Книга: Чорний дім



Чорний дім

Стівен Кінг, Пітер Страуб

Чорний дім

Переклад з англійської Зоряни Дюг


Обережно! Ненормативна лексика!



Девідові Ґернерту і Ральфові Вічинанзі


Ти ведеш мене туди, у незвідані світи. Поцілунки золоті посилаєш ти мені. На твої густі кучері я корону одягну, Хай вітають королеву на ввесь світ тебе одну.

Джейхокси



Тут і зараз…

Частина перша

Ласкаво просимо в Округ Кулі

1


Тут і зараз, як полюбляв казати мій давній друг, ми живемо в незрозумілому світі, в якому бути далекоглядним не означає далеко бачити. Тут, на висоті лету орла, у дві сотні футів над далекозахідним кряжем Вісконсину, де примхлива річка Міссісіпі визначає кордони. Зараз, рано-вранці, у п’ятницю, в середині липня, за кілька років від початку як нового століття, так і нового тисячоліття, коли все настільки заплутано, що, буває, сліпому легше щось передбачити, ніж нам із вами. Тут і зараз, о шостій годині ранку, у безхмарному небі щойно зійшло сонце. Величезна, самовпевнена жовто-біла куля підіймається, неначе вперше, і летить назустріч майбутньому, залишаючи позаду минуле, що постійно накопичується і минає, куля, яка, віддаляючись, засліплює всіх нас.

Вранішнє сонце торкається широких легких брижів, хвильки виграють яскравими відблисками. Сонячне проміння відбивається від залізничної колії Берлінґтон Нозерн і Санта-Фе, яка пролягає між узбережжям і дорогою, що належить округу Оо, відомої ще як Нейлгауз-роу. Вздовж стоять старенькі, зубожілі двоповерхові будинки, що неначе відвернулись від колії. Це найнижча точка затишного маленького містечка, що розкинулось на схід від нас на схилі.

Здається, округ Кулі затамував подих. Нерухоме повітря несе в собі таку вражаючу чистоту і свіжість, що, мабуть, за милю можна було б відчути запах щойно висмикнутої з землі редиски.


Ми прямуємо на схід сонця повз задвірки і дахи Нейлгауз-роу, залишаючи позаду річку і блискотливу колію, а згодом і ряд припаркованих мотоциклів «Гарлей Девідсон». Ці непривабливі маленькі будиночки було збудовано ще на початку щойно минулого століття для сталеварів, пресувальників та пакувальників, які працювали в Педерсоні на заводі з виробництва цвяхів. Розуміючи, що звичайні робітники не скаржитимуться на умови проживання, на будівництво витрачали якомога менше коштів. (Завод у Педерсоні, що неодноразово потерпав від невдач протягом 50-х, зрештою зазнав краху 1963 року.)

Припарковані «гарлеї» свідчать, що робітників заводу замінила банда байкерів. Жахаюча зовнішність власників мотоциклів: скуйовджене волосся, густі бороди, сережки у вухах пузатих чоловіків, чорні шкіряні куртки, далеко не повний комплект зубів — здавалось, іще більше доводила це припущення, але, як здебільше буває, вона відображала дійсність лише наполовину.

Нинішніх мешканців, що оселились у будиночках біля річки, не так уже й легко класифікувати. Місцеві жителі прозвали їх Грізною П’ятіркою. Вони мають кваліфіковані робочі місця на пивоварні у Кінґсленді, що розташована десь недалеко, на південь за містом і один квартал на схід від Міссісіпі, де праворуч можна побачити «Найбільшу у світі упаковку пива», шість резервуарів, зовні пофарбованих і з написом на етикетці «Вистояне світле пиво Кінґсленд». Чоловіки, що живуть на Нейлгауз-роу, познайомились у студмістечку Урбана-Шемпейн університету Іллінойсу, де всі, крім одного, були студентами бакалаврату за спеціальністю англійська мова або філософія. (Винятком був ординатор хірургічного відділення в лікарні того ж університету.) «Грізна П’ятірка» звучить надто іронічно, проте їм подобається. Вони сприймають це як веселу карикатуру. Самі ж себе вони називають «Гегелівські мерзотники». Ці джентльмени — цікава компанія, проте ми продовжимо знайомство з ними трохи пізніше. Нашу увагу привертають плакати, намальовані від руки й наклеєні на фасадах кількох будинків, два стовпи ліхтарів та кілька занедбаних будівель. На плакатах написано: «РИБАЧЕ, МОЛИСЬ СВОЄМУ СМЕРДЮЧОМУ БОГУ, ПОКИ МИ НЕ ВПІЙМАЛИ ТЕБЕ ПЕРШИМИ! ПАМ’ЯТАЙ ЕМІ!»

Від Нейлгауз-роу стрімко підіймається вгору вулиця Чейз-стрит. Вона пролягає між кількома пошарпаними спорудами зі зношеними, нефарбованими, сірими фасадами. Серед них готель «Нельсон», у якому ночують кілька постійних мешканців, спустошена таверна і магазин взуття із робочими черевиками «Ред Вінґ» у великій вітрині, а також інші занедбані будівлі, що не мають жодних функціональних ознак і здаються примарними та похмурими. Ці споруди мають такий вигляд, наче вже втратили будь-яку надію на воскресіння, на те, що їх ще зможуть урятувати із суцільного мороку, вважаючи себе покинутими, непотрібними, практично мертвими. У певному сенсі, усе так і було. На фасаді готелю «Нельсон», десять футів над тротуаром, — коричнево-жовта горизонтальна лінія. Також її видно на двох останніх будівлях з блідими фасадами, що стоять навпроти, на рівні двох футів над фундаментом. Це не просто лінія, а мітка, яку залишила повінь 1965 року, коли Міссісіпі вийшла з берегів, затопивши залізничну колію, Нейлгауз-роу, піднялась майже до найвищої точки Чейз-стрит.

Піднімаючись далі, вище від мітки повені, вулиця стає ширшою, перетворюється на головну магістраль містечка Френч Лендінґа — того, що під нами. І «Азенкурський театр», і «Пивний гриль-бар», і Перший фермерський державний банк, і Фотостудія Самуела Штуцца (яка має стабільний прибуток, займаючись випускними альбомами, весільними фотографіями та дитячими портретами), і вздовж тротуарів крамниці, а не якісь примари: Аптека Бентона, магазин «Першокласна фурнітура», відеостудія «Суботній вечір», маркет «Королівський одяг», торговий центр «Асортимент Шмітта», крамниці, де можна купити електротовари, журнали, вітальні листівки, іграшки, спортивні товари з логотипами відомих баскетбольних команд: «Брюерс», «Твінс», «Пекерс», «Вікінс», «Університет Вісконсину». За кілька кварталів назва вулиці змінюється на Ліол-роуд, будівлі дедалі більше відокремлюються і зменшуються до одноповерхових дерев’яних будиночків з рекламними вивісками страхувальних офісів і туристичних агенцій на фасадах. Далі вулиця переходить у шосе і проходить повз супермаркет «7-11», уздовж помешкання Рейнхолда Т. Ґрауерхамера, де розташувалась Спілка ветеранів західних війн, мимо агентства з продажу фермерського знаряддя, яке місцеві жителі називають «Ґольц», і так аж доки не розпочинаються широкі, безкраї поля. Здійнявшись угору ще на сотню футів, вдихнувши ковток чистого, свіжого повітря, ми бачимо неймовірний краєвид біля підніжжя та на вершині гори — морена, висохле русло, пласкі схили, укриті сосновими лісами, надзвичайно глибокі глинисті гірські долини, звивисту річку, невеличкі поля і маленькі містечка. Одне з них — Централія. Воно являє собою будинки, розкидані навколо перехрестя двох вузьких шосе — 35 та 93.

Просто під нами Френч Лендінґ має такий вигляд, наче серед ночі евакуювали всіх жителів. На тротуарах — ні душі, ще ніхто не відчиняє крамниць на Чейз-стрит. На стоянках біля магазинів жодного автомобіля чи пікапа. Вони почнуть з’являтися за годину, спочатку по одному чи два, а потім ринуть невеликим потоком. Не світяться вікна в комерційних будівлях та простеньких будинках прилеглих вулиць. За один квартал на північ від Чейз, на Самне-стрит, видніються чотири цегляні двоповерхові будівлі — Державна бібліотека Френч Лендінґа, кабінети місцевого лікаря, доктора медичних наук Патріка Джей Скарда, юридична фірма «Белл і Холланд», якою керують сини засновників Ґарланд Белл і Юліус Холланд, похоронне бюро «Хартфілд і син», що теж є власністю величезного похоронного бюро в центрі Сент-Луїса, і поштове відділення Френч Лендінґ.

Наступний будинок відокремлений широкою під’їзною алеєю до величенького паркувального майданчика позаду, де Самне перетинається із Сед-стрит. Там розташована така ж сама цегляна двоповерхова будівля, лише трохи довша. На вікні другого поверху — непофарбовані залізні ґрати, на стоянці поряд — чотири автомобілі, серед них два патрульних, з блимавками й написами ВПФЛ (Відділок поліції Френч Лендінґа). Присутність поліцейських авто і ґрат на вікнах здаються недоречними в цьому надзвичайно тихому місці. Які тут можуть бути злочини? Достоту нічого серйозного, принаймні серйознішого, ніж невеличка крадіжка в магазині, водіння в нетверезому стані чи нечаста бійка в барі.

Ніби на підтвердження розміреного і спокійного життя міста вниз вулицею Сед-стрит повільно рухається червоний фургон із написом «Вісник Ла-Рів’єр». Він зупиняється біля кожної поштової скриньки, і водій фургона просовує щоденну газету, загорнену в синій поліетиленовий мішечок, до сріблястих циліндрів із такими ж написами, як на фургоні. Коли той повертає на Самне-стрит, де на будинках лише щілини замість скриньок, водій-листоноша кидає запаковані газети перед вхідними дверима. Сині згортки падають перед входом до поліцейського відділку, похоронного бюро та адміністративних будівель. Не отримує газети лише поштове відділення.


Цікаво, у вікнах першого поверху поліцейського відділку увімкнено світло. Відчиняються двері. Виходить високий темноволосий молодик у формі: блідо-синя сорочка на короткий рукав, портупея, темно-сині штани. Широкий ремінь і значок на грудях Боббі Дюлака виграють золотавими відблисками на сонці. І все, що є на ньому, ураховуючи 9-міліметровий пістолет на стегні, видається таким же новісіньким, як і сам Боббі Дюлак. Він проводжає поглядом червоний фургон, що повертає ліворуч, на Секонд-стрит. Осудливо глянувши на пакунок із газетами, підштовхує його носаком чорного, ідеально відполірованого черевика, а тоді злегка нагинається, неначе хоче прочитати заголовки через поліетилен. Очевидно, не вдалося. Усе ще насуплений, Боббі згинається, щоб підняти газету. Він робить це так делікатно й обережно, як мати-кішка підносить своє кошеня. Тримаючи її на відстані, він кидає швидкий погляд уздовж Самне-стрит і повертається до відділку.

Наша цікавість змушує нас попрямувати за ним. Повз білі двері та дошку оголошень сірий коридор веде до металевих сходів. Одні з них ведуть униз, до роздягальні, душової та стрільниці. Інші — вгору, до кімнати для допитів, двох рядів тюремних камер, наразі порожніх. Десь поруч занадто голосно для спокійного ранку лунає радіопередача.

Боббі Дюлак зайшов у непідписані двері кабінету, а ми, буквально наступаючи на п’яти, — за ним. Біля стіни, праворуч від нас, вишикувалися шафи, поряд — старий дерев’яний стіл, на якому стоять акуратно складені стоси папок із паперами і радіоприймач, який і є джерелом недоречного галасу. З радіоканалу «Голос Кулі Кантрі», схожого до KDCU-AM, просторікує шалений Джордж Ретбун — ведучий популярної ранкової програми «Борсучий вал». Як не зменшуй гучність, добрий старий Джордж усе одно звучатиме надто голосно. Надмірна галасливість — це частина його шарму.

Просто перед нами, посередині стіни, — зачинені двері з товстим затемненим склом і написом «НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ ДЕЙЛ ҐІЛБЕРТСОН». Його не буде ще щонайменше півгодини.

У кутку ліворуч від нас під прямим кутом один до одного стоять два залізних письмових столи. За одним із них сидить Том Лунд, світловолосий офіцер, приблизно того ж віку, що і його напарник, проте він аж ніяк не скидається на нову копійку. Він глянув на пакунок, який Боббі Дюлак тримає двома пальцями правої руки.

— О, свіжий випуск, — промовив Лунд. — Дуже добре.

— Думаєш, Грізна П’ятірка знову дасть про себе знати? Ось, візьми. Я не хочу читати ці кляті нісенітниці.

Навіть не проглянувши газету, Боббі кидає нове видання «Вісник Ла-Рів’єр» дугою в десять футів над дерев’яною підлогою, тоді швидко робить великий крок і сідає за стіл швидше, ніж Том Лунд отримує подачу. Боббі пильно вдивляється в написані крейдою імена на дошці, що висить над столом. Він страшенно незадоволений і, здається, зараз вибухне від гніву.

Ще й ці радісні вигуки товстуна Джорджа Ретбуна зі студії KDCU:

— Зачекайте хвилиночку, можливо, я щось не так зрозумів. Ми говоримо про одну і ту ж гру? Агов, шановний…

— Можливо, Венделл одумався й відступив, — каже Том Лунд.

Венделл, — перекривляючи, повторює Боббі.

Лунду видно лише гладко зачесану потилицю його напарника, тому він не може бачити, як той кривляється губами.

— Агов, дозвольте поставити вам ще одне запитання, але, будь ласка, скажіть мені правду. Ви дивилися гру минулої ночі?

— А я й не знав, що ви з Венделлом такі близькі друзяки, — сказав Боббі. — Я й не думав, що ти міг бувати в таких далеких краях, як Ла-Рів’єр. Я думав, що найкращі плани на вечір для тебе — це келих пива та намагання вибити сотню в боулінг-клубі Ардена, а тепер я розумію, що ти зависаєш в університетських містечках разом із газетними репортерами. Очевидно, відриваєшся на повну з Вісконсинським Щуром і тими покидьками з KWLA-FM. Багатьох панк-кралечок таким чином підчепив?

Гість програми пояснив, що пропустив перший тайм, оскільки був змушений забрати дитину після спеціального сеансу психотерапії на горі Хеврон, але далі він точно нічого не пропустив.

— Хто сказав, що Венделл Ґрін — мій друг? — запитує Том Лунд. Через ліве плече Боббі він міг бачити лише одне ім’я, написане на дошці, на якому й затримує свій погляд. — Просто я зустрів його після закінчення розгляду судової справи над Кіндерлінґом, і хлопець видався мені не таким уже й поганим. Він мені навіть сподобався. Мені навіть стало його шкода. Він хотів узяти інтерв’ю в Голлівуда, але той дав відкоша.

Безталанний гість програми виправдовувався, що зазвичай бачив додаткові подачі, а як інакше він би дізнався, що Покі Різ був на висоті.

— А щодо Вісконсинського Щура, то я б навіть не впізнав його, якби побачив. Я вважаю, що так звана музика, яку він крутить, — це просто лайно собаче. Я взагалі дивуюсь, як цьому блідому, чахлому нікчемі могли дати місце ведучого першочергового шоу на радіо? Та ще й на радіостанції університету? То до яких, Боббі, можна дійти висновків про нашу вражаючу UW-Ла-Рів’єр? Та й про наше суспільство взагалі? О, я й забув, тобі ж подобається це лайно.

— Ні, я люблю гурти «311» і «Корн», а ти настільки далекий від цього, що не можеш навіть відрізнити Джонатана Девіса від Ді Ді Рамона, проте облиш. — Боббі Дюлак повільно повертається і посміхається до свого напарника. — Не починай, гаразд? — Проте посмішка не надто приємна.

— То це я починаю? — Том Лунд широко розплющує очі, удаючи ображену невинність. — Неначе це я шпурнув газетою через усю кімнату. Нічого собі.

— Якщо ти ніколи не бачив Вісконсинського Щура, то звідки ти знаєш, який він має вигляд?

— Звідти ж, звідки знаю, що він фарбує волосся і носить сережку в носі. А також що він носить свою улюблену страшенно поношену шкіряну куртку вдень і вночі, у дощ і за ясної погоди. — Боббі робить паузу. — А хоча б з голосу. Людський голос несе в собі багато інформації. Досить комусь сказати лише: «Здається, сьогодні буде чудовий день», — і вже можна дійти висновків щодо його життя. Хочеш іще цікавих фактів із життя Щура? Він уже шість чи сім років не відвідував стоматолога, тому в нього жахливі зуби.

З радіостанції — жахливої будівлі з цементних блоків, що поруч із пивоварнею «Пенінсула-драйв» — через радіоприймач, що його подарував відділку Дейл Ґілбертсон задовго до того, як Том Лунд і Боббі Дюлак уперше одягли форму, знову зазвучав старий добрий, запальний і, як завжди, галасливий Джордж Ретбун. Він у радіусі сотень миль викликає посмішку на вустах фермерів, що снідають разом зі своїми дружинами, і гучний сміх у далекобійників.

— Присягаюся, це стосується останнього, хто дзвонив, і усіх, і кожного з вас — я люблю вас усіх, любі мої, і це щира правда. Я люблю вас, як моя мама любила свою грядочку ріпи. ХОЧА ІНОДІ ВИ ДОВОДИТЕ МЕНЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ! Під кінець одинадцятого іннінгу два аути! Рахунок шість-сім — «Реди» попереду. Гравці на другій і третій базі. Бетер[1] відбиває в центр поля. Різ біжить з третьої, добігає, ще трішечки… і встигає, встигає на базу! Навіть сліпий зарахував би очко!

— Думаю, це був чудовий кидок, чув про нього по радіо, — каже Том Лунд.

Обидва добре розуміють, що погарячкували.

— З вашого дозволу, — веде далі найпопулярніший «Голос Кулі Кантрі», — я дозволю собі дійти висновку і скажу лише одне: кожного суддю в Міллер-Парку — на мило, як і всіх суддів Національної Ліги, а замінити їх треба — СЛІПИМИ! І ви знаєте, друзі мої, я переконаний, що результат їхньої роботи був би на шістдесят, а то й сімдесят відсотків кращий. ВІДДАЙТЕ РОБОТУ ТИМ, ХТО ЇЇ МОЖЕ ВИКОНУВАТИ КРАЩЕ, — СЛІПИМ!



Том Лунд умить змінився на лиці й зашарівся. Кумедний він, цей Джордж Ретбун.

— Давай не будемо, — каже Боббі.

Посміхнувшись, Лунд дістає газету з пакунка і розкладає її в себе на столі. Раптом посмішка застигає на його вустах, а вираз обличчя змінюється:

— О, ні. О, чорт.

— Що?

Лунд важко зітхає і киває головою.

— Господи, я вже навіть боюся питати, що там. — Боббі засовує руки в кишені, розправляє плечі, витягує праву руку і затуляє нею очі. — Можна, я буду сліпим суддею? Я більше не хочу бути копом.

Лунд мовчить.

— Щось у заголовку? Невже все так погано? — Боббі забирає руку від очей і затримує в повітрі.

— Схоже, — розпочинає Лунд, — одуматись і відступити зовсім не входить у плани Венделла. Гидко подумати: я щойно казав, що мені сподобався цей покидьок.

— Агов, прокинься, — сказав Боббі. — Тобі ніколи ніхто не казав, що офіцери поліції та журналісти стоять з різних боків барикад?

Том перехиляється через стіл усім своїм тілом. Горизонтальна, схожа на шрам, зморшка перерізає його чоло, засмаглі щоки наливаються багряним рум’янцем. Він тицяє пальцем у Боббі Дюлака:

— Це те, що мене в тобі дістає. Скільки ти тут? П’ять-шість місяців? Дейл найняв мене ще чотири роки тому, коли він разом із Голлівудом надів наручники на містера Торнберґа Кіндерлінґа. Це була найгучніша судова справа цього округу за останні тридцять років. Я не вихваляюся, проте я теж зробив вагомий внесок у цю справу й допоміг з’ясувати деякі факти.

— Один факт, — зауважив Боббі.

— Я нагадав Дейлу про барменшу в барі, з нею поговорив Голлівуд, і це була досить велика зачіпка, яка йому дуже допомогла. Тож не розмовляй зі мною в такому тоні.

Боббі Дюлак удає, що розкаюється:

— Вибач, Томе. Здається, я й справді трохи погарячкував і перегнув палицю.

Проте подумав він зовсім інше: Ти пропрацював на кілька років більше за мене та зробив Дейлу невеличку підказку, і що з того? Усе одно я кращий коп, ніж тобі судилось коли-небудь бути. Де ж твій героїзм був учора ввечері?

О 23 : 15 минулої ночі Арманд Сент-Пір, на прізвисько Шнобель, разом зі своїми друзяками-мотоциклістами з Грізної П’ятірки звернули з Нейлгауз-роу, щоб увірватися до відділку й учинити напад на трьох чергових, які відпрацьовували вісімнадцятигодинну зміну. Вони вимагали подробиці розслідування справи, яка їх найбільше цікавила: «Що тут, в біса, відбувається? Що з приводу третьої, я спитав, що з приводу Ірми Френо? Ви її вже знайшли? Агов, клоуни, ви тут хоча б щось робите, чи лише дим у стелю пускаєте? Чи, може, вам потрібна допомога? — репетував Шнобель. — То найміть нас, і ми покажемо, як потрібно працювати». Здоровань, на прізвисько Мишеня, підійшов упритул до Боббі Дюлака, упершись своїм черевом у накачаний прес, і прямував далі, аж доки не припер офіцера до шафи з картотекою. Від нього сильно тхнуло пивом і марихуаною. Здоровань якось дивно запитав, чи Боббі знайомий із працями джентльмена на ім’я Жак Дерріда. Коли Боббі відповів, що ніколи не чув про такого, Мишеня крикнув: «Тоді все зрозуміло», — і відступив трохи вбік, щоб глянути на імена, написані на дошці. Через півгодини Шнобель, Мишеня та їхня компанія, нічого не довідавшись, незадоволені, але втихомирені, поїхали геть.

Після цього Дейл Ґілбертсон сказав, що йому треба піти додому, щоб виспатись, а Том мав залишитись про всяк випадок. Зазвичай обоє чоловіків знаходили причину, щоб не залишатись на чергуванні. Боббі сказав шефу, що також залишиться, без проблем. Тож ось чому ми застали їх у відділку так рано-вранці.

— Дай мені, — просить Дюлак.

Лунд бере газету, крутить і повертає її так, щоб Боббі зміг побачити заголовок статті: «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО ФРЕНЧ-ЛЕНДІНҐУ», текст займає три колонки у верхній лівій частині першої сторінки. Щоб відділити інформацію від решти, колонки видрукувані на блідо-голубому фоні в чорній рамці. Під заголовком дрібнішими буквами йде напис: «Поліція не може знайти вбивцю-психа». Нижче, під підзаголовком, видруковано ще дрібнішим шрифтом стрічку, в якій зазначено: «Стаття Венделла Ґріна, за підтримки редакції».

— Рибак, — каже Боббі. — Твій дружок уже почав задовбувати. Рибак, Рибак, Рибак. Навіть якби я раптом перетворився на п’ятдесятифунтову горилу і почав стрибати будинками, мене можна було б назвати Кінґ-Конґом? — Лунд опускає газету й посміхається.

Боббі мовчить.

— Гаразд, це був поганий приклад. А якщо я, скажімо, обчистив кілька банків, мене можна назвати Джоном Діллінджером?

— Ну, — посмішка Лунда розтягується ще ширше. — Кажуть, у Діллінджера був такий величезний член, що його заспиртували в Смітсонівському інституті. Тож…

— Прочитай мені перше речення, — попросив Боббі.

Том Лунд опускає очі й починає читати:

— «Оскільки поліції Френч Лендінґа не вдається знайти хоча б якісь зачіпки у викритті подвійного вбивці й маніяка, якого прозвали Рибаком, похмурі примари страху, відчаю і підозрілості розгулюють вулицями цього маленького містечка, а звідти поширюються далі, на фермерські господарства й села у всій окрузі Френч, переходять навіть на округ Кулі».

— Тільки цього нам бракувало, — перебив його Боббі. — О Бо-же! — миттю перетинає кімнату й нахиляється над плечем Лунда.

Читаючи першу сторінку «Вісника», він ставить руку на руків’я свого «Ґлока», неначе хоче продірявити цю статтю тут і зараз.

— «Наші традиції довіри й добросусідства, наша звичка виражати теплоту і ніжність стосовно інших (Венделл Ґрін висловлювався, мов божевільний), щодня пожираються руйнівними атаками жахних емоцій. Страх, відчай і підозрілість пагубно впливають на душу великих і малих громад, налаштовують сусіда проти сусіда, перетворюють ввічливість на посміховисько.

Двоє дітей жорстоко вбито, а їхні рештки частково з’їдено. Тепер зникла третя дитина. Восьмирічна Емі Сент-Пір і семирічний Джонні Іркенхем стали жертвою нападу чудовиська в людській подобі. Вони вже ніколи не пізнають радості дорослого і навіть підліткового віку. Їхні нещасні батьки ніколи не пізнають радості, яку могли б дістати колись від своїх онуків. Батьки друзів Емі та Джонні, як і всі інші, тримають своїх дітей удома. У результаті літні екскурсії та заплановані програми для дітей було скасовано практично в кожному містечку та й у всіх населених пунктах округу Френч.

Зі зникненням десятирічної Ірми Френо, через сім днів після смерті Емі Сент-Пір і лише три — після смерті Джонні Іркенхема, терпіння громадськості вичерпалось. Як уже писав наш кореспондент, у вівторок, пізно ввечері, групою невідомих чоловіків на вулиці Ґрейнджер вчинено напад, унаслідок якого було важко побито п’ятдесятидворічного Мерліна Ґраасхаймера, тимчасово безробітного фермерського різнороба без певного місця проживання. Інший схожий випадок трапився в четвер рано-вранці. Тридцятишестирічний шведський турист Елвар Преторіус, що подорожував наодинці, зазнав нападу трьома знову ж таки невідомими чоловіками, коли приліг перепочити в парку Лейфа Еріксона Ла-Рів’єр. Ґраасхаймер і Преторіус обійшлись лише незначною медичною допомогою, проте подальші такі випадки можуть мати набагато серйозніші наслідки».

Том Лунд переглядає наступний абзац, який описує раптове зникнення Френо з тротуару по Чейз-стрит, а тоді відкидається на спинку стільця.

Боббі Дюлак ще мить читає мовчки, а тоді:

— Томе, ти маєш почути це лайно. Ось як він закінчує: «Коли “Рибак” вчинить напад знову? Напад достоту буде, навіть не сумнівайтесь, друзі мої. Коли ж нарешті начальник поліції Френч Лендінґа виконає свої обов’язки та звільнить жителів округу від жорстокого паскуди Рибака і вимушених виявів насильства, спричинених бездіяльністю поліції?»

Боббі Дюлак йде до середини кімнати. Його обличчя багряніє ще більше. Глибоко вдихає і видихає:

— Як тобі «напад достоту буде»? — запитує Боббі. — Було б непогано, якби він стався на паршивий зад Венделла Ґріна!

— Ти не повіриш, але я солідарний із тобою, — відповідає Том. — «Вимушених виявів насильства»? Він натякає людям, що треба чинити самосуд над усіма, хто здається підозрілим!

Боббі націлюється вказівним пальцем у бік Лунда:

— Я особисто викрию цього негідника. Обіцяю. Я дістану його, живого чи мертвого. — А тоді ще раз наголошує Лунду: — Особисто!

Щоб не сказати слова, що першими спали на думку, Том Лунд просто киває головою. Палець Боббі й досі націлений:

— Якщо буде потрібна допомога, звертайся до Голлівуда. Дейлу не пощастило, але, можливо, в тебе вийде краще.

Боббі відмахується від цієї думки:

— У тому немає потреби. Дейл і я… і ти, звичайно ж, ми з цим впоралися б. Але я хочу сам особисто дістатись до цього негідника. Це вже точно! — Він хвильку мовчить, а тоді веде далі: — Крім того, хіба ти забув, що Голлівуд пішов у відставку після того, як переїхав сюди.

— Голлівуд ще надто молодий, щоб іти у відставку. З огляду на роки роботи копом він іще дитина, а ти тоді лише зародок.

Під їхній регіт і щирий сміх ми випливаємо з кабінету, повертаємося в небо і переносимося на квартал північніше, на Квін-стрит.


Рухаючись кілька кварталів на схід, ми бачимо під нами низькі, хаотично розкидані будівлі, що розгалужено йдуть від центру. Широкі, а що далі від центру, то ширші й більші газони, де-не-де позначені високими дубами і кленами. Увесь квартал оточений ланцюгами живоплоту, який уже давно ніхто не стриг. Очевидно, якийсь навчальний заклад. На перший погляд ця будівля схожа на приватну початкову школу, яка добудовується і в якій кожне крило — це класні кімнати без стін. У центрі — площа з їдальнею і кабінетами адміністрації. Ми опускаємось і чуємо, як із декількох вікон доносяться веселі вигуки Джорджа Ретбуна. Відчиняються великі скляні вхідні двері, на яскраве вранішнє світло виходить охайно зодягнена жінка в окулярах «котяче око» з плакатом в одній руці і рулоном скотчу — в другій. Вона одразу ж повертається, швидко й майстерно прикріпляє плакат до дверей. Сонячні промені відбиваються від димчастого коштовного каменя завбільшки з горішок ліщини, що на третьому пальці правої руки.

Доки вона милується своєю роботою, ми зазираємо через її тендітне плече і бачимо, що це плакат із намальованими від руки повітряними кульками і написом «СЬОГОДНІ СВЯТО ПОЛУНИЦІ!!!».

Жінка заходить усередину, а ми спостерігаємо. Нижче від веселого плаката проглядаються два чи три складених інвалідні візки. Трохи далі — жінка з каштановим волоссям, що на потилиці охайно укладене завитками. Вона швидко прямує у туфлях на високих підборах через досить милий вестибюль зі світлими дерев’яними кріслами і вдало підібраними до них столиками, на яких доволі вправно викладено журнали, проходить повз так званий вахтовий пост чи то порожню стійку адміністратора, що знаходиться біля красивої кам’яної стіни, і зникає за відполірованими дверима з написом «Директор Вільям Макстон».

Що це за школа? Чому вона зараз працює? Чому влаштовує свято, адже тепер середина липня?

Назвімо її випускною школою. Ті, хто тут перебувають, закінчили всі ступені свого існування, окрім останнього, який вони проходять, живучи день у день під керівництвом легковажного директора містера Вільяма Макстона, на прізвисько Живчик. Це «Притулок для старих Макстона». Колись, у кращі часи, ще до косметичного ремонту, зробленого в середині вісімдесятих, він мав назву «Лікувальний заклад Макстона», власником і керівником якого був його засновник Герберт Макстон, батько Живчика. Можна з упевненістю сказати, що якби Герберт, котрий був порядний, хоча й трохи слабохарактерний, побачив, як веде справи його єдиний спадкоємець, то в могилі перевернувся б. Живчик ніколи не сприймав сімейний бізнес серйозно, а на додачу називав його «дитячим манежем» зі «щелепами», «зомбі», «ліжкопісяльниками» і «слинявчиками».

Здобувши освіту бухгалтера в УВ-Ла-Рів’єр (досягнувши особливих успіхів у таких предметах, як розбещеність, азартні ігри та пиття пива), хлопець обійняв посаду в Медісоні штату Вісконсин в офісі Внутрішньої податкової служби, та й то лише щоб навчитися непомітно красти в держави. За п’ять років роботи в податковій службі він навчився багато чого корисного, але подальша кар’єра фрілансером не відповідала його амбіціям. Він підкорився вмовлянням хворого батька і поринув у купу пелюшок і слинявчиків. Не виявляючи особливого завзяття, Живчик таки визнав, що хоча це і не зовсім розкішний вид бізнесу, проте забезпечує його можливістю красти і від підопічних, і від держави.

Давайте проникнемо всередину крізь великі скляні двері, промайнемо гарним фойє (одразу відчувається змішаний запах освіжувача повітря й аміаку, притаманний усім таким закладам), крізь двері, на яких написане ім’я Живчика, щоб зрозуміти, що тут удосвіта робить ця приємна молода жінка.

За дверима Живчика — кімната, у якій немає вікна, обладнана столом і невеличкою книжковою полицею, переповненою комп’ютерними роздруками, брошурками та листівками. Поряд зі столом — відчинені двері, крізь які видно вже більший офіс, із панелями, полакованими тією ж фарбою, що й двері кабінету директора, шкіряними стільцями, скляним журнальним столиком і диваном молочного кольору. У найвіддаленішому кутку стоїть відполірований до блиску стіл, недбало завалений паперами.

Тож ця молода жінка на ім’я Ребекка Вілас сидить на краю цього столу, схрестивши ноги. Одне коліно переплетене з другим, гомілки утворюють дві широкі, майже паралельні лінії, що ведуть аж донизу, до трикутних носаків чорних туфель на високих підборах, один із яких показує четверту годину, а другий шосту. Здається, Ребекка Вілас приготувалась до того, щоб її побачили, прибрала таку позу, щоб справити враження, але, звичайно ж, не на нас. Через окуляри «котяче око» прокрадається скептичний і водночас радісний погляд, проте нам не зрозуміло, що спричинило ці емоції. Можна дійти висновку, що це секретарка Живчика, проте таке припущення відтворює правду лише наполовину: судячи з того, наскільки легка й іронічна її поведінка, обов’язки міс Вілас уже давно вийшли за межі суто секретарських. (Ми можемо зробити нехай непристойне, проте безперечне припущення щодо того, звідки в неї каблучка на пальці.)

Ми летимо крізь відчинені двері, прямуємо туди, куди Ребекка спрямувала свій нетерплячий погляд, і бачимо кремезну спину її роботодавця у військовій формі кольору хакі. Він стоїть навколішки, зануривши голову та плечі в чималенький сейф, у якому ми мигцем бачимо стоси реєстраційних книг і манільських конвертів, очевидно, з валютою всередині. Кілька банкнот випадає із цих конвертів, коли Живчик витягує їх із сейфа.

— Ти підготувала плакат? — запитує він, не повертаючись.

— Так точно, — відповідає Ребекка. — Сьогодні чудовий день, і це піде нам лише на користь. — Якщо не присікатися, то в неї досить непоганий ірландський акцент, хоча вона ніколи не була в екзотичних місцях, окрім Атлантік-Сіті, куди Живчик їздив із нею за бонусною програмою на п’ять незабутніх днів два роки тому. Акцент вона вивчила зі старих фільмів.

— Я ненавиджу Свято полуниці, — каже Живчик, дістаючи останні конверти із сейфа. — Увесь день вештатимуться тут дружини й діти цих зомбі. Вони їх настільки виведуть із рівноваги, що ми змушені будемо колоти їм заспокійливі. І якщо хочеш знати правду, то я ненавиджу повітряні кульки. — Він скидає гроші на килим і починає сортувати їх на купки, відповідно до вартості банкнот.

— Тільки я у своїй простецькій манері хотіла поцікавитись, — каже Ребекка. — Нащо мені було з’являтись на зорі у цей великий день?

— Знаєш, що я ще ненавиджу? Усе, що стосується музики. Співочих зомбі і цього тупого ді-джея. Симфонічного Стена з його оркестровими записами, вигуками, розмовами про щось сенсаційне.

— Я так розумію, — каже Ребекка вже без ірландського акценту, — ти хочеш, щоб я дала раду грошам ще до початку свята.

— Настав час знову з’їздити в Міллер.

За сорок миль звідси, в Міллері, під фіктивним іменем, відкрито рахунок у Державному Провідному Банку. Депозит регулярно поповнюється готівкою, прихованою від фонду, призначеного для оплати додаткових товарів і послуг пацієнтів. Живчик, тримаючи в руках гроші, повертається на колінах і підводить погляд на Ребекку. Він сідає на п’ятки, поклавши руки на коліна:

— Боже, які в тебе прекрасні ніжки. З такими ногами ти мала б стати знаменитістю.

— Я думала, ти вже ніколи не помітиш, — зауважила Ребекка.

Живчику Макстону сорок два роки. У нього гарні зуби, густе волосся, щире обличчя і постійний блиск у вузьких карих очах. Він має двох дітей — дев’ятирічного Трея і семирічного Ешлі, якому нещодавно поставили діагноз СДУГ, тому Живчик має витрачати приблизно дві тисячі на рік лише на його лікування. До того ж у нього є дружина, партнер по життю, — тридцятидев’ятирічна Маріон. Зі зростом 165 сантиметрів вона важить понад 85 кілограмів. Ще й, до повного щастя, минулої ночі Живчик заборгував своєму букмекеру тринадцять тисяч у результаті необдуманої ставки в грі «Брюерсів», про яку ми вже чули від Джорджа Ретбуна. Він звернув увагу на чарівні ніжки міс Вілас. О так, ніжки в неї чудові!



— Перш ніж ти туди поїдеш, — каже він, — думаю, ми могли б розважитись на дивані.

— Розважитись? Як саме?

— Хулі, хулі, хуль, — каже Живчик і посміхається мов сатир.

— Ти диявольськи романтичний. — Справжня суть її зауваження лишається поза увагою роботодавця.

Живчик справді думає, що він романтичний.

Вона елегантно спускається, Живчик незграбно підводиться, щоб ногою зачинити двері сейфа. З вологим блиском в очах він ступає кілька самовдоволених брутальних кроків килимом, однією рукою обіймає струнку талію Ребекки Вілас, а другою кидає на стіл грубі манілові конверти. Він смикає свій ремінь ще до того, як починає тягти Ребекку в бік дивана.

— Можна мені подивитися на нього? — каже мудра Ребекка, яка чудово знає, як довести свого коханця до божевілля…

…І перш ніж він їй покаже, ми виявимо здоровий глузд і виринемо з кімнати до досі порожнього фойє. Коридор, що знаходиться ліворуч від стійки адміністратора, веде до двох великих білих дверей зі склом, що є вхідними до відділень «МАРГАРИТКА» і «ДЗВІНОЧОК» з відповідними написами. Наприкінці сірого коридору відділення «Дзвіночок» чоловік у мішкуватому комбінезоні збиває попіл із сигарети на плитку, якою повільно волоче брудну швабру. Ми рухаємося до «Маргаритки».

Функціональна частина Макстона зовсім не така приваблива, як приймальня. З обох боків коридору — пронумеровані двері. Під цифрами прикріплено пластикові картки з написаними від руки іменами тих, хто там перебуває. Біля четвертих дверей — письмовий стіл, за яким, дрімаючи у вертикальному положенні, сидить огрядний працівник чоловічої статі в брудній білій формі. Він повернений обличчям до входу в жіночу і чоловічу санітарні кімнати — тільки найдорожчі кімнати в Макстона, ті, що з іншого боку фойє, в «Нарцисі», мають ще щось, крім раковини. Брудні смуги від швабри тверднуть і засихають по всій кахлевій підлозі, що простягається на неймовірну довжину перед нами. Тут стіни і повітря мають однаковий сіруватий відтінок. Якщо уважно придивитись до кутків коридору, стиків стін зі стелею, видно павутиння, давні плями, нагромадження бруду. Миючий засіб із ароматом сосни, аміак, сеча утворюють специфічний запах. Літня пані з відділення «Дзвіночок» полюбляє казати, що коли живеш зі старими людьми, які страждають на нетримання, то вже нікуди не дінешся від запаху фекалій.

Кімнати змінюються залежно від стану здоров’я і можливостей їхніх мешканців. Оскільки ще майже всі сплять, ми можемо заглянути в кілька з них. В одномісній кімнаті під номером Р10, за двоє дверей від дрімливого чергового, лежить старенька Еліс Везер (ледь сопучи, бачить уві сні, як кружляє в танці з неперевершеним партнером Фредом Астером по підлозі з білого мармуру). Оточивши себе такою кількістю всього з колишнього життя, що тепер, аби пройти від дверей до ліжка, змушена маневрувати поміж стільців і столиків. Свій здоровий глузд Еліс зберегла не гірше, ніж давні меблі. Вона самостійно прибирає кімнату і робить це бездоганно. У наступній кімнаті, Р12, двоє старих фермерів, на ім’я Торвальдсон і Джесперсен, які не розмовляють один із одним уже не перший рік, сплять, перегородившись тонкою фіранкою, на яку в хаотичному порядку начіпляли сімейні фотографії та малюнки онуків.

Далі по коридору — Р18 — цілковита протилежність чистої, заставленої меблями Р10, як і її мешканець Чарльз Бернсайд — повна протилежність Еліс Везер. У Р18 немає столів, буфетів, м’яких стільців, визолочених дзеркал, ламп, килимів чи оксамитових штор — лише металеве ліжко, пластмасовий стілець і комод. На комоді немає фотографій дітей чи внуків, стіни не прикрашають малюнки з цегляними будиночками і людськими фігурками біля мурів. Містер Бернсайд зовсім не переймається обладнанням затишку, і тонкий шар пилу вкриває підлогу, підвіконня і верх комоду. Р18 не має своєї історії, свого характеру; вона здається такою брутальною і бездушною, що схожа на тюремну камеру. Сильний запах екскрементів отруює повітря.

Ми тут не для того, щоб спостерігати за розвагами, запропонованими Живчиком Макстоном, чи шармом Еліс Везер, а щоб познайомитись із Чарльзом Бернсайдом, Берні.

2


Про походження Живчика ми знаємо. Еліс прибула до Макстона з великого будинку на Ґейл-стрит, а саме з давньої її частини. Там вона пережила двох чоловіків, виховала п’ятьох синів, навчила грати на фортепіано чотири покоління діток Френч Лендінґа. Хоча ніхто з учнів не став професійним піаністом, проте всі згадують її з любов’ю і думають про неї з прихильністю. Зі змішаними почуттями відрази і покірності Еліс потрапила в це місце так, як і більшість людей, — на авто, за кермом якого сидів хтось із дітей. Вона стала надто старою, щоб жити самій у великому будинку на Ґейл-стрит. Її дорослі одружені сини були досить люб’язними з нею, проте вона не хотіла завдавати їм клопотів. Еліс Везер прожила все своє життя у Френч Лендінґу, і в неї ніколи не виникало бажання жити деінде. Деякою мірою вона завжди знала, що закінчить свої дні в хоча й не розкішному, проте доволі прийнятному притулку Макстона. Коли син Мартін привіз її сюди вперше, вона зрозуміла, що знає принаймні половину цих людей.

Чарльз Бернсайд, високий, худорлявий літній чоловік, лежить, укритий простирадлом, на металевому ліжку. На відміну від Еліс, він не керує своїм здоровим глуздом і йому не сниться Фред Астер. Укритий венами обшир його голомозої голови випинається до брів, схожих на жмути дроту. Вузькі очі з обох боків товстого гачкуватого носа сяють відблиском вікна, що дивиться на північ. Його погляд спрямований на просторі ліси вдалечині від Макстона. Берні єдиний на все відділення «Маргаритка», хто не спить. Його очі блищать, на губах викарбувалася дивна посмішка — але ці деталі нічого не означають, пам’ять Чарльза Бернсайда була такою ж порожньою, як його кімната. Уже багато років Берні страждає на хворобу Альцгеймера. Те, що здається щирою насолодою, може бути не більше ніж утіха дуже примітивного характеру. Навіть якби ми не одразу зрозуміли, що є джерелом смороду в кімнаті, пляма на простирадлі, яким він був накритий, нам би все прояснила. Він щойно добряче випорожнився, просто в ліжку. Найменше, що ми можемо сказати стосовно цієї ситуації, — це те, що він анітрохи тим не переймається; ні, сер, сором’язливий — це не про вас.

На відміну від чарівної Еліс, у нього немає влади над своїм здоровим глуздом, проте типовим хворим на Альцгеймера його важко назвати. Він може просидіти день чи два, бормочучи до своєї вівсянки, як і решта зомбі Живчика, а тоді знову ожити і долучитись до життя. Коли Берні не лежить замертво, то зазвичай ходить до санітарної кімнати за необхідності. Він може вислизнути і проводити години на самоті, або, що ще гірше, патрулювати територією, ображаючи всіх і кожного. Коли він виходить зі стану зомбізму, то стає хитрим, потайним, грубим, в’їдливим, упертим, лихослівним, підлим, образливим, на думку Живчика, нічим не відрізняється від інших старих людей, що мешкають у Макстона. Дехто з медсестер, доглядальниць і обслуговуючого персоналу сумніваються, що Берні справді страждає на хворобу Альцгеймера. Вони вважають, що він прикидається, злігши, свідомо змушує їх працювати більше, тоді як сам відпочиває і набирається сил для ще одного неприємного епізоду. Ми навряд чи маємо право їх засуджувати за підозри. Якщо Берні було поставлено правильний діагноз, то він, напевно, єдиний хворий у світі, який за хвороби Альцгеймера, що прогресує, має тривалі прояви ремісії.

1996 року сімдесятивосьмирічний чоловік, відомий як Чарльз Бернсайд, прибув до Макстона на швидкій з госпіталю Ла-Рів’єр, а не на транспортному засобі, керованому одним із турботливих родичів. Він з’явився одного ранку в травмпункті, тримаючи дві важкі валізи, заповнені брудним одягом, голосно вимагаючи медичної допомоги. Його вимоги були незв’язними, проте зрозумілими. Він стверджував, що пройшов значну відстань, аби дістатися до лікарні, і хотів би, щоб про нього подбали. Відстань змінювалась із кожною розповіддю: десять миль, п’ятнадцять миль, двадцять п’ять. Чи то він спав кілька ночей у полі, чи то на узбіччі дороги. З його загального стану і запаху можна було припустити, що він блукав і ночував десь у сільській місцевості не менше ніж тиждень. Якщо в нього колись і був гаманець, то він загубив його в дорозі. У госпіталі Ла-Рів’єр його зодягнули, нагодували, дали ліжко і намагалися випитати бодай щось про його життя. Більшість висловлювань переходила в недоладний белькіт, але за відсутності будь-яких документів, достовірними здавались принаймні такі факти: Бернсайд був столяром, теслею і штукатуром, багато років працював на замовлення. Тітка, що жила в місті Блейр, виділила йому кімнату.

Отже, він пройшов вісімнадцять миль від Блейр до Ла-Рів’єр? Ні, він розпочав свою подорож зовсім в інше місце, проте не міг згадати, у яке саме. У якесь місто, що за десять, ба ні — за двадцять п’ять миль. Люди в тому місті просто йолопи й осли. Як звали його тітку? Алтея Бернсайд. Її адреса і номер телефону? Не пам’ятає. Чи працює його тітка або чим займається? Так, вона обіймає посаду цілковитого йолопа. Вона ж дозволила йому жити у своєму будинку? Хто? Йому не потрібен нічий дозвіл, чорт забирай, він робить те, що хоче. Тітка вигнала вас зі свого будинку? Про кого ви говорите, ви, йолопи й мудаки?

Лікарі поставили попередній діагноз — хворобу Альцгеймера — ще без результатів проведення різних тестів. Соціальні працівники зробили запит на визначення адреси і номера телефону Алтеї Бернсайд, що мала б проживати у Блейрі. Телефонна компанія повідомила про відсутність у списках людей із таким ім’ям у Блейрі, а також у містах Еттрік, Кокрей, Фонтейн, Спарта, Оналяска, Ла-Рів’єр та інших населених пунктах у радіусі п’ятдесяти миль, але це не дало жодного результату. Розширивши пошук, соціальний працівник звернувся у відділи соціального забезпечення, ліцензування автотранспортних засобів і податкову службу за інформацією про Алтею і Чарльза Бернсайдів. Одна з тих двох Алтей, що їх відібрала система, — власниця дешевої перекусної в Баттернаті, далеко в північній частині штату, друга — чорношкіра жінка, що працювала вихователем у Мілуокі. Жодна з них ніяк не була пов’язана з чоловіком з госпіталю в Ла-Рів’єр. Чарльзи Бернсайди, знайдені відділами, не мали стосунку до Алтеї, здається його взагалі не існувало. Чарльз, здавалося, був одним із тих невловимих людей, що йдуть по життю, ніколи не сплачуючи податків, ніколи не реєструючись для голосування, не подаючи заяв на соціальну картку, не відкриваючи рахунки в банку, не призиваючись до армії, не здаючи на права, і в жоден сезон не працюючи на державній фермі.

Було здійснено ще не один телефонний дзвінок і в результаті вирішено, що невловимий Чарльз Бернсайд перебуватиме під опікою округу, тож відправили його до «Притулку для старих Макстона» до того часу, як звільниться місце в державній лікарні у Вайтхоллі. Швидка доправила Бернсайда до Макстона. Він житиме тут за рахунок державного забезпечення. Незадоволений Живчик розмістив його в одній із палат крила «Маргаритка». Через шість тижнів звільнилося ліжко в державній лікарні. Живчику зателефонували за кілька хвилин до того, як він отримав пошту разом із чеком, виписаним Алтеєю Бернсайд у банку в Де Пір для установи, що обслуговує Чарльза Бернсайда. Замість адреси Алтеї Бернсайд було написано лише «поштова скринька Де Пір». Тож коли зателефонували з державної лікарні, Живчик повідомив, що, керуючись громадянським обов’язком, він був би щасливий і надалі опікуватися Бернсайдом, що має статус літньої людини. Старий практично став його улюбленим пацієнтом. Не виконуючи жодних звичних махінацій, Живчик подвоїв потік своїх прибутків.

Протягом наступних шести років старий дедалі глибше опускався в пітьму Альцгеймера. Якщо він прикидався, то його виступи були блискучими. Нижче й нижче він спускався низхідними шляхами до нестриманості, нескладності мовлення, частих вибухів гніву, втрати пам’яті, втрати можливості їсти самотужки, втрати особистості. Він поринув у дитинство, а згодом у порожнечу і проводив свої дні прикутим до інвалідного візка. Живчик бідкався над неминучою втратою унікального дорогоцінного пацієнта. Улітку, за рік до цих подій, з Берні сталося разюче повернення до життя. Його змарніле обличчя знову пожвавилось, і він почав вимовляти різкі безглузді склади. Аббалах! Ґорґ! Маншан! Ґор! У нього з’явилося бажання їсти самотужки, він намагався ходити, тинявся навкруги і заново знайомився з оточенням. За тиждень його слова стали розбірливішими, він вимагав, щоб його одягнули у власний одяг і почав ходити сам у туалет. Набрав вагу, здобув сили, знову став надокучливим. Тепер часто впродовж одного дня стан його здоров’я змінювався і коливався між останньою стадією хвороби Альцгеймера та станом, притаманним для звичайного, хоча й похмурого вісімдесятип’ятирічного чоловіка. Берні схожий на людину, що відвідала Лурду, зцілилася там, але не повернулася ще до цілковитого одужання. Для Живчика диво — то й диво. Старий покидьок іще живе і яка різниця, чи він блукає по саду, чи прикутий до інвалідного візка?

Ми наближаємося ближче, намагаючись проігнорувати сморід. Що можна прочитати на обличчі цього дивного типа? Воно ніколи не було милим, а тепер шкіра сіра, глибоко запалі щоки. Добре помітні сині вени в’ються по сірій шкірі голови і роблять її рябою, схожою на яйце чайки. Товстий ніс має невеличкий горбочок, ледь викривлений вправо, що додає враження таємничості та лукавства. Зашкарублі губи вигнулись у тривожній посмішці — посмішці палія, що планує підпалити будинок, — її, швидше за все, можна назвати просто гримасою.

Це справжній американський відлюдник із внутрішніми протиріччями, створіння обшарпаних кімнат і дешевих обідів, безглуздих неохочих подорожей, колекціонер душевних ран і травм, які накопичував і плекав. Це шпигун власних думок. Справжнє ім’я Берні — Карл Бірстоун, і під цим ім’ям він від двадцяти п’яти до сорока шести років вів постійні розбої в Чикаґо, скоюючи мерзенні вчинки заради задоволення. Карл Бірстоун — це найбільша таємниця Берні. Він не може дозволити, щоб хтось дізнався про його минуле Я, що досі живе в ньому. Берні, як і Карл Бірстоун, відчуває насолоду від жахливих розваг і мерзенних утіх, але цю таємницю він змушений приховувати в темряві своєї душі.

Тож чи є це поясненням того диво-зцілення? Невже Карл Бірстоун знайшов спосіб виповзти через тріщину зомбізму Берні й узяв на себе контроль корабля, що тоне? Людська душа містить безмежну кількість кімнат: деякі з них величезні, деякі схожі на комірчини, деякі замкнені, деякі накопичують променисте світло. Ми нахиляємось до голови у венах, кривого носа, брів, схожих на дротяну щітку, дедалі глибше поринаємо в сморід, щоб роздивитися ці цікаві очі. Вони схожі на чорний неон, виблискують неначе місячне сяйво на мокрому березі річки. У цілому виражають нездійсненне щастя, проте зовсім не людське. Тут нічим не зарадиш.

Губи Берні рухаються, досі посміхаючись, якщо це можна назвати посмішкою; він щось шепоче. Що він каже?

фони ховаються у своїх сакгифафлених ногах і пгимгужують оші, фони скихлять фіт шаху, мої пітні сахуплені тіти. Ні, ні, се не топоможе, ши не так? О, фони твихуни, шудові, шудові твихуни. О, який кгаєвит: шутові твихуни на фоні фохню, як фони обертають, як фони обертають і горять, так-так, там є ого така яскгафа діга нафколо фипаленохо сліду.

Можливо, Карл Бірстоун щось і розповідає, проте з його белькотіння мало що зрозуміло. Давайте вирушимо в напрямку мертвого погляду Берні — сподіваємось, це дасть нам натяк на те, що так пожвавило старого. Збудження видно по тому, як його дрючок підняв простирадло. Здається, вони з Живчиком знаходяться в синхронному режимі, оскільки обоє в цілковитій готовності, проте в Живчика причиною того є вправність Ребекки Вілас — експерта дарувати задоволення, а збудження Берні — результат споглядання крізь вікно.

Краєвид із вікна навряд чи можна порівнювати з міс Вілас. Голова трохи підведена над подушкою, Чарльз Бернсайд захоплено дивиться і бачить невелику частину газону перед рядком кленів, що розпочинають широкі ліси. Трохи далі вежами бовваніють великі повні крони дубів, кілька беріз, схожих на запалені свічки. Висота дубів і різноманітність дерев свідчать про залишки великого лісу, який колись устеляв усю цю частину країни. Як і залишки усіх давніх лісів, ліси, що простягаються на північ і схід від Макстона, розповідають про глибоку таємничість настільки низьким голосом, що просто не можливо почути. Під їхньою зеленою завісою час та спокій поглинають кровопролиття і смерть; невидиме насильство шаленіє, постійно поглинається кожним аспектом мовчазних пейзажів, які ніколи не зупиняються, а повсякчас змінюються зі швидкістю неквапливого льодовика. Усипаний опуклий ґрунт покриває мільйони розкиданих кісток, шар за шаром; усе, що росте і цвіте, зрештою перетворюється на гниль. Світи крутяться у своїх межах, і великі систематичні всесвіти гуркочуть пліч-о-пліч, кожен з них, про те не відаючи, несе користь і катастрофу невіданим сусідам.

То Берні розглядає ці ліси? Його пожвавило те, що він у них бачить? Чи, можливо, він і досі спить? Та й узагалі, чиї це очі: Карла Бірстоуна чи Чарльза Бернсайда?

Берні шепоче:

Лиси у сфоїг ногах, пасюки у сфоїг сгофанкаг, хієни вити вд базаннам їзти, ого, ага, це най-най білже садфоління, мої друзі, ще і ще мленькй тіти, йтуть, йтуть, йтуть ого, сакгифафленими нішками.

Давайте покинемо це місце, гаразд?

Віддаляємося від бридкого рота Берні — досить. Давайте пошукаємо свіже повітря і перенесемося через ліси на північ. Лиси у своїх норах, пацюки у своїх схованках можуть скиглити від голоду — це закономірності природи, але на увесь західний Вісконсин не знайдеться жодної голодної гієни. А втім, їм завжди притаманне бажання їсти. Але ніхто їм не співчуває. Потрібно мати серце, сповнене жалю, щоб поспівчувати створінню, яке увесь час скалиться до всіх і кожного, а тоді, вкравши їхні недоїдки, починає шкіритися й хихотіти. Ми піднімаємось просто через дах.


На схід від Макстона лісовий килим застеляє землю і простягається на милю чи дві до того, де вузька ґрунтова дорога звертає з Шосе-35, схожа на недбалий проділ на голові з густим волоссям. Ліси тягнуться ще приблизно на сотню ярдів, тоді поступаються тридцятирічному житловому району, який складається з двох вулиць. Баскетбольні кільця, дитячі майданчики на задвірках, три-і двоколісні велосипеди, інший транспорт біля скромних будинків вулицями Шуберт і Ґейл. Гучно рухаються транспортні засоби Фішера-Прайса. Діти, на яких уже чекають розваги, ще в ліжках, бачать уві сні солодку вату, цуценят, хоум-рани, далекі екскурсії та багато іншого; також сплять турботливі батьки, що безперечно стануть іще турботливішими після того, як прочитають статтю Венделла Ґріна на першій сторінці ранкового «Вісника».

Щось кидається нам в око — то вузька ґрунтова дорога, що звертає до лісу з 35-го шосе. Радше, стежина, ніж дорога, — здається, у її відокремленні переважає безкорисливість. Стежина петляє поміж дерев, а за три четверті милі уривається. Куди вона веде? З висоти пташиного польоту доріжка нагадує тьмяну лінію, проведену олівцем № 4 — треба мати гострий зір, як у орла, щоб її взагалі побачити, проте хтось доклав чималих зусиль, щоб прокласти її посеред лісу. Потрібно було зрізати й обрубати дерева, викорчувати пні. Для однієї людини це місяці важкої, напруженої роботи. Результат таких нелюдських зусиль — чудова можливість заховатися подалі від очей. Так, ми не встигли й оком змигнути, як уже загубили її з поля зору і змушені шукати знову. На думку спадають гноми та їхні таємничі копальні, шлях до дракона, що охороняє золото — скарб під пильною вартою, захищений магічним заклинанням. Копальні гномів, скарби драконів і магічні заклинання — це надто по-дитячому, але коли ми опускаємось, щоб поближче роздивитися, то бачимо на початку стежки понівечений негодою знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», який доводить, що цей куточок, нехай він звичайний і відлюдний, охороняється.

Нам знову щось кидається в очі, ми дивимось на завершення вузької дороги. Там, унизу, у затінку дерев одна ділянка здається темнішою за інші. Навіть у сутінках вона має особливо щільний вигляд, що вирізняє її від решти дерев. «Ага, ого», — відлунням відбивається в нас у голові. Що це тут, якась стіна? Вона здається безбарвною. Коли ми наближаємося до середини дороги, на повороті проявляється трикутна затемнена зона, яка прихована за верхів’ями дерев і стрімко йде вгору. Та лише коли ми наближаємося, з’являється споруда, ми бачимо триповерховий дерев’яний недоладний будинок зі скособоченим ґанком. Він, очевидно, уже давно стоїть порожнім. Перше, що ми помічаємо, — його своєрідність і негостинність. Другий скособочений знак на стовпчику — «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» — тільки підтверджує враження від будівлі.

Стрімкий дах покриває лише центральну частину будинку. Ліворуч два поверхи тягнуться в бік лісу. Праворуч ідуть додаткові добудови — різного розміру причілки, що більше нагадують пагони. Будівля незбалансована, її придумав хтось невмілий, хто неухильно втілював хаотичне існування. Зрештою в підсумку занедбаний дім не має жодного логічного архітектурного пояснення, але його матеріали міцні та стійкі, не підвладні негоді та часу. Очевидно, дім збудовано для того, щоб віднайти самотність, якщо не сказати ізольованість, і сьогодні він це відображає.

З тієї висоти, на якій ми знаходимося, найдивнішим здається те, що дім цілком пофарбований у чорний колір — не лише стіни, а кожен його дюйм, ґанок, ринви, навіть вікна і двері. Чорний згори донизу. Неймовірно, у цьому простодушному, добросердечному куточку світу навіть найнавіженіший мізантроп не пофарбував би свій будинок у колір своєї душі. Ми спускаємося дедалі нижче, просто до землі, переносимося вздовж вузької дороги…

Наблизившись настільки близько, що аж моторошно, розуміємо, що мізантропія може завести навіть далі, ніж ми могли припустити. Тепер будинок уже не чорний, хоча колись і був таким. Він настільки вицвів, що змушує замислитися над нашим надто критичним ставленням до його початкового кольору. Сірий будинок став схожим на темну грозову хмару, сумне море, рештки розтрощеного корабля. Чорний був би кращим, ніж це відтворення не-життя.

Ми можемо запевнити, що мало хто з дорослих мешканців найближчих забудов, чи Френч Лендінґа та інших сусідніх міст знехтували написом на Шосе-35 і ризикнули пройтись вузькою дорогою. Мало хто навіть помічає той знак; ніхто вже й не знає про існування чорного дому. З тією ж упевненістю ми можемо сказати, що більшість їхніх дітей не лише дослідили її, а й дійшли до будинку. Вони вбачали в ньому те, що дорослим ніколи не побачити, а побачене змусило б їх стрімголов ринутись назад до шосе.

Чорний дім виділяється в західному Вісконсині як хмарочос або обкопаний ровом замок. Він фактично був би аномалією для будь-якого куточка світу, окрім парку розваг у ролі «Будинку з привидами» та «Замку жахів», де він змусив би власника атракціону збанкрутувати менш як за тиждень. Також він чимось нагадує тьмяні будинки вздовж Чейз-стрит, що простягаються від берега річки до Нейлгауз-роу. Старий готель «Нельсон», похмура таверна, взуттєва крамниця та інші будинки, позначені горизонтальною річковою міткою з нереальним відтінком, вселяють ту ж саму моторошність і примарність, що й чорний дім.


Настав слушний момент, щоби дійти висновків і запам’ятати, що цей дивний примарний і навіть трохи неприродний відтінок є специфічною ознакою граничності, що існує на межі двох характерних територій, які позначають незначне і важливе. Межові місця відрізняються від усіх інших; можна сказати, що вони знаходяться на грані.


Скажімо, ви вперше їдете напівпровінційним районом округу Устлер у своєму рідному штаті, щоб провідати друга протилежної статі. Він щойно розлучився і, на вашу думку, вчинив безглуздо, що втік до маленького містечка в сусідньому окрузі Орелост. Поруч на сидінні — кошик для пікніка, у якому дві пляшки неперевершеного білого бордо, обкладені невеличкими коробками вишуканих цукерок. Зверху лежить карта, акуратно складена так, щоб було видно відповідний район. Можливо, ви і не впевнені, де саме перебуваєте, проте ви на правильному шляху і рухаєтеся досить швидко.

Ландшафт поступово змінюється. Узбіччя уривається; дорога повертає і починаються звивисті, заплутані повороти; з обох боків нависають дерева; під їхніми переплетеними гілками час від часу з’являються будинки, дедалі менші та убогіші. Попереду триногий собака протискається крізь паркан, швидко біжить і гарчить на вашу праву передню шину. Стара, що сидить на гойдалці в маленькому солом’яному капелюсі, дивиться почервонілими очима. Два подвір’я, біля них дівчинка в брудній рожевій пачці, на голові в неї корона з фольги. Вона змахує блискучою паличкою із зірочкою на кінці над купою згорілих шин. У полі зору пропливає прямокутний плакат із написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОКРУГУ ОРЕЛОСТ». Далі дерева підіймаються у своїй поставі, а дорога випрямляється. Забувши про тривогу, ми тиснемо на педаль газу та мчимо до страждальника.

Граничність схильна до примхливості та спотворення. Абсурдність, непередбачуваність і покірність пускають коріння та розростаються. Основний відтінок цієї граничності — невезіння. Перебуваючи в оточенні природи, небаченої краси, навіть не помічаємо, що подорожуємо природною граничністю. Граничністю між великою рікою і маленькими річками, широкими льодовиковими моренами, вапняковими скелями і долинами, що залишаються непоміченими, як і чорний дім, аж доки не подивишся на них з правильного кута або не підійдеш упритул.


Ви коли-небудь бачили старого обірванця в зношеному одязі, що штовхає порожній візок уздовж безлюдних вулиць і щось бубонить? Іноді на ньому бейсбольна кепка, іноді — сонячні окуляри з тріснутою однією лінзою.

Чи траплялося з вами коли-небудь таке, що ви злякано відчиняєте двері будинку і бачите, як у п’яній юрбі військовий із зигзагоподібним шрамом на щоці знаходить хлопця, що простягся на землі із розбитою головою і виверненими кишенями без жодних ознак життя? Ви коли-небудь бачили вираз понівеченого обличчя, у якому поєднуються злість і жаль?

Це ознаки невезіння.

Просто під нами, в передмісті Френч Лендінґ, ховається ще одна його ознака. Попри горе й жах, що його оточують, у нас немає іншого вибору, як просто бути свідками. Своїми свідченнями віддамо їй шану в силу наших індивідуальних можливостей; за те, що свідчитимемо німим поглядом, дістанемо сторицею.

Ми знову здіймаємось у височину, на висоту пташиного, а правильніше сказати, орлиного польоту. Під нами Округ Френч розкинувся як на долоні. Сонячне проміння тепер уже сильніше зігріває зелені прямокутні поля і засліплює відблисками від верхівок корівників. Дорога чиста. Лише окремі озерця світла сяють на дахах авто, які повільно рухаються до міста вздовж полів. Худоба голштинської породи штовхає ворота, готова вийти зі стійлового утримання й піти на ранкову зустріч із доїльною машиною.

На безпечній відстані від чорного дому, що показав нам чудовий приклад невезіння, ми рухаємося на схід. Перетинаємо довгу пряму стрічку Ілевенс-стрит і починаємо мандрівку в проміжний район розкиданих будинків і маленьких торгових центрів перед тим, як Шосе-35 фактично перерізає сільськогосподарський район. Минаємо «7-11», «Спілку Ветеранів Західних війн», де флагшток не побачить Старого Ґлорі ще сорок п’ять хвилин. В одному з будинків, що розташований трохи далі від дороги, жінка на ім’я Ванда Кіндерлінґ, дружина Торнберґа Кіндерлінґа, неприємного й недоумкуватого чоловіка, котрий відбуває довічне покарання у в’язниці Каліфорнії. Вона прокидається, дивиться на горілку в пляшці, що стоїть на столику біля ліжка і вирішує відкласти сніданок іще на годину. За п’ятдесят ярдів виблискують на сонці шеренгами вишикувані трактори і споглядають прозорий сталево-скляний опуклий вершечок представництва з продажу фермерського знаряддя. У магазині Теда Ґольца «Фермерське знаряддя округу Френч» працює порядний турботливий чоловік і батько на ім’я Фред Маршалл, із котрим нам іще випаде нагода познайомитись, а згодом і з його роботою.

За ефектним скляним куполом і стоянкою «Ґольца», схожою на асфальтове море, півмилі каменистого занедбаного поля, що вже давно являє собою голий плац, де-не-де устелений тоненькими бур’янами. За цим полем щось схоже на купу трухлявої деревини між давнім сараєм і старезною газовою помпою. Це і є місце нашого призначення. Ми плавно спускаємося. Купа трухлявої деревини виявляється напівзруйнованою будівлею, що вже похилилась і ось-ось розвалиться. Старий рекламний щит із написом «Кока-Кола» потертий, продірявлений кулями, його просто кинули перед будинком. На порослій чагарником землі хаотично розкидані банки від пива, старі фільтри від сигарет. Зсередини чути безперервне заколисуюче дзижчання безлічі мух. Хочеться повернутися на свіже повітря й назавжди покинути це місце. Чорний будинок був доволі зловісний, але цей… цей іще гірший.

Ще одне тлумачення безталання: відчуття, що все ще гірше, ніж здається насправді.

Перед нами схожа на вагончик зруйнована хатина, яка колись була закладом під назвою «Смачно в Еда» з нездоровою їжею і страшенною антисанітарією. Через неймовірно брудний шинквас Ед Ґілбертсон із жировою масою у 350 футів нещиро подавав масні пересмажені гамбургери, политі майонезом сандвічі з відбитками брудних пальців, мокрі ріжки з морозивом для маленьких клієнтів, здебільшого місцевих діток, що приїздили сюди на велосипедах. Він уже давно помер. Ед був одним із багатьох дядечків Дейла Ґілбертсона, капітана поліції Френч Лендінґа, відомий більшості як добросердий нечупара й ідіот. Його фартух був страшенно засмальцьований; самі лише руки й нігті, варті уваги представника санепідемстанції, викликали нудоту; посуд неначе коти лизали. За стійкою ванночка з розталим морозивом варилась через високу температуру від пательні. Над головою висіла липучка для мух. Вона настільки була вкрита трупами комах, що її саму вже навіть не було видно. Найгірша правда полягала в тому, що мікроби й бактерії в «Смачно в Еда» десятиліттями, покоління за поколінням, безперешкодно розмножуючись на підлозі, шинквасі та сковорідці — не гидуючи й самим Едом, — лопатці, виделці, немитій ложечці для морозива одразу ж потрапляли в жахливу їжу, а тоді, як і передбачалося, до рота й органів травлення дітей, що їли цю погань.

Дивовижно, проте ніхто й ніколи не помер від Едової їжі, а самого господаря одного дня звалив сердечний напад, коли той виліз на стілець, щоб нарешті прикріпити кнопками дюжину нових липучок. Ніхто так і не насмілився знести його халупу й розчистити завали. Двадцять п’ять років під покровом ночі трухлявий каркас ласкаво зустрічав романтичні пари підлітків, а також хлопців і дівчат, що потребували усамітненого місця, щоб, як їм здавалося, уперше в історії відчути сп’янілу свободу.

Різке дзижчання мух підказувало, що навіть якщо нам доведеться зайти в ці руїни, то там ми не побачимо ані закоханої пароньки, ані очманілих п’яних дітей. Цей гострий, жагучий шум, який не чути з дороги, повідомляє про присутність чогось граничного. Можливо, це навіть портал.

Ми заходимо. Прозорі сонячні промені розсіюються крізь щілини в стіні зі східного боку, а крізь розбитий дах вимальовуються смужки на піщаній підлозі. Пір’я, бруд переплітаються, перемішуються сліди тварин і нечіткі відбитки взуття. Ліворуч від нас під стіною валяються зім’яті потерті армійські ковдри; за кілька кроків розкидані банки від пива й недопалки сигарет навколо гасової лампи з розбитим склом. Сонячні промені лягають смужками на сліди, простягаються аж до жахливої стійки, викривляючись на вже порожньому місці, на якому колись стояли плита, раковина, ряд стелажів. Там, у сокровенному для Еда місці, сліди зникають. Унаслідок якихось несамовитих дій були збурені бруд і пісок. Біля задньої стіни щось схоже на стару армійську ковдру — краще це була б саме вона — безладно лежить у нерівномірній калюжі липкої рідини, над якою кружляють і на яку сідають шалені мухи. Трохи далі, у кутку, брудний, кудлатий рудий дворняга вчепився зубами в м’ясо з кісткою, що стирчить із білого предмета, який він тримає передніми лапами. Білий предмет — кросівка. Кросівка фірми «Нью Баланс», якщо бути точним. А якщо бути ще точнішим — дитяча кросівка фірми «Нью Баланс» п’ятого розміру.

Нам хочеться скористатися вмінням літати і покинути це пекло. Ми неодмінно вислизнули б через перекошений дах, щоб повернутися на незіпсоване повітря, але не можемо: ми маємо бути свідками. Бридкий собака жує відрізану дитячу ступню, докладаючи всіх зусиль, щоб витягти її з білої кросівки фірми «Нью Баланс». Худорлява спина дворняги вигнулася дугою донизу і тягне. Брудні кудлаті лопатки й вузька голова похилились, сухорляві передні лапи намертво стисли трофей, смик, смик, смик, проте шнурівка на кросівці зав’язана на зло цьому собацюрі.

Біля стіни, подалі від заплутаних слідів, випроставшись, горілиць лежить бліде тіло — саме замість нього ми б хотіли бачити стару армійську ковдру. Одна рука лежить на піску, а друга під правою стіною. Пальці на обох руках стиснені в кулаки. Пряме рудувато-біляве волосся розпорошилося на маленькому обличчі. Єдине, що можна сказати про очі і рот, — це те, що вони виражають незначний подив, характерний вираз обличчя навіть під час сну. На вилицях, скронях та шиї, неначе чорнильні плями, синці й рани. Торс від шиї й до пупка закриває біла футболка з логотипом «Мілуокі Брюерс», що замащена болотом і засохлою кров’ю. Нижня частина тіла бліда, місцями закривавлена, лежить у темній калюжі, над якою юрбляться і на яку сідають шалені мухи. Оголена тоненька ліва ніжка з брудним коліном закінчується ще закривавленішою кросівкою фірми «Нью Баланс» п’ятого розміру, зашнурованою на два вузли, носак показує на стелю. Там, де мала би бути друга нога, — порожнє місце, оскільки праве стегно різко уривається розірваним обрубком.

Перед нами третя жертва Рибака — десятирічна Ірма Френо. Хвиля потрясіння, спричинена її зникненням вчора після полудня з тротуару біля магазину відеопрокату, значно посилиться, коли Дейл Ґілбертсон трохи більше ніж за день натрапить на тіло.

Рибак схопив її на вулиці Чейз-стрит і транспортував — ми не можемо сказати як саме — зверху вздовж Чейз-стрит і Лаял-роуд, повз «7-11» і «Спілку Ветеранів Західних війн», повз будинок, де п’є з горя Ванда Кіндерлінґ, повз блискуче скло будівлі «Ґольца», схожої на космічний корабель, перетнувши межу між містом і фермою.

Коли Рибак штовхнув її крізь пройму дверей, що поруч із продірявленим кулями рекламним щитом «Кока-Кола», вона ще була живою. Очевидно, відбивалась і, мабуть, кричала. Рибак штовхнув її до тильної стіни та змусив замовчати ударом по обличчю. Схоже, він її придушив. Стягнув тіло на підлогу й випростав ноги. Зняв із неї увесь одяг, що був нижче від талії: спідню білизну, шорти — усе, у чому вона була одягнена під час викрадення. Тоді Рибак відрізав їй праву ногу. Для цього він використав щось схоже на ніж із довгим великим лезом, і без сокири і пилки різав м’ясо і кістку, аж доки не відтяв ногу від решти тіла. А тоді, мабуть, не більше ніж двічі чи тричі вдарив лезом по щиколотці й відрубав ступню, що досі взута в кросівку. Він відкинув її вбік. Його не цікавила ступня Ірми. Рибаку була потрібна лише нога.


Це, мої любі, і є справжнє невезіння.


Маленьке бездіяльне тіло Ірми Френо витягнулось і, здавалося, хотіло розтанути, розчинитись і стати єдиним цілим із трухлявою підлогою. Шалені мухи й далі дзижчать. Собака досі намагається вирвати увесь соковитий трофей із кросівки. Якби простодушний Ед Ґілбертсон ожив і був тут, поруч із нами, він би вкляк на колінах і ридав, а ми…

Але ми тут не для того, щоб плакати. Ми — не Ед, якого охоплює жах, жалість і зневіра. Величезна таємничість оселилась у цій халупі, її відгомін витає в повітрі навколо нас. Ми тут, щоб побачити, засвідчити, зафіксувати й описати враження від побаченого — таємницю, яка залишила глибокий слід. Глибока, глибока важкість випливає за свої межі, і ця важкість захоплює нас. Смирення — наша найкраща, найвдаліша реакція. Без нього нам було б важко зрозуміти суть справи; величезна таємниця ув’язнила б нас, і ми залишалися б глухими, сліпими, тупими, як невігласи. Ми не можемо собі цього дозволити. Ми маємо честь доповнити цю сцену — мухи; собака, який розриває відрубану ступню; худе, біле тіло Ірми Френо; усвідомлення того, що з нею сталось, — усвідомленням своєї мізерності. Ми всього лише примара.

За шість футів від тіла Ірми крізь порожню віконну раму в боковій стіні залітає товста бджола й повільно кружляє в глибині кімнати. Бджола, що зависла в повітрі, здається надто важкою, щоб літати, проте вона й далі з легкістю і неспішною обачністю кружляє широкими колами над закривавленою підлогою. Мухи, дворняжка й Ірма не звертають на те уваги.

Проте для нас повільна бджола, яка продовжує вдоволено кружляти по задній частині жахної кімнати, не є тільки приводом відвернути увагу, а стає частиною навколишньої таємничості. Будучи елементом цієї сцени, вона дзижчить, вимагаючи від нас покірності. Важке, гучне лопотіння крильми стає центром звукових хвиль, вищих за ті, які створили мухи: як співак із мікрофоном очолює хор, так бджола контролює акустичний фон. Звуки накопичуються й сягають певної точки. Коли бджола повільно пролітає у жовтому світлі, що струменить крізь східну стіну, її смужки стають чорно-золотавими, крила — схожими на віяло і сама комаха — схожою на диво, що витає в повітрі. Вбита дівчинка розпростерта на закривавленій підлозі. Наша смиренність, усвідомлення нашої мізерності, розуміння важкості, яка цілком заповнила цю сцену, дарують нам почуття сили і влади за межами нашого розуміння, певного роду велич, що завжди присутня, але видно її лише в такі моменти.

Нам було надано честь, але ця честь є нестерпною. Гомінка бджола, покружлявши, підлетіла до вікна й вилетіла в інший світ, а ми за нею — на сонце, на повітря.

Запах лайна й сечі в «Притулку для старих Макстона»; легке, швидкоплинне відчуття невезіння щодо незбалансованого будинку з північного боку від Шосе-35; дзижчання мух і споглядання крові в колишньому «Смачно в Еда». Фе! Бридота! Хочеться запитати, чи є у Френч Лендінґу хоча б щось, що було б привабливим за своєю подобою? Хоча б одне місце, яке б нічого не приховувало?

Коротка відповідь: «Ні». З усіх боків в’їзду до Френч Лендінґа варто було б поставити великі дороговкази з написами «ПОПЕРЕДЖЕННЯ! ПРОГРЕСУЄ НЕВЕЗІННЯ! ВИ ЇДЕТЕ НА СВІЙ ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК!»

Увесь секрет полягає в магічності Рибака. Він зробив так, що слово «приємний» тимчасово зникло. Але ми можемо вирушити до місця, принаймні приємнішого. Маючи таку можливість, неодмінно нею скористаємось, адже нам потрібна перерва. Можливо, ми й не зможемо оминути невезіння, проте відвідаємо район, де немає лайна в ліжку і калюж крові на підлозі (у будь-якому разі, поки що).



Тож у бджоли своя дорога, а в нас своя; наша веде південно-західніше, минаючи ліси, що видихають аромат життя і кисень — ніде немає такого повітря, як тут, принаймні в цьому світі, — і знову до плодів людської праці.

Ця частина міста — Лібертивіль, так її було названо місцевою радою Френч Лендінґа 1976 року. Ви не повірите, але пузатий Ед Ґілбертсон, сам Король хот-догів, був членом цієї банди батьків міста, що існувала вже двісті років; то були дивні дні, хоча й не такі чудернацькі, як тепер. Зараз у Френч Лендінґу дні Рибака, дні безталанного невезіння.

Вулиці Лібертивіля мають назви, які дорослі вважають цікавими, а діти жахливими. Дехто з дітей навіть називає цю частину міста Педерастовіль. Давайте опустимось, вдихаючи свіже ранкове повітря (воно вже прогрілося; це достоту буде чудовий день для проведення Свята полуниці). Ми мовчки здійснюємо круїз над Камелот-стрит, минаємо перехрестя вулиць Камелот і Авалон та подорожуємо вниз вулицею Авалон до Мейд Маріан Вей. Від Мейд Маріан ми рухаємося далі — куди б ви думали? — до Робін Гуд Лейн.

Тут дім № 16 — привітний, маленький, милий будиночок зі шпилястою покрівлею. На ньому ніби написано: «Тут живе успішна, працьовита сім’я», — вікно на кухню відчинене. Вчувається аромат кави й тостів, який аж ніяк не нагадує про невезіння (якби-то ми не знали більше; якби ж то ми не бачили собаку, коли він їсть ступню в кросівці, як, буває, дитина, виїдає начинку з хот-дога), ми прямуємо за ароматом. Чудово бути невидимими, правда ж? Спостерігати у величній мовчанці. Прокляття, якби ж тільки те, що бачили наші богоподібні очі, нас так не засмутило! Та це так, між іншим. На щастя чи ні, але ми вже всередині, й одразу — до роботи. Як полюбляють казати в цьому куточку світу, не будемо витрачати сонячне проміння марно.

На кухні будинку № 16 Фред Маршалл — його фотографія прикрашає дошку пошани в парадній кімнаті магазину «Фермерське знаряддя округу Френч» як кращого продавця місяця. Фред також був визнаний працівником року три роки поспіль з останніх чотирьох (два роки тому Тед Ґольц дав нагороду Отто Айсману, просто аби порушити традицію), і коли він на роботі, то ніхто не випромінює стільки шарму, харизми, та й узагалі люб’язності. Ви хотіли чогось приємного? Леді та джентльмени, перед вами Фред Маршалл!

Проте зараз ми не бачимо його самовпевненої усмішки, завжди гладко зачесаний на роботі, зараз, здається, ще не бачив гребінця. Він одягнений у шорти фірми «Найк» і футболку без рукавів замість звичних випрасуваних штанів кольору хакі та спортивної сорочки. На кухонному столі лежить «Вісник Ла-Рів’єр», розгорнений десь посередині.

У Фреда нещодавно з’явились проблеми, чи, точніше сказати, у його дружини, Джудіт, але її проблеми — це і його проблеми, як казав пастор, що пов’язував їх священним шлюбом. Від того, що він читає, йому зовсім не краще. Далеко не краще. Це примітка до статті, продовження історії матеріалу першої сторінки: «РИБАК ДОСІ ГУЛЯЄ НА ВОЛІ», — і, звичайно ж, автором є прихильник сенсаційних викриттів Венделл Ґрін.

Примітка є підсумком перших двох убивств (Фред їх називав «Страшне і ще страшніше»); читаючи її, Фред згинає спочатку ліву ногу, а тоді праву, розтягуючи м’язи стегна для ранкової пробіжки. Що може більше заперечувати жалюгідність, ніж ранкова пробіжка? Що може бути кращим? Узагалі, що може зіпсувати такий прекрасний початок такого прекрасного дня у Вісконсині?

А як щодо цього:

«Мрії Джонні Іркенхема були зовсім звичайними, як розповів оповитий горем батько. [Оповитий горем батько, думає Фред, напружується і уявляє, як його син спить нагорі. О Боже, вбережи мене від ролі вбитого горем батька. Не відаючи, звичайно ж, як швидко він цю роль дістане.]

Джонні хотів стати космонавтом, усмішка ненадовго освітлює його змучене обличчя, або пожежником і гасити пожежі у Френч Лендінґу, або боротися зі злочинністю разом з “Лігою Справедливості Америки”.

Ці щирі мрії урвало жахіття, яке ми не можемо навіть уявити. [Але я впевнений, ви спробуєте, думає Френк, підводячи ноги.] Його розчленоване тіло знайшов Спенсер Ховдал із Централії. Ховдал офісний працівник Першого Фермерського Державного Банку, котрий оглядав занедбану ферму у Френч Лендінґу, власником якої був Джон Елісон, що живе в сусідньому окрузі, щоб описати майно для переходу у власність банку за несплату боргів.

Я від самого початку не хотів туди йти, розповідає Ховдал репортеру. Я найбільше у світі не люблю описувати конфіскований непотріб. [Знаючи Спенсера Ховдала, Фред дуже сумнівається, що він ужив саме слово «непотріб».] Відвідавши курятник, мені ще більше перехотілось там бути. Здавалося, він хитається і ось-ось упаде. І я б нізащо не зайшов досередини, якби не дзижчання бджіл. Я подумав, що там, мабуть, рій. Бджоли моє дошкульне місце, тож мені стало цікаво. Господи, мені стало цікаво. Сподіваюся, мені більше в житті не буде так цікаво».

У курнику він знайшов тіло семирічного Джона Веслі Іркенхема. Цей труп був розчленований, частини тіла висіли на ланцюгах, привязані до трухлявих крокв. Капітан поліції Дейл Ґілбертсон не підтвердив, хоча й не спростував інформацію, отриману з надійних джерел у поліції Ла-Рівєр, які стверджують, що стегна, тулуб і сідниці були покусані»

Гаразд, із Фреда досить, тайм-аут. Він згрібає, згортає газету й кидає її біля кавоварки. Боже, коли він був малим, у газетах про таке ніколи не писали. Заради всього святого, чому саме Рибак? Чому він обов’язково має навішати ярлик із каверзним прізвиськом кожному монстру, роблячи його ледь не знаменитістю? Він би ще назвав його «Головний Бзік Місяця».

Звичайно, нічого такого не відбувалося, коли він був Тайлерового віку, проте сам принцип… сама суть клятого принципу…

Фред перестає підводити ноги, нагадує собі, що має поговорити з Тайлером. Це буде важче, ніж просто порозмовляти про те, наприклад, чому твердне його крайня плоть, але це треба зробити обов’язково. Фред скаже: «Друзяко, деякий час тобі доведеться дотримуватись певних правил. Таю, більше не тиняйся сам, гаразд?»

Але Фред, здається, навіть не припускає, що Тай може стати жертвою вбивці. Це неначе напівдокументальний фільм або, можливо, фільм Уес Крейвена під назвою «Крик-4. Рибак». А такого фільму ще немає? Тип у риболовному плащі тиняється та вбиває підлітків гачком? Можливо, але ж не дітей, фактично малюків, говорячи про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема. О Ісусе, світ поплив у нього перед очима.

Частини тіла, що звисають з трухлявих крокв у курнику, не давали йому спокою. Хіба таке може бути насправді? Хіба таке може відбуватись тут, тут і зараз, у країні Тома Сойєра і Беккі Тетчер?

Гаразд, облишмо. Час бігти.

Можливо, зробити так, неначе газета десь загубилась сьогодні вранці, думає Френк, бере її зі столу і складає, аж доки вона не стає схожою на товсту книжку з м’якою обкладинкою (але частину заголовка все одно можна прочитати: «РИБАК ДОСІ НА В…»). Можливо, газета, ну, я не знаю, просто мігрувала одразу в старий бак для сміття, що за будинком.

Так, чудова ідея. Джуді трохи дивна останнім часом, і тривожні історії Венделла Ґріна про Рибака навряд чи підуть їй на користь. (Шматочки стегна і тулуб, Фред проходить будинком крізь вранішню тишу, підходить до дверей і, агов, офіціанте, попросіть вирізати мені напрочуд гарний шматочок сіднички.)

Вона одержима читанням преси, не коментуючи, але Фред не любить, як при цьому в неї бігають очі, а ще такі звички, як обов’язково торкатись язиком верхньої губи… а іноді, особливо два чи три останніх дні, витягти язик повністю і гратися губним жолобком, аж під самим носом. Йому здавалося це неможливим, але вчора ввечері під час місцевих новин вона зробила так знову. Вона дедалі раніше і раніше лягає спати, а іноді говорить уві сні щось чудернацьке й незрозуміле, не схоже навіть на слова. Іноді, коли Фред до неї говорить, вона не відповідає, просто широкими очима дивиться в порожнечу, ледь ворушачи губами, перебираючи руками (на руках почали з’являтися порізи й подряпини, хоча нігті в неї обрізані досить коротко).

Тай теж помітив, що мама стала трохи дивакуватою. У суботу, коли батько із сином разом обідали, Джуді вже давно спала нагорі — ще один новий симптом. І тут син, неначе грім серед ясного неба:

— А що з мамою?

— Таю, нічого.

— Ні, щось не так! Томмі Ерберт каже, що вона неначе блекоти об’їлася.

Невже він ледь не дотягнувся через томатний суп і бутерброди з сиром, щоб упороти своєму синові? Своїй єдиній дитині? Своєму друзяці Таю, котрий просто схвильований. Спаси його Господи, саме так і було.

За дверима на початку бетонної доріжки, що веде вниз вулицею, Фред починає свою повільну пробіжку на місці, глибоко вдихаючи раз за разом, поглинає кисень, а тоді видихає. Зазвичай для нього це найкраща частина дня (якщо не враховувати тих моментів, коли вони кохаються з Джудіт, але зараз це буває дуже рідко). Йому подобається відчуття — усвідомлення, — що ця доріжка може бути початком дороги будь-куди, що він може зрушити з місця тут, у Лібертивілі, районі Френч Лендінґа, а опинитися в Нью-Йорку… Сан-Франциско… Бомбеї… у горах Непалу. З кожним кроком Фред Маршалл дедалі більше інтуїтивно відчував, як світ кличе його (можливо, навіть усесвіт). Він продає трактори Джон Діра і культиватори КЕЙС, так, це правда, проте він не позбавлений уяви. Коли вони із Джудіт були студентами Університету в Медісоні, у Вісконсині, їхні перші побачення відбувалися в кав’ярні за межами території навчального закладу.

У закладі «Шоколадний годинник» панувала атмосфера, яка поєднувала джаз і лірику. Можна сміливо сказати, що вони закохались під звуки розлючених п’яниць, які декламували Аллена Ґілсберга та Ґері Снайдера під хоча й дешеву, проте надзвичайно гучну звукову систему у «Шоколадному годиннику».

Фред ще раз глибоко вдихає і починає бігти вздовж Робін Гуд Лейн до Мейд Меріан Вей, де махає рукою Діку Первісу. Дік у халаті й капцях, щойно підняв зі сходинок ґанку денну фатальну дозу Венделла Ґріна. Він повертає на Евелон-стрит і біжить, пришвидшуючись, що аж п’яти виблискують.

Однак він не може втекти від своїх думок.

Джуді, Джуді, Джуді, йому згадалась пісня Кері Ґранта (маленька жартівлива пісенька, яка в нього завжди асоціювалась із коханням його життя).

Вона нерозбірливо бубонить уві сні, зводить очі. А от нещодавно — до речі, варто запам’ятати, коли саме це сталося (три дні тому), — він пішов слідом за нею на кухню, але її там не побачив. Вона була позаду нього, спускалась сходами, і те, як вона це зробила, здається, цікавило його менше, ніж чому — нишком піднялась затильними сходами та з шумом спустилась парадними. (Саме так вона, мабуть, і зробила. Це єдине пояснення, яке він міг придумати.) Ще це витягування язика і забавляння ним. Фред знає, що це все означає: Джуді поводилась як жінка, котра боїться. Це розпочалося ще до вбивства Емі Сент-Пір, отже, це не Рибак, або принаймні не лише він.

Тут з’являється ще одне протиріччя. За кілька тижнів до того Фред розповів би вам, що його дружина безстрашна. Вона має лише п’ять футів і два дюйми зросту («Ти ж іще така маленька, як мишка», — сказала його бабуся, коли вперше її побачила), але серце в Джуді як у левиці, як у войовничого вікінга. Це не нісенітниці, не пустопорожнє вихваляння і не лірична промова; це правда, якою її бачить Фред. Те, що він раніше знав, і те, що зараз бачить, дуже сильно відрізняється, і це лякає його найбільше.

З Евелон він швидко біжить до Кемелот, перетинає перехрестя, не звертаючи уваги на транспорт, біжить дедалі швидше. Він мчить, замість того щоб бігти підтюпцем. Згадує випадок, що стався місяць по тому, як вони почали зустрічатися.


Вони, як завжди, пішли в «Шоколадний годинник», проте цього разу ввечері, щоб послухати джаз у виконанні чудового квартету. Не те щоб вони дуже його слухали — це Фред лише тепер розуміє, — здебільшого він розповідав Джуді, як не хотів навчатися в Коледжі сільського господарства і природничих наук («Му-у», як їх дражнили студенти Коледжу писемності й науки) і як не хотів навіть чути про те, що його сім’я вже все вирішила. Після закінчення він знову повернеться додому й допомагатиме Філіпу на сімейній фермі у Френч Лендінґу. Думка про те, що йому доведеться провести решту свого життя в одній упряжці з Філом, страшенно пригнічувала Фреда.

А чого хочеш ти? — запитала тоді Джуді. Вона тримала його руку на столі, у скляній креманці мерехтіла свічка, невеликий естрадний ансамбль виконував пісню «Я буду поруч з тобою».

Я не знаю, — сказав він, але можу сказати лише одне. Мені треба бути в Бізнес-адміністративному, а не в «Му-у». У мене набагато краще виходить торгувати, ніж саджати.

Тоді чому ти не переведешся?

Через свою сімю.

Але ж це не їхнє життя, а твоє, Фреде.

Він пам’ятає щиру розмову, думки і те, як щось дивне сталося дорогою до гуртожитку, щось надзвичайне. Воно виходило за межі його розуміння щодо того, як улаштоване життя. Він був шокований, і вже тринадцять років його не полишає це відчуття.

Обговорюючи його плани та їхнє спільне майбутнє («Я могла б бути дружиною фермера, — сказала Джуді, — але лише тоді, якби мій чоловік справді хотів бути фермером»), замріялись. Ноги їх несли, вони й самі не знали куди. А тоді на перехресті Стейт-стрит і Ґорхем вищання гальм і різкий удар перервали їхню розмову. Фред і Джуді оглянулись і побачили, що пікап «додж» зіткнувся бампером зі старим «Фордом Універсал».

З «універсалу», який точно прожогом пролетів повз знак «Стоп» наприкінці Ґорхем-стрит, вийшов немолодий чоловік у старомодному костюмі. Він був наляканий і шокований водночас, Фред розумів, що на те була вагома причина. Чоловік, що йшов від пікапа, був молодим, кремезним (Фред фактично пам’ятав його живіт, що звисав над поясом джинсів), із ломиком у руці. Ти, клятий сліпий мудак! — кричав Молодий і Кремезний. — Глянь, що ти зробив із моєю тачкою! Це тачка мого батька, клятий дупель!

Містер Старомодний Костюм дає задній хід, вирячивши очі, звівши руки. Фред стоїть перед магазином «Обладнання Рікмана», захоплено спостерігає і думає: О ні, містере, погана ідея. Перед таким хлопцем не можна відступати, ви маєте йти на нього, не зважаючи на те, що він навіжений. Ви провокуєте його, хіба ви не бачите, що провокуєте його? Захопившись він навіть не помічає, що в його руці вже немає руки Джуді, він слухає та має моторошне передчуття. Містер Старомодний Костюм досі поступається назад, верзе дурниці про те, як йому шкода… сталася помилка, не побачив, не подумав… страховий договір… Державна ферма… треба викликати поліцію, написати заяву…

Увесь час Молодий і Кремезний наступає, ляскаючи кінцем ломика по долоні, не слухаючи. Справа була не в страховці й компенсації, а в тому, що Містер Старомодний Костюм його налякав до чортиків, коли він собі спокійно їхав у власних справах, слухаючи пісню Джонна Пейчек «Я звільняюсь». Молодий і Кремезний хотів відплати, навіть помсти за те, що змусило його злякатися до смерті, коли його підкинуло за кермом. Його провокував запах, запах страху цього сцикуна і те, що він, навіть, не оборонявся. Це було схоже на кролика і дворового пса, коли кролик не має схованки. Містера Старомодний Костюм було притиснено до стінки; ще мить — і ломик розмахуватиме так, що аж кров летітиме.

Проте крові не було і жодного помаху ломиком теж, оскільки Джуді Делоїс за мить була там, не більше як за мить. Вона стояла між ними, безстрашно дивилась у розпашіле обличчя Молодого і Кремезного.

Фред здивовано закліпав. Що за чортівня, як вона змогла дістатись туди так швидко? (Значно пізніше в нього виникне те ж саме питання, коли він піде слідом за нею на кухню, а почує, як вона спокійно спускається парадними сходами.) А що далі? Тоді вона ляснула Молодого і Кремезного чоловіка по руці! Бац, вона ляснула його просто по м’ясистому біцепсі, залишивши бліді відбитки пальців на засмаглому, веснянкуватому тілі, нижче від рукава рваної блакитної футболки цього типа. Фред дивився і не вірив своїм очам.

Досить! — Джуді кричала просто в обличчя Молодого і Кремезного, на якому почав з’являтися подив. — Поклади, досить! Не будь дурним! Ти хочеш потрапити до вязниці через пошкодження авто на сімсот доларів? Поклади це! Заспокойся, молодець! Поклади цю штуку НА ЗЕМЛЮ!

Фред був абсолютно впевнений, що за секунду Молодий і Кремезний опустить ломик, але так, що він полетить у голову його дівчини. Джуді була неухильною, вона пильно дивилася в очі чоловіка з ломиком. Він стояв лише за крок, неначе вежа, і був більшим від неї щонайменше на кілька сотень фунтів. У той момент вона не була схожою на сцикуху; язик не перебирав верхню губу чи губний жолобок, а очі яскраво палали й були непохитні.

Ще мить — і Кремезний хлопець опускає ломик на землю.

Фред не усвідомлював, що зібрався натовп, аж доки не почув спонтанні оплески, близько тридцяти глядачів. Він приєднався, адже ніколи нею так не пишався, як у той момент. Вона смикнула їх обох, простягла руку Містеру Старомодний Костюм, фактично змусивши потиснути один одному руки. До того часу, як приїхали копи, Молодий і Кремезний та Містер Старомодний Костюм сиділи пліч-о-пліч на бордюрі, переглядаючи папери страховки один одного. Справу закрито.

Фред і Джуді далі йшли до гуртожитку, знову тримаючись за руки. Два квартали Фред не розмовляв. Чи був він у захваті від неї? Тепер він думає, що так. Нарешті він сказав: Це було неперевершено.

Вона якось тривожно глянула на нього, навіть якось тривожно всміхнулась. Ні, нічого такого, — сказала вона. Якщо тобі хочеться це якось назвати, назви це гарним виявом громадянського обовязку. Я побачила, що тип хоче сам себе відправити у вязницю. Мені не хотілося, щоб це сталось. Або щоб постраждав інший.

Здається, останнє вона сказала, уже додумавши потім. Тоді Фред уперше зрозумів, що Джуді не просто відважна, а має хоробре серце вікінга. Вона була на боці Кремезного парубка, тому що… ну, тому що інший був наляканий.

Невже ти не боялася? — запитав він її. І досі був такий приголомшений щойно побаченим, що в нього й думки в голові не майнуло, що йому мало б бути трохи соромно, адже його дівчина втрутилась, а не він, і це не «проповідь з Євангелія Голлівуда». У тебе не виникав страх, що цей тип зараз як уперіщить тобі тим ломиком?

Джуді спантеличено глянула на нього. Мені це навіть не спало на думку, — сказала вона.


Камелот врешті-решт переходить у Чейз-стрит, де можна спостерігати, як виблискує Міссісіпі в такі ясні дні, як сьогодні, але Фред не біжить так далеко. Він розвертається на початку Ліберті-Хайтс і повертається тим же шляхом. Його майка стала мокрою від поту. Іноді після пробіжки в нього покращується настрій, але не сьогодні, принаймні ще не покращився. Безстрашна Джуді того вечора на перехресті вулиць Стейт і Ґорхем була зовсім не схожою на ту, що зараз живе в його будинку: з переляканими очима, іноді незрозуміла, сонна, що крутить руки. Фред говорив про це з Петом Скарда. Це було вчора, коли лікар був у «Ґольці», шукаючи самохідну газонокосарку.

Фред показав йому кілька «Дір» і «Хонда», поцікавився, як його сім’я, а тоді запитав, (нібито просто так): Доку, можна я вас дещо запитаю, як ви думаєте, може бути таке, щоб людина раптово збожеволіла, без жодних на те попередніх симптомів?

Скарда глянув на нього хитрішим поглядом, ніж Фреду того хотілося б. Ми говоримо про дорослу людину чи підлітка, Фреде?

Ну, ми не говоримо ні про кого конкретного. — Гучний, щирий сміх, що відлунював у його власних вухах, видався не зовсім переконливим з боку оцінюючого його Пета Скарди. — Нікого, справді. Але просто гіпотетично, скажімо, про дорослу людину.

Скарда подумав, а тоді похитав головою.

У медицині є всього лише кілька принципів, а в психіатричній медицині ще менше. Покладаючись на них, я можу сказати, що це дуже малоймовірно, щоб людина «раптово збожеволіла». Це може бути дуже швидкий процес, але все ж таки процес. Ми чуємо, як люди кажуть: «Раптом захворів, мовляв, так і так», але це дуже рідкісні випадки. Психічний розлад невротична та психопатична поведінка потребує часу, щоб розвинутись, і зазвичай має проявлятися хоча б певними симптомами. А як поживає твоя мама, Фреде?

Мама? О так, чудово. У прекрасній формі.

А Джуді?

Йому знадобилась мить, щоб знову розсміятись, і це в нього чудово виходило. Він сміявся голосно та простодушно.

Джуді? Вона теж у прекрасній формі, Доку. Так, звичайно. У неї все без змін.

Точно. Усе без змін, окрім проявів деяких симптомів, і все.

Може, минеться, — думає він. Оптимізм — це характерна риса Фреда, він не вірить у невезіння, і легка усмішка вперше з’являється за сьогодні. — Можливо, симптоми зникнуть. Можливо, хай там що було з нею, зникне так само раптово, як і зявилось. Знаєте, а може, причиною того є критичні дні, ну це як ПМС.

Господи, якби все стало як раніше, яке було б полегшення! Між іншим, треба подумати про Тая. Він має поговорити з Тайлером. Фред не вірить у те, що пише Венделл Ґрін. Він вважає, що той, очевидно, намагається навіяти спогади про легендарного канібала, котрий жив на межі століть, і те, що напівлюдина, напівкозел на ім’я Альберт Фіш завітав сьогодні до них і що той скрізь. Невідомо чому він з’явився тут, в Окрузі Кулі, когось, звичайно, оминуло, а ось двох діток він убив і зробив із їхніми тілами те, про що ніхто не може навіть говорити (окрім самого Венделла Ґріна, здається).

Стегна, тулуб і сідниці покусані. — Фред замислюється і біжить швидше, попри поколювання в боці. Тепер він женеться, повторюючи, що він не вірить у те, що ці жахіття можуть якимось чином торкнутись його сина, і не бачить, як вони могли спричинити такий стан у Джуді, оскільки прояви дивакуватості з’явились іще коли Емі Сент-Пір була живою, і Джонні Іркенхем також, тоді вони ще обоє, очевидно, щасливо грались на своїх ігрових майданчиках.

Можливо, це, можливо, те… досить із нас Фреда і його проблем, чи не так? Давайте залишимо голову, сповнену хвилювань, випередимо його і повернемося на Робін Гуд Лейн, до будинку № 16. Ми повертаємось безпосередньо до джерела його занепокоєння.


Вікно спальні подружжя, що на другому поверсі, відчинене, а віконна сітка, звичайно ж, не проблема; ми проникаємо крізь неї разом із легким подихом вітру і першими звуками пробудження дня.

Звуки прокидання Френч Лендінґа не будять Джуді Маршалл. Хоча ні, вона лежить із широко розплющеними очима з третьої години, розглядає тіні, сама не знає чому. Їй наснився сон, від якого вона втекла, надто страшний, щоб його запам’ятати. Проте деякі речі вона все ж таки згадує, хоча їй дуже не хочеться.

— Знову бачила очі, — говорить вона до порожньої кімнати. Її язик витягується, хоча Фреда і немає поруч, щоб це побачив (вона знає, що він дивиться, вона стривожена, але не дурна), вона не те щоб бавиться жолобком, вона його облизує, неначе ретельно витирає, як собака вилизує морду, замастившись у тарілці з недоїдками. — Це червоне око. Його око. Око Короля.

Вона розглядає тіні дерев за вікном. Вони танцюють на стелі, вони утворюють фігури і обличчя, фігури і обличчя.

— Око Короля, — повторює вона, тепер дала волю й рукам: переплітає, викручує, потискає, ніби риє: — Аббала! Лиси у своїх норах! Аббала-дун, Багряний Король! Пацюки у своїх норах! Аббала Маншан! Король у своїй Вежі, їсть хліб із медом! Руйначі в підвалі, усе заробляють гроші!

Вона крутить головою з боку в бік. О, ці голоси, що надходять із темряви, іноді вона прокидається з картинкою, викарбуваною в її очах, картинкою з величезною, сірувато-синьою Вежею, що стоїть серед поля троянд. Поля крові. Тоді починається розмова, вона ламає язик, дає свідчення, говорить слова, які не розуміє, не кажучи вже про те, що не контролює змішаний потік англійської та безглуздої.

— Ідуть, ідуть, ідуть, — говорить вона. — Малеча йде своїми закривавленими ніжками… о, заради всього святого, це коли-небудь закінчиться чи ні?

Її язик знову витягується й лиже кінчик носа, за мить її ніздрі вкриваються слиною, а в голові чути ревіння

— Аббала, Аббала-дун, кан-та Аббала.

Ці жахливі незрозумілі слова, ці жахливі зображення Вежі з палаючими під нею печерами, печерами, крізь які йде малеча своїми закривавленими ніжками. Її розум напружується, є лише одна-єдина річ, що може це зупинити, лише один спосіб дістати полегшення.

Джуді Маршалл сідає. На столику поруч стоїть лампа, примірник найновішого роману Джона Грішема, маленький блокнот (подарунок Тая, на кожній сторінці напис «ТУТ ІЩЕ ОДНА МОЯ НОВА ІДЕЯ!») і кулькова ручка з написом «ЛА-РІВ’ЄР ШЕРАТОН».

Джуді хапає ручку і нерозбірливо пише в блокноті.

Немає Аббала немає Аббала-дун немає Вежі немає руйначів немає Багряного Короля, тільки сни, це просто мої сни.

Цього досить, але ручка теж веде куди хоче, і перш ніж вона може відірвати її від блокнота, вона пише ще один рядок:

Чорний Дім це вхід у Аббала, у пекло, світи і душі Шеол Маншан.

Досить! О Боже милосердний, досить! І найгірше: А що як це все почне мати сенс?

Вона кидає ручку назад на стіл, та котиться до штативу лампи й тихо лежить. Тоді вона вириває сторінку з блокнота, жмакає її та запихає в рот. Несамовито жує, не розкушуючи, але розмочуючи і розминаючи, а тоді ковтає. Ще один жахливий момент, коли папір прилипає їй до горла, але потім проходить униз. Слова і світи зникають, і Джуді, виснажена, знову падає на подушку. Її обличчя бліде і спітніле, величезні очі наповнені сльозами, але рухливі тіні на стелі більше не здаються їй схожими на обличчя — обличчя дітей, що йдуть, пацюків у своїх схованках, лисів у своїх норах, око Короля, Аббала-Аббала-дун! Тепер вони знову просто тіні дерев. Вона — Джуді Делоїс Маршалл, дружина Фреда, мати Тая. Це Лібертивіль, це Френч Лендінґ, це Округ Френч, це Вісконсин, це Америка, це Північна Півкуля, це світ, і немає ніяких інших світів, крім цього. І нехай так і буде.

Її очі заплющуються. Коли вона нарешті засинає, ми покидаємо цю кімнату і рухаємося до дверей, але перш ніж ми туди дістанемось, Джуді Маршалл знову щось говорить — говорить водночас за гранню і уві сні.

— Бернсайд — це твоє несправжнє ім’я. Де твоя нора?

Двері в спальню зачинені, тож ми скористаємося замковою шпариною, проходимо крізь неї, немов подих. Ми рухаємося коридором, повз сімейні фотографії Джуді та Фреда, у тому числі й повз одну світлину на фермі Фредової сім’ї, де Фред і Джуді провели хоча й жахливий, проте неймовірно короткий період після одруження. Хочете гарну пораду? Не нагадуйте Джуді Маршалл про Фредового брата, Філа. Просто не заводіть її, як би, без сумніву, сказав Джордж Ретбун.

На дверях наприкінці коридору немає замкової шпарини, але є щілина під дверима, і ми прослизаємо, як телеграма. Одразу зрозуміло, що це кімната хлопчика: ми можемо визначити це по змішаному запаху брудних спортивних шкарпеток і олії з-під яловичої ніжки. Ця кімната маленька, але здається більшою, ніж у Фреда і Джуді, що далі по коридору, мабуть, тому, що тут немає присутності тривоги. На стінах фотографії Шакіл О’Ніла, Джеремі Берніц, команди «Мілуокі Бакс» та ідола Тайлера Маршалла — Марка Мак-Ґвайра. Мак-Ґвайр грає за «Карди», а «Карди» — це ворог, але вони фактично не конкуренти для «Мілуокі Брюерс». «Брю Крю» були підстилками в Лізі Америки, а вони — такими ж підстилками в Національній. А Мак-Ґвайр… ну, він герой, чи не так? Він сильний, скромний і може виконати удар на милю. Навіть батько Тайлера, який підтримує виключно вісконсинські команди, вважає, що Мак-Ґвайр особливий. «Найкращий бетер за всю історію гри» — так він назвав його після сезону, у якому той зробив сімдесят пробіжок. Тайлер, будучи ще зовсім дитиною того легендарного року, добре це запам’ятав.

Також на стіні кімнати цього маленького хлопчика, який згодом стане четвертою жертвою Рибака (третя вже була, і ми її бачили), на видному місці, якраз над ліжком, — плакат, на якому великий чорний замок у кінці великого затуманеного лугу. Унизу плаката, прикріпленого скотчем до стіни (мама йому категорично забороняє кнопки), напис великими зеленими буквами: «ПОВЕРТАЙСЯ НА СТАРІ ЗЕМЛІ». Тай уже давно збирався зняти цей плакат і вирізати цю частину. Плакат йому подобається не тому, що він любить Ірландію, — він йому нагадує якесь місце деінде, Десь Деінде. Це неначе фотографія якогось дивовижного вигаданого королівства, де, мабуть, живуть єдинороги в лісі й дракони в печерах. Це нагадує Ірландію чи навіть Гаррі Поттера. Гоґвортс — це абищиця, порівняно з цим Замком Десь Деінде. Це перше, що Тайлер Маршалл бачить уранці, останнє, що споглядає ввечері, і це йому подобається.

Скрутившись калачиком, він лежить на боці, в самих трусах. На голові скуйовджене біляве волосся, великий палець недалеко від рота, він ледь не смокче його. Йому щось сниться — ми бачимо, як бігають його очні яблука туди-сюди під заплющеними повіками. Його губи рухаються… він щось шепоче… Аббала? Він шепоче слова матері? Точно, що ні, але…

Ми наближаємося, щоб послухати, але перш ніж ми можемо щось почути, вмикається червоний радіоприймач із вмонтованим годинником, і одразу голос Джорджа Ретбуна лунає на всю кімнату. Це змушує Тая остаточно прокинутися й залишити сон, що досі кружляв у його незачесаній голові.

— Уболівальники, ви маєте мене зараз послухати, скільки разів я вам це казав? Якщо ви ще не були в Магазині меблів Братів Хенрайд у Френч Лендінґу та Централії, то ви взагалі не знаєте, що таке меблі. Це точно, я говорю про Братів Хенрайд та їхній колоніальний стиль: вітальні, їдальні, спальні відомих брендів Лей-Зі-Бой, Бретон Вудс і Мусхед, — НАВІТЬ СЛІПИЙ ВІДЗНАЧИВ БИ ЯКІСТЬ У БРАТІВ ХЕНРАЙД!

Тай Маршалл сміється, ще навіть добре не розплющивши очі. Йому подобається Джордж Ретбун; Джордж, як те мотовило.

А тепер, навіть не зупиняючись після реклами, веде далі:

— Ви готові до Брюер-розіграшу, правда? Вислали мені поштову адресу та el telefono? Сподіваюся, що так, адже реєстрація закінчилась сьогодні опівночі. Якщо проґавили… то ваш поїзд пішов!

Тай заплющує очі знову і, мовчки ворушачи губами, повторює одне і те ж слово, понад три рази:

— Чорт, чорт, чорт. — Він забув надіслати і тепер може сподіватись лише на батька (який знає, що його син забудькуватий), можливо, він згадав і зареєстрував його.

— Головний приз, — каже Джордж. — ЄДИНИЙ шанс для тебе, твого кращого друга або подружки бути учасником, «бет боєм» чи «бет ґьорл» у «Брю Крю», під час усієї серії ігор у Цинциннаті. Єдиний шанс виграти битку з автографом Ричі Сексона. Бейсбольна битка — швидка, мов блискавка! Не кажучи вже про п’ятдесят вільних місць біля першої бази поруч зі мною, Джорджем Ретбуном — Мандрівним Коледжем Бейсбольних Наук Округу Кулі! АЛЕ НАВІЩО Я ТОБІ ЦЕ КАЖУ? Якщо проґавив — то вже запізно. Справу закрито, гру закінчено, застебни ширінку! О, я знаю навіщо — щоб переконатися, що наступної п’ятниці ти налаштуєш свій приймач і я обов’язково назву твоє ім’я по радіо.

Тай важко зітхає. Є лише два шанси, що Джордж назве його ім’я по радіо: незначний і жодного. Не те щоб він дуже хотів бути «бед боєм», одягненим у мішкувату форму «Брюерсів», і бігати перед великою кількістю людей у Міллер-Парку, але заволодіти биткою Ричі Секстона, швидкою, мов блискавка… О, це так!

Тайлер викочується з ліжка, нюхає вчорашню футболку, чує запах поту й відкидає її, тоді бере іншу з шафи. Батько іноді питає, навіщо він накручує будильник так рано, адже літні канікули. Тайлер не може йому ніяк пояснити, що кожен день важливий, особливо, такий, наповнений теплом і сонячним промінням, і ніяких особливих обов’язків. Так, наче маленький голос у глибині його душі попереджав не марнувати жодної хвилини, бо часу мало.

Те, що Джордж Ретбун сказав далі, різко вигнало сонливість з голови Тайлера, його неначе облили холодною водою.

— Скажіть, жителі Кулі, ви хочете поговорити про Рибака?

Тайлер оторопів, дивний легкий холод пробіг його спиною, а тоді вниз руками. Рибак. Хтось навіжений убиває дітей… І їсть їх? Ну, він чув такі плітки, здебільшого від старших хлопців на бейсбольному полі, але хто може чинити такі жахливі речі? Канібалізм якийсь!

Голос Джорджа стишується.

— Зараз я розповім вам невеличкий секрет, так що слухайте уважно свого дядька Джорджа. — Тайлер сидить на своєму ліжку, тримаючи кросівки за шнурки, й уважно слухає дядька Джорджа, як той і сказав. Здається дивним чути Джорджа Ретбуна, котрий розповідає про щось… щось, не пов’язане зі спортом, але Тайлер йому довіряє. Хіба Джордж Ретбун не передбачив, що «Беджерс» увійде щонайменше у вісімку кращих, тоді як усі говорили, що вони вилетять з першого раунду? Так, таке було. Справу закрито, гру закінчено, застебни ширінку.

Голос Джорджа стишується ще більше, майже до шепоту.

— Справжній Рибак, хлопці і дівчата, Альберт Фіш, помер шістдесят сім років тому і, наскільки я знаю, ніколи не рухався західніше від Нью-Джерсі. Крім того, він, мабуть, був УБОЛІВАЛЬНИКОМ ЧОРТОВИХ ЯНКІ! ТОЖ ОХОЛОНЬ, ОКРУГ КУЛІ! ЗАСПОКООООЙТЕСЯ!

Тай розслабився, посміхнувся й почав надівати кросівки. Заспокойтеся — це вдало сказано. Новий день, і, ну так, його мама трохи тю-тю останнім часом, але все минеться.

Тож давайте на цій оптимістичній ноті ми вмиємо руки, як сказав би грізний Джордж Ретбун. Говорячи зранку про Джорджа, про цей всюдисущий голос в окрузі Кулі, чому б нам не відшукати його самого? Непогана ідея. Давайте негайно так і зробимо.

3


Крізь вікно ми покидаємо кімнату Тайлера, подалі від Лібертивіля, летимо на південний захід по діагоналі, не затримуючись, ніби справді лопочучи крильми, летимо до мети. Ми прямуємо в бік геліографа, який виблискує на вранішньому сонці біля річки Міссісіпі, також коло найбільших у світі шести резервуарів. Між ними й окружною дорогою Оо (ми можемо назвати її Нейлгауз-роу, якщо хочемо, адже зараз ми практично жителі Френч Лендінґа) — вежа радіостанції. Попереджувальний маяк на верхівці зараз невидимий через яскраве сонячне світло щойно народженого липневого дня. Ми відчуваємо запах трави, дерев і зігрітої землі, а коли наближаємося до вежі, відчуваємо насичений запах пива на етапі бродіння.

Поруч із вежею радіостанції, в індустріальному парку з південного боку від «Пенінсула-драйв», побудовано будівлю з блоків. Біля неї припарковано півдюжини автомобілів, патрульний фургон округу Кулі, старий «Форд Еколайн», пофарбований у карамельно-рожевий колір. Коли день закінчується й починається вечір, циліндричні тіні шести резервуарів падають спочатку на знак, який стоїть на убогому газоні біля дороги, відтак на будівлю, а тоді на автостоянку. На знаку написано: «KDCU-AM, ТВІЙ ГОЛОС ЗВУЧИТЬ НА ВСЮ КУЛІ КАНТРІ». Навпроти, на патрульному фургоні рожевою фарбою з балончика — надихаюча заява: «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІАН! ТАК!», — яку пізніше Гові Соул, інженер команди Ю, зітре (мабуть, під час шоу Раша Лімбо, оскільки воно супутникове і повністю автоматизоване). Напис говорить нам про любов середньої Америки в маленькому місті. Здається, нарешті ми знайшли щось приємне.

Коли ми прибуваємо до радіостанції, з бокових дверей виходить худорлявий чоловік, одягнений у «докерси» кольору хакі, білу сорочку з єгипетської бавовни без краватки, із застебненими ґудзиками аж під шию, бордовими підтяжками (вони надто тонкі, як і він сам; підтяжки — це щось надто вульгарне, і носити їх мають такі створіння, як Живчик Макстон і Сонні Хартфілд, працівник похоронного бюро). Це чоловік зі сріблястим волоссям, в елегантному солом’яному капелюсі, старомодному, проте досі гарному. Бордова стрічка на капелюсі пасує до його підтяжок. Авіаторські окуляри затуляють очі. Він стоїть на траві, ліворуч від дверей, під розбитим гучномовцем, що посилює звук трансляції місцевих новин KDCU. Після цього з доповіддю виступатимуть представники ферми міста Чикаґо, і це дає йому десять хвилин, перш ніж він знову сяде за мікрофон.

Ми ніяково спостерігаємо, як він витягує пачку сигарет «Амерікен Спірит» із кишені на сорочці й підпалює одну золотою запальничкою. Звичайно, цей елегантний чоловік у підтяжках, «докерсах» і «батвідженсах» не може бути Джорджем Ретбуном. У своїй уяві ми вже змалювали образ Джорджа. Він має виглядати зовсім інакше. Ми уявляємо типа з великим животом, що звисає над білим ременем його штанів (це все сардельки), цегляно-червоним обличчям (це все пиво, не говорячи вже про крик у спортивних коментарях), товстою короткою шиєю (мають же десь поміщатися його залізні голосові зв’язки). Джордж Ретбун у нашій уяві й уяві всієї Кулі Кантрі — витрішкуватий, з широкою дупою, скуйовдженим волоссям, залізним горлом, що ковтає таблетки, який ганяє автомобілем, голосує за республіканців, щомиті чекає серцевого нападу, любить перебільшувати спортивні подробиці, шалений ентузіаст, божевільний забобонник, з високим рівнем холестерину.

Цей тип — не він. Цей тип рухається, як танцюрист. Цей тип — холодний чай спекотного дня, холоднокровний, як піковий король.

Але скажіть, чи це жарт, чи що? Еге ж. Жарт гладкого діджея з миршавим голосом, тільки навпаки, у найпрямішому розумінні. Джорджа Ретбуна не існує взагалі. Він лише хобі в дії, фантастика в плоті й лише один із образів стрункої особистості. Люди з KDCU думають, що знають його справжнє ім’я, і думають, що в курсі цього жарту (вони знають, що висловлення про сліпих — це коронний номер товстуна-коротуна Джорджа), але вони не знають і половини. Вони знають рівно одну третину, тому що чоловік у «докерсах» і солом’яному капелюсі — це насправді чотири людини.

У будь-якому разі, Джордж Ретбун був порятунком KDCU, остання вціліла АМ-станція на жорстокому ринку FM. П’ять днів на тиждень, тиждень за тижнем він успішно веде ранкову передачу. У-команда (як вони самі себе називають) любить його до смерті.

Над ним з гучномовця чути балаканину:

— Досі жодних зачіпок, за словами капітана поліції Дейла Ґілбертсона, який назвав репортера «Вісника» Венделла Ґріна страшенним панікером, що більше зацікавлений у продажу газет, ніж у справах Френч Лендінґа.

— Тим часом в Ардені пожежа в будинку забрала життя літнього фермера та його дружини. Хорст П. Лепплемір і його дружина Ґертруда обоє вісімдесятидворічні…

— Хорст П. Лепплемір, — сказав худий чоловік, затягуючись із великим задоволенням. — Спробуй повторити це швидко десять разів, ти, дурню.

Позаду нього, праворуч, двері знову відчиняються, і хоча курець стоїть саме під гучномовцем, він чудово чує скрип дверей. Очі за авіаторською оправою були мертві все його життя, але слух у нього гострий.

Блідолиций новоприбулий моргає від вранішнього сонця, як дитинча крота, яке щойно вилізло зі своєї схованки, злякавшись леза плуга. Його голова поголена, окрім ірокезу, який простягається центром голови, й кіски, що починається на потилиці, трохи вище від шиї, та тягнеться до лопаток. Ерокез пофарбований в яскраво червоний колір, а кіска — у колір електрик. З однієї мочки вуха звисає сережка у формі блискавки, що має підозрілий вигляд, мов нацистський знак чи ісіґнія[2]. Він одягнений у порвану чорну футболку з логотипом «СНІВЕЛІН ШІТС ‘97: МИ НА ВАЖКОМУ ШЛЯХУ ДО ІСУСА». В одній руці цей цікавий хлопець тримає футляр для компакт-диска.

— Привіт, Моррісе, — каже худий чоловік у солом’яному капелюсі, досі не повертаючись.

Морріс затамовує легкий подих і у своєму здивуванні скидається на хорошого єврейського хлопчика, яким він і є насправді. Морріс Роузен — інтерн на літній період У-команди філії Ошкош університету Вісконсину.

— Блін, мені подобається ця неоплачувана праця, — зазвичай каже менеджер станції Том Віґґінс, потираючи руки.

Ніколи чекова книжка не охоронялась так добросовісно, як Віґґі охороняє чекову книжку KDCU. Він неначе дракон Смауґ, що валяється на своїй купі золота (там і рахунків таких не було в ‘DCU, щоб було на чому валятися; кажуть, що станції АМ просто щастить, що вона виживає).

Погляд Морріса здивований, навіть не просто здивований — він розчиняється в усмішці.

— Йой, містере Лайден! Нічого собі! Оце так вуха!

Він супиться. Навіть якщо містер Лайден, що стоїть якраз під гучномовцем, почув, що хтось виходить, як, чорт забирай, він зрозумів, хто це був?

— Як ви дізналися, що це я? — запитує він.

— Лише від двох людей тут пахне марихуаною зранку, — каже Генрі Лайден. — Запах диму, що поширюється від одного з них, перебивається ароматом зубної пасти, а від другого — це від тебе, Моррісе, — різко віє ним.

— Агов, — шанобливо каже Морріс, — це феноменально.

— Я взагалі феноменальний, — погоджується Генрі. Він говорить тихо й задумливо: — Це важка робота, але хтось має її виконувати. Що ж до твого ранкового рандеву з безсумнівно смачною тайською паличкою, можна, я запропоную тобі афоризм апачі?

— Ушкварюй, чуваче.

Це перша справжня розмова між Моррісом і Генрі Лайденом — цілком таким, як про нього розповідали Моррісу. І навіть більше. Тепер уже не так важко повірити, що він може мати іншу особистість… Секретну особистість, таку, як Брюс Вейн… це якось так таємничо.

— Те, що ми робимо в дитинстві, формує наші звички, — каже Генрі, достоту не голосом Джорджа Ретбуна, — це моя порада тобі, Моррісе.

— Саме так, — каже Морріс, навіть не уявляючи, про що говорить містер Лайден, а тоді повільно й тихо простягає футляр із компакт-диском.

Генрі не робить жодних рухів, щоб узяти диск. Морріс почувається ніяково. Раптом йому здається, що він знову семирічний хлопчик, намагається привернути увагу завжди заклопотаного батька картинкою, яку півдня малював у кімнаті. Він же сліпий, дурню. Він може відчути запах гашишу у твоєму подиху й мати вуха, як у кажана, але як він має знати, що ти тримаєш цей довбаний диск?

Вагаючись, трохи налякавшись своєю власною нерозсудливістю, Морріс бере Генрі за зап’ястя. Він відчуває, що змусив чоловіка трохи злякатися, але Лайден веде рукою до тонкої коробки.

— О, диск, — каже Генрі. — І що там?

— Я хотів би, щоб ви увімкнули сьомий трек сьогодні в нічному шоу, — сказав Морріс, — будь ласка.

Спершу Генрі, здається, стривожився. Він затягується і викидає сигарету (навіть не глянувши, звичайно, ха-ха) в пластикове відро, заповнене піском, що стоїть біля дверей.

— Яке шоу ти маєш на увазі? — запитує він.

Замість того щоб просто відповісти, Морріс тихо ледь прицмокує губами, відтворюючи звук схожий на той, який видає хижа тварина, коли їсть щось смачненьке. І що ще гірше, він цитує слова Вісконсинського Щура, знані серед однолітків Морріса так само, як і серед дорослих, «навіть сліпому» Джорджу Ретбуну відомі: «Жуй, їж і запивай, це все-е-е виходить через одне й те саме місце!»

У нього не дуже добре виходить, але немає сумнівів, кого він копіює: єдиного і неповторного Вісконсинського Щура, чия вечірня програма виходить на KWLA-FM і є прославленою в Кулі Кантрі (хоча тут аж проситься слово «безславною»). KWLA — це маленька FM-станція коледжу Ла-Рів’єр, вона є не більшою за пляму на фоні вісконсинського радіо, але кількість радіослухачів Щура — величезна.

І якщо хто-небудь дізнається, що безтурботний уболівальник «Брю Крю», республіканець, представник АМ-мовлення Джордж Ретбун — це водночас Щур, котрий одного разу оприлюднив усе чорне шмаття на диску «Бекстрит Бойз», то можуть бути великі проблеми. Досить серйозні, які, можливо, сягнуть далеко за межі дружнього маленького співтовариства радіо.

— Заради Бога, Моррісе, що примусило тебе думати, що я Вісконсинський Щур? — запитує Генрі. — Я ледве знаю, про кого ти говориш. Хто вселив тобі в голову таку думку?

— Поінформоване джерело, — хитро відповідає Морріс.

Він би ніколи не здав Гові Соу, навіть якби йому виривали нігті розжареними щипцями. Гові дізнався випадково: одного дня він пішов до сортиру після Генрі й побачив, що із задньої кишені Генрі випав гаманець, коли той сидів на «троні». Ви думаєте, що тип, у якого так явно загострені всі відчуття, не зміг би собі такого дозволити, але, мабуть, Генрі задумався про щось інше. Очевидно, він був обтяжений, адже щодня змушений багато думати. У портмоне Генрі була перепустка на KWLA (Гові його проглянув «у рамках дружньої цікавості», як він висловився), а на лінії, де написано ім’я, хтось поставив штампик із зображенням пацюка. Справу закрито, гру закінчено, застібни ширінку.

— Я ніколи в житті не переступав порога KWLA, — каже Генрі, і це абсолютна правда. Він робить записи Вісконсинського Щура (як й інші) в домашній студії, а тоді надсилає з поштових скриньок у центрі міста, підписуючись ім’ям Джоі Страммер. Картка зі штампом пацюка була насправді лише запрошенням від KWLA, і нічого більше, він же не прийняв запрошення, тільки картку.

— А ти став для когось поінформованим джерелом, Моррісе?

— Га?

— Ти кому-небудь казав, що я — Вісконсинський Щур?

— Ні! Звичайно ж ні! — як зазвичай і кажуть люди у таких випадках.

На щастя для Генрі, це була правда. Поки що, але день іще тільки починається.

— І не будеш, правда. Бо чутки мають властивість укорінюватися. Точно так, як і погані звички. — Генрі пихкотить, утягуючи дим.

— Я вмію тримати язик за зубами. — Морріс заявляє, можливо, і з недоречною гордістю.

— Сподіваюсь, бо якщо ти сіятимеш чутки, мені доведеться тебе вбити.

Сіятиму чутки, — думає Морріс. — Цей чувак якийсь накручений.

— Уб’єте, так, — сміється Морріс.

— І з’їм, — каже Генрі.

Він не сміється, навіть не всміхається.

— Так точно! — Морріс знову сміється, але цього разу сміх звучить уже якось дивно, навіть для його власних вух: — Як Ганнібал Лектер?

— Ні, як Рибак, — каже Генрі. Він повільно повертається окулярами до Морріса. Сонце відбивається від них, на мить перетворюючи їх на червонясто-коричневе вогняне око. Морріс робить крок назад, навіть не розуміючи, що він це зробив: — Альберт Фіш любив починати з дупи, ти знав це?

— Н…

— Так, правда. Він стверджував, що шматочок молодої сіднички такий же солодкий, як шніцель з молодої телятини. Його точні слова, написані в листі до матері, однієї з його жертв.

— Досить, — каже Морріс. Страх у голосі чують навіть його власні вуха — це голос товстенького поросяти, що не дозволяє зайти великому поганому вовкові: — Я нізащо не повірю, що ви Рибак.

— Ні? Чому б це?

— Шановний, по-перше, ви сліпий!

Генрі нічого не каже, лише дивиться на спантеличеного Морріса, червонясто-коричневим оком своїх окулярів. Тут Морріс замислюється: А чи справді він сліпий? Він чудово орієнтується в просторі, як для сліпого і як він зрозумів, що це я, коли я вийшов? Це все здається досить дивним.

— Я буду мовчати, — говорить він, — їй-богу.

— Це все, чого я хочу, — м’яко каже Генрі. — Тепер, коли ми один одного зрозуміли, що саме ти мені приніс? — Він тримає диск, не дивлячись на нього, з великим полегшенням зауважує Морріс.

— Це стара пісня «Сюпрімс» «Куди зникло наше кохання?» у виконанні групи з Рейсена «Брудна сперма». Але вони її виконують у ритмі ста п’ятдесяти ударів за хвилину. Весело, блін, вийшло. Нищить всю попсовість пісні.

— «Брудна сперма», — каже Генрі, — це не вони раніше називались «Клітор Джейн Уайтт».

Морріс дивиться на Генрі з таким трепетом, який може перерости в кохання.

— Соло-гітарист «Брудної сперми» сформував групу «Джи-ві-сі». Тоді він розійшовся в політичних поглядах з бас-гітаристом, щось на кшталт Дін Кісінджер і Генрі Ачесон, тож Акі-Дакі, гітарист, вийшов із групи та сформував «Брудну сперму».

— «Куди зникло наше кохання?» — задумливо каже Генрі і повертає диск назад. Моррісу здалося, що навіть Генрі побачив його переміни на лиці.

— Думай своєю головою, не можна допустити, щоб мене хтось побачив із цим диском. Покладеш його в мою шафу.

Похмурість Морріса зникає, і його обличчя розпливається в сонячній усмішці.

— Так, гаразд! Зрозумів, містере Лайден!

— Дивись, щоб ніхто не помітив, що ти це робиш. Особливо Хоуел Соуі. Хоуел свого роду шпигун, і ти маєш бути надзвичайно обережним.

— Уторопав! — Посміхаючись, задоволений тим, як усе склалося, Морріс прямує до дверей.

— І, Моррісе?

— Так?

— Оскільки ти знаєш мою таємницю, називай мене Генрі?

— Генрі! Так! — Це найкращий літній ранок для Морріса Роузена. Саме так.

— І ще.

— Так? Генрі? — Морріс уявляє день, коли вони стануть Генк і Морі.

— Тримай язик за зубами щодо Щура.

— Я вже казав…

— Так, і я вірю тобі, але спокуса підступна, Моррісе; спокуса підступна, як злодій уночі, або як кілер у пошуках жертви. Якщо ти підкоришся спокусі, я дізнаюся. Я відчую за запахом твоєї шкіри, як поганий одеколон. Ти віриш мені?

— О… так.

І він повірив. Пізніше, коли в нього буде час усе обміркувати, Морріс подумає, яка це безглузда ідея, але так, у той самий час він повірив йому. Він вірить йому, неначе загіпнотизований.

— Дуже добре, тепер іди. Рекламу постав у такій послідовності: господарські товари «Ас», «Шевроле Заглат» і «Містер Смачненькі Реберця».

— Затямив.

— З приводу вчорашньої гри…

— Страйк-аут Вікмена на восьмій? Оце так падлюка. Це геть не схоже на «Брюверсів».

— Ні, я думаю вдалішим є хоум-ран Марка Лоретта в п’ятому. Він не часто себе проявляє, та все одно вболівальники люблять його. Сам дивуюся чому. Й сліпому ясно, що його удари не зовсім вдалі. Йди. Поклади диск до моєї шафки, і якщо я побачу Щура, я передам йому. Я впевнений, що він це поставить.

— Трек…

— Сім, сім римується із «у небі грім». Я не забуду, і він теж. А тепер іди вже.

Морріс іще раз вдячно дивиться на нього і повертається всередину. Генрі Лайден, він же Вісконсинський Щур, він же Генрі Шейк (ми ще дізнаємось про нього, але не зараз; іще не час), підпалює іншу сигарету і глибоко затягується. Він не встигне її допалити; репортаж для фермерів уже закінчується (свині подохли, поганий прогноз на врожай пшениці, космічні ціни на кукурудзу), але зараз він мусить зробити кілька затяжок, щоб заспокоїтися. Довгий, довгий день у нього попереду, який закінчиться танцювальним вечором на Святі полуниці в «Притулку для старих Макстона», в будинку, що вселяє жах перед старістю. Він часто просить Господа, щоб уберіг його від лап Вільяма «Живчика» Макстона. Якби йому довелось обирати між тим, щоб закінчити свої дні в цьому закладі, чи щоб йому обпалили обличчя паяльною лампою, він однозначно обрав би паяльну лампу. Пізніше, якщо він не буде зовсім виснаженим, можливо, до нього зайде друг, що живе з ним по сусідству, щоб розпочати читати книжку «Похмурий дім». Це допоможе йому розслабитись.

Цікаво, як довго Морріс Роузен зможе зберігати таємницю? Ну, Генрі сподівається, що він це з’ясує. Йому надто подобається Щур, щоб відмовитися від нього, хоча, очевидно, буде змушений, це вже незаперечний факт.

— Дін Кіссінджер, — бурмоче він. — Генрі Ачесон. Акі-Дакі. Господи, спаси нас.

Він затягується ще раз і викидає сигарету у відро з піском. Час повертатись усередину, час повтору хоум-рану Марка Лоретта, час приймати дзвінки від палких уболівальників спорту, жителів Кулі Кантрі.

І нам пора. Сьома година — б’ють у дзвіниці лютеранської церкви.


У Френч Лендінґу життя починає вирувати із шаленою швидкістю. У цій частині світу ніхто довго не вилежується, і нам теж треба поквапитися, щоб якомога швидше дістатися до кінцевої зупинки нашої подорожі. Невдовзі відбуватимуться події, і відбуватимуться вони дуже стрімко. Все-таки ми молодці, нам залишилася ще лише одна зупинка до крайнього пункту призначення.

Ми злітаємо в тепле, нагріте сонцем повітря і мить кружляємо над вежею KDCU (ми настільки близько, що чуємо «тік-тік-тік» маяка і низький, а точніше сказати, зловісний гул електрики), дивимося на північ і спрямовуємо свій орієнтир. Вісім миль угору по річці — місто Ґрейт Блеф, назване так через оголене вапнякове урвище. Вважається, що над проваллям витають привиди, тому що 1888 року вождь племені індіанців Фокс (його звали Далеке Око) зібрав усіх своїх воїнів, шаманів, жінок і дітей і наказав їм стрибнути назустріч смерті, щоб урятуватися від страшної долі, яку він мигцем побачив уві сні. Усі стрибнули слідом за Далеким Оком, як за Джимом Джонсом, зробили так, як наказано.

Але ми не будемо заходити настільки далеко; примар нам вистачає тут, у Френч Лендінґу. Замість того давайте знову помандруємо Нейлгауз-роу («гарлеї» вже поїхали, на чолі зі Шнобелем Сент-Пір вони відрядилися на денну зміну до пивоварні), уздовж Квін-стрит, повз «Притулок для старих Макстона» (унизу Берні, він досі дивиться у вікно — ах), до Блеф-стрит. Це вже майже сільська місцевість. Навіть тепер, у ХХІ столітті, міста в Кулі Кантрі швидко поступаються лісам і полям.

З Блеф-стрит ми завертаємо ліворуч, на Герман-стрит, район чи то міський, чи то сільський. У міцному цегляному будинку, що стоїть за півмилі від незайманого забудовниками лугу (навіть тут є кілька забудовників, невідомих агентів невезіння) живе Дейл Ґілбертсон із дружиною Сарою і шестирічним сином Девідом.

Ми не можемо залишатися надовго, і з подихом вітру проникаємо крізь кухонне вікно. До того ж воно відчинене, також є вільне місце для нас — якраз на робочому столі, між сковорідкою «Сілекс» і тостером. За кухонним столом сам шериф Ґілбертсон читає газету й закидає до рота пластівці, навіть не відчуваючи їхнього смаку (він забув і про цукор, і про нарізаний скибками банан: ще одна стаття під авторством Венделла Ґріна на першій сторінці «Вісника» спричинила в нього стрес). Цього ранку він поза сумнівом найнещасніша людина у Френч Лендінґу. Скоро ми зустрінемось з єдиним його суперником на це звання, але ще мить побудемо з Дейлом.

Рибак, — похмуро думає він. Щодо цього в нього такі ж міркування, як у Боббі Дюлака і Тома Лунда. — Чому ти не назвав його якось так, щоб більше відповідало межі століть, набридливий трахнутий писако? Щось більш місцеве? Дамербой, мабуть, те що треба.

А Дейл знає чому. Схожість між Альбертом Фішом, який робив свою справу в Нью-Йорку, і їхнім убивцею тут, у Френч Лендінґу, надто вдала, надто смачна, щоб проігнорувати її. Усі жертви Фіша було задушено, як і Емі Сент-Пір та Джоні Іркенхема; Фіш поїдав своїх жертв, тіла обох наших жертв, дівчинки і хлопчика, теж були, очевидно, частково з’їдені; обоє, Фіш і наш убивця, показали, що їм особливо смакує… ну, задня частина по анатомії.

Дейл дивиться на свої пластівці, занурює ложку в кашу й відсуває тарілку рукою.

А листи. Він не може забути листи.

Дейл дивиться вниз, на свій портфель, що притулений до стільця, як вірний собака. Там лежить папка, яка притягує його, мов хворий ниючий зуб притягує язик. Можливо, він і може не брати справу до рук, принаймні доки він удома, де грає в м’яча із сином і кохається з дружиною, проте не брати до голови… це вже зовсім інша річ, як вони кажуть у таких випадках.

Альберт Фіш написав довгого жахливого відвертого листа матері Ґрейс Бадд, жертві, яка нарешті відправила старого канібала в останню подорож — на електричний стілець. («Який буде кайф від електрошоку!» — Фіш говорив це тюремникам. — «Це єдине, чого я ще не пробував!») Нинішній діяч написав схожі листи, один було адресовано Гелен Іркенхем, а інший — батькові Емі, жахливому (але щиро вбитому горем, на думку Дейла) Арманду Шнобелю Сент-Пір. Було б чудово, якби Дейл міг повірити, що ці листи були написані якимось баламутом, який ніяк не пов’язаний із убивствами, але обоє вони містили інформацію, приховану від преси, інформацію, яку, очевидно, лише вбивця міг знати.

Дейл нарешті підкоряється спокусі (це добре зрозумів би Генрі Лайден) і піднімає свій портфель. Він відкриває його, дістає товсту папку і кладе на те місце, на якому нещодавно стояла тарілка з пластівцями, портфель кладе знову біля стільця, розгортає папку (підписану СЕНТ-ПІР — ІРКЕНХЕМ, а не РИБАК). Він гортає останні шкільні фотографії, які призводять до глибокого суму. На них — двоє усміхнених, з рідкими зубами дітей. Висновок державного судмедексперта надто жахливий, щоб читати, а фотографії з місця злочину надто моторошні, щоб дивитися. (Ох, але ж він змушений переглядати їх знову і знову, змушений дивитися на закривавлені ланцюги, мухи, розплющені очі.) Тут також є різні витяги, найдовше інтерв’ю зі Спенсером Гоудалом, котрий знайшов хлопчика Іркенхема, і деякий час його вважали підозрюваним.

Далі йдуть ксерокопії трьох листів. Один був надісланий Джорджу і Гелен Іркенхемам (підписано лише Гелен, якщо це має значення). Другий — Арманду Шнобелю Сент-Пір (підписаний саме таким чином, із прізвиськом і т. д.). Третій був надісланий матері Ґрейс Бадд до Нью-Йорка вбивцею її дочки наприкінці весни 1928 року.

Дейл кладе їх усі три один біля одного.

Грейс сіла мені на коліна й поцілувала мене. Я зважився зїсти її. — Це Фіш написав до місіс Бадд.

Емі сіла мені на коліна й обняла мене. Я зважився зїсти її. — Написано Шнобелю Сент-Пір, то що ж тут дивного, що він погрожує спалити поліцейський відділок Френч Лендінґа дотла? Дейл не любить сучого сина, але має зауважити, що відчував би те ж саме, якби був на місці Шнобеля.

Я пішов нагору й зняв увесь одяг, бо знав, що якщо цього не зробити, то можу забруднити його кровю, — пише Фіш до Місіс Бадд.

Я обійшов курник ззаду й зняв увесь свій одяг, щоб не забруднитися кровю, — анонім до Гелен Іркенхем.

І постають питання: як може мати, яка отримала такого листа, залишатися при здоровому глузді? Хіба це можливо? Дейл думав, що ні. Гелен відповіла на запитання з логічною послідовністю, навіть запропонувала йому чаю, коли він востаннє заходив до них, але її скляні ошелешені очі натякали на те, що вона постійно на препаратах.

Три листи: два нових, одному майже сімдесят п’ять років. До того ж усі три такі схожі. Листи до Сент-Пір та Іркенхем написані від руки шульгою, як вважають державні експерти. Папір звичайний, білий, мімеографічний, фірми «Хаммерміль», доступний у кожному канцелярському магазині Америки, такому, наприклад, як, «Офіс Діпо» чи «Стейпл». Ручкою, мабуть, кульковою, фірми «Бік» — от тобі й зачіпки.

Фіш до місіс Бадд 28-го: Я її не трахав, хоча міг би, якби захотів. Вона вмерла незайманою.

Анонім до Шнобеля Сент-Пір: Я її НЕ трахав, хоча міг би, якби захотів. Вона вмерла НЕЗАЙМАНОЮ.

Анонім до Гелен Іркенхем: Можливо, це заспокоїть тебе — я його НЕ трахав, хоча міг би, якби захотів. Він вмер НЕЗАЙМАНИМ.

Дейл загруз по вуха і розуміє це, але сподівається лише на те, що він не цілковитий дурень. Цей діяч, хоча він і не підписався іменем старого канібала, явно хотів, щоб зв’язок таки був. Він робив усе так само, окрім того, що не лишав кілька дохлих форелей на місці злочину.

Гірко зітхнувши, Дейл кладе листи в папку, а папку в портфель.

— Дейле? Любий? — Чути сонний голос Сари з другого поверху.

Дейл підстрибує, неначе його заскочили за чимось непристойним, і застібає портфель.

— Я на кухні, — озивається він.

Вони не переймаються, що можуть розбудити Дейві; він спить як убитий, щонайменше до сьомої тридцять кожного ранку.

— Запізнюєшся?

— Еге ж. — Він часто запізнюється, а тоді перекриває це роботою до сьомої, восьмої або навіть до дев’ятої години вечора.

Венделла Ґріна це не цікавило… принаймні не дуже, але дайте йому час. Говоріть про своїх канібалів!

— Полий квіти перед тим, як піти, гаразд? Останнім часом так сухо.

— Так, звичайно. — Дейл любить поливати Сарині квіти.

Найкраще йому думається із садовим шлангом у руці.

Нагорі пауза… але він не чує шаркання її капців назад до спальні. Він чекає. І нарешті:

— У тебе все добре, любий?

— Чудово, — докладаючи всіх зусиль, щоб його голос прозвучав задушевно.

— Ти так вовтузився, перш ніж заснути.

— Та все гаразд.

— Знаєш, про що Дейв запитав мене минулого вечора, коли я мила йому голову?

Дейл закочує очі, оскільки ненавидить ці розмови на далекій відстані. Сарі, здається, вони навпаки подобаються. Він підводиться і наливає собі ще одну чашку кави.

— Ні, про що?

— Він запитав: «Батько що, скоро втратить роботу?»

Дейл завмер із чашкою в руках на півдорозі до рота.

— І що ти сказала?

— Я сказала — ні. Звичайно.

— Тоді ти сказала правильно.

Він чекає, але це все. У Девіда нестійка психіка, як і в будь-якого іншого маленького хлопчика, і він не хотів би його пригнічувати. Сара почовгала назад до їхньої кімнати, очевидно, в душ.

Дейл повертається за столик. Робить ковток кави, кладе руку на чоло й заплющує очі. У цей момент добре видно, який він наляканий і нещасний. Дейлу лише сорок два, і він людина з поміркованими звичками, але на безжалісному сонячному світлі, що падає крізь те вікно, у яке ми сюди потрапили, на мить здається шістдесятирічним хворим.

Він схвильований своєю роботою, розуміє: якщо не впіймає типа, який убив Емі та Джоні, то вилетить з відділку ще до кінця року. Його також непокоїть Девід… хоча Дейві — це не основна причина його хвилювання. Він так само, як і Фред Маршалл, фактично не може уявити, що Рибак міг би взяти їхню із Сарою дитину. Ні, він більше переживає за інших дітей Френч Лендінґа, можливо, дітей Централії та Ардена.

Він боїться, що не зможе впіймати цього сучого сина. Що він уб’є третю, четверту, одинадцяту, дванадцяту жертву.

Бог бачить, він просив допомоги. І отримав її… певною мірою. Є два державні поліцейські детективи, призначені на цю справу, і хлопець із ФБР із Медісона допомагає (на неофіційній основі, оскільки ФБР не бере офіційної участі в розслідуванні). Дейлу ця неофіційна допомога здається сюрреалістичною, однією з причин цього є дивний збіг їхніх імен: агент ФБР Джон П. Реддінґ, державні детективи Перрі Браун і Джеффрі Блек. Тож у його команді є Коричневий, Чорний і Червонястий. Сара їх називає «Кольоровий загін». Усі три дають чудово зрозуміти, що вони виконують непосильну роботу, а Дейл Ґілбертсон — цілковитий нуль.

Господи, але я думав, що Джек захоче мені допомагати, я зробив би його напарником, як в одному зі старих вестернів.

Так, справді. Напарником.

Коли Джек уперше приїхав до Френч Лендінґа чотири роки тому, офіцери одразу охрестили його Голлівудом. Дейл тоді ще зовсім не знав, що це за людина. До того часу, коли вони заарештували Торнберґа Кіндерлінґа — так, здавалося б, безневинного, маленького Торнберґа Кіндерлінґа, важко повірити, але це абсолютна правда. Тепер Дейл розуміє, що це кращий детектив від природи, якого Дейлу доводилося коли-небудь зустрічати.

Єдиний детектив від природи.

Саме так. Єдиний. А також вони розділили славу про спільне затримання (безумовно, через наполегливу вимогу новачка з Лос-Анджелеса), хоча це була робота Джека, саме він провернув авантюру. Він був схожий на літературного персонажа з відомого детектива, як Еркюль Пуаро, Еллері Квін. Хіба що не переймався дедуктивним методом, не постукував себе по скроні й не говорив про свої «маленькі сірі клітинки».

— Він уважно слухав, — бурмоче Дейл і підводиться, прямує до чорного входу, а тоді повертається за портфелем. Він поставить його на заднє сидіння своєї патрульної поліційної машини, перш ніж поллє квіткову клумбу. Йому не хочеться, щоб ці жахливі фотографії були в будинку довше, ніж у тому є потреба.

Він уважно слухає.

Так, наприклад, Джек уважно слухав Жанну Мессенґейл, барменку з бару. Дейл тоді ніяк не міг зрозуміти, чому той проводить так багато часу з маленькою хвойдою; у його голові навіть промайнула думка, що містер Лос-Анджелес Лляні Штани намагається затягти її в ліжко, щоб, повернувшись додому, розповідати всім своїм друзям на Родео-драйв про подорож до Вісконсину, про те, яке там надзвичайне повітря і які там ніжки — довгі й сильні. Але все було не зовсім так. Він її уважно слухав, і нарешті вона сказала йому те, що він хотів почути.

Так, справді, люди роблять безглузді речі, коли випють, — сказала Жанна. — Зараз я покажу, як робить у нас тут один тип після декількох чарок. — Вона затисла кінчиками пальців ніздрі… вивернувши долоню назовні.

Джек і далі ледь посміхався, маленькими ковтками попиваючи содову: І щораз вивертає долоню? Отак? — Він передражнює жест.

Жанна посміхається, напівзакохана: Саме так, красунчику, ти швидко вчишся.

Джек: Іноді буває. Як звати того типа, люба?

Жанна: Кіндерлінґ. Торнберґ Кіндерлінґ. Вона похихикала. Але після однієї-двох чарок, після того, як починає затискати носа, просить, щоб його називали Торні.

Джек досі посміхається: А пє він, люба, джин «Бомбей»? З кубиком льоду, додаючи трохи настоянки?

Посмішка Жанни почала зникати, тепер вона дивилася на нього як на чаклуна: Як ти дізнався?

Але це вже було не важливо, тепер усе стало на свої місця: він зібрав усі необхідні докази. Справу закрито, гру закінчено, застебніть ширінку.

Урешті-решт, Джек полетів назад до Лос-Анджелеса, узявши під варту Торнберґа Кіндерлінґа. Торнберґ Кіндерлінґ — неагресивний, в окулярах страховий агент фермерських господарств із Централії. Це людина, яка і мухи би не скривдила, за столом він нізащо б не сказав слово «лайно», не насмілився б попросити склянку води спекотного дня, але зміг убити двох проституток у Місті Ангелів. Він їх не душив; він зробив свою роботу ножем фірми «Бак», який зрештою привів Дейла до «Спортивного магазину Лепхема» — огидного маленького пункту продажу поруч із «Сенд Бар», найжахливішим пивним закладом у Централії. Завдяки тестам ДНК він уже міг притиснути Кіндерлінґа до стінки, але Джеку все ж таки було важливо дізнатись про місце походження знаряддя вбивства. Він зателефонував Дейлу, щоб особисто йому подякувати, і Дейл, який ніколи в житті не бував західніше від Денвера, був безглуздо зворушений таким знаком уваги. Джек повторював кілька разів під час слідства, що занадто багато доказів не буває, особливо коли йдеться про справжнього поганця, такого, як Торні Кіндерлінґ. Цей тип заявив про своє божевілля, проте Дейл, який щиро сподівався, що його викличуть для показу свідчень, був у захваті, коли суд присяжних відхилив таку заяву і його було засуджено до довічного ув’язнення.

Але що тому передувало? Що стало першопричиною цього? Уміння слухати. Ось і все. Він слухав барменшу, яка звикла, що чоловіки зазвичай витріщаються на її груди, а її слова в одне вухо впускають, а з іншого випускають. А кого Голлівуд Джек слухав до Жанни Мессенґейл? Здається, деяких повій зі стриптиз-бару «Сансет»… Можливо, краще сказати, усе їхнє кодло. (Як же їх можна назвати? — задумується Дейл, ідучи до гаража за шлангом. — Можливо, шиммі нічних метеликів? Стадо індичок-розпусниць.) Жодна з них не змогла впізнати Торнберґа Кіндерлінґа серед інших підозрюваних, оскільки Торнберґ, який був у Лос-Анджелесі, сильно відрізнявся від того, який подорожував сільськогосподарськими підприємствами в Кулі та Міннесоті. Лос-Анджелеський Торні носив перуку, лінзи замість окулярів і фальшиві вусики.

— Найграндіознішим було змінити колір шкіри на темніший, — казав Джек. — Зовсім трохи, але цього було досить, щоб бути схожим на місцевого.

— Був членом драматичного гуртка протягом усіх чотирьох років навчання в середній школі у Френч Лендінґу, — похмуро зауважив Дейл. — Я довідався, що в дитинстві цей виродок грав Дон-Жуана — хіба в таке можна повірити?

Багато підступних маленьких змін (здається, цього було забагато, щоб суд присяжних повірив у його божевілля), але Торні забув про одну особливу прикмету, яка його і виказала: полюбляв затискати кінчиками пальців ніздрі, вивернувши долоню назовні. Якійсь проститутці це запам’яталось, і вона згадала про цю звичку мигцем, так само, як і Жанна Мессенґейл, Джек одразу зрозумів, що вже чув таке. Тому що він уважно слухав.

Подзвонив мені, щоб подякувати за дослідження ножа і щоб знову розповісти мені про суд присяжних, думає Дейл, але другого разу він хотів ще дещо, і я знав, що саме. Я знав ще до того, щойно він розтулив рота.

Хоча Дейл і не такий геніальний детектив, як його друг із Золотого Штату, проте він помітив, що молодий чоловік несподівано зацікавився пейзажем західного Вісконсину. Джек закохався в Кулі Кантрі, Дейл міг закластися на чималеньку суму, що це була любов з першого погляду. Було важко не помітити захоплений вираз його обличчя, коли вони їхали з Френч Лендінґа до Централії, з Централії до Ардена, з Ардена до Міллера: подив, насолода, навіть, можна сказати, захват. Дейлу здавалося, що Джек схожий на людину, котра приїхала на місце, де ніколи не була раніше, а виявилося, що повернулася додому.

— Це просто неймовірно, — одного разу він сказав Дейлу. Вони обоє їхали на Дейловому старому патрульному поліційному автомобілі «Кепріс», який теж важко з будь-чим порівняти (у якому іноді, соромно сказати, навіть клаксон заїдає). — Ти хоч усвідомлюєш, Дейле, як тобі пощастило, що ти живеш тут? Це, мабуть, найкрасивіше місце у світі.

Дейл, котрий прожив у Кулі все своє життя, не заперечував.

Після закінчення їхньої останньої розмови з приводу Торнберґа Кіндерлінґа Джек нагадав Дейлу про те, як він колись попросив Дейла (чи то жартуючи, чи то серйозно) дати йому знати, якщо буде продаватись гарна невеличка місцина десь за містом у Дейлових краях. З Джекового трепету в голосі Дейл одразу зрозумів, що він не жартував.

— Тож ти переді мною в боргу, — бурмоче Дейл, тримаючи шланг. — Ти переді мною в боргу, виродку. — Звичайно ж, він неофіційно просив Джека допомогти йому в розслідуванні справи Рибака, але Джек відмовився… він просто злякався.

Я у відставці, — сказав він безцеремонно. — Дейле, якщо ти не знаєш, що означає це слово, ми можемо зазирнути до словника разом.

Але це смішно, чи не так? Звичайно, що так. Як може людина, котрій не виповнилося тридцяти п’яти, бути у відставці? Особливо, якщо вона чудово виконує свою роботу?

— Хлопче, ти переді мною в боргу, — він повторив тепер, уже йдучи вздовж будинку, щоб закрутити кран.

Небо безхмарне, добре политий зелений газон — тут, на Герман-стрит, здається, жодної ознаки невезіння. Проте воно є, і ми навіть відчуваємо це. Дисонантний звук, неначе звук потоку летальних вольт, проходить через сталеві підпори вежі KDCU.

Але ми тут уже надто довго затрималися. Нам потрібно знову злетіти й рухатися далі, до своєї кінцевої мети цього раннього ранку. Ми ще не все знаємо, але ми знаємо три важливі речі: по-перше, що Френч Лендінґ — це місто у жахливій тривозі; по-друге — що кілька людей (перша — Джуді Маршалл, другий — Чарльз Бернсайд) розуміють на глибокому рівні, що хвороба міста зайшла набагато далі, ніж просто напад одного слабкого педофіла-вбивці; по-третє, що ми не зустріли нікого, хто зміг би свідомо оцінити силу невезіння, яке зараз повзе на тихе містечко поруч із річкою Тома і Гека. Кожна особа, котру ми зустрічали, по-своєму сліпа, як Генрі Лайден. Ця ж правда стосується і людей, з якими ми ще не зустрічалися: Шнобеля Сент-Піра, Венделла Ґріна, Кольорового загону.

Наші серця жадібно прагнуть героя. Поки що ми не можемо його знайти (адже зараз ХХІ століття, минули дні Д’Артаньяна і Джека Обрі, а настали часи Джорджа Буша і «Брудної сперми»), проте ми можемо знайти людину, яка колись давно була героєм. Тож давайте пошукаємо нашого давнього друга, що його ми якось зустрічали тисячу чи більше миль на схід звідси, на узбережжі спокійного Атлантичного океану. Минули роки, і вони певним чином змінили того хлопчика, він забув багато і провів чималу частину свого дорослого життя, переконуючи всіх, що хворий на амнезію. Але він єдина надія Френч Лендінґа, тож давайте візьмемося за крила й полетимо на схід, назад над лісами, полями і пагорбами.

Здебільшого ми бачимо милі безперервних сільськогосподарських угідь: безліч кукурудзяних полів, пишні луки, широкі жовті покоси люцерни. Брудні вузькі дороги ведуть до білих будиночків ферм і багатьох високих корівників, зерносховищ, циліндричних цементних блоків для силосу й довгого металевого піддашшя для устаткування. Чоловіки в джинсових піджаках ходять добре второваними стежками між будинками й корівниками. Ми можемо навіть відчути запах сонячного проміння. Це аромат, що поєднує запах масла, дріжджів, землі, зростання і гниття. Він підсилюється в міру того, як сонце сходить, а проміння сильнішає.

Під нами Шосе-93 перетинає Шосе-35 у центрі крихітної Централії. Порожня автостоянка позаду «Сенд Бар» чекає на прибуття гучної Грізної П’ятірки, які, зазвичай, по суботах проводять тут другу половину дня, вечори й ночі, насолоджуючись більярдом, гамбургерами й амброзією, створенню якої вони присвятили все своє дивакувате життя. «Кінґслендський Ель» — найкращий продукт пивоварної компанії «Кінґсленд» — найліпше пиво, яке гідно тримається серед виготовлених на спеціалізованій пивоварні чи в бельгійському монастирі. Шнобель Сент-Пір, Мишеня і К° кажуть, що це найкраще пиво у світі, то чому б нам сумніватися? Вони не лише знають набагато більше про пиво, ніж ми, — вони вклали в нього частинку свого натхнення, знань і вмінь, щоб зробити «Кінґслендський Ель» найкращим у броварній майстерності. Фактично, вони переїхали до Френч Лендінґа через бажання працювати саме на цій пивоварні, яку обрали після ретельних міркувань.

Хочеться спробувати «Кінґслендського Елю», але 7 : 30 ранку — це надто рано, щоб пити будь-що, крім фруктового соку, кави або молока (опріч Ванди Кіндерлінґ, що теж думає про пиво, навіть про «Кінґслендський Ель», як про дієтичну добавку до аристократичної горілки); а ми далі рушаємо на пошуки нашого давнього друга і наближаємося у міру можливості до героя, якого востаннє бачили хлопчиком на узбережжі Атлантичного океану. Ми не можемо марнувати жодної хвилини; скоро ми будемо на місці, тут і зараз. Милі летять під нами, а вздовж Шосе-93 поля звужуються, а пагорби піднімаються з обох боків.

Поспішаючи, ми маємо зрозуміти, що це за місце, де ми знаходимося.

4


Три роки тому наш давній друг подорожував Шосе-93 на пасажирському сидінні старого патрульного поліцейського автомобіля Дейла Ґілбертсона, серце рвалося з грудей, перехопило подих, у роті пересохло. Дейл на той час був лише копом невеличкого містечка. Він був надзвичайно вражений роботою нашого друга, яку той просто виконував у міру своїх можливостей. Вони їхали до фермерського будинку, який разом із п’ятьма акрами землі залишився Дейлу в спадок від покійного батька. «Гарна місцина» не мала особливих цінностей, ані для кузенів Дейла, ані для будь-кого іншого, оскільки вони її не потребували. Дейл теж утримував свою власність лише із сентиментальних причин. Він не знав, що робити зі ще одним будинком — на те, щоб підтримувати його, витрачалося чимало часу і зусиль. Дейлу подобалось доглядати за домом, та він був зовсім не проти перекласти це на плечі когось іншого. Оскільки він так захоплювався нашим другом, то йому було за честь, щоб той оселився в старому помешканні його батька.

Чоловік на пасажирському сидінні був надто захоплений пейзажем, надто схвильований, щоб звертати увагу на Дейла. За звичайних обставин наш друг запросив би свого шанувальника в тихий бар, замовив би йому пива та сказав:

— Слухай, я знаю, що ти вражений моєю роботою, але врешті-решт, Дейле, я всього лише коп, як і ти. І це все. Якщо вже бути чесним до кінця, просто мені набагато більше щастить, ніж я на те заслуговую.

Це було б правдою: з того часу, як ми востаннє з ним зустрічалися, наш друг став везунчиком, йому щастило в усьому, якщо це можна назвати везінням. Це везіння було настільки безглузде, що він більше не міг дозволити собі грати в карти або робити ставки в спорті. Коли виграєш майже кожного разу, виграш набуває смаку зіпсованого виноградного соку. Але це були незвичайні обставини через вир емоцій, які переповнювали його, щойно вони виїхали з Централії на фінішну пряму Шосе-93; він ледь помічав Дейлове підлабузництво. Ця коротка поїздка була схожа, як йому здавалося, на довгоочікувану подорож додому: усе, що він бачив, йому про щось нагадувало, було невід’ємною частинкою його самого. Усе здавалося божественним. Він знав, що хоче купити гарну місцину, і не має значення, який вона має вигляд або скільки коштує, у будь-якому разі ціна не стане йому на заваді. Він вирішив купити — та й по всьому. Захоплення Дейла ним як героєм зачепило його настільки, що він розумів: буде змушений стримувати його, щоб той не занизив ціну. В той же час він стримувався, щоб не заплакати.

Згори праворуч від Шосе-93 ми бачимо льодовикові долини, які розділяють пейзаж, неначе відбитки гігантських пальців. Наш друг бачив лише стрімкі звужені дороги, які відгалужувались від шосе і прослизали туди, де змішуються сонце і темрява. Кожна дорога промовляла: «Майже там». Шосе казало: «Ось правильний шлях». Глянувши вниз, можна побачити стоянку на узбіччі, дві бензоколонки і довгий сірий дах «РОЙЗ СТОР»; коли він окинув оком праворуч і спостеріг за бензоколонками дерев’яні сходи, що ведуть до широкого привабливого ґанку і входу до крамниці. Йому здалося, що він уже підіймався цими східцями сотні разів і заходив усередину, щоб купити хліб, молоко, пиво, м’ясне асорті, робочі рукавиці, викрутку, десятипенсову упаковку цвяхів — усе, що може знадобитися серед широкого асортименту на полицях магазину, що він і робитиме надалі сотні разів і більше.

П’ятдесят ярдів униз від шосе — невеличка річка Тамарак синьо-сірою стрічкою звивалася до Норвей Веллі. Дейл звернув на іржавий маленький металевий міст, який казав: «Нам сюди!» Неохайно, але дорого вдягнений чоловік на пасажирському сидінні, відчував, як билося його серце. Здавалося, усе, що він знає про сільськогосподарські угіддя, — це знання, набуті з вікна літака під час першокласного міжконтинентального рейсу, і насправді не міг відрізнити пшеницю від сіна. З іншого боку моста — дорожній знак із написом: «ШЛЯХ ДО НОРВЕЙ ВЕЛЛІ».

— Це тут, — сказав Дейл і звернув праворуч, до долини.

Наш друг затулив рот рукою, щоб не вигукнути від захоплення. Скрізь цвіли польові квіти, хитали голівками на узбіччі, деякі з них приваблювали своєю зухвалістю та яскравістю, інші ледь визирали з-під яскраво-зеленої ковдри.

— Коли я під’їжджаю до цієї дороги, у мене завжди покращується настрій, — сказав Дейл.

— Воно й не дивно, — спромігся вимовити наш друг.

Більшість того, що говорив Дейл, губилося в бурхливому вирі емоцій його пасажира.

— Це стара ферма Лундів — кузенів моєї матері. На цьому місці була однокімнатна школа, у якій викладала моя бабуся, але вони її знесли. Це будинок Дуейн Апдала — дякувати Богу, він нам не родич. Тратата-тата, тата-тата. Тараторив він усю дорогу.

Вони знову під’їхали до річки Тамарак. Сіро-синя вода виблискувала, неначе сміялась і викрикувала «Я тут!» Коли вони звернули на повороті, незліченна кількість польових квітів розхиталася і нахилилася до авто. Серед них вражаючі привітні обличчя тигрових лілій повертались, щоб віч-на-віч зустрітися з нашим другом. Його охопила нова хвиля почуттів, яка відрізнялась від виру емоцій, але була не менш потужною, і на його очах з’явилися сльози.

Але чому, це ж лишень тигрові лілії? Тигрові лілії для нього ніколи нічого не означали. Він удав, ніби позіхнув, щоб витерти очі, сподіваючись, що Дейл нічого не помітить.

Помітив чи ні, але Дейл сказав:

— Ми на місці. — І звернув на довгу зарослу просіку, устелену польовими квітами і високою травою, яка, як виявилось, вела в глухий кут — на луг із високими квітами. За лугом — смугасті похилі поля, що здіймаються до вкритих лісом пагорбів.

— Ти побачиш будинок мого батька трохи пізніше. Луг додається до будинку, а поле належить моїм кузенам Ренді й Кенту.

Наш друг не зміг побачити білий двоповерховий фермерський будинок, що стояв наприкінці останнього повороту просіки, аж доки Дейл Ґілбертсон не завернув. Він також не міг розмовляти, аж доки той не зупинився перед самим будинком. Ось ця «гарна місцина» — міцний, нещодавно пофарбований будинок, збережений з любов’ю, скромний, але прекрасний у своїх пропорціях, віддалений від дороги, відокремлений від світу, на краю зелено-жовтого лугу, встеленого квітами.

— О Боже, Дейле, — сказав він. — Неперевершено.

Тут ми знайдемо колишнього попутника, який у своєму дитинстві знав хлопчика на ім’я Річард Слоут, а також хлопчика з коротким прізвиськом Вовк. У цьому міцному гарненькому віддаленому білому фермерському будиночку ми знайдемо нашого давнього друга, котрий, коли був хлопчиком, подорожував усією країною — від океану до океану — у пошуках одного ключового важливого предмета — великого Талісмана, хлопчика, який, усупереч жахним перешкодам і небезпекам, досяг мети і знайшов те, що шукав, до того ж застосував його доцільно й мудро. Який, можна сказати, героїчно впорався з чарами, хоча й нічого не пам’ятає. Він тут, готує собі сніданок на кухні, слухає Джорджа Ретбуна по KDCU; ми зрештою бачимо колишнього лейтенанта поліції відділу вбивств, округу Лос-Анджелес, Джека Сойєра.


Наш Джек, хлопчик Джекі, як полюбляла називати його матір, покійна Лілі Кавано-Сойєр.


Він пройшов за Дейлом до порожнього будинку, вони піднялись і зійшли сходами, оглянули підвал, із захопленням помилувалися новим каміном і бойлером, які Ґілбертсон поставив за рік до смерті батька. Він багато чого змінив відтоді: пофарбував у яскравий колір дерев’яну підлогу, утеплив мансарду, змінив вікна — робота вправного майстра була очевидною.

— Так, я доклав до цього будинку чимало зусиль, — розповідав Дейл. — Він і був у непоганому стані, але мені подобається працювати фізично. Це вже стало моїм хобі. Щойно в мене з’являлося кілька годин вільного часу, наприклад на вихідні, мені вже увійшло у звичку їхати сюди й поратися тут. Я не знаю, можливо, це допомагало мені усвідомлювати, що так я ближче до батька. Мій батько був справді дуже хорошою людиною. Він хотів, щоб я був фермером, але коли я сказав, що хочу захищати закон — він цілком мене підтримав. Знаєш, що він казав? «Візьмись за роботу на фермі без ентузіазму — і вона даватиме тобі копняка з ранку до вечора. Ходитимеш увесь день, як той віслюк. Не для того ми з твоєю мамою привели тебе у цей світ, щоб ти був віслюком».

— А що вона думала? — запитав Джек.

— Моя мама була фермеркою в десятому коліні, — сказав Дейл. — Вона ж бо не вважала, що бути віслюком — це так уже й погано. Вона померла за чотири роки до смерті батька і до того часу вже звикла, що я коп. Давай вийдемо через двері кухні й поглянемо на луг, гаразд?

Коли вони стояли надворі й насолоджувались лугом, Джек запитав у Дейла, скільки той хоче за будинок. Дейл, який очікував цього запитання, збив п’ять тисяч із найбільшої ціни, на яку, на їхню із Сарою думку, можна було би сподіватись. Кого він дурить? Дейл хотів, щоб Джек Сойєр купив будинок, у якому він виріс, і хоча б кілька тижнів на рік жив поряд. Якщо він не продасть будинок Джеку, то нікому не продасть.

— Ти серйозно? — запитав Джек, висловивши збентеження більше, ніж йому того хотілося б.

— Як на мене, то досить чесно, — відповів Дейл.

— З твого боку це зовсім не чесно, — сказав Джек. — Я не хотів би, щоб ти віддав цей будинок майже задарма просто через симпатію до мене. Підніми ціну, або я піду.

— Ти як житель великого міста чудово вмієш вести переговори. Добре, накинеш ще три тисячі.

— П’ять, — каже Джек. — Або я йду звідси.

— По руках. Але ти краєш мені серце.

— Сподіваюсь, я востаннє купую майно в емоційного норвежця, — сказав Джек.

Він придбав будинок, перебуваючи на далекій відстані. Перерахував гроші з Лос-Анджелеса, обмінявшись підписами факсом, без будь-яких застав, усе готівкою. Дейл міркував над тим, звідки походить Джек Сойєр, і розумів, що Джек є набагато значнішим, ніж звичайний офіцер поліції. Кілька тижнів по тому Джек знову з’явився і, неначе торнадо, домовився про під’єднання телефону і перевів документи на електрику на своє ім’я, перелопатив майже половину асортименту «Ройз Стор», за ним аж кіптява здіймалася, коли він їхав до Ардена і Ла-Рів’єр, щоб купити нове ліжко, постільну білизну, посуд для столу, каструлі та чавунні сковорідки, комплект французьких ножів, невеличку мікрохвильовку й величезний телевізор, купу блискучо-чорного глянцевого звукового обладнання. Коли Дейл, котрого було якось запрошено посидіти по-товариськи випити, побачив це обладнання, то в нього промайнула думка, що воно коштує, мабуть, більше ніж його річна зарплата. Він придбав іще багато речей, про які Дейл навіть не здогадувався, що їх можна купити в окрузі Френч у Вісконсині. Навіщо купувати штопор за шістдесят п’ять доларів з написом «Вайн Мастер»? Хто цей тип, з якої сім’ї?

Він помітив сумку з незнайомим логотипом, наповнену компакт-дисками ціною в п’ятнадцять-шістнадцять доларів за штуку — Дейл бачив колекцію дисків, яка вартувала сотні доларів. Можна було зі впевненістю сказати, що Джек Сойєр був палким шанувальником музики. Зацікавившись, Дейл нагнувся, витяг кілька дорогоцінних коробочок і почав розглядати зображених на них людей, здебільшого чорношкірих, з інструментами в зубах. Кліффорд Браун, Лестер Янґ, Томмі Фленаган, Пол Десмонд.

— Я ніколи не чув про таких виконавців, — сказав він. — Я так розумію, це джаз?

— Правильно розумієш, — каже Джек. — Ти зможеш мені допомогти пересунути меблі, повісити картини й таке інше через місяць чи два? Я хочу багато чого сюди перевезти.

— У будь-який час. — У Дейла з’явилась блискуча ідея. — Ти маєш зустрітись із моїм дядьком Генрі! Він, до речі, твій сусід, живе за чверть милі нижче від тебе. Він був одружений на моїй тітці Роуді, сестрі мого батька, яка померла три роки тому. Генрі схожий на ходячу енциклопедію з дивної музики.

Джеку джаз не здавався дивною музикою. Можливо, й так. У будь-якому разі, вона звучала дивно для Дейла.

— Я й не думав, що фермери ще мають час на музику.

Дейл розтулив рота й надто голосно засміявся.

— Генрі не фермер. Генрі… — Широко посміхаючись, Дейл підвів руки долонями догори, простягши пальці, і вдивляючись у далечінь, намагався підібрати правильні слова. — Він, радше, цілковита протилежність фермера. Коли ти повернешся, я вас познайомлю. Ти будеш у захваті від нього.

Через шість тижнів Джек повернувся, щоб зустріти фургон і показати, куди поставити меблі та інші речі, які перевіз. Через кілька днів, розібравши більшість коробок, він подзвонив Дейлу і запитав, чи той досі не проти йому допомогти. Це була п’ята година дня. Час тягнувся так довго, що Том Лунд задрімав за письмовим столом. Дейл приїхав, навіть не переодягнувши форму.

Джек потис йому руку та провів усередину. Першою реакцією Дейла був справжній шок. Лишень переступивши поріг, Дейл застиг на місці, не в змозі рухатися далі. Минуло дві-три секунди, перш ніж він зрозумів, що це був позитивний шок. Його старий будинок змінився: здавалося, Джек Сойєр фокусник, котрий відчинив схожі вхідні двері до зовсім іншого будинку. Перехід із вітальні до кухні був геть не таким, як він пам’ятав із дитинства або як у недалекому минулому. Дейлу здавалося, що Джек задекорував будинок, ніби помахом чарівної палички, і в результаті той став схожим, мабуть, на віллу на Рів’єр або квартиру на Парк-Авеню. (Дейл ніколи не був у Нью-Йорку чи на півдні Франції.) Тож він вразив його наповал: замість того щоб просто змінити старий будинок, Джек перетворив його на те, що Дейл не міг навіть уявити. Шкіряні дивани і крісла, яскраві килими, широкі столи і скромні лампи, що мають різне походження, але чудово пасують, неначе були створені спеціально для цього будинку. Його вабив кожен предмет, і він відчув, що знову може рухатись.

— Йой, — сказав Дейл. — Схоже, я передав будинок у хороші руки.

— Я радий, що тобі подобається, — сказав Джек. — Маю зауважити, мені теж. Він має навіть кращий вигляд, ніж я очікував.

— Що ти хотів, щоб я допоміг? У домі вже все розставлено.

— Ще треба дещо розвісити, — зауважив Джек. — Тоді буде все.

Дейл сподівався, що Джек говорив про сімейні фотографії. Він не розумів, навіщо потрібна чиясь допомога, щоб повісити низку обрамлених фото, але якщо Джек хотів, щоб він допоміг, — він допоможе. Крім того, фотографії багато чого розкажуть про Джекову сім’ю, яка й досі надзвичайно цікавила Дейла. Проте коли Джек привів його до стосу плоских дерев’яних ящиків, що опиралися на кухонну стійку, у Дейла знову з’явилось відчуття, що земля тікає з-під ніг, що він знаходиться у невідомому світі. Ящики були запаковані власноруч; вони містили щось дуже важливе, оскільки їх було створено для забезпечення промислового рівня захисту. Деякі з них мали п’ять-шість футів заввишки і стільки ж завширшки. Ці величезні картини — це точно не портрети його матері чи батька. Їм із Джеком потрібно було витягти цвяхи з дощок, щоб відкрити ящики. Довелось докласти на диво чималих зусиль, щоб зняти накривки. Дейл жалкував, що не заїхав додому і не переодягнув форму. Вона вся просякла потом, доки вони з Джеком витягали п’ять важких прямокутних предметів із них, що були перемотані товстим шаром тканини. А це ще було далеко не все.

Через годину вони позносили порожні ящики вниз у підвал і повернулися сходами назад, щоб випити пива. Тоді, розриваючи шари тканин, розпаковували картини і графіку в різноманітних рамах. Деякі оправи, здається, художник сам зробив, збивши дошки цвяхами. Картини Джека Дейл, можливо, відніс би до категорії «сучасного мистецтва». Він не одразу міг зрозуміти, що саме деякі зображення на картинах собою являли, проте вони всі йому подобались, особливо кілька пейзажів. Дейл знав, що ніколи не чув про цих художників, але був переконаний, що їхні імена відомі людям, які живуть у великих містах, відвідують музеї та галереї. Усе це мистецтво — великі та малі зображення, що вишикувались на підлозі кухні — вразило його, проте не зовсім приємно. Дейлу здалося, що він опинився в невідомому світі й не впізнавав жодного об’єкта в цій місцевості. Згодом він згадав, що вони з Джеком Сойєром збирались повісити ці картини на стіни старого будинку його батьків. Раптом несподіване тепло ринуло потоком до його уяви і вкрай заполонило її. Чому б різним світам не перетинатись? Можливо, світ Джека взагалі інший?

— Так, — сказав він. — Якби Генрі, мій дядько, про якого я тобі розповідав, що живе трохи нижче вулицею… Якби він їх побачив. Генрі б знав, як це все гідно оцінити.

— То чому б йому їх не побачити? Я запрошу його сюди.

— Хіба я не сказав? — запитав Дейл. — Генрі сліпий.

Живопис повис на стінах вітальні, піднявся сходами, попрямував до спалень. Джек повісив кілька невеликих картин у ванній кімнаті нагорі та маленькій душовій на першому поверсі.

У Дейла заболіли руки від того, що він тримав рамки, доки Джек позначав місця, у яких потрібно буде забивати цвяхи. Після перших трьох картин він зняв краватку і засукав рукави, відчуваючи, як піт поволі виступає йому на чоло і спускається обличчям. Його розстібнутий комірець став зовсім мокрим. Джек Сойєр працював так само важко, як і він, а можливо, і важче, але мав такий вигляд, неначе не робить нічого важчого, ніж просто думає про обід.

— Ти колекціонер? — запитав Дейл. — І багато часу в тебе пішло на те, щоб зібрати всі ці картини?

— Я не маю належних знань, щоб бути колекціонером, — сказав Джек. — Мій батько зібрав більшість робіт у п’ятдесятих-шістдесятих роках. Моя мати теж іноді купувала, коли їй щось подобалось. Як от ця робота з ґанком, галявиною і квітами Фейрфілда Портера.

Як зрозумів Дейл, Фейрфілд Портер — це ім’я художника картини, яку вони саме витягували з Джеком із ящика і яка його дуже приваблювала. Таку картину можна повісити у вітальні. Здається, в таку картину можна навіть увійти. Як не дивно, Дейлу здалось, що якщо її повісити у вітальні, то вона тут буде навіть непомітною.

Джек був радий, що витяг картини зі сховищ.

— Отже, — сказав Дейл, — тобі їх дали твої мама і батько?

— Я успадкував їх після смерті матері, — сказав Джек, — мій батько помер, коли я був дитиною.

— О чорт, вибач, — сказав Дейл, різко покинувши світ, у який містер Фейрфілд Портер його заманив. — Мабуть, важко втратити батька в такому ранньому віці? — Він думав, цим Джек пояснив атмосферу відчуженості і самотності, яка, здавалося, завжди огортала його.

Промайнула мить, перш ніж Джек зміг відповісти, а Дейл подумав про себе як про лайно. Він навіть не уявляє, як то опинитися в становищі, у якому був Джек Сойєр.

— Так, — сказав Джек. — На щастя, моя мати була навіть суворішою.

І Дейл ухопився за чудову нагоду обома руками.

— Чим займалися твої родичі? Ти виріс у Каліфорнії?

— Народився і виріс у Лос-Анджелесі, — сказав Джек. — Мої батьки працювали в індустрії розваг. Проте ти не думай, вони були чудовими людьми.

Джек не запросив його залишитись на вечерю — і це не сподобалося Дейлу. За півтори години вони повісили останню картину. Джек Сойєр і надалі був приязним і залишався в доброму гуморі, але Дейл, котрий все ж таки був копом, відчув у привітності друга ледь помітне лукавство і непохитність щодо його минулого. Двері відчинилися тільки на маленьку щілину, а тоді, грюкнувши, зачинились. Фразою «чудовими людьми» Джек дав зрозуміти, що його батьки — це заборонена тема.

Коли обоє чоловіків зробили перерву, щоб випити пива, Дейл помітив біля мікрохвильовки кілька сумок із бакалійної крамниці Централії. Це було вже близько восьмої години вечора, час вечері в Окрузі Кулі минув щонайменше дві години тому. Можливо, Джек подумав, що Дейл уже поїв, але він був досі у формі, і це свідчило про протилежне.

Він спробував завести розмову про найважчу справу, яку їм коли-небудь доводилося розслідувати, а сам крадькома підійшов до стійки. З найближчого пакунка стирчало два червоних біфштекси з жирними прошарками. У нього гучно забурчало в животі. Джек проігнорував цей розкотистий грім і сказав:

— Торнберґ Кіндерлінґ — мені жодного разу не доводилось стикатися зі схожою справою в Лос-Анджелесі. Я дуже вдячний за твою допомогу.

Дейл зрозумів. То інші двері зачинились, а ці не прочиняться навіть на щілину. Історія і минуле тут ховалися за сімома замками.

Вони вже випили пиво і почепили останню картину. Протягом кількох годин вони розмовляли про сотню різних речей, проте в межах, установлених Джеком Сойєром. Дейл упевнений, що його запитання про Джекових батьків значно скоротило вечір, але чому? Що він приховував? І від кого він це приховував? Після того як усю роботу було зроблено, Джек йому щиро подякував і провів до машини, зруйнувавши останню надію Дейла. «Справу закрито, гру завершено, застібни ширінку», — як сказав би безсмертний Джордж Ретбун. Доки вони стояли в чарівній темряві під мільйонами сяючих зірок, Джек зітхнув із насолодою і сказав:

— Сподіваюся, ти знаєш, який я тобі вдячний. Я чесно не хочу повертатися до Лос-Анджелеса. Ти лише глянь, яка краса.

Він повертався до Френч Лендінґа. На весь відрізок Шосе-93 світились лише його фари. Дейлу було цікаво, чи Джекові батьки були вплутані в деякі аспекти розважального бізнесу, які бентежили їхнього дорослого сина, такі, наприклад, як порнографія. Можливо, батько керував зйомкою порнографічного фільму, у якому знімалась його мати. Люди, що знімають непристойні фільми, мабуть, гроші лопатою гребуть, особливо, якщо цим займається вся сім’я. Перш ніж його одометр відрахує ще десять миль, він згадає про «милого Фейфілда Портера», стерши всі свої припущення на порох. Жодна жінка, яка заробляє гроші, займаючись сексом із незнайомцями на камеру, не витратить їх на таку картину.


Давайте заглянемо до кухні Джека Сойєра. Ранковий «Вісник» лежить розгорнений на обідньому столі; чорна сковорідка, на яку щойно налили олії, нагрівається на синьому полум’ї передньої лівої конфорки газової плити. Високий, бадьорий, дещо збентежений чоловік, одягнений у стару спортивну кофтину з написом «ПКУ», джинси, італійські шкіряні черевики типу мокасин кольору чорної патоки, у гладенькій металевій посудині збиває велику кількість яєць.

Споглядаючи, як він насупився і вдивляється в порожнечу над блискучою посудиною, ми помічаємо, що гарненький дванадцятирічний хлопчик, котрого ми востаннє бачили в номері на четвертому поверсі готелю в Нью-Гемпширі, виріс і став чоловіком. Приємна зовнішність — це лише найменша частина його харизми. Навіть коли він до нестями стурбований своїми особистими проблемами, чимось загадковим, коли його обличчя похмуре й замислене, він усе одно випромінює впевненість. З першого погляду можна сказати, що він один із тих людей, до яких інші звертаються, коли почуваються загнаними у глухий кут, яким погрожують або які перебувають у скрутному становищі. Кмітливість, рішучість і надійність настільки глибоко викарбувались у його рисах обличчя, що їхня привабливість втратила зв’язок з їхнім значенням. Цей чоловік ніколи не зупиняється, щоб помилуватися собою в дзеркалі — марнославство йому не притаманне. Цілком логічно, що він мав би бути новою зіркою відділку поліції Лос-Анджелеса, папка з його досьє аж тріщить від подяк, що ФБР ініціювало проходження ним кількох програм і навчальних курсів, створених для сприяння розвитку нових зірок. (Більшість Джекових колег і начальників особисто дійшли висновку, що через десять-п’ятнадцять років, приблизно коли досягне сорокарічного віку, він має стати комісаром поліції міста, такого як Сан-Дієґо чи Сієтл, а якщо все буде як слід, піде на підвищення і перейде до Сан-Франциско або Нью-Йорка.)

Також вражає, що ми не звертаємо уваги на його вік, так само як і на привабливість: у його виразі обличчя відбиток усіх попередніх життів, усіх відвіданих місць і всього побаченого, що виходило за межі розуміння інших людей. Тож нічого дивного, що Дейл Ґілбертсон захоплювався ним; не дивно, що Дейл прагнув Джекової присутності. Ми на його місці хотіли б того самого, але нам пощастило б не більше, ніж Дейлу. Прикро, дуже шкода, але цей чоловік пішов у відставку, він вибув із гри, збиває яйця, щоб приготувати омлет, як казав Джон Вейн до Діна Мартіна в «Ріо Браво».

— Як розповідала мені мама, — каже Джек уголос сам до себе, — вона казала: «Синку, коли Герцог починав говорити, його, чорт забирай, усі слухали, а інакше він починав розмахувати однією зі своїх політичних сокир», — саме так вона й казала, слово в слово.

Через півсекунди він додав: «Того чудового ранку в Беверлі-Гілз», — і нарешті повернувся до свого заняття.

Перед нами неймовірно самотня людина. Самотність так давно його супроводжує, що він уже сприймає її за належне, адже те, що ми не можемо виправити, стає фоном, правда ж? У світі є набагато гірші речі, ніж самотність; церебральний параліч і бічний аміотрофічний склероз — це лише дві з них. Самотність — це лишень частина програми, та й по всьому. Навіть Дейл помітив цей аспект у характері свого друга, хоча, попри чималу кількість позитивних рис нашого начальника поліції, психологом він аж ніяк не був.

Джек дивиться на годинник, що висить над каміном, і бачить, що в нього є ще сорок п’ять хвилин до того, як він має їхати до Френч Лендінґу й забрати там Генрі Лейдена після закінчення його зміни. Чудово, у нього є ще досить часу, щоб зібратися з думками: «Усе добре, у мене все добре, дякувати Богу».

Коли Джек прокинувся сьогодні зранку, тихий голос у його голові заявив:

«Я копісмен». Він подумав, що за чортівня, і сказав голосу дати йому спокій. До біса голос! Він розчарувався в роботі полісмена, розслідування вбивств для нього в минулому…

Вогні каруселі відбивались на лисій голові чорношкірого чоловіка, що лежав мертвий на пірсі Санта-Моніки

«Ні. Не йди туди. Просто… просто не йди».

Джек аж ніяк не мав би бути в Санта-Моніці. Там є свої полісмени, як відомо, чудові хлопці, навіть якщо і не відповідають стандартам, які встановив сам першокласний, неперевершений наймолодший лейтенант відділу розслідування вбивств УПЛА — Управління Поліції Лос-Анджелеса. Єдиною причиною, чому такий першокласний і неперевершений спеціаліст затримався в їхній місцевості, було те, що він розірвав стосунки з надзвичайно милою, чи принаймні досить милою жителькою Малібу, міс Брук Ґрір, чудовою вельмишановною сценаристкою у своєму жанрі пригодницько-романтичної комедії, яка до того ж мала свій шарм, була надзвичайно дотепною, проникливою.

Джек поспішав мальовничим тихоокеанським прибережним шосе біля підніжжя каньйону Малібу, піддавшись похмурому настрою, що був йому зовсім не притаманним. Після того як його кілька секунд потрясло на каліфорнійському схилі перед в’їздом до Санта-Моніки, він побачив яскраве коло — колесо огляду, що оберталося над низкою вогнів і жвавим натовпом на пірсі. Ця картина зачепила в його серці нотку чи то зухвалої чарівності, чи то чарівної зухвалості. Джек інтуїтивно зупинив машину і пішов назустріч незліченній кількості яскравих вогнів, що сяяли в темноті. Востаннє він був на пірсі Санта-Моніки шестирічним схвильованим хлопчиком, що тягнув за руку Лілі Кавано-Сойєр, наче собачку на повідку.


Те, що сталося, було несподіванкою. Це було занадто безглуздо, навіть щоб назвати звичайним збігом обставин. Збіг об’єднує два раніше не зв’язаних елементи однієї великої події. Тут нічого не поєднувалось, та й ніякої великої події не було.


Він підійшов до занадто яскравого входу на пірс і помітив, що колесо огляду все-таки не оберталось. Коло нерухомих вогнів зависло над порожніми гондолами. На мить здалося, що гігантська машина була схожою на добре замаскованого інопланетянина-загарбника, що вичікував найслушнішого моменту, щоб учинити напад. Джеку здалось, що він навіть чув його тихе скрипіння. «Ого, — подумав він, — колесо огляду чудовисько Схаменись! Ти перехвилювався».

Він знову глянув на картину, що постала перед ним, і нарешті зрозумів, що його фантазії насправді відображали жахливі реалії життя пірса. Він випадково натрапив на початок розслідування вбивства.

Деякі вогні серед тих, що він бачив, сяяли не від Феррісового колеса огляду, а з верхівок патрульних автомобілів поліції Санта-Моніки. На пірсі четверо поліцейських у формі стримували натовп людей, щоб ті не розірвали стрічку, якою було огороджено місце злочину, а саме яскраво освітлену карусель. Джек дав собі слово, що піде геть. Він тут зайвий. Крім того, карусель викликала в нього якісь неясні, затуманені, дивні, змішані почуття. Вона була ще моторошнішою, ніж зупинене колесо огляду. Чомусь карусель завжди його лякала. Намальовані карликові коні з вищиреними зубами і черевами, що протаранені сталевими стрижнями, — жахаюче видовище.

«Іди геть, — Джек переконував сам себе. — Тебе покинула подружка, тому й настрій паскудний».

А карусель

Його внутрішню суперечку перервав несподіваний потяг іти вперед, немовби штовхаючи зсередини. Джек пройшов на пірс і попрямував крізь натовп. Він був на півдорозі до того, щоб зробити найбезглуздіший крок у своїй кар’єрі.

Проштовхнувшись наперед натовпу і пройшовши під стрічкою, він показав значок копу, що мав дитячий вираз обличчя і не хотів його пропускати. Десь поруч гітарист почав грати знайому Джекові мелодію блюзу. Назва крутилась у його голові, але він так і не зміг її пригадати. Молоденький коп здивовано поглянув на нього і попрямував розказати котромусь із детективів, що стояли над тілом, на яке Джек навіть не хотів дивитися. Музика дратувала його. Вона страшенно нервувала його, фактично виводила із себе. Він розумів, що переймається через дрібницю, але ж який ідіот вирішив, що вбивство потребує музичного супроводу? Ще й цей надто яскраво розмальований і освітлений оскаженілий кінь.

Джеку скрутило живіт, глибоко в грудях щось стійко шаленіло і лютувало, це неможливо передати словами. Воно крутилось і простягало руки, чи, краще сказати, випускало крила, хотіло вирватись і заявити про себе. На мить Джек злякався, що зараз блюватиме. Коли відчуття минуло, то подарувало йому мить тривожної ясності.

Добровільно, без вагомих на те причин, він зробив крок у божевілля і тепер став божевільним. Це можна було охарактеризувати лише так. До нього розміреним кроком, одночасно виявляючи здивування і лють, підійшов детектив на ім’я Анджело Леоне. Ще до того, як колишнього колегу Джека перевели до Санта-Моніки, він уже славився вульгарністю, схильністю до насильства й корупції, презирством до людей, незалежно від їхнього кольору шкіри, раси, віросповідання або соціального статусу, і, чесно кажучи, мужністю і невимовною відданістю до всіх офіцерів поліції, які дотримувались тих же пріоритетів, працювали за тими ж принципами, що й він, і яким також усе сходило з рук. Презирство Анджело Леоне до Джека Сойєра, котрий дотримувався інших принципів, поєднувалося із заздрістю до успіхів молодого поліцейського. За кілька секунд цей жахливий хам уже стояв просто перед ним. Він мав би придумати, як пояснити цьому дикуну свою присутність, та йому не давали спокою карусель і гітара, що паморочили розум. Він і сам собі не міг нічого пояснити. Це не піддавалося поясненню. Внутрішня потреба, що привела його сюди, і далі гула в голові, але навряд чи Джек міг розповісти Анджело Леоне про неї. Так само він не зможе дати розумного пояснення капітану поліції, якщо Леоне подасть скаргу.

Ну, розумієте, це неначе хтось смикав мене за мотузочки, неначе хтось інший їхав за кермом

Перші слова, що вирвалися з пельки Анджело Леоне, урятували Джека від катастрофи.

— Тільки не кажи, що ти, амбіційне паршиве чмо, тут просто так.

Кар’єра, створена таким піратським способом, який застосовував Леоне, неминуче підпадає під небезпеку офіційного розслідування. Те, що він перейшов до іншого відділку поліції, не дало би бажаного результату, якби преса зацікавилася цими незаконними операціями. Кожні десять-двадцять років підлабузники, інформатори, скиглії, донощики, обурені громадяни й надто тупі копи, які не дотримуються одвічної традиції держалися разом, вставляли в колективний анус преси вибухівку, що зумовлювала хвилю кровопролиття. Параноя Леоне, породжена усвідомленням провини, миттєво наштовхнула його на думку, що першокласний поліцейський із відділу розслідування вбивств Лос-Анджелеса прибув задля збору інформації про нього.

Як Джек і передбачав, твердження про те, що його притягувало це місце, як полум’я вабить вогняного коня, лише збільшило підозру Леоне.

— Отже, ти випадково опинився на місці розслідування. Гаразд. Тепер слухай мене. Якщо я бодай краєм вуха почую твоє ім’я, принаймні протягом наступних півроку, ти мочитимешся через трубочку до кінця життя. А тепер вали звідси і не заважай мені працювати.

— Анджело, я вже йду.

Напарник Леоне вже підходив до них, прямуючи добре освітленим пірсом. Леоне підморгнув і махнув, щоб той повертався.

Не маючи наміру цього робити, навіть не думаючи про це, очі Джека поглянули повз детектива на труп перед каруселлю. З набагато більшою силою, ніж першого разу, дике створіння, що сиділо в його грудях, вигиналося, розгорталося, простягало крила, руки, лапи, хай би що то було, за допомогою потужної хвилі намагалося звільнитися.

Крила, руки, лапи розривали Джекові легені. Жахливі пазурі вивертали його шлунок.

Він як детектив з розслідування вбивств, як лейтенант, у жодному разі не міг собі дозволити виблювати, щоб не подумали, що це через те, що він побачив труп. Джек щосили намагався стримувати те, що йому було «заборонено». Жовч обпалювала горлянку, він заплющив очі. Сузір’я сяйливих цяток замайоріло з того боку повік. Огидне, смердюче створіння рвало і метало, намагаючись звільнитися.

Вогні каруселі відбивались на лисій голові чорношкірого чоловіка, що лежав мертвим на пірсі Санта-Моніки

Ні. Нізащо. Стукай скільки захочеш — я все одно не впущу.

Крила, руки, лапи заспокоїлись; створіння зменшилось і стало не більшим за цятку, що дрімає. З успіхом уникнувши «забороненого», Джек зрозумів, що може розплющити очі. Він навіть не уявляв скільки минуло часу. Зморшкувате чоло, похмурі очі й видовжений рот Анджело Леоне на відстані шість дюймів займав увесь вільний простір перед Джеком.

— Що ми тут робимо? Розглядаємо нашу ситуацію?

— Я хочу, щоб той ідіот заховав свою гітару.

Це був найдивніший поворот того вечора.

— Гітара? Я не чую ніякої гітари.

Джек зрозумів, що він теж не чує.


Хіба не намагалася б будь-яка розсудлива людина викреслити такий епізод із пам’яті? Викинути це сміття за борт своєї свідомості? Із цим нічого не вдієш, жодним чином не застосуєш, то навіщо його тримати? Інцидент на пірсі нічого не означав. Ні з чим не пов’язаний, несуттєвий. Після того як подружка його відшила, у нього відбулося короткочасне затьмарення розуму, тому він опинився на місці розслідування злочину. Це лишень прикра помилка.

Через п’ятдесят шість днів і одинадцять годин першокласний поліцейський проник до кабінету капітана, поклав значок поліцейського і зброю, повідомивши, на превеликий подив капітана, про свою термінову відставку. Нічого не знаючи про його сутичку з детективом Леоне на пірсі Санта-Моніки, капітан не запитував, чи приводом такого рішення лейтенанта стала карусель і мертвий чорношкірий; навіть якби він і запитав, то Джек сказав би йому, що це смішно.


Не йди туди, радить він сам собі, і таки не йде. У пам’яті виринають кілька мимовільних кадрів, схожих на моментальні спалахи, у яких він бачить дерев’яну голову поні, роздратовану пику Анджело Леоне, а також мертвий об’єкт у центрі картини, свідком якої аж ніяк не мав би бути, — спалахи блискавки, від яких він намагається відсахнутися, щойно вони з’являються. Це схоже на магічне дійство. Це магія, хороша магія. Він чудово знає, що ці образи вигнання являють собою одну з форм самозахисту. Потреба в такій захисній магії залишається незрозумілою, але вона є, і до того ж достатньо мотивована. Якщо хочеш приготувати омлет, то маєш збити яйця, — цитуючи бездоганного авторитетного Дюка Вейна.

Крім того, Джек Сойєр чує безглузді дитячі голоси, які промовляють слово «полісмен». Від них він теж намагається відсахнутись, виконавши магічний трюк, проте вони залишаються і дзижчать, як осиний рій.

Зрештою, не так уже ідеально в нього все виходить. Він топчеться на місці й дивиться на яйця, з якими явно щось не так, хоча він не розуміє, що саме. Яйця ухиляються від сприйняття. І яйця це тільки найменше з усього. У полі зору заголовок на всю ширину першої сторінки «Вісника Ла-Рів’єр», здається, підіймається зі сторінки газети і пливе до нього. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» Ні, досить, він відвертається, із жахом розуміючи, що сам викликає справу Рибака. Як вам «…ПО СТЕЙТЕН-АЙЛЕНДУ» або «…ПО БРУКЛІНУ», де справжній Альберт Фіш, якщо такий насправді був, чинив страшні діяння і вбив дві свої жертви?

Усе це доводить його до божевілля. Двоє мертвих дітей, дівчинка Френо зникла і, мабуть, уже мертва, з’їдені частини тіла, ненормальний, який копіює Альберта Фіша… Дейл наполягає, щоб він допоміг йому розібратися із цією справою. Деталі проникають у голову, неначе забруднювальна речовина. Чим більше він дізнається — як для людини, котра щиро хоче залишатись необізнаною, Джек знає надто багато, — тим більше отрути проникає в його кров, викривляючи здатність логічно сприймати дійсність. Він приїхав сюди, до Норвей Веллі, тікаючи від світу, який раптом став ненадійним і еластичним, неначе перетворився на рідину під тиском гарячої пари. Протягом останнього місяця в Лос-Анджелесі цей гарячий тиск став нестерпним. Абсурдність визирала із темних вікон і щілин між будівлями, погрожуючи, що оживе, набуде форми. На вихідних у нього з’являлось відчуття, що його легені змащені помиями, починав задихатись і вимушений був боротися з нудотою, тож почав працювати безупину, намагаючись розслідувати якомога більше справ. (Він надто багато працював, і це стало його діагнозом, тож ми навряд чи маємо право засуджувати капітана за те, що заява першокласного поліцейського про відставку його так здивувала.)

Він вирішив заховатись у цьому маловідомому куточку сільської місцевості, у цьому укритті, край жовтої квітучої галявини, віддаленої від світу небезпек і божевілля, відлеглий щонайменше на двадцять миль від Френч Лендінґа і навіть на чималу відстань від дороги до Норвей Веллі. Проте схованка не виконала своєї ролі. Те, від чого він так намагався втекти, знову вирувало, навіть тут, у його цитаделі. Якби він піддався своїй багатій фантазії, то вирішив би, що те, від чого він утікав протягом трьох останніх років, винюхувало сліди і зрештою таки вистежило його.

У Каліфорнії корчило його саме через роботу, тож тепер, у західному Вісконсині, він має триматись якомога далі від цього божевілля. Іноді серед ночі він прокидається через відлуння незначного плаксивого розбещеного голосу, що промовляє: «Немає більше полісмена, я не буду, надто близько, надто близько». Джек Сойєр не хотів навіть замислюватися над тим, що саме було надто близько; відлуння лише зайвий раз доводить, що він має уникати ще більшого затьмарення.

У Дейла кепські справи, він це знає і переймається через те, що не може приєднатись до розслідування, а також через те, що не може пояснити причину відмови своєму другові. Дейл однозначно ризикує своїм задом, але в нього немає іншого вибору. Він хороший начальник поліції, навіть занадто хороший для Френч Лендінґа, але недооцінює внутрішню політику, тому дозволяє поліцейським себе підставляти. Прикриваючись тим, що їх вирядила місцева влада, Браун і Блек, детективи поліції штату, підкладають спини і поступаються тим самим Дейлу Ґілбертсону, котрий думає, що вони роблять йому велику послугу: затягують петлю на шию. Дуже кепсько, Дейл розуміє, що фактично стоїть над прірвою з чорним мішком на голові. Якщо Рибак скоїть ще одне вбивство… Ну, Джек Сойєр висловить свої найщиріші співчуття, зараз він не може чаклувати, вибачте. Джека зараз непокоять терміновіші справи.

Червоне пір’я, наприклад. Маленьке пір’я. За місяць до того, як розпочались убивства, в уяві Джека почало з’являтися червоне пір’я, якого ставало дедалі більше, і жодні магічні трюки тому не могли завадити. Одного ранку, коли він вийшов зі спальні і почав спускатися, щоб приготувати сніданок, одна червона пір’їна, пір’їнка, менша за дитячий пальчик, здавалось, спустилася з похилої стелі на горішню сходинку. Тієї ж миті над ним плавно спустились ще дві чи три пір’їни. Овальна ділянка штукатурки діаметром у два дюйми, здалося, підморгнула, а тоді розтулилася, неначе око, око з якого посипався товстий стовп пір’я, що летів зі стелі, неначе виходив з труби. Вибух пір’я, ураган пір’я бив його по грудях, зведених руках і голові.

Але цього…

Цього ніколи не було.

Проте це ще не все, сталось іще дещо, але йому знадобились одна-дві хвилини, щоб зрозуміти. Нервові клітини мозку дали осічку. Психорецептори поглинули не той хімічний елемент, або той, що потрібно, проте із великим передозуванням. Перемикач, який щоночі вмикав образи, за фальшивим сигналом увімкнув сон наяву. Сон наяву був схожим на галюцинацію, але галюцинації виникають у запухлих алкоголіків, наркоманів, божевільних, особливо параноїдальних шизофреників, з якими Джеку не раз доводилося мати справу, коли був полісменом. Джек не підпадає під жодну із цих категорій, враховуючи останню. Він знає, що не є параноїдальним шизофреником чи божевільним. Якщо ви гадаєте, що Джек Сойєр — псих, то ви самі такі. Він абсолютно, принаймні на дев’яносто дев’ять відсотків, переконаний у своїй розсудливості.

Якщо це не галюцинації, то летюче пір’я — це сон наяву. Ще можна було б припустити, що все це відбувається насправді, але це пір’я не має нічого спільного з реальністю. Яким був би наш світ, якби такі речі могли траплятися з нами насправді?

Раптом Джордж Ретбун заволав:

— Мені боляче говорити про це, справді боляче, тому що я люблю нашу стару «Брю Крю», і ви це чудово знаєте, але інколи наша любов змушена скреготати зубами і зустрічатися віч-на-віч із жахливою реальністю — візьмемо, наприклад, жалюгідний стан особового складу бетерів. Бат Селік, «о, БА-АТ», — це Г’юстон викликає. Повертайся негайно, будь ласка. Навіть сліпий, і той відбив би більше, ніж це збіговисько ПУСТОГОЛОВИХ СЛАБАКІВ І НЕВДАХ!

Старий, добрий Генрі. Він так добре вдає Джорджа Ретбуна, що, здається, ми можемо побачити плями поту під його пахвами. Але найкращий винахід Генрі, на думку Джека, — це його перевтілення у зухвалого, стриманого, авторитетного гіпстера Генрі Шейка (Шейх, Шейк, Арабський Шейх), який може, якщо це спаде йому на думку, розповідати, у яких шкарпетках Лестер Янґ був одягнений того дня, коли записував «Хлопчина, що чистить взуття» чи «Леді, будьте милостиві», й описувати інтер’єри двадцяти відомих, але давно забутих джаз-клубів.

Перш ніж ми послухаємо дуже класну, дуже гарну, дуже simpatico музику, яку якось у неділю нашіптували тріо Білла Еванса у «Вілладж Венґард», варто згадати про наше третє, внутрішнє око. Давайте віддамо честь і шану внутрішньому оку, оку фантазії. Це спекотний липневий вечір у Ґринвіч Вілладж, у Нью-Йорку. На сонцем осяяному Південному Сьомому Авеню ми прогулюємось до тіні намету «Венґард», відчиняємо білі двері та йдемо далі вузькими сходами до просторої підземної кімнати. Музиканти виходять на сцену, Білл Еванс сідає на банкетку, Скотт Ла Форо обіймає свій бас. Поль Матіан бере до рук палички. Еванс опускає голову дедалі нижче і нижче, а також кладе руки на клавішний інструмент. Той, хто має честь бути там, ніколи в житті не бачитиме нічого схожого.

«Моє навіжене серце» у виконанні тріо Білла Еванса у «Вілладж Венґард» 25 червня 1961 року. Я, ваш ведучий, Генрі Шейк Шейх, Шейк, Арабський Шейх.

Посміхнувшись, Джек виливає збиті яйця на сковорідку, перемішує їх виделкою, скручує газ до мінімального полум’я. Він згадує, що забув зварити каву. До біса каву. Він може обійтися і без неї, питиме апельсиновий сік. Глянувши на тостер, він згадує, що забув приготувати вранішній тост. А без тоста він може обійтися, чи тост — це обов’язково? Думає про масло і холестеринові бляшки, які з нетерпінням чекають, щоб пошкодити його артерії. Омлет — це також досить ризиковано, здається, він набив забагато яєць. Джек не може згадати, чому взагалі хотів зробити омлет. Він рідко їсть омлети. По суті, він купує яйця з почуття обов’язку, бо вгорі на дверях холодильника є два ряди западин для яєць. Якби люди не купували яйця, то навіщо була б підставка для яєць у холодильнику?

Він злегка лопаткою підвертає присмажені з країв, але досі рідкі всередині яйця, нахиляє сковорідку по колу, щоб розлити їх, додає гриби, цибулю-шалот і згортає це все навпіл. Чудово. Дуже добре. Виглядає апетитно. У нього попереду сорок розкішних хвилин свободи, які він використає досить вдало, незважаючи ні на що, здається, в нього все добре. Усе під контролем.

Розгорнений на кухонному столі «Вісник Ла-Рів’єр» привертає увагу Джека. Він забув про газету. Проте газета не забула про нього і вимагає свою частку уваги. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» і таке інше. Було б чудово «…ПО ПОЛЯРНОМУ КОЛУ», проте він наближається до столу й бачить, що Рибак залишається суто локальною проблемою. З-під заголовка ім’я Венделла Ґріна схоплюється з місця і впадає в око Джеку, немов камінчик. Венделл Ґрін всюдисущий, всеосяжний шкідник, безперервний подразник. Прочитавши два абзаци статті Венделла Ґріна, Джек важко зітхає і затуляє очі рукою.

Я сліпий, поставте мене суддею!

Венделл Ґрін самовпевнений, як герой-атлет у рідному маленькому місті, який ніколи з нього не виїжджав. Високий, широкоплечий, із хвилястим рудовато-світлим волоссям і сенаторською талією, Ґрін, пихато розгулюючи в приміщеннях судів, громадських місцях Ла-Рів’єр і навколишніх населених пунктів, демонстративно хизується своїм шармом. Ведел Ґрін — це репортер, який давно знає свою роботу і є неабиякою окрасою «Вісника».

Коли вони вперше зустрілись, ця окраса неприємно вразила Джека, виявившись третьосортним пустобрехом, і відтоді не було жодної причини, щоб змінити таку думку. Він не довіряв Венделлу Ґріну. На думку Джека, товариська зовнішність репортера приховує в собі безмежний потенціал для зради. Ґрін — хвалько, що хизується перед дзеркалом, але хитрий хвалько і такі тварюки зроблять усе, щоби досягти власної мети.

Після арешту Торнберґа Кіндерлінґа Ґрін попросив інтерв’ю. Джек відшив його, так само проігнорувавши три його запрошення після того, як переїхав до Норвей Веллі-роуд. Ці відмови не стримували його, і він далі влаштовував випадкові «несподівані» зустрічі.

Наступного дня після того, як знайшли тіло Емі Сент-Пір, вийшовши з хімчистки на Чейз-стрит і попрямувавши до машини, тримаючи під пахвою коробку з чистою випраною сорочкою, Джек відчув, як хтось торкнувся його ліктя. Він озирнувся і побачив перекошене обличчя, яке випромінювало фальшивий захват, — пихату публічну маску Венделла Ґріна.

— Гей, гей, Голі, — самовдоволено посміхається паршивець. — Я маю на увазі, лейтенанте Сойєр. Вітаю, я радий, що зустрів вас. Ви тут перете сорочки? І як вам?

— Непогано, якщо не звертати увагу на ґудзики.

— Ну, ви даєте, лейтенанте, ви такий смішний. Хочете, дам вам пораду? На Сет-стрит є хімчистка «Не порвемо і не помнемо», вони виправдовують свою назву. Якщо хочете, щоб ваші сорочки були в чудовому стані, лейтенанте, то довірте це китайцю по імені Сем Лі.

— Я більше не лейтенант, Венделле, називай мене Джек чи містер Сойєр. Називай мене Голлівуд, мені все одно, а зараз…

Він прямує до автомобіля, а Венделл Ґрін іде слідом.

— Дозвольте, ще кілька слів, лейтенанте? Вибачте, Джеку? Я знаю, що начальник Ґілбертсон — ваш близький друг, і цей трагічний випадок із маленькою дівчинкою, імовірно, понівеченою, це просто жахливо. Може, ви поділитеся своїми висновками й думками з цього приводу?

— Ви хочете знати, що я думаю?

— Так, хай би що то було, друзяко.

Джека надихнула цілковита безпідставна злоба. Він простягнув руку, поклав її на плече Ґріна і сказав:

— Венделле, друже, запитай у типа на ім’я Альберт Фіш. Це було ще у двадцятих роках.

— Фіш?

— Ф-і-ш. Він виріс у Нью-Йорку, у сім’ї білих англо-саксонських протестантів. Дивовижний випадок. Розглянь його.

До того моменту Джек ледь розумів, що пам’ятає про насильство, якому присвятив себе дивний містер Альберт Фіш. Сучасніші безжалісні вбивці — Тед Банді, Джон Вейн Ґейсі і Джеффрі Дамер — затьмарювали Альберта Фіша, якщо не згадувати іноземних, таких як Едмунд Еміль Кемпер ІІІ, котрий, скоївши вісім убивств, відтяв голову власній матері, заклав її на полиці біля каміна й використовував як мішень для гри в дротики. (Едмунд ІІІ пояснив це так: «Вона чудово підходила для цього».) Уже застаріле, маловідоме ім’я Альберта Фіша раптом виринуло в пам’яті Джека, він висловився, а нашорошені вуха Венделла Ґріна почули.

Що на нього найшло? Ось у чому питання?

Упс, омлет. Джек хапає тарілку з шафки, столові прибори із шухляди, підстрибує до плити, вимикає конфорку й перекладає страву зі сковорідки на тарілку. Сівши за стіл, розгортає «Вісник» на п’ятій сторінці, на якій читає про Міллі Кабі, котра могла виграти третє місце в конкурсі з правопису, що проводився на рівні штату, якби не замінила літеру і на а в слові опопанакс — саме так було написано в місцевій газеті. То як, врешті-решт, дитина мала написати слово опопанакс?

Джек куштує два-три шматочки омлету, перш ніж відчуває специфічний смак у роті, який відвертає його від жахливої несправедливості стосовно Міллі Кабі. Дивний смак нагадує напівспалене сміття. Він випльовує їжу з рота й бачить грудку кашоподібних сирих пожованих овочів. Решта його сніданку вже не здається такою апетитною. Він не приготував омлет — він зруйнував його.

Похнюпивши голову, зітхає. Його трясе, неначе все тіло пронизане електричними дротами, які, розсипаючи іскри, підпалюють горло, легені, усі органи, що несподівано починають пульсувати. Він думає: «Опопанакс. Я втрачаю розум. Тут і зараз. Забудьте, що я це сказав. Лютий опопанакс упіймав мене своїми лапами, страшенний опопанакс тряс мене опопанакськими руками і хотів вкинути мене в турбулентну річку Опопанакс, у якій я мав би зустрітися зі своїм опопанаксом».

— Що зі мною? — каже він уголос. Різкість у голосі лякає його.

Опопанакські сльози течуть із його опопанакських очей; позіхаючи, він підводиться зі свого опопанаксу, викидає зіпсовану їжу в сміттник, миє тарілку й вирішує, що настав час, чорт забирай, усе тут прояснити. Опопанакс, не опопанаксь мене. Усі припускаються помилок. Джек дивиться на двері холодильника, намагаючись пригадати, чи там іще залишились одне-два яйця. Звичайно, що так: повний лоток яєць, десь дев’ять чи десять, — закладений майже весь ряд западин для яєць згори на дверях холодильника. Він не міг їх усі застосувати, це не в його правилах.

Джек береться пальцями за край дверей холодильника. Абсолютно несподівано бачить світло, що відбивається від лисої голови чорношкірого чоловіка.

Не ти.

Особи, до якої це адресовано, немає; та й узагалі, чи можна назвати особою того, кому це адресується.

Ні, ні, не ти.

Двері відчиняються під натиском його пальців; світло холодильника освітлює заповнені полиці. Джек Сойєр дивиться на лоток із-під яєць. Виявляється, він порожній. Ближче придивившись, у круглій заглибині скраю першого ряду бачить маленький, схожий на яйце об’єкт, що має ніжно-блідий відтінок блакитного кольору: ностальгічного приємного блакитного. Цілком можливо, що це забарвлення синього літнього неба, за яким він спостерігав, коли, будучи маленьким хлопчиком, лежав рано-вранці на чверті акра трави за красивим житловим будинком на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз, у Каліфорнії. Хай би хто володів цим будинком, з абсолютною точністю можна було сказати лише одне: це був той, хто працював в індустрії розваг.

Джек знає точну назву цього відтінку синього, оскільки не раз розглядав колірні зразки в компанії чарівної докторки медичних наук Клер Евінруд, лікаря-онколога, коли вони планували перефарбувати бунгало в Голлівуд-Гіллс, де на той час мешкали. Клер, доктор Евінруд, цей колір обрала для спальні. Він, щойно повернувшись із важливої поїздки з Квантико, що у Вірджинії, де після закінчення курсів підвищення кваліфікації «ПРЗНЗ» йому присвоїли звання лейтенанта, не підтримав її вибору, назвавши цей колір, м-м, ну, можливо, трохи холодним.

«Джеку, ти коли-небудь бачив справжнє яйце вільшанки? — запитала доктор Евінруд. — Ти хоч уявляєш, яке воно гарне?» Сірі очі доктора Евінруд розширилися, неначе вона в уяві схопилася за скальпель.

Джек устромляє два пальці в заглибину для яєць, витягує звідти маленький яйцеподібний об’єкт, що за кольором нагадує яйце вільшанки. Насправді, це і є яйце вільшанки. «Справжнє», — як казала доктор Клер Евінруд. Його знесла сама вільшанка, яку іноді називають дроздовою вільшанкою. Він кладе яйце в долоню лівої руки.

Воно схоже на блідо-блакитний, сплюснутий біля полюсів горіх пекан. Здається, він утратив можливість логічно думати. Що за чортівня, невже він купив яйця вільшанки? Ні, вибачте, це не варіант. Опопанакс дав збій, у «Ройз Стор» не продають яйця вільшанки. Я пропащий.

Повільно, напружено, незграбно, мов зомбі, рухається підлогою кухні й доходить до раковини. Простягає ліву руку над пащею в центрі раковини, випускає яйце, і воно безповоротно потрапляє в утилізатор відходів. Його права рука вмикає механізм, що спричиняє відповідний шум. Монстр гарчить, подрібнює, бурчить, насолоджується приємною, невеличкою, легкою закускою. Ґр-р-р. Електричний дріт під напругою здригається всередині його тіла, смикаючись, кидає іскри, зазомбовний, він ледь помічає внутрішнє тремтіння. Загалом, ураховуючи всі обставини, найбільше Джеку хочеться в цей момент…

«Коли чер, червоне…»

Він чомусь давно, дуже давно не телефонував мамі. Він і сам не знає чому, але розуміє, що однозначно давно. Дрозде, не дрозди мене. Голос Лілі Кавано-Сойєр, Королеви Бджіл, який колись був єдиним супутником у заповненому захопленням, неперевершеному, геть забутому номері готелю Нью-Гемпшир, — це саме той голос, який Джек хотів би почути. Лілі Кавано — єдина людина на землі, котрій він міг би розповісти про все те безглуздя, що відбувається з ним. Незважаючи на трохи неприємне усвідомлення того, що пройшов крізь межі чіткої раціональності, він надалі впевнений у своєму здоровому глузді. Він підходить до кухонного столу, бере в руки телефон і, натискаючи щосили кнопки, набирає номер приємного житлового будинку на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз, у Каліфорнії.

Телефон у його колишньому будинку дзвонить п’ять разів, шість, сім. Чоловік піднімає слухавку і злим, ледь сп’янілим сонним голосом каже:

— Кімберлі… хай би що, в біса, це було… для твого ж блага, я сподіваюсь, що це справді дуже важливо.

Джек дає відбій і кладе слухавку. О Боже, прокляття, чорт забирай. Зараз п’ята година ранку — у Беверлі-Гіллз, чи Вествуді, чи Хенкок-Парку, чи деінде, куди він міг подзвонити за цим номером. Він забув, що його мати померла. Прокляття, чорт забирай, о Боже, ти можеш собі це уявити?

Горе Джека, яке причаїлося в глибині його душі, воскресає з новою силою, щоб завдати смертельного удару в саме серце. У той же час виринає думка, що він бозна-чому хоча б на мить міг забути про смерть матері, дуже вражає його як надзвичайно і неймовірно смішна. Як можна дійти до такого безглуздя? Його неначе обухом по голові вдарило, він сам не знає, чи заридає зараз, чи зайдеться сміхом. Джек відчуває різку хвилю млості й повільно притуляється до кухонної стійки.

«Індик тупоголовий», — він згадує слова своєї матері. Лілі так казала про останнього нещодавно померлого партнера покійного чоловіка, коли досвідчені бухгалтери виявили, що той, Морґан Слоут, забирав до своєї кишені три чверті доходів від успішної компанії «Сойєр і Слоут». Кожного року відтоді, як Філ Сойєр загинув через так званий нещасний випадок на полюванні, Слоут украв мільйони доларів, багато мільйонів у сім’ї свого колишнього партнера. Лілі повернула потік у потрібне русло і продала половину компанії новим партнерам, що гарантувало її сину колосальні фінансові золоті гори, не говорячи вже про дохід, який Джек отримував від свого приватного фонду. Лілі називала Слоута й цікавішими словами, ніж «індик тупоголовий», але їх він повторював мовчки.

Джек переконує сам себе, що, можливо, якось, іще в травні, він наштовхнувся на яйце вільшанки, прогулюючись лугом, і поклав його в холодильник на зберігання. Щоб зберегти його. Адже, незважаючи ні на що, воно мало ніжний відтінок блакитного, було дуже гарного блакитного кольору, як казала доктор Евінруд. Він так довго його зберігав, що зовсім про нього забув. І це пояснювало появу червоного пір’я в його сні наяву!

На все є своя причина, нехай навіть прихована. Заспокойся, розслабся, припини поводитися, як тупоголовий індик, і все стане на свої місця.

Джек перехиляється через раковину і, щоб освіжитися, занурює обличчя в жменю холодної води. Умить змиває збентеження від зіпсованого сніданку, безглуздого телефонного дзвінка і в’їдливих мерехтливих образів. Через двадцять п’ять хвилин найкращий друг і довірена особа Джека Сойєра, яка дивує своєю здатністю орієнтуватися в просторі, будучи обмеженою у своїх фізичних можливостях, з’явиться біля вхідних дверей будівлі KDSU-AM, золотою запальничкою підпалить сигарету і піде вниз доріжкою до «Пенінсула-драйв». Завдяки вражаючій здатності особливого бачення, Генрі Лайден підійде до пікапа Джека Сойєра, безпомилково знайде ручку й сяде в автомобіль. Як на сліпого, у нього все настільки чудово виходить, що це видовище неможливо пропустити.


Тож він і не пропустив. Попри ранкові труднощі, які зі зваженої, ретельно обміркованої точки зору після подорожі чудовою сільською місцевістю урешті-решт видаються банальними, о 7 : 55 пікап Джека вже стоїть на Пенінсула-драйв, біля стежини, що веде до KDSU-AM, за добрі п’ять хвилин до того, як його друг вийде на сонячне світло. Присутність Генрі піде йому на користь, просто бачити Генрі — це вже бальзам на душу. Звичайно, Джек — не перший чоловік (чи жінка), який (яка) через стрес на мить втратив (втратила) контроль, і ледь не забув (не забула), що його (її) мати покинула цей тлінний світ і вирушила до вищих сфер. Природно, що всі смертні, які почуваються трохи напружено, звертаються до матерів за розрадою і втіхою. Це закодований імпульс нашого ДНК. Після того як Генрі його вислуховує, він посміхається і радить йому розслабитись і не паритись.

Джек замислюється, чи варто захмарювати небо Генрі такою абсурдною історією? Так само, як і про яйце вільшанки, що вже казати про сон наяву з виверженням пір’я, та йому й не хотілося знову повертатись до цього безглуздя. Треба жити теперішнім, не витягувати минуле з могили, не падати духом і оминати калюжі бруду. Не використовуй своїх друзів лише для душевної терапії.

Він вмикає радіо й налаштовує його на радіостанцію KWLA-FM, UW-Ла-Рів’єр, на якій працюють обоє: і Вісконсинський Щур, і Генрі Шейх, Шейк, Арабський Шейх. Від того, що ллється з прихованих у салоні колонок, волосся на руках стає дибки: Ґлен Ґульд, людина із запальним темпераментом, випалює щось із Баха, проте Джек не може достеменно сказати, що саме. Але те, що це Ґлен Ґульд, немає сумніву. Мабуть, щось із партіти.

В одній руці тримаючи футляр із компакт-диском, Генрі Лайден проходить крізь низькі вхідні двері, виходить на сонячне світло і, не вагаючись, рушає вниз вимощеними плитами широкої доріжки, ступаючи резиновими підошвами шкіряних мокасин фірми «Херші», саме в центр кожної наступної плитки.

Генрі… Генрі — це неймовірне видовище.

Сьогодні, зауважує Джек, Генрі одягнений, як власник малайзійського тикового лісу: гарна сорочка без коміра, блискучі підтяжки та сімейна цінність — неперевершений солом’яний капелюх із довгастою вм’ятиною. Якби Джек так не цікавився життям Генрі, він би не знав, що різноманітністю та доречністю свого бездоганного гардероба він цілком завдячує Роуді Ґілбертсон Лайден, покійній дружині Генрі, яка ще колись давно укомплектувала йому велику гардеробну кімнату: Роуді підпасувала кожну одежину свого чоловіка відповідно до пори року, стилю і кольору. Поступово Генрі запам’ятав усю систему. Будучи сліпим від народження, не відрізняючи навіть відповідності чи невідповідності відтінків, він ніколи не помилявся.

Генрі витягує з кишені сорочки золоту запальничку і жовту пачку «Амерікен Спіріт», підпалює сигарету, видихає хмару диму, яка на фоні сонячного світла має молочний колір, і продовжує чітко йти вниз устеленою плитами доріжкою.

Рожеві, написані з нахилом вліво, великі літери: «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІЕНН! ТАК!» — напис на рекламному щиті на убогому газоні говорить про те, що: 1) Трой проводить багато часу, слухаючи KDCU-AM, і 2) Меріенн також його любить. Ми раді за Троя, ми раді за Меріенн. Джеку подобається це любовне повідомлення, незважаючи на рожевий колір фарби, і він бажає закоханим щастя і удачі. Він розуміє, що на даному етапі його життя єдина людина, про яку він міг би сказати, що любить, — це був Генрі Лайден. Не в тому сенсі, у якому Трой любить Меріенн чи навпаки, але те, що він його любить, ще не було так явно зрозуміло, як у цей момент.

Генрі проходить викладену плитами доріжку й підходить до бордюру. Ще один крок — і він біля пікапа, його рука наближається до металевої ручки, він відчиняє двері, підводить ногу й сідає всередину, нахиляє голову, щоб правим вухом прислухатись до музики. Лінзи його авіаторських окулярів виблискують.

— Як тобі це вдається? — запитує Джек. — Цього разу тобі допомогла музика, але тобі не треба музики.

— Мені це вдається, бо я взагалі феноменальний, — каже Генрі. — Як висловився наш курець марихуани, інтерн Морріс Розен, на мою адресу. Морріс думає, що я Бог, але він дещо знає, він дізнався, що Джордж Ретбун і Вісконсинський Щур — це одна особа. Сподіваюся, він триматиме язик за зубами.

— Я теж, — каже Джек, — але я не дам тобі змінити тему. Як тобі вдається щоразу безпомилково відчиняти двері? Як тобі вдається знайти ручку, не намацуючи її?

Генрі зітхає:

— Ручка сама підказує мені, де вона. Чітко підказує. Усе, що мені залишається, — це слухати її.

— Ручка дверей видає звуки?

— Не такі, як твоє високотехнологічне радіо, не «голдберґ-варіації», ні. Щось більше схоже на вібрацію. Звук звуку. Звук усередині звука. Погодься, що Даніель Баренбойм — першокласний піаніст. Ти лише послухай, кожна нота — інше забарвлення. Здається, розцілував би кришку його «Стейнвея». Можна лише уявити, яка в нього сила в руках.

— Це Баренбойм?

— Ну, а хто ж? — Генрі повільно повертає голову до Джека.

На його обличчі з’являється усмішка, що виражає подив. Ох! Усе зрозуміло, так. Я ж тебе наскрізь бачу, ти ж бовдур, я так розумію, тобі здалося, що ти слухаєш Ґлена Ґульда.

— Нічого мені не здалося, — заперечує Джек.

— Ой, ну я тебе прошу.

— Можливо, лишень на мить мені й здалося, що це Ґульд, проте…

— Ні, ні, ні. Навіть не намагайся. Твій голос тебе виказує. У кожному слові незначне, млосне ухиляння; це так жалюгідно. Ми їдемо назад, до Норвей Веллі, чи сидітимемо тут і слухатимемо твою брехню. Я хочу тобі дещо розповісти дорогою додому.

Він тримає диск.

— Полегшимо твої страждання. Наш курець марихуани дав це мені — «Брудна сперма» виконують стару пісню групи «Сюпрімс». Особисто я ненавиджу такі речі, але для Вісконсинського Щура це просто скарб. Увімкни сьомий трек.

Піаніст уже звучить зовсім не схоже на Ґлена Ґульда, здається, музика уповільнилася. Джек і сам хоче полегшити свої страждання і ставить диск у щілину під радіо. Він натискає кнопку, тоді ще одну. Божевільно швидкий темп, верескливий крик навіжених, що вибухнув із колонок, піддає несамовитим тортурам. Джека хвилею відкидає назад на спинку сидіння.

— О Боже, Генрі, — каже він і простягає руку, щоб скрутити звук.

— Не чіпай, прошу, — каже Генрі. — Якщо ця гидота не змушує твої вуха проливати кров, то вона не виправдовує себе.

«Вухами», як відомо Джеку, у джазі називають здатність чути — розповсюдження в повітрі того, що відбувається в музиці. Музикант із хорошими вухами запам’ятовує пісні та аранжування, які його просять зіграти, підбирає або навіть знає гармонію мелодії, що лежить в основі теми, уважно стежить за тим, що виконують колеги-музиканти, і приєднується до них. Незалежно від того, чи він розуміється на нотах, записаних на нотному стані, чи ні, музикант із чудовими вухами вивчає мелодію і аранжування відразу, щойно почує, вловлює гармонічні нюанси завдяки бездоганній інтуїції і тут же впізнає ноти й тональності клаксонів таксі, дзенькоту ліфта, нявчання котів. Такі люди живуть у світі, розрізняючи індивідуальні особливості звуків, і Генрі Лайден — один із них. Джек вважає, що Генрі має вуха Олімпійського бога.

Вуха Генрі допомогли йому розкрити один із найбільших секретів Джека — роль його матері, Лілі Кавано-Сойєр, відому як Лілі Кавано, і він єдиний, хто про це дізнався. Невдовзі після того, як Дейл їх познайомив, між Джеком і Генрі Лайденом несподівано для обох зав’язались невимушені дружні стосунки. Вони згладжували самотність один одного, проводили два-три вечори на тиждень, вечеряючи, слухаючи музику і розмовляючи про будь-що, що спадало на думку, а поговорити їм було про що. Джек їхав до ексцентричного дому Генрі або забирав Генрі з роботи й підвозив додому. Після шести-семи місяців їхнього знайомства Джек запропонував, що міг би читати вголос книжки, які подобалися обом. Генрі відповів: «Айві-дайві, друже, яка чудова ідея. Як щодо того, щоб розпочати з неперевершених детективів?» Вони розпочали з Честера Хаймса і Чарльза Віллфорда, тоді змінили тему й перейшли на серію сучасних романів, насолоджувались творами С. Дж. Перелмана і Джеймсона Тербера, сміливо наважились брати штурмом Форд Медокс Форда і Володимира Набокова. (Ще десь відклали Марселя Пруста, оскільки вважали, що Пруст може зачекати; на даний момент вони планують узятися за «Похмурий дім».)

Одного вечора, після того як Джек закінчив вечірнє читання «Хорошого солдата» Форда, Генрі прокашлявся та сказав:

— Джеку, ти казав, що твої батьки працювали в індустрії розваг, у шоу-бізнесі.

— Саме так.

— Я не хочу совати носа не у свої справи, але якщо ти не проти, я б хотів поставити тобі кілька запитань? Просто скажи: так чи ні.

— Я вже хвилююсь, — каже Джек. — Що таке, Генрі?

— Я хотів би уточнити одне питання.

— Гаразд, запитуй.

— Дякую. Твої батьки були з різних боків цієї індустрії?

— Ну.

— Один із них керував, а другий виступав?

— Ну.

— Твоя мама була актрисою?

— Угу.

— Свого роду відома актриса. Вона так і не досягла тієї популярності, на яку заслуговувала, хоча знялась у купі фільмів п’ятдесятих і середини шістдесятих років, а наприкінці своєї кар’єри отримала нагороду «Оскар» за кращу жіночу роль другого плану.

— Генрі, — сказав Джек, — звідки ти…

— Замовкни. Я хочу насолодитися цим моментом. Твоя мати — Лілі Кавано. Це дивовижно. Лілі Кавано завжди була набагато талановитішою, ніж більшість могли припустити. Кожна її роль — ці дівчата, ці хуліганки-офіціантки, ці леді з револьверами в дамських сумочках. Красива, розумна, смілива — не можна пред’явити жодних претензій; вона замикалась і повністю переймалась життям героїні, тож була в сотні разів краща за тих, хто грав поруч із нею.

— Генрі…

— Деякі з тих фільмів мали також чудовий музичний супровід. «Втрачене літо» Джонні Мендела — поза сумнівами.

— Генрі, як ти…

— Ти сказав мені; звідки ще я міг би дізнатися? Це все нотки у твоєму голосі. Ти прослизаєш верхівками своїх «р», а решту приголосних вимовляєш у такому собі темпі, який супроводжує всі твої речення.

— Темп?

— Зуб даю, малий. Прихований ритм — це свого роду особистий барабанщик. Упродовж усього «Хорошого солдата» я намагався пригадати, де я чув таке раніше. Перелопачував і перебирав інформацію. Кілька днів тому допетрав: Лілі Кавано. Ти ж не образився, що я захотів розібратись у тому, що мене зацікавило, правда ж?

— Ображатися? — сказав Джек. — Я надто приголомшений.

— Твій секрет у безпеці. Ти просто не хочеш, щоб коли люди тебе бачили, то тицяли пальцями і казали: «Агов, це ж син Лілі Кавано». Я правильно зрозумів?

Генрі Лайден мав бездоганні вуха, безперечно.


Пікап їде Френч-Лендінґом, через шум у салоні неможливо розмовляти. «Брудна сперма», здається, випалили дірку в марципані «Куди зникло наше кохання» і вчинили щось огидно страшне з чарівними маленькими «Сюпрімс». Генрі, який стверджує, що ненавидить такі речі, опустився в крісло, коліна — на панелі, долоні переплетені під підборіддям, лікті опущені, посміхається від задоволення. Крамниці на Чейз-стрит відчинені, а півтора десятка авто — за рогом паркінгу.

Четверо хлопчиків на велосипедах звертають з тротуару перед торговим центром «Асортимент Шмітта» і виїжджають на проїжджу частину у двадцяти футах від пікапа, що їде. Джек б’є по гальмах; хлопці різко зупиняються, пліч-о-пліч шикуються в лінію, даючи дорогу. Джек прямує далі. Генрі випростовується, загадково перевіряє датчики і падає назад на сидіння. Генрі розуміє, що все гаразд. Хлопці, проте, не знають, що спричинило таке ревіння і чому воно все голоснішало в міру того, як пікап наближався. Вони спантеличено вдивляються в лобове скло Джекового пікапа, як їхні прадіди колись дивилися на сіамських близнюків чи людину-алігатора на задвірках паноптикуму. Всім відомо, що водії пікапів слухають зазвичай лише два види музики: хеві-метал або кантрі, — а це тоді що за виродок?

Джек проїжджає повз хлопців, один — огрядний, з розпашілим обличчям, схожий на хулігана-школяра, показує зведений палець. Двоє інших і досі спантеличено стоять, схожі на своїх прадідів після пекельної ночі далекого 1921-го, і позіхають, мляво роззявляючи роти. Четвертий хлопчик, чиє світло-русяве волосся виглядає з-під кепки з логотипом «Брюерс», зі світлими очима, який узагалі на фоні компанії — сама невинність, дивиться просто в обличчя Джеку й солодко, сором’язливо всміхається. Це Тайлер Маршалл, який знаходиться на фінішній прямій до нелюдського світу, хоча він про це ще не знає. Хлопці залишаються позаду, і Джек бачить у дзеркалі, як вони налягають на педалі, підіймаючись угору вулицею. Товстун попереду, а найменший, найсимпатичніший — позаду, уже відстаючи від решти.

— Четверо дітей на велосипедах, група тротуарних фахівців оцінили «Брудну сперму», — каже Джек.

Оскільки він і сам ледь почув, що сказав, то думав, що Генрі взагалі навряд чи що-небудь розібрав. Генрі, здається, прекрасно почув і щось запитав, але його слова розчинились у шумі. Джек здогадався, про що запитував Генрі, хоча і не був до кінця впевнений.

— Один сприйняв негативно, двоє вагались, проте швидше за все теж негативно, а один, здається, позитивно. — Генрі киває.

Стукіт і гуркіт жорстокого марципанового руйнівника стихає наприкінці Елевен-стрит. Здавалося, у кабіні розвіявся туман, також здавалося, що лобове скло стало чистішим, повітря свіжішим, кольори яскравішими.

— Цікаво, — каже Генрі, безпомилково знаходячи кнопку вилучення, витягує диск із програвача і вкладає його у футляр. — Досить сильно, чи не так? Непристойна, егоцентрична ненависть — таке не можна упускати. Морріс Роузен мав рацію. Для Вісконсинського Щура це те що треба.

— Я думаю, вони перейдуть на Ґлена Міллера.

— О, ледь не забув, — каже Генрі. — Ти ніколи не здогадаєшся, що на мене сьогодні чекає. У мене ще вечірка! Живчик Макстон, хоча швидше не він, а Ребекка Вілас, жінка, яка, я впевнений, така ж прекрасна, як і її голос, найняла мене, щоб я керував музичним супроводом на їхньому Святі полуниці. Ну, не мене, а давно забутого мого двійника, Симфонічного Стена як великого майстра своєї справи.

— Тебе підвезти?

— Ні, неперевершена міс Вілас увійшла в моє становище і сказала, що пришле за мною автомобіль зі зручним заднім сидінням для моєї апаратури і досить просторим багажником для колонок і коробки з дисками, та все одно дякую.

— Симфонічний Стен? — запитав Джек.

— Милий, вихований джентльмен у вражаючому традиційному костюмі хулігана-стиляги, повне перевтілення в еру біґбенду. Для жителів заклад «У Макстона» є символом їхньої юної молодості, тож вони люблять його.

— У тебе справді є костюм хулігана-стиляги?

З невимовною величністю Генрі повертає своє обличчя до нього.

— Вибач, я не знаю, що на мене найшло. Давай змінимо тему щодо твоїх слів, а точніше, слів Джорджа Ретбуна про Рибака сьогодні вранці; як на мене, думаю, вони підуть усім на користь. Особисто я був радий це почути.

Генрі розтуляє рот і повторює слова Джорджа Ретбуна з притаманним йому тріумфом.

«Справжній Рибак, хлопці і дівчата, Альберт Фіш, помер понад шістдесят сім років тому». — Якось аж моторошно чути голос одурманеного наркотиками товстуна з витонченого горла Генрі Лайдена. Своїм власним голосом Генрі каже: — Сподіваюся, вони підуть усім на користь. Після того як я сьогодні вранці прочитав нісенітниці, які пише твій дружок Венделл Ґрін, то одразу вирішив, що Джордж просто змушений щось сказати.

Генрі Лайден полюбляє вживати такі слова, як «я прочитав», «я читав», «я побачив», «я дивився». Він знає, що ці фрази бентежать його співрозмовників. А Венделла Ґріна він назвав «твій дружок», бо Генрі єдиний, кому Джек зізнався, що розповів репортеру про Альберта Фіша. Зараз Джек думає, що краще б він не розповідав нікому. На щастя, Венделл Ґрін — не його дружок.

— Ти допоміг пресі, — каже Генрі, — то чому б тобі не подумати про те, щоб допомогти нашим хлопцям у синьому. Вибач, Джеку, але це ти відчинив двері, тож я не повторюватиму. Дейл — мій племінник, перш за все.

— Я не вірю своїм вухам, що мені доводиться це чути, — каже Джек.

— Чути що, все, що я думаю? Дейл — мій племінник, якщо ти не забув. Ти міг би стати йому в пригоді, до того ж він вважає, що ти перед ним у боргу. Тобі ніколи не спадало на думку, що ти міг би допомогти йому залишитись на роботі? Або хоча б, якщо ти любиш Френч Лендінґ і Норвей Веллі так, як ти кажеш, то ти міг би приділити їхнім жителям хоча б частинку свого часу й таланту.

— Генрі, а ти не думав про те, що я у відставці? — відповідає Джек крізь зуби. — Що розслідування вбивств — це останнє, я маю на увазі, остання річ на світі, чим мені хотілося б зараз займатися.

— Звичайно, що думав, — каже Генрі. — Але все ж таки сподіваюсь, ти мені вибачиш, Джеку, але в тебе чудові здібності, набагато більші, ніж у Дейла, і безперечно всіх тих інших хлопців, тож я не можу зрозуміти в чому, в біса, проблема.

— Немає жодної проблеми, — каже Джек. — Просто я цивільний.

— Ти першокласний. Можна далі слухати Баренбойма. — Генрі відшукує пальцями пульт і натискає на кнопку, щоб увімкнути радіо.

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин у кабіні пікапа можна було почути лише «Ґолдберґ-варіації», які виконували на роялі «Стейнвей» на великому концерті в Teatro Colón у Буенос-Айресі. Джек захоплюється чудовою музикою і думає, яким же треба бути невігласом, щоб помилитись і подумати, що це був Ґлен Ґулд. Людина, що здатна припуститися такої помилки, точно не змогла б відчути внутрішню вібрацію дверної ручки фірми «Дженерал моторс».

Коли вони звертають праворуч із Шосе-93 до Норвей Веллі-роуд, Генрі каже:

— Не дуйся, мені не треба було називати тебе бовдуром. А також мені не треба було звинувачувати тебе у твоїх проблемах, бо насправді проблеми в мене.

— У тебе? — Джек здивовано дивиться на нього.

Багаторічний досвід одразу підказує, що Генрі хоче попросити неофіційної допомоги в слідства. Генрі вдивляється в лобове скло, нічого не виказуючи.

— Які в тебе можуть бути проблеми? У тебе порвалися шкарпетки? Чи, може, в тебе не складаються справи на одній із радіостанцій.

— З тим я б упорався. — Генрі робить паузу, пауза затягується в довгу мовчанку. — Я хотів сказати, що мені здається, я втрачаю розум. Здається, я божеволію.

— Та облиш. — Джек відпускає педаль газу і зменшує швидкість наполовину.

Хіба Генрі міг коли-небудь бути свідком феєрверку із пір’я? Звичайно, що ні; Генрі незрячий, а його власний феєрверк із пір’я таки був сном наяву.

Голос Генрі тремтить, як камертон. Він і досі вдивляється в лобове скло.

— Розкажи мені, що відбувається, — каже Джек. — Я починаю за тебе хвилюватись. — Генрі розтуляє рот саме настільки, щоб можна було простромити облатку, а тоді знову його затуляє.

Він здригається.

— Гм-м, — каже він. — Усе серйозніше, ніж я думав. — У його вражаючому, стриманому, ритмічному голосі, справжньому голосі Генрі Лайдена, відчувається вібрація вагань і безпорадності.

Джек трохи зменшує швидкість авто, і тепер воно рухається зовсім повільно. Він починає щось розповідати, а тоді вирішує зачекати.

— Я чую голос своєї дружини, — каже Генрі. — Уночі, коли я лежу в ліжку, близько третьої-четвертої ранку, я чую, як Роуді ходить по кухні, а потім її кроки посуваються вгору сходами. Здається, я втрачаю розум.

— Як часто це відбувається?

— Скільки разів? Я достоту не знаю, три чи чотири.

— Ти підводишся і шукаєш її? Кличеш її на ім’я?

Голос Генрі знову то стишується, то гучнішає, схожий на вібрато.

— І те, і інше. Я ж був упевнений, що чув її. Уже шість років, як Роуді немає серед живих. Смішно, правда? Можливо, мені й було смішно, якби я не думав про те, що божеволію.

— Ти кличеш її на ім’я, — запитує Джек, — підводишся з ліжка, спускаєшся сходами?

— Неначе лунатик, неначе навіжений. «Роуді? Це ти, Роуді?» Минулої ночі я обійшов увесь будинок. «Роуді? Роуді?» Думаєш, я сподівався, що вона відповість? — Генрі не звертає уваги на сльози, що просочуються з-під авіаторських окулярів і течуть щоками. — Проблема в тому, що саме на це я й сподівався.

— У домі більше нікого не було? — перепитує Джек. — Немає погрому? Можливо, щось лежить не на своєму місці, або щось зникло, абощо?

— Я нічого такого не помітив. Здається, кожна річ на своєму місці. Усе знаходиться там, де я поклав. — Він підводить руку і витирає обличчя. Покручена під’їзна дорога до будинку Джека промайнула праворуч від пікапа й залишилася позаду.

— Я скажу тобі, що я думаю, — каже Джек, уявляючи, як Генрі блукає по будинку в пітьмі: — Шість років тому ти пережив велике горе, яке залишило по собі неминучий відбиток, як це буває з кожним, у кого помирає близька людина. Це все створило у твоїй душі відчуття неспокою, хвилювання, злості, болю, широкий спектр таких емоцій, але, попри все, ти й досі сумуєш за Роуді. Навіть якщо хтось і не показує, що все ще журиться за померлою коханою людиною, він усе одно сумує.

— Твої слова мають глибокий сенс, — каже Генрі. — До того ж втішають.

— Не перебивай. Відбувається щось дивне. Повір, я знаю, що кажу. Твій розум збентежений, він спотворює докази, дає неправдиві свідчення. Хтозна чому? Але це справді так.

— Іншими словами, перетворюєшся на божевільного, — каже Генрі. — Я впевнений, що саме до цього я й кочуся.

— Я лише хотів сказати, що такі люди бачать сни наяву, — каже Джек, — і саме це з тобою і сталося. Немає чого хвилюватися. Чудово, ось ми під’їжджаємо до твого будинку, ти вдома.

Він звертає до трав’янистого в’їзду і котиться до білого фермерського будинку, у якому Генрі та Роуді Лайден прожили п’ятнадцять років відтоді, як одружились, і до того, як дізналися, що в Роуді рак печінки. Перших два роки після її смерті Генрі ходив по будинку, вмикаючи світло.

— Сни наяву? Звідки ти таке взяв?

— Сни наяву — не така вже й рідкість, — каже Джек. — Особливо серед людей, які не висипаються, як ти. — Чи я, — додав він подумки. — Я не вигадую, Генрі. У мене й самого раз чи двічі було. Раз, то точно.

— Сон наяву, — повторює Генрі, змінюючи тон голосу. — Оце так.

— Подумай про це. Ми живемо в раціональному світі. Люди не повертаються після смерті. Всьому є своє пояснення, раціональне пояснення. Якби наш світ не був раціональним, ми б ніколи не могли нічого з’ясувати і не могли б нічого зрозуміти.

— Це очевидно навіть сліпому, — каже Генрі. — Дякую. Щасти. — Він залишає салон автомобіля й зачняє двері. Ступає кілька кроків, а тоді повертається і нахиляється через вікно. — Як щодо того, щоб розпочати сьогодні ввечері «Похмурий дім»? Я думаю, що повернусь додому приблизно о 20 : 30, десь так.

— Я під’їду близько дев’ятої.

На прощання Генрі каже:

— Дінь-дон. — Він повертається, прямує до вхідних дверей і зникає в будинку, який був, звичайно ж, не замкнений. Тут лише батьки зачиняють двері на ключ, та й то лише віднедавна.

Джек розвертає пікап, спускається до Норвей Веллі-роуд. У нього виникає відчуття, що він зробив подвійну добру справу, бо, допомагаючи Генрі, він також допоміг собі. Іноді сам дивуєшся, як усе складається.

Коли він звертає на свою під’їзну дорогу, чується своєрідний брязкіт з-під панелі біля попільнички. Цей звук знову з’являється на останньому повороті, саме тоді, коли в полі зору з’являється будинок. Цей звук схожий не стільки на брязкання, скільки на легке глухе постукування. Кнопки, монети — щось у цьому роді. Він завертає та зупиняється перед будинком, вимикає двигун, відчиняє двері. Тоді згадує, повертається й витягує попільничку.

Побачене всередині висувного лотка змушує його глибоко видихнути. Там — яйце вільшанки завбільшки з цукерку М&М. Маленьке яйце настільки блакитне, що й сліпий би його помітив.

Джек тремтячими пальцями витягує яйце з попільнички. Не відриваючи очей від яйця, він залишає салон і зачиняє двері. І далі дивлячись на яйце, нарешті згадує про дихання. Його рука згинається в зап’ястку й випускає яйце, що падає на рівну траву. Він свідомо підводить ногу і стає на блакитну цятку. Не оглядаючись, кидає ключі в кишеню та прямує до сумнівної безпеки свого будинку.

Частина друга

Викрадення Тайлера Маршалла

5


Під час ранкової подорожі до притулку Макстона ми зустрічалися з прибиральником у мішкуватому комбінезоні — ви випадково не пам’ятаєте його? Мішкуватий комбінезон? Невеличке черевце? Сигарета в зубах, попри написи вздовж коридорів через кожні двадцять футів «ПАЛИТИ ЗАБОРОНЕНО! БЕРЕЖІТЬ СВОЇ ЛЕГЕНІ!». Швабра, більше схожа на клубок мертвих павуків? Ні? Не вибачайтесь. Піта Векслера дуже легко не помітити, він і в юності був непоказним (середній випускний бал у вищій школі Френч Лендінґа — 79), і замолоду, і тепер, коли досяг дорослого віку. Його єдине хобі — жорстоко щипати старих мешканців притулку, які заповнюють його життя бурчанням, безглуздими запитаннями й запахом газів і сечі. Найгірше — це недоумки Альцгеймера. Він міг загасити недопалок від сигарети об їхні худі спини чи сідниці. Йому подобається задушливий крик, коли їх починає пекти, а тоді біль проникає дедалі глибше. Ці невеличкі мерзенні тортури мали подвійний ефект: їх це трохи збуджує, а йому дає нехай незначну, та все ж утіху. Це вносить бодай якусь радість у його сірі будні. Освіжає його почуття. Крім того, вони нікому нічого не розкажуть.

І, о Боже, найгірший із них човгає ногами вздовж коридору відділення «Маргаритка». Чарльз Бернсайд іде, роззявивши рота, у лікарняній сорочці, з розв’язаними зав’язками ззаду. Піту видно вимазані лайном худощаві сідниці більше, ніж йому того б хотілося. Господи, ззаду всі ноги замащені шоколадними плямами аж до колін. Він прямує до туалету, але вже надто пізно. Певного роду коричнева коняка, назвімо її «Вранішній Грім», уже вирвалась зі свого стійла і, поза сумнівами, наскакалась на простирадлах Берні.

Дякувати Богу, прибирати їх не моя робота, — думає Піт, самовдоволено посміхаючись, тримаючи сигарету в зубах. — Це тобі, Буч.

Але за столом, що біля жіночої та чоловічої санітарних кімнат, на даний момент нікого немає. Буч Єркса, очевидно, пропустить чудове видовище і не побачить брудного заду Берні, що якраз проходить повз стіл. Буч, напевно, вийшов покурити, хоча Піт казав цьому ідіоту сотні разів, що всі ці написи «Не палити!» нічого не означають, Живчика Макстона менше за все хвилює, хто і де палить (і об що, якщо на те пішло, гасить недопалки). Написи тут просто через те, що цього вимагають нудні закони.

Посмішка Піта розтягується ще більше, і він стає особливо схожим на свого сина Еббі, друга Тая Маршалла (це Еббі Векслер показав Джеку і Генрі пальця). Піт замислюється: чи йому вийти і сказати Бучу, що на нього чекає брудна робота в Р18, до того ж помити треба і її мешканця, чи то змовчати про сюрприз, який йому приготував Берні. Берні, мабуть, повернеться до палати і трохи помалює пальцями для ще більшої насолоди. Це теж дуже добре, але ще більше хочеться побачити, як зміниться вираз обличчя Буча, коли Піт йому скаже…

— Піте.

О ні. Його заскочила курва. Красива курва, але курва — то є курва. Піт стоїть на місці ще мить, сподіваючись, що вона відчепиться, якщо він її проігнорує.

Марні надії.

— Піте.

Він повертається. Це Ребекка Вілас власною персоною. Сьогодні вона одягнена у світло-червону сукню, мабуть, на честь Свята полуниці, а чорні туфлі на високих підборах, мабуть, на честь її власних ніжок. Піт умить уявляє, як ці ніжки обіймають його, ці високі підбори сплітаються на його спині, схожі на годинникові стрілки, тоді бачить картонну коробку в її руках. Це, поза сумнівом, йому якесь завдання. Піт також помічає каблучку, що мерехтить на її пальці, з якимось дорогоцінним каменем завбільшки з яйце вільшанки, чорт забирай, хоча й значно тьмяніше. Йому цікаво, до того ж уже не вперше, що має зробити жінка, щоб заслужити таку каблучку.

Вона стоїть, потупуючи ногою, дозволяючи йому себе розглядати. Позаду нього Чарльз Бернсайд продовжує повільно, ледь похитуючись, іти до чоловічої кімнати. Дивлячись на цю стару ходячу катастрофу, здається, що дні його активного життя вже давно позаду. Але така думка хибна. Дуже хибна.

— Міс Вілас? — нарешті каже Піт.

— Скільки тобі можна повторювати, Піте, щоб ти не палив у відділеннях? Це все ж таки громадське приміщення.

Перш ніж він може щось відповісти, вона повертається у своїй короткій сексуальній спідничці та йде до кімнати для відпочинку в Макстона, у якій сьогодні після полудня на Святі полуниці відбуватимуться танці. Зітхнувши, Піт притуляє швабру до стіни та прямує за нею.

Чарльз Бернсайд залишився сам на початку коридору відділення «Маргаритка». Порожнеча його очей змінюється на сяючий, здичавілий блиск розвідника. Він одразу став здаватися молодшим. Поїзд засранця Берні пішов. На його місці опинився Карл Бірстоун, який колись у молодості відривався в Чикаґо по повній.

Карл… І щось іще. Щось нелюдське.

Він… воно… посміхається.

На столі, за яким ніхто не сидить, стоси паперів, притиснені круглим каменем, завбільшки з чашку з-під кави. На камені — напис маленькими чорними літерами: «Камінь — улюбленець Буча».

Берні бере камінь-улюбленець Буча Єркси і жваво йде до чоловічої кімнати, досі з оскалом на обличчі.


У кімнаті для відпочинку столи стоять уздовж стін, застелені червоними паперовими скатертинами.

Пізніше Піт запалить маленькі червоні вогні (на батарейках; ніяких свічок для ідіотів). На стінах гарні великі картонні полуниці, що наклеєні повсюди, деякі з них уже трохи затерті, оскільки їх вішають щолипня від того часу, як Герберт Макстон відкрив це місце наприкінці шістдесятих. Лінолеум голий, нічим не застелений.

Сьогодні після обіду, ближче до вечора, мешканці притулку, які ще в змозі рухатись і при своєму глузді, невдовзі човгатимуть ногами під хіти біґ-бенду тридцятих-сорокових років, обійматимуться під час тужливих пісень, а дехто, можливо, навіть умиватиметься потом після джитербаґу. (Три роки тому в літнього мешканця притулку на ім’я Ірвін Крісті стався легкий сердечний напад після запального лінді-хопу «Не сиди під яблунею ні з ким, крім мене».) О так, танцювальне Свято полуниці — це завжди весело.

Ребекка сама зсунула докупи три дерев’яні столи і застелила їх білою скатертиною, підготувавши подіум для Симфонічного Стена. У кутку стоїть блискучий хромований мікрофон із великою круглою голівкою, справжній антикваріат тридцятих років, яким користувалися в «Коттон-клубі». Це однин із призів Генрі Лайдена. Поруч вузька довга коробка, у якій його вчора доставили. На подіумі, під пучком червоно-білого гофрованого паперу, що висить на стіні поруч із картонними полуницями, стоїть драбина. Побачивши її, Піт підозрює, що Ребекка Вілас була в його комірчині. Паршива сучка! Якщо вона вкрала в нього бодай щось, їй-богу…

Ребекка, щось бурмочучи, кладе коробку на подіум, тоді випростовується. Вона загортає пасмо шовковистого каштанового волосся біля рум’яної щоки. Це ще лише полудень, але день у Кулі Кантрі обіцяє бути спекотним. «Люди, перевдягніть білизну і ще раз побризкайтесь дезодорантом», — каже в таких випадках Джордж Ретбун.

— О, файний хлопець, я ж бо думала, ти вже ніколи не прийдеш, — каже Ребекка.

— Ну, я тут, — похмуро каже Піт. — Здається, ви тут і без мене чудово впоралися. — Він робить паузу, а тоді додає: — Файна. — Піту здавалось це був досить вдалий жарт.

Він проходить вперед і заглядає до коробки з написом «Належить Генрі Лайдену». Всередині коробки — маленький прожектор, обмотаний електричним шнуром, і рожевий селевий круг, що обертається по колу і змінює колір світла від забарвлення льодяника до кольору полуниці з цукром.

— Що це за мотлох? — запитує Піт.

Ребекка дарує йому сяючу попереджальну посмішку. Будь-хто зрозумів би цю посмішку, навіть такий тупак, як Піт. Вона означає: приятелю, ти стоїш на краю басейну з алігаторами; скільки ще кроків ти хочеш зробити?

— Вогні, — каже вона. — В-О-Г-Н-І треба повісити ось там, на отой гачок. Г-А-Ч-О-К. На цьому наполягав діджей. Каже, що вони покращують йому настрій. Н-А-С-Т…

— Що сталося з Віні Еріксон? — бурмоче Піт. — З Віні не було всіх цих довбаних проблем. Він вмикав записи, чорт забирай, на дві години, тягнув кілька разів зі своєї фляжки, а тоді завершував.

— Він поїхав, — каже Ребекка байдужим голосом, — думаю, назавжди.

— Ну… — Піт дивиться вгору, розглядаючи жмут промінців із червоного й білого гофрованого паперу. Але я не бачу ніякого гачка, міс Вілас.

— Господи, — каже вона, і вилізши на драбину, показує, — так ось же він, ти що сліпий?

Піт зовсім не сліпий, до того ж він ніколи не був такий радий можливості бачити. З того місця, де він стояв, під нею, він зміг чудово розгледіти її стегна, червоне мереживо її трусиків, напружені сідниці, оскільки вона стояла на п’ятій сходинці драбини.

Вона глянула вниз, на нього, побачила приголомшений вираз його обличчя, і одразу ж зрозуміла, куди він дивиться. Вираз її обличчя дещо пом’якшується. Її люба матуся полюбляла казати, що чоловіки перетворюються на дурнів, коли бачать трусики.

— Піте, Піте, спустися на землю.

— Га? — Він дивиться на неї вгору, роззявивши рот, на його нижній губі з’являється слина.

— На моїй нижній білизні точно немає ніякого гачка, я в цьому впевнена, як і в багатьох інших речах у світі, але якщо ти спрямуєш свій погляд вище… глянеш на мою руку, а не на мій зад…

Він глянув угору, його обличчя досі приголомшене, він нарешті побачив ніготь, нафарбований червоним лаком (Ребекка продумала червоний колір у всьому на сьогоднішньому полуничному святі, навіть не сумнівайтеся), який торкався гачка, що, виблискуючи, виглядав з-під гофрованого паперу, неначе гачок рибалки, що вбивчо виблискує з-під несмачної приманки.

— Гачок, — каже вона. — Прикріпи фільтр на лампу, а лампу закріпи на гачок. Це рожева підсвітка, як нам пояснив діджей. Ти зрозумів мене, кемосабі?

— О, так…

— Тоді, якщо твоя ласка, підіймайся.

Вона злізає з драбини, вирішивши, що вже досить показувати Піту трусики, він і так уже побачив більше, ніж міг сподіватися в один із мерзенних робочих днів.

Піт уже підняв, а тепер, витягаючи з коробки рожевий прожектор Симфонічного Стена, готується до ще одного разу. Коли він вилазить на драбину, його дрючок підіймається просто перед обличчям Ребекки Вілас. Вона помічає це, і змушена кусати щоку зсередини, щоб приховати посмішку. Чоловіки дýрні, це точно. Деякі з них милі дýрні, та все ж дýрні. Просто одні дурні можуть собі дозволити обручки, поїздки, вечері в нічних клубах Мілуокі, а інші ні. Деякі дурні лише на те і здатні, що прикріпити нікчемну лампу.


АГОВ, ХЛОПЦІ, ЗАЧЕКАЙТЕ МЕНЕ! — КЛИЧЕ ТАЙ МАРШАЛЛ. — ЕББІ! РОННІ! ТІДЖЕЙ! ЗАЧЕКАЙТЕ!

Еббі Векслер (дуже схожий на хлопця Ненсі, не зовсім привабливий хлопчина) відгукується:

— Спіймай нас, недоумку!

— Так! — кричить Ронні Мецгер — Упіймай нас, недомуку! — Ронні, дитина, яка багато часу проводить у кабінеті логопеда, озирнувшись через плече, ледь не розбивається на своєму велосипеді, проте встигає вчасно вивернути кермо. Потім вони втікають, усі троє разом, заповнивши увесь тротуар (Господи, допоможи, щоб пішоходи прямували в інший бік). Їхні швидкі тіні біжать поруч із ними.

Спочатку Тайлер остаточно вирішує їх наздогнати, а потім розуміє, що в нього ноги надто втомились. Його мама і батько кажуть, що колись він їх обов’язково наздожене, що він ще просто замалий, але те, що він стане одним із них, Тай сумнівається. Також у нього є сумніви щодо Еббі, Ронні й Тіджея. Та чи варто їх узагалі наздоганяти? (Якби Джуді Маршалл почула ці думки, вона б аплодувала стоячи, оскільки дивувалася протягом останніх двох років, як такий кмітливий, уважний хлопчик, як її син, може невтомно гуляти із цією бандою невдах…, про них вона казала, що в них низький рейтинг.)

— Посмокчете Ельфу, — безутішно каже Тай, злізаючи із сідла; він підхопив цей вульгаризм із телеканалу «Сай-Фай», який час від часу крутить невеличкий серіал «Десяте королівство». У всякому разі немає жодної причини, щоб гнатися за ними; він і так знає, що вони поїхали на автостоянку перед «7-11», щоб попити фруктового напою й обмінятися картками «Меджик». Це ще одна проблема між Тайлером і його друзями. Йому більше хотілося б обмінюватись бейсбольними картками. Еббі, Ронні та Тіджей зовсім не цікавляться «Кардиналами», «Індіанцями», «Ред Сокс» і «Брю Крю». Еббі зайшов навіть так далеко, що назвав бейсбол грою для гомиків, такий коментар Тай вважає швидше тупим (чи то жалюгідним), ніж образливим.


Він, глибоко дихаючи, тягне свій велосипед вгору тротуаром. І так аж до перехрестя вулиць Чейз і Квін-стрит. Еббі називає Квін-стрит — Квіе-стрит. Звичайно. Воно й не дивно. Хіба це не одна з великих проблем? Тайлер — це хлопчик, який любить сюрпризи, а Еббі Векслер — ні. Тому їхня реакція на музику, що лунала з пікапа, який вони зустріли сьогодні вранці, була абсолютно передбачуваною.

Тайлер зупинився на розі, дивлячись униз по вулиці Квін-стрит. З обох боків вулиці — крислатий живопліт. Праворуч над живоплотом тягнеться ряд окремих червоних дахів. Будинок для літніх людей. Поруч із головними воротами стоїть якийсь знак. Тайлеру стало цікаво, він сідає на велосипед і повільно їде вниз тротуаром, щоб подивитися. Найдовші гілки живоплоту шелестять, торкаючись керма його велосипеда.

Знак, схожий на велику полуницю. Нижче напис: «СЬОГОДНІ СВЯТО ПОЛУНИЦІ!!!». Тайлер дивується, що за Свято полуниці, це вечірка суто для людей похилого віку? Це не дуже цікаве запитання. Обмірковуючи все це кілька хвилин, він розвертає свій велосипед і готується їхати назад на Чейз-стрит.


Чарльз Бернсайд заходить до чоловічої кімнати наприкінці коридору відділення «Маргаритка», досі з оскалом посміхаючись і тримаючи камінь-улюбленець Буча. Ліворуч від нього кілька умивальників із дзеркалами над ними, це металеві дзеркала, які можна побачити в туалетах дешевих барів та салонів. В одному з них Берні бачить відображення свого вищиру, в іншому — тому, що ближче до вікна, — бачить маленького хлопчика у футболці з написом «Мілуокі Брюерс». Хлопчик сидить на велосипеді, якраз біля воріт, читаючи напис «Свято полуниці!».

Берні починає пускати слину. Хоча на це, здавалося б, не було ніяких причин. Слина Берні тече, як у вовка в казці, піниться і витікає з куточків його рота, котиться по червоно-коричневій нижній губі. Слина стікає підборіддям, як потік мильного розчину. Він незграбно витирає її рукою і стрясає на підлогу, не відриваючи очей від дзеркала. Хлопчик у дзеркалі — це не бідна загублена дитина з уяви Берні, Тай Маршалл прожив усе життя у Френч Лендінґу і точно знає, де перебуває. Він міг дуже легко загубитися й опинитися в певній кімнаті. Певній камері. Або тягтись до невідомого горизонту на обпечених, закривавлених ніжках.

Особливо, якщо цього захочеться Берні. Йому доведеться дуже швидко рухатись, але, як ми вже помітили, Чарльз Бернсайд насправді може й швидше рухатися, якщо на те є причина.

— Ґорґ, — він говорить це безглузде слово з досить чітким, явним середньозахідним акцентом. — Давай, Ґорґ.

І не чекаючи, що буде далі, — він знає, що буде далі, — Берні повертається та йде в бік чотирьох туалетних кабінок. Він заходить в другу ліворуч і зачиняє двері.


Тайлер саме сів на велосипед, коли щось зашуміло в живоплоті в десяти футах від напису «Свято полуниці!». Великий чорний ворон вийшов звідти на тротуар вулиці Квін-стрит. Він став, глянув на хлопчика пронизливим розумним поглядом, розправив чорні крила і, розтуляючи дзьоб, промовив:

— Ґорґ!

Тайлер готовий радіти з будь-яких причин (йому десять років, і він завжди готовий радіти і завжди готовий повірити в неймовірне). Він дивиться на ворона і починає усміхатися, хоча і не впевнений, що справді щось почув.

— Що? Ти щось сказав?

Ворон тріпоче глянцевими крилами і повертає голову вбік таким чином, що його потворність змінюється на чарівність.

— Ґорґ! Тай!

Хлопець сміється. Він назвав його на ім’я! Ворон назвав його на ім’я! Він злазить із велосипеда, кладе його на підставку і ступає кілька кроків до ворона. Думки про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема, на жаль, навіть не закрадаються в його свідомість.

Він думає, що ворон точно злетить, якщо підступитися до нього, але той лише злегка лопоче крильми і робить крок у бік затінку від куща живоплоту.

— Ти назвав моє ім’я?

— Ґорґ! Тай! Аббала!

На мить посмішка Тая слабшає. Це останнє слово здається йому знайомим і будить нечіткі, неприємні асоціації. Чомусь це змушує згадати його про матір. До того ж ворон називає його на ім’я — звичайно, він достоту казав Тай.

Тайлер ступає ще на крок до чорного птаха. Ворон, відповідно, теж крокує боком, дедалі ближче до гущавини живоплоту. На вулиці немає нікого; ця частина Френч Лендінґа дрімає під сонячним промінням. Усі світи здригаються, коли Тай ступає ще на крок, прирікаючи себе на загибель.


Еббі, Ронні та Тіджей хвалькувато виходять із «7-11» після того, як індус за стійкою чемно продав їм чорничний «Сліпер» (індус — це одне з багатьох лайливих слів, яке Еббі чув із уст свого батька). Також у них нові картки «Меджик», по дві на кожного. Із синіми від соку губами Еббі повертається до Тіджея.

— Зганяй вниз вулицею, забери того недоумка.

Тіджей ображено дивиться:

— Чому я?

— Тому що Ронні купив картки, дурню. Давай бігом, ворушися.

— Навіщо він нам, Еббі? — запитує Ронні, облизуючи солодкі шматочки льоду.

— Бо я так сказав, — пихато відповідає Еббі.

У Тайлера по п’ятницях зазвичай є гроші. У нього фактично є гроші щодня. Він має заможних батьків. Для Еббі, котрого виховує (якщо це можна так назвати) батько-одинак, що працює на паршивій роботі прибиральником, цього було досить, щоб зненавидіти Тайлера; він хотів його спочатку принизити, а тоді ще й набити. Але зараз усе, що йому треба, — це картки «Меджик», по третій пачці для кожного. Було ще приємніше усвідомлювати той факт, що Тайлеру зовсім не подобаються картки «Меджик», проте він усе одно змусить його за них заплатити.

Проте спершу їм треба доставити сюди малого недоумка. Чи малого недомука, як його називає недорікуватий Ронні. Еббі подобається таке прізвисько, і він думає, що почне його так називати. Недомук. Гарне слово, так він зможе насміхатися над Таєм і Ронні одночасно. Два в одному.

— Давай, Тіджею, чи ти хочеш отримати індіанський опік.

Тіджей не хоче. Індіанські опіки Еббі Векслера скажено болючі. Він демонстративно зітхає, забирає велосипед від стійки, сідає на нього та їде вниз пологим схилом пагорба, тримаючи однією рукою кермо, а другою — сік. Він розраховує побачити Тая, котрий тягне свій велосипед, тому що він просто так втоми-и-и-ився, десь поблизу, але, здається, Тая взагалі немає на Чейз-стрит. Що таке?

Тіджей починає крутити педалі швидше.


У чоловічій кімнаті ми дивимося на ряд туалетних кабінок, двері другої зліва зачинено. Інші три трохи відхилені, висять на сріблястих завісах. З-під зачинених дверей нам видно пару викривлених та вкритих вузлуватими венами гомілок, що піднімаються із брудних капців.

Голос кричить із дивовижною силою. Це різкий голодний і злий голос молодої людини. Ехо відбивається від плитки на стінах:

— Аб-бала! Аббала-дун! Маншан ґорґ!

Раптом у всіх унітазах спускається вода. Не лише в зачиненій кабінці, а й у всіх, у тому числі й у пісуарах — сріблясті ручки опускаються з ідеальною синхронністю. Вода стікає вниз вигнутими фарфоровими поверхнями. Ми переводимо погляд від пісуарів на унітази й бачимо, що брудні капці та ноги, які з них стирчали, зникли. Ми вперше чуємо справжній звук невезіння, схожий на порив гарячого повітря з легень, що породив нічний кошмар о другій годині ночі.

Леді та джентльмени, Чарльз Бернсайд покинув будинок.


Ворон підходить упритул до живої огорожі. Він досі дивиться на Тайлера своїми яскравими моторошними очима. Тайлер іде до нього, мов загіпнотизований.

— Скажи моє ім’я знову. — Він зітхає. — Скажи моє ім’я знову, і можеш іти.

— Тай! — чемно каркає ворон, тоді ледь тріпоче крильми й вислизає в живопліт.

Ще якусь мить Тайлеру видно, як змішуються кольори блискучого чорного з блискучо-зеленим, а тоді він зникає.

— Надзвичайний ворон! — каже Тайлер.

Він розуміє, що, сказавши це, мимовільно засміявся. Що це було? Це відбувалося насправді, чи йому здалося?

Він нахиляється ближче до того місця живоплоту, де щойно зник ворон, сподіваючись знайти перо, щоб узяти собі на згадку, і коли він це робить, худорлява біла рука різко висувається із зелені й вправно хапає його за шию. Тайлер устигає лише ледь скрикнути від жаху, перш ніж його затягнули в живу огорожу. Один із його кросівок стягнули невеликі жорсткі гілки. Десь здалеку чується гортанний пожадливий крик, щось схоже на «Хлопчик!», а тоді глухий звук, очевидно, удар улюбленим каменем по голові хлопця. Більше нічого не чути, крім віддаленого гулу газонокосарки і близького дзижчання бджоли.

Бджола кружляє над квітами за огорожею на території Макстона. Більше нічого не видно, крім зеленої трави і столів біля будівлі, де літнім мешканцям улаштують сьогодні опівдні пікнік на честь Свята полуниці.

Тайлер Маршалл зник.


Тіджей Реннікер спускається і зупиняється на розі Чейз і Квін. Його темно-синій сік капає на зап’ясток, але він цього практично не помічає. Посередині Квін-стрит він бачить велосипед Тая, що акуратно спирається на підставку.

Повільно рухаючись, оскільки в нього надзвичайно кепські передчуття, Тіджей під’їздить до велосипеда. У якийсь момент він починає усвідомлювати, що те, що колись було «Сліпером», тепер перетворилось на чашку розтопленої маси. Він викидає його в стічну канаву.

Так, правильно, — це велосипед Тая. Немає сумнівів, адже це червоний двадцятидюймовий «Швін» із широким кермом і зеленою наліпкою «Мілуокі Бакс» збоку. Велосипед і…

Біля огорожі, що є межею між світом старих людей і світом нормальних людей, звичайних людей, Тіджей бачить один кросівок фірми «Рібок». Навколо нього розкидано блискуче зелене листя. З кросівка стирчить одна пір’їна.

Хлопчик дивиться на кросівок широкими очима. Можливо, Тіджей і не такий розумний, як Тайлер, але розумніший від Еббі Векслера, і цього досить, щоб уявити, як Тайлера було затягнено крізь огорожу. Позаду залишився лише велосипед… і одна кросівка… одна-єдина кросівка, що перевернулася…

— Таю? — кличе він. — Ти жартуєш? Бо якщо так, то краще припини, я скажу Еббі, щоб зробив тобі найдужчий індіанський опік, який у тебе коли-небудь був.

Ніхто не відповідає. Тай не жартує. Тіджей чомусь так і думає.

Він раптом згадує про Еммі Сент-Пір і Джоні Іркенхема, він чує (або йому здається, що чує) ледь чутні кроки за живоплотом: Рибак, добре пообідавши, повернувся за десертом!

Тіджей намагається закричати і не може. Його горло пересохло. Замість того щоб закричати, він нахиляється над кермом і тисне на педалі. З’їхавши з тротуару на проїздну частину, щоб бути якнайдалі від темної густої огорожі, їде так швидко, як тільки може. Переїхавши через бордюр, переднє колесо його велосипеда розплющує те, що залишилось від його «Сліпера». Він крутить педалі до Чейз-стрит, нахилившись над кермом, мов гонщик із Ґран-прі, залишаючи темний помітний слід на асфальті, схожий на кров. Десь поруч кряче ворон. Цей звук схожий на сміх.


Робін Гуд Лейн, будинок № 16: ми вже це десь бачили, як казала хористка до архієпископа. Ми проникаємо через вікно кухні й бачимо Джуді Маршалл, котра спить у кріслі-гойдалці в кутку. В неї на колінах книжка — роман Джона Ґріхема, — яку ми востаннє бачили на столику біля її ліжка. Біля крісла, на підлозі, півчашки холодної кави. Джуді встигла прочитати сторінок із десять, перш ніж задрімала. Ми не можемо звинувачувати в тому письменницькі здібності містера Ґріхема; Джуді погано спала минулої ночі, і це не вперше. Уже минуло понад два місяці, як вона спала понад дві години поспіль. Фред знає, що з його дружиною щось не так, але він навіть не уявляє, наскільки все далеко зайшло. Якби він знав, то був би більше ніж просто наляканий. Невдовзі, — Боже, допоможи йому, — він матиме краще уявлення про її психічний стан.

Вона починає нерозбірливо стогнати і повертати голову з боку на бік, крізь сон знову промовляє безглузді слова. Більшість із них надто нечіткі, щоб зрозуміти, проте ми можемо вловити аббала і ґорґ.

Раптом її очі розплющуються. Вони блискучі, яскраво-сині під впливом сонячного світла, яке заповнює кухню літнім сірувато-коричневим золотом.

Тай! — вона промовляє задихаючись.

Джуді прокидається тому, що судоми звели ноги. Вона дивиться на годинник над плитою, на ньому дванадцять хвилин по дев’ятій, усе здається заплутаним, як це часто буває, коли ми глибоко заснемо, але не добре виспимось. Неначе струни, перебирає вона в голові хоча й не жахний, проте неприємний сон: чоловіки у фетрових капелюхах, насунених так, що відкидали тінь на обличчя, ходили на довгих, немов намальованих Р. Крамбом, ногах у великих черевиках із заокругленими носаками, які, здавалося, теж були витвором Р. Крамба. Вони блукали з нещасними фізіономіями невідомим містом — Мілуокі? Чикаґо? — на фоні похмурого помаранчевого неба. Сон супроводжувався музикою Бенні Ґудмена у виконанні групи «Кін Портер Стомп», яку завжди грав її батько, трохи випивши. Було відчуття, що сон поєднував жах і горе: у її житті вже траплялися жахливі речі, але жахливіше чекало попереду.

Люди, зазвичай, не відчувають полегшення, прокинувшись після поганого сну, — полегшення, яке вона колись відчувала, коли була молодшою і… і…

— І при своєму розумі, — каже вона хрипло спросоння. — «Кін Портер Стомп» туди ж. — Ця музика завжди нагадувала їй супровід до старих мультфільмів, у яких мишеня в білих рукавичках забігає в нірку і вибігає з неї із запаморочливою шаленою швидкістю.

Одного разу, коли батько танцював із нею під цю пісню, вона відчула якийсь твердий виступ. Щось у його штанах. Після того, коли він вмикав танцювальну музику, вона намагалась не потрапляти йому на очі.

— Досить, — каже вона все тим же хриплим голосом.

Вона говорить голосом ворона, тому що бачила його уві сні. Це достоту був ворон. Ворон Ґорґ.

— «Ґорґ» — означає «смерть», — каже вона, облизуючи суху верхню губу, навіть не помічаючи цього. Її язик висолопився ще далі й теплим вологим, у певному сенсі комфортним, кінчиком облизує ніздрі. — Там ґорґ — означає смерть. Там, у…

Потойбіччя — це слово, яке вона не хотіла б промовляти. Перш ніж закінчити свою думку, вона бачить на кухонному столі те, чого там раніше не було. Сплетену з лози коробку. З неї лунає голос, низький, сонний голос.

Вона відчуває напруження внизу живота, неначе її кишківник абсолютно порожній. Вона знає, як називається така коробка, — верша. Це риболовна верша. Зараз у Френч Лендінґу є Рибак. Поганий Рибак.

— Тай, — кличе вона, але, звісно, ніхто не відповідає.

У будинку немає нікого, окрім неї: Дейл на роботі, а Тай грається на вулиці — тим краще. Середина липня, серце літніх канікул, і Тай ганяє по місту, робить усе, як писали Рей Бредбері та Август Дерлет, що тільки можна, маючи в запасі нескінченний літній день. Але він не буде сам; Дейл поговорив із ним, щоб він тримався друзів, допоки не впіймають Рибака, щонайменше до тих пір, і те ж саме казала вона. Джуді не зовсім подобався син Векслерів (як і Мецгерів чи Реннікерів), але допоки вони разом, вони в безпеці. Тай, імовірно, не навчиться нічого хорошого цього літа, але принаймні…

— Принаймні він у безпеці, — каже вона хрипким голосом Ворона Ґорґа.

Але коробка, що з’явилася на кухонному столі в той час як вона задрімала, здається, хоче звести нанівець усю цю концепцію безпеки. Звідки вона взялася? І що це за біла річ зверху?

— Записка, — каже вона і підводиться.

Вона ступає на кілька кроків від крісла до стола, неначе досі спить. Записка — складений шматок паперу. На одній половині напис «Милій синьоокій Джуді». У коледжі в неї був хлопець, котрий так її називав. Вона просила його припинити, оскільки це її дратувало, через те що він забував (навмисне, як вона підозрювала): вона його покинула. І тепер знову це дурнувате прізвисько дражнило її.

Джуді відкручує кран над раковиною, не відриваючи очей від записки, наповнює водою долоні й п’є. Кілька крапель падає на напис «Милій синьоокій Джуді». Ім’я одразу розпливається. Написано чорнильною ручкою? Який антикваріат! Хто зараз пише чорнильними ручками?

Вона тягнеться до записки, а тоді відсахується. Звук у коробці стає голоснішим. Цей звук схожий на дзижчання.

— Це мухи, — каже вона. Вода освіжила горло, і голос уже звучить не так хрипко, але самій Джуді здається, що вона говорить, як Ворон Ґорґ. — Ти знаєш, як дзижчать мухи.

Візьми записку.

Не хочу.

Так, але ти МУСИШ! Негайно візьми її! Куди поділась твоя МУЖНІСТЬ? Ти перетворилась на курячий послід?

Хороше запитання. Кляте хороше запитання. Язик Джуді витягується, щедро облизує верхню губу й жолобок, потім бере записку й розгортає її.

Вибач, тут лише одна дитяча нирка, іншу я підсмажив і зїв. Було дуже смачно!

Рибак.

Нервові закінчення на пальцях, долонях, зап’ястях Джуді Маршалл раптом не відчувають. Її обличчя повністю втрачає колір, на щоках видніються сині жилки. Дуже дивно, що вона не знепритомніла. Записка випадає з її рук і плавно приземляється на підлогу. Вона з вереском вигукує ім’я сина знову і знову, відкидаючи кришку риболовної верші.

Всередині блискучі червоні завитки кишківника, над якими кишать мухи. Також тут є зморшкуваті мішечки легенів і серце завбільшки з кулак, оскільки це дитяче серце, багряна подушечка з печінки… і одна нирка. На купі кишок повзають мухи, як і по всьому світі ґорґ, ґорґ, ґорґ.

У сонячній тиші кухні Джуді починає вити, і цей звук божевілля нарешті звільняється з її крихкої клітки, — це справжнє божевілля.


Буч Єркса вже збирався йти всередину, випаливши лишень одну сигарету, оскільки перед Святом полуниці завжди багато роботи (добросердий Буч не має такої ненависті до маленьких фальшивих свят, як Піт Векслер), але до нього підійшла Петра Інґліш, санітарка з відділення «Нарцис», і вони почали говорити про мотоцикли, тож минуло не менше ніж двадцять хвилин, перш ніж він зайшов у відділення.

Він каже Петрі, що має йти, вона бажає йому щастя, і він прослизає крізь двері назустріч сюрпризу. Біля стола стоїть голий Чарльз Бернсайд, тримаючи одну руку на камені Буча, який той використовує, як прес-пап’є (цей підписаний камінь привіз його син з табору минулого року, Бучу це видалось надзвичайно милим). Він не має нічого проти мешканців притулку. Буч точно дав би Піту Векслеру прочуханки, якби дізнався, що той гасить недопалки об їхні тіла, просто попередив би його, проте він терпіти не може, коли вони торкаються його речей. Особливо цей мерзотник, котрий полюбляє виявляти свою дурнувату дотепність. Саме це він зараз і хоче зробити. Буч бачить це по його очах. Сам Чарльз Бернсайд вийшов, мабуть, на честь Свята полуниці!

До речі, про полуниці; Берні вже, здається, десь поласував ними, оскільки в нього залишились червоні сліди на губах і глибоко в кутиках рота.

Проте Буч не звертає на це уваги. Йому впадають в око зовсім інші сліди на Берні. Коричневі.

— Чарльзе, забери руку, — каже він.

— Від чого? — запитує Берні, а тоді додає: — Підтирайло.

Буч не хоче сказати від мого каменя-улюбленця, оскільки це звучить якось по-тупому.

— Від мого прес-пап’є.

Берні дивиться вниз, на камінь, який щойно поклав (коли він вийшов із ним із туалетної кабінки, на ньому було трохи волосся й крові, але для чого ж тоді раковини в туалеті). Він продовжує стояти, забравши руку з каменя.

— Помий мене, козел. Я обісрався.

— Та я бачу. Спершу скажи, чи ти вже був на кухні й розмастив там скрізь своє лайно. А я знаю, що ти там був, тож не бреши.

— Ходив, перш за все, мити руки. — каже Берні та показує їх.

Вони покручені, але рожеві й чисті. Навіть нігті чисті. Він їх справді мив. А тоді додає:

— Дрочун.

— Ходімо зі мною назад, до санітарної кімнати, — каже Буч, — дрочун-підтирайло буде тебе мити.

Берні пхикає, проте йде досить жваво.

— Ти вже готовий до сьогоднішніх танців? — запитує його Буч так, аби спитати: — Уже відполірував свої черевики, друзяко?

Берні може навіть здивувати посмішкою, коли в нього гарний настрій, виставляючи напоказ кілька жовтих зубів. На них, як і на губах, червоні плями:

— Йой! Та я хоч зараз готовий танцювати рок, — каже він.


Хоча з виду Еббі й не скажеш, що він слухає історію Тіджея про залишений велосипед і кросівку Тайлера Маршалла з певною тривогою. На обличчі ж Ронні, навпаки, — явно означене занепокоєння.

— Еббі, що ми робитимемо? — запитує Тіджей після розповіді.

Нарешті його дихання нормалізовується після того, як йому довелося швидко крутити педалі, їдучи вгору.

— Що означає «що ми маємо робити»? — питає Еббі. — Те, що й завжди робимо, — проїдемо вниз вулицею, пошукаємо пляшки, щоб здати, поїдемо до парку і гратимемо в картки «Меджик».

— Але… але, що як…

— Заткнися, — каже Еббі.

Він знає, що хоче сказати Тіджей, але не хоче цього чути. Його батько каже, якщо говорити про щось погане, то можна накликати на себе біду, тож він намагається ніколи цього не робити. Він вважає, що згадування імені виродка-вбивці — вдвічі поганіша прикмета. Але цей ідіот Ронні Мецгер усе одно балакає далі… хоча й не зовсім виразно.

— Але, Еббі, якщо це Ликаб? Що як Тая викрав…

— Стули пельку! — каже Еббі, замахуючись кулаком, ніби хоче вдарити цього дурня, котрий говорить, неначе каші в рот набрав.

У цей момент продавець-індус вискакує з магазину «7-11», як клоун із табатирки.

— Мені не потрібні тут ваші чвари! — кричить він. — Або ви йдете розбиратись десь в інше місце, або я викликаю поліцію!

Еббі починає повільно крутити педалі, рухаючись у протилежному напрямку від Квін-стрит; голосно дихаючи, він бурмоче ще кілька образливих слів на адресу індуса (їх він теж чув від батька), а інші два хлопці їдуть слідом за ним.

Від’їхавши трохи далі від «7-11», Еббі зупиняється й дивиться на своїх друзів із гордо зведеною головою, випинаючи груди вперед.

— Він сам поїхав від нас півгодини тому, — каже Еббі.

— Га?

— Хто? Що?

— Тай Маршалл, якщо хтось запитає, сам поїхав від нас півгодини тому. Коли ми були… ум… — Еббі починає згадувати, і це йому вдається надто важко, оскільки в нього немає практики. Зазвичай Еббі Векслер ніколи нічого не пригадує, йому цікаво, лише те, що він бачить.

— Коли ми крізь вікно розглядали полиці магазину «Асортимент»? — несміливо питає Тіджей, оскільки боїться, що може отримати за це лютий індіанський опік від Еббі.

Якусь мить Еббі дивиться на нього тупо, а тоді починає посміхатись. Тіджей розслабляється. Ронні Мецгер і далі тільки збентежено спостерігає. Чи то з битою в руках, чи з роликами на ногах — Ронні на висоті, але в решті випадків, він цілковитий нуль.

— Саме так, — каже Еббі. — так. Ми дивились у вікно «Шмітта», коли повз нас проїхав пікап, з якого до біса гучно лунав чортовий панк. Тоді Тай сказав, що йому треба кудись відлучитися.

— Куди саме? — запитує Тіджей.

Еббі не дуже кмітливий, проте йому притаманна так звана легка підступність. Він інстинктивно знає, що найкраща історія — це коротка історія. Чим менше розповідаєш, тим менше шансів, що хтось тебе може збити з пантелику через невідповідність фактів.

— Він нам цього не сказав, — каже Еббі. — Лише сказав, що треба відлучитися.

— Він нікуди не збирався їхати, — каже Ронні. — Він просто залишився позаду, бо він… — Зробивши паузу, Ронні старанно вимовляє слово, і цього разу в нього добре виходить: — Недоумок.

— А ти випадково не задумувався, — каже Еббі. — А що, як… як його викрав той тип, бовдуре? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через те, що він не зміг нас наздогнати? Що його вбили, бо ми його залишили? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через нас?

— Ей, — каже Ронні — ти ж не думаєш, що Тая схопив Ликаб — Рибак?

— Я не знаю, і мені однаково, — каже Еббі. — Але я не проти, щоб він зник. Він починав мене дратувати.

— Ох. — Ронні вдається виявити байдужість і зацікавленість одночасно.

Який же він бовдур, — бурмоче Еббі.

Якщо не вірите, то подумайте самі, як він, такий здоровань, дозволяє, щоб Еббі робив йому індіанські опіки. Колись, імовірно, настане той день, коли Ронні зрозуміє, що не зобов’язаний більше миритися з цим, і, можливо, тоді він зажене Еббі в землю, як кілочок для намету, але Еббі про це не думає. Ще гірше: він не вміє думати про майбутнє — лише про минуле.

— Ронні, — каже Еббі.

— Що?

— Де ми були, коли Тайлер поїхав?

— М-м… біля «Асортименту Шмітта».

— А куди він поїхав?

— Він не сказав.

Еббі бачить, що для Ронні це вже стало правдою, тож він заспокоюється, а тоді повертається до Тіджея:

— Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді поїхали.

Вони сідають на велосипеди та крутять педалі. Їдучи вздовж алеї, що засаджена деревами, недомук їде попереду Еббі й Тіджея, і Еббі не проти. Він іще ближче наближається до Тіджея і каже:

— Більше ти нічого не бачив, коли повертався? Нікого? Ніякого типа?

Тіджей трясе головою:

— Лише кросівку і велосипед. — Він робить паузу і напружується, щоб пригадати. — Ще там були розкидані листочки живоплоту. А також там, здається, була пір’їна, схожа на воронячу.

Еббі пропускає це повз вуха. Він лише хоче з’ясувати, чи справді Рибак був десь настільки близько від нього, що зміг схопити одного з його приятелів. У його голові з’являється кровожерлива думка, яка йому подобається: уявлення, як якась примара, монстр без обличчя вбиває страшенно надокучливого Тая Маршалла і з’їдає його на обід. Водночас десь усередині прокидається дитячий страх, він боїться бабая (страх, який ще дасть про себе знати сьогодні вночі, коли Еббі лежатиме в ліжку й не зможе заснути, дивитиметься на тіні, і йому здаватиметься, що вони набувають форми і дедалі ближче і ближче оточують його). Також прокинулося в душі і щось не по літах доросле, що інстинктивно підказувало йому вжити термінових заходів, щоб не потрапити на очі установам, котрі неодмінно розслідуватимуть зникнення Тайлера, справу, яку батько Еббі назвав би «лажовою».

Проте Еббі Векслер, як і Дейл Ґілбертсон, і Фред, батько Тая, до останнього не йме віри. Він просто не може повірити, що з Таєм трапилось щось фатальне. Йому не віриться навіть після того, як він згадує про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема, хлопчика, чиї частини тіла висіли в старому курнику. Діти, про яких Еббі чув у вечірніх новинах, — вигадки телебачення. Він не знав Емі чи Джонні особисто, тож те, що з ними сталося, сприймав, як побачене у фільмі чи по телевізору. Тай — це інше. Тай щойно був тут. Він розмовляв із Еббі, Еббі розмовляв із ним. У розумінні Еббі це ототожнюється з безсмертям. Якщо Рибак зміг схопити Тая, то він з таким же успіхом міг би схопити будь-яку іншу дитину. І його в тому ж числі. Тож він, як і Дейл, і Фред, не міг у це повірити. Найпотаємніша основна його часточка, його серце, вірить у те, що життя прекрасне, відмовляється вірити в Рибака й усі його вчинки.

Тіджей запитує:

— Еббі, ти думаєш…

— Нє-є, — каже Еббі, — він повернеться, поїхали в парк. Пошукаємо бляшанки та пляшки пізніше.


Фред Маршалл залишив свій піджак і краватку в кабінеті, закотив рукави і допомагає Роду Тісбері розпаковувати новий мотоблок — це нова неперевершена серія випуску «Хілер».

— Я чекав на таку технічну новинку зо двадцять років, а може, й більше, — каже Род. — Він вправно встромляє широкий кінець ломика між кришкою великого ящика і однією з дерев’яних стінок, яка з гуркотом падає на бетонну підлогу приміщення для технічного обслуговування. Род — це головний механік у «Ґольці». У технічному обслуговуванні він ас. — Вона стане в пригоді малим фермерам, а також міським садівникам. Якщо ти не зможеш продати з дюжину таких до осені, то тебе не треба на цій роботі.

— Я продам двадцять до кінця серпня, — каже Фред із досконалою впевненістю.

Усі його турботи тимчасово стерла ця маленька зелена машина, що може набагато більше, ніж просто переривати землю; у комплекті йде багато різних насадок, які чіпляються та знімаються так само легко, як підкладка до осінньої куртки. Він хоче її завести, послухати мотор. Двоциліндровий мотор має досить привабливий вигляд.

— Фреде?

Він дратівливо повертається. Це Іна Ґейтскіл, секретарка Теда Ґольца і адміністратор автосалону.

— Що?

— До тебе дзвінок на першій лінії. — Вона показує на підлогу, на якій бряжчить різне обладнання і шумно дзижчить пневматична викрутка, якою саме викручують болти на старому тракторі «Кейс», а тоді на телефон, на якому блимають кілька вогників.

— Іно, ти не могла б попросити, щоб залишили повідомлення? Я саме збирався допомогти Роду зарядити акумулятор цього маленького звіра, а тоді…

— Думаю, тобі краще відповісти. Жінка на ім’я Енід Первіс — твоя сусідка?

На мить Фред стоїть збентежено, а тоді йому в пригоді стає професійна пам’ять, яка мимовільно накопичує імена. Дружина Діка. На розі Робін Гуд і Мейд Меріан. Він якраз бачив Діка сьогодні вранці. Вони ще вітались один із одним. Та він бачить широко розплющені очі та стулені губи Іни, які завжди щиро усміхнені. Вона виглядає занепокоєною.

— Що сталося? — запитує Дейл, — Іно, що таке?

— Я не знаю. — А тоді неохоче веде далі: — Щось із твоєю дружиною.

— Краще візьми слухавку, старий, — каже Род, але Фред уже перетнув замащену мастилом бетонну підлогу і миттю опинився біля телефону.


Він приїхав додому через десять хвилин після того, як залишив «Ґольц», зірвавшись із місця, як той підліток, залишаючи сліди на асфальті службової автостоянки. Найгіршим було те, що Енід Первіс намагалася говорити з ним спокійно й обережно, а також старалася, щоб її голос не звучав наляканим.

Вона розповідала, що гуляла з Потсі, проходила повз будинок Маршаллів, коли почула крик Джуді. Не один раз, а двічі. Звичайно ж, Енід зробила те, що зробила б кожна добра сусідка: дякувати Богу, вона підійшла до дверей і погукала крізь щілину для листів. Якби не було відповіді, говорила вона Фреду, то їй довелося б викликати поліцію. Вона б навіть не йшла додому, а викликала б від Плоцких, із будинку навпроти. Але…

— Все гаразд, — відгукнулась Джуді та розсміялась. Сміх був пронизливим, а тоді вона, хихочучи, зітхнула. Цей сміх насторожив Енід навіть більше, ніж крик. — Це все був просто сон. Навіть Тай — це просто сон.

— Дорогенька, ти не порізалась? — запитала Енід крізь щілину для листів. — Ти не впала?

— Не було ніякої верші, — відповіла Джуді, можливо, вона і сказала якесь інше слово, але Енід здалося, що вона сказала саме «верша». — Це теж мені наснилося. — Тоді Енід неохоче сказала Фреду, що Джуді Маршалл почала плакати.

Іноді той плач переходив навіть у схоже на собаче скавучання. Було тривожно чути таке зі щілини для листів. Енід погукала ще раз і запитала, чи можна зайти, щоб переконатись, що вона не поранилася.

— Іди геть! — відповіла Джуді. Крізь плач вона знову засміялась злим, божевільним сміхом. — Ти теж сон. Увесь цей світ — це сон.

Тоді почувся звук розбитого скла, неначе вона кинула чашку з кавою чи склянку з водою на підлогу. Чи то жбурнула нею об стіну.

— Я не викликала поліції, оскільки вона сказала, що все гаразд, — розповіла Енід Фреду (Фред стояв, притиснувши телефон до одного вуха, а друге затулив, намагаючись приглушити гудіння звуків механізмів, якими він зазвичай насолоджувався і які в цей момент, здавалося, проникали в його голову, неначе жовті павуки).

— У будь-якому разі, фізично все в порядку. Але, Фреде… думаю, тобі краще поїхати додому й подивитись.

Усі ті дивацтва, що відбувалися з Джуді останнім часом, виром промайнули в його голові. Так само, як і слова Пета Скарди. Психічний розлад«Раптом захворів, мовляв, так і так, зазвичай мають проявлятися хоча б якісь симптоми».

Але ж він помічав симптоми, чи не так?

Бачив їх, і нічого не зробив.


Фред паркує авто, чутливий «Форд Експлорер», посеред дороги і поспішає сходами, водночас гукаючи дружину на ім’я. Ніхто не відповідає. Навіть коли він заходить у вхідні двері (відчиняючи, він штовхає їх із такою силою, що рамка, що обрамляє щілину для листів, надзвичайно гучно брязкає), ніхто не відповідає. Завдяки кондиціонеру, повітря всередині будинку доволі прохолодне. Легкий холодок пробіг по його шкірі, і він відчуває, що пітніє.

— Джуді? Джуді?

Досі немає відповіді. Він поспішає через зал до кухні, у якій найчастіше знаходить її, коли повертається додому посеред дня.

Кухню наповнює сонячне проміння, проте вона порожня. Стіл і робоча поверхня — чисті; начиння блищить, дві чашки з-під кави стоять на сушарці для посуду, сонце відбивається від свіжовимитої поверхні. Ще більше промені відбиваються від купи розбитого скла на поверхні столу. На одному з осколків наклейка із зображенням квітки, тож Фред зрозумів, що це була ваза з підвіконня.

— Джуді? — він гукає знову.

Він відчуває, як пульсує його кров у грудях і в скронях. Джуді не відповідає, але він чує, що вона нагорі починає співати.

Баю-бай, дитинко колише деревинка вітерець війне

Фред упізнає цю пісню, але, замість того щоб заспокоїтись, почувши її голос, його навпаки огортає більший холод. Вона співала її Таю, коли син був маленьким. Так вона заколисувала хлопчика. Фред уже багато років не чув цієї пісеньки з її вуст.

Він повертається назад у хол, до сходів. Тепер він помічає те, чого не побачив, коли зайшов. Копію картини Ендрі Вайєта «Світ Христини» знято, і вона стоїть, зіперта на батарею. Під гачком, на якому висіла картина, у кількох місцях видніється гіпсокартон з-під здертих шпалер. Фреду стає ще холодніше, оскільки він розуміє, що це зробила Джуді. Це зовсім не інтуїція — навіть не дедукція. Це можна назвати лише телепатією тривалого подружнього життя. Згори долинає гарний і водночас геть нестямний спів: «…Колиску колихне. Гілочка зламається, колисочка впаде…»

Фред підіймається сходами, гукаючи її на ім’я.

У холі нагорі страшенний гармидер. Це місце, де вони розмістили галерею останніх фото: Фред і Джуді біля блюз-клубу «Медісон Шуз», куди вони іноді ходили, якщо не було нічого цікавого в «Шоколадному годиннику»; перший танець Фреда і Джуді на їхньому весіллі — усі щасливо дивляться на них; Джуді на лікарняному ліжку, виснажена, проте усміхнена, тримає згорток — Тая. Фото сімейної ферми Маршаллів, яку вона завжди зневажала, та інші.

Більшість цих знімків у рамках зняли. Інші, у тому числі світлини, на яких є ферма, валялись на долівці. Скло розлетілось холом, неначе блискучі бризки. Також Джуді розірвала шпалери під шістьма фотографіями. У тому місці, де висіло фото Тая і Джуді в лікарняній палаті, шпалери були майже повністю здерті. Він бачить, що вона подряпала навіть гіпсокартон під ними. Місцями плями засохлої крові.

— Джуді! Джуді!

Двері до кімнати Тайлера відчинені. Фред миттю мчить холом, не зважаючи на хрускотіння скла під мокасинами.

Заспокоїться Тайлер, колисочка і все.

— Джуді! Джу…

Він стоїть у дверях і не може промовити ні слова.

Кімната Тая, неначе після великого обшуку в детективному фільмі. Шухляди витягнені й валяються всією кімнатою, здебільшого перевернені. Комод відсунено від стіни. Літній одяг перемішаний — джинси, футболки, спідня білизна, білі спортивні шкарпетки. Двері шафи відчинені, більшість одягу знято з вішаків; та ж сама телепатія говорить йому, що вона зривала штани і застібнуті сорочки, щоб переконатися, що під ними нікого немає. Лише піджак Тайлерового костюма криво звисає з ручки шафи. Його плакати зірвано зі стін; Марк Макгауєр розірваний навпіл. Вона ніде не чіпала шпалер, окрім одного місця, де висів плакат із замком («ПОВЕРТАЙСЯ НА СТАРІ ЗЕМЛІ»). Тут вона їх майже повністю зірвала, залишаючи ще більше смужок крові на гіпсокартоні.

Джуді Маршалл сидить на голому матраці синового ліжка. Простирадла звалені в купу в кутку разом із подушкою. Ліжко відсунено від стіни. Джуді сидить, схиливши голову. Він не бачить її обличчя, оскільки його ховає волосся, але вона одягнена в шорти, і він бачить закривавлені засмаглі стегна. Її руки заховані під коліна і Фред думає, що то і на краще. Він не хоче бачити, як сильно вона поранилась, доки дружина не підведеться. Його серце вистукує в грудях. Через надмірний вміст адреналіну нервова система на межі, у роті присмак паленої пластмаси.

Вона знову починає співати колискову Таю, і він більше не може цього витримати.

— Джуді, ні. — Він ринувся до неї через завали, хоча вчора ввечері, коли він заходив сюди, щоб поцілувати Тая на ніч, тут була досить охайна кімната хлопчика. — Припини, люба, все гаразд.

Як не дивно, але вона припиняє. Вона підводить голову, і коли він бачить жахливий погляд у її очах, то остаточно втрачає дар мови. Погляд виражає не просто жах — він виражає порожнечу. Неначе щось усередині жінки відступило вбік, залишивши чорну діру.

— Тай зник, — каже вона. — Я дивилась за кожною світлиною, за якою могла… Я була впевнена, що він саме за тією, якби він і міг бути за однією з фотографій, то був би тільки за нею…

Вона показує на місце, де висів плакат краєвиду в Ірландії, і він бачить, що чотири нігті на її лівій руці поламані. Його шлунок вивертає. Таке враження, що її пальці було занурено в червоне чорнило. Якби ж то було чорнило, думає Фред. Якби ж то.

— Але це лише картинка. Вони всі лише картинки. Тепер я це бачу. — Вона робить паузу, а тоді плаче. — Аббала! Маншан! Аббала-ґорґ, Аббала-дун!

Її язик витягується до неможливого, вона витирає ним і обслинює ніс. Фред бачить це, але не може повірити власним очам. Це неначе потрапити у фільм жахів: зрозуміти, що це все насправді, і не знати, що робити. Що йому робити? Уявіть собі, що людина, котру ви кохаєте, сходить з глузду, лише на хвильку уявіть, що б ви зробили? Що, чорт забирай, ви б зробили?

Але ж він її любить, він закохався в неї по вуха з першого тижня їхнього знайомства, і ніколи про це не жалкував. Любов і зараз керує ним. Фред сідає біля неї на ліжко, обіймає обома руками і просто тримає її. Він відчуває, як тремтіння тіпає тіло, воно тремтить, мов струна.

— Я кохаю тебе, — каже він, сам здивувавшись своєму голосу. Дивовижно, що, коли змішати розгубленість і страх, можна отримати такий удаваний спокій. — Я кохаю тебе, і все буде гаразд.

Вона здіймає на нього погляд, і в її очах з’являється щось. Фред не може сказати, що здоровий глузд, хай би як йому того хотілося, — це лишень вияв свідомості. Вона знає, хто вона і хто біля неї. На мить у її очах виринає вдячність. А тоді під впливом нової хвилі судом вона змінюється на виду й починає ридати. Це остаточно позбавляє його здатності говорити. Це спричиняє душевні муки для його нервової системи, серця і розуму.

— Тай зник, — каже Джуді. — Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його. Аббала-дун! — Звичайно ж, сльози котяться по її щоках.

Вона підводить руки та витирає їх, залишаючи жахливі патьоки крові. Незважаючи ні на що, він переконаний, що з Тайлером усе гаразд (звичайно, у Фреда не було сьогодні жодих передчуттів, окрім хороших — з приводу продаж, які він пророкував новому ґрунтофрезу «Хілер»), він відчуває, як здригається його тіло, коли бачить ці патьоки. Переймається він не через стан Джуді, а тому що вона щойно сказала: Тай зник. Тай зі своїми друзями; син учора ввечері казав Фреду, що він, Ронні, Тіджей і не зовсім приємний Векслер вирішили пробайдикувати весь день. Якщо інші хлопці підуть туди, куди Тай не захоче, він пообіцяв, що одразу повернеться додому. Здається, все мало б бути гаразд… але як не зважати на материнську інтуїцію? Ну, — думає Фред, — це хіба що у світі «Фокс Нетворк».

Він бере Джуді на руки і знову жахається, цього разу від подиву, що вона стала такою легкою. Вона втратила не менш ніж двадцять футів відтоді, як я її так востаннє підіймав, — думає Фред. — Щонайменше десять. Як я міг не помітити? Але він знає. Частково через роботу, але здебільшого через уперте небажання припускати думку, що все настільки погано. Ну, — міркує він, несучи її крізь двері (її руки втомлено обвиваються навколо його шиї), — гадаю, це просто маленьке непорозуміння. Він справді вірить у це, не говорячи вже про те, що відчайдушно вірить у безпеку сина.

Джуді не зачепила їхньої спальні під час свого дебошу, тож для Фреда кімната здалася спокійним оазисом здорового глузду. Для Джуді, очевидно, теж. Вона втомлено зітхає і прибирає руки з шиї чоловіка, витягує язик, але цього разу лише злегка облизує верхню губу. Фред повертається і кладе її на ліжко.

— Я порізалась… подряпалась…

— Так, — каже він. — Зараз я щось придумаю.

— Що?..

Фред на мить сідає поруч із нею. Вона занурюється головою у м’яку подушку, і її повіки опускаються. Він усвідомлює, що досі бачить в її очах жахливу порожнечу та збентеження, але щиро сподівається, що помиляється.

— Ти нічого не пам’ятаєш? — запитує він обережно.

— Ні… Я впала?

Фред вирішує не відповідати. Він починає знову міркувати. Трохи, він зараз просто не в змозі багато думати.

— Люба, що таке ґорґ? Що таке аббала? Це людина?

— Не… знаю… Тай…

— З Таєм усе гаразд, — каже він.

— Ні…

— Так, — наполягає Фред, очевидно, щоб переконати їх обох, присутніх у цій красивій затишній спальні. — Люба, лежи тут. Мені потрібно вирішити кілька справ.

Її очі повільно заплющуються. Він сподівається, що вона засне, але її повіки знову наполовину розплющуються.

— Лежи тут, — каже він, — не підводься і нікуди не ходи. Уже й так досить. Ти налякала бідну Енід Первіс до смерті. Обіцяєш?

— Обіцяю… — Її повіки знову заплющуються.

Фред іде до ванної кімнати, нашорошуючи вуха від кожного звуку. Він ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь був такий виснажений, як Джуді зараз, проте божевілля ще не означає тупість, і хоча він дивовижно вміє заперечувати дійсність, Фред більше не може себе обманювати з приводу психічного стану дружини. Божевільна? Справді збожеволіла? Думаю, ні, проте трохи все ж таки зійшла з рейок, це однозначно. Тимчасово злетіла з котушок, виправляє він сам себе, коли відчиняє шафку з ліками.

Він бере пляшечку з меркурохромом[3], а тоді переглядає ліки з рецептами на полиці вище. Їх там небагато. Він бере крайню зліва: «Аптека Френч Лендінґа, “Соната”, одну капсулу перед сном; не вживайте понад чотири дні поспіль. Призначив доктор медичних наук Патрік Дж. Скарда».

У дзеркалі шафки з ліками Фреду не видно всього ліжка, він бачить лише ніжку, а також ногу Джуді. Вона досі в ліжку. Він бере одну таблетку «Сонати» і склянку з-під зубних щіток, щоб не залишати Джуді наодинці надовго і не йти вниз за чистою.

Він наповнює склянку водою і повертається до спальні з пігулкою і меркурохромом. Джуді лежить із заплющеними очима, дихає так повільно, що він кладе руку їй на груди, щоб перевірити, чи дихає вона взагалі. Він дивиться на таблетку снодійного, вагається і починає трясти її, щоб розбудити:

— Джуді! Джуді! Прокинься на хвильку, люба. Лише щоб випити таблетку, гаразд?

Вона навіть нічого не бурмоче, тож Фред відкладає «Сонату». У ній немає потреби. Вона швидко заснула і глибоко спить — це додавало йому трохи оптимізму. Було таке враження, немов із широко відкритого мішечка розсипалась отрута, яка зробила її немічною і втомленою, проте шанси на зцілення були. Чи може таке бути? Фред не знає, він переконаний лише в одному: вона справді спить. Усі нинішні біди Джуді почалися з безсоння, безкінечного безсоння. Хоча тривожні симптоми — вона почала говорити сама до себе, робила дивні, а точніше, огидні речі зі своїм язиком і таке інше — почали виявлятися лише два-три місяці тому, але спати вона не могла ще з січня. Звідси і «Соната». Тепер, здається, вона нарешті заснула. Можливо, добре виспавшись, вона прокинеться і буде знову такою, як колись. Можливо, хвилювання за сина через появу Рибака цього літа збільшувалися та збільшувалися, і, зрештою, це довело її до крайньої точки. Можливо, так, а можливо, ні… проте, доки вона спить, у Фреда є трохи часу, щоб подумати, що йому робити далі. Тож він не має гаяти жодної хвилини. Одне він знає достоту: якщо Тай буде тут, коли його мати прокинеться, то вона безсумнівно буде щасливою. Негайно постає запитання, як можна якомога швидше доправити Тая додому.

Перше, що йому спадає на думку, це подзвонити додому друзям Тая. Усе просто: номери телефонів приклеєні на холодильнику, акуратно написані нахиленим вліво почерком Джуді, поруч із номерами пожежної, поліції (у тому числі приватний номер Дейла Ґілбертсона — він їхній давній друг) і служби порятунку Френч Лендінґа. Але за мить Фред розуміє, що це погана ідея. Мати Еббі померла, а його батько — рідкісний ідіот (Фред зустрічався з ним лише раз, але цього разу було більш ніж достатньо). На відміну від своєї дружини, Фред не любить говорити ні про кого, хто «нижчий за рангом». (Та за кого ти себе маєш, — запитав він її якось, — королевою якого, в біса, королівства?) Але стосовно Піта Векслера це було якраз доречно. Той усе одно не має жодного уявлення, де зараз хлопці, і зовсім тим не переймається.

Місіс Мецгер і Еллен Реннікер цікавляться дітьми, проте він знає, що таке літні канікули для хлопчика, він і сам таким був — увесь світ перед тобою і щонайменше дві тисячі місць, які треба відвідати, — тож він сумнівається, що вони зможуть йому допомогти. Можливо, хлопці обідають (саме час) у Мецгерів чи Реннікерів, але чи не змусить він хвилюватися жінок своїм дзвінком? Вони ж насамперед згадають про вбивцю, у цьому немає жодого сумніву, як і в тому, що Бог створив маленьких рибок… і рибалок, щоб їх ловили.

Він знову сідає на ліжко біля дружини; Фред відчуває, що його вперше охоплює справжнє хвилювання через побоювання за сина, а тоді різко залишає його. Зараз не час, щоб панікувати. Він має пам’ятати, що проблеми з психічним станом дружини і безпека сина пов’язані лише в її уяві. Його завдання зараз полягає в тому, щоб якнайшвидше довести дружині, що її побоювання безпідставні.

Фред дивиться на годинник над ліжком і бачить, що зараз чверть на дванадцяту. Як швидко летить час, коли маєш забаву, — думає він. Джуді поруч видає звук, схожий на хрипіння. Зовсім короткий тихий звук справжньої леді, проте він усе одно смикається. Як вона його налякала, коли побачив її в кімнаті Тая! Йому досі моторошно.

Можливо, Тай із друзями прийдуть перекусити сюди. Джуді каже, що вони часто приходять, бо в Мецґерів не зовсім є що їсти, а місіс Реннікер зазвичай готує те, що хлопці називають «бридота», — містичну страву, яка складається з локшини і якогось сірого м’яса. Джуді готує їм суп з ка́мпбелл і сандвічі з сосискою, або щось у тому роді. Проте в Тая також досить грошей, щоб пригостити їх усіх у МакДональдзі, розташованому трохи північніше, у маленькому торговому центрі, або вони могли б піти до ресторану «Круїз Сонні», дешевої забігайлівки з паскудним інтер’єром п’ятдесятих. Тай завжди радий їх пригостити. Він щедрий хлопчик.

— Я зачекаю до обіду, — бурмоче він, навіть не підозрюючи, що говорить уголос, а не просто думає. Звичайно ж, Фред не зважає на Джуді; вона глибоко спить. — А тоді…

Тоді що? Він іще не знає.

Він спускається вниз сходами, ставить кавоварку на підставку й телефонує на роботу, просить Іну передати Теду Ґольцу, що його не буде сьогодні весь день: Джуді захворіла.

— Грип, — каже він їй, — блює і все таке.

Він називає їй список людей, з якими в нього було заплановано зустріч на сьогодні, і просить, щоб вона поговорила з Отто Айсменом, аби той підмінив його. Отто буде тільки радий.

Ще під час розмови в нього з’являється ідея подзвонити до Мецґерів і Реннікерів. У Мецґерів йому відповідає автовідповідач, і він кладе слухавку, не залишаючи повідомлення. Еллен Реннікер піднімає рурку після другого гудка. Звичайним веселим голосом — у нього це виходить природно, він усе ж таки продавець, чорт забирай, — просить, щоб Тай зателефонував додому, якщо хлопці з’являться на обід. Фред каже, що йому треба дещо сказати синові, намагаючись дати зрозуміти, що щось хороше. Еллен відповідає, що передасть, проте вона помітила, як чотири чи п’ять доларів стирчали із задньої кишені джинсів її сина, коли він виходив із будинку сьогодні вранці, тож вона сумнівається, що вони прийдуть додому раніше за вечерю.

Фред піднімається сходами і перевіряє, як там Джуді. Здається, вона й досі навіть пальцем не поворухнула, і він сподівається, що це добре.

Ні, нічого тут доброго.

Замість того щоб заспокоїтися, що ситуація певним чином стабілізувалася, здається, його страх лише загострюється. Він повторює сам собі, що Тай зі своїми друзями, але йому це більше не допомагає. У мовчазному будинку панують лише сонячне проміння і тиша, аж моторошно. Фред усвідомлює, що вже хоче розшукати Тая не лише задля спокою дружини. Куди хлопці могли б піти? Чи є якесь таке місце?..

Звичайно, що є. Те, де вони купують картки «Меджик», якими грають у безглузду, незрозумілу гру.

Фред Маршалл поспішає назад до сходів, хапає довідник «Жовті сторінки», знаходить номер і телефонує в «7-11». Як і більшість жителів Френч Лендінґа, він буває в цьому магазині чотири-п’ять разів на тиждень, зазвичай, щоб купити пляшку содової чи пакет апельсинового соку, тож одразу впізнає голос продавця-індійця і згадує його ім’я — Раян Патель. Тримати в активній пам’яті якомога більше імен — це давній трюк продавця. Після того як Фред називає чоловіка на ім’я, той одразу ж стає доброзичливішим, але, на жаль, мало чим може допомогти, оскільки до магазину заходить багато хлопців, усі вони купують картки «Меджик», «Покемонів» і бейсбольні картки, дехто з них торгує цими картками надворі. Він каже, що памятає трьох, які приїздили на велосипедах сьогодні вранці, окрім карток купили «Сліпер», а тоді сперечались про щось надворі. (Раян Патель не згадує про лайку, хоча, правду кажучи, саме через неї він запам’ятав цих хлопчаків.) А тоді він каже, що вони швидко поїхали геть. Фред випиває каву, хоча навіть не пам’ятає коли налив її. Цівки тривоги сплітаються шовковистим павутинням у його голові. Троє хлопців. Троє.

Це нічого не означає, ти і сам знаєш, чи не так? — каже він сам собі.

Він знає це, і разом із тим не знає, не може повірити, що підхопив від Джуді божевілля, як бактерію застуди. Це… ну… безумство з безумств.

Він просить, щоб Патель описав йому дітей, і зовсім не дивується, що той не може. Йому лише здається, що один із них був трохи огрядним хлопчиком, але навіть у цьому не впевнений.

— Вибач, але я бачу так багато людей, — каже він.

Фред говорить, що розуміє. Він і справді розуміє, проте ніяке розуміння у світі не заспокоїть його думок. Троє хлопців. Не четверо, а троє.

Настав час ланчу, але Фред зовсім не зголоднів. У будинку й далі панує моторошна сонячна тиша. Павутиння і далі плететься. Не четверо, а троє.

Якщо хлопці, яких бачив містер Патель, — компанія Тая, то огрядненький — це Еббі Векслер. Питання: хто інші двоє? І кого не було? Хто з них був таким дурним, щоб поїхати кудись самому?

Тай зник. Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

Маячня, немає жодних сумнівів… проте по руках Фреда пішли мурашки. Він гучно ставить горня з кавою. Він прибере розбите скло, ось що він робитиме. Безсумнівно, таким і має бути наступний крок.

Правильний наступний крок, логічний наступний крок. Він упевнений, що копів останнім часом закидали заявами істеричні батьки, які лишень годинку не знають про місцеперебування своєї дитини. Востаннє, коли він бачив Дейла Ґілбертсона, той мав стурбований і похмурий вигляд. Фред не хоче додавати проблем замість того, щоб допомогти їх вирішити. Проте…

Не четверо, а троє.

У комірчині біля пральні він бере совок і віник і починає змітати розбиті черепки. Потім перевіряє, як Джуді, бачить, що вона досі спить (здається, вона ніколи так глибоко не спала), і йде до кімнати Тая. Якщо Тай побачить кімнату в такому стані, він дуже засмутиться і подумає, що його мама ще гірше, ніж просто блекоти об’їлася.

Тобі не треба хвилюватися, — нашіптував його розум. — Він не побачить своєї кімнати ані сьогодні вночі, ані будь-коли, Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

— Припини, — каже Фред сам до себе. — Не будь старою бабою.

Але будинок надто порожній, надто мовчазний, і Фред Маршалл боїться.


Прибирання забрало в нього набагато більше часу, ніж він міг очікувати; його дружина пройшла тут як смерч. Як така маленька жінка може мати таку силу? Це сила божевілля? Можливо, але Джуді не треба сили божевілля. Якщо вона щось задумала, то перетворюється на потужний двигун.

Минуло майже дві години, перш ніж він закінчив прибирання; залишився єдиний слід — здертий прямокутник шпалер, де раніше висів плакат із природою Ірландії. Сидячи на перестеленому ліжку Тая, Фред розуміє: що довше він дивиться на це місце, то нестерпніше бачити білий гіпсокартон, який, здається, стирчить, як зламана кістка з рани. Він змив смужки крові, але нічого не може зробити з подряпинами від нігтів.

Ні, можу, — думає він. — І це я теж можу.

Комод Тая виготовлений із цінної деревини, предмет меблів, який їм подарував хтось із далеких родичів Джуді. Щоб його пересунути, знадобиться не одна людина, але у зв’язку з обставинами Фред із цим чудово впорається сам. Він підсуває килим під комод, щоб не залишати слідів на підлозі, і тягне його через усю кімнату. Відсунений до дальньої стіни, комод затуляє майже всю обдерту ділянку. Заховавши оголене місце, Фред заспокоюється. Тай не прийшов додому на ланч, але насправді Фред і не очікував, що хлопчик прийде. Він буде вдома не пізніше від четвертої. Прийде додому, щоб повечеряти. Сто відсотків.

Фред повертається до затишної спальні, дорогою трохи масажує спину. Джуді досі не рухалась, він знову тривожно кладе руку їй на груди, її дихання повільне, але рівномірне. Усе гаразд. Він лягає поруч із нею на ліжко, збирається трохи послабити краватку і сміється, коли розуміє, що його комір розстебнутий. Піджак і краватка залишились у «Ґольці». Гаразд, це був божевільний день. Тепер йому хочеться полежати тут, у прохолодній кімнаті з кондиціонером, щоб полегшити біль у спині. Пересунути комод — це була погана ідея, але він радий, що зробив це. Він надто стривожений, тож немає жодного шансу, що він задрімає. Крім того, він ніколи не спить удень.

З такими думками Фред засинає.

Поруч із ним Джуді, яка також спить, починає шепотіти. Ґорґ… аббала… Багряний Король. І жіноче ім’я.

Це ім’я — Софі.

6


У кабінеті поліцейського відділку Френч Лендінґа на столі дзвонить телефон. Боббі Дюлак саме колупається в носі. Залишивши свій останній здобутий скарб на підошві черевика, бере слухавку.

— Алло, відділ поліції, говорить офіцер Дюлак. Чим можу вам допомогти?

— Привіт, Боббі. Це Денні Чеда.

Боббі стривожився. Денні Чеда — його часто називають Чіта — один із чотирнадцяти копів РПП (радіо-патрульної поліції) Френч Лендінґа, він зараз на чергуванні, тож, за правилами радіо-патрульного, має зв’язуватись по радіо, окрім винятків, коли передається інформація, пов’язана якимось чином із Рибаком. Дейл дав розпорядження патрульним офіцерам дзвонити по телефону, якщо вони передають дані, які, на їхню думку, пов’язані з убивцею. Оскільки є надто багато охочих підслухати інформацію, у тому числі засранець Венделл Ґрін.

— Денні, що сталося?

— Можливо, нічого, а можливо, щось не зовсім добре. У мене в багажнику кросівка і велосипед. Я знайшов їх на Квін-стрит. Біля «Притулку для старих Макстона».

Боббі береться за блокнот, що перед ним, і починає записувати. Невеличка тривога щораз поглиблюється.

— З велосипедом все гаразд, — веде далі Денні, — просто стояв там на підніжці, але ж разом із кросівкою…

— Так, так, я тебе зрозумів, Денні, але ніколи не знаєш, що може бути наслідком злочину.

«Господи, допоможи, щоб це не були наслідки злочину, — думає Боббі Дюлак. — Не доведи Господи».

Щойно тут була мати Ірми Френо, вона приходила, щоб побачитися з Дейлом, і хоча не було вересків і криків, вона вийшла зі сльозами на щоках, схожа на смерть. Вони досі не впевнені, що маленька дівчинка стала третьою жертвою Рибака, але…

— Боббі, я був змушений, — говорить Денні. — Я був змушений знайти телефон, а в машині я сам, залишати велосипед там я теж не хотів, щоб хтось інший його не підібрав. Не вкрав, чорт забирай. Велосипед хороший, «Швін» з трьома швидкостями. Я тобі скажу, кращий, ніж у моєї дитини.

— Де ти зараз?

— Поблизу «7-11», на підйомі до 35-го. Я позначив хрестиком місце перебування велосипеда і кросівки крейдою на тротуарі. Одягнувши рукавички, я поклав кросівку в сейф-пакет. — У голосі Денні дедалі більше відчувається тривога.

Боббі розуміє, що той, мабуть, відчуває, проте схвалює вибір Денні. Їздити самому важко, проте так робить багато копів у Френч Лендінґу, незалежно від того, працюють вони повний робочий день чи ні — задля економії бюджету. Проте якщо ситуація з Рибаком повністю вийде з-під контролю, впливові громадяни, поза сумнівом, збільшать бюджет.

Можливо, це вже вийшло з-під контролю, — думає Боббі.

— Гаразд Денні. Гаразд. Я зрозумів. — Питання полягає в тому, чи зрозуміє його Дейл, — міркує Боббі.

Денні понижує голос.

— Ніхто не має знати, що я перервав ланцюжок доказів, чи не так? Мається на увазі, якщо це десь випливе. У суді або деінде.

— Думаю, це вирішить Дейл.

О Боже, — думає Боббі. Щойно в нього з’явилася нова проблема. Усі вхідні дзвінки на цей телефон автоматично записуються. Боббі сподівається, що машина, яка записує, саме зараз, о другій годині дня, вийшла з ладу та не працює.

— Хочеш, я скажу, ще дещо? — запитує Денні! — Дещо важливе. Я не хотів, щоб його бачили люди. Велосипед стоїть посеред тротуару, тож не треба бути клятим Шерлоком Холмсом, щоб дійти очевидних висновків, народ і так уже на грані паніки, особливо після тієї бісової несерйозної історії з сьогоднішньої вранішньої газети. З тієї ж причини я не хотів дзвонити від Макстона.

— Я посталю тебе на утримання. Тобі краще поговорити з Дейлом.

Денні говорить вкрай сердешним голосом:

— О ні.


У кабінеті Дейла Ґілбертсона дошка оголошень, на якій висять збільшені фотографії Еммі Сент-Пір і Джонні Іркенхема. Дейл побоюється, що скоро тут буде і третє фото, а саме фото Ірми Френо. Під двома фотографіями за столом сидить Дейл, курить «Мальборо 100». У кімнаті працює вентилятор. Він сподівається, що той витягне дим. Сара, мабуть, убила б його, якби дізналася, що він знову палить, але, святий Ісусе, йому потрібно бодай щось.

Коротка розмова з Тенсі Френо спричиняє пекельні муки. Тенсі — п’яничка, постійна відвідувачка «Сенд Бар», під час розмови запах кави та бренді був таким сильним, що, здавалося, кожна клітинка її тіла була насичена ним (ще один привід, щоб увімкнути вентилятор). Вона була трохи напідпитку, і Дейл був тому навіть радий. Кава і бренді не додали блиску її мертвим очам, але вона була спокійною. Жахливо, вона навіть сказала перш ніж піти:

— Дякую, сер, що допомагаєте мені.

Колишній чоловік Тенсі, батько Ірми, живе в іншому кінці штату в Ґрін Бей («Ґрін Бей — диявольське місто», — бозна-чому полюбляв казати батько Дейла), працює в гаражі і, за словами Тенсі, частенько буває в барах, таких як «Кінцева зона» і «Лінія у п’ятдесят ярдів». До сьогоднішнього дня можна було думати, принаймні сподіватись, що Річард Грубіян Френо викрав свою дочку, проте лист із поліцейського відділку Ґрін Бей розвіяв будь-які сумніви. Грубіян Френо живе з жінкою, яка має двох дітей, до того ж він був у в’язниці того дня, коли зникла Ірма. Тіло досі не знайдено, і Тенсі не отримала листа від Рибака, але…

Двері відчиняються. Боббі Дюлак просовує голову. Дейл гасить недопалок об кошик для сміття і зрештою обпікає іскрами тильний бік долоні.

— Чорт тебе забирай, Боббі, ти вмієш стукати?

— Вибачте, шефе. — Боббі дивиться на дим, що в’ється з кошика для сміття, чи то з подивом, чи то з цікавістю. — Телефонує Денні Чеда. Думаю, вам краще взяти слухавку.

— Що там? — Але він і так знає.

Чого б йому ще дзвонити? Боббі лише повторює з певним співчуттям.

— Думаю, вам краще взяти.


Автомобіль, який прислала Ребекка Вілас, доправив Генрі до «Притулку для старих Макстона» о пів на четверту, за півтори години до того, як за планом мають розпочатися танці на Святі полуниці. Ідея полягає в тому, щоб люди «нагуляли» апетит, а тоді попрямували до відповідно оформлених столів, щоб повечеряти значно пізніше, ніж зазвичай (сьома тридцять — це надто пізно для Макстона). З вином для тих, хто його п’є.

Реббека Вілас відправила ображеного Пітера Векслера принести весь мотлох ді-джея (Піт вважає Генрі «сліпим хопером»). Скажімо так, мотлох складається з двох колонок (дуже великих), одного програвача (легкого, проте, до дідькової матері, незручного для перенесення), одного попереднього підсилювача (дуже важкого), різних дротів (що дуже попереплітались, проте це проблема самого хопера) і чотирьох коробок платівок, які вийшли з моди ще сто років тому. Піт вважає, що сліпий хопер ще в житті не бачив диска.

Останнім був костюм у чохлі на вішаку. Піт заглянув усередину й побачив, що костюм білий.

— Повісьте його он туди, будь ласка, — каже Генрі, показуючи з безпомилковою точністю на комірчину, перероблену для нього на гардеробну.

— Гаразд, — каже Піт. — Якщо не заперечуєте, я б хотів знати, що це таке?

Генрі посміхається. Він чудово знає, що Піт уже заглядав досередини, він чув звук шелестіння поліетиленового чохла і звук блискавки. Ці звуки поєднуються, лише коли хтось відтягує чохол біля горловини вішака.

— Під цим чохлом, мій друже, Симфонічний Стен, великий майстер своєї справи, він просто чекає, щоб я його примірив і втілив у життя.

— О, ха-ха-ха, — каже Піт, не розуміючи, чи це жарт, чи правда; єдине, у чому він упевнений, — це те, що ці записи важкі, так само, як і підсилювач.

Хтось усе ж таки має розповісти сліпому про диски, наступний великий крок прогресу.

— Ти запитав мене, тепер дозволь запитати мені.

— Так, будь ласка, — каже Піт.

— У притулку Макстона сьогодні після обіду була поліція, — каже сліпий хопер. — Зараз її немає, але вона була, коли я приїхав. Що сталося? Сподіваюся, не пограбування чи напад на підопічних?

Піт зупиняється як укопаний під великою картонною полуницею, тримає чохол з костюмом і дивиться на сліпого хопера з подивом, до якого Генрі, здається, може доторкнутись.

— Як ви дізнались, що тут були копи?

Генрі прикладає палець до носа і повертає голову в один бік. Він відповідає хриплим змовницьким шепотом:

— Пахло чимось блакитним.

Піт здається збентеженим, він вагається, чи йому й далі допитуватися, і вирішує, що краще не треба. Дорогою до гардеробної каже:

— Вони грають у шпигунів, проте мені здається, вони шукають іще одну дитину, що загубилася.

Погляд веселої цікавості зникає з обличчя Генрі.

— Боже правий, — каже він.

— Вони приїхали та швидко поїхали. Тут немає дітей, містере… е-е… Лайден?

— Лайден, — підтверджує Генрі.

— Дитина в такому місці виділялася б, як троянда на галявині отруйного плюща, якщо ви розумієте про що я.

Літні люди ніколи не асоціювались у Генрі з отруйним плющем, але слова містера Векслера, здається, мали сенс.

— Що змусило їх так думати?..

— Хтось знайшов щось на тротуарі, — каже Піт і показує на вікно, а тоді розуміє, що сліпий чоловік не може бачити його жест. — Хм, — подумав Піт. Він опускає руку. — Якщо дитину й викрали, то хтось, мабуть, затягнув її в машину. Тут немає ніяких викрадачів, я можу сказати напевно. — Піт сміється над самою ідеєю, що старі як світ мешканці Макстона могли б схопити дитину, котра легко могла б утекти від них, та ще й на велосипеді. Дитина сама, мабуть, переломила б старигана через коліно, як суху тростину.

— Ні, — помірковано каже Генрі, — таке малоймовірно, чи не так? Думаю, копам просто треба розставити всі крапки над «і» й риски над «т». — Він робить паузу. — Це такий маленький жарт.

Генрі чемно посміхається і задумується, що деякі люди ще гірші, ніж хворі на Альцгеймера.

— Перш ніж повісити мій костюм, містере Векслер, чи не були б ви такі ласкаві, щоб трохи обтрусити його? Просто щоб забрати примордіальні зморшки?

— Гаразд. Може, витягти його з футляра?

— Ні, в цьому немає потреби.

Піт іде до гардеробної, вішає чохол, злегка обтрусивши його. Примордіальні — що це, в біса, означає? У притулку є невеличка бібліотека, може, йому пошукати це слово в словнику, щоб збагатити свій лексикон, як пише «Рідерз Дайджест», проте Піт сумнівається, що це йому може якось знадобитись у роботі. Коли він повертається назад до кімнати для гостей, сліпий хопер — містер Лайден, Симфонічний Стен чи хто він, у біса, такий — починає розплутувати дроти й під’єднувати їх із неймовірною швидкістю і точністю. Піт трохи ніяковіє.


Бідолашному Фреду Маршаллу сниться жахливий сон. Усвідомлення того, що це сон, здається, мало б полегшити жах, але не полегшує. Вони з Джуді у шлюпці на озері. Вона сидить на носі човна. Вони рибалять. Принаймні він; вона тримає вудку. Її обличчя нічого не виражає, неначе порожній бланк. Її шкіра немов укрита воском. В очах викарбувався приголомшений погляд. Він неухильно намагається розпочати з нею розмову, застосовуючи для цього всі свої вміння. Нічого не спрацьовує. Якщо вжити метафору, яка за даних обставин досить доречна, вона нехтувала всім, що він їй пропонував. Він бачить, що погляд її порожніх очей застиг на верші, що лежить між ними на дні човна. Кров повільно витікає крізь сплетені прути жирними червоними цівками.

Це просто риб’яча кров, намагається він її запевнити, але вона не реагує. Фактично, Фред і сам не зовсім упевнений. Він думає, що йому варто було б заглянути всередину верші, просто щоб переконатися, проте раптом відчуває сильний ривок вудки — якби він швидко не зреагував, то міг би взагалі викинути її за борт. Він упіймав щось величезне. Фред змотує котушку, риба, у свою чергу, відвойовує кожен фут. Коли він нарешті затягує її в човен, то розуміє, що в нього немає сачка. Дідько з ним, — гадає він, ризикну. Він різко смикає вудку до себе, щоб швидко схопити волосінь, і риба — найбільша струмкова форель, на яку можна було б сподіватись, — вилітає з води і, виблискуючи в повітрі, ледь тріпоче плавниками. Вона падає на дно човна (фактично, поруч із закривавленою вершею) і починає бити хвостом, а також видавати жахливі глухі звуки. Фред ніколи такого не чув. Він нахиляється й бачить, що у форелі обличчя Тайлера. Його син якимось чином перетворився на рибу і зараз помирає на дні човна. Задихається.

Фред хапає рибину, хоче витягти гачок і випустити її, доки не пізно, але вона вислизає з його рук, залишаючи лише блискучу слизоту. У будь-якому разі гачок усе одно треба витягти. Риба-Тай проковтнула його, і тепер загострений наконечник стирчить з-під зябри, біля місця, де закінчується людське обличчя. Здавлений крик Тая стає дедалі голоснішим, різкішим і ще жахливішим…


Фред схоплюється, сідає, тихо скрикнувши, неначе він і сам задихається. Якусь мить він не може зорієнтуватися в часі й відчути місце свого перебування, немов вислизнув і загубився, але згодом розуміє, що знаходиться у своїй власній спальні, на своїй половині ліжка, поруч із Джуді.

Він помічає, що кімната стала набагато похмурішою, оскільки сонце перейшло на інший бік будинку.

О, Боже, — думає він, — як довго я проспав? Як я міг?..

О, але це ще не все: цей жахливий здавлений звук зі сну досі доносився до нього. Тепер іще гучніше. Він може розбудити Джуді, налякати її…

Проте Джуді немає на ліжку.

— Джуді? Джуді?

Вона сидить у кутку з широко розплющеними порожніми очима, точно як уві сні. З її рота стирчить жмут зім’ятого паперу. Її горло страшенно розпухло, Фреду здається, що воно схоже на сосиску на грилі, на якій ось-ось лусне шкірка.

Це папір, — думає він. — Господи, вона давиться ним.

Фред перекочується через ліжко, падає, приземляється на руки й коліна, неначе виконує гімнастичний трюк. Він тягнеться до неї. Вона не виривається — хоч це вже добре. Вона й далі задихається, а її очі досі нічого не виражають. Цілковитий нуль.

Фред витягує жмут з її рота. За ним є ще один, Фред просовує руку між її зубами, неначе пінцетом, хапає його двома пальцями правої руки (прокручуючи в голові єдину думку: Будь ласка, тільки не вкуси, Джуді, будь ласка) і також витягує. За ним є ще третя кулька паперу біля задньої стінки рота. Він так само хапається за жмуток пальцями і теж витягує його. Хоча папір і зім’ятий, проте він легко читає слова «ЧУДОВА ІДЕЯ», тож здогадується, що вона хотіла проковтнути листки із записника, який їй подарував Тай на день народження.

Вона досі задихається. Її шкіра починає синіти. Фред хапає Джуді за передпліччя і піднімає. Йому це легко вдається, проте, коли він починає її відпускати, коліна згинаються і дружина знову падає. Вона стала схожою на Ганчір’яну Енн. Досі чується задушливий звук. Горло неначе сосиска…

— Допоможи мені, Джуді! Суко, допоможи мені!

Він сам не тямить, що говорить. Фред над силу тягне її, з такою ж силою, як тягнув вудку у своєму сні. Піднявши, обіймає її, як балерину, й хапає ведмежою хваткою. Його зап’ястя під її грудьми, її сідниці тиснуться до його ширінки — така поза видалась би йому досить сексуальною, якби його дружина не задихалась до смерті. Він товче її поміж груди, підвівши великий палець угору, неначе автостопер, різко стискає її грудну клітку і відпускає, видихаючи з придихом. Це спрацьовує. З рота Джуді вилітають іще дві грудочки паперу, які виштовхує струмінь блювоти, в основному жовчі, оскільки за останні дванадцять годин вона лише випила три чашки кави і з’їла одну булочку з журавлиною.

Вона важко дихає, двічі прокашлюється, а тоді починає дихати більш-менш нормально. Фред кладе її на ліжко… кидає її на ліжко. Він відчуває страшенну біль у попереку, воно й зовсім не дивно: спершу комод Тая, тепер це.

— Ну, і про що ти думала, коли це робила? — запитує він голосно. — Господи, про що ти тільки думала, коли це робила?

Він усвідомлює, що здійняв руку над кирпатим обличчям Джуді, неначе хотів ударити її. Десь у глибині душі в нього закрадається бажання її вдарити. Фред кохає її, але в цей момент також і ненавидить. Він міг припустити будь-що з усього поганого, що могло статися з моменту їхнього одруження: Джуді могла захворіти на рак, її могло паралізувати після аварії, Джуді могла знайти коханця і вимагати розлучення, проте він ніколи не міг подумати, що вона збожеволіє, хоча, здається, саме це і сталося.

— Про що ти думала, коли робила це?

Її очі не виражають страху… як і, власне кажучи, нічого іншого. Її очі мертві. Чоловік опускає руку, думаючи: «Я б швидше відрізав собі руку, ніж ударив тебе. Я можу злитись на тебе, і я злюсь, проте я б швидше відрізав собі руку, ніж ударив тебе».

Джуді перекочується, вона лежить долілиць, її волосся розкинулось, як корона.

— Джуді?

Нічого. Вона просто лежить. Деяку мить Фред просто дивиться на неї, а тоді розминає одну зі слизьких кульок паперу, якою вона ледь не вдавилася. Листок списаний незв’язними словами. Ґорґ, аббала, еелеелее, манган, бас, люм, опопанакс — він не розуміє їхнього значення. Інші — роботяга, підтирайло, чорний, червоний, Чикаґо і Тай… — це відомі йому слова, проте без контексту. З одного боку аркуша друкованими буквами написано: «ЯКЩО ТИ ВИЯВИШ, ЩО ПРИНЦ АЛЬБЕРТ У КОНСЕРВНІЙ БАНЦІ, ЯК ТИ ВИТЯГАТИМЕШ ЙОГО ЗВІДТИ?». З іншого боку, вгорі, неначе телетайп завис у режимі повтору: «ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ».

Якщо ти гаятимеш час на те, щоб намагатися це зрозуміти, то ти такий же божевільний, як вона, думає Фред. Ти не можеш гаяти час…

Час.

Він дивиться на годинник над ліжком і не може повірити своїм очам: 16 : 17 — хіба це можливо? Він дивиться на годинник на зап’ястку і бачить, що так і є.

Хай там як, він знає, що все одно почув би, якби Тайлер зайшов, навіть якщо б глибоко спав. Фред великими кроками схвильовано прямує до дверей.

— Тай! — кричить він. — Агов, Таю! ТАЙЛЕРЕ!

Трохи зачекавши на відповідь, якої так і не дістає, Фред розуміє, що в його житті все змінилося, цілком можливо, що назавжди. Коли люди розповідають, що таке може статися, не встигнеш і оком змигнути, — кажуть вони, — і ти це розумієш, — ми не хочемо цьому вірити. А тоді, на тобі, як грім з ясного неба.

Піти до кімнати Тая? Перевірити? Переконатися?

Тая там немає — Фред знає це, проте все одно йде. Кімната порожня, як він і передбачав. Вона якась дивна, можна навіть сказати, зловісна — з комодом під іншою стіною.

Джуді. Ти залишив її саму, от ідіот. Вона зараз знову почне жувати папір вони розумні, божевільні люди розумні

Фред кидається назад до затишної спальні і видихає з полегшенням, коли бачить, що Джуді лежить так, як він її й залишив: обличчям донизу, волосся розсипано навколо голови. Він усвідомлює, що божевілля дружини непокоїть його зараз менше, ніж зникнення сина. Він буде вдома не пізніше від четвертої Сто відсотків. Він був переконаний у цьому. Але зараз уже по четвертій. І «сто відсотків» неначе вітром здуло. Фред сідає на свою половину ліжка, біля ніг дружини. Він піднімає слухавку і набирає номер. Це легкий номер, лише три цифри.

Алло, відділ поліції, офіцер Дюлак, ви подзвонили на екстрений номер «911». Чим можу допомогти?

— Офіцере Дюлак, це Фред Маршалл. Я б хотів поговорити з Дейлом, якщо він ще є. — Фред більше ніж упевнений, що Дейл є. Він працює останнім часом до ночі, особливо з того часу, як…

Фред намагається відсахнутись від думок, але вітер у голові дме дедалі сильніше. Гучніше.

— А, містере Маршалл! Він тут, але в нього нарада, тож я не впевнений, чи можу…

— Зв’яжіть нас.

— Містере Маршалл, ви не зрозуміли. До нього приїхали двоє представників ПШВ і один представник ФБР. Якщо хочете, говоріть мені…

Фред заплющує очі. Цікаво, чи не так? У цьому є щось? Він подзвонив на лінію «911», але ідіот на іншому кінці, здається, забув про це. Чому? Бо він його знає. Це ж добрий Фред Маршалл, у якого він купував газонокосарку «Дір» позаминулого року. Він набрав, мабуть, номер «911», бо так швидше, ніж набирати звичайний номер. Тому що Боббі навіть не здогадується, що в когось може бути щось екстрене.

Фред пригадує, як і сам думав так сьогодні вранці, — то був інший Фред Маршалл, який вірив у те, що Рибак ніколи не торкнеться його сина. Тільки не його сина.

Тай зник. Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

— Алло? Містере Маршалл? Фреде? Ви досі…

— Послухай мене, — каже Фред, усе ще із заплющеними очима.

Якби вони були в «Ґольці», він би назвав чоловіка на іншому кінці дроту «Боббі», але «Ґольц», здається, ще ніколи не був так далеко; «Ґольц» розташований у зоряній системі Опопанакс, на планеті Аббала.

— Слухай мене уважно. Записуй, якщо потрібно. Моя дружина збожеволіла, а мій син зник. Ти можеш це зрозуміти? Дружина божевільна. Син зник. А тепер зєднай мене з шефом!

Але в Боббі Дюлака, перш ніж він з’єднає, з’являються певні здогадки. Трохи дипломатичніший поліцейський (наприклад, Джек Сойєр, коли він іще був у строю) тримав би всі свої здогадки при собі, але Боббі так не може. Він зловив щось величезне.

— Містере Маршалл? Фреде? У вашого сина є «Швін»? Тришвидкісний «Швін», червоний? З новеньким номерним знаком з написом… ем… «БІҐ МАК»?

Фред не може відповісти. Кілька довгих, жахливих секунд він не може навіть вдихнути. Вітер у голові дме дедалі гучніше і сильніше. Він перетворюється на ураган.

Ґорґ загіпнотизував його аббала забрав його.

Нарешті, саме тоді, коли, здавалося, він зараз задихнеться, його груди відкрились і він почав глибоко, шалено дихати.

— З’ЄДНАЙ ІЗ ШЕФОМ ҐІЛБЕРТСОНОМ! НЕГАЙНО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Хоча він і кричить на всю горлянку, жінка, що лежить долілиць, навіть не ворушиться. Він чує сигнал, його виклик утримали. Ненадовго, проте йому вистачає часу, щоб побачити перед собою здерте, оголене місце на стіні кімнати його зниклого сина, розпухле горло божевільної дружини і кров, що сочиться з верші уві сні. Фред відчуває страшенний біль у спині і радо приймає його. Це неначе отримати телеграму з реального світу.

Коли Дейл бере слухавку і запитує, що сталося, Фред Маршалл починає плакати.

7


Один Бог знає, звідки в Генрі Лайдена цей запаморочливий костюм. З магазину карнавальних костюмів? Ні, він надто елегантний; це справді оригінальна річ, а не підробка. Але що це за оригінальна річ? Широкий лацкан закінчується на дюйм нижче від талії, дві довгі фалди фрака тягнуться майже до щиколоток, білосніжний двобортний жилет, широкі штани, випрасувані зі складкою, які, здається, починаються аж біля грудей. Взутий Генрі в білі шкіряні черевики на застібках з високими гетрами. Навколо шиї — високий твердий комірець із піднятими догори кутиками і широка, гладенька, ідеально зав’язана біла атласна краватка. Загалом складається ефект старомодного вбрання дипломата, яке гармонійно переходить у костюм хулігана-стиляги: вульгарність його вбрання переважає над формальністю, але урочистість фрака і жилета роблять свій внесок, доповнюючи його королівською особливістю, що притаманна афроамериканським естрадним артистам і музикантам.

Супроводжує Генрі до кімнати для відпочинку похмурий Піт Векслер, який штовхає перед собою візок коробок із платівками. Ребекка Вілас туманно пам’ятає уривок старого фільму, де в такому ж білому костюмі був чи то Дюк Елінґтон… чи то Кеб Келловей. Вона згадує зведену брову, широку усмішку, звабливе обличчя, струнку фігуру перед оркестром та ще декілька деталей. (Якби сам містер Елінґтон чи містер Келловей були живі, то неодмінно сказали б Ребецці, що одяг Генрі, включаючи його високі штани з драпіровкою і акуратно випрасуваними складками, — це, безсумнівно, робота одного з чотирьох особливих кравців чорного району Нью-Йорка, Вашингтона, Філадельфії чи Лос-Анджелеса, кращих фахівців своєї справи тридцятих-сорокових років, підпільних кравців, чоловіків, які вже, на жаль, померли, як і їхні зіркові клієнти. Генрі Лайден знає точно, хто шив це вбрання, звідки і як воно потрапило до його рук, але в присутності такої особи, як Ребекка Вілас, Генрі не скаже нічого зайвого.) У коридорі, що веде до кімнати відпочинку, білі розрізи, здається, світяться ізсередини. Таке враження тільки посилюється занадто великими сонцезахисними окулярами-ретро в бамбуковій оправі з напрочуд крихітними сапфірами, що мерехтять біля кутиків навушників.

Можливо, є якийсь магазин, де продають стильний одяг великих керівників джаз-оркестрів 1930-х років? Можливо, якийсь музей дістає його в спадок і продає на аукціонах? Ребекка більше ні на мить не може стримувати свою цікавість:

— Містере Лайден, де ви дістали такий розкішний одяг?

Стоячи ззаду й удаючи, що бурмоче сам до себе, Піт Векслер висловлює власну думку, що для того, щоб дістати такий одяг, мабуть, довелось би безкінечно ганятись за особою, котра є представником особливої етнічної групи, назва якої починається на літеру «н».

Генрі ігнорує Піта й посміхається:

— Місця треба знати.

— Думаю, ви навіть ніколи не чули про диски, — каже Піт. — Це велике досягнення в науці.

— Замовчи та вези обережно, хлопче, — каже міс Вілас. — Ми майже на місці.

— Ребекко, моя люба, з вашого дозволу, — каже Генрі. — Містер Векслер має цілковите право на образу. Крім того, звідки йому знати, що в мене понад три тисячі дисків? І якби людину, котрій колись належав цей костюм, називали хоч «негром», то я б пишався, якби і мене так називали. Для мене це було б великою честю. Я б навіть вимагав цього.

Генрі зупиняється. Кожен по-своєму шокований, що він ужив заборонене слово. Ребекка і Піт зупиняються також.

— І, — каже Генрі, — ми маємо ставитись доброзичливо до тих, хто допомагає нам виконувати наші обов’язки. Я попросив містера Векслера струснути мій костюм і повісити, і він досить люб’язно погодився.

— Так, — каже Піт. — До того ж я розвісив ваші вогні, поставив програвач, колонки і решту мотлоху — усе так, як ви й хотіли.

— Дуже дякую, містере Векслер, — каже Генрі. — Я особисто оціню ваші зусилля.

— Та ну, — каже Піт, — я просто виконував свою роботу. Але якщо вам щось знадобиться після того, як ви закінчите, я до ваших послуг.

Виявляється, Піта Векслера можна приручити і без показу трусиків чи оголеного задка. Ребекка в захваті. Генрі Лайден, незалежно від того, зрячий він чи ні, їй подобався. Це без жодного сумніву — найкраща людська істота, з якою їй доводилось коли-небудь зустрічатись за двадцять шість років свого існування на планеті Земля. І не має значення, який у нього одяг, — і де лише беруться такі чоловіки?

— Ви справді думаєте, що маленький хлопчик міг зникнути з тротуару сьогодні вдень перед входом сюди? — запитує Генрі.

— Що? — запитує Ребекка.

— Мені так здається, — каже Піт.

— Що? — Ребекка запитує знову, цього разу Піта Векслера, а не Генрі: — Що ти таке кажеш?

— Ну, він мене запитав, і я сказав йому, — виправдовується Піт, — і це все.

Ребекка закипає та підступає до нього, зробивши великий крок:

— Це сталося на нашому тротуарі? Ще одна дитина якраз перед нашою будівлею? І ти нічого не сказав мені або містерові Макстону?

— Та нічого було казати. — Піт намагається захиститися.

— Можливо, ти скажеш нам, що насправді сталося, — каже Генрі.

— Звичайно. Просто я виходив на вулицю покурити. — Хоча це не зовсім правда. Ставши перед вибором: пройти десять ярдів коридором «Маргаритки» до чоловічої кімнати, щоб викинути недопалок у туалет, чи пройти десять футів до вхідних дверей і кинути його на автостоянку — Піт розсудливо вирішив, що краще вийти надвір: — Тож я вийшов і побачив припаркований поліцейський автомобіль. Підійшов до огорожі, а там коп, молодий такий, здається, його звати Чіта чи якось так, вантажить цей велосипед, схоже, дитячий, у свій багажник. І ще щось, проте я не зміг розібрати, що саме, оскільки то було щось маленьке. Після цього він витяг крейду з бардачка, повернувся і зробив хрестоподібні позначки на тротуарі.

— Ти з ним говорив? — допитується Ребекка. — Ти запитав, що він робить?

— Міс Вілас, я не розмовляю з копами без нагальної на те потреби, розумієте? Чіта мене навіть не побачив. Він би все одно мені нічого не сказав. До того ж з його виду можна було прочитати: «Господи, сподіваюсь, я доберуся до нужника швидше, ніж навалю в штани», — чи щось таке.

— І він поїхав?

— Саме так. А через двадцять хвилин приїхали два інші копи.

Ребекка підводить обидві руки, заплющує очі та стискає лоб кінчиками пальців, надаючи таким чином Піту Векслеру чудову нагоду, яку він аж ніяк не проґавив, помилуватися формами під її блузкою. Порівняно із сідницями, це не таке яскраве видовище, але теж може бути, достоту може бути. Побачене батьком Еббі — «буфери» Ребекки Вілас, які напинали сукню, — це неначе багаття у холодну погоду. Вони більші, ніж він думав, оскільки в неї струнка фігура, і знаєте що? Коли вона підвела руки, її «буфери» також піднялись! Якби він знав, що вона подарує йому таке шоу, він би розповів їй про Чіту і велосипед, щойно побачив.

— Гаразд, добре, — каже вона, досі стискаючи голову кінчиками пальців.

Вона здіймає підборіддя, зосередившись, супиться і на мить стає схожою на постамент.

Алілуя, — думає Піт. — У всьому є свій світлий бік. Я не проти, щоб до ранку було викрадено ще одного шмаркача.

— Добре, добре, добре, — каже Ребекка.

Вона розплющує очі й опускає руки. Піт Векслер втупився в одну точку над її плечем, його обличчя нічого не виражає, проте вона одразу помічає нотки фальшивої безневинності.

— Усе не так погано, як я думала. По-перше, усе, що ти бачив, — це полісмен, котрий забирає велосипед. Можливо, він був викрадений. Можливо, якась дитина взяла його покататись, а тоді кинула й утекла. Можливо, коп саме його шукав. А можливо, дитину, котра їхала на велосипеді, збив автомобіль чи ще щось. І навіть якщо сталося найгірше, я не розумію, як це може стосуватися нас. Притулок не несе відповідальності за те, що відбувається за межами його території.

Вона повертається до Генрі, який, здається, хотів би бути за сотні миль звідси:

— Вибачте, я розумію, що це звучить надто суворо. Я така ж засмучена через дії Рибака, як і всі інші, — двоє цих бідолашних діток і ще зникла дівчинка. Ми всі так засмутилися з цього приводу, навіть важко подумати. Просто я б не хотіла, щоб нас уплутували в усе це, розумієте?

— Я все чудово розумію, — каже Генрі. — Будучи тим сліпим, про якого постійно галасує Джордж Ретбун.

— Ха! — різко видає Піт Векслер.

— Ви згодні зі мною?

— Я джентльмен, тож зазвичай погоджуюсь зі всіма, — каже Генрі. — Я згоден із Пітом, адже цілком можливо, що тутешній монстр викрав ще одну дитину. Офіцер Чіта чи як там його був надто стурбованим як для поліцейського, котрий просто забирає вкрадений велосипед. Але я також згодний з вами, що притулок тут ні до чого.

— Добре, — каже Ребекка.

— Якщо, звичайно, ніхто з тутешніх не замішаний у вбивствах дітей.

— Але це неможливо! — каже Ребекка. — Більшість наших мешканців чоловічої статі навіть не можуть пригадати свого власного імені.

— Десятирічна дівчинка з легкістю впоралась би з більшістю цих ідіотів, — каже Піт. — А інші просто ходять у своєму власному… ну, ви розумієте.

— Ви забуваєте про персонал, — каже Генрі.

— Ще чого, — каже Ребекка, на мить розгубивши всі слова. — Агов. Це… це вже в жодні рамки не лізе.

— Так, ви маєте рацію. Але якщо так буде тривати й далі, то ніхто не залишиться поза підозрами. Це моя точка зору.

Піт Векслер відчуває легкий холодок: якщо міські клоуни почнуть допитувати мешканців Макстона, це може призвести до того, що всім стане відомо про його власні забавки, а Венделл Ґрін неодмінно це все прикрасить. Йому на думку спадає чудова ідея, і він її озвучує, сподіваючись вразити міс Вілас.

— Знаєте що? Копам треба поговорити з типом із Каліфорнії, видатним детективом, котрий заарештував мерзотника Кіндерлінґа два-три роки тому. Він живе десь неподалік. Думаю, нам потрібен саме такий тип. Бо наші місцеві копи — темний ліс. Той чувак — те що треба, це наш єдиний шанс.

— Дивно, що ви це говорите, — каже Генрі. — Я не міг би бути згоден з вами ще більше. Дайте Джеку Сойєру час, і він виконає свою справу. Я зроблю все можливе для того.

— Ви його знаєте? — запитує Ребекка.

— О так, — каже Генрі. — Ще й як. Але мені здається, вже час виконувати свою власну роботу.

— Трохи пізніше. Вони всі досі надворі.

Ребекка далі веде його коридором до кімнати відпочинку, а тоді всі троє прямують до платформи. Мікрофон Генрі стоїть поруч зі столом, що заставлений колонками і програвачем.

— Тут досить просторо, — каже Генрі з вражаючою переконливістю.

— Звідки ви знаєте? — запитує вона.

— Дрібниці, — каже Генрі. — Здається, ми вже близько.

— Все саме перед вами. Вам допомогти?

Генрі простягає ногу і наштовхується на бік платформи. Він проводить рукою по краю стола, відшукує там мікрофон і говорить:

— Поки що ні, люба.

Він ступає на платформу, намацує програвач на іншому кінці стола.

— Усе в порядку, — каже він, — Піте, ви не могли б покласти короби з платівками на стіл? Верхню он сюди, а іншу — ось тут, поруч, праворуч.

— Який він, ваш друг Джек? — запитує Ребекка.

— «Сирітка бурі». Кошеня, але надзвичайно вперте кошеня. Проте варто зауважити, що іноді він завдає мені головного болю.

До кімнати з вікон долинає шум натовпу, гамір від розмов, який сплітається з дитячими голосами і піснями в музичному супроводі старого піаніно. Піт кладе коробки з платівками на стіл і каже:

— Мені вже час іти, Живчик, мабуть, уже шукає мене. Роботи буде непочатий край, коли вони зайдуть усередину.

Піт, шаркаючи ногами, виходить і штовхає перед собою візок. Ребекка запитує, чи потрібна Генрі ще її допомога.

— Вогні нагорі увімкнено, так? Будь ласка, вимкніть їх. Коли зайде перша хвиля, увімкніть рожевий прожектор і приготуйтесь до того, що ваше серце шалено витанцьовуватиме джитербаґ.

— Ви хочете, щоби я вимкнула вогні?

— Побачите.

Ребекка прямує до дверей, вимикає вогні та бачить, що все справді так, як і обіцяв Генрі. Кімнату огорнуло м’яке приглушене світло, що надходило з вікон, замінивши колишню яскравість і різкість на невиразний м’який серпанок, приміщення опинилося неначе за маскувальною сіткою. З рожевим прожектором тут, мабуть, буде дуже гарно, думає Ребекка.

Надворі на газоні закінчується передтанцювальна програма. За столиками для пікніка більшість літніх чоловіків і жінок нашвидкуруч доїдають свої тістечка з полуничною начинкою і допивають газовану воду із сиропом. Джентльмен у канотьє з червоними підв’язками на рукавах закінчує грати «Серце і душа» — ба-бумп, ба-бумп, ба-ба, бумп-бумп-бумп — без особливої витонченості, проте досить гучно захряскує кришку фортепіано й підводиться під скупі оплески. Внуки, котрі спершу не хотіли йти на велике свято, тепер мали чудову забавку — прокрадатись повз столи й інвалідні візки, сподіваючись уникнути поглядів батьків, щоб випросити останню кульку в леді, що зодягнена в костюм клоуна й кучеряву червону перуку.

Еліс Везер аплодує піаністу і не просто так: сорок років тому він неохоче засвоїв гру на фортепіано під її керівництвом і здобув досить знань, щоб заробити кілька баксів у таких випадках, як цей, у вільний від роботи час, оскільки основним заробітком для нього є торгівля футболками і бейсбольними кепками на Чейз-стрит. Чарльз Бернсайд, котрого дочиста вимив добросердечний Буч Єркса, вирядився в стару білу сорочку та мішкуваті штани і стоїть осторонь від натовпу, у затінку великого дуба, не аплодуючи, а глузуючи. Розстібнутий комір сорочки повис навколо його жилавої шиї. Час від часу він витирає рот або колупається в зубах покоцаним нігтем великого пальця, але в основному він узагалі не рухається. До того ж має вигляд, неначе з-за рогу мішком прибитий. Кожного разу жваві онуки, пробігаючи мимо, оминають Берні, неначе їх відштовхують невідомі сили.

Між Еліс і Берні — три четверті жителів притулку Макстона, одні проштовхуються до столів, інші ходять, обпираючись на ходунки, сидять під деревами у своїх інвалідних візках, кульгають туди-сюди, базікають, дрімають, хихотять, пукають, кидають камінці, розтирають на одязі свіжі плями від полуниці, дивляться на родичів, споглядають свої тремтячі руки, дивляться в нікуди. Не більше десяти з них одягнені в картонні конусні святкові ковпаки червоного і синього кольорів — відтінків награних веселощів. Жінки з кухні почали крутитися біля стола з великими чорними пакетами для сміття. Оскільки вони мають якомога швидше прибрати стіл і підготувати його до святкової вечері з картопляного салату, картопляного пюре, картоплі під соусом, тушкованої квасолі, желейного фруктово-овочевого салату, зефірного салату і салату зі збитими вершками, а також, звичайно ж, із полуничними тістечками.

Безперечний спадковий правитель цього царства — Живчик Макстон, який узагалі нагадує скунса в пастці у брудній дірі, провів попередні дев’яносто хвилин, посміхаючись і потискаючи руки — з нього досить.

— Піте, — бурчить він, — де ти, в біса, був так довго? Починай збирати розкладні стільці, гаразд? І допомагай перемістити всіх цих людей до кімнати відпочинку. Давай, чорт забирай, рухатись далі. Уже час.

Піт починає метушитися, Живчик двічі голосно плескає в долоні, а тоді підводить простягнені руки.

— Агов, усі, — кричить він, — важко повірити, яку чудову днину Господь подарував нам для цієї прекрасної події! Хіба це не диво?

Його підтримують кілька немічних голосів.

— Агов, народе, давайте гучніше! Це прекрасний день, це прекрасний час, який ми проводимо разом завдяки допомозі й підтримці волонтерів і персоналу!

Уже трохи жвавіший шум винагороджує його намагання.

— Ось так! Агов, знаєте? Як сказав би Джордж Ретбун, навіть сліпому очевидно, що ми чудово провели час, але це ще не все! До нас завітав найкращий діджей, якого вам доводилось коли-небудь чути, — це Симфонічний Стен, великий майстер своєї справи, котрий чекає, щоб улаштувати грандіозне шоу в кімнаті для відпочинку: музика, танці аж до великого бенкету на Святі полуниці, до того ж він обійшовся нам теж недорого — але не кажіть йому, що я вам це розповів! Отже, друзі й родичі, час прощатися, і дозвольте тим, кого любите, піти потанцювати під старомодні шлягери, такі ж старі, як вони самі, ха-ха! Старомодні шлягери всі як один, як і всі ми, тут, у притулку. Навіть я вже не такий молодий, як мені того б хотілося, ха-ха, тож я, мабуть, теж закружляю в танці з якоюсь милою леді. Серйозно, друзі, нам час до танцю. Будь ласка, цілуйте на прощання своїх татусів і матусь, дідусів і бабусь. Дорогою до виходу на фортепіано «Реґтайм Віллі» стоїть кошик для пожертвування коштів: десять доларів, п’ять доларів, скільки можете, щоб допомогти нам перекрити витрати на організацію цього яскравого, світлого свята для ваших рідних. Ми робимо це з любові до них, але наша любов — це лише половина вашої.

Будь-кому з нас здалось би, що вони провели надто мало часу разом, але Живчик Макстон так не думає. Він розуміє, що дуже мало людей хотіли б затриматися довше в цьому закладі для літніх. Родичі обмінюються прощальними обіймами і поцілунками, забирають виснажених дітей, ідуть стежками і травою до автостоянки, дорогою роблячи чималі внески в кошик, що стоїть на фортепіано «Реґтайм Віллі».

Масовий від’їзд починається не раніше, ніж Піт Векслер і Чіп Макстон, докладаючи всіх своїх зусиль, повертають літніх мешканців назад у будівлю. Живчик говорить щось на кшталт:

— Хіба ви не знаєте, місіс Сіверсон, що нам хочеться бачити, як ви йдете з фантастичною легкістю? — Піт же береться до більш дієвого підходу.

— Рухайтесь, друзі, час згадати молодість.

Обидва чоловіки використовують усі можливі прийоми: трохи підштовхують ліктем, штовхають, хапають за лікоть, везуть візки, щоб допомогти їм проїхати крізь двері.

Перебуваючи на своєму посту, Ребекка Вілас спостерігає за мешканцями, котрі починають заходити до оповитої серпанком кімнати для відпочинку. Деякі з них рухаються доволі швидко без допомоги. Генрі Лайден стоїть нерухомо за коробками з платівками. Його костюм виблискує; голова — лише темний силует на фоні вікна. Піт Векслер цього разу надто заклопотаний, щоб витріщатися на груди Ребекки, тож просто проходить повз неї, тримаючи одну руку на лікті Елмера Джесперсона і ведучи його на вісім футів до середини кімнати, повертається, щоб допомогти головному ворогу Елмера, мешканцю М12. Еліс Везер швидко заходить без чийого-небудь супроводу, тримаючи руки під підборіддям, очікуючи, що от-от зазвучить музика. Високий, худорлявий, із запалими щоками зовсім самотній Чарльз Бернсайд проходить крізь двері й одразу ж стає осторонь. Коли його мертві очі зустрічаються з поглядом Ребекки, вона здригається. Ще одна пара очей, з якими їй доводиться зустрітись, — очі Живчика, котрий штовхає візок Флори Флостед, неначе везе ящики з апельсинами. Він нетерпляче дивиться на неї із зовсім недоречною легкою посмішкою на обличчі. Час — це гроші, а гроші — це гроші. Чому б нам уже не розпочинати? Перша хвиля, як казав Генрі, це і є вона — перша хвиля. Вона дивиться в інший кінець кімнати і думає, як же їй запитати, але бачить, що на запитання є відповідь: щойно вона підводить погляд, Генрі показує їй знак «окей».

Коли Ребекка легко б’є по перемикачу рожевого прожектора, у кожного в кімнаті, ураховуючи тих стареньких людей, які вже давно ні на що не реагують, вихоплюється єдине а-а-ах. Його костюм, сорочка, навіть гетри яскраво сяють на світлі. Перевтілений Генрі Лайден виринає, він з’являється біля мікрофона і крутить на долоні правої руки 12-дюймову платівку, яка, здається, виникає з повітря. Його зуби блищать, прилизане волосся теж відбиває світло, дужки його чарівних сонцезахисних окулярів підморгують темно-синім сапфіровим кольором. Генрі, здається, і сам би не проти трохи потанцювати, зробити кілька вправних плавних кроків з боку в бік… проте він уже не Генрі Лайден; аж ніяк, як полюбляє волати Джордж Ретбун. Костюм, гетри, зализане назад волосся, напівморок, навіть неймовірно ефектний рожевий прожектор — це все разом створює єдиний сценічний образ. Єдине диво тут — Генрі, який перевтілився в дивовижне поступливе створіння. Коли він перетворюється на Джорджа Ретбуна, він цілком Джордж. Так само Вісконсинський Щур; так само Генрі Шейк. Минуло вісімнадцять місяців відтоді, як він востаннє діставав Симфонічного Стена з шафи, щоб вирізнитися серед натовпу на святі в Медісоні, присвяченому дню ветеранів. Він був йому тоді якраз впору, він і зараз йому в самий раз, о так, в самий раз. Костюм пасує йому, а він пасує костюму. Хіпстер повністю відповідає образу минулого, якого ніколи не бачив на власні очі.

На простягненій долоні він розкручує платівку так, що та стає схожою на суцільний нерухомий чорний пляжний м’яч.

Свій хоп Симфонічний Стен завжди розпочинає з «У гуморі». Він не зненавидів Ґлена Міллера, як більшість шанувальників джазу, проте з роками теж утомився від його пісень. Але вони чудово виконували свою роль. Навіть ті, хто вже однією ногою в могилі, стали схожими на бананову шкірку, все одно танцюють. Крім того, він знає, що після мобілізації Міллер розповідав аранжувальнику про свої плани: «Я маю вийти з цієї війни як герой», — і, чорт забирай, його слова виявилися пророчими, чи не так?

Генрі тягнеться до мікрофона, недбалим жестом правої руки кладе платівку. Натовп аплодує йому і вигукує о-о-ох.

— Ласкаво, ласкаво просимо, прихильники і прихильниці джазу, — каже Генрі. Слова, що лунають із колонок, трохи нагадують справжній солодкий голос одного з дикторів 1938 чи 1939 року, одного з тих людей, які крутили наживо в танцювальних залах і нічних клубах від Бостона до Каталіни. Натхненні покровом ночі, вони ніколи не збивалися з ритму. — Мої любі шанувальники джазу, не можна вигадати нічого кращого для початку вечора, ніж Ґлен Міллер, чи не так? Брати і сестри, давайте разом: «Та-а-ак».

Деякі мешканці притулку Макстона вже вийшли на середину кімнати, інші сидять у своїх інвалідних візках, виявляючи хвилювання або порожнечу, надходить тиха відповідь, тихіша за шелест осіннього вітру поміж гілля оголених дерев. Симфонічний Стен посміхається з вишкіром, як акула, і підводить руки, намагаючись завести натовп, крутиться, як танцівник клубу «Савой», під музичний супровід Чіка Веба. Його фрак здіймається, неначе крила, блискучі черевики злітають, приземляються і знову злітають. Минає мить, і в діджея на долонях два пляжні м’ячі, один повертається у свій конверт… Другий він опускає і кладе на програвач із голкою.

— Пара-рам, пара-рум, пара-руті, жваві курочки і запальні кролики, дозвольте відрекомендувати вашій увазі Сентиментального Джентльмена, містера Томмі Дорсі, відірвемося на повну у відповідь на музичне питання вокаліста Діка Хеймса, котрий є гордістю Буенос-Айреса, Аргентини, «Звідки мені знати?». Хоча поруч із нами і немає Френка Сінатри, любі мої, життя все ж прекрасне, як, м-м-м-м-м-м, вино першокласне.

Ребекка Вілас не вірить своїм очам. Цей тип затягує до танцю всіх; навіть ті, хто приїхав сюди на інвалідному візку, вигинаються, крутяться, танцюють у міру своїх можливостей. Ошатно, екстравагантно одягнений Симфонічний Стен — Генрі Лайден, нагадує вона сама собі, — старомодний і вражаючий, абсурдний і переконливий водночас. Він неначе… капсула часу, що приховувалася під іншими його ролями, дарує можливість цим старим людям чути те, що вони хочуть чути. Він повертає їм жагу до життя, повертає їм молодість, наскільки це можливо. Неймовірно! Інакше не скажеш. Люди, які ходили, човгаючи ногами, і яких вона вже, можна сказати, списала, розцвітали на очах. А сам Симфонічний Стен, схожий на елегантного дервіша, навіював їй такі слова, як ввічливий, вишуканий, неврівноважений, сексуальний, любязний, слова, які не мають між собою нічого спільного, окрім нього. А те, що він виробляє з платівками! Як це взагалі можливо?

Сама не помічає, що вистукує ногою і похитується в ритм музики, аж доки Генрі ставить «Розпочнімо бегуен», і вона буквально його розпочинає, а тоді несподівано усвідомлює, що танцює, до того ж сама. Посивілі, облисілі прихильники джайву човгають ногами по підлозі, Еліс Везер сяє від радості, тримаючись за руки з похмурим Торвальдом Торвальдсоном, Ад Мейєргоф і Том Том Бучер кружляють у своїх візках, один навколо одного. Кларнет Арті Шоу задає музиці шаленого ритму — все це раптом якось об’єднується і спричиняє появу дивовижного розуміння земної краси, а їй на очі навертаються сльози. Посміхаючись, вона зводить вгору руки, похитується та відчуває, як її бере під руку брат-близнюк Тома Тома, вісімдесятишестирічний Гермі Бучер з палати Н17, колишній учитель географії, який раніше був мов бовван, а тепер без зайвих слів виводить її на середину кімнати, танцюючи фокстрот.

— Аж соромно, що така гарна дівчина танцює зовсім сама, — каже Гермі.

— Гермі, з тобою хоч на край світу, — говорить вона йому.

— Давайте ближче до сцени, — каже він. — Хочеться краще розгледіти цього фраєра у вишуканому костюмі. Кажуть, він сліпий, але я не вірю.

Міцно тримаючи її за спину, в такт музиці Арті Шоу, вони разом із Гермі опиняються за крок від платформи, на якій Симфонічний Стен виконує ще один трюк з новими платівками в очікуванні останнього такту тієї, що грає. Ребекка може заприсягтися, що Стен/Генрі не лише відчуває її присутність поруч, він навіть підморгує їй! Але насправді це неможливо… чи не так?

Симфонічний Стен крутить Шоу і ховає його в конверт, кладе іншу платівку на програвач і вигукує:

— Нумо, всі разом: «Вав!» Нумо, всі разом: «Так!» Тепер після легкої розминки давайте потанцюймо під музику Вуді Германа і «Дикого коріння». Ця мелодія присвячується всім вам, любі дами, зокрема леді, від якої пахне парфумами «Калікс».

Ребекка сміється й каже:

— О Боже! — Він упізнав її парфуми.

Темп змінюється, лунає повільна пісня «Вілд Рут», Хермі Ботчвін ступає крок назад, простягає руку і обкручує Ребекку. З перших же акордів танцю він підхоплює її і, змінивши напрямок, вони кружляють, все далі віддаляючись від платформи, де поруч із містером Торвальдсоном стоїть Еліс Везер, яка пильно розглядає Симфонічного Стена.

— Особлива леді — це мабуть ви, — каже Хермі, — ваші парфуми божественні.

— Де ви навчилися так танцювати? — запитує Ребекка.

— Ми з братом виросли в місті. Ми вчились танцювати під музичний автомат у «Alouette’s» в Ардені. — Ребекка знає «Alouette’s» — на головній вулиці Ардена; але на тому місці, де колись був кіоск із газованою водою, тепер буфет, а музичний автомат зник приблизно в той час, коли Джоні Матіс втратив свою популярність. — Хорошого танцюриста слід шукати серед тих, хто виріс у місті. Том Том завжди був найкращим танцівником у всій окрузі, і навіть зараз, перебуваючи в інвалідному візку, він чудово відчуває ритм.

— Містере Стен, йоу-хоу, містере Стен? — Еліс Везер здіймає голову, підносить долоні до рота й вигукує:

— Ви приймаєте замовлення?

Приглушений, грубий голос, схожий на звук тертя двох каменів, говорить:

— Я перший, стара.

Таке зухвале хамство змушує Ребекку зупинитись. Хермі наступає правою ногою на її ліву і швидко забирає, тож Ребекка не зазнала жодної шкоди. Чарльз Бернсайд стоїть над Еліс, втупивши свій погляд у Торвальда Торвальдсона. Торвальдсон поступається назад і смикає за руку Еліс.

— Безумовно, моя люба, — нахиляючись говорить Стен. — Скажіть мені своє ім’я і назву пісні, яку б ви хотіли почути

— Я Еліс Везер, і…

— Я перший, — голосно повторює Берні.

Ребекка бачить, що Гермі, насупившись, похитує головою. Можливо, він і виріс у місті, проте він такий же боягуз, як містер Торвальдсон.

— «Місячне сяйво», будь ласка, Бенні Ґудмана.

— Ти тупа? Зараз моя черга. Я хочу «Кошмар леді Маґовен» Вуді Германа. Чудова пісня.

Гермі нахиляється до вуха Ребекки Вілас:

— Ніхто не любить цього типа, він завжди домагається свого.

— Не цього разу, — каже Ребекка. — Містере Бернсайд, я хочу, щоб ви…

Симфонічний Стен змушує її замовчати помахом руки. Він повертається до того, кому належить цей надто неприємний голос.

— Не можу, містере. Пісня називається «Сон леді Маґовен», вибачте, але цієї енергійної пісні, на жаль, я сьогодні з собою не взяв.

— Гаразд, а як щодо «Не можу почати», але щоб у виконанні Бенні Беріґана?

— О, мені вона теж подобається, — говорить Еліс. — Так, вмикайте «Не можу почати».

— З радістю, — каже Стен голосом Генрі Лайдена.

Не виконуючи жодних трюків із платівкою, він просто змінює її на одну з тих, що лежать у першому ящику. В нього, здається, на диво, погіршився настрій, проте він підходить до мікрофона і каже:

— Я облітав літаком увесь світ, брав участь у революціях в Іспанії. «Не можу почати». Присвячується Еліс у блакитній сукні й любителю нічних фантазій.

— Ти як мавпа на жезлі, — каже Берні.

Починається музика. Ребекка поплескує Гермі по передпліччю і прямує до Чарльза, котрий ніколи не викликав у неї жодних емоцій, крім легкої огиди. Зараз це відчуття стало ще сильнішим, образа і роздратування змушують її сказати:

— Містере Бернсайд, ви маєте вибачитись перед Еліс і нашим гостем, оскільки ви поводитесь грубо, як нестерпний хуліган, а тоді я хочу, щоб ви повернулися до своєї кімнати, де вам і місце.

Її слова не дають ніякого ефекту. Плечі Бернсайда раптом опускаються, на обличчі — широкий оскал, він дивиться порожніми очима в нікуди. Здається, він десь так далеко, що не зміг би пригадати навіть власного імені, не те щоб Бенні Беріґана. У будь-якому разі, Еліс Везер танцює вже десь далеко, а Симфонічний Стен повертається на задню частину платформи і при світлі прожектора, здавалось, глибоко замислюється.

Немолоді пари танцюють, похитуючись вперед-назад. Збоку Гермі Бучер удає, що танцює, а сам глузливо спостерігає.

— Вибачте за все це, — каже вона Стену/Генрі.

— Вам немає за що вибачатись. «Не можу почати» — це була улюблена пісня моєї покійної дружини. Я багато думаю про неї останніми днями. Тож просто трохи зніяковів. — Він проводить долонею по своєму гладенькому волоссі, а тоді струшує руки, явно повертаючись до ролі.

Ребекка вирішує залишити його наодинці. Вона фактично хоче залишити наодинці всіх на деякий час. Посилаючись на обов’язки, вона просить вибачення у Гермі, проходить крізь натовп і зачиняє за собою двері кімнати для відпочинку. Якимсь чином старий Берні наздоганяє її в коридорі. Він ледве човгає до відділення «Маргаритка», похнюпив голову і волочить ноги, не відриваючи їх від підлоги.

— Містере Бернсайд, — каже вона, — ви можете дурити будь-кого іншого, але знайте, мене не надурите.

Старий збільшує кроки і обертається. Спершу повертає ступню, тоді коліно, тоді покручену кістляву талію, другу ступню, а тоді нарешті, неначе трупний, тулуб. Голова Берні звисає, немов тримається на тонкій стеблині, пропонуючи для розгляду плямисту шкіру. Довгий ніс стирчить, як криве кермо велосипеда. З тією ж жахливою повільністю його голова підводиться, щоб продемонструвати каламутні очі й натягнутий рот. Спалах справжньої мстивості спалахує в його тьмяних очах, неживі губи перекручуються. Налякана Ребекка інстинктивно відступає крок назад. Рот Берні безупинно розтягується, утворюючи жахаючий вишкір. Ребекка хоче втекти, проте злість на образи цього нікчеми змушує її вистояти.

— Леді Маґовен наснився страшний, страшний кошмар, — повідомляє їй Берні. Він говорить так, неначе перебуває під впливом наркотиків або дуже сонний. — І леді Софі теж сниться кошмар. Ще страшніший. — Він хихотить. — Король був у своєму будинку для прийому гостей, рахував своїх солоденьких. Саме це і снилось Софі, коли вона заснула. — Його хихикання поступово гучнішає, і він каже щось схоже на «містер Манчин». Його губи ворушаться, виставляючи напоказ жовті криві зуби, а змарніле обличчя змінюється. Виявлення здорового глузду, здається, робить його риси ще різкішими. — Ви знаєте містера Маншан? Містера Маншан і його малетького друга Ґорґа? Ви знаєте, що сталося в Чикаґо?

— Припиніть негайно, містере Бернсайд.

— Ви снаєте Фгідс Хаарман, того, шо бувс такий милий? Фони насивали його, фони насивали його, фони насивали його «Фамп, Фамп, Фамп Хановеру», так, так, так фони Фзім, фзім, фзім знились шахітя, чаз, чаз, чаз, ха-ха, хо-хо.

— Перестаньте так говорити! — кричить Ребекка. — Ви мене не надурите!

На мить у тьмяних очах Берні знову з’являється вияв здорового глузду. І в той же час зникає. Він облизує губи і каже:

— Прокидайзя, Берн-Берн.

— Як хочете, — каже Ребекка. — Вечеря буде внизу о сьомій, якщо забажаєте. Ідіть подрімайте, гаразд?

Берні дивиться на неї роздратовано і похмуро, тупає ногою, починає знову свій жахливий процес повертання.

— Ви можете записати. Фрітс Хаарман. У Хановері. — Його рот тривожно викривляється в посмішці. — Коли король прийде сюди, можливо, тоді ми потанцюємо разом.

— Ні, дякую. — По спині Ребекки пробігли мурашки, вона йде коридором, вистукуючи каблуками, проте відчуває дискомфорт від усвідомлення, що він проводжає її поглядом.


Маленька гарненька сумочка Ребекки лежить на столі у передпокої без вікна офісу Живчика. Перш ніж зайти, вона відриває листок із блокнота, щоб записати Фрідс Хаарман(?), Ганновер(?), і кладе папірець у середню кишеньку сумочки. Можливо, це нічого й не означає, швидше за все, саме так і є, але хтозна? Вона розлючена, що Бернсайд налякав її, і якби можна було знайти спосіб, щоб використати його ж зброю проти нього, вона зробила б усе можливе, щоб виштовхати його з притулку Макстона.

— Люба, це ти? — гукає Живчик.

— Ні, це леді Маґовен і її дивний кошмар. — Ступаючи великими кроками, вона заходить до офісу Живчика і бачить, що він за столом щасливо підраховує банкноти, які сьогодні скинули на пожертву сини і дочки його клієнтури.

— Моя маленька Беккі здається такою сердитою, — каже він. — Що сталося, хтось із наших зомбі наступив тобі на ногу?

— Не називай мене «Беккі».

— Агов, агов, вище носа. Ти не повіриш, скільки твій солодкомовний коханий виманив сьогодні в родичів. Сто двадцять шість доларів! Гроші, які ніде не зафіксовані! Гаразд, усе ж таки, що не так?

— Чарльз Бернсайд налякав мене, ось що. Його місце в психіатричній лікарні.

— Ти жартуєш? Цей зомбі на вагу золота. Допоки битиметься його серце, у моєму серці завжди знайдеться місце для нього. — Він скалиться, виставляє напоказ повні жмені купюр. — А той, хто займає часточку в моєму серці, завжди зможе займати місце в притулку.

Думки про слова Бернсайда, що король уже був у своєму будинку для прийому гостей, рахував своїх солоденьких, спричиняють неприємні відчуття. Якби Живчик не шкірився з таким торжеством, так розтягуючи губи, Ребекка подумала б, що тоді він би не нагадував про неприємного їй, проте улюбленого для нього мешканця: фзім знились шахітя, чаз, чаз, чаз, — це було досить доречно, як для Френч Лендінґа, у якому панує Рибак.

Смішно, ви ж не думаєте, що старий Берні, як і Живчик, можуть мати хоча б якийсь стосунок до вбивств. Ребекка ніколи не чула, щоб він згадував про вбивства Рибака, окрім одного випадку, коли він обмовився, що ні з ким не зможе навіть заговорити про риболовлю, аж доки Дейл Ґілбертсон не підніме свій товстий зад і не розбереться.

8


Два телефонні дзвінки та особиста причина, яку він намагається заперечити, об’єдналися, щоб витягти Джека Сойєра з кокона Норвей Веллі й перенести його на дорогу Самне-стрит, що веде до поліцейського відділку у Френч Лендінґу. Перший дзвінок був від Генрі, котрий телефонував із кафе під час Симфонічної перерви. Він наполягав на тому, щоб той прислухався до його думки. Швидше за все, сьогодні зранку з тротуару перед притулком Макстона зникла дитина. Чому Джек раніше не хотів устрявати в цю справу, він нікому не пояснював, та це вже нікого й не цікавило. Причиною цього були четверо дітей, які зникли з ласки Рибака, оскільки не було вже жодних надій, що Ірма Френо повернеться коли-небудь додому, хіба ж ні? Четверо дітей!

— Ні, — каже Генрі, — я чув це не по радіо. Це сталося сьогодні вранці.

— Від прибиральника притулку Макстона, — говорить Генрі, — він бачив схвильованого копа, який забирав велосипед і вантажив його до свого багажника.

— Так, — промовляє Генрі, — можливо, я не знаю напевно, проте я переконаний: сьогодні Дейл знаходить тіло бідної дитини — завтра його ім’я буде в усіх газетах. А тоді вибухне від гніву весь округ. Зрозумів? Усвідомлення того, що ти працюєш, значно заспокоїть людей. Джеку, ти більше не можеш насолоджуватись перебуванням у відставці. Ти мусиш узяти участь у цьому розслідуванні.

Джек сказав, що той робить поспішні висновки і що вони поговорять про це пізніше.

Через сорок п’ять хвилин Дейл Ґілбертсон подзвонив, щоб повідомити, що сьогодні вранці перед притулком Макстона зник хлопчик на ім’я Тайлер Маршалл і що батько Тайлера, Фред Маршалл, зараз у відділку наполягає на зустрічі з Джеком Сойєром. Фред — чудовий хлопець, добропорядний сім’янин, солідний громадянин, можна сказати, друг Дейла, але на даний момент він на межі. Очевидно, Джуді, його дружина, і раніше мала певні проблеми з психікою, ще до появи на те серйозної причини, а зникнення Тая довело її до крайності. Вона говорила маячню, травмувалась, перевернула весь будинок.

— Я трохи знаю Джуді Маршалл, — каже Дейл, — гарна, дуже гарна жінка, тендітна, але з твердим характером, маленька, проте стійка, чудова особистість, надзвичайна людина, яка, здавалося, не втратить своєї мертвої хватки, незважаючи ні на що. Здавалося, вона думала, чи навіть знала, що Тая викрали, ще до того, як знайшли велосипед. Сьогодні ввечері їй стало настільки зле, що Фред був змушений подзвонити лікарю Скарді й відвезти її до лютеранського шпиталю в Ардені округу Френч, у якому, одним оком на неї глянувши, жінку направили в палату психіатричного відділення. Тож можеш собі уявити, як зараз Фреду. Він наполегливо хоче поговорити з тобою. Я у вас не вірю, сказав він мені.

— Ну, — каже Дейл, — якщо ти не приїдеш сюди, Фред Маршалл готовий їхати до тебе додому, ось такі справи. Я ж не прив’яжу чоловіка на ланцюг і не замкну його лише заради того, щоб тримати якомога подалі від тебе. Джеку, ти нам потрібен понад усе.

— Гаразд, — говорить Дейл, — я знаю, що ти нічого не обіцяєш. Сам вирішуй, що робити.

Невже цих слів вистачило, щоб змусити його сісти в пікап і поїхати дорогою Самне-стрит? Схоже, Джек щось собі накрутив, щось загадкове, ледь зрозуміле, беззмістовне, і це стало третім фактором. Воно нічого не означало. Легке збудження нервової системи, зростання тривоги — і це логічно за даних обставин. Таке може статися з кожним. У нього було відчуття, неначе він тікає з дому, — то й що? Його немає кому звинувачувати у втечі. Він їде назустріч, а не тікає від того, від чого йому найбільше хотілося б утекти — таємничого виру злочинів Рибака. До того ж він зовсім не хотів би ускладнювати своє і без того складне становище. Друг Дейла, батько зниклої дитини, Фред Маршалл, наполягав на розмові з ним; гаразд, поговоримо. Якщо півгодини з детективом у відставці можуть допомогти Фреду Маршаллу розібратись зі своїми проблемами, то він готовий пожертвувати своїм часом.


Решта — суто особисте. Сни наяву, яйця вільшанки змішуються в голові, але це суто особисте. Це все можна перечекати, виправдати, розібрати. Жодна людина, що мислить тверезо, не сприйняла б серйозно всі ті дивацтва, які з ним відбуваються і які то з’являються, то зникають, неначе літня гроза. За інерцією пролетівши на зелене світло в Централії, він рефлекторно звертає увагу на «гарлеї», вишикувані на автостоянці біля «Сенд Бар». У нього з’являється відчуття, що він свідомо їде на зустріч із новими труднощами. Має бути вагома причина на те, щоб не могти, а точніше, не хотіти відчиняти двері холодильника. Через неприємні сюрпризи двічі думаєш, перш ніж це зробити. Коли в його вітальні зникло світло, він пішов до шухляди, у якій було близько півдюжини нових галогенних лампочок, але так і не зміг її висунути. Власне кажучи, він не міг висунути жодної шухляди, відчинити жодної шафки чи шафи-купе по всьому будинку, тож тепер у нього виникали проблеми, навіть коли йому просто хотілося зробити собі чашку чаю, переодягнутися чи приготувати обід. Він не може нічого, окрім як без особливого ентузіазму гортати книжки й дивитися телевізор. Поштова скринька теж погрожувала, що в ній заховалася піраміда, викладена з яєць вільшанки, тож він вирішив забрати пресу (фінансові звіти, журнали, а також рекламні брошурки) завтра.

Не треба перебільшувати, — каже Джек сам до себе. — Я міг відчинити дверцята будь-якої шафки чи висунути будь-яку шухляду, але просто не хотів. Я не боявся, що можуть посипатись яйця вільшанки з холодильника чи комода, просто не хотілося знайти ще одне. Покажіть мені психіатра, який скаже, що це просто нервове, і я покажу вам дебіла, який нічого не розуміє в психології. Службовці з чималим досвідом часто полюбляють казати, що робота у відділі вбивств призводить до каші в голові. Це, чорт забирай, першопричина того, що я пішов у відставку!

А що мені залишалося робити: утримуватися на службі доти, доки я не вистрелив би собі в рот зі свого ж револьвера? Генрі Лайден, ти розумник і ти мені подобаєшся, але є деякі речі, які ти не РОЗУМІЄШ!

Гаразд, він поїде на Самне-стрит. Усі кричать на нього, щоб він зробив бодай щось, тож він і робить. Він привітається з Дейлом, із хлопцями. Сяде поруч із цим Фредом Маршаллом, солідним громадянином, у якого зник син, наговорить йому сім мішків гречаної вовни про те, що немає нічого неможливого, і так далі і тому подібне, ФБР діє рука в руку з нами, а у відділку працюють найкращі детективи у світі. Отаких сім мішків гречаної вовни. Джек розумів так, що його головним обов’язком було погладити Фреда Маршалла за шерстю, щоб заспокоїти, мов пораненого кота; коли Маршалл заспокоїться, Джек сподівався, очікувана від нього співпраця — його обов’язок, як усі вважали, — буде виконана, і він спокійно зможе повернутися до свого особистого життя. Якщо Дейлу це не сподобається, хай стрибає в Міссісіпі; якщо це не сподобається Генрі, Джек відмовиться читати «Похмурий дім» і натомість змусить його слухати Лоуренса Велка, Вон Монро або щось так само жахливе. Паршивий «Диксиленд». Багато років тому хтось дав Джеку диск під назвою «Огрядний Манассас і всі зірки на танцювальній прогулянці з Хохулею». Півхвилини «Огрядного Манассаса» — і Генрі благатиме пощади.

Такі думки дозволяють Джеку не перейматися з приводу вагань, які в нього виникають, коли він хоче відчинити буфет чи шафу, адже це, як йому зараз здається, звичайне небажання, а не фобія. Хоча його думки, як завжди, витають десь далеко, попільничка під панеллю дражнить і дратує його ще відтоді, як він сів у пікап. Так би мовити, зловісна багатозначність, аура прихованої злоби оточує маленьку попільничку.

Чи боїться він, що маленьке синє яйце ховається в маленькій попільничці? Звичайно, що ні. Там немає нічого, крім порожнечі та чорної пластмаси. У такому разі він може її витягти.

Будівлі передмістя Френч Лендінґа пропливають повз вікна пікапа. Джек був приблизно на тому ж піку цікавості, що й Генрі, коли вмикав «Брудну сперму». Безумовно, він може відсунути попільничку. Немає нічого простішого. Просто берешся пальцями й тягнеш. Найпростіша річ у світі. Він простягає руку. Перш ніж його пальці торкаються попільнички, він смикає руку назад. Краплі поту, що стікають лобом, затримуються на бровах.

— Це не так уже й важко, — каже він уголос. — У тебе якісь проблеми, Джекі?

Він знову простягає руку до попільнички. Раптом усвідомивши, що нижній частині панелі приділяє більше уваги, ніж дорозі, він підводить погляд і знижує швидкість наполовину. Він не хоче загальмувати і зупинитись. Заради Бога — це всього лише попільничка. Його пальці торкаються попільнички, потім жолобка за нею. Джек ще раз дивиться на дорогу. Тоді з рішучістю, з якою медсестра зриває лейкопластир з волохатого пуза пацієнта, різко смикає на себе прикурювач. Сьогодні вранці незрозуміло чому він від’єднав його, і тепер той злетів на три дюйми вгору і нагадав чорно-сіре яйце.

Він з’їжджає з траси, летить забур’яненим узбіччям просто до телефонного стовпа. Прикурювач летить назад до попільнички зі звуком, притаманним металевому предмету, а не яйцю. Телефонний стовп дедалі ближче і ближче. Ледь не зіткнувшись із ним, Джек гальмує і різко зупиняє авто. Попільничка страшенно деренчить і брязкотить. Якби він не зменшив швидкість перед тим, як витягнути попільничку, то достоту би в’їхав у стовп, що зараз опинився в чотирьох футах від капота. Джек витирає піт з обличчя й бере до рук прикурювач.

— Лайно собаче. — Він засовує прикурювач назад і відкидається на спинку сидіння. — Не дарма кажуть, що паління вбиває людей, — вимовляє він.

Цей жарт надто легенький, щоб розвеселити його. Наступні кілька секунд він просто сидить, спершись на спинку сидіння, і розглядає транспорт, який час від часу з’являється на Лаял-роуд. Коли пульс, так би мовити, нормалізувався, він нагадує сам собі, що все ж таки відсунув попільничку.

Джек іде повз три велосипеди, які стоять рядком біля дверей, заходить до відділку, а там на нього вже чекає білявий розпелеханий Том Лунд. Молодий офіцер рвучко підводиться з-за стола, підходить і шепоче, що Дейл і Фред Маршалл чекають на нього в кабінеті Дейла, тож він його проведе. Вони, безсумнівно, будуть раді його бачити.

— І я теж радий, лейтенанте Сойєр, — додає Лунд. — Я просто змушений це сказати. Ви нам потрібні.

— Називай мене Джек. Я вже не лейтенант. Я вже навіть не коп.

Джек познайомився з Томом Лундом під час розслідування справи Кіндерлінґа. Йому ще тоді сподобались запал і захват цього молодика, котрий любить свою роботу, свою форму і свій значок, глибоко поважає начальника, а Джека й поготів. Лунд покірно годинами сидів біля телефону, в архівах, у своєму авто, неодноразово перевіряючи деталі, щоб знайти бодай якусь зачіпку в справі страхового агента фермерських господарств із Вісконсину і двох дівчат, що працювали в «Сансет Стріп». Тоді Том Лунд випромінював енергійність, був схожий на капітана шкільної команди, який уперше вийшов на поле.

Він уже не має такого вигляду, зауважує Джек. У нього темні кола під очима, шкіра на обличчі напнулася. Причиною цьому є не просто недосипання і перевтома: у його очах переляк і безпорадність, що, зазвичай, буває в тих, хто зазнав значного морального шоку. Рибак сильно попсував Томові нерви.

— Подивимось, чим я зможу допомогти, — каже Джек, тим самим обіцяючи навіть більше, ніж сам на те розраховує.

— Нам, безперечно, буде корисна будь-яка ваша допомога, — каже Лунд.

Це і так багато, цього більше ніж достатньо. Коли Лунд повертається і веде його до кабінету, Джек думає: «Я тут не для того, щоб бути вашим спасителем». Така думка миттєво спричиняє в нього почуття провини.

Лунд стукає, відчиняє двері, щоб повідомити про прихід Джека, показує, щоб той заходив, а сам зникає, мов привид. Він залишається непоміченим обома чоловіками, оскільки вони, підвівшись зі стільців, зосереджено дивляться на обличчя гостя — один із очевидною вдячністю, а другий з тим самим почуттям, але вкупі з цілковитою безпорадністю, змушуючи Джека відчувати ще більшу незручність.

— Дякую, що погодилися приїхати, — каже Фред Маршалл після того, як Дейл познайомив їх, — я вам дуже вдячний. Це все, що я можу… — Він простягає праву руку, що збоку нагадує рукоятку помпи. Коли Джек подає руку у відповідь, на обличчі Фреда Маршалла з’являється більше нових емоцій. Він ловить руку Джека, здається, ловить так, як тварина хапає свою жертву. Міцно ручкається безліч разів. Його очі наповнені слізьми. — Я не можу… — Маршалл забирає руку й витирає сльози з обличчя. Тепер його мокрі очі виражають чутливість. — Чоловіче добрий, — каже Фред, — ви навіть не уявляєте, який я радий, що ви тут, містере Сойєр. Чи називати вас лейтенант?

— Можна просто Джек. Чому б вам обом не розповісти мені, що сьогодні сталося?

Дейл показує на стілець, усі троє сідають; болюча, проте, по суті, звичайна історія Фреда, Джуді й Тайлера Маршалла починається. Фред говорить першим, розповідає все досить детально. За його версією, відважну жінку із серцем левиці, люблячу дружину і матір зламали незрозумілі негаразди, які спричинили багатогранні зміни в її організмі, що виявлялися в розладах і симптомах дивацтва, які її недолугий егоцентричний чоловік не хотів помічати. Вона белькотала абсурдні слова, писала божевільні нісенітниці на аркушах нотатника, пхала їх до рота й намагалася проковтнути. Вона заздалегідь передбачила трагедію, що і вибило її з колії. Звучить безглуздо, але егоцентричний чоловік думає, що це правда. Так і є, він думає, що це правда, адже міркує над цим відтоді, як уперше розповів Дейлу, і хоча це звучить дико, проте в цьому є певний сенс. Інакше як іще можна пояснити це все? Отже, він думає, що він думає, що його дружина почала втрачати розум, бо знала заздалегідь, що Рибак наближається. Як на нього, то таке досить можливо. Наприклад, хоробра стривожена дружина знала, що її чудовий, гарний син зник, ще до того, як її дурнуватий егоцентричний чоловік, котрий пішов на роботу, неначе це був звичайний день, розповів їй про велосипед. Це було вагомим підґрунтям його слів. Гарний маленький хлопчик пішов із трьома своїми друзями, але повернулись лише троє друзів, а велосипед «Швін» його маленького синочка та одну з його зношених кросівок офіцер Денні Чеда знайшов на тротуарі біля притулку Макстона.

— Денні Чіта? — запитує Джек, який так само, як і Фред Маршалл, починає думати, що він думає про багато тривожних речей.

— Чеда, — каже Дейл і називає прізвище по буквах.

Дейл розповідає власну, значно коротшу версію історії. У розповіді Дейла Ґілбертсона хлопчик поїхав кататися на велосипеді та зник, очевидно, у результаті викрадення з тротуару перед притулком Макстона. Це все, що Дейл знає, проте він переконаний, що Джек Сойєр зможе заповнити більшість прогалин.

Джеку Сойєру, на котрого уважно дивляться обоє чоловіків у кімнаті, потрібен деякий час, щоб упорядкувати три думки, які він зараз обмірковує. Перша — це, власне, не стільки думка, скільки висновок, у якому криється думка з того моменту, як Фред Маршалл потис йому руку та промовив «чоловіче добрий»: Джек ловить себе на думці, що йому подобається цей тип — несподіваний поворот у сюжеті сьогоднішнього вечора. Фред Маршалл справляє на нього таке ж враження, як хлопець із постера на жителів маленького провінційного міста. Розмісти його фото на рекламних щитах із продажу нерухомості — і багато хто купить додатковий будинок у Мілуокі або Чикаґо. Маршалл дружелюбний, має красиве обличчя та струнке тіло бігуна, що свідчить про відповідальність, порядність, вихованість і добросусідство, скромність і щире серце. Чим більше Фред Маршалл звинувачує себе в недолугості й егоїзмі, тим більше він подобається Джеку. А чим більше він йому подобається, тим більше Джек співчуває його жахливій долі, тим більше хоче йому допомогти. Джек приїхав у відділок, очікуючи, що зреагує на Дейлового друга як поліцейський, але його рефлекси копа від бездіяльності значно заіржавіли. Він реагує як пересічний громадянин. Джек чудово знає, що копи рідко ставляться по-товариськи до цивільних осіб, які опиняються в центрі розслідування злочину, а на ранніх стадіях — ніколи. (Підґрунтям до такої реакції стала думка, що Фред Маршалл не буде нічого приховувати від того, з ким він у хороших стосунках.)

Доки Джек розкладає третю думку по поличках, він озвучує другу, яка є одночасно і думкою копа, і думкою пересічного громадянина і яка є виявом заіржавілих рефлексів копа.

— Велосипеди, які я бачив надворі, належать друзям Тайлера? Хтось їх зараз допитує?

— Боббі Дюлак, — каже Дейл. — Я говорив з ними, коли вони щойно прийшли, проте так нічого й не допитався. З їхніх слів, вони були всі разом на Чейз-стрит, а тоді Тайлер поїхав від них сам. Вони стверджують, що нічого не бачили. Можливо, і справді не бачили.

— Але думаєш, вони знають більше?

— Їй-богу, так і є. Але я не знаю, що, в біса, це може бути, до того ж їх треба відправити додому, перш ніж батьки почнуть сердитись.

— Хто вони, як їх звати?

Фред Маршалл складає пальці докупи, неначе тримається за ручку невидимої бейсбольної битки.

— Еббі Векслер, Тіджей Реннікер і Ронні Мецгер. Це діти, з якими Тай тинявся цього літа. — За цими словами криється натяк на незадоволення.

— Звучить так, неначе ви сприймали їх як не найкращу компанію для свого сина.

— Та ні, — каже Фред, упіймавши себе на внутрішньому протиріччі між бажанням сказати правду і вродженим бажанням уникати виявів несправедливості. — Я б не був таким категоричним. Еббі, схоже, — задирака, а інші двоє, можливо, трохи… відсталі в розвитку? Я сподіваюся… точніше, сподівався… Тай зрозуміє, що він кращий за них, і проводитиме свій вільний час із дітьми свого, розумієте…

— Свого рівня.

— Саме так. Проблема в тому, що мій син дещо замалий на зріст для свого віку, а Еббі Векслер… м-м…

— Надто огрядний і високий для свого віку, — каже Джек. — Для задираки — це просто ідеально.

— Ви знаєте Еббі Векслера?

— Ні, але я бачив його сьогодні вранці. Він був із вашим сином і ще двома хлопцями.

Дейл підстрибує у кріслі, а Фред Маршалл випускає невидиму битку.

— Коли це було? — запитує Дейл.

— Де? — одночасно запитує Фред Маршалл.

— На Чейз-стрит, близько десяти хвилин по восьмій. Я приїхав, щоб забрати Генрі Лайдена з роботи й відвезти додому. Коли ми були на виїзді з міста, хлопці виїхали велосипедами на дорогу просто переді мною. Ваш син мені сподобався, містере Маршалл, він видався мені чудовою дитиною.

Широко розплющені очі Фреда Маршалла свідчать про те, що якась надія, свого роду сподівання, з’являються, немов примара; Дейл заспокоюється.

— Усе збігається. Це, мабуть, якраз перед тим, як Тай поїхав від них. Якщо він поїхав.

— Або вони зірвалися й поїхали, залишивши його самого, — каже батько Тая. — Вони завжди їздили на велосипедах швидше за Тая, тож іноді, розумієте… вони дражнили його.

— Гналися вперед, залишаючи його самого, — каже Джек.

Похмурий кивок бідолашного батька, Фреда Маршалла, говорить про принизливе дитинство його сина. Джек пам’ятає лихе вороже обличчя і зведений угору палець Еббі Векслера й те, як його здивував дивний засіб самозахисту хлопчика. Дейл сказав, що помітив частку брехні в історії хлопців, але для чого їм брехати? Хай би якою була на те причина, ініціатором брехні, швидше за все, був Еббі Векслер. А інші двоє його підтримали. На мить відкинувши третю думку, Джек каже:

— Я хочу поговорити з хлопцями, перш ніж ти випровадиш їх додому. Де вони?

— Кімната для допитів угору сходами. — Дейл показує пальцем на стелю. — Том проведе тебе нагору.

Кімната нагорі, здається, призначена для того, щоб здобувати зізнання через нудьгу і розпач: світло-сірі стіни, сірий металевий стіл, одне вузьке вікно, немов щілина в стіні замку. Коли Том Лунд заводить Джека в кімнату для допитів, у нього складається враження, що четверо присутніх там уже підкорилися її свинцевій атмосфері. Боббі Дюлак оглядає їх та перестає барабанити олівцем по столу, а потім каже:

— Так! Ура, Голлівуд. Дейл казав, ви приїдете. — Навіть має не надто впевнений вигляд у цій похмурій кімнаті.

— Ви хочете допитати цих хуліганів, лейтенанте?

— Лишень хвилинку.

Двоє з трьох цих хуліганів сидять за іншим краєм стола і з острахом дивляться на Джека, коли той підходить до Боббі Дюлака, неначе побоюються, що він запроторить їх до тюремної камери. Слова «допитати» і «лейтенант» створили ефект свіжого канадського крижаного вітру. Еббі Векслер скоса дивиться на Джека, намагаючись триматися стійко, Ронні Мецгер сидить поруч із ним і, вирячивши очі, крутиться на стільці. Третій хлопчик, Тіджей Реннікер, схилив голову на схрещені руки і, здається, спить.

— Розбуди його, — каже Джек. — Я маю щось сказати і хочу, щоб ви всі це почули.

Насправді він не знає, що сказати, але хоче, щоб ці хлопці звернули на нього увагу. Тепер він переконався, що Дейл мав рацію. Якщо вони не брешуть, то принаймні щось приховують. Ось чому вони злякалися його несподіваної появи в їхній сонній атмосфері. Якби Джек перебував на службі, то одразу б розділив хлопців і допитав би кожного окремо, але за даних обставин просто змушений був виправляти помилку Боббі Дюлака. Він має обробити їх колективно, перш за все налякавши. Він не хоче тероризувати хлопців, просто пришвидшить у них серцебиття, після цього він зможе їх розділити. Найслабший і найпричетніший серед них уже заявив про себе. У Джека не виникає жодних докорів сумління, що йому доводиться брехати, адже це заради отримання інформації.

Ронні Мецгер штовхає Тіджея в плече й каже:

— Прокидайся дов-буре… бовдуре.

Хлопець спросоння стогне, здіймає голову над столом, починає потягувати руки. Він зосереджує погляд на Джекові, кліпає очима, а тоді сідає рівно на своєму стільці.

— З поверненням, — каже Джек. — Дозвольте відрекомендуватись і пояснити, чому я тут. Мене звати Джек Сойєр, я лейтенант, працюю у відділі вбивств у Департаменті поліції Лос-Анджелеса. У мене чудова репутація, а також повно подяк і медалей. За яким би поганцем я не ганявся, обов’язково маю впіймати. Три роки тому я приїздив сюди з Лос-Анджелеса. Уже через два тижні чоловіка на ім’я Торнберґ Кіндерлінґ повезли в наручниках до Лос-Анджелеса. Оскільки я вже знаю цю місцевість і працював зі співробітниками цих правоохоронних органів, головне управління поліції направило мене сюди, щоб допомогти розслідувати справу Рибака. — Він опускає погляд, щоб подивитися, чи посміхається Боббі Дюлак, слухаючи таку маячню, проте той сидить за столом непорушно. — Ваш друг Тайлер Маршалл був з вами до того, як зник сьогодні вранці. Чи викрав його Рибак? Ненавиджу це казати, але думаю, що так і є. Можливо, ми повернемо Тайлера, можливо, ні, але я вирішив зупинити Рибака, тому ви маєте розповісти мені все, що сталося, до найдрібніших деталей. Ви маєте бути зі мною абсолютно чесними, тому що, якщо ви збрешете або щось приховаєте, вас можуть звинуватити в перешкоджанні здійснення правосуддя, а це справді серйозний злочин. Офіцере Дюлак, який мінімальний строк за скоєння злочину у Вісконсині?

— П’ять років, я впевнений, — каже Боббі Дюлак.

Еббі Векслер покусує внутрішній бік щоки; Ронні Мецгер відводить погляд і похмуро дивиться на стіл; Тіджей Реннікер тупо споглядає у вузьке вікно.

Джек сідає поруч із Боббі Дюлаком:

— До речі, це я сьогодні вранці їхав за кермом пікапа, коли один із вас показав мені палець. Не можу сказати, що дуже радий знову вас бачити.

Дві голови повертаються в бік Еббі, який страшенно мружиться, вигадуючи, як вирішити цю нову проблему.

— Я цього не робив, можливо, вам здалося.

— Ти брешеш, а ми ще навіть не починали говорити про Тайлера Маршалла. Я даю тобі ще один шанс. Кажи мені правду.

Еббі самовдоволено посміхається:

— Я не показую фак незнайомим людям.

— Підведися, — каже Джек.

Еббі дивиться навколо, але його друзі не зустрічаються з ним поглядом. Він відсовує крісло й невпевнено підводиться.

— Офіцере Дюлак, — каже Джек, — виведіть цього хлопця і потримайте його там.

Боббі Дюлак виконує свою роль ідеально. Він підводиться зі стільця, прямує до Еббі, не зводячи з нього очей. Він нагадує пантеру на шляху до розкішної трапези. Еббі Векслер відстрибує назад і намагається зупинити зведену долоню Боббі.

— Ні, не треба, вибачте, гаразд, так, я показував.

— Надто пізно, — каже Джек.

Він спостерігає, як Боббі хапає хлопця за лікті й веде до дверей. Червоний і спітнілий Еббі намагається щосили впиратися ногами, проте його руки стиснені, тому він змушений нахилитися вперед. Він видирається, скавучить і плаче. Боббі Дюлак відчиняє двері й витягує його в похмурий коридор. Двері захряскаються, таким чином відсікаючи крик страху. Двоє хлопців, що залишилися, побіліли, як молоко, вони, здається, завмерли.

— Не хвилюйтеся за нього, — каже Джек. — З ним усе буде гаразд. Через п’ятнадцять-двадцять хвилин ви всі підете додому. Просто я не думаю, що є про що говорити з тим, хто бреше, і це все. Запам’ятайте: навіть найгірший коп знає, коли йому брешуть, а я чудовий коп. Отже, що ми зараз робимо. Ми поговоримо про те, що сталося сьогодні вранці, про те, що робив Тайлер, як ви залишили його, де ви були, що ви робили, потім — чи нікого не бачили і таке інше. — Він відкидається на спинку стільця та кладе руки на стіл. — Продовжуйте, розповідайте, як усе було.

Ронні й Тіджей дивляться один на одного. Тіджей кладе вказівний палець правої руки до рота і передніми зубами починає гризти ніготь.

— Еббі показав вам палець, — каже Ронні.

— Серйозно? Що далі?

— Е-е, Тай сказав, що йому треба кудись поїхати.

— Треба кудись поїхати, — приєднується Тіджей.

— Де ви на той час були?

— Е-е… біля гамазину «Асортимент».

Магазину, — каже Тіджей. — Не гамазин, недоріко, а ма-га-зин.

— І?

— І Тай сказав… — Ронні дивиться на Тіджея. — Він сказав, що йому треба кудись поїхати.

— Куди він поїхав, на схід чи захід?

Хлопці реагують на це запитання, неначе воно прозвучало іноземною мовою. Вони збентежено мовчать.

— До річки чи від річки?

Вони знову глянули один на одного. Питання звучало англійською, але відповісти вони не можуть. Нарешті Ронні каже:

— Я не знаю.

— А як щодо тебе, Тіджею? Ти знаєш?

Тіджей хитає головою.

— Добре. Це чесно. Ви не знаєте, тому що він вас не покидав, чи не так? І насправді, він не казав, що йому треба кудись поїхати, правда? Можу заприсягтися, це вигадав Еббі.

Тіджей крутится, а Ронні з трепетом і подивом пильно дивиться на Джека як на Шерлока Холмса.

— Пам’ятаєте, я проїхав повз вас своїм пікапом? — Вони кивають в унісон. — Тайлер був із вами. — Вони знову кивають. — Ви вже з’їхали з тротуару, що йде повз магазин «Асортимент», ви поїхали на схід по Чейз-стрит — у протилежний від річки бік. Мені було видно вас у дзеркалі заднього огляду. Еббі крутив педалі дуже швидко. Ви обоє майже наздогнали його. Тайлер був менший за вас, тому залишився позаду. Тож я знаю, що він не поїхав сам. Просто він не міг вас наздогнати.

Ронні Мецгер голосить:

— Він залишився, залишився позаду, а Бирак вийшов і схопив його. — Він миттєво заливається слізьми.

Джек нахиляється вперед.

— Ти бачив, як це сталося? Чи хто-небудь із вас бачив?

Нє-є-є-є-а-а. — Ронні схлипує.

Тіджей повільно похитує головою.

— Ви не бачили, щоб хтось говорив із Тайєм, чи щоб зупинялось якесь авто, чи щось таке?

Хлопці майже водночас незв’язно бурмочуть одне й те саме, переконуючи, що вони нічого не бачили.

— Коли ви зрозуміли, що він зник?

Тіджей роззявляє рот, а тоді стуляє його. Ронні каже:

— Після того як купили «Сліпер». — Він морщить чоло, намагаючись пригадати, Тіджей підтверджує його слова кивком.

Ще два запитання — і стає зрозуміло, що в «7-11» вони купили «Сліпер», а також картки «Меджик» і що минуло не більше кількох хвилин, перш ніж вони помітили відсутність Тайлера.

— Еббі сказав, що Тайлер купить нам іще картки, — додає послужливий Ронні.

Вони саме підійшли до того моменту, на який чекав Джек. Хай би яким був секрет, він, очевидно, стосується того, що відбувалось по тому, як хлопці вийшли із «7-11» і побачили, що Тайлер досі не приєднався до них. І це секрет, який стосувався лише Тіджея. Коли вони згадали про «Сліпер» і картки, його друг помітно заспокоївся, а Тіджей, здавалося, пітнів кров’ю. Залишилося ще одне-єдине запитання, яке він хотів поставити їм обом.

— Тож Еббі хотів знайти Тайлера. Ви всі сіли на свої велосипеди і поїхали його шукати чи Еббі послав одного з вас?

— Що? — каже Ронні. Тіджей схиляє голову і схрещує руки на потилиці, немов хоче відвести від себе удар. — Тайлер поїхав кудись, і ми його не шукали, ми поїхали в парк. Обмінюватись картками «Меджик».

— Зрозуміло, — каже Джек, — Ронні, дякую. Ти мені дуже допоміг. А тепер іди до Еббі й офіцера Дюлака, доки я ще перекинусь кількома словами з Тіджеєм. Це забере не більше п’яти хвилин, а то й менше.

— Я можу йти? — Після Джекового кивка Ронні швидко підводиться зі стільця.

Коли він наближається до дверей, Тіджей схлипує. Ронні пішов, а Тіджей, різко відкинувшись на спинку стільця, мов ховаючись, щоб стати маленьким, наскільки це можливо, дивиться на Джека ясними, широкими, круглими очима.

— Тіджею, — каже Джек, — присягаюся, тобі нема чого турбуватися. — Тепер, будучи наодинці з хлопчиком, котрий виказав свою особливу причетність до справи тим, що заснув у кімнаті для допитів, Джек Сойєр хоче насамперед зняти йому тягар з душі. Він знає секрет Тіджея, це і не секрет зовсім, а безкорислива інформація. — Хай би що ти мені сказав, я тебе не заарештую. Це теж обіцянка. Тебе ні в чому не звинувачують, синку. Насправді я радий, що ти і твої друзі змогли приїхати сюди й допомогти нам у всьому розібратися.

Він веде далі в тому ж дусі наступні три-чотири хвилини, протягом яких Тіджей Реннікер, котрому раніше здавалося, що він приречений на смертну кару через розстріл, поступово розуміє, що його помилували й відпустили. До його обличчя поступово повертається колір. Він випрямляється, сповнений жаху погляд зникає.

— Скажи мені, що зробив Еббі, — каже Джек. — Це залишиться між нами. Я йому нічого не скажу. Чесно. Я не викажу тебе.

— Він хотів, щоб Тай купив нам іще картки «Меджик», — говорить Тіджей, відчуваючи, що він проходить незнаними шляхами. — Якби Тай там був, він би купив. Еббі це знав. Отже… отже, він сказав мені, їдь вулицею і знайди того недоумка, якщо не хочеш отримати індіанський опік.

— Ти сів на велосипед і повернувся на Чейз-стрит.

— Ага. Я шукав, але не бачив Тая ніде. Я думав, що побачу, розумієте? Тому що де б йому ще бути?

— І?.. — Джек крутить рукою, намагаючись пришвидшити розповідь.

— Так його і не побачивши, я доїхав до Квін-стрит, там ще є притулок для літніх людей, зовні оточений живою огорожею. І, м-м, побачив його велосипед. На тротуарі перед огорожею. Також там була його кросівка. І листя живоплоту.

Ось він, безкорисливий секрет. Можливо, не такий і безкорисливий, оскільки дав змогу визначити точний час зникнення хлопчика: 8 : 15, або 8 : 20. Велосипед стояв на тротуарі поруч із кросівкою близько чотирьох годин, перш ніж Денні Чеда помітив його. Притулок Макстона займає майже всю територію на цьому відрізку Квін-стрит, а на Свято полуниці до полудня ніхто не йшов.

Тіджей розповідає, що він боявся, що як Рибак затягнув Тая за огорожу, то, можливо, він повернеться ще! У відповідь на останнє запитання хлопчик каже:

— Еббі звелів нам сказати, що Тай поїхав від нас, коли ми були біля магазину «Асортимент», щоб люди не засуджували нас, казав, що ми винні в тому, що його вбили. Тая насправді ж не вбили, правда? Дітей, таких як Тай, не вбивають.

— Сподіваюсь, що ні, — каже Джек.

— Я теж. — Тіджей сопе й витирає ніс рукою.

— Давай я відпущу вас додому, — каже Джек, залишаючи стілець.

Тіджей підводиться й починає рухатися вздовж стола.

— О! Я щойно згадав!

— Що?

— Я бачив пір’я на тротуарі.

Підлога, здається, захиталась у Джека під ногами, неначе палуба корабля. Він спершу опановує себе, перш ніж наважується повернутися до хлопчика.

— Пір’я? Що ти маєш на увазі?

— Чорне. Велике. Схоже на вороняче. Одна пір’їна була біля велосипеда, а друга — в кросівці.

— Цікаво, — каже Джек, виграючи час, щоб отямитися після несподіваної появи пір’я в розмові з Тіджеєм Реннікером.

Як йому зреагувати на це безглуздя? Те, що він так реагує, — це взагалі смішно; його миттєва знемога — це абсурд. Пір’я, про яке розповідає Тіджей, — справжнє пір’я справжнього ворона на справжньому тротуарі. Пір’я з його сну — пір’я несправжньої вільшанки, ілюзія, як і решта в цьому сні. Джек говорить сам до себе чимало таких речей. І відтак повертається до норми. Але згодом, ще до кінця сьогоднішньої ночі і наступного дня, слово «пір’я» вражатиме його думки неначе електричний розряд блискавки.

— Це якась дивина, — каже Тіджей. — Як пір’я могло опинитися в кросівці?

— Можливо, вітер його туди задув, — каже Джек, ігноруючи відсутність вітру сьогодні.

Переконавшись, що підлога зупинилась, він показує Тіджею на двері, що ведуть до коридору, а тоді й сам виходить за ним.

Еббі Векслер відштовхується від стіни і стає поруч із Боббі Дюлаком. Досі ображений, Боббі неначе витесаний з брили мармуру. Ронні Мецгер нишком відсувається подалі.

— Ми можемо відправляти цих хлопців додому, — каже Джек. — Вони виконали свою роботу.

— Тіджею, що ти їм сказав? — вороже запитує Еббі.

— Він переконав мене, що ви нічого не знаєте про зникнення вашого друга, — каже Джек.

Еббі заспокоюється, хоча і хмуриться на всіх довкруж. Востаннє він злісно насуплюється на Джека, який саме звів брови.

— Я не плакав, — каже Еббі. — Я був наляканий, але я не плакав.

— Ти був наляканий, гаразд, — каже Джек. — Наступного разу не бреши мені. У тебе був шанс допомогти поліції, але ти проігнорував його.

Еббі заперечує це твердження і намагається хоча б частково виправити провину:

— Гаразд, але я показував фак не особисто вам, просто музика була дурнуватою.

— Я теж її ненавиджу. Тип, що був зі мною в машині, наполіг послухати її. Знаєш хто це був?

На обличчі Еббі з’являється зосереджений недовірливий погляд. Джек каже:

— Джордж Ретбун.

Це все одно що сказати «Супермен», або «Арнольд Шварценеґґер». Зневіра Еббі зникає, а обличчя змінюється. Його маленькі, близько посаджені очі випромінюють наївне здивування.

— Ви знаєте Джорджа Ретбуна?

— Він один із моїх кращих друзів, — каже Джек, не додаючи, що більшість його інших найкращих друзів, певною мірою, це теж Джордж Ретбун.

— Класно, — каже Еббі.

Тіджей та Ронні також тихо охкають:

— Класно.

— Джордж узагалі класний, — каже Джек. — Я передам йому ваші слова. Давайте зійдемо до велосипедів, і ми випровадимо вас.

Перебуваючи досі під враженнями, що вони зустрічалися з великим, надзвичайним Джорджем Ретбуном, хлопці осідлали свої велосипеди і поїхали звідси вулицею Самне-стрит, повернувши на Секонд-стрит. Боббі Дюлак каже:

— Це був чудовий трюк, сказати їм про Джорджа Ретбуна. Вони поїхали щасливі.

— Це був не трюк.

Надзвичайно здивувавшись, Боббі повертається до відділку разом із Джеком, підштовхує його і запитує:

— Джордж Ретбун — ваш друг?

— Так, — каже Джек. — Іноді він справжній головний біль.

Дейл і Фред Маршалл здіймають очі, коли до кабінету заходить Джек. У погляді Дейла — обачне сподівання, а у Фреда Маршалла, як здається Джеку, глибокий сум і надія.

— Ну? — каже Дейл.

(піря)

— Ти мав рацію: вони дещо приховували, але це не так важливо.

Фред Маршалл різко відкидається на спинку стільця, випускаючи із себе останню надію, як повітря з пробитої шини.

— Незадовго після того, як вони приїхали до «7-11», Векслер відправив Тіджея вулицею шукати вашого сина, — каже Джек. — Коли Тіджей дістався до Квін-стрит, він побачив велосипед і кросівку, що лежали на тротуарі. Звичайно, що всі вони подумали про Рибака. Еббі Векслер, щоб їх не звинуватили в тому, що вони залишили хлопця самого, вигадав історію, яку ви чули: начебто Тайлер залишив їх, а не навпаки.

— Якщо ти бачив усіх чотирьох хлопців приблизно в десять хвилин по восьмій, то це означає, що Тай зник лишень через кілька хвилин. То що ж у цей час робив той тип, який ховався в живоплоті?

— Може, саме це він і робив. Ти послав людей перевірити той живопліт?

(піря)

— Поліцейські дослідили його вздовж і впоперек, заглянули під кожен листочок, проте нічого там не знайшли, крім листя і твані.

Неначе вганяючи кілок, Фред Маршалл гримає кулаком по столу.

— Мій син зник за чотири години до того, як знайшли його велосипед. Зараз уже майже 19 : 30! Його немає вже мало не весь день! Я не повинен сидіти тут, мені треба їхати шукати його.

— Усі шукають вашого сина, Фреде, — каже Дейл. — Мої хлопці, інші поліціянти, навіть ФБР.

— Я не вірю їм, — каже Фред. — Адже вони не знайшли Ірму Френо, чи не так? То ви гадаєте, що вони знайдуть мого сина? Як я розумію, у мене є ще один-єдиний шанс. — Коли він дивиться на Джека, його очі світяться. — Цей шанс — ви, лейтенанте. Ви допоможете мені?

Третя думка, яка найбільше хвилює Джека, приховувалась до цього моменту і тепер змушує його як досвідченого полісмена сказати:

— Я б хотів поговорити з вашою дружиною. Якщо ви плануєте відвідати її завтра, то я б теж поїхав, коли ви не проти.

Дейл кліпає та каже:

— Можливо, ми маємо про це поговорити.

— Думаєте, це щось змінить?

— Можливо, — каже Джек.

— Побачимо. Вірогідно, ви вплинете на неї краще, — каже Фред. — Ви живете в Норвей Веллі? Це дорогою до Ардена. Я зможу забрати вас о дев’ятій.

— Джеку, — каже Дейл.

— Побачимось о дев’ятій, — каже Джек, ігноруючи відчай і лють, що випромінює погляд його друга, а також тихий голос, який нашіптує

(піря).


— Чудово, — каже Генрі Лайден. — Я не знаю, чи дякувати тобі, чи вітати. Думаю, і те і інше. Усе ж таки вирішив переконати всіх у своїй «феноменальності».

— Не втрачай голови. Єдина причина, чому я поїхав туди, — щоб батько хлопчика не їхав до мене додому.

— Це не єдина причина.

— Твоя правда. Я трохи нервував і відчував певний дискомфорт. Напевно, тому, щоб утекти із дому і змінити обстановку.

— Але була ще одна причина.

— Генрі, та ти по пояс у свинячому багні, ти це знаєш? Ти думаєш, що я це зробив через громадянський обов’язок, порядність, співчуття, альтруїзм чи щось таке в цьому роді, але це не так. Мені не хотілося б цього казати, але я зовсім не такий добросердний і відповідальний, як ти гадаєш.

— По пояс у свинячому багні? Можливо, так і є. Та я все своє життя по пояс у свинячому багні, якщо не сказати по груди чи по бороду.

— Добре, що ти це визнаєш…

— Одначе, ти мене не зрозумів. Ти маєш рацію, я справді думаю, що ти хороша, порядна людина. Я не просто так думаю, я це знаю. Ти скромний, ти співчутливий, ти жалісливий, ти відповідальний — і не має значення, якої ти зараз про себе думки. Але це не те, про що я говорив.

— А що ж тоді ти мав на увазі?

— Інша причина, з якої ти вирішив поїхати до відділку поліції, пов’язана з проблемою, з тривогою, хай би якою вона була, що гризе тебе протягом кількох останніх тижнів. Над тобою немов нависла тінь.

— Ага, — каже Джек.

— Ця проблема, ця твоя таємниця забирає половину твоєї енергії, тож ти присутній наполовину; друга твоя половина десь далеко. Любий, ти ще не зрозумів, що я завжди знаю, коли ти схвильований і стурбований? Хоча я і сліпий, проте все бачу.

— Гаразд. Давай припустимо, що мене останнім часом щось непокоїть. Як це може бути пов’язано з тим, що я поїхав до відділку.

— Тут два варіанти: або ти хотів поїхати, щоб протистояти цьому, або ти просто тікав.

Джек мовчить.

— З цих припущень випливає, що проблема стосується періоду твого життя полісмена. Це може бути якась давня справа, що переслідує тебе. Можливо, котрийсь психопат-головоріз, якого ти колись засадив у в’язницю, вийшов і тепер погрожує тобі. О чорт, я по вуха в багні і зрозумів, що в тебе рак печінки і жити залишилося не більше трьох місяців.

— Я не хворий на рак, принаймні наскільки мені відомо, і ніякий колишній зек теж не хоче мене вбити. Усі мої давні справи, більшість із них, у будь-якому разі, спокійно лежать в архіві поліції Лос-Анджелеса. Так, безперечно, мене дещо турбує останнім часом, і я мав би передбачити, що ти це помітиш. Але я б не хотів, ну, не знаю, обтяжувати тебе цим, допоки сам у всьому не розберуся.

— Скажи мені одну річ, гаразд? Ти йдеш назустріч чи тікаєш?

— На це питання немає відповіді.

— Побачимо. Їжа ще не готова? Я вмираю як хочу їсти, буквально вмираю з голоду. Ти готуєш надто повільно. У мене все було б готово ще десять хвилин тому.

— Зачекай, не жени, — каже Джек. — Усе майже готове. Проблема у твоїй ненормальній кухні.

— Найзручніша кухня у всій Америці. Можливо, у всьому світі.

Вислизнувши з відділку поліції досить швидко, щоб уникнути марних розмов із Дейлом, Джек підкорився пориванню, зателефонував Генрі та запропонував приготувати вечерю на них двох. Кілька хороших стейків, пляшка доброго вина, смажені грибочки, овочевий салат. Усе необхідне він міг купити у Френч Лендінґу. Джек готував раніше для Генрі вже три чи чотири рази, а також Генрі одного разу приготував колосальну дивну вечерю для Джека. (Покоївка зняла всі трави і приправи з полички, щоб там протерти пил, а тоді поклала все не на свої місця.) Що він робив у Френч Лендінґу? Джек відповів, що все пояснить під час зустрічі. О пів на дев’яту вечора він уже був перед просторим білим фермерським будинком, привітавшись з Генрі, поніс продукти та примірник книжки «Похмурий дім» на кухню. Він кинув книжку на край стола, відкоркував вино, наповнив склянку для господаря, тоді для себе, а відтак почав готувати. Йому знадобилось кілька хвилин, щоб зорієнтуватися в ексцентричній кухні Генрі, у якій речі були розставлені не так, як зазвичай: сковорідки до сковорідок, ножі до ножів, каструлі до каструль, — а відповідно до того, що саме хочеш приготувати. Якщо Генрі хотів швидко приготувати форель на грилі з молодою картоплею, то йому потрібно було лише відчинити відповідну шафку і знайти там увесь потрібний посуд. Усе було поділено на чотири основні категорії (м’ясо, риба, птиця й овочі) з багатьма підгрупами і підпідгрупами в кожній категорії. Така систематизація збила з пантелику Джека, оскільки йому довелося заглянути не в одну шафку, до того ж віддалену одна від одної, щоб знайти сковорідку чи лопатку, які він шукав. Поки Джек нарізав, розглядав шафки і готував, Генрі, накривши стіл на кухні, поставивши тарілки й поклавши срібні прибори, умостився, щоб узяти на кпини свого заклопотаного друга.

Він уже розкладає стейки по тарілках, гриби викладає навколо них. По центру стола ставить величезну дерев’яну салатницю. Генрі говорить, що дуже смачно, ковтає вина і каже:

— Якщо ти досі не хочеш говорити про те, що тебе непокоїть, хай би що то було, принаймні розкажи мені, що відбувалось у відділку. Думаю, дуже мало сумнівів, що викрали ще одну дитину.

— Мені не хотілося б таке казати, але сумнівів майже немає. Це хлопчик на ім’я Тайлер Маршалл. Його батька звати Фред Маршалл. Він працює в «Ґольці». Ти його знаєш?

— Давненько ж я купував комбайн, — каже Генрі.

— Найперше, що мене одразу ж приголомшило, — це те, що Фред Маршалл виявився досить милим, — каже Джек, а тоді продовжує розповідати все детально, нічого не випускаючи, усе про вечірні події та відкриття, крім однієї, крім третьої думки — невимовленої.

— Ти справді напросився відвідати дружину Маршалла? У психіатричному відділенні лютеранської лікарні округу Френч?

— Так, — каже Джек. — Я туди збираюся завтра.

— Я не розумію. — Генрі їсть, допомагаючи собі ножем, наколюючи їжу виделкою, відділяючи вузькі смужки стейку. — Навіщо тобі бачитись із матір’ю?

— Тому що, так чи інакше, але я думаю, вона до цього якось причетна, — каже Джек.

— Ой, та ну, облиш. Власна мати хлопчика?

— Я ж не кажу, що вона Рибак, звичайно, що ні. Але, зі слів її чоловіка, поведінка Джуді Маршалл змінилась ще до того, як зникла Емі Сент-Пір. З кожним убивством їй ставало дедалі гірше і гірше, і так аж до того дня, коли зник її син, — вона зовсім з глузду з’їхала. Тоді чоловік був змушений відвезти її до лікарні.

— Як на мене, то в неї був чудовий привід, щоб зламатись.

— Вона з’їхала з глузду ще до того, як їй сказали про сина. Її чоловік думає, що вона володіє екстрасенсорними здібностями! Він каже, що вона передбачила вбивство заздалегідь, вона знала, що Рибак уже близько. І знала, що її син зник, ще до того, як вони знайшли велосипед: коли Фред Маршалл прийшов додому, він уже застав її, коли та дерла стіни і верзла нісенітниці. Геть вийшла з-під контролю.

— Ми часто чуємо, що мати раптом усвідомлює якусь загрозу або передбачає негаразди дітей. Психологічний зв’язок. Звучить, як мумбо-юмбо, але таке є.

— Я не вірю в екстрасенсорні здібності і не вірю в збіг обставин.

— Тоді про що ти говориш?

— Джуді Маршалл щось знає, і це щось справді важливе. Фред не може цього помітити — він дивиться надто близько, і Дейл також не може помітити. Тобі варто було б почути, як він це розповідав.

— То що, на твою думку, вона знає?

— Гадаю, вона може знати, хто це зробив. Думаю, це має бути хтось із її близьких. Хай би хто це був, вона знає ім’я, і це довело її до божевілля.

Генрі супиться і, використовуючи свою особливу техніку, бере ще один шматочок стейка:

— Тож ти вирішив поїхати до лікарні, щоб у неї все випитати, — каже він нарешті.

— У принципі, так.

За цими словами западає таємнича тиша. Генрі мовчки відрізає шматочок м’яса, пережовує те, що відрізав, і запиває вином «Каберне-Совіньйон».

— Як там твій виступ у ролі діджея? Усе гаразд?

— Усе було дуже гарно. Усі чарівні старі життєлюби відривались на танцполі, навіть ті, що в інвалідних візках. Лише один тип мене трохи дратував. Він грубо поводився з жінкою на ім’я Еліс, попросив мене поставити «Кошмар леді Маґовен», але ж такої пісні взагалі не існує, як тобі, мабуть, відомо…

— «Сон леді Маґовен» Вуді Германа.

— Молодець. Річ у тім, що в нього був жахливий голос, який лунав неначе із самого пекла! Але в мене все одно не було із собою платівки Вуді Германа, тож він попросив «Не можу почати» Бенні Беріґана, яка колись була улюбленою піснею Роуді. Це наклалося на мої дурнуваті вухо-галюцинації та все таке, мене так збентежило, я сам не розумію чому.

Кілька хвилин вони зосереджуються на своїх тарілках.

— Про що ти думаєш, Генрі?

Генрі нахиляє голову, прислухаючись до свого внутрішнього голосу. Насупивши брови, він опускає виделку. Внутрішній голос і надалі вимагає його уваги. Він дає лад своїй похмурості й дивиться на Джека.

— Хай би про що ти говорив, ти все одно думаєш, як коп.

Джек підозрює, що це був не комплімент.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Копи мають зовсім інше бачення, ніж усі інші. Коли коп дивиться на когось, то насамперед він цікавиться, чим той завинив. Думка про невинуватість ніколи їм не спадає. Для досвідченого копа, який пропрацював уже не менше десяти років, а то й більше, усі, хто не коп, — винні. Просто більшість іще не впіймали.

Генрі описав не одну дюжину чоловіків, з якими Джеку коли-небудь доводилось працювати.

— Генрі, звідки ти про все це знаєш?

— Я це бачу по їхніх очах, — каже Генрі. — Саме так полісмени сприймають навколишній світ. Ти полісмен.

Джек випалює:

— Я копісмен. — Жах, він червоніє. — Вибач, ця дурнувата фраза крутилась і крутилась у моїй голові й просто вихопилася.

— Чому б нам не прибрати посуд і не розпочати «Похмурий дім»?

Склавши на купу кілька тарілок біля раковини, Джек бере книжку з віддаленого кінця стола і прямує за Генрі до вітальні. Дорогою, як завжди, зупиняється, щоб роздивитись студію свого друга. Двері з великим склом трохи прочинені до звукоізольованої кімнати, він бачить стіни, вкриті пірамідальним рельєфом, і електронне обладнання: мікрофон і програвач, які щойно повернулися з притулку Макстона і які були вже знову під’єднані перед м’яким стільцем, що крутиться; програвач для дисків і відповідний цифро-аналоговий адаптер під рукою, поруч мікшерний пульт і масивний магнітофон у сусідстві з великим вікном, що межує з кухнею. Коли Генрі планував студію, Роуді просила, щоб було вікно, бо, як пояснювала, хотіла мати можливість спостерігати, як він працює. Дротів не видно. Дисципліною і акуратністю студія нагадувала капітанську каюту на кораблі.

— Схоже, ти збираєшся працювати сьогодні вночі, — каже Джек.

— Я хочу підготувати ще два випуски Генрі Шейка, а також я працюю над підготовкою привітання до дня народження Лестер Ян і Чарлі Паркер.

— Вони народились одного дня?

— Майже. Двадцять друге і двадцять дев’яте серпня. Я не знаю, чи вмикати світло.

— Давай увімкнемо, — каже Джек.

Отже, Генрі Лайден вмикає дві лампи поруч із вікном, а Джек Сойєр прямує до м’якого стільця біля каміна, вмикає торшер і спостерігає, як його друг безпомилково рухається на світло, що падає крізь вхідні двері до добре оснащеного «щоб усе було під рукою» його улюбленого місця для відпочинку — дивана з дерев’яними спинками, вмикає ще дві лампи, а тоді вмощується, випроставши одну ногу. Легке світло поширюється видовженою кімнатою і освітлює Джека.

— «Похмурий дім», Чарльз Діккенс, — приступає Джек, прокашлявшись. — Гаразд, Генрі, ми розпочинаємо.

«Лондон. Михайлів день. Щойно добігла кінця судова сесія». Він читає і поринає у світ кіптяви та бруду. Брудні собаки, брудні коні, брудні люди, день без світла. Незабаром він дочитує до другого абзацу: «Туман повсюди. Туман згори річки, де він пливе поміж острівців і долин; туман унизу річки, де він клубочиться над вервечками суден і прибережного болота великого міста. Туман на Ессекських болотах, туман на Кентських долинах. Туман насувається на камбузи вугільних бригів; туман лежить на реях і огортає такелажі великих кораблів; туман опускається на планшири барж і маленьких човнів».

Його голос стихає, а розум тимчасово відволікається. Те, що він читає, на жаль, нагадує йому огорнені невидимим туманом Френч Лендінґ, Самне-стрит і Чейз-стрит, вогні у вікнах готелю «Оак Трі», Грізну П’ятірку, що причаїлась на Нейлгауз-роу, сірий підйом біля річки, Квін-стрит і живопліт біля притулку Макстона, невеличкі будинки, що розтягнулися, мов сітка; …який поглинає пошарпаний дороговказ «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» на автомагістралі, ковтає «Сенд Бар» і голодний опускається в долину.

— Вибач, — каже він, — я просто подумав…

— Я теж, — промовляє Генрі, — продовжуй далі, будь ласка.

Коротке мерехтіння старого дороговказу «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» йому навіть не натякає, що існує чорний дім, про який він ще нічого не знає, проте в який одного дня йому доведеться увійти, тож Джек знову зосереджує увагу на сторінці й читає далі «Похмурий дім». За вікнами сутеніє, а світло ламп теплішає. Справу Джарндисів проти Джарндисів розбирають у судах, до того ж адвокати Чизл, Мізл і Дрізл чи то допомагають, чи то заважають; леді Дедлок залишає сера Лестера Дедлока самого в їхньому величезному маєтку зі старою капличкою, тихою річкою і «Стежиною привида»; Естер Самерсон починає щебетати від свого імені. Наші друзі вирішують, що з нагоди появи Естер не завадило б випити, щоб витримати її безкінечне щебетання. Генрі підводиться з дивана, проходить на кухню і повертається з двома низькими широкими склянками, на третину заповненими односолодовим віскі «Балвені Даблвуд», а також склянкою звичайної води для читача. Лишень кілька ковтків, кілька слів на знак подяки, і Джек читає далі. Естер, Естер, Естер, її сонячна веселість, з якою вона розповідає, та й історія загалом підхоплюють читача і слухача, несуть їх у захопливу подорож.

Дійшовши до підходящої кінцевої точки, Джек згортає книжку й позіхає. Генрі підводиться й випростовується. Вони йдуть до дверей, Генрі проводжає Джека надвір, де безкраїм нічним небом розкидано безліч сяйливих зірок.

— Скажи мені одне, — каже Генрі.

— Валяй!

— Коли ти був у відділку, ти відчув себе знову копом? Чи, можливо, відчув, що прикидаєшся ним?

— Насправді було якось несподівано, — каже Джек. — Усе відбулося надто швидко, я знову відчув, що я коп.

— Це добре.

— Чому добре?

— Тому що це означає, що ти біжиш назустріч своєму таємничому секрету, а не тікаєш від нього.

Похитавши головою та всміхнувшись, навмисно не відповівши Генрі, Джек підводить ногу, сідає в автомобіль і прощається вже з невеличкого, проте добряче підведеного водійського сидіння. Двигун чхає, а тоді заводиться, загоряються фари, і Джек їде додому.

9


Минуло лише кілька годин — і Джек уже на головній дорозі безлюдного парку розваг під сірим осіннім небом. Обабіч нього дерев’яні кіоски «Хот-доги Фенуей Френкі», «Тир Енні Оуклі», «Ігрові автомати». Щойно пройшов дощ і зараз почнеться знову, в повітрі відчувається вологість. Неподалік вчувається лише розкотистий звук хвиль, що б’ються об безлюдний, встелений галькою берег. От-от наближається уривчастий звук гітари. Можливо, мелодія і весела, але Джека така музика лякає. Він не мав би тут бути. Це старе місце, небезпечне місце. Він піднімається алеєю між дерев’яними кіосками. Попереду знак із написом «СПІДІ ОПОПАНАКС ЗНОВУ РОЗПОЧИНАТИМУТЬ ПАМ’ЯТНИЙ ДЕНЬ 1982 — ТОДІ Й ПОБАЧИМОСЬ!».

Опопанакс, думає Джек, але він більше не Джек; тепер він Джекі. Він хлопчик Джекі, вони з матір’ю переховуються. Від кого? Від Слоута, звичайно ж. Від страшного-престрашного дядечка Морґана.

Спіді, думає Джек, але тепер він уже не Джек, він Джекі, і неначе отримує телепатичний сигнал. Дратівливий, трохи протяжний голос починає співати:

«Чер-червона вільшанко не плач, не плач з горя, сама, / Годі сумувати, стару пісню час почати, танцюй з усіма»

«Ні, — думає Джек. — Я не хочу бачити тебе. Я не хочу слухати твою стару пісню. Ти аж ніяк не можеш бути тут, ти мертвий. Помер на пірсі Санта-Моніки. Старий, лисий чорношкірий чоловік помер у затінку закляклих коней каруселі».

Але ні. Коли уві сні до нього повертається колишня логіка копа, що переховується, неначе пухлина, він одразу ж розуміє, що це місце не Санта-Моніка — воно надто холодне і надто давнє. Це земля минулого, до якої Джекі та Королева Бджіл утекли з Каліфорнії, неначе біженці, що бігли не зупиняючись, аж доки не досягли іншого морського узбережжя, місця, куди Лілі Кавано-Сойєр…

Ні, я не думаю про це, я ніколи не думаю про це

…прийшла, щоб померти.

«Підводься, Підводься, не будь соньком!»

Голос давнього друга.

Друг, хай йому грець. Він той, хто вивів мене на шлях випробувань, той, хто став між мною і Річардом, моїм справжнім другом. Він той, хто ледь мене не вбив, ледь не довів мене до божевілля.

«З ліжка, з ліжка вилазь бігом!»

Прокидайся, прокидайся. Час зустрітись зі страшним опопанакс. Час повернутися до твого не такого вже й солодкого минулого.

— Ні, — шепоче Джекі, й дорога уривається. Позаду карусель, схожа на ту, що була на пірсі Санта-Моніки, ту, яку він пам’ятає, ну… з минулого. Це гібрид, іншими словами, як це і буває уві сні, ні тут ні там. Але немає жодних сумнівів, що за чоловік сидить з гітарою на колінах під закляклим здибленим конем. Джекі впізнав би це обличчя будь-де, давня любов знову воскресає в його серці. Він бореться з нею, але це боротьба, у якій мало хто виграє, особливо той, хто повернувся назад, до дванадцятирічного віку.

— Спіді! — кричить він.

Літній чоловік дивиться на нього, і на його смаглявому обличчі з’являється усмішка.

— Джек-Мандрівник! — каже він. — Як я сумував за тобою, синку.

— Я теж сумував за тобою, — каже він. — Але я більше не подорожую. Я осів у Вісконсині. Це… — Він жестом показує на магічно відновлене тіло хлопчика, одягнене в джинси й футболку. — Це просто сон.

— Можливо, так, а можливо, і ні. У будь-якому разі тобі ще доведеться подорожувати, Джеку. Я вже давно намагаюся тобі це сказати.

— Що ти маєш на увазі?

Усмішка Спіді поєднує лукавство і злобу.

— Не вдавай дурника, Джекі. Чи ж я не надсилав тобі пір’я? Чи, можливо, не надсилав тобі яйце вільшанки? Надсилав, і не одне.

— Чому ви всі не можете дати мені спокій? — запитує Джек. Його голос схожий на скигління. Не надто гарно звучить. — Ти… Генрі… Дейл…

— Негайно заспокойся, — ще суворіше каже Спіді. — У мене немає більше часу, щоб панькатися з тобою. Гра стає жорстокою. Второпав?

— Спіді…

— У тебе твоя робота, у мене — моя. Та ж сама робота. Джеку, ти можеш не скиглити? Не змушуй мене й надалі гнатися за тобою. Ти, як і раніше, копісмен.

— Я у відставці…

Насрати на твою відставку! Він убив уже не одну дитину — ось що погано. Але якщо ми його не зупинимо, він і надалі вбиватиме, — буде ще гірше. Той, кого він упіймав… — Спіді нахиляється вперед, його темні очі виблискують на смаглявому обличчі. — Цього хлопчика потрібно повернути і якомога швидше. Не повернути його — це те саме, що вбити його власноруч, мені навіть не хочеться про це думати. Він — Руйнівник. До того ж — могутній. Цілком можливо, що це остання дитина, якої йому якраз бракувало, щоб знищити його.

— Кому, можливо, бракувало? — запитує Джек.

— Багряному Королю.

— І що саме цей Багряний Король хоче знищити?

Спіді дивиться на нього певну мить, а тоді замість того, щоб відповісти, починає грати жваву мелодію.

«Годі сумувати, стару пісню час почати, танцюй з усіма»

— Спіді, я не можу!

Мелодія закінчується багатоголосим дзвоном струн. Спіді холодно дивиться на дванадцятирічного Джека Сойєра, цей погляд пронизує його наскрізь, навіть доходить до серця дорослого чоловіка. Коли Спіді Паркер знову починає говорити, у голосі виразніше вчувається південний акцент, що звучить презирливо.

— Ти негайно берешся до справи, чуєш мене? Припини скиглити, плакати й киснути. Збери всю свою силу волі докупи, хай би де ти її залишив, і берись до справи!

Джек відступає назад. Важка рука падає на його плече, і він думає, що це дядько Морґан. Він або, можливо, Превелебний Ґарднер. Це 1981 рік, мені доводиться переживати його знову і знову

Але це думка хлопчика, а сон — дорослого чоловіка. Джек Сойєр, яким він зараз став, відкидає дитячий відчай: «Ні, аж ніяк. Я відмовляюся. Ці обличчя і ці місця залишились у минулому. Це важка робота, і кілька химерних пірїн, кілька примарних яєць та один поганий сон не змусять його знову взятися за неї. Шукай собі іншого хлопчика, Спіді. Цей уже виріс».

Він уже готовий оборонятися, але нікого немає. Позаду нього на тротуарі лежить, немов мертвий поні, велосипед хлопчика. З номерним знаком з написом «БІҐ МАК». Навколо нього розкидано блискуче вороняче пір’я. Тепер Джек чує вже інший голос, холодний і різкий, огидний і, безперечно, злий. Він усвідомлює, що це той самий голос, що дошкуляв йому.

— Правильно, підтирайло. Не лізь у це. Не зв’язуйся зі мною, інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр.

На тротуарі, просто перед велосипедом, утворюється кругла діра. Вона розверзається ширше і ширше, мов налякане око. І далі розширяється. Це шлях назад. Вихід. Презирливий голос разом із ним.

— Правильно, мудак, — каже голос. — Біжи! Біжи від аббала! Біжи від Короля! Біжи до свого нікчемного клятого життя!

Голос переходить у сміх. І цей божевільний сміх супроводжує Джека в темряві між світами.


Кілька годин по тому голий Джек стоїть біля вікна спальні, несвідомо чухає сідниці та спостерігає за небом, що світлішає на сході. Він прокинувся о четвертій. Хоча й небагато пам’ятає зі свого сну (його захисні позиції трохи похилилися, та остаточно не завалилися), проте переконаний в єдиному: що бачив труп на пірсі Санта-Моніки, який порушив його душевну рівновагу, бо нагадав когось, кого раніше знав, і це змусило його звільнитися з роботи.

— Цього ніколи не було, — промовляє він удавано спокійним голосом прийдешньому дню. — У підлітковому віці в мене був нервовий зрив, спричинений стресом. Моя мати думала, що в неї рак, і схопила мене, і ми втекли аж до східного узбережжя. Втікали аж до Нью-Гемпшира. Вона думала, що повертається до «Великого Щасливого Місця», щоб померти. Виявилося, що в неї просто була криза середнього віку, але звідки дитині було про це знати? У мене був стрес. Я бачив сни.

Джек зітхає.

— Мені наснилося, ніби я врятував життя матері.

Позаду нього дзвонить телефон — пронизливий переривчастий звук у темній кімнаті. Джек Сойєр скрикує.

— Я вас розбудив? — каже Фред Маршалл, і Джек одразу розуміє, що чоловік не спав у порожньому будинку без дружини і сина.

Мабуть, просидів усю ніч із увімкненим телевізором, переглядаючи фотоальбоми. Знав, що лише сипле сіль на рану, однак не міг зупинитися.

— Ні, — каже Джек, — насправді я…

Він замовкає. Телефон біля ліжка, а біля телефону — блокнот. У блокноті — запис. Очевидно, його зробив Джек, оскільки більше немає кому, — «елементарно, Ватсоне», чорт забирай, — але це не його почерк. У якийсь момент під час сну він записав повідомлення почерком своєї померлої матері.


Вежа. Промені. Якщо Промені зламати, хлопчику Джекі, якщо Промені зламати, Вежа завалиться.


Більше нічого немає. Є лише бідний старий Фред Маршалл, який зрозумів, як легко все може змінитися на гірше в житті, наповненому сонячним світлом Середнього Заходу. Джек намагається щось сказати, але його підсвідомість у цей час заклопотана записом фальшивим почерком, тож, можливо, він каже щось і не зовсім доладне, але Фред на це не звертає уваги; він просто бубонить сам до себе без пауз, які люди зазвичай використовують, щоб позначити кінець речення чи зміну думки. Фред просто виливає своє горе, щоб полегшити душу, і навіть не зважаючи на свій пригнічений стан, Джек розуміє, що Фред Маршалл з гарненького, невеличкого, затишного, як Кейп-Код, будинку номер 16, що по вулиці Робін Гуд Лейн, зараз на межі. Якщо так піде й надалі, йому не доведеться відвідувати його дружину у відділенні «Г» лютеранської лікарні округу Френч: вони стануть сусідами по палаті.

Джек усвідомлює, що Фред говорить про візит до Джуді. Він більше не намагається його перебивати і просто слухає, насупившись, дивиться вниз, на запис, який він не писав для себе. Вежа і Промені. Які промені? Сонячні промені? Космічні промені? Промінь хрестовини?

— Я знаю що казав що заберу вас о дев’ятій але її лікар який назвався доктором Шпіґельманом сказав що в неї була дуже важка ніч вона всю ніч волала і верещала а тоді намагалася зривати шпалери і їсти їх мабуть у неї знову був напад тож вони дали їй новий препарат він сказав якось «Памізин» чи «Патізон» я не записав Шпіґельман телефонував мені п’ятнадцять хвилин тому цікаво вони коли-небудь сплять і сказав що ми зможемо побачитися з нею близько четвертої він думає до того часу її стан повинен стабілізуватися і тоді ми зможемо з нею зустрітися тож я заберу вас о третій чи можливо у вас…

— О третій буде добре, — спокійно каже Джек.

— …інші плани то я зрозумію а якщо ні то я можу заїхати просто я не хочу їхати сам…

— Я чекатиму на вас, — каже Джек, — поїдемо моїм пікапом.

— …я думав можливо подзвонить Тай чи той хто викрав його вимагатиме викуп але ніхто не дзвонив окрім Шпіґельмана це лікар моєї дружини в…

— Фреде, я знайду вашого хлопчика.

Джека збентежила ця відверта нахабність, згубна самовпевненість, яку він чує у своєму власному голосі, але це допомагає бодай зупинити монотонний потік Фредових слів. На іншому кінці лінії блаженна тиша.

Нарешті Фред шепоче з трепетом:

— О сер. Якби ж то я тільки міг повірити в це!

— Я хочу, щоб ви спробували, — каже Джек. — І, можливо, нам пощастить повернути здоровий глузд вашій дружині, поки ми ще самі при ньому.

Він подумав, що вони зараз обоє на рівних, але не сказав це вголос. З іншого боку дроту надходять уривчасті звуки. Фред починає плакати.

— Фреде.

— Так?

— Ви приїжджаєте до мене о третій.

— Так, — шмигаючи носом, намагається придушити жалюгідний плач.

Джек може лише уявити яким порожнім є зараз будинок Фреда Маршалла і як він, мабуть, почувається в цей момент. Цього досить, щоб зрозуміти, наскільки все погано.

— Я живу в Норвей Веллі. Їдете повз «Ройз Стор», через річку Тамарак…

— Я знаю, де це. — У голосі Фреда вчувається певне незначне нервування.

Джек дуже радий це чути.

— Добре. Побачимося.

— Добре. — У Джека стискається серце, коли він чує, що від бадьорого голосу продавця Фреда залишилась лише мізерна подоба.

— О котрій годині?

— О т-третій? — А тоді трохи впевненіше: — Третій.

— Правильно. Ми візьмемо мій пікап. Можливо, перекусимо в «Ґерті Кітчен» дорогою назад.

— Бувайте, Фреде.

— Бувайте, сер. Дякую.

Джек кладе слухавку. Ще мить дивиться на запис, відтворюючи в пам’яті почерк матері, і замислюється, як можна назвати це мовою копів. Фальсифікація? Він пирхає, зіжмакує записку і починає одягатися. Він вип’є стакан соку і на годину вийде прогулятись. Прожене погані сни. І прожене жахливий монотонний голос Фреда Маршалла. Потім, після душу, він, можливо, зателефонує Дейлу Ґілбертсону і запитає, чи є якісь новини. Якщо він справді збирається встряти в це, то там буде багато роботи з документами… він захоче знову взяти свідчення у батьків… оглянути притулок для літніх людей, поруч із яким зникла дитина Маршаллів…

Сповнений таких думок (насправді, приємних думок, хоча якби хтось йому це сказав, він би вперто заперечував), Джек ледь не перечепився через коробку на килимку перед вхідними дверима. На тому місці, де листоноша Бак Евіц зазвичай залишає пакунки, — але ще навіть не шоста тридцять, тож Бака з його маленькою синьою вантажівкою не буде ще щонайменше три години.

Джек нахиляється й обережно піднімає пакунок, який завбільшки з коробку з-під взуття. Він недбало загорнений щільним коричневим папером та заклеєний великими патьоками червоного сургучу, а не обмотаний скотчем. До того ж біла шнурівка по-дитячому зав’язана великим бантиком. У верхньому кутку десять-дванадцять марок із зображеннями різних птахів (проте вільшанок немає, зауважує Джек зі зрозумілим полегшенням). З цими марками щось не так, але з першого погляду Джек не розуміє, що саме. Він надто зосереджений на адресі, з якою достоту не все гаразд. Ані номера поштової скриньки, ані поштового індексу, ані жодних даних про доставку. Немає імені адресата, принаймні справжнього. Адреса складається з єдиного слова, що нерозбірливо написане великими літерами:


ДЖЕКІ


Дивлячись на ці каракулі, Джек уявляє руку, яка затискає маркер фірми «Шарпі» в кулак, примружені очі, язик, що висовується з кутика рота якогось божевільного. Його серцебиття пришвидшується вдвічі.

— Мені це не подобається, — зітхає він. — Ох, як мені це не подобається.

Та й не дивно, на те є абсолютно вагомі причини, причини копісмена. Це коробка з-під взуття, він відчуває окрайок її верхньої частини навіть через коричневий папір; відомо, що психи кладуть бомби в такі коробки. Він думає, що нізащо її не розгортатиме, але водночас вирішує все-таки поглянути, що в ній; якщо він підірветься, то йому принаймні не доведеться брати участь у розслідуванні справи Рибака.

Джек піднімає пакунок, слухає цокання, добре усвідомлюючи: бомби, що цокають, такі ж застарілі, як мультфільми з Бетті Буп. Він нічого не чує, але бачить, що саме не так із марками. Хтось обережно вирізав передні частинки з цукрових пакуночків, які зазвичай можна побачити в кафетеріях, і приклеїв до обгорненої коробки з-під взуття. Джек буркотливо посміхається. Це якийсь псих прислав йому, точно. Якийсь псих, котрий перебуває в закритому приміщенні і котрому легше дістати пакуночки з цукром, ніж марки. Але як це тут опинилося, хто залишив (непогашені фальшиві марки), тоді як він спав і бачив заплутані сни? І хто в цій частині світу міг би його знати як Джекі? Дні, коли він був Джекі, давно проминули.

Ні, не зовсім, Джеку-Мандрівнику, — шепоче голос. — Вони на півдорозі. Досить сумувати, стару пісню час почати, хлопчику. Насамперед, подивися, що в коробці.

Рішуче ігноруючи голос свого власного розуму, який каже йому, що він небезпечно дурний, Джек береться за шнурівку і нігтем великого пальця прорізує неохайні плями червоного сургучу. Хто взагалі ще користується сургучем у наш час? Він відкладає обгортку вбік. Можливо, це ще один матеріал для судових експертів.

Це не просто коробка з-під взуття, а коробка з-під кросівок. Коробка з-під кросівок «Нью Баланс», якщо бути точним. П’ятого розміру. Дитячого розміру. Серцебиття Джека пришвидшується втричі. Він відчуває, що краплі холодного поту з’являються в нього на лобі. Горло і сфінктер стискаються — це йому теж знайоме. Так копісмени готуються до того, щоб дивитися на щось жахливе. А це буде щось жахливе, у Джека немає жодних сумнівів, як і немає сумнівів, від кого цей пакунок.

Це мій останній шанс, щоб відступити, думає він, після цього всі, хто знаходяться на борту, хей-хо хтозна-куди.

Але навіть це обман, згодом усвідомлює він. Він побачиться з Дейлом у відділку поліції на Самне-стрит ще до полудня. Фред Маршалл приїжджає до Джека о третій годині, щоб побачитись із Божевільною Господаркою дому, що по вулиці Робін Гуд Лейн. Точка відступу давно вже минула. Джек і досі не впевнений, як це сталось, але, схоже, він знову в строю. І якщо Генрі Лайден матиме необережність привітати його із цим, Джек, напевне, дасть йому копняка під зад.

Голос зі сну з’являється, неначе запах тухлого повітря, і нашіптує йому з-під мостини свідомості: Я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рівєр, — але це непокоїть його менше, ніж божевілля з приводу марок з пакуночків від цукру і старанно видрукуване його давнє прізвисько. З психами він уже раніше мав справу, а з погрозами і поготів.

Він сідає на східці, коробку кладе на коліна. Позад нього, з північного боку, тихе сіре поле. Банні Бучер, син Том Тома, лише тиждень тому скосив його вдруге, тепер легкий туман стелеться над високою стернею. Трохи вище щойно почав прояснятися небосхил. На спокійному безбарвному небі ані хмаринки. Десь зойкнула пташка. Джек глибоко зітхає і думає: Сконати тут це не найгірший варіант. Зовсім не найгірший.

Потім дуже обережно знімає кришку коробки й відкладає її вбік. Нічого не вибухає. Таке враження, ніби коробка з-під кросівок «Нью Баланс» була наповнена темрявою. Згодом він розуміє, що вона щільно заповнена блискучим чорним воронячим пір’ям; руки вкриваються сиротами.

Він простягає руку до пір’я, а тоді вагається. Хоче торкнутися цього пір’я достоту так само, як хотів би торкнутися напіврозкладеного трупа жертви чуми, але під ним щось є. Він це бачить. Можливо, йому натягнути рукавички? Рукавички є в шафі, що в передпокої…

— До біса рукавички, — каже Джек, і висипає вміст коробки на обгортку, що лежить на ґанку. Ціла купа пір’я. Воно трохи кружляє у вирі нерухомого ранкового повітря. Тоді чується, як на ґанок падає предмет, що був під пір’ям. За мить Джеку б’є в ніс запах тухлої копченої ковбаси.

Хтось доставив містеру Сойєру на Норвей Веллі-роуд закривавлену кросівку. Щось її добряче погризло, а те, що було всередині, ще більше. Він бачить білу, закривавлену бавовняну підкладку — очевидно, шкарпетку, усередині якої клапті шкіри. Це дитяча кросівка фірми «Нью Баланс» із дитячою ступнею всередині, яку добряче пошарпала якась тварина.

Це він прислав, — думає Джек, — Рибак.

Насміхаючись над ним, шепоче йому: Якщо хочеш зайти, давай заходь. Водичка чудова, хлопчику Джекі, водичка чудова.

Джек намагається підвестися. Його серце б’ється в шаленому ритмі. Краплі поту на чолі скупчуються і починають стікати обличчям, мов сльози, його губи, руки, ноги заціпеніли… він починає себе заспокоювати. Йому доводилось бачити і гірше, набагато гірше, він чимало надивився під мостами і в тунелях швидкісних автострад в Лос-Анджелесі. І це не перша відокремлена частина тіла в його житті. Якось, 1997 року, він із напарником Кірбі Тесьє знайшов на зливному бачку в туалеті публічної бібліотеки Калвер-Сіті одне яєчко, схоже на несвіже, некруто зварене куряче яйце. Тож він наказує собі заспокоїтись.

Він підводиться і спускається сходами ґанку, проходить повз капот свого бордового «Додж Рема», у якому встановлено звукову систему світового класу; проходить повз годівничку для птахів, яку вони з Дейлом поставили з північного краю поля через місяць чи два після того, як Джек переїхав до цього найкращого будинку у всьому білому світі. Він наказує собі заспокоїтися, переконує себе, що це всього лише речовий доказ, нічого більше. Лишень чергова петля, яку Рибак сам закинув собі на шию. Він наказує собі думати про це не як про частину тіла дитини, частину тіла маленької дівчинки на ім’я Ірма, а як про Речовий Доказ № 1. Він без шкарпеток, тож оголеними щиколотками і манжетами штанів збиває вранішню росу, знаючи, що тривала прогулянка по стерні скошеного сіна згубно вплине на його мокасини «Ґуччі» вартістю п’ятсот доларів. Ну то й що? Він багатий до непристойності; варто йому лише захотіти, і в нього може бути стільки ж взуття, скільки в Імельди Маркос. Важливо лише те, що він спокійний. Хтось приніс йому коробку з-під взуття із людською ступнею всередині, поклав її на ґанок уночі, але він спокійний. Це лише речовий доказ — та й по всьому. А він? Він копісмен. Доказ — це його хліб насущний. Йому просто треба трохи подихати, прочистити ніс від разючого запаху гнилої копченої ковбаси, що війнув із коробки…

Джека різко тягне на блювоту, він пришвидшує ходу. У нього виникає відчуття, що його свідомість наближається до кульмінаційного моменту (я спокійний, каже він сам до себе). Щось от-от зламається… зміниться… повернеться на круги своя.

Остання думка спричиняє особливу тривогу, і Джек починає бігти полем навпростець, дедалі вище підводячи коліна, згинаючи й розгинаючи руки в ліктях. Його слід малює темну лінію на стерні — діагональ, що починається біля під’їзної алеї до будинку, а закінчитись може будь-де. Можливо, у Канаді. Чи на Північному полюсі. Білі метелики, що дрімали над вранішніми краплями роси, злякавшись, здіймаються вгору, а тоді знову різко опускаються до колючої стерні.

Він біжить швидше, подалі від пожованої закривавленої кросівки, що лежить на ґанку його чудового будинку, але відчуття настання кульмінаційного моменту залишається з ним. Обличчя починають воскресати в його голові, і кожне супроводжується окремим фрагментом звукової доріжки. Обличчя і голоси, які він ігнорував протягом двадцяти років, а то й більше. Досі, коли вони з’являлись і бубніли, він переконував себе, що це давній самообман, вигадана ним історія, грандіозне фентезі з переляканим хлопчиком, який від матері підхопив невротичний страх, неначе застуду, і був добрим старим маминим рятівником Джеком Сойєром у головній ролі. Це все було вигадкою і забулося ним ще до досягнення шістнадцятирічного віку. Тоді він був спокійний. Спокійний, як і зараз, коли рівно біжить через поле, неначе сновида, залишаючи позаду себе темний слід і хмари зляканих нічних метеликів.

Вузьке обличчя, вузькі очі, зсунена набік паперова кепка: якщо ти будеш викочувати бочку, коли мені потрібно, то робота твоя. Смоукі Апдайк з Оутлі штату Нью-Йорк, де вони пили пиво і заїдали келихами, Оутлі, де було щось у тунелі за межами міста і де Смоукі тримав його в полоні. Аж доки…

Допитливі очі, удавана посмішка, блискучий білий костюм: Джеку, ми раніше зустрічалися де? Скажи мені. Зізнайся. Сонячний Ґарднер, проповідник в Індіані, котрого також звали Озмонд. Озмонд з іншого світу.

Широке й волохате обличчя та перелякані очі хлопчика, а точніше, не зовсім хлопчика: це погане місце, Джекі, Вовк знає. І це було, це було поганим місцем. Вони запхнули його в клітку, запхнули доброго старого Вовка в клітку і зрештою вони вбили його. Вовк помер від хвороби, яка називається Америка.

— Вовк! — Чоловік, що біжить полем, важко дихає. — Вовк, о Боже, мені шкода!

Обличчя і голоси, усі ці обличчя і голоси воскресають у нього перед очима, створюють шум у вухах, вимагаючи, щоб їх побачили й почули, заповнюючи його відчуттям настання кульмінаційного моменту, усі його захисні позиції на межі руйнування, як хвилеріз перед хвилею припливу.

Нудота намагається вириватись на світ. У нього знову з’являється потяг блювати, і цього разу він заповнює горло смаком, який добре пам’ятає, смаком дешевого терпкого вина. Раптом — це знову Нью-Гемпшир, знову парк розваг «Аркадія». Вони зі Спіді стоять біля каруселі. Усі ці закляклі коні («Всі коні каруселі мають імя, ти не знав це, Джеку?»), і Спіді протягує пляшку з вином і каже йому, що це магічний напій: один маленький ковток — і перейдеш, перестрибнеш…

— Ні! — кричить Джек, розуміючи, що вже надто пізно: — Я не хочу переходити!

Світ нахиляється під іншим кутом, і він падає в траву на руки і коліна зі щільно заплющеними очима. Розплющувати їх немає потреби: багатші, насиченіші запахи, які раптом заповнюють ніс, кажуть йому все, що потрібно знати. Що він повернувся додому після стількох років забуття, хоча майже кожен рух, кожна перемога були певним чином присвячені тому, щоб запобігти (або принаймні відкласти) настанню цього моменту.

Це Джек Сойєр, леді та джентльмени, у безкрайому полі запашної трави, під чистим, вранішнім, вільним від хмар, незаплямованим небом. Він ридає. Він знає, що сталося, тому й плаче. Його серце розривається між страхом і радістю.

Це Джек Сойєр через двадцять років. Він виріс і став чоловіком, а тепер повернувся знову на Території.


Це голос його давнього друга Річарда, відомого як Раціональний Річард, голос рятує його. Він тепер керує власною юридичною фірмою («Слоут і партнери»). Це вже не той Річард, яким він був, коли Джек знав його, мабуть, краще за всіх, протягом тривалого відпочинку в Сібрук-Айленді у Південній Кароліні. Річард із Сібрук-Айленда мав багату уяву й пишну шевелюру, був надмірно говірким і прудконогим, худим, як вранішня тінь. Теперішній Річард, Річард Юрист — вузькоплечий товстопуз, який переважно сидить у кріслі, попиваючи «Бушвіл». Також він зачавив, мов надокучливу муху, свою уяву, яскраво грайливу за тих днів, у Сібрук-Айленді. Джек ловить себе на думці, що життя Річарда Слоута пішло вниз, хоча дечого він усе ж таки навчився (мабуть, у юридичній школі): помпезно бекати, як вівця, не знаючи, що сказати, — особливо це дратувало у розмові телефоном і вже стало його кодовим фірмовим знаком. Він починає вимовляти цей звук, стуливши губи, а тоді продовжує, широко роззявивши рот, і це робить його схожим на безглузде поєднання віденського хору хлопчиків і лорда Гав-Гав.

На колись власному полі Джек стоїть на колінах із заплющеними очима, відчуваючи новий насичений запах, який він так добре пам’ятає і якого йому так бракувало, хоча він цього навіть не усвідомлює. Джек чує, як Річард Слоут починає говорити в глибині його свідомості. Яке полегшення — почути ці слова! Він знає, що це його власний розум імітує голос Річарда, але це все одно чудово. Якби Річард був тут, думає Джек, він би обняв свого давнього друга і сказав: «Говори нехай навіть пишномовно, хлопчику Ричі, нехай бекаючи, як вівця, бодай якось».

Раціональний Річард каже: «Ти усвідомлюєш, що це все сон, Джеку, чи не так? бе-гееее це, поза сумнівом, результат стресу, який ти дістав, розгорнувши коробку бе-гееее немає сумнівів, що саме через це ти знепритомнів і що це, своєю чергою, стало причиною бе-ГЕ-Е-Е-Е! сну, який ти зараз бачиш».

Стоячи на колінах, досі з заплющеними очима і спадаючим на обличчя волоссям, Джек каже:

— Іншими словами, це те, що ми називали…

Правильно! Те, що ми називали бе-гееее… «дурниці Сібрук-Айленда». Але Сібрук-Айленд був дуже давно, Джеку, тож я раджу тобі розплющити очі, знову підвестися на ноги й запамятати, що все те незвичайне, що тобі доводиться бачити бга-а! насправді його там немає.

— Насправді там немає, — бурмоче Джек.

Він підводиться і розплющує очі. З першого ж погляду розуміє, що насправді воно є, проте досі тримає в голові пишномовний, що ніби промовляє «мені шістдесят, але я виглядаю на тридцять п’ять», голос Річарда, який підтримує його. Це допомагає утримувати сумнівну рівновагу, щоб не втратити свідомість і не збожеволіти.

Над ним безкрає чисте темно-синє небо. Навколо нього різні трави і висока, по груди, а не по кісточки, тимофіївка; Банні Бучер своєю ногою не ступав на цю землю, не те що косив. Насправді немає й будинку на іншому краю шляху, яким він ішов. Лише мальовнича давня житниця і вітряк поряд.

Де літаючі люди? думає Джек і дивиться в небо, тоді жваво хитає головою. Жодних літаючих людей; жодних двоголових папуг, жодних перевертнів не існує. Це все було дурницями Сібрук-Айленда, неврозом, який він перейняв від матері та який навіть трохи передався Річарду. Це все просто, бе-геее… абсурд.

Він погоджується із цим, хоча разом із тим розуміє, що справжній абсурд — не вірити у все, що відбувається навколо. Запах трави стає ще насиченішим і солодшим у поєднанні з ароматом безлічі квіток конюшини і сильним тягучим духом чорної землі. З трави лине нескінченне цокотання цвіркунців, які живуть своїм безтурботним життям. Білі метелики сполохано тріпочуть крильцями. Бездоганну щоку неба не псують ані телефонні дроти, ані електричні кабелі, ані залишки інверсії літаків.

Ще більше вражає Джека досконалість поля, яке навколо нього. У тому місці, де він упав на коліна, — прим’яте коло, сильно запорошена трава припала до землі. Але немає сліду, який би вів до цього кола, жодних ознак, що хтось пройшов цією мокрою м’якою травою. Він, радше за все, впав із неба. Це неможливо, звичайно, швидше за все, це марнички Сібрук-Айленда, але ж…

— Я неначе з неба впав, — каже Джек на диво спокійним голосом. — Я потрапив сюди із Вісконсину. Я перестрибнув сюди.

Голос Річарда голосно заперечує це, вибухаючи шквалом пхикання і бекання, але Джек того майже не помічає. Це просто добрий старий Раціональний Річард робить що хоче в його голові. З Річардом таке вже було раніше, і вийшов він з іншого боку з більш-менш неушкодженою свідомістю… але йому тоді було дванадцять. Їм обом було по дванадцять тієї осені, коли розум і тіло були значно гнучкішими.

Джек повільно роззирається, але не бачить нічого, крім безкраїх полів (туман над ними розсіюється з настанням ранкового тепла) і синьо-сірих лісів позаду себе… На південний захід десь із милю тягнеться ґрунтова дорога. За нею на горизонті, чи то навіть за горизонтом, на бездоганному літньому небі видніється димок.

Піч — ні, думає Джек, не може бути — надворі липень, можливо, невеличкий завод. І

Він чує свист, три довгих слабких гудки, що линуть здалеку. Здається, серце вистрибує з грудей, рот розтягується в безпорадній усмішці.

— Там Міссісіпі, їй-богу, — каже він, і немов на підтвердження цього навколо нього польові метелики витанцьовують свій вранішній мереживний танок. Це Міссісіпі, чи як тут її називають. А свист, мої друзі й сусіди…

Ще два розкотистих гудки зустрічають новий літній день. Вони тихі, бо линуть здалеку, так, але зблизька вони були б гучними. Джек у цьому переконаний.

— Це корабель на річці. Величезний, чорт забирай. Можливо, пароплав.

Джек прямує до дороги, переконуючи себе, що це сон, проте анітрохи в це не вірить, хоча й тримається за цю версію, як акробат за балансуючу жердину. Пройшовши приблизно сотню ярдів, він озирається й дивиться назад. Темна лінія зім’ятої тимофіївки, починаючись від того місця, у якому він приземлився, веде аж до нього. Це його слід. Єдиний слід. Далі ліворуч (фактично якраз позаду нього) — житниця й вітряк. «Це мої будинок і гараж, — думає Джек, — принаймні у світі “Шевроле”, війни на Близькому Сході та шоу Опри Вінфрі».

Він іде далі і вже майже дістається дороги, аж раптом починає розуміти, що на південно-західному горизонті щось більше, ніж димок. Також відчувається певна вібрація. Вона б’є в голову, мов мігрень. До того ж біль періодичний, залежить від напрямку його руху. Якщо він повертається занімілим обличчям до півдня, частота пульсації зменшується. Повертається на схід — зникає. На північ — майже немає. А коли крутиться навколо себе — починається наново.

Тепер іще гірше, це як дзижчання мух чи стукіт радіатора в готельному номері, що стає нестерпним, коли починаєш помічати ці звуки.

Джек знову повільно обертається навколо себе. Південь — вібрація слабшає. Схід — зникає. Північ — починає повертатись. Захід — знову дужчає. Південний захід — він неначе кнопка у авторадіоприймачі, крутиться, а тоді зупиняється, натрапивши на потрібну хвилю. Пах, пах, пах. Запекла і неприємна вібрація, що схожа на головний біль, а запах схожий на давній дим…

— Ні, ні, ні, не дим, — каже Джек.

Він стоїть у сонячній високій траві, що сягає його грудей, штани намокли, білі метелики, неначе метушливе віяло, пурхають навколо голови, очі широко відкриті, щоки бліді-бліді. У цей момент він знову виглядає, як дванадцятирічний хлопчик. Аж моторошно: він повернувся до себе молодшого (і, мабуть, кращого).

— Не дим, запах схожий…

Його знову тягне блювати. Запах відчуває не носом — він у його голові. Це запах гнилої копченої ковбаси. Запах напівзогнилої відрізаної ступні Ірми Френо.

— Я відчуваю його, — шепоче Джек, розуміючи, що має на увазі зовсім не запах. Він може керувати вібрацією, як сам захоче… навіть, як він уже зрозумів, зробити так, щоб вона зникла. — Я відчуваю Рибака. Чи то його самого, чи то… не знаю кого.

Він починає йти, але за сотню ярдів знову зупиняється. Вібрація в його голові фактично геть зникла. Стихла, як радіостанція з настанням гарячого робочого дня. Яке полегшення!

Джек майже дістався дороги, яка, поза сумнівами, веде до якоїсь версії Ардена і до Централії та Френч Лендінґа — в інший бік, як раптом чує нечіткий барабанний дріб, що пронизує все його тіло, неначе фоновий ритм Джина Крупа.

Він повертає ліворуч, а тоді скрикує від подиву і захвату водночас. Три величезні коричневі створіння з довгими навислими вухами стрибають повз Джека, здіймаючись над травою, а тоді знову занурюючись у неї, схожі на кроликів, що схрещені з кенгуру, з комічно-жахливими випуклими чорними очима. Вони стрибають дорогою, здіймаючи пил плоскими лапами (хутро на яких біле, а не коричневе).

— Господи! — каже Джек, сміючись і плачучи водночас.

Він ляскає себе долонею по голові: що це було, хлопчику Ричі? Можливо, ти якось це прокоментуєш?

Звичайно ж, Ричі прокоментує. Він каже Джеку, що це була миттєва… бе-геее!… галюцинація.

— О так, звичайно, — каже Джек. — Велетенські милі кролики. Запишіть мене на найближчий сеанс А. А. — Ступивши на дорогу, він знову дивиться на південно-західний горизонт. На пелену диму. На село. Цікаво, його жителям страшно, коли насувається вечірня темрява? Чи закрадається страх, що настане ніч? Чи бояться вони створіння, яке викрадає їхніх дітей? Чи потрібен їм копісмен? Звичайно, що так. Звичайно, вони…

Щось лежить на дорозі. Джек нахиляється і піднімає бейсбольну кепку з логотипом «Мілуокі Брюерс», страшенно недоречну в цьому світі блукаючих кроликів, проте, безсумнівно, реальну. Судячи з пластикового регулятора, що корегує розмір ззаду, це дитяча кепка. Джек дивиться всередину, заздалегідь знаючи, що там знайде. Так і є, на бирці акуратний напис чорнильною ручкою: «ТАЙ МАРШАЛЛ». Кепка не така волога, як джинси Джека, що змокли від вранішньої роси, але не суха. Вона лежить тут, на дорозі, мабуть, ще відучора. Логічно було б припустити, що викрадач Тая доставив його сюди, але Джек не вірить у це. Можливо, це все ті ж самі імпульсивні вібрації спричиняють появу іншої думки, іншого образу: Рибак, добре заховавши Тая, іде цією ґрунтовою дорогою. Під пахвою в нього обгорнена коробка з-під взуття з наклеєними на ній фальшивими марками. Він у бейсбольній кепці Тая, яка йому замала, тому не тримається голови. Але він усе одно не збільшує її розмір за допомогою регулювального ремінця. Не хоче, щоб Джек помилково, бодай на хвилинку, подумав, що це кепка дорослого. Він дражнить Джека, запрошує його в гру.

— Забрав хлопчика з нашого світу, — мимрить Джек. — Утік з ним до цього світу. Заховав у якомусь безпечному місці, як павук ховає свою здобич. Живого? Мертвого? Думаю, живого. Не знаю чому. Можливо, це просто те, у що я хочу вірити. Залишив його. Тоді пішов туди, де заховав Ірму. Взяв її ступню та приніс мені. Проніс її через цей світ, а тоді перестрибнув назад, у мій світ, щоб залишити на моєму ґанку. Можливо, він загубив кепку дорогою? Можливо, вона впала з його голови?

Джек так не вважає. Джек вважає, що цей клятий мудак, це падло, яке стрибає з одного світу в інший, залишило кепку навмисно. Знаючи, що коли Джек ітиме цією дорогою, то знайде її.

Джек притискає картуз до грудей, як уболівальники в «Міллер-Парк», які висловлюють повагу до прапора під час виконання національного гімну, заплющує очі й зосереджується. Це навіть легше, ніж він очікував. Є речі, які ніколи не забуваються: як чистити апельсин, як кататися на велосипеді, як зробити сальто вперед і назад між світами.

Такому, як ти, аж ніяк не потрібно дешевого вина, — він чує з голосу свого давнього друга Спіді Паркера, що той ледь не засміявся. За мить він чує сигнал зустрічного автомобіля, поступається назад і розплющує очі. Бачить, що це асфальтова дорога — Норвей Веллі-роуд, але…

Лунає сигнал, і миттєво старий брудний «Форд» із шумом пролітає повз Джека, ледь не зачепивши його ніс дзеркалом заднього огляду з боку пасажирського сидіння. Тепле повітря вже вкотре наповнюється хоча й слабким, проте різким запахом вуглеводів, який укриває Джекові щоки та брови, і супроводжується дитячим обурливим голосом:

— …Чорт, зійди з дороги, коз-зел

— Випускник якогось задрипаного бичачого коледжу назвав мене «козлом», — каже Джек голосом свого кращого друга Річарда Раціонального, до того ж він додає пишномовне Бе-геее! Його серце важко стукає. Боже, він перестрибував і ледь не опинився під колесами цього авто!

«Будь ласка, Джеку, не говори дурниць, — каже Річард. — Тобі все це наснилося».

Джек знає краще. Хоча він і дивиться навколо себе зі здивуванням, його серце зовсім не здивоване, анітрохи. По-перше, у нього досі є кепка — кепка Тая Маршалла з логотипом «Брюерс». По-друге, міст через річку Тамарак саме за наступним пагорбом. В іншому світі, світі зі стрибаючими кроликами, він пройшов приблизно милю. У цьому він пройшов щонайменше чотири.

Усе так, як було колись, думає він, так само, як було тоді, коли він був шестирічним хлопчиком і йому здавалось, що люди живуть лише в Каліфорнії і більше ніде. Але це неправильно. Якось неправильно.

Джек стоїть на узбіччі асфальтної дороги, яка була ґрунтовою лишень кілька секунд тому, стоїть, втупивши очі в бейсбольну кепку Тая Маршалла, намагаючись зрозуміти, що і як саме не так, розуміючи, що в нього нічого не вийде, номер не пройде. Усе це було давним-давно, і до того ж він із тринадцяти років намагався заховати дивні спогади свого дитинства. Іншими словами, більшу частину свого життя. Так не буває, що людина тривалий час забувала, а тоді просто клацнула пальцями і згадала…

Джек клацає пальцями. Каже вже теплішому літньому ранку:

— Що було, коли мені було шість? — І дає відповідь на своє запитання: — Коли Джекі було шість, татко грав на сурмі.

Що це означає?

— Не татко, — каже раптом Джек. — Не мій татко. Декстер Ґордон. Мелодія називалась «Татко грає на сурмі». Чи то альбом. Платівка. — Він стоїть там само, помотавши головою, додає. — Грай, татку, грай. «Татко грає на сурмі». — І раптом усе повертається. Декстер Ґордон грає на високоякісній звуковій апаратурі. Джекі Сойєр за диваном бавиться іграшковим лондонським таксі. Воно було важким, тому здавалося реальнішим, ніж просто іграшковим. Його батько і батько Річарда розмовляють. Філ Сойєр і Морґан Слоут.

Ти тільки уяви, яким цей хлопець був би там, — каже дядечко Морґан. Тоді вперше Джек Сойєр почув про Території. Коли Джеку було шість, він познайомився зі словом. А…

— Коли Джекі було дванадцять, він уже фактично був там, — каже він.

Смішно! — реве син Морґана. — Надзвичайно бе-геее!.. смішно! А зараз ти розповідатимеш мені, що там у небі були люди!

Але, перш ніж Джек починає розповідати уявному варіанту свого давнього друга це чи щось інше, під’їжджає ще одне авто. Воно зупиняється. Підозріливо дивиться з вікна водія (Джеку здається, що це її звичний вираз обличчя і він, по суті, нічого не означає) Елвена Мортон, покоївка Генрі Лайдена.

— Що ви, в біса, тут робите, Джеку Сойєр? — запитує вона.

Він усміхається до неї:

— Не дуже добре спав, місіс Мортон. Вирішив трохи прогулятись, щоб провітрити голову.

— Ви завжди блукаєте росою і туманом, коли хочете провітрити голову? — запитує вона, опустивши погляд на його мокрі до колін, а то й вище, джинси. — Допомагає?

— Думаю, я заблукав у своїх власних думках, — каже він.

— Гадаю, так і є, — каже вона. — Сідайте, я підвезу вас майже до самого дому. Якщо, звичайно, вам більше не треба провітрювати голову.

Джек вимушений усміхнутись. Вона така добра. Нагадує йому про його покійну матір. (Коли нетерплячий син запитував її, що і коли вони їстимуть на обід, Лілі Кавано-Сойєр полюбляла казати: «Смажений пук із цибулею, вітряний пудинг і повітряний соус на десерт, приходь, будемо їсти о, е-е, пів на надцяту».)

— Думаю, моя голова вже провітрилась, навіть більше, ніж я очікував, — каже він і обходить спереду стару коричневу «Тойоту» місіс Мортон.

На пасажирському сидінні — коричнева сумка, з якої стирчить зелень. Джек відсуває її поближче до середини, а тоді сідає.

— Я не знаю, чи подає Бог тому, хто рано встає, — каже вона, їдучи далі, — але те, що він допомагає першому покупцю купити найкращу зелень у «Ройз», то це вже точно. Мені подобається приїздити туди швидше за ледарів.

— Ледарів, місіс Мортон?

Вона по-своєму підозріливо посміхається, очі дивляться вбік, правий кутик її рота вигнувся вниз, мов відчувши щось кисле.

— Займають місце за прилавком для ланчу і говорять «Рибак — це, Рибак — те». Хто ним може бути, яким він може бути — швед, чи поляк, чи ірландець — і, звичайно ж, що вони зроблять йому, якщо впіймають, і що його вже давно впіймали б, якби справу вів хтось інший, а не цей тупоголовий вайло Дейл Ґілбертсон. Таке вони кажуть. Легко говорити, коли ти вклав свій зад на один зі стільців Роя Содерхольма з чашкою кави в одній руці та пончиком у другій. Це моя особиста думка. Звичайно ж, половина з них отримують допомогу з безробіття, але ж вони не будуть про це говорити. Мій батько завжди казав: «Покажи мені того, хто не хоче косити траву в липні, і я покажу тобі людину, яка не береться ані за холодну воду увесь рік».

Джек зручно влаштовується на сидінні, колінами впершись у панель, і спостерігає, як летить дорога. Скоро він повернеться додому. Його штани починають сохнути, і він почувається на диво спокійно. Елвена Мортон йому подобається через те, що з нею не доводиться перейматись тим, щоб підтримувати розмову: вона про все подбає сама. Він знову згадав про матір. Про дуже балакучих (таких, як дядько Морґан) вона зазвичай казала, що їхній клятий язик «підвішений і надрізаний з обох боків».

Він ледь посміхається, недбало підводить руку, щоб приховати посмішку від місіс М. Якщо вона запитає його, чому він сміється, що він їй скаже? Що він щойно подумав, що в неї підвішений язик? Також цікаво, як думки і спогади знову повертаються. Чи не він ще вчора хотів зателефонувати матері, забувши, що вона померла? Здається, неначе це було в іншому житті. Одному лише Богу відомо, що він уже не той чоловік, який сьогодні вранці втомлено звісив ноги з ліжка з почуттям, що не назвеш інакше як приреченість. Він востаннє був такий сповнений енергії тоді, як… ну, тоді, коли Дейл уперше віз його цією ж дорогою, щоб показати чудову місцину, котра раніше належала Дейловому батькові.

Елвена Мортон тим часом їде далі.

— Хоча я також визнаю, що користуюсь будь-яким приводом, щоб вийти з дому, коли він розпочинає свого Навіженого Монголоїда. — Навіженим Монголоїдом вона називає Вісконсинського Щура Генрі.

Джек киває з розумінням, не знаючи, що за кілька годин він зустрінеться з хлопцем на прізвисько Навіжений Угорець. У житті трапляються збіги.

— Щоразу, коли він рано-вранці вирішує записувати Навіженого Монголоїда, я йому кажу: «Генрі, навіть якщо вам так потрібно кричати, говорити жахливі речі, вмикати музику у виконанні молокососів, котрих узагалі не можна допускати до туби чи залишати наодинці з увімкненою електричною гітарою, то навіщо це робити зранку, щоб псувати собі весь день?» І це справді так, після чотирьох разів із п’яти, як він перетворюється на цього Навіженого Монголоїда, він увесь день лежить у ліжку, приклавши лід до своєї бідолашої голови, до того ж не бере ані шматочка в рот у ці дні. Залишена мною вечеря — я завжди залишаю йому вечерю в одному і тому ж місці в холодильнику, за винятком, коли він каже, що хоче щось приготувати сам, — здебільшого він навіть не торкається її, а навіть якщо її там немає, то, я думаю, він просто згортає її до утилізатора відходів.

Джек мугикає. Це все, що від нього вимагається. Її слова ллються через край, а він тим часом думає, як покладе кросівку до мішечка, узявши її камінними щипцями, і відвезе до відділку поліції, тим самим розпочавши ланцюг речових доказів. Він міркує, що йому потрібно переконатися, чи немає чогось іще в коробці з-під взуття, і оглянути обгортковий папір. Він також хоче перевірити обгортки пакуночків від цукру. Можливо, на них надруковано назву ресторану під зображенням пташок. Це малоймовірно, але…

— А він каже мені: «Місіс М., я не можу нічого із цим вдіяти. Інколи я просто прокидаюся Щуром. Хоча мені й доводиться потім дорого за це платити, проте це така насолода — бути в цьому образі. Безмежна насолода». Я запитую в нього: «Яка може бути насолода від музики, якщо вона про дітей, які хочуть убити своїх батьків, їсти ембріони, займатися сексом із тваринами і таке інше?» — Я запитала його, бо одна пісня саме про це і була, Джеку, я чула це ясно як білий день, а він каже: «Оппа, почалось».

Вони вже фактично доїхали до під’їзної дороги, що веде до будинку Генрі. За чверть милі видно дах Джекового дому. Його пікап мирно виблискує на під’їздній доріжці. Йому не видно ґанку, і тим більше не видно того жахіття, що лежить там на дошках, чекаючи, що хтось його прибере. Прибере заради честі.

— Я б могла вас підвезти ближче, — каже вона. — І чому я так не зробила?

Джек згадує про кросівку і запах гнилої копченої ковбаси, що ширився навколо, посміхається, хитає головою та швидко відчиняє двері для пасажира.

— Думаю, мені ще треба трохи подумати, — каже він.

Вона дивиться на нього з тим самим виразом підозри, який приховує в собі, як здається Джеку, любов. Вона знає, що Джек прикрасив життя Генрі Лайдена, і вірить, що цього достатньо, щоб вона полюбила його. Принаймні йому хочеться так думати. Йому спадає на думку, що вона нічого не сказала з приводу бейсбольної кепки в його руках, але чого б це їй щось говорити? У цій місцевості кожен чоловік має щонайменше чотири таких.

Він прямує дорогою, волосся спадає (дні, коли він стригся в «Чез-Чез» на Родео-драйв, давно проминули — це Кулі Кантрі, і коли він вирішує постригтися, то йде до старого Герба Рупера на Чейз-стрит, поруч зі спілкою ветеранів), він іде незграбно, роблячи великі кроки, як хлопчик. Місіс Мортон висувається з вікна і кричить йому вслід:

— Зніміть ці джинси, Джеку! Одразу ж, як прийдете додому! Не чекайте, доки вони висохнуть на вас! Це може стати причиною артриту!

Він підводить руку, не обертаючись, кричить у відповідь:

— Гаразд!

Через п’ять хвилин він знову йде вздовж своєї під’їзної алеї. Нехай лише на деякий час, проте страх і пригнічення залишили його. Збудження теж, що безумовно полегшує ситуацію. Найгірше для копісмена — це братися за розслідування в збудженому стані.

Побачивши на ґанку коробку, обгортковий папір і надміру популярну кросівку, Джек подумки повертається до слів місіс Мортон, коли вона цитувала великого мудреця Генрі Лайдена.

Я не можу нічого з цим вдіяти. Інколи я просто прокидаюсь Щуром. Хоча мені й доводиться потім дорого за це платити, проте це така насолода бути в цьому образі. Безмежна насолода.

Безмежна насолода. Джек теж відчував таке час від часу, коли був детективом, інколи під час дослідження місця злочину, але частіше при допиті свідка, який знав більше, ніж хотів казати… але Джек Сойєр майже завжди здогадувався про це, відчував це. Він припускає, що теслі відчувають те саме, коли в них особливо добре виходить теслярська робота, скульптори, коли їм добре вдається ніс чи підборіддя, архітектори, коли бачать, що лінії на їхніх кресленнях прокладені правильно. Єдина проблема: хтось у Френч Лендінґу (можливо, і з окружних міст, проте Джек припускає, що з Френч Лендінґу) відчуває те ж саме, убиваючи дітей і з’їдаючи частини їхніх тіл. Хтось у Френч Лендінґу дедалі частіше прокидається Рибаком.


Джек заходить до будинку через чорний хід. Зупиняється на кухні, щоб узяти великий мішечок, кілька торбинок для сміття, совок і віник. Він відчиняє льодогенератор і висипає приблизно половину кубиків у один із пластикових мішечків, оскільки Джек Сойєр розуміє, що ступня бідної Ірми Френо досягла вже максимальної стадії розкладання.

Він пірнає у свій кабінет, хапає там жовтий блокнот, чорний маркер, кулькову ручку. У вітальні він дістає коротші щипці. Й одразу ж повертається на ґанок. Джек Сойєр уже не приховує свою таємничу особистість.

Я КОПІСМЕН, — думає він, посміхаючись. — Захисник американського способу життя, друг покалічених, кульгавих і мертвих.

Тоді, коли він дивиться на кросівку, оповиту жалюгідною маленькою хмаркою смороду, він відчуває величезну таємничість, яку і ми відчували, коли вперше набрели на Ірму під уламками занедбаного ресторану. Він поставиться до решток Ірми з честю, наскільки це лишень можливо, як і ми поставилися з честю до самої дитини. Він думає про розтини, на яких він був присутній, про всю важливість, яка приховується за брутальними жартами про м’ясну лавку.

— Ірмо, це ти? — запитує він спокійно. — Якщо так, то допоможи мені. Поговори зі мною. Настав час, коли мертві мають допомогти живим. — Джек мимовільно цілує свої пальці і здмухує поцілунок униз, до кросівки.

Він думає: Я б убив ту людину, чи нелюда, хто зробив це. Підвісив би його, щоб він кричав, аж доки не навалить у штани. Щоб він поринув у сморід своїх власних нечистот.

Але такі думки не зовсім гідні, тож він їх проганяє.

Перша торбинка — для кросівки із рештками ступні всередині. Бере щипцями. Щільно зав’язує. Записує маркером дату на мішечку. Описує кульковою ручкою в блокноті характерні ознаки речового доказу. Кладе в торбинку для сміття з льодом.

Друга — для кепки. Щипців тут не треба; він уже взяв її рукою. Кладе її в торбинку. Щільно зав’язує. Занотовує маркером дату, описує характерні ознаки в блокноті.

Третя торбинка — для коричневого обгорткового паперу. Він тримає його якусь мить щипцями, обстежує фальшиві марки з птахами. «ВИГОТОВЛЕНО “ДОМІНО”» — надруковано під кожною картинкою, і це все. Ані назви ресторану, ані чогось такого. У торбинку. Щільно зав’язує. Занотовує маркером дату. Описує характерні ознаки.

Він змітає пір’я і кладе його в четвертий мішечок. Ще пір’я є в коробці. Він піднімає коробку щипцями, висипає пір’я на совок, раптом відчуває різкий удар у грудях — здалося, неначе з лівого боку в грудній клітці товче кулак. На дні коробки щось написано. Тим же маркером «Шарпі», що й було написано безглузді листи. Той, хто це писав, знав, кому він це писав. Не фізичному наявному Джеку Сойєру, адже в такому разі Рибак, поза сумнівами, назвав би його Голлівудом.

Це повідомлення адресовано внутрішньому Джеку Голлівуду Сойєру і дитині, якою він був колись.


Відвідай «Смачно в Еда», копісмене. Твій друг-диявол


РИБАК.


— Твій друг-диявол, — бурмоче Джек. — Так. — Він піднімає коробку щипцями і опускає її в другу торбинку для сміття; в нього більше немає достатньо великого мішечка, щоб він міг покласти її туди. Потім він акуратно складає всі речові докази в купку. Це завжди має вигляд буденний і прозаїчний, як фотографії, які ми звикли бачити в кримінальних журналах.

Він заходить усередину і набирає номер Генрі, побоюючись, що слухавку візьме місіс Мортон, але, дякувати Богу, біля телефону був Генрі. Він уже вийшов з образу Щура, хоча в рурці Джек ще чує тихий шум і різкий звук «електричної гітари».

Генрі каже, що чудово знає про «Смачно в Еда», але з якого це дива Джека раптом зацікавило це місце?

— Зараз це не що інше, ніж просто руїна; Ед Ґілбертсон помер досить давно і у Френч Лендінґу багато хто був тому лише радий, Джеку. Це місце можна було назвати «царством антисанітарії». Дивно, що там ніхто не отруївся. Ти запитаєш, чому міністерство охорони здоров’я його не зачинило, — тому що в Еда були знайомі. Дейл Ґілбертсон один із них.

— Вони були родичами? — запитує Джек.

Генрі відповідає:

— Так, твою мать. — Зазвичай його друг ніколи б так не сказав.

Джек розуміє, що в Генрі цього разу не болить голова, Щур досі в його мозку. Джек чув, як щось схоже вряди-годи вилітало з уст Джорджа Ретбуна, вигуки несподівано грубим голосом зі шляхетного горла Генрі — таким голосом Генрі прощається, кидаючи при цьому «Дінь-дон» або «Айві-дайві» мовою Шейх, Шейк, Шейха.

— Де саме воно розташоване? — запитує Джек.

— Важко сказати, — відповідає Генрі. Тепер його голос трохи дратівливіший. — За територією магазину з продажу фермерського знаряддя, устаткування… «Ґольц». Наскільки я пам’ятаю, там була дуже довга під’їзна дорога. Якщо там і був колись якийсь знак, то його вже давно немає. Коли Ед Ґілбертсон продав свій останній хот-дог, що аж кишів мікробами, ти, напевно, навчався ще в першому класі. А навіщо тобі все це?

Джек знає: те, що він задумав, — безглуздо за стандартами звичайного розслідування, оскільки краще не брати нікого із собою на місце злочину, особливо на місце вбивства, але це ж не звичайне розслідування. Один із речових доказів він приніс із іншого світу. Цього достатньо, щоб переконатися, що слідство незвичайне? Зрозуміло, що він зміг би знайти давно зруйновану забігайлівку «Смачно в Еда»; будь-хто з «Ґольца» спромігся б, поза сумнівами, показати йому дорогу. Але…

— Рибак щойно прислав мені одну з кросівок Ірми, — каже Джек. — Зі ступнею Ірми всередині.

Перша реакція Генрі — глибокий різкий вдих.

— Генрі? З тобою все гаразд?

— Так. — Голос Генрі приголомшений, але спокійний. — Який жах для матері дівчинки. — Він робить паузу. — І для тебе. І Дейла. — Знову пауза. — Для всього міста.

— Так.

— Джеку, ти хочеш, щоб я поїхав з тобою до Еда?

Генрі може, Джек знає це. Без проблем. Айві-дайві. Але якщо реально розібратись, чому він кличе насамперед Генрі?

— Так, — каже він.

— Ти подзвонив у поліцію?

— Ні.

Він зараз запитає мене, чому ні, і що я йому відповім? Що я не хочу, щоб Боббі Дюлак, Том Лунд і всі інші топтались там, змішували свої запахи із запахом убивці, аж доки я сам усе не рознюхаю? Що я не довіряю маминим мазунчикам, бо вважаю, що вони все лише зіпсують, до дідька, і Дейл у тому числі.

Але Генрі не запитує.

— Я чекатиму на тебе на початку під’їзної дороги, — каже він. — Лише скажи коли.

Джек підраховує, скільки часу йому знадобиться, щоб попіклуватися про речові докази — запакувати все в коробку й завантажити в багажник. Нагадує собі, що треба взяти стільниковий, який зазвичай просто стоїть на підставці в його кабінеті. Він захоче повідомити всіх, щойно знайде рештки Ірми і все огляне першим. Тоді він дозволить Дейлу і його хлопцям приїхати. Тоді нехай беруть із собою кого захочуть, хоч групу випускників, які марширують. Він дивиться на годинник і бачить, що вже майже восьма година. Як швидко стало настільки пізно? Дистанції коротші в іншому світі, це він пам’ятає, та хіба там і час швидший? Чи, може, він просто загубився в часі?

— Я буду там о восьмій п’ятнадцять, — каже Джек. — Але коли ми приїдемо до «Смачно в Еда», ти сидітимеш у пікапі як зразковий хлопчик, аж доки я не скажу, що можеш вийти.

— Зрозумів, mon capitaine.

— Дінь-дон. — Джек вішає слухавку і повертається на ґанок.


Та не все сталось так, як Джеку гадалось. Не вдається йому першим оглянути і обнюхати місце злочину. Фактично сьогодні по обіді у Френч Лендінґу досить напружена ситуація, що ледь не виходить із-під контролю. Попри безліч факторів, головною причиною негараздів стане Навіжений Угорець.

Це прізвисько має дрібку доброго старого гумору, і схоже воно на те, як часом називають худорлявого банківського клерка «Великим Джоі» чи власника книгарні в трифокальних окулярах — «Орлиним Оком». Арнольд Грабовський за зросту у п’ять футів і шість дюймів та ваги в сто п’ятдесят фунтів є найменшим чоловіком у поточному реєстрі Дейла Ґілбертсона. Насправді він стоїть поряд із Деббі Андерсон і Пем Стівенс, котрі трохи вищі за нього й більше важать (маючи тільки шість футів, Деббі могла б їсти яєчню завбільшки з голову Арнольда Грабовського). Навіжений Угорець — досить безневинний, він один із тих, хто вибачається, коли виписує штраф, незважаючи на неодноразові зауваження Дейла, що це погана манера поведінки, і який, як відомо, розпочинав допит із таких невдалих фраз, як «Вибачте, але я хотів би поцікавитись». У результаті Дейл здебільшого дає йому роботу в кабінеті або в місті, де всі його знають і не звертають на нього уваги. Він їздить по початкових школах, у яких його називають «Приязний Офіцер». Він викладає перші уроки про шкоду марихуани. Малеча, не здогадуючись, що перед ними Навіжений Угорець, обожнює його. Коли він проводить серйозніші лекції про наркотики, пиятику і необережне водіння в старшій школі, діти дрімають або переписуються за допомогою цидулок, хоча вони також думають, що видане йому федеративним фондом авто — низький, глянцевий «понтіак» із написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ» на дверях — досить класне. По суті, офіцер Грабовський особливий, як тунець без майонезу.

У сімдесятих, бачте, він грав за «Сент-Луїс», а тоді за «Канзас-Сіті Роялс», був реліф-пітчером, надзвичайно сором’язливим хлопцем, і звали його Аль Грабовський. Здавалося, що він не йде від лави запасних, а прокрадається, і, перш ніж почати грати (зазвичай у дев’ятому іннінгу, коли всі бази зайняті і вирішальна гра), Аль Грабовський відвертався від бази, нахиляв голову, міцно стискав кулаки, завзято підкачував їх і збирався з силами. Тоді повертався й починав кидати неймовірно швидкі точні кидки. Тоді, звичайно ж, його і прозвали Навіженим Угорцем: навіть сліпому очевидно, що він був, чорт забирай, найкращим пітчером у команді вищої ліги. І звичайно, що через це Арнольда Грабовського ми тепер знаємо як Навіженого Угорця. Він кілька років тому навіть намагався відростити вусики, як у Фу Манша. Але оскільки Аль Грабовський Фу був сором’язливим, то з вусиками він був схожий на розмальованого зулуса. З Арнольда лише насміхалися: «Фу відрощує вуса на своєму спокійному бухгалтерському обличчі», — тож він їх поголив.

Навіжений Угорець Френч Лендінґа не погана людина; він віддається роботі на повну, і за звичайних обставин рівень його праці достатньо високий. Але зараз незвичайні часи у Френч Лендінґу. Це дні невезучого невезіння, дні аббала-опопанакс, він однозначно один з офіцерів, яких Джек боїться. Сьогодні вранці він, зовсім того не бажаючи, зробить і без того погану ситуацію ще гіршою.


Рибак подзвонив на номер «911» о 8 : 10 ранку, коли Джек закінчував робити нотатки у своєму жовтому блокноті, а Генрі прогулювався своєю під’їзною алеєю, з великою насолодою вдихаючи запах літнього ранку, незважаючи на те, що в голові він прокручував страшну новину, яку йому повідомив Джек. На відміну від деяких офіцерів (таких як Боббі Дюлак), Навіжений Угорець читає текст, написаний поруч із телефоном «911», слово в слово.


Арнольд Грабовський: Вітаю, це відділ поліції Френч Лендінґа, говорить офіцер поліції Грабовський. Ви набрали «911». У вас щось сталося?

[Нерозбірливий звук хтось прокашлюється?]

А.Г.: Алло? Це офіцер Грабовський, ви подзвонили на «911». У вас…

Абонент: Привіт, підтирайло.

А.Г.: Хто це? У вас щось сталося?

Аб.: Це в тебе сталося. Не в мене. У тебе.

А.Г.: Хто це, прошу?

Аб.: Твій найгірший кошмар.

А.Г.: Сер, можу я попросити вас відрекомендуватися?

Аб.: Абаббала. Абаббала-Дун. [Набір звуків.]

А.Г.: Сер, я не…

Аб.: Я Рибак.

[Мовчання.]

Аб.: Що сталося? Злякався? Ймовірно, злякався.

А.Г.: Сер. Ах сер. Такі жарти караються законом…

Аб.: Є батоги в пеклі і ланцюги в шайол. [Абонент, можливо, каже: «Шеол».]

А.Г.: Ах, сер, я б хотів знати ваше ім’я…

Аб:. Ім’я моє — Легіон. Мій номер — багато. Я щур під підлогою Всесвіту. Роберт Фрост так казав. [Сміється.]

А.Г.: Сер, якщо ви зачекаєте, я можу з’єднати вас зі своїм начальником…

Аб.: Замовкни і слухай, підтирайло. Розмова записується? Я сподіваюсь на це. Я б міг тому загладити [чи то, можливо, він каже «завадити», він говорить невиразно], якби захотів, але я не хочу.

А.Г.: Сер, я…

Аб.: Поцілуєш мене в яйця, ти, мавпо. Я залишив вам одну і я втомився чекати, коли ви її знайдете. Завітайте до «Смачно в Еда». Можливо, зараз вона вже трохи розклалася, але свіженькою вона була неймовірно [абонент розкотисто вимовляє «р» у слові «неймовірррно»] смачною.

А.Г.: Де ви? Хто це? Це жарт…

Аб: Передавай вітання копісмену.


На початку телефонної розмови пульс Навіженого Угорця був у межах норми — шістдесят вісім ударів на хвилину. Після закінчення, о 8 : 12, серце Арнольда Грабовського несамовито шалено стукотить. Обличчя бліде. Під час розмови він подивився на дані абонента, прочитав і записав номер, що висвітлився, в нього так тремтіла рука, що цифри стрибали вгору-вниз трьома рядками блокнота. Коли Рибак вішає слухавку, він чує звук вільної лінії. Грабовський настільки схвильований, що намагається перенабрати номер на червоному телефонному апараті, забувши, що «911» — одна з односторонніх ліній. Його пальці тиснуть на панель телефону, він кладе рурку на місце і дивиться на апарат так, неначебто той щойно його вкусив.

Грабовський хапає слухавку чорного телефону, який стоїть за апаратом «911», і щосили клікає на кнопки, але пальці не слухаються його, і він водночас натискає на дві цифри. Він знову лається, а Том Лунд, котрий проходить мимо з чашкою кави, каже:

— Що там сталося, Арні?

— Давай сюди Дейла! — кричить Навіжений Угорець, так сильно здивувавши Тома, що той розливає каву на пальці. — Давай Дейла сюди негайно!

— Та що, в біса, з тобою сталося?

— НЕГАЙНО, чорт забирай!

Том, звівши брови, ще мить збентежено дивиться на Грабовського, а тоді прямує до Дейла, щоб сказати, що Навіжений Угорець, схоже, справді збожеволів.

Грабовський вдруге намагається зателефонувати. Йому щастить набрати номер. Дзвонить. Дзвонить. І ще дзвонить.

Дейл Ґілбертсон також з’являється з чашкою кави. Зараз темні ободи під очима й лінії в кутиках рота в нього набагато помітніші, ніж зазвичай.

— Арні? Що…

— Прослухайте останній дзвінок, — каже Арнольд Грабовський. — Думаю, це був… Алло! — Останнє слово він неначе гавкає, сидячи за диспетчерським столом і врізнобіч соваючи папери.

— Алло, хто це?

Чує.

— Це поліція, ось хто це. Офіцер Грабовський ВПФЛ. Говоріть. Хто це?

Дейл тим часом бере навушники і прослуховує останній дзвінок на «911» у Френч Лендінґу зі зстаючим жахом. О милостивий Боже, — думає він. Перший імпульс — найперший — подзвонити Джеку Сойєру і попросити допомоги. Волати, немов маленька дитина, якій причавило пальці дверима. А тоді він наказує собі заспокоїтися, це його робота, подобається вона йому чи ні, і краще заспокоїтись і спробувати самому все зробити. Крім того, Джек поїхав до Ардена з Фредом Маршаллом провідати Фредову божевільну дружину. Принаймні він так планував.

Копи поки що зібрались навколо столу: Лунд, Чеда, Стівенс. Дейл на них дивився і не бачив нічого, крім заокруглених очей і блідих збентежених облич. А ті, що патрулюють по місту? Ті, хто зараз не на службі? Нічим не кращі. Нічим не кращі, окрім хіба що Боббі Дюлака. Він одночасно відчуває відчай і жах. О, це неначе нічний кошмар. Неначе вантажівка, у якої відмовили гальма, летить згори на переповнений шкільний ігровий майданчик.

Він зриває навушники, дряпнувши собі вухо, але навіть не помічає цього.

— Звідки телефонували? — запитує він Грабовського. Шокований Навіжений Угорець щойно повісив слухавку і сів. Дейл хапає його за плечі й трясе: — Звідки телефонували?

— З «7-11», — відповідає Навіжений Угорець, і Дейл чує рохкання Денні Чеди. Іншими словами, недалеко від того місця, де зник хлопчик Маршаллів. — Я щойно говорив із містером Раяном Пателем, продавцем. Він каже, що цей номер належить таксофону надворі перед магазином.

— Він бачив, хто дзвонив?

— Ні. Його не було, він приймав доставку пива.

— Ти переконаний, що це не був сам Патель.

— Так, у нього був індійський акцент. Сильний. Тип, що телефонував на «911»… Дейле, ви ж чули його. Він звучав, як будь-хто.

— Що відбувається? — запитує Пем Стівенс. Вона запитує про те, про що кожен із них хотів би запитати. — Що сталося?

Вирішивши, що так буде найшвидше, Дейл ще раз вмикає гучномовець із записом розмови.

Запала тривожна тиша, Дейл вимовляє:

— Я поїду до «Смачно в Еда». Томе, ти поїдеш зі мною.

— Так, сер! — каже Том Лунд.

Хвилювання хворобливо позначилось на його обличчі.

— Мені треба ще чотири патрульні авто, щоб супроводжували мене.

Його мозок неначе наполовину закляк, і організовував він усе це машинально. У мене добре виходить організовувати порядок дій, — думає він, але виникають деякі труднощі, щоб упіймати бісового психа-вбивцю.

— Усі по двох. Денні, ти і Пем, у першому авто. Поїдете через п’ять хвилин після того, як поїдемо ми з Томом. Через п’ять хвилин, і жодних блималок чи сирен. Ми маємо тримати все в таємниці настільки довго, наскільки можливо.

Денні Чеда і Пем Стівенс поглядають одне на одного, кивають, а тоді зосереджують увагу на Дейлі. Дейл дивиться на Арнольда Навіженого Угорця Грабовського. Він визначає ще три пари, закінчуючи Дітом Джесперсоном і Боббі Дюлаком. Боббі — єдиний, з ким він хоче поїхати; всі інші — так, звичайна підстраховка. Дай Бог не знадобиться — для стримування натовпу. Всі вони мають виїхати з інтервалом у п’ять хвилин.

— Дозвольте, я теж поїду, — заявляє Арні Грабовський. — Що скажете, босе?

Дейл розтуляє рот, щоб сказати, що хоче, аби Арні залишився тут, на місці, але бачить сповнений надії блиск у його карих очах. Навіть будучи під глибоким впливом стресу, він не може цього проігнорувати. Арні-полісмен надто часто залишається стояти на тротуарі під час параду.


Ще один парад, — думає Дейл.

— Знаєш що, Арні, — каже він. — Після того як обдзвониш усіх, можеш подзвонити Деббі. Якщо ти зможеш викликати її сюди, то приїдеш до «Еда».

Арнольд схвально киває, Дейл ледь не посміхається. Навіжений Угорець викличе Деббі до дев’ятої тридцять, навіть якщо йому доведеться тягти її сюди за волосся.

— З ким я поїду, Дейле?

— Приїжджай сам, — каже Дейл. — Чому б тобі не приїхати на службовому авто? Але, Арні, якщо ти залишиш цей стіл, не дочекавшись, щоб хтось тебе змінив, ти шукатимеш нову роботу вже завтра.

— О, не хвилюйтеся, — промовляє Грабовський.

Угорець він чи ні, але говорить він зі шведським акцентом. Воно й не дивно, оскільки Централію, у якій він виріс, раніше називали Шведським Містом.

— Давай, Томе, — каже Дейл. — Візьмемо із собою комплект для збору доказів…

— А… босе?

— Що, Арні? — Звичайно ж, маючи на увазі: «Що ще?»

— А треба телефонувати поліціянтам Брауну і Блеку?

Денні Чеда і Пем Стівенс хихотять. Том посміхається. Але Дейлу не до сміху. Його серце вже і так опустилось, а тепер воно неначе ліфтом знижується ще нижче. Підвал, леді і джентльмени, хибні надії ліворуч, втрачені мотиви праворуч. Остання зупинка, всі на вихід.

Перрі Браун і Джефф Блек. Він забув про них, як смішно. Браун і Блек, котрі тепер точно заберуть його ж справу від нього самого.

— Вони досі в мотелі «Парадіз», — говорить далі Навіжений Угорець, — хоча, думаю, хлопці з ФБР поїхали до Мілуокі.

— Я…

— І округу. — Угорець безжально веде далі. — Не забудьте їх. Мені викликати медичних експертів чи автофургон для збирання доказів?

Автофургон — це синій «Форд Еконолайн», обладнаний усім необхідним — від гіпсу, який швидко застигає, — щоб зробити зліпок відбитків слідів, до роликової відеостудії. Для відділку поліції Френч Лендінґа це велика розкіш.

Дейл стоїть непорушно, схиливши голову, похмуро дивиться на підлогу. Вони заберуть справу від нього, з кожним словом Грабовського це ставало дедалі зрозуміліше. Але раптом він розуміє, що хоче зробити все сам. Незважаючи на те, як він це все ненавидить і як воно його лякає, він прагне цього всім серцем. Рибак — це монстр, але він монстр не округу, не штату і не Федерального бюро розслідувань. Рибак — монстр Френч Лендінґа, монстр Дейла Ґілбертсона, і те, що він хоче сам займатись цією справою, не має нічого спільного з питанням особистого престижу чи, навіть теоретично, питанням залишитися на посаді. Він хоче так, бо Рибак — це злочин проти всього, чого прагне Дейл, чого потребує і в що вірить. Це речі, про які не можна говорити без банальності й безглуздості в голосі, але це — правда. Він відчуває дурнувату злість на Джека. Якби Джек прийшов на допомогу раніше, можливо…

Якби бажання були кіньми, жебраки могли б їздити верхи. Він повинен повідомити округ, хоча б для того, щоб викликати судмедекспертів на місце злочину, так само як і мусить повідомити поліцію штату, власне детективів Брауна і Блека. Так, але не раніше ніж він сам усе побачить на полі, за «Ґольцом». На те, що залишив Рибак. Не раніше, чорт забирай. І, можливо, просунеться на вагомий крок у справі цього виродка.

— Простеж, щоб хлопці поїхали з інтервалом п’ять хвилин, — каже він, — як я й казав. Тоді виклич Деббі в диспетчерську. Змусь її подзвонити в поліцію округу і штату. — Здивоване обличчя Арнольда Грабовського ледь не змушує Дейла крикнути, але він якимось чином повертає собі спокій: — Я хочу потягнути час.

— А, — каже Арні, а тоді, коли до нього справді доходить, каже: — А!

— І не кажи нікому іншому, крім наших хлопців, про дзвінок чи куди ми поїхали. Нікому. Інакше може початися паніка. Зрозумів?

— Абсолютно, босе, — каже Угорець.

Дейл дивиться на годинник: 8 : 26.

— Давай, Томе, — каже він. — Рухайся. Tempus fugit[4].


У Навіженого Угорця ще ніколи справи не йшли так добре, для нього все складається якнайкраще. Навіть Деббі Андерсон не відмовилась почергувати в диспетчерській. Але, попри все, голос із телефонної розмови женеться за ним. Хрипкий, скрипучий, з легким акцентом, якого може нахапатись будь-який мешканець цього куточка світу. Нічого незвичного. Проте він гнітить його. Не тому, що тип назвав його підтирайлом, — нічні суботні п’яниці називали його й гірше — а щось інше. «Є батоги в пеклі й ланцюги в шайол». «Мене звати Легіон». І таке інше. «Аббала». Що таке «аббала»? Арнольд Грабовський не знає. Він лише знає, що це слово викликає в нього погані відчуття і страх. Це слово неначе із книги заклинань, слово, яке, можливо, вживається, щоб покликати демона.

Коли він тремтить від страху, є лише одна людина, яка може його заспокоїти, — його дружина. Він пам’ятає, що Дейл наказав йому не розповідати нікому про те, що відбувається, і розуміє чому, але шеф точно не мав на увазі Паулу. Вони одружені вже двадцять років, і Паула зовсім не така, як решта людей. Вона ніби часточка його.

Отже (швидше для того, щоб розвіяти свій поганий стан і нервове тремтіння, а не для того, щоб попліткувати; дозвольмо Арнольду хоча б таким чином виправдатися), Навіжений Угорець припускається жахливої помилки, довірившись розсудливості дружини. Він телефонує Паулі й розповідає їй, що говорив із Рибаком менше ніж півгодини тому. Так, справді, з Рибаком! Він розповідає їй про тіло, яке нібито чекає на Дейла і Тома Лунда у «Смачно в Еда». Вона запитує, чи з ним усе гаразд. Її голос тремтить від страху і хвилювання, але Навіжений Угорець вважає, що це цілком природно, оскільки й сам відчуває те саме. Вони ще трохи поговорили, і коли Арнольд вішає слухавку, він почувається трохи краще. Жах від грубого дивного голосу з телефоної розмови трохи відходить.


Паула Грабовська — сама розсудливість. Вона розповіла лише двом своїм найкращим подругам про дзвінок Рибака до Арні та про тіло у «Смачно в Еда» і змусила їх обох заприсягтися тримати все в таємниці. Обидві сказали, що нізащо нікому нічого не розкажуть, — ось чому вже через годину, навіть швидше ніж викликали поліцію штату, медичних і кримінальних експертів округу, всі знали, що поліція знайшла місце здійснення масових вбивств у «Смачно в Еда». Півдюжини вбитих дітей.

Можливо, і більше.

10


Коли патрульний автомобіль з Томом Лундом за кермом мчить по Сед-стрит до Чейз, не вмикаючи блималок і сирен, Дейл витягує гаманець і починає порпатися в задній кишеньці: візитки, які йому хтось давав, кілька пошарпаних фотографій, кілька маленьких клаптиків паперу, вирваних із записника. На одному з них він знаходить те, що шукає.

— Що ви робите, босе? — запитує Том.

— Не твоє собаче діло. Просто веди машину.

Дейл хапає з підставки телефон, кривиться й витирає залишки чийогось напудреного пончика, а потім без особливої надії набирає номер мобільного телефону Джека Сойєра. Він усміхається, коли після четвертого дзвінка піднімають слухавку, але усмішку змінює ніяковий похмурий погляд. Він знає цей голос і впізнає його, але…

— Алло? — каже той, хто, вочевидь, узяв слухавку стільникового телефону Джека. — Хай би хто це був, говоріть зараз або замовкніть навіки.

Тепер Дейл знає точно. Він одразу впізнав би цей голос, якби був удома або в кабінеті, але за даних обставин…

— Генрі? — Каже він, усвідомлюючи, що звучить безглуздо, проте нічого не може із цим вдіяти. — Дядьку Генрі, це ти?


Джек їде за кермом свого пікапа через міст над річкою Тамарак, коли з кишені його штанів чується дратівливе щебетання мобільного телефону. Він витягує його і злегка постукує ним по руці Генрі.

— Займись цим, — каже він. — Мобільний телефон викликає рак мозку.

— То мене, отже, не шкода.

— Певною мірою, так.

— Це те, що мені подобається в тобі, Джеку, — каже Генрі й недбало бере телефон.

— Алло? — І після паузи: — Хай би хто це був, говоріть зараз або замовкніть навіки. — Джек дивиться на нього, а потім знову на дорогу. Вони під’їжджають до «Ройз Стор», де перший покупець купує найкращу зелень. — Так, Дейле. Це справді твій шановний… — Генрі слухає, трохи супиться і ледь усміхається. — Я в Джековому пікапі, з Джеком, — каже він. — Джордж Ретбун не працює сьогодні зранку, тому що KDCU транслює річний марафон в Ла-Рів…

Він прислухається, а тоді каже:

— Якщо це «Нокіа», а це, як я розумію за формою і звучанням, саме так, то вона швидше цифрова, ніж аналогова. Зачекай. — Він дивиться на Джека. — Твій мобільний, — говорить він, — це «Нокіа»?

— Так, але чому…

— Тому що цифрові телефони нібито важче підслухати, — каже Генрі й повертається до слухавки. — Я даю Джеку. Я впевнений, він зможе все пояснити. — Генрі простягає телефон, чинно складає руки на колінах і дивиться у вікно, неначе розглядає пейзажі.

І, можливо, так і є, — думає Джек. — Можливо, якимось дивним способом, як фруктовий рукокрилий кажан.

Він повертає на узбіччя Шосе-93. По-перше, він не любить стільникових телефонів, бо вважає їх невільницькими браслетами двадцять першого століття, до того ж абсолютно ненавидить говорити по телефону за кермом. Крім того, Ірма Френо нікуди не дінеться.

— Дейле? — каже він.

— Де ти? — Дейл запитує, а Джек усвідомлює, що Рибак теж чимось зайнятий на даний момент.

Сподіваюся, це не ще одна мертва дитина, — думає він. — Тільки не це, тільки не зараз, будь ласка.

— Чому ти з Генрі? Фред Маршалл також із вами?

Джек повідомляє його про зміну в планах і збирається продовжити, коли Дейл робить паузу.

— Хай би що ти зараз робив, я хочу, щоб ти підняв свій зад і їхав до місця, яке називається «Смачно в Еда», що біля «Ґольца». Генрі може допомогти тобі знайти дорогу. Рибак подзвонив у відділок, Джеку, він подзвонив на «911». Сказав нам, що тіло Ірми Френо саме там. Ну, не так уже й багатослівно, але сказав, що вона справді там.

Дейл мало не лепече. Джек це помічає, як будь-який хороший лікар звертає увагу на симптоми пацієнта.

— Ти мені потрібен, Джеку. Я справді…

— Саме туди ми і збиралися, — каже Джек спокійно, хоча вони наразі вже їдуть туди, просто сидять у машині на узбіччі, і їх час від часу проминають авто, що рухаються по Шосе-93.

Що?

Сподіваючись, що Дейл і Генрі мають рацію щодо переваг зв’язку цифрових технологій, Джек розповідає начальнику поліції Френч Лендінґа про ранкову посилку, усвідомлює, що Генрі його уважно слухає, хоча й досі дивиться у вікно. Він розповідає Дейлу, що кепка Тая Маршалла була зверху на коробці, пір’я та ступня — всередині.

— Святі… — захекавшись, каже Дейл. — Святі небеса.

— Скажи мені, що ти зробив? — запитує Джек, і Дейл відповідає.

Усе дуже добре, але Джеку не подобається частина про Арнольда Грабовського. Навіжений Угорець справив на нього враження такого, хто ніколи не зможе поводитися як справжній коп, хай би як він намагався. Колись у Лос-Анджелесі таких як Арні Грабовський вони називали «Рознощик».

— Дейле, як щодо телефону на «7-11»?

— Це таксофон, — каже Дейл, неначе звертається до дитини.

— Так, але там могли б бути відбитки пальців, — каже Джек. — Я маю на увазі, що там можуть бути мільйони, але криміналісти можуть відокремити найсвіжіші. Легко. Можливо, він був одягнений у рукавички, а може, й ні. Якщо він залишає повідомлення і картки для таксофону так само, як пише листи батькам, то стане на другу сходинку. Йому не достатньо того, щоб лише вбивати. Тепер він хоче гратися з тобою. Грати з тобою. Можливо, він навіть хоче, щоб його впіймали й зупинили, як сина Сема.

— Телефон. Свіжі відбитки на телефоні. — Голос Дейла звучить страшенно принизливо, і Джек йому щиро співчуває. — Джеку, я не можу. Я розгубився.

Це те, про що зараз Джек хотів би поговорити. Натомість він каже:

— Кого ти можеш послати до телефону?

— Я думаю, Діт Джесперсона і Боббі Дюлака.

«Боббі, — думає Джек, — досить непоганий коп, було б нерозумно, щоб він марнував дорогоцінний час біля “7-11”, що за межами міста».

— Просто скажи йому, щоб обгородив телефон жовтою стрічкою і поговорив з продавцем, а тоді нехай їде до нас.

— Гаразд. — Дейл вагається, але тоді запитує. Він усвідомлює цілковиту поразку, і це засмучує Джека. — Ще щось?

— Ти телефонував у поліцію штату? А округу? А хлопцям з ФБР? А тому, хто думає, що він схожий на Томі Лі Джонса?

Дейл хмикає.

— Е-е… насправді я вирішив повідомити їх трохи пізніше.

— Добре, — каже Джек, і дика радість у його голосі змушує Генрі відвернути свій погляд від сліпого розглядання околиць міста й натомість утупити його у свого друга, підвівши брови.


Давайте піднімемося знову вгору — на орлиних крилах, як сказав би Реверенд Ленс Ховдал, лютеранський пастор Френч Лендінґа — і полетимо вздовж чорної стрічки Шосе-93 назад до міста. Ми долітаємо до Шосе-35 і звертаємо праворуч. Справа від нас — заросла алея, яка веде не до дракона, що охороняє золото, і не до таємничих копалень гномів, а до особливо неприємного чорного дому. Трохи далі ми бачимо футуристичний купол «Ґольца» (ну… футуризму щонайменше сімдесятих). Усі наші орієнтири на місці, у тому числі й кам’яниста забур’янена стежина, що ліворуч відділилася від основної дороги. Цей шлях веде до руїн колишнього палацу Еда Ґілбертсона, що тепер став місцем злочинних задоволень.

Ми прилетимо й сядемо на телефонній лінії, що навпроти цього шляху. Гарячі плітки лоскочуть наші пташині ніжки: подруга Паули Грабовської Міртл Харрінґтон передає далі новини з приводу тіла (чи тіл) у «Смачно в Еда» Ричі Бамстед, котра, у свою чергу, передає це Шнобелю Сент-Піру, страждальному батьку й духовному лідеру Грізної П’ятірки. Таке проходження голосу через дріт, мабуть, не мало б нести нам задоволення, але чомусь приносить. Плітки — це, поза сумнівом, мерзенно, але ж як вони збуджують людський дух.

Із заходу наближається патрульна поліційна машина з Томом Лундом за кермом і Дейлом Ґілбертсоном на суміжному сидінні. Зі сходу під’їжджає бордовий пікап «Рем». Вони одночасно опиняються біля повороту до «…В Еда». Джек жестом показує, щоб Дейл їхав першим, а сам їде за ним. Ми зринаємо, летимо над ними, а тоді попереду них. Ми сідаємо на іржаву бензоколонку, щоб стежити за розвитком подій.


Джек повільно їде до напівзруйнованої будівлі, порослої високими бур’янами і золотушником. Він шукає будь-які ознаки, чи тут хтось проходив чи проїжджав, але бачить лише свіжі сліди від коліс поліційного авто Тома і Дейла.

— Тут немає нікого, крім нас, — повідомляє він Генрі.

— Так, але чи надовго?

Не дуже, відповів би Джек, якби міг сказати ще бодай слово. Натомість, він зупиняється за автомобілем Дейла й виходить. Генрі опускає вікно й залишається на місці, як і наказував Джек.

«Смачно в Еда» — проста дерев’яна будівля, розмір і дах якої нагадують вагон «Північний Берлінґтон». З південного боку можна було купити морозиво через одне з трьох вікон. З північного — отримати огидний хот-дог або із собою замовити ще огиднішу рибу й чіпси. Посередині був так званий ресторан з барною стійкою та червоними табуретками. Тепер з південного боку дах завалився, мабуть, під вагою снігу. Усі вікна розбито. Кілька графіті: «Той і той смокче члени», «Ми трахали Петті Джервіс як і куди хотіли, аж доки вона не заволала», «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІЕНН». Джек очікував, що буде більше. Усі табуретки, крім однієї, поламано.

Цвіркуни цюркочуть голосно, але не настільки гучно, як мухи всередині зруйнованого ресторану. Там багато мух, закономірний зліт у процесі. І…

— Ти відчуваєш цей запах? — запитує його Дейл.

Джек киває. Звичайно, що відчуває. Він сьогодні вже чув його, але зараз він іще гірший. Адже тут більша частина Ірми поширює сморід. Набагато більша від тої, що змогла вміститися в коробку з-під взуття.

Том Лунд витягує носовичок і витирає широке хворобливе обличчя. Надворі жарко, але ж не настільки, щоб піт стікав з лиця і брів. Він зблід.

— Офіцере Лунд, — каже Джек.

— Га! — Том підстрибує і злякано дивиться на Джека.

— Вам, мабуть, треба виблювати. Якщо відчуваєте таку необхідність, то краще відійдіть туди.

Джек показує на зарослу дорогу, якою ще довше ніхто не їздив, ніж головною. Вона звивається, здається, у напрямку «Ґольца».

— Усе добре, — каже Том.

— Я знаю. Але якщо вам треба виблювати, то, будь ласка, не на те, що може виявитися доказом.

— Я хочу, щоб ти почав натягувати жовту стрічку навколо всього будинку, — наказує Дейл своєму поліцейському. — Джеку? Можна тебе на кілька слів?

Дейл кладе руку Джекові на плече й веде його до пікапа. Хоча голова Джека добряче заповнена різними думками, він таки зауважує, наскільки сильна ця рука. Вона не тремтить. Ще не тремтить принаймні.

— Що таке? — нетерпляче запитує Джек, коли вони зупиняються біля пасажирського вікна пікапа. — Ми ж хотіли оглянути тут усе, перш ніж увесь світ сюди підтягнеться, чи не так? Такою ж була ідея, чи я…

— Ти маєш дістати ступню, Джеку, — каже Дейл, а тоді: — Привіт, дядечку Генрі, маєш гарний вигляд.

— Дякую, — каже Генрі.

— Про що ти говориш? — запитує Джек. — Ступня — це речовий доказ.

Дейл киває.

— Проте, я думаю, буде краще, якщо цей доказ знайдуть тут. Ну хіба що тобі хочеться провести двадцять чотири години, відповідаючи на запитання в Медісоні.

Джек роззявляє рота, аби сказати Дейлу, що не слід гаяти дорогоцінні хвилини на дурнуватий ідіотизм, але одразу ж затуляє його. Він раптом розуміє, як його причетність до цією ступні може видаватися з боку таких, як розумники вищої ліги, детективи Браун і Блек. Можливо, навіть і розумника вищої ліги, такого як Джон Реддінґ із ФБР. Блискучий коп подає у відставку, будучи ще зовсім молодим, і переїжджає у неймовірну глушину міста Френч Лендінґ у Вісконсині. Він доволі багатий, джерело доходів, м’яко кажучи, невизначене. І, подумати тільки, в той же час з’являється серійний убивця в тому ж районі.

Можливо, блискучий коп утратив здоровий глузд. Можливо, він, як ті пожежники, яким подобається гасити вогонь, тож вони самі беруть участь у підпалах. Безперечно, Дейлів Кольоровий Загін зацікавиться, чому б це Рибакові присилати частину тіла жертви копу, який рано подав у відставку, такому як Джек. І кепка, — думає Джек. Не забути про кепку.

Він раптом усвідомлює, що відчув Дейл, коли той сказав, що треба відгородити таксофон біля «7-11». Точно.

— Чувак, — каже він. — Твоя правда. — Він дивиться на Тома Лунда, який старанно розмотує жовту поліційну огороджувальну стрічку, тоді як метелики витанцьовують у нього за плечима, а мухи ведуть далі своє сп’яніле дзижчання під покровом «Смачно в Еда».

— А як він?

— Том триматиме язик за зубами, — каже Дейл, і Джек вирішує йому повірити.

Він мовчатиме, це ж не Угорець.

— Я в тебе в боргу, — каже Джек.

— Так, — погоджується Генрі з пасажирського сидіння. — Навіть сліпому очевидно, що ти його боржник.

— Тримай язик за зубами, дядечку Генрі, — каже Дейл.

— Так, mon capitaine.

— А як щодо кепки? — запитує Джек.

— Якщо ми знайдемо ще якусь річ Тая Маршалла… — Дейл робить паузу і ковтає. — Чи Тая самого, ми залишимо її теж. Якщо ні, то нехай вона ще побуде в тебе деякий час.

— Думаю, ти мене просто врятував від серйозних страждань, — каже Джек і обводить Дейла ззаду пікапа. За кабіною він відчиняє ящик із нержавіючої сталі, який не замикав, їдучи сюди, і дістає з нього один із мішків для сміття. Чується плескіт води і стукіт кубиків льоду один об один. — Наступного разу, коли тобі раптом спаде на думку, що ти тупий, нагадай собі про цей випадок.

Дейл ігнорує цей комплімент.

— ОБоже, — каже він одним словом. Він дивиться на щойно витягнений з торбинки для сміття мішечок. Намистинки води вчепилися в його прозорі стінки.

— Цей запах! — каже Генрі з беззаперечним стражданням у голосі. — О, бідна дитина!

— Ти чуєш запах навіть через пластик? — запитує Джек.

— Так, звичайно. Він також розповсюджується звідти. — Генрі показує на зруйнований ресторан, а тоді витягує сигарети. — Якби я знав, я б прихопив «EL Producto» і «Вікс».

До того ж немає необхідності йти з мішечком, із жахливим артефактом, повз Тома Лунда, оскільки на даний момент той зник за руїнами з котушкою жовтої стрічки.

— Давай прямуй усередину. — Дейл тихо дає настанови Джеку. — Роздивись там і потурбуйся про те, що в цьому мішечку, якщо ти знайдеш… ти зрозумів… її. Я хочу поговорити з Томом.

Джек ступає крізь перекошений проріз від дверей, яких уже давно немає, і поринає в скупчення смороду. Він чує, як Дейл дає доручення Тому, щоб той відрядив Пем Стівенс і Денні Чеду, тільки-но вони прибудуть, назад, до початку під’їзної дороги, щоб стояли там як паспортний контроль.

«Смачно в Еда» буде, мабуть, краще освітлений десь після полудня, але зараз тут темно, лише де-не-де промені сонця перетинаються, потрапляючи сюди крізь щілини. У них ліниво кружляють галактики пилу. Джек ступає обережно, було б добре взяти із собою ліхтарик, але він не хоче повертатися до патрульної машини, допоки не подбає про ступню. (Він називає це «переміщенням».) Тут скрізь людські сліди серед пилу, сміття і кучугур старого сірого пір’я. Сліди за розміром схожі на чоловічі. А навколо них хаотичні відбитки собачих лап. Ліворуч від себе Джек помічає акуратну купку лайна. Він обходить іржаві залишки переверненого газового гриля і, йдучи вздовж слідів, обходить брудну стійку. Надворі під’їхала друга поліційна патрульна машина Френч Лендінґа. Тут, у цьому темному світі, дзижчання мух перетворюється на легке ревіння, відчувається сморід… сморід

Джек витягує з кишені носовичок, затуляє ним ніс і йде слідами, що ведуть на кухню. Тут кількість слідів від лап збільшується, а людські відбитки взагалі зникають. Джек похмуро думає про коло, яке він зробив на полі іншого світу, коло, до якого не вела стежка із зім’ятої трави.

Біля дальньої стіни, біля висхлої калюжі крові, лежить те, що залишилося від Ірми Френо. Пасмо її рудувато-білявого волосся милосердно приховує обличчя. Над нею — вицвілий шматок теплозахисного екрана, що колись був частиною фритюрниці, на ньому написано два слова, Джек переконаний, що написані вони чорним маркером «Шарпі»:


Привіт, хлопці


— О чорт, — каже Дейл Ґілбертсон, стоячи просто позаду нього, і Джек ледь не скрикнув.


Надворі майже одразу чується метушня. Денні й Пем повертались і були вже на середині під’їзної дороги (побачивши розвалені руїни «Смачно в Еда» і відчувши запах, яким звідти несло, вони аж ніяк не здивувалися, що їх призначили охороняти в’їзд), коли ледь не зіткнулись лобом в лоб зі старим пікапом «Інтернешнл Харвестер», що гнав до «…В Еда» зі швидкістю добрих сорок миль на годину. На щастя, Пем звертає на узбіччя праворуч, а водій пікапа — Тедді Ранкельман — звертає ліворуч. Автомобілі роз’їхались, будучи на відстані кількох дюймів, і заїхали в траву з обох боків цієї жалюгідної подоби дороги. Ржавий бампер пікапа б’ється об невеличку берізку.

Пем і Денні виходять, серця калатають, адреналін зашкалює. Четверо чоловіків висипаються з кабіни пікапа, неначе клоуни в цирку з маленької машинки. Якби місіс Мортон їх побачила, вона одразу впізнала б їх, оскільки щоразу бачила в «Ройз Стор». Ледарі, як вона їх називає.

— Що, в біса, ви тут робите? — кричить Денні Чеда.

Він кладе руку на руків’я пістолета, а тоді неохоче опускає. У нього починає страшенно боліти голова. Чоловіки (Ранкельман — єдиний, кого офіцери знають на ім’я, хоча з виду вони знають й інших трьох) вирячили очі від хвилювання.

— Скільки знайшли? — один із них плює. Пем практично бачить слину, що бризкає у вранішньому повітрі, — видовище, без якого чудово можна було б обійтися. — Скільки дітей убив той навіжений?

Пем і Денні обмінялися тривожними поглядами. Перш ніж вони змогли відповісти, святі небеса, під’їжджає «Шевроле Бель Ер», у якому також четверо чи п’ятеро чоловіків. Ні, серед них одна жінка. Вони зупиняються і так само висипаються, як клоуни з маленької машини.

Ми ж бо достоту як клоуни, — думає Пем.

Пем і Денні оточили вісім істеричних чоловіків і одна істерична жінка, які засипають їх запитаннями.

— Чорт забирай, я йду туди і подивлюся все сам! — кричить Тедді Ранкельман ледь не тріумфально, і Денні усвідомлює, що ситуація на межі виходу з-під контролю.

Якщо ці дурні подолають решту цієї під’їзної дороги, Дейл спершу зробить ще одну дірку в його дупі, а тоді ще насипле туди солі.

УСІМ ЗАЛИШАТИСЯ НА МІСЦЯХ! — Чеда витягує пістолет.

Він це робить уперше, і йому нестерпно тримати його в руці — усе ж таки це звичайні люди, не якісь погані хлопці, — але це привертає їхню увагу.

— Це місце злочину, — каже Пем, котра нарешті може знову говорити нормальним голосом. Вони бурмочуть і перезираються; найгірші побоювання підтвердились. Вона підходить до водія «Шевроле». — Хто ви, сер? Сакнессам? Ви, здається, Сакнессам.

— Фредді, — доповнює він.

— Гаразд, ви зараз же сідаєте у своє авто, Фредді Сакнессам, і всі, хто приїхали з ним, також, і негайно забираєтесь звідси до біса. І навіть не думайте розвертатися, тут можна застрягнути.

— Але… — починає жінка. Пем думає, що вона із Сенґерів, — не сімейство, а кодло дурнів.

— Замовкла й пішла.

— А ти за ним, — Денні звертається до Тедді Ранкельмана.

Йому залишається лише сподіватися на Бога, що більше ніхто не під’їде, інакше їм доведеться керувати парадом, що рухається заднім ходом. Він уявлення не має, звідки вони дізнались про цю новину, та зараз він не може про це думати.

— Можливо, ти хочеш отримати виклик до суду за втручання в поліційне розслідування. За це можуть дати п’ять років. — Він і гадки не має, чи є така стаття, але це змушує їх зарухатись навіть швидше, ніж від пістолету.

«Шевроле» їде, вихляючи задом, як собака хвостом. Пікап Ранкельмана їде за ним. Двоє чоловіків стоять ззаду і визирають з-за кабіни, щоб хоча б побачити дах ресторану. Цікавість змушує їх дивитися бодай у неприємну порожнечу. Патрульна машина їде останньою, неначе підганяючи старе легкове авто і ще старішу вантажівку, мов корґі[5] підганяє стадо овець. На даху патрульної машини тепер виблискують миготливі маячки. Пем фактично не доводиться забирати ногу з гальм, і в цей час вона низьким голосом випускає потік слів, яких її достоту не мати навчила.

— І цим ротом ти цілуєш своїх дітей на ніч? — з подивом запитує Денні.

— Стули пельку, — каже вона. А тоді: — У тебе є аспірин?

— Я хотів тебе запитати те ж саме, — каже Денні.

Вони виїжджають до головної дороги саме вчасно. Ще три авто прямують сюди із Френч Лендінґа, два з боку Централії й Ардена. Голос сирени поширюється спекотним повітрям. Ще одна патрульна машина, третя за списком Дейла, минає натовп, що їде з міста.

— О чорт, — говорить Денні, ледь не плачучи: — О чорт, чорт, чорт. Оце зараз буде карнавал, і я переконаний, що поліція штату ще не в курсі. Вони будуть шоковані. Дейл буде шокований.

— Усе буде гаразд, — каже Пем, — заспокойся. — Ми перекриємо дорогу й парк. Заховай цей бісів пістолет назад до кобури.

— Так, мамо. — Він трохи заспокоюється, коли Пем розвертає машину і ставить поперек під’їзної дороги, від’їжджає, щоб дати дорогу третій машині, а тоді знову дає вперед, щоб заблокувати шлях.

— Мабуть, ми якраз встигли.

— Так, встигли.


Вони трохи заспокоюються. Обоє забувають про стару дорогу, що пролягає між «Едом» і «Ґольцом», але більшість про неї знають. Шнобель Сент-Пір і його друзі це точно знають. А Венделл Ґрін не знає, але такі, як він, завжди знаходять інший шлях. Інтуїтивно.

11


Поїздка Шнобеля почалась із Міртл Харрінґтон, люблячої дружини Майкла Харрінґтона. Вона пошушукалася телефоном із Річардом Бамстедом, у котрого закохана по вуха попри те, що він одружений на одній з її кращих подруг, Ґлед, яка несподівано померла в себе на кухні в чудовому тридцятиоднорічному віці. Своєю чергою, Ричі Бамстеду вже набридли макаронні запіканки з тунцем і безкінечні розмови телефоном із Міртл. До речі, вона завжди говорить пошепки. Йому вистачило б їх уже на два життя наперед. Проте сьогодні він із задоволенням, як не дивно, без дратівливості, слухає цей шепіт. Він їздить за кермом вантажівки пивоварної компанії «Кінґсленд», тож певною мірою знайомий зі Шнобелем Сент-Піром і рештою хлопців.

Спершу Ричі думав, що Грізна П’ятірка — це банда хуліганів, оскільки ці здоровані з довгим, по плечі, розпатланим волоссям і пишними бородами з ревінням ганяють містом на своїх «гарлеях», але якось у п’ятницю стояв поруч з одним із них, на прізвисько Мишеня, у черзі до каси. Мишеня опустив на нього погляд і сказав щось смішне про те, що любов до праці, на жаль, ніяк не відображається на зарплаті. Між ними зав’язалася приголомшено цікава розмова. Через два дні після закінчення зміни він побачив Шнобеля Сент-Піра і ще одного, на прізвисько Док, коли ті балакали у дворі. Замкнувши на ніч вантажівку, він підійшов до них і втрутився в їхню розмову. Він почувався ніби в прокуреному блюз-барі й водночас на чемпіонському етапі гри в «Небезпеку». Ці хлопці — Шнобель, Мишеня, Док, Сонні, Диктатор Білл — схожі на лютих прихильників рок-н-ролу, проте, виявляється, вони геть не пустоголові. Шнобель — головний пивовар спеціальних проектів відділу «Кінґсленд Ель», а решта хлопців були під ним. Вони відвідували університет, оскільки зацікавлені у виготовлені високоякісного пива. Хлопці полюбляють гарно проводити час. У Ричі з’явилося палке бажання теж мати такий мотоцикл і зависати так, як вони, але довгий суботній день і вечір у «Сенд Бар» довели, що повернутись до попереднього життя — це все, що йому треба. Йому забракло терпіння, щоб випити два кухлі «Кінґсленда», гідно зіграти партію в більярд, випити ще два кухлі під час обговорення впливу Шервуда Андерсона і Ґертруди Штайн на раннього Гемінґвея і ще кількох серйозних тем, перехилити ще кілька кухлів, зберегти при цьому досить ясний розум, щоб ганяти стрімголов околицями, підчепити парочку досвідчених дівчат Медісона, викурити неймовірну кількість першокласного лайна і так їздити до світанку. Людей, котрі, роблячи все це, можуть утриматися на хорошій роботі, можна тільки поважати.

Щойно Ричі про все дізнався, то вирішив, що просто зобов’язаний сказати Шнобелю, що поліція нарешті знайшла тіло Ірми Френо. Те, що надокучлива Міртл сказала, що це секрет, він проігнорував, але він більше ніж упевнений, що, розповівши цю новину, вона зателефонувала ще щонайменше п’ятьом людям. Ці люди зателефонують своїм найкращим друзям, і невдовзі вже половина Френч Лендінґа вирушить до тридцять п’ятого, щоб подивитися. Шнобель має право бути там, як ніхто інший, хіба ні?

Менше ніж за тридцять секунд після того, як він спекався Міртл Харрінґтон, Ричі Бамстед знаходить номер Шнобеля Сент-Піра в телефонній книзі та дзвонить йому:

— Ричі, я щиро сподіваюсь, що ти мене дуриш, — каже Шнобель.

— Він подзвонив? — Шнобель хоче, щоб Ричі повторив це. — Той шматок лайна, що їздить на патрульній машині з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», Навіжений Угорець?.. І де, він сказав, дівчинка?

— Чорт, та там буде все місто, — каже Шнобель. — Але дякую, чувак, дуже дякую. Я твій боржник. — За мить до того, як він кидає слухавку, Ричі здається, що Шнобель починає ще щось казати, потопаючи в скипілому припливі емоцій.

У маленькому будинку на Нейлгауз-роу Шнобель Сент-Пір витирає сльози, що течуть аж до бороди, акуратно відсуває на столі телефон на кілька дюймів назад і повертається обличчям до Ведмедиці — своєї фактичної дружини, своєї супутниці, матері Емі. Її справжнє ім’я Сюзен Осґуд. Вона дивиться на нього з-під густого білявого чубчика, одним пальцем тримаючи місце в книжці.

— Це дівчинка Френо, — каже він. — Я маю їхати.

— Їдь, — каже Ведмедиця. — Візьми мобільний і зателефонуй мені, щойно захочеш.

— Так, — каже він, схопивши телефон з підставки, запихає його до передньої кишені джинсів.

Замість того щоб негайно прямувати до дверей, засовує руку в величезний рудувато-коричневий клубок своєї бороди та інтуїтивно розчісує її пальцями. Його ноги приросли до підлоги, в очах зник фокус.

— Рибак зателефонував на «911», — каже він. — Ти можеш повірити в такі нісенітниці? Вони не могли знайти дівчинку Френо самі, їм потрібно було, щоб він зателефонував і сказав їм, де знайти тіло.

— Послухай, — каже Ведмедиця, підводиться і проходить відстань між ними навіть швидше, ніж здається. Вона притуляється своїм маленьким тендітним тільцем до його масивного тіла, і Шнобель вдихає на повні груди її чистий заспокійливий аромат, який поєднує запах мила і свіжого хліба. — Якщо ти з хлопцями поїдеш туди, ти маєш контролювати їх там. Також контролюй там себе, Шнобелю. Хай би як ти розізлився, ти там не дурій і не починай бити всіх підряд. Тим більше, копів.

— Мені здається, ти не хочеш, щоб я туди їхав.

— Ти мусиш. Я просто не хочу, щоб ти загримів у в’язницю.

— Ей, — каже він, — я пивовар, а не шибайголова.

— Не забувай про це, — каже вона і поплескує по плечі: — Ти збираєшся їм зателефонувати?

— Покличу з вулиці. — Шнобель іде до дверей, нахиляється, щоб узяти шолом, і виходить.

Піт стікає його чолом і повільно котиться бородою. Ще два кроки — і він біля мотоцикла, кладе одну руку на сидіння, витирає чоло, а тоді кричить: «КЛЯТИЙ РИБАК СКАЗАВ БІСОВОМУ КОПУ-УГОРЦЮ, ДЕ ШУКАТИ ТІЛО ІРМИ ФРЕНО. ХТО ЗІ МНОЮ?»

З обох боків Нейлгауз-роу бородаті голови раптом висовуються з вікон і гучно вигукують.

— Зачекай!

— Ах ти, дідько!

— Йо!

Четверо кремезних чоловіків у шкіряних піджаках, джинсах, черевиках вилітають зі вхідних дверей. Шнобель ледь не всміхається — він любить цих хлопців, але іноді вони нагадують йому персонажів мультфільму. Ще до того, як вони до нього доходять, він починає пояснювати про Ричі Бамстеда і дзвінок на «911», і ще до того, як він закінчує, Мишеня, Док, Сонні й Диктатор Білл уже осідлали свої мотоцикли й лише чекають сигналу.

— Але ось у чому річ, — каже Шнобель, — дві речі. Ми їдемо туди не для того, щоб самим розібратись у справі Емі, Ірми Френо і Джонні Іркенхема. Ми їдемо туди, щоб переконатися, що вони все роблять правильно, і не будемо нікому там скручувати голову, хіба якщо самі напросяться. Зрозуміли?

Решта гуде, бурмоче й бурчить, очевидно, на знак згоди. Чотири сплетені бороди вихляють то вгору, то вниз.

— А по-друге, якщо ми й маємо скрутити комусь голову, то це Рибакові. Бо ми не повинні миритися з тим лайном, яке нині відбувається. Я тепер переконаний, що настала наша черга вистежити клятого виродка, який убив мою маленьку дівчинку, — голос Шнобеля щемить у горлі, і він підводить руку, стиснену в кулак, перш ніж веде далі. — І вгробив ще одну маленьку дівчинку в халупі за тридцять п’ятим. Я дістанусь до клятої голови цього покидька, а тоді вчиню СПРАВЕДЛИВІСТЬ над його задом!

Його хлопці, його команда, його загін трясуть кулаками в повітрі й вигукують бойовий клич. П’ять мотоциклів із різким шумом заводяться.

— Ми глянемо на це місце із шосе, а тоді об’їдемо дорогою від «Ґольца».

Шнобель кричить, а тоді зривається з місця і мчить дорогою до пагорба на Чейз-стрит у супроводі друзів. Вони їдуть центром міста, Шнобель лідирує, Мишеня й Сонні фактично поруч із вихлопною трубою його мотоцикла, Док і Диктатор за ними, їхні бороди розвіває вітер. П’ятірка мотоциклів спричиняє брязкотіння вікон і зганяє шпаків з намету театру «Азенкур». Шнобель трохи схожий на розлюченого Кінґ-Конґа. Щойно вони минають «7-11», Диктатор і Док підтягуються та їдуть широкою автомагістраллю поруч із Сонні та Мишеням. Люди, що прямують на захід 35-м, побачивши транспорт, що летить просто на них, звертають на узбіччя, а водії, які бачать їх у дзеркалі заднього огляду, висовують руки з вікон і махають їм, повідомляючи, що дають дорогу.

Біля Централії Шнобель минає удвічі більше авто, ніж зазвичай трапляється на шосе передмістя зранку у вихідний день. Ситуація навіть гірша, ніж він очікував: Дейлу Ґілбертсону, очевидно, доведеться поставити кілька копів, щоб заблокувати потік машин, що звертають з 35-го. Адже два копи можуть стримати не більше десяти-дванадцяти бажаючих подивитись на те, що скоїв Рибак. Френч Лендінґ не має достатньої кількості копів, щоб стримати всіх цих навіжених, котрі рвуться до «Смачно в Еда». Шнобель чортихається, уявляючи, що буде, якщо ситуація вийде з-під контролю, подумки перетворює цих Рибаків на кілочки для намету. Втрата контролю — це якраз те, чого він не може дозволити, якщо сподівається на співпрацю з Дейлом Ґілбертсоном і його лакеями.

Шнобель їде в супроводі своїх товаришів, минаючи стару червону «Тойоту», аж раптом у нього з’являється настільки чудова ідея, що він забуває вселити безрозсудний жах у водія цієї таратайки, не подивившись йому просто у вічі й не загарчавши: «Я виготовляю “Кінґслендський Ель” — найкраще пиво у світі, боягузливий ти йолопе». Він уже казав таке двом водіям сьогодні вранці, і жоден його не підвів. На таке звертання заслуговували ті, хто паскудно водили автомобілі або їхали на машині, що мала страшенно жахливий вигляд. Уявляючи, що таким безглуздим способом він погрожує їм статевим насильством, ціпеніючи, як кролики, вони завмирали на місці. Неймовірно весело, як співали жителі Смарагдового міста в повісті «Чарівник країни Оз». Ідея, яка відвернула Шнобеля від його безневинного задоволення, несе в собі простоту й натхнення. Найкращий спосіб співпрацювати це запропонувати її самому. Він точно знає, як піддобритися до Дейла Ґілбертсона: відповідь була такою ж елементарною, як, одягнувши бейсбольну кепку, взявши ключі від авто, вийти з дому — відповідь, здавалося, була просто в нього під носом.


Одна маленька частинка цієї відповіді сидить за кермом червоної «Тойоти», яку щойно обігнали Шнобель і його весела компанія. Венделлу Ґріну мав дістатись глузливий докір з обох причин. Його маленьке авто, можливо, колись і не було таким страшненьким, але тепер воно настільки спотворене численною кількістю вм’ятин і подряпин, що викликає насмішку; до того ж їздить Ґрін із непохитною пихатістю, оскільки вважає, що це «круто». Він женеться на жовте світло, не виконує правил розмічення на дорозі й зухвало не дотримується дистанції. Звичайно ж, зловживає своїм клаксоном з будь-якої нагоди. Венделл — це небезпека. Те, як він водить авто, цілком відповідає його характеру: неуважний, необачний, ховається за щит величності. Зараз він їде навіть гірше, ніж зазвичай, оскільки намагається обігнати всі інші автівки на дорозі, зосередивши увагу на кишеньковому диктофоні, який він тримає біля рота, і своїм золотим голосом виливає золоті слова, сидячи в дорогоцінній машині. (Венделл часто жалкує про недалекоглядність їхньої місцевої радіостанції, нарікаючи, що надто багато часу присвячується таким дурням, як Джордж Ретбун і Генрі Шейк, але вона могла б піднятись на новий рівень, просто виділивши йому щодня близько години ефіру на коментар новин.) О, чарівне поєднання слів Венделла і голосу Венделла — Едвард Марроу в розквіті своєї кар’єри не звучав так красномовно, так дзвінко.

Ось, що він каже: «Сьогодні вранці я приєднався до шокованого, засмученого, просто доскіпливого каравану скорботного паломництва, що рухається на схід уздовж звивистого буколічного Шосе-35. Вже не вперше цей журналіст вражений, вражений глибоко колосальним контрастом між миловидністю і спокоєм пейзажів Кулі Кантрі та мерзенністю й жорстокістю психічно хворого людського створіння, що криється в душі того, кого ми навіть не підозрюємо. Новий абзац.

Новини поширюються як лісова пожежа. Сусід зателефонував сусіду, друг подзвонив другу. З приводу ранкового дзвінка на «911» до відділку поліції Френч Лендінґа, понівеченого тіла маленької Ірми Френо, що лежить у зруйнованому колись кафе-морозиво, кафе «Смачно в Еда». То хто ж подзвонив? Точно якийсь законослухняний громадянин. Зовсім ні, леді і джентльмени, зовсім ні»

Леді і джентльмени, це репортаж із передової, новини, які пишуться в той же час, що й відбуваються, концепція досвідченого журналіста може претендувати на Пулітцерівську премію. Сенсаційну новину Венделл Ґрін дізнався від свого перукаря Рой Роял, котрий це почув від дружини Тіллі Роял, яку повідомила сама Міртл Харрінґтон, тож Венделл Ґрін виконав свій обов’язок перед читачами: він схопив диктофон і камеру й вибіг до свого брудного автомобіля, навіть не зателефонувавши головному редакторові «Вісника». Йому не потрібен фотограф, він може зробити фотографії старим надійним «Нікон Ф2А», що на пасажирському сидінні, органічне поєднання слів і картинок… детальний огляд найжахливішого злочину нового століття… глибоке занурення в природу зла… жалісливий образ страждань суспільства… безжалісне викриття бездарності одного відділку поліції…

Усе це крутиться в його голові, мелодійні слова ллються одне за одним у мікрофон зведеного диктофона, тож не дивно, що Венделл Ґрін не чує звуку мотоциклів чи присутності Грізної П’ятірки взагалі, аж доки не дивиться вбік, підшуковуючи ідеальну фразу. Поглянувши вбік, він бачить, що не більше ніж за два фути ліворуч — Шнобель Сент-Пір верхи на своєму «гарлеї», його охоплює паніка, по губах можна прочитати, як він

виспівує

га.

Ні, не може бути. Як відомо Венделлу, Шнобель Сент-Пір матюкається, як чорнороб у бійці на набережній. Коли після смерті Емі Сент-Пір Венделл, котрий просто підкоряючись давнім правилам свого ремесла, завітав до будинку номер один по вулиці Нейлгауз-роу, щоб запитати в стражденного батька, як він почувається, усвідомлюючи, що його дитину було зарізано, як свиню, і частково з’їдено монстром у людській подобі, Шнобель схопив його, безневинного репортера, за горло, випустив потік непристойної лайки і закінчив ревінням, що коли він ще хоча б раз побачить містера Ґріна, то відірве йому голову, а те, що залишиться, використає як статевий отвір.

Ця погроза і стала причиною миттєвого страху Венделла. Він дивиться в дзеркало заднього огляду й бачить Шнобелів загін, який розтягнувся на всю дорогу, як окупантська армія готів. Він уявляє, як вони розмахують черепами на мотузках, зроблених із людської шкіри, і кричать, що вони зроблять із його шиєю після того, як відірвуть голову. Все, що він збирався диктувати в безцінній машині, миттєво випарувалось разом із мріями виграти Пулітцерівську премію. Його шлунок стискається, краплини поту виступають із кожної шпаринки на його широкому рум’яному обличчі. Ліва рука тремтить на кермі, права — крутить диктофон, мов кастаньєти. Він відпускає педаль газу й відкидається на спинку сидіння авто, повертаючи голову праворуч настільки, наскільки це можливо. Його єдине бажання — скрутитися калачиком під панеллю з дротів, прикинувшись ембріоном. Страшенне ревіння позаду дедалі гучнішає, серце в грудях б’ється як риба об лід. Венделл скиглить. Шеренга литаврів створює гуркотіння, що вібрацією відбивається на дверях авто.

Мотоцикли пролітають повз нього і женуться по шосе вгору. Венделл Ґрін витирає обличчя, повільно змушує себе сісти прямо. Його серце вже не вискакує з грудей. Світ по той бік лобового скла, який здавався маленьким, як мушка, повернувся назад, до нормального розміру. Венделл вважає, що він злякався не більше, ніж будь-яка жива істота настрахалася би за цих обставин. Турбота про себе насичила його, як гелій наповнює повітряну кульку. Багато хто з тих, кого він знає, узагалі з’їхали б з дороги, а більшість навіть навалили б у штани. А що зробив Венделл Ґрін? Він лише трохи сповільнив рух — та й по всьому. Він вчинив, як справжній джентльмен, давши дорогу засранцям Грізної П’ятірки, які проїздили повз нього. Він набирає швидкості, спостерігаючи за байкерами, які мчать попереду.

Венделл досі крутить диктофон у руці. Він підносить його до рота, облизує губи й раптом розуміє, що забув, що збирався сказати. Порожня стрічка прокручується від початку до кінця.

— Чорт, — каже він, натискаючи кнопку «ВИМК».

Натхненні фрази, мелодійні каденції безслідно зникли, мабуть, назавжди. Але ситуація, здається, ще гірша. Венделлу видається, що вся низка логічних зв’язків зникла разом із втраченими фразами. Він пам’ятає форму великої кількості обрисів, щонайменше півдюжини пронизливих статей про Рибака… що робити? Треба виграти Пулітцерівську премію, це точно, але як? Частина його мозку, що вималювала ідею тексту, зараз була порожньою. Шнобель Сент-Пір і його громили вбили, як йому зараз здавалося, найкращу думку, яка коли-небудь з’являлась у Венделла Ґріна, і він не впевнений, чи зможе її оживити. Що ці виродки-байкери взагалі тут роблять?

Відповідь очевидна. Якийсь мерзенний добрий дядечко вирішив, що Шнобель має знати про дзвінок Рибака на «911», і тепер кодло байкерів прямує до зруйнованого «Смачно в Еда» так само, як і він. На щастя, ще не так багато людей їдуть туди, він зможе триматися подалі від своєї Немезиди. Не маючи іншого вибору, він пропускає декілька автомобілів, щоб не їхати за байкерами.

Рух стає щільнішим, швидкість сповільнюється; попереду байкери, вишикувавшись у лінію, їдуть один за одним, повільно повзуть у бік курної дороги, що веде до «Еда». Перебуваючи на сімдесят чи вісімдесят ярдів позаду, Венделл бачить двох копів, чоловіка і жінку, які намагаються розігнати цікавих. Щоразу, як перед ними з’являється нове авто, вони жестикулюють, розвертають його й відправляють, показуючи на дорогу. Іншими словами, поліційний автомобіль припаркований збоку, поперек дороги, і блокує проїзд, не пропускаючи абсолютно нікого. Така сцена не надто засмучує Венделла. Для журналістів це звична річ. Журналісти — це посередники, шпаринки, через які так чи інакше заборонені місця та події доходять до широкого загалу. Венделл Ґрін тут виконує роль представника народу, крім того, він найшановніший журналіст у західній частині штату Вісконсин.

Коли він наближається ще на тридцять футів, то бачить, що копи, які намагаються врегулювати рух — це Денні Чеда і Пем Стівенс; його впевненість похитнулася. Кілька днів тому вони обоє у відповідь на його прохання поділитись інформацією відрядили його до дідька. Пем Стівенс, вірогідно, вперта сучка, професійна зануда. Інакше чому б це дамі з доволі пристойною зовнішністю захотілося бути копом? Стівенс не пропустить його, бодай заради власного задоволення, — а це принесе їй насолоду! Очевидно, Венделл розуміє, що йому доведеться якось прослизнути. Він уявляє, як повзе полем на череві, й здригається від відрази.

Дивно, Шнобель і його кортеж, навіть не звертаючи уваги на авто, вишикувались у лінію й повільно просуваються в бік Чеди і Стівенс. Вони навіть не повертають голови, щоб, роззявивши роти, подивитись на напівзруйновану халупу, авто капітана, пікап, який Венделл одразу ж упізнав, і чоловіків, що стоять на стоптаній траві, двоє з яких — Дейл Ґілбертсон і власник пікапа, Голлівуд Джек Сойєр, цей зарозумілий лос-анджелеський самозакоханий дурень. (Третій, на котрому кремовий капелюх, окуляри, елегантна сорочка, не відіграє там зовсім ніякої ролі, принаймні для Венделла. Цей тип має вигляд, неначе щойно зійшов із якогось давнього фільму Хамфрі Боґарта.) Їхні шоломи досі націлені лише вперед, наче вони прямують до Централії, щоб улаштувати погром у «Сенд Бар». Вони просуваються далі, п’ятеро виродків, байдужі, як зграя диких собак. Щойно вони виїжджають на велику дорогу, четверо з них знову їдуть так, що утворюють паралель позаду Шнобеля, неначе віяло розгорнулося на шосе. Потім всі як один різко звертають ліворуч і розвертаються, залишаючи п’ять великих шлейфів пилу і гравію позаду себе. Не зменшуючи швидкості, навіть не думаючи уповільнюватись, вони знову діляться на один-два-два і мчать назад на захід, до місця злочину і Френч Лендінґа.

Побий мене грім, думає Венделл. Шнобель підібгав хвоста і здався. От слабак. Наближаючись, групка байкерів, здавалося, дедалі збільшувалася, і незабаром Венделл Ґрін уже зблизька міг розгледіти похмуре обличчя Шнобеля під шоломом, яке, наближаючись, теж збільшувалося.

— Я ніколи не міг подумати, що ти такий боягуз, — каже Венделл, спостерігаючи, як наближається Шнобель.

Вітер розділяє його бороду на дві рівні частини, що розвіваються врізнобіч. За сонцезахисними окулярами здається, що він цілиться з рушниці. Від думки, що Шнобель може націлити свій погляд на нього, кишечник Венделла починає подавати тривожні симптоми.

— Невдаха, — каже він не надто голосно.

З ревінням, що розриває барабанні перетинки, Шнобель мчить повз покоцану «Тойоту». Решта Грізної П’ятірки теж з гучним завиванням женуться далі.

Усвідомлення того, що Шнобель боягуз, тішить його серце. Він дивиться в дзеркало заднього огляду й бачить, як байкери зменшуються. Однак думка, яку він не може проігнорувати, мов черв’як вгризлася в його мозок. Можливо, Венделл і не сучасний Едвард Марроу, проте він пропрацював репортером майже тридцять років, тож інтуїція в нього розвинена. Думка звивисто блукає каналами його мозку і посилає кілька слушних сигналів. Венделл розгадав таємний план байкерів, зрозумів, що відбувається.

— От собака, — каже він і з широкою посмішкою безперервно сигналить клаксоном, викручує кермо ліворуч, стукається об автомобіль, що попереду, завдаючи мінімальної шкоди крилу, як своєму, так і попередньому. — Підступний виродок, — каже він, ледь не сміючись від захвату.

«Тойота» виїжджає з потоку транспорту, що рухається на схід, і повільно переходить на смугу, що прямує на захід. Сигналячи і пхикаючи, він женеться за байкерами.

Тепер Венделлу Ґріну не доведеться повзти на пузі кукурудзяним полем: той підступний виродок, Шнобель Сент-Пір, знає іншу дорогу до «Смачно в Еда»! Усе, що залишається нашому зірковому репортеру, — триматися подалі, щоб залишатися непоміченим, і він отримає безкоштовну перепустку на сцену. Чудово. Ох, яка іронія: Шнобель подає пресі руку допомоги — щиро дякую тобі, нахабний відморозку. Венделл навряд чи сподівається, що Дейл Ґілбертсон допустить його туди, але виштовхнути звідти його буде набагато важче. За ті кілька хвилин, що в нього будуть, він зможе поставити кілька запитань, зробить кілька фото, які свідчитимуть самі за себе, і — головне! — сповниться атмосферою, щоб написати одну з легендарно яскравих статей.

З радістю в серці Венделл нишком рухається шосе зі швидкістю п’ятдесят миль на годину, дозволяючи байкерам їхати далеко попереду, проте не даючи їм зникнути з поля зору. Кількість автомобілів, що рухаються назустріч, різко зменшується. Спочатку їдуть дві-три машини, потім одна, а тоді й геть зникають. Неначе бажаючи залишатись непоміченими, Шнобель і його друзі звертають із шосе до космічного купола «Ґольца». Венделл відчуває, як з глибини душі виринають нотки невпевненості: невже в Шнобеля і його незграб раптом з’явилося палке бажання проїхатися на тракторі чи сінокосарці? Він тисне на газ і починає думати, що, можливо, вони помітили його й вирішили відірватись від «хвоста». Наскільки йому відомо, тут немає нічого, окрім автосалону, гаража для технічного обслуговування і стоянки. Прокляте місце схоже на пустир. Позаду стоянки… що? З одного боку, пам’ятає він, заросле чагарником поле, що простягається аж до горизонту. З іншого боку ростуть дерева, але не так густо, як у лісі. З того місця, де він знаходиться, йому видається, що це лісосмуга, яка пагорбом спускається вниз.

Навіть не увімкнувши поворот, він перетинає зустрічну смугу і мчить до «Ґольца», досі чуючи звук мотоциклів, але вже приглушений. У Венделла закрадається думка, що вони обдурили його й утекли, покепкували з нього! На вершині підйому він повертає і прямує до стоянки. Два величезні жовті трактори стоять перед гаражем технічного обслуговування, і немає жодної машини. Порожню стоянку огороджує високий бетонний бордюр у дальньому кінці. З іншого боку стоянки, за деревами, бордюр різко переходить в асфальтову дорогу, що веде до автосалону. Венделл вивертає кермо і мчить до бордюру. Він досі чує мотоцикли, але зараз звук схожий на далеке дзижчання бджолиного рою. Вони десь за півмилі звідси, міркує Венделл, і вистрибує з «Тойоти». Він запихає диктофон до кишені піджака, перекидає через шию ремінець свого «Нікона», оббігає бордюр і вибігає на луг. Ще до того, як він доходить до лісосмуги, йому вже видно залишки колись заасфальтованої, зруйнованої та порослої старої дороги, що прямує схилом униз поміж дерев.

Венделл припускає, що старе кафе «…в Еда» знаходиться приблизно за милю звідси, він думає, чи зможе його автомобіль проїхати даний відрізок цією нерівною та зруйнованою дорогою. Місцями асфальт потріскався, а де-не-де просто розсипався, перетворившись на чорний гравій. Подекуди виднілися змієподібні коріння дерев, а також забур’янені ями. Для мотоцикла все це не проблема, але його «Тойоті» швидше за все тут не проїхати. Венделл бачить, що йому краще пройтись, тож він спускається старою дорогою поміж дерев. Він бачив, що відбувається на шосе, тож переконаний, що в нього ще достатньо часу до того, як приїдуть медичні експерти й автофургон для збирання доказів. Навіть за підтримки видатного Голлівуда Сойєра з місцевих копів ніякого толку.

Коли Венделл проходить деяку відстань, звук моторів мотоциклів гучнішає, немов, доїхавши до кінця дороги, хлопці зупинилися, щоб обговорити подальший план дій. Чудово. Венделл сподівається, вони базікатимуть, аж доки не наздожене їх; він хоче подивитись, як вони кричатимуть і махатимуть кулаками. Він хоче стати свідком, як вони розмахуватимуть залізяччям, кому яке потрапить під руку під впливом гніву й адреналіну. Венделлу хочеться сфотографувати, як Шнобель Сент-Пір, прицілившись правою рукою, виб’є Дейлу Ґілбертсону передні зуби або душитиме його приятеля Сойєра. Але найбільше йому кортіло зробити фотографію, заради якої він був готовий підкупити будь-якого копа, окружного чиновника, державного службовця чи безневинного свідка, який би не відмовився простягти йому руку допомоги, — хорошу, чисту, драматичну картинку з голим трупом Ірми Френо. Бажано таку світлину, яка не залишала б сумнівів, що це справа рук Рибака, хай там що. А два фото було б іще краще: одне з її обличчям для пікантності, а друге з рештками тіла для гостросюжетності — але хоча б зробити одне загальне. Таке зображення облетіло б увесь світ, зібравши мільйони. Цікаво, на скільки розщедрився б один лише «Нешнел Інквайєр» — дві сотні тисяч, три? За фото бідної маленької мертвої Ірми Френо з очевидними слідами понівечення. Та це ж золота жила!

Венделл пройшов десяту частину милі жахливою старою дорогою, його зосередженість поділялась між зловтішаннями з приводу грошей, які маленька Ірма Френо зможе перекачати в його кишеню, і острахом, щоб не впасти і не скрутити щиколотку. Та раптом гуркотіння «гарлеїв» Грізної П’ятірки різко затихає. Здається, утворилась абсолютна тиша, яка одразу ж заповнюється тихішими звуками. Венделл чує кожен свій вдих і видих, а також ще якийсь шум позаду, який поєднує скрегіт і глухі удари. Він повертається і бачить, що вгорі, на початку зруйнованої дороги, старий пікап, похитуючись, прямує до нього.

Це так кумедно, машина хитається з боку в бік, спочатку потрапляє одним колесом в заглибину, а потім іншим знімає верхній шар поверхні дороги. Тобто це було б смішно, якби ці люди їхали не для того, щоб особисто побачити тіло Ірми Френо. Та пікап наїжджає на грубий корінь, і чотири темні голови підстрибують у кабіні, мов маріонетки. Венделл прямує до них, маючи намір відіслати цих селюків туди, звідки вони приїхали. Пікап призупиняється, зачепивши плоский камінь так, що аж іскри летять з-під шасі. На думку Венделла, машина має щонайменше років тридцять. Це одне з небагатьох авто на ходу, що має вигляд навіть гірший, ніж його власне. Коли воно, трясучись, наближається до нього, Венделл крізь бур’яни й гілки на ржавому бампері бачить, що це «Інтернешнл Харвестер». Хіба «Інтернешнл Харвестер» досі випускає пікапи? Венделл підводить руку, як присяжний засідатель, коли приймає присягу, але машина, підстрибуючи на вибоїнах, долає ще кілька футів дороги, перш ніж зупинитися. Лівий бік значно вищий, ніж правий. У затінку дерев Венделл не може добре розглянути обличчя, що дивляться на нього крізь лобове скло, але в нього з’являється відчуття, що принаймні двоє з них йому добре знайомі.

Чоловік за кермом висуває голову з вікна і каже:

— О-хо-хо, це ж містер Крутий Репортер власною персоною.

— І перед вашим носом теж зачинили двері? — це Тедді Ранкельман, чиє ім’я Венделл часто бачить, коли переглядає поліційні звіти.

Інших троє пасажирів у кабіні ревуть, як віслюки, у відповідь на дотеп Тедді. Двох Венделл знає: Фредді Сакнессам, один із тих, що мешкають у зубожілих халупах біля річки, і Тутс Біллінґер, худий хлопець, котрий живе на кошти, отримані за зібраний в Ла-Рів’єр і Френч Лендінґу металобрухт. Так само, як і Ранкельмана, Тутса було заарештовано за хуліганство, але він ніколи не був засуджений. Жахливо одягнену неохайну жінку йому важко впізнати.

— Вітаю, Тедді, — каже Венделл. — І вас, Фредді й Тутс. Ні, після того, як я побачив, що там коїться, я вирішив приїхати сюди.

— Гей, Вен-делле, не впізнаєте мене? — жалісливо каже жінка. — Дудлс Зенґер, на випадок, якщо вам памороки відбило. Я раніше зависала з гуртом хлопців у Фредді Бел Ер, а Тедді був у зовсім іншій компанії, але після того, як ми втекли від міс Сучки, дехто захотів повернутися до бару.

Звичайно, що він пам’ятає її, хоча скам’яніле обличчя лише віддалено нагадує ту непристойну дівчину на ім’я Дудлс Зенґер, котра подавала напої в готелі «Нельсон» близько десяти років тому. Венделл вважає, що її, швидше за все, звільнили за те, що вона надто багато пила на роботі, але Бог його знає, за що її звільнили. Тоді Венделл залишав багато грошей у барі готелю «Нельсон». Він намагається пригадати, чи не стрибав у гречку до Дудлс.

Про всяк випадок він каже:

— О, це так, і хіба можна забути таку вродливу тендітну дівчину, як ви?

Хлопцям це гидко слухати. Дудлс штовхає ліктем під ребра Тутса Біллінґера, даруючи Венделлу легку усмішку, і каже:

— Ну, дякую, дуже мило з вашого боку, сер. — Так, точно, він трахав її.

Це був ідеальний момент, щоб відіслати цих недоумків назад до їхніх робочих нір, але на Венделла надходить натхнення.

— А чи не могли б такі чудові люди допомогти джентельмену з преси і заробити при цьому п’ятдесят баксів?

— П’ятдесят кожному чи всім разом? — запитує Тедді Ранкельман.

— Давайте всім разом, — каже Венделл.

Дудлс нахиляється вперед і каже:

— Двадцять кожному, згоден, розумнику? І ми погодимось зробити те, що ти хочеш.

— О, ви краєте моє серце, — каже Венделл.

Витягує гаманець і бере чотири двадцятки, залишаючи собі лише десятку і ще три долари на цілий день. Вони беруть гроші й одразу ж ховають.

— А тепер що я від вас хочу, — каже Венделл, нахилившись до вікна і чотирьох зацікавлених постатей у кабіні.

12


Через кілька хвилин, похитуючись, пікап доїжджає до кінця лісосмуги, де асфальт переходить у зарості бур’янів і високу траву. За кілька ярдів, обіпершись на підставки, вишикувались у ряд залишені мотоцикли Грізної П’ятірки. Венделл, котрий сів на місце Фредді Сакнессама, виходить і ступає кілька кроків уперед, сподіваючись, що жоден зі смердючих ароматів сухого поту, немитого тіла й несвіжого пива, якими тхнуло від його попутників, не залишився на його одязі. Він чує, як позаду Фредді зістрибує з вантажної платформи, а інші вилазять із салону й галасують удвічі більше, ніж потрібно. Венделлу видно лише безбарвні трухляві стіни «Смачно в Еда», що височіють серед густого мережива дикої моркви й тигрових лілій. До них доносяться тихі голоси, один з них належить Шнобелю Сент-Піру. Венделл швидко перевіряє свій «Нікон», знімає накривку об’єктива, прокручує новий кадр на плівці, а тоді повільно тихими кроками ступає повз мотоцикли вздовж однієї стіни зруйнованої споруди. Невдовзі він дивиться вгору на переповнену дорогу й патрульну машину, що слугує бар’єром. Трохи далі від машини, ближче до шосе, Денні Чеда і Пем Стівенс сперечаються з півдюжиною чоловіків і жінок, котрі хаотично залишили свої авто, як діти іграшки. Так довго тривати не може, якщо Чеда і Стівенс уявили, що вони дамба, то дамба от-от розколеться. Чудові новини для Венделла: чим більший безлад, тим більша свобода дій, щоб зробити сюжет іще яскравішим. Йому б хотілось пробурмотіти це в диктофон просто зараз.

Недосвідченість підлеглих капітана Ґілбертсона, очевидно, виявляється в марних спробах офіцерів Чеди і Стівенс повернути величезну кількість жителів, які прагнуть побачити на власні очі найсвіжіші факти божевілля РибакаОх, і ще щось, і ще щось: але цей журналіст зумів опинитися в центрі подій, маючи за честь смиренно служити вухами й очима своїх читачів…

Венделлу страшенно не хотілося б розгубити такі чудові слова, але він не може ризикувати, його можуть почути. Він наближається до фасаду «Смачно в Еда».

Смиренні вуха народу підслуховують на диво люб’язну розмову Шнобеля Сент-Піра і Дейла Ґілбертсона, які стоять перед будівлею; смиренні очі народу бачать, як Джек Сойєр ходить із порожньою поліетиленовою торбинкою, а на пальцях його правої руки висить кепка. Смиренний ніс народу відчуває страшний сморід, який гарантує наявність трупа, що розкладається в убогій маленькій споруді праворуч. Джек рухається трохи швидше, ніж зазвичай, і хоча зрозуміло, що він іде до пікапа, чомусь постійно роззирається навколо.

Що тут відбувається? Золотий Хлопчик має дещо злодійкуватий вигляд. Він поводиться так, як грабіжник у магазині, коли ховає смаколики під пальто, а золоті хлопці не повинні так поводитися. Венделл піднімає камеру і фокусує її на об’єкті. Ось і ти, Джеку, давній товаришу, давній приятелю, давній друже, ти принесеш мені чудовий прибуток. Глянь у камеру, а тепер покажи, що в тебе в руках. Венделл робить знімок і дивиться через об’єктив, як Джек підходить до свого авто. Золотий Хлопчик збирається сховати щось у бардачку, думає Венделл, і він не хоче, щоб хтось бачив, що він це робить. Дуже погано, дитинко, але тебе знімає прихована камера. Дуже погано і для смиренних очей і вух округу Френч, тому що, коли Джек Сойєр підходить до авто, він не сідає в нього, а нахиляється і щось крутить у руках, показуючи нашому благородному журналістові лише чудовий вигляд його спини і нічого більше. Проте благородний журналіст усе одно робить фото, щоб доповнити послідовність наступних фотографій, на яких Джек Сойєр повертається від пікапа з порожніми руками і вже йде спокійно. Він заховав свої брудні скарби, щоб ніхто їх не побачив, але що це були за скарби?

Аж раптом у Венделла Ґріна неначе блискавка влучила. Його скальп здригається, а хвилясте волосся ледь не стає дибки. Чудовий сюжет щойно став ще неймовірно чудовішим. Диявольський убивця, понівечене мертве дитя і… падіння героя! Сойєр виходить із напівзруйнованої будівлі, тримаючи в руках поліетиленову торбинку й кепку з написом «Брюерс». Переконавшись, що його ніхто не бачить, ховає це у вантажівці. Він знайшов ці речі в «Смачно в Еда» і викрав їх просто з-під носа свого друга та прихильника Дейла Ґілбертсона. Золотий Хлопчик забрав речові докази з місця злочину! У Венделла є докази на плівці, у Венделла є докази проти великого й могутнього Джека Сойєра. Венделл збирається розгромити його вщент. Боже, о Боже, Венделлу хочеться танцювати, що він і робить. Він не в змозі стримувати себе від незграбного виконання джиґи з прекрасним фотоапаратом у руках і недбалою посмішкою на обличчі.

Він почувається так добре, так урочисто, що ледь не забуває про чотирьох ідіотів, які чекають на його сигнал. Агов, давай без сентиментів. Таблоїди супермаркетів прагнуть витончених гостросюжетних фотографій Ірми Френо, і Венделл Ґрін — саме той, хто їм їх надасть.

Венделл ступає ще крок у напрямку до передньої стіни напівзруйнованої будівлі й бачить те, що змушує його завмерти. Четверо байкерів пішли до краю зарослої дороги і, здається, допомагають Чеді та Стівенс завертати людей, котрі бажають подивитися на тіла. Тедді Ранкельман чув, що Рибак скидав щонайменше шість, а можливо, і вісім напівз’їдених дітей у цю халупу: новини стають іще сенсаційнішими, коли фільтруються через спільноту. Отже, копи можуть розраховувати на додаткову допомогу, але Венделлу хотілося б, щоб Шнобель і команда громили тут усе, а не допомагали впорядковувати. Він доходить до кінця будинку й визирає з-за рогу, щоб побачити все, що там відбувається. Щоб отримати те, чого він хоче, Венделл має дочекатися слушного моменту.

Ще одна машина з поліційного відділку Френч Лендінґа обережно просувається поміж транспорту, що завис на 35-му, і рухається до авто Чеди, а тоді їде погойдуючись забур’яненою кам’янистою дорогою перед старим магазином. Двоє молодих копів, на ім’я Голц і Нестлер, котрі працюють на півставки, неквапливо підходять до Дейла Ґілбертсона, намагаючись не реагувати на сморід, нудота від якого збільшується з кожним кроком. Венделл бачить, що цим хлопцям важко приховувати розгублення і здивування, коли вони бачать, що їхній шеф люб’язно розмовляє зі Шнобелем Сент-Піром, якого вони, вірогідно, підозрюють у незліченних невідомих злочинах. Сільські хлопці, недоучки Вісконсинського університету Рівер Фолз. Вони ділять одну зарплатню на двох і так намагаються досягти успіхів у роботі, стати співробітниками поліції, що схильні бачити речі в чорно-білих тонах. Благодушно всміхаючись, Дейл заспокоює їх і Шнобеля, який міг узяти їх по одному в руку й розбити їхні черепи, як намолодо зварені яйці. Очевидно, у відповідь на розпорядження Дейла нові хлопці чвалом повертаються назад до шосе, дорогою ці жалюгідні йолопи шанобливо кидають погляд на Джека Сойєра.

Джек підходить до Дейла, щоб поговорити. Шкода, що Дейл не знає, що його приятель приховує докази, ха! А можливо, розмірковує Венделл, він із ним заодно. Одне можна сказати напевно: все стане ясно, щойно «Вісник» опублікує фотографії.

Тим часом чувак у солом’яному капелюсі й сонячних окулярах просто стоїть, склавши руки на грудях, з безтурботним й упевненим виглядом, неначе в нього все під контролем, неначе він навіть не відчуває смороду. Цей тип, очевидно, ключовий гравець, думає Венделл. Він командує. Золотий Хлопчик і Дейл, хочуть йому догодити, вони це показують мовою тіла. Відтінок поваги, пошани. Якщо вони щось і приховують, то роблять це для нього. Але чому? І хто він, в біса, такий? Це чоловік середнього віку, йому приблизно п’ятдесят, на покоління старший від Джека і Дейла; він надто стильний як для жителя маленького містечка, отже, він із Медісона або Мілуокі. Він, вірогідно, не коп, але не схожий і на бізнесмена. Він самовпевнений, це ясно як білий день.

Тоді ще одна поліційна машина спускається від Шосе-35 і під’їжджає до авто новачків, Золотий Хлопчик і Дейл Ґілбертсон підходять і вітаються з Боббі Дюлаком і ще з одним товстуном, Дітом Джесперсоном, але піжон у капелюсі навіть не дивиться в їхній бік. О, чудовий момент. Він стоїть, зовсім сам, неначе генерал оглядає свої війська. Венделл спостерігає, як таємничий чоловік витягує сигарету, підпалює її та випускає білі клубки диму. Джек і Дейл проводжають новоприбулих до старого магазину, а цей орел і далі палить сигарету, гордовито відділившись від усього, що його оточує. Крізь трухляву стіну Венделл чує, як Дюлак і Джесперсон висловлють незадоволення з приводу смороду; тоді один із них, побачивши тіло, каже:

— Ох!

— Привіт, хлопці! — каже Дюлак.

«Невже це реально? Привіт хлопці?» Голоси допомагають Венделлу добре зорієнтуватися, де тіло, — у кінці кімнати, під дальньою стіною.

Перш ніж троє копів і Сойєр почовгають до виходу зі старого магазину, Венделл висовується, націлює камеру та фотографує таємничого чоловіка. На привеликий його жах, Кіт у Капелюсі моментально повертається в його напрямку і каже:

— Хто мене сфотографував?

Венделл різко відхиляється назад, ховаючись за стіною, але усвідомлює, що цей тип його, очевидно, бачив, його сонцезахисні окуляри просто дивилися на нього! У нього вуха, як у кажана: він почув звук фотоапарата.

— Давай виходь. — Венделл чує, як він каже йому: — Немає сенсу ховатися, я знаю, що ти там.

Венделл бачить лише поліційне авто, що тягнеться за «Понтіаком» із написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», у хвості затору. Там, здається, ситуація доходить до пікової точки. Якщо Венделл не помиляється, то схоже на те, що котрийсь із байкерів витягує одного чоловіка з вікна гарненького зеленого «Олдса».

Саме час викликати підкріплення. Венделл знову прямує до передньої стіни будівлі та махає своєму загону. Тедді Ранкельман волає:

— Ого-го!

Дудлс верещить, як кіт із приходом теплих днів, четверо його помічників пролітають повз нього, створюючи гамір, на який він навіть не міг сподіватися.

13


Денні Чеда і Пем Стівенс уже і так ледь дають раду непроханим відвідувачам, аж тут чують звук газуючих мотоциклів і думають, що саме Грізної П’ятірки їм і бракувало для повного щастя. Позбутись Тедді Ранкельмана і Фредді Сакнессама було не так уже й важко, але не минуло і п’яти хвилин, як смуги в східному напрямку Шосе-35 були переповнені людьми, які вважають, що мають повне право подивитися на звалені в напівзруйнованому «Смачно в Еда» трупи. Вони відряджають один автомобіль, а на його місці з’являється два. Усі вимагають довгих пояснень, чому вони як платники податків і зацікавлені громадяни не можуть потрапити на місце злочину, до того ж такого трагічного, такого болючого, такого… ну, такого цікавого. Більшість із них відмовляються вірити, що в руїнах лише тіло Ірми Френо; троє людей поспіль звинувачують Денні в укриванні Рибака, а хтось навіть назвав його «Рибаковим Щитом». Чорт. Як не дивно, але більшість цих мисливців за трупами ледь не переконані, що поліція захищає Рибака!

Дехто, сперечаючись, перебирає пальцями чотки. Одна дама махає розп’яттям просто перед його носом і каже, що його брудна душа пов’язана з пеклом. Щонайменше половина цих людей з камерами. Що за люди їдуть у суботу зранку пофотографувати мертвих дітей? Як розуміє Денні, вони думають, що абсолютно нормальні. А хто покидьок? Він.

Немолодий чоловік, який приїхав сюди з дружиною з Мейд Меріан Вей, каже:

— Молодику, ви, мабуть, єдина людина у всьому окрузі, хто не розуміє, що за історія твориться навколо нас. Ми з Медж вважаємо, що маємо право на сувенір.

Сувенір?

Спітнілий, утомлений, ситий по горло Дейл втрачає самовладання.

— Приятелю, я з тобою абсолютно згоден, — каже він. — Якби це залежало від мене, ви зі своєю любою дружиною обов’язково повезли б звідси у своєму багажнику закривавлену футболку чи хоча б відрізаний палець, а то й два. От я й кажу — наш шеф такий нерозсудливий.

У немолодого подружжя віднімає мову, і вони, шоковані, їдуть додому. Наступний тип у черзі починає кричати, щойно Денні нахиляється до вікна. Він має достоту такий вигляд, як Денні уявляє собі Джорджа Ретбуна, але його голос різкіший і вищий.

Не думай, що я не бачу, що ти тут робиш, негіднику! — Денні говорить люб’язно, оскільки намагається захистити місце злочину, а тип, схожий на Джорджа Ретбуна, який їде на старому синьому «Додж Караван» без переднього бампера та правого бокового дзеркала, кричить:

— Я сиджу тут уже протягом двадцяти хвилин і спостерігаю, як ви з тією дамою займаєтесь бозна-чим! Сподіваюся, ви не будете здивовані, коли побачите тут ВИЯВЛЕННЯ САМОДІЯЛЬНОСТІ!

Це якраз той делікатний момент, коли Денні чує очевидний гуркіт Грізної П’ятірки, яка наближається до нього по шосе. Він іще не відійшов від того, що знайшов велосипед перед притулком для старих, а думка про сутичку зі Шнобелем Сент-Піром наповнює його мозок темним димом із червоними іскрами. Він схиляє голову, дивиться просто в очі червонолицьому типу, схожому на Джорджа Ретбуна, і говорить низьким, тихим, монотонним голосом:

— Сер, якщо ви й надалі чинитимете в тому ж дусі, я закую вас у кайданки, посаджу на заднє сидіння свого авто, де ви сидітимете, аж доки я не звільнюся. Тоді відвезу вас до відділку і там припишу вам усе, що тільки спаде мені на думку. Обіцяю. Тепер зробіть собі послугу і забирайтеся звідси.

Чоловік роззявляє рота, неначе золота рибка. На його щокатому розпашілому обличчі з’являються бліді плями. Денні досі дивиться йому у вічі, готовий просто зараз надіти наручники й посадити на заднє сидіння авто, якщо той дасть для цього привід. Тип обмірковує вказаний вибір, обачність бере гору. Він потупляє очі, дає задній хід і ледь не врізається в «Міату», що стоїть позаду нього.

— Очам своїм не вірю, — каже Пем. — Який дурень не втримав язика за зубами?

Як і Денні, вона бачить Шнобеля і його друзів, які з ревінням наближаються до них, минаючи декілька зупинених авто.

— Я не знаю, але я протаранив би йому палицею горло. А після нього я б знайшов Венделла Ґріна.

— Тобі не треба далеко шукати. Він сидить он у тій, шостій, машині. — Пем показує на зневажливу посмішку Венделла.

— О Боже, — каже Денні. — Я фактично радий бачити цього нещасного жалюгідного хвалька. Тепер я точно зможу сказати йому, що про нього думаю. — Усміхаючись, він нахиляється, щоб поговорити з підлітком за кермом «Міати».

Підліток їде, а Денні відправляє наступне авто, дивлячись на Грізну П’ятірку, яка наближається дедалі ближче і ближче. — Зараз, якщо Шнобель буде дертись мені до обличчя або дасть бодай якийсь привід, я витягну револьвер, Богом клянусь.

— Перевірка документів, перевірка документів, — каже Пем.

— А мені начхати.

— Ну, продовжімо, — каже вона, а також говорить, що коли він витягне револьвер, вона його підтримає.

Навіть водії в черзі, які намагаються пробратися на місце злочину, на хвильку заспокоюються, щоб роздивитися Шнобеля і його хлопців. Вони їдуть, волосся й бороди розвиваються, обличчя застиглі, здається, вони вже готові влаштувати погром. Серце Денні Чеди починає битися швидше, тіло напружується.

Але мотоциклісти Грізної П’ятірки несуться мимо один за одним, навіть не повертаючи голови. Шнобель, Мишеня, Док, Сонні й Диктатор поїхали, залишили місце подій.

Прокляття, — каже Денні, не розуміючи, чи то він відчуває полегшення, чи то розчарування.

Жах, який його різко охопив, коли вони розвернулися, від’їхавши на тридцять ярдів, допомагає йому зрозуміти, що він відчував полегшення.

— О ні, будь ласка, — каже Пем.

В автомобілях, що зупинили, всі як один повертають голови, проводжаючи поглядом мотоцикли, які знову мчать мимо і повертаються туди, звідки приїхали. Протягом кількох наступних секунд чути лише несамовите ревіння п’яти «Гарлеїв Девідсон». Денні Чеда знімає форменний капелюх і витирає ним чоло. Пем Стівенс розправляє плечі й видихає. Тоді хтось починає сигналити, до нього приєднуються ще двоє, а тип із сивими довгими, як у моржа, вусами, у джинсовій сорочці, показує щось схоже на три чверті поліційного значка в шкіряній обгортці й пояснює, що він кузен окружного судді й почесний член поліції Ла-Рів’єр. Здебільшого це означає, що йому ніколи не виписують штраф за перевищення швидкості і він ніколи не платить за стоянку. Вуса розтягуються в широкій усмішці.

— Офіцере, пропусти мене, і повертайся до своїх справ.

Денні каже, що не пропускати його — це і є його обов’язок. Він змушений повторити це декілька разів, перш ніж у нього з’являється можливість узятись за наступну справу. Відіславши ще не одного незадоволеного громадянина, він дивиться, чи довго йому ще чекати, щоб у нього з’явилася можливість насварити Венделла Ґріна. Репортер не повинен бути далі ніж за два-три авто. Тільки-но Денні підводить голову, знову гудять клаксони, а люди починають кричати на нього. Пропусти нас! Агов, друже, я плачу тобі зарплатню, не забув? Я хочу поговорити з Дейлом, я хочу поговорити з Дейлом!

Кілька чоловіків виходять із авто. Вони тицяють пальцями в бік Денні, щось несамовито репетують, але неможливо зрозуміти, що саме. Денні здається, що йому простромили розжарений прут через ліве око аж до мозку. Щось не так: він не бачить потворного червоного авто Ґріна. Куди, в біса, воно поділось? Чорт, чорт і ще раз чорт, Ґрін, очевидно, вирішив під’їхати до «…В Еда» ґрунтовою дорогою. Денні швидко оглядає поле. Сигнали й сердиті голоси в нього за спиною сягають небезпечного рівня. Ніде не видно ані побитої «Тойоти», ані Венделла Ґріна. Хіба можна в це повірити: пустомеля здався!

За кілька хвилин автомобілі рідшають, і Денні з Пем думають, що їхня робота майже закінчена. Усі чотири полоси Шосе-35 вільні, як це, зазвичай, і буває кожного суботнього ранку. Одна вантажівка спускається в напрямку до Централії.

— Як думаєш, нам їхати туди? — запитує Пем, киваючи в бік зруйнованого магазину.

— Можливо, ще зачекаємо кілька хвилин. — Денні не палає бажанням потрапити в діапазон того смороду. Він залюбки залишився б тут, аж доки не приїдуть медичні експерти й автофургон для збирання доказів. Що людям там таке цікаве? Він би з радістю віддав дводенну зарплатню, щоб його позбавили необхідності дивитися на тіло Ірми Френо.

Тоді Пем і він чують одночасно два різні звуки, і жоден їм не подобається. Перший — це свіжа хвиля транспорту, що мчить до них по шосе; другий — гул мотоциклів з боку старого магазину.

— Там що, є об’їзна дорога? — з недовірою запитує він.

Пем знизує плечима:

— Схоже на те. Але, очевидно, Дейлу доведеться самому розбиратися з громилами Шнобеля, у нас тут і так повний завал.

— Чорт забирай, — каже Денні.

Близько тридцяти пікапів і легкових автомобілів збирається на початку полоси. Вони обоє бачать, що ці люди сердитіші й рішучіші за тих, що були раніше. З кількох останніх машин вийшли кілька чоловіків і жінок, залишивши свій транспорт на узбіччі, прямують у бік офіцерів. Водії перших авто розмахують кулаками, навіть не спробувавши проїхати. Неймовірно, жінка і двоє підлітків ідуть, піднявши вгору транспарант із написом «МИ ХОЧЕМО РИБАКА!». Чоловік у старому брудному «Кадді» висовує руку через вікно і показує власноруч виготовлений плакат «ҐІЛБЕРТСОН МАЄ ПІТИ».

Денні озирається через плече й бачить, що Грізна П’ятірка, очевидно, знайшла об’їзну дорогу, оскільки четверо з них стоять просто перед входом до «…В Еда», як агенти секретної служби, а Шнобель Сент-Пір щось завзято обговорює з шефом. Як здається Денні, вони схожі на глав двох держав, які намагаються домовитися про торговельні відносини. Це не має жодного сенсу взагалі. Денні повертається до авто ненормальних із написами, жінок і чоловіків, що прямують до нього й Пем.

Сімдесятиоднорічний Гувер Далрімпл із сивою цапиною борідкою, випнувши груди, стає перед Пем і починає доводити свої права. Денні пам’ятає його ім’я, оскільки Далрімпл півроку тому ініціював бійку в барі готелю «Нельсон», а тепер він тут, очевидно, щоб помститися.

— Я не розмовлятиму з твоїм напарником, — кричить він, — я не слухатиму, хай би що він мені казав, тому що його абсолютно не цікавлять права громадян нашої держави.

Денні відправляє помаранчевий «Субару», за кермом якого похмурий підліток у футболці із зображенням групи «Блек Саббет», а тоді чорний «Корвет» із дилерськими номерами Ла-Рів’єр і неймовірно лихослівною жінкою. Звідки ці люди? Він не впізнає нікого, окрім Гувера Далрімпла. Денні гадає, що більшість цих людей живуть за містом.

Він уже хоче йти допомагати Пем, аж раптом відчуває чиюсь руку в себе на плечі, оглянувшись, він бачить Дейла Ґілбертсона, а поруч із ним Шнобеля Сент-Піра. Четверо інших байкерів тиняються за кілька ярдів від них. Один із них, той, що має прізвисько Мишеня, а сам як скирта, дивиться на Дейла й усміхається.

— Що ви робите? — запитує Денні.

— Заспокойся, — каже Дейл. — Друзі містера Сент-Піра зголосилися допомогти нам у боротьбі із заворушеннями і, думаю, ми маємо прийняти цю допомогу.

Краєм ока Денні бачить близнюків Нірі, які вириваються вперед, і підводить руку, щоб зупинити їх.

— А їм що з того?

— Звичайна інформація, — каже шеф. — Гаразд, хлопці, до роботи.

Друзі Шнобеля розділяються й підходять до натовпу. Начальник проходить поруч із Пем, котра спершу здивовано дивиться на нього, а тоді киває. Мишеня набирає злого виразу обличчя, підходить до Гувера Далрімпла й каже:

— Владою, наданою мені, я наказую тобі, Гувере, забирайся до дідька звідси. — Старий зник так швидко, що здалося, наче він просто розчинився в повітрі.

Решта байкерів справляють такий самий ефект на інших розлючених любителів пам’ятних місць.

Денні вважає, що достатньо одного лише суворого погляду чоловіків вагою в триста фунтів, схожих на «Янґолів пекла», які, здається, на грані самоконтролю й скаженої люті, щоб творити чудеса в приборканні бунтівного натовпу. Байкер, що стоїть недалеко від Денні, виганяє Флойда і Френка Нірі, просто здійнявши над ними руку, скручену в кулак. Тільки-но вони повертаються до свого авто, байкер усміхається до Денні та представляється як Білл Кайзер. Товаришу Шнобеля подобається контролювати натовп, усмішка ледь не змінює його гнів.

— А хто ці інші хлопці? — запитує Денні.

Білл Кайзер рекомендує Дока і Сонні, які розсіюють натовп праворуч від Денні.

— Хлопці, чому ви це робите?

Кайзер нахиляє голову на два дюйми від обличчя Денні. Він мов розлючений бик. Не лише його обличчя, а й усе тіло набуло кольору жару і люті. Дейл уже був готовий побачити, як той пускатиме пару зі своїх широких ніздрів. Одна зіниця менша від другої, очі наливаються кров’ю.

— Чому? Ми робимо це заради Емі. Хіба це не зрозуміло, офіцере Чеда?

— Вибачте, — лопотить Денні.

Звичайно. Він сподівається, що Дейл зможе стримати цих монстрів. Спостерігаючи, як Білл Кайзер розгойдує старий «Мустанг» з дурнуватою дитиною за кермом, яка не встигла вчасно дати задній хід, він неймовірно радий, що мотоциклісти прийшли сюди без важких тупих предметів.

На тому місці, де раніше стояв «Мустанг», до Денні й Кайзера прямує поліційна машина. Щойно вона проїжджає крізь натовп, жінка в майці і штанах-капрі товче по вікні з боку пасажира. Авто зупиняється біля Денні, з нього вистрибують полісмени, що працюють на півставки, — Боб Голц і Пол Нестлер, — здивовано глянувши на Кайзера, запитують, чи їм із Пем потрібна допомога.

— Підійди, поговори з шефом, — каже Денні, хоча, мабуть, не варто було.

Голц і Нестлер — хороші хлопці, але їм ще слід багато чого навчитися, наприклад дізнатися про субординацію.

За півтори хвилини з’являються Боббі Дюлак і Діт Джесперсон, Денні і Пем махають, щоб ті проїжджали, тоді як байкери поруч із транспортом гиркають і б’ються з громадянами. З натовпу линуть сердиті крики та звуки боротьби. Денні здається, що він тут уже не одну годину. Розштовхуючи людей врізнобіч, Сонні підходить до Пем. Мишеня і Док також пробираються крізь натовп. Патьоки крові з носа Сонні тягнуться до бороди і стікають по ній біля кутиків рота. Кайзер крокує поруч із Денні.

Коли натовп починає скандувати: «ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО! ЧОРТА З ДВА, МИ НЕ ПІДЕМО!» — Голц і Нестлер повертаються, щоб допомагати. «Чорта з два, ми не підемо? — думає Денні. — Хіба це не нагадує Вєтнам?»

Лише почувши приглушений звук поліційної сирени, Денні бачить, як Мишеня розмахує кулаками серед натовпу й відправляє в нокаут трьох людей, до яких може дотягтись. Док кладе руки на відчинене вікно вже знайомого «Олдсмобіля» та запитує невеличкого лисуватого водія, що, на його думку, він зараз зробить.

— Док, облиш його, — каже Денні, але сирена знову верещить і заглушує його слова.

Хоча невеличкий чоловік за кермом «Олдса» і схожий на непоказного вчителя математики або дрібного чиновника, та він володіє рішучістю гладіатора. Це преподобний Ленс Ховдал, учитель недільної школи, яку Денні колись відвідував.

— Я думав, що, можливо, можу чимось допомогти, — каже священик.

— Я тебе майже не чую через увесь цей шум, дозволь мені підійти до тебе, — каже Док.

Він просувається крізь вікно, тоді як знову лунає сирена, а з іншого боку під’їжджає авто.

— Припини, Док, СТОП! — кричить Денні, побачивши, що Браун і Блек повитягували шиї з вікон авто і спостерігають, як бородатий чоловік, тілом схожий на ведмедя грізлі, тягне служителя лютеранської церкви крізь відчинене вікно.

За ними стоїть іще один «подарунок» — Арнольд Грабовський, Навіжений Угорець, котрий дивиться виряченими очима крізь лобове скло свого авто з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», мов наляканий тим хаосом, що відбувається навколо. Дорога зараз схожа на зону бойових дій. Денні крокує серед галасливого натовпу, штовхає кількох людей на своєму шляху, прямуючи до Дока і свого колишнього вчителя недільної школи, який, здається, шокований, але неушкоджений.

— Денні, Боже мій, — каже пастор. — Я безумовно радий тебе бачити.

Док дивиться на них обох:

— Ви знайомі?

— Преподобний Ховдале, це Док, — каже Денні. — Доку, це преподобний Ховдал, пастор лютеранської церкви в Маунт Хеброн.

— Святі Угодники, — каже Док і одразу ж починає пригладжувати шви і лацкани піджака невеличкого чоловічка, неначе хоче привести його у форму. — Вибачте, преподобний, сподіваюсь, я не завдав вам великої шкоди.

Державним копам і Навіженому Угорцю нарешті вдається пробратися крізь натовп. Шум стихає, залишається лише тихий гамір — так чи інакше друзі Дока затулили роти найгаласливішим членам опозиції.

— На щастя, вікно ширше, ніж я.

— Скажіть, можна я якось зайду, поговорити з вами, — каже Док. — Я останнім часом багато читав про перше століття християнства. Знаєте, Ґеза Вермеш, Джон Домінік Кросан, Паула Фредріксен і таке інше. Хотілося б почути вашу думку.

Хай би що хотів відповісти преподобний Ховдал, його заглушує раптовий вибух шуму з іншого кінця провулка. Звуки, що були схожі на крики божевільних, вселяли ще більший жах, ніж коли наближалася Грізна П’ятірка. Що, в дідька, там могло статися?


— «Привіт хлопці?» — Не в змозі стримати своє обурення, Боббі Дюлак дивиться спочатку на Дейла, а потім на Джека. Його голос стає вищим і твердішим.

«Невже це реально? Привіт хлопці?»

Дейл кашляє в кулак і знизує плечима.

— Він хотів, щоб ми знайшли її.

— Так, звичайно, — каже Джек. — Він сказав нам прийти сюди.

— Але навіщо він це зробив? — запитує Боббі.

— Він пишається своєю роботою. — З далекого куточка пам’яті Джека огидний голос каже: «Не лізь, не звязуйся зі мною, а інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рівєр». Не маючи більше доказів, крім свого переконання, Джек розуміє: якщо він дізнається, кому належить цей голос, то він дізнається ім’я Рибака.

Він не може; все, що Джек Сойєр може пригадати в цей момент, — це сморід, гірший, ніж смердюча хмара, що заповнює цей напівзруйнований будинок, — огидний запах, що надходить із південного заходу іншого світу. Це теж був Рибак, чи хай би хто він був у тому світі.

У його свідомості пробуджується думка, гідна колишньої зірки з відділу розслідування вбивств поліції Лос-Анджелеса, і він каже:

— Дейле, я думаю, ти маєш дати Генрі послухати запис дзвінка на «911».

— Не розумію. Навіщо?

— Генрі чує навіть те, що кажан не може. Навіть якщо він не впізнає голос, він дізнається в сотні разів більше, ніж ми зараз знаємо.

— Дядько Генрі ніколи не забуває голоси, це правда. Гаразд, давай забиратися звідси. Медичні експерти й автофургон для збирання доказів будуть за кілька хвилин.

Відстаючи від двох інших чоловіків, Джек думає про кепку з написом «Брюерс» і те, де він її знайшов, — у світі, існування якого він заперечував більшу частину свого життя і повернення до якого сьогодні вранці вразило його до глибини душі. Рибак залишив кепку для нього на Територіях, землях, про які він уперше почув, коли був шестирічним хлопчиком Джекі — коли Джекі було шість, татко грав на сурмі. Та величезна пригода повертається до нього не тому, що він так хоче, а тому, що вона має повернутися: вона змушує брати самого себе за шворки й тягнути вперед. Вперед, до свого власного минулого. Рибак пишається справою своїх рук, так, Рибак свідомо дражнить їх — це настільки очевидно, що жодному з них не доводиться озвучувати це — але насправді Рибак цькує лише Джека Сойєра, єдиного, хто бачив Території. І якщо це правда, швидше за все, так і є, тоді…

…тоді Території і все, що там є, так чи інакше мають стосунок до цих мерзенних злочинів, і його було втягнено в щось надзвичайно важливе, поки що йому не зрозуміле. Вежа. Промінь. Він бачив це в маминих рукописах, щось про те, що Вежа падає, Промені ламаються: усі ці речі є частинками головоломки, хай би що вони означали, оскільки Джек інтуїтивно відчуває, що Тайлер Маршалл досі живий, захований у якійсь кишені потойбічного світу. Через те що ні з ким не може про це поговорити, навіть із Генрі Лайденом, він почувається самотнім.

Думки Джека розвіює галас, що чується за стінами зруйнованої будівлі. Звук нагадує індіанську атаку в ковбойських фільмах: крики, зойки й тупотіння ніг. Жінка відтворює звук поліційної сирени, що лунала кілька хвилин тому. Дейл бурмоче:

— Господи! — і біжить слідом за Боббі і Джеком.


Надворі приблизно півдюжини божевільних гасають зарослим травою гравієм перед «Смачно в Еда». Діт Джесперсон і Шнобель сильно приголомшені їхньою з’явою, щоб якось зреагувати. Вони спостерігають, як божевільні в