими гудзиками… Купили теж чорний круглий капелюх з перами. Зроблено кілька українських костюмів, у тім числі голубий шовковий корсет. Куплено голландського полотна на сорочки і коленкору на спідниці. Усі оці закупки були відвезені Шевченком до нас, і він сам рисував рисунки на вишивки своєї зарученої».

Ну хіба перераховані розкішні обнови для нареченої – не докази того, що весілля Шевченка з Ликерою мало бути таки грандіозним?! Як у гетьмана України!

Тим більше, що в цей час він був майже на піку слави! Підігрівав інтерес до українського поета-протестанта і Олександр Герцен. У «Колоколе» вийшла інформація «В дополнение к біографи г. Шевченко, напечатанной во 2-й кн. ‘Народного чтения’», в якій ішлося про подорож поета у свої рідні краї, про те, як він ходив селами, зустрічався з народом, «просвіщав його», наставляючи на праведний шлях, за що був арештований місцевими сатрапами і депортований… Чого не можна було уявити у, наприклад, Франції чи Англії!

Про нього писали, говорили, хвалили, захоплювалися ними. А йому хотілося, щоб його обраниця поцікавилась бодай колись його здоров’ям, його творчістю, майбутньою виставкою… Чи причепурила майбутнього чоловіка на урочистості з нагоди присвоєння йому звання академіка…. Натомість Ликера бігала по знайомих, пліткувала з «двірнею», а паням вибовкувала найпотаємніші секрети їхніх з Тарасом стосунків…

Тож сам мусив і фрак діставати, і сорочку купляти, і краватку зав’язувати, йдучи на довгождане торжество. Але! Які це дрібниці для людини, яка, пройшовши крізь вогонь і воду, чекала останнього випробування долі.

МІДНІ ТРУБИ: ЧЕСТЬ І СЛАВА

Шевченко переживав. Забагато перетерпів невдач, щоб не переживати. Чесно кажучи, він серйозно займався грав’юрою тільки останніх два роки. Адже за 10 років солдатчини призабувся досвід «Живописної України». Рука, скалічена ревматизмом, не відчувала, як в молодості, штихеля, а пальцям важко було втримати гравірувальну голку. Та й у самій техніці гравірування з’явилися нові методи й засоби, як от гальванопластика. Тож доводилося починати майже з нуля. Вчився у знаменитого старого гравера Йордана, вивчав досягнення світової графіки, навідуючись до петербурзьких колекціонерів… Так самотужки, вважай, оволодів досконально мистецтвом грав’юри у всіх її видах і жанрах.

І от результат: за два роки створив, крім кількох десятків рисунків і автопортретів, непогані офорти власних малюнків «Мангишлацький сад» та «Старець на кладовищі», офортні портрети художників-академіків: Ф. Бруні, Ф. Толстого, П. Клодта, I. Горностаєва, кілька власних автополичій.

На річну академічну виставку подав офорти з картини К. Брюллова «Вірсавія», пейзажів А. Мещерського та М. Лебедева, власного малюнка «Натурниця», а також автопортрет олійними фарбами, щоб усі бачили, що він майстер у всіх жанрах.

І всі ці роботи були високо оцінені поважним журі, численними високопоставленими і всезнаючими відвідувачами. Його згадала майже кожна столична газета, особливо після того, як автопортрет Тараса Шевченка купила велика княгиня Єлена Павлівна.

Але це буде згодом. А поки що Тарас Григорович, ледь дочекавшись 2-го вересня, із самого ранку прийшов на виставку, щоб переконатися, що він не останній художник в російській імперії… І зостався задоволеним: його офорти мали пристойний вигляд поряд із творіннями колег, претендентів на звання високе Академіка. Однак… Все могло статися. Тим паче, що доля любила побалувати його неприємними сюрпризами. Але цього разу фортуна була прихильна: Рада Академії мистецтв на попередньому засіданні визнала «во уважение искусства и познаний в Художествах, доказанных исполненными работами, по заданным от Академии программам и по другим известным трудам, признать Академиком... по гравированию Тараса Шевченко и представить о сем на утверждение Общего Академического Собрания».

Про що вже на другий день щасливий Шевченко оповість усіх друзів і знайомих, почавши з Варвари Карташевської. Мабуть, хотів щоб та передала брату Миколі, а той повідомив радісну новину Марусі.

Та, як виявилося, Микола Якович уже тут, в Петербурзі, але поки що зайнятий державними справами. То й добре, що зайнятий, бо нема часу і в Шевченка. Завтра, 4 вересня 1860 р., урочисті річні збори Академії мистецтв, на яких йому «пожалуют» звання Академіка.

Як повідомить преса про цю визначну подію в мистецькому житті Росії, «имена Шевченко и других вновь избранных членов Академии, провозглашены были при звуке труб и литавр, на общем годичном торжественном собрании Академии 4 сентября конференц-секретарем Ф. Ф. Львовым».

Так! 4-го вересня на урочистому засіданні Академії під звуки труб і литавр він, Тарас Шевченко, був оголошений академіком і його особисто привітала з цим званням велика княгиня Єлена Павлівна, найближча родичка Миколи Першого – того, хто запроторив Поета Шевченка за один, нікому, крім його стукачів, не відомий вірш «Сон» на довгих десять років у «тюрму незамкнуту» із забороною писати й малювати! Тож хіба не чудо Господнє – це чудесне возмєздіє?! «Радійте й веселіться, бо велика нагорода вас чекає!»

І він радів. На радощах подарував офорти з улюбленої картини улюбленого Карла Брюллова «Вірсавія» його брату, теж художнику, Олександру Павловичу, і скульптору знаменитому Петру Карловичу Клодту. Навіть графу Григорію Гагаріну, нинішньому віце-президенту Академії, хоч недавно суворо та справедливо критикував його за розправу над невгодними викладачами.

А тим часом торжества в Академії мистецтв продовжувалися. 5 листопада 1860 р. Тарас Григорович разом з іншими новоспеченими академіками отримав ще один важливий документ: «Свидетельство. Из императорской Академии художеств. Академику ее Тарасу Григорьевичу Шевченко в том, что он удостоен сего звания бывшим 4-го ч[исла] сентября сего 1860 года торжественным годичным собранием Академии и что по силе всемилостивейше дарованной привилегии имеет он право на утверждение, по сему званию, в чине титулярного советника. Вследствие чего и дано ему, г. Шевченко, сие свидетельство, для предъявления полицейскому начальству во время проживания на квартирах в С.-Петербурге».

Отакої! Тепер він великий чин, до якого треба звертатися не інакше, як Ваше Благородіє!

Навіть не знав, тішитися, чи соромитися… Тож вирішив усі ці чудесні метаморфози з його особою сприймати з іронією, та все ж не забувати, що звання і сан – запорука того, що нарешті він зможе не тільки вільно повернутися в Україну, а й щасливо звікувати у власній хаті з коханою дружиною, присвятивши дні свої мистецтву й літературі.

Диплом академіка Шевченко отримає тільки 31 жовтня, в день, коли його підписала президент Академії Велика княгиня Марія Ніколаєвна, яка, дякуючи подружжю Толстих, врятувала його від солдатчини і помогла отримати прихисток під дахом Академії: і майстерню, і право користуватися всіма скромними благами alma-mater. У дипломі теж зазначалося, що: «С.-Петербургская императорская Академия художеств за искусство и познания в гравировальном искусстве признает и почитает художника Тараса Шевченко своим академиком, с правами и преимуществами в установлениях Академии предписанными. Дан в С.-Петербурге за подписанием президента и с приложением печати 1860 года октября 31 дня».

ЩО З СЬОГО БУДЕ?

Зрозуміти почуття Шевченка та розділити його радість могли тільки «святі його заступники» Федір Петрович та Анастасія Іванівна Толсті, які, власне, і постраждали за своє співчуття і приязнь до малоросійського Генія. На щастя, зараз вони були в Росії. Тому Тарас, не роздумуючи, поспішає до своїх ангелів-охоронців. І похвалитися дипломом, і розповісти про куплений Єленою Павлівною його портрет, і подякувати за все, що вони зробили для нього. А як поталанить, то й розпитати про Марка Вовчка, з яким вони мали зустрічатися на європейських перехрестях.

О боже милий, ці святі люди чекали його! І дівчатка, що вже стали паннами, чекали! І зустрічали, як рідного… Так сердечно, як його не стрічали навіть рідні брати. От що значить «родство душ»! Говорили про все, згадували всіх у Росії й за кордоном сущих, крім Марка Вовчка. І це був поганий знак. Бо Шевченко вірив, як нікому, подружжю Толстих. Отож, зітхнувши печально, весело розповів про Ликеру і про свої наміри хоч сьогодні одружитися з нею. Звичайно, пожалівся, що українське панство негативно сприйняло і його затію, і саму обраницю. Графиня, слухаючи все те, обурювалася та засмучувалася, а далі сама запропонувала Тарасу Григоровичу викупити Ликеру у Макарова, забрати з-під впливу Білозерських, а поки він шукатиме для нареченої квартиру, заховати Ликеру в рідної сестри графині пані Іванової.

І від цієї нормальної людської реакції, від щирих порад враз усе стало на своє місце: і в розбурханому житті Тараса, і в його змученій сумнівами душі.

Покидав Шевченко чертоги своїх «ангелів-хранителів» притомною солідною людиною, заслуженим чоловіком, академіком, який, досягнувши багато чого в житті, нарешті вирішив влаштувати своє сімейне щастя.

По дорозі в майстерню зайшов до Андрія Маркевича, повідомив, що забирає Ликеру від Надії Забіли, відтак поїхав до Забіли, забрав Ликеру, здивовану його спокійною рішучістю, а дізнавшись від неї про приїзд Миколи Макарова, написав тому записку, що, порадившись з А. Маркевичем, перевіз Ликеру до Катерини Іванівни Іванової, рідної сестриці графині Толстої, де вона житиме до весілля. Того ж дня просити листовно Надію Михайлівну «вручить служителю Федору вещи и паспорт Лукерьи».

От тобі й академік! Усі сподівалися, що опинившись на вершині слави, Тарас забуде Ликеру, а його припекло женитися!

Як усе було насправді, повідомить у «пояснювальній записці» Макарову розгублений стрімкими подіями Андрій Маркевич, племінник Марка Вовчка:

«Третьего дня Шевченко приезжал ко мне и просил меня убедительно освободить Лукерью от Надежды Михайловны. Принять ее к себе невозможно, взять ее на квартиру к Варе (Карташевской) и дать возможность таким образом прежде брака сочетаться им и, наконец, дать повод к сплетням многочисленной нашей дворне, я нашел неудобным и потому согласился на предложение Шевченка отдать ее до твоего приезда сестре гр[афини] Толстой г-же Ивановой, куда и везу ее особне. Не знаю, как найдешь ты сие, но другого ничего придумать нельзя».

«Прилагаю записку Шевченка. «Лукерью я отвез к г-же Ивановой, сидел вместе с нею в гостиной госпожи, которая вела с нею отвлеченный разговор о прелестях нашего языка, о живописи и литературе и пр. и пр.»

– Що з сього буде? – журиться молодий Маркевич, і недаремно. Вже по тому, що одруженням Тараса Шевченка переймається дружина опального віце-президента Академії мистецтв видно, що приватна подія в житті малоросійського Поета… набуває політичного забарвлення і загрожує справді перерости або в народні гуляння, або… у всенародне повстання.

На другий день Маркевич, розвідавши, що й до чого, сповіщає Макарова:

«Выходит, она (Лукерья) только переночувала там, а затем Шевченко нашел отдельную квартиру, где и поселил ее».

В «колонії» переполох, а Шевченко – щасливий. Тепер у нього є дружина і навіть своя хата. Майже є. Зосталося віч-на-віч поговорити з Макаровим, чи погодиться він бути посадженим батьком з боку нареченої на їхньому з Ликерою весіллі?!

Шевченко в прекрасному настрої. А чому б і ні?! Волею самого Творця – він Академік. Його хвалять за художества, йому дякують за «Кобзаря», за участь в організації недільних шкіл в Україні. Журнал «Русское слово» надрукував поему «Катерина» в перекладі Миколи Гербеля.

Як на крилах летів Тарас на квартиру до нареченої. Похвалитися, що сам Бог помагає йому в помислах і промислах, наближаючи той час, коли вони нарешті повернуться на Вкраїну і вона, його дружинонька, вірная Ликеря, як справжня пані, переступить поріг їхньої власної хатиночки над Дніпром! А поки що, завтра, їх запрошують на прийом в Академію, а післязавтра – в гості до Толстих… Цікаво, як Ликеря сприйме цю звістку, яка звістує, що вона, Ликера Полусмак, уже не наймичка, не кріпачка, а вільна пані і жона вінчана! Може, нарешті, защебече, кинеться на шию, подякує… а мо й розцілує!

Щоб сюрприз був справжнім сюрпризом, відчиняє власним ключем двері і бачить… А Боже милий, чи йому сниться, чи він геть одурів?

Ликера, його цнотлива Ликера… Краще б він осліп, а вона… А вона… Щоб і не родилася на цю ганьбу, на цей поглум!

Відчай, лють, ненависть засліплює йому очі, він кричить. Тупає ногами, як божевільний, і мчить до Карташевської, туди, де буквально позавчора хвалився дипломом академіка і ділився намірами на майбутнє… Але… нікого не застає, крім сестри Варвариного чоловіка – Марії Григорівни.

– Все! Кінець! Передайте Варварі…. Мих…хайлівні… що все! І дякую… Гірше було б, якби розбив вам люстру… рогами!

Падає, мов підкошений, у крісло. Чекає відповідної реакції на свій зойк, але Марія Григорівна, завжди така цікава до всіх новин, особливо до пліток про столичний бомонд, спокійна, навіть не здивувалася його такому… бурхливому візиту, тим паче його розпачливому обуренню. Не спитавши, що ж скоїлось, запропонувала Тарасові води, а коли він втомлено притих, взявшись за серце, заспокоїла, що все передасть Варєньке…

Не встигне Шевченко вийти за двері, як Марія Григорівна напише в Москву кузині Вірі Сергіївні Аксаковій, яка, як і вся їхня сім’я, завжди переймалася долею малоросійського поета: «Знаешь, какой сюрприз нас ожидал здесь? Свадьба Шевченки расстроилась!...».

ЗАМІСТЬ ВЕСІЛЛЯ – ПОХОРОН МАРТИНОВА

Тим часом Шевченко, як п’яний, виходить на вулицю, кудись іде, але куди? І раптом бачить процесію похоронну… Чи не його, бува, ховають? Серед печального натовпу, що понуро бреде за дрогами з домовиною, помічає знайомих: Чернишевського, Некрасова, Островського, Достоєвського… Точно: ховають Шевченка!… Але тут від скорботної процесії відділяється якийсь молодик, підбігає до нього і питає схвильовано:

– Тарасе Григоровичу, вам погано? Я той студент-русин, що зі Львова! Ми з вами бачилися в небіжчика… Яка благородна була людина! Який талант чесний і величний!

Нічого не второпавши, Тарас Григорович, перепитує:

– У небіжчика?

– Так… У Олександра Євстафійовича. Мартинова. А ви хіба не знали? – розгубився молодик і тут таки спитав занепокоєно:

– Вам погано?

–Ні, ні… Нічого… – а сам тримається за серце.

Так, він чув, що тяжко хворого на сухоти геніального коміка Александринського театру Сашу Мартинова ще навесні повіз лікувати у Крим, до моря, його друг – драматург Островський. Повертаючись в Петербург, кволий Мартинов не витримав тяжкої дороги і помер у Харкові. І от… геніального веселуна сумно проводжають в останню путь…. І якби все в Тараса склалося благополучно з весіллям, їхні із Мартиновим кортежі – весільний і похоронний – могли б зустрітися на Невському або на Набережній… Слава Богу, що не стрілися… Поганий знак… Хоча… куди вже гірше??

Ця символічність була не останньою. Біля собору, де їх з Ликерою мали повінчати, траурна процесія несподівано організувала спонтанний мітинг. І їх враз оточили кінна поліція. Чи не на весілля Шевченка чекали? Почалася потасовка. А потім і справжній мітинг… Виступали, хто бажав: відомі письменники, актори, невідомі студенти. І він сказав кілька слів: про тяжке життя творчої інтелігенції, бідність, про відміну рабства. Люди вимагали торжества демократії і справедливості… Усе ніби за його сценарієм.

Додому Шевченка привіз той самий студент-русин. Навіть не випивши чаю, Тарас Григорович провалився в тяжкий гнітючий сон…

А 14 вересня Тарас Григорович, оклигавши від драматичних подій минулого дня, стоятиме, як прибитий, перед Макаровим, теж пригніченим, і не знатиме, що казати і що робити? Тож зробить те, що завжди робив від шоку у хвилину найвищого нервового напруження: схопив з письмового стола господаря якийсь шматок паперу, олівець і написав експромтом всього дві строфи:

Н. Я. Макарову

на пам’ять 14 сентября

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт передсвітом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

І мовчки вручив Макарову. І так якийсь час вони стояли один проти одного, вчорашні приятелі, а відсьогодні – чужі люди, просто зв’язані однією таємницею. Бо тільки вони обидва знали, що ховається за прекрасною метафорою побитого недосвітом розквітлого барвіночка. Шевченко здогадувався, хто йому влаштував таке гірке, таке… погане прощання з Ликерою. А Макаров знав, що Шевченко знає про це, та все ж з висоти свого благородного Генія прощає, жаліючи і його, Миколу, і бідолашну Ликеру, і свою побиту на цвіту морозом надію на запізніле просте людське щастя. Гідна відповідь – негідному.

FINITA LA TRAGEDIA

Здавалося, Шевченко поставив жирну крапку в черговій своїй любовній історії. І в стосунках з Ликерою теж, розставивши всі крапки і титли. Однак публіка малоросійська продовжувала й далі грати свій власний водевіль на тему «женитьбы» Генія і Пророка, але вже без головного героя.

До того, що про його невдале одруження пліткували всі, кому не лінь, йому було байдуже. Адже погана слава – теж слава. Зачепило інше. Те, що буквально на другий день «прощання з Ликерою» чесний юноша Андрій Маркевич, який достеменно знав, хто й за що влаштував Шевченкові «конфуз», надсилає Тарасові Григоровичу записку, в якій просить передати йому Федором (служкою академічним) «вещи Лукерьи Полусмак». Які «вєщі», якщо, за словами Кулішихи, усі подарунки Шевченка Ликера завбачливо заховала по людях, «щоб Тарас не забрав». Ніби знала, чим завершиться їхній роман.

Тим часом, згадує Наталка Полтавка, до Надії Михайлівни прибігла Ликера. «Дуже збентежена і, тільки мати відчинила їй двері, кинулась до неї, вхопила її руку і скоро, палко її поцілувала. Мати моя дуже тому здивована і разом засоромлена, бо ніколи сього не бувало, щоб Ликера цілувала їй руки, замітила їй, що так не годиться «зарученій» Шевченка.

– Я вже не заручена його, спасибі богу! – радісно відказала Ликера і тут оповіла матері, що злучилось між ними.

Тарас, прийшовши до неї так, як і завсігди, побачив в її кімнаті страшенний безпорядок: у графині вода неперемінена – аж застоялась, на столі потьоки води, тут же лежить гребінець з вичесаним волоссям і покинуті брудні панчохи, постіль неприбрана, хата неметена...

– Він так і кинувся до мене з кулаками, – оповідала далі Ликера, – та як закричить на мене: «Я не хочу такої! Мені не треба такої жінки!..». А я й собі кажу: «І мені такого чоловіка не треба! – старий та поганий!..» – та й вийшла з хати.

Однак мати, бажаючи розвідати всю правду, написала Тарасові, щоб він прийшов до нас і розказав сам, як було діло.

Він відписав, що годиться на се, і призначив другу годину після полудня, тільки з тою умовою, щоб і Ликера була присутня при розмові. Запросили теж і Маркевича.

Якраз о другій годині приїхав Шевченко. Мовчки поздоровкався він до всіх і мовчки ж, похмурий, став ходити вдовж по кімнаті.

Вкінці він задержався і коротко сказав:

– Нехай увійде!..

Мати догадалась і покликала Ликеру.

Вона змінилась на виду і несміливо увійшла у хату та й стала коло порога.

– Ходи сюди, Ликеро!– озвався до неї Шевченко.

Страшно бліда, уся тремтячи, тихо підступила вона до його, спустивши додолу очі.

Шевченко важко положив їй на плечі руку і глухим, задавленим голосом спитав:

– Ликеро, скажи правду, чи я коли вільно обіходився з тобою?

– Ні... – тихо, понурившись, відповіла вона.

– Чи, може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?

– Ні... – була та ж сама відповідь.

Тут відразу Тарас, впавши у страшну лютість, підняв догори руки, затупав ногами і не своїм голосом крикнув:

– Так убирайся ж ти од мене, бо я тебе задавлю!.. (Ликера прожогом вискочила з хати). Усе оддай мені!.. Усе оддай!.. до нитки оддай!.. і старих, подраних черевиків я тобі не подарую!..

Глибоко вражені сією сценою, усі сиділи немов прикипівши на місці і ніхто – ані пари з уст...

Шевченко, тяжко збентежений, пройшовся кілька разів по кімнаті, потім мовчки стиснув всім руки і теж мовчки, не вимовивши ні словечка, поїхав додому».

А потім був той лист, який могла написати або мала дитина, або надто велика для суєти мирської людина.

«Высокоблагородная Надежда Михайловна!

Посилаю вам лыштви, начатые Ликерою, и рисунок. Отдайте их кому знаєте кончить. Ликера вчора, здається, збрехала при лиці А[ндрея] Н[иколаевича], що вона оставила у вас в доме мои следующие вещи: 2 простыни, 1 полотенце, 6 пар чулок, корсет, дюжину носовых платков, перочинный нож, теплі башмаки, коленкор для юпок и рисунок для мережки.

Коли цьому правда, і буде можна, то вручите Федорові рекомые вещи, а коли ні, то сообщите о сем Андрею Николаевичу яко власть имеющему. Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною.

Шанующий вас – Т. Шевченко».

Оте чудне, що з ним робилося, та всі подальші події зі скандальним «розлученням» з Ликерою Полусмак, лиш зайвий раз підтверджують, що Тарас Григорович ніколи не був закоханим по-справжньому в бідолашну Ликеру. То було тільки коротке, як спалах, захоплення. З відчаю? Від самотності? Образи? На зло? Клин клином?…

Та щоб хто не гадав, здається, що Тарас Шевченко до останньої хвилини життя чекав і вірив, що вона таки повернеться. Його Марія Магдалина. Але не та, що Маркович. А та, що МАРКО ВОВЧОК

Восени 1860-го року Тарас Григорович Шевченко написав такі шедеври філософської, пейзажної та інтимної лірики, як «Не нарікаю я на Бога», «Минули літа молодії», «Якби з ким сісти, хліба з’їсти», «І Архімед, і Галілей», «Поставлю хату і кімнату», «Саул», «Хоча й лежачого не б’ють», «І тут, і всюди – скрізь погано», «О люди! Люди небораки», «Тече вода з-під явора», «Н.Т.», «Титарівна-Немирівна», «Зійшлись, побрались, поєднались», «І день іде, і ніч іде, і голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки?».

І, мабуть, був вдячний і Ликері, і Марії, і всім причетним до його шаленства молодого – за ці діаманти чистої небесної роси, ради яких варто було й страждати, й дурити себе…

Така вона, гірка, химерна й щаслива, доля Генія!

ОСІННІ ЧИТАННЯ В ПАСАЖІ. ЛЮБОВ ВСЕНАРОДНА

За шаленим, сповненим тяжких трудів літом прийшла коротка, як золотавий спалах, петербурзька осінь. З далеких зарубіжних курортів, з маєтків малоросійських поверталися в північну столицю підрум’янені немодною засмагою аристократи крові, а також духу – різночинна й різнолика творча еліта, студенти, знудьговані за культурним життям. Не повернулася тільки Марко Вовчок….

Зате з’явився спраглий активної діяльності во славу Отечества Іван Сергійович Тургенєв. Цієї зими чекала його воістину велика праця на поприщі розповсюдження грамотності в Росії, і в редакційних комісіях у справах сільськогосподарської реформи, і в Комітеті Товариства запомоги нужденним письменникам і вченим, себто в недавно створеному Літфонді.

Однак, попри завантаженість і заангажованість «богувгодными делами» Іван Сергійович ще ніколи не почувався таким самотнім, запропащим ізгоєм і в ріднім Отечестве, і в рідній літературі, як восени 1860-го року.

Спроби подружитися з Шевченком навесні цього року не увінчалися успіхом. Не розтопив крижану стіну між ними і лист, спільно написаний до кирилівського пана Фліорковського, і всі його клопотання перед Комітетом Літфонду.

Звісно, Шевченко, як і Куліш, не міг простити колезі недолугі жарти його романних героїв над українською мовою й літературою, але поважав за воістину благородний вчинок – знаменитий некролог на смерть дивну і неждану Миколи Васильовича Гоголя… Тоді ніхто з писак столичних, наляканих незрозумілими подіями, які відбувалися довкола хворого Гоголя, не насмілився відгукнутися добрим словом про хохла, який став законодавцем російської прози і драматургії, а Тургенєв, цей зманіжений сибарит, цей розбещений життям латифундист-кріпосник, посмів! Правда некролог надрукували із запізненням і то тільки «Московские ведомости», але у рукописах він блискавично розійшовся «по руках», його читали, переказували, захоплюючись мужністю і громадянською позицією цього «баловня судьбы», який чи не єдиний посмів сказати царю і всьому «русскому миру» правду про українця Гоголя:

«Гоголь умер! Какую русскую душу не потрясут эти два слова. Он умер… Да, он умер, этот человек, котрого мы теперь имеем право, горькое право назвать Великим! Человек, который своим именем одним означил эпоху в истории нашей литературы».

І «русский мир» на чолі з царем відомстив цьому parvenu з провінції: спочатку Тургенєва арештували і посадили на місяць у в’язницю, відтак відправили «в ссылку» в родовий маєток недалеко від Орла.

Як на Шевченка, покара була смішною. Але все-таки це була кара – передовсім за повагу до геніального Гоголя, автора «Тараса Бульби», який нагадав ординцям-москалям про благородне лицарство, мужність і патріотизм запорозьких козаків і про славу незнищенну знищеної Катериною Другою Запорозької Січі та пам’ять народну про її гетьманів-отаманів…

Тож коли, повернувшись в Петербург на початку листопада, Тургенєв перший свій візит наніс Шевченкові у його вбогу майстерню, поет, явно вибитий з колії своїм скандальним весіллям, зустрів гостя без особливого ентузіазму. І хтозна, чи вийшла б розмова, якби хитрий Іван Сергійович, люб’язно привітавшись, не передав Тарасові Григоровичу низький поклін від Марії Олександрівни і запевнення в щирій любові…

– До речі, Марія Олександрівна нікому й ніколи не зізнавалася в коханні. Навіть мені, – вдав жартівливо ревнивця. – А ще казала, що вас їй дуже не вистачає… Обіцяла скоро повернутися. І ще просила берегти здоров’я і подарувати їй «Кобзаря»…

Ох, як стрепенулося, забилося молодо його втомлене серце при згадці її імені! А він ще Куліша обмовляв! Сміялася верша з сака, що сама така!

– Як там… наша Марія Олександрівна? Чи прижилася? Чи пише? Бо щось давно не мав від неї звісток…

– Працює. Написала «Червонного короля», від якого Герцен у захваті. А я – не дуже. Чогось мені не вистачає, якихось елементів… Жалілася, що Куліш відмовився перевидати її «Народні оповідання». У-у-у, злючий!

Звичайно, Тургенєв не став травмувати Шевченка, який аж помолодів, почувши про Марію, подробицями її особистого життя, бо, як сказав лондонський «апостол правди» Олександр Герцен: «Жорж Санд ми любимо не за те бридке, що вона витворяла в житті, а за те прекрасне, що створила в літературі».

Тому розказував про те, як Марія Олександрівна допомагала йому переписувати і розсилати адресатам деякі документи, приміром, Статут Всеросійського товариства грамотності, який задумали створити російські патріоти-ліберали. Що листується з Герценом, оскільки з метою конспірації на її ім’я (до запитання) поштою надходить з Росії важлива антимонархічна кореспонденція для «Колокола» і «Полярной звезды».

– Ви ж, мабуть, читали повідомлення в «Колоколе» про корупцію та зловживання царських чиновників у Чернігівській губернії? І про таємниче народження і смерть царя Павла? Звичайно ж, не могла не зацікавити вас анонімна кореспонденція «Академия художеств в осадном и иконописном положении», надрукована у цьогорічному січневому номері «Колокола», – усміхнувся Тургенєв, лукаво поглядаючи на Шевченка.

Але той і вусом не моргнув: хотів чути думку Тургенєва про свою статтю, яку написав з благословення своєї «святої заступниці» графині Анастасії Іванівни, і передав Герцену Миколою Макаровим, якого статус чиновника і знайомство на митниці убезпечували від всіляких перевірок.

– Написано про те, що на вустах у всього Петербурга: як «грізний вождь князь Гагарін», з волі царя зайнявши місце талановитого віце-президента Академії мистецтв графа Федора Толстого, розпочав жорстокі репресії проти заслужених, талановитих і прогресивних професорів та художників, насаджуючи у святих стінах, прославлених іменами Карла Брюллова, Венеціанова, Васнєцова, Федотова, Штернберга, Айвазовського… виключно візантійську школу живопису та суздальського бездарного іконопису… Невже не читали? Жаль, бо кореспонденція дуже смілива і актуальна, цілком у вашому стилі!

Шевченку було приємно чути таку високу оцінку своєї роботи, але переймався він нині іншим:

– Значить, Марія Олександрівна таки не приїде? Ні в Росію, ні тим паче в Україну… Жаль!

– Та чого ж! Колись і приїде. Поїздить по Європі, надивиться… І повернеться. Але, думаю, це буде нескоро… Недавно писала, що на весну збирається до Гарібальді.

– До Гарібальді?! – здивовано вигукнув Тарас Григорович. – На Сардинію?

– Та ні, поки що в Рим. Подивитися на Папу Римського! А звідти, може, й на Сардинію чи в П’ємонт махне! Від Марії Олександрівни можна всього сподіватися. Не здивуюся, почувши, що вона вступила у гвардію Гарібальді. Дуже захоплюється ним! Майже як вами.

– Мною? – перепитав Тарас, підозріло позиркуючи на Тургенєва, чи бува не бере на кпини?

– А чому ви дивуєтесь? І Герцену, і мені Марія Олександрівна постійно каже, що ви – український Гарібальді, і якби вас не заарештували разом із… «якимось-там-слов’янським братством», ви були б уже гетьманом незалежної від Росії і Польщі хохла… пардон, козацької республіки!

Шевченко лиш брови звів на ту мову, усміхнувся і, подивившись Івану Сергійовичу просто в очі, сказав спокійно:

– Марії Олександрівні варто бути обережнішою в розмовах з ненадійними людьми…

Та все ж був чоловіком справедливим, тож додав уже м’якше:

– А вам хочу подякувати за все, що ви для мене, і мого бідного роду-народу зробили. Не заперечуйте! Якби не ви, навряд чи хтось з Комітету Літфонду здогадався б написати листа до Фльорковського. Бо хто їм якийсь Шевченко…

А тоді, спаленівши, продовжив про наболіле:

– А знаєте, пан таки відповів! Ця запекла пся крев! Цей «конфедерат» дрібний та поганий, який досі ганьбить великий польський народ, а мене звинувачує у нібито ненависті до нього! Дорікає «Гайдамаками». Щось там лепече про «Тарасову ніч»… Хотів би я знати, які «аскоченські», які такі професори від літератури у Києві консультували цього «полеміста» щодо моєї творчості! Довго мурижили, вичікували, і от нарешті «Кієвскій телеграф» надрукував відповідь… звісно, у стилі «свині в торжковських туфлях»! І здається, передрукував її «Русский инвалид». Не відаючи, що роблять нам величезну послугу…. І ми нею скористуємось: передрукуємо той лицемірний пасквіль провінційного рабовласника в «Современнике»! Хай читають люди! Хай простий народ всєя Русі знає, з ким діло має! З нахабним рабовласницьким бидлом!

І раптом помітив, як змінився благодушний, «аристократично-поблажливий» вираз обличчя Івана Сергійовича, як воно спохмурніло, зчужіло… Аж шкода стало бідолашного і загалом непоганого чоловіка і письменника.

Тож мусив перепрошувати:

– Вибачте, я не мав на увазі всіх… поміщиків. Бо й серед вашого брата є чесні, правдиві люди, істинні патріоти Отечества. І чимало. І я вдячний… особливо вам…

І хоч останні фрази Шевченко вимовив справді із притаманною йому щирістю, Тургенєв, холодно перебив його:

– Не варто…. Ні вибачатися, ні дякувати. Тому що все, що доброго чи гідного я робив у своєму життя – робив не з примхи чи для когось, а заради свого Отечества і як його чесний громадянин і люблячий син. Але це так – до слова. Щось засидівся я у вас… Пора й честь знати. Дякую за прийом, за чесну розмову. І до зустрічей на літературних читаннях!

Тургенєв пішов, мило й дружелюбно попрощавшись із Шевченком, як найближчим приятелем і однодумцем. Хоч Тарас Григорович розумів, що насправді Тургенєв ображений і не простить йому ані пасажу про «рабовласницьке бидло», ані «однодумства» із молодими «современниками» Чернишевським і Добролюбовим.

І не помилився. Тургенєв у своїх спогадах змалює Тараса Шевченка непривабливим, малограмотним, нецікавим селюком-патріотом, недовірливим «хохлом», позбавленим від природи не лиш «поетичного елементу», а й почуття гумору.

Перші літературні читання, про які вже другий місяць писали столичні газети, відбулися 11 листопада 1860 року в концертному залі відомого всім петербуржцям торгового центру – Пасаж. Ініціював їх той самий Комітет «Товариства запомоги нужденним письменникам і вченим» із благородною метою: знайомити петербурзьку культурну публіку з новинками літератури, з творчістю відомих письменників, а заодно й збирати кошти для надання їм і їхнім сім’ям посильної матеріальної допомоги. Адже, ніде правди діти, більшість російських літераторів і вчених були людьми справді нужденними, а деякі, як от Шевченко і Достоєвський, взагалі недавно повернулися із заслання і каторги. Також, за задумом організаторів, такі публічні заходи мали урізноманітнити культурне життя північної столиці, а літературу зробити «достоянием народа», а не тільки «избранных».

Отож, усвідомлюючи всю історичну значимість цього заходу, на перше літературне читання були запрошені «стовпи», живі класики російської літератури і вельми популярні російські письменники: Іван Тургенєв, Іван Гончаров, Микола Некрасов, Федір Достоєвський, Яків Полонський, Аполлон Майков, Олександр Островський… і опальний український поет Тарас Шевченко.

Про що це свідчить? Мабуть, про те, що прогресивна російська творча інтелігенція – як дворянської когорти, так і молодого демократичного покоління – одностайно сприймала Тараса Шевченка і як повноправного учасника російського літературного процесу, і як представника самобутньої української літератури. Поки що – єдиного представника. На жаль, такий авторитет коштував йому не лиш десяти років неволі, а й всього страдницького життя…

Як згадує сучасник, честь відкривати перше читання випала І. С. Тургенєву. Упродовж кількох хвилин не змовкали оплески. Тургенєв – хоч і з помітною сивиною, але ще у всій красі сорокарічного мужчини – тільки встигав розкланюватися. Нарешті запанувала тиша і Тургенєв сказав: «Хай наскільки глибоко я зворушений знаками виявленого мені співчуття, але не можу цілком віднести його до себе, а швидше бачу в ньому вираження співчуття до нашої літератури».

Зал знову зааплодував, і тільки тоді Тургенєв почав читати свій трактат «Гамлет і Дон-Кіхот», який уже наробив чимало галасу в літературних і політичних колах столиці й монархії тим, що поділив суспільство російське на Гамлетів – страждальців бездіяльних, здатних лиш критикувати, і Дон-Кіхотів, які лиш те й роблять, що кличуть юрбу на боротьбу з вітряками.

Далі, згадує очевидець, один за одним читали: Островський – артистично власну п’єсу «Свої люди – порахуємось», Достоєвський – розділи із «Мертвого дому»… З поетів виступали Майков і Полонський. І всі були віддячені теплим прийомом публіки. «А ось Шевченко був зустрінутий так задушевно, що, зворушений до глибини душі і відчуваючи, як зраджують йому сили, пішов з естради; і тільки дещо заспокоївшись, повернувся».

І знову переповнений зал вибухнув бурхливими оваціями, але вже стоячи вітаючи того, хто мав мужність відкрито повстати проти рабства в Росії!

– Ого! Зустрічають, як П’ємонт Гарібальді! Сміливіше, Тарасе Григоровичу! – гукнув з-за куліси Микола Чернишевський, який щойно прибіг в Пасаж, щоб підбадьорити свого друга-однодумця. Але Шевченко не чув, стояв на авансцені, оглушений громом овацій, втирав непрохані сльози, намагаючись «взяти себе в руки» І от настала мертва тиша, і він почав читати, звичайно ж, таку актуальну і повчальну нині, напередодні оголошення государем Маніфесту про скасування кріпосного права поему «Гайдамаки».

Не тільки в естрадному залі – а в усьому Пасажі стояла така тиша, що було чути, як під сценою шкребеться мишка і дзижчить, заплутавшись у завісі, сонна осіння муха. Поглядаючи в зал, бачив на лицях здивування, розгубленість, нерозуміння, переляк, смуток…

– Да-а-а-а….– прошепотів хтось з-за лаштунків сцени. – Такого публіка петербурзька ще не чула!...

А коли Шевченко прочитав, ледь стримуючи сльози:

Отаке то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла! А за віщо,

За що люди гинуть?

Того ж батька, такі ж діти, –

Жити б та брататься!

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є і в коморі і надворі,

І весело в хаті! – почулося схлипування, а в задніх рядах і надривне жіноче ридання.

Закінчивши читати поему, Шевченко тричі вклонився, але зал не ворухнувся, переживаючи несподівані емоції, викликані почутим, не знаючи, як сприймати, що думати й робити…

– Читайте ще! Читайте! – шепнув хтось з-за куліси.

Озирнувшись, Шевченко побачив вогненноголового торжествуючого Чернишевського:

– Читайте «Думи»!

І Тарас Григорович, змінивши трагічну тональність у голосі на філософсько-ліричну, почав читати задушевну сповідь Поета не визнаного й зневаженого «русским миром» народу:

Думи мої, думи мої,

лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

сумними рядами?

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як малу дитину?...

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози… чом не затопили?...

І знову зал поринув у тишу:

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я – тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще й може славу …

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

І знову Шевченко тричі вклонився, але зал вражено мовчав. Хтось уперше чув українську мову, хтось уперше почув слово «Україна» – замість «Малоросія» і «Хахландія»… хтось тихо плакав за зрадженою ним рідною землею, а хтось від пробудженої любові до неї… І тільки тоді, коли Шевченко, уклонившись вчетверте, вийшов за лаштунки сцени, зал ніби прокинувся і довго, душевно, «с упоением» аплодував, викликаючи поета «на біс»…

І Шевченко вийшов «на біс», уп’яте вклонився і майже вибіг за кулісу, ніби боявся скотитися на землю із сьомого неба…

Поволі стихли оплески, загрюкали стільці, загалакали глядачі… Учасники літературних читань з обожнюваних небожителів перетворились на звичайних земних людей, заклопотаних буденними земними проблемами. Романіст Іван Гончаров демонстративно повернувся до Тургенєва спиною, розсипаючи компліменти драматургові Островському, а Микола Чернишевський, навпаки, скористався нагодою вжалити Тургенєва за нудний і плутаний трактат на вигадану тему. Тургенєв у відповідь холодно відрубав:

– Ви – змія. А Добролюбов – очкова!

І гордо покинув зібрання, коротко кивнувши головою в бік Шевченка.

…І враз усе стало на свої місця. Шановне товариство пожвавішавши, стало швиденько прощатися і розбігатися. Шевченко ледь устиг потиснути руку землякові і «брату по нещастю», – недавньому каторжнику Федору Достоєвському, з яким давно хотів ближче познайомитись, але той похмуро вибачився і шпарко пішов до виходу. Мабуть, не міг простити солдатові Шевченку, що перехопив його славу каторжанську.

Від бурхливих і контрастних емоцій, які йому довелося допіру пережити, Тарас Григорович аж ніби захворів і вже не радий був «славі всенародній», яка несподівано впала сьогодні на нього. Але від тяжких дум урятував його Чернишевський, запропонувавши прогулятися Набережною, погомоніти про життя-буття. Ціле літо ж не бачилися!

Про що тільки вони не розмовляли… Не переказати й за рік! Але для Тараса Григоровича було головним те, що міг нарешті виговоритися перед добрим чоловіком. Проходжуючись повільно над вечірньою Невою, хвалився, що вже на виході його «Кобзарь в переводе русских поэтов», що цензура дала дозвіл на видання «Букварика» для недільних українських шкіл, який, на його думку, зробить хоч маленьку, але революцію у відсталій, середньовічній системи освіти в Україні, що нібито рухається справа з викупом братів-сестер із кріпацького стану… Що «Кобзар» його, хоч і скалічений, але полюбився людям і колегам-письменника, судячи з множества надрукованих рецензій і тих відгуків, які надходять йому з губерній.

Скромно радів званню академіка гравірування – хоч якийсь хліб…. Розказав і про лист до Кирилівського пана від Комітету Літфонду, і про допомогу Тургенєва в цьому «мероприятии благородном», чим зовсім не здивував Чернишевського, який завжди шанував Івана Сергійовича за його духовний аристократизм….

– От ніби все гаразд: і сіється вчасно, і жнеться рясно, а на душі тривожно… А часом обступить, як хмара чорна, така печаль, хоч топись чи вішайся! А останнім часом, як оце я став листи писати до панів, та боротися за реформи, та агітувати за відміну кріпосного треклятого права, так узагалі стало привиджатися, ніби за мною слідкують, назирці ходять якісь підозрілі сірі чоловічки. Куди б не йшов – вони слідом… Вже стрічав і в коридорах Академії, і в майстерню ніби нехотячи забігали… Як сірі миші – всі на одне лице… Риси розмиті, зітерті, навіть професійний портретист не зміг би написати по пам’яті їхнє поличчя…

Чернишевський уважно слухав, не перебивав монолог сумний, не заспокоював, мов, це у вас, Тарасе Григоровичу, від перевтоми, не радив їхати «на води»… Лиш зітхав та розчісував п’ятірнею свою буйну вогнисту чуприну.

– І щось останнім часом здоров’я підводить. Коле в боку, хапає серце… І дихати нічим… Може, від перевтоми, може, з нервів? Ось і зараз, переживши хвилину всенародної слави, – іронічно-печально усміхнувся, – ніби й тішуся, а на душі… мулько, аж жити не хочеться… Але якби зиму перезимувати! Лиш сніг зійде, чкурну в Україну. Збудую хату на березі Дніпра і забуду всі незгоди!

Довго вони прогулювались, довго Шевченко говорив, ніби сповідався. А Чернишевський слухав. Лиш коли прощалися, сказав:

– Дорогий мій друже, Тарасе Григоровичу, те що ви мені розповіли про себе, діється і зі мною. І за мною ходять… сірі безликі посланці смерті… І теж… хоч з мосту та в воду! Та вже пізно нарікати на долю – ми самі її вибрали. Ми дуже схожі з вами…. Єдина різниця в тому, що ви вже свою Голгофу відбули, а мене ще моя чекає. І дуже скоро. На жаль, ми приречені жити в державі, яку не врятують жодні реформи, жодні конституції і навіть «свої Вашінгтони», як ви писали, доки при владі шайка царствующих недоумків. Навіть самопожертва тисяч таких, як ми з вами… Можливо, через тисячі років. А поки що… мусимо нести терпляче свій хрест… до кінця. Самі ж вибрали його…

Повернувшись додому в холодну майстерню, у свою самотину, Шевченко, замість лягти спати, засвітив свічку, взяв навмання зі столу якийсь офортний відтиск і став писати, те, що писалося. А писалося невеселе:

Якось-то йдучи уночі

Понад Невою... та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

«Якби-то,– думаю,– якби

Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат,

А то... нема тепер нічого…

Ні бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми, дотепні доїжджачі,

Хортів годуємо та плачем».

Отак-то я собі вночі,

Понад Невою ідучи,

Гарненько думав. І не бачу,

Що з того боку, мов із ями,

Очима лупа кошеня –

А то два ліхтаря горять

Коло апостольської брами.

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

Поклав крапку. Відсунув папір. Не став перечитувати – завтра поправить чи тоді, як настрій буде. Останнім часом не міг читати, те, що цебеніло з нього, наче кров із розтятої рани… Господи, Творче чоловіколюбний! Що в нього за доля така? Що ні жити, ні вмерти! Ні забутися… Лиш ридати серед велелюддя, як той пророк прокажений в пустелі юдейській…

КНИГА ТРЕТЯ

НІЧ ПЕРЕД БЕЗСМЕРТЯМ

 

ОДИН В ХОЛОДНІЙ ХАТІ

Не спалося, а ніч, як море.

(Хоч діялось не восени,

Так у неволі). До стіни

Не заговориш ні про горе,

Ні про младенческіє сни.

Верчуся, світу дожидаю,

А за дверима про своє

Солдатськеє нежитіє

Два часовії розмовляють...

Отак писав він, чекаючи навесні 1847 року в Петропавлівському казематі на вердикт царя… Чотирнадцять років минуло з того дня, наче вже й на волі він, а ночі петербурзькі, здається, стали ще довшими… А стіни – ще глухішими… Ох, ці трикляті зимові петербурзькі ночі! За вікном хурделить, а з вікна віє так, ніби сидиш не на ліжку в майстерні, а на Палацовому мосту, і гострі, крижані вітри-протяги з Неви і каналів тисячами голок пронизують хворе тіло і душу…

Боже милий… От і сидить сам-один, як старий крук, з обмерзлими кригою крилами, на семи вітрах, втягнувши голову в плечі, і чекає весни…

Він справді сидів на ліжку, спустивши ноги, наче на містку, закутавшись у свитку і кожуха, натягнувши на голову шапку-бирку, і чекав, коли ж прийде, як не весна, то хоча б ранок. Але ранок не поспішав.

Тоді він запалив свічку, глянув на годинник, свій перший золотий годинник, який подарував собі на Різдво і на майбутні іменини і тепер тішився ним, як мала дитина: була північ. Тільки північ. А вже нема спасу від цього пекучого холоду. Від гнітючої темряви… Ніби настав кінець світу, погасло сонце, і померкли зорі й місяць… І наступила вічна зима… і досада. Хай Бог милує, яка досада! Так він ще замерзав узимку в своїй «юдейській» пустелі… Тоді не гріло убоге солдатське обмундирування, тепер не гріє пошитий з мерлушок, присланих добрим Усковим з Новопетровського укріплення, кожух… Не гріє вже й воля…

Хвороба почала долати його з осені. Хоч і до цього, бувало, почувався кепсько, але додавала сил і кров зігрівала ейфорія свободи, надія розпочати новий період творчості і взагалі нове життя, сповнене не так звершень великих, як… простих людських клопотів: збудувати нарешті власну, свою хату, одружитися, народити дітей… Адже він не такий вже й старий… Йому ще й сорока семи нема… Дід його – Іван, хай царствує, у дев’яносто оженився, а він… у неповні п’ятдесят не годний гнізда звити і часом почувається старим, як цей стражденний білий світ…. Мимоволі перед очима постала ідилічна картина сімейного щастя його святих заступників – сивочолого патріарха Академії мистецтв графа Федора Петровича Толстого, його на кілька десятиліть молодшої дружини Анастасії Іванівни та двох їхніх маленьких пречудових донечок…

Давалися взнаки десять років проклятої солдатчини, старі болячки, нажиті в пустелі, та й недавно пережиті тривоги і клопоти… Хоч на перший погляд, минулий, 1860 рік, був для нього врожайним. Хоча… які це успіхи, коли не збулося й половини задуманого?! Половинчастий успіх… Хотів видати двотомник поезій, написаних за все своє життя, а натомість ледве дозволили перевидати «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаків». Та ще Данило Каменецький, спасибі йому, видав у серії «Сільська бібліотека» книжечками-«метеликами» для недільних шкіл із давнього – поеми «Тополя», «Наймичка», «Катерина», «Тарасова ніч» та «Псалми Давидові»...

Однак і цьому був радий, адже усі його книжки після арешту в 1847 році були вилучені з книгарень та бібліотек і знищені… Планував побачити книжкою свої російськомовні повісті, так не дали, закричали, затюкали з усіх боків: і Куліш, і Максимович, і старий Аксаков, царство йому небесне, і навіть Микола Костомаров… Правда, цей не кричав, та перемовчав…

Зате Микола Гербель уклав і видав «Кобзарь Т. Шевченко в переводе русских поэтов» – себто Олександра Плєщеєва, Миколи Курочкіна, Михайла Михайлова, Берга, Мея, Блюммера, Ковалевського… Ніколи не думав, що стільки в нього приятелів серед великоросів… Більшість писань його Гербель переклав сам, і всі клопоти з друком узяв на себе… Щирий українець із Чернігівщини з чудним чужоземним прізвищем… Подейкували, що предком Миколи був швед, з тих, що уціліли після розгрому Петром Першим війська Карла ХІІ – соратника гетьмана Мазепи. От звідки коріння Миколиного українського патріотизму! Свята людина… Постарався земляк, щоб російський «Кобзар» і виглядав пристойно і припав до душі простому російському народу: замість передмови вмістив «Лист Т. Г. Шевченка до редактора «Народного чтения», який перед тим передрукувала не одна газета…

А скільки здоров’я забрало звання академіка! Довелося майже самотужки освоювати нову техніку офорту та його різновиду – акватинти, і кажучи правду, дуже дорогою ціною. Якось, щоб відвадити від майстерні одного набридливого чоловічка, від якого смерділо Третьим отделением, пожалівся йому, що «крепкая водка» (а по-вченому – азотна кислота!!!), якою травив мідну бляху для офортів, пропекла йому всі нутрощі, так той побіг Петербургом брехати, мовляв, Шевченко сам признався, що слабує через свою любов до чарки… Отаке! Не люди, а звірі… як ті собаки, брешуть про нього нісенітниці, а вітер несе… Доніс навіть до Варфоломія, а той повчати став….

Ох, як тяжко: ні вдихнути, ні видихнути. Відчинив би вікно, хлепнув свіжого вітру, так ескулапи не дозволяють: підозрюють, що в нього… інфлуенца…. А в нього втома. Чи не забагато хотів встигнути марно прогаяного через клятого Ніколашку! А ця тяганина з викупом родичів з кріпацтва?! Скільки з нього крівці попив той бісів шляхтич Фльорковський! Бачите, ота задрипана провінційна «пся крев» надумала приклад брати з магната Енгельгардта: стала комизитись, полемізувати з петербурзькими знаменитостями, друкувати свої, так би мовити, роздуми про доцільність відміни кріпосного права в газетах! Будь воно прокляте на віки віків, те рабство, де б воно не було – в Росії, чи в Америці, чи в Африці!!! Пекучий слід на серці від його розпеченого тавра не загоїть ні воля, ні слава світова. Бачив, як пекла та рана Айру Олдріджа, його несподіваного чорношкірого брата по нещастю, якого зустрів на званому обіді у графа Федора Толстого. Дивився на це Боже чудо темношкіре, що з краю світу прикотилося в Петербург, а себе бачив. І тільки він, колишній раб Тарас Шевченко, розумів, звідки сполохані спалахи в чорних як вугіль очах Айри. Чого великий трагік злякано здригається від різкого дзвону нехотячи розбитого бокала і мимоволі втягує голову в плечі від надто голосної здравиці на його честь… Знав! Це рабське нелюдське минуле не покидало американського африканця ні на мить! Тягнулося слідом за ним світами, стояло за плечима на осяяній сцені і на врочистих прийомах у вельмож.

ЯК ЖИВИЙ СТАВ ПЕРЕД НИМ АЙРА

Друже-брате мій великий і трагічний, де ти зараз? Чию совість будиш своїм талантом? Хто встає з колін перед твоїм трагічним Генієм?

І скільки ще ненароджених і народжених геніїв приб’є на цвіту рабство і відморозки на кшталт якогось фліорковського чи енгельгардта? Та й бачив, у яких покірних рабів перетворило кріпацтво братів його, Микиту і Йосипа, та й синів їхніх… От чому побіг, як теревенять, поперед батька в пекло – визволяти з нього свою рідню нещасну. Це власне минуле змушувало його бити тривогу поперед царського указу про скасування кріпосного права, якого ждала вся Росія «сермяжная» з першого дня сходження на престол Олександра ІІ. Він бо й так запізнився. Не встиг, не зміг викупити сестер-братів ще у 1843–1846 роках. Тричі приїздив на Вкраїну з потаємною мрією: заробити портретуванням багачів та виданням альбому «Живописна Україна» великі гроші, купити волю родичам, а самому чкурнути в Італію. Та не судилося… Натомість присудив йому цар Микола замість Європи їхати в Азію. І от тепер ніби щось штовхало його у спину: поспішай, поспішай, доки можеш, рятуй братів і сестер із пекла!

Чи то страх, що цар збреше і передумає починати реформи, як обіцяв на московському дворянському зібранні, «зверху, доки їх не почали знизу»? Чи ще яка біда?.. Один Бог знає... Передчуття чогось трагічного, що насувалось невблаганно і до чого він ще не був готовий, не раз стискало серце холодною гадиною… Смерть, що ходила за ним назирці все життя, здавалося, ходить попід дверима майстерні…

Чи то з нервів йому привиджується?...Ні к чорту в нього нерви! І хоч завжди був аж занадто вразливим: міг просльозитися, почувши рідне слово, заплакати, стрівши нещасну сироту, то зараз сльози збилися в грудку давку в горлі, а передчуття невідворотного штовхає у спину: поспішай зробити все те добре і світле, що хотів зробити, та не дали… А життя виявилось надто коротким…

…Як і недавня поїздка на Вкраїну. Через той арешт не встиг до толку поговорити про волю з братами і порадитися з розумними впливовими людьми, тим же Платоном Симиренком, Олексієм Хропалем, Іваном Ягницьким… та й з паном Фльорковським зустрітися…. Хоча розумів, що з тим «бурбоном» зустрічатися, лиш душу рвати… Визволення родичів треба починати з Петербурга. В цьому підтримали його і молоді демократи в особі «современника» Чернишевського. Адже справа з викупом родини не так його приватна, як державна і всенародна. Ясно, що кріпосники свого не віддадуть, тому й воловодяться з реформами, а цар на догоду кріпосникам ніяк не може «розтелитись» маніфестом. Чи не пора вже «гострить сокиру» та починати будити «общественное мнение» і совість усіх чесних людей у Росії сущих? Але як? Щоб не загриміти за ґрати знову і не викликати в обивателя обурення: мовляв, чого пертися поперед батька в пекло, коли за це діло святе взявся сам государ? Дорікали ж цим Марку Вовчку деякі співчутливі слов’янофіли та пани-земляки з малоросійської колонії!

Отоді-то Микола Гаврилович і порадив підпрягти до цього воза недавно створене «Товариство запомоги нужденним вченим і художникам», а про саму проблему написати помірковану статтю і надрукувати в популярному і лояльному до влади виданні, наприклад, в часописі «Народное чтение», який редагує земляк-українець О. Оболонський. Отак і з’явився «Лист Тараса Шевченка до редактора «Народного чтения»….

Чи то пак, радше зворушлива сповідь про свою трагічну долю Поета, вихідця із найнижчих низів – селян-кріпаків. Резонанс був таким потужним, ніби до цього в Росії ніхто не знав-не відав, через які кола пекла мусить перейти обдарований кріпак, щоб стати славою Російської монархії?! Та схоже, історія життя талановитого малороса брала за живе великоросів ще тим, що була дуже схожою на біографії десятків, а може, й сотень їхніх однокровців, народжених в кріпацтві, а нині відомих світил науки та мистецтва. А тому не тільки розбудила оспалу суспільну думку, сколихнула Росію – з найвищих верхів до найнижчих низів, – а й зробила його, бунтівного поета Тараса Шевченка, знаного тільки серед петербурзького бомонду та малоросійських колоністів, знаменитим на всю Російську імперію.

І хоч «сповідь» поета з кріпосних хохлів переписували і передруковували, обговорювали і в хоромах панських, і хатах бідняцьких, і в «присутственных местах», і на ярмарках, щось не чути було розмислів корисних для обох сторін. Не поспішали відпускати на волю своїх кріпаків і малоросійські пани-патріоти. Навпаки, повіяло, повіяло холодком від гарячих борщів у Карташевської, від теплих вареників у Тарновських і Галаганів. Брати ж – Микита і Йосип – разом із синами теж сиділи тихо, як миші під віником, не знаючи, куди за тою волею потикатися та й взагалі, що з нею робити. А Варфоломій замість допомагати далеким родичам волю здобувати, морочив голову Тарасові своїми клопотами….

…Тим часом зачастили в майстерню до «батька Тараса» різні, як представлялися, різночинці з хитринкою в очах, революційними ідеями на язику і політичною кашею в голові. Приходили з «приношеніями»: хто з чаєм, хто з бубликами, а хто з ромом…. Одразу ж розливали, варнякали про реформи, які цар спеціально затримує, випитували, заважали працювати, відбираючи і час, і здоров’я….

Тож не відає, чи то пересолив він свою… хлібосольність безпечну, чи «гості» йому «насолили», бо Новий 1861 рік зустрів страх як погано: хворобою і самотністю. Про що й поскаржився Варфоломієві. Не був забобонним, та все ж прикмета народна – як стрінеш Новий рік, так і проведеш його – не йшла з голови і псувала добряче настрій.

А от петербуржці всіх «сословій», як розповідав академічний служник і такий самий, як Тарас, сирота – Федір, стрічали Новий рік знатно, гучно й весело. Попри те, що минуло всього два місяці, як спочила в Бозі государиня імператриця Олександра Федорівна, вона ж принцеса пруська Фредеріка Луїза Шарлотта Вільгельміна, яка, власне, й запровадила при дворі, а згодом і в обох столицях російських німецький звичай відзначати новоріччя з ялинками та подарунками. І син її, цар Олександр ІІ, нову традицію не порушив. Хтозна, як святкували Новий рік у Зимовому палаці, але, як розказував Михайло Микешин, в залі залізничного вокзалу знову встановили величезну ялинку, прикрасили її «віфлеємською звіздою», цяцьками, цукерками-бубликами та палаючими свічками, і тепер подивитися на те чудо німецьке бігло старе й мале, багате і вбоге…

Веселий людський гомін, голосні співи та крики візників, що катали на санях по Набережній і Невському захмелілу публіку, ледь долітали і до його холодної, тьмаво освітленої лоєвою свічкою майстерні, викликаючи в душі лиш «скорбь велику»… І… світлі спогади про Різдво його дитинства. Згадував, як носив вечерю до діда і родичів, як бігав попід хати з колядниками, а потім при місяці перебирав пекучими від зашпорів пальцями у торбинці наколядоване неймовірне багатство: бублики, посипані маком, цукерка «московська бурулька», пиріжки з картоплею і капустою… А часом і крихітний запахущий шматочок різдвяної ковбаски…

Аж запахла її божественним часниковим благовонієм холодна майстерня! От якби хто здогадався та заглянув до нього з кільцем домашньої ковбаси… Однак від самої згадки занила, аж надулася печінка, запекло в середині… Тож, пригасивши вогонь нутряний холодним чаєм з лимоном, спробував заснути. Та не помагало: невблаганна хвороба підступала під саме серце, кашель рвав отруєні кислотами груди, боліли опухлі, як колоди, побиті ревматизмом ноги, нили зуби… Тіло й душа нагадували про невольничі літа в безводній голодній пустелі, на Аралі та гнилому Каспії…

ТАК МИНУЛО ЙОМУ НОВОРІЧЧЯ

То лежачи на ліжку, то сидячи на диванчику, то на стільці коло вікна, то в кожусі, то в свитці, коли ставало жарко від гарячки… Наближалися улюблені з дитинства Різдвяні святки, але здоров’я не покращувалось. Та він нікому, крім Варфоломія, не жалівся, жив дитячими спогадами про веселу сільську коляду, сподіваючись, що обмине його «та, що з косою», як не раз обминала. І він дочекається весни, і Марії, і вони удвох повернуться на Вкраїну, де вже чекатиме їх нова хата на високому березі Дніпра. Тільки б Варфоломій не підвів: купив землю і лісу та почав будівництво…

Від думки про власну хату веселішало на душі. Правда, брала трохи досада на свою безпечну козацьку вдачу, або, як каже Щепкін, «поэтическую натуру». Просили ж бо ескулапи його добровільні Барі й Круневич у два голоси поберегтися, не виходити на вулицю, щоб застуда не погіршила й без того поганий стан, та не втримався. Пролежавши в ліжку Новий рік, на Різдво таки зірвався… Бо як втриматись, коли «весь світ торжествує», а ти сидиш сиротою без куті й вареників у нетопленій хаті! Без дружини і родини… Без привіту і одвіту ТОЇ, за якою душа ридма ридає…. Бо спогад про Марію ріже серце, як гостра тоненька крига…. Бо думати про неї – важко, та ще важче – не думати… Бо печаль самотини гнітить дужче, ніж хвороба, бо хотілося бігти з осоружної своєї хижі бурлацької світ за очі… Бо… якраз на ту пору благодатну й щасливу хвилину нагодився до майстерні друг сердечний – Микола Курочкін!!!

МИКОЛА КУРОЧКІН І ЇЖЕ

Світла, щира і ніжна душа, закохана в «плачі і пророцтва» «дорогого Тарасеньки»!

І хоч нездужав і настрою не мав, та, почувши внизу голос приятеля, не роздумуючи виліз із постелі, надягнув кожуха, шапку і – геть з майстерні – на морозну вулицю: колядувати! Спочатку зайшли до Карташевських, потім – до Білозерських, а далі й до Миколи Костомарова, матінка якого, дай Боже милій старушці здоров’я на сто літ, влаштувала справжнє українське Різдво з кутею, узваром та варениками з капустою. Ніколи не думав, яке то щастя – згадати на чужині рідні звичаї! Не втримався, звісно, й від чарки… І тут, як то кажуть, справді передав куті меду… Даремно Костомарови благали його дочекатися в них – у теплі – ранку. Він і слухати не хотів, розігрітий «ромом з чаєм», адже ще мав заколядувати Левку Жемчужникову з його жіночкою і діточками, і Федорові Черненку, і обов’язково братам Лазаревським та заступникам своїм Толстим, якщо повернулися з-за кордону, та й з Семеном Гулаком – давно не будив петербурзькі ночі їхній злагоджений спів у два голоси!

Тож розпашілий, гарячий, у розстебнутому кожусі, вискочив із тепла на петербурзькі протяги, в заметіль… І пішли вони з Курочкіним від хати до хати: ох і колядували! Додому добрався вранці – напівживий, зовсім застуджений, в гарячці, та щасливий, ніби наколядувався не лиш за все життя, а й на все життя! Тьху! Тіпун тобі на язик, нерозумний Тарасе, таке кажучи!

А тепер от, Тарасе многогрішний, кусай лікті та картай себе, що не послухав мудрих людей, не вилежав простуду, не вигрівся…. А якби послухався, то тепер би не лежав лежма, чекаючи, коли душа якась милосердна провідає, а робив би та творив би! Стільки ж роботи… От хотів написати портрет Марії Олександрівни, Марусі – так з ніг звалило, олівець з рук випадає, світ іде обертом, та наче вже й марити почав: минулої ночі причулися голоси знайомі. Лунали знизу, з майстерні. Виглянув, а там за столом сидять дід Іван, Карл Великий Брюллов і Вася Штернберг – бесідують…. Але він, замість злякатися, – що це у його майстерні роблять покійники? – здивувався, чого вони не кличуть його до кумпанії. А вздрівши, спішно висотались за двері, як пасма осіннього туману…

Але, що там, внизу, знову грюкає? Якщо не мариться, то, либонь, таки справді забрела в його «хороми» якась душа, хоч і не дуже милосердна, бо рипає підлогою і бубонить сердито:

– Отак! Кашляєте! Стогнете! Аж на Невський чутно. Бо не шанувалися!

– Та як шануватися, коли Різдво?! – впізнавши голос Федора, обурився. – Та й сам знаєш, що була й друга притичина: добряка Ґоґенфельден «Букварик» мій надрукував та ще й десятитисячним накладом! Як тут не радіти?! Хоча… що ті десять тисяч? Бо якщо земляки мої скористаються дозволом царя та почнуть відкривати недільні школи по всій Україні, то й сто тисяч не вистачить. А ти дорікаєш! Ти ж бачив, як я над ним трудився всю осінь! Не їв, не спав – збирав по зернятку підхожі приказки-пословиці, казки народні, біблійні притчі й молитви – та зсипав їх до букварика, як… до кобзарської торби, чи пак… золотої шкатулки!

– Та я хіба про те? Та зсипали б собі… А чого морозом таким вулицями бігати?!

– Але ж як міг той «Букварь» розіслати по людях, сидячи в хаті?!

– Попросили б котрогось із паничів-дармоїдів, що вештаються коло вас….

Мовчав. Бо що казати?! Не був би він самим собою, якби не довів самотужки до пуття свою заповітну просвітницьку мету. Тому й забув про хворобу й застороги Барі та Круневича і, щасливий, кинувся розсилати букварі по Україні. Спочатку розсилав усім знайомим прогресивним землякам «на показ» – по 10 примірників, а відтак через комісіонерів та контору транспортів послав по тисячі книжечок заводчику Платону Симиренку – для його «робітничої» школи, а Федотові Ткаченку – для полтавських недільних шкіл, а Михайлові Чалому – для київських. Навіть просив київського митрополита Арсенія, який теж нібито «возревновал о сельських школах», закупити 5 тисяч букварів – по 3 копійки за штуку, а зібрані кошти віддати на нужди тим самим школам… Та вийшло навпаки – зґанджував Арсеній преподобний його працю! А все через те, що скомпонований букварик, атож, українською мовою, не визнаною кацапами вельможними, серед яких затесалося й чимало вчених і зрадливих хохлів!

Федір, видно, пішов, бо стихло шаркання підошов і шамріння-бурмотіння. А він, Тарасій многогрішний, зостався знову сам один зі своїм недугом, тривогами й сумнівами. Трохи муляло те, що хотів назвати «Буквар» українським, та збив Данило Каменецький, мовляв, не дражни, чоловіче, своєю Україною царських гусей, хай уже буде по Кулішевому – «Букварь южнорусскій»… І мав слушність Данило: саме така назва влаштовувала цензуру.

Тож на тім і порішили. Та скоро виявилося, що «Буквар» Шевченків став поперек горла не так царським жандармам та російським шовіністам, як… Авжеж! Його величній «непредсказуємости» Пантелеймону Олександровичу Кулішеві! Як сказився Панько, дізнавшись, що Тарас вирішив покласти і свою «лепту» на Боже діло – поширення грамотності серед народу: скомпонував свій власний «Букварик». Хапав за барки кожного стрічного, іронізував: «Чули, що вичворив Тарас? Надрукував якусь мару, а не буквар! Отаке горе з нашим поетом приключилось: почав «Кобзарем», а закінчив «Букварем»!

Зрозуміло, що після такої «похвали» Куліша довелося з поміччю Данила Каменецького видавати «Букварь южнорусскій» у друкарні знайомого гравера і видавця Ґеорґа Ґоґенфельдена, чоловіка далекого від патріотичної малоросійської жабомишодраківки... чи як там писав Думитрашко?

КОСТЯНТИН ДУМИТРАШКО

Еге ж… Трохи завинив він перед земляком, родом із Золотоноші… Якось, випадково переглянувши його нудні легенди, балади, уявив собі нечесаного прикажчика чи малограмотного торгівця городиною з Подолу київського, або сільського попа, себто одного з тих сучасних малограмотних малоросійських віршомазів, які замість підносити молоду українську літературу за прикладом Марка Вовчка до світових вершин, принижують її своїми недолугими писаннями. Та коли, гостюючи у Максимовичів на Михайловій Горі, дізнався, що автором народної пісня про чорнії брови, карії очі, яку так мило співала молода господиня Маруся, як і бурлескного переспіву старогрецької пародії на героїчний епос Гомера – «Батрахоміомахія» – є один і той же чоловік – відомий в Україні професор-поліглот Київської духовної академії, етнограф, знавець літератури й відомий український писатель Костянтин Думитрашко, крепко знітився через своє незнання творчості такої «надзвичайно обдарованої людини». Разом з тим порадів, що в Україні з’явився не лиш талановитий перекладач, на взір незабутнього Котляревського, а й гарний ліричний поет рівня Євгена Гребінки, Віктора Забіли, Олександра Афанасьєва-Чужбинського…

До слова: щось давно не заходив той Афанасьєв ще й Чужбинський до батька Тараса в гості. Або поїхав на свій хутір відпускати кріпаків на волю, або складає любовні романси, а може, теж чогось тому «батькові Тарасові» простити не може, як Куліш!

Біда з тим триклятим хохлацьким самоїдством та братоїдством! Та ж роботи – непочатий край! Бідний народ в неволі, в темряві марнує життя своє, а «дрюковані» пани чубляться за право його, темного, «просвіщати»! Здавалося б, тіштесь, що нарешті з дозволу царя Олександра Другого почали відкривати недільні народні школи (щоправда, не без Олександра Першого, як називають Герцена, який таки першим забив у «Колоколі» тривогу про необхідність освіти для народу), беріться до роботи, видавайте букварі, граматки, читанки! А їм… заздрість розум відбирає і серце догризає! Ну що за люди? Хоч би й той Куліш! З одного боку, більшого патріота і робітника на ниві духовній – не знайдеш в Україні!

З другого – як собака на сіні: і сам не гам, і другому не дам…

І чому, спитай? Ніхто ж не збирався, видаючи «Буквар», змагатися з «Граматкою», скомпонованою і виданою Кулішем кілька років тому для українських гімназій. Але, по-перше, їх – крапля в морі! По-друге, складні вони і дорогі для бідних кріпацьких дітей, яким, нарешті, дозволено вчитися грамоти тільки в неділю, вільну від панщини. Тому й потрібні тисячі тисяч – дешевих, дохідливих і доступних буквариків! І не лиш! Назріла пора видавати і основи математики, історії, географії, етнографії… І якщо до цієї святої справи не можуть опуститися мудрі університетські професори та всілякі наглядачі учбових округів, на кшталт пріснопам’ятного київського провокатора-донощика Михайла Юзефовича, то з нього, Шевченка, корона не спаде, і він це зробить з великою радістю!

Та й не робив він таємниці з того, що компонує «Буквар». Про нагальну потребу видавати підручні книжки для недільних шкіл говорив на літературних «понеділках» в Білозерських, і «на вівторках» у Костомарова, і на журфіксах у Варвари Карташевської…

– Наше головне завдання сьогодні – просвітити наш народ. Пригадуєш, Миколо, – намагався залучити у союзники Костомарова, – як ти писав мені в Нижній, де я повис був, як муха в павутинні, що головне сьогодні для малоросійських вчених і писак – не віршики пописувати, а підручні книжки для народу з різних наук, які б помогли йому до світла і світа пробитися! Чи я може брешу, Миколо? Ану скажи, як ти там по-вченому, по-мудрому писав мені?

І Микола розказував по-вченому, що нам, хохлам-малоросам-южнорусам, робити для рідної України, щоб стати українцями… Підтримував першого Миколу і Микола другий – вогнеголовий Чернишевський: видно, прокинулася в різночинцеві інтернаціональному частка української козацької волелюбної крові, бо щораз схоплювався і вкотре переконував, що саме зараз прийшла пора найвищого самоствердження українців як народу і нації власною історією, мовою і написано цією мовою самобутньою літературою. Звісно, хвалив Куліша, хоч і недолюблював за його надмірну епатажність та его центризм, але співав славу все-таки єдиному Тарасу Шевченку.

Куліш, як завжди, клекотів, бризкав гарячими докорами, мовляв, коли ми ще бозна-де були всі, він уже за десятьох робив для України: і повертав добру славу Гоголю, і видавав скарби народні в «Записках о Южной Руси», і навіть, доки всі копошилися з «Основою», сам один видав «Хату», ще раз довівши деяким шовіністам, що українська література є, і є в ній талановиті самобутні письменники, творами яких вже зацікавилась навіть російська публіка: альманах розкупили – довелося додруковувати.

ЗІБРАЛАСЯ УКРАЇНА ДО ОДНОЇ ХАТИ

Хай там що, а любить Бог Україну, якщо тримає в узді буйного Куліша. І не просто тримає, а й повертає йому розум його чималий і усвідомлення свого великого призначення бути духовним Гетьманом України. Здавалося, от-от зірветься з цепу звичного життя, знову усіх пересварить і з усіма пересвариться, щоб мати причину знову кудись втекти світ за очі, щоб потім повернутися переможцем і з новими ідеями. А Куліш знову ошелешив Петербург: взяв та й видав альманах «Хата»! Як точно підмітив найбільший російський патріот України Микола Чернишевський, «назавидки великоросам і в приклад їм: «как утверждаться не «благодаря», а – «вопреки».

…Та нема що казати, гарну літературну «Хату» «збудував» Куліш! З передпокоєм, чи то пак – Передсловом, в яке зазирнувши, всяк одразу збагне, що потрапив до господи української словесності, геть не схожої на сусідню, російську. А в ній – серед поважних писак – усі свої, з козацького племені. І першим виступає Тарас Шевченко яко поет всеслов’янський, але рівний самому Шекспіру, Шиллеру та Міцкевичу з Пушкіним… А за передпокоєм у світлиці спочиває по трудах праведних за столами тесовими достойне товариство – увесь цвіт молодої української літератури і кожне зі своїм скарбом: є тут справді чарівна оповідка «Чари» Марка Вовчка, повісточки «Лихо не без добра» Ганни Барвінок, «Дід Мина і баба Миниха» Матвія Номиса і «Сіра кобила» самого Куліша (під псевдом Іродчук), ще його драма «Колії» – з часів останнього польського панування в Україні і декілька поезій Тараса Шевченка, під заголовком «Кобзарський гостинець»… Подав Куліш у розділі «Первоцвіт» і «пробу пера» здібних молодих поетів Якова Щоголіва та Петра Кузьменка….

Подейкують, ніби хвалив «Хату» навіть Чернишевський, казав, нібито Куліш поміг йому глянути на українську писемність як на окрему літературу окремого народу, яка може гордитися своїм… кхм… генієм світового значення в особі… кхм… нібито… Тараса Шевченка… Отаке сказав Микола Гаврилович, а ти, Тарасе, що хочеш, те й думай…

…Біль трохи стих, тож можна й собі посидіти в «Хаті»… погортати сторінки, почитати, що ж воно пишуть хохли-белетристи, яким не дозволено навіть свій періодичний часопис мати?

Не помітив за читанням, як на антресолях, чи то пак – в його письменницькому кабінеті- опочивальні, як, бува, іронізував, споночіло. Темрява поглинула останній скупенький сонячний промінець, який тільки що золотив овальний вершечок «венеціанського» вікна. Тож доведеться запалювати свічку на біду економного Федора, якому важко зрозуміти, нащо писати чи малювати при свічках, коли на те є день білий?

На щастя, Федір десь повіявся, або спочивав у своїй казенній комірчині, тож без докорів сумління можна було палити свічки і читати, перепочиваючи від вражень і думок у короткому сні-дрімоті.

На світанку втретє перечитав

МАРІЇНІ «ЧАРИ»

Фантастичну оповідку Марка Вовчка «Чари», розповідала Марія, Пантелеймон Олександрович не подав у її першій книжці «Народні оповідання», як річ слабку і яка не вписувалася в загальний реалістично-викривальний настрій . Чим дуже засмутив молоденьку писательку. І от – на тобі! Поміняв думку, тим паче саме тоді, коли розсварився навіки з авторкою! Чи, може, миритися хоче? А таки хоче, бо не хоче втратити для українського письменства таку щиру, правдиву і здібну писательку, яка, кажуть, покивуючи на її «Рассказы из русского народного быта», під егідою Тургенєва вже пише лиш російською, та, коли не брешуть, французькою!

Чесно кажучи, в цьому він не бачить великого гріха, хай пише хоч по-самоїдськи, аби правду! А по-друге, письменникові невідомого в Європі народу, якого не визнає за націю ані російський монарх-колонізатор, ані «общественное мнение» імперії, чекати, коли його писання перекладуть для світу – життя не вистачить! От чого він, цивілізований чоловік, відомий поет Тарас Шевченко, так возрадів Думитрашкові та його переспіву давньогрецької «Жабомишодраківки»…

А мудра Марія не чекає на Думитрашків – сама себе перекладає. От тільки як перекласти іноземщиною чарівну розкіш і красу мови її українських оповідань? Щоб лиш не на поглум, як-то було з російськими повістями Квітки-Основ’яненка, що аж Куліш мусив заступитися… а на славу і втіху…

« …А весною?! Скоро отеє скресла крига, потанув снiг, iз стрiх закрапало, а з гiр струмочки покотилися; сонечко грiє з-за вес­ня­них хма­рок; вiт­рець дрiм­ли­вий та теп­лий який­сь па­ше, – вже Кат­ря вес­нян­ки зас­пi­ва­ла. Iде сло­бо­дою й спi­ває, i дiв­чат на ву­ли­цю вик­ли­кає.

…Життя мо­ло­деє! Пiш­ло вже ти за во­дою!

Весна йде та йде. Ось вже i не­бо го­лу­бе i чис­те, i во­да го­луба, прос­вiт­час­та. Со­неч­ко бли­щить i го­рить; гаї розвива­ються; сад­ки зац­вi­та­ють; уве­че­рi десь тьохнув со­ло­вей­ко на лис­та­то­му кле­нi; кує зо­зу­ля на ви­со­кiй бе­ре­зi; гу­де бджо­ла; миг­тять бi­лi ме­те­ли­ки по­над мо­ло­денькою тра­вичкою; хру­щi лi­та­ють гуч­ли­вi… який­сь го­мiн, гук який­сь чи з-пiд зем­лi, чи з во­ди, чи з не­ба!..

Дожидаємо ве­чо­ра, а вве­че­рi – на мо­ги­лу. Лед­ве нам ся­ють мi­ся­це­вi ро­ги, ти­хо усе, – тiльки ми спi­ваємо, та десь млин ме­ле, та во­да в бе­ре­ги плес­кає…

У праз­ник, бу­ло, ми за­ра­нi про­ки­не­мось до церк­ви, а з церк­ви – по дiв­чат на сло­бо­ду: i гукає, зби­рає Кат­ря дiв­чат:

– Дiвчатонька! Хо­дi­мо ми на мо­ги­лу!

– Нi, хо­дiм у гай по су­ни­цi!

– Нi, луч­че вже на по­ло­ги, в степ! – Нi, в са­док! – Там кра­ще! – А там луч­че! – А там ве­селiше!

I там, i там! I всю­ди гар­но, i всю­ди ве­се­ло, i всю­ди крас­но! I ве­се­ла юр­ма дiв­чат же­не, i пiс­ня i ре­гiт не­сеться…».

Хіба ж не чудо?! Хіба не чари? Так відчувати мову можна, тільки всмоктавши її з молоком матері! Або… мати благословення від самого Господа Бога!

І знову впадав у резиґнацію, і знов страждав, питаючи себе:

– Ну як, прочитавши ці рядки, не полюбити всім серцем ту, яка їх написала?! І втисячне не здивуватися, яке прекрасне створіння ця жінка!… От тільки – де вона? Чому бариться? Не повертається?! Хоч знає, як йому бракує її ясних очей, лагідної мови, її уваги і душевності…

Сердечна туга за Марією часто переходила у фізичний біль, і він думав, якою різною буває любов до жінки… А справжня, мабуть, та, коли тобі не вистачає її, як повітря…

Хтось знову постукав у двері. Хто ж, як не старий Федір! Бо хто в таку рань приб’ється до «затвору» Шевченкового, крім академічного служки?

– Заходь, служивий, відчинені врата раю…

Федір зайшов, привітавшись, став поратись коло самовара.

– Подавати чай в кабінет-опочивальню, чи Тарас Григорович зволять спуститися в майстерську? – питає старий солдат, чи то глузуючи з «розкішних апартаментів» Шевченка, чи то й справді вважаючи це убоге пристанище палацом порівняно з його власною комірчиною без вікон.

– І чи з’їли ви ті бублики й шинку, що Лазаревські принесли, і чи йти мені в трактир за пирогом?

– Роби, як хочеш… Бо щось мені не до їдла… Болить… А чай подай сюди, вип’ю, бо спрага палить, як у пеклі! І середину пропікає, як… вогнем!

– Давайте, я хоч голову вам змочу кислим квасом… І що вони собі думають, ті дохторі… Наче й розумні й знаючі, а людину, добру людину, страждальця такого… і самі вилічити не можуть, і в больницю не везуть… – бубонів Федір, зітхаючи скрушно.

– Не журися, чоловіче, – розраював Федора, вдячний за співчуття. – Найкращий лікар – смерть! Від усього вилікує! І злого, і доброго!

– Вам жарти, а мені – мучся з вами. Хоч би оженилися, чи що?

– Та ти ж бачиш, що нема на кому женитися мені молодому…

– Та не брешіть, як той казав... Доки ви ото три дні в гарячці були, приходив якийсь старий, питав, чи ви ще не оженилися, бо в нього дочка на виданні є. Та все розпитував про ваші статки. А я нічого не сказав і його не впустив, сказав, що вас… нетуті…

– Добре зробив…. А як ще прийде – не пускай. Кажи, що вже нема кому женитися на його відданиці… Бо жених спить!

– Вам би лиш жартувати. Але скажу, як скажете…

– Ти краще скажи, що там говорить панство-художники? Шастаєш по майстернях, чуєш… Розвесели душу.

– А що говорять? Те, що й завжди: Федоре, прибери, Федоре, замети, Федоре, принеси…

– А про мене згадують?

– Та згадують: дехто, отой Клод добрячий жаліє, що перетрудилися ви, «подвізаясь коло штофів», а ваш друг Микешин шкодує, що не позволено було вашу фігуру на його пам’ятник поставити.

– Бо не достойний?

– Та ні! Каже, тому, що ще живі, а ставлять, як відомо всім, монументи…ну як сказати?...

– Покійним?

– Нєт, не так… От, згадав! Знаменитим і… перевіреним часом, – як каже Микешин!

– Хай не журиться Микешин. Не треба мені його «Тисячоліття Росії»! У нас своє тисячоліття – України… А ще що кажуть?..

– Та більше жаліють, що слабі. А ше гадають, скільки то княгиня велика Єлєна Павловна заплатила вам гонорару за ваш таки автопортрет?

– Скажи, що менше, ніж Микола Перший Клодту – за його жеребців! А Олександр Другий Микешину – за його «Тисячолєтіє»!!!

– Та не сердьтеся! Вони по-доброму гадають. Мовлять, харашо, що вже й наш бунтівник «ко двору прийшовся».…

– Таке кажуть? Цікаво… То перекажи, як побачитесь, що то не я прийшовся «ко двору», а мій «Букварик». І не зовсім «ко двору», а одній княгині великій Єлені Павловні, між іншим, чи не єдиній серед того «двору» людині, яка ратує за відміну кріпосного права. Кажуть, у своєму «імєнії» в Полтавській губернії вона відпустила селян на волю, не чекаючи указу Олександра… І першою з царської сім’ї підтримала ідею відкриття народних шкіл! Ще навіть уперед за Герцена. Отак і скажи їм…

– Та не буду я пхати носа, як ви любите казати, до чужого проса! Бо ще з вами, грамотіями, добалакаюсь до Сибіру. А я, як і ви теж, недавно звідти. Ну от! Смійтеся на здоров’я з темного служивого Федора, а я пішов, бо мене робота чекає: «прибери, Федоре, підмети,Федоре, принеси, Федоре…».

– Іди з Богом… Лиш про мене, ледачого, не забувай за роботою… Хоча… і в мене є робота – думати: як то воно та чого воно так?

Помітив, що, коли хвилювався, навіть по-доброму, серце виривалосяз грудей, як горлиця із гнізда, рвалось на волю, та, не вирвавшись, спинялося під самою горлянкою і млосно й дрібно тріпотіло-билося з розпуки, не давало ні зітхнути, ні дихнути… А голова, налившись кров’ю, гула, як мідний дзвін… Як… Герценівський «Колокол» Росією… Отаке… порівняння, цур йому!

«Бережіть себе… бо ви в мене один», – любила жартома наказувати Мар’я Олександрівна, не відаючи, що найбільше йому треба було берегтися від… неї… І навіть не згадувати, і не думати, і замість її «Чар» читати… «Три сльози дівочі»! До речі, дуже гарні стихи! І де тільки той Куліш їх знаходить, цих панночок талановитих? Але чого без прізвища надрукував? Знову містифікує якимсь… Марком… Пекельним в жіночій подобі? Пек та цур йому, вигадливому! А, може, боїться нашкодити незахищеній дівчині? Але… Чекайте! Здається, Тарасе Григоровичу, ви знаєте прізвище авторки цих пречудових «Трьох сліз дівочих»!

ЯГОТИНСЬКІ АНАХОРЕТКИ

Так! Олександра Псьол! Саша! Найстарша з трьох сестер Псьол, яких, розказував Капніст, родина намісника Малоросії князя Миколи Репніна ще малими взяла на виховання після того, як одне за одним померли їхні батьки – бідні полтавські дворяни…

Він же зустрів панночок в Яготині вже дорослими…. Було це навесні 1843 року, коли приїхав у маєток Репніних за протекцією і завданням качанівського магната і мецената Григорія Тарновського зробити для його колекції копію з дуже вдалого, на думку місцевого бомонду, портрета князя Миколи Григоровича роботи швейцарця Горнунга, хоч насправді мета його була набагато вищою – портретуванням місцевих багачів заробити грошей на викуп родичів із кріпацтва та на видання періодичного художнього журналу «Живописна Україна». Приїхав, як то кажуть, «на удачу», а прожив три місяці. Рівно стільки, щоб, написати дві копії Горнунга, подвійний портрет княжих онуків по синові Василеві, поему «Тризна», присвячену княжні Варварі і… закохати в себе усіх чотирьох яготинських анахореток… Хоч, чесно кажучи, не вважав останнє своєю перемогою чи заслугою, бо, як істинний співець нелегкої жіночої долі, розумів, як нелегко талановитим, повним пристрастей незвіданих, бажань таємних випускницям Полтавського Інституту благородних дівиць так нудно й бездарно коротити молоде своє життя в «затворі» провінційних батьківських маєтків! Та ще тоді, коли несамовитий цар-солдафон Ніколашка жене їхніх ровесників і потенційних женихів на нескінченну війну то з турком у Крим, то з бухарськими ханами в Азію, то на Кавказ – із горцями! І що дивного – вони йдуть, як барани на заклання! От саме цей імперський міліарний патріотизм, нав’язаний царем Миколою Першим дворянській верхівці, і бісив його, тоді ще такого наївного самосійного генія із народу. І тільки потершись між молодих дворян, не раз «возливши і поклонившись Бахусу» в компанії «мочемордів», зрозумів: не один він, вчорашній раб безмовний, ненавидить царя! Але не збирається терпіти і мовчати! Тому й закричав на всю Росіє поемою «Кавказ», коли почув, що там, у війні з горцями, загинув святий чоловік, малоросійський поміщик і патріот України Яків де Бальмен!

Тоді він, як ніхто з освічених малоросійських дворян, зрозумів трагічну приреченість України в реальності і перспективі російської імперії. Хоч Капніст і переконував його, що усі вже давно це зрозуміли, тому й готували… декабристське повстання, яке так трагічно, на жаль, завершилось. Зокрема й передусім для України…

Колись він, як Ярема – герой його поеми «Гайдамаки», ненавидів усе, що паном звалось, а тепер, надивившись та наслухавшись про репресії царя проти «неслухняних» дворян-декабристів, жалів їх… як пропащу для України силу. І плакав разом із Варварою (княжна і кріпак!), коли вона, зачарована його поемою «Слепая» або «Мар’яна-черниця», палко зізнавалася в любові до його поезії:

– Какие чувства, какие мысли, какая красота, какое очарование и какая боль! Мое лицо мокрое от слез… Какая пленительная музыка, певшая мелодические стихи на нашем красивом и выразительном языке…

Але серце його чуло, що це освідчення княжни… не так його віршам, як… їх автору, простолюдину з кріпаків! І боявся цього, знаючи, що… «не ко двору княжьему жених-простолюдин и холоп!». Тому й намагався, не ранячи серце й гонор Варвари, опрозити почуття стуженої за коханням княжни до дружніх, братньо-сестринських стосунків. Тому й «пошився» у вчителі малювання до наймолодшої із затворниць – кокетливої, як усі гарненькі дівчата, Глафіри Псьол, яка справді непогано малювала пейзажі і мала всі перспективи стати гарною художницею. І, може, стала б, якби… не віковічні патріархальні забобони провінційного панства.

Однак його благородні наміри тільки розпалили ревність, а за нею й ворожду в серцях ще вчора близьких і рідних панночок. Почалося те, чого не сподівався. Варвара, ревнуючи його до пустотливої молоденької Глафіри, зачитувала йому уривки зі своєї автобіографічно повісті «Дєвочка», яку таємно від усіх писала, згоряючи від кохання до поета-кріпака. А одного разу, побачивши його «на етюдах» в глухому куточку парку поруч з Глафірою, в розпачі навіть процитувала уривок з листа до якогось Шарля, який нібито був її духівником ще з дитячих літ, коли Репніни, гонимі царем, змушені були жити в еміграції за кордоном!

Він був настільки вражений любовним «томлєнієм» вихованої в християнській сторгості княжни, що запам’ятав тільки одне речення з того одкровення, точніше сповіді духівникові: «Я втайне и не сознавая того, чувствовала ревность из-за предпочтения, которое он оказывал Глафире».

Та коли грайлива, як молоденька киця, і легковажна, як усі красуні, Глафіра по секрету страшному дала йому прочитати два вірші своєї старшої сестри Олександри, сором’язливої, дикої панночки, якої він навіть не роздивився добре, він зрозумів, що пора йому і честь знати й тікати звідси чимшвидше й чимдалі…

А сьогодні, через добру дюжину років, нема в нього сумніву, що це з наказу старої княгині Варвари Олексіївни, в жилах якої простонародна кров чернігівських пастухів Розумів-Розумовських давно спаніла й поголубіла, добряка Олексій Капніст порадив йому поїхати з маєтку, доки закохані сестри не пересварились, а княжна не втратила зовсім голову!

Ох, Варваро, Варваро… Ох, Сашо, Сашо… Ой Тарасе, Тарасе… Як живі постали в його пам’яті романтичні картини яготинського життя, ще такого молодого, безневинного, і таки… щасливого! І на вибір: чотири юні грації, враховуючи і хворобливу Тетяну Псьол… Але чи то доля полінувалася, чи засумнівалася благословити спільний шлях його з котроюсь із яготинських анахореток? Хоча… Саша Псьол – найстарша із трьох сиріт-годованок колишнього намісника Малоросії князя Репніна – задумлива, серйозна, стримана, була йому найближча по духу. На жаль, він це зрозумів лише в степу безмежнім за Уралом, коли уважно перечитав надісланий йому в неволю «яготинськими анахоретками» і явно йому присвячений вірш Олександри Псьол

СВЯЧЕНА ВОДА

Я бачила – святу воду

В річку виливали,

Щоб свяченої ногами

Люди не топтали

А кохання вірне, щире,

к вода святая,

Бо воно гріхів багато

Із душі зживає.

От тим то своїх думок

Хоч я і убоге,

Зроду, звіку не покину

Та людям під ноги.

У Господа небесного

Ласки ціле море,

То я в його, як ту воду,

Виллю своє горе.

Перший йому присвячений вірш… Жінкою. Чесно кажучи, й раніше, ще в Яготині гостюючи, здогадувався про закоханість Саші, аж надто, як зітхав Олексій Капніст – його яготинський чічероне, «возвишеної баришні», та й Глафіра натякала, мовляв, одна з тутешніх панночок так закохалася в одного приїжджого пана, що приревнувала сестру рідну до нього, та ще й вірш про це склала, «До сестри» – називається… Звичайно, такий… fureur шалений серед прекрасних затворниць яготинського замку лестив йому, молодому і теж несміливому поету, але робив вигляд, що не здогадується, про кого мова. Однак продекламований Глашею вірш, справді гарний, написаний в дусі народної пісні, похвалив. Особливо один куплет, що просто-таки врізався в пам’ять щирою журбою дівочою:

Нам з тобою, моя сестро,

Не ходити в парі.

Твоє сонце світить ясно, –

Моє давно в хмарі…

А потому, в ночі, зачарований солов’їним тьохканням, довго не міг заснути у своєму флігелі: все думав про вірші панночки Псьол, але не тільки як про «души прекрасные порывы», а й як про талановиті поезії багатообіцяючої української поетеси. Боже милий, скільки подібних Саші освічених, начитаних, літературно обдарованих провінційних панночок нині тихо стихотворять, боячись зізнатися навіть ближнім, поки вся Росія шаленіє на журфіксах від сочінєній Ростопчиної, Авдотьї Панаєвої та французьких феміністок! Яка несправедливість! І про це треба говорити, і писати, щоб… так, розкріпачити обдарованих українських дворянок… І про це він напише в передмові до нового «Кобзаря»! Вже напише! Не відкладаючи… Тож лиш перше проміння сонця торкнулося вікон його кімнати, сів писати, правда, не називаючи з обережності ім’я обдарованої дівчини: «А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде – щоб не дуже чванилась московська братія своєю Ростопчиною – то от вам «Свяченая вода»; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе. А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «Свяченая вода», – і не турбуйтесь, бо єй-богу, не найдете».

Хотів згадати і Варварину повість «Дєвочка» та… не наважився, паче того, йшлося ж про писання українською мовою…

Та, як виявиться згодом, писав, не відаючи, що виплеканий в серці «Кобзар», в який, нарешті, мали увійти усі його твори, так і не побачить світа в злощасному 1847 році, бо ненависна імперія вже готувала для нього, для його батьківщини , для всього свідомого молодого творчого талановитого українства нищівний удар: розгін Кирило-Мефодіївського братства, арешти і заслання його членів… І він, самотній, пригнічений розправою царя Ніколашки, проситиме княжну Репніну надіслати йому в пустелю азійську «Свячену воду», вірячи, що тільки вона «оросит его увядшее серце»… Адже саме вірші Саші Псьол там, в солдатській неволі, заронили в його душу думку про жіночий компонент молодої української літератури, його невикористаний потенціал…. Ще задовго до відкриття Кулішем Марка Вовчка….

Минали літа. Кому – в неволі, а кому – на волі.

Здавалося, страх, зневіра, розпач скували надовго душі й уми патріотичних українців… Але там, в Новопетровській цитаделі, листуючись із княжною Варварою, ніби відчував, що саме в цей час нікому не відома провінційна бідна панночка, годованка колишнього губернатора Малоросії, а нині опального українського патріота князя Миколи Репніна напише три посвяти, три сльози дівочі кирило-мефодіївським братчикам, які швидко розходяться Україною. Їх таємно читають, їх переписують, і тільки у 1860 році їх надрукує у альманасі «Хата» Пантелеймон Куліш…

І от як не дивуватися на Куліша?! Як йому не прощати всіляких каверз, якщо трудиться чоловік на спільну справу як ніхто! От знайшли у «Хаті» місце і «Три сльози дівочі»… І хоч Куліш теж, з огляду на цензуру, не назвав ім’я авторки, але всяк в Україні знає, що всі три вірші «Заплакала Україна», «Ой коли б я голос соловейка мала...» та «Віє вітер над Києвом», справді ці «три сльози» зронила проста українська панночка, названа сестра Варвари Репніної Олександра Псьол ще в далекому 1847 році… Єдина свята душа українська, яка, наслідуючи християнських мучениць, не побоялася сказати усю правду про нечувано жорстоку розправу царя Ніколая Першого над свободомислящими київськими професорами і студентами… І не побоялася, можливо, з благословення «святої Варвари» – княжни Репніної, пустити свої «сльози» між люди.

То ж, хто б що не казав, а це був перший і чи не єдиний відгук на подію, яку царські пси з Третього відділу намагалися або замовчати, або приховати, назвавши «дєлом Костомарова», «украйно-словянским обществом», себто не вартим уваги «ребячеством», тим часом помщаючись кожному з братчиків за своє розуміння ідеї «Русскаго мира», народженої в міністерських головах Уварова і Сперанського, і своє бачення України у слов’янському світі.

І тільки Саша, мила, свята душа Саша, прозріла в цьому ідіотизмі велике горе для України:

Заплакала Україна,

Ударившись в груди:

«Сини мої коханії!

Ой, що з вами буде?

Мої квіти рожевії,

Морозом прибиті!

Орли мої молодії,

Яструбом зустріті!

До кого ж я прихилюся

Тепер головою?

Зосталась я на старості

Без вас удовою…

Боже милий! Вони ж твою

Заповідь чинили:

Свою матір убогую

Шанували-чтили,

І до братів своїх темних

Простягали руки:

Всім бажали вони миру,

Волі і науки,

Не покинь їх, милий боже,

Ворогам в забаву;

Спом’яни на них дідівську,

Прадідівську славу!...

І нехай вони почують

В далекому краю,

Як журюся я за ними!

Як благословляю!

Не міг читати без сліз, дивуючись Сашиним талантом передавати словом простим велику свою тугу, і другу її «сльозу» – «Ой коли б я голос соловейка мала»:

Ой я б залетіла за кам’яні стіни,

Озирала б тюрми зверху аж до дна,

Знайшла б братів милих, синів України,

І нишком літала б з вікна до вікна.

Щоб сльози котились, щоб серденько нило

Щоб було на світі їм любо та мило…

Та найбільше серцю одинокому завдала жалю третя Сашина «сльоза дівоча» – «Віє вітер над Києвом...», яку дівчина, не криючись, йому, Шевченкові, присвятила.

Віє вітер над Києвом,

Сади нахиляє;

Старий Дніпр старих сусідок,

Німих гір питає:

«Де гуляє-бенкетує

Син наш незабутній?

Вже солов’ї одспівали,

А його не чути!

Уже і Дух і Купало,

І Петро минулись,

І чумаки із первої

Дороги вернулись;

Уже й жито половіє,

Час за того й жати,

А він не йде – біля мене

Сісти заспівати!»

Обізвались німі гори:

–Дніпре, старий друже!

Не питав ти України,       

По кім вона тужить.

Не прислухавсь, що дівчата

Плакали-співали,

Про що хвилі з берегами

Нищечком шептали?

Розпитай же буйних вітрів

З далекого краю,

Як наш кобзар з важким ранцем

Під ружжем гуляє!

Яка щира душа! Який світлий талант! Хіба може зрівнятися ця драматична національна поема з стішками якоїсь барині Розтопчиної?!

…Де вона зараз, безстрашна і така талановита Саша Псьол? Чув, ніби живе в Москві, разом з Варварою Миколаївною… Одинокі, самотні… благородні мироносиці, що єдині не залишили його, розп’ятого царем Іродом, помирати в пустелі… От тільки жаль, що обидві вони, так щедро обдаровані літературним талантом, не скористалися цим Божим даром задля рідної України…

Спогад про сестер духовних роз’ятрив і рану, нанесену його самолюбству: чому ж вони, ці благородні воїтельниці за долю України, які в годину печалі справді були готові віддати життя ради спасіння її опального поета-кобзаря, через десять років, коли він, повертаючись з неволі, радісний-щасливий, зайшов до них на московську квартиру, не привітали його словом сестринським, не пораділи його звільненню? Чи він розчарував їх? Чи граф Орлов налякав? Чи поблякли, розвіялись туманом-дурманом захоплення наївної молодості, що дівчати так очужіли? Коли ж вдруге забіг перед від’їздом в Пітер, прислуга збрехала, що «нет господ дома, уехамши».

Хто йому скаже, що в цій Росії з людьми відбувається?! У цій тюрмі незамкненій….

…З осені минулої почав помічати і на собі занепокоєні, а то й співчутливі погляди земляків, особливо, землячок. Та й сам відчував, що з ним коїться… щось недобре… Не стихав біль не лиш в лівому, а й у правому боку, пухли, наливалися водою важкою ноги, втома сповивала душу…

Тим часом, як на зло, все частіше штурхала в спину, наче конвоїр колодника, якась сила безжалісна: «Швидше! Швидше! Поспішай! І так півжиття змарновано! Стільки часу прогаяно! Стільки роботи не зроблено! Стільки боргів не віддано! Стільки не сказано… не написано… не намальовано!... не… не…не!».

З тої розпуки, з відчаю, що життя виявилося таким бездарно коротким, заснув… чи знепритомнів, чи вмер?…

Пробудився в холодному поту від крику:

«БУКВАРЬ ЮЖНОРУССКІЙ»!

–Ссссжечь!!! Сжечччь… сжжжечь…. – вереск, лемент, шепіт, шипіння, сичання….

Став лихоманно згадувати: де він? Що з ним? Намарилось чи сталося?!! Та ні, мабуть, снилося, бо такого в житті не буває… Навіть у найстрашнішому житті такого жаху не буває…. А снилося, ніби ходить він спочатку селами, а потому – Києвом і, як ті Кирило з Мефодієм, роздає людям свою грамоту – свій «Букварик». І так ясно, сонячно, великодньо на рідній Україні, як лиш буває на Великдень… Але що це за хмари ядучі котяться Києвом стольним? Що за вогонь горить біля Лаври? І чого це Чалий на пару з Юзефовичем на дзвіниці у дзвони б’ють? А Максимович з Кулішем любенько розмовляють біля Трапезної церкви, вдаючи, що нічого не бачать і не чують лихого? Тим часом тече до Лаври людська ріка, і в кожного в руці по книжечці, і всі вервечкою спішать до вогнища посеред двору і жбурляють у вогонь ті книжечки, і веселіше розбігаються під грізним поглядом ченця. Він і собі наближається до багаття і… з жахом бачить, що кидають люди у вогонь ним дарований «Букварик»!!! І керує тою інквізицією митрополит Арсеній! Тоді він кидається до людей, хапає за руки, за поли, хоче зупинити безумство, але люди відвертаються, а вогнище розгоряється, наповнюючи світ білий чорним їдучим димом, що виїдає очі, легені, душу, сіріючи, танучи…

За вікном майстерні сіріло. Збентежений, не чекаючи, доки розвидниться, став шукати круг себе «Букварь Южнорусскій»… Нема! Невже спалили… Всі! До одного… Ні! Один є! Схопив, підніс до очей! І тішився, як школярик, якому на Великдень подарували букварик. Слава Богу, то тільки страшний сон… Гладив палітурку, як гладять по голівці своє мудре дитя. Свій скромний внесок у прогрес рідного народу, так безчесно царями окраденого, одуреного, в кайдани закутого…. Але вже так не буде: хочуть іроди чи не хочуть, а таки зійде над Україною воля, як сонце – зійде! І от вже постукав у вікно до кріпака-малороса її перший промінчик – «Букварь южнорусскій»!

Азбука, алфавіт, абетка, абецадло… Буквар… На його думку, перша і найголовніша, звісно, після Біблії, книжка людства. Бо ж з неї починається шлях людини до світла і прогресу. До себе – розумної.

І знову згадував-переживав ті незабутні години свого життя, ті почуття невимовні, з якими компонував свій букварик… Як поспішав… Ніби боявся не встигнути.

Коли завершив роботу, побіг притьмом з новиною у друкарню до Куліша. Застав там лиш управителя друкарнею – колишнього киянина Данила Каменецького. Той, почувши, з чим Тарас Григорович прийшли, – за голову вхопився:

– Чи ви при розумі, Тарасе Григорович?! Чи між людьми не буваєте? Чи глухі, не приведи Господи, що не чуєте, які «дифірамби» співає вашому абецадлу Панько Олександрович? Чи, може, вам весело його дратувати?! Ви ще б свій «Букварь» та «Граматкою» назвали! Отоді б уже гаплик та й годі!

– А що таке? – не зрозумів спершу, а второпавши, тільки ляснув об поли руками. – От лихо! Я ж забув, які наші Пантелеймон Олександрович ревниві до роботи задля рідного народу, а ще більше до чужої слави! Скрізь і в усьому хочуть бути першими, обійняти, як пише Козьма Прутков, необ’ятноє! Але де той клятий Куліш з його претензіями до мене?! Хай скаже мені в очі, а не, як сільська плетуха, поза очі та через людей!

– Тарасе Григоровичу, тільки не буяньте! Нема Пантелеймона Олександровича! І не шукайте! Поїхали десь по Вкраїні… І не ображайтесь! Наче ви перший день знаєте дорогого свого приятеля?! Та й він нічого проти вас не каже, лиш те, що віддав вам поезію, в якій ви геній, і все зробив, щоб ви в ній панували, і не лізли, на зломану голову, туди, в чому не розбираєтесь, себто в його огород…

– А може, в його леваду, хату, клуню ще й на пасіку?! Чи все я перелічив, куди мені зась?! Усі задумані Паньком альманахи, книжки, усі науки, все, що він вважає своєю «крещеной собственностью»?!

– Ви жартуєте, а я не хочу крику, скандалів і психічних зривів. Тому раджу вам більше зі своєю азбукою сюди не потикатися. А я за це вам поможу надрукувати «Буквар» у вашого знайомця Ґоґенфельдена. Але ви теж не ходіть до нього – я сам домовлюся. Щоб було по-людськи, і гарно, й дешево. А ви вертайтеся додому та відіспіться, бо аж висохли коло тої абетки….

– Та хай йому грець! Ніяк не догодиш тому Панькові: щоб не зробив, все не так! Але біда в тім, що «Буквар» я зібрався видавати власним коштом, а того «кошту» катма! Просити в багатих земляків, коли ще не розрахувався із Симиренком за «Кобзаря», якось… сам розумієш, не з руки. А відкладати з друком не хочеться, бо вмру – пропаде все пропадом!

– Перехрестіться, таке кажучи! – лякається Каменецький.

– А що я сказав?

– Що той… Ще накличете!

– Помру? Та! Що в тім страшного: всі там будемо…

– Авжеж! Але вам ще рано, бо ще не все зробили для громади і України. От, приміром, не принесли мені свій портрет для портретної галереї малорос…, пардон, українських літераторів.

– Думав, домовимося з Паньком… – не слухав Данила. – А тепер… навіть не знаю, що робити.

– Кажу ж: нічого! Йдіть додому та сідайте малювати своє, як ви кажете, поличчя, але не трагічне та похмуре, а молоде й романтичне. Може, яка графиня чи княжна сподобить вас такого і купить картину. Або хай в лотерею портрет розіграють. От і матимете гроші на букварик!

Святий чоловік Каменецький виявився ще й підприємливим. Недаремно Куліш переклав на його відповідальність всю роботу в друкарні, а сам світами віється.

Отож подякувавши Данилові за розраду і пораду, пішов в майстерню малювати на продаж своє молодече поличчя… Тим паче, що у вересні конче мав представити свої офорти і картини на виставці робіт художників – претендентів на звання академіка. За звичаєм, її учасники мали право, крім програмних робіт, виставляти й інші свої твори, з метою заробити якусь копійку від продажу їх чи розіграшу в лотерею.

За минулі кілька років він написав добрий десяток автопортретів. В різних техніках, різних ракурсах, тонах, але в одному настрої – драматично-сумної чоловічої осені… Але тут! Ніби веселий чортик вселився в старого богомаза! Тільки зрідка поглядав у дзеркало, а більше – заглядав то в душу, то в пам’ять і, не шкодуючи яскравих барв, малював себе молодим, повним сил і оптимізму козаком, у вишитій сорочці під свиткою, в смушевій шапці набакир. Бо козак без шапки – не козак. Йому без шаблі, коня і шапки – ніяк!

Творив натхненно романтичний образ нетяги-запорожця, яким бачив себе, мабуть, ще з колиски вербової…

АКАДЕМІК

В обід йому знову стало погано… Страх як погано… Так ще було перед виставкою, коли він перехвилювався, перетрудився, отруївшись випарами азотної «водки», якою травив мідні пластини для офортів…

…Виставка відкрилася 2 вересня 1860 року в залі Академії. Серед великого множества робіт були і його п’ять програмних офортів: з пейзажів живописця Мещерського («Дуб») та Лебєдєва – «Вечір в Альбано», а також з прекрасної, хоч і не завершеної картини «Вірсавія» великого свого друга і наставника Карла Брюллова, а ще графічний автопортрет та етюд. А для лотереї подав живописний автопортрет, виконаний в стилі Рембрандта і в його улюбленій золотаво-шоколадній гамі. Але бісова «Северная пчела», трясця її мамі, все переплутала, по-перше, приписала йому портрет ненависного Петра Першого! На збитки чи на сміх? Іще розібратися треба з тими борзописцями! По-друге, не згадала «Пчела» усіх програмних офортів, зате розхвалила автопортрет олією, за що, звісно, спасибі! Спочатку він злився, писав «опровержение», але з плином часу простив газетним писакам і от зараз, коли геть стає погано, бере зі столика ту «Пчелу» і… не без задоволення перечитує абзац про себе: «Мистецьке виконання цього портрета – прекрасне, лише подібність не зовсім вражає, як то буває , коли художник змушений вловлювати вираз та риси не інакше , як із дзеркала. При тому всьому Шевченко змалював себе не в справжньому своєму вигляді. Він скромний і миролюбний художник, змалював себе в українських смушках і свиті, і тому іноді раптом лунали із задніх рядів публіки голоси: «Чи то Палій, чи то Дорошенко, чи Сагайдачний? Дехто з першого погляду через свою несвідомість…».

Отакої! Спочатку автор назвав найстрашніших для російських царів козацьких гетьманів, а тоді згадав про… «несвідомість». Не розбереш, з дурної чи мудрої голови, а може, «порадили» царедворці «кинути тінь» на прогресистку і лібералку велику княгиню Єлену Павлівну, мовляв, подивіться: вона не тільки першою зібралася відпускати на волю своїх полтавських кріпаків, а й шанує запорозьких гетьманів-бунтарів, недобитих Петром Першим і Катериною Другою, якщо портрет того Шевченка-гайдамаки купила?!

Сумно…Та ще сумніше, що знакомита петербурзька публіка не впізнала його і не тільки на портреті…. А й живого – в інтер’єрі виставки. Невже він так подався за останній рік? Так змарнів чи просто давно не був на людях? Помічав, як спочатку придивлялися до нього, а тоді вибачалися… але з яким жалем на обличчі…

Та ніколи було йому журитися – не дівка! Та й починалася урочиста церемонія посвячення в Академіки… «Оголошені», а було їх аж двадцять і одна душа: 9 архітекторів і 12 художників, які досягли успіхів у різних видах, жанрах і техніках мистецтва! Однак, здається, на звання академіка з гравірування на міді посягав тільки один Тарас Шевченко…

…Згадував, як, примруживши хворі очі, щоб чіткіше було бачити, оглядав величезну і велелюдну залу Академії мистецтв його імператорської величності: голці ніде впасти! Шукав між аристократичною і артистичною публікою недавно повергнутого царем з посади віце-президента Академії графа Федора Толстого: нема! Натомість бундючно величається князь Гагарін. О! Цей скоро витравить дух свободи, що витав у цих благословенних стінах навіть за солдафона Миколи! І саме про це він, Шевченко, правда, під псевдонімом, і попереджав у гнівній статті для «Колокола»!.. Хай читають! Хай знають в Європі, яка страшна тиранія панує в Росії з волі царизму, і не тільки над простим народом, а й над людьми мистецтва і літератури!

Осліплений великим множеством сіятельних царствених персон та придворних знаменитостей, оглушений звуками литавр і фанфар, чекав, коли ж його, останнього у списку претендентів на звання академіка, покличуть, та все гадав, як обійти в одвітному подячному слові ненависного Гагаріна, і водночас сказати про лотерею і «Буквар» так, щоб було ненав’язливо і зацікавило присутніх?

Ну от! Нарешті оголошують Тараса Шевченка! І публіка здивовано ахкає, побачивши цього простолюдина, дивогляда кожушаного… у чорному фраку, білій шовковій сорочці і модній краватці із самого Парижа на шиї! Деякі зі старих знайомих радісно аплодують, мабуть, впізнавши в ньому, постарілому, того 30-літнього франта, який завжди супроводжував знаменитого денді і геніального портретиста Карла Брюллова в оперу, в театр, чи на звані обіди до аристократів-шанувальників «прекрасного»… Н-дааа… Дєла давно минувших дней..

На диво, його короткий емоційний «спіч» великосвітська публіка сприйняла з доброзичливим ентузіазмом. Особливо слова, що «він, скромний гравер Тарас Шевченко, вдячний за високу оцінку його робіт, сподівається, що одна з них буде розіграна в лотерею, а виручені від цього кошти підуть на високу мету – видання «Букваря» для недільних шкіл в Малоросії».

Та інакше й не могло бути, адже і «двор», і «свєт» підтримували всі ідеї та починання царя-реформатора! Благородна ініціатива з «Букварем» новоявленого академіка-гравера, відомого поета і художника Тараса Шевченка так пройняла публіку, що про це детально написав у репортажі з виставки «Русский художественный листок».

Де він, той «Листок…»? А от…

«Відомий малоросійський поет Т. Г. Шевченко виставив п’ять дуже вдалих гравюр і свій власний портрет, намальований олійними фарбами. Ми чули, що художник мав на меті розіграти цей портрет в лотерею, збір від якої він призначав на видання дешевої малоросійської абетки. Від щирого серця бажаємо, щоб ця чутка підтвердилася і щоб задуманому Т. Г. Шевченком сприяв усілякий успіх».

Побажання «Русского художественного листка» збулися. Правда, до лотереї не дійшло: бо, про це теж писали газети, його козацький автопортрет просто на виставці придбала відома своїми прогресивними поглядами і ліберальними настроями одна чудна вельможна пані –

ВЕЛИКА КНЯГИНЯ ЄЛЕНА ПАВЛІВНА

Отже, любили опального поета колись князівни, а тепер – великі княгині… Довго ще після вернісажу ошелешений Петербург думав-гадав та кості йому перемивав, та сперечався: що ж спонукало даму з «вищого світу», невістку царської сім’ї, до якої, кажуть, дослухався молодий государ, на такий благородний вчинок? Співчуття до гнобленого самодержавієм малоросійського кобзаря і маляра Тараса Шевченка? Його ідея з виданням абетки для свого дикого племені? Чи вільнодумна німецька принцеса начитавшись опусів Боплана та Проспера Меріме про запорізьких козаків і, звісно, ж модного нині роману американської аболіціоністки Гаррієтт Бічер-Стоу «Хижа дядька Тома», вирішила похизуватися своїм лібералізмом-демократизмом і співчуттям до всіх «принижених і пригноблених»? Тих «німих рабів малих», яких постійно захищає мятежний хохол і проклинає російських царів, за те, що ця бідота

«від молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо… благоденствує…».

Так, всіляке говорили. Були й такі зломислящі, що не лиш поза очі, а й в очі натякали лукаво про його нібито співпрацю з Третьїм отделєнієм, і навіть про… тісні зв’язки хохлацького пророка-страдника з німецькою принцесою, сиріч російською великою княгинею.

Яка ницість! Отруйні зловонні міазми петербурзького «великосветского» болота! Хоч він і не брав до голови ті брехні, та все ж неприємно вколов єхидний смішок одного з блюдолизів, мовляв, сьогодні, як виявилося, роль протестанта і цареборця добре оплачується… царедворцями!

Швидше б минула ця клята зима! І тоді, з першим повівом теплого весняного вітру він зірветься, розправить крила своєї «крилатки» і полетить в Україну! Геть! Геть від цих зимових палаців, від усіх «отдєлєній», від усіх злодіющих і зломислящих! Щоб ніхто не знав, де він дівся, куди відлетів… Попрощається тільки з Толстими, якщо вони повернуться з Гейдельберга. Святими своїми порадниками і розрадниками у всі тяжкі хвилини життя. От нема в Пітері Анастасії Іванівни, а він відчуває її за плечима, як свого янгола-хранителя. Бо впевнений, що ця несподівана благодійність великої княгині Єлени не обійшлася без графині Анастасії Толстої – «святої заступниці» опальних поетів і приятельки всіх «просвещенных» царственних дам.

…А десь через місяць, 23 ноября 1860 року, отримав листа з канцелярії великої княгині Єлени Павлівни, в якому повідомлялося: «Господин Шевченко приглашается пожаловать в канцелярию государыни великой княгини Елены Павловны в Михайловском дворце в пятницу 25-го сего ноября от 11 до 2 часов для получения денег, следующих за купленный ея императорским высочеством портрет».

Хоч і було мулько на душі, але тішив себе тим, що бувають в житті випадки, коли, як казали древні, ціль виправдовує засоби. А його ціль була всім відома: видати «Букварь южнорусскій»! Азбуку для свого колись вільного, освіченого, а тепер темного, бо пригнобленого дрімучою ординською імперією, народу.

Крім того, хоч і не був марнославним, та все ж приємно було отримати безгрішному художнику аж 200 рублів асигнаціями за свої художества! Звісно, не бозна-які гроші, але якщо додати до них ще 200 рублів, виграних в лотерею за портрет, той, на якому він в кожусі і шапці, але старший і сумний, і який таки браття художники розіграли в лотерею поміж собою, то тепер він міг не тільки оплатити друк свого «Букваря южнорусского», а й видання інших, запланованих ним підручних книжок для українських недільних шкіл. При тім – не принижуючись перед багатіями, чесно прислужитися рідному народові не тільки палким поетичним словом, а й реальним ділом!

Тож хай собі йдуть усі «злобствующі і невірящі» до бісового батька, а він тим часом розплатиться за «Букварик»!

У такім гарнім настрої сів писати листа до київського приятеля-однодумця – гімназійного інспектора Михайла Чалого. Забувши про біль пекельний у грудях, ділився своїми грандіозними освітницько-просвітницькими планами:

«Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу і ціни і величини такої ж, як і «Букварь». За лічбою – етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике само б зробилося».

ТІЛЬКО НАШУ ІСТОРІЮ!

Тільки нашу історію! Не «петровських» мюллєрів-міллєрів, різних карамзіних та нинішніх погодіних! Нашу історію, освячену волею! І Богом! Історію від Скіфії, держави Кия, руського каганату, що простягався від Чорного до Білого моря, від Волги до Дунаю, історію звитяг ратних київських воїв під проводом князів – аж до вільної козацької республіки, описаної Бопланом і Меріме….

Та от як убгати у маленьку книжечку тисячолітнє буття українського народу, насичене подіями грандіозними, перемогами і трагедіями, героїчними і зрадливими історичними постатями?! І то так убгати, щоб і старе, й мале носило ту історію коло серця, і гордилося нею, і не згиналося холопом чи хлопом від покриків російських чи польських панів, а розправляло плечі від гордості за свою минувшину…. Щоб діти панів, забувши, що вони «при служенії» російській монархії, не цуралися дітей селянських, а, звільнивши їх від рабства, разом взялися будувати свою державу, свою країну… свою Україну….

От про що він сьогодні думає… А ще про те, чого воно у світі така несправедливість? Чому саме тоді, коли йому стало легше жити, коли міг би вже віддатися сповна святій справі, якій сприяють не лиш люди, а й сам Господь , чому саме тоді, коли душа на піднесенні, спостигла його ця лиха підступна хвороба?! Пов’язала з руками-ногами, приклала до смертного одра…

А тут ще Куліш … гірше болячки допікає. Ще не убачивши, критикує , ганьбить перед людьми його

БУКВАР

…Лиш згадав про «Букварик», а у двері – Каменецький. Як завжди, смиренний, з ріденькою борідкою, в старенькій чорній «крилатці» – схожий на ченця... І з чималим стосиком букварів, аби мав Тарас Григорович на подарунки друзям. І з новинами.

Казав, ніби Куліш, почувши, що Шевченко хворий, дуже жалів, що не може відвідати через трикляту зайнятість… Що Марія Олександрівна, нібито, взявши сторону молодих революційних «современников» Чернишевського з Добролюбовим, «побила горшки» з Тургенєвим і поїхала з істориком Єшевським і знайомим студентом Пассєком в Рим…

– В Рим?! Марія поїхала в Рим?! – аж зойкнув, схопившись за серце. Та помітивши, що злякав Данила, силувано усміхнувся:

– Добре зробила. Вона давно туди збиралася, і мене кликала… Та от, бачиш, приклала козака хороброго клята хороба!… А що Панько на те каже?

– Звісно, нервує, часто недоречно, але листа Марку Вовчку написав: просить нових писань для своїх альманахів…

– А про «Буквар» що каже?

– Про «Буквар» мовчить і, по всьому видно, жалкує, що так багато дурниць наговорив. Так що Тарас Григорович хай не ображаються, бо Куліш зробив більше доброго й мудрого, ніж дурниць.

– Та знаю й не серджусь…

Пішов Каменецький, а він взяв зі стосика дорогий серцю «Букварик», скарб свій найдорожчий, гортав, перечитував і дивувався сам до себе вголос:

– І де йому, тому Кулішеві, якась мара привиділась?

Звичайно, Тарасів «Буквар» не такий розкішний, як «Граматка» Кулішева. Зате простий, дохідливий і доступний за ціною для найубогішого кріпака, який зволить вчитися грамоти. Є тут азбука: велика і мала, друкована й писана, і склади, і для читання молитви «Отче наш», «Вірую», і короткі пояснення до них з історії християнства, і народні думи «Про пирятинського Поповича Олексія» та «Про Марусю Попівну Богуславку». Є й прислів’я. Ось:

З брехні не мруть – та віри більш не ймуть.

З ду́жим – не бори́сь, а з бага́тим – не суди́сь.

Казав пан: кожух дам, та слово його тепле.

Застав дурня Богу молитися, то він і лоба розіб’є.

А може, Кулішеві не до вподоби, що Шевченко вмістив у розділі для читання свої «Псалми Давидові»? Але ж Панько сам ратує за те, щоб рідною мовою «Святе Письмо» люди читали! І сам Біблію на рідну мову перекладає… Чого ж тоді Шевченкові зась? Тим паче, люди дякують за «Буквар»… От похвалили харківські й полтавські «Губернські відомості»…

Правда, як і застерігав Каменецький, не всі пословиці сподобались попам із Київської консисторії. Але – чому? Адже ці святі люди добре знають, що з пісні слова не викинеш! Що народ скаже, як зав’яже! Навіки зав’яже! Та Бог їм суддя, тим слугам Божим…

Та найбільше переживав, що про його «Букварик» скажуть люди грамотні й патріотичні: Платон Симиренко, Федот Ткаченко, Михайло Чалий? Чи похвалять? Чи осудять-огудять? Але від розумних людей і критика во благо!

І от коли він тяжко переживав за «Букваря», надійшов лист від учительських рад київських недільних шкіл: дякують за «Кобзаря»! Та як щиро та славно! Отак, дасть Бог, колись подякують йому і за «Букварик». О! А дехто вже дякує, як от –

ГРИЦЬ ЧЕСТАХОВСЬКИЙ

Як з-під землі виріс! Побачивши «Буквар», аж засвітився! Щира, добра душа, тільки не зібрана до купи! Забіг, як завжди, неждано. Як завжди, веселий, оптимістичний, сповнений нерозтрачених сил і дивоглядних прожектів. Як завжди, на хвильку. Щасливий чоловік! Як усі, схильні до авантюр степовики, Гриць відзначався козацькою завзятістю і легкою, хоч і дещо суперечливою, вдачею: необтяжений відповідальністю перед родиною, дочкою і дружиною, яких забув десь у Причорноморських степах ради навчання в Петербурзькій Академії мистецтв, і про яких ніколи не згадував, дивував щирою безкорисливістю і увагою до зовсім чужих людей. Любив жінок, та над усе цінував чоловічу дружбу, вмів бути вірним товаришем, водночас непомітним і необхідним джурою і повірником у всіх таємницях. Тож не дивно, що познайомившись тільки навесні 1858 року, після повернення «Батька Тараса» з неволі у Петербург, обом здавалося, що побраталися вони ще з колиски у степах українських…

Крім того, зближували їх, таких різних, деякі моменти біографій: обидва були вихідцями із самих глибин народних: Тарас – з кріпаків, Гриць – з військових поселенців, себто з потомственних козаків, закріпачених сукою Катериною Другою. Схожими були і їхні шляхи у велике мистецтво: обом доля і добрії люди подарували щасливий квиток в Петербурзьку академію мистецтв, обидва були учнями великого Карла Брюллова, врешті, обидва знали, як то жити у військових поселеннях на південних кордонах Російської імперії з «благословення» войовничого царя-фельдфебеля…

Та найбільше єднала їх маніакальна відданість Україні, цікавість до її трагічної історії та географії, і, звичайно ж, любов до народних пісень, які вони, обидва артистично-музикальні, знали і залюбки співали під акомпанемент Грицькової гітари…

Он вона – Грицьова гітара! Висить на стіні майстерні над робочим столом, безголоса, безмовна, печальна, забута!...А Гриць коло самовара заходився…

– Грицю! Брате, чи ти мене вже поховав на високій могилі над Дніпром, чи сам де помандрував степами херсонськими, що не чутно в цих чертогах передзвону нашої кобзи-гітари?! – питав жартівливо, дякуючи в душі Грицеві, що прибіг, врятував його від гірких думок про Марію, яка таки не дочекалася свого хрещеного батька-наставника, сама майнула в Рим та ще й з москалями!

– Не кажіть, батьку! За дурної голови і мистецтву горе! Спасибі, що нагадали. А то я вже журитися став, де ж це, думаю, посіяв козак-неборак свою кобзу? Чи до вас на гору мені здійматися, чи ви вниз зійдете?

– Та лучче до мене. Бо чогось знобить…

– Якщо знобить, то, може, почнемо з цілющої настоянки?

– Не спокушай, змію! Бачиш, не до настоянок, ледь жеврію…

– Тоді з веселої цілющої пісні! А ви ноги спускайте з ліжка та пританцьовуйте, як ще недавно бувало!

Бере Гриць гітару в одну руку, в другу – табурет лізе на антресолі, приказуючи:

– Як на гору Тарасову сходжу! Отак і то вже скоро, сидітимемо удвох з вами на Тарасовій горі над Дніпром, коло нової хати та дуетом співатимемо вашої, веселої.

– Кажуть, що вустами младенця істина заголить! Твої слова, Григорію, та Богові у вуха!

Тим часом Честаховський, вдаривши по струнах, защебетав соловейком:

У перетику ходила

По оріхи,

Мірошника полюбила

Для потіхи.

Мельник меле, шеретує,

Обернеться, поцілує

Для потіхи.

У перетику ходила

По опеньки,

Лимаренка полюбила,

Молоденька.

Лимар кичку зашиває,

Мене горне, обнімає,

Молоденьку.

У перетику ходила

Я по дрова

Та бондаря полюбила,

Чорноброва.

Бондар відра набиває,

Мене горне, пригортає,

Чорноброву.

Коли хочеш добре знати,

Моя мати,

Кого будеш попереду

Зятем звати –

Усіх, усіх, моя мамо,

У неділеньку зятями

Будеш звати!!!!

– Ви б хоч притупували, батьку, як не хочте пританцьовувати! – жартує Гриць.

Та батькові не до жартів. Питає сумно, але з надією:

– Грицю, не чув, що з тими дорогами – чавунною на Варшаву й битою на Київ? Чи скоро їх прокладуть? Бо як згадаю, як на тих клятих перекладних трястися тижнями по бездоріжжю… моторош бере! Чує душа моя, не доїду…

– Та з тими дорогами, як мокре горить, а мертве – дише!

– От тобі й цар-реформатор! Лиш брехати мастак! Та казну грабувати разом з міністрами!

–Та нащо їм ті дороги? – весело обурюється Честаховський. – Щоб кріпаки повтікали в Європу? А хто ж буде їх, царственних дармоїдів, годувати та збагачувати?! Може, ще й грамоти їх навчити? Як отой Шевченко намислив? Та не лиш намислив, а вже й «Абетку» для них, тих непокірних хохлів-холопів, склав! Мовляв, учіться читати! Може, дасть Бог, згодом і жити по-людські навчитесь!

– Еге ж, – підхоплює Шевченко, – щоб ті холопи якогось дня та й зацитували:

Прощай, немытая Россия,

Страна рабов, страна господ,

И вы, мундиры голубые,

И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа

Сокроюсь от твоих пашей,

От их всевидящего глаза,

От их всеслышащих ушей….

– Це ж чиє, батьку? – цікавиться простий, як правда, Честаховський, притримуючи долонею розбуджені струни.

– Лєрмонтова, якого цар і його «двор» убили за те, що написав вірша «Смерть поета» на вбивство Пушкіна. Вся Росія його знає на пам’ять:

Погиб поэт! – невольник чести, –

Пал, оклеветанный молвой,

С свинцом в груди и жаждой мести,

Поникнув гордой головой!..

Не вынесла душа поэта

Позора мелочных обид,

Восстал он против мнений света

Один, как прежде... и убит!

Честоховський з натхненням підхоплює:

Убит!.. К чему теперь рыданья,

Пустых похвал ненужный хор

И жалкий лепет оправданья?

Судьбы свершился приговор!

– От, Грицю, здається, і моєї судьби… «свершился приговор»….

– Не кажіть таке! – Обурюється Гриць.

– Та як не казати? Якщо і Гоголя вбили… і Якова де Бальмена… А мене – убили та не добили. Залишили мучитись…

– Та не журіться так, Тарасе Григоровичу! Все минає, і хвороба мине! І дорогами не журіться! – розраджує Гриць.– От хай тільки весною запахне! Візьмемо човна, та, як ті варяги, попливемо спочатку Невою, тоді морем, а звідтам по Німану – до Дніпра! А там уже й до Києва хвиля принесе! І до Канева! Чи де ви там земельки прикупили під свої хороми?

– Та в тім то й біда, що не знаю! Не пише Варфоломій – чи вже купив чи ще шукає… То писав, що придивився ділянку в Прохорівці на горі, біля Максимовича, то – десь коло Ржищева, то коло Рудні… А мені вже байдуже, коло чого, хай би й коло Канева, лиш би над Дніпром!

– Хвалять ваш «Кобзар», і хвалять «Буквар»! – переводить Гриць мову на веселіше. – Особливо, Чернишевський Микола Гаврилович! Ото гарний чоловік! Ото вихваляє! Каже, що з такими, як Шевченко, Україна скоро на ноги стане і прославиться на весь світ її література!

– А ти, Грицю, все жартуєш…. Наче не знаєш, що в Росії, і в Пітері, вже багато людей думають, що починати визволення народу треба з грамоти! Спочатку людей просвітити грамотою, а далі й наукою. Бо з темним народом важко здобувати світло правди! Знову закінчиться все різнею, кайданами і засланнями в Сибір неісходиму! І жоден гетьман, жоден Мазепа, жоден Хмельницький не поможе! І навіть Герцен, бо вже й він зрозумів, що спочатку треба дати народові грамоту, а волю він сам собі візьме! І дороги проторує у світ… І державу свою створить. Свою. Тільки свою!

– Та я не жартую, я лиш хочу, щоб ви не журилися, щоб знали, що ви – не один у полі воїн. Підросло трохи народу розумного…

– Коли так, тоді давай, Грицю, тої, що про чаєчку, яка вивела чаєняток при битій дорозі… Або про зіроньку вечірню…

– Е ні, батьку, не треба сумної! Не час сумувати! Треба коней сідлати та йти борзо турка воювати! Або ляха! Або того, хто найближчий кровопивець!

– Ох, не знаю чи й на коня скочу… Якби ж весна! Якби дожити…

– От кажу вам, Тарасе Григоровичу, ще й крига не скресне, як ми з вами відбудемо по Дніпру на Канів! – вигукнув натхненний Гриць і, шарнувши п’ятірнею по струнах, наповнив майстерню, як Бог-Саваоф, рокотанням та дрібненьким передзвоном:

Якби мені черевики

То пішла б я на музики…

Горенько моє!

Черевиків не має,

А музика грає! грає!

Жалю завдає!

ОСНОВА ДУХУ

Пішов Гриць. Почепив гітару на вбитий у стіну цвяшок, і знову стало тихо і холодно… За вікном замість весни зима хурделила. І якби не передзвін весняний, який залишив після себе Гриць, можна було б з досади повіситись… Та перед ескулапом треба вдавати бадьорого. Бо щось занадто він занепокоєний.

– Сон – для людини – основа сили і міцного здоров’я, – каже Круневич, і підсовує опіум.

«Отак підсовували русичам-козакам московські царі та польські крулі зілля облуди, щоб ті пили, спали, нагулювали здоров’я, і не боліло їм ні славне минуле, ні безславне теперішнє», – сердиться подумки многогрішний Тарас, а вголос розповідає лікарю про «Основу»:

– Назвали його з вірою і надією, що журнал, як проголошував Куліш, стане основою розквіту южноруської літератури, історії, і всіх інших наук та мистецтв. А головне – основою відродження нескореного козацького духу..

Круневич погоджується і шкодує, що не має такого журналу, як «Основа», польська ґміна, себто громада, в Петербурзі.

– У вас же є ваше «Слово»! – дивується Тарас.

– Та вже по «Слову», – печалиться Павло Круневич. – Зацікавлені в ньому поети-інсургенти Сєраковський і Желіговський емігрували в Париж… Зосталося тільки лояльне до царя бидло.

– Не кажіть при мені цього слова, – просить Тарас, – бо будите в моїм серці сумні згадки…

Коруневич зітхає:

– Невже, пане Тарасе, нам, полякам, ніколи не випросити прощення у вас, малоросів, за тих… конфедератів?

– І не кажіть, пане Круневич, слова «малороси»! Вже краще «хлопи»… – сумно жартує пан Тарас, але пану Круневичу не до жартів: він знову настійно вимагає, щоб Тарас Григорович їхав у лікарню Святої Марії Магдалини, і сердиться, що пан Михайло Лазаревський не дбає о тім.

– І не треба! Бо мені вже набагато легше. І на груди, і на очі: «Основу» цієї ночі тричі перечитав – і вздовж, і впоперек, і по діагоналі!

Та Круневичу не до жартів.

– Таки справді нічого не болить? – вкотре перепитує.

– Як вас нема – то нічого не болить. А тільки ви чи Барі на поріг, так мені або дух спирає, або кашляти починаю, як навіжений, або, як от зараз, ниє у боку… Та так болить, що в очах чорно… не відаю, день чи ніч… може, хлюпнете мені ще тої мікстури, від якої стає так легко-легко, ніби виростають за плечима янгольські крильця? Де моя велика ложка?

Круневич зітхає і подає в ложці прозору рідину, перед якою, єдиною, відступає пекельний біль, світліє в очах і ясною стає щойно важка голова.

– От якби мені цього ліку на Василія… Святкував би «Основу» разом з усіма!..

…На жаль, на урочистостях з нагоди виходу у світ першого числа довгожданого журналу «Основа» Шевченка не було. Не зміг. Зле було дуже… Та все ж почувався разом з товариством, від якого із самого ранку прибуло посольство: секретар редакції Олександр Кістяківський від імені редактора Василя Білозерського вручив «основателю і первонаначальнику общого діла – першого українського періодичного видання», сиріч Тарасу Григоровичу Шевченку, два примірники «Основи», а від Василевої дружини Надії Олександрівни – добрячий шмат добренного святкового пирога.

Ото ж бо і в нього, «основателя і первоначальника «Основи», було свято: їв пиріг з чаєм, гортав часопис і… торжествував! Приємно було знайти і добірку власних віршів: «Не для людей, тієї слави...», «Посланіє славному П. І. Шафарикові», присвята Михайлові Щепкіну – «Пустка, або Заворожи мені, волхве...», «Чернець». Крім того, обіцяв редактор Білозерський надрукувати в журналі усі ті вірші, написані в неволі і на волі, які цензори викинули з останнього «Кобзаря». Тож дай Боже здоров’я доброму Василеві, а «Основі» – стати справжньою основою розбудови українського світу-миру…

Та все ж більше за власні вірші радів надрукованому в журналі новому оповіданню Марка Вовчка – «Три долі». Вкотре перечитав нехитрі, але такі щемкі історії трьох сільських дівчат… І справді, таке враження, що писала його одна з героїнь… Ось він – талант перевтілення, вживання в чужу людську душу! Звідси й ефект життєвої правди! Рідкісний талант у Марусі, жаль буде, якщо занехає… А то різні плітки ходять…Та попри плітки, все ж, як видно, Марко Вовчок за кордоном не збилася з путі істинного, зосталася українською письменницею, а головне, що не покинула її серце любов до України.

БРАТИ ЛАЗАРЕВСЬКІ

Завітали брати Лазаревські: Михайло, Василь, Олександр, Іван, Федір… Одного недорахувався. Якова! Здається, в Одесі служить… На другому кінці імперії. Прийшли поклонитися «Батьку Тарасу»… Усі – на одне лице, тільки різного віку. Його названі брати. Рідніші за рідних: Микиту та Йосипа, з якими ніколи не міг порозумітися. Тож питав себе, що ріднить людей: кров, погляди чи мета?

Був удячний Лазаревським за щиру прихильність до себе, та все ж десь на денці душі мучили сумніви і недовіра шкребла за серце: що поробиш, обпікшись не раз на гарячім молоці, будеш дути і на холодну воду! Тож якось, в годину найбільшого довір’я, спитав Михайла по щирості.:

– Скажи, брате, правду, чи був ти до мене приставленим Третьїм отдєлєнієм?

На що Михайло, навіть оком не кліпнувши, відказав по-біблійному:

– Ти сказав. Бо знаєш, як і я, що святе місце не буває порожнім. І переляканий Петро чесніший, ніж лукавий зрадник Юда.

І вони, не мовивши ні слова, кинулися один одному в обійми, заплакавши. Хтозна, чого плакав Михайло, але Тарас… плакав і від сорому за сказане, і від вдячності, згадуючи кожну чорну мить свого життя, коли біля нього світлим янголом-хранителем з’являвся котрийсь із братів Лазаревських, якщо не власною персоною, то листом щирим, то доброю людиною, звісно, часто ризикуючи посадою, кар’єрою і навіть волею… Як от Федір, який привітав його, варнака, в перший день рекрутчини в Оренбурзі, або Яків, який відвідав його в Нижньому Новгороді саме тоді, коли йому, Шевченкові, котрий самовільно покинув Новопетровське укріплення, загрожувало примусове повернення «на кола свої» невольничі – у той же Оренбург?!. А Михайло?! Він першим сповістив і про волю, і про дозвіл жити в столицях, і прийняв бездомного політичного «ссыльного» у свій дім, і випросив у високого керівництва царської Академії Мистецтв йому, вчорашньому в’язню царя, окрему майстерню… І, на відміну від біблійного Петра, не відмовився жодного разу від свого «равві» і не здав центуріонам, як Іуда…

Погомонівши, позгадувавши, нажурившись та посміявшись, брати Лазаревські пішли, залишивши в Тараса Михайлового слугу Івана… Тепер у своєму затворі великомученику Тарасію буде з ким перекинутися словом, бо в академічного прислужника Федора своїх клопотів вистачає…

– Котра година, який день, число й місяць? – питає Тарас Івана раз-по-раз, втомившись чекати весни.

– Третя по полудню. Середа. 15 февраля 1861 року, – відповідає чітко Іван і просить:

– Ви б перекусили щось… пане. Я подам вам кулішу на горище. Бо як захлянете, з мене паничі три шкури здеруть…

– Не прибріхуй, – сміється пан з горища. – Як теплий куліш, то подавай. А ні – то хай зостається на завтра.

– Теплий-теплий!

– То вкинь зо дві ложки, бо щось мені не до кулішів. Чи приходив Барі, коли я спав? Бо наче чув його голос.

– Поки ви спали, чимало люду приходило, але я не пускав. Паничі заборонили пускати до вас різну потороч. А звідки мені знати, де потороч, а де не потороч? Тому не пускав нікого…

– А даремно! Пускай, Іване! Пускай до мене людей.

Ніколи не думав, що така страшна самотність, особливо коли слабий і немічний. Рятували від розпуки тільки спомини. Про Мар’ю Олександрівну, Марусю – зорю його вечірнюю. А от про Ликеру…

ПРО ЛИКЕРУ Й НЕ ЗГАДУВАВ

Ніколи! Оце вперше. Бо дратувала! Доводила до сказу, чортова дівка! Пропаща душа! Брехлива, фальшива, на всіх озлоблена покруч… Жертва панського виховання! Для неї, Ликери, йому душі було не жаль, а вона так віддячила!.. Волів би, щоб та зрада Ликерина була тільки страшним сном.

Він би простив: молоде, дурне… Схибило, здуру зблудило… Але Ликера й не думала каятися… Як знавісніла, кидалася розлюченою кішкою йому в очі, страшна від ненависті… До кого? До нього, який душу готовий був віддати за неї? Та й простити був готовий, якби… не вивернула перед ним, як кожух брудний, вошивий, свою спаскуджену сирітською долею душу.

Вперше не повірив серцю, жадному любові, а повірив сестрам Білозерським… Та й мучила підозра, що Ликера фліртувала з ним на зло своєму панові, а його другові – Миколі Макарову. Насторожував і сам Микола. Тим, що замість благословити на шлюб зі своєю наймичкою, попросив зачекати до його приїзду. А приїхавши, розгублений, ховав очі і все робив, аби розлучити їх із Ликерою. І, видно, справа була не тільки в нерівності шлюбу відомого поета з неграмотною наймичкою, а в чомусь іншому… не зовсім пристойному, в чому, видно було, не хотілося паничеві ніжинському зізнаватися! Трясця їхній матері! Замість сказати правду, Микола скрушно зітхав та натякав, нібито багато людей не схвалюють цей недоречний рішенець Тараса Григоровича…

На що Тарас лиш сопів люто та пускав у Миколу блискавки з-під лоба, аж доки той не сказав того, чого від нього чекали:

– Тарасе Григоровичу, дорогий… вибачте, що втручаюся, розумію, що не маю права… але мушу сказати, що проти вашого весілля з Ликерою навіть… Мар’я Олександрівна! Так! Почувши цю погану новину… звичайно, вибачте, від мене почувши, Мар’я Олександрівна так стривожились, що… захворіли! Так… І хоч я був майже згодний і хотів благословити… вас… примчали до мене в Аахен… хвора, засмучена і… наказали їхати в Петербург – рятувати вас. Так і сказали: «Їдьте негайно рятувати Тараса Григоровича!». І от я – перед вами…

– Рятувати?!!!Оце так! Бідний Тарас! – вдавши обуреного, стрімко відійшовши до вікна, щоб Макаров не побачив його щасливих сліз. Стояв, дивився на засніжений академічний сад, дивився на світ білий і не бачив його… Нарешті, заспокоївшись, змахнув сльози, мовчки потиснув переляканому паничеві руку і вийшов за двері його петербурзьких покоїв.

…Більше вони з Макаровим не бачились. Не було потреби. Панич, виконавши чесно завдання від Марії Олександрівни, з легким серцем повернувся у свій Аахен, де лікувався від своїх панських недугів. Тепер його вже не мучитиме совість, що пристроїв свою наложницю вередливу за старого наївного поета. Тим часом старий та ще й тяжко хворий поет, врятований від вередів розпусної панської покоївки, наївно віритиме, що от-от до нього повернеться його незрадлива Муза, його Зоря вечірняя… Його геніальний Марко Вовчок.

І хоч старий наївний поет був людиною впертою і волів сам вирішуваним свої справи, та все ж відчув, як його чисте жалісливе почуття до Ликери після візиту Макарова пішло тріщинами, мов кришталева чара від крутого окропу. А з очей ніби спала полуда: замість юного невинного обожнюваного янгола побачив чорта во плоті. Цур йому! Замість бунтарки – базарну торговку. Замість святої матері своїх дітей – дешеву повію!!! І вже вчорашнє палке бажання пов’язати долю з Ликерою сьогодні здавалося безумством, маренням запаленого розуму. А той психічний стан, до якого вона його довела своєю… огидною… гидкою зрадою… те його божевілля, свідком якого стало множество людей… він досі не може простити ні собі, ні Ликері… Тому ще більше її ненавидить, водночас гірко жаліючи цю безголову ганчір’яну ляльку Ликеру з її пристрастю до прикрас-брязкалець, з її недозрілою та поточеною неосмисленими гріхами пропащою душею… І не розуміє, чого ж тоді, замість простити і відпустити, як безумний, виливав на сироту нещасну, як смолу кип’ячу, цебер за цебром – увесь свій біль, розпач, усю свою образу і печаль… І, що найгірше, робив це привселюдно, бурхливо до непристойності… Бррррр! Аж соромно згадувати!

О, прокляття усіх поетів! – ця темна порочна тінь таланту… ця патологічна потреба нещасного ексгібіціоніста: беззастережно відкривати перед юрбою свою душу!

Але, мабуть, сам Бог зглянувся над ним: ураз весь цей безум на ім’я Ликера минув. Стих, як буря, наламавши дров у гаю. Відлетів, як смерч, залишивши пустелю. У душі стало тихо й чудно, як у раю, з якого вигнали Єву. І так було довго, доки порожнечу знову не заповнили думки про Марію. Марка Вовчка. Доки він знову не почав вірив, що Марія повернеться… і все буде добре в його ілюзорному, не раз ним оспіваному і проклятому, земному раю.

Та вже в листопаді, коли після всіх пережитих тривог і неприємностей з Ликерою, одночасної роботи над офортами, автопортретами, «Букварем» і обома «Кобзарями», втомливої виставкової суєти і святкування-обмивання звання академіка, він, тяжко занедужавши, раптом опинився сам-на-сам зі своєю бідою, прикутий до ліжка в холодній майстерні, згадав слова Екклезіаста, що все життя людини – марнота марнот під вічним небом і… впав у такий відчай, що хоч з мосту та у воду!! Рятувався, як той пророк Єремія, тихим плачем за життям, відданим служінню Музі і Правді, в якому не знайшлося часу на просте людське щастя:

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або... Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: – Десь його убито,

Сердешного, на чужині... –

О горе, горенько мені!

Отаке мережив сумне, а думав… тужив за тією, єдиною, перед якою хотілося відкрити зневірену душу, не боячись, що її зневажать чи зрадять… висповідатись, як на духу… Маруся… Марія… Мар’я Олександрівна… Марко Вовчок… Як мило вони гомоніли! Як вона вміла слухати!.. Так ще вміла слухати його, сироту-дитину, хіба що, Господи прости, Мати Божа на старій іконі у старенькій церкві рідної Кирилівки. І він, малий Тарас, коли померла мама, часто прибігав до Богородиці і вишіптував їй усі свої гріхи, всі печалі і образи на недобрих родичів, в чому не наважувався зізнаватися попові на сповіді, боячись, щоб не підслухав дяк і не випоров його різками. А Матір Божа все йому, збитошнику, прощала, як мати рідна…

Ох, де ти, Маріє, Марусю? Була та нема… Поїхала Марко Вовчок світа подивитися… Та й забула про нього, батька свого хрещеного…

Гірко усміхнувся: «батька хрещеного»… То була всього лише гра у батька хрещеного і похресницю… Про людське око. Він її сам придумав, щоб захистити їхні стосунки від пліток-пересудів…

Від того відчаю та самотності, хворий і знервований, готовий був уже й з Анною одружитися, за яку його сватали якісь трактирні знайомі, яким розказував про майбутню хату над Дніпром та хвалився золотим годинником. Що за Анна? Може, й бачив її колись… сіра непримітна панночка, перелякана, як миша… А, може, Ольга? Чим завершилася та балаканина, і сам добре не пам’ятав, а оце нагадав. Хай би вже й Анна… Все ж жива душа в хаті.

І знову самотність стиснула його у своїх безжальних обіймах, як старий котище – мишеня. І цей біль душевний був страшніший, ніж тілесний. Особливо тяжко було вночі… ті ночі здавалися вічністю… Боже милий, якщо така пекельна та вічність, то нащо вона здалася?!! Краще вже забуття!

Отакі лізли в голову думки, вимотували душу… Разом з тим і розраювали і навіть веселили. Що то людина! Справді – незбагненне чудо Господнє: сама собі і господар, і раб; і друг, і ворог! Найкращий приклад – один з братчиків кирило-мефодіївських, наймолодший і найзавзятіших –

ГЕОРГІЙ АНДРУЗЬКИЙ – ТВОРЕЦЬ «ІДЕАЛУ ДЕРЖАВИ»

Найрозумніший і найнезрозуміліший наймолодший з братчиків Андрузький… Де зараз цей відчайдух із серцем заколотника-революціонера і розумам філософа? Це парадоксальне поєднання непоєднуваного? Провокатор і святий мученик… Треба поспитати в Миколи Макарова. Але… де той Макаров? Теж загадка людської природи: чим займається, кому служить? Якими світами вештається, між якими людьми обертається і про що розмовляє з Марією Олександрівною? Давненько не навідувався… А мав би вже приїхати з тої Німеччини, чи де він там? Розказати про Марка Вовчка, де він і що з ним? І чого, врятувавши Шевченка від весілля з Ликерою, не їде рятувати його від гіркої самотини, а поїхав, як пліткують, в Італію… Без Тараса Григоровича. Хоч вони не так домовлялися… Не так! А так, що поїдуть разом!

Щоб не ятрити душу, перекидався думками на Макарова. Цікавий чоловік, цей скромний ніжинський панич Микола, за походженням панським – наче «почвенник», а за духом – «западник»… Хоч і поміщик, але теж устиг постраждати за проукраїнські погляди й настрої. Навіть трохи посидів у тюрмі, здається, в Петрозаводську, де й познайомився з кирило-мефодіївськими братчиками Василем Білозерським та Георгієм Андрузьким, який вперто називав себе Юрком, мабуть, на взірець Юрка Хмельниченка. Гаряча голова! Хоробре серце. Чесна душа. І – пропаща для України сила…. Жаль. Великий жаль….

В глибині пам’яті спалахує прекрасне юначе лице, палаючі ідеєю української державності чисті чесні очі… Наймолодший і найреволюційніший із членів Кирило-Мефодіївського братства студент юридичного факультету Київського університету Святого Володимира – Юрко Андрузький. Йому й вісімнадцяти не було, як він написав аж два проекти Конституції майбутньої української республіки «Ідеал держави». А в дев’ятнадцять – його арештували…

Казав Микола Макаров, що Андрузький за свій «Ідеал держави» відбував покарання в спочатку в Казані, тоді в Петрозаводську, де написав нові «Начерки Конституції Республіки», таких собі своєрідних Слов’янських Сполучених Штатів із центром у Києві, в які мали входити землі України від Криму, Чорного моря до Галичини, вся Польща, Болгарія, Сербія, Бесарабія з Молдавією і Валахією, навіть Литва… А ще «гаряча голова» Андрузький був свято переконаний: «щоб створити Україну, треба зруйнувати Росію». І це гасло проголошував безстрашно, де треба й не треба. За що його й вислали аж на Соловки… Але де тепер обертається Андрузький, ніхто не знає... Правда, казав Честаховський, ніби бачили його в Україні, де він просвітлював місцеве панство радикальними ідеями української автономії, інші, вважаючи Андрузького звичайним провока-тором, розповідали, ніби він непогано влаштувався чи то в Архангельську, чи в рідній Полтаві…

Та як би там не склалося життя цього чоловіка, жаль його відваги, розуму, його сили молодої, завзятої, пропащої для України і її народу – сили…

Але думки знову повертаються до Макарова, який останнім часом метається між Європою і Росією. Нібито лікується, нібито подорожує собі яко вільний журналіст, зустрічаючись із світовими знаменитостями та знаменитими земляками. Нібито часто буває у Герцена на Туманнім Альбіоні, бо завжди знаходиться в нього свіже число «Колокола» або якогось додатку до нього… І навіть не дуже те приховує від своїх ближніх, а часом просить написати статтю для «Колокола», але гостру, і про російські порядки.

От і його, Шевченка, спровокував написати для «Колокола» кореспонденцію

«АКАДЕМИЯ ХУДОЖЕСТВ В ОСАДНОМ

И ИКОНОПИСНОМ ПОЛОЖЕНИИ»

І поклявся вручити рукопис «Апостолу свободи» разом із «Кобзарем».

…Цю гнівну філіппіку він написав, як ніколи, одним духом – у відповідь на відставку віце-президента Академії мистецтв графа Федора Петровича Толстого, прекрасного живописця, скульптора-медальєра і чудову сердечну людину, на місце якого той фальшивий «ліберал» Олександр Другий поставив «грізного вождя князя Гагаріна». Та Бог з тим височайшими перетасовками, якби той тупий і самозакоханий Гагарін, мало розуміючись на мистецтві, та не почав наводити порядки в Академії: вигнав трьох достойних професорів, чинить утиски художникам і заохочує насадження у навчанні і вихованні майбутніх художників, подумати тільки, виключно візантійської школи живопису і суздальського іконопису.… Отаке дике еклектичне уявлення про прекрасне в того самодура!

…Та нічого! Шевченко ще поставить, кого треба, на місце! І захистить! І воздасть за злая! Попри те, що «проводи на пенсію» віце-президента відбувалися урочисто, з почестями, усі усвідомлювали, що насправді так ввічливо Олександр Другий розправляється з Федором Толстим за його прихильність до опального Шевченка, а особливо за клопотання про дозвіл Шевченкові жити в Петербурзі і працювати в Академії мистецтв.

Знав, як тяжко пережили розправу царську Толсті, хоч і не показували. Після відставки родина одразу ж виїхала до Німеччини, як казав Микола Макаров, нібито в Гейдельберг, університетське містечко, в якому жила і Марко Вовчок… Можливо, вони й спілкувалися? Адже, дякуючи йому, були знайомі. Не раз Толсті за порадою Шевченка запрошували ново об’явлену письменницю до себе на петербурзьку квартиру, щоб послухати її народні оповідки….

Як він тоді переживав за свою протеже! Та, слава Богу, Марія і її читання справили на господарів і гостей гарне враження…

Ще б пак! Хотів би він бачити того, на кого б не справили! Та й мови не треба знати – тільки вслухатися в її переливи і одразу постане перед тобою безмежний степ, село, білі хатинки, сховані в гайочках-садочках… І люди – прекрасні люди, достойні найгеніальнішого пера…

Тож був щирим, коли казав Тургенєву, що найкраще знає мову українську тільки Марко Вовчок. Хоч сам дивувався з цього чуда, і шукав його розгадки у поліглота і журналіста молдаванина Елькана. Цей балагур довго думав, а тоді відповів, що таке буває з людьми або змішаної крові, або які мають хист до мов, як от він – Елькан! Легко їх вивчають і, звичайно, можуть оцінити фонетичне і лексичне багатство та музичність різних мов, порівняти і полюбити чужу мову, більше, ніж свою рідну! Приклад – Александр Петрович, поет сербсько-словацького походження, який не тільки став класиком угорської літератури Шандром Петефі, а й загинув за Угорщину під час революції у Пешті, та ще й у бою з «козаками» царського генерала Паскевича!

Ох цей всюдисущий і всевидющий Елькан! Але боязкий, як горобець. Мабуть, злякавшись, що наговорив зайвого, поліглот здимів, як і з’явився, несподівано, як з-під землі вискочив, залишивши Шевченка дивуватися почутому… І захоплюватися талантами своєї «доні».

ОПАНАС. ГЕРЦЕН. І ЗНОВУ МАРІЯ

Боліло нестерпно. Ніби хто випікав вогнем із середини. Якби не мікстура Круневича, помер би від болю… а так навіть з Опанасом Марковичем побалакав….

Опанас прийшов посеред білого дня. Дебелий, неповороткий, меланхолійний, як невиспаний ведмідь.

Впізнавши Марковича по голосу, болезний Тарас схопився з ліжка, кинувся вниз по гвинтових сходах, в надії, що сьогодні Опанас прийшов не сам… Але, на жаль превеликий, Опанас прийшов знову сам один. Знову товк воду в ступі – розповідав, що повернувся сам, без Марка Вовчка. Казав, що Маша відмовилася повертатися в Росію з багатьох причин…. А найголовніша – хоче довше пожити за границею заради сина, а там – життя покаже… Про Рим – ні слова. Може, не знав, чи щось приховував?

По кислій фізіономії Опанаса видно було, що він тільки прикидався благополучним і щасливим чоловіком знаменитої жінки, а насправді, страждав гірко від потаємних душевних мук, і від житейської невлаштованості, безробіття і самотності. Тож слухав Тарас Опанасові «байки дідуся Крилова», а сам думав про те саме, що й Опанас: про жінку на ймення Марко Вовчок.

…. Ох, Марусю, Марусю, зовсім забула ти про свого батька хресного…. Отого, що з хресної дороги на Череповище. Не болить тебе душа за ним…А, може, й давно викинула з серця, якщо навіть не привітала з Новим 1861 роком?

Тож що виходить? Що Опанасові справді непереливки, що прийшов уже вдруге після Різдва?! А таки так! Про що б не говорили, переходили на Марію. Чудна ситуація…. І сумна. Бо то тільки два покинутих однією жінкою чоловіки можуть шукати розраду один в одного!

Тим часом Опанас, розговорившись, повеселішав. Час від часу передавав вітання від Марка Вовчка (чи брехав?), розказував, що вона з сином зараз у Парижі. Живуть непогано. А часом і весело. Писала йому, ніби на православне Різдво влаштувала разом з Іваном Сергійовичем дитяче свято для свого Богдася, французького внука Тургенєва від дочки його Полін-Пелагеї, а також двох дочок Поліни Віардо та їхньої ровесниці Олі Герцен, яка нині живе теж у Парижі, у знайомих. Писала, нібито свято Богдасеві так сподобалось, що довелося його повторити, але вже запросивши в гості бідну дівчинку-прислугу з її сестричками… Отакий благородний ліберал його син!

Згадуючи про сина, Опанас аж світився від щастя. І все говорив-говорив, розказував про мандри Європою, з країни в країну, про не таке вже й легке та дешеве життя там, як доводиться рахувати кожну копійку, яку не просто заробити, бо приїжджих не беруть на роботу. Взагалі, на його думку, то краще на рідній землі бідувати, ніж на чужій панувати. Нічого цікавого там нема, за тим закордоном… Нарікав на Герцена, мовляв, це через його памфлет «Библиотека» – дочь Сенковского», який був надрукований у «Колоколе» торік восени, Марко Вовчок не повернулася в Петербург. Бо не треба було Герцену нападати на критика Костянтина Леонтьєва за його статтю «За Марка Вовчка», надруковану в «Отечественных записках». Адже Леонтьєв зовсім не ображав Марка Вовчка і не принижував значення його творів, як здалося Герцену. Навпаки! Хотів Вовчка захистити перед царем, пригладивши гострі кути його оповідань, а тому вихваляв їхню поетичність. А Герцен своїм гротеском тільки викликав нову хвилю агресивної критики проти Марка Вовчка, не відаючи, як-то страшно й небезпечно бути опальним письменником в Росії. Бо що Герцену? Він багатій, друг банкіра Ротшильда, живе розкішно, чинить, як йому заманеться, пише, що хоче. Ні Бог, ні цар – йому не указ. А спробував би пожити на копійчані гонорари, як Марко Вовчок живе… Та… на жаль, він, Опанас, нічим не може зарадити, бо, як підозрює, не беруть його ніде на роботу в Петербурзі саме через писання Марка Вовчка…

«Отакої! – образився в душі хрещений батько. – Ледачому Опанасу знову винна Марія!»

Що ж до Герцена, то теж розчарувався в «Апостолові правди», коли прочитав у редакційній статті «Колокола», як його кумир заграє з царем на рахунок реформ у сільському господарстві Росії. Аж за голову сиву вхопився! Та… що казати: пан зостається паном, якого б він не корчив із себе революціонера. А правдивим революціонером може бути тільки той, в кого за душею нема жодного шеляга, що пахне людською кривавицею і потом.

Одначе… може, він і помиляється… Гроші теж бувають благом… Без них навряд чи зміг би Іскандер протистояти царизму. А так вийшов на прю з піднятим забралом. І не дає Росії опуститися на дно тиранії й рабства. Недаремно весь світ говорить, що Росією правлять два Олександри: один з Петербурга, а другий з Лондона… Тож не завжди гроші – зло…

Опанас лиш сумно потакав, мовляв, якби він мав гроші, то б не сидів зараз в промерзлому Петербурзі самотою, а гуляв би, як інші, або в Парижі на Єлисейських полях, або під сонячним небом Неаполя. Але він недовго затримається в Пітері. Лиш запахне весною – поїде на Вкраїну милу збирати цілющий пісенний цвіт. Маруся хоче видати в Парижі книжку українських народних пісень… Вже й композитора зацікавленого знайшла… А ще краще було б хату їм звести десь на Вкраїні…

Останні слова Марковича трохи збентежили «батька Тараса». Як то кажуть, було б смішно, якби не було так сумно…

– Щось втомився я… піду полежу…вибачай, друже… – тільки й сказав, важко піднімаючись на свою верхотуру крутими східцями.

А засмучений сімейними незгодами Опанас Маркович пірнув у петербурзьку хурделицю. Та обох козаків гнітили одні і ті ж думи невеселі: про жінку на псевдо Марко Вовчок, до якої якось не тулилися слова ні «вірна жона», ні «зрадлива пасія».

І про те, яким іноді… «неприлично нелепым… гадким и жалким, как пьяная подзаборная б…дь», буває людське життя….

А тим часом знову постукали в двері. Тихо, боязко… Не хотів відповідати, нікого впускати – як тоді, коли в гості приходила Мар’я Олександрівна, весела, з рум’янцем на всю щоку, з блискучими ясними очима… Вона так свіжо пахла морозом і снігом, що в голові паморочилось… Але ж треба! Тільки вона на поріг, як когось вже несе нечиста сила! Тоді Марія, пирхаючи від сміху, підбирала кринолін і вилітала пташкою по гвинтових сходах на антресолі, аби перечекати чергового шанувальника «батька Тараса», землячка-пліткаря чи просто – освєдомітєля. Він борзо спроваджував непроханого гостя, Марія «сходила з небес» і вони, повсідавшись за столиком біля вікна тет-а-тет, починали свої нескінченні щирі бесіди.

У двері знову постукали, вже настирливіше.

– Хто? – спитав і сам собі відказав:

– Та хто б не був, заходь, як до себе! І здіймайся вгору!

За мить у прольоті дверей на антресолях з’явився хлопчина – вже знайомий студент Костомарова, обвів круглими очима вбогу спальню, спитав схарапуджено:

– Вашблагородіє… Професор прислали спитати, як ваше здоров’я і чи не потребуєте допомоги?

– Не потребую! Дякуй професорові і скажи, щоб сам прийшов!

– Скажу!

Студент простягнувши пакунок – від матінки професорської, задки зійшов східцями, і, щодуху хряснувши вхідними дверима, полупотів до виходу.

У пакуночку від матінки святої Тетяни Іванівни знайшов мисочку, повну вареників з картоплею і кислою капустою… Подумки подякував… Згадав, як мандруючи молодим Україною, пригощався цією нехитрою, але улюбленою й популярною стравою і в хатах селянських, і в палацах панських. Схоже, вареники, ця народна і водночас універсально-демократична страва – єдине, що єднає українців… На жаль…

Через годину заглянув Іван, слуга Лазаревських. Порадував теж гостинцем і тим, що паничі Лазаревські таки приставили його служити Тарасу Григоровичу, хочуть вони обидва того, чи ні… Тому хай вже кажуть, де Іванові спати, а де сидіти і що робити?

–Та сидіти біля мене не треба… А от щоб купити, принести – за це лиш подякую. Бо щось мені не з медом це життя. Не до снаги вже спуститися по цій крученій драбині до гостей. От і сиджу, наче квочка на горищі, на цій антресолі, та слухаю, як вітер свище… А панам Лазаревським скажи, що сьогодні обіцяв страж академічний – Федір прийти, а тому приходь післязавтра…

Пішов Іван, а щира турботливість Лазаревських зосталася. Ходить по майстерні, зігріває душу…

Всі приходять, цікавляться…. Посланців присилають. Всі, крім Куліша… От хто крізь землю провалився –то це Панько! З тих пір, як Тургенєв викрав у нього Марію, наче Зевес Європу, Куліш від усіх знайомих відсахнувся. Чи соромно, чи обидно? Утік навіть з Петербурга. Знов десь помандрував чи просто не показується на очі?

ПОСТАВЛЮ ХАТУ, САДОК-РАЙОЧОК НАСАДЖУ…

Нестерпний біль у грудях повертає до суворих реалій: холодної майстерні, самотності, хвороби, яка, на зло ескулапам, не відступала, а вперто день за днем оволодівала його виснаженим тілом… А все через цей гнилий петербурзький клімат! От якби дотягнути до весни та й майнути на Вкраїну! Там, у тому зеленому цілющому раю, він оклигає, оживе, зміцніє і знову повернеться до життя! А тим часом, дасть Бог, і Марія повернеться з Парижа, чи Риму, чи де вона там, і слідом прилетить, і одразу – в нову хату!

І знову буйна уява, друг і ворог його, малює не раз ним описаний, опоетизований земний рай:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в мали́й

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

Прочитав. Сумно. Далекі від реальності ілюзії. Печальні асоціації щастя – зі сном. Згадав, що Марія теж любить це слово – СОН, і теж користується ним часто – як літературним прийомом. Ох, Марія… Вона теж – його сон. Жінка з його сну… Видіння, вигадка…. Недаремно він присвятив їй вірш, ніжний, і драматичний: «На панщині пшеницю жала…»…. Ніби з першої миті розумів, що ця жінка – його сон. Тепер от – знову – сон… . Хотів порвати вірш, але шкода стало. Хоч і плутаний, але душевний… щирий. Бо він справді уже нічого не хоче – тільки спокою, тільки тиші… як у раю. Він не хоче про неї думати, бо це завдає його душі й тілу нестерпних мук.

Але чекайте, ось тільки б дав Бог Варфоломію нарешті придбати клапоть землі десь на горі над Дніпром, може, й коло Канева! Тоді одразу: поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу… посію жито, розведу бджіл, ятерів при березі наставлю… на коропів і раків! Як справдешній козак! Куди тому Кулішеві з його нудним закутком-хутором Зарогом чи хоч би й Мотронівкою!

Колись Пантелеймон цілу філософію хутірську розвів, закликав усіх жити на хуторах, мовляв, у тихому патріархальному житті – порятунок України, і сам збирався «ізвіковать у зимівнику», та скоро розчарувався і майнув до столиці, зрозумівши, «що тілько й життя нашому брату на столиці. Коли що треба, то сам іду в Публічну бібліотеку; а треба мало не щодня по новій книжці, то не накупишся».

Отож виходило, що тільки у столиці російської імперії можна прислужитися справі українській! Отакий парадокс! В дусі Куліша. Але треба віддати Панькові належне: чесно кажучи, Куліш чесно служив. І служить Українській справі. Нашкріб по маєтках панських грошей, відкрив друкарню, видає книжки або українські, або про Україну– народ просвіщає. А між роботою колотиться сам і світом колотить. От і Марію сколотив. Наробив стільки галасу дурного, що мусила світ за очі тікати….

І де вона зараз, один Бог та Макаров з Карташевською знають… Треба було б зібратися з силами та заглянути на вареники до Варвари …Але не до тої, що княжна яготинська, а тої, що поміщиця чернігівська.

…Ох Маріє, Марусю, Марусино… Де ти там? Бо тут Опанас жаліється, ніби зрікаєшся свого, потрапивши під чари Тургенєва…. Ніби повертаєшся в табір кацапський: пишеш російською для російських журналів… Але… хіба в тому твоя вина, що нема в Росії українських видань? Біда твоя, і моя, і всіх нас, малоросів підневільних, від Квітки до Гоголя. Бо якби Гоголь писав українською і складав у шухляду, чекаючи, доки Бог зглянеться над хохлами і пошле їм свій журнал, то хто б його, геніального, нині знав?!

Де той Макаров?! Передав би ним листа Марії… Не листа – прохання: «Доню моя, не забувай того, що вивело тебе в люди і зробило тебе знаною у світі. Пиши по-нашому. Бодай іноді. Бо такої доброї книги, як твої «Народні оповідання», ніхто до тебе не написав і не напише. І ти теж не напишеш, якщо, подивившись світа, не повернешся на Вкраїну. Перемелють твоє добре золоте зерно святої правди на потеруху і розвіють по вітру… Ох, шануйся зоре моя, бережи свій талант, і душу свою бережи. Бо який не є Пантелеймон нестримний і в похвалах, і в огуді, але його правда: спочатку розбалували ми тебе компліментами, а тепер сваримо, щоб не втратити»…

Отака притичина: про що б він не думав, навіть коли думав про дивного чоловіка Пантелеймона , а думки поверталися до Марка Вовчка. Мабуть, жодна жінка не розгадала таємниці крученого Куліша так глибоко, як Марія Олександрівна. Вважала його великим лицедієм, втраченим для театру. Казала, що в його психічно неврівноваженій душі живе стільки різних людей, що йому нічого не вартує перевтілюватися, вдаючи із себе то інтелігента-генія, то недопанка-недокозака, одержимого ідеєю месіанства, то навіть самим Месією, ще не впізнаного земляками. А то таким собі язичницьким Паликопою, чи Палієм, день якого співпадав із православним святом цілителя Пантелеймона, а часом фантомом героя Хмельниччини – знаменитого фастівського полковника Семена Палія….

Між іншим, цікаве спостереження: той досточтимий полковник таки був схожий на мінливого в переконаннях Куліша: все метався між Москвою, Варшавою, Кримським ханством, турками-османами та гетьманом Лівобережжя Іваном Мазепою.

Шевченко був приємно вражений не лиш Маріїним знанням української історії, а й хистом давати точні характеристики її героям. І щиро сміявся, коли Маруся зізналася, ніби підозрює, що то сам Пантелеймон Олександрович придумав і пустив між люди міф про свою складну химерну натуру, якій нема рівні в Україні. І постійно підживлює ту байку власною, часом непристойною поведінкою…

Авжеж, вони часто жартували над Кулішем, особливо після того, як він розтрубив на весь Петербург про свій роман з Марком Вовчком. Як істиний батько Тарас волів захистити безневинну жертву Пантелеймонових пристрастей, хоч іноді йому здавалося, що Марусі подобається скандальна слава…

О, нестаріюча розпутниця Жорж Санд! Це вона розбестила цнотливе українське жіноцтво, почавши з великосвітських левиць і завершивши дрібнопомісними панночками-інститутками!

Разом з тим зворушувало почуття справедливості в натурі Марка Вовчка. Попри всі прикрощі і неприємності молода письменниця шанувала Куліша як визначного белетриста-літописця України: і за альманах «Записки о Южной Руси», і за роман «Чорна рада», особливо за «Епілог» до нього – пристрасний і мудрий огляд молодої української літератури…

Звичайно, було приємно, що в оцінках Куліша їхні погляди сходились. Як і в тому, що в багатогранному Кулішеві було більше світлих і величних сторін, ніж каламутних і мізерних...

Внизу, за ширмою, що відділяла вхідні двері від майстерні почувся приглушений рейвах, якась штовханина. Ніби знайомий чоловічий голос голосним шепотом вимагав аудієнції з Тарасом Григоровичем, але страж академічний був непохитний:

– Нє вєлєно пущать! Особліво зі штофами! Нє вєлєно пущать! І з ромом тож!

Та впертий гість, здається, поборов Федора, прорвав оборону і вже сопе, піднімаючись по крутих сходах. Що за лихо?! Не хотілося б, щоб стороння людина бачила його… лежачим ще й в негліже… Тож нелюдськими зусиллями піднімає неслухняне обважніле тіло, сідає на вбогій постелі, опустивши долу важкі, як колоди, опухлі, мов скляні, ноги, з жахом дослухається, як важка вода піднімається бронхами під горло, булькоче, наче вино у барилку…. Паморочиться в голові. А з рожевого туману вже виходить до нього постать чоловіча – здається, знайомець шапочний із трактиру, все дружбу свою нав’язував та дочку свою вічно до нього сватав… Махає рукою, щоб ішов геть, але влізливий старий, підлабузливо вклоняючись, тиче йому пляшку однією рукою, а другою папірця якогось та просить «черкнути» заради Аннушки…

– Що це? Не бачу… погано мені… Не знаю я ніякої Аннушки, йдіть собі, дайте мені спокій!

Та старий мов не чує, тиче та й тиче папірцем:

– Лиш черкніть! На пам’ять!

І хоч закрадається тривога, чи, бува, цей прикажчик не вкрав у нього на столі офорт чи малюнок, або вірш недописаний, але, щоб відчепитися від липучого реп’яха, черкає і хрипить до Федора, чия голова бовваніє між цими фігурами:

– Федоре, проведи гостя!

– Та я так випроваджу, що дорогу забудуть! Шо за люди напасливі! Кажу ж: нє вєлєно! Больні! А воно лізе!

ПАСХАЛЬНИЙ КУЛІЧ І ГАРЯЧИЙ КУЛІШ

Приходив Барі, клав якісь «мушки» до грудей, на скроні… Розтирав, чимось напував. Стало легше. Захотілося спати. Наснилося Новопетровське укріплення… Нібито Великдень, який, добре пам’ятає, того тривожного 1857-го року припав на 22 квітня. Полудень. Повернувшись із церкви, весела Агата роздає офіцерам крашанки і пасочки, які в кацапів звуться пасхальними яєчками і кулічами… Йому теж перепало, хоч він і рядовий… Пахне святом, молоденьким липучим листячком верби, а на душі така туга, хоч вішайся…

Проте – гріх страшний вкорочувати собі віку молодого на таке велике свято…

Цей стан «підвішеності» через кляту невизначеність подальшого життя він описав у своєму «Журналі», подарованому Михайлові Лазаревському, але пам’ятає слово в слово, ніби щойно писав:«Сижу или лежу молча по целым часам под моею любимою вербою, и хоть бы на смех что-нибудь шевельнулося в воображении. Таки совершенно ничего. Настоящий застой. И это томительное состояние началося у меня с 7 апреля, т. е. со дня получения письма от М. Лазаревского. Свобода и дорога меня совершенно поглотили. Спасибо еще Кулишу, что догадался прислать книг, а то я не знал бы, что с собою делать. В особенности благодарен я ему за «Записки о Южной Руси». Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирныками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе. Пошли тебе Господи, друже мой искренний, силу, любовь и терпение продолжать эту неоцененную книгу».

А в кінці запису навіть картав себе, що «дерзнул было делать замечания» з приводу деяких неточностей в статті про Богдана Хмельницького. Бо це – тільки малопомітна темна плямочка на дорогоцінній тканині твору…

Жаль, що подарував «Журнал» Михайлові Лазаревському… Зараз би перечитував щоденник та згадував, та пробачав Кулішеві усі гріхи, зокрема й слабкодухість, і чолобитні до царя, і вибрики його знервованої, спрацьованої химерної душі.

Якось проговорився Андрію Маркевичу, синові знаного автора «Історії Малой Русі» Миколи Маркевича, який, бідака, був мимовільним свідком скандального його «роману» з тою бідолашною Ликерою. Андрій, мабуть, відчував провину, що не зумів вберегти Тараса Григоровича від лукавої Ликери, яку Микола Макаров і Варя Карташевська, від’їжджаючи в Німеччину «на води», залишили на його безпорадне «попечительство»? Бо не довго думаючи, збігав додому і приніс листа, написаного колись йому, зовсім юному Андрюші, рядовим Новопетровського укріплення Тарасом Шевченком.

Читав уголос, як Шевченко дякував Кулішу за книги і підтримку: «…а Куліша, як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси», я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова. А може, воно тим і живо, що просто. І як не буде він продолжать своих «Записок», то його Бог святий покарає. Так і скажи йому, друже мій, як його побачиш».

А далі й сам згадував, як він розхвалював на всі заставки Кулішів труд, як писав Якову Кухаренкові на Кубань, що «такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна».

Тож хай не триндить Куліш, ніби він зробив із рядового маляра Шевченка – першорядного українського Поета. Так, було, що й правив, і переписував, хоч того не любив Тарас. Бувало, що й хвалив.

–Та ви обидва розхвалювали один одного перед земляками й не земляками! А ви, Тарасе Григоровичу, – делікатно нагадував Андрій, – я сам свідок, що ви ніколи не приховували свого захоплення просвітницькою діяльністю невсипущого Куліша і його творами, більше того, ставили друга в приклад: не тратити дорогоцінного часу на пасивне очікування свого звільнення від солдатчини, а використовувати час з користю… Самі ж розповідали, що багато малювали, а малюнки через надійних людей надсилали на волю – на продаж, і для друку у «Віленському альбомі».

Андрій мав рацію. Та все ж не малярство було головним в його невольничому житті, а…

ПРОЗА. НЕВІДГРАНЕНА ГРАНЬ

­«Невідгранена грань многогранного Божого дару», – приблизно так зрозумів він критику московськими слов’янофілами його російськомовних повістей при першій зустрічі в Москві навесні 1858 року. Хоча, правду кажучи, так і не збагнув, що вони, Максимович та весь клан Аксакових, побачили в тих писаннях страшного чи ганебного, що так одностайно не радили навіть потикатися з ними в редакції?!

Звісно, він міг би показати вдачу свою незалежну, обуритись, хряснути дверима і піти «гранити свою невідгранену грань». Та не мав сили і не мав інших приятелів у цьому мало зрозумілому після 10-літньої розлуки, очужілому білому світі. Та й не дуже мав до кого прихилитися і в Москві, і в Петербурзі, тому й повірив, що вони не зі страху, а від щирого серця і ради його ж порятунку каменя на камені, чи то пак – слова на слові не залишили від його прози.

Особливо старався Куліш! Боявся, щоб Шевченко не переплюнув його «Чорну раду»? Чи оті оповідки, що Панько пописував з юності? Що за бридня?! Та ж він, Тарас, писав лиш про те свої повісті, що сам пережив, і що його палом палило, і про що мав свою точку зору, як от: про засилля воєнщини, мілітаризацію «общества» російського, неправильне виховання молодого покоління, аморальне життя і звичаї дворянства, яке забуло про людяність, жертовність ради ближнього і самопожертву ради бідного свого народу…

Що ж тут такого, що могло образити високі почуття государя чи весь штат Третьєго отдєлєнія його канцелярії?! Може, образ великого автора безсмертної «Енеїди» Івана Котляревського з повісті «Близнюки», доброту, гуманність і любов до України поставив у приклад усім «дрюкованим» своїм землякам? Чи благородного солдата армії його величності, який став і матір’ю, і батьком, і дядьком… чужій дитині?! Окрім того, планував написати літературні біографії інших визначних і знаменитих українців…

Ет! Та що казати!.. Але заперечувати чи переконувати занадто лояльних до царату слов’янофілів теж не мав ні сил, ні настрою. Тому махнув рукою, відклавши повісті «на потім»: хай відлежаться, як груші в соломі… Колись і до них дійде черга.

Не дійшла. Дуже короткими виявилися ці три роки відпущеної йому волі, щоб надолужити.

Вночі знов було погано. Страх, як погано! Господи, яка досада – ця неміч тілесна! Замість того, щоб писати вірші чи картини, він стогне, не радий самому собі. Ледь дочекався ранку, щоб послати за котримсь із ескулапів, аж тут юноша чесний Андрій Маркевич на поріг! З власним домашнім лікарем – чистеньким дідком, схожим на професора Медично-хірургічної академії. Перервав, неборак, його роздуми про невдатну свою прозову творчість…

Старенький ескулап мало чим зарадив: послухав груди, постукав по них сухенькими, холодними, як у мерці, пальчиками, сумно обмацав опухлий живіт, ноги, приписав якусь мікстуру і «удалился восвояси», залишивши засмученого чесного юному Андрія наодинці з тяжко хворим поетом.

Зате болезний Тарас аж посвітлів на виду, щасливий , що є кому виповісти свої жалі за розвіяними по світах і серед знайомих своїми нещасливими повістями….

Чи не знає Андрій, де вони? І чи знає, що в останні роки (і в казармі, і вже на волі) він тяжко трудився над новим для його поетичного мислення літературним жанром – прозовими та ще й російськомовними повістями? Чув дзвін, та не знає, звідки він?! А від розпачу! Адже гіркий досвід трагічного «пророчого» віршування підказував грішному Тарасові, що повернутися із забуття в поспіль російське літературне життя поетичними «плачами і пророцтвами», за які відбув кару, трудно буде. Та й цензура й жандарми не дадуть. Вони скоріше його згноять на каторгі, ніж дозволять друкуватися! Тож треба було шукати інші шляхи…. А які? Підказав Куліш своїми «Записками о Южной Руси». Напоумила і трагічна несподівана смерть Гоголя, за яким таки справді тужила вся Росія. І не мала ким замінити цього генія прози… Не було достойних...

От тоді й майнула крамольна думка в голові страдника за народ, великомученика Тараса Шевченка: а чому б йому не спробувати зайняти святе місце в російській прозі після смерті великого Гоголя, яке залишалося поки що порожнім?!

І хоч думка справді була не зовсім скромною, але цього разу в ньому говорила не спрага слави і не інстинкт самозбереження, а біль поета уярмленої, пригнобленої нації, самобутнього народу, пониженого до…. «малорослого племені малоросів».

І слава Богу, що трапився йому на тернистій дорозі шукань і випробувань саме гарячий, киплячий ідеями Пантелеймон Куліш із тими «Записками…». Прочитавши їх, переконався, що мусить писати прозу! Дозрів і серцем, і мислями, і досвіду набрався. Тим паче тем для повістей вистачить на трьох письменників…

З цим переконанням і взявся до роботи: писав запоєм, ховаючись від муштри то в саду, то на кручах Каспію… Чесно прагнув стати поряд із Кулішем та іншими змужнілими кирило-мефодіївськими братчиками на прю за відродження, чи народження нової України… Та сталося не так, як гадалося… Тепер одна надія на молодь, що підросла на Вкраїні: на того ж Марка Вовчка… Шкода лиш, що інші, як от він, Андрій Маркевич, чи його родич Микола Макаров, чи Василько Тарновський, молодші брати Лазаревські не пробують свої сили у Слові…

Чесний юноша Андрій Маркевич на цю мову лиш плечима стенав та усміхався знічено, мов, що робити, коли не дав Бог таланту?!

Зате його геніальний співрозмовник, наговорившись із молодим козаком, як води живої причастився. Аж здоровішим став!

Розійшлися козаки задоволеними. Молодий – тим, що не тримає на нього зла батько Тарас за ту Ликеру навіжену. А старший тим, що не розчарувався в ньому Андрій через отой його недолугий роман з бідолашною вертихвісткою.

Тож, провівши поглядом і словами напутніми Андрія, знову повернувся думками до Куліша, бо не все ще з ним порішив. Не все простив. Приміром, досі муляє, що попервах спілкування конфірмованого солдата Шевченка із прощеним царем Кулішем було… одностороннім. Обережний і прагматичний Панько не спішив листуватися із в’язнем Новопетровського бастіону, що загубився десь на краю світу, в гарячій пустелі азійській. Видно, боявся зайвої компрометації, адже надто високо цінував власну свободу, готуючи себе до каторжної праці задля відродження українського духовного поступу, так жорстоко обірваного розгоном кирило-мефодіївського братства й арештами братчиків у 1847 році за наказом покійного вже Миколи Першого.

На відміну від прямого, як дишло, Шевченка, гнучкий Куліш хоч і не вірив у лібералізм і реформаторство нового царя, але співав йому осанну. Навіщо?!! Аби приспати пильність самодержця удаваним смиренством вірнопідданого малороса? Але достеменно, що грав за правилами нібито прогресивного Олександра Другого, щоб виграти свою, українську, перемогу. З цією метою Куліш й повернувся з хутору в стольний Петербург, і відкрив свою, українську, друкарню, в якій поклявся друкувати тільки книжки українських письменників…

Шкода тільки, що Куліш так захопиться грою, що схилятиме і його, Шевченка, пристосуватися до нових умов, бути обережним і лояльним до влади.

Тож легко уявити, як вжахнеться Пантелеймон Олександрович, отримавши від невиправного «сибіряки» Шевченка та ще й з неволі (!!!) не якусь там «Наймичку», а «революційну» поему «Неофіти»! А за тим і повість «Матрос, или Прогулка с удовольствием и не без морали» та ще й написану по-російськи!

…Бідний Панько! Казали, ніби він бідкався, мовляв, писав би собі той Тарас свої «прокламації» по-нашому, южноруському, його мало хто з російських шовіністів розуміє, а то… втяв по-великоруськи, а це все одно, що підписав собі другий вирок!

На жаль, була правда гірка у словах Куліша. Злякалися його російських повістей і слов’янофіли, і Максимович, і Лазаревський…. І Осипов… і графиня Толстая! Щоб не накликати біди нової на Шевченка, чи самі не сприймали літератури, яка зачіпала різні болючі сторони життя в Росії: наслідки кріпосного права, насильницької воєнізації, занепаду моралі і звиродніння у всіх «сословіях»…. Тих самих, що звикли читати про «любовниє томлєнія» героїнь Тургенєва, або нудне життя недалеких провінційних поміщиків. І не хочуть читати правди про себе…

Хтозна, може прийде час і він повернеться до своїх повістей?... Хоч серце не віщує добра ні Україні, ні самій Росії…

Болить, і плаче, і не спить,

Як негодована дитина….

За тяжкими плутаними роздумами про себе, про свого друга-недруга – непередбачуваного Пантелеймона – не помітив, як минув день, а за ним і ніч, а далі й розвиднілось.

Ще позаторішньої зими о цій порі він був уже на ногах. Прибирав у майстерні, ставив самовар і чекав Марію Олександрівну… Чекав і сьогодні, свою легку на підйом, безстрашну свою «доню» Марусю…

ЧЕКАВ МАРІЮ, А ПРИЙШЛА НАДІЯ

Нарешті, навідала його люба кумася Надія Тарновська! Ще одна трепетна, як дика лань, непорочна панна з його юності… Та якщо княжну Варвару він поважав, лякаючись її ексцесів релігійних, то в Надю був навіть трішки закоханий. А, може, то йому навіяв ілюзію тінистий ландшафтний парк у Качанівці, пронизаний стрілами Амура, пропахлий еротикою, обплутаний плітками-легендами про «дівочу виспу», гарем з актрис і племінниць, село по той бік озера, де нібито жили одні тільки кріпосні наложниці з позашлюбними дітьми ненаситного в любощах графа Григорія Тарновського…

Вдруге з Надією вони стрілися восени минулого року на літературному вечері у Варвари Карташевської. Надя була й досі незаміжня, ще приваблива і зваблива. І здається, зраділа зустрічі. Однак він, злий на все жіноцтво після того поганого скандалу з Ликерою, розстроєний мовчанням Марії, на її привітність відповів холодною похмурістю, і навіть подумав, чи не Карташевська, бува, влаштувала йому це побачення із давньою любов’ю?

Отож прийшла Надя, несподівано, неждано і покликала його на прогулянку «Петрополіським лабіринтом». На щастя, йому трохи полегшало: не так рвав груди кашель, і не так боліли налиті водою ноги…

Оскільки від Різдва він майже не виходив на вулицю, не бачив ні світа, ні жіночого товариства, тож ризикнув погодитися. Одягнув кожуха, що раптом став йому завеликим і заважким, ніби в Неві його намочили, висадив на голову шапку-бирку – символ чоловічого верховенства, і слухняно пішов слідом за необ’ємною спідницею любої кумасі на вулицю, де їх чекала карета-ландо. В кареті було тепло. Тепло було й ногам, що їх візник дбайливо замотав ведмежим хутром. По всьому було видно, що живеться кумі в Петербурзі непогано, та й вигляд її квітучий підтверджував здогад.

По дорозі розмовляли про всяку всячину, але скоро, під цокіт ритмічний копит, заколисаний погойдуванням ландо, він задрімав. І приснився йому дивний сон: ніби їде він на хвацькій бричці, запряженій четвіркою баских білих огирів, безмежними зеленими полями, наспівуючи впівголоса улюблений уривок зі своєї поеми «Княжна»:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько 

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась…

І так йому любо, так мило, наче заново на світ народився. А далі пішли села веселі: хатки біленькі – в облитих білим квітом садочках, і люди коло воріт стоять – веселі, в білих святошних сорочках, та махають йому привітно руками, мов якомусь генералові… І, щасливий, він не помітив, як раптом зелені рідні лани перейшли в бурі оренбурзькі степи, і темінь впала на землю, і почорніли його білі орловські скакуни, а бричка перетворилася на селянського воза… Тільки попереду ранкова зіронька бринить, поволі розгоряючись сонячним колом. Він зітхає полегшено і чує позаду людські волання. Озирається і бачить, чого і в страшному сні не побачиш: біжать за його возом царі й царенята, хапаються за полудрабки, висять на задку, в один голос благаючи: «Підвези! Підвези!!!»

Прокинувся в гарячому поту: і насниться ж таке! Кляті царі! Ні жити, ні вмерти, ні втекти від них!

Роззирнувся: навпроти сиділа люба його кумася і дивилася на нього ніжно-лагідно, жаліючи, як ненька рідна…

– Прости, кумасю, що задрімав…не спиться мені ночами… болячка мучить… – пожалівся. І пожартував:

– Спасибі, що заколисала… Отакий-то з мене парубок, кумасю… А тепер можна і пройтися, розвіятись, бо таке наснилося, що хай йому грець!

І вони вийшли з ландо перед самісіньким Петропавлівським собором – усипальницею російських царів. Хіба не містика?! Вражений до глибини душі, він, не роздумуючи і не кажучи ні слова, першим зайшов у цю «єгипетську піраміду» – поставити свічечку. Собі й кумасі – за здравіє.

У соборі йшла Служба Божа. Було холодно, як на вулиці, тільки вітер не віяв. Людей, мабуть через морози, було небагато. Аристократичні дами чинно стояли в «бабинці», побожно хрестилися і клали поясні поклони. Біля підсвічників грілися вбого вдягнені молоденькі дівчата. У притворі притулився одноногий солдат… Помітивши, що її змарнілого кума аж трусить від стужі, злякана Надія вивела під руку з церкви, посадила в карету і повезла назад у його холодну майстерню. Турботливо напоїла гарячим чаєм з кренделем, положила в ліжко, вкрила кожухом, зверху – свиткою, наказала Федору нагріти води для грілки і покласти в ноги. Поцілувала в лоба і пішла, може, й на завжди…. А він, відігрівшись, розтанувши від вдячності до Наді, зопалу написав собі на згадку про їхню загадкову прогулянку містичний експромт:

КУМА МОЯ І Я

В Петрополіськім лабіринті

Блукали ми – і тьма, і тьма...

«Ходімо, куме, в піраміду,

Засвітим світоч». І зайшли.

Єлей і миро принесли.

І чепурненький жрець Ізіди,

Чорнявенький і кавалер,

Скромненько длань свою простер,

І хор по манію лакея,

Чи то жерця: «Во Іудеї

Бисть цар Саул». Потім хор

Ревнув з Бортнянського: «О скорбь,

О скорбь моя! О скорбь велика!»

МАРЕННЯ ПРО ІТАЛІЮ

Казав Данило Каменецький, ніби Марія поїхала в Італію… Так як так? Коли в січні 1859 року вони збиралися туди удвох. Тоді Тарас жартував, мовляв, тричі збирався я до вічного міста. Але першого разу замість сонячної прекрасної Італії повіз мене корабель холодним, сердитим морем у другий бік – до Швеції, де я ледь дуба не дав. Вдруге мріяли ми з Васею Штернбергом у 41-ім році разом поїхати в ту Італію, де вже роки існувала ціла колонія російських художників-стажерів. Жив тоді в Римі, казали, невилазно і теж на пансіоні царя Миколи Першого, уже знаменитий автор «Ревізора» Микола Гоголь. Тарас мріяв познайомитись із ним, поблукати вулицями міста, про яке чув від Брюллова стільки, що здавалося, ніби сам прожив там десять років, змальовуючи чудові краєвиди і таємничі величні розвалини колись непереможної імперії. Її дивовижні вілли, сади, палаццо, собори, каплиці… Копіюючи картини, фрески і скульптури майстрів італійського Відродження: Тиціана, Рафаеля, Фарнезе, да Вінчі… Та не судилося.

Його роботи несподівано отримували на екзаменах срібну медаль, що не давало права йому студіювати мистецтво у вічному Римі.

Уперше його не підтримали конференц-секретар Академії, земляк Василь Іванович Григорович і наставник Карл Павлович Брюллов. А причиною було його «поетическое призвание». Новий чуттєвий, романтичний, збудливий вид творчості не просто захопив його, а накрив з головою, як морська потужна хвиля, і потягнув у такі незвідані глибини натхнення, з яких він виринав завжди ошаліло щасливий, звихрений, не схожий зовсім на тихого замріяного художника в заляпаній фарбами полотняній блузі...

Так, він розумів, що захоплення літературою на шкоду живописному мистецтву не подобається наставникам. Не розчулила Григоровича навіть присвята йому «Гайдамаків». А Брюллов – так той взагалі не схотів жодних поетичних посвят, заявивши, що він – людина прозаїчна, далека від різних сентиментів….

Довелося Тарасові переприсвячувати поему «Причинна» гарненькій сестрі свого друга по Академії Павла Петровського – Парасі.

А може, справді, обережного Григоровича насторожили «Гайдамаки», яких, авжеж, привітали не всі Тарасові вельможні приятелі, і навіть демократ Віссаріон Бєлінський «неістовал», називаючи їх «кровожадними»? Тож, найімовірніше, благодійників змусили засумніватися в малярському «призванії» Шевченка цербери з Третього відділу… Адже до Риму, де осіла з часів Миколи Першого ціла колонія російських живописців, відправляли не кращих, а то й слабших за нього, Тараса – зокрема, самоука Лапченка.

А він так надіявся! Уявляв, як стрінеться з добрими своїми друзями Васею Штернбергом, Миколою Бенуа, Іваном Айвазовським, Сократом Воробйовим та Михайлом Шуруповим, яких із благословення В. Григоровича Академія направила за кордон для удосконалення в статусі пансіонерів 14 класу.

Вася Штернберг писав, що, крім Італії, побував у Німеччині, Франції, Австрії. Багато побачив, багато написав картин, вивчив німецьку й італійську мови… Він кликав Тараса, мріяв, що вони знову заживуть разом душа в душу, щасливо, як то було в Петербурзі у 1838–1839 роках.

Жаль, що роздзвонив по всьому світу, що їде в Італію! Навіть похвалився Кухаренкові! Розчарований несподіваним поворотом подій, Тарас вирішив будь-що-будь, навіть власним коштом, але таки потрапити до Риму. Зопалу продав видавцеві рукопис «другого» Кобзаря, але тих коштів не стачило навіть на квиток в один бік. І тоді гарячу голову Тараса заполонила ідея видати альбом «Живописна Україна», а за виручені гроші таки здійснити заповітну мрію. Але – коли? Адже цей прожект займе не один рік… Нічого не зоставалося, як їхати в Україну. Шукати роботу або стати вільним художником, мандрівним портретистом: малювати провінційних дук і збирати кошти на Італію, як це зробив Аполлон Мокрицький. Може, там йому більше поталанить на добрих людей і щедрих меценатів.

І в цю гірку хвилину його осінило: Григорій Тарновський! Так! Знаменитий одіозний Тарновський, який грав у петербурзьких салонах роль щедрого мецената і навіть був почесним професором Академії. От хто йому допоможе! – згадав, моментально відтворивши в пам’яті дивоглядний образ високого, худого, аляпувато зодягненого кріпосника з хижим дзьобатим профілем, про якого серед столичного бомонду ходили не зовсім пристойні плітки.

Тож навесні 1842-го він напише Тарновському:

«Григорий Степанович!

Я думаю, вы меня хорошенько побранили за «Гайдамаки».

Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет,возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились. Посылаю вам три экземпляра, один возьміть собі, другий оддайте Щиколаю] Андреевичу maestro Маркевичу, третій Віктору Забілі на заочное знакомство. По вашему реєстру я поручил И. М. Корби раздать экземпляры. Прощайте, желаю вам встретить весну весело. А у нас еще зима. Ваш покорный слуга

Т. Шевченко

Р. S. Трохи-трохи був не забув. Я чув, що в вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої «Гайдамаки», бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки підождуть, я їм пришлю «Черницю Мар'яну», к Великодню думаю надрюковать. Це вже буде не возмутительное.

Ще раз Р. S. Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому».

Між ними зав’язалося чисто офіційне листування, але вже в листі від 25 січня 1843 року він без церемоній, та все ж обережно запропонував Тарновському купити в нього картину «Катерина». Пригадує, як писав, вдаючи простуватого бідного маляра:

«Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелев таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя Катерина), то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє… а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тілько мріє. Отака моя картина».

Запрошення погостити в Качанівці від Тарновського не забарилося. А тут і попутники-земляки приємні трапились: хрещений батько «Кобзаря» Євген Гребінка із сестрою Людмилою зібралися відвідати родину. Фортуна, що була відвернувся від Тараса, знову сприяла йому. Мабуть, сам Бог велів йому замість далекої чужої Італії їхати на рідну, дорогу серцю Україну.

Хвороба клята втомлює гірше каторжної роботи! Як п’явка, як вампір, кров точить… Часом так важко, що не рятують навіть найсвітліші спомини про другів своїх незабутніх, тим паче тих добродіїв, хто добряче допік…

ТАРНОВСЬКИЙ

Як здорово, коли молодий і дужий світ живих міцно тримає тебе за ноги, володіє твоєю душею, умом, талантом… Але приходить час, коли стирається межа між цим і тим світом, і мертві здаються живішими за живих… І нав стає явою…

І вже спогади переносять у невелику карету, якою він їде Білоруським трактом в Україну разом з Євгеном Гребінкою і його сестрою Людмилою, симпатичною панночкою на виданні, до якої Тарас боїться навіть заговорити, не те що залицятися, щоб не перебити Євгенові серйозні наміри – видати сестру на батьківщині за хазяйновитого порядного поміщика.

Але Тарас добре знає, що в голові цих чемних, вихованих інституток, а насправді знуджених буденщиною панночок, на горе, лиш пригоди і романтика. Не встигнеш моргнути, як вона вже готова на край світу за поетом і художником, ніби вони на Парнасі живуть і нектар п’ють в колі німф! А не в скромних академічних майстернях чи обдертих петербурзьких лачугах! Зазнав з тими панночками чимало пригод, і приємних, і не зовсім. Сошенко досі сердиться, звинувачує Шевченка перед усім світом, ніби звів з розуму і підвів під монастир його наречену. Ой, Сохо, Сохо, старий, та дурний: така вона була «твоя», та німочка, якщо побігла за першим-ліпшим поетом!

Тож на Людмилу він ані зирк, все з Євгеном говорять та жартують, та радяться, як Тарасові зажити в багачів тутешніх поваги і заробити на портретування їхніх персон та домочадців гарні гроші, щоб і на життя вистачило, і на видання альбому офортів «Живописна Україна».

Гребінка вважає, що перший із знатних земляків, хто вартий Тарасового пензля, це князь Микола Григорович Репнін, генерал, герой війни з Наполеоном, колишній намісник Малоросії. Людина справді легендарна, справедлива і заслужена… Нащадок Рюриковичів! А як Україну любить!..

Вів свою розповідь про легендарного князя Рєпніна Євген Гребінка палким, але лагідним голосом, розповідаючи цікаві подробиці його протистояння царату, піклування про розвій культури і мистецтва в Малоросії, тісну дружбу з Іваном Котляревським… Не приховував захоплення прогресивними поглядами Репніна і всієї його родини, близькими стосунками з декабристами, адже у невеличкому екіпажі були всі свої: рідна його сестра Людмила і «батько гайдамацький» Тарас Шевченко.

Однак його, Тараса многогрішного, зануреного у темні глибини рідної історії, цікавило більше життя полководців козацьких, аніж царських. Ілюструючи «Історію Суворова» Михайла Плєтньова, він мав добру нагоду на прикладі життя цього, звісно, геніального воєначальника добре вивчити історію царської армії з усіма її брудними інтригами, змовами, підступними убивствами, хворобливими амбіціями завоювання світу, німецькою любов’ю до муштри, татарською безалаберністю і безпробудним кацапським пияцтвом.

Ненавидячи царицю Катерину ІІ, перейнявся щирим співчуттям і повагою до маленького, дрібного тілом, та великого і могутнього духом Олександра Суворова. У своїх ілюстраціях до книжки намагався підкреслити найкращі риси генералісимуса: не тільки вражаючі мужність і відвагу, а й батьківське ставлення до солдатів, доброту, розум, любов до дітей і глибоку релігійність.

Але то були теоретичні і дуже поверхові знання про воєнного молоха імперії, призначенням якого було підминати під себе вільні народи і їхні землі...

О, превратності судьби! Де йому, молодому і хмільному від волі і можливостей, було знати, що через 5 років він уже на практиці, сиріч на власній шкурі, пізнаватиме не тільки історію військової доблесті російської імперії, а й усі її теперішні «гнусності» і не де-небудь, а в лінійних батальйонах Оренбурзького окремому корпусу, під егідою кузена-бастарда княгині Варвари Миколаївни Репніної – його благородія генерал-губернатора Оренбурга Василя Олексійовича Перовського….

Та це буде згодом. А поки що, розглядаючи з вікна екіпажу лісові хащі та болота Білої Русі, у піввуха слухав «басни Гребенки» про бурхливе, сповнене злетів і падінь, перемог і поразок життя князя Репніна-Волконського, рід якого по матері нібито починався від Чернігівських князів Рюриковичів, та про високу душу його вірної жони самовідданої княгині Варвари Олексіївни, яка не поступалася своєму доблесному мужеві ні красою, ні вдачею, ані родоводом, будучи внучкою останнього гетьмана Малоросії Кирила Розумовського… Того самого «кармазинника», який за дворянське звання, почесті і чини при дворі, віддав на поталу Катерині ІІ Лівобережжя, сприявши закріпаченню вільної Гетьманщини на віки віків. Однак Варвара Олексіївна спокутувала гріхи свого предка: дбала про людей простих, для бідних дворянок відкрила своїм коштом у Полтаві Інститут благородних дівчат, а ради талановитих кріпацьких дітей – за намовою автора «Енеїди» і «Наталки-Полтавки» Івана Котляревського – театр у тій же Полтаві…

Отож виходило, що в тому Яготині живуть не вельможі, а янголи во плоті.

– Що ж, – сміявся Тарас, – приїдемо, побачимо!

СЛАВНИХ ПРАДІДІВ ВЕЛИКИХ ПРАВНУКИ ПОГАНІ

Мабуть, вітер повіяв з півночі, бо одразу шиба у вікні на антресолях вкрилася товстим сріблястим малюнком небаченої краси і витонченості з квітів і листя. Кажуть вчені мужі, ніби колись земля була вкрита суцільними буйними лісами, в яких жили величезні звіро-птахи динозаври. Потім прийшло несподіване похолодання, розкішна рослинність вимерзла, натомість земля вкрилася скромнішими деревами і травами, і тільки небесні стихії зберегли пам’ять про той квітучий рай земний. Отож і малюють тепер вітер з морозом, чи то на радість, чи на зло людям, на віконних шибах, на воді дивні квіти та всіляке листя…

Але чого це він про зиму згадав, коли екіпаж несе їх з Гребінкою зеленим лісом, а далі степом! А от уже й Чернігів-град церквами золототоголовими вітає їх з високого берега Десни… Але Тарасові не до древнього княжого граду. Попрощавшись із Євгеном і Людмилою, він мчить у Качанівку, до мецената Григорія Тарновського, везе свою мальовану «Катерину» і купу друкованих «Гайдамаків». Чекає радісного прийому, а отримує… облизня!

Тарновський, зиркнувши на Катерину-покритку прискаленим оком, процідив:

– Поставте її отам, в кутку, буду мати час, роздивлюся ближче…

І велів нагодувати художника… на кухні… Правда, вечеряв Шевченко уже разом з іншими гостями і домочадцями за одним великим столом у розкішній вітальні. Гостей не пригадує. Запам’ятав тільки трьох сестер Тарновських, племінниць господаря, серед яких виділив Надю – задумливу, скромну і прекрасну, як біла лілія….

Три дні він гуляв парком, кружляв довкола палацу, зазирав за панночками, перехоплював Надю на глухих стежечках, тричі освідчився їй, тим часом наслухаючи, чи не кличуть його високодостойний Григорій Степанович малювати свій портрет? Але той не кликав. І знову доводилося без діла тинятися парком, сидіти коло млина, залицятися до нахлібниць-племінниць, у надії, що про нього згадають, покличуть і дадуть роботу.

Нарешті дочекався. Як баба Юрія! Дали. По довгих роздумах Тарновський звелів маляру їхати в Яготин і зробити для нього копію портрета князя Миколи Григоровича Репніна роботи якогось швейцарця Горнунга… Пояснивши, нібито портрет – найбільш вдале поличчя сіятельного князя Репніна.

Чому саме копію цю замовив Тарновський для своєї картинної галереї, Тарасові було невтямки. Шкребла за серце і легка образа, адже Академія його відряджала на Україну як здібного молодого жанриста і портретиста. Про його талант свідчила і подарована «Катерина». І раптом – копія! Недарма попереджав його Вася Штернберг, який, слава Богу, добре вивчив мецената-донатора молодих художників за два літа проживання в Качанівці, про непередбачуваність Тарновського, його дивацькі примхи й погану звичку кпинити, а то й знущатися зі своїх гостей.

Либонь, помітивши, що молодий художник від його пропозиції ображено спалахнув, Григорій Степанович, який за довгі роки свого меценатства теж добре вивчив психологію цих убогих і ранимих геніїв, прискаливши хитре око, спитав:

– А хіба наш дорогий земляк і ваш наставник в Академії Василь Іванович Григорович не попередив, що я замовляв у нього до себе на літо доброго копіїста?

– Ні, – сухо відповів Тарас, не маючи охоти виливати Тарновському свою образу на конференц-секретаря Академії і голову Товариства запомоги молодим художникам.

– Спеціально для зняття портрета князя Репніна роботи Горнунга і замовляв. – дав волю своїй ляській зверхності Тарновський. – Сам же показував мені твої копії з картин – не відрізниш від оригіналу. Отакою зроби і копію з Горнунга – щоб і комар носа не підточив…

Заперечувати не було сенсу: копія – так копія! Скажуть глечики малювати – намалює глечики. Тільки б платили. Заради мрії про Італію готовий їхати хоч на край світу, тим паче до славного Яготина. Але спочатку – в Пирятин, на хутір Убіжище, до Євгена Гребінки, щоб порадитись, як протоптати стежечку до ясновельможного яготинського затворника, який, кажуть, нікого не приймає через тяжку недугу.

...На щастя, Євген Гребінка був живий-здоровий і приймав непрошених гостей зі щирою радістю. За цих кілька тижнів перебування на своїй батьківщині Євген Павлович засмаг, від’їв впалі щоки і мав вигляд уже не зеленого, вимоченого в болотах петербурзьких віцмундирника, а здорового веселого поміщика-хуторянина. Де й ділася його вічна петербурзька «скука»!

Власне, на Україну Євген їхав із наміром освідчитися панночці з сусіднього села Рудки, доньці штабс-капітана у відставці Василя Ростенберга – Марії. По сяючих від щастя очах друга Тарас зрозумів, що бажане «свершилось».

Гребінка просто у воротах свого Убіжища повідомив другові благу вість:

– Мила Марія дала згоду стати моєю дружиною! Скоро й поберемося. Ти не уявляєш, Тарасе, що це за дівчина! Справжня українка… Та ти скоро її побачиш сам! Завтра ж починається весняний бал у генеральші Волховської! Що за мила старушка! Там ти побачиш і мою чарівну Марі, і всіх яготинських панночок, а можливо, навіть і самого молодого князя Василя Миколайовича. Ліберала і гарного чоловіка. А поки що – будь як удома! Спочивай, гуляй, нагулюй сала, бо робота тобі предстоїть чимала!

О, ТИХ

Е УБІЖИЩЕ

!

Справді, родовий хутір не вельми заможного покійного ротмістра царської армії Павла Гребьонкіна нагадував якщо не рай, то прихисток для втомлених суєтою душ людських!

Три дні під розлогими кронами його дубів пролетіли, як одна прекрасна мить. У щирих розмовах, з піснями під гітару… Тоді вперше і, мабуть, першим почув він і романс Грінки «Очи чорные, очи жгучие», присвячений Марі, яким згодом упиватимуться усі юні чарівниці і кавалери-звабники Російської імперії.

І от нарешті ясним весняним ранком вбігає в його кімнату радісний Гребінка з криком:

– Еврика! Є такий святий чоловік, який допоможе модному столичному художнику Тарасові Шевченку розбагатіти! Благородний Капніст Олексій Васильович! Золотий чоловік! Він і вхожий скрізь, і до всього пригожий, бо предводитель місцевого дворянства, а до слова таких людей у цих краях благословенних всяк прислухається, паче того князь-вільнодумець Микола Григорович Репнін. Із всемогутнім Капністом ми теж побачимося через два дні на балу в генеральші Тетяни Волховської, де збереться увесь тутешній «высший свет».

…Внизу, у майстерні, почулися чоловічі голоси: один, ніби Микешина, інший – достеменно Клодта. Що пригнало до хворого опального хохлацького поета й художника о такій пізній порі придворних знаменитостей, так і зосталося загадкою, яку Тарасові не хотілося розгадувати.

Та й не мав ні снаги, ні бажання озиватися. Тим паче, що з обома помирився і примирився, навіть простив Микешину монументального і безликого князя Володимира, що височіє віднедавна у Києві на горі над змілілою Почайною, в якій той колись святив Святу Русь, а заодно, як брешуть сучасні російські борзописці, лже-історики і попи, і російську імперію, яка, Господи прости брехунам, з’явилася на болотах північних тільки через чотириста років! І хоч Микешин із Клодтом до цієї брехні не мають причетності, озиватися не хотілося…

Коли стихли голоси і навіть кроки в гулкому академічному коридорі, повернувся до реальності. За розмальованим вікном майстерні так само віяло, і віяло холодом з вікна – гостро, пронизливо, пробираючи до самих кісток. Хотів покликати Федора, хай би заварив йому чаю з лимоном, щоб хоч трохи зігрітися, але глянувши на свої опухлі, важкі, мов колоди, ноги, вирішив зачекати до ранку…

Здається, Тарасе Григоровичу, цього разу життя вас скрутило, як те перевесло, от-от у ґудз зав’яже! Однак, чи варто перейматися тим, що завтра буде і невідомо, як буде? Краще згадувати те, що відбулося і вже не лякає невідомістю…

GLORIA MUNDI. ВЕРСАЛЬ!!!

Приходили заклопотані ескулапи, намагалися збити температуру, полегшити нестерпний біль у брюшині і грудях. Помогло трохи.

Приходили друзі, живі, бадьорі, намагалися розважити, але тільки заважали спілкуватися з покійним Гребінкою…

Тож, провівши в розмовах усю ніч, удосвіта вони з Євгеном вирушили відкритою бричкою в сусіднє село Мойсівку: привітати з народинами тамтешню поміщицю – генеральську вдову Тетяну Густавівну Волховську, – а заодно зустрітися з Капністом і, як Бог дасть, пошукати серед численних гостей замовників для Тараса.

– Та ти не переймайся, дорогий Тарасе! Та вони лиш почують, що на «Версалі» з’явився столичний художник-портретист – ураз вистрояться в чергу до тебе: малюй! Я ж знаю своїх земляків! Паче того, зараз у наших палестинах пішла мода на родинні портретні галереї. Нам би Капніста зустріти… Бо без цього «Гриця» вода в генеральші сьогодні точно не освятиться. Це ж його святий обов’язок – бути з громадою. Отож не журись, козаче, ми ще й з панночками встигнемо усмак потанцювати, – замріявся Гребінка, певно, уявляючи, як летить у танці, тримаючи в палких обіймах свою Марі, з якою домовився зустрітися на балу.

Гарний настрій, зіпсований Тарновським, знову повернувся до вільного художника Шевченка, тож несподівано під веселий перестук кінських копит та поскрипування ресор вони з Євгеном , не змовляючись, затягнули пісню про Байду, що п’є на риночку горілочку, і розреготалися. А далі всю дорогу Євген то наспівував народні пісні, які Тарас залюбки підтягував, то розповідав веселі подробиці з життя українського «Версалю», як називали сусіди маєток іменинниці. А все тому, що ще замолоду багате, бездітне і товариське подружжя завело звичай давати бали двічі на рік: 12 січня – в день народження Тетяни Густавівни, та 29 червня – на іменини її чоловіка.

Отож і 1843 року в день Петра і Павла товариство у «Версалі» зібралося чималеньке. Хоч була рання година, на обсадженому квітами лужку перед будинком, алеями великого, доглянутого саду, що збігав до ставка, гуляло, щебетало, сміялося розфуфирене збуджене жіноцтво. Ближче до будинку металося, певно, в пошуках «опохмеляжу», заклопотане чоловіцтво. Під’їжджаючи до головного під’їзду крізь цей «ярмарок» на своїй бричці, Шевченко з Гребінкою почули з усіх сторін вигуки:

– Гребінка! Гребінка!

А далі було все те, про що згадував Афанасьєв-Чужбинський. Дізнавшись, що Гребінка привіз поета і маляра Шевченка, публіка загукала:

– Шевченко! Шевченко!..

Гам, шум, легіт, охи, ахи… Шелест суконь, дзвін шпор…

«Справді, Версаль! А де ж королева?» – думає він, роззираючись навсібіч, і бачить у самому кінці просторої, як Сенатська площа, зали високе крісло, а на ньому легендарну «матінку Волховську» – згорблену, сухеньку, підсліпувату бабусю з доброю, по-дитячому привітною посмішкою на зморщеному личку зі слідами колишньої вроди і любові до забав.

Після звичайного представлення господині, яка зовсім не розуміла, кого їй представляють, Шевченка посадили у крісло між двома дамами. Балакуча старша виявилася письменницею Софією Закревською, чию повість «Інститутка» недавно надрукував «Современник». Другою сусідкою була братова Софії –Ганна Закревська, мовчазна синьоока красуня.

Та не встиг Тарас і словом перемовитись із жінками, як оркестр на хорах грянув кадриль, і все це різнолике багатолюдне стовповисько, вистроївшись по двоє, як кавалерія перед походом, ринулось галопом по колу з таким відчайдушним завзяттям, ніби ради цих скачок їхало сюди за тисячі верст із усього Лівобережжя.

Тарас аж засміявся з того дива. Та в душі був справді щасливий, що нарешті малоросійське зрусифіковане панство, нерозвинений літературний смак якого, здавалося, навіки був зіпсований французькими романами Ежена Сю, Поля де Кока та любовно-авантюрними опусами для дам Нестора Кукольника на кшталт «Дурочки Луїзи», «Психеї», «Альфа й Альдони», починає цікавитися українським письменством!

Навіть спробував уявити собі таку ідилічну картину: біля церкви в Кирилівці на Великдень чи на Зелені свята отак, виструнчившись у два ряди, зустрічають його, свого поета, заквітчані дівчата з «Кобзарем» у руках, а за ними – парубки з «Гайдамаками», а ще позаду – його верства і старі діди з «Кобзарем». А попереду всіх – діточки з «буквариками»!

І всі раді його бачити, всяк хоче щось йому сказати, щось від нього почути…

Чи ж дочекається він колись такого привіту від своїх темних односельців-кріпаків? Тих, для кого і ради кого він тратить і дні, і пера, і папір мережить власною кров’ю?

Ох, не дай Боже, потай світу цілий вік ридати над своїми, кров’ю писаними та ніким не прочитаними рядками:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Та ще більше боявся, щоб ті оплакані ним Катерини, Петрусі й Оксани вкупі з кобзарями-перебендями, почувши всю правду про свою кріпацьку долю-неволю, та не махнули рукою сердито з упертою селянською логікою на його «друковані витребеньки», мовляв: «Нічого робить чоловікові, так папір псує дорогий!»

– Тарасе Григоровичу, чого це ви раптом посмутніли? Чи не до вподоби вам танці? – лукаво поцікавилася Софія Закревська, відома своїм критичним ставленням до патріархального життя своїх провінційних земляків. – Мене теж часом гнітить така безтурботність. Але… скільки тут цікавих персонажів зібралося! І половина з них мене не любить… Самі знаєте, за що!

Софія, скоса поглядаючи та лукаво посміхаючись, чекає, що скаже на те народний поет, якого, звісно, збентежили її слова. Та від пошуків достойної відповіді достойній жінці врятував Шевченка Гребінка, який виріс перед ним під руку з незнайомим чоловіком.

– Ну що, поете: «Кричали женщины «ура!» и в воздух чепчики бросали»? – засміявся Євген. – А зараз, доки не минуло лікование всеобщеє, я представлю вас, Тарасе Григоровичу, наймилішому і найвідповідальнішому чоловікові Малоросії. Знайомтесь: предводитель миргородського дворянства, син відомого поета Василя Капніста і взагалі – достойний представник славного козацько-старшинського роду Капністів – Олексій Васильович. Але ходімте подалі від «шумного бала», щоби спокійно поспілкуватися.

Останні слова Євгена Павловича потонули у звуках мазурки. І чоловіки, вибачившись перед дамами, рушили до виходу, обминаючи розпашілих танцюристів. Відтак, покинувши палац, що вже ходив ходором, заглибилися у тихий густий, ще вкритий ранковою росою сад і усамітнились утрьох в затишній альтанці.

Олексій Капніст навіть на перший побіжний погляд справляв враження благородної людини, яка багато чого в житті пережила й передумала… Справді, душевного аристократа-християнина, достойного продовжувача славного графсько-старшинського грецько-українського роду Капністів.

Говорили вони багато й голосно: то по черзі, то всі разом… Про що? Про те, про що говорять чоловіки усіх часів і народів: про політику, літературу і мистецтво, державні справи… Та все ж почали з жінок. Гребінка похвалився, що заручився з панною Марією Ростенберг, з чим його й привітав люб’язний Капніст. Але Євген враз посмутнів, зізнався, що дуже переживав і зараз переживає, щоб родичі, доки він буде заробляти гроші на весілля в Петербурзі, не видали її заміж за якогось багатого старого дідича. Так переживає, що аж написав сумного вірша. І одразу ж прочитав першу строфу:

Очи черные, очи жгучие,

Вы прекрасные и могучие,

Как люблю я вас,

Как боюсь я вас,

Видно, встретил вас

Я в недобрый час.

Тарас похвалив чудову строфу, а Капніст по-філософськи зауважив, що Пушкін був неправий, коли писав: «Когда уходит любов, приходит муза». Бо часто-густо буває якраз навпаки: муза приходить разом із коханням.

Євген знову повеселів і взявся напучувати Тараса, щоб той придивився до місцевих панночок та вибрав з них письменну й хазяйновиту, яка б любила і його, і вірші, і вареники вміла приготувати. Сиріч, справжню українську панночку, а то ожениться на кацапці і – прощавай, Україно, прощавай, творчество!

Тарас відмахувався, мовляв, куди мені з моїм кріпацьким рилом та у ваш панський калашний ряд, на що Євген вигукував:

– От бачите, Олексію Васильовичу! Це він навмисно прибідняється! Йому, бачите, мало красної дівиці – йому подавай Шамаханськую царицю!

Про цих словах Євген враз посмутнів, либонь, згадав Пушкіна… Безглузду дуель, що вкоротила віку великому російському генію… Усі теж примовкли. Теж, мабуть, згадували про конфлікт Пушкіна з Миколою Першим, який відбувався на очах у всього освіченого Петербурга…

– Жаль, що поети не вміють шанувати свого Таланту, Божого дару, який належить не тільки їм. Росія втратила не придворного правдоборця, який не боявся самому государю казати в очі правду, Росія – втратила Генія. Цар Ірод теж від страху перед істинним царем Ізраїлю розіп’яв на хресті Ісуса, – тихо промовив Тарас. – От і Лермонтова вбито на Кавказі…

Капніст, роззирнувшись, строго сказав:

– Це вас теж стосується, Тарасе Григоровичу! Надто ви одверті і беззастережні у своїх писаннях, зокрема, в «Гайдамаках». А вже бачу, що у розмовах теж. Дехто з наших тутешніх, як ви кажете, «дрюкованих» мудрагелів відкрито поговорює, що ви навмисно пустили у світ своїх «Гайдамаків», щоб нагадати їм, якою страшною силою може бути стихійний гнів народу, доведеного до відчаю визиском. До речі, я теж так вважаю. Але від мене вам нема загрози. Мені тільки жаль, що ви на початку свого великого шляху так необдумано кинули рукавичку тим, хто стріляє меткіше за вас… Я ж… не хочу, щоб Україна втратила свого генія. І кажу це вам, як великий патріот України, як син свого батька, який життя поклав за цю землю…

Запала незручна мовчанка.

– Між іншим, – бадьоро перервав невеселе мовчання Гребінка, – ми з Тарасом всю дорогу від Петербурга до Чернігова лиш те й говорили, що про вас, Олексію Васильовичу і про ваш славний рід. Бачите, Тарас кохається в героїчній минувшині Малоросії, перечитав «Історію русів», літописи Величка і Бантиш-Каменського, а я йому й кажу: а скільки ще ненаписаних історій, які живуть тільки в пам’яті нащадків тих витязів, і то в уривках… От я, приміром. Що я знаю про своє походження? А лиш те, що мій рід по матері почався з відважного козацького попа Олексія Чайковського. Оце ж я почав між жениханнями тулити в умі усе те, що чув од діда і матері, і ви знаєте – виходить гарний лицарський роман – куди тому Дюма! От лиш доберуся до столиці –

…Євген Гребінка виконав свою обіцянку, написав родинну сагу «Чайковський». Гарний історично-пригодницький козацький роман, з описом чарівної української природи, морських походів, сутичок з ворогами, любовних інтриг і сцен. Сповнений романтики, містики і чуттєвості. Видно, що в цей час Євген Гребінка був закоханий, сповнений мрій і сподівань. Взагалі, у сорокових він багато писав і видавав, навіть видав вісім томів своїх різноманітних талановитих творів. Ніби відчував, що життя його коротке, що рано покине цей світ. Спішив усе розказати, що Бог на душу поклав.

Господи прости, але в нього, Тараса многогрішного, теж таке… тривожне передчуття… І цей страх: не встигнути зробити все задумане…

Про ранню смерть доброго самарянина Євгена Гребінки почув аж за Уралом. Скинув солдатського кашкета, помолився за упокій святої душі, що стільки зробила для нього добра…

Згадав тоді і божого чоловіка Олексія Капніста. Його пророчі перестороги. Вже й Капніста нема… Але, кажуть, зосталися діти… А що і хто по тобі зостанеться, бурлако вічний Тарасе? Ох, як запекло коло серця… Аж тіло похололо…

Та який толк мучитись тим, чого вже не можна змінити! То вірша можна заново переписати! Та хоч усі! А життя не перепишеш набіло… без помилок. Та й слава Богу! Адже скільки доля, окрім лиха, посилала несподіванок, прекрасних сюрпризів, яких би сам ніколи не придумав. От хоча б той один день у Мойсівці. Здавалося б, що могло статися «средь шумного бала» у якійсь глухій малоросійській провінції? А сталося! Пожар стався! Світопредставлення! Він таки відшукав ті сині, аж чорні очі… І пропав! Здавалося, навіки пропав. Втопився в їхній морській глибині… І вона пропала… Бачив по очах, що пропала… Його вродлива Ганна… І її вже нема, навіть у сні не приходить. А приходила! Через пустелю добиралася до його сирітського серця…

Але чого це він плаче за тим, що було не його і йому не судилося? Ет та й годі! Лучче вже послухати тиху розповідь Капніста про свій рід… Що то була за розповідь! «Поема вільного народу»! Інакше й не скажеш, жаль тільки, що не записав її по свіжій пам’яті, сидячи у незамкненій своїй новопетровській тюрмі… Може, тепер надрукував би Куліш… Чи «Современник» з подачі Чернишевського.

Згадавши про Чернишевського, над силу гукає вниз:

– Пугу-пугу! Ой, хто в лузі, озовися!

Та замість козацького зику з грудей виривається слабке булькотіння, як з-під води… Невже клята водянка уже підступила під горло?! І ріже груди, ніби тонкою кригою… Треба встати. Сісти. Щоб вода відступила… Невже… по всьому? Ні… полегшало… Слава Богу… відступила… і різкий біль відступив.

Тим часом «луг» озивається Івановим (чи Федоровим?) сонним голосом:

– Є-є! А що зволите?

– Чи приходив Микола Гаврилович…

– Та ж ніч глупа! А так… вобше-то заходили кілька разів, але ви або спали, бо вас боліло…

– Так я ж просив: як прийде – будити, хоч би спав мертвим сном!

– Ви просили, а дохтур друге казав! Не будити казав! І не накликайте ото серед ночі! «Мертвим сном», бач…

– Добрий чоловіче,– заблагав відчайдушно, – хто б ти не був, приклич мені завтра Чернишевського!

– Та не переживайте так…. Покличу!

– Поклич! Кров з носа – поклич! Ми ж не договорили….

…Про галицьких русинів, які все частіше з’являються в Пітері, невдоволені Австро-Угорщиною і своєю підневільною долею під Габсбургами. Шукають захисту в російського царя не лиш молоді патріоти з Червоної Русі, а й з Прикарпатської і Закарпатської, і з Буковини. Часом залишаються тут вчитися, наслідуючи поляків, а більше – просто хочуть ближче придивитися до Росії, потоваришувати з братами-малоросами, розпитати, як їм ведеться під царем…

Не з одним русином пощастило і йому зустрітися і поговорити. Коли служив у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, чи, як казали, Археографічній, створеній при Київському університеті з легкої руки Михайла Максимовича, об’їздив усю Наддніпрянську Україну – і Лівобережну, і Правобережну – аж до Дністра. Кілька днів любувався древнім Кам’янцем на Смотричі, його фортецею , його церквами, костелами, мечеттю, яких понабудовували на цих споконвічних українських землях різні завойовники…. Від місцевих записав кілька пісень про Кармелюка, славного на всю Україну народного месника… А потім возили його за наказом самого генерал-губернатора Подільської губернії на Дністер, з крутого берега якого було видно Хотин – ще одну легендарну фортецю, форпост нашої волі, визволяючи який від турків, був смертельно поранений гетьман Петро Сагайдачний…

Милувався-любувався він краєвидами задністровськими, а самого душа боліла: коли ж, нарешті, роздерта, пошматована України воз’єднає свої споконвічні східні і західні землі?

Як виявилося, «об этом радели» і губернатор, і тутешній архієпископ Арсеній. Мабуть, це був той єдиний раз, коли його погляди сходилися з поглядами вірних слуг російського імператора…

Але зараз не сходяться. Не було б горя, якби вони кликали галичан і буковинців єднатися з Росією, але ж не через голови їхніх єдинокровних братів-наддніпрянців! Хай би не брехали, що їхня самоназва – «руснаки-русини» – свідчить, що вони одного кореня з росіянами-московитами, себто загублена гілка «русскага народа»! А частина козацького племені, яким верховодили і гетьмани галицького походження, хоч би той самий Сагайдачний!

Отаку вчену бридню пре в очі галичанам Михайло Погодін та інші ідеологи «Русского мира»! І ті вірять! Ще б пак! Коли навіть слов’янофіли стали підспівують брехні! Більше! Віднедавна нібито разом з православними попами хочуть запровадити на західних землях українських малозрозуміле «язичіє»! Штучну мову, точніше, мовну мішанку, суржик із церковнослов’янських слів, русизмів і місцевих говірок і на нім не лиш газети видавати, а й книжки, і в школах дітей вчити! І вчені шляхетні галичани, обурені на цісаря за онімеченням своїх людей, пристають на те! Яка бридня! Треба буде, щоб Чернишевський вивчив добре це явище і написав про те в «Современнику». Чернишевський – не Белінський. Він знає ціну братній любові царату до братів-слов’ян: і поляків, і литвинів-білорусів і хохлів-малоросів, кращих синів яких царі російські гронами гноять у смердючих казармах, на рудниках холодного Сибіру і в палючих пустелях ще не зовсім завойованої Азії!

І хоч за вікном віяло снігом, аж гуло, від одного спогаду про те, що йому довелося пережити на Кос-Аралі й Каспії, стало жарко, як у пеклі… Мабуть, пора повертатися назад у спомини про милу Україну своєї молодості…

Однак не було раю й на Україні…

І в цьому він переконався

В ЛЕГЕНДАРНІЙ КАЧАНІВЦІ

Свої враження від перебування в досточтимого мецената всія Русі Григорія Тарновського він опише в повістях «Княжна» і «Музикант», вклавши свій гнів і обурення у вуста кріпосного музиканта Тараса Федоровича, свого прототипа:

«О, если бы я имел великое искусство писать! Я написал бы огромную книгу о гнусностях, совершающихся в с. Качановке.

Не помню, в какой именно книге я начитал такое изречение, что если мы видим подлеца и не показываем на его пальцами, то и мы почти такие же подлецы. Правда ли это? Мне кажется, что правда!».

Так він думав, блукаючи величезним маєтком Тарновського в далекому 43-му, так він думав через десяток років, пишучи ці рядки у своїй «незамкненій тюрмі» – Новопетровському укріплені на березі Каспійського моря, так він думав і тепер, згадуючи нещодавню поїздку в затишній кареті однієї з жертв Тарновського – його небоги Надії.

…Жертви чи тільки німого свідка «гнусностей» описаного ним пана Арновського?

І навіть якщо Надію обійшла страшна доля її сестер Ганни Троцини і Марії Задорожної, які були наложницями в гаремі рідного дядька, то доля німого свідка розпусти, в якій потонула, як у багні, Качанівка, не менше скалічила життя тієї печальної лякливої дівчинки, якою він, Тарас, запам’ятав Надію, найскромнішу з сестер – і вродою, і вдачею.

Нема де правди діти, потрапивши зопалу в гріховний Едем старого перелюбника Григорія Тарновського, він теж пройнявся гріхом первородним і став «во все тяжкіє» спокушати панночку, знаючи з пліток петербурзьких, як безбожно фліртували зі столичними знаменитостями її сестри Юлія та Емілія, при тім не забуваючи і про прихильність дядька та дбаючи про частку власного добра у його заповіті.

Лукаві розбещені весталки! Емілія розбила серце доброму Васі Штейнбергу, а Юлія довела до божевільні нещасного Федотова. Картина «Нерівний шлюб» – майже автобіографічна. Тільки й різниці, що замість себе, від якого відвернулася розкішна дворянська гетера у весільній сукні, нещасний Федотов намалював бравого солдафона в офіцерськім мундирі…

Але Надія втікала, як сполохана сарна, від поета-кріпака, ховаючись у гущавині парку. Бувало, він перестрівав її на вузенькій стежці в хащах, часом одну, а іноді з наймолодшою з небог, п’ятнадцятилітньою дядьковою султаншею Марусею Задорожною. Панночки ввічливо посміхалися і, понуривши голівки, спішно обминали його. Тож не дивно, що, нафантазувавши собі казна-що, юний автор «Катерини» і «Княжни», мріяв викрасти нещасних дівчат з цього пекла і… одружитися на одній з них. Але коли він спробував освідчитись старшій Надії, та лиш спалахнула, побіліла і зникла в напрямку знаменитої «Виспи» – гарему в гущавині непролазній англійського парку…

Тож тоді, коли Надя вдруге прийшла навідати його в майстерню, він наважився нарешті запитати:

– Кумасю моя люба, так чому ти відмовила мені? – спитав так, ніби продовжував розмову п’ятнадцятилітньої давнини. – А я тобі на пам’ять у серпні 1859 року, як був у Потоках, залишив у садибному альбомі автограф: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла. Т. Шевченко. 21 августа». Ти читала?

– Вася казав, що підозрює, що той запис мене стосується. Але я так не думаю… Я чула, ніби одна молода та вже знаменита пані тебе кличе до Риму…

– Брешуть, – сказав незлобливо, але правду. – Мене туди обіцяла спровадити ще на початку 40-х княжна Варвара Репніна, але, на жаль, не встигла: несподівано помер чоловік її сестри, який був куратором колонії російських художників у Римі…

– А це правда, що в тебе з Маркововчихою… є щось? – спитала радше співчутливо, ніж ревниво Надія Василівна.

– Є! – відповів цілком серйозно. – Опанас Маркович! Її чоловік. Тепер, відколи він повернувся в Петербург, ми з ним тісно і ніжно дружимо.

І вони з Надійкою дружно й весело засміялися, як то бувало у далекій молодості.

І знову нічого не вийшло у них із Надією Тарновською. А все через неї! Тарас-бо був готовий женитися хоч на чортовій сестрі. Тож не втримався, написав кумі ніжно-сардонічне «воззваніє», нарешті, пробудитися для земної великої любові…

Н. Т.

Великомученице кумо!

Дурна єси та нерозумна!

В раю веселому зросла,

Рожевим цвітом процвіла

І раю красного не зріла,

Не бачила, бо не хотіла

Поглянути на Божий день,

На ясний світ животворящий!

Сліпа була єси, незряща,

Недвига серцем; спала день

І спала ніч. А кругом тебе

Творилося, росло, цвіло,

І процвітало, і на небо

Хвалу Творителю несло.

А ти, кумасю, спала, спала,

Пишалася, та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,

Та ціломудріє хранила,

Та страх боялася гріха

Прелюбодійного. А сила

Сатурнова іде та йде,

І гріх той праведний плете,

У сиві коси заплітає,

А ти ніби недобачаєш:

Дівуєш, молишся, та спиш,

Та Матер Божію гнівиш

Своїм смиренієм лукавим.

Прокинься, кумо, пробудись

Та кругом себе подивись,

Начхай на ту дівочу славу

Та щирим серцем нелукаво

Хоть раз, сердего, соблуди.

Слава Богу, що стачило розуму не подарувати спересердя цього вірша Надії, а то б не знав зараз, як кумі в очі дивитися….

КОБЗАР І МАРТОС

Дні і ночі минаючи текли, як тихоплинна річка його дитинства – поміж вербами та рогозою.

Спогади – то яскраві, то вже притрушені пилом часу – пропливали перед його очима, являючи серцю дорогі образи ще нині сущих, і тих, кого Харон уже перевіз через темні води підземного Стіксу, і тих, хто канув для нього в каламутну Лету… По ділах ваших аз воздам… Воздай, Господи, доброму і талантом багатому та бідному таланом Гребінці, що так рано згорів у цьому гнилому Пітенбурсі, як називав північну столицю в листах незабутній Квітка-Основ’яненко… Якби не цей лагідний чоловік, не було б «Кобзаря», дарма Мартос на себе добродійство перетягає, нарікаючи на невдячність автора та власну нерозсудливість, забувши, що то була тільки плата за його забаганку мати свій портрет. Та якщо й мав на що нарікати Петро Мартос, то лиш на свою цікавість, або на ту силу невідому, що змусила його випадком підійняти з долівки клапоть паперу з надряпаним на нім уривком з «Тарасової ночі»:

...Червоною гадюкою

Несе Альта вісті,

Щоб летіли круки з поля

Ляшків-панків їсти...

Хоч насправді було зовсім не так, як розказував усім Мартос… Після того, як Іван Сошенко вперше привів Ширяєвського малярчука на холостяцьку квартиру Євгена Гребінки, перед бідним затурканим кріпаком ніби відкрилися двері в новий незнаний світ українського буття. До цього всі пани й паничі йому були на один копил, а тут він побачив, що серед них є непогані люди, приязні до свого простого народу, закохані в рідну мову і пісні народні, які не гордують ним, убогим і безправним, а навпаки, хочуть допомогти вирватися на волю. Коли ж Гребінка дав йому почитати «Енеїду» Івана Котляревського, пережив справжнє потрясіння: до цього, відірваний давно від батьківщини, він не здогадувався, що, крім Сковороди, є письменники, які пишуть народною мовою! Та й узагалі думав, що книжки пишуться церковнослов’янським, великоруським, польським та іншими язиками. А його рідною мовою тільки розмовляють і співають…

А про літературні вечори у Гребінки вже нічого й казати. Бо хоч присутні на них письменні люди й говорили зрозумілими йому мовами, але про таке, що йому зрозуміти було спершу непросто. Але за чотири роки приятелювання з Гребінкою він багато чого навчився. По-перше, рідної грамоти. А як навчився, то й собі став «думати думки», так він спочатку називав свої вірші, наспівуючи їх в умі, як то роблять кобзарі, то весело, то сумно, а то речитативом.

Такий він став грамотний! А коли показав Гребінці те мереживо «думне», той аж підскочив на радощах! І вже не знав, де Тараса посадити. Тоді прийшла Євгену думка видавати малоросійський додаток до «Отечественних записок». А доки він добивався та домовлявся з редакцією журналу, Тарас чимало понаписував, тож прийшла пора, вирішив Гребінка, і книжку видавати… Але – за які шиші?

Однак мудрий, хоч і молодий наставник скоро знайшов відповідь на це майже риторичне запитання. Якось, на одному з літературних вечорів у себе вдома, підвів Тараса до свого друга і однокашника по Ніжинській гімназії Петра Мартоса і тихим своїм ніжним голосом сказав:

– Думаю, що прийшла вже пора тобі, Петю, додати до колекції святих образів славного козацько-старшинського роду Мартосів і власне світле поличчя... А по сім слові урочистім дозволь представити тобі і маляра достойного – високоталановитого учня великого Карла Брюллова – Тараса Шевченка. Повір, він таку з тебе парсуну зрисує, що предки твої лиш ахнуть і розсунуться на стіні, приймаючи тебе в свою чесну компанію.

Відмовити доброзичливому Гребінці було важко, бодай вже тому, що ніколи нікому нічого він не радив поганого і завжди вмів підказати щось потрібного, корисного і модного... А модним на початку 40-х років для дрібнопомісного малоросійського панства, що, перевдягнувшись із домашніх халатів та бальних фраків у тісні чиновницькі віц-мундири, ринулося в обидві столиці на «ловлю щастя і чинів», було питання самовиживання. А щоб вижити в шалений конкуренції собі подібних, треба було самовизначитися: або розчинитися в панівній силі великоросів, або виокремитись у самостійну величину. Одні, як Нестор Кукольник, не тільки розчинялись, а й ставали в оборону ідеї «єдиного слов’янського народу», породженої в пруських головах Міллерів і Бенкендорфів; другі, як Гоголь, приставши, починали асиміляцію навиворіт: розцвічували казенно-казарменний «язик» московітів поетичністю й образністю української мови, широким діапазоном її тональності й можливостями природного синтаксису. Такі, як Микола Костомаров – металися між «обома народностями», відстоюючи їхнє право на незалежність у вільній федерації вільних народів-братів. Згадалися і Максимович із Бодянським, геніальні хохли, які, віддавши усе своє життя, свій розум російській імперії, ніби виправдовуючись (але перед ким?) називали себе українськими патріотами великої Росії. А Панько Куліш взяв і відкрито поставив себе на чолі боротьби за українську романтичну ідею, за відродження етнографічного українства, але в політичний межах «русского міра» і під егідою російського самодержавства! І тільки впертий Шевченко зоставався єдиним «радикальним самостійником».

Таке бродіння «малоросійських умів» породило, крім «шуму-шумовиння» та квасного, чи то пак «шароварного» патріотизму, чимало добрих справ. Зокрема, й моду на знання рідної історії, фольклору та етнографії, врешті – родоводу, який чи не в кожного панка і підпанка починався як не в козацькому коші на Запорізькій Січі, то з містечкової сотні Гетьманщини. Природно, що це самопізнання «просвіщенного» малоросійства почалося з найлегшого: визбирування перлин і діамантів народної творчості, що так і сипалися з вуст зневаженого рідного народу у прах небуття, лиш встигай записувати. Віддати свою данину творчому генію рідного народу вважали честю і обов’язком такі вчені мужі-просвітителі, як Метлинський, Максимович, Бодянський, а згодом і Опанас Маркович. З чистих джерел народної пісенної та оповідної творчості простого народу почалася творчість Котляревського, Стороженка, Квітки Основ’яненка, Марка Вовчка… та і його грішного, Тараса Шевченка…

Здавалося, усі, хто мав бодай краплю творчого потенціалу і хоч якесь поняття про таке новомодне фантомне чудо, як національність, кинулися або конспектувати народну творчість, або ж імітувати її… в ім’я пробудження її в душі свого темного народу.

А кому бракувало творчої снаги, зате вистачало грошей на пробудження національної самосвідомості, той, на взір великих вельмож-царедворців, взявся й собі за відтворення ніколи не бачених «образів» своїх пращурів. Тепер не тільки родовиті царедворці-кріпосники та вірнопіддані російській короні польські магнати могли похизуватися величезною картинною галереєю, половину якої займала колекція портретів «славних прадідів великих». Тепер узагалі кожен поміщик – від дрібного, з трьома душами кріпосними, до збанкрутілого картяра-пияка – вважав за обов’язок облагородити свою вбогу вітальню парою-трійкою пихатих «парсун» у кармазинах і з обов’язковою гетьманською булавою в міцно стиснутім кулаку.

Саме цю поголовну моду на портретні галереї й мав на увазі Євген Гребінка, коли радив Тарасові «зняти» з Мартоса портрет, щоб за гонорар видати першу збірочку його романтичних «п’єс» із назвою «Кобзар». Саме ця мода на портретування, на думку Гребінки, мала дати Тарасові можливість заробити гроші на поїздку в Італію і на видання «Живописної України»…

Але це буде через три роки. А тепер, доки Тарас із Гребінкою вичитують та правлять-переписують заново сторінки майбутньої книжки, а Віллі, або просто Вася Штернберг, малює сліпого старого кобзаря з кобзою і хлопчиком-поводирем, Мартос «ублажає» цензора, а ублаживши, повертається з підписом і новим анекдотом:

– Зайшовши в кабінет, переводжу дух, кладу рукопис на стіл перед добрійшим Петром Олександровичем.

–Добре! – каже він. – Залиште рукопис і днів через два пришліть за ним.

– Не можна, Петре Олександровичу, – кажу я, – в друкарні чекають оригінал.

– Та мені тепер, їй-право, ніколи читати.

– Нічого, підпишіть не читавши; ви ж усе одно не знаєте малоросійської мови.

– Як не знаю? – сказав він ображеним тоном.

–Та звідки б ви її знали?!

– Як же! Я в 1824 році проїздив повз Курську губернію.

– Звичайно, цього досить, щоб знати мову; і я прошу у вас пробачення, що засумнівався у ваших знаннях, але, їй-богу, мені ніколи чекати; будь ласка, підпишіть швидше, повторюю, в друкарні ждуть оригінал!

– А що, тут нема нічого такого?

– Анічогісінько, – запевняю щиро.

І найдобріший Петро Олександрович підписує!

Отакою веселою ентузіастичною компанією вони й видали «Кобзаря». 12 лютого 1840 року Корсаков підписав рукопис, а через місяць, у березні, «Кобзар» побачив світ.

На жаль, доброзичливий ентузіазм покинув Мартоса на другий же день, коли, ледь дочекавшись вечора, щасливий Тарас із кількома ще теплими, пропахлими свіжою фарбою примірниками «Кобзаря» прибіг на квартиру до Євгена Гребінки, де вже чекало на нього тісне письменницько-малярське товариство: сам господар, Микола Маркевич, Іван Сошенко, Петро Мартос, Аполлон Мокрицький, Нестор Кукольник… і навіть сам віце-президент Академії мистецтв граф Федір Петрович Толстой!

…Як зараз бачить: із появою сяючого Тараса з «Кобзарем» гармидер у вітальні миттєво стих: кожен з присутніх, схопивши книжку, заглибився у читання. А бідний розгублений Тарас, переводячи погляд з лиця на лице, намагався, тамуючи подих, прочитати враження товаришів.

…Звичний замріяно-благодушний усміх не сходив із вуст Гребінки. Раз по раз зводив здивовано брови Аполлон Мокрицький, певно, не чекав таких словесних «феєрверків» від колеги-художника. І тільки Петро Мартос, походжав сюди-туди по кімнаті з виглядом всезнаючого і всім задоволеного мецената-добродійника. Щось схоже на приємне здивування блискало в очах історика Миколи Маркевича, який раз по раз позиркував на автора «Кобзаря». Зосереджене мовчання під шемріт сторінок продовжувалось добрих півгодини. Врешті автор «Історії Малої Росії» зауважив:

– Ну що сказати? Здивував ти мене своїми поетично-історичними варіаціями на знайому нам тему…. Твій Трясило, Тарасе, як живий… Мені аж шкода стало, що сухою мовою наукового трактату і документальними фактами не створиш такої яскравої, вражаючої правдою картини історичної події, як мовою поезії…

– Та як ти можеш таке казати, Миколо?! – вигукнув Нестор Кукольник, тоді вже знаменитий автор лібрето знаменитої опери Глінки «Жизнь за царя», тобто «Иван Сусанин», і «кукольне» обличчя його перекосила гримаса непідробного гніву.

– Слухайте! – сказав він тремтячим голосом і, театрально відставивши вперед правицю з книжкою, почав читати:

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе, краю,

Заплаче серденько...

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки? Гетьмани?

Де поділося? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?..

Мовчать гори, грає море,

Могили сумують,

А над дітьми козацькими

Поганці панують...

Нестор завершив декламувати трагічним шепотом і, спопеляючи автора і його видавців палаючим поглядом, спитав:

– Як таке взагалі можна писати?!

– Чому? – лагідно здивувався Гребінка. – Несторе, але ж ці строфи не стосуються жодним чином батюшки-царя, ані нашого щасливого життя при ньому.

Натяк Гребінки на «драму-оперу» Нестора розсмішив товариство. Микола Маркевич спробував вгамувати розпаленого Кукольника аргументованими висновками:

– У поемі йдеться про справи давно минулої старовини, ще часів польського засилля. Це про Гайдамаччину і козацьких ватажків Кравчину, Павлюгу, Тараса Трясила, які цей рух селянський підтримали…

– А я вам кажу, що таке не тільки друкувати і читати, а й писати не можна! Це… це… заклик до бунту!.. – не вгавав Кукольник.

– Несторе, маєш рацію, це не дуже приємний епізод з історії нашого народу, і він не красить нас, але про нього теж треба знати… Бодай для того, щоб не повторювати в майбутньому… А давайте я вам ось що про себе, байкаря-перебендю, прочитаю:

Перебендя старий, сліпий –

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить...

– Та ні, це про Нестора: це він нам тугу розганяє… – заперечує Вася Штернберг.

– Хоч і кобзи не має, – римує в ритм Маркевич.

І всі знову дружно й незлобливо сміються… У квітні, вже на дружній вечірці в самого Миколи Маркевича, де зібралися Чижов, Мартос, Каменський, Струговщиков, Корсаков, граф Толстой і Булгарін, Кукольник знову нападав на Мартоса, критикував автора, переконуючи всіх, що спрямування «Кобзаря» шкідливе й небезпечне, що його треба заборонити.

Але щасливий Тарас, ще не обтяжений манією величі, ані гірким досвідом, сприймав ті гострі дискусії легко, без упередження… не відаючи, як йому в майбутньому відгукнеться його Слово безстрашне…

– І взагалі! – кричав Нестор, ввійшовши у ксенофобський раж. – Уже зараз, сьогодні треба заборонити такі нікому не потрібні мови: польську, малоросійську і в остзейських губерніях німецьку!

– А німців, поляків, татар і самоїдів треба зробити греко-католиками! – додавав жартома ще одну безглузду тезу до промонархічних декларацій Кукольника Микола Маркевич.

Гості від душі реготали з цієї комедії. Усі, крім Тараса, якого несподівані безглузді звинувачення земляка Кукольника змусили замислитись, та Мартоса, який цілком упав у відчай, а далі й перестав бувати на літературних вечорах. Тарас із острахом вислуховував думки оточення про його книжку. Як учив, на жаль, уже покійний Пушкін, «хулу і похвалу приемля равнодушно, не оспаривал глупца», не ображався, жартував, не брав до серця, і намагався не поринати в думи, залишившись наодинці з самим собою… Ніби боявся зазирнути в ту прірву розплати за кожне слово, яка зяяла і зяятиме перед кожним Пророком.

Та все ж перше оголошення в петербурзькій газеті «Северная пчела» від 4 травня 1840 р. в розділі «Библиографические и разные известия» про те, що «В книжкових крамницях В. П. Полякова, на Невському проспекті, на розі Михайловської вулиці, в будинку графині Строганової і в Гостиному дворі, на Суконній лінії, № 17, надійшли в продаж: «Кобзарь Т. Шевченка», СПб., 1840 р., «Герой нашего времени» М. Ю. Лермонтова і «басни И. А. Крылова», носив коло серця…

У «Кобзарі» було вміщено тільки вісім поезій: дві думи («Думи мої, думи мої» та «Нащо мені чорні брови») і шість присвят («Перебендя» – Є. Гребінці, «Катерина» – В. Жуковському, «До Основ’яненка» – Г. Квітці-Основ’яненку, «Іван Підкова» – В. Штернбергу, «Тарасова ніч» – П. Мартосу, «Тополя» – П. Петровській). «Тополю» він спершу присвятив професорові Академії мистецтв В. Григоровичу, який подав ідею визволення Тараса з кріпацтва, але порахував, що поема «Гайдамаки» буде достойнішим даром благодійнику, тож ліричну «п’єсу» подарував милій сестрі свого друга художника Павла Петровського – Парасі, до якої жартома залицявся.

А тепер... В останньому, щойно виданому «Кобзареві» зняв майже всі присвяти.

Не хотів ворушити минулого, до якого давно помінялося його ставлення… Та багато чого змінилося… І ще невідомо, як зустрінуть друзі й вороги його новий старий «Кобзар»… Тож навіщо вплутувати невинних людей у свою нескінченну війну з царатом…

І як у воду дивився. Критики розділилися. Одні журнали, як «Современник» та «Искра», хвалили. Інші, як «Библиотека для чтения» і особливо «Сын отечества», відверто заявляли, що ніякої української літератури бути не може, оскільки, мовляв, немає якоїсь особливої української мови, а є лише відмираюче провінційне наріччя, якого не хоче знати читач. Гірко було читати цю бридню шовіністично-імперську по таких довгих роках боротьби за право бути в Росії українцем…

Нарешті, коли переглянув у споминах чверть свого життя, у дверях його кабінету-опочивальні виріс Іван – дворак Михайлів. Приніс чай і до чаю всяку всячину.

– Оце, вчора, як ви спали, від Василя Михайловича Лазаревського принесли «дещицю на ралець», щоб ви не отощали… Тож перекусіть, бо вже три дні ріски не мали в роті. А ще хочете вичуняти. Та вже би кінь здох за три дні без корму, а ви ж таки, як не є, чоловік.

– Іване, ти мене на світі тримаєш, – засміявся крізь кашель. – Правду кажеш: який не є, а чоловік!

Сьорбнувши гарячого чаю, втамував кашель.

– За це я тебе, брате, відпускаю на волю. Іди до Лазаревських, подякуй за дещицю і перекажи, щоб передали мені свіжих газет: хочу знати, що в світі діється без мене. А Федорові передай, щоб навідувався і впускав гостей, бо вдурію від самотності. Та подай вмитися…

Іван, виконавши всі накази, пішов. А Тарас, закропивши душу і трохи зігрівшись та вмившись, знову став думати про те, про що й перше думав: про далекі роки юності.

«НАЗАР СТОДОЛЯ»

О, прекрасні роки юності! Не шкодував, що провів їх по-козацьки, наче з цепу бусурманського зірвавшись! Бідний Соха ледь умом не тронувся, дивлячись на його життя богемнеє…

Усе картав та усовіщав:

– Отямся, хлопче! Не циндри гроші, бо так скоро й талант проциндриш!

А знайомим жалівся, мовляв, завелися в Тараса грошики, шубу купив боброву, в дорогих екіпажах катається, по театрах і салонах вештається, обідає в дорогих харчевнях…

Даремно Тарас, регочучи, обіймав Соху:

– Та кинь, брате, журитися! Раз на світі живемо! І то – невідомо скільки!

Цей поважний аргумент не діяв на схимника Івана. Все одної твердив:

– Дивись,Тарасе, бо доскачешся!

Врешті Тарас, дотямивши, що «старий Соха» просто заздрить, що в Тараса з’явилися впливові покровителі й багаті замовники, перебрався на іншу квартиру, аби не ятрити душу добропорядного товариша. І… дав лиха закаблукам!

Усе пізнав і всього спробував у цьому північному Вавилоні, яким здавався йому раніше невідомий Петербург. Вкусив досхочу від забороненого плоду: і аристократичного адюльтеру, і продажної любові… Спасибі Миколі Першому! Цей «тормоз прогресу», цей середньовічний феодал, який витрачав усі кошти з державної казни на своє «несметное войско», запозичив у ліберально-революційної Європи лиш єдине: легалізував у Росії проституцію, знову ж таки, в інтересах армії. Була Росія царством церков і соборів, а стала країною солдатських казарм і «домов терпимости».

Перед Кримською війною в Петербурзі вони відкривалися десятками. На будь-який смак і гаманець: від дешевих брудних притонів до розкішний дорогих борделів, де гостя зустрічали в пеньюарах під бренькіт увертюри до опери Моцарта чи симфонії Бетховена. Спочатку жрицями продажного кохання були приїжджі мамзелі і фройляйн, що цокотіли, як різнобарвні папужки, на своїх пташиних мовах, але героям нескінченних війн, малограмотним солдатам і офіцерам хотілося, «кроме прочево», і по «душам поговорить», тому скоро їх замінили прості російські баришні з різних сословій…

Буваючи в «высшем обществе», дуже швидко зрозумів, що подобається жінкам. Що вони… мліють від його ще кріпацьких звичок: скованих жестів, полохкого позирку з-під лоба, сором’язливого погляду з-під вій… А ще більше – о лукаві! – від його незвичайної долі, у якій нібито брала участь царська родина… А згодом пустив у хід чари свого заразливого дзвінкого сміху і трепетного тенора… І що цікаво, йому подобалася ця невинна гра у юного спокусника Ерота.

Але… до чого це він згадує? А до того, що якби він не був художником і поетом, то став би актором! Тим більше, що полюбив театр із першої зустрічі з ним і вже не міг жити без цього видовищного, многобравного, експресивного, колективного мистецтва, що творилося просто на очах ошалілої публіки і так відрізнялося від мистецтва художнього й поетичного, яке вимагало від творця усамітнення.

І він таки ледь не став актором! Коли познайомився зі студентською любительською театральною трупою Петербурзької медико-хірургічної академії, в якій виявилося чимало хлопців з України. Точніше, якраз веселі, вдатні до пісні і танцю талановиті малороси складали більшу частину трупи. Тому в репертуарі театру були популярні п’єси Квітки-Основ’яненка та Котляревського – «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», – які користувалися в столичної публіки шаленим успіхом.

От тоді-то, у вересні 1843 року, під враженням від цього фурору малоросійського йому самому захотілося скомпонувати драму в трьох актах з легендарного минулого України, щоби була в ній і рідна етнографія, й історія, і ніжне кохання. Спочатку п’єса називалася «Данило Рева». Однак його не задовольняли ні п’єса, ні назва. Хотілося чогось романтично-піднесеного, милозвучного… Але строки підпирали: артисти хотіла поставити п’єсу на Різдво.

Тож за три місяці він повністю переписав російською мовою свій перший драматичний твір із життя України часів визвольних воєн Богдана Хмельницького до «чистого алмаза» і назвав його «Назар Стодоля». Переписав російською з багатьох причин. По-перше, щоб утвердитися в літературному просторі Росії, оскільки не сподівався на переклад. По-друге, щоб показати росіянам справжнє життя українського народу у всій повноті його традицій, звичаїв, високих моральних імперативів, змалювавши істинно народні характери. По-третє, мріяв вивести ще дуже молоду українську драматургію на новий рівень.

Вистава «Назар «Стодоля», яку самодіяльні артисти Петербурзької медико-хірургічної академії поставили аж на Великдень, мала шалений успіх. І в глядачів, і в театралів. Доходили чутки, що вистави «Назара Стодолі», крім Петербурга, йшли в кількох провінційних російських театрах. Звичайно, він мріяв поставити п’єсу на Україні – у знаменитих Харківському та Полтавському театрах, де витав дух легендарних корифеїв Грицька Квітки-Основ’яненка та Івана Котляревського, але цар розпорядився інакше…

МИКОЛА ЛЄСКОВ

У двері постукали. Глянув у вікно – аж там уже день білий. Радше, сірий, та все ж – день. Тож почав виборсуватися з кожухів. А тим часом двері відчинилися і зайшов чоловічина, одягнений у щось на кшталт козакина, які носять росіяни-народолюби.

Ради такого гостя поволі спустився дерев’яними ногами по східцях, спитав уже зблизька:

– Хто такий будете і звідки?

– Я буду Микола Лєсков, з Києва. Привіз Вам, Тарасе Григоровичу, торбу привітань і щирих побажань від земляків ваших.

– Коли так – будьте, як удома. Лиш вибачайте, що не маю чим вас пошанувати. Слабую…

– Та я з гостинцями: от сала привіз і сушених карасів до борщу, як ви любите…

– Спасибі, друже, та нема хазяйки, щоб борщу зварила. Але хай хоч пахнуть мені рідною стороною.

А далі й розмова потекла. Лєсков розказав, що сам родом з Орловщини, земляк Марка Вовчка. І добрий її знайомий. Спершу він потоваришував із Афанасієм Марковичем, коли той заслання в Орлі відбував… А відтак і подружилися на ґрунті етнографії. Точніше, Маркович заохотив його до цієї святої справи, а Лєсков – познайомив Афанасія з незабутнім фольклористом Петром Киреєвським. Часто вони бували в його маєтку, вели бесіди про народну творчість, співали українських пісень, які так любив господар. Тоді вперше Лєсков почув вірші Тараса Шевченка, які так майстерно й проникливо читав їм Маркович. І про самого Шевченка почув, і про кирило-мефодіївське, і про Україну, і святий Київ… Та так то все взяв до серця, так полюбив Україну, що перебрався до Києва, де мешкав його дядько, там і одружився, там і прожив майже десять років, а от тепер вирішив переїхати до столиці. І найперше прийшов поклонитися тому, хто покликав його на Вкраїну, батькові Тарасові…

Батько Тарас аж просльозився, чуючи таку щиру мову… Довго розпитував про друзів своїх – Чалого, Лебединця, Гудовського, – про життя в Києві… Радий був чути, що воно оживає, що всі пам’ятають і згадують незлим тихим словом свого великого народного поета… А далі мова зайшла про Марка Вовчка – Машу Вілінську. Дотепно розказував Лєсков, як домовився з Киреєвським одружити їх із Афанасієм. Адже родичі були проти, щоб Маша виходила заміж за політичного вигнанця, притім бідного. На що зовсім юна Маша обурилась, пішла з дому своєї багатої тітки Катерини Мардовінової, в якої жила на правах нахлібниці, і влаштувалася прислугою в рибальській слободі. І добрий Кириєвський, увійшовши в становище молодят, повінчав їх у церкві свого села і навіть влаштував скромне весілля, на якому Лєсков був шафером нареченої.

Самостійність 16-річної Марії приємно вразила… Справжня козачка! Захоплювався щиро, але Микола Семенович його захвату не поділяв. Казав, що зробив з неї письменницю Афанасій… А тепер невдячна Маша покинула його… Така вона, жіноча вдячність! Не дай Боже з Івана – пана, а з Марійки – добродійки!

Що мав казати? Хіба подякувати Лєскову за чоловічу солідарність… Та не міг не захистити Марію. Усміхаючись у вуса, сказав:

– Добру справу зробив Опанас Васильович для рідної України – виховав геніальну письменниця. Вовіки йому дяка і слава за це. Але спробуйте ви, Миколо Семеновичу, зробити з нічого щось. Що вже спритний та мудрий Куліш намагався зробити зі своєї милої жіночки видатну письменницю, та щось не дуже те йому вийшло. А з Опанасової жінки – вийшло. Повірте, якби не мала Марія Олександрівна кебети і таланту, сидіти б їй досі біля Панаса в якійсь глушині та варити йому борщ. А тим часом хочу віддячити вам за торбу вітань із салом і карасями торбою книжок. Вибачайте, чим багаті, тим і раді. Ось вам аж два «Кобзарі» – один українською, а другий російською, спасибі друзям… І десять «граматок» власного компонування – передайте в Україну, будьте ласкаві, для недільних шкіл, і одну книжку українського журналу «Основа», де знайдете нову повість Марка Вовчка «Три долі». В ній Марія Олександрівна розмислює над таким малозрозумілим, та ще менше вивченим Божим даром, як людська доля… То тільки нам здається, що ми і наші кревні можемо нею верховодити. А воно виходить – як Богу угодно.

На тім і попрощались. Щасливий і задоволений пішов «рускій патріот Украйни» Микола Лєсков підкорювати Петербург із торбою подарованих Шевченком книжок. А Шевченко, вийнявши зі згорточка полотняного сушеного карася, вдихнув його пряні солонуваті пахощі і тяженько зітхнув: чи побачить він іще хоч раз свою милу Україну?

І… відчув страшну втому. Ніби пішки сходив на Вкраїну і назад повернувся. Все тіло боліло… Не було чим дихати… Отака стала з нього ледащиця: втомився від розмови з гарною людиною… Журився, що коли й далі так піде, то не доїхати йому на тих клятих перекладних до України. А їхати треба, бо як зостанеться в Петербурзі, то пропаде…

Отаку собі придумав ілюзію: ніби на Вкраїні люди не слабують. Бо він таки мусить одужати. Зібратися із силами і вирватись із лабет хвороби… Бог поможе… Не раз помагав… І цього разу поможе…

БРАТИ ЛАЗАРЕВСЬКІ. МИХАЙЛО

Вже другий місяць, як він не виходив з майстерні, не бував на людях… Хіба що виходив двічі в магазин художнього приладдя «Аванцо» – за фарбами і «крепкой водкой» для офортів, – і по дорозі зазирав до брата свого названого Михайла Лазаревського, на адресу якого йому надходила пошта. І чуття не підвело: його чекав пакунок, мабуть, від когось із польських друзів по Оренбурзькому засланню, чи не від Броніслава Залеського, який нещодавно емігрував у Париж? У пакунку знайшов часопис «Gazeta Warszawska» з кореспонденцією Зенона Фіша про вихід «Кобзаря» та «Kurjer Wilenski» зі статтею «Студії над сучасною українською літературою» Леонарда Совинського, в яких автор згадував і про нього, знаменитого поета Тараса Шевченка», крім того вмістив власні переклади віршів «Чого ти ходиш на могилу», «Нащо мені женитися…», «Ой на горі роман цвіте»…

Дякував невідомому респондентові, а серцю хотілося вірити, що долучилась до цього дарунка і Марія, яка, за словами Опанаса, в тому Парижі спілкується і з Едвардом Желіговським, і з Броніславом Залеським…

У другій бандеролі був чеський журнал «Obrazy zivota» зі статтею студента Празького університету Йозефа Первольфа «Тарас Григорович Шевченко – поет малоруський» і газета «Prazske noviny», в якій незнайомий йому чеський письменник Вацлав Дункер надрукував відгук на «Кобзаря».

Ну, тут вже явно, що не обійшлося без Осипа Бодянського…

Перед радістю і болячка відступає. Буквально за кілька днів він завершив офорти: «Автопортрет у світлому костюмі», портрет художника Бруні, графа Федора Толстого і олійні портрети Лева Жемчужникова і дружини редактора «Ілюстрації» пані Зотової…

І був щасливий, що хоч так віддячив дорогим друзям своїм за їхнє добро, щиру приязнь і турботу

Під вечір прийшов Михайло Лазаревський знов із своїм «двораком» Іваном Саєнком. Живописний дует…Так і проситься на олівець: попереду Михайло – трохи розповнілий, але, як завжди, акуратний, одягнений «з голочки» денді, з лагідною посмішкою і повними співчуття до ближнього ясними очима, а позаду – нечесаний, заспаний, байдужий не лиш до свого затрапезного кобеняка, а й до цілого світу Іван… От тільки «руки по швах» та виструнчена спина видають у ньому надійного старого солдата, готового враз виконати команду.

Мимоволі шарнув рукою по столу за олівцем, але жодна жилка, жоден м’яз у ній не стрепенувся на порив душі увіковічнити приятелів. Триклята хвороба висмоктала з нього останні сили. А жаль, непогана б вийшла композиція… І офорт непоганий… Жаль…

– Що там чувати, брате Михайле, в тому Пітенбурзі? А то я, як той кінь старий, що в шлеї заплутався, – лиш ногами перебираю, а вийти з двору не годний, – спробував пожартувати, відчуваючи, що вже не лиш малювати, а й говорити тяжко. От і голова, важка від тривожних та гірких думок, не тримається на в’язах… як у немовляти. Все хилиться на груди, яким і без того тяжко дихати.

– А що чувати? Одне лиш і чувати, що всі питають, де це ти подівся, що між люди не виходиш? Не видно тебе ні в театрі, ні в Карташевських. Казав Василь Білозерський, що не був ти і на освяченні першого номера «Основи». Так без тебе й «освятили»…

– Без одного Гриця, кажуть люди, вода освятиться, – сказав удавано безжурно. – Бачиш, брате Михайле, зовсім зледащів Тарас…

– Моя тобі порада, Тарасе: жени від себе думки важкі та погані, бо вони й бика в могилу зведуть. Та більше на сало й ковбаси налягай! Ось ми з Іваном дещо з провіанту корисного для здоров’я і поднятія духа козацького принесли. Став торбу на стіл, Іване, та й будемо обідати! – командує веселенько Михайло. – Ось тобі хліб і до хліба…

А Шевченко, згадавши науку великого Карла Брюллова про те, що портретист мусить вміти бачити себе в просторі без дзеркала, намагається поглянути на себе з боку. Невесела картина: убога майстерня, коло вікна стіл, закладений різним приладдям малярським, а за столом, похилившись, сидить сивовусий чоловік у кожусі і шапці-чумарці: чи втомився, чи напився чи так зажурився… а коло нього панок відзіґорний зі слугою – з ноги на ногу переминається, за серце хапається, не знати, для чого прибився… Теж непогане вийшло б «тріо»…

– Щось ти, Тарасе, зовсім засмутив своїх друзів, – зітхає скрушно Лазаревський. – Кажуть, що не виходиш з хати, не хочеш бачити їх.

– Та пішов би, брате, хоч уже!.. Голий-босий – вбрід снігами, навпростець лісами-степами, лиш би з цього мерзенного болота вирватись! Тут же, он подивись за вікно, навіть сніг не блищить… А на Вкраїні сяє-грає різноцвітною іскрою, аж очі сліпнуть! А морозне повітря дзвенить, як той кришталь, п’єш – не нап’єшся, а тут… давить тебе, як дим з кагли… Ох пішов би, брате, не оглядаючись, якби не ця клята болячка! Ох, де ж та весна-красна забарилася… Хоч би дочекати…

І перепочивши, хрипло зізнається:

– Зовсім погано мені… Поклич, брате Михайле, Круневича чи Барі… Хай хоч якоїсь мікстури принесуть… А то… душить мене це гниле ненажерливе болото, засмоктує, наче мало йому тих козаків-небораків, яких воно поковтало. Ох ненаситна утроба царська!

– Та вже сказав, – серйознішає Михайло. – Хоч вони й самі знають, і переживають за тебе… Та нема такої людини в Петербурзі і в Україні, щоб за тебе не переживала. Завдав ти нам клопоту, Тарасе! А щоб ти й справді не рушив снігами на Вкраїну, або не почав візити наносити тим, хто скучив за тобою, залишаю при тобі сторожу – Івана свого. Чуєш, Іване, щоб ти Тараса Григоровича беріг і не пускав за поріг ні ногою! І служив йому вірою і правдою: годував та напував! Та ти, Тарасе, знаєш сам, що з Іваном не пропадеш. Буде він тобі і за дядька, і за няньку. Він і заговорить, і спитає, що треба, і прибере, і цидулочку, коли треба й кому треба, передасть… Не відправляй його більше назад, хай при тобі буде! А докторів пришлю… Там Жемчужников клопочеться, листа написав до Товариства запомоги художникам, щоб тебе в лікарню покласти. І я тої думки. Тут же дихати нічим, здається, що й стіни просякли тими кислотами ядучими, – з жалем дивиться Михайло на стіл, заставлений пляшечками азотної кислоти, та протравлені нею мідні пластини для майбутніх офортів.

– Та я вже забув, коли торкався до них… – виправдовується Тарас.

Бо таки торкався, обридло без діла сидіти, та з того нічого не вийшло, лиш ядучий запах зостався.

– А тому прехорошому чоловікові Жемчужникову подякуй… Дивний чоловік цей Жемчужников, як ти казав, з роду кацап, а в душі – великий українець… Побільше було б таких серед наших хохлів… І тобі спасибі, брате мій… Піду ляжу, бо наче сім кіп накосив…

Отака розмова невесела вийшла з Лазаревським. Можна було ще трохи поговорити, але Михайлові – зараз управителеві справами та маєтностями князя Уварова, як кожному служивому чоловікові, нема часу точити баляндраси. Та й, здається про все вже вони за роки їхнього знайомства переговорили… От тільки про шпиталь недоговорили… Може й справді… там хоч у теплі і під наглядом ескулапів… у молодості вони Тараса двічі буквально з того світу вертали… Може, й утретє поможуть... бодай трохи на цім побути ще.

Пішов Михайло чогось сумний та невеселий. Забрав із собою вогкий дух снігу, що валом валив за вікном, перетворюючи похмурий кам’яний Петербург на білу веремію зимового степу. А тим часом Іван, роздмухавши самовар, уже ставив перед ним склянку з гарячим бурштиновим чаєм, в якій плавала тоненька скибочка лимона.

Святі люди, ці брати Лазаревські! Особливо, Михайло, але й загадковий… За всі роки їхньої дружби бувалий у бувальцях Тарас так і не спромігся розгадати таємницю Михайлової невичерпної доброти до себе. Дякувати Богу, посилав Він, чоловіколюбець, йому не раз і не одного доброго самарянина чи самарянку, співчутливого Симона чи Марію Магдалину з пахучою олією. Вони тихо робили своє святе діло: подавали йому, спраглому, води, підставляли плече під його важкий «хрест», змащували голову єлеєм – і відходили, часто – назавжди… Тільки Михайло залишався поряд усі довгі десять років солдатчини, домагався його звільнення, та й після прихистив вільного, та бездомного у своїй квартирі в Петербурзі, допоміг повернутися в Академію, отримати звання академіка, і не полишає в нескінченній біді й до сьогодні. Ненав’язливо уважний, майже не помітний, як дух святий, як Михайлове чудо, повсякчас підставляв йому надійне плече в нелегку чи скрутну хвилину… Якби не Лазаревський, ще не знати, де би був сьогодні Тарас і що було б з ним… Багато на світі людей, що носять добро у серці, та мало серед них тих, хто спішить ним поділитися з ближнім. А Михайло ділиться, ще й інших термосить… Хоч і не признається… Як той архистратиг Михаїл, чинить по заповідях Божих: без галасу, щоб навіть його ліва рука не знала, що робить його правиця.

Чого гріха таїти та Бога гнівити, після першої зустрічі з Михайлом в Орську Тарас із осторогою сприйняв його співчуття. В душу закрадалася підозра, чи, бува, турбота чиновного земляка про опального поета не «освячена» лукавими помислами Третього відділу його величності государевої канцелярії. Бо й справді, що міг подумати конфірмований рекрут про високого чиновника Оренбурзької прикордонної комісії, столоначальника-попечителя «прилінійних киргизів», який ні сіло ні впало так палко набивався йому в добродійники? Та ще коли дізнався від п’яних офіцерів, що цей інтелігентний молодий чоловік, який після закінчення знаменитої Ніжинської гімназії братів Безбородьків був призначений Чернігівським столоначальником, але за власним бажанням перевівся на службу в далекий, забутий Богом Орськ. Себто добровільно поїхав туди, куди зазвичай женуть по етапу, або відсилають «за височайшим указом»…

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства не вірив Тарас жодному освіченому землячку-малоросові, які в очі говорили одне, вдаючи патріотів-українців, а поза очі «сполняют долг перед русским Отечеством». Та так самовіддано, що готові втопити найближчого ближнього свого…

Мабуть, задрімав, бо перед очима раптом постала благородна фізіономія заступника попечителя Київського навчального округу Михайла Юзефовича.

З ВИПРАВКОЮ ГЕРОЯ Й ДУШЕЮ ЗРАДНИКА

Доля звела їх з Михайлом Юзефовичем у далекому і такому щасливому 1843-му, коли він, Тарас, підбадьорений Євгеном Гребінкою, а вільним художником і знаменитим поетом. Грандіозні плани переповнювали його душу: заробивши грошей портретуванням місцевого панства, розпочати видання альбому пейзажів «Живописна Україна» та видати нову поетичну книжку «Три літа». А ще побачитись із родиною, зазнайомитись із місцевими патріотами-меценатами. Один з таких благородних благодійників – магнат Григорій Тарновський, чекав його у своїй легендарній резиденції, оспіваній десятками відомих письменників, художників та композиторів, які щоліта збираються «под сенью его пенатов».

Сподівання не обманули молодого звитяжця. У кожному домі, багатому і не дуже, «просвещьонниє» земляки вітали його як рівного. А творча і наукова інтелігенція Києва – з розпростертими обіймами.

Правда, печалили душу сумні враження від рідного села, від зустрічей з темними, забитими кріпацтвом братами і сестрами, але й ця печаль відступала перед світлою перспективою майбутніх звершень заради свого знедоленого народу. Підтримували віру у зміни грядущі і нові друзі – люди прогресивних поглядів і патріотичного мислення: професори Костомаров, Максимович, поет і художник Куліш, публікації яких на дорогу його серцю тему історії рідного краю, дискусії про рідну мову і рідну народність від Київської Русі до Козацької січової республіки і Гетьманщини він читав у петербурзьких та московських журналах. Великі сподівання вселяли в його зневірену душу студенти недавно відкритого в Києві університету святого Володимира, першим ректором якого був не німець і не москаль, а свій таки родом Михайло Максимович. Пробуджується Україна, стає на рівні злотоглавий Київ. І задля такої України він готовий пожертвувати Петербургом, вишуканим товариством, безтурботними богемним життям, навіть дорогою серцю Академією, омріяними поїздками в Італію і кар’єрою модного портретиста – і впрягтися, як віл у плуга, і орати-орати її перелоги, орошати потом і сльозою її не политу дебрь-пустелю… Він, як шалений, упивався красою рідної землі, упивався щирими розмовами з новими однодумцями про її будучність… Поглинутий бурею, водоворотом нових вражень, почуттів, намірів і планів, незчувся, як опинився у вітальні Михайла Юзефовича – заступника попечителя Київського учбового округу, члена недавно створеної Тимчасової комісії для розгляду давніх актів.

У першу хвилину знайомства цей вродливий, схожий на Байрона, колишній бравий гусар, безстрашний герой війни 1812 року, ад’ютант генерал-губернатора Сілезії князя Миколи Репніна, цей гордочолий нащадок козацьких старшин з облесливою усмішечкою підлабузника, цей друг Пушкіна і сам, казали, яскравий поет, затиснутий самотужно у віцмундир чинуші-кар’єриста, справляв дивне, неприємне враження чогось середнього між многоликим Янусом і хамелеоном. Та варто було йому заговорити, як мульке враження тануло, як гострі скалки тоненького льодку на весняному сонці. Та що казати, коли саме під чарами промов Юзефовича про поширення освіти серед простого народу і повернення йому його історії, чим буде займатися Археографічна комісія, Шевченко запалився палким бажанням стати її співробітником, а може, влаштуватися і вчителем малювання в якийсь навчальний заклад.

І хай там як виправдовують Костомаров з Кулішем Михайла Юзефовича, мовляв, той не винний, бо, почувши від начальства про донос студента Петрова на братчиків, таки встиг попередити Костомарова про грядущі обшуки, та на лихо не встигли вони знищити ані статут братства – «Закон Божий», ані Шевченкових бунтарських віршів, бо в двері Миколиної квартири вже ломились жандарми. Що нібито Юзефович заледве сам виплутався з халепи… Авжеж, виплутався – ціною свободи «змовників-бунтівників» та їхнього «натхненника» неблагонадійного поета Тараса Шевченка!

Ах, як його обвів круг пальця Юзефович! Як одурив! Вже не раз одуреного. Прикидався рідним братом, мало не батьком, а виявилося: падлюка і зрадник! Ні – більше, христопродавець, бо зрадив не людей, а святу ідею.

Буквально за кілька місяців до юдиної зради Михайла Юзефовича він, ніби передчуваючи біду, не поїде до Києва, а попросить Костомарова з Борзни, де подвизався «коло чарочок» у гостинного поета Віктора Забіли: «…Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті (хоть у Глушановського, він усі діла знає), чи я утвержденний при університеті, чи ні…»

І згадує Юзефовича, який на прохання княжни Варвари допомагав йому у цій справі, але з прихованою осторогою: «Як побачите Юзефовича, то поклоніться од мене. О братстве не пишу, бо нічого й писать. Як зійдемось, то поплачем. Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав у Полтаву одказуваться од учительства. А кругом мене діється ні зле, ні добре».

Ніби чув, що скоро, дуже скоро їм доведеться «поплакати».

Тож на Бога, що він мав думати, добряче обпікшись, про другого Михайла – Лазаревського? Чи про його двох братів – Василя й Федора, що теж служили в Оренбурзькій прикордонній комісії? А лиш те, що душитель свободи цар Микола і його приспішники-жандарми мають свої очі і вуха не тільки в Києві та в столицях імперії, а й на її тривожних східних окраїнах, де вже третє століття йде затяжна війна за нові території, багаті надрами, розпочата ще Петром Першим. І вони пильно стежать, щоб якомусь таврованому Пугачову чи то пак Шевченку не збрело в голову збунтувати проти самодержавія дикі та непокірні племена киргизів або й самі лінійні батальйони, цю вибухову суміш різного, але однакового ненадійного, ворохобного люду: від політичних засланців, народних бунтарів – до некерованих, відданих батьками «на ісправленіє» розбещених дворянських синків, здичілих від п’янства і морального падіння.

Отакі вони насправді – доблесні сини, славні герої імперії, над монументальним увічненням яких зараз в поті чола трудиться Микешин….

Щось давно не заходив Михайло… Нема часу. Велику роботу загадав йому государ –

МОНУМЕНТ «ТИСЯЧОЛІТТЯ РОСІЇ»

Як нестерпно пече в грудях! Вже не помагає навіть чародійна мікстурка доктора Барі…

Та все ж налив у чайну ложечку, пригубив і став чекати, доки згасне в легенях вогонь і він зможе думати не тільки про свої муки….

Вогонь згас, але ще довго щось тліло у зболених грудях…. От як зовсім стихне, він встане і потихеньку піде в майстерню до Микешина, подивитися, що він там робить із тим «Тисячоліття Росії»? Чи й досі скликає по четвергах петербурзьких знаменитостей та радиться, кого із «видных людей» помістити на поясному барельєфі монумента, а кого –ні? Що не кажи, важка робота: вирішувати смертному долі безсмертних! Тим паче, що все одно буде так, як цар скаже, а не як порадять йому Пом’яловський, Аненков чи Шевченко! Тож часом важко збагнути, чи той Микешин чудний, чи лукавий?

Хоча раніше молодший друг дослухався до порад «козацького батька». Деякий час вони навіть дружили попри різницю у віці. Не раз, бувало, Тарас, прихильний до молодого талановитого скульптора і художника, брав його із собою на прийоми, звані обіди та журфікси до високородних і впливових своїх «заступників» , навіть привів його в дім графа Толстого…

Крім того, часто «просвіщав» Микешина, розповідаючи про його земляка ватажка гайдамаків Івана Гонту, про українця Кониського, який став білоруським митрополитом… про спільну боротьбу южнорусів із білорусами проти польської шляхти… Виховував недопанка, як ласкаво називав Микешина… Не був проти, коли той вирішив узяти участь у конкурсі проектів пам’ятника, який цар задумав поставити у великому Новгороді до тисячоліття прикликання на Русь варягів, хоч сам був проти відзначання цієї дати, вигаданої істориками Міллером і Карамзіним. І навіть якби йому як художнику запропонували взяти участь у конкурсі, відмовився б. Але то були його переконання…

Заявки до участі в конкурсі подали аж 52 досить таки видатних художника і скульптора. А цареві сподобався проект новачка Микешина, який на ту пору не тільки став «своїм» у «вищому світі», а й запопав прихильників і меценатів.

Тож, отримавши замовлення, щасливий Микешин і почав всенародне його обговорення. Тільки невідомо, з власної ініціативи, чи за порадою Третього відділу?

Але попри сумніви та упередження ходив на ці публічні обговорення проекту і він, вредний Шевченко… Вредний, бо найбільше критикував грандіозні плани Микешина: не подобалось, що князі київські товпляться в підніжках варязьких разом з гетьманами – зрадниками України. І про Катерину озивався голосним і недобрим словом… Бачив, що не подобається та критика Микешену. Та не зважав. Хай знає, що натулив на своєму пам’ятнику! Та вчить історію імперії. І добалакався. Скоро сповістив йому знічений Микешин печальну звістку: цар Олександр Другий викреслив йог, Шевченка, зі списку сучасних відомих діячів культури, які мали прикрашати найнижчий круговий барельєф монументу. Залишив тільки тих, що уже спочили у Бозі: Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Грибоєдова…

– Тих, кого вже не боїться, – засміявся удавано байдуже, хоч заболіло… дуже заболіло…

Та Бог із ним! Навіть радий був, що не підпиратиме його бронзова фігура самодержавну «кулю», увінчану ангелом із хрестом, що не бовванітиме покірним бовваном у підмурівку держави, початої чужинцями-варягами і розбудованої на крові народній і кістках козацьких Петром Першим і Катериною Другою… Мабуть, Бог вніс свої корективи в цю монументальну вакханалію рабства… Тож хай буде по Його Всевишньому указу… А народ розбереться. Йому б, тому народові, дали волю і освіту. Грамоту б дали, а далі він сам вийде на путь істини… Та чи дадуть? Чи дійдуть до народу його букварики – скромна його праця задля будучини?... Ради його святої матері України…

Душа боліла… Гірше, як тіло… І не було тому ради. Спустився вниз, і, умостившись на диванчику просто в кожусі, задрімав… Приснилась рідна Керелівка. Нібито Великдень: скрізь зелено, врочисто. Дзвонять дзвони. Коло церкви народу – ніде яблуку впасти. Гомонять та все на шлях поглядають. Він теж тут, серед людей походжає, братів-сестру видивляє. Аж ось вони: на паперті стоять невеселим гурточком, виділяючись зі святкового велелюддя буденним затрапезним одягом, наче їм не до Великодня… Стривожений, хоче пробитися крізь натовп, але він, як хвиля морська, шумить, гуде, галалакає та відкидає його щораз далі й далі від родичів.

– Що тут діється? Кого, люди добрі, дожидаєте? – питає він, зазираючи кожному у вічі…

І чує тисячоголосе:

– Волю… волю… волю… волю… волю… волю…

Хтось термосить його за плече:

– Вставайте! Вставайте!

І він пробуджується і не може зрозуміти, де це він: замість залитого сонцем і благовістом велелюдного церковного подвір’я – понура гауптфахта без вікон і дверей, понурий часовий трясе його… мабуть, щоб вести «на допрос»…

– Вставайте, – повторює часовий, перекинувшись враз на Івана. – Спите та спите сидячи. Вже не знав, що думати…

– А дзвони? Чого дзвонять дзвони?

– Бо сьогодні неділя, 19 лютого, день, коли наш цар-батюшка Олександр Другий зійшов на престол. Тому й дзвонять…

– Так сьогодні ж цар обіцяв оприлюднити Маніфест! Ти нічого не чув, Іване? Тоді біжи притьмом на вулицю: питай людей, візників, жандармів!

– Та чого б то я мав бігти і розпитувати… Скоро почуєте… Прибіжать, розкажуть. Вони ж знають, як вам не терпиться знати про той Маніфест… Мало не забув: заходили дохтори Барі й Круневич… Та не хотіли будити. Залишили мікстуру, щоб пили, як боліти починає дуже вже… Та ще забігав Жемчужников, залишив цидулку. Нате, читайте, а я вам чаю зігрію. Поп’єте, а то зовсім охляли, а мені одвічай…

– Подай записку! Мабуть, Левко того й прибігав, щоб сповістити, що цар оголосив Маніфест про відміну кріпосного права!

Схопив записку, на піднесенні пошкандибав до вікна: останнім часом став недобачати… але новини були не про Маніфест.

ЛЕВ ЖЕМЧУЖНИКОВ

Його дорогий друг Левко Жемчужников писав, що секретар комітету «Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым» П. М. Ковалевський «послал письмо вице-председателю комитета А. В. Дружинину с просьбой ходатайствовать перед Комитетом Общества для оказания пособия тяжело больному поэту Тарасу Шевченку».

Прочитав записку і… чи від переживання за Маніфест, чи від вдячності Левкові – розридався, як мала дитина.

– Хтось помер? – стривожився Іван, що саме роздмухував самовар.

– Слава Богу, всі живі…

– То чого плачете? Може, у вас той… нерви? – глибокодумно припустив Іван.

– Іване, ти мене на світі тримаєш… – усміхнувся, дивуючись на мудрагеля, що порався коло самовара. – Признайся, хто тобі про нерви розказував? Чи не студенти Лазаревські?

– Так Лев Жемчужников і розказав. Каже, щоб нерви відпустило, треба якось святого Козьму читати…

– Пруткова?! – аж розреготався, пом’янувши добрим словом популярного персонажа, придуманого братами Жемчужниковими і Толстими, якими справді зачитувалася Росія…

…Предивний святий чоловік Лев Жемчужников! Вперше про нього дізнався у неволі – з Кулішевих «Записок о Южной Руси», де були вміщені етнографічні записи Жемчужникова, зібрані в Малоросії. Тим часом щасливий Панько в листі не міг нахвалитися російським художником, який так закохався в Україну, що вивчив мову, знає пісні і пише прекрасні картини з життя народу. Згодом, перебуваючи в Україні, наслухався про незвичайного Лева такої дивовижі, що в голові не вкладалася: Жемчужников не тільки всім серцем полюбив Україну, а й закохався у кріпачку свого приятеля графа Сергія де Бальмена і вирішив із нею повінчатися. Вражений граф оскаженів від нечуваного демократизму дворянина Жемчужникова і вигнав його зі свого маєтку. Та дарма! Відважний Лев викрав свою кохану кріпачку Якилину і втік з нею аж у Париж. А вже звідти недавно повернувся разом із «француженкою» Ольгою, в якій сам де Бальмен не впізнав би свою кріпачку, та маленькими дітками.

Почувши про повернення Жемчужникова, Шевченко відразу помчав знайомитися попри пізню пору. На квартирі знайшов тільки дружину з дітками, які мостилися вже спати. Вибачившись, попросив у вродливої чорнобрової Ольги-Якилини дозволу зачекати господаря в передпокої, бо в нього серце лусне, якщо він сьогодні не побачить Лева Михайловича. І до півночі просидів у світлиці, бесідуючи та щиро захоплюючись чарівною співрозмовницею. Не вірячи очам своїм, що ця впевнена в собі красуня – вчорашня затуркана кріпачка.

«Що то – воля! – кричала його душа. – Коли ж вони, царі погані, нарешті дадуть народові волю! Тоді діждемося ми і свого Вашингтона!»

Давно не було в нього такої теплої зустрічі, тоді з Левом Жемчужниковим… Жаль, що проспав тепер! Хоч сядь та й плач!

ФЕДІР ЧЕРНЕНКО

І плакав би з досади, та в майстерню стрімко увійшов земляк, однокашник і колега Федір Черненко. Колись вони з Федором разом вчилися в Академії мистецтв, тільки в різних класах. Відтак шляхи розійшлися: Черненко став військовим інженером-архітектором, а Шевченко поїхав на Вкраїну. Зустрілися у 1858 році у Білозерського Василя – на першій «сходці» малоросійської колонії, яку Федір взявся гуртувати в українську громаду, дай йому Боже здоров’я!

Черненко був чимось вельми схвильований. І Тарас, стривожений церковними дзвонами, що золотим благовістом лунали в прозорому морозному повітрі столиці, спитав тремтячим голосом:

– Що?.. Є!.. Є воля? Є маніфест?

Та побачивши, як спохмурнів Черненко, скрикнув у відчаї:

– Нема?.. Нема!.. Коли ж воно буде?!

І, закривши лице руками, впав на канапу, ридаючи, як дитина. Черненко кинувся його заспокоювати, мовляв, Маніфест уже підписаний царем і буде надрукований в газетах 5 березня, себто перед Великоднем, у Великий піст, щоб, за словами царя, «народ зустрів волю не по шинках, а по церквах».

Однак бідний Шевченко, не витримавши такого лицемірства височайшого, згадав і батька, й матір государевих міцним слівцем, і всіх родичів-гнобителів. І себе «пом’янув», за те, що, почавши так голосно, на всю країну, боротися за визволення своєї родини з рабства вікового, не довів справу до кінця через кляту хворобу, не вберіг від підступності дрібного панка Фльорковського, який підсунув їм «волю», але без землі…

Підлість і підступ! Корупція і здирство! Чи зміниться колись щось на цій землі… Невже ніколи не настане той день, коли найменший раб зможе возрадуватись волі і правді?!!

– Коли ж, коли настане цей день? – спитав уже стиха і поник, як погаслий у степу вогонь.

– Тарасе Григоровичу, дорогий ви наш, не вбивайтеся так… Не один ви чекаєте кінця того клятого кріпосного права… І не вбивайтеся за ріднею, її чекає те, що і весь народ наш! І не ваша в тому вина, що зостались вони без землі. Думаю, що Маніфест поставить усе на свої місця. І я впевнений, що їм повернуть землю… До речі, що чути від Варфоломія, чи придбав він ділянку під вашу майбутню хату, бо вже хочу на новосілля…

– А я як хочу! І так запізнився… на ціле життя з нею. Ох, коли б мені до весни, до цвіту вишневого дотягнути…

– Дотягнете, Тарасе Григоровичу, дотягнете… Тільки побережіться! – підбадьорює Федір, прощаючись.

А він, відчувши, як знову прокидається в грудях пекельний біль, задихаючись, підіймається на свої антресолі, причащається мікстурою доктора Барі, в надії забутися. Але груди знову пронизує гостре відчуття чогось неминучого. Тільки вже не відчаєм, а тихим світлим спокоєм пронизує: а може, й справді, він виконав уже свою місію на цій землі? Сказав, що велено було сказати. Відбув, що судилося відбути… За десятьох відбув…

СНИВСЯ ПУШКІН… ЯВЛЯВСЯ ГОГОЛЬ….

Серце сьогодні не так боліло, як нило – тоскно, противно-солодкувато, наче хто налив у нього в’язкої патоки… Та якщо цю тугу сердечну ще можна було стерпіти, то задушливий кашель терзав груди, як орел нещасного Прометея… Ні вдихнути, ні видихнути. Ні лежати, ні сидіти… здається, обривалися нутрощі… Треба встати, пройтися: шість кроків від ліжка до вікна. Як у казематі. За віком темно, пусто, лиш бовваніють здиблені «коні» Клодта… Вічні…

Ще недавно критикував Клодта за цю жереб’ячу монументальність, на якій той в’їхав у мистецтво. А старий виявився непоганою людиною… І все-таки талановитою….Треба зробити його офортний портрет.

Від ковтка холодного протягу з вікна кашель ніби втихомирився… Чи надовго?

Смерть не страшна, страшні муки… Сумно це думати у 47 років, коли, здавалося б, життя тільки має почин то муки терзали здорового, молодого, знаменитого, багатого Олександра Пушкіна, що він сам шукав смерті на дуелі? Принаймні, про це натяками перемовлялися гості літературних вечорниць у Гребінки, куди він, учень маляра Ширяєва, частенько заходив у рік загибелі Пушкіна… Казали, що поет був з царем Миколою Першим «на ти», а сварка між ними почалася за жінку Пушкіна – Наталі Гончарову, яку государ, великий «жінколюб», хотів зробити своєю наложницею, як це робив з іншими вінчаними жонами своїх придворних, обвішуючи мужів орденами, обдаровуючи посадами і званнями, лиш би мовчали… Такі дикі тваринні закони панували при дворі убивці декабристів, хрещеного жеребця племінного Миколи Першого!

Протест Пушкіна розлютив Ніколашку, і цей псар над псарями натравив на поета своїх «борзих» і «шутів». Перші відправили Пушкіна у вигнання подалі від Петербурга – в Одесу, Кишинів, Київ, – а другі складали про «рогоносця» скабрезні анекдоти і брутальні пісеньки… Завершилася травля ідіотською дуеллю з сином якогось французького сановника… і смертю великого російського поета.

Він ненавидів Ніколашку, ніби передчуваючи, що доведеться самому пережити з волі цього деспота. А віршами Пушкіна захопився, ще коли поет був живий. Дякуючи, звичайно, Євгенові Гребінці… Навіть сам почав щось там віршувати, наслідуючи «високий штиль» Пушкіна. Та охолов одразу, і до поета, якому співчував, і до його творчості, тільки-но Гребінка дав прочитати «Полтаву» і свій переспів з неї.

І тут бідного малограмотного кріпака спостигло велике розчарування: як міг гнаний, принижений Миколою Першим поет так збрехати про гетьмана Мазепу, переслідуваного Петром Першим?! Бо ж великий поет тим і великий, що він не боїться писати правду, кого б вона не стосувалася! Так він думав, хоча ще не читав ні офіційної історії царства російського і його

Просто він знав історію рідного народу з пісень, кобзарських дум і переказів діда Івана, від якого, либонь, успадкував талант «перебенді», як у його Керелівці-Кирилівці називали всіх, хто вмів складати в стихи думки.

І в цій усній народній історії гетьман Мазепа був героєм, будівничим церков і монастирів, захисником України, якого зрадили старшини козацькі, гірше бусурманів. А не навпаки.

Коли ж сказав про це Гребінці, той неабияк здивувався, звідки, мовляв, у неграмотного кріпака такі думки? А трохи оговтавшись, пояснив, нібито Пушкін «Полтавою» хотів примиритися з царем. Тому, знаючи це, сам Гребінка і переспівав «Полтаву», як Котляревський «Енеїду» – на бурлескний лад, щоб не викликати в «декого» підозру в симпатіях до Мазепи, проклятого російською церквою…

Та все ж попри «Полтаву» і «перекручену» в ній історію України він довго перебував під впливом лірики Пушкіна. Поема «Тризна», яку присвятив княжні Варварі Репніній, – теж данина «властителю дум» Олександру Пушкіну.

Крім того, саме «Полтава» заронила в його душу палке бажання написати свою віршовану історію України… Правдиву і чесну історію свого поневоленого роду і народу.

От що може зробити талант з людини! Або пророка, або віршомаза!

Думки зморили його. Ледь переставив важкі, набряклі ноги у валянках на ліжко, закутав їх старим кожухом і, згорнувшись калачиком, як у дитинстві десь у кущах на леваді, задрімав…. А в голові гриміли битви під Полтавою, іржали коні, і літав сизим соколом Мазепа, виблискуючи шаблюкою… Потім приснився Петро Перший, лютий, з виряченими очима і сокирою, занесеною над головою перестрашеного Кочубея, поганого нащадка зрадливих татарських ханів, якому власне старшинство було дорожче за волю України. Раптом бозна звідкіля взявся його правнук і став просити у Тараса Григоровича портрет великого пращура, але замість портрета Кочубея він малював криваву різню в Батурині, що змінилась веселим балом у маєтку Григорія Галагана, де у вальсі кружляла чужа і недоступна Марія в обіймах бравого молодого гусара. А потім… явився Гоголь, в чорній «крилатці», худий, тривожний, сумний, схожий на великого птаха, загнаного собаками у глухий кут. Метався по майстерні, повторюючи два рядки з посвяти йому:

«Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже! Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже….Ти смієшся, а я плачу…» І нарешті химерне марення завершилось ожилою картиною Васі Штернберга «Освячення пасок на Україні»: світанок, дзвонять дзвони, біля церкви святкові веселі люди з великоднім скарбом…. І раптом, наче хмара впала на прекрасне полотно друга незабутнього: крик, зойк, брязкіт шабель заглушили подзвін благовісту!...

Прокинувся весь у гарячому поту, ніби виринув з паркої купелі. Серце гупало аж під горлом, а голова гула від несусвітнього снива-марення. Запалив свічу, майже помацки і ніби під диктовку почав писати на зворотній стороні якогось офорту:

Бували войни й військовії свари:

Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї

– Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало.

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть і тлять старого дуба...

А од коріння тихо, любо

Зелен [і парості] ростуть.

І виростуть; і без сокири

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфіру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане, – будяки

Та кропива – а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердячий гній – і все те, все

Потроху вітер рознесе,

А [ми] помолимося Богу

І небагатії, невбогі.

– От і нове пророцтво від святого Тарасія, – сказав би, скривившись, Куліш.

Тільки чи долетить це пророцтво до вух народу? Чи хтось його колись надрукує? Чи, може, залишиться не читаним, як усе те, що він написав кров’ю за все своє таке прекрасне і коротке, і таке препогане довге життя?

«КОБЗАР» і «БУКВАР»

Щойно за вікном добре розвиднілося, у двері знову постукали. «Врожайні на гостей ці дні», – не встиг подумати, як у кімнату зайшов карбованим уланським кроком Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Він недавно, як жартував, перебрався із свого хутора Ісківці у більший – Петербург, і подвизався у ліберальному часописі «Искра». Привітавшись, кинув на стіл оберемок газет і журналів:

– Читайте!

Шевченкові важило лиш одне…

– Невже Маніфест?! – спитав, схопившись за серце, що готове було вискочити з грудей.

– Та що це з тобою! Як отак будеш переживати, то можеш і не дожити, – злякався Афанасьєв. – Усе вже підписано, тільки оголосять у Страсну п’ятницю, після служби Божої. А вже потім і в газетах опублікують.

– Ох, щось мені серце підказує, що мутить Олександр, боїться, щоб не піднявся народ… Боюсь, щоб не відпустили вони людей на волю голими-босими. Якби та воля ще не стала гіршою неволею… Не віддадуть пани свого, не зроблять собі гірше… переконався, спілкуючись із тим панком задрипаним Фльорковським, з моєї Кирилівки. Скажи, хіба поводився б він так нахабно і зі мною, і з Тургенєвим, і з земляком, молодим офіцером Новицьким, якого послано було на переговори від Комітету допомоги вченим і письменникам, якби не знав, що все одно його буде зверху?! Та ніколи! Бідні, бідні мої брати і сестри! В неволі народилися, в неволі і помруть!

– Та не переживай ти так! От побачиш, все буде добре…

– Та не може бути добре у цій страшній рабовласницькій державі! І ми ще в цьому переконаємось, дай Боже лиш дожити…

– Доживемо, батьку, доживемо! А поки що сідай, заспокойся і слухай, як тебе народ славить. Газета «Век» «сообщает о выходе в свет первой книжки «Основы», в которой напечатаны 5 произведений Шевченка, а также объявление о том, что «Кобзарь» продается в книжном магазине Д. Е. Кожанчикова». Далі: «Северная пчела» за підписом «А.Ч.», сиріч раба Божого Афанасьєва-Чужбинского опублікувала «сообщение о выходе в свет «Букваря южнорусского» такого змісту: «Известный поэт наш, Т. Г. Шевченко, в видах распространения грамотности между своими земляками, составил южнорусский букварь, который принадлежит к числу книг, резко отличающихся от подобных изданий... Для малорусского простолюдина это самый лучший подарок, какой можно придумать».

А журнал «Искра» повідомляє про три епохальних події: «о продаже в книжном магазине Д. Е. Кожанчикова сочинений Шевченко: «Кобзаря» 1860 г., а також «Кобзаря Тараса Шевченка в переводе русских поэтов» і «Букваря южнорусского».

І найважливіше: відомий демократ Микола Чернишевський надрукував у «Современнике» статтю «Новые периодические издания», в якій ідеться і про перший номер нашої «Основи». Хвалить «произведения Шевченка и Марка Вовчка». А ось що пише, про вас, батьку наш: «Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности». То якого вам ще ґудза треба, скажіть, батьку Тарасе, що це ви отут, зачинившись, світом нудите?!

– Та журюся своїм «Буквариком южноруським»… Видав своїм коштом аж 10 тисяч для недільних шкіл…

– Прости, друже, але знаючи твої статки, дозволь запитати, а як же хата над Дніпром? Чи ти передумав? – тривожиться Афанасьєв-Чужбинський.

– Не передумав. На землю і хату вже тисячу вислав Варфоломію. Трохи ще зароблю… А «Букваря» – кров з носа мусив надрукувати, бо дорога ложка до обіду. Пишуть мені з батьківщини, що ще царські міністри не встигли загикнутися про недільні школи, ще в Росії і не почухались, як нашою з тобою ненькою Україною вже й рух пішов: хоче народ світла – освіти хоче! Отож я й подумав собі: доки Тургенєв скликатиме своє Общество грамотності та писатиме статути для нього, я скомпоную і видам «Буквар южноруський»… Як ти находиш моє творіння? Може й собі почнеш вчити своїх кріпаків грамоти? Скільки їх там у твоїх благословенних Ісківцях?

– Та нема в мене вже кріпаків! Була жменька – та й ту відпустив, не чекаючи Маніфесту. А вони не йдуть. Просять: не виганяйте нас… А в інших маєтки палять, але переважно у багатших і затятих кріпосників. А я ж – бідний лицар, в мене навіть палити нема чого. А десяток брошурок візьму… чи то пак куплю і надішлю попові разом з твоїм «Кобзарем» – хай вчить паству грамоти…

– Надіслав Чалому тисячу, щоб розіслав по селах, просив, щоб показав київському митрополиту Арсенію, що вболіває за недільні школи, готов вислати йому ще 5 тисяч… Чекаю, що одповість Платон Симиренко, чи візьме з тисячу для своїх шкіл… А лиш трохи оклигаю, візьмусь компонувати арифметику, етнографію, географію, а також «краткую історію» нашого сердешного народу…

– Дивуєш ти мене, гетьмане, своєю завзятістю і ревністю об Україні, – жартує Сашко. – І готов помогти з підручними книжками для недільних шкіл. А щоб дух твій не поник і вогонь не погас, приніс я тобі трохи калачів нашенських та ковбас німецьких!

– Спасибі, брате, за твоє добро… Щось ви мене годуєте, як кабана в сажу… А пригадуєш, які в нас застілля були в Ісківцях благословенних? А бали чернігівські – не забув? А у Версалі у Волховської? – ожив, давнє та веселе згадавши. – Та я їх і в неволі згадував – розвеселяв душу. Жаль, проминуло.

– Але ж було! Колись я про це напишу, даю слово честі! Хай знають нащадки, як діди вміли веселитися!

І Афанасьєв-Чужбинський, як істинний поет, почав живописати…

ЗГАДУЮЧИ «ВЕРСАЛЬ»…

– Ох, які були прийоми у Волховських: бучні, на широку ногу, тривали по кілька днів. Сюди з’їжджалися поміщики не лише з Полтавської, а й з Чернігівської і навіть Київської губерній. Тож бувало, що в ці дні збиралося у Мосівці до двохсот осіб. Деякі пани приїздили кількома екіпажами у супроводі численної челяді. Та іноді гостей було так багато, безладдя доходило до такого хаосу, що й підкуплені лакеї нічого не могли зробити для своїх клієнтів. Але ці життєві невигоди надолужувались різноманітним і веселим товариством, що зранку збиралося у гостинних кімнатах, де дами й панночки, одна перед одною, хизувалися люб’язністю, вродою, вишуканістю і розкішшю туалетів. Бали Т. Г. Волховської були для Малоросії своєрідним Версалем: туди везли напоказ наймодніші сукні, найновіші мазурки, найдотепніші каламбури, і там таки відбувався іноді перший виїзд панночки, яка доти ходила в коротенькому платтячку й мереживних панталонах. Тут знайомилися, закохувалися, сваталися, браталися, мирилися, влаштовували такі оборудки, перед якими пасували суди і губернатор, збирали на Боже зубожілим дворянам, рятували і рятувалися від банкрутства, безбожно фліртувати і до упаду танцювали.

– А ще, як мені здалося, – вставив Тарас, – бали у Мойсівці подобалися місцевому панству гостинним лібералізмом: двері «Версалю» в ці числа були відкриті для всіх, незважаючи на ранги, звання, кількість кріпосних душ чи товщину гаманця. Як жартував Гребінка, тут можна було стріти усіх, навіть тих, кого вже викреслили не лише із членів дворянського реєстру, а й зі списків живих. І найвпливовішим був, звичайно, предводитель місцевого дворянства Олексій Васильович Капніст… Славний чоловік…

– А пригадуєш, Тарасе, як ми з тобою познайомились?

– Та як не пригадую! Не встигли ми з Гребінкою зійти з брички, як нас оточив гурт молодих паничів у фраках і мундирах. Вітали так сердечно, як тільки може вітати нових гостей розпалене веселощами, здружене вином товариство! І тут Євген Павлович, розкланюючись на всі боки, обернувся до мене, взяв за плечі і підштовхнув до бравого улана, який ніби тільки й цього чекав:

– Познайомся, Тарасе Григоровичу, з автором віршованого послання до тебе, надрукованого в «Молодику»! Прошу любить і жалувать: Афанасьєв-Чужбинський, герой Кавказу.

Не встиг я обійняти бравого улана та щиро дякувати йому за таку честь, як той повів мене в гостьові кімнати: «вмитися та привести одяг в порядок, та поговорити».

– А слідом, як легіт степом, летів за нами багатоголосий гомін: «Шевченко! Шевченко!». То ж недовго й розмовляли ми з тобою, Тарасе, бо кімната враз наповнилася шанувальниками, яким хотілося особисто познайомитися з знаменитим автором «Кобзаря». Потім прийшов Гребінка і всі рушили до вітальні, де нас чекала господиня. Гості, що юрмилися біля входу, теж чекаючи на столичних знаменитостей, як по команді розступилися перед нами, наче морська пучина перед Мойсеєм і втеклими з Єгипту юдеями. І ми зайшли до величезної, освітленої люстрами, обставленої старовинними меблями, задрапованої коштовними, бозна-якої давності шторами, вітальні. А далі… а далі я тебе загубив. Зустрілися… тільки через тиждень у Ісківцях! – реготав Афанасьєв. – І надолужили! Я тоді чекав саме відставки – дуже не хотів повертатися до свого полку на Кавказ…

– Яків теж не хотів… – зітхнув Тарас… І затих сміх, посмутніли обидва поети, згадавши незабутнього Якова де Бальмена…

– Пом’янули б чаркою, та не можна тобі… – зітхнув Олександр.

– Не можна… – зітхнув Тарас. – Але можна склянкою чаю… Пригадуєш, як ти рядка не міг написати без шипіння самовару? Отож – роздмухуй святе кострище – будемо надихатися…

Довго вони розмовляли та згадували під шипіння самовару… І славне братство мочемордій, до яких теж були причетними, і панночок Закревських, особливо їхню братову «Ганну вродливу»… Та помітивши, що Тарас посмутнів, бравий колишній улан миттю перевів розмову на веселу пригоду, що з ними сталася на Різдво у степу.

– Пригадуєш, Тарасе, як ми тобі колядували в родичів Закревських, здається в 43-му чи 45-му? Ледь не замело нас навіки сніговою бурею.

БУРЯ В СТЕПУ. МОЧЕМОРДІЇ

Деталей не пам’ятав, на відміну від Афанасьєва-Чужбинського. Пригадував тільки, що підмовив він Сашка поїхати з ним на Різдвяні свята до братів Закревських: хотів побачити свою «Ганну вродливу». Та натомість мусив був розважати панночок Закревських, Марію і Софію, бо Ганна, як заміжня жінка, була своїм заклопотана.

Врятував від нудьги сам господар – головний мочеморда Віктор Закревський, іменований «Генеральним старшиною Вихтором Мочеморденком»: запропонував поїхати колядувати до своїх родичів, що жили за верстов десять. Його ще в родині називали «поганим інфантом» – за пристрасть до гульбищ і співжиття з простою селянкою; та робесп’єрівцем – за любов до волі і Французької революції 1848 року, за що Вихтора ледь не ув’язнили. Після чого притих, викупив у брата Платона свою кріпачку та й бараболю садить у своєму маєтку, як німець на Січі Запорізькій…

– Так от! – продовжив Олександр. – Погостили ми гарно у родичів. Час минув непомітно. Марія Олексіївна чудово грала Шопена, Софія Олексіївна розповідала цікаві епізоди з колишнього побуту українських панів. Ти, Тарасе, був веселий і балакучий. Давно вже звечоріло, ми почали збиратися їхати назад. І тут покоївка повідомила, що буря розгулялася. Господарі, за звичаєм, почали затримувати гостей, але молоді супутниці наші вирішили їхати, тим більше, що дорога знайома, коні добрі, та й заметіль, мабуть, не могла за годину так розгулятися, щоб замести дорогу. Покликали кучера, але й той підбадьорив, мовляв, як треба буде, то він не пожаліє коней і доправить усіх за півгодини на місце.

Віктор Олексійович одразу ж зробив розпорядження «у своєму дусі»: попросив пляшку рому і запропонував тобі розпити її «не ради п’янства поганого, а ради здоров’я хорошого: по-перше, щоб у тілі тепло було, якби довелося збитися з дороги, по-друге, щоб швидше заснути і не відчувати жодних неприємностей». Але ти відхилив пропозицію. Тоді Віктор Олексійович, осушивши ром «во славу Бахуса», завалився у свою кибитку й побажав усім доброї ночі. Усі ж, сиріч паничі з панночками, розмістилися в санях. Але не встигли виїхали за ворота, як розгулялася степова хуртовина. Не та, що, обсипаючи снігом згори, заліплює очі, але не дуже замітає дорогу, а найстрашніша, низова, яка, зриваючи сніг із землі, хурделить ним у повітрі і з завиванням та якимось стогоном носиться над широким степом. За кілька хвилин подорожні вже не бачили вогнів садиби. Коні спершу бігли бадьоро, але незабаром кучер сказав, що ми збилися з дороги, і коли ми надумали повернути назад, ніхто не знав, куди їхати. Мороз міцнішав, вітер мінявся безперервно. Дами трохи переполошились, тим паче, що в цей час у степу звичайно нишпорять вовчі зграї, а кілька днів тому, як навмисне, ми цілий вечір розповідали про подібні пригоди. Нічого не вдієш; вирішили покластися на милість долі в надії, що приб’ємось куди-небудь, якщо не візьмемо праворуч від поштової Київської дороги. Кучер наш їхав легким клусом. Віктор Олексійович, що заснув у своїй кибитці, нічого не чув з усієї пригоди, а його візник намагався лише не відстати. Хуртовина посилювалась. Ми з тобою, Тарасе Григоровичу, пропонували дамам звичайний засіб: пристати до якого-небудь стогу сіна, розкласти вогонь і грітися до ранку, але дами й слухати не хотіли, надіючись, що якось доберемося. При світлі сірника, який мені вдалось запалити в шапці, я подивився на годинник. Було за північ. А ми виїхали близько сьомої... І жодних ознак житла, ні собачого гавкання, такого відрадного для подорожнього, що збився з дороги.

– Гарно оповідаєш… Як Дюма! Ти б то все написав…

– Напишу, слово даю, лиш не зараз. Мушу «Искру» випускати… Так от… Дами підбадьорились було від думки, що, одягнені тепло, ми не замерзнемо, що після опівночі вовки не так уже нишпорять, і потроху почалися розмови. А ти заспівав «Ой не шуми, луже!», ми почали підспівувати... І тут зірвалася хуртовина ще страшніша, коні стали, пісня наша замовкла, і завивання хурделиці, яка мчала повз нас, здалося нам виттям голодних вовків. Кибитка Віктора Олексійовича ледве не наїхала на нас. Коні ані з місця. Ми врізались у замет, які звичайно утворюються під час хуртовини по низинах. Спільними зусиллями витягли сани і знову рушили ступою.

– Сашко, це вже імпровізація із Ежена Сю! Тільки українською… Аж мороз по шкірі…

– Не перебивай, слухай далі, що було… Отож я й питаю тебе, сідаючи, весь у снігу, на своє місце: – А що, Тарасе? – А ти у відповідь проспівав мені строфу із запорозької пісні:

Ой котрі поспішали,

Ті у Січі зимували,

А котрі зоставали,

У степу пропадали.

– Це я пригадую, – засміявся Тарас. – Хотілося мені дуже налякати письменницю Софію Закревську, а то вона все хвалилася, що «не боїться «общественного мнения» і пише у своїх писаннях усю правду про своїх краян, критикуючи їхні вади і погані панські звички. Отака мужня пані писателька! Не знаю, чи налякав?

– Ще б пак – налякав! Хіба не пригадуєш, який відчай охопив наших супутниць? І скільки тобі ж самому довелося докласти зусиль, щоб заспокоїти їх.

– І що я робив такого? – дивувався.

– Ти? Ти, Тарасе, почав імпровізувати вірш про хуртовину і склав кілька строф, які, одначе, розвіялися слідом за поривами бурі, тому що потім ні ти, ні ми не могли їх пригадати. Здається, в мене збереглися окремі вірші, але я не наводжу їх через побоювання, щоб не приплутався який-небудь рядок власного витвору. Знаю тільки: один куплет виражав думку, що козакам і помирати було б добре в товаристві таких милих супутниць.

–Що то за сила – поезія! Бачиш, Сашку, навіть переляк знімає… – сміявся, згадуючи справді перестрашені личка панночок Закревських…

Гарні були панночки, симпатіческі і розумні… а його до їхньої братової, Ганни вродливої, тягнуло – спасу не було… От що то заборонений плід… Так його тягнуло ще до «адольфінок», весталок розкішного храму кохання мадам Адольфіни де Амур… Прости Господи, йому грішному це порівняння, бо Ганну таки він любив усім серцем… хоч лучче було б, якби любив Варвару… так, як вона його любила… І тут же спитав себе: «І що? Що б з того вийшло, крім великого скандалу?» Адже навіть Капніст, ліберал-волелюбець, нагадав йому, романтичному поетові родом з кріпаків, що віл коневі не пара… Ет, що минуле ворушити…

Тим часом Афанасьєв-Чужбинський насолоджувався споминами:

– Отже, ми стали просуватися вперед, зовсім не знаючи дороги, але що далі, то з більшою надією на порятунок, тому що наближався світанок... Нарешті дами наші помітили десь збоку вогник... Врятовані! Кучер ударив по конях, які, відчувши близькість відпочинку й корму, незважаючи на виснаження, побігли клусом і незабаром прибилися до заїжджого двору на поштовій Київській дорозі. Весь фасад був освітлений, у вікнах миготіли тіні, за ворітьми чути було вигуки метушливих візників. Хоча додому залишалося недалеко, ми вирішили відпочити тут години зо дві.

– А Вихтора Мочеморденка де діли? Невже в степу буревісному загубили?

– Та ти що, Тарасе!!! Рицар великого штофу спав як убитий, і з кибитки його долинало богатирське хропіння, що на різні лади наслідувало завивання бурі. Віктора Олексійовича насилу розбудили, а коли він ввалився до нас у теплу кімнату, то багато сміявся, довідавшись, як довго ми блукали, і дотепно почав доводити, що немає нічого на світі блаженнішого від мочемордія. Невдовзі трапилось йому ще навести один доказ. Коли перемерзлі дами попросили чаю, на заїжджому дворі його не виявилося, тому що хазяїн держав лише самовар, залишаючи подорожнім возити з собою харчі, зате горілки було досхочу. Але я розжився чаю в якоїсь проїжджої пані, якій розповів про нашу пригоду, і дві години, проведені нами до світанку у корчмі, – одні з найприємніших у моєму житті…

– Як тебе, Сашку, послухав, то в моєму – теж… – засміявся.

І раптом спитав хрипло:

– А де… Ганна?

– Яка ще Ганна? – здивувався улан, який щойно згадував про Марію і Софію.

– Ганна вродлива… Закревська… Платонова дружина… Де вона зараз?

– А-а-а… Он ти про кого… – посмутнів Олександр. – Нема Ганни. Вмерла.

– Вмерла?! Як вмерла?! Вона ж молода зовсім…

– Молодою і вмерла. Одразу ж після твого арешту… А може, й ні, може, з кимсь сплутав. Я ж давно з рідних країв. А що твоя хата над Дніпром? – перевів Афанасьєв Чужбинський мову на іншу, веселішу тему.

Хоч мало й тут радості. Мусив розповісти Сашкові, що не вдалося йому через вредних панів купити землю, побувавши позаторік в Україні, але Варфоломій шукає пильно. То знайшов десь у Ржищеві, то в Стайках, а тепер придивився коло Канева.

– Я вже йому і гроші вислав, і просив, лиш придбає землю, щоб одразу й лісу купив і завіз на те місце. Хай просихає… І сам план нарисував, ну, не зовсім сам, помагав один архітектор, але під моїм керівництвом. Ось, подивися – не хороми, але жити можна. Мені головне, щоб майстерня була велика і світла і вікном – на Дніпро. Щоб я його, Славуту, день і ніч бачив… А тут буде ґанок скляний, теж на Дніпро очима. А тут світлиця – а в світлиці – молодиця…

Показував Сашкові проект хати майбутньої, а наче бачив її – світлу, біленьку, чепурненьку, на горі… Пливеш дубом по Дніпру, а хата поблискує окатими віконцями із зеленого гайочка, кличе-манить: заходьте, добрі люди, гостями будете. А від берега до хати – стежечка в’ється крута, під горою джерело б’є крижане, просить напитися крижаної водиці, а далі – в гайочку бешкетують солов’ї, тріщать, витьохкують, а в траві високій – коники вистрибують. А от і господар у білій сорочці, заляпаній фарбою, на ґанку походжає, на всю ту красу Божу весело поглядає і гостей вітає…

– Як тобі, Сашку, ця картина? А ось і молодиця – ставна і вродлива, як зоря ясна, з пирогами гостей зустрічає, а за нею хтось маленький визирає, від гостей ховається і сміється-щебече, як той соловейко… Ой, друже, дав би Бог дожити до цієї годиноньки благословенної… Обіцяю тобі, що будеш у мене першим гостем.

– Буду, Тарасе, обіцяю, лиш покличеш, припливу «дубом» на твоє новосілля. І доти буду гостити, доки не виженеш.

На їхню веселу бесіду аж Федір прибіг: давно не чув такої веселої балачки у Шевченковій майстерні. З таким гарним настроєм і розпрощалися.

– Заходь, друже! Але не забудь Маніфест принести, а то мені без нього тяжко буде прожекти свої будувати!.. Щось я втомився, хоч з тобою, друже, готов розмовляти хоч до ранку… Щось я зовсім підупав на силі… Прости… Піду полежу… А ти, дивись, щоб приніс мені надрукований Маніфест. Не забудь лиш…

Пішов Афанасьєв-Чужбинський і забрав із собою веселість…

ГАННА ВРОДЛИВА…

Так він її називав… Але серце хоче розтягнути на довше томливе передчуття чуда, і повертає його в літній екіпаж свого, Богом посланого, благодійника, Євгена Гребінки, з легкої руки якого побачив світ «Кобзар». І це правда. Бо якраз Гребінка доклав чимало зусиль до видання «Кобзаря», хоч і не признається. Але Тарас знав напевне, що це Євген порадив своєму гімназійному другові міцному поміщикові Петрові Мартосу спочатку портретуватися у не відомого нікому художника Шевченка, а потім за рахунок гонорару за своє мальоване «поличіє» видати першу книжку самосійного поетичного Генія. Доклав цей безкорисний чоловік рук і до Шевченкової популярності серед українців Петербурга, а тепер от віз знаменитого уже поета на рідну Україну – представити перед очі освіченим землякам. І кращої нагоди, аніж традиційний червневий бал у поміщиці Волховської, немає. А може, й породичатися, бо їхала разом з ними побачитись з батьками і рідна сестра Гребінки – Людмила.

І знову перед очима постала розчинена брама маєтку старої «матінки» Волховської і дворище за нею – ніде голці впасти – стільки пишно вбраного люду! Аж в очах рябить: вифранчені пани, як ті півні в курятнику, гонорово походжають серед розфуфиреного «високородного жіноцтва». Тарас пробігає очима парад красунь і зупиняє погляд на… ній! Тій, що ні на кого не чекала, а походжала собі поза «строєм» незалежно, тихо та пишно, та, чаруючи «очима аж чорними – голубими», як цариця, сама собі вибирала партнера… Ненароком їхні погляди стрілися, і він… (ех, Тарасе, Тарасе!) забув про все!

Він, зазвичай байдужий до танців, скоро вів красуню по колу у вальсі, тримаючи за тонкий гнучкий стан, зачарований її не темно-томним, а відкритим і ясним поглядом.

Не була проти романтичної пригоди і сама шляхетна молодичка, однак поки що вона святкувала чергову свою перемогу над цілим батальйоном своїх суперниць: знову столична знаменитість, до всього ще й поет-дивогляд, про якого в Україні легенди ходили, цей гайдамака, по якому «Сибір плаче», виділив саме її, заміжню жінку, матусю двох діток-янголів, із доброї сотні свіжих, щойно розквітлих панночок, зрілих багатих наречених, що засиділися в дівках, знехтувавши приказкою, що «через перебір – недобір», спраглих любові заможних удовиць та готових на адюльтер місцевих «проказниць».

Зверхньо зиркаючи на похмурий від заздрості парад наречених, Ганна не забувала і про власний вигляд: тримала рівно спину, високо несла причесану за останньою паризькою модою голівку, йшла за ним легко, ледь торкаючись паркету, потрапляючи кожним кроком у такт музики. Але під кінець танцю гонорова пані вже не зводила з поета очей, а її щік збіг рум’янець перемоги… Вона першою відчула, що невинне кокетування під поглядом ревнивого старого мужа – полковника Платона Закревського – поволі розгоряється гріховною пристрастю, якої досі не знала. Відчув це і Тарас…

Несподівано втрутилась судьба: захворівши тяжкою інфекційною болячкою, від якої ледве не вмер, змушений був рятуватися у свого друга-ескулапа Андрія Козачковського, що жив у Переяславі. За тих довгих три місяці балансування над чорним проваллям смерті, в гарячці, він написав чи не найкращі свої твори: «Наймичку», посвяту П. Шафарикові до «Єретика», «Заповіт» і «Кавказ» на вічну пам’ять свого друга вірного Якова де Бальмена, який саме тоді загинув за дивних обставин на Кавказі у війні з горцями…

Ох, Якове-Якове! А ще наче вчора гостював Тарас у його невеличкому маєтку, читали разом «Росію 1839 року» маркіза де Кюстіна, говорили про непотрібну і нечесну війну Росії на Кавказі, куди Яків мав скоро їхати, про Європу, в якій Яків радив Тарасові обов’язково побувати і видати свої твори, а доки «суд та діло», переписав його вірші латиною (аби було легше полякам перекладати), скомпонував з художником Башиловим саморобну Тарасову книжечку…

«МОЯ ТИ СПІВАНАЯ ДОЛЕ»

Тарас важко відходив і від хвороби, і від звістки про смерть друга. Лікував душу творчістю і спогадами про Ганну. Передавав їй жартівливий привіт у листі до «його мочемордія» Віктора Закревського – брата Ганниного чоловіка: «А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень...».

І виконав свою обіцянку. Прибув до маєтку Закревських у Березовій Рудці, точніше, у флігель до свого друга Віктора, який відрізнявся від жорсткого вдачею брата Платона вродженою добротою і такою гостинністю, що часто й серед буднів з’їжджалися до нього місцеві поклонники Бахуса та влаштовували собі такі «вакханалії» та «діонісії», про які слава летіла до самого Петербурга…

Але цього разу, оскільки до Різдвяних свят було далеченько, у маєтку Закревських панувала благодатна творча атмосфера: художник із Петербурга Тарас Шевченко писав із подружжя Закревських модні тоді серед аристократів парні портрети. З Платоновим він упорався швидко. І от нарешті настала довгождана хвилина: він став за мольберт – вона сіла навпроти, на дзиґлику, позувала старанно, тримаючи рівно спину і витягнувши гордовито високу шию… Він іноді говорив, але більше тихо собі наспівував – якусь із тих народних пісень, якими щовечора повнилися тихі зоряні небеса над селами довкіл Березової Рудки. І здавалося їй, цей бідний художник, колишній кріпак, який заробляв собі на хліб насущний портретуванням місцевого панства, був найщасливішим чоловіком на землі. А вона слухала, ледь усміхаючись, молода, кохана, багата… дуже багата, сповнена гордині… Та чи щаслива? Мала би бути щасливою. Але ж тоді чому, коли цей простий маляр-заробітчанин, відклавши пензлі, підходив до неї, щоб поправити атласну стрічечку на шиї чи непокірний локон, або торкався обережно, як фарфорової вази, її підборіддя, щоб ледь-ледь повернути обличчя до світла, що лилося з відчиненого вікна, легкий, боязкий, невідомий їй трепет пробігав її тілом, як весняний легіт, і їй хотілося плакати? По тремтінню його тонких, артистичних неселянських пальців відчувала, що маляр переживає щось подібне і теж боїться його. Часто у такі хвилини їхнього містичного зближення, відчинялися раптово двері і заходив важким командорським кроком Платон. Художник різко відсмикував руку і, вдаючи, що не бачить Закревського, то відходив від Ганни, то наближався, уважно роздивляючись, як то робить кожен портретист. Походивши кругами довкола застиглої моделі і зосередженого художника, спитавши для годиться, як іде сеанс, Платон виходив, а зблідлий Тарас робив перерву, відпускав її відпочити і через терасу виходив у парк. Поблукавши, вертався знову веселий, впевнений, уже без трепету всаджував її на дзиґлику в потрібній позі. А вона… вона не могла прийти до тями, ледь стримуючи сльози, що виступали на очах… і виправдовувала їх тим, що доводиться довго дивитися в одну точку…

Такою Шевченко і змалював Ганну Іванівну Закревську: без пихи, з ледь похиленими плечима, вологим від невидимих сліз замріяним поглядом тернових (синіх, аж чорних) очей, з таємничою, як у мадонни Лізи Леонардо да Вінчі, ледь помітною усмішкою в кутиках стиснутих сердечком пухких вуст…

Недаремно у цій незбагненній жінці на портреті ніхто спочатку не впізнавав веселу і безтурботну кокетку Ганну Закревську. Радше, ніхто з ближніх не знав і ніколи не бачив її такою…

Померла… Ганна померла... Ще тоді, коли він міряв степи незміряні за Каспієм і Уралом. А він, не відаючи, писав їй свого поетичного листа, як живій, а виявилося, що… у позасвіття:

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою,

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная доле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися...

Питав її, як живу, чи «збираються ще й досі веселії гості погуляти» у старої Волховської? Як йому тоді, у незамкненій в’язниці азіатській не вистачало її, його випадкового несподіваного «свята чорнобрового», гріховно-святого… яке так западе йому в душу, що й на далекому Кос-Аралі згадуватиме її – своє «свято чорноброве», його таємниче «колишнє лишенько лихеє» та проситиме:

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив...

Та й більше нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся Богу.

Але, видно, вона теж не забувала його... і на тому світі. Бо хіба можна забути, як вони стояли біля вікна, на відстані, тільки торкаючись один одного спопеляючим палом своїх тіл, і дивилися на зимовий, до глибини прозорий сад, згадуючи літній затишок його непролазних хащ, які ховали від стороннього ока і вуха шаленство їхніх обіймів… О, як тісно було їм обом у величезному маєтку, як незатишно було на протягах, здавалося, безкінечної анфілади покоїв. Йому здавалося, що так… божевільно він ніколи не закохувався, що це перший і останній раз, і від безперспективності цієї любові, яка могла щомиті втратити свою божественність, провалившись у прірву адюльтеру, чи просто… банально вихлюпнутись на папір черговим ліричним віршем… Але він хотів іншого… Тієї повноти чуттів, коли пристрасть плотська єднається з духовним обожненням… І таке почуття подарує йому зустріч із Марком Вовчком…

КЛОДТ І ЙОГО КОНІ

У роки свого «вільного» відвідування імператорської Академії мистецтв він, тоді ще молодий Шевченко, познайомився і навіть потоваришував із бароном Петром Клодтом. Подобався йому цей невтомний чоловік, з яким у нього було багато спільного. Петро Карлович теж закінчив Академію вільним слухачем. Теж пізно почав кар’єру скульптора. За двадцять було йому, коли вирішив розпрощатися з родинною професією військового і присвятити себе мистецтву. В Академії жартували, що скульптором Петра Карловича зробила несамовита пристрасть до коней. Цих прекрасних створінь він із дитинства малював, ліпив, різьбив, витинав із паперу. Нібито навіть жив деякий час у царській конюшні, щоб вивчити їхню анатомію, повадки, пози, ходу і рухи. А коли став вільним слухачем імператорської Академії мистецтв, оселився в підвалі, щоб мати змогу приводити туди коней і малювати їх із натури, а також ліпити з глини в різних ракурсах. І таки добився свого – витончені фігурки його рисаків зацікавили ректора Академії І. Мартоса та викладачів, відомих скульпторів С. Гальберта і Б. Орловського. Тож коли царський уряд замовив Академії прикрасити Нарвські тріумфальні ворота шестіркою коней, які несуть колісницю слави, досвідчені скульптори С. Піменов і В. Демут-Малиновський взяли в компанію молодого колегу Петра Клодта.

Ходив анекдот, нібито великий шанувальник коней Микола Перший, почувши про молодого скульптора-конетворця, прийшов до нього в майстерню і, побачивши Клодтові «табуни», вигукнув: «Ну, Клодт, ты делаешь лошадей лучше, чем жеребец!»

Після тріумфу скульптурної композиції Нарвської трумфальної арки цар замовив Клодту дві скульптурні групи для прикрашення двірцевої пристані на Адміралтейській набережні… З різних причин ці композиції перекочували на Анічков міст, де й досі стоять. А цар так захопився кіньми Клодта, що копії їх подарував прусському королю Фрідріху Вільгельму ІV для головної брами королівського палацу та Фердинанду ІІ – королю Сицилії – для його Неаполітанського палацу. В кінці 40-х мода на коней барона Клодта заполонила Росію: кожен вельможа вважав за честь мати у своєму маєтку його рисаків.

Після навчання шляхи Шевченка й Клодта розійшлися. На цілих десять років. А коли політичний в’язень Новопетровського укріплення Тарас Шевченко прочитав у «Русском инвалиде», що на Ісакіївській площі в Петербурзі встановлено кінну статую його катюги Миколи Першого роботи знайомого йому Петра Клодта і то перед самим початком чергової, Кримської, військової кампанії, обуренню його не було меж. З того дня барон Клодт став для нього втіленням тиражованого несмаку та ідолопоклонства. Навіть тоді, коли в 1859 році вперше побачив на схилах Михайлівської гірки помпезний монумент князю Володимиру, навіть знаючи, скільки Клодту довелося намучитись коло пам’ятника хрестителю Русі, якого виливали в Калузі і везли до Києва водним шляхом, не подобрішав. А коли у Літньому саду наткнувся на чавунного байкаря І. Крилова у чавунному кріслі, долучився до критиків «жалкого» барона Клодта. У будь-якому товаристві висловлював один і той самий пасаж у різних варіантах:

«Монумент Крылова, прославленный «Пчелой» и прочими газетами, ничем не лучше алеутских болванчиков. Бессовестные газетчики! Жалкий барон Клодт! Вместо величественного старца он посадил лакея в сюртуке с азбучкой и указкою в руках. Барон без умысла достиг цели, вылепивши эту жалкую статую и барельефы именно для детей, но никак не для взрослых. Бедный барон! Оскорбил ты великого поэта, и тоже без умысла».

Звичайно, його слова швидко долетіли до вух скульптора, але скромний, ніби й слава ніколи не торкалася його чола, барон Петер Клодт фон Юргенсбург продовжував з ним вітатися при зустрічах.

І от тепер йому раптом захотілося спокутувати перед цим трудягою свою вину… зробити офорт із його портрета. Тож недовго думаючи, пішов до барона в майстерню біля ливарного цеху з наміром зробити олівцем портрет для майбутнього офорту. Ішов – переживав, як то стріне його старий. Як у всіх «жителів» Академії, двері майстерні Клодта були відкриті для кожного гостя. Крім того, побачивши в порозі Шевченка, барон, якому, до речі, зовсім не йшов цей помпезний титул, не здивувався, ніби давно чекав його візиту. Коли ж непрошений гість і недавній опонент повідомив, що хоче зробити з його портрета офорт, без зайвих розмов дав свою фотографію. На прощання похвалив старання і досягнення пана Шевченка в техніці офорту і запропонував свою посильну допомогу…

Одне слово, як сказано у Святому письмі: є час збирати каміння, і час розкидати каміння…

Працювалося легко, бо легко було на серці, яке покинули злість і гнів на придворного «конских дел мастера», та всетаки геніального Петра Клодта…

…І знову, дякуючи Клодту, в його майстерні запахло кислотами, запрацював станок, явивши один з найвдаліших його портретних офортів-аквантинтів... Здавалося, хвороба нарешті відступила. Він воскрес духом, докінчив офортний портрет І. Горностаєва і свій олійний автопортрет…

Прощення – велика сила! Мабуть, коли ми прощаємо гріхи своїх ближніх, як Бог прощає нам наші гріхи, у світобудові наступає гармонія… І повертається до кожного з нас наше, Богом назначене, «призваніє» найвищою своєю благодаттю – натхненням.

Уже давно смеркло, але втоми не відчував. Запаливши усі свічки на канделябрі, вирішив зробити те, на що довго не наважувався – написати по пам’яті портрет Марка Вовчка…

А вночі йому наснилася Марія. Ніби сидить вона навпроти нього у ложі Нижньогородського театру, одна, у темній сукні, і уважно спостерігає, як пурхає по сцені райською пташкою Катерина Піунова, посилаючи йому кокетливо французькі поцілунки… раптом… розтанула у світлі софітів, втекла. Він пішов її шукати і побачив, нещасну, в подертому одязі на паперті собору серед міських жебраків… просила милостиню. Він хотів підійти, сказати, що прощає, і попросити у неї прощення, але вона, побачивши його, знову розтанула, як… сніжинка на гарячій долоні, перетворившись на… краплину сльози…

Він роззирнувся і побачив високу могилу серед степу і сиву жінку в її підніжжі, яка стояла, задерши голову, ніби не знає, сходити їй на могилу чи ні? Жінка оглянулась, і він впізнав у старій жінці Ликеру. Вона ніби злякалась чогось, необачно шарпнула на грудях дороге намисто, і воно посипалось кораловими краплями у сухий травостій…

ГРАФ ЯКІВ ДЕ БАЛЬМЕН. ЧААДАЄВ І МАРКІЗ ДЕ КЮСТІН

….Друже мій незабутній, Якове! Ти так полюбив Слово моє, так повірив у мій талант, що не полінувався удвох з Башиловим переписати «Кобзаря» латиницею, скомпонувати у книжечку, аби могли прочитати брати-ляхи, які, як і брати-кацапи, не могли повірити, що кляті козаки– це окремий народ, а не другосортне хлопське плем’я, створене Богом, щоб прислужувати їм «козачками»!

Згадалося, як радів кожній зустрічі з благородним графом на Вкраїні будучи, і як тяжко ридав, почувши, що нема Якова… Загинув безневинно на Кавказі, на війні, яку ненавидів….

Ридав, а в серці набухали кров’ю слова, рядки….епітафія незабутньому Якову. Не знав тільки що з того вийде: гнівний протест чи гіркий плач… Поки що вивів на папері тільки одне слово «КАВКАЗ»… Коли ж знайшов у свого улюбленого пророка Єремії слова «Кто дастъ главе моей воду, и очесемъ моимъ источникъ слезъ, и плачуся и день и нощь о побиенныхъ...», віддався на волю Музі.

Писав, ніби під чиюсь диктовку:

За горами гори, хмарою повиті, 

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея 

Там орел карає, 

Що день божий добрі ребра 

Й серце розбиває. 

Розбиває, та не вип'є 

Живущої крові – 

Воно знову оживає 

І сміється знову. 

Не вмирає душа наша, 

Не вмирає воля. 

І неситий не виоре 

На дні моря поле. 

Не скує душі живої 

І слова живого. 

Не понесе слави бога, 

Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати! 

Не нам діла твої судить! 

Нам тілько плакать, плакать, плакать 

І хліб насущний замісить 

Кровавим потом і сльозами. 

Кати згнущаються над нами, 

А правда наша п'яна спить.

Коли вона прокинеться? 

Коли одпочити 

Ляжеш, боже, утомлений? 

І нам даси жити! 

Ми віруєм твоїй силі 

І духу живому. 

Встане правда! встане воля! 

І тобі одному 

Помоляться всі язики 

Вовіки і віки. 

А поки що течуть ріки, 

Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті, 

Засіяні горем, кровію политі. 

Отам-то милостивії ми 

Ненагодовану і голу 

Застукали сердешну волю 

Та й цькуємо. Лягло костьми 

Людей муштрованих чимало. 

А сльоз, а крові? Напоїть 

Всіх імператорів би стало 

З дітьми і внуками, втопить 

В сльозах удов'їх. А дівочих, 

Пролитих тайне серед ночі! 

А матерних гарячих сльоз! 

А батькових старих, кровавих, 

Не ріки – море розлилось, 

Огненне море! Слава! Слава! 

Хортам, і гончим, і псарям, 

І нашим батюшкам-царям

Слава.

І вам слава, сині гори, 

Кригою окуті. 

І вам, лицарі великі, 

Богом не забуті. 

Борітеся – поборете, 

Вам бог помагає! 

За вас правда, за вас сила 

І воля святая!

Співчував дворянам Закревським, Забілі, Афанасьєву… усім малоросійським дрібнопомісним поміщикам, яким були осоружні нескінченні завойовницькі війни царату, але дітися було нікуди від царських повинностей: з першого дня народження усі дворянські сини вважалися військовозобов’язаними. Та ж сама рекрутчина, та ж сама неволя, тільки бідний народ «голили» на 25 років у рядові солдати, а паничів приписували до якогось полку із присвоєнням офіцерського звання. Не від доброго життя повстали високі військові чини – «декабристи»… Не з примхи панської написав свою «Оду вольності» Василь Капніст, а Петро Чаадаєв, цей обстріляний в кількох війнах офіцер, раптом став християнським мислителем і надрукував у московському журналі «Телескоп» свої «Філософські листи», в яких звинувачував царський уряд у «відлученні Росії від «всемирного воспитания человеческого рода», що перечить волі вищих сил.

Не раз вони розмовляли на ці теми дражливі з Яковом, коли з’їжджалися на чергову «раду» «мочемордій», говорили і перед його від’їздом на ту прокляту війну…

І от тепер… стояв граф Яків де Бальмен, або «військовий ієсаул Яків Дибайло», як живий… перед його очима. І не вірилось, що нема Якова… Загинув на Кавказькій війні, в Ічкерії за невідомих обставин. Значить – убили. Як Лермонтова… Як і його, Шевченка, хотіли вбити у сутичках з кочовими войовничими племенами Середньої Азії… Як перетворили на руїну генерала Івана Корбе – «полковника компанійського – Корбу», який після відставки одиноко доживає віку, всіма забутий, у Петербурзі…

Ох, Якове… Якби ти знав, як я тужив за тобою, дізнавшись, що тебе вже нема на цім світі! Так скорбив, що аж захворів… Та коли мене повернув з того світу славний лікар переяславський Андрій Козачковський, написав, як у гарячці, поему «Кавказ», тобі присвячену… Як міг, воздав за добро твоє, за того «кобзарика», якого ти з Михайлом Башиловим скомпонував, оформив та переписав латиною… Не пам’ятав своїх віршів напам’ять, хіба коротенькі, а «Кавказ» – пам’ятав, ніби вирізьбив розпеченим клинком кожну букву, кожен рядок на власній душі…

«А може, скоро привітаєш, Якове, і мене… – гірко подумав. – Ото вже брате, привітаємось! Та й полинем до самого Бога на розмову. Ох і буде, що нам йому розказати… Хоч, слухаючи «Кавказ», усі плакали, та все ж хтось написав донос, куди треба… Дарма він, Тарас, забув про небезпеку, що чатувала орлом двоголовим над його голівонькою молодою… Даремно не залишив у братів Лизогубів свій чемодан з віршами і рисунками, як ті просили, ніби передчуваючи арешт, або щось прочувши… Але він уперся – беру із собою… А на переправі через Дніпро, помітив, що жандарми якось дивно позиркують на його чемодан і стиха перемовляються… Коли підійшли, хотів викинути в річку, ага, перехопили на льоту… Знали, що в ньому. А в ньому був і «Сон», і «Кавказ», і Посланіє «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»…

Господи, воля Твоя, що за страшна країна, краще б не родитися в ній! Імператор, захищений арміями мільйонними, жандармами і поліцаями, боїться – слова правди!...

Здається, звечоріло… Чи в очах потемніло… від ниючого болю… От чудасія: коли на людях – ніби стихає біль, а на самоті – звіріє… Через хворобу зовсім зледащів… А як і пишеться, то отаке, сардонічно-трагічне:

А поки те, та се, та оне... 

Ходімо просто-навпростець 

До Ескулапа на ралець 

Чи не одурить він Харона 

І Парку-пряху?.. І тойді, 

Поки б химерив мудрий дід, 

Творили б, лежа, епопею, 

Парили б скрізь понад землею, 

Та все б гекзаметри плели, 

Та на горище б однесли 

Мишам на снідання. А потім 

Співали б прозу, та по нотах, 

А не як-небудь... Друже мій, 

О мій сопутниче святий! 

Поки огонь не захолонув, 

Ходімо лучче до Харона – 

Через Лету бездонную 

Та каламутную 

Перепливем, перенесем 

І Славу святую – 

Молодую, безвічную. 

Або цур їй, друже, 

І без неї обійдуся – 

Та як буду здужать, 

То над самим Флегетоном 

Або над Стіксом, у раю, 

Неначе над Дніпром широким, 

В гаю – предвічному гаю, 

Поставлю хаточку, садочок 

Кругом хатини насаджу; 

Прилинеш ти у холодочок, 

Тебе, мов кралю, посаджу. 

Дніпро, Україну згадаєм, 

Веселі селища в гаях, 

Могили-гори на степах – 

І веселенько заспіваєм...

ПОТОМКИ РЮРИКОВИЧІВ

І раптом…. у темному прольоті дверей проступила княжна Варвара. Але не теперішня – опасиста пані, з якою він назавжди розійшовся в Москві навесні 1858 року, повертаючись із неволі… І не та, сполохано-насторожена, з дитячою лукавинкою в недитячих очах, що на портреті Глафіри Псьол… А та – з далекого, такого бурхливого і майже щасливого 1843-го: тоненька, трепетна, як тростинка на вітрі, з палаючими фанатичною вірою у свого Пророка очима на блідому, виснаженому схимою і земними пристрастями лиці святої великомучениці. Схожа на молоденьку княгиню Ольгу….

«Сестра його єдиная»… Вона хотіла стати для нього Марією Магдалиною, але для цього йому не вистачило святості і божественної відстороненості від земного гріховного буття, а їй – всепрощенного самозречення і звільнення від станових умовностей свого високого роду. Тому вона так і зосталася в його житті доброю самарянкою, жінкою з чужого племені, яка, подавши з милостині кухоль води стомленому подорожному, з жахом узріла у бідному теслі Пророка.

Він провів долонею по очах, щоб зітерти її відображення у своїх зіницях, але в душі щось зашуміло, зухвало-радісно, як ліс перед грозою, і він побачив удалині на тлі захмареного неба розкішний палац, до якого крізь густий парк вела широка, всипана теракотовим піском алея, а на ній – двох запорошених подорожніх: Капніста і себе…

…Залишивши на господарському дворі бричку, на якій приїхали до маєтку князів Репніних на світанку 2 липня просто з розвеселих іменин генеральші Волховської, вони з Капністом вирішили трохи поблукати росянистим чудовим парком у модному англійському стилі, щоб освіжитися після нічного гуляння і ближче познайомитись. Гребінка мав слушність: Олексій Васильович справді ставився до свого предводительства як до високої місії служіння рідній Малоросії і російському Отєчєству, а до сімейства Репніних – з неприхованим пієтетом. Тож вважав за необхідне перед тим, як ввести заїжджого поета-художника, про якого ходили всілякі чутки, надто після «Гайдамаків», у дім його сіятельства графа Репніна, ознайомити його з деякими епізодами життєпису цього знатного роду.

Почав Капніст ще з Чернігівських князів Рюриковичів, з яких нібито брав початок рід Репніних, і останнього гетьмана Малоросії князя Кирила Розумовського, онукою якого була дружина князя Варвара Олексіївна, а дід і батько Капніста – опонентами в поглядах на автономію Гетьманщини: Розумовський ратував за приєднання Малоросії до царства московського, Капністи – клали життя за її самовизначення. Однак реальність виявилася на боці гетьмана, сильнішою за мрію горстки відчайдушних «автономіалістів», і з цим довелося миритися, тим паче, що ніхто з українських воєначальників не відав, яким має бути державний устрій народу, що над усе ставить свободу.

І хоч Іван Котляревський писав у своїй «Енеїді»: «Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша від гармат», – гармати виявилися сильнішими.

Однак життя довело, що часто чесне і непомітне служіння вітчизні – більший подвиг, як геройська смерть на полі бою. Князь Микола Григорович Репнін-Волконський пройшов усі кола цього пекла і чистилища. Під час австрійської компанії 1806 року він, молодий відважний офіцер російської армії, був поранений під Аустерліцом, потрапив у полон до Наполеона і тільки дякуючи своїй молодій і безстрашній дружині, внучці князя Розумовського – Варварі Олексіївні, яка пробралася в госпіталь, вижив. Наполеон, вражений мужністю князя і відданістю його дружини, не тільки помилував своїх полонених, а й представив Миколу Григоровича до ордена і доручив йому повідомити Олександра І про готовність до переговорів. Його перебування на посаді губернатора Саксонії примножило славу не тільки російської зброї, а й російської дипломатії. При тому цей нащадок чернігівських князів Рюриковичів завжди залишався вільнодумцем і прихильником свободи, і якби не виконував дипломатичні місії в Європі, теж вийшов би на Сенатську площу, як його молодший брат. Але доля розпорядилася інакше: він став губернатором Київського, Чернігівського і Полтавського намісництва і ревним служінням своєму народові заслужив вічну і щиру його вдячність. Відкриття кадетського корпусу, інституту благородних панянок, врешті театру в Полтаві – плоди його праці щоденної і його вірної дружини княгині Варвари Олексіївни. Але один Бог знає, чому з добром завжди межує зло, а з відданістю – зрада? Чому тверезий розум пасує перед лестощами, а правда – перед брехнею. За доносом заздрісних і бездарних блюдолизів князь, який усе своє майно вклав у культурне і освітнє піднесення краю, був звинувачений у розбазарюванні державної казни і відправлений у відставку. Рану, нанесену жахливими і недостойними звинувачення, не вилікували ні довгі роки вимушеного пілігримства Європою, ані ще довші – святого затворництва у маєтку дружини в Яготині.

Підсумовуючи розповідь, Капніст пояснив:

– Вибачте мені за довгу лекцію, але перед тим, як увійти у цей дім, ви мусите знати, яка велика людина живе в ньому. Як бачите, у кожного своя доля, і свій хрест, який треба нести, як це не гірко, до останнього подиху… І хоч як прикро, цими стражданнями ми сподобляємось Христу…Від великого знання – много печалі. І мені здається, що як поет простого і темного народу ви це розумієте…

Запала довга мовчанка. Бо що мав відповісти на почуте він, викуплений з неволі раб? Хіба те, що часом йому нестерпно важко нести на собі свій, звалений на нього невідомо ким і з якою метою, хрест? Що йому часом страшно буває, від того пекла, що клекотить в ньому, як Везувій, готовий залити розпеченою магмою пів білого світу? Це порівняння в нього народилося після розповідей Брюллова про виверження вулкану і про пережите ним відчуття безпорадності перед стихією, всепоглинаючу динаміку апокаліптичних жахіть якої він так і не зумів передати статикою живопису у своєму «Останньому дні Помпеї». І жалкував, що не поет, бо тільки словом великого Данте можна передати всю правду людського горя. Тому, боячись опустися до реалістичного відображення події, що принизило б велич трагедії, він створив класичне біблійне видіння Апокаліпсису, перед яким холонутиме вічно душа людська…

І ніхто не здогадується, що саме ці прийоми великого Карла він, Шевченко, застосував, пишучи словами свій Апокаліпсис – поетичне полотно «Гайдамаки»…

Здивування на обличчі Капніста обірвало його внутрішній монолог, який він, о горе, насправді виголошував на повний голос у відповідь на проповідь про користь терплячого несення свого хреста і всепрощення…

Але мудрий Капніст швидко справився із душевним потрясінням і перевів розмову на теми насущні: про життя-буття свого співрозмовника.

І хоч як Тарас не любив згадувати своє кріпацьке минуле, а тут купився на щиру цікавість Олексія Васильовича… Нічого не втаїв, але й не драматизував. Просто згадував і добре, і зле, відчувши, що така сповідь йому потрібна перед входом не тільки у благословенний дім князя страдника-затворника, а й у світ такого ненависного йому малоросійського кріпосництва.

Вони вже підходили до курдонеру, широкого, мов Дворцова площа перед Зимовим палацом, як помітили двох жінок, що йшли назустріч: старшу, опасисту, в чудному, схожому на абажур капелюшку, і молоду, струнку, з гладенько зачесаною голівкою.

Капніст, засяявши усмішкою, зупинився, але глянувши на небо, де у важких чорних хмарах уже погуркував молоденький грім і проскакували короткі стріли сліпучих блискавок, стривожено кинувся бігцем перепиняти жінок, гукаючи, що наближається дощ. Але старша, видно, не звикла дослухатися до чужих вказівок, і наполягала, що вони ще встигнуть до дощу обійти лужок, який проглядався за деревами, зеленим оксамитом стікаючи у потемніле озеречко. Доки вони перемовлялися, грянув грім і почалася справжня розкішна липнева злива. Капніст, схопивши старшу за руку, швидко повів її до палацу. Молодша поспішила слідом, залишивши бідного Тараса мокнути під дощем.

Звичайно, він міг би побігти слідом, принаймні заховатися під деревом, але… ця зустріч під дощем з господинями маєтку, судячи по запопадливості кавалерській Олексія Васильовича, чомусь нагадала йому, хоч і погожої теплої днини, але досить таки прохолодний прийом у качанівського магната-мецената Тарновського. Григорій Степанович, який, за розповідями Васі Штернберга, не дозволяв собі вийти зі спальні, не вифрантившись в один із своїх чудернацьких обладунків, зустрів Тараса у домашньому халаті і пантофлях на босу ногу. Нібито по-простому, без зайвих церемоній, але по лукавому усміхові, що кривив його тонкі губи під великим гачкуватим носом, гість зрозумів, що йому дають «зрозуміти», що будь ти сто разів вільним, талановитим і знаменитим поетом і художником, для цих «високородних» кріпосників ти завжди будеш безрідним кріпаком, убогим жебраком, жадним шматка хліба з їхніх рук…

От і зараз стояв він під проливним дощем, як соляний стовп, ні в сих ні в тих, не відаючи, чи то злива, чи сльози вмивають його розпашіле від одвертих розмов з розкаяним декабристом… Ще мить – і він би пішов геть, але зупинив його стишений погожий навіть в негоду, розважливий, як у стародавнього грецького філософа, голос Олексія Васильовича, що вже біг до нього від палацу.

ДЕКАБРИСТ

– Чого ж ви стоїте під холодним дощем? Ходімте в теплу хату! – і, промоклі до нитки, вони поспішили до одного з флігелів, де вже жив Капніст зі своїм хворим сином, якого лікував домашній лікар Репніних – Фішер. Переодягнувшись у сухі халати, чоловіки перечікували зливу, тихо розмовляючи, спостерігали крізь вікно за щойно таким акуратним, а зараз розбурханим стихією садом, за спохмурнілим ураз палацом, який збудував у Яготині останній гетьман Малоросії Кирило Розумовський, дід господині палацу Варвари Олексіївни, отієї старшої пані в чудернацькому капелюсі-абажурі, яку вони стріли перед грозою на алеї саду разом із дочкою – княжною і теж Варварою, тільки Миколаївною.

Схоже було на те, що Олексій Капніст, «довідавшись» із «Гайдамаків», як Шевченко ставиться до всього того, «що паном звалось», щиро намагався викликати у нього симпатії до господарів маєтку.

– Якби я володів пером настільки талановито, як Гоголь чи ви, Тарасе Григоровичу, я б шукав своїх героїв у Яготині, ось тут, у стінах цього палацу. Прочитавши ваші «Гайдамаки», я зрозумів, що ви палко цікавитесь історією свого народу, особливо його героїчною боротьбою за свою свободу і ліпше життя. Це похвально, але омана вашого поетичного генія в тому, що щиро упиваючись стихійними народними бунтами, кривавими повстаннями під егідою народних месників, теж народжених стихійним гнівом доведеного до крайнощів простого люду, ви уповаєте тільки на народ і його отаманів. І не допускаєте навіть думки, що можуть ревно перейматися долею свого народу і деякі з тих, кого ви з огидою називаєте – «паном». Князь Репнін і його родина – одні з них. Ваші «Гайдамаки» – річ дивовижна, ризиковано смілива, як на наші часи: ваша фантазія відтворює картини минулого з геніальною достовірністю, почасти навіть наганяючи жах жорстоким реалізмом. І хочу вас застерегти, що багато хто з нині сущих властьімущих у ваших закликах… боротися проти «жида і ляха» прочитає загрозу собі. Вже прочитав… Стихія завжди лякає, бо це завжди неконтрольований вибух вулкану, вогонь якого не щадить не тільки винних, а й невинних, не лише грішних, а й праведних. Декабристи хотіли протиставити стихійним виступам народних мас організований наступ війська. І теж програли. А чому? Бо проігнорували народ, єдність із ним. І ваш поетичний геній свідомий того. Та все ж, намалювавши кров’ю картини жахливих розправ, підсвічених пожарами, ви теж шукаєте відповіді…

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла...

А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти –

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!» –

Сказали, і сталось.

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли та й виросли;

Замучені руки

Розв’язались – і кров за кров,

І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Капніст так натхненно читав напам’ять ці рядки, ніби власний біль виливав, але коли скінчив, похитав головою:

– Можливо… Але я хотів би, щоб ви зрозуміли, що винний у всіх наших бідах, так, наших: і простих людей, і дворян, і купецтва, і людей вільних професій – справді, один єдиноправний єзуїт і деспот – російське самодержавіє. Це воно загнало нас у глухий кут кривавих міжусобиць, взаємної ненависті і ганьби перед світом… Але продовжимо потім. Злива скінчилася, ми обсохли, тож зараз мушу йти представляти вас, відомого поета і модного столичного художника-портретиста Тараса Шевченка світлійшому князю Миколі Григоровичу Репніну-Волконському. А заодно і просити дозволу оглянути його родинну галерею.

І Капніст, церемонно поклонившись, з поважним виглядом, як і належить дворянському предводителю, пішов виконувати свою благодійну місію, сиріч дане Гребінці слово «допомогти молодому художнику Шевченку заробити копійчину на портретуванні місцевих достойників».

А Тарас зостався стояти біля вікна, приголомшений несподівано одвертою, навіть різкою промовою зазвичай стриманого і обережного Олексія Капніста, спровокованою, як він сам підкреслив, «Гайдамаками». Якщо таку бурю почуттів викликала його п’єса у ліберала Капніста, то навіть уявити страшно, з яким настроєм читали п’єсу запеклі кріпосники…

ПРОРОК І ВЕЛИКОМУЧЕНИЦЯ

Спогади стають дедалі уривчастішими, більше схожими на видіння.

…Розкішний маєток. У вітальні маєтку Репніних – золотавий присмерк. Крім них із Варварою Миколаївною – нікого. Десь на березі ставків домальовує захід сонця невсипуща художниця Глафіра, десь блукає парком замріяна, як і личить поетесі, Олександра, тихим сумним поглядом спозирає з вікна красу Божу хоровита Тетяна – третя із сестер Псьол, вихованок князів Репніних. Тож вони з Варварою можуть бути одвертими: вона розповідає йому на його ж прохання про свої щасливі дитячі роки, проведені в палацах пруських королів, в оточенні майбутніх монархів Європи, коли «папєнька» ще був намісником Саксонії… О, щасливе дитинство! Як воно не схоже на недавні роки сумних поневірянь Європою, коли «папєньку», уже намісника Малоросії, за доносом обмовили перед царем, і він змушений був піти у відставку й покинути батьківщину... Так, це були нелегкі роки політичного вигнання, але й щасливі тим, що вона, Варвара, у вже дорослому віці змогла мандрувати Францією, Іспанією, Німеччино, Щвейцарією… І – дивовижною Італією! Що то за країна! Як їй хочеться ще раз побачити це голубе бездонне небо і таке ж осяйне, іскристо синє море, а на їхньому тлі – таємничі руїни колись прекрасної цивілізації… Незабутні враження!

– Мені теж… хочеться побачити вічний Рим… – каже він глухим голосом, перебиваючи емоційну розповідь княжни.

– А що заважає? – обережно питає Варвара, не дай Боже, щоб не вранити Шевченка.

Але – даремно! Він ніби тільки й чекав її запитання. Враз аж спалахнув по-дитячому невинною образою на Григоровича, і на Брюллова, і на все Товариство заохочення художників, які… Але це довга історія! І не дуже приємна історія…

Але княжна хоче знати, і не з «праздного любопитства» – вона хоче… бодай словом зарадити його горю…

Та горя нема, просто люди, від яких залежала його поїздка на стажування в Італію … просто приревнували… його до його ж віршів. До цього вони розмовляли кожен по-своєму: Варвара – російською, а він – на її ж прохання – українською, якої вона не знала до пуття, бо оселилася в Україні в дорослому віці, але хотіла чути і вчити з вуст Поета. О так! Вона хоче знати цю прекрасну милозвучну мову, щоб читати його пророчі послання в оригіналі…

Так, звичайно… Поет вдячний княжні, але змушений перейти на «общепрінятий язик», щоб вона зрозуміла все, що накипіло на його бідному серці.

– Да, они правы, и Григорович, и Брюллов! Я не то делал. Не тем занимался, ради чего меня эти святые люди освободили из оков позорного рабства и приняли в свою семью! И что ж? Вместо того, чтобы усовершенствовать свои наклонности к художествам, я перед дивными произведениями великого Карла задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков. В тени изящно-роскошной мастерской Брюллова, как в знойной дикой степи надднепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов! Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина, и я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести. Да, я понимал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И старательно изучал ее глубокие таинства под руководством моего учителя, каков был бессмертный Брюллов, но вдруг как будто бы наступало затмение, я сочинял стихи! Да! Я посвящал свое время написанию стихов, издал две книги: «Кобзарь» и своих бедных разбойников «Гайдамак», но! Но я и рисовал! Я старался не забывать профессю, достичь в ней вершин мастерства, но… мои результаты, на взгляд моих наставников, были не из лучших… Не заслужила их одобрения и моя картина – моя «Катерина» – чем не угодила этим добрейшим людям одна из моих лучших работ?! И не хуже тех, которые наградили золотой медалью… А мне посоветовали просить его благородие Григория Степановича Тарновского, небезысвестного вам мецената, приютить меня на лето у себя в усадьбе и разрешить рисовать, что он пожелает. Но этот добрейший из людей ничего не пожелал! Он даже не захотел приобрести за копейку мою страдалицу «Катерину!». А чтобы не убить совсем бедного замарашку-крипака, пожелал заказать копию портрета Вашего батюшки работы швейцарца Горнаунга… или я не так произношу его… «великое» имя? – з викликом завершив Тарас свій схвильований монолог і, зупинившись перед княжною, глянув їй у вічі. Відтак сів втомлено у крісло і, закривши долонями лице, затих. Вражені обоє сплеском його емоцій, вони довго мовчали: він – знічений, втомлений, вона… що думала в цю хвилину княжна, страшно було уявити. Однак…

– Боже мой! – вигукнула стишеним голосом Варвара по довгій мовчанці. – Они обиделись на гениального Поэта, который только на время решил потеснить в своей душе великого Художника? Как несправедливо! Иногда умнейшие взрослые люди поступают… как малые дети! Но вы не печальтесь так! Жаль только, что я о ваших недорозумениях академических не знала раньше. Но и сейчас не поздно: муж моей дорогой сестры Елизаветы Николаевны – Павел Иванович Кривцов, как вы знаете, указом императора назначен начальником русских художников, практикующих в Италии. Если вы позволите, я буду говорить о вас и с добрейшим Павлом Ивановичем, и с Василием Ивановичем Григоровичем – «папенька» и брат Василий в хороших с ним отношениях…

І тут зайшов у вітальню князь Василь Миколайович – веселий і безтурботний брат суворої і відповідальної княжни. Це він привіз своїх дітей Васю і Варю, щоб Шевченко «зняв» з них портрет. Вислухавши схвильовану розповідь Варвари про «страшну» несправедливість, яку вчинили проти Поета добрі його наставники, князь Василь Миколайович, як людина зі світу всеможних, порадив простий вихід із зовсім, як виявилося, нескладної ситуації: наступного, 1844 року, Шевченко представляє на підсумкову академічну виставу кілька своїх картин, намальованих в Україні, отримує золоту медаль і їде в Італію!

Щасливі, що їм вдалося так легко розв’язати гордіїв, чи то пак Тарасів вузол на професійній гордості художника Тараса Шевченка, вони почали розмову про імператорську Академію мистецтв, яку Петро Перший відкрив спочатку як вищу школу «всіх наук»… для бастардів – позашлюбних чад своїх вельмож, а також селянських і солдатських дітей та інших талановитих сиріт. За Катерини заклад перетворився на імператорську академію художеств, завданням якої було виховати для Росії майстрів різця і пензля світової величини. Оскільки світовою художньою майстернею вважався тоді Рим, то й заведено було посилати туди на стажування за казенні гроші кращих учнів. А коли в 1820 році групою меценатів було створено «Общество поощрения художников», повний пансіон стажерів оплачувався його коштом.

Мабуть, не було в Росії художника, який би не мріяв стажуватись в Італії, адже це була рідкісна для багатьох можливість повчитись у великих всесвітньо знаних майстрів живопису, створити власні шедеври, стати знаменитим та й, врешті, просто побачити світ.

Про всі стажування в Італії творились і переповідались легенди. Не раз ділився з учнями незабутніми спогадами про італійський період своєї творчості і Карл Брюллов. Він не приховував, що саме в Італії досягнув вершин живопису, написавши свої кращі полотна «Італійський ранок», «Італійський полудень», врешті грандіозне багатофігурне полотно – «Останній день Помпеї»…

Але у той далекий 1843 рік рвався Тарас до Італії не тільки ради досягнення вершин мистецьких: зараз там проживав його найкращий друг і «однокашник» Вася Штейнберг. А ще – Аполлон Мокрицький і Айвазовський, який спеціально приїхав із Феодосії в Петербург, щоб заслужити квиток до вічного Риму – золоту медаль на підсумкових іспитах-конкурсі в Академії. І навіть художник-самоук Лапченко…

Ох, як йому тяженько хотілося до тої Італії! Побродити зі Штернбергом древніми руїнами… Погомоніти з Великим Карлом Брюлловим, зустрітися з Миколою Гоголем!

Так хотілося, що й зараз заливає жаль сльозами лице… Не дай Боже, побачить Іван. Такого наплете Лазаревським, що в йорданській воді не відмиєшся… Тож утрися, Тарасе, і думай про веселе, що теж було в твоєму сирітському житті.

…Княжна Репніна вміла тримати слово, що з її зв’язками було не важко. Того літа в їхньому яготинському маєтку гостювала з дітьми Єлизавета Кривцова, уроджена княгиня Репніна. Велися, певно, перемовини і з самим «начальником над руськими художниками» Павлом Кривцовим, людиною, як казали, доброю, інтелігентною. Він пообіцяв Варварі поклопотатися стажуванням молодого художника Шевченка в Італії наступного року. Але через рік Кривцов несподівано помер. А мрія Тараса про Італію поступилася обов’язку перед рідними: побувавши в рідному селі, надивившись на життя братів та сестер, кріпаків, він поклав собі за мету звільнити їх з неволі. І поклав на це життя. І звільнив. Усіх, навіть Айру Олдріджа… Тільки цар не оголосив ще маніфесту…

Простіть йому, Шевченкові, що цар ще й досі не оприлюднив Маніфест…

24 ФЕВРАЛЯ 1861 Р.

ДОВГОЖДАННИЙ МИКОЛА КОСТОМАРОВ

Костомаров, який прийшов навідати хворого Шевченка 24 лютого, був радий та здивований, заставши товариша на ногах. Шевченко саме писав привітання з днем ангела земляку своєму Івану Миколайовичу Мокрицькому, до якого завше був прихильний та від якого сподівався отримати дозвіл на поїздку в Україну. В листі вибачався, що не може привітати особисто, бо хворіє вже довго і не знає, чим це затворнічєство скінчиться, бо ж «другой месяц не только на улицу, меня и в коридор не пускают».

– Слава Богу, ти здоровий, Тарасе, а то таке мені наговорили, ніби й з ліжка не встаєш. Аж бачу, козак козаком напередодні свого 47-річчя! Ну, вітаю! І матінка моя поздоровляє тебе, передала ось лакіток, аби підживився, і бажає до ста років дожити, а як не надокучить, то й більше…

Давно не бачились вони з Миколою, востаннє ще на Різдво, коли з Василем Курочкіним прителющились до Костомарова колядувати. А таки прителющились, бо обидва були… як хлющі, перед тим відколядувавши в кумасі Надії Тарновської, в Карташевських, Білозерський, в Гулака Семена, Пом’яловського… та інших приятелів і просто добрих людей…

Професор Костомаров, завжди застібнутий на всі ґудзики, дуже розстроївся, побачивши розхристаного до сорочки і веселого Шевченка. Почав разом із матінкою умовляти буйного колядника з огляду на погану погоду і пізню пору дочекатися ранку в їхній «хаті». Та хіба зупиниш таку буйну стихію, як Тарас? Він і слухати не хотів, і пішов, колядуючи «Зійшла звізда чудна», у хуртовину.

А тепер от приклало, бач…

Костомаров вибачався, що не міг раніше зайти: відколи посів кафедру російської історії в Петербурзькому університеті, ніколи вгору глянути. Не брехав: чимало часу у нього забирала підготовка до лекцій, мусив багато читати і писати, крім того він багато працював у архівах, у Публічній бібліотеці, писав і друкував у Герценівському «Колоколі» гострі публіцистично-наукові статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь», а для новоствореного часопису «Основа» – історичні розвідки «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південно-руської історії».

Перед цією ненаситною працьовитістю, а надто аналітичним розумом друга поет Шевченко схиляв голову. В молодості його навіть трохи дратувала постійна зайнятість Миколи. Людина натхнення, він не розумів, що науковець надихається безперервною тяжкою буденною працею, яку часом озорює епохальне відкриття…

Вони ніколи не були близькими з Миколою, як, приміром, зі Щепкіним, Семеном Гулаком, з небіжчиком Василем Штернбергом та навіть із Карлом Брюлловим! Але завжди ніжно любили і шанували один одного, самі дивуючись, як це їх, таких різних за вдачею, родом занять, навіть походженням, так часто зводить доля в злагоді на карколомних віражах?!

Причина була проста, як Божа правда: Україна! Їхня велика любов до рідної землі. І за цю спільність, цю єднаючу їх силу, Тарас прощав Миколі навіть його деяку роздвоєність у поглядах на українську історію і проблеми сучасного політичного життя України у братніх обіймах московітів. Пояснював цю половинчастість незвичайним походженням Костомарова: позашлюбний син поміщика-кріпосника і його кріпачки, росіянина і українки, Микола, здавалося, назавжди застряг між цими соціальними і національними полюсами, хоча, з огляду на матір, мудру й милосердну, завжди брав сторону поневоленої України…

Навіть в обстановці поляризації суспільства, спричиненої відміною кріпосного права, не хотів приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись правдивим літописцем рідної історії.

Шевченко простив Костомарову його вибір… Простив за «Богдана Хмельницького», який багато чого повідав «недовченому» кріпакові і вигнанцю політичному про рідну минувшину. І полюбив Миколу Костомарова назавжди за мужність писати тільки правду, завжди, за будь-яких політичних умов. А деякі уривки «Богдана Хмельницького» запам’ятав на все життя, як от цей:

«Народ, який населяє у наш час більшу частину Галичини та Буковини, Люблінську губернію Царства Польського, губернії Російської імперії: Подільську, Волинську, Київську, частину Гродненської та Мінської, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, землю війська Кубанського, народ, що складає значну частину народонаселення в губерніях: Воронізькій, Курській, Херсонській, народ, що має свої поселення у губерніях: Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій і землі Війська Донського, народ, який називають малорусами, українцями, черкасами, хохлами, русинами та просто руським, з’являється, за відомостями наших літописців, у ІХ столітті».

Вони рідко перетинались у щоденному житті, але зустрівшись на літературних вечорах, не могли набалакатись, то гостро полемізуючи, то піджартовуючи один з одного. І завжди їхні дискусії були в центрі уваги дружніх вечірок… А без них було нудно і нецікаво. Тому й перше, що попросив Микола Тараса, обов’язково бути у нього у вівторок… на літературному «вівторку»…

Тарас пообіцяв бути конче, бо вже знудився за гарним товариством, а тим часом хвалився планом майбутньої хати над Дніпром, який йому допоміг зробити великий знавець у будівничій справі – військовий архітектор Федір Черненко. Похвалився і золотим годинником, який подарував сам собі на 47-й день народження.

ДЕНЬ АНГЕЛА

Хоч і повернуло на весну, та дня ще нема. Погасли зорі і вогні в палацах, і тільки зблискували зеленими іскрами з підворітень і з-під мостів чи то кошачі, чи то чортячі очі, і літали на вітрах-протягах темними вулицями бліді, схожі на рвані пасма білого туману, невпокоєні душі запорозьких козаків, що навіки лягли кістьми в болотах під гранітом Північної Пальміри… Та часом пробігала вулицею – з підворітні в підворітню – убога, прикрита дранкою, скулена постать міської повії, майбутньої героїні романів Федора Достоєвського… І знову тихо і темно, лиш вітри завивають у димарях, тріщать від морозу дерева в академічному саду та порипують половиці в коридорах Академії: нічний сторож обходить «его императорськие художественные владения».

На жаль, він так і не встиг написати повість про петербурзьких повій… і про тих нещасних збіднілих дворянок, про яких «подбав» Микола Перший, дозволивши відкривати «дома терпимости», і про таких, як Мотря, яку привезли Марковичі в Петербург та й лишили напризволяще, і таких, як бідолашна його Ликера… про всіх «отверженных и униженных»: і друкованих, і титулованих, і навіть царської крові…

Про жіночу долю він знав більше, ніж Достоєвський чи Тургенєв, але не встиг розказати… Боже, як багато він ще не встиг написати! Та ще більше не встиг надрукувати того, що написав… Пустити у світ, до людей свої думи, свої муки, які так і не стали на папері сумними рядами… І хтозна, чи стануть… Чи не розвіє їх самодержавний вітер по білому світу, чи не струпішіють в архіві якогось «патріота»-кармазинника, чи не зогниють під грушею, закопані переляканою малоросійською панночкою, як уже було, коли його арештували...

…Яка довга ніч! Який нестерпний біль… Ніби він заново народжується… на цей білий… чорно-білий світ… захлинаючись важким, різким від запахів кислот і мікстур, повітрям… Від нестерпної задухи рве на грудях сорочку і чує над самим вухом бадьорий баритон баби-повитухи:

– Катре! Катерино, а глянь-но, який хлопчик, який крепкий козак народився, та ще й у сорочці! Щасливим буде! Паном! Та де паном? Гетьманом буде!

Баба-пупорізка жартує, тим часом, як він задихаючись «материнськими водами», холоне кволим безпомічним тільцем… І пискнути не може, щоб попросити в Бога помочі… Тільки дивиться в небо – високе срібно-синє, хоч над ним стеля, а за вікном і глупа ніч…

Біля нього метушаться люди, розтирають тіло, тереблять кісточки… йому боляче, дуже боляче… нарешті вливають у горлечко теплу рідину і кладуть голим на холодну пелюшку з білого, як сніг, полотна. Він чує, як ворушиться під ним житній околіт, поколюючи остючками…

Боже! Як йому холодно, одиноко й незатишно, і хочеться до мами, під її теплий бік. Як під крило, під її щасливий лагідний голос. Але чує тільки стривожені чоловічі голоси…

– Де ескулапи?! Кличте Бруні! Круневича!

– Треба везти негайно в лікарню ! Там хоч тепло!

– Пізно! Вода вступила в легені….Надія тільки на Бога!

І він справді чує, як «води»… вода заповнює його легені, витісняючи повітря… Ріже, як молода тонка крига, груди… Він стискає зуби, вириває ними вуса, щоб не стогнати… не будити маму…

– Чого ви стоїте?! Чого баритесь? Везіть до Святої Марії Магдалини!

До Святої Марії Магдалини? Де вона зараз, його Марія Магдалина? Де живе і як її звати? Якби була тут, поруч, може, не так би йому боліло….

– Підніміть його… Підкладіть під спину подушку…. Де гірчичники? Мушки?

Його піднімають, підкладають подушку… щось ліплять на груди, на ноги, на руки і… вагота відступає від горла, поволі, дуже поволі і дуже… боляче…

– Живий… – полегшено зітхають хором чоловічі голоси.

А де ж мамин? Чого не чути маминого голосу? – панікує його безпомічне, крихітне тільце, в якому не вміщається його завелика змучена душа. Він безпомічно крутить головою, шукає поглядом маму і бачить молоду, вродливу, дуже схожу на нього, молодого, жінку… Вона стоїть, нахилившись над ним, гріє подихом його ручки-ніжки і благає ледь чутно: «Господи, спаси дитя моє».

Він розплющує очі й бачить замість мами – людей… Багато людей… Вони оточили його вербову колиску, його вбоге ложе, стривожені, злякані… насторожені…. добрі, сердиті, цікаві… всілякі… серед них багато незнайомих… чужих… отих, безликих, як ескізи невдалих портретів, усюдисущих нишпорок…

– Я, мабуть… спав… – каже він, пригнічений цим велелюддям нежданим, натовпом, серед якого не може впізнати жодного знайомого обличчя. – І, либонь, ще спатиму, лиш дайте мені того маковиння, що…. – і знову провалюється, як у теплу купіль, в рятівну дрімоту…

Прокинувся, почуваючись уже краще.

– Скільки ж це я спав?

– Та ледь своїх святих іменин не проспали, – озвався знизу Грицько Честаховський.

– То це вже ранок, чи ще вечір?

– Це вже день вашого янгола і святого заступника Тарасія!

– З Харкова поздоровча… від якогось Петра Трунова… Ну й прізвище…– жартує Лазаревський, піднімається східцями, читає телеграму… з побажаннями здоров’я і довгих літ життя.

– Спасибі… Посидь зі мною, друже…Скажи, чи не збираєшся по роботі на Вкраїну?

– Збираюся, і дуже скоро – з інспекцією південних губерній. Хотів спитати, чи не поїхав би і ти зі мною за компанію? І мені веселіше буде, і ти одпочинеш від такої тяжкої зими…

– Було б не погано… Заїхали б з тобою у Черкаси до кирилівського пана, може хоч тебе б він злякався… І до братів моїх заїхали б, і в Городище – до Платона Симиренка, і до Варфоломія…

– А я до вас із телеграмою! – гукає знизу Микола Курочкін. – Вихопив з рук листоноші! Де ти там, дорогий Тарасєнька? Приймай привітання! І мої, і з Полтави!

– Спасибі, Миколайчику…. Читай…

І Миколайчик, зійшовши на гору, читає: «Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: «Утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада».

– Спасибі, що не забувають… Утну… – каже над силу і просить:

– Михайле, напиши брату Варфоломію, що мені дуже недобре…

…Біль знов ошалів, як звір дикий… Нема сил! А внизу, в майстерні, там… повно людей! Прийшли його привітати з Днем янгола. І всі чекають, коли він спуститься зі свого небесі. А іменинник… От збереться з силами, хильне чарочку мікстури і явиться народові…

– Михайле! Відчини вікно, нема чим дихати, – просить Лазаревського.

– Не варто… там холодно, ще більше застудишся…

– Твоя правда… От на Україні… якби хоч дихнути мені, разочок, задається, одразу ж поправився б… Де та весна? Тільки б скресло, пішки пішов би…

– Чого ж пішки? Поїдемо цугом, удвох, хіба ще хлопців, братів, прихопимо… – підтримував розмову Лазаревський…

– Авжеж – поїдемо і обидва оженимось… Годі бурлакувати…

– Згода, цього літа обов’язково поберемося з гарними дівчатами…

– Якби ти знав друже, як не хочеться вмирати… та ще так тяжко… Чи то Бог карає муками, чи навпаки, мучить тілесними болями, щоб душі легше було прощатися з цим світом… Таким дорогим, таким милим світом… Бо не знає, душа, що її чекає… Не дано! Бо, мабуть, якби знала, що потрапить у рай, тихий та веселий, може б, і не трималася б цього світу… Якби ж знаття!..

Але в душі не благав раю – ТАМ. Волів раю ТУТ, на цім світі, на цій землі, на рідній Україні, з якої доля кріпацька вирвала його ще дитиною і покотила перекотиполем чужими світами… А тепер от просив долю, щоб хоч вмерти на Вкраїні…

– Не смій говорити про смерть, брате Тарасе! Не клич її передчасно… – просить Михайло. – От побачиш – усе буде добре… Послав повернути, як ти кажеш, ескулапів… От… Чуєш? Уже повертаються! От вже повернулися!

– Робіть щось… – просив Михайло пошепки тих, що повернулися.. – Погано Тарасові! По ньому бачу… що дуже погано…

І знову йому прикладали мушки шпанські до грудей і гірчичники до рук і ніг… А він знову просив опіуму, щоб хоч трохи задурити нестерпний біль, що гриз його зсередини, випалював вогнем, душив, умостившись волохатим чудиськом на грудях… Ще лікарі не встигли зійти вниз, як знову починався пароксизм, і він кволим голосом питав, чи не можна його спинити?

Нестерпний біль перетворював його, загартованого, мужнього, дорослого чоловіка, на безпомічне, нещасне, покинуте батьками і Богом немовля… Але що б не робили з ним лікарі, біль не вщухав, задуха не відпускала…

Тим часом цілісіньку ніч до нього приходили люди… То брати із сестрою, то дід Іван, то тато з мамою, ще молоді, вродливі й щасливі… То Вася Штернберг з Брюлловим і Гоголем…

Навідались, як живі, Сковорода і Котляревський з Квіткою-Основ’яненком, прийшли просто до його хати над Дніпром, чепурної та заквітчаної, ніби у раю, стояли всі троє під вишнею в білих сорочках та все питали, де ті вірші, що він їм присвятив… А він усе намагався пояснити, що то не він, то цензор видер-вирізав ті вірші з «Кобзаря», та все шукав ті вирвані аркуші з посвятами. Але раптовий вихор підхоплював сторінки, а вітер усе посилювався та глушив його слова, аж поки не перетворився на сніговий буран в киргизькій пустелі… І вже бачить він, як падають у білу круговерть замерзлі на ходу верблюди разом із примерзлими до сідел вершниками й тюками, як рятуються від бурі під возами обліплені снігом солдати, бачить, як кричить хтось із командирів, але що – не чути… І раптом колючий сніговий вихор відриває його, Тараса, від землі, і вертячи, як на млиновім колесі, кидає у білий летючий вир, у безмежний холодний хаос. Він кричить, кличе на поміч, але скажений вітер затуляє йому рота, а слова примерзають до вусів. Він чує, як дубіють ноги, дубіє душа… але хтось (хто ж це?) кутає його у теплу кошму, тулить до вуст склянку з гарячим чаєм… Переносить у теплу джаломейку… Забаржадо … це ти, Забаржадо?

Сердешний Тарас ледве розкліплює важкі від намерзлого інею повіки і бачить над собою стривоженого старого нечесаного солдата, лиш не чує, що той перелякано бурмоче.

– Де ми? Під Орськом чи Раїмом? – ледве складає слова до купи.

– Та ж у своїй хаті… У свому ліжку… От біда так біда… – бурмоче солдат, в якому впізнає Івана.

– Богу слава, що очумались… А то вже не знав, кого кликати, до кого бігти, – зітхає Іван і тулить до вуст ожилому Тарасові склянку з чаєм…

Господи, що він за чоловік такий, що вічно йому треба правди і справедливості? Що він за людина, що вічно кудись встряне?! На що йому чужий клопіт, як від свого кидає в піт?!

За віщо й навіщо його обрано?… чи покарано?! За що прикуто ланцюгами призванія до самодержавної скелі? За що довбе у два дзьоби його, як того нещасного Прометея, самодержавний орел-двоголовець?!!!

Що день божий довбе ребра

Й серце розбиває…

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові, –

Воно знову оживає

І сміється знову….

Коли він щирий? Чи ту цих словах? Чи в цих:

На батька бісового я трачу

І дні, і пера, і папір!

А іноді то ще й заплачу,

Таки аж надто. Не на мир

І на діла його дивившись,

А так, мов іноді упившись

Дідусь сивесенький, рида, –

Того, бачте, що сирота.

Питав себе і сам собі відповідав... І знову мучився тим, що сталося, чому призвідцею була його дитяча чесність… і катувався… І не міг собі простити, що завдав стільки клопоту дорогим своїм товаришам. О, ця самовбивча риса його самоїдського характеру: усім перейматися, за всіх побиватися… каратись, мучитись і – не каятись…

Сів на ліжку, взяв аркуш паперу й олівець, що завжди був під рукою, і написав те, що писалося, може, востаннє…

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано –

Походимо, посидимо –

На сей світ поглянем...

Поглянемо, моя доле...

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий...

Походимо ж, моя зоре...

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі

Безвічнії попід небом

Попливуть, засяють.

Підождемо ж, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу –

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.

А поки те, та се, та оне...

Ходімо просто-навпростець

До Ескулапа на ралець –

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху?.. І тойді,

Поки б химерив мудрий дід,

Творили б, лежа, епопею,

Парили б скрізь понад землею,

Та все б гекзаметри плели,

Та на горище б однесли

Мишам на снідання. А потім

Співали б прозу, та по нотах,

А не як-небудь... Друже мій,

О мій сопутниче святий!

Поки огонь не захолонув,

Ходімо лучче до Харона –

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І славу святую –

Молодую безвічную.

Або цур їй, друже,

І без неї обійдуся –

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм...

І раптом – знайомий до болю голос:

– Тарасе Григоровичу, дорогий, я так скучила! Я ледве діждалася зустрічі! І саме на іменини… А чи гарний мій подарунок?

І Марія, як із туману виткавшись, простягає на долоні зірочку, дрібненьку, як макове зерно…

Мов зачарований, він дивиться, як вона, та зіронька, все збільшується і збільшується, допоки не стає завбільшки з яблуко. І раптом, спалахнувши, розлітається золотими іскрами навсібіч.

– Те, що не збулося… – зітхає Маруся, а тоді сміється тихенько, дивлячись на його насуплені брови:

– Ну що ж ви! Спочатку самі засвічуєте зорі, а потім сердитесь на них!

– Вже не серджусь… Лиш заходьте, як будете у нас в Україні, в мою хату… Он, бачите: там, на горі! На самім вершку… Над Дніпром!

– Бачу… Зайду. Скоро зайду. Тепер я завжди…

І не доказала… Чи то голос її ніжний заглушили грубі чоловічі голоси, чи то він перебив її, тихесенько, як колись, затягнувши свою думку, але покладену народом на свій мотив:

«Зоре моя вечірняя, зійди над горою…»

– От, чуєте, співають!– жаліється хтось, ледь не плачучи.. – Цілу ніч то свічки палили, то співали… одної і тої ж, – про зіроньку… Та все мене просили підспівувати… А ще говорили з кимось, та мене, вибачте, пане Михайле, Марією називали! Ой Боже-Боже, за що така кара такій добрій і великій людині? Я всю ніч очей не склепив, боявся, щоб з гарячки не побігли кудись…. Бо все поривалися на чавунку – в Україну їхати…

– Хай співає! Дай Боже, на одужання! – заспокоїв інший голос, але звучав він не дуже впевнено.

І знову крізь сон прориваються сердиті слова:

– Я ж казав! Треба везти в лічебницю!

– Не велено….

– Як це не велено? Ким не велено? Людина ж вмирає! Велика людина!

– Давно треба було везти в лікарню! А не радитись чортзна з ким!

– Поверніть ескулапів! Він просить, щоб повернули лікарів! У нього починається пароксизм!

– Не суєтіться… Надворі ніч. Пізно… Не приймають…

– Як не приймають?! В лічебницю Марії Магдалини не приймають?! Ви що, збожеволіли?!

– Здається, це ви збожеволіли і забули, хто ви. А я кажу: не велено.

– А куди ж велено, як вже й до Марії Магдалини не велено?

– В рай велено! – каже хтось, єхидно регочучи, спочатку тихо, а далі все голосніше… Боже! Аж у вухах лящить від того нелюдського сміху!

Він хапається за голову:

– Хто там? Михайле, Василю… Це ви? Іване! Федоре… Хто там? Внизу?

Але у відповідь – гробова тиша… а далі скрип дверей і… даленіючий стукіт копит...

Від цього перестуку його аж в піт гарячий кидає. І враз – повіяло прохолодою, і шовковим шелестом крил наповнилась його майстерня. Хотів гукнути Федора, щоб зачинив вікна, а то… І застиг соляним стовпом від подиву: його убогим «убіжищем» під срібний, ледь чутний благовіст кружеляли крилаті сліпучо-білі янголи з ликами, дуже схожими на обличчями його іскрених друзів…. Вони сипали вниз квіти і безгучно вітали з днем Ангела. От тільки не співали «Многая літа»…

Розбудила Тараса многогрішного знову земна суєта: гулкі кроки, гучні розмови. Глянув у вікно: за ним розвиднялося. Та так ясно, так сонячно, як не в Петербурзі, а десь в Україні, на високім березі сивого Дніпра-славути. На душі теж розвиднялося. Стало легше дихати, біль відпустив, тіло налилося молодою силою, а серце – сподіваннями, що нарешті минула лиха година і відступила хвороба! З цією надією легко піднявся, бадьоро покликав згори:

– Гей, хто в лузі, озовися!

Озвався чи то Федір, чи Іван:

– Чого зволите, Тарасе Григоровичу?!

– Зволю, голубе, чаю гарячого та міцного і склянку вершків.

Унизу возрадувались радісною луною:

– Чуєте?! Чаю і вершків хочуть! Дай Боже, щоб минулося!!!

– Бог наш милостивий! Одужує! – урочисто загомоніли внизу.

– Дай-то, Боже! Дай-то, Боже!

Життя в майстерні завирувало, на повну силу зазвучали голоси, пролунав навіть сміх. Заклекотів самовар, запахло ароматно чаєм… Наслухаючи ці радісні приготування до чаювання, він думав, що треба та й пора написати Марії… його Марії Магдалині листа… Чогось то вона йому наснилася…. Мабуть, відчуває душечкою, що погано йому, страх як погано! Що він хоче її бачити, страх я хоче бачити й чути її. І що вже їде в Україну і буде чекати там, як і домовилися, хоч ще не знає, де точно. Тож хай Маруся напише Михайлу Чалому, той знатиме…

Так! негайно написати, а самому, не чекаючи Михайла Лазаревського , збиратися в дорогу! Поки полегшало – добігти-долетіти до України… А там – весна-красна! І – рай!

Іван приніс чай з лимоном і вершки. Внизу притихли, видно, готувалися до урочистої зустрічі з «воскреслим Лазарем».

Усміхаючись, вмився, сам собі зливаючи з глечика, випив зі смаком і чай, і вершки. А випивши, попросив Івана:

– Прибери ж ти тепер тут, а я зійду вниз. Бо, може, прийдуть і сьогодні поздоровляти… Як не як, другий день різдва святого великомученика Тарасія і перший день його воскресіння з мертвих. Отак співпало! – пожартував. – І ще… Бачу, не лиш розвидняється, а й вікно розмерзається… А це значить, що весною повіяло! Тому прошу дуже, піди, брате, до Грицька Честаховського та скажи, щоб не гаявся, збирав торби: не сьогодні – завтра поїдемо на Вкраїну. Бо вже нема куди відкладати.

Устав з ліжка, взяв зі столика першу свою розкішну цяцьку чоловічу – золотого годинника, подивився на циферблат: о пів на шосту ранку. Саме час збиратися в дорогу: навести порядок на робочому столі, скласти валізу. І написати листа… Ні, лучче, просто повідомити їй, без сентиментів, що він, Шевченко, повертається в Україну. І чекає до себе в гості… Усіх охочих… Писати на київську адресу Михайла Чалого…

І, звівши до неба очі, вдячно перехрестився:

– Боже, як легко, як гарно жити, коли нічого не болить! І нічого не гнітить! Живи й радуйся!

Зробив крок, глянув униз, на притихлих братів Лазаревських, Честаховського , усміхнувся і – полетів… полинув, легко й радісно ширяючи над землею. Останнє, що подумав: «Ну от, а я журився, що дороги в Україну снігом замело…».

РИМ. ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ

У ніч з 25 февраля на 26, а за новим стилем – з 9 на 10 марта 1861 року, Марії Маркович не спалося: переповнювали враження від першого знайомства з такою омріяною, такою дивовижною Італією! Вже тиждень, як вона із сином Богдасем і Пассєком втекли від суєти суєт і всячеської мамони, а точніше – від людського суду-пересуду і переслідувань Сашиної мами – у Вічний Рим, а вона й досі не може отямитись від розкішної земної краси, високого божественного неба, величних розвалин колишньої непереможної світової імперії….

Глибоко вражена, зачарована побаченим, не втрималася, написала з легким докором Тургенєву, який був проти її подорожі в Італію:

«Зачем я до сих пор сюда не ехала? Не то, чтобы в Риме мне было веселее, но тут что-то живет. Тут хорошо. Мне й снятся все статуи, цветы, картины развалины, ясное небо...»

Вічне місто справді здавалася чарівним сновидінням. Не згадавши ані півсловом про Пассєка, розповідала своєму ревнивому «дядькові», як чудово влаштувалася, дякуючи історику Степану Єшевському, який нібито настійливо радив їй побувати в Італії, походити по музеях-колізеях, зазирнути в «корінь», в глибини європейської цивілізації: «Ешевский все знает тут й обо всем рассказывает, нашел мне комнату, высока й велика, так что мы, кажется, стали меньше, светлая й чистая. У нас на стенах в золотых рамах картини, есть вид Неаполя, около него... монахи несут умирающего; охота; Юпитер, Марс й Мадонна. Перед зеркалом стоит Марк Аврелий с одною рукою. У нас бюст какого-то старика й бюст молодой женщины. Ходит прибирать у нас хорошенькая девочка с черными глазами – все улыбается она.... Во дворе у нас журчит вода из маленького фонтана, у моей соседки вся терраса в цветах».

Лист цілком в стилі Марка Вовчка: писати про все, лиш не про себе, не про своє особисте життя, стосунки з Пассєком, що, власне, найбільше турбувало Івана Сергійовича, занепокоєного безоглядною поведінкою не керованої більше милої Марі і тими «золотими вербами», які росли вслід за нею останнім часом по всій Європі.

Що ж до милої Марі, то, звітуючи Тургенєву про вдалу свою подорож до Італії, вона думала про Шевченка. Згадувала їхні розмови в зимовому Петербурзі, в холодній майстерні: про мистецьке життя столиці, колег – поетів і художників, і про мету всього свого життя: таки колись поїхати в Італію, не так за високим мистецтвом і оригіналами великих майстрів, як поклонитися могилам своїх побратимів – Карла Брюллова і Вільгельма-Василя Штернберга, які навіки залишилися в благословенній землі Італії.

Отже, виходить, що Шевченко першим заронив у її душу зерно цікавості до культури і мистецтва Італії. А підігрів інтерес Олександр Герцен своїми захоплюючими розповідями про її національного героя, визволителя з-під австрійського панування – Джузеппе Гарібальді, який – о диво! – приїздив власною персоною у Лондон до «Дзвонаря» на пораду….

Коли ж Афанасій, слухаючи розповіді про живу легенду, печально зітхнув, мовляв, «от би Україні такого Гарібальді», Марія випалила:

– А в нас він є – Тарас Шевченко!

І от тепер не давала їй спокою думка, як би було добре, щоб Шевченко таки приїхав до Італії і щоб вони зустрілися з Гарібальді… Але далі мріяння справа не йшла… Хоч вони із Тарасом Григоровичем і домовилися напівжартівливо, що поїдуть обов’язково в Італію. І обов’язково – удвох. От вона світа побачить, а він академіка отримає – і поїдуть... І от вона тут, але з іншим чоловіком. А Тарас Григорович – там, в Пітері, можливо, з іншою жінкою якоюсь… Жебонить там зі своєю Ликерою, а, може, думає про неї, свою «лілею», свого «пророка кроткого», як вона, Марія, про нього, не спить, ходить по майстерні та чекає весни і її повернення?... Звісно, вона давно могла б написати йому листа… Так, ні про що, чи то пак – про свої враження від Італії та Вічного Риму, як усім, як Тургенєву. Але не може, бо Шевченку не збрешеш, не злукавиш… А правду сказати – совість не дозволяє. Та й не треба йому тої правди! Бо життя не лиш коротке, а й непередбачуване… Хіба думала вона, що стріне Сашу і все її життя полетить шкереберть?! Усе… Іноді їй здається, що замість тихого прозорого плеса нехотячи вскочила у вир, а тепер не знає, що краще: піти на дно, чи виринути голою перед усім світом, який, здається, стовпився на березі і спостерігає за їхніми з Пассєком стосунками… Справді, як вже одверто говорить Тургенєв, заплутаними. Та так, що й не розплутаєш, ніби їх сама лиховісна Парка пряла.

Хоча вона б, може, і розірвала б ці стосунки, на радість Тетяні Петрівні і всім зацікавленим, та не має права: Розрив уб’є передчасно смертельно хворого Сашу. Кілька разів вона, триклята Вовчиця, намагалася пояснити матері через Володимира й Іпполита цю дуже непросту, навіть драматичну ситуацію, в якій не одна вона винна, але та не хотіла навіть чути! А жаль…. Бо перед від’їздом з Марселя у Рим Саша сказав, дивлячись їй у саму душу:

– Машо… Люба Машо… Нас розлучить тільки смерть…

Сухоти, чахотка, туберкульоз – прокляття нашого 19-го століття, яке оселилося в холодному, вогкому, туманному і похмурому Петербурзі, в кріпосній бідній Росії і косить її цвіт, її надію – талановиту молоду порость…. Прогресивну російську інтелігенцію... Скільки вже скосила! Кажуть, вже підступається до Степана Єшевського, Миколи Добролюбова, який, чула, на літо має приїхати в Рим… Здається, не обминула ця коса і Шевченка… Вчора отримала листа від Афанасія з Петербурга, пише, що Тарас Григорович хворий. Треба попросити Тургенєва, щоб посприяло новостворене «Товариство допомоги нужденним письменникам і вченим»… От якби Добролюбов із собою і Шевченка прихопив!

Одно слово, Марку Вовчку, як писав Шевченко:

Не спалося, – а ніч, як море. 

(Хоч діялось не восени, 

Так у неволі.) До стіни 

Не заговориш ні про горе, 

Ні про младенческие сны. 

Верчуся, світу дожидаю, 

А за дверима про своє 

Солдатськеє нежитіє 

Два часовії розмовляють.

Часових за дверима не було, тільки чулися далекі перегуки папських гвардійців, що стерегли Рим від Гарібальді, який уже десь на Сардинії збирав своїх прихильників у повстанське військо…

Єдиний лік від безсоння – сідати й писати. Наприклад, повістину «Тюлева баба», яку вона задумала як пародію на сварку Тургенєва з Гончаровим, «хто кращий і розумніший письменник, і хто в кого сюжет украв?». Але – нема сарказму. Є лиш смуток, що не все в житті виходить так, як замислюєш. Тому якраз пора, мабуть, написати листа дорогому своєму батечку хрещеному Тарасові Григоровичу!

І раптом – о мати Божа, як вона могла забути, що сьогодні, чи вже вчора у нього день ангела! Іменини! Ні, нема їй прощення й не буде: таке забути! День народження свого батька названого! От тобі й «не спалося, а ніч як море»!

Навіть не привітала його! Отака… доня! Отож відміняється екскурсія, яку їм із Сашею і Богдасем обіцяв позавчора великий знавець стародавнього Риму люб’язний Степан Васильович. Та нічого, підуть вони на п’яцца делла Ротонда іншим разом – подивитися на римський Пантеон, збудований задовго до нашої ери. Єшевський у них за гіда і чічероне. А Марії ще й за порадника і вчителя історії. Приїхав сюди, щоб зібрати матеріали для своєї дисертації і водночас полікуватися від чахотки… і Сашу переконав провести літо в Італії, полікуватися разом з ним її цілющим повітрям, а заодно й вивчити життя тутешніх в’язниць...

Але… що писати? Боже мій милий, як каже Шевченко, що їй писати? Може, про те, що останнім часом їй хочеться зупинитися! Просто заховатися у маленькій біленькій хатинці над Дніпром, у гайочку… у земному раю, і слухати, як один дуже втомлений життям чоловік співає їй, молодій і невдячній, «Зіроньку»:

«Ой і зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя…»

Сидіти поряд з ним вечорами на порозі нової хати, а вдень писати й далі свої прості, як правда, «народні оповідання», слухати захоплені компліменти, бути знаменитою малоросійською письменницею, яку благословив сам Шевченко? Звичайно, вона розуміє, що ця ідилія – ілюзорна. Що надто ризиковано бути письменницею невизнаного владою російської монархії народу, що їй, як каже Тургенєв, «уготована судьба декабристов» або закоханого в неї Шевченка… Адже Марком Вовчком, переказують люди, давно цікавиться не тільки Третьє отдєлєніє, а й сам государ….

Але щось вона не проте думає… Радше, не хоче думати про те, що вона таки втекла від Шевченка. Але не так, як від Куліша, Афанасія… навіть Герцена…. А тому, що злякалась, що не зможе ніколи переступити грань, священну для неї… Не зможе високий трепет любові небесної принизити до земних буденних стосунків між жінкою і чоловіком! Водночас, не здатна на жертовну відданість Марії Магдалини своєму Месії. Принаймні, поки що не здатна. Не готова.

І хоч Шевченко їй давно все простив зі своєї височини, зі своєї Голгофи, вищим за яку може бути тільки небо, та чи простить вона сама собі?

Адже в цю мить десь там, серед тієї крижаної петербурзької самотності, яку не може розтопити навіть проміння найяснішої слави і найщирішого поклоніння, в пронизаній вітрами убогій майстерні кулиться від холоду той, кому вона, можливо, зобов’язана своєю славою? Єдиний чоловік, який нічого від неї не вимагав, не вчив, не повчав, тільки шанував, дивуючись її талантові, і, попри всі її «золоті верби», досі не розчарувався в ній. Не гудить, не звинувачує у всіх гріхах молодості. Прощає егоїзм, жіночу хитрість, жагу до життя, цікавість до світу, врешті, її неприкаяність перекотиполя…

Не буде вона засмучувати Тараса Григоровича своїми муками совісті, а напише, як завжди, коротеньке оптимістичне послання і чекатиме від нього відповіді…

Писалося легко, щиро, як колись, чи то пак, зовсім недавно ранніми зимовими петербурзькими вечорами їм обом розмовлялося.

«Мій дуже дорогий Тарас Григорович! Чую, що Ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: «Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете – вітер!» – А Ви зараз і кирею з себе скидаєте. – «Тарас Григорович, треба вікно зачинити – холодно...» – А Ви хутенько до дверей: нехай настеж і стоять. А самі Ви тілько одно слово вимовляєте: «Одчепіться», – да дивитесь тілько у лівий куток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіте себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяно?..

Їздили Ви на Україну, були Вам там пригоди, писали мені. Коли-то побачимось? Буду дожидати. Я тепер пишу до Вас з Рима; коли б же Вас сюди заніс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на свої очі побачили, які тут руїни, дерева, квіти, а народ який, а яке тепло, яке сонце! Я була в Колізеї на самому вишку, на окні сиділа, а як звідти зійшла, то й сама не знаю. Була в Ватікані – коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас фотографія, та як її Вам передати? Я тут і роботаю, і вчуся, і гуляю. Ви напишіть мені словечко, коли час буде. Ви забули чи ні, що Ви названий батько? Коли взяли ім’я, то взяли й біду батьківську: тепер думайте і не забувайте.

Прощавайте. Бережіть же себе, прошу Вас дуже.

Щиро до Вас прихильна М. М.»

Поклала крапку. Зітхнула, і поклавши голову на руки, солодко заснула просто за письмовим столом. І приснився їй дивний, дивовижний сон. Точнісінько, як у Шевченка:

Лечу, дивлюся, аж світає, 

Край неба палає, 

Соловейко в темнім гаї 

Сонце зустрічає. 

Тихесенько вітер віє, 

Степи, лани мріють, 

Меж ярами над ставами 

Верби зеленіють. 

Сади рясні похилились, 

Тополі по волі 

Стоять собі, мов сторожа, 

Розмовляють з полем. 

І все то те, вся країна, 

Повита красою, 

Зеленіє, вмивається 

Дрібною росою, 

Споконвіку вмивається, 

Сонце зустрічає... 

І нема тому почину, 

І краю немає!... тій красі, тій землі райській, яка стала їй батьківщиною – Україною!

Аж раптом бачить: стоїть на горі над Дніпром хтось і привітно їй рукою махає! І вже не летить вона під оболоками, а йде стежкою вгору поміж трав квітучих. І навіть не дивується, забачивши біля мальованих воріт батька свого хрещеного! Стоїть молодий та веселий, і трохи наче сполоханий, схожий на той автопортрет, що колись в молодості княжні Варварі подарував… І так привітно та весело питає:

– А що, Марусю, як тобі моя нова хата? Чи гарна, чи простора, чи висока?

А Марія очей не годна одірвати від молодого безвусого «батька»… І так їй якось несподівано хороше, радісно, аж млосно… І так жаль за чимось… так гірко шкода....Оййй…

– Діждався я хати, Марусю… – лагідно каже Тарас.

І вона через силу відриває від нього погляд, щоб зміряти хату очима, але бачить тільки білу-білу стіну, що переходить у засніжене безмежне поле… І прокидається!

А за вікном – ранок, осяйний, сонячний римський ранок! Святковий, як на Великдень! І на душі легко й великодньо! І вона весело поспішає, доки Богдась спить, а Саша на своїй квартирі збирається на прогулянку, причепуритися і занести листа на пошту! Боже мій милий! Він же ж чекає, як же ж він чекає звісточки від неї, своєї Марії…