Книга: Шантарам (перевод Александров В.)



Шантарам (перевод Александров В.)

Грегорі Девід Робертс

Шантарам

Шантарам (перевод Александров В.)

Шантарам (перевод Александров В.)

Моїй матері

Частина I

Шантарам (перевод Александров В.)

Розділ 1

Багато років мандрував я світами, поки збагнув, що таке любов, доля і життєвий вибір, та найголовніше зрозумів тієї миті, коли мене били, припнувши ланцюгами до стіни. Мій розум волав од болю, та я усвідомлював, що навіть у цьому розіпнутому й безпорадному стані дух мій вільний — я можу ненавидіти своїх катів або пробачити їм. Відносна свобода, скажете ви, та коли ти відчуваєш тільки припливи і відпливи болю, вона відкриває перед тобою цілий усесвіт можливостей. І вибір поміж ненавистю і прощенням може стати історією твого життя.

У моєму випадку це довга історія, повна людей і подій. Я був революціонером, що розгубив свої ідеали в наркотичному тумані, філософом, що втратив самого себе в світі злочинності, й поетом, що змарнував свій дар у в’язниці суворого режиму. Я втік із цієї в’язниці, перелізши стіну поміж двома кулеметними вежами, і став найпопулярнішою в країні людиною — ні з ким не шукали зустрічі так наполегливо, як зі мною. Успіх переніс мене на край світу, до Індії, де я вступив до лав бомбейської мафії. Я був торговцем зброєю, контрабандистом і фальшивомонетником. Мене заковували в кайдани на трьох континентах, неодноразово я був поранений і вмирав з голоду. Я побував на війні й ішов у атаку під ворожим вогнем. І вцілів, тоді як люди навколо мене гинули. Здебільшого вони були кращі за мене, просто життя зійшло на манівці й, зіткнувшись на одному з крутих поворотів з чиєюсь ненавистю, любов’ю чи байдужістю, полетіло під три чорти. Дуже багато людей мені довелося поховати, і гіркота їхнього життя злилася з моєю гіркотою.

Але розпочинається моя історія не з них, і не з мафії, а з мого першого дня в Бомбеї. Доля закинула мене туди, втягнувши в свою гру. Склалося все для мене вдало: мені випала зустріч із Карлою Сааранен. Варто було мені зазирнути в її зелені очі — і я відразу пішов ва-банк, прийнявши всі умови. Тож моя історія, як і все інше в цьому житті, починається з жінки, з нового міста і з дрібки талану.

Перше, на що я звернув увагу в Бомбеї,— незвичний запах. Я відчув його вже в переході від літака до будівлі аеропорту — цей запах був приємний, він збадьорив мене, коли я, вирвавшись на свободу, знову ступив у великий світ, проте він був мені не знайомий. Тепер я знаю, що це солодкий і тривожний запах надії, котра знищує ненависть, і водночас ядучий і кислий дух жадоби, котра знищує любов. Це запах богів і демонів, зруйнованих імперій і нових цивілізацій. Це блакитний запах морського бризу, що відчувається в будь-якій точці міста на сімох островах, і криваво-металевий запах машин. Це запах марноти і супокою, дух життєдіяльності шістдесятьох мільйонів істот, понад половина яких — людські істоти і щурі. Це запах любові й розбитих сердець, боротьби за виживання і жорстоких поразок, що гартують нашу мужність. Це запах десятка тисяч ресторанів, п’ятьох тисяч храмів, могильників, церков і мечетей, а також сотень базарів, де торгують парфумами, прянощами, пахощами і квітами. Карла назвала його найгіршим з найчарівніших ароматів, і вона мала рацію, як і завжди в своїх оцінках. І тепер, хай коли б я приїхав у Бомбей, перш за все я відчуваю цей запах — він вітає мене і каже, що я повернувся додому.

Друге, що відразу ж далося взнаки,— спекота. Вже за п’ять хвилин після кондиційованої прохолоди авіасалону я раптом відчув, що одяг прилип до тіла. Серце калатало, відбиваючи атаки незнайомого клімату. Кожен подих був маленькою перемогою організму в запеклій сутичці. Згодом я переконався, що цей тропічний піт не полишає тебе ні вдень, ні вночі, тому що він породжений вогкою спекою. Задушлива вологість перетворює всіх нас на амфібій; у Бомбеї ти вдихаєш разом з повітрям вологу і поступово звикаєш так жити, і навіть знаходиш у цьому задоволення — або виїжджаєш звідси.

І нарешті, люди. Асамці, джати і панджабці; уродженці Раджастану, Бенгалії і Таміл-Наду, Пушкара, Кочі й Конарака; каста воїнів, браміни й недоторканні; індуси, мусульмани, християни, буддисти, парси, джайни, анімісти; світлошкірі та смагляві, з зеленими, золотисто-карими або чорними очима,— всі обличчя і всі форми цього ні на що не схожого розмаїття, цієї незрівнянної краси, що зветься Індією.

Декілька мільйонів бомбейців плюс мільйон приїжджих. Двоє найкращих друзів контрабандиста — мул і верблюд. Мули допомагають йому переправити товар з країни в країну в обхід митних кордонів. Верблюди — простодушні мандрівники. Людина з фальшивим паспортом втирається в їхнє товариство, і вони без зайвого галасу перевозять її, порушуючи кордон і самі того не підозрюючи.

Тоді все це було мені ще не відоме. Тонкощі контрабандного промислу я засвоїв значно пізніше. В той перший приїзд до Індії я діяв інстинктивно, і єдиною контрабандою, яку я перевозив, був я сам, моя тендітна свобода. У мене був фальшивий новозеландський паспорт, в якому замість фотографії колишнього власника була вклеєна моя світлина. Я виконав цю операцію самостійно і небездоганно. Рядову перевірку паспорт повинен був витримати, але якби у митників виникли підозри і вони зв’язалися з посольством Нової Зеландії, підробка дуже швидко розкрилася б. Тому відразу по вильоту з Окленда я почав шукати в літаку групу туристів і виявив товариство студентів, що вже не вперше летіли цим рейсом. Розпитуючи їх про Індію, я зав’язав з ними знайомство і до митного контролю в аеропорту пішов з ними. Індійці подумали, що я належу до цієї розкріпаченої і нехитрої братії, і обмежилися поверховим оглядом.

Уже самотою я вийшов з будівлі аеропорту, і на мене тут-таки накинулося пекуче сонце. Відчуття свободи п’янило: ще одна стіна подолана, ще одна межа позаду, я можу йти, куди мені заманеться. Минуло вже два роки після моєї втечі, але життя оголошеного поза законом — безперервна втеча і вдень, і вночі. І хоча я не почувався по-справжньому вільним, я з надією і боязким збудженням чекав зустрічі з новою країною, де житиму з новим паспортом, набуваючи нових тривожних складок під сірими очима на своєму молодому обличчі. Я стояв на пішохідній доріжці під перекинутою блакитною чашею розпеченого бомбейського неба, і серце моє було чисте й переповнене надіями, мов світанок на Малабарському узбережжі[1].

— Сер! Сер! — почувся голос позад мене.

Хтось ухопив мене за руку. Я зупинився. Всі мої м’язи напружилися, але я погамував страх.

Тільки не бігти. Тільки не піддаватися паніці.

Я обернувся.

Переді мною стояв маленький чоловічок у брунатній уніформі, тримаючи в руках мою гітару. Він був не просто маленький, а крихітний, справжній карлик з перелякано-безневинним виразом обличчя, ніби в недоумка якого.

— Ваша музика, сер. Ви загубили свою музику, ні?

Либонь, я забув її біля «каруселі», де отримував багаж. Але звідки цей чоловічок дізнався, що гітара моя? Коли я полегшено усміхнувся, він усміхнувся мені у відповідь з тією безпосередністю, якої ми зазвичай уникаємо, щоб не здаватися простаками. Він віддав мені гітару, і я помітив, що між пальцями у нього перетинки, немов у качки. Я витягнув з кишені декілька банкнот і простягнув йому, але він незграбно позадкував від мене на своїх дебелих ногах.

— Гроші — ні. Ми тут повинні допомагати. Ласкаво просимо до Індії,— вимовив він і задріботів геть, загубившись у юрмі.

Я купив квиток до центру в кондуктора Ветеранської автобусної лінії. За кермом сидів відставний військовослужбовець. Побачивши, з якою легкістю злітають на дах мій наплічник і саквояж, я вирішив залишити гітару при собі. Я влаштувався на задній лавці поряд з двома туристами. Автобус швидко наповнювався місцевими мешканцями і приїжджими, здебільшого молоддю, котра не мала грошей на таксі.

Коли салон був майже повний, водій обернувся, окинув нас грізним поглядом, чвиркнув крізь відчинені двері струменем яскраво-червоного соку плодів бетелевої пальми й оголосив, що ми рушаємо:

— Тгик гайн, чало[2]!

Двигун заревів, шестерні зі скреготом зчепилися, і ми зі страшенною швидкістю рвонули вперед крізь натовп носіїв і пішоходів, які шарахалися убік, в останню секунду випурхуючи з-під коліс автобуса. Наш кондуктор, що їхав на підніжці, поливав їх при цьому добірною лайкою.

Спершу в місто вела широка сучасна магістраль, обсаджена деревами і кущами. Це нагадувало охайний чепурний пейзаж навколо міжнародного аеропорта в моєму рідному Мельбурні. Заколисаний цією схожістю, я був приголомшений, коли дорога раптово звузилася,— можна було подумати, що цей контраст задумали зумисно для того, щоб уразити приїжджого. Декілька смуг руху злилися в одну, дерева зникли, і замість них обабіч дороги з’явилися нетрища — мені аж недобре стало, коли я їх угледів. Цілі акри нетрищ тяглися вдалину хвилястими чорно-коричневими дюнами, зникаючи на обрії в гарячому мареві. Жалюгідні халупи були споруджені з бамбукових тичок, очеретяних рогож, обрізків пластмаси, паперу, ганчір’я. Вони тулилися одна до одної; подекуди між ними звивалися вузькі проходи. На всьому просторі, що розкинувся перед нами, не було видно жодної споруди понад людський зріст.

Здавалося неймовірним, що сучасний аеропорт з натовпом забезпечених туристів розташований всього за декілька кілометрів од цього притулку розбитих і розвіяних за вітром сподівань. Перше, що спало мені на думку: десь була страшенна катастрофа, і це табір, у якому втікачі знайшли тимчасовий притулок. За місяць по тому я зрозумів, що жителів нетрищ і справді можна вважати втікачами — їх зігнали сюди з їхніх сіл убогість, голод, масові вбивства. Щотижня в місто прибували п’ять тисяч утікачів, і так було тиждень у тиждень, рік у рік.

Автобус котився повз ті халупи, сотні сіромах ставали тисячами, тисячі — десятками тисяч, і мене аж тіпало. Я соромився свого здоров’я, своїх грошей. Якщо ви в принципі здатні відчувати такі речі, то перше несподіване зіткнення зі знедоленими буде для вас болісне, як звинувачення. Я грабував банки і промишляв наркотиками, тюремники били мене так, що кістки тріщали. В мене неодноразово всаджували ножа, й у відповідь я робив те саме. Я втік із в’язниці, перелізши високу стіну в найвиднішому місці. І все-таки це море людського страждання, що тяглося до самісінького обрію, різонуло мене по очах. Я немов напоровся на ножа.

Почуття сорому і провини пекло мене дедалі дужче, я аж кулаки стискав. «Що це за уряд,— думав я,— що це за система, яка допускає таке?»

А нетрища знай тягнулися і тягнулися обабіч дороги; зрідка впадали в око пишні контори й офіси, а також обшарпані багатоквартирні будинки, заселені тими, хто був трохи багатший. А за ними знову тягнулися нетрища, і їхній вигляд позбавив мене будь-якої пошани до цієї країни. Я з якимсь трепетом почав спостерігати за людьми, що жили в цих руїнах. Ось нахилилася жінка, щоб зачесати вперед чорне пасмо волосся. Ще одна купала дітей у мідній мисці. Чоловік вів трьох кіз з червоними стрічками, прив’язаними до нашийників. Хтось голився перед надколотим люстерком. Всюди гралися діти. Люди тягнули відра з водою, ремонтували якусь халупу. І всі вони усміхалися і реготали.

Автобус зупинився, і коло мого вікна з хатини вийшов чоловік. Це був європеєць, білий, як і туристи в нашому автобусі, тільки весь його одяг складався з клаптя полотна, обгорнутого довкола торсу. Чоловік потягнувся, позіхнув і почухав свій голий живіт. Від нього віяло просто-таки коров’ячою безтурботністю. Я позаздрив його супокою і тим усмішкам, якими його вітав гурт людей, що прямували до дороги.

Автобус рушив, і чоловік лишився позаду. Але зустріч з ним змінила моє сприйняття того світу. Він був таким самим іноземцем, як і я, і це дозволило мені уявити самого себе в цім середовищі. Те, що здавалося мені чужим і дивним, раптом стало реальним, цілком можливим і навіть захопливим.

Тепер я бачив, які працьовиті ці люди, скільки старання й енергії вкладають у свою роботу. Скрізь було чисто: підлоги без єдиної плямочки, блискучий металевий посуд, складений охайними гірками. І нарешті я звернув увагу на те, що повинен був помітити з самого початку,— ці люди були напрочуд гарні: жінки, вбрані у червоні, блакитні й золотаві сарі, ходили босоніж серед цієї тісноти й убозтва з терплячою, майже неземною грацією, чоловіки були білозубі, з видовженими очима, а худенькі дітлахи видавалися доброзичливими і веселими. Старші гралися з малюками, у багатьох на колінах сиділи їхні маленькі брати і сестри. І вперше за останні півгодини я всміхнувся.

— Так, жалюгідне видовище,— озвався молодик, що сидів поряд зі мною, дивлячись у вікно.

Це був канадець, як можна було зрозуміти з емблеми — кленового листа — у нього на куртці,— рослявий, кремезний, з блакитними очима і каштановою чуприною по плечі. Приятель був його зменшеною копією,— вони навіть одягнені були однаково: до білого зачовгані джинси, м’які куртки з набивного ситцю і сандалі на ногах.

— Що?

— Ви тут уперше? — запитав він замість відповіді, а коли я кивнув, сказав: — Я так і думав. Далі буде трохи краще — менше нетрів і всього цього. Але хороших місць ви в Бомбеї не знайдете — найвідсталіше місто у всій Індії, можете мені повірити.

— Що так, то так,— озвався його приятель.

— Щоправда, нам дорогою трапиться декілька гарних храмів, цілком пристойні англійські будинки з кам’яними левами, мідні вуличні ліхтарі тощо. Але це не Індія. Справжня Індія біля Гімалаїв, у Маналі, в релігійному центрі Варанаси або на південному узбережжі, в Кералі. Справжня Індія не в містах.

— І куди ви прямуєте?

— Ми зупинимося в ашрамі[3] у раджнішитів[4], у Пуні. Це найкращий ашрам у всій країні.

І дві пари прозорих блакитних очей втупилися у мене мало не обвинувачувально, як властиво людям, переконаним, що вони знайшли єдино правильний шлях.

— А ви затримаєтеся тут?

— У Бомбеї, ви маєте на увазі?

— Так, ви збираєтеся зупинитися десь у місті чи сьогодні ж поїдете далі?

— Не знаю ще,— відповів я і відвернувся до вікна.

Це було правдою: я не знав, чи хочу я провести в Бомбеї якийсь час, чи відразу кудись поїду. В ту мить мені було байдуже, я був тим, кого Карла назвала якось найнебезпечнішою і найцікавішою істотою на світі,— крутим чолов’ягою, котрий не бачить перед собою ніякої мети.

— Я не маю певних планів,— сказав я.— Можливо, недовго побуду в Бомбеї.

— А ми переночуємо тут, а вранці поїздом вирушимо в Пуну. Якщо хочете, ми можемо зняти номер на трьох. Це набагато дешевше.

Я подивився в його безхитрісні блакитні очі. «Мабуть, спочатку краще поселитися разом з ними,— подумав я.— Їхні документи і простодушні усмішки послужать прикриттям для мого фальшивого паспорта. Може, так буде безпечніше».

— І так буде безпечніше,— додав він.

— Це точно,— погодився його товариш.

— Безпечніше? — запитав я недбалим тоном, внутрішньо насторожившись.

Автобус збавив хід, прямуючи вузькою ущелиною поміж три- і чотириповерховими будинками. Назад і вперед снували автомобілі, автобуси, вантажівки, велосипеди, буйволові вози, моторолери і пішоходи, з надприродною спритністю витанцьовуючи свій цілеспрямований танок. Крізь відчинені вікна нашого пошарпаного автобуса долинали запахи прянощів, парфумів, вихлопних газів і гною — суміш ядуча, але стерпна. Гучні голоси намагалися перекричати екзотичну музику, що ллялася зусібіч. Тут і там величезні афіші рекламували індійські кінофільми.

— Набагато безпечніше. Бомбей — пастка для простаків. Тутешні вуличні хлопчаки обдеруть вас краще, ніж казино.

— Це мегаполіс, друже,— озвався низенький канадець.— А вони всі однакові. Те ж саме в Нью-Йорку, Ріо чи Парижі. Всюди бруд і шахрайство. Та ви і самі, напевне, уявляєте, що таке мегаполіс. Коли ви виберетеся з цього міста, то полюбите Індію. Це велика країна, але міста всі загиджені.

— А ці чортові готелі теж беруть участь в обдиранні,— додав рослявий.— Вас можуть обікрасти, поки ви сидите в своєму номері й палите травичку. Вони в змові з поліцією — тільки й думають, як потрусити з вас готівку. Тому найнадійніше — триматися гуртом, повірте моєму досвіду.

— І постарайтеся хутчій утекти з міста,— сказав низький.— Матінко рідна! Гляньте!

Автобус звернув на широкий бульвар. З одного боку тяглася низка валунів, що спускалися аж до океану. Поміж тими скелями виднілися убогі хатини, схожі на почорнілі уламки якогось старовинного корабля. І ті халупи горіли.

— Хай йому біс! Цей хлопець палає живцем! — закричав рослявий канадець, показуючи на чоловіка, що біг до моря.

Одяг і волосся хлопця були охоплені полум’ям. Він послизнувся і впав. До нього підбігли жінка з дитиною і почали збивати полум’я своїм одягом і голіруч. Їхні сусіди гасили пожежу у власних домівках або просто стояли і дивилися, як догоряють їхні халупи.



— Ви бачили? Цьому хлопцю не вижити, це точно.

— А щоб йому... ти маєш рацію! — видихнув низенький.

Наш водій збавив хід, щоб подивитися на пожежу, але потім знову натиснув на газ. Жодне авто не зупинилося. Обернувшись, я дивився крізь заднє вікно автобуса, аж низенькі горбки халуп перетворилися на чорні крапки, а дим пожарища став стишеним шепотом лиха, якого вже не відвернути.

Наприкінці довгого бульвару, що тягнувся понад океаном, ми звернули ліворуч і виїхали на широку вулицю, забудовану сучасними спорудами. Біля входу до фешенебельних готелів стояли під різнобарвними тентами ліврейні швейцари. В зелені садів потопали шикарні ресторани. Виблискували на сонці склом і міддю фасади авіакомпаній та інших установ. Під великими парасольками ховалися від сонця торгові ятки. Чоловіки носили ділові костюми західного зразка і міцне взуття, жінки були вбрані в дорогі шовки. В офіси вони заходили з серйозним виразом на обличчях.

Всюди впадав у око разючий контраст поміж минулим і сьогоденням. Запряжений буйволами драбиняк зупинився на світлофорі поруч із модним спортивним автомобілем. Чоловік присів, щоб сходити до вітру, за сумнівним укриттям у вигляді тарілки супутникової антени. Електронавантажувач розвантажував товар зі старезного воза на дерев’яних колесах. Далеке минуле наполегливо пробивалося крізь бар’єри часу у власне майбутнє. Мені це подобалося.

— Під’їжджаємо,— оголосив мій сусіда.— Середмістя зовсім поряд. Правда, це не зовсім те, що ми зазвичай розуміємо під міським центром,— просто район, де зосереджені дешеві туристські готелі. Він називається Колаба. Ну, от ми і на місці.

Хлопці дістали з кишень паспорти і дорожні чеки і засунули їх просто в штани. Низенький навіть зняв годинника і запхнув його разом з паспортом, грошима та іншими цінностями в труси, від чого став схожий на якусь сумчасту тварину. Помітивши мій погляд, він посміхнувся:

— Гей,— розтягнув він губи,— обережність не завадить.

Підвівшись, я пропхався до передніх дверей. Коли ми зупинилися, я вийшов першим, але застряв у натовпі людей, що оточили автобус. Це були посильні з готелів, торговці наркотиками та інші вуличні комерсанти. Вони волали ламаною англійською, пропонуючи дешеве житло й інші послуги. Попереду всіх коло дверей автобуса був маленький чоловічок з великою, майже ідеально круглою головою, одягнений у бавовняну сорочку і парусинові штани. Він гаркнув на юрму, щоб вона замовкла, і звернувся до мене з найширшою усмішкою, яку я в житті бачив:

— Доброго ранку, знамениті сери! Ласкаво просимо в Бомбей! Ви потребуєте чудових дешевих готелів, авжеж?

Він дивився мені в очі, й була в усмішці не просто радість, а справжнісінька втіха, що проникала мені просто в серце. Ми лише секунду дивилися один на одного, але цього мені було досить, щоб вирішити, що я можу довіритися цій маленькій людині з великою усмішкою. Це виявилося одним із найвдаліших рішень у моєму житті, хоча тоді я, звісно, цього ще не знав.

Пасажири, що полишали автобус, відбивалися від юрми заманювачів, що їх обліпила. Два канадці безперешкодно проклали собі шлях крізь натовп, нагородивши однаковою широкою усмішкою обидві супротивні сторони. Дивлячись, як вправно вони пропихаються крізь юрму, я вперше звернув увагу на те, які це здорові, енергійні й симпатичні хлопці, і подумав, що треба прийняти їхню пропозицію винайняти спільний номер. З ними я міг бути певен, що ніхто й не запідозрить у мені втікача з в’язниці.

Чоловічок ухопив мене за рукав і потяг за автобус. Кондуктор з мавпячою спритністю заліз на дах і скинув мій наплічник і саквояж. Інші пакунки і валізи посипалися на брук зі страхітливим гуркотом. Пасажири кинулися рятувати своє майно, а мій провідник знову відвів мене убік.

— Мене звуть Прабакер,— мовив він по-англійському з мелодійним акцентом.— А яке твоє добре ім’я?

— Моє добре ім’я Ліндсей,— збрехав я відповідно до свого паспорта.

— Я бомбейський гід. Дуже чудовий бомбейський гід, вищий клас. Весь Бомбей я знаю дуже добре. Ти хочеш побачити все-все-все. Я точно знаю, де ти знайдеш цього більше всього. Я можу показати тобі навіть більше, ніж усе.

Канадці підійшли до нас, і Прабакер гаркнув на своїх колег. Ті відступили на декілька кроків, пожираючи очима наші пожитки.

— Перш за все я хочу побачити пристойний і дешевий готельний номер,— сказав я.

— Зрозуміло, сер! — засяяв Прабакер.— Я можу відвести тебе в дешевий готель, і в дуже дешевий готель, і в дуже-дуже дешевий готель, і навіть в такий дешевий готель, що ніхто з нормальним розумом ніколи там не зупиняється.

— О’кей. Веди нас, Прабакере. Подивимося, що ти можеш нам запропонувати.

— Одну хвилину,— втрутився рослявий канадець.— Ви збираєтеся заплатити цьому типу? Я хочу сказати, що і без нього знаю, де зупинитися. Не ображайся, друже,— я певен, ти чудовий гід і все таке, але ти нам не потрібний.

Я подивився на Прабакера. Його великі темно-карі очі вивчали моє обличчя з веселою приязню. Я ніколи не зустрічав менш агресивної людини, ніж Прабакер Харре: нездатний він був підвищити голос чи підняти на когось руку — це видно було з перших хвилин нашого знайомства.

— А ти що скажеш, Прабакере? — запитав я його з жартівливою серйозністю.— Потрібний ти мені?

— О так! — закричав він.— Ти так потребуєш мене, що я майже плачу від співчуття до твоєї ситуації! Тільки Господь знає, які жахливі речі з тобою коїтимуться в Бомбеї без мого супроводу твого тіла.

— Я заплачу йому,— сказав я канадцям; знизавши плечима, вони узяли свої речі.— О’кей. Ходімо, Прабакере.

Я хотів підняти торбу, але Прабакер відразу ж учепився за неї.

— Я ношу твій багаж,— ввічливо, але наполегливо мовив він.

— Це ні до чого. Я і сам чудово впораюся.

Широка усмішка скривилася в благальну гримасу.

— Будь ласка, сер. Це моя робота. Я сильний на спині. Без проблем. Ти побачиш.

Все моє нутро повставало проти цього.

— Ні-ні.

— Будь ласка, містере Ліндсею. Це моя честь. Дивися на людей.

Прабакер простягнув руку, показуючи на своїх товаришів, яким вдалося здобути клієнтів. Всі вони, схопивши торби, валізу або рюкзаки, діловито і рішуче тягли свою здобич в потрібному напрямі.

— Ну, гаразд...— пробурмотів я.

Це була перша з моїх капітуляцій перед ним, які надалі стали характерною рисою наших стосунків. Його кругле обличчя знову розпливлося в усмішці; я допоміг йому завдати торбу на спину. Прабакер пригнувся і, витягнувши шию, подався вперед. Я великими кроками швидко наздогнав його і подивився на його напружене обличчя. Я почувався білим бваною[5], що використовує тубільця як в’ючну худобину, і це було мерзенне відчуття.

Але маленький індієць сміявся і розповідав про Бомбей і визначні пам’ятки, які слід подивитися, показуючи час від часу на цікавинки, що траплялися нам дорогою і вітаючи усмішкою знайомих. До канадців він ставився з шанобливою приязню. І він таки був сильний — набагато дужчий, ніж здавалося з першого погляду. За п’ятнадцять хвилин, що ми йшли до готелю, він жодного разу не зупинився.

Піднявшись укритими мохом східцями величезної кам’яниці, що була обернена фасадом до моря, ми опинилися в «Індійському готелі». На кожному з поверхів, які ми проходили, були вивіски: «Готель Апсара», «Готель „Зірка Азії“», «Приморський готель». Як можна було зрозуміти, в одній будівлі містилися чотири готелі, в кожному була своя обслуга, фірмовий набір послуг і особливий стиль.

Ми увійшли до маленького холу. За сталевою конторкою біля коридору, що провадив до номерів, сидів кремезний індієць в білій сорочці і чорній краватці.

— Ласкаво просимо,— сказав він, обережно всміхнувшись і продемонструвавши дві ямки на щоках.— Ласкаво просимо, молоді джентльмени.

— Ну й діра,— пробурмотів високий канадець, оглядаючи фанерні перегородки з облупленою фарбою.

— Це містер Ананд,— поспішив представити портьє Прабакер.— Найкращий менеджер найкращого готелю в Колабі.

— Заткнися, Прабакере,— буркнув містер Ананд.

Усмішка Прабакера стала ще ширша.

— Бачиш, який чудовий менеджер цей містер Ананд? — прошепотів він мені. Потім він обернув свою усмішку до чудового менеджера.— Я привів вам трьох добірних туристів, містере Ананде. Найкращі мешканці для найкращого готелю, от як!

— Заткнися, я сказав! — гаркнув Ананд.

— Скільки? — запитав низенький канадець.

— Прошу? — пробурмотів Ананд, продовжуючи спопеляти поглядом Прабакера.

— Один номер, три душі, на одну ніч. Скільки це коштуватиме?

— Сто двадцять рупій.

— Що?! — вибухнув канадець.— Ви жартуєте?

— Це дуже багато,— підтримав його товариш.— Ходімо звідси.

— Без проблем,— кинув Ананд.— Можете йти куди завгодно.

Вони почали збирати свої пожитки, але Прабакер відчайдушно вигукнув:

— Ні-ні! Це найчарівніший з усіх готелів. Будь ласка, підніміться у номер! Будь ласка, містере Ліндсею, погляньте на цей чудовий номер!

На мить запанувала тиша. Молоді канадці забарилися на порозі. Ананда раптом незвичайно зацікавило щось в книзі, куди він записував мешканців. Прабакер схопив мене за рукав. Я вже встиг пройнятися симпатією до мого гіда, і мені імпонувала манера, з якою тримався Ананд. Він не підлабузнювався і не умовляв залишитися, надавши нам змогу самим вирішувати, погоджуватися на його умови чи ні. Він підвів очі від журналу і зустрівся зі мною поглядом. Це був прямий і чесний погляд людини, що з повагою ставиться до інших людей.

— Хочу поглянути на цей чарівний номер,— сказав я.

— Так! — засміявся Прабакер.

— Ну, гаразд,— погодилися канадці, зітхаючи і всміхаючись.

— У кінці коридору,— всміхнувся Ананд у відповідь, знімаючи ключ від номера з гачка і кладучи його переді мною на конторку разом з прикріпленим до нього важким латунним номерком.— Остання кімната праворуч.

Це була велика кімната з трьома ліжками, одним вікном з краєвидом на море і ще кількома вікнами, що виходили на галасливу вулицю. Фарба по кутках відстала від стін і позакручувалася спіраллю. Стеля була в павутинні тріщин. Бетонна підлога була нерівна і хвиляста, на ній виступали горбки незрозумілого походження. Крім ліжок, тут були ще три тумбочки з клеєної фанери й обшарпаний туалетний столик з надколотим дзеркалом. Наші попередники залишили свічку в пляшці з-під ірландського лікеру «Бейліс», вирізану з календаря і прикріплену скотчем до стіни репродукцію, де була зображена неаполітанська вулична сценка, і дві охлялі повітряні кульки, прив’язані до ґрат вентиляційного отвору.

— Я беру номер,— зваживсь я.

— Так! — вигукнув Прабакер і тут-таки кинувся назад у хол.

Мої попутники подивилися один на одного і розсміялися.

— З цим диваком марно сперечатися. Він схибнутий,— заявив рослявий.

— Авжеж,— гмикнув низький і, нахилившись, понюхав простирадла на одному з ліжок, а потім обережно сів на нього.

Прабакер повернувся разом з Анандом, що тримав у руках товсту книгу запису мешканців. Поки ми по черзі вносили до неї відомості про себе, Ананд перевірив наші паспорти. Я сплатив за тиждень уперед. Ананд повернув паспорти канадцям, а моїм почав замислено поплескувати себе по щоці.

— Нова Зеландія? — мовив він.

— Так, і що? — спохмурнів я.

Потому як я скоротив двадцятирічний термін свого ув’язнення, Австралія оголосила мене в розшук, і моє ім’я числилося в Інтерполі серед утікачів. «Що йому відомо? — подумав я.— До чого він хилить?»

— Гм-м. О’кей. Нова Зеландія, так Нова Зеландія. Можливо, ви захочете покурити, випити пива чи віскі, розміняти гроші, найняти дівчат, провести час у гарному товаристві, то зверніться до мене, на[6]?

Він повернув мені паспорт і, кинувши грізний погляд на Прабакера, покинув кімнату. Гід, що стояв коло дверей, відсахнувся від нього, зіщулившись і заразом щасливо посміхаючись.

— Велика людина, чудовий менеджер,— випалив він після відходу Ананда.

— Прабакере, у вас тут часто зупиняються новозеландці?

— Не дуже часто, містере Ліндсею. Але вони всі дуже чудові особи. Сміються, палять, п’ють, вночі займаються сексом з жінками, а потім знову сміються, палять і п’ють.

— Угу. Ти випадково не знаєш, де я міг би дістати трохи гашишу, Прабакере?

— Я не знаю?! Я можу дістати одну толу[7], один кілограм, десять кілограмів, і я навіть знаю, де цілий склад гашишу.

— Цілий склад мені не потрібний. Я просто хочу покурити.

— Так сталося, що у мене в кишені є одна тола — десять грамів найкращого афганського чарасу[8]. Ти хочеш купити?

— За скільки?

— Двісті рупій,— запропонував він з надією в голосі.

Я підозрював, що він завищив ціну принаймні удвічі, але навіть при цьому двісті рупій — близько дванадцяти американських доларів за тодішнім курсом — складали одну десяту того, що просили в Австралії. Я дав йому цигарковий папір і пачку тютюну.

— О’кей. Скрути цигарку, я спробую. Якщо мені сподобається гашиш, я куплю його.

Мої сусіди по камері розляглися на двох паралельних ліжках, і коли Прабакер витягнув з кишені порцію гашишу, подивилися один на одного з однаковим виразом, звівши брови і стиснувши губи. Вони зачаровано спостерігали за тим, як маленький індієць, ставши навколішки біля туалетного столика, згортає самокрутку.

— Ви певні, що чините розумно, приятелю?

— А якщо вони підстроїли це навмисне, щоб звинуватити нас у вживанні наркотиків?

— Я думаю, Прабакеру можна довіряти. Навряд чи це пастка,— відповів я, розгортаючи свою похідну ковдру і застеляючи ліжко біля вікна.

На підвіконні була влаштована поличка, і я почав викладати на неї свої дрібнички, сувеніри і талісмани — чорний камінчик, що його мені вручив якийсь малюк у Новій Зеландії, скам’янілу хатку равлика і браслет з кігтів яструба. Я ховався від правосуддя. У мене не було свого дому і своєї країни, тож я возив з собою речі, які мені дали друзі: величезну аптечку, малюнки, вірші, мушлі, пір’я. Навіть одяг і взуття придбали для мене вони. Тут не було неістотних дрібниць; підвіконня стало тепер моєю домівкою, а всі ці сувеніри — моєю батьківщиною.

— Якщо ви боїтеся, хлопці, то можете вийти погуляти або почекати надворі, поки я палю. А потім я покличу вас. Просто я обіцяв своїм друзям, що, потрапивши до Індії, насамперед закурю гашиш і при цьому думатиму про них. До того ж мені здалося, що портьє дивиться на це крізь пальці. У нас можуть бути неприємності через куріння в готелі, Прабакере?

— Куріння, випивка, музика, танці, секс у готелі — без проблем,— запевнив нас Прабакер, піднявши на мить голову від свого заняття і розплившись в усмішці.— Все вирішується без проблем. Окрім бійок. Бійка — це погані манери в «Індійському готелі».

— От бачите? Без проблем.

— І ще смерть,— додав Прабакер, задумливо покрутивши круглою головою.— Містер Ананд не любить, коли тут вмирають.

— Що-що? Що він верзе?

— Він що, серйозно? Хай йому біс, бракує тільки, щоб тут умирали! Господи Ісусе!

— Смерть для вас теж не проблема, баба[9],— заспокоїв Прабакер канадців, пропонуючи їм акуратно згорнуту цигарку. Високий канадець узяв її і злегка затягнувся.— Не дуже багато людей вмирає тут в «Індійському готелі», здебільшого наркомани з кістлявими обличчями. Для вас із вашими такими гарними великими вгодованими тілами немає проблем.

Він з усмішкою вручив мені самокрутку. Затягнувшись, я віддав цигарку йому, і він з неприхованим задоволенням затягнувся теж, а потім знову передав її канадцям.

— Хороший чарас, еге ж?

— Так, він дійсно хороший,— відповів високий канадець, посміхаючись від душі.

Відтоді ця широка щира усмішка асоціюється у мене з Канадою і її жителями.

— Беру,— сказав я. Прабакер передав мені десятиграмову плитку, я розламав її на дві половини й одну з них кинув найближчому канадцеві.

— Тримайте. Буде, чим розважитися завтра в поїзді дорогою в Пуну.

— Дякую,— відгукнувся він.— Слухай, а ти класний. Трохи схибнутий, але класний.

Я дістав із саквояжа пляшку віскі. Це також було виконання обіцянки, даної одній з новозеландських подруг. Вона просила мене випити на згадку про неї, якщо мені вдасться щасливо дістатися Індії з фальшивим паспортом. Ці маленькі ритуали — цигарка, віскі — були важливі для мене. Я був певен, що назавжди втратив і свою сім’ю, і друзів; щось підказувало мені, що я ніколи їх більше не побачу. Я був сам у цілому світлі, без всякої надії на повернення додому, і все моє минуле життя було в спогадах, талісманах та інших заставах любові.

Я вже хотів був прикластися до пляшки, але, передумавши, запропонував її спочатку Прабакеру.

— Грандіозне спасибі, містере Ліндсею,— зрадів він, округливши очі від задоволення. Закинувши голову, він вилив порцію віскі собі в рот, не торкаючись губами шийки.— Це найкраще віскі, «Джоні Вокер», вищий клас. Так.



— Ковтни ще, якщо хочеш.

— Дякую, однісінький ковточок...— він ще раз лигнув віскі, виллявши його просто в горлянку. Зробивши паузу, він облизнувся, потім підняв пляшку утретє.— Прошу вибачення, ох... великого прощення. Це таке хороше віскі, що воно викликає в мене кепські манери.

— Послухай, якщо віскі тобі так подобається, можеш залишити пляшку собі. У мене є ще одна. Я купив їх у літаку без мита.

— О, дякую!..— відповів Прабакер, але при цьому чомусь похнюпився.

— У чому справа? Ти не хочеш віскі?

— Хочу, хочу, містере Ліндсею, дуже серйозно хочу. Але якби я знав, що це моє віскі, а не твоє, то не пив би так захланно.

Канадці розреготалися.

— Знаєш що, Прабакере, я віддам тобі другу пляшку, а відкорковану ми зараз розіп’ємо. Йде? І ось двісті рупій за куриво.

Усмішка знову розцвіла, і Прабакер, обмінявши почату пляшку на цілу, ніжно притиснув її до грудей.

— Але, містере Ліндсею, ти робиш помилку. Цей чудовий чарас коштує одну сотню рупій, не дві.

— Угу.

— Так, одну сотню рупій тільки,— вимовив він, з рішучим виглядом повертаючи мені одну з купюр.

— Добре. Знаєш, Прабакере, я нічого не їв у літаку, і непогано б тепер пообідати. Ти можеш показати мені який-небудь пристойний ресторан ?

— З безперечною упевненістю, містере Ліндсею, сер! Я знаю такі гарні ресторани з такою чудовою їжею, що твоєму шлунку буде аж недобре від щастя.

— Ти мене переконав,— сказав я, підводячись і засовуючи в кишеню паспорт і гроші.— Ви підете, хлопці?

— Що, на вулицю? Ви жартуєте.

— Може, згодом. Але ми чекатимемо вашого повернення і постережемо ваші речі.

— О’кей. Як хочете. Я повернуся за пару годин.

Прабакер з увічливості вийшов першим, послужливо вклоняючись. Я попрямував за ним, але перш ніж я встиг зачинити двері, високий канадець кинув мені:

— Послухайте... ви обережніше там, на вулиці. Адже ви тут нічого не знаєте. Нікому не можна довіряти. Це не село. Індійці в місті — це... ну, загалом, побережіться, гаразд?

Ананд заховав мій паспорт, дорожні чеки й основну масу грошей в сейф, видавши мені розписку, і я вийшов на вулицю. Попередження канадців звучали у мене у вухах, мов крики чайок над рибинами, що метають ікру на мілководді.

Прабакер привів нас у готель широким і досить пустельним проспектом, який починався біля високої кам’яної арки під назвою Брама Індії і окреслював дугу над берегом затоки. А вулиця, що починалася з другого боку тієї арки, була геть захаращена автами і людським натовпом. Сотні людей вешталися туди-сюди або стояли і балакали. По всій довжині вулиці впритул один до одного тіснилися крамниці, ресторани і готелі. На тротуарі перед крамницями і ресторанами були влаштовані невеликі ятки, де господарювали два або три продавці. Серед них були африканці, араби, європейці, індійці. Йдучи по тротуару, ви весь час чули нову мову і нову музику, кожен ресторан підмішував у киплячу повітряну суміш свої запахи.

У суцільному потоці авт виднілися вози, запряжені буйволами, а також ручні візки, якими розвозили кавуни і мішки з рисом, прохолодні напої й вішалки з одягом, цигарки і шматки криги. У руках мелькали гроші — це був чорний ринок валюти, пояснив мені Прабакер. Товсті пачки банкнот передавалися і перераховувалися цілком відкрито. На кожному кроці траплялися жебраки, фокусники й акробати, заклинателі змій, музики й астрологи, хіроманти, сутенери і гендлярі наркотиками. З верхніх вікон будинків раз у раз без попередження викидали всяку погань, на тротуарах і навіть на бруківці височіли цілі купи покидьків, де бенкетували ситі щурі.

Перше, що впадало в око, була неймовірна кількість жебраків, які демонстрували всілякі хвороби, каліцтва та інші лиха. Вони зустрічали вас у дверях ресторанів і крамниць, виловлювали на вулиці, дошкуляючи професійно відпрацьованими голосіннями. Як і нетрища, вперше побачені з вікна автобуса, це неприкрите страждання викликало в мене сором. Однак, пропихаючись услід за Прабакером крізь натовп, я звернув увагу на інший, не такий потворний бік їхнього життя. На порозі якоїсь халупи гурт жебраків грав у карти; якийсь сліпий наминав рибу з рисовим гарніром у товаристві друзів; дітвора, голосно сміючись, по черзі каталася разом з безногим калікою на його візку.

Дорогою Прабакер скоса зиркав на мене.

— Подобається наш Бомбей?

— Страшенно подобається,— відповів я.

На мій погляд, місто було чарівне. Воно було дике і розбурхувало уяву. Романтичні споруди епохи британського панування чергувалися з дзеркальними баштами сучасних бізнес-центрів. З кожної крамниці та з кожного авта ллялася музика. Барви сліпили очі, од пахощів ішла обертом голова. А усмішки на обличчях людей тут зустрічалися частіше, ніж у будь-якому іншому місті.

Та головне — Бомбей був вільним містом. У всьому тут відчувався невимушений, нічим не скутий дух, і я мимоволі відгукувався на нього всім серцем. Усвідомлюючи, що ці чоловіки і жінки вільні, я вже не так потерпав од ніяковості й сорому, коли бачив жебраків і нетрища. Ніхто не проганяв жебраків з вулиці, ніхто не виганяв мешканців нетрищ з їхніх хатин. Хоч яке тяжке було їхнє життя, вони збували час на тих самих проспектах і в тих самих парках, що й заможні люди. Всі вони були вільні. Це було вільне місто. Я закохався в нього.

Звісно, я трохи губився в цьому вировиську протилежних інтересів; безцеремонне жебрацтво і шахрайство бентежили мене. Я не розумів мов, які чув. Мені були не знайомі культури, представлені різним одягом, сарі, тюрбанами. Я ніби дивився екстравагантну постановку якоїсь хитромудрої п’єси, гадки не маючи про її зміст, проте все воно несамохіть викликало в мене радісну усмішку. За мою голову призначили винагороду, за мною гналися, та я почувався так, наче відірвався від погоні. Коли ти вислизаєш від переслідування, кожен день для тебе — ціле життя. Кожна хвилина свободи — це окрема історія зі щасливим кінцем.

І я був радий, що зі мною Прабакер. Його добре знали в місті, з ним сердечно віталися різні люди.

— Ти, мабуть, голодний, містере Ліндсею,— сказав Прабакер.— Ти щаслива людина, прошу вибачення за такі слова, а щаслива людина завжди має хороший апетит.

— Гм. Щодо апетиту ти маєш рацію. Але де ж той ресторан, куди ми прямуємо? Якби я знав, що він так далеко, то захопив би з собою готовий сніданок, щоб з’їсти дорогою.

— Трохи ще, не дуже далеко,— жваво відгукнувся він.

— О’кей.

— О так! Я відведу тебе в найкращий ресторан, з чудовими стравами Махараштри[10]! Ти наситишся без проблем. Всі бомбейські гіди, подібні до мене, їдять там свою їжу. Це такий хороший ресторан, що він повинен платити поліції бакшиш удвічі менший, ніж зазвичай. Ось який він хороший!

— О’кей.

— О так! Але спочатку дозволь мені добути для тебе індійську цигарку. І для мене теж. Зараз ми повинні зупинитися.

Він підвів мене до вуличної ятки завбільшки з картярський столик. На ній були розкладені пачки різних сортів цигарок. Тут-таки на великій мідній таці тіснилися срібні тарілочки з подрібненими кокосовими горіхами, прянощами і різноманітними пастами невідомого походження. Поряд зі столиком стояло відро з водою, де плавало вузьке гостре листя. Продавець діставав листя, змащував його пастою, додавав суміш подрібнених фініків, кокосових горіхів, бетеля[11] та прянощів і згортав це все в маленькі трубочки.

Прабакер пропхався до продавця. Я витягнув шию, спостерігаючи за ним поверх голів, і ступнув на бруківку. І тоді пролунав крик:

— Бережися!

Чиїсь руки схопили мене за лікоть і пхнули назад на тротуар. Тієї ж миті повз мене з ревом пролетів величезний двоповерховий автобус. Я був би вже трупом, якби не ці руки. Я обернувся, щоб подивитися на мого рятівника. Це була найчарівніша з усіх жінок, яких я коли-небудь бачив. Струнка, білолиця, з чорними косами, що спадали на плечі. На зріст невисока, та її впевнено розправлені плечі, горда постава свідчили про неабияку життєву міць. На ній були шовкові панталони, зав’язані біля гомілок, чорні черевички без каблуків, вільна бавовняна блуза і велика шовкова шаль. Кінці шалі, перекинуті за спину, нагадували роздвоєну гриву. Весь її одяг переливався різними відтінками зеленого.

Іронічна усмішка, що грала на її повних вустах, виражала все те, заради чого її можна кохати і чого можна остерігатися в ній. У цій усмішці була гордість, а в контурах тонкого носа — спокійна упевненість. Сам не знаю чому, але я відразу відчув, що багато хто її гордість розглядає як зарозумілість, а певність плутає з байдужістю. Я цієї помилки не зробив. Її великі очі вражали своєю насиченою зеленню. Такими зеленими бувають дерева в яскравих барвистих снах. Таким зеленим було б море, якби воно могло досягти досконалості.

Вона й досі тримала мене за лікоть. Таким буває дотик коханої — знайомий і збудливий водночас, як вимовлена пошепки обіцянка. Мною оволоділо майже непереборне бажання притиснути її руку до свого серця. Можливо, мені й слід було так зробити. Тепер я знаю, що вона не стала б кепкувати з мене, їй це сподобалося б. І хоч ми були незнайомі, проте секунд із п’ять стояли, дивлячись одне на одного, а всі ті паралельні світи й паралельні життя, які могли б існувати, але ніколи існувати не будуть, оберталися довкола нас. Нарешті вона сказала:

— Вам поталанило. Ще трохи...

— Так,— усміхнувся я.

Вона поволі прибрала руку. Це був м’який природний жест, але я відчув розрив контакту між нами так гостро, неначе мене грубо висмикнули з глибокого щасливого сну. Я нахилився і глянув їй за спину.

— Що там таке?

— Я шукаю крила. Адже ви мій янгол-рятівник.

— Боюся, що їх немає,— відповіла вона з глузливою посмішкою.— В мені дуже багато від диявола.

— Та невже? — усміхнувсь я.— Цікаво, скільки саме?

Біля ятки стояв гурт людей. Один з них — гарний кремезний чоловік років двадцяти п’яти — гукнув:

— Карло, ходімо, яар[12]!

Обернувшись, вона помахала йому, потім простягнула мені руку, її долоня була міцна, та важко було сказати, які почуття вона виражає. Усмішка її була такою ж двозначною. Можливо, я сподобався їй, але не виключено, що вона просто хотіла скоріше закінчити розмову.

— Ви не відповіли на моє запитання,— сказав я, випускаючи її руку.

— Скільки в мені від диявола? — запитала вона з дратівливою напівпосмішкою.— Це дуже інтимне запитання. Мабуть, найінтимніше з усіх, які мені коли-небудь ставили. Та якщо зазирнете при нагоді в «Леопольд», то, можливо, з’ясуєте це.

Підійшли її друзі, і вона покинула мене. Це були молоді індійці, вбрані відповідно до європейської моди, поширеної у представників середнього класу. Вони раз у раз сміялися і дружньо ляскали один одного по спині, та жоден з них і не доторкнувся до Карли. Здавалося, її оточує аура, одночасно приваблива і недоступна. Я підійшов трохи ближче, вдавши, ніби мене цікавить, як продавець скручує листя. Вона щось казала друзям, але мови я не розумів. Голос її цією мовою набув незвичайної глибини. Либонь, це теж повинно було послужити мені попередженням. Як кажуть афганські свахи, «голос — половина любові». Але тоді я не знав цього, і моє серце кинулося в такі нетрі, куди навіть свахи бояться зазирати.

— Ось, містере Ліндсею, я узяв дві цигарки для нас,— сказав Прабакер, підходячи до мене.— Це Індія, країна бідняків. Тут не треба купувати цілу пачку цигарок. Одну цигарку купити досить. І сірники не треба.

Він сягнув до телеграфного стовпа поряд з яткою і зняв димучу конопляну мотузку, що висіла на гачку. Здувши з кінця мотузки попіл, він прикурив.

— А що це таке він загортає в листя, яке всі жують?

— Це називається паан[13]. Чудовий смак, і жування теж. Всі в Бомбеї жують його і плюють, жують і знову плюють без проблем, удень і вночі. Це для здоров’я дуже добре, багато жувати і рясно плювати. Хочеш спробувати? Я дістану для тебе.

Я кивнув — не тому, що мені кортіло скуштувати цього паану, а щоб побути ще якийсь час біля Карли. Вона трималася дуже природно і почувалась як удома на цій вулиці з її незбагненними порядками. Те, що дивувало мене, для неї було, мабуть, звичайною справою. Вона змусила мене пригадати чоловіка-іноземця в нетрищах, якого я бачив з вікна автобуса. Здавалося, вона теж перебуває у цілковитій злагоді з цим світом. Я позаздрив тому, як приязно і ласкаво ставляться до неї друзі.

Але це було не головне. Я не міг відвести очей від її досконалої краси. Я дивився на неї, і зітхання виривалися у мене з грудей. Серце моє немов лещатами здавило. Голос крові підказував: «Так, так, так». У стародавніх санскритських легендах мовиться про любов, зумовлену кармою, про існування зв’язку між душами, яким призначено зустрітися і покохати одна одну. Згідно з легендами, наречену впізнаєш з першого погляду, тому що твоя любов до неї проглядає в кожному її жесті, кожній думці, кожному русі й кожному почутті, що світиться в її очах. Ті ж легенди попереджують, що кохання може оволодіти тільки одною з цих двох душ. Але мудрість долі в такому разі протилежна любові. Любов не вмирає в нас саме тому, що вона не мудра.

— А, ти дивишся на цю дівчину! — вигукнув Прабакер, простеживши за моїм поглядом.— Ти думаєш, що вона вродлива, на[14]? Її звуть Карла.

— Ти знаєш її?!

— О так! Карла,— її всі знають,— відповів він таким гучним театральним шепотом, що я злякався, аби вона його не почула.— Ти хочеш познайомитися з нею?

— Познайомитися?

— Я можу поговорити з нею. Ти хочеш, щоб вона була твоїм другом?

— Що?!

— О так! Карла мій друг, і буде твоїм другом теж, мені здається. Можливо, ти навіть здобудеш багато грошей для своєї благородної особи в бізнесі з Карлою. Можливо, ви будете такими хорошими і тісними друзями, що робитимете разом багато сексу і створите повне задоволення своїм тілам. Я упевнений, що у вас буде дружнє задоволення.

Він вже потирав долоні в передчутті цієї перспективи. Бетель забарвив його широку усмішку в червоний колір. Мені довелося схопити його за руку, щоб перешкодити йому звернутися до неї з цими пропозиціями просто на вулиці.

— Ні! Не треба! Ради всього святого, говори тихіше, Прабакере. Якщо я захочу поговорити з нею, то підійду до неї сам.

— О, я зрозумів,— мовив Прабакер зі збентеженим виглядом.— Ви, іноземці, називаєте це еротичним стимулюванням, так?

— Ні. Еротичне стимулювання — це інше. Це... але менше з тим, забудь про це.

— Добре! Я завжди забуваю про еротичне стимулювання. Я індійський хлопець, а ми, індійські хлопці, ніколи не турбуємося про еротичне стимулювання. Ми відразу ж запихаємо і починаємо стрибати, еге ж!

Він схопив уявну жінку і почав ритмічно гойдати назад-уперед вузькими стегнами, оголивши зуби в криваво-червоній усмішці.

— Будь ласка, припини! — кинув я, перелякано озирнувшись на Карлу і її друзів.

— О’кей, містере Ліндсею,— зітхнув він.— Але я все ж таки можу зробити міс Карлі хорошу пропозицію твоєї дружби, якщо ти хочеш.

— Ні! Спасибі, звісно, але не треба ніяких пропозицій. Я... о Господи, облишмо це. Скажи мені краще, якою мовою говорить зараз он той чоловік?

— Він говорить на хінді, містере Ліндсею. Почекай хвилину, я скажу тобі, що він каже.

Він без жодного збентеження підійшов до гурту чоловіків, що оточували Карлу, і затесався в їх товариство, дослухаючись до розмови. Ніхто не звернув на нього ніякої уваги. Прабакер кивав, сміявся разом з усіма і за декілька хвилин повернувся до мене.

— Він розповідає одну дуже смішну історію про інспектора бомбейської поліції, дуже велику і сильну персону в своєму районі. Цей інспектор замкнув у себе у в’язниці одного дуже хитрого хлопця, але цей хитрий хлопець умовив цього інспектора відпустити його, тому що він сказав цьому інспекторові, що у нього є золото і коштовні камені. А коли цей інспектор відпустив цього хитрого хлопця, він продав йому трохи золота і коштовних каменів. Але це було несправжнє золото і несправжні коштовні камені. Це були підробки, дуже дешеві несправжні речі. І найбільше шахрайство, що цей хитрий хлопець прожив у будинку цього інспектора цілий тиждень до того, як продав йому несправжні коштовності. І ходять великі чутки, що у цього хитрого хлопця були сексуальні справи з дружиною інспектора. І тепер цей інспектор такий лютий і такий сердитий, що всі тікають, коли бачать його.

— Слухай, звідки ти її знаєш? Вона живе тут?

— Дружина інспектора?

— Та ні ж! Я кажу про цю дівчину, про Карлу.

— Знаєш,— протягнув він, вперше спохмурнівши,— у нас в Бомбеї дуже багато дівчат. Ми тільки п’ять хвилин йдемо від твого готелю, і вже бачили сотні різних дівчат. А ще через п’ять хвилин побачимо ще кількасот. Що п’ять хвилин нові сотні дівчат. А коли підемо гуляти далі, будуть ще сотні, сотні і сотні.

— Сотні дівчат, чудово! — саркастично урвав я його, вигукнувши це трохи голосніше, ніж хотів. Декілька перехожих озирнулися на мене з відвертим обуренням. Я збавив тон.— Мене не цікавлять сотні дівчат, Прабакере. Мене цікавить... ця дівчина, розумієш?

— Добре, містере Ліндсею. Я розповім тобі про неї все. Карла — дуже відома бізнесменка в Бомбеї. Вона тут дуже давно. П’ять років, можливо. У неї є невеликий будинок недалеко. Всі знають Карлу.

— А звідки вона приїхала?

— Напевно, з Німеччини, або звідкись поряд.

— Але, судячи з вимови, вона повинна бути американкою.

— Так, повинна бути, але натомість вона німкеня. А зараз, напевне, вже й індійка. Ти хочеш їсти свій обід?

— Так, тільки почекай ще хвилину.

Гурт молодих людей розпрощався зі знайомими і змішався з натовпом. Карла пішла разом з ними, випроставши спину і високо, мало не зухвало, піднявши голову. Я дивився услід, поки її не поглинула людська водоверть, а вона й не озирнулася.

— Ти знаєш, де «Леопольд»? — запитав я Прабакера.

— О так! Це чудове, чарівне місце, бар «Леопольд»! Повний чудових, гарних людей, дуже, дуже гарних. Всі види іноземців там можна знайти, всі вони роблять там хороший бізнес. Секс, наркотики, валюта, чорний ринок, і пустотливі картинки, і контрабанда, і паспорти, і...

— О’кей, Прабакере, я зрозумів.

— Ти хочеш туди піти?

— Ні, не зараз. Можливо, пізніше.— я зупинився, Прабакер зупинився теж.— Послухай, а як тебе звуть твої друзі? Яке у тебе зменшувальне ім’я?

— О так, зменшувальне ім’я у мене теж є. Воно називається Прабу.

— Прабу. Мені подобається.

— Воно означає «Син світла» або хтось на зразок його. Хороше ім’я, правда?

— Так, це хороше ім’я.

— А твоє хороше ім’я, містере Ліндсею, не таке хороше насправді, якщо ти не заперечуєш, що я кажу це просто тобі в лице. Мені не подобається, що воно таке довге і таке рипуче для людини з індійською мовою.

— Он як?

— Так, пробач, що кажу. Мені воно не подобається. Ні, зовсім ні. Навіть якщо б воно було Бліндсей, або Міндсей, або Ніндсей.

— Ну, та що вдієш,— усміхнувсь я.— Яке є.

— Я думаю, що набагато краще зменшувальне ім’я — Лін,— запропонував він.— Якщо у тебе немає протестів, я називатиму тебе Лін.

Ім’я було нітрохи не гірше за будь-яке інше, під яким я ховався після втечі, й таке саме фальшиве. В останні місяці я вже почав ставитися з гумором, як до чогось неминучого, до тих нових імен, що їх мені доводилося прибирати в різних місцях. Лін. Сам я ніколи не додумався б до такого скорочення. Але воно звучало правильно — хочу сказати, що в нім чулося щось магічне, якийсь голос долі; я відчував, що воно пасує мені так само добре, як і моє справжнє ім’я, що лишилося в минулому, ім’я, що його мені дали при народженні і під яким мене упекли на двадцять років у в’язницю.

Подивившись у великі темні очі Прабакера, що пустотливо виблискували на його круглому обличчі, я всміхнувся і кивнув, погоджуючись. Тоді я ще не міг знати, що саме під цим ім’ям, отриманим від маленького бомбейського гіда, я стану відомий тисячам людей від Колаби до Кандагара і від Кіншаси до Берліна. Доля потребує посередників і зводить свої фортеці з каміння, скріплюючи їх за допомогою подібних випадкових угод, яким спочатку не надають особливого значення. Зараз, озираючись назад, я усвідомлюю, що цей момент — здавалося б, неістотний, що вимагав лише, щоб я ткнув навмання пальцем в «так чи ні»,— насправді був поворотним пунктом в моєму житті. Роль, яку я грав під цим ім’ям — Лінбаба, і особа, якою я став, більш відповідали моїй внутрішній суті, ніж усі інші наймення, зокрема й справжнє моє ім’я.

— О’кей, нехай буде Лін.

— Дуже добре! Я такий щасливий, що тобі подобається це ім’я! І як моє ім’я означає на хінді «Син світла», так і твоє теж має дуже чудове і щасливе значення.

— Так? І що ж воно означає?

— Воно означає «прутень»! — Прабакер був у захваті, чого, мабуть, чекав і від мене.

— Нічого собі!.. Оце сюрприз!

— Воно дуже приголомшливе і дуже ощасливлює. Насправді воно не зовсім означає це, але схоже на «лінг», або «лінгам», а це вже й буде «прутень» на хінді.

— Знаєш, облишмо це діло,— кинув я, рушаючи з місця.— Ти що, смієшся з мене? Не можу ж я ходити всюди, представляючись так людям! «Здрастуйте, радий з вами познайомитися, я Прутень». Забудь про це. Доведеться тобі змиритися з Ліндсеєм.

— Ні-ні! Ліне, я правду кажу тобі, це чудове ім’я, дуже гідне, дуже щасливе,— надзвичайно щасливе ім’я! Люди захоплюватимуться, коли почують його. Ходімо, я покажу тобі. Я хочу віддати цю пляшку віскі, яку ти подарував мені, своєму другу містерові Санджаю. Ось, якраз в цій майстерні. І ти побачиш, як йому сподобається твоє ім’я.

Зробивши ще декілька кроків, ми опинилися біля маленької майстерні. Над відчиненими дверима була написана від руки вивіска:

РАДІОДОПОМОГА

Підприємство з ремонту електрики

Ремонт і торгівля. Власник Санджай Дешпанде

Санджай Дешпанде був кремезним чоловіком років п’ятдесяти з сивою чуприною і білими кущастими бровами. Він сидів за масивним дерев’яним прилавком в оточенні пошкоджених — не інакше як вибухом — радіоприймачів, випатраних плеєрів і коробок із запасними частинами. Прабакер поздоровкався з ним і дуже швидко защебетав щось на хінді, а потім виставив пляшку віскі на прилавок. Містер Дешпанде мовчки вхопив пляшку, і вона зникла за прилавком. З нагрудної кишені сорочки він витягнув пачку індійських банкнотів, відлічив декілька штук і простягнув Прабакеру, тримаючи руку долонею вниз. Прабакер схопив гроші швидким і плавним рухом і поклав до кишені. Потім кивнув на мене.

— Це мій хороший друг,— пояснив він містерові Дешпанде, поплескавши мене по плечу.— Він з Нової Зеландії.

Містер Дешпанде щось буркнув.

— Він якраз сьогодні приїхав до Бомбея, зупинився в «Індійському готелі».

Містер Дешпанде буркнув ще раз, вивчаючи мене з ворожою цікавістю.

— Його звуть Лін, містер Лінбаба,— сказав Прабакер.

— Як його зовуть?

— Лін,— усміхнувся Прабакер.— Його ім’я Лінбаба.

Містер Дешпанде із здивованою усмішкою звів свої кудлаті, брови.

— Лінбаба?

— От-от! — тріумфував Прабакер.— Лін. І також він дуже чудова людина.

Містер Дешпанде простягнув мені руку, я потиснув її. Прабакер потягнув мене за рукав до виходу.

— Лінбаба! — гукнув мене містер Дешпанде, коли ми були вже в дверях.— Ласкаво просимо в Бомбей. Якщо у вас є касетник, або, фотоапарат, що ви хочете продати, приходьте до мене, Санджая Дешпанде, в «Радіодопомогу». Я даю найкращі ціни.

Я кивнув, і ми вийшли надвір. Відтягнувши мене від майстерні на деяку відстань, Прабакер зупинився.

— Бачиш, містере Ліне? Бачиш, як йому подобається твоє ім’я?

— Так, начебто...— пробурмотів я, трохи спантеличений ставленням містера Дешпанде, а також ентузіазмом Прабакера.

Коли я ближче познайомився з ним і почав цінувати його дружбу, я здогадався: Прабакер всім серцем вірить, що його усмішка впливає як на людські серця, так і на довколишній світ. І він, звісно, мав рацію, але мені було потрібно багато часу, щоб зрозуміти це.

— А що означає це «баба» в кінці імені? Лін — це зрозуміло. Але чому Лінбаба?

— «Баба» — це таке поважне ім’я,— усміхнувся Прабакер.— Якщо поставити «баба» в кінці твого імені або в кінці імені якої-небудь особливої персони, то це означає, що ми виражаємо пошану,— як до вчителя, чи до священика, чи до поважної старої людини.

— Гм, зрозуміло... Але знаєш, Прабу, це, загалом, справи не міняє. Прутень є прутень, тож не знаю...

— Але ти ж бачив, як твоє ім’я сподобалося містерові Санджаю Дешпанде! Побачиш, як воно сподобається іншим людям. Я скажу його всім просто зараз, дивися! Лінбаба! Лінбаба! Лінбаба!

Він волав на повний голос, звертаючись до всіх зустрічних.

— Добре, Прабу, добре. Я вірю. Заспокойся,— настала моя черга тягнути його вперед за рукав.— І мені здавалося, ти хотів випити віскі, що я тобі дав, а не продати.

— Ох, так,— зітхнув він.— Я хотів випити його, і вже пив його в думці. Але тепер, Лінбаба, на гроші, які я отримав за продаж твого чудового подарунка містерові Санджаю, я можу купити дві пляшки дуже поганого і чудово дешевого віскі, і ще залишиться дуже багато грошей, щоб купити нову красиву червону сорочку, одну толу хорошого чарасу, квитки на чудовий індійський кінофільм з кондиціонованим повітрям і їжі на два дні. Але почекай, Лінбаба, ти не їси свій паан. Ти повинен покласти його в рота і жувати, а то він стане черствим і поганим для смаку.

— О’кей. І як же це зробити? Отак?

Я сунув за щоку згорнутий в трубочку листок, як це робили інші. За декілька секунд рот мій наповнився соковитою ароматною солодкістю. Смак нагадував мед, але заразом був гострий і пряний. Листяна обгортка почала розчинятися, і тверді шматочки кокосового горіха, фініків і насіння змішалися з солодким соком.

— Тепер ти повинен виплюнути небагато паану,— напучував мене Прабакер, зосереджено стежачи за тим, як працюють мої щелепи.— Це треба зробити отак, дивися.

Він випустив з рота струмінь червоного соку, який приземлився за метр від нас, утворивши пляму завбільшки з долоню. Це була філігранна робота майстра. Ні краплі соку не лишилося у нього на губах. Я спробував повторити його досягнення, але з рота пішли бульки, а червона рідина, вимастивши сорочку, ляпнула на мій правий черевик.

— Сорочка без проблем,— заявив Прабакер, а потім витягнув з кишені носову хустку і почав старанно втирати сік в мою сорочку, від чого пляма зовсім не стала непомітніша.— Черевики — теж не проблема. Я їх теж витру. Але зараз я повинен поставити тобі питання: ти любиш плавати?

— Плавати? — перепитав я, мимоволі проковтнувши паан, що залишався в роті.

— Так, плавати. Я відведу тебе на пляж Чаупаті, дуже чудовий пляж, і там ти можеш попрактикуватися — жувати і плювати, і ще жувати, і ще плювати паан, але на тобі не буде стільки одягу, тож ти не витрачатимеш грошей на прання.

— Послухай, я хотів запитати щодо екскурсій по місту. Адже ти працюєш гідом?

— О так, я самий кращий гід в Бомбеї, і у всій Індії теж.

— Скільки ти береш за день?

Він пустотливо поглянув на мене і надув щоки, що було, як я почав розуміти, ознакою хитрості, котра правила за підкладку його широкої привітної усмішки.

— Я беру сто рупій за день.

— О’кей.

— І туристи платять за мій обід.

— Це зрозуміло.

— І за таксі теж туристи платять.

— Так, звісно.

— І за квитки на автобус.

— Зрозуміло.

— І за чай, якщо ми п’ємо його, щоб освіжити свої персони.

— Так-так.

— І за сексуальних дівчат, якщо ми йдемо до них у прохолодну ніч, коли ми відчуваємо, що у нас набубнявіла велика необхідність.

— Гаразд, гаразд. Послухай, я заплачу тобі за цілий тиждень. Я хочу, щоб ти показав мені Бомбей, пояснив, що тут до чого. Якщо все буде добре, в кінці тижня я заплачу тобі додаткову премію. Як тобі ця ідея?

У очах у нього виблискувала усмішка, хоча голос чомусь був похмурий.

— Це твоє хороше рішення, Лінбаба. Твоє дуже хороше рішення.

— Ну, це ми побачимо,— засміявсь я.— І ще я хочу, щоб ти навчив мене деяким словам на хінді.

— О так! Я можу навчити тебе всьому, що захочеш! «Га» означає «так», «нагин» — «ні», «пані» — «вода», «кганна» — «їжа».

— Добре, добре, не все відразу. Ну що, це ресторан? Слава Богу, а то я вже вмираю з голоду.

Я хотів зайти в темний непоказний ресторанчик, але Прабакер зупинив мене. Обличчя його з якоїсь причини раптом прибрало серйозного виразу. Він проковтнув грудку в горлі, неначе не знав, як узятися до діла.

— Перш ніж ми будемо їсти цю чудову їжу,— мовив він нарешті,— і перш, ніж ми займатимемося взагалі яким-небудь бізнесом, я повинен... мені треба тобі дещо сказати.

— Ну, вперед.

Вигляд у нього був настільки пригнічений, що мене охопили погані передчуття.

— Так от, знаєш... ця тола чарасу, яку я продав тобі в готелі...

— Так?

— Ну, розумієш, це була ціна для бізнесу. Справжня ціна, дружня,— всього п’ятдесят рупій за одну толу афганського чарасу,— він підняв руки, потім опустив їх, ляснувши себе по стегнах.— Я попросив у тебе на п’ятдесят рупій більше, ніж треба.

— Ясно,— відгукнувся я спокійно.

Як на мене, це була дрібниця, і мені хотілося засміятися. Проте для нього це було дуже важливо, і я здогадувався, що йому нечасто доводиться робити такі зізнання. Згодом Прабакер пояснив мені, що якраз у цей момент він вирішив стати моїм другом, а це означало, що він завжди повинен бути чесним зі мною. Відтоді він завжди казав мені правду просто у вічі, що, звісно, не могло не розчулювати, хоча деколи і дратувало.

— Ну, і що ж ми робитимемо з цим?

— Я пропоную ось що,— відповів він дуже серйозним тоном.— Ми швидко-швидко викурюємо весь цей чарас по бізнес-ціні, а потім я купую для нас новий. І тепер все буде для тебе — і для мене теж — за дружньою ціною. Така політика буде без проблем?

Я засміявся, він теж. Я обійняв Прабакера за плечі, і ми пірнули в переповнений смаковитими пахощами ресторан.

— Ліне, я думаю, я твій дуже хороший друг,— сказав Прабакер, щасливо посміхаючись.— Ми з тобою ладні хлопці, так?

— Все може бути,— відгукнувся я.— Все може бути.

За декілька годин потому я лежав у ліжку в своєму номері, довкола була темрява, а вгорі лунало ритмічне дзижчання вентилятора, що обертався на стелі. Я відчував утому, але заснути не міг. Вулиця за вікном, де завидна вирувало ділове життя, тепер затихла в обіймах нічної духоти. Дивовижні й загадкові вуличні сценки мигтіли у мене перед очима, нові надії і перспективи не давали мені спокою, і я не міг стримати усмішки. На батьківщині жодна душа не знала, де я перебуваю. Жодна людина в Бомбеї не знала, хто я такий. Я сховався поміж двома світами і почувався майже в безпеці.

Я подумав про Прабакера і його обіцянку повернутися вранці, щоб покласти початок моєму знайомству з містом. «Чи повернеться він? — гадав я собі.— А може, гуляючи по вулиці, я побачу, як він веде кудись нового туриста?» З байдужою відчуженістю самотньої людини я вирішив: якщо він таки прийде вранці, то можна буде, мабуть, і справді з ним заприятелювати.

Знову і знову мені згадувалася Карла. Мене дивувало, що її обличчя так закарбувалося в моїй пам’яті. «Якщо ви зазирнете в «Леопольд», то, можливо, з’ясуєте це», сказала вона мені на прощання. Я не знав, запрошення це, виклик чи попередження. Хоч як воно там було, я мав намір її відшукати. Не відразу, звісно. Спочатку треба було отримати бодай приблизне уявлення про місто, яке вона, схоже, знала дуже добре. Я вирішив, що піду в «Леопольд» через тиждень. А поки що потиняюся Бомбеєм, познайомлюся з ним.

На периферії моїх роздумів, як завжди, оберталися своїми орбітами спогади про сім’ю і друзів. Невідступні. Недосяжні. Щоночі мене охоплював невимовний сум за ними. Щоночі я з нудьгою згадував, чого свобода коштувала мені, і мені ставало страшенно соромно перед моїми близькими. Я усвідомлював, чого коштувала моя свобода для людей, яких я любив і яких, я був певен, ніколи більше не побачу.

— Ми могли б збити ціну,— озвався раптом рослявий канадець зі свого кутка. В нічній тиші його слова прозвучали, ніби гуркіт каміння, розсипаного металевим дахом.— Треба умовити цього менеджера зменшити плату за номер. Знизити її з шести баксів у день до чотирьох. Це, звісно, не такі й великі гроші, але так тут робляться всі справи. Треба торгуватися з цією публікою. Ми завтра виїжджаємо, а ви залишаєтеся тут. Ми говорили про це, поки вас не було, тому що ми... ну, ніби турбуємося про вас. Тут треба тримати марку, друже. Якщо не навчишся цьому, вони висмокчуть з тебе всі соки. Індійців, що живуть в містах, нічого, крім зиску, не цікавить. Я не хочу сказати, що всі вони такі. Індія велика країна, а то ми не приїхали б сюди ще. Але індійці не такі, як ми. І вони, загалом, чекають, що ми не будемо з ними церемонитися. Тут треба вміти наполягти на своєму.

Щодо плати за кімнату він, звісно, мав рацію. Ми могли б скинути один-два долари на день. Зрозуміло, що, торгуючись, економиш гроші. Власне, так і годиться вести справи в Індії.

Але в той же час він не мав рації. Згодом я заприятелював з Анандом — його прихилило до мене те, що я з повагою поставився до нього і відразу повірив йому, не намагаючись сперечатися і виторгувати зайвий долар. Згодом він неодноразово говорив мені це. Він знав, що шість доларів були не такою вже й великою ціною для трьох іноземців. Власники готелю щодня забирали собі чотири долари з кожного номера, таке було їх правило. А ті два долари були платнею Ананда і трьох коридорних готелю.

Тієї першої ночі в Бомбеї я ще не знав всього цього. Я діяв, підкоряючись інстинкту, спокушаючи долю. Я не знав, що вже віддав своє серце цій жінці й цьому місту. І в тому щасливому невіданні поринув у спокійний сон.

Розділ 2

Карла з’явилася в «Леопольді» о звичайній порі, й коли вона зупинилася біля сусіднього столика перекинутися словом з друзями, я вже вкотре спробував був знайти порівняння для того зеленого полум’я, що вирувало в її очах. Мені згадувалося шляхетне каміння, зелене листя й теплі морські обмілини на коралових островах, та живі смарагди її очей в золотавій сонячній оправі сяяли набагато м’якше, ніж будь-які барви на світі. Врешті я таки знайшов природну зелень, що ідеально відповідала кольору її прегарних очей, але сталося це за декілька місяців після того вечора в «Леопольді». І з незрозумілої причини я не сказав їй про це. Тепер я дуже шкодую, що промовчав, і Минуле відбивається в нашій свідомості відразу двома дзеркалами: одне яскраве, в нім видно те, що ми колись сказали чи зробили, а друге темне, наповнене тим, чого ми не сказали чи не зробили, і вже ніколи не дістанемо змоги виправити цю помилку. Сьогодні я розумію, що від самого початку, в перші тижні нашого знайомства — можливо, саме того вечора — повинен був знайти слова, щоб сказати їй головне — сказати, що вона мені подобається.

А вона мені подобалася, і подобалося мені в ній усе. Гельветська[15] мелодійність її швейцарсько-американської англійщини, і те, як вона поволі відкидала коси великим і вказівним пальцями, коли була чим-небудь роздратована. Її проникливі, дошкульні слова, і її манера м’яко й невимушено торкатися пальцями людини, що їй подобалася,— вона так робила, коли проходила повз ту людину чи сідала поруч із нею. Мені подобалось, як довго вона дивилася мені в очі, не переходячи ту грань, коли це могло збентежити, а потім усміхалася, пом’якшуючи виклик, проте не відводила погляду. Так само дивилася вона у вічі всьому світові, й це теж подобалося мені, бо я теж ставився до того світу вороже. Світ хотів убити мене або зловити. Він хотів посадити мене в клітку, з якої я втік, тому що «хороші хлопці» у формі охоронців, що отримували зарплатню за свою роботу, припинали мене до стіни і били, ламаючи кістки. Може, світ і мав рацію, намагаючись мене ув’язнити. Може, я і не заслуговував на краще. Але придушення особистості, як свідчать психологи, викликає у деяких людей опір, і я все своє життя чинив той опір світові.

«Ми зі світом розірвали стосунки,— сказала мені якось Карла в перші місяці нашого знайомства.— Він намагається знов налагодити їх, але я не піддаюся. Напевно, я не вмію прощати». Я і сам здогадався про це — з найпершої хвилини я знав, що вона дуже схожа на мене. Я бачив у ній рішучість, що переростала майже в жорстокість, хоробрість, що мало не переростала в шал, і несамовите прагнення любові. Я розумів усе це, але не сказав їй ні слова. Я не сказав їй, як вона мені подобається. Після тієї втечі попервах мені наче заціпило, я був ніби контужений нещастями, що вторглися в моє життя. Моє серце перебувало десь у самісінькій глибині, у тиші. Ніхто не міг і ніщо не могло мене серйозно поранити. Ніхто не міг і ніщо не могло зробити мене по-справжньому щасливим. Я був жорстоким і крутим, а це, мабуть, найгірше, що може статися з людиною.

— Ти стаєш завсідником закладу,— пожартувала вона, сідаючи за мій столик і скуйовдивши мені чуприну пальцями.

Мені страшенно подобалося, коли вона так робила,— це свідчило, що вона розуміє мене і розуміє, що я не ображуся. Мені тоді було тридцять, я був гінкий, широкоплечий, з могутніми грудьми і великими руками. У людей нечасто виникало бажання скуйовдити мені чуба.

— Так, мабуть.

— Як сьогоднішня екскурсія з Прабакером? Цікаво було?

— Він возив мене на острів Гхарапурі, показав печери.

— Гарне місце,— відгукнулася вона, дивлячись на мене, але думаючи про щось своє.— Тобі треба подивитися печери в Аджанті і Еллорі, якщо трапиться нагода. Я одного разу провела цілу ніч в одній з печер Аджанти. Їздила туди з моїм босом.

— З твоїм босом?

— Так, з босом.

— Він європеєць, твій бос, чи індієць?

— Та, власне, ні те, ні те.

— Розкажи мені про нього.

— Навіщо? — насупившись, запитала вона.

Я сказав це тільки для того, щоб продовжити розмову, утримати її біля себе, і настороженість, що виявилася в її різкому короткому питанні, здивувала мене.

— Та просто так,— усміхнувсь я.— Мене цікавить, як люди влаштовуються тут на роботу, яким чином заробляють, от і все.

— Я зустріла його п’ять років тому в літаку, коли летіла з Цюріха,— відповіла вона, дивлячись на свої руки і начебто заспокоївшись.— У мене був квиток до Сингапура, але до того моменту, коли ми приземлилися в Бомбеї, він умовив мене зійти разом з ним і влаштуватися до нього на роботу. Поїздка в печери — це було щось особливе. Він організував її для мене, виклопотавши спеціальний дозвіл, і сам відвіз мене в Аджанту. Я провела цілу ніч сама у величезній печері з кам’яними статуями Будди і тисячею кажанів, які повсякчас верещали. Я почувалася в безпеці — бос виставив охоронця біля входу в печеру. Але це було неймовірне, фантастичне відчуття. І воно допомогло мені тверезо поглянути на речі. Іноді серце перевертається у тебе саме так, як треба,— якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

Я не зовсім зрозумів ті слова, та кивнув, коли вона допитливо подивилася на мене.

— У такі моменти ти щось усвідомлюєш, відчуваєш щось нове для себе. І лише ти можеш сприймати це саме таким чином. Після тієї ночі я була упевнена, що ніколи вже не матиму такого відчуття, ніколи і ніде, окрім як в Індії. Не можу цього пояснити, та я просто знала, що я удома, в безпеці, й що все буде добре. І, як бачиш, я ще тут.

— А чим він займається?

— Хто?

— Твій бос. Що у нього за справа?

— Імпорт,— відповіла вона.— І експорт.

Вона замовкла й, обернувши голову, окинула поглядом інші столики.

— Ти не сумуєш за домівкою?

— За домівкою?

— Я маю на увазі, за Швейцарією.

— Так, сумую. Я виросла в Базелі — ти не був там?

— Ні, я жодного разу не був у Європі.

— У такому разі тобі треба поїхати туди і обов’язково побувати в Базелі. Знаєш, це справді європейське місто. Рейн розділяє його на Великий і Малий Базель, і в них різний стиль життя і різні погляди на нього. Немов живеш у двох містах одночасно. Мене це цілком влаштовувало колись. І в цьому місці сходяться три держави, тож у будь-який момент можеш перетнути кордон і прогулятися по Франції або Німеччині. Можна поснідати у Франції, пообідати в Швейцарії, а повечеряти в Німеччині, віддалившись від міста всього на декілька кілометрів.

Вона раптом зупинилася і подивилася на мене крізь довгі нефарбовані вії.

— Прошу вибачення за лекцію з географії.

— Нема за що вибачатися. Це дуже цікаво. Продовжуй, будь ласка.

— Знаєш, Ліне,— промовила вона поволі,— а ти подобаєшся мені.

Її очі спалювали мене на зеленому вогні. Я трохи почервонів — не від збентеження, а від сорому за те, що не зважився першим сказати «ти мені подобаєшся» — прості слова, які вона вимовила з такою легкістю.

— Справді? — якомога недбаліше відгукнувся я, намагаючись не показати, як багато це означає для мене. Її губи здригнулися в усмішці.

— Так. Ти умієш слухати. Це небезпечна зброя, тому що проти неї важко встояти. Відчувати, що тебе слухають,— це чи не найкраще, що є на світі.

— А що ж найкраще?

— Ну, це будь-хто скаже. Найкраще — це влада.

— Невже? — розсміявся я.— А як щодо сексу?

— Ні. Якщо полишити осторонь біологію, можна сказати, що головне в сексі — боротьба за владу. Через те він всіх так і турбує.

Я знову розсміявся.

— А як же любов? Багато хто вважає, що найкраще — любов, а не влада.

— Вони помиляються,— відповіла вона з лаконічною незаперечністю.— Любов — протилежність влади. Саме з цієї причини ми так боїмося її.

— Карло, любонько, які страшні речі ти говориш! — вигукнув Дідьє Леві, що підійшов до нас і сів поруч із Карлою.— В тебе, мабуть, якісь підступні наміри щодо нашого Ліна.

— Ти ж не чув ні слова з нашої розмови.

— Мені й не треба чути тебе. Досить подивитися на його обличчя. Ти закидала його своїми загадками, і у нього вже голова йде обертом. Ти забуваєш, Карло, що я дуже добре тебе знаю. Але це не страшно, Ліне, зараз ми приведемо тебе до тями.

Він гукнув офіціянта, назвавши номер, вишитий на нагрудній кишені його червоного піджака.

Гей, чар намбер! До батле бір![16] Що ти будеш, Карло? Каву? Гей, чар намбер! Ач кофі аур. Джалді каро![17]

Дідьє Леві було тридцять п’ять років, та через м’ясисті складки і глибокі зморшки на пухкому обличчі він виглядав набагато старшим. Кидаючи виклик вологому клімату, він постійно носив бахматі полотняні штани, бавовняну сорочку і пожмаканий сірий вовняний піджак спортивного крою. Його густе кучеряве волосся завжди було підстрижене, а щетина на його втомленому лиці здавалася неголеною щонайменше три дні. Говорив він по-англійському з утрируваним акцентом і повсякчас із млявим єхидством намагався підкусити як друзів, так і незнайомців. Зрозуміло, не всім подобалися його кпини, але люди терпіли їх, тому що Дідьє часто бував корисним, а деколи й просто незамінним. Він знав, де можна купити чи продати будь-яку річ і будь-який товар — від пістолета до коштовних каменів чи кілограма білосніжного тайського героїну щонайкращої якості. Іноді він хвалився, що готовий майже на будь-який вчинок заради кругленької суми — за умови, звісно, що це не створить дуже серйозної загрози його життю і добробуту.

— Ми розмовляли про те, що ж вважається найкращим на світі,— сказала Карла.— Свою думку із цього приводу можеш не висловлювати, я її знаю.

— Авжеж, ти скажеш, що для мене найкраще — гроші,— лінькувато мовив Дідьє,— і ми обоє матимемо рацію. Всяка розсудлива людина рано чи пізно розуміє, що гроші на нашому світі — практично все. Чесноти і високі ідеали, звісно, мають свою цінність в історичній перспективі, але в повсякденному житті саме гроші дозволяють нам перебиватися з дня на день, а нестача їх кидає нас під колеса тієї ж історії. А ти що сказав із цього приводу, Ліне?

— Він ще не встиг нічого сказати, а тепер уже не матиме такої можливості.

— Ну, Карло, не перебільшуй. То що ж це по-твоєму, Ліне? Мені було б дуже цікаво дізнатися.

— Ну, якщо вже ти змушуєш мене назвати щось визначене, то я сказав би, що це свобода.

— Свобода робити що? — запитав Дідьє, усміхнувшись на останньому слові.

— Не знаю. Можливо, всього лише свобода сказати «ні». Якщо ти можеш вільно зробити це, то, по суті, тобі більше нічого й не треба.

Принесли каву і пиво. Офіціант гупнув ними об стіл з підкресленим презирством до всяких там люб’язностей. Обслуговування в бомбейських крамницях, готелях і ресторанах в ті роки могло бути яким завгодно — від доброзичливої чи запобігливої чемності до холодної або агресивної грубості. Про хамство офіціянтів «Леопольда» ходили легенди. «Якщо хочеш, щоб тебе змішали з грязюкою,— сказала одного разу Карла,— то ніде цього не зроблять з таким блиском, як в „Леопольді“».

— Тост! — оголосив Дідьє, піднімаючи кухоль і цокаючись зі мною.— За свободу пити скільки влізе! Салют!

Відпивши півкухля, він з утіхою облизнувся, а потім вихилив решту. Поки він наливав собі ще, до нас підсіло двоє. Одного з них, чорнявого молодика, звали Модена. То був понурий неговіркий іспанець, що займався різними оборудками з туристами із Франції, Італії й Африки. Його супутниця, струнка вродлива німка на ім’я Улла, була повією і останнім часом дозволяла Модені називати її своєю коханкою.

— А, Модено, ти прийшов саме вчасно для наступного замовлення! — вигукнув Дідьє і, перегнувшись через Карлу, ляснув його по спині.— Мені віскі з содовою, якщо не заперечуєш.

Іспанець спохмурнів, але таки гукнув офіціянта і замовив випивку. Улла тим часом розмовляла з Карлою на суміші німецької з англійською, тож найцікавіші деталі тієї балачки — чи то випадково, чи й навмисне — були незрозумілі.

— Але я ж не знала, на? Я навіть припустити не могла, що він такий Spinner[18]! Просто verruckt[19] якийсь, це точно. А спочатку він здався мені дивно чесною і порядною людиною. Чи, може, це якраз і було підозріло, як ти вважаєш? Можливо, він виглядав надто вже порядним? На джа[20], не минуло і десяти хвилин, як він wollte auf der Klamotten kommen[21]. Мою найкращу сукню! Мені довелося битися з цим Sprintficker[22], щоб відняти у нього плаття! Spritzen wollte[23] просто на мій одяг! Gibt’sja nicht[24]. Трохи пізніше я вийшла до ванної кімнати, щоби нюхнути кокаїну, а коли повернулася, то побачила, daß er seinen Schwanz ganz tief in einer meiner Schuhe hat[25]! Можеш собі уявити?! У мій черевичок! Nicht zu fassen[26].

— Треба визнати,— м’яко сказала Карла,— що ненормальні просто-таки липнуть до тебе, Улло.

Ja, leider[27]. Що я можу заперечити? Я подобаюся всім ненормальним.

— Не слухай її, любове моя,— звернувся до неї Дідьє.— Ненормальність часто служить основою найкращих стосунків — та практично завжди, якщо подумати!

— Дідьє,— відгукнулася Улла з витонченою люб’язністю,— я ніколи ще не посилала тебе до біса?

— Ні, любцю! — зареготався той.— Але я прощаю тобі цю невелику забудькуватість.

Принесли чотири склянки віскі. Узявши мідну відкривачку, підвішену на ланцюжку до його пояса, офіціянт відкупорював пляшки з содовою. Кришечки попадали додолу. Піна залила весь стіл. Ми підскочили, рятуючись від неї, а офіціянт байдуже кинув на ту калюжу брудну ганчірку.

До нас підійшло двоє чоловіків. Один з них хотів поговорити з Дідьє, другий з Моденою. Скориставшись моментом, Улла нахилилася до мене і під столом засунула мені в руку невеликий згорток, де промацувалися банкноти. Очі благали мене не видавати її. Я поклав згорток в кишеню, не подивившись на нього.

— Так ти вже вирішив, скільки ти тут пробудеш? — запитала вона мене.

— Та ні поки що. Я нікуди не поспішаю.

— Хіба тебе ніхто не чекає? — запитала вона, усміхаючись з умілим, але безпристрасним кокетуванням.

Улла інстинктивно прагнула спокусити всіх чоловіків. Вона так само всміхалася, розмовляючи зі своїми клієнтами, друзями, офіціянтами, навіть з Дідьє — з усіма, навіть зі своїм коханцем Моденою. Згодом мені неодноразово траплялося чути, як люди засуджують Уллу за те, що вона фліртує з усіма підряд. Я не погоджувався з ними. Коли я пізнав її ближче, у мене склалося враження, що вона кокетує з усіма, бо кокетування — єдиний вияв доброти, який вона знає. Так вона намагалася висловити своє гарне ставлення до людей і змусити їх — чоловіків у першу чергу — добре ставитися й до неї. Вона вважала, що на світі дуже мало доброти, і неодноразово говорила про це. Її почуття і думки не були глибокими, але вона діяла з найкращих спонук, тож важко було вимагати від неї чогось більшого. І до того ж, хай йому біс, вона була гарна, а її усмішка була дуже приємною.

— Ні,— відповів я їй,— ніхто мене не чекає.

— І у тебе немає ніякої... wie soll ich das sagen[28]... програми? Ти не будуєш планів?

— Та ні... Я працюю над книгою.

Після втечі я з часом переконався, що часткова правда — а саме, той факт, що я письменник,— може служити мені дуже зручним прикриттям. Так можна було пояснити несподіваний від’їзд і тривалу відсутність, а коли я пояснював, що «збираю матеріал», це можна було розуміти дуже широко і цілком відповідало тому, чим я займався,— добуванню відомостей про ті чи ті місця, транспорт, фальшиві паспорти. До того ж це прикриття оберігало мене від небажаних розпитувань: тільки-но виникала загроза, що я почну розводитися про тонкощі письменницького ремесла, люди здебільшого вважали за краще змінити тему.

А я і справді був письменником. Я почав писати в Австралії, коли мені було десь років із двадцять, та після виходу першої книжки шлюб мій розпався, мене позбавили батьківських прав і я втратив дочку, а потім занапастив своє життя, зв’язавшись з наркотиками і злочинним світом, аж врешті потрапив до в’язниці й утік з неї. Але і після втечі звичка писати не покинула мене — навіть у «Леопольді» мої кишені були напхані списаними клаптиками паперу, серветками, квитанціями і медичними рецептами. Я писав у будь-якому місці і в будь-яких умовах. І тепер я можу детально розповісти про ті перші дні в Бомбеї саме тому, що варто було мені лишитися на самоті, як я починав занотовувати в зошит свої враження про зустрічі з друзями, розмови, які ми вели. Звичка до писання, можна сказати, врятувала мене, привчивши до самодисципліни і до регулярного висловлювання пережитого за день. Це допомагало мені впоратися з соромом і його нерозлучним супутником — відчаєм.

— От Scheisse[29], я не уявляю, про що можна писати в Бомбеї. Це недобре місто, ja[30]. Моя подруга Лайза каже, що коли придумали слово «помийка», то мали на увазі якраз таке місце. Я теж вважаю, що це відповідна назва для нього. Ти краще їдь в яке-небудь інше місто, щоб писати,— наприклад, до Раджастану. Я чула, що там не помийка.

— А знаєш, вона має рацію, Ліне,— озвалася Карла.— Тут не Індія. Тут зібралися люди зі всієї країни, але Бомбей — це не Індія. Бомбей — це окремий світ. Справжня Індія далеко звідси.

— Далеко?

— Так, там, куди не сягає світ.

— Либонь, ви маєте рацію,— відповів я, здивувавшись тій метафорі.— Але поки що мені тут подобається. Я люблю великі міста, а Бомбей — третє за величиною місто на світі.

— Ти вже і говорити почав, як цей твій гід,— глузливо кинула Карла.— Боюся, Прабакер надто вже старанно вчить тебе.

— Він справді багато чого навчив мене. Ось уже два тижні він напихає мою голову всілякими фактами і цифрами. І це дивно, якщо врахувати, що він кинув школу в сім років і навчився читати й писати тут, на бомбейських вулицях.

— Якими фактами і цифрами? — запитала Улла.

— Ну, наприклад, тими, що стосуються населення Бомбея. Офіційно воно складає одинадцять мільйонів, але Прабу каже, що у хлопців, які заправляють підпільним бізнесом і ведуть свій облік, точніші цифри — від тринадцяти до п’ятнадцяти мільйонів. Жителі міста говорять на двох сотнях мов і діалектів. На двох сотнях — подумати тільки! Це все одно що жити в самому центрі світу.

Немов бажаючи проілюструвати мої слова, Улла стала дуже хутко говорити щось Карлі по-німецькому. Модена подав їй знак, і вона підвелася, узявши зі столу свій гаманець і цигарки. Неговіркий іспанець так само мовчки вийшов з-за столу і попрямував до арки, що провадила на вулицю.

— Мені треба працювати,— оголосила Улла, чарівно всміхаючись.— До завтра, Карло. Об одинадцятій, ja? Ліне, може, повечеряємо завтра разом, якщо ти тут будеш? Мені хотілося б. Бувай! Tschus[31]!

Вона вийшла услід за Моденою, і всі чоловіки в «Леопольді» провели її ласими поглядами. Дідьє у цей час вирішив поговорити зі знайомими, що сиділи за іншим столиком. Ми лишилися з Карлою удвох.

— Не варто дуже покладатися на її слова,— сказала Карла.

— На які слова?

— Що вона вечерятиме завтра з тобою. Вона завжди так каже.

— Я знаю,— всміхнувсь я.

— Вона тобі подобається, так?

— Так, подобається. Чому ти всміхаєшся? Хіба в цьому є щось кумедне?

— В деякому розумінні, так. Ти їй теж подобаєшся.

Карла помовчала, і я подумав був, що вона пояснить свої слова детальніше, але вона змінила тему.

— Улла дала тобі гроші, американські долари. Вона повідомила мені це по-німецькому, щоб Модена не зрозумів. Ти повинен віддати їх мені, а вона візьме їх завтра, коли ми зустрінемося об одинадцятій.

— О’кей. Віддати їх зараз?

— Ні, не тут. Мені зараз треба піти — у мене призначена зустріч. Я повернуся приблизно за годину. Ти можеш дочекатися мене? Чи, якщо тобі теж кудись треба, прийти сюди за годину знову? А потім можеш провести мене додому, якщо хочеш.

— Про що мова? Я буду тут.

Вона встала, і я теж підвівся, щоб відсунути її стілець. Вона всміхнулася мені й звела брову — чи то з подивом, чи то глузуючи, а може, це означало і те, й те заразом.

— А щодо Бомбея я не жартувала. Тобі справді треба виїхати звідси.

Я дивився, як вона виходить надвір і сідає на заднє сидіння приватного таксі, що, мабуть, чекало її. Коли авто почало поволі вливатися у вечірній потік машин, з переднього вікна із пасажирського боку вистромилась чоловіча рука, що тримала в товстих пальцях зелені чотки і махала перехожим, щоб вони поступилися дорогою.

Лишившись на самоті, я знову сів, притулившись спиною до стіни, і занурився в галасливу атмосферу «Леопольда». Він був найбільшим рестораном в Колабі й одним з найбільших у всьому місті. У прямокутному залі першого поверху могли б поміститися чотири звичайні ресторани. Двоє металевих дверей вели до дерев’яних арок, звідки відкривалася панорама вулиці Колабський Насип[32], найжвавішої і наймальовничішої вулиці в Колабі. На другому поверсі містився затишний бар з кондиціонерами; його підпирали масивні колони, що розділяли нижній зал на декілька рівних частин. Навколо колон були розставлені столики. До колон, так само як і до стін, було прикріплено безліч дзеркал, які служили додатковою перевагою закладу, даючи відвідувачам можливість крадькома чи навіть і відкрито спостерігати за іншими гостями. Багато хто розважався, милуючись власним відображенням у кількох люстрах відразу. Одне слово, в «Леопольді» ти міг роздивлятися і себе, й інших людей, бути об’єктом спостереження і бачити, як тебе розглядають.

У залі було штук тридцять столиків з попелясто-перламутрового індійського мармуру. Біля кожного з них стояли чотири стільці. Карла називала їх шістдесятхвилинними сидіннями, тому що вони були достатньо незручні, щоб відбити у відвідувачів бажання затриматися надовше. Цілий рій вентиляторів з широкими лопатями дзижчав під стелею, і люстри з матового скла поволі й велично погойдувалися в струмені повітря. Бордюр з червоного дерева оздоблював яскраві стіни, облямовував вікна та двері й правив за раму дзеркалам. На столах коло стіни височіли цілі купи фруктів, що подавалися на десерт або у вигляді соків,— пау-пау, папая, кремові яблука, солодкий лайм, виноград, кавуни, банани, сантра і чотири сорти манго — якщо був його сезон. На підвищенні за шинквасом із тикового дерева сидів метрдотель, який, мов той капітан корабля, спостерігав за тим, що відбувається на палубі. За його спиною був вузький коридор, з якого раз у раз виривалися клубки пари і вибігали цілі табуни офіціянтів; іноді в кінці коридору можна було розгледіти куточок кухні і рейвах, що панував там.

Ця трохи блякла, та й досі разюча розкіш «Леопольда» приковувала погляд кожного, хто заходив у цей барвистий і блискучий світ. Але найвидатнішою оздобою «Леопольда» могли милуватися лише його найнепомітніші служники: коли ресторан зачинявся і прибиральники відсовували убік усі меблі, перед очима поставали прегарні шестикутні кахлі, що, немов проміння, розходилися від сяйливого осереддя на підлозі, витворюючи складний візерунок, що ним часто оздоблюють долівку в північних індійських палацах. І ця пишнота була змарнована — відвідувачі милувалися тільки власними віддзеркаленнями, а бачили її лише босоногі прибиральники, вбогі й скромні міські трудівники.

Щоранку, коли відчинялися двері цього ресторану, наступала пора благословенної прохолоди, а сам «Леопольд» був оазою спокою у вировиську міської метушні. Потім аж до самого закриття опівночі він був переповнений туристами з сотень країн світу й місцевими жителями, що з’їжджалися сюди з усіх кінців міста для обговорення своїх справ і залагодження оборудок. Тут торгували не тільки наркотиками, валютою, паспортами, золотом і сексом, а й менш відчутним товаром — призначеннями, протекціями, контрактами, сферами впливу. Це була ціла система підкупу, що відігравала важливу роль в розвитку індійського бізнесу.

«Леопольд» був неофіційною зоною вільної торгівлі, і поліційна дільниця старанно заплющувала на це очі. Ділове життя в ресторані улягало суворим правилам, що ділили територію на окремі ділянки. Оповиті гірляндами квітів повії, вбрані в квітчасті сарі, не мали права перебувати в нижній залі і могли тільки супроводжувати відвідувачів, що прямували в бар на другому поверсі. Повії європейського походження, навпаки, допускалися лише в нижнє приміщення, де вони намагалися привернути увагу чоловіків, що сиділи за столиками. Операції з наркотиками та іншими контрабандними товарами здійснювалися відкрито, але передавати товар дозволялося тільки за межами ресторану. Тому часто можна було спостерігати, як продавець і покупець, досягнувши угоди, виходили із залу, щоб здійснити обмін, а потім поверталися на свої місця. Навіть урядовці й ватажки підпільного бізнесу були зобов’язані підкорятися цим неписаним законам: угоди, досягнуті в напівтемних кабінках верхнього бару, підтверджувалися готівкою лише надворі, тож ніхто не міг сказати, що він провів нелегальну операцію в «Леопольді».

Той поділ на легальне й нелегальне тривав і за його стінами. Вуличні гендлярі з підкресленою зневагою до закону продавали підробки під «Lacoste», «Cardin» і «Cartier»; водії припаркованих біля тротуару таксі за помірну плату відхиляли люстерко, щоб не бачити, що відбувається на задньому сидінні їхнього авта, а поліціянти місцевої дільниці платили чималі хабарі за те, щоб виконувати свої обов’язки на цій вельми прибутковій ділянці в центрі міста.

Просиджуючи вечір за вечором в «Леопольді» і дослухаючись до розмов за сусідніми столиками, я постійно чув, як іноземці, та й багато місцевих, скаржаться на корупцію, що пронизує все суспільне життя і комерційну діяльність в Бомбеї. За декілька тижнів я мав можливість переконатися, що ті скарги здебільшого справедливі. Втім, слід визнати, що немає на світі такої країни, де не було б корупції. Ніхто ще не вигадав системи, яка виключала б незаконний обіг коштів. Навіть у суспільстві з найблагороднішими ідеями привілейовані класи підмазують колеса, на яких котяться вперед, вдаються до підкупу і нелегальних операцій. І у всьому світі багаті живуть краще і довше, ніж бідні. «Хабарництво може бути нечесним і чесним,— сказав мені одного разу Дідьє Леві.— Нечесне однакове у всіх країнах, а чесне — специфічний індійський різновид». Я посміхнувся, розуміючи, що він має на увазі. Індія була відкритою і чесною країною. Я відчув це в перший же день, і мені це дуже подобалося. Інстинкт підказував мені, що треба спостерігати, брати участь у житті цього міста й просто радіти йому. Тоді я ще не міг знати, що найближчою порою моя свобода та й саме життя залежатимуть від індійського звичаю вчасно відхилити люстерко.

— Як? Ти сам? — вигукнув Дідьє, підходячи до столика.— C’est trop[33]! Бути тут на самоті — це непристойно, а право бути непристойним я зарезервував за собою. Випиймо.

Він вмостився на стільці поряд зі мною і погукав офіціянта, щоб замовити чарчину. Я щовечора протягом декількох тижнів розмовляв з Дідьє в «Леопольді», але ніколи — наодинці. Мене здивувало, що він вирішив приєднатися до мене, коли поряд не було ні Улли, ні Карли, ні кого-небудь ще з їхнього товариства. Це означало, що він вважає мене своїм, і я був йому вдячний за це.

Дідьє нетерпляче барабанив пальцями по столу, аж принесли віскі, й він одним духом вихилив півсклянки і лише потім полегшено зітхнув і обернувся до мене.

— Ти, я бачу, поринув у думки.

— Я думав про «Леопольд».

— Страшний заклад,— кивнув він, труснувши густими кучерями.— Не можу собі простити, що так люблю його.

Повз нас пройшло двоє чоловіків у бахматих штанах і темно-зелених жилетах поверх сорочок, що сягали аж до стегон. Дідьє подивився на них, і коли вони кивнули йому, широко посміхнувся і помахав у відповідь.

— Небезпечні люди,— пробурмотів Дідьє, з тією ж усмішкою дивлячись їм у спину.— Афганці. Той менший, Рафік, торгував книжками на чорному ринку.

— Книжками?

— Паспортами. Раніше він був дуже великим цабе, а зараз займається переправленням дешевого героїну через Пакистан. Заробляє на цьому значно більше, але зуб на тих, хто випер його з книжкової справи, все ж таки має. Тоді поклали чимало людей — його людей.

Ніби почувши його слова — хоч цього ніяк не могло бути,— афганці раптом обернулися і похмуро зиркнули на нас. Хтось за їхнім столиком нахилився до них і промовив щось, показавши на Дідьє, а потім на мене. Обидва афганці зосередили всю увагу на мені.

— Так, чимало людей поклали,— повторив Дідьє, продовжуючи широко усміхатися, аж афганці одвернулися від нас.— Я нізащо не став би заходити з ними в гендель, якби тільки вони не вели його так блискуче.

Він говорив куточком рота, наче в’язень під поглядом охоронця. Це виглядало досить кумедно. В австралійських в’язницях це називалося «відкрити бічний клапан», і мені згадалася моя тюремна камера. Я знов почув металевий скрегіт ключа в замку, відчув запах дешевої дезінфекції і дух вогких мурів. Отакі спалахи спогадів часто бувають у колишніх зеків, копів, солдатів, пожежників, водіїв «швидкої допомоги» — у всіх тих, хто має нелегкий життєвий досвід. Іноді ці спогади неочікувано спалахують у таких невідповідних місцях і ситуаціях, що викликають природну реакцію у вигляді дурнуватого реготу.

— Гадаєш, я жартую? — спалахнув Дідьє.

— Ні-ні, зовсім не гадаю.

— Все так і було, запевняю тебе. Розв’язалася невелика війна за панування в цій сфері. Глянь, он і переможці з’явилися — Байрам і його хлопці. Він іранець. У цій справі він був головним виконавцем, а працює він на Абдула Гані, який у свою чергу працює на одного з найбільших мафіозі в цьому місті, Абделя Хадер Хана. Вони виграли цю війну і взяли в свої руки всю торгівлю паспортами.

Він непомітно кивнув на гурт молодиків у модних джинсах і піджаках, що увійшли до залу крізь одну з арок. Перш ніж зайняти столик біля дальньої стіни, вони підійшли до метрдотеля, щоб висловити свою повагу. Головним у них був гладкий чоловік років тридцяти. Підвівши вгодовану життєрадісну пику над головами своїх супутників, він окинув поглядом залу, шанобливо киваючи або дружньо посміхаючись знайомим. Коли його погляд зупинився на нашому столику, Дідьє вітально помахав йому.

— Авжеж, кров...— промовив він, добротливо всміхаючись.— Мине чимало часу, перш ніж ці паспорти перестануть пахнути кров’ю. Мене це не стосується. У їжі я француз, в коханні італієць, а в справах швейцарець — дотримуюся нейтралітету. Одного певен: за ці паспорти буде пролито ще багато крові.

Поглянувши на мене, він кліпнув очима, ніби хотів одігнати мару.

— Схоже, я напився... Замовмо ще.

— Замовляй собі. Мені вистачить того, що лишилося. А скільки коштують ці паспорти?

— Від сотні до тисячі. Доларів, зрозуміло. Хочеш купити?

— Та ні.

— Так само кажуть «ні» бомбейські гендлярі, що промишляють золотом. Їхнє «ні» означає «може бути», і що категоричніше воно звучить, то вірогідніше «може бути». Коли тобі потрібен буде паспорт, звертайся до мене, і я роздобуду його — за невеликі комісійні, певна річ.

— І багато вдається заробити на комісійних?

— Ну, не скаржуся,— усміхнувся він, поблискуючи блакитними очима.— Зводжу кінці з кінцями, як мовиться, і коли вони сходяться, отримую плату з обох кінців. Ось тільки-но залагодив оборудку з двома кілограмами манальського гашишу. Бачиш отого хлопця з довгим білявим волоссям і дівчину в червоному? Це італійські туристи, вони хотіли купити гашишу. Один чоловік, ти міг бачити його на вулиці — босий, в брудній сорочці,— заробляє на цьому комісійні. Він послав їх до мене, а я у свою чергу переправив їх Аджаю, який торгує гашишем. Чудовий злочинець. Он, дивися, він сидить разом з ними, і всі усміхаються. Операція відбулася, і моя робота на сьогодні закінчена. Я вільний!

Він постукав по столу, в черговий раз закликаючи офіціянта, але коли той приніс маленьку пляшку, Дідьє якусь хвилю замислено дивився на неї.

— Скільки ти збираєшся пробути в Бомбеї? — запитав він.

— Не знаю точно. Дивно, останнім часом мене знай питають про це.

— Ти вже прожив тут довше, ніж буває зазвичай — більшість приїжджих намагається хутчій вшитися звідси.

— Тут ще гід винен, Прабакер. Ти знаєш його?

— Прабакер Харре? Усмішка до вух?

— Так. Він водить мене по місту ось уже декілька тижнів. Я побачив всі храми, музеї і художні галереї, а також цілу купу базарів. Але він пообіцяв, що з завтрашнього дня почне показувати мені Бомбей з іншого боку — «справжнє місто», як він сказав. Він мене заінтригував, і я вирішив затриматися, а там уже буде видно. Я нікуди не поспішаю.

— Це дуже сумно, якщо людина нікуди не поспішає. Я б на твоєму місці не став так відкрито зізнаватися в цьому,— заявив він, як і раніше, не відриваючи погляду від пляшки. Коли Дідьє не всміхався, обличчя його ставало мляве і бліде.— В Марселі є приказка: «Людина, яка нікуди не поспішає, нікуди не потрапляє». Я вже вісім років нікуди не поспішаю.

Раптом його гумор змінився. Він налляв собі віскі.

— Вип’ємо за Бомбей, де можна нікуди не поспішати! І за цивілізованого поліціянта, який бере хабарі хоч і всупереч закону, та заради порядку. За бакшиш!

— Я не проти випити за це,— відгукнувсь я.— Дідьє, а що тебе утримує в Бомбеї?

— Я француз,— відповів він, милуючись питвом у шклянці.— Крім того, я гейко, юдей і злочинець. Приблизно у такому порядку. Бомбей — єдине місто,, де я можу бути у всіх чотирьох іпостасях одночасно.

Ми засміялися і випили. Він окинув поглядом залу, і його очі зупинилися на гурті індійців, що сиділи неподалік входу.

— Якщо ти вирішив лишитися, то вибрав відповідний момент. Наступив час змін. Великих змін. Бачиш он тих людей, які з таким апетитом сидять і наминають? Це сайники[34], найманці Шив Сіни[35]. «Люди, що виконують брудну роботу» — так, здається, звучить ваш милий англійський евфемізм. А твій гід не розповідав тобі про Сіну?

— Та ні, не пригадую такого.

— Думаю, з його боку це не випадкова забудькуватість. Партія Шив Сіна — це майбутнє лице Бомбея. А їхні методи і їхня politique[36], можливо, майбутнє всього людства.

— А що у них за політика?

— Її можна назвати етнічною, регіональною і мовною. Всі люди, що говорять не нашою мовою,— наші вороги,— відповів він, скривившись у гидливій гримасі і загинаючи пальці на лівій руці. Руки були дуже білі, м’які, а нігті брудні.— Це політика залякування. Ненавиджу політику, а понад усе політиків. Їхня релігія — людська захланність. Взаємини людини з її ж таки захланністю — це суто особиста справа, ти згоден? На боці Шив Сіни поліція, тому що це партія Махараштри, а більшість рядових поліціянтів родом з цього штату. У їхніх руках майже всі нетрища, а також профспілки і частково преса. У них є практично все — крім грошей. Правда, їх підтримують цукрові королі й деякі гендлярі, але справжні гроші — ті, що дає промисловість і чорний ринок,— йдуть парсам та індусам з інших міст, а також мусульманам, найненависнішим з-поміж усіх. Через ці гроші й іде боротьба, guerre économique[37], а раса, мова, релігія — це тільки балаканина. І щодня вони більшою чи меншою мірою міняють обличчя міста. Навіть назву змінили — кличуть його не Бомбей, а Мумбаї. Правда, поки що вони користуються старими міськими картами, але скоро викинуть і їх. Заради досягнення своєї мети вони підуть на все, об’єднаються з ким завгодно. Можливості у них є. Дуже багаті перспективи. Кілька місяців тому сайники — зрозуміло, не ті, що займають чільні пости,— уклали договір з Рафіком і його афганцями, а також з поліцією. Отримавши гроші й обіцянку деяких привілеїв, поліція зачинила всі опіумні курильні в місті, окрім декількох. Десятки чудових салонів доброчесних громадян, що відвідувалися поколіннями, за тиждень припинили своє існування. Назавжди! Мене в принципі не цікавить ні політичний свинарник, ні тим більше бойня великого бізнесу. Єдине, що перевершує політичний бізнес в жорстокості і цинізмі,— це політика великого бізнесу. Але тут вони спільно накинулися на традиційну торгівлю опіумом, і це виводить мене з себе. Що таке Бомбей без його чанду — опіуму й опіумних кубел, дозвольте запитати? Куди ми котимося? Це просто ганьба.

Я спостерігав за людьми, про яких говорив Дідьє. Стіл їхній був заставлений стравами з рису, курчат і овочів. Не піднімаючи очей від тарілок і не розмовляючи, вони зосереджено рухали щелепами.

— Мені подобається твоя фраза про політичний бізнес і про політику великого бізнесу,— усміхнувсь я.— Просто афоризм.

— На жаль, друже мій, не можу претендувати на авторство. Я почув цю фразу від Карли і відтоді повторюю її. На мені багато гріхів — майже всі, які є на світі,— але чужих дотепів я не привласнював.

— Це так шляхетно з твого боку,— всміхнувсь я.

— Ну, якісь межі все ж таки треба знати,— розсудливо мовив Дідьє.— Зрештою, цивілізація складається з того, що ми забороняємо, а не з того, що ми допускаємо.

Він помовчав, барабанячи пальцями по холодному мармуру, потім глянув на мене.

— А це вже моє,— озвався він, мабуть, зачеплений тим, що я не оцінив його вислову. Коли з мого боку, як і раніше, не почулося ніякої реакції, він уточнив: — Цю фразу щодо цивілізації я сам склав.

— З біса дотепна,— поспішив запевнити його я.

— Ну, не перебільшуй,— скромно похнюпився він. Наші погляди зустрілися, і ми розреготалися.

— Прошу вибачення за цікавість, але що за резон у всьому цьому для Рафіка? — запитав я.— В закритті опіумних кубел, я маю на увазі. Чому він погодився в цьому брати участь?

— Погодився? — спохмурнів Дідьє.— Та це була його власна вигадка. На гараді, низькоякісному героїні, можна заробити більше грошенят, ніж на опіумі. Тепер всім, хто звик до чанду, довелося перейти на гарад. А ним володіє Рафік. Не всім, звісно. Одній людині неможливо проконтролювати всі потоки наркотиків, що йдуть з Афганістану через Пакистан. Проте йому належить значна частина низькоякісного героїну. Це дуже великі гроші, друже мій, дуже великі гроші.

— А чому політики це підтримують?

— Бачиш, з Афганістану привозять не тільки гашиш з героїном, а і зброю, військову техніку, вибухівку. Все це використовується, зокрема, сикхами в Панджабі й мусульманськими сепаратистами в Кашмірі. У руках бідняків-мусульман, що виступають проти Шив Сіни, ця зброя — велика сила. А якщо ти тримаєш під контролем наркотики, то можеш вплинути і на торгівлю зброєю. Тому партія Сіна відчайдушно бореться за контроль над зброєю, що надходить у їхній рідний штат Махараштру. Це дасть їм гроші і владу. Подивися на столик, що поруч з Рафіком і його зарізяками. Бачиш трьох негрів — двох чоловіків і жінку?

— Так. Я ще раніше звернув на неї увагу. Вона дуже гарна.

Гоже обличчя тієї жінки — з випнутими вилицями, зграбним носом і соковитими вустами — було ніби виточене з вулканічної породи. Зачіска її складалася з безлічі довгих тонких кісок, в які були вплетені намистинки. Обмінюючись жартами з друзями, вона сміялася, показуючи великі білі зуби.

— Гарна? Ну, не знаю. На мій погляд, хто в Африці гарний, то це чоловіки, а жінки просто дуже привабливі. А ось в Європі навпаки. Карла дуже гарна, я ніколи не зустрічав європейця такої краси. Але звернули з теми. Що я хотів сказати: ці негри — клієнти Рафіка, Нігерія. Рафік організував у Лагосі концесію — або, правильніше, дочірню компанію, яка є складовою частиною операції з сайниками. У партії Сіна є своя людина на бомбейській митниці. Отже чималі суми переходять з рук до рук. У аферу Рафіка залучено декілька країн: Афганістан, Індія, Нігерія, Пакистан — і різні сили: поліція, митники, політики...

— Бачу, цей Рафік — крутий хлопець! — мовив я досить недбалим тоном,— можливо, недбаліше, ніж хотів.

— Він афганець, а його країна воює. І тому він, як мовиться, готовий на все. Працює він на могутню мафію Валідлалла, а його найближчий друг — Чуга, один найнебезпечніших бандитів у Бомбеї. Але тут, в цій частині міста, реальна влада належить великому владиці Абделю Хадер Ханові. Він поет, філософ і повелитель кримінального світу. Його називають Хадербгай, тобто, Хадер-Старший-Брат. На цьому світі є й інші барони, у яких більше грошей і більше стволів, ніж у Хадербгая,— він людина строгих принципів і береться далеко не за всяку прибуткову справу. Але завдяки цим принципам він користується дуже великим і, можливо, аморальним авторитетом. Ніхто в цьому районі Бомбея не володіє такою владою, як він. Багато хто вважає його святим, наділеним надприродними здібностями. Я знайомий з ним і, запевняю тебе, це найцікавіша людина з-поміж усіх, кого я зустрічав. А це означає, пробач за нескромність, що він і справді виняткова особа, адже я зустрічався з багатьма дуже цікавими людьми.

Дідьє зробив паузу, щоб додати ваги своїм словам.

— Послухай, чому ти не п’єш? Терпіти не можу, коли люди цідять і цідять ту саму склянку. Це все одно що надівати презерватив, коли мастурбуєш.

— Розумієш, я чекаю Карлу. Вона повинна зараз повернутися.

— А, Карлу... А до речі, дозволь запитати, які твої наміри щодо нашої незбагненної Карли?

— Що ти маєш на увазі?

— Хоча правильніше, мабуть, було б поцікавитися, які в неї наміри щодо тебе, так?

Дідьє вилив у свою склянку залишки з літрової пляшки і додав зверху содової. Він пив уже понад годину. В очах його з’явилися червоні прожилки, але погляд був твердий, порухи точні.

Несподівано для самого себе я почав розповідати йому про своє знайомство з Карлою.

— Я зустрів її на вулиці, всього за кілька годин потому, як вийшов з літака. У ній є щось таке... Напевне, я й застряв у Бомбеї через неї. І через Прабакера. Вони обоє сподобалися мені з першого погляду. Для мене головне — люди. Я віддав би перевагу бляшаній повітці з цікавими людьми перед будь-яким Тадж-Махалом — хоч я і не бачив його ще.

— Він протікає,— зневажливо відмахнувся Дідьє від цього архітектурного дива.— Ти сказав, з цікавими людьми. Карла — цікава людина?

Дідьє зареготався — голосно, пронизливо, мало не істерично. Потім ляснув мене по спині, розхлюпавши питво зі своєї склянки.

— Знаєш, Ліне, з тобою можна мати справи, чесне слово! Правда, моє слово навряд чи має велику вагу в суспільстві.

Він допив своє віскі й утер коротко підстрижені вусики тильним боком долоні. Піймавши мій нерозуміючий погляд, він нахилився, майже впритул наблизивши своє обличчя до мого.

— Дозволь мені дещо тобі пояснити. Подивися навколо. Скільки людей ти бачиш в залі?

— Ну, можливо, шістдесят або вісімдесят.

— Вісімдесят душ. Греки, німці, італійці, французи, американці. Туристи з усіх кінців світу. І місцеві — індійці, іранці, араби, афганці, африканці. Всі вони їдять, п’ють, базікають, сміються. Але хто з-поміж них є по-справжньому сильною людиною, хто усвідомлює своє призначення, володіє енергією, яка необхідна, щоб керувати життям тисяч людей в тому місці й у той історичний момент, в якому вони живуть? Я тобі скажу, скільки тут є таких людей,— четверо. Четверо цьому залі — справді значні постаті, решта ж такі, як і всі, сплюхи і солопії. А коли повернеться Карла, до цих чотирьох додасться п’ята. Ось що таке Карла, яку ти назвав цікавою. Але з виразу твого обличчя, мій юний друг, я бачу, що ти нічого не розумієш з того, що я кажу. Я скажу по-іншому: Карла — дуже непоганий друг, але як ворог вона просто незрівнянна. Коли намагаєшся оцінити силу людини, потрібно зрозуміти, що вона являє собою як друг і як ворог. Так от. У всьому цьому місті немає нікого, хто був би небезпечнішим ворогом, ніж Карла.

Він допитливо глянув мені у вічі.

— Ти ж розумієш, про яку силу я говорю. Про справжню. Про ту, яка може змусити людей сяяти, мов зорі, а може стерти на порох. Про силу, оточену таємницею, страшною таємницею. Про владу, що дозволяє жити без докорів сумління. От у тебе, Ліне, було в житті таке, що не дає тобі спокою? Траплялося тобі здійснювати вчинки, про які ти жалкуєш?

— Ну, звісно.

— Так. Зрозуміло. І мені теж. А Карла ні за чим не шкодує. І тому вона належить до обраних, тих, що володіють владою над світом. У неї таке ж серце, як у них, а у нас з тобою — не таке. Але, пробач, я вже трохи п’яний, а тим часом мої італійці збираються йти. Аджай не чекатиме довго. Треба забрати свої скромні комісійні, а потім уже можна буде напитися до переможного кінця.

Він відкинувся на стільці, потім, спершись обіруч на стіл, важко підвівся і, не кажучи більше ні слова, попрямував до кухні. Я спостерігав за тим, як він маневрує між столиками пружною ходою досвідченого пияка. Його спортивний піджак був зім’ятий, штани обвисли. Лише за якийсь час, познайомившись з Дідьє ближче, я зрозумів, що це таке — прожити в Бомбеї вісім років, не наживши жодного ворога і не позичивши жодного долара, а спершу ж я вважав його безнадійним п’яницею, хоч і приємним співрозмовником.

Перше правило будь-якого підпільного бізнесу: не допускай, щоб інші знали, що ти думаєш. Дідьє доповнив це правило: необхідно знати, що інші думають про тебе. Неохайний одяг, скуйовджена чуприна, навіть пристрасть до алкоголю, яку він навмисне перебільшував,— все це були грані того образу, що його він культивував, розробивши до дрібниць, як актор свою роль. У такий спосіб йому вдавалося справити враження, наче він безпорадний і нешкідливий,— а це було прямою протилежністю правді.

Тут прийшла Карла, і ми відразу ж покинули ресторан і попрямували набережною, що проходить від Брами Індії до готелю Будинку радіо. Довгий широкий проспект був порожній. Праворуч від нас за ланцюжком платанів тягнулися готелі й житлові будинки. Подекуди в будинках горіло світло, і у віконній рамі видно було частину інтер’єру: скульптура біля стіни, полиця з книгами, зображення якогось індійського божества, і дві тонкі руки, складені в молитовному заклинанні.

Ліворуч відкривався обшир найбільшої в світі гавані; на темній воді поблискували зірочки сигнальних вогнів декількох сотень суден, що стояли на якорі. А ще далі, на самому горизонті, тремтіло сяйво прожекторів, встановлених на вежах морських нафтових платформ. Місяця на небі не було. Наближалася північ, але повітря було тепле, як і пополудні. Приплив Аравійського моря час від часу жбурляв через невисокий парапет клапті піни.

Я йшов і раз у раз підводив лице до зоряного неба. В ув’язненні ти роками не бачиш, як сходить і заходить сонце, не бачиш нічного неба. Шістнадцять годин на добу, всю другу половину дня і до пізнього ранку ти замкнений у камері. Позбавляючи тебе свободи, у тебе забирають і сонце, і місяць, і зірки. В’язниця хоч і не пекло, проте дуже схожа на нього.

— Знаєш, ти часом аж надто старанно демонструєш своє уміння слухати співрозмовника.

— Що?.. Ох, пробач, я замислився... До речі, щоб не забути: ось гроші, які мені дала Улла.

Карла узяла згорток і запхнула в сумочку, навіть не глянувши на нього.

— Дивна річ... Улла зійшлася з Моденою, щоб звільнитися від іншого чоловіка, який експлуатував її, а тепер стала рабинею Модени. Але вона його любить і соромиться, що їй доводиться ховати від нього частину заробітку.

— Деякі люди можуть бути тільки рабом, або паном.

— Якби тільки «деякі»! — кинула Карла з несподіваною і незрозумілою гіркотою.— Ось ти говорив з Дідьє про свободу, і він запитав тебе «свобода робити що?», а ти відповів «свобода сказати „ні ». Цікаво, але я подумала, що набагато важливіше мати можливість сказати «так».

— До речі, про Дідьє,— недбало сказав я, намагаючись відвернути її від теми, яка була для неї, мабуть, обтяжлива.— Я досить довго розмовляв з ним сьогодні, поки чекав тебе.

— Певне, здебільшого балакав Дідьє.

— Ну, так. Але я залюбки слухав його. У нас із ним ще не було такої цікавої розмови.

— Що він тобі розповів? — гостро запитала Карла.

Її запитання трохи здивувало мене. Можна було подумати, є щось таке, про що Дідьє не повинен був розповідати мені.

— Він розповів мені дещо про відвідувачів «Леопольда» — афганців, іранців і цих... сайників Шіви, чи як там вони називаються, а також про ватажків місцевої мафії.

Карла скептично пирхнула.

— Не варто дуже серйозно ставитися до того, що каже Дідьє, особливо якщо він каже це серйозним тоном. Він часто дуже поверховий. Я одного разу сказала йому, що від нього чуєш тільки недвозначні речі, й хоч як це дивно, ті слова йому сподобалися.

— Мені здавалося, ви з ним друзі,— сказав я, вирішивши, що не варто передавати Карлі того, що Дідьє казав про неї.

— Друзі. Знаєш, іноді я ставлю собі питання: «А чи існує дружба насправді?» Ми знаємо одне одного вже багато років, і навіть жили разом колись. Він тобі про це не розповідав?

— Ні.

— Жили цілий рік, я тоді допіру приїхала до Бомбея. Ми наймали квартирку поблизу порту. Дім розсипався на очах. Щоранку ми змивали з обличчя крейду, що сипалася зі стелі, а в передпокої знаходили шматки тиньку, цегли, дерева та інших матеріалів. Нещодавно під час шквалу той будинок таки розвалився, загинуло декілька душ. Іноді я милуюся небом крізь дірку в тому місці, де була моя спальня. Напевне, можна сказати, що ми з Дідьє близькі приятелі. Але чи друзі ми? Дружба — це математичне рівняння, яке нікому не вдається розв’язати. Часом, коли я в особливо кепському гуморі, мені здається, що друг — це той, кого ти не зневажаєш.

Вона говорила цілком серйозно. Проте я дозволив собі усміхнутися.

— Мені здається, ти згущуєш фарби.

Вона похмуро зиркнула на мене, а потім і собі зареготалася.

— Можливо. Я стомилася. Вже декілька ночей не висипаюся. І я, мабуть, була несправедлива до Дідьє. Просто іноді він дуже мене дратує. А про мене він говорив що-небудь?

— Він сказав, що, на його думку, ти дуже гарна.

— Він так сказав?

— Так. Ми порівнювали красу людей білої і чорної раси, і він сказав: «Карла дуже гарна».

Карла була задоволена і здивовано звела брови.

— Це дуже цінний комплімент, незважаючи навіть на те, що Дідьє страшенний брехун.

— Мені він подобається.

— Чим? — відразу ж запитала вона.

— Ну, не знаю навіть. Можливо, своєю професійністю. Мені подобаються люди, що знають свою справу. І в ньому є якась печаль, яка... яку я розумію. Він нагадує мені декого з моїх друзів.

— Принаймні він не приховує своїх пороків,— заявила Карла, і я раптом пригадав, що Дідьє говорив про Карлу і її силу.— Мабуть, ми сходимося з ним перш за все в тому, що обоє ненавидимо святенників. Святенництво — це різновид жорстокості. А Дідьє не жорстокий. Він навіжений, але не жорстокий. Тепер він трохи угамувався, а був час, коли його шалені любовні пригоди викликали фурор в місті — принаймні поміж іноземців, що живуть тут. Одного разу його ревнивий коханець гнався за ним із шаблею по всьому Насипу. При цьому обоє були голі-голісінькі — дуже великий гріх в Бомбеї. А вже яким видовищем був при цьому Дідьє, можеш собі уявити! У такому вигляді він забіг до поліційної дільниці, й там його врятували. Індійці дуже консервативні стосовно цього, але у Дідьє правило — ніколи не зв’язуватися з місцевими, тож йому багато що прощається. Безліч іноземців приїжджає сюди тільки для того, щоб завести інтрижку з яким-небудь індійським хлопчиком. Їх Дідьє зневажає. Він спеціалізується на чужинцях. Я не здивувалася б, якби виявилося, що саме з цієї причини він так розговорився з тобою сьогодні — намагався справити на тебе враження своїм знанням темних сторін бомбейського життя... О! Привіт, котику! Звідки ти узявся?

Худий сірий кіт доїдав залишки їжі з покинутого кимось пакета. Він перелякано припав до парапету і, тоскно завиваючи, почав гарчати, проте він не втік, коли Карла погладила його, і знову заходився їсти. Це було виснажене й покалічене звіря: одне вухо роздерте, на боках і на спині видніли лисини з незагоєними болячками. Я був здивований, що це дике, пошарпане створіння дозволило Карлі погладити себе, а ще більше тим, що у неї виникло таке бажання. І вже геть дивувало те, з яким апетитом кіт пожирав рис із овочами, приправлений дуже гострим «чилі».

— Ти тільки подивися на нього! — воркувала Карла.— Який красень!

— Авжеж.

— А хіба тебе не захоплює його хоробрість, прагнення будь-що вижити?

— Боюсь, я не дуже люблю котів. От собаки — інша справа.

— Ні, ти просто зобов’язаний любити котів! Коли всі люди будуть такими, як коти о другій годині дня, світ стане досконалим.

Я розреготався.

— Тобі ніколи не говорили, що у тебе вельми оригінальний спосіб висловлюватися ?

— Що ти хочеш цим сказати? — різко обернулася вона до мене.

Навіть у слабкому світлі вуличних ліхтарів було помітно, що обличчя її аж почервоніло. Я тоді ще не знав, що англійська мова була її пристрастю,— вона вивчала її, удосконалювала, витворювала дотепні афоризми, які потім вставляла в свою мову.

— Тільки те, що сказав. Ти вживаєш дуже неординарні фрази і звороти. І вони мені подобаються. Дуже подобаються. Наприклад, вчора, коли ми говорили про те, що таке істина, Істина з великої літери, і чи може що-небудь бути абсолютно істинним. Кожен висловив свою точку зору — Дідьє, Улла, Мауриціо, навіть Модена. А ти сказала: «Істина — це нахаба, яка до всіх чіпляється, а вони вдають, ніби їм це подобається». Я мало не впав. Ти десь прочитала цю фразу чи вона з якоїсь п’єси або кінофільму?

— Ні, я придумала її сама.

— Ну, от бачиш, це я і мав на увазі. Навряд чи я здатний запам’ятати і точно відтворити все, що кажуть інші, але цей твій афоризм я напевно не забуду.

— Ти з цим згоден?

— З тим, що істина — це нахаба, і всі вдають, ніби вона їм подобається?

— Так.

— Та ні, зовсім не згоден. Але оригінальність ідеї і те, як ти її висловила, мене захоплює.

На губах її з’явилася усмішка. Якусь хвилю ми дивилися одне на одного. Вона вже хотіла відвернутися, і я поспішно запитав, щоб перешкодити цьому:

— А чим тобі подобається Біаріц?

— Біаріц?

— Днями, позавчора, ти сказала, що Біаріц — одне з твоїх улюблених місць. Я ніколи не був там і гадки не маю про нього, але мені цікаво, чим він тебе так привертає.

Вона всміхнулася і зморщила ніс — чи то з утіхою, чи то з досадою.

— Ну що ж, раз ти це запам’ятав, треба, напевно, тобі розповісти. Як би це пояснити?.. Думаю, справа перш за все в океані, в Атлантиці. Я особливо люблю Біаріц взимку, коли немає туристів і море набуває такого страхітливого вигляду, що перетворює людей на каміння. Вони стоять на березі, заклякнувши, наче кам’яні боввани, розкидані поміж береговими скелями, і невідривно дивляться в океанський простір, приковані до місця жахом, який вселяє їм океан. Він зовсім не схожий на інші океани — ні на теплий Індійський, ні на Тихий. Взимку Атлантичний океан безжальний і жорстокий. Ти фізично відчуваєш, як він закликає тебе, хоче потягнути в глибину. Він такий чарівний, що я не могла стримати сліз, коли вперше побачила його. І мені хотілося піддатися йому, зануритися в ці великі сердиті хвилі. Просто жах. А люди в Біаріці найспокійніші у всій Європі. Ніщо не може вивести їх із себе. Це навіть трохи дивно — здебільшого жителі курортів роздратовані і сердиті, море ж спокійне. А в Біаріці навпаки.

— Ти не збираєшся коли-небудь повернутися туди — щоб поселитися?

— Ні,— відразу ж відповіла вона.— Якщо вже я і виїду коли-небудь з Бомбея — то тільки в Штати. Там померли мої батьки, там я виросла. І мені хотілося б повернутися туди коли-небудь. Америку я люблю понад усе. У людях там відчувається якась упевненість, відвертість і сміливість. У мені мало американського — принаймні, мені так здається, але з американцями мені легко — ну, ти розумієш, що я хочу сказати,— легше, ніж з будь-ким іще.

— Розкажи мені про інших,— попросив я, щоб вона не замовкла.

— Про інших? — перепитала Карла, несподівано спохмурнівши.

— Ну та, про товариство з «Леопольда». Про Летицію, наприклад. Як ти з нею познайомилася?

Вона розслабилася, погляд її блукав десь серед тіней на тому боці вулиці. Потім вона звела голову до нічного неба. Блакитне світло вуличних ліхтарів тануло на її губах і в зіницях її великих очей.

— Летті жила якийсь час в Гоа,— почала Карла. У голосі її відчувалася теплота.— Вона приїхала до Індії з тією ж метою, з якою всі зазвичай приїжджають сюди,— знайти відповідне товариство і духовне оновлення. Товариство вона знайшла, і не одну, і вони цілком підходили їй. Але з духовним оновленням їй не пощастило. Вона двічі протягом року виїжджала до Лондона — і поверталася назад в пошуках оновлення. Це для неї щось подібне до духовного паломництва. Вона гостра на язик, але духовно, мабуть, багатша від усіх нас.

— А на які кошти вона живе? Мене цікавить, як людям вдається влаштуватися тут — іноземцям, я маю на увазі.

— Вона знається на шляхетному камінні і ювелірних виробах, тож допомагає іноземним покупцям, отримуючи за це комісійні. Цю роботу їй знайшов Дідьє. У нього є знайомства у всіх бомбейських колах.

— Дідьє? — Я був здивований.— Мені здалося, вони ненавидять одне одного — ну, не те що ненавидять по-справжньому, а просто терпіти одне одного не можуть.

— Між ними повсякчас відбуваються сутички, але насправді вони друзі. Якби з одним із них сталося нещастя, для другого це було б ударом.

— А Мауриціо? — запитав я, намагаючись, щоб це прозвучало безпристрасно. Високий італієць був дуже гарний і самовпевнений; мені здавалося, що він досить близький з Карлою, і я заздрив йому.— Що ти можеш розповісти про його пригоди?

— Я не знаю всіх його пригод,— відповіла вона, знову спохмурнівши.— Знаю тільки, що батьки його померли, залишивши йому купу грошей. Він швиденько їх розтринькав, встигнувши розвинути в собі свого роду талант витрачати гроші.

— Чужі? — запитав я. Очевидно, в моєму питанні відчувалося бажання отримати ствердну відповідь, тому що Карла натомість запитала:

— Ти знаєш анекдот про скорпіона і жабу? Про те, як жаба погоджується перевезти скорпіона через річку, узявши з нього обіцянку не жалити її?

— Ну так. На середині річки скорпіон жалить-таки жабу, і коли вона питає, навіщо він це зробив,— адже тепер вони обидва загинуть,— він відповідає, знизивши плечима: «Вже таке я лайно. Проти власної природи не попреш».

— От-от,— зітхнула Карла. Складка поміж її бровами потроху згладилася.— То це про Мауриціо. Але коли ти знаєш про це, то з ним можна мати справу,— просто ти не погоджуєшся перевозити його через річку. Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.

Я сидів у в’язниці, тож чудово розумів, що вона має на увазі. Кивнувши, я запитав її про Уллу і Модену.

— Я люблю Уллу,— відповіла вона, знову всміхнувшись.— Звісно, вона легковажна й на неї не можна покладатися, але вона мені симпатична. Вона жила в Німеччині, в багатій сім’ї. Замолоду почала вживати героїн і втягнулася. Її вигнали з дому, і вона виїхала до Індії разом з приятелем, таким же наркоманом, та ще й покидьком. Він влаштував її в бордель. Страшне місце. Вона його любила і пішла на це заради нього. Для нього вона була готова на все. Такими бувають деякі жінки. Таким буває кохання. Твоє серце стає схоже на перевантажену рятувальну шлюпку. Щоб не потонути, ти викидаєш за борт свою гордість і самоповагу, свою незалежність. А за якийсь час ти починаєш викидати людей — друзів і тих, кого ти знав роками. Але і це не рятує. Шлюпка занурюється дедалі глибше, і ти знаєш, що скоро вона потоне, і ти разом з нею. Це відбувалося у мене на очах з дуже багатьма дівчатами. Напевно, тому я і думати про кохання не хочу.

Важко було зрозуміти, чи говорить вона відверто про свій душевний стан, чи натякає на наші стосунки. У будь-якому разі її слова були гнітючими.

— А що ти скажеш про Кавіту? Як вона вписується в це товариство?

— Кавіта — це щось особливе. Вона вільна художниця — точніше, письменниця. Хоче стати журналісткою, і, гадаю, у неї це вийде. Принаймні сподіваюся на це. Вона дуже талановита, чесна, з характером. І до того ж вона вродлива. Погодься, вона прегарна.

— Охоче погоджуюся,— відгукнувсь я, пригадавши її очі медового кольору, соковиті вуста і довгі пальці.— Вона така приваблива. Але, на мій погляд, вони всі привабливі. Навіть у Дідьє відчувається щось байронівське. Летті теж дуже симпатична. Її очі завжди сміються, вони мов блакитна крига, так? Уїла, з її великими очима і великим ротом на круглому обличчі, виглядає як лялечка. Але це просто гарне лялькове личко. Мауриціо вродливий, як модель з обкладинки журналу, Модена теж гарний, але по-іншому — схожий на якого-небудь тореадора. А ти... ти найвродливіша з-поміж усіх жінок на світі.

Ну от, я сказав це. Я був приголомшений тим, що це зізнання вихопилося у мене, і заразом гадав, чи зрозуміє вона, чи розгледить за всіма моїми словами той біль, що породив ці слова, біль, що його зазнає кожен закоханий, коли здатний тверезо мислити.

Вона засміялася — гучним, щасливим сміхом — і, вхопивши мене за руку, потягнула тротуаром. І тієї ж миті почувся якийсь стукіт і деренчання: убогий інвалід, що котився на дерев’яній підставці з коліщатками з кулькових вальниць, звернув з пішохідної доріжки, щоб перетнути вулицю. Відштовхуючись руками, він дістався середини пустельного проспекту, де виконав ефектний пірует і зупинився. Підігнуті ніжки, тонкі, як у богомола, лежали на цій дерев’яній підставці завбільшки з газетний аркуш. Хлопець був одягнений в шкільну форму — шорти кольору хакі і зеленкувато-блакитну сорочку. Хоча йому вочевидь було вже двадцять, форма була йому завелика.

Карла погукала його на ймення, і вони заговорили на хінді, а я здивовано дивився на його руки — вони були величезні, долоня була завширшки з його обличчя. Навіть з відстані в десять метрів було видно грубі подушечки на його пальцях і на долоні — як на ведмедячих лапах.

— На добраніч! — гукнув він за хвилю англійською і торкнувся правою рукою спочатку чола, а потім серця — жест найвищої чемності в Індії; зробивши ще один відважний поворот, він покотився вниз по вулиці у бік Брами Індії. Ми дивилися йому вслід, аж він щез із поля зору, а далі Карла взяла мене за руку і повела далі. Я скорився чарам її мелодійного голосу і тихого шепоту морських хвиль, чорного нічного неба і ще густішої чорноти її кіс, запаху сонного каміння, дерев і пахощів її теплої шкіри — скорився долі, що пов’язала мене з її життям і з життям цього міста. Я провів її аж до дверей і попрощався з нею. Тихо наспівуючи, ішов я до свого готелю.

Розділ 3

— То ти певен, що цього разу покажеш мені щось таке... ну, сучасне?

— Так, баба, там буде багато сучасного,— запевнив мене Прабакер.— Цього разу ти побачиш справжнє місто. Я ніколи не воджу туристів у ці місця. Їм це не подобається, а мені не подобається, що їм це не подобається. А іноді може бути так, що їм це дуже сильно подобається, й тоді мені подобається це ще менше, розумієш? Повинна бути хороша голова, щоб подобалися ці речі, і повинне бути хороше серце, щоб вони не подобалися дуже сильно. Як у тебе, Лінбаба. Ти мій хороший друг. Я знав це дуже добре вже в той перший день, коли ми пили віскі в твоєму номері. І тепер зі своєю хорошою головою і хорошим серцем ти побачиш весь справжній Бомбей.

Ми їхали на таксі по проспекту Махатми Ганді повз фонтан Флори і вокзал Вікторії. О цій вранішній порі у невпинному потоці авт, що котився кам’яним каньйоном, була сила-силенна візків, якими індійці бігцем розвозили сніданки. Вони збирали їжу, приготовлену в безлічі будинків і квартир по всьому місту, складали її в бляшані судки, що звалися джальпанами або тіффінами. Величезні таці з цими судками вантажилися на довгі дерев’яні візки, в них запрягалося по шість-сім душ і, лавіруючи у потоці автобусів, вантажівок, моторолерів і автомобілів, ті люди доправляли сніданки до міських установ та на підприємства. Як воно все здійснювалося, знали хіба що люди, котрі організували цю службу,— як вдавалося напівграмотним індійцям розібратися в складній системі цифр і спеціальних різноколірних значків, якими були позначені судки, як день у день вони перевозили сотні тисяч цих ідентичних контейнерів на примітивних возах, осі яких були змащені їхнім потом, і знаходили саме тих людей, котрим та їжа й призначалася, і як можна було виконувати цю роботу за якісь центи, а не за долари.

— Який номер цього автобуса, Лінбаба? Нумо, кажи швидше!

— Секундочку,— висунувшись із прочиненого вікна таксі, я намагався розібрати химерні візерунки на корпусі червоного двоповерхового автобуса, що зупинився навпроти нас.— Начебто сто чотири?

— Чудово! Ти добре вивчив цифри на хінді. Тепер у тебе не буде проблем читати номери автобусів і поїздів, і меню, і ціну наркотиків, і інші чудові речі. Тепер скажи мені, що таке алу палак?

Алу палак — це картопля зі шпинатом.

— Правильно. Тільки ти не сказав, що це також смачна їжа. Я дуже люблю алу палак. А що таке пгул гобі і бгинді?.

— Це... А-а, це кучерява капуста з бамією.

— Правильно. І знову ти не сказав «смачна їжа». Що таке байнган масала ?

— Ну, це баклажан з приправами.

— Знову вірно. Але хіба ти не любиш баклажанів?

— Люблю, люблю! Баклажан — це теж смачна їжа.

— Як по правді, то не дуже. Я не люблю баклажанів,— сказав Прабакер, зморщивши носа.— А от скажи, що я тепер говорю: чегра, мунг, діл?

— Так... не підказуй. Обличчя, рот і серце. Правильно?

— Дуже правильно, без проблем. Я спостерігав, як чудово ти їси свою їжу рукою, в найкращому індійському стилі. І як ти вчишся просити різні речі — скільки того, скільки цього, дайте мені дві чашки чаю, я хочу трохи гашишу — і говориш людям тільки на хінді. Я бачив це все. І я думаю, що ти мій найкращий учень, Лінбаба. А я твій найкращий вчитель, хіба ні?

— Так, так! — засміявсь я.— Гей, обережніше!

Водій крутнув кермо і насилу встиг уникнути зіткнення з буйволовою упряжкою, яка вирішила зробити розворот просто перед нами. Мій вигук його розлютив — цей здоровезний смаглявий індієць зі щетинистими вусами аж оскаженів од того, що я втрутився в його роботу, щоб врятувати наше життя,— він кинув на мене розлючений погляд і вибухнув лайкою на хінді. Автомобіль він вів так, ніби пограбував банк і рятувався від погоні. Його агресивність розповсюджувалася на всіх: він майже впритул під’їжджав до авт, що йшли попереду на повільнішій швидкості, і, оглушливо сигналячи, мало не спихав їх із проїжджої частини. Коли вони звертали убік, щоб пропустити нас, він їхав поруч і сварив їх на всі заставки. Потім, намітивши попереду чергову жертву, гнався за нею, щоб повторити маневр. Вряди-годи він відчиняв дверцята і вихилявся з авта, випльовуючи пережований паан і не звертаючи уваги на те, що діється на дорозі перед машиною.

— Цей водій — просто псих,— пробурмотів я.

— Водіння у нього не дуже хороше,— погодився Прабакер, вчепившись за спинку переднього сидіння,— зате плюється і лається він пречудово.

— Заради всього святого, скажи йому, щоб він зупинився! — заволав я, коли водій, наддавши газу, стрімголов помчав уперед, нахиляючи авто ліворуч і праворуч під час обгону.— Він відправить нас на кладовище!

Банд каро! — крикнув Прабакер.— Зупинися!

І додав гарну лайку, але це тільки підстьобнуло водія. Втопивши педаль газу до самої підлоги, він обернувся до нас, вишкіривши зуби і виблискуючи величезними чорними очима, в яких клекотіло обурення.

Аррей[38]! — заволав Прабакер, тицяючи пальцем уперед.

Але було запізно. Водій хутко обернувся і, вчепившись у кермо, вдарив по гальмах. Якусь хвилю ми ще рухалися за інерцією, а потім водій видихнув повітря з таким звуком, який буває ото тоді, коли відриваєш камінь, що вгруз у глинясте річкове дно. Далі ми з гуркотом і тріском врізалися в автомобіль, що пригальмував перед нами для повороту. Нас кинуло на спинки передніх сидінь, і відразу ж пролунали один по одному ще два страшенні удари — на нас налетіли дві машини, що йшли позаду.

Брязкіт битого скла, що посипалося на бруківку разом з уламками хромованої обшивки, прозвучав неначе аплодисменти. Під час зіткнення я ударився головою об дверцята. З розбитої брови цебеніла кров, але більше ушкоджень не було.

— Ліне, у тебе нічого не зламалося? — занепокоєно обмацував мене Прабакер.— 3 тобою все гаразд?

— Гаразд, гаразд.

— Ти упевнений? Ти точно не нашкодив собі?

— Ні-ні. Але знаєш, Прабу,— нервово засміявсь я, відчуваючи полегшення після пережитого,— хоч гарно плювався цей водій, чайових від мене він не отримає. Ти цілий?

— Нам треба швидше вилазити звідси! — мало не істерично закричав він замість відповіді.— Швидко-швидко! Негайно!

Дверцята з його боку заклинило, і хоч як він бився об них плечем, вони не відчинялися. Прабакер сягнув було до дверцят з мого боку, але відразу зрозумів, що це марно: вони були заблоковані машиною, яка зіткнулася з нами. Він подивився на мене, і в його розширених зіницях був такий жах, що у мене всередині все аж похололо.

З в’язкої каламуті моїх мізків випливла чітка і недвозначна думка: «ПОЖЕЖА. Ось чого він боїться?» Дивлячись, як він аж рота роззявив од жаху, я переконався, що авто ось-ось вибухне. А ми замуровані в ньому. Заднє віконце у всіх бомбейських таксі прочиняється всього на декілька сантиметрів, дверцята заклинило, вікна не відчиняються, і ми не можемо вибратися. Згоримо живцем!

Я подивився на водія, що перехнябився на своєму сидінні, затиснутий поміж дверцями і кермом. Він не рухався, але стогнав. З кожним подихом його зігнута спина з випнутими хребцями зводилася і конвульсивно спадала.

Біля нашого таксі з’явилися обличчя, почулися збуджені голоси. Прабакер крутив головою, в паніці дивлячись на людей, обличчя його було зведене судомою страху. Раптом він переліз через спинку переднього сидіння і відчинив ліві дверцята. Обернувшись, він схопив мене попід пахви і щосили потягнув з авта.

— Сюди, Ліне! Лізь сюди! Швидше, швидше!

Я поліз надвір. Розпихаючи юрму, Прабакер вибрався назовні. Я спробував був звільнити тіло водія від керма, що врізалося йому в груди, але Прабакер вчепився в мене, мов хижак у здобич, і, схопивши однією рукою за комір, а другою за шкуру на спині, потягнув назад.

— Не чіпай його, Ліне! — заволав він.— Не чіпай його! Кинь його і вилазь відразу ж. Швидше!

Він буквально витяг мене з авта, і ми посідали під огорожею з чавунних шпичаків, над якими звисав глід. Рана над моїм правим оком була не така глибока, як я думав. Кров більше не текла, виділялася тільки сукровиця. Боліло ще в декількох місцях, але не настільки, щоб серйозно про це замислюватися. Прабакер притискав до грудей руку — ту саму, яка з такою силою витягнула мене з автомобіля. Либонь, вона була ушкоджена, бо набрякла біля ліктя, та кістка наче була ціла.

— Схоже, дарма ти так панікував, Прабу...— пробурмотів я, усміхаючись і даючи йому прикурити.

— Дарма панікував?

— Авжеж. Ти так перелякано тягнув мене з машини, що я повірив, ніби вона ось-ось вибухне, але, як бачиш, поки що нічого не сталося.

— А, он воно що...— протягнув він, дивлячись у простір перед собою.— Ти думаєш, я злякався вибуху? Так, злякався, але не в машині, Ліне, а в людях. Подивися на них, подивися, що зараз буде!

Ми звелися на ноги. Навколо місця катастрофи зібралося душ із тридцять. Дехто допомагав водіям і пасажирам вибратися з авт, решта юрми розмахувала руками і кричала. Люди збігалися зусібіч. До натовпу приєдналися і водії, що не могли проїхати через цю пригоду. Незабаром там було вже п’ятдесят, вісімдесят... сто душ!

В центрі уваги був хазяїн авта, в яке ми врізалися. Він стояв біля нашого таксі і гарчав із люті. Це був чолов’яга років сорока п’яти в сірому костюмі «сафарі», напевне, пошитому на замовлення, щоб вміщати його опасисте черево. Його ріденька чуприна була скуйовджена, кишеня піджака відірвана, на штанині зяяла дірка, на нозі не було одної сандалі. Рука була скалічена й, хоч натовп затих од усвідомлення трагічності того, що сталося, він знай кричав як на пуп, а потім підніс руку до обличчя і замурзав кров’ю й лице, і всенький костюм.

Потім якісь чоловіки принесли скалічену в тій пригоді жінку й, застеливши клапоть тканини, поклали її на бруківці. Вони крикнули щось у натовп, і з нього виринув індієць із дерев’яним візком. Ь’ поклали на той візок і обгорнули ноги червоним сарі. Може, то була дружина розлюченого водія — ми цього не знали,— проте його охопила справжнісінька істерика. Він схопив жінку за плечі і почав трясти її, а потім смикати за коси; звернувшись до натовпу, він театрально розкинув руки і заходився бити себе по замурзаній кров’ю фізіономії. Його жести були неприродні й комічні, немов у актора в пантомімі або німому кіно, і здавалися безглуздими, однак травми, отримані людьми, були цілком реальні.

Коли жінку врешті повезли, чолов’яга кинувся до нашого таксі й відчинив дверцята. Натовп діяв як один злагоджений організм. Люди витягли пораненого водія і шпурнули його на капот. Він підняв був руки, просячи пощади, але його почали бити всі разом. Удари посипалися на його обличчя, груди, живіт, пах. Його дряпали нігтями, геть пошматували сорочку і роздерли рота з одного боку майже до вуха.

На це пішли лічені секунди. Дивлячись на те побоїще, я казав собі, що все відбувається дуже швидко, а я, мовляв, ще не отямився під шоку, то й не можу нічим зарадити. Ми часто називаємо боягузом людину, котру небезпека спіткала зненацька, а сміливцем — того, хто зустрів її напоготові. Крім того, я, можливо, зробив би хоч що-небудь, якби ми перебували в Австралії. «Це не твоя країна,— казав я собі,— тут свої звичаї».

Але в глибині моєї свідомості ховалася ще одна думка, що стала мені зрозумілою лише значно пізніше: наш водій був заплішеним дурнем, самовпевненим брутальним йолопом, що мало не спровадив нас на той світ. У серці моєму була ураза на нього, тож якоюсь мірою я теж був учасником того биття.

— Нам треба щось зробити...— насилу зміг я пробурмотіти.

— Нічого не треба робити, баба,— відказав Прабакер.— Там і без нас усе роблять.

— Та ні, я маю на увазі... може, слід йому допомогти?

— Цьому хлопцю вже не допоможеш,— зітхнув він.— Тепер ти сам бачиш, Ліне. Автомобільна аварія в Бомбеї — це дуже погана справа. Треба дуже, дуже швидко вилазити з машини або таксі, в якому ти сидиш. У публіки немає терпіння до таких випадків. Дивися, для цього хлопця вже все скінчилося.

Розправа була швидка і жорстока. З численних ран на обличчі й на тілі водія струмувала кров. Прозвучала чиясь команда, і людину підняли на плечі й понесли. Ноги його були витягнуті, руки розведені під прямим кутом до тулуба; у такому стані його утримували десятки рук. Голова нещасного відкинулася назад, від нижньої щелепи аж до вуха звисав клапоть шкіри. У розплющених очах стояв страх, змішаний з божевільною надією. Машини від’їхали, пропускаючи юрбу й даючи прохід натовпу, і бідолаха поволі зник удалині, розіпнутий на людських плечах і руках.

— Гайда, Ліне. У тебе все добре?

— Так. Зі мною все гаразд,— пробурмотів я.

Моя певність у собі розтанула, м’язи й кістки стали аморфною масою. Ноги налилися оловом, їх доводилося буквально тягти по землі. Мене вразило не саме насильство — у в’язниці траплялося бачити й жорстокіші сцени,— образ міста, що склався у мене протягом останніх тижнів, з його базарами, храмами, ресторанами, новими друзями, згорів дотла у вогні людської люті.

— А що вони зроблять з ним? — запитав я.

— Віднесуть до поліційної дільниці, я думаю так. Позад Кроуфордського ринку є дільниця цього району. Може, йому пощастить і його донесуть туди живим. А може, і ні. У цього хлопця дуже швидка карма.

— Ти бачив таке раніше?

— О, багато разів, Лінбаба. Іноді я воджу таксі мого двоюрідного брата Шанту і бачу дуже багато сердитих публік. Тому я так злякався за тебе і за своє здоров’я теж.

— Але чому вони так шаліли?

— Цього ніхто не знає, Ліне,— стенув він плечима.

— Почекай,— перепинив я його, поклавши руку на плече.— Куди ти так поспішаєш?

— Як куди? У нас екскурсія.

— Я думав, що тепер ти... скасуєш сьогоднішню екскурсію.

— Чому б це? Ми ж повинні подивитися. Отже ходімо, на?

— А як же твоя рука? Ти не хочеш показати її лікареві?

— Рука без проблем, Ліне. Наприкінці екскурсії у нас буде віскі в одному дуже страшному місці, яке я знаю. Це дуже хороші ліки. Ходім, баба.

— Ну гаразд, раз ти так вважаєш. Але ми ж, здається, їхали в протилежному напрямі?

— Так, і продовжуємо їхати в цьому напрямі,— трохи нетерпляче відказав Прабакер.— Але спочатку нам треба піти тільки в цьому напрямі! Там на вокзалі є телефон. Я повинен зробити дзвінок своєму двоюрідному братові, який зараз працює в ресторані «Сонячний», він миє посуд. Він хоче знайти роботу водія таксі для свого брата Суреша, і я повинен сказати йому номер таксі й ім’я господаря того водія, якого понесли. Раз його понесли, то його господареві тепер буде потрібний новий водій, і ми повинні поспішати, щоб зловити такий хороший шанс, розумієш?

Прабакер подзвонив, і за декілька хвилин ми продовжили екскурсію «темним боком міста» вже в іншому таксі. Потому він ніколи не повертався в розмовах зі мною до цього інциденту, а коли я згадував його, він тільки знизував плечима або по-філософському зауважував, Що нам поталанило: ми не отримали серйозних каліцтв. Для нього цей випадок означав не більше, ніж яка сутичка в нічному клубі чи бійка поміж футбольними вболівальниками,— звичайна справа, на яку не варто звертати уваги,— якщо тільки ти не опинився в самісінькій гущі подій.

А для мене цей вибух загальної люті, ця приголомшлива сцена, той бідолаха водій, що пливе над морем людських голів,— все воно стало немовби поворотним пунктом. Я ніби прозрів. Я зрозумів: якщо хочу лишитися в Бомбеї, у місті, яке я встиг полюбити, то повинен змінитися, повинен брати участь в його житті. Місто не дозволить мені бути стороннім неупередженим спостерігачем. Якщо я збираюся жити тут, то повинен бути готовим до того, що воно затягне мене у вировисько своїх пригод. Я знав, що рано чи пізно мені доведеться зійти з безпечної пішохідної доріжки і змішатися з юрбою, зайняти своє місце в ній.

І тієї хвилі, коли я нарешті збагнув це, Прабакер заходився знайомити мене з темним боком бомбейського життя. Почати він вирішив з ринку рабів, розташованого неподалік Донгрі, одного з центральних районів, що славився мечетями, базарами і ресторанами, котрі спеціалізуються на стравах Мегхалаї[39]. Транспортна магістраль поступово перетворилася на вулицю, вулиця стала провулком, а коли той провулок став завузьким для автомобіля, ми пішли пішки. Що далі заглиблювалися ми у нетрища Катіліни, то більше втрачали уявлення про те, який сьогодні день, рік чи навіть століття. Услід за автомобілями зникли моторолери, й повітря стало чистіше, гостріше на смак; бензинові випари не глушили вже запаху прянощів і парфумів. Ревисько транспорту лишилося позаду, і стало чути хор дитячих голосів, що виспівують рядки з Корану в шкільному дворі, скрегіт жорен, якими, жінки перетирали спеції на порозі будинку, багатообіцяючі вигуки точильників, коминярів та інших ремісників і торговців.

На одному з перехресть ми пройшли мимо довгої металевої підставки для велосипедів, але далі не траплялося навіть цього транспорту. Речі носили у величезних пакунках на голові. У цьому районі не було сонця — отупляючого натиску сонця: у звивистих вулицях було, темно і прохолодно. Хоч висота будинків не перевищувала трьох-чотирьох поверхів, вони майже змикалися над головою і вгорі видно було тільки вузесеньку смужечку блакитного неба.

У тих кам’яницях була сила-силенна балкончиків, і так тісно вони тулилися, що сусіди могли передавати одне одному речі. Зазирнувши всередину, можна було побачити нефарбовані стіни і зачовгані східці. Вікна внизу були відчинені — вони правили за крамничками, де продавалися ласощі, цигарки, бакалія, овочі й господарчі товари. Водогін тут був примітивний — часом його й геть не було. Дорогою нам трапилося декілька вуличних колонок, куди ходили по воду жінки з металевими і керамічними відрами. Будинки були оповиті павутинням електричних дротів і кабелів, та навіть це досягнення новітньої доби було тимчасовим, і здавалося, що ту мережу можна змести одним могутнім ударом.

Вулички були немов з іншого століття, зовнішність людей теж разюче змінилася. Зустрічалося дедалі менше бавовняних сорочок і штанів, у яких ходили практично всі в місті, аж цей одяг можна було побачити тільки на маленьких дітях. Чоловіки тут носили традиційні національні костюми — довгі шовкові сорочки, що спускалися до колін, одноколірні або смугасті каптани, накидки з каптурами, що скидалися на чернечі клобуки, а також білі шапки або яскраві барвисті тюрбани жовтого, червоного, синього кольорів. Жінки були просто-таки обвішані прикрасами, що не становили великої цінності, зате були справжніми витворами мистецтва. Звертали на себе увагу специфічні для кожної касти татуювання на лобі й на щоках, на долонях і зап’ястях. І в кожної жінки на гомілці виблискував браслет з мідних кілець зі срібними аденофорами.

Всі ті люди вбиралися отак задля власного задоволення, а не для того, щоб здивувати чужинців. Мабуть, у традиційному вбранні вони почувалися певніше. І ще одне впадало в око: всюди панувала чистота. Стіни були в тріщинах і плямах; в тісних вуличках юрмилися люди, бігали кози, собаки і кури; обличчя людей були змарнілі, але всі вони були вмиті, а на вулицях панував зразковий лад.

Ми звернули у ще вужчий провулок — там нелегко було навіть розминутися. Щоб поступитися нам дорогою, перехожим доводилося тулитися до дверей. Проходи були перекриті наметами і тентами, було так темно, аж за декілька метрів нічого не видно. Я не зводив очей із Прабакера,— боявся, що, згубивши його, не знайду дороги назад. Мій маленький гід раз у раз обертався, щоб попередити про камінь, сходинку під ногами чи виступ на рівні голови. Зосередившись на подоланні цих перешкод, я остаточно втратив орієнтацію. Закарбований у пам’яті план міста врешті зробився невиразною плямою, аж я геть забув, де розташоване море чи такі міські визначні пам’ятки, як фонтан Флори, вокзал Вікторія і Кроуфордський ринок. Я так поринув у нескінченний людський потік, у чад і пахощі, які струмували з відчинених дверей, що складалося враження, ніби я іду якимось будинком, що ніколи не скінчиться.

Ув одному з проходів ми наткнулися на ятку, де чоловік у білому жилеті смажив щось на сковорідці з киплячою олією. Єдиним джерелом світла були слабенькі язички блакитного полум’я від його гасової плитки. На лиці його було страждання і невдоволення від того, що доводиться займатися тупою механічною працею за гріш. Прабакер пройшов повз нього і зник у пітьмі. Коли я наблизився до індійця, він підвів голову і наші очі зустрілися. В них був страшенний гнів, і спрямований він був на мене!

Минуло багато років, і я побував у горах неподалік оточеного Кандагара. Афганські партизани, з якими я заприятелював, якось завели балачку про індійські фільми та індійських акторів. «Індійські актори — найкращі,— сказав один з них,— тому що індійці уміють кричати очима». Погляд того чоловіка у глухому провулку просто-таки волав до мене, тож я зупинився, наче він ударив мене кулаком у груди. Мої очі говорили йому: «Я шкодую... шкодую, що тобі доводиться робити цю роботу. Шкодую, що твоє життя минає в цій нестерпній духоті й темряві. Шкодую, що заважаю тобі».

Не спускаючи з мене очей, він схопився за сковорідку. На мить моє серце прискорено закалатало, в голові промайнула безглузда, страшна думка, що він збирається хлюпнути гарячою олією мені в лице. Страх погнав мене вперед, і я прослизнув повз індійця, тримаючись за сиру кам’яну стіну. Не встиг я зробити і двох кроків, як спіткнувся і впав, поваливши ще одного перехожого. Це був худий кволий дідок. Він ударився головою об сходинку перед відчиненими дверима. Я насилу підвівся і хотів був допомогти старому, але немолода жінка, що сиділа навпочіпки в дверях, ляснула мене по руках, мовляв, моя допомога не потрібна. Я вибачився по-англійському, гарячково пригадуючи, як це буде на хінді,— мене навчив Прабакер. Здається, треба було казати «Муджако афсос гайн», і я повторив ці слова три чи чотири рази. У цьому темному тісному коридорі поміж двома будинками вони лунали, наче молитва п’яниці в порожній церкві.

Старий тихо застогнав. Жінка втерла його лице кінцем своєї хустки і підняла хустку, щоб продемонструвати мені яскраву плямочку крові. Вона нічого не сказала, тільки скривила зморшкувате обличчя у зневажливій гримасі: «Дивися, йолопе неотесаний, здоровезний незграбний варваре, поглянь, що ти накоїв».

Я задихався від спеки; темрява того замкненого простору гнітила мене, здавалося, лише руки, якими я впирався у стіни, не дають упасти будинку і поховати мене живцем. Спотикаючись, я позадкував, а потім кинувся наосліп тим лабіринтом. Чиясь рука схопила мене за плече, і я мало не скрикнув од несподіванки.

— Куди ти так біжиш? — регочучи, поспитав Прабакер.— Нам сюди треба. Тут слід ходити скраєчку, тому що всередині дуже, дуже велика грязюка.

Він стояв біля якоїсь щілини між двома глухими стінами. Зуби й очі його ледве виблискували, але позаду була непроглядна пітьма. Прабакер обернувся до мене спиною, підтяг штани і, розставивши ноги та притискаючи їх до протилежних стін, дрібними кроками рушив уперед. Він гадав, що я теж піду, але я вагався, і тільки тоді, коли його кумедна постать зникла у пітьмі, подався за ним услід.

Було так темно, що я не бачив Прабакера, хоч і чув його кроки. Ось нога моя послизнулася і відразу ж зав’язла в якійсь багнюці. У ніс ударив огидний сморід. Раптово щось живе пробігло внизу, торкнувшись моєї ноги. Ще мить — і декілька таких самих створінь промчало по моїх ногах.

— Прабу! — заволав я чимдуж, не знаючи, як далеко він пішов.— Тут ще хтось є!

— Ще хтось?

— Так! Якісь істоти повсякчас бігають і наступають мені на ноги! Вони чималі!

— Тут тільки щурі наступають на ноги, Ліне. Ніяких інших істот тут нема.

— Щурі?! Ти що, жартуєш? Вони ж як бульдоги завбільшки!

— Щурі без проблем, Ліне,— озвався Прабакер із темряви.— Великі щурі — дружнє плем’я, вони не чинять капостей людині. Тільки тоді вони кусаються, коли...

— І коли ж це, скажи на милість?

— Коли ти кричиш, баба. Вони не люблять, коли на них підвищують голос.

— Ти ба, які горді! — перейшов я на хрипкий шепіт.— Але скажи будь ласка, довго нам ще йти? Мене в дрож кидає від цього дивного місця.

Прабакер раптом зупинився, і я налетів на нього.

— Ми прийшли,— прошепотів він і почав стукати в двері цілою серією ударів з паузами різної довжини.

Почулося бряжчання засува, і двері відчинилися, засліпивши нас несподівано яскравим світлом. Прабакер схопив мене за рукав і потяг усередину.

— Швидше, Ліне! Не напускай щурів.

Ми опинилися в маленькому приміщенні з голими стінами; освітлювалося воно прямокутником блакитного неба високо над головою. Навпроти були інші двері, там чутно було гомін. Проте здоровань, що відчинив нам, відразу ж притулився до тих дверей спиною і, люто зиркнувши на мене, вишкірив зуби. Прабакер почав улесливо умовляти його, та здоровань тільки хитав головою, повторюючи: «Ні, ні, ні».

Він стояв перед нами як вежа. Я був так близько від нього, що до мене долинало сопіння, котре виривалося з його ніздрів, наче ото вітер свище поміж скелями на морському березі. Чуприна його була підстрижена дуже коротко, видніли величезні вуха, зім’яті, наче старі боксерські рукавички. Груди були завширшки як мої плечі, вони здіймалися над величезним черевом і спадали, немов ковальський міх. Тонкі, мов кинджальні леза, вусики підкреслювали його лють, він дивився на мене з такою ненавистю, що я мимоволі подумав собі: «Господи, тільки не примушуй мене битися з ним!»

Він підняв обидві долоні, даючи Прабакеру знак припинити його вкрадливу пісню. Руки були величезні й такі мозолясті, що ними можна було зішкрібати молюсків на днищі танкера.

— Він каже, що нам туди не можна,— пояснив Прабакер.

— Ну що ж,— сказав я і з невимушеним виглядом узявся за клямку дверей позад того велетня.— Принаймні, ми не можемо закинути собі, що не намагалися.

— Ні, ні, Ліне! — зупинив мене Прабакер.— Ми повинні домовитися з ним.

Здоровило склав руки на грудях, при цьому шви його сорочки кольору хакі аж затріщали.

— Не думаю, що це гарна ідея,— криво посміхнувсь я.

— Дуже гарна! — наполягав Прабакер.— Туристів сюди не пускають, як і на інші людські ринки, але я сказав йому, що ти не такий турист, як усі. Я сказав йому, що ти вивчив мову маратхі. Але він мені не вірить, і лише це наша проблема. Він не вірить, що іноземець може говорити на маратхі. Тому ти повинен поговорити з ним, і тоді він нас пустить.

— Але я знаю не більше двадцяти слів на маратхі, Прабу.

— Двадцять слів не проблема, баба. Ти тільки почни, і побачиш. Скажи йому, як тебе зовуть.

— Як мене зовуть?

— Так, як я тебе вчив. Не на хінді, а на маратхі. Скажи йому, вперед.

— Гм... маза нао Лін агей,— пробурмотів я невпевнено,— Мене зовуть Лін.

Баапре! — закричав невблаганний вартовий, витріщивши очі.— Боже всемогутній!

Підбадьорившись, я вимовив ще декілька визубрених фраз:

Маза деш Нова Зеландія агей. Ата ме Колабала рагелла агей.— Я з Нової Зеландії. Зараз я живу в Колабі.

Кай гарам мад’чуд! — вигукнув він, уперше всміхнувшись.

Дослівно це означає «Який запеклий збоченець!», але останнє слово вживається в різних ситуаціях і здебільшого перекладається як «шахрай».

Здоровань на радощах обняв мене, мало не розчавивши в своїх обіймах.

І тоді я видав йому все, що знав на маратхі, починаючи з найпершого речення, якого навчив мене Прабакер: «Мені страшенно подобається ваша країна»,— і скінчивши проханням, яке я часто виголошував у їдальнях, хоч у цьому затишному куточку воно було, мабуть, і не до речі: «Будь ласка, вимкніть вентилятор, щоб я міг спокійно доїсти суп».

— Тепер достатньо, баба,— усміхаючись на весь рот, сказав Прабакер.

Я замовк, і вартовий вибухнув довгою тирадою. Прабакер перекладав його слова, киваючи і допомагаючи собі промовистими жестами:

— Каже, що він поліціянт і його звуть Вінод.

— Він коп?!

— Еге ж, поліційний коп.

— Значить, цей ринок у віданні поліції?

— Авжеж. Він каже, що вперше бачить чужинця, котрий уміє говорити на маратхі. Він каже, що деякі іноземці уміють говорити на хінді, але жоден з них не говорить на маратхі. Він каже, що маратхі його рідна мова. Він народився в Пуні. Він каже, що в Пуні говорять на дуже чистій маратхі, ти повинен поїхати туди й послухати їх. Він каже, що він дуже щасливий. Ти для нього як рідний син. Він каже, що ти повинен піти до нього додому, поїсти у нього і познайомитися з його сім’єю. Він каже, що це коштуватиме сто рупій.

— Що коштуватиме сто рупій?

— Це плата за вхід, Ліне. Бакшиш. Сто рупій. Заплати йому.

— Так, звісно.

Я дістав з кишені пачку банкнотів, відлічив сто рупій і простягнув їх церберові. Поліціянти надзвичайно меткі у поводженні з грошовими знаками, вони так спритно хапають їх і ховають, що їм заздрять навіть досвідчені гравці в наперсток. Здоровань обіруч потиснув мою простягнуту долоню і з добре відпрацьованим безневинним виглядом почухав носа. Гроші при цьому, природно, зникли. Потім він відчинив двері й жестом запросив нас у вузький коридор.

Пройшовши з десяток кроків і зробивши два круті повороти, ми опинилися в якомусь дворику. Тут були люди, вони сиділи на грубих дерев’яних лавках або стояли гуртами по двоє-троє. Серед них попадалися араби у вільному бавовняному одязі й куфіях[40]. Індійський хлопчик переходив від гурту до гурту, розносячи чорний чай у високих склянках. Декілька чоловіків подивилися на нас із Прабакером і спохмурніли. Коли Прабакер, усміхаючись, почав привітно жестикулювати, вони відвернулися і знову почали балакати. Час від часу хтось із них кидав оцінювальний погляд на гурт дітей, що сиділи на довгій лаві під подертим полотняним шатром.

Дворик був оточений голими стінами, пофарбованими в брунатну і пурпурову барву. Поодинокі вікна, як можна було бачити крізь діри в полотні, були забиті дошками. Цей дворик, схоже, був не частиною споруди, а якимось архітектурним непорозумінням, що випадково постало внаслідок переобладнання навколишніх будинків. Підлога була сяк-так вимощена кахлями — видно було, що їх брали з ванних кімнат і кухонь.

Ми посідали в куточку, узяли запропонований нам чай і якусь часину мовчки сьорбали його. Потім Прабакер почав тихенько розповідати мені про це місце, яке він називав людським ринком. Діти, що сиділи під подертим наметом, були рабами. Вони прибули сюди з різних штатів, рятуючись від циклону в Західній Бенгалії, від засухи в Оріссі, від епідемії холери в Гар’яні, від сепаратистів у Панджабі. Їх знаходили і купували спеціальні агенти, потім вони залізницею діставалися Бомбея, часто пройшовши до станції кількасот кілометрів без супроводу дорослих.

Чоловіки в дворику були або агентами, або покупцями. Хоч на перший погляд вони й не виявляли особливої цікавості до дітей на лаві, Прабакер пояснив мені, що зараз іде жвава торгівля і укладаються угоди.

Діти були маленькі, худі й беззахисні. Двоє сиділи, взявшись за руки, ще один обіймав свого товариша, наче захищаючи його. Всі вони не зводили очей з угодованих і пишно вбраних чоловіків, стежили за виразами їхніх облич і за кожним жестом їхніх рук.

Чому так легко черствіє людське серце? Як міг я перебувати в цьому місці, бачити цих дітей і нічого не зробити, щоб зупинити це? Чому я не повідомив про цю работоргівлю в поліцію чи не припинив її сам, роздобувши пістолета? Відповіддю на це запитання могли служити відразу декілька причин. Я був утікачем, мене розшукували на всіх континентах, тож я не мав змоги зв’язатися з урядовцями чи з поліцією. Я був іноземцем у цій своєрідній країні, це була чужа земля, зі своєю культурою і своїм життєвим устроєм. Треба було більше знати про неї — принаймні розуміти, що кажуть ці люди, перш ніж втручатися в їхні справи. Із власного гіркого досвіду я знав, що, намагаючись що-небудь поправити, ми своїми діями лише посилюємо зло. Якби, наприклад, я вдерся сюди зі зброєю і перешкодив торгівлі, то її перенесли б у якесь інше місце. А той ринок міг би бути ще гіршим. Я нічого не міг зробити і усвідомлював це.

Одного тільки не розумів: чому те видовище не доконало мене. Лише згодом я збагнув, що пояснення криється в моєму тюремному минулому і в людях, яких я зустрічав там. Деякі з них відбували вже четвертий або п’ятий термін. Найчастіше вони починали з виправних шкіл — «шкіл для хлопчиків», як їх називали,— або з учбово-виправних таборів, і були вони не старші від цих маленьких рабів-індійців. Часто їх били, морили голодом, замикали в карцер. Деякі з них — дуже багато — ставали жертвами сексуальних домагань. Запитайте будь-кого, хто має за плечима тривалий термін тюремного ув’язнення, і він скаже вам, що ніщо так не робить жорстоким людське серце, як правоохоронна система.

І хоч це неправильно і ганебно, але я був радий тому, що мій минулий досвід зробив жорстоким моє серце. Цей камінь у грудях правив мені за єдиний захист від усього того, що я бачив і чув під час цих екскурсій нетрищами бомбейського життя.

Хтось лунко ляснув у долоні. З лави схопилася маленька дівчинка і почала танцювати, виспівуючи любовну пісню з популярного індійського фільму. Надалі я неодноразово чув цю пісню, і щоразу я згадував цю десятирічну дівчинку, згадував її на диво гучний, високий і тонкий голос. Вона гойдала стегнами і випинала неіснуючі груди, по-дитячому імітуючи рухи стриптизерки, й покупці дивилися на неї з цікавістю.

Прабакер продовжував грати роль Вергілія, тихо пояснюючи все, що відбувалося в цьому пеклі. Він сказав, що якби діти не потрапили на ринок рабів, то неодмінно померли б. Вербувальники гасали штатами, де сталися катастрофи, їздили провінціями, що потерпіли від засухи, землетрусу чи повені. Голодні батьки, що поховали своїх дітей, благословляли вербувальників і, повзаючи навколішки, благали їх купити сина або дочку, щоб уціліла хоч одна дитина.

Хлопчикам судилося стати погоничами верблюдів у Саудівській Аравії та Кувейті. Деякі з них, казав Прабакер, будуть покалічені під час верблюжих перегонів, які влаштовуються на втіху багатим шейхам, дехто загине. Коли хлопці підростали і вже ставали завеликими для перегонів, їх просто виганяли. А дівчатка працювали служницями в багатих родинах на Близькому Сході чи займалися сексуальним обслуговуванням.

Зате, сказав Прабакер, ці хлопчики й дівчатка живі. Їм пощастило. На кожну дитину, що потрапляла на ринок рабів, припадали сотні голодних дітей, котрі вмирали в страшенних муках.

Голод, рабство, смерть. Є істина, що перевершує життєвий досвід. Її неможливо відчути. Це істина, де розум виявляється безсилим, а дійсність не піддається сприйманню. Зазвичай ми беззахисні перед нею, а пізнання її, як і пізнання любові, іноді досягається такою високою ціною, якої жодне серце не захоче платити самохіть. Вона далеко не завжди будить у нас любов до світу, проте утримує від ненависті до нього. І єдиний спосіб пізнати цю істину — передати її від серця до серця, як передав її мені колись Прабакер, а тепер я передаю її вам.

Розділ 4

— Ти знаєш тест на «борсаліно»?

— Який тест?

— На капелюх «борсаліно». Він дозволяє встановити, справжній «борсаліно» в тебе чи жалюгідна імітація. Адже ти, сподіваюся, знаєш, що таке «борсаліно»?

— Ні, боюся, що я не в курсі.

— Ага, он як? — протягнув Дідьє з усмішкою, де читалися заразом подив, лукавство і презирство. Подавшись уперед і схиливши голову набік, він труснув чорними кучерями, немовби підкреслюючи значущість своїх слів.— «борсаліно» — це неперевершена за своєю якістю деталь убрання. Багато хто вважає, і я, зокрема, теж, що унікальнішого чоловічого головного убору не існувало за всю історію людства,— він окреслив руками коло над головою, зображуючи капелюха.— У нього широкі криси, а виготовляється він із чорної чи білої кролячої шерсті.

— Ну і що? — відгукнувся я цілком доброзичливим, як мені здавалося, тоном.— Кролячий капелюх — це кролячий капелюх, що тут особливого?

Дідьє витріщив на мене очі.

— Що особливого? Ну, знаєш, друже мій! «Борсаліно» — це щось набагато більше, ніж просто капелюх. Це витвір мистецтва! Перш ніж виставити цього капелюха на продаж, його розчісують не менше десяти тисяч разів. «Борсаліно» — це особливий, елітарний стиль, який протягом багатьох десятиліть був ознакою належності до найвищих кіл італійської та французької мафії. Слово «борсаліно» стало синонімом мафії, а крутих хлопців у Мілані й Марселі так і називали — «борсаліно». Авжеж, ті гангстери теж полюбляли вишуканий стиль. Вони розуміли, що як живеш поза законом і існуєш за рахунок пограбувань, то зобов’язаний принаймні мати елегантний вигляд. Ти згоден?

— Так, це, мабуть, мінімум того, що вони зобов’язані були зробити для суспільства,— посміхнувся я.

— Зрозуміло! А зараз, на жаль, все, на що вони здатні,— це поза. Ніякого стилю! Це характерна риса нашого часу: стиль перетворюється на позу, а не поза піднімається до стилю.

Він помовчав, щоб я повною мірою оцінив його афоризм.

— А тест на капелюх «борсаліно» полягає в тому, що його згортають у рурку і прошелюють крізь каблучку. Якщо капелюх при цьому не мнеться і не втрачає своєї форми, значить, це справжній «борсаліно».

— І ти хочеш сказати...

— Так, саме так! — вигукнув Дідьє, гупнувши кулаком по столу.

Була восьма година, ми сиділи в «Леопольді» неподалік прямокутної арки, що виходила на Насип. Іноземці за сусіднім столиком обернулися на галас, але офіціянти і постійні відвідувачі не звернули ніякої уваги на дивакуватого француза. Дідьє вже дев’ять років їв, пив і галасував у «Леопольді». Всі знали, що існує певна межа, за якою він стає небезпечним. Відомо було також, що межа ця пролягає крізь серця людей, яких він любить. Якщо їх кривдили, в ньому прокидалася холодна вбивча лють. А слова або вчинки, спрямовані проти нього самого,— крім тілесних ушкоджень, звісно,— були йому анідесь, він сприймав їх із філософським спокоєм.

Comme[41]. Я це все до того, що твій маленький друг Прабакер змусив тебе пройти випробування: згорнув у рурку і пропустив через каблучку, щоб перевірити, справжній ти «борсаліно» чи ні. Для цього він і влаштував тобі екскурсію нетрищами цього міста.

Я мовчки попивав каву. Звісно, так воно і було — Прабакер справді піддав мене випробуванню,— але я не хотів поступатися Дідьє правом на відкриття цього факту.

Вечірній натовп туристів з Німеччини, Швейцарії, Франції, Англії, Норвегії, Америки, Японії і десятка інших країн почав рідшати, поступившись місцем індійцям і чужинцям, котрі обрали своєю домівкою Бомбей. Вечорами, коли туристи ховалися по готелях, місцевий люд заявляв свої права на «Леопольд» та інші подібні заклади — кав’ярні «Мондегар», «Мокамбо» і «Світло Азії».

— Якщо це було випробування,— здався я нарешті,— то, мабуть, я його витримав. Прабакер запросив мене в гості до своїх батьків, в село на півночі штату.

Дідьє театрально звів брови.

— І надовго?

— Не знаю. Місяців на два. А може, й більше.

— Ну, тоді ти маєш рацію,— кивнув Дідьє.— Твій маленький друг закохався в тебе.

— Здається, це надто вже сильно сказано...— спохмурнів я.

— Ні-ні, це зовсім не те, що ти думаєш. Знаєш, тут треба бути обережним. Тут все не так, як в інших місцях. Це Індія. Всі, хто приїжджає сюди, неминуче закохуються в когось, та ще й не раз,— проте індійців у цьому ніхто не переплюне. Можливо, твій Прабакер теж закохався в тебе. І в цьому немає нічого дивного. Я вже досить довго живу в Бомбеї і знаю, що кажу. Індійці закохуються дуже легко і дуже часто, тому вони й живуть мирно в цій перенаселеній країні. Зрозуміло, вони не янголи, проте вони вміють любити співвітчизників.

Дідьє запалив цигарку і почав розмахувати нею, як сигнальним прапорцем, аж офіціянт кивнув, що замовлення прийняте. Коли принесли горілку із закускою, Дідьє сказав:

— Індія приблизно в шість разів більша від Франції. А населення тут у двадцять разів більше. У двадцять! Якби французів було так багато, то текли б криваві ріки. А тим часом французи, як всім відомо,— найцивілізованіша нація в Європі. І навіть у всьому світі. Отже, будь певен, без любові Індія припинила б існування.

До нас підійшла Летиція.

— З якого це приводу ти знову гарячкуєш, змію? — привітно поцікавилася вона. Завдяки її південнолондонському акценту останнє слово прозвучало, як постріл.

— Він просто переконував мене, що французи — найцивілізованіша нація на світі.

— І весь світ це визнає,— додав Дідьє.

— Коли ви зумієте виростити на своїх виноградниках нового Шекспіра, то я погоджуся з тобою,— промуркотіла Летті з теплою і заразом поблажливою усмішкою.

— Люба моя, будь ласка, не думай, що я недооцінюю вашого Шекспіра,— радісно закудкудакав Дідьє.— Я дуже люблю англійську мову — адже вона більш як наполовину складається з французьких слів.

Touche[42],— посміхнувся я,— як говоримо ми, англійці.

Тієї миті до нас підійшли Улла з Моденою. Улла була одягнена для роботи: коротка тісна темна сукня з хомутиком на оголеній шиї, сітчасті панчохи і черевички на шпильках. На її шиї і у вухах виблискували фальшиві самоцвіти. Її вбрання було цілковитою протилежністю костюму Летті, що складався з парчевого блідо-жовтого піджака, нетісної атласної темно-брунатної спідниці й чобітків. Але особливо помітний був контраст — причому дивовижний — поміж їх обличчями. У Летті був прямий, упевнений іронічний погляд, а великі блакитні очі Улли з усім її професійно-сексуальним антуражем не виражали нічого, крім наївності, непідробленої безглуздої наївності.

— Я сьогодні забороняю тобі говорити зі мною, Дідьє,— відразу ж заявила Улла, надувши губки.— Я провела три жахливі години в товаристві Федеріко, і все через тебе.

Ба! — буркнув Дідьє.— Федеріко!

— О-о-о,— проспівала Летті, примудрившись зробити три звуки з одного.— Що сталося з молодим красенем Федеріко?

На джа, Федеріко захопився релігією і мало до сказу не довів мене цим. А все через Дідьє.

— Так,— обурено підтвердив Дідьє.— Федеріко знайшов Бога, і це справжня трагедія. Він більше не п’є, не палить, не вживає наркотиків. І, зрозуміло, ніякого сексу ні з ким — навіть із самим собою. Такий талант пропадає — просто жах. Він же був генієм розпусти, моїм найкращим учнем, моїм шедевром! Здуріти можна. А зараз він вирішив стати доброчесною людиною — в найгіршому сенсі цього слова.

— Ну що ж, одне набуваєш, інше втрачаєш, це неминуче,— зітхнула Летті з удаваним спвічуттям.— Не вішай носа, Дідьє. Зловиш в свої тенета яку-небудь іншу рибку, підсмажиш її і проковтнеш.

— Це мені треба співчувати, а не Дідьє! — пробурчала Улла.— Федеріко прийшов від Дідьє такий засмучений, що просто плакав. Scbeisse! Wirklich![43] Цілі три години він ридав. Врешті мені стало дуже шкода його, і коли Модена вигнав його разом з бібліями, я переживала. Це все ти винен, Дідьє!

— У фанатиків,— замислено мовив Дідьє, не звертаючи уваги на її докори,— чомусь завжди стерильний і нерухомий погляд. Вони схожі на людей, які не мастурбують, але безперервно думають про це.

— Дідьє, я обожнюю тебе,— вичавила Летті, заїкаючись від сміху.— Хоч ти і мерзенний змій.

— Ні, ти обожнюєш його саме за те, що він такий мерзенний твій,— озвалася Улла.

— Я сказала «змій», а не «мій»,— терпляче поправила її Летті.— 3 чого це він мій?

— Я, звісно, не дуже добре розуміюся на ваших англійських жартах,— упиралася Улла,— але, здається, він справді мерзенний і твій.

— Запевняю вас,— запротестував Дідьє,— я весь ваш — і твій, і твій.

Цієї миті до нас підійшла Карла у супроводі Мауриціо й індійця років тридцяти з гаком. Мауриціо з Моденою приставили до нашого столика ще один, і ми замовили горілку й закуску на вісьмох.

— Ліне, Летті, це мій друг Вікрам Патель,— представила індійця Карла, дочекавшись відносної тиші.— Здається, тільки ви двоє не знайомі з ним. Тижнів два тому Вікрам повернувся з Данії, де досить довго відпочивав.

Ми з Летті поздоровкалися з Вікрамом, але мої думки були зайняті Карлою й Мауриціо. Він сидів поряд з Карлою, навпроти мене, поклавши руку на спинку її стільця і нахилившись до неї так близько, що їхні голови майже торкалися одна одної, коли вони говорили.

Красені будять в непривабливих чоловіках недобре відчуття, щось більше, ніж просто неприязнь, хоч і ненавистю це не можна назвати. Це не ненависть, але щось більше, ніж просто неприязнь. Звісно, це почуття нічим не виправдане, виникає воно від заздрості. А коли ти закохуєшся в жінку, воно виповзає з тіні і заявляє про себе в твоєму погляді. Я дивився на Мауриціо, і в душі моїй піднімалася каламуть. Його рівні білі зуби, гладке смагляве обличчя і густа чуприна налаштували мене проти нього набагато швидше й ефективніше, ніж могли б це зробити якісь погані риси його характеру.

А Карла була прегарна. Її коси, зібрані в овальний пучок на потилиці, ряхтіли, як вода, що біжить по камінню, зелені очі світилися натхненням і радістю життя. На ній був модний індійський костюм «Шальвар каміз» — сукня до колін поверх штанів вільного крою з того ж таки оливкового шовку.

Отямившись від думок, я почув голос нашого нового друга Вікрама:

— Я класно провів там час, яар. У Данії все таке похмуре, рахманне, люди дуже неприродні. Вони такі холоднокровні, що навіть повірити важко. Я пішов у сауну в Копенгагені. Це велике приміщення, де миються чоловіки разом із жінками, і всі ходять голяка. Зовсім голі, яар. І ніхто на це не реагує. Навіть оком не моргне! Індійські хлопці такого не витерпіли б. Вони б завелися, це точно.

— А ти завівся, Вікрамчику? — вкрадливо запитала Летті.

— Знущаєшся, еге? Я був єдиний у всій сауні, хто запнувся рушником, тому що тільки у мене встав.

— Я не розумію, що він сказав,— виголосила Улла, коли сміх ущух.

Це була просто констатація факту — вона не скаржилася і не просила пояснити.

— Слухайте, я ходив туди три тижні щоденно, яар,— провадив Вікрам.— Я думав, що як проведу там достатньо багато часу, то звикну.

— До чого звикнеш? — запитала Улла.

Вікрам затнувся, очманіло глянув на неї і обернувся до Летті:

— І ніякого зиску. Все було марно. Три тижні спливло, а мені, як і раніше, доводилося обмотуватися рушником. Хоч скільки я туди ходив, варто було побачити, як ці штукенції стрибають вгору і вниз і мотаються із боку на бік, і все в мені так і напружувалося. Що тут можна сказати? Я індієць, і такі місця не для мене.

— Того ж самого зазнають індійські жінки,— відмітив Мауриціо.— Навіть коли кохаєшся з ними, неможливо до кінця роздягтися.

— Ну, це не зовсім так,— відказав Вікрам.— 3 ким проблема, то це з чоловіками. Індійські жінки готові до змін, а молоденькі пташки з більш-менш заможних сімей так просто марять цим, яар. Вони всі хочуть коротко стригтися, носити короткі сукні й мати короткі любовні пригоди. І з радістю хапаються за все нове, але їх стримують чоловіки. Середній індійський чоловік так само примітивний в сексуальному плані, як і чотирнадцятирічний хлопчисько.

— Ти мені розповідатимеш про індійських чоловіків...— пробурчала Летті.

Міркування Вікрама вже якусь хвилю слухала Кавіта Синг, що підійшла до нашого столу. З її модною короткою зачіскою, в джинсах і білій футболці з емблемою Нью-Йоркського університету, Кавіта була живим прикладом сучасних індійських жінок, про яких він казав.

— Ти такий чудд[44], Віку,— кинула вона, сідаючи праворуч од мене.— Мітингуєш тут, а сам нітрохи не кращий за решту чоловіків. Варто тільки подивитися, як ти картаєш свою сестричку, коли вона наважується надіти джинси і светр.

— Слухай, я ж сам купив їй цього светра в Лондоні минулого року! — обурився Вікрам.

— І після цього довів її до сліз, коли вона наділа його на джазовий ятра[45], на?

— Але я ж не думав, що вона захоче носити його, виходячи з дому...— мляво заперечив він під загальний регіт і сам зареготався.

Вікрам Патель не вирізнявся із загальної маси ні своїм зростом, ні статурою, проте у всьому іншому був далеко не рядовою людиною. Густа темна чуприна, гарне і розумне чоло. Жваві світло-карі очі над орлиним носом і бездоганно підстриженими вусами дивилися твердо і впевнено. Всі деталі його ковбойського костюма — чоботи, штани, сорочка і шкіряний жилет — були чорні. За спиною звисав на ремінці плоский чорний іспанський капелюх фламенко. Краватка у вигляді шнурка з орнаментальним затискачем, пояс із доларових монет і стрічка на капелюсі виблискували сріблом. Вигляд у нього був як у героя італійського вестерну — звідки він і перейняв свій стиль. Вікрам був у нестямі од фільмів Серджо Леоне[46] «Одного разу на Дикому Заході» і «Хороший, поганий, злий». Потому як я познайомився з ним ближче і побачив, як він зумів завоювати серце коханої жінки, потому як він пліч-о-пліч зі мною бився з бандитами, що полювали на мене, я переконався, що він і сам не поступається жодному з тих кіногероїв.

А в ту першу зустріч у «Леопольді» мене вразило, як мальовничо втілює він той ковбойський стиль у своєму вбранні. «У Вікрама що на умі, те і в костюмі»,— сказала одного разу Карла. Це був дружній жарт, проте в ньому була і краплина презирства. Я не сміявся з того жарту разом з усіма. Мене ваблять люди, котрі, як ото Вікрам, уміють з блиском продемонструвати свою пристрасть, і їхня відвертість знаходить відгук в моєму серці.

— Ні, справді,— гнув своє Вікрам.— В Копенгагені є заклад, який називається «Телефонний клуб». Там стоять столики, як у кав’ярні, яар, і в кожного свій номер. Якщо ти бачиш, наприклад, за дванадцятим столиком гарненьке дівча, то можеш набрати по телефону номер дванадцять і поговорити з ним. Здуріти можна! Людина знімає слухавку і не знає, з ким розмовляє. Іноді минає година, а ти ніяк не можеш вгадати, хто тобі дзвонить, тому що всі говорять одночасно. І нарешті ти називаєш номер свого столика. Я завів там гарні знайомства, можете мені повірити. Але якщо влаштувати такий клуб тут, то розмова не триватиме і п’яти хвилин. Наші хлопці не зуміють підтримати її. Вони: дуже неотесані, яар. Почнуть верзти казна-що, нецензурно висловлюватися... Це все, що я можу сказати. У Копенгагені люди набагато флегматичніші, а нам, в Індії, ще довго треба старатися, щоб досягти такої флегматичності.

— Гадаю, тут все-таки стає краще,— висловила свою думку Улла.— У мене є таке передчуття, що в Індії гарне майбутнє. Я упевнена, що буде добре — ну, краще, ніж зараз, і всі будуть щасливі.

Всі витріщилися на неї, не знаходячи слів. Здавалося неймовірним, що ці думки висловлює молода жінка, яка заробляє тим, що розважає в ліжку індійців, у яких достатньо грошей, щоб заплатити за ту втіху. Її використовували як річ, з неї знущалися, і ніхто не здивувався б, почувши від неї щось цинічне. Оптимізм — побратим любові: так само не знає ніяких перешкод, так само позбавлений почуття гумору і теж застає тебе зненацька.

— Дурненька моя Улло,— скривив губи Дідьє,— насправді нічого не міняється. Якби ти попрацювала офіціянткою чи прибиральницею, твоє доброзичливе ставлення до людства швидко випарувалося б і замінилося презирством. Існують два способи виробити у собі здорову відразу до людей і не вірити в їхнє світле майбутнє — подавати їм страви і прибирати після них, причому за мізерні гроші. Я робив і те, й те, коли заробляв на життя власною працею. Це був жах. Тоді я і зрозумів, що ніщо, по суті, не міняється. І, скажу по правді, я й радий цьому. Якби світ став кращим, або гіршим, я не зміг би заробити стільки грошей.

— Дурня! — заявила Летті.— Все може стати кращим або ж набагато гіршим. Запитай тих, що живуть у нетрищах. Вони знають, як погано все може обернутися. Правда ж, Карло?

Всі звернулися до Карли. Вона помовчала, покрутивши чашку на блюдечку вказівним пальцем.

— Гадаю, ми всі, кожен з нас, повинні заробити своє майбутнє,— мовила вона поволі.— Якщо ми самі не заробимо свого майбутнього, його у нас і не буде. Якщо ми не трудимося заради нього, то ми його не заслуговуємо і приречені вічно жити в сьогоденні. Або, що ще гірше, у минулому. І, можливо, любов — це один зі способів заробити собі майбутнє.

— А я згоден з Дідьє,— сказав Мауриціо, запиваючи їжу холодною водою.— Хай ніщо не міняється, мене влаштовує те, що є.

— А ти? — обернулася Карла до мене.

— Що я? — всміхнувся я.

— Якби ти знав із самого початку, що будеш якийсь час по-справжньому щасливий, але потім щастя зрадить тебе, і це принесе тобі багато болю, обрав би ти це короткочасне щастя чи вважав би за краще жити спокійно, не знаючи ні щастя, ні печалі?

Її запитання заскочило мене зненацька. У мене було таке враження, ніби це запитання — свого роду випробування; напевне, вона вже ставила його товариству, всі на нього відповіли і тепер чекають, що скажу я. Не знаю, що вона хотіла почути від мене, та відповіддю було самісіньке моє життя. Я зробив свій вибір, коли переліз через тюремну стіну.

— Я обрав би щастя! — сказав я і був нагороджений легкою усмішкою Карли — чи то схвальною, чи то здивованою.

— А я б не обрала,— заперечила Улла, спохмурнівши.— Ненавиджу біль і нещастя. Краще нічого не мати, ніж потім отримувати бодай краплину журби. Може, тому я так люблю спати, на? Коли спиш, то не можеш бути по-справжньому сумним. Уві сні можна зазнавати щастя, відчувати страх, але відчути печаль можна тільки потому, як зовсім прокинувся.

— Я згоден з Уллою,— сказав Вікрам.— На світі й так багато всякої печалі і горя, яар. Через те всі й ходять, як неживі. Принаймні я почуваюся неживим через це, клянуся вам.

— А я, мабуть, погоджуся з тобою, Ліне,— протягнула Кавіта, але важко було сказати, чи поділяє вона мою думку, чи, може, в ній прокинулося інстинктивне бажання суперечити Вікраму.— Якщо у тебе є шанс бути по-справжньому щасливим, то треба будь-що хапатися за нього.

Дідьє засовався, незадоволений тим, куди звернула наша розмова.

— Ви всі дуже розумуєте,— буркнув він.

— Я не розумую,— заперечив Вікрам.

Дідьє звів брову.

— Я хочу сказати, що ви надто все ускладнюєте. Життя насправді дуже просте. Спочатку ми боїмося всього, що існує навколо: тварин, погоди, дерев, нічного неба — всього, крім людей. А потім навпаки — ми боїмося людей, а більше нічого вже не бої їмося. Ніхто не каже правди. Ніхто не відчуває себе щасливим, неї відчуває себе в безпеці. Все таке хибне, що нам залишається тільки одне — вижити. Це найгірше, що ми можемо зробити, але ми повинні вижити. Саме тому ми чіпляємося за всякі небилиці на зразок того, що у нас є душа, а на небесах сидить Бог, який про неї піклується. Ось так.

Він відкинувся на стільці і почав обома руками підкручувати кінці своїх дартаньянівських вусиків.

— Не певен, що до кінця розумію все, що він тут наговорив,— пробурчав Вікрам,— але й погодитися хочу з ним, і заразом почуваюся ображеним.

Мауриціо підвівся. Він поклав руку Карлі на плече і обдарував усіх привітною усмішкою. Я змушений був визнати, що усмішка його чарівна, і в той же час ненавидів його за це.

— Не тушуйся, Вікраме,— дружньо звернувся він до індійця.— Просто Дідьє може говорити тільки на одну тему — про себе самого. Але тут він безсилий: тема дуже цікава,— докинула відразу ж Карла.

Merci, люба,— вклонившись, пробурмотів Дідьє.

Allora[47], Модено. Ходімо. Ми, напевно, побачимося з вами пізніше в «Президенті», si[48]? Сіао[49]!

Він поцілував Карлу в щоку, начепив сонцезахисні окуляри і разом з Моденою вийшов з ресторану. Іспанець не промовив за весь вечір ні слова і жодного разу не всміхнувся, але зараз, коли вони змішалися з юрбою, я побачив, що він щось пристрасно каже Мауриціо, вимахуючи кулаком. Задивившись їм услід, я здригнувся, почувши слова Летті, і відчув легкий укол сумління, тому що вона висловила те, що зачаїлося в найдальшому куточку моєї душі.

— Мауриціо не так добре володіє собою, як здається,— сердито кинула вона.

— Всі чоловіки не так добре володіють собою, як здається,— відгукнулася Карла, з усмішкою накривши руку Летті своею долонею.

— Ти більше не любиш Мауриціо? — запитала Улла.

— Я ненавиджу його,— кинула Летті.— Чи радше зневажаю. Не можу його бачити.

— Люба моя Летиціє...— почав був Дідьє, але Карла урвала його:

— Не зараз, Дідьє. Хай воно уляжеться.

— І як я могла бути такою дурепою! — процідила Летті крізь зуби.

На джа...— поволі вимовила Улла.— Мені не хотілося б говорити «Я тебе попереджала», але...

— А чом би не сказати? — втрутилася Кавіта.— Мене шоколадом не годуй, а дай підкусити кого-небудь своїм «Я тебе попереджала». Кажу це Вікраму щонайменше раз на тиждень.

— А мені він подобається,— озвався Вікрам.— Ви, напевно, не знаєте, але він просто фантастичний вершник. У сідлі — чисто Клінт Іствуд, яар. Минулого тижня я бачив його на пляжі Чаупаті верхи. Він був там із тією білявою курочкою зі Швеції. Вигляд наче у Клінта в «Бродязі високогірних рівнин», чесне слово. Смертельний номер!

— Ох, він уміє їздити верхи?! — пирхнула Летті.— Як же я могла так його недооцінити? Беру свої слова назад.

— І потім, у нього вдома є першокласний магнітофон,— провадив Вікрам, вочевидь, не помічаючи настрою Летті.— І пречудові записи італійських фільмів.

— Ну, гаразд, з мене годі! — підводячись, вигукнула Летті й узяла свою сумочку.

Руді кучерики довкола чола аж тріпотіли від обурення. Бліда шкіра її обличчя в яскравому світлі ресторану робила її схожою на розгнівану мармурову мадонну, і я пригадав слова Карли: «Духовно Летті, мабуть, багатша за всіх нас».

Тут-таки схопився і Вікрам.

— Я проведу тебе до готелю. Мені в тому ж напрямі.

— Он як? — кинула Летті, так хутко обернувшись до Вікрама, що він аж очима закліпав.— І що ж це за напрям?

— Ну, загалом... будь-який напрям, яар. Полюбляю пройтися увечері. Отже, куди ти, туди і я.

— Ну що ж, якщо тобі це так потрібно...— прогарчала Летті, розсипаючи блакитні іскри з очей.— Карло, любцю, ми домовилися завтра пити каву в «Таджі», якщо не помиляюся? Обіцяю цього разу не запізнюватися.

— Чекатиму,— відгукнулася Карла.

— Щасливо всім! — помахала нам рукою Летті.

— Щасливо! — повторив Вікрам, рушаючи услід за нею.

— Знаєте, що мені подобається в Летиції? — задумливо протягнув Дідьє.— В ній немає нічого французького. Наша французька культура настільки поширена, що майже в кожній людині є щось від француза. Особливо в жінках. Майже кожна з них — трохи французка. А Летиція — найменш французка з усіх, кого я знаю.

— Ти сьогодні перевершив самого себе, Дідьє,— сказала Кавіта.— Що з тобою? Ти закохався чи, навпаки, розлюбив?

Дідьє подивився на свої руки, складені на столі одна поверх другої.

— Мабуть, і те, й те. У мене сьогодні чорний день. Федеріко — адже ти знаєш його — навернувся до християнства. Для мене це важкий удар. Як по правді, ця його набожність розбила моє серце. Але годі про це. Ви знаєте, в «Джегангирі» відкрилася виставка Імітаз Дгаркер. Її роботи дуже чуттєві й повні неприборканої енергії. Кавіто, не хочеш піти зі мною?

— Звісно,— всміхнулася дівчина.— Залюбки.

— Я пройдуся з вами до Царської станції,— сказала Улла, зітхнувши.— Мені треба зустрітися там з Моденою.

Вони встали, попрощалися з нами і вийшли через арку, але потім Дідьє повернувся і, підійшовши до мене, поклав руку на плече, немов шукаючи опори, і сказав:

— Їдь з ним, Ліне. Їдь із Прабакером у село. Кожне місто на землі зберігає в собі пам’ять про село. Не зрозумівши, чим живе село, ти не зрозумієш і міста. Поїдь туди. Коли повернешся, подивимося, що зробила з тобою Індія. Bonne chance[50]!

І пішов собі, покинувши мене наодинці з Карлою. Коли з нами був Дідьє, в ресторані стояв галас, а зараз раптом настала тиша — чи, можливо, мені так здалося. Я не наважувався заговорити, боявся, що мої слова залунають на всеньку залу.

— Ти полишаєш нас? — виручила мене Карла.

— Розумієш, Прабакер запросив мене в село до його батьків, на його батьківщину, як він сказав.

— І ти поїдеш?

— Так, напевно, поїду. Він відвідує батьків приблизно раз на півроку, так ведеться відтоді, як він влаштувався на роботу в Бомбеї. Але я перший іноземець, якого він запросив із собою.

Вона підморгнула мені; у куточках її рота ховався натяк на усмішку.

— Може, ти й не перший, кого він запросив, але перший, хто настільки звихнувся, що ладен прийняти це запрошення. Втім, це не міняє суті.

— Ти вважаєш, що я звихнувся, якщо їду з ним?

— Зовсім не тому! В усякому разі, якщо ти і звихнувся, то в правильний бік, як і всі ми тут. А де його село?

— Не знаю точно. Десь на півночі штату. Він сказав, що туди треба діставатися потягом, а потім двома автобусами.

— Дідьє має рацію. Тобі треба їхати. Якщо ти хочеш влаштуватися тут, в Бомбеї, тобі треба спочатку пожити якийсь час в селі. Село — це ключ до Індії.

Ми гукнули офіціянта, і за кілька хвилин він приніс банановий йогурт для Карли і чай для мене.

— А скільки часу треба було тобі, Карло, щоб звикнути до Бомбея? Ти тримаєшся так природно, наче ти прожила тут все життя.

— Важко сказати. Бомбей — саме те, що мені потрібне. Я зрозуміла це першого ж дня і першої ж години, коли приїхала сюди. Отже, загалом, і звикати не треба було.

— Цікаво, але я теж відчув щось таке. Вже за годину потому, як наш літак приземлився, у мене з’явилося відчуття, що це місце якраз для мене.

— А повна акліматизація настала після засвоєння мови. Коли мені почали снитися сни на хінді, я зрозуміла, що це моя домівка. І тоді все стало на свої місця.

— І ти й досі так думаєш? Ти збираєшся лишитися тут назавжди?

— Ніщо ніколи не буває назавжди,— відповіла вона поволі з характерною для неї розсудливістю.

— Ну, ти розумієш, що я хочу сказати.

— Авжеж. Я житиму тут, аж отримаю те, що мені треба. А тоді, може, виїду.

— А що тобі треба, Карло?

Вона спохмурніла і глянула мені у вічі. Цей вираз в її очах був мені знайомий, він означав: «У тебе, звісно, є право поставити це запитання, але немає права отримати відповідь».

— Мені потрібно все,— кинула вона.— Одного разу я відповіла так само одному моєму другові, й він сказав, що секрет успіху в тому, щоб нічого не хотіти й отримувати те, що тобі треба.

Згодом, пропхавшись крізь юрму на Насип і пройшовши попід вітами пустельних вулиць позаду Колабського ринку, ми зупинилися біля лави під розлогим в’язом, що ріс коло її будинку.

— У мене змінилася вся система цінностей,— повернувся я до нашої розмови в «Леопольді».— Це геть новий погляд, новий спосіб світосприйняття.

— Авжеж, ти маєш рацію. Саме так це відбувалося і зі мною.

— Прабакер водив мене в один старий багатоквартирний будинок біля лікарні Святого Георгія, де було щось подібне до хоспіса. Будинок був напханий безнадійними хворими, і все, що у них залишилося,— це місце на підлозі, де можна лягти і померти. А власник цього будинку, який має репутацію мало не святого, ходив серед вмираючих, мацав їх і знаками показував своїм помічникам, які з їхніх органів ще можна використати. Це величезне сховище людських органів. За право померти в чистому спокійному місці, а не в придорожньому рові, люди готові надати цьому типу свої органи на першу його вимогу. І при цьому вони дивляться на нього зі сльозами подяки.

— Ще одне випробування, якому твій друг Прабакер вирішив піддати тебе перед від’їздом?

— Так, але було й гірше. І головне, що ти не можеш нічого вдіяти. Бачиш дітей, які... яким дуже несолодко, бачиш людей в нетрищах — він сам живе в нетрищах і водив мене туди,— цей постійний сморід з відкритих убиралень, безпросвітне убозтво. Вони дивляться на тебе з дверей своїх халуп, а ти розумієш, що не можеш їм допомогти і що їм нема на що сподіватися. Ти не можеш змінити це і вимушений заспокоювати себе думкою, що все могло бути набагато гірше. Повна безпорадність.

— Знаєш, побачити на власні очі всю недосконалість світу дуже корисно,— сказала Карла, помовчавши.— І не менш важливо часом розуміти, що ти нездатен поправити те чи те лихо. В світі повно лиха, яке не було б таким страшним, якби хтось свого часу не постарався його поправити.

— Якось не хочеться вірити в це. Я знаю, звісно, що ти маєш рацію. Дуже часто, намагаючись поправити що-небудь, ми робимо тільки гірше. Але все-таки, якщо ми чинитимемо правильно, світ, мені здається, може змінитися на краще.

— До речі, я сьогодні зіткнулася на вулиці з Прабакером. Він просив запитати тебе щодо якихось водних процедур, то я й питаю, хоча і сама не розумію.

— А, та звісно! — засміявсь я.— Річ у тому, що вчора, коли я спускався, щоб зустріти біля готелю Прабакера, мені назустріч ішло декілька індійських хлопців, що тягнули на голові глеки з водою. Я відступив, щоб пропустити їх. На вулиці я побачив велику дерев’яну діжку на колесах, сказати б, пересувну цистерну. Один з індійців діставав воду відром і розливав її по глеках. Я довго спостерігав за цим, поки чекав Прабакера, хлопці встигли зробити декілька ходок угору і вниз. Коли Прабакер підійшов, я запитав його, що вони роблять. Він пояснив, що вони тягають воду для мого душу. На даху встановлено великий бак, і вони наповнюють його.

— Авжеж, так завжди робиться.

— Ти знаєш про це, тепер і я знаю, але вчора це було для мене справжнім відкриттям. У цю спеку я приймаю душ не менше трьох разів на день. Мені й на думку не могло спасти, що людям доводиться підніматися з глеками на шість сходових майданчиків, щоб я міг освіжитися. Я жахнувся і сказав Прабакеру, що більше нізащо й ніколи не прийматиму душ в цьому готелі.

— А він що відповів?

— Він сказав, що я нічого не розумію, що це їхній заробіток. Коли б не туристи, пояснив він, у цих індійців не було б роботи. А їм треба годувати сім’ю. Він наполягав, щоб я приймав душ три, чотири, п’ять разів на день.

Карла кивнула.

— Він звелів мені подивитися, як вони повезуть бочку. І я зрозумів, що він хотів цим сказати. Це були дужі, здорові хлопці, котрі пишалися тим, що займаються ділом, а не жебракують чи крадуть. Вони тягли ту діжку, високо звівши голови, а дівчата захоплено дивилися на них.

— То ти приймаєш тепер душ?

— Так, тричі за день,— розсміявся я.— Але я хотів тебе запитати, за що Летті така лиха на Мауриціо?

Вона знову подивилася мені у вічі.

— У Летті є зв’язки у відділі реєстрації іноземців: один чиновник полюбляє сапфіри, й Летті постачає їх йому за оптовою ціною чи навіть трохи нижче. І часом, в обмін за цю люб’язність, вона має змогу продовжити візу кому-небудь, причому на невизначений термін. Мауриціо хотів її продовжити ще на рік і вдав, що закоханий в Летті,— фактично, спокусив її,— а отримавши своє, кинув її.

— А Летті твоя подруга...

— Я попереджала її. Мауриціо — не з тих чоловіків, в яких можна закохуватися. З ним можна робити все, що завгодно, але тільки не закохуватися.

— І все-таки він тобі подобається? Попри те, що він так учинив з твоєю подругою?

— Він учинив так, як я від нього і чекала. На його погляд, він здійснив чесну оборудку — позалицявся до дівчини в обмін на візу, Зі мною йому і на думку не спало б утнути щось подібне.

— Він що, боїться тебе? — посміхнувся я.

— Так, гадаю, боїться. Трохи. І цим подобається мені. Я не змогла б поважати чоловіка, який був би настільки нетямущим, що не боявся б мене бодай на краплину.

Вона підвелася, я теж. У світлі вуличного ліхтаря її зелені очі сяяли, немов коштовні камені. Губи розтулилися в легенькій усмішці, яка призначалася тільки мені, й серце моє з надією стрепенулося.

— Коли поїдеш завтра з Прабакером у село,— сказала вона,— постарайся віддатися цьому цілком. Просто пливи за течією. В Індії треба іноді поступитися, щоб домогтися свого.

— У тебе завжди напоготові якась розсудлива порада? — запитав я, усміхнувшись.

— Це не розсудливість, Ліне. Розсудливість, на мій погляд,і значно переоцінюють, тоді як вона просто розсудливість, з якої витрусили всю суть. Я не намагаюся бути розсудливою. Більшість розсудливих людей, яких я знаю, діють мені на нерви, а по-справжньому розумні люди завжди ваблять мене. Якби я хотіла дати тобі розсудливу раду — чого я не хочу,— то я сказала б: не напивайся, не кидай гроші на вітер і не закохуйся в сільських дівчат. Оце було б розсудливо. Але я віддаю перевагу просто розумному, тож рекомендую тобі не опиратися речам, з якими ти там зустрінешся. Ну гаразд, я пішла. Розшукай мене, коли вернешся. Мені хочеться зустрітися з тобою після цього, справді хочеться.

Вона поцілувала мене в щоку і попрямувала до будинку. Я погамував пристрасне бажання схопити її в обійми і притиснути свої губи до її вуст. Я дивився, як вона йде; її темний силует був частиною ночі. Ліхтар над дверима осяяв її теплим золотавим світлом, але мені здалося» ніби то моє серце наповнило її безтілесну оболонку світлом і барвами любові. У дверях вона обернулася, побачила, що я дивлюся на неї, і м’яко зачинила їх по собі.

Я був певен, що ця остання година з нею була моїм тестом на «борсаліно». Повертаючись до готелю, я гадав, чи витримав те випробування, та Й зараз, коли минуло багато літ, намагаюся це збагнути. І, як раніше, не знаю відповіді.

Розділ 5

Під заокругленим металевим склепінням вокзалу «Вікторія» тяглася довга плоска стрічка платформи, від якої вирушали поїзди далекого сполучення. Херувимами цих архітектурних небес були голуби, котрі пурхали з карниза на карниз у такій високості, що розгледіти можна було тільки силуети якихось безтілесних небожителів, витканих з білого світла. Величезний вокзал славився пишнотою своїх веж і фасадів, прикрашених вигадливими візерунками, та особливою красою відзначалася його внутрішня зала, що нагадувала справжнісінький собор. Функціональність поєднувалася тут з художньою фантазією, і вічні мистецькі цінності привертали не меншу увагу, ніж минущі клопоти.

Цілу годину я сидів на купі нашого багажу, що височіла на початку платформи. Заносилося вже на вечір, і на вокзалі було людно.

Прабакер вже вп’яте покинув мене і зник у юрмі. За декілька хвилин він знову повернувся.

— На Бога, Прабу, посидь спокійно.

— Мені не можна сидіти спокійно, Ліне.

— Ну, то ходімо до поїзда.

— І туди не можна. Ще не пора.

— А коли ж буде пора?

— Гадаю, незабаром... Слухай, слухай!

Прозвучало якесь оголошення. Можливо, англійською — воно скидалося на сердите бурчання невчасно розбудженого пияка, та ще й спотворене було конусовидими лійками старезних гучномовців. Напружена увага, з якою Прабакер вслухувався в те мурмотіння, змінилася виразом скрайньої муки.

— Ну ж бо, Ліне! Швидше! Швидше! Не можна тут розсиджуватися!

— Послухай, Прабу. Я же годину сиджу тут, як статуя Будди, а зараз раптом ні з того ні з сього треба мчати стрімголов?

— Так, баба. Облиш статую. Не до Будди зараз — нехай пробачить мене його святість! Треба швидко-швидко поспішати. Він іде! Ми повинні бути готові! Бачиш його? Він наближається!

— Хто наближається?

Прабакер вдивлявся в натовп на платформі. Хоч що означало те оголошення, люди миттю схопилися на ноги, кинулися до поїздів і почали пхатися туди крізь вікна й двері. З того рейваху вигулькнув чоловік, який простував до нас із Прабакером. Він був височезний — таких велетів я ще не бачив,— метрів зо два на зріст, кремезний, з довгою густою бородою, що лежала на могутніх грудях. На нім була форма бомбейського носильника — кашкет, сорочка і шорти з грубої тканини кольору хакі з червоними смужками.

— Він! — сказав Прабакер, дивлячись на велетня із захватом і жахом.— Зараз тобі треба йти з цим чоловіком, Ліне.

Носильник звик мати справу з іноземцями, тож відразу взяв бика за роги, простягнувши до мене обидві руки. Я вирішив, що він хоче привітатися, і простягнув йому долоню, але він відштовхнув її з таким виглядом, який не залишав сумнівів, що він ставиться до подібних дурощів з величезною відразою. Взявши попід пахви, він підняв мене і поставив убік, щоб я не плутався під ногами. Коли ти важиш 90 кілограмів, а тебе раптом без щонайменшого зусилля піднімають в повітря, це трохи бентежить, хоч заразом викликає і захват.

Велет однією рукою схопив мого рюкзака, другою згріб решту пожитків, а Прабакер тим часом зіжмакав у кулаку полу його сорочки і зробив з неї щось на зразок хвоста.

— Хапайся, Ліне,— велів він мені.— Тримайся за цю саму сорочку і нізащо не відпускай її. Дай мені сувору спеціальну обіцянку, що ти не відпустиш сорочку.

Лице його було таке поважне і стурбоване, що мені залишалося тільки кивнути й узятися за сорочку.

— Ні, Ліне! Дай обіцянку словами. Скажи: «Я ніколи не відпущу цю сорочку». Хутчій!

— О Господи! Ну добре. Я не відпущу цю сорочку. Ти задоволений?

— До побачення, Ліне! — закричав раптом Прабакер і пірнув у юрму.

— Тобто як?.. Куди ти, Прабу? Прабу!

— О’кей! Ходімо! — озвався носильник таким голосом, наче він роздобув його у ведмедячому барлозі й довго зберігав у жерлі якоїсь іржавої старовинної гармати.

Тягнучи мене на буксирі, він врізався в натовп, високо підіймаючи коліна і пхаючи ними всіх, що траплялися на його шляху. Люди розбігалися перед ним як ті миші, а як хто не встигав одскочити, коліно відкидало його убік.

Лаючись на всі заставки, носильник прокладав шлях крізь натовп. Навколо стояв неймовірний галас,— я, здавалося, шкірою відчував, як вібрує повітря. Люди волали так, ніби опинилися в центрі якоїсь катастрофи, а над їхніми головами ревли щось незрозуміле гучномовці. Зусібіч лунали свистки, гудки і дзвінки.

Ми зупинилися перед напхом напханим вагоном. Двері були наглухо забиті людськими ногами, торсами і головами. В подиві й чималому збентеженні я приліпився до носильника, що й далі орудував своїми невтомними колінами з таким же успіхом, як і на платформі.

Наша переможна хода припинилася лише в самій середині вагона. Я вирішив, що людська маса виявилася тут дуже щільною навіть для цього джаггернаута[51], і ще міцніше вчепився в його сорочку. Він обернувся, і крізь ревисько юрми я раптом почув чийсь голос, що, немов заклинання, співуче і тоскно повторював: «Сарр. Сарр. Сарр. Сарр».

Нарешті до мене дійшло, що голос належить моєму носієві, а слово, яке він повторює з таким відчаєм,— «сер». Я не відразу зрозумів це, тому що до мене давно вже ніхто так не звертався.

Відпустивши його сорочку, я озирнувся і побачив Прабакера, що розлігся на лаві, прикипівши до неї мов слимак. Він з боєм прорвався у вагон одним з перших, щоб зайняти для нас місце, і тепер боронив його всім своїм тілом. Вчепившись ногами за підлокітник з боку проходу, руками він вчепився за підлокітник з протилежного боку. Люди, що напхалися в купе, чимдуж намагалися відірвати його від сидіння. Вони тягнули і смикали його, сіпали за чуба і лупцювали по обличчю. Прабакер не міг захиститися, та коли побачив мене, на його обличчі засяяла усмішка.

Я розкидав чоловіків. Прабакер спустив ноги на підлогу, і я сів поруч з ним. Відразу ж здійнялася колотнеча за третє місце, що звільнилося. Носій поклав багаж коло наших ніг. Його обличчя, чуприна і сорочка були мокрі від поту. На прощання він з глибокою пошаною кивнув Прабакеру. Не менш глибоким було і презирство, з яким він глянув на мене. Потім він подався до виходу, на всі заставки лаючи кожного, хто траплявся на його шляху.

— Скільки ти заплатив цьому типу?

— Сорок рупій, Ліне.

Сорок рупій. Носильник протягнув крізь натовп весь наш багаж та ще й мене на додачу за два американські долари.

— Сорок рупій?

— Так, Ліне,— зітхнув Прабакер.— Я розумію, це дуже багато. Але такі чудові коліна дорого коштують. Вони дуже знамениті, його коліна. На вокзалі був цілий конкурс за його коліна серед гідів. Але я переконав його допомогти нам, тому що я сказав йому, що ти... не знаю, як це правильно буде по-англійському... ну, що у тебе не зовсім хороша голова.

— Це називається «розумово відсталий». Ти сказав йому, що я розумово відсталий?

— Ні-ні! — відповів Прабакер, обдумавши цей вираз.— Напевно, треба перекласти це як «дурненький».

— Значить, ти сказав йому, що я дурненький, і тоді він погодився перенести наші речі?

— Так,— усміхнувся він.— Але я пояснив йому, що ти не просто дурненький, а дуже-дуже великий дурень.

— Зрозуміло.

— Отже він призначив по двадцять рупій за кожне коліно, і тепер у нас є хороші місця.

— А з тобою все гаразд? — запитав я.

— Так, баба. Декілька синців буде у мене на тілі, але нічого не зламалося.

— Але якого біса ти затіяв усю цю катавасію, скажи на милість? Я дав тобі гроші на квитки. Ми могли б їхати першим або другим класом як цивілізовані люди, а не тулитися тут.

Прабакер подивився на мене з докором, його великі світло-карі очі переповнювало розчарування. Витягнувши з кишені декілька банкнотів, він вручив їх мені.

— Це решта за квитки. Будь-хто може купити квитки в перший клас, Ліне. Якщо ти хочеш купити квитки в перший клас, ти можеш зробити це сам. Для того щоб купити квитки в комфортабельний порожній вагон, тобі не потрібен бомбейський гід. А от щоб дістати хороші місця в звичайному вагоні, потрібний дуже чудовий бомбейський гід на зразок мене, Прабакера Кишана Харре. Це моя робота.

— Ну, зрозуміло...— трохи винувато відгукнувсь я.— Але, будь ласка, не треба більше так страждати заради хороших місць, гаразд?

Він спохмурнів, обдумуючи мої слова, аж лице його осяяла широка усмішка.

— Добре, але якщо не обійдеться без побоїв,— висунув він свою умову трудового договору,— то я кричатиму дуже голосно, і ти зможеш швидко врятувати мене від синців. Домовилися?

— Домовилися,— зітхнув я, і тієї ж миті потяг сіпнувся і почав виповзати з вокзалу.

Варто було йому рушити з місця, як галас припинився і запанувала атмосфера підкресленої люб’язності й вихованості, що зберігалася до самого кінця подорожі.

Чоловік, що сидів навпроти мене, випадково зачепив мене ногою і відразу ж торкнувся мого коліна і приставив кінчики пальців правої руки до своїх грудей — цей індійський жест означає вибачення за ненавмисні дії. З такою ж пошаною, увагою і турботою зверталися одне до одного всі пасажири.

Зараз, після багатьох мандрівок переповненими провінційними поїздами, я розумію, що запекла сутичка за місце у вагоні й чемна запобігливість — вияви тієї самої філософії, котра базується на принципі необхідності. Для посадки на потяг було потрібно стільки ж агресивності, скільки ввічливості потрібно було потім для того, щоб зробити стерпною подорож у тісноті. Необхідність — ось те, чим керуються індійці. Збагнувши це, я зрозумів ті риси тамтешнього життя, що заводили мене раніше в безвихідь,— і те, чому міська влада дивиться крізь пальці на нетрища, котрі нестримно розростаються; й на велику кількість жебраків на вулицях; і на корів, що повсюдно вештаються вулицями. Зрозумів і вкрай складну бюрократичну систему, й відвертий ескапізм боллівудських фільмів, і готовність країни, переобтяженої власними злигоднями, прийняти сотні тисяч іранських, афганських, африканських і бангладешських утікачів.

Справжні лицеміри, зрозумів я,— це ті, хто критикує індійські порядки, приїхавши з благополучної країни, де немає необхідності битися за місце у вагоні. У глибині душі я знав, що Дідьє мав рацію, порівнюючи перенаселену Індію з Францією. Інтуїтивно я відчував: якщо поселити на такому обмеженому просторі мільярд французів, австралійців або американців, то сутичка під час посадки на потяг буде набагато жорстокіша, а під час мандрівки стосунки поміж пасажирами набагато прохолоднішими.

І ця взаємна ввічливість індійських селян, комівояжерів і тих, хто роз’їжджав у пошуках роботи або повертався до своїх близьких, справді полегшили цю мандрівку, хоч у вагоні було тісно і душно. Кожен сантиметр вільного простору, зокрема й великі багажні полиці над нашими головами, був зайнятий людьми. Ті, що стояли у проході, по черзі звільняли один одному місця на підлозі. Ніхто не скаржився і не бурчав. Я поступився своїм місцем на чотири години літньому чоловікові з сивою чуприною. Він був ув окулярах з товстими скельцями,— такі лінзи я бачив тільки в біноклях армійських розвідників. Мій вчинок обурив Прабакера:

— Я так бився з хорошими людьми за місце для тебе, Ліне, а ти віддаєш його так запросто, ніби випльовуєш пережований паан!

— Але послухай, Прабу, це ж старий чоловік, я не можу сидіти, коли він стоїть поряд.

— Цю проблему дуже легко вирішити, Ліне. Ти просто не дивися, як він стоїть поряд. Якщо він стоїть — це його справа, а твого сидячого місця це не стосується.

— Я так не можу,— заперечив я, збентежено сміючись.

Прабакер оголосив свої претензії на весь вагон.

— Шість синців і подряпин налічив я на своєму тулубі, Ліне,— скаржився він. Задерши сорочку і майку, він продемонстрував усім велике садно.— Заради того, щоб цей старий прилаштував свою ліву сідницю на сидень, я отримав ці серйозні рани. А щоб він розмістив на лавці і свою праву сідницю, я постраждав і з другого боку. Я весь побитий і роздряпаний заради його сідниць. Це ганьба, Ліне, от що я тобі скажу. Це справжня ганьба!

Він виголосив те саме на хінді, а потім ще й англійською. Всі наші попутники дивилися на мене й докірливо хитали головами, а найбільш нищівним поглядом нагородив мене старий, якому я поступився місцем. Він гнівно поглядав на мене всі чотири години, поки сидів на моєму місці. Коли поїзд прибув на його станцію, він підвівся і виголосив на мою адресу таку непристойність, що весь вагон покотився від реготу, а сусіди співчутливо поплескали мене по плечу.

Поїзд їхав цілу ніч. Я перебував у самісінькій гущині народних мас, жителів провінційних міст і сіл. І за ці чотирнадцять годин у вагоні для бідних дізнавсь я значно більше, ніж за місяць подорожі першим класом.

Під час тієї мандрівки я нарешті повністю розібрався у всіх нюансах знаменитого індійського похитування головою. Я вже знав: якщо людина хитає головою з боку в бік, то це означає «так». Я навчився розрізняти і такі його варіанти, як «Я згоден з вами» і «Я не проти». У поїзді ж я дізнався, що цей порух застосовується як вітання, і це відкриття виявилося надзвичайно корисним для мене.

В такий спосіб віталися люди, що заходили до вагона, й неодмінно хтось так само відповідав їм. Це не могло бути знаком згоди або підтвердженням, тож я зрозумів, що це був доброзичливий сигнал, котрий означав «Я мирна людина», «У мене добрі наміри».

Захоплений цим чудовим жестом, я вирішив випробувати його. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції, і до нас приєднався новий пасажир. Коли наші очі зустрілися, я всміхнувся йому і похитав головою. Результат перевершив усі мої очікування. Людина розпливлася в щонайширшій усмішці й почала так енергійно мотати головою, що я спочатку навіть злякався, чи не перестарався бува. Втім, до кінця подорожі я набув достатнього досвіду і відтворював цей порух з такою ж невимушеністю, як і всі інші.

Ми зійшли з поїзда в Джалгаоні, окружному центрі з широкими вулицями, де вирувало міське життя і процвітала комерція. Була дев’ята ранку, приплив ділової активності супроводжувався великим гамором. Із залізничних платформ вивантажували всілякі матеріали — ліс, залізо, скло, пластмасу, тканини. До станції підвозили для відправки в інші міста товари місцевого виробництва — від гончарних виробів до вбрання і домотканих ряден.

Шлунок мій забурчав, відчувши запах їжі, але Прабакер потягнув мене на автобусний вокзал. Вокзал був великим утрамбованим майданчиком, де стояли десятки автобусів далекого сполучення. Ми з годину гасали від одного автобуса до іншого, тягаючи за собою наш важенний багаж. Я не міг прочитати таблички на хінді і маратхі, прикріплені на передніх і бічних стінках автобусів, а Прабакер, природно, міг, але чомусь вважав за необхідне з’ясовувати у кожного водія, куди він прямує.

— Хіба ти не можеш просто прочитати, що написано на табличці? — не втерпів я нарешті.

— Звісно, можу, Ліне. На цьому автобусі написане «Аурангабад», на тому — «Аджанта», на тому — «Чалісгаон», а на тому...

— Ну то чому ж треба питати водія, куди він їде?

— Як чому? — здивовано вигукнув він.— Тому що тут багато неправильних написів.

— Що означає «неправильних»?

Він поблажливо всміхнувся.

— Бачиш, Ліне, декотрі водії їдуть туди, куди ніхто не хоче їхати. Це маленькі села, де мало жителів. Тому вони вивішують назву якого-небудь людного місця.

— Ти хочеш сказати, що водій вивішує табличку з назвою міста, куди багато хто хоче потрапити, а насправді повезе їх зовсім в інше місце, куди нікому не треба?

— Авжеж.

— Але чому?

— Розумієш, коли до нього сядуть люди, які хочуть їхати в один бік, він постарається умовити їх поїхати натомість в іншу місцину. У нього такий бізнес. Це бізнес, Ліне.

— Це чортзна-що, а не бізнес,— буркнув я.

— Ти повинен ставитися до них із симпатією, Ліне. Якщо вони повісять правильну табличку, ніхто не підійде до них поговорити, і їм буде дуже нудно.

— Ну, тепер все зрозуміло,— саркастично кинув я.— Ми бігаємо тут від автобуса до автобуса, щоб водіям не було нудно.

— Я ж знав, Ліне, що ти зрозумієш. У тебе дуже добре серце в твоєму тулубі.

Нарешті ми вибрали потрібний автобус. Водій зі своїм помічником розпитували пасажирів, куди вони їдуть, і лише після цього пропускали їх, садовлячи позаду тих, що мандрували далі. Прохід між сидіннями швидко заповнювався дітьми, домашніми тваринами і багажем, який нагромаджувався аж до стелі.

Я сидів у проході й активно брав участь у повітряному транспортуванні вантажів, передаючи назад усе, що їхало далеко,— від багажу до дітей. Молодий селянин, що зібрався був передати мені свої речі, завагався, побачивши мої сірі очі, та коли я всміхнувся йому і похитав головою, він усміхнувся у відповідь і довірив мені свої лахи. Незабаром усі пасажири всміхалися мені й хитали головами, а я робив те саме, аж автобус нарешті рушив з місця.

Оголошення над головою водія, написане великими червоними літерами англійською і маратхі, сповіщало, що в автобусі категорично забороняється перевозити більше сорока восьми пасажирів. Але нікого, схоже, не турбувало, що в салон напхалося душ із сімдесят, та ще й багажу було тонн дві чи й три. Старий «Бедфорд» важко погойдувався на зношених ресорах. Його підлога, стеля і стіни загрозливо рипіли і стогнали, а гальма аж вищали, коли на них натискала нога водія, проте за містом він примудрився збільшити швидкість до вісімдесяти-дев’яноста кілометрів за годину. Дорога була вузька, з одного боку вона переходила в кручу, а з другого постійно траплялися перехожі зі своєю худобою; водій хоробро атакував кожен закрут, огинаючи його з карколомною швидкістю. Зрозуміло, нудьгувати під час такої мандрівки було ніколи, не кажучи вже про те, щоб трохи подрімати.

За три години ми виїхали на гребінь гірського перевалу, за яким видніло широке плато, частина Деканського плоскогір’я, і спустилися в родючу долину. Подякувавши Богу за те, що він зберіг нам життя, ми з Прабакером вилізли біля якогось пошарпаного прапорця, що звисав з миршавого дерева. Місцина була глуха і занедбана, та за часину з’явився інший автобус.

Гора каун гайн? — поцікавився водій, коли ми видерлися на підніжку.— Що це за білий?

Маза митра агей,— відповідав Прабакер, марно намагаючись приховати свою гордість під удаваною байдужістю.— Це мій друг.

Розмова відбувалася на маратхі, мові штату Махараштра, столицею якого є Бомбей. Я небагато зрозумів з цієї розмови, але протягом наступних місяців, проведених в селі, так часто чув ті ж самі запитання і відповіді, що вивчив більшість їх напам’ять.

— Що він тут робить?

— Він їде до мене в гості.

— Звідки він?

— З Нової Зеландії.

— З Нової Зеландії?

— Так. Це в Європі,— пояснив Прабакер.

— У цій Новій Зеландії багато грошей?

— Так, повно. Вони там купаються в золоті.

— Він говорить на маратхі?

— Ні.

— А на хінді?

— Теж ні. Тільки англійською.

— Тільки англійською?

— Так.

— Чому?

— У його країні не говорять на хінді.

— Вони не вміють говорити на хінді?

— Ні.

— Ні на хінді, ні на маратхі?

— Ні. Тільки англійською.

— Господи помилуй! Ото вже дурні.

— Так.

— Скільки йому років?

— Тридцять.

— А на вигляд старший.

— Вони всі такі на вигляд. Всі європейці на вигляд старші й сердитіші, ніж насправді. У білих завжди так.

— Він одружений?

— Ні.

— Тридцять років, і не одружений? Що з ним таке?

— Він з Європи. Там одружуються тільки старими.

— От йолопи!

— Авжеж.

— А яка у нього професія?

— Він учитель.

— Учитель — це добре.

— Так.

— У нього є батьки?

— Так.

— А де вони?

— На його батьківщині. У Новій Зеландії.

— А чому він не з ними?

— Він подорожує. Знайомиться зі світом.

— Навіщо?

— Всі європейці так роблять. Вони трохи працюють, а потім трохи їздять, без сім’ї, поки не постаріють. А тоді вони одружуються і стають дуже серйозними.

— Ото вже бевзі.

— Так.

— Йому, напевно, самотньо без мами з татом, без дружини і дітей.

— Так. Але європейців це не засмучує. Вони звикли бути самотніми.

— Він великий і сильний?

— Так.

— Дуже сильний?

— Так.

— Годуй його як слід і не забувай давати більше молока.

— Так.

— Буйволячого молока.

— Еге.

— І дивися, щоб він не вивчив поганих слів. Щоб матюків не навчився. Навколо повно засранців, які захочуть навчити його всякому лайну. Не давай йому водитися з цими вилупками.

— Не дам.

— І не дозволяй нікому обдурити його. Він на вигляд не дуже тямущий. Наглядай за ним.

— Він розумніший, ніж здається, але я все одно наглядатиму за ним.

Нікого з пасажирів не хвилювало, що водій уже хвилин десять базікає з Прабакером. Можливо, тому що вони говорили голосно, і всі в автобусі могли їх чути. Мало того, водій і дорогою намагався поінформувати всіх про незвичайного пасажира. Углядівши на дорозі пішохода, він гудком привертав його увагу і указував йому пальцем на цю чудасію, а потім збавляв хід, щоб чоловік міг мене розгледіти і повністю задовольнити свою цікавість.

Завдяки тому, що водій ділився дивовижною новиною з усіма, кого зустрічав дорогою, ми їхали години зо дві й лише надвечір опинилися, на курному шляху, що провадив до села Сундер. Коли автобус поїхав собі, настала така тиша, що чутно було, як сонно шепоче легенький вітер у вухах. Упродовж останньої години ми їхали неозорою рівниною, де росла кукурудза, серед якої траплялися гаї бананових дерев; а тепер пішки простували поміж ланами проса. Те просо вигналося з людський зріст, угорі видно було тільки вузеньку смужку неба, тож ми йшли немов якимсь зелено-жовтим лабіринтом.

Мені досить довго не давало спокою якесь невиразне відчуття, що ніяк не піддавалося осмисленню. Нарешті до мене дійшло. Ніде не було видно ніяких стовпів — ні телеграфних, ні високовольтних —і навіть вдалині.

— Прабу, у вашому селі є електрика?

— Ні,— посміхнувся він.

— Зовсім немає електрики?

— Ні, ні крапельки.

Якусь мить я мовчав. Електричного освітлення немає. Електричного чайника немає. Телевізора, радіо, стереосистеми теж немає. Ніякої музики. А я навіть касетника з собою не захопив. Як же я житиму без музики?

— Як же я житиму без музики? — запитав я вголос.

— Музики буде повно, баба,— життєрадісно відгукнувся Прабакер.— Я співатиму. І всі будуть співати. Співати і співати, без кінця.

— Ну, ти мене заспокоїв.

— І ти теж співатимеш.

— Ні, на мене, будь ласка, не розраховуй.

— У селі всі співають,— підкреслив він, раптом посерйознішавши.

— Угу.

— Всі.

— Вирішимо хорові проблеми, коли вони виникнуть. Нам ще далеко до села?

— О, зовсім майже не дуже далеко. А знаєш, тепер у нас в селі є вода.

— Що означає «тепер є вода»?

— Ну, тепер в селі є кран.

— Один кран на все село?

— Так, і вода з нього йде цілу годину, з другої до третьої щодня.

— Одну годину?..

— Так. Іноді вона йде півгодини, а іноді зовсім не йде. Тоді ми ліземо в колодязь, одгортаємо ряску, яка там виросла, і вода знову без проблем. А! Дивися, он мій тато.

Поперед нас на прослідку котився високий віз на двох дерев’яних колесах з металевими шинами, якого тягнув світло-коричневий буйвіл із вигнутими рогами. Колеса були вузькі, але високі, вони сягали мені до плечей. Махаючи ногами і покурюючи біді[52], на возі сидів батько Прабакера.

Кишан Манго Харре був менший навіть за свого сина, його сиве волосся і вуса були дуже коротко підстрижені, а живіт круглий. На нім був білий картуз, бавовняна сорочка і доті[53], звичне для касти селян. Іноді це перекладається як «пов’язка», але це не відповідає універсальності вбрання. Його можна обернути робочими шортами або розпустити, і тоді воно стає панталонами, що сягають аж до кісточок. У спеку воно ловить найменший подих вітру, а вночі захищає від прохолоди. Воно невибагливе і практичне. Ганді уславив його на цілий світ, коли їздив до Європи, щоб домогтися незалежності для Індії.

Прабакер покинув багаж і побіг до батька. Той зістрибнув зі свого сідала, і вони обнялися. Усмішку Кишана можна було порівняти з усмішкою його сина — вона займала все його обличчя від вуха до вуха, немовби назавжди завмерла тієї миті, коли його охопив гомеричний регіт. Обидва Харре обернулися до мене, і їхні дві усмішки були настільки разючим видовищем, що я у відповідь зміг лише безпорадно всміхнутися.

— Ліне, це мій тато Кишан Манго Харре. Тату, це містер Лін. Я такий щасливий, такий щасливий, що ви зустрілися!

Ми потиснули одне одному руки. У старшого Харре було таке саме кругле лице і такий самий кирпатий ніс, та якщо Прабакерове обличчя було щире й відкрите, то лице його батька було пооране зморшками й, коли він не всміхався, на ньому лежав глибокий сум. У ньому відчувалася гордість, а також печаль, втома і неспокій. Мені було потрібно багато часу, щоб зрозуміти, що селяни скрізь такі само горді, сумні, зморені й заклопотані, бо все, що в них є,— це земля і збіжжя. Від життя вони не отримують нічого, крім глибокої таємничої втіхи, якою Господь наділяє все, що квітне і росте, щоб допомогти людині подолати страх перед загрозою голоду і нещастя.

— Мій тато дуже успішний чоловік,— гордо заявив Прабакер.

Оскільки я практично не говорив на маратхі, а Кишан зовсім не говорив по-англійськи, Прабакеру доводилося бути перекладачем. Почувши слова свого сина, Кишан підняв сорочку і, поплескавши себе по волохатому черевцю, вимовив якусь фразу. Очі його при цьому блищали, а усмішка була, на мій погляд, закличною і хтивою.

— Що він сказав?

— Він хоче, щоб ти поляскав його по животу,— посміхнувся Прабакер.

Кишан усміхався.

— Ти жартуєш?

— Ні-ні, Ліне, він справді хоче, щоб ти пошльопав його по животу.

— Нізащо.

— Але він дійсно цього хоче!

— Скажи йому, що черевце у нього чудове, але від ляскання я утримаюся.

— Ну, зовсім трохи, Ліне!

— Ні,— сказав я твердо.

Усмішка Кишана стала ще ширшою; він кілька разів заклично звів брови.

— Ну ж бо, Ліне! Його черевце не кусається.

«В Індії треба іноді поступитися, щоб домогтися свого»,— сказала Карла. І вона мала рацію. Я здався. Озирнувшись на пустельну дорогу, я простягнув руку і поляскав тепле волохате черевце.

І тієї ж миті високі зелені стебла розсунулися, і з-поміж них визирнули чотири смагляві юні фізіономії. Молодики витріщилися на нас із подивом, до якого домішувалися переляк і презирство, а також захват.

Я з підкресленою гідністю прибрав руку. Кишан подивився на мене, на глядачів, звів брову, і куточки його рота розтягнулися в самовдоволеній посмішці прокурора, що скінчив свою звинувачувальну промову.

— Не хочеться заважати твоєму татові насолоджуватися моментом, Прабу, але чи не пора нам рухатися далі?

Чало! — виголосив Кишан, відгадавши сенс вимовленої мною фрази.— Гайда!

Коли ми закинули на воза свої лахи і залізли туди самі, Кишан підняв довгу бамбукову палицю з цвяхом на кінці і вдарив нею буйвола по стегнах.

Скоряючись удару, буйвіл напружився і важко рушив з місця. Ми так поволі просувалися вперед, що у мене мимоволі виникло запитання, чому у віз вирішили запрягти саме цю тварину. Певне, індійські буйволи — найповільніша худоба на світі. Пішки я йшов би удвічі швидше. Хлопчаки встигли втекти далеко вперед, щоб попередити село про наше прибуття.

Просяні лани почали перемежатися кукурудзяними полями, ланами збіжжя, і на тих нивах вигулькували нові й нові обличчя, що з подивом дивилися на нас. Якби Прабакер із батьком зловили ведмедя й везли його в село, дивувалися б, мабуть, менше.

— Вони такі щасливі,— сміявся Прабакер.— Ти перша людина із закордону, яка приїхала в наше село за останні двадцять років. Перед тобою тут був тільки якийсь бельгієць, двадцять один рік тому. Він був хорошим хлопцем. А ти дуже, дуже хороший хлопець, Ліне. Люди будуть тебе дуже багато любити. Ти будеш тут такий щасливий, просто не тямитимешся від щастя. От побачиш!

Проте у тих, хто спостерігав за мною, вигляд був швидше стривожений, ніж щасливий. Щоб розвіяти їхні тривоги, я вирішив попрактикуватися в недавно освоєному мною мистецтві похитування головою. Всі відразу ж почали усміхатися, реготати, хилитати головами і послали гінців розповісти односельцям про мартопляса, який поволі наближається до них по дорозі.

Щоб буйволові не закортіло зупинитися на шляху, Прабакерів батько раз у раз лупцював його. Палиця піднімалася і била його по спині гострим цвяхом, що видирав з неї пучки світло-брунатної шерсті.

Віл ніяк не реагував на ці удари і знай собі помалу тягнув воза. А мені було дуже шкода його: з кожним ударом моє співчуття до тварини зростало, і нарешті я не витримав.

— Прабу, скажи батькові, щоб він припинив бити вола.

— Щоб він припинив бити?!

— Так, будь ласка, попроси його, щоб він не бив буйвола.

— Ні, Ліне, це неможливо,— розсміявся Прабакер.

У цей момент палиця з цвяхом знову злетіла в повітря.

— Я кажу серйозно, Прабу. Будь ласка, попроси його.

Черговий удар змусив мене здригнутися. Прабакер неохоче передав моє прохання батькові. Кишан уважно вислухав його і вибухнув нестримним сміхом. Проте побачивши, що син засмучений, він засипав його запитаннями. Той пояснив ситуацію, аж врешті звернувся до мене:

— Ліне, тато питає, чому ти хочеш, щоб він припинив бити буйвола.

— Я не хочу, щоб він завдавав йому болю.

Прабакер засміявся, а коли переклав мої слова батькові, той приєднався до нього. Між нападами сміху вони про щось сперечалися, після чого Прабакер знову обернувся до мене:

— Тато питає, чи правда, що у вашій країні люди їдять корів?

— Так, звісно, але...

— Скільки корів ви їсте?

— Ну... ми не всіх їх з’їдаємо, частину експортуємо в інші країни.

— Скільки?

— Ну, скільки, скільки. Та сотні тисяч, а разом з вівцями мільйони. Але ми намагаємося обходитися з ними гуманно і не мучимо їх дарма.

— Тато думає, що не можна з’їсти таку велику тварину, не завдавши їй болю.

Після цього він почав пояснювати батькові, що я за людина, і розповів йому про те, як я поступився своїм місцем в поїзді старому, як ділився з сусідами фруктами та іншою їжею і як я постійно роздаю милостиню жебракам.

Почувши те, Кишан несподівано зупинив буйвола і, зіскочивши на землю, вибухнув серією якихось команд. Прабакер переклав:

— Тато запитав, чи веземо ми подарунки для нього і для всієї сім’ї. Я сказав йому, що ми веземо подарунки, і він хоче, щоб ми віддали йому подарунки тут і зараз.

— Він хоче, щоб ми розпакували свій багаж просто тут, на дорозі?

— Так. Він боїться, що коли ми приїдемо в Сундер, у тебе буде дуже добре серце, і ти роздаси подарунки всьому селу, а йому нічого не залишиться. Тому він хоче отримати їх зараз.

Довелося так і зробити. Вже смеркало, і галявина поміж ланами аж заясніла всіма барвами, коли ми розпакувалися там, розклавши жовті, червоні й блакитні сорочки, сарі і лунгі[54]. Після цього ми склали все в одну валізу разом із шматками мила, шампунями, парфумами, пахощами і масажними оливами, а також швейними голками і англійськими шпильками. Коли валіза опинилася коло Кишана, він повіз нас далі, причому бив того бідолашного буйвола ще сильніше і частіше, ніж до моєї спроби заступитися за нього.

Нарешті почулися голоси жінок і дітей, сміх і збуджені крики, і, зробивши останній поворот, ми виїхали на широку і єдину в селі вулицю, посипану гарно втоптаним річковим піском. Обабіч тієї вулиці стояли хатини, причому жодна не стояла прямісінько навпроти іншої. То були глиняні мазанки з круглими вікнами і дугастими дверми, а стріхи в них були високі й шпичасті.

Звістка про приїзд чужинця розбіглася по всіх усюдах, і до двох сотень жителів Сундера приєдналося ще кількасот з навколишніх сіл. Кишан провіз нас крізь натовп до дверей свого дому. На обличчі його світилася така широка усмішка, що люди мимоволі всміхалися у відповідь.

Спустившись із воза, ми опинилися посеред цілого моря голів. Запанувала тиша, наповнена лише подихом сотень людей. Вони були так близько, що я відчував той подих у себе на обличчі. Шістсот пар очей зачаровано дивилися на мене. Всі мовчали. Прабакер, що стояв поряд зі мною, тішився популярністю, що випала його особі, але теж не без трепету поглядав на ту юрбу.

— Ви, напевно, дивуєтеся, навіщо я погукав усіх вас сюди? — мовив я серйозним тоном.

Проте мій жарт не зрозуміли, і стало ще тихіше, навіть шепіт стих.

Що можна сказати юрбі незнайомих людей, які чекають, що ти виголосиш промову, але не можуть і слова второпати?

У моєму рюкзаку зберігався подарунок від одного з новозеландських друзів — чорно-білий блазенський ковпак з трьома матер’яними рогами і дзвіночками. Друг був актором і сам виготовив цей ковпак для виступу. Перед самісіньким вильотом він подарував мені його як сувенір, що приносить успіх, і я поклав його до верхньої кишені рюкзака.

Часом досягти успіху можна завдяки тому, що ти опинився в потрібному місці в потрібний момент і зробив саме те, що потрібно було зробити. Але для цього необхідно забути свої амбіції, честолюбні помисли і плани.

Діставши ковпак, я натягнув його на голову, зав’язав поворозки під бородою і розправив роги. Люди в перших рядах перелякано сахнулися. Я всміхнувся і труснув головою. Дзвіночки задзеленчали.

— Поважна публіко! — крикнув я.— Вистава розпочинається!

Ефект був блискавичний. Всі, як один, вибухнули реготом. Жінки, діти і чоловіки весело заверещали. Хтось боязко доторкнувся до мого плеча. Діти, що стоять поряд, почали хапати мене за руки. Услід за ними й люди почали поплескувати мене, мацати і гладити. Я зловив погляд Прабакера. На обличчі його був такий гордий і радісний вираз, немов Господь почув його молитви.

Давши односельчанам уволю натішитися новим атракціоном, він вирішив заявити свої права на мене і заходився відганяти найбільш настирливих глядачів. Нарешті йому вдалося звільнити прохід до батьківського будинку. Коли ми увійшли до темного круглого приміщення, натовп почав розходитися.

— Тобі треба помитися, Ліне. Після такої довгої подорожі ти, напевно, пахнеш дуже безрадісно. Ходімо, мої сестри нагріли води в глеках.

Я пройшов услід за ним через низьку арку в маленький дворик позад хати, завішаний з трьох боків солом’яними веретами. Дворик був вимощений плоским річковим камінням, від душового майданчика відходила акуратна канавка для води. Прабакер дав мені мильницю і маленького мідного ковша, щоб поливати себе водою.

Поки він пояснював мені, як користуватися цим душем, я зняв черевики й сорочку і стягнув джинси.

— Ліне!!!

Прабакер одним стрибком подолав двометрову відстань, що розділяла нас, і почав прикривати мене руками, а потім побачив рушника, вхопив його і плигнув назад, з кожним стрибком перелякано скрикуючи «Ой-ой!». Обмотавши мене рушником, він з жахом роззирнувся навкруги.

— Ліне, що ти робиш? Ти з’їхав глузду?

— Як що? Збираюся митися.

— Але не так же! Не так!

— Що означає «не так»? Ти велів мені помитися і привів для цього сюди. А коли я хочу митися, ти починаєш стрибати навколо, як переляканий кролик. У чому справа?

— Але ти ж був голим! На тобі нічого не було!

— Авжеж, я завжди так миюся,— відповів я стомлено, дивуючись з цієї незрозумілої паніки.— І всі так миються.

— Ні-ні! Тільки не в Індії! — обернувся він до мене. На обличчі його було написано відчай.

— Ви що, миєтеся одягненими?

— Так, Ліне! В Індії ніхто ніколи не роздягається, навіть щоб помитися. В Індії не можна бути голим. І тим більше зовсім без одягу.

— Але як же ви миєтеся у такому разі?

— Ми миємося в трусах.

— Ну, так в чому ж справа? На мені труси, як бачиш.— Я скинув рушника, щоб показати йому мої чорні жокейські трусики.

— Ой-ой-ой! — знову заволав Прабакер, кидаючись за рушником і повертаючи його на місце.— Оця маленька ганчірочка? Це не справжні труси, Ліне. Це тільки спідні труси. Треба, щоб були верхні труси.

— Верхні труси?

— Еге ж, такі, як у мене.

Він розстебнув штани і продемонстрував мені зелені труси.

— В Індії чоловіки завжди і у всіх ситуаціях носять під одягом верхні труси. Навіть у тих ситуаціях, коли на них надіті спідні труси, вони надівають ще й верхні. Розумієш?

— Ні.

— Ось що, ти почекай мене, я принесу тобі верхні труси для миття. Але нізащо не знімай рушника. Будь ласка! Дай мені слово! Якщо люди побачать тебе в твоїх крихітних трусах, вони просто здуріють. Почекай мене!

Він зник і за декілька хвилин повернувся з двома парами червоних футбольних трусів.

— Ось, Ліне,— сказав він, відбуваючи.— Сподіваюся, ти влізеш у них. Ти такий великий. Це труси Товстуна Сатиша. Він такий товстий, що я думаю, труси тобі підійдуть. Я розповів йому історію, і тоді він дав тобі дві штуки. Я сказав йому, що в поїзді у тебе був пронос, і твої верхні труси довелося викинути.

— Ти сказав йому, що я обкалявся в поїзді?

— Авжеж, Ліне. Не міг же я йому сказати, що у тебе немає верхніх трусів!

— А... ага, зрозуміло.

— Що б він про тебе подумав?

— Ну, спасибі, Прабу! — процідив я крізь зуби.

— Ну що ти, Ліне! Нема за що. Я твій дуже хороший друг і радий тобі допомогти. Але обіцяй мені, що ти не ходитимеш голим по Індії, тим більше без всякого одягу.

— Обіцяю.

— Я дуже радий, що ти обіцяєш це. Адже ти теж мій хороший друг, правда? Я помиюся разом з тобою, ніби ми два брати, і покажу тобі, як це треба робити в індійському стилі.

Отже ми помилися удвох. Повторюючи всі дії вслід за Прабакером, я спочатку облив себе водою з кварти, потім намилив усе, тіло, зокрема й під трусами. Коли ми помилися і витерлися рушниками, Прабакер показав мені, як надіти лунгі поверх мокрих трусів. Лунгі було великим шматком тканини на зразок індонезійського саронга, який обв’язувався навколо талії і звисав до п’ят. Прикрившись таким чином, я зняв мокрі труси і надів замість них сухі. Саме так, сказав Прабакер, слід приймати ванну, не ображаючи сусідських очей.

Після ванни і розкішної вечері з горохової юшки, рису і коржиків ми з Прабакером спостерігали, як його батьки і сестри розпаковують привезені нами подарунки. Потім ми випили чаю, і я протягом двох годин відповідав на запитання про себе, про мій дім і сім’ю. Намагався говорити правду, але, зрозуміло, не всю. Нарешті Прабакер оголосив, що стомився перекладати і що мені треба дати відпочинок теж.

У дворі поставили ліжко з кокосової пальми, вкрите матрацом з волокон того ж дерева. Прабакер сказав, що це ліжко його батька і що треба буде не менше двох днів, щоб зробити для нього нове. А доти Кишан спатиме на підлозі поряд з ліжком свого сина. Я спробував протестувати, проте мене ніхто й слухати не захотів. Отже мені довелося лягти в ліжко бідного селянина, і мій перший день в індійському селі закінчився, як і почався, поступками.

Прабакер сказав, що, на думку його сім’ї і сусідів, я почуватимуся дуже самотньо, тож вони всі сидітимуть поряд зі мною в темноті, поки я не засну. Адже люди в моєму рідному селі, додав він, напевно вчинили б так само, якби він сам опинився там і сумував за домівкою, правда ж?

Отже всі вони — Прабакер, його рідня й сусіди — зайняли біля мене кругову оборону. Я думав, що не зможу заснути в центрі загальної уваги, але вже за декілька хвилин поплив кудись удалину на хвилях їх приглушених голосів, на м’яких і ритмічних хвилях, що зливалися з бездонним морем яскравих зірок.

Я вже зовсім засинав, аж відчув чиюсь руку у себе на плечі. Це Прабакерів тато з доброти душевної вирішив заспокоїти мене і приспати. Я негайно прокинувся і поринув у спогади про свою дочку, про батьків і про брата, про свої злочини і про любов, яку я зрадив і назавжди утратив.

Мабуть, це неможливо зрозуміти, проте аж до сьогодні я не усвідомлював всієї непоправності того, що вчинив, і безповоротності того життя, яке я втратив. Коли я брав участь у збройних пограбуваннях, всі мої думки, почуття і дії були оповиті героїновим чадом. Згодом, під час суду і трьох років ув’язнення, наркотичний дурман розвіявся, і я, здається, мусив би усвідомити, що означали ті злочини для мене, для моїх близьких і для тих, кого я грабував зі зброєю в руках. Аж ні, я ні про що не міг думати, окрім самого покарання. Навіть після втечі, коли я ховався і рятувався від переслідування,— навіть тоді у мене не було повного й остаточного розуміння всіх подій і їхніх наслідків, які поклали початок новій історії мого життя.

І лише тієї першої ночі в глухому індійському селі, де наді мною сяяли зорі, тільки тоді, коли груба мозоляста селянська рука заспокійливо торкнулася мого плеча, я нарешті повністю усвідомив, що я зробив і ким я став, і відчув біль, страх і гіркоту від того, що так змарнував своє життя. Моє серце розривалося від сорому й від горя. І тоді я збагнув, як багато в мені невиплаканих сліз і як мало любові. І зрозумів, який я самотній.

Я не міг, не вмів відповісти на цей дружній жест і лежав, не знаючи, що мені робити. Але душа не є продуктом культури. Душа не має національності. Вона не розрізняється ні за кольором, ні за акцентом, ні за способом життя. Вона вічна і єдина. І коли наступає момент icтини і печалі, душу не можна заспокоїти.

Лежачи під зоряним небом, я заплющив очі і поринув у сон. Одна з причин, чому ми так жадаємо любові й так відчайдушно шукаємо її полягає в тому, що любов — єдиний лік від самоти, від сорому і печалі. Але деякі почуття так глибоко заховані в серці, що лише на самоті можна їх осягнути. І тоді відкривається тобі така правда про тебе, що жити з нею можеш, тільки відчуваючи сором. А деякі речі такі сумні, що тільки твоя душа може оплакати їх.

Розділ 6

Прабакерів батько познайомив мене з усім селом, але почуватися там як удома я зміг лише завдяки його матері. Життя її огорнуло моє життя, мов дитину. Доля її, про яку я потроху дізнався від різних людей, зіллялася з багатьма життєвими історіями, у тому числі і з моєю, а її любов, її бажання пізнати мою душу і полюбити мене змінили все моє життя.

Рухмабаї Харре було сорок років, коли я зустрів її вперше; вона була в розквіті сил і користувалася в селі неабиякою повагою. Коли вона стояла поряд з чоловіком, од якого була вища на дві голови, складалося враження, що бог наділив її рисами амазонки. Її темні коси жодного разу за все її життя не підстригалися і в розпущеному вигляді спадали аж до колін. Шкіра її була смагляво-золотава, очі немов бурштин. Білки очей завжди мали рожевий відтінок, тож здавалося, ніби вона тільки щойно плакала чи ось-ось заплаче. Усмішка її, через велику щілину поміж двома передніми зубами, була пустотливою, а лице з гачкуватим носом мало дуже авторитетний вигляд. Прабакер успадкував од неї високе чоло, а вигнуті риски її вилиць були мов гори, з яких уважно дивилися на світ її бурштинові очі. У Рухмабаї був жвавий розум, вона з розумінням і глибоким співчуттям відгукувалася на чуже горе. Вона не брала участі в сварках поміж сусідами і втручалася тільки тоді, коли питали її думку. При цьому її думка була зазвичай істиною в останній інстанції. Вона будила в чоловіках захват і жадання, але її очі і манера триматися не залишали сумнівів, що кожен, хто недооцінить або образить її, пошкодує про це.

Кишан обробляв землю, а Рухмабаї орудувала їхньою скромною господою, підтримуючи високу репутацію сім’ї. Її видали заміж в шістнадцять років. Коли я навчився трохи балакати їхньою мовою, вона розповіла мені, яка розчарована була, вперше побачивши свого нареченого — це було ще до весілля, вона крадькома дивилася на нього з-за фіранки. Він був низький на зріст. Шкіра його була темніша, ніж у неї,— від праці під палючим сонцем вона стала темно-брунатною, мов земля, і це їй не подобалося. Його руки були грубі, мова примітивна, одяг хоч і чистий, але непоказний. І при цьому він був неписьменний, тоді як її тато очолював сільську раду, панчаят, а сама Рухмабаї уміла читати і писати на маратхі й на хінді. Їй здавалося, що Кишан їй не рівня і що вона ніколи не зможе його полюбити.

І тоді Кишан раптом повернув голову і подивився саме туди, де вона ховалася. Він ніяк не міг бачити її, але погляд у нього був такий, ніби він дивився їй просто в очі. А потім він усміхнувся. Вона ніколи не бачила такої щирої і приязної усмішки. Вона мимоволі посміхнулася у відповідь і почулася щасливою. «Все буде добре,— підказувало їй серце.— Все буде добре». Вона зрозуміла, як зрозумів і я, вперше побачивши Прабакера, що людина з такою щиросердою усмішкою ніколи не зробить іншій людині чогось недоброго.

Кишан одвів погляд, і в кімнаті немов стало темніше. Рухмабаї відчула, що самого світла тієї усмішки вже досить, щоб збудити в ній любов до нього. Коли батько сказав, що вона заручена, Рухмабаї не стала заперечувати, а вже за два місяці після заміжжя носила під серцем їхнього першого сина, Прабакера.

Кишанів батько виділив молодим дві ділянки родючої землі, а її тато додав третю. Рухмабаї із самого початку узяла на себе турботу про добробут їхнього маленького сімейного підприємства. Вона вела суворий облік всіх прибутків і витрат, записуючи їх у звичайні шкільні зошити, які у міру їхнього накопичення зв’язувала і зберігала в оцинкованій скрині.

Вона дуже обачно брала участь у громадських справах й ощадливо витрачала кошти, які мала, завдяки чому їхнє господарство не зазнавало великих збитків. До народження третьої дитини вони вже були найзаможнішою родиною в селі. У них було п’ять шматків землі, зайнятих товарними культурами, три дійні буйволиці і три бугаї, дві кози, що також давали молоко, і з десяток курей. На рахунку в банку лежало достатньо грошей, щоб забезпечити пристойним посагом двох дочок.

Коли Прабакеру виповнилося дев’ять років, його послали до Бомбея, де він поселився в нетрищах і навчався водити авто у свого дядька, шофера таксі. Рухмабаї сподівалася на щасливе майбутнє для своєї родини, аж у неї стався викидень, а протягом наступного року ще два. Лікарі сказали, що її матка, напевне, постраждала при народженні третьої дитини, і порадили видалити її. А Рухмабаї було всього двадцять шість років.

У серці її утворилася порожнеча — там, де було місце для недоношених дітей і тих, що могли з’явитися в майбутньому. Два роки вона була невтішна. Навіть чарівна усмішка Кишана, яку він насилу вичавлював зради неї, не діяла. Вона зневірилася і обмежилася доглядом за доньками. Сміх покинув її, печаль запанувала на покинутих полях.

Душа Рухмабаї поволі вмирала, і, можливо, вона так і потонула б у тій тузі, якби не подія, що загрожувала існуванню всього села. У тій місцевості з’явилася озброєна банда, яка збирала данину з сільських жителів. Бандити порубали на шматки чоловіка з сусіднього села і зґвалтували жінку. У селі Сундер вони також убили селянина, що чинив їм опір.

Рухмабаї знала убитого: він був двоюрідним братом Кишана, до того ж одружений з жінкою з рідного села самої Рухмабаї. На похорон прийшли всі без винятку селяни — всі чоловіки, всі жінки, всі діти. Наприкінці церемонії Рухмабаї звернулася до односельців. Коси її були розпатлані, очі світилися гнівом і рішучістю. Вона присоромила тих, хто ладен був платити бандитам, і закликала чинити опір і вбивати їх, якщо це буде потрібно для захисту свого життя і своєї землі. Селяни були вражені пристрасним поривом Рухмабаї, а войовнича промова надихнула їх. Тут-таки був розроблений план дій.

Бандити дізналися, що мешканці села Сундер вирішили чинити їм опір. Почалися погрози, сутички і напади на село, аж стало ясно, що рішучої сутички не минути. Бандити прислали ультиматум: або селяни зберуть до певного дня солідну данину, або їх чекають жахливі наслідки.

Люди озброїлися серпами, сокирами, ножами і палицями. Жінок і дітей евакуювали в сусіднє село. Та чоловіки, що лишилися в селі, були охоплені страхом і невпевненістю. Дехто казав, що краще платити данину, ніж загинути. Родичі убитих соромили боягузів і підбадьорювали бійців.

Прийшла звістка, що до села наближається якийсь натовп. Всі поховалися за барикадами, поспішно спорудженими поміж хатами. Вони вже готові були вступити в сутичку, аж виявилось, що до них прибуло підкріплення. Почувши про війну з бандитами, Прабакер зібрав у нетрищах гурт із півдюжини родичів та друзів і вирушив разом з ними на допомогу родині. Йому було всього п’ятнадцять років, а найстаршому з його друзів — вісімнадцять, але вони жили в одному з найбільш неспокійних районів Бомбея і звикли до вуличних бійок. Серед них був високий вродливий хлопець на ім’я Раджу із зачіскою, як у кінозірки. Він прихопив з собою пістолет, і та зброя відразу ж підбадьорила селян.

Бандити з самовпевненим і зарозумілим виглядом з’явилися в село за годину до заходу сонця. Ватажок почав погрожувати, аж із натовпу вийшов Раджу, стріляючи з пістолета. Тут-таки із-за барикад в бандитів полетіли сокири, ножі, серпи, палиці й каміння. Раджу тим часом підійшов до ватажка і майже впритул вистрілив у нього.

Решта членів банди розбіглася, і більше селяни ніколи про них не чули. Труп ватажка вони віднесли на поліційний пост району Джамнер, де одностайно посвідчили, що на них напали бандити, які в запалі битви застрелили одного зі своїх. Ім’я Раджу жодного разу не було згадано. Перемогу над бандитами святкували два дні, після чого Прабакер з друзями повернулися в свої нетрища. За рік паливода Раджу був убитий під час бійки. Ще двох спіткала та сама доля, а один хлопець з їхнього товариства закохався в актрису, убив суперника і був, засуджений на тривалий термін.

Коли я вивчив маратхі настільки, щоб розуміти селян, вони розповіли мені про легендарну битву в усіх подробицях, провели місцями боїв! і навіть розіграли історичні події в особах, причому молоді виконавці сварилися за те, кому з них дістанеться роль Раджу. Доля його товаришів, про яку їм повідав Прабакер під час своїх приїздів у село, також детально переказувалася мені як частина однієї великої саги про звитяги героїв. І у всіх розповідях неодмінно згадувалося з гордістю і любов’ю ім’я Рухмабаї Харре, чия запальна промова під час похорону дала поштовх опору. Це був перший і останній раз, коли вона взяла активну, участь в суспільному житті, і односельці, захоплюючись її хоробрістю і силою духу, понад усе раділи тому, що вона, подолавши своє горе, повернулася до них і стала тією ж сильною, мудрою і життєрадісною жінкою, якою вони її завжди знали. Ніхто в цьому вбогому селі ніколи не сумнівався і не забував, що найбільша їхня цінність — це самі жителі.

Все це відбилося на обличчі Рухмабаї. Коли вона замислено сиділа на самоті, її повні червоні губи були розтулені, немов хотіли поставити запитання, що не мало відповіді. Роздвоєне підборіддя випиналося вперед з викликом і рішучістю. А на лобі між бровами ніколи не зникала складка, неначе в ній зосередився весь її життєвий досвід, який говорив їй, що не буває безхмарного щастя, багатство не дістається дарма, а в житті рано чи пізно наступає період скорботи і смерті.

Мої добрі стосунки з Рухмабаї встановилися першого ж ранку. Спалося мені на матраці з кокосового волокна дуже добре — настільки добре, що коли Рухмабаї незабаром після світанку привела в двір буйволиць для доїння, я й далі собі хропів. Одна з корів, привернута незрозумілим дзижчанням, вирішила дослідити його походження. Прокинувсь я від того, що мене щось душило, і, розплющивши очі, уздрів здоровезного рожевого язика, який намагався ще раз лизнути моє обличчя. Я з переляку повалився з ліжка і відкотився убік.

Рухмабаї не змогла стриматися від сміху, але це був добрий сміх, щирий і доброзичливий. Вона простягнула мені руку, і я, підвівшись з її допомогою, теж засміявся.

Гаен! — сказала вона.— Індійський буйвіл!

Так почалося наше спілкування: я виступав у ролі учня, що вивчає іноземну мову.

Узявши слоїка, вона схилилася під величезною чорною худобиною з дугастими рогами, щоб надоїти молока. Досвідченим рухом вона спрямувала струмінь у слоїка, і незабаром той наповнився молоком. Витерши вінця краєчком червоної хустки, вона простягнула його мені.

Я народився і виріс в місті з трьохмільйонним населенням. Любов до великих міст допомагала мені вижити в ті довгі роки, коли я ховався; у містах мені було затишно, майже як удома. Я узяв до рук того слоїка, і в мені раптом прокинулася недовіра до села. Молоко було тепле, пахло коровою, і в нім, здавалося мені, щось плавало. Я зволікав, відчуваючи незриму присутність Луї Пастера[55], що зазирає через моє плече у слоїка. «Знаєте, мосьє, на вашому місці я спочатку закип’ятив би його»,— чувся мені його голос.

Декількома великими ковтками я випив те молоко, а з ним щезли і всі мої страхи. Молоко виявилося не таким поганим, як я чекав,— воно було густе, в ньому вчувався дух свіжого сіна. Рухмабаї взяла слоїка і хотіла наповнити його знову, але мої протести переконали її, що мені вже досить.

Потому як ми з Прабакером умилися і почистили зуби, Рухмабаї посадила нас за стіл. На сніданок подавали роті — прісні коржики, що нагадують млинці, які пеклися щодня в змащеному олією казанку на відкритому вогні. Всередину коржика додавали топлене масло з буйволячого молока і велику ложку цукру. Коржик згортали трубочкою, яку насилу можна було обхопити долонею, і їли, запиваючи гарячим солодким чаєм з молоком.

Рухмабаї прискіпливо стежила за тим, щоб ми їли, і тицяла нас пальцем під бік або ляскала по голові, коли ми хотіли зробити паузу і звести дух. Щосили працюючи щелепами, ми нишком кидали погляди на сестер Прабакера, що поралися коло груби, і думали собі, ще бодай оцей коржик уже буде останнім.

Кожен день у тому селі починався зі склянки молока, потім було вмивання і сніданок, що складався з роті та чаю. Після цього я зазвичай приєднувався до чоловіків, які працювали на ланах. Робочий день ділився на дві половини приблизно по три години. У перерві між ними був обід і пообідній сон. Обід приносили в мисках із неіржавіючої сталі. Найчастіше це були ті ж таки роті, приправлена спеціями юшка з чечевиці, манговий чатні[56] і сира цибуля в лаймовому соку, Пообідавши, чоловіки йшли собі шукати прохолодного куточка, де можна було б годинку подрімати. Потім робота поновлювалася з подвоєною силою, поки старший гурту не давав відбій. Всі дружним натовпом поверталися в село, дорогою перекидаючись жартами.

У самому селі для чоловіків роботи було небагато. Приготуванням їжі, прибиранням, пранням та іншими господарськими справами займалися переважно жінки — як правило, молоді, якими керували старші. Жінки працювали приблизно чотири години на день, тож у них залишалося багато часу для спілкування з дітьми. У чоловіків робочий тиждень складався з чотирьох робочих днів по шість годин. Посів і збирання врожаю вимагали, звісно, додаткових зусиль, але в середньому селяни Махараштри проводили за роботою менше часу, ніж городяни.

Проте життя селян було не таке легке, як здавалося на перший погляд. Дехто після роботи на громадському полі гарував удома, намагаючись виростити на кам’янистому ґрунті яку-небудь культуру на продаж — як правило, бавовну. Дощі зазвичай наступали дуже рано або надто пізно. Поля затоплювало, їх нищили шкідники. Жінки не займалися нічим, крім домашніх справ, тож їхні природні таланти поступово згасали. Обдарована дитина, яка в місті могла би повною мірою виявити свої здібності, також не бачила нічого, крім свого села, річки і ланів.

Попри все те, все село цілі дні співало. Якщо велика кількість доброї їжі, спів, сміх і дружні взаємини з сусідами — показники добробуту і щастя, то селяни Махараштри, понад усякий сумнів, перевершували в цьому сільських жителів на Заході. За всі шість місяців, що я провів у селі, я жодного разу не бачив, щоб хтось підняв руку або навіть підвищив голос на сусіда чи приятеля. Всі односельці Прабакера були здоровими і міцними людьми. До старості вони трохи повніли, але товстими назвати їх було не можна; люди середнього віку почувалися чудово, їхні очі яскраво блищали; діти були стрункі, тямущі й веселі.

А головне, селяни жили з упевненістю в завтрашньому дні, чого я не спостерігав ні в одному місті,— ця упевненість виникає, коли земля і люди, що працюють на ній покоління за поколінням, стають одним цілим. Міста — центри постійних і незворотних змін. Символом міського життя служить торохтіння відбійного молотка, що нагадує звук, яким гримуча змія попереджає про напад. Але зміни в селі повторюються з року в рік. Те, що втрачається сьогодні, відновлюється під час річного циклу. Те, що земля віддає цього року, вона віддаватиме і наступного. Все неминуче гине, але потім відроджується знов.

І коли я прожив у селі місяців зо три, ця упевненість передалася і мені, й життя моє відтоді змінилося. Того дня, коли почався сезон мусонних дощів, я купався в річці. Темні хмари, що ось уже декілька тижнів висіли на обрії, тепер заполонили все небо. Повітря було настільки насичене вологою, що після восьми посушливих місяців це просто-таки п’янило людей.

Плус алла! С’алла гурре! — закричали дітлахи, хапаючи мене за руки.— Ураган наближається! — вони показували на хмари і тягнули мене у бік села.

Перші краплі дощу заскочили нас в дорозі. За декілька секунд вони переросли в зливу, а за декілька хвилин це вже був водоспад. За годину вода лилася з неба суцільним потоком, таким щільним, що дихати надворі можна було, лише затуливши рот долонями і відгородивши ними невеликий повітряний простір.

Спочатку селяни танцювали й дуріли під дощем. Одні взяли мило і купалися під цим небесним душем. Інші попрямували в місцевий храм, щоб помолитися богові. Треті поспішали залатати діри в дахах і поглибити рівчачки біля кожної стіни. У дверях кожного будинку юрмилися люди, і кожен спалах блискавки вихоплював з темряви подив і захват на їхніх обличчях.

За цим багатогодинним потопом настало таке ж тривале затишшя. Час від часу вилазило сонце, і пара клубками піднімалася з нагрітої землі. Десять днів повторювалося те саме: злива і період спокою, неначе мусони випробовували село на міцність перед рішучим штурмом.

А як пішов справжній дощ, то ллявся він сім днів і ночей. На сьомий день, коли цей потік трохи ущухнув, я пішов на річку попрати одяг. Хотів був узяти мило, що лежало на камені, аж раптом побачив що камінь пішов під воду. Протягом декількох секунд вода, що омивала мої ступні, піднялася до самих колін, а потім сягнула по пояс.

Я перелякано виліз на берег і побіг у село. Дорогою я двічі зупинявся, спостерігаючи, як піднімається вода. Річка вийшла з берегів і почала заливати навколишню рівнину, наближаючись до села.

— Повінь! Повінь іде! — закричав я на ламаному маратхі.

Побачивши, що я так перелякався, та не розуміючи, що ж сталося, селяни, що зібралися навколо мене, вирішили покликати Прабакера, щоб з’ясувати, в чому справа.

— Що з твоїм станом, Ліне? Люди дуже турбуються за нього.

— Річка вийшла з берегів! Віна скоро затопить село!

Прабакер усміхнувся.

— Ну що ти, Ліне. Такого не буде.

— Та кажу ж тобі! Я бачив на власні очі. Ця чортова річка вже затопила всі береги!

Прабакер переклав мої слова односельцям. Всі розвеселилися.

— Чому ви смієтеся? — закричав я, геть збитий з пантелику.— Це ж не жарти!

Це ще більше розсмішило їх. Вони почали ляскати мене по плечах і гладити. Потім натовп на чолі з Прабакером повів мене назад до річки.

Річка тим часом була вже за кількасот метрів од села і перетворилася на справжнісіньке море. Поки ми стояли, спостерігаючи цю картину, наш одяг промок, а річка подвоїла свій натиск і з кожною секундою захоплювала дедалі більшу територію.

— Бачиш ці палички, Ліне? — запитав Прабакер поблажливо-заспокійливим тоном, який страшенно мене дратував.— Це кілочки для гри з повінню. Пам’ятаєш, коли їх встромляли в землю Сатиш, Пандій, Нараян і Бгарат? Пам’ятаєш?

Авжеж, я пам’ятав. За декілька днів до цього потопу влаштували щось подібне до лотереї. На маленьких клаптиках паперу написали імена всіх жителів села — сто дванадцять імен — і запхнули їх у великий глиняний горщик, що називався матка. Витягнути з горщика шість папірців з іменами тих, хто виграв, доручили маленькій дівчинці. Все село, що з цікавістю спостерігало за цією операцією, привітало щасливчиків аплодисментами.

Їх було шестеро, і вони мали право забити в землю палиці завдовжки з метр. Таке ж право надали, без участі в лотереї, трьом найстарішим жителям села. Вони вибрали місце, і їхні молодші односельці забили ті палиці. До кожного кілочка прикріпили прапорець з ім’ям людини, що закопала його, після чого всі розійшлися по домівках.

Я сидів під деревом і складав словничок тих слів на маратхі, які щодня чув у селі. Зайнятий своєю справою, я не звернув особливої уваги на ту лотерею і не поцікавився, що вона означає.

Тепер, коли ми спостерігали за водою, що підкрадалася до нас, Прабакер пояснив, що кілочки — це гра, яку вони влаштовують щороку під час повені. Трьом найстаршим жителям села і шістьом щасливцям дається шанс угадати, до якого місця цього року дістанеться вода.

— Дивися он на той прапорець,— показав Прабакер на кілочок, що був найближче до води.— Річка вже зовсім поряд з ним. Сьогодні вночі вона затопить його.

Він переклав ці слова селянам, і вони виштовхали вперед Сатиша. Кілочок належав йому, і він, похнюпившись, збентежено посміхався під добродушний сміх односельців.

— А ось до цього прапорця вода навряд чи дійде,— провадив Прабакер, показавши мені найближчий до нас кілочок.— Річка ніколи так далеко не розливалася. Це прапорець старого Діпакбгая. Він думав, що потоп цього року буде дуже сильний.

Селяни втратили інтерес до повені і подалися до села. Ми лишилися удвох з Прабакером.

— Але звідки ти знаєш, що вода не дійде до цього кілочка?

— Ми живемо тут дуже довго, Ліне. Село Сундер стоїть на цьому місці дві тисячі років. А сусіднє село, Натінкера, стоїть ще довше, три тисячі років. У деяких селах — далеко звідси — у людей були великі нещастя в період дощів. Але не в нас, не в Сундері. Наша річка ніколи не розливалася далі за це місце. Цього року, я думаю, вона теж не піде далі, хоч старий Діпакбгай каже інакше. Всі знають, де річка зупиниться.

Він підняв очі до неба, що поливало нас водою.

— Але зазвичай ми не приходимо сюди дивитися на кілочки, поки йде дощ. Я вже геть намок, Ліне.

Я стояв і зачаровано дивився на вировисько хмар у височині.

— Ліне, а у тебе в країні люди знають, де зупиниться вода? — запитав Прабакер.

Не дочекавшись відповіді, він поплескав мене по плечу і пішов додому. А я стояв собі й думав про ту річку, що тече в кожному з нас, про ту щонайглибшу істину, котра свідчить про те, ким ми є і чого можемо досягти. Все своє життя я провів, наче в облозі. Я завжди був готовий — дуже добре готовий — воювати за те, що любив, і проти того, що ненавидів. І внаслідок цього я сам став уособленням цієї вічної війни, моє справжнє «я» було приховане під страхітливою машкарою. Як і в багатьох крутих хлопців, моє лице свідчило про те, що зі мною жартувати не варто, аж усе моє життя стало цим войовничим попередженням.

Але в селі та поза не мала сенсу. Місцеві жителі не розуміли її. Вони не знали інших чужинців, і їм ні з чим було порівнювати. Якщо я був похмурий або й розлючений, вони сміялися і ляскали мене по спині. Вони вважали мене гарним хлопцем і не звертали уваги на вираз мого обличчя. Я був для них людиною, яка працює пліч-о-пліч з ними, жартує, грається з дітьми, співає і танцює разом з усіма і сміється від щирого серця.

І, гадаю, я справді сміявся від щирого серця. Мені випала нагода стати людиною, якою я завжди хотів бути. Всього за три години до того, як Прабакер пояснив мені суть гри з кілочками, я дізнався від його матері, що вона скликала жінок у селі на нараду, щоб дати мені нове, місцеве ім’я. Оскільки я жив у сім’ї Прабакера, то вони вирішили, що і прізвище моє має бути Харре. Кишан був батьком Прабакера, тож традіция вимагала, щоб я взяв його ім’я. А перше, основне ім’я Рухмабаї обрала для мене, гадаючи, що у мене спокійний і життєрадісний характер, і решта жінок погодилася з її вибором. Це ім’я було — Шантарам, що означає «мирна людина», або «людина, якій Бог дарував мирну долю».

Ці індійські селяни позначили своїми кілочками ті межі в моєму житті, де зупиниться річка. Вони знали це місце в мені і відзначили його прапорцем з моїм новим ім’ям: Шантарам Кишан Харре. Не знаю, чи розгледіли вони це ім’я в серці тієї людини, якою мене вважали, чи самі помістили його туди, мов насінину, з якої виросте дерево втілення бажань. Це неважливо. Головне, що тієї миті, коли я стояв біля кілочків, у мені народилася нова людина — Шантарам.

Розділ 7

— Це чудова повія,— благально казав Прабакер.— Вона така пишна, і якраз у найсерйозніших місцях. Ти будеш такий збуджений, просто впадеш без тями від неї.

— Це, звісно, дуже спокуслива пропозиція, Прабу,— відповів я, стримуючи сміх,— але вона мене не цікавить. Ми тільки вчора виїхали з села, і я ні про що інше не можу думати. Щось я не в гуморі зустрічатися з цією повією.

— Гумор не проблема, баба. Тільки-но почнуться стрибки і перекидання, твій кепський гумор дуже швидко зміниться. Раз — і все.

— Можливо, ти маєш рацію, але я, мабуть, все-таки утримаюся.

— Але вона така приваблива! Хлопці сказали мені, що тільки в цьому готелі у неї був секс-бізнес багато-багато разів із сотнями різноманітних чоловіків. Я бачив її. Я подивився в глибінь її очей і зрозумів, що вона дуже великий експерт в секс-бізнесі.

— Мені не потрібна повія, Прабу, хоч яким би експертом вона була.

— Якби ти тільки побачив її! Ти відразу збожеволів би.

— Ні, Прабу, вибач.

— Але я пообіцяв, що ти прийдеш і подивишся на неї. Тільки подивишся, і все.

— Ні й ні.

— Але я не зможу отримати назад завдаток, якщо ти не підеш і не подивишся на неї.

— Ти сплатив завдаток?

— Так, Ліне.

— За те, щоб я попорав повію з цього готелю?

— Так, Ліне,— зітхнув він і, піднявши руки, безпорадно вдарив ними в поли.— Шість місяців ти збув у селі. Шість місяців без жодного секс-бізнесу. Я думав, що ти повинен відчувати велику потребу. І тепер завдаток не повернеться до мене, якщо ти не кинеш на неї бодай один погляд.

— О’кей,— зітхнув я, повторивши його безпорадний жест.— Доведеться піти і поглянути, щоб виручити тебе.

Я замкнув двері нашого номера, й ми пішли коридором. Готель «Апсара» в Аурангабаді, на північ від Бомбея, був побудований понад сто років тому. Просторі номери з високими стелями мали балкони, що виходили на людну вулицю; вигадливе ліплення прикрашало карнизи і стелі. Проте меблі були дешеві, а хідник у коридорі зачовганий до дірок. Фарба на стінах лущилася, все було занедбане й убоге.

Ми зупинилися коло дверей у кінці коридору. Прабакер тремтів від збудження.

Я постукав, і двері майже відразу ж відчинилися. На порозі стояла жінка, на вигляд їй звернуло за п’ятдесят. Вона була одягнена в червоно-жовте сарі. У кімнаті було ще декілька чоловіків, на них були тільки доті й білі шапочки. Вони сиділи долі та їли горохову юшку з рисом.

Жінка вийшла в коридор. Прабакер сягав їй насилу до плеча, та дивився на неї мов на богиню.

— Ти бачиш, Ліне? — запитав він.— Бачиш, про що я тобі казав?

Я бачив перед собою негарне обличчя в кирпатим носом і тонкими губами. Воно зневажливо кривилося і скидалося на молюска, якого штурхають палицею. Обличчя і шия були вкриті товстим шаром косметики, що у поєднанні з лютим виразом обличчя надавало їй бандитського вигляду.

— Покажи йому! — звернувся до неї Прабакер на маратхі.

У відповідь вона розхилила сарі й показала мені пухке черево. Затиснувши пальцями складку того живота, вона подивилася на мене, звівши брову в очікуванні захвату.

Прабакер застогнав з утіхи.

Кинувши погляд у коридор, жінка задерла блузу і продемонструвала здоровезні цицьки, що звисали мало не до пояса. Узявши в жменю одну з них, вона помахала нею у мене перед носом, примружившись і зігнувши брови з якимсь незбагненним виразом — чи то з погрозою, чи з насмішкою.

Очі Прабакера зовсім вилізли з орбіт, роззявивши рот, він з шумом утягував повітря.

Жінка опустила блузу і, різко смикнувши головою, викинула вперед довгу чорну косу. Схопивши обіруч, вона почала вичавлювати її, мов тюбик зубної пасти, аж додолу закрапала густа кокосова олія.

— Ліне, знаєш що,— вичавив Прабакер, втупившись голодним поглядом у краплі олії на підлозі й тупаючи ногою,— якщо ти не хочеш займатися з нею секс-бізнесом, якщо ти справді не хочеш, то я міг би витратити цей завдаток на себе.

— Побачимося в номері, Прабу,— відповів я і, чемно всміхнувшись повії, пішов собі.

Чекаючи Прабакера, я вирішив дати лад своєму словникові. Він містив уже шістсот одиниць повсякденної лексики — я записував їх на клаптиках паперу, а потім переписував до блокнота. Допіру я розклав на столі папірці з найновішими словами, як двері відчинилися і до кімнати ввалився Прабакер. Не кажучи ні слова, він упав на ліжко. Відтоді як я залишив його в повії, не минуло і десяти хвилин.

— О Ліне! — простогнав він, блаженно всміхаючись у стелю.— Я знав це! Я знав, що вона приваблива жінка.

Я здивовано дивився на нього.

— Так! — вигукнув він, сідаючи на ліжку і махаючи куцими ніжками.— Вона коштує великих грошей. І я теж зробив їй секс дуже, дуже добре. А зараз ходімо! Будемо їсти, пити, гуляти!

— Ну, ходімо, якщо у тебе ще лишилися сили.

— Сил для цього місця не треба, баба! Це таке чудове місце, що там часто можна навіть сісти, коли п’єш!

Сказано — зроблено. Прабакер відвів мене в те чудове місце. Було воно приблизно за годину ходи від готелю, неподалік останньої зупинки місцевого автобуса. В Австралії такі заклади, що не мають патенту, називають «самогонними льохами»,— в них можна дістати алкоголь за договірною ціною.

Відвідувачі того шинку складалися з робітників, селян і дрібних злодюжок та гопників. Вигляд у всіх був похмурий і зацькований. Говорили вони рідко й уривчасто. Перехиливши чергову склянку смердючого самогону, корчили звірячу гримасу і крекали, рохкали або гарчали, кожен на свій лад. Ми з Прабакером, затиснувши носа, проковтнули отрутохімікат одним залпом, після чого зуміли вольовим зусиллям утримати випите в шлунку. Відсапнувшись і здолавши опір організму, ми взяли ще по чарці.

Діло те було суворе й безрадісне. У людях відчувалася напруженість. Декому з них ставало недобре, і ті пияки потроху вшивалися, інші залишалися, певне, з почуття солідарності. Прабакер довго зволікав із п’ятою склянкою того пійла. Я вже подумав був, що він хоче визнати свою поразку, аж він, задихаючись і виливаючи горілку на свого костюма, таки вихилив ту склянку. Тут один з учасників забігу раптом відкинув свою склянку і, вийшовши на середину приміщення, фальшиво, але гучно затягнув пісню. Ми всі заревли од захвату, радісно усвідомлюючи, що нарешті напилися.

Співали всі по черзі. Спершу виконали національний гімн, потім релігійні псальми. Індійські любовні пісні чергувалися з протяжними газелями, від яких краялося серце. Два дужі офіціянти, знаючи, яка стадія сп’яніння за цим настане, відставили убік таці з напоями і посідали на ослонах коло дверей. Широко всміхаючись, киваючи нам і похитуючи головами, вони ніжно стискали в руках грубі киї. Кожного співака публіка проводжала криками «Браво!» й оплесками. Коли прийшла моя черга, я вирішив виконати — сам не знаю чому — відому пісню гурту «Кінкс» — «You Really Got Me».

Girl, you really got me goiri

You got me so I cant sleep at night...

Сп’янівши од успіху,— а про горілку вже й казати не було чого,— я змусив Прабакера вивчити слова, а він навчив інших пияків, тож ми заспівали хором:

Oh, yes, by God, you are a girl!

And you really, really got me, isn’t it going!

Ми знай горлали ту пісню, простуючи дорогою, що провадила до міста, аж назустріч трапився білий «Амбасадор». Минувши нас, він розвернувся, так само поволі проїхав назад і звернув на узбіччя. З автомобіля вийшло четверо, водій лишився на місці. Найвищий підійшов до мене і, схопивши за сорочку, щось прогарчав на маратхі.

— У ч-чому річ?..— вичавив я тією ж мовою.

Збоку підскочив ще один і так стусонув мене, що голова моя сіпнулася назад. Потім я отримав ще два удари по зубах і по носі. Я позадкував і, наступивши на щось, відчув, як підігнулася нога. Падаючи, я побачив, як Прабакер кинувся назустріч бешкетникам, намагаючись зупинити їх. Зібравши всі сили, я схопився на ноги і навіть зумів кілька разів дати здачі. Хук зліва і удар правим ліктем згори вниз, два найкращі прийоми в будь-якій вуличній сутичці, вийшли непогано. Прабакер впав поряд зі мною, схопився і заробив такого стусана, що все у нього попливло перед очима. Я хотів підійти ближче, щоб захистити його ногами, але знову спіткнувся і впав, Удари і стусани посипалися на мене зусібіч. Я затулився, як міг, а в голові у мене хтось тихо повторював: «Це мені знайоме. Знайоме».

Троє навалилися на мене, а четвертий вправно обнишпорив мої кишені. Раптом почувся голос, що благав бандитів і заразом сварив їх. Це був голос Прабакера. Він звинувачував їх в тому, що вони ганьблять свою країну і свій народ, грабують і б’ють чужинця, гостя їхньої країни, який не зробив їм нічого поганого. Говорив він досить недоладно, зате пристрасно — примудрився обізвати їх нещасними боягузами і згадати Махатму Ганді, Будду, Кришну, матінку Терезу і боллівудськую зірку Амітаба Баччана[57]. Це подіяло. Ватажок наблизився до мене і присів навпочіпки. Я хотів був підвестися і знов вступити в бій, але мене притиснули до землі. «Це мені знайоме. Це знайоме».

Чоловік зазирнув мені у вічі. Обличчя його було жорстке і дуже нагадувало моє власне лице. Задерши сорочку, він щось засунув під неї. Це був мій паспорт і годинник.

Люто зиркнувши на Прабакера, бандити залізли до авта. Двері зачинилися, і «Амбасадор» рвонув з місця, жбурнувши на нас грязюкою з-під коліс і градом жорстви.

Прабакер обмацав мене, щоб подивитися, чи немає серйозних травм, а потім почав скиглити і рвати на собі волосся. Він проклинав себе за те, що повів мене в цей шинок і допустив, щоб ми так напилися. Казав, що краще б сам заробив усі ті синці, які перепали мені. І це було зрозуміло: постраждала його професійна гордість, репутація найкращого бомбейського гіда. А його пристрасній, безмежній любові до Бгарат Матаджі, Матері-Індії, завдали такого удару, що з ним не могли зрівнятися ніякі тілесні страждання.

— Тільки одну річ треба зробити, Ліне,— говорив він, коли я вмивався у просторій ванні нашого готелю.— Коли ми повернемося до Бомбея, ти повинен написати своїм рідним і своїм друзям телеграму, щоб вони послали тобі грошей, а потім піти в своє новозеландське посольство і написати скаргу на свої надзвичайні обставини.

Втерши лице, я подивився на себе в дзеркало. Травми були не такі вже значні. Під оком розцвів синець. Ніс розпухнув, але не був зламаний. Губи були розбиті й теж набрякли, на щоках і на підборідді були садна. Все могло бути й гірше. Я виріс у небезпечному районі, де хлопці з робітничих родин воювали проти хлопчаків з інших вулиць і не любили таких одинаків, як оце я, що не бажали пристати до їхнього гурту. Ну, а потім була в’язниця. Ніхто не бив мене так жорстоко, як тюремні наглядачі, яким платили за те, щоб вони підтримували лад і спокій. Про це й казав мій внутрішній голос. Він згадував, як троє чи й четверо наглядачів з дисциплінарного підрозділу тримали мене, а ще троє чи й четверо молотили мене кулаками, палицями і ногами. Якщо тебе гамселять люди, що мусять бути «хорошими хлопцями», то після цього з розумінням ставишся до «поганих хлопців», що на тебе напали. Бо як «хороші хлопці» приковують тебе кайданками до муру і починають щосили лупцювати, то здається, що це вся система, весь світ ламає тобі кістки. Щоночі нам не давали спокою крики людей, яких безжально катували наглядачі.

Дивлячись у власні очі в дзеркалі, я думав про те, що сказав Прабакер. Він не знав, що я не міг звернутися до новозеландського посольства, не міг написати друзям і родині, тому що поліція стежила за ними, аби зловити мене, тож ніхто не міг мені допомогти. Бандити забрали у мене все до останнього цента. Я не міг не оцінити іронії цього випадку: пограбували колишнього грабіжника! Що там казала Карла перед моїм від’їздом? Ага: «Не напивайся».

— У мене немає грошей в Новій Зеландії, Прабу,— сказав я йому, коли ми повернулися в свій номер.— У мене немає рідних або друзів, які могли б допомогти, і я не можу звернутися до посольства.

— Немає грошей? Зовсім?

— Так, зовсім.

— І ти не можеш нізвідки їх дістати? Ні з якого місця?

— Ні,— відповів я.

— Це дуже велика проблема, Ліне, якщо ти пробачиш, що я кажу просто в твоє побите і подряпане обличчя.

— Я знаю. Як ти гадаєш, ми можемо загнати мій годинник господареві готелю?

— Так, Ліне. Я дуже впевнено думаю це. Це дуже чудовий годинник. Але я не так упевнено думаю, що він заплатить велику справедливу ціну. У таких справах індійський бізнесмен ховає свою релігію в задню кишеню і висуває на тебе дуже жорстку торгівлю.

— Це неважливо,— сказав я, застібаючи пряжки на рюкзаку.— Головне, щоб ми могли заплатити за номер і купити квитки на потяг до Бомбея.

— Це дуже-дуже серйозна проблема, Ліне,— скиглив Прабакер, коли ми йшли коридором.— Якщо в Індії немає грошей, в цьому зовсім немає нічого кумедного, це точно.

Він спохмурнів і таким залишався до самого Бомбея. Гроші за годинника дали мені змогу не лише заплатити за номер в Аурангабаді й купити квитки на потяг, а й прожити ще кілька днів ув «Індійському готелі» Бомбея.

— Здайся на мене,— поважно і врочисто сказав Прабакер на прощання.— От побачиш, я зроблю тобі щасливий результат.

Спостерігаючи, як він спускається по сходах, я почув, що портьє Ананд звертається до мене на маратхі.

Я всміхнувся йому, і ми почали розмовляти цією мовою. За шість місяців у селі я навчився найпростіших фраз. Мої успіхи були скромні, але справили на Ананда велике враження. За кілька хвилин він погукав інших службовців готелю, й усі вони теж були вражені і захоплені, їм траплялося мати справу з чужинцями, що добре говорять на хінді, та ще не бачили вони такого іноземця, котрий міг би висловлюватися на їхньому рідному і любому маратхі.

Вони закидали мене запитаннями про село Сундер, про яке ніколи не чули, і ми поговорили про сільське життя, котре добре було їм відоме. Згадуючи рідні краї, всі вони трохи ідеалізували їх. Наговорившись із ними, я повернувся в свій номер, і майже відразу ж пролунав боязкий стукіт в двері.

— Пробачте мені, будь ласка,— сказав високий худий турист, на вигляд німець або швейцарець. В нього була ріденька борідка і русява чуприна, заплетена в товсту кіску.— Я чув, як ви розмовляли з портьє і коридорними, і зрозумів, що ви живете в Індії вже давно. А ми, на джа, приїхали тільки сьогодні. Ми хотіли б дістати трохи гашишу. Може, ви знаєте, де можна його купити — так, щоб нас не обдурили і щоб не було клопоту з поліцією?

Зрозуміло, я знав. Того ж дня я допоміг їм не тільки дістати гашиш, а й обміняти валюту на чорному ринку, простеживши, щоб операція була справедливою. Бородатий німець і його подружка були дуже вдячні мені й заплатили комісійні. Продавці на чорному ринку, друзі і партнери Прабакера з підпільного бізнесу, були раді новим клієнтам і теж заплатили мені. Я знав, що в місті повно чужинців, котрі потребують такої ж допомоги. Так бесіда з Анандом і коридорними, яку випадково підслухав турист, підказала мені, як заробити на життя.

Складніше було з візою. Прописуючи мене в готелі, Ананд попередив, що термін моєї візи скінчився. Всі бомбейські готелі були зобов’язані подавати міській адміністрації списки мешканців, що приїхали з-за кордону, із вказівкою паспортних даних і терміну їхніх віз. Ці списки називалися «Формою С», і поліція перевіряла їх дуже ретельно. Порушення візового режиму вважалося в Індії серйозним злочином. Винуватців могли запроторити до в’язниці на два роки, а службовці готелів, що потурали порушникам, обкладалися великими штрафами.

Ананд похмуро пояснив мені ситуацію, перш ніж записати мене до журналу, вказавши фіктивну дату. Він приязно ставився до мене, оскільки був родом з Махараштри і зустрів у моїй особі першого іноземця, з яким міг поговорити своєю рідною мовою. Він нічого не мав проти того, щоби порушити один раз правила, проте попередив, що я повинен терміново зайти у відділ реєстрації та продовжити візу.

Сидячи в номері, я зважив свої шанси. Шанси були невеликі, запас готівки ще менший. І хоч я випадково виявив джерело доходу у вигляді посередництва між іноземцями і чорним ринком, та не був певен, що зможу на ці гроші жити в готелі й обідати в ресторанах. До того ж я вже прострочив візу і формально був правопорушником. Правда, Ананд запевнив мене, що в поліції подивляться на прострочення крізь пальці, визнавши, що я допустив його через неувагу, але я не хотів ризикувати.

Лежачи в темряві, я чув голос продавця паану, що розхвалював свій незрівнянний ароматний товар, голос торговця кавунами, що гучно відлунював у вогкому нічному повітрі, вигуки вуличного акробата, що витинав свої трюки перед натовпом туристів, і, звісно ж, чув музику. Цікаво, чи є на світі народ, що любить музику так, як її люблять індійці?

Музика мимоволі навівала спогади про село, яких я старанно уникав. Перед самим нашим від’їздом із Сундера мене просили поселитися у них назавжди, запропонували дім і роботу. Протягом трьох останніх місяців я допомагав учителеві сільської школи давати уроки розмовної англійської мови. Я поправляв його вимову, що відзначалася місцевим акцентом. Вчитель разом з сільською радою особливо наполегливо умовляв мене залишитися.

Але я не міг туди повернутися. Тоді не міг. У місті можна прожити, затиснувши свої поранене серце і душу в кулак, але в селі вони повинні відкрито світитися в твоїх очах. А я носив із собою свій злочин і своє покарання. Доля, яка допомогла мені вирватися з в’язниці на свободу, не дозволяла мені вільно жити на світі. І рано чи пізно, дивлячись в мої очі, люди зрозуміють це. Рано чи пізно настане відплата. Півроку я видавав себе за людину, що живе у злагоді зі світом, і був по-справжньому щасливий, але душа моя була неспокійна. Задля свободи я здатен був навіть на вбивство.

Я знав це і розумів, що моя присутність у селі поганить його. Кожна звернена до мене усмішка була здобута обманом. Коли ти живеш поза законом, у твоєму сміхові завжди вчувається відлуння брехні, а кожен вияв любові є крадіжкою.

У двері постукали. Увійшов Ананд і повідомив з досадою, що заявився Прабакер з двома друзями. Я ляснув Ананда по спині, дякуючи за турботу про мій спокій, і ми вийшли в хол.

— Ліне! — засяяв Прабакер, побачивши мене.— У мене є дуже хороша новина для тебе! Це мій друг Джоні Сигар. Він мій дуже важливий друг у джопадпаті[58] — селищі, де ми живемо. А це Раджу. Він помічник містера Казима Алі Гусейна, який у нас у нетрищах найголовніший.

Я потиснув їм руки. Джоні Сигар був приблизно такого ж зросту і статури, як і я, на вигляд йому було років тридцять. У нього було розумне і відкрите обличчя. Очі піщаного кольору дивилися твердо й упевнено. Над чітко окресленим ротом видніла ниточка акуратно підстрижених вусів. Раджу був тільки трохи вищий од Прабакера і ще худорлявіший, ніж він. На його покірливому обличчі застиг сумний вираз, що мимоволі викликав співчуття. Це була печаль, яка, на жаль, дуже часто притаманна чесній, непідкупній натурі. Густі брови нависали над його розумними темними очима. Ці очі дивилися на мене з утомленого й передчасно постарілого лиця — йому, мабуть, було всього років тридцять п’ять. Обидва індійці сподобалися мені з першого погляду.

Ми трохи побалакали про Сундер. Цікавила їх і моя думка про Бомбей — що мені подобається в нім понад усе, як я збуваю тут час. Я запросив їх продовжити розмову за чаєм у ресторанчику, але Прабакер відхилив запрошення.

— Ні-ні, Ліне,— сказав він, похитавши головою.— Нам треба йти. Я просто хотів, щоб ти познайомився з Джоні і Раджу і щоб вони теж побачили твоє добре лице. Я думаю, що Джоні хоче сказати тобі одну річ, хіба ні? — звернувся він до друга, допитливо роззявивши рота і піднявши руки.

Джоні Сигар спохмурнів і відповів йому сердитим поглядом, але потім обернувся до мене з широкою усмішкою.

— Ми вирішили, що ти житимеш з нами,— оголосив він.— Ти хороший друг Прабакера. У нас є для тебе місце.

— Так, Ліне! — поспішив додати Прабакер.— Одна сім’я завтра виїжджає, і післязавтра їхній дім буде вільний для тебе.

— Але я... але ж...— приголомшено пробелькотів я, відчуваючи вдячність за їхнє щедре запрошення і жах на думку про життя в нетрищах.

Я дуже добре пам’ятав свій візит у нетрища. Сморід з відкритих убиралень, страшенне убозтво, багатотисячний людський мурашник,— як на мене, то було пекло, найбільше лихо, яке може статися з людиною за нашої епохи.

— Без проблем, Ліне,— розсміявся Прабакер.— Ти будеш дуже щасливим з нами, ось побачиш. Ти знаєш, ти вже зараз виглядаєш, як інша людина, правда, а коли проживеш декілька місяців з нами, то виглядатимеш зовсім так само, як усі ми. Всі думатимуть, що ти вже багато-багато років живеш у нетрищах. От побачиш.

— Це надійне місце,— сказав Раджу, доторкнувшись до моєї руки.— Ти житимеш там спокійно, поки не заробиш грошенят. Наш готель безоплатний.

Прабакер і Джоні засміялися, і я разом з ними. Мені передався їхній оптимізм. У нетрищах бруд і тіснява, але там мені не треба буде заповнювати «форму», там я буду вільний. У мене буде час подумати про подальше життя.

— Ну що ж... Спасибі вам, Прабу, Раджу, Джоні. Я згоден. Я дуже вам вдячний.

— Без проблем,— сказав Джоні Сигар, потискуючи мені руку і дивлячись на мене відкритим поглядом.

Тоді я ще не знав, що сам Казим Алі Гусейн, «головна людина в нетрищах», послав Джоні і Раджу подивитися, що я за один. Думаючи тільки про себе, я прийняв їх запрошення без особливого ентузіазму — не знав, яку цінність становить житло в їхньому селищі і стільки сімей чекає, коли настане їхня черга. Посилаючи до мене своїх помічників, Казим Алі Гусейн поставив перед Раджу завдання розібратися, чи зможу я жити з ними, а Джоні повинен був визначити, чи зможуть вони жити зі мною. Того першого разу я відчув, що ставлення Джоні свідчить про можливість майбутньої дружби, а в сумній усмішці Раджу бачив більше розуміння і довіри, ніж я заслуговував.

— О’кей, Ліне,— всміхнувся Прабакер.— Післязавтра надвечір ми прийдемо, щоб узяти твої речі і твою шляхетну персону разом з ними.

— Добре. Спасибі, Прабу. Але постій! А як же наша екскурсія післязавтра?

— А що з нашою екскурсією?

— А ми ж збиралися піти до стоячих ченців.

Мова йшла про чоловічий монастир в передмісті Байкулла, де божевільні ченці-фанатики влаштували кубло для куріння гашишу. Кілька місяців тому ми вже були там з Прабакером, коли він знайомив мене з темним боком бомбейського життя. Дорогою з села я узяв з нього обіцянку, що він поведе мене туди ще раз із Карлою. Вона ніколи не бачила того монастиря і була надзвичайно заінтригована чутками, які дійшли до неї. Нетактовно було нагадувати про екскурсію тієї миті, коли Прабакер з друзями так гостинно запросили мене до себе, та мені дуже хотілося показати монастир Карлі.

— Без проблем, Ліне. Ми зробимо візит до цих ченців разом з міс Карлою, а потім візьмемо твої речі. Я прийду сюди післязавтра о третій. Я такий радий, Ліне, що ти будеш з нами! Я такий радий!

Ми спустилися вниз і вийшли надвір. Прабакер, Джоні і Раджу змішалися з натовпом. Мої проблеми були вирішені. У мене з’явилася можливість заробити трохи грошей і надійне місце, де я міг жити. І мої думки, немов звільнившись від цих турбот, попрямували, петляючи по вулицях і провулках, до будинку Карли, до вікон її квартири на першому поверсі і високих засклених дверей, що виходили в брукований провулок. Але ці двері були зачинені переді мною, і я безуспішно намагався викликати в уяві її образ, її обличчя й очі. Я раптом усвідомив, що, ставши власником убогої комірки в нетрищах, можу втратити її, що швидше за все так і буде.

Повернувшись у свій номер, я ліг спати. Переїзд у нетрища дасть мені час і допоможе вирішити проблему з візою, хай і не зовсім так, як хотілося б. Тягар цих турбот звалився з моїх плечей, до того ж я дуже втомився і повинен був би спати як убитий. Проте сон мій був неспокійний. Як висловився Дідьє під час однієї з нескінченних опівнічних розмов, уві сні наші бажання зустрічаються з нашими страхами. «А коли твоє бажання і твій страх — одне і те саме,— сказав він,— це називається маренням».

Розділ 8

Стоячі ченці давали обітницю ніколи не сідати і не лягати. Вони стояли і вдень, і вночі. Навстоячки вони їли, навстоячки справляли природні потреби, навстоячки молилися і співали. Навіть спали вони навстоячки, підвішені на лямках, які утримували їх у вертикальному положенні, не дозволяючи впасти.

Років за десять безперервного стояння ноги їхні набрякали. Кров насилу циркулювала стомленими судинами, м’язи товщали. Ноги роздувалися до неймовірних розмірів, втрачали всяку форму і покривалися варикозними виразками. Пальці насилу виступали на розпухлих слонячих ступнях. А потім ноги починали худнути і худнути, аж залишалися кістки, вкриті тонкою плівкою шкіри з висохлими венами.

Їх повсякчас мордував страшенний біль — ступні немовби пронизували гострі шпичаки, тож вони не могли стояти спокійно і раз у раз переступали з ноги на ногу, хитаючись із боку на бік у повільному танці, який гіпнотизував кожного, хто їх бачив.

Декотрі ченці давали обітницю в шістнадцять або сімнадцять років, інші відмовлялися від світової марноти в старшому віці, розглядаючи життя лише як підготовку до смерті, до вічного перевтілення. Чимало з них були у минулому бізнесменами, що безжально змітали все на своєму шляху в гонитві за втіхами, зиском і владою. Зустрічалися серед них і побожні люди, які змінили декілька конфесій, аж приєднувалися до секти стоячих ченців. Траплялися в монастирі і злочинці — злодії, вбивці, члени мафій і навіть їхні ватажки,— що намагалися спокутувати гріхи нескінченними муками і знайти душевний спокій.

Курильня містилася у вузькому закапелку поміж двома цегляними будівлями позаду храму. Над ним був бляшаний дах, а долівка вимощена кам’яними плитами. Ченці заходили дверима наприкінці коридору, всі інші — через металеву хвіртку з боку вулиці.

Відвідувачі шикувалися попід мурами. Зрозуміло, всі стояли — сідати у присутності тих ченців не годилося. З крана над ровом біля входу з вулиці можна було випити води. Ченці готували гашиш у глиняних чилумах[59] і палили разом з відвідувачами.

Обличчя ченців випромінювали страждання. Рано чи пізно кожен з них, пройшовши через безперервні багаторічні муки, починав знаходити в стражданнях неземну втіху. Світло, породжене муками, струмувало з їхніх очей, і мені ще ніколи не зустрічалися люди, чиї обличчя сяяли б так, як їхні вистраждані усмішки.

До того ж вони завжди були накачані наркотиками і, перебуваючи в світі марень, мали надзвичайно величний вигляд. Вони не вживали нічого, крім найкращого кашмірського гашишу, який виготовляється з конопель, що вирощуються біля підніжжя Гімалаїв у Кашмірі. Ченці палили його все своє життя — і вдень, і вночі.

Ми з Карлою і Прабакером стояли біля стіни. Позад нас були замкнені двері, якими заходили ченці, а попереду — дві шереги людей, що тягнулися уздовж стін до самого виходу на вулицю. Деякі чоловіки були одягнені в європейські костюми або джинси. Поряд з ними стояли робітники у вибляклих лунгі й люди в національному одязі. Очі їхні повсякчас зиркали на нас із Карлою. Дехто був приголомшений тим, що в їхні ряди затесалася жінка, проте ніхто не підійшов і не заговорив з нами, їхня увага була переважно зосереджена на ченцях і гашиші.

— Ну, і як воно тобі? — запитав я.

— Це неймовірно! — відповіла Карла.

Очі її блищали в м’якому світлі прикритих абажурами ламп. Вона була збуджена і, можливо, трохи нервувала. Після куріння чарасу м’язи її обличчя і плечей трохи розслабилися, на губах з’явилася усмішка, але в очах проскакували іскорки.

— Це щось жахливе і священне водночас,— мовила вона.— І я ніяк не можу зрозуміти, що саме є жахливим, а що — священним. Слово «жахливе», можливо, не зовсім пасує, але воно близьке до істини.

— Я розумію, що ти маєш на увазі,— значуще кивнув я, задоволений тим, що стоячі ченці справили на неї враження.

Вона прожила в Бомбеї п’ять років і багато разів чула про монастир, але була тут вперше. З мого тону можна було подумати, що я тут завсідник, хоч насправді досвід мій був невеликий. Без Прабакера з його чарівливою усмішкою нас сюди взагалі не впустили б.

Якийсь чернець підійшов до нас разом з хлопчиком-прислужником, що тримав срібну тацю з чарасом, чилумом та іншим приладдям для куріння. Інші ченці розійшлися по всьому коридору і, погойдуючись, виспівували молитви й палили. Той, що підійшов до нас, був високий і худий, ноги його страшенно набрякли, на них пульсували випнуті канати вен. На змарнілому обличчі виразно виступали скроні, а під вилицями починалися глибокі западини щік, що переходили в міцно стиснуті щелепи. Величезні очі світилися з-під брів таким божевіллям, тугою і любов’ю, що викликали і страх, і співчуття.

Похитуючись із боку на бік, чернець приготував нам чилуми. Він і разу не глянув на нас, проте усміхався немов давній друг, з поблажливістю і розумінням. Повітря виходило з його легенів з шумом, що нагадував клекіт хвиль. Закінчивши приготування, чернець подивився на мене, і я на мить загубився на тому світі, який відкрився мені в його очах. На мить я майже відчув усю нескінченність його страждань і силу волі, що дозволяла йому терпіти їх. Я майже зрозумів його усмішку, в якій світилося божевілля. Я був певен, що усмішка призначалася мені, тож я постарався відповісти йому очима, що я майже відчуваю його стан, майже відчуваю. Потім він підніс чилум до рота, розкурив його і передав мені.

І тієї миті пролунав страшенний крик. Біля залізної хвіртки стояв чолов’яга в червоному тюрбані, жилеті і шовкових шароварах — костюмі одного з північних індійських племен — і щосили волав. Перш ніж люди встигли зрозуміти, в чому справа, і якось відреагувати, зарізяка вихопив шаблю, що висіла на поясі, й, піднявши її над головою, кинувся до нас, невідступно дивлячись на мене. Що саме він кричав, я не міг розібрати, але наміри його були зрозумілі: він хотів мене вбити.

Люди притиснулися до стін, ченці відступили убік. Двері позад нас були замкнені, я був беззбройний. Вимахуючи шаблею, зарізяка ішов до нас. Діватися було нікуди — залишалося тільки прийняти бій. Я зробив крок назад і підняв кулаки. Сім років навчання східним видам двобою пульсували в моїх руках і ногах. Мені не було страшно. Як і всі круті хлопці, я уникав бійок, але якщо сутичка ставала неминучою, отримував од неї задоволення.

Коли він майже наблизився до нас, якийсь чоловік ступнув уперед, перехопив зарізяку упоперек тулуба і брязнув його об підлогу. Шабля відлетіла до Карли. Я підняв її, а наш рятівник притиснув напасника до підлоги, вивернувши його руку за спину, а потім скрутив комір його сорочки. Гнів і шал, що охопили зарізяку, відразу ж ущухли. Декілька чоловіків — певне, тих, що знали його,— підхопили напасника під руки і вивели надвір. Потім один з них повернувся, підійшов до мене і, вимогливо дивлячись мені в очі, простягнув обидві руки по шаблю. Повагавшись, я віддав йому шаблю, він, уклонившись, попросив у нас вибачення і пішов собі.

Всі збуджено загомоніли. Я з тривогою подивився на Карлу. Очі її розширилися, на губах грала здивована усмішка. Трохи заспокоївшись, я підійшов до чоловіка, що виручив нас. Це був справжнісінький велетень. Його темна густа чуприна була заплетена в косу. На ньому була чорна шовкова сорочка і вільні штани, на ногах чорні шкіряні сандалі.

Я представився, і він у відповідь назвав своє ім’я: Абдулла Тагері.

— Я твій боржник, Абдулло! — вдячно усміхнувшись, мовив я.

Він так легко роззброїв зарізяку, що, здавалося, це далося йому без зусиль. Але я розумів, що це помилкове враження. Я знав, скільки сміливості і майстерності для цього потрібно, якою спритністю треба володіти. Абдулла Тагері був природженим борцем.

— Ще трохи, і мені був би гаплик,— додав я.

— Без проблем,— усміхнувся він.— Цей чоловік чи то напився, чи то з’їхав із глузду.

— У якому б він не був стані, я твій боржник,— повторив я.

— Та облиш! — засміявся Абдулла.

Сміх його був природний — він сміявся від щирого серця. Очі його були тієї барви, якої набуває морський пісок на долоні за декілька хвилин до того, як сонце сяде за обрій.

— Байдуже, я хочу, щоб ти знав, що я тобі вдячний.

— О’кей,— відповів він, ляснувши мене по плечу.

Я повернувся до Карли і Прабакера. Коли ми виходили, Абдулли вже не було видно. Вулиця була порожня; за декілька хвилин ми зловили таксі.

— Нам так пощастило! — вигукнув Прабакер, обертаючись до нас.— Я вже думав, що цей драб порубає нас на дрібні шматочки. Деяким людям не можна палити чарас, еге ж? Деякі люди стають дуже сердитими, коли їхні мізки розслаблюються.

Біля «Леопольда» я вийшов з Карлою, попросивши Прабакера зачекати.

— Ти не зайдеш? — запитала вона.

— Ні,— відповів я, шкодуючи, що не виглядаю тим суворим героєм, яким уявлявся собі в тій сцені.— Я зараз візьму свої речі в «Індійському готелі» і переїду в нетрища. І знаєш, я не з’являтимуся; в «Леопольді» найближчим часом... та і в інших місцях теж. Мені треба... ну, загалом, стати на ноги. Розумієш, треба міцно стояти на ногах. А потім... ох, про що я говорив?

— Про свої ноги.

— Авжеж,— засміявсь я.— Треба робити якісь кроки, з чогось почати.

— Тобто це щось подібне до прощання?

— Та ні... тобто, так.

— І при цьому ти щойно повернувся з села.

— Так,— знову засміявсь я.— 3 села прямісінько в нетрища.

— Головне при цьому — встояти.

— На ногах. Так. Я розумію.

— Послухай, якщо це через гроші...

— Ні,— випалив я.— Ні, я хочу цього. Тут не тільки гроші. Справа в тому, що...

Секунди три я вагався, чи не поділитися з нею своєю візовою проблемою. Її подруга Летті знала когось у відділі реєстрації іноземців. Вона допомогла з візою Мауриціо і, напевно, могла допомогти мені. Але я нічого не сказав їй і просто всміхнувся. Якби я розповів їй про візу, це викликало б запитання, на які я не міг відповісти. Я був закоханий в Карлу, та не певен був, чи можу їй повністю довіряти. Коли живеш поза законом, то довіряєш не всім, кого любиш.

— Річ у тому... ну, мені здається, це буде цікаво. Справжня пригода.

— О’кей,— кивнула вона.— О’кей. Ти знаєш, де я живу. Заходь, як буде нагода.

— Ну, звісно,— сказав я, і ми всміхнулися, знаючи, що я не зайду.— Звісно. А ти знаєш, де я житиму разом з Прабакером. То теж заходь.

Вона узяла мене за руку і, нахилившись, поцілувала в щоку. Потім обернулася, щоб піти, але я затримав її руку в своїй.

— Ти не даси мені на прощання поради? — запитав я, намагаючись усміхнутися.

— Ні,— відповіла вона.— Я дала б тобі пораду тільки в тому разі, якщо б мені було байдуже, що з тобою станеться.

І вона пішла. Я дивився, як вона увійшла під арку і розчинилася в яскравій, безтурботній і ненадійній атмосфері «Леопольда». Я знав, що двері в її світ для мене зачинилися — принаймні, на якийсь час. Поки я житиму в нетрищах, це маленьке царство світла буде недоступне для мене. Нетрища заховають і поглинуть мене, я зникну в них без сліду.

Я сів у таксі і подивився на Прабакера.

Тгик гайн. Чало! — сказав я.— Ну, от і все. Поїхали.

За сорок хвилин ми зупинилися на Кафф-Парейд поряд з Центром світової торгівлі. Ото був контраст! О праву руч височіла сучасна споруда з усіма зручностями. Три долішні поверхи були відведені під крамниці — там були шовки, самоцвіти, килими і ремісничі вироби. А ліворуч на ділянці в десять акрів у сімох тисячах убогих халуп тулилися двадцять п’ять тисяч найбідніших бомбейців. Праворуч сяяли неонові реклами і підсвічені фонтани, ліворуч не було електрики, водогону, нормальних туалетів, а головне — певності, що весь цей мурашник не змете міська влада.

Я відвернувся од лискучих лімузинів, припаркованих біля торгового центру, і попрямував у нетрища. Неподалік входу стояла відкрита вбиральня, замаскована високою травою і очеретяними ряднами. Був страшенний сморід; мені здавалося, що він грубим шаром обліпив усю мою шкіру. Задихаючись, я погамував нудоту і поглянув на Прабакера. Обличчя його спохмурніло, на ньому вперше промайнув цинічний вираз.

— Бачиш, Ліне,— сказав він, і усмішка його, замість розпливтися по всьому обличчю, перехнябилася набік,— бачиш, як живуть люди?

Потому як ми підійшли до перших будиночків, я відчув пориви вітру, який долітав з протилежного боку селища, що виходило широкою дугою до моря. Вітер не розгонив спеку і духоту, проте сморід послабшав. Тут переважали запахи кухні, спецій, пахощів. На близькій відстані хатини були жалюгідним видовищем: споруди зі шматків пластмаси й картону чи очеретяних ряден, напнутих на тонкі бамбукові тички. За долівку в хатинах правила земля. Подекуди, правда, виднілися бетонні майданчики й острівці кам’яного муровання — залишки будинків, що колись стояли на цьому місці.

Поки ми йшли вузьким пластиково-ганчірковим провулком, нетрищами розлетілася звістка, що прибув чужинець. Збіглася ціла ватага дітей, вони оточили нас, але впритул не наближалися. Очі їхні були круглі від цікавості й збудження.

З усіх будиночків висипали їхні мешканці. Всі вони так стурбовано дивилися на мене, що мені здавалося, хочуть спопелити мене, своїми поглядами. Зрозуміло, це було не так. Я не розумів тоді, що це просто подив. Вони не могли збагнути, що за демони переслідують мене, чому я так боюся того місця, яке було для них притулком, порятунком від незрівнянно гіршої долі, ніж життя у нетрищах.

— Оце буде тепер твій дім, Ліне,— голосно сказав Прабакер, намагаючись перекричати дитячий галас і зупиняючись перед однією з хатин.— Заходь, познайомся.

Халупа була такою ж, як і все, що оточувало її. За дах правив лист чорної пластмаси, а за сволоки — бамбукові тички, зв’язані мотузком з кокосового волокна, поміж якими напнули очеретяні верети. Земляна долівка була втрамбована ногами попередніх мешканців. Тонкі фанерні двері висіли на мотузяних петлях. Стеля була така низька, що мені доводилося нагинатися. У кімнаті можна було; зробити чотири кроки завдовжки і два завширшки — зовсім як в тюремній камері.

У одному кутку я поставив гітару, в другому — портативну аптечку. У мене була пара дротяних вішалок, на яких я розвісив свій одяг. В цей час Прабакер погукав мене знадвору.

Я вийшов і побачив перед собою Прабакера, Джоні Сигара, Раджу і ще декілька чоловіків.

— Це Ананд, твій сусіда з лівого боку,— представив Прабакер високого молодого сикха з жовтою пов’язкою на голові. Ми потиснули одне одному долоні.

— Привіт,— сказав я.— Знаю ще одного Ананда — портьє з «Індійського готелю».

— Він хороша людина? — спохмурнівши, запитав Ананд.

— Так. Він мені подобається.

— Це добре,— схвально вимовив Ананд з хлоп’ячою усмішкою, що зводила нанівець всю серйозність його тону.— Значить, ми з тобою вже наполовину друзі, на?

— Ананд живе в одній хатині з іншим неодруженим хлопцем, рафік,— провадив Прабакер.

Рафік було років тридцять. Скуйовджена борода звисала з його загостреного підборіддя. Він стомлено всміхнувся. Від усмішки очі його примружувалися, надаючи йому хитрого і мало не лютого вигляду.

— А з іншого боку — наш дуже хороший сусіда Джітендра. У його дружини ім’я Радга.

Джітендра був гладкий і низенький. Він повсякчас радісно всміхався і енергійно потирав своє черевце. Його дружина Радга у відповідь на мій шанобливий кивок і усмішку теж усміхнулася і затулила лице червоною хусткою, затиснувши її ріжок в зубах.

— Знаєте,— раптом сказав Ананд світським тоном,— мені здається, почалася пожежа.

Він підвівся навшпиньки, розглядаючи щось поверх чорних дахів. Усі подивилися в той бік. Настала тривожна тиша. І раптом за кількасот метрів од нас до неба зметнувся пишний султан полум’я. Пролунав вибух, ніби з кулемета прошили стіну металевої повітки. Всі стрімголов кинулися в тому напрямку.

Я залишився на місці, зачаровано дивлячись на вогонь і хмари диму. Тим часом окремі язики полум’я злилися в суцільну стіну. Ця червоно-жовта стіна, яку гнав морський вітер, посувалася далі й далі, поглинаючи нові й нові хатини. Вона наближалася до мене зі швидкістю пішохода, спопеляючи все на своєму шляху.

То тут, то там на вогненному фронті щось вибухало. Я зрозумів, що це гасові плитки. Останні мусонні дощі пройшли кілька тижнів тому. Нетрища були купою сухих трісок, і вітер безперешкодно роздмухував полум’я.

Я вирішив, що справи кепські й, ухопивши свої лахи, вибіг надвір, аж побачив гурт жінок і дітей. Вони стояли і дивилися на мене. І без слів було зрозуміло, що вони думають. У їхніх очах я читав, як по писаному: «Ось великий, дужий чужинець, і він рятується втечею, тоді як наші чоловіки побігли воювати з вогнем».

Засоромившись, я кинув торбу до ніг сусідки Радги і помчав до центру пожежі.

Нетрища виростали без певного плану. Проходи між хатинами, звісно, вели кудись, але ніякого порядку в їхньому розташуванні не було. Зробивши два-три повороти, я втратив орієнтацію, аж зіткнувся з чоловіками, що поспішали на пожежу. У протилежному напрямку, рятуючись од вогню, бігли люди похилого віку і діти. Деякі тягнули своє майно — одяг, кухонне начиння, плити і картонні коробки з документами. У багатьох з них були опіки і рани. В повітрі стояв гострий запах пластмаси, одягу, волосся і м’яса.

За хвилю я почув гоготіння вогню. Раптом з бічного проходу з галасом вилетіла якась вогненна куля. Це була охоплена полум’ям жінка. Вона налетіла на мене і впала.

Моє волосся, брови і вії відразу обгоріли, і я хотів було відскочити убік, але вона несамовито волала і дриґала ногами. Я зірвав з себе сорочку і, прикривши нею лице і руки, кинувся до жінки, намагаючись збити з неї полум’я своїм одягом. Тут підскочили на допомогу люди, і я помчав далі, аж опинився перед самісінькою пожежею. Полум’я сягало кількох метрів заввишки. Пожежа насувалася дугою, що охоплювала хатин із п’ятдесят. Пориви вітру гнали омахи полум’я, що кидалося до нас, відступало і несподівано з’являлося з іншого боку. Пожежа скидалася на чистісіньке пекло — горіли хатини, гриміли вибухи, курівся отруйний дим.

Перед наступаючим вогнем стояв якийсь чоловік, він давав розпорядження добровільним пожежникам, як полководець, що орудує військом на полі бою. Він був високий і худий, з сивим волоссям і гострою борідкою. На ньому була біла сорочка, білі штани і сандалі, на шиї зелений шарф, а в руках він тримав коротку дерев’яну палицю з мідним набалдашником. Так я вперше зустрівся з найголовнішою людиною в нетрищах, Казимом Алі Гусейном.

Казим Алі поділив людей на дві команди: одна гасила вогонь, а друга розбирала хатини, що стояли на його шляху. Стежачи за вогненним фронтом, головнокомандувач палицею скеровував бійців у потрібному напрямку.

Коли Казим Алі побачив мене, в полірованій бронзі його очей промайнуло здивування, проте він без зайвих слів показав мені палицею на вогонь. Я полегшено і з гордістю підкорився його наказу і приєднався до одного з гуртів. У ньому був і Джоні Сигар.

— Все гаразд? — крикнув він, задихаючись від диму.

— Все гаразд,— крикнув я у відповідь.— Потрібна вода!

— Води більше немає,— відповів він,— цистерна порожня. Нову воду підвезуть тільки завтра. Люди вже витратили майже всю свою денну норму.

Як я з’ясував пізніше, на кожну хатину виділялося по два-три відра води на день на всі потреби — приготування їжі, миття, прання. Людям доводилося гасити вогонь водою, яка була потрібна їм для пиття.

— Клятий вогонь! — лаявся Джоні, збиваючи полум’я мокрою ганчіркою.— Ти хочеш погубити мене? Дідька лисого! Ми знищимо тебе!

Раптом у наш бік метнувся довжелезний червоний омах. Чоловік біля мене упав, тримаючись за обпалене лице. Казим Алі відразу ж послав йому на допомогу рятувальну команду. Схопивши мокрого мішка, я приєднався до Джоні, орудуючи однією рукою, а другою захищаючи лице.

Ми раз у раз озиралися на Казима Алі Гусейна, щоб отримати вказівки. Звісно, ми не могли розраховувати на те, що погасимо пожежу своїми мокрими ганчірками. Нашим завданням було затримати полум’я, поки інша команда руйнує найближчі хатини. Це була героїчна робота. Люди приносили в жертву власні будинки заради порятунку всього селища. Щоб виграти час, Казим Алі переставляв нас по всьому фронту, як фігури на шахівниці, домагаючись успіху то на одній, то на іншій ділянці.

Черговий порив вітру атакував нас і огорнув димом, що геть затулив Казима Алі і змусив нас відступити. Коли дим трохи розвіявся, ми побачили зелений шарф Казима Алі. Наш командир незворушно стояв на місці, оцінюючи обстановку і розраховуючи наступний крок. Зелений шарф майорів над його головою, мов прапор. Вітер обернувся в інший бік, і ми з подвоєною енергією кинулися в бій.

Коли все скінчилося, ми востаннє пройшли по всіх навколишніх закутках, перевіряючи, чи не лишилося там поранених і загиблих. Потім зібралися, щоб вислухати гірке повідомлення про результати пожежі. Загинули дванадцять душ, з них шестеро людей похилого віку і четверо дітей. Більше сотні отримали опіки і травми, здебільшого серйозні. Згоріло шістсот хатин — одна десята всього селища.

Джоні Сигар перекладав мені все те. Я слухав, нахиливши до нього голову, а дивився на Казима Алі, що читав траурний список. Перевівши погляд на Джоні, я побачив, що він плаче. До нас крізь натовп пробився Прабакер, і тієї миті Джоні сказав мені, що загинув Раджу — чоловік із сумним обличчям, що запросив мене жити в нетрищах. Його більше не було.

— Нам до біса поталанило! — радісно резюмував Прабакер, коли Казим Алі скінчив перераховувати втрати. Обличчя Прабакера було вкрите таким товстим шаром кіптяви, що його очі й зуби виблискували, немов у чорта.— Минулого року під час великої пожежі згоріла третина всього джопадпаті. Кожен третій будинок — понад дві тисячі! Калас[60]! І сорок душ загинуло. Це дуже багато, Ліне, повір мені. А цього року дуже вдала пожежа. І наші хатини уціліли! Нехай упокоїть Бгаґван[61] душу нашого брата Раджу.

У натовпі почувся якийсь шум, і ми побачили, що крізь юрбу пропихається гурт людей. Жінка з рятувальної команди несла на руках дитину, яку витягнули з-під уламків. Прабакер переклав мені її розповідь. Загорілися три сусідні хатини, вони завалилися і поховали під собою родину. Батьки цієї маленької дівчинки задихнулися, а вона лишилася жива. Обличчя і тіло її не постраждали, але ноги були обпалені, шкіра почорніла і порепалася. Дівчинка кричала від жаху і болю.

— Скажи їм, щоб вони бігли за нами, і допоможи мені дістатися до моєї хатини! — сказав я Прабакеру.— У мене є ліки і бинти.

Прабакер неодноразово бачив мою похідну аптечку, тож відразу зрозумів мене і крикнув щось Казиму Алі. Я почув тільки, як люди довкруги повторюють слова «ліки» і «доктор». Прабакер схопив мене за рукав і потягнув до хатини.

Розкривши аптечку на землі перед хатиною, я обмазав ноги дитини товстим шаром анестезуючої мазі. Дівчинці відразу ж полегшало: вона припинила кричати і тільки схлипувала, згорнувшись клубком на руках якоїсь жінки.

— Лікар, лікар...— загомоніли всі.

Тим часом сонце сховалося у водах Аравійського моря, м’яка зоряна ніч опустилася на місто. Казим Алі звелів принести декілька ламп, і ми працювали в цьому імпровізованому лазареті, надаючи допомогу потерпілим. Джоні Сигар і Прабакер виконували роль медбратів, санітарів і перекладачів. Найбільш поширеними травмами були опіки, порізи і глибокі рани, але у багатьох дим пошкодив дихальні шляхи.

Казим Алі Гусейн якусь хвилю стежив за нами, а потім пішов наглянути, як споруджують тимчасові притулки, ділять запаси води та готують вечерю. Коло мене раптом з’явилася чашка чаю. Його приготувала моя сусідка Радга. Відтоді як я сюди приїхав, у мене в роті не було й ріски, тож смачнішого чаю я не пив за все своє життя. За годину потому вона нагодувала мене прісними коржиками, рисом і бгаджі[62]. Овочі, приправлені каррі та іншими спеціями, були чудові, я навіть витер полумисок шматком хліба.

Вже звернуло за північ, коли Джітендра потягнув мене за рукав у мою хатину, де на землі було розстелено ковдру ручної в’язки. Роздягнувшись, я упав на неї й поринув у сон.

Коли я розплющив очі, минуло вже сім годин (мені здалося, сім хвилин збігло), а наді мною схилилося обличчя Прабакера. Я моргнув і протер очі. Це таки був Прабакер — він сидів навпочіпки, підперши голову руками.

О ліву руч навпочіпки сидів Джоні Сигар, праворуч — Джітендра.

— Доброго ранку, Лінбаба! — сказав він, зустрівшись зі мною поглядом.— Ти так голосно хропеш... Джоні сказав, можна подумати, тут бика прив’язали.

Джоні підтвердив це кивком, а Джітендра з боку на бік похитав головою.

— Стара Сарабаї знає засіб від хропіння,— сповістив мені Прабакер.— Вона увіткне тобі в носа дуже гострий шматочок бамбука завдовжки як мій палець. І після цього — ніякого хропіння. Бас! Калас![63]Я сів на ковдрі і потягнувся — спина і плечі заклякли. Очі ще різало після боротьби з вогнем, а волосся, здавалося, просякло димом. Все приміщення пронизувало вранішнє сонце, що проникало крізь дірки в стінах.

— Що ти тут робиш, Прабу? — запитав я роздратовано.— Давно ви так сидите?

— Не дуже давно, Ліне. Може, з півгодини.

— Знаєш, це не дуже гарно,— пробурчав я.— Сидіти і дивитися, як людина спить.

— Пробач, Ліне,— відповів він спокійно.— Ми в Індії можемо дивитися іноді, як кожен спить. Ми говоримо, що спляча людина — друг всього світу.

— Твоє лице таке добре, коли ти спиш, Ліне,— додав Джоні Сигар.— Я був дуже здивований.

— Не можу вам передати, як багато це означає для мене, хлопці. Отже, можна розраховувати на те, що я бачитиму вас тут щоранку?

— Ну, якщо ти цього дуже хочеш, Ліне,— погодився Прабакер, схоплюючись на ноги.— Сьогодні ми просто прийшли, щоб сказати тобі, що твої пацієнти готові.

— Мої... пацієнти?

— Так. Подивися.

Вони відчинили двері, і сонце хльоснуло мене в очі. Заморгавши, я вийшов надвір і виявив біля хатини душ із тридцять, як не більше. Вони сиділи навпочіпки, утворюючи чергу, хвіст якої пропадав десь за рогом.

— Лікар, лікар...— пролунали голоси.

— Ходімо,— смикнув мене за рукав Прабакер.

— Куди?

— Спочатку в туалет,— відповідав він життєрадісно.— Ти ж повинен зробити спорожнення, хіба ні? Я тобі покажу, як ми робимо спорожнення на довгій бетонній греблі. Там усі хлопчики і молоді люди роблять спорожнення просто в океан. Просто треба сісти навпочіпки, щоб твої сідниці дивилися у бік океану. А потім ти помиєш своє добре лице душем, і буде чудовий сніданок. А після цього ти можеш легко привести в порядок своїх пацієнтів. Жодних проблем.

Ми попрямували уздовж черги. Тут були молоді і старі люди, чоловіки і жінки. Їх обличчя були вкриті саднами і синцями, обпечені руки кровили і були в пухирях. Дійшовши до повороту, я з жахом побачив, що черга там не кінчається і тягнеться ще далеко-далеко.

— Але... як же я піду? — пробурмотів я.— Вони ж чекають.

— Почекати — це не проблема,— відповідав Прабакер безтурботним тоном.— Вони і так чекають вже понад годину. Якби тебе не було з нами, вони все одно чекали б — тільки невідомо чого. А чекати невідомо чого — це вбиває серце людини, розумієш? А зараз вони чекають відомо чого. Тебе. А ти дуже навіть відомо що, Ліне-Шантараме, якщо ти пробачиш, що я говорю так просто в твоє замурзане обличчя і розкошлане волосся. Але спочатку ти повинен робити спорожнення, потім митися і снідати. І підемо хутчій, а то дітлахи вже чекають на греблі, щоб подивитися, як ти робитимеш спорожнення.

— Чого-чого вони чекають?!

— О так! Вони захоплені тобою. Ти для них як кіногерой з фільму. Вони вмирають від нетерпіння побачити, як ти робитимеш своє спорожнення. А потім, після всього цього, ти повернешся і поратимешся з пацієнтами, мов справжній герой, правда ж?

Так я знайшов свою нішу. «Якщо твоя доля не викликає у тебе сміху,— сказала Карла під час одної нашої зустрічі,— значить, ти не зрозумів жарту». Ще замолоду я пройшов курс елементарної діагностики і надання першої допомоги при порізах, опіках, переломах й інших нещасних випадках. Згодом мені неодноразово доводилося рятувати життя наркоманам, і я отримав прізвисько Док. Сотні людей тільки так мене і називали, не знаючи мого імені. Саме тому мої друзі в Новій Зеландії і подарували мені на прощання цю похідну аптечку. Я був певен, що всі ці факти — отримання медичних навичок, аптечка, неофіційна лікувальна практика в нетрищах — були невипадкові.

Це місце ніби спеціально призначалося для мене. Того ранку я не міг зрозуміти цього жарту долі і посміятися з нього. Але я відчував: те, що я потрапив у це місце і зайнявся цією справою, було зумовлене долею. І це прив’язувало мене до цього місця, до цієї роботи, хоч внутрішній голос і підказував мені, що треба бігти звідси світ за очі.

І от розпочався мій перший трудовий день. Люди приходили до мене, повідомляли свої імена, усміхалися, а я намагався їм допомогти. Зайнятий своєю справою, я навіть не помітив, як хтось приніс мені нову гасову лампу, хтось — металеву скриню, щоб ховати харчі від щурів; звідкись з’явилися каструлі й ножі з виделками, ослінчик і глек для води, що звався матка.

Коли почало смеркати, я разом із сусідами сів біля своєї хатини, щоб повечеряти і поговорити. Всі були сумні, проте цей сум змушував продовжувати боротьбу за життя. Обпалена земля була розчищена, багато хатин вже відновлено. І з кожною відбудованою халупою росла надія в серцях людей.

Я подивився на Прабакера, який сміявся і жартував під час вечері, і пригадав наш візит до стоячих ченців. Коли на мене кинувся той шаленець із шаблею, я ступнув назад і приготувався до сутички, а Прабакер затулив собою Карлу. Він не був закоханий в неї і не звик махати кулаками, але все ж таки зробив цей крок. Можливо, я зумів би відбити напад — мені траплялося битися з супротивниками, які були озброєні палицями і ножами, і я справлявся з ними — але це не применшувало Прабакерової мужності.

Прабакер дедалі дужче мені подобався. Я захоплювався йога невичерпним оптимізмом, а його усмішка неодноразово заспокоювала мене і зігрівала, та зараз у мені прокинулася справжня любов до нього.

Вечеря була смачна, її вистачало на всіх. Десь балакало радіо, Два голоси — пречудове ніжне сопрано і гордовитий тенор — виконували дует з індійського кінофільму. Люди навколо мене усміхалися, і, слухаючи цю пісню й мирну балачку людей, що оточували мене, я відчув, що їхній гарний гумор м’яко огортає мою душу.

Частина II

Шантарам (перевод Александров В.)

Розділ 9

Я втік із в’язниці посеред білого дня — о першій пополудні переліз через мур у найвиднішому місці поміж двома кулеметними вежами. Ми діяли відповідно до ретельно розробленого плану, але вдався він тому, що був зухвалий. Цілковитий успіх був нашою програмою-мінімум: узявшись до втілення того плану, ми спалили по собі мости, а якби попалися, то наглядачі просто убили б нас.

Нас було двоє. Товаришем моїм був двадцятип’ятирічний хлопець з широкою і неприборканою натурою, його засудили на довічне ув’язнення за вбивство. Ми намагалися схилити до втечі ще кількох в’язнів — усім їм дали по десять-п’ятнадцять років за злочини з застосуванням насильства,— але всі вони відмовилися брати участь у наший авантюрі, і я їх не звинувачую за це. Ми з приятелем були молоді, відбували перший термін, і хоч він був у обох великий, за нами не тягнулося кримінального сліду. Наша втеча була з розряду тих учинків, що їх називають героїчними, якщо вони успішні, а якщо провалюються — божевіллям та й годі.

Нам поталанило, що в цей час проводився капітальний ремонт двоповерхової будівлі біля головних воріт, де базувалася внутрішня охорона і проводилися допити. Ми працювали на прибиранні будівельного сміття у дворі. Всі зміни охоронців, що чергували на цій ділянці, бачили нас щодня і добре знали. Коли в день утечі ми з’явилися на своєму робочому місці, вони, як завжди, постежили за нами якийсь час, а потім дали нам спокій. Будинок був порожній — робітники пішли на обід. На декілька секунд охоронців охопило якесь затьмарення — ми настільки набридли їм, що вони нас увіч не бачили.

Вирізавши дірку в дротяній огорожі будівельного майданчика, ми виламали двері порожнього будинку і піднялися на другий поверх. У стелі на горішньому поверсі був люк. Ставши на плечі свого товариша, я вибив покришку люка і вибрався на горище. Під одягом у мене був обмотаний навколо пояса довгий шматок дроту. Прив’язавши один кінець до балки під дахом, я спустив другого кінця у люк.

За допомогою цього дроту мій напарник піднявся на горище услід за мною.

Над нами нависав дах. Ми подалися у найдальший кут горища, де будівля поєднувалася із зовнішньою стіною в’язниці. Я вирішив, що дірку в даху треба вирізати в жолобі поміж двома балками, сподіваючись, що так вона не буде помітна з кулеметних веж.

Використовуючи запальничку як ліхтар, ми почали довбати подвійне дерев’яне покриття, за яким ішла бляха. З інструментів у нас були тільки велика викрутка, стамеска і ножиці по металу. Хвилин п’ятнадцять ми шкребли дерево, різали його і рубали, аж прорубали дірку завбільшки з людське око. Посвітивши запальничкою, ми розгледіли бляшку, що поблискувала в глибині отвору. Дерево було грубе і дуже тверде. З цими інструментами ми промарудилися б декілька годин, щоб прорубати діру, якою можна було б вилізти.

У нас не було в запасі кількох годин — ми мали хвилин з тридцять або трохи більше, поки охоронці не почнуть обходити територію. За цей час нам треба було пробитися крізь дерев’яне покриття, потім крізь бляху, потім вилізти на дах і, перекинувши через стіну дріт, спуститися по ньому на волю. Тут, на горищі, ми були як в пастці. Будь-якої хвилини охоронці могли помітити пошкоджену огорожу, зламані двері й вибитий люк, а на горищі й нас познаходили б.

— Треба повернутися назад,— прошепотів мій товариш.— Треба повернутися і вдати, що ми нікуди не відлучалися.

— Ми не можемо повернутися,— відповів я рівним голосом, хоча у мене в голові теж промайнула ця думка.— Вони побачать залишені нами сліди. Крім нас, на цю територію нікого не пускають. Якщо ми повернемося, то щілина нам забезпечена як мінімум на рік.

Щілиною ми називали карцер. В’язнів там били, тільки-но у охоронців з’являлося таке бажання. А за спробу втечі через дах їхньої власної штаб-квартири вони били б нас з особливою жорстокістю.

— То що в біса нам робити?! — заволав мій товариш гучним шепотом.

Піт струмками стікав з його лиця.

— Є два варіанти,— сказав я.

— Які?

— По-перше, ми можемо скористатися драбиною на першому поверсі. Якщо ми розіб’ємо ланцюга, приставимо її до стіни і прив’яжемо згори дріт, то, перекинувши дріт через стіну, можемо спуститися по ньому на той бік.

— Але ж нас побачать! — вигукнув він.

— Так.

— I пристрелять на місці.

— Не обов’язково.

— А нехай йому! Це ж відкрите місце! Поясни, як ти сподіваєшся врятуватися.

— Гадаю, як одного з нас уб’ють, то другому, може, пощастить втекти. Отже тут шанси п’ятдесят на п’ятдесят.

Помовчавши, ми зважили всі «за і проти».

— Це не варіант, а чисте самогубство! — випалив мій товариш.

— Згоден.

— Ну, а другий який?

— На першому поверсі валяється циркулярна пилка.

— Так, я бачив.

— Нею можна вирізати дірку в дереві, а бляху прорізати ножицями.

— Але ж це буде чутно! — хрипко прошепотів він.— Під час роботи я чую навіть, як вони говорять по телефону. Коли ми включимо тут пилку, буде такий грім, ніби вертоліт сів на дах!

— Так, але вони можуть подумати, що це будівельники працюють.

— Вони ж знають, що їх тут немає.

— В охоронців саме зараз переміна, заступлять нові. Це, звісно, великий ризик, але, здається, вони, почувши шум, все ж таки вирішать, що це робітники. Тут вже декілька тижнів вищать всякі свердла, пилки і відбійні молотки. Їм і на думку не спаде, що в’язні можуть настільки знахабніти, що різатимуть дах пилкою. Принаймні зараз нічого кращого я не можу вигадати.

— Не хочу бути дуже прискіпливим, але в цій будівлі немає електрики,— пробурчав він.— її вимкнули на час ремонту. Єдина підключена розетка на стіні з боку двору. Довжини дроту вистачить, але розетка на зовнішній стіні.

— Я знаю. Одному з нас доведеться спуститися, вийти крізь двері, які ми виламали, і увіткнути дріт в розетку. Більше нічого не залишається.

— І хто ж із нас таке утне?

— Я.

І я підійшов до люка. Ноги від страху і напруги аж заклякли. Я спустився униз, а потім подався сходами на перший поверх. Біля вхідних дверей я побачив пилку. Прив’язавши до її ручки кінець дроту, я вибіг на другий поверх до люка, і мій напарник затягнув її на горище. Після цього я знов спустився з дротом униз. Притиснувшись до стіни коло вхідних дверей, я завмер, аж, дочекавшись припливу адреналіну, вибіг у двір.

Охоронці, озброєні пістолетами, були від мене метрів за двадцять. Якби хоч один з них стояв лицем до мене, все так і скінчилося б, але вони дивилися куди завгодно, тільки не на мене. Увіткнувши дріт в розетку, я прокрався назад, вибіг рачки по сходах і піднявся на горище. Мій друг в темному кутку черконув запальничкою. Він уже приєднав дріт до пилки. Узявши запальничку, я присвітив йому. Пилка заревла, мов реактивний двигун на стартовій смузі аеродрому. Приятель подивився на мене, усміхаючись по самі вуха. В очах його танцювало полум’я запальнички. Зробивши чотири надрізи і мало не оглушивши мене при цьому, він пропиляв діру, крізь яку видно було бляшану покрівлю.

Наступила тиша. Ми чекали. У вухах ще звучало ревисько двигуна, в грудях скажено гамселило серце. На посту біля воріт пролунав телефонний дзвінок, і ми вирішили, що це кінець. Один з охоронців підійшов до телефону і почав розмовляти. Він сміявся і жартував. Все було гаразд.

Я пробив викруткою дірку в бляшаній покрівлі, й у вічі нам ударило сонце. Я розширив дірку і прорізав ножицями отвір з трьох боків. Ми відігнули бляху, я висунув голову і переконався, що отвір розташований на дні жолоба. Лежачи в цьому жолобі, ми не бачитимемо охоронців на вежі,— значить, і вони не побачать нас.

Але залишалося ще одне. Дріт потрібен був нам, щоб спуститися по стіні надвір, а кінець його стирчав у розетці. Один з нас повинен був знову вийти в двір, витягнути дріт з розетки і повернутися на дах. Подивившись на свого товариша, я зрозумів, що йти доведеться мені.

Я знову почекав біля дверей, притиснувшись до стіни і збираючи всю свою волю в кулак. Дихати було важко, перед очима все пливло, мене почало нудити. Серце билося в грудях, мов птах у пастці. Врешті-решт я зрозумів, що не зможу вийти. І розум, і несвідомий страх — все кричало мені: «Не роби цього». Я не міг.

Залишалося тільки перерізати дріт. Я витягнув стамеску з кишені комбінезона. Вона була дуже гостра, навіть наші спроби продовбати діру не затупили її. Поставивши вістря на дріт в тому місці, де він ішов у землю, я вже звів руку, щоб ударити по держаку, аж мені спало на думку, що в такий спосіб я розімкну ланцюг і це, можливо, приведе в дію сигнал тривоги. Але інших варіантів не було. Я просто фізично не міг вийти в двір. Я з силою ударив по стамесці. Вона перерубала дріт і врізалася в дерев’яну підлогу. Я не почув ні сигналу тривоги, ні галасу охорони. Знову обійшлося.

Схопивши вільний кінець дроту, я поліз на горище. Ми прив’язали дріт до товстої балки. Потім мій товариш почав вилазити на дах. Протиснувшись наполовину, він застряв. Почав був сіпатися і молотити ногами, але це не допомагало.

На горищі знову запанувала пітьма — його тіло наглухо затулило отвір. Понишпоривши поміж кроквами, я знайшов запальничку. Я запалив її і побачив, що його затримав товстий шкіряний кисет для тютюну. Я звелів йому не сіпатися і прорізав стамескою дірку в задній кишені його комбінезона, де лежав кисет. Тютюн посипався з кисета мені на руки, і мій приятель виліз на дах. Услід за ним вибрався і я. Звиваючись, мов черв’яки, ми проповзли жолобом до зубчатої тюремної стіни і, ставши навколішки, подивилися вниз. Вартові на вежі могли нас побачити, але вони не дивилися в наш бік. Людська психологія перетворювала цю ділянку на сліпу пляму. Охоронці не звертали на неї уваги, тому що й уявити собі не могли, що хтось із в’язнів полізе посеред білого дня через передню стіну.

Перегнувшись на той бік, ми побачили біля воріт низку машин. Це були постачальники харчів, що чекали своєї черги. Кожну машину ретельно обшукували і навіть оглядали за допомогою ліхтариків, тому черга просувалася поволі. Ми знову сховалися в жолобі.

— Їх чортів тиск,— зітхнув я.

— Все одно треба перелазити,— заявив товариш.

— Ні, слід почекати.

— До біса очікування, перекидаємо дріт і спускаємося.

— Ні,— прошепотів я,— там дуже багато людей.

— Ну і що?

— Комусь обов’язково захочеться виступити в героїчній ролі охоронця громадського порядку.

— Біс із ним. Нехай виступає. Ми заткнемо йому пельку.

— Їх там дуже багато.

— Біс із ними всіма. Ми стрибнемо на них зверху, і вони навіть не зрозуміють, що це на них навалилося.

— Ні,— сказав я твердо.— Треба дочекатися, поки там нікого не буде.

І ми почали чекати. Ми чекали цілу вічність, двадцять п’ять хвилин. Я кілька разів підповзав до стіни, щоб зазирнути через неї, аж ось побачив, що вулиця порожня. Я подав сигнал своєму товаришеві. Він вмить переліз через стіну. Я подивився услід, щоб побачити, як він спускається, але він уже тікав сусіднім провулком. А я був ще у в’язниці.

Я переліз парапет і вхопився за дрота. Упираючись ногами в стіну, я глянув на кулеметну вежу, що була ліворуч від мене. Охоронець розмовляв з кимось по телефону, жестикулюючи вільною рукою. На плечі у нього висів автомат. Я подивився праворуч. Та ж сама картина. Охоронець з автоматом базікає по телефону. Він усміхався і не виявляв неспокою. Я був людиною-невидимкою. Стояв на стіні найбільшої в’язниці, й мене увіч ніхто не бачив.

Відштовхнувшись ногами, я почав спускатися. Долоні мої спітніли. Дріт вислизнув з рук, і я почав падати. Стіна була дуже висока, і я убився б. Я зробив відчайдушну спробу вхопитися за дріт, і це мені вдалося. З карколомною швидкістю я ковзнув униз, і долоні наче вогнем обпалило — шкіра на них умить злізла. Впавши на землю, я підвівся і, похитуючись, перетнув вулицю. Я був вільний.

Я кинув останній погляд на в’язницю. Дріт, як і раніше, звисав зі стіни. Охоронці, як і раніше, розмовляли по телефону. Повз мене проїхав автомобіль. Водій барабанив пальцями по керму в такт якійсь мелодії. Я одвернувся і попрямував до нового життя.

Коли я був грабіжником, люди боялися мене. За це я був приречений на вічний страх — спершу за тієї пори, коли грабував, потім у в’язниці, а тепер і на волі. Надто ж гостро це відчувалося ночами — мені здавалося, що якийсь тромб страху закупорив мої судини і дихальні шляхи. Жах, якого зазнавали мої жертви, став нескінченними мареннями, що переслідували мене самотньою нічною порою.

Вдень я не мав коли вгору глянути за клопотами, обов’язками та розвагами, а вночі мені було страшно від спогадів, тож я часто блукав сплячим Бомбеєм. Я змушував себе не обертатися, щоб не побачити дроту, що звисає із стіни, і кулеметних веж, яких там не було.

Ночами на вулицях було тихо. Опівночі поліція запроваджувала своєрідну комендантську годину. О пів на дванадцяту на центральні вулиці виїжджав цілий рій патрульних машин; поліціянти примушували господарів усіх ресторанів, барів і крамниць замикати свої заклади і розгонили навіть гендлярів, що торгували цигарками і пааном, не кажучи вже про жебраків, наркоманів і повій, які не встигли поховатися в нори. Вітрини крамниць затуляли сталевими віконницями, ятки на ринках і базарах укривали білим коленкором. У місті панувала тиша і порожнеча. Вночі Бомбей ставав супокійним, прегарним і страшним, наче дім, населений привидами.

Після півночі до другої чи й третьої години ішли облави. Гурти поліціянтів у цивільному патрулювали вулиці, шукаючи злочинців, наркоманів, підозрілих перехожих, бездомних і безробітних. Бездомним був кожен другий в Бомбеї, і майже всі вони жили, їли і спали надворі. Скрізь можна було натрапити на сплячих людей, що ховалися від нічної прохолоди під тонкими ковдрами. На тротуарах і в під’їздах ночували якісь волоцюги, сім’ї і цілі юрби втікачів, що шукали порятунку в мегаполісі від засухи, повені чи голоду.

Закон забороняв спати на вулицях міста. Поліціянти, звісно, стежили за дотриманням цього закону, але застосовували дисциплінарні санкції дуже вибірково. Зокрема, санкції не розповсюджувалися на «святих людей» — садгу і на прихильників інших релігій. Людей похилого віку, хворих і калік часом ганяли з місця на місце, але не заарештовували. З божевільними, різноманітними ексцентричними особами і мандрівними акторами — музикантами, акробатами, фокусниками і приборкувачами змій — обходилися часом досить грубо, але потім давали їм спокій. Родини, особливо з маленькими дітьми, зазвичай попереджували, щоб вони не затримувалися в цьому місці довше, ніж на декілька днів. Якщо людина могла пред’явити документ, який засвідчує, що вона десь працює, або хоч повідомити адресу свого працедавця, її відпускали. При цьому пристойно одягненим людям, які могли довести, що вони мають якусь освіту, вдавалося зазвичай уникнути арешту навіть в тому разі, якщо вони ніде не працювали. І, зрозуміло, міг ні про що не турбуватися той, хто міг дати хабара.

Таким чином, до групи посиленого ризику потрапляли перш за все самотні молоді люди — безхатченки, безробітні, неосвічені й біднота. Щоночі по всьому місту заарештовували безліч хлопців, які не могли відкупитися або переконати поліціянтів у своїй благонадійності. Іноді їх затримували через те, що вони підходили за своїми зовнішніми даними до опису розшукуваних злочинців, іноді у них виявляли наркотики або крадені речі. Деякі були добре відомі поліції, і їх брали про всяк випадок.

У міста не було коштів, щоб напастися кайданків на всіх злочинців, та якби вони і знайшлися, то поліціянти навряд чи тягали б із собою таку кількість заліза — вони брали з собою грубий шпагат з конопляного чи кокосового волокна, яким прив’язували заарештованих один до одного. Ця тонка линва правила за надійний замінник кайданків, оскільки напівголодні люди були здебільшого надто кволі, щоб зважитися на втечу. Коли набирався ланцюжок з п’ятнадцяти-двадцяти чоловік, їх відводили до дільниці й замикали в камерах.

Поліціянти в Бомбеї виявилися справедливішими, ніж я очікував, і відзначалися неабиякою мужністю. Вони були озброєні лише тонкими бамбуковими палицями, так званими латі. Ніяких важких палиць, газових або інших пістолетів у них не було. Мобільними телефонами вони теж не були забезпечені і не могли викликати підмогу. Транспортних засобів для патрульної служби не передбачалося, і поліціянти здійснювали багатокілометрові мандрівки пішки. І хоч їм доводилося орудувати своїми латі досить часто, випадків жорстокого побиття громадян було значно менше, ніж у тому сучасному місті західного світу, де виріс я.

Ночами я завжди гуляв сам. Мої багаті друзі боялися бідняків. Бідні друзі боялися поліцейських. Іноземці боялися всіх і ховалися в готелях. Вулиці належали мені.

Під час однієї з цих нічних прогулянок, місяців за три після пожежі, я забрів на набережну Марин-драйв. Широкий тротуар, що тягнувся уздовж парапету, був порожній і чистий. Руху на набережній не було, хіба що кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин поволі проїздила машина. Майже всі вікна за проспектом були темні. Різкі пориви холодного вітру приносили з моря чисте солоне повітря. Навколо стояла тиша. Море шуміло дужче, ніж місто.

Моїх друзів із нетрищ турбувало, що я гуляю ночами. «Не ходи вночі,— казали вони,— вночі в Бомбеї небезпечно». Але я не боявся міста. На його вулицях я почувався в безпеці. Хоч яке покалічене було моє життя, місто вбирало його в себе, наче воно одвіку йому належало разом з мільйонами інших життів.

А справа, якою я займався, ще більше пов’язувала мене з навколишнім світом. Роль медика цілком поглинула мене. Діставши книги з діагностики, я читав їх при світлі лампи в своїй хатині. Я назбирав скромний запас ліків, мазей і перев’язувального матеріалу, купуючи все це в аптеках на кошти, зароблені під час нелегальних операцій з туристами, тож навіть зібравши пристойну суму, що дозволяла мені розлучитися з нетрищами, я й далі там залишався. Мешкав у тісній халупі, хоч міг переїхати в квартиру з усіма зручностями. Я дозволив втягнути себе у вир боротьби за існування, яку провадили двадцять п’ять тисяч душ, що жили поряд зі мною. Я пов’язав своє життя з Прабакером, Джоні Ситаром і Казимом Алі Гусейном. І хоча я намагався не думати про Карлу, моя любов наполегливо упивалася кігтями в моє серце. Я шепотів її ім’я, коли був сам.

Сидячи на парапеті, я відчував, як прохолодний морський бриз омиває моє лице, наче вода, що ллється з глека. Тишу порушував тільки мій подих і шум прибою. Хвилі билися об набережну, пінилися і злітали вгору, намагаючись дотягнутися до мене. «Віддайся їм, віддайся. Один стрибок — і ти помреш. Це так просто»,— казав мені якийсь голос, і то був голос мого сорому, який гамував у мені почуття самоповаги. Люди, що носять в душі сором, знають цей голос: «Ти зрадив усіх. Ти не маєш права жити. Без тебе світ стане кращим». Море внизу плескалося і билося об берег. Всього один стрибок. Я уявив собі, як я падаю, як моє тіло вдаряється об каміння і провалюється в холодну глибочінь. Так просто.

Чиясь рука лягла мені на плече. Я обернувся, здригнувшись від несподіванки. Позаду мене стояв гінкий кремезний чоловік.

— Адже ви містер Лін, так? Не знаю, чи пам’ятаєте ви мене. Мене звуть Абдулла. Ми зустрічалися в кублі стоячих ченців.

— Ну звісно, я пам’ятаю вас,— пробурмотів я.— Ви врятували нам життя. Ви зникли тоді так раптово, що я не встиг до ладу подякувати вам.

Він усміхнувся і, відпустивши моє плече, прочесав пальцями густу чорну чуприну.

— До чого ці подяки? Адже ви зробили б те ж саме для мене в своїй країні, хіба ні? Ходімо, там хочуть побалакати з вами.

Він показав на машину, що стояла метрів за десять від нас. Я не чув, як вона під’їхала, хоча мотор і далі гуркотів. У машині були двоє — водій і ще хтось на задньому сидінні.

Абдулла відчинив задні дверцята. Я зазирнув усередину і побачив чоловіка років сімдесяти. У нього було розумне обличчя з довгим тонким носом і високими вилицями. В бурштинових очах світилася доброзичлива усмішка і ще щось невловне,— чи то жорстокість, чи то любов.

— Містер Лін? — запитав він. Голос був низький, у нім відчувалася непохитна авторитетність.— Дуже радий познайомитися з вами. Дуже радий. Я чув про вас чимало хорошого. Завжди приємно почути щось гарне про людей, надто ж про чужинців, гостей Бомбея. Можливо, ви теж чули про мене. Мене звуть Абдель Хадер Хан.

Ще б пак! — подумав я собі. У Бомбеї не було людини, котра не знала б цього імені. Про Абделя Хадер Хана говорили на базарах, в нічних клубах і в нетрищах. Багатії захоплювалися ним і боялися його. Бідні поважали його і розповідали про нього легенди. Він проводив знамениті бесіди з питань теології й етики у дворі мечеті Набіла в Донгрі, куди сходилися вчені та богослови всіх конфесій. Він дружив з художниками і артистами, бізнесменами і політиками. І він був одним з ватажків бомбейської мафії, одним з тих, хто заснував систему місцевих рад, що поділила весь Бомбей на райони, в кожному з яких керувала своя рада кримінальних баронів. Мені казали, що ця система виправдовує себе і користується популярністю, оскільки відновила порядок і відносний спокій у бомбейському злочинному світі. Це була могутня, небезпечна і видатна людина.

— Так, сер,— відповів я і прикусив язика. Я ненавидів це слово. У тюремному карцері нас били, якщо ми забували додати «сер», звертаючись до охоронців.— Зрозуміло, я чув ваше ім’я. Люди називають вас Хадербгай.

Додавання «бгай» в кінці імені означає «старший брат». Це шанобливе і ласкаве звертання до людини. Коли я вимовив «Хадербгай», старий усміхнувся і поволі кивнув.

Водій обернув дзеркало, щоб тримати мене в полі зору. Крім нас, на вулиці нікого не було. Чутно було тільки гуркіт двигуна і далекий шум прибою.

— Я знаю, що ви працюєте медиком у колабських нетрищах. Іноземці дуже рідко виявляють бажання жити там. До вашого відома, вони належать мені — я володію землею, де стоять ці хатини. І мені було приємно дізнатися, що ви там трудитеся.

Я мовчав. Виявляється, ті нетрища, ота половина квадратного кілометра, що зветься джопадпаті, де туляться двадцять п’ять тисяч душ, його власність? Я жив там уже кілька місяців і неодноразово чув ім’я Хадербгая, але ніхто не називав його господарем. «Як може бути,— думав я,— щоб одна людина володіла цим селищем і життям усіх його мешканців?»

— Але я... я не лікар, Хадербгаю!

— Може, тому ви й лікуєте жителів селища з таким успіхом, містере Ліне. Лікарі з дипломами не горять бажанням працювати в нетрищах. Можна змусити людину не коїти зла, але не можна змусити її чинити добро, ви згодні? Ми їхали повз вас, коли ви сиділи на парапеті, і мій молодий друг Абдулла вас упізнав. Сідайте поряд зі мною.

Я вагався.

— Будь ласка, не турбуйтеся. Я...

— Сідайте, сідайте. Наш водій — теж мій близький друг, його звуть Назір.

Я заліз на заднє сидіння. Абдулла зачинив за мною двері і сів поряд з водієм, який знову обернув люстерко, щоб тримати мене під прицілом.

Чилум боно,— звелів Хадербгай Абдуллі.— Приготуй чилум.

Абдулла дістав з кишені люльку і почав змішувати гашиш із тютюном. З тієї суміші він скачав кульку, що називається голі, насадив її на кінець сірника і підпалив іншим сірником. Запах чарасу розбавив пахощі жасмину, що наповнювали салон. Двигун тихо гуркотів. Усі мовчали.

За три хвилини чилум був готовий, і Абдулла простягнув його Хадербгаю, щоб той зробив першу затяжку, дум. Видихнувши дим, Хадербгай передав люльку мені, услід за мною затягнулися Абдулла і Назір, і чилум пішов по другому колу. Після цього Абдулла швидко; вичистив його і знову заховав у кишеню.

Чало,— скомандував Хадер.— Поїхали.

Автомобіль поволі рушив з місця. Водій вставив касету в плеєр. З динаміків полилася надривна мелодія романтичної газелі. Гашиш так сильно подіяв на мене, що весь мозок мій, здавалося, вібрував у такт музиці, але обличчя моїх попутників були геть байдужі.

Ситуація нагадувала сотні таких поїздок в Австралії й Новій Зеландії, де ми з друзями, накурившись гашишу, так само вмикали музику і каталися по вулицях. В мене було таке відчуття, наче я дорослим повернувся у шкільний двір, де пустував дитиною, тож, попри заспокійливу дію наркотику, повністю розслабитись я не міг.

Я гадки не мав, куди ми прямуємо і коли повернемося. Їхали ми у бік Тардео, тобто зовсім не туди, де були нетрища. Не вперше ставав я жертвою дружнього викрадання — специфічного індійського звичаю. Мої друзі з нетрищ деколи запрошували мене супроводжувати їх невідомо куди й невідомо з якою метою, «їдьмо,— нічого не пояснюючи, казали вони.— Хутчій, хутчій!» Кілька разів я намагався відмовитися, але незабаром переконався, що ці незаплановані таємничі поїздки завжди виправдовують себе, бо найчастіше виявляються цікавими і приємними, а часом і корисними.

Коли ми піднялися на пагорб, за яким височіла мечеть Хаджі Алі, Абдулла вимкнув касетника і запитав Хадербгая, чи бажає він, як завжди, зупинитися біля ресторану. Хадер замислено подивився на мене і кивнув водієві. Він двічі постукав кісточками пальців по моїй руці і приклав великий палець до губ. Жест його означав: «Мовчи! Дивися, але нічого не кажи».

Ми зупинилися на автомобільній стоянці біля ресторану «Хаджі Алі». Хоч опівночі Бомбей поринав у сон, або принаймні вдавав, що спить, подекуди залишалися острівці, де знай кипіло життя. Одним із них і був ресторан біля храму Хаджі Алі. Тут щоночі збиралися сотні людей, щоб перекусити, поговорити або просто купити випивку, цигарки й солодощі. До самого ранку вони під’їжджали на таксі, на автах чи мотоциклах. Сам ресторан був невеликий і завжди переповнений. Більшість відвідувачів вважала за краще їсти в своїх автомобілях або просто неба.

Ресторан вочевидь порушував усі правила комендантської години, тож поліціянти з найближчої дільниці мали б зачинити його, проте властивий індійцям прагматизм підказував їм, що у цивілізованих людей у великому сучасному місті навіть ночами повинне бути місце, де вони могли б зустрітися. Власникам подібних закладів дозволялося — зрозуміло, за бакшиш — працювати цілу ніч, однак ліцензії в них не було, тож деколи їм доводилося гратися в послух. Коли який-небудь інспектор, співробітник муніципалітету або, не дай Боже, міністр — збирався проїхати мимо ресторану «Хаджі Алі», поліціянтів попереджали про це по телефону. Всі дружно розбігалися, машини роз’їжджалися по навколишніх провулках, ресторан гасив вогні і тимчасово зачинявся. Це нітрохи не бентежило відвідувачів і навіть додавало закладу особливого лоску. Люди чудово розуміли, що за півгодини ресторан відчиниться знову. Вони знали про бакшиш і про дзвінки по телефону. Це всіх влаштовувало, всі були задоволені. «Найгірше в корумпованості тутешньої системи управління,— сказав одного разу Дідьє,— те, що вона діє безвідмовно».

Старший офіціянт, молодий махараштрієць, поспішив до нашого автомобіля і шанобливо кивнув, коли водій зробив замовлення. Абдулла вийшов з автомобіля і попрямував до встановленого надворі прилавка, де юрмилися люди. Я спостерігав за ним. Він рухався з грацією природженого спортсмена. Він був набагато вищий за людей коло прилавка і тримався з підкресленою, хоч і настороженою, упевненістю. Його чорне волосся майже сягало плечей, одяг був непоказний — біла шовкова сорочка, чорні штани і м’які чорні туфлі, але сидів той одяг на його кремезній фігурі ідеально. Йому було, мабуть, років двадцять вісім. Коли він обернувся в наш бік, я звернув увагу на його вродливе обличчя і спокійний, твердий погляд.

Продавці за прилавком і відвідувачі впізнали Абдуллу й почали розмовляти з ним, поки він купував цигарки і паан. Навколо нього утворився невеликий натовп, кожен намагався доторкнутися до нього. Здавалося, всі хочуть домогтися його прихильності чи бодай звернути на себе його увагу. Але відчувалася в них і якась невпевненість, наче, попри всі жарти й усмішки, вони ставилися до нього з певною недовірою й настороженістю. І, звісно ж, вони його боялися.

Повернувся офіціянт з тацею. Він затримався біля відчиненого вікна, благально дивлячись на Хадербгая. Було ясно, що він хоче про щось поговорити.

— Рамешу, як ся має твій батько? — запитав Хадер.— Він здоровий?

— Так, бгай, він здоровий,— відказав офіціянт на хінді.— Але у мене... є одна проблема,— він нервово посмикав себе за кінчик вуса.

Спохмурнівши, Хадербгай глянув на його схвильоване обличчя.

— Що за проблема, Рамешу?

— Проблема з моїм домовласником, бгай. Мені... нам... моїй сім’ї загрожує виселення. Ми вже й так почали платити йому удвічі більше, але йому все мало... і він нахваляється виселити нас.

Хадер кивнув. Підбадьорений його мовчанням, Рамеш почав швидко говорити на хінді:

— І він хоче виселити не тільки нашу сім’ю, бгай, а всіх, хто живе в цьому будинку. Ми намагалися умовити його, робили йому дуже вигідні пропозиції, але він не бажає нічого слухати. Під його орудою є декілька гунда[64], і ці гангстери погрожували нам і навіть побили кількох чоловіків. Вони побили мого батька. Мені соромно, бгай, що я не убив на місці цього домовласника, але я знаю, що моїй сім’ї і нашим сусідам буде після цього тільки гірше. Я пропонував моєму шановному батькові поговорити з вами, щоб ви захистили нас, але він дуже гордий. Ви його знаєте. І він любить вас, бгай. Він не хоче турбувати вас своїми проханнями. Він буде дуже сердитий, якщо дізнається, що я звернувся до вас. Але коли я побачив вас сьогодні, мій пане Хадербгаю, я вирішив... я вирішив, що сам Бгаґван прислав вас сюди. Я... прошу вибачення.

Він замовк і проковтнув грудку в горлі.

— Ми вирішимо твою проблему, Раму,— поволі мовив Хадербгай. Зменшувально-пестливе звернення «Раму» викликало на обличчі офіціянта широку дитячу усмішку.— Зайди до мене завтра о другій годині. Ми обговоримо цю справу докладніше. Ми допоможемо тобі, іншалла[65]. І не варто передавати нашу розмову твоєму батькові, Раму, поки ми не вирішимо це питання.

Здавалося, Рамеш зараз схопить руку Хадера і почне її цілувати, але він тільки вклонився і почав задкувати, бурмочучи слова подяки. Ми взялися до їжі. Абдулла і водій замовили фруктовий салат і кокосовий йогурт. Ми з Хадербгаєм узяли тільки манговий коктейль. Поки ми попивали цей охолоджений напій, до віконця автомобіля підійшов ще один прохач. Це був поліціянт, що очолював місцеву дільницю.

— Велика честь бачити вас тут, Хадерджі[66],— мовив він, скорчивши гримасу, яку можна було зрозуміти і як улесливу посмішку, і як вираз болю від раптового спазму в шлунку. Він говорив на хінді з сильним акцентом незрозумілого походження. Запитавши Хадербгая про здоров’я його сім’ї, він перейшов до справи.

Абдулла поставив свою порожню тарілку на сидіння, узяв якийсь згорток в газетному папері і передав його Хадеру. Той розгорнув газету, показавши товсту пачку банкнотів по сто рупій, а потім простягнув її у вікно поліціянтові. Це було зроблено так відкрито і навіть демонстративно, що стало ясно: він хоче, щоб усі в радіусі ста метрів бачили, що це хабар і що його прийняли.

Поліціянт засунув гроші під сорочку і, відвернувшись, двічі сплюнув на щастя. Потім він знов нахилився до вікна і почав щось хутко бурмотіти на хінді. Я розібрав слова «тіло», «операція» і щось подібне до «базару злодіїв», але в цілому сенс тієї балачки був мені незрозумілий. Хадер підняв руку, і поліціянт замовк. Абдулла поглянув на Хадера, потім на мене, і на обличчі його промайнула хлоп’яча усмішка.

— Ходімо, містере Ліне, оглянемо мечеть,— сказав він спокійно.

Коли ми вилізли з авта, поліціянт голосно пробурчав:

— Цей гора знає хінді? Бгаґване, звільни нас від іноземців!

Ми знайшли місце на набережній, де було не так людно. Мечеть Хаджі Алі стояла на маленькому острівці, куди можна було перейти по кам’яному перешийку завдовжки сто тридцять три кроки. Цілий день, поки не було припливу, тут ішли прочани і туристи. Вночі мечеть здавалася кораблем, що кинув тут якір. Мідні ліхтарі, підвішені на кронштейнах, забарвлювали мармурові стіни в жовте і зелене світло. Закруглені контури мечеті з куполами і арками-сльозинками біліли при місяці, наче вітрила таємничого судна, а мінарети скидалися на щогли.

Повний місяць, який у нетрищах називають «скорботним місяцем», осявав мечеть своїм гіпнотичним світлом. З моря віяв легенький бриз, але повітря було тепле й вологе. Тисячі кажанів літали над нашими головами поміж електричними дротами, мов ноти на нотному папері. Маленька дівчинка, якій давно слід було б спати, торгувала гірляндами жасмину. Підійшовши до нас, вона вручила одну гірлянду Абдуллі. Він поліз в кишеню за грошима, але вона, засміявшись, відмовилася і пішла, наспівуючи пісню з популярного індійського фільму.

— Немає кращого свідчення Божого промислу, ніж щедрість бідняків,— мовив Абдулла. Схоже, він завжди говорив таким тихим і м’яким голосом.

— Ви так добре говорите по-англійському,— сказав я, щиро захоплений тим, як гарно він зумів висловити цю нестандартну думку.

— Та ні, не дуже. Просто я знав одну жінку, яка навчила мене деяким словам,— відповів він. Я чекав продовження, але він мовчав, дивлячись на море, а потім запитав: — Скажіть, містере Ліне, якби мене не було тоді в кублі стоячих ченців, що б ви зробили, коли той чолвік кинувся б на вас із шаблею?

— Я боровся б із ним.

— Гадаю...— він обернувся до мене, дивлячись просто в очі, і я раптом відчув, що волосся у мене на голові готове заворушитися від нез’ясовного страху.— Гадаю, ви загинули б. Він убив би вас, і ви зараз були б мертві.

— Ні. Він, звісно, був озброєний, але вже немолодий. Я б упорався з ним.

— Можливо,— погодився Абдулла без усмішки.— Можливо, ви впоралися б із ним, але якби ви зуміли відвести удар і вціліти, то шабля могла б ранити або й убити одного з ваших супутників — дівчину чи вашого друга-індійця, мені так здається. Один з вас трьох загинув би.

Я мовчав. Несвідомий страх, який я відчував хвилину тому, переріс у виразне відчуття тривоги. Моє серце тривожно калатало. Абдулла говорив про те, як він врятував мені життя, але в його тоні звучала погроза. У мені почав закипати гнів. Я напружився, готовий до опору, і пильно подивився йому в очі.

Він усміхнувся і поклав руку мені на плече. Почуття небезпеки, що охопило мене, було дуже сильне, але зникло так само швидко, як і постало. Я відразу ж забув про нього — на декілька місяців.

Обернувшись, я побачив, що поліціянт, уклонившись Хадеру, відходить від авта.

— Хадербгай так демонстративно дав хабара цьому копові,— зауважив я.

Абдулла засміявся, і я пригадав, що і в монастирі він сміявся так само щиро, нехитро і природно. Цей сміх відразу збудив у мені симпатію до нього.

— Є давня перська приказка: «Лев повинен час від часу гарчати, щоб нагадувати коню про його страх». Цей поліціянт створює проблеми на своїй ділянці. Люди не поважають його, і це його турбує. Через це він створює ще більше проблем, а люди поважають його ще менше. Тепер же, побачивши, що йому дали такий бакшиш — набагато більший, ніж отримують зазвичай копи,— вони почнуть трохи поважати його. Те, що великий Хадербгай заплатив йому так добре, справило на них враження. А якщо люди поважатимуть цього поліціянта, менше проблем буде для всіх нас. Але все, як у приказці: коп — лише кінь, а Хадербгай — лев, і лев прогарчав.

— Ви охоронець Хадербгая?

— Ні-ні! — засміявся він.— Пан Абдель Хадер не потребує охорони. Але я...— Абдулла зупинився, і ми обидва подивилися на сиву людину в скромному автомобілі,— я готовий віддати за нього життя, якщо ви це маєте на увазі. Задля нього я готовий навіть на більше.

— Навряд чи людина може зробити для когось більше, ніж віддати за нього життя,— сказав я, усміхнувшись із цієї чудернацької фрази і з того, як поважно виголосив її Абдулла.

— Може, може,— відповів він, обійнявши мене рукою за плечі.— Людина може зробити для іншого значно більше.

— Я бачу, ви затоваришували з нашим Абдуллою, містере Ліне? — запитав Хадербгай, коли ми сіли в машину.— Це добре. Ви повинні стати близькими друзями. Ви як два брати.

Подивившись один на одного, ми з Абдуллою недовірливо розсміялися. Я був блондином, він — брюнетом; у мене були сірі очі, у нього — карі; він був персом, я — австралійцем. На перший погляд, важко було знайти двох менш схожих людей. Але Хадербгай сприйняв наш сміх з таким щирим подивом, що ми поспішили погамувати його. Автомобіль рушив з місця, попрямувавши по Бандра-роуд, а я думав про те, що сказав Хадер. Хоч які різні були ми з Абдуллою, Хадербгай, напевне, таки мав рацію.

Так ми їхали десь із годину, аж на околицях Бандри автомобіль збавив хід і звернув у вузький провулок.

— Ходімо, містере Ліне,— сказав Хадербгай.

Водій лишився біля автомобіля і, притулившись до капота, розгорнув обгортку паану, якого Абдулла купив йому коло ресторану «Хаджі Алі». Я подумав, що за весь цей час він не вимовив ні слова, і здивувався з того, як уміють зберігати мовчання в цьому галасливому перенаселеному місті.

Ми увійшли крізь широку кам’яну арку в довгий коридор і, піднявшись на два сходові прольоти, опинилися в просторому приміщенні, заповненому людьми, димом і гучною музикою. Стіни цієї прямокутної зали були обтягнуті шовком і обвішані килимами. У глибині її було невелике підвищення, де на шовкових подушках сиділи чотири музиканти. Уздовж стін були розставлені низькі столики, оточені зручними подушками. З дерев’яної стелі звисали блідо-зелені ліхтарі. Від столика до столика снували офіціянти, розносячи чорний чай у високих склянках. За деякими столиками люди палили кальяни, що наповнювали повітря запахом чарасу.

Коли ми увійшли, чимало людей схопилося з місця, вітаючи Хадербгая. Абдуллу тут теж добре знали. Декілька чоловіків кивнули йому, помахали рукою або підійшли поговорити. На відміну від відвідувачів «Хаджі Алі», тут до нього ставилися приязно, обіймали і надовго затримували його руку в своїй. Один із присутніх був мені знайомий — Шафік Гусса, або Шафік Сердитий, котрий орудував усіма повіями поблизу матроських казарм. Ще трьох я впізнав з газетних фото: відомий поет, суфійський діяч і боллівудська зірка другої величини.

Серед тих людей був адміністратор цього приватного клубу, низенький чоловічок в кашмірському жилеті. На його лисій голові була мереживна шапочка хаджі — це означало, що він здійснив паломництво до Мекки. На лобі видніла темна пляма, яка з’являється у деяких мусульман в результаті постійного контакту з кам’яною підлогою під час молитов. Адміністратор розпорядився, й офіціянти негайно принесли ще один столик з подушками і встановили його в кутку, звідки було добре видно сцену.

Ми сіли за столик, схрестивши ноги,— Абдулла праворуч від Хадербгая, я ліворуч. Хлопчик в шапочці хаджі, афганських шароварах і жилеті приніс нам миску з рисом, густо приправленим порошковим чилі, і таріль з горіхами та сушеними фруктами. Нам налляли чаю і поставили на столику тарілку з пиляним цукром. Я хотів був відмовитися від цукру, але тут утрутився Абдулла.

— Містере Ліне,— всміхнувся він,— адже це справжній персидський чай, і його треба пити так, як це роблять в Ірані.

Він узяв шматочок цукру, затиснувши його між передніми зубами, і почав цідити чай крізь цей шматочок. Хадербгай теж пив чай крізь шматочок цукру, гідно і врочисто, як і все, що він робив.

На сцену вийшли три співаки й затягнули пісню на три голоси; їхній спів був дуже виразний, солодкий і пристрасний. Вони не просто співали, а плакали і ридали, аж мені стало ніяково, неначе вони розкривали свої інтимні відчуття, свою любов і печаль.

Виконавши три пісні, співаки сховалися за завісою. Під час виступу публіка сиділа мовчки, а тепер усі загомоніли, немов хотіли позбутися чарів. Абдулла підвівся і підійшов до гурту афганців за іншим столиком.

— Вам сподобався спів, містере Ліне? — запитав Хадербгай.

— Так, дуже. Це просто дивовижно. Я ніколи не чув нічого подібного. У їхньому співі стільки печалі і стільки сили! Якою мовою вони співали? Урду?

— Так. Ви знаєте урду?

— Ні, я трохи знаю тільки маратхі та хінді. Я здогадався, що це урду, тому що деякі з моїх сусідів у нетрищах говорять на нім.

— Газелі завжди співають на урду, а ці співаки — найкращі у всьому Бомбеї.

— Це любовні пісні?

Усміхнувшись, він нахилився до мене і торкнувся моєї руки. У Бомбеї люди часто торкалися співрозмовника. Мешканці нетрищ розмовляли так завжди, і мені це подобалося.

— Так, їх можна назвати любовними піснями, але це найкращі любовні пісні, тому що в них любов до Бога.

Я мовчки кивнув.

— Ви християнин?

— Ні, я не вірю в Бога.

— У Бога не можна вірити або не вірити. Його можна тільки пізнати, та й то лише частково.

— Авжеж, наше уявлення про нього дуже приблизне.

— Так, зрозуміло, Бог неможливий. І це перший доказ того, що він існує.

Хадер уважно дивився на мене. «Так, треба бути напоготові,— подумав я.— Мене втягують в один з філософських диспутів, якими славиться Хадер. Це випробування, та ще й непросте».

— Ви хочете сказати, що щось повинне існувати тому, що воно неможливе? — запитав я.

— Правильно.

— Але тоді виходить, що не існує того, що можливе?

— От-от! — розплився він в усмішці.— Я захоплений тим, що ви це розумієте.

— Знаєте,— усміхнувсь я у відповідь,— я сказав цю фразу, але це не означає, що я її розумію.

— Я поясню. Ніщо не є таким, яким ми це бачимо. Ніщо з того, що ми бачимо, не є таким, яким воно нам уявляється. Все, що здається нам реальним, просто частина ілюзії. Нам здається, що ми бачимо існуючі речі, але їх немає. Ні вас, ні мене, ні цієї кімнати. Нічого.

— Та все ж таки я не розумію. Чому можливі речі не можуть існувати?

— Я скажу по-іншому. Неможливо виміряти сили, що творять цей матеріальний світ. Одна з форм, у яких виявляються ці сили,— фотони світла. Для них найдрібніша частинка речовини — цілий усесвіт вільного простору, а весь наш світ — тільки порошинка. Те, що ми називаємо всесвітом,— лише наша ідея, і до того ж не дуже вдала. З погляду світла, тобто фотона, наш усесвіт нереальний. Ніщо в нім не є реальним. Тепер ви розумієте?

— Не зовсім. Якщо все нереальне, то як ми можемо знати, що нам робити, як нам жити, як не з’їхати з глузду?

— Ми обманюємо себе,— відповів він, і в його очах затанцювали золоті іскорки сміху.— От ви з Абдуллою брати. Я знаю це. Ваші очі брешуть, кажучи вам, що ви не схожі. І ви вірите брехні, тому що так легше.

— І тому ми не божеволіємо?

— Так. Дозвольте сказати вам, що я бачу у вас свого сина. Я не був одружений, і у мене немає дітей, але в моєму житті був момент, коли я міг одружитися і мати сина. Скільки вам років?

— Тридцять.

— Я так і знав! Та пора, коли я міг стати батьком, була рівно тридцять років тому. Але якщо я скажу вам, що ви мій син, а я ваш батько, то ви подумаєте, що це неможливо. Ви не повірите цьому. Ви не побачите тієї правди, яку бачу я і яка відразу стала ясна мені, коли ми вперше зустрілися кілька годин тому. Вам краще вірити в те, що ми незнайомці і між нами немає нічого спільного. Але доля... ви знаєте, що таке доля? На урду її називають кисмет. Доля може зробити з нами все, що завгодно, окрім двох речей. Вона не може керувати нашою волею і не може брехати. Люди брешуть — частіше собі, ніж іншим, а іншим брешуть частіше, ніж кажуть правду. Але доля не бреше. Це ви розумієте?

— Ні,— збрехав я.— Прошу мене пробачити, але я не можу погодитися, що можна зробити речі реальними, просто повіривши в них.

— Я такого не говорив,— заперечив він терпляче.— Я сказав, що реальність, якою вона постає перед вами і перед більшістю людей, лише ілюзія. За тим, що бачать наші очі, є інша реальність, і її треба відчути серцем. Іншого шляху немає.

— Розумієте... ваш погляд на речі збиває з пантелику. Це якесь... хаотичне бачення. А ви сам не вважаєте його хаотичним?

Він знову всміхнувся.

— Нелегко подивитися на світ з правильного погляду. Але є речі, які ми можемо пізнати, і зробити це неважко. Дозвольте мені продемонструвати це вам. Для того щоб пізнати істину, досить заплющити очі.

— І все?

— Так. Все, що потрібно зробити,— заплющити очі. Ми можемо, наприклад, пізнати Бога і печаль. Ми можемо пізнати мрії і любов. Але все це нереальне — в тому сенсі, який ми надаємо речам, які існують у світі і здаються реальними. Це не можна зважити, виміряти чи розкласти на елементарні частинки в прискорювачі. І тому все це можливе.

Мій човен почав текти, і я вирішив, що пора вибиратися на берег.

— Я ніколи не чув про цей нічний клуб. Таких в Бомбеї багато?

— Десь із п’ять,— відповів він, з незворушною терплячістю погодившись змінити тему розмови.— Ви вважаєте, це багато?

Мені здається, достатньо. Тут не видно жінок. Їх не пускають сюди?

— Їм не заборонено приходити сюди,— спохмурнів він.— Але вони самі не хочуть. У них є свої місця, де вони збираються, щоб обговорити свої справи, послухати музику і спів, а чоловіки у свою черг) вважають за краще не турбувати їх там.

До нас підійшов старий чоловік у костюмі, що називається курта-пайджама і складається з простої полотняної сорочки і бахматих штанів. Старий сів коло ніг Хадербгая. Він був худий, згорблений і, звісно ж, бідний. Обличчя його було пооране глибокими зморшками. Коротко, але шанобливо кивнувши Хадеру, він почав перемішувати тютюн і гашиш своїми вузлуватими пальцями. За хвилю він простягнув Хадеру величезний чилум, тримаючи напоготові сірники, щоб розпалити його.

— Це Омар,— сказав Хадербгай.— Ніхто в Бомбеї не уміє приготувати чилум краще за нього.

Омар розплився в беззубій усмішці й дав Хадербгаю прикурити. Потім він передав чилум мені й, простеживши критичним поглядом за тим, як я з ним поводжуся, схвально кивнув. Потому як ми з Хадером зробили по дві тяги, Омар узяв чилум і так затягнувся, що, здавалось, його кволі груди ось-ось репнуть.

Повернувся Абдулла з кришталевою чашею, наповненою скибочками манго, папаї і кавуна. Друге відділення концерту складалося всього з однієї пісні, але тривала вона майже півгодини. Звучала пісня дуже велично; у її основі лежала проста мелодія, яку виконавці прикрашали імпровізованими каденціями.

Коли співаки закінчили виступ, публіка знову загомоніла. Абдулла нахилився до мене:

— Поки ми їхали сюди, я повсякчас думав про те, що сказав про нас Хадербгай.

— І я теж.

— У мене були два брати в Ірані, але їх обох убили під час війни з Іраком. Сестра у мене є, а братів не залишилося. Бути єдиним братом — це сумно, ви згодні?

Що я міг йому відповісти? Брата я, вважай, утратив, як і всю сім’ю.

— Я подумав, що, можливо, Хадербгай сказав правду. Можливо, ми справді як брати.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— Здається, ви мені подобаєтеся, містере Ліне.

Це звучало так урочисто, що я не зміг стриматися від сміху.

— У такому разі припини називати мене «містер Лін», бо цей вислів мені вухо ріже.

— Зовсім відрізує? — усміхнувся він.

— Не зовсім, але відчутно. Давай звертатися один до одного на «ти».

— Добре. Я називатиму тебе Лін, брат Лін. А ти називай мене Абдулла, гаразд?

— Гаразд.

— І ми назавжди запам’ятаємо ніч, коли ми були на концерті сліпих співаків, тому що в цю ніч ми побраталися.

— Ти сказав, сліпих співаків?

— Так. Ти не знав? Це знамениті сліпі співаки з Нагпура. Їх дуже люблять у Бомбеї.

— Вони з якоїсь спеціальної установи?

— Установи?

— Ну так, з якої-небудь школи для сліпих або чого-небудь у цьому роді?

— Ні, брате Ліне. Раніше вони не були сліпими і могли бачити, як і ми. Але одного разу в селі біля Нагпура сталося засліплення, і вони перестали бачити.

— Що означає «сталося засліплення»?

— Ну, розумієш, в горах біля їхнього села ховалися повстанці,— почав пояснювати мені Абдулла в своїй неквапливій розсудливій манері.— Селянам доводилося надавати їм різну допомогу. У них не було вибору. А потім в село прийшли солдати і засліпили двадцять людей для науки селянам з інших сіл. Таке іноді трапляється. А співаки навіть не були з цього села. Вони приїхали туди, щоб виступити на святі. Їм не пощастило — їх засліпили разом з іншими жертвами. Всіх їх, двадцять чоловіків і жінок, прив’язали на землі і викололи їм очі гострими бамбуковими палицями. Тепер сліпі співаки співають по всій Індії, вони сталі знамениті й розбагатіли.

Співаки знову з’явилися на сцені. Дим здіймався аж до стелі, химерними сувоями звиваючись у лопатях вентиляторів. У тій залі, оббитій зеленим шовком, переповненій музикою і тихим гомоном відвідувачів, розпочалася нова фаза мого життя. Тепер я знаю напевно: У житті людини неодноразово бувають моменти, котрі започатковують Щось нове. Все залежить від успіху, від твоєї волі і від карми. Таким початком був той день, коли вийшла з берегів річка у Прабакеровому селі й жінки дали мені ім’я Шантарам. І ще одне я зрозумів: усе, ще я робив до цього концерту сліпих співаків,— а може, і все моє попереднє життя,— були лише підготовкою до зустрічі з Абделем Хадер Ханом. Абдулла став моїм братом, Хадербгай став моїм батьком.

Спів припинився, і Хадербгай нахилився до мене. Губи його ворушилися, але я не міг розібрати, що він каже.

— Пробачите, я не розчув.

— Я сказав, що найчастіше істину можна знайти в музиці, а не у філософських трактатах.

— Але що таке істина? — запитав я.

— Істина в тому, що немає хороших або поганих людей. Добро і зло не в людях, а в їхніх учинках. Люди залишаються просто людьми, а з добром чи злом їх пов’язує те, що вони роблять,— чи відмовляються робити. Істина в тому, що в одній миті справжньої любові в серці будь-якої людини, немов у квітці лотоса, міститься все життя, його смисл і призначення. Істина в тому, що всі ми — кожен з нас, кожен атом, кожна галактика і кожна частинка матерії — рухаємося до Бога.

Ці його слова лишилися зі мною назавжди. Я і зараз їх чую. Назавжди лишилися і сліпі співаки — я бачу їх. Та ніч, що стала початком нового життя, і ті два чоловіки, що стали моїми батьком і братом, теж назавжди залишаються зі мною — я пам’ятаю їх. Це дуже легко. Для цього досить заплющити очі.

Розділ 10

Абдулла дуже серйозно поставився до нашого побратимства. За тиждень він з’явився в моїй хатині з цілою торбою ліків. Була там і металева коробочка з хірургічними інструментами. Він закидав мене запитаннями про призначення різних ліків і про те, скільки їх треба буде мені надалі. З’ясувавши все, що його цікавило, він сів на ослоні й якусь хвилю мовчки дививсь, як я розкладаю ліки на бамбуковій етажерці.

— Ну, і де ж вони, Ліне? — запитав він нарешті.

— Хто?

— Твої пацієнти. Куди вони поділися? Я хочу бачити, як мій брат займається лікуванням. А яке може бути лікування, якщо немає хворих?

— Бачиш, зараз у мене немає пацієнтів.

— Ох!..— зітхнув він розчаровано. Побарабанивши пальцями по коліну, він запитав: — Хочеш, я приведу тобі пацієнтів?

Він вже підвівся і я уявив собі, як він тягне людей до мене на прийом.

— Ні-ні, заспокойся. Я взагалі не щодня приймаю хворих. І потім, якщо вони бачать, що я удома, то самі приходять до мене, але годині о другій. Так рано вони не з’являються. Та я і сам уранці працюю. Мені ж треба заробляти гроші.

— А сьогодні?

— Сьогодні я можу відпочити. Минулого тижня трохи заробив.

— А як ти заробив?

Він дивився на мене з простодушною цікавістю, не розуміючи, що запитання може виявитися нетактовним і збентежити мене.

Знаєш, Абдулло, не годиться питати іноземців, як вони заробляють на життя,— відповів я, сміючись.

Зрозуміло,— всміхнувся він.— Підпільний бізнес.

— Ну, не зовсім. Та коли вже ти питаєш, я поясню. Одна французка хотіла купити півкіло чарасу, і я їй допоміг. А ще я допоміг німецькому туристові продати фотоапарат «Кенон» за вигідною ціною. Від них обох я отримав комісійні.

— І скільки? — запитав він, дивлячись мені в обличчя.

Очі його були майже золоті. Такого кольору бувають піщані дюни в пустелі Тар перед настанням сезону дощів.

— Близько тисячі рупій.

— За кожну з цих справ?

— Ні, за обидві разом.

— Це дуже маленькі гроші, брате Ліне,— кинув він, презирливо скрививши губи і зморщивши носа.

— Ну, може, для тебе вони і малі,— пробурмотів я,— а я можу прожити на них тижні зо два.

— А зараз ти, значить, вільний?

— У якому сенсі?

— У тебе немає пацієнтів?

— Немає.

— І свої маленькі комісійні тобі теж не треба заробляти?

— Ні, не треба.

— То гайда.

— І куди ж це?

— Їдьмо, там побачиш.

Вийшовши з хатини, ми зіткнулися з Джоні Сигаром, який, напевне, підслуховував нашу балачку. Він усміхнувся мені, скорчив гримасу Абдуллі, потім вирішив усміхнутися мені ще.

— Привіт, Джоні. Я виїжджаю на деякий час. Наглянь, щоб дітлахи не порпалися в ліках, гаразд? Я сьогодні розклав на етажерці нові медикаменти, і серед них є небезпечні.

Джоні ображено випнув щелепу.

— Ніхто нічого не чіпатиме в твоїй хатині, Лінбаба! Про що ти говориш? Ти можеш залишити тут мільйон рупій, і він буде цілий. Можеш залишити золото. Банк Індії — не таке надійне місце, як хатина Лінбаби.

— Я тільки хотів сказати...

— Навіть алмази можеш покласти тут. І смарагди. І перли.

— Зрозуміло, зрозуміло, Джоні. Я врахую це на майбутнє.

— Та про що взагалі турбуватися? — втрутився Абдулла.— Він отримує так мало грошей, що вони нікого не можуть зацікавити. Знаєш, скільки він заробив минулого тижня?

Джоні, схоже, ставився до Абдулли з підозрою. На обличчі його застигла ворожість, але цікавість взяла гору.

— Скільки? — запитав він.

— Не бачу сенсу говорити про це! — пробурчав я.

— Тисячу рупій! — сказав Абдулла, сплюнувши для більшої виразності.

Узявши Абдуллу за руку, я потягнув його по доріжці поміж хатинами.

— О’кей, Абдулло. Ти ж хотів відвезти мене кудись. То поїхали, брате.

Ми попрямували до виходу, але Джоні нагнав нас і, схопивши мене за рукав, змусив відійти на два кроки назад.

— Господи, Джоні! У мене немає ніякого бажання розмовляти зараз про мої заробітки. Обіцяю тобі, що відповім на всі твої запитання, коли повернуся.

— Ні, Лінбаба, я не про заробітки,— прошепотів він.— Я про цього хлопця, про Абдуллу. Йому не можна довіряти. Не займайся з ним ніяким бізнесом!

— Що це означає? У чому справа, Джоні?

— Ну, просто... не займайся!

Можливо, він додав би що-небудь ще, але Абдулла, обернувшись, гукнув мене, і Джоні відступив і зник за рогом.

— Що за проблема? — запитав Абдулла, коли я нагнав його.

— Жодних проблем,— пробурмотів я, розуміючи, що проблема є.— Зовсім ніяких.

Абдулла залишив свій мотоцикл коло нетрищ, доручивши дітлахам наглянути за ним. Я сів на заднє сидіння, і ми в своїх тонких сорочках і без будь-яких шоломів полинули морським берегом у бік Нариман-Пойнт.

Якщо ви хоч трохи знаєтеся на мотоциклах, то можете оцінити людину за тим, як вона керує цим видом транспорту. Абдулла вів мотоцикл інстинктивно, не замислюючись, так само природно, як ступав ногами під час ходи. Орієнтуватися у вуличному русі йому допомагали майстерність та інтуїція. Кілька разів збавляв хід, коли, на мій погляд, в цьому не було необхідності, але відразу після цього іншим водіям, що не володіли такою ж інтуїцією, доводилося різко натискати на гальма. Деколи він додавав газу, хоча здавалося, що ми зіткнемося з транспортом, який рухався попереду, але той транспорт, немов за помахом чарівної палички звільняв дорогу, і ми вклинювалися у вільний проміжок. Спершу його манера керуванню трохи нервувала мене, але незабаром я мимоволі пройнявся довірою до нього і заспокоївся.

Біля пляжу Чаупаті ми звернули з набережної й попрямували до Нана-чоук. Цей район забудували ще тієї пори, коли Бомбей інтенсивно розвивався як велике портове місто. Деяким з них, побудованим за суворими геометричними канонами епохи британського панування, було вже по двісті років.

Частина міста поміж Нана-чоук і Тардео була відома як район парсів. Спочатку мене дивувало, що в цьому величезному мегаполісі, з його розмаїттям народностей, мов і життєвих устроїв люди прагнуть жити окремими гуртами. Ювеліри торгували на своєму ювелірному базарі, а слюсарі, теслярі та інші ремісники — на своїх ринках; мусульмани жили в мусульманському кварталі, а християни, буддисти, сикхи, парси і джайни — в своїх кварталах. Якщо ви хотіли купити або продати золото, треба було йти на базар Завері, де сотні ювелірів намагалися перехопити клієнтів один у одного. Якщо ж вирішили відвідати мечеть, то опинялися в районі, де мечеті стояли мало не впритул одна до одної.

Абдулла зупинився біля лікарні Бгатія, сучасної клініки, яка фінансувалася благочинним фондом. Там були і комфортабельні палати для багатих, і безоплатні палати для бідняків. Ми увійшли до стерильно чистого мармурового вестибюля, де великі вентилятори нагнітали приємну прохолоду. Абдулла поговорив з реєстраторкою і повів мене в палату швидкої допомоги. Звернувшись ще кілька разів до санітарів і медсестер, він нарешті знайшов того, кого шукав,— маленького лікаря, який сидів за столом, заваленим паперами.

— Доктор Хамід? — запитав Абдулла.

— Так, це я,— роздратовано відгукнувся лікар, продовжуючи писати.

— Я від шейха Абделя Хадера. Мене звуть Абдулла.

Лікар відразу припинив писати і, поволі піднявши голову, втупився в нас із тривожною цікавістю. Такий вираз з’являється на лицях перехожих, що спостерігають за вуличною бійкою.

— Він повинен був подзвонити вам учора і попередити про мій прихід,— нагадав йому Абдулла.

— Так-так,— похопився лікар і, широко посміхнувшись, потиснув нам руки. Його долоня була суха і квола.

— Це містер Лін,— представив мене Абдулла.— Він лікує людей в колабських нетрищах.

— Ні-ні,— заперечив я.— Я зовсім не лікар. Мене просто попросили допомогти там. У мене немає медичної освіти.

— Хадербгай повідомив мені про ваші скарги на те, що лікарня Святого Георгія відмовляється приймати пацієнтів, яких ви туди посилаєте,— відразу перейшов Хамід до справи, залишивши без уваги мої претензії на скромність. Його темно-карі, майже чорні очі поблискували за скельцями позолочених окулярів.

— Ну так, було таке...— відповів я, здивований тим, що Хадербгай запам’ятав мою скаргу.— Річ у тому, що деколи я не знаю, що робити з хворими, які приходять до мене. Якщо я не можу поставити діагноз або сумніваюся, то посилаю людей в лікарню Святого Георгія — нічого іншого мені не залишається. Але дуже часто вони повертаються, так і не отримавши допомоги ні від лікаря, ні від медсестри, ні від кого.

— Може, вони просто симулюють хворобу?

— Та ні, що ви! — образивсь я.— Який зиск із того? Крім того, у них же є почуття власної гідності. Це не жебраки якісь.

— Звісно, звісно,— пробурмотів він і, знявши окуляри, потер перенісся.— А ви самі не пробували піти в лікарню і з’ясувати, чому вони їх не беруть?

— Так, я ходив туди двічі. Мені сказали, що раді б допомогти, але вони і так переобтяжені роботою і якби у хворих було направлення від лікаря з ліцензією, то вони поставили б їх у чергу на прийом. Я не скаржуся на співробітників лікарні. Зрозуміло, у них і без того турбот вище голови. Персоналу не вистачає, а хворих повно. Я в своєму медпункті приймаю до п’ятдесяти пацієнтів щодня, а до них приходять шістсот, а то й тисяча хворих. Проблема в тому, що у моїх хворих просто немає коштів, щоб заплатити лікареві за направлення. Тому вони звертаються до мене.

Доктор Хамід звів брови, і обличчя його знову осяяла широка усмішка.

— Ви сказали, «мої хворі». Ви вже відчуваєте себе індійцем, містере Ліне?

Я засміявся і вперше відповів йому на хінді рядком пісні з кінофільму, який ішов тоді в багатьох кінотеатрах міста:

—  «Ми прагнемо стати кращими в цьому житті».

Лікар теж засміявся.

— Знаєте, я зможу допомогти вам. Тут я чергую два дні на тиждень, а решту часу працюю у себе в кабінеті на Четвертій Поштовій вулиці.

— Я знаю цю вулицю. Вона дуже близько від нас.

— От-от. Ми з Хадербгаєм домовилися, що ви посилатимете пацієнтів до мене, а я вже скерую їх до лікарні Святого Георгія, якщо це буде необхідно. Ми можемо почати із завтрашнього дня, якщо хочете.

— Звісно, хочу! — вигукнув я.— Це просто чудово! Величезне вам спасибі. Я поки що не знаю, як організувати оплату...

— Нема за що мені дякувати і не турбуйтеся щодо оплати,— відповів він, поглянувши на Абдуллу.— Ваших людей я прийматиму безоплатно. Хочете випити чаю? У мене скоро перерва. Навпроти лікарні є ресторанчик. Не могли б ви почекати мене там? Нам треба обговорити деякі подробиці.

Ми з Абдуллою чекали його хвилин зо двадцять, спостерігаючи крізь велике вікно за тим, як до лікарняного входу підходять бідні пацієнти і під’їжджають на машинах багаті. Потім з’явився доктор Хамід, і ми про все домовилися.

У всіх добрих лікарів є принаймні три спільні риси: вони уміють спостерігати, вони уміють слухати і не вміють піклуватися про себе. Хамід був добрим лікарем, тож за годину, коли ми про все поговорили, мені стало аж ніяково: я помітив, що в нього передчасні зморшки на обличчі, а очі почервоніли від недосипання. Він міг би, якби захотів, швидко розбагатіти, зайнявшись приватною практикою в Німеччині, США або Канаді, але він лишився на батьківщині, де заробляв копійки. Він був одним з багатьох тисяч бомбейських медиків, які мало отримували від життя, але в своїй щоденній роботі творили просто-таки дива. Як по правді, вони рятували місто.

Коли ми знову їхали вулицею назад, відважно петляючи поміж автобусами, автами, велосипедистами і пішоходами, Абдулла крикнув мені через плече, що раніше доктор Хамід теж жив у нетрищах. Хадербгай шукав там обдарованих дітей і платив за їхнє навчання в приватних коледжах, а потім і у вищих навчальних закладах. Вони ставали лікарями, медсестрами, вчителями, інженерами, правниками. Отак він знайшов і Хаміда, який тепер віддавав свої борги, допомагаючи моїм пацієнтам.

— Хадербгай з тих людей, котрі працюють на майбутнє,— сказав Абдулла, коли ми зупинилися на перехресті.— Більшість людей — і ми з тобою, брате мій,— просто чекають, коли майбутнє настане. Але Абдель Хадер Хан спочатку мріє про майбутнє, потім планує його, а потім будує за певним планом. У цьому відмінність між ним і всіма іншими людьми.

— Куди ти мене знову везеш?

— Туди, де ти отримуватимеш ліки.

— Отримуватиму ліки?

— Хадербгай звелів, щоб тобі постачали ліки щотижня. Те, що я привіз тобі сьогодні,— це перша партія. Ми їдемо на чорний ринок ліків.

— Чорний ринок ліків? А де це?

— У нетрищах лепраків, хворих на проказу,— пояснив мені Абдулла діловитим тоном. І засміявся: — Не турбуйся ні про що, брате. Тепер ти — теж частина плану.

Мені слід було б дослухатися до цих слів — то був сигнал тривоги, проте я був майже щасливий. Ці слова зворушували мене, впорскували адреналін мені у кров. Здійснивши втечу, я назавжди полишив у минулому свою родину, батьківщину, цивілізацію. Я думав, що моє життя скінчилося, а тепер, провівши декілька років у вигнанні, раптом побачив, що не лише намагаюся позбутися минулого, а й прагну чогось нового. Як і всі знедолені, я полюбляв небезпеку, тому що відчуття загрози допомагало мені забути те, що я втратив. Петляючи з Абдуллою вулицями на мотоциклі, підставляючи обличчя зустрічному вітру, я безоглядно йшов назустріч своїй долі.

Колонія лепраків містилася на околиці. У Бомбеї було декілька спеціальних лепрозоріїв, але ті, до кого ми їхали, не хотіли там жити. У цих закладах були добрі умови, хворих доглядали, намагалися їх лікувати, але там доводилося улягати правилам і не всім це було до душі, тож чимало хворих на цю недугу мешкало в своїй колонії.

Надзвичайна терплячість мешканців нетрищ не поширювалася на прокажених. Їх боялися, тож лепраки жили в тимчасових таборах, там, де могли знайти вільну місцину. Іноді вони поселялися на ділянці з промисловими відходами або біля одного з міських смітників. Того дня ми з Абдуллою знайшли їх на порожній смужці землі біля залізничного полотна в Харі, одному з передмість Бомбея.

Нам довелося залишити мотоцикл на узбіччі й пробиратися до табору прокажених тим же шляхом, яким ходили вони самі, пролазячи крізь дірки в загородах і перестрибуючи через канави. Ділянка, яку вони вибрали, була складською територією, сюди вивозили харчі і промислові товари з міста. Поряд із сортувальною станцією стояли адміністративні будівлі, склади і депо. Вся територія була обплутай; мережею маневрових колій і обгороджена по периметру високою дротяною огорожею.

Навколо процвітало забезпечене життя упорядкованого передмістя з інтенсивним транспортним рухом, садами, терасами і базарами. А на території усередині дротяної загороди панувала гола функціональність. Тут не росли рослини, не бігали звірі, не ходили люди, тільки товарні вагони з гуркотом переїжджали коліями з місця на місце, немов якісь примари. І тут розташувалася колонія прокажених.

Вони захопили невелику ділянку поміж залізничними коліями і звели на ній свої житла, що насилу сягали мені по груди. Здалека поселення було схоже на армійський табір, оповитий димом багать, де готували їжу. Поряд з тими халупами хатини в наших нетрищах здавалися міцними комфортабельними спорудами. Тутешні тимчасові оселі були з листів картону і пластмаси, зв’язаних тонкими мотузками і підпертих кілками. Все це можна було розвалити за декілька хвилин, а тим часом воно правило за житло для чотирьох десятків чоловіків, жінок і дітей.

Ми попрямували до однієї з центральних хатин. Побачивши нас, люди завмирали на місці і проводжали нас очима, але ніхто не намагався заговорити з нами. Я мимоволі зиркав на тутешніх мешканців. У деяких не було носів, у більшості — пальців на руках; ноги їхні були обмотані скривавленим ганчір’ям, а у декого процес гниття сягнув так далеко, що вони були без губ або вух.

Мабуть, звістка про нас розлетілася по всьому табору: з халупи, до якої ми прямували, вийшов якийсь чоловік. Хвороба безжально скалічила його, знищивши губи і майже всю нижню частину обличчя — видно було тільки темну вузлувату плоть, де вирізнялися ясна із зубами і зяяло темне провалля замість носа.

— Абдулло, сину мій,— сказав він на хінді,— як ся маєш? Ти снідав сьогодні?

— У мене все добре, Ранджитбгаю,— шанобливо відповів Абдулла.— Я привіз гору, який хоче познайомитися з тобою. Ми недавно попоїли, але чаю вип’ємо залюбки.

Діти притягнули нам стільці, і ми посідали перед халупою Ранджита. Навколо нас зібралося декілька чоловіків, дехто опустився на землю.

— Це Ранджитбгай,— звернувся до мене Абдулла на хінді гучним голосом, щоб усім було чутно.— Він тут цар і бог, голова клубу кала топі.

«Кала топі» означає на хінді «чорний капелюх»; так часто називають злодіїв, тому що в бомбейській в’язниці на Артур-роуд злодіїв примушують носити капелюхи з чорними стрічками. Я не зрозумів, чому Абдулла вживає це прізвисько, але всі сприйняли його з посмішкою і навіть повторили кілька разів.

— Вітаю вас, Ранджитбгаю,— мовив я на хінді.— Мене звуть Лін.

Ап доктор гайн? — запитав він.— Ви лікар?

— Ні! — вигукнув я мало не в паніці, оскільки їхня хвороба бентежила мене, я гадки не мав, як лікувати її і боявся, що він попросить мене допомогти їм. І звернувся до Абдулли, перейшовши на англійську: — Скажи йому, що я не лікар, я просто умію надавати першу допомогу, заліковувати щурячі укуси, подряпини тощо. Поясни йому, що у мене немає необхідної медичної підготовки і що я не вмію лікувати лепру.

— Так, він лікар,— пояснив Ранджитбгаю Абдулла.

— Ну, спасибі, братику,— процідив я крізь зуби.

Діти принесли нам склянки з водою і чай в щербатих чашках. Абдулла випив воду великими ковтками. Ранджит відкинув назад голову, і один з хлопчаків улив воду йому в горло. Я вагався, проте Абдулла напевно усвідомлював, що робить, коли пив воду, і я вирішив, що можна ризикнути. Відчайдушним широким жестом вигнанця, якому нічого втрачати, я перехилив склянку. Сорок пар очей стежили, як я п’ю.

У Ранджита були очі медового кольору, затягнуті легкою плівкою,— певне, катаракта в початковій стадії. Він кілька разів окинув мене від ніг до голови пильним поглядом, повним відвертої цікавості.

— Хадербгай сказав мені, що вам потрібні ліки,— поволі мовив він по-англійському.

Зуби Ранджита клацали, коли він говорив, і оскільки він не міг Допомогти собі губами, зрозуміти те, що він казав, було непросто, але коло нього стояв хлопчик — можливо, його син,— і він як перекладач виразно повторював слово за словом все, що сказав Ранджит, дотримуючись того ж таки темпу й не відстаючи від нього.

— Ми завжди раді допомогти Абделю Хадеру. Надати йому по слугу — це честь для мене. Ми можемо щотижня дати вам багато ліків. Високоякісних ліків.

Він гукнув когось, і хлопчик років тринадцяти поклав пере ді мною полотняний згорток. Там був широкий асортимент ампул і пляшечок. Всі з етикетками і виглядали абсолютно новими. Серед них були гідрохлорид морфіну, пеніцилін, засоби проти стафілококової і стрептококової інфекції.

— Де вони дістають все це? — запитав я Абдуллу.

— Крадуть,— відповів він на хінді.

— Крадуть? Де? Як?

Багут гошіяр,— озвався він.— Дуже винахідливо.

— Так, так! — підтримав його цілий хор голосів, що звучав дуже гордо, без тіні іронії.

«Ми хороші злодії», «Ми хитрі злодії»,— чулося навколо.

— А що вони роблять з цими ліками?

— Продають їх на чорному ринку,— пояснив мені Абдулла на хінді, щоб його слова були зрозумілі всім.— Завдяки лікам та іншим краденим товарам їм вдається вижити.

— Але хто ж буде купувати ліки у них, якщо їх можна дістати в будь-якій аптеці?

— Який ти доскіпливий! Щоб пояснити тобі це, я повинен розповісти цілу історію, а вона довга, розрахована на дві чашки чаю. То спершу візьмімо ще по одній.

Усі засміялися і тісніше з’юрмилися довкола нас. Колією прогуркотів товарний вагон. Він проїхав так близько, що, здавалося, от-от зачепить хатину, та ніхто не звернув на нього уваги. По залізничному полотну пройшов доглядач в шортах і форменій сорочці захисного кольору, перевіряючи стан рейок. Час від часу він зиркав на селище лепраків, але, минувши його, більше жодного разу не обернувся. Нам подали чай, і Абдулла заходився розповідати. Діти сиділи на землі, притулившись до нас і обіймаючи одне одного. Якась дівчинка довірливо обхопила руками мою праву ногу.

Абдулла говорив на хінді, повторюючи свої фрази по-англійському, коли бачив, що я не все зрозумів. Почав він з епохи британського панування, коли англійці господарювали по всій Індії, від перевалу Хайбер до Бенгальської затоки. Іноземці, фіренгі, ставили прокажених найнижче від усіх верств населення, сказав він, і вони отримували допомогу останніми. Дуже часто вони були позбавлені ліків, перев’язувальних засобів, медичного догляду. Під час голоду чи стихійного лиха вони часто не мали можливості скористатися навіть традиційними народними засобами і лікувальними травами. І прокаженим доводилося красти те, чого вони не могли дістати іншим шляхом. Поступово вони настільки досягли успіху в цій справі, що у них з’явилися навіть надлишки, які вони почали продавати на власному чорному ринку.

— В Індії,— провадив Абдулла,— завжди було неспокійно — повсякчас вибухали повстання і війни, процвітав бандитизм. Кров лилася річкою. Але набагато частіше, ніж на полі бою, люди гинули від гнійних ран і епідемій. Контроль за витратою лікарських і перев’язувальних матеріалів був найважливішим джерелом інформації для поліції. Все продане аптеками, клініками або оптовими компаніями перебувало на обліку, і коли ці цифри помітно перевищували норму, вживали відповідних заходів, що супроводжувалися арештами і навіть вбивствами. Слід, що тхнув ліками,— в першу чергу, антибіотиками,— дав змогу виловити чимало бандитів і повстанців. А прокажені на своєму чорному ринку продавали ліки всім, не ставлячи зайвих питань. Розгалужена мережа їхніх таємних торгових точок існувала в кожному великому індійському місті. Їхніми клієнтами були найчастіше терористи, сепаратисти, нелегали або й просто злочинці.

— Ці люди вмирають,— завершив Абдулла свою розповідь,— і вони крадуть життя для себе самих, а потім продають його й іншим нещасливцям.

Абдулла замовк. Всі дивилися на мене. Певне, їх цікавило, як я реагуватиму на цю розповідь про жорстокий бойкот з боку суспільства і про їхню незамінність у кримінальному світі.

— Можна... можна мені ще води? — запитав я.

Мабуть, я виправдав очікування, оскільки всі почали радісно сміятися. Декілька хлопчаків схопилося з місця, щоб принести мені води, а дорослі поплескували мене по плечах і спині.

Ранджитбгай пояснив, що Суніл — хлопчик, який приніс нам згорток з ліками,— регулярно привозитиме медикаменти мені в нетрища. Він попросив мене посидіти ще, щоб кожен прокажений міг доторкнутися до моєї ноги. Мені здавалося, що це принизливо Для людей, і я почав умовляти його відмовитися від цього, але він наполягав, а потім з суворим виразом і якимсь запеклим блиском в очах спостерігав, як його люди стукають по моїй нозі куксами пальців чи рук.

За годину по тому Абдулла висадив мене біля Центру світової торгівлі. Він теж зліз із мотоцикла і міцно обняв мене. Я засміявся, і він здивовано втупився в мене.

— Що в цьому смішного?

— Нічого смішного,— заспокоїв я його.— Просто я не чекав таких ведмедячих обіймів.

— Ведмедячих обіймів? Це такий англійський вираз?

— Авжеж. Означає міцні обійми, так у нас обнімаються друзі.

— Брате мій,— мовив він з легкою усмішкою,— завтра ми з Сунілом привеземо тобі ще ліків.

І поїхав собі, а я попрямував до своєї хатини. Я роззирнувся, і наше селище тепер здалося мені надійним осереддям безмежних можливостей. Його мешканці були сильні й здорові. Увійшовши до хатини, я зачинив по собі тонкі фанерні двері, сів і заплакав.

«Страждання,— сказав мені одного разу Хадербгай,— випробовують на міцність нашу любов, перш за все любов до Бога». Я не вірив у Бога, та все ж таки не пройшов сьогодні того випробування. Я не міг любити Бога і не міг пробачити Йому. Сльози бігли у мене з очей, аж відчинилися двері й увійшов Прабакер.

— Від нього може бути велика небезпека, Ліне,— випалив він без всяких передмов.

— Від кого? Про що ти?

— Про цього хлопця, Абдуллу, який приходив до тебе сьогодні. Від нього може бути дуже велика небезпека, якщо знайомитися з ним, і особливо якщо робити якісь справи з ним також.

— Що ти цим хочеш сказати?

Прабакер помовчав. На його відкритому обличчі виразно відбилася внутрішня боротьба.

— Він убивча людина, Ліне, вбивця. Він вбиває людей. За гроші. Він гунда, гангстер, і працює на Хадербгая. Всі знають це. Всі, крім тебе.

Я відразу ж зрозумів, що це правда і що я вже й сам це знав. Це було видно з того, як люди ставилися до Абдулли, з яким жахом дивилися вони на нього.

Я постарався тверезо поглянути на самого Абдуллу і на те, чим він займається, і визначити, якими повинні бути мої стосунки з ним. Хадербгай, звісно ж, мав рацію. У нас було багато спільного. Ми обоє поважали грубу силу і не боялися порушити закон, обоє були вигнанцями, самотніми в цьому світі. Але я нікого не вбивав. Цим ми відрізнялися один від одного.

Подумав я і про те, як упевнено тримався в колонії прокажених. Звісно ж, упевненість і самовладання передалися мені там від Абдулли — поруч з ним я нічого не боявся. Після втечі він був першим, хто так діяв на мене. Таких людей називають у в’язниці «стовідсотковими хлопцями». Вони не замислюючись поставлять на кін своє життя заради друга. В’язниця зриває маску з людини. У в’язниці ти не можеш приховати свою суть. Ти не можеш прикинутися «крутим». Ти або є таким, або ні, й це видно всім. І я впевнився, що коли на тебе пруть з ножем — а зі мною це бувало неодноразово — і постає питання, хто кого, поміж сотень людей знайдеться той, хто заради дружби піде з тобою до кінця.

В’язниця навчила мене розпізнавати таких людей, і я знав, що Абдулла один з них. Для мене крутий характер і залізна воля Абдулли означали більше, ніж все добро світу. І, сидячи в своїй хатині, я присягнувся, що буду йому вірним другом і братом, хоч ким він там є насправді.

Я подивився у стурбоване обличчя Прабакера і всміхнувся йому. Він інстинктивно всміхнувся мені у відповідь, і я раптом збагнув, що відіграю в його житті таку ж роль, як і Абдулла в моєму. Дружба — це теж ліки, і ринок, де її можна дістати, теж буває чорним.

— Не хвилюйся,— сказав я, поклавши руку йому на плече,— все буде гаразд. Нічого зі мною не станеться.

Розділ 11

Минали дні, а я знай займався лікувальною практикою і вибивав гроші з туристів. Одного разу мені поталанило залагодити оборудку з гуртом італійців, які хотіли перепродавати наркотики іншим туристам в Гоа. Я допоміг їм придбати чотири кілограми чарасу і дві тисячі пігулок мандракса[67]. Мені подобалося мати справу з італійцями. Вони знали, чого хочуть від життя, а справами займалися зі смаком. І вони, як правило, не були скупі, бо розуміли, що добра робота повинна добре й оплачуватися. Комісійні дозволили мені жити декілька тижнів. Робота в нетрищах поглинала весь мій час.

Був кінець квітня, до сезону дощів залишалося трохи більше місяця. Мешканці нетрищ активно готувалися до нього. Всі чудово знали, яких сюрпризів можна чекати від затягнутого хмарами неба, проте обличчя аж сяяли з утіхи, тому що люди встигли скучити за дощем.

Казим Алі Гусейн сформував дві бригади, які допомагали непрацездатним мешканцям нетрищ, вдовам, сиротам і самотнім жінкам лагодити оселі, а бригадирами призначив Прабакера і Джоні Сигара. Прабакер з добровільними помічниками шукав бамбукові палиці й обрізки дощок, а Джоні Сигар на чолі піратської банди вуличних хлопчаків нишпорив у пошуках шматків бляхи, пластику, брезенту.

Я працював разом з гуртом парубків, яким доручили розчистити і поглибити рівчаки, якими стікала вода. Це була брудна робота, але я охоче узявся до неї, бо вона давала змогу зазирнути у всі куточки селища і познайомитися з сотнями людей. Ця робота вважалася не менш престижною, ніж будь-яка інша праця: до того, хто допомагав захистити селище від дощів, ставилися з особливою повагою, тож, порпаючись у смердючому багні, ми бачили, як люди нам усміхаються.

Наш командир Казим Алі Гусейн керував людьми ненав’язливо, без жодного апломбу, але авторитет його був непохитний. Тими днями стався випадок, який ще раз переконав мене в його мудрості.

Одного разу ми зібралися в хатині Казима Алі, щоб послухати розповідь його старшого сина про Кувейт. Ікбалові було двадцять чотири роки, він півроку працював там за контрактом, тож усім кортіло про те послухати. Де дістати вигідну роботу? З ким краще не мати справи? Чи не можна узяти участь в операціях між чорними ринками Бомбея і країн Персидської затоки? Ікбалу довелося цілий тиждень щодня читати лекції в переповненому батьківському домі. Того дня його лекцію урвав галас і зойки, що пролунали надворі.

Поспішивши на шум, ми побачили натовп, де чубилися два хлопці з бригади Прабакера, Фарух і Раґурам. Коли підійшов Казим Алі, стало тихо.

— У чому справа? — запитав він незвичайним для нього суворим тоном.

— Він образив пророка Магомета! — закричав Фарух.

— А він образив Раму! — крикнув Раґурам.

Натовп знову загомонів. Казим Алі підняв руки, закликаючи всіх до мовчання.

— Фаруху, Раґураме,— сказав він,— ви ж друзі. Ви знаєте, що кулаки не вирішать вашу суперечку і що немає гірше, ніж бійка поміж друзями і добрими сусідами.

— Але я ж повинен був заступитися за нашого пророка! — не міг заспокоїтися Фарух; проте гнівний погляд Казима Алі змусив його замовкнути і похнюпитися.

— Я теж не можу спокійно слухати, коли ображають Раму! — кричав у відповідь Раґурам.

— Цьому не може бути виправдань! — загримів Казим Алі.— Ніякі суперечки поміж нами не повинні вирішуватися бійкою! Ми бідні люди. У нас достатньо ворогів за межами нашого селища. Якщо ми не триматимемося разом, то загинемо. Ви, два молоді йолопи, завдали образи всім нашим людям незалежно від їхньої віри, і в першу чергу ви принизили мене!

Навколо зібралася вже добра сотня людей. Всі загомоніли. Люди, Що стояли в перших рядах, передавали його слова тим, хто не чув їх. Фарух і Раґурам похнюпилися. Слова Казима Алі про те, що вони принизили не стільки самих себе, скільки його, справили на них велике враження.

— Ви обидва повинні бути покарані за це,— мовив Казим м’якшим тоном, коли натовп заспокоївся.— Сьогодні увечері я пораджуся з вашими батьками, а доти ви працюватимете на прибиранні території коло туалету.— Він зняв з шиї довгий зелений шарф і підняв його вгору.— А тепер я зв’яжу вас цим шарфом — будете знати, що ви друзі і брати, а сморід нагадуватиме вам про образу, якої ви завдали один одному.

Ставши навколішки, він зв’язав праву гомілку Фаруха і ліву Раґурама. Натовп розступився, і хлопці спробували рушити з місця, але у них нічого не виходило, аж вони зрозуміли, що їм треба обійняти один одного. Отак, шкандибаючи на трьох ногах, вони й подалися до вбиральні. А Казим Алі дивився на них і всміхався.

Неодноразово я бачив його усмішку тієї пори. Казим заходив до мене двічі-тричі на тиждень, щоб перевірити, як іде лікування. Іноді він приводив з собою хлопчика, покусаного щурами, чи парубка, що покалічився на будівельному майданчику біля нетрищ. Згодом я второпав, що він приводить до мене тих, хто з тієї або іншої причини не хоче прийти самостійно — чи соромиться, чи не довіряє чужинцеві й воліє краще лікуватися традиційними народними засобами.

З тими народними ліками все було не так просто. Декотрі ґрунтувалися на марновірстві й суперечили елементарному здоровому глузду. Особливо безглуздим здавався мені звичай накладати на верхню частину руки джгут із різних трав — так лікували сифіліс,— а ревматизм намагалися лікувати, прикладаючи гарячі головешки до ліктів чи колін.

В Казима Алі було струнке м’язисте тіло, а шкіра смаглява, горіхового відтінку. Густе посріблене сивиною волосся він стриг коротко і носив трохи світлішу еспаньйолку. Одягнений він був найчастіше в бавовняну сорочку і білі штани західного фасону. Цей простий і недорогий одяг завжди був ретельно випраний і випрасуваний, міняв він його не рідше, ніж двічі на день. Якби це була інша людина, що не мала такого авторитету, його вважали б за жевжика якогось, але Казим Алі не викликав у людей нічого, окрім любові і захоплення. Той бездоганно чистий білий одяг сприймався як символ його духовної і етичної чистоти і цілісності, і в світі безперестанної боротьби за виживання це було для людей моральною підтримкою, в якій вони мали потребу не менше, ніж у чистій воді з джерела.

Казимові було п’ятдесят п’ять років, та він рухався легко і спритно. Я неодноразово бачив, як він несе на плечах важкі відра з водою і при цьому не відстає від сина. У хаті він сідав на очеретяну верету, не спираючись на руки,— просто схрещував ноги і опускався, згинаючи коліна. Він був високий, гарний, і джерелом його краси була його здорова, енергійна натура і природна грація,— усе це допомагало йому керувати людьми і вести їх за собою.

Він часто нагадував мені Хадербгая. Згодом я дізнався, що вони не тільки були знайомі, а й дружили. При цьому вони істотно відрізнялися один від одного — перш за все тим, як вони завойовували авторитет і як його використовували. Влада Казима ґрунтувалася на любові підлеглих, а Хадербгай домагався її і утримував силою своєї волі і зброї. Зрозуміло, Казим Алі не міг змагатися з ватажком мафії.

Авторитет Казима щодня зазнавав нелегких випробувань і з успіхом витримував їх. Казим вирішував суперечки, не дозволяючи їм перерости в серйозні конфлікти, залагоджував розбіжності, і багато хто кроку не міг ступити без його поради — ні влаштуватися на роботу, ні одружитися.

У Казима було три дружини. Перша з них, Фатіма, була молодша від нього на два роки, друга, Шайла,— на десять років, а третій, Наджимі, було двадцять вісім років. Вперше він одружився з любові, а вдруге і втретє — для того, щоб підтримати вдів, які навряд чи могли б знайти нового чоловіка. Від цих трьох дружин у нього народилося десятеро дітей — чотири хлопчики і шість дівчаток. Щоб забезпечити дружинам фінансову незалежність, він купив їм чотири швейні машини. Фатіма встановила машини під полотняним тентом біля їхньої хатини і найняла чотирьох кравців.

Прибутків цього скромного підприємства не тільки вистачало на оплату праці кравців, але залишалися ще й невеликі грошенята, які ділили порівну всі три дружини. З часом кравці поселилися в хатинах по сусідству з Казимом Алі й жили всі разом як одна велика сім’я — дружно і весело, без сварок і непорозумінь. Діти гралися разом і допомагали у господі. Кілька разів на тиждень Казим відмикав свою велику вітальню, де відбувався селищний меджліс — загальні збори, на яких всі жителі могли висловлювати свої скарги і вносити пропозиції.

Звісно, не всі проблеми вчасно доходили до Казима Алі, тож деколи йому доводилося брати на себе функції поліційних і судових установ. Якось я пив у нього чай, аж прибіг Джітендра зі звісткою, що один з місцевих жителів так б’є дружину, що вона, мабуть, загине. Казим Алі, Джітендра, Ананд, Прабакер і я побігли туди, петляючи поміж хатинами, що вишикувався коло мангрових чагарників на болоті. Ще здаля ми почули галас і звуки ударів.

Коло хати стояв Джоні Сигар.

— Що тут коїться? — запитав Казим Алі.

— Джозеф напився,— кинув Джоні, з обуренням плюнувши у бік хатини.— Цей багинчудг[68] увесь ранок люпцює дружину.

— Довго?

— Години три, а може, і більше. Я щойно прийшов і відразу вирішив гукнути вас, Казимбгаю.

Казим Алі подивився Джоні в очі.

— Джозеф уже не вперше б’є свою дружину. Чому ти не зупинив його?

— Я...— почав був Джоні, але, не витримавши погляду Казима Алі, опустив очі. Він, здавалося, був готовий заплакати з відчаю.— Я не боюся його! Я не боюся нікого! Але... адже вони... вона ж його жінка!

Мешканці нетрища жили в такій тісноті, що всі інтимні подробиці їхнього життя, все, що мовилося і робилося, ставало надбанням сусідів. І, як воно скрізь водиться поміж людьми, вони не любили втручатися в чужі сімейні конфлікти, навіть якщо ті набували дуже бурхливого характеру. Казим Алі, розуміючи це, заспокійливо поклав руку Джоні на плече. Саме в цей момент знову почулися п’яна лайка і удари, а за ними несамовитий крик.

Ми рушили були до хати, аж двері відчинилися і надвір випала дружина Джозефа. На ній нічого не було. Довгі коси злиплися від крові, на спині, на сідницях і на ногах видніли синці.

Люди позадкували. Я розумів, що її голизна приголомшила їх не менше, ніж рани на її тілі. Та й мені було ніяково. За того часу оголеність сприймалася в Індії як інтимний секрет. З’явитися у громадському місці голяка міг тільки святий чи божевільний. Мої друзі в нетрищах казали, що жодного разу не бачили своїх дружин голими, хоч були жонаті вже хтозна одколи.

Раптом із хати виліз Джозеф. Штани його були мокрі від сечі, брудна футболка роздерта, волосся розпатлане. У руках він тримав бамбукову палицю. Він примружився від яскравого сонця; потім його безтямний погляд впав на тіло дружини, що лежало долі, він вилаявся і замахнувся палицею, щоб знову ударити її. Шок, що паралізував усіх в перший момент, змінився вибухом обурення, і ми кинулися вперед, щоб зупинити Джозефа. Першим до нього підскочив Прабакер, і хоча Джозеф був набагато більший за нього, він налетів на п’яницю і потурив його назад. Палицю у Джозефа відняли, а потім його повалили і притиснули до землі. Він сіпався і чинив опір, з губ його злітали прокльони і лайки. Декілька жінок наблизилися до його дружини, голосячи, мов на похороні. Вони підняли її і понесли, закутавши в жовте шовкове сарі.

Натовп ладен був лінчувати Джозефа, та Казим Алі звелів людям відступити, а чоловікам, що скрутили Джозефа, наказав так і тримати його долі. Я гадав, що він викличе поліцію чи принаймні загадає зачинити десь Джозефа, а він запитав, що той пив, і звелів принести дві пляшки того самого напою, а також чарас і чилум. Джоні Сигару він велів приготувати чилум для куріння. Коли принесли дві пляшки неочищеного самогону, що називався дару, Казим наказав Прабакеру і Джітендрі силоміць напоїти Джозефа.

Хлопці оточили Джозефа і простягнули йому пляшку. Він зиркнув на них, а потім схопив пляшку і почав дудлити як не в себе. Парубки поплескали його по спині й сказали, щоб він пив ще. Він зробив декілька ковтків і відштовхнув пляшку, сказавши, що йому доста, але йому вставили шийку в рота і силоміць змусили пити. Джоні розкурив чилум і передав його Джозефу. Хвилин двадцять той затягувався димом і пив, аж заснув у грязюці.

Юрба трохи постояла і почала розходитися по домівках, та Казим Алі звелів хлопцям залишатися біля Джозефа і не спускати з нього очей. Потім він на півгодини пішов додому, щоб прочитати уранішню молитву. Повернувшись, він попросив чаю і води. Поміж тими, хто стежив за Джозефом, були Джоні Сигар, Ананд, Рафік, Прабакер і Джітендра, а також дужий молодий рибалка на ім’я Віджай і худорлявий, але сильний хлопець, що працював вантажником; через блискучу темну шкіру його прозвали Андкара, що означає «темрява». Вони сиділи і розмовляли, аж сонце стало в зеніті й запанувала страшенна спека.

Я хотів був піти, але Казим Алі попросив мене лишитися, і я сів на веранді найближчого будинку під наметом. Суніта, чотирирічна донечка Віджая, принесла мені води, хоча я й не просив.

Цанглі мулги, цанглі мулги,— сказав я їй на маратхі.— Хороша дівчинка, хороша.

Коли всі напилися чаю, Казим Алі звелів їм розбудити Джозефа. вони почали грубо штовхати його і кричати, щоб він прокинувся, а він тільки огризався. Нарешті він розплющив очі, очманіло потряс головою і роздратовано попросив води.

Пані нагин,— сказав Казим.— Ніякої води.

Хлопці знову змусили його пити і розкурили ще один чилум. Джозеф просив води, але щоразу отримував ковток самогону. Випивши третину пляшки, він знову відключився і повалився набік, підставивши лице під пекучі промені сонця.

Давши Джозефу поспати п’ять хвилин, Казим Алі знову звелів розбудити його. Джозеф сварився і щось мимрив неслухняним язиком, а потім став рачки і хотів був утекти до хати. І тоді Казим Алі вручив Джоні Сигару закривавлену бамбукову палицю і скомандував:

— Починайте!

Замахнувшись, Джоні щосили вдарив Джозефа по спині. Той завив і хотів був ушитися, але його не випускали з кола. Джоні ударив його ще раз, Джозеф заволав, але парубки звеліли йому замовкнути. Джоні знову замахнувся, і Джозеф, затуляючись від удару, заморгав очима.

— Ти знаєш, що ти накоїв? — гаркнув Джоні.— Знаєш, яку жахливу річ ти зробив?

— Припиніть мене бити! — закричав Джозеф.— За що ви мене б’єте?

— За те, що ти укоїв! — відповів Джоні й знову вдарив його.

— А-а-а! — волав Джозеф.— Що я накоїв? Я не зробив нічого поганого!

Віджай узяв палицю у Джоні й ударив Джозефа по руках.

— Ти побив свою дружину, п’яна тварюко, тепер вона помре!

Він передав палицю Джітендрі.

— Вона вмирає! Ти вбивця! Ти убив дружину!

Джозеф затулявся від ударів руками. Джітендра знову підняв палицю над головою.

— Ти бив дружину цілий ранок і викинув її голою з хатини. Ось тобі за це, ось! Отак ти її лупцював. Тобі це подобається, еге?

Проблиск розуміння промайнув на обличчі Джозефа. Джітендра віддав палицю Прабакеру, і Джозеф заплакав.

— Ні! — закричав він.— Це неправда! Я не зробив нічого поганого! Ох, що зі мною буде? Я не хотів її вбивати. Господи Боже, що зі мною буде? Дайте мені води! Води!

— Ніякої води,— сказав Казим Алі.

Настала черга Андкари.

— Ти думаєш тільки про себе, собако? А як щодо твоєї нещасної дружини? Що ти думав, коли бив її? І це не вперше, правда ж? Але тепер цьому край. Ти убив її, і більше вже нікого не битимеш. Ти здохнеш у в’язниці.

Палиця повернулася до Джоні Сигара.

— Ти був дуже хоробрий, коли бив свою дружину, яка удвічі менша за тебе, бугая такого! Якщо ти такий герой, спробуй побити мене! Ну ж бо, візьми палицю і набий чоловіка, нікчемний гунда.

— Води...— простогнав Джозеф, скорчившись на землі.

— Ніякої води,— сказав Казим Алі, і Джозеф знову знепритомнів.

Коли Джозефа розбудили знову, він пробув на сонці вже дві години. Він кричав, щоб йому дали води, але отримував тільки удари. Він хотів відштовхнути пляшку, але так хотів пити, що вхопив її обома руками. Коли самогон обпік язика, Джозеф отримав новий удар палицею. Він упустив пляшку; горілка побігла його неголеним підборіддям. Джоні підняв пляшку і вилив самогон йому на голову. Джозеф скрикнув і знову хотів був утекти, але Джітендра загилив його києм. Джозеф почав волати, стогнати і ридати.

Казим Алі, що сидів у тіні на порозі однієї з хатин, гукнув до себе Прабакера і звелів, щоб послали по друзів і родичів Джозефа, а також родичів Марії, його дружини. Прибульці заступили потомлених юнаків, і Джозефові муки розпочалися знову. Протягом декількох годин його друзі, сусіди і родичі сварилися на нього і щосили лупцювали тією ж палицею, якою він так безжально побив дружину. Били Джозефа боляче, але так, щоб не завдати серйозних каліцтв. Покарання було суворе, але не виходило за межі розумного.

Я пішов до свої хати, потім визирав кілька разів, а покарання знай тривало. Кожен, хто проходив там, брав палицю і лупцював Джозефа мов гамана. Казим Алі суворо стежив за тією хлостою і пильнував, щоб пияка били без перерви, але не перестаралися в тому ділі.

Джозеф ще двічі непритомнів. Коли припинили його лупцювати, він уже нездатен був чинити опір. І тільки ридав, знову і знову повторюючи ім’я дружини:

— Маріє, Маріє, Маріє!..

Казим кивнув Віджаєві, й той приніс води, мило і два рушники. Ті ж люди, які били Джозефа, тепер помили його обличчя, шию, руки і ноги, причесали його і дали напитися. Потім пояснили, що йому вибачать усе, якщо він покається. На нього наділи чисту сорочку, посадили його, і Казим Алі присів перед ним навпочіпки.

— Твоя дружина не померла,— сказав він м’яко.

— Не померла? — тупо перепитав Джозеф.

— Ні, Джозефе, вона скалічена, але жива.

— Господи, дякую Тобі! — вигукнув він.

— Твоя рідня і родичі твоєї дружини домовилися, як з тобою вчинити,— поволі й твердо мовив Казим.— Та спершу скажи, ти шкодуєш за тим, що накоїв?

— Ох, Казимбгаю,— заплакав Джозеф.— Я так шкодую, так шкодую!..

— Жінки вирішили, що ти не будеш бачити Марії протягом двох місяців. Вона в дуже важкому стані. Ти мало не убив її, і їй потрібні ці два місяці, щоб видужати. А ти будеш працювати більше, ніж завжди, і відкладатимеш гроші. І, зрозуміло, ні краплі дару, пива, чаю чи молока — ти не питимеш нічого, окрім води. Це буде частина твого покарання. Зрозуміло?

Джозеф кивнув.

— Зрозуміло, так.

— Ти повинен також знати, що ми даємо Марії право відмовитися від тебе, якщо вона захоче. Якщо вона вирішить розлучитися з тобою, я допоможу їй. Але якщо вона залишиться з тобою, ти повезеш її відпочити в гори на ті гроші, які заробиш за цей час. Там ти подумаєш про все, що сталося, і постараєшся подолати в собі зло. Іншалла, ти зможеш забезпечити щасливе і гідне майбутнє для себе і дружини. Так ми ухвалили. Це все. Тепер іди, попоїж і лягай спати.

І Казим Алі пішов собі. Джоні Сигар повісив закривавлену бамбукову палицю на стовпі біля хатини Джозефа, щоб усі могли її бачити. Там вона повинна була залишатися протягом усього виправного терміну.

Мир і лад були відновлені; я попрямував додому. З причалу Сассуна поверталися додому рибалки з кошиками риби. Назустріч їм — відомо ж бо, життя не обходиться без контрастів — йшли продавці парфумів, наповнюючи повітря пахощами сандалового дерева, троянд, жасмину і пачулів.

Я пригадав слова Казима Алі, які він виголосив того дня, коли Фарух і Раґурам пропрацювали цілий день у вбиральні. Помившись після роботи і надівши чисті лунгі та сорочки, вони постали перед натовпом родичів, друзів і сусідів. Казим Алі оголосив рішення, яке ухвалили представники двох основних індійських релігій: мусульманин Фарух повинен вивчити напам’ять одну з молитов індуїстів, а Рагурам — одну з мусульманських молитов.

— Ця ухвала — приклад справжнього правосуддя,— сказав Казим Алі того вечора.— Бо вона справедлива і передбачає прощення провини. Справедливість буде відновлена тільки тоді, коли всі відчуватимуть моральне задоволення — навіть той, хто образив нас. На прикладі цих двох парубків ви можете упевнитися, що правосуддя — це не тільки покарання, а й порятунок.

Я записав цю маленьку промову Казима Алі в свій блокнот і вивчив її напам’ять. Повернувшись до себе того дня, коли постраждала Марія і був покараний Джозеф, я розгорнув зошита, щоб ще раз прочитати записане. Десь неподалік моєї халупи Марію доглядали її сестри та подруги, а Прабакер і Джоні Сигар вартували коло її сплячого чоловіка. Вечірні тіні довшали, аж зіллялися в суцільну пітьму, що не принесла прохолоди. Я сидів і думав про те, що сталося, вдихаючи повітря, просякнуте пилом і запахами тисяч кухонь. Було так тихо, що я чув, як піт крапає з мого скорботного лиця на сторінки щоденника, неначе сльозами зрошуючи слова: «Справедливість. Прощення. Покарання. Порятунок».

Розділ 12

Минув тиждень, потім ще декілька. Вряди-годи я зустрічав у місті Дідьє, Вікрама і їхніх друзів з «Леопольда», а часом і Карлу але не підходив до неї. Не хотілося бачити її, поки живеш у нетрищах. Бідність і гордість нерозлучні, поки одна не уб’є другу.

З Абдуллою я теж не бачився з місяць, але він раз у раз присилав до мене незвичайних гінців. Одного разу я робив записи за столом у своїй хатині, аж почувся скажений гавкіт всіх собак у нетрищах, якого я ніколи ще не чув. У нім був страх і невимовна лють. Я відклав ручку, але з хати не вийшов. Деколи собаки гавкали вночі, але вдень такого ще не траплялося.

До того ж епіцентр того гавкоту поволі наближався до моєї хатини.

Промені уранішнього сонця, що просякали всередину крізь численні щілини в стінах, тремтіли і коливалися, коли їх перетинали тіні людей, що снували мимо хатини. До собачого хору приєдналися схвильовані людські голоси. Я озирнувся у пошуках якоїсь зброї. Єдиною підхожою річчю була товста бамбукова палиця. Я схопив її. Тим часом гавкіт і крики зупинилися коло моїх дверей.

Я відчинив тонкі фанерні двері, і палиця випала у мене з рук. За півметра від мене стояв на задніх лапах величезний бурий ведмідь. Стояв він твердо і упевнено, передні лапи були на рівні моїх плечей.

Собаки аж казилися. Не наважуючись наблизитися до звірюки, вони давали вихід своїй люті, кидаючись одне на одного. А ведмідь не звертав ніякої уваги ні на собак, ні на збуджений натовп людей. Нахилившись до мене, він загарчав, але це було не погрозливе гарчання, а мурмотіння, що заспокійливо вплинуло на мене. Він не вкоїть мені чогось недоброго. Не знаю чому, але я був певен цього. В очах його стояв глибокий сум, і я неначе потонув у ньому. Це тривало всього декілька секунд, але мені здалося, що набагато довше, а головне, я не хотів, щоб це припинялося.

Ведмідь переступав з ноги на ногу, скорботним поглядом блукаючи по юрмі, що зібралася перед хатою. Тепер я помітив шкіряний нашийник з гострими шипахами. До нього були прикріплені ланцюги, і їх тримали в руках два дресирувальники. На них були яскраво-сині жилети, шаровари і тюрбани, а обличчя пофарбовані блакитною барвою.

— Ви ж містер Лін, еге? — поспитався один.

Ведмідь нахилив голову вбік, немов його теж цікавило це запитання.

— Так! — випередили мене відразу декілька людей з натовпу.— Це містер Лін! Це Лінбаба!

Я розгублено стояв у дверях, не знаючи, що зробити. Люди кричали і реготалися.

— Ми ваші друзі,— сказав дресирувальник на хінді.— Ми принесли вам повідомлення.

Другий витягнув з кишені пожмаканого конверта і показав його мені.

— Повідомлення? — вичавив я.

— Так, важливе повідомлення для вас, сер,— підтвердив перший.— Але спочатку ви повинні дещо зробити. Ви повинні зробити вачан, і тоді ви отримаєте повідомлення. Великий, хороший вачан. Він вам дуже сподобається.

Я не дуже добре знав хінді й гадки не мав, що таке «вачан», тож підійшов до дресирувальників, обійшовши ведмедя по великому колу. Натовп був значно більший, ніж я думав. Багато хто повторював таємниче слово «вачан». Люди гомоніли на декількох мовах, собаки надривалися, діти кричали і кидалися камінцями в собак. Збоку можна було подумати, що у нас спалахнув невеликий локальний бунт.

Вітер скаженів, на кам’яних доріжках зривалися вихори з куряви, і хоч ми були в центрі сучасного міста, вся сцена з бамбуковими хатинами і галасливим натовпом нагадувала якесь забуте богом село в долині на краю світу. Не менш фантастично виглядали і циркачі. На їхніх грудях і руках перекочувалися під синьою шкірою міцні м’язи; штани були прикрашені срібними аденофорами і кружечками, а також китицями з червоного і жовтого шовку. Довге волосся було розділене на пасма завтовшки з два пальці, оповиті срібною спіраллю.

Я геть не знав, що таке «вачан», тож обійшов ведмедя і наблизився до дресирувальників. Раптом на моє плече лягла чиясь рука. Я так і підстрибнув, але це був Прабакер. Його усмішка цього разу була просто-таки широченна, очі світилися щастям.

— Нам так поталанило, що ти живеш з нами, Ліне! Ти завжди приносиш нам незвичайні пригоди.

— Цієї пригоди я не приносив, Прабу. Я навіть не розумію, що вони кажуть і що їм від мене треба.

— У них є повідомлення для тебе. Але спочатку повинен бути вачан. І буде... е-е-е... каверза.

— Каверза?

— Авжеж. Адже це англійське слово? Воно означає... ну, це відплата за добрі вчинки! — Прабакер був гордий, що може поділитися зі мною своїми знаннями англійської.

— Я знаю, що означає слово «каверза», Прабу. Але я не знаю, що це за хлопці й від кого у них повідомлення для мене.

Прабакер обернувся до дресирувальників і заговорив на хінді. Ті теж хутко заговорили, пояснюючи мету свого візиту. Я мало що зрозумів з їхніх пояснень, але люди, що стояли поруч, почали реготати. Ведмедеві тим часом набридло стояти на задніх лапах, він опустився на всі чотири лапи і почав обнюхувати мої ноги.

— Що вони сказали?

— Вони не хочуть говорити, хто послав повідомлення, Ліне,— відповів Прабакер, насилу стримуючись від реготу.— Це великий секрет, їм дали наказ передати тобі повідомлення, але не давати пояснень, зате сказати про каверзу.

— Та що це за каверза така?

— Ти повинен обнятися з ведмедем.

— Що-що?

— Обнятися з ведмедем. Ти повинен обійняти його і тісно притиснутися до нього. Отак,— обійняв він мене і притиснув свою голову до моїх грудей.

Натовп вибухнув аплодисментами, дресирувальники радісно заволали і навіть ведмідь знову звівся на задні лапи і, тупаючи, протанцював щось на кшталт джиги. Мій розгублений вигляд і відсутність ентузіазму розвеселили публіку ще більше.

— Оце вже ні! — похитав я головою.

— Так, Ліне, так! — сміявся Прабакер.

— Та ти що, жартуєш?

Такліф нагин,— втрутився один з дресирувальників.— Жодних проблем. Ніякої небезпеки. Кано дуже добрий ведмідь. Найдобріший ведмідь у всій Індії. Він дуже любить людей.

Він підійшов до ведмедя і скомандував щось на хінді. Той випростався на всенький зріст, і дресирувальник обняв його. Ведмідь теж обійняв його своїми лапами і почав хилитатися вперед і назад. За декілька секунд він розімкнув обійми, і дресирувальник з сяючою усмішкою вклонився публіці, що аж шаленіла від захвату.

— Я цього не робитиму,— сказав я.

— Ліне, будь ласка, обійми ведмедя,— благав мене Прабакер, давлячись від сміху.

— У мене немає звички обніматися з ведмедями.

— Ну, Ліне! Ти хіба не хочеш прочитати це повідомлення?

— Ні.

— Може, воно важливе.

— Мене це не цікавить.

— Може, тобі сподобається обніматися з ведмедем.

— Ні.

— Ну, хочеш, я обійму тебе ще раз для тренування?

— Спасибі за пропозицію, але не варто.

— Ну, будь ласка, Ліне, обійми ведмедя! — не здавався Прабакер, закликаючи людей в натовпі підтримати його.

Коло моєї хатини зібралося вже кількасот душ; діти позалазили на дахи.

— Об-ні-ми! Об-ні-ми! — скандувала публіка.

Глянувши на юрму, я зрозумів, що виходу немає. Зробивши крок вперед, я не без внутрішнього тремтіння притиснувся до кошлатої шерсті ведмедя Кано. Під шерстю він був навдивовижу м’який, зате грубі передні лапи складалися із залізних м’язів. Коли вони зімкнулися на моїй спині, я відчув їхню справді нелюдську силу і зрозумів, що це таке — бути геть безпорадним.

У голові промайнула думка: Кано може переламати мені хребет з такою ж легкістю, з якою я ламаю олівець. У ведмедячому череві щось бурчало. Тхнуло мокрим хутром, дитячою вовняною ковдрою і новими шкіряними черевиками. Чутно було і гострий аміачний дух, який буває тоді, коли пиляють свіжу кістку. Мені було тепло в обіймах Кано. Шерсть його виявилася м’якою, шкіра під нею була в складках, як на загривку собаки. Потонувши в тій вовні, я хилитався разом з ведмедем, і мені здавалося, ніби я пливу, а може, плавно падаю з височини, поринаючи у невимовний спокій і блаженство.

Хтось ухопив мене за плече, і я побачив, що стою навколішки. Кано вже був далеко — він поволеньки чвалав поміж хатинами, а за ним ішли дресирувальники, бігли хлопчаки і мчали зграї розлючених псів.

З тобою все гаразд, Лінбаба?

— Так, все чудово. Просто у мене, напевно, голова запаморочилася.

— Кано обіймав тебе дуже добре, так? Ось і лист.

У пожмаканому конверті був лист з машинописним текстом англійською мовою. Я підозрював, що його друкували професійні укладачі листів на Письменницькій вулиці. Записка була від Абдулли.

Любий брате!

Солям алейкум. Ти сказав, що у тебе вдома найкращі дружні обіймиведмежі. Мені здається, це досить дивний звичай, але оскільки у нас в Бомбеї ведмедів мало, тобі, напевно, дуже самотньо.

Тому я посилаю тобі ведмедя, щоб ти з ним обнявся. Сподіваюся, ти будеш задоволений. Я зайнятий однією справою і здоровий, дяка Богові. Скоро я закінчу цю справу і повернуся до Бомбея, іншалла. Боже, бережи тебе і твого брата теж.

Абдулла Багеру

Прабакер стояв коло мене і читав листа вголос по складах.

— Ага, це лист від Абдулли, про якого я не повинен тобі говорити, що він робить всякі нехороші речі. А він продовжує робити їх, хоча я не говорю тобі про це.

— Прабу, читати чужі листи недобре.

— Авжеж, недобре. Робити щось недобре — це означає робити щось, навіть якщо люди кажуть нам не робити це, так?

— Що це за хлопці з ведмедем? Звідки вони? — запитав я його.

— Вони заробляють на танцюючому ведмеді. Спочатку вони були в Уттар-Прадеш, на півночі нашої Матері Індії, потім пішли по всій Індії, а це прийшли до Бомбея і поселилися в джопадпаті поблизу Нейві Нагар. Ти хочеш, щоб я повів тебе туди?

— Ні,— мовив я, перечитавши записку ще раз.— Не зараз. Може, згодом.

— Хворі прийдуть до тебе сьогодні?

— Напевно, прийде кілька душ.

— Ну гаразд. Ми побачимося за обідом, так?

— Звісно.

— Ти не хочеш, щоб я зробив для тебе що-небудь?

— Ні, спасибі.

— Можливо, ти хочеш, щоб мій сусіда — не сам сусіда, його дружина — попрала твою сорочку?

— Попрала мою сорочку?

— Авжеж. Вона тхне ведмедем. Ти пахнеш, як ведмідь, Лінбаба.

— Ну і нехай,— розсміявся я.— Мені це навіть подобається.

— Ну гаразд, я піду. Я піду, щоб водити таксі мого двоюрідного брата Шанту.

— Дуже добре.

— Ну, гаразд тоді. Я піду.

Він пішов, і я лишився сам. Надворі лунав гамір: розхвалювали свій товар мандрівні перекупники, гралися дітлахи, сміялися жінки, ревла музика з гучномовців, а ще було чутно виття, скигління і галас різної звіроти. У зв’язку з наближенням сезону дощів притулку в нетрищах шукали мандрівні актори та дресирувальники. У нас поселилися заклинателі змій, фахівці з розведення папуг і цілий гурт акторів з мавпами. Привели також коней, які зазвичай паслися на великій луці біля матроських казарм; їхні господарі спорудили для них стайні. Були в нас кози, вівці і свині, кури, воли і буйволи, а також один слон і один верблюд. Наше селище стало справжнім Ковчегом Ноя, де всі ці звірі рятувалися від прийдешнього потопу.

Ніхто не заперечував проти того, щоб надати їм притулок, але ця звірота завдавала неабияких клопотів. Першої ж ночі втекла мавпа. Пострибавши по дахах, пустунка залізла до хати, де зупинилися заклинателі змій зі своїми вихованцями. Кобри містилися в плетених корзинах, закритих бамбуковими покришками, які були придавлені великими каменями. Мавпа скинула камінь і зняла покришку. Побачивши там трьох зміюк, вона злетіла на дах хатини і почала волати, розбудивши заклинателів. Вони відразу ж підняли тривогу:

Сап алла! Сап алла! Сап! — (Змії йдуть! Змії!)

У джопадпаті почався кінець світу. Люди похапали гасові лампи і смолоскипи й били киями по всьому, що бачили в напівтемряві,— як правило, це були ноги інших мисливців. Перелякана юрба, що сахалася туди й сюди, розвалила декілька хатин. Врешті-решт Казиму Алі вдалося навести відносний лад. Зібравши всіх заклинателів, він поділив їх на дві бригади, які почали прочісувати територію, поки не знайшли утікачок і не повернули їх у кошик.

Мавпи володіли безліччю корисних навичок і, крім всього іншого були злодюжками найвищої кваліфікації. Наше селище було зоною вільної крадіжки. Двері не замикалися, ніхто нічого не ховав — просто рай для хвостатих грабіжників. Щодня їхні хазяї розкладали на столі перед своєю хатиною різноманітні предмети домашнього Ужитку, що самі опинилися в їхньому домі. Надто ж уподобали мавпи скляні і мідні браслети, що їх носили майже всі дівчата в нетрищах. Дресирувальники накупили мавпам цілу купу дрібничок, їхні волохаті лапи були понизані дешевими браслетами і каблучками, але це не допомагало: мавпи не могли погамувати пристрасті до викрадання чужої біжутерії.

Казим Алі вирішив, що треба прив’язати до кожної мавпи по дзвонику, який попереджав би про їхнє наближення, та ці створіння з разючою винахідливістю навчилися позбуватися дзвіночків або заглушати їхній дзвін. Одного разу я бачив, як у сутінках біля моєї хатини, злодійкувато озираючись, пройшли на задніх лапах дві мавпи. Одній вдалося якимсь чином скинути дзвоник зі своєї шиї, і вона притримувала двома передніми лапами дзвоник на шиї своєї подруги. І все ж дзвоники допомогли — рівень мавпячої злочинності помітно знизився.

Крім цих мандрівних акторів, наше селище було притулком і для людей, що жили на довколишніх вулицях. Їх називали вуличними поселенцями, оскільки вони влаштовувалися на будь-якому шматочку незайнятої землі, а то і просто на тротуарі, якщо при цьому залишалося місце і для пішоходів. З-поміж усіх бомбейських безхатченків вони були в найгіршому становищі, тож шукали порятунку в нетрищах.

Ті люди були з різних куточків Індії — асамці й тамільці, карнатаканці, каннадці й гуджаратці, втікачі з Трівандрама, Біканера і Конарака. Перед дощами ті бідолахи залазили у всі шпарини переповненого селища: займали крамниці, комори і клітки з тваринами, вбиральні й проходи поміж хатинами, тож на кожну людину залишалося не більше двох квадратних метрів житлової площі.

Тіснява створювала додаткові незручності і певну напруженість у стосунках між людьми, але в цілому до цих непрошених гостей ставилися поблажливо. Я жодного разу не чув, щоб хто-небудь з постійних мешканців висловлював незадоволення і пропонував їм ушиватися геть. Єдина серйозна проблема, пов’язана з присутністю вуличних поселенців, виникла за межами селища. Зазвичай вони купували все, що їм було потрібно,— яйця, молоко, чай, цигарки, овочі, гас, дитячий одяг — в довколишніх крамницях, а переселившись у нетрища, зазвичай учащали до крамничок, розташованих в самому селищі. Ті крамнички торгували харчами, одягом, горілкою, гашишем, гасом і навіть електроприладами. Зрозуміло, міським торговцям не подобалося різке скорочення товарообігу: що більше вуличних поселенців переходило до нетрищ, то дужче лютували гендлярі. Об’єднавшись із місцевими землевласниками, торговцями нерухомістю і всіма, кого не влаштовувало розростання нетрищ, вони найняли дві банди, які перешкоджали постачанню товарів у наші крамниці. Бандити нападали на власників крамниць, коли ті перевозили городину, рибу чи галантерею, псували товар і навіть били людей.

Мені траплялося надавати медичну допомогу місцевим жителям, що зазнали нападу. Бандити попередили, що обливатимуть людей кислотою. Звертатися в поліцію було марно — поліціянти дивилися на ці безчинства крізь пальці, і мешканцям нетрищ довелося розробити власну систему оборони. Казим Алі сформував дитячі бригади для спостереження, а також декілька батальйонів міцних парубків, які супроводжували товар.

Між ними і найманцями-зарізяками вже відбулося декілька сутичок, і всі розуміли, що з настанням сезону дощів їх буде ще більше. Напруга росла. Проте війна, розв’язана міськими торговцями, не бентежила власників наших крамничок. Їхня популярність лише зросла, вони стали мало не героями, тож розширили асортимент товарів і знизили ціни. Наше селище було живим організмом і у відповідь на зовнішню загрозу виробляло антитіла: посилену солідарність, мужність і дивовижну любов, яка виникає в екстремальних ситуаціях і яку ми зазвичай пов’язуємо з інстинктом виживання. Якби селище припинило існувати, людям нікуди було б подітися.

Одним із тих парубків був робітник на ймення Нареш, який працював на будівельному майданчику. Йому було дев’ятнадцять років. Коли мої друзі й сусіди пішли проводжати Кано і його господарів, він постукав у мої двері і, не чекаючи запрошення, увійшов.

— Привіт, Лінбаба,— поздоровкався він по-англійському.— Кажуть, ти тут обнімаєшся з ведмедями.

— Привіт, Нарешу. Як твоя рука? Хочеш, щоб я оглянув її?

— Так, якщо у тебе є час,— перейшов він на свою рідну маратхі.— У мене перерва в роботі, але хвилин за п’ятнадцять-двадцять мені треба повернутися. Якщо ти зараз зайнятий, то я прийду іншим разом.

— Ні, я вільний. Проходь, сідай.

У Нареша була рана на передпліччі, її завдали бритвою. Поріз був неглибокий і швидко загоївся б, якби не інфекція, занесена через вогкість і бруд на його робочому місці. Марлева пов’язка, яку я йому наклав усього два дні тому, була брудна. Знявши марлю, я поклав її в поліетиленовий пакет, щоб пізніше спалити.

Рана почала гоїтися, але шрам був яскраво-червоний, місцями жовтяво-білий. Лепраки дали мені десятилітрового слоїка антисептичного засобу, що застосовується при операціях. Я прополоскав ним руки і промив рану, втираючи антисептик, аж усунув усі сліди білого гною. Це було боляче, але Нареш терпів. Коли рана підсохла, я посипав її антисептичним порошком, наклав марлевий тампон і перев’язав.

— Прабакер сказав мені, що тебе днями мало не забрала поліція,— склав я фразу на маратхі, не відриваючись від справи.

— У Прабакера є прикра звичка розповідати всім правду,— спохмурнів Нареш.

— Ну, зараз ти сам сказав мені її,— мовив я, і ми засміялися.

Як і всі махараштрійці, Нареш був зачарований тим, що я умію розмовляти їхньою рідною мовою, і намагався говорити поволі й виразно. Як на мене, поміж маратхі й англійською не було нічого спільного — ні однокорінних слів, ні схожих граматичних форм, які зустрічаються, наприклад, в англійській і німецькій або італійській. Але для мене труднощі вивчення мови були не такі великі, бо її носії всіляко мені в цьому сприяли.

— Якщо ти і далі займатимешся крадіжками разом з Асифом і його зграєю, то тебе рано чи пізно зловлять,— сказав я вже серйознішим тоном.

— Я знаю, але сподіваюся, що Господь убереже мене від цього. Адже я краду не для себе, а для сестри, тож молюся Богові, щоб Він захистив мене. Вона повинна скоро вийти заміж, а у нас не вистачає грошей на посаг. Я старший син і відповідаю за це.

— А ти, Нарешу? — запитав я.— Коли вже ти оженишся?

Нареш був розумним працьовитим парубком. Його хатина була ненабагато більша від моєї халупи, а він жив у ній разом з батьками і шістьма братами та сестрами. Спати йому доводилося на землі поряд з хатиною, щоб усередині могли розміститися всі інші. Я заходив кілька разів до нього додому. Всі його особисті речі можна було покласти в одну невелику валізу: комплект робочого одягу, одна пара пристойних штанів і одна сорочка для особливих випадків і відвідин церкви, збірка віршів буддистів, декілька фотографій і туалетне приладдя. Більше у нього не було нічого. Кожну рупію, зароблену чесною працею або крадіжкою, він віддавав матері, а якщо йому потрібні були гроші на дрібні витрати, він просив їх у неї. Він не палив, не пив і не грав у азартні ігри. Не маючи ні грошей, ні реальних перспектив на найближче майбутнє, він не завів навіть подруги і майже не сподівався завести. Єдина розвага, яку він собі дозволяв,— відвідини дешевого кінотеатру раз на тиждень. Незважаючи на це, він був зазвичай життєрадісний і повний оптимізму. Іноді, повертаючись з нічної прогулянки, я бачив, як він спить біля своєї хатини з утомленою усмішкою на губах.

Він підвівся, згинаючи і розгинаючи руку, щоб послабити тиск щільної пов’язки.

— Потому як Пунам вийде заміж, треба буде видати ще двох сестер, перш ніж черга дійде до мене,— відповів він, усміхаючись і похитуючи головою.— Біднякам доводиться спочатку шукати женихів, а потім вже наречених. Ідіотизм, правда? Амчи Мумбаї, Мумбаї амчи! — (Це наш Бомбей, і Бомбей наш!)

І, не подякувавши, пішов собі, але я знав, що найближчим часом він або запросить мене до себе додому на обід, або принесе мені фруктів чи ще чогось. Я звик до того, що тутешній люд дякує справами, а не словами.

Коли Нареш вийшов од мене, завітало ще декілька людей — зі щурячими укусами, запаленнями, інфекційними висипами і стригучим лишаєм.

Останньою пацієнткою була немолода жінка, що прийшла у супроводі племінниці. Вона скаржилася на біль у лівому боці грудей, проте соромилася роздягнутися. Я попросив небогу погукати ще двох її подруг. Вони завісили пацієнтку покривалом, а небога стала так, щоб бачити і мене, й тітку. Я торкався своїх грудей, а небога повторювала мої жести, торкаючись тітчиного тіла.

— Тут болить? — питав я, доторкнувшись до грудей.

Дівчина тицяла пальцем у тітку за простирадлом і повторювала моє запитання.

— Ні.

— А тут?

— І тут ні.

— А в цьому місці?

— Так, тут болить.

— А вище? Нижче?

— Ні, тільки тут.

За допомогою цієї пантоміми мені врешті-решт пощастило з’ясувати, що жінка відчуває біль, коли глибоко вдихає або піднімає тягарі. Я написав записку докторові Хаміду, виклавши свій гаданий діагноз. Не встиг я пояснити дівчині, що вона повинна повести тітку до доктора Хаміда, як хтось сказав: А знаєш, бідність гарно позначається на тобі. Якщо ти геть зубожієш, то, напевно, станеш просто чарівником.

Обернувшись, я побачив Карлу. Іронічно всміхаючись, вона стояла в дверях.

— I давно ти тут стоїш? — запитав я.

— Та вже встигла познайомитися з твоєю дивовижною системою лікування на відстані. В тобі відкрилися телепатичні здібності?

— Індійські жінки стають дуже упертими, коли заходить мова про те, щоб дозволити сторонньому чоловікові торкнутися їхніх грудей,— пояснив я, коли пацієнтка і троє дівчат вийшли з хати.

— Не буває людей без недоліків, як сказав би Дідьє,— мовила вона з ледве помітною усмішкою.— Він сумує за тобою, до речі, тож просив передати привіт. Як по правді, всі в «Леопольді» за тобою скучили.

— Заходь, сідай. Зараз я приберу тут.

Вона сіла на ослоні, а я узяв поліетиленовий пакет з використаними тампонами і бинтами і згріб у нього сміття зі столу. Потім помив руки спиртом і прибрав медикаменти на етажерку.

Карла окинула хатину критичним поглядом. Подивившись на своє житло її очима, я побачив, яке це убозтво.

Гола долівка порепалася, у стінах зяяли діри, в які зазирали дітлахи. Очеретяний дах провис і теж світив дірками. Все моє кухонне начиння складалося з гасової плитки, двох кухлів, двох металевих тарілок, ножа, виделки, ложки і кількох слоїків зі спеціями. Все це було складено в картонній коробці в кутку. Їжі не було зовсім — я купував харчі на один день. У череп’яному глечику зберігалася вода.

Я подивився на Карлу, і гумор мій геть упав.

— Як бачиш, хвалитися мені немає чим.

— Все це нормально,— сказала вона, здогадавшись, що я відчуваю.— Я жила цілий рік в такій же хатині в Гоа. І була щаслива. Не минає і дня, щоб я не згадувала, як мені було там добре.

До хати увійшов мій дванадцятирічний сусіда Сатиш. Під пахвою він ніс дворічну сестричку. Зупинившись перед Карлою, він почав безцеремонно роздивлятися її.

— Сатишу, чай боно,— сказав я йому.— Приготуй чай.

Він усміхнувся і вибіг з хатини. Наскільки мені було відомо, Карла була першою чужинкою, яку він бачив у нетрищах. Я знав, що він буде ще кілька тижнів розповідати своїм друзям про неї.

— Послухай, як ти мене знайшла? Як тобі пощастило сюди проникнути? — запитав я Карлу.

— Як вдалося проникнути? — спохмурніла вона.— А що, хіба тебе заборонено відвідувати?

— Ні, звісно,— розсміявся я.— Але це дуже незвично. У мене рідко бувають гості.

— Я просто звернула сюди і запитала першого зустрічного, де ти живеш.

— І він сказав?

— Не відразу. Вони тут дуже пильно тебе охороняють. Спочатку вони відвели мене до твого друга Прабакера, а він провів сюди.

— Прабакер?

— Так, Ліне... ти гукав мене? — просунув голову в двері мій друг.

— Мені здавалося, ти збирався водити таксі! — люто сказав я.

— Так, таксі мого двоюрідного брата Шанту,— відповів він, посміхаючись.— Я водив його, але зараз його водить мій двоюрідний брат Пракаш, а у мене дві години обід. Я був у Джоні Сигара, в його будинку, і прийшли люди з міс Карлою, а вона захотіла побачити тебе, і я прийшов сюди. Це все добре, так?

— Так, це все добре,— зітхнув я.

Повернувся Сатиш із тацею, де стояли три чашки гарячого солодкого чаю. Він роздав нам чашки, відкрив пакет з чотирма печивцями «Парле Глюко» і церемонно вручив нам по одному. Я подумав був, що четверте печивце він сам з’їсть, але він поклав його на долоню, старанно провів посередині лінію брудним нігтем і розламав його навпіл. Приклавши ті кавалки один до одного, він вибрав більшого і віддав Карлі, а другого дав сестричці. Дівчинка сіла на порозі й заходилася гризти печиво.

Я вмостився на стільці з прямою спинкою, а Сатиш сів навпочіпки переді мною, притулившись плечем до мого коліна. Така прихильність була невластива йому, і я сподівався, що Карла помітить це і оцінить.

Ми допили чай, Сатиш зібрав порожні чашки і, не кажучи ні слова, пішов додому.

— Гарний хлопчик,— сказала Карла.

— Так. Син моїх сусідів. Ти щось у нім сколихнула. Зазвичай він дуже соромливий. То що ж привело тебе в мою скромну оселю?

— Я просто проходила тут і вирішила зайти,— відповіла вона недбалим тоном, роздивляючись дитячі фізіономії в дірках моєї хатини.

Було чутно, як дітлахи допитуються в Сатиша: «Хто це така? Це Дружина Лінбаби?»

— Просто проходила? А не може так бути, що тобі закортіло відвідати мене?

— Ох, містере, не зазнавайтеся! — пожартувала вона.

— Нічого не можу з цим удіяти Це у мене в крові. Всі мої предки були такі. Сприймай це як щось особисте.

— Я все сприймаю як особисте. І якщо ти розв’язався зі своїми пацієнтами, то я запрошую тебе на обід.

— Розумієш, мене вже запросили на обід.

— О, прошу вибачення. Якщо так, то...

— Ні-ні, ти теж можеш туди піти, якщо захочеш. Запросили не мене одного. Це щось на кшталт святкового обіду. Мені дуже хотілося б, щоб ти була нашою гостею. Гадаю, тобі там сподобається. Скажи Прабу, адже їй сподобається там?

— У нас буде чудовий обід! — відгукнувся Прабакер.— Я вже давно тримаю шлунок зовсім порожнім, щоб наповнити його там. Їжа вам так сподобається, що люди подумають, ніби у вас майбутня дитина під сукнею.

— Ну що ж...— протягнула Карла і глянула на мене.— У твого друга Прабакера просто дар переконувати людей.

— Бачила б ти його батька!

Прабакер гордо випнув груди і похитав головою набагато енергійніше від мене.

— То куди ж ми йдемо?

— У Небесне село,— відповів я.

— Щось я про таке село не чула...— спохмурніла Карла.

Ми з Прабакером засміялися.

— Ти і не могла про нього чути, але я певен, що воно тобі сподобається. Слухай, може, ти підеш вперед з Прабакером, а я вмиюся, переодягнуся і через пару хвилин наздожену вас?

— Добре,— сказала вона.

Наші очі зустрілися, і вона затримала погляд, дивлячись на мене з очікуванням. Я не зрозумів, що вона хотіла сказати цим поглядом, і тоді вона зробила крок до мене і швидко поцілувала в губи. Власне кажучи, це був легкий, імпульсивний дружній поцілунок, але я переконав себе, що він означає щось більше. Вона вийшла з Прабакером, а я зробив повний оберт на одній нозі і тихенько заверещав з утіхи. Піднявши голову, я побачив, що крізь діри в стінах на мене з реготом дивляться дітлахи. Я скорчив їм страшну козу, вони почали реготати ще голосніше і передражнювати мене, крутячись на одній нозі. За дві хвилини я вже наздоганяв Карлу з Парабакером, на ходу заправляючи в штани чисту сорочку.

Наші нетрища виросли поряд з будівельним майданчиком — то були дві тридцятип’ятиповерхові вежі Центру світової торгівлі. Робітники і майстри, що працювали там, мешкали зазвичай біля самої будови. Компанії були зобов’язані забезпечити їх житлом, оскільки багато кваліфікованих робітників приїжджало з віддалених провінцій. Часто вони влаштовувалися на важкі й часом небезпечні роботи тільки для того, щоб мати дах над головою.

Закон, що зобов’язує будівельні компанії створювати ці поселення, був їм вигідний, бо не треба було гаяти часу на дорогу і, живучи всі разом, вони ставали немовби одним плем’ям, де вождем був голова компанії. Їхні родини правили за резерв робочої сили, який у разі потреби можна було використовувати без зайвої тяганини. До того ж, зібравши сім тисяч душ в одному місці, легше було їх контролювати.

Отак під час проектування Центру світової торгівлі коло нього розмітили триста з гаком ділянок. Кожен, кого приймали на роботу, отримував таку ділянку, а також гроші на купівлю матеріалів для будівництва хатини — бамбукових тичок, очеретяних ряден, конопляних мотузків, обрізків пиломатеріалів. Робітники будували оселі з допомогою рідних і друзів. Хатини розросталися навколо будмайданчика, наче коріння майбутніх веж торгового центру. Під землею були влаштовані водозбірники для забезпечення водою жителів селища, на землі між ділянками укочувалися пішохідні доріжки. І нарешті, селище обгородили високою огорожею з колючого дроту, щоб сторонні не могли селитися на його території.

Коло того селища відразу ж з’явилися нелегальні поселенці — їх приваблювала велика кількість свіжої води й те, що робітникам треба було десь витрачати платню. Першими були власники чайних, а також бакалійних крамниць, які споруджувалися біля самої огорожі, тож робітники могли купувати харчі, не полишаючи своєї території. За ними постали овочеві крамниці, маленькі ресторанчики і швейні майстерні, а потім гральні заклади і крамнички, що торгували спиртним та чарасом. Поступово селище обросло крамницями і розважальними закладами, а довкола них почали розростатися нетрища. У дротяній огорожі утворювалося дедалі більше дірок: нелегали ходили ними по воду, а робітники — до крамниць або ж відвідати нових друзів.

Нелегальні нетрища росли хаотично, без жодного плану, на відміну від селища, заснованого будівельною компанією. З часом на кожного «законного» жителя вже припадало по вісім нелегальних, межі між двома житловими масивами практично стиралися, і вони зливались в одне двадцятип’ятитисячне поселення.

Попри те, що бомбейський муніципалітет оголосив несанкціоновані нетрища поза законом, а будівельна компанія не заохочувала контакти між робочими і самозванцями, всі двадцять п’яті тисяч душ вважали себе єдиним колективом з нерозривними внутрішніми зв’язками, спільним господарством і спільними потребами. Зведена поміж ними огорожа, як і всі огорожі на світі розглядалася як щось умовне і необов’язкове. Жити на офіційній території робітникам дозволялося тільки зі своїми найближчими родичами, і багато хто запрошував дальшу рідню поселитися на неофіційній території. Діти робітників і нелегалів дружили; хлопці й дівчата з різних боків огорожі частенько одружувалися, Разом відзначали свята, спільними зусиллями боролися зі стихійними лихами, оскільки пожежі, повені й епідемії вже й поготів не визнають огорож із колючого дроту.

Ми з Карлою і Прабакером пролізли крізь дірку в огорожі у супроводі гурту дітлахів. Всі вони знали не тільки Прабакера, а й мене. Я лікував їхні садна, подряпини і щурячі укуси, а робітники теж часто зверталися до мене, бо через незначні травми їх могли усунути від роботи.

— Бачу, тебе тут всі знають,— зауважила Карла, коли мене вже вп’яте зупинили, щоб поговорити.— Ти що, висуваєш свою кандидатуру на пост мера цього селища?

— Боронь, Боже! Терпіти не можу політики і політиків. Політик — це той, хто обіцяє побудувати міст там, де немає ніякої річки.

— Добре сказано! — похвалила Карла. Очі її сміялися.

— На жаль, це сказав не я, а Амітаб Баччан.

— Сам Великий «Б»?

— Так. Ти що, дивишся боллівудські фільми?

— Звісно. Чом би і ні?

— Не знаю. Просто мені здавалося, що вони не для тебе.

Вона нічого не відповіла. Мовчання тривало, аж вона знову заговорила:

— Тебе тут справді знають — і люблять.

Я здивувався. Мені й на думку не спадало, що мене можуть любити. Звісно, я знав, що Прабакер, Джоні Сигар і навіть сам Казим Алі Гусейн вважають мене своїм другом, але дружні взаємини і пошана — це одне, а любов — зовсім інше.

— Ну, сьогодні особливий день,— усміхнувсь я, бажаючи змінити тему.— Люди багато років боролися за те, щоб відкрити в селищі початкову школу. Тут понад вісім сотень дітей молодшого шкільного віку, а найближчі школи переповнені. Вже і вчителів знайшли, і місце для будівництва, але адміністрація була проти.

— Через те, що це нетрища?

— Так. Вони бояться, що школа надасть їм легального статусу. Офіційно нетрища немовби не існують.

— Ми — неіснуючі люди,— вставив Прабакер.— Це неіснуючі хати, в яких ми не живемо.

— А зараз у нас є і неіснуюча школа,— підхопив я.— Муніципалітет врешті-решт пішов на компроміс. Він дозволив відкрити навіть дві тимчасові школи, але їх зачинять, коли будівництво закінчиться.

— А коли це станеться?

— Ці вежі будують вже п’ять років і будуватимуть ще як мінімум три роки. А що буде з нетрищами після цього, ніхто не знає. Теоретично їх ліквідують.

— І все це зникне? — запитала Карла, окинувши поглядом селище.

— Все зникне,— зітхнув Прабакер.

— Але сьогодні у людей великий день. Мешканці нетрищ перемогли і хочуть це відсвяткувати. Крім того, в одного робітника з п’ятьма доньками нарешті народився син, і він запросив усіх з цієї нагоди на обід, який влаштовує ще до свята.

— Так, в Небесне село! — засміявся Прабакер.

— Але де це? — запитала Карла.

— Тут, у тебе над головою,— відповів я.

Над нами височіли два хмарочоси. Залізобетонні стіни були зведені вже на три чверті, але вікна і двері ще не вставляли, електрообладнання не змонтували, водогону і каналізації не було. Чутно було роздратоване бурчання генераторів, немилосердний металевий гуркіт молотків, вищання дрилів і шліфувальних машин.

Жінки в квітчастих сарі носили гравій, пісок і цемент і кидали все те в ненажерні пащі бетономішалок. На горішніх поверхах стін ще не було, але каркас уже був готовий, і навіть там, на тридцять п’ятому поверсі, жінки працювали нарівні з чоловіками. Ті люди були з глухих сіл, та згори бачили вони те, чого не траплялося бачити жодному бомбейцеві,— всю панораму міста, адже Центр світової торгівлі повинен стати найвищою спорудою в мегаполісі.

— І найвищим у всій Індії,— гордо заявив Прабакер.

Він жодного стосунку не мав до того будівництва, але пишався так наче сам проектував ті споруди.

— Ну, принаймні в Бомбеї,— уточнив я.— Тобі пощастило: згори відкривається прегарний краєвид. Обід буде на двадцять третьому поверсі.

— Справді?! — перелякано вигукнула Карла.

— Без проблем, міс Карло. Ми поїдемо першим класом, ось на цьому ліфті.

Прабакер показав на вантажну платформу, що курсувала вгору і вниз по зовнішній стіні хмарочоса.

— Як це чудово! — вигукнула Карла.— Там, напевно, почуваєшся як на сьомому небі.

— Так, я теж почуваюся там як на небі, міс Карло! — погодився Прабакер з щонайширшою зі своїх усмішок і потягнув Карлу за рукав до підйомника.— Гайда, займемо чергу на ліфт. Це дуже красиві будівлі, так?

— Не знаю...— пробурмотіла вона, коли ми услід за Прабакером попрямували до платформи.— Вони схожі на пам’ятник чомусь померлому. І чомусь украй непопулярному. Людському духу, наприклад.

Ми піднялися на платформу, де крім нас було ще декілька чоловіків і жінок, а також візок з інструментами і діжки із заклепками. Оператор двічі пронизливо свиснув у металевий свисток і сіпнув за важіль. Мотор заревів, платформа затряслася і зі стогоном рушила вгору. За декілька секунд ми були вже на висоті п’ятдесяти, вісімдесяти, ста метрів.

— Тобі подобається? — прокричав я.

— Це грандіозно! — відгукнулася Карла.— І так страшно!

Платформа зупинилася на двадцять третьому поверсі. Перед нами була бетонна площина з рівномірно розташованими опорними колонами; поміж ними видніли темні печери приміщень, а вгорі нависала бетонна стеля, прикрашена гірляндами кабелів і дротів. Усі поверхні були сірі, тож постаті на тому сумному тлі вирізнялися яскравими плямами. Одну колону обгородили тином із бамбуку й лози — то була кошара, де аж кишіли кози, кури, коти і собаки, які там і спали, і їли. Біля другої колони височіла гора матраців і ковдр — там спали люди, а біля третьої були розкидані іграшки — то був дитячий майданчик.

На очеретяних веретах уже накрили розкішний стіл. За тарілки правило величезне листя банана. Жінки розкладали на них рис, присмачений шафраном, картоплю зі шпинатом, печені овочі та хліб. Помивши руки, ми вмостилися поміж Джоні Сигаром і Кишором, другом Прабакера. Їжа була набагато смачніша, ніж в ресторані. Як водиться, жінки накрили для себе окремий стіл. Карла була єдиною жінкою поміж двох десятків чоловіків.

— Подобається вам наш банкет? — запитав Джоні у Карли після першої переміни страв.

— Так, дуже подобається,— відповіла вона.— Така смачна їжа й унікальна обстановка!

— А ось і наш татко! — сказав Джоні.— Диліпе, йди сюди. Познайомся з міс Карлою, це Лінова подруга.

Диліп схилився перед Карлою в традиційному вітанні, а потім зі збентеженою усмішкою відійшов, щоб простежити за приготуванням їжі. Він працював на будівництві такелажником. Начальство дало йому вихідний день, щоб він міг відсвяткувати знаменну подію з рідними і друзями. Його хатина стояла дуже близько від моєї, але потойбіч дротяної загороди.

Два робітники зішкрібали із стіни слово «САПНА», яке хтось написав англійськими літерами.

— Що це за напис? — запитав я Джоні.— Останнім часом я скрізь його бачу.

— Це поганий напис, Лінбаба,— відповів він, перехрестившись.— Це ім’я одного злодія, гунди. Це дуже погана людина. Він коїть злочини по всьому місту — вдирається в будинки, краде речі і навіть вбиває людей.

— Вбиває? — перепитала Карла. Вона спохмурніла і щільно стиснула губи.

— Так! — підтвердив Джоні.— Спочатку він писав погрози на рекламних щитах, на стінах, а зараз дійшло вже до вбивств, холоднокровних кривавих убивств. Тільки сьогодні вночі у себе удома було убито двоє людей.

— Він ненормальний, цей Сапна,— навіть ім’я узяв жіноче,— кинув Джітендра.

Це був досить істотний момент. Слово «сапна» означало «мрія» і було поширеним жіночим ім’ям.

— Не такий вже зовсім ненормальний,— досить похмуро заперечив Прабакер.— Каже, що він король злодіїв і вестиме війну, щоб Допомогти бідним, а багатих вбиватиме. Звісно, це ненормально, але багато людей, у яких в голові начебто все гаразд, будуть згодні з такою ненормальністю.

— А хто він такий? — запитав я.

— Ніхто цього не знає, Ліне,— відповів Кишор протяжною американською англійською, що її він перейняв од туристів.— Кажуть він із заможної родини з Делі й батько позбавив його спадку. А деякі люди кажуть, що він диявол. Ще деякі думають, що це не одна людина, а ціла організація. Як сказав Джоні, вже убили двох людей, Ім’я Сапна пишуть по всьому Бомбею. Копи розпитують всіх підряд, Схоже, вони налякані.

— Багатії теж налякані,— додав Прабакер.— Ці два хлопці, яким не пощастило сьогодні вночі, були багаті. Цей Сапна пише своє ім’я англійськими буквами, а не на хінді. Він освічений. Але хто написав це ім’я тут, в цьому місці? Тут повсякчас люди, вони працюють і сплять тут, і ніхто з них не бачив, як це написали.

— Все одно він мадачудг, паґал! — з серцем плюнув Джоні.— Виродок, божевільний!

— Змінімо тему,— запропонував я, побачивши, що Карла зблідла, а очі її стали великі від страху.— Ти недобре почуваєшся, Карло?

— Ні, все гаразд,— швидко відгукнулася вона.— Напевно, цей підйомник все ж таки подіяв на мене сильніше, ніж я думала.

— Прошу вибачення за прикрощі, міс Карло,— співчутливо сказав Прабакер.— Тепер ми говоритимемо тільки про радісні речі — не згадуватимемо ні вбивства, ні трупи, ні кров, яка річкою залляла весь дім...

— Знаєш що, Прабакере, доста вже цих подробиць! — урвав я його.

Декілька молодих жінок підійшло до нас, щоб прибрати бананове листя і роздати тарілки з солодким десертом. Вони роздивлялися Карлу з відвертою цікавістю.

— У неї дуже худі ноги,— сказала одна з них на хінді.— їх видно крізь брюки.

— А ступні дуже великі,— додала інша.

— А от коси м’які, гарні, чорного індійського кольору.

— А очі — як смердюча марихуана,— презирливо фиркнула перша.

— Ви обережніше, сестрички,— озвавсь я на тій же мові.— Моя знайома знає хінді й розуміє все, що ви говорите.

Жінки сприйняли моє зауваження скептично, але зніяковіли і почали перешіптуватися. Одна з них нахилилася до Карли і голосно запитала, чи вона розуміє їхню мову.

— Можливо, у мене дуже тонкі ноги і дуже великі ступні,— відповіла Карла на хінді,— але зі слухом у мене все гаразд!

Жінки захоплено завищали і потягли її за свій стіл. Спостерігаючи за нею, я дивувався, з якою невимушеністю вона тримається в їхньому товаристві. Вона була найвродливішою з-поміж усіх жінок, яких я бачив у моєму житті. Це була краса пустелі на сході сонця; я не міг відвести від неї очей, мене охоплював трепет. Дивлячись на Карлу, я не міг пробачити собі, що так довго уникав зустрічі з нею. Мене дивувало те, що індійським дівчатам так хочеться доторкнутися до неї, погладити по волоссю, узяти за руку. Мені вона уявлялася замкнутою і мало не холодною. А ці дівчата, ледве встигнувши познайомитися, здавалося, зближувалися з нею тісніше, ніж я після цілого року дружніх взаємин. Я пригадав швидкий імпульсивний поцілунок, який вона подарувала мені в моїй хатині, дух кориці і жасмину, що ними пахли її коси, дотик її вуст, котрі були немов солодкі виноградини, що налилися соком під літнім сонцем.

Подали чай, і я, узявши свою склянку, підійшов до вікна. Аж до самісінької затоки переді мною розкинулися нетрища. Вузькі кривулясті вулички, наполовину затулені дахами, скидалися радше на тунелі. То тут, то там курівся дим од вогнищ, легенький бриз підхоплював його і гнав над розкиданими по затоці рибальськими човнами.

Далі височіли багатоквартирні будинки, де мешкали заможні люди. З висоти хмарочоса видно було розкішні сади з пальмами і в’юнкими рослинами, а на дахах — крихітні хатини, де мешкала прислуга.

— Гарний краєвид...— тихо мовила Карла.

— Іноді я приходжу сюди ночами, коли всі сплять, а мені хочеться побути самому,— відповів я їй так само тихо.— Це одне з моїх улюблених місць.

Ми помовчали, спостерігаючи за воронами, що кружляли над нетрищами.

— А ти де любиш бувати наодинці?

— Я не люблю самоти...— відповіла вона і, обернувшись до мене, побачила вираз мого обличчя.— А в чому справа?

Та так... просто я здивований. Я завжди думав, що тобі повинно бути добре на самоті. Мені здавалося, ти стоїш осторонь, сказати б, над усіма тими, хто тебе оточує.

Ти схибив,— усміхнулася вона.— Я стою нижче від них.

— Ого, це вже вдруге!

— Що вдруге?

— Ти вже вдруге так усміхаєшся сьогодні. Тільки-но ти всміхалася, розмовляючи з дівчатами, і я подумав, що вперше бачу в тебе таку гарну усмішку.

— Я часто всміхаюся,— заперечила вона.

— Авжеж, але не так. Не подумай, що я докоряю тобі. Мені це подобається.

— Я часто всміхаюся! — повторила Карла, спохмурнівши, тоді як крізь її міцно стиснуті вуста пробивалася усмішка.

Ми знову замовкли, дивлячись одне на одного. Очі її були як зелена вода біля морського рифа, в них танцювали сонячні блищики. Вітер шарпав її шовкову сукню, то щільно огортаючи її рельєфну фігуру, то знову ховаючи її в брижах.

— А з чого ви так весело сміялися?

Вона звела брову зі знайомою сардонічною напівусмішкою.

— Це що, для підтримки розмови?

— Можливо,— засміявсь я.— Щось я сьогодні нервую у твоїй присутності. Прощу вибачення.

— Нема за що. Це навіть комплімент — нам обом. Але якщо ти хочеш знати, з кого ми сміялися, то можу сказати: переважно з тебе.

— З мене?

— Так. Вони розповіли мені, як ти обнімався з ведмедем.

— Ага, он воно що! Так, це, напевно, було і справді смішно.

— Одна з жінок зобразила, який у тебе був вираз перед тим, як ти обійняв його. Але особливо веселилися вони, намагаючись відгадати, чому ти це зробив. Всі по черзі висловлювали свою думку. Радга — вона, здається, твоя сусідка?..

— Так, вона мати Сатиша.

— Так от, Радга припустила, що тобі було шкода ведмедя. Це всіх страшенно насмішило.

— Уявляю собі! — сухо кинув я.— А ти що ж на те?

— Я сказала — можливо, ти зробив це, бо тобі все цікаве і ти все хочеш випробувати на собі.

— Ого! Одна моя знайома говорила мені колись те ж саме — що я подобаюся їй, тому що всім цікавлюся. Згодом вона зізналася, що з тієї ж причини й кинула мене.

Насправді та знайома сказала, що я всім цікавлюся, але нічим не захоплююся серйозно. Я пам’ятав ті слова, бо це була таки правда.

— А ти не цікавишся мною настільки, щоб допомогти в одній справі? — запитала Карла зовсім іншим тоном, дуже серйозно і зважено.

— Звісно,— відповів я.— Що за справа?

Вона проковтнула грудку в горлі й хутко заговорила:

— У мене є подруга, її зовуть Лайза. Вона потрапила в халепу. Вона працює в одному місці... у публічному домі. Залізла в борги, дуже великі, і господиня цього закладу не відпускає її. Я хочу допомогти їй вибратися звідти.

— У мене є трохи...

— Проблема не в грошах. У мене є гроші. Проблема в тому, що господиня дуже цінує Лайзу і не відпустить її, хоч скільки б ми їй заплатили. Я знаю цю мадам дуже добре. Це стало для неї справою принципу. Вона зненавиділа Лайзу за красу, за те, що вона уміє постояти за себе. Вона хоче погубити її.

— Ти хочеш забрати її силоміць?

— Не зовсім.

— Я знаю хлопців, які не бояться пустити в хід кулаки,— сказав я, маючи на увазі Абдуллу Тагері.— Вони могли б допомогти.

— Ні, у мене теж є такі друзі. Але прислужники мадам обов’язково розшукають її і помстяться. Дуже швидко і просто — обіллють кислотою, і все. Лайза буде не першою, кому хлюпнуть в лице кислотою за те, що вона не порозумілася з мадам Жу. Цим не можна ризикувати. Треба зробити так, щоб вона назавжди дала Лайзі спокій.

Я відчував, що Карла каже мені не всю правду, що за цим криється щось іще.

— Ти сказала, мадам Жу?

— Так. Ти чув про неї?

— Дещо,— кивнув я.— Як послухати, то там щось неймовірне, бруд та й годі.

— Ну, щодо неймовірного я не знаю. Але бруду там чимало, можеш мені повірити.

Не можу сказати, що це мене заспокоїло.

— А чому вона не може просто втекти? Сісти на літак, і — гайда. Звідки вона приїхала?

— З Америки. Розумієш, якби я могла умовити її виїхати до Америки, жодних проблем не було б. Але вона не хоче виїжджати. Лайза нізащо і ніколи не покине Бомбей. Вона приохотилася до наркотиків. Але головна причина не в цьому — справа в її минулому. Вона не поїде — і все тут. І знаєш, я її розумію. У мене теж лишилися у минулому речі, до яких я нізащо не повернуся.

— У тебе є план, як витягнути її звідти?

— Так. Я хочу, щоб ти вдавав із себе співробітника американського посольства. Я вже продумала всі деталі. Тобі майже нічого не треба буде робити. Говорити буду я. Ми скажемо їй, що батько Лайзи — велике цабе у Штатах і має зв’язки в уряді, а тобі доручили забрати її з цього закладу. Я передам це мадам Жу ще до того, як ти з’явишся у неї.

— Все це виглядає досить сумнівно. Думаєш, план спрацює?

Перш ніж відповісти, вона витягнула з кишені дві цигарки, підпалила їх і дала мені одну, а сама глибоко затягнулася другою.

— Гадаю, так. Нічого кращого мені не спало на думку. Якщо мадам Жу отримає свої гроші, а головне, повірить, що ти з посольства й у неї будуть неприємності, то вона дасть Лайзі спокій. Я розумію, тут дуже багато «якщо». Багато що залежить від тебе.

— А також від того, чи легко обдурити цю мадам.

— Треба діяти дуже акуратно. Вона не так розумна, як хитра, але зовсім не дурна.

— І ти вважаєш, що у мене це вийде?

— Ти зможеш зобразити американський акцент? — запитала вона, усміхнувшись.

— Ну, колись я виступав на сцені. У минулому житті.

— Це просто чудово! — вигукнула вона, доторкнувшись до моєї руки.

Моя нагріта сонцем шкіра відчула прохолоду її довгих тонких пальців.

— Не знаю,— пробурмотів я.— Дуже велика відповідальність. Якщо наша авантюра зірветься і що-небудь станеться з цією дівчиною або з тобою...

— Це моя подруга і моя ідея, тож і відповідальність уся на мені.

— Було б краще вдертися туди. У цій затії з посольством стільки підводного каміння...

— Я не просила б тебе допомогти, Ліне, якби не була упевнена в своєму плані і в тому, що ти здатний його втілити.

Вона замовкла, чекаючи моєї відповіді. Я з нею не поспішав, хоч відразу знав, якою вона буде.

— І коли ми це зробимо?

Вона всміхнулася.

— Дні за два. Мені треба підготувати ґрунт.

Вона відкинула недопалок і ступнула до мене. Я приготувався до поцілунку, аж натовп з галасом підбіг до вікон і оточив нас. Прабакер просунув голову мені під пахву, опинившись між мною і Карлою.

— Муніципалітет! — вигукнув він.— Дивіться!

— Що сталося? — здивувалася Карла.

— Люди з муніципалітету збираються валити хатини,— прокричав я їй у вухо.— Вони роблять це раз на місяць. Так вони намагаються боротися з розростанням нетрищ.

Ми побачили, як перед нетрищами зупинилося декілька поліційних вантажівок. Кузови їхні були затягнуті брезентом, але ми знали, що під ним ховається десятків зо два поліціянтів. Потім під’їхала вантажна платформа, яка зупинилася біля самих хатин. З вантажівок посипалися поліціянти, вони вишикувалися в дві шеренги. Муніципальні робітники, що жили здебільшого теж у нетрищах, зістрибнули з платформи і взялися до руйнування. У кожного з них був мотузок з гаком. Робітник закидав гак на дах і, зачепивши його за виступ, тягнув мотузок на себе, аж покрівля з’їжджала вниз. Мешканці насилу встигали схопити дітей, гроші та документи. Все інше трощилося — гасові плитки і кухонний посуд, валізи і ліжка, одяг і дитячі іграшки. Люди в паніці розбігалися. Поліція ловила декого з них і пакувала до вантажівок.

Люди, що стояли поряд з нами, мовчки спостерігали за цією сценою. З висоти нам було добре все видно, але навіть найгучніші звуки не долітали до нас. Це безшумне методичне знищення осель діяло на всіх дуже гнітюче. В цій страшній тиші особливо вразило мене квиління вітру, на яке досі я не звертав уваги. І я знав, Що на всіх поверхах коло вікон так само стоять люди і дивляться униз.

Хоч робітники знали, що їхні домівки в легальному селищі ніхто не чіпатиме, роботи на будівництві припинилися. Всі розуміли, що по закінченні будівництва прийде черга і їхніх жител. Їх поваляють і спалять, а на тому місці буде стоянка для лімузинів.

На обличчях робітників було співчуття і страх. У очах деяких людей читався також сором за мимовільні думки, які виникають у багатьох з нас у відповідь на утиски з боку властей: «Слава Богу! Слава Богу, це не моя хатина!»

— Який успіх, Лінбаба! Твоя хатина уціліла, і моя теж! — закричав Прабакер, коли поліціянти нарешті посідали в машини і поїхала собі.

Вони розвалили десятків із шість осель, понад двісті душ лишили ся без даху над головою. Вся операція зайняла двадцять хвилин.

— Куди ж вони тепер подінуться? — тихо запитала Карла.

— Завтра ж зведуть нові хатини на колишньому місці. За місяці муніципалітет знову розвалить їхні домівки — або ж інші розвалить Але все одно це велика втрата. Всі їхні речі пропали. Доведеться купувати нове начиння і будівельні матеріали. Душ із десять заарештували, і ми не побачимо їх декілька місяців.

— Навіть не знаю, що лякає мене більше,— сказала вона,— чи беззаконня, чи байдужість, з якою його сприймають.

Люди відійшли од вікон, а ми з Карлою так і стояли, пригорнувшись одне до одного. Вона обернула голову, і я її поцілував. Її пружні вуста пом’якшали, зустрівшись з моїми губами, і була в цьому така сумна ніжність, що якусь мить я немовби ширяв у високості на крилах свого кохання.

— Пробач. Я не хотів.

— Все гаразд,— усміхнулася вона і відкинула голову, упираючись руками мені в груди.— Але, боюся, ми змусили ревнувати одну дівчину.

— Яку це дівчину?

— Ти хочеш сказати, що у тебе тут немає дівчини?

— Ні, звісно,— спохмурнів я.

— Я ж знала, що Дідьє не можна слухати. Це його ідея. Він упевнений, що у тебе тут є подружка. Каже, це єдина причина, з якої іноземець може добровільно поселитися в нетрищах.

— Немає у мене ніякої подружки, Карло. Я кохаю тебе.

— Ні! — вигукнула вона, і ті слова були мов ляпас.

— Я нічого не можу з цим удіяти. Вже давно.

— Припини! — урвала вона мене знову.— Ти не можеш! Не можеш! О Боже, як я ненавиджу любов!

— Любов не можна ненавидіти, Карло,— м’яко сказав я.

— Послухай, я не хочу нікого кохати,— не заспокоювалася вона, хоча говорила вже м’якше. Очі її зустрілися з моїми.— І не хочу, щоб хтось кохав мене. Для мене ці романтичні історії погано кінчаються.

— Навряд чи знайдеться людина, для котрої любов — тільки безхмарне щастя.

— От-от, і я про те.

— Але коли це трапляється, у тебе немає вибору. Не думаю, щоб хто-небудь закохувався за власним бажанням. І я не хочу примушувати тебе до чогось. Я просто люблю тебе, і все. Давно вже. І треба було нарешті про це сказати. Це не означає, що ти повинна що-небудь робити у зв’язку з цим — та і я теж.

— І все одно я... Не знаю. Просто я... Господи! Але ти мені так подобаєшся, і я щаслива.

Погляд її був чесний, але я знав, що вона багато про що мовчить. Погляд її був сміливий, та все ж таки вона боялася. Коли я розслабився і всміхнувся їй, вона розсміялася.

— Тобі досить цього поки що?

— Так,— збрехав я.— Звісно.

Як і люди, що відбудовували свої хатини внизу, я вже збирав уламки в своєму серці і на руїнах зводив новий дім.

Розділ 13

Хоча мало хто міг похвалитися тим, що бачив мадам Жу на власні очі, вона, як запевняла мене Карла, приваблювала всіх, хто відвідував її Палац. Клієнтами того закладу були заможні люди: бізнесмени, політики, гангстери. Палац пропонував їм дівчат-іноземок — індійські дівчата тут не працювали,— а також різноманітні хитромудрі засоби задоволення найрозгнузданіших сексуальних фантазій. У Бомбеї було чимало закладів, що надавали такі послуги, але жоден з них не користувався такою популярністю, як Палац, тому що в нім була мадам Жу. Чоловіків приваблювала не лише майстерність і врода дівчат, а й таємниця — краса мадам, якої ніхто не бачив.

Казали, вона росіянка, але цей факт, як і решту подробиць особистого життя мадам Жу, перевірити було неможливо. Знали тільки те, що з’явилася вона в Нью-Делі в шістдесяті роки. Нова половина міста святкувала своє тридцятиліття, а стара — трьохсотрічний ювілей. Побутувала легенда, згідно з якою вона була коханкою офіцера КДБ, що вирішив використати її рідкісну красу для вербування діячів Індійського національного конгресу. У чутках, що стосувалися перебування мадам Жу в Делі, фігурували скандали, самогубства і усунення політичних суперників. Мадам Жу стала збірним образом — її життя і її особистість обросли вигадками пліткарів і їхніми власними нав’язливими ідеями. Одні казали, що вона має силу-силенну коштовностей, які тримає в мішках, другі авторитетно заявляли, що вона наркоманка, треті казали про сатанинські обряди і канібалізм.

— Вона небезпечна,— сказала мені Карла.— Хитра і небезпечна.

— Угу.

— Я не жартую. Ти не повинен її недооцінювати. Коли вона переїхала шість років тому до Бомбея, за нею була низка трупів. У її палаці в Делі виявили двох людей з перерізаним горлом — інспектора поліції і ще когось. Слідство зайшло в глухий кут, коли один зі свідків звинувачення безслідно зник, а другий повісився вдома. Вона може робити майже все, що їй надумається, тому що знає: їй все зійде з рук. Отже якщо ти не хочеш з нею зв’язуватися, то у тебе ще є час відмовитися.

Ми сиділи в таксі, пробиваючись крізь транспортний корок біля Сталевого ринку. Між автомобілями і автобусами лавірували сотні дерев’яних возів, що з вантажем перевершували за розмірами будь-яке авто. В кожен з них було запряжено по шість босоногих індійців. На центральних алеях Сталевого базару було зосереджено безліч крамниць, що торгували залізяччям,— від гасових плиток до кухонних мушель,— а також всілякою продукцією з чавуну і листового металу, необхідною будівельникам і оздоблювачам. Крамниці виставляли на огляд безліч відполірованих до блиску виробів, розташувавши їх так майстерно й оригінально, що туристи, як правило, не могли утриматися від того, щоб не відобразити їх на фотоплівці. Позаду цього гламурного комерційного фасаду ховалися закутки, де в чорних від сажі печах люди гарували за копійки.

Вікна були відчинені, та до салону не залітав навіть найменший подих вітру. Дорогою ми заїхали до Карли, де я поміняв свої джинси і футболку на чорні штани, накрохмалену білу сорочку і черевики. Карла мені ще й краватку пов’язала.

— Понад усе мені хочеться скинути з себе ці ганчірки,— пробурчав я.

— Вони тобі не подобаються? — запитала Карла.

— Все тіло свербить.

— Ти звикнеш до них.

— Сподіваюся, ми не розіб’ємося. Страшно навіть уявити, як виглядатиме мій труп у цьому вбранні.

— Одяг сидить на тобі дуже добре.

— Скоріше б усе це скінчилося.

— Ти так вередуєш через цей костюм! — усміхнувшись, мовила вона.— Така розбірливість свідчить про надмірну пиху.

— Я не розбірливий, я просто терпіти не можу ганчірки.

— Навпаки, ти дуже любиш їх, надаєш одягу дуже великого значення.

— Здрастуйте! У мене й одягу того — джинси, черевики, одна сорочка, дві футболки і пара лунгі. Весь мій гардероб уміщається на одному цвяху в моїй хатині.

От-от. Ти надаєш одягу такого значення, що не можеш носити нічого, крім декількох речей, які здаються тобі гідними цього.

Я покрутив шиєю в тісному незручному комірі.

— Навряд чи можна назвати ці речі гідними, Карло. До речі, чому це у тебе удома стільки чоловічого одягу?

— Їх забули два хлопці, що жили останнім часом зі мною.

— Так поспішали, що навіть одяг лишили?

— Так.

— Куди ж це вони так поспішали?

— Один ховався від поліції. Він порушив стільки законів, що навряд чи хоче, щоб я розповідала про це.

— Ти його вигнала?

— Ні,— відповіла вона з таким жалем, що я не став її розпитувати про нього.

— А другий?

— Тобі не треба це знати.

Мені дуже хотілося це знати, але вона рішуче відвернулася, і було ясно, що наполягати марно. Я чув, що Карла жила з якимсь Ахмедом, афганцем. Подробиць мені не розповідали, і я вирішив, що Карла розлучилася з ним кілька років тому. Весь останній рік, відтоді як ми познайомилися, вона жила сама, і лише зараз я зрозумів, що моє враження про неї склалося під впливом цього факту. Всупереч її заяві, що вона не любить самоти, я вважав її жінкою, яка ніколи не живе з іншими людьми — хіба що дозволяє лишитися у неї на ніч.

Я дивився на її обернену до мене потилицю, на краєчок профілю, на ледве помітні груди під зеленою шаллю, на довгі тонкі пальці, молитовно складені на колінах,— і не міг уявити, що вона живе з кимось. Сніданок удвох, голі спини, ванно-туалетний клекіт, чвари, домашній клопіт напівсімейного життя — все це було не для неї. Мені легко було уявити в такій обстановці її приятеля Ахмеда, якого я в житті не бачив, а вона в моїй уяві завжди була самодостатня й самотня.

Хвилин п’ять ми сиділи мовчки, тільки лічильник водія вибивав свій ритм. Оранжевий прапорець на приладовій дошці свідчив про те, що водій, як і багато людей у Бомбеї, родом з Уттар-Прадеш, великого густонаселеного штату на північному сході Індії. Ми поволі повзли в потоці транспорту, що дозволяло йому скільки завгодно роздивлятися нас в люстерко. Він був заінтригований. Карла дала йому вказівки на хінді, детально пояснивши, як під’їхати до Палацу. Ми були іноземцями, але поводилися як місцеві.

— Кляте юрмисько! — пробурмотів він на вуличному хінді під ніс собі самому, але очі його при цьому уважно стежили за нами.— У цього бридкого міста сьогодні справжнісінький закреп!

— Може, двадцять рупій допоможуть? — відгукнулася Карла на такому ж хінді.— У тебе що, погодинна оплата, друже? Ти не можеш рухатися жвавіше?

— Слухаюся, міс! — в захваті відгукнувся водій по-англійському і почав енергійно пропихатися крізь скупчення транспорту.

— То що ж усе-таки сталося з ним? — запитав я.

— З ким?

— 3 хлопцем, з яким ти жила і який не порушував законів.

— Він помер, якщо тобі так вже треба це знати,— процідила вона крізь зуби.

— А... від чого?

— Кажуть, отруївся.

— Кажуть?

— Авжеж, кажуть...— зітхнула вона і почала роздивлятися натовп на вулиці.

Ми помовчали декілька секунд, на більше мене не вистачило.

— А... кому з них належав одяг, що зараз на мені? Порушникові законів чи померлому?

— Померлому.

— Ясно.

— Я купила костюм, щоб поховати його в нім.

— А нехай йому!

— У чому справа? — різко обернулася вона.

— Та ні у чому, тільки не забудь потім дати мені адресу хімчистки.

— Я не ховала його в нім. Не згодився цей одяг.

— Зрозуміло.

— Я ж сказала, тут немає нічого цікавого для тебе.

— Звісно,— пробурмотів я, відчуваючи в глибині душі егоїстичне полегшення. Я був тоді ще молодий і не розумів, що померлі коханці якраз і є найнебезпечнішими суперниками.— Не хочу здаватися вередливим, Карло, але погодься, коли їдеш на досить небезпечну справу в похоронному одязі померлої людини, то мимоволі починаєш нервувати.

— Ти дуже марновірний.

— Та ні.

— Та так.

— Я не марновірний!

— Зрозуміло, ти марновірний! — сказала вона, вперше всміхнувшись мені відтоді, як ми узяли таксі.— Всі люди марновірні.

— Не хочу з тобою сперечатися. Це може принести невдачу.

— От-от,— засміялася вона.— Не хвилюйся, все пройде як треба Дивися, ось твої візитні картки. Мадам Жу колекціонує їх і обов’язкове попросить картку в тебе. І зберігатиме її на той раз, якщо ти їй раптом станеш потрібен. Але якщо до цього дійде, з’ясується, що ти давно вже повернувся до Америки.

Картки свідчили, що Гілберт Паркер служить другим секретарем посольства Сполучених Штатів Америки.

— Гілберт! — пробурчав я.

— Так, а що?

— Мало того, що у разі аварії я загину в цьому ідіотському костюмі, так люди до того ж думатимуть, що мене звали Гілберт! Це вже зовсім ні в які ворота не лізе.

— Що вдієш, тобі доведеться побути Гілбертом. До речі, в посольстві працює якийсь Гілберт Паркер, але його відрядження до Бомбея закінчується якраз сьогодні. Саме тому ми його і вибрали. Але не думаю, що мадам Жу перевірятиме тебе. Якщо вона захоче зв’язатися з тобою, то зробить це через мене. Минулого року в неї були неприємності з британським посольством, і це обійшлося їй у чималу суму. А кілька місяців тому був скандал з одним німецьким дипломатом. Співробітники посольств — єдині, хто може насолити їй, тож вона не буде дуже допитуватися. Просто тримайся з нею ввічливо і твердо. І скажи пару фраз на хінді. Це виглядатиме природно і попередить можливі підозри з приводу твого акценту. До речі, це одна з причин, чому я вибрала для цієї ролі саме тебе. Ти дуже непогано навчився говорити на хінді, проживши тут всього рік.

— Чотирнадцять місяців,— поправив я її.— Два місяці після приїзду, шість місяців у селі, майже шість місяців у нетрищах. Всього чотирнадцять.

— О, прошу вибачення. Чотирнадцять.

Мадам Жу була мені нецікава, та я хотів, щоб Карла й далі говорила.

— А чому вона ховається од відвідувачів? — порушив я мовчанку.

— Навряд чи хтось може дати тобі відповідь на це питання,— Карла дістала дві цигарки «біді», запалила їх і простягнула одну мені. Руки її тремтіли.— Про це ходять різні чутки. Дехто каже, що її обличчя було знівечене в якійсь катастрофі. А фотографії нібито ретушують, щоб приховати шрами. Інші стверджують, що у неї проказа чи якась інша подібна хвороба. А один з моїх друзів уважає, що мадам Жу взагалі не існує, що її вигадали для того, щоб приховати ім’я справжнього власника закладу і те, що відбувається за його стінами.

— А ти сама як вважаєш?

— Я... я розмовляла з нею крізь ґрати. Мені здається, вона настільки пихата, патологічно пихата, що ненавидить саму себе за те, що старіє. Гадаю, вона не може витерпіти того, що вона недосконала. Багато — просто дивно, як багато — людей стверджує, що вона була дуже вродлива. На фотографіях їй можна дати років двадцять сім — тридцять. Ніяких зморшок, ніяких мішків під очима. Либонь, вона настільки закохана в себе, що не може допустити, щоб інші бачили, як вона виглядає насправді.

— Звідки ти стільки про неї знаєш? — запитав я.— Як ти з нею познайомилася?

— Я працюю посередницею.

— Це мені мало що каже.

— А скільки ти хочеш знати?

Відповісти на це питання можна було дуже просто: «Я кохаю тебе і хочу знати про тебе все», але в голосі її чулося роздратування, в очах був холод, і я вирішив не наполягати.

— Я не хочу пхати носа до твоїх справ, Карло. Я не знав, що це така дражлива тема. Ми знайомі вже понад рік — хоч і не бачимося постійно — і я жодного разу не питав тебе, чим ти займаєшся.

— Я знайомлю людей, які потрібні одне одному,— відповіла вона, трохи відтанувши.— І стежу за тим, щоб люди отримали за свої гроші те, що їм потрібне. Дехто — багато хто, до речі,— виявляє бажання відвідати Палац мадам Жу. Просто дивно, яку цікавість вона будить в людях. Вона небезпечна. І, здається, ненормальна. Але люди готові на все, щоб зустрітися з нею.

— А чому, як ти думаєш?

Вона утомлено зітхнула.

— Не знаю. Справа тут не тільки в сексі. Звісно, у неї працюють найвродливіші дівчата в Бомбеї і вона навчає їх найвитонченішим трюкам, але люди йшли б до неї, навіть якби у неї не було всіх цих красунь. Не знаю чому. Я приводила чимало клієнтів до мадам Жу, і декому навіть вдавалося поговорити з нею крізь ґрати, як і мені, але все одно я нічого не розумію. Вони полишають Палац з таким виглядом, ніби були на аудієнції у Жанни д’Арк. Вона їх надихає. Але мене — нітрохи. Мене завжди кидало в дрож від неї.

— Вона тобі не подобається?

— Набагато гірше, Ліне. Я ненавиджу її. Ненавиджу настільки, що бажаю їй смерті.

Тепер настала моя черга поринути в мовчання. Огорнувшись ним неначе шаллю, я дивився на мальовничу вуличну метушню, що пропливала за вікном повз її м’яко окреслений профіль. По правді кажучи, таємниця мадам Жу не дуже хвилювала мене — я цікавився нею, бо мусив виконати прохання Карли. Я кохав цю прегарну швейцарку, що сиділа поряд зі мною, та вона й сама була неабиякою таємницею. Мене цікавило, як вона потрапила до Бомбея, чому має справи з цією страшною мадам Жу і чому ніколи не розповідала про себе. Та хоч як мені кортіло дізнатися все про неї, я не міг її розпитувати. Я не мав права вимагати від неї повної відвертості, тому що не відкривав їй власних секретів. Я збрехав їй, сказавши, що я родом з Нової Зеландії і у мене немає рідні. Навіть мого справжнього імені вона не знала. Я був закоханий в неї, але почувався зв’язаним цією брехнею по руках і ногах. Вона цілувала мене, і це було чудово. Щиро і чудово. Але що означав цей поцілунок: початок чогось чи кінець? Я всією душею сподівався, що справа, у зв’язку з якою ми їхали в цьому таксі, зблизить нас, розіб’є стіну поміж нами, зведену з секретів і обманів.

Я усвідомлював усю складність завдання, яке мені належало виконати, як і те, що наш обман може розкритися і мені доведеться визволяти Лайзу з Палацу силоміць. Я був готовий до цього. Під сорочкою у мене за поясом був у шкіряних піхвах ніж із довгим і гострим лезом. Я міг упоратися з двома супротивниками. У в’язниці мені траплялося брати участь в ножових бійках. Ніж — стара і примітивна зброя, але в руках людини, яка уміє з ним поводитися і не боїться увіткнути його в свого ближнього, він поступається за ефективністю хіба що пістолету. Сидячи у таксі, я без зайвих емоцій внутрішньо готувався до сутичок. Ліва рука у мене повинна бути вільною, щоб мати можливість вивести або витягнути Карлу з Лайзою з Палацу, а правою я повинен буду пробивати нам шлях. Я не відчував страху. Я знав: якщо доведеться битися, я дубаситиму, різатиму і колотиму не замислюючись.

Таксистові нарешті пощастило вибратись із затору; пірнувши під естакаду, він наддав газу і помчав широкою вулицею. Вітерець приніс нам прохолоду, і наше волосся, що намокло від поту, відразу ж висохло. Карла викинула недопалок «біді» у вікно і почала порпатися в лакованій шкіряній сумочці на довгому ремені, аж дістала самокрутку і запалила.

— Мені треба отямитися,— сказала вона, глибоко затягнувшись.

Авто наповнили пахощі гашишу. Зробивши декілька затяжок, вона простягнула цигарку мені.

— Гадаєш, це допоможе?

— Може, й ні.

Кашмірський гашиш був міцний, і я відчув, як розслаблюються м’язи шиї, плечей і живота. Водій демонстративно втягнув носом повітря і обернув люстерко так, щоб видно було, що відбувається на задньому сидінні. Я віддав цигарку Карлі. Вона затягнулася ще пару разів і запропонувала її водієві.

Чарас піта? — запитала вона.— Ви палите чарас?

Га, мунта! — засміявся він, з радістю беручи цигарку.— Ще б пак! — Викуривши цигарку до половини, він повернув її нам.— Ачга чарас! Вищий клас! У мене є американська музика, диско. Класне американське диско. Вам сподобається!..

Він вставив касету в плеєр і ввімкнув його на повну гучність. За декілька секунд динаміки оглушили нас піснею «Sister Sledge» «Ми одна сім’я». Карла радісно закивала. Водій стишив звук і запитав, чи подобається нам музика. Карла у відповідь знову схвально кивнула і дала йому цигарку. Він повернув регулятор, довівши його до максимуму. Ми палили і підспівували, а за вікном линули тисячоліття — там пропливали вози, запряжені буйволами, а в дорогих крамницях бізнесмени обирали собі нові суперпотужні комп’ютери.

Під’їхавши до Палацу, водій загальмував біля відчиненої забігайлівки і, тицьнувши в її бік великим пальцем, сказав Карлі, що чекатиме її в цьому місці. Я добре вивчив бомбейських таксистів і розумів, що пропозиція почекати продиктована особливим ставленням водія до Карли, а не бажанням заробити зайву рупію. Вона йому сподобалася. Мені вже не вперше траплялося спостерігати, як швидко Карлі вдається зачарувати людей. Звісно, вона була молода і вродлива, але водія завоювала перш за все своїм гарним хінді і тим, як вона на нім говорила. У Німеччині таксист теж був би приємно здивований тим, що іноземець говорить його мовою, і, можливо, навіть сказав би йому про це. А може, і нічого не сказав би. Те ж саме могло б статися у Франції, Америці чи Австралії. Але на індійця це справляє незабутнє враження, і якщо йому сподобається в тобі ще щось — твої очі, усмішка або те, як ти реагуєш на жебрака, що підійшов,— ти відразу станеш для нього своєю людиною. Він буде готовий зі шкіри пнутися, щоб догодити тобі, піде на ризик заради тебе, може навіть зробити щось небезпечне і незаконне. Якщо ти даси йому адресу, що не викликає довіри, на зразок цього Палацу, він чекатиме на тебе — хоч би для того, щоб переконатися, що з тобою нічого не сталося. Ти можеш вийти за годину і не звернути на нього ніякої уваги, а він посміхнеться і поїде задоволений. Подібне відбувалося зі мною кілька разів у Бомбеї й ніколи — в інших містах. Це одна з п’яти сотень причин, з яких я люблю індійців,— якщо вже ти їм сподобався, вони підуть за тобою не замислюючись і до краю. Карла сплатила водієві за проїзд, додала чайові і сказала, щоб він не чекав нас. Але ми обоє знали, що він чекатиме.

Палац був чималою триповерховою кам’яницею з трьома фасадами. На вікнах були чавунні ґрати у вигляді акантового листя. На кам’яних архітравах над дверима і вікнами видніли п’ятикутні зірки. З правого боку палац огинала галерея; кожен другий камінь на рогах від землі до самого даху був обтесаний у вигляді гранчастого діаманта. По всій довжині третього поверху тягнувся засклений балкон, запнутий бамбуковими жалюзі.

Ми опинилися в довгому прохолодному коридорі. Тут було темніше, ніж надворі, м’яке світло ллялося з ліхтаря у формі лілій. Стіни були обклеєні шпалерами — нечастий випадок у Бомбеї з його вологим кліматом; на них виднів квітковий орнамент у дусі Вільяма Моріса[69] в оливково-зелених і тілесно-рожевих тонах. Повітря було насичене запахом квітів і пахощів; обабіч коридору видніли зачинені двері, за якими стояла могильна тиша, немов стіни в кімнатах були оббиті повстю.

Біля входу нас зустрів високий худий чолов’яга. Його тонке червоно-коричневе волосся було заплетене в довгу косу, що доходила йому до стегон. Бліде обличчя було безброве, а вії такі густі, що я подумав був, чи не штучні вони.

— Привіт, Раджане,— сказала Карла крижаним тоном.

Рам-Рам[70], міс Карло,— відповів він традиційним індуським вітанням.— Мадам зараз прийме вас. Я принесу прохолодні напої.

Він зробив крок убік і жестом запросив нас піднятися по сходах, що починалися в кінці коридору. Пальці його простягнутої руки були забруднені хною. Таких довгих пальців я не бачив більше ні у кого.

— У Раджана моторошний вигляд,— пробурмотів я, коли ми з Карлою відійшли.

— Він один з двох камердинерів і охоронців мадам Жу. Євнух, кастрат. І набагато страшніший, ніж здається! — прошепотіла вона, трохи спантеличивши мене.

Ми піднялися на другий поверх по широких сходах з поруччям і балясиною з тикового дерева. На стінах висіли портрети і фотографії в рамках. У мене виникло враження, ніби в домі є й живі люди, що ховаються за замкненими дверима. Стояла глибока тиша.

— Тихо, як у склепі.

— Пора сієсти, від другої до п’ятої. Але зараз навіть тихіше, ніж завжди, тому що вона чекає на тебе. Ти готовий?

— Так. Готовий.

— Тоді вперед.

Двічі постукавши в двері, вона обернула клямку, і ми увійшли до маленького квадратного приміщення. У нім не було нічого, крім килима на підлозі, кремових мереживних штор на вікнах і двох великих плоских подушок. Крізь штори в кімнату просягало вечірнє світло. Голі стіни брунатної барви, в одній з них над плінтусом були металеві ґрати. Ми опустилися на подушки, стоячи навколішки перед ґратами, як на сповіді.

— Я невдоволена тобою, Карло,— мовив голос, що змусив мене здригнутися.

Я глянув уперед, але нічого не побачив. Мадам Жу була невидима.

— А я не люблю, коли щось викликає моє невдоволення.

— Задоволення — це міф,— сердито кинула Карла.— Воно придумане для того, щоб змусити нас купувати речі.

Мадам Жу засміялася. Це було булькання людини з хворими бронхами.

— Ох, Карло, Карло, мені тебе не вистачає. Але ти уникаєш мого товариства. Я вже і не пам’ятаю, коли востаннє бачила тебе. Я все-таки думаю, що ти звинувачуєш мене в тому, що сталося з Ахмедом і Кристиною, хоч ти і запевняєш, що це не так. Чи можу я повірити, Що ти не тримаєш на мене зла? А зараз ти хочеш відібрати у мене мою улюбленицю.

— Це батько хоче забрати її, мадам,— відповіла Карла вже м’якшим тоном.

Авжеж, авжеж...

Вона промовила це слово так, ніби то була смертельна образа.

— Ваш напій, міс Карло,— озвався Раджан, і я мало не підскочив від несподіванки.

Він підкрався ззаду мов кіт. На мить я зазирнув у мерехтливу чорноту його очей. Обличчя його було безпристрасне, але в очах виразне проглядала холодна і безмежна ненависть. Я був спантеличений і загіпнотизований цією ненавистю і відчув незрозуміле збентеження.

— Це твій американець? — вимовила мадам Жу, повернувши мене до дійсності.

— Так, мадам. Його звуть Гілберт Паркер. Він працівник посольства, але тут він неофіційно.

— Зрозуміло. Віддайте Раджану вашу візитну картку, містере Паркер.

Це був наказ. Я вийняв з кишені одну з карток і вручив її Раджану. Він узяв її двома пальцями за краї, немов боявся підчепити яку-небудь заразу, позадкував з кімнати і зачинив по собі двері.

— Містере Паркер, Карла не повідомила мені по телефону — ви давно в Бомбеї? — запитала мадам Жу, перейшовши на хінді.

— Не дуже давно, мадам Жу.

— Ви непогано говорите на хінді. Мої компліменти.

— Хінді — чудова мова,— відповів я фразою, яку Прабакер свого часу змусив мене вивчити напам’ять.— Це мова музики і поезії.

— А також мова кохання і грошей,— захихотіла вона.— Ви закохані, містере Паркер?

Я заздалегідь намагався вгадати, про що вона мене запитає, і продумав відповіді, але цього запитання не чекав. Я поглянув на Карлу, але вона опустила очі вниз, і допомоги від неї чекати не було сенсу.

— Закоханий? — перепитав я, і на хінді це слово прозвучало, як якесь магічне заклинання.

— Так. Я маю на увазі романтичну любов. Любов, містере Паркер. Є у вас така любов?

— Так.

Не знаю, чому я так відповів.

— Це дуже сумно, любий мій містере Паркер. І закохані ви, звісно, в Карлу. Тож вона й умовила вас виконати її маленьке прохання.

— Запевняю вас...

— Ні, це я вас запевняю, містере Паркер. Може, Лайзин батько і справді тужить за донечкою, та я певна, що це Карла умовила вас вплутатися в цю справу. Я знаю мою дорогу Карлу і її методи. Не сподівайтеся, що вона теж полюбить вас. Нічого, крім горя, ця любов вам не принесе. Вона ніколи не покохає вас. Кажу вам це дружньо, містере Паркер.

— Не хочу здаватися нечемним,— пробурмотів я, стиснувши зуби,— але ми прийшли сюди для того, щоб поговорити про Лайзу Картер.

— Так, звісно. Але якщо я відпущу свою Лайзу з вами, де вона житиме?

— Я... я не знаю цього точно.

— Ви не знаєте?

— Ні. Я...

— Вона житиме...— почала Карла.

— Заткнися, Карло! — гаркнула мадам Жу.— Я питаю Паркера.

— Де вона житиме, я не знаю,— відповів я твердо.— Вважаю, вона сама вирішить.

Настала довга пауза. Мені ставало дедалі важче говорити на хінді. Я почувався украй невпевнено. Вона поставила мені три запитання, і на два з них я не зміг дати чіткої відповіді. Карла, мій гід у цьому протиприродному світі, здавалося, заблукала в нім так само, як і я. Мадам Жу грубо крикнула на неї, звелівши заткнути рота, і Карла проковтнула це з покірністю, якої я ніколи не бачив у ній і навіть не підозрював, що таке можливо. Узявши склянку, я ковтнув німбу пані[71]. В охолоджений лаймовий сік було додано щось гостре, воно скидалося на червоний перець. За ґратами ворухнулася якась тінь, почувся шепіт. Я подумав, чи не Раджан там з нею. Розібрати щось було неможливо.

Нарешті мадам заговорила.

— Ви можете узяти Лайзу з собою, містере закоханий Паркер. Але якщо вона вирішить повернутися сюди, я її вже не відпущу, так і знайте. Якщо вона повернеться, то залишиться тут назавжди, і втручання з вашого боку буде украй небажане. Зрозуміло, ви можете приходити до мене як гість, коли побажаєте. Я буду рада бачити, як ви відпочиваєте. Не виключено, що ви пригадаєте моє запрошення, коли Карла звільниться від вас. А поки що затямте: якщо Лайза повернеться, вона буде моєю. Це питання закрите раз і назавжди.

— Авжеж, я розумію. Дякую вам, мадам.

Я відчував величезне полегшення. Аудієнція геть змордувала мене. Але ми перемогли. Подругу Карли відпускали з нами.

Сік з мінеральною або содовою водою.

Мадам Жу почала щось швидко говорити вже іншою мовою, здається, німецькою. Слова були гострі й погрозливі. Карла час від часу відповідала «Ja» або «Natürlich nicht»[72], але цим її участь в розмові й вичерпувалася. Стоячи навколішках, вона похитувалася з боку на бік, руки її були згорнуті, очі заплющені. І раптом вона заплакала. Сльози спадали з її вій, мов намистинки вервиці. Деякі жінки плачуть легко, їхні сльози нагадують краплі дощу, що падає в сонячну погоду, а обличчя після цього здається вмитим, ясним і мало не сяє з утіхи. Інші ж плачуть важко і болісно, втрачаючи при цьому всю свою красу. Карла була однією з таких жінок. Вона страждала, обличчя її скривилося від болю.

За ґратами й далі звучав прокурений голос, що вихаркував гострі шиплячі звуки і рипучі слова. Карла хиталася і мовчки плакала. Вона роззявила рота, але, не видавши ні звуку, знову стулила його. Крапелька поту стікала з її скроні по щоці. Ще декілька крапель з’явилися на верхній губі і розчинилися в сльозах. Потім раптом настала тиша, за ґратами не відчувалося ніяких ознак людської присутності. Зібравши всю свою волю і стиснувши зуби з такою силою, що її щелепи побіліли, а все тіло затремтіло, Карла провела руками по обличчю і припинила плакати.

Вона сиділа нерухомо. Потім простягнула руку і торкнулася мене. Рука її лягла на моє стегно і стала м’яко і рівномірно погладжувати його — так ніжно, неначе заспокоювала перелякану тварину. Вона невідривно дивилася мені в очі, але я не міг зрозуміти, чи то вона хоче повідомити мене щось, чи питає. Вона дихала глибоко і швидко, очі її в напівтемній кімнаті здавалися майже чорними.

Я геть розгубився. Не розуміючи німецької, я гадки не мав, про що каже голос за ґратами. Я хотів був утішити Карлу, але не знав, з якої причини вона плакала, тож підвівся і допоміг їй устати. На мить вона припала головою до моїх грудей. Я поклав руки їй на плечі, щоб вона заспокоїлася. Двері відчинилися, і ввійшов Раджан.

— Вона готова,— просичав він.

Карла поправила штани на колінах, взяла сумочку і пішла до дверей.

— Ходімо, аудієнції кінець,— сказала вона.

Раджан привів нас до кімнати в самому кінці коридору. Двері були відчинені. Кімнату прикрашали великі кіноафіші: Лорен Беколл в сцені з «Мати і не мати», П’єр Анжелі у фільмі «Хтось там вгорі любить мене» і Шон Янг[73] у «Тому, хто біжить по лезу бритви». На великому ліжку в центрі кімнати сиділа прегарна молода жінка з густим і довгим білявим волоссям. Її очі були небесно-блакитного кольору, губи пофарбовані темно-червоною помадою. Біля її ніг лежала валіза і косметичка.

— Щось ви, дідько б вас ухопив, дуже довго. Я чекаю, чекаю тут — сказала вона з каліфорнійським акцентом.

— Гілберту треба було переодягнутися,— відповіла Карла, до якої повернулася її звичайна упевненість.— Нащо тобі ці подробиці?

— Гілбертові? — її ніс презирливо зморщився..

— Це довго пояснювати,— відповів я без усмішки.— Ви готові?

— Не знаю,— відповіла вона, дивлячись на Карлу.

— Ви не знаєте?

— А йди ти знаєш куди, хлопче? — вибухнула вона.— І взагалі, яке тобі діло до цього?

— То ви йдете чи ні?

— Вона згодна? — запитала Лайза у Карли.

Обидві жінки подивилися на Раджана, а потім на дзеркало, що висіло на стіні. Я здогадався, що мадам Жу підглядає за нами і підслуховує.

— Так, так. Вона сказала, що ви можете йти з нами,— відповів я їй, сподіваючись, що вона не буде критикувати мій недосконалий американський акцент.

— Це правда? Без обману?

— Без обману,— сказала Карла.

Дівчина швидко встала і схопила свої речі.

— Чого ж тоді ми чекаємо? Ходімо звідціля, поки ця... поки вона не передумала!

Коли ми виходили надвір, Раджан тицьнув мені конверта. Він знову подивився мені в очі довгим поглядом, переповненим незрозумілою люттю, й зачинив за нами двері. Я наздогнав Карлу і, узявши за плечі, повернув до себе.

— Що все це означає?

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, намагаючись усміхнутися.— У нас вийшло. Ми витягнули Лайзу.

— Я не про це. Я про ті ігри, в які грала мадам Жу з тобою і мною, а також про твій плач. Що це означає?

Вона поглянула на Лайзу, яка стояла, затуливши очі долонею від сонця, хоча воно о цій порі було не такс і яскраве, а потім перевела втомлений і здивований погляд на мене.

— Невже треба говорити про це просто тут, на вулиці?

— Не треба! — відповіла Лайза за мене.

— Я не з вами розмовляю! — огризнувся я.

— Зі мною ти тут теж розмовляти не будеш,— твердо заявила вона.— Не тут і не зараз.

— Що це все означає?

— Ти перехвилювався, Ліне.

— Перехвилювався? — мало не заволав я, відчуваючи, що вона має рацію.

Я був злий на неї за те, що вона так мало розповіла мені і так погано підготувала до цього інтерв’ю.

— Це смішно! — вигукнув я.— Це справді смішно!

— Хто цей безмозкий черв’як? — запитала Лайза.

— Заткни рота, Лайзо! — гаркнула Карла, як ото нещодавно гаркнула на неї мадам Жу. І реакція Лайзи була такою ж, як у Карли: вона покірно замовкла.

— Я не можу говорити про це тут, Ліне,— сказала Карла, дивлячись на мене з мимовільною досадою і розчаруванням.

— Слухай, я ж бачу, що за всім цим криється значно більше, ніж ти мені розповіла. Що пов’язує тебе з цією мадам? Звідки вона знає про нас з тобою? Передбачалося, що я співробітник посольства, а вона раптом почала базікати про те, що я закоханий в тебе. Не розумію. І хто ці Ахмед і Кристина? Що з ними сталося? Що вона мала на увазі? То ти тримаєшся незалежно і певно, то раптом розсипаєшся на друзки, коли ця мадам починає безупинно молоти щось німецькою чи ще там якою мовою.

— Це був швейцарський варіант німецької,— люто процідила вона крізь зуби.

— Швейцарська, китайська — хіба не байдуже? Я хочу знати, що відбувається. Я хочу допомогти тобі. Але для цього я повинен знати... ну... ну, в чому річ.

За п’ять метрів од нас біля своєї машини стояв водій таксі, що доправив нас сюди. Усміхаючись, він спостерігав за нами. Карла подивилася на нього через плече. Водій утер вуса червоною хустинкою і всміхнувся Карлі, блиснувши міцними білими зубами.

— Ти стоїш на тротуарі перед Палацом,— сказала Карла сердито і сумно.— А я сідаю в це таксі. А куди я їду — це не твоя справа.

Вона попрямувала до автомобіля. Коли вони сідали, я почув, як Лайза поспитала:

— Де ти вискіпала цього бевзя?

Вони проїхали повз мене, і я раптом пригадав, що залишив у Карли в квартирі свій одяг і черевики.

— Гей! — крикнув я навздогін таксі.— А мій одяг? Карло!

— Містер Лін?

Поряд зі мною стояв якийсь чоловік. Обличчя його здавалося знайомим, але я не міг пригадати, хто це такий.

— Так. У чому річ?

— Абдель Хадер хоче бачити вас, містере Ліне.

Це був Назір, шофер Хадербгая. Неподалік стояв білий автомобіль.

— А звідки ви... як ви тут опинилися?

— Він просить вас приїхати до нього,— показав він на автомобіль і зробив два кроки в його бік.

— Навряд чи я зможу, Назіре. У мене був важкий день. Скажіть Хадербгаю, що я...

— Він сказав, щоб ви негайно приїхали! — похмуро урвав мене Назір. Потім скривився і мовив з незвичною для нього люб’язністю: — Хадербгай сказав, «приїжджайте, будь ласка». Так, саме так. Він сказав: «Будь ласка, приїжджайте, містере Ліне».

Слово «будь ласка» прозвучало у вустах Назіра фальшиво. Було ясно, що з його погляду пан Абдель Хадер Хан просто віддає накази, які негайно всіма виконуються. Але йому звеліли передати це мені як прохання, а не як команду, і він, очевидно, вивчив цю англійську фразу напам’ять. Я уявив собі, як він їде по місту, повторюючи про себе фразу і відчуваючи при цьому таку огиду, немов це уривок з молитви, зверненої до чужого бога. Та хоч як він ставився до цих слів, на мене вони справили вплив, і на його обличчі відбилося полегшення, коли я всміхнувся.

— О’кей, Назіре,— зітхнув я.— Гайда!

Він відчинив задні двері автомобіля, але я сів спереду. Конверт, що його мені вручив Раджан, був у мене в руках. Я розірвав його і витягнув чорно-білу фотографію. На ній я побачив напівосвітлену кімнату, заставлену статуетками і прикрасами різних епох і культур. У високому фотелі сиділа жінка в незвичайно довгій вечірній сукні, що спадала долі й повністю затуляла її ноги. У жінки була пишна зачіска; темні коси звивалися пасмами з обох боків круглого і досить повного лиця. Очі дивилися в камеру з якимось переляком і обуренням. Рот у неї був крихітний, а губи уперте надуті.

І це вродлива жінка? На її обличчі відбилася зарозумілість, злість переляк, розбещеність, егоїзм — світлина демонструвала ці риси і натякала, що є й гірші. А внизу було великими червоними літерами написано: «ТЕПЕР МАДАМ ЖУ ЗАДОВОЛЕНА».

Розділ 14

— Заходьте, містере Ліне, заходьте. Ні, сідайте тут, будь ласка. Ми чекали на вас...

Абдель Хадер показав мені на місце ліворуч від себе. Я скинув взуття біля порога, де вже валялося декілька пар черевиків і сандалів, і сів на розкішну обтягнуту парчею подушку. Приміщення було просторе — вісім чоловіків, що сиділи навколо низького мармурового столу, зайняли тільки один з його рогів. Підлога була вимощена п’ятикутними керамічними кахлями золотавої барви. У кутку, де ми сиділи, долі лежав квадратний ісфаханський килим. Стіни і склепінчаста стеля, викладені мозаїкою блакитного і білого кольору, створювали ілюзію неба з хмарами. Дві відкриті арки вели з кімнати в широкі коридори. Три вікна з низькими підвіконнями виходили в засаджений пальмами двір. Вікна були облямовані фігурними колонами; сходячись угорі, вони утворювали баню, на якій було написано щось арабською. З двору долинало дзюрчання каскадного фонтана.

Це була чудова кімната, оформлена зі строгим смаком. Крім мармурового столика і подушок, меблів у ній не було. Єдиною прикрасою було зображення Кааби[74], що висіло на стіні. Камінь був написаний чорною фарбою на тлі фольги. Чоловіки, що сиділи або напівлежали на подушках, почувалися, мабуть, цілком комфортно в цьому скромному інтер’єрі — якби їм закортіло, вони могли б створити собі хоч яку пишноту в побуті, адже втілювали всю силу й могутність невеликої кримінальної імперії.

— Вам вдалося освіжитися? — запитав Хадер.

Дорогою Назір зупинив машину біля мечеті Набіла в Донгрі і показав мені велику ванну кімнату. Там я умив руки й обличчя. Того літа в Бомбеї стояли цілі хмари пилу і кіптяви, тож коли я утирав лице хусткою після прогулянки, вона була чорна від бруду.

— Так, дякую вам. Я почувався змореним, але ваша гостинністі у поєднанні з сучасними сантехнічними зручностями підбадьорили мене,— відповів я на хінді, постаравшись не просто повідомити необхідну інформацію, а й зробити це з гумором.

Ми не усвідомлюємо, наскільки приємно говорити рідною мовою поки нам не доводиться продиратися крізь нетрі чужої. Коли Хадербгай заговорив зі мною англійською, я полегшено зітхнув.

— Будь ласка, говоріть англійською, містере Ліне. Я дуже радий, що ви засвоюєте наші мови, але сьогодні ми хочемо попрактикуватися у вашій. Всі ми можемо говорити, читати і писати по-англійському, Що ж до мене, то замолоду я навчався не тільки хінді й урду, а й англійської. Мій друг Абдул, що сидить поряд з вами, називає англійську своєю першою мовою, і всі ми використовуємо кожну нагоду для вдосконалення навичок. Для нас це дуже важливо. Одна з причин, чому я запросив вас сьогодні, полягає в тому, що ми хотіли б насолодитися бесідою з людиною, для якої англійська мова є рідною. Ми збираємося тут щомісяця і проводимо дискусії на різні теми. Але спочатку я повинен представити вам своїх друзів.

Хадербгай торкнувся літнього чоловіка, що сидів праворуч від нього. Він був у афганському національному костюмі, що складався із зелених шароварів і довгої кофти.

— Це Собган Махмуд,— сказав Хадербгай.— Потому як я представлю всіх, ми звертатимемося один до одного просто на ім’я, оскільки ми всі тут близькі друзі... добре, Ліне?

Собган привітно хитнув головою, глянувши на мене поглядом, у якому виблискувала криця. Може, хотів переконатися, чи я розумію, яка це честь для мене — звертатися до них на ймення.

— А це мій давній друг з Пешавара Абдул Гані. За ним сидить Халед Ансарі, уродженець Палестини. Його сусіда Раджубгай родом зі священного міста Варанаси. Ви там не були? Обов’язково знайдіть час відвідати це місто.

Раджубгай склав руки в мовчазному вітанні. Очі його дивилися жорстко і насторожено.

— Поруч з нашим дорогим Раджу сидить Кекі Дорабджі, що приїхав до Бомбея із Занзібара двадцять років тому разом з іншими індійськими парсами, яким довелося покинути острів через націоналізм.

Дорабджі, високий і худий чолов’яга років п’ятдесяти п’яти, глянув на мене темними очима. На його обличчі застиг вираз глибокої меланхолії.

— А це Фарід. Він наймолодший з нас і єдиний махараштрієць. Фарід народився в Бомбеї, його сім’я переїхала з Гуджарату. І нарешті, поряд з вами сидить Маджид, який народився в Тегерані, але живе в Бомбеї вже понад двадцять років.

Молодий слуга приніс тацю зі склянками і глеком з чорним чаєм. Відразу ж після цього до кімнати увійшло ще троє чоловіків, що посідали на іншому килимі. Хадербгай представив їх мені як Ендрю Ферейру з Гоа, Салмана Мустана і Санджая Кумара з Бомбея, проте надалі вони не брали участі в загальній розмові. Мабуть, це були молоді гангстери, що стояли на нижчих щаблях ієрархії. Вряди-годи вони похмуро зиркали на мене — певне, гадали, чи можна мені довіряти й чи важко мене убити, не маючи пістолета в руках.

— Ліне, ми зазвичай вибираємо для наших дискусій певну тему,— звернувся до мене Абдул Гані,— але спочатку нам хотілося б дізнатися вашу думку ось про це.

Нахилившись, він підштовхнув до мене велику листівку, що лежала на столі. Я розгорнув її і прочитав чотири абзаци тексту, набраного великим шрифтом.

САПНА

Люди Бомбея, слухайте голос свого Короля. Ваша мрія здійснилася, і прийшов я, Сапна, Король вашої мрії, Король крові. Ваша пора настала, діти мої, і ланцюги вашого страждання розірвуться.

Я прийшов. Язакон. Моя перша заповідьрозплющте очі. Я хочу, щоб ви побачили, як ви голодуєте, а вони викидають їжу. Я хочу, щоб ви побачили, в якому ганчір’ї ви ходите, тоді як вони вбираються у шовки.

Я хочу, щоб ви побачили, що живете ви у помийниці, а вонив палацах з мармуру і золота. Моя друга заповідьубийте їх всіх.

Зробіть це в ім’я моє. Я Сапна. Я закон.

Все інше було в такому ж дусі. У перший момент ця заява здалася мені безглуздою, і я хотів був уже посміхнутися, але тут побачив спрямовані на мене стурбовані погляди і поспішно перетворив усмішку в гримасу. Їм було не до жартів. Не знаючи, чого саме Гані чекає від мене, і намагаючись виграти час, я прочитав цю божевільну пихату прокламацію ще раз і пригадав, що хтось написав «Сапна» в Небесному селі, на двадцять третьому поверсі торгового центру а Прабакер і Джоні розповідали про те, що ім’ям Сапни були здійснені звірячі вбивства. Всі дивилися на мене в похмурому очікуванні, Атмосфера ставала загрозливою. Я відчув, як волосся у мене на руці встало дибки, а в рівчачку на спині проповзла гусінь холодного поту.

— То що ж, Ліне?

— Га?

— Що ви думаєте про це?

У кімнаті стояла така тиша, що я почув, як ковтаю грудку, яка застряла в горлі.

— Навіть не знаю, що сказати. Це виглядає так абсурдно, так безглуздо, що важко поставитися до цього серйозно.

Маджид голосно прокашлявся. З-під його насуплених колючих чорних брів мене свердлили колючі чорні очі.

— Якщо вважати, що розпанахати людину від паху до горла, розкидати її органи по всьому будинку і полити все її кров’ю — це серйозно, то треба і поставитися до цього серйозно.

— А Сапна зробив це?

— Його прибічники зробили це, Ліне,— відповів Абдул Гані.— І на їхньому рахунку ще принаймні шість убивств за останній місяць.

— Я чув розмови про Сапну, але вважав, що це вигадки, щось подібне до легенди. В газетах нічого не писали про це, а я читаю їх щодня.

— Ця справа засекречена, і розслідування ведеться дуже обережно,— пояснив Хадербгай.— Але ми знаємо, що вбивали прихильники Сапни, тому що його ім’я було написане кров’ю на стінах і на підлозі. На цей момент цього Сапни офіційно не існує. Але це питання часу, і скоро всі дізнаються про нього і про те, що твориться від його імені.

— І ви не знаєте, хто це?

— Він нас дуже цікавить, Ліне,— відповів Хадербгай.— Що ви думаєте про цю прокламацію? Вона була розвішена на багатьох ринках і житлах бідняків. І написана англійською, як бачите. Вашою мовою.

У цих словах звучав осуд, і хоча я не мав ніякого стосунку до цього Сапни, я почервонів.

— Не знаю. Не бачу, як я можу допомогти вам.

— Ну-ну, Ліне,— озвався Абдул Гані.— У вас повинне було скластися якесь враження від прочитаного, повинні були виникнути якісь думки. Не бентежтеся, просто скажіть, що вам спало на думку. Це вас ні до чого не зобов’язує.

— Ну...— почав я неохоче,— перше, що спадає на думку: цей Сапна —  або той, хто складав прокламацію,— можливо, християнин.

— Християнин?! — розсміявся Халед.

Йому було років тридцять п’ять. Великий шрам тягнувся плавною дугою від його лівого вуха до кутика рота, і вся ліва половина обличчя була паралізована.

— Таж християни начебто повинні любити своїх ворогів, а не випускати з них тельбухи!

— Дай йому договорити,— посміхнувся Хадербгай.— Продовжуйте, Ліне. Що примушує вас думати, що Сапна християнин?

— Я не сказав, що вважаю Сапну християнином, але той, хто писав це, використовує християнську фразеологію. Ось, наприклад, в першій частині: «Я прийшов» і далі: «Зробіть це в ім’я моє». Це узято з Біблії. І в третій частині: «Я — істина в їхньому світі брехні, я світло в пітьмі їхньої захланності, мій кривавий шлях — ваша свобода»,— тут він переказує Біблію своїми словами. Далі: «Я шлях, я істина, я світло» — це можна знайти в Біблії. А пропозиція в кінці: «Блаженні вбивці, бо вони крадуть життя в ім’я мене» — це перифраз Нагірної проповіді. Можливо, тут є й інші паралелі з Біблією, але в цій прокламації все спотворене. Таке враження, що той, хто її писав, насмикав шматків з Біблії і перевернув їх догори дриґом.

— Як це, догори дриґом? Поясніть, будь ласка,— попросив Маджид.

— Я хочу сказати, що це не узгоджується з ідеями, викладеними в Біблії. Мова тут біблійна, а сенс — протилежний.

Я міг би розвивати цю тему і далі, але Абдул Гані зупинив мене.

— Спасибі, Ліне. Ви нам дуже допомогли. Але досить уже про цього типа. Я не зачіпав би цю неприємну тему, але мене попросив про Це Хадер, а його бажання для мене — закон. Пора розпочинати нашу дискусію. Перекурімо й поговорімо про інші речі. Згідно з нашим звичаєм, гість розкурює кальян, тож починайте, будь ласка.

Фарід підвівся і поставив коло столу величезний кальян із шістьма патрубками. Роздавши курильні трубки, він опустився навпочіпки біля кальяна. Всі затулили свої трубки великим пальцем, і коли Фарід запалив сірники над чашею у формі тюльпана, я розкурив кальян. У нім була суміш гашишу і марихуани, яку називають ганга-джамуна На честь двох священних річок, Гангу і Джамуни. Суміш діяла дуже ефективно, а дим надходив під великим тиском, тож відразу ж очі у мене налилися кров’ю, все почало переді мною розпливатися; мені здавалося, ніби обличчя відсуваються врізнобіч, а рухи їхні сповільнюються. Карла називала такий стан «льюїс-керролівським». «Я так накачалася,— казала вона,— у мене наче Льюїс Керрол перед очима» Я перекрив свою трубку і спостерігав за тим, як по черзі в сповільненому темпі затягуються інші. Обличчя у мене було немов з пластиліну; на нім сама собою розцвіла дурнувата задоволена усмішка, і я почав її проганяти, аж виявилося, що знову настала моя черга.

Всі дуже серйозно ставилися до цього діла. Ніхто не розмовляв, не всміхався і не сміявся. Курці сиділи з безпристрасним знудьгованим виразом, який буває у людей, що піднімаються в ліфті на сорок сьомий поверх у товаристві незнайомців.

Аж ось Фарід прибрав кальян і почав вичищати попіл із чашечки.

— А зараз, Ліне,— сказав Хадербгай,— ви, як наш гість, повинні запропонувати тему для дискусії. Це теж наш звичай. Як правило, ми вибираємо яку-небудь релігійну тему, але це не обов’язково. Про що ви хотіли б поговорити?

— П-поговорити? — пробурмотів я, намагаючись витрусити з голови малюнок килима у мене під ногами, який заважав мені нормально бачити обличчя.

— Так, Ліне. Запропонуйте тему для розмови. Ну, наприклад, життя і смерть, любов і ненависть, відданість і зрада,— пояснив Абдул Гані.— У нас тут щось на кшталт дискусійного клубу. Ми зустрічаємося принаймні раз на місяць і, покінчивши з діловими й особистими питаннями, розмовляємо на всякі філософські теми. Так ми розважаємося. А сьогодні у нас в гостях англієць, і він повинен дати нам тему для дискусії англійською мовою.

— Я, взагалі-то, не англієць.

— Не англієць? А хто ж? — з підозрою запитав Маджид.

Це було добре запитання. Згідно з фальшивим паспортом, захованим в моєму рюкзаку в нетрищах, я був громадянином Нової Зеландії. На візитних картках у мене в кишені було написано, що я Гілберт Паркер із Сполучених Штатів Америки. Селяни села Сундер зробили з мене індійця Шантарама. У нетрищах мене звали Лінбабою. А у себе на батьківщині я був відомий як людина, котру розшукує поліція. «Але чи можу я тепер вважати Австралію своєю батьківщиною? — запитав я себе.— І чи є у мене батьківщина взагалі?»

І, поставивши собі це запитання, я зрозумів, що вже знаю відповідь. Якщо батьківщина — це країна, яку ми любимо всім серцем, то моєю батьківщиною була Індія. Але для неї я був такою ж переміщеною особою без підданства, як і тисячі афганців, персів та інших людей, що втекли у цю країну і спалили по собі мости, одним з тих вигнанців, які, сподіваючись на майбутнє, закопали своє минуле в ґрунті власного життя.

— Я австралієць,— відповів я, вперше за весь час перебування в Індії визнавши цей факт.

Мій внутрішній голос підказував, що Хадербгая краще не обманювати.

— Дуж-же цікаво!..— відгукнувся Абдул Гані, звівши одну брову і багатозначно кивнувши Хадербгаю.— То яку ж тему ви обрали, Ліне?

— Будь-яку тему? — запитав я, намагаючись виграти час.

— Таку, яка вам подобається. Минулого тижня ми обговорювали тему патріотизму — зобов’язання людини перед Господом і перед своєю країною. Тема вельми цікава. А що запропонуєте нам сьогодні ви?

— Ну... в прокламації Сапни мені трапилася фраза «наше страждання — наша релігія». І при цьому я пригадав, як декілька днів тому, коли нетрища вчергове зруйнувала поліція, якась жінка сказала: «Наш обов’язок — трудитися і страждати». Вона сказала це спокійно, без обурення. Але мені таке ставлення незрозуміле, і я не думаю, що коли-небудь погоджуся з ним. Чому люди страждають? Чому погані люди страждають значно менше, ніж добрі люди? Я не маю на увазі себе — майже всі свої страждання я сам накликав на себе. І тільки Господь знає, скільки страждань я завдав іншим людям. Але все одно я не можу змиритися з муками людей у нетрищах. То, може, взяти за тему страждання?

Мою пропозицію зустріли мовчанням, але Хадербгай нагородив мене усмішкою.

— Цікава тема, Ліне. Маджидбгаю, прошу тебе першим висловитися з цього питання.

Маджид прочистив горло, похмуро всміхнувся, почухав великим і вказівним пальцями кущисті брови і почав свою промову з упевненим виглядом людини, що звикла висловлювати свої погляди перед аудиторією.

— Значить, страждання. Гадаю, страждання — справа нашого вибору. Я думаю, не обов’язково страждати, якщо ти достатньо сильний, щоб подолати страждання. Людина з сильною волею настільки володіє своїми почуттями, що майже неможливо змусити її страждати. Коли ж ми страждаємо — від болю або чого-небудь ще,— то це означає, що ми не володіємо собою. Отже, на мій погляд, страждання — це слабкість.

Ачга-чга...— промовив Хадербгай, що приблизно відповідало англійському «Ну-ну» або «Так-так».— Цікавий погляд, але дозволь поставити тобі запитання: звідки людина бере силу?

— Звідки бере силу?..— пробурчав Маджид.— Ну, я думаю, це всім зрозуміло. Чи ти не згоден?

— Та ні, загалом згоден, але скажи мені, друже, хіба наша сила не народжується почасти і в стражданні? Труднощі і страждання загартовують нас, хіба ні? І, гадаю, людина, яка не боролася з труднощами і не страждала по-справжньому, не така сильна, як та, що багато страждала. Отже, ми повинні страждати, щоб стати сильними. А якщо, як ти говориш, ми повинні бути слабкими, щоб страждати, то виходить, що ми повинні бути слабкими, щоб стати сильними. Що скажеш?

— Еге...— відповів Маджид, посміхнувшись.— Можливо, в цьому щось є, і ти частково маєш рацію, але все одно я вважаю, що страждання — це питання сили і слабкості.

— Я не в усьому згоден з нашим братом Маджидом,— вступив у розмову Абдул Гані,— але мені здається, що людина дійсно може володіти силою, що дозволяє їй боротися зі стражданнями.

— А в чому вона черпає цю силу і як бореться зі стражданнями? — запитав Хадербгай.

— Мабуть, у різних людей це відбувається по-різному, але, гадаю, переважно воно відбувається тоді, коли людина дорослішає. Дорослішати — це й означає навчитися боротися зі стражданнями. З віком ми втрачаємо ілюзії і усвідомлюємо, що щастя буває рідко і швидко минає. Це нас вражає, причому що дужче вражає, то дужче ми страждаємо. Можна сказати, що страждання — це свого роду гнів. Ми обурюємося від того, що нам завдає болю життя. І це обурення і гнів ми і називаємо стражданнями. Звідси ж, до речі, випливає і фатальна доля героя.

— Знову ця «фатальна доля»! Хоч про що ми говоримо, ти все зводиш до цього! — сердито мовив Маджид.

— У Абдула є пунктик, Ліне,— пояснив мені Халед, суворий палестинець.— Він вважає, що доля наділила деяких людей якостями — наприклад, надзвичайною хоробрістю,— що змушують їх здійснювати безрозсудні вчинки. Він називає це фатальною долею героя і вважає, що такі люди мусять вести за собою інших на бій і сіють навколо хаос і смерть. Можливо, Абдул і має рацію, але він так часто каже про це, що вже набрид нам.

— Залишивши осторонь питання про фатальну долю, дозволь мені поставити тобі одне запитання, Абдуле,— сказав Хадербгай.— Чи є, на твій погляд, відмінність поміж стражданнями, яких ми завдаємо, і стражданнями, яких зазнаємо самі?

— Звісно,— відповів Абдул.— До чого ти хилиш?

— До того, що як існують щонайменше два різновиди страждання, то вони не можуть бути гнівом, про який ти говорив. Хіба не так? То чим же є ці два різновиди страждання, по-твоєму?

— Ха!..— вигукнув Абдул Гані.— Хадере, ох ти ж і лис... знову загнав мене в кут. Ти слухаєш мене лише для того, щоб перемогти в суперечці? І ловиш мене на цьому якраз тоді, коли я вже вітаю себе з перемогою. Але зачекай-но, я обміркую це запитання і знайду-таки незаперечний аргумент!

Схопивши з тарелі шматок солодкого барфі[75], він кинув його в рота і почав задоволено жувати.

— А ти що скажеш із цього приводу, Халеде? — тицьнув він під бік сусіда.

— Я знаю, що страждання — річ цілком реальна,— спокійно відповів Халед, стиснувши зуби.— І зазнає його тільки той, кого б’ють батогом, а не той, хто цей батіг тримає.

— Халеде, любий мій,— простогнав Абдул Гані.— Ти на десять з гаком років молодше за мене, і я люблю тебе не менше, ніж любив би молодшого брата, але ти говориш такі похмурі речі, що через них пропаде все задоволення, отримане нами від цього чудового чарасу.

— Якби ти народився і виріс в Палестині, то знав би, що деякі люди народжуються для того, щоб страждати. Вони страждають постійно, страждання не відпускає їх ні на мить. Ти знав би, звідки береться справжнє страждання — звідти ж, звідки бере початок любов, свобода, гордість. І там же ці почуття й ідеали вмирають. Страждання ніколи не припиняється, ми просто вдаємо, що не страждаємо,— Для того, щоб наші діти не плакали уві сні.

Він розгнівано подивився на свої руки, немов це були закляті вороги, що просять пощади. У кімнаті запанувала гнітюча тиша, і всі погляди мимоволі звернулися до Хадера. Врешті він кивнув Фаріду, закликаючи його висловитися.

— Гадаю, наш брат Халед по-своєму має рацію,— тихо і трохи збентежено почав Фарід. Він поглянув великими темно-карими очима на Хадербгая і, коли той зацікавлено і заохочувально кивнув, провадив: — Гадаю, щастя — теж реальна, дійсна річ, але ми через нього стаємо безрозсудними. Щастя — це така дивна і могутня річ, що ми через нього хворіємо. А страждання виліковує нас від цього, від надміру щастя. Як це мовиться? «Бгарі вазан»?

Хадербгай нагадав йому цю фразу на хінді і переклав її англійською мовою дуже тонко і поетично: «Тягар щастя може полегшити лише бальзам страждання».

— Авжеж, це я і хотів сказати. Без страждання щастя розчавило б нас.

— Це дуже цікава думка, Фаріде,— сказав Хадербгай, і молодий індієць спалахнув від цієї похвали.

Я відчув легкий укол заздрості. Прихильна усмішка Хадера наділяла щастям не менш, ніж гашиш у кальяні. Мене охопило непереборне бажання бути сином Абделя Хадер Хана, заслужити його похвалу. У моєму серці була порожнеча, і там почав вимальовуватися образ Хадербгая. Високі вилиці й коротка срібляста борідка, чітко окреслені губи і глибоко посаджені очі стали для мене ідеальним утіленням батька.

Озираючись на цей момент у минулому і згадуючи, як хотів я любити Хадера, з якою готовністю схопився за можливість служити йому, як вірний син батькові, я питаю себе, чи не були мої почуття значною мірою породжені тим фактом, що він володів такою сильною владою в цьому місті — його місті. Ніде я не почувався в такій безпеці, як в його товаристві. Я сподівався, що, занурившись у річку його життя, я змию з себе тюремний запах, втечу від переслідувачів, що гналися за мною. Тисячу разів протягом усіх цих років я питав себе, чи полюбив би я його так само швидко і так само віддано, якби він був бідний і безпорадний.

Сидячи під небесним куполом цієї кімнати і заздрячи Фаріду, що заслужив похвалу, я розумів, що, хоча Хадербгай першим заговорив про те, що хоче зробити мене сином, насправді це я зробив його моїм названим батьком. І протягом всієї цієї дискусії тихий голос в мені промовляв, як молитву і заклинання: «Батьку мій, батьку мій».

— Ти, схоже, не поділяєш ентузіазму, з яким ми всі користуємося можливістю поговорити англійською мовою, дядечку Собгане? звернувся Хадербгай до суворого сивочолого діда, що сидів праворуч від нього.— Якщо ти не заперечуєш, я скажу за тебе. Я знаю, що ти думаєш: Коран учить нас, що причиною наших страждань є наші гріхи і провина, хіба ні?

Собган кивнув. Здається, його втішило, що Хадербгай вгадав його позицію.

— Ти сказав би, що, живучи відповідно до принципів, які проповідує священний Коран, добрий мусульманин виганяє страждання зі свого життя, і по смерті його чекає блаженство на небесах.

— Ми всі знаємо, що думає дядечко Собган,— нетерпляче урвав його Абдул Гані.— Ніхто з нас не стане заперечувати тобі, Собган-джі, але все-таки дозволь мені сказати, що ти деколи заходиш в них дуже далеко, на? Я пам’ятаю, як ти побив бамбуковою палицею молодого Махмуда за те, що він заплакав, коли померла його мати. Зрозуміло, нам не слід опиратися волі Аллаха, але виявляти ті або ті почуття цілком природно, хіба ні? Але облишмо це; що мене справді цікавить, то це твоя думка, Хадере. Будь ласка, скажи нам, що ти думаєш про страждання.

Поки Хадербгай збирався на думці, всі мовчали. У кожного був свій погляд, і всі виклали його, але було ясно, що останнє слово завжди залишається за Хадербгаєм. Я відчував: якщо присутнім ще колись поставлять запитання про страждання, їхня відповідь буде такою, яку дає зараз господар. Вираз його обличчя був безпристрасний, очі скромно опущені, але він, понад усякий сумнів, усвідомлював, яке благоговіння викликає в інших. Я подумав, що це повинно лестити його самолюбству, бо він був далеко не бездушною людиною. Коли я пізнав його ближче, то переконався, що він завжди цікавиться думкою людей про нього і розуміє, який вплив справляє на них його харизма. І до кого б він не звертався — окрім Бога,— його промови були продуманим спектаклем. Хадер мріяв ні більше ні менше, як змінити світ. Він ніколи нічого не говорив і не робив імпульсивно, все в ньому, навіть смиренний вираз обличчя, було точно розрахованою деталлю загального плану.

— Передовсім я хотів би зробити загальне зауваження, а потім уже розвинути його детальніше. Ніхто з вас не заперечує проти цього? Добре. Загальне зауваження полягає в тому, що, на мою думку, страждання — це спосіб перевірити нашу любов. Всяке страждання — і зовсім незначне, і нестерпне — в деякому розумінні є випробуванням нашої любові. І майже завжди це випробування нашої любові до Бога. Таке моє перше твердження. Може, хтось хоче висловити свою думку з цього приводу?

Я зиркнув на учасників диспуту. Дехто всміхався, передбачаючи що він скаже, дехто кивав, дехто зосереджено насупився, але ніхто не хотів висловитися.

— Добре, тоді розглянемо це докладніше. Священний Коран учить нас, що всі речі на світі, навіть протилежності, пов’язані мі» собою. Гадаю, кажучи про страждання, треба враховувати два моменти, пов’язані з болем і задоволенням. Перший: біль і страждання взаємопов’язані, але не тотожні. Біль можна відчувати, не страждаючи, а страждання можливе без почуття болю. Ви згодні з цим?

Окинувши поглядом присутніх, він переконався, що всі згодні.

— Відмінність поміж ними, як мені здається, полягає ось у чому: все, чому нас учить біль,— наприклад, тому, що вогонь обпалює і може бути небезпечний,— завжди індивідуальне, воно належить лише нам, а те, що ми пізнаємо в стражданні, поєднує нас з усім людством. Якщо, відчуваючи біль, ми не страждаємо, значить, ми не дізнаємося нічого нового про навколишній світ. Біль без страждання — як перемога без боротьби. Вона не дозволяє нам сягнути того, що робить нас дужчими, кращими і ближчими до Бога.

Всі кивнули.

— А як щодо задоволення? — запитав Абдул Гані і, побачивши, що дехто усміхається, додав: — А що таке? Хіба у людини не може бути здорового, суто наукового інтересу до задоволення?

— Що ж до задоволення,— провадив Хадер,— то тут, мені здається, діється десь так само, як, за словами Ліна, цей Сапна обійшовся з Біблією. Страждання і щастя однакові, але прямо протилежні. Одне — дзеркальний відбиток другого, воно не має сенсу і не існує без нього.

— Прошу вибачення, я не розумію цього,— боязко мовив Фарід, густо почервонівши.— Не могли б ви пояснити це, будь ласка?

— Візьмемо як приклад мою руку,— м’яко відповів йому Хадербгай.— Я можу витягнути пальці і показати тобі долоню або покласти її тобі на плече. Назвемо це щастям. Але я можу також стиснути пальці в кулак, і це буде стражданням. Це жести різні, але рука та сама. Страждання — це щастя з протилежним знаком.

Ще дві години після цього всі висловлювали свої міркування, обсмоктуючи тему зусібіч. Знову палили гашиш. Двічі подавали чай. Абдул Гані вкинув у чай пігулку чорного опіуму і випив його зі звичною гримасою.

Маджид трохи змінив свою позицію, погодившись, що страждання не завжди є ознакою слабкості, але, як і раніше, наполягав, що ми силою волі можемо загартувати себе і боротися з ним. А сила волі, за його словами, є результатом самодисципліни, тобто добровільного страждання. Фарід проілюстрував на прикладах з життя друзів своє розуміння страждання як протиотрути надмірному щастю. Старий Собган прошепотів декілька фраз на урду, і Хадербгай переклав: є речі, які не дано зрозуміти простим смертним, їх може осягнути тільки Бог, і страждання, можливо, одна з них. Кекі Дорабджі підкреслив, що у всесвіті, згідно з релігією парсів, відбувається безперервна боротьба протилежностей — світла з темрявою, спеки з холодом, страждання з задоволенням, і одне не може існувати без іншого. Раджубгай додав, що страждання — це стан реформованої душі, замкнутої усередині своєї карми. Палестинець Халед мовчав, незважаючи на всі старання Абдула Гані розговорити його. Абдул зробив декілька спроб, піддражнюючи і підбиваючи Халеда, але врешті-решт облишив те.

Що ж до самого Абдула Гані, то він був найбалакучіший. Халед викликав у мене інтерес, але в нім, схоже, накопичилося забагато гніву. Маджид служив раніше в іранській армії. Він був, судячи з усього, прямою і хороброю людиною, але надто вже спрощено дивився на світ і на людей. Собган Махмуд був, безумовно, дуже побожний і настільки просяк антисептичним релігійним духом, що йому не вистачало гнучкості. Фарід був щиросердий, скромний і великодушний, але я підозрював, що він схильний піддаватися чужому впливу. Кекі був похмурий і нетовариський, а Раджубгай ставився до мене з підозрою, що доходила майже до грубості. Абдул Гані був єдиний, хто виявив почуття гумору і голосно сміявся.

Хадербгай коментував чужі вислови, ставив запитання, але до своєї тези більше не повертався. Я стомився і мовчав, задоволений тим, що ніхто не вимагає, щоб я теж висловлював свої погляди.

Завершивши дискусію, Хадербгай провів мене до дверей, що виходили на вулицю поряд з мечеттю Набіла. Він сказав, що радий моєму візиту і сподівається, що мені сподобалося. Потім він запитав, чи не можу я відвідати його наступного дня, оскільки він хоче попросити мене про одну послугу. Здивований і задоволений, я не роздумуючи погодився і пообіцяв повернутися вранці. Йдучи нічним містом, я майже не думав про цю обіцянку.

Натомість я в думках перебирав ідеї, висловлені групою мафіозі-філософів. Мені згадалася інша, схожа на цю дискусія, в якій я брав участь у в’язниці. Хоча народ там був здебільшого малоосвічений —  а може бути, саме тому,— вони страшенно любили мудрувати на абстрактні теми. Вони не називали це філософією і навіть не знали до ладу, що це за штука, але предметом обговорення були саме філософські проблеми моралі й етики, сенсу й мети.

День у мене видався довгий, та й вечір не коротший. У моїй кишені була фотографія мадам Жу, в голові різні концепції страждання а на ногах тісні черевики, що їх купила Карла своєму коханцеві на похорон. Але найчастіше мені спадала на думку австралійська в’язниця, де злодії і вбивці, яких я називав друзями, пристрасно сперечалися про істину, любов і чесноту. «Чи згадують вони мене хоч інколи? — подумав я.— Напевно, я для них як сон наяву, сон про втечу і свободу Цікаво, що вони сказали би з приводу страждання?»

Хадербгай, безумовно, старався справити на нас враження своїми хитромудрими концепціями, що розширювали межі здорового глузду, як і пишнотою їх висловлювання. Його визначення — «страждання — це щастя з протилежним знаком» — було гостре, чіпке і впивалося в пам’ять, мов рибальський гачок. Але справжнє розуміння страждання, якого зазнаєш у житті, висловив палестинець Халед Ансарі, і я був з ним згоден. Він простими нехитрими словами виклав те, що знають усі в’язні, та й узагалі всі люди, що пожили на світі: страждання завжди пов’язане з втратою. Замолоду ми думаємо, що страждання нам завдають інші люди, але з віком, коли ті чи ті двері зачиняються за нами, ми розуміємо, що справжнє страждання — усвідомлювати, що ти безповоротно втратив щось.

Почуваючись самотнім і покинутим, я напомацки простував темними закутками нашого селища. Звернувши за ріг, я побачив біля своєї хатини чоловіка з ліхтарем — то був Джозеф. Поряд з ним була маленька дівчинка з розпатланим сплутаним волоссям, а в тіні за його спиною я розгледів Прабакера.

— Що сталося? — прошепотів я.— Чому ви тут так пізно?

— Привіт, Лінбаба. Ти переодягнувся в дуже красивий одяг,— усмішка Прабакера жовтим місяцем плавала в слабкому світлі ліхтаря.— І мені дуже подобаються твої черевики — такі чисті і блискучі. Ти прийшов саме вчасно. Джозеф робить добру справу. Він хоче, щоб у кожного на його власних дверях був знак удачі. Він уже не п’яниця, працює понаднормово і заробляє додаткові гроші, які сплатив, щоб допомогти нам всім з удачею.

— З якою удачею?

— Подивися на цю дівчинку, на її руку,— узяв він дівчинку за зап’ястя і підняв її руку, але світло було слабке, і я не зрозумів, що я повинен був побачити.— Дивися, у неї тільки чотири пальці на руці! Це знак дуже великої удачі.

Нарешті я побачив, що вказівний і середній пальці на її руці зрослися. Джозеф тримав тарілочку з синьою фарбою, дівчинка мочала руку й робила відбитки на дверях хатин, щоб захистити їх мешканців від усілякого зла, яке може накликати на них лихе око. Як гадали мешканці нетрищ, така долоня була ознакою особливої прихильності Бога...

— Я допомагаю Джозефу,— інформував мене Прабакер свистячим театральним шепотом, який розносився метрів на двадцять.— Тобі щось потрібно від мене, поки я не пішов?

— Ні, спасибі. На добраніч, Прабу.

Шубга ратрі,— відповів він.— На добраніч. Подивися хороший сон про мене, гаразд?

Він хотів піти, але я зупинив його:

— Послухай, Прабу!

— Так, Ліне?

— Скажи мені, що таке, по-твоєму, страждання? Що це означає, коли люди страждають?

Прабакер озирнувся на Джозефа, що простував провулком із лампою в руці. Потім уважно подивився на мене. Хоча він стояв впритул до мене, я бачив тільки його очі і зуби.

— Ти добре почуваєшся, Ліне?

— Так, цілком.

— Ти випив дуже багато дару, як ото колись цей п’яниця Джозеф?

— Ні-ні. Послухай, ти ж завжди все мені пояснюєш. Ми сьогодні говорили про страждання, й мені цікаво, що ти про нього думаєш.

— Але це ж легко: страждання — це коли ти голодний, хіба ні? Голод — це страждання. А коли немає голоду, немає страждання. Це ж усі знають.

— Так, напевно. Ну, на добраніч.

— На добраніч, Ліне.

І, виспівуючи, він пішов собі, певен, що розбуджені його піснею люди не будуть на нього ображатися. Він знав, що вони послухають його хвильку і знову заснуть з усмішкою, тому що він співає про любов.

Розділ 15

— Прокинься, Ліне! Гей, Лінбаба, ти повинен швидко-швидко прокинутися!

Розплющивши одне око, я побачив, що наді мною висить повітряна кулька, на якій намальоване лице Джоні Сигара.

— Щоб ти провалився, Джоні!

— Я тебе теж вітаю,— захихотів він,— але тобі треба вставати.

— Ти недобра людина, Джоні. Зла й недобра... Іди собі!

— У одного хлопця травма, Ліне. Нам потрібні твої медичні засоби. І твоя медична допомога теж.

— Ще навіть не розвиднилося,— простогнав я.— Друга година ночі. Скажи йому, щоб він прийшов уранці, коли я висплюся і буду нормальною людиною.

— Добре, я скажу йому, і він піде, хоча ти повинен знати, що кров у нього біжить дуже швидко. Але якщо тобі все одно треба продовжувати спати, я прожену його копняком, якщо він сам не піде.

Я вже знову почав був западати у сон, та слово «кров» змусило мене прочуматися. Я сів, моргаючи і відчуваючи, що одна нога у мене заклякла. Моє ліжко складалося з ковдри, згорнутої удвічі і розстеленої на втоптаній долівці. Я вже багато місяців спав на голій землі і цілком звик до цього, але на кістках у мене було замало жиру, тож уранці вони завжди боліли.

Джоні тримав наді мною ліхтаря. Відштовхнувши його вбік, я побачив, що в дверях сидить навпочіпки ще один чоловік. На руці в нього була велика рана, з якої в підставлене відро цебеніла кров. Ще не цілком прокинувшись, я втупився у жовту пластмасову посудину. Уявити тільки, він приніс відро, щоб не залляти кров’ю мою хату!

— Вибачте за клопіт, містере Ліне,— озвався він.

— Це Амір,— пробурчав Джоні, ляснувши хлопця по потилиці.— Він такий дурний! Просить вибачення за клопіт, а про що він думав раніше?

— Ну і рана! — Глибокий поріз починався коло плеча і закінчувався майже у самого ліктя.— Її треба зашивати. Треба відвести його в лікарню, Джоні.

— Лікарня ная[76]! — заволав Амір.— Нагин, баба!

Джоні затопив йому у вухо.

— Заткнися, бовдуре! Він не хоче в лікарню, Ліне. Він зухвалий гунда і боїться поліції. Скажи, бовдуре, ти боїшся поліції, на?

— Джоні, припини його бити. Це не допоможе. Як це сталося?

— У бійці. Його банда билася з іншою бандою. Вони б’ються шаблями і ножами, ці вуличні бандити, й ось результат.

— Це вони почали! — виправдовувався Амір.— Вони дражнили наших жінок.— (Вираз «дражнити жінок» означав різні види сексуального домагання — від образливих реплік до фізичних дій).— Ми казали їм, щоб вони це припинили. Наші жінки не могли ходити вільно. Тільки тому ми з ними і побилися.

Джоні замахнувся, щоб дати йому ще одного потиличника, але, побачивши, що я сердито спохмурнів, стримався.

— Ти думаєш, що це дозволяє тобі битися шаблями і ножами, бовдуре? Твоя мама буде дуже рада, якщо жінок припинять дражнити, а тебе покремсають на дрібні кавалки, на? Вона буде просто щаслива! А зараз Лінбаба повинен лагодити й зашивати твою руку. Шибеник, ось ти хто!

— Почекай, Джоні. Я не можу зашити йому руку. Рана дуже велика і брудна.

— Але у тебе ж є голки і нитки в твоєму медичному ящику, Ліне.

Він мав рацію: в аптечці були голки для накладання швів і шовковий кетгут. Але я ніколи ще не користувався ними.

— Я не умію зашивати, Джоні. Тут потрібен фахівець — лікар або медсестра.

— Я ж сказав, Ліне. Він не піде до лікаря. Я вже пробував змусити його. Один хлопець з іншої банди був поранений ще сильніше, ніж цей бовдур. Можливо, він навіть помре, і цим займеться поліція, а вона ставитиме всякі запитання. Тому Амір боїться в лікарню.

— Дайте мені голку і нитку, я зашию сам,— сказав Амір.

У його широко розплющених очах був страх і рішучість. Я тільки зараз звернув увагу на те, який він молодий: років шістнадцять-сімнадцять, не більше. На нім були спортивні кросівки «Пума», джинси і баскетбольна майка з номером 23 на грудях. Все це виготовлялося в Індії і було в моді серед його однолітків, що виросли в нетрищах. У животі у цих хлопців було порожньо, а в головах — каша із чужоземних ідеалів: замість їжі вони купували одяг, в якому, як їм здавалося, вони виглядали не гірше за упевнених в собі іноземців з обкладинок журналів і з кіно.

За шість місяців, що їх я прожив у нетрищах, я жодного разу не зустрічався з цим парубком, хоча він був одним з багатьох тисяч хлопців, що мешкали в радіусі п’ятисот метрів од моєї халупи. А дехто — зокрема, Прабакер і Джоні Сигар — були, здавалося, знайомі з усіма людьми, і мене вражало, що вони знають життя всіх цих нещасливців, Але ще дивовижнішим було те, що вони турбувалися і піклувалися про них. Я подумав, чи він часом не родич Джоні, цей Амір. Коли парубок запропонував зашити рану самостійно, Джоні мовчки кивнув мені, маючи на увазі: «Так, він такий, він зробить це сам». Аміра тим часом затрясло, коли він уявив собі, як голка прошиває його тіло, і він аж застогнав.

— Ну гаразд, гаразд,— здався я.— Я зашию його рану. Але це буде боляче — у мене немає знеболювальних засобів.

— Боляче! — радісно заревів Джоні.— Боляче — це не проблема, Ліне. Це добре, що тобі буде боляче, чутія [77]. Треба, щоб у тебе в мізках стало боляче, от що!

Я посадив Аміра на своє ліжко, а потім запалив гасову плитку і поставив на неї каструлю з водою. Коли вода закипіла, я вкинув у неї дві голки. Промивши рану теплою мильною водою і антисептиком, я туго перебинтував руку і залишив пов’язку на десять хвилин, сподіваючись, що краї трохи зійдуться і зашивати буде легше. Боязка довірлива усмішка Аміра не полегшувала мого завдання. «Люди завжди шкодять нам своєю довірою,— сказала мені якось Карла.— Понад усе ти нашкодиш людині, якій симпатизуєш, в тому разі, якщо повністю довіришся їй».

Я дав Амірові два великі кухлі солодкого чаю, щоб попередити шок, симптоми якого вже почали виявлятися. Він був наляканий, але спокійний. Він довіряв мені. Він не знав, що я робив подібну операцію всього раз у житті, та ще й за схожих обставин. Тоді чоловіка поранив ножем його сусіда по камері. Суперечка поміж ними скінчилася, і питання було для них закрите, але якби поранений звернувся в тюремний лазарет по допомогу, його помістили б в ізолятор. Для деяких в’язнів — стукачів або тих, що розбещували — це було єдине місце, де вони могли уціліти. Інші ж вважали це карою Господньою, бо їх могли запідозрити в тих же гріхах, та й опинитися в товаристві цих ганебних покидьків їм не хотілося. Тому поранений звернувся до мене. Я зашив його рану простими нитками. Рана загоїлася, та лишився потворний нерівний шов. І тепер, пам’ятаючи про той випадок, я почувався дуже непевно.

Я випив чаю, викурив цигарку і почав зашивати рану. Хірургічна голка крива і дуже тонка. Певне, її треба було тримати пінцетом, але я позичив його сусідам для лагодження швейної машинки. Довелося заганяти голку в шкіру і витягати її пальцями. Це було незручно, голка ковзала, і перші декілька стібків вийшли у мене досить неакуратними. Амір морщився, але мовчав. Після п’ятого чи шостого стібка робота пішла краще, хоч Аміру від цього легше не стало.

Людська шкіра пружна і міцна, вона не рветься, коли просиляєш нитку, та якщо ви не звикли до такої роботи, то будете відчувати психологічний дискомфорт. Я аж спітнів за тією роботою, хоч стояла нічна прохолода.

— Треба було йому йти до лікарні! — не витримав я.— Це не робота, а сміх!

— Ти дуже добре зашиваєш його, Ліне,— заперечив Джоні.— Ти міг би пошити чудову сорочку.

— Зовсім не так добре, як треба. У нього залишиться великий шрам. Не знаю, якого біса я узявся за це.

— У тебе, напевно, проблеми з туалетом, Ліне?

— Що-що?

— Ти погано ходиш до вбиральні? У тебе важке випорожнення?

— Господи помилуй, Джоні, що ти верзеш?

— Ти не в гуморі, Ліне. Може, в тебе проблема з випорожненням, га?

— Ні! — простогнав я.

— А-а, тоді, напевно, в тебе часте випорожнення?

— Минулого місяця у нього три дні було дуже часте випорожнення, устряла одна з сусідок у дверях.— Чоловік мій казав, що Лінбаба ходив випорожнятися три чи чотири рази щодня, а потім ще три або чотири рази вночі.

Так-так! — підхопив інший сусіда.— Я пам’ятаю. Він такий біль при Цьому відчував і такі гримаси корчив, яар! Можна було подумати, що він Дитину народжує. І це було дуже рідке випорожнення, гучне і швидке,— як ото гармата стріляє в день незалежності. Бабах! Я порекомендував йому пити чанду[78], і випорожнення стало густим, і колір гарний.

— Це хороша думка,— схвалив Джоні.— Підіть приготуйте чанду, щоб у Лінбаби покращало випорожнення.

— Не треба мені ніякого чанду! — вибухнув я.— У мене немає проблем! Я просто до смерті хочу спати. Дайте спокій мені, ради всього святого! Ну от, я скінчив. З рукою, сподіваюся, все буде гаразд, Аміре. Але тобі треба зробити укол проти правця.

— Не треба, Лінбаба. Я вже робив укол три місяці тому, після останньої бійки.

Я промив рану ще раз і засипав її знезаражувальним порошком. Наклавши поверх стібків вільну пов’язку, я сказав Аміру не мочити її і прийти до мене за день на перевірку. Він спробував тицьнути мені гроші, але я не узяв їх — ніхто в нетрищах не платив мені за лікування.

Не встиг я прибрати в хаті, як до хати вдерся Прабакер і, схопивши мене за сорочку, почав кудись тягнути.

— Як добре, що ти не спиш, Лінбаба! — вигукнув він.— Ми не згаємо час на те, щоб розбудити тебе. Ходімо хутчій!

— Куди ще, хай йому біс?! Облиш мене, Прабу, мені треба щось зробити з цим безладом.

— Ніколи робити безлад, баба. Хутчій, будь ласка, і жодних проблем.

— Ще які проблеми! Я нікуди не піду, поки ти не поясниш мені, в чому справа. Це моє останнє слово.

— Ти абсолютно обов’язково повинен піти, Ліне! — наполягав він, продовжуючи тягнути мене за сорочку.— Твій друг потрапив у в’язницю! Ти повинен йому допомогти.

Ми вибігли надвір, біля готелю «Президент» зловили таксі й подалися до поліційного управління Колаби навпроти «Леопольда». Серце моє калатало, але зовні я був спокійний. Всі тутешні копи говорили на маратхі — це була неодмінна умова прийому на роботу,— і я розумів, що моє знання мови буде для них приємним сюрпризом і захистить мене від зайвих питань — якщо у них немає особливих причин підозрювати мене.

Біля довгих металевих сходів Прабакер тихо пояснив щось гавалдару, поліційному констеблеві. Той кивнув і відійшов убік. Ми увійшли до приміщення, що правило за своєрідну приймальню, там стояли письмовий стіл, металевий стілець і бамбукова кушетка. Черговий поліціянт насторожено зиркнув на мене. За його спиною видніли заґратовані двері, а крізь них на нас із цікавістю дивилися арештанти. Поліціянт простягнув до мене руку.

— Він хоче, щоб ти...— почав Прабакер.

— Знаю. Скільки?

— П’ятдесят рупій,— сказав Прабакер, широко посміхаючись поліціянтові.

Узявши хабара, коп підійшов до ґрат і погукав мене. Натовп за ґратами розступився, і переді мною з’явилися дві фантастичні фігури. Це були синьошкірі дресирувальники ведмедя Кано, яких Абдулла колись прислав до нас у нетриша. Схопившись за ґрати, вони так хутко заторохтіли, що я нічого не второпав.

— У чому річ, Прабакере? — запитав я, марно намагаючись що-небудь зрозуміти.

Коли він сказав мені, що мій друг потрапив у в’язницю, я вирішив, що мова йде про Абдуллу і тепер шукав його очима позаду натовпу арештантів.

— Ось же твої друзі, Ліне,— сказав Прабакер.— Ти хіба не пам’ятаєш? Вони приводили Кано, щоб ти міг з ним обнятися.

— Зрозуміло, я пам’ятаю їх. Ти притягнув мене сюди, щоб я побачився з ними?

Прабакер моргнув.

— Так, Ліне,— відповів він спокійно.— Ці люди хотіли поговорити з тобою. Ти... ти хочеш піти?

— Та ні, я просто... Не має значення. Але що їм потрібно від мене? Я не можу розібрати, що вони кажуть.

Прабакер попросив їх пояснити, що вони хочуть, і вони стали голосно і схвильовано розповідати свою історію, вчепившись у ґрати, неначе це був рятувальний пліт у відкритому морі.

— Вони кажуть, що біля Нейві Нагар зустріли інших дресирувальників з іще одним ведмедем, дуже худим і сумним. Вони кажуть, що ці дресирувальники погано обходяться зі своїм ведмедем, вони б’ють його батогом, і ведмідь плаче, тому що йому боляче.

Біля грат зібралася вже з сотня в’язнів, які слухали дресирувальників.

— Ці негідники били свого ведмедя дуже сильно,— тлумачив Прабакер,— і не припиняли бити його навіть тоді, коли він плакав. Адже, знаєш, це був ведмідь-дівчинка!

Натовп схвильовано загаласував, пройнявшись співчуттям до тієї сердешної ведмедиці.

— Тоді наші дресирувальники стали дуже засмучені через цих інших дресирувальників, які били ведмедя. Вони пішли до них і сказали, що не треба бити ведмедя. Але ті були дуже погані й сердиті. Було багато крику, штовхання і негарних обзивань. Ті дресирувальники обізвали наших цапами. Наші обізвали тих ослами. Тоді ті дресирувальники обізвали наших дурнуватими. А наші обізвали їх прицуцуватими. Ті обзивали наших і такими, і перетакими, а наші теж говорили тим багато різних лайок.

— Ясно, Прабакере, ближче до справи.

— Добре, Ліне,— сказав він, уважно слухаючи дресирувальників. У перекладі настала тривала пауза.

— Ну то що ж вони кажуть? — не витримав я.

— Продовжують лаятися й обзиватися,— відповів Прабакер, безпорадно знизавши плечима.— І знаєш, там є серед прокльонів просто чудові. Перекласти їх тобі?

— Не треба.

— О’кей,— сказав він нарешті.— А потім хтось покликав поліцію, і після цього почалася велика бійка.

Він знову замовк, слухаючи, як розвивалися події далі.

— Спочатку в цій великій бійці перемагали погані дресирувальники. Це була справжня битва, Ліне, зовсім як в «Махабгараті». У тих, нехороших хлопців були друзі, які теж билися кулаками і ногами. І тут ведмідь Кано дуже засмутився. Саме перед тим, як прийшла поліція, він теж почав битися, щоб допомогти своїм друзям, що дресирують його. І бійка дуже швидко скінчилася. Він покидав тих хлопців наліво і направо. Кано дуже хороший бійцівський ведмідь. Він побив цих поганих дресирувальників і всіх їх друзів і дав їм великого прочухана.

— І тоді цих синіх хлопців заарештували?

— Сумно казати, але так, Ліне. Їх заарештували і звинуватили в порушенні спокою.

— Ясно. Ходім поговорімо з копом.

Ми утрьох відійшли до голого металевого столу. Люди за ґратами дослухалися, намагаючись розібрати, про що ми говоримо.

— Як буде на хінді «порука», Прабу? З’ясуй у нього, чи не можуть вони звільнити цих хлопців під поруку.

Коли Прабакер запитав чергового про це, той похитав головою і сказав, що це виключено.

— То, може, ми заплатимо штраф? — запитав я на маратхі; штраф — то був хабар.

Черговий посміхнувся, але знову похитав головою. Під час бійки постраждав поліціянт, пояснив він, і від нього нічого не залежить.

Безсило знизавши плечима, я сказав дресирувальникам, що не можу звільнити їх ні на поруку, ні за хабара. У відповідь вони заторохтіли на хінді так швидко і нерозбірливо, що я зовсім нічого не зрозумів.

— Ні, Ліне! — розплився в усмішці Прабакер.— Вони не турбуються за себе. Вони турбуються за Кано! Він теж арештований, і вони дуже турбуються нього.

— Ведмідь теж арештований? — запитав я поліціянта на маратхі.

Джі, га! — відповів він, гордо настовбурчивши вуса.— Пане, так! Ведмідь сидить під вартою на першому поверсі.

Я подивився на Прабакера, він знизав плечима.

— Може, нам подивитися на ведмедя? — припустив він.

— Гадаю, ми зобов’язані подивитися на ведмедя! — відповів я.

Ми спустилися на перший поверх. Тутешній охоронець відімкнув двері, і ми побачили Кано, що сидів у темній і порожній камері. Ведмідь був у наморднику; його шию і лапи обмотали ланцюгами, що тягнулися до віконних ґрат. Він сидів, привалившись спиною до стіни і витягнувши перед собою задні лапи. Він був розгублений і сумний — такий вираз був написаний на його морді.

Обернувшись до Прабакера, я побачив, що обличчя його скривилося і він плаче. Не встиг я і рота розтулити, як він відштовхнув охоронця і побіг до ведмедя. Підійшовши до Кано, він обняв його, поклав голову йому на плече і почав гладити, щось лагідно примовляючи. Я обмінявся поглядом з охоронцем. Той вирячив очі і приголомшено похитував головою.

— Я перший зробив це,— несподівано для себе самого похвалився я на маратхі.— Кілька тижнів тому. Я перший обнімався з ведмедем.

Охоронець зневажливо скривив губи.

— Авжеж, розкажіть мені!

— Прабакере! — покликав я його.— Годі обніматися, треба щось робити з цим.

Він відірвався від ведмедя і підійшов до мене, втираючи долонею сльози. Вигляд у нього був такий нещасний, що я обійняв його за плечі щоб утішити.

Ліне, це нічого, що я тхну ведмедем?

— Це нормально,— заспокоїв я його.— Спробуймо щось удіяти.

Ми ще хвилин десять розмовляли з поліціянтами, але так і не змогли умовити їх випустити ведмедя і його господарів. Піднявшись на другий поверх, ми повідомили про це дресирувальникам. Вони знову заговорили.

— Вони знають, що ми не можемо допомогти їм звільнитися,— пояснив мені Прабакер.— Вони хочуть бути в тій камері, де сидить Кано. Вони бояться, що йому буде самотньо. Він змалечку не провів жодної ночі наодинці. Вони турбуються, що йому буде страшно. Він погано спатиме і побачить погані сни. І він плакатиме, тому що він сам. І ще йому соромно сидіти у в’язниці, тому що він дуже зразковий громадянин. Вони тільки хочуть, щоб їх посадили разом з Кано.

Один дресирувальник стурбовано дивився мені в очі, поки Прабакер пояснював усе це, і повсякчас повторював ту саму фразу. Раптом Прабакер знову вибухнув сльозами. Він ридав, як дитина, вчепившись у ґрати.

— У чому річ? Що він каже, Прабу?

— Він каже: «Людина повинна любити свого ведмедя», Ліне. Так, саме це він каже. Людина повинна любити свого ведмедя.

Цього разу переговори з поліціянтами пройшли успішніше, оскільки вони могли виконати наше прохання, не порушуючи інструкцій. Врешті ми домовилися з вусатим охоронцем про бакшиш у дві сотні рупій, що приблизно відповідало дванадцяти доларам, і він перевів дресирувальників до ведмедячої камери. Почувши голоси своїх господарів, Кано схопився на задні лапи, але ланцюги потягнули його вниз, і він впав додолу, радісно крутячи головою і скрегочучи пазурами по долівці. Коли дресирувальники підбігли до нього, він почав пхати носа їм під пахви і вдихати знайомий запах, сопіти і бурчати з утіхи.

— Це чудову справу ти зробив сьогодні, Лінбаба,— сказав Прабакер.— Людина повинна любити свого ведмедя — ось що сказали ці хлопці, що дресирують, а ти допоміг їм у цьому. Це твій дуже-дуже шляхетний вчинок.

Наше таксі, як і раніше, стояло на Насипі. Ми розбудили водія, і Прабакер сів поряд зі мною на задньому сидінні, дуже задоволений, що може бути пасажиром, а не водієм, як завжди бувало. Таксі рушило з місця, і я помітив, що Прабакер пильно дивиться на мене. Я відвернувся. Він похитав головою, притиснув руку до серця, і на його обличчі засяяла усмішка, що, здавалося, охоплювала весь світ.

— Ну, що? — запитав я роздратовано, хоча внутрішньо усміхався.

— Людина...— почав він.

— Ох, доста вже, Прабу!

— ...повинна любити свого ведмедя,— закінчив він.

— Господи, врятуй нас і помилуй! — простогнав я і відвернувся знову, спостерігаючи за тим, як прокидається місто.

У нетрищах ми нарешті розлучилися. Прабакер сказав, що йому пора снідати, і подався до чайної Кумара. Він був дуже радий. Наша пригода з Кано подарувала йому нову захопливу історію, в якій він сам відігравав важливу роль, і він хотів поділитися нею з Парваті, дочкою Кумара. Він не говорив зі мною про Парваті, але одного разу я бачив, як він розмовляє з нею, і зрозумів, що він закохався. Залицяння, з погляду Прабакера, полягало в тому, щоб приносити коханій дівчині не квіти і цукерки, а історії про свої пригоди на білому світі, де він боровся з несправедливостями і з демонами спокуси. Він повідомляв її про сенсаційні події, переказував плітки і видавав секрети. Він розкривав перед нею своє хоробре серце і виливав своє пустотливе і разом з тим побожне ставлення до світу, яке породжувало його сміх і його всеосяжну усмішку. Прямуючи до чайної, він хитав головою і розводив руками, репетируючи церемонію розповіді.

Я простував нетрищами, що тонули в світанковій імлі. Люди потроху прокидалися. Постаті в барвистих вбраннях виникали в напівтемряві і зникали за рогом. Подекуди клубочилися хмарки диму, пахощі коржів і чаю змішувалися з духом кокосової олії, котрою мастили коси, сандалового мила і просякнутої камфорою білизни. Сонні обличчя посміхалися мені, люди вітали мене шістьма різними мовами і благословляли від імені шістьох різних богів. Я увійшов до своєї хатини і з утіхою зітхнув. Повертатися додому завжди приємно.

Прибравши трохи в хаті, я приєднався до чоловіків, що прямували до бетонного молу. Повернувшись, я побачив, що сусіди принесли двоє відер гарячої води, щоб я міг помитися. То було не абищо. Воду треба було носити з цистерни, що стояла на території легального селища. Кран відкривали всього двічі на день, і біля нього вишиковувалася довжелезна черга. За цю послугу люди нічого не очікували від мене, навіть подяки. Така безкорисна допомога була звичайною справою і допомагала виживати в нетрищах. Коли сусідські діти плакали, ми заспокоювали їх, як своїх власних; проходячи повз чиюсь хату, ми поправляли дошку на покрівлі чи підтягували мотузка, що ось-ось міг розв’язатися. Ми допомагали одне одно