Книга: Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки



Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.koronatsiya.com


Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки
Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Вовкулака. Лукас Кранах Старший, 1512 рік

Вони вже давно серед нас…

В’ячеслав Васильченко

Дворушники,

або

Євангеліє від вовкулаки

Присвячується поганим людям.

Уже хоча б тому, що вони цю книжку ніколи не прочитають. А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

НАПЕРЕДОДНІ-І

Сьогодні Вона знову крастиме… Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, — всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях…

Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох великих вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменшого сумніву про його силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки…

Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись…

їхнє спільне божевілля — це суцільний злочин… А вони — закохані злочинці… Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той безмір окриленості, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, — просто відрубували. І нехай спробують відрости.

Ці постійні крадіжки відбувалися все частіше, їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, — не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись все одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз… і насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки…

Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або — викине, як недоношене щеня. Або — загризе. В останнє вірилося більше.

Але Вона обрала перетворення.

Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трішки магії — Жінки та Вовчиці — й одержала, чого прагнула.

Втім, якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав…

Вони рушили в бік Житомира. Там багато дорожніх готелів і лісів. Є де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…

НАПЕРЕДОДНІ-2

Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п’янким повітрям. Ще чверть — і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах…

Далі — знищувальне розуміння… Жорстоке. Невблаганне. Вбивче. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається — ВСЕ! КІНЕЦЬ! Але це не так. Це — початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику…

Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось втраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний…

На одинака в лісі завжди чекає вовк.

Еухеніо Фуентес «У лісовій глухомані»

У кохання, як в пташки, крила,

Пантери ікла, дракона хвіст…

Генрі Лайон Олді «Хабанера»

Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, — героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.

Стівен Кінг «Дьюма-Кі»

1

Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних «пающіх тр…в». Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий…

Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значить — нікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!

А все ж починалося так чудово: п’ятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди…

А думками гасало море. Його професор — чого там применшувати! — заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння Та хай там як, а їхати потрібно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука…

І ось — дзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів» — беззаперечні володіння.

Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».

Лисиця натиснув кнопку:

— Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.

— А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? — поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав: — Прювіт, пане академіку.

— Здрав будь, боярине, — ввімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.

— Докладу зусиль, — офіційно відреагував журналіст. — Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.

— Це ж треба, — награно здивувався Богдан, — а я, черв’як книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».

— Трохи поквапився, — з удаваним жалем сказав журналіст. — Але є й приємні моменти.

— Ну і які ж, крім тепла й сонця?

— По-перше, у нас помінявся головний.

— Це втішає. І як новий?

— О, цей — просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності…

— Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий за тебе. Це потрібно відсвяткувати.

— Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обов’язки», «пошук оптимізації роботи колективу»… Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldoм», а мені — гати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».

— Так переходь і ти на чай. — Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. — Причому — без цукру. Краще з медом.

— Думка приваблива. І вже починає мені подобатися. — У Бондаренка стартувала естафета щирості. — Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Не телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще пам’ятаєш, де він?

— Там, де й раніше, на Золотоворітській?

— Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.

— Та й до міської управи МВС — рукою подати, — зі знанням видав Лисиця. — Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.

— Це точно, — погодився новий головред «Презумпції». — Гаразд. Я на місці. Коли зможеш — підтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.

— Чудово! — видерся на пік Оптимізму професор. — Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.

— Розумію, — сяйнув поінформованістю Бондаренко. — І це нормально, товариші, — спародіював Горбачова. — Але зустрітися треба сьогодні.

— Зобов’язуюся, — поставив підпис на договорі.

— Домовилися, — ляснув печаткою головред.

«Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? — почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. — Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки „face to face“. І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь — так це вже точно».

Подивився на годинник: дев’ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу — безмежжя. У межах, відведених на відпустку…

Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у… Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка… теж називається «Золоті ворота». Тож заблукати в трьох соснах («станція метро — історична пам’ятка — вулиця») ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше з’явився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із зав’язаними очима. Але охочих зав’язувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою рідних краєвидів. Поняття «краса» приміряв до всього, що траплялося на шляху. Окрім сміття й безхатьків. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не притлумила.

Двері кабінету Бондаренка ще без таблички. Без інформації про П.І.Б. і неосяжну грандіозність посади. Та й кабінет очікувано не сяйнув свіжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звідси. З найважливішої стратегічної точки. Можливо, це віра в магію, що несвідомо проблискує навіть у найзапекліших безбожників, наукових атеїстів і всіляких інших хом невіруючих. Аякже? Попередній там сидів, до того торкався, на те, не доведи, Господи, дивився. Залишаючи видимий і невидимий слід. «Мітячи» територію володарювання. Хоча, найімовірніше, новий повелитель босівського кабінету затівав ремонт із зовсім іншою метою. Значно банальнішою: поцупити під цей гіпсокартонний галас таку-сяку копієчку. А там, дивись, і гривня з неї вийде. Або — євро. Теж непогано.

Бондаренка, одягненого в «цивільне» — якусь пересічну світлу теніску, а зовсім не динамівську футболку, — вочевидь, ні перший, ні другий здогад не бентежили. Він безпорадно борсався у справах, час від часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалі про бригаду вусатих рятувальників.

— Проходь, сідай, — відірвався від матеріалів. — Як доїхав?

— Шикарно, — мовив Лисиця, але сідати не став. — Найнадійнішим у Києві транспортом.

— Це точно, — погодився головред. — Метро, слава Богу ніколи не підводить… То оце і є воно?

Так відреагував на пачку зеленого «Greenfielda» й півлітрову банку з медом, що напівочікуваним сюрпризом з’явилися з пакета.

Бондаренко ввімкнув чайник. Одне з чудес побутової техніки слухняно взялося до роботи.

— А ти чого шкіру скинув? — смикнув «колишнього журналіста» за сорочку.

— Статус, — розвів руки головред. — Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер ти — начальник над людя́ми. Об’єктив-но ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.

«Колишній журналіст», хоч і крізь сльози, але посміхнувся.

Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:

— А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.

— Та ну його до дідька це «влаштування», — спорудив незадоволену фізіономію. — Мені більше подобалося алюрити на території. «На землі», як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив’язуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А тепер — ось. — Головред копнув ногою стола. — У бюрократи пошився… Су-у-мно.

— Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная па-а-а-м’ять колишньому розгульному життю. — Богдан завмер ошелешений.

— Та амбівалентно все це, — увімкнув розумника головред. — Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові… Відповідальності менше — волі більше. І творчої — насамперед.

— А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе, — посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця. — Заяложене «за все треба платити» працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш, — віддай більше, ніж віддаєш. Так що ім’я «гриб» передбачає «подорож» у кошик… Зі вдалим прибуттям до місця призначення, пане «Гриб».

— Знущайся-знущайся, — награно образився Бондаренко. — Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.

— Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося, — напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа. — Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип.[1] З підводного човна не подітися нікуди. Ми — багато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.

— Ініціація, кажеш? — Бондаренко став недоречно серйозним.

— Ну. А що? — не зрозумів такої зміни Богдан.

Нічого не кажучи, головред залив чай і сів на місце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магічний ритуал. Та ж ініціація. Але хай там як, а швидше, ніж пара, кабінет заповнила таємниця недоказаного.

— Ти теж сідай, — показав головред на стілець навпроти. — Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.

Лисиця сів, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. Із собою таких не брав. І нічого схожого не очікував.

— Є в мене до тебе пропозиція, — почав іздалеку Бондаренко. — Власне, заради неї я й хотів зустрітися.

Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тільки те, що мало злетіти з головредових вуст.

— Зробімо так, — не розкривав карти Бондаренко, — я все розповім, а потім вирішимо, як діяти далі.

— Годиться, — по-бізнесменськи відрізав професор.

— Тоді слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «ініціація». Наскільки мені відомо (хоча це й небагато) ініціація — це один з найдавніших обрядів родового суспільства, суть якого — посвята юнаків у наступний віковий клас. Обставлявся цей обряд найрізноманітнішими магічними фішками, на які заморочувалися наші ну дуже далекі родичі. Одна з них — ритуальні перевтілення. Найчастіше — у тотемних тварин (ведмедів, вовків). Саме з цим пов’язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?



— Загалом. — Лисиця знову економить слова. Безтурботний відпускник ніяк не може в’їхати, куди хилить Бондаренко.

— Добре. Тоді слухай далі. Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше, — роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головне — це мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, й відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Але цей геніальний песик нічим не допоміг. Ось так… До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.

Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помітною радістю. Наче закінчив тяжку непосильну працю. Проте одразу ж додав:

— З чоловіком.

Почувши останню фразу, Лисиця звів очі, якими задумливо вивчав підлогу:

— Тільки не говори, що тамтешні мешканці вже почали пліткувати про вовкулаку.

— А навіщо? — крізь щирий сум посміхнувся головред. — Ти й сам це зрозумів.

— Але ж це відверта маячня? — Професор єхидно посміхнувся й розвів руки. — Який перевертень? Цього не може бути.

— Може, й не може, — погодився Бондаренко. — А може, — й може.

— Ну, ти даєш, Сергійку! — заводився Лисиця. — Уже хто-хто, а ти, як мені здавалося, на таку єресь не здатний.

— Вибач, пане професоре, не виправдав. — Головред, схоже, не поспішав переймати віру співрозмовника. Він звівся й приніс чашки, з яких усе ще парувало. — Тільки я за своє журналістське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-які, навіть найбезглуздіші припущення, якось не маю права чи що… І довіряю тільки фактам. Тільки їх звик аналізувати. І повідомляти про результати читачам. Тому дивися. — Поклав перед професором документ. Узяв олівець, щоб використовувати його, як указку. — Ось копія висновку експертів. Тут усе чітко, без сентиментів, написано. Численні укуси вовка, плюс його шерсть. А тут — про статевий контакт.

Богдан, як зомбі, стежив за рухами олівця й усе ще нічого не розумів.

— А ось, — головред поклав новий бюрократичний папірець, — довідка з обласного лісництва. Ніяких вовків. Вони для наших країв, виявляється, велика рідкість. Якщо не більше. Ну? Що скажеш тепер?

— А що я можу сказати? — знизав плечима. — Нехай міліція говорить. Це її компетенція.

— Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, — з єхидною гримасою видавив Бондаренко й надпив із чашки. Вираз обличчя відразу ж змінився: зелений чай без цукру — напій не для аматорів, а… для професіоналів.

Помітивши це, Богдан посміхнувся й порадив:

— А ти медку додай.

— Отруїти мене хочеш? — скривленим фейсом запитав головред.

— Навпаки, — знову посміхнувся Лисиця. — Усе корисне — несмачне, а все смачне — некорисне. Запам’ятай, сину мій.

— Та ну його, — відставив чашку роздратовано.

— То що там про понти? — нагадав Лисиця і з награною насолодою відпив. Бондаренко мимоволі поморщився.

— Та, кажу, вся ота твоя «компетенція міліції» — суцільні понти. Вона відхреститься від усього в прямому й переносному розумінні. І, до речі, від кого я про цю компетенцію чую? Від людини, що вирахувала Естета в Україні й Дарувальника Перснів у Франції?[2] Від людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивніших і найнеможливіших фактів? І перевіряти їх знову й знову? Що з тобою, «пане детективе»? Чи ти це?

— Нічого особливого, — відповів Лисиця. — Просто, по-перше, — щодо вовкулаків — це відверта нісенітниця, елементарна маячня. По-друге — я не детектив, а так — жалюгідний аматор, періодично успішний. Напевно. Ну, а по-третє — зараз у відпустці. Заслуженій, до того ж. І збираюся на море. А ти, Сергійку, цікавий своїми розмовами, як стрілки піскового годинника.

Головред явно не очікував такого. Його розгублений вигляд палахкотів красномовністю. Лисиця розумів, що планувалося інше.

— І все ж, — не здавався колишній журналіст, — я тебе не впізнаю. Відомий мені Богдан Лисиця — інший. І від участі в такій заплутаній справі не відмовився б ніколи. — Тепер дивуватися надійшла черга Бондаренку. — Ти ж не гірше за мене розумієш, що вона непроста. І міліція з неї елегантно зіскочить. Хоч загибла — дружина серйозного бізнесмена. Банкіра. Її, до речі, звали Ольга Довгань.

«Ото», — свиснув подумки Лисиця: прізвище Довгань відоме в Києві. Його власник — людина багата і впливова.

— Сам розумієш, — продовжував Бондаренко, — він докладе всіх зусиль, щоб злочин розкрили. Але — міліція є міліція. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не буде. Ти це й без мене знаєш.

— Знаю, — кивнув професор, — але дуже хочеться на море.

— А відпустки скільки залишилося?

— Двадцять два дні.

— Ну, от і чудово. За тиждень розкриєш злочин, а потім — два тижні на морі. — Головред посміхнувся глибокозадоволено.

— Ваше прізвище Бог? — шпигонув на те Лисиця. — Мені здається, що керувати моєю долею, хай навіть і в межах двадцяти двох днів, — суто Господня компетенція. Ви так не вважаєте, мій любий друже?

Недосконалість плану відкрилась тільки зараз. І Бондаренко помітно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотів:

— Прости мене, грішного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогодні ж обов’язково забіжу до Володимирського собору й поставлю свічку… Прости мене, Господи. Прости. — І тричі зосереджено перехрестився.

— Стій-но! Стій-но, Сергійчику, — заговорив Лисиця з такою інтригою, начебто впритул наблизився до відгадки. Залишилося тільки докласти до пазлу останню частину. Або піймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбі цікавих. — А з якого це дива ти так піклуєшся про мою участь? На затятого безсрібника ти, при всій повазі, ну ніяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?

— Та є тут сякі-такі думченята, — відразу пожвавішав Бондаренко, ніби нарешті опинився у своїй тарілці. — Дивись. Новопризначений керівник (тобто я) мусить показати результат. Причому — не відкладаючи в довгу шухляду. Інакше — навіщо ж призначати? Так? — Лисиця кивнув. — Отож. Збільшити тираж нашої «Презумпції» можна тільки сенсаційними матеріалами. І вони повинні не просто дихати сенсаціями. Нам потрібні сенсації ексклюзивні. Ну як, докумекуєш?

— Не надто, — незграбно, ніби чашку з рук, упустив Богдан. — У найзагальніших рисах. — Чашка гупнула на підлогу, і її стало декілька. Навіть багато.

— Ми будемо вишукувати неординарні кримінальні випадки, розслідувати й висвітлювати на сторінках «Презумпції». Тепер як? — Безпосередній родитель озвученої ідеї світився від щастя, як і будь-який батько після звістки про народження довгоочікуваного чада.

— Ідея — непогана, — без особливого ентузіазму оцінив почуте Лисиця, — але яким буде втілення? Тут не все так просто. — Богдан тверезо дивився на світ, що звичайно виявляв до всього нового відверту байдужість.

— Саме так, пане професоре, саме так. — Бондаренко ставав дедалі веселішим, немов уже після цих слів тираж «Презумпції» неодмінно підскочить до позначки «перший мільйон». Або наче пив він усе-таки не чай.

— Щось ти мутиш, Сергійку, — похитав головою професор, — чогось недоказуєш.

— Одне слово, так, — ляснув по столу головред, — пропоную тобі стати співробітником нашої газети й долучитися до посилення її тиражних позицій.

Нижня щелепа професора впала на підлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такій позі застигла на якийсь час. Ну, Сергійчик! Ну, чудило! Та від своєї роботи хочеться на море втекти, а тут ще й він із шизонутими пропозиціями! І щелепа крейзіфроґом пострибала блискучим ламінатом.

Схоже, таку реакцію головред і очікував. Він продовжував мовчати, стежачи за поведінкою товариша й готуючись утілити наступний пункт.

— Та ти просто з глузду з’їхав! — нарешті вивернув на Бондаренка весь праведний гнів, назбиравши за довгу паузу. — Ти, часом, тренінги в божевільні не відвідував? З ефективного менеджменту.

— Щодо першого — погоджуюсь. Щодо другого — ще ні, але подумаю, — посміхнувся близькому родичеві розлюченості. — Знаю, що пропозиція божевільна. Знаю навіть те, що збираєшся сказати. Більше того — все прекрасно розумію. Але тут є одна проблема: без тебе мені не обійтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму — ну, тут без варіантів… Але, що найголовніше, можеш розплутувати всілякі загадкові таємниці… І хочеш. Одне слово, мені банально потрібна твоя допомога. Ну, поміркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своїх друзів? А зараз у моїй кар’єрі — саме така хвилина.

Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Україні немає вулканів. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обійшлися без еменесників. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолі.

— Добре, — вичавив крізь зуби, — Господь з тобою. Я згоден. Умієш ти, Сергійку, натиснути потрібну кнопку. Дано.

— Стаж, Бодю, стаж, — погодився втішений головред. — Досвід і практика, як кажуть, велика річ.

— Це точно, — закивав професор. — А ти можеш, бувалий вовчисько.

— Та годі тобі! Не згадуй про вовків, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.

— Більше не буду, — пообіцяв Лисиця, а потім додав: — А я й не знав, що ти такий забобонний.

— Я, Богдане, за своє життя такого надивився й назнався, що тепер вірю в усі реальні й нереальні сили… Навіть у мозок блондинок… Гаразд. Підпишемо трудовий договір, виготовимо посвідчення і — до роботи.

Бондаренко підійшов до копіра. Апарат послужливо загуркотів, щораз випльовуючи нову сторінку.

— Тримай. — І майже під звуки оркестру вручив копії матеріалів, складені в пластикову теку. І з усміхом додав: — Впораєшся з цією справою — і гайда на море.

Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб і сказав:

— Тоді слухай. Цю нещасну вбив чоловік, що в багажнику машини привіз вовка.

— А може, то жінка? — посміхнувся Бондаренко.

— А як же статевий контакт? — поставив логічне запитання. — Без чоловіка не обійшлося.

— Точно, — здався головред, — я про це вже й забув. Постійно купа нових тем.

— Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловіка напишу і — вільний? — підморгнув професор.

— Дуже… смішно, — розділив паузою слова, роблячи наголос на кожному.

— Добре, тоді слухай наступний тост, — ніяк не вгамовувався Богдан. — Ольгу Довгань убив чоловік, що виготовив механізм, який має форму вовчих щелеп, а весь необхідний антураж — ну, там шерсть, слину, фекалії — розкидав з пакетиків.

— І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справді визвірилися на вовків?

— Приблизно так, — посміхнувся Богдан. — А ти придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого відпускника.

— Пішли оформлятися, геніальний детективе.

Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово — тримай. Інакше в його житті не бувало. Принцип. Нічого не вдієш. Річ, за визначенням, непорушна.

2

Теку відкрив тільки вдома. У транспорті робити це не рекомендується. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з’являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан піддавався рідко. І смачне облизування найчастіше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само.

Сів на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвідчення кореспондента «Презумпції» Богдана Лисиці. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого «журналіста» доповнював сумовиту ксиву. Вона і все, з нею пов’язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омріяного відпочинку. Цього не обійти. Не перестрибнути. Не проігнорувати. Можна тільки підірвати. Але всі знайомі сапери встигли помилитися по разу.

Довідка з лісництва. Про «рідкісні випадки появи вовків» на території, що цікавила Бондаренка (запит у лісництво робив він).

Експертний висновок. Нічого нового. Усе, як розповідав головред.

Протокол огляду. На галявині виявлено багато людських слідів і залишки недавнього пікніка. Натоптали, як на слонячій дискотеці. Повний гаплик.

Далі — три фотографії. Їх від слідчого привіз практикант, коли Богдан зібрався додому. На першій — великий план. Галявина. «Тойота-Прадо» кольору морської хвилі. З намальованими вовками. Водійські двері відчинено. І тіло жінки. Лежала, розкинувши руки й ноги. Навряд чи цю позу прийняла самостійно. Коли тобі в горло вчепиться якась тварюка, хапатимешся за життя до останнього. Якщо до цього, скажімо, не ввели транквілізатор. Тоді робитимуть, що захочуть. Але у висновку про які-небудь хімічні речовини — жодного слова. Виходить, хтось саме так «розклав» уже після смерті. І цей хтось явно не вовк: той такими речами займатися не буде. Не його рівень.

Друге фото «присвячувалося» тільки жінці. На повний зріст. Тут — нічого особливого. Туфлі на «низькому ходу». Легка квітчаста спідниця. Добре підібрана блузка. Довге золотаве волосся розкидане довкола голови. Дідько, гарна! Шкода її. Втім, некрасиву теж… Хоча наукою доведено, що до фізично гарних людей (порівняно з некрасивими) життєвий успіх приходить швидше й легше — із меншою кількістю витрат. Непогане личко налаштовує до себе інших. Найпевніше, Лисиця відреагував на красуню так само, як і ті, досліджені, — природно. На третій фотці можна розгледіти… Стоп. Розгледіти можна, але цього не зробив. Ковзнувши очима великим планом кривавого місива, яким стало горло красивої нещасливиці, заховав фотографію.

Переніс усе криміналістичне добро на робочий стіл. Увімкнув ноутбук. Перетворився на справжнісінького журналіста. Такого собі homo scriptum — людину, що пише.

«Страшенно шкода цю молоду жінку, — почав стукати по клавіатурі. — Скільки Господь витратив на неї старання, вклав душу в прямому й переносному сенсі. Створив буквально шедевр, але хтось умить зруйнував цей Всесвіт Божої Любові… — Зупинився й подумав, не переносячи на віртуальний аркуш: — Цікаво, навіщо?.. А от це й потрібно буде вам, шановний пане професоре поки без моря, з’ясувати. І відшукати цього герострата. Хоча ні. Герострат пішов на злочин заради слави. Про нашого „вовкулаку“ цього сказати не можна. Він зробив усе так, щоб заховати своє ім’я й себе за сімома замками. Або й за більшою кількістю. Стоп. А чому це вбивцею не може бути жінка? Для статевого контакту з убитою поруч вона мала чоловіка. А потім… Ого, які нетрі. Зайдеш, і потім ніякої відпустки не вистачить, щоб повернутися. Навіть із компасом. Оце так „влип, очкарик“. Ну, Сергійчик, ну, замутив…»

Відчув, що починає заплутуватися в густих сітях думок. Ліками зазвичай ставав зелений чай. Допоміг і цього разу. Правда, ненадовго. Знову «повернувся» до лісу. А клавіатура, чітко відгукуючись на вивірені удари, стала втілювати думане у графічні зображення слів.

«Тепер, якщо відкинути всі безглузді здогади (хоча як їх можна відкинути: фактів же менше котячих сліз), що виходить? Убито молоду жінку. У неї нічого не вкрали, окрім, за словами чоловіка, смартфона. Тобто — нічого коштовного, на що могли б поласитися банальні грабіжники. Хоча для декого смартфон — межа мрій. Машина (ця взагалі на нормальну купу тугриків тягне), гроші, документи, прикраси — все на місці. Чи, може, щось таки й поцупили, але про це чоловік ні сном ні духом? Або в курсі, але вміло приховує? Такі або можна не рахувати. На початку їх безліч. Це — нормально. Виходить, пограбування як мотив поки відкидаємо. До пори до часу. Далі. Жінку загриз вовк. Це єдине, про що можна говорити з певністю. Як, втім, і про сексуальний контакт. Із чоловіком.

Отже, вовк… Варіант № 1. „Випадкова загибель“. Жінка їхала лісом (куди? навіщо?). Зупинилася (заглух двигун? не стерпіла природної потреби?). Вийшла (важко повірити: жінки, зазвичай, патологічно бояться темряви, до того ж — у лісі!) і зазнала нападу вовка. Висновок: надто вже неймовірно. Якщо навіть опустити факт перебування в нічному лісі (приблизний час смерті — 00.45), то з машини при будь-яких розкладах не вийшла б. Заглух двигун — чекала б ранку. Схотілося під кущик — що-небудь придумала б. Дотерпіла до світанку. Сяка-така, а проти вовка „Тойота-Прадо“ — все-таки фортеця. Але ж ні. Жінка виходить з машини. Безглуздо? Абсолютно. Якщо заглух двигун, можна подзвонити чоловікові, друзям, знайомим, щоб допомогли. Але вона нікому не подзвонила. Забула смартфона чи загубила десь? Цілком імовірно. Такий варіант пояснює багато: і відсутність апарата на місці вбивства, і те, що ні з ким не зв’язалася… Багато запитань без відповідей. Але найбезглуздіше — розташування тіла після атаки вовка. Ні. Цей варіант мимо. Неможливий „технічно“.



Варіант № 2. „Навмисне вбивство“. Жінку вбили за допомогою вовка. Призначили зустріч (причому це була знайома або навіть добре знайома людина). Довгань приїхала, довірливо вийшла з машини. Вимкнула смартфона, тому що співрозмовник про це попросив (щоб важливій розмові не заважали дзвінки?), або це зробив убивця вже після смерті загиблої. І сам забрав. Але чому ця „важлива розмова“ мусила відбутися опівночі? Невже іншого часу — хай навіть і для суперважливої розмови — не знайшлося?

Це трохи веде у бік містики, про яку потім. Опинившись поза машиною, жінка стала беззахисною, і загризти її — робота нескладна. Що характерно, вовк натренований суто на вбивство: „зайвих“ укусів на тілі немає. Потім хазяїн вовка розклав уже неживе тіло (навіщо?) і, задоволений, залишив місце злочину. Задоволений, бо вийшло все, як планувалося. Вбивство є, слідів убивці — немає. Висновок: ближче до правди, хоча й скидається на маячню. Ну, хоче людина вбити когось. Є дві тонни давно придуманих способів. Досконалих, надійних, перевірених у тисячах випадків. Навіщо вигадувати такий складний велосипед? Хоча… Креативників вистачає завжди. Не будемо скидати з рахунків. Ще образяться.

Варіант № 3. „Напад вовкулаки“. Цей „клієнт“ — економне упакування „два в одному“. Він тобі й чоловік, він тобі й вовк. Щойно красенем писаним був, дивишся, а вже й на звіра лютого перекинувся. На користь цієї (найбезглуздішої) версії говорять вовчі укуси й час загибелі жінки. Практично — відразу після півночі. А це — якраз і є „час вовкулаків“. Та й усякої іншої нечисті. Плюс — статевий контакт. На цю роль наш перевертень підходить якнайкраще. Покохався, а тут — і північ, час перетворення. Що вдієш? Хочеш чи не хочеш, а від вовчої шуби й іклів не відкараскатися. Та й жертва під боком. Ну й „поживився“, не знехтував…

Тепер — сексуальний контакт. На зґвалтування не схоже. Ніяких слідів насильства. Значить, за взаємною згодою. Якби зустрічалася з коханцем, той обов’язково б вивів. Точно б не залишив саму… Але навіщо це лісове рандеву? Та ще й уночі. Та ще й опівночі. При Ольжиних грошах можна спокійнісінько знайти затишнішу місцину. Готелів зараз — греблю гати. Чи не хотіла світитися в готелі? Тоді можна найняти квартиру на добу. Цими послугами Інтернет теж заповнений. А може, захотілося на природу? Не виключено. Але чому вночі? Щоб здійснити вбивство! Ліс і ніч — найкращі декорації для такого спектаклю. Значить, у лісі опинилася невипадково. І вбивство сплановане. А якщо цей палкий коханець і вбив її? Зацькував вовком. Теж можливо. Але навіщо? Присутність вовка в цій картині явно її псує. Веде від логічних припущень у світ якихось химер. Містики. Так. Це якщо йти від банального вбивства. Якщо хотіли тільки вбити. А якщо це — помста? І вовк — ключовий символ? Вказівка на щось. І машина вовками обмальована. Може, тут десь прихована відгадка, чому вовк? А якщо це — вбивство „за особливою формою“? Якийсь невідомий ритуал А що? Непогано. Ритуал — надійна фішка для вбивства… І для його пояснення…»

Роздуми перервав дзвінок мобільного. На дисплеї прочитав «Бондаренко».

— Я там тобі інформаційку про родину Довганя скинув електронкою, — випалив без зайвих люб’язностей. — Працюй. — І відключився.

Не встиг навіть подякувати. Одразу ж зайшов до Інтернету й «розірвав» конверт електронного листа. Побачив прикріплений файл. Відкривши, почав читати:

«Ольга Володимирівна Довгань, 27 років. Дівоче прізвище Вовчанська. Народилася в місті Калинівка Вінницької області. Закінчила Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв ім. А. Й. Утьосова (факультет естрадного мистецтва, кафедра сучасної хореографії). Заміжня майже чотири роки. Чоловік — Борис Дмитрович Довгань. Банкір.

У минулому — танцівниця. Працювала в колективі „Руді Фурії“. Нині — власниця мережі танцювальних шкіл „Феєрія“. Бізнес розвивався успішно. Батьки справно віддавали свої кревні за граційні па ненаглядних нащадків. Жила разом з чоловіком у с. Гореничі неподалік Києва, у триповерховому особняку. Життя вдалося й пливло-пропливало „собі на втіху“. Вийшовши заміж, опинилася в Бога за пазухою. З рядової танцівниці перетворилася на респектабельну бізнесвумен. І все це, звичайно ж, — завдяки вдалому шлюбу з багатою і впливовою людиною. Цей фінансовий геній володіє „BDD-Банком“. У минулому він — головний економіст на заводі „Арсенал“. У дев’яності разом з Павлом Боярчуком, колишнім заступником міністра фінансів Радянської України, і Михайлом Яценком, одним з комсомольських ватажків республіканського масштабу, Довгань створює „J&В&D-Банк“. „Контора“ починає набирати обертів. Через кілька років Боярчук і Яценко зненацька продають свою частину Довганю. Хоча, якщо вірити такому надійному джерелу, як плітки, Довгань серйозно натиснув на своїх компаньйонів. Причому зробив це за допомогою відомого злочинного угруповання Киселя. Пізніше подейкували, що Боярчук виїхав за кордон. Чи то до Італії, чи Іспанії. Але сліди загубилися. Яценко начебто теж десь розтанув у закордонних світах. Сам же Довгань перейменував банк і почав заправляти в ньому „за своїм образом і подобою“. Адже став одноосібним власником. Фактично богом. Банк добре тримається на плаву. І справи Довганя, зрозуміло, йдуть вдало.

Ольга — третя дружина банкіра. Перша — директор двадцять другої школи. Кілька років тому померла. Вони познайомилися на якійсь дискотеці. Пам’ятаєш, у вісімдесяті роки модними були зустрічі студентів різних вузів (тих, де багато дівчат, з тими, де багато хлопців). От і зустрілися дві самотності — майбутній економіст і майбутня вчителька. Але прожили недовго. Довгань залишив її заради молодшої, Надії. Ця — теж економіст. Мешкає на вулиці Саксаганського, сім, квартира дев’ять. Домашній телефон 233-22-22. Син Дмитро, двадцять років. Навчається в Лондоні на фінансиста. Друга дружина з сином перебувають на повному банкіровому забезпеченні.

Ольга дружила з Дариною Санжак (теж професійна танцівниця). Її телефон 064-920-40-20. Поки — все. Цілую».

— Спасибі, — подякував уголос, посміхнувшись останньому слову. — Інформаційка справді цікава. Виявляється, красуня Оля отримала собі шикарне життя після вдалого заміжжя. А до того була звичайною танцівницею. І тільки шлюб зі впливовою людиною зробив її світською дамою. Частинкою сучасної еліти. Однією з «найкращих людей». Але цим кроком вона, судячи з усього, добряче насолила другій дружині Довганя, від якої той має сина. Виходить, Ольга — розлучниця. Розбила міцну успішну родину. Хоча свого часу вона теж постала на руїнах попередньої… Якщо синові банкіра двадцять, а одружена Довгань-третя майже чотири роки, то виходить, що в другій родині наш Борис Дмитрович прожив фактично «двадцятку». А це вже серйозно. За такий час перетворюються на власність одне одного. А «своє» кожен захищає до останнього. Чим не мотив? До того ж, син. Такі жахливі події, як розлучення батьків (та ще й через іншу жінку), хлопці переносять непросто. Хоча Довгань продовжує їх утримувати. Обов’язок пам’ятає. А може — відкупається? Спокутує гріх? Та хіба ж гроші, навіть великі, замінять повноцінну родину? Батьківське тепло? Турботу? І навіть елементарне перебування поряд. Тут теж може бути мотив.

Закінчивши з інформацією, узявся за статтю для тепер уже «своєї» газети…

…Минуло чотири години. «Журналіст» накидав чернетки не однієї, а трьох статей. Роздрукував. Перша закінчувалася так: «Усе написане цікаве не тільки в пізнавальному плані. Нещодавно на Київщині сталося вбивство молодої жінки. Обставини цієї трагедії та сліди, виявлені на місці злочину, свідчать, що вбивця хотів облаштувати все так, аби люди повірили в появу вовкулаки. Щоб оповити цей жахливий випадок серпанком містики. Але слідство в усьому розбереться. Про його хід наші читачі дізнаватимуться з регулярних публікацій. Ми систематично подаватимемо матеріали, оскільки йдеться не про банальний злочин на побутовому ґрунті. На наш погляд, ця подія заслуговує докладного висвітлення. І наша газета це вам обіцяє».

Задоволений, випустив із рук чергові «шедеври». Ті, завернувши химерною траєкторією, плавно приземлилися на стола. Тепер хай полежать. Завтра перечитаємо, підкорегуємо і — до друку. Ніщо не завадило солодко потягнутися й позіхнути.

«Стоп! — зупинив себе. — А як же звати нашого шанованого автора? Це мусить бути щось таке… Таке… Хо-хо! Краще, ніж Володимир Ярчук, і не придумаєш. Що ж, хай так і буде. Відчуємо маску чужого імені».

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Людська свідомість любить усе незвичне, таємниче, незвідане. Упродовж своєї історії homo sapiens вигадала багато способів розважитись, лоскочучи нерви розповідями про різних фантастичних істот. Однак з часом наука знаходила неспростовні докази того, що архаїчні вірування людства часто мають цілком раціональне підґрунтя. Одним із таких нереально-реалістичних фактів є образ людини-перевертня. Вовкулаки…

…Про виникнення перевертнів давньогрецька легенда розповідає так. Аркадський цар Лікаон, тиран і безбожник, захотів посміятися над Зевсом. Він пригостив верховного бога стравою, приготованою з людини. Для чого убив свого семилітнього сина. Дізнавшись про це, Зевс вигукнув: „Відтепер ти навіки перетворишся на вовка. Вовка серед вовків. Це буде твоїм покаранням. Адже смерть була б для тебе карою надто незначною!“

У старій Україні вовкулаками (синоніми вовкулак, вовкун) називали людей, виселених за межі території роду (племені). Підставою для цього ставали надмірні гріхи, до яких зараховували зраду рідної землі, роду, вбивство, зґвалтування, крадіжку та ін. Відомо, що для архаїчної людини простір ділився надвоє: „своє“ (освоєне, облагороджене, безпечне, вона там жила) і „чуже“ (незвідане, вороже, що приховує небезпеку, звідти виходили всі загрози й приходили всі біди). Виселення за межі свого простору (що вважалося найжорстокішим покаранням, архаїчною „вищою мірою“) автоматично перетворювало людину на ізгоя, позбавляло права членства в племені, робило не таким, як усі. Виселений ставав чужинцем для своїх. Тобто — ворогом…

Слово „вовкулака“ складається з двох частин: вовк та ст.-слов. длака „волосся, шкура“ і має спільнослов’янське походження. Цей факт відображають багато слов’янських мов (природно, демонструючи закономірні фонетичні видозміни): рос. волколак, укр. вовкулака, білор. ваукалак, польск. wilkołak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звідки грец. βρουκόλακας, βρυκόλακας і рум. pricolic). Гіпотетичне ст. — слов. влъкодлакъ.

Вовкулаки „існують“ у віруваннях усіх індоєвропейських народів. У Європі (зокрема і в Україні) вовкулацтво відоме з найдавніших часів. Про нього свідчить ще Геродот. Історик розповідає про неврів — плем’я, місцем мешкання якого слугували верхів’я Дніпра (V ст. до н. е.). Представники цього племені, використовуючи чари, у певний час мали здатність перевтілюватися на вовків, а з вовків — знову ставати людьми.

А південні слов’яни вірили, що такими перевертнями можуть ставати діти, народжені від зв’язку жінки з вовкулакою…»

3

Лисиця під’їжджав до супермаркету «Новус» на проспекті Палладіна. Тут мав зустрітися з Дариною Санжак — подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колір і держномер. Дівчина описала себе: зріст трохи вищий за середній, струнка, білі штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме ліворуч входу з великим пакетом «Новус».

В’їхавши до зони паркування, згадав орієнтири: зріст, стрункість, колір одягу й волосся. Місце — ліворуч. І — великий зелений кульок. Усе сходилось в одній точці. Сумнівів не було: ця точка — і є Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрібну машину. Але — безрезультатно. Потрібна допомога.

Припаркувався на першому ж ліпшому місці й кинувся до дівчини.

— Богдан Лисиця, — відрекомендувався підбігши. І обдав відкритістю й надійністю: — Можна допомогти?

— Дуже приємно, — звільняючись від ноші, проспівала дівчина, — Дарина.

— Ну й тоннаж ви тягаєте, — вирвалося, коли руки напружилися від ваги купленого. — Більше немає кому?

— У-у, — мотнула головою. — Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама — в Калинівці. Брат — на заробітках у Португалії. Оля…

Це слово лягло останнім мазком у картину разючої самотності (в усякому разі, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Від суму за подругою чи жалості до себе. Хоча… це майже те саме.

— А я вас візьму та й відвезу додому, — бовкнув Лисиця. Хотів хоч якось допомогти.

— А вам це не складно? — запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.

— Ну що ви, — зрадів, — навіть приємно.

— Тоді можна. Я живу недалеко від ДОКу. Знаєте, де це?

— У найзагальніших рисах, — щиро зізнався. — До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?

— Угу, — спробувала всміхнутися дівчина. І це втішило її розгубленого співрозмовника.

Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лічені секунди Mitsubishi «ASX» уже вибиралася на проспект Палладіна.

— Я так розумію, ви з Олею навчалися разом? — почав розмову, спритно вливаючись у щільний потік різношерстого транспорту, що невпинно поспішає Кільцевою.

— Так. І не тільки в академії. Ми дружили ще в школі. Обидві ж із Калинівки. Танцями займалися також разом. Був там, та він і зараз є, такий клуб сучасного танцю «Фея»… Танцювали. Мріяли підкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Відучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потім до «Рудих Фурій» взяли. А мене ні…

Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрідка уривчасто зітхала. Лисиця не квапив. Розумів, що потрібно відійти. 1 знову пережити не таке вже й далеке минуле.

Увімкнув музику.

— «Sexy, sexy lover…» — завів у динаміках Томас Андерс.

— О, — різко ожила пасажирка й сяйнула засльозілим сріблом, — це одна з улюблених пісень Олі. Хотіла зробити номер під неї. Але так і не встигла…

Лисиця зрозумів: спілкування простим не буде. Рана несподіваної втрати кровоточила. І надійно перекривала шлях бесіді, яка ледь-ледь починалася.

— Одного разу, після виступу «Рудих Фурій» у нічному клубі «Відірвись», Олі вручили візитку. Тільки з ім’ям та прізвищем. Ну — і номером телефону, звісно. Проте жодних інших слів у таких випадках і не потрібно. Написане знали без зайвих коментів. Помічник того ВІПа настійливо порадив подзвонити. Обов’язково. Бо…

Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. 1 дівчина продовжила:

— У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А всього лиш — від одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповість — завтра може втратити місце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегічних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила… Ну, загалом, завертілося в них…

— Що ж ти чудиш, неандертальцю, — вирвалося в Лисиці, коли водій «Інфініті» підрізав «ASX». Богдан саме хотів припустити до розвороту на Коцюбинське. — Вибачте…

— Десь близько чотирьох років тому, — продовжувала Дарина, кивнувши з розумінням, — Оля вийшла за Довганя заміж. Говорила, що покохала. Але я вірила не надто. Хоча… Цілком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася… Та й він цілком ще зберігав форму… Завжди імпозантний. Презентабельний. Косметичні салони. Процедури…

Після весілля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителів». Представників «вищого світу». Стрімко ввійшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрія. Загалом, різко стартувала, подруга… Зустрічатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи ніяк не клеїлися. Десь із рік тому (так, ледве більше року) вона мені запропонувала місце директора своєї школи на Нивках. Я саме розійшлася з цивільним чоловіком (сволота…) і пішла з колективу. Природно, така пропозиція — як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варіантів особливих не мала… Я їй дуже вдячна. Але що буде тепер — одному Богу відомо…

Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумів, що зараз дівчина розкривається, як на сповіді. Його появу в житті цієї загнаної в кут танцівниці, схоже, наворожили Вищі Сили. Хуртовина емоцій, що самотньою вовчицею завивала в її душі, вимагала виходу. У зовнішній світ. У відкритий космос. Куди-небудь. І це нарешті сталося.

— Наші стосунки трохи змінилися, — дивлячись уперед начебто «для галочки», але нічого не помічаючи, продовжувала сповідатися Дарина. — Згодом між нами почала виростати якась межа. Але я все розуміла. Новий спосіб життя, зовсім інше коло спілкування, нові звички неминуче змінюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все — закономірно. Інакше трапитися не могло.

Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:

— А ви не курите?

Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:

— На жаль, ні.

— Ну чому ж «на жаль»? — здивувалася Дарина. — Це однозначно на щастя;

— «На жаль» тому, — почав виправлятися, — що не можу пригостити вас сигаретою.

— А, дрібниці. Не зациклюйтесь, — відмахнулася. — Я от скільки вже мрію кинути, а все бракує сили волі. Розумію ж, що це, м’яко кажучи, не дуже потрібна річ, а вдіяти нічого не можу. Напевно, погано хочу, так?

— Напевно, — тактовно відповів Лисиця.

— Оля теж, до речі, смалила. Коли жили разом (в академії і після, в найманій квартирі), бувало, як засядемо — й димимо, ніби паровози… Ех, веселенькі часи! Жаль, не повернуться вже… Жили серед труднощів і надій. Причому останні не тільки врівноважували перші, а навіть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усі надії-мрії збулися. Особливо в Олі… Вона так хотіла дитину…

Знову зібралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмові це не допоможе. Тому запитав:

— А ви нічого дивного в її поведінці не помічали? Чогось незвичного?

Дівчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очі, зупинилися на останній межі. Ймовірно, ожилі здогади діяли швидше, ніж померлі спогади.

— Так. Останнім часом з Олею почало щось коїтися. Приблизно місяця з півтора тому. Може, трохи більше.

— І що ж такого могло відбутися в її житті?

— По-моєму, у неї з’явився коханець.

— А як же чоловік? — мимоволі вирвалось у професора.

Дарина подивилася так, немов Лисиця повідав про відкриття Америки. Професор усе відразу збагнув. Та дівчина вирішила пояснити:

— А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речі, одружений?

— Не знаю, — знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у відповіді на друге питання ніякої середини бути не могло, більше нічого не сказав.

— Думаю, Оля закохалася, — пропустила незграбність Дарина.

— Про це говорило багато що. Вона навіть рухатися стала інакше! Немов скинула з плечей непосильну ношу. Яка гнітила роками. І не давала бути собою. Очі засвітилися бажанням жити. Жити для когось іншого. Ні до, ні відразу після весілля такою її не бачила. І раптом — різке переродження… Добробут, гроші, успіх — речі, поза всяким сумнівом, потрібні, але, коли немає кохання, усе стає… сухозлітками.[3] Пилом. Для жінки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання — порівнянна плата за матеріальний затишок. Та й чи може кохання взагалі бути платою за що-небудь?.. А якщо й може, то хіба є у світі те, за що можна було б заплатити таку високу ціну?

Дарина подивилася на Богдана, а потім мовила:

— Ви чоловік. Вам це важко зрозуміти.

Професор у душі запротестував, але промовчав: стратегія. Зараз вона видерлася на царський трон. Ну а заради цієї примхливої цариці готовий на будь-які жертви. Як мудрий доісторичний правитель. Або, в найгіршому разі, — як третій син казкових батьків. Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцівниця?

— Для Олі з її мрійливістю кохання не було порожнім звуком. — Дарина продовжувала сповідь уже з більшою охотою. — Серед її цінностей воно завжди стояло під номером «один». Я бачила, як постійна боротьба розривала їй серце. Оля вже пізнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотілося. Але… Думаю, вона усвідомлювала, що це все — не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не міг. При всій повазі до його таланту бізнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не міг. Природу не обдуриш. Як і себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску світської левиці. Успішної. Щасливої. Задоволеної. Але в розмовах (та й поведінці) раз по раз прослизала якась незадоволеність. Прихована, однак ладна вирватись на зовні. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуваність.

Богдан відірвався від дороги й подивився на співрозмовницю. Та відбила погляд і поспіхом додала:

— Тільки не сприймайте це суто фізично. Ольга вище цього, їй хотілось почуттів. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумієте, Оля мала вік дозрілого плоду. Потрібен тільки дбайливий садівник, з яким ці почуття можна пережити.

— Ну й хто ж він, цей садівник? — Лисиця спеціально наголосив останнє слово, хоча така позиція і так вважається «наголошеною».

— Не знаю… — Дарина подивилася на професора. — Я намагалася витягти її на відвертість, але нічого не вийшло. Оля відразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом… І я відступала.

— Може, ім’я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займається? Адреса? Машина? Натяки якісь? Це все важливо.

— Ні. Взагалі нічого. Ніяких натяків. Ніяких слідів. Ніяких обмовок… Закономірна поведінка. Зв’язок, що так змінив її, ретельно приховувала. Статус. І робила це відмінно. Актриса…

Дівчина задумалась. Потім відвернулася.

Праворуч тягнувся ліс. Вабив непорушною красою. Зачаровував німою величчю. Ховав причаєну загрозу. Усе це химерно спліталося в уявленні про нього. Можливо, Дарина під час мовчання думала саме про це?

— А ви знаєте, як вона загинула?

Питання захопило Лисицю зненацька. З несподіванки ледь не випустив керма. Але досвід спрацював автопілотом. І люба Асікс не схибнула ні на градус. А в уяві спалахнула фотографічна картина: ліс, галявина, автомобіль, жінка. Криваве розірване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усіма її недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкої розповіді. Відтягував якомога далі.

— А ви не в курсі? — сказав нарешті.

— Плетуть усяке, — відповіла Дарина, — але чому вірити — не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахіття якесь. Звідкіля взялось на Олину голову…

— Я теж чув схоже, — загорілись професорські вуха, а далі вогонь перекинувся й на обличчя. Таке діялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рідко й дуже незграбно. — Але сказати щось однозначне… Дізнаюся більше — обов’язково розповім.

— Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче… Знаєте, у мене наче відламався шматок серця. І тепер туди віє полярним холодом. Вибачте. — Знову потяглася до хустинки.

Лисиця дивився на дорогу, яка підводила любу Асікс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякісна. Слід бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не міг.

— Ой, — раптом просіяла дівчина, — в Олі таке кохання було. Вдома.

— «Таке» — це яке? — спробував посміхнутися. Майже вийшло.

— Сильне… Він старший за неї на три роки… Прізвище в нього… Хм… Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрій. З армії його чекала. Ну знаєте, як це буває? Перше «серйозне» кохання. Ще в школі. Потім він пішов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат і збиралася вступати. А він вимагав уваги. І хотів, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матір’ю його дітей. Такою, знаєте, берегинею роду. Але вона думала інакше. Бо в житті хотіла іншого. Значно більшого. Прагнула успіху як танцівниця. Андрій не був у захваті від її амбіцій. Буквально звірів. Почалися сварки. Оля хоч і кохала, та все одно робила по-своєму. Не мислила себе завтрашньої без улюбленої справи. І його кликала з собою. До Києва. Андрій же захоплювався лісом. Просто обожнював його. І залишити не міг. Бо в них ціла династія лісників. І дід, і батько. Трохи згодом закінчив факультет лісового господарства в Харкові. Повернувся до Калинівки. Став працювати лісником. Та він і виріс у лісі. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, і дружиною хотів бачити вовчицю. Хм… До речі, в Олі ж дівоче прізвище Вовчанська. Дуже не хотіла його змінювати, але Довгань наполіг. Тоді машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива… З часом з’являлася в Калинівці все рідше. А з Андрієм розійшлася. Спочатку погрожував, що вб’є її, а потім — що себе. Але потроху заспокоївся. Правда, так і не одружився. Майже весь час у лісі й пропадає. Як той вовк… Ой, та ну їх, тих вовків… А нещодавно Олі листа прислав. Точніше, прислав мені. Знаєте, конверт у конверті. А я передала. Що там — не знаю. Але таке було… — Дівчина знову майнула думками, де химерно змішувалося минуле з можливим. — Не пара він для неї. Оля створена для високого польоту. Андрій же примагнічений до землі. І відриватися не збирався. Наче прив’язаний… їхній розрив закономірний. Так мусило статися. А столиця відчинила двері у зовсім інше життя. Життя, гідне її рівня, висоти, розмаху особистості. Олю я в цьому прекрасно розуміла й підтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами.

— Споріднена праця, — видихнув професор.

— Що? — не зрозуміла Дарина.

— Те, що ви сказали, Сковорода називав «спорідненою працею».

— Точно-точно, щось пригадую з академії.

— Цю ідею він запозичив у мудрих старців античності. Коли людина живе й творить відповідно до свого призначення, вона входить у гармонію з природою. Щоб зрозуміти своє призначення, слід пізнавати себе. Знайти в собі світле начало й розвивати його. Щастя полягає в самовдосконаленні, чистому сумлінні й доброму розумі. Це і є справжній шлях для людини.

— Як правильно сказано, — закивала Дарина, а потім, спохопившись, додала: — Отам на перехресті ліворуч.

Лисиця ввімкнув лівий поворотник і, пропустивши «Сітроена», повернув.

— А тепер за гаражами — знову ліворуч.

Зробив усе, як наказувала пасажирка.

— Ось мій будинок. Другий під’їзд.

Ледве втиснувся між червоними «Жигулями-п’ятіркою» і синім «Фольксвагеном-Пассатом».

— Обережно дверцятами, — попередив. Відстань до «сусідів» і справді мала.

Дівчина зробила все акуратно. Лисиця теж.

— До речі, це моя конячка, — показала на «Жигулі».

— А чому ж не їздите? — здивувався Богдан.

— Їжджу, але не дуже часто, — знехотя відповіла дівчина. — І не дуже далеко. Ще немає такого досвіду, щоб керувати одним пальцем. А зараз інакше не можна. Машин більше, ніж водіїв. Хоч не кожного, хто опинився між кермом і сидінням, можна так назвати. Навіть, коли права має. Радше проводирем. Здатним тільки вказувати дорогу. Та ще й іншому, а не собі.

— Їздитимете — усе з’явиться… Вправне водіння — всього лиш набір навичок. Народжуватись водієм необов’язково. Достатньо просто людиною. Решту зробить практика. — Богдан підморгнув.

— Мій — четвертий поверх, — сказала, ледь посміхнувшись, і Богдана переклинило. Тільки зараз побачив, наскільки Дарина приваблива. Там, у машині, розглядав її як «джерело потрібної інформації». А себе уявляв старателем. Серед пустої породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсім трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. І вона миттєво розгледіла, що за «самородок» перед нею.

— Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? — пробекав, вражений, збираючись діставати пакет.

— Четве-е-ертий, — здивувалася дівчина. А Богданові стало страшно: ще подумає, що він глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. В її пам’яті хотів залишитися цікавим і сильним чоловіком. Тому, ввімкнувши сигналізацію, легко підхопив пакет і рушив сходами.

Стіни в під’їзді давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелі — колись синього кольору, простір до стелі — брудно-сірого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з’являвся вперше, якоїсь особливої милостині. Або хоча б співчуття. Саме його й кинув у долоні стін, простягнуті в німій молитві.

Летів, майже не торкаючись сходів. Опинившись на потрібному поверсі, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало її кроки.

Дарина піднімалась, подзенькуючи ключами.

Ось уже й тут. Біля броньованих дверей із цифрою «47». Відімкнула звичними рухами.

— Будь ласка, — показала всередину квартири.

Переступив поріг і поставив пакет на підлогу.

— Дякую за допомогу, — усміхнулася дівчина. — Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водії з недавнього часу не зупиняються.

— Пусте, — махнув рукою. — Завжди радий. Звертайтеся.

— Чашка кави, звісно, не буде гідною платою, але я все-таки ризикну…

— Кави не п’ю, — мовив, ніяковіючи.

— Знайдемо й чай, — запевнила Дарина.

— Я б з радістю, — почав хвилюватися, — але… іншим разом. Поспішаю.

— А він буде? — стурбовано запитала дівчина.

Збрехати не вийде, відчув професор.

— Упевнений, — мовив несміливо.

— Мені здалося, — посерйознішала Дарина, — що ви належите до тих, хто вміє тримати слово.

Відчув заборонений удар. Але усвідомлення не послабило його сили. Довелося стерпіти. Ледь не заскреготівши зубами.

— У мене є ваш телефон, а у вас — мій, — сказав, дивлячись не на дівчину, а крізь неї. — Думаю, це серйозна запорука…

— Домовились, — обірвала дівчина. У голосі бриніла віра, що витискала образу.

Двері зачинилися. Клацнув замок. Навіть крізь товщу сталі відчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотілося теж. Мав ще кілька секунд, щоб натиснути кнопку дзвінка. Сказати, що все-таки від чаю не відмовиться. Але… Не цього разу.

На вулиці зателефонував Бондаренкові. Той відгукнувся одразу.

— Цікавить мене, Сергійчику, людинка одна. Колишній залицяльник Ольги Довгань. Такий собі Андрій Ведмедеря. Правда, ніякої Ольги Довгань тоді ще не було, а була, як ти знаєш, тільки Оля Вовчанська. Дарина розповіла мені, що між ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потім, правда, згасла. Найімовірніше — з ініціативи Ольги, бо чоловік цей і досі одинакує. Живе самітником. Працює лісником. Цікаво дізнатися про нього більше. Від лісника та лісу і до вовка недалеко. До того ж, зі слів Ольжиної подруги, він тільки лісом і живе. Ось так: і лісом, і в лісі. Та й убити погрожував, коли дівчина розірвала з ним стосунки. Зможеш пробити?

— Неможливого для нас немає нічого. Майже.

— І бажано дізнатися, де він був на момент убивства.

— Я ж сказав «майже».

— Повтори ще раз, бо не розчув…

— Дозвольте виконувати? — прогримів Бондаренко.

— А де ж удар підбора об підбор?

— Телефон далеко від них.

— Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.

— Вже біжу, mon general.

Люба Асікс завелася з півоберта. Схоже, їй подобалося підкорятися. А Лисиці подобалося, що їй подобалося.

Коли виїхав на Кільцеву, задзвонив телефон.

— Алло, — відразу з’єднався з Бондаренком.

— Запиши номер, — головред ніби одержав гран-прі на конкурсі «Містер лаконічність і діловитість». — Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишній вовчатник. Старенький, правда, але як інформатор не розчарує. Поїдеш до нього ставати експертом з вовків. Це тобі зараз потрібніше за повітря.

— А чи не часто ти почав керувати моїм життям? — напівжартома поцікавився Богдан.

— По-моєму, якраз у дозволених межах. Я ж твій начальник.

— Швидко до ролі шефа призвичаївся.

— А чого тягнути? Таланту організаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо.

— Гаразд. Пришли усе повідомленням, бо за кермом.

— А куди гасав?

— Дарину в Коцюбинське підвозив.

— Ну і?..

— Ну і їду додому.

— З нею?

— Сам, звісно.

— Розчаровуєш…

— А начебто раніше був інакшим?

— Час уже й подорослішати.

— Розкриємо вбивство, й одразу ж — обов’язково.

— Cras, eras et semper eras et sic dilabitur aetas,[4] — видав головред латиною. — Я правильно сказав?

— Правильно, — посміхнувся Богдан. — А знаєш, як це буде болгарською? Утре, утре, винаги утре и така минава животь.

— Слухай, поліглоте, ти мені в лінгвістику не втікай.

— Куди захочу, туди й утічу. Я ж на машині.

— Переконав. Гаразд. Хоча… Ну як же все-таки подруга? Гідна?

— Гідна… Нормальна.

— І все?

— І все.

— Красномовно.

— Ти мені заважаєш. Розмови по телефону під час руху заборонені. Не змушуй порушувати правила.

— Здаюся. До зв’язку.

Відклавши телефон, додав швидкості. Будь-що робити найкраще тоді, коли не заважають. І — вільними руками. Тоді й результат не розчарує.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Образ вовкулаки — це втілення давніх мотивів перевертництва, що кореняться в архаїчних віруваннях людства, які стали основою появи магічних обрядів. За однією з наукових версій, явище перевертництва пов’язується з „ініціацією“ (від лат. initiatio — „здійснення таїнств, посвячення“). Так називають один з видів обрядів переходу; цим же терміном позначають і ритуал, що оформлює згаданий перехід. За допомогою обрядів цієї групи в первісному соціумі закріплювали перехід індивіда (групи індивідів) до нової соціальної категорії, а також набуття нового статусу. Вперше обряди переходу (les rites de passage) виділені франко-бельгійським фольклористом і етнологом Арнольдом ван Геннепом. Реконструкцію обряду ініціації на українському ґрунті в загальнослов’янському контексті здійснив етнолог Василь Балушок.

Низка обрядів активує архетипну ідею рекурентності („смерть заради нового народження“). Ця ідея досить виразно реалізована в ініціаційному обрядокомплексі. Дослідники виділяють два (широке й вужче) розуміння терміна „ініціація“: 1) універсальне багатоаспектне (часо-просторове, соціальне, політичне) явище, що полягає у зміні соціального статусу людини через зайняття певної посади чи вступ до якоїсь корпорації — кола жерців, релігійної громади, духовного ордену, касти, езотеричного культу; 2) первісні вікові магічні обряди, що відправлялися здебільшого в докласових чи ранньокласових суспільствах для надання юнакам статусу дорослих чоловіків (перетворення їх на воїнів і мисливців), тобто з метою перевести й зарахувати до наступного вікового класу (Т. Андреєва). На архетипах ініціації ґрунтується низка інших обрядів.

Народні вірування відображають уявлення про перехід з одного стану до іншого через зв’язок зі смертю й воскресінням — з іншим, чужим, неосвоєним світом. Для багатьох народів таким був ліс. Ініціант долав межу між двома світами, здійснюючи обрядовий перехід…»

4

Лисиця приїхав на Виноградар. На проспект Георгія Гонгадзе. Тут, у будинку номер 23, і мешкав Брюховецький.

Вирахував потрібний під’їзд. Підійшов. На лавці дві бабуськи. Теревенять про відключення гарячої води. Інтонації життєрадісністю не відлунюють. В однієї на колінах невелика собачка. Золотисто-руда на голові й блакитно-сталева на тулубі. Одягнута у світлий сарафан з рожевими квіточками. Модна. «Якщо у вас є йоркширський тер’єр, ви повертаєтеся не в будинок, а ДОДОМУ», — згадалося Богданові. Коли підійшов, одразу й визвірилася. Не сподобався. Зрозуміло: не Орландо Блум. А «модниця» гарчала і гавкала так «серйозно», що Лисиця як порядна людина злякатися мусив обов’язково. Щоб не розчаровувати цього «кровожерного монстра». Що ж — злякався.

Двері з домофоном. Натиснув потрібні цифри. Після переливчастих трелей електронного консьєржа почувся старечий голос: «Хто»?

— Кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Ми домовлялися.

Пролунав специфічний сигнал. Клацнув замок. Двері трохи зрушили, але щирої гостинності не показали. Довелося допомогти.

На стінах ліфта прочитав інтимну характеристику якоїсь Аліни. Поглянув на химерні «наскельні» малюнки. Зрозумів усю непереборну силу генів. Отак колись печерних розписів майстер, думаючи про бентежницю чоловічого ego, теж натхненно виводив неслухняним уламком мамонтової кості милі серцю лінії. Нехитрий, але сповнений часточок душі образ. І крізь тисячу тисячоліть передав цей хист нащадку з Виноградаря, Пріорки чи Вітряних гір. Але разом, очевидно, й печерний рівень мислення. Знову мистецтво запрагло жертв…

Старий, колись коричневий, дерматин дверей налаштував порепаністю на мінор. За ними, ймовірно, не веселіше. Що ж, готовність номер один. Починаємо…

Господар відчинив одразу, як тільки Богдан торкнув пальцем чорне кружальце кнопки. Наче професійно вичікував у схованці одного-єдиного пострілу. Точного… Аякже. Мисливець. Вовчатник. Звичка.

На роль Миколи Степановича і — за сумісництвом — господаря помешкання доля обрала маленького й жвавого (як на його роки) чоловіка з повністю білою головою. Волосся після старанного боронування гребінцем слухняно й акуратного завмерло. І далі продовжувало безшелесно покоїтися в тій самій позі. Картату сорочку заправлено в тренувальні штани синього кольору, що закінчувалися сірими вовняними шкарпетками-самов’язами, вставленими в масажні капці «Puna». Ясно. Троюрідні брат «Puma». По батькові.

Вручив господареві вафельний торт «Домашнє свято». Той, видихнувши подяку, гучно почовгав на кухню. Лисиця — тихо мити руки. Опинившись у ванні з типовим радянським інтер’єром, одразу помолодшав років на двадцять. А може — й на більше. Відчув, як виріс над світом. Шкода, що лише подумки. Закріпило відчуття мило «Полуничне». Запаси ще з вісімдесятих.

Отаборилися на дивані часів серйозного старту капіталізму, коли гроші вже брали, які хотіли, а робили, як вийде (у кращому разі). Але бережливість свою службу знала добре. Ексклюзивний продукт кооперативних умільців мав ще більш-менш пристойний вигляд. Поряд стояв різьблений журнальний столик. Теж тієї епохи. Навантажили чашки з чаєм і принесену смакоту. «Журналіст» прилаштував диктофона. Далі — найважливіше. Питання одного й відповіді іншого.

«…У радянські часи за вбитого вовка давали сто карбованців — серйозні на той час гроші. На них можна було легко прожити місяць. Та ще й відкласти дещо. За шкуру лисиці платили від ста до ста п’ятдесяти. Оце підхід. А тепер що? За лисицю не платять зовсім, а за вовка — від тридцяти до сорока гривень. Хіба це гроші? Хто ж за них на сіроманця піде? От і зростає поголів’я.

…Колись раніше мисливці-вовчатники, або, як їх ще називають у народі, „вовкодави“, були кастою обраних і жили за відповідними законами. Скажімо, вони не могли свої магію, силу, знання й уміння передавати стороннім. Мусили шанобливо ставитися до вовка, їм заборонялося погано про нього думати, говорити лихі слова. Вовчатник мав володіти найдостовірнішою і найґрунтовнішою інформацією про вовків. Він повинен самостійно провести посвячувальний ритуал, пожити якийсь час недалеко від вовків, побути в безпосередньому контакті з ними, уночі посидіти біля їхнього лігва чи здобичі, навчитися розуміти вовчу мову, вміти читати їхні сліди. Мусив не боятися вовка, а зустрівшись, показати психологічну перевагу. І обов’язково мав здобути звіра. Одне слово, ти повинен продемонструвати силу, незламний і могутній дух. Тільки тоді вовк поважатиме тебе. У народі високо цінувалися мисливці, які здобули вовка (особливо ж — вовка-людожера). Їм підносили подарунки, віддавали почесті.

…У наших казках лисиця зображується хитрункою, яка легко будь-кого (особливо тупого вовка) обведе круг пальця. Але сучасні спостереження за вовчою поведінкою говорять, що він своєю хитрістю, а точніше — „розумом“, давно перевершив руду мудрагелиху. Та й виживають найхитріші з найхитріших, найспритніші з найспритніших. Ті, хто пристосовується до нових умов. Вовча спритність, розум і сміливість доходять до того, що деякі з них можуть легко зайти до села і там вполювати собі здобич.

…В основному вага дорослого вовка — 40–50 кілограмів, а довжина — 100–140 сантиметрів (без хвоста, зрозуміло). Самки зазвичай дрібніші. Хоча цей показник може досягати і 70–80 кеге. Такий розмір укупі з великими іклами й сильними щелепами роблять вовка мисливцем зі значними можливостями. Йому під силу здолати навіть дорослого лося чи коня. Водночас вовк має змогу тривалий період існувати взагалі без їжі. Харчується ссавцями, але може вводити до раціону також птахів. Відомі випадки, коли вовки розривали й собі подібного. Це може статися з тим, хто виявиться слабішім у поєдинку голодних хижаків за здобич або одержить каліцтва в сутичках самців під час гону. Найбільше вовк полюбляє копитних (лосі, олені, кабани). Характер і склад їх виду багато в чому визначає спосіб вовчого життя. Помічено, що вовки щеняться найчастіше на тих територіях, де зосереджуються копитні. Хоча вовк може харчуватися й дрібними ссавцями, а також ягодами, комахами. Маючи такий великий вибір кормів, демонструючи надзвичайно пластичну поведінку, вовк легко пристосовується до будь-яких умов існування. Він чітко використовує невміле випасання худоби, ферми й хліви, що недбало охороняються. Також серед привабливих об’єктів — скотомогильники. Вовк не вбиває заради вбивства. Його мета — здобич, яку потім з’їдає.

…Виразними ознаками вовчого існування виступають життя в зграї й виття. Зграя організується за ієрархічним принципом і використовує певну територію. Зараз до неї можуть входити 5–7 тварин, що мають різний вік. Це батьки, цьогорічний виводок (прибулі) й особини, що не досягли статевої зрілості (переярки). Також у зграї можуть жити й вовки, що не беруть участі в розмноженні. Раніше така спільнота могла налічувати значно більшу кількість. Узимку зграя тримається компактно. Зграйний спосіб життя дає змогу вдало полювати на великих копитних. Пізньої весни від зграї відокремлюються самець і самка репродуктивного віку для виведення й виховання вовченят. Решта членів зграї залишаються на „родинній“ території. Її мічення відбувається за допомогою сечі, фекалій або подряпин, яке вовки роблять на повалених деревах, пнях, стежках.

…Виття — широко відомий і загадковий звуковий сигнал, виразна ознака вовка. Самотнє виття служить для встановлення зв’язку між членами зграї. За ним визначається розташування одинаків. Виття сигналізує про зайнятість території, про, так би мовити, „внутрішній“ стан, наявність здобичі, тривогу. Також за його допомогою різностатеві особини встановлюють контакт у період гону, скликають вовченят. Разом виють для того, щоб підтримувати прагнення до об’єднання. Під час групового виття тварини демонструють дружнє ставлення одне до одного. На природі найчастіше виють пізно ввечері, рідше це відбувається в нічний і вранішній час.

У мене, до речі, є один надійний спосіб виходити з депресії. Якщо в житті настає чорна смуга і стає так важко, що хочеться „вити вовком“, я беру і… вию вовком. І тоді стає легше.

…Вовк — тварина обережна. Лігво своє залишає здебільшого вночі. Людям на очі намагається не потрапляти, адже добре знає, що людина — то найбільша небезпека. Це в нього вже закарбоване генетично. Хоча сучасний вовк досить добре адаптувався до співжиття з нинішнім світом. Часто його вже не лякає ні вогонь, ні електроосвітлення, ні серйозна огорожа. Он в газетах писали, що якоїсь травневої ночі вовки навідались на одну з тваринницьких ферм. Десь на Полтавщині. То шкоди там такої наробили. Потім ще десь теж налетіли на ферму й зарізали телицю. За два-три дні з’явилися знову. А через кілька місяців цю ферму атакували ще раз, знищивши більше десятка овець. І потім напади повторювалися.

На шляху до мети спритно долають будь-які перешкоди. До речі, вовк-одинак найчастіше живиться мишами, козами, зайцями. І нападати на ферму не стане. Так діяти може тільки зграя.

…Вовк здебільшого однолюб. Він добирає собі пару раз і назавжди. І якщо супутниця гине, він залишається їй вірним.

…На збільшення поголів’я вовка впливає Чорнобильська зона, адже на цій території популяція вовків ніким не регулюється. Можлива міграція на територію інших областей, де чужинці витискають місцевих. Збільшення кількості диких свиней також сприяє відповідному кількісному зростанню вовка.

…Вовк — це природний санітар. Він убиває найчастіше хворих, ослаблених, кволих, приречених тварин. Очищаючи так довкілля, регулює співвідношення живого в природі. Однак його поголів’я треба теж регулювати. Зухвалість вовків залежить від їхньої кількості. Серйозним вовчим зграям під силу нападати не лише на свійських тварин, але й на людей.

…Одомашнення вовка відбулося завдяки його інтелекту. Адже людина намагалася приручити різних хижаків, але найкраще на цю роль підійшов саме вовк. На перший план вийшли безмежна відданість господарю, а також природна обдарованість, оскільки приручений вовк легко міг „оволодіти“ значною кількістю усіх тих навичок, яких прагнула навчити людина.

Узагалі, вовк дуже глибоко ввійшов до нашої культури. Тотемізм, назви населених пунктів і водних об’єктів. Мало яка казка чи легенда обходиться без нього. А скільки влучних висловів пов’язано з цією твариною. Кілька вовчих волосків, поєднаних з магічними словами замовляння, являли собою страшну силу…

…З давніх-давен вовки несли велику загрозу людині. Хоча й натерпілися від неї також. Дійшло до того, що в багатьох країнах вовка занесено до реєстрів охоронюваних тварин. Але ця охорона часто формальна. Через збитки, яких зазнають від вовка мисливські угіддя, відбувається його нелегальний відстріл. Так що нашому вовчику-братику не позаздриш.

…Найкращий спосіб полювання на вовка — це облава. Їх проводять у вересні-жовтні, саме тоді, коли вовчі виводки зосереджені біля лігвища. А з кінця липня облавне полювання застосовують так: у цей час молоді вовки починають вити, відгукуватися на виття старих, досвідчені вовчатники теж підвивають, у такий спосіб виявляючи виводки.

З прапорцями полюють на вовка по снігу, особливо по пороші. Вистежують місця залягання, а потім обтягують червоними прапорцями. В місцях імовірної появи вовків усередині облоги за метрів двадцять-тридцять маскуються стрільці, а з протилежного боку пускають нагоничів, що стукають по деревах. Загледівши прапорці, вовки йдуть визначеною ними дорогою й опиняються під прицільними пострілами. Уся хитрість полягає в тому, що вовки через прапорці виходити не наважуються. Стріляти у вовків найкраще картеччю. Полюють на них також капканами.

…Популяція вовка останнім часом постійно зростає. Якщо на вовка не полювати (а під час полювання найчастіше здобуваються агресивні тварини), то з’являється шанс появи особин, що бачитимуть у людині здобич. Адже фізіологічні особливості людини перетворюють її на доволі легку поживу для хижака. Саме так відбувалося в післявоєнний час.

Вовк — мисливець хитрий. Він чітко визначає, хто з людей для нього небезпечний, тому атакує зазвичай жінок і дітей.

Треба розрізняти дві категорії великих хижаків — людожери й хворі. Наприклад, хвора на сказ тварина, нападаючи на людину, зазвичай завдає не надто суттєвих поранень. Така людина виживає. Напад людожера має зовсім іншу мету: він атакує людину, щоб її з’їсти».

— А сьогодні вовк міг би напасти на людину, скажімо, в лісі?

— Всяке може бути. Тут треба враховувати, які фактори діють, які мають вищий рівень активності, які спрацювали швидше. Хоча статистика про напади вперто мовчить (принаймні останніх років з двадцять), трапитися може все. Скажімо, в Росії тільки за один 1896 рік зафіксовано більше тисячі випадків. Або, наприклад, у повоєнні роки в Станіславській області, де трапилося кілька таких нападів. Але то раніше.

Часто розповіді про вовків-людожерів — усього лише передані з вуст у вуста байки. Там десь вовки загризли людину. Ти бачив? Ні. Проведено експертизу? Ні. Тоді чому ти вирішив, що це вовки? Більше нікому. Хоча, повторюся, трапитися може все.

— І таке? — поклав фотографію вбитої Ольги Довгань.

Микола Степанович узяв і підніс ближче. Але розглядав без окулярів.

«Дивно, — подумав Богдан, — у такому віці й такий зір. Мабуть, дідусь і зараз би в око білці влучив».

— І таке теж, — віддав фото. — Взагалі, упоратися з людиною вовку абсолютно під силу. Але, швидше за все, цей вовк тренований на вбивство. Звичайний діяв би інакше. Інстинктивно рвав би все підряд. А тут, — вовчатник знову подивився, — зроблено все без зайвих рухів. А чому ж чай не п’єте?

— Ви так цікаво розповідаєте.

— Я можу байки травити ще дуже довго. А чай вичахне. — Дідусь відпив. — О, майже холодний.

— Нічого, — узяв свою, з олімпійським ведмедиком, Лисиця. — Холодний теж смачний…

Їдучи в тролейбусі, дивився у вікно, але думав не про побачене. Про почуте.

«Значить, „наш“ вовк — зовсім не випадковий. А якщо припустити, що дресирований, але втік від хазяїна й опинився в лісі? Може бути, але малоймовірно. Надто вже випадкова випадковість. Щоб усе зійшлося в одній точці. Хоча…»

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Як відомо, під час проведення ініціації посвячуваного юнака в сакральному лісі піддавали страшним фізичним тортурам-випробуванням. Це могло бути обрізання, відтинання пальця, вирізання шматків шкіри тощо. Його морили голодом і спрагою, або ж навпаки — давали вживати напої наркотичного характеру, могли піддавати символічним німоті чи осліпленню. Такі маніпуляції з фізичною сутністю вводили юнака в специфічний стан забуття, що для нього нічим не відрізнявся від смерті. У кожному разі, ініціант був переконаний, що пережив справжню смерть і народився новою істотою, минулого й рідних для якої не існувало. Відгомін ритуальної смерті, ритуальних випробувань знаходимо в казці (здебільшого чарівній): „Сидить собі голий — бо на ньому що було вбрання, погнило вже, може, він цілий рік був у рибі“ („Казка про Івана Голика і його брата“); „Розібрався він, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості осталися“ („Стрілець“); „Змій зарізав його, зложив у мішок… прив’язав його до коня та й пустив“ („Настасья Прекрасна“); „Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба зі спини ремінь шкіри видрав та й подався“ („Котигорошко“).

Через ініціацію проходив і наречений — представник чужого роду, що приймався після появи екзогамії (практика укладання шлюбів між представниками різних відокремлених спільнот) до родової групи. Так він долучався до родового тотема (тобто ставав „своїм“, „таким, як усі“).

Отож, в результаті проходження обряду людина одержувала новий статус. Під час обрядових відправ відбувалося ритуальне перетворення людей на вовків або собак. Образи чаклунів-вовкулаків — персонажів міфологічних легенд — учені „виводять“ із давньослов’янських жерців, що брали участь в ініціації як розпорядники. Також існує припущення, що ці жерці входили до таємничого об’єднання (спілки). Проводячи ритуал, жрець одягав на себе вовчу шкуру (відбувалось імітаційне „перетворення“ на вовка — тотемну тварину).

За науковими версіями, ритуальне „перетворення“ учасника ініціаційного обряду на вовка супроводжувалося низкою магічних дій. Ініціант одягав шкуру вовка, під перезувався поясом, зав’язував на ньому магічні вузли. Усе це відбувалося паралельно з уживання наркотичних і п’янких речовин, ритуальними танцями й відповідними замовляннями. Є думка, що ритуальне одягання шкури тварини уявно перетворювало молодого воїна на звіра. У цьому полягала основна ідея військової ініціації. Після проведення обрядодії поведінка юнака радикально змінювалася. Він демонстрував тваринну агресивність і робився схожим на скаженого звіра. Так відбувалося заперечення належності молодого воїна до людського роду. Обрядово перетворюючись на звіра, посвячуваний позбавляв себе залежності від будь-яких людських законів і звичаїв, що діяли в певному племені…»

5

Скориставшись головредовою картою, Лисиця, хоч і спітнів, усе-таки докумекав, де розташовувалося потрібне місце. Залишивши позаду Гореничі, проїхав кілька кілометрів асфальтом і звернув до лісу. Проскакав ще кілометрів зо три — і дорога вивела до великої галявини. Діаметр цього вільного простору (його можна сприймати, як коло, неідеальне, звісно) дорівнював приблизно метрам двадцяти п’яти. Мовчазними прикордонниками його оточували сосни, байдуже дивлячись на все, що відбувається «під ногами».

Поставив машину якомога правіше. Вийшов. Пробігся очима краєвидом, що відкрився у всій непідробній красі. На цьому місці ВСЕ й відбулося. Жахливо!.. Тут так легко дихається. Здається, начебто твого гамірливого міського життя немає зовсім. Сила природної краси зупиняє. Відвертає увагу. Змушує забути про будь-який інший світ. Навіть найцивілізованіший. Найрозвиненіший. Найтехнологічніший. Тут немає фальшивих пристрастей і облудних фраз; тупих начальників і зігнутих до землі шісток; торговців честю, любов’ю й людяністю і тих, хто купує все це оптом за юшку з сочевиці. Тут усе по-іншому. По-справжньому.

Здавалося жахливим, що саме тут, посеред цієї краси, сталося вбивство. Річ, мало того що протизаконна, та ще й абсолютно протипоказана людині. І — Богопротивна. Зараз, коли милуєшся незліченними Господніми витворами, не вистачає сили повірити, що таке можливе. Однак…

Дістав фотографії. Знову став розглядати. Співвідносив зображене з реальним місцем.

«Так, машина Ольги Довгань стояла трохи далі моєї, — почав міркувати. — Виходить, вона заїхала так само, як і я — з боку траси. Заглушила двигун. Вийшла. Найімовірніше, вбивця прибув першим. По телефону пояснив, куди приїхати. І чекав. Його машина з увімкненими фарами була орієнтиром. Коли заманюєш кого-небудь до пастки, у домовленому місці потрібно з’являтися першим. Так більше шансів продумати все в реальних умовах. Прорахувати на місці. Перевірити. Підготувати. Так надійніше. Значить, з’явився раніше. Але як сюди Ольгу заманив? Що ж таке важливе могло привести її на цю галявину? Ніч. Темрява. Ліс. Найвдаліші декорації для будь-якої трагедії. Навряд чи Довгань цього не розуміла. І все-таки приїхала. Попри все. Звідки така відвага? Чим викликана? Мусить бути надто вже вагома причина. Без варіантів. Інакше тут би не з’явилася. Щось дорожче за життя, раз так серйозно ризикнула. А що для молодої жінки дорожче за життя? Якщо це нормальна людина (а Ольга, схоже, з таких), однозначно — рідні люди. Ну а якщо ненормальна — то гроші, діаманти і решта з цієї серії. Значить — все-таки рідні люди. Батьки. Діти. Може, чоловік. Або подруга… Мати живе в Калинівці. Брат на заробітках у Португалії. До речі, треба б перевірити, де вони перебували на момент убивства. Дітей не мала. Чоловік літав у відрядження до Донецька. У цього теж не завадило б перевірити алібі. Дарина? Теж є над чим працювати. Стоп. А як же щодо коханця? А ось тут у нас і з’являється пляма. Біла або чорна — хтозна. В жодному випадку про нього нічого не відомо. Як сказала Дарина, за багатьма ознаками він начебто й був, але якого кольору й розміру… Ставимо величезний знак питання. І без уваги не залишаємо. Перспективний варіант».

Пройшовся галявиною. Роззирнувся. Нічого незвичайного. Все — як і скрізь у навколишніх лісах. Природа сяк-так животіє. Постійно бореться з людством за виживання. Довкола Києва це відбувається з якоюсь особливою запеклістю. І ось це саме людство, дочекавшись вихідних, некерованою ордою налітає на вільні від таких же ордозаврів простори, окуповує й починає «культурний відпочинок», у простолюдді йменований шашликами. Жорстокі шашликові оргії. А потім — килими зі сміття й недоїдені вогнем поліна. Культурний відпочинок удався! Погуляли на славу! Але на іншу планету ж не полетіли! При такому розкладі хоч якось можна було б зрозуміти цю печерну логіку. А так… Напаскудили ж бо в себе вдома!..

Друге коло огляду — теж нічого. Роздивлявся вже бачене. І — поступово розчаровувався. Проте доречно згадав Кодаковського. Якось за чаркою, коли святкували закінчення «справи Никонова», він сказав: «Запам’ятай, Богдане, на місці злочину його „автор“ завжди залишає автограф. Треба тільки зуміти розгледіти. Так мене навчав великий київський сищик полковник Никифорчук. Дмитро Йосипович не одного у професіонали вивів. І я за своє життя сотні разів знаходив підтвердження його словам». Цей спогад повернув принишклу віру. Бо Кодаковський завжди ніс упевненість. І приємні відчуття. Навіть у спогадах. Навіть віртуальний.

«Де перебував убивця? — продовжив міркувати. — За логікою, якщо вже чекав, то Ольга мусила запаркуватися… Стоп, якщо цієї людини вона не боялася, тоді зупинилася б поруч з її машиною. У такому випадку — це знайома людина. Виникає питання: навіщо знайомому Ольги зустрічатися з нею в лісовій глушині опівночі? Невже не можна розв’язати своє ну дуже важливе питання вдень? І в більш затишному місці? Ні. Найімовірніше, приїхала на зустріч з незнайомцем. Тому машину поставила якнайдалі від нього. Виходить, авто вбивці стояло десь…»

Уявляючи за фотографією «вовчасту Тойоту», повільно «віддалився» від неї.

«Приблизно ось тут, — зупинився. — А якщо людина знайома, але жінка їй все-таки не довіряла? Тоді це „коханий чоловік“. Дарина щось там говорила про „нестримну знищувальну пристрасть“. Припускаємо, що Ольгу викликав сюди він. Але незважаючи на всю закоханість, вона поставилася з обережністю до цього опівнічного променаду. Хоча й погодилася приїхати. Якщо прийняти цей варіант (а саме він і видається найреальнішим), продовженням неодмінно мусило стати… перетворення коханця на вовкулаку. З подальшою кривавою оргією. Така-от нісенітниця. Все має саме такий вигляд. Якщо факти вирахувані правильно. Виходить, Ольга зустрілася з єдиним і неповторним, вони по-дорослому покохалися. Але потім цей „щасливець“ перекидається на звіра й чикрижить горло своєї любки… уже вовчими іклами. Ідилічна картинка… З такими висновками шкутильгай на Фрунзе 103.[5] Чи, може, хтось хоче, щоб думали саме так? Але навіщо? Що за цим стоїть?»

Міркуючи, оглядав «вирахуваний» простір. Зелена з жовтизною трава. Багато недопалків. Різної довжини. Білі й жовті фільтри. Деякі — без них. Обгортки від жуйок «Orbit», «Dirol», «Wrigley». Маленький пакет з-під соку «Сандора». Більший від «Садочка». Пластикові пляшки «Живчик», «Росинка», «Соса-Соlа». Зім’ята пачка «Camel». Знову недопалки. Прозорі целофанові пакети. Обгортки від цукерок. Ця — від морозива «Геркулес». І знову недопалки. Вони нагадували відстріляні гільзи. Немов тут відбувалася серйозна перестрілка. Або навіть битва гаманців тютюнових магнатів з рештками здорового глузду людства.

А ось цікавий недопалок. З ледь помітною жирною плямою. Її відразу й не розгледиш. Якщо не придивлятися. Штовхнув носаком кросівки. Точно.

«Якщо тут стояла машина, — блиснуло в думках, — то… Стоп-стоп». Підсмикнувши холоші бриджів, опустився на коліна. Почав оглядати знахідку, потім — місце біля неї. Є! Підозрілість не обдурила. Схоже, впали краплі мастила. Поруч лежала зім’ята пачка «Winston». Почав обережно розгортати. І — засяяв. Хоча помітити це на такому сонці й непросто… Мастило. Кілька чорних крапель зачаїлися в складках пакувального целофану. Ніби боялися, що їх побачать і допитають. Із вишуканими прийомами інквізиції. Ці краплі могли впасти як з авто вбивці, так і будь-якого іншого. Компанії сюди не пішки ходять. Однак перевірити потрібно. За мастилом можна дещо та й сказати про автомобіль. Яке воно: синтетика, напівсинтетика чи мінералка? Дороге, дешевше й зовсім дешеве. Висновок міг би стати першим штрихом у портрет розшукуваної людини. Адже мінеральне мастило не заливають у «Лексус», «Акуру» чи «Інфініті». Тоді танцюй від цього…

Дістав з багажника пакет. Прилаштував здобуті «коштовності». Саме таким «титулом» наділив німі краплі. Поки німі… Хвилювався. Відчував, що всередині прокинувся маленький мисливець. Ще той, із первісних часів. І щойно в чоло його цмокнула примхлива Фортуна. Аякже? З примітивного лука підстрелена невеличка тварина. Хоча оцінював її як серйозну здобич. І нехай плем’я насититися за раз не зможе, з голоду точно не помре. А там, дивись, і мамонта завалимо…

Вдома жадібно припав до електронної пошти. Головред щось точно надіслав. І не помилився: інфа про колишнього залицяльника Ольги чекала на прочитання.

«Ведмедеря Андрій Андрійович, — почав уважно, — 30 років. Лісник Калинівського спеціалізованого лісництва. Народився в м. Калинівка Вінницької області. Мешкає там же на вулиці Арсенальній, 16. Закінчив Харківський аграрний університет ім. В. Докучаєва, факультет лісового господарства. Відгуки з місця роботи — позитивні. Однак з неофіційних джерел відомо, що людина він замкнута, непривітна. Дуже любить ліс і багато часу в ньому проводить. Із 31 липня ц. р. — в Києві на курсах підвищення кваліфікації в Національному університеті біоресурсів і природокористування України».

«Он як, — подумав, закінчивши читати. — Так ти, наше велике неземне кохання, коли вбито Ольгу, перебував зовсім поряд? Чи втримався від зустрічі з колишньою? Шанс же випав непоганий. Тільки дізнайся телефон. Стоп! Якщо він знає про Ольжині школи, то в рекламних матеріалах контакти є сто відсотків. Дізнався. Приїхав і — зустрівся. Без перешкод. Ось так. І погроза вбити набуває реальних обрисів. Знову ж таки — ліс — лісовий — лісник. Ці банальні шкільні приклади починають звучати якось лиховісно».

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«В історії української культури образ вовка (вовкулаки) належить до найбільш яскравих. У фольклорі він узагалі вважається найпопулярнішим серед зооморфних образів. Про вовкулаків створено чимало легенд, в яких розповідається, що вовки навчають вовкулаків своїх умінь і звичок. При цьому підкреслюється, що для людей вовкулаки — створіння шкідливі, оскільки можуть душити худобу, хоч і не їдять її.

З незапам’ятних часів вовки були незмінними учасниками життя українців, досить широко побутуючи в природному середовищі. Наші пращури здавна помічали виразні риси вовка: жорстокість, сміливість, швидкість, рухливість, абсолютний тонкий слух, розум, мужність, схильність до родинного життя. Ці сміливі та підступні тварини несли значну небезпеку. Тому становлення культу вовка бачиться процесом цілком закономірним.

Культурний мотив перетворення людини на вовка (лікантропія) на території України дуже поширений. Персонажі-вовки (зокрема й Залізний Вовк), а також герої-богатирі, народжені від собак (Сученко, Сучич), фігурують в українських чарівних казках і легендах.

Та й загалом у всіх слов’янських віруваннях вовк вважається центральним і найбільш міфологізованим. У деяких культурних традиціях вовк (собака) пов’язаний зі світом мертвих, із нечистою силою. Так, у віруваннях південних слов’ян зафіксовано, що небіжчик-упир, який воскрес і вибрався з могили, постає в образі вовка, а в українських віруваннях він стає собакою. У народі ходять про це різні розповіді. Так, за однією, під час ворожіння про нареченого (Полтавщина) дівчина з паличок зробила місток і перед сном поклала його під голову. У сні через той місток перейшов вовк. Через певний час дівчина померла…»

6

Назва цього вишу звучала, ніби ім’я вождя якогось далекого тубільного племені, що випало з кишені неуважного людства й назавжди загубилося в нескінченних океанських просторах. НУБіПУ.[6] Отак незвично й гордо. Щось на зразок «син матері Землі і батька Сонця». Це «богоподібне» ім’я він одержав не так давно. Раніше ж називався простіше — «Національний аграрний університет». А ще раніше йменували й зовсім примітивно — «Сільгоспакадемія». Популярний свого часу розплідник головних агрономів і голів колгоспів.

На вході — серйозний КП. Подолав, показавши журналістське посвідчення. На першому поверсі знайшов канцелярію. Непривітна жіночка повідомила, що курси працюють у Навчально-науковому інституті лісового й садово-паркового господарства (перший корпус, другий поверх). Дізнавшись, де це, квапливо рушив. Хоч і хотілося випити холодненького.

Двері з номером двадцять три. Нижче — табличка: «керівник курсів Кокойло О. А. і методист Зелена А. О.». Але шматок пластику обдурив: ні першої, ні другої побачити не пощастило. За дверима розслаблено пила каву повновида дівчина: «нікого з офіційних осіб немає (викликало керівництво), а її висмикнули з пари й посадили чергувати».

— А ви, мабуть, мавкою в лісі працюєте? — поцікавився крізь усмішку.

— Чому це? — перестала пити й відставила чашку.

— Ну а ким же ще може бути в лісогосподарстві така чарівна дівчина?

— «Така чарівна дівчина», — гордовито промовила, — заступник начальника центрального апарату управління.

— Даруйте, — розвів руками Лисиця, — підкачав перший погляд. Тільки побачив, здалося, що ви з якоїсь казки. Чи легенди. Дика лісова красуня… Ще раз вибачте, якщо образив.

— Нікого ви не образили, — змінила гнів на милість. А потім і взагалі заговорила тихо: — Якщо чесно, то я працюю на цій посаді лише три місяці. От коли прийшла рознарядка, мене як наймолодшу й заслали… А на заняттях — нудота така. Особливо — на правовій базі. Жах. На веденні лісового господарства цікавіше.

— А шановні Кокойло О. А. й Зелена А. О. не зорієнтували, коли повернуться? — Вирішив, що вислуховувати чергову сповідь студентки ще й у чужому університеті… Це тягне на анекдот про гінеколога, що, повертаючись після роботи, вбив дівчину, яка зробила йому непристойну пропозицію за гроші показати…

— А хто ж їх знає, — знизала плечима, а потім просяяла: — А може, я чим допоможу?

І тут Богдана гупнуло по голові: раз «мавка» навчається, то, мабуть, знає, де знайти Ведмедерю. Озвучив.

— Та це без проблем. Ходімо. Вони в двадцять восьмій аудиторії.

Замкнула кабінет і впевнено пішла. Лисиця — слідом.

— Ось, — сказала, коли опинилися біля старих шпонованих дверей з потрібною цифрою. — Зараз покличу. — І зникла.

Лисиця став нишпорити поглядом навколо.

За якихось півхвилини дівчина повернулася, підморгнула і, кинувши: «Уже йде», пописала до залишеного всесвіту. Допивати каву. І бути «лісовою красунею».

За хвильку двері випустили доволі високого й міцного чоловіка у синьому костюмі без краватки. Ліс, свіже повітря й здорова їжа далися взнаки. Про цей екземпляр homo sapiens можна впевнено сказати: «Удався». Хай Матінка-Природа пишається. Матеріал і час витратила немарно.

Чоловік, оцінюючи, ковзнув очима по Лисиці, але нічого не сказав.

— Ви Андрій Ведмедеря? — почав Богдан.

— Ну я, — знехотя відповів «знову учень». — А ви ж хто будете?

— Мене зваги Богдан Лисиця. Я — журналіст, — показав посвідчення професор.

— Не розібрав: як газета називається? — зізнався Ведмедеря.

Лисиця озвучив назву.

— Щось із законом пов’язане?

— Так. Правда, частіше з його порушеннями.

— Я людина чесна і з законом дружу, — поспішив запевнити «курсант». — Та в нашій роботі інакше й не можна. Нам до рук віддано природу. «Середовище людського існування», як на лекції сьогодні сказали. А не буде середовища — і людина згине. Ось такі «зв’язки і взаємозв’язки».

— Правильно ви говорите, — оцінив «журналіст» короткі спалахи красномовства. — Але я з іншого питання.

Співрозмовник здивувався.

— Ви знаєте Ольгу Вовчанську, за чоловіком — Довгань?

Ведмедеря знервовано проковтнув і зблід. Ця зовнішня зміна сяйнула надто виразно, щоб її не помітити. Навіть неозброєним оком.

— Колись давно, — утомлено відповів лісник, — коли вона була ще просто Олею. Олюнею Вовчанською… Навіть дружили. Але те все полином поросло. І вовки з’їли.

«Про вовків це точно, — з гіркотою подумав. — З’їли».

— Саме про це я й хотів розпитати, — сказав Лисиця. Співрозмовник наче знітився. Чи здалося? Ні, все-таки відреагував з ледь помітним острахом. Але одразу ж і прибрав його з обличчя.

«Тепер ти від мене вже не дінешся нікуди, — почав потирати руки Лисиця. Подумки. — Будемо крутити».

— А знаєте що? — засвітився лісник і подивився на годинника. — Пара закінчиться за двадцять хвилин, а далі — вікно. Може, вийдемо й посидимо десь? Там і поговоримо. Я пригощаю.

— Гаразд, — зрадів Лисиця. Але не тому, що його пригостять.

Коли опинилися надворі, Ведмедеря кивнув у бік автостоянки через дорогу:

— Я зараз. Тільки в машині дещо прихоплю. Дві секунди.

Сказане різонуло незвичністю: у машині професор ніколи нічого не залишав. Це ще одне його непорушне правило. Дурнів і так багато на світі. А якщо ти ще й принадку для них підкинеш, вони вже й тут як тут.

Ведмедеря перебіг дорогу, озираючись навсібіч, наче злодій після вдалої крадіжки. Наблизився до червоної вазівської «вісімки». На око машина мала років з двадцять. Відімкнув і запхнув до салону верхню частину себе. Професор тим часом записав номер машини й колір. За кілька секунд «верх» знову опинився на волі, заховавши щось до внутрішньої кишені. Потім махнув, щоб Лисиця йшов до нього. Той поволі рушив.

— Я тут учора кафе одне знайшов, — поділився радістю лісник, ніби те кафе загубили і воно стало його власністю. — І обслуговування людське. І ціни. Що ще треба?

Ведмедеря намагався здаватися веселим, але професор умів читати між рядків: внутрішня напруженість дзвеніла перетягнутою струною.

Над входом до кафе букви скупчились у «Біля академії». Ні назва, ні інтер’єр вишуканістю сяйнути не змогли. Вище голови не стрибнеш. Хоч голова й на рівні колін. Брак дизайнерської руки марно намагалася заповнити щира банальність (про якісь родзинки їй, звичайно, невідомо). Але не виходило. «Шедевр» людини, в якої навмисне ампутували душу. Якраз перед його створенням. От він таким і вийшов. Бездушним. Сірим. Замряченим.

Лісник пропустив уперед Лисицю, а потім зайшов сам. Порожньо. Відвідувачі ще тільки збиралися вийти з дому. Чи, може, зібравшись, в останню мить передумали?

— Ви що будете? — кивнув Ведмедеря, коли професор умостився на пластиковому стільці.

— Зелений чай, бажано «Greenfield», і шматочок празького тортика.

— А може… — підморгнув лісник.

— Не вживаю, — спробував невимушено відповісти професор, але засумнівався, що вийшло. — Та й за кермом.

— А я думав… трохи всередині зросити… Сумно мені тут. Людей багато, а дерев мало. Гамірно. І пташок не чутно. А от у лісі… А приїжджайте до мене. Підемо до лісу. Я вам таку красу покажу! Місця просто чарівні… «Боброве поселення», «Саджавка». А потім і «Вервольф»[7] провідаємо. Не були ж там ніколи?

— Не був, але чув.

— Ет, чути, а не бачити, це як знати, що вареники існують, але ніколи їх не куштувати.

«А він і справді веселий, — промайнуло в Богдана, — і мудрий. Такий собі справжній народний мудрець-початківець. Людина від землі. Чи, точніше, від дерев».

— Запросите — то й приїду, — посміхнувся Лисиця. Ситуація підштовхувала саме до такої відповіді.

— Уже запрошую…

— Тоді я пишу номер телефону, а коли зможу, обов’язково підскочу.

— Пишіть, — лісник продиктував своє 097 і далі. Професор забив до мобільного.

— Я зараз, — підморгнув Ведмедеря й пішов робити замовлення: ніхто з офіціантів так і не вийшов.

Повернувся задоволений.

— Зараз принесуть, — наче трохи розцвів. — Чаю вашого, правда, немає, то я сказав, щоб дали найдорожчий із зелених.

«Він справді такий приємний і простий чи хоче здаватися?» — розділився надвоє Богдан, відгадуючи загадку, підкинуту лісником.

…Я думав, що Оля стане моєю дружиною. Знаєте, несміливі юнацькі мрії: красуня-дружина, свій будинок, потім діти. Ти — серйозний і сильний. Усе можеш. І не раз доводиш це всьому світові. Хм. — Ведмедеря розчаровано посміхнувся. — Не буває такого. Обов’язково все піде наперекір. Чи спочатку, чи потім… У мене пішло так відразу… Коли Оля закінчила школу, я саме повернувся зі служби. До старшого сержанта дослужився. Думаю, прийду додому, красень. З такими погонами. Оля гордитиметься. І кохатиме ще більше. Вона ж проводжала мене до армії. Стрічку в’язала. А листи які писала… Ну, думаю, буде все, як гадалося. Матиму гарну жіночку. Не знаю чому, але жив певністю, що Оля буде чудовою дружиною. А що саме вона, ніяка шашіль не точила. А потім… Кляті танці! І звідки в неї химера та вселилася?.. Ех! — похитав головою. — Затялася. До Києва вступати надумала. На оті свої танцюльки. Побила б їх лиха година! Тоді усе й почалося. І так уперлася рогом… Я вже вмовляв її, вмовляв, благав ледь не на колінах, та все марно. Поїхала. І мене з собою кликала: «Якщо кохаєш, будеш біля мене. Хоч ким. Аби поряд». А як же я без лісу? Я ж без нього не зможу. Ніхто я без нього. Не існує мене. Там усе просте й знайоме. Рідне. А як дихається?! Ніде нема такого повітря. Та й сонця такого теж. Воно якось по-особливому освітлює ліс. Шукає слабинку, щоб хоч промінчиком пробитися до землі. А ліс не дає. Ніби руками загороджує дерев’яними… Бо він насправді живий. І душу свою має. І голос. Це така окрема планета. Якби не ліс, мене б давно вже й на світі не було… Після того як Оля поїхала; життя закінчилося. Ну, те життя. Те коротке життя, де я був щасливий, де жив мріями. Сподіваннями. Бо моєї Олі не стало. Почався відлік нового часу. Ні, вона приїжджала на вихідні, ми зустрічалися, спілкувалися, але… Це було вже не те. Я відчував, що вона віддаляється, стає холоднішою. І цього вже не спинити. А потім усе й розтануло зовсім… Поступово, але невпинно ми ставали різними. Зовсім різними. Вірити в це не хотілося, але те, що бачив, іншого не залишало… Вона — фантастично красива. Звісно, у столиці таку цукерочку не проґавлять… Усе так і сталося… А знаєте, я навіть радий. — Голос затремтів. Очі зволожилися. Говорити стало непросто. На допомогу прийшов коньяк. Кілька ковтків. Без закушування.

— Думаю, все відбулося правильно, — повів далі лісник. — Невідомо, чим би закінчилося наше спільне життя. Раз вона змогла мене зрадити… Хай краще так… А ліс замінив мені все. Там я й радію, і сумую, і плачу, буває. Але про те ніхто не знає. Те все моє. І радість, і сльози… І я від того щасливий. А Оля… Бачив якось одного разу. Ну, це коли вона вже панею стала. Приїжджала на великій машині з вовками. Я пройшов, не зупиняючись… Це була вже зовсім чужа людина. Навіть з іншим прізвищем. Так що Оля Вовчанська, моя Олюня, давно померла. І живе тільки на тих кількох фотографіях, що лежать у моєму альбомі. І в листах, написаних до армії. Отака love story… Без хепіенду.

Тремтячими руками Ведмедеря допив залишки коньяку.

— Ви мені вибачте… Сповідатися тут заходився… Не знаю, чому. Якось прорвало. Стільки збиралося. Але все не було перед ким. Знаєте, за роки підмило греблю, а тоді більша хвиля — і вона не витримала. А, до речі, чому ви про Ольгу запитували? Вона щось накоїла? Чи в скандалі помічена? Це для нинішніх багатіїв уже стає, як кажуть, «модною фішкою». Не просто ж так ви мене розшукали? Не для того, щоб чаю попити в цьому заштатному кафе?

— Це точно, — підтвердив Богдан, — не для того. З нею справді трапилася не дуже приємна історія.

Лісник напружився й зосередився. Наче хижак перед стрибком. На підстережену жертву. Лисиця відчув незатишність. Навіть незахищеність. Шкрябливеньке відчуття.

— Точніше — дуже неприємна.

Напруженість зросла. Богдан намагався підвести до трагічної новини плавно. Бачив, що говорити відразу — небезпечно. З багатьох поглядів.

— Її вбито.

— Я так і знав, — видихнув Андрій.

— Що ви «так і знали»? — відразу вхопився за почуте. Але Ведмедеря не відповів. Опустив голову на стіл, підмостивши руки, й пролежав так кілька хвилин. Лисиця мовчки спостерігав, поволі смакуючи чай.

— Це точно? — запитав, підвівшись за кілька хвилин. Очі повнились слізьми. Здавалося, до моменту, коли майнуть донизу, лишалося два-три моргання.

— Точно, — це вбивче слово Лисиця намагався вимовити якомога м’якіше. Та виявилося нелегко.

— Як це сталося? — голос лісника хрипів. В іншій ситуації Богдан міг би його й не впізнати.

— Кілька днів тому знайшли в лісі під Києвом. Уночі її загриз вовк.

Ведмедеря несамовито загарчав. Збоку могло здатися, що двоє дорослих чоловіків бавляться в дитячу гру: один називає тварин, а інший наслідує їх «голос». Але це не гра. Усе серйозно. Навіть дуже.

Розгніваний лісник хотів ударити по столу, але влучив у фужер. Пролунали хрускіт і нове гарчання. Але вже через біль фізичний: розбитим склом поранило руку. З ребра долоні зацебеніла кров. Лисиця дав хустинку.

З’явився стурбований офіціант.

— Я заплачу, — гаркнув Ведмедеря, показуючи терте життям портмоне, — порахуєте за все разом.

Заспокоєний офіціант сховався знову.

Лисиця сидів ошелешений. Такого не очікував. Новина трагічна, але так на неї реагувати… Чи не театр це одного актора?

— Як таке могло статися? — вишкірився лісник.

— Не знаю, — відповів Богдан. — Слідство триває. З часом в усьому розберуться. Та й Ольга — дружина впливової людини. Не рядова. Працювати мусять по-дорослому. Хоча справа й непроста.

— Ні, — крізь зуби витиснув Ведмедеря, — не можу цього зрозуміти. Як це — вовк? І де? На Київщині. Там тих вовків — кіт наплакав. Це у нас їх трохи є. І то схожого не траплялося. Вовк тепер не той. Сам людину боїться. Та вже страшніша за нього… І тут таке.

— Нічого не вдієш, — утомлено мовив Лисиця. — Кому як написано. Трагедія не дивиться, чоловік перед нею чи жінка, молоде чи старе. Вона просто відбувається.

— А що вона робила у лісі вночі? — вичавлено поцікавився Ведмедеря.

— Якби ж я знав відповідь хоч на одне питання… — похитав головою Богдан. — На жаль, усе — суцільна таємниця. І правду з’ясувати ще належить…

— Виходить, я був майже поряд, але… — сказав лісник, продовжуючи кривитись. — То ось до чого той сон?

— Який сон? — стрепенувся Лисиця.

— Сон мені із тиждень тому наснився. Зараз до ладу й не згадаю, про що. Страшний якийсь… Хоча ні. Снилось, що в мене лебедині крила і що я літаю. А потім… їх відітнули. Прокинувся переляканий. Довго не міг заснути. Спочатку думав, до чого він, а потім якось стерся з пам’яті. Тепер ось згадав. І все стало зрозуміло…

— А слідчий вас ще не турбував?

Лісника пересмикнуло. Він укотре подивився на поранену руку, а потім відповів:

— А чому він мусив мене турбувати? При чому тут я?

— Та ні. Наче не при чому. Просто так запитав. Наша газета проводить своє розслідування. От і поцікавився. До речі, а де ви були в ніч убивства?

Ведмедерю пересмикнуло ще раз.

— А це ж коли?

— З третього на четверте.

— Спав.

— Де?

— На квартирі. До гуртожитку поселятися не захотів. Не для мене це. Ще зі студентських років не люблю. Ледве тоді відмучився в Харкові. Гамір. Людей — одне на одному. А я спокій люблю. Як у лісі.

— І ніхто, як я розумію, те, що ви спали на квартирі, підтвердити не зможе?

— Звісно, ніхто. Я ж сам там живу. Квартира однокімнатна. Для мене одного якраз те, що треба.

— Адресу сказати можете?

— Та без проблем. Записуйте: Віктора Забіли, сім, квартира дванадцять.

Лисиця старанно записав і продовжив розпитувати:

— А останнім часом ви з Ольгою не бачилися? Не спілкувалися? Зараз це можна легко робити на будь-якій відстані: пошта звичайна й електронна, телефон, скайп…

— Ні. Я ж вам уже казав. Бачив якось у Калинівці. Років зо два тому. А після того — ні.

— Гаразд, — підвівся Богдан, — спасибі за чай і торт. А ви обов’язково зверніться до лікаря. З цим краще не жартувати.

— Дякую… Мені б до лісу. Я там — як вовк. Знайшов би зілля цілющого…

Лисиця з радістю залишив кафе й рушив до любої Асікс. Вона вже скучила. Як і він. Взаємність.

У машині дістав диктофон і почав записувати:

«Ведмедеря справляє суперечливе враження. З одного боку, хоче здаватися простим, веселим, життєрадісним. З іншого, — видно, що на серці щось лежить незрушним тягарем. Плюс реакція… Надто картинна. Артистична. Хоча… Глибини душі людської — несходимі. Там, як і у Всесвіті, ще стільки непізнаного… На ніч убивства алібі в нього немає. Значить, без проблем міг опинитися в лісі з Ольгою. Та й убивством колись їй погрожував. Але найголовніше те, що він збрехав. Дарина говорила про листа, надісланого Ользі Ведмедерею через неї. А щойно в розмові про нього не згадав і сказав, що ніяких контактів не було… Непростий цей хлопець. Ой непростий».

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Словом „вовк“ („vik“) чехи евфемістично називають чорта. Поляки вірять, що вовком стає диявол. Вовка співвідносять зі злим духом у македонському фольклорі. В українській культурній традиції чорт може перекидатися на білого хорта. Вовк — це чортів кінь, на якому їздить кума чорта — відьма, що може перетворюватися на „білу сучку“. Згідно з повір’ями південних слов’ян, вовк перебуває у зв’язках із вампірами та упирями (нечистими істотами). Їхні назви промовисті: вьлколак, вьрколак (болг.), вукодлак (серб. і хорв.), volkodlak (словенські). У східних і західних слов’ян цих нечистих співвідносять із вовками-перевертнями (укр. вовкулак(а), білор. ваукалак(а), рос. волколак(а), пол. wilkołak, чес., словац. vlkodlak, в. — луж. wjelkoraz).

Тридцять сьомий параграф „Хетських законів“ юридично закріплював статус „вовка“ за нареченим, що згідно зі шлюбнообрядовими канонами викрадав жінку. „Вовком“ у давніх греків і давніх ісландців вважалася людина, яка здійснювала убивство за особливою ритуальною формою.

Давньослов’янська і давньобалтійська культурна традиція містить глибоко вкорінений мотив перевтілення людини у вовка. Це дає їй чудодійну силу та особливий статус віщуна. Зв’язки зі згаданою традицією також демонструє наявність у ряду народів, так би мовити, „вовчих імен“. В українців, білорусів і росіян — це Вовчик (побутовий варіант імені Володимир), у сербів — Вук, у німців Вольфганг.

Багато індоєвропейських і тюрко-монгольських племен мали назви хижаків (особливою популярністю тут користувався вовк), їхня міфологія виводила їх від міфічного твариноподібного Пращура (засновника роду, тотема). Ритуальне перевтілення в тотемічну тварину сприймалося архаїчною людиною як акт нового творення: відбувалося повернення до початкового моменту виникнення роду, що гарантувало йому відновлення і продовження…»

7

Богдан набрав номер центрального офісу «BDD-Банку». Після декількох нудних зумерів байдужний жіночий голос найманого працівника повідомив: ви потрапили, куди планували.

— А як можна поспілкуватися з Борисом Дмитровичем?

— Хто ви і з якого питання?

— Я журналіст. Газета «Презумпція». Питання особисте. — Лисиця відповідав, наче заповнював анкету.

— Зараз перемкну на його помічника.

Порожнечу очікування заповнила «На пам’ять Елізі», що звучала в комп’ютеризованому аранжуванні. Але тривало так недовго. За мить її обірвало помічникове «алло». Почувши Лисицине прохання, він гнівно загорлав:

— Та ви що, без клепки в голові? У людини така втрата. Не до прийомів йому. А у вас, журналюг, я бачу, нічого святого вже й не лишилося. Так і норовите залізти в душу, попорпатися у свіжих ранах. Бісове поріддя.

Трубний голос та інтонації помічника зримо накидали портрет: здоровий бовдур з борцівсько-боксерським минулим, однією звивиною, причому не в голові, й обов’язково короткою краваткою.

— Чого ти там репетуєш? — почув Богдан роздратований чоловічий голос.

— Та от якийсь газетний козел хоче з вами поспілкуватися.

— Козли у стійлі, а в газетах — журналісти, — так само роздратовано констатував голос, усе-таки не переходячи на крик.

— То я й кажу: журналіст, — одразу «пом’якшав» Лисицин співрозмовник.

— А що за газета? — уже менш роздратовано поцікавився голос.

— Газета твоя як називається? — гаркнув помічник.

— «Презумпція», — поспішив відповісти Лисиця.

— «Презумпція», — повідомив голосу помічник.

— Ну… Скажи, що за годину двадцять я його прийму, — відрізав голос і додав: — З’явиться — проведеш до мене.

— Добре, — запевнив помічник, а в Лисиці запитав: — Ти, тобто, ви все зрозуміли?

— Так, — відповів професор, не вірячи, що все майже вийшло. Так просто. Без особливих потуг. Але: вір чи не вір — як хочеш, а скористатися шансом мусиш.

Година двадцять пролетіли підозріло швидко, немов час нарешті знайшов жадану еластичність. Богданові навіть захотілося, щоб патент на це належав тільки йому.

Головний офіс «BDD-Банку» розташовувався на Поштовій площі. Модернова скляна споруда гордовито здіймалася над прапрапрадідусем Подолом, немов американський онук, що навідався до сільських грендфазе куди-небудь у Яблунівку чи Вергуни.

Помічник глави банку насправді виявився людиною середнього зросту, звичайної статури, у світлому костюмі, що сидів на ньому так чітко, наче той з ним і народився. Привітавшись, розстебнув піджак. Лисиця прийняв поразку стійко: краватка саме такої довжини, як на фотографіях у каталозі.

«І на сонці бувають плями», — промайнуло в професоровій голові.

Перше відчуття кожного, хто опинявся у величезному кабінеті Довганя, — замилування. Слідом приходило розуміння грандіозності структури, вершину якої уособлював її хазяїн. Ні, скоріше, — володар. Або навіть — повелитель. Підкреслена вишуканість, що струменіла в оформленні, дорожнеча оздоблення, шик, який б’є через край, дружно брали відвідувача за груди, запитуючи: «Ну, що? Так ти віриш чи ні? А то ми зараз…» Лисиця вірив. З першого кроку через поріг. З першого погляду на всю цю пишноту.

Довгань зустрів гостя біля дверей і, перехопивши в помічника, провів до місця навпроти себе. Лисиця одразу згадав Даринину розповідь. Банкір і справді мав доволі презентабельний вигляд: косметичні салони, процедури, харчування. Старість зламала не один вставний зуб, уперто впинаючись у це вже не молоде, але надійно «законсервоване» тіло. Або й усю щелепу.

— Чесно кажучи, я мало чув про вашу газету, — пильно подивився на «журналіста» Довгань. — А якщо бути точним — взагалі не чув.

— Вона специфічна, — відповів Лисиця, намагаючись економити слова й час. — Кримінальні новини, аналітика. Сегмент юридичного консультування та історичних матеріалів — дуже незначний.

— Так. Щоденного криміналу в нас, на жаль, вистачить не те що на газету. На товстезний енциклопедичний том… До речі, з журналістів подзвонили тільки ви. Інші, напевно, не наважуються. Підтверджують мудрий жарт Альберта Айнштайна. Одного разу його запитали: «Хто такий геній?» Великий учений відповів: «Усі знають, що щось зробити неможливо. З’являється один невіглас — бере й робить». По-моєму, це про вас… Ну, не в сенсі невігласа.

Обличчя професора зібралося рушити в бік посмішки, але тільки напружилося, не зробивши навіть півкроку.

Довгань знову пильно подивився на Лисицю.

— Мені, знаєте, зараз дуже важко, — сказав за мить. — Щиро кажучи, вдячний вам за цю зустріч. Так втомився вислухувати фальшиві співчуття. Прекрасно ж знаю, що вони думають. Радіють. Сто відсотків. У нашому так званому вищому світі не все так просто. Друзі — нещирі жлоби, які нахапали грошей стільки, що тепер не знають, куди їх подіти. Конкуренти — невиправні заздрісники, готові перекусити тебе за один підхід. Підлеглі — поголовні підлесники. От і виєш тут вовком. Ні з ким по-людськи й поговорити. А ось тут, — Довгань постукав навпроти серця, — знаєте, як буває? Тяжко… Хоча, звідки вам знати? Ви ж нормальна людина. У вас найчастіше біле — це біле, а чорне… У нас так — ніколи. Вони ж усі — хворі. Після мільйона хочеться мільярда, а після мільярда… Ну чого може хотіти людина, у якої є мільярд, як ви гадаєте?

— Важко сказати, — задумався Богдан. — Я всього лише журналіст, а це сфера психіатрії…

— Та ні, тут якраз нічого складного. Вона хоче другий мільярд. Потім — третій. І так — до нескінченності. Шлях за лінію неповернення. Як у доконаного наркомана. Так наркоманію хоч лікувати намагаються, а тут… Усе безперспективно. І найстрашніше те, що ці божевільні вважають себе вже майже обраними. Богоподібними. Вони вишиковуються в черги, щоб залізти в телевізор і звідти вчити решту, як жити, установлюють для них закони, керують, позують для журнальних обкладинок, зразки успішних особистостей… Насправді ж — це торгаші, злодії, убивці, розпусники. Одне слово, негідники всіх мастей. Час зажадав таких, і він їх одержав. Якби вони не були такими, ніхто з них не став би цими «новими». Пам’ятаєте, як їх точно тоді, у дев’яності, назвали? «Нові». Суперточно! У десятку! Тобто «старі», хоч і з зародковими уявленнями про честь, добро й справедливість, уже не підходили. Тому що «старі». Тому що «віджилі». Потрібні інші. Нові. Для них честь замінив малиновий піджак, добро — уживаний «Мерседес», що на тлі вітчизняних тарадайок здавався вершиною мрій, а справедливість — власна бездонна кишеня. Бони стали такими, бо прийняли правила гри. Нові правила старої гри. Хто — швиденько перекроївся. Хто — підріс до нових штанців. Той зрадив. Цей здушегубив. А третій взагалі звернув у нетрадиційну орієнтацію. Зате тепер — мавпи з телевізора. Еліта. Тьфу! Гидко на все це дивитися. Погані актори самодіяльної трупи якого-небудь забитого… навіть не театру. Будинку культури. Ні. Напіврозваленого сільського клубу. Хоча б репетиторів найняли зі сценічної майстерності. Так і на це жлобляться омріяні бабки витратити, їх же треба віддати розумній людині. Й слухатися її. А навіщо їм у кого-небудь навчатися? Хіба ж є хто розумніший? Якби й був, точно вкрав би більше, ніж вони…

«Ого, як зачепило, — подумав Лисиця. — Ріже правду-матку, як на ешафоті. Не боячись після дивитися в очі скривдженим».

— Ви пробачте мені, — мовив трохи стишено банкір. — Адже я теж — один з них. Не кращий і не гірший. І життя моє теж різними кольорами вишите… Багато з чим доводилося миритися. Грати за цими, новими, правилами… Просто, загибель Олі якось сколихнула болото, що спало в мені. Напевно, приходить пора розплати. Тільки чому вона? Чому не я? Їй ще жити й жити. Дітей могла вродливих народити. І розумних. Вона, до речі, розумною була. Це все брехня, що гарні голівки розумними не бувають. Ще й як бувають! Цим краснобаям і не снилося, якими розумними…

Довгань відвів погляд, ніби щойно побачив очі «цих краснобаїв». І тепер намагається розгледіти в них сльози запізнілого каяття.

— Знаєте, — після короткої паузи продовжив банкір, — Оля останнім часом якось змінилася. Стала начебто чужою. Почала віддалятися. Я відчував це. Але вдіяти нічого не міг. Ніби якась сила заважала. Заблокувала. Охопив жахливий параліч. Просто спостерігав, начебто стороння людина. Хоча міг щось зробити. Напевне, міг. Та… Чомусь не зробив. Думалося, що це мої вигадані побоювання грають-вигравають. Усе збирався поговорити. Сказати, що бентежить. Що ятрить душу, пригнічує, гризе надокучливим хробаком. Але… То зайнятість моя, то її. Так усе відкладав, відкладав. І — довідкладався. Але ж чи міг я подумати про таке страхіття?.. Усе було нормально. Пливло своїм плином. Як у людей. І тут…

Довгань закрив обличчя руками. Так тривало певний час. Потім з’явився зовсім інший образ. Ніби навпроти сидів професійний мім, що швидко й правдоподібно змінював вирази фізії. Банкір знову перетворився на людину з вольовою зовнішністю, від якої врізнобіч променіли сила і впевненість.

— Ви мені здалися чесною й порядною людиною, — спокійно мовив Довгань. — Однак усе почуте — не для друку. На вашому місці міг опинитися будь-хто. Головне — викликати в мене довіру. Вам це вдалося. Тільки все, що я до цього сказав, — «ДСК». «Для службового користування». І за межі кабінету потрапити не повинне. Так воно, сподіваюся, й буде. Чи вам назвати прізвища зниклих з початку року ваших колег?.. Я зрозуміло говорю?

— Надзвичайно.

— Ну а тепер можете вмикати диктофон. Почнемо інтерв’ю. В ньому все мусить бути пригладжене й відшліфоване. Лейтмотив: убитий горем банкір глибоко сумує через загибель дружини. Він її дуже любив. Вона — ангел. Так рано пішла… Її смерть — якась безглузда випадковість…


Опинившись на вулиці, вдихнув розжареного повітря. Воно хоч і гаряче, але свіже. Воно — це воля. Слава Всевишньому. У золотій клітці Довганя мало не замерз від кондиціонера. Зате тут — роздолля й тепло.

Розслаблено рушив. Насолода. Стоп. А це вже цікаво. Погляд ковзнув різнобарвною чередою «жирних» машин банківських віпів. Ті мирно спочивали на стоянці «тільки для авто „BDD-Банку“». Хлюпаючи через край пихатістю, модерні залізні мустанги вишикувалися в довгу, майже рівну, шеренгу. Наблизившись, присів навпочіпки й зазирнув під моторний відсік першого, сріблястого «Інфініті». Нічого. Далі обдивився простір під темно-синьою «Теаною». Знову нічого. Наступна — срібляста «Камрі». Теж мимо. Але ряд ще довгенький.

Ці підмашинні пошуки захопили й на деякий час висмикнули з навколишнього світу. Тепер існували тільки машини. І те, що під ними. Не змінюючи таку цікаву позу, повільно пересувався від авта до авта.

За кілька секунд відбулися дві надзвичайних події. Спочатку під сірою «Інсигнією» побачив свіжу чорну калюжку, а потім уперся в чиїсь міцні незрушні ноги. Лаковані туфлі не менш ніж 45-го розміру ілюзій щодо «величі» хазяїна не залишали. В душі відразу стихло бравурне звучання тушу, а потім застогнала мелодія жалобного маршу.

Підніматися не поспішав. Заткнувши вуха передчуттям, краєм ока сфоткав номер і для певності кілька разів повторив: АА 0009 СТ… АА 0009 СТ… АА 0009 СТ. Збоку це нагадувало передсмертну молитву. Перед гільйотиною. Чи електричним стільцем. І неважливо, що складалася вона лише з чисел і назв літер. Головне, що адресувалася Компетентній Інстанції.

— Щось загубив, друже? — почув крізь «молитву».

Голос, що пролунав практично з небес, нічого божественного очікувано не ніс. Груба, єхидна, знущальна какофонія.

Лисиця зрозумів, що відведений ліміт вичерпано. Зараз доведеться розплатитися. Але тільки чим? Варіантів пролетіло багато, але жоден зримо не затримався.

— Та ось, запонка кудись закотилася, — промимрив найдурніше, що можна промимрити, й, переборовши страх, випростався.

Побачене переступило всі можливі межі. Над професором нависав несподіваних розмірів здоровань з типовим обличчям хазяйського пса. Підсилював думку золотий нашийник у розрізі коміра блідо-голубої теніски. Здоровань розглядав непорозуміння природи, що звелося на ноги, з поблажливістю бегемота, постукуючи об долоню гумовим кийком. Глухий кут робила ще глухішим Лисицина футболка з фейсом Че. Запонку шукали від неї.

— А я от зараз тобі допоможу, — здоровило почав повільно нахилятися.

— Гадаю, впораюся сам, — відповів Богдан з інтонаціями безневинно вбитого. — Тим більше, тут її точно немає. Напевно, треба шукати в іншому місці. — Рука самохіть вибрала перший-ліпший напрямок «куди-небудь» і махнула.

— Упевнений, що впораєшся сам? — твердо поцікавився здоровань, не вперше, напевно, усвідомлюючи, що богом бути легко. У всякому разі, йому й не дуже довго.

— Робота нескладна, — по-ідіотськи посміхнувся, але зараз на кону стояло все-таки щось більше, ніж реноме в очах охоронця.

— Ну, тоді вали, — батьківським тоном порадив здоровило й додав: — Тільки в темпі. У темпі! — Гумовий кийок укотре поринув у привітні обійми долоні — стартовий сигнал для негайного зникнення.

Богдан показав, що глибоко розуміє мову співбесідника, уже через три десятих секунди крокуючи в обраному напрямку. Раніше й не здогадувався, що поспішати просто «куди-небудь» так приємно. Одразу відкривався глибинний зміст чогось там про крила. Прийшло розуміння: всі метафори справді виростають із життя, а ситуації, що їх породили, пережиті авторами реально.

І тільки через кількасот метрів, ставши непомітним атомом міста, подумки почав скандувати: АА 0009 СТ. АА 0009 СТ. АА 0009 СТ… Нехитра комбінація знаків — найцінніший трофей за сьогодні. З цим можна привітати. Цілеспрямоване перелопачування порожньої породи неодмінно приводить до самородків.

Набрав мобільний Бондаренка. Той коротко відповів:

— Я.

— Сергійчику, пробий, будь ласка, кому належить сіра «Інсигнія», держномер АА 0009 СТ.

— А чим це вона тобі так прилипла до душі? — здивувався головред. — Яка-небудь блонда «підрізала», і ти вирішив послати букет троянд? Із записочкою, мабуть, і номером телефону?

— Майже вгадав. А як там наше мастило?

— Поки нічого. Чекаємо. До першої зорі. Сам розумієш, квапити хлопців — шкодити справі. Не в наших інтересах. Усе мусить бути делікатно. Коли зроблять — повідомлять, а я відразу й віддзвонюсь.

— Прийняв.

Годинник на телефоні без особливого натхнення мукнув: тринадцята п’ятдесят чотири. Все йде за планом.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Як уже згадувалося, образ вовкулаки являє собою класичний зразок перевертництва. У ньому знайшла втілення найвища форма зміни зовнішнього вигляду. Вовкулаки — це дворушники, істоти, котрі ведуть подвійне існування, оскільки можуть бути то вовком, то людиною. Архаїчна людина вірила, що вовкулака має два серця (людське й вовче), дві душі (людську й демонічну). Загалом же, число „два“, як відомо, вважається „нечистим“, бісівським. За слов’янськими віруваннями, вовкулака може з’їдати сонце або місяць, що призводить до затемнення. Виразна ознака вовкулаки — вовча шкура.

Він може ревіти вовком.

Вовкулаки поділяються на вроджених і зачарованих (обернених). Перші з’являються як покарання для батьків, котрі не утримуються від статевих зв’язків перед святами й постами або працюють у свято. Також вовкулака може народитися в матері, яка під час вагітності побачить вовка або з’їсть м’ясо тварини, роздертої ним…»

8

До вулиці Саксаганського, де мешкає Надія Довгань, найзручніше добиратися від метро Льва Толстого. Пішки. У київському рейтингу транспортної надійності цей вид посідає перше місце. Трошки поступаються йому килим-літак, помело й гуси-лебеді. П’яте місце впевнено займає метрополітен.

Будинок № 9 — старий. Явно з тих, купецького розмаху. Вони доречно прислужилися купцям нового часу. Ті з небаченою завзятістю почали викуповувати просторі квартири з високими стелями, перебудовуючи на свій смак, фаршируючи дорогими меблями й зручною побутовою технікою.

Консьєржці — гостролицій бабусі з поглядом оперативника КДБ, що засидівся на капітанській посаді, — вистачило журналістського посвідчення, номера квартири й ПІБ хазяйки, щоб вона дозволила продовжити шлях. Тут усе по-справжньому. І кордон — на надійному замку.

Мабуть, доволі розгледівши гостя цікавим оком відеодомофона (після натискання кнопки пройшло, як здавалося, не менше хвилини), динамік жіночим голосом поцікавився:

— Ви — Богдан Лисиця? Журналіст?

— Так, — відрізав, але зразу й додав: — Добрий день.

— Здрастуйте, — відповів голос. — Проходьте, будь ласка.

Двері автоматично відчинилися, і Богдан опинився в просторому холі квартири, відремонтованої за останнім словом сучасних будівельних технологій.

Надія Довгань з’явилася в синьому атласному халаті, що ховав її аж до підлоги. Мала привабливу доглянуту зовнішність. Це тішило: світова індустрія краси успішно дісталася Києва. І в боротьбі з невблаганною старістю допомагає цій жінці перемагати.

З другого погляду Лисиця відчув, що господиня ніби надіта на сталевий стрижень. Потужний. Непохитний. Стрижень, щоправда, жіночого роду. Помітивши на собі пильний погляд, жінка, звичайно ж, усе правильно зрозуміла: цей теж не відрізняється від решти. Оцінка зовнішніх показників. Чоловіків у цьому не переробити. Та, напевно, й не треба.

— Можу запропонувати каву, — байдуже сказала екс-банкірша, але неприродність цієї байдужості прочитувалася «на раз».

— Щиро дякую, — відповів «журналіст». — Кави не п’ю. Віддаю перевагу зеленому чаю.

— Зеленого немає. Є білий, китайський.

— Що ж нехай буде білий, — пішов на запропонований компроміс.

— А можна без усіляких там етикетів-церемоній? — поцікавилася Надія, випускаючи королівську пихатість на волю. — Поп’ємо чайку прямо в кухні?

— Чудова ідея.

Перекочували до просторої світлої кухні з дорогими дерев’яними меблями, вмонтованою технікою і стильною барною стійкою. Антураж схиляв до думки, що перебуваєш на виставці останніх досягнень народного господарства. Капіталістичного, звичайно.

Посадила гостя за стіл, а сама заходилася біля посуду.

— Хотів поговорити про вашого чоловіка, — розпочав «працювати» Лисиця.

— А що мені про нього говорити? — поцікавилася жінка, виділивши слово «мені» й на трохи припинивши шаманити. — У моєму житті про Борисика все уже сказано. Я давно для нього прочитана книга, а він для мене — колишній читач.

— Ви працюєте завбібліотекою? — ляпнув професор, явно ризикуючи одержати гарбуза, а потім — і повернути голоблі.

— Скоріше завархівом, — сумно вимовила Надія.

Цього разу пощастило. Гумор оцінили. Бесіду продовжили.

— Я ж не перша його дружина, — розпочала жінка, коли в симпатичному пузатому слонику, привезеному з далекої заморської землі, почав заварюватися чай. — Ми одружилися в мої студентські роки. Обоє закінчили Інститут народного господарства. Економічний факультет. Тільки Борис — на дванадцять років раніше. Одного разу він зайшов до Володимира Михайловича, нашого викладача загальної економтеорії. Якісь справи привели. Той саме закінчив лекцію. І ми галасливою юрбою висипалися з аудитори. Аж тут він, мій майбутній Борисик. Я тоді зовсім дівчиськом була. Дурна. Все вийшло якось справді з першого погляду. І те, що він одружений, мене зовсім не збентежило. Знати б тоді, що доля відплатить купюрою з таким же номіналом…

Наповнивши чашки, Довгань сіла візаві.

— Починали ми важко, — закивала. — Без підтримки батьків. Усе самотужки. Борисик тоді ще в рядових ходив. Я теж — молодий фахівець… Працювали багато. Терпіли. Вірили, що всього досягнемо завзятістю й працею. Ну й от — досягли. Та тільки тепер кожен окремо.

Богдан бачив, що спогади м’якою теплою ковдрою закутували господиню. З них поволі випростовувалося щире кохання до чоловіка, що тривало й нині. Нехай навіть і колишнього. Нехай навіть і зрадника. Нехай навіть уже й чужого. Та все одно — її чоловіка.

— А ви були на похороні Ольги? — різко змінив курс.

— Ні, звичайно, — спокійно відповіла Надія. — Навіщо це мені? Бачити, як Борисик ридає над цим молодим тілом? Великого задоволення така картина не принесла б… Знаєте, цих розлучниць я так і називаю — «молоде тіло». Саме на нього й ведуться наші підстаркуваті чоловіки. Усе молодяться, усе норовлять вчепитися за підніжку поїзда, що приречено тане за горизонтом… Вибачте, щось на лірику потягло… До косметологічних клінік бігають, салонів краси. Хочуть зупинити час… Сумно все це. Безнадійні плювки проти вітру.

— Ви не дуже добре ставилися до нової дружини колишнього чоловіка? — Запитання кишіло відвертою провокаційністю.

— А як би ви поставилися до того, хто зруйнував вашу родину?

— Я не одружений і ніколи не був…

— Тоді вам, напевно, не… Хоча… Мені приховувати нічого… Я її просто ненавиділа. За руїни… задимлені руїни мого щастя. За мокрі від нічного плачу подушки. За комплекс покинутої дружини. За нервові зриви дитини… І Дмитрик теж ненавидів. Спочатку погрожував навіть убити. Але потім, слава Богу, відпустило. І його, й мене. До речі, відразу ж крапки над «і»: у Дмитрика сталеве алібі. Він увесь цей час перебував за кордоном, у Лондоні. Тобто — за тридев’ять земель від гореницького лісу. І приїде не скоро.

— А у вас? — пустив у бій важку артилерію.

— І в мене теж, — відповіла Надія, демонструючи абсолютний спокій і задоволення собою. — Я тоді до Мілана літала. За шматтям новомодним. Можу все документально підтвердити. Так що ми з синуликом — поза підозрою.

— А ваш чоловік? — Лисиця навмисно так називав Довганя. Частина стратегії.

— Мій колишній чоловік? — наголосила жінка, ніби проводячи чітку й усвідомлювану межу. — А це вже ви в нього й запитайте. Я за нього — не відповідач. Він тепер — інша родина. Інша планета. Наші орбіти майже не перетинаються… Навіть — інший всесвіт.

Надія все більше вималювалася як сильна й незламна особистість. Та після останніх слів очі жінки засріблилися сльозою. Уперше за час розмови.

«Багаті теж плачуть, — подумав. — У них, виявляється, теж є проблеми. Навіть ціла купа. І серце… А ми, прості смертні, наївно думаємо, що життя на олімпі — суцільний київський торт… Усе ж таки — ні».

— Розумієте, — зміненим голосом продовжила господиня й часто заморгала, щоб розігнати підвищену вологість, — змолоду ти починаєш творити сякий-такий простір свого життєвого затишку: чоловік, дитина, дім. Витрачаєш багато чого, а найголовніше — молоді роки. І ось одержуєш результат. У моєму випадку — досить непоганий. І нехай у вас із чоловіком після майже чверті століття спільного життя вже й не любов, а звичайнісінька міцна дружба, але це все тобі подобається. Ти його любиш і не мислиш без нього життя. І раптом… Катастрофа. Усе розвалюється. Просто тому, що — біс у ребро. Що з’являється «молоде тіло»… Ну, хай би він просто зраджував. Це зрозуміти ще можна. Але ж весілля… Воно мене ледве не вбило. А Дмитрик?! Він же не знаходив, куди себе подіти. Бідолашна дитина! Як він тоді страждав! Неможливо було дивитися… Та потім усе поступово вляглося. Дмитрик поїхав навчатися до Англії. Грошима чоловік ні мене, ні сина не кривдить. Загалом… гріх скаржитися. Історія знає випадки набагато трагічніші… А, нічого. Он синулик незабаром довчиться, почне працювати, одружиться, зробить мене бабусею. І я знову стану щасливою. Скоріше б. Так хочеться поняньчити маленьких «дмитриків».

— Але ж ви молода жінка, ще зустрінете своє кохання.

Навряд чи Надії припав до душі цей банальний набір чергових розрад, але відреагувала вона з гідністю:

— Спасибі на доброму слові. Може, все справді так і буде. Життя покаже.

— А у вас непогана бібліотека, — ковзнув прізвищами на корінцях: Маркес, Гонкури, Дюма, Гюго, Золя, Діккенс, Мопассан, Теккерей, Фолкнер, Хемінґвей, Джойс, Шлінк, Жонке… Далі сріблилися блиском літер дорогі енциклопедичні видання: кораблі, катастрофи, історичні таємниці, інопланетяни й… Енциклопедія вовків. А там, де вовки, обов’язково — й вовкулаки. Лисиця від несподіванки проковтнув, ледь не вдавившись. Стало млосно. Тривожно. Незатишно. Внутрішньо напружився. Усе передалося й зовнішності.

Надія помітила ці зміни і теж подивилася на книги. Хм, нічого особливого. Звичне життєве оточення.

— Теж любите книги? — поцікавилася для продовження розмови, залишаючи позаду вир тривалої паузи.

— Обожнюю, — почав розслаблюватися й намалював на обличчі посмішку. Вийшло невміло. Навіть бездарно. Якісь розрізнені самотні лінії. — Особливо таємниці всякі. Бачу, ви теж…

— Та це все більше син. Ну, й Борисик, звичайно. Такі слідопити раніше були. Усе в незвіданому й непізнаному порпалися. Книги збирали. Журнальні й газетні вирізки. Фільми. А потім… Потім трапилось, що трапилось. І звичний наш світ розсипався… Так буває. Банально, але — під місяцем нема нічого вічного, на жаль. Як і під сонцем. Мій життєвий досвід теж сміливо може проголосувати за цю фразу. За її убивчу справедливість.

— А що тепер із першою дружиною Бориса Дмитровича? — поцікавився Лисиця, сподіваючись дізнатися нове.

— Саме перед тим його божевільним весіллям вона померла. Крововилив у мозок. Безнадійний варіант. Якось не дуже гарно вийшло. У тих — небіжчик на лаві, а там — веселощі через край. Борисик так і не з’їздив попрощатися. Неправильно, напевно, це. Ну та Бог йому суддя.

— А діти в тої дружини були?

— Від Борисика — ні. Вона потім удруге заміж вийшла. Так там, по-моєму, дівчинка. Але я особливо не цікавилася. Тут своїх проблем — ціла купа.

— А в якій школі навчався ваш син?

— Ліцей «Фаворит». З економічним ухилом. На Печерську. Знаєте?

— Знаю… Династія…

— Щось схоже на те…

— А у вас машина є?

— Так. «Лексус». Позашляховик. Чорного кольору. Он він у дворі стоїть.

Надія підійшла до вікна. Воно якраз виходило у внутрішній двір. Лисиця теж наблизився. Серед кількох машин загледів чорного «Лексуса».

— І як цей красень, виправдовує? — поцікавився.

— Повністю, — відповіла Надія. — Чудова машина. Рада, що вона в мене є. А ви водите?

— Так. Але для поїздок до центру надаю перевагу метро. Мій час — це гроші. А витрачати їх у заторах якось не хочеться.

— Розумію…

Вийшовши на вулицю, завернув за ріг. Через арочний в’їзд потрапив до внутрішнього двору. Надіїн «Лексус» стояв між червоним «Шевроле-Круз» і новою моделлю «КІА-Спортейдж» сріблястого кольору. Присів перед моторним відсіком і почав оглядати. На асфальті — жодної свіжої цяточки. Коли випростався, помітив, що тюль на вікнах квартири Довгань здригнувся.

«Стежить, — подумав, — ну й нехай. Все одно нічого не зрозуміє. Хоча…»

Посміхнувся. Помахав вікнам і рушив до метро.

Дорогою трапилося кафе «Дольче Донна». Очікуючи відвідувачів, столики мирно дрімали: час гучних компаній і завсідників ще не надійшов. Вибрав перший-ліпший і сів, злякавши сон кафешного довкілля. Розбудженість передалась офіціантці. Та випурхнула невідомо звідки, різонувши намальованою привабливістю.

— А що, красунечко, наречені у вашому місті є? — із серйозним обличчям поцікавився новий клієнт.

— Не зрозуміла? — ґвалтуючи себе посмішкою, розгублено запитала офіціантка — невисока брюнетка з прилизаним волоссям і яскравим макіяжем, що робив її схожою на ляльку. Не обов’язково гумову. Незнання класики посадило дівчину не в свої сани.

— Кажу, зелений чай і наполеон, якщо є.

— Усе є. Усе щойно привезене, — засвітилася радістю «лялька», бо фрази тепер знайомі й зрозумілі. І сани свої: запрягай та їдь. — Зачекайте кілька хвилин.

«Значить так, — відразу ж майнув у думки, гаючи „коштовні“ хвилини відпустки, — є машина, що, гіпотетично, якось стосується вбивства. Правда, підтікання мастила ще ні про що не говорить. Мало в кого сальник міг прорватися. Але те, що автомобіль пов’язаний з банком Довганя, — уже щось.

Далі. Довгань одружений втретє. Для сьогоднішньої типу еліт це, швидше, норма. Тут у шанованого Бориса Дмитровича теж, як і з бізнесом, усе в ажурі. А що не так? Не дуже схожий на безутішного вдівця. Щось у його поведінці не те. Якоюсь цинічністю повіває. Та й одкровення ці… Добре, що я його провідав.

Надія Довгань. Найдовше кохання нашого банкіра. Відверто зізналася, що ненавиділа „спадкоємицю“. Це зрозуміло. Мотив для вбивства ще той. Хоч „матеріально“ вона нічого не виграє. Хіба що така-сяка сатисфакція… Щоправда, помста може перекривати будь-які „матеріальні“ мотиви…

Дмитро Довгань. Теж ненавидів нову батькову дружину. Навіть убити погрожував. Зараз за кордоном. Захоплення таємницями. Енциклопедія вовків…»

Залунала «Весна». Дістав з портфеля телефон. У співрозмовники набивався головред.

— Настовбурчуй вуха що є сили, — у відповідь на Лисицине «алло» пророкотав він голосом володаря Всесвіту. — Твоя «Інсигнія» належить одному з топ-менеджерів «BDD-Банку» Столярчукові Олегу Геннадійовичу. Йому 38 років. Освіта вища — економічний факультет Львівського університету. Спеціальність — фінанси та кредит. На посаді три роки. Одружений. Має дочку. Характеризується як міцний фахівець і талановитий керівник. Живе в Гореничах у власному будинку. Захоплення — полювання, пейнтбол, подорожі і… Дуже вже небайдужий до жіночої статі. Хоча, це, напевно, і не вада, а, скоріше, достоїнство. Емемескою вишлю фотографію. Все. Бувай.

— Щось ти напрочуд небагатослівний. А мастило? — ледве встиг загальмувати Бондаренка.

— Треную сестру таланту…

— Ну а мастило?! — не відступав професор.

— А мастило — не вмастило. Поки… Ну й чіпкий же ти, Богдане. Немов злодій до чужого добра. На все свій час. Бувай.

«Он як, — ховаючи телефон у портфель, повернувся до міркувань Лисиця, але зупинився: зараз прийде повідомлення. „Nokia“ в очікуванні лягла на стіл. — Виходить, пан Столярчук працює у Довганя, дуже любить жінок і живе в Гореничах. Але найголовніше, за машинкою своєю погано стежить. Мастильце у нього, бачте, підтікає. Ай-ай-ай, погано це».

— Начальника, тобі есемеска, есемеска прийшов… — заклично вібруючи, пародійним голосом повідомив телефон. Лисиця «розпечатав листа». Олег Столярчук продукував чоловічу «міцність» навіть із фотографії. Справді сильна особистість. Такі подобаються жінкам. Їх помітно відразу. «Непогано б за тобою постежити, — ледве чутно сказав „Столярчукові“. — Га? Як ти до цього поставишся? Позитивно? От і я про те. Дуже вже ти цікавенький овоч. А я жах як люблю займатися всім цікавеньким».

Немов професійний поглинач тістечок, розправився зі шматочком смачної насолоди, запивши чаєм. На це пішли, напевно, три хвилини. Ще хвилина — й оплатив рахунок. Далі — старт із прискоренням — до метро. Слалом-гігант у людському потоці. Поспішає. Терміново потрібна люба Асікс. Ця фея із мрій зовсім недавно стала власністю професора. І відтоді — у його безмежній владі. За нею нудьгував більше, ніж за ким-небудь іншим. Цим новим «любовним» зв’язком просто впивався. Бо одержав те, чого давно бажав, про що плекав постійні мрії. І от зараз мчався до неї. І, крім неї, ніхто не потрібен. Хіба що вбивця Ольги Довгань. Але де ж він?..

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Вроджений вовкулака — це чаклун. Вовчий образ прибирає, коли захоче. Удень він — звичайна людина, проте коли настає ніч, перевтілюється у вовка. Для цього перекидається кілька разів через голову або перестрибує в лісі через криву деревину. У вовчій подобі йде до лісу, пристає до зграї справжніх вовків і проводить із ними нічний час, живучи їхнім життям. Такий період може тривати, скільки завгодно. Перед світанком повертається до людського життя. Щоб знову стати людиною, вовкулака-чаклун тричі перестрибує через дерево. Ця обрядодія символізує подолання межі між двома світами — лісовим (потойбічним) і світом людей. Існувало вірування, що вроджений вовкулака під пахвою мав місце, в якому з’єднувалися краї шкіри. З нього шкіру вивертали, щоб здійснити перевертництво.

Зачарованими вовкулаками стають прості люди. Вовками їх робили за допомогою чаклунства.

На вовкулаків можуть перетворювати через образу. Тоді таке перетворення виступає як помста. Або з корисливою метою, щоб у вовчій подобі досягти певної мети. Чаклун, що здійснив перевертництво, визначав, скільки зачарованому бути вовком. Такий вовкулака живе у вовчій зграї, але серед вовків він може бути тільки один. Справжні вовки харчуються м’ясом, а вовкулака одержує від них кров здобичі. Якщо зачарованому вовкулаці вдається загризти вовка, він знову стає людиною. Відчарованого вовкулаку знову зробити вовком неможливо…»

9

Неспішним плином вулиці Сагайдачного приплив-таки до центрального офісу «BDD-Банку» з боку Контрактової. «Пришвартувався», трохи не доїжджаючи. Люба Асікс притулилася до бордюру, немов хотіла сплющитися до розмірів консервної банки. Але ставати кількою в томатному соусі Лисиця не планував. Найближчим часом — так точно. Зараз понад усе жадав перетворитися на величезні, як вуха Чебурашки, очі. Щоб стежити за виходом з банку і стоянкою.

За час відсутності начебто нічого не змінилося. Будівля так само гордовито задирала ніс, упиваючись крутістю, а мудрий Поділ ховав тиху посмішку в сиві козацькі вуса: за багато століть довелося побачити всякого.

Запримітивши знайому «Інсигнію», подумки потер руки: найімовірніше, «об’єкт» на місці. «Отже, — подумав, — з Божою допомогою. Легко й радісно». Цікава робота почалася.

Немов з-під землі, виник невисокий меткий паркувальник, угадуючи в Лисиці черговий шматок здобичі. Здалося, що широкі долоні агента укрилися вологою бажання. Щоб приліпились усемогутні папірці. Без них земне існування паркувальників утрачало вже будь-який сенс. І — якесь вище призначення… Ці всюдисущі причепи перевершили навіть циганок, що раніше здавалося річчю нездійсненною. Як сьогодні — повернення до бензину за тридцять копійок. Але від і циганської настирливості хоч якось виходило відчепитися. Від цих же… Не дай вам Боже не заплатити паркувальнику! («…І будуть ходити по землі, у панцир одягненій, нещадні жерці бога Паркастоякля, /І відбиратимуть вони монету золоту / У всіх, хто їздить на залізних конях швидкохідних, / Хто зупиниться на хвилину коротку біля ратуші міської…» (Сімнадцятий катрен Нострадамуса. Начебто).

— Добрий день, — пролунали втомлені слова. — Довго будемо стояти?

— Як пощастить. А година скільки коштує?

Паркувальник укотре відбарабанив на вічну тему часу й грошей. З погано загримованим небажанням Лисиця попрощався з купюрою.

«Багато вас, таких, на мої гроші».

Не почувши цього серцевого крику, «ощасливлений бізнесмен» поплентався далі. Підтримувати всепланетний баланс. Виконувати високу місію. Тим більше, що вона так легко можлива.

Віддавши тяжко зароблені, почав спостерігати, немов одержав на це ліцензію. Оплачене шоу цікавістю не виблискувало. Без саундтрека й тапера демонструвався один зі звичайних робочих буднів. Банк старанно ніс щоденну службу. Люди й капітали входили-виходили. Хвилини, дотримуючись черговості, сумовитою ескалаторною стрічкою рухалися у вчора, навіть не задумуючись, що може бути інакше. Хоча, якщо добре поміркувати, — і слава Богу. Нехай усе буде так, як було раніше, але тільки значно краще.

Згодом свого цікавого носа вистромив річвокзал. Він непоквапом вовтузився навпроти. Лисиця почав зрідка поглядати і в його бік. Підносячись над Дніпром, той, здавалося, хитро прижмурився, численними очима дивлячись і на банк, і на Асікс. Хитрий прижмур підштовхував до думки про парі. Що ж буде далі? Хто кого обставить? Тільки з ким парі? Може, з церквою, що стояла через дорогу? Або з яким-небудь проіржавілим «альбатросом», «скитальцем морів»? А може, у сперечальники записався банальний «Макдональдс»?.. І за кого вокзал?.. Богдан вірив, що поставлено на любу Асікс. І неодмінно — пристойну суму.

Ще по якомусь часі відчув легке панічне хвилювання: у конкуренти банку набивався фунікулер. Із цим потрібно щось робити.

Але доля розв’язала цей ребус сама. Із величезного нутра банківського офісу вигулькнув Столярчук. Нарешті. Слава Богу. Лисиця ще раз глянув на фотографію. Красень тут. Красень там. Він! Гнучка тренована фігура переконувала в небайдужості до себе. І натякала на любов до Євиних сестер. Ті, як і чоловіки, теж не від того, щоб помилуватися добре скроєним тілом. І не тільки помилуватися.

Піднятий невидимими крильми, топ-менеджер полинув до «Інсигнії». Граційно пронісся над сходами, плитковим покриттям і загальмував біля машини. Дістав ключі. «Інсигнія» грайливо моргнула. Розмістила в зручному кріслі. Півхвилини — і вже випливала на дорогу, моргаючи правим поворотником.

«Рушаймо», — шепнув любій Асікс, готовій виконати першу ж ліпшу примху «повелителя».

Тісна дорога бажанням прийняти ще й цих не палала. Переповнена вздовж-ушир, вона й так волала, квоктала, ухала, сичала, стогнала, вила, гарчала різними голосами, збираючи невдоволення тоннами. Але, слава Богу, серед водіїв трапляються люди, що пам’ятають, якого кольору порядність. Бежевий «Хюндай Санта Фе» зупинився й блимнув «Інсигнії» головними фарами: нумо, вливайся. Її водій зробив усе, як учили, наостанок подякувавши аварійкою.

Лисицю впустили також. Схоже, народ потихеньку розуміє, що всі машини — з одного заліза, а люди — з одного тіста. Правильною дорогою йдете, товариші!

Куди прямував Столярчук, Лисиця не знав, але завдання поки легке: рухайся хвостиком. Корма «Інсигнії» стала найбажанішим об’єктом споглядання.

Столярчук їхав упевнено й виховано: давав дорогу, повідомляв про зміну руху, зупинявся на світлофорах. Респект. Однак це не знімало потребу стеження. Хто знає, може, цей красунчик справді має стосунок до вбивства? Перевірити не зашкодить. Та й калюжка мастила — поки єдина зачіпка.

«Інсигнія» звернула на Павлівську. Пропустивши червоний «Додж Калібер», пірнула до паркувальної зони «Дарунків моря». Лисиця зробив те ж саме. За хвилину банківський бос уже заходив до магазину. Замкнувши машину, професор теж зник у величезній будівлі.

Столярчук узяв перший-ліпший кошик і перетворився на «потенційного покупця». Богдан обійшовся без перетворень.

«Об’єкт» подовгу розглядав рибу, морепродукти різних видів і фірм, щось запитував у продавців, затівав розмови з іншими шукачами морської смакоти. Лисиця намагався робити те ж саме, але від його дій пахтіло непрофесіоналізмом. Імітацією. Благо, у цьому магазині панував особливий запах. Тому «аромати» Богданових дій миттєво розчинилися в ньому.

У цьому креветко-рибно-мідієвому мурашнику час летів швидко й непомітно. Вибір морських делікатесів — річ творча.

І підходу вимагає серйозного. Лисиця зрозумів це тільки зараз. Під час стеження. Заплативши десятком хвилин, які з насолодою проковтнула ненаситна паща минулого. Потім ще… І ще…

Телефонний годинник повідомив, що імітація триває сорок три хвилини. ДжеймсБондування — теж. За цей час у кошику «об’єкта» опинилися дві баночки червоної ікри, крабові палички, кальмари, вугор копчений і філе тунця. Сам він став у чергу.

«Стоятиме хвилин з п’ять, — оцінив професор довжину людської змії. — Цього вистачить з головою». Не затримуючись, вийшов. Рухався повільно. Прямував до «Інсигнії». З’явився невеликий мандраж. Мимоволі. Інстинкт мисливця. Це — назавжди.

Ось і авто. З рук падають ключі від квартири (ті — без електронної начинки).

— От дідько, — голосно лається професор і нахиляється. На блискучому бампері — знайомий номер АА 0009 СТ. Ще нижче… ще…

«Сто тисяч чортів», — вилаявся ще голосніше, але вже подумки. Під «Інсигнією» нічого не було! Як це? Абсолютно сухо. Ніяких натяків! Як таке може бути? За годину двигун охолонув. Калюжка повинна з’явитися обов’язково. Чорна мітка капітанові чотириколісного корабля: краще стеж за машиною, вчасно обслуговуй, щоб ніяких крапель!

У чому ж річ? Професор дивувався. Щось тут не так. Біля банку мастило крапало, а тут — ні. Невже за той час, що минув між двома Лисициними візитами, Столярчук устиг злітати на СТО й усе виправити? Або віддати машину водієві, щоб показати її в сервісі? Виключено. За 2–3 години зробити таке неможливо. На жодній вітчизняній техстанції. Навіть найкрутішій. Ні. Це — фантастика. Тоді що?

«ГосподитиБожемій! — закричав нестримний внутрішній голос. — Біля банку „Інсигнія“ стояла на чужому місці! До неї там паркувався інший автомобіль. І фішка з мастилом — у нього. А красунчик Столярчук тут ні-при-чо-му. От я дурень! Великий детектив! Так тобі й треба! Нічого зірочки ловити. І ґави теж».

Різко завів двигун. Люба Асікс ображено забурчала, не очікуючи такого, але, як і раніше, чітко реагувала на всі команди. Та й на київських дорогах інакше не бажано.

За кілька кварталів до банку звернув у двір. Сховати машину вирішив там. Знову з’являтися на банківській стоянці краще без нічого.

Рухався обережно й уважно. Тіло дзвеніло від напруженості. Очі працювали в режимі сканування. Але світові до того байдуже. У нього — своє. Свої турботи. Свої проблеми. Свої мрії. Колесами автомобілів, різнорозмірними ногами людей, стрілками електронних і механічних годинників він поспішав слідом за черговим успіхом. Навіть успішком. Сьогоднішнім. А завтра поспішатиме за завтрашнім. І так — вічно.

Будівля банку. Знайома стоянка. Помітно поріділа шеренга машин. Ніби щелепа затятого вуличного бешкетника з подекуди вибитими зубами.

Зараз мусив і вовків нагодувати, і овець цілими лишити. Але як? Думок поки — нуль. Тільки шалене калатання всередині.

Будка охоронця. Звідти, невидимий крізь дзеркальне скло, «обідній» циклоп стежить за порядком обома уважними очима. Цьому пощастило більше, ніж тому, давньому, одноокому. Але часу на вибір епохи немає. Зараз — конкретний час. Конкретне місце. Неповторна й неприборкана реальність…

Наступний крок — чистої води авантюра. Але хто більше за авантюристів випив шампанського? Хіба що професійні дегустатори. Отож-бо й воно.

На стукіт у двері жодної відповіді. Захвилювався. Уява миттю намалювала здорованя, що стиснувся, мов пружина, для стрибка. Відразу після відчинення дверей. Але ті, як і раніше, залишалися незрушними. Пташка не вилітала. Це турбувало ще більше. А може, охоронець милується візитером крізь приціл травматичного пістолета?

Узявся за ручку й повернув. Рішучим кроком назустріч небезпеці знищуються будь-які страхи. Та відразу ж оповило розчаруванням: замкнено.

«З якого б дива цей здоровань замикався? — прошелестіло в заростях думок. Потім над ними зійшло сонце: — Ну ти й тупиш, пане професоре! Там же нікого немає! Роззуй очі! Робочий день закінчився. Охоронці — теж наймані працівники. Навіть циклопи. Навіть сучасні».

Ситуація керувала жорстко. Часу для лірики не залишалося. Тільки дії! Тільки дії!! Дії!!!

Підбіг до початку рідкозубої шеренги. Обідній огляд починав звідси. Ага, от і наша чорна мітка. Отут стояла «Інсигнія». Зараз порожньо. Йдемо далі. Тут немає. Тут теж. Чорний «Ленд Крузер» і блакитна «Хонда Акорд» — «сухі», немов у якісних підгузниках. Далі — порожній простір. Ще далі — група з чотирьох машин. Червоний «Фольксваген Фаетон», лілова «Вольво S 90», срібляста «Камрі» і темно-синя «Тойота Авалон» теж, схоже, користувалися підгузниками. І не абиякими, а тими, що розхвалювала реклама. Знову порожнеча незаповнених місць. Трохи віддалік — ще два чорних автомобілі. Перший БМВ «Ікс-6». Мимо. Далі — шестисотий «Мерседес» і під ним… — чорна мастильна калюжка…

Номер «Мерса» нескладний — АА 0001 КТ. Запам’ятати — простіше простого. Присів глибше. Хотів оглянути підниззя уважніше. Може, помітить що-небудь іще? Гілки якісь або… Та мало що там може бути! А раптом щось таке… Але… позаду залунали кроки. Швидко допетрав: прямують до нього. Найосновніший інстинкт примусив звестися. О-о-о. Картина безрадісна. Важко гупаючи, наближалися циклоп із молодшим братом. Обидва з гумовими кийками. Те, що брат молодший, втішало слабко. Все одно він залишався циклопом.

— Чуєш, ти, юний слідопите? — загорлав, починаючи бігти, старший. — Усе запонку ніяк не знайдеш? Цього разу я вже точно допоможу!

Лисиця якось відразу усвідомив, як це — мурашки по спині. Але його спинні комахи, м’яко кажучи, — не зовсім мурашки. Мало того, що вони жваво забігали невеликою (якщо брати циклопічних братів) професоровою спиною, так ще й затупотіли, ніби пізні захмелілі гості на вечірці в сусідів зверху. І цей тупіт задзвенів печерною луною в обважнілій голові. А потім перетворився на сирену…

Найосновніший інстинкт запрацював знову. Збільшена вага тіла поступово ставала колишньою. І воно ганебно рвонуло до метро.

У чому в чому, а в бігу професор мав ранг королівського кума або, щонайменше, міністерського свата. Те, що риба опинилася в воді, охоронці зрозуміли відразу. А тут і куриво з пивцем не забарились нагадати. Загалом, усе проти них… Та й бігти, мабуть, не дуже хотілося…

До станції «Поштова площа» звідусіль тяглися «беззалізнокінні» кияни, утомлені за довгий робочий день. Поміж них затесалися й гості «древнього, але вічно молодого Києва».

Знову погрався в слалом-гігант. І теж вдало. Схоже, стає професіоналом. Сумувати від цього чи радіти — вирішив подумати пізніше. Зараз треба впевнитися, що хвіст відпав.

Підземний перехід вивів на той бік вулиці Сагайдачного. На поверхні запахло макдональдсівською їжею. Рот наповнився слиною, яку з жалем проковтнув. «Мухомори, — подумав, — теж звабливі». Озирнувся. Походжаючи перед козирною будівлею, брати-циклопи кидали гнівні погляди в напрямку втікача. Напевно, чесалися руки (особливо в того, більшого). Напевно, хотілося «сатисфакції». Але «саме» до рук приходить рідко. Потрібно напружуватися. А хочеться не часто. Ось така боротьба протилежностей…

Глянув на річвокзал. Той з явною повагою дивився на Богдана всіма двадцятьома двома очима. «Точно на мене ставив, — згадалися думки про парі. — Молодець. Не прогадав. Ми ще змусимо про себе говорити…»

Відчувши безпеку, рушив до любої Асікс. В обхід. Уздовж набережної.

Спека потроху спадала. Від Дніпра проривалися несміливі струменці прохолоди. Турботливий татко Борисфен, нарешті, зміг догодити змученим спекою чадам. Це налаштовувало на мажор. Але професор, як стара пошарпана гітара, ніяк не налаштовувався. Думки про ганебну втечу продовжували надокучливо свердлити. І хробак-самогриз бентежно ворушився, немов заблошений удав від зубів надокучливих «квартирантів».

«Стоп-стоп-стоп. А чому вирішено, що це — саме ганебна втеча? — продовжував міркувати, рухаючись, наче на легкій прогулянці. Однак те, що діялося в душі, нагадувало бурхливі судові дебати. Зараз слово мав адвокат:

— По суті, йдеться про грамотно вибудувану стратегію. Цей відступ (так-так, саме відступ) потрібен для збереження сил і засобів. До того ж — у свідомо програшній ситуації. Він підпорядкований загальній стратегічній меті. Програно бій, але не програна битва. А вона — попереду».

Це трохи заспокоїло. Потрібен Бондаренко. Дістав телефон. Абонент не відповів. Повторний виклик. Відповіді знову немає. Контакт відбувся тільки з третьої спроби. Спрацювала магія числа «три». Не інакше.

— Сергійку, — рішуче почав, — потрібно пробити номер ще однієї машини.

— Ото, Богданчику, — продовжив звичну гру Бондаренко, — тоді — номер блонди, а зараз, мабуть, брюнеточку якусь пригледів, ненаситний ти наш?

— Бери вище, — заколивався на одних частотах із головредом, — мулатку. Наступною стане негритоска. Ой, пардон, зовсім забув про політкоректність. Представниця афроамериканської національності. Так годиться?

— Але ж немає такої?

— Буде, — завірив Богдан. — Кавказької національності теж не було. Ну то й що? Створили. Закинули до свідомості. І — нічого. Небо не впало на землю, а Дунай не повернув свої води назад. Маніпуляції, мій друже, маніпуляції… То ти пишеш?

— Не хвилюйтеся, влаштуємо, як у найкращих людей. Ну а щодо мастила — поки нічого радісного.

— Записуй, жартівник-діставальник.

Лисиця почав диктувати:

— АА 0001КТ. Є? Нуль перший, нуль перший, як чуєш? Прийом.

— Записав, нуль другий. Бувай.

— Бувай.

Професорові здавалося, що він уже знає, чий це номер. Але кожен здогад слід перевіряти. І тільки після підтвердження він стане фактом, а не розлетиться врізнобіч блакитними або червоними ганчірочками, як повітряна кулька, коли лускає від необережного поводження. Всесвітня трагедія п’ятирічного малюка.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Щоб перетворити людину на вовка, чаклун одягає на неї вовчу шкуру. Ця обрядодія супроводжується шепотінням відповідних слів, у яких зосереджується головна магічна сила. Одягання шкури може замінюватися підпоясуванням ременем або підкладанням під хатній поріг скрученого пояса. Достатньо переступити через цей пояс — і людина ставала вовком.

Роз’єднання чаклунського пояса (коли він, наприклад, перетирається чи розривається) приводить до перетворення оберненого вовка на людину. Це ж саме трапиться, коли пояс розірвати.

З легенд відомі випадки, коли на вовків перетворювалися наречений і наречена на весіллі (тоді говорили „весілля вовками пустили“).

Вовча зовнішність оберненого робила його злим і хижим, однак внутрішньо він залишався людиною на відміну від вродженого вовкулаки з його вовчою природою. Зачарований вовкулака постійно прагне знову стати людиною. Він не харчується, як вовк, а вишукує людської їжі. Зустрівшись із людиною, не демонструє „вовчої“ поведінки. Не кидається на зустрінутого, а тільки жалібно дивиться в очі й навіть може плакати. Зачарований вовкулака живе у вовчій подобі доти, доки не буде відчаклований. Відомі кілька способів відчаклування: „витрушування“ з вовчої шкури, переведення через хомут, магічне биття („доки шкура не лусне“), розірвання мотузка, що завжди є на шиї у вовкулаки, називання імені людини, перетвореної на вовка. Також знімають із себе пояс, нав’язують на ньому вузлів, супроводжуючи за кожним разом фразою „Господи, помилуй!“, а потім одягають на вовка. Тоді шкура спадає сама, а вовк перетворюється на людину…»

10

У запасі Богданового сьогодні ще залишалося трохи часу — саме поскребти по засіках. Колобок, може, й не вийде, але на пиріжок з повидлом вистачити мусить. Або з маком. Хоча найкраще — із сиром. Із сиром — класика. Такі думки, легенько підштовхуючи, погнали Лисицю до Гореничів. Чекати значних результатів — обманювати самого себе. Але дві-три вечірніх години — уже ні туди, ні сюди, а їхати все одно треба. Хоч сьогодні, хоч потім. Водночас цей вояж можна зарахувати як виїзд на природу. З обов’язковим диханням свіжим повітрям.

У Гореничах хотів потоптатися територією свіжих пліток. В цьому диму не без вогню завжди можна відшукати краплину сурової[8] правди. Або й дві.

Більш-менш пристойний асфальт любій Асікс не те щоб подобався, але виявився не найгіршим. Це тішило обох. Випущене із джунглів київських заторів, авто плекало думку про крила. Але Богдан їх обламував. З найпершого дня, коли опинився за кермом без інструкторської допомоги, перед будь-якою поїздкою ставив завдання «приїхати», а не «дуже швидко приїхати». Між цими варіантами, як переконало подальше водійське життя, пролягала глибочезна прірва. Хто вибирав останній варіант, першого часто не досягав. Про це пам’ятав завжди. За жодних умов. У будь-якому стані. І ще: мав непорушне табу. Певний абсолют. Гранітну заповідь. Спиртне. Кермо й алкоголь завжди сприймав як паралельні лінії…

У Гореничах скинув швидкість до дуже вже середньої. Шанс побачиш життя натрудженого за день села, що зібралося відпочивати, зсередини. Й підшукати потрібного співрозмовника. Або співрозмовника взагалі.

Потенційних «клієнтів» оцінював на око, по-імператорськи віддаючи здобич на розтерзання інтуїції. Та без роботи не залишалася ніколи, тому дякувати не збиралася. За звичне не дякують (вирішила).

Он маленький чоловік невизначеного віку. Щастя до нього приходило всього на два роки (коли служив у радянському війську каптьорщиком).[9] Виписує на велосипеді витіюваті кренделі. Якийсь байдужний до того, що відбувається. І з ним, і з усім світом. Думки, судячи з усього, перебувають далеченько від цього хитромудрого фрістайлу. Схоже, зі змієм зеленим дружбу водив. Дружбанчик! Та й картуз якось по-упирському надітий. Ні, не підходить. Цей коли щось і скаже, то все у відро для сміття…

Ось дівчина. Не скажеш «гарна», але й негарною не назвеш… Така собі, на любителя. Волосся теліпається неслухняним хвостом, який, здається, живе своїм життям і дописує декларацію про незалежність. Вузенький топ. Жовтогарячий, сині смуги. Целофановий пакет з агітаційною символікою (залишився від останніх виборів). Що там за партія? А, блідо-рожева. Соціальні утопісти. Такі ж електоральні понтовики, як і решта, що мріють чергові п’ять (десять? сто?) років «послужити» народові для блага своєї бездонної, як Маріанська западина, кишені. Але знову мимо. А дівчині кульок — доречно… Така-сяка, а все ж користь і від них, від блідо-рожевих. Чи ще якихось… зелено-голубих… Поспішає кудись. Ну й нехай. Не будемо заважати. Може, назустріч щастю? Знаємо, яке воно в дівчат. Сідлає твій принц уже, сідлає білого «Каєна». Зараз вудила тугіше затягне, в сідло — і тільки смерть одна розлучить вас. Або теща чи свекруха за два місяці. Це вже як карта ляже… Хоча, у топі на побачення? Навряд. А-а-а, до подруги, манікюр робити. Художній. Із квіточками. І вже потім — до принца…

Дівочий топ повернув до реальності. Нагадав забуте: у розпалі літо — улюблена пора студентів і творців попсових хітів («пух… жара… июль»). І професорове море ніхто не скасовував… Серце розплакалося. Розум протягнув паперову хустинку, діставши з розірваної упаковки. Дуже до речі. Хоча б так допоміг, раз інакше — ніяк…

Два хлопчаки несуть вудки. Справжні. Бамбукові. Якісь риболовні олігархи. Цікаво: «на рибу» чи додому? Про щось енергійно сперечаються. Може, забули наживку, і тепер доведеться пустити на неї похідну вечеря? Чи — обговорюють, як відмазатися перед домашніми: улов явно залишився в озері. Будь по-іншому, обличчя б укривало бойове розфарбування щасливчика. Але ці, схоже, ще раз упевнилися, що життя — річ малоприємна. Та й норовить пройти між «погано» й «дуже погано». В одвічному борсанні від зарплати до зарплати. І нічого не змінити… А шкода… Бо ж усе в цьому житті зовсім інакше. Лише задумайся…

Біля одного з дворів, із зеленим дощатим парканом, на лавці — дві жінки літнього віку. Навіть осіннього. Одна склала перед собою руки, спираючись на ціпок. Лисиця давно помітив цікаву закономірність: коли вік селянки перевалює за сорок, вона часто переходить до розряду «літніх жінок». Автоматично. За зовнішнім виглядом. Або й раніше. Обов’язкова хустка, блузка, довга спідниця й легкі капці завершують почате віком. Інтуїція напружено придивилася й авторитетно брякнула: вони. Довелося повірити.

Проїхавши вперед, зупинився й вийшов.

— Добрий вечір, — люб’язно привітався, сподіваючись на прихильність. — А що, бабусі, земля у вас продається? — озвучив забійну тему для будь-якого «підкиївського» села.

— Зараз, онучку, все продається. Хоч земля, хоч люди, хоч душа, — філософськи повела, ймовірно, розбитніша, непомітно вколовши. Віком годилася скоріше в матері. Професор зрозумів, несамохіть червоніючи. — Питання тільки в ціні… А ти, напевно, багатій, з нових панів, раз землю прикуповуєш? Земля-бо в нас дорога нині. Більше для бізнесменівского гаманця. Та депутатського. Простому смертному — і не підходь. Покусає й загризе.

Останні слова облили, як несподіваний душ. Підступний. Неприємний. Недоречний.

— Та ні, матусю, — спробував виправити помилку, не виказавши реакції. — Якраз я і є той самий «простий смертний».

— Не жени, онучку, — показала знання молодіжного сленгу, ще раз відплачуючи «онучком» за недавню «образу». — Прості на таких машинах не їздять. Такі дорогі та блискучі — тільки для багатіїв. А для простих — «Жигулі». Саме те, що треба. І недорого, і їде, й мішки везе.

— Простий я, матінко, простий, — сказав голосом невиправного мудреця. — Мільйонами не завідую. Просто працювати звик багато. От і наскладав чесних копієчок на цю красуню. Та й родини в мене немає, щоб витрачати. Так що звичайний я. Рядовий, як усі.

— Ну, не знаю. Може, воно й так, — погодилася. — А земля ж тобі навіщо? На неї теж по копієчці назбирав?

— Не для себе запитую. Для знайомого.

— Тоді ясно, — підсумувала. Але питання ще не закінчилися: — А чого ж він сам не шукає?

— Зайнятий дуже. — Лисиця відповідав, немовби мчав галопом на витривалому й добре об’їждженому скакуні.

— А ти, виходить, ні? — Жінка нагадувала слідчого НКВС. Досвідченого. Чіпкого. Що скучив за стінами допитової кімнати. І обов’язковими зізнаннями.

— У відпустці я, — мовив, безтурботно гойдаючи ногами, що звісилися з обох боків улюбленого коника. — Так що можу для знайомого й виділити якусь годинку.

— Не задарма, мабуть? За долари? Зараз усі з глузду з’їхали з цими доларами. Дихнути без них не можуть. Раніше обходилися й жили більш-менш. А зараз — на все їх, проклятих, готуй. Не тому богові молитися стали. Не тому.

— Хто як… Я чув, жінку тут у вас убили? — вирішив, що підготовчу роботу провів достатню.

— Якби ж то вбили, — обурилася співбесідниця. — Вовкулака загриз. Спочатку зґвалтував, а потім загриз.

— Так уже відразу й вовкулака? — Подив спалахнув на обличчі переконливо.

— Правду тобі кажу, онучку, — переходячи на шепіт, зачастила. — Позавчора… — жінка повернулася до сусідки, кинувши: «Позавчора?» (та кивнула), — у лісі знайшли. Молода. Здорова. Багата. Жити б тільки та діток плодити. Аж ні. І чого тільки до лісу поперлася? Сиділа б удома — жива була б.

— Та досить тобі, Любусю, — включилася інша жінка. Старша. Яка спиралася на ціпок. — На роду в неї написано ось так умерти. А раз так, то він її й на печі загриз би. І нічого не врятувало б.

— Облиште, Захарівно, облиште, — тримала марку Любуся. — На печі воно трохи безпечніше. А якщо шастати невідомо де, то на свою шию обов’язково петлю знайдеш. А я так міркую: вийшла заміж — сиди вдома й стережи чоловіка. Нема чого хвостом крутити. І лазити, невідомо де.

— А що за одна та вбита? — вирішив не зупиняти розмову, що потекла так вдало.

— Ота повійниця? — Любуся якусь мить помовчала, немов збирала енергію для чергового спічу. — Та хто ж її знає? Бони ж, бач як, парканів кам’яних намурували, сховалися за ними зі своїми мільйонами. Думають, що Бога за бороду піймали. Та не буде такого ніколи. У Бога для кожного і пряник, і батіг припасені. А від гніву Божого й кари ніякі паркани не врятують. Разом із мільйонами. Цю теж не врятували. Дихають-бо з нами одним повітрям, що загадили вже — далі нікуди. Та й земелькою однією ходимо. А вона теж серце має. І чує цим серцем багато чого. Дуже.

— А про жінку? — підштовхнув у погрібному напрямку.

— То я ж і кажу. Вони з кріпостей своїх на тракторах цих смердючих, жипах, виїжджаюгь, поваландаються десь — і знову назад. У кріпость. За мури й охоронців ховаються. А чесній людині, думаю, ховатися нема чого… Так що нічого сказати не можу. Знаю тільки, що молода, а за діда пішла. Той колишню свою кинув, що обпирала та годувала, поки він правдами й неправдами мільйони до купи стягував. А коли настягав — непотрібна стала. Молоду тепер подавай. От він і «прикупив» собі. На тридцять років молодшу. А та, дурена, на дідові мільйони поласилася. Гарного життя захотілося. Та тільки недовге воно… Ой, прости, Господи, — жінка перехрестилася. — Тільки Ти їй суддя. Тільки Ти. Прости мене грішну.

— А що знаєте ви? — звернувся до іншої жінки, Захарівни, здається.

— А що ж я можу знати? — наче знітилася та. — Он тільки те, що Любуся сказала… Та у нас всі про це знають… А чого це ви до молодиці тої причепилися? Ви ж про землю запитували?

Лисицю немов скинули з літака. Без парашута. Зараз саме пірнув у хмару.

— Розумієте, — виринувши, почав розстібати ґудзики, щоб хоч якось уповільнити падінння, — перш, ніж викласти чималу суму, треба дізнатися про місце, де жити збираєшся, якомога більше. Раптом проклятим яким виявиться. І за чималенькі грошики прикупиш купу проблем. Не хочеться такої несправедливості. Товар потрібно вибирати ретельно, раз він такий дорогий. Грошики ж не фальшиві віддаєш. А свої. Рідненькі.

— Та Господь з вами! — махнула Любуся. — Село в нас гарне. Нічого поганого раніше не траплялося. При «совєтах» колгосп завжди серед передових був. Заможних. Та й люди не бідували. Усе чин чином. А тепер ось вовкулака завівся… Одведи й сохрани, — знову захрестилася. — Проти ночі поминати нечисту силу…

Захарівна зробила так само.

— Та про що ви говорите, який вовкулака? — усміхнувся. — Казки все це…

— А хто ж тоді горло перегриз повійниці тій? Скажете вовк? Так їх у нас днем з вогнем… Вовкулака це. Точно він, — знову перехрестилася.

— І ви вірите?

— А як же не вірити? Як не вірити? — Любуся заводилася, ніби хтось обізвав її останніми словами. — Мало того, що про це все село гомонить, так мені сама Грициха розповідала. А в неї зять — дільничний наш, Шинкаренко… Злюбилася вона, багатійка ця, з перевертнем, а потім він її й загриз.

— Навіщо? — Богданів подив уклав посмішку на обидві лопатки.

— А я звідки знаю? Крівці свіженько? захотілося… Чи, може, розлюбив… А ти, онучку, піди, як стемніє, до лісу, і там порозпитуй. Інтерев’ю візьми. Може, хто й розкаже що-небудь.

Любуся єхидно посміхнулася й похитала головою. Обличчям Захарівни пробіглася глузлива посмішка. Богдан не втримався і щиро засміявся: цікавий ви народ, бабусі, легко можете навчити розуму кожного. Навіть професора. Дай Боже вам здоров’я!

— Ідея шикарна…

— Ну, так користуйся, онучку, поки безплатно… — Любуся знову почала всміхатися. Обличчя говорило, що спатиме вона сьогодні добре: сміхотерапія справді розслаблювала. — А щодо землі, то це спочатку поїдеш отак прямо, а біля магазину — ліворуч, четверта хата. Зелений паркан із металевими ворітьми. Лебеді намальовані. Скажеш, Любуся прислала.

«Бабуська не інакше як на відсотку сидить», — блиснув здогад.

— Спасибі.

— На здоров’я. Бувайте.

Лисиця рушив, не особливо замакітрюючись щодо «четвертої хати праворуч». Хоча напрямок «до магазину» сприймав як стратегічно правильний. Там завжди є люди. Продавці — так точно. Та й година ще не така пізня.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Коли згадують про вовкулаків, не обходять увагою й таке явище, як лікантропія (ф. „lycos“ — „вовк“ і „anthropos“ — „людина“). У психіатрії таку офіційну назву має хвороба, нервовий розлад (божевілля), який характеризується вірою хворих у те, що їх перетворено чи вони можуть перетворюватися на вовка (або інших тварин). Людина уявляє себе вовком і демонструє „вовчу“ поведінку.

Ця хвороба відома здавна. Її описували ще лікарі минулого: „..лихо починається, коли людину вкусить тварина. Через деякий час в укушеного з’являються перші симптоми: він боїться денного світла, занурення у воду, починає битися, наче скажений, кусати й крутитися. На його нерухомому обличчі спазми м’язів утягують губи й оголюють язик і зуби, з рота йде піна. Хворий видає жахливі гортанні звуки“ (Йозеф Кпавдій Роугемонт, 1798 рік).

Австрійське містечко Візеншафт (1921 рік). Японська дівчина демонструє одержимість образом лисиці. Трохи згодом вона почала поводитися, наче лисиця. У її дітей лікарі констатували ознаки вовчої лікантропіі.

Америка. Учений Річард Нолл описав десятки сучасних випадків, коли хворі люди уявляли, що вони — тварини (з-поміж них — і невідомі). Зокрема, дослідник розповідає про одного молодого американця, який вважав себе котом, що живе в людському тілі. Хоч він мав престижну роботу і мешкав у комфортних умовах, практично весь вільний час присвячував контактам із котами. Доходило навіть до полювання на мишей. Цієї мани його не змогло позбавити навіть інтенсивне лікування упродовж кількох років.

Зафіксовані випадки, коли поряд із вовками, лисицями й кроликами люди уявляли себе птахами. Так, відома розповідь про хворого, який „швидко махав крильми“ й „дзьобав“ їжу. Учені припускають, що лікантропи-„хижаки“ можуть убивати людей, а також поїдати їх після цього…»

11

Біля магазину з претензійною назвою «Аеліта» просто з пляшок смакували пиво п’ять чоловіків. Їхній вік хоч і мав особливу рису — невизначеність, — усе ж перебував у безкрайніх межах між тридцяти й п’ятдесятьма. Веселі обличчя пивопивців, ощасливлених «чарівною рідиною», демонстрували глибоке задоволення життям. Дивні чари цього пійла Лисиці ніяк не щастило осягнути. Паскудний запах. Огидний смак. Купа побічних ефектів (аж до інфаркту «другого чоловічого серця»), а прихильників не меншає. Цей одержаний за гроші мазохізм завжди викликав до пивопивців співчуття. Зараз воно з’явилося знову.

— Ну що, пивце свіженьке? — через силу посміхнувся компанії, ховаючи відразу.

— Відмінненьке, — витираючи вологі губи після чергового ковтка блаженства, відгукнувся, напевно, найсміливіший. Його виділяли виразне пузце, футболка з фейсом Віталія Кличка та бейсболка з логотипом «Чернігівського». Хоча пив «Оболонь».

— От і чудово, — потер руки Лисиця й попрямував до магазину. За хвилину, теж тримаючи пляшку «Оболоні», розчинився в компанії, ставши майже своїм. Але відкорковувати не став.

— Ну як тут у вас життя, хлопці? — узявся до тактики професор.

— Та яке там життя, — вступив у розмову з вигляду найстарший, і лобні борозни почали рухатися в такт словам, — як і скрізь. Ніяк не задавлять. Чого тільки не придумують для простої людини, щоб вона жити перехотіла. Але ми не здаємося. Навіть пивце попиваємо.

— Я чув, вовки тут у вас людей загризають, — зрушив з місця пробну кулю.

— Та які там вовки? — роздратовано видихнув «хазяїн» пуза. — Їх тут, напевно, років з тридцять як ніхто не бачив. Вовкулака це. Вовкулака.

— Не зрозумів? — наскільки можливо, щиро здивувався професор.

— Вовкулака, кажу, з’явився, — підтвердив свої слова пузань із таким виглядом, ніби мав неспростовні докази. — За всіма ознаками вовкулака. Сто відсотків даю, що бабу оту круту він почикрижив. — Сільський демосфен говорив зі знанням справи. Начебто сказане — і справді доконаний факт. І сумніватися не наважуйся!

— І ви в це вірите? — запитав Лисиця, щосили втримуючи скептичну посмішку. Але та настирливим птахом усе-таки випурхнула на волю.

— У нього — більше, ніж у вовків. — Демосфен стояв на своєму, навіть не збираючись хоч якось реагувати на скепсис.

— Чому?

— Тому що тварина на двох ногах страшніша, ніж на чотирьох лапах. Надто ж — коли перекидається на вовка… Та й скільки живу, ніколи не чув, щоб вовки на людей нападали. Особливо — у нас. Дід, пам’ятаю, щось розповідав, але нагадувало те якісь байки. І відбувалось десь за тридев’ять земель. Так що повірити в напад вовка, вибачте, — ніяк не можу.

— А он у газетах писали, що на Чорнобильській станції скажений вовк напав на працівника, — вступив у розмову ще один пивний фанат — у тенісці з мудрованими візерунками.

— Ну, там зона, мутації всякі, — гнув своє пузань. — От він, вовчисько цей, і сказився.

— А може, один із таких скажених і до нас дістався? Та й напав на жінку? — висловила припущення візерунчаста теніска.

— Навіщо це йому? — здивувався демосфен. — Думаю, там, у зоні, в нього й так їдива всякого повно. Та й непросто все з жінкою тією. Кажуть, її знайшли неподалік відчиненої машини. Смерть настала трохи за північ. І що ж вона робила в лісі та ще й серед ночі? Навіщо поперлася? Щоб вийти з машини й чекати, поки на неї накинеться вовк? Не смішіть мене. Ні, тут без нечистої сили не обійшлося. Або її вірного слуги. Людини. При таких розкладах вовк — дитя безневинне.

— Тобто ви вважаєте, що це справа рук перевертня? — поцікавився Лисиця.

— Усе вказує на те, — відрізав пузань перед наступним ковтком.

— Виходить, у вовка ви не вірите, а в перевертня…

— З вовком там усе просто, друже. — Пузань так поспішав доводити своє, що навіть перервав солодкий процес. Не одержавши запланованої дози. — Зоологія чиста. А от з вовкулакою… Темна річ. Зворотна сторона місяця, так би мовити. Світ потойбічного. Адже вони живуть серед нас, як звичайні люди, а от коли настає опівнічна пора… Пам’ятаю, кум якось розповідав, що засиділися вони в лісі на шашликах. І додому вже час — так ні, у плясі ще трохи плюскотіло. От і вирішили «догуляти». А час — саме до півночі. Та й місяць у повні якраз. Ну, вони тихенько розмовляють, раптом чують — гілка хруснула. Потім — моторошний крик, який переходив у виття, а далі — тінь здоровецька (місяць же світить яскраво). А тінь ця майнула — і знову десь хруснуло. Так вони все кинули, в машину — і тільки закуріло. У Житомирській області це було. Біля Ружина.

— Та нажлуктились вони, кум твій з дружбанами, — зробила слушний висновок теніска, — от і привиділось. П’яному і вдень що завгодно може приверзтися, а вночі — сам Бог велів.

— Я тобі говорю! — не сходив з витоптаного місця пузань. — Кум брехати не буде. Раз він казав, значить, точно.

— Насвинячились, от галюни й навідалися. — Теніска залишалася незворушною. — Та й байка твоя дуже вже на небилицю змахує. Повний місяць, тіні, перевертні. І неодмінно північ. А як же? Без неї нікуди… Заяложено якось усе. Ну, хто не чув цих побрехеньок? Кожний у дитинстві трясся, слухаючи, як хтось старший, удаючи досвідченого, втисячне переказував чужу лякалку. Ці історії існували й існуватимуть, поки народ наш житиме… А житиме він вічно.

— Добре, Василю, от ти вчитель, так? Історик. — Пузань розмахував пляшкою, диригуючи. Немов забув про її високе призначення і вміст. Дещиця коштовного напою вилетіла й гепнулась об асфальт. Але диригент на те не зважав.

— А ти ніби не знаєш? — поцікавилася теніска, яку насправді кликали Василем.

— Ні, ти дай відповідь, — забрів пузань по коліна в набридливість, нелегально перейшовши її кордон. І брак безвізового режиму не завадив.

— Ну, припустимо. І що далі? — Василь починав гніватися через очевидну непрофесійність питань.

— Значить — повинен бути розумним, раз дітей навчаєш. — Набридливість сама вирішила гайнути за межі глузувань. Туди, де починалися територіальні володіння образливості.

— Гіпотетично — так, — підтвердив Василь.

— Тоді скажи, вчителю, скажи мені й усій нашій компанії (і чужому цьому теж)…

— Ну що? Що тобі сказати? — Було видно, що Василю починав набридати цей диспут, який проходив явно не за прийнятими для таких випадків правилами.

— Скажи: як зіграє завтра «Динамо» з «Літексом»?

Усіх і все накрило нестримною лавиною реготу, немов уболівальників-ультрас величезним банером з портретом лідера улюбленої команди. Лисиця теж виявився під. В одну мить з нього злетів і яскраво помітний наліт чужинця, і ледь видимий лоск ученого-інтелігента, і захований під усім цим флер непрофесійного детектива. Він просто сміявся. Сміявся разом з усіма. Сміявся щиро. Розслабившись. Насолоджуючись. Живучи… Живучи звичайним людським життям (шкода, бувало це не часто). І нехай вишуканість жарту викликала багато питань, сміятися хотілось все одно. Витримати цей дев’ятий вал не вдалося нікому.

Коли сміхонасолода випарувалася, демосфен продовжив розпинати Василя:

— Добре, облишмо жарти. А якщо чесно: чому в загиблої не було з собою телефону?

— А ти це звідки знаєш?

— Є надійні джерела… — напустив таємничості вовкулакознавець. — Дивак ти, хоч і вчитель. Так я тобі все й здав. Це ж не пляшки, щоб їх в оберемок… Або макулатура… Вторсировина… Це люди. «Створіння з тонкою душевною організацією». Зрозумів? А ти хотів отак відразу. Знаскоку…

— Могла просто забути.

— Що забути?

— Телефон.

— Могла. Але не забула.

— Ти так розповідаєш, начебто був на тому місці і в той час.

— Може, й був. — Хитрий прижмур пузаня змушував думати, що сказане — правда.

— Все ясно: сиріусу більше не наливати. Зачекай, а пиво в тебе яке? Може, підмішане щось? А то при здоровому глузді таке мести… — Василь повернув до себе етикетку. — Та ні, звичайне, як у всіх. Тоді що?

— Проста логіка, — показав пузань, яким має бути задоволення собою. — Не могла вона вирушати до лісу й не взяти телефон. Ти можеш собі уявити сучасну просунуту людину в лісі й без телефону?

— Важкувато.

— Я теж. Тоді куди він подівся? Випарувався?

— Хто ж його знає?

— Вовкулака забрав.

— Угу, — закивав Василь, розтягуючи губи в посмішку, — щоб дзвонити вовкулачисі. Або у вовкулацький секс по телефону… Оце ти видав! Тут і вовкулака — питання на рівні мильної бульки, а ти ще з цим телефоном… Молодець. Фантазуй далі. — І вчитель поплескав дивака по плечу.

— А що тут фантазувати? — заводився демосфен. — Сам поміркуй. Телефон у цієї багатійки, напевно, не слабким був. Не одну тисячу гриваків, а може й баксів.

— Та навіщо ж він твоєму вовкулаці? Як він своїми пазуристими лабетами кнопки натискатиме? — Жарт сподобався насамперед самому Василю. І його посмішка перетворилася на «либу».

— А чому це «пазуристими»? — відреагував розгарячілий демосфен. — Він же з вовкулаки назад людиною стає. Отут йому телефон і до речі. У звичайному, людському, житті.

«Справді, — подумав Богдан, — куди подівся телефон? На місці його не виявилося. Виходить, забрав убивця. Вовкулака… Смішніше не вигадаєш, а логіка схиляє саме до цього. Хоча міг і хто-небудь інший. Їхав чи йшов лісом, побачив, підійшов. Забрав телефон та й здимів чимдуж від гріха. Але чому ж тоді сумочка й гаманець на місці? Вони що — менш привабливі? Теж питання…»

— O-о-о, — насмішкувато протягнув Василь. — Шарманщик знову заводить обридлу пісню. Ти ж доросла людина, а віриш у сон рябої кобили.

— Народ даремно плескати не буде.

— Так народ цей — ти, та я, та ці люди. От ти зараз що робиш? Саме й клеплеш язиком. І що — не надаремне? Метеш тут про перевертнів, а завтра все це сприйматимуть майже, як факт. От тобі й народ. От тобі й казка-небилиця про солом’яного бичка.

— Ну а хто ж її, бабу цю, так цікаво оформив? Горло ж роздерте.

— Не знаю. Слідчі розберуться.

— Ага, розберуться, — далі заводився пузань. — Де так розбиралися? Багато таких от дивних злочинів розкрито? А якщо й розкривалися, то фіктивно. Саджали невинних людей. Або й розстрілювали. Он у справі про вітебського маніяка скільки лівих постраждало? Отож. Ми теж книжки читаємо, хоч і не вчителюємо. — Демосфен, схоже, тріумфував, а фейс Кличка на грудях широко посміхався.

— Ну, брате, якщо так міркувати, то…

— Можеш говорити що завгодно, а без нечистої сили тут не обійшлося. Згадаєш мої слова…

— Ні, — відрізав Василь, — це пусті розмови. Давай краще про футбол…

Компанія почала дружно розмірковувати про чергові провали «Динамо» на євроарені. Охочих додати своїх п’ять копійок виявилося значно більше, ніж до цього. Аналіз здавався цікавим. Просто, як уважали футбольні аналітики з Гореничів, у команді декларують одні речі, а всі зусилля спрямовують на інші. Причому — діаметрально протилежні. Заяви про найвищі цілі в єврокубках ніяк не в’язалися з провальною селекційною політикою. І чому бразильці грають у захисті, а в нападі немає жодного?

«Ця тема, — почав міркувати Лисиця, — ще нескінченніша за тему перевертнів. Особливо тут і зараз».

Дочекавшись нагоди, відкликав демосфена й сказав:

— Мене звати Богдан. Ось мій телефон, — простягнув візитку з журналістською іпостассю. — Чесно кажучи, тема перевертнів мене дуже цікавить. Власне, я й працюю над матеріалами, що стосуються вбивства тієї жінки. Бачу, ви людина тямуща. Тому хочу попросити: якщо довідаєтеся що-небудь цікаве, зв’яжіться. Я обов’язково віддячу.

— Та немає проблем! — вибухнув посмішкою. — Зробимо. Мені це теж цікаво.

— А як вас звати? — Лисиця тільки зараз зрозумів, що не знає імені пузаня.

— Єгор, — відповів якось невдоволено. — Хоча всі називають Жорик. А дружина, коли гнівається, скорочено — Жор. Поїсти, знаєте, люблю. Оленка, пасія моя, так та — Жорж. Ця штучка романтична…

— Дуже приємно, Жорику. То я можу на вас розраховувати?

— Без варіантів. Знаєте, по-моєму, там усе непросто. Ой, як непросто. От дивіться…

І Жорик почав викладати факти, думані-передумані Лисицею не раз. Але професор терпляче слухав, даючи співрозмовникові відчути значущість — і його, і викладених міркувань. Це вдалося відразу. Гореницький демосфен викручувався щосили, намагаючись довести столичному «журналістові», що, звернувшись до нього, той зробив правильний вибір. Головне — гідний.

Богдан відчував задоволення від цієї знахідки. Виходить, недаремно зважився на цей вечірній променад. Окрім дихання цілющим повітрям, у Гореничах знайшов, як зараз здавалося, надійні очі й вуха.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Як вважається, стати лікантропом можна шляхом використання магії (коли перевертня проклинають), після укусу іншого перевертня або генетично (в результаті народження від хворого на лікантропію). Для двох останніх випадків характерна невиліковність. Однак часто ознаки лікантропії виявляються не відразу. Захворювання може „спати“ в людині дуже довго й показати себе в якихось несподіваних, незвичних умовах (сонячне затемнення, парад планет, смертельна небезпека тощо). Такий перевертень починає демонструвати надзвичайну агресивність, жорстокість. Він раптово спалахує гнівом, хворобливо реагує на різкі звуки, втрачає сон, починає багато їсти, невідомо через що турбується, стає підозріливим, показує інші ознаки неприродної поведінки. Люди-вовки не хворіють, не піддаються старінню, їхні рани заживають дуже швидко. Щоб убити такого перевертня, треба пошкодити серце або мозок (відрубання голови, тяжке поранення в груди, задушення та інші способи, що призводять до кисневого голодування). Повір’я розповідають про страх лікантропів перед сріблом.

Нещодавнє відкриття генетичного „синдрому лікантропії“, звісно, досить серйозно руйнує весь той містичний ореол, таємничий шарм, який витворився в легендах упродовж багатьох століть. Однак людина, одвічний невиправний романтик, досі вірить у те, що таємничі люди-вовки й нині можуть переслідувати свою жертву в опівнічному лісі, осяяному місяцем у повні.

На захист людей від вовкулаків ставали „ярчуки“ — особливі собаки, що мали дуже велику силу й вовчі зуби. Формула їхньої появи жорстока: коли самиця наведе цуценят, треба її і всіх їх перебити, залишивши всього одну самку з новонароджених. І робити так цілих дев’ять поколінь. І лише дев’ята самка наведе ярчуків…»

12

Лисиця під’їжджав до Києва. Праворуч пропливав поворот до «Чайки».[10] На зупинці «голосували» чоловік і жінка, але не підбирав (послухався внутрішнього голосу). Та й список добрих справ на сьогодні заповнений. Від серця відлягло.

Залунала шедевральна «Весна». На дисплеї з’явилося «Дарина». Внутрішньо затремтівши, зупинив авто й натиснув на «зелену трубку»:

— Алло.

— Добрий вечір. Це Дарина, — голос звучав бажаною мелодією.

— На екрані так і написано, — намагався стримувати емоції.

— Чудово! Який правильний у вас екран. Я… — дівчина на мить замовкла, немов набирала повітря, щоб сказати впевнено, — хотіла б з вами поговорити.

— Де й коли? — Навіть не поцікавився, про що. Розумів: про важливе. Інакше б не подзвонила. Хоча… Це ж жінка… Можливе все…

— Завтра. Знову біля «Новуса». Годині о вісімнадцятій.

— Чесно кажучи, не знаю, — тремтіння посилювалося. — Думаю, не зможу.

— Шкода… — Розчарованість кількаметровим цунамі накотилася на крихітний острівець. Без попередження синоптиків.

— Зате можу прямо зараз.

— Ви серйозно? — Цунамі, щойно перейшовши прибій, умить передумало й подалося назад. До океану.

— Цілком. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте.

— Я… я… — у Дарини, схоже, трапився збій програмного забезпечення. Або забула решту слів. Чи від збурення заговорила по-німецьки, даючи згоду. Але професор усе ж вирішив переконатися:

— Dermaften ihr einverstandener?[11]

— Не зрозуміла? — таки згадала ще кілька слів.

— Мені здалося, що ви заговорили німецькою, — відповів, стримуючи посмішку. — Тому я теж перейшов на неї, поцікавившись, чи ви згодна?

— Адресу пам’ятаєте?

— Скиньте есемескою.

— Гаразд, — зраділа Дарина і з салону любої Асікс повернулася до Коцюбинського. Лисиця залишився. Замислився… Ця дівчина без дозволу застрибнула до серця, наче знала, що там є місце. І хоч його дуже мало, усе ж воно є. Розрив із Жанною, забарикадувавши вихід, ще продовжував нити…

Перед поїздкою до Польщі стався приголомшливий випадок. Таке неможливо навіть уявити. Богдан чекав Жанну біля «Київської Русі» (збиралися сходити на якусь гучну прем’єру). Уже помітив знайому постать. Уже пішов назустріч. Проте ніби з-під землі з’явилася Наталка Осієнко — студентка-четвертокурсниця. Вихопила з рук троянди й почепилася на шию, знавіснілою п’явкою присмоктавшись до вуст. З несподіванки ледь не збожеволів. Обличчя надприродно спалахнуло. Коли п’явченя пощастило відірвати, букет залишився в Наталчиних руках. Та дивилася так закохано, що відразу захотів перенестися на який-небудь не позначений на карті атол. І щоб там ніколи не знайшли.

— Добрий день, — знесилено видавило п’явченя, ніби всю енергію витратило на стрибок.

Богдан лише кинув знищувальний погляд і, нічого не сказавши, обійшов.

Жанна вже не йшла. Зупинилася й розгублено спостерігала. Коли Богдан підійшов, покотилися сльози. Лисиця мовчав. Хотів що-небудь сказати, але не знав, що… Що це тупий нікчемний жарт? Що він не знає цієї дівчини? Що дівчина помилилася? Таких «що» могло бути ще кількадесят, але… Зараз вони вже не мали жодного сенсу. Очі Жанни злякано дивилися в нікуди. Крізь Богдана. Крізь Наталку. Крізь увесь світ. Лисиця розумів, у якому стані дівчина. Розумів і те, що зараз потрібні якісь дії. Але тіло перестало бути слухняним, добре відлагодженим механізмом. Втратило керованість. Можливо, через стрибучого злого генія? А що як під час поцілунку Наталка впорснула якусь магічну рідину? І тепер професор стане навіки прикованим до неї… зомбі? Можливо, він злякався і тепер не може вигнати страх. Можливо, його загіпнотизував розгублений Жаннин погляд. Здавалося, цієї миті дівчина не пам’ятала, хто вона і що збиралася робити. Загубилась у часі й просторі. Забула навіщо жити… Бо — втратила серце…

Лисиця так і залишився нерухомим. Нерухомим і бездіяльним.

Жанна по якомусь часі ожила. І — не сказавши жодного слова — пішла. Ступаючи невпевнено. Якось приречено. Наче очікувала, що в спину зараз вистрілять…

А Богдан продовжував манекенно стояти. Цей параліч ніби вихопив його з вироліту життя й поставив, наче живого пам’ятника, десь на видному місці в іншому вимірі. Пам’ятника втраченому коханню…

На дзвінки Жанна не відповідала й сама не дзвонила. Лисиця болісно переживав. Тлів душею. Але з часом біль почав затихати. Потім трапилася Польща… А Наталці Осієнко, що, як завжди, сиділа за першим столом, поставив ту оцінку, на яку вона заслуговувала… «Відмінно»…

І ось тепер з’явилася Дарина…

Мріючи про відпочинок, «Новус», однак, продовжував трудовий день. Довгий. Виснажливий. Наповнений звичними подіями.

Залишивши авто на парковці, заскочив до супермаркету, щоб купити «Київський» торт і зелений «Greenfield». Витратив не більше десяти хвилин, бо всю дорогу пробіг. Пришпорив японського мустанга. Увесь шлях пройшов з перевищенням швидкості, але любу Асікс так і не зупинили. Цього разу вищі сили ДАІ стали на бік поспішайка.

На четвертий поверх забіг на одному подиху. Зупинився перед знайомими дверима з цифрою «47». Серце шалено гупотіло: прослизнути б у замкову щілину! Проте — передумало. Бо це — зрада. До квартири потрапить разом з усім тілом. Тому що — команда.

Загнавши дихання до більш-менш пристойних меж, несміливо натиснув на кнопку. Відразу уявив, як господиня, зрадівши, побігла відчиняти. І справді. Тільки-но уявна Дарина опинилася біля дверей, почув, як запрацював замок. Не запитавши, відчинила і… Перед очима постала красуня. Одягнута в добре підібрані голубі джинси й білу футболку з великим яскравим сонцем і силуетом людини, що йшла йому назустріч буквами sun life, дівчина сама сліпуче сяяла, значно переважаючи потуги намальованого світила.

— Dory filghaxija, — заїкаючись, сказав Богдан.

Дарина здивувалася, бо нічого не зрозуміла.

— По-мальтійськи це означає «добрий вечір», — допоміг професор.

— А чому по-мальтійськи? — усе ще не розуміла дівчина.

— Я подумав, що сьогоднішній вечір мусить бути якимсь незвичним. Принаймні перші хвилини вже явно такі. Та й ні ви, ні я не думали, що він узагалі буде спільним.

— З вами важко не погодитися, — закрутила головою Дарина, — якщо початок такий, то яким буде продовження?

— Усе залежить від нас.

Виплекана роками танцювальних занять, грація здавалася безумовним рефлексом — настільки органічно вона вжилася в Даринине тіло. Без неї дівчину й не уявити. Як квітку, що ніколи не цвістиме, або пісню, яку ніколи не заспівають. Тепер, коли не треба нести важезні пакети, Дарина могла бути розкутою. І — граційною. Привабливою. Справжньою.

— А чай у мене є й свій, — сказала господиня, коли Богдан, поклавши принесене на стіл, мив руки.

— Але ж ваш — не «Greenfield»?

Дарина посміхнулася й дістала пачку «Vanilla wave». Увімкнула чайник. Лисиця зайшов до кухні й засміявся.

— А зате мій — зелений.

— То який пити будемо? Кожен свій? — Очима дівчини гасали грайливі бісики. Здавалося, ще мить — і вони вистрибнуть, розлетяться квартирою, як непосидючі бешкетливі малюки, розгорнувши філію дитячого садочка.

— Це не сприятиме єднанню, — невідомо, з якого переляку заговорив Лисиця, наче модний політичний оратор. Проте відразу ж і зрозумів непокірну двозначність сказаного. — Я хотів сказати, що за віруваннями наших далеких пращурів…

— Я думаю, пращури нас зрозуміють. У жодному разі. — Бісики, як за командою, зупинилися, ніби намагаючись підслухати розмову, що ставала дедалі цікавішою…

Ця дівчина Лисиці подобалася. Подобалася зовнішність. Подобалися рухи. Як вона говорить. І що. Як постійно ледь-ледь усміхається, дивлячись у його бік. Закрадалася думка, що в сценаристи сьогоднішнього вечора записалося саме Щастя. Отак. Не більше й не менше.

Дарина залила чай. Відрізала по шматочку торта. Більший поставила перед гостем. Торт здавався смачнішим, ніж завжди. Звісно, так могло статися зовсім не через кулінарні причини, але професора все влаштовувало: сценарист роботу знав чудово. Віртуоз.

— А що там із вашою школою? — вирішив пошукати цікавих тем. Щоб послабити напругу, виниклу, коли опинились візаві.

— Поки все тихо, — підняла брови. — До кінця місяця, думаю, все одно допрацюємо: гроші ж батьки здали. Та й участь у кількох конкурсах запланована. Чіпати нібито не повинні. Хоча… Сьогодні навіть найбезглуздіше рішення чи дія подиву вже не викликає. Звикли. Самі чи примусили. Особливо постаралися ЗМІ… Ой…

Дівчина замовкла, стурбовано блимнувши на «журналіста». Той усміхнувся:

— Правильно ви все сказали. Але… Серед журналістів є люди різні. Як, втім, і серед решти. Один, не вагаючись, підписує угоду із сумлінням. Ще й радіє з того. Інший же, всупереч усьому, пам’ятає, що таке порядність. І продовжує залишатися таким… Ну, а що далі, якщо вас зі школи попросять? Або закриють її зовсім?

Почуте Дарину навіть не насторожило. Очевидно, вже собі відповіла.

— Потихеньку підшукую, — почала кусати губи, — розіслала резюме. Відповіді, правда, поки немає, але то пусте. У житті всякого бувало. Кожна складна ситуація дається для того, щоб ставати сильнішим. Переконана. Тому можливі проблеми зі школою трагедією не стануть. Значить, для мене вже готове інше, але обов’язково краще місце. Та й зі школою невідомо, що буде. Може, все залишиться, як було. Так що вперед дивлюсь упевнено. І бачу там лише лагідне сонячне світло й тепло. І себе. Неодмінно щасливу. У сонячному світлі.

Богдан подивився на футболку.

— Такому? — кивнув у бік малюнка.

Дарина теж подивилася, хоча прекрасно знала, що там зображено.

— Кращому, — щиро всміхнулася.

Лисиця почувався щасливим. Спілкування з цією привабливою й розумною дівчиною все більше затягувало, наче безжалісний вир необачну жертву. Останню, правда, чекала загибель, а Богдана (так підказувало серце) — бажана насолода. Від спілкування двох людей. Яким це спілкування подобалося. Зустріч з Дариною сприймав як дарунок долі. Як ліки від важкозагойної рани, залишеної розривом із Жанною… Шикарні. Божественні. Солодкі.

— До речі, — пожвавішала Дарина, — дізналися щось нове про загибель Олі?

Місце бешкетливих бісиків ув очах зайняв кришталь сліз. Цього Лисиця боявся. Але те, чого найбільше боїшся, обов’язково притягнеш у своє життя. Закономірність. Маєш!

— Версії висловлено різні, — почав обтічно, — але зібрано не так багато матеріалу, щоб витанцювалась якась одна. Слідчі працюють. Думаю, скоро все стане на свої місця.

— Ви гадаєте, вбивцю знайдуть? — запитала довірливо.

— Без варіантів, — запевнив. — Причому найближчим часом. Працюють же найкращі слідчі. А вони — вовки досвідчені. Не одну собаку з’їли. Так що це лише питання часу.

Лисиця брехав майже професійно. Навіть дивувався, що так легко виходило. Зазвичай червонів, плутався, збивався. А тут… Хоча ні. Трохи почервонів і зараз. Але що, власне, брехня? Те, що знайдуть убивцю? Хіба не так? Та він перший для цього рисачитиме день і ніч. Те, що працюють найкращі слідчі? Чи те, що вони досвідчені? А як може бути інакше? Це ж Київ. Столиця все-таки. А в столиці, за визначенням, усе мусить бути найкращим. Так що сказане — майже правда.

— Жарко у вас… — провів долонею по чолу.

Дарина підвелася й ширше прочинила вікно. Холодніше не стало. Жест швидше психологічний. Як психологічна зброя. Дія є, а результату одразу й не побачиш.

— Ви тут про вовків говорили, — сіла на місце й зробила ковток. — Я теж дещо згадала. Дивіться. Раніше в театрі Оля майже ніколи не з’являлася. Дуже зайнята. Проте останнім часом стала вчащати. Якось враз перетворилася на завзяту театралку. Причому відвідувала тільки один театр.

— Це цікаво, — зосередився Богдан. — І який?

— «Костянтин», — майже пошепки повідомила дівчина.

— Знаєте? На Великій Житомирській. Я кілька разів бачила в неї квитки. Там якраз почали давати «Затьмарення». Я потім сама ходила. Заради цікавості. То там і вовки, і вовкулаки…

Лисиця провалився в якусь тривожну безодню. Польотом забило подих. Тіло перестало слухатися. Почав «запускати». Довго нічого не виходило. Наче хтось лихий і невидимий міцно стискав легені. Та ось небо змилостивилось. Вдихнув. Поки «летів», свідомість малювала лихі замрячені полотна. Та коли знову вдихнув, тіло ожило. Химерні картини розсипалися, як страшний сон, прогнаний світанком.

— Таке буває, — сказав, удаючи спокійного. — Я колись гречаної каші терпіти не міг, а потім, коли її вміло приготували… Тепер уже й життя не мислю без неї. А за те, що згадали й розповіли, дуже вдячний.

— Ви ж попереджали, — почала виправдовуватись, — от я й подумала, що це може бути цікавим.

— І це справді цікаво, але… — подивився на декодер під невеликим телевізором. Вимкнений, він працював у режимі годинника.

— Уже час. Та й роботи завтра багато. А ви коли прокидаєтеся?

— У мене завтра вихідний, — засяяла. — Взяла заслужений відгул. Так що можу спати до витріщи ока. На законних підставах… А ви ще трохи побути не можете? — почала згасати на очах. — Ще чаю вип’ємо…

Богдан відчув, як кров гайнула до голови й обличчя знову вкрилося червоним. Насправді, їхати зовсім не хотілося. Навпаки: з радістю навіть залишився б до ранку. Але… Всього лише друга зустріч і вперше в гостях. Усе це вносило до роздумів барви якоїсь легковажності. Несерйозності (чи що). А вона професорові не личить. Жарт, звісно. Але обов’язкову частку правди з нього викинути неможливо. Не хотів, щоб дівчина сприйняла, як шелихвоста. Водночас бачив, що Дарина не хоче залишатися сама. Втомилася від самотності. Розійшлася хай і з цивільним, але ж чоловіком. Втратила близьку подругу. Виходило, що довкола утворилася якась справжня порожнеча. Безлюдний простір. Людська пустеля. Ніби хтось усе це робить навмисне… Тому й шукає виходу. Чи навіть порятунку. Прагне якнайшвидше заселити це пустельне безлюддя.

— Ну… — зробив паузу, ніби вагався, приймаючи доленосне рішення, — ще по одній.

Дівчина зраділа і радо заметушилася біля столу. Знову закипав чайник. Знову засипався зелений чай. Знову пливла розмова. І — паралельними курсами люди. Але поперед них поспішав час. Той мав німецьку пунктуальність: ще жодного разу не запізнився, не затримався…

Сонний декодер висвічував уже надто непристойні цифри. Дарина перехопила Богданів погляд у їх напрямку, й очі погасли.

— Я таки піду, — несміливо мовив. — Пізно вже.

— Так-так. Звичайно, — розгублено прореагувала дівчина.

— А ви, до речі, щось мені сказати хотіли, — згадав професор офіційну мету візиту.

— Так я й сказала, — наче прокинулась від розгубленості, — про театр.

— Зрозуміло.

Підвівся.

— Дякую за гостину, — вклонився.

— Що ви, — запротестувала господиня. — Це вам спасибі. Тортик смачний. Чай… І розмова…

Зупинився біля дверей і озирнувся. Дівчина розчаровано дивилася вслід.

— Ще раз дякую. — Узяв її руку й поцілував. Спостерігала мовчки. Відчув потужний струм. Очі дівчини перетворилися на дві просторові вирви, куди потягло професорове серце. Проте свідомість обома руками міцно вчепилася в нього, не бажаючи відпускати. Та сили нерівні. І Богдан незчувся, як його губи вже торкалися лагідних вуст дівчини, а руки жадібно обіймали гаряче трепетне тіло. Дарина теж обвила Лисицю, наче хотіла прив’язати до «тут і зараз». Діялося щось неймовірне. Здавалося, що все відбувається або не з ним, або вві сні. В обох випадках дійсність вирядилася нереальністю. Коцюбинське… Чужа квартира… Дівчина, яку бачив удруге в житті… І цей несподіваний спалах. Затемнення? Вулкан? Ураган? Цунамі? Землетрус? Повінь? Усе одночасно, помножене на торнадо! У серці й поза ним. У навколишньому світі. У всьому Великому Всесвіті. Чи двох маленьких, що стали одним Великим. Величезним. Навіть ВЕЛИЧНИМ. Та чи надовго? Хоча довго таке тривати не може: руйнівні наслідки й від нетривалого…

— Я піду, — прошепотів, випірнувши з Дарининого всесвіту. І витяг за собою рештки свого. Частина все ж випірнати не захотіла. — Мені вже час.

— Я… розумію, — зробила крок назад, — усе це якось так…

— Угу, — мугикнув, наче це саме те, що потрібно зараз. — До побачення.

Відчинив двері й опинився в напівтемному коридорі. Здалося, що серце залишилося в квартирі. Але кликати його з собою — марна річ. Змирися. Усе переноситься на завтра. Дасть Бог ранок, дасть і розум. А серце… Буде розум — із серцем розберемося.

«Консерватор бісів! — лаяв себе, йдучи сходами майже навпомацки. — Так усе чудового йшло. Навіть важко повірити, як чудово. А ти…»

Люба Асікс, як і минулого разу, притулилася до Дарининих «Жигулів». У цьому читався певний символізм. Подумки плямкнувши, закинув себе до салону. Двигун запустився якось байдужно, без емоцій. Лисиця запідозрив образу. А може, й ревнощі. Але всі інтерв’ю — зранку. А зараз — додому і в люлю.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Як уже згадувалося, фольклорний мотив вовкулацтва постав на досить потужному ініціаційному підґрунті, до якого в процесі імітації смерті та воскресіння входять ідеї обміну душею (чи життєвою енергією), який відбувається між людиною й тотемним божеством. Одягання ініціантів у вовчі шкури, здійснюване під час обряду, мало символічне значення: посвячуваний перевтілювався у тварину-тотем. Вірили, що в результаті він одержував як дарунок силу й надприродні вміння.

Фольклорний образ людини-вовка має значне поширення в міфологічних системах багатьох народів. У ньому вчені виявляють виразні сліди войовничих воїнів-професіоналів із їхнім поклонінням вовку, відомих індоєвропейській традиції, що характеризується наявністю спеціальних військових загонів, сформованих із таких воїнів. Українській усній творчості притаманні легенди, героями яких виступають козаки-вовкулаки, що в сутужній ситуації могли, ставши вовками, втікати від ворожих загонів. Українська народна уява чаклунські здібності приписувала й легендарному кошовому отаману запорожців Іванові Сірку. Його фольклорний образ багато в чому має ознаки індоєвропейських міфічних вождів, які володіли магічною силою й перевертницькими вміннями. Дослідники звертають увагу на прізвисько отамана. Його Сірко отримав на Січі згідно із запорозьким звичаєм. Воно характеризується вовчо-собачим походженням (відомо, що „Сірками“ в Україні часто називали собак). Традиційно у слов’янському фольклорі за вовком закріплено епітет „сірий“…»

13

Сьогоднішній ранок незвичайністю не вирізнявся. Усе, як завжди. Пробіжка, турнік, гантелі. Зелений чай і чудовий настрій. Життя давно вже стало надійним компаньйоном.

Ранній дзвінок Бондаренка як несподіванка вже не сприймався. Скоріше — навпаки. Навіть порадував. Учора ввечері Богдан відіслав на його електронку невеликий звіт і деякі міркування. Про надзвичайні успіхи говорити не випадало. Але ж зроблені всього лише перші кроки.

— Прочитав твоє послання, — рівним голосом повідомив головред. — Усе нормально. Рухаєшся в потрібному напрямку. Давай до вечора нову статтю.

— Саме збираюся доопрацьовувати.

— У мене є нова інформація.

— Доречно, — відрубав Богдан.

— Але не щодо мастила, — хмикнув Бондаренко.

— Згоден на те, що є, раз про мастило нема.

— Тоді слухай. Але для початку скажи, як ти ставишся до збігів?

— А як до них можна ставишся? Не знаю. Приємні — радують, а неприємні — засмучують.

— Зрозуміло. Але я про інше. Мене цікавить, наскільки ти віриш у їхню випадковість.

— Будь-який збіг має випадкову природу. Якщо ж два факти збігаються закономірно, це вже не чистий збіг (тобто випадковість, сліпий випадок), а результат дії певного механізму, жорстко зумовленого яким-небудь природним або соціальним законом.

— Тоді слухай далі, теоретику. Зі своїх каналів я довідався про те, що в новому київському театрі «Костянтин» назріває невеликий шкандаль. Адміністративні служителі Мельпомени стурбовані там, що їхній актор Антон Свідерський вчора не з’явився на репетицію. Ні домашній, ні мобільний телефони не відповідають. А сьогодні ввечері спектакль.

— Щось я не дуже в’їжджаю, яким боком тут я?

— Але ж ти любиш театр?

— І що з того?

— Нічого. Просто дослухай. Свідерський грав у п’єсі Фрідріхсона «Затьмарення» хоч і не головну, але все-таки помітну роль…

Бондаренко замовк. Лисиця загорівся: що за піжмурки?

— Та не тягни ти кота за хвоста, — гримнув на головреда «підлеглий».

— …вовкулаки, — видихнув той.

У Богдана зупинилася кров. Йому навіть здалося, що він на мить змотався на екскурсію до паралельного світу, де побачив, як рука невідомого лиходія просто відключила його серце. Холоднокровно. Жорстоко. Безжалісно. Це вже занадто! Знову вовк-вовкулака! Зачароване коло якесь! Стоп. А Дарина ж учора говорила і про «Затьмарення», і про вовкулаків, і про квитки до «Костянтина», які вона бачила в Ольги Довгань. Це що? Низка божевільних збігів або чийсь продуманий план?.. Однак скільки не говори «халва», а в роті солодко не стане. Поки її туди не покладеш. Треба вирушати до театру.

— Ти чого там замовк, пане академіку? Подумки перемножуєш сімсот тридцять дев’ять на триста сорок сім?

— Майже. Обмірковую новий план.

— Тоді успіхів. І в обмірковуванні. І в здійсненні.

Бондаренко відключився, а Лисиця, немов зачарований (обов’язково злим чарівником), не міг зрушити з місця. Щось підказувало: жодного збігу тут немає…

«Костянтин» відкрився щось близько двох років тому. Ця, на перший погляд, божевільна ідея спала на думку режисерові-початківцю Костю Заскельному — недавньому випускникові університету Карпенка-Карого. Око сучасного обивателя на раз ловило абсолютну непотрібність такого кроку. Кіоск «Шаурма» — і той рентабельніший. Однак упертий Кость вірив: справжній талант і місце своє на театральній карті знайде, і глядача свого здобуде. Помилився амбіційний молодик чи ні — мусить показати час. Два роки для театру — період утробного розвитку.

Сюди, на Велику Житомирську, Лисиця вже якось навідувався. На прем’єру «Слуги двох панів». Спектакль здивував новизною прочитання вічної, та воднораз свіжої теми. Добре пам’ятав, що гра групи залишила непогане враження. Особливо сподобалася акторка, що грала Беатріче. Правда, більше як жінка. Але на те вона й акторка, щоб бути гарною. І подобатись глядачеві. Ці спогади спалахнули з особливою силою, коли ввійшов до будівлі «Костянтина».

Ага. Ось і репертуар. Назву сьогоднішнього спектаклю заклеєно білим чотирикутником з написом: «Кость Заскельний». І нижче: «Одного разу буде вчора».

«Талантище цей Кость, — подумав, — і швець, і жнець, і на дуду грець. Мабуть, одну з ролей теж грає. Всі театральні професії освоює. Чи просто банально заощаджує?»

Віконце квиткової каси. Право насолодитися Мельпоменою продавала жіночка, що явно віддала театру все життя. А розпочалось воно уже давненько. Правда, ким працювала раніше, одразу й не скажеш. Уважно придивився. Жіночка зосереджено плела. Спиці вправно рухалися химерною траєкторією, креслячи невидимі вигадливі фігури. Доглянута зовнішність підштовхувала побачити в ній колишню (можливо, й успішну) актрису, що доживає театральне й життєве століття в подобі банальної квиткарки. Хоча з не меншим успіхом вона могла бути й вічною продавщицею квитків, яка все життя мріяла стати актрисою. Або принаймні — бути схожою на них. А про місце роботи завжди говорила, що «служить у театрі». Ставлячи після цих слів три багатозначні крапки.

— Добрий день, — закинув у віконце.

Почув увічливу відповідь.

— Вибачите за нескромне питання, — почав прохацьким тоном, — а чому до репертуару внесено зміни?

— Є на те причини, — відрубала, не відриваючись, жіночка низькотемпературним тоном. Він знищував паростки сподівань на щось суттєвіше, десь глибоко в душі плеканих Богданом. Хоча ні нового, ні загрозливого не пролунало. Не вперше. Бувало й холодніше. І зубастіше в енному степені.

— А можна докладніше?

Це питання чкурнуло врозріз і стратегії, і тактиці. Правда, зрозумів це пізніше, ніж того вимагав момент.

— Якщо ви, юначе, з міліції, то покажіть посвідчення, а якщо просто з цікавості, — довідкове бюро біля метро «Хрещатик», — сказала, не зупиняючи спиць.

Де бюро, Лисиця знав добре. Проте розумів, що це навряд чи порадує співбесідницю. Радше навпаки. Тому залишив у таємниці. Але посвідчення показав. Щоправда, не міліцейське.

— Я з газети. Журналіст.

— О Господи! Тільки не це! Такого щастя бракувало. — Обурення зобразила натурально. І вперше відірвалася від плетива.

«Все-таки треба було сказати про бюро, — подумав, — це б пом’якшило перехід до журналіста».

— Ну, що ж ви скрізь пхаєте свій ніс кілометровий? — Тональність переконала, що починає зароджуватися торнадо місцевого крою. — Ніде ніяка паска без вас не освятиться. Ви — немов ворони — злітаєтеся на людське падло. Нікуди не сховаєшся. І для чого тільки Бог вас створив?

— Не знаю… — Подив зіграв непогано. Переконливо — так точно.

— Що «не знаєте»?

— Ну, для чого…

— Що «для чого»?

— Ну, створив…

— Хто?…

— Ну…

Кожна нова відповідь перетворювала Лисицю на перехрестя обмеженості, тупості й недорікуватості, площа якого швидко зростала, наближаючись до кількох кілометрів.

Та враз відбулось несподіване: жіночка засміялася. Голосно й нестримно.

— А ви фрукт ще той, — вимовила крізь сміх. — Зіграли добре. На тверду четвірку.

— На трійку. — Лисиця теж посміхнувся.

— Чому це на трійку? — здивувалася квиткарка.

— Тому що на п’ятірку — сам Господь Бог, на четвірку — ваш Кость Заскельний, ну а мені, грішному, — не більше трійки. Але й не менше. Бо доведеться перескладати…

Пересміявшись, жіночка подобрішала. Обережно, щоб не зруйнувати «косметичний» образ, витерла сльози. Потім змовницьки роззирнулась навсібіч і прошепотіла:

— А Кость наш, до речі, як актор — не дуже. Як режисер — так. Там він — як риба в воді. От Геник Пальниченко — цей талант. Думаю, недовго він у нас затримається. Зманять кудись як не до театру заможнішого, то взагалі в Москві пригріють. У нас часто так. Таланти народжуємо справно, а вберегти не вміємо. Скільки їх по закордонах славу приносять… Та тільки не українському театру. От якби всім дали розкритися вдома…

Богдан випустив задумливо-мрійливе «це точно…». Жіночка закивала. Теж задумливо.

Настав час повторити запитання (вирішив). Сподівався, що зараз це буде в тему.

— То все ж таки: чому сьогодні даватимуть «Одного разу буде вчора», а не заплановане раніше?

— А ви хіба не знаєте? — поцікавилася квиткарка.

— Так: чув дзвін…

Лисиця зрозумів, що грати безглуздо. Співбесідниця читала професора, як «Презумпцію»: і рядки, і між рядків, і за ними.

— Зник наш Антончик…

Після цих тривожних слів прогнозувалися сльози. Інтуїція не зрадила: для косметики з’явилася нова загроза. Її обережна ліквідація зайняла кілька секунд.

— Знаєте, — напівпошепки повела жіночка, — він був якимось різним. Або, швидше, незрозумілим через цю різність. Не можна сказати, що він поганий актор. Таланту йому відміряно. Але будь-який талант потребує розвитку. А от Антон, напевно, зневірився в майбутньому. Знаєте, акторові сьогодні непросто пробитися. Тут, крім таланту, багато чого іншого мусить спрацювати. Знайомства, зв’язки, кумівство. Усе це часто залишає відвертий талант за межею. А для акторського успіху що головне? Потрібність і відомість. Там у рекламі засвітився, в серіалі, там яку-небудь не дуже помітну роль епізодичну зіграв. Поступово стаєш впізнаваним. А потім, дивись, і проби, або, як тепер кажуть, кастинг на значнішу роль пройдеш. Одне слово, треба працювати й крутитися. Крутитися й працювати. Навіть дуже. І втричі більше, якщо ти — талант, але без зв’язків, знайомств і кумівства. Тому що ті, хоч і менш талановиті, а обскакають за дві секунди. До того ж, для кіно й таланту особливого не треба. Сто дублів, переозвучування… Кіно — це обман великий. Будь-хто охочий може в актори пошитися. Це в театрі без здібностей, уміння й праці до сьомого поту нема чого робити. Тут усе натурально. Роль потрібно вивчити, вжитися в неї, фактично стати тим, кого граєш. Тут немає другого дубля. Все робиться наживо. Тому театральні — це справжні актори. Ограновані алмази. Діаманти. Але не кожний згоден на огранювання, що триває роки. Хочеться все й одразу. Раз — і Мел Гібсон або Ді Капріо. Але так не буває. Антон не хотів з цим миритися. Одразу мітив у «зірки». Причому — першої величини… Знаєте, я все життя в театрі. Спочатку грала, подавала надії, а потім… Та облишмо, чого це я раптом? То все — минулих днів забуті миті… На жаль, Антон не зумів чи не захотів зрозуміти, що треба пройти огранювання. Своєрідний шлях посвяченого. Адже актори — це каста. Вибрані. Відуни. Тут діють свої закони. І не ти їх створюєш, а вони тебе. Не хочеш підкорятися їм — не бувати тобі великим. Хоча зараз не прагнуть стати великими. Все більше «зірками». А це трохи інше… Антон хотів бути зіркою. Думав, що зможе обдурити закони. Але ж це неможливо.

— А ви сказали, що він був різним, незрозумілим. Це як?

— Та говорили про нього всяке. І негарне також.

Богдан зметикував: голубизна. Але співбесідниця повела негарність Свідерського в протилежнім бік.

— Говорили, — квиткарка знову нарядилася змовником, — що він спав із жінками…

«Ого, — присвиснув подумки, — так ось ти яке, театральне сучасся! Чоловікові спати з жінками — це не гарно? Щось у нашім світі діється не те».

— …за гроші, — додала колишня акторка. — Тільки я вас благаю. Мене це місце влаштовує. До пенсії непогана допомога. Скільки ще пропрацюю — не знаю, але хотілося б якомога довше. Так що — «без посилання на джерело інформації». Дуже вас прошу, юначе.

«Це кардинально змінює суть, — зіштовхнув з душі каменя, і той полетів у прірву, зрідка нагадуючи про політ ударами об бічні скелі, — бо таке довелося передумати».

— Звичайно, — відразу ж запевнив «журналіст», увімкнувши всі системи переконання. — Про це можете не турбуватися. Не перший рік замужем… А можна я пройдуся театром, бо сто років уже тут не був? Відчую, так би мовити, магію театральних богів. Адже театр — це завжди загадка. Нерозгадана. Ніколи й ніким. Тут люди — і актори, й глядачі — опиняються в іншому світі. Зовсім іншому житті. Ні в тому, яким воно було, ні в тому, яким є, і ні в тому, яким буде. В тому, яким могло б бути. Але ніколи не буде. З його блискучою глянцевою красою, повною виразних тонів, позитивними героями й чистими взаєминами між людьми. І — що найголовніше — можливістю все виправити. Після закінчення спектаклю всі вбиті воскресають, а жахливі мерзотники й лиходії всміхаються залу, тримаючись за руки з чесними й порядними до нудоти героями, що встигли стати улюбленими для тих, по той бік рампи.

— Як правильно ви все сказали…

Початково будівлю «Костянтина» проектували під кінотеатр. Згодом завдяки намаганням одних і найвищій волі інших корінь кіно- забрали й у Києві на один театр стало більше. І це — на краще. Кіно в кожній квартирі тепер є своє, а от театр…

Обабіч глядацьку залу огинали довгі просторі коридори з високими вікнами. Стіни прикрашені фотографіями акторів. Під кожною — інформація. Прізвища служителів театральної музи мало що говорили Лисиці. Хоча, якщо чесно, завзятим театралом уважати себе не міг.

Фотофейс одного з акторів видався знайомим. Він знімався в рекламі якоїсь зубної пасти. Начебто. А може — і прального порошку.

Тільки не «тоді ми йдемо до вас», а якогось іншого. А цей ось рекламував шоколад. Далі йшли обличчя, бачені вперше. Стоп: та яскрава дівчина розхвалювала по ящику якісь матраци. Ого — цей театр можна перейменовувати на театр акторів реклами.

Передостанньою, майже в кутку, висіла фотографія Свідерського. Чорнявий, схожий на Антоніо Бандераса. Швидше за все, схожий, тому що «підкошував» під нього. Молодець. Точний розрахунок. Завжди б’є в десятку. Важко встояти перед його харизматичним поглядом і натиском чоловічої енергетики. Будь-яку феміну, збиту з ніг цією чоловічою міццю, варто зрозуміти. Ольгу Довгань — в тому числі, якщо, звичайно, між ними існував який-небудь зв’язок. Та якщо цей зв’язок існував, її потрібно розуміти насамперед.

На останньому фото — ще один красунчик. Едуард Мордвинов. Проте з більш вираженими миловидними рисами. Цей менш мужній. Душка. Схожий на «і нашим, і вашим». Чи «тільки нашим»?

Пролунали кроки. Богдан озирнувся. О, то дивися: про вовка промовка. Душка. «Собственною персоною». Як Свирид Петрович Голохвастов.

Кинув «контрольний» погляд на портрет, а потім і на самого Душку, ніби бажаючи переконатися остаточно: вона, персона.

«Персона» явно засікла Богданові маніпуляції.

— Добридень, — привітався професор. — А я дивлюся: ви чи не ви?

— Не я, — байдужно відповів Едик («у дружньому колі» цього варіанта не уникнути) і продовжив шлях.

— А на фотографії — начебто й ви, — не відставав Лисиця.

— Фотомонтаж. — Душка мав якийсь вичавленолимонний вигляд. І ця вичавленість грала явно не на користь Богдана. Очевидно, вчорашні вечорниці вдалися.

— Але, погодьтеся, дуже вдалий, — професорова причепливість ішла звідкись із бездонних внутрішніх глибин. Здавалося, що це все йому подобається і що він справді професійний журналіст.

— Погоджуся, — маску байдужника Едик не знімав.

— От бачите. Виходить, у нас є про що поговорити.

— В кого «у нас» і про що? — Очі Душки збільшилися вдвічі.

— У журналіста газети «Презумпція» Богдана Лисиці й популярного актора Едуарда Мордвинова. Моє шанування.

— Популярність — поняття відносне й трактується надто суб’єктивно, — видав усе таким же роздратовано-втомленим голосом Душка й зупинився. Лисиця тріумфував: тепер Едику нікуди не здиміти.

— Але, всупереч цьому, не будете ж ви заперечувати, що вона потрібна кожному акторові. Вона — мірило його успішності. Власне, успішність і популярність прямо пропорційні.

— Не буду. Але й філософствувати з вами теж не буду. Я втомлений, а потрібно готуватися до репетиції. До того ж, сьогодні спектакль. Слід бути у формі. І якщо, не дай Боже, щось піде не так, то ви, журналісти, першими ж почнете про це волати.

— Почнемо, — посміхнувся Богдан. — Це точно.

— Тоді — ауфвідерзеен.

Душка розвернувся й продовжив шлях. Розрахунок не виправдався. Але здаватися не збирався.

— Ви добре знали Антона Свідерського?

Душка зупинився й став ще роздратованішим.

— Починається, — якось запекло прошипів він, і Лисиця зметикував, що Едик готовий до цього питання.

З’явився диктофон. Увімкнувши, «журналіст» запитав:

— Які у вас були стосунки?

— З Антоніо? — невідомо чому перепитав Едик. — Нормальні. Робочі. Привіт — салют, бувай — гудбай.

— А от я читав в одному із глянцевих журналів, що вас не раз часто бачили разом, — відверто збрехав Лисиця. Почне виправдовуватися — може «засвітити» щось цікаве.

— Брешуть ваші глянці, — відрізав, — і не кривляться.

«Ну, щодо глянців ти перебрав, друже», — подумав Богдан і зрадів: черв’ячка потихеньку проковтнули.

— Диму без вогню не буває, — багатозначно посміхнувся Едикові.

— Та досить вам! — закипів той. — Ви ж часто пишете таку відверту маячню, що складається враження, начебто серед читачів бачите винятково клієнтів психушки. Може, тому я й не читаю газети й журнали.

— Виходить, ви з Антоном разом ніде не з’являлися? — гнув свою лінію Богдан. І Душка, схоже, потроху здавався:

— Ну, може, разів зо два де-небудь і перетнулися на гулянках якихось, але й туди, і звідти добиралися окремо.

— Тобто, це було випадково?

— Саме так.

— Ну, а тут, у театрі?

— А що тут? Репетиції, прем’єри, спектаклі. Важкі трудові будні. Це збоку акторське життя здається розмальованим яскравими фарбами. Насправді ж його барви зовсім інші…

— А який Антон як людина?

— Нормальний. Як усі. Зі своїми вивихами. Як і в решти. Роботу любив не дуже. Та я й сам, якщо чесно, її ненавиджу. Це, знаєте, як валіза без ручки: і нести важко, й викинути шкода. Але поки не відпускаю. Тягну… Антуан же повз майже на останньому подиху. Більше відпочивати любив. І щоб усе красиво, дорого. Вищий розряд. П’ять зірок. А акторові без імені грошики золотим дощем не сиплються. Треба закачати рукави й гатити в одну точку. Тоді, можливо, й прийде успіх. Антоніо ж салони краси подавай, відпочинок шикарний. Причому людина нічого ще в житті серйозного не зробила, а статусу хотіла — дай Боже! Усе мріяв про багату вдовицю, яка дала б йому надійний притулок, а він придумав, як її грошики гідно прилаштувати. З користю для себе, звичайно.

— А раніше він міг зникнути на кілька днів і нікого не попередити?

— Ні, такого собі не дозволяв. Знаєте, Кость наш людина хоч і творча, але порядок любить. І всю трупу привчив. У нас ні запізнень, ні зривів. Система налагоджена. Працює як годинник. Так що з Антоніо точно щось трапилося. Інакше б попередив. Кость за такі речі миттю відправить в аут.

— А може, збулася мрія ідіота? — припустив Лисиця.

— Тобто?

— Знайшов багатеньку покровительку й зрозумів, що роботі можна помахати ручкою в лайковій рукавичці? Відлежується на білосніжних простирадлах і пестить пір’я синьому птахові удачі.

— Все одно подзвонив би. Навіть швидше. Похвастатися — його хлібом не годуй. Дай виставити напоказ успішне ego. Нехай від заздрощів усі луснуть.

— Виходить, він потрапив у халепу?

— Схоже на те. Та й чуйка в мене.

— Це як?

— Відчуваю, що з ним щось негарне. А я ж його попереджав.

— Про що?

— Розумієте, коли Кость захотів поставити «Затьмарення», роль вовкулаки дали Антонові. У принципі, закономірно. Було в ньому щось від вовка. Хиже. Знаєте, читався типаж.

— А вбити він міг? — зненацька насамперед для себе поцікавився Лисиця.

— Важко сказати, — після недовгих роздумів відповів Едик. — Може, й міг… Знаєте, це дуже суб’єктивний тест. Жорстокими вбивцями часом стають люди, що поводять себе як ангели во плоті, а шибеники з розбійницькою зовнішністю непритомніють, побачивши кров… Так що тут однозначно не відповіси. Знову ж: яка мета вбивства?

«Яке питання, така й відповідь», — з докором прокоментував Богдан.

А Едик тим часом продовжив:

— Коли Антоніо одержав роль перевертня, його немов підмінили. Якось одразу переродився. Складалося враження, начебто опинився в рідній стихії, ніби саме цю роль чекав усе життя. І грав її, викладаючись до краплі, віддаючи всю душу. Немов жертвуючи собою заради цієї ролі. Навіть тату зробив. На грудях. Ходив тут, усім хвастався. Говорив, що десь прочитав, начебто це татуювання повинне принести щастя. Мені теж показував. Це була могутня голова вовка з вишкіреною пащею. Мені вона відразу не сподобалася. Від неї віяло якимось жахом. Художник, звичайно, постарався. Паща вийшла правдоподібна. Антуан жартома казав, що тепер буде жити, як вовк: одержувати від життя більшу здобич, а тому, хто не сподобається, хто скривдить, перегризатиме горло. Усе це нагадувало марення божевільного, на яке ніхто не звертав особливої уваги. Думали, грається хлопець. Хоча вже й не молоде-зелене. І от тепер… Думаю, все-таки щось трапилося. Був би живий — обов’язково відгукнувся б. А так… До речі, говорили, що він спав з жінками за гроші. Правда це чи ні — сказати не можу, але пліточки такі театром повзали.

— А що вам чуйка підказує цього разу?

— На нього це схоже. — Душка глянув на телефон. — Вибачайте, але мені час.

«Телефон», — майнуло в професоровій голові.

— А ви не могли б дати номер його мобільного?

— Він мене не вповноважував. Може, в адміністрації вам допоможуть?

— Може…

Потиснувши руку, відчув енергетику чоловічої сили. І продемонстрував свою.

Рушив до дверей керівних кабінетів. Але відверто ухопив шилом патоки: скрізь замкнено. Що ж, зазвичай щастить у чомусь одному. А щоб в усьому — так не буває ніколи. І тут — без винятків.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Аналогами вовкулаки виступають „вервольф“ (німецьке Werwolf і англійське werewolf, утворені від давньогерманського wer — „людина“ і wolf — вовк“), „loupgarou“ (у французів), „hombre lobo“ (іспанці), „lupo mannaro“ (Італія), португальський „lobisomem“, „faunus ficarius“ (давні римляни), „мардагайл“ (вірмени).

Давні германці вірили, що вервольфи ночами рискають околицями, нападаючи на людей і свійських тварин та вбиваючи їх. Пізніше в християнських легендах вервольфів почали зображати членами зграї вовків-перевертнів. Такі зграї очолював сам диявол. Уночі вони здійснювали набіги, знищуючи на своєму шляху все живе.

В інших культурних традиціях „дублерами“ вовка виступають також хижаки. Зокрема, тигр (Ост-Індія), ягуар (Південна Америка), лев, гієна (Африка) тощо. Цікаво, що легенди про людей, які перетворюються на тварин, мають багато спільного навіть у деталях».

14

З театру подався до Хрещатика. Пройтися рідним містом любив завжди. Особливо в центральних районах. Такі прогулянки, здавалося, глибше закорінюють у київську землю. Нехай і вкриту асфальтовим панциром. Та навіть і крізь цей міцний обладунок, що подекуди перетворився на луску, відчував енергетику землі, яка прагне передати нерозтрачену силу коханим чадам. Як один із них, пережив це знову. І був несказанно радий. Це окриляло.

Підморгнувши бронзовому тезкові, що невтомно вказував у вічність, перетнув Софіївську площу й рушив униз Софіївською вулицею. Вимиті вітрини відбивали шлях. Милуючись їх дзеркальним блиском, так захопився, що довго не чув настирливого соло телефону. Воно безнадійно потопало в соковитому різноголоссі мегаполіса. Та ось наполегливість одержала своє: мобільному сказали «алло».

— Здрастуйте, — почув професор. Голос знайомий, але кому належить? Не пригадав. — Це Жорик, — допоміг співрозмовник. — Ну, з Гореничів, пам’ятаєте? Ви мені візитку залишали. Говорили, щоб дзвонив, якщо довідаюся про щось.

Точно. Згадав. Фанат вовкулаки. Незабутній колоритний персонаж.

— Так, Жорику, радий вас чути. Що там новенького?

— Тема є одна цікава.

— Це добре. І яка ж?

— Припускаю, що знайшовся телефон загиблої жінки.

— Він у вас?

— Ні, але, думаю, знаю, в кого.

— І хто ж це?

— З нашого села.

— Він знає про ваш здогад?

— Ні. Впевнений, що ні.

— Тоді так: ви поки нічого не робіть. Займайтеся своїми справами, а я, тільки звільнюся, одразу ж приїду. Але неодмінно сьогодні.

— Добре. Буду чекати.

Відчув, як до тих двох крил, що вже тріпотіли за спиною, починають додаватися ще два. Життя обростає привабливістю.

Забивши шикарне ім’я гореницького «агента», задоволено рушив.

Але настирливий телефон ожив знову. Поговорити припекло головреду.

— Ти зараз де? — відразу поцікавився він.

— На Майдані.

— Забіжи до мене.

— Де ж ти був раніше? Хвилин десять тому я проходив Софіївською площею.

— Усвідомлюю всю нераціональність пропозиції, але нічим допомогти не можу. Хіба співчуттям.

— Спасибі хоч за це… Гаразд. Іду.

Треноване професорське тіло з’явилося в кабінеті Бондаренка за п’ятнадцять хвилин. І це воно ще не намагалося.

Головред устиг заварити зелений «Greenfield». І тепер демонстративно поставив гарячі чашки перед гостем. Професор усміхнувся. Нічого, спочатку попідколює, а потім і звикне. Відомий алгоритм. І, практично, безвідмовний.

Бондаренко колотив чай, опустивши в глибини ложку меду значних розмірів.

«Процес пішов», — вирішив Лисиця (це про «зближення» між головредом і чаєм).

— Про що довідався в театрі? — забажав дізнатися свіжини Бондаренко.

— По телефону не можна? — Богдан усе ще гнівався за марно втрачений час. — Після сорока, як колись зізнався один з моїх великих вчителів, життя біжить дуже швидко. А в мене ще багато незробленого.

— Вибач, але віч-на-віч мені подобається більше. Коротко кажучи… я банально скучив.

Може, все й не зовсім так, але почуте Лисиці сподобалося. Однак показувати цього не збирався.

— То що там у театрі?

— Ні, — з категоричністю даївця-інопланетянина, що вдесяте відмовляється від хабара, відрізав Богдан, — спочатку ти. Що нарив про цього «Антоніо Бандераса» місцевого розливу?

— Як скажеш, — здався головред і, діставши з шухляди аркуш, почав читати: — «Свідерський Антон Євгенович. Тридцять один рік. Народився в Луганську. Закінчив Харківський державний інститут мистецтв імені Котляревського за спеціальністю „акторське мистецтво драматичного театру і кіно“. Працював, чи як кажуть актори, „служив“ у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Три роки тому приїхав до Києва. Влаштувався в „Костянтин“. Винаймав квартиру між Відрадним і Караваєвими Дачами, на вулиці Слов’янській».

— І все, — поклав аркуш Бондаренко.

— Не густо, — криво посміхнувся Лисиця. — На тебе не схоже. Джерела висохли?

— Не сипте сіль на рану… — зморщився головред. — Якась чорна смуга… А ти? Що накопав?

— Та навіть і не знаю, накопав чи сходив даремно. — Богдан потягся до чашки. — Сьогодні на вечір призначений спектакль «Одного разу буде вчора» замість заявленого раніше «Затьмарення». Ймовірно, тут їм простіше обійтися без Свідерського. Як особистість він непростий, хоча навряд чи серед акторів знайдеш простака. Мав талант, але не розвивав. Усе намагався копійку зрубати. В дусі нинішнього часу. Ні, бажання, звичайно, цілком зрозуміле, але… Тоді треба попрощатися з мріями про справжню кар’єру. Коли тебе люблять за те, що ти — це ти. Коли спочатку стаєш великим і впізнаваним, а потім приходять гроші. А він, напевно, хотів навпаки. Прагнув шикарного життя. Тому, як подейкують, і почав підпрацьовувати жиголо.

— Що?! — Головред похлинувся чаєм. Через подив, а не через смак.

— А що тут дивного? — розвів руками «підлеглий». — Хлопчик гарний, ще доволі молодий, з досконалим тілом. Спелий персик. М-м-му-цмок, — спробував зобразити відомий жест кавказців. — А багатих тітоньок зараз хоч греблю гати. Чому б ні? Та й товар псується швидко. Треба встигнути… І ще. Одержавши роль вовкулаки, Свідерський зробив на грудях татуювання. Голову вовка з вишкіреною пащею.

— Знову вовки-вовкулаки? — задумався Бондаренко. — Дуже цікаво. Не думав про зв’язок з убивством Ольги Довгань?

— Думав, звичайно.

— І?

— Якось усе це… Нереалістично… Хоча, за словами Дарини, Ольга й навідувалася до «Костянтина». І саме на «Затьмарення». Але чомусь не дуже віриться, щоб вона, якщо, звичайно, між ними й могло щось бути, приплачувала Свідерському. З її зовнішністю. Сама могла чималі гроші заробляти шикарним тілом.

— А якщо кохання?

— Все може бути. Тоді картина вимальовується така: Ольга закохується у Свідерського. Хто від цього страждає?

— Борис Довгань.

— Правильно, — по-наставницьки оцінив Лисиця. — Ріжки з’являються саме в нашого люб’язного банкірчика. На цілком законних, так би мовити, підставах. І що робить цей закінчений отелло?

— Вбиває обох коханців, обставляючи це в перевертницьких декораціях.

— Може бути, — зробив ковток Богдан.

— Отже, щодо вбивства — поки ніби все зрозуміло. Але навіщо це вовкулацтво?

— У багатих свої примхи. І свої метелики. Їм банального «куля в голову й на дно ріки» — мало. Подавай що-небудь таке. Вишукане. Вовкулаки — годяться А якщо серйозно, то вовкулацько-вовчі атрибути тут напрошуються самі собою. Перше — Ольга. Її дівоче прізвище й малюнки на машині. Друге. Свідерський грав перевертня і мав татуювання. От Довгань і вирішив продовжити цю лінію. Вона ніби аж проситься на наше полотно.

— Ага, — закивав головред, — а завершує її справжній вовк, що натхненно розчикрижив горло Довганевій дружині.

— Можна припустити ще такий варіант, — знову відпив професор. — Свідерський так увійшов в образ, що після кохання з Ольгою перетворився на вовка й розтерзав їй горло.

— Цей варіант — узагалі найкращий, — патетично промовив, піднісши догори руки, Бондаренко, але зразу ж і опустив їх, додавши: — Для сторінок ну дуже жовтої газети. Шикарна «версія». «Маркетологічна». Та й коли проаналізувати факти, на думку спадає саме це.

— Угу, — награно погодився Лисиця. — При одній умові. Ми забуваємо про те, що за вікном — двадцять перше століття.

— Слухай, Богданчику, — наче ожив головред, — якщо відкинути завісу містики, за якою ховається правда, то все постає як реалізація чийогось плану. Вдала реалізація.

— Кожне вбивство, крім, імовірно, з необережності, — завжди реалізація чийогось плану. Жахливого. Часто добре продуманого і так само втіленого… А до чого там додумалися твої міліцейські друзі?

— Напад вовка. У них все раціонально. Ніяких вовкулаків.

— Що ж, — помасував перенісся Лисиця, — з погляду логіки й експертизи — розумно. Але тільки безрезультатно. З вовком — проблеми. Де взявся? Куди подівся?

— Проблеми не тільки з вовком. Якщо Антон Свідерський якимось боком до цієї справи, то проблеми й з «вовкулацтвом». Театральна роль і татуювання — усього лише непрямі докази. Зрозуміло, що ні на якого вовка-вовкулаку він перетворитися не міг. І тим більше не міг загризти Ольгу Довгань.

— Не поспішай з висновками, друже Гораціо. Чимало в цьому світі є такого, що і не снилось нашим мудрецям… — підсумував Богдан, покликавши на допомогу Шекспіра, а потім додав: — Я от про що подумав, Сергійку. Свідерський не цурався ніяких підробітків. Можливо, він міг бути донором?

— Крові чи сперми?

— Швидко січеш.

— Не органів же, — засміявся Бондаренко.

— Ох, розумний, шайтан. — Лисиця теж посміхнувся.

— Добре, — ляснув долонею по столу головред. — Спробую пробити. Приватні контори не особливо відгукуються. З державними буде простіше. У кожному разі — думка цінна.

— Тепер — наступний тост. — Богдан розповів про стеження за Столярчуком. Бондаренко уважно слухав. Але дослухати не вийшло. У двері постукали, а потім у проймі з’явилося задоволене обличчя кудлатого хлопця.

— Дозвольте, Сергію Леонідовичу? — радісно поцікавився він.

— А-а-а, Рішко, практикант-винищувач? Заходь-заходь.

— Ну-у-у… знову ви про ту вазу, — миттю надувся «кудлач». — Ось, те що ви просили. — І передав конверт брудно-жовтого кольору.

Головред подякував, і хлопець, спідлоба блимаючи, вийшов. Діставши з конверта згорнутий аркуш, пробігся очима.

— Ось так, пане професоре, — намагаючись не відпускати серйозність, закивав він. — Ось так. «Мерс» АА 0001 КТ належить Борисові Довганю.

— Я в цьому майже й не сумнівався.

— Обґрунтуй. А то ти щось каламутиш із цими номерами, а я поза грою.

— Все дуже просто. Спочатку я подумав, що мастило підтікає з машини Столярчука. Під його «Інсигнією» виявив невелику калюжу. Але стеження показало, що з машиною все гаразд. Повторний приїзд до банку вивів мене на шестисотий «Мерседес», номер якого я й продиктував тобі. Ну а сьогодні з’ясувалося, кому цей «Мерс» належить.

— Виходить, Борис Довгань був на місці вбивства?

— Майже виходить.

— Ти про мастило?

— Так. Якщо результати вкажуть на нього, шановний товариш банкір мусить розповісти, що він робив на тому місці, де знайшли труп його дружини.

— А якщо ні?

— Тоді не буде.

— Але ж машину міг взяти й хто-небудь інший? Довгань, по-моєму, у ніч убивства перебував у відрядженні?

— Так, у Донецьку. Підтверджено документально.

— Документи можна й підробити або за гарні гроші видати справжні. З усіма потрібними забамбасами, проте липові за суттю. Або за день упоратися зі справами і ввечері повернутися. Цей варіант треба перевірити з технічного погляду.

— Гаразд. Цим я теж займуся. Зачекай… — Бондаренко зупинився, ховаючи аркуш до конверта. — Якщо мастило вкаже на Довганя, він може сказати, що просто їздив, щоб подивитися, де все відбулося.

— Хай вкаже, тоді й будемо думати, — поклав на полицю зауваження. — До речі, у мене тут «агент» завівся. У Гореничах. Недавно дзвонив. Сказав, що є цікава тема. Так що я, шановний пане начальнику, сьогодні швиденько мотнуся в область. Поспілкуюся на цікаві теми. А зараз — на Печерськ. До ліцею «Фаворит». Відчуваю, що там теж можна поживитися цікавинками.

— Щодо чого? Ділись ідеями.

— Поки рано. Матиму підтвердження — точно не мовчатиму.

— Добре. Твори.

— Творитиму… Бувай.

Знову рушив назустріч обіймам літнього міста. Там ночував себе, як риба у воді. Хоча спека підштовхувала до думки про сковороду. Але рибою почуватися не перехотів. І поплив гарячим повітрям.

15

На печерську вулицю Цитадельну дістався швидко. Стандартна фасадна дошка з синім фоном. Усе правильно: прибув до ліцею «Фаворит». Піднявся на ґанок. Роззирнувся. Де ж охоронець? Зараз без них ніхто й ніде. Тим більше — така «модна контора». З економічним ухилом. Саме те для сучасної України. Престижно. Тільки для дітей «еліти». Бо лише вона може собі це дозволити — віддавати купу американських грошей за осягнення наукових істин коханим телепнем…

Ага. Ось і сек’юріті. Який-небудь черговий «ангел» або «легіон». Чи «леопард-гепард». Ні. Усе зовсім інакше. Естетка патріотизму. Охоронна фірма «Гетьман». Хоча цей на гетьмана явно не тягнув. Так, гетьманченятко (маленький, худенький, сухий, мов тараня).

Лисиця привітався й показав посвідчення. Уважно подивившись на блискучий пластик, міні-«гетьман» зрозумів, що перед ним не абихто, а представник четвертої влади. А владу, навіть четверту, прийнято поважати.

— А де тут кабінет директора? — поцікавився професор.

— На другому поверсі в кінці коридору ліворуч. — Схоже, на лаври Сусаніна цей міні-«гетьман»-сесуріту не претендував.

У холі — ліцейський пантеон. Тутешній варіант радянської дошки пошани. Великі золоті букви «гордість ліцею» повідомляли: адміністрація й колектив немарно тужаться на освітянській ниві. Нижче напису — ряди великоформатних портретів. «Члени касти гордовитих». Серед них — і фото Довганя-молодшого. Зроблені тим самим майстром справ фотографічних, ці «шедеври» ілюстрували належність прототипів до однієї корпорації. Усі талановито обезличені. Однаково набундючені й офіційні. Таке враження, ніби розглядаєш родинний фотоальбом. Милуєшся родичами. Двоюрідно-троюрідними. А подекуди — й рідними. Ймовірно, саме такою й була авторська ідея. Підказана директором.

Дмитра Довганя й без підпису впізнав би все одно. Перше, що спадало на думку, — «син свого батька». Без варіантів. У Дмитрові Довгань-старший яскраво продовжився фізично. Що ж відбувалося за цією зовнішністю, у внутрішньому всесвіті, сказати ніхто не міг. Бо знали тільки двоє — сам Довгань-молодший і ще Дехто. З першим Лисиця не знайомий. Другий такими знаннями не ділиться. Цілком справедливо.

У приймальні «журналіста» зустріла мініатюрна дівчина-секретар з ідеальною фігурою, наче виточеною за чіткими світовими стандартами на високотехнологічному станку. «Дюймовочка», — промайнуло в голові. Саме такою уявляв героїню безсмертної казки Андерсена. Хіба що дюймів у цій було десь із п’ятдесят.

Привітався й показав посвідчення:

— Мене звати Богдан Лисиця.

— Олеся, — відповіла дівчина. І крізь окуляри на професора глянули привітні очі. Здалося, що напроти — ідеальна жінка, від якої народиться нове людство. Лагідне. Привітне. Сонячне. Яке не знатиме, що таке матюки, наркотики і порно. Навіть перламутрове. А також — ціна на бензин і українські депутати.

— Я б хотів поговорити з директором.

— А Ольги Іванівни немає. Поїхала до райдержадміністрації.

— І коли повернеться, ви, звісно, не знаєте… — Фраза претендувала завершувати бестселер успішного письменника-гота. Та й звучала відповідно.

— Саме так, — підтвердила безрадісний здогад «Дюймовочка».

— Зрозуміло, — сумно видихнув Богдан. Нагадував нареченого зі щойно піднесеним гарбузом. Та невідь-звідки прийшов порятунок: — А може, ви мені допоможете?

— Залежить від проблеми.

— Вона ніби нескладна, — почав зосереджено. — Дивіться. Я готую статтю на освітянську тематику. Мене цікавить інформація про випускників ліцеїв, гімназій, загалом, навчальних закладів такого типу, що навчаються за кордоном. До яких вишів вступають, яких кар’єрних успіхів досягають. Там у холі цілий пантеон. «Гордість ліцею»… Хотілось би дізнатися якісь факти про цих дітей.

— Так, серед нашої «гордості» є кілька випускників, що вчаться за кордоном. Ігор Кравців — у Краківському університеті економіки, Ілона Княжич — у Гумбольдтському університеті Берліна, Денис Гніденко — в Карловому університеті (це Прага), Дмитро Довгань — в Університеті Сіті Лондон…

— Довгань, — задумався Лисиця, — знайоме прізвище.

— Звісно, знайоме, — посміхнулася Олеся, — це ж син відомого банкіра.

— Точно, — кивнув Богдан. — До речі, ви, часом, не пам’ятаєте його?

— Чому ж? Я тоді перший рік працювала, і їхній випуск знаю добре. Багато з ними спілкувалася. Випускний клас усе-таки. Дуже сильний. Майже всі — один в один — цілеспрямовані, ерудовані, грамотні. Більша частина з тих, хто зображений на фото, саме з того класу. А Дмитро… Це був яскраво виражений лідер. Харизматична, потужна особистість. Відмінник. Кумир ліцею. Юнак із великим майбутнім.

— Ну, звісно, татусь підметушиться… — «Дюймовочка» не відчула, як її вивели на потрібний шлях.

— Ні. Знаєте, Дмитро з іншого тіста. Дуже амбіційний. Такі землю зубами гризуть, а досягають свого. Він не терпітиме поразки. І ніколи не поступиться. Хронічний переможець. Для якого не існує слів «ні» і «неможливо».

— І по трупах піде?

— По трупах? — Олеся замислилась, ніби й справді уявила гори трупів і юнака, що карапкається до вершини. — Важко сказати. Збоку здавалося, що хлопець чесний, порядний. Нічого поганого за час навчання за ним не помічали. З учителями поводився чемно. Не бешкетував. З однокласниками дружив. А що там у душі коїлося… Так у чужу душу ж не влізеш.

— От ви сказали, що він дружив із класом. Але ж повинен бути хтось один чи два, з ким мав особливо близькі, товариські, стосунки. Не те щоб «не-розлий-вода», та все ж… Якісь спільні інтереси. Ну, там, спорт, музика, книги, комп’ютер…

— Це зрозуміло. Сама не так давно в школі навчалася. У двісті шістнадцятій. Зараз на третьому курсі в педагогічному, на заочці. У Переяславі. Майбутній соціальний педагог.

— Там дешевше? — проаналізував почуте.

— Дешевше, — підтвердила «Дюймовочка». — А зарплата в секретаря самі знаєте, яка. От і доводиться вигадувати пригоди для душі й тіла.

Лисиця злякався, що зараз почнуться розповіді про особливості здобуття вищої освіти в обласному виші, але дівчина відверто «розчарувала». Вона знову заговорила про Довганя:

— А Дмитро приятелював з Ігорем Денисенком. Теж здібний учень. І плюсів багато мав, але Довганеві поступався за багатьма показниками. Хоча дружбі це не заважало. Вони, по-моєму, разом на великий теніс ходили. Хобі сучасних аристократів. І в ліцейській команді КВК грали. Довгань, до речі, там капітаном був. Вони ще районний кубок вигравали. Справді сильний клас. Серед нинішніх таких поки не видно.

— А Денисенко цей теж за кордоном?

— Ні. У нього все скромніше. Економічний факультет КНУ.

«Нічого ж собі, — свиснув Лисиця, — економічний факультет КНУ — це скромніше?! О tempora, о mores![12] Хоча порівняно з Берліном чи Лондоном це справді скромніше. Айнштайн таки мав рацію, помітивши відносність усього сущого на землі. А щодо цього Денисенка, то тут карта лягла вдало: його факультет — майже рідна для мене стихія. І за це спасибі тобі, Господи. Як і за все решту».

— Довгань після випуску не навідувався до ліцею?

— Не бачила. Хоча, може, якось напівофіційно. Але, думаю, Ольга Іванівна про це б знала. А знала б Ольга Іванівна — знала б і я. Он коли Ілона Княжич приїжджала, тут таку помпу затіяли. Гадаю, Довганя б зустріли не гірше.

— Гаразд. Дякую. Ось моя візитка. Тут є телефон і електронка. Якщо раптом щось згадаєте, подзвоніть або напишіть. Буду вдячний. Для мене важливий кожен штрих до портрета людини, про яку пишеш. Багато різноманітної інформації дає змогу точніше подати портрет. Читачі це люблять. І водночас формуєш зі свого імені творчий бренд. Ще раз дякую. Ви мені дуже допомогли.

Опинившись на вулиці, подзвонив знайомій, що працювала в деканаті економфаку. З Оленою Гайдай колись заприятелювали на вступних іспитах. Вона тоді працювала технічним секретарем, Лисиця — екзаменатором. Зараз пані Олена — заступник декана. І мусить бути на роботі. Якраз завершується вступна кампанія. Роботи — як у каменоломнях. Її багато, і вона важка.

Відповіді з Амурської площі чекав хвилин двадцять. Утішало те, що на прохання відповіли «без проблем». Отримавши номер, відразу ж набрав. Роблячи це, прекрасно розумів, що початок серпня — не той час, коли студент сидить вдома або взагалі перебуває в Києві. Однак Лисиця теж не любив програвати. Він не здавався навіть тоді, коли між шансами і нулем доля ставила вбивче дорівнює.

— Алло, — почув після фрагмента однієї з пісень Пономарьова.

— Добрий день. Це Ігор Денисенко?

— Так. А з ким я говорю?

— Мене звати Богдан Лисиця. Я — кореспондент газети «Презумпція». Буду дуже вдячний, якщо зустрінетеся зі мною й відповісте на кілька нескладних питань.

— Я ж ніби не кримінальний злочинець, щоб цікавити журналістів такого видання. Та й не мегазірка якась. Звичайна рядова людина, слава Богу. — У здоровому глузді цьому хлопцеві не відмовиш.

— Думаю, це лише питання часу.

— Перше чи друге?

— Друге, звісно. Хоча…

— Ціную ваш гумор. І все ж?

— Мене цікавить Дмитро Довгань. Сподіваюся, це ім’я вам знайоме?

— І не тільки ім’я. Хоча, як на мене, про Дмитра Довганя краще всього поговорити з… Дмитром Довганем. Ви про це не думали?

— Думав, але він зараз у Лондоні.

— Зачекайте, поки приїде.

— Я — можу, стаття — ні. До того ж, за словами матері, приїде він не скоро.

— У вас там пожежа?

— Майже.

— І ви хочете, щоб я став пожежником?

— За логікою — виходить, що так.

— А каска блискуча у вас є? І пишні вуса. Без цього пожежників не буває.

— Знайдемо.

— Зрозуміло… Річ у тому, що розповідати про нього Дмитро мене не вповноважував.

— Поговорімо без повноважень. У творчій і довірливій атмосфері.

— Але чому я?

— Ви — його однокласник. А однокласники часто знають неформальний бік життя багатьох. І ви товаришували.

— Дружили. І продовжуємо.

— Це ще краще.

— А чому це він вас так цікавить?

— Я збираю матеріал для статті про випускників ліцею «Фаворит», що навчаються за кордоном. А Довгань — один з них. — Виявляється, брехати — не така вже й складна річ.

— Він же теж ніби не кримінальний злочинець, і не фінансовий аферист, хоча й вивчає в Лондоні фінанси. А ваша газета, якщо я не помиляюсь, висвітлює переважно кримінальні події.

«Розумаха, — похвалив Богдан, — логіка працює непогано».

— Це все правильно, — почав виплутуватися, — але я співпрацюю також з іншими виданнями. Законом це не заборонено.

— Тепер ясно.

— То як щодо зустрічі?

— У принципі, можна.

— Де вам зручніше?

— Метро «Печерська». Біля виходу до ЦВК.

— Коли?

— Давайте за годинку. Влаштовує?

— Абсолютно.

— Як я вас упізнаю?

— Наберете.

— Логічно.

Подивився на телефонний годинник. Шикарно. Щоб дістатися до метро «Печерська» без запізнень, часу вистачить з головою. Ще й порцію «Пломбіру» встигнеш з’їсти.

16

Про Ігоря Денисенка можна сміливо сказати «красень». Лисиця, правда, мало тямив у чоловічій красі, але інтуїція підказувала, що це — саме він. Повірив. Адже неписані закони Хаммурапі, як, втім, і писані, суворо вимагали «вірити маленькій людині, що живе в тобі і промовляє голосом бога» (§ 283).

…Сто вісімдесят сантиметрів молодого засмаглого тіла. Акуратно зачесане чорне волосся. Стрункий. Спортивний. Одягнутий у світле й легке. Викапаний секс-символ. На обкладинку глянцю — й чекай листів від прихильниць. Вони тобі вже проходу не дадуть.

— Може, спустимося до піцерії? — поцікавився «журналіст».

— Дякую, я не голодний. Давайте відразу до справи. У мене ще плани.


— Сядьмо? — підкинув конструктиву професор, кивнувши у бік лавки.

— То що вас цікавить? — запитав Денисенко, коли розмістилися спинами до легендарної будівлі ЦВК. Зовсім поряд бульвар Лесі Українки, ні на мить не стихаючи, виконував непросту цілодобову роботу. Покликання. Не інакше.

— Яким був у ліцеї, який зараз, що планує робити в цьому житті. — Богдан говорив, наче відкидав кісточки на рахівниці.

— Якщо відповім, що в ліцеї був старанним, зараз наполегливий і планує стати щасливим, вас така відповідь не задовольнить? — Ігор дивився на Лисицю, а його очі танцювали нижній брейк. Уміло й агресивно.

— Саме так. І нашу зустріч вважатиму даремною. Думаю, як і ви.

— Розумне витрачання часу приносить гроші. А нерозумне…

— Ігор на хвильку замовк, а потім продовжив: — Дмитрик, загалом, непоганий хлопець. Великі батьківські капітали його не зіпсували. Та й навряд чи що-небудь узагалі зможе хоч колись це зробити. Тому що він правильний. Такий, справжній. Знаєте, у мажорів є два шляхи. Насолоджуватися батьковим статком, переплавляючи життя на пшик. Існувати безпроблемно сьогодні і знати, що так само відбудеться завтра. І що наступного дня все повториться знову. З постійною стабільністю. І всі свої обов’язкові життєві перемоги ти можеш одержати завдяки всемогутнім розцяцькованим клаптикам паперу. І вони купують дипломи, лауреатство, кохання. Але ні розумові, ні тілесні м’язи не тренуються. Пересувний переробний комбінат. Купив. Переробив. Досяг. Можна почивати на лаврах. Життя склалося. І думки вже займають чергу до Нобелівського комітету. А потім — ранній фініш на голці чи з порошком у носі…

Але є й інший вибір. Довести, що ти — теж чогось вартий. І що все одно відбувся б і без солідного батькового рахунку в банку. Дмитро належить до таких. І коли хтось, почувши його прізвище, цікавився, чи не син це, бува, того Довганя, він підтверджував, але наголошував (причому — дуже твердо), що його звати Дмитро. Юнацький максималізм, звичайно, але стрижень у нього нічогенький. Незламний. Так Дмитрик протестував проти стереотипів: ага, раз «синочок», значить — слабак, живеш батьковим розумом і грошима, а сам ні на що не здатний. Він, узагалі, терпіти не міг речей тривіальних. Заяложених. Завжди прагнув оригінальності, неповторності. У КВК наша команда, де Дмитро незмінно капітанствував, використовувала жарти лише власного крою. Анекдоти або чужий продукт для нього завжди — табу. І переконати в чомусь іншому ніхто не міг. Навіть Ілонка, хоча між ними й проскочив амур. І, що цікаво, серйозна підготовка й постійне шліфування номерів давали серйозні результати. Ми взяли кубок району. Журі пророкувало перемогу і в місті, але у Дмитрика сталася трагедія. Батько покинув їх із матір’ю й одружився з якоюсь там Айседорою. Ну, це Дмитро так її називав. Вона наче танцівницею була.

«Це точно, — подумав Богдан, — тепер уже була».

— Ця батькова зрада, — продовжував Ігор, — (а з того часу він батька інакше, ніж «зрадник», ніяк і не називав, хоча раніше жодного образливого слова щодо нього — там, «предок» чи «старий» — від Дмитрика ніколи не чули) вибила його із сідла. Він став злий. Замкнувся. Одного разу мене навіть ударив. У відповідь на пропозицію помиритися з батьком. Ударив несильно. Не для того, щоб завдати болю, а, швидше, щоб навіть думку таку не допустити. Але я його зрозумів. Він, правда, вибачився потім. З того часу однією з його улюблених фраз стала «не люблю зрадників». Це батькове одруження перевернуло його життя догори дриґом. Якось ураз став іншою людиною. Ніби байдужим до всього. Порвав з Ілоною. Перестав займатися КВК. А без нього наша ліцейська збірна якось втратила шарм. Родзинку. Обличчя, якщо хочете. Знаєте, у футболі кажуть «воротар — це півкоманди». У нашому випадку половина — це капітан. Так, наче він тримав 51 % акцій — контрольний пакет, що називається… З перших днів, коли дізнався про батька й ту Айседору, пообіцяв убити обох. Носився з цією ідеєю, як дурень з писаною торбою. Почав напитувати зброю. Я відмовляв його, як міг. І з часом, слава Богу, він облишив цю ідею-фікс. Єдиним, до чого не збайдужів, залишалося навчання. А ще — теніс. І хоч той період став надзвичайно складним, Дмитрик зціпив зуби й золоту медаль таки одержав. Батька на випускний не запрошував. А коли той усе ж приїхав, не пустив, застерігши: якщо той зайде до актової зали, її залишить Дмитро. Не одержавши атестат. Батько, знаючи крутий норов синочка, відступив…

Дмитро завжди доводив задумане до кінця. Одного разу, коли ми навчалися у восьмому, його образили одинадцятикласники. Троє. Здорові лосі. Боксери чи що. На очах усього нашого класу почали плювати Дмитрові на спину. Ще й хизуватися, у кого плювок більший удасться. А потім ще й побили. Слідів, правда, особливих не залишили. Дмитро розумів, що його провокують, і не став відповідати. Але пообіцяв, що вони скоро плюватимуться кров’ю. Так і сталося. Досі невідомо, як усе відбулося (скільки не допитував, так нічого й не дізнався), але через кілька днів ліцей облетіла новина: усім трьом кривдникам повибивано зуби. А одному так взагалі наче щелепу зламано. Отака історія з продовженням. Так що палець у рот йому не клади: відхопить разом із рукою. Учителі, та й ми, поважали його за чесність і справедливість. І боялися, якщо відверто. Особливо стали остерігатися після того випадку зі старшокласниками.

Одержавши атестат, я подався в Шевченка, а Дмитрик — до Лондона. Там студіює фінанси. До речі, вступив блискуче. І в лондонському універі задніх не пасе. Шкода, бачимося тепер рідко. Тільки на канікулах. Хоча по телефону частенько спілкуємося. Цього літа, правда, щось у нас не дуже склалося. То закривали сесійні питання. Потім Дмитра затримали якісь справи. Після того, правда, десь із тиждень поспілкувалися, покаталися на його машині по Україні (сказав, що скучив за рідною землею). Знаєте, озера, поля, ліси. Усе своє, не таке, як на чужині. Потім я полетів до Хорватії на три тижні, а Дмитро днів за десять повернувся до Лондона. Річ у тім, що він відсилав резюме до якоїсь лондонської фінансової контори (вирішив набути практичного досвіду). І його взяли на роботу. Тому так хутко здимів. Одразу після їхнього дзвінка. Хоча планував відпочивати до середини серпня, бо якраз на той час обіцяли дати відповідь. Але потреба в працівникові виникла раніше. Я прилетів тридцять першого липня, а третього серпня знову з’явився Дмитро. Без попередження. По телефону сказав, що приїхав на побачення. Виявляється, я не все знав. Коли після того, як провів мене, він повертався з аеропорту, взявся підвезти якусь дівчину. Дорогою роззнайомилися, погомоніли, і він — закохався. З першого погляду. Почали зустрічатися кожного дня. У телефонних розмовах нічого про неї не казав. Розповів тільки матері, показав фото на телефоні. Тітці Надії не сподобалася і сама дівчина, і те, що вона з простої сім’ї. Тому заборонила з нею зустрічатися. Спалахнула сварка… Загалом, банально все це якось… Монтекі-Капулетті… Дмитро переселився жити до найманої квартири. А потім — виклик до Лондона.

Цього разу він прилетів таємно від матері. На побачення. Третього прилетів, а четвертого полетів. Одразу після прильоту написав листа електронкою. Вибачився, що не зустрівся зі мною, розповів про побачення. Все там у них серйозно закрутилося. Шкода, що тітка Надія проти. Вона — жінка жорстка. Владна. Важко буде Дмитрикові легалізувати ситуацію.

— А він не говорив, коли наступного разу з’явиться?

— Не говорив. Він — людина мобільна. Коли захоче, тоді й прилетить.

— Але ж зараз він працює.

— Так. Але я не знаю, яка там робота. Наскільки завантажений. Можливо, кілька годин на день. А може, — взагалі, коли контора викликає. А це ще з тим коханням… Візьме й зовсім усе закине. Крутитиме зі своєю красунею… Шкода тільки, що таємно. Тітка Надія така… Ух… Поперек дороги їй не ставай. Розчавить.

— А що за одна його нова кохана, ви, звісно, не знаєте.

— Ні. Але, гадаю, скоро дізнаюся. Дмитро обов’язково познайомить. Щодо цього він такий. Про свої амурні справи розповідав часто. Не те щоб у дрібницях, але картина вимальовувалася.

— А з цією, Айседорою, він був знайомий?

— Не думаю. Він одразу так її зненавидів, що, швидше за все, до цього не дійшло. Та й навіщо?

— Ви ж говорили, що погрожував убити?

— То хіба для цього обов’язково знайомитися?

— Не обов’язково, звісно, але принаймні — хоча б знати в обличчя.

— Ну це вже із серії наших припущень. А там можливе все.

Цей юнак говорив усе правильно й по-правильному. Цікавий і приємний співрозмовник. Майбутня еліта. Справжня. За яку не буде соромно. Яка знає, що в особовому листку з обліку кадрів треба писати тільки реальні факти. Навіть якщо цей листок — для посади міністра юстиції.

— А ви не могли б дати його номер… І електронну адресу, — поцікавився Богдан.

— Ні, звісно. Інформація ж особиста. Хоча запитаю. Якщо дозволить — з радістю передам.

— Гаразд, — звівся на ноги Богдан.

Денисенко — теж.

— Дякую за приємну розмову, — Лисиця виконав свою партію в церемоніалі прощання. Слова стандартні, але від них відчув задоволення. Рідкісна річ. — Ви справляєте враження світлої людини.

— То все одежа. Вона вводить в оману.

— До того ж, із почуттям гумору, — підморгнув Лисиця.

Відповіли відкритою посмішкою.

За кілька хвилин Богдан уже торохтів у метро. Мандрівка підземкою мала низку переваг, серед яких виділялися дві: без проблем дістаєшся потрібного місця й без перешкод міркуєш. Це важило багато. Убивав двох зайців. Ні, не так жорстоко. Просто — ловив. І часто виходило. Та й нову статтю готувати потрібно.

«Отже, Дмитро Довгань навідувався до Києва. З’явився саме тоді, коли вбито нову батькову дружину. — Інформацію вписував до системи. — Інкогніто. Чому? Прилітав, щоб убити Ольгу? Але ж перетин кордону, причому двічі, непоміченим для слідства навряд чи залишиться. Невже цього не розумів? Міг пограти в таємничих котка й мишку з матусею. Але не з прикордонною службою. Та роботу знає добре… Водночас Дмитрове інкогніто для стороннього ока має вигляд приховування від матері рандеву з коханою. Але цієї коханої ніхто не бачив (треба запитати про неї Надію). Хоча якщо навіть і бачили, то немає стопроцентної гарантії, що Дмитро їздив до неї. Та, власне, найняти якусь красуню (або й ні), щоб демонструвати як свою подругу, коштує недорого. Ще плюс стільки ж, щоб вона гарантувала алібі. Хлопець добре розуміє, що першими до кола підозрюваних потрапляють знайомі та близькі. Часто ж убивають на побутовому ґрунті. Кинуться перевіряти, де був пасерб Ольги Довгань, і вийде, що в Україні. За дивним збігом — саме в день (чи, скоріше, ніч) убивства. Ось тут і випливає наша красунечка. І свідчить, що „об’єкт“ усю ніч грів її гладенький бочок. Проста й геніальна комбінація. Якщо все так, спрацював холодний розум. А він у Дмитра є. І Олеся, й Денисенко про це говорили. Отже, Довгань-синочок підозрюється одним з перших. Додає аргументів „за“ його ненависть до Ольги. Плюс — обіцянка вбити. Хоча такий розумник, як цей Довгань, прекрасно знав, що подібні розмови користі приносять не більше нуля. Навіть менше. Водночас той його стан можна зрозуміти. Юнацько-підліткові емоції. Та й було те порівняно давно. Уже могли й забути…

Його ставлення до розлучниці закономірне: родинна ідилія розсипається, як замок з піску. Батько залишає дружину з сином і йде до іншої. З усіх поглядів це зрада. І така людина, як Дмитро, не пробачає. Образу носить із собою, чекаючи слушної нагоди, щоб помститися зазіханці на його щасливе дитинство. Та й майбутнє життя взагалі. Що ж, поки все логічно. Але чому вибрано саме такий спосіб? Дуже вже вишуканий. І — надзвичайно складний. Існує вагон простих і надійних. Найлегше — найняти вбивцю. А може, завівся новий тип кілера? Такий собі кілер-вовкулака. Оригінально. Натренував вовка. Возить його з собою і зацьковує жертв. Клопоту багато, але й почерк незвичний. Плюс — купа плутанини для слідства. Романтично. Хоча кілери часто залишають засіб убивства на місці. Проте вовка на галявині не знайдено. Ха-ха. Смішно якось усе це. І не сходиться. Ніякої логіки. Початок ланцюжка зі здоровим глуздом ще більш-менш дружить. Але далі…

А може, Дмитро найняв Свідерського? Чим не варіант? Актор-красунчик дарує радості інтиму. За купюри. Все зрівноважено: йому — гроші, жінкам — „палке кохання“… Проплачений плейбой закохує в себе Дмитрову мачуху, а потім… Біс! Усе йде добре, поки не впираєшся у вовка. Чому вовк?..

Цей клятий вовк — поки неподоланна перешкода. Він, мов незрушна брила, перекриває подальший шлях…

Чому вовк? Тому що на машині „вовча“ аерографія? Чи тому що дівоче прізвище Вовчанська? Чи тому що лісник і вервольф? А вдома — Енциклопедія вовків…

А якщо так: Довгань дізнається про колишнє кохання Ольги — Ведмедерю. І все обставляє вовчою атрибутикою. Тоді сюди логічно вписується й аерографія, і прізвище, а потім — і підмішується „актор-вовкулака“. Господи, це ж скільки клопоту! Та водночас усе це є. І вовк теж є. І його, вбивцю-сіроманця, нікуди не подінеш. Він тут, як більмо на оці: всерйоз і надовго. Якщо не лікувати, звісно. Але як же „вилікувати“ наше вбивство від цієї „вовчої хвороби“? Найефективніші ліки — знайти вбивцю. Та наявні факти поки нічого суттєвого не дають. Довгань-молодший — в Англії. Свідерський — зник. Залишаються Ведмедеря, Довгань-старший і Жорик».

Опинившись на поверхні, подзвонив Надії Довгань.

— Ви не можете дати контакти нової коханої вашого сина? — поцікавився, привітавшись.

— Нічого собі, — одразу спалахнула та, — ви все-таки риєте довкола нас? А видалися культурною, навіть інтелігентною, людиною. Хоча… Про що я? Журналіст і вихована людина. Хіба ж таке можливе? Заради сенсаційного, чи, швидше, смаженого, факту ви готові переступити через будь-що. Я ж вам, по-моєму, зрозумілою мовою сказала: у Дмитрика залізне алібі. Як і в мене. І відчепіться, будьте ласкаві, від нашої родини. А про ту вертихвістку я чути нічого не хочу. Для неї немає місця в нашому житті. Ні Дмитриковому, ні моєму. Годі. Облишмо ці розмови.

— Ваш син, схоже, думає інакше.

— Звідкіля ви це взяли? — притишила голос Надія.

— Є така інформація, — відповів Богдан. — 3 дівчиною Дмитро зустрічається. Таємно від вас.

— Цього не може бути, — голос жінки задрижав. — Мій хлопчик… Цього не може бути… Він завжди слухався й ніколи нічого не приховував.

— Виріс.

Довгань замовкла. Лисиця не підганяв. Черговий пункт стратегії.

— Мабуть, ви все правильно сказали, — нарешті втомлено озвалася Надія. — Хлопчик справді виріс. І тепер має право на свої таємниці. І своє життя. Доросле. Де самостійно прийматиме рішення… Усе правильно. Він же чоловік… Чесно кажучи, я вам вдячна. Щойно ви мене розбудили. Висмикнули з летаргічного сну. Якось увесь час так виходило, що я опікала його. Знаєте, коли хочеться зробити за дитину все, аби вберегти її від болю, якого може завдати світ. І краще, щоб той біль відчувала ти. Але постійно так тривати не може. Тому що — вбивчо для дитини. Замкнути в стерильній кімнаті. І тоді перший же вихід за межі стає останнім: дитина виявляється не готовою протистояти «закімнатному» життю.

— Не хвилюйтесь, — почав заспокоювати Богдан, — вашому хлопчикові це не загрожує.

— Ви так говорите, ніби знаєте про нього більше, ніж я. Хто був з ним поряд усе життя.

— Так буває… І це нормально. Неможливо комусь одному знати про когось іншого все. Життя — річ складніша, ніж ми собі уявляємо. У цьому є свої плюси. Як і мінуси. Але плюсів більше, як на мене.

— Тоді пишіть телефон…

Лисиця утомлено посміхнувся. Перемога маленька, а задоволення від неї — велике. Навіть величезне. Коли кладеш цегляну стіну, усе залежить від тебе. Але коли спілкуєшся з людиною… Що ж, тим цікавіше жити.

17

На зустріч Жорик одяг знайому футболку (чи в нього їх кілька?). Вольовий, але усміхнений фейс Кличка-старшого знову набивався у свідки всього, що коїлося з цим тілом. Нетерпляче поглядаючи на дорогу, «агент» чекав Лисицю біля магазину. Богдан прибув, як і домовлялися.

Жорик знову підзаряджався пивом. Така підзарядка здавалася професорові річчю, щонайменше, сумнівною. А якщо задуматися — то, напевно, й небезпечною. Але відмовляти любителя пива (чи, радше, професіонала) — робота безнадійна. У того завжди знайдуться аргументи, що невідпорно б’ють у десятку.

Побачивши Лисицю, Жорик почав озиратися навсібіч. «Швидко звик до ролі, — посміхнувся Богдан. — Агент, один в один».

Зупинив машину. «Агент» прудко опинився на задньому сидінні, не розплескавши жодної краплі. Затоноване скло надійно ховало все і всіх у салоні, тому «конспірація» виявилася зайвою.

— Від’їдьмо за поворот і спокійно поговоримо, — пляшка сковувала рухи, інакше Жорик зобразив би маршрут ще й в особах. Так. Енергією цей славний козак з пузцем аж пашить. Невже точно від пива? Але від нього вона може бути тільки штучною. Та ще й від сучасного. З «пробірки». Подивимося, як він працює головою… А від пива ще виростає живіт…

— Нумо, Жорику, викладайте, що там у вас, а то з часом, як завжди, скрутно.

— Розумію, — відсунув пиво на задній план. — «Гортензія», ну, це ми так Вітку Постоленко звемо (горда, гадюка), сьогодні засвітила новий телефон. Дорогезний — жах. Весь такий із себе. Крутий. «LG». Похвасталася, що Черчик подарував. Черчик — це Степан Черченко, залицяльник її. Правда, не один він у неї. Петько Губенко так і в’ється, і Сашко Даця, ну, Дацюк, теж маршрути нарізає. От Черчик і зробив хід конем. Думаю, відбив він цим подарунком інших Вітчиних фанів. Ті два дурні, напевно, не лише потилицю, а навіть те, що значно нижче, почісують, та от тільки навряд чи «Гортензія» передумає. Переплюнув Черчик усіх, переплюнув. Молодець який…

Якщо сказати, що цей монолог неабияк дістав професора, це тільки натякнути на реальність. Причому натякнути віддалено. Богдан кипів, вирував, вулканився й часто булькав. Щоправда, усі ці стихії колобродили глибоко в душі. На поверхні ж усе — тихо й спокійно. Потужні вудила звичок надійно втримували глибинні сили єства, що прагнули вирватися назовні, погрожуючи непередбачуваними наслідками. Це — система, де все у-порядковано й під-порядковано! Тому слухатимемо далі. Навіть якщо звучатиме найостанніша нісенітниця (передостанню ж слухаємо!). Уважне ставлення до співрозмовника — головна зброя психолога. Саме на психолога й перетворився професор.

— …а Черчик красунчик. Так, усіх одним махом. Сміливо. Кажуть, і прадід у нього такий був. Довго не любив рюмси розпускати. Кремінь! Старші люди розповідали, що той, прадід Черчика, наречену в начальника губчека з-під носа вкрав. Уявляєте?! Якої залізної волі людина? Коли чекісти кинулися за ним, він у ліс пішов. А було це взимку…

«Терпіти… терпіти…», — як мантру-оману, повторював Богдан, ледь не проклинаючи і Черчика, і його прадіда, і все губчека. Зупинився тільки перед самим Залізним Феліксом.[13] Його начебто й не було за що. Хоча…

— …то він на санях… Наречену вкутав, а сам гвинтаря зарядив, патронами обклався, коня пустив лісовою дорогою, тримаючи на мушці відхід. Чекісти нарвалися, то він двох і підстрелив. Ті й повернули. А за кілька років начальник губчека оженився на дочці одного з секретарів ЦК республіки. Так він потім приїжджав якось, генерал, знайшов старого Черненка й могоричем пригощав. Мовляв, образи на тебе не тримаю, навіть більше: спасибі, що не дав голівоньку втопити. І шлях нагору звільнив. Якби тоді оженився, навряд чи до таких чинів дійшов… Так що крівця в Черчикові ще тої, старої закваски грає. Красунчик він. І от тепер цим телефоном усіх відшив… А Вітка теж. Усе ніяк не визначиться, як дорожче себе продати. Та не прогадати із заміжжям… Хоч дівка вона — як треба. Все на місці…

— Те-ле-фон, — пародійним голосом нагадав Лисиця.

— А я й кажу: така дорогуща річ Черчику не по кишені. Гроші до нього не дуже липнуть. Нічого дорожче мотоцикла отого саморобного в нього зроду не було. Та й звідки взятися, якщо до роботи він не надто нагинається? Замість того щоб трудитися, все міркує, як це одним махом грошенят цілу скирту вкосити. Та на мотоциклі день і ніч гасає лісами-полями. І що тільки шукає?

— Напевно, щастя. Як і всі ми.

— Якось по-особливому він це робить.

Індивідуум… — Лисиця підняв угору вказівний палець, а потім зосереджено додав: — Момент.

Він набрав Бондаренка й поцікавився, який телефон мала Ольга Довгань. Через три Жорикових ковтки головред повідомив, що вбита користувалася смартфоном LG Р990 Optimus 2Х чорного кольору.

— Ну от, усе сходиться, — запалахкотів «агент». — Сто відсотків: Черчик подарував Гортензії апарат убитої жінки. Не вірю я в такі збіги.

— Я теж.

— Виходить, він був на місці злочину й підібрав смартфон?

— Хтозна. Може, й так… І, що характерно, був він там до приїзду оперативників. А тому міг бачити те, чого з якихось причин уже не побачили вони… Цей Черчик стає для нас дуже цінним свідком. Поки свідком…

— Тоді поїхали його брати! — Жорик навіть забув про недопите пиво. Одне нестримне прагнення, сильніше, поглинуло інше, слабкіше. Очі засяяли спрагою нових відчуттів. Ще не випробуваних, але таких жаданих.

— Усе по черзі, пане Поспішайку, все по черзі. Поспіх зараз не потрібен. Та й повноважень таких не маємо. Краще з цим Чортиком (або як там його? Черчиком?) обережно поговорити. Головне, щоб він чимбільше розповів. Що бачив, чув, може.

Богдан говорив упевнено. Присутні просто приречені повірити: професіонали поводяться саме так. Оскільки присутній тільки Жорик і все хлинуло лише на нього, повірив він одразу.

— Тоді поїхали його шукати, — випалив гореницький «агент». — Я приблизно знаю, де він може бути. — Напрямок визначив коротко: річка.

Присутність досвідченого штурмана шлях зробила простим. Жорик уміло жестикулював, допомагаючи словам. Тому долетіли швидко.

Як тільки машина піднялася нагору й погляду відкрилася велична панорама українського пейзажу, Богдан побачив, що біля річки, недалеко від дороги, стояв мотоцикл з коляскою, трохи віддалік лежали два велосипеди й паслася пара коней, запряжених у віз на гумовому ходу. Невеликий піщаний пляж прикрашали розслабленими тілами четверо хлопців.

Лисиця зрадів: нічого ж собі! Цей Жорик — точно справжній слідопит. Тільки вчора з ним познайомився, а вже сьогодні він серйозно допомагає. Таке буває раз ужитті, і то — не в кожного. Однак напружений Жориків фейс про добрий гумор чомусь забув і місця для посмішки не виділив. Навіть жодного сантиметра. Квадратного.

Люба Асікс зупинилася зовсім поряд.

«Отзаразу» залишив з Лисицею, прибивши дверцятами, а сам рушив до пляжників. Ті, побачивши автомобіль, а потім і Жорика, пожвавішали. За мить перед Богданом ожив анекдот (у ролях — місцеві мешканці). «Агент» привітався за руку з кожним, про щось коротко запитав. Почувши негативну відповідь (усі захитали, мовляв, «не знаємо»), знову потис чотири правиці й почовгав назад. Тим часом підвода занадто близько опинилася біля води. Один з хлопців, тонкий (з випнутими ребрами), пішов відігнати. Наступивши на щось, застрибав на одній нозі й відразу втупився у вколоту (чи, може, й розрізану) підошву. А коні вже заходили «по коліна», приречено тягнучи ревматичного воза, що не надто бажав приймати водні процедури. Та хлопець усе длубався, забувши, куди чимчикував. «Сучасна буколічна сценка», — оцінив побачене Лисиця й здивувався, чому так захопило. Проте часу на пошук відповіді не мав: до машини сів «агент».

Здалося, що Жорик поміняв прізвище на Чорнішеночі. Залишалося записати в паспорт.

— Не було його тут, — пригнічено мовив «агент».

— Наші дії? — обережно поцікавився у власника нового прізвища.

— Змотаємося ще в одне місце.

— Добре…

Лисиця знову послухався талановитого штурмана. Нехай навіть і зі зміненим прізвищем. Нехай навіть із пригніченим настроєм. Та все одно талановитого.

У гореницьких вояжах час летів швидко. Так само швидко Богдан із Жориком гасали тутешніми дорогами явно не стратегічного призначення. Ця гонитва за Черчиком-привидом прикрашала життя неповторними барвами, повнила новими відчуттями, вносила шарм таємничості.

Наступний пункт — подвір’я Черчика. Там його теж не зустріли. Після другої невдачі з легкої повітряної літньої хмаринки Жорик усе більше перетворювався на важке свинцеве осіннє хмарище. Купу огидної скловати. Готову ось-ось почати розстріл землі густими чергами з мільйонів безвідмовних калашникових. Мимохіть Богдан розчаровувався. Місце зовсім недавнього замилування займала закономірна незадоволеність. Реакція природна. Але раз не досягнута мета із двох спроб, то… залишається третя. Як у казках. І нехай дорослі, вирісши, вже не вірять у них, Лисицю в цьому сенсі — не-пе-ре-ро-би-ти. Для себе він одного разу, але назавжди вирішив: краще вірити в казки, ніж у реальність. І якщо всемогутня богиня Віра здійснить хоч одне казкове бажання, це буде в сто тисяч разів краще, ніж десять справджених реальних.

— Тепер на стадіон, — голос Жорика з колишнім — готовим все-перемагати-й-усе-змітати — спільного мав небагато. Це стурбувало: з таких ось ледь помітних негативченят і складаються всі поразки. Хоч Македонського, хоч Пірра, хоч Наполеона. І нехай Богдан не був ні першим, ні другим, ні третім, програвати (у будь-якому варіанті) не збирався. Ні зараз. Ні завжди. Ні-ко-ли!

— Е-е-е! Не розкисати. Нумо, Жорику, зберіться. Ось зараз і музичку веселеньку поставимо. Для підняття бойового духу.

— «Sexy, sexy lover…» — багатоголосо зазвучав «Modern talking». Жорик посміхнувся. Чи то зрозумів, про що йдеться, чи прийняв ці слова на свою адресу, чи то почуті рядки розбудили приємні спогади. У кожному разі результату досягнуто. І слава Богу.

Рушили. Жорик знову зажестикулював. Виходило так зрозуміло, що Богдан і сам відчув бадьорість. За нею прийшла і впевненість.

Хоч це й смішно, але третя спроба спрацювала. Коли люба Асікс опинилась на стадіоні, Богдан побачив, як на обличчі Жорика, невідь-звідки взявшись, заблискотіла маска посмішки. Задоволеної. Щасливої. Переможної.

— Он він, чортяка! — Маска зібралася вибухнути нечленоподільним вигуком радості. Знову прокинулася первісна людина.

Серед юрби футболістів виділявся спортсмен явно з іншого виду. На якомусь невиданому, схожому на саморобний, мотоциклі сидів справді «чортяка». У легкій чорній шкірянці і рукавичках «без пальців», зріст — під метр дев’яносто, широкоплечий, з величезними сильними руками й неслухняним кучерявим волоссям. Теж чорним. І щось розповідав.

Лисиця під’їхав близько — і вся картина опинилася як на долоні. Хоч бери та й перенось на полотно. Шкода, не було його з собою.

Цього разу Жорик, залишаючи професора наодинці, обійшовся без «отзарази». Поспіхом випурхнув і за мить опинився біля юрби. І знову — рукостискальний ритуал.

«Без нього — ніяк, — подумав Лисиця. — У цих хлопців усе — по-справжньому».

Коли «чортяка» відійшов із Жориком на «безпечну» відстань, Лисиця теж залишив салон: ваш вихід, пане журналіст.

А Черчик справді немалятко. І якщо він чимось, може, й не відповідав «чортяці», його молодшим братом міг бути без варіантів. І нехай хто-небудь спробує хоч заїкнутися про інше!

— Це журналіст кримінальної хроніки з Києва, Богдан Лисиця, — кивнув у бік професора Жорик. — А це Степан Черченко.

Зустріч Лисициної руки з лапою чортячого родича впритул розстріляла бажання помірятися силою. Якщо таке коли-небудь і виникало. Суто теоретично (не доведи, Господи!).

Згадали про «дуже приємно».

— Ви, напевно, чули, — одразу ж насів Богдан, — що в лісі знайшли вбиту жінку?

Черчикові очі забігали, але ненадовго. І більше — ніяких сигналів про внутрішнє. Однак Лисиці виявилось досить.

— Ну й що? — пробасило тіло й відразу ж опинилось у захисній стійці.

«Дуже розумно, — подумав Лисиця, — словами нападаєш, а тілом готуєшся до захисту».

— А от що: у неї був смартфон LG Р990 Optimus 2Х чорного кольору. Але на місці злочину його не виявили.

— Міліцаї — лохи, річ відома. Тільки я тут яким боком? — Родич чортяки вів гру в переможному тоні, розбавляючи його здивуванням.

— А таким, що, за наявними в мене даними, вчора ви подарували саме такий смартфон Вікторії Постоленко.

Черчик бликнув на Жорика, загризаючи його очима… «за наявними даними»… Схоже, велетень збагнув, хто їх джерело. «Агент» сумно проковтнув. Навіть приречено. Ніби ще мить — і кат накине зашморг. Лисиця зрозумів, про що той подумав. І відразу ж відчув, як енергетика прокльонів бомбить захисний ковпак аури, розлітаючись урізнобіч мільйонами змертвілих часточок.

— От дурепа, — пробитою шиною «БелАЗа»[14] прошипів Черчик. — Сказано: баба. Хоч і гарна, а однаково БАБА! Уже розтеліпала, сорока хвостата. Тьфу ти, — з силою плюнув під ноги, немов хотів разом виплюнути й злість. Лисиця злякався, що зараз з’явиться серйозна калюжка. Чи навіть озеро. Почав згадувати, як плавати. Але цього разу, слава Богу, без катаклізьмів!

— А що? — опанував себе Черчик. — Коли даруєш коханій дорогу річ, відразу виникають підозри?

— Виникають. — Лисиця забризкав категоричністю. — Якщо цей смартфон ви купили, покажіть документи. І ми забудемо цю розмову.

— А ти ж начебто не мент, а журналіст? — запустив пробну кулю Черчик, але всі побачили її вигадливу й невпевнену траєкторію.

Лисиця демонстративно дістав телефона й знущально поцікавився:

— Організувати ментів? — Зробив більшими очі. — Ти ж знаєш: телефон — сто два. Хлопчики за викликом.

— Не треба, — обм’як чортячий родич, начебто у нього відкрився випускний клапан і повітря майнуло геть. — Я все й так скажу. Тільки давай, братан, без ментів. Мені з ними базарити нема резону.

«О, так ти наш клієнт, — зрадів професор, — невже умовний вже маєш?»

— Годиться, — відрізав Лисиця, — але тільки все — по-чесному.

— О’кей. Значить так. Їхав я четвертого числа від Нутика, другана мого з Музичів. Ночував у нього (засиділися за півлітрою, на козлика вирішив не сідати, щоб не нарватися на даївців; краще з самого рання). Рушив через ліс. Думаю, чого гака давати? І час, і бензин зекономлю. Ну, от стрибаю собі тихенько лісовою дорогою, насолоджуюся природою. Доїжджаю до знайомої галявинки (ми там частенько шашлики смажимо), дивлюся: машина крута стоїть з дверима відчиненими. І жінка лежить. Я «козлика» заглушив. Зліз. Підбираюся ближче. Аж бачу: вона в крові й горло розірване. Ну, думаю, мене сюди не кликали, тому й бачити не повинні. Ноги в руки — і до «козляри». А потім — як блискавка — думка: а може, щось потрібне в багатійки цієї знайдеться? Їй воно вже ні до чого, а мені згодиться. Машина он яка дорога, вовками розмальована? Такі викрутаси по ній — теж річ недешева. Я озирнувся довкола — усе тихо й спокійно. Знову підкрадаюся (знали б ви, як страшно: я мертвяків боюся — жах!). Обійшов труп, пробрався до машини. А тут телефон як озветься: «Ви одержали СМС». Я ледве не провалився крізь землю… Знову на автоматі хотів рвонути до «козлика». А потім думка: телефон! Підійшов до машини, а його й шукати не треба: на сидінні лежить, бачу, дорогий, карась плескатий. Згріб його — і гайда в ноги. «Козел» завівся відразу, я — різко по газах. Від’їхав так далеченько, а потім думаю: дай відключу, а то ще задзвонить у непотрібний момент. Тут, щоправда, довелося помудохатися трохи. Але таки в копички склав. Потім витяг сімку й викинув: навіщо вона мені? Доказ усе-таки. І — додому. Мене тут не було. Усе з телефонної пам’яті постирав. Вітці подарував, а вона, капустяна голова…

— Цікаво розповідаєш, — оцінив «повість» Лисиця. — Шкода, що інформацію знищив. А місце, де сімку викинув, показати зможеш?

— Думаю, зможу, — після деяких вагань відповів Черчик, але збоку здавалося, що він розв’язує найскладнішу дилему життя.

— Тоді поїхали, — повноваження головнокомандувача до професора перейшли автоматично. Та й ніхто інший, схоже, на них не претендував.

— Зараз, тільки «козлика» приховаю.

Лисиця з Жориком попрямували до машини. Черчик — до мотоцикла.

Раптом «журналіст» зупинився, ніби щось згадав, а потім рушив за чортякою-молодшим. Футболісти, що давно втратили інтерес до байок «мотоцикліста», старанно ганяли полем, голосно коментуючи паси, удари, навіси. До того, що відбувалася поруч, їм байдуже.

— А куди ти його? — запитав Богдан.

— Та он до тітки Одарки закочу: нехай почекає. Бо ці умільці швидко йому роги вправлять. Він у мене без ключа заводиться.

Ланцюг почав ритмічно цокати, то збільшуючи, то зменшуючи розриви між звуками. Усе залежало від швидкості. А вона залежала від Черчика.

Брат чортяки зник за хвірткою одного з дворів. Богдан присів і ближче оглянув місце, де щойно стояв «козлик». Мастильних плям не побачив.

Коли Степан запхнув свої метр дев’яносто на переднє сидіння, штурманом став автоматично. Виходило набагато гірше. Професор відчув це відразу. Але зараз — не до примх шляхетних панянок. Подякуй Богові й за це.

Знайома лісова дорога. Усі вибої проплигав, коли приїжджав на місце вбивства. Зараз робив те саме. Як там почувається машина, боявся навіть думати. Відповідь свердлила однозначна. Але магічне сяйво слова «треба» проганяло решту думок.

— По-моєму — тут, — видав Черчик, пильно вдивляючись у розмаїту навколишню флору.

Лисиця зупинив машину й вийшов за пасажирами. Перед вів Степан. Жорик і «журналіст» стежили за рухами велетня, ніби від цього залежало подальше життя. І не тільки їхнє.

Черчик підійшов до місця, де дорога обгинала калюжу — одну з тих, що ніколи не висихають. Навіть у найбільшу спеку. Кому доводилося їздити ґрунтовими дорогами, знає, що майже на кожній з них (а в лісі — то й поготів!) завжди є хоча б одне таке місце. Добре, що об’їхати можна. Шматок «нової дороги» проходив між деревами. Три сосни залишалися біля калюжі, а грунтовка забирала праворуч біля ряду інших.

Черчик підійшов до півкола об’їзду, повернувся спиною й глянув ліворуч. Потім, нічого не кажучи, попрямував, куди дивився. Решта повторила його шлях.

— Десь тут, — нарешті пояснив він. — Я тоді калюжу об’їхав і спинився… Мусить бути на відстані кидка від дороги. Блакитненька. «Київстар».

Ставши навколішки, почав нишпорити.

Цей якось аж надто просто приручений велетень нагадував натренованого гончака, що зачув слід. Він уважно розглядав досліджуваний простір, допомагаючи руками, притискав до землі траву, розводив її в боки, розгрібав сухе листя. Лисиця й Жорик, стежачи за суцільним креативом Черчика, навіть почали співчувати цьому невтомному шукачеві. Бажання знайти в родича чортяки було настільки сильним, що не вірити в його щирість здавалося річчю майже злочинною. За яку варто давати довічне ув’язнення. Або — років з п’ятнадцять. З конфіскацією. Однак, незважаючи на всі ці нелюдські намагання, сімку знайти ніяк не вдавалося.

— Треба б допомогти нашому другові, — мовив Лисиця. Схоже, ця ідея виявилася Жорику близькою, бо він одразу ж узявся до роботи, немов давно очікував команди. Богдан зробив те ж саме. Тепер на місці пошуку копошилися вже три «гончаки». Але нуль, навіть помножений на три, однаково залишається нулем.

Переколошкану траву де прим’яли, де скуйовдили, а де — і вирвали. Збоку здавалося, що ці трос збожеволілих чоловіків роблять землі якийсь дуже вже оригінальний, близький до садистського, масаж. Подобався він їй чи ні — сказати важко, але зупинятися божевільні масажисти, судячи з усього, не збиралися. Хоча ці маніпуляції землі, ймовірно, подобалися, інакше вона, протестуючи, вже що-небудь та й зробила б. Наприклад, розверзлася.

Так тривало ще хвилин п’ятнадцять-двадцять. Обшукали квадратів дванадцять. Але віз залишався на місці, хоч лебідь, рак і щука тягли вже в одному напрямку.

— А ви впевнені, що це тут? — розпачливо поцікавився професор.

— Стопудово, тут, — напирав непохитністю Черчик. — Це ж третя калюжа?

Якщо це питання адресувалося Лисиці, він мусив щонайменше здивуватися. Але його випередив Жорик:

— Ну ти й урюк зелений, Стипанзе! Яка ж тобі це третя? Це четверта!!! Чуєш мене, четверта! — рівень гніву, виготовленого Жориком, зашкалював конкретно. Професор і чортячий родич навіть трохи злякалися.

— Точно? Ти не плутаєш? — І слова Черчика, і очі розсіювали переляк урізнобіч.

— Та звичайно! — сяйнув тріумфом Жорик, навряд чи плануючи це. — Біля третьої два дерева, а тут — три. Та ще й розкаряка перед нею.

— Точно! От виварка, а не голова! — Зозла Черчик жбурнув на землю жмут вирваної трави. Як дитя землі трава замість удару плавно опустилася на терплячу матір: природа — механізм відрегульований. І, слава Богу, не людиною.

З почутого професор зрозумів головне. У всій його трагічності. Шукали не там! Ну, Черчик, ну, гад зелений!

— Погнали до третьої, — запропонував слідопит-невдаха. З баби біля розбитих ночов він перетворився на Данко, пориваючись освітити прозрінням шлях у темряві невідання.

Люба Асікс швидко дострибала до місця нового пошуку. Тут масаж землі став ще несамовитішим. Але вона й цього разу нічим не виказала невдоволення. Мабуть, все-таки сподобалося. Насолода через біль…

Коли Черчик знайшов сім-карту, небеса здригнулися. Потім здригнулась і вся планета. Від напівлюдського-напівтваринного ревіння. Так цей «малюк» виражав несамовиту радість. Проте кожен, хто почув його, став гарячково згадувати «Отче наш»…

— Молодець, слідопите, — похвалив горланя Лисиця. Він радів не так феєрично.

— Тримайте, — шморгнувши носом, передав Богданові знахідку несподіваний «іменинник».

Звичайна київстарівська сімка й не підозрювала, як багато важила для цих людей. Сімки, і не тільки київстарівські, взагалі, міркують слабко. Вона байдуже перекочувала з величезної чортячої п’ятірні на витончену професорову долоню. Лисиця відчув трепет, немов підійшов до глобального наукового відкриття, що неодмінно змінить нелегку долю людства на краще. Або хоча б зробить до цього крок.

Цей мініатюрний непоказний предмет, цілком можливо, проллє певне світло на недавні події з Ольгою Довгань. Хоча… Може, всі зусилля виявляться даремними, гайнувши котові трохи нижче хвоста. Але чекати залишилося недовго.

— Ех, — підкинув сімку Богдан, — якби ще й смартфон сюди.

— То можна ж до Вітки мотнуться, — запалав ентузіазмом Жорик.

— Це нічого не дасть, — з жалем сказав Лисиця. — Номери стерті.

Обидва з докором глянули на Черчика. Той аж переступив з ноги на ногу, ніяковіючи.

— Я, теєчки… — завагався. Нібито вибирав між трьома дорогами на казковому розпутті: коня втратиш, себе загубиш, смерть знайдеш. Та ось наче вибрав. — Я хотів сказати… Номери, що були в телефоні, я переписав. З іменами й датами… Мовби відчував…

Лисиця з Жориком застигли. Почуте вражало простотою й геніальністю.

— Тільки… теєчки… не забирайте… у Вітки… То ж мій подарунок…

Черчик хоч і хвилювався, але самовладання не втрачав. Голова працювала, як бухгалтерська рахівниця. Клац — дебет, клац — кредит. Бартер підкупав доступністю. І вигідністю для обох сторін.

— А де ці записи? — запитав Богдан.

— У мене вдома. На горищі заховані.

— Поїхали, — наказав Лисиця й попрямував до машини. Гореницький почет рушив слідом. І хоча він не такий великий, професор почувався королем. Навіть імператором. Ні. Напевно, усе-таки «всесвітнім команданте».

18

Дорога додому завжди приємна. І тоді вітер — тільки попутний, навіть якщо й дме в інший бік. І вітрило радісно надимає груди.

Сьогоднішній гореницький вояж удався. Здобуто нову інформацію. Хоч могло все закінчитися й гірше. Але…

Черчик. Цікавий екземпляр. Незвичний. Не рядовий сільський хлопець. Живе в ньому щось таке творче, непосидюче. Он і мотоцикла сам зробив. Зібрав, із чого зміг. Водночас не від того, щоб поласувати чуженьким. Схожий на величезне теля. Розум поки не встигає за тілом. Ніщо на зв’язок з убивством не вказує. Начебто. Але хлопець може виявитися чудовим актором. І вміло грати «тупого бичка». Запорошив очі незграбністю й простакуватістю. Не будемо про нього забувати.

Жорик. Молодець. Допоміг. І далі обіцяв «відстежувати ситуацію». Надійні очі й вуха. Палає натхненням. Попросився, щоб підвіз до Києва. З кимось хоче зустрітись.

Смартфон. На сімці поки нічого цікавого. Імена, прізвища, номери. Ніяких зачіпок. Передивився записи Черчика. Вхідні й вихідні дзвінки. Серед отриманих третього числа останній номер — без імені. З нього дзвонили о 23.10. Усе ніби сходиться: ним Ольгу, очевидно, й викликали до лісу. Хто дзвонив і заради кого вона так смертельно ризикнула? Відповідь, здається, ось, в останньому номері. Потрібно тільки довідатися, чий він. Бондаренко натякнув, що його ресурси не безмежні. Інакше просто взяв би й пробив усі вхідні й вихідні через оператора. Але — не може. Що ж, спробуємо самотужки. Якщо це номер убивці, то щоб замести сліди, він би знищив чи забрав апарат. Однак — ні. Смартфон залишився на місці. Якби не Черчик, він опинився б у слідчих. Поспішав? Цілком імовірно. Але — ліс, опівнічна пора. Шансів бути поміченим — нуль. Міг би спокійно замести сліди. І ніхто б ніколи смартфона не побачив. Та цього не зроблено. Чому? Вовкулака? Не знає, що таке смартфон? Смішно. Хоча сучасні вовкулаки мусять розумітися на техніці. Тоді що? Хотів, щоб… навпаки… щоб телефон опинився у слідчих? Бо там — інформація, яку ті повинні «проковтнути». Але завадив Черчик…

Глянув у дзеркало. Позаду на величезній швидкості летіли два чорних жирних авто з увімкненими фарами. Зрозуміло. Теперішні господарі життя. Від таких слід триматись якнайдалі. Бо лиха знайдеш — і оком не змигнеш. Скинув швидкість і змістився праворуч (слава Богу, смуга вільна). Любу Асікс якось загрозливо хитнуло, і це їй не сподобалося. Але твердо знала, «хто в домі хазяїн». Тому «фе» не виказала.

Тим часом кортеж із двох чорних «Лексусів» — седана й позашляховика — пронісся лівою смугою. Аж пролягло за ними. Серйозне, навіть погрозливе видовище. Крізь лобове скло седана Богдан розгледів якогось неслабкого бізнесмена. Хоча, найімовірніше, то хтось із бюрократичних чи партійних бонз. У цих апетити до статусних розкошів — ого-го, які! Поруч з такими «скромними» народними слугами найкрутіший бізнесмен ніяковіє. І почувається обдертим дервішем… Слугами, що змогли переконати свого великого господаря в його маленькості. А той, сердега, — й повірив…

Жорик зачудовано дивився услід шикарним прудким возам, і в його очах нуртувало захоплення.

— Щастить же людям, — закивав він, залишаючись у кайданах мрійливості. — Живуть, як хочуть. Ні в чому не знають відмови. Купаються в задоволенні. Казка. Мрія. Рай. Оце і є справжнє життя. А не те, що в мене. Невдала убога копія. Дешева китайська підробка. І чому я не на їхньому місці?

Лисиця мовчки слухав ці розпашілі Жорикові відвертості й ледь помітно посміхався. Людині інколи треба «висповідатися». І не варто заважати. Хай скине з душі камінь.

— А ви? — повернувся до Богдана.

— Що «я»? — відірвався від дороги той.

— Ну-у-у, не хотіли б бути на їхньому місці? — Жорику питання видавалось зрозумілішим за зрозуміле.

— Щось я не можу втямити, — повів упевнено професор. — Що значить «бути на їхньому місці»? Це неможливо в принципі. У кожного своє місце. У мене — моє, у вас — ваше. Ну а в них, — Лисиця кивнув уперед, та «Лексусів» уже не видно, — їхнє. Правда, якщо ви дуже-дуже захочете таких же розкошів і становища, обов’язково досягнете всього. Але і в тому разі займатимете своє місце. Бо ви до нього дійшли, внутрішньо підготувалися. Розвинулися. Доросли. Просто так нічого не буває, бо з нічого ніщо не виникає. Прописна істина. З розряду давно відомих. Будь-яке досягнення — результат докладених зусиль. Пряма залежність. Такий закон. Так що, прагніть. Хотіть. І у вас усе вийде.

Лисиця нагадував сучасного проповідника (алілуя, брати і сестри!). Жорик дивився широкими очима. Він не міг уявити себе модним нуворишем, якого, не торкаючись землі, несуть у невідкладних справах такі ж пузаті машини. Хоча, мабуть, зрозумів, яким саме мусить бути щастя. Його, Жорика, варіант. Водночас не зовсім повірив професорові. Що ж, має на це право!

Прогримів грім. Лисиця здивувався: яскраве сонце, жодної хмаринки — ніяких натяків на дощ. Буває. Мабуть, той випадок, коли грім серед ясного неба.

Жорик усе ще розмірковував про побачене й почуте. Богдан не заважав. Вів любу Асікс легко й упевнено. Дорога, авто й майстерність дозволяли. Десь далеко, спереду над дорогою, з’явився й нахабною змією поповз догори стовп чорного диму. Зазвичай, таким він буває, коли горить гума або пластик. Трапляються ще в нас майстри підпалити щось біля дороги, антигрінпісівці. Хай їм грець! Чого ж їх розумом так обділили?

Вимушено скинув швидкість. Спереду вимальовувався незрозумілий затор. У цих місцях такого не траплялось. А сьогодні — на тобі!

А дим ставав усе чорнішим. Може, аварія? Точно, як це він одразу не додумався? Такий дим і затор — це вже щось серйозне. Перші два ряди стояли майже нерухомо, а третій, крайній лівий, потроху повз. Лисиця обрав його. Став черепахою. Як і золотистий седан «ЮА Ріо» попереду.

Дим ішов звідкілясь праворуч, ніби хтось злий недбало кидав купами жахливу чорну вату. Вона, піднімаючись угору, ставала все прозорішою, поки зовсім не розтавала вдалині. Ніби її щойно й не було.

Жорик, схоже, забув про недавні мрії. І тепер, розвернувшись, уважно дивився туди, звідки не переставав валити дим. Лисиця теж поглядав, але всю увагу тратив на дорогу.

Зустрічною смугою примчала криклива «Швидка». З неї, притримуючи валізки з червоними хрестами, вистрибнули два чоловіки в медичному спецодязі й побігли, «розпихаючи» машини, у напрямку диму. За хвилину біля «Швидкої» зупинились даївці, за ними — пожежна. Жвавий сержант задиригував «чарівною паличкою» — і чари почалися. Проїзд для спецтранспорту розростався на диво швидко. Першою пропхалася пожежна. За нею — «швидка».

А потік тим часом завмер. Люди залишили машини й роїлися біля задимленого місця.

— Може, підемо глянемо й ми? — запропонував Жорик.

— Ви йдіть, а я залишуся, — розважливо відповів Богдан. — Раптом відкриють дорогу. Я швиденько виберуся й підхоплю вас трошки далі. Великого бажання стовбичити тут у мене немає. Справ — під зав’язку.

— Домовились.

Жорик вийшов і поміж машинами посунув до натовпу. Лисиця спостерігав, розслабившись у зручному кріслі. Неголосно співав джазову обробку «You’re mу heart, you’re mу soul» Томас Андерс. Заплющив очі й згадав Дарину. Її привабливий образ з’явився настільки виразно, ніби все відбувалось насправді. Красива вона. Ні, що не кажи, а танці роблять свою справу вперто. І Жанна, й Дарина мали досконалі фігури. Саме такі, які до божевілля збурювали його чоловіче альтер-еґо. Що впливало і на професійне, і на творче, і — на будь-яке інше. Шкода, що з Жанною так вийшло… А Дарина?.. Дарина все більше й більше подобалася. Приваблювало в ній усе й настільки, що ставала зрозумілою фраза «не можу без тебе». Ну… майже не можу… Дарину сприймав як утілення свого ідеалу. Хоча, такою була й Жанна. І навіть — Регіна. Та дівчина-привид із далеких вісімдесятих. Яка заклалася на те, що доведе хлопця до вінця, а потім утече від нього. І, на жаль для Богдана, виграла суперечку. Хоча, чому «на жаль»? На щастя. Усе ж з її боку несправжнє, нещире, підроблене. Грала, правда, вона бездоганно. До речі, то цікава історія, про яку слід написати… Колись пізніше… Проте Дарина стала втіленням ідеалу сьогодні. І саме до неї линуло серце. Відчував, що відразу сліпнув, коли починав про неї думати. Як усі закохані. Це не було ні погано, ні добре. Це просто було. З цим жив. Цим жив. Без цього жити вже не міг. І не хотів…

Клац! Скрип!! Гуп!!!

Аж стрепенувся. То Жорик так підступно-нахабно вирвав з обіймів мрій. Солодких роздумів. Хоча про свою нахабну підступність «агент» навіть не підозрював. Просто сів до машини.

— Ну що там? — поцікавився напівпереляканий професор.

Жорик не відповів. Тільки ворухнув губами й відвернувся.

Лисиця розумів, що видовище на «шоу довгоносиків» явно не тягнуло. Тому «агент» і повернувся загальмований. Схоже, побачене добряче зачепило. Переживав по-дорослому.

— То що ж там трапилося? — перепитав Лисиця.

— Вони всі згоріли…

На Богдана — наче мокре рядно накинули. І хоча він запасся внутрішньою готовністю до жахливої новини («такий» дим без вогню не буває), все одно: почуте боляче сіпнуло за серце. Різко сколихнуло емоції.

— А що за люди? Ну, може, в натовпі гомоніли про щось… Натовп завжди про всіх і про все знає.

— Це ті, на «Лексусах»…

Богдана смикнуло ще раз, але вже болючіше. Ті, з «Лексусів», устигли стати начебто знайомими якимись (чи що). В усякому разі — нечужими.

— В юрбі гомоніли, що по них із двох гранатометів гахнули. Машини стояли на зустрічній смузі. Бабахнули — і зразу ж по газах. Якісь дві «дев’ятки».

— Зрозуміло, — чмихнув, кисло посміхаючись, Лисиця, — економ-варіант. Зараз ті «дев’ятки» палають десь неподалік синім полум’ям… Хоча ні: усе-таки — чорним. Як ці «Лексуси». Машини, як і люди, зліплені з одного тіста. Тільки зовнішність мають різну… А від тих «гранатометників» ніякого сліду не знайдуть. Як завжди. Система. Ні змінити, ні замінити.

— А я оце й подумав… — Жорик почав говорити, але чомусь обірвав на півслові.

— Про місце?

Богдан уважно дивився на «агента». Той мовчки кивнув.

— Ви тоді все правильно сказали…

— А ми — такі.

Лисиця підморгнув і рушив, бо даївці стали потроху розпускати затор. І машини, «побачивши» простір, заходилися різко стартувати, ніби намагалися якнайшвидше залишити місце з малоприємною енергетикою. Інстинкт.

19

Сьогодні збирався знову поговорити з Ведмедерею. На першій зустрічі викладати все одразу не хотів. Боявся налякати. Зупинила й поведінка лісника, коли той почув про Ольжину смерть. Якось неприродно все це. Картинно. Театрально. Хоча… Може, це варіант із тихим болотом, де водяться рогаті й хвостаті…

Набрав його номер. Однотипні сигнали слухав доти, поки їх не перервало. «Не відповідає», — пояснив Лисиці телефон. «Сам знаю», — огризнувся професор і знову натиснув кнопку виклику. Усе повторилося. «Передзвонимо пізніше», — вирішив.

Коли ще одна спроба вкотре завела до глухого кута, подумалось, що телефон напише на дисплеї «безнадійно». З цієї безнадійності почала рости тривога. «Може, в номері помилка? — подумав. — Але ж коли набирав у кафе, телефон дзвонив… Гаразд, спробуємо іншим шляхом».

Узяв трубку міського. Набрав адміністрацію курсів. Там, на диво, відгукнулись. Запитав про Ведмедерю.

— А його немає на заняттях, — почув казенне. — Уже другий день.

— Може, захворів? — підкинув простий варіант можливого.

— Хтозна. Може, й так, — долинуло з НУБіПУ. — Але повідомити можна було б усе одно. Не на безлюдному ж острові. Подзвони й скажи: захворів, довідку принесу, коли видужаю. А то наче зник…

Далі не слухав. Точніше слухав, але не чув. На автоматі подякував і поклав трубку.

«Он воно що, — почав розмірковувати. — Ведмедеря зник. Як це розуміти? Злякався, що я вийшов на нього? Не логічно. Якщо він убивця, усю конспірацію порушив. Навіщо ж було так мудрувати? Ні. Тут щось не те. Усе не просто. А що, коли вбивця хтось інший? Довгань, наприклад. Він прибрав Ведмедерю, щоб пустити розслідування хибним шляхом. Стоп. А якщо вбивця бачить, що слідство не звертає на лісника ніякої уваги (адже Ведмедерю міліція не турбувала)? Тоді він робить так, що лісник зникає. Почнуть шукати — знайдуть зв’язок із Ольгою Довгань. Чим не варіант?»

Набрав Бондаренка.

— Зник наш лісник.

— Чому так вирішив?

— На заняттях немає вже другий день. Телефона не бере.

— Може, загуляв?

— Може. Але я в це не вірю. Якби не мав стосунку до нашої справи, тоді інша річ. А так… Щось не подобається мені все це.

— Що робити збираєшся?

— Не придумав поки. А ти запиши про всяк випадок адресу його найманої квартири в Києві, номер телефону й авто. У нього старенька вазівська «вісімка» червоного кольору.

Почав старанно надиктовувати.

— Записав?

— Так точно.

— Попроси дружбанів-даївців, щоб придивлялися до червоних вісімок з вінницькими номерами. Може, де випливе?

— Зроблю.

— А я звернуся до моїх каналів у міліції. Вже пора.

— Ого, пане професоре, — присвиснув головред. — Ти наче серйозно берешся до справи?

— А до цього я що? Жартував? Чи невимушено прогулювався?

— Ну, скидалося на те.

— Говори-говори. Жарти розуміємо. І самі любимо.

— А я серйозно…

Далі у списку Кодаковський. Не дзвонив другові-полковнику десь із місяць. І ось тепер класика про двох зайців.

— Що, Богданчику, знову хочеш подратувати мене вільним професорським життям? — завів заїжджену платівку начальник Солом’янського райуправління. — Знаю, що у відпустці. Знову перинами на боки тиснеш?

— І все ти, Євгене Миколайовичу, знаєш. Про все відаєш.

— Робота така. А даром їсти хліб не звик. Давлюся.

— Та я в курсі. Тому й дзвоню.

— Чому це «тому»?

— Тому, що ти завжди допоможеш.

— Ну, не перебільшуй мої скромні можливості.

— Я й не перебільшую. Говорю, як є. Але мені достатньо й скромних. Тому — слухай маленьке прохання. Мені потрібен старший лейтенант Романченко.

— Уже капітан.

— Чудово. При нагоді привітаю.

— Що значить «потрібен»?

— Хочу до одної справи долучити.

— А нічого не злипнеться?

— Усі твої «але» я знаю наперед. Зрозумій, пане полковнику: якби мені не було так треба і якби я знав, що ти мені не допоможеш, ніколи б не звернувся.

Кодаковський замовк. Схоже, у нього не знайшлося гідного жарту, щоб відповісти. А може, просто задумався над сенсом почутих слів?

— Надовго?

— Днів на два.

— Без рук залишаєш.

— Знаю, Євгенчику, знаю. Але дуже треба ними «озброїтись».

— Ну, гаразд. Відриваю від серця. І тільки на два дні.

— Розумію… А воно в тебе велике й тепле.

— Годі підлещуватися. Краще розкажи, що затіваєш. Знову якась таємнича історія?

— Ох, шайтан. Звідки знаєш?

— А тебе ж де не посій, там і вродишся.

— Починається. Давай щось оригінальненьке. Ти ж до цього мастак. Про віртуальність ідеалу я не забув.

— Минулося.

— Не крекчи. Чи знову пенсійну пісню почнеш затягувати?

— Не знущайся, бо передумаю позичати Романченка.

— Здаюсь.

— Гаразд, бувай. Роботи по горло. Він тобі подзвонить.

Відключившись, поклав телефон, усе ще не вірячи, що Кодаковський так легко погодився. Але, слава Богу, це факт.

Тепер уже капітан Романченко обізвався за півгодини.

— Дякую, що подзвонили, пане капітан, — зрадів. — 3 чим вас і вітаю. А тепер — слухайте, що треба зробити. Я дам вам номер телефону. Апарат увімкнений, але на дзвінки не відповідають. Потрібно з’ясувати, де він зараз.

— Це без проблем. А далі що?

— А далі поїдемо до нього в гості.

— Зрозуміло. Дозвольте виконувати?

— Виконуйте.

Останнє слово вимовив швидше на автоматі. Як відповідь на капітанове питання, а не як команду. Надто далекий від усіляких там наказів і статутів. Хоча й майор запасу. Очевидно, прийшов час згадати вивчене на військовій кафедрі.

Наступний сеанс зв’язку відбувся за сорок п’ять хвилин. Романченко повідомив, що номер виявили у Вінницькій області неподалік Калинівки.

— Зрозуміло, — розцвів Богдан. — Візьміть карту й табельну зброю. Ми вирушаємо.

— Слухаюсь.

«Ого, — подумав, — те, що треба. Схоже, в цьому офіцерові я не помилився».

Люба Асікс завжди готова до будь-якої подорожі. І далекої — також. Тільки заливай бензин і поганяй. Обидві справи професору вдавалися на славу. Обома йому й належало зайнятися.

20

Лисиця з Романченком в’їхали в Калинівське лісництво. Про це сказали межові знаки. Стовпчики з зеленими й білими скісними смугами. Великий металевий планшет. На ньому — звичні для нашого лісу звірі й красномовний напис.

Богдан уже вкотре за останній тиждень вів залізного коня лісовою дорогою. Від такого частого навідування до лісу можна здичавіти. Особливо це загрожувало коневі, бо він не раз показував, що любить роздолля й волю. І тоді доведеться приручати знову.

Тримаючи на колінах карту, капітан, одягнутий у цивільне, підказував дорогу. І професор ніде ні часу не згаяв, ні зайвого кілометра не накинув. Справжній тобі штурман. З ним легко. І безпечно. Лисиця почувався, ніби його помножили на два. Навіть — на два з половиною. А це гарантувало надійний тил. Хоч у мирній подорожі, хоч у битві.

Обидва перетворилися на обережність. Одну на двох — безпечний простір закінчився. Починаються володіння Ведмедері й диких тварин. І ще невідомо, хто страшніший.

Дорогою розповів про вбивство, про добутий матеріал. Капітан похвалив за правильність дій і ходу думок. І хоча Лисиця знав, що не все там такий «шоколад», однак почув оцінку не без задоволення. Та ще й із вуст такого професіонала, як помічник Кодаковського. Це підбадьорило, бо, чесно кажучи, почав думати, що, з’явившись, налякав лісника. І той тепер зник.

Їдучи, «проаналізували ситуацію й виробили лінію поведінки». Оскільки телефон «озвався» саме на батьківщині лісника, малоймовірно, щоб Ведмедерю привезли сюди насильно. Найімовірніше, він опинився тут само-стійно й само-тужки. Якби до зникнення лісника доклав рук убивця, він не повіз би тіло за тридев’ять земель. Навіщо? Приховав би десь під Києвом. Урешті, знайти місце для цього — не проблема. Правда, йшлося про погляд збоку. Як же все відбулося насправді, з’ясувати ще належало.

Коли до будинку лісника залишалося з кілометр, Лисиця звернув з дороги і, ризикуючи наскочити на якийсь непомітний пеньок, дострибав до густих заростей молодняка. Авто заховали тут. Далі рушили, прислухаючись до настороженого, як і самі прибульці, довкілля. Навряд чи який-небудь ліс хоч до когось чужого поставився гостинно. Чужих, узагалі, зустрічають насторожено. Своїми вони стають лише потім. Якщо пощастить, звичайно.

Курс визначав Романченко. Його карта — «як знахідка». Усе там позначено. Усе показано. Усе виміряно. Тільки розумій і користуйся. Романченко вмів і те, й інше. За час подорожі Лисиця вкотре переконався, що все зробив правильно. Цей молодий капітан — досконала машина розслідування, а якщо потрібно — то й затримання: наручники й табельний «Макаров» весело подзвякували при ньому.

Ліс із погордою дивився на цих двох. Він то старим деревом незадоволено заскрипить, то дятловою чергою по стовбуру торохне, то почне розгойдувати верхів’я могутніх дерев, пошепки промовляючи якісь неприємні або й страшні слова. Може, закляття? Щоб наслати на цих чужинців щось лихе. Або перетворити на двох дубів. Скільки он їх!

Навколишній неспокій передався Лисиці. Професор мав певність, що й Романченкові теж. Та й незвіданість, яка чекала всюди, також уперто знала своє. Напруженість зростала. Кожен новий крок давався дедалі важче. Не тому, що втомилися. Кілька годин, проведених у дорозі, особливої втоми не нагнали. Навпаки — піша прогулянка навіть напрошувалася. Але… Не така. Коли там, куди йдеш, на тебе чекає небезпека. І — таємниця. Розгадати яку повинен саме ти. І повернути назад, махнути на все рукою, згадати про хату скраю — не вийде. Бо вже взявся за гуж

Нарешті помітили садибу. За нещільним низьким штахетником ховалися будинок, колодязь і господарські приміщення. Ось він, кінцевий пункт. Лігво Ведмедері. Тут і повинні прозвучати відповіді на багато питань. Чому зник, не попередивши нікого? Чому не брав трубку, коли дзвонили? Чому збрехав, що не контактував з Ольгою, хоча написав їй листа? І що хотів від неї в тому листі? Чому так дивно відреагував на її смерть? Кількість таких «чому» зросте, коли почнеться справжня розмова. Якщо лісник живий, звичайно. Шанс, що приїхали тільки «провідати» телефон, усе ж залишався. Убивця міг привезти його сюди навмисне. Щоб поводити слідство за носа. Це, звісно, найгірший варіант розв’язки. Не хочеться, щоб сталось так насправді. Калинівський вояж цього не заслуговує. Але…

Обережно підійшли ближче. Старий будинок-зруб із металевими ринвами й високим горищем-поверхом. До дверей і вікон на фронтоні ведуть дерев’яні сходи з перилами. Закінчуються невеликим балконом. Віконниці розчинені. До стіни зі сходами приклеївся вхід у льох, зверху вкритий потемнілою і давно нефарбованою жерстю. Праворуч — шеренга господарських будівель, щільно притулених одна до одної. Троє дверей і одні великі ворота «ялинкою». Напроти — червона вісімка зі знайомими номерами. Схоже на гараж.

Зайшли на подвір’я. Неприємний холод поволі прокрадався в душу, а потім і розходився тілом. Однак спина й лоб не піддалися. Про це «голосно» сигналив піт. Футболка безнадійно прилипла. В іншій ситуації запалала б роздратованість. Але не цього разу. Не до того.

Рухалися повільно, сторожко дослухаючись і озираючись навсібіч: обережність ще нікому не вадила. Романченко приготував пістолет. Лисиця пошкодував, що не прихопив «демократизатора». Від того почувався якимось незахищеним. Відкритим для будь-якого нападу. Наче йшов голяка.

Загавкав собака. Заметався прямокутником клітки, постійно стрибаючи на сітку загорожі. Сірий з білими «вставками» на кінчиках лап, уздовж морди та й інших частин тіла. Щось у його зовнішності насторожувало. Пес шаленів, погрозливо шкірив зуби, все хотів вирватися і, напевне, «показати» цим двом зайдам непроханим…

— Нічогенький у нього песик, — замислено відреагував Романченко. — Більше на вовка скидається.

— А може, це і є вовк, — припустив професор. — Приручений лісником. Бо ж що таке собака? Це той самий вовк, тільки одомашнений тисячі років тому. Учені називають цей процес «доместикація». Латинське domesticus походить від domus — «дім». Тобто «відбувається селекційна зміна популяції тварин або рослин, результатом чого виступає їхнє пристосування до утримання в неволі з метою використання людиною». Ось так.

— Все може бути, — ще раз подивився на дворового сторожа капітан. — Після років служби я вже нічому не дивуюся.

Підійшли до «вісімки». Богдан нагнувся й зазирнув під моторний відсік. Сухо. Доторкнувся до піддона картера. Холодний. Значить, стоїть уже принаймні кілька годин.

Зачекавши, поки Лисиця пошаманить, Романченко махнув пістолетом у бік будинку. Рушили туди.

Ось і вхід. Ґанок. П’ять сходинок. Різьблене накриття. Масивні вхідні двері з подекуди облущеною голубою фарбою на неґрунтованому металі. Витерта колись срібна ручка внутрішнього замка. Капітан обережно натиснув. Ручка німо пішла. Двері ж залишились нерухомими. Замкнено. Або немає вдома, або забарикадувався, побачивши у вікно непроханих гостей.

— Заховаємося в якомусь із сараїв, — пошепки запропонував Романченко. — Влаштуємо спостережний пункт. Якщо немає вдома, побачимо, коли прийде. Машину не загнав до гаража, значить, десь недалеко.

— А якщо в будинку?

— Все одно у нас тільки один вихід — чекати. Двері ламати не будемо. Поки. Та й металеві вони. Ходімо.

— Може б, води напилися? — показав на колодязь Богдан.

— Прийде господар — він і почастує, — підморгнув капітан. Лисиця кисло посміхнувся.

Спустилися з ґанку. Першим ішов Романченко. Першим він вийшов із-за рогу…

Великий поліетиленовий пакет, постійно наповнюваний повітрям, не витримав тиску і — гучно розірвався. Так здалося спочатку. Але насправді сталося інше. Пролунав постріл. Романченко схопився за праве плече і впав. Лисицю врятувало те, що не ввійшов до зони обстрілу. Миттю зметикувавши, професор за півсекунди теж опинився на землі: другий постріл міг пролунати відразу. Доповз до пораненого. Ледь чутно запитав:

— Живий?

— Живий, але, дідько, боляче. У-у-у… Кров іде.

— Сам зможеш зупинити?

— Спробую… Візьміть пістолет… І наручники. Стріляйте економно. Намагайтеся поранити в ноги.

— Добре.

Наручники вклав у кишеню бриджів. Узявши пістолет, почав тягти Романченка в безпечне місце. До ґанку. Вдавалося важко, хоч капітан і намагався допомагати, відштовхуючись підборами. Прихилив до стіни. Офіцер почав рвати сорочку й обмотувати закривавлене плече. Виходило погано, але Романченко всміхнувся й підморгнув. Богдан показав «ок» і став прокрадатися до рогу. Десь там, за ним, Ведмедеря. Озброєний. Небезпечний. Страшний. Який не збирається зупинятися. Та й патронташ у нього, найімовірніше, чималенький. Вистачить і на Лисицю, і на добивання Романченка. А може, то хтось інший?

«Так, — почав розмірковувати, але заважали часті й гучні удари серця. Які втихомирюватися явно не збиралися. — Лісник, якщо то він, бачив, що влучив лише в одного. Значить, поводитиметься обережно. Остерігатиметься другого… Почав стріляти, тому що зрозумів: приїхали по його душу».

Роззирнувся. Вгледів старий сірий піджак, яким накрито купку чогось. Стягнув. Беззахисним лишився горбик цибулі. Взяв піджака «за плечі» й кинув на відкритий простір. Постріл пролунав миттєво. «Мішень» відлетіла на кілька кроків. Визирнув на півсекунди. Побачив, що стріляли з-за дерева перед ворітьми. Одразу ж гримнув ще один. З-за рогу вилетіло кілька дрібненьких трісочок.

«Снайпер бісів, — вилаявся, — тепер триматиме тут…»

Приблизно зорієнтувавшись, де засів «стрілець», зібрався, різко визирнув і вистрілив з лівої руки. На влучання не сподівався. Тієї ж миті одержав відповідь. Знову трісочками.

«Нічого, — подумав, — тепер знатиме, що нас так легко не взяти».

Озирнувся до Романченка. Той говорив по телефону.

«Значить, поранення не таке вже й серйозне. Це добре».

І знову напружене очікування. Притулився до стіни. Відчув тепло нагрітого дерева. Навколишня тиша ніби теж причаїлася. Але їй легше. Вона — нейтральна. Ні за одних, і ні за інших. Просто спостерігає з цікавості. Скільки разів так траплялося. А якщо потурбують пострілом, біда невелика.

Коли ще раз глянув на офіцера, той непритомно сидів, заплющивши очі. Телефон випав з ослаблої руки. Настрій знову погіршився.

«Дідько, — ще раз не втримався професор, — цього ще не вистачало…»

Лякало те, що нічим не може зарадити, бо в медицині тямить — рівно нуль. Шкода. А як би допомогло зараз! Але й пост залишати не можна. Підкрадеться нечутно (лісник-бо, це ж майже лісовий звір!), і — перший постріл Лисиці, а другий — непритомному капітанові. Закопає десь під дубом, ой під тим дубочком, і ніхто ніколи

Дратувала й позиція. Стріляти лівою не вмів, а щоб вистрілити правою, треба повністю висунутися з-за рогу. Підставитися під влучний постріл. Хоча мала вона й свою привабливість (одвічна життєва діалектика). Ліворуч — будівлі. З того боку Ведмедері підкрастися важко й стріляти незручно. Він це чудово розуміє й туди не піде. Не піде й прямо, відразу ж опиниться як на долоні. І тоді влучити в нього — простіше простого. Ні. Під прицільний вогонь теж не полізе… Залишається правий «фланг». Піде праворуч — зможе прокрастися від дерева до дерева й обійти будинок, вийшовши на зручну місцину. Значить, піде саме так. Що ж робити?

Роззирнувся. До сараїв метрів двадцять. Добігти туди не встигнеш, як би не намагався. Та й не чемпіон. А було б непогано. Заховатися за машину… Навряд чи Ведмедеря стрілятиме в неї. Не захоче псувати. Звідти оглядовість набагато краща. Можна майже на рівних позмагатися у влучності. Але… Ні. Не добіжиш. Відкине пострілом, як щойно піджака. І сам загинеш, і безпорадного Романченка підставиш. Ні, цього робити не слід. З усіх поглядів… Знову сканування довкілля. Вперте. Несамовите. До скреготіння зубів. Але… Жодних варіантів…

Погляд зупинився на посуді. Той сохнув «догори ногами» на прибитих до бруса рейках. Невеликий закіптявілий чавунчик… Зняв і відламав рейку. «Голова як чавун», — згадалося…

Тільки-но виставив чавунну голову, як одразу ж відчув поштовх. Задзенькотіла об метал картеч. Чавуна зірвало з рейки й відкинуло на метр.

«Суперпостріл, — похвалив, оглядаючи продірявлену в чотирьох місцях посудину. — А ти ще бігти хотів… Значить, Ведмедеря поки залишається на місці. Чого він чекає? Швидше — вичікує. Мабуть, що висунусь, як оцей чавун. І в мені дірок наробить».

Підійшов до Романченка. Той лежав, як і раніше, нерухомо. Зняв футболку з портретом Че і, розірвавши, перев’язав капітанову рану поверх закривавлених залишків сорочки. Тоді відтягнув пораненого до ґанку й поклав так, щоб важко було помітити. Принаймні відразу. Дідько! Швидше ілюзія безпеки. Але це краще, ніж нічого. Перевірив набої. Залишилося сім. Непогано. Рушив. Почав обходити будинок з безпечного боку. Завернувши за ріг, уперся в цебер з дощовою водою. На нього схилена якась кривобока напівзгнила драбина й опудало, «одягнуте» у вицвілий кітель і побитий міллю чорний капелюх. Погони старшого сержанта. Ведмедерин… Далі — складені одна на одну соснові лати, обв’язані алюмінієвим дротом і підперті двома кілками. За ними — ще один ріг будинку, а під ринвою — круглий іржавий тазик з брудною водою. Якщо Ведмедеря змінив розташування, вихід з-за рогу стане останнім. Треба перевірити. Але чи поведеться він знову на «підставу»? Та іншого вибору немає.

Підхопив «товариша старшого сержанта». Зупинився біля рогу. Висунув «по пояс». Потримав. Тиша. Забрав назад. Знову висунув. Потримав уже довше. Знову ніякої реакції.

«Цікаво, — почав міркувати, — Ведмедері немає чи впізнав опудало, і тому не стріляє? А може, призвичаївся до моїх вигадок? І тепер чекає на „реального персонажа“?»

Відповіді одержати нізвідки. Розраховував зараз лише на найнадійнішу у світі людину. На самого себе. Ось як ще може трапитися: вирушили на майже безпечну екскурсію, а потрапили у справжнісінький бій. У вир смертельних пострілів і недитячих загроз. Це не комп’ютерна стрілялка з додатковими «життями» і шансом повернутися на початок. Є лише один, «саперський», дубль. І помилка можлива теж лише одна. Робити її не хотілося…

Надягати кітель на спітніле тіло великого бажання не мав. Сама лише думка про те, що цей мочений дощами, запилений, скоцюрблений одяг з чийогось плеча може опинитися на тобі, видавалася злочином. Проти всемогутнього бога Гігієни. Але зараз доводилося наступати на горло своїй пісні. Робиш поправку на ситуацію. А з цим богом потім якось уладнаємо. Зрештою, сповідь і каяття ще ніхто не скасовував.

Приємного нічого не відчув. Відразу стало сумно. Влада іншого, могутнішого, бога — нездоланна. Бога Треба… Провідала думка про споріднення з опудалом. Через одягання його одягу. Цілий ритуал. Тепер ти і я — одної крові… Що ж, можна сміливо вирушати на город і відлякувати ворон. Конкуренції нуль. Та й при ній усе одно опинився б серед перших.

Навіть «формально» ставши військовим (цілим старшим сержантом!), не відчув полегшення. Те, що очікувало, тиснуло кількатонним пресом… Небезпека й невідомість… Чи — невідома небезпека… А може, небезпечна невідомість?.. Або небезпека невідомості?.. У жодному разі це не щасливий променад Хрещатиком із красивою супутницею під руку. Та й одягнув усього лише вицвілий кітель, а не супернадійний бронежилет…

Капелюх виявився завеликим, як і «спінжак». Натягнув по самі вуха, не завадивши, проте, оглядовості. Стало жарко. Але зараз — не до примх шляхетних панянок. Стиснув пістолет і… Один… Два… Три… Біг так швидко, ніби втікав до сучасності із далекого юрського періоду, що кишів жахливими потворними створіннями, яких учені погрозливо найменували різними «-заврами». І ніби всі вони різних мастей, форм і розмірів дружно за ним гналися. Поки біг, здавалося, що наведено рушницю. І обидва стволи жадібними очима незмигно стежать за здобиччю, повнячись бажанням здобути. А Ведмедеря досі не вистрілив лише тому, що хоче краще прицілитися. Щоб уже напевно. І постріл от-от бабахне. І кілька розгарячілих кульок убивчими свердлами в одну мить спрагло впнуться в жадану плоть…

Відстань у яких-небудь десять-дванадцять метрів видалася надто довгою. Хоча насправді це шалене божевілля тривало якихось три секунди. Або чотири…

Приклеївся до стіни. Після несамовитого спринту в чужих непривітних обладунках чувся геть кепсько. Піт із лоба поплив до очей. Витер затхлим рукавом. Роззирнувся. Дійсність завмерла, ніби підписала довічну угоду про співпрацю з мертвенним спокоєм. Напружено вдивляючись довкруж, прагнув помітити бодай найменший рух, бодай найменше коливання. Але нерухомість залишалась нерухомою. І лише верхівки дерев, наче зглянувшись, стали ледь-ледь похитуватися. Майже абсолютна тиша пригнічувала. Знав, що це обман. Що десь є той, хто хоче все змінити, натиснувши на гачок. Тільки де він?

Коли трохи заспокоївся, повернулася здатність думати.

«Так. Усе тихо, — заклубочилося в голові. — Навіть підозріло тихо. Або щось намислив, або просто вичікує. Як би вчинив на його місці я? Одного вбив або поранив. Залишився ще один. Виходить, „сам на сам“. Для вмілого стрільця безпроблемно. Причаївся, дочекався і — кожному своє. Навіщо вигадувати? Позицію має непогану. Просто сиди й пильнуй. Так би вчинив справжній мисливець. А Ведмедеря — саме такий… Хоча… Можливо він давним-давно змінив місце. Або саме зараз крадеться, виходячи на зручну місцину. Романченко йому не потрібен. Від нього небезпеки немає. А от від мене… Значить, вичікуватиме. Або вистежуватиме».

Наступна думка здалася привабливою. Хутко повернувся до попереднього місця. Одягнув опудало, вилив з тазика воду й потягнув усе до передового рубежу. Нова ідея вимагала швидкості. Однак чудово розумів, що спрацює вона лише тоді, якщо у Ведмедері — двостволка. Якщо ж п’ятизарядка — ризикує. Але з теорії зараз зиск невеликий. Будемо молитися практиці.

Коли все підготував, прочитав «Отче наш» і перехрестився. Тепер — не сам. Це зміцнило впевненість. І віру. Тіло напружилося. Наче в леопарда перед останнім стрибком на прудку антилопу (два попередні стали невдалими; сили для гонитви майже розтанули; безпорадні кошенята давно вже чекають поживи). З Богом!

Першим із-за рогу відважно визирнув «товариш старший сержант». Його відразу ж прошило невблаганною картеччю — поліг смертю хоробрих. Як і личить воїнові. Наступної миті викотився тазик. Другий постріл легко пройшов крізь проіржавілу плоть. Ві-і-ічная па-а-ам’ять! Третім з’явився Лисиця з брудною мармизою і «Макаровим» у витягнутих руках. Мармизині очі жадібно сканували дійсність. За мить угледіли, як за одним із дубів похитувалися стволи «вертикалки».

«Перезаряджає», — спалахнуло в напружених думках. Наступної миті вже тримав на мушці довгу залізяку, що востаннє хитнулася вгору і, вилізши із-за стовбура, витягла за собою людину. По ній Лисиця і всмалив. Постріл пістолета бахнув дзвінкіше, ніж рушничний. Однак не став від того менш влучним. Рушнична людина ще встигла натиснути на гачок. Але приціл уже збився і жорстока картеч увійшла в землю поряд. Куля від пістолета влучила в передпліччя. І права рука лісника повисла, наче шматок товстого неслухняного мотузка. Ведмедеря загарчав, як справжній вовкулака. Потім заревів, ніби розлючений ведмідь. Рушниця впала на землю, а сам почав осідати. Лисиця кинувся до нього. Одночасно до лісу ввірвався чийсь противний тріскучий голос, що лунав з мегафона:

— Усім припинити стрілянину. Говорить начальник карного розшуку Калинівського райуправління внутрішніх справ підполковник Калетчук. Повторюю…

Тріскотняву мегафона змінила тиша. Але не надовго. У неї встромилося нове ревіння пораненого лісника. Проте його заглушив наполегливий підполковник, який знову тріскуче зарепетував:

— Ведмедерю, ти мене чуєш? Я звертаюся до тебе. Припинити стрілянину. Скласти зброю.

«Як завжди, вчасно», — подумав Лисиця й опустився на землю. Очі заплющилися самі собою. Надивилися на все це вдосталь.

21

Разом з машиною міліції прибула й «Швидка». Лікарі перев’язали Романченка й привели до тями. Однак через значну втрату крові він потребував медичного ока. Тому ноші з ним завантажили до вкритої розпізнавальними знаками «ГАЗелі». Виявилося, що поки Лисиця вів «бій», капітан зв’язався з шефом, а той передзвонив до Калинівки й викликав підмогу.

На Ведмедерину руку наклали драбинчасту шину, забинтували й підвісили за допомогою «косинки». Зробили знеболювальну ін’єкцію. Цей міг пересуватись самостійно. Але на нього так само чекала лікарня: пострілом зачепило кістку.

«Швидка» поїхала. Лейтенант у новісінькій формі (щойно з вишу) повів лісника до машини. Остриптизений професор рушив слідом. Ведмедеря став аж надто цінним трофеєм, щоб так просто відпустити його.

— Я можу поставити кілька запитань? — поцікавився у лейтенанта.

— П’ять хвилин, — відрізав той, — не більше. — І, сівши до «Жигулів-сімки», почав щось шукати в «бардачку».

— Дякую.

Ведмедеря якось інстинктивно гладив поранену руку й хижо поглядав на професора.

«Добре, що він трохи заспокоєний, — подумав Богдан. — Хоч так. А то б зубами зараз, напевне, рвав мене».

— Ну, от ви й показали мені свої чарівні місця, — посміхнулася брудна мармиза. — Залишилося провідати «Вервольф».

— Я сплутав, — заскреготів зубами Ведмедеря й відвернувся. Однак після короткої паузи додав: — Це чиста випадковість.

— Те, що ви поранили (а могли і вбити) працівника міліції, який перебував при виконанні, ви вважаєте «чистою випадковістю»? А потім і мене скільки обстрілювали. Вели «прицільний вогонь».

— Я ж кажу: випадковість. — Ведмедеря ударив здоровою рукою по стовбуру. Дуб витерпів стримано й не відповів ударом на удар. А міг би. Смачно приклався б якоюсь гіллякою.

— А чому ви вбили Ольгу Довгань?

Це питання ошелешило лісника. Він стрепенувся, наче аж підстрибнув, а потім загарчав:

— Я її не вбивав! Чуєте?! Не-вби-вав!!!

І тут… сталося неочікуване. Могутній лісник розплакався. Він затулив обличчя здоровою рукою, мовби хотів заховатися за неї від усього світу або принаймні приховати, як маскою, обличчя. Щоб не побачили сліз. Велике довге тіло конвульсивно здригалося. З-під широкої долоні викотилися сльози. Незвична картина: дорослий сильний чоловік ридає ридма. Лисиця відчув певну незручність. І тепер заховатися якщо не від усього світу, то хоча б від Ведмедері, захотілося вже йому. Лісник знову незрозуміло поводиться. Він плаче, тому що болить рука? Чи боїться подальшої долі, яку сонце неодмінно освітлюватиме вже клітинками заґратованого вікна? Чи може…

— І, до речі, чому не зізналися, що писали Ользі? Минулого разу ви сказали, що не контактували з нею відтоді, коли розлучилися.

Лисиця не полишав надії почути відповіді на всі свої «чому?». Не заради ж краси вінницьких лісів і вже тим наче не для гри в реальну війну сюди їхав. Хоча… У мальовничості цим краєвидам не відмовиш.

Ведмедеря трохи заспокоївся. Витер очі зовнішнім боком долоні й тепер тільки мовчки шморгав носом. Проте навіть такий, він випромінював загрозу. Лисиця відчував це й дивувався, як він, звичайний столичний професор, зміг так вдало вести бій з цим влучним стрільцем і, взагалі, потужним, як ведмідь, чоловіком? Усе, що відбулося, зараз здавалося неможливим. Принаймні сам Богдан цю битву згадував, ніби якусь фантастичну історію. Чужу. Далеку. Прочитану колись у заморського автора, прізвище якого назавжди стерлося з пам’яті.

— Я її не вбивав, — майже прошепотів лісник і скривився. Знову погладив забинтовану руку. — Не вбивав… Можливо, вам це важко зрозуміти, але я й досі її кохаю. Навіть коли вже немає на світі… І завжди кохав… І завжди кохатиму… Те, що вона покинула мене, уже затерлося, зарубцювалося. І не змогло витиснути з серця почуття. Знаєте, вона була для мене, як ідеал. Недосяжна зірка. Як мрія, приречена на нездійсненність. Як муза для поета. Усе життя я ніби присвячував їй. Вона завжди і в усьому була зі мною. Одна-єдина жінка. На все життя. Можливо, збоку це видається дурницями, маячнею, але насправді все так… Ну й що з того, що вона — дружина іншого? Що стала знатною панею? Для мене вона залишилась тією ж завзятою Олюнею з двома ще дитячими кісками й запальним сміхом. Моєю Олюнею… Знаєте, кохання вчить розуміти вірші про високі почуття. Якщо вони написані серцем. Бо такі серця вібрують на одній частоті. Говорять одною мовою. Перебувають в одному вимірі. Ви не дивіться, що я простий лісник. Я читав багато… І Бернса, і Байрона, і Шеллі, і Верлена, і Плужника, й Базилевського…

О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні

До вирію дрозди летіли напівсонні,

А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,

Журилися вітрів фаготи унісонні.

Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,

Волосся і думки тріпав нам вітровій,

І раптом, глянувши на мене із-під вій:

«Скажи мені, який був день найкращий твій?» —

Спиталася вона. Я тільки посміхнувся

Й устами вдячними побожно приторкнувся

До білої руки, а серце стало нить.

Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,

Як запах ваш п’янить, як солодко бринить

Несміливе «люблю» уперше з уст коханих![15]

Ведмедеря замовк. Знову покотилися сльози, але тепер уже їх не витирав. Дивився кудись у вічність і, здавалося, думав туди переселятися. Або принаймні — одержати посвідку на мешкання.

— Сонет… — наче зомбі, мовив лісник. — Я й сам вірші почав писати. Не для публіки, звісно. Так, для себе. Вихід для серцевих вібрацій… Коли ви сказали, що Олі більше немає, у мене зупинилася кров. Не міг повірити. Подзвонив до її школи. І там підтвердили. Я сказився. Як таке могло статися? Молода здорова жінка. Повна сили її енергії. Успішна. Тільки починала справжнє життя… Чому така несправедливість? Тисячі старих і немічних благають смерті, але вона чомусь учащає до молодих і красивих. Чому?.. Я вже не міг залишатися на курсах. У тому вашому метушливому Києві. Плюнув на все її подався додому. Якби лишився — розірвалося б серце. Там — абсолютно чужий світ. Навіть якийсь ворожий… Бо саме там у мене відібрали життя…

Сльози знову заповнили очі. Якимись надзусиллями, міцно зціпивши зуби, велетень стримав себе. Хоча, може, й не треба було.

— Мені шалено запраглося додому, — мовив, коли відчув, що може говорити. Голос, правда, тремтів. — Знаєте, я, як хворий вовк, майнув на порятунок до лісу. Шукати цілющих трав… Думав, якщо й помру, то хоч у лісі. Вдома. Але, слава Богу, полегшало.

— Проте робили все, щоб померли інші, — встромив логічного цвяха у лірику Богдан, бо час його підганяв. — Романченко он скільки крові втратив…

— Це прикра помилка, — витер обличчя рукою. — Незадовго до поїздки на курси я затримав двох браконьєрів. Але вони відкупилися, а мені стали погрожувати. Будинок спалять, мене закопають у лісі, що й сліду не зостанеться… Двічі вже й стріляли в мене. Одного собаку отруїли. Тому коли побачив, як хтось вештається подвір’ям і заглядає під машину, вирішив, що це вони. Прийшли по мою душу. І тоді вже не втримався… У лісі ж як: або тебе, або ти. Хто прудкіший.

— А що то за лист, який ви передали через Дарину?

Ведмедеря опустив очі її почав кусати губу. Схоже, розмірковує: говорити чи ні. А може, щось вигадує? Проте відповідь знає тільки він. Ольга Довгань уже нічого не скаже. І навряд чи вона б дозволила тому посланню потрапити чоловікові на очі. Про що б у ньому не йшлося. Зайві підстави для ревнощів. Чоловіки тут невиправні. А раптом у листі написано таке… І Довгань убив дружину через нього?

— …мої вірші, — лісник мовив так несміливо, що нагадав семилітнього бешкетника, який після тривалих «допитів» нарешті зізнався, хто розбив сусідське вікно. — Спочатку, правда, довго вагався. — Голос поступово міцнів. — Усе не наважувався. Думав: божевільна ідея. Але потім таки вирішив: хай дізнається, що й досі кохаю. Відіслав — і ніби душа з нею поспілкувалася… Нічого вже не виправиш, звичайно, але… — Говорив майже, як звично. — Захотілося… Хай її очі пройдуться моїми стражданнями, що застигли в нехитрих словах… Хай відчує, як це — безнадійно кохати. Спрагло тягтися до мрії, знаючи, що не судилося… Розбавляти чорнило сльозами, цією кров’ю змученої душі… — Голос задрижав знову. — Відібрав найкращі, як на мене, й відіслав Дарині, попросивши, щоб передала Олі. Прямо робити цього не став, хоча знав її координати. Не хотів, щоб мала неприємності. Невідомо, що за один цей її банкір.

— І що ж вона? Відповіла?

— Ні… Може, не захотіла. А може — не змогла. Не встигла. Хоча… Це вже абсолютно неважливо. Головне, що одержала. Читала. Можливо, перечитувала. Адже всі вони — про неї. Кожне слово, кожна кома дихають нею. Нею і ще раз нею. І моїм коханням…

Ведмедеря почав замріяно декламувати:

Давай розпалимо вогонь,

Нехай іскриться, світить, гріє,

Й від нього небо зазоріє

Сузір’ям з’єднаних долонь…

Давай розпалимо вогонь…

Ми будем лиш удвох. На ключ замкнем всі двері,

Зашторим вікон мерехткий екран,

На простирадла білому папері

Кохання нашого напишемо роман…

— Я радий, що встиг. Хоча й подумати не міг, що промайне всього кілька місяців — і про Олю говоритиму в минулому часі… Спасибі Богу, що допоміг переступити через нерішучість…

— То хто ж міг її вбити?

— Я-не-зна-ю, — гаркнув Ведмедеря й подався вперед, наче хотів кинутися. Лисиця інстинктивно відхилився. — Якби знав, сам би його розірвав на шмаття, наче вовк. І жодної миті б не жалкував… Але, на превеликий жаль…

— А чому, коли я дзвонив, ви не брали трубку?

— Я взагалі нікому не відповідав. Коли дізнався про Ольжину смерть, життя закінчилося. Усе стало не важливим. Навіть гидким. Особливо люди. Вони живуть, ходять, сміються, кохають. А її нема… Відчув таку незатишність, таку самотність у тому вашому Києві, що покинув усе і втік. Сюди. У моє. Рідне… Тут трохи полегшало. Хоча не уявляю, як жити з думкою, що Оля…

Ведмедеря знову розплакався, сховавши обличчя за долонею. Він здригався, схлипував, шморгав, усіляко намагаючись стримувати неслухняне тіло, неподільно кероване емоціями. А вони не слухалися нікого.

Наблизився лейтенант.

— Нам час їхати.

Ведмедеря слухняно посунув і ледве втиснувся до салону.

Поряд з Лисицею зупинився підполковник.

— А ви герой, — посміхнувся. — Не поступилися… цьому справжньому ведмедеві. Ще й прізвище таке… Головне, що про нього ніхто поганого слова ніколи не сказав. Завжди хвалили. Сумлінний працівник. Постійно все в ажурі. Один з найкращих лісників. І тут таке…

— Дякую, що вчасно прибули.

— Мені з Києва подзвонили. Кажуть, у тебе в лісі справжній бій іде, а ти ні куєш, ні мелеш. Ну, я, звісно, хлопців на коней… А ви тут уже й без нас…

— Треба, щоб ваші експерти придивились до Ведмедериного собаки. Чи, може, то вовк? — Лисиця, здавалося, не слухав підполковника. Мандрував розбурханими думками.

— Я вже глянув на нього, — зняв картуза офіцер і почав, як віялом, обмахуватися. — Дивний якийсь. Якщо це й собака, то дуже вже схожий на вовка. Може, гібдрид який? Результат таємничих Ведмедериних експериментів…

— Доручіть експертам, кінологам, зоологам. Не знаю, там кому, але розібратися треба.

— Добре, — кивнув підполковник. — І Кодаковського запевніть, що оформимо все якнайкраще. Класний він, Євген Миколайович, справжній. Такий, як треба. І душу черв’як не точить.

Калетчук потиснув руку й віддав честь. Лисиця прощально помахав. І тільки тепер відчув, як утомився. Але відпочивати ніколи. Попереду — не така вже й близька дорога. Та все одно бажана. Особливо після пережитого.

22

О пів на десяту Лисицю розбудила шедевральна «Весна». Але не як сигнал будильника. Хтось запрагнув телефонної аудієнції високої Богданової особи. Дисплей висвітив: «Жорик». Прочунявши, відгукнувся.

— Моє шанування, Богдане Івановичу. Термінова справа. Тут така ситуація… Ви тільки не глузуйте з мене.

— Обіцяю.

— Якщо раніше селом ходили лише чутки про вовкулаку, то тепер уже він сам…

— … ходить селом? — не втримався від логічного продовження.

— Майже так, — перейшов на шепіт «агент». — Тільки не селом, а лісом. Галина Царенчиха бачила. Пішла, сердешна, до лісу. На мітлу нову наламати. І наламала… До обласної лікарні її повезли. Наче й зайшла недалеко. І тільки щось там трохи попоралася, аж бачить: суне між дерев якесь здоровенне, сіре й волохате. Правда, йшло те страхіття не до неї, а повз. Бо інакше тітка Галина лежала б не в лікарні, а в морзі. З розпанаханим горлом. Як і та мажорша. А так… Можна сказати, пощастило. Царенчиха, бідна, принишкла, заховалася, а вовкулака й пішов собі. А потім як завиє. Жінка з переляку, як розповідають, і отченашу забула. Хотіла почитати, але не вийшло. Не згадала. Так у голові замакітрилось. Наче програму якусь вимкнули. Це все його, вовкулаки, витівки. Загіпнотизував… Додому повернулась біла як стіна. Напилася ліків усяких від серця, але не допомогло. Тепер он медики до життя повертають… Така ось цікава історія… А ви мені не вірили. Я ж говорив ще тоді, коли вас уперше побачив, біля магазину (ну, «Аеліта», пам’ятаєте?), чиїх справа рук те вбивство. Чи, точніше, зубів.

Богдан слухав уважно. Вирішив: хай Жорик скаже все, що хотів. І лише потім поцікавився:

— А ця, ваша Царенчиха… У неї з головою все добре? Джмелі не гудуть? Може, вигадала це все? До того ж, розказана вами бувальщина сприймається як продовження розмов про вбивство тієї жінки, Ольги Довгань. Знаєте, є така категорія людей, які хочуть бути в центрі уваги, тягнуться до популярності, прагнуть, щоб ними захоплювалися, говорили про них. У світі модних тусовок їх претензійно називають «зірками». Але не всім із таких амбіційних людей таланить потрапити до категорії superstars або хоча б просто stars. Незрівнянно більша кількість опиняється поза. Щоправда, бажання й амбіції від того не зникають. От вони й вигадують різні нісенітниці. Але обов’язково — зі своєю участю. Superstars теж не гребують схожими прийомами, але доручають робити це іншим, щедро оплачуючи відверті байки. І тут з’являються журналісти, щоб роздмухати вогнище гонорових амбіцій зоряного мазунчика.

— Я розумію, про що ви говорите, — зітхнув Жорик так глибоко, що Лисиця почув це навіть через телефон. — Але тітка Галина інша. Вона — звичайна працівниця. Така, знаєте, справжня господиня. А зовні — точно ідеальний образ українки. Порядна. Без вибриків і метеликів у голові. Скільки її знаю, нічого поганого сказати не можу. Я їй вірю. Думаю, все чистісінька правда.

— Ну, добре, — пом’якшав Лисиця, — може, все й так. Хоча… Ну пройшов лісом якийсь безхатько-обірванець, ну завив од життя такого лісового (холодного-голодного-нещасного), а їй уже відразу й вовкулака. У страху не тільки очі великі. У нього ще й чималий мольберт є. І фарби з масивними пензлями. Таким інструментом можна домалювати що завгодно. Та й бачила ваша Царенчиха його тільки ззаду. Інша річ, якби це було спереду…

— Та хай вона дякує Богові, що так легко відбулася. В іншому разі…

— Маєте рацію. Той безхатько-волохатик спереду теж, мабуть, не Том Круз. Його неголений фейс від вовкулацького відрізняється не дуже.

— Тобто ви мені не вірите? — роздратовано запитав Жорик.

— Чому це раптом? — здивувався Богдан. — Вам я вірю. Я не вірю в існування вовкулаки. Причому не тільки у вашому лісі, а й узагалі.

— А як же тоді споконвічні народні вірування?

— Ну, це окрема тема. Ми ж, сучасні, не хочемо бути самотніми у Всесвіті. Тому й вигадали інопланетян. Так само й наші далекі пращури. Взяли й понапридумували різних страховидл… Пам’ятаймо про масивні пензлі, якими орудує невблаганний художник Страх. А для первісної людини вони були ще масивнішими. От одного разу така собі Галина Вожденчиха й побачила у лісі щось незрозуміле. Якесь серединне-половинне…

— Виходить, у прибульців з інших планет ви теж не вірите?

— Любий мій друже, — засміявся Лисиця. Він робив це значно довше, ніж підказувала розсудливість: хотів розтягнути паузу для пошуку незвичної відповіді: — Ви сьогодні підпрацьовуєте детектором брехні?

— Чому? — обурливо поцікавився Жорик. — Ні. Просто не можу зрозуміти, як можна не вірити очевидним речам.

— Тобто, за вашою логікою, і вовкулаки, й НЛО — це очевидні речі?

— Звісно, — категорично заявив Жорик, ніби вивернув на Лисицю десятеро відер води, щойно витягнутої з колодязя. — Але Господь із ними, з тими прибульцями. Про них лише фон Денікен[16] написав стільки, що з їхнього боку не існувати було б величезним свинством. А ось вовкулака… Які вам ще треба докази? Вашу Ольгу Довгань знайшли з перекушеним горлом? Знайшли. Царенчиха бачила вовкулаку в лісі? Бачила! Мені що, його за руку до вас привести?

Богданові подобалося те завзяття, з яким доводив свої погляди гореницький «агент». Ні, що не кажіть, а така людина — як знахідка. Однозначно. Але й переборщувати не варто. А що, коли Жорик візьме та й улаштує полювання на свого «коханого», «плеканого-любленого» вовкулаку?

— То що ж ви не відповідаєте? — запитав, знову обурюючись, Жорик. — А я ось візьму та й зроблю це. І тоді вже ви нікуди не подінетесь.

Лисиця раптом зрозумів, що «агент» обов’язково дотримає слова.

— А ви наполегливий, — усміхнувся. — Гадаю, разом робити це зручніше. Але спочатку провідаймо вашу Царенчиху. Зможете сьогодні під’їхати до обласної лікарні?

— Звісно, — майже прокричав Жорик. — Вирушаю прямо зараз.

— За скільки там будете?

— Приблизно години за півтори.

— Гаразд. Домовилися.

Щоб не застрягнути де-небудь у заторі, вирішив машину не брати. Майнув підземкою. А там від «Дорогожичів» — пішки. Уся ця транспортна епопея забрала годину двадцять (бачачи, що встигає, від метро йшов поволі). Зупинився, щоб купити фруктів для хворої. Особливо зменшив швидкість біля Інституту журналістики.

«Тепер я — один із вас», — пожартував, згадавши недавнє перевтілення.

Жорик запізнився на вісім хвилин. Краплі поту на лобі й мокра футболка. Зрозуміло. Поспішав.

— Вибачте, — ввімкнув систему ввічливості. — Маршрутка в заторі довго повзла. А так прибув би ще й раніше. Звик до пунктуальності. Мені не важко, а розумні люди оцінять правильно.

«А він не такий і простий, як здається на перший погляд», — подумав, тиснучи Жорикову руку.

— Все точно: і зроблено, і сказано, — «правильно оцінив» Богдан. — Рухаєтесь у потрібному напрямку.

Жорика це підбадьорило. І він з новим завзяттям рушив за професором.

Лікар, побачивши Богданове посвідчення, дозвіл на відвідини дав, але рекомендував бесідувати не більше п’ятнадцяти хвилин: хворій потрібен спокій.

Вісімнадцяту палату знайшли швидко — поблизу ординаторської. Нечутно відчинили двері.

— Он вона, біля вікна, — кивнув Жорик у бік жінки в білій хустці з ледь помітними голубими візерунками. Читала «Український тиждень». На обкладинці — три обличчя відомих політиків (Колесниковиченка, Чичитова й Богомольської), під якими великими буквами написано «Обличчя епохи», а нижче (меншими) «Інтелектуальна нікчемність владоможців дає суспільству шанс».

«Просунута бабуська, — промайнуло, — намагається залишатися в курсі. Респект. Не обмежується проблемами „сад — город“.»

Крім Царенчишиного, стояло ще п’ять ліжок. Усі зайняті. Але політінформувалася тільки вона. Решта ж, схоже, віддалися Морфею, досипаючи недоспане за попереднє життя. А може й за всі разом.

Одягнуті в халати, Лисиця з Жориком ішли тихо й обережно, мов привиди. Хоча хто міг з упевненістю сказати, що привиди ходять саме так? Та й чи ходять вони взагалі? Правда, й саме їхнє існування було величезним знаком питання.

— Добрий день, тітко Галино, — напівшепотом привітався Жорик. Лисиця зробив те ж саме. Жінка здивовано блимнула на новоспечених привидів-небожів: принаймні одного з них бачила вперше.

— Драстуйте, — привіталася, відкладаючи журнал, і підсунулася вище на подушці. Поява молодиків її дещо шокувала. Царенчиха кліпала, розуміючи небагато. Це легко читалося на обличчі, що випромінювало здорову природну енергію.

«А й справді, — подумав, — з цієї українки личило б портрети малювати найкращим художникам сучасності, а вони зараз десь на пленері. Хоча… Там теж варто бувати. Пейзажі — не остання тема для живопису».

Ще раз глянув на жінку. Ні. Зовні на божевільну схожа не дуже. Точніше — зовсім не схожа. Та й лікарі б, очевидно, щось та й запримітили.

— А ми, тітко Галино, провідати вас вирішили, — прогнав паузу Жорик, відчуваючи, що вже пора і що зробити так мусив саме він. — Це ось журналіст, Богдан Іванович. З газети «Презумпція». Хоче з вами поговорити.

Богданові не сподобалося, як «агент» усе сказав. Прозвучало, ніби соло ненастроєного музичного інструмента. Із симфонічного оркестру. Ймовірно, альта. З наближенням до віолончелі.

— Богдан Лисиця, — промовив «журналіст», мало не зронивши «професор». Сила звички. А її позбутися важко.

Жінка потроху відходила. Приблизно втямила, що з нею знайомляться. Проте мовчала. Широкі очі дивилися на несподіваних «небожів».

— Можемо поговорити? — Лисиця не впізнав свого голосу. У думці спалахнуло «віолончель».

— Я ж не Богомольська…

Лисиця зрозумів, чому «не Богомольська». Одне з трьох журнальних облич належало цій політичній персоні.

— Бувають моменти, коли для журналістів звичайні, нормальні (натиснув на цьому слові) люди цікавіші за всі оці теле- й фотоголови разом узяті. Сьогодні — саме такий.

— Он як, — із напівдовірою мовила Царенчиха, — тоді говоріть, раз такий момент.

Жінка поправила хустку й тугіше затягла.

— Мені відомо, — почав Лисиця, — що сюди, до лікарні, ви потрапили через велике нервове потрясіння. А простіше — через сильний переляк. Ви пішли до лісу, і там з вами трапилася якась не дуже приємна історія Ви не могли б докладніше про все розповісти?

Царенчиха хмикнула.

— Про переляк це ви правильно сказали, — закивала. — Думала, ґиґну там на місці. Ну й страхіття ж то було… До лісу я навідуюсь нечасто. Так, інколи. Не манить він мене. Тоді пішла, бо треба. Старий деркач геть розсипався. Думаю, провіюсь і наламаю на нового. Взяла мотузок. Іду. У лісі гарно. Тихо. Тільки пташки інколи поспівують. Зайшла трохи вглиб. Надибала більш-менш те, що треба. І почала. Аж раптом неспокійно якось стало. Чую, десь недалеко щось живе з’явилося. Перша думка — кабан або вовк. Знаєте, страх завжди малює найгірше. Хоча ні перших, ні других давно у наших краях бачити не доводилось. Але… Раз на рік і палиця стріляє. Аж гульк — між деревами по ліву руку щось велике й волохате суне. Чорно-сіре таке. Десь метрів за десять від мене. І бачу тільки спину. В мені все похололо. Заклякло. Стою — не ворушуся. Руки неслухняні, й перехреститися ніяк. І про отченаш відразу забула… Точно не кабан і не вовк. Уже краще б вони. А це набагато страшніше. Більше на ведмедя скидалося. Але ж вони у нас не водяться… Поки трусилася, страхіття віддалилося, а потім і зовсім зникло. Озирнулася довкола — ніде нікого. Душа з п’ят так і не повернулася. Я мерщій наламане вхопила та й ну підтюпцем додому. Коли чую — як завиє таким страшним голосом. Я аж присіла. Ну, думаю, вовкулака, точно він. Ураз на пам’ять прийшло, що недавно жінку ту загризено. Я й гілляччя з переляку кинула й полетіла як на крилах. Не вірила, що у свої роки так бігати ще можу. Прилопотіла додому, корвалолу напилася, а він мене не бере. Серце гупотить, наче його з великого горба розігнали. Ось-ось вискочить. Кажу дідові: викликай швидку, бо зараз мені капут буде. А він: побіжу до Калачика (це сусід наш). Бачив, що він удома. Хай до лікарні відвезе. От вони мене й притарабанили сюди. А тут, слава Богу, лікарі хороші. Вкололи мені щось, крапельницю поставили. То й відпустило трохи. Он уже й журнал читати можу.

— А чому ви думаєте, що то вовкулака? — поцікавився Лисиця.

— А хто ж? — відповіла жінка, додавши в голос ноток образливості: яке цей журналіст має право сумніватися?

— Ну, може, якийсь безпритульний. Лісом прогулювався. А обірвана одежа вам і здалася шерстю.

— Е ні. Хіба б я людину не впізнала? Не людина то була. Точно вовкулака завівся. Он зовсім недавно в Катерини Бурдунової, Жорику ти ж знаєш, так у неї коза пропала. А потім у лісі тільки хребет об’їдений бачили. А вчора — у Микитчиків трьох гусей недорахувалися. І молодиця та, загризена, під руку йому потрапила. Він це, проклятий, він.

Лисиця подивився на «агента». Той ледь кивнув, одночасно моргнувши очима, мовляв, про козу й гусей — усе суща правда.

— Ну а до міліції ви не зверталися? — не відступав Богдан.

— Е, ні. Не до того мені. І діду моєму теж. Та й для чого? Однак ніхто не повірить. Тільки засміють, та й годі. А потім селом поголос ходитиме.

— А коли він, цей вовкулака, повз вас проходив, нічого такого не помітили? Ну, кульгав чи йшов якось незвично, а може, ніс у руках щось.

— Ні. Нічого. Просто йшов. Повільно так. Та й бачила його тільки ззаду. Від голови до п’ят укритий шерстю. А більше — нічого.

— Ну а зросту якого?

— А хто ж його знає. Мені здалося, що високого.

— Подивіться на мене. На скільки він вищий. На стільки?

Підніс над головою зігнуту долоню.

— Не знаю. Важко сказати. Мабуть, ще вищим.

— Десь так?

Долоня піднялася ще.

— Може, й так… Не знаю. Не до того мені було…

— Ну, добре, дякуємо. Видужуйте.

Коли опинилися на ґанку, «агент» потягнувся, глибоко вдихнув і видихнув:

— Ну що, здаєтеся?

Лисиця відповідати не поспішав. Напружено розмірковував і дивився кудись в інший вимір.

— А чому про козу й гусей нічого не розповіли?

— А навіщо? Як на мене, і без цього доказів з головою. Але ви не відповіли.

— Добре, — мало не скреготнув зубами. — Здаюсь. То — вовкулака. Але чому він не накинувся на Царенчиху? Чому пройшов повз? Невже не бачив? А ось у це вже не повірю. Мусив почути нюхом. І тоді жінка більше ніколи б не читала журналів. Але ж він навіть не наблизився, а пройшов повз.

— А йому подобаються тільки молоді, — посміхнувся «агент». — Ті смачніші.

— Але ж Ольгу Довгань він не їв, — відповів Лисиця серйозно.

— Зате кохався з нею, — гупнув аргументом Жорик. — А тітка Галина — не та вікова категорія.

— Правильно, — засяяв Богдан. — Царенчиха йому не підійшла, але не тому що… — Пауза. — Та-а-ак. Наш вовкулака не на всіх кидається. Бо не всі цікавлять. Його інтереси інші. Але які? Дідько! Щось тут не те.

Богдан не бачив виходу з глухого кута, хоч відчував, що він є.

— А ми зробимо ось що, — забризкав оптимізмом «агент», і Богдан інстинктивно смикнувся, щоб відійти. — Ми його впіймаємо, і він нам усе розповість!

Першою думкою Лисиці було «добре, що зараз вони біля лікарні. Для божевільного „швидку“ викликати не треба. Усе під рукою». Однак потім посміявся над собою. «Агент» сказав правильну річ: раз вовкулака існує, раз він прогулюється лісом, значить, його можна впіймати. І — про все дізнатися. Ні, Жорик таки — геній. Наполегливий гореницький геній. Хай Бог йому дає здоров’я.

23

Їхали Богдановою машиною. Дорога на Гореничі стала вже майже рідною. Вивчив неприємні сюрпризи, розкидані сяким-таким асфальтом. І вів упевнено.

До Лисиці з Жориком приєднався Бондаренко. Професор підібрав його біля метро «Житомирська». Головред вирушив у цю навряд чи безпечну мандрівку не з порожніми руками. Прихопив травматичного пістолета. Новенький «шмайсер» належав йому на цілком законних підставах. Богдан теж мав зброю. Ліворуч дрімала безвідмовна гумова палиця, що каталася з професором ще із шалених дев’яностих. І, траплялося, ставала «виручалочкою».

Беззбройним залишався «агент». Однак це компенсувала «серйозна» озброєність «компаньйонів». Та й сам Жорик — доволі небезпечна зброя. Правда, суто інтелектуальна. Однак це говорило швидше «за», ніж «проти». «Агент» часто ліквідовував білі плями, що траплялися в розумуваннях професора. А це важило більше, ніж травматичний ствол чи замашний гумовий демократизатор.

В’їхали до лісу. Цю появу дерева наче й не помітили. Як і раніше, нахилялись одне до одного, ніби так, перешіптуючись, передавали останні новини. Проте розібрати їхню мову неможливо. Змушував хитатися їх передвечірній вітерець, що зовсім недавно втрутився у плани літа на сьогодні.

Вгледіли густі зарості — саме те для маскування. Блакитний колір машини став бонусом: легко розтанути в лісовому буянні. Це додало оптимізму.

Почали готувати зброю. Бондаренко дістав магазин, оглянув, відіслав патрон до ствола й поставив на запобіжник. Лисиця перевірив палицю на гнучкість і кілька разів замахнувся. Ніби працює. Обличчя зайнялося задоволенням. Натхненний побаченим, Жорик вибрав із сухостою дебеленького дрюка й відчув себе повноцінним гравцем команди.

Із Богданової кишені з’явився компас. Ще в студентські роки професор займався спортивним орієнтуванням. Недовго, правда. Цей вид спорту близький до «полювання на лисиць» (офіційно — «спортивна радіопеленгація»). В обох випадках шукають щось заховане. Спортивна радіопеленгація теж подобалася, однак від участі в «полюванні на лисиць» застеріг внутрішній голос: якось не личило полювати на самого себе. І хай це лише гра слів, запобіжник спрацював чітко. Хоча сьогоднішнє полювання — на звіра значно серйознішого. Та чи й звіра?

— Підемо з півночі на південь, — скомандував майор запасу. Хай там як, а зі стратегією-тактикою знайомий. На військовій кафедрі задніх не пас. — Інтервал — метрів із двадцять. Іти дуже тихо. Мобільні — у беззвучний режим. Періодично поглядати на дисплеї. Крутити головами на 360 градусів. Головне — побачити його. А там — уже техніка. Нікуди не подінеться.

Бондаренко дістав наручники й потрусив ними. Ті оптимістично дзенькнули.

— Сюрприз. Сьогодні відбудуться «заручини», — задоволено всміхнувся.

— Ну ти красунчик, — зрадів Богдан. — Серйозно підготувався.

— Аякже. Наші кузени-менти проінструктували й оці ось брязкальця підігнали. На подібні прем’єри без таких цяцьок ходити не рекомендується.

— Боюсь, твої браслети замалі для нашого клієнта, — засумнівався Лисиця. — Судячи з розповідей, він у дитинстві кашку добряче наминав. За двох. Або й за трьох. Тому й виріс нівроку. Хоча… Розраховані вони на людей, а наш клієнт, ймовірно, дещо інше…

— Не ворожи на кавовій гущі, — без жодної іронії застеріг Бондаренко. — Спіймаємо, тоді й приміряємо.

— Хотілося б…

Ланцюг рухався непоквапом.

Пильно рентгенив лісове навкілля. Уважно вслухався в симфонічне різноманіття звуків. Голови-радари-сканери заступили на бойове чергування. Повз увагу не прошмигне жоден ультразвук чи інфрачервоний промінь. Шансів вовкулака (чи хто він насправді) уже не мав. Хоча… Трапитися може всяке.

Ліве крило зайняв Богдан, центр — Жорик. Праворуч ішов головред.

Ліс демонстрував байдужість. За сотні років надивився на всяке. Здивувати чи хоч привернути увагу — із розряду неможливого. Цей мовчазний свідок радощів-трагедій і далі жив звично, залишаючи емоції гостям.

А вони усе йшли. Повільно й тихо. Повільно й сторожко. Повільно й обережно. Ожили мисливські інстинкти. Пані Генетика роботу знала добряче. І тут теж не проґавила.

Дятел випустив коротку автоматну чергу. Ланцюг завмер. Усі глянули на Богдана. Той покрутив головою й показав «уперед». З жадібною настороженістю посунули далі.

Напруга не спадала. Єство стиснулося в наелектризованому очікуванні. Здається, лиш під’єднай лампочку, відразу ж яскраво спалахне. Або навіть і лусне… Серце глухо бухкало, й Лисиця побоювався, що налякає розшукувану дивину. Остерігання — троюрідний брат страху. Теж з великими очима. І завжди ними користається. Родинна традиція. Нічого не вдієш.

Жорик випадково зачепив дерево. Звук не такий уже й гучний, але професор з головредом покрутили біля скронь. Однакова реакція вигравала красномовністю: нерви дзвеніли напруженими струнами. Полювання (та ще й таке!) має свої правила. І порушувати їх — розкіш недозволенна.

Все повторилося знову. Сторожкість. Повільність. Обережність. Лисиця подумав, що після таких маневрів можна відкривати детективне агентство. Бо куди ж подіти цей досвід?

— У-у-у-у, — загасало між дерев. Лунало звідкілясь спереду. Ланцюг, як за командою, зупинився. Серце принишкло, ніби передумало стукати. Та не до нього зараз. У вухах лящало скажене «у-у-у», перед цим на півсекунди перервавшись (щоби вхопити повітря). Потім повторилося знову. І знову. І знову…

Липка огидна моторош застрибнула на спину, обхопила шию, боляче натиснувши на горло. Ним якраз проходив клубок, який Лисиця хотів чимшвидше проковтнути. Неприємне прилипало ледь не завадило. Мимоволі озирнувся й сильніше стиснув демократизатора. Потім подивився на друзів. Ті теж застигли на місці. Пані Несподіванка спрацювала чітко.

Ситуація вимагала дії. Першим її мусив зробити майор. Демократизатор знову махнув «уперед». І зосереджений ланцюг уже вкотре продовжив напружений шлях.

Виття добряче налякало. Та коли страх почав згасати, стала рости впевненість, що рухались у правильному напрямку: звук лунав звідти. Водночас посилювалась тривога. Який той, на кого полюють? Хто він за один? Як поталанить упоратися з ним? Та й чи пощастить узагалі? Ці питання заклопотаним гаддям клубочилися в напруженій голові. Не полишала гадка, що соратники думають так само: ситуація для варіантів простору не лишала.

Рух став ще обережнішим.

Підсвідомо готувалися до зустрічі з ним. Кимось невідомим і страшним. Швидше — страшним і невідомим. Ймовірно, небезпечним. А можливо — і невловним…

Побачив, як Жорик підняв телефон. Подивився на дисплей свого. Агент дзвонив Лисиці.

— Алло, — мовив майже пошепки.

— Там Бондаренко семафорить.

— Зрозумів.

Подивився у бік головреда. Той жестикулював витягнутою вгору рукою. Лисиця помахав телефоном, а потім набрав Бондаренка.

— У мене попереду хтось є, — ледь почув від головреда. — Підтягуйтесь потихеньку. Перевіримо, що там.

Лисиця рушив. Жорик прикипів, де зупинився. Коли «командир» наблизився, почув: «Пішли». Перебігаючи від дерева до дерева, дісталися правого крила. Бондаренко заховався за товстенною сосною. Жорик з Богданом теж прилипли до таких же.

— Там якась істота порається між деревами.

Лисиця обережно визирнув. Чорне створіння здійснювало одноманітні рухи. Схожі на «вправи» з лопатою. Проте чітко не розгледиш.

— Шкода, що твої двоюрідні менти бінокля не підігнали, — посміхнувся професор і знову сховався за деревом.

— Наші, Богданчику, наші, — поправив Бондаренко. — Думаю, наступного разу навіть гелікоптер буде.

— Ну, гелікоптер необов’язково, а от бінокль… Зараз би точно не завадив.

— Та тільки де ж його тепер узяти?

— Логічно.

Бондаренко підморгнув. Лисиця посміхнувся.

— Що будемо робити? — запитав «агент». Йому свербіло продовжити.

— Спробуємо акуратно оточити, — знову закомандував Богдан. — Але нагадую: акуратно. Головне — зберегти себе. Невідомо, хто він. І якого колінця може викинути. Тому без геройства. Однак і впіймати теж треба.

— Та зрозуміло, Богдане, — махнув Бондаренко. — Усе буде добре. Цей приятель, — погладив «шмайсера», — працює не гірше бойового. Впораємося.

— Хочеться вірити, — прошепотів Лисиця. — Поїхали…

«Мисливці», знову перебіжками, розгорнулися і, зберігаючи (наскільки можливо) «невидимість», обережно рушили.

Маневрувати між деревами неважко. Навіть подобалося: на свіжому повітрі, в океані лісової краси. Благодать! Шкода, часу для філософувань «операція» не передбачала. Довелося їм замкнути рота.

Прилипнувши до «нової» сосни, поволі визирнув. «Об’єкт» поближчав, і тепер видно, що робить. Довговолоса чорна постать щось закопувала. А може, когось? Стало незатишно. Останні події робили такий варіант можливим. Після Царенчихи повіриш у що завгодно. Навіть усупереч здоровому глузду. Та й опирався він якось мляво й неохоче.

Подивився на Бондаренка. Той упевнено заходив справа. Богданові належало зробити це зліва. Даючи соратникам оточити «об’єкта», Жорик рухався найповільніше. Нарешті вийшов уявний трикутник, вписаний у коло. Тепер пішли до центру.

Нічого не підозрюючи, «об’єкт» старанно працював. Набирав у лопату ґрунт з меншої купи й перекладав на більшу, що росла над недавньою ямою. У цьому сумнівів не було.

— Добрий день, — не витримавши, дав волю емоціям Жорик.

Незнайомця різко тріпнуло. Він розвернувся на звук, як зброю виставивши лопату. Боковим зором стежив за Бондаренком і Лисицею. Ця бойова стійка зупинила «мисливців». Спинний мозок підказував, що без бою «об’єкт» не здасться. Середнього зросту, він справді мав довге чорне волосся й таку ж бороду. У цих заростях виблискували хижі очі, постійно скануючи дійсність. Чорний adidasiвський костюм із колись білими написами, звісно ж, однозначно не свідчив, що перед «мисливцями» колишній спортсмен. Але щось спортивне в цьому забрьосі відчувалося. Неподалік лежало його шмаття: брудне кашемірове пальто (теж чорне) і вилинялий рюкзак хакі. Поряд — купка темно-сірої шерсті.

Лопату не опускав, готовий будь-якої миті нею захищатися.

— Ти хто? — запитав спантеличено-розчарований Жорик: перед ним стояв не вовкулака. В усякому разі — зараз. Типовий асоціальний елемент. Простіше — безхатько.

— Братусь, — не припиняв незнайомець очного сканування.

— Чий? — не зрозумів гореницький «агент».

— Нічий, — обурився «об’єкт». — Братусь — моє прізвище. Братусь Віктор.

— А тут що робиш? — Жорика охопило таке розчаруванння, що хоч у відповідях незнайомця він намагався відшукати щось вовкулацьке.

— Тепер — живу.

— А раніше де жив?

— У Києві, на Других Теремках.

— То чому ж тобі там не жилося?

— Семен захворів. Шерсть почала лізти. От я й вирішив махнути на природу. Хай травички цілющої знайде. Підлікується. Позавчора й причимчикували сюди. Думав, земляночку викопаю та й заживемо потихеньку-помаленьку. До холодів. А він, бачите, — помер. Як я тепер без нього?.. Він же був розумний такий… От якби ще й говорити вмів…

В очах сяйнули сльози. Та лопату все одно не опускав. Не поспішали розслаблятися й «мисливці».

— А Семен твій що: німим знахарем був, що хотів травами зцілитися? — поцікавився Лисиця.

— Кожний собака сам собі знахар і цілитель.

Відповідь бороданя ошелешила: Семен — це собака?! Ледь не забули, як говорити.

Братусь нарешті опустив лопату. Але сканування не припинялося.

Послабили зібраність і «гості»: «шмайсер», демократизатор і палиця зайняли напівбойові позиції.

— Ну й ім’я, — посміхнувся Бондаренко. — Типово собаче. А ти, друже, бачу, великий оригінал.

— Кожна людина — неповторний індивід.

«Ого, — промайнуло в Богдановій голові, — у безхатництві принаймні один плюс є точно: маєш час для філософувань. І цей екземпляр ним скористався».

— А ви ж хто такі?

— Та ти не бійся, — заспокоїв бороданя Лисиця, — у нас лихих думок немає. Якщо ти не вовкулака, звісно.

— То ви на нього полюєте? — прозрів Братусь. — На отого здорованя волохатого, що вештається лісом і виє?

— А ти в курсі? — поцікавився Бондаренко.

— Звісно. Я спочатку злякався, коли вперше почув і побачив, а потім зрозумів, що його боятися не варто. Як на мене, від нього — жодної небезпеки. До того ж — нахилився до рюкзака й дістав нунчаки з деревини горіхового кольору, з’єднані блискучим металевим ланцюжком, — у мене є ось це. Та й із собакою я… був. А Семен здоровецький… земля йому пером. — І Братусь почав майстерно орудувати нунчаками. У діях відчувався професіоналізм. Кожен рух виконував з особливим гнівом. Наче розумів їх як прояв жалоби за товаришем-псом. Як ритуальний танець дикуна. Адже втрачати товаришів, навіть якщо це й собаки, — річ трагічна. І — болюча.

«Ні-і-чого собі, — оцінив Богдан, — а з цими штуками вовкулака й справді не страшний. І не тільки він».

«Відтанцювавши», заховав зброю, а потім став на місце і склав руки. Скидалося на демонстрацію сили й упевненості: «гостей» уже майже не боявся.

— Нормально в тебе виходить, — похвалив Жорик. — Справжнісінький тобі «Ван Дамм».

— Нормально? — зробив великі очі бородань. — Та я дворазовий чемпіон Києва з карате!

— Ти?!! — Жорик ледь не присів від здивування. Він уперше бачив безхатька-каратиста. Та ще й колишнього чемпіона.

— Я, — твердо відповів Братусь, і Лисиці здалося, що ноги бороданя від напруження трохи вгрузли.

— А чому ж ти живеш так, чому довів себе до такого? — вирвалося у Лисиці.

— До якого це «такого»? Чудово в мене все… — опустив очі лісовий «Ван Дамм», а потім утомлено додав: — А загалом, то довга історія… Не час та й не місце для розповіді.

— А ти чув недавно те жахливе виття? — поцікавився Бондаренко.

— Чув.

— Це — він?

— Так.

— Що можеш сказати, раз і чув, і бачив? — продовжив міні-допит головред.

— Загадкове створіння. Але страху на мене не нагнало. І Семен якось байдуже до нього поставився. А навіщо воно вам?

— Маємо до нього кілька запитань. Хочемо взяти «інтерв’ю».

— Головред потрусив наручниками.

— Він щось накоїв?

— Так, нічого особливого, — махнув «агент». — Просто вбив людину.

— Поспішаєте, Жорику, — парирував Богдан. — Це тільки ваш здогад. Але зараз ніколи дискутувати. Треба йти.

— А можна й мені з вами? — несміливо поцікавився Братусь. Питання різонуло несподіваністю, однак логічність лежала на поверхні. Жорик з головредом блимнули на Лисицю. Те ж саме зробив і прохач.

— А ти будеш акуратним? — запитав для годиться професор.

— Сам розумієш: полюємо на незвичного звіра.

— Про це не турбуйтеся, — запевнив Братусь. — Я — спортсмен, хоч і колишній. Не підведу.

— Добре, — погодився Лисиця. — Але пам’ятай: ти дав слово. — І воно не розійдеться з ділом, — крізь зарості пробився блиск очей. Щось сяйнуло в бороданеві таке, що змусило повірити.

— Гаразд.

Коротко виклав новому «мисливцеві» стратегію й тактику. Той зрозумів усе одразу. «Командир» поставив новачка між собою і Жориком.

Подовжений ланцюг рушив.

Поява бородатого «Ван Дамма» додала оптимізму. Таке посилення «війська» збільшувало шанси в поєдинку (якщо він, дасть Бог, відбудеться). Та й новий «воїн» улився не з порожніми руками. Додаткова озброєність теж не зайва.

Шлях здавався легшим. І хоч пройшли чимало, втома не відчувалася. І добре. Невідомо, скільки ще треба зміряти непростих лісових кілометрів. І які події чекають попереду? У розпочатій «операції» сила потрібна завжди, бо від несподіванок (і неприємних — також) вона не застрахована.

Подолали ще хвилин з тридцять. Посеред лісового одноманіття відстань можна вимірювати тільки часом. Бо між пройденими деревами, цими деревами й новими деревами простір, здавалося, «завис», став нерухомим, закам’яніло-фотографічним. Рухалися лише люди, хмари й час. Для останнього ж перешкод не існувало.

Лисиця вкотре глянув на компаньйонів і похвалив себе: Жорик активно розмахував, наче бив на сполох. Усі крадькома рушили до «агента».

— Там, на галявині, сліди від недавнього вогнища, — прошепотів він.

— Молодець, Пильне Око, — похвалив Богдан.

Посеред галявини чорніли обвуглені головешки, від яких зміївся сизий дим, і сіріли спопелілі рештки багаття.

— Що робимо? — теж пошепки запитав Бондаренко.

— Знову оточуємо. Як і минулого разу. Якщо нікого не виявимо, ретельно все обстежимо.

— Зрозуміло, — залишився задоволеним головред.

— Тоді поїхали.

Знову вбивча петля ланцюга накинулася на новий «об’єкт».

Усе оглянули — нікого. Біля «згарища» побачили купу об’їдених кісток. Подекуди валялося пір’я. Неподалік — нутрощі й гусяча голова.

Жорик підняв кілька пір’їн, штовхнув носаком голову:

— Микитчикові гуси.

— Ви їх в обличчя знаєте? — підколов Лисиця.

— Ні, — не помітив кпини «агент», але потім прозрів: — Не всіх… Просто в Микитчиків гусей позначали зеленою фарбою. Ось, — протяг він підняті знахідки, — тут теж зелена.

Лисиця обдивився пір’я: Жорик мав рацію.

— Схоже, нашому клієнтові трапеза вдалася, — показав Бондаренко на купу кісток. — Однак смакує тільки м’ясо. До того ж, смажене. Кісточки в носі крутять. А от у їхній вовкулацькій школі ЮДПД[17] працювала погано. Вогнище не загасив.

— Ще не факт, що усе це, — Лисиця обвів головою сліди трапези, — справа рук нашого клієнта. — Він підійшов до рештків птиці, присів і подивився уважніше. — Це міг бути хто завгодно. До чужого ласих завжди багато… А от про кістки і м’ясо — в тему. Так їсти могла тільки людина.

Богдан підвівся й глянув на Жорика. Той у відповідь шмагонув поглядом. Однак на тому все й закінчилося — до слів не дійшло.

— Але апетит у нього — дай, Боже, кожному: цілу гуску вклав, — ковтаючи слину, оцінив Братусь. До нього харчова тема стояла найближче за всіх.

— Це тільки підтверджує слова Царенчихи, — ухопився за соломинку Жорик. — Він здоровенний і волохатий.

— Може й так, — погодився Лисиця. — Ну що ж, руша…

Голосне пронизливе виття обірвало фразу. Велетенськими цвяхами пришпилило до землі, на якийсь час заселивши душі переляком. Відразу здалося, що навіть у лісу душа дременула в п’яти. Не кажучи вже про людей. Хоча їх у нього, на відміну від душі, й немає.

— Це голос людини, — тихо мовив Братусь.

— Звідки така впевненість? — відреагував гореницький «агент».

— Дід до лісу часто брав, — погладив шикарну бороду безхатько-Ван Дамм, — так що з ним я майже на «ти». У звуках тямлю непогано. Це голос людини.

— Якщо все так, то це й на краще, — мовив Бондаренко, гладячи «шмайсера», — бо кулі в мене тільки гумові. Срібної немає жодної.

— Та й у мене палиця не осикова, — підтримав доречний жарт Лисиця.

Жорику почуте не сподобалось. Але він мовчки все це проковтнув.

— Гаразд, — сказав Богдан, — поки він близько, рушаймо. Ніхто не запам’ятав, звідки пролунав голос?

— По-моєму, звідти, — махнув рукою завзятий Жорик.

— Мені теж так здалося, — додав Братусь.

Лисиця дістав компаса.

— Та-а-ак, — зосереджено протяг, стежачи за приладом. Одержавши «технічну» консультацію, заховав металевого помічника й сказав: — Рушаймо. Кожен на своєму місці. Орієнтуємося на мене, бо можлива зміна курсу.

Знову розійшлися.

Рухалися значно обережніше. Близькість «об’єкта» піднесла напруження ще вище. Відкрилось і буквальне розуміння фрази «слід пораненого звіра». І хоч розшукуваний звір не поранений (та й навряд чи він — звір), його приреченість — річ доконана. Лисиця вже малював картину, де їхня «група захоплення» одягає наручники на великі лапи волохатого незнайомця. Він великий. Він сильний. Він по-дорослому пручається. Богдан, Жорик і головред розлітаються врізнобіч, немов іграшкові солдатики через примхи пустотливого малюка. Але тут на авансцені з’являється Братусь. Він пронизливо кричить і, наче в уповільненому прокручуванні відео, справжнім Ван Даммом летить у стрибку. Удар виходить таким сильним, що здоровань, мов сніп, гупає на землю, не тріпнувшись. «Не вбий його!» — розпачливо горланить Богдан і стрімко кидається до «об’єкта»…

«Спинку зламаєш», — посміхнувся думкам і відразу ж стрепенувся: виття повторилося знову. Цього разу начебто ближче. Витяг компаса. Схоже, невідомий іде на захід. Напрямок пошуку треба підправляти. Зробив. І жестами показав компаньйонам.

Тепер слід враховувати можливий курс «об’єкта». На око прикинув, яким може бути сектор зміщення.

Знову почав розгоратися мисливський інстинкт. Заповнив усе єство, витіснивши решту відчуттів. Зараз правив тільки він. Імператор. Гегемон. Пахан. Повелитель… Ні — верховне божество…

Коли помітив істоту, вона забирала на південний захід. Рухалася ліворуч від професора. Той почав сигналізувати рукою з телефоном. Усі зупинилися. Спочатку подзвонив до головреда.

— Я його бачу, — неголосно сказав, — забирай хлопців і мені на допомогу. Сам я з цим бурмилом не впораюсь.

Потім набрав Жорика:

— Разом з Бондаренком і Братусем чухрайте до мене. Він тут.

Компаньйони поспіхом перегруповувалися. Це додавало оптимізму, що змішувався з адреналіном.

«Почалося», — зрадів і рушив за «об’єктом».

Через кілька хвилин «волохатий» зупинився й озирнувся. Що загледів серйозного «хвоста», сумніву не було. Але й Богдан побачив його спереду. Вся увага прилипла до голови. Та мала незвичний вигляд. Нагадувала «суміш» вовка й ведмедя. І весь час шкірилась. Трималась на якійсь задовгій шиї. На горлі — чорний прямокутник, що вирізнявся на загальному темно-сірому тлі тіла. «То ти так?» — подумки запитав. Усе стало зрозумілим…

А істота завила й кинулася навтікача. Зблизька виття здалося ще страшнішим. Але — не цього разу. На нього вже не реагував. Мисливський інстинкт, наче потужний вир, підхопив і поніс услід. Боковим зором бачив, як інші теж додали. Стартували до фінішу цієї непростої «лісової операції».

«Волохатий» швидко бігти не міг. Ймовірно, ґрунтовна трапеза щільно засіла у шлунку й непосильним тягарем магнітила до землі. Може, заважала загальна вага. Але тренований бігун зменшив відстань до втікача набагато швидше, ніж припускав. Майже догнавши, щосили вдарив по правій лапі. Та якраз звільнялася від ваги тіла, щоб укотре стати опорною. Але завадив удар. Лапа змінила траєкторію й зачепилася за іншу. Цей підступний і недозволений у спорті прийом тут, у лісі, — як знахідка. І важка туша з усього розмаху гупнула на землю. М’який лісовий ґрунт зробив падіння не таким болючим. Акт гуманності лісу до свого. Хай і невідомо якого, але свого.

Коли волохатий упав, Лисиця стрибнув на нього. Знав, що компаньйони дихають у потилицю і ось-ось прийдуть на допомогу. Інакше б не наважився на таку крейзонутість. Опинившись на істоті, відчув розчарування. Ніби одержав докази, що кохана-блондинка насправді — пофарбована! А як же доводила, що колір — справжній. Дотик до «шерсті» вигукнув: «Вона штучна!» Захотілося одержати гроші, заплачені за магічне видовище, назад: демонстровані фокуси шиті білими нитками. Всі штукарські таємниці видно неозброєним оком. Ні, звісно, побачивши істоту спереду, майже все зрозумів, але віра в неймовірне потай все одно жила. До цієї миті…

Здоровань почав вивертатися. Богдан розумів, що цей фокус тому вдасться майже граючись, незважаючи на видимі професорові зусилля. Але сьогодні явно не день волохатих: «соратники» не забарилися. За мить вони притиснули створіння до землі, клацнувши простацькими браслетами. Побоювання про замалий їх розмір розлетілися на друзки. Розробники подібних «штучок» — люди науково підковані.

Тієї ж миті Лисиця вхопився за прямокутник густої антимоскітної сітки. Коли задер, здивування на якихось дві-три секунди звільнило від усіх людських умовностей. І професор, мов дикун, загорлав:

— Ну ти й дурбецало, Степане, ну й дурко!

Жорик невідомо в кого запитав:

— Черчик?

Якби Гоголь жив сьогодні, свою «німу сцену» зміг би переписати по-новому, по-сучасному: натурники застигли готові.

24

Черчик стояв навпроти, просунувши голову крізь отвір «тваринної шуби». На лобі виступив піт. Муляж голови відкинув назад. З бутафорською пащекою той нагадував оригінальний капюшон. Або мисливський трофей, готовий до показу гостям майбутнього Черчикового маєтку.

— Непросто, мабуть, у цьому шанхайському барсі гасати лісом? — поцікавився Богдан.

— Так, але заради справи…

— Що?!! — Лисицине здивування сягнуло іншої галактики, не надто бажаючи повертатися. — Оцей костюмований театр одного актора ти називаєш «справою»?

— А що тут такого? — не розумів Черчик. — Хіба в нас жартувати заборонено? Он навіть геловін в америкосів запозичили. З нечистю всякою. А я так, легенько…

Лисиця хитав головою.

— Ну що я такого зробив? — не вгавав гореницький «вовкулака».

— Твоє щастя, — твердо заговорив Богдан, — що Царенчиха Богові душу не віддала. Лікарі, молодці, з того світу витягли. А то б оці браслетики на тебе наділи міліцаї. І бесідували б зараз з усією своєю елегантністю і вишуканими манерами. Та ти ж у курсі…

Жорик похнюплено бликав, як його односелець удавав невинне створіння. Братусь погладжував бороду й уважно слухав, не пропускаючи жодного слова. Головред усе мотав на вус.

— Та припиніть ви, — хотів махнути рукою «бранець», забувши, що його «лапи» віднедавна стали «єдиним цілим». Тільки й смикнув правицею, що потягла за собою ліву. — Ну, переодягся, ну, полякав трошки. Але вони самі винні. Почали пліткувати, нісенітниці всілякі вигадувати. Розтеленькали про вовкулаку цього… Тут мене думка й шпигонула: раз ви його вигадали, нате, одержуйте. І момент зручний підвернувся. Коли ще випаде?

— То ти вважаєш свої викрутаси невинним жартом? — шаленів Лисиця. Скільки згаяли часу, скільки енергії віддали! І все заради того, щоб упіймати… Черчика. Дуже смішно. Треба про це хоч нікому слівцем не прохопитися, а то піднімуть на глум. Та й хлопців попередити. Хай теж рота на замок. Хоча, якщо відверто, гніватися не було за що. Усе минуло вдало. Тепер гореницького вовкулаку можна викреслювати. Вся його таємниця — це сон рябої кобили, помножений на недолугий розіграш. Хоча… Черчикові слід віддати належне. І треба ж докумекати до такого! Ні, що не кажіть, а є в цьому хлопцеві якийсь х-фактор, якийсь потужний талант, невгамовний креатив. Його б — та на благо цивілізації. А так… Ні собі, ні людям. Щоправда, happy end вовкулацької епопеї до розгадки смерті Ольги Довгань не наблизив. Віз залишався на місці. Хоч напружувалися, аж упряж тріщала. Ні. Не існує універсальних життєвих формул. Обов’язково знайдеться непокрита й ними діляночка. І опинитися там чомусь випадає саме тобі…

— Ну, гаразд, — видихнув передумане Богдан, — ти захотів погратися у вовкулаку…

— Захотів, — кивнув Черчик. — У Києві пригледів потрібне «обмундирування», пошив такий ось зручненький комбінезон, приладнав голову, лапи з кігтями, зробив місце для обличчя (і щоб дихати легше, і щоб оглядовість більш-менш нормальна, але й щоб конспірацію не поламати). І почав час від часу прогулюватися лісом. То парочку закохану підлякаю, що захотіла від світу заховатися, то шашличників прожену, що постійно гадять після себе, то безхатька якого немитого…

Черчик якось з острахом покосився на Братуся. Той, як і належало чемпіону (хай і колишньому), стійко витримав.

— Виходить, ти робив корисну справу? — іронічно запитав Богдан.

— Виходить, — шморгнув носом здоровань і несміливо посміхнувся. Проте оточення цієї посмішки не підхопило.

— Ну а коза й гуси? — запустив, як здавалося, вбивчі аргументи професор.

— Так вовкулака ж повинен щось їсти, — невідпорність відповіді перевершувала невідпорність питання. Це відчули всі.

— Але ж ти їх украв? — Лисиці здалося, що цього разу Черчику доведеться сутужно. Однак помилився.

— А де ви бачили, щоб вовкулака здобич купував?

Правду кажучи, професор вовкулак не бачив узагалі, але питання відлунювало нокаутом. Треба підводитися.

— Ну-у-у, — протяг Лисиця, — якщо звернутися до етнологічних записів, то можна побачити…

Підводився непереконливо. Збоку таке «повернення до вертикальності» нічого, крім співчуття, не викликало. Але зараз не до реноме. Вміння обирати пріоритети диктувало свої правила.

А Черчик розцвів. Скидалося на те, що уявляв себе на своєму ж бенефісі.

Ображений на «підробного вовкулаку», Жорик набундючено мовчав. Його переконання знищували не так часто. Тому й сумував. Тому й переживав.

Головред і лісовий Ван Дамм почувалися статистами. Хоча, істини заради, з цією роллю впорались блискуче. Можна подумувати про «Оскар». За роль другого плану.

— То що будемо робити? — розгублено запитав Черчик, а потім ожив: — Може, відпустите? Га? А я більше не буду. Чесне слово!

Лисиця подивився на команду. Команда, як за командою, глянула на «командира».

«Зрозуміло, — підсумував Богдан. — Відповідальність знову на мені».

Така очна нарада — красномовніша за словесну. І головне — чудово зрозуміла. Усім.

Перекинув погляд на Черчика. Той теж застосовував мову очей. Зараз нею молився.

На Лисицю молилися вперше. Студентське благання на іспитах не враховується. Очі «вовкулаки» не брехали. Впевнений на всі «сто».

— Треба тебе, Степане, перевиховувати, — мовив голосом пахана.

— Треба, — махнув головою, труснувши обвислою бутафорією.

— А кращих перевихователів за справедливців у синіх погонах не знайти. Набираємо 102?

У руках «пахана» з’явився мобільний.

— Тільки не це, — заблагав Черчик, змикитивши, що без словесної молитви не обійтися.

Цей «обманливий маневр» зробив навмисне: за все треба платити. Уявивши себе на перевихованні в міліцейських костоломнях, на Лисицині умови пристане одразу. З радістю. І — вдячністю.

— Тоді слухай вирок, — випростався й надав голосу врочистості. — Іменем Справедливості. Враховуючи твої попередні заслуги, високий суд відпускає тебе на підписку про невиїзд і зобов’язує відшкодувати збитки селянам за вкрадені тварину й птиць, а також Царенчисі — за лікування. Вирок остаточний. Оскарженню не підлягає. — Далі мовив уже звичайно: — Я не знаю, як ти це зробиш (твої проблеми), але зробиш ти це о-бо-в’яз-ко-во. Ну, а якщо ні… Крім названого, можна пригадати відвідини цікавої галявини. І чорний смартфон…

Черчик скисав на очах. Дотримуючись усіх технологій. З додаванням біфідобактерій. Але іншого вибору не мав.

— Згоден, — промимрив, похнюпивши голову. Такими жалюгідними вовкулаки не бували давненько. Навіть бутафорні.

— Ти дав слово, — натиснув на категоричність Богдан. — Жорику, — різко кинув «агенту», що той аж стрепенувся, — проконтролюєте.

Насурмонений Жорик мовчки кивнув.

— А це ось? — підняв окайданені руки «вовкулака».

Бондаренко підійшов і розімкнув браслети. Ті дзвякнули радістю звільнення. Черчик почав оживати. Свобода підморгнула. Посміхнувся їй за це.

— І пам’ятай про слово, — схопив Богдан Черчикові ноги, коли той, тріпочучи могутніми крильми, піднімався над земною суєтою. Довелося крила скласти. І заховати посмішку. Сліпий жереб долі обрав Лисицю на роль злого генія. І хоч ним міг стати хто завгодно (кандидатів вистачало навіть тут, у лісі), це «щастя» випало саме «журналістові». Діловий, вискочка. Вдає із себе справедливця. Кармелюк бісів!

Гніватися на Лисицю Черчик мав за що. Навіть з гаком. Але найбільше дошкуляв перерваний політ. Проте сила на їхньому боці. А сила — річ така, котру поважають найчастіше. Навіть вовкулаки. Навіть скрегочучи зубами.

— Пам’ятатиму, — глухо підтвердив викритий лицедій, ледве ворушачи губами.

Бондаренко відійшов. Саме подзвонили. Повідомляли новини чи про що запитували — не зрозумієш. Запускав у «трубу» короткі «так», «добре», «зрозумів». Ймовірно, все-таки повідомляли.

Повернувся внутрішньо зосередженим. Аякже: начальник! Тепер відповідальність — єдине твоє божество. І хочеш того чи ні, а це єдинобожжя стає одразу всіма китами твоєї життєвої планети.

— Треба пошептатися, — кинув Богданові.

Це ставало цікавим. Значить, якісь новини у справі Ольги Довгань.

— Вибачте, хлопці, — розвів руки Лисиця, — начальство кличе. Ми люди підневільні…

Відмірявши достатні для втаємничення метри, Бондаренко втомлено сказав:

— Вітаю.

— Ти про що? — не зрозумів професор. Не допетрував, до чого цю подяку притулити.

— Про наше вбивство.

— Так ніби ще ні з чим, — розгублено сказав і пильно подивився на головреда: той явно знав більше, ніж говорив. Це насторожувало.

— Маємо серію, Богдане, — важко видихнув Бондаренко й перестрибнув до іншого виміру. Подумки його тут не було.

— Ну й що там? — спробував повернути товариша назад. І це майже вийшло.

— По телефону дуже не розженешся, — чіплявся за інший вимір головред. — Ну що? У лісі неподалік «Чайки» знайдено труп Оксани Мірошник, дружини заступника міністра житлово-комунального господарства. Теж молода. Залишена машина. Розтерзане горло. Знову ніч, ліс, вовк. Знову сексуальний контакт. У телефоні останній дзвінок без імені. Незадовго до вбивства. Коротко кажучи, сценарій той самий. Повний аналог. Тоді валяться всі версії стосовно Довганя. — Знову говорив утомлено, немов відпрацював тиждень у шахті, не вилазячи з неї. Чи відіграв два повних матчі за «Шахтар». Поспіль. Проти «Барселони».

— А я б не поспішав, — розважливо зупинив головреда Лисиця. — Може, поява серії — це і є шикарний план пана Довганя. З того, що відомо, тільки в нього одного є чіткий мотив… Хоча… Про вбиту знаємо мало. А там можуть ховатися будь-які сюрпризи.

— Що ж… Згоден. Тоді буде простіше шукати вбивцю.

— Так, — погодився професор, але відразу ж показав усю свою підступність: — Або складніше.

— Це ж чому? — не зрозумів головред.

— Тому, — кинув убивчий аргумент, а потім додав: — Якщо в обох випадках він той самий, тепер сліди замете ще краще.

— А якщо різні? — знову запитав Бондаренко.

— А якщо різні, то складніше в квадраті. А, не дай Боже, ще й «наступні серії» підуть, то… Роботи додається…

— Вибачай, Богданчику, підставив я тебе…

— Чим? — посміхнувся професор.

— Затягнув у це кримінальне болото.

— Такого добра вистачає по всьому світу. Воно дане нашій Землі як покарання за її непередавану й незбагненну красу. Такий собі баласт. Щоб озирались на задні колеса. Не втрачали пильності, вкотре закохуючись у щастя жити в цій красі. Воно — як біль для організму: відчуваючи його, ми зупиняємося, коли вріжемо пальця, чи відсмикуємо руку, коли пече. Розумне Господнє заступництво. Так що ми в ньому, в цьому болоті, завжди.

— Та я трохи про інше, — знітився Бондаренко.

— Тобто? — напружився Лисиця.

— Ти ж там на море збирався… ніби…

— І що? — підозріло покосився професор.

— Ну… ти ж… поки не розкриєш… усю серію…

— Більше жодного слова… — повільно заносив кийка над головою.

— У-у… — Бондаренко дістав «шмайсера». Той розсіяв довкола незаперечний авторитет.

— Переконав, — посміхаючись, опустив палицю.

— Ось так, — відповів усмішкою головред, ховаючи зброю.

— А на море все одно хочеться, Сергійку, — почав «квилити-проквиляти».

— Все у твоїх руках.

— Експлуататор, — удавано образився Богдан.

— А хіба тобі самому не хочеться розібратися в усьому?

— Так само, як і на море.

— Тоді ми один одного зрозуміли… Час повертатися. Роботи, сам знаєш, Джомолунгма. Приїду до редакції — підготую інформацію про нову жертву. Скину електронкою. Ходімо.

Рушили до компанії, задоволені результатом гонитви, але стурбовані новим убивством.

Раптом Богдан зупинився й вигукнув:

— Дмитро Довгань!

— Тобто? — не зрозумів головред.

— Дзвони в прикордонну службу! Хай перевірять, чи в’їжджав до України цей банкірів синок!

Бондаренко, не розуміючи професорової логіки, зателефонував. Поговорив з якимось Юрієм. Той пообіцяв дізнатися й повідомити есемескою.

— Думаєш він?

— Хтозна, але перевірити треба. Коли вбито Ольгу, він прилітав таємно від матері. Та й не тільки від неї. Настя, його нова кохана, підтвердила алібі. Але…

Сигнал про одержання есемески не дав Богданові договорити. Головред «розпечатав» листа й повернув екран до Лисиці: «Довгань Дмитро Борисович, 20 років. Англія — Україна (учора вранці), Україна — Англія (сьогодні вранці)».

— Що скажеш? — втупився в професора Бондаренко.

— На випадковий збіг щось не дуже схоже. Дмитро прилітає тоді, коли скоєні обидва вбивства. Але, думаю, на вчора алібі теж готове. Як і минулого разу, Настя підтвердить, що хлопець провів із нею весь час.

— А ти з цією дамою серця не зустрічався?

— Тільки говорив по телефону.

— На підставну не схожа?

— А як по телефону визначиш? Це й увіч не завжди можливо, а на відстані…

— А може б, усе-таки зустрівся?

— Побачимо.

— Гаразд, ходімо до хлопців. Засумували.

Цього разу дісталися компанії без зупинок. Там справді оселився якийсь нетутешній, розкиданий купками сум. Розкиданий незграбно й невміло. Та, побачивши цих двох, напружився, а потім накивав п’ятами.

25

Удома Богдан розслабився. Попив зеленого чаю, погуляв каналами телевізора, дізнався останні новини. Політика, економіка, культура, спорт. Нічого привабливого, але, слава Богу, й страшного. Перевірив електронну пошту. Прийшло кілька листів. З університетів Луганська, Дніпропетровська й Кіровограда. Запрошення на конференції. Чудово. З наукою повний порядок. Стане роботи на осінь. Ну — й послання від головреда. Молодець. Оперативно.

«Оксана Мірошник, двадцять п’ять років, — почав читати. — У минулому — відома модель агентства „Fashionable line“ Оксана Гринівська. Обличчя торгівельної марки „Luaz’e Kartez“. Замужем за Олексієм Мірошником, бізнесменом, відомим партійним діячем. Згодом — заступником міністра житлово-комунального господарства. Дітей не мала. У Мірошника це другий шлюб. Перша дружина, Світлана, з дочкою та зі своєю родиною живуть на Печерську в п’ятикімнатній квартирі. Мірошник залишив сім’ю заради Оксани три роки тому, але підтримує зв’язки й допомагає матеріально. Хоча є скарги на розміри цієї допомоги.

Останні роки працювала ведучою на телебаченні. Вела ток-шоу „Перший поцілунок“ на ТРК „ГЛОБО“. Передача поки не надто популярна, але останнім часом почала динамічно змінюватися й набирати рейтинг. Найняли нових сценаристів, поміняли продюсера. Планувалася зміна формату і — як наслідок — рейтинговий вибух. Це, звісно, таємна інформація, але не для мене. Після такого вибуху шоу купують на заможніші канали. Що буде з ним тепер, після загибелі Оксани, — невідомо. В принципі, як кажуть, вона його й придумала, і тримала на тендітних плечах своєї харизми. Забезпечуючи більш-менш пристойний рівень. У таланті їй відмовити важко. Та й на подіумі завжди виблискувала серед перших.

Із чоловіком жила в злагоді. Ніяких непорозумінь, ніяких скандалів. Усе — як у порядній родині. Мешкали в Петропавлівскій Борщагівці, недалеко від савлоховської церкви (це там, коли в’їжджаєш збоку „Чайки“). Парканчик у них — дай Боже кожному, танком не проб’єш. Брестська фортеця number two. Ну та сам побачиш. Думаю, прогулятися туди все одно доведеться. Вулиця Сонячна, 16. До речі, блодхаута теж привозили. І знову нічим не допоміг. Отакі справи. Що далі, то гірше. Точніше, що далі в ліс…»

Одразу ж почав писати відповідь: «Дякую за інформацію. А щодо лісу — це точно… Ти мені ще матеріальчиків підкинь. Фото з місця злочину. Може, карту (як минулого разу). Дуже хочеться туди з’їздити. Можна знайти ну дуже цікаві речі. Іноді».

Бондаренко відписав через кілька хвилин: «Спробую. Але з цим стало складніше. Іде потужна кадрова ротація. Багатьох знімають з посад. Так що наші кузенчики стали обережнішими. Та я все одно постараюся».

«Домовилися», — відповів коротко.

Дістав диктофон і зручно вмостився на дивані. Почав записувати думки вголос.

«Оксану Мірошник убито за аналогічним сценарієм. Можливі два варіанти. Або це зробила та сама людина, або хтось „косить“ під убивство в гореницькому лісі. При першому варіанті — серія. При другому — заплутування слідів. Треба докладно вивчити подробиці другого вбивства. У газеті ми розповідали про загибель банкірової дружини тільки в загальних рисах і висували версії, намагаючись не „світити“ деталей. Отже, від нас дізнатися подробиці убивця не міг. Залишається міліція. Звідти витік цілком можливий. За хрусткі папірці. Чи ще щось. Але навіщо все обставили так само? Щоб пустити розслідування хибним шляхом? У такому разі вбивця чекав слушної нагоди й дочекався. Резонансне вбивство з відтінком містики — якраз те, що треба. Виходить технічне переведення стрілок. Шукайте, хлопці, там, де й мотиви вбивства Ольги Довгань. А я собі тихо-мирно житиму далі. Варіант можливий, але дуже вже клопіткий. Хоча… Для замітання слів підходить якнайкраще. А коли знайдуть першого вбивцю, повісять на нього і жертву номер два. Такі ймовірні міркування вбивці не позбавлені логіки.

Ведмедеря вбити Оксану не міг. І за умови серії лісник до неї не причетний. Якщо ж смерть Ольги — справа його рук, друге вбивство — стрілкопереведення однозначне. Вбивця не знає, що Ведмедеря арештований. І що всі зусилля — холостий постріл.

Далі — Дмитро Довгань. Збіг це чи ні, але від фактів нікуди не подітися. У момент кожного вбивства хлопець навідувався до України. І чи тільки під тепле крильце до коханої? Але які в нього мотиви у випадку з Оксаною? Щодо нової батькової дружини — усе зрозуміло. До того ж, як сказав Денисенко, Дмитро усе завжди доводить до кінця. І обіцянка вбити Айседору нарешті втілюється. Тут поки все тримається купи. Проте далі виникає цілком доречне питання: а при чому тут Оксана Мірошник? Який зв’язок? У принципі, друге вбивство можна розглядати як прагнення Дмитра створити серію. І тоді від нього відводиться підозра. Завівся такий собі „вовчий маніяк“, „маніяк-вовкулака“, і так вишукано вбиває жінок. Майже маніяцька класика. Шукайте його, а про золотого хлопчика, що старанно навчається в Лондоні, і думати не смійте. Йому не до цього. Він, розумничок, весь у роботі. Ну, прилітав у Київ до Насті. Було таке. Проводив з нею весь час. Ночував теж у неї. Які претензії? Опинявся в Києві, коли скоєні вбивства? То й що? Збіги в нашому житті не новина. Трапляються майже завжди, всюди й зі всіма…

Що спільного в цих жінок? Обидві — молоді. Шикарні з усіх поглядів. Неперші дружини заможних чоловіків. Конкурентки попередніх (а може, — й наступних, як там у класика: юність неміцний товар). Успішні. В шоколаді. Живи й радій. Але… Якийсь зв’язок між ними повинен бути. Чи все-таки вибрані випадково? Шкода, що про Оксану поки мало інформації. Напрацюємо більше, зв’язок мусить відкритися. У випадковість чомусь не віриться. А… Ще ж імена починаються на „О“ (ха-ха)…

А якщо припустити, що обидві — клієнтки Свідерського? Чом би й ні? Такі красуні й такий красунчик. Чому б не бути правдою? Життя швидкоплинне. Кожен прагне пізнати його в усіх іпостасях. А молодість — це якраз та пора, коли всього хочеться і все можеться. А будь-які заборони здаються ілюзорними, нереальними. Коли розумієш, що скоро станеш поважним дядьком чи тіткою. І тоді нічого такого не дозволятиме статус. Хм… Тоді… Вовкулака-Свідерський виманив до лісу й загриз обох. Убивство перевертнем. Ось так. Загадково й містично. І лежить все майже на поверхні. Простягни руку й візьми. А що, коли хтось хоче, щоб думали саме так? Розіграно, як по нотах. Свідерський-вовкулака вбиває Ольгу. А потім зникає. Куди? До якогось глухого села? За кордон? Змінює зовнішність, робить нові документи. Згодом „випірнає“ й убиває Оксану. Але навіщо все це? Який йому від того зиск? Чи, може, комусь іншому? І що за цим стоїть? Гроші? Помста? За що? Від кого?..»

Диктофон випав, і професора накрило хвилею сну. Там було все. І обидві вбиті красуні (облич їхніх не бачив, але знав, що то вони). І Свідерський, який весь час хоче перетворитися на вовкулаку, але нічого не виходить. І Довгань-старший зі своїм попередженням. І молодший, що прагне вбити Айседору. І Черчик у «шанхайському барсі», котрий з апетитом наминав Микитчикових гусей. І Жорик, що настійливо намагався додзвонитися до Лисиці…

Телефон і справді розривався від чийогось бажання поговорити. Але — не Жорикового. На зв’язку — Бондаренко.

— Алло, — прохрипів, роздираючи очі.

— Спиш, академіку?

— Та придавив комарика трохи…

— А зло, бачиш, не дрімає. Як і справжні борці з ним.

— На себе натякаєш?

— Хм, на себе, — начебто з образою мовив головред. — На міліцію, звісно. Поки ти спиш, хлопці все працюють у поті чола. І поділилися тим, що нарили. Все лежить переді мною. Тому — вирушай. Час чекати не любить.

— Вже біжу…

У Бондаренка на столі, крім обіцяних матеріалів, побачив дві чашки зеленого «Greenfieldа», що гостинно парували. Своєрідний салют «журналістові з примусу». Не щось таке надзвичайне, звісно, та все одно — приємно.

— Ти мед ще не кидав? — поцікавився з порога.

— Ні.

— Правильно, — оцінив і вмостився на гостьовий стілець. — Хай трохи вичахне, бо все корисне з’їсть окріп, а ми залишимося ні з чим.

— А я й не знав.

— Тепер знаєш. Ну, що там?

— Фактично, все, як і минулого разу. На. Дивись.

Узяв кілька фотографій. Справді. Історія повторювалась. Знову галявина. Мертва жінка. Красива. Знову «розкладена», як і Ольга Довгань. Автомобіль із відчиненими дверцятами. Блідо-блакитна «Субару Трибека»… Висновок експерта. Майже списаний із «Ольжиного». Вовк. Сексуальний контакт. Головредові мантри про тотожність убивств притлумили бажання знайомитися з матеріалами. Продивлявся ніби для годиться. Щоб просто відбути номер. Обов’язковим ритуал.

— Ого! — вигукнув, коли побачив список номерів з телефону Оксани Мірошник.

Бондаренко напружено стежив. Лисиця занурився в портфель і дістав щоденника. Погортав-погортав і голосом переможця мовив:

— Якраз перед загибеллю обом дзвонили з того самого телефону. Ці дзвінки — останні з прийнятих.

— Ти серйозно? — йдучи до шафи, зупинився на півдорозі головред. — За це вже можна зачепитися.

— Угу, — кивнув Лисиця, — як і за мастило.

Останнє слово прозвучало заклинанням. Почувши, головред зупинився ще раз, уже майже діставши швидкозшивача.

— Ти знову зі своїми натяками, — твердо рушив до столу, і ця твердість передалася інтонаціям. — Я ж тобі вже говорив. По-перше, там черга. А по-друге — мою людину ще й у відрядження заперли. До Ужгорода. А хтось інший з їхньої контори займатися цим не буде. Тому залишається тільки чекати.

Богдан натякати не збирався. Просто головред зрозумів по-своєму. Але далі цю тему не розвивали.

— Слухай, Сергійку, — завовтузився на стільці Богдан, — є у мене ідейка одна. Я тут думав-думав… А якщо припустити неймовірне? Раптом, це номер Свідерского? Адже наш «Бандерас» зник одночасно із загибеллю Ольги. Ймовірно, він десь переховується. І тепер ось — таке саме вбивство. Почерк упізнається. І знову той самий телефон. Чи таких збігів не буває?

— Хтозна, — знизав плечима головред. — Це лише припущення. Але чому б його й не перевіриш?

— От і я так думаю. Два вбивства й один номер… Вимальовується факт… Матеріали забрати можна? — заметушився, встаючи.

— А ти ж це куди?

— Треба в одне місце зганяти.

— А чай?

— Вичахне — кинеш меду. Повернуся й вип’ю холодним. Так теж смачно. — І професор швидко рушив до дверей.

Цього разу в «Костянтині» з адміністрацією пощастило. Коли постукав, дозволили ввійти. За столом щось писала невелика жінка з короткою зачіскою й окулярами на півобличчя. Типова шкільна вчителька, якій жодного разу так і не пощастило сходити заміж. Навіть збігати. Тому весь світ записала в непримиренні вороги.

Чемно привітався. Почув відповідь, добуту з посадової інструкції.

— Я журналіст «Презумпції», — майже проспівав, увімкнувши всю можливу (чи й неможливу) чарівливість.

— А що це таке? — не відриваючись, запитала «господиня».

— Газета.

— Чудово. І що далі?

— Маю до вас справу.

— Яку?

— Напівофіційну.

— Це стає цікавим, — жінка перестала писати, але ручки не поклала.

— У вас працював такий собі Антон Свідерський?

— Чому працював? І працює.

— Але ж він зник.

— Офіційно Свідерського ще не звільнено.

— Мені потрібен номер його мобільного.

— І ключ від квартири, де гроші лежать? — кутики вуст повільно розійшлися, але посмішки так і не вийшло.

«Точно, — вибухнуло в думках, — Свідерський винаймав квартиру. Не погано б подивитися, що там. Молодець, учителиця!»

— А він у вас є? — щиро всміхнувся.

— Немає. А навіщо вам телефон? Журналістське розслідування… — закивала, єхидно посміхаючись.

— Схоже на те, — підтвердив нехитрий здогад. — Нам, журналістам, без сенсацій — аж ніяк. А їх здобути можна тільки через розслідування. От і виходить…

— Так Свідерського ж, по-моєму, міліція шукає.

— Ми їй не заважатимемо. У нас свої методи. Хоч можливостей менше.

— І що ви можете сказати про це зникнення?

— Поки нічого однозначного. Був — і як у воду впав. Жодного сліду. А ви щось чули?

— Так само нічого. Різко зник. Я дзвонила, але телефон вимкнений. А це ось позавчора (я вже й спати лягла) есемеска приходить: «Абонент з’явився в мережі». Я поки прочуняла, туди-сюди. Потім відразу й подзвонила. Але знову вимкнено.

— Може, якийсь технічний вибрик? Щось в оператора трапилося?

— Хтозна. Може й так.

— А раніше, після зникнення, такого не траплялося? Чи ви тоді не дзвонили?

— Чому ж? — якось напружилася жінка. — Дзвонила. Але зв’язку не було. А есемеска прийшла тільки позавчора.

— Як ви гадаєте, — силоміць накинув поважність на співрозмовницю, — може Свідерський десь переховуватися і вмикати телефон тільки в рідкісних випадках?

— Може, — впевнено відповіла. — На нього це схоже. Людина він непроста. Яке хочеш колінце може викинути. Навіть непередбачувана. Така, знаєте, з подвійним дном… Усе золоту жилу шукав. Може, знайшов. На свою голову. Ускочив де-небудь у халепу. І тепер відсиджується. Таких випадків — вагони. Так що розслідуйте. Хай Бог помагає.

— А ви? — з надією поцікавився Богдан.

— Що я?

— Допомогти не хочете?

— То я ж ніби й намагалася…

— А номер Свідерського?

— Та, Господи, скільки завгодно, — дістала з шухляди телефон. — Записуйте.

Жадані цифри забив до мобільного. Коли це робив, хотілося стрибати до стелі. Але стримувала присутність цієї суворої на вигляд жінки, яка насправді виявилася чудовою співрозмовницею. І зовсім не суворою. Нор-маль-ною!

Опинився в коридорі. Підійшов до фотографії Свідерського. Подивився. Справді красень! Стопроцентно жінки очей не могли відірвати.

«Ось так, мій любий Антончику, — заговорив з фотографічним „Бандерасом“. — Незнайомий номер, з якого востаннє в житті дзвонили Ользі Довгань і Оксані Мірошник, — це твій номер. То ти їх обох знав? І, ймовірно, вбив. Але навіщо? Їхнє життя тільки починало розцвітати. Скільки б ще встигли зробити для цього прекрасного світу. А ти розшматував і горло, і долю. Та й не тільки їм…»

Рушив коридором.

«Отже, вовки починають потроху збігатись докупи, — продовжив роздуми. — В одну точку. Значить, Свідерський — і є наш вовкулака! Усе сходиться. Найнеймовірніший сценарій! Сон божевільної кобили (ще й рябої) стає реальністю?! Але ж це відвертий нонсенс. Коли дивишся крізь окуляри реальності, видається саме так. Маячня! Жах!»

Опинившись на вулиці, набрав головреда.

— Це номер Свідерського, — сказав коротко, хоча емоції вирували з такою силою, що міг сотворити цілий високохудожній текст. Або покрутити турбіну електростанції.

— Молодець, Богданчику, — похвалив «підлеглого» Бондаренко. — Світла голова. Справжній академік.

— Не переборщи, — застеріг «шефа», — бо кирпу задеру, що й землі під ногами не бачитиму. А потім зачеплюся за щось, носа розіб’ю — і втечу на лікарняний. Що робитимеш?

— Не доведи, Господи! — удавано злякався головред. — Ти ж для мене незгасний промінчик…

— До справи, — посерйознішав професор. — Тепер виходить, що наш театральний вовкулака причетний до обох убивств. У всякому разі — загиблих жінок знав. До того ж, в обох телефонах номер безіменний. Значить, не залишали серед контактів. Боялись засвітити перед чоловіками. І в тої, і в іншої номер Свідерського зафіксовано всього по разу. Решту записів, думаю, завбачливо стирали. Знищували сліди. І лише останні не встигли. Бо були вбиті.

— А не може бути так, — засумнівався Бондаренко, — що нам цього Свідерського підсунули, як принадку? А ми її й проковтнули радісно. Дивися. Убивають жінок. Дзвонять на їхні номери з телефону чи сімки Свідерського, який теж уже мертвий. Те, що в обох випадках маємо лише по одному виклику, може свідчити саме на користь цього. А збоку видається так, як ти говорив.

— Може бути, — погодився Богдан. — У жодному разі нашого любого друга Свідерського і все, з ним пов’язане, слід добре процідити. Я ось про що думаю. Треба навідатися до його найманого житла. І перевірити ще одну річ. Де перебував телефон (чи сімкартка) у ніч обох убивств. Адже з нього дзвонили. Ввімкнули для дзвінка й знову вимкнули.

— Цього обіцяти не можу, — скрушно відповів головред. — Тут у мене — голо. Сахара. Є ще над чим працювати.

— Нічого не вдієш, — підтримав «начальника». — Ніхто не досконалий. З часом і там лад наведеш.

Потім набрав Кодаковського.

— А? Наш любий винищувач лісників, — зрадів полковник.

— Як там Романченко? — поспішив дізнатися.

— Слава Богу, поправляється, — радо сповістив Кодаковський. — Але більше не дам. Зіпсував такого офіцера. Йому ж іще одружуватися. А для цього потрібна хворма, товарний вигляд, так би мовити. Та й генеральські погони його плечам, думаю, більше до вподоби, ніж картеч.

— Я ж не навмисно, — мовив голосом винуватця. — І той… більше не буду.

— Ну, гаразд, — пом’якшав полковник, — що там у тебе? Знову щось треба?

— Знову, — підтвердив. — Вулиця Слов’янська — твоя земля?

— Моя.

— Треба там хату одну глянути. Будинок 2/6. Квартира 18.

— Що за хата?

— Та там одного… Цікава, як мені здається, хата… Ну, пане полковнику, сам мусиш розуміти… Нетелефонна розмова.

— Добре. Тобі подзвонять. Відряджу тямущих хлопців. Тільки цього разу…

— Та ні, буде все, як у найкращих людей Лондона й Парижа.

— Це все чи ще щось?

— Треба пробити, де перебував у певний час один цікавенький абонент мобільного зв’язку. Номер і дати перешлю есемескою.

— Добре. Зробимо.

— Дякую, о великий боже Помагай!

— Будеш знущатися… — почав погрожувати полковник.

— Не буду, — відразу здався професор, але, ховаючи мобільний до портфеля, додав: — А може, й буду.

Далі йшов, наче замовив настрій переможця. По Інтернету. Заповнив бланк. Відмітив уподобаний варіант — і одержав навіть з акційною знижкою. Бо починало, нарешті, щось вимальовуватися. Хай з розпливчатими контурами. Хай без майстерного добору барв. Хай без неповторного художницького таланту. І — ще багато без чого. Але — починало.

26

Себе й вигідно придбаний настрій притарабанив на Хрещатик, 26, де, невідомо, яким дивом, пощастило зачепитися за статусну «крутість» не такій уже й потужній ТРК «ГЛОБО». Не зіпсував його навіть той вайлуватий бугай, що влаштував у вагоні метро «легкий» променад Богдановою ногою. Наче хотів утиснути в підлогу або розчавити. Дзуськи. Масштаб не той. Піди й потренуйся. На… Вірастюкові!

Керував ТРК «ГЛОБО» давній Бондаренків приятель. Тому головред без проблем домовився про аудієнцію для «підлеглого».

Грізний охоронець, що, схоже, вважав себе «на передовій», почувши прізвище й назву компанії, одразу заходився дзвонити. Повідомив про «гостя» і знову повернувся на «передову». Тут без нього — ніяк. Не інакше, як покликання…

— Зараз вас заберуть, — намалював найближче майбутнє.

Очікуючи, Богдан прихилився до квадратної колони, ніби та потребувала допомоги. Або захотів стати атлантом і підмінити після років-років незмінної служби. Правда, мусив стати теж кам’яним. Але поки не планував.

За хвилину помітив, як з другого поверху сходами пливла дівчина. Саме пливла, а не йшла. Такими чарівливими здавалися її рухи. Не задивитися на неї прирівнювалося до кримінального злочину (розділ III. «Злочини проти волі, честі та гідності особи»). Кримінальний кодекс поважав. Навіть любив (той же справедливо забороняв одним людям щодо інших робити всілякі капості, а коли зроблять — так само справедливо карав). Проте задивився не тому. Просто гарна. І водночас — наче знайома. Десь уже ніби бачив. У таких речах не помилявся. Тренована пам’ять працювала без збою.

— Добрий день, Богдане Івановичу, — сказала дівчина, зупинившись біля охоронця. — А я, коли прізвище почула, подумала: ви це чи не ви?

— Добрий день, — привітався, вдивляючись у миле обличчя. — Це — я.

Дівчина розкусила проблему.

— Людмила Маловічко, — підказала незнайома знайомка, хоча знала, що за підказки професор ставив двійки, — випуск 2004 року.

— Точно-точно, — щиро зрадів, — третя група. Ви зазвичай сідали на другу парту біля вікна. І конспект різним кольором розмальовували. Виділяли пункти плану, терміни і головне.

— Було…

— А тут?

— Працюю асистентом Ірени Чавдарової. Чули про неї?

Для цього принаймні треба б дивитися програми «ГЛОБО».

Такого не траплялося. На жаль чи на щастя — не знав.

— Її передачі — про модні тусовки, гламурне життя…

«Значить, на щастя», — сяйнуло в голові.

— Та якось… — розгубився.

— Це нічого, — підморгнула дівчина, — я вам щось із останнього на диск запишу.

«Навіщо ж так жорстоко?» — ледь не вирвалось.

— Ось побачите: потім захочете ще.

«Халепа», — оцінив.

— Гаразд, ходімо, — блимнула обома очима, начебто дозволяючи рух.

Охоронець пропустив, а сам продовжив берегти спокій довіреного об’єкта. Точно покликання…

Людмила не переставала торохкотіти, наче до цієї зустрічі її два тижні морили мовчанням. Причому обов’язково злі сили (щоб скидалося на страждальницьку місію). І нарешті все закінчилося. Закляття зняте. Обітниця втратила силу. Тепер — можна. Поки йшли до кабінету директора, встигла розповісти про життя своє і майже половини групи, не перестаючи роздавати зустрінутим «привіти», наче на них розпочалися сезонні знижки. Або входили до складу повітря.

— А ви знали Оксану Мірошник? — запитав, мов снайпер, що вистрілив після наполегливого очікування нагоди.

Дівчина застигла з відкритим ротом. Збоку здавалося, що недоказане застрягло десь у невидимих глибинах. Ніби в знеструмленому приладі. «Як? — немовби промовляло її обличчя. — Хіба в світі ще існують якісь теми, окрім тих, про які вона, не перестаючи, говорить?»

— Звісно, — перемкнулася Людмила. — У нас її всі знали.

— А що за одна?

— А… — махнула рукою, — мажорша така примхлива. Ніхто не міг з нею вжитися. Команду свою весь час перетрушувала. То одного викине, то іншого. Більше двох тижнів люди не витримували. Я б з нею й дня не працювала. Або в коси вчепилася б. Чи нігтями пройшлася випещеним обличчям. Носилася з собою, ніби народжена від якогось бога олімпійського. Або збиралася народжувати від нього сама. Генеральний терпів, бо мав з її чоловіком якісь інтереси спільні. Він зараз, до речі, заступник міністра. А до цього бізнесом займався. При бабулях татусь. А генеральний ніби залежить якось від нього. Чи від його друзів. Що та як — я не знаю, обманювати не буду, але побрехеньку таку чула. Тому й носилися з тією Оксаною, ніби з торбою писаною. Слова кривого сказати не можна. Навіть глянути косо. Усе Оксана Олександрівна, Оксана Олександрівна. А хто вона, та ваша Оксана Олександрівна, насправді? Красива зваблива лялька. Для ящика, правда, те, що треба. Але ж мало читати з суфлера милою голівкою в камеру. Треба ще й творчою особистістю бути.

— А вона не була?

— Ні, — зупинилася. — Майже всю роботу за неї виконували дівчата. Саме завдяки цьому передача хоч якийсь рейтинг мала.

— Начебто якось вже упереджено, — закинув вудочку сумнівів. — Схоже на те, що вона ні до чого здатна.

— Чому ж ні до чого? — ніби аж обурилась Людмила. — Романи крутити виходило непогано. Тут вона професіонал знаний. Мало хто міг встояти. Скільки про неї розповідали. Особливо про той час, перед заміжжям. Там вона пройшла Крим, і Рим, і мідні труби. Мадам загартована. Продюсер один відомий (дівочого гурту), футболіст із «Динамо» (типу нападник), співак («зайчик-побігайчик»), хореограф (модний постановник телевізійних данс-шоу), дизайнер одягу, в якого еліта одягається… Прізвища називати не буду, але, повірте, вони досить гучні. Ну а потім одруження… Років зо три тому. Думали, знайшла своє щастя людина. Одного-єдиного на все життя. Але вудила шлюбні особливо не тиснули. Поводилася досить вільно, хоча й уміло все приховувала. Наче без флірту й жити не могла. Напевне, тому що чоловіків любила. Тільки в їхній присутності почувалася самодостатньою… А вони її. Хоча, ймовірно, далі флірту стосунки не йшли. Мислила тверезо. Залишатися без чоловікових грошей зовсім не хотілося. Тому й тримала прихильників на відстані. І впускала, швидше за все, тільки в серце… Ми багато про що знали й здогадувалися. Але не наша справа все те. Нехай самі розбираються. Отак вона й трималася. Намагаючись не давати підстав для ревнощів і недовіри. З горем пополам виходило. Але тепер…. Шила в мішку не сховаєш. Поїхала на амур до лісу, а знайшла смерть.

— Чому так гадаєте?

— А як же інакше? — подивувалася Богдановій невірі. — 3 якого дива пхатися до лісу вночі? Щоб заховатися від цікавих очей. І там уже дати вихід пристрасті.

— А може, в лісі вона опинилася проти волі? Хтось насильно відвіз?

— На її машині?

— Ви це виключаєте?

— Так.

— Чому?

— А тому що за нею ходив назирцем охоронець. Кроку сама ступити не могла. І, якщо вона опинилася в лісі, значить, відпустила охоронця. Щось вигадала, аби його відшити. І до лісу подалася з власної волі. Побачення в неї там призначене було. Не інакше. Та й, люди гомонять, статевий контакт перед смертю мала. Так що любчика треба шукати. Його це рук справа. Чи чого там ще.

— А ви не знаєте, хто б це міг бути?

— Та звідки ж? — щиро чи то обурилась, чи здивувалася Людмила. — Мої джерела — банальні плітки. А там, де правда, а де брехня, — одразу й не розбереш. І хоч про Оксану різне говорили, когось конкретного з нею не пов’язували. Начебто і з тим, і з тим, і ще з кимось… Але щоб реально — то нічого. Так, рух колами…

— Але ж там ніби вовк горло їй роздер?

— У нічному лісі трапитися може все. Це ж таке собі потойбіччя. Той світ. Жах. — Дівчину аж пересмикнуло, ніби уявила себе серед нічного лісу. Його опівнічних тіней. — Не доведи, Господи, там опинитися…

Знову пішла. Зупинилася біля дверей з номером 21 і написом «Генеральний директор». Постукала. Зазирнула:

— Можна, Валерію Георгійовичу?

— Заходьте, — почулося з глибини.

Дівчина пропустила професора й зайшла слідом.

— Людочко, приготуйте нам кави, — намагаючись щосили витиснути з себе лагідність, майже проспівав генеральний — невисокий лисий черевань з обвислими кілограмами зайвої ваги.

— А мені, якщо можна, зеленого чаю, — посміхнувся колишній студентці Лисиця.

Дівчина знову моргнула обома очима.

— Латинський Валерій Георгійович, — протягнув черевань пухку пампушку з сардельками різної довжини. Професор відповів.

— А Бондаренко як там на новій посаді? — поцікавився, коли прилаштував гостя і всівся напроти в шикарне крісло.

— Скрегоче зубами, але звикає, — посміхнувся Богдан. — Вживається в нову роль.

— Хороший він чоловік, — гайнув у роздуми генеральний. — Тямущий. І цілеспрямований. Та й у професії не випадковий.

— Це точно, — погодився Лисиця. — На своєму місці… Але я відразу до справи, якщо не заперечуєте.

— Так-так, розумію, — закивав Латинський. — Журналісти — як вовки: скільки вибігав, стільки й уполював. — Легка посмішка фразі й співбесіднику. — Слухаю.

— Я щодо Оксани Мірошник.

Генеральний почав гримасничати, що, як зрозумів Лисиця, свідчило про «глибокі душевні переживання».

— Це для нас невиправна трагедія, — нарешті почав, не знаючи, на чому зупинити погляд, але не дивлячись на Богдана: переживання продовжували нуртувати. — Розумієте, Оксана Олександрівна — одна з найкращих наших ведучих. Практично, обличчя каналу. У нас щодо неї такі плани… були… Дівчина, поза всяким сумнівом, талановита. Її успіх саме взяв розгон. Переформатування «Першого поцілунку», ще кілька нових проектів. Зазіхали на серйозні рейтинги. До розважальних передач додались би політичні ток-шоу. Досягнуто домовленостей. Отримано згоду на участь топових політиків, зірок першої величини. І тут таке… Досі не можу повірити. Вона така жвава завжди. Яскрава. Оригінальна. Харизматична. Знаєте, ведуча від Бога. Я дуже вдячний Олексієві Петровичу за цю справжню «перлину». Це її чоловік, до речі. Велика людина зараз. Якось спілкувалися з ним, а він і каже: «Візьми мою Оксану до себе. Не пошкодуєш». Я поставився з недовірою, але коли прийшла… Це було щось. Незгасне палання вогню. Нестримна сила води. І все в одному флаконі. Вибухова суміш. Еклектика. Цим вона й брала глядача.

— А ви не думали, що могло стати причиною її загибелі? Скажімо, вбили, щоб зупинити, як ви сказали, «розгон успіху». Злякалися конкуренції — і прибрали центральну фігуру. Чим не варіант?

— Та ні, — подався назад генеральний. — Конкуренція, звісно, конкуренцією, але щоб убивати… Не думаю. До такого нібито раніше не доходило.

— Перша ластівка?

— Навряд. Боролися, звісно, всіма дозволеними й недозволеними методами. І підкилимними. І закулісними. І позаочними. І позавушними. Але щоб убивати… На моїй пам’яті не траплялося.

— Критична маса. Коли вона набирається, починають працювати механізми іншого порядку.

— Не знаю…

— А може, заздрість? Адже така людина завжди викликає скрегіт зубовний у менш талановитих і менш успішних? До речі, хто замість неї братиме участь у проектах?

— Розумієте… — зам’явся генеральний. — Передбачалося, що фінансування цих проектів здійснюватиметься Фондом «Меценатка», де президентом Олексій Петрович. І тепер… — Латинський не закінчив. Але й не треба.

— Тобто версія про заздрість не проходить.

— Думаю, ні.

У двері постукали, а потім і зайшли. Маловічко занесла білі чашки з логотипом каналу. Запах кави нахабно заполонив увесь простір. Чай задовольнився роллю бідного родича.

— Дякую, Людочко, за допомогу, — знову проспівав генеральний. — Ганнуська моя на сьогодні відпросилася, а мені самому… Ти ж розумієш…

Людмила моргнула обома очима й вийшла.

— То про що ми? — відпиваючи кави, запитав Латинський.

— Про заздрість, — Лисиця скуштував чаю. З жасмином. Може бути.

— Думаю, ні. Тут щось інше. Щось містичне.

«Цікаво, — подумки напружився, — що запропонує „пан директор“?»

— От ви мені скажіть: ну чого пхатися до лісу? — якось ніби перейшов у рішучий наступ на невидиме військо. — Та ще й майже опівночі. Може, в секту яку сатанинську затягли Оксаночку нашу? А потім і ритуал здійснили. Зацькували вовком. Мені здається, треба шукати десь тут. В усякому разі, те, що відоме, підводить саме до подібного сценарію.

«Такої версії ще не було, — оцінив Богдан. — Браво, пане директоре! Сміливо й свіжо».

— А слідчому ви про це не говорили?

— Немає сенсу.

— Чому?

— Я не вірю, що міліція щось тут може вдіяти, — генеральний активно задумався, жорстоко познущавшись зі шкіри на лобі. Та звично вже зім’ялася, утворивши неглибокі канавки.

«Якщо подібне діється й під черепом…» — подумалося Лисиці.

— І згадаєте мене, — розпачливо закивав Латинський, — це вбивство залишиться нерозкритим. Сто процентів. От побачите. А шкода… Хоча, Оксану нічим не підняти. А без неї буде важко. І не тільки нам. Уявляю, в якому стані Олексій Петрович. Я йому подзвонив, висловив співчуття. Він подякував. А сам говорить ледве-ледве. Розчавлений такий. Наче з-під катка витягли… Жах!

І пан директор віддався кавовій насолоді. Коротка релаксова пауза. Біль не загасить, але трошки послабити зможе. Лисиця теж зробив кілька ковтків. О! Справді непоганий чай. Цікаво, якої фірми? Чи це, може, Людмилині руки передали свою енергетику?..

— А які між ним і Оксаною були стосунки?

Від цих слів Пашинський розслабився ще більше. І — наче розцвів. Шкірі стало помітно легше. І під черепом, — ймовірно, теж.

— Олексій Петрович обожнював дружину, — із добре зчитуваним задоволенням заговорив генеральний. — Вона в нього не перша. Але їхнє кохання з розряду «справжнє». Для нього — пізнє. Але дуже сильне. Навіть і не пригадаю, хто ще так закохувався зі знайомих. Практично жив заради неї. І нею. Нічого не шкодував, лиш би їй добре. Риса людей із широкою душею. Олексій Петрович такий. Сучасний лицар. І це не просто слова. Ви його не знаєте? А шкода. Якби поспілкувалися, одразу б зрозуміли. Там усе видно з першого погляду. Познайомтесь. Рекомендую. Від нього набираєшся натхненної любові до життя. Такі люди нам, сьогоднішнім, дуже потрібні. Живуть самі. І підштовхують до життя інших… А ми зробимо ось що. Я вас йому відрекомендую і дам телефон. Потім маякну, що вже можна дзвонити. Познайомитесь. Поспілкуєтесь. Упевнений, що не пошкодуєте. І матеріал якийсь для себе добудете. Як вам ідея?

Пашинський розцвів задоволенням, наче ЦВК оголосила його президентом. Ну хоча б Ефіопії. Правда, для цього треба міняти ім’я. Щось на зразок «Менгісту Хайле Маріам» чи «Гірма Вольде-Поргіс». Серйозна жертва. Непосильна.

— Шикарна, — вибухнув щирою оцінкою Богдан, бо сказане йому припало до вподоби: так просто познайомитися з Мірошником і поспілкуватися! Але час вимагав активності: — А як до Оксани ставилися в колективі? У неї була команда…

— Любили. А хіба могло бути інакше? Вона світилася добром і привітністю. Я її називав «наше сонечко». І вона завжди чарівно посміхалася. — Пан директор смачно замріявся. Обличчя підказувало: гайнув у ті часи. Та за якусь хвилю продовжив: — Чесно вам кажу: тільки-но її побачу, одразу хочеться до робочого столу. І — творити. Починаєш згадувати, про красу світу і все таке інше… А команду свою вона тримала міцними руками. Інакше не можна. І вимагала професійного підходу. В усьому. Ясно, що були такі, хто не міг витримати ці темп і рівень. З ними довго не вовтузилась. На двері показувала без вагань. І ті вилітали швидше, ніж вона говорила про закінчення співпраці. Як на мене, це правильно. Робота в команді має свої особливості. Або ти їх враховуєш і відповідаєш вимогам, або ти — поза межами. Іншого не дано. Професійний підхід. Без цього про успіх і не мрій. А Оксана мріяла. І досягала. Ех, зупинили на самому початку. Такий темп набирала. Через якийсь рік почули б про нову телезірку. Все для цього мала. І навіть більше… Шкода, дуже шкода. Це велика втрата. Для каналу. Телебачення. Всієї сучасної культури…

— А про прихильників її жіночої краси ви нічого не чули? — Лисиця запитав не прямо. Розумів, що зараз сказати по-іншому сприймалося б як блюзнірство.

— Та Господь із вами, — відмахнувся, як від джмелів, Латинський. — Ні, ну в плані захоплення, то ми всі дивилися на неї, як на богиню. І щось там усередині неодмінно ворушилося. Я — не виняток. Але вона була вищою за це. Посмішками, звісно, гралася, але більше… Ні, нічого такого…

— Але ж вона постійно серед сильних і красивих чоловіків: відомі політики, спортсмени, артисти… Неважко й оступитися… Ненавмисно…

— Облиште, — бризнув категоричністю генеральний. — Усе це легко перекривається порядністю. Оксана саме така. І за це теж поважали.

— А може, конфліктувала з ким?

Латинський задумався.

— Знаєте, намагаюсь пригадати хоч один випадок, але не виходить. Ні, ну, може, щось незначне й траплялося, але в пам’яті не залишилося. Вона була не конфліктною. Намагалася з усіма ладнати. Хороша, одне слово, людина.

«Зрозуміло, — підсумував, — від цього співця дифірамбів нічого цінного не почуєш. Крім „або добре, або ніяк“. Відмінно затямив мудру пораду».

Допивши кількома довгими ковтками, Лисиця підвівся. Час аудієнції сплив. Подякував. Поцікавився, чи можна поспілкуватися з кимось із Оксаниної команди.

Латинський без роздумів набрав номер.

— Інго? Ви там на місці?.. Ти сама?.. А решта ж де? А… зрозуміло. Зараз до тебе прийде журналіст. З газети однієї. Поспілкуєшся. Що значить, «боїшся»? Він не страшний. — Генеральний посміхнувся. — Навіть навпаки. Це кардинально змінює проблему? Ну, от бачиш, а ти боялася…

Поклавши трубку, мовив:

— Двадцять восьма кімната. Інга.

І Лисиця вирушив у самостійне плавання.

Інга мала типаж однозначно не-Богданів. Щоб це зрозуміти, вистачило лише голови з-за монітора. Що ж, дуже добре. Значить, бесіда пройде в діловому ключі. Без додаткових стримувань і противаг.

Відрекомендувався. Дівчина відповіла.

— Ви довго працювали з Оксаною Мірошник?

— З усіх — найдовше.

— Це ж скільки?

— Три місяці.

— Це мало чи багато?

— Для нормальних людей — мало, для нашої ситуації — вічність.

— Чому так?

— У мене товста шкіра. Я без амбіцій. Вмію вибачати образи. Мені байдуже, що про мене кажуть. І слово «корова» я не сприймаю як негативне. Цього достатньо?

— Щоб тут працювати? Думаю, з головою. А якщо серйозно: чому така плинність?

— Тому що все перераховане стерпіла тільки я.

— І так постійно?

— Не те слово. На планеті існувала тільки одна людина. Розумна. Красива. Талановита. Досконала в усьому. Решту тато Карло вистругати ще мусив. З неотесаних полін.

— Круто. Тирса літала тут, відчуваю, по-дорослому.

— Наче на пилорамі. А ви ще питаєте, чому…

— А поза роботою яка вона була?

— Не знаю. Я до клубів не ходжу.

— А вона ходила?

— Бувало. Не часто, правда. Коли чоловік десь від’їздив. Дасть охоронцеві двадцятку зелені — той і мовчить. А сама…

— А чим захоплювалася?

— Собою. Випещена завжди така. Доглянута. Усе салони відвідувала. Хотіла надовго молодою залишатися. Основу закладала. Розуміла, що старість вже почала неминуче підкрадатися.

— А як з протилежною статтю?

— Чоловіка знаю. Олексій Петрович. Наче хороший. До нас завжди ввічливий. І їй інколи говорив, щоб лагідніше з нами якось… Але вона не слухала. А щоб інше… Могла пофліртувати, бісики попускати, але про більше… Чесно скажу: про це нічого не знаю. Може, хтось із дівчат і в курсі, але зараз їх немає. Тому нічим не допоможу.

— А як щодо прихильників там, квітів. І записочок у букетах.

— Квіти дарували, може, й у квітах що. Але я нічого не бачила. Відверто вам кажу. Наче на сповіді. Про всяке таке знати Бог милував. Щоб спати спокійніше…

— Що ж, дякую… Генеральний, правда, трохи інакше характеризував вашу шефиню.

— Він дивився на неї іншими очима. Позиченими. Під вісім процентів. У мене ж очі свої.

— А в кого позичав?

— В Олексія Петровича.

— А для чого?

— По-моєму, на квартиру дочці.

— А докладніше?

— Ой, я нічого не знаю, — хлюпнула роздратованістю. — Ото вирвалося перед цим. Я краще мовчатиму. Так спокійніше.

— Нам спокій тільки сниться…

— Як сказати…

Після розмови з цією «незнайкою» рушив до виходу.

— Богдане Івановичу, — почув, рахуючи ногами сходинки останньої, нижньої, секції. Угорі стояла Маловічко, перехилившись через поручні.

— Я тут дещо згадала, — змовницьки кивнула вона.

Почав рахувати назад.

— Наші говорили, — зашепотіла дівчина, озираючись навсібіч, — що Мірошник готував дружині заміну.

— На каналі чи…

— Чи… Є така журналістка Софія Канівська. Псевдонім, звичайно. Кілька разів їх бачили разом. Ну, й почали говорити…

— Спасибі, — всміхнувся професор.

— Рада вас бачити, — знову моргнула обома очима, і повінь усмішки затопила все обличчя. Симпатичне. Приємне. Намагнічене.

— Я теж, — послав поцілунок рукою як плату за допомогу. Щиру. Потрібну. Від усього серця.

— А це ось обіцяний диск, — віддала конверт із CD.

— Дя-я-якую, — протяг Богдан. Потім дістав «професорську» візитку. — Мої координати.

Дівчина почитала. Потому кинула:

— Thanks.

І знову відлік сходинок. Ліва нога — права. Ліва — права. Усього — сорок вісім. Чи сорок дев’ять? Пусте. Перерахуємо іншим разом.

27

Обіцяних Кодаковським «хлопців» виявилося аж… один. Сашко. Худий і довгий. З добрими очима й манерами. На питання, чи не грав у баскетбол, відповів, що займався шахами. Має юнацький розряд. Теж непогано. Розумні міліціонери ніколи не зайві. Для рятівного балансу.

Наймане помешкання Свідерського відшукали в сумній, погано доглянутій «хрущовці». Вона вже й не пам’ятала, скільки десятиліть спалює час свого, здавалося, вічного існування. Та й як його пам’ятатимеш серед таких же післяпенсійного віку однолітків? Вічність якщо й могла зупинятися, то зробила це саме тут.

Уперлися в двері з потрібним номером на потрісканому монументальному дерматині. Подзвонили. Як і перед цим, почули тишу. Ще одне натискання, контрольне. Знову німа незрушна тиша.

— Починаємо, — прошепотів Сашко й нагнувся до замка. Працював легко й швидко, наче квартирний злодій-професіонал. Лисиця не встиг як слід придивитися, а двері, ніби вартовий, до якого нарешті прийшла зміна, якось ураз ослабли, скинули з себе тягар відповідальності.

— Замок елементарний, — так само пошепки прокоментував Сашко, підморгнувши, — міг би лише силою волі відімкнути.

Приготував пістолет і обережно рушив за поріг, скануючи звільнений простір. Богдан покрався слідом.

Зазирнув до ванної, потім оглянув кухню й кімнату. Ніде нікого. Можна розслабитися. І роззирнутися.

Сашко заховав пістолета й почав огляд. Обстановка переносила гостей до другої половини минулого століття. Старі радянські меблі, здобуті в неймовірній боротьбі з нескінченними чергами, наганяли бажання завити вовком. Сірість. Нудьга. Безвихідь. Одразу стало сумно. Безнадійно. Хмарно. Мрячно. Навіть нишпорити перехотілося. Але інший шанс коли ще випаде?

Навряд чи ця квартира слугувала Свідерському гніздечком для побачень. Не повів би шикарних краль до цього стійбища вмерлих надій. Не захотів би зганьбитися…

На загальному суїцидальному тлі вражав порядок. Він панував у кожному куточку. Все лежало, стояло й висіло акуратно. На своїх місцях. Ніби ним керував якийсь найвищий закон, порушення якого неминуче каралося смертною карою. Або довічним ув’язненням. Ще один погляд. Ні, все-таки смертною карою.

«Таким клінічним порядком, — подумав, — зрівноважено загальну безрадісність»…

Складаний диван-книжка, старанно застелений химерно вимережаним покривалом. Журнальний столик. На ньому чотири книжки, з яких стирчать підібгані хвости закладок. Поряд жовтий простий олівець з гумкою, кілька невикористаних смужечок, зроблених зі сторінки настінного календаря з рекламою зубної пасти. Роздрукований текст «Затьмарення». З цим добром працювали.

«Ото, — присвиснув, — „чукча — читач, одначе“. Серйозна база».

Верхню книжку Лисиця впізнав одразу, коли побачив трьох білих голубів на обкладинці, що кружляли над річкою, яка виблискувала у променях чи то призахідного, чи світанкового сонця. На далекому плані — дерева. Усе ясно: українська світотворча тріада: «вода — дерево — птахи». Міфологічна символіка створення світу. Акватична космогонія. Водночас вода — межа між світами… Така ж сама стоїть на одній з його книжкових полиць з дарчим написом автора. Монографія Тетяни Андрєєвої «Поетика ініціаційного комплексу в українському фольклорі». Цікаво. Рука потяглася сама. Закладка на сторінці 129. Заголовок пункту 4.2.1 — «Ініціаційна природа образу вовка (вовкулаки)». «Найбільш яскравим ініціаційним „метаморфозним“ образом є вовк (вовкулака), — почав читати. — Як відомо, вовки здавна жили поруч із нашими пращурами, повсякчас „приховуючи“ небезпеку для „архаїчної“ людини…» Далі йшла знайома інформація: використовував її, коли готував статті до «Презумпції», підписуючись Володимиром Ярчуком. Наступна книга належала перу Генрієтти Одінс і мала назву «Вервольфи». З її обкладинки незмигно дивилося те, кому присвячена. Темно-сіре волохате створіння, від якого йшла могутня сила й загроза, з жахливою зубатою пащею й хижими очима, що виблискували жадобою чергової жертви. Верхні кінцівки монстра мали пальці з кігтями. Підв’язаний вузлуватим поясом, до якого причеплено кинджал. Тут закладали сторінки 154–155. Лисиця пробігся рядками. Йшлося про лікантропію. Автор наводив свідчення хворого:

«…Це відбувається зі мною тоді, коли я починаю гнівитися. Мені здається, що я перестаю бути собою. Тіло стає іншим. Ніби належить уже не мені. Відчуття змінюються. Пальці починають не слухатися, терпнути.

Наче тисячі голок одна біля одної нестерпними п’явками впинаються в мої долоні. Я перетворююся на вовка. Варто лише підійти до дзеркала — і мені ввижається, що я чітко бачу процес перетворення. По всьому тілу витикається сіра шерсть. Починають рости зуби, на пальцях з’являються кігті. Зіниці розширюються. Хочеться вити. Стати на чотири лапи й побігти до лісу. Якась невидима й незборна сила починає мене туди тягти. І протистояти їй стає все важче й важче… Якщо побачу людину, одразу виникає бажання накинутися на неї і вчепитися в горло…»

Ще одна закладка між сторінками 168–169. Ого. Гравюра Іана Вудворда «Напад вервольфа» (XVIII ст.). Чорно-біле зображення велетенського волохатого монстра, у півтора разу більшого за людину, з кігтистими лапами й могутньою головою. Стоячи на повний зріст, тримає в пащі жінку з розпущеним волоссям. Жінка приречено конає.

Наступна книга — праця Майкла Поупа «Перевертництво». На обкладинці — вовкоподібний монстр, що видирається з людської подоби. Теж волохатий, іклатий, кігтистий. Від нього так само віє непереборною силою й жадобою нових жертв. Позначено сторінки 38–39:

«Суть перевертництва — перехід до іншої іпостасі. Міфологічне підґрунтя — це уявлення про те, що ніяка сутність не з’являється (народжується) і не зникає (вмирає). Вона просто переходить до іншої екзистенціальної форми, продовжуючи своє існування Тоді існування розглядається як нескінченний процес переходу від однієї іпостасі до іншої, перетворення чогось одного на щось інше. Міфологічне перевертництво — акт магічний, що супроводжується відповідними обрядодіями, заклинаннями. Часто включається одягання шкури тварини, на яку перетворюються, або інших зовнішніх атрибутів (пір’я тощо). Перевертень може повертатися до попередньої форми, хоча міфологічна картина світу подає також і факти, коли таке повернення неможливе.

Перевертництво пов’язується з поділом на цей і той світ. Щоб перейти з одного до іншого, треба подолати межу. Тому часто магічні ритуали переходу до іншої іпостасі відбувалися в місцях, що цю межу символізували (ріка, кінець поля й початок лісу, повалене криве дерево, пеньок тощо). Опиняючись за такою межею, перевертень починає належати до іншого світу, протилежного людському, де все перевернуте з ніг на голову. Тому з ним відбуваються найрізноманітніші зміни, пов’язані як із зовнішнім виглядом, так і з поведінкою. Усе це протиставлене тому світові, якому він належав до моменту переходу в іншу іпостась.

Перевертень живе подвійним життям — як людина і як тварина, на яку він перекидається Тому таких людей називали „дворушниками“. Їхні надприродні властивості народна свідомість пояснювала тим фактом, що у них вселявся „нечистий дух“ (якась зла надприродна істота чи душа померлої людини). Відбувалося це або при народженні — в результаті порушення поведінкових норм чи ритуальних табу, — або після контактування людини з нечистою силою (вона могла допомогти одержати надприродні знання чи багатство, вступати в статеві зв’язки тощо). Через це людина прилучалася до світу темних сил (демонізувалася) й водночас зрікалася Бога, відходила від праведного життя. Відомі легенди про те, як, наприклад, у вовка чи ведмедя під час поєдинку в лісі мисливець відрубував лапу. А потім у селі натрапляли на людину зі щойно відрубаною рукою.

Якщо вкрасти й знищити атрибути звіриної подоби перевертня (шкура, крила тощо), можна одержати над ним владу…»

Останньою лежала книга «Лісова панна: Легенди рідного краю», на обкладинці якої художник створив колаж з істот української демонології. Закладено на сторінках 16-І7. «Дводушник», — прочитав Лисиця заголовок. Далі йшов текст:

«Колись давно жив на світі чоловік із двома серцями. Одного літнього дня вони з дружиною скиртували. Жінка на копиці розкладає й притоптує, а він подає вилами сіно їй на гору. Копицю вже кінчали, чоловік і каже:

— Ти почекай на копиці, а я піду водиці поп’ю.

Пішов чоловік, а замість нього з чагарника вибігає вовк і просто біжить до копиці. Жінка щосили почала гукати до чоловіка:

— Михайле-е-е, швидше ходи сюди, вовк!

А тим часом вовк прийшов до копиці та почав дряпатися до жінки. Досягає її зубами, а вона звідти його вилами по голові.

— Гей, чоловіче, де ти подівся? Не дай мене звірові з’їсти…

— гукає на весь голос. — Гей, люди, рятуйте…

Люди як почули крик жінки, збіглися, а вовк утік у кущі.

Незабаром і чоловік повернувся.

— Де ти був, чоловіче? — сердито кричала жона. — Вовк мене мало не з’їв, тільки й мого щастя що сусіди збіглися.

— Дай мені спокій… Голова в мене щось дуже розболілася, — відповів чоловік. Він докінчив копицю й сів відпочивати. Жінка придивилася йому до обличчя й злякалася:

— А чому твоє лице все в синцях?

— Не знаю.

Вона глянула на чоловіка й помітила, що в нього між зубами щось червоніється.

— Ану, відкрий рота, — попросила його жінка.

Він відкрив, а жінка витягає з-поміж зубів червоні нитки й приміряє до своєї спідниці, яку вовк зубами порвав.

— А нитки звідки в тебе між зубами з’явилися?

— Знаєш що, жінко, скажу тобі одну таємницю, — каже він. — У мене синці від твоїх вил, а нитки між зубами з твоєї спідниці.

Вона злякалась і спитала:

— Як це могло статися?

— Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця.

— Я би хотіла бачити, як ти перекинешся з чоловіка у вовка.

— Я можу й зараз, але ти не смієш кричати на мене, бо тоді залишуся ним аж на три місяці.

— Не буду, не буду, — запевнила його.

Перед жінкою чоловік перекинувся у вовка, а вона зі страху заверещала:

— Гей, вовк, бийте вовка!

І жінка якось утекла, а вовк пішов у ліси.

Ходить він один день і тиждень, ба й місяць, два, три, та якось, утікаючи, пробив собі лапу й сучок звідти не міг витягнути. Тоді приходить він вночі до кошари, під колибою розбудив чабана й перед ним тримає свою лапу з сучком. Чабан прокинувся й злякався, побачивши перед собою звіра. Але мовчить. Один на одного дивляться. Вовк не відступає, а чабан собі ж дивується, чого вовк свою лапу тримає перед його очима, й запримітив, що з дерева сучок застряг вовкові в лапу. Чабан узяв у руку вовкову лапу й тримає, а другою витягнув сучок, і з тим розійшлися.

Зимою, коли в чабана обмаль було їсти, приходить до нього чоловік з мішком за плечима й каже.

— На тобі, чабане, мішок із борошном.

— А за що мені? — здивувався чабан.

— Лиш ти бери і не питай за що… Ти мені зробив добро, коли я був у біді, а тепер я тобі допоможу…

— Я не пам’ятаю такого… — мовив чабан.

— А ти забув, як витяг мені з лапи сучок, коли я був вовком?»

«Перспективно, — подумав, кладучи книжку на місце. — Свідерський вивчав образ, який збирався створювати на сцені, чи шукав відповіді на ті симптоми, що переживав сам?»

У тристулчатій шафі покоївся невеликий гардероб «Бандераса». Речі на різні сезони. Кілька костюмів, чорна джинсова куртка, під якою такі ж штани, коричневий кожушок, зимова «Columbia», кремовий плащ… Усе рівнесенько розкладене й розвішане дбайливою рукою… А цей Свідерський акуратний і дисциплінований.

Бар із пляшками спиртного (шампанське, горілка, коньяк, віскі). Кілька дорогих. У ніші над баром — три фотоальбоми. Почав гортати. Ось море: Судак, Ялта. Свідерський в компанії задоволених людей. Потім фото удвох-утрьох. Найчастіше з дівчатами. Літні кафе. Тут скрізь засмаглий. Значить фотографувався, коли вже непогано підсмажився на сонці. Або їхав уже після солярію…

Зимові Карпати. І Свідерський — модний гірськолижник. Знову компанії. Веселі щасливі люди. Життя склалося. І вони — хазяйнують у ньому. Ось «Бандерас» сам. Застиг у невисокому польоті над навколишньою засніженістю.

Театральні. Біля входу до «Костянтина» зимою, але без головного убору. У знайомому коричневому кожушку. Наступна фотографія — також біля входу: група молодих людей, а серед них — Свідерський, Душка і… «Беатріче»… А ось — щось, імовірно, шекспірівське. Свідерський — задумливий красень у жабо, душу якого шматують галактичного розмаху пристрасті. Ось у вишиванці. Мабуть, щось із Франка чи драматургів-корифеїв. Далі — вже сучасне. У легкій відкритій сорочці й світлих шортах… А він і справді красень. Але жодної фотки з Довгань чи Мірошник… Найдавніші фотографії датовані трьома роками тому. Значить, передають тільки київський період життя. Очевидно, він найкращий. А може, не хоче світити себе колишнього?

Далі — діловий щоденник у темно-зеленій палітурці з логотипом… Довганевого банку. Випадковий збіг чи Ольга подарувала? Друге — навряд. По-перше — Дарина говорила, що зміни з Ольгою почалися місяців зо два тому. Накинемо ще одного. А перший запис зроблено саме першого січня. Та й подарунок такий — явно не рівень для шикарної пані Довгань. Моветон. Ймовірно, випадковість… А раптом — у банку працює спільник? Чи, що швидше, спільниця? І спектакль з Ольгою запланували давно. Що ж, цілком може бути. Треба над цим подумати.

Вміст щоденника ще раз підкреслив дисциплінованість власника. З першого січня кожний день розписаний погодинно. Зустрічі, репетиції, спектаклі, концерти «ВВ» і Стінга, хокей («Сокіл» і збірна), футбол (кілька матчів внутрішнього чемпіонату й Ліга Європи), шашлики, Гідропарк, імена (Олег, Сидір, Микола, Саник…), прізвища (Панченко, Хлонь, Івановський, Чепур…). Знову ніяких слідів ні Ольги, ні Оксани. Далі, — ймовірно, — прізвиська: Міра, Сюся, Кобзик, Киця, Бося, Вовчиця… «Міра» — може, так Свідерський називав Оксану Мірошик? Але таких записів усього два. Чи й двох зустрічей достатньо? А решту — не обов’язково заносити до щоденника. Хоча — дисциплінованість стверджує протилежне… А от «Вовчиця»… Справді, таких записів сімнадцять. Починаються з другої половини червня. Остання — третього серпня…

Хто ж така ця загадкова Вовчиця, з якою Свідерський зустрічався (а чи зустрівся?) в той день, коли вбито Ольгу Довгань і після якого вже не бачили самого Антоніо? А якщо так: з Вовчицею зустрівся — і після цього зник. Тоді виходить, що треба шукати Вовчицю, яка й «загризла» чи «з’їла» Свідерського. Якийсь зв’язок із Ольгою Довгань усе ж таки… Якісь натяки… Там — вовк, тут — вовчиця… Вовки — вовчиці… Це щось знайоме. Занадто… Лисиця миттю згадав фотографії з місця злочину. Машина Ольги Довгань. Дівоче прізвище… «Вовча» аерографія… Це — Ольга. Непокірна-волелюбна-хижа Вовчиця. І Свідерський — її коханець. Актор із роллю вовкулаки. Який серйозно готувалася до її виконання. Вивчав історію перевертницва. Усе-таки щось спільне між ними існувало. Підсвідомо. Якісь глибинні зв’язки. Щось споріднювало. І останній дзвінок від нього. І сам він зник після вбивства. І його роль. І література на журнальному столику. Значить, 3 серпня — зустріч «Бандераса» з Ольгою Довгань. Фатальна зустріч. Після цього не стало банкірововї дружини й зник Свідерський. Чи не забагато вовків? Усе це або гра потойбічних сил, або добре спланована й виконувана вистава. Чого тут більше — поки сказати важко… Що ж, дуже багато збігів. Усіляких паралелей і перетинів. Ні, недаремно ми зайнялися цим актором-жиголо. Недаремно.

Після 4-го серпня у щоденнику розписані наперед репетиції, спектаклі, шашлики, Горенка, знову Гідропарк, дача Кулика, риболовля, кінний клуб, «Чайка». А зникати наш герой-коханець нікуди не збирався, раз так бурхливо розпланував життя. Проте довелося. Сам чи допомогли? Відповіді поки немає.

А що, коли Свідерський і справді хворів на лікантропію? Зустрівся з Ольгою в лісі (вовкові хотілося до лісу). Покохалися. Але зі Свідерським стається напад. І вовк накидається на жертву. Але… Де взявся справжній вовк, який і загриз молоду жінку. Якщо повестися на лікантропію й повірити в найнеможливіше, все одно лікантроп до кінця на вовка не перетворюється. Навіть при найбільшому бажанні. І його справжніх біологічних слідів залишити не може. Щось тут не так.

— Ну як? — повернув до реальності Сашко. — Знайшли що-небудь?

— Дещо, — відповів сухо. — Менше, ніж хотілося, але більше, ніж нічого.

— Що ж ви мозок міліціонерові не бережете? — удавано образився «хлопець» Кодаковського. — Він же закипіти може від таких головоломок.

Та за мить обличчя Сашка напружилось:

— Ви чули?

— Що? — не зрозумів Богдан.

— До замка вставили ключа.

Офіцер відштовхнув професора в куток, вихопив пістолета й прикипів до стіни. Лисиця заховався за шафою.

Секундою пізніше справді клацнув замок, відчинилися двері й до квартири зайшло шаркання.

«Старий або хворий, — подумав. — Або два в одному. Чи такий майстер ходи. А може, хворий лікантроп Свідерський? Нарешті приповз до свого лігвища?»

Шаркання в супроводі мажорного мугикання під ніс, із якого ледь чутно виринало «Хрещатик… Хрещатик», рушило на кухню. Почувся цокіт чашки, шум води і знову цокіт.

— О, — пролунав старечий чоловічий голос, — не зрозумів? А де ж гроші? Нічого ж собі, сюрпризик. Дефолт.

Тим часом Сашко акуратно прошмигнув у коридор і вмить опинився перед вхідними дверима. Натиснув на дзвінок.

— Кого це ще лиха година принесла? — пробурчав, знову зашаркавши, «незваний гість».

— Ви чого це двері не замикаєте? — владно запитав міліціонер і, не давши чоловікові оговтатись, майже паралізував його:

— Добрий день. Старший лейтенант Тарасюк. Солом’янське райуправління. Карний розшук.

Здавалося, що Сашко стріляв у «таркальника» з усіх можливих видів зброї. Не тільки вогнепальної. І вижити шансів не залишалося.

— Зараз я окуляри одягну, — стурбовано сказав старий. — А двері наче й зачиняв…

«Ти диви, — посміхнувся по думки, — вижив. І навіть не поранило».

Почулося шарудіння, щось клацнуло, а потім знову голос:

— Усе точно. І посвідчення начебто справжнє.

— А ви сумнівалися?

— Зараз, юначе, всякого буває. Завжди треба пильнувати. Світ складний, суперечливий і часто небезпечний.

— Сто процентів, — погодився Сашко. — 3 ним краще не жартувати. Здоровішим будеш.

— І цілішим, — підхопив ідею «шаркальник». — А ви ж чого до мене?

— А я й не до вас, — жартівливо мовив старший лейтенант. — До Антона Свідерського. А ви, до речі, хто такий? Наскільки мені відомо, власниця цієї квартири — Яременко Олена Григорівна.

— Я її батько, — знову почулося шарудіння. — Ось, будь ласка, дивіться: Яременко Григорій Степанович. Олена Григорівна зараз у довгостроковому відрядженні в Австралії. А я стежу за порядком.

— Свідерський її квартирант?

— Так.

— Що про нього можете сказати?

— Поганого нічого. Як квартирант — просто ідеал. У квартирі завжди порядок. Компаній ніяких не водить. Не бешкетує. Гроші платить вчасно… Платив…

— Що це значить?

— А ось що, — голос «шаркальника» зазвучав роздратовано.

— Дивіться. Ми з ним домовились, що кожного шостого числа він залишає гроші за хлібницею. Притискає їх до стіни. Я коли прийду, тоді й заберу. Він, знаєте, людина творча. Постійно десь зайнятий. Нащо, думаю, обтяжувати його цими зустрічами? Коли прийду — тоді й прийду. Провідаю собі тихенько квартиру, обдивлюся, гроші заберу — і місяць мене немає. А це ось сьогодні прийшов, а за хлібницею — порожньо.

— А ви йому не дзвонили?

— Ні, але сьогодні подзвоню. Дізнаюся, що сталося.

— А який він як людина?

— Одразу й не скажеш…

Лисиця не бачив, що відбувається біля вхідних дверей, але все чув. Виходить, наче підслуховував. Але не через бажання, а з безвиході. Хоча… Розмова могла дати щось цікаве.

— Наче й щирий, привітний, люб’язний, — вів далі «гість», — але відчувалося, що все це якесь штучне. Награне. Фальшиве.

— Він же актор. Може, майстерність шліфував?

— Знаю, що актор. Але все одно: щось було в ньому не так. Мені весь час здавалося, що він щось приховує. Я за своє життя людей набачився. Університетів хоч і не закінчував, а людину вивчити встиг. І вздовж, і впоперек. А особливо — те, що всередині. Повірте, я відчуваю кожного. І вас-от — у тому числі.

— Ну, мене не обов’язково, — почав грати Сашко, — заборонено Законом «Про міліцію». І Кримінальним кодексом. Ви більше про Свідерського.

— Добре, — погодився «гість». — Антон мені здавався людиною з подвійним дном.

— А чому ж його не поміняли? Знайшли б іншого.

— Я з ним не домовлявся. Оленка привела. Це її квартира. Її вибір. Та й він, що належить, завжди виконував. І гроші платив справно. Затримок не траплялося. Крім сьогодні…

— Тобто нічого дивного за ним ви не помічали?

— Дивного наче ні. Те, що нікого не водив до себе, жив тихо, самотньо, мені ж іще краще. Спокійніше.

— А про життя своє нічого не розповідав? Може, вороги були в нього? Заздрісники. В акторському середовищі це трапляється часто. Може, гроші кому позичав? Або в кого? Чи погрожували якось?

— Нічого такого й близько. В усякому разі, мені невідомо. За сказане можу поручитися. А більше…

— Дякую. А ви не могли б мене представити сусідам знизу? Хочу запитати ще їх, може, чим допоможуть. Живучи знизу, часто можна почути, що відбувається в квартирі нагорі: про що кричать, коли сваряться, коли гупають вхідними дверима, як поводяться взагалі.

— А…

— Якщо тебе хтось знайомить, люди швидше розкриваються, стають привітнішими, ніж тоді, коли ти офіційно представляєшся у вічко дверей.

— Ну, гаразд. Зараз ще до кімнати тільки зайду.

— Я поспішаю. Тому краще ходімо зараз, а свої справи зробите без мене.

— Ну… добре. А чому ви цікавитеся Антоном?

— Гуп, клац, — почув Лисиця замість відповіді міліціонера.

«Молодець Сашко, — подумав, крадучись до вхідних дверей.

— Досвід і кмітливість на правильному місці».

Замок відмикав надобережно. Практично серцем, бо воно все намагалося вистрибнути з грудей, щоб допомогти рукам. Коли двері звільнились і відкрили жаданий простір, вийшов теж обережно. Знову стримуючи серце, щоб не побігло попереду. Повільно потяг на себе двері, поки не клацнув замок. Усе. Ця пригода позаду. Відразу рушив сходами вгору. На горішньому поверсі постояв кілька секунд і повільно пішов донизу.

Нарешті вулиця. Свобода. Вдихнув її на повні груди. Хвилювання поступово відлягало. Починав ставати колишнім. Набрав головреда.

— А? Про вовка промовка і вовк на поріг? — замість привітання видав на-гора Бондаренко.

— Обґрунтуй, — запропонував спантеличений професор.

— Та тільки он говорив з експертом. Ну, і тебе згадував.

— Про мастило? — зрадів Богдан.

— Поки тільки про сперму, — поламав радість головред. — Або, якщо хочеш, про «біологічні сліди». Так от: інтимний контакт Ольга Довгань мала з Антоном Свідерським. Хлопець справді був донором сперми. Першокласна вона, до речі, в нього.

— А Оксана Мірошник?

— Результатів поки немає.

— Про мастило я боюся й питати.

— Бійся. Бо все одно нічого не скажу. Мастилом займається зовсім інша людина. І про її відрядження я вже говорив. А, слухай, експерт тут мені написав, що в обох убивствах брав участь не вовк звичайний, зачекай, зараз гляну, як там латиною… Ага — Canis lupus. Це був вовк рудий (Canis rufus). Від звичайного відрізняється тим, що в нього вужча пропорція тіла й черепа. Ну і, відповідно, щелепи мають дещо відмінну конфігурацію. Експерт виявив ініціативу й повіз одержані результати професору кінології Київського інституту прикордонних військ Владлену Каспійському. Той і зробив такий висновок. Наш вовк-убивця не може походити з тутешніх країв. Такі тварини дуже рідкісні й мешкають тільки в східній частині Північної Кароліни. Ну — і в зоопарках, звичайно.

— Ще краще, — роздратовано сказав Лисиця. — Де ж ми його тепер візьмемо, «Північна Кароліна»? Хоча… — Непрогнозовано засяяв. — Це ж просто супер! Тепер версія з нещасним випадком помирає однозначно. Залишається дізнатися, як такий рідкісний екземпляр опинився в гореницькому лісі… Треба шукати власника вовка. Надійна ниточка. Тут уже не відбрешешся.

— Допомога потрібна? — поцікавився головред.

— Спасибі, — видав солодко, — ти вже й так багато допоміг. Бувай.

Наступним абонентом став Кодаковський.

— Дякую, пане полковнику, за Сашка. Чудовий спец. І людина. Мені здається, що нашу міліцію час перейменовувати на Бюро добрих послуг. Або ні. Товариство Червоного Хреста й Червоного Півмісяця. За викликом.

— От жартівник, — удавано розгнівався Кодаковський. — Кажи, що хотів, бо треба на нараду бігти.

— Гаразд. Потрібна інформація про власників рудого вовка. Canis rufus. Вид рідкісний, тому робота, ймовірно, багато не буде.

— Спробуємо. Але повтори назву. Запишу.

Старанно виконав прохання.

— Ну, бувай, — кинув Кодаковський. — Побіг.

Професор підняв голову до неба, що повнилося розлитою скрізь блакиттю. Захоплива німа краса мовчки прошепотіла: «Життя прекрасне. І воно продовжується». Лисиця відповів щиро: «Дякую!» Але це стосувалося неба якнайменше. Беріть вище.

28

Задоволено вмостився біля ноута. Знав, що Бондаренко вже прислав невелике досьє на Софію Канівську. Ось і лист із прикріпленим файлом. Кілька звичних кліків — і чорно-біла на перший погляд інформація починала поставати в усій оголеній красі. І — наповнюватися барвами.

«Софія Канівська. Журналіст. Справжнє ім’я Олександра Гнатенко. 25 років. Народилася в Каневі, Черкаської області. Закінчила Інститут міжнародних відносин НАУ. Спеціальність „журналістика“. За доволі невеликий час устигла попрацювати і як фрілансер, і в кількох відомих газетах („Україна молода“, „Дзеркало тижня“, „Факти“, „Вечірній Київ“), і в низці значних телевізійних проектів, але на других ролях. Красива. Сексапільна. Ерудована. Талановита. Розумна. Начитана. Амбіційна. Цілеспрямована. Для неї не існує перешкод. Завжди досягає свого. Чистоту й моральність методів уважає рудиментами. Подейкують, що Софія почала плести інтриги довкола посади начальника управління масової інформації КМДА,[18] але щось не зрослося. Потім устигла наслідити своєю участю десь у Печерському районі на виборах до міськради.

Через епатажний імідж часто отримує запрошення на різні ток-шоу. Була і на „Високій політиці“, і на „Life is life“, і на „Re&nyбліці“, і на „Свободі в словах“, і на „Вихід завжди є“, і ще декількох. Відома бійками в прямому ефірі з художником Сергієм Полярниковим, письменником Лесем Дрезиною, депутатом Владиславом Авер’яновим і ведучим „Високої політики“ Євгеном Сметаною. Била в основному лише вона (чоловіки виявилися „джентльменами“), але розголос ці факти мали надзвичайний. Такі телерозваги завжди викликають непідробний інтерес і до передач, і до учасників „кориди по-українськи“. Одне слово, жирної популярності зажила Але цього їй мало. Звісно, хотілося б своє шоу, де ти — незаперечна господиня. І знаєш тільки свій образ і подобу. От і шукала того, хто вкладе гроші. За даними ОБС,[19] її кілька разів бачили з Олексієм Мірошником. Може, між ними щось та й закрутилося. І він що-небудь пообіцяв. Але це поки лише розмови й порожні здогади. І все може виявитися яскравою мильною булькою. Навіть у множині…».

Молодець, Сергійку! Небагато, але цінне.

Лисиця забив у пошуковець слова «бійка» й «Софія Канівська». Не встиг порахувати до трьох, як google видав більше двадцяти сторінок посилань. Ого! А дівчинка наша — постать в мережі відома. Інтернет-зірка.

Зайшов на першу адресу. Шикарна сучасна студія «Високої політики». Красень Євген Сметана. Високий, вусатий, з шикарним слухняним волоссям. Заповнені місця для глядачів. Запрошені «зірки». Народний депутат Маслобойник, професор Попенко-Дячук, письменник Карнавалов. Кілька журналістів-чоловіків (у двох — довгі коси). Дві жінки. Серед них — і Софія Канівська. Ну дуже симпатична білявка з благородними рисами обличчя. А ця будь-чиє серце примусить танцювати довкола своїх примх. Красунечка! Обговорюють реформування ДАІ й конкретно — проведення технічного огляду приватники компаніями. Питаннями розпинають головного даївця — генерала Дорожкіна. Коли Сметана надає слово Софії, вона спочатку повільно, а потім енергійніше обстрілює репліками ведучого. Той, тримаючи майже згаслу посмішку, намагається відбутися типу розумними фразами. Але виходить не дуже. Таке собі передсмертне болеро. Соло флейти-піколо. Далі трапляється непередбачуване (хоча, ймовірно, не для всіх). Дівчина кидається на ведучого і хапає за волосся. Маслобойник і Карнавалов вовтузяться біля неї, намагаючись роз’єднати щойно створене «одне ціле» («тільки смерть розлучить нас»). Нарешті вдається. Два немаленькі чоловіки, демонструючи, як видно, надзусилля, все-таки відтягують дівчину від Сметани… разом з вирваними пучками. Нічого ж собі! Оце так зірка YouTube! Не хотілося б опинитися в її «палких» обіймах.

Погладив своє доглянуте волосся, що пахло відваром різнотрав’я. Нікому не дам тебе ображати! Хоча… Ця заспокійлива мантра могла вплинути тільки на волосся. А в серці, десь далеко в покинутій комірчині, холодний жах усе ж оселився. Вигравши напередодні «Green Card».

Наступне клікання — студія «Life is life». Софія сидить у сріблястому кріслі поряд із депутатом Коровченком. Уважно слухає, як віце-прем’єр доповідає про перипетії недавнього прийняття пенсійної реформи. Коли почалося обговорення, спробувала перебити Леся Дрезину. Той уперто не погоджувався, і вже говорили вдвох. Нічого не розібрати. Коли Дрезині надокучив цей дует, він висловив свою глобальну ідею, яка елементарно пояснює, для чого взагалі потрібні жінки на землі (саме її він пропагує в усіх своїх книжечках). Софія спочатку закипіла, економно, але з притиском, випускаючи слова, ніби короткі автоматні черги, а потім стрибнула на письменника. Коронний прийом дівчині вдатися не міг: Дрезинина голова не мала жодної волосини. Тоді Софія схопила його за вуха й почала нагинати донизу. Очевидно, письменник вирішив, що залишитися ще й без вух, — це вже занадто. Тому піддався неприборканій силі цієї красивої стихії. Хоча, цілком можливо, йому елементарно боліло. Ну й позу він прийняв! Далі Канівська відпустила вуха, зате ляснула по лисині з такою силою, що її власник дрібними кроками смішно поточився назад. І — дивом — знову опинився в сріблястому кріслі. Коли до нього дійшло, що відбулося, він, наче скажений бик, заревів і кинувся виправляти ситуацію. Але зупинили чоловіки, що схопилися з місць і майже вишикувалися поруч. Решта ж обступила Софію. Конфлікт локалізовано й погашено. Але, як стверджує той-таки Інтернет, він мав продовження в суді. Продовження, але не закінчення. Цей черговий позов безславно канув у Лету сучасного правосуддя. Бездонну. Каламутну. Затхлу.

«А дівчина молодець, — вирішив. — Довго не роздумує. Схоже, дається взнаки вуличне виховання. А там обходяться без особливих сентиментів. Просто — не до них. Більш популярні кулак, кастет, бейсбольна бита… Ну — і надійні ноги. Ці — найпопулярніші. І — майже безвідмовні. Та й на статтю в Кримінальному кодексі менше шансів нарватися… А вона мені подобається. Бойова. Не дасть на собі їздити. Щось у ній є від амазонки. Така ж войовнича. І до речі, б’ється тільки з чоловіками. Може, комплекс якийсь? Чи мстить за образу? Хтось у дитинстві непорядно з нею повівся? Або — інше. Випробовує себе. І обов’язково — з сильнішим суперником. У будь-якому разі — горішок міцненький. Панянка не з простих. Троюрідна племінниця Брюса Вілліса…»

Але подальший пошук показав, що Лисиця помилився: для теледухопеликів Софія обирала не тільки чоловіків, хоча вони й переважали у списку її «спарингістів». Бездонний всесвіт Інтернету видав інформацію і про поєдинок з Богомольською, де тій серйозно попсовано зачіску, і про роздирання дорогої одежі на коштовному тілі гламурної діви Ірини Сєрік. Нічого ж собі! Активний боєць. Уловимий месник. Уловимий, але, схоже, недосяжний? Чому так? Має багатих коханців, і ті підкуповують суддів? Чи впливових покровителів, що силою авторитету гасять позовні пожежі? Знову питання без відповідей…

Після довгих і пізнавальних поневірянь «павутиною», зміг, нарешті, сказати собі: «Ага, ось і воно». На сайті «Гламурний пліткар» знайшов інформацію, до якої палав готовністю. Шукав із найрезультативнішою у світі упертістю — упертістю віслюка, — ніби знав, що вона неодмінно є. І неодмінно знайдеться. В рубриці «Безсоромне око папараці» під заголовком «Двоє з VIP-кімнати» йшлося: «Олексія Мірошника, відомого бізнесмена, мецената, а з недавніх пір — ще й заступника міністра ЖКГ, наш агент Каленик Трясогуска засік у ресторані „GivusPomidirus“ зі скандально відомою журналісткою Софією Канівською. Сталося це, коли ті виходили з VIP-кімнати. Що діялося в її стінах, так і залишається таємницею за сімома замками. Жодного запитання Трясогуска поставити не зміг, бо тільки-но пара з’явилася в дверях, її оточила охорона і стала жорстко відтісняти всіх, хто з’являвся на шляху. Вони сіли в „Бентлі“ Мірошника й зникли з очей. Втім, у нашого агента голова не клоччям набита. Він зміг зробити кілька знімків». Далі йшли три фото, на яких важко щось розібрати до ладу. Ось у розмитому світлі ліхтарів-гірлянд із верхнього поверху чорними сходами спускаються кілька прикостюмлених чоловіків і жінка-блондинка. Далі ті ж самі герої зникають у дверях виходу. Потім сідають у темне авто. Лише на останньому фото об’єктив трохи зачепив обличчя блондинки. Вона здавалася схожою на зображення Софії, бачені раніше. Після фотографій знову йшов текст: «Але наступного дня наш агент усе ж зумів зустрітися з Софією. Це сталося на вулиці Мельникова, біля телецентру. І вона відповіла на кілька запитань.

— Ви вчора були в ресторані „GivusPomidirus“?

— Так. У мене там відбулася важлива зустріч.

— З ким? Чи це таємниця?

— Таємниця. Прийде час — і всі про все дізнаються.

— Це була ділова чи приватна зустріч?

— Це була приватна зустріч з діловою людиною.

І?

— І ми приємно поспілкувалися на теми подальшої співпраці.

— Говорили тільки про роботу?

— Тільки (сміється).

— І які результати цієї зустрічі?

— Я вже сказала: скоро всі не лише почують про них, але й побачать на власні очі.

— Ви дуже заінтригували наших читачів, А не можна докладніше?

— Не можна. Я — людина забобонна. Дуже вірю в такі речі. Тому наперед говорити не буду нічого. Тільки мріяти. І вірити, що мої мрії неодмінно збудуться.

— Мрії професійні?

— Для мене професія давно стала життям. Тому, звісно, професійні.

— І коли слід чекати на їхнє здійснення?

— Думаю, місяці через три-чотири. За цей час треба багато зробити. Хоча й зроблено теж чимало. Але все поки на рівні планів і проектів. Тепер черга за реалізацією. Це непросто. Але, вірю, можливо. Причому, саме так, як це бачу я.

— Хто ж той „Містер Інкогніто“, ви, звичайно, не скажете.

— Вгадали. Не скажу. Думаю, хто стежив за нашою вчорашньою зустріччю, сам про все здогадається.

— Я стежив.

— От бачите. Значить, питання зайве. Хоча як професіонал я розумію, для чого воно прозвучало.

— Гаразд. Бажаю втілення ваших ідей.

— Дякую.

Отже, як можна зрозуміти, Софія зустрічалася з Мірошником для обговорення майбутньої співпраці. Що це буде, побачимо, але хочемо зазначити, що вчора ці люди зустрічалися не вперше. Справді вони затівають якийсь проект чи йдеться про елементарні відмазки заскочених на початку чергового роману, дізнаємося з часом. Однак принагідно зазначимо, що приблизно так само починався зв’язок Мірошника з його нинішньою дружиною, телеведучою Оксаною Мірошник, відомою раніше моделлю Оксаною Гринівською. Що ж, історія має здатність повторюватися. Правда, як відомо, повторюється вона двічі: першого разу — як трагедія, другого — як фарс. Час розсудить. І поставить усе на свої місця. Чекати залишилося недовго». І дата: 18 червня цього року.

«Та-а-ак, — почав міркувати, — почуті на Хрещатику, 26 плітки підтверджуються… іншими плітками. Але: мінус на мінус дає плюс. Найчастіше плітки народжуються на реальній основі. Тому вони — це реальна інформація, передана неофіційним способом. Головна риса пліток — це не вірогідність чи її брак, а всього-на-всього спосіб передачі: офіційними чи неофіційними вустами. І все. Значить, у нашій історії багато шансів має позиція „за“. Цікаво. А якщо припустити, що інтриганка Софія, дізнавшись про вбивство Ольги Довгань, підлаштовує все так само, щоб позбутися Мірошникової дружини? А що? Татуся вже обкрутила. Залишається звільнити місце. І ось усе виходить. Стрілки на попереднє вбивство переведені вдало. А ми тупцюємо довкола бідолашного Антоніо. Суперницю усунуто. Шлях до неземного щастя звільнено. Чим не варіант? Надзвичайно привабливий. На такий спокуситься хто завгодно, а не тільки епатажна журналістка. Хоча кілька зустрічей — це ще не підстава для розмов про адюльтер. Може, й справді проект який обговорюють. І все має абсолютно цнотливий вигляд. А учасники цих зустрічей настільки безневинні створіння, що навіть думок схожих ніколи не допускали. Може трапитися й таке. І ще багато чого. А щодо варіанта з журналісткою, то все поки — тільки припущення. Зі Свідерським — нібито простіше. Уже маємо багато фактів. Хоч щось вимальовується. А тут… Треба ще рити».

Перейшов на диван і дав волю втомленому тілу. Витягся на всю можливу довжину. Навіть зачепив трохи неможливої. Заплющив очі. Насолода. Непогана втеча від видимого світу. А від думок — куди подітися? Правда, із заплющеними очима все ж можна розслабитися. Принаймні хоч на трохи.

Та омріяного релаксу так і не одержав. Подзвонив Кодаковський.

— Що, академіку, знову байдикуєш? — прогримів натхненно.

— Звісно. Я ж у відпустці.

— Ну то їхав би на море чи в Карпати. Або на Світязь. Шикарний вибір. Знаєш, яка там краса. А повітря! У мене он на столі фотка з минулого року стоїть. Я там так розкошував…

— Ага, — розчаровано відреагував Богдан. — «Наша фірма пропонує вам комфортабельний і недорогий відпочинок…» Ти, Євгене Миколайовичу, наче штатним дратувальником десь підпрацьовуєш. І сиплеш сіль на цукор.

— Зрозуміло. «Вовча» таємниця спокою не дає?

— Приблизно так.

— Тоді слухай. Офіційно в Україні є три осередки тримання таких вовків. В Одеському, Миколаївському та Київському зоопарках.

— Усі на місці? Чи, може, десь викрали?

— Ніби ніяких повідомлень.

— Але ж вони можуть народжувати.

— Можуть. У неволі це проблемніше, однак можливе.

— Тоді де діваються цуценята?

— Ну й питаннячка в тебе! Хіба таку статистику одержиш? Точніше, справжню статистику. Там народилися, там померли.

— Тобто шанс зажилити одне-двоє завжди є?

— Звісно. Шанси є завжди.

— Дякую. Ти у мене — повноводе прозоре джерело.

— Облиш, бо почервонію.

— Як скажеш. Хотів похвалити.

— Краще матеріально.

— Домовилилися. Обов’язково підскочу.

Після відбою набрав головреда.

— Привіт. Потрібна твоя допомога.

— Усе, що забажаєш. Крім зміни статі.

— Так багато не треба. Тим більше — останнє. Всього лише влаштуй зустріч із Софією Канівською.

— Думаєш, це так легко? Краще вже стать…

— Знаю, що непросто. В іншому разі тобі б не дзвонив. Упорався б своїми силами.

— Підлизуєшся?

— Констатую факт. До того ж, ти — мій начальник. А гнутися перед начальством — не моє покликання. Думаю, є маса гідних.

— Переконав. Гаразд, спробую.

…Бондаренко подзвонив через півтори години. За цей час Богдана встиг обняти Морфей. Релакс не релакс, але… Прокинувся майже перед дзвінком.

— Вона на все згодна.

— Нічого ж собі. Гіпноз не застосовував?

— Ні. Просто сказав, що прийде від мене людина. Дуже розумна й симпатична.

— Все-таки гіпноз…

— Облиш. Хіба це неправда?

— Не знаю. На рекламу схоже.

— Ні. От якраз вона й неправда. А в мене все реально. Гаразд. Телефон пришлю есемескою. Що далі робити, думаю, знаєш.

— Невже дзвонити?

— На жарти у мене час не передбачений. Тому — бажаю успіху. Дивись не закохайся.

— Більше нічим зайнятися, — пожартував Богдан, але свідомість одразу вибила: Дарина. Саме її образ викликала згадка про кохання. Це слово — солодке й пекуче. Повторюване мільярдами вуст до Бондаренка і стількома, чи й більше, після. Якось одразу реально відчув, що дівчина чекає його дзвінка. Навіть побачив. Це видиво постало настільки виразним і реалістичним, що рука сама потяглася до мобільного.

29

Зустріч призначено на Хрещатику. Біля кафе «Шато-Бріан».

Дівчина йшла, ніби прокладала шлях красі, щоб та поспішала ним рятувати світ. Коли побачив поряд, одразу зрозумів, чому її інтернетне обличчя здавалося знайомим. Мішель Мерсьє. Легендарна кіношна Анжеліка. Ось кого нагадувала Софія. Причому дуже. Від такої — мурашки не тільки по шкірі, а й під. Доглянуте обличчя обрамлене блискучим золотистим волоссям. Найдосконаліший оксамит, торкнувшись шкіри, без вагань пустив би собі кулю в лоба. Одразу ж згадав головредове застереження. От жучара, як в око вліпив. Дідько! Краще б мовчав. Наврочив… Наступного разу — стукай по дереву…

Перша думка — втекти… Але — порахував до десяти і — передумав. Накинув на бажання міцну вуздечку. Ті затріпотіли, прагнучи вирватись. Не вийшло. Розум тримав віжки в надійних руках.

Дівчина теж не пасла задніх. Її рентгенний погляд гасав Богданом, оцінюючи кожний сантиметр. Це посилило бажання втечі. Вуздечка почала тріщати. Однак металеві з’єднання залишались спокійно-впевненими, знаючи про марність цих намагань. Не смикайся. Тільки силу даремно витратиш.

— Добрий день, — простягла тонку ручку.

Лисиця миттю оцінив: подруга в темі. Коли жінка подає руку, чоловік мусить відповісти. Сам же першим не дає. Чого вона чекала від потиску? Певно, якийсь тест. Або тільки їй відома мета. Треба зазирнути до книжок. Може, щось та й знайдеться?

— Моє шанування.

Від руки — тепло й ніби якийсь розряд. Чи здалося?

— А ви перевершили мої сподівання, — всміхнулася Софія. І ця усмішка робила її Анжелікою ще більше.

— У чому? — не зрозумів.

— Платформа номер тринадцять, — почув відповідь.

«З глузду з’їхати, — заметушився в думках. — Що ця принцеса чудить? Якісь ребуси загадує прямо з порога».

Обличчя почало викликати співчуття. Можна відразу йти просити милостиню. За день станеш мільйонером.

Софія засміялася. Саме так мусила зробити нормальна людина, побачивши професорів фейс. Хоча нормальність дівчини після інтернет-знайомства з її витівками ховалася під товстим шаром сумнівів.

— Усе дуже просто, — вирішила зглянутися над нещасним. — Бондаренко розмальовував вас настільки довго й докладно, що я подумала: прийде якесь ніщо. Ні пава ні ґава. Але рада, що помилилася. Рідкісний для мене випадок.

Лисиця зрозумів, але не все. Тому запитав про платформу.

Дівчина знову засміялася:

— Це я так говорю замість слова «проїхали».

— Гаразд, — погодився і теж розщедрився на посмішку. Але вийшло скупо. Якийсь економ-варіант. — Платформа номер тринадцять.

Інтер’єр кафе дзвенів дерев’яними мотивами. Масивні сходи з мережаними поручнями вели на другий поверх. Уздовж них густо на стіні — невеликі рами. Портрети Шатобріана й рукописні автографи текстів французькою. «Мемуари мого життя»… «Дорожні нотатки. Від Парижа до Єрусалима»… «Атала»… «Рене»… «Геній християнства»… «Мученики»… «Начези»… Піднімаючись, читав ці назви, ніби проживав творче життя майстра. Довге. Цікаве. Неповторне. Згадалися слова зі щоденника Гюго: «Бути Шатобріаном або ніким зовсім». Навіть забув про красуню, що байдуже йшла поруч.

Нагорі багато вільних столиків. Софія обрала центральний біля великого вікна. Воно півколом дивилося на міський гамір. А гамір, бачачи в дзеркалі скла своє відображення, — на вікно.

Лисиця допоміг сісти. Дівчина поводилася, наче справжня принцеса. Або, якнайменше, — улюблена фрейліна. І до простолюду їй фіолетово.

— Ви як щодо поїсти? — запитав професор, умостившись.

— Не хочеться. Коктейль, може. Якщо є — «Мохіто».

Заходився вивчати меню. Зрадів, коли знайшов почуте. Собі вибрав тістечко «Шоколадна сеньйорита». І зелений чай. Без назви. Але офіціант пообіцяв, що непоганий. Заодно й перевіримо чесність фірми.

— Курити хочеться, — потягнулася, а потім позіхнула, прикривши рота долонею. — Ви не курите?

— Не хочу видатися надокучливим ментором, але й вам не раджу.

— Облишмо. Я сьогодні не виспалася. Тому метикувати швидко… — Дівчина похитала головою з боку на бік. — На жаль… — Знову позіхнула.

— Говоритимемо недовго й небагато, — пожалів супутницю.

— Це правильно, — захитала, вже погоджуючись. — Поважаю таких. Часу не гають, результат одержують. Одна з формул успіху.

— Підтримую.

Офіціант приніс замовлення. Дівчина припала до «джерела». Збоку здалося, що в келисі — «цілюща» й «живлюща» вода. Обличчям заволоділа насолода. Життя ставало звичним. З колишньою привабливістю. І вкотре знайденим сенсом.

Богдан відпив чаю. О-о-о. Фірма не обдурила. Не дешева підробка. Кілька десятків гривень віддано за Річ.

— Ваш головред говорив про інтерв’ю, — ще ковток.

— Він говорив правду. — Теж.

— Тільки домовимось одразу: імені Олексія Мірошника ви не згадуєте.

Дівчина позичила бурильну установку в нафтовиків. Власне, виготовила з неї очі. Швидко. Якісно. Назавжди. І двома бурами заглибилася в Богданове серце. Пролунав скрегіт. Мабуть, натрапила на породу. Але далі пішло легко… Чорне золото з’явилося швидко. Чи то установка якісна, чи нафта ховалася недалеко від поверхні.

Подумки заметушився, не знаючи, як діяти. Одним ударом, як досвідчений каменотес, Софія розколола весь «шикарний» професорів план. Кілька великих шматків з гуркотом упали на підлогу. Збирати до купи не було сенсу. Розбита чашка. Не хотілося, щоб вона стала розбитими ночвами. Хоча шанси відмінні.

Захекавшись, на допомогу прибігла логіка. Хо-хо. Усе елементарно. Заборонила всього лиш ім’я Мірошника. Але не заборонила розмову про нього.

— Гаразд. Отже, що вас пов’язує з заступником міністра ЖКГ? — поцікавився голосом слідчого НКВС.

— У вас юридичної освіти немає? — замість відповіді спитала Софія.

— Я починав навчання на юрфаці, але потім перейшов на журналістику. Покликання, — посміхнувся дівчині й своїй брехні. — А що?

— Ви обійшли перешкоду, як юрист, — дивилася, як і раніше, двома бурами.

— Це погано?

— Чому? Навпаки, — знову ковток.

Побачив, що дівчині подобається ця розмова. Їй подобається вона сама, журналістський галас довкола неї. Подобається бути в центрі уваги. Усе в цьому створеному довкола Софії світі залежить від неї. Тепер вона точно принцеса. І якщо захоче, то після 31 настане 32 грудня.

— Тож…

— Невже в мене немає чогось, гідного уваги? Чому всі вчепилися в цього Мірошника?

— Це слово сказали ви.

— Я пам’ятаю.

— Просто, дві такі сильні особистості…

— Облиште. Усе це пусте. Кожен, звісно, хоче дізнатися: до чого там у них дійшло?

— А що, дійшло?

— Починається… — На обличчі дівчини прописалося невдоволення.

— Тим більше у світлі останніх подій…

— Ви про смерть дружини?

— Ну-у-у… Про загибель.

— Попереджаю: я тут ні при чому.

— У мене і в думках…

— Не вірю. Ви теж, мабуть, щось на цю тему думаєте.

— Я думаю на багато тем..

— Значить, і на цю…

— Зрозумійте мене правильно. Наша газета веде своє розслідування цієї трагедії. І мене цікавлять усі деталі, пов’язані з Оксаною Мірошник. Чи які могли б бути пов’язані. А тут… Що не говори, а диму без вогню не буває. Наскільки банально, настільки й справедливо. Скажіть, які асоціації в сучасної людини викликають двоє харизматичних людей, що вечеряють в окремому кабінеті?

— Ділові стосунки.

— Я забув додати. Йдеться про нього і про неї.

— Чом би й ні? Нормальна ділова вечеря.

— Однак нинішня homo sapiens спочатку подумає про інше, а потім, можливо, й про ділові зв’язки.

— Епоха розпусти. Нічого не вдієш. Але мене це не колише. Я буду робити те, чого хочу. А на всяких там homo, — зробила наголос на цьому слові, — навіть якщо вони й sapiens, мені плювати з Ейфелевої вежі.

— Позиція успішної людини.

— Це ви про що?

— Мільярдер Дональд Трамп цю рису називав серед чотирьох ознак успішної людини. Там, по-моєму, є ще мотивованість, працездатність і комунікабельність.

— Не чула.

— Значить ви приречені бути успішною.

— Тільки не в Україні.

— Як це розуміти?

— В Україні скільки не працюй, яким талановитим не будь, а все одно для успіху цього мало (включно з рисами вашого Трампа). Обов’язково додавай ще якийсь переступ заповідей Божих. Особливо — починаючи з шостої.[20] Як приправу. Як перець чи сіль. За смаком.

— Ого. Життєві університети?

— Старші курси. А якщо серйозно, даремно ви топчетесь біля мене. Нічого тут не нажнивуєте.

— Не зрозумів? — пильно подивився.

— Я про заступника міністра.

— А-а-а, ви про це?

Софія засміялася:

— У вас, чоловіків, думка завжди в один бік вивернута.

— Що за амазонські підходи? Жіночий расизм.

— Краще вже стат-изм. Бо до раси ми належимо однієї.

— Слава Богу, до статей різних…

— Ну, звісно. Ото було б диво, якби жінки й чоловіки належали до однієї статі.

— Диво тривало б недовго. Швиденько настав би кінець світу. Виродилися б.

— Однозначно. І як би це жінки чвіркали крізь зуби, через слово говорили матом, ловили рибу й витріщалися на «Playboy»?

— А чоловіки почали в’язати гачком, пліткували по телефону, ридати над жіночими романами й намагатися перевершити кращих подруг? У чому завгодно. Головне перевершити. Ще краще — в усьому.

Збоку можна подумати, що розмова пішла своїм плином. Але насправді Лисиця все контролював. Нехай плете про Химині кури. Все одно чимось та й прохопиться. Якась крапля таки впаде мимо. І, може, її виявиться досить…

— З того, що я про вас знаю, ризикну зробити висновок: ви амбітна людина.

Софія всміхнулася. Уже вкотре за час розмови. Але це не докучало. Навпаки. Кожна усмішка нагадувала, що чоловіком бути чудово.

— І багато ви про мене знаєте?

— Хотілося б більше.

— Досьє збираєте?

— Назбирав. Можна за книгу братися. Автобіографічну. Я б назвав її «Українська Лола Монтес».

— Це ж чому? — щиро здивувалася.

— Тому що Лола Монтес — це жінка рідкісної краси. Танцівниця. І, за сумісництвом, відома авантюристка. Фаворитка Людвіга Першого, короля Баварії. Історичні джерела схиляються до думки, що саме через цю жінку розпочалися події, які спричинили революцію 1848 року. Вона могла, щоб дозолити коханцеві, танцювати на сцені майже голою (за що їй заборонили виступати в Парижі). Або стрибнути на стола, як це зробила під час палкої суперечки в Бонні, на фестивалі, присвяченому Бетховену. А в ігровому залі Баден-Бадена високо, аж до підв’язок, підняла сукню перед чоловіком, що сидів поряд. У Мюнхені, на аудієнції баварського короля Людвіга, ножем для розрізування листів розкроїла ліф, щоб монарх пересвідчився, що під корсажем — досконале тіло. Після цього їй відразу призначили вищий гонорар. А вже за кілька днів король наказав придворному художникові перенести красу Лоли на полотно. Щоб поповнити її портретом галерею прекрасних дам. Потім було їхнє шалене й нестримне кохання. І одержання жінкою графського титулу. Вона стала графинею Ландсфельд. Але незважаючи на це, і далі поводилася епатажно. Могла розпочати бійку через найменшу дрібницю. Одного разу побилася з поштовим службовцем, що поступився дорогою, але, на думку Лоли, недостатньо швидко. Поліцейський протокол, складений за фактом бійки, розлетівся на клаптики, коли опинився в її руках. Але втручався король — і закон переставав діяти. Коли Кабінет міністрів запропонував монарху вибір: або Лола залишає Мюнхен, або уряд іде у відставку, Людвіг Перший вибрав друге. Почалися народні заворушення, що стали причиною від’їзду Лоли до Швейцарії. Незабаром монарх зрікся престолу. Катастрофа дому Віттельсбахів…

— Нічого ж собі ерудиція, — захоплено промовила Софія. — Ви це все напам’ять знаєте?

Богдан посміхнувся:

— Не лякайтеся. Просто готувався до нашої зустрічі. І провів паралелі.

— Ніколи не чула про неї. Але мамзель цікава. Дама з Амстердама.

— Не хотіли б провести майстер-клас для майбутніх Лол-Лоліт?

— Не перебільшуйте, — удавано надулася. — Але що цікаво: ви й компліментів мені наговорили, і образ. І от тепер думаю: чого у вашій розповіді більше?

Лисиця бачив: паралель сподобалася. На це й розраховував. Бо де нездорові амбіції, там часто й марнославство. Межа тонка. А далі — і до лицемірства недалеко.

— Мабуть, всього потрошку, — сказав розважливо.

— Гаразд, платформа номер тринадцять… А от щодо амбіцій… Тут усе правильно. Я хочу все й одразу. І найсмішніше те, що все одержу.

— Навіть не сумніваюсь. А мені достатньо того, що є. Я в цьому сенсі невибагливий:

Над головою дах, окраєць хліба свій —

І вистачить мені, бо я не вередій.

Щасливим стану я, коли з небес почую:

«Не будь рабом, але й ніким не володій».[21]

— Знову захотіли злякати?

— Чому?

— Тому що це Омар Хайям.

— Ви ще раз мене заплутали, як і тоді, з платформою.

— Гаразд. Пояснюю. Ви журфак в універі Шевченка закінчували?

— Так, — упевнена збрехав професор, не почервонівши. І зрадів цьому. У нього починало виходити! Раніше б напік цілу каструлю раків.

— А я ази професії в НАУ осягала. Так от, є там така доцент Мартинова. Страшніша від ядерної війни. Не в плані зовнішності. З цим у неї все гаразд. Навіть більше. Стильна феміна. А от щодо навчання… Жерсть! Терор — це найлагідніше слово, щоб охарактеризувати іспити з усіх можливих літератур, які вона викладала. Тому й Хайяма знаю, і Сааді, і Лі Чжуня, і Миколая Рея, і Шеймаса Гіні.

Заплющивши очі, почала декламувати:

Гірською вишнею

В тумані промайнула —

І роздивитись до ладу не зміг,

Та закохався

Майже до нестями!

Богдан не втримався від усмішки.

— Ви не всміхайтеся, — розплющивши очі, сказала Софія з деякою образою. — Це — Кіно Цураюкі, японський поет і літературознавець періоду Хей’ан. Входить до «36 видатних поетів Японії».

— Я бачу, ви теж готувалися? — запустив пробну кулю, наперед знаючи відповідь.

— А ви неуважний, — мовила інтригуюче. — Я ж сказала, що знаю. Серйозна університетська підготовка.

— Даруйте. Старість — не радість.

— Скучили за компліментами?

— Аж ніяк. Просто констатую факт. Але про ділового партнера, з яким ви вечеряли у VIP-кімнаті «GivusPomidirus», а потім невідомо куди поїхали в «Бентлі», я так нічого й не почув.

— А що хотіли?

— Вас же не вперше бачили разом?

— То й що? Ділові стосунки не зав’язуються й не підтримуються за одну зустріч, — сказала категорично. — Це — процес тривалий.

— І в чому суть ваших «ділових стосунків»?

— Комерційна таємниця.

— Схована, як у Лоли Монтес, за ліфом?

Це питання перерізало в Софії кабель живлення. Усе за Лисициним планом. Приберіг його до того моменту, коли дівчина доп’є коктейль. Щоб не застосувала «прийом Жириновського». Правда, залишався ще келих. Та й багато інших «підручних» засобів. І «підніжних» теж.

За мить Софія опанувала себе і, лишаючись спокійною, мовила:

— Я помилилася. Ви скучили не за компліментами. А за добрячими стусанами. Але я сьогодні ласкава. Та й не в формі. Тому забіжите до Володимирського собору й поставите свічку. За моє здоров’я. Чи ви за ворогів не ставите?

— Ставлю, — стенув плечима. — То відповіді не буде?

— Чому ж?.. Планується спільний телепроект. Пан Мірошник фінансує. Власне, його благодійний фонд «Меценатика». Оце і все, про що можна поки говорити.

«Усе це я й так знаю, — роздратовано подумав, — повторюєш тут завчену мантру».

— І тоді — всеукраїнський вибух?

— Десь так. Якщо все станеться, як задумано.

«Значить, нічого не здаєш? Язик тримаєш за зубами?»

— Ваша зірковість теж запланована?

— Так. Це — сенс мого життя. Хочу перевершити Оксану Мірченко. Зараз вона номер один на телебаченні. Але це ненадовго. Ми готуємо справжню «бомбу».

— А ви не знали Антона Свідерського? — вистрілив зненацька і впритул.

Дівчина аж стрепенулася, бризнувши з очей стривоженістю. Але намагалася це приховати.

— Актора з «Костянтина»?

«Ого, — присвиснув, — це вже цікаво».

— Так.

— А чому «знала»? Він що, теж загинув?

— А ви не чули?

Тривога швидко зростала.

— Ні. Не так давно ходила на прем’єру «Затьмарення». Він там такий переконливий у ролі вовкулаки.

— А особисто?

— Особисто — ні. Хоча нагода познайомитися була. Якось потрапила на один корпоративчик. Свідерський його вів. Але щось там перебило… То що ж з ним сталося?

— Зник.

— Як?

— Хтозна. Зник — та й годі. Ніхто ніде не бачив. На роботі не з’являється. Знайомі нічого не знають. Нікуди їхати не планував. Телефон відімкнений. Глухий кут. Чи, точніше, німий.

— Бідолашний.

«Ого, у цієї красуні ще й серце є, — подумав. — Чи й пожаліла вона розумом?»

— А прізвище «Довгань» вам знайоме.

— Звісно. Це ж банкір відомий. У нього теж загинула дружина… — останні слова Софія сказала, як за інерцією. Наче не збиралася. — Там щось теж, по-моєму, з вовками пов’язане. Жахлива смерть. Як і в Мірошникової дружини… — Знову якась загальмованість на останній фразі. І наче відсутність. Тїло — тут, а думки…

Далі нічого не зрозумів. Точніше зрозумів, але пізно. Спочатку дівчина схопилася й затопила кулаком йому під око. Заболіло не так щоб сильно. Перша думка — «синець». Як же з ним на люди…

Другий удар викликав менше думок, проте більше болю. Софія «приголубила» кулачком сонячне сплетіння.

— Ах ти ж козел! — істерично заверещала вона. — Так ось для чого тобі все це потрібно? Ерудит бісів. Більше ніколи не опиняйся на моєму шляху. Затямив? Пожалкуєш аж два рази. Зуби так порахую, по одному збиратимеш.

Гнівно розвернувшись, рушила до сходів. Богдан радів, що присутніх небагато. І що червонів не перед великою аудиторією. Не хотілося стати посміховиськом. Не доведи, Господи, студенти побачать. Ото сорому буде…

Коли дихання нормалізувалося, потягся до келиха. На дні конали кілька шматочків льоду. Дістав і приклав до синця. Лід, втамовуючи біль, прохромив ударене місце сотнями холодних голок. Потім усе злилося в приємне заспокоєння…

«Що ж, — подумав, сміючись над пригодою, — хотів одержати відповіді, а, схоже, маю нові запитання… А Софія красивіша за Мірошникову дружину. І притягує з перших звуків голосу. Я, правда, не був знайомий з Оксаною, але ця краля — це щось. Будь-якого безголового через Софію належить зрозуміти. І пробачити…»

Але час витрачено не марно. Порозкошував у непоганому кафе в центрі найулюбленішого міста. До того ж — із Мішель Мерсьє. Ну, майже з Мішель Мерсьє. Та й «Шоколадна сеньйорита» і зелений чай залишили смачні спогади…

Коли з-під пальців потекло, викинув прозорі рештки назад і покликав офіціанта. На сьогодні шоу закінчилося. Принаймні тут і зараз.

30

Поїзд звично торохкотів, несучи Лисицю додому. Ще одна подорож на метро нагадувала шлях у вічність. Стабільно. Упевнено. Незважаючи ні на що. Під землею свої закони.

У вагоні напрочуд мало людей. Які ж це такі серйозні справи відвернули їх від одного з улюблених занять? Поштовхатися в київській підземці. Непорядок.

«А дівчинка непроста, — думав, згадуючи рандеву, яке забуде не скоро. І насамперед через синця. Слава Богу, „льодяники“ зробили його ледь помітним. Але надокучливе ниття залишилось надійним карбом. Принаймні на кілька днів. — Скільки багато зовні, стільки ж і всередині. Амбіційна. До своєї мети піде по головах. Не зупиниться ні перед чим. Віддано любить свою принцесоподібну персону. У них це, схоже, взаємно. Дратується від згадок про Мірошника. Це й зрозуміло: набридли журналістські причіпки. Хоче, щоб менше фігурував у розмовах про неї. Прикривається якимось міфічним „новим проектом“. Хоч знаємо про нього лише з її слів. А може, це зручна ширма? Заамурила з впливовою людиною й виспівує красивеньку пісеньку. А за ширмою робить своє…

Не закохатися в дівчину — злочинно. Її краса одразу збиває з ніг. І не дає підводитися, наступивши на горло маленьким, як у Попелюшки, черевичком. Таке, ймовірно, відбулося і з Мірошником. Потонув у глибинах очей. З його боку — все зрозуміло. У кого гаманець, той і головний. Зв’язок поза шлюбом можна приховувати. І Оксана — заручниця ситуації. Хочеш — продовжуй бути фешенебельною богинею, хочеш — розлучайся. Але невідомо, з чим залишишся, ставши екс-мадам Мірошник. Сумнівно, щоб їй подобалося останнє. А любов до першого змушувала заплющувати очі на всі чоловікові викрутаси. Дивитися крізь пальці — найкращий вихід. Найлогічніший. Правда, залишається ще ego. А яке воно в неї насправді — хтозна. Якщо припустити, що Оксана змирилася, то Мірошникові проблем не створювала. Тому вбивати її серйозних мотивів поки не видно. Але тоді зовсім в іншому світлі постає Софія. Спочатку роль примхливої коханки їй, може, й підходить. Але з часом захочеться більшого. Одягти сукню гламурної діви. З усіма статусними прибамбасами. І до скону забезпеченим життям. Але — місце зайняте. І звільняти ніхто не збирається. Заради нього можна піти на все. Побачена Софія, схоже, здатна на багато. Чи входить сюди вбивство? Ще й таке незвичне? Цілком можливо. Духу вистачить. Ну, а розуму, щоб усе придумати? Теж. Цього добра також відсипано. Тоді Софія копіює вбивство Ольги Довгань, щоб прибрати конкурентку. А головне — робить це дуже вправно. І тут, як бісик з табакерки, вистрибує Свідерський. На згадку про нього якось дивно відреагувала, відмазавшись, що знає, як актора. Але виказана стурбованість, здається, говорить про більше. А може, й справді наш „Бандерас“ у „вільний від роботи час“ підробляє „вовчим“ кілером? За помірну плату. Великих грошей від цієї епатажної журналістки чекати годі. Чи, може, між ними амур? Або Софія — теж вовкулака? Зустрілись споріднені душі. І влаштовують феєричні спектаклі. Хай там як, але якщо Софія так відреагувала на Свідерського, якісь, імовірно, неафішовані зв’язки між ними все ж таки є. Чи були. Але дівчина їх приховує. Хоче зберегти в таємниці. Ех, якби ж то знайти нашого любого акторчика. Він би, може, про все розповів. І тоді б не влучали пальцем у небо…

А зустріч із Софією — однозначний плюс. Після моїх провокацій вона може заметушитися. І тоді, ймовірно, щось вилізе. Треба не випускати її з поля зору. Цікавий персонаж…»

За годину люба Асікс привезла Лисицю до Петропавлівки. Коли тут опиняєшся вперше, здається, — потрапив до земного раю. А живуть тут винятково ангели, яких за незліченну кількість добрих справ відпущено на землю. І — подаровано такі багатства. Інакше звідки в злиденній Україні такі палаци? Тільки не кажіть про успішних бізнесменів. Побачите їх, свисніть: цікаво подивитись. Вони в нас — як снігові люди: наче і є, й сліди десь знаходили, а побачити все ніяк не щастить.

Відшукав вулицю Сонячну. У щедрому світлі майже тезки вона здавалася яскравішою за інші. Проїхав метрів двісті. Ось і потрібний номер. Ого! Танк справді перед цим муром скинув би капелюха. А потім — розвернувся б і чкурнув. На бідніші села.

Над цією великою борщагівською стіною височів справжнісінький замок. Середньовічний англійський кастл. Або французьке шато. Чи, може, — з банальної мандрівної казки. І живе в ньому обов’язково король. З трьома дочками на виданні. Менша — найкрасивіша. Зараз вона вийде на балкон, висуне свою витончену ручку — і вистрибуй зі штанців, щоб дотягнутися і зняти з неї персня. Тоді можеш розраховувати на півцарства, дурнику… Хоча для українця Мірошника це — усього лиш будинок. Місце звичайного мешкання. Як для когось — однокімнатна готелька. Або картонна коробка на вокзалі.

Праворуч — мінаретом[22] з темного непрозорого скла — сторожка. Пункт спостереження. Ага! Схоже, помітив.

Сходами повільно спускався доволі кремезний чолов’яга років за тридцять. З короткою доглянутою бородою і залисинами, у синій тенісці й такого ж кольору тренувальних штанях. За руку його обережно вів спокій: уважно дивись під ноги!

— Добрий день, — насторожено мовив, вивчаючи прибульця, як і будь-який уперше бачений предмет.

«Ти диви, — подумав Богдан, — чемність почала входити до обов’язкового джентльменського набору охоронця. Як і посмішка продавців у бутіках. Часто вимучена й несправжня. Наче маска з пап’є-маше. Тільки скопійовані обриси. Виразність забули вдома». Лисиця на привітання відповів і, показавши посвідчення, додав:

— Я з газети. Хотів би поговорити.

— На тему?

— Ви у пана Мірошника давно працюєте?

— Два з половиною роки. А що?

— Значить почали, коли дружиною була вже Оксана?

— Ну.

— Що про неї можете сказати?

— Мені про хазяїв і про їхнє життя говорити заборонено.

— Чому?

— Так записано в договорі.

— Об’єкт підвищеної таємничості?

— Не знаю. Що сказали, те й роблю.

— З мене пиво.

— Я не хотів би втрачати це місце. Та й пива не п’ю. Вегетаріанець. Веду здоровий спосіб життя.

— Поважаю. Тоді пучок кропу й капустина.

— Знущаєтесь?

— Чому ж? Пропоную співпрацю.

— А схоже на знущання. Я, щоб ви знали, психологічні тренінги відвідую. Тому роздратувати мене у вас не вийде. Марна річ.

— Навіть і не думав, — похитав головою Лисиця. — Просто потрібна інформація. Вам же шкода хазяйку?

— Ще питаєте!

— Тоді допоможіть викрити злочинця.

— Так ви ж журналіст.

— У нас своє, журналістське, розслідування. Такий собі «газетний детектив».

— А ви можете?

— Звісно.

— А не обманюєте?

— Який сенс?

Охоронець починав заводитися.

— А детектив, глянувши на людину, може про неї багато чого сказати.

— Без проблем.

— Тоді скажіть щось про мене.

Богдан уважно обдивився чоловіка. Напустив на себе зосередженості й загадковості. Очі — широкі й пронизливі. Знайомтесь — Вольф Мессінг. Заінтригований охоронець терпляче вичікував. Зараз обов’язково станеться диво. І з циліндра вигулькнуть кроликові вуха.

Низьким голосом загавкав собака.

— Байкале, заспокойся. Заспокойся, я тобі сказав.

Окрикнутий знехотя замовк.

— Ну? — питально подивився охоронець.

— Вам тридцять чотири роки, — нарешті, наче скинувши з себе важкий тягар, розпочав «провидець». — Мешкаєте недалеко звідси, з матір’ю. Село ваше — або Шпитьки, або Капітанівка. Свого часу вступали на філософський факультет, але не вистачило балів. Неодружений. Маєте дуже високі вимоги до майбутньої дружини, тому й не можете знайти. Її просто немає. На Землі. Було кілька романів, але всі швидко закінчилися. Займаєтеся спортом і йогою. Любите читати буддистську літературу.

Охоронець забув, як закривають рота.

«Ще залетить що», — подумав Лисиця.

— Ось і все, — вимовив навмисно голосніше, щоб висмикнути ошелешеного зі ступору. — Так, у загальних рисах.

— Якщо ви зараз скажете, як мене звати, я вас оглушу й побіжу по осикового кілка.

— Тоді не скажу.

— А ви справді знаєте?

— Ні. Але можна спробувати. Якщо наслідків не буде.

— Обіцяю, — всміхнувся охоронець.

— Хоча… — хмикнув Богдан, — можете ризикнути. — І дістав з барсетки травматичного «шмайсера» — точнісінько такого, як у головреда. Це він постарався. Має на заводі у Вишневому товариша. Дозвіл швидко оформив теж через своїх людей. Так що професор тепер озброєний і… трохи небезпечний.

— Гарна цяцька, — оцінив охоронець.

— Непогана… Андрій.

— Що?

— Вас звати Андрій.

— Арсеній, Арсен, — дещо розчаровано виправив охоронець.

— Бачите, майже вгадав.

— Ви провидець?

— Займаюсь трохи психоаналізом, трохи парапсихологією. А там ще й не такого можна навчитися. То ви щось скажете?

— Зараз — ні, — перейшов на шепіт Арсен, — але можемо зробити так. Запишіть мій номер мобільного. Я міняюсь о восьмій. Передзвоніть — зустрінемось. Просто, хтось може побачити. Здадуть Олексію Петровичу. Я цього не хочу.

— Гаразд. Кажіть телефон — я запам’ятаю.

«Чорний маг» нагнав на обличчя міміку надлюдських зусиль. Потім, уже розслаблено, повторив номер уголос. Є. Записано.

Додому поїхав вулицею Петропавлівською. Через стару частину села. Скромнішу за нову. Хоч і тут уже встигли густенько посіятись модернові хатинки сучасних нуворишів, гордовито тиснучи палацовою величчю на скромні сільські обійстя. Незатишність бідних родичів. На чужому святі ситого життя.

Біля одного зі старих дворів побачив зграйку бабусь. Як не дивно, але вони стояли, а не сиділи. Хоч поруч гостинно чекала лавка. Зупинився біля надійного джерела — зачерпнути свіжих чуток. Привітався. Очікувано відповіли з холодом і настороженістю. Поцікавився про загризену жінку.

— Як це, не чули? — здивувалася та, у квітчастому фартусі. Може, вожак? — Село все ніяк не заспокоїться. Тільки й розмов. Нічого схожого ж раніше не траплялося. А тут таке лишенько, таке лишенько. Жаль її. Молодісінька ж. Ще б жити та жити. А воно бач як…

— Так хіба тільки в нас? — додала зі знанням справи і своїх п’ять запнута під бороду. — Он у лісі біля Гореничів із тиждень, як знайшли. Страхіття! Теж молода. Теж багата. З горлом роздертим. Він спочатку ґвалтує, а потім загризає… Простих не чіпає. Видно, у панів кров смачніша. Не інакше, як кінець світу починається. Все, як у писаннях. Богові не тому молитися почали. Усе за багатством ганяються. От усяка погань повилазила та й витворяє казна-що. Ні, точно до кінця світу все це. І китаєць підніматися почав. Та й цар останній мічений був. Горбачов. Усе сходиться. Прости, Господи, все сходиться.

— Він це хто? — не втримався Лисиця, а то жіночка напустила такого туману.

— Відомо, хто, — зашепотіла й перехрестилася, — вовкулака.

Решта тутешніх «відунок» теж перехрестили в один «голос», наче хористи, стурбовані обличчя.

«Цього разу мимо».

…О восьмій тридцять підхопив Арсена перед поворотом біля савлоховської церкви. Чоловік ішов не поспішаючи. Ніс у руках блакитну вітрівку. Вправно заскочив до салону — спорт даремно не минає.

— Є пропозиція, — діловито мовив Богдан. — Я відвезу вас додому, а паралельно поговоримо.

— Якщо можна, — втомлено сказав Арсен, але відразу, ніби схаменувшись, поцікавився: — А вам це не дорого? Бензин який зараз…

— Не хвилюйтесь. Фірма платить… До речі, за цей час нічого цікавого не згадали? Ну, може, в Оксаниній поведінці щось особливе помітили?

— Мені здається, за нею стежили, — серйозно повів Арсен. — Я спершу не надав значення. Але потім, коли дізнався про загибель, одразу зрозумів. Якось усе в одну мить лягло на свої полиці… Незадовго до трагедії я помітив машину. Вона чекала, поки Оксана виїде, а потім вирушала за нею. Так траплялося кілька разів. Я записав номер. Але хазяїну говорити не став. Обов’язково почалися б претензії. Що там та як. Я його вже добре вивчив. Тільки щось — відразу починає копати. Все причину шукає. І тоді зробить тебе крайнім у квадраті.

— А що то була за машина?

— «Чері Тіґґо». Темно-синя. АА 0120 ВТ. Із затемненим склом. І пластиковим прибамбасом на капоті. Для аеродинамічності чи що.

— Більше нічого незвичного не помічали?

— Наче ні. У мене, взагалі, пам’ять непогана.

— А як людина Оксана яка?

— Як вам сказати, щоб не образити небіжчицю? — Арсен задумався. — Така собі красива лялька. Модель! Дуже багато про себе думала. Увесь світ їй винен. Несла себе, як найдорожчий скарб. І землі під ногами не відчувала. До нас, правда, ставилася більш-менш. Тобто наче ми є і водночас — немає. Бувало підкрикувала. Але загалом… Терпіти можна…

— Тоді, коли Оксану вбито, не ви чергували?

— Я, — сказав несміливо.

Лисиця пожвавішав. Передчував цікавинку. Уже не як Мессінг. Але ще не як звичайна людина. Як детектив.

— У той день машина теж була? — відірвався від дороги й подивився на пасажира.

— Ні, — похитав головою Арсен. — Не бачив. Оксана, до речі, якось так заспішила. Коли приїхала з міста, машину відразу в гараж поставила. Охоронця відпустила. Точна ознака, що вже сидітиме вдома. Аж ні. Трохи згодом під самі ворота під’їхала. Давай сигналити. Я саме, як на лихо, до вбиральні пішов. Чую: сигнал аж розривається. Побіг відчиняти, а вона лається. Та ще й матюками. Ніколи раніше її такою злою не бачив. Думаю, куди це зібралася? Години три як приїхала, а тут кудись проти ночі. Десь майже двадцять третя вже настукала. Хазяїна якраз не було. Щось там він інспектував чи то на Херсонщині, чи Миколаївщині. На півдні, одне слово. Я випустив, а вона до ранку так і не повернулася. Ну, думаю, загуляла, красунечка. А потім удень дізнався про страшне. Мірошник з’явився як хмара. Ось-ось злива піде. Потім мене змінили. А через дві доби, коли знову заступив, усе якось наче випарувалося. Ніби й не було нічого.

— А машина та більше не з’являлася?

— Ні, не бачив. Може, не в мою зміну? Я запитаю хлопців і вам передзвоню.

— Було б непогано. Дякую.

— Та що ви? Мова ж іде про хазяйку. І чому так часто трапляється? Усе в людини добре. Життя вдалося. Купайся в меду. Але… Якийсь збій програми — і вся життєва облаштованість разом із центром цієї галактики перетворюється на попіл. Галактичний пил. І чим би не кропив, не оживає…

Пасажира висадив у Капітанівці. На вулиці Сосновій, 8. Коли чоловік зайшов до двору, професор дістав телефон і набрав Бондаренка:

— Дякую за інформацію про Мірошникового охоронця. Спрацювало.

— Звертайтесь. Завжди раді.

— І пробий, що за темно-синя «Чері Тіґґо». АА 0120 ВТ.

— Зробимо.

— Самовіддано вірю.

За мить люба Асікс уже розганялася в напрямку Києва. Життя збиралося продовжитися там. А не встигати за ним Богданова машина не любила. Як і її хазяїн.

31

Удома кинув себе на вівтар відпочинку. Розумів неспівмірність жертви, та релакс ніколи зайвим не буває. Навіть незначними дозами. Тим більше зараз. Коли й у відпустці доводиться працювати. Виходить, працюєш не щоб жити, а живеш, щоб… А може, це не так уже й погано? Може, саме так і треба?.. Кому? Зрозуміло, Кому. Тому, Хто все це придумав, утілив і кермує. І, варто зізнатися, зробив це вишукано, вміло й талановито. І продовжує. Так тримати. Попутного вітру втомленому вітрилу! Сім футів під кілем!

Подзвонив Бондаренко. Як завжди, з потрібними новинами. Лисиця не встиг зрадіти. Хоча й треба. Аякже? Сам головний на підтанцьовках.

— Твій «Чері Тіґґо», — почув головредове, — належить такому собі Рудюку Тарасові Михайловичу. А тепер можеш сміятися.

— Вибач за нескромне питання: а з чого? Цей Рудюк що, клоун?

— Краще! — вибухнув громовержець-Бондаренко, оглушивши професора. Той перекинув трубу до іншого вуха. А «Зевес-головред» продовжував: — Дідулі 86 років. А далі — ще смішніше. Знаєш, ким він працював раніше?

— Ні. Але що може бути смішнішим за клоуна? Український нардеп на «Таврії»?

— На «Запорожці»… Єгерем Малинського держлісгоспу. В Любовицькому лісництві.

— Ого. Стає цікавенько, — промовив повільніше, ніж завжди.

— Останні десять років живе в Києві. Трикімнатну квартиру, де зараз мешкає, куплено два роки тому на його ім’я. Машину — три роки. — Головред перераховував факти з якоюсь особливою старанністю.

— Нормально. — У це слово вклав увесь свій подив. — Багатенький єгер. Якийсь лісовий олігарх. Трикімнатна квартира в столиці. Машина — не «Славута» чи «Жигулі». Для цього треба працювати єгерем життів зо три. А може, й більше. Причому — від самого народження. Без відпусток і вихідних. І перерв на люлі-люлі.

— А дідуньо, бач, за одне впорався. Талантище.

— Не інакше, якісь оборудки.

— Схоже.

— Але нам до них що? — поставив риторичне питання Богдан. — Нехай у геройських безівців[23] голова свербить.

— Це точно. Нам і свого вистачає… Думаю, навряд чи пан єгер їздив на тій машині. І тим більше — стежив за Оксаною.

— Я теж, — погодився професор. — Треба дізнатися чимбільше про нього. І про родичів. Найімовірніше, машину водить хтось за дорученням. Або цей «хтось» вписаний у техпаспорт як «має право керувати». Для такого стеження ніхто не виїде без законного дозволу на авто. Є великі перспективи погоріти. За статистикою бутербродмасломдонизу.

— А якщо авто викрали? І злочинці їхали за Оксаною, підшукуючи нагоду для вбивства.

— Навряд. Наш вишуканий і складний злочин з краденим автомобілем ніяк не в’яжеться. Така детальна продуманість і такий шанс попалитися? Цей варіант одразу випадає із загальної схеми.

— А хто сказав, що злочинці мислять схемами? — чкурнув у теорію Бондаренко. — Можливо, це їхній креатив? Вихід за межі. Пошук нової системності.

— Дуже мудровано. Гадаю, наш убивця на таке не піде. Надто вже ризик великий. Відповідь треба шукати серед дідусевого оточення. Близького чи далекого.

— Гаразд. Зробимо. — Головред запропонував паузу. Та за мить забрав: — Ідемо далі. Тепер про результати перевірки сперми. Оксана Мірошник востаннє в житті кохалася не з Антоном Свідерським.

Нова пауза. Але вже у виконанні Богдана.

— Ого, Сергійку, — плямкнув, — це вже реальна підніжка всім нашим пошукам. Інший чоловік. Але ж ніяких телефонних дзвінків без імені, крім від Свідерського, немає? Решта всі з іменами, їх перевірено. Це люди, які знали Оксану. Всі підтвердили, що дзвонили їй в останній день. Може, дзвінки були, але їх стерто? Треба дізнатися в оператора.

— Може. Та я з операторами поки не дружу. Ти ж знаєш.

— Гаразд, підключу своїх.

— Давай. Good luck.

«Хо-хо, маємо нових персонажів, — запрацював черепний комп. — Зі своїми таємничими цікавинками. Як же без них?.. Тут ще зі старими не розібралися, а пан відставний єгер уже й не забарився. Що ж, ласкаво просимо до нашого всесвіту. Всесвіту янголів і демонів. Щоправда, без ілюмінатів і Роберта Ленґдона. Зате зі своїми родзинками. І ще з багато чим іншим. Санта-Барбара. Скоро їх будемо одружувати. І ходити одне до одного в гості…

А нашого Антоніо я переоцінив. Як не шкода (йому? Оксані? нам?), він не кохався з Мірошниковою дружиною. Вибач, друже. Ти таки не Казанова. Хоча все йшло до того… Стоп! Ага. Воно не йшло. Його вели. Але не довели. Залишили на півдорозі. І тепер хочуть показати новий шлях. Чи повернути все так, щоб ми його самі знайшли. Опинившись у потрібному для цих „поводирів“ місці? Ось так, Антоніо. Життя — це конкуренція. А в коханні — то й поготів. А ти її не витримав. Гірко розчаровуватися. А які надії подавав, які надії…»

Подзвонив Кодаковському. З дзвінками на Оксанин телефон, зробленими за тиждень до загибелі, допоможе. Попросив кілька годин. Не так вже й просто це зробити.

З’явився час для «серця». Набрав номер Дарини.

— Привіт, — сказав неголосно, трошки сильніше за серцеве калатання. — Це я… ось…

Останні слова явно зайві, але вимовив їх, наче пароль. А раптом у Дарини конспірація якась? І зв’язкового можна впізнати тільки за умовним знаком («У вас продається слов’янська шафа?»).

— Привіт. Як справи? — Схоже, Дарина знала відгук («Шафа продана. Є нікельоване ліжко. З тумбочкою»).

— Потихеньку. А ти чим займаєшся? — Питання типу «як пройти до бібліотеки о третій годині ночі».

— Про тебе думаю. — Відповідь на кілька порядків вища. Людяна й щира.

— Я теж… про тебе думав. Потім подзвонив, — знову якісь дурниці, хоча паросток здорового глузду все ж пробивається крізь асфальт.

— І до чого додумався?

— Що ти — незвичайна людина.

— Це ж чому?

— Питання не до мене.

— А до кого ж?

— До Того, Хто цю незвичайність створив.

— Але ж розгледів її ти? Значить, теж можеш щось сказати?

— Можу. Не по телефону.

— Чудово. А я сьогодні знову забіжу до «Новуса»…

Лисиці захотілося вигукнути «натяк зрозумів», але стримався, сказавши нейтрально:

— Мені теж, до речі, туди треба («Куплю мило й зубну пасту, — промайнуло. — Нормальна відмазка, щоб не подумала, що побіжу за нею на край світу…»)

— Тоді о котрій?..

Домовились на чотирнадцяту.

За півтори години подзвонив Кодаковський:

— Інформацію скинув електронкою. Читайте й заздріть. Майже, як у Маяковського.

— Спасибі, пане полковнику. Але… хотілося б «пане генерале».

— І хотілось, і моглось… У наступному житті, — розчарування затанцювало у фразі без дозволу. Незважаючи на втому.

— Ти песиміст, Євгене Миколайовичу?

— Центрист. До того ж, поміркований. Трошки туди — трошки сюди.

— А я радикальний оптиміст.

— Пам’ятаю, — веселіше сказав Кодаковський. — Але, по-моєму, ми наближаємось до анекдотів. Про оптимістів, песимістів і реалістів.

— О-о-о, ні. Таку розкіш дозволити поки не можу.

— Я теж, — знову танці розчарування. Чи, може, втоми. — Бувай. Раптом що — дзеленчи. Правда, ти ж інакше й не дзвониш. Але я розумію. Однією міліцейською звивиною. Зачекай, тільки картуза надягну. Інакше вона зникає…

— Дякую.

Прикріплений файл «розгортав» із трепетом. Наче боявся злякати причаєну відгадку. Роздрукував. Став порівнювати зі списком з Оксаниного телефону. Дістав маркери. Рожевий для номерів з іменами, жовтий — для безіменних. Довелося попітніти. Дзвінків чимало. Красуня потрібна багатьом. Серед повторюваних безіменних виділив кілька. Зеленим по жовтому. Тепер виявив один, з якого дзвонили найчастіше. А в день загибелі — шість разів. Останній із цих дзвінків — незадовго до смерті. Після нього — тільки дзвінок Свідерського. Напроти поставив зірочки.

«Значить, дзвінки з цього номера несли для Оксани якусь загрозу, раз вона їх стирала, — почав міркувати. — І насамперед — загрозу потрапити на чужі очі Інакше для чого їх знищувати?.. От і знайшли ми до вас стежинку, містере Інкоґніто. І бур’яном тепер не заросте».

Дістав мобільного. Набрав невідомий номер. Захвилювався. Натиснув кнопку з зеленою трубкою. Буде зовсім цікаво, якщо відповість голос молодого чоловіка. Чи жінки?.. Чом би й ні. Усе можливе. Сьогодні таким нікого не здивуєш. Однак механічний жіночий голос повідомив: «Абонент поза зоною». Як і Свідерський. Гаразд. Повторимо пізніше.

Але пізніше почув ту ж саму відповідь і про позу, і про зону. У серці закипіла тривога. Забулькотіла через край. Внутрішній голос уперто товкмачив, що така відповідь неспроста. І несвідоме порівняння зі Свідерським — теж невипадкове.

Послав Кодаковському «чолобитну» есемеску: «Якщо можна, підкинь інформаційку, на які номери дзвонили з 094-996-15-16». Нова перешкода. І старий спосіб її подолати. Наскільки старий, настільки й надійний.

Біля «Новуса» ледве знайшов вільне місце. Багато машин із некиївськими номерами. Сяк-так примостив любу Асікс. Тій навряд чи підходив цей пасербицький варіант, але нічого не вдієш. Тільки опинився на волі, як пролунала шедевральна «Весна». «На дроті» Бондаренко. Дасть Бог, із цікавинками.

— Хлопці дещо знайшли для мене. Слухай і записуй.

— Не можу. Заходжу до супермаркету.

— Запиши охоронцеві на лобі. Або на формі. Нижче «сесуріту».

— Смішно. Я бігаю непогано, але ж зловживати цим… Та й спринт на сьогодні не планував.

— Гаразд. Тоді слухай. Продублюю електронкою. У пана Рудюка є зять — Іщенко Владислав Максимович — колишній підполковник, служив у ГРУ.[24] П’ять років, як зняв погони. На заслуженому відпочинку. Зараз ніде не працює. Доручення на керування «нашою» «Чері» виписане на нього в Другій нотаріальній конторі. Не менш цікавий той факт, що дружина цього підполковника (і за сумісництвом — доця пана Рудюка) працює в керівництві Київського зоопарку. І прилаштувала татуся сторожувати. Дідунька, виявляється, і зараз ще боєць — дай Боже кожному. Моторний і хоч куди козак. Ось такі цікаві фактики.

«Отже, підполковник Іщенко, — почав міркувати, коли відключився Бондаренко, — колишній геерушник. Такі люди колишніми не бувають. Наскільки банально, настільки й справедливо. Розвідник — це назавжди. Життєва філософія. 3-вички й на-вички. Спосіб існування. Навіть якщо працював кадровиком. Або черговим на КП. Дух. Атмосфера. Інша автономна планета.

Що ж могло зацікавити нашого шановного розвідника в Оксаниній персоні? Зрозуміло, що з машини банально стежили. Робота приватного детектива. Якщо це робив Іщенко, то все стає чітким і логічним. Такі послуги популярні серед колишніх військових і силовиків. Та й платять за них непогано. Дружина, ймовірно, теж не з хліба на воду перебивається. Цим можна пояснити і квартиру Рудюка, і нову машину. За гроші зятя й дочки купили, але зареєстрували на поважного дідуся. Значить, мали на те причини. Не захотіли світитися. І безівцям тепер роботи меншає.

Якщо Оксану випасав шановний геерушник, що за цим стоїть? Часто подібні послуги замовляють чоловіки, які підозрюють „законних“ у зраді. Вистежування шансів на роги. Може, Мірошник саме так і вчинив, відчувши, що з Оксаною „щось не те“. І пан відставний підполковник старанно з’ясовував, куди їздить красуня, з ким зустрічається, що робить. З’ясовував, але чи з’ясував? А може, доз’ясовувався?.. А якщо все не так? І за красунечкою ходили слідом зовсім з іншої причини. Хтось хотів помститися за колишні образи і вибирав нагоду? Або найняла „стара“ Мірошникова дружина, щоб повернути статус-кво, довівши невірність нової? Чи, може, все замислила наша чарівна Софія, а Іщенко їй допомагав? І до всього легко додається єгерство дідуні Рудюка. Єгер — це ж майже лісовий мешканець. Він із вовками на ти. І нинішнє сторожування в зоопарку…»

Пролунало Лисицине ім’я. Дарина… Її голос, що примушував щемливо тріпотіти душу, впізнав би завжди і всюди. З тисячі подібних, як казковий герой кохану. Серед кількох змієвих дочок на одне лице. Підказало б серце. А воно зараз ой яке видюще!

Поки дівчина вантажила на візок майбутні покупки, Богдан після мила й зубної пасти вибрав свіжий тортик. «Київський». «Рошен». Солодку, як і решту звичок, не міняв. Та й Дарині вона подобалась.

Сьогодні люба Асікс із особливим задоволенням відвезла парочку до Коцюбинського. Професор легко підхопив важкі пакети й полетів на четвертий поверх. Допомагали зрозуміло які крила. Без них такої легкості й не сподівайся.

Знайомі двері радісно впустили до квартири. Клацнув замок. Вистачило лише одного погляду очі в очі, щоб проскочив розряд. Яскравий і потужний. І сталося коротке замикання. Важкі пакети бухнулися на підлогу, а дівчина опинилася у ведмежих лапах. Таких надійних і приємних. Затишних. І — жаданих. А замикання захотіло стати довгим

Шалені поцілунки хаотично гасали тілами. Реальність враз перестала існувати. Зникла ця наймана квартира. Зникли всі вигадані людьми умовності. Зникли навіть тіла. Залишилася тільки невагомість пристрасті. Нею пливли, наче вранішнім сизуватим туманом. Без мети. Без напрямку. Без навігатора. Просто пливли. Тому що просто хотілося. Тому що будь-яка складність — завжди проста. Варто лише подивитися на неї з правильного боку.

Але рух акваторією без лоції — річ апріорі небезпечна. Можна сісти на мілину або напоротися на риф. Чи ще яких проблем набратися… Рифом стала шедевральна «Весна». Повертатися, переривати плиття не хотілося. Але «треба», як земне тяжіння, не залежить від твого «хочу». Воно просто є. А ти можеш не хотіти мільйон разів. Дощ все одно йтиме…

Телефон, втомившись кликати, образливо перестав. Лисиця ослабив обійми й випустив Дарину. Обличчя пашіли пристрастю. Невпокореною. Свавільною. Потужною. Але…

Усе зіпсував Кодаковський. Це його дзвінок розпоров стальну обшивку. «Титанік» number two.

Набрав приятеля. «Абонент» відгукнувся одразу.

— Я все зробив і відіслав на пошту, — прозвітував полковник. — Лови.

— Дякую.

Ненависний телефон запхнув до барсетки. Та-а-ак. Потрібна інформація чекає в електронній скриньці. Може, там ключ до розкриття вбивства дружини Мірошника? Чи й Ольги Довгань? Але все це за кілька кілометрів звідси. І раптом…

— У тебе є Інтернет? — Знову «як пройти до бібліотеки о третій годині ночі».

— Зві-і-сно, — здивовано протягла Дарина.

— Вмикай.

Дівчина повела до кімнати. Невеликої, але зі смаком обставленої. І через те — затишної. Шафа, диван, телевізор. Комп’ютерний стіл. Над монітором, схованим у ніші, — полиці з книжками. Сіла й увімкнула ноутбук. Той почав слухняно налаштовуватись.

— Будь ласка, — звільнила крісло.

Закинув себе туди. Зручно. Зайшов до Інтернету. Забив пароль пошти. Почався вхід. Але відбувся не відразу. Мініатюрний пісковий годинничок затятою дзиґою крутився на екрані. Лисиця знічев’я підняв голову. Глянув на полицю. І… Що це? Підступний удар обухом. По голові, звичайно… Дарина стояла на місці. Вона цього зробити не могла. А більше — нікого. Привиділося. А — наче реально… Перед очима знайома книжка. Генрієтта Одінс, «Вервольфи»… Озирнувся на дівчину. Таких великих очей та не зрозуміла. Як Червона Шапочка! Але запитувати про них не стала. Знову глянув на книжку. Дістав. Розгорнув на позначеному місці. Закладка — квиток на концерт Ані Лорак. І дата. 8 серпня. Згадалася реклама на телебаченні.

— Ти це читаєш?

— А що?

— Чому?

— Цікаво.

— Звідки така цікавість?

— Ну, як… Коли ми зустрілися вперше, ти сказав, що працюєш кореспондентом. У «Презумпції». Я вирішила почитати. Натрапила на статті якогось Володимира Ярчука. Цікаво пише. Розповідає про вбивство Олі й наводить різні версії. Одна з них — пліткарська — це вовкулака. От я й зацікавилася ними. Придбала цю книжку… До речі, а чому в газеті немає твоїх статей? Я тепер купую кожен номер, а на твоє прізвище так і не натрапила.

— Я пишу під псевдонімом.

— Яким?

— Гарасько Гонихмарник, — згадав перший-ліпший, бачений у газеті.

— Але ж він пише про маніяків…

Лисиця збирався щось сказати, але коли побачив, як Дарина замовкла, одразу ж передумав. Дівчина чогось злякалася. А потім — позадкувала й зникла за дверима.

Богдан звівся на ноги. Коли Дарина повернулася, тримала великого кухонного ножа.

— Що сталося? — не зрозумів.

— Нічого, — напруження в тілі дівчини не минало.

Лисиця захвилювався. Не очікував такого від… майже коханої.

— Ти мене обдурив, — затремтіли губи. — І тепер тобі не вірю.

— Я… не… обдурював… — кожне слово вимовив окремо, надаючи ваги. — А не сказати правди й обдурити — речі різні. Як, приміром, кохання справжнє і за гроші. Хоча за гроші — вже й не кохання. Так, співпраця. Економічний процес: товар — гроші…

— А от баки мені забивати не треба! — крізь сльози випалила Дарина. — Або ти зараз же йдеш звідси, або я, — дістала мобільний, — викликаю міліцію. Скажу, що хотів зґвалтувати.

Міліції не боявся. Але не хотів неприємностей. Ще поголос піде. Та й що тепер робити з такою Дариною? Навіть розмови про погоду не вийде. Тепер він тут чужий. Хай свято життя триває без нього. І сизуватий туман невагомості почав швидко танути. Наче марення. Чи він ним і був?

— Без проблем, — підняв руки.

У коридорі підхопив барсетку. Перевірив, чи ключі й телефон на місці. Мовчки гепнув дверима. Відчував, що Даринині очі дивилися вслід. Але вони для нього почужіли. Враз. Хоча й рідними по-справжньому стати ще не встигли.

32

Дорогою додому хотів про Дарину не думати. Але, як це часто буває, виходило навпаки. Чим сильніше чогось не хочеш, тим більше його з’являється. Перемкнутися б на щось інше. Але — не вдавалося. Не рятувала навіть завіконна краса Києва. Все бачив у ведмежих лапах прекрасне ніжне тіло. Відчував його тріпотіння. Звабливий запах і потужний струм бажання. Її. Свого. Спільного. І це видиво нікуди не зникало. Мана, та й годі! Почав згадувати хоч якийсь магічний захист. Та думки відмовлялись коритися. І по-віслючому летіли назад. До Коцюбинського. До квартири № 47. До прекрасного ніжного тіла. З такою ж прекрасною душею. Чи ні?..

У під’їзді зустрів Наталку. З сусідньої квартири. Вона давно виказувала знаки прихильності. Але Богданові до того байдуже. Було. Є. І, мабуть, буде. Пояснити цей феномен не міг. Наталка гарна. Все у неї на місці. Навіть дуже на місці. А от не лежить душа — хоч гопки скачи. Ну чому так? У Коцюбинському фіаско з його боку, тут — з Наталиного. Неосягненні життєві закони? Щоб життя не здавалося медом…

Дівчина привітно всміхнулася. Хотів зробити те саме. Але лицеві м’язи, як і думки, не підкорилися. Так і залишилася, сердешна, без відповіді. Незаслужено. Та професор не міг нічого вдіяти. Ступор — і все.

Ось і вдома. Налив «Hennessy Paradis». Сімсотграмову пляшку відкоркував зовсім недавно. Коли святкував початок відпустки. Тепер знадобилася знову. Спочатку приємно пощипало в роті. А потім залишився слід гіркої смакоти. Поплямкав: чудово. Захотів налити ще. Але — передумав.

Коньяк швидко «запрацював». У душі й тілі стало зріти заспокоєння.

Одежу і взуття порозкидав. Для квартири це — удар нижче пояса. Такого ніколи не дозволяв. І самотнє лігво прикро вразилось. Але — зрозуміло стан. І — вибачило. З ким не буває.

Ввімкнув ноутбук. Зайшов до Інтернету, потім — на пошту.

— Дідько його бери! — прогорлав несамовито.

«Цього не може бути! Дарина! Подружка Ольги Довгань! Цікавість до деталей убивства! Вервольфи!.. Вона знала про інформацію на електронці. І щоб до неї дістатися, зіграла весь той вертеп! Ось для чого я їй потрібен. Вона тримала все під контролем! Через мене. Прикидалася милим пухнастим янголятком. А насправді… Вовкулака? Невже це вона все придумала й розіграла, як хрестоматійну шахову комбінацію? Але навіщо?.. Хм, так тобі й скаже».

Лист уже відкривали. Точно! Все сходиться! Лисицю наче окропом облили. Але запекло тільки в серці. Наче там — найвразливіше місце.

Клікнув на прикріплений файл. Молодець, Кодаковський. Довгий перелік номерів. Дістав телефон і почав дзвонити.

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?

— Юначе, — проскрипів старечий голос. — Ви думаєте, я тримаю всі номери в голові? Слава Богу, люди додумалися вигадати штучну пам’ять. І наділити нею мобільний телефон. Ви про це не знали?

— Дякую за лекцію з хай-теку. А щодо номера?

— Може, з нього на мій і дзвонили. Чи з мого. Але я вам не допоможу. Цю картку разом із телефоном віддав мені син. Він уже півроку живе в Німеччині. Так що вибачайте.

— Дякую…

Перший мимо. Та варіантів ще багато.

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця.

— А я кореспондент «Нью-Йорк Таймс». Хай… Бу-га-га. А не пішов би ти? Кореспондент…

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан…

— І що далі?

— Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?

— Немає мені чого робити, як відповідати на тупі дзвінки?

Знову мимо.

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця.

— Добрий день. Вас вітає клінінгова компанія «Основний інстинкт». Чим можемо допомогти?

— Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?

— Вибачте. На такі питання я не відповідаю…

— Добрий день. Я…

— Добрий день. Ви подзвонили на автовідповідач…

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця.

— Добрий день. Доставка піци. Чого бажаєте?

— Вибачте, я помилився… хоча. А вам не робили замовлення з телефону 099-555-69-69?

— Може, й робили. Нам, узагалі, багато замовляють. Але я всіх номерів не пам’ятаю. Це треба піднімати електронні копії замовлень. Ні, цим у нас займатися ніхто не буде…

— Дякую.

Напроти цього номера намалював зірочку. З ментами тут можна буде пошукати. Уже тепліше…

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?

— Не знайомий.

— А на ваш номер із нього дзвонили.

— Ну то й що?

— Нічого. Вибачте.

Суцільні промахи. Але з чотирьох сторінок обов’язково щось та випливе.

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?

— Може й знайомий. А чому я мушу відповідати?

— Не мусите.

— Тоді бувайте.

Знову мимо. Але: цілеспрямоване перелопачування порожньої породи неодмінно приводить до самородків.

Набрав наступного. Натиснув виклик. І тут:… Нічого ж собі! Безіменний номер одержав ім’я… в Богдановому телефоні! Фантастика. На дисплеї з’явилося «Морозюк». Світлана Морозюк — староста групи магістрів. Виходить, з номера незнайомого абонента, що активно спілкувався з Оксаною Мірошник, дзвонили також і на номер Лисициної студентки. І не вір після цього, що світ тісний!

— Алло, Богдане Івановичу? — почув знайомий голос. — Моє шанування.

— Добридень, Світланко, — видав бальзамовим голоском, — як відпочивається?

— Нормально.

— Ви зараз де?

— В Судаку.

— Як водичка?

— Супер. А ви щось хотіли?

— Є одне питання.

— З радістю відповім.

Щодо радості засумнівався, але все-таки поставив:

— Терміново треба дізнатися, кому належить телефонний номер 099-555-69-69. Одразу попереджаю: те, що з нього вам дзвонили, я знаю. Це — факт незаперечний. Краще відповісти чесно.

Дівчина зам’ялася. Відчув її внутрішнє метушіння.

— Не чую радості, — підколов, хоча й розумів, що може нашкодити. Але дуже захотілося. Не втримався.

— Ну, гаразд. Ви у нас товариш просунутий. Модний. Близький до студента. Вам скажу. Тільки ж ви — нікому. Бо мені капець.

— Слово.

— Навесні, у квітні, ми відзначали день народження Вероніки Руденко, подруги моєї. Вона на «іспанській мові» навчається. От ми з дівчатами й вигадали незвичний подарунок…

Знову внутрішня метушня.

— І що ж за подарунок?

— Ну… найняли квартиру, замовили стрипти…зера…

«Нормальненькі дівочі розваги, — оцінив почуте. — По-дорослому».

— І?

— …Його псевдонім Вольф. Виступав в образі вовка, а Вероніку нарядили Червоною Шапочкою. Він усе з собою привіз. Ох, як же він біля неї викручувався! Кльовий чувак. Замовляли не через контору а прямо. Обійшлося дешевше.

— А звідки у вас його номер?

— Діана Франчук дала. Раніше тусувалися разом. Вона в Могилянці навчається.

— А вона звідки знає?

— Казала, що познайомилася десь. У нічному клубі, чи щось таке.

— А можна її номер?

— Можна, але вона зараз у Штатах. І приїде тільки у вересні.

— Гаразд. Дякую. Приємних кримських вражень.

— Спасибі. На все добре.

«Ось так, шановні, — почав міркувати, — у день смерті Оксані Мірошник шість разів дзвонив… стриптизер. Та ще й Вольф. Ну, дивина. Чого б це? Невже захотів стриптиз показати? Приватний танець. Смішно. Тоді навіщо? Загризти? Він же Вольф. Ще раз смішно. Знову робота для Бондаренка та його друзів».

Набрав головреда.

— Що там у тебе? — запитав той після з’єднання.

— Шукаємо стриптизера з псевдонімом Вольф. Це з його телефону дзвонили Мірошниковій дружині в день загибелі. Його дзвінок — передостанній. Останній, як ти знаєш, від Свідерського.

— О’кей. Але дещо пізніше. Трошки зайнятий.

— Гаразд.

«А у нас знову вовк, — продовжив роздуми. — І Червона Шапочка. Чого тільки не вигадають, щоб із грошиками потоваришувати… Вольф… Знову крутимося довкола цієї тварини… У тому-то й річ, що тільки крутимося. Рухаємося колом. А до центру ніяк не звернемо… Цей Вольф подзвонив перед Свідерським. І його дзвінок стерто. А Свідерського — залишено. Ось так. Значить, убивця хоче, щоб ми знали тільки про Антоніо. А про вовчика-братика в шкіряних трусиках — ні. Отже, нас уперто ведуть за Свідерським…»

Дзвінок від Бондаренка пролунав за півгодини.

— Ти сидиш чи стоїш?

— Сиджу, — насторожено видав Лисиця.

— Чудово. Тоді тримайся міцно за те, на чому сидиш.

— Уже.

— Стриптизер Вольф, у миру Станіслав Горбатюк, зник… 9 серпня.

— Овва!

— Отож!

— Усе вирівнюється, Сергійку. І сценарій вимальовується такий самий, як і з Ольгою Довгань. Це серія. І вбивця — один на двох.

— Не поспішаєш із висновками?

— Відчуваю, все саме так. Можу, звісно, й помилятися. Але чомусь здається, що ні.

— У такому разі треба шукати зв’язок.

— Якщо маніяк, то його немає. Окрім самого маніяка.

— А якщо ні?

— Ворожіння на кавовій гущі, — сказав Богдан. — Треба шукати. Суперник слизький, наче олією намащений. Такий собі Рауль ле Буше. По-київськи… Голими руками не візьмемо.

— Ти забуваєш продовження. Наступного року після олійної катавасії Піддубний протримав того афериста навколішки більше сорока хвилин. Поки він не визнав поразки.

— І правильно. Катюзі по заслузі. Ми свого теж навколішки поставимо. І якщо не раніше, то пізніше.

— Однозначно. Шкода тільки твоє море, якщо пізніше.

— Уб’ю.

— Не вірю.

— Чому?

— Поважаєш Кримінальний кодекс.

— Це точно. А вже потім — тебе.

— Підхід правильний. До речі, де нова стаття?

— Та якось не до неї… — згадав Дарину, але розповідати не став. Слід обдумати. Проаналізувати. Перемити кісточки всьому, що сталося… А сталася трагедія. Знову не пощастило в коханні. Тепер, за формулою, пощастить у смерті! Б-р-р-р, який жах. Неправильна формула. Виводимо нову. Не пощастило в коханні — пощастить в розслідуванні. Майже рима. Ось. Така більше до душі. Треба відсвяткувати. Де наш смачненький коньячок?

Велика пляшка «Hennessy» поділилась смакотою з далеким родичем. А кришталевий фужер щедро передав усе Богданові. Хоча ні. Не все. Кілька бурштинових крапель залишив на денці. Щоб водилося. Забобонний…

33

Наступний день. «Nokia» вимагає уваги вже зранку. У компаньйони вкотре прагне головред. Апарат видає мелодію й висвічує прізвище з особливим натхненням. Наче відчуває всю очікувану важливість дзвінка.

— Проснувся, вільний художнику? — із непідробною радістю видихнув Бондаренко.

— Майже. Але непогано б подрімати ще, — озвучив нездійсненну мрію. Одну з небагатьох, слава Богу.

— Облізеш, — перетворив нездійсненність на абсолют. — Не до сну зараз. Знайдено зв’язок між Довганем і заступником міністра. Вони знайомі. Разом бувають у сауні. Кожної суботи навідуються до Гостомеля. До оздоровчого комплексу «Капрі». Підтримують хворму. З такими статками тисячу років жити хочеться. А ще краще — вічно… До їхньої компанії ще входять генерал у відставці Гжицький і бізнесмен Купріянов. Останньому ця «хвірма» і належить. Такий-от клуб за інтересами. Невідомо, правда, за якими.

— У таких людей інтереси завжди одні. Інакше б вони не були «такими людьми».

— Це точно, — погодився Бондаренко. — Думаю, без екскурсії до Гостомеля тобі не обійтися.

— Уже запрягаю. І… — дякую за інформацію.

Люба Асікс раділа зустрічі. Натхненно взяла галоп одразу ж, як тільки опинилася на Кільцевій. Здавалося, машині подобається жити його життям. Усе, що від неї вимагав, робила ніби з великим задоволенням. Нині, на вершині водійської мудрості, не сумнівався, що автомобілі — істоти живі. І що в них обов’язково є душа. У тих, що належали йому, — так точно.

Гостомелем рухався повільніше, ніж належало. Хотів «узяти бліц-інтерв’ю». Можливо, щось цікаве почує про цей «Капрі».

Ось двоє — повновида серйозна жінка й дівчинка років десяти. Мати й дочка? Святковий одяг. Святковий настрій. За плечима малої — невеликий футляр. Наче скрипка.

Зупинився. Опустив скло пасажирських дверей. Поцікавився, як проїхати до комплексу. Жінка почала розповідати. Дівчинка щось роздавлювала носком білої босоніжки. Насправді ж, після вивчення карти маршрут знав чудово. Потрібна зачіпка.

— А що про нього говорять? Ніяких розмов не чули?

— Чесно кажучи, й не знаю, — мовила жінка. — Живемо тут не так давно. Наче не чула нічого. Та й на маршрутку поспішаємо. Концерт у нас. У школі імені Лисенка.

— Зрозумі-і-іло, — протяг Лисиця, — дякую.

Мимо. Але нічого. Продовжимо. Кожна невдала спроба — ще один крок до успішного результату. Закономірність.

Рушив далі. Загледів чоловіка років сімдесяти. Стрункого й сивого. Зупинився. Підійшов. Привітався. Чемно відповіли.

— А ви не скажете, як проїхати до «Капрі», — запитав.

— Чому ж не скажу? — І розпочалася упевнена сага про «праворуч-ліворуч». Лисиця вдавав, що уважно слухає. Кивав то частіше, то рідше, підбадьорюючи співрозмовника.

— А я чув, що він продається, — хотів прискорити розповідь.

— Е, чого не знаю, того не знаю, — мовив чоловік, випірнувши.

— А, взагалі, чий він?

— Та Бог його святий знає. Тепер усе бізнесменське. Державного днем з вогнем не знайдеш. А що там за пан порядкує, то й не скажу.

— А може, щось чули?

— Нічого, чоловіче добрий, не чув. Живу на околиці. Живу собі, хліб жую. Який мій клопіт? Шматок хліба, дрібка солі, кухоль води і «Прима». Та ще — «Шустер-лайхв». Люблю, як оті злодюги чубляться. Хоч і знаю, що про око людське, а все одно цікаво. Артісти.

Богдан подякував. Чоловік пішов. Треба їхати далі.

Трапилося ще кілька подібних «бліців». З такою ж нульовою інформативністю. Марність ідеї з «інтерв’ю» все більша ставала фактом. Але синій колібрі удачі таки зронив пір’їнку: з’явився ще один перехожий. Ніс потертий старомодний портфель, що разом з власником єдналися в гармонійне ціле. Подумалось про однакову кількість літ. Сто двадцять на двох.

Картина віддавала екзотикою. Чи незвичністю. Особливою екзотичною вишуканістю. Несучасною й нетутешньою. Додавали барв борідка й вуса «а-ля Калінін». З переважанням сивини над колись чорним волоссям. Завзятий «вічний революцьонер», що й досі не полишив улюбленої справи. І на схилі літ розцвів новим цвітом. Ну а в портфелі, що пройшов і Крим, і решту напастей, причаїлися заборонені листівки. Або ні — саморобна бомба. Для замаху на царя.

Привітався.

— Моє шанування, юначе, — почув щиру відповідь.

Пропустив свою невідповідність ужитому звертанню. Виправдав теорією відносності.

Повторив «гостомельське» запитання. «Революцьонер» неначебто зрадів. І заходився креслити шлях, уже вивчений Богданом напам’ять. Вирушивши ним, «юнак» обов’язково потрапить, куди треба.

— Дякую, — оцінив не-івано-сусанінські намагання. — А ви не знаєте, кому він належить?

— Чому ж не знаю? — обурився «а-ля Калінін». — Я про тутешніх нуворишів-нуворюг багато чого знаю. І про нетутешніх теж. Тому вони мене й бояться. Уже й замахи готували. І в селищні депутати все ніяк не пропускають. Бо несолодко потім доведеться. І злочинні рішення проводитись не будуть. І сваволі їхній прийде край… Нічого. До наступних виборів обов’язково зареєструю партію. І вона стопроцентно переможе. І фракція наша буде найбільшою. Я вже усе придумав. Ми назвемося «Партія міцних професіоналів». Адже проблема сучасної України — це кричущий непрофесіоналізм в усіх ключових галузях. Коли у владі сантехніки й завгари, колгоспні бухгалтери і їхні коханки. Ми створимо команду майбутнього. На кожній високій державній посаді…

«Ого, — подумав, — а наш шановний „засновник партії“ ще й утопіст. Невиправний».

— То кому ж належить «Капрі»?

Вчасне питання вихопило «міцного професіонала» з виру мрій. Мрій, що намагалися здійснити тисячі романтиків до нього і, ймовірно, ще більше намагатимуться після.

— Купріянову, — видав упевнено. — Є такий серйозний бізнесмен у Києві. На нашу нерухомість і землю теж лапу наклав. А з «Капрі» цим узагалі цікава історія. При Союзі в тій будівлі місцеве ДТСААФ[25] було. Коли СРСР віддав Богові душу, а спритним махінаторам тіло, Петро Артеменко, наш колишній комсомольський босик, зрозумівши, що така махіна краще «сприятиме» його кишені, організував спочатку лазню й кафе при ній. А потім — центр розваг із гральними автоматами. Структура почала давати непоганий прибуток, а наш колишній поборник рівності між людьми все більше став нагадувати олігархика. Тутешнього розливу. Та років з десять тому Артеменко зник. Його машину з трьома групами витягли з Ірпеня вже пізніше. А в «Капрі» з’явився новий господар. Банальна, загалом, історія. Як завжди в біографії людства — про гроші… Але нічого, моя партія вже розправляє крила… До речі, юначе, ви б не хотіли в її члени?

— Ну-у-у… — вдавився нечленоподільністю Богдан. — Треба ознайомишся зі статутом, програмою, ідеологією… До того ж, я «міцний професіонал» у дещо іншій сфері.

Така відповідь партайгеносе не спантеличила. Навіть підбадьорила.

— Ось, — протягнув візитівку, — там є адреса сайту. На ньому знайдете відповіді на всі питання. І телефони, якщо надумаєте до нас. Чи просто захочете допомогти.

«Хоменко Анатолій Іванович, — прочитав Лисиця, — генеральний секретар Партії міцних професіоналів».

— А, до речі, в якій галузі ви професіонал? — не заспокоювався партійний везувій.

— Лінгвістика. Англійська й французька мови.

— Шикарно, — щиро зрадів генсек, — саме те, що треба. Очолите міжнародний відділ.

«Ось тобі й маєш, — здивувався Богдан, — одним махом ще й політичну кар’єру зроблю… Та й запрошує САМ… Життя сповнене несподіванок».

Подякувавши й пообіцявши подзвонити, рушив зазубреним маршрутом.

Ненову будівлю оздоровчого комплексу зовсім недавно причепурили. З використанням новітніх технологій. Яскравий фіолетовий колір одразу ж виділяв з-поміж решти. Не таких гламурних. Які лише заздрісно поглядали на «цукерку». Лисиця подумав: понти. Хоча, людина — це передовсім стиль. Хтось мудро сказав. Тоді це не понти, а просто відчуття стилю. Свого. Неповторного. Втілення внутрішніх рухів. Отакі два різні погляди на одну калюжу.

Люба Асікс упевнено виросла на парковці. Завмерла ліворуч самотнього чорного «Каєна» з обласними номерами. Ввімкнувши сигналізацію, Лисиця рушив до «Капрі».

Із трьох поверхів вікон усі на першому заґратовано. Неподалік центрального входу — переконливих розмірів щит. Перелік послуг і велике, на всю довжину, зображення привабливої жінки. Вона демонструє таке задоволення, ніби вийшла заміж за олігарха й він відійшов у царство небесне прямо на весільній церемонії. Встигнувши, щоправда, заповісти молодій дружині всі свої численні статки.

Щит підказав, що в оздоровчому комплексі на тебе чекає шикарна сауна з басейном, масажний кабінет, солярій, різноманітні косметологічні процедури і ще багато чого такого, що можуть собі дозволити «тільки найкращі люди». Правда, не написано, хто це такі. Значить, кожний вирішує сам. І професор не виняток.

З протилежного від щита боку самотньо димів сигаретою молодик. Середнього зросту. Худий. Засмаглий. Впадали в око розвинені м’язи й коротко обстрижене волосся. Краєм ока бачив, як курій затягується з таким відчуттям, ніби після марафонського забігу припав до джерела життєвої енергії. Нарешті.

Тим часом на парковку в’їхала й стала праворуч від «Каєна» післяпенсійна жигулівська «шістка». Колись білого, а зараз — «брудного» кольору, всіяна дрібними цяточками іржі. Ніби по ній стріляла ціла армія ліліпутів зі своїх «грізних гаубиць». На світ з’явився невисокий міцний чоловік років сорока п’яти з їжаком волосся, нещадно атакованим сивиною. Замкнувши «шістку», рушив до «курця-марафонця». Йшов так, наче тільки-но лишив на парковці не застарілі морально й фізично «Жигулі», а отой чорний «Каєн». Та й життям людства теж керував він.

«Молодець, — оцінив Богдан, — психологія відрегульована».

— Ну що? Поміняв? — востаннє пихнув «курій» і кинув недопалка до урни.

— Поміняв, — підтвердив водій, простягнувши співрозмовникові правицю.

— Таж бачилися зранку, — сказав той, але відповів належно. За протоколом і з усмішкою.

— Я й забув, — почухав потилицю водій. — Вранці як поїхав, наче