Книга: Янголи, що підкрадаються



Янголи, що підкрадаються
Янголи, що підкрадаються

Наталка Шевченко Янголи, що підкрадаються

Моєму янголу з мінливими очима

та

Пам’яті брата присвячую…

Твоє серце зупинилося,

бо було надто великим, Русланчику…

Квіти серця не в’януть.

Спостереження

Пролог

У залі для прийомів амбасади однієї південноамериканської країни вже панувала світська метушня. Щойно завершився концерт, організований благодійним фондом «Усі ми — діти Божі», який опікувався розумово неповноцінними дітьми з різних країн, а також надавав матеріальну допомогу дітлахам із порушеннями опорно-рухового апарату — купував і ремонтував інвалідні візки, влаштовував консультації невропатологів, ортопедів, нейрохірургів та психологів — розмови з останніми однаково потребували і малюки, і їхні батьки, організовував прощі до монастирів та зустрічі зі священиками. Фундацію понад півстоліття тому заснував виходець із України, який емігрував до Америки відразу після закінчення Другої світової війни і там одружився на місцевій красуні, ще зовсім молоденькій вдові, чий син від першого шлюбу страждав на ДЦП. Спочатку діяльність новоствореної інституції охоплювала лише невелику місцеву українську діаспору, згодом перекинулася на всю країну, вже не таку маленьку, потім — на інші континенти, а вже з початком того, що називалося «перебудовою», поширилася, і то значно, по всій території Радянського Союзу. З розвалом останнього осередки фонду «стихійно» зорганізувалися в усіх країнах Співдружності — за цим простежив його засновник, худий, мов ліана, ще досить бадьорий, як на свої сімдесят шість, дідуган із диявольським характером, віслючою впертістю (між собою підлеглі називали його Сеньйор Твердий Горішок) та оманливо янгольським виразом привітних сірих очей. Мігель Мар’яно, в іншому житті — Михайло Мар’яненко — був яскравим зразком, якщо не сказати еталоном мільйонера, що починав із сотнею песо в кишені й досяг усього, прагнучи, за його ж словами, заробити більше грошей, аніж може витратити дружина. Він не полінувався особисто відвідати кожен осередок та перевірити, як там ідуть справи. Особливі сентименти, що й не дивно, дідусь мав до України — він навідався у рідне село, де впорядкував могилу матері, а разом із нею — і весь цвинтар, він зустрічався з ієрархами всіх українських церков — окрім, звісно, протестантів — і значний відсоток свого щорічного прибутку щедро відписав саме українському відділенню спільноти, що мало всі ознаки автономії й називалося скромно «Світло Надії». Саме це «Світло» і було головним організатором сьогоднішнього концерту.

Дійство вийшло ультракоротким, хоча насправді це не мало жодного значення, бо влаштовувалося воно виключно з метою довести, що добровільні пожертви і гроші з аукціону, який мав відбутися після виступу дітей, підуть на їхні ж потреби, а не в чиїсь і без того пухкі гаманці. Більшість лотів були зроблені руками маленьких недужих українців: картини, намальовані їхніми тремтячими пальцями, фігурки з пластиліну, композиції з гілочок, гербарії, дерев’яні дощечки з випаленими на них візерунками, але серед усього цього, за висловом одного банкіра, «мотлоху» траплялися справжні цікавинки з приватної колекції дона Мігеля. Нічого особливо цінного, ніяких гучних імен — просто хороші, оригінальні роботи молодих художників із діаспори — малярів, скульпторів, ювелірів, але вони забезпечили прихід потрібних людей. Далі, сказав сам собі сеньйор Мар’яно, — справа техніки.

Власне, концерт складався з п’яти українських народних пісень, виконаних дитячим хором «Струмочок». Голоси малечі, правдиво дзвінкі й чисті, іскрилися та переливались, як джерельна вода сонячного дня, а присутні відводили погляди від інвалідних крісел, від тоненьких, понівечених хворобами рученяток і ноженят, а особливо — від пекучо зрілих очей, величезних від болю та самотності, для дитячих личок якихось навдивовижу несподіваних у своїй дорослості. Усі, включаючи організаторів, зітхнули з полегшенням, коли дітлахи закінчили виступ і роз’їхалися, самі або в супроводі батьків, на своїх візках по амбасаді. Тут на гостей чекало іще одне випробування — гурт розумово неповноцінних малюків, які під веселу пісеньку про коника в траві взялися за руки й стали у танок. Їхні рухи були уповільненими й невпевненими, та все ж «дебіленята», як їх уголос назвав один присутній у залі урядовець, примудрилися перекинути кілька ваз із квітами — з тих, що стояли на підлозі, збити з ніг офіціанта, який, намагаючись ухилитися, вивернув на себе тацю з напоями, і обірвати шифонову шлярку на сукні почесної гості. Хлопчик, який зробив останній подвиг, страшенно ним тішився і сміявся, махаючи своїм трофеєм, мов прапором, а жінка, незворушна, як скеля, ще й, здається, вагітна, погладила малого по темному «їжачку» на деформованій голівці, пальцями витерла слину, що текла в дитини з рота, і, коротко сказавши щось дону Мігелю, — у відповідь на її слова він схвально кивнув — рушила до виходу. За нею майже побіг якийсь опецькуватий чоловічок у смокінгу, що пасував йому, як корові сідло.

— Американка, — визначив чиновник, допиваючи своє віскі і з помітним задоволенням спостерігаючи, як малеча у супроводі вихователів залишає залу. — Або англійка, точно не скажу. Звідкілясь звідти, — і рука із діамантовою запонкою на манжеті білої сорочки махнула кудись на захід. — Тільки буржуї здатні таке терпіти, ще й сміятися. Носяться з тими інвалідами, як із цяцьками. Кажуть, науковий підхід і ще щось таке, про рівноправних членів суспільства… А треба, як Сталін: зібрати всіх цих виродків — і в табори! Хай там працюють! А з тими, хто не може — то краще, як Гітлер! Треба…

— Яка чудова думка! — перед оратором стояв сеньйор Твердий Горішок; він важко спирався на ціпок, але від цього чомусь здавався ще стрункішим — військова постава, пряма, незважаючи на вік, спина, очі — свинцево-сірі океани презирства, й ані сліду акценту у вимові. — Я саме складаю перелік тих виродків, які не можуть у нас працювати. Вам відведене почесне перше місце. Як ваше прізвище?

Промовець трохи знітився, але відразу ж пішов, навіть не вибачившись. Дон Мігель зітхнув. Інколи йому здавалося, що він б’ється головою об стіну. Держава-монстр розвалилася, але встигла зробити монстрами більшу частину своїх громадян, які свято переконані: якщо заплющити очі на проблему, вона зникне. Більшість із них, хоч і ходить до церков, бо нині це, прости Господи, модно, так само, як і раніше, уявлення не має, що таке милосердя взагалі й християнське зокрема. Сімдесят три роки їм говорили, що Бога немає. Що у розумових вадах дітей винні батьки, які багато п’ють або пізно народжують. Що в СРСР усе так добре, що й інвалідів тут майже немає. А ті, які десь залишилися, — герої війни, або просто герої. Так треба. Але ж яка дивна подвійна філософія: з одного боку, держава їм допомагала, органи соцзабезпечення нараховували непогані пенсії — з теперішніми не порівняти — щоправда, змушуючи щорічно проходити медичні обстеження для підтвердження інвалідності навіть тих, які не мали рук чи ніг, а з другого — їх просто викреслили із суспільного життя. І тепер треба змінювати свідомість. Справжні зміни починаються в голові. У Європі та Америці із цим справді жодних проблем — там вони інші, адже проблеми є всюди, якісь підводні течії, якісь нюанси, але такого снобізму — та ще й на порожньому місці! — на Заході не знайдеш. «Дебіленята»! Дон Мігель згадав це щойно почуте слівце, і його породиста сива голова знову смикнулась, як від ляпасу. Хто б говорив! Чи не цей чинуша зі скромною зарплатою й нахабними діамантами на зап’ястках, який старанно й небезуспішно сунеться в парламент, не надто афішуючи, що його мати — хронічна алкоголічка, батько — кримінальник, а сам він не вилазить із венеричних хвороб? Хоча… кого це цікавить? Воістину, країна рівних можливостей — це залишилося незмінним. Чесним людям не місце нагорі — у них слабкі зуби й нігті. Мабуть, якась генетична мутація, і у зв’язку з нею надлишок чесності викликає в організмі нестачу кальцію. Сеньйор Мар’яно гірко посміхнувся. Він побачив свою батьківщину вільною де-юре, а де-факто… чи побачить взагалі? Так важко, а він уже старий… надто старий, хоч і бадьориться, як може. Діти, онуки — всі вони, звісно, продовжать його справу — цю справу, але лиш тому, що він так заповів. Вони зроблять усе належне, виконуючи його волю, та, Боже бережи, якась економічна криза — і першим, на чому заощадять, буде його фундація. І чи може він на них ображатися? Таке життя… Онуки… ні, про це краще не думати — надто боляче. Донька, Рита, так і не пробачила йому… Серце матері, що тут дивного? Він би міг переконати її, адже мав докази, але цього вона просто не винесла б. Так, він утратив її, але Рита — жива, і, слава Богу, має ще дітей… той був не єдиним сином. А в нього теж є команда, і це вже чимало. Є люди, яким він довіряє і які віддані — не йому особисто, ні, і не його грошам, хоч як дивно, а цим дітям — беззастережно. І вони не зрадять малюків навіть тоді, коли останнє, чим зможуть допомогти, буде особистий догляд за хворими. Є Дана і Любомир, є Ігор та Марні, Марко і Тамара. І Денис — звичайно, як він міг забути про Дена?! Роки… Щось кольнуло в серці, раптом стало важко дихати, на груди ніби лягла пудова брила. Ні, тільки не сьогодні! Не зараз, не тут! Помітивши, що з дідом щось не гаразд, підбігла онука гарненька, чорноброва. Підвела до нього схвильоване личко. Іванка. Він назвав її на честь мами, та в родині всі кличуть її якось інакше, а як — щось він ніяк не пригадає.

— Дідусю, що?

Стривожені карі очі зазирають прямо в душу. «Що, синочку? Де болить? Ходи до нені». Неймовірним зусиллям волі, від якого на чолі виступили великі краплі поту, пан Михайло опанував себе.

— Скажи матері, Іванко…

— Діду! — мала вередливо округлила губенята. Мала… а скільки ж їй? П’ятнадцять, ні… Шістнадцять. Точно. Не така вже й мала. Її прабаба в ці літа носила вже другу дитину.

— Я — Хуаніта. Скільки разів казати?

— Іванко, — з притиском повторив дід, напружено пригадуючи ім’я невістки, — попроси… Урсулу, щоб відвезла мене додому. Я не залишуся на аукціон. Я… щось мені недобре.

«Ходи до мене, синку. Я поцілую — і все мине».

Глава 1

1988 рік

— Мамо, ти не повіриш, — Дана зірвала з плеча важку, набиту книжками шкільну сумку, кинула її на підлогу і, сяючи зеленими очима, швидко перетнула крихітний передпокій та штовхнула кухонні двері, — я посіла перше місце на міській математичній олімпіаді! Кляте перше місце! Інтеграл заявив, що в мене мозок, як калькулятор і що я… О, чорт!

За столом розміром із шахівницю сиділа ще зовсім молода, пишних форм білявка. Її кругленьке, гарненьке личко ледь помітно змінилося від звуків дзвінкого юного голосу — по ньому пробігли легенькі брижі, подібні до тих, що утворюються на поверхні озера від легкого вітерцю, а в сірих, туманних очах відбилося легке роздратування.

«О ні, тільки не це! Не зараз! Знову…»

— Твоєї мами немає вдома, — нетерпляче зронила жінка і, звертаючись до чоловіка навпроти — Дана бачила його лише зі спини, — пояснила: — Це моя небога.

Спина, обтягнута чорним, блискучим від потертості піджаком, володіла напрочуд неприємним, деренчливим та писклявим фальцетом, яким і відповіла:

— Он як?

А потім озирнулася, і з’ясувалося, що й лице — чи, ліпше сказати, писок у неї блищить, як і костюм — масно та неохайно. Обмацавши Дану нахабним поглядом, дядько повернувся до блондинки, яка знервовано, тремтячими пальцями поправляла вкладене у вигадливу зачіску пишне фарбоване волосся, і поблажливо мовив:

— Не треба пояснень. Ця кобилка не може бути твоєю донькою — хіба що ти народила б її в десять років.

Жінка силувано всміхнулася — її тонкі, підфарбовані чудернацькою темно-рожевою помадою губи ворушилися, судомлячись, мов дощові черв’яки. Вона почувалася ніяково, але не настільки, щоб припинити цю гру «Не-кажи-йому-хто-ти-мені-насправді». Дана зітхнула — вона любила свою неню, та інколи зовсім її не розуміла. А ще їй украй не сподобалося, що черговий материн «останній шанс» назвав її «кобилкою». Так, вона у свої одинадцять років виглядала ледь не на чотирнадцять, так, вона була рослою, незграбною, з довгими й тонкими, як гілки, руками, ногами, схожими на більярдні киї, та формами соснової дошки, однак усе це не давало права дядькупідсвинку ображати її. Настрій, щойно такий піднесений, упав нижче плінтуса. Дана, зсутулившись — це завжди траплялося з нею, коли хтось «тактовно» вказував на її надто високий зріст, — попленталась до виходу. Услід їй пролунало:

— Інтеграл — це прізвисько їхнього математика.

О, яке доцільне пояснення! Невже мати думає, що того кнура це хвилює?

— То що він сказав? — це вже адресувалося до доньки.

— Нічого особливого, — Дана не втрималась і мстиво додала: — Я все розповім мамі.

Причиняючи за собою двері, вона почула фальцетове:

— Твоя сестра заміжня?

— Ні.

— Помітно. Цій лошиці — твоїй племінниці — бракує твердої чоловічої руки.

Дана з усієї сили вдарила кулаком об одвірок, на очі навернулися сльози — від болю і злості. Доки це триватиме? У тітки Олени справді не було чоловіка — вона, сміючись, називала це вінцем безшлюбності сестер Тиктор, — але вона скрутила б в’язи кожному, хто насмілився б кинути на Дану бодай кривий погляд. На відміну від мами, яка вважала доньку чимось на кшталт ненависного паспорта — живим свідоцтвом її чималих літ — і ховала свою дитину від кавалерів, щоб не відлякувати їх спочатку. Так вона завжди говорила — спочатку. Я потім скажу йому правду, повторювала мама, мило червоніючи. Мабуть, малося на увазі «після весілля» — завжди думала Дана, проте нагоди перевірити це, на її щастя, жодного разу не трапилося. «Потім» уперто не наставало. «Спочатку» в матері бувало ледь не щомісяця, але до щасливого завершення справа не доходила.

Іноді з цього приводу мати мов сатаніла — Дана цього не розуміла. Ти ще надто молода, щоб тямити таке, говорила тітка Олена, безцеремонно випихаючи небогу з кухні, де несамовито репетувала її мати, а Оленина сестра Майя. З-за дверей линув брязкіт розтрощених тарілок і вигадливі прокльони. Похнюпившись, дівчинка поверталася до підручників, уявляючи себе принцесою в королівстві фактів і цифр, а щастя — життям без жодних емоцій.

Так було від самого раннього дитинства Дани, та з того дня, коли їй зрівнялося десять, буйні спалахи у Майї почали змінювалися глибокими депресіями, і невідомо, що було краще. Під час нападів глибокого пригнічення мати тихо плакала, інколи навіть скавчала, як поранене звірятко, і, схлипуючи, повторювала, як заведена: «Ну що зі мною не так?!» Із цим більш ніж риторичним запитанням вона чіплялася по черзі до сестри, доньки й радіоприймача. Сестра й донька мовчали, а трипрограмне радіо, що в народі ніжно називалося «брехунцем», говорило щось про гласність, перебудову та демократію. Тоді мати шаленіла.

— Перебудова! — вигукувала вона з піною біля рота. — Демократія! Все будують і галасують, а їсти нічого!

Втім, нічого їсти у їхньому домі було відколи Дана себе пам’ятала. Бо для того, щоб купити хоч якоїсь їжі, треба було або ставати у довжелезну чергу за всім — від цукерок до масла, або ж іти на базар, але ні того, ні іншого Майя ніколи не робила. Просто не могла собі дозволити змарнувати три години на чергу за свіжим коропом чи ковбасою — їй треба було влаштовувати своє життя. «Особисте життя, якщо ви розумієте, про що я», — казала Майя і грайливо підморгувала. Звісно, всі розуміли, про що вона. Але від цього крихітний «Морозко» на кухні не ставав повнішим.

Дана чесно намагалася навчитися готувати, але в неї нічого не виходило. Перша її спроба зварити такий борщ, як у покійної бабці, закінчилася катастрофою, внаслідок якої довелося наново білити стелю. Дана пробувала ще й ще, сподіваючись досягти свого бодай упертістю. «У мене не виходять перші страви, — думала вона; — то спробую зробити щось із м’яса». Безнадійно. Єдине, що їй вдалося — це дістати м’ясо, але тим рагу, яке з нього вийшло, плювалися навіть дворові коти. З рештою продуктів було не краще. Овочі, риба, крупи — все це, немов знущаючись над нею, незмінно виходило якимось позбавленим смаку, то напівсирим, то перевареним, і близько було не схоже не те що на бабусині смаколики, а й на ту звичну їжу, яку Дана часом куштувала в гостях у шкільних подруг. Вона взагалі погано справлялася з тим, до чого не можна було застосувати математичні закони, і побивалася, що досі ніхто не здогадався записувати кулінарні рецепти у вигляді формул, а поради на кшталт «борошна, скільки візьме» просто заводили її в глухий кут. Від голодної смерті сім’ю Тиктор рятували напівфабрикати, доки вони ще були у продажу — болгарські супи з консервних банок та рідкісні, як та комета Галлея, з’яви на кухні тітки Олени: вона вміла варити картоплю і смажити яєчню. Часто Дана, дивлячись на таких подібних і водночас таких різних сестер, шкодувала, що вдачею вона не в тітку, і водночас тішилась, що, за словами матері, схожа, як дві краплі води, на «того вилупка» — на невідомого їй батька.



Мама народила її у сімнадцять років і з притаманним їй своєрідним почуттям гумору охрестила позашлюбну доньку Нежданою, цим знявши з себе будь-які зобов’язання щодо відповіді на вічне запитання дітей, котрим судилося рости в неповних сім’ях: «Ким був мій тато?» «Твій тато — прочерк! — зловтішно репетувала Майя, помахуючи зеленошкірим свідоцтвом про народження, коли Неждана втретє — це сталося невдовзі після того, як вона пішла в перший клас — спитала про заборонене. — Великий жирний прочерк! Ти задоволена?!» Але Дана задоволена не була, бо перед цим підслухала чергову сварку матері й тітки. «Ти просто сука! — кричала Олена. — Чому ти не вписала дитині в метрику якогось вигаданого дядька?! Як їй тепер паспорт отримувати?» — «А чого це має мене обходити? — холодно поцікавилася Майя, — так вона завжди говорила з сестрою. — Якось отримає. Буде Іванівна. Або й так переб’ється. Матиме лиш ім’я та прізвище, як справжня європейка. І нехай радіє, що я їй у татусі не записала якогось Хуліо, бо по батькові то звучало б геть непристойно!»

Радіти з того приводу, що вона — безбатченко, Дана так і не навчилася, хоча дуже старалась. Потай вона сподівалася, що тітка Олена одного прекрасного дня таки розкриє таємницю її народження, і геніальний, як Ейнштейн, король чарівної країни Математиків отримає листа з барвистою маркою, відкриє його й заплаче, дізнавшись, що в нього росте така талановита донька. Однак, як потім з’ясувалося, у той час, коли Майя завагітніла, Олена навчалася в Одесі і необхідною Дані інформацією не володіла. Та й бабуся Неждани, що мешкала в невеличкому будинку на околиці столиці й померла, коли дівчинці виповнилося десять, хоч і перебувала тоді поруч із молодшою дочкою, була обізнана в цій справі не більше за старшу. Оскільки непорочне зачаття за версію з’яви Дани на світ сім’єю Тикторів до уваги не бралося, доводилося визнати: батько Неждани виявився негідником.

— Мабуть, він був не дуже хорошою людиною, якщо втік від Майї, ледве почувши, що вона чекає на тебе, — так це звучало у поясненнях бабці Ліди, котра, промовляючи це, без упину гладила онуку по голові. Зелені оченята дивилися допитливо.

— Я б теж від неї втекла — на його місці. А чому мама не зробила аборт?

Бабуся зойкнула, притиснувши руки до грудей.

— Чому вас там навчають у цій школі?

— Це не в школі, — серйозно пояснила Дана. — Я знайшла мамин щоденник, де вона пише про те, як шкодує, що не зробила аборт. Я не знала, що це таке, тому пішла в бібліотеку. Тепер знаю. Хто її відрадив? Ти?

— Лікар. Іншої вагітності у неї могло б і не бути. А читати чужий щоденник — погано.

Слова «погано» Неждана не розуміла.

— Тобто неправильно?

— Саме так.

— Але чому?

— Бо його пишуть не про чужі очі.

— Бабусю, — тихо сказала онука, — він лежав у мене на письмовому столі, розкритий саме на цій сторінці. Я побачила його вчора вранці, бо позавчора знову питала, хто мій тато.

Баба Ліда чомусь заплакала. Мабуть, через свою вражаючу некомпетентність, думала Дана, яка взагалі не любила сліз. Вона сердилася, що так нічого й не дізналася про батька. Вона не знала, як його звуть (чи, може, звали), вона не відала, звідки він узявся, куди подівся, і чи багато часу йому знадобилося, щоби втямити, з якою фурією він має справу, і драпонути світ за очі. Згодом він став для Дани узагальненим типажем отця, і вона вже й сама не знала, чи хоче конкретики. Навіщо це їй? Заради знання? Але знання — це тягар, і вже семирічною дівчинка відчувала, що не впорається з ним. А тінь — це щось легке і безплотне, тому тато став тінню. Спогадом про те, чого Дана ніколи не мала — про сім’ю, і ще чимось персональним і патетичним. Невідомий Татусь. Як в образі Невідомого Солдата втілилися всі воїни — відомі й безіменні, котрі проливали кров за рідну землю, так і образ Невідомого Татка уособлював усіх татусів, що відмовилися від своїх дітей або й узагалі нічого не знали про їхнє існування. Невідомий Татко не мав імені, прізвища, місця роботи та кольору очей. Він не був ані блондином, ані брюнетом. Його неможливо було собі уявити, бо він не мав ніякого вигляду, але він існував. Цей безперечний факт несподівано підтвердився у другій чверті третього навчального року Дани, бо їй пощастило потрапити до експериментального класу, в якому статеве виховання викладали аж два уроки. Слухаючи піднесену промову вчительки про те, яке велике кохання передує зачаттю дитини, Неждана почувалася ошуканою, так, ніби їй неправильно доводили істинну теорему. Дівчинці хотілося встати і крикнути: «А як же мій батько? Навіщо це перебільшення?» Повинно бути і є насправді — вона надто добре засвоїла різницю між цими двома поняттями і визначила її, як прірву, хоча зазвичай уникала поетичних порівнянь. А з третього класу Неждану відразу перевели до п’ятого — у дівчинки справді виявилися неабиякі математичні здібності. Бабця-листоноша, мати-телеграфістка і тітка-іхтіолог як генетичне підґрунтя не витримували жодної критики. Хіба що… тато?

Глава 2

1990 рік

Дана сиділа біля вікна в кімнаті тітки Олени й мов зачарована спостерігала, як великі краплі дощу збивають із кленів пожовкле осіннє листя. З маминої спальні вже півгодини лунали недвозначні стогони і зойки, а оскільки стіни в їхній квартирі люб’язні будівельники зробили з фольги, вийти на кухню й бодай відкрити собі якісь консерви не було ні найменшої можливості. «Не дай Боже, я почую звуки, які мене відволікатимуть», — сказала якось мама й заліпила доньці потиличник, що мало означати: двічі я не повторюватиму. Неждана подумала, що насправді відволікти матір може лише пряме влучання авіабомби, однак її думкою ніхто не цікавився. Їсти хотілося страшенно, і навіть дощ не заколисував, як це бувало завжди, а навпаки, пробуджував дивне відчуття голоду і спраги, яке стосувалося не тільки і не стільки їжі. Дана чогось прагнула, але чого — вона й сама не знала. Успіху? Цього добра в неї хоч греблю гати — можна позичати. Вона перескочила ще один клас — сьомий, і виглядало на те, що вона стане наймолодшою випускницею за всю історію фізико-математичної школи, до якої її зі звичайної, загальноосвітньої, рік тому перевели за рекомендацією Інтеграла. Математик, у миру — Петро Олексійович Охріменко, довго розмовляв про щось із директором технічного ліцею, як це тепер називалося, але в тому кабінеті двері були товстими, добротними, і Дана нічого не почула, хоча так притискалася до чорного дерматину, що аж вухо почервоніло. Саме в позі «зет» її зненацька застала секретарка директора, але нічого не сказала й мовчки сіла на своє місце, з усмішкою спостерігаючи, як зніяковіле дівча відскакує від дверей. Потім Неждану запросили до кабінету — Інтеграл вийшов, а вона залишилася віч-на-віч із місцевим Зевсом-Громовержцем, невисоким, вертлявим брюнетом у завеликих як для його обличчя окулярах, за тонованими скельцями яких виблискували схожі на коричневий топаз очі.

— Ну, привіт, друга Ковалевська, — озвався директор після хвилинної паузи, упродовж якої він уважно роздивлявся Дану.

— Чого це ви так вирішили? — не вітаючись, запитала вона.

— Це не я вирішив, а твій учитель. Ми ще подивимося, що ти за пташка.

Дана усміхнулася:

— Моє прізвище — Тиктор.

— А моє — Миколович.

— Той самий?

— Який той самий?

— Георгій Іванович Миколович, автор підручника «Алгебра і початки аналізу»?

— Ну, я не сам його писав.

— Дурня. Звичайно, самі. Ваш стиль проглядає дуже виразно, особливо в теоретичній частині. А кого ви там мусили дописати собі в співавтори, то вже інша справа. Ось, наприклад, хто така Ковальчук?

— Хто такий, ти хотіла сказати?

— Якщо «такий», то чому в кінці підручника написано: «Ковальчук Людмила Семенівна»?

Георгій Іванович засміявся.

— Що ж, принаймні пам’ять у тебе добра. А Людмила Семенівна — другий заступник міністра освіти.

— Я так і думала.

— Я бачив твої роботи з олімпіад.

— Я теж їх бачила.

Сміх Миколовича став гучнішим.

— Тобі не цікаво, що я про них думаю?

— Ні. Я й так знаю: «Непогано, дівчинко, якщо ти справді писала це сама».

— О, якраз щодо цього я не маю жодних сумнівів.

— То якої ви думки?

— Вражаюче.

Дана раптом відчула таке полегшення, що в неї аж ноги затремтіли.

— Сідай, будь ласка, — запросив директор, і, коли дівчинка вмостилася за довгим столом для нарад, поклав перед нею аркуш паперу, кулькову ручку і збірник задач з основ вищої математики для одинадцятого класу.

— Задача шоста на дванадцятій сторінці, — диктував він, — восьма на сорок п’ятій і тринадцята на сто сімдесят першій. Поки що досить. Відповіді в окремій брошурі, так що списати не вдасться. Вперед!

«Дитячий садок», — розглядаючи умови першої задачі, подумала мала. Друга була ще легша, однак над третьою довелося попрацювати. Миколович вийшов кудись у справах і повернувся за сорок хвилин. Дана розважалася тим, що складала літачок зі списаного паперу.

— Нічого не вийшло? — співчутливо запитав він.

Неждана підстрибнула, крутнулася — добре, що крісло це дозволяло — навколо своєї осі і, квапливо розгорнувши пожмаканий аркуш, простягнула його директору.

— Четвертої задачі я тобі не задавав, — зауважив той.

— Ну то й що? Я знайшла її сама.

Якийсь час Миколович тупо дивився на аркуш, потім перевів погляд на дівчину, потім перегорнув папірець і стиха промовив:

— Ласкаво просимо, маленька Тиктор.

Єдиний, за ким сумувала Неждана, залишаючи свою, як вона любила повторювати, ну дуже середню школу, був Інтеграл — викладач математики і вихователь від Бога, чоловік, який багато в чому замінив їй батька. Петро Олексійович примітив некрасиву руденьку дівчинку ще тоді, коли нудьгував у складі приймальної комісії для першокласників, підміняючи свою хвору дружину — вчительку початкових класів. Мала з рідкісним-іменем, що до школи прийшла чомусь у вісім років (насправді «добра» мама просто замоталася й «забула оформити все вчасно»), озвучила вказаний у букварі віршик про білочку так легко, що це викликало підозри — а чи не завчила вона його напам’ять до іспиту? Іспит, звісно, був умовним, і проводився радше з метою хоч трохи уявити собі рівень підготовки діточок, бо до першого класу брали всіх, окрім розумово відсталих. Однак у випадку з Нежданою Тиктор учителів охопив азарт.

— Може, почитаєш нам щось із «Читанки»? — вкрадливо поцікавилася директорка школи, пишна дама бальзаківського віку з лицем, круглим, як місяць уповні, та дбайливо вкладеною пізанською вежею бузкового волосся на голові. «Читанкою» називалася добірка невеличких оповідань та казок для другого класу. Дана кивнула.

— Залюбки.

Слова, що називається, відскакували у дівчинки від зубів. На проставлені наголоси вона навіть не дивилася, читала дуже швидко, але виразно, з усіма необхідними паузами та інтонаційними забарвленнями.

— Так-так, дуже цікаво, — пробурмотіла директорка, коли Дана закінчила декламувати.

— Тепер… гм… будемо рахувати. Що більше — два чи п’ять?

Дівчинка зняла грубі окуляри в чорній оправі, потерла пальцями повіки, сяйнула на комісію неймовірними, безсоромно яскравими зеленими очима і ввічливо поцікавилася:

— Розумніші запитання є?

Першим розсміявся Петро Олексійович, щосили намагаючись не зважати на шоковане обличчя директриси.

— У скільки років ти навчилася читати? — спитав він, заспокоївшись.

— У три.

— А в тебе є улюблена книжка?

— Цілих дві, — гордо сповістила крихітка, начепивши окуляри на перенісся.

— І які ж?

— «Магістр розсіяних наук» і «Математика для п’ятого класу».

Отак усе й почалося. Інтеграл — так його називала вся школа, навіть колеги, і так, іще гаразд не знаючи, що означає це слово, подумки іменувала його Дана — мав феноменальний нюх на таланти, був безмежно відданий учням, тим предметам, які читав, і рідній школі — саме в такому порядку. Маленька напівсирота, допитлива, цікава до всього, як кішка, здібна, як чорт, і зворушливо негарна чимось торкнула його серце — суворого батька трьох синів. Він навчив її всьому, що знав про математику і про життя, та дуже скоро відчув, що загальних знань їй не досить.

— Тобі треба перейти до школи з математичним ухилом, Дано, — сказав він їй. — Ти своє наздоженеш. Я про це подбаю.

І дотримав слова. На свято Першого дзвоника у новій школі, тобто в ліцеї, прийшло двоє дорогих Дані людей — Інтеграл і тітка Олена. Петро Олексійович, як завжди, горбився, та ще й голову нахиляв так, що підборіддя майже торкалося грудей, — своє прізвисько він і отримав за те враження, яке справляла його чудернацьки зігнута постать, — зате в руках тримав айстри кольору червоного вина. Це були перші квіти в житті Неждани.

— Мені подобається твій учитель, — сказала того ж дня тітка Олена, забираючи небогу після уроків. Нова школа містилася в центрі, далеченько від їхнього дому, і хоч дівчинка була вже цілком самостійною, тітка по можливості заїжджала за нею. Останнім часом така можливість випадала дедалі частіше — роботи в науково-дослідному інституті було небагато.

— Він більше не мій учитель, — заперечила Дана.

— Він завжди ним буде. Прикро, якщо ти цього не розумієш.

Неждані стало соромно. А рівно через місяць після цієї пріснопам’ятної розмови вона дізналася, що Петро Олексійович Охріменко, повертаючись із Чернівців, де жила його мати й де народився він сам, намагався заскочити в поїзд на ходу, але послизнувся і впав прямо під колеса вагона. Ховали його в закритій труні. Неждана поїхала на Буковину віддати останню шану тому, хто назавжди залишився її наставником. На віко домовини тихо лягли рубінові айстри.

Повернувшись, дівчинка ще з більшим завзяттям взялася до навчання. Викладачі ліцею тільки головами хитали та округлювали роти в німому захопленні, перевіряючи її контрольні роботи. Їй віщували блискуче майбутнє, і вже ніхто не сумнівався, що політехнічний інститут прийме Неждану Тиктор на будь-який обраний нею факультет без усіляких вступних іспитів. Її називали «розумниця» і «міс Алгебра», її любили вчителі — за старанність та сумлінність, і однокласники, більшість яких були хлопцями, — за те, що вона була «своїм хлопцем», уміла грати в футбол і ніколи не скиглила, хоч би що трапилося. Вона мала успіх. Ні, не так, вона досягла успіху. Він не впав їй з неба. Їй нічого ніколи не діставалося просто так. Вона тяжко працювала, і в результаті… що? Та нічого. У неї ніколи не було справжньої сім’ї, але досі Дана не усвідомлювала так гостро, що вона цього потребує — родинного тепла й затишку. Та що до її потреб мамі, яка не може змиритися з тим прикрим фактом, що їй уже аж тридцять, і ненавидить доньку за те, що та не дає їй про це забути, чи тітці Олені, милій і люблячій, та лиш на крихту менш легковажній, ніж її сестра? Дана зітхнула і прислухалася. Зойки за стіною ніби стихли, зате дощ припустив із новою силою, перетворившись на справжню зливу, а тітка, напевно, як завжди, забула свою парасольку. Зараз вона з’явиться — мокра, як хлющ, сьогодні п’ятниця, у неї короткий день — і, напевно, принесе щось смачненьке… Остання думка відчутно додала Неждані оптимізму. Де саме в умовах тотального дефіциту тітка дістає ті делікатеси, Дана не мала жодного уявлення.

Жити стало тяжко. Радянський Союз агонізував, і це бачили навіть ті, кого це лякало. Він корчився та бився, як величезний кит, і хвилі, що розходилися від його тіла, більше скидалися на цунамі. Влітку цього року Україна прийняла Декларацію про державний суверенітет, а місяць тому почалося те, що пізніше увійшло в історію, як «революція на граніті» — голодування студентів. Дана кілька разів ходила на площу Жовтневої революції, дивилася на бліді, рішучі обличчя молоді, на білі пов’язки з написами «Я голодую» на ще зовсім дитячих чолах, і тихо ридала. Одного дня її сльози привернули увагу величезного, як ведмідь грізлі, студента з пронизливими і водночас добрими чорними очима.

— Не плач, мала, все буде добре, — проникливо сказав він, та ще й підморгнув. — Ми тут для того, щоб ти більше не рюмсала. Хочеш до нас приєднатися?

Дана кивнула.

— Скільки тобі років?

— Тринадцять, — відповіла Дана.

— Забудь. Ти на вигляд старша, ось я й подумав… Школярі нам ні до чого.

— То, може, вам пиріжків принести? — наївно запропонувала дівчина, переповнена бажанням хоча б чимось допомогти таким приємним людям. Велетень лунко розреготався, а біля нього, якось нізвідки, ніби матеріалізувавшись із повітря, виник в’юнкий блондин у порепаній куртці з чорного шкірзамінника та заношених до масного блиску джинсах.

— А вона не провокатор? — насторожено спитав він у друга і скосив очі на Дану, вочевидь, чекаючи, що зараз вона дістане з кишені посвідчення із золотими літерами «ПРОВОКАТОР» на червоній шкоринці, і, ніяковіючи, подасть його хлопцям. Неждана справді зніяковіла, однак з гідністю заперечила:



— Нічого подібного.

Її підтримав чорнявий велетень.

— Та ти глянь на неї! — закликав він блондина. — Це дитя ще в школі вчиться. Ні, вона не провокатор. Вона просто руде янголя.

Із цими словами він нахилився, чмокнув її у щічку, а правою рукою розміром з екскаваторний ківш ляснув Неждану по попі, надаючи необхідного прискорення.

— Давай, біжи до своїх підручників.

Дана побігла, але не до підручників, а до тітки, і, захекана, ковтаючи слова, поспіхом спитала, чому голодують студенти.

Тітка Олена ніколи не любила зайвої патетики, але того дня стиха виправила небогу:

— Не «чому», а за що. За свободу.

Тим часом свобода повернулася до своїх захисників не найкращим боком. Так чи інакше обривалися роками налагоджені зв’язки; в Україні, згідно із задумкою кремлівських диктаторів та вигодою Держплану, майже не було підприємств із замкненим у межах власних кордонів циклом виробництва. Промисловість конвульсивно смикалася, як тяжкохворий, якому нагло відключили апарат штучного дихання. З магазинів зникли геть усі продукти; чергу за хлібом люди займали з шостої ранку, а за прилавками, заваленими консервованою морською капустою, разом із бляшанками припадали пилом продавці. Почалася інфляція — те, що раніше було терміном, який мешкав виключно на сторінках підручників із політекономії та в газетних статтях про «загниваючий капіталізм» і «дикий Захід», зістрибнуло з паперу, вишкірило відрощені зуби й заходилося шматувати зарплати та пенсії. Введення карткової системи з відривними купонами мало б поліпшити продовольчий стан республіки, але якщо й поліпшило, то цього ніхто не помітив. Утім, головного болю працівникам торгівлі ця новація, безумовно, додала: озброєні ножицями й матом крамарі вирізали крихітні паперові квадратики, без яких гроші фактично стали недійсними, потім, уже після зміни, розкладали їх за зазначеними на них номіналами і пильно стежили, щоби сума виторгу збігалася з сумою купонів. Робилися ці підрахунки після закриття магазину, і не дивно було побачити освітлені десь опівночі вікна склепу, за якими метушилися озвірілі від криків, сварок та перенапруження продавці.

Однак для переважної більшості людей усі ці негаразди самі собою відійшли на другий план. Вони сприймались, як щось тимчасове, що слід перетерпіти, аби далі було все гаразд. Одного чудового липневого дня біля київської міської ради злетів у небо синьо-жовтим птахом національний прапор України. Запахло волею, і від тих незнаних раніше пахощів паморочилася голова. Газети наввипередки друкували сенсаційні матеріали — про культ особи Сталіна, про радянські концтабори, про життя партійної верхівки, і факти ці поволі привчали народ думати. Багато хто лякався цієї «зливи гласності», однак ховати голову в пісок було вже запізно — її струмені сікли сплячих українців, як батоги. І люди прокидалися.

До всього, що діялося навколо неї, Дана ставилася по-філософськи. Маючи суто математичний склад розуму, вона добре усвідомлювала: те, що більше не може існувати, зникає. Вона не надто захоплювалася історією, бо те, що було колись, її не цікавило, але на одному з уроків вона почула те, що запам’ятала на все життя. Усі імперії рано чи пізно розвалюються, сказала сива вчителька юним «технарям», засмученим через те, що їх змушують витрачати дорогоцінний час на Ехнатонів, Тутанхамонів і подібних фараонів. Немає сумнівів, думала Дана, до болю в очах вдивляючись у сіру стіну дощу, що Радянський Союз — це імперія, час якої закінчився. Це — закон, хоча й історичний, а закон можна певний час ігнорувати, але не можна обійти.

З материної спальні, де вже доволі довго панувала підозріла тиша, раптом почувся якийсь дивний звук, схожий на рипіння їхньої старої віконної рами. Якби це було влітку, Неждана й оком не кліпнула б, однак уявити собі, кому знадобилося відчиняти вікно на початку вельми холодного листопада, було досить важко. Певно, їм дуже там жарко стало, маючи на увазі коханців, фиркнула Дана сама до себе і вже хотіла знову втупитись у мокру шибку, коли нарешті почула, як повертається ключ у замковій шпарині вхідних дверей.

Глава 3

Олена повісила дивом не забуту парасольку на прибитий прямо до стіни гачок і ледь помітно збрижила кирпатого, в ластовинні, носа. Міцний аромат неймовірно різкого чоловічого одеколону, змішаний із тютюновим димом та смородом зашкарублих шкарпеток, сповістив чітко, як диктор: у них гість. Той, що гірше татарина. Принаймні для неї та Дани, бо для Майї, без сумніву, це дуже бажаний і неодноразово званий візитер. Черговий і, мабуть, останній на цьому тижні шанс. Що ж, Майю зрозуміти легко. Втім, і її, Олену, теж не складно. Йдеш собі додому, втомлена і зболена, повзеш, можна сказати, відчиняєш двері, і вже з передпокою на тебе тхне козлятиною.

«Дім, милий дім…»

Олена зітхнула. Вона не була святою — настільки, що її навряд чи прийняли б до монастиря бодай послушницею, але її чоловіки принаймні милися дочиста — завжди. І тоді, коли мило видавали за талонами, І тоді, коли воно зовсім зникло з продажу, і талони годилися лише на ерзац туалетного паперу. А ще вона ніколи не приводила кавалерів додому. Це було табу, з якого зле кепкувала Майя, однак Олена знала, як «Отче наш»: там, де її небога, чоловікам не місце. Життя ще візьме своє, і не варто його квапити. Всьому свій час, а поспіх справі не зарадить.

Легка на згадці Дана прожогом вискочила в коридор саме вчасно, аби побачити, як тітка, ще не роздягнувшись, бореться зі своїми черевиками, і несхвально підібгати вуста. Плащ Олени так просяк водою, що здавався чорним, а не світло-сірим, ряба, як курка, шовкова хустина сповзла їй на ліве вухо і здавалася якоюсь піратською косинкою, зухвалою навіть на цих свавільних рудих кучерях. Тітка підвела волошкові очі від мокрих черевиків, які намагалася зняти, як завжди, не розшнуровуючи, і посміхнулася до небоги.

— Грій воду. Я дістала сосиски.

З бойовим індіанським криком, запозиченим із якогось вестерну, Дана помчала на кухню, на радощах забувши звично нагадати, що взуття псується від нечемного з ним поводження, що воно нині дороге, а в них — режим жорсткої економії. Олена лише похитала головою вслід небозі. Знову бідне дівча не мало змоги бодай уроки зробити — щастя ще, що в них дві окремі кімнати, інакше життя Неждани перетворилося б на пекло. Двері Майїної спальні прочинилися, у щілині завтовшки з рейку з’явилося розчервоніле сестрине обличчя.

— А можна тихіше? — ворухнулися на ньому припухлі, в кривавих ранках губи. — Йому шум заважає!

— От курва-мама, делікатний який! — зрідка, але залюбки Олена вміла бути брутальною. — Ніжна квітка духмяних прерій! З якої тільки клумби ти їх зриваєш?

— Ми вийдемо до вечері, — чи то спитала, чи ствердила сестра.

— Та як собі знаєте, а тільки їсти я вам не дам! Бодай ся вдавить, щоби я йому страву від дитяти відривала!

— Це дитя вже вище за тебе! — шипіла в просвіток Майя, звично дратуючись від того, що Олена, киянка в бозна-якому коліні, розмовляє, як гуцулка. Вона робила це не часто, але завжди — зумисне; далися взнаки три роки, проведені на Закарпатті, а відверта зневага сестри до всього, що не вписувалося в суворі рамки міської, позбавленої коренів та барв культури — себто сірого міського безкультур’я, тільки під’юджували Олену. — І не галасуй так, він усе чує!

— Хай корками вуха заткне або й вшивається — плакати не буду! Ти хоч доньку привітала з днем народження? Чи де за африканськими пристрастями таку дрібничку взріти?! Дивись, уже пельку маєш, як в арапа, якогось дня геть мурином зробишся!

— Расистка! — пискнула Майя і грюкнула дверми.

Олена хотіла крикнути щось у відповідь, та біль, що розпеченим обручем охопив поперек, недвозначно пояснив, що бій із сестрою вона програла. Як, утім, і бій з черевиками. Важко опустившись прямо на підлогу, Олена обережно зігнула праву ногу в коліні й узялася за шнурівку, благаючи небо лише про одне: хай Дана поки що залишається на кухні. Господи, молила вона, не втираючи сліз, що дрібними, як зернятка гречки, краплями котилися з очей, зроби так, щоб мала цього не бачила. До кімнати все одно не дістатися, казала собі та Богу Олена, роззуваючи другу ногу, треба трохи зачекати — і все минеться, так завжди було. Тоді вона встане, мовби нічого й не трапилося, і вони разом поласують сосисками з Краснодарським соусом, суворо забороненим, щоправда, її дієтологом. Та дідько з ним і з його заборонами — її життя й так суцільна маца, до того ж сильно перепечена. А ще, тішачись, згадала Олена, вона зліпила торт із саморобних вафель та згущеного молока і заховала його на балконі, на цілу ніч залишила, щоб коржі просякли молоком і щоб не зжерли його Майїні «шанси». А ще десь є чайна заварка — жахлива, вся зі скабок та пилу грузинських доріг, але тепер і це добре, бо цукру, приміром, у домі немає й дрібки, зате торт солодкий…

— Вода кипить!

Олена смикнулася на голос племінниці.

— Уже біжу!

Спробувала піднятися і впала на коліна — біль, як примхливий коханець, не хотів відпускати її. Одного дня, подумала Олена, стаючи рачки й вигинаючи спину — в такій непристойній позі розпечені лещата, що охоплювали поперек, трохи послаблювалися — біль збайдужіє до неї й піде назавжди. Прихопивши із собою її дихання. Але ще не сьогодні. Не тепер.

Ледве випроставшись, Олена почвалала до ванни. Полотняна торбинка з пластиковими ручками, жалюгідно зморщена, як порожній бурдюк, і досі теліпалася в неї на зап’ястку — а десь на самому денці торби перекочувалися сяк-так загорнуті в папір крохмалеві сосиски. Увімкнувши холодну воду, Олена вмилася однією рукою, наліпила на обличчя ультрабадьору посмішку і, як їй здавалося, впевнено вийшла на кухню. Небога, що не відводила очей від крихітної каструльки, почувши знайомі кроки, скоса зиркнула на тітку і скривилася:

— Нирки?

— Радикуліт, — піднесено збрехала Олена і вирішила пожартувати. — Горщик, на який дивишся, ніколи не кипить. Так кажуть англійці.

Дана кивнула, беручи з рук тітки жадану їжу.

— А ще англійці радять не ставити запитань, якщо не хочеш почути брехню, — пробурмотіла дівчинка, однак Олена вдала, що не розуміє натяку.

— Як минув день? — поцікавилася вона. — Тебе привітали однокласники?

— Так.

— Дістала подарунки?

— Аякже! Таблицю логарифмів і набір перфокарт.

— Жах який! — перелякалася Олена, не відразу зауваживши, що Неждана сміється. — Кепкуєш із мене? — втомлено спитала вона.

— Хіба що трохи, — небога прикрутила газ під каструлею і підморгнула тітці. — Ти ж переконана, що я позбавлена дитинства…

— І я, звісно, помиляюся?

— Звісно. Я маю все, що треба.

— А дитинство не потрапило до твого переліку предметів першої необхідності?

— Ніхто не сказав мені, що його слід туди включити, — Дана знизала плечима. — Я народилася дорослою.

— Ні, це не так. Просто, коли я повернулася з навчання, ти вже була…

— Трирічною старою, знаю. Це все тому, що мати мною не опікувалася, а бабуся, замість гратися зі мною, видавала інформацію. Ти не хочеш роздягнутися?

— Я вже роздягнулася.

— Зніми жакет. Тут жарко.

Олена слухняно кивнула, взявшись за ґудзики, і зітхнула, згадавши свої тринадцять років. Чи була вона такою серйозною? Ні. Жодної миті. Її юність — це перше побачення, кіно та морозиво, губи, густо наквецяні поцупленою в мами помадою бурякового кольору, ядучо-солодкий аромат дешевих парфумів «Шахразада» і задоволення, яке вона отримувала від цих невинних речей. Від забав, які повинні бути в кожної тринадцятирічної дівчинки… Чому Дана така до них байдужа? Вона справді не потребує цього чи переконує себе у своїй холодності до розваг, знаючи, що так чи інакше вони все одно пройдуть повз неї?

— Я теж придбала тобі дещо, — схопилася тітка Олена. — Не перфокарти, вже пробач…

— Ні-ні, сиди. Привітаєш мене разом із мамою.

Ось вона, відповідь на всі запитання. Дівчинка ще й досі сподівається, що мати її привітає. Незважаючи ні на що… Кілька років поспіль Олена купувала всілякі дрібнички, які могли б потішити небогу, і напередодні Даниних іменин намагалася підкласти їх сестрі. Я знаю, яка ти заклопотана, з фальшивою, як овочева котлета, турботою говорила вона Майї, у тебе зовсім немає часу бігати по крамницях, подаруй доньці цю брошку чи кліпси, їй буде приємно. Майя з вереском викидала сестрині «подачки» на смітник, і при цьому незмінно кричала, що сама здатна подбати про свою дитину. Однак далі слів справа не рухалася, вона ніколи нічого не купувала. Все, що коли-небудь було в Дани — від брязкалець та пелюшок до колготок і шкільної форми — вона отримувала від бабусі з тіткою.

— Мама натякнула, що цього разу підготувала для мене щось особливе, — викладаючи вже готові сосиски на велику таріль, щебетала Неждана, — і хоч я їй не дуже вірю, бо торік вона говорила те саме, і позаторік, проте… А раптом — диво?

— Все може бути, — нейтрально відповіла Олена, думаючи про своє.

— Я просто… а що, як вона скаже мені, хто мій тато?

Тітка підвелася, легенько торкнулася Даниної руки:

— Ти маєш рацію. Я краще занесу жакет у кімнату. Шкода псувати єдину пристойну річ у моєму гардеробі. А ще я прихоплю торт. І твої подарунки. Постав чайник — і нумо святкувати!

Дана тріумфально посміхнулася тітчиній спині. У неї вийшло! Враження таке, ніби це тітці Олені тринадцять років, та менше з тим, головне — результат! Згадка про примарну надію на відвертість матері, яку буцімто плекає вона, Неждана, й досі — всупереч здоровому глузду — спрацювала, як завжди, швидко й безвідмовно. Насправді нічого подібного мати їй, звісно, не говорила, привітати не обіцяла, а про подарунки й мови не було — навряд чи Майя взагалі пам’ятала про доньчин день народження, зате не існувало надійнішого способу витурити тітку Олену з будь-якого приміщення, ніж надавши обличчю належного виразу легкої печалі, пом’янути Невідомого Тата. А вже опинившись у своїй спальні — Неждана знала це, як таблицю множення, — тітка нарешті перестане вдавати із себе стійкого олов’яного солдатика і прийме знеболювальне. Радикуліт, сказала жінка, яка буквально живе в інституті нефрології. Цікаво, чи всі дорослі вважають підлітків ідіотами? Дана зітхнула й полізла до «пеналу», де на верхній полиці припадали пилом кілька бляшанок зі шпротами — недоторканний запас. Що ж, гуляти так гуляти! Принаймні гарантовано існує одна людина, яка радіє, що свого часу Неждана з’явилася на світ. І людина ця — її тітка. Непоганий початок!

За всієї зовнішньої подібності — як-не-як рідні сестри! — своїм ставленням до життя Майя і Олена різнилися одна від одної, як негр від ескімоса, хоча жодній із них ніхто б не дорікнув зайвою серйозністю. Дані цікаво було спостерігати за ними, дивуватися й захоплюватися — втім, останнє стосувалося тільки тітки Олени. Мама завжди була правильною, як рівносторонній трикутник — звісно, за її особистими уявленнями про правильність. Тітка правильною не була ніколи. Майя вилизувала всіх своїх кавалерів до діамантового блиску, жертвуючи часом і силами, після чого відгодований, відполірований, напрасований і доглянутий чоловік терміново знаходив іншу, молодшу та свіжішу, залишаючи маму з розбитим серцем. При цьому господарські таланти матері трималися винятково у вузькому колі коханців, і ніколи не поширювалися на сім’ю. Тітка Олена такою фігнею не переймалася ніколи, до хлопів ставилася трохи приязніше, ніж до сміття, та, коли вона давала відставку черговому залицяльнику, той приєднувався до когорти таких самих покинутих, що, мов зурочені, блукали в неї під балконом. Щодо куховарських талантів тітки Олени, то, наскільки пам’ятає Дана, примхлива муза кулінарного мистецтва відвідала тітку тільки раз, і жертвою цих відвідин стала саме Дана. Тітка Олена вирішила відійти від приготування класичної яєчні та нудної картоплі й приготувати щось смачненьке. Вона зварила вермішель, перемішала її з рибними консервами в томаті й гоноровито обізвала це місиво «спагеті» — слава Богу, цього не бачив і не чув жоден італієць, бо інакше або на совісті Олени було б людське життя, або сама вона загинула б від рук кулінарного месника. Запах і смак підігрітої кільки став нічним жахом Дани, і вона поспішила запевнити тітку, що та й без цього щедро обдарована природою, для чого їй ще й готувати. Олена радо дала спокій кухні народів світу.

Мама була пісною, як каша Великого Посту, а тітка Олена — смішливою, іскристою, мов шампанське, вічним феєрверком. Мати була низенька, опасиста й метушлива, а тітка Олена, вища і стрункіша за Майю, трималася з поважною впевненістю старшої дружини гарему, якщо не самої валіде. До мами пасувало слово «гарненька», при погляді ж на Олену в чоловіків просто мову відбирало. Шкіра кольору свіжих вершків, несподівані, як для рудої, сині, фамільні очі, що тільки Дану і обійшли, і губи, природне забарвлення яких нагадувало пелюстку рожевої троянди, вкриту напівпрозорим перламутром — тітка Олена являла собою розкішний зразок класичної красуні, знала про це й користувалася цим вправно і звично, не замислюючись, як кравець користується голкою, а інспектор ДАІ — сюрчком та смугастим патиком.

— Я теж хотіла б мати очі, як волошки, — якось вередливо сказала Дана, роздивляючись у дзеркалі пару зелених, котячих зіниць.

— Учися задовольнятися тим, що маєш, — повчально відгукнулася тітка, чомусь зітхнула і вже зовсім загадково додала. — Тим більше, що щастя зовсім не в кольорі очей.

Дана не стала уточнювати, в чому щастя. Вона навіть не стала питати, що таке взагалі оте щастя. Неждана вже нині була набагато розсудливішою не лише за свою безпутну матір, а й за тітку-науковця. Не просто розумнішою, бо математичні здібності, як і будь-які інші, за словами тітки Олени, то справа випадку — дав Бог такий талант, то й добре, а як ні — то ні. Дана була мудрою, можливо, навіть занадто мудрою, такою собі маленькою бабусею, з юним тілом, гострим розумом і світосприйняттям людини, котра багато бачила й багато страждала. Дана про все мала свою думку, і їй було байдуже, чи поділяють її точку зору інші, чи ні. Вона не потребувала схвалення оточення, а те, що її часто намагалися в чомусь переконати, тільки дратувало її. Чому б вам усім не дати мені спокій, часто повторювала вона, і щиро дивувалася, коли оті «всі» на неї ображалися. У цілому світі було тільки двоє людей, чия думка про те чи інше явище, подію, відкриття чи й про її поведінку хвилювала Дану приблизно на тому ж рівні, що і її власна — це Інтеграл і тітка Олена. І навіть те, що вчитель Неждани загинув, нічого не змінило: невідомо звідки у дівчинки з’явилася ідіотська як для математика впевненість, що її він бачить, що він може схвалити чи осудити той чи той її вчинок, але не її. Її він ніколи не судив — так само, як і тітка Олена. І зараз, чекаючи, доки біль покине її улюблену тьотю, дівча каралося від гострого усвідомлення свого безсилля. Тим людям, яких любила Дана, вона нічим насправді не могла допомогти.

— І тоді він сказав: «Або смерть, або ваша любов», — тітка Олена тримала порцелянову чашку так елегантно, ніби перебувала на прийомі в Букінгемському палаці, і лише густий дух лікарських трав, що плив кухнею, лоскочучи ніздрі співрозмовницям, виказував, що у цій філіжанці хлюпався аж ніяк не чай з молоком. Дана слухала тітку з роззявленим ротом — та вміла так розповісти про свої любовні пригоди, що навіть найбанальніша з них виглядала цікавою, як квадратура кола, і манливою, як новий підручник.

— А ти що? — заохотила Неждана, коли тітка задля передиху і для підсилення ефекту своїх слів витримала довгу паузу. — Що ти йому відповіла?

— Спитала, як саме він збирається померти і що написати йому на вінку. Щоб замовляв зразу, доки йому не все одно.

— Ти жорстока.

— Я справедлива. Він мав жінку, трьох дітей, лисину і геморой. Утім, останнє не підтверджено. Далеко не капітан Грей, моя люба.

— Що за капітан? Англієць?

— О Боже! Ти ідо, не читала «Багряні вітрила»?

— Я ж не мореплавець, — буркнула Дана, буряковіючи. — Може, мені іде й «Основи навігації» прочитати?

Тітка Олена схопилася за голову — вірніше, охопила чоло вільною рукою.

— О Боже! — повторила вона. — «Багряні вітрила» — це найпрекрасніша у світі книжка.

— І про що вона? — підозріло поцікавилася небога.

— Про любов. Про віру, відданість і вірність. Про диво, яке неодмінно прийде до тебе, якщо ти чекаєш його і не зраджуєш цього очікування. А ще — про гідність і честь, про мрії і…

— Годі. Я все зрозуміла. Це романтика, так?

Олена одним ковтком прикінчила своє питво.

— Чому в твоїх вустах це звучить, як «лайно»?

— Бо для мене це — синоніми. Поглянь на маму.

— А що з нею?

— Нічого, — Неждана підвелась і заходилася прибирати зі столу рештки святкової вечері — недоїдений торт, банку із соусом, хліб. — Вона дуже сучасна жінка, хіба ні? Вона не жде лицаря, принца чи кого там ще належить виглядати в таких випадках — вона шукає його. Активно. І щотижня в наш дім приходить нове диво. Чорнолапе. Не відаю точно, якого кольору вітрила воно напинає, бодай би тому вітрильнику, що їх сюди возить, усі щогли поламало, та мені від цього не легше! І тобі, гадаю, теж! Диво та вірність, ви лише послухайте! Мрії і честь! — скрушно хитаючи головою, дівчинка потягнулася до мийки й відкрутила кран гарячої води. Тітка, тамуючи зітхання, подумала, що не пригадує жодного випадку, коли Неждана лишила б посуд немитим через те, що квапилася до подруги, на зустріч, у кіно або їй було просто ліньки. «Це неправильно — уникати роботи, яку потім усе одно доведеться виконувати, та ще й зі значно більшими зусиллями», — сказала якось мала, коли її про це спитали — а тоді їй якраз виповнилося одинадцять, та Олена вважала хибним саме такий підхід. Неправильним і неприродним.

— Давай я помию, — зголосилась тітка і навіть підвелася, демонструючи цим свою добру волю. — У тебе ж свято.

Неждана поморщилася так, наче їй оцту в очі хлюпнули.

— Але руки не відсохли. І радикуліту, який нефрологи лікують, немає. Сиди вже. Краще розкажи мені ще якусь свою історію — тільки без зайвих сентиментів, добре?

Олена трішки подумала над тим, як виглядатимуть її історії — любовні історії! — без сентиментів, і дійшла висновку, що це буде ні на що не схоже. Схематично, пісно, не еротично, не дотепно — цілий набір «не» і «ні». Та як пояснити це дівчинці, впевненій, що світ — це одна величезна математична формула?

— Може, мені підручник написати?

— Хороша думка, — почувши це, Олена зрозуміла, що останню фразу промовила вголос. І посміхнулася.

— А що ти знаєш про любов?

— Усе, — самовпевнено випалила Дана, витираючи тарілку, і дуже здивувалася, коли тітка вибухнула реготом. — Ти чого? Я навчаюсь у школі, де дев’яносто відсотків учнів — хлопчики, у моєму класі, наприклад, їх двадцять сім, а дівчат — всього троє, крім того, мама…

— Я питала тебе про любов, а не про те, звідки діти беруться.

Дана зойкнула, машинально провела пальцем по бурштиновому кулону у формі кленового листочка, що висів на тонкому, мов осіння павутинка, золотому ланцюжку — подарунку тітки, так, ніби це був оберіг.

— А від цього ще й діти бувають?!

Тітка вже схлипувала від сміху, чимось надзвичайно потішена.

— Не така ти вже й доросла, як хочеш здаватися.

— Принаймні твій другий презент на мене замалий, — підшпилила Дана.

— Нічого подібного. Це ти для нього завелика виросла.

Другим подарунком був мереживний бюстгальтер, не кооперативний (тобто саморобний), а фабричний, прибалтійський, білий і дуже вишуканий — нульового розміру. Останнє надзвичайно роздратувало Неждану, і вона заявила, що такого розміру в природі не існує, на що тітка Олена зауважила, що це існуючий розмір для неіснуючих грудей. Він був трохи затісним саме в об’ємі, і Дана від незвички заверещала, що їй нічим дихати, проте знімати ліфчик відмовилася, спеціально вдягла білу блузу з напівпрозорого шифону, щоб мереживо просвічувалося. Тітка сказала, що це звабливіше, ніж просто бути роздягнутою, а ще розщепнула кілька ґудзиків, щоб тепле сяйво бурштину, мов маленьке сонечко, виглядало на світ божий з-під молочної хмаринки. Кулон було виготовлено з надзвичайною майстерністю; здавалося, це не скам’яніла смола, оброблена чиїмись вправними руками, а мальований каприз пані Осені, справжній кленовий листочок, тільки дуже маленький, зовсім крихітний, розміром заледве з дві копійки, але з усіма прожилками та плямочками, з неймовірною грою кольорів — від жовтогарячого до лимонного, від оранжево-червоного — до темно-коричневого. Неждана, будучи абсолютно байдужою до прикрас, зазвичай чинила активний опір намаганням Олени повісити на неї чергову цяцьку й постійно перепитувала, чи насправді люди вірять, що ці висульки їх прикрашають, несподівано навіть для самої себе буквально закохалася в цей подарунок.

— Я ніколи не зніму його, — пообіцяла вона тітці Олені, погладжуючи теплий бурштин, який, здавалося, пульсував під її пучками. — Завжди носитиму.

— Будь обережна з такими заявами, — попередила тітка, спохмурнівши. — «Ніколи» і «завжди» — це слова-зброя, небезпечна, часом смертельна, а люди бавляться з ними, як немовлята з лезом. І всі дуже дивуються, коли раняться до крові.

— Слово — це лише одиниця мови, яка служить для найменування понять предметів, осіб, дій, станів, ознак, зв’язків, стосунків та оцінок, а ніяке не лезо, — пихато відказала Дана, зарозуміла в усвідомленні своєї правоти — адже два дні тому вона таки пересклала, причому успішно, на «четвірку», іспит з української мови. Їй завжди важко давався саме правопис, а правила орфографії, граматики та пунктуації, на відміну від чітких і всім зрозумілих математичних правил, здавалися їй набором безглуздих, беззмістовних термінів, які треба просто завчити напам’ять — а що ж із ними ще робити?

Олена гмикнула:

— Сподіваюся, ця впевненість тобі допоможе. Якщо, звісно, не підведе під монастир.

Незнайома з усною народною творчістю Неждана це мудре застереження не зрозуміла, і далі їхня з тіткою бесіда плавно перейшла в безпечне русло ні до чого не зобов’язуючих теревенів. Майя все ще не виходила з кімнати; минула година, друга, а наприкінці третьої Дана стала хвилюватися. Вона не зізналася б у цьому й під тортурами, але факт залишався фактом — вона непокоїлася, можливо, тому що дуже добре знала свою маму. Ніщо в цілому світі — ані хвороба, ані кохання, ані землетрус вкупі з повінню та лісовими пожежами — не могло позбавити Майю апетиту. «Я скоріш забуду, як мене звуть, аніж те, що я хочу їсти» — був материн девіз, наслідки якого, на щастя, ніяк не відбивалися на її фігурі. Щоправда, Майя завжди була кремезною, ширококостою, міцної будови, але не мала ані грама зайвої ваги. Те, що вона так і не з’явилася до столу, за домашньою шкалою надзвичайних випадків родини Тикторів прирівнювалось до того, що якогось ранку сонце просто не зійшло.

— Може, поглянеш, що там? — попросила Неждана тітку, прискіпливо дивлячись на сушарку для посуду. Присікатися було категорично ні до чого. Тарілки, розсортовані за розміром, мов школярі на уроці фізкультури, біліли та блищали, як вершини Гімалаїв під яскравим сонцем. Дана провела пальцем по одній таці — рипіння негайно відзвітувало про відсутність жиру на поверхні.

— Де — там?

— У неї в кімнаті, — Дана відчула гостру потребу зайняти чимось руки і, вхопивши лійку, кинулась до горщиків із квітами на підвіконні. Олена похитала головою.

— Твій кактус здохне, якщо ти будеш заливати його літрами води, — напророчила вона. — Спочатку він потоне, а потім спливе.

— То й дідько з ним! — вибухнула дівчинка.

Тітка вдавано насупилась:

— Овва! Що сказав би на це Хосе-Антоніо?

Дана скорчила гримаску.

— Який-такий Хосе? — тягнучи слова, мов нитку крізь зуби, озвалася вона неприродно писклявим голоском. — Не знаю я ніяких Антоніїв! І нехай цей кактусожер тримає свої брудні лапи подалі від моєї доньки! Не те, щоб я справді за неї хвилювалася, але я — мати! Чи ні? Що з цього приводу написано в метриці?

Олена засміялася, хоча сміх вийшов дещо вимушеним, і вже точно невеселим. Дошкульна пародія на Майю у виконанні небоги ще раз нагадала їй про те, яку черству особу доля підсунула їй у сестри. Хосе-Антоніо Медейрос, персона нон-грата в домі Тикторів, був двадцятирічним мексиканцем, навчався в Київському університеті на фізико-математичному факультеті й проходив викладацьку практику в Даниному ліцеї. Гарненький смаглявий юнак із чорними, палаючими, мов жарини, зіницями, що мав ще з десяток імен і цілу купу галасливих родичів, котрі періодично наїжджали до Києва й не стидалися завалювати до «любого Хосе» прямо посеред уроку, закохався в Неждану з усім запалом латиноамериканської душі й бігав за нею скрізь, як цуценя. Дану кохання такого дідуся — цілих сім років різниці між ними! — розважало, хоча й не тішило, однак Хосе не відступався. Доклавши воістину титанічних зусиль, він набився в гості до предмета своїх романтичних мрій, і саме тоді Фортуна презирливо відвернулася від нього, ще й наморщила свого давньоримського носа. Майя прийшла з роботи раніше, ніж очікувалося — щось у них там сталося з електрикою — і прихопила, вочевидь, як страховку, світло своїх очей — нового коханця. Побачивши на кухні доньку, котра, тримаючи за руку «чорнопикого», захоплено розповідала йому щось із життя вищої математики, Майя спочатку загазувала повітря отруйними випарами своїх безсоромних припущень, а потім заіскрилася від люті. Стався вибух, Хосе-Антоніо вилетів із гостини, як корок із пляшки шампанського, а те, що вислухала від матері Дана, людською мовою просто не перекладалося. Кактус, презентований закоханим молодиком із поясненням: «Він цвіте лише раз на рік, але дуже гарно, білим цвітом», попрямував за ним, ще й прискореним ліфтом — через вікно, але впав на м’який ґрунт і вижив, хоча й був добряче обламаний. Олена виходила нещасну рослину; щоранку, нахиляючись до вкритих колючками стеблин, вона шепотіла: «Підростай, серце, ми тебе якось Майї підсунемо замість стільця». Кактус, мабуть, вірив, бо слухняно ріс, як на дріжджах. Хосе-Антоніо страждав, але ходити за Нежданою більше не наважувався і обмежувався тим, що на своїх уроках запопадливо дивився на неї враз згаслим, печальним поглядом. Тітка Олена назвала реакцію сестри на присутність у домі чарівного юнака неадекватною і висунула припущення, що та просто ревнує. Дана фиркнула, даючи зрозуміти, що її такі дурниці не обходять, і демонстративно охрестила кактус «Хосе-Антоніо».

— Зазирни до мами в спальню, — знову попросила вона тітку, побризкавши Хосе водою і переконавшись, що його м’ясисті стебла товстішають не щодня, а щогодини. — Там щось не те, я відчуваю. Щось…

— Стій! Ти сказала «відчуваю»? Що за лайка в устах математика?!

— Тьотю!!!

— Дівчинко, не рекомендується лазити в чужі спальні, особливо, якщо знаєш, що люди там не книжки читають. Я не хочу дістати по морді. Я, звісно, нічого нового не побачу, але Майя може подумати, що я…

У коридорі почулися кроки, потім — ляскання замка, і Олена про всяк випадок квапливо зім’яла кінець речення.

Глава 4

Пізніше Дані навіть стало здаватися, що вони з тіткою надто емоційно сприйняли першу появу Майї у тому вигляді, котрий потім став мало не звичним. Але прем’єра вдалася на славу — вони обидві аж роти пороззявляли, коли на кухні з’явилося щось із розквашеним, заюшеним, немов розчавлений солоний помідор, писком, і голосом Майї сказало:

— Ну, чого витріщилися?

«Щось» помітно шепелявило — вочевидь, кілька зубів у роті наполегливо шукали свого місця. Першою оговталася тітка Олена — якщо тільки можна вжити слово «оговталась». Принаймні до неї повернувся дар мови.

— Ти що, лицем горіхи колола? Принцеса-лускунчик?

— Ні, воду в ступі товкла! — огризнулася мати вже чіткіше. — І я була б тобі дуже вдячна, якби ти не лізла не в своє діло!

— Твоя мармиза — певною мірою і моє діло! Ми ж сестри!

— Краще не нагадуй!

— А ти не доводь до гріха, бо подзвоню в міліцію!

Зачувши цю погрозу, Майя насупилася. А тітка не вгавала.

— Хто це тебе так? Я маю на увазі, як його звуть?

— Він тут ні до чого. Я впала, та й усе.

— З Джомолунгми?

— З ліжка.

— Можу собі уявити!

— Не можеш, — різко обірвала мати, запалюючи газ під чайником. — Ти нічого про це не знаєш!

— Ні? Ой, тітонько Майє, а розкажіть мені, будь ласка, звідки діти беруться?

— Ось! У цьому вся ти! — Майя розвернулася так різко, що заточилася і ледь не впала, але в останній момент утрималась і гнівно втупилася в сестру. — Секс! Брудні збочення — це все, що тебе цікавить! Ти й уявлення не маєш про те, що на світі існують чисті почуття, такі, як…

— Як твій ніс у крові? Мені так за себе соромно — просто слів немає! — тітка Олена закинула ногу за ногу і схрестила на грудях тонкі білі руки. Дана нічогісінько не розуміла у мові жестів, але якось здогадалася, що це — поза виклику і захисту водночас. — А ти чого за щоку тримаєшся? Зубки болять? От бідна молодиця… Їсти хочеш? У нас тут десь були сухарики…

— Курва! — мати вибухнула, мов тротил. — Це ти у своїх змій морських такого набралася?

— Яких змій? Я — іхтіолог. Вивчаю риб. Невже ти навіть цього своїм курячим мозком запам’ятати не годна?

— Риб? — Майя фиркнула так, ніби чула про це вперше. Сестрина освіта — єдиний диплом вищого навчального закладу на три покоління сім’ї — давно стирчала їй кісткою в горлі, заважаючи ковтати. — І що вони тобі дали, риби твої? У рибрадгоспі чобітьми багнюку місила все життя, так заміж і не вийшла!

— А ти що? Сходила і повернулася?

Під час таких суперечок Дані завжди палко хотілося провалитися крізь землю, і то якнайглибше. Коли сестри Тиктор починали визначати, хто з них нещасніший в особистому житті, закінчувалося це биттям посуду і вереском. Гірше могло бути лише одне — з’ясування того, хто годує сім’ю.

— Не кажучи вже про те, що я заробляю більше, ніж ти, — на цих словах матері Дана гмикнула і закотила очі, — я, між іншим, скоро заміж виходжу.

Від такої новини тітчині руки безсило опали.

— Куди ти виходиш? Заміж? — перепитала вона чомусь печально, без звичного запалу. Дану стривожив жаль у голосі тітки Олени — це не могло бути заздрістю, вона точно знала. Тітка Олена, якщо й заздрила кому-небудь узагалі, то сестра її в цей перелік обраних не потрапляла. Але чим же тоді були ці кришталеві ноти туги? Що вони означали? — А кудись подалі ніяк не можна піти?

— Тож щоб ти там не казала, — вимовляючи це, Майя морщилася: вочевидь, боліла розбита щока, — це вже нічого не змінить. Він зробив мені пропозицію, і…

— І по твоєму обличчю видно, що не відступався, доки ти не сказала «так», — підсумувала тітка. — То як же звуть цього благородного ідальго?

— Василь. А ти, — Майя нарешті зволила звернутися до доньки, — називатимеш його «дядя Вася». Повтори.

— Дай спокій дитині. Вона теорему Піфагора знає, — для тітки Олени це чомусь було найбільш вражаючою демонстрацією здібностей небоги. — Вже якось два слова вивчить.

— Гадаю, ти його пам’ятаєш, Дано, — насолодившись розгубленістю сестри, як беззаперечною ознакою свого тріумфу, Майя перестала звертати увагу на Олену. — Ти його бачила два роки тому, ще Інтеграл твій, чи як його там, був живий, ти саме повернулася з якоїсь олімпіади…

— Звичайно, я його пам’ятаю, — холодно підтвердила Неждана. Вона розуміла, що мати чхати хотіла на її холодність, та все ж не могла відмовити собі у маленькому задоволенні. — Він назвав мене лошицею і стверджував, що мені бракує твердої чоловічої руки.

— Чарівний чоловік. Я вже його люблю, — докинула тітка Олена.

— І він мав рацію. Ти геть пустилася берега без батька. Нічого не вмієш із того, що мусила б знати дівчинка, а ще…

— Та й справді, мала, — зброєю тітки завжди був гострий язичок, що в’їдливими словами вдало маскував велике серце, — був би у тебе тато, він би тебе вишивати навчив, плести…

— А ти, — Майя, пригадавши, що в особі сестри, нехай і трохи старшої від неї, та значно привабливішої, матиме постійну загрозу своєму коханню, вирішила приділити цій загрозі ще трохи свого часу, — тільки посмій хвостом перед ним крутити — я тобі баньки видеру! Будеш жаб своїх навпомацки ловити! А тепер — це вас обох стосується — останнє! Василь житиме з нами, і спробуйте тільки, — заплиле кров’ю Майїне око загрозливо блиснуло, — не виказати йому належної поваги. Дізнаєтеся, що таке непереливки!

Тітка і небога перезирнулися.

— Невже? — перепитала Олена. — А якщо не викажу, то що мені буде? Він і мене лошицею обізве? Чи ти віриш, що руку з цілими пальцями мені бодай до носа дотягнеш? Та годі, Майю, це навіть не смішно. Про яку повагу ти говориш?

— Я пропишу його, і він буде тут господарем! — на щоках Майї, мабуть, спалахнув злий рум’янець — мабуть, бо через синці стверджувати точно Дана б не наважилася. Тітка хихикнула.

— Не буде. Я не дам згоди, а якщо й дам колись під страхом смерті, протягти це через опікунську раду тобі не вдасться. У тебе донька неповнолітня.

Чайник свистів, аж надривався, обурено випльовуючи гарячий пар із довгого носика, однак на нього ніхто не зважав.

— Що ж, — повільно промовила мати, дивлячись на Неждану впритул, поглядом ніжним, як оптичний приціл, — мені не звикати, що ця пискля мені життя псує. Але не цього разу. Тільки не тепер. Я буду щасливою, чуєш, Льолю? Буду!

Коли Майя ні з того ні з сього починала ніяково усміхатися й називати сестру напівзабутим пестливим іменем, усі знали точно — чекай лиха.

— Та будь, прошу дуже. Тільки ось… де він, принц твій? Веди його сюди, познайомимося… заодно й день народження Дани відсвяткуємо — тихо так, по-сімейному. Ти ж пам’ятаєш, що у тебе сьогодні донька народилася?

— Хотіла б я це забути, — сказала мати, як крізь зуби плюнула. Дана наїжачилась. — А Вася… він уже додому пішов.

— Яким це шляхом? Через отвір вентиляційний? Двері ж не рипіли!

— А ось не твоє діло, — знову розлютилася Майя, витираючи рукавом цівку крові, що так невчасно потекла з носа. — Сказано: нема його тут, то й не чіпляйся. І — так і бути, ще раз повторюю вам обом: у наш дім прийде чоловік, і його слово буде святе. Я вам це обіцяю.

І мати виконала свою обіцянку — щоправда, лише наполовину. З того часу, як до них у дім рівно через місяць після пріснопам’ятної бесіди на кухні прийшов чоловік, він сказав багато різних слів — от лише святих між ними не було. По суті, він приніс із собою пекло. Ніхто не знав, чи справді Майя вийшла заміж за дядю Васю, бо, якщо й так, то сестру з донькою вона на церемонію реєстрації шлюбу чомусь не запросила. Однак відтоді, як Василь оселився в їхньому домі, обличчя Майї постійно нагадувало різні овочі та фрукти. Найчастіше — стиглу синю сливу з усім її багатством відтінків або ретельно розчавлений томат.

Тітка Олена, вперше побачивши зятя, довго й жадібно пила валер’янку, а потім ледь не вперше в житті зробила похмуре припущення: «Нічого хорошого, окрім поганого, від нього чекати не слід». І синоптик із неї вийшов не гірший, ніж іхтіолог. Її прогноз справдився на всі сто відсотків. Навіть на сто двадцять.

А ще через півроку Неждана вперше почула той голос, що заповнив собою увесь її світ.

Глава 5

1991 рік

— Шеремет!

Дзвінкий дівочий голос із нереалізованою претензією на мелодійність змусив Любка здригнутися від несподіванки. Щойно довгий коридор на другому поверсі жовтого корпусу університету був порожнім, як його голова сьогодні вранці, після вчорашнього посиленого — чесно кажучи, надто посиленого — споживання жахливої якості шмурдяку, котрий на етикетці з переляку називався «портвейном», і ось тобі маєш — здається, Бог послав чергову шанувальницю його творчості, аби наочно й дохідливо пояснити: бувають речі, гірші за найстрашніше похмілля. Любомир загальмував і неохоче озирнувся. До нього, цокаючи тонкими, як сірники, підборами, квапилося щось одягнуте у багряне. Запалені з похмілля очі різонула кривава яскравість сукні, вони зіщулилися самі собою, вже не годні вбирати ані звабливе погойдування стегон, ані декольте до самого пупа.

— Що ти тут робиш?

— Я тут навчаюся.

О, Боже, невже він зупинився лише для того, щоб давати безглузді пояснення! Панна в багряному хиталася — до речі, цікаво, чого це вона хитається? — вже у безпосередній близькості від його носа. І дивилася на нього трохи здивовано — якщо він правильно витлумачив її позирк.

— Хіба тут? Твій корпус — червоний, чи я помиляюся?

— Ні. Твоя правда, — говорити короткими реченнями чомусь було легше. — То що, в жовтий мені тепер шлях закритий?

— Ні. А що ти тут робиш?

І без того зім’ятий рот Любка взагалі гармошкою зібрався, та все ж довелося відповісти:

— Професора свого шукаю. Він десь тут… сьогодні. Залік з історії хочу перескласти.

Незнайомка — хоча щось знайоме у ній таки було — розреготалася.

— У такому вигляді?

Любомир похмуро мовчав. Вигляд у нього справді був непрезентабельний. І, по честі, він не мав жодної охоти пригадувати, коли кроманьйонець уперше з’явився на території СРСР. Пригадати б узагалі, хто такі кроманьйонці. А ще — де поділася його стипендія. Ні, все-таки істину рече мама: від пиятики здоров’я псується. І найперше пропадає зір. Прокидаєшся ранком — і грошей не бачиш…

— А ти мене зовсім-зовсім не пам’ятаєш? — дівча, досить гарненьке, вже прохально зазирало йому в опухлий од зловживання писок — мовляв, ну що ж ти так зі мною, неповторною? О, ні, у відчаї подумав Любко, я ж п’яним уникаю жінок, як вогню, знаю я ці хмільні танці та їхні наслідки, однак… невже котроїсь таки не уникнув? По хребту побіг неприємний холодок, але юнак залишався ґречним:

— Ми зустрічалися?

— Так, на вступних іспитах. Ми в одній аудиторії диктант писали, і ти ще мене запитував, навіщо геологу диктант. Ну, тепер пригадуєш?

Любко зітхнув із полегшенням, випустивши в повітря, окрім власного полегшення, добрячу порцію перегару, і сам від себе скривився. Ну, ніяка зубна паста не бере те пійло кляте, десять хвилин зуби чистив, ті аж рипіти почали, а дух винний — ось він, дуже прошу. Мабуть, краще сьогодні до професора справді не ходити, бо потрапить йому під гарячу руку — до індійської паски буде залік складати… Але ж і пам’ять у дівки, не дай Господи дружину з такою пам’яттю! Чотири роки минуло, він уже на п’ятому курсі, університет скоро закінчить, а ця краля ще про вступні іспити говорить! Чи це тому, що він — знаменитість?

— О, так, звичайно, — чемно збрехав Любомир.

Дівчина хитро примружилася.

— Ну, і як мене звуть?!

А самовпевненість у неї ще крутіша, ніж пам’ять!

— Галя, — ляпнув він перше, що спало на думку, і, до чималого власного здивування, вгадав. Дівча розпливлося в задоволеній усмішці.

— Точно! А я думала, ти так просто говориш, із ввічливості. Ну, тепер, коли ти мене згадав, я можу тебе запросити… в одне місце.

Можеш навіть у два, — промайнуло в голові Любка, — в бар або в лікарню.

— Куди саме? На геологічний факультет?

Факультет «копальників», як його жартома називали студенти, містився десь у чорта на рогах, на околиці Києва. Два ліктя на мапі, а потім піонери вкажуть шлях. Дівчина хихикнула.

— Майже. У нашу гуртягу. Це Московський район, біля Голосіївського лісу. Там гарно…

— У гуртязі?

— У лісі. Але ми туди не підемо. Я так просто, до слова сказала… Моя одногрупниця… подруга… заміж виходить, ну, не сьогодні, звичайно, і там у нас дівчача вечірка намічається невеличка. Ми стіл накрили… накриємо. Підемо, га?

Вилазь — приїхали, про себе відзначив Любомир, а вголос запитав:

— А я схожий на дівицю?

І наштрикнувся на багатозначну посмішку та погляд а-ля «закинутий невід».

— Послухай, сонечко, — почав він, обережно добираючи слова — бо кожне слово, дібране необережно або вимовлене надто гучно, негайно оберталося молоточком і активно довбало його по скронях усередині черепа, — я б залюбки, але не можу. Я сьогодні зайнятий.

— Чим?

Яке прекрасне, делікатне запитання!

— Іду на засідання районного осередку Руху.

Брехати двічі на день — таке з ним не часто трапляється! Сонечко надуло губки, і без того пухкенькі, як пампушечки.

— Ох, ця вже мені політика! І нащо вона тобі? Ось мій тато каже… — далі Галина щось промимрила й від розчарування аж тупнула ніжкою, не забуваючи усміхатися. Любко знизав плечима. Він міг собі уявити, що каже її тато. Приблизно те саме, що і його мама. Не лізь туди. Ти що, за ґрати хочеш? У шістдесятих теж відлига була, а потім як приморозило. Ну і все в такому дусі. Але він із семи років нікому не дозволяє втручатися в своє життя. Так що мама бурчить радше за звичкою, та ще й на відстані у шістсот кілометрів. То пусте.

Галя все ще тримала посмішку, сподіваючись, що він передумає. Ой, не треба мати прізвище Рентген, щоби бачити таких дівуль наскрізь. Швидше за все, ніякої подруги, що виходить заміж, у природі не існує, а якщо і є така, то про сьогоднішню вечірку вона гарантовано нічого не знає. Дівчинка кличе його до себе, а гуртожиток як місце зустрічі вочевидь обраний тому, що привести кавалера додому вона не має можливості, а на приємний вечір розраховує — очі он які масні, мов салом поліровані… Тільки з якого дива вона вирішила, що цей вечір неодмінно має сподобатись і йому? Ну, вип’ють вони — щоб поламати лід недовгого знайомства, потім вона причепиться, мовляв, почитай вірші, і куди ж дінешся, муситиме читати, потім вона спитає, чи міг би він присвятити якусь поезію особисто їй, і тут доведеться брехати втретє за сьогодні і декламувати котрусь зі своїх універсальних відкривалок серця — їх усього п’ять, але менше з тим, є з чого вибирати. Ну і нарешті одне з двох — або Галя сама полізе йому в штани, або розляжеться на дивані з виглядом «любий, цілуй мене», а він буде почуватися однаковим ідіотом за будь-якого розвитку подій. Насправді їхній осередок не збирався засідати цього тижня, та звідки про це було знати цій ляльці — і так дивно, що вона взагалі про Рух чула.

— Подумай як слід, — Галина облизнулася зовсім як кішка і заклично повела головою — короткий такий рух, майже невловимий… майже. — Я дуже добре лікую похмілля.

Ну, хто б сумнівався! Любомир не втримався і гмикнув. Галя відповіла йому тим, що ширше розсунула вуста, демонструючи симпатичні білі зубки. Втім, придивившись як слід, можна було сказати, що вся вона доволі гарненька, і вочевидь із тих, кого чомусь — а Любко щиро не розумів, чому — називають «золотою молоддю». Щоправда, вона вся в золоті — може, в цьому причина? Кульчики у вухах, ланцюжок на шиї, масивний — надто масивний, як на таку тонку руку — плетений косою браслет на зап’ястку правиці, лівиця прикрашена також золотим годинником, а перснів із різнокольоровими камінцями немає хіба на великих пальцях… І не боїться дівка в цей буремний час отак по вулицях ходити! Та й вбрана вона, хоч дуже дорого та яскраво, але без смаку — вже на чому, на чому, а на відповідності одягу годині дня, місцю візиту та вікові людини Любко розумівся ледь не краще, ніж на римах — із його-то матір’ю! Так ось, тут ніякою відповідністю й не пахне, як і елементарним здоровим глуздом — в університет же прийшла красуня, у храм науки, можна сказати, а глянеш на неї, і подумаєш — у бордель. Гостроносі черевички в тон сукні, на те схоже, що італійські, додають довжини і без того довгим ногам, а сама сукня, навпаки, така коротка, що при кожному невдалому — чи прорахованому? — русі з-під неї визирає кремове мереживо трусиків. А макіяж! Мати Божа, це ж якась маска! Обличчя зашпакльоване тонаком так, що бідні пори, певно пробі волають без кисню, обведені чорним очі кольору безтямного неба і губи, намащені бордовою помадою так густо, що встановити їхній справжній розмір здатен хіба що археолог. Волосся біляве, добре пофарбоване, загалом — така собі Мальвіна. Інтелект мінус п’ять, сексуальність зашкалює. Полює на популярних чоловіків «для колекції», задля чого намагається, як то кажуть, «вивчити його інтереси», хоча сама верлібру від білого вірша не відрізнить. І ще про гуртягу тре, ну й кумедна! Та той стіл сам накриється, під мідні ночви заповзе, якщо таку фіфу біля себе побачить, ще й з тарілкою в руках! Дівчина, а вірніше, її предки, явно мають хазу в центрі міста, десь на Печерську, по стелю набиту килимами, порцеляною і кришталем. Мама — завмаг, тато — партноменклатурник, середньої такої ваги, доню запхали на геологічний, бо розуму вступити деінде не вистачило навіть із батьківськими хабарами. Та й то сказати, ніхто ж насправді не чекає, що дитя в тайгу поїде, копалини там шукати корисні, а диплом Державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка — це вам не кіт начхав! Як не крути — престижно! Любко ще раз глипнув оком на дівицю і знічев’я подумав, а чи не погодитися йому «сходити в гуртожиток» до стола-самобранки, проте вагання тривало лише мить. По-дурному якось робити це тільки тому, що нічого робити. Краще з Нікою зайву годину провести.

— Давай якось іншим разом, добре, кошенятко?

— Яким разом?

За бесідою вони помалу відступили до вікна. Повз них, на щастя, не помітивши свого несумлінного студента, промчав вічно заклопотаний, ще доволі молодий історик, і Любко негайно спитав себе, про що турбується людина, яка живе минулим? Про долю Карфагена?

— То яким разом?

Вона ще тут, приречено подумав юнак. І це — його погибель. Саме так виглядає смерть із перепою.

— Іншого дня, добре, ластівко?

Нижня губа дівчини почала тремтіти, але ознак відступу Любомир не зауважив.

— Якого саме?

Вона що, насправді, головою об гранітну плиту вдарилася, риючись у ґрунті? — з тугою подумав хлопець. І грубіянити їй не хочеться, але доведеться — що поробиш. Не вийде з нього Казанови, принаймні цього вечора.

— Іди, мала, додому, — втомлено сказав він, — зніми із себе цяцьки свої або, ще краще, прямо зараз зніми, вмийся, доки шкіра лущитися не почала від того мастила, і поспи трохи. Їй-богу, полегшає, ось побачиш.

В унісон нижній губі затремтіла верхня, але сама Галя з місця не зрушила.

— А ти не той? Ну, не той, як його… не такий, що чоловікам віддаєш перевагу? — нарешті видала вона і зі свистом втягнула в себе повітря. Любко зробив те саме.

— Ні, я фетишист. Люблю двері.

— Які двері?

— Різні, Галю, різні. Дерев’яні, залізні. Усі, що закриваються з потрібного боку за непотрібними людьми.

— Це що, натяк? — після секундної паузи уточнила дівчина. Ну нарешті! Подейкують, до жирафа взагалі доходить на третій день, так що йому, можна сказати, ще пощастило.

— Я дуже втомився. Справді.

— У мене відпочинеш, — Галина схопила його за руку, гострі нігті, нафарбовані чомусь жовтим лаком, боляче вп’ялися в тіло. — Я всіх із кімнати вижену, залишимося вдвох…

— Із часів Адама та Єви в раю такої оригінальної дівчачої вечірки світ ще не бачив. Кажу без натяків — дай мені спокій.

Дівчина відсахнулася, і її бездумні очі раптом зробилися такими стражденними, що Любомир негайно і вже звично відчув себе винним. Із самого дитинства і дотепер він не міг знести самої думки про жіночі сльози. Пекуче заздрив тим чоловікам, що незворушно займалися своїми справами, хоч би скільки красунь навколо них ридало, але сам ніколи не був байдужим до них… вчився, але так і не навчився тої жаданої байдужості. А Галя вже схлипувала, одночасно намагаючись обсмикнути поділ своєї сукенки — завдання настільки ж реальне, як пошити піджак із носової хустинки. Цей раптовий напад сором’язливості дещо здивував Любка.

— Чого ти від мене хочеш? — безнадійно спитав він. Капітуляція наближалася, завзято махаючи перед ним білим прапором.

— Тебе. Я хочу тебе, — дівчина зашарілася так, що це стало помітно навіть через грубий шар косметики. — Ти такий гарний.

Скориставшись тим, що вона дивилася під ноги, Любко скорчив єхидну гримасу. Застарий він горобець для цієї полови, бо давно вже склав собі ціну і навіть вивчив її напам’ять. Невисокий, опасистий, він усе життя страждав від схильності до повноти, але ніколи не чекав від своєї зовнішності того, чого вона не могла б йому дати сама по собі, без слави. Щоправда, волосся він мав гарне, густе, хвилясте, і завжди ретельно за ним доглядав — це була скромна данина його, теж мізерному, майже не існуючому марнославству. Та й колір нівроку, темно-каштановий, з вогнистими лелітками, що з готовністю спалахували від найменшого дотику сонця — більшість дівчат, кобіт, як говорить мама, за такий років сім життя віддали б, не вагаючись. Ще очі гарні, татів спадок, великі, оточені довгими шоколадними віями, і — фіолетові. Або аметистові чи ще фіалкові — як їх тільки дівки не називають, мов знущаються. Кажуть, що такі лише в любовних романах бувають. Ну, їм видніше, бо він таку фігню зроду-віку не читав, але щоб вважатися мальованим красенем, кучерів та очей, як не крути, малувато. Однак те, що для нього було лише важким тягарем сумнівної популярності, для жіночої статі перетворилося на вогник, який звабливо палахкотів десь посередині ночі, ваблячи їх, мов нерозумних метеликів, ілюзією тепла. Жінки прагнули погрітись у променях його слави, засяяти бодай відбиттям йогом світла, і чхати хотіли на те, що сам Любко почувався при цьому здобиччю — для будь-якого чоловіка з його прадавнім мисливським інстинктом, м’яко кажучи, не найбажаніше відчуття.

— Давай я тобі потім подзвоню, — запропонував він, тримаючи на думці ситих овець та цілих вовків — чи навпаки? — Ось слово честі, подзвоню. Кажи телефон.

— Куди? Ну, куди ти подзвониш? Ти, мабуть, зовсім мене не слухаєш! Я не киянка, мешкаю в гуртязі, а чергова наша ліпше вдавиться, але жодної студентки до телефону не покличе. Не кажучи вже про коменданта! Хіба хтось би помер…

— Тебе покличе. Диктуй номер. І прізвище скажи.

Любомир дістав із надр потертого клейончастого рюкзака блокнот і неуважно нашкрябав там кілька цифр видобутим із кишені штанів огризком простого олівця. Поруч із номером він майже механічно занотував: «Бурячок», і подався геть, навіть не озирнувшись. Його знову почало нудити — чи то від тривалого перебування у закритому приміщенні, чи то від дівочої безпардонності. Він ішов і думав, що ніколи не зателефонує цій нахабі. Ніколи в житті.

Галя дивилася йому вслід і думала про те, як пекельно свербить під перукою шкіра голови, що й справді треба зняти прикраси, бо станься щось — і з подругами їй за сто років не розрахуватися, і що вона так по-дурному програла парі лише тому, що заскочила хлопця з похмілля. І ще вона питала себе, невже він справді всі ці роки пам’ятав її ім’я? Вона не була певна.

Але він абсолютно точно не сміявся з її прізвища.

Глава 6

Той голос врятував Дану від божевільні, хоча до його появи їй ще довелося пережити цілу низку безкінечних днів. Вони так жадібно ковтали її, один за одним, довгі та небезпечні, як вгодовані гримучі змії, і Дана не опиралася їм, бо знала: це не має сенсу. Опір нічого не змінить, лише загострить біль. Це як ворушити рукою з відкритим переломом. Дана все частіше ловила себе на тому, що мислить образами. Це її лякало.

Із заселенням у їхній дім дяді Васі все стало ще гірше, хоча раніше їй здавалося, що гірше просто нікуди. Тепер же вона переконалася, що меж немає не лише досконалості. Монстр у майці та розтягнутих до розміру шаровар синіх спортивних штанях не ходив на роботу і взагалі майже нікуди не виходив — він тинявся їхньою двокімнатною квартиркою, їв, спав та сито відригував. А ще він лупив маму, як Сидорову козу, і намагався загравати з тіткою Оленою.

Вперше це сталося на другий день після його переїзду, на очах у Дани. Тітка прибігла зі свого інституту трохи раніше, ніж завжди — правду кажучи, Неждана взагалі не розуміла, чого туди ходити, якщо гроші за досліди перестали платити ще влітку. Втім, зрідка до їхнього НДІ привозили пайки. Наближався Новий рік, і Олена чомусь дуже загорілася ідеєю відсвяткувати його як слід, про що й говорила з Даною, роздягаючись у коридорі. Про те, що на «як слід» грошей немає і найближчим часом не передбачається, Дана намагалася не згадувати сама, а тим більше не нагадувати про це тітці. Сенсу псувати їй настрій не було ніякого, тим більше, що Олена, через постійний біль у нирках страшенно змучена і напівпрозора, мов порцеляна, знайшла нарешті собі хоч якусь розраду, адже коштів на лікування у них теж не було.

Тітка перевдяглася в домашнє і випурхнула на кухню, збираючись повечеряти. Майя ще засідала на своїй пошті, а дядя Вася засідав на табуретці й голосно чавкав, дожираючи останній шматок сервелату — до речі, без хліба. Олена спробувала обуритися:

— Це моя ковбаса.

— Була ваша — стала наша, — сяйнув дотепністю Василь і масною п’ятірнею задумливо почухав залишки волосся у себе на потилиці. — Та й узагалі, забувай це «твоя — моя». Які рахунки поміж родичами? А ми тепер одна родина, правда ж, небого?

Остання репліка адресувалася Дані, але та її не оцінила, бо напружено розмірковувала над тим, що вони тепер їстимуть. Майя вже давно не годувала доньку — цей почесний, але непосильний обов’язок перебрала на себе тітка Олена.

— Можемо сходити до когось у гості, — видала нарешті Дана результат своїх роздумів, не звертаючи на дядька Василя жодної уваги — ну що ти з хворого візьмеш, окрім аналізів? — Хосе-Антоніо давно мене запрошував — він квартиру винаймає десь біля ліцею…

— Думаю, він хотів бачити тебе без дуеньї.

— Що він там хотів, це його проблеми, тьотю. А я хочу їсти. Зараз подзвоню йому і скажу, що прийду з тіткою. Він обіцяв приготувати лечо.

Олена засміялася.

— Лечо? Може, чилі?

— Начхати, аби то було їстівне.

Олена тактовно змовчала, що якраз чилі їй категорично заборонено. Вередувати не доводилося, а про дієту з варених овочів, рису без масла та курячих парних котлеток краще було забути віднині й навік. Дівчинка й так старається з усіх сил, жертвує вільним часом, до Хосе збирається, якого, по суті, терпіти не може звідтоді, як він на одному зі своїх уроків висміяв її альтернативний доказ якоїсь теореми. А вона сама… вже й на хліб грошей бракує. Майя, знову зі злістю подумала Олена, могла б хоч трохи про дочку подбати — на пошті платять нехай і копійки, зате вчасно, без затримок. Від тяжких дум її відірвало просто-таки бичаче ревіння.

— То чия вона дівка, твоя чи її?

З коридору на крик примчалася Дана.

— Що тут відбувається?

— То мій зять гніватися зволили, — єхидно зронила тітка Олена. — Щось йому Майя не те наплела.

— Я тебе, курва, ще раз питаю, чий це вишкребок?

Ляпас, який вліпила Василю Олена, ледве не зніс сердегу з табуретки — при всій її тендітності та його суттєвій вазі.

— Ще раз почую, що дитину обізвеш, — очі вийму.

Василь, не підводячись, охопив тітку Олену за ноги і запхав долоню прямо їй під халат.

— Ох, люблю бабів із норовом! Таке в ліжку виробляють!

Погляд Олени зупинився на ножі, яким дядя Вася різав сервелат. Бозна чим би це все закінчилося, якби вхідні двері не рипнули знайомо, запускаючи жіночу половину новоствореного подружжя. Василь висмикнув руку з-під халата — вже, певно, не тому, що боявся Майї, просто не хотів передчасно нариватися на скандал, і зронив, важко втупившись у Дану, котра так і стояла на порозі кухні, притиснувши записничок до грудей:

— Тільки писнеш — заб’ю.

— Васю, ти де? — пролунало з коридору.

— Іду, — він нарешті підвівся і, важко човгаючи, попрямував до дверей. Тітка й небога, не змовляючись, провели його поглядом.

— Я інколи думаю, — сказала Олена після паузи, — що Господь або поквапився, створивши чоловіка по образу і подобі своїй, або все, що написано у перших главах Біблії, — маячня, і він, як кожний справжній Творець, дав волю своїй фантазії. Однак що добре для раю, не завжди файно для землі. Ти вже зателефонувала до Хосе-Антоніо?

— Ще ні, — промовила Дана, відчуваючи полегшення, — тітка знову перейшла на зрозумілу їй мову. — У нього зайнято.

— От і добре. Бо ми з тобою сьогодні нікуди не підемо.

— Це ще чому?

— Тому, що як тільки ми вийдемо з хати, Василь поб’є маму.

— За що?

— За те, що вона його обдурила. Сказала, що ти — моя донька, а насправді — її.

Дана нерозуміюче дивилася на тітку.

— Але ж вона просто хотіла йому сподобатися. Здаватися молодшою, ніж є насправді.

Олена зітхнула, провела рукою по розкішних кучерях небоги.

— Не думаю, що він це оцінить.

І Василь цього не оцінив. Крім того, їхня самопожертва виявилася марною. Він побив дружину вночі. Найцікавіше те, що, маючи у квартирі не стіни, а справжнісіньку кальку, ані Дана, ані Олена не почули жодного звуку. Майя виявилася правдивою партизанкою — шкода лишень, що не в українських традиціях було носити вдома паранджу. Бо донька, побачивши матір вранці, закричала, а Олена зле сказала на сестру: «Дурепа!».

— Сама дурепа! — огризнулася та, шамкаючи, як стара баба, і тут-таки зойкнула, вхопившись за щоку. — Це все через Дану!

— Це все через твою брехню.

Бити жінку Василю сподобалося — судячи з того, що потім він робив це ледь не щодня. Очевидно, Майї теж подобалося, коли її гамселять, мов великоднє тісто, бо на всі спроби Олени втрутитися вона реагувала роздратованим: «Не лізь не в свою справу». Деколи Василь великодушно пояснював Майї, що саме вона не досолила цього разу, чи як по-особливому «не так» на нього зиркнула, чи що обурило його в її словах. А деколи просто не марнував на це часу і бив, як справжній професіонал — без попередження. Тітка стала дедалі частіше затримуватися невідомо де, бо на роботі їй давно і явно не було чого досліджувати. Кілька разів Олена взагалі не приходила додому ночувати, хоча жодного разу не забула подзвонити й нагадати небозі, щоб та закривала двері спальні на замок, а в разі чого — викликала міліцію. У тітки серце розривалося від думки, що Неждану від парочки схиблених відділяє лише п’ять сантиметрів пресованої стружки, але з цим нічого вдіяти не могла. Залишатися там, поруч із вічно закривавленою сестрою — не жінка, а якась мрія вампіра — та зятем, який спить і бачить, як на ній спідницю задерти, Олена просто не могла, але й тягати дитину туди, де ночувала сама — теж був не вихід.

— Він хоч до тебе не чіпляється? — постійно допитувалася тітка, вимогливо блискаючи на Неждану своїми волошковими очима. — Скажи мені, тільки правду, таке бувало?

Дана чесно відповідала — ні, не бувало, і дуже шкодувала, що не може бодай ствердно кивнути у відповідь. От тоді дяді Васі точно приснився б гаплик. І сотня Май разом із фуріями, валькіріями та всіма демонами всіх релігій світу не втримали б Олену від святої помсти. Але Василь Забіякуватий зовсім не звертав на Дану уваги. Тобто геть начисто забув про її існування, чому, втім, можна було лише радіти. Дівчинка тихенько з’являлася на кухні, швиденько з’їдала те, що клала для неї в холодильник тітка (де саме Олена бере ту їжу, вона якось не замислювалася), і квапливо поверталася до своїх підручників. Її щоденник підписувала тітка, вона ж переглядала табель і ходила до ліцею на батьківські збори. Так минуло майже три місяці.

Новий рік тітка й небога справді зустріли по-особливому — блукаючи до світанку засніженими вулицями міста, з пляшкою пива й таранею, присланою за старою пам’яттю колегами з інституту. Олена рибу не їла і пива не пила, зате разом із Даною ввічливо кивала тим нечисленним сміливцям, які, знехтувавши криміногенною ситуацією у колись спокійній столиці, теж вийшли погуляти вночі, і щосили вигукували, немов підбадьорюючи себе: «З Новим роком!».

А восьмого березня, якраз на Міжнародний жіночий день, дядя Вася таки вбив Данину маму.

Глава 7

Тіло знайшла тітка Олена — вона занепокоїлася, що сестра не виходить до скромного святкового столу, який вони домовилися накрити ще вчора (продукти — від Майї, готування — Дани, сервірування Олени). По дванадцятій дня, після десятихвилинного нерішучого переминання з ноги на ногу біля сестриної — себто вже подружньої — спальні, Олена нарешті постукала в двері. Не отримавши відповіді, постукала сильніше, двері прочинилися, і в утворену завдяки цьому щілину вона побачила, що Майя лежить на підлозі, лицем донизу, а Василя в кімнаті немає. Враз забувши про всі суперечки з сестрою, Олена вихором залетіла до спальні.

— Маєчко, що з тобою? Тобі погано, серце моє?

У відповідь лише рипнуло вікно, чомусь відчинене в цю по-зимовому холодну, непривітну пору. Вже беручи за плечі сестру, щоб перевернути її, Олена знала, що ніколи більше не почує від тієї жодного слова. І навіть того, сакраментального: «Не твоє діло», що так дратувало її, доводячи до сказу, теж не почує. І вже не лишилося на білому світі нікого з тих, хто називав її, як у дитинстві, Льоля. Олена довго дивилася на багряно-сині плями від пальців на сестриній шиї і чекала сліз. Сльози так і не з’явилися, зате прийшло заціпеніння, похмуре відчуття ірреальності, таке, наче і ця кімната, і ця квартира, і увесь дім — усе гуртом — просто жахливий сон, жахливий саме своєю монотонністю, своїми тінями, що ховаються від сіруватого, сяк-так процідженого крізь хмари денного світла по кутках осель і сердець… Не було болю, але його предтеча — така собі рятівна байдужість — вже потроху огортала Олену тупим здивуванням: чому це трапилося саме з Майєю? Чому це мусило трапитися саме з нею?

І — вже цілком слушне запитання — де подівся Василь?

Олена закрила сестрі очі — це було непросто, враховуючи те, що вони ледь не повністю вилізли з орбіт, і пішла викликати міліцію.

Неждана саме побігла за мімозами, на які економила довго й невідь на чому. На розі гастроному, біля телефонів-автоматів, уже стояли бабусі з відрами, а навколо них юрмилися покупці, здебільшого — чоловіки, які з болем у серці відривали від щоденної порції горілочки нещасні копійки, аби раз на рік віддаруватися від своїх жінок, тицьнути їм ті патички з крихітними жовтими кульками ледь не в писок, разом із парфумами «Росинка» і вечірнім концертом по телевізору, і благополучно забути про їхнє існування до наступного свята. Тут усі так жили. Це були правила гри, яких дотримувалися і молодиці, і їхні кавалери, що полюбляли жартувати: «Як добре, що жіночий день лише раз на рік», і квіткарки, котрі в ці дні дерли з покупців три шкури, та ще й вовну знімали. У Дани грошей вистачило лише на дві крихітні, убогі, як рання весна, гілочки, але дівчина квапилася додому в доброму настрої, навіть обігнала на сходах двох сердитих чоловіків, і зовсім не зауважила, що один із них у формі, і що під їхнім парадним стоять сині міліцейські «Жигулі».

Дана мала свої ключі, та не встигла навіть брязнути ними — двері розчахнулися, як вхід у печеру Сім-Сім, і тітка Олена, чомусь замотана в пухову, ще бабусину шаль, гаркнула на небогу люто, мов пес:

— Де ти лазиш? Марш на кухню!

І Дана збагнула — трапилося щось страшне. Вона не вміла надумати, що, але одне знала напевно — ніколи раніше Олена не говорила з нею так. І річ була не в словах, що розпорювали повітря, як ніж грабіжника — перину. І навіть не у виразі тітчиного обличчя. Це очі… вони зненацька нагадали Неждані синю смальту, яку вона бачила на стінах Софійського собору — непрозорі, застиглі, мов неживі. Квіти випали з Даниних рук.

— Мама?

Дівчина рвонула вперед, та тітка все ж устигла схопити її, не дати увійти в материну спальню. За спиною щось хруснуло — ледь чутно і водночас голосно. Важкий формений черевик наступив на мімози. Дана зойкнула, а міліціонер розгублено подивився собі під ноги.

— Вибачте…

— Пусте, — сказала тітка голосом, що здавався вкраденим у якогось дерев’яного ідола. Візитери, обидва несподівано схожі на сором’язливих лелек, довго витирали ноги об зачовганий килимок біля порога, ще довше називалися та показували якісь посвідчення, а Неждана дивилася на них і усміхалася.

— Де мама? — спитала вона нарешті.

— Вона не знає? — спитав той, що в цивільному — з волоссям кольору стиглого жита і густими вусами.

— Вона щойно повернулася, — пояснила тітка.

— Сьогодні Восьме березня, — нагадала Дана, ставши навшпиньки, щоб через плече дядька у формі зазирнути до маминої кімнати. — Я квіти купувала… А ви вже привітали своїх жінок?

— Сонечко, будь мужня, — той, що у формі, з погонами капітана на худих плечах, чорнявий і вилицюватий, потягнувся, щоб взяти її за руку, та Дана відступила, притьмом сховавши долоню за спину. — Чорт, як я це ненавиджу! Може, ви їй скажете?

Дана не знала, до кого він звертається — до тітки чи до свого колеги в цивільному, і що саме хтось мусить їй сказати, але затрясла головою так, що окуляри в некрасивій чорній оправі сповзли на самісінький кінчик носа.

— Я не…

— Доню, — здавлено мовила тітка Олена, і все стало зрозуміло.

— Ні, тьотю!

— Майя… вона…

— Я не хочу…

— Мені так шкода, але вона…

— …нічого чути. Не хочу чути… нічого…

— Твоя мама померла.

Неждана підвела очі й глипнула на міліціонерів поверх оправи.

— Зовсім?

На Олену вона підкреслено не дивилася. Не могла, їй здавалося, що варто лиш глянути на неї — і її легені луснуть, увібравши в себе ще й тітчині ридання. Вона знала, що тітка Олена захлинається криком, знемагає від нього, гріє його бабусиною шаллю, щоби він скоріше розтанув, розчинився у ній, вийшов крізь пори. Але він не розтане, як той сніг, що падав їй на вії у Новорічну ніч. Ні, він житиме у ній ще довго, так довго, що тітка звикне до нього, як звикла було Дана до того, що мати ніколи її не помічала, ніколи не пишалася нею, не читала їй казок на ніч, не обіймала її, так і не взяла до рук жодної з десятків грамот, чесно зароблених донькою на різноманітних олімпіадах, до того, що в цій родині її справді не ждали. Але це трохи інший біль… Дана повернулася до дядька в цивільному.

— Хочете чаю?

— Він задушив її, — говорив чоловік у формі сам до себе, оглядаючи шию покійної. — Голими руками. Слідів боротьби немає зовсім — спала вона, чи що? На те схоже. Може, й прокинулася вже в останню мить, та пізно було.

— А ви як вважаєте, вона мучилась? — Олена, що, здавалося, примерзла до одвірка, нарешті ворухнулася. Зробила кілька непевних кроків у бік сестри — тіла сестри — та не втрималася і впала на дешевий, із ситцевою оббивкою стілець. Які ж меблі в них убогі, промайнула недоречна думка, аж від людей стидно… Зате креми в Майї на трюмо — дві її зарплати! Її…

— Я ж просив вас вийти! — капітан блимнув невдоволено, але все ж відповів по суті. — Я не патологоанатом, та гадаю, — ні. Це вас утішить?

Він і сам не знав, навіщо бовкнув останню, злу фразу — чи його дратувала ця сліпуча врода в оправі ледве не жебрацького животіння, чи просто давалася взнаки втома — це була остання година його чергування, виснажливого, довгого, з дрібними пригодами: бійки, крадіжки, хуліганство. Він уже спав, коли до відділку подзвонили, спав, поклавши голову на щойно підписаний протокол, а йому сказали: «труп, можливо, вбивство». Перше, що він подумав, — убивство побутове, розкрити — раз плюнути, а тепер видно, що натуральний «глухар» накльовується, і він вільний плюватися, як верблюд, на далекі відстані, але знайти привида квартири номер дев’ятнадцять, відомого її мешканкам, як дядя Вася, буде не так уже й просто. Руда красуня випросталася на своєму стільці, що виглядав чомусь, як трон, хоча ще хвилину тому був старою кривоніжкою у глибоких подряпинах, і розгнівано сказала:

— Авжеж. Просто камінь із душі впав. Не хочете ще чимось мене порадувати?

— Вийдіть із кімнати.

— Чорта з два!

На цій оптимістичній ноті в двері подзвонили — приїхали експерти. Разом із ними з’явилися й пойняті — якісь сусіди, вперто незнайомі. Вони ретельно ховали за масками фальшивого співчуття болісну, до кривавого блиску в очах, цікавість і перешіптувалися між собою так жваво, що Олені здавалося — в її вухах оселився цілий рій бджіл. На кухні цивільний блокував Дану — вона рвалася до тітки. Експерти швидко оглянули місце злочину, засліпили Олену численними фотоспалахами, поклали Майю на ноші й кудись понесли, накривши лице білим простирадлом. Добре, що була чиста білизна, спливла ще одна безглузда думка з глибин підсвідомості, хоч за це не доведеться червоніти… Майї, тій уже все одно…

— Їй робитимуть розтин? — така смішна, слабка надія, що не робитимуть. Убивство. А ти, пані досліднице, розкраяла б черево рибі, що невідомо чому викинулася з акваріума?

— Обов’язково, а ви як думали? Це слідство, а не балаган! Стан внутрішніх органів треба дослідити, чи не була вона вагітна, невиліковно хвора…

— А він придушив її з милосердя, так?

— У неї в крові може бути наркотик, — капітан, здавалося, не чув її. — І взагалі… що завгодно!

— Навіть кров, — навіщось сказала Олена.

На місто опустилися сутінки, більшість мешканців налаштувалася на телевізійний концерт «Зі святом, любі жінки!», а оперативно-слідча група у складі двох осіб усе ще перебувала в будинку сім на вулиці Алішера Навої. На Олену, яка по суті так і не вийшла з шокового стану, сюрпризи сипалися, мов із рога достатку. Найперше з’ясувалося — і про це їй люб’язно повідомив капітан, попередньо довго матюкаючи когось по телефону, — що громадянка Майя Тиктор, тисяча дев’ятсот шістдесятого року народження, була не зовсім заміжня, а вірніше, зовсім не заміжня, і якщо й устигла взяти шлюб, то зробила це в таємниці, не гіршій за державну, бо ні в районному РАГСі, ні в центральному жодних записів про наречену з такими даними не було. Коли знайшли паспорт Майї, побачили, що сторінка, на якій вгорі написано «Сімейний стан», сяяла незайманою чистотою. Олені знадобилося кілька хвилин, аби перетравити цю новину: вона терпіла вдома абсолютно стороннього чоловіка.

Далі новини були ще цікавіші. Капітан, що вже бігав до їхнього телефону, як до свого власного, після одного такого забігу повернувся ще похмуріший, ніж був увесь цей час, і вкотре настійливо попросив вивести кудись Неждану, яка під шумок утекла-таки з кухні і тепер стояла за спинкою тітчиного стільця, як юний паж, майже непорушна, бліда й мовчазна.

Олені не сподобалося ані саме прохання, ані тон, яким воно було озвучене. Вочевидь, малося на увазі, що вона защепне на шиї в малої повідець і вручить його якій-небудь сусідці зі словами: «Ви тут з нею погуляйте, доки я у справах». Однак стосовно Дани цей номер не проходив, про що капітана і його цивільного соратника було сповіщено негайно і в дуже різких виразах.

— Ну, як хочете, — процідив «формений» дядько. Олена для себе означила їх дуже просто — за зовнішнім виглядом: один у формі, другий у костюмі. Деталі її не цікавили. — Та не кажіть потім, що я не попереджував. Вам відомо, що ваша сестра хворіла на гонорею?

Олена й оком не змигнула.

— Я не венеролог.

— Може, за це він її і вбив? — припустив цивільний.

— Усе може бути, — філософськи відгукнувся капітан. І тут нарешті озвалася Дана.

— Про що вони говорять?

Тітка накрила долонею пальці небоги, що з усіх сил учепилися в її плече.

— Про погану хворобу.

— А хіба бувають хороші хвороби?

— Слушне запитання. Мабуть, що ні.

Капітан, почувши це, оскаженів.

— Востаннє повторюю, трясця вашій мамі, виведіть звідси дитину! Що, зовсім розуму нема — їй таке казати?!

— Це моя мати. Я маю право знати все. — Дана трохи помовчала, і додала: — І я вже давно доросла.

Ще зовсім молодий чоловік у погонах глянув їй прямо у вічі й відвернувся.

Вона справді давно не дитина. Поможи їй, Боже.

Міліціонери такі роздратовані, думала Дана тим часом, і дуже їм співчувала. Адже вони з тіткою, по суті, так і не змогли відповісти на жодне їхнє запитання. Вони насправді нічого не знали про дядю Васю, а того, що знали, було замало, щоб допомогти слідству.

— Де він працював, цей ваш Василь? — спитав добродій у цивільному.

— Він не мій. І він ніде не працював, — сказала Олена. — Принаймні на моїй пам’яті він не виходив із дому більше ніж на півгодини.

— І на моїй теж не виходив, — додала Дана.

Міліціонери перезирнулися.

— Ось тобі й капіталізм, — мовив той, що у формі. — Раніше всі десь працювали. А хто не хотів, той сидів за дармоїдство. І як тепер накажете його шукати?

Той, що в цивільному, мовчки дивився на тітку Олену, та ще й з таким докором, ніби вона прямо відповідала за виникнення диких форм капіталізму в суверенній Україні.

— Ви хоч прізвище його знаєте? — поцікавився формений. Олена вишкірила зуби в єхидній усмішці.

— Ні. Це ж не я за нього заміж вийшла. Тобто… ви розумієте. Щодо прописки Майя мене не турбувала, а решта… коли я намагалася щось у неї спитати, у відповідь чула: «Не твоє діло».

— Ну, не сім’я, а просто еталон любові та довіри, — захоплено вигукнув «цивільний».

— Свої оцінки можете оприлюднити в журналі «Людина і закон», — холодно зронила Олена. — Читачам сподобається. А мені ваше «фе» до одного місця. Я у цій божевільні майже тридцять років прожила, все життя, не рахуючи навчання та відряджень. Тому, будьте ласкаві, приберіть із ваших мармиз такий вираз, ніби ви лайно у білих рукавичках розгрібаєте, і займіться нарешті справою, за яку вам… — вона затнулася, а в очах у «форменого» блиснули веселі вогники.

— Гроші платять? — допоміг він.

— Це ваша робота.

— Точно, — цивільний встав, простягнув їй руку. — Вибачте.

— Все гаразд, пане Геннадію.

— Ви запам’ятали, як мене звуть? — здивувався той.

— Не тільки вас, а й вашого колегу. І прізвища запам’ятала, і звання — я ж дивилася посвідчення. Ви — майор Прокопчук, старший слідчий Дніпровської районної прокуратури, а ваш друг у формі — капітан Юрій Тищенко, старший оперуповноважений карного розшуку районного відділення управління внутрішніх справ. Правильно?

— Феноменально! — захоплено вигукнув капітан і глянув на Олену значно прихильніше. — Вам нова робота часом не потрібна? Бо в разі чого в нашому відділку знайдеться вакансія.

— Я за фахом іхтіолог.

— То ми практично колеги! Ми теж ось… рибку ловимо. Ну, гаразд. Пані Олено, — слідчий трохи помовчав, — ми мусимо провести детальніший огляд речей потерпілої. Як ви скажете — будемо чекати пойнятих, або…

— Не треба більше пойнятих. Шукайте.

— Може, там десь, в особистих речах… хоч щось вкаже на цього Васю. Я розумію, вам це неприємно…

— Але не смертельно. Я це переживу, — сказала Олена і раптом розсміялася сухим, неприємним сміхом, що дуже швидко перейшов у такий же сухий плач.

Доки пан слідчий крапав їй валер’янку і намагався заспокоїти ідіотською фразою: «Ну, не треба… не плачте, я вас дуже прошу!» — капітан, не питаючи дозволу, взяв до рук записничок Майї, який лежав на тумбочці біля ліжка й за розміром більше нагадував телефонну книжку якого-небудь райцентру — такого собі невеличкого, тисяч на п’ятдесят мешканців, містечка.

— Ні фіга собі, — присвиснув він, гортаючи сторінки. — Ти тільки поглянь на це, Гено. Який обсяг! А записи як велися! Ну чисто тобі гросбух із борделю! Самі лиш імена та цифри, ні прізвищ, ні адрес…

— Так, писати коханцям листи вона вочевидь не збиралася, — підтвердив слідчий, і собі перегорнувши кілька сторінок. — Праці тобі, Юро, на два тижні стане.

— Ти що, хочеш, щоб я їм усім подзвонив?

Майор м’яко всміхнувся.

— Хочу я вдома жінку. А тут — наполягаю.

— Це нічого не дасть.

— Вибач. Робота псяча. І ти знав це, коли йшов у карний розшук.

— Та не знав я ні хріна! Мене не попередили!

— А незнання законів не звільняє від відповідальності — таке ти чув?

— Еге ж. На першому курсі, — капітан сумно глянув на записник, потім на Олену. — Я вилучаю це, як речовий доказ.

— Вилучайте, що завгодно і як завгодно. Тільки знайдіть його.

— Пані Олено, — майор Прокопчук зітхнув, видно, збираючись із духом, — я не хочу вас дурити. Себто вселяти у вас марні надії. Я хотів би зараз пообіцяти, що з-під землі його дістану, негідника того, що небогу вашу круглою сиротою зробив, а Юрко мене б підтримав, але навіщо ця вистава? Шансів знайти його практично немає. Ваша сестра на пошті працювала, я правильно запам’ятав? Не буду вам казати, скільки там людей буває щодня, досить одного разу підійти до жінки за віконцем і призначити їй побачення, і все! Справу зроблено! І тебе ніхто не згадає, і маєш подругу — без проблем! Ми, звичайно, все перевіримо, колег її опитаємо, начальство, але… я так давно працюю слідчим — он хай Юрко скаже, стільки не живуть. Без чуття у нашій справі довго не протримаєшся — хоч ти опер, хоч слідах. І моє чуття каже мені: це дохлий номер. Вася зник назавжди. Випарувався, наче й не було! Не залишив жодної своєї речі, ані бритви, ані щітки зубної, ані, перепрошую, трусів — усе підмів, геть чисто! Так, звісно, ми знімемо відбитки пальців, оформимо все як слід, але якщо він раніше не притягувався — а я зуб даю, що не притягувався, то ми можемо або чекати, хоч як страшно це звучить, доки він уб’є ще кого-небудь, або дістати по шапці від начальства за черговий «висяк» — утім, одне одному не заважає, і забути про цю справу назавжди. Ну, тобто не зовсім назавжди, бо періодично Юрка ось, — він ткнув пальцем у капітана, — та й мене будуть викликати на «килим» і добре пісочити — вбивство, як не як, але спочатку це буде щодня, потім — щотижня, далі — щомісяця, аж доки…

— Я розумію, — повільно промовила Олена.

— Він же навіть не через двері втік, Вася цей. Відчинив вікно, та й по всьому, благо, другий поверх. Медексперт каже, вбивство сталося десь о сьомій ранку, тобто людей на вулиці мало, вікна ваші, знову ж таки, у лісок виходять, хто його бачив? Ніхто. Опис ваш… ну, той, що ви дали, — майор трусонув аркушем із тітчиними свідченнями, — дуже цінний, одне в ньому зле — до кожного третього мужика підійде, котрому за сорок.

— Він постійно пітнів, — сказала Дана.

— Що, маленька?

— Він пітнів. Майка була в мокрих плямах. Він тому й тримав вікно відкритим увесь час. Мама скаржилася, що їй холодно, але він або мовчав, або бив її — якщо вона йому з тим набридала.

Неждана розуміла, що й ця прикмета мало що дасть слідству, але слухали її чомусь дуже уважно і майор, і капітан. Першим не витримав Геннадій.

— А знаєте що? — гнівно звернувся він до Олени, і навіть вуса його настовбурчились якось обурено. — Я б таких, із дозволу сказати матерів, як сестричка ваша, сам би на місці забивав. Без суду і слідства. Ось не смикай мене, Юрку, чув я, чув, що про мертвих нічого, крім хорошого! Та що ж ти за мати, сука така, якщо дитя на мужика проміняла?!

Олена мовчки підвелася й махнула рукою в бік виходу. Майор зрозумів натяк, так само мовчки взявся за пальто, доки капітан Тищенко квапливо збирав усі папери в одну купу, і заговорив, уже стоячи на сходовому майданчику:

— Я не збираюся вибачатися, бо сказав те, що думаю. І можете скаржитися на мене куди завгодно.

— Ви не маєте права судити її!

— Гляньте краще на дівчинку! Скільки їй — тринадцять?

— Чотирнадцять!

— О, шарман! І вона вже бачила, як чужий дядько гамселить її матір. Як ви гадаєте, яке ставлення до чоловіків буде в неї після цих уроків?

— А ви Зиґмунд Фрейд чи Макаренко?

— Я — ідіот. На все добре, пані.

Олена навіть не помітила, як капітан прослизнув повз неї і теж опинився на сходах. Довго дивилася на міліціонерів, які чомусь не квапилися йти і тупцяли на одному місці, немов чекаючи манни небесної, а потім навіщось гукнула — буквально крикнула, хоч стояли чоловіки за два метри від неї:

— Майя була дуже нещасна!

І Геннадій не забарився з відповіддю:

— Сподіваюсь, що так. Ми повідомимо вас, коли можна буде забрати тіло.

— Тепер ми лишилися тільки удвох, — згорьовано прошепотіла тітка, коли вони сиділи на дивані в її кімнаті, як у мушлі, прикриті ілюзією надійності, і гріли руки об чашки з чаєм, який не збиралися пити. Дана звела на тітку очі, схожі на шматочки зеленої смальти:

— Ми завжди були тільки вдвох, хіба ні?

Глава 8

1992 рік

Любомир Шеремет навчався на факультеті журналістики Київського державного університету, і славився тим, що писав вірші. І поеми. Із семи років. Слава його сягнула так далеко, що за право бачити його серед своїх студентів буквально билися інститут культури, педагогічний інститут і власне університет. Перший, у народі ніжно званий «кульком», відпав відразу — юний геній у майбутньому не бачив себе ані архіваріусом, ані археологом. Перспектива морочитися в школі з лоботрясами, подібними до нього самого, і двійками вбивати їм у голови любов до літератури теж не надто спокушала Любка. Тож, поколупавшись, як гурман у вишуканій страві, у списках факультетів університету, між українською філологією, історією і журналістикою, він обрав останню. За що потім неодноразово подумки цілував у безплотний ніс свого янгола-охоронця.

Це був шмат хліба, його робота — хоч і вельми тяжкий шмат. Бо то тільки спочатку вірші Любка читали, хвалили, друкували в газетах і журналах, видали три збірки і навіть прийняли до Спілки письменників України. Його твори виходили десятьма іноземними мовами, включно з англійською, а поему «Святість», написану ним у п’ятнадцять літ, навіть назвала серед своїх улюблених котрась із британських принцес. Літературні критики, зазвичай люті, як голодні пси, до його творчості ставилися, мов лагідні телята, і тоннами чіпляли на Любомира приємні епітети, на зразок «поет світового рівня» (Любку часом страшенно кортіло побачити той самий загадковий «світовий рівень», а також те, як по ньому міряють піїтів) і «новий Тичина» (чи ще якесь відоме прізвище, з тих поетів, про яких критик чув найбільше). Ще Любка називали «надією української поетичної школи», однак де та школа, і чого у ній навчають, він також не знав. Утім, з’ясовувати це йому було ніколи — він насолоджувався славою.

А потім усе скінчилося. Доволі різко, хоча й цілком прогнозовано. Він ще навіть не встиг здобути вищу освіту, а вже розпрощався з ілюзіями. Прощання вийшло болісним. Ілюзії плакали, він тримався, як міг, бо знав: єдиним словом, що справді зачіпало серця людей, стало «гроші», а ось за вірші їх платити перестали. Літературний гонорар як поняття впав у анабіоз, сякий-такий дохід приносила лише журналістика. Поденщина. Панщина. Назви різні — суть одна. На вході до редакцій деяких газет — не кажучи вже про телебачення — можна було сміливо чіпляти оголошення: «Тут проводиться розмін божої іскри на гроші. Також за окрему платню допоможемо закопати ваш талант — недорого». І на те не було ради. Щоправда, віддані прихильниці, яких більше цікавила популярність того, хто поруч у ліжку лежить, а не його статки чи, Боже борони, така дурниця, як чоловіча сила, не кинули Любка в біді, і періодично нагадували йому про своє існування. Та навіть найбільш невибагливій жінці треба деколи дарувати квіти чи цукерки, а не пожовклі вирізки з газет. Любомир це зрозумів і, вже закінчуючи університет, паралельно із захистом диплома влаштувався ведучим на радіо — всі казали, що голос у нього просто божественний, а ще — позаштатним кореспондентом у бульварну газету.

Два роки тому Любку не приснилося б і в страшному сні, що він не просто триматиме в руках газету такого штибу, а ще й братиме доволі активну — бо їсти хочеться! — участь у її створенні. Щоправда, власник і за сумісництвом головний редактор газети «Юність» не любив цих слів — «бульварщина, жовта преса», але від його нелюбові суть справи не змінювалася. «Юність» була огидною пліткаркою, а якщо пліток бракувало, її дружний колектив, не надто напружуючись, вигадував їх сам. Тиражі газети сягнули небес, і це давало непоганий прибуток, ось тільки Любко, отримуючи зарплату, чомусь відчував себе Іудою. Хоча нікому про це не казав. А ще він з усіх сил намагався ушляхетнити своїми матеріалами цей нещасний, безневинно замащений типографською фарбою аркуш, чия доля була б набагато щасливішою, якби він виходив у рулонах і без тексту. Успішність тих спроб Любка трималася на рівні ефективності зупинки поїзда командою: «Стій, раз-два!». Втім, «Юність» принаймні впіймала хвилю — як часто додавав Любко — в морі лайна, бо переважна більшість газет уявлення не мали, про що їм тепер писати. Цензура як така зникла разом із суворим партійним контролем, і поки розгублені журналісти обережно промацували межі дозволеного, щоразу з подивом виявляючи повну відсутність тих меж, що плавно переходила у вседозволеність, «Юність» швидко зметикувала, що й до чого, і зробила своїм гаслом: «Дамо людям усе!» Ще головний редактор, Бунчук Яків Гнатович, із вигляду — типовий гречкосій, під картузом якого ховався розум, гострий, як стилет, і нічим не обмежена жага до збагачення, любив повторювати: «Народ мусить знати правду! Це його святе невід’ємне право!» Така зворушлива турбота про права простого люду дуже смішила Любомира, особливо тоді, коли він, пересиливши бридливість інтелігента з діда-прадіда, брав до рук свіже число «Юності». Добірної аналітики чи, скажімо, історичних статей, грамотних політичних оглядів там ставало дедалі менше, а потім вони зовсім зникли зі шпальт, поступившись місцем відвертій порнографії, смаженим фактам і так званим результатам журналістських розслідувань — так званим тому, що єдиним, справді ретельно дослідженим у цих матеріалах, був розмір винагороди за публікацію замовної статті. Люди, що звикли вірити друкованому слову, як християни — Біблії, часто не усвідомлюючи, що в усі часи ЗМІ виливали на їхні голови річки брехні — різнилися лише її джерела, зовнішня достовірність та мета появи на світ Божий, — раптом із подивом виявили, як багато в їхній країні геїв, лесбіянок і педофілів. Які невичерпні пласти людожерів, убивць та сексуальних маніяків зберігала в собі родюча українська земля! Довіра до ЗМІ падала з першою космічною швидкістю — і це була воістину благословенна мить, бо далі все стало ще гірше. Частина населення почала купувати «бульварщину» тому, що дуже цікавилася життям сильних світу цього, і її справді турбувало, хто з ким спить і в якій позі, хто на кому одружився, хто кого покинув. Любку все це здавалося огидним до краю. Інша ж частина — і це було ще гірше — почала вірити новій пресі з тим самим фанатизмом, із яким свого часу увірувала в світле майбутнє та комунізм. Несподівано воскрес і запрацював на повну потужність принцип доктора Геббельса: що нахабніша брехня, то легше в неї повірять. Любомир усе життя вважав себе атеїстом, але в ті буремні дні вперше почав молитися, щоб ця преса не потрапила до рук Ніки. Жалюгідні, нікчемні молитви — і він усвідомлював, що Господь, якщо він і є, ні за що на них не відгукнеться. «Ти дописуєш у ці газетки, — скаже йому Творець на якійсь доступній мові — і не обов’язково словами. — Ти безпосередньо причетний до створення цієї макулатури. То чим твоя сестра краща за інших дітей, які, читаючи такі історії, мріють про розкішне життя, про швидке збагачення, і вірять, що ціль виправдовує засоби?» Що відповісти на це, Любко не знав, і тому в необмеженій кількості зносив додому шоколадні яйця, карамельки й ляльки Барбі різноманітних рас. Таким чином він просто відкуповувався від Домініки, а вона раділа його подарункам, щиро, як уміють радіти дівчатка-дошкільнятка, вкладаючи у вигадливі зачіски розкішне волосся своїх лялькових улюблениць. Шкода тільки, що Бог виявився цілком байдужим до Барбі та шоколаду.

Любко підбадьорював себе тим, що робив для Ніки все. Вона була його втіхою, сенсом його життя, це маленьке чудо з очима кольору шафрану і платиновим волоссям, натуральна білявка, останній батьків шедевр. Юхим Шеремет, талановитий скульптор і типова творча особистість у всьому — від чудових, відомих робіт до не менш відомих пиятик, кожна з яких просто мусила закінчитися гармидером, а якщо ні — то, вважай, не вдалася. Скандали супроводжували практично кожен його крок — потрощені паркові скульптури в дусі соцреалізму, котрі ображали татове почуття прекрасного, численні потрапляння в міліцію, голі дівчата… хоча це окрема пісня, — були звичною справою. Агнеса, мати Любка, якимось дивом зберігаючи своє шляхтянське терпіння, вивуджувала цих хвойд із найнесподіваніших місць — тільки не подумайте, що з майстерні. О ні, майстерня — це так банально, і там їх повно, отих натурниць і натуральних шльондр, як казала мама, а вона знала, про що говорить. Але насправді це було не смішно. Голі кобіти у шафах — це смішно тільки в анекдотах, а не тоді, коли ти, збираючись до театру, приміром, замість хутра свого улюбленого і, по честі мовити, єдиного манто відчуваєш під пальцями вкриту сиротами людську шкіру. А ще — сторонні жінки у ванні, сповиті в невипрані простирадла, як єгипетські мумії, котрі, мабуть, гадали, що це їх врятує від праведного гніву. А ще — молодиці, які стрибали у вікно — добре, що перший поверх — прямо на очах уже зовсім не здивованих сусідів, і ще багато пригод, а серед них і та одна-єдина, ніхто не знав, яка саме, що переповнила чашу. Мати вказала татові на двері, навіть валізу йому спакувала, без крику і докорів — жінки благородної крові не кричать, просто махнула рукою на вихід. Батько вдав, що засмутився, заклав свою обручку, квитанцію поштою переслав Агнесі, і того ж вечора сів на швидкий поїзд «Ужгород — Київ». Потяг прямував через Львів досить пізно, а це давало батькові можливість наостанку зазирнути до коханки, про що та потім радісно повідомляла всіх, кого зустрічала, включно з Любком. Хлопцю тоді щойно виповнилося дванадцять років.

Київ зустрів генія привітно, однак дещо насторожено. Але Юхиму було не звикати. Не минуло й року, як його ім’я луною покотилося по столиці. Він оселився в гуртожитку, орендував майстерню, влаштувався в художній інститут викладачем, одружився знову — раз, вдруге, і все невдало, не забуваючи, втім, про сина. Раз на місяць він писав Любку листа, дуже короткого, з однієї фрази: «Як ви там?» — і щиро дивувався, чому всі листи Агнеса пересилала назад, не розкриваючи.

«От ніби я їх тій курві адресую!»

Коли Любко після закінчення школи приїхав до Києва на навчання — адже навчатися слід тільки у столиці, казала мама, і чомусь зітхала, стискаючи й без того тонкі, сухі губи, — наміру спілкуватися з батьком він мав не більше, аніж повіситися. Любомир краєм вуха — бо з усіх сил удавав байдужість — чув, що Юхим одружився втретє, власне, вчетверте, якщо рахувати Агнесу, і цього разу, на диво, вдало. Молода дружина народила йому доню. І все: ні того, скільки років новій татовій дружині, ні того, як назвали його сестру, Любомир не знав і не палав бажанням довідатися. П’ятирічна Домініка звалилася йому на руки, коли він перейшов на третій курс. Йому ледве минуло двадцять.

Тато зі своєю дружиною Владою дуже кудись поспішав, перетинаючи залізничний переїзд без шлагбаума. Електричка теж поспішала — у межах, визначених правилами залізничного руху. Юхим не звернув уваги на попереджувальний сигнал семафора, а коли машиніст електропоїзда побачив вишневі «Жигулі» на колії, було запізно. Двадцятидворічна Влада загинула миттєво, сорокап’ятирічний Юхим прожив ще два дні — достатньо для того, щоб заповісти синові квартиру в Києві та піклування за Домінікою.

Любомир не любив згадувати ані своє знайомство із сестрою, ані перші дні спільного життя — суцільне жахіття, морок і відчай. Він тужив за батьком радше за правилами пристойності, аніж за покликом серця, бо майже не любив Юхима, хіба десь глибоко в душі, так далеко, що й не розкажеш, ворушилися давні дитячі почуття до тата, з яким ходили в зоопарк, смакували морозиво, а добрі тьоті з майстерні пригощали цукерками, аби лиш про них ніхто не довідався. Але Ніка — вона любила батьків і не могла зрозуміти, чому вони пішли від неї, як вони могли таке вчинити. Дитина не могла збагнути, чому кажуть, що їх забрали янголи, що вони пішли на небо, коли насправді їх поклали у якісь чорні коробки і закопали в землю, а хіба янголи живуть під землею? То якісь злі, неправильні ангели. А ще в неї немає ніякого брата, і ніколи не було, і їй нікого не треба, тільки мамцю і татка, будь ласка, поверніть… Вона була дуже розвиненою, як на свої п’ять років, І так по-дитячому говорила цілком серйозні речі, ставила запитання і сама ж на них відповідала — Любку залишалося тільки дивуватися безперервному потоку істин у вустах дитини і захоплюватися… якби не сльози. Дівчинка плакала день і ніч, а Любко не знав, що йому робити. Він слав прокляття на голову вже спочилого в бозі батька, який практично з того світу, вже буквально переходячи межу, підсунув йому таку свиню. Любко вже не радий був і трикімнатній квартирі в центрі — престижній, з високими стелями та окремими кімнатами, він би з радістю поміняв її на гуртожиток, та хто його питав? Любко спробував порадитися з матір’ю. Агнеса була категорична:

— Віддай малу в дитячий будинок. Теж мені проблема.

— Я не можу, мамо. Я пообіцяв татові, що подбаю про Ніку.

— Це що, десь документально зафіксовано?

— А ти вчила мене фіксувати на папері своє чесне слово?

Голос Агнеси прозвучав так, ніби хтось провів по склу пінопластом:

— Тоді навіщо ти мені дзвониш?

Любко, чортихаючись, кинув трубку.

— Ти теж хочеш на небо, як тато?

Домініка стояла на порозі дитячої. На точнісінько таких, як у Любка, фамільних очах бриніли сльози. Стара, брудна, як порося, лялька, теліпалася в дитячій руці — Ніка тримала її за волосся, і Любомир зненацька гостро, немов серце проткнула скалка, відчув, що ця лялька з лялькою — його сестра. Рідна кров. І єдина істота у світі, яка від нього залежить. Він усміхнувся.

— Ні. Що це ти собі надумала?

— Я боюся.

— Чого?

— Що ти підеш до підземних янголів. І тоді в мене зовсім нікого не буде.

— Я буду. Завжди. Хоч ти й нелагідно мене приймала, — Любомир дорого б дав, аби забрати назад останню фразу: знайшов, кому дорікати, герой, п’ятирічній сироті! Та Ніка лише знизала крихітними плечиками.

— Бо ти впав мені… як той… як його?

— Як сніг на голову? — підказав Любко.

— Ага. Так мама казала. Але — нічого. Живи. Тільки не йди до тата, добре?

— Домовилися. До речі, ти робиш боляче своєму пупсу.

— Ти такий смішний, — сказала дівчинка і ніби на доказ цього усміхнулася — вперше за три місяці. — Це не пупс, а Маня. Хіба не бачиш?

— Ні. А ти як бачиш? — Любко присів перед Нікого, взяв до рук ляльку, абсолютно позбавлену статевих ознак. Рожевий пальчик Домініки торкнувся голови Мані.

— Ну ось же. Коса.

Той день став переломним у їхніх стосунках. Ніка показала братові всі свої іграшки, сорочечки та сукенки, а він нашвидкуруч переклав для неї кілька віршиків Агнії Барто і розповів якусь дурнувату казку, ним самим і вигадану — як на гріх, не міг нічого пригадати зі свого дитинства, адже у вісім років мати змушувала його читати «Іліаду» Гомера. Ніку навіть вдалося нагодувати по-справжньому — спокійно, без крику і тих мікроскопічних порцій манної каші, які раніше доводилося запихати в неї майже силоміць.

— Ти на мене схожий, — сказала Ніка брату, жуючи сардельку (сам їж свою манку!).

— Чому тато ніколи про тебе не говорив?

Бо він був у нас — шибайголова.

— Я заборонив йому. Хотів зробити тобі сюрприз, — Любомир дивився на сестру і дивувався — але не їй, а собі, тому теплому почуттю, яке викликала в нього ця дівчинка. — Хотів стати великим і красивим, а ще багатим, і купити найдорожчу у світі ляльку, щоб сподобатися тобі. Я про тебе знав. Усе.

Тут він, звісно, трохи прибрехав, але на Божу справу.

— А ти й так красивий, — здивувалося дитя. — І великий. А знаєш, чому мене назвали Ніка?

Любко не мав про це жодного уявлення.

— На честь богині перемоги?

Батько міг би і Венерою дитину охрестити.

— А її звуть Домініка?

— Ні. Просто Ніка.

— У мого тата була мама. А в неї — ще мама. І коли була… — між крихітними брівками сестри зморщечкою пролягло напруження, — ну як… коли всі стріляли…

— Війна?

— Ага. То мама мами мого тата допомагала тим людям… ну, що в лісі… на «пи» починається. А я вже всі літери знаю!

— Молодець, — Любко погладив її по волоссю. — Партизанам?

Ніка глянула на брата із захватом.

— Ти такий розумний. Але ні. Якось інакше. По… пов…

— Повстанцям?

— Так! Її теж звали Домініка. А що таке «богиня»?

Любомир пояснив, подумки зауваживши, що слід розпитати маму про героїчну бабусю Юхима. Така незвична гілочка у дереві родини Шереметів, а він уперше про неї чує! Щоправда, материна версія істотно різнилася від батькового переказу.

— Шльондрою вона була, бабця Юхимова, — Агнеса, як завжди, говорила холодно, від чого навіть найбрутальніші слова у її вустах звучали медичними термінами. — Зі «стрибками» вешталася і в тридцять дев’ятому, і під час війни. Та не просто так гуляла, а ще й бандерівців їм виказувала — своїх. За це повстанці й розстріляли її десь у лісі, у сорок п’ятому. Поховали, як собаку, і могили не знайдеш. Мати Юхима така сама була — ця вже з партійними тягалася, заради кар’єри. Яблуко від яблуні, сам знаєш…

— А її справді звали Домініка — ну, бабусю його?

— Чорта в пеклі спитай!

Мати вперто не хотіла приїздити до Києва, і знайомитися з Нікою теж не бажала. Втім, це Любко зрозуміти міг. Міг зрозуміти глибину й гіркоту жіночої, образи, мамину злість на покійного чоловіка і на своє невдале життя, не міг втямити лише одного — ненависті, з якою Агнеса ставилася до Ніки. До нього ніяк не доходило, у чому ж винна дівчинка.

— Їй лише п’ять років, мамо!

— Саме так. І вона вже жорном висить у тебе на шиї. А що буде далі? Коли вона виросте й почне судитися з тобою за житлову площу? Чи коли ти захочеш одружитися? Що скаже твоя жінка на такий доважок? Спробуй-но переконати будь-яку порядну панну, що ця дитина — не твоя!

— Що я її не у п’ятнадцять років народив? Мамо, це смішно!

— А як на мене, плакати слід! Хвойда та, що Юхима звела, від тебе на скільки була старша? На два роки? Так отож. І не такі ще випадки бувають!

— Мамо, ніхто батька не зводив. Він три роки без нас жив, доки не одружився остаточно.

— Таки остаточно, — у голосі Агнеси прозвучала якась зловтіха. — Що є, то є.

І тут Любомира осяяв здогад.

— Ти що, чекала, що він повернеться?

Мати активно заперечила — надто активно для того, щоб він повірив, однак достатньо, щоб назавжди відмовитися від ідеї звести докупи двох найдорожчих його жінок. Слова Агнеси справдилися частково, бо на всіх прогулянках Любка, що з вигляду був старшим за свої календарні літа, всі необізнані сприймали за батька Ніки. Проте ця обставина не тільки не ставала на заваді романтичним знайомствам, а й перетворилася ледве не в їхній каталізатор. Татусь-одинак — це було так зворушливо, так незвично… Дівчата, як зомлілі мухи, сипалися Любкові до ніг, а ті, виховані на гарній поезії панянки, що впізнавали його, були готові до вживання тієї ж миті, коли він, збентежено усміхаючись — а він і справді цілком щиро, непідробно ніяковів, якщо його впізнавали — говорив: «Так, це я — той самий Шеремет», — від душі ненавидячи при цьому осоружне визначення «той самий». Любомир був стриманим у своїх стосунках із жіноцтвом, частково тому, що боявся піти протоптаною татом, широкою кривою доріжкою, частково — тому що не розумів кайфу «самого процесу», без душі, а найголовніше — через Ніку. Він жив для неї, справді сприймав її вже як доньку, а не як сестру, і боявся самої думки про те, що може подати їй поганий приклад.

— Ти одружишся на принцесі, — заявила Ніка; задмухуючи шість свічок на купленому в кулінарії торті «Карпати». Любко засміявся.

— Чому?

— Бо я так бачу.

— І ця принцеса буде такою ж гарною, як ти?

— Такої, як я, більше немає. Та вона буде так собі… нівроку.

І це його улюблене словечко: «нівроку», підхоплене малою, краще за сотню інших слів сказало Любомиру все про любов і довіру Ніки до нього. Подумки він поклявся, що не підведе її. Ніколи. Він просто не міг її підвести.

Глава 9

Неждана не могла визначитися, чи їй насправді бракує матері, і ненавиділа себе за цю невизначеність, за те, що життя йшло собі поволі, мов би нічого й не сталося, добігав кінця останній рік її навчання в ліцеї, і їй уже пропонували вступати на підготовче відділення Київського політехнічного інституту, в тому ж ліцеї. Вона погодилася, бо пропозиція була дуже вигідною — ще рік, і ти на другому курсі потрібного факультету, без вступних іспитів, лише за результатами співбесіди… Обрана Даною прикладна математика вважалася фахом престижним, потенційно успішним і цілком чоловічим. На це їй натякнула завуч із виховної роботи, Віра Степанівна. Миколович, улюблений Данин директор і добрий геній, пішов на підвищення в міністерство освіти, а єдина серед усього викладацького складу жінка, яка слово «математика» писала з помилкою, через «и», отримала повну й безкарну можливість діяти учням на нерви. Вона довго і здалеку говорила про призначення жінки, про домашнє вогнище і склад розуму, про ліриків і фізиків, аж доки дівчина не підвелася та не вийшла мовчки з її кабінету. Вона не знала, що син завучки, її ровесник, який писав комп’ютерні програми, що мали б допомогти дояркам вирахувати динаміку зростання надоїв, теж мріяв потрапити на підготовче відділення поза конкурсом, але кількість безкоштовних місць була суворо обмежена, і Вірі Степанівні довелося платити за своє чадо. Дана також не знала, що мимоволі нажила першого в житті справжнього ворога.

Тітка Олена виявилася значно краще пристосованою до реальності, аніж те могло здатися з огляду на її зовнішність квіткової феї. Вона знехтувала своєю іхтіологією — не звільнилася офіційно, бо стаж їй ще йшов, хоча грошей і не платили, а вона ще вірила, що комусь може знадобитися той стаж, — просто перестала відвідувати свій інститут і змахувати пил із муляжів мешканців водоймищ центральної України. Олена знайшла собі кілька робіт — халтурок, як вона говорила, і небога з тривогою спостерігала, як ті халтурки поволі доводять тітку до повного виснаження. Доставка вранішньої пошти ледь не по всьому району, до обіду — прибирання сусіднього гастроному, по обіді — те ж саме у двох аптеках, потім — вечірня пошта і новий пробіг. Дана собі місця не знаходила — вона гостро відчувала себе нахлібницею.

— Не мели дурниць, — відмахувалася Олена, коли небога починала говорити про це. — Ти — моя родина. Про кого мені ще дбати? Ось вивчишся, станеш багатою, а я впаду на хвилю твого успіху і буду на ній гойдатися, аж доки не набридну тобі. А поки що терпи. І не хвилюйся. Зі мною все гаразд.

З нею все було далеко не гаразд, але єдине, що видрала у тітки Дана — це ранкову пошту, та й то лише тому, що від природи була «жайворонком». Руки обривалися під вагою набитих пресою сумок, та вона й уявити собі не могла, як скоро цей гіркий досвід стане їй у пригоді. Не раз із ніжним подивом згадуючи бабусю Ліду, котра сорок років відпрацювала листоношею і померла на сьомий день після свого виходу на пенсію, Дана кусала губи, щоб не плакати від болю. І майже ніколи не плакала.

Майю поховали на її дев’ятини, похмурого березневого дня, на старому цвинтарі поруч із батьками. Людей на похорон прийшло небагато — троє співробітників, котрі ще сяк-так терпіли за життя її ядучий характер, слідчий і кілька сусідок, яким просто нічого було робити. Сороковини по Майї тітка і небога справили удвох.

Василя, звичайно, так і не знайшли. Слідчий зі своїм чуттям як у воду дивився. На телеграфі, де працювала Майя, ніхто її співмешканця не пам’ятав, зате одна сусідка пригадала, що бачила його зі спини, коли вони удвох із Маєю ішли двором. Вона навіщось їх гукнула, так вони обоє, замість того, щоб озирнутися, припустили так, що аж бігом. За словами Олени пошуковці склали фоторобота, без прізвища, лише з іменем, котре не знати, чи й було справжнім, але це, як і очікувалося, не дало жодних результатів. Хіба що Олена походила трохи на побачення до майора Прокопчука, покинувши бідаку, ледве той заговорив про любов.

— Не люблю наукову фантастику, — пояснила вона небозі.

Час від часу тітка намагалася знайти собі роботу, достойнішу, ніж поєднання обов’язків листоноші та прибиральниці, навіть бігала на якісь співбесіди. Приходила після них геть змучена і довго мовчала, кутаючись у бабусину шаль — Олена завжди мерзла, коли нервувала. Якось, повернувшись додому з чергової «пробної розмови», тітка зупинилася в коридорі біля дзеркала й довго дивилася у вічі своєму відображенню, а потім ні сіло ні впало плюнула в нього, і заплакала. Дана страшенно перелякалася, а Олена, зауваживши це, роблено посміхнулася куточками вуст і крізь сльози запевнила, що скоро нарешті дістане нормальну роботу. На запитання, нащо було плювати в люстро, не відповіла.

* * *

Той голос з’явився в середині травня, коли вже відцвітав бузок, а суворі двірники ще й досі ганяли дітлахів, які намагалися наламати й собі букетик. Дана на кухні мстилася картоплі за марнування часу, зрізуючи ледь не по два сантиметри бульби разом із лушпайками. Звично патякав про щось «брехунець». Щоб ускладнити випробування і ще більше загартуватися духом, Дана прислухалася. Це була третя програма українського радіо, звідкіля лунало: «На хвилі „Променя“», а штучно бадьорі голоси намагалися поділитися зі слухачами набутками згасаючої культури. Ведучий саме цієї мистецької програми рипів, як старий дерев’яний протез, а його просторікування про місце поезії в житті та душі сучасної людини, про високе призначення поета та його громадянський обов’язок навівали на Дану сон. Вирішивши, що гарту з неї досить, вона вже потягнулася до вимикача, аж тут заговорив Він, і її пальці завмерли, мов у казці про Сплячу красуню, яку колись читала їй тітка — тоді Дана ще не вміла боронитися від казок. Але він так звучав нині, цей голос, що дівчині здалося — вона потрапила в казку, від якої не хочеться боронитися. І не захочеться. Ніколи. Цей голос вповз у її буття оксамитовою змією, і навіть прямий ефір і тріскучий, як сибірські морози, мікрофон не зміг спотворити це диво. Цей голос здався їй неземним, відлунням цілого янгольського хору, і зовсім не тому, що він був зависоким чи надто тонким — ні, просто чистим тією кришталевою прозорістю, якою вирізняються в дитинстві навислі над тобою бездонні небеса. А ще він був густим, той голос, і чомусь пекучим — як справжній гарячий шоколад, і солодким, але не надміру, не нудотним, і ще — спокійним у своїй впевненості. Вона не чула слів, тобто вони були, слова, цей голос відповідав на якісь запитання, безглузді, звичайно, бо якими ще вони можуть бути, коли не стосуються науки, але… почуваючись натягнутою струною, якої ось-ось торкнуться вправні пальці музиканта, Неждана вимкнула воду.

— А зараз, — рипіння ведучого досягло крещендо, — гість нашої студії, визначний поет сучасності Любомир Шеремет почитає нам свої вірші. І перший з них називається «Відлуння».

— Не вірте Миколі, любі слухачі, — юнак засміявся, і його сміх, дитячий у своїй щирості, немов торкнувся Даниної щоки. — У нього всі видатні, в кого не плюнь, та чули б ви, що він нам поза студією говорить! Стосовно ж мене… я знаний римач нашого часу. Отже, «Відлуння».

Поет! Та замість хвилі неминучого розчарування, яке мало б виникнути від такого нікому не потрібного, безглуздого заняття, як плетіння рим, Неждану раптом накрила інша хвиля — цуценячого захвату. І це при тому, що вона досі не чула жодного його вірша, та й, кажучи по честі, уявлення не мала, хто такий Любомир Шеремет.

Вона сказала мені: «так»,

І довго-довго, пронизливо

Дивилася на мене очима,

Схожими на уламки місяця.

Я теж на неї глядів. І мовчав.

— Подобається?

Дана здригнулася — занурившись у море цих сріблясто-шовковистих обертонів, вона навіть не почула, як на кухню зайшла тітка. Цікаво, давно вона тут стоїть?

— Не дуже, — збрехала Дана. — Ти щось зрозуміла з цієї поезії? Чому вона називається «Відгомін»?

— «Відлуння», — поправила Олена. — Звичайно, тут усе просто і ясно. Слово «так» — це не те, що хотів почути його ліричний герой.

— Чий?

— Вірша. Насправді він мріяв про те, щоб вона промовчала. По суті, щоби відмовила йому цим мовчанням.

— Хто «вона»?

Тітка Олена звела очі вгору.

— Лірична героїня.

— Щось забагато героїв на п’ять рядків.

— А що, і на це вже розроблені норми? Насправді — не дуже. Він і вона. Необхідний мінімум для людських стосунків.

— Щось це для мене надто складно. То чому «Відлуння»?

— Бо мовчання — це відгомін його думок.

— Чиїх? Ні-ні, досить. Хоча… оце гарно звучить: «очі, як уламки місяця». Це тому, що вони жовті?

Тітка сплеснула руками — мовляв, що з тобою поробиш!

— Ні, маленька міс Алгебра. Це тому, що вони сяють. Тому що дівчина любить його, а він її — ні.

— Маячня. Усі ці поезії — просто маячня.

— Ну, то давай я вимкну — навіщо ж ти мучишся?

— Ні, — поспішно скрикнула Дана, — не руш! Нехай грає, тобто говорить! Хоча віршики я все ж не люблю, — додала вона з духу сперечання.

— Це не віршики. Віршики в дитсадку декламують. А це вірші. Вслухайся, зараз Шеремет читає «Спасіння» — одну з найулюбленіших моїх поезій.

— Ти його знаєш? — здивувалася Дана.

— Любка Шеремета? — тітка здивувалася ще більше. — Та хто ж його не знає? — тут вона обірвала мову, уважно глянула на небогу й похитала головою: — Все-таки математики — не люди.

— Хто б говорив, тьотя-іхтіолог! У математиці — там усе чітко і зрозуміло. Там порядок. Там діють усім зрозумілі закони, котрі майже не мають винятків, а якщо й мають, то винятки ці чимось обґрунтовані. Це тобі не в риб’ячих кишках колупатися.

Олена мовчки дивилася у вікно. Прозвучав фінальний рядок вірша «І во спасіння душі…» Дивно, як усе міняється — ще років двадцять тому таку «чужорідну релігійну» поезію і на гарматний постріл не підпустили б до нашого радянського радіо. Хоча насправді йдеться в ній зовсім не про релігію. Ох і часи настали — слушно, мабуть, кажуть, що все нове мусить народжуватися в муках. Хоча нічого нового насправді немає на цьому світі. Період первинного накопичення капіталу — що в цьому оригінального? Вовчі закони на вулиці, вовче суспільство, здичавілі люди — все це вже було, і, певно, ще буде, а її непристосованість до подібних обставин — то її біда, тільки її. І її особиста проблема. То хто врятує її душу? Душу Неждани? Хоча, чесно кажучи, дівчинку знівечив зовсім не капіталізм, а одна конкретна жінка, і якби вона, Олена, могла, якби тільки наважилася, то, певно, убила б Майю раніше. Мав рацію Гена: хоч як мудруй, дівчинка, котра в чотирнадцять років закохана у порядок замість якогось кіноактора — є в цьому щось, що глибоко суперечить людській природі. Цікаво, чи усвідомлює Дана, що просто переховується у світі цифр, побоюючись успадкувати материне нехлюйство? Сумнівно. Такі маленькі рахівниці психологію не шанують. Ну, то й не варто їй це розуміти. Їй комфортно у своєму світі — нехай там і живе…

— Дякую за високу оцінку моєї праці, — нарешті озвалася тітка, намагаючись говорити весело й навіть дещо легковажно. — Та я, власне, вже не іхтіолог, хіба за освітою. Сама знаєш. Я прийшла сказати тобі, що завтра починаю працювати інкасатором у банку «Каравела».

— Ти — і гроші? — Неждана забула навіть про дивовижний голос — так шокувала її ця новина. Не те, щоб вона бачила тітчине майбутнє у сфері поштових послуг чи прибирання крамниць, і не те, щоб вона сподівалася на якесь відродження інституту гідробіології, але банк… Дана хотіла щось додати, але тільки пискнула. Тітка засміялася.

— Ну, це ж краще, ніж риб’ячі кишки!

Так і не знайшовши, як це заперечити, Неждана тієї ночі довго лежала без сну. Щось її бентежило — і той голос, яким вона повнилася, як ріка місячним сяйвом, і те, що готує їм майбутнє — їй і тітці. Вона намагалася проаналізувати це, як робила завжди, але ніщо не піддавалося аналізу. Ніщо з того, що з ними відбувалося, не мало жодної більш-менш розумної логіки. Від голосу вона відмахувалася, але від Олениної роботи відмахнутися було не так просто. Тітка-інкасатор — це здавалося майже такою самою фантастикою, як і вона — літератор. Ні, звісно, Дану не могло не тішити те, що дорога їй людина перестане нарешті тягати пудові торби з нікому не потрібними газетами, і, ламаючи нігті, відшкрібати жуйки з долівки в крамниці, її лякало інше. А що, як тітку Олену підставлять? Зараз це дуже поширене явище, це, можна сказати, навіть модно… Обдури ближнього свого, доки він не обдурив тебе — вже повторюють і її однокласники, приторговуючи шоколадками та презервативами. Днями Дана купила з цікавості один, весь у китайських ієрогліфах, і прийшла з ним до тітки. Та спочатку злякалася, потім, насупивши темно-руді брови, мовила: «Сідай, нам треба поговорити», — і, врешті-решт, довго сміялася, зрозумівши, що небога й уявлення не має, що вона придбала. Але все-таки пояснила, що це за тоненька гумка, і чому вона масна. І ось тепер… ця її нова посада — все одно, що пірнати пораненою в басейн з акулами. Олену з’їдять, неодмінно з’їдять, так, що й кісточок не лишиться. І як цьому зарадити? Тітка… вона така непрактична! Це вона тільки вдає із себе «залізну леді», а сусідки кпинять із неї — Дана сама чула — за те, що вона перебирає кавалерами. Та хіба Олена винна, що до неї постійно жонаті чіпляються, ось вона їх і посилає куди подалі, і правильно робить, а ті пліткарки називають її старою дівою, хоча за гороскопом вона — «рак», та й дурниці ті гороскопи… Жінка, яка й досі вважає улюбленою книгою «Багряні вітрила» — ну що їй у банку робити? Хіба підлогу мити, як у гастрономі. Дана не витримала, зірвалася і в самій сорочці буквально підбігла до дверей тітчиної спальні. У щілину під дверима пробивалося світло. Неждана постукала.

— Ти чому не спиш? — долинуло з кімнати.

— А ти? Тобі ж завтра на службу!

— А тобі — до школи. Ну, гаразд, заходь.

Олена сиділа в ліжку з книжкою в руках. Вірніше ні, не так — з друкованим виданням. На обкладинці до пояса голий хлоп зі шрамами на могутньому торсі відгризав губу білявці в настільки відкритій сукні, що краще б та дівка була зовсім голою. Тітка квапливо змахнула з тумбочки кудись за батарею пластинку з пігулками, однак пізно — Дана все одно їх помітила.

— Що читаєш?

— Любовний роман, — Олена відклала книжку, — «Наречена пірата» називається.

— Добре, хоч не кастрата, — необережно брякнула Дана. Нічне читання з таблетками вприкуску могло означати лише одне — у тітки знову болять нирки. — І не шкода ж часу…

— Та годі тобі. Нормальна карамелька, навіть печії не буде. Ти щось хотіла, мала?

— Я? Ні. Так. Я за тебе хвилююся.

— Знаю. Ти, певно, думаєш: «Ось моя тітка, практична, як квадратне колесо, і там її заб’ють», — так? Запевняю тебе, все буде гаразд. Мені ще й зброю видадуть… тобто не мені, але ті охоронці, що зі мною їздити будуть, озброєні, — поквапилася виправитися Олена, побачивши на зосередженому личку небоги перші ознаки паніки. Вона переростає свою дитячу некрасивість, промайнуло раптом у тітки в голові, ще кілька років — і стане красунею, яких мало, шкода, що я цього вже, мабуть, не побачу…

— Ти та зброя — це ще гірше, аніж ти — і гроші, — похмуро заявила Дана.

— Я ж сказала тобі…

— Я чула. Спочатку в тебе завжди виривається правда, а потім ти починаєш берегти мої почуття. Добре. Що я тобі можу сказати? Я сиджу в тебе на шиї, тому…

— Дано, припини, — Олена поморщилася, Дана тільки не змогла визначити, від болю чи від незадоволення. — То Майя покійна дорікала тобі кожним шматком, хай Бог простить, але ти не повинна думати, що це нормально. Як ти можеш сидіти у мене на шиї? Ти — моя сім’я, ти як донька мені, іноді мені здається, що це я тебе народила, і тому попереджаю востаннє: ще раз таке почую, візьму пасок і… не така ти вже й доросла, щоб не дістати по перше число!

Заохочена почутим до відпочинку, Дана повернулася в ліжко, не забувши нагадати тітці, щоб та перестала корчити із себе мужню партизанку і витягнула з-під радіатора знеболювальне. Вже засинаючи, Дана знову згадала поета з гарним іменем Любомир, і його голос, чуттєвий — хоча вона й не усвідомлювала значення цього слова, — горностаєвою мантією раптом огорнув її плечі, і так само зненацька їй захотілося стати королевою чи бодай принцесою для нього, а ще вона з жахом подумала: а чи не закохується вона — в когось безплотного, у голос з іменем, але без лиця? Та вже на межі сну і яви до неї прийшла втішна думка: математики не закохуються, і, вчепившись у неї, як потопельник у рятівне коло, Дана нарешті заснула.

Глава 10

— А я все ждала, що ти мені зателефонуєш.

Любко, що сидів за столиком найдорожчої у місті кав’ярні, яка так і називалася — «Світ кави», хоча тут подавали також тістечка й чай, чекаючи чергову зірку-одноденку так званої української поп-музики, озирнувся, аметистові очі весело блиснули. «Зірка» запізнювалася більш ніж на годину, та Любомиру пощастило побачити значно приємнішу особу.

— Галя. Галя Бурячок. Сідай, будь ласка, — він відсунув для неї стілець. — Я оцінив твоє прізвище, коли протверезів.

— Та невже? — дівчина розгорнула меню, яке вже лежало на столі, охнула і закрила його так поспішно, ніби боялася, що ціни матеріалізуються у злих псів, зістрибнуть з паперу і вчепляться їй у горлянку. Любко їй співчував — під час перших відвідин цієї кав’ярні він і сам відреагував на ціни сполоханим зойком. Його манірна «зіронька», ймовірно, блакитного сяйва, добре знав, де призначати зустріч. Добре, хоч спиртного посеред дня не п’є. — То чому ж усе-таки не подзвонив?

Бо не люблю нав’язливих дівуль, хотілося сказати Любомиру, але вроджена ввічливість змусила видати щось, дуже віддалено схоже на правду:

— Не люблю білявок. Ти перефарбувалася?

— То була перука.

— Ти носила її замість капелюшка?

Галя засміялася.

— Ні. У нас із дівчатами вийшла суперечка — чи легко звабити чоловіка. Себто — на один раз. І через тебе я програла парі.

— Он як? То заклад — це не тільки хлопчача забава? Багато втратила на мені?

— Одну стипендію і дві курсові, які я мусила писати за подруг.

Без надмірної косметики, у сірій сукні простого крою, з волоссям, чорним, як воронове крило, і ще яснішими за контрастом з ним блакитними очима, вона була такою гарненькою, такою вражаюче не схожою на те вульгарне створіння з університетського коридору, що Любко не витримав і, нахилившись, накрив її руку долонею:

— Тепер я буду почуватися винним за той твій голодний місяць.

— Не варто, — сказала Галя і обережно вивільнила руку. — Я все одно не знала б, що робити, якби ти погодився піти зі мною.

— Ні? Менше з тим, я просто мушу пригостити тебе кавою.

— Я каву не п’ю. Хіба що чай. Зелений, якщо можна. Я, власне, за чаєм сюди й зайшла — хто ж знав, що тут так дорого…

— Гроші — не проблема, люба. Висококласні повії заробляють добре, а перед тобою шльондра — вищий сорт. Тому замовляй, що хочеш. Печиво, тістечка… на всю стипендію.

— Ні, дякую, — Галя потерла мочку вуха зі срібним павучком. — То для мене занадто.

Любомир жестом підкликав офіціанта.

— Де ти тепер? — спитав він, коли юнак, кивнувши на «каву по-віденськи і жасминовий чай», відійшов. — Працюєш?

— Так. Продавцем у нічному відділі універсаму.

— Геолог?

Усмішка Галі стала невеселою.

— Загалом я геофізик. А, власне, що тебе дивує?

Та й справді, що? Хіба він сам не такий? Не в такому самому становищі? І нічого постійно повторювати, що він працює за фахом — у його дипломі не зазначено: «бульварний писака». Коли туман самонавіювання розсіється, він може зостатися віч-на-віч із дуже неприємною правдою: від журналіста в ньому лишилася тільки назва, а від поета — тінь…

— Пробач. Часи такі настали.

Галина поморщилася.

— Давай не будемо про це — про такі часи, і все інше. Я ні про що не шкодую. Я ще молода, і впевнена: все налагодиться. Важко старшим людям… Краще розкажи про себе — чим займаєшся, чи пишеш щось? Я давно про тебе нічого не чула.

Їй-богу, краще б йому сказати: «Я працюю двірником».

— Для газети «Юність» пишу… ні-ні, не треба собі рота затискати. Можеш сказати все, що ти про мене думаєш. Я звик.

Галя довго мовчала. Офіціант приніс їхнє замовлення, дівчина підкреслено ретельно сипала в чашку цукор із фірмових пакетиків, і в цілковитій тиші було лиш чутно, як цокає ложечка об білий фаянс.

— Сподіваюсь, під псевдонімом? — нарешті мовила Галина.

— На жаль. У мене навіть не вистачило хоробрості підписувати ту порнографію, що я пускаю у світ, власним прізвищем.

— А поезії?

— Ну які поезії, Галю? Що, по-твоєму, має мене надихати?

— Не знаю, Любомире. Я не пишу віршів. Але… ось ти сказав про часи. А які вони? Так, складні, неоднозначні, похмурі — ну то й що? Світ помер? Ні, він просто змінився. Адже й під час війни писали вірші, пісні, романи навіть — і не обов’язково на воєнну тематику, хоча в основному таки про це. Але природа, кохання, мрії — хіба це більше не надихає поетів? А надія? Ти так гарно писав про надію… невже забув?

— Я загубив здатність творити казково, Галю. Я втратив відчуття краси.

— Я тобі не вірю.

— Шкода. Бо я з тобою відвертий.

— Он як? То ти обманюєш сам себе. Не може автор «Світлочолої» щось там загубити. Ти пам’ятаєш її?

— А ти?

Галина гмикнула і в тон йому відповіла:

— А то!

І тут-таки запропонувала:

— Хочеш, прочитаю?

Любко кивнув. Взагалі він не любив слухати свої вірші в чужому виконанні і вважав, що актори читають їх штучно, не всі, звичайно, але переважна більшість механічно заучує текст, тисне на пафос там, де потрібна ліричність, і навпаки. Він цінував авторське прочитання, навмисне їздив по країні під час канікул, переписуючи у поетів або їхніх родичів магнітофонні записи, і мав уже непогану фонотеку, але зараз йому було справді цікаво послухати, як відчуває поезію геолог. Геофізик, що працює продавцем у нічному відділі універсаму.

Синьоока, світлочола,

Погляд — згуба, губи — яд,

Розбивається об коло

Безпорадний квіт троянд.

За прозорою стіною,

Де тече забутий гімн,

Пані осінь п’є з гобою

Звуки мудрості й туги,

Світлочолу втечу сили

Я прокляттям не спиню,

Мій метелик жовтокрилий,

Ти — ілюзія вогню.


Ніжний проникливий голос… без афектації, без драматизму. Саме так прочитав би цей вірш він сам. Цей неймовірно старий вірш, одну з перших серйозних його речей, якою він так пишався. Якби він не знав, хто автор, подумав би — ця дівчина.

— Боже мій… фантастика! Блискуче, — похвалив він, і це був щирий комплімент. — Хоч я не думав, що хтось ще пам’ятає саме цю поезію. Я написав її у дванадцять років.

— Ти — геній, — проникливо мовила Галя. Любомир поморщився.

— Ні. Не кажи так. Я ненавиджу це слово.

— Нічим не можу допомогти, хоча, на мій погляд, це все одно, що ненавидіти колір своєї шкіри. Це факт, Любку. Хоч як на нього дивись.

— І кому зараз потрібна моя геніальність?

— О, ти знов за рибу гроші? Ну, чекай, — Галина залпом допила свій чай і оперлася долонями об стільницю, немов начальник, що чекає на нетямущого підлеглого. — Поясни мені, кому вона має бути потрібна, крім тебе? Тільки без патетики, домовилися? Без лір, присвячених народу та інших подібних дурниць!

— То це, по-твоєму, дурниці?

— Ні, якщо ми обговорюємо покликання чи служіння. Чи визнання, яке потрібне кожному митцеві. Якщо його немає, це погано, хоча й воно має бути лише стимулом, а не самоціллю. Але ми говоримо не про це. Бо геніальність і визнання — це різні речі, ти зі мною згоден?

— Так, тільки — без гучних слів. Сама хотіла.

— Гаразд, нехай буде обдарованість. Талант. Дар. Іскра Божа. Ти бачиш, як багато визначень для одного явища? І воно належить тільки тобі. Завжди так буде. Яку і хто повинен мати в ньому потребу, крім тебе? Ти що, його на вагу продавати хочеш? Напрокат здавати? Чи вважаєш, що Господь, вкладаючи у тебе іскру небесного вогню, примовляв при цьому: «На тобі, Любомире Шеремет, дар віршування, та дивись мені — якщо він нікому не буде потрібен, заберу назад!»? Якщо ти думаєш так, це — неправильно! Це… гріх!

— Ні. Гріх — це гординя. Так у Біблії сказано.

— А я тебе до цього закликаю? До гордині? Я просто хочу, щоби ти не заривав остаточно свій талант — та й по всьому. Якщо ти вже згадав Книгу Книг, то й цю притчу мусиш пам’ятати. То лінивий раб, що ховає таланти. Але я думаю… ти не жонатий?

Любко відкинувся на спинку стільця, глянув на Галю пильніше, відпив кави.

— Ні… поки що.

— Дівчину маєш?

— Теж ні.

— Кохаєш кого-небудь?

— Галино, це що, допит?

— Будь ласка, так чи ні? — збити Галю з пантелику не вдалося, хоча, виголошуючи свої запитання, вона так почервоніла, що цілком виправдала своє прізвище.

— Наразі — ні.

— Зрозуміло, — поставила діагноз лікар-геофізик. — Тобі потрібна муза. Жінка, яка дасть тобі наснагу. Бо інакше ти так і загнешся в тому помийному листку, котрий хтось з переляку газетою обізвав. Одружуватися не обов’язково, але якщо ти не закоханий — який же ти поет?

— Ніякий. Я тобі про це й говорю.

— Ой, — Галя театрально схопилася за голову, — ти неймовірно впертий. Під яким псевдо ти пишеш у «Юності»?

— Не скажу.

— А, соромно, так? Ну нічого, я сьогодні ж її куплю, і тебе вирахую.

— Не вирахуєш.

— Побачимо.

— Ти не знаєш мого прозового стилю… і навіть не уявляєш собі, що мені доводиться писати!

— Уявляю. Я «Юність» одного разу читала, потім хотіла загорнути в неї бутерброди, та побоялась отруїтися. Давай я придбаю останній номер, а, приміром, завтра, чи коли тобі зручно, ми зустрінемося — місце також призначиш ти, і я оголошу твій псевдонім.

— Добре. Б’ємося об заклад?

— Знову? — Галина засміялася, Любко — теж.

— Якщо боїшся — так і скажи!

— Кого, тебе? Хлопчисько! Я програла один-єдиний раз у житті, а парі укладаю з дитинства, майже професійно. Який заклад?

— Ladies — first.[1]

— На всю зарплату?

— Ні, без грошей. На поцілунок.

Галина раптом посерйознішала.

— Що ставиш ти?

— Новий вірш. Присвячений тобі.

— А ти так можеш? Це ж практично те саме, що писати на замовлення.

— На замовлення я не пишу. Але впевнений, що твої очі мене надихатимуть.

Галя знову зашарілася — їй це надзвичайно пасувало. Доки Любко милувався нею і думав, що робить із людьми похмілля, вона не знала, куди й очі подіти. Щойно в їхній столик врізався захеканий поп-виконавець — у Любка язик не повертався назвати це розпатлане безголосе створіння у блискітках співаком, — дівчина з очевидним полегшенням розпрощалася і втекла, не забувши, втім, домовитися про зустріч «на парі». Любомир думав про неї весь вечір і, спілкуючись із «зіркою», навіть удостоївся персонального зауваження, бо тричі схибив, називаючи його останній шлягер. Спершу замість «сердечні слова» він брякнув «солоні жнива», потім — «сердита трава», і врешті-решт — «печені дрова», чим остаточно добив блискучого одягом дебютанта. Любко був упевнений, що отримає свій поцілунок, і під пильним поглядом Домініки збирався, як на любовне побачення — одеколон, краватка, костюм… А коли Галя у святковій сукні ніжно-бузкового кольору підійшла до нього і, простягаючи руку, сказала «Вітаю, Ренат Смирнов», він відчув сильну спокусу збрехати їй: «не вгадала», та натомість урочисто мовив, діставши із-за спини букет рожевих тюльпанів:

— Твоя правда. А виходь за мене заміж, Галю! Якщо ти так добре мене розумієш… виходь! Можеш навіть прізвище не міняти, або я твоє візьму. Нам буде файно удвох, ось побачиш. Ти мені осанну співатимеш, а я вірші для тебе складатиму. По рядочку в день.

— Я б з радістю, — сумно мовила Галя й опустила завиту в кучері голівку, — але ти спізнився. Я сьогодні зранку, перед тим, як здати зміну, вже заручилася з вантажником зі свого універсаму. Він не пише віршів, але обіцяв мене все життя на руках носити. І я йому вірю.

— І що, у мене немає шансів?

— Вони є завжди. А що ти можеш мені запропонувати?

— Ось це, — він обійняв її, поцілував — коротко і обережно. Її помада пахла полуницями, але на смак була, як вазелін, яким він вирішив поласувати у п’ять років. Галя примружилася.

— Я подумаю. А де вірш, присвячений моїм небесним очам?

Отак вони почали зустрічатися.

Глава 11

Дана дарма переймалася тітчиною роботою — принаймні перших півроку вони жили, як у раю. Олену ледь не щозміни забирала з дому розкішна іномарка кольору мокрого асфальту — Дана підозрювала, що це «Мерседес», принаймні, так сказав їхній двірник, шкрябаючи асфальт облізлою мітлою за безпосередньої близькості до крутої тачки. Те ж саме авто привозило тітку назад, і сусіди, незважаючи на пізню годину, ледве з вікон не випадали, щоб на це помилуватися. А дивитися було на що — із-за керма виходив стрункий, високий чоловік, русоволосий, в окулярах — другий поверх «хрущовки» дозволяв розгледіти ще й не такі подробиці — і, обійшовши авто, відкривав двері пасажирці, подавав їй руку, і, напевно, цілував на прощання — козирок над дверима парадного заважав пересвідчитись, так це чи ні. Дана якось набралася нахабності й поцікавилася, хто це підробляє тітчиним водієм. Олена покрутила пальчиками у повітрі, немов малюючи щось, видиме одній лише їй.

— Знайомий.

Після такої вичерпної відповіді інших питань у Дани не знайшлося.

Олена працювала добу через дві. Можна було й через три, але так вона більше заробляла. Вона трохи підлікувала свої нирки, з роботи прибігала весела, купувала Дані все, що та захоче, й інколи намагалася вчити небогу жити. Найчастіше мова заходила чомусь про мужчин.

— Ніколи не демонструй чоловікові своєї зацікавленості відкрито, — напучувала тітка Олена. — Навіть якщо зі штанців вистрибуєш од жаги, роби це подумки. Лишайся незворушною і трохи відстороненою — хлопи сприймають це, як загадковість, і божеволіють від цього. Але натякнути про свій інтерес усе-таки слід — як же інакше об’єкт зрозуміє, що на тебе варто витрачати час і зусилля?

— Об’єкт? — уточнила Неждана, тактовно змовчавши про те, що уявити себе в процесі вистрибування зі штанців від жаги їй не легше, ніж пінгвіна в польоті.

— Ну, той, на кого ти хочеш справити враження. Утім, найкращі з них відчувають це на енергетичному рівні, — тітка зітхнула. — Бажаю тобі саме таких кавалерів. Слова, навіть у вигляді прозорих натяків, — це так нудно.

— У мене буде тільки один чоловік, — рішуче заявила Дана.

Олена проковтнула смішок.

— Вибач, серденько, а ти збираєшся померти у шістнадцять років?

— «Ні, я жива. Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає».

Тітка схвально кивнула.

— Бачу благотворний вплив Шеремета з його поетичним лікнепом.

Неждана страшенно знітилася від того, що її сердечну таємницю розкрито. Про те, що Любомир не тільки буває частим гостем різних радіопередач, а ще й сам веде недільну авторську програму «У світі рим» на радіо «Промінь», вона дізналася випадково, коли, знемагаючи од відчайдушного бажання знову почути той оксамитово-сріблястий голос, що увірвався в її сни і облаштувався там, як удома, клацала поперемінно всі три кнопки рідного «брехунця». Той самий диктор, що рипів, як щогла в бурю, на незабутній розмові з Любком, оголошував програму передач на тиждень. Зачувши знайоме прізвище, Дана аж віддих затамувала, шкірою всотуючи слова: «прем’єра… щонеділі… оригінальний авторський проект». Дана чекала вихідних із нетерпінням та деяким роздратуванням — якщо чесно, їй хотілося, щоби ця мара минулася. Щоб в ефірі звучав звичайний голос звичайного юнака, щоб її передчуття розвіялися… Та коли дощового недільного вечора її знову затягнуло у вир щось незнайоме, щось солодке, в’язке і духмяне, схоже на гречаний мед і нездійсненну мрію, коли вона резонувала з тим голосом, відгукувалася на нього кожною клітинкою свого тіла, нервами, натягнутими, як струни гітари, то зрозуміла: це — воно. У неї з’явилося почуття. Воно оселилося в ній. Воно тепер там житиме. Попри тверду впевненість, що всі математики надійно захищені від кохання потрійним шаром алгоритмів, вона таки закохалася, і, що найприкріше, — в ефірне відлуння реальної людини. Принаймні фото Любомира в газеті «Червона Зоря», за якою — о, справжній жах! — довелося йти в районну, а не технічну бібліотеку, за розміром було з поштову марку і такої якості, що визначити, чи зображений на ньому молодий поет, а чи крокодил Гена або Чебурашка, так і не вдалося. З’ясувати якісь деталі про життя Любка, окрім дати його народження, за цією заміткою також не вийшло. Тоді Неждана почала масовану атаку на таємницю приватного життя Шеремета — вона вирішила зібрати на нього досьє.

Професійним шпигуном Дана не була і відчула, що без допомоги їй не обійтися. Для початку вона зателефонувала колишньому однокласникові ще тієї, районної середньої школи. Хлопець, якого вона пам’ятала лише на ім’я — Степан — два роки просидів у четвертому класі, і ще два — у шостому, однак зовсім не через тупість, а лише тому, що був абсолютно байдужим до всього, окрім обох літератур та історії — ну, ще трохи він зважав на англійську мову. Всілякі фізики, хімії та подібні точні науки він просто ігнорував, не завдаючи собі клопоту навіть розгортати підручники. Він не писав ані поезій, ані прози — просто існував десь там, у літературознавстві, серед біографій видатних письменників та жанрового розмаїття їхніх творів. Він знав про літераторів так багато і так багато всього читав, що цілком міг би стати літературним критиком, якби не чорні лебеді-двійки з креслення та геометрії, з алгебри та анатомії, що, гойдаючись, пливли його табелем. За підрахунками Дани, Стьопу вже мали або вигнати зовсім, або дозволити йому все ж закінчити школу, намалювавши необхідні трійки. Друге припущення виявилося правильним, і щасливий книголюб уже навчався на першому курсі філологічного факультету педінституту. У них відбулася вельми цікава розмова. Хоч як дивно, довго пояснювати, хто вона і що їй треба, Дані не довелося — достатньо було назватися, і Степан її відразу пригадав.

— Привіт, це Неждана Тиктор. Не ждав, але сподівався? Як чарівно! Послухай, а що тобі відомо про Любомира Шеремета? Я в курсі, хто він такий. Я знаю, чим займається поет. Звідки? Десь чула, уяви собі. А ти натужся. Напруж уяву. Себто як «навіщо»? Я зацікавилася поезією. Чого ти регочеш? Не знаю, як за срібний, а тобі я віку вкорочу, якщо не вгамуєшся. Ага, каламбур. Я стала грайливою, як козеня. Так, так… добре. А що в його віршах такого особливого, що він вважається найталановитішим із… Що?! До рахівниці рими не дійдуть? А рахівниця — це я? Зрозуміло. Калькулятор і вірші — дві речі не сумісні? Чудово. Дякую, ти мені дуже допоміг. А ще більше допоможеш, якщо пришлеш його коротеньку біографію на мою адресу. Кого — «його»? А про кого ми говоримо? Ні, тобі нічого за це не буде. Так, якщо надалі будеш чемним хлопчиком, я тебе помилую. А інакше — чекай на смертну кару. Пиши адресу… себто як «не треба»? Знаєш, де я живу? — тут Дана почула таке, від чого аж похлинулася власними словами. — Був у мене закоханий? Ти? Кого я тобі нагадую? Яку Наталку? Яку царівну? А, твір Кобилянської… ну й прізвище! Ні, не читала. Мені на справи часу бракує. А чим я її нагадую? Що значить: «краще не питай»? Добре, як скажеш. Так, я сама хотіла знати. Себто як «сухар»? Це ти знову про мене? Ну гаразд, я чекаю. Ага, бувай.

Довго чекати їй не довелося. За десять днів на її столі лежали журнали, вирізки з журналів, статті, передруковані з газет, газети зі статтями разом і навіть поетична збірка Любка, на титульний аркуш якої видавці люб’язно наліпили його фото — щоправда, чорно-біле. Дана довго намагалася вгадати, якого кольору очі в Любомира, та видно було лиш, що світлого, і — в цьому вона чомусь була впевнена — незвичайного. Не те що її котячі баньки! Що ж до його зовнішності загалом, то першої миті Дана була трохи розчарована, а далі це просто перестало мати для неї хоч якесь значення. Вона ніколи не замислювалася над природою свого почуття, просто приймала його, як даність, і, напевно, дуже здивувалася б, якби хтось сказав їй, що у віршах та голосі вона відчула душу Любка і полюбила цю душу. Тітка, звичайно, про щось здогадувалася, бачачи, як щонеділі небога ледь не вухом до радіо притуляється, коли передають «У світі рим», та була достатньо мудрою, щоб обмежитися лише туманними натяками на це, та й то, коли Неждана погано себе поводила.

Дана зібрала й регулярно поповнювала досьє, акуратно розділивши його на три частини. Перша, доволі груба, наповнювалася вирізками з газет, де друкувалися вірші Любка, та безжально видертими сторінками літературних журналів — чомусь нікому в бібліотеці й на думку не спадало перевіряти часописи, які повертала після прочитання така мила дівчинка. Друга, значно тонша, складалася також із газетних та журнальних вирізок, але з інтерв’ю поета Шеремета. І третя, взагалі тоненька, як налисник, містила фотографії Любка. Їх, власне, було всього чотири, не рахуючи тієї, що в збірці. Перша, та сама з газети «Червона Зоря», де підпис під фото стверджував, що Любомирові шістнадцять років, і доводилося вірити на слово. Другий знімок, із журналу «Поетичний меридіан», був, хоч як важко в це повірити, ще гіршим, ніж перший, якоюсь суцільною сірою масою з обрисами людини — Дана назвала його: «Поет у пелехах туману». Третій, лірично-пейзажного характеру, зображував Шеремета на тлі білих берізок, але дерева були так близько, а Любко — так далеко, що він із таким самим успіхом міг взагалі за ними сховатися. А четверте фото… ну, це був дарунок Неждані за її довготерпіння. Кольорова обкладинка журналу «Селянка», який Дана побачила в кіоску «Союздрук», а на ній, на всю сторінку — лице Любомира з підписом «Улюбленець муз». Вона купила три примірники, від щастя ледве не перекинувши кіоск, і не витримала, похвалилася-таки Олені своїм трофеєм.

— Тьотю, поглянь, у нього очі фіолетові.

— Точно, — погодилася та, хоча щойно прийшла додому після нічної зміни і аж хиталася від утоми. — Це ж треба… Ніколи таких не бачила — зовсім як шафрани.

— Як хто?

Олена засміялася.

— Ти крокуси бачила коли-небудь, чи з квітів для тебе існують лише корені квадратні?

— Бачила, звісно, — образилася Дана. — Такі маленькі, біленькі.

— Ні, біленькі — то підсніжники, а в Карпатах такі самі квіточки, маленькі, але лілові, називаються шафранами. Вони ще, здається, в Криму є, може, навіть у нас, та я не впевнена. Це дуже рідкісний колір.

— Для квіток?

— Для очей.

Мій Любко такий — незвичайний, подумала Дана гордо, не замислюючись над тим, на якій підставі вона привласнила поета, і що на це сказав би він сам. Для неї, певно, стало б великим розчаруванням дізнатися, що насправді Любомир так утомився від екзальтованих прихильниць та їхніх способів демонстрації своїх почуттів, часом на межі фолу та пристойності, а ще частіше — далеко за тією межею, що навряд чи тішився б, дізнавшись про ще одну схиблену. Але Дана цього не знала і доволі довго тонула у своїх рожевих мріях із фіалковим переливом — аж доки в їхній дім знову не постукала біда, яка, втім, спершу такою не здавалася.

На початку грудня тітка, яка завжди була худою, як тростина, раптом суттєво погладшала — і це при тому, що їла вона мало, будь-яка колібрі порівняно з нею могла б стати зразком ненажерливості. А в середині грудня Олені невдало подзвонили — вона саме була на роботі, в нічну зміну — чомусь сказала, що в останню нічну зміну, і трубку взяла Дана.

— Це пані Тиктор? — спитав її грубий жіночий голос.

— Так, — мовила Дана і хотіла ще уточнити, що вона — не пані, тобто не та Тиктор, яка потрібна співрозмовниці, але не встигла. На тому кінці дроту затарахкотіли, як з кулемета.

— Це вас із жіночої консультації турбують, ваш гінеколог, Марина Павлівна. Пам’ятаєте ще, хто я така? Ви мені вибачте, Олено Михайлівно, та що ви собі думаєте? З таким аналізом сечі, з таким білком ви ще народжувати надумали? Та вашим ниркам гаплик настане разом із вами не пізніше, ніж за два місяці! З’явилися до мене, розумієш, на двадцятому тижні, перед фактом мене поставили! І потім, що це таке — я чекаю на вас, чекаю, час іде, а вас нема! Кому це, в курви-мами треба, вам чи мені? — голос сам себе накручував, і підвищувався з кожним словом, здавалося, ще трохи — і він у слухавці не вміститься, розсиплеться по килимовій доріжці тлустими чорними жуками. — Хто з нас «старородяща» з нікудишніми нирками, я чи ви? Коротше, щоб завтра о восьмій ранку були в мене, бо інакше я відмовлюся вас вести! Що я, самогубця, чи що? — у трубці почулися гудки. Дана заклякла біля телефону.

«Старородяща» — боже, що за термін! — із нікудишніми нирками.

Тітка Олена вагітна.

Наступного дня до жіночої консультації замість тітки з’явилася небога. Легко знайшла дільничного гінеколога, якої, втім, у кабінеті не виявилося, а сиділа там, заповнюючи якісь бланки, сива, як горлиця, але ще не стара медсестра, що звела на Дану холодні карі очі.

— Що, дострибалася, дитино?

— Я… власне, так. Тобто ні. Я з приводу Олени Тиктор.

Медсестра відклала ручку.

— Я пригадую Олену Тиктор. А ким ти їй доводишся?

— Донькою, — невимушено збрехала Дана.

— Ну, — сплеснула руками жіночка, — а казала, зовсім не має дітей, хоче слід на землі лишити. Лишила вже — такий слід, дай Бог кожному! — молодиця приязно глянула на Дану — та, вочевидь, їй чимось сподобалася. На пам’яті дівчинки це був перший, окрім тітчиного, приязний жіночий погляд у її житті. — Не хотіла б я тобі цього казати, та й права не маю, а з другого боку… я — не лікар… і як мовчати? А як на тебе таке звалити? Скільки тобі років, п’ятнадцять? Я не знаю… А втім… Ти побесідуй з нею, серце, з мамою своєю. Таку красуню без неньки лишити — чи цього їй треба? Ох, дістане чортів у жменю, як сюди прийде! Лікар випише, а я додам від себе! Не знаю тільки, що це змінить — крики наші, і взагалі… Мама в тебе вперта, нічим її не проб’єш. Та й терміни… Аборт робити пізно, а штучні пологи — рано, та й сенсу немає, вона їх просто не витримає… Можна оформити аборт із медичних причин, так вона не хоче, упирається… Хоч ти на неї якось уплинь, переконай її. Ну, не можна їй вагітності, не виносить вона, а як виносить — хіба би дивом, то не народить!

— Я… так… я спробую, — губи Неждани оніміли і ворушитися відмовлялися, а язик немов свинцем налився. — Я з нею поговорю.

— Поговори, дівчинко, не мовчи. І тато твій хай підключається — певно ж, не сказала йому, що на неї чекає!

— У нас немає… тата… ми удвох…

— А щоб їй добре було все життя й ще трошки! — медсестра спересердя аж луснула кулаком по столу. — Це вона що, круглою сиротою тебе зробити надумала? Все, хай там собі як хоче, а я їй направлення виписую. Не поїде добром — хай на вулиці народжує, сама її картку в сміття викину, і скажу, що вона незареєстрована! Чортові баби, одні аборти по десять штук роблять, котрі здорові, а інші у вселенську матір граються на краю могили! Господи, твоя воля!

— Я, мабуть, піду, — сказала Дана.

— Іди. І передай їй усе те, що я тобі говорила. Перекажи, нехай не грається з вогнем, бо буде лихо. І ще додай, що про живих дітей слід думати найперше. Тут сам Бог їй гріха не поставить. Не виносить вона… — жінка зітхнула, поправила срібне волосся і додала, дивлячись кудись у стінку: — Я до того, як сюди перейти, у лікарні працювала. У нефрологічному відділенні — знаю, що кажу. Збереже вона цю вагітність — і їй не жити.

Дана перехопила тітку на вулиці — цього разу Олена поверталася з роботи пішки. Минулого разу лікар похмуро заявила, що взагалі-то піші прогулянки вагітним на користь, хоча її, Олену, це не стосується. І як вдало вийшло, що Ігор уже два місяці, як у відрядженні, лише наступного тижня повернеться з Берна. Треба щось вирішувати — одягнути просторіший балахон і в жодному разі не давати себе обіймати. Її вагітність ще не дуже помітна, але дитина вже б’ється… Олена приклала долоню до живота. Дитя. Син. Ігоревич. Я ще не обирала тобі ім’я, але будь певним, малий — ти отримаєш усе найкраще. Не бійся, твоя мати не дасть тебе вбити. Ніколи й нікому не дозволить зашкодити тобі. Ще тільки з Даною поговорити треба — та останнім часом так підозріло на неї зиркає, мабуть, здогадується… А Дана дивилася на тітку, дивуючись, чому раніше не помітила, як поступово змінюється тітчина летюча хода, як дедалі частіше зранку на Олену страшно дивитися через набряки під очима кольору зіниць… чому вона була такою неуважною? І що їй робити тепер?

— Привіт, жайворе мій, — Олена, хоч і почувалася дуже зле, перед небогою завжди тримала марку. — Що, не спиться зимового ранку? Дивно, в цю пору сон — найсолодший. Чи ти хотіла мене зустріти?

— Хотіла, — повільно промовила Дана, і так глянула на тітку, що та зрозуміла — мала не просто підозрює, вона знає. Що ж, принаймні не доведеться робити довгих вступів, для яких вона надто втомлена. — А ти нічого не хочеш мені сказати?

Глава 12

— Тьотю, ти хоч усвідомлюєш, що зрадила мене?

— Ні, — червонясті від плачу повіки Олени сіпнулися над запаленими очима. — Ніякої зради в бажанні мати власну дитину немає й бути не може. А ти, моя люба, тямиш, на що мене штовхаєш? Ти пропонуєш мені угробити моє дитя. У мене термін двадцять два тижні, а це означає, що його шматками витягатимуть!

— Тьотю!

— Що — тьотю? Не подобається? Вибач, не я цю тему зачепила!

— А що, я?! — вмиваючись слізьми, крикнула Дана. — Це не я тобі дитину зробила! Не я винна, що вона тебе вб’є! Так лікарка сказала, і медсестра… І як мені тоді самій жити? Як? Ти казала — крім мене, у тебе нікого немає. Казала, я — твоя сім’я. Ти брехала мені, так виходить?

Олена зітхнула. Сказати, що розмова не була легкою — це просто заквітчати ружами каналізаційні труби, які прорвало досить давно. Сама винна, так їй і треба. Якби не ховалася від лікарів перший триместр вагітності та здуру домашній телефон не залишила в жіночій консультації, та вчасно з Даною поговорила б — усе було б інакше. А тепер — ось тобі ложка, Олено Тиктор, і наминай кашу, яку сама ж і заварила, аж доки не вдавишся.

— Дано, послухай мене, тільки дуже уважно. Лікарі… вони теж люди. Вони помиляються, деколи — завчасно панікують, бо за кожен… за кожну таку породіллю, як я…

— Ти ще не породілля.

— Маєш рацію. Тоді просто — за кожну таку, як я, вони дістають по шапці. Природно, що вони не хочуть зв’язуватися… Їм легше послати жінку на аборт, та й по всьому. Але аборт — це завжди вбивство, зарубай це собі на носі. Завжди!

— Але твої нирки…

— Годі. Моє здоров’я… таки не найкраще, але я цілком здатна народити цілу купу дітей. У тебе буде брат — правда ж, класно?

— Чому саме брат? — вони сиділи на кухні, й Дана сьорбала чай так зосереджено, ніби від цього залежала доля всього світу. До чаю тітка щедрою рукою плеснула коньяку — про навчання сьогодні вже не йшлося. — Може, ще дівчинка народиться…

— Не може, — Олена перегнулася через стіл і скуйовдила небозі волосся. — Одна дівчинка в мене вже є. Ні, це буде син. Козак. Я це відчуваю. І я маю на це право. Я ж маю право на щастя?

— Мабуть… а ти точно впевнена, що все буде гаразд?

— На всі сто відсотків, — ‘ тітка підморгнула. — Фірма гарантує.

Дана мовчки допила чай і раптом спитала:

— То від кого дитина?

— Навіть не уявляю. Мене ще можна звинуватити в легковажності, але в надмірній цікавості — ні.

Неждана гикнула.

— Це що, жарт?

— Ну звичайно, — погляд в Олени зробився замріяним. — Ти його не знаєш, але він — дуже хороший чоловік.

— Якщо це справді так, то де твоя обручка?

— Він не мусульманин.

Натяку Дана не зрозуміла.

— А при чім тут віра?

— У нього вже є дружина. І діти. Двоє дівчаток. Три рочки і два.

— Он воно що. Справді, дуже хороший чоловік. Прекрасний, я б навіть сказала. Мабуть, добрий сім’янин.

— Не суди його, Дано.

— Він знає? — дівчина підхопилася і забігала по кухні, перевішуючи з місця на місце ганчірки — перша ознака сильного хвилювання.

— Сядь, — тихо попросила тітка. — Тобі доведеться ще раз вислухати мене.

— У мене зараз вуха опухнуть, — поскаржилася Дана, та все ж наново вмостилася на табуретці. — Ну, давай. Говори. Тільки не починай з лекції про складне життя і ще якусь маячню — я для цього не в настрої. Говори конкретно — так чи ні?

— Ні. Він нічого не знає. І не дізнається.

— А це ж чому?

— А ти як вважаєш?

Дана подумала.

— Бо він одружений? — припустила вона.

— Не тільки.

— Ще є якась причина?

— Є. Він значно молодший за мене, багатий, але насправді — самотній.

— Боже, — Неждана театрально притулила руки до грудей, — яке горе! Жах який!

Тітка насупилася.

— Не блазнюй. Ти й уявлення не маєш, яке це насправді горе.

— Ні? Якщо я не маю про це уявлення, то хто тоді його має?

Олена знітилася.

— Пробач. Я хотіла сказати… я мала на увазі, що зараз цих юних скоробагатьків розвелося, як тарганів на смітнику. Їх безліч. Вочевидь, це такий час…

— Поганий час.

— І вони…

— Поспливали. Як лайно.

— Не кажучи вже про те, що перебивати дорослих нечемно, звідки математик знає такі слова?

— У шкільному туалеті на стіні написано. Продовжуй.

— Добре. Нехай буде так. Поспливали. Більшість, але не всі. Є винятки. І один із таких — він. Стався до цього, як тобі завгодно, але він — справжній чоловік. На такого можна опертися у скрутну хвилину. Добрий, надійний, спокійний…

— Тільки трохи жонатий.

— Було б дивно, якби ні. Такі, як він, на дорозі не валяються. Статки свої він нажив відносно чесно…

— Справді? І як це — «відносно чесно»? Купив собі банк на кишенькові гроші?

— З тобою важко говорити, — тітка Олена перевела дух. — Ти надто доросла. Навіть зараз, у свої п’ятнадцять. Як ти здогадалася, що він — фінансист?

— Та що тут здогадуватися? Ти працюєш у банку, правильно? За тобою вічно приїздить якась крута іномарка. Це не службова машина і вочевидь не авто клерка з управління депозитних операцій.

Тітка розгублено закліпала очима.

— Таке враження, що в банку працюєш ти.

— І, до слова, про цяцю на твоїй шиї. Якщо цей камінець фарбований, то я — натуральна брюнетка.

Два місяці тому Олена показала Дані надзвичайно красивий синій камінь, краплеподібний, на тонкому срібному ланцюжку — вірніше, так вона сказала, що срібному. Ось що мені подарували, похвалилася вона. Це фарбований циркон, додала тітка, але Неждана, яка на коштовностях розумілася ще гірше, ніж на поезії, раптом відчула — цей камінь якщо і забарвлений, то принаймні не людьми. А ще — що він дуже дорогий. Це читалося в його густій волошковій глибині з шовковистим відблиском, у тому, як мінялися відтінки його промінців при електричному освітленні… У ньому було щось містичне і чисте, цнотливе — так стверджувала Олена. І носила його, не знімаючи.

— Це єдине, що я в нього взяла, — голос тітки затремтів. — Це насправді сапфір. Такий гарний… точно під колір моїх очей.

— Дуже романтично. Та не має значення, єдине чи ні — за цю «краплинку» можна купити дві наші квартири, ще й на меблі лишиться. Як його хоч звуть?

— Мій камінь? Гадаєш, його треба назвати?

— Тітко!!!

— Яка різниця? — Олена відвела очі.

— Оригінальне ім’я. Уявляю, як звучатиме в твого сина по батькові. Тьотю, — Дана накрила долонею тремтячі Оленині пальці, — я тебе не засуджую. Я ніколи не змогла б… хоча ні, брешу. Ще півгодини тому я не просто засуджувала тебе — вбити була готова, але зараз… Це твоє життя, я тільки не розумію, навіщо це тобі?

— А навіщо тобі Любомир Шеремет? — тітка аж скинулася, а небога вирячилася на неї, не вірячи своїм вухам. — Ага, отже, і я ще можу чимось тебе здивувати?! Так, серце, я не сліпа. Я все бачу. А ось ти, до речі, Любка свого до пуття й не бачила, чи я помиляюся? Він для тебе — голос із радіо, та ще, може, розмите зображення на сірому газетному фото, так? О, ще знімок у журналі, ледь не забула — кольоровий… Чи це щось більше?

— Я не знаю, що це, — глухо відповіла Дана.

— Тоді я тобі заздрю. Деколи краще не знати. Бо я кохаю його. Я дуже сильно люблю цього чоловіка. Через те й не можу ставити його перед вибором. Розумієш?

— Ні.

— Прийде час — зрозумієш. Уже скоро. Інколи вибір — це найстрашніше з того, перед чим взагалі може постати людина. Необхідність вибору розбиває сім’ї і серця, часом навіть життя забирає. Не завжди цього можна уникнути, бо дрібний вибір ми, по суті, робимо щохвилини, але, якщо є можливість, то такого — саме такого, про який я говорила, — краще уникати.

— І як ти тепер збираєшся вчинити?

— Звільнюся з роботи і народжу дитину.

— Саме в такій послідовності?

— Тільки в такій, Дано. Тільки в такій. Ти не переживай… я зібрала трохи грошей — він мені добре платив, надто добре — я підозрюю, значно більше, ніж я того варта. Але то пусте — все одно для дитини. Ну, і ще деякі заощадження у нас лишилися з тих часів — я встигла дещицю в долари перевести, хату мамину продала… Так що гроші в нас будуть. Прорвемося.

— Чхати я хотіла на гроші. Пообіцяй мені, що не помреш!

— Всі ми помремо — рано чи пізно. Але обіцяю не квапитися, — Олена дивилася на небогу з ніжною усмішкою на рожевих губах. — Мені ще тебе в люди виводити, сина… Ніколи байдики в могилі бити. Все буде добре.

Дана аж затремтіла від поганого передчуття — власне, навіть од усвідомлення того, що її знову дурять, а вона безсила цьому стати на заваді. Усе її життя підтверджувало невеселу істину — ледве дорослі починали запевняти її, що все буде гаразд — обов’язково траплялося щось погане. Ось мама… стоїть із розбитим до крові носом: «Я буду щаслива! Я на це заслужила!» Тепер — тітка Олена — ті ж слова, ніс цілий, але загальний вигляд… Щось їй це все не подобається!

— Йди поспи, — буркнула вона тітці, зчищаючи з тарілок залишки каші — вони обидві боролися з гречкою, але не мали апетиту, тому каша перемогла. — На тобі лиця немає. Ще гляне на тебе твій містер Ікс, і відразу «швидку» викличе, будеш тоді знати!

— Твоя правда, — Олена важко піднялася з-за столу. — А ти?

— Приберу зараз, ось посуд помию, а потім радіо послухаю. Сьогодні мають дати Любомира в повторі — я минулої неділі не слухала… Про якогось Рéмбо.

— Рембó, — виправила тітка. — Артур, чи, як дехто вимовляє на французький манер його ім’я, Артюр Рембó. Геніальний французький поет-символіст. Ще твоєму Любку до нього… як до неба рачки. Він помер у тридцять сім років, писати перестав у дев’ятнадцять, однак багато встиг. Ну добре, не буду тобі заважати. Насолоджуйся.

Дана довго дивилася на двері, що зачинилися за Оленою, і напружено розмірковувала, як така розумна жінка може бути водночас такою дурною.

Глава 13

1993 рік

Тітка доходила до семи з половиною місяців — далі збунтувалися нирки. Вони просто відмовлялися працювати, справа дійшла до штучних пологів, і лікарі буквально витягнули з того світу і Олену, і її сина. Як не дивно, хлопчик дуже швидко набирав вагу, доростав, так би мовити, до потрібної кондиції, а вже верещав, як цілком доношена трійня. З Оленою все було значно гірше. Вона практично оселилася в лікарні інституту нефрології, і всі турботи про брата лягли на плечі Неждани. Олена почувалася жахливо винною, і під час відвідин небоги ні про що інше говорити не могла.

— Господи, якби я знала! Якби я могла собі уявити, чим це все закінчиться, — тітка тихо плакала, розмазуючи сльози по набряклому лицю, а милосердна Дана колихала на руках малого, не нагадуючи Олені про їхню не таку вже й давню розмову.

— І що б ти зробила тоді, га? Годі вже ридати. Глянь, якого красеня ти народила! — хлопчик нарешті заснув на руках у двоюрідної сестри і сопів так солодко своїм кирпатим носом, що в Дани аж серце заходилося від любові до нього. Ледь взявши на руки цей писклявий згорток із червоним личком і сердитими — їй-богу, чомусь уже сердитими синіми очима, Неждана негайно вручила йому своє серце на вічне зберігання. Вона з жахом згадувала ту свою категоричність, з якою вимагала аборту, — Боже милостивий, цього дива могло просто не бути на світі! — й носилася з немовлям, наче його справжня мама. — На, потримай — та не на вазі, до грудей притисни! Ось так… Хіба він у нас не диво?

— Диво. Тільки груди в мене порожні. Я народила, а ти доглядаєш… тобі навчатися треба!

— Все одно невдовзі канікули, — відмахнулася Дана. — Ти добре відпочинеш за літо, видужаєш, а за малим я догляну, не сумнівайся… треба буде — наймемо няньку.

— Няньку? — скрикнула Олена так, ніби хтось запропонував їй запхати сина у пащу великого сірого вовка. — Жінку за гроші?

— Тьотю, жінка за гроші називається інакше. О, до слова — ти вже вирішила, як наречеш малого?

— Ти будеш сміятися, але ще ні, — на блідих, знекровлених до синього вустах Олени — де поділися рожеві пелюстки? — заграла слабка посмішка. — Все здається, що гідного імені для нього в усьому світі немає. Правда, я божевільна?

— Правда. Я знала це з того часу, як ти вирішила народити. Але то нічого, ми почекаємо, так, синку? Нам усього лише два місяці, ми, по суті, щойно лиш мали народитися, ледве що чуємо… але давай скажемо мамі, щоби поквапилася… довідничок імен їй подаруємо… Ще через неї нам штраф платити доведеться, — Дана підняла очі на тітку, і вже серйозно мовила. — Зареєструвати дитину слід протягом трьох місяців, інакше оштрафують — на копійки, та все ж… Думай скоріше, не годиться якось до такого лицаря звертатися: «хлопче». Є хоч якісь ідеї?

— Є одна… я подумаю…

— Тільки одна? Малувато. Треба, щоб вибір був. Але нічого. Наступного разу я все ж принесу тобі книжечку «Що означають наші імена?»

— Те, що вони означають, — якось підкреслено серйозно промовила тітка, — зазвичай не має нічого спільного з людьми, що ними названі.

— Еге ж. Рибам легше. Їх усіх класифікували досить давно, — Дана хихикнула. — А з дітьми морока… Знаєш, ви, іхтіологи, божевільні. Всі, хто має стосунок до біології — причинні. Ви знущаєтеся з живої природи.

Олена засміялася.

— Чекай, може, мій син виросте і теж захоче стати іхтіологом.

— Якщо він цього захоче, то не виросте, — урочисто пообіцяла Дана. — Я особисто заб’ю його на смерть ще до повноліття.

Після цієї розмови минув ще тиждень. Тітка поволі одужувала, прогнози лікарів були обережно-оптимістичними, або, як вони називали це на медичній мові, сприятливими, і тому опівнічний дзвінок із лікарні здався Дані якоюсь помилкою. Спросоння — а вона практично не спала цілу добу, бо вередував малий, — Дана спершу навіть не втямила, про що йдеться.

— Себто як помирає? — говорила вона в трубку, хитаючись, як молода яблунька від сильного вітру. В голові була така каша, що навряд чи вдалося б зараз вирішити бодай найпростіше рівняння. — Чекайте, щойно вчора я була в неї, і мені сказали, що все гаразд. Який ще фактор ризику? Що означає «можливо, це кома?», — сон поволі витіснявся зі свідомості професійним і прораховано-печальним голосом нефролога. — Ви що там, такі спеціалісти, що не здатні визначити, кома це чи ні? Я не кричу на вас, я просто голосно говорю. Так, завжди. То що таке з моєю тіткою? Ну то й що, що ви черговий лікар? А який потрібен? Лікуючий? Він буде зранку, але… що? Я зараз їду!

Дана кинула трубку і забігала квартирою, як обпечена. Невідомо, як довго її не буде — судячи з того, що наговорив їй так званий лікар, певно, хильнувши перед тим спирту, це може затягнутися на всю ніч. Тягти із собою малого недоцільно, залишати його самого — страшно. Дана кинулася до сусідів, але хтось кляв її з-за дверей останніми словами, не даючи навіть пояснити, в чому справа, хтось просто не відгукувався, і організувати догляд за братом їй не вдалося. Тоді Дана швидко перегорнула купу газет із рекламними оголошеннями і після розмови з кількома «няньками» для дорослих чоловіків таки натрапила на жіночку, яка згодилася за кругленьку суму посидіти з немовлям. Дана також згодилася розплатитися за її таксі, та, ледве глянувши на прибулу, сильно пошкодувала, що не схотіла брати із собою дитину. Няня, худа, як швабра, і на диво неохайна жіночка років сорока п’яти трималася так, ніби в глупу ніч помчала бозна-куди лише за покликом серця, але виходу вже не було. Дана видала няньці аванс, показала, де лежать пелюшки, пляшечки і баночки із молочною сумішшю, і вискочила з дому, скориставшись тим же таксі, що привезло до неї Аглаю Петрівну.

До лікарні вона дісталася швидко. У довідці зла медсестра, позіхаючи, як бегемот, сповістила, що Олену Тиктор перевели до реанімації, але стороннім туди не можна. Дана ледь стримала бажання послати цього монстра у білому халаті куди подалі, натомість сказала лише: «Ну, то спробуйте мене зупинити», — і помчала нагору, на третій поверх, перестрибуючи через дві сходинки. У реанімації було п’ять палат, дві з них, порожні, стояли зачиненими, і Дана просто відкривала двері решти й дивилася, хто там лежить. Тітку вона знайшла в останній, одномісній палаті-боксі для особливо тяжких пацієнтів.

Під стелею боксу розміром із коробку для взуття тьмяно блимала крихітна лампочка — світло тут не вимикали. Незважаючи на пізню годину, Олена не спала і відразу впізнала небогу, спробувала навіть ворухнутися. Спочатку Дану затопила хвиля полегшення. А вони казали, кома — промайнула в неї думка, і дівчина вже готувалася видихнути: «Слава Богу!», та глянувши на тітку пильніше, роздумала дякувати небесам. Попелясто-сіре безкровне лице, сині набряки під очима, що вже розповзлися ледь не до підборіддя… Дана похолола. Все у ній вкрилося кригою, і довелося відкашлюватися, щоби вичавити із себе семимильне слово: «Привіт». Те, що Олена помирає, було зрозуміло і без медичної освіти. Дані хотілося вити, кричати, битися в істериці, однак вона знову повторила: «Привіт» — і повільно наблизилася до тітки. Та підняла руку, вказуючи на ліжко.

— Сідай.

Голос у неї звучав моторошно, мов саме потойбіччя. Дана, боячись зачепити щось у хитромудрому сплетінні дротів, трубочок і голок, що ненаситними ґедзями обліпили Олену, дуже обережно примостилася на краєчку ліжка.

— Він… був тут. Приходив до мене.

— Хто він, тьотю?

У відповідь Олена зашипіла, як відкоркована пляшка теплої мінералки, і Дана потягнулася до кнопки виклику медсестри, хоча, минаючи сестринський пост у коридорі, побачила там лише порожнє крісло. Тітка, зауваживши рух небоги, похитала головою.

— Ні. Чекай… ось… — вона витягнула з-під запраної сорочки свій сапфір. — Зніми.

— Нізащо!

— Роби, що велю! Чи ти хочеш… щоб… у морзі зняли?

Дана розплакалася, але виконала Оленин наказ.

— Не реви… вже… не поможе… Я йду… Одягни… ось так. Носи його завжди… і… обіцяй… ніколи не продавати… хай там що… річ… дуже дорога… для мене…

— Я викличу лікаря! — Дана зірвалася на ноги.

— Сядь, ради Бога. Це вже… не лікується… я… справді… зрадила тебе… Залишаю саму… із сином… подбай про нього… я не хотіла… так сталося… я думала, минеться… гадала, що зможу… але він прийшов не дарма…

Вона марить, вирішила Дана. Стиснула тітці руку.

— Хто прийшов, тьотю?

— А малого… — не відповідаючи, продовжувала Олена, думки якої плуталися, і, хоч уповільнено, але пхалися одна поперед одної, і жінка губила їхні уривки, не пригадуючи, що вже сказала, а що — ні, — назви його… Любомиром.

— Але чому?

— Бо ім’я дуже гарне. Любомир… Ігоревич… Тиктор. Ти чуєш мене?

— Так, — по щоках Дани текли сльози, і вона навіщось ковтала ті, що падали на губи.

— Поправ мені… подушку…

Дана нахилилася над Оленою, як могла, вирівняла їй постіль. Тітка усміхнулася — такої моторошної посмішки дівчина ніколи не бачила раніше — і торкнулася синього камінця, що звисав з Даниної шиї.

— Ігоревич… затямила? Я казала тобі, що він… приходив?

Невже той покидьок і тут Олену знайшов?

— Так, тьотю. Все гаразд.

— Ти… така… у мене… гарненька.

— Я — ні. Це ти у нас красуня!

— Що ж, хоч… Господа порадую… пробач… тільки будь… обережна, бо він ще… може повернутися…

— Так, так, добре. Я буду дуже обережна. Я покличу лікаря.

— Як хочеш… Даночко, доню… серденько моє… сонечко руденьке… я так тебе люблю!

— І я тебе, тьотю… Тьотю?! Ні, о, Боже мій, тільки не це!!! Тьотю!!!

Надривний крик вирвався з палати, розпорюючи просяклу медикаментами та відчаєм лікарняну тишу, і полинув довгим коридором, збудивши медсестру, що спала на кушетці в кабінеті чергового лікаря, і його самого, що спав на медсестрі, а ще — кількох пацієнтів, які, звісно, добре розуміли, що означало це волання, яке за мить перейшло в нелюдське виття. Від тітчиного тіла Дану довелося відтягувати силами двох санітарів, котрі потім, буркочучи щось несхвальне про пацієнтів, які надумали помирати серед ночі, відвезли Олену до моргу. Сполоханий лікар, проклинаючи все на світі, а найперше — себе, за те, що, по суті, сам привів сюди цю істеричку, вколов Дані конячу дозу снодійного, і, не надто напружуючись, поклав її спати на те саме ліжко, з якого щойно зняли труп Олени Тиктор. Неждані так і не судилося дізнатися, чи почула тітка її останні слова. Їй так хотілося вірити, що почула, і вона щосили себе в цьому переконувала, і часом майже вірила, що так. Але в тій геєні, котра настала після смерті тітки, навіть ця, друга за своїм значенням після малого Любомира, втіха у її житті не була повною. У ті ночі, коли втома перемагала впертість і страх, і Дана засинала, їй марилося одне й те ж: Олена, вже мертва, стояла на ногах біля ліжка небоги і сповненим муки голосом просила: «Повтори, що ти сказала!» Дана повторювала, але тітка не розбирала слів, знову перепитувала, і так — без кінця… Зазвичай Дана прокидалася від власного крику.

Глава 14

«Того дня ніщо не віщувало біди» — цю фразу, досить часто вживану і в романах, і в періодичній пресі, Любко просто ненавидів, вважаючи її класичним зразком «чавунного штампа» — того, який вживають, не надто замислюючись над змістом. А що, по-вашому, мало віщувати біду, часто запитував він, насолоджуючись безглуздими, на його думку, відповідями: поганий сон, кепський настрій без очевидної причини, усе валиться з рук, тягне на сон або на сльози… Він цілком і повністю поділяв думку Оскара Уайльда про те, що ніяких вищих знаків не буває, а оскільки намагався підтримувати імідж інтелектуала, навіть працюючи у бульварній газеті, то завжди ретельно добирав слова для своїх статей. Він був переконаний — якщо замітка починається цими зашкарублими словами, далі можна просто не читати. Хоч би про що йшлося, подано це погано — а його як професіонала вже не могли шокувати будь-які новини, тільки їх подання.

Що ж, кожному воздається по вірі його — і ТОГО дня справді ніщо не віщувало біди. Він був звичайним, цей день — обурливим у своїй звичайності. З неба не сипав чорний сніг, та й білий теж — він не часто буває у квітні, не каркали зловісно ворони, темні хмари не заступали сонце, і сни Любку бачилися винятково чудові. Ніка, як завжди зранку, трохи капризувала, не бажаючи їсти корисну для здоров’я кашу і вимагаючи некорисної ковбаси. Любомир навіть хотів на неї нагримати, але стримався, і це було єдиним, що потім його втішало, якщо це слово тут доречне. Однак ця обставина трохи підтримувала його — та ще те, що, прощаючись із Нікою в дитсадку — вибачте, у так званому нульовому класі, вона так пишалася, що ходить до майже школи, Любко, теж за звичаєм, розцілував сестру в рожеві щічки, але несподівано замість: «Бувай!» — сказав:

— Я люблю тебе, янголятко. Я дуже-дуже тебе люблю.

Домініка всміхнулася і відповіла:

— І я тебе теж. Дуже-дуже.

Може, це й було віщуванням?

О шостій вечора, ще засідаючи в редакції «Юності», відчуваючи, як пар валить у нього з вух, перехопивши на обід лише цигарковий дим, чітко усвідомлюючи, що забрати сестру вчасно він не встигне навіть на гелікоптері, й не бажаючи вантажити Галю своїми проблемами, Любко зателефонував до дитсадка. Таке траплялося, хоча й не часто, і він домовився з однією вихователькою, яка ну дуже цінувала його творчість, що та, у разі таких виробничих накладок, заведе Ніку до сусідки, баби Каті, котра пам’ятала ще геніального Юхима і, хоч це й дивно, дуже його любила. Трубку зняла завідувачка садком, жіночка років п’ятдесяти на прізвисько Кремінь — як її прізвище насправді, Любко не пам’ятав. Вона правила своїм садком залізною рукою, а дисципліні в ньому позаздрив би сам Макаренко. Забувши назватися, він попросив покликати Юлію Семенівну.

— Її немає, — прозвучало у відповідь. Любко здивувався.

— А зранку була. Вона захворіла?

— А хто її питає?

— Ой, вибачте, це Любомир Шеремет. Я з приводу Ніки. Я тут на роботі затримуюся і попросив би… — він увірвав мову, бо завідувачка спочатку сказала: «Ми вам дзвонили, у вас постійно зайнято», — а потім заплакала. Він чомусь не став нічого більше розпитувати, очевидно, від шоку, просто кілька секунд дослуховувався до її придушених ридань, а потім кулею вилетів із редакції, навіть не поклавши трубку. Вони з таксистом порушили всі правила дорожнього й придорожнього руху, і водій відмовився брати додаткову плату, бо почув, у чому справа, і спохмурнів.

— Та не переймайся так, брате, — спробував він утішити пасажира. — Може, у малої живіт заболів. Апендицит там якийсь, чи що…

— І тому Кремінь плаче?

З авто Любомир вискочив на ходу і відразу ледь не носом вперся у жовтий міліцейський «бобик» із синьою смугою на боці. Сусідньою доріжкою до бокових воріт рухалася машина «швидкої допомоги». Любко спізнився буквально на якусь мить і, діставшись до клятих воріт, отримав чудову можливість помилуватися задніми фарами білого мікроавтобуса.

— Чорт!

По тій посипаній гравієм доріжці, яку щодня, поміж інших, утоптували і вони з Нікою, чомусь не біглося. Він повз по ній, як контужений слимак, повз, проклинаючи всіх софістів світу: якби вони мали рацію, якби шлях, поділений на відрізки, пройти було неможливо, він би ніколи не дізнався, що сталося, він так і жив би в незнанні, але «би» — безглузда частка, і вже ось вони, двері, які треба потягнути на себе, щоб увійти. Потягнути на себе…

Він так і зробив. І на нього впало все й відразу. Істерика Кременя, яку звали насправді Тамарою Іванівною, і яка виявилася матір’ю Юлії Семенівни, міліція — метушлива, як роздратовані оси, допит, довгий-предовгий, і страшна істина: Ніка зникла. А молоденька вихователька опинилася в лікарні з підозрою на інфаркт.

Ніхто достоту не бачив, як це сталося. На вечірній прогулянці все було, як завжди — дівчатка бавилися ляльками, хлопчики, ніби знічев’я — танками та машинками, аякже, вони були вже такі дорослі й трохи стидалися своєї зацікавленості іграшками, але й відмовитися від них не могли. Ніка блукала майданчиком осторонь від інших дітей — вона взагалі росла самітницею, його дівчинка — з незмінною Манею в руках. Юлія Семенівна в цей час, сидячи на ослінчику під «грибком», запоєм читала про походеньки Джеймса Бонда — дивно, які незначні, цілком зайві деталі закарбовуються у пам’яті в такі моменти життя. Втім, раз у раз вихователька оглядала своїх курчат щодо кількісної наявності. Востаннє вона бачила Ніку тоді, коли, вистромившись із виру карколомних пригод найкращого агента британської розвідки, зауважила дівчинку біля паркану — та завзято демонструвала язика й Маню бродячому псові. Звелівши не дражнити тварину, Юлія Семенівна знову зачиталася і отямилася, лише почувши звук працюючого двигуна — від’їжджала якась машина. Жінка підхопилася, але було пізно. Усе, що вона встигла помітити — це задник якогось авто вітчизняного виробництва — чи то «Жигулів», чи «Москвича», короткозора вихователька впевнена не була — бежевого кольору, котре швидко віддалялося у напрямку центру. Зчинивши ґвалт, пані Юлія кинулася викликати міліцію. Люб’язна диспетчер сповістила, що машина буде десь за годину, бо бракує пального, однак пообіцяла розіслати орієнтири всім постам ДАТ. Та чи не всі пости встигли їх отримати, чи викрадачі просто змінили авто, але більше Ніку ніхто так і не бачив. У сітці паркану виявилася чималенька діра — на рівні грудей дорослого чоловіка. Вона давно там була, але чомусь раніше її ніхто не зауважував. Таке трапляється.

Молодий капітан міліції, чиє ім’я Любко так і не запам’ятав, хоч як старався, а звання вирахував, як у дитинстві, за зірочками на погонах, — сильно нервувався, багато палив і що три слова вставляв матюки. Любомир слухняно відповідав на запитання — ви розумієте, ми не хочемо вас турбувати, співчуваємо вам, поділяємо ваше горе — почувши це, Любомир ледь не спитав, а чи є діти в капітана, — але ви ж розумієте, від ваших відповідей залежить те, як швидко ми знайдемо Ніку… правда, ви це розумієте? Любко слухняно кивав, але не розумів. Ані того, як йому тепер жити, ані того, яким чином його відповіді можуть хоч у чомусь допомогти. Прізвище, ім’я та по батькові, так, той самий, яка у нас, виявляється, начитана міліція… тобто карний розшук. Усе одно. Так, звичайно, я підпишу книжку вашій мамі, можу навіть усю бібліотеку підписати, хоч олександрійську… згоріла? Вибачте, щось я не те говорю. Адреса, місце роботи, фото Домініки — хороше, кольорове є вдома, а звичайне вже надала завідувачка дитсадка. Ні, мала ніколи не розповідала про сторонніх дядів, які виявляють до неї підвищену увагу. І про сторонніх тьоть теж не розповідала. Про що говорили взагалі? Про ляльку Маню і про поезію, про те, як минув день — у нього і в неї, про Петрика Семенишина, який їй, мабуть, подобався, бо щохвилини з’ясовувалося, що він «надто багато про себе уявляє». І про янголів. Ні, він не казав, що всі люди — це янголи. Так, він попереджав, що до чужих підходити зась. І що не можна нічого в них брати, і нікуди з ними їздити теж не можна. Так, неодноразово. Звідкіля йому знати, чому вона не послухалася? Ні, він зовсім не кричить, і не знає, чому дзвенять шибки в кабінеті завідувачки, яка боїться тепер потрапити йому на очі. Милосердний капітан призупинив допит.

— Хочете курити?

Любку хотілося померти. Він взяв сигарету негнучкими пальцями, хоча смутно пригадував, що Мінздрав попереджає, але не гарантує, тим більше — смерті легкої та безболісної. І що він, на жаль, людина, а не коняка. Крапля нікотину його не доб’є. Вчепившись за цю асоціацію, настирливо закрутилося в голові знамените Симоненкове: «Ти знаєш, що ти — людина?», але він і цього не знав, він плутався у своїх відчуттях і мріяв не відчувати нічого, а капітан без імені тим часом щось говорив… потік слів, із якого раптом виокремилося:

— П’ятий випадок за рік! Усі дівчатка… до десяти років… з вулиць, садків, зоопарку…

— Їх знайшли? — цигарка випала з рук. Міліціонер опустив очі.

— Двох, — і, помовчавши, додав: — Тіла.

Більше Любко нічого не бажав знати. Проти ночі пішов дощ, і він пішов із дощем — у місто, він блукав вулицями-удавами цілу добу і не відчував нічого — ані втоми, ані бажання поспати, але біль його не минав. Домініка стояла перед очима такою, якою була тим проклятим ранком — у блакитній сукеночці, нових сандаликах, білих гольфиках на збитих — упала з велосипеда — ногах і білим бантом на голові. Любко так пишався тим, що сам зав’язав той бант, тим, що нарешті навчився його зав’язувати, і та широка газова стрічка надзвичайно пасувала Ніці; зі своїм довгим золотистим волоссям сестра скидалася на ляльку набагато більше, ніж її Маня, була такою гарненькою — очей не відірвати. А може, бант і привернув увагу бандита? І навіщо тільки він зав’язав ту окаянну стрічку?

Він блукав би по місту й далі, доки не впав би десь, знеможений, а люди переступали б через нього і гидливо брижили б носи, думаючи, що він п’яний. Він так і не зміг напитися, жлуктив усе, що горіло, але збунтувався шлунок — свідомість залишалася чистою, мов скло, а усвідомлення того, що трапилося, різало серце ще гірше. Та допомога прийшла з цілком неочікуваного боку — від його шефа, Якова Гнатовича, якого невідома добра душа з карного розшуку повідомила, що за горе в Любомира. Пан Бунчук осідлав свого «Опеля» і, як справжній ковбой, пустився на пошуки друга. Йому пощастило майже відразу — він здогадався зазирнути у бар «Газетяр», у підвальчику того самого будинку, де розміщувалися редакції кількох газет — і поміж них їхньої. Коти знаходять шлях додому інтуїтивно чи інстинктивно, стверджують науковці — Любко так само прийшов на роботу. Тут було над чим замислитися.

Яків Гнатович не став вести з підлеглим довгі дискусії про сенс життя і недосконалість світу, відповідати на запитання, як таке могло статися, і чому саме з нею… з ним. Пан Бунчук також не дозволив вимастити шмарклями і сльозами свою нову жилетку — глянь, яка краса! на замовлення шилася! Він просто запхнув Любкові до рота якесь вбивче снодійне і, завізши додому, кинув спляче тіло в передпокої на підлогу, як лантух із соломою. На дверну ручку почепив цидулку із написом: «Не прийдеш післязавтра на роботу — звільню до бісової мами», і подався геть у своїх видавничих справах.

Коли Любко прокинувся, ця записка його дещо насмішила — спочатку. Це якщо прийняти за аксіому, що в тому стані він взагалі міг сміятися. Але ж і налякали їжачка голими сідницями! Можна подумати, йому є чого боятися! Зникла Домініка, і він умить став скидатися на порожню оболонку від мухи, висмоктаної діловитим павуком-життям. Він трохи потинявся квартирою і здуру подзвонив матері. Йому здавалося, що він збожеволіє, якщо не почує чийогось голосу. Не Ніки. Когось іншого. Бо навіть у тяжкому наркотичному сні Ніка щось говорила йому. Щось таке лялькове.

— Мамо, Ніка пропала! — крикнув він, мало не плачучи. І крізь потріскування на телефонній лінії та сотні миль дротів до нього долетів крижаний Агнесин голос:

— Ніколи не розуміла, навіщо твій батько назвав її цим дурнуватим ім’ям.

Її. Любко зціпив зуби і подумки порахував до трьох.

— Бо так звали його знамениту бабцю!

— Ха! Чим це вона знаменита?! Тим, що зі «стрибками» тягалася?!

— Це брехня, і тобі це відомо, — ще у ті щасливі дні, коли поруч із ним була Ніка, він навів довідки — заради неї, і з подивом з’ясував, що батько не збрехав. У Юхима справді була геройська бабуся-бандерівка, розстріляна якраз «стрибками», а не навпаки. — Але ми зараз не про те. Ти добре розчула, що я тобі сказав? Домініка зникла!

— Погуляє трохи і прийде!

— Мамо, її немає вже три дні!

— А тобі не здається, що це клопіт її батьків?

Цього разу, щоб заспокоїтися, довелося рахувати до десяти.

— Вони померли, мамо. Обоє.

— То чого ти від мене хочеш? — раптом (чи не раптом?) закричала Агнеса. — Щоб і я живцем до крипти полізла? Щоб у домовину лягла? Дістав ти мене зі своєю Нікою, хай їй грець! — і у вусі Любка болем віддалися короткі гудки. Йому здавалося, що він кричить від цього болю, від безвиході, і що кричить він один, а його місто мовчить. Місто, яке він колись так палко любив, а тепер ще палкіше зненавидів, німіє і лише насмішкувато виблискує вікнами-очима — таке велике і байдуже. Бездушний кам’яний мішок, у холодному череві якого назавжди зникла крихітна золотокоса дівчинка з очима кольору шафранів. Любомир упав на коліна, вчепившись собі у волосся.

— Я не вберіг її, татку. Боже мій, тату, прости мені — я її не вберіг!

Минула ще одна ніч без дна, І ще один чортів день, а надвечір Любко нащось подзвонив Галі. Він розумів, що зараз цього робити не треба, ще чіткіше, аніж тоді, коли набирав материн номер, та все ж — зробив. Галя страшно перелякалася, дуже швидко приїхала і довго втішала його різними способами, а коли нарешті заснула, знесилена, йому стало ще гірше, ніж було. Він подумав, що це ж вона вперше віддалася йому, взагалі вона була дівчиною, а він їй навіть якихось гарних слів не сказав… Він і сам не знав, чого шукав у її обіймах, але вже точно — не задоволення, він не міг навіть думати про задоволення, це здавалося йому зрадою Домініки. Просто те, що він живий, теж здавалося йому зрадою, а Галя… так, вона добре ставилася до Ніки, усі добре ставилися до його сестрички. Так, вона щиро сумувала разом із ним, але насправді це — його особисте пекло і тільки його біль. Хоча це, звичайно, ще не причина, аби псувати Галі життя. Чомусь Любомир був переконаний, що відтепер буде нести в собі лише деструктивне начало. Та хоч би як, а Галина не заслужила того, щоб її використовували. Вона хороша, спокійна дівчина, виживає у Києві, навіщо морочити їй голову? Щоправда, вона заявила, що ні на що не розраховує, що їй нічого від нього не треба, просто — бути поруч, та всі вони спочатку так говорять, а йому не потрібна сім’я. Все, що роблять дівчата у стосунках із хлопцями — все це з дальнім чи навіть з ближнім прицілом на сім’ю. Ще діти підуть… Любко здригнувся. Думати про Галю було прикро, про Ніку — нестерпно боляче. І він подумав про роботу. Любко згадав, що він журналіст. Поки що.

Адже він може провести власне журналістське розслідування, головне — зробити собі посвідчення пристойного видання і не казати сумнівним людям, де він працює насправді.

Крім того, в нього багато знайомих — у ЗМІ, у міліції і навіть у СБУ.

А потім він зрозумів, що віднині у нього в житті одна мета — знайти Домініку. Або її викрадачів. Він востаннє за цей гумовий чотиридобовий день зняв трубку, набрав домашній номер Якова Гнатовича, і о першій годині ночі ощасливив шефа повідомленням, що завтра — себто вже сьогодні — виходить на роботу.

Глава 15

Вранці, повернувшись додому з купою непотрібних паперів у руках, без яких, як було сказано, їй не видадуть свідоцтва про смерть, Дана дуже швидко втямила, про кого говорила Олена — як усвідомила й те, що тітка не марила. Відразу з передпокою на Дану війнуло кислим — так часом тхнула вкинута матір’ю до сміття квашена капуста. І ще чимось знайомим видавався цей сморід, щось таке нудотно-пітне було в ньому, щось, що, здавалося, назавжди пішло з їхньої хати… За дверима тітчиної спальні хтось вовтузився, через паперові стіни до Дани доносилися зойки, стогони й голоси. Ось ця, в лиху годину найнята нянька просить когось не зупинятися, ось вона вищить так, ніби її ріжуть, а ось… не вірячи власним вухам, Дана рвучко розчахнула двері й побачила огидну картину: жирна спина дяді Васі, котрого дівчинка впізнала відразу, навіть не бачачи лиця, рухалася в такт няньчиному попискуванню, а з-за його монументальних розмірів драглистої дупи стирчали, мов сірники, ті обтягнуті шкірою кістки, що правили за ходулі Аглаї Петрівні. Кілька секунд Дана дивилася на хаотичні рухи Василя між широко розставлених жіночих ніг, наче заворожена, аж доки її не знудило. Вона судомно і досить голосно ковтнула, дядя Вася озирнувся і розплився в привітній усмішці.

— Неждано! Кого я бачу!

Дана метнулася до ванни — вона зовсім не збиралася тікати, не хотіла лише блювати на очах у цього бидла, однак Василь, вочевидь, подумав щось таке про втечу, бо з криком: «Стій! Куди?!» — та з неочікуваною для його комплекції спритністю відірвався від жінки, кинувся Дані навперейми і, схопивши її за руку, сильно смикнув на себе. З кімнати щось обурено кричала нянька — вона, вочевидь, лишилася невдоволеною.

— Ану тихо будь, маленька курва! Бо шию зверну, як курчаті!

— Пустіть мене! Мені погано!

— Що таке? — дядя Вася коротко реготнув, але відпустив дівчину, і, не прикриваючи дверей ванної, анітрохи не соромлячись того, що він голий, зосереджено спостерігав, як Дану вивертає жовчю — вже годин двадцять вона нічого не їла. — Статеве виховання шокувало? Дарма ти так, руденька, реагуєш. Це ж ця, як її… краса людських стосунків.

«Звірі, — думала Неждана, полощучи рота і намагаючись не дослуховуватися до Василевої маячні — він і досі щось молов, ніяк не міг заткнутися. — Щоб я після цього комусь дозволила хоч пальцем мене торкнутися?! Та не діждуться! Маніяки чортові!»

На язиці ще залишався присмак гіркоти, коли вона увійшла в кімнату до малого. Взяла хлопчика на руки, плачучи, дивилася, як той пускає радісні слиняві бульки. Не кричить — це добре. Знав би, що сталося — на пси від крику зійшов би. Любомир. Любко… ні, краще вона називатиме його Мирось, Мирко — просто щоб не плутати. Не забувати. Любко — то для її поета. Для її прекрасного принца з фіалковими очима, який існує у світі рим і, звісно, не має жодного уявлення про такі страхіття. Любко — це як любов, тільки чоловічий варіант… Василь, що вже вбрався у штани, посунувся за нею і мовчки спостерігав; як вона заколисує хлопча.

— Та хвойда… його хоч нагодувала?

— А я звідки знаю? Я тут годину, не більше.

— Швидко ви… зблизилися!

— То все моя чарівність, — дядя Вася вишкірив нерівні, але надзвичайно білі, як у хижака, зуби. — Ви ж замки поміняли, так? Розумна обачність. Але що це вам дало? Я сказав голоблі… тобто Аглаї, що я твій тато, вона мені й відчинила. Миле в неї іменнячко, правда?

— Авжеж. І дуже мило з твого боку дізнатися, як її звуть, перш ніж трахнути!

Коливаючись пузом, неначе холодцем, Василь підійшов до Дани і, не прицілюючись, тріснув кулаком прямо в обличчя. Удар прийшовся в око, і від болю вона закричала, ледь не впустивши малого.

— Ще раз «тикнеш» мені — уб’ю, стерво малолітнє, — дуже тихо й переконливо мовив дядя Вася. — А хлопця поклади… як, до речі, його звуть? Чого мовчиш? Ще раз у писок зацідити для швидкої реакції?

— Мирось.

— Дурне ім’я. Та від вас, бабів, чогось розумного чекати годі. Ну, поклала? Від ліжка відійди. Ага, бачу. Гаразд. А тепер слухай мене уважно. Йди на кухню і чекай там, доки я ту голоблю не дотрахаю. Треба, щоб вона кінчила — закон ввічливості. Ти хоч знаєш, що таке оргазм? Що, знов геть мову відібрало?

Дана здригнулася всім тілом, але не випустила й пари з уст. На щастя, Василь не став загострювати на цьому увагу.

— То дочекаєшся мене, ясно? Треба поговорити. Я для більшої певності спальню з малим замкну. Мені ще мати твоя збочена ключі дала, сука брехлива. Це моя небога, — передражнив він покійну Майю, і знову перейшов на діловий тон. — Внутрішні замки ви не міняли? Бачу, що ні, от і молодці. Ну, чого вклякла — рушай, куди звелів! Чи хочеш до кінця додивитися?

Він зареготав, а Дана підстрибнула так, наче її вдарили батогом по кісточках, і побігла на кухню. По дорозі зазирнула у велике дзеркало — під оком розпливався синець. Він обіцяв бути великим — як її ненависть.

Дана нізащо не змогла б визначити, скільки часу просиділа на табуреті, охопивши голову руками і киваючи в такт пульсуючим у мозку думкам: «Мирось… тітка… треба тікати… що тепер робити… що?» — годину чи п’ять хвилин. Василь увійшов, ступаючи голосно, по-хазяйськи, тістом гепнувся на обтягнуте дерматином сидіння біля столу — частину так званої «кухні», себто кухонних меблів, свого часу — останнього писку меблевої моди. Тепер це була лише жалюгідна дошка з протертою на краях обшивкою.

— Ти ще тут? — тупо пожартував він і знову заіржав, мов кінь, аж сяючи від повноти життя. Очевидно, нянька Аглая добре знає й те, як обходитися з великими хлопчиками, кисло подумала Дана. — Ну що ж, тоді слухай — тільки уважно, бо я двічі не повторюю. Тепер я, мала, буду тут жити. З тобою. Ні, не треба так смикатися — мене соски в ліжку не цікавлять. Там погладиш, прибереш, їсти зготуєш — та й по тому. Хіба пізніше, коли виростеш… А різні неправильні думки краще викинь… бажання там усякі — в міліцію типу сходити чи втекти від мене. Ні, ти можеш — усе можеш робити, що закортить. У нас же вільна країна тепер, ти в курсі? — дядя Вася знову зареготав. — Але той пуголовок, що в кімнаті квакає — він такий, знаєш, беззахисний. На вулиці здохне з тобою разом, а до інтернату підеш — його здадуть у дім маляти. Хоча… скільки тобі стукнуло?

— П’ятнадцять повних, — крізь зуби мовила Неждана.

— Ага, ясно. Ще рік у школі вчитися?

Дана кивнула, тактовно змовчавши, що вже отримала атестат про середню освіту, бо таки мала вчитися в ліцеї ще рік — аби потрапити відразу на другий курс політехнічного інституту.

— Отже — інтернат, — підсумував Василь. — Ну, а звернешся до ментів — так я вишкребка твого за ногу візьму, на п’ятий поверх піднімуся, не полінуюся, і скину головою вниз. Хай політає. Ще й так зроблю, що всі скажуть, що це твоя робота. Усі на тебе подумають.

— Він не мій. Він…

— Знаю, знаю — тітки твоєї. Гарна шльондра була, ото, мабуть, кров кипіла, шкода — не скуштував. Я до неї в лікарню навідався був… стежив за вами, еге ж. Квіти їй приніс, розбудив, щоби вручити — так у морду кинула. Гвалт здійняла, мусив тікати. Горда, — дядя Вася гмикнув, ніби дивуючись, звідки у бабів гордість. — Та тільки байдуже мені, дівко, чий він син. Любиш ти малого, я ж бачу, — водянисті вирла Василя раптом набули осмисленого виразу. — Ось у чому біда. Не знаю я, звідки воно у вас, у бабів, береться — не ти його виносила, не ти народила — а туди ж, очі, як у вовчиці, коли на руках тримаєш. Так що гляди, я тебе попередив. І не здумай взяти його та до ментури бігти. Вас там все одно розділять, коли почують, що тітка твоя померла, а ти — неповнолітня і роботи не маєш, а доки доведуть, що я твою мамку замочив, — дядя Вася підняв правицю, і його тверді, як клешня, пальці вчепилися Дані в шию, — я ще й тебе встигну. Де одна, там і дві — однаково «вишка». Ну, все вкурила?

Дана поспішно закивала. Василь відняв руку.

— Ну, гляди-мені… не лишай сина сиротою — я його годувати не буду. А тепер марш у коридор, там Аглая щось від тебе хоче.

— Як, вона ще тут?

— Буде тут, доки я не скажу «вимітайся». Тепер я в цій хаті господар.

Неждані так палко хотілося прокинутися, що вона чітко усвідомила — це не сон. Мовчки вийшла в коридор і з викликом глянула на няньку.

— Чого витріщилася? — та, вже одягнута і навіть дещо схожа на людину, вимогливо постукувала по підлозі чаплиною ніжкою. — Плату давай. Решту.

Від такого нахабства Дану аж заціпило.

— Яку решту? — закричала вона, коли оговталася. — Ти, тварюко, в мій дім бандита впустила! Бордель тут влаштувала! Вбити тебе мало — ось твоя решта!

— Ну-ну, спокійно. Навіщо ж так нервувати? — дядя Вася виник у Дани за спиною і злегка штовхнув її під зад — якщо вона не помилилася, коліном. — А ти, серце, не бійся… Вона заплатить, правда, дівчинко? Неси бабки, якщо обіцяла. Ну?

Неждана стояла, не рухаючись. Вона отупіла від горя, від усього, що їй довелося пережити, але не настільки, щоби дати зрозуміти цьому чудовиську, що в неї є живі гроші.

— Ні, ти, мабуть, оглухла. От же ж горе… та пусте, зараз полікуємо, — і Василь заліпив Дані такого потиличника, що вона впала під няньчині патики в кросівках, тицьнувшись носом у килимову доріжку.

— Ну, де лаве?

— Немає, — глухо сказала Неждана у ворс. — У мене тітка померла. Я мусила заплатити за розтин, — тут вона трохи збрехала, бо в лікарні за це грошей не брали, — і за труну. Більше нічого не лишилося.

— А якого ж дідька ти мене наймала?

Дана намацала окуляри, які вчасно злетіли, начепила їх на носа і підвелася — щоправда, для цього їй довелося стати спочатку навколішки.

— Я не знала, що вона помре, — Боже правий, вона ще мусить виправдовуватися перед ними! — Просто… я не знала.

— Добре, — мовив Василь по хвилі роздумів, — іди в кімнату. І щоб як миша там сиділа, ясно? Перший тиждень на вулицю будеш виходити тільки під моїм наглядом.

— Що то значить: «добре»? Де моя платня?

— Але ж післязавтра похорон!

Ці дві репліки прозвучали в унісон. Дядя Вася гмикнув.

— Ти, — звернувся він до Аглаї, — вважай, що я з тобою розплатився. Хто тобі ще вставить? Задоволення — нуль, сухо, як у соломині. Так що мотай звідси, я спати хочу!

Нянька роззявила рота, прагнучи щось сказати, але, вочевидь, впіймала позирк Василя і змовкла. Той гигикнув.

— Молодець. Деколи й у бабів просвіти бувають. А ти, руда, не переймайся. Дядя Вася про все подбає. Хата у вас бідна, та я знайду, що продати. Закопаємо тітку твою, у морзі не лишиться. А ти за це на похороні не забудь сказати всім, що я твій вітчим… ні, краще — опікун. Інакше вишкварку цьому плохó буде!

Він так і сказав: «плохó», ще й з наголосом на останньому складі, й Дані раптом стало смішно. Треба стриматись, це нервове, заспокоювала вона себе, однак щось не діяло — вочевидь, самонавіювач зламався. Її розбирав сміх, та що там сміх — дикий регіт, він лоскотав її нутро, розпирав її зсередини, душив за горло… Хо! Хо-хо! Йо-хо-хо і пляшчина рому! І вона не витримала — розреготалася до сліз, що градом покотилися з яскравих зелених очей. Аглая перехрестилася — і рука ж не всохла! — поспішно вискочила з квартири. Дана розвернулася до Василя — той дивився на неї з інтересом.

— А ви що, — ридаючи від сміху, спитала вона, — зі мною на похорон підете?

— А треба? Та, певно, ні. Я, руда, похорони ненавиджу з дитинства. Так на них сумую — немає сил! Увесь сльозами вмиваюся. Та й трупів сильно боюся, аж до гикавки. Так що ти підеш. І на цвинтар поїдеш. А я вдома побуду, з Миросем твоїм. Нічого немовля на гробки тягати, там йому не місце.

Глава 16

Тітку Олену поховали поруч із матір’ю та сестрою. Тепер уже три жінки з родини Тикторів знайшли останній притулок на старому і по-своєму дуже гарному Позняківському цвинтарі. Там шуміли вікові дерева, наспівуючи свою вкрадливу колискову тим, хто й так спав вічним сном, а біля могил росли кущі бузку та черемшини. Там було дуже спокійно, і думалося чомусь зовсім не про смерть, а про чари цього світу.

Дана знала, що тітці там подобалося. Олена часто навідувала батьків, а потім — сестру, аж доки не приєдналася до них назавжди. Прекрасна — до краси.

Те кладовище нагадувало Дані уламок райського саду — колись Олена напівлегально дістала дитячу Біблію в картинках і підсунула її небозі. Та дочитала якраз до гріхопадіння Адама, погортала ілюстрації, переконалася, що формул ніде немає, і відклала книгу зі словами: «Не люблю казок». Але щось усе-таки залишилося в ній, щось малече, віра в диво, якій вона опиралася з усіх сил. І тепер життя наздогнало ту віру, збило з ніг, розпластало по землі і стрибало по ній чавунними стопами, дико регочучи. Рай на цвинтарі, пекло вдома — що за потворна іронія долі!

Дана сама обирала тітці домовину і, чекаючи у конторі ритуальних послуг на свою чергу, наслухалася такого, що їй сильно захотілося лягти десь поруч із Оленою. Києвом уперто блукали чутки про те, що небіжчиків закопують у землю без трун, обгортаючи поліетиленовою плівкою, і хоча не було документально зафіксовано жодного такого випадку, плітки не вщухали. Що ж ви хочете, бідність, грошей немає — закочували очі екзальтовані жіночки в чорних вдовиних сукнях. Ось до чого нас довела ця самостійність, скорботно усміхаючись, підхоплювали чоловіки і охоче розповідали ще страшніші речі: як люди самі риють для близьких ями, бо нічим заплатити гробарям, як задля того, щоб поховати дорогих покійників, розривають старі могили і там залишають тіла, ще якісь страхіття в такому ж дусі… Дані дуже хотілося затулити вуха, бо всі ці розмови зливалися для неї в одну божевільню какофонію, здавалися їй виттям, аж ніяк не скорботним, але вона трималася з останніх сил. Їй стало зле лише тоді, коли вона увійшла до зали, де виставляли домовини. Побачивши це розмаїття кольорів, матеріалів та цін — від копійчаних, обтягнутих чорним крепом, збитих із якихось невідомого походження дощок, до дубових, ціною в півквартири, усвідомила, що це — кінець. Тітки більше немає. Зовсім. І байдуже, у яку труну її покладуть — це аж ніяк не мірило любові. Олена пішла назавжди. А домовину довелося брати найдешевшу.

Після похорону Дана жила, як уві сні. Вона й уявити собі не могла, що туга може бути такою всепроникною та всеохоплюючою. Чомусь вона була переконана — і це переконання слугувало її єдиним, паперовим щитом, — що їй просто ніколи буде тужити. Малий Любомир, до якого вона так прив’язалася, що, не вагаючись, і серце вирвала б, аби лиш йому було добре, займатиме увесь її час. Та з’ясувалося — і це було ще одне упирське ікло у вищирі життя, — що туга зовсім не потребує часу. Вона просто оселяється в серці, в’їдається у нього, в душу, в думки, як іржа, і залишається з тобою назавжди. То тільки ті, кого ти любиш, відходять. Дані так бракувало тітки, що, якби не Мирко, вона вже наклала б на себе руки. Якби не Мирко… і не його дорослий тезка, чиї щотижневі радіопередачі залишалися чи не єдиним подувом свіжості у суцільній задусі Даниного життя. Вона чекала неділі зі спраглістю душі, приреченої на вічний біль, а коли та нарешті наставала, Дана вмощувалася на кухонному табуреті задовго до сьомої вечора, заварювала собі велику чашку м’ятного чаю і завмирала, немов павучок, що ловить у свої тенета такі капризні й жадані слова: «У Києві дев’ятнадцята година. На хвилях „Променя“ звучить авторська програма „У світі рим“, а в студії для вас працює Любомир Шеремет». І ще якийсь звукорежисер — на них Неждана ніколи не зважала. Головною подією дня був Його голос. Тепер уже він, цей голос, плів тенета, а вона боялася навіть борсатися в них, щоби не порвати ті сріблясті ниті, ті струни, що дзвеніли й переливалися, наповнюючи собою ефір. Той голос пестив її, торкався її чола кришталевою короною, цілував її щоки сонячним світлом, огортав плечі білим горностаєвим хутром і припадав до її долонь королівським оксамитом. Уся вона, все її тіло, пронизане цим дивом, неначе стрілами, чогось прагнуло, вимагало, повнилося бажаннями, природу яких Дана навіть не намагалася зрозуміти, а підказати було нікому. Вона майже не слухала, про яких поетів говорить Любомир, чиї вірші він цитує — це не мало жодного значення, її цікавив тільки він, тільки його поезії. Вона лише ліниво відзначала, що інколи оті вірші, які він читає, зовсім не мали рими — він називав їх дивним словом «верлібри», ще казав щось про білі вірші. Але одна передача таки запам’яталася Дані. Він говорив про поетесу Сапфо, що жила на острові Лесбос посеред Егейського моря, і на щось таке натякав — його натяків Неждана, правду кажучи, так і не зрозуміла, але поезії тієї, кого називали «Десятою музою», чимось запали їй у душу.

Яблуко спіле смачне там на гілці

собі червоніє

Ген, аж на самім вершечку —

забув садівник обірвати.

Ні, не забув — не зумів він

того досягнути вершечка.

Досягнути вершечка — вершини, стати гідною парою чоловіку, який уявлення не має про її існування, перетворилося на мету для Дани. Це бажання було настільки гострим, що його грані різали й без того зранену душу. Дана кепкувала сама з себе — це не допомагало; вона й далі назбирувала відомості про Любомира. У частині пліток, чуток і фотографій досьє швидко поповнювалося, а в частині віршів за півроку не з’явилося жодної новини. З чим це було пов’язано, Дана не знала, однак вважала, що поет має право на відпочинок. Якби хто-небудь їй сказав, що для більшості піїтів відпочивати від поезії все одно, що від життя, вона, напевно, дуже здивувалася б. Та сказати їй це не було кому, і вона по пам’яті — а пам’ять Дана мала майже абсолютну — записала ще один вірш поетеси Сапфо — прямо на обкладинці теки з досьє:

Не в силах ткати я —

Серце болить,

О рідна мамо!

Жагою, мов вогнем,

Мучить мене

Кіприда ніжна.

Хто така Кіприда, Дана не уявляла — з давньогрецької міфології вона затямила лише про ахіллесову п’яту, і то завдяки поезії Любомира про Ахілла та сутінкові води Стікса. За що ця невідома мучила поетесу, і як це співвідносилося з її задекларованою ніжністю, Дана теж не знала, однак то було для неї несуттєвим. Ці шість рядків, коротких, як любовне зітхання, вхопили головне — те відчуття неспокою, збентеження, яке дедалі сильніше охоплювало дівчину, коли вона чула Любка, ніжилася в оксамитовій піні його голосу. Коли вона жила ним і розчинялася у ньому, дещо зміненому, але незмінно дорогому.

Ті загадкові зміни Дана помітила відразу, просто не могла витлумачити їх, дібрати їм правильну назву. Ні, у кришталі цього голосу не з’явилося жодної тріщинки, жодної щербинки, знайомі оксамитові нотки так само перетворювалися на рукавички й ніжно гладили Неждану по щоці, проте у ньому відчувалася нова глибина. Невимірна глибина, а в ній — прихований біль, цілі пласти туги, такої, від якої завмирало серце, схожої на її тугу, як рідна сестра. Спочатку Дана вирішила, що їй це тільки примарилося, бо першу передачу, де зауважила зміни, вона слухала наступного дня після похорону тітки Олени. Але потім була ще одна передача, а за нею ще одна, і ще, і Дана зрозуміла — їй не здалося. Все так і було. Її принц також носить ніж у серці. Вона прикладала максимум зусиль, проте так і не змогла дізнатися, у чому ж справа.

Колись, думаючи про пекло, Дана з великою самовпевненістю вважала, що такого місця немає ані в бутті земнім, ані в царстві небеснім. Особисто для неї пеклом здавалася неспроможність зануритись у солодкий світ математики, коли заманеться. І лише тепер вона зрозуміла, як жорстоко помилялася. Пекло — це не вигадка церковників і не брак можливості займатися улюбленою справою. Неволя — гірше геєни вогняної. А пекло скрізь, де дядя Вася.

Неждана з усіх сил намагалася якомога менше плутатись у нього під ногами, і, слід віддати йому належне, з того ранку він її майже не бив, якщо не рахувати кількох потиличників. Не було потреби. Ледь забачивши його, Дана сама починала п’ятий кут шукати. Вона робила все, що він наказував. Стала наймичкою у власному домі. Працювала стільки, що будь-яка Попелюшка порівняно з нею видалася б сибариткою. І старанно вдавала, що не розуміє, чому щоразу при погляді на неї у Василя масніють очі. Десь півроку він тримався, як і обіцяв. Обмежувався лише двозначними зауваженнями на кшталт: «Ростеш!» або «Ти у мене справжня наречена!» — від яких її то кидало в піт, то холодом обсипало. З горя вона навіть прочитала той роман, що лишився від тітки — «Наречену пірата». У ньому стверджувалося, що це перші ознаки пристрасті, і за це Дана спалила його в кухонній мийці.

Дядя Вася не витримав у жовтні — либонь, сталося сезонне загострення, і одного вечора під час прасування, коли Дана, схилившись над кухонним столом, старанно розгладжувала стрілки на бавовняній сорочці, став за її спиною, так, що вона і на сантиметр не змогла б відсунутись ані вперед, ані назад, і, охопивши руками її груди, зареготав:

— Ти диви, цицьки нарешті пробилися! Чому ліфчика не носиш?

Дана завмерла, міцніше стиснувши праску у вологій долоні. Дівчина розпашілася — чи то від пари, чи від брутального дотику, і вже думала, куди краще бити, щоб напевне, але Василь відійшов, зронивши недбало, як завжди робив, звертаючись до неї:

— Щоб за десять хвилин вечеря була готова.

Похапцем згортаючи білизну, Неждана розплакалась, а роблячи бутерброди, добряче врізала собі пальця. Вона була зовсім юною, недосвідченою, але дурною ніколи не була. Вечірній демарш дяді Васі міг означати тільки одне — початок активних бойових дій. І Дана не мала жодного уявлення, що їй робити, їй і на гадку не спадало поділитися з кимось своєю ганьбою. Вона пам’ятала перекривлену люттю морду Василя. «Я викину його з п’ятого поверху вниз головою». Дана знала, що він так і зробить.

Вночі, коли Василь відбув на свою тяжку й виснажливу роботу нічного сторожа гаражного кооперативу — доба через три, сто карбованців зарплати — Дана почала шукати у шафі бюстгальтер — тітчин, бо з того, що подарувала їй колись Олена, вона давно виросла, а просити гроші у дяді Васі не те, що не наважувалася — і думати про це не хотіла. Серед її приданого, як, кепкуючи над собою, Дана називала свої лахи, було двоє трусів, дві майки, одні теплі колготи, що складалися із зашитих нею дірок, один дитячий светр — він доходив їй до пупа, а рукави дотягувались ледве до ліктів, і ще один, який носила тітка Олена під час вагітності — тоненький, на риб’ячому хутрі, і неймовірно розтягнутий. Ще була тепла спідниця із тканини, що називалася чомусь «шотландка», затягана до такої міри, що вилиск на краях не відпирався жодним порошком, рожевий ситцевий сарафан, який взимку міг слугувати хіба що за нічну сорочку. Або цілорічно за ганчірку для миття підлоги. А ще пальто — демісезонне, тоненьке, і розтоптані черевики на шнурівках.

Решту її речей разом з одягом матері та тітки дядя Вася викинув на смітник. Збереглися, на щастя, тітчині дарунки — сапфір на ланцюжку і бурштиновий кулончик — та й то лише тому, що Дана носила їх, не знімаючи.

Спершу Неждана ходила до ліцею — звісно, не на всі уроки, бо просто не могла надовго залишати Мирка самого. Навмисне, крізь сльози бурмочучи прокляття на голову Василя, не давала йому спати вночі, щоби вивільнити для себе кілька годин ранком. Наслідком цих нездорових ігор стало те, що малий день із ніччю сплутав і виглядав дуже кепсько, марнів і погано їв. Утім, Дана виглядала не краще. Учителі питали, що трапилося, бо пам’ятали ту педантичну чепурушку, якою вона була ще рік тому. Опускаючи очі, Дана повторювала одне й те ж: ми залишилися удвох з опікуном, нам дуже важко, бракує грошей, і я мушу йому допомагати. Про те, що на похорон тітки Олени пішли майже всі заощадження сім’ї Тикторів, а з нечисленних решток Дана потай купує малому молочні суміші (дядя Вася це розуміє і гризе її за це, як собака кістку), вона нікому не зізнавалася. На поховання Олени він тоді не дав ні копійки.

— Я знаю, сучко мала, гроші в тебе є, — заявив він наступного дня. — Я тобі не Аглая, мене не надуриш. Скільки — то вже не моя справа, хоча, може, одного дня стане моєю. Але тітку свою ти сама ховаєш, ясно? Як собі хочеш. І вишкребка того сама годуєш! Скінчаться гроші — твої проблеми. Працювати підеш, лошиця здорова!

Якби не Любомир, вона давно б уже заявила на Василя в міліцію. Він убив її матір — Неждана не мала сумніву, що то його робота, і в правоохоронців, безперечно, знайшлося б для нього кілька ексклюзивних запитань. Але Дана боялася — не за себе, за малого. Уява — це ж треба, а Дана ніколи й не підозрювала, що у неї є уява — з готовністю малювала барвисті картини розправи дяді Васі над Миросем, і жодна з них не здавалася надто неймовірною.

Від початку навчання на обмані та самообмані Дана протрималась півтора місяці. Потім усе стало ще гірше, ніж було. Не маючи ані часу, ані сили займатися як слід, вона стрімко скотилася до трієчниці. Якщо матеріал, який давали власне на лекціях, вона сяк-так опановувала, то впоратися з домашніми завданнями не могла. Викладачі ставили їй «трояки» та прогули, готуючись уже, за формулюванням класного керівника, до ґрунтовної бесіди з опікуном, що експлуатує малу на межі пристойності, аж тут в один далеко не прекрасний день ударив грім — їхню школу вирішили зробити ліцеєм не лише на вивісці і ввели плату за навчання.

Для Дани це був день подвійного удару. За контрольну роботу з мов програмування вона дістала три з мінусом, і Хосе-Антоніо, чия навчальна практика давно переросла в повноцінну викладацьку діяльність, не полінувався оголосити це привселюдно у властивій йому експресивній манері, яка, щоправда, раніше стосувалася лише пояснень до нової теми й аж ніяк не успішності учнів. Махаючи зошитом, мов віялом, хоча зазвичай він мовчки переносив оцінки до журналу і так само мовчки роздавав зошити дітям, Хосе-Антоніо кричав так, що в Дани аж вуха заклало.

— Ось! Бачиш це, бачиш?! Трійка тобі, Неждано Тиктор! І то лише тому, що ти — це ти! З поваги до тебе! Три бали! З мінусом! Де ти поділа свою голову, перш ніж увійти в цей клас?! На моїх заняттях нічого робити безголовим, чуєш, дівчино?

Його чула вся школа.

— Залишся після уроку, — наказав Хосе-Антоніо, коли викричався. Дана кивнула, кутаючи шию у розтягнутий комірець тітчиного светра. Одногрупники постійно хихотіли та переморгувалися, поглядаючи на неї — принаймні так їй здавалося, і безмежно довгі сорок п’ять хвилин вона просиділа, мов на їжакові.

— Що таке, querida?[2] — спитав молодий викладач, коли клас спорожнів. — Ти сама не своя, думками десь далеко. Ти занедбала навчання — це мене тривожить. Може, поясниш, що трапилося? Скажи мені. Я — твій друг.

На якусь мить, дивлячись у ці повні співчуття південні чорні очі, Неждана завагалася. Вона не знала, що означає «querida», але відчула — щось хороше. Вона ніколи не була на сповіді й вельми туманно, як і більшість дітей атеїзму, уявляла собі цю процедуру, однак цієї миті їй пригадалося бабусине: «Від неї стане легше». І ще пригадався вислів, який деколи вживала тітка Олена — вилити душу. Завжди треба мати людину, якій довіряєш настільки, що можеш вилити душу, стверджувала вона. Дана вже розкрила рота, і…

І тут перед її внутрішнім зором з’явився дядя Вася. Ну, просто як живий. Біля розчахнутого вікна, з Мирком, якого він тримав за п’ятку, немов купаючи його у водах Стіксу, як Ахілла. Малий верещав, Василь усміхався.

— Зі мною все гаразд, — промовила Дана.

— Ти не вчишся, — наполягав Хосе. — Твої домашні завдання… це коли ти взагалі їх готуєш — це мильна булька. Пуф! Жодної інформації. Твої зошити стали мальованками для дитячого садка. І я хочу знати, чому? Що з тобою діється, chica?[3]

— Нічого. Я… мені набридло це навчання. Я й так усе знаю! Я…

— Що? — Хосе-Антоніо просто не повірив власним вухам. — Ти вважаєш, що всьому навчилася? Ти вже доктор математичних наук? Нобелівський лауреат?

— Нобелівську премію не дають математикам, — буркнула Дана.

— Та невже? А я думав, для тебе зробили виняток! Про що ти говориш, дівчисько? Це — технічний ліцей, і трієчникам тут не місце!

— Ну й не треба, — огризнулася Дана, навіть не уявляючи, як швидко і невідворотно справдяться ці слова. — Я скоро звільню вас від своєї присутності! Я… заміж виходжу, ось!

Хосе зблід — його смаглява шкіра набула попелястого відтінку.

— Ти? Та тобі лише п’ятнадцять! У вашій країні це неможливо! Я не вірю тобі!

— А я вагітна, — відважно збрехала дівчина, — і тому нас розпишуть за спеціальним дозволом.

— Хто він?

— Яка різниця, Хосе?

— Хто? — від ревіння вчителя зі стелі сипалася побілка. І Неждана не знайшла нічого розумнішого, як брякнути:

— Мій вітчим… тобто, опікун.

І тієї ж миті отримала ляпаса такої сили, що ледь не впала.

— Puta![4] Canalla![5] А я ще хотів одружитися на ній! Привести у свій дім ramera![6] Доки жива була твоя madre,[7] вона приглядала за тобою, а ти, щойно Бог її прибрав… Сука!

— Чи ти забув, що моя madre тебе ледь з вікна не викинула? — прикривши долонею забиту щоку, поцікавилася Дана. «Щось мені останнім часом від чоловіків дістається», — ще встигла подумати вона, перш ніж почула:

— Ну й правильно! Все так і мало бути! Вона прийшла додому, а ти — наодинці з чоловіком! Видно, вона добре знала тебе! Знала, що від тебе чекати!

— Дякую, Хосе, — Дана всміхнулася і зронила вже на ходу. — Ти дуже хороший друг.

— Стій! — він обігнав її біля дверей, став у проймі, розкинувши руки — ні дати, ні взяти, живий шлагбаум. — Не роби цього, маленька. Ти сама не розумієш, що збираєшся накоїти. Скільки років тому miserable?[8] Ким він працює? Він гарний? Ти кохаєш його?

— Я не знаю, що таке кохання. Пропусти, бо я спізнюся на тригонометрію.

Учитель безсило опустив руки, відступив.

— Ти зіпсувала собі життя!

— Можливо. Але це не твій клопіт.

Виходячи з класу, Дана навіть не озирнулася. Вона не збиралася йти ні на яку тригонометрію, а сподівалася нашвидкуруч поїсти — шкільні обіди часто ставали її єдиним харчуванням на весь день — і бігти додому, до Мирка. Та на підступах до їдальні Дану перепинила та сама, її «улюблена», завучка із виховної роботи, виконувачка обов’язків директора і абсолютно бездарна викладачка алгебри, Віра Степанівна. Ледве глянувши на неї, дівчина відчула: ось вони, справжні неприємності. І вже вкотре з тугою подумала, як їй бракує Георгія Івановича. Ні, вона, звісно, тішилася за нього, раділа, що нове призначення справді відповідає його таланту, але як же їм усім його не вистачало. Ліцею. Їй, Неждані Тиктор, особисто. Учням взагалі та старшокласникам зокрема, кожний з яких міг «взути» Віру Степанівну в частині алгебраїчних знань. Миколович завжди випромінював оптимізм і любив своїх дітлахів. Він справді вважав їх своїми — всіх без винятку. А Віра Степанівна… ліцеїстів вона ненавиділа ледве не більше за алгебру.

— Тиктор!

Неждана зупинилася. Спроби втечі були марними і тягнули за собою ще більше покарання, аніж нудні, беззмістовні нотації, які завучка читала з приводу чи й без.

— Подивись, на що ти схожа, Тиктор! Ти що, роль Опудала у шкільній постановці отримала?

Голос Віра Степанівна мала скрипучий, з верескливими нотками, а, наростаючи до крещендо, він просто зривався на писк. Дана мовчала.

— Ти довго збираєшся прогулювати лекції?

— Я не…

— Гадаєш, тебе тут триматимуть лише тому, що ти — сирота?

Дівчинка рвучко підняла голову.

— Дякую, що нагадали.

— Ти на мене баньками не світи! І на жалість бити не треба!

— А що ви знаєте про жалість?

Випаливши це, Неждана ладна була сама собі язика втяти, та пізно. Слово — не горобець. Завучка, почувши це, звилася, мов кобра-плювальниця.

— Ах ти ж… маленька поганка! Ну все, вважай, що ти догралася! Завтра чекаю твого опікуна чи хто він там, у себе в кабінеті о шостій вечора! І не кажи мені, що він працює, чхати я на це хотіла! Або він прийде, або вважай, що ти в нашому ліцеї вже відучилася! І нехай прихопить тридцять доларів — звісно, за курсом. Якщо вони ще знадобляться!

— Три… тридцять доларів? — Неждана впіймала себе на тому, що заїкається — їй насправді стало страшно. — Та в нього зарплата — шість!

Це була справжня платня Василя, з якої Дана не могла розраховувати й на шість центів.

— Не мої проблеми. На педагогічній раді ми вирішили встановити плату за навчання, еквівалентну рівню знань, які отримують наші учні. Тим більше, ти вже на підготовчому відділенні, в спеціальній групі… П’ять доларів на місяць, оплата не менш ніж за півроку авансом. Тобто з першого вересня — тридцять доларів, потім — двадцять.

— Але ж надворі жовтень!

— А що ж нам, гроші через це втрачати? Нам на зарплату держава дулю з маком виписала! Догралися зі своєю незалежністю — то платіть за неї! За все в житті треба платити! — тонкі зморшкуваті губи Віри Степанівни сердито підібралися. Вона так запекло кивала в такт своїм думкам, що із сивого пучка на потилиці вибилися рідкі пасма і попадали їй на плечі. — Але ти не хвилюйся, Тиктор. Може, тобі ще не доведеться гроші витрачати… тобто опікуну твоєму. Може, ми тебе ще й так виженемо. Друга Ковалевська! — передражнила завуч свого колишнього директора і рушила коридором, пряма, як лінійка, вибивати валюту з інших учнів. Звісно, за курсом! Хто б говорив! Курс той міняється щодня, і всім відомо, що хабарі завуч бере тільки в доларах. Тепер буде брати їх на підставі рішення педради, ото й уся різниця. Мабуть, офіційне оголошення про оплату навчання зроблять класні керівники на батьківських зборах. Це тільки їй уже вкотре поталанило, подумала Неждана, притулилась до стіни й заплакала. Забита щока палала вогнем.

Більше до ліцею Дана не ходила. Зовсім. Вона вирівняла малому режим і допізна засиджувалася за, по суті, краденими підручниками — до ліцею їх так і не повернула. Перші дні вона з жахом чекала, що зараз, ось-ось, через хвилину, за ними чи за нею хтось прийде. Можливо, симпатичний сусід із так званої «Камчатки» — задніх парт, де зазвичай сиділи ті, хто навчався найгірше, а Дана просто ховалася від насмішкуватих поглядів одногрупників. Хосе-Антоніо. Або навіть Віра Степанівна. Це напружене чекання, до якого, окрім страху, долучилася раптом надія, затягнулося. Минали дні, а ніхто до неї так і не зазирнув. Вона знала це, бо, окрім як із Любком на прогулянку, практично нікуди не виходила. Усі продукти — зазвичай ковбасу, хліб і горілку — купував особисто дядя Вася. Своїх грошей він їй не довіряв. А гуляла Дана завжди у невеликому скверику біля дому — так, наче боялася проґавити чийсь важливий візит. Надворі якраз настав період Великої Боротьби за Виживання, і жоден мешканець не такої вже й великої п’ятиповерхівки не звертав уваги на тендітну дівчинку-підлітка, яка щодня протягом кількох годин тягала на руках семимісячне немовля, бо не мала коляски. Більшість перехожих косилися на неї несхвально, бо, незважаючи на свою худість, Дана виглядала досить дорослою і сформованою для того, щоби люди думали, що вона — така собі вельми юна мати-одиначка. І ця дитина — її. Втім, Неждані це було тільки на руку.

Глава 17

Третій після вигнання з ліцею та дяді Васиних чіплянь і на довгий час останній у житті Дани гуркіт грому пролунав однієї чудової суботи, в середині листопада, коли під вечір у гості до Василя Людожеровича, як позаочі охрестила Дана свого «опікуна», завітав його колега по високоінтелектуальній праці охоронця гаражних бляшанок Семен Йосипович. З усього було знати, що такий самий покидьок, як і дядя Вася. Товстий, як кнур, із рожевим, густо порослим світлою щетиною лицем та крихітними оченятами, що тільки підсилювало його схожість зі свинею, — дядя Сеня з першого погляду викликав у Дани ще більшу огиду, ніж Василь, хоч як важко було їй самій у це повірити. І тривогу — в’їдливу, нав’язливу, як комар, що дзижчить над вухом. Взагалі, після смерті тітки Олени Дану надто часто почали відвідувати різні відчуття, що раніше було не характерним для дівчини. І цей раз теж не став винятком. Відчуття невідворотної біди гризло Дану весь той час, що вона сиділа над підручником з інформатики, і геть заважало їй зосередитися. Воно її збурювало. Маленький Мирко солодко спав, і ніщо, окрім отого внутрішнього голосу, не віщувало біди. Якби Дані тоді не захотілося пити, вона, можливо, і не дізналася б, що чекає на неї в майбутньому.

Голос дяді Сені, що повністю відповідав його екстер’єру, нагадував рохкання, і Дана, що мишкою шмигнула в коридор, щойно почувши його, відразу акуратно причинила за собою двері. Василь не любив, коли вона «тупала, як бегемот» і «рипіла тут дверима, як у себе вдома». Це дратувало його, а дратувати Василя Людожеровича, маючи у люльці безпомічне дитя, міг тільки самогубець.

— Та я тобі потім віддам, потім. Ти мені що, не віриш?

«Мабуть, мова йде про гроші», — вирішила Дана і не помилилася.

— У сраку потім! — прямолінійно заявив дядя Вася. — І довіру — в сраку! Коли це я комусь довіряв? Ні, Семене, жени монету. Сам знаєш, закон бізнесу. Гроші — вперед. Та не будь таким жмикрутом! Ти бачив, який товар, бачив? Перший сорт, нерозпечатаний! Чи сліпаки геть жиром запливли?

«Цікаво, що це він продає?»

Дана тихенько пройшла повз мамину спальню, успішно перетворену Василем на хлів, де засіли негоціанти, і вже ступила на поріг кухні, коли до неї долинуло:

— А де гарантія, що вона — ціла?

Дівчині стало цікаво, чим же торгує Василь. Каністрами, чи що? Може, шубами? Що має бути цілим?

— Я — твоя гарантія, — щось булькнуло, потім дядя Вася матюкнувся і зареготав. — Я поруч постою, доки ти не впораєшся. Не буде крові — гроші поверну.

Дана заціпеніла.

— А сам?

— Я на цілок не любитель, — Неждана цього, звісно, не бачила, та могла б життя закласти за те, що, супроводжуючи ці слова, Василь махнув рукою. — Не варте воно тих сентиментів! Кров, вереск, сльози, шмарклі… Ні, це не для мене. Я люблю, щоб баба сама все робила — о, ото діло! І щоб знала, як мужика обслужити, а не ти їй усе показуй, а вона вищить та виривається! Потім якось, коли приручу цю кішку дику, тоді — може. Подумаю.

— Очі в неї гарні, — мрійливо хрюкнув дядя Сеня. — Справді, мов у кішки — зелені такі. Тільки от окуляри…

— Будеш трахати — зніми, — порадив дядя Вася і знову зайшовся реготом. У Неждани стислося серце, вона нарешті все зрозуміла. А за стіною за кілька метрів від неї двоє покидьків продовжували вести свій страшний торг.

— То скільки?

— Як домовилися. Десять баксів. Кажу ж, первачка!

«Десять доларів! Звідки ж у нічного сторожа такі гроші? І чи сторож це свиняче рило?»

— Дорого, — поскаржився покупець. І тут Дану несподівано для неї самої охопила якась хижа втіха. То вона, виявляється, ще й не кожному охоронцю по кишені.

— Дешеве м’ясо — гівно юшка, — повчально мовив дядя Вася, і від цієї народної мудрості дівчину затіпало. А дядя Сеня не вгавав:

— Скільки їй, ти кажеш, років?

— Я не казав.

— То скільки?

— Тринадцять, — помовчавши, мовби знехотя, зронив Василь. Дана аж задихнулася — навіщо він бреше?!

— Така стара, — в рохканні Семена прозвучало розчарування, яке, втім, миттю змінилося надією. — То, може, знижку зробиш із цього приводу?

— У комісіонку йди, — відрубав дядя Вася. — Там усі знижки. А дівка майже пласка, хочеш — груди забинтуй, і вперед, до перемоги комунізму!

— Добре, добре. А вона… вона нас не чує?

— Ні. Вона у свою математику як пірне, то хоч гарматою під духом стріляй. Одне слово — блаженна. Ти ж любиш, щоб зненацька, так? Як сніг на голову? Ну, то й годі розмов. Іди за грошима, я чекаю. Ефект несподіванки гарантовано.

— Ти ж гляди, не напивайся, — з тривогою мовив дядя Сеня під повторне булькання — вочевидь, Василь за своєю милою звичкою дудлив горілку з горлечка. — Хто мене тоді впустить?

— Суджена твоя десятибаксова. Та ворушися ж, бо я її комусь іншому продам. Хто власне на цілках поведений, а не на малолітках.

— Мені треба і те, й інше.

— Два в одному, — видав Василь цитату з якогось рекламного ролика. — Ти це й отримаєш. Якщо, звісно, поспішиш.

Неждана не уявляла, як їй вдалося на ватяних ногах так швидко і, головне, безшумно добігти до своєї кімнати. Зачинившись зсередини на смішний старомодний гачок, у хвилину скрути не набагато надійніший за швабру, вона, не роздумуючи, почала збирати речі. Свою метрику, атестат про середню освіту, тітчине фото — єдине, що збереглося, і досьє на Шеремета вона обгорнула шматком клейонки та поклала в шкільну сумку — вірніше, у ту сумку, з якою ходила до ліцею, ще материну, пляжну, плетену із соломки, на мотузяних зав’язочках. Іншої в неї не було. Прислуховуючись до кроків у коридорі: ось дядя Вася, провівши гостя, йде на кухню, ось він воду відкрутив, — Дана туди ж запхала пакет із молочною сумішшю, кілька пелюшок і залишок переведених у валюту грошей. Шарпнула зав’язочки так, що одна з них тріснула і повисла на кількох нитках. Дана аж схлипнула з досади, але все-таки змусила себе думати про важливіші речі. Якщо вийде, треба ще поцупити з кухні пляшечку та соску Мирка, хоча одному Богу відомо, де вона буде гріти воду для малого — у долонях? Якщо ж ні, то доведеться витрачати останні гроші ще й на пляшку та кланятися молодим мамам біля молочних кухонь, щоб хтось продав їй трохи молока. Заможніші жінки тою кухнею гидували, бо в умовах повного ігнорування будь-яких норм, у тому числі й санітарних, те, що там видавали, аж пахтіло дизентерією та сальмонельозом, але бідні… Гордість — це щит багатія і прокляття жебрака, казала колись тітка Олена, а Дана пересвідчилася вже давно — в бідних гордості немає. Для таких, як вона, це — розкіш.

Заплакав Мирось — як завжди, невчасно. Ще мить тому хлопчик пускав веселі бульки, і з усіх сил усміхався сестрі, аж ось тобі маєш — почервоніле личко і крихітний ротик, що виголошує протест на єдиній доступній йому мові.

— Ану пащу заткни йому! — гримнуло з-за дверей. Потім почулося характерне дзюрчання, і Неждана зрозуміла, що кухня з пляшечкою їй сьогодні не світить. Перлиною в колекції чарівних звичок Василя була манера засідати в туалеті, не зачиняючи дверей. Дана часто, залежно від процесу, мала задоволення споглядати то голі сідниці дяді Васі, то його геніталії. Спроба закрити очі чи бодай різко відвернутися у вузькому коридорчику незмінно закінчувалася травмуванням лоба.

— Чи ти оглухла, курва твоя мати?

Здригнувшись від повторного окрику, Дана кинулась до малюка. На щастя, побачивши знайоме лице, Любко загукав і весело перевернувся на живіт. Не зводячи з хлопчика очей, Дана продовжила збиратися. Вона дуже добре розуміла, що часу в неї обмаль. Хтозна, може, той Семен дефективний, для якого тринадцять років — старість, взагалі в їхньому будинку живе? Що тоді? Натягнувши на себе все, що мала, разом із сарафаном та двома майками, дівчина згадала, що її пальто висить у коридорі, й ледь не заплакала гучніше за малого. І черевики теж там, під вішалкою стоять! Одягнувши Мирка, Дана загорнула його в дві ковдрочки — одну, власноруч нею змайстровану, вирізану з великої маминої ковдри, і в другу, що в неї, за словами тітки Олени, ще її загортали, — Дана тоді пожартувала: «Оце пам’ять» — і вирішила почекати хоч кілька хвилин. Іти в осінній холод босоніж і без пальта здавалося їй безглуздям. Та ледь вона зачула кроки Василя, що наближалися до її спальні, нерви у неї не витримали. Розчахнувши вікно та міцніше притиснувши до себе малюка, Дана почепила на шию сумку і стрибнула з другого поверху в чому була — у драних колготках, заношених светрах і тітчиних «чешках» замість домашніх капців на ногах.

Вдалого приземлення не вийшло. Дана впала на бік і сильно забилася — їй навіть здалося, що з лівого боку щось хруснуло, зате Любомир не постраждав, і це було головне. Кульгаючи і ледь дихаючи — кожний вдих віддавав болем чи то в серці, чи просто біля ребер, — Дана поквапилася забратися геть від будинку, в якому минуло все її свідоме життя. Вона не озиралася, як дружина Лота, їй і на думку не спадала якась ностальгія. Вона просто знала, що більше сюди не повернеться, що дитинство залишилося позаду, і тепер вона, за влучним зауваженням дяді Сені, справді надто стара для віри, надії і ще якихось прекрасних речей, і що віднині в неї не просто немає жодної близької людини в цілому світі, а й даху над головою теж нема. Вона не планувала, що їй робити, просто квапилася втекти з двокімнатного пекла, де торгують дівчатами. Квапилася, побоюючись, що рішучість ось-ось залишить її, і вона повернеться і ляже — під дядю Сеню, і дядю Васю, і під будь-якого іншого дядю, тільки заради того, щоб її Мирось не виріс бродягою. Вона не змогла б пояснити, чому цього робити не можна, вона не думала про вагітність як наслідок співжиття з дядями і не згадувала ні про яку честь, а гасло: «Помри, та не давай поцілунку без кохання», яке з таким екстатичним захватом декламувала вчителька російської літератури, здавалося їй знущанням, насмішкою, порожньою і невагомою, як цибулиння. Вона тільки відчувала — знову це кляте, ненависне слово — просто відчувала: там, звідки вона вистрибнула, причаїлася смерть.

Листопадовий вечір, непривітний і вологий, прийняв її у свої обійми з деяким небажанням, але й відпускати не збирався — Дана зрозуміла це за кілька хвилин. Змерзла вона, певно, ще в польоті, а нині просто заледеніла, незважаючи на те, що бігла, бігла щодуху, а напоєне мжичкою повітря вогкою ганчіркою било її по щоках. Безсоромний вітер, що вже дихав зимовим перегаром, позадирав її благеньке шмаття, тремтливими крижаними пальцями обмацав усе, що міг, а потім проник усередину її тіла і ґвалтовно там поводився. Він обдмухав кожну її клітину, включно з кровоносними, пробігся хребтом аж до потилиці, охопив вогкими долонями лице Дани, а потім заходився вигравати на ребрах якусь тільки йому відому мелодію. Він стукав по них заледенілим молоточком, як по струнах цимбалів, і Дана чула, як дзвенить кожна кісточка, і навіть зуби цокотіли, видзвонюючи, як богемський кришталь. Мирось, поки що перебуваючи у стані відносного комфорту, мовчав і лише водив туди-сюди оченятами, ніби намагаючись запам’ятати шлях.

— Краще б ти міг сказати, куди нам тепер іти, серденько, — пробурмотіла Дана. Мирко угукнув. Неждана зупинилася і присіла на якусь мокру лавку, щоби перевести дух. Їй було так зимно, що в очах, здавалося, застигали сльози. Та варто було подумати, що робити далі.

Першим поривом у Дани було таки піти в міліцію і заявити на Василя. Навіть якщо він спробує зараз втекти, виявивши, що її немає вдома, його знайдуть. Мабуть. І, можливо, посадять. Якщо доведуть, що саме він убив її матір. Хто його бачив того ранку? Ніхто. Так, він жив із Майєю не розписаний, але ж законом це поки що не заборонено. Вони посварилися, і він пішов. Усяке в житті буває. А потім дізнався про маленьку сироту, яка лишилася на світі сама-самісінька, навіть без тітки, і повернувся. Вона сама його впустила і попросила залишитися. Він дбав про неї, як міг, а ця невдячна тварюка зводить на нього наклеп — так або приблизно так Василь скаже міліціонерам, і Дана розуміла, що протиставити цьому щось суттєве вони не зможуть. А якщо й зможуть, то що чекає на неї? Мирка у неї точно відберуть, і навряд чи вона встигне аж так забагатіти, щоби за кілька років забрати його назад. Крім того, Дана чула, що дітей з притулків неохоче віддають одній людині, коли навколо стільки бездітних сімей. Отже, Мирося переведуть у дім маляти, а її… бозна. Для інтернату вона завелика, для самостійного життя — ще мала, хоча є шанс влаштуватися на роботу й мешкати в гуртожитку. З мрією про вищу освіту доведеться розпрощатися або вступити на заочний, хоча відомо, що там за навчання… Ні. Усе це не годиться. На кваліфіковану високооплачувану роботу її не візьмуть — із середньою освітою, у той час, коли Україна забита безробітними кандидатами та докторами різноманітних наук, а на платню продавця чи прибиральниці дитину, освіту й житло не витягнеш. І кому яке діло до її здібностей і можливостей? Кому яке діло до неї? Світ… він такий байдужий. Невчасно пригадалася одна з Любкових передач; він читав вірші якогось львівського поета, що помер зовсім молодим, як і її тітка. Дана не пам’ятала його прізвища, та слова тієї поезії пророче закружляли навколо неї, як зграя чорних, обвуглених круків-істин.

А світ — вертеп.

Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп.

І, мабуть, щонайважче — у ньому

залишатися собою,

Від перших днів своїх і до останніх…[9]

Так, колись, до перебудови, все було б інакше — і Дана це знала. Вона тільки не знала, добре це чи погано, але досить чітко уявляла собі розвиток подій. Відразу по смерті тітки Олени до їхнього дому набігли б різноманітні й різнокаліберні соціальні працівники — з управління з питань роботи з неповнолітніми, з опікунської ради, іще з якихось подібних установ… І вона пискнути не встигла б, як уже сиділа б у інтернаті, а товста тітка-вихователька (чомусь вони всі були дебелими, оті тьоті, не просто повненькими чи в тілі, а саме товстими) радісно пояснювала б їй, як чудово, що Мирко зараз під опікою держави. Мирко… Дана здивувалася тому, що вже майже не відчуває холоду, і глянула на свій скарб — на хлопчика. Віднині й завжди вона всім говоритиме, що це — її син. І нікому його не віддасть. Треба щось придумати. Знайти якийсь вихід із цього становища! Ну, думай, підбадьорила себе Неждана, увімкни мозок! Адже не можна все життя просидіти в цьому скверику — малий скоро зголодніє! Та розум категорично відмовлявся працювати, натомість Дані страшенно захотілося спати. Ледь струсивши із себе сонне заціпеніння, вона побрела асфальтовою доріжкою туди, де світилися в темряві жовті зіниці будинків. Дана знала, що в так званих «свічках» на дев’ять поверхів, на відміну від її хрущовки, на прольотах між сходами стоять лавки, і там можна переночувати. Якщо її не зженуть. А потім купити на останні гроші квиток і втекти до якогось маленького містечка на Буковині, де всі одне одного знають, де тамтешні мешканці вирішать, що вона ховається в них від ганьби, і будуть показувати на неї пальцями… ну й плювати! А може, ще й не будуть! Там живуть хороші люди, щирі, працьовиті, як Інтеграл… тобто Петро Олексійович. І там гарантовано немає дяді Васі.

Омріяний буковинський рай, утім, дещо затуманився, коли Дана подумала, що саме вона там робитиме, окрім як ховатиметься від Василя. Виглядало на те, що більш нічого. Страшне безробіття охопило навіть столицю, а про маленькі провінційні містечка годі було й казати — виживали там люди лише завдяки своїм городам. І навряд щоби вони радо чекали чи то на покритку, чи то на солом’яну вдову з дитиною на руках і великим математичним талантом, потрібним на землі, як нитяна парасолька в сильну зливу. Дуже знадобляться її здібності, коли настане час висаджувати помідори чи кукурудзу сіяти. Її бабуся — а жила вона у приватному будинку на самій околиці столиці — мала крихітну присадибну ділянку, тому деякі уявлення про городину Дана мала, хоча й не розуміла, як людям може подобатися це убоге заняття. Вона обмірковувала все це, рухаючись так швидко, як тільки було можливо, щоб не впасти. Сонливість трохи відступила, і знову прийшов холод, невблаганний, безжально-пекучий; здавалося, що всі її кістки перетворилися на кригу і дзвенять у такт крокам. «Якщо я терміново не зроблю щось, то замерзну, — з тугою подумала Дана. — І нікому буде подбати про Мирося». Але що? Що можна зробити? Танцювати? Плакати? Попроситися до когось у квартиру? Так ніхто її не пустить.

Вона саме пробігала повз якийсь смітник, навіщось втягнувши голову в плечі — тепліше від цього не стало, зате Дана відчула себе ще нещаснішою, — коли почула, що біля бака хтось ворушиться. Не кішка і не пес. Хтось великий. Вона зупинилася, озирнулась.

Якийсь бездомний. Товариш по нещастю.

Дана зробила кілька кроків назад, напружено вдаючи, що просто вирішила викинути сміття. Лампочка над дверима двірницької ледь блимала, але вона була, її ще не встигли викрутити, і в її тьмяному світлі Дана побачила, що тіло, яке наробило стільки шуму, належало зовсім не жебраку, а пристойно, навіть не без форсу вбраному парубку, просто дуже п’яному.

Дуже п’яному тепло одягненому парубку.

Дана підійшла ще ближче, зупинилася. Вона ще не знала, що робитиме. Не хотіла знати.

— З вами все гаразд?

— Ав… жеж! — гордо відповів хлопець, розділивши довге слово на дві частини, і спробував підвестися, та, втративши рівновагу, беркицьнувся на спину в калюжу, повну картопляних лушпайок. — Я тут живу, — вже лежачи, продовжив він.

— Де?

— От дурна баба! Тут! — юнак ткнув пальцем кудись у бік шосе і заспівав, майже не затинаючись: «Вот эта улица, вот этот дом, вот эта барышня, что я влюблен…»

А потім гикнув і солодко заснув прямо на смердючому лушпинні.

Слина у Дани в роті набула чомусь гіркого присмаку і такою залишалася весь час, доки дівчина озиралася, доки, плачучи, сяк-так вмощувала на сумку сповитого Мирка, а коли знімала з п’яного демісезонні черевики на тонкому хутрі, чорне пальто й білий вовняний шалик, то ледь не зомліла від страху та огиди до самої себе.

Вона — злодійка. Крадійка. Що сказала б тітка Олена?

У внутрішній кишені пальта Дана знайшла порожнє портмоне і старенький записничок. Портмоне вона запхала хлопцеві під голову, а записник розгорнула і побачила на першій сторінці кілька цифр, під якими було написано: «Мій номер». Більше не роздумуючи, Дана поспіхом натягнула на себе поцуплені речі й кинулася на пошуки телефонного автомата. Задубілі пальці трохи відтанули в рукавичках і почали боліти. Черевики, завеликі на неї, голосно чвакали і все намагалися злетіти, незважаючи на те, що Дана зашнурувала їх так міцно, як тільки змогла. Чешки довелося зняти, бо вони промокли наскрізь. Шкарпеток на ній теж не було, але навіть без них, навіть завелике, справжнє взуття повертало чутливість — і біль також — її ногам. Благаючи невідомо кого — адже в Бога вона не вірила, — Дана знайшла-таки ледь живий таксофон і набрала номер. Трубку зняли після першого гудка.

— Ну, й де ти досі лазиш? — спитав жіночий голос, роздратований, як дзижчання оси.

— Вибачте, — несміливо мовила Дана, — але річ у тім, що біля смітника на вулиці Стальського, того, що навпроти будки «Ремонт взуття», лежить якийсь хлопець, а біля нього — записник із цим номером, і я…

— Він живий? — обірвала жіночка, вочевидь, уже більше перелякана, ніж зла.

— Так, тільки п’яний і роздягнутий.

— Догола?

— Ні. У сорочці та штанях.

— Шкода, що не догола, харцизяка клятий! Але вам я дякую! Вас як звати, моя люба?

— Іра.

— Дякую, Іриночко. Піду зараз його забирати. Ми зовсім поряд живемо, другий дім за тією будкою — не дійшов, халамидник чортів! Паливода, трясця його мамі!

— А ви його дружина?

Жінка раптом розсміялася.

— Та ні, мати. Виходить, що трясця мені. Портмоне там, часом, біля нього не валяється?

— Я не бачила.

— Шкода, якщо пропало, — у слухавці почувся якийсь шелест — вочевидь, жіночка одягалася під час розмови. — Мій подарунок… Ще раз спасибі, що подзвонили.

— Немає за що, — щиро відказала Дана, обгортаючи шию комірцем краденого пальта.

Глава 18

Дана заснула на тій самій лавці в дев’ятиповерхівці, до якої так вперто діставалася, вже під ранок, змучена постійним плачем Мирка і марними спробами його вгамувати. Малий ревів так, що люди кілька разів виходили зі своїх квартир, намагаючись визначити, звідки чулося ревіння, та, на щастя, або лінувалися, або просто не наважувалися піднятися на той останній проліт, що був між горищем і дев’ятим поверхом. Вона спала сидячи, бо для лежання ребриста дошка лавки була аж ніяк не пристосована, а сумку, це солом’яне убозтво, просто поставила поруч, бо тримала Мирося на руках. Дана ніколи не думала, що в таких умовах можна спати міцно, але з’ясувалося, що можна, бо, коли вона розплющила очі, у брудне вузеньке віконце під стелею заглядав білий день, змучений Мирко сопів на її руках, а сумки ніде не було. Разом із нею пропали всі документи і гроші. Тепер зі скарбів у Дани залишився тільки малий.

Хтось таки піднявся до горища.

Око за око.

Тільки не ридати, наказала собі Дана, відчуваючи, як істерика душить її за горло. Це не допоможе. Що можна зробити прямо зараз, аби Мирко був у безпеці?

Можна повернутися до дяді Васі. Спочатку він сплавить її дяді Сені, котрий, певно, місця собі від злості не знаходить, а потім, якщо вона виживе і стане дресированою, Василь теж докладеться до неї — як до матері. Зате Мирося вона нагодує…

Стоп. За які це шиші?

Навряд чи дядя Вася даватиме їй за це гроші.

Плата… плата за секс.

«Жінка за гроші, тьотю, називається інакше».

Дана повільно підвелася. Насамперед — на молочну кухню, попросити у тамтешніх працівниць якусь суміш для Мирка, а потім… Боже, а що ж потім? Малюк прокинувся і заверещав; голодний і мокрий, він навіть під час крику примудрявся дивитися на сестру з докором, немов питаючи: «І якого дідька ти з мене знущаєшся?»

А в сумці було дві чисті пелюшки, загорнуті в пакет, щоб не увібрали в себе вологу, і пара повзунків.

Дана таки не витримала й розридалася.

Її з’ява на молочній кухні, безумовно, стала сенсацією дня. Молоді мами, що стояли в черзі, мовчки розступалися, збриживши від огиди різної форми, довжини та кирпатості носики. Усі ці жіночки, хоч і вбрані вельми скромно, і з темними колами під очима від недоспаних ночей, все-таки порівняно з Даною виглядали як аристократки у дванадцятому коліні — пещені, квітучі та бундючні.

Бо від жодної з них не смерділо бездомністю.

Працівниці кухні поставили на голосування два варіанти вирішення кризи, пов’язаної з «цією бродяжкою», — дати їй пляшечку молока чи викликати міліцію. Перший варіант переміг із перевагою в один голос, що належав, хоч як дивно, завідувачці молочної кухні. Втім, Мирося Дана годувала вже на вулиці, щоб зайвий раз не нариватися.

Добрі жіночки їй навіть соску десь знайшли — грубу, гумову, дешеву. Безцінну. Дірку в ній Дані довелося прогризати зубами.

А замість свіжих повзунків Неждана використала свій ситцевий сарафан. Перевдягалася вона в під’їзді такого самого будинку, як і той, де поцупили її сумку — в них було зручно, у цих свічках на дев’ять поверхів. Ось тільки жити на лаві не можна, ніяк. Чи краще зовсім не жити? Кинутися в Дніпро з мосту метро, приміром… та чи мало в Києві мостів? Погода якраз гарна для цього, вода ще не взялася кригою… отак полетиш у темне холодне безголосся, і воно спочатку озветься в тобі, озветься, німе — шумом водоспаду у вухах, але це буде не водоспад… а потім, коли чорна поверхня зімкнеться над твоєю головою, все закінчиться нарешті. І дядя Вася буде жити довго і щасливо, а тебе не буде взагалі. Не буде болю і страждань, тільки — тиша.

Мирко, ніби відчувши, про що думає його єдина опора в цьому світі, роззявив рота і щосили зарепетував. Верескливий сенс життя, усміхнулася Дана, і всі думки про самогубство вмить вилетіли у неї з голови.

І що їй залишається? Шлях жінки за гроші?

Називай речі своїми іменами, рішуче звелів хтось у неї в голові — внутрішній голос, чи що? Дана здригнулася, але послухалася.

Отже, шлях повії.

Дана ніколи не обманювалася стосовно своєї зовнішності. Висока, худа, тонконога, очі, як в очманілої кішки, окуляри, без яких вона ні чорта не бачить і за тридцять сантиметрів од свого носа, а ще як додати до цього чоловічі шкарбани сорок якогось розміру та ще чоловіче пальто, натягнуте на три шари порваної одежі, вийде, що вигляд у неї жахливий. На таку й задарма ніхто не спокуситься. У тій тітчиній книжці про зарученого пірата згадувалася підступна куртизанка, яка активно заважала щастю всіх закоханих, шурхочучи при цьому шовками, атласами та парчею розкішних туалетів. Цей шелест чомусь врізався Дані в пам’ять. Парча б їй не завадила. Та поки що їй світять лише парші. Особливо якщо найближчим часом вона не помиється.

Втім, колись її однокласники збудженими шепотом передавали з вуст у вуста інформацію, що є в столиці місце, де жінку можна купити за флакон одеколону, і місце це — залізничний вокзал. Дана, яка тоді ще була для них «своїм хлопцем», поцікавилася, чи хтось із них уже купував собі таку тьотю.

— Та ти що, мала? — реготнув хтось із них. — Вони ж там хворі всі. А ще — страшні та беззубі. Але на кожний товар знайдеться свій покупець!

— Теж бомжі якісь, мабуть, — висловилася тоді вона.

— Ні. Бомжів ті тьоті за так обслуговують, по старій дружбі. Але деколи там пристойні дядьки з’являються. З грошима та зі збоченнями. Ті, яких усякі інваліди збуджують, баби старі.

— Брешеш ти все, — кинула вона тоді… кому ж вона це сказала? Хіба не Андрію, своєму сусідові по парті? Так, йому. А він образився.

— Не брешу. Для таких і назва наукова є — геронтофіли. Ось!

Але тринадцятирічна Неждана вже втратила до тієї розмови інтерес.

Хто б міг подумати, що відновиться він таким чином?

На вокзал Дана дісталася по обіді. Її тричі зсаджували з автобуса, а один раз, втомлена і засмикана, вона заснула, не вийшла на кінцевій і зробила «коло пошани», яке забрало в неї добру годину. В метро довелося просити копійки на проїзд — своїм фінансовим донором Дана обрала літнього чоловіка, практично дідуся. Грошей він не дав, але дістав із кишені жетон, і від того, з якою гидливістю він поклав у простягнуту долоню мідну монетку із зображенням каштанового листка, Дану зморозило. Повторюючи про себе, що зайву чутливість вона лишила в подарунок дяді Васі, дівчина зайшла у вагон і примостилася в дальньому кутку, шкірою відчуваючи несхвальні погляди нечисленних пасажирів. Час пік ще не почався, та й іншого жетона в неї не було, проте коли на одній зі станцій Дана почула оголошення: «Вихід до банку Каравела», вона підхопилася, мов вихором зметена, і вужем прослизнула між дверима, які вже зачинялися.

Банк «Каравела» виявився триповерховою вузькою будівлею кремового кольору з тонованими вікнами і бронзовою емблемою — вітрильником на фронтоні під двосхилим дахом. Нічого корсарського не було в цьому цілком модерному будинку, однак Дані, на яку «Наречена пірата» справила значно сильніше враження, ніж їй хотілося б у тому зізнатися, так і бачилися молодецькі флібустьєри, що в банківських підвалах пильно стережуть награбовані скарби. Вона квапливо, боячись передумати, підійшла до дверей — зважаючи на холодну пору, а також на те, що після третьої допуск клієнтів до операційної зали було обмежено, охоронців на вулиці не було — і рішуче натиснула ґудзик дзвінка. Відчинив їй хлопець у камуфляжі без жодного виразу обличчя, з огляду на відсутність у нього обличчя як такого. Скидалося на те, що пласку передню частину його макітри спочатку рівняли під тиньк, а потім схаменулися і додали дві дірочки для очей, коло для рота і ніздрі. Дуже функціонально.

— Голова правління у себе? — з місця в кар’єр спитала Дана. Той тупо вирячився на бродяжку в чорному пальті, безрозмірних шкарбанах, білому шарфику на шиї і дитиною на руках. Він був не на жарт здивований тим, що це, з дозволу сказати, створіння, знає такі слова, як «голова правління». В отворах для очей з’явився блиск.

— Я й так бачу, що у себе, — заявила Дана, не надто очікуючи відповіді. — Он його тачка під ліхтарем виблискує. Покличте його, будь ласка, мені терміново треба з ним поговорити.

Рот охоронця з кола зробився квадратом.

— Це ви глухий, щоб у разі чого стрілянини не злякатися? — ввічливо поцікавилася Неждана, заколисуючи Мирка, котрий знову змокрів та зголоднів, що й озвучив недвозначним плачем. — Вашого директора, сучий він син, як звуть? Не Ігор?

— Ігор Сергійович, — не інакше, як від шоку, банківський цербер відповів приблуді не так, як збирався.

— Добре. Попросіть його, щоб він сюди спустився. Або мене до нього проведіть. Він мені потрібен.

Вартовий піратських скарбів раптом змокрів — мабуть, уявив собі, як він це робить.

— Він усім потрібен. Але із зайдами він не говорить.

— Гаразд, — поступливо мовила Дана, розуміючи, що на багатого клієнта, який терміново зажадав зробити довгостроковий вклад під малі відсотки, вона ніяк не тягне. — Тоді просто перекажіть йому, що мова піде про Олену Тиктор. Запам’ятали? А я тут почекаю!

Вона й сама не знала, що збиралася сказати Ігорю Так-Його-Стерво Сергійовичу, окрім того, що він — щасливий батько вже трьох дітей. Звісно, просити грошей не входило в її плани, про це й мови бути не могло! Їй хотілося хоч якоїсь справедливості, бодай тієї викривленої, яка знаходить втіху в болеві інших людей. Дана мріяла завдати йому болю, однак не замислювалася, а що вона робила б, коли банкір зажадав би відняти у неї Мирка. Вона просто хотіла глянути в очі чоловіку, який зруйнував життя тітці. Можливо, їй би й пощастило, якби того дня на вході чергував один із тих охоронців, які знали Олену і навіть їздили з нею на інкасацію. Але цербер без обличчя був новеньким, аж хрустів, і це було його перше чергування. Ніякої Тиктор він не знав і знати не бажав, а нариватися на гнів начальства — та ще й якого начальства! — було б повним ідіотизмом. Охоронець себе ідіотом не вважав, зате вважав добрим психологом, і розуміючи, що так просто зеленоока обірванка з-під банку не піде, потоптався у холі хвилин десять, випалив цигарку в туалеті, ущипнув прибиральницю, дістав за це по писку мокрою брудною ганчіркою і, відчинивши двері, гаркнув у напрямку ліхтаря, під яким у жовтому колі непотрібного ще світла, немов рятуючись від нечистої сили, переминалася з ноги на ногу крихітна забрьохана фігурка:

— Ігор Сергійович сказав, що начхати йому на тебе і на Трактор твою.

— На Тиктор, — безпомічно сказала фігурка, і її плечі опустилися.

— І на Тиктор теж. Він сказав, щоб ти забиралася звідси під три чорти підтюпцем!

І Неждана пішла — що ще їй залишалося робити? Не під три чорти, звісно, але в дуже схожому напрямку. Вона йшла і думала про тітку, про те, як сильно та любила цього негідника, цього банкіра, в якого, певно, замість зіниць доларові значки, і що він тепер навіть чути про неї не хоче. Мирко більше не плакав, тільки кавкав, та й то безсило, і в Дани серце розривалося від жаху — хоч би не захворів. Вона йшла швидко, бо було дуже холодно, і, звісно, навіть уявити собі не могла, що на третьому поверсі банку «Каравела», у своєму кабінеті, за дуже дорогим офісним столом сидів симпатичний шатен — капітан цього судна, і, охопивши руками голову, тупо дивився на фото в срібній рамці на стільниці. Привітна усмішка рудої синьоокої красуні, що застигла в часі на світлині, різала йому очі, беззахисні навіть за скельцями окулярів у тонкій оправі.

— О, Льолю, — простогнав він, але ніхто, а тим більше — Дана, цього, звісно, не почув, — чому ти ніяк не відпустиш мене?

* * *

Вокзал нагадав Дані велетенський мурашник. Він вирував, рухався, стогнав і метушився, повнився сміхом і плачем, передчуттями щасливих доріг і тяжкими прощаннями, зустрічами і розлуками. Дана блукала посеред заклопотаного людського моря і тішилася тим, що на неї ніхто не звертає уваги. Таких, як вона, тут було багато — смердючих, обірваних, з дітьми, чий вік визначити було просто неможливо — маленькі старці. Дану нудило, коли вона уявляла, що і її Мирось стане таким. Про себе вона не думала.

Гігантське приміщення вокзалу використовувалося дуже функціонально. У залі очікування сиділи, лежали, хропіли та сварилися і пасажири з родинами, і канюки-злидарі. На другому поверсі, прямо біля туалету, де Дана замінила малому мокрий сарафан на поки що суху майку — підгузок вийшов так собі, та вибирати не доводилося, — стояв візочок, з якого торгували пиріжками та бутербродами. Трохи далі розміщувався бар-буфет, із дерев’яною стійкою та плитою для склянок із напоями, котра, певно, служила ще в морзі оцинкованим столом, а тепер пішла на пенсію. Від пиріжків тхнуло автомобільним мастилом, а від буфету — горілкою та перегаром, але цей сморід раптом нагадав дівчині, яка вона голодна. У шлунку, ніби на підтвердження, щось забурчало. Дана прибрала вигляд «а я просто тут гуляю» і рушила до візка, за яким височіла продавщиця у халаті, що був білим вочевидь десь у минулому житті, — худа, як швабра, і висока, як пожежна каланча, брюнетка. Дана націлювалася на обгорнуті поліетиленом зразки товару, під якими стирчали промаслені цінники, та маневр не вдався — торговка зауважила простягнуту до її скарбу руку й одним різким рухом змела всю ту випічку на підлогу.

— Геть звідси, бродяжко, — зашипіла вона, як змія, — бо ментів покличу! От розвелося вас, жебраків, на мою голову, працювати треба, а не линдати, де прийдеться!

Дана пришвидшила крок, а коли наважилася озирнутися, побачила, що крамарка підбирає пиріжки, і, мов нічого не трапилося, повертає їх на місце. Із одного жінка-каланча здмухнула пил, другий витерла об рукав халата — якби Дана не бачила цього на власні очі, нізащо не повірила б, що таке можливо. Коли дівчина вирішила, що її вже ніщо не здивує, ця шерепа почухала себе під спідницею, потім поколупалася у вусі і, усміхаючись, тією самою правицею витягнула з паруючих надр візка пиріжок. Тільки зараз Дана помітила, що біля крамарки стоїть хлопець років шести зі здоровенною цигаркою в напевне ще молочних зубах і простягає жінці купони. Від цього видовища їсти їй перехотілося, але шлунок продовжував голосно бурчати. У відчаї Дана кинулася до туалету і напилася води з-під білого від вапна крана. Вода смерділа хлоркою і тухлою рибою, і шлунку вона зовсім не сподобалася — Дану вивернуло. Доки вона блювала, на обтягнутій дерматином лавці під сушкою для рук щосили репетував Мирось.

Блювання виснажило дівчину так, що все, на що вона спромоглася після того, як з її організму слідом за водою вийшла й жовч, — це опуститися поруч із Мирком на лавку і теж заплакати. Від такої наглої конкуренції малий закрив рота і здивовано вирячився на сестру. А Дана думала, чи може вона прирікати на життя привокзальної повії, окрім себе самої, ще й дитину, котрій і року не виповнилося, і вирішила — не може. Не має вона такого права, і ніхто їй його не давав. Доведеться все-таки підкинути Мирося до якогось будинку маляти.

— Я повернуся за тобою, серденько, — ковтаючи сльози, прошепотіла вона. — Відразу, як тільки зможу.

Чи то малий насправді втямив, про що йдеться, чи, скоріш за все, відчув щось небезпечне у сестриній інтонації, але він знову заревів, мов новенька міліцейська сирена, і почав звиватися, як перелякана гусінь. Жіночки, що прямували до рукомийника, висловлювали своє невдоволення шумом, однак дуже шляхетно — підняттям брів, скривленими вустами, плечима, що піднімалися в презирливому жесті, мовляв, як таке може бути. Лише одна з них сказала, ні до кого особливо не звертаючись, але чітко й голосно:

— Вбивала б таких матерів, що дітей на вокзал тягають.

Дана була з нею згодна. Вона теж убивала б таких матерів. Разом із суддями, які уявлення не мають, про що говорять. Та висловлюватися з цього приводу вона не стала, підхопила Мирка і попленталася заробляти на вечерю собі та малому. Ясна річ, що сьогодні вона вже нікуди його не віддасть. До найближчого дитбудинку кілометрів десять, грошей на проїзд у неї немає, а пішки вона просто не дійде.

У західному крилі другого поверху вокзалу містилася, окрім кіосків уже, по суті, не існуючого Союздруку, книжкових розкладок та сувенірних кооперацій, зала очікування підвищеного комфорту — за вхід туди доводилося платити. У чому полягав підвищений комфорт, окрім дядька-білетера на вході, Дана так і не втямила. Їй вдалося прослизнути до зали через другі двері, що працювали на вихід, доки згаданий дядько щипав за стегна знервовану пасажирку з дітьми в руках та валізами в зубах. Можливо, небачену зручність являла собою відносно чиста, порівняно з іншими приміщеннями, підлога, можливо — майже ніде не розпороті спинки та сидіння м’яких крісел, адже в решті зал усі меблі, разом із працівниками, були дерев’яними. А може — хлопці-катали, що розклали свої картонки прямо під будкою чергової по вокзалу і голосно викрикували: «Кручу, верчу, обдурити хочу!» — чесно попереджаючи про свої наміри на диво численних лохів, що юрмилися навколо привабливої «шари». Дана з цікавості підійшла ближче. Найстарший з катал, хлопчина років двадцяти — а всього їх було, як відзначила Дана, троє «офіційних», а ще четверо — в юрбі більш чи менш вдало грали роль випадкових перехожих, котрим щастя усміхнулося, — підморгнув руденькій мишці в окулярах і оголосив:

— А ось дівчина хоче пограти, правда?

— Ні, неправда.

Але юнак її, здавалося, не чув.

— Ось три стакани та одна кулька. Моя ставка — двадцять тисяч. Твоя ставка — п’ять. Відгадаєш, під яким кулька, четвертак — твій. Не вгадаєш — мої п’ять. Усе по-чесному. То як?

Дана кивнула. Нею раптом заволодів азарт. Це шахраї, шулери і виграти в них нереально, але раптом… а раптом — диво? Вона зможе купити їжу малому і переночувати в якомусь гуртожитку, де купюри правлять і за паспорт, і за посвідчення про відрядження. Та навіть тут, на вокзалі, можна — місце у списаному вагоні копійки коштує.

— Тільки грошей у мене немає, — зізналася вона. Парубок знизав затягнутими в дорогу шкірянку богатирськими раменами.

— Собою розплатишся!

— За п’ять тисяч? Смієшся? — Дана фиркнула і незграбно однією рукою стягнула з себе окуляри — тітка Олена завжди стверджувала, що очі в небоги, як смарагди, казкової краси. Дана цьому не вірила, і що є казкового в її шалених очах, не знала, та, мабуть, юнак теж щось таке помітив, бо зі свистом втягнув у себе повітря.

— Скільки?

— П’ятдесят.

Хлопець коротко хихикнув.

— Невже, блін, схоже, що ми в готелі «Рітц»?

— Більше схоже, що ти звик до халяви, — Дана зробила такий рух, ніби збиралася йти. За п’ять тисяч вона й соски Мирку не купить. Голос катали зупинив її.

— Тридцять, і лазня за твій рахунок. Тобі слід помитися.

Із цим сперечатися не випадало.

— Сорок на тих самих умовах, якщо я програю.

— Ти програєш, руда. Для таких ігор ти ще замала.

Дана знову фиркнула, дістала з кишені окуляри й начепила їх на носа — так вона почувалася впевненіше.

— Починай.

Хлопець присів навпочіпки і легенько, майже ніжно погладив свої нехитрі знаряддя праці.

— На удачу, — пояснив він чи то Дані, чи то глядачам, і гра почалася. Збуджений натовп принишк, спостерігаючи за вправними, ювелірними рухами хлопця. З такими пальцями йому б піаністом бути, подумала Дана. Або хірургом… Темно-коричневі пластмасові стаканчики крутилися з небаченою швидкістю, перелітали з місця на місце, а під ними метушилася маленька заклопотана кулька — з чого вона зроблена, Дана не бачила.

— Ну, мала, кажи — який стакан перекинути?

— Стакан? — здається, її таки тримають тут за ідіотку. Молодик ледь помітно напружився.

— Де кулька?

— Між вказівним та середнім пальцями твоєї правиці, — відповіла Дана. Кидала у куртці фасону «танкер» напружився ще більше, а його помічник чи поплічник, на вигляд — Данин ровесник — посунувся вперед із таким виразом на дрібному рябому лиці, що Дані стало не просто страшно — вона до смерті перелякалася.

— Ах ти ж курво єдна, ти що собі мислиш? Ти, мля, на кого пащу роззявила? Ти що, хочеш сказати, що ми тут людей дуримо? Та я тебе по стіні розмажу! Я тобі, твар така, з двох ніг сорок зроблю! Я тобі…

Юрба, що складалася переважно з чоловіків середнього віку, почала жвавенько так, по-броунівськи, розсмоктуватися. Нікому й на думку не спало заступитися за Дану, і не відомо, чим би це все закінчилося, якби повз катал не промчало замурзане циганча з криком «Шухер!» Хлопці хутенько прибрали кудись свої стакани та картонки, дістали цигарки та запальнички і вмить стали схожими на так званих «човників» — подорожуючих від комерції, що ними був забитий вокзал. Бракувало їм тільки безрозмірних сумок «мрія окупанта». Дана стояла, не рухаючись — вона усвідомила, що втекти від них у неї шансів мало, та ще й з дитиною на руках. Вона ледь на ногах трималася, а від слабкості в неї раз у раз паморочилося в голові. Повз них пройшов міліцейський патруль у складі старшого лейтенанта та двох рядових. Старлей чемно привітався з «танкером», назвав його Іванком і, кивнувши двом «шісткам» та Дані, подався десь у справах зі своїм патрулем. Той дрібнолиций, із такими ластовинками, ніби весна його взасос цілувала, невдоволено промовив:

— Навіщо це? Гру зірвали, лохам не встигли показати, що ми люди серйозні — і заради чого? Всі менти у нас ось де! — і він поплескав себе по кишені шкіряного пальта, настільки лискучого, що здалеку шкіра більше скидалася на чорну клейонку.

— Так, але нахабніти не варто, — повчально сказав старший. — Та й дівка не дурна, бачиш — тікати не пробує, знає, що їй за це буде. Маємо забаву на вечір. Все, згортаємося.

— Нічого ви поки що не маєте, — викрикнула Дана так дзвінко, що на неї озирнулося пів зали очікування. — А хочете мати — платіть.

— Таки дурна, — заявив той, другий, що досі мовчав, — схожий на мойву, вхоплену за зябра, худий, довгоносий брюнет. — Не бачить, з ким зв’язалася!

— Сорок тисяч, — стояла на своєму Дана. — Не кажучи вже про виграш. Я ж не помилилася стосовно кульки?

— Я зараз кульку з баньок твоїх зроблю, — зарепетував рябий. — Ти що, трясця твоїй мамі, зовсім страх втратила? Я тобі розповім, почім жито в Житомирі! Я…

— Сірий, тихо! — обірвав Іван це репетування. — Щось у мене настрій сьогодні той… як його… благодійний. Зараз ми тільки дізнаємося, що вона вміє робити. Що ти вмієш, руда?

— Все, — рішуче збрехала Дана, поспішно розмірковуючи над тим, чи готова вона до початку такої безславної кар’єри.

— І нас трьох витримаєш?

Дана здригнулася.

— Так.

Несподівано її пронизало погане передчуття. О, Господи, клієнти з вокзалу! А що, як вона чимось захворіє? Хіба не про це говорив тоді Андрій? Ще й якась страшна хвороба з’явилася… чума двадцятого сторіччя. Про неї вже давно кричать усі газети. Ні, треба наполягати, щоби хлопці користувалися презервативами!

Цінна думка. Але гумки коштують грошей, особливо якісні — ті, які купують в аптеках, йдуть по ціні, ледь не вищій за ту, котру правлять за свої послуги привокзальні шльондри. Навряд чи ці катали платитимуть за них, на те виглядає, що парубки за копійку вдавляться. Доведеться самій купувати презервативи, але поки що в неї немає грошей. Отже, вперше вона мусить ризикнути. Дуже сильно ризикнути. Якщо наполягати на тому, щоб клієнти скористалися гумкою, вони вирішать, що вона вже хвора, і просто наб’ють їй морду.

— І мінет зробиш? — продовжував допитуватися старший з неприємною вкрадливістю. Дана не мала жодної уяви, що таке мінет, але про всяк випадок повторила:

— Так.

І квапливо запевнила, щоб ніхто, Боже борони, не встиг засумніватися в її компетентності та рішучості:

— Я все зроблю.

— Готовність номер один, — сказав Іван, і всі задоволено зареготали. Дочекавшись, доки веселощі вщухнуть, він поцікавився:

— А в очко даси?

Очі Дани розширилися.

— Ти про «двадцять одне»? У карти хочеш зіграти?

Кодло знову вибухнуло реготом.

— Забирайся, блаженна, — ліниво процідив хлоп крізь зуби. Дана відвернулася, щоб піти, та рука з пальцями, схожими на зубці грабель, миттю вп’ялася їй у плече.

— Не так швидко, мала. З тебе п’ять штук.

Це був хлопець-мойва, а голос він мав, як у схибнутого пугача. Дана сіпнулася, та пальці-клешні тримали її дуже міцно.

— Не рипайся.

— Що тут відбувається?

Дана звела очі на власника цього голосу і виявила, що він належить високому, ставному чоловіку в літах, вбраному в стильне темно-сіре пальто, комірець якого обвивало біле вовняне кашне. Пальто незнайомця було не застебнуте, тому з-під нього виднівся костюм перламутрово-сірого відтінку, біла сорочка і смугаста сіро-біла краватка. На ногах красувалися піжонські черевики вельми дорогої простоти. Добродій, що єдиний на весь зал бодай поцікавився тим, чого три гевали хочуть від однієї дівчини з дитиною, мав вигляд одного з аристократів, про яких Дана чула в школі на уроках історії. «Хоч для чогось та згодилася середня освіта», — з похмурим гумором подумала вона в той час, як денді, не дочекавшись відповіді, повторив:

— Що тут коїться?

— Здимій звідси, дядьку, — звелів покусаний весною хлоп і рвучко, вочевидь розрахованим на ефектність рухом, видобув із кишені фінку. — Сам не бачиш? Не твоє діло!

— Не тикай мені, синку, — м’яко попросив поважний пан. — Я не терплю фамільярності.

— Іди звідси, бо… — рябий зробив фальшивий випад і підніс ножа до краватки дядька. Що сталося потім, Дана сказати б не змогла, бо зауважила лишень мелькання рук і глухий брязкіт, з яким фінка впала на кам’яну підлогу.

— Бо що, синку? Ти назвеш мене поганим словом?

— Та я, — бризнув слиною дрібнолиций, однак вмить замовк, напоровшись на застережливий погляд старшого. Дана цього не бачила, бо все ще стояла до нападників спиною, проте її захисник бачив усе як слід.

— Дівка, — Іван, який уже втямив, що вони нарвалися на силу, говорив коротко, але по суті. — Вона нам бабки винна.

— Брехня! Я не…

— Скільки?

— Десять кусків, — уліз мойва поперед батька в пекло. Ошатний пан підняв брови.

— Всього лиш?

— Неправда, — знову озвалася Дана. — П’ять. І я нічого їм не винна!

Незнайомець витягнув із внутрішньої кишені піджака невелике портмоне, видобув звідтіля кілька доларів — їхнього номіналу Дана не розгледіла, і простягнув їх Іванові:

— Цього досить, аби вона пішла зі мною?

— Так, о, так, — старший хіба що підлогу не лизав у нападі чемності. — Ви такий добрий чоловік… не бажаєте зіграти в наперстки? — тут він усвідомив, яку бздуру щойно відморозив, і від страху зблід так, що здалеку ввижалося — інеєм укрився. — Мабуть, не бажаєте.

— Мабуть, що ні. Я вже граю в іншу гру, синку. Невже не видно? Ходи за мною, — кинув він Дані, і та поквапилася підкоритися. Навіть дурням не щастить двічі, подумала вона, і Мирко, що досі поводився доволі тихо, і, здавалося, куняв, заворушився і кавкнув на знак згоди.

Глава 19

Вони спустилися на перший поверх, у безкоштовний зал очікування. Там стояв такий гамір, що будівля вокзалу резонувала, як чудернацький вулик зі скла, металу та бетону від дзижчання невгамовних бджіл. Дана безсило впала на єдине вільне крісло посеред довгого ряду, замащене чимось липким. Сечею чи ситром — Дані було байдуже. Шикарний пан лишився стояти; він лише трохи схилився над нею зі словами:

— Дай сюди дитя.

— А навіщо вам? — язик уже погано повертався в роті, а руки просто німіли, та віддавати Мирося будь-кому вона не квапилася. — Що ви хочете?

— Щоб ти його не впустила. Ти ж не думаєш, що я з ним утечу?

— Я не знаю, що думати. Тримайте.

Визволитель управно, з деякою елегантністю підхопив Мирка. Може, й не слід довіряти незнайомцеві, мляво подумала Дана, з усіх сил борючись зі сном, взагалі нікому не слід довіряти, але вона так втомилася… Їй так безмежно важко. І цей добродій, що здалеку здався їй сивим, як голуб, а тепер вона бачить — ні, це не сивина, хоча чоловік має вже років сорок п’ять, якщо не більше; це таке в нього волосся, як льон, видно, що м’яке, падає на щоки і потилицю блискучими локонами, справжнісінькими, певно, не штучно завитими, і вдало підкреслює ідеальний овал шляхетного лиця. Зачіска вишукана, модна і водночас дуже нагадує старовинну, а колір… за такий більшість дівчат і душу віддали б, називається «платина». Дана знала це, бо мама колись намагалася пофарбуватися у цей відтінок. Фарба, накладена на її мідь, у результаті дала жовтизну новонародженого курчати. Крім цього, у чоловіка дивні очі: холодні, як крига, і блакитні, світло-блакитні, пронизливі й уважні. А над ними — густі брови кольору місяця-молодика. І глибокі зморшки навколо повних, немов витесаних із каменю вуст. І пахне від нього таким тонким, пронизливим ароматом… дивна суміш лимона, м’яти та морської свіжості — тієї, справжньої, як денний бриз, що приносить із собою ці пахощі та крики чайок. Колись тітка Олена возила Дану на море… один раз. Їй тоді тільки виповнилося вісім років, і цю поїздку вона запам’ятала на все життя. І на все життя закохалася в Чорне море.

— Я тобі подобаюся?

— Що?

— Ти так уважно мене розглядаєш… Запевняю тебе, я не маніяк, і міліція мене не розшукує. Познайомимося?

— Що?

— Дуже змучилася? — у крижинках очей явно побільшало співчуття. — То пусте, скоро відпочинеш. Мене звуть Денис. Можна просто Ден. Так мене називають друзі.

— А чому?

Такого запитання йому, певно, ще не ставили.

— Не знаю. Так швидше. Час економиться. Розумієш?

— Ні. А як вас по-батькові?

— Арнольдович.

— Денис Арнольдович? Звучить екзотично.

— Тато називав мене Дéніс — з наголосом на першому складі. Але мама надавала перевагу нормальному радянському імені. А тебе як звуть?

— Дана. Неждана.

— А по батькові? — поруч із Даною звільнилося крісло, і Денис присів у нього, все ще тримаючи Мирося. Малий зрадник солодко спав у обіймах чужого дядька і навіть не пискнув.

— Знущаєтеся?

— Ні. Просто хотів би знати.

Дана зіщулилася і глухо відповіла:

— Я теж. Просто хотіла б знати.

Тут Мирко прокинувся, розплющив очі й позіхнув. Денис — чи як його там насправді — миттю розплився в усмішці і засюсюкав:

— Боже мій, які ж у нас очі! Чистий яхонт! Ну, і як нас звуть, богатирю?

— Ми… ми… — малий залопотів, замахав рученятами, котрі добрий дядя вивільнив із остогидлої ковдри. — Ма…

— Любомир. Скорочено Мирось, — вже зовсім ревниво промовила Дана і, не втримавшись, поцікавилася:

— А що таке яхонт?

— Те саме, що й сапфір. Камінь, синій, як очі твого сина.

— Вони ще зміняться!

— О, ні! — Ден знову зазирнув малому в личко і засміявся. — На щастя, ні. Це не дитяча блакить. Це насичений відтінок. Він уже встановився. Так що очі в нас будуть кольору індиго! Рідкісної краси у нас будуть очі! Вже є!

— І нащо так багато слів, які означають одне й те ж? — не приховуючи легкого роздратування, спитала Дана. Денис несхвально похитав головою.

— На те, що мова — це духовна скарбниця будь-якого народу, а кожне слово в ній — це монетка, золота, срібна чи й мідна; це перлина, діамант або смарагд. Що більше слів, то багатша мова. Але ви, українці, не цінуєте своїх скарбів.

«Що за дивна лекція на вокзалі!»

— А ви не українець?

— Ні.

Дана чекала продовження, але Ден не квапився оприлюднювати свою національність. Акценту в його мові майже не відчувалося; хіба що він якось по-особливому м’яко та неквапно вимовляв слова. Здавалося, що поспішати йому нікуди, а в кишені у нього — вічність. Та Дана чомусь вирішила перервати неприродну, як їй здавалося, паузу.

— Я страшенно вам вдячна за те, що ви мене виручили. Чесне слово. Та я, мабуть, мушу вже йти. Справді. Сьогодні такий невдалий день. Ці хлопці — я, звісно, знала, що не варто з ними зв’язуватися, і потім, я вгадала, де кулька, але вони це не зарахували, і я так перелякалася. Якби не ви, не уявляю собі, що могло б статися. Дякую вам ще раз, і…

— Усміхнися.

Вражена Дана, навіть не зрозумівши гаразд, чого від неї хочуть, замовкла і продемонструвала зуби.

— Добре. Ти виглядаєш свіжою. Мабуть, не так давно цим займаєшся?

— Щойно сьогодні почала, — чесно, хоч і несподівано для самої себе, зізналася вона, почуваючись страшенно незатишно під гіпнотичним поглядом Дениса. Той недовірливо похитав головою.

— Судячи із синьоокого згортка, з яким ти так носишся, дещо ти почала давніше. Ну, гаразд. Це не має значення. Сьогодні мені потрібна компаньйонка. Двадцять доларів за ніч — це тебе влаштовує?

— Я що, така дорога? — вирвалося у приголомшеної Дани. У відповідь почулося:

— Можливо. Я ще не знаю, але частину… ні, половину плачу наперед.

Дана готова була впасти на коліна, але стрималася, бо під кріслом теж була калюжа невідомого походження. За двадцять доларів — якщо вона їх дістане — цілком реально зняти нехай не квартиру, а окрему кімнату, зате на кілька місяців. І можна нарешті нагодувати Мирка як слід. І самій наїстися. А те, що від неї за це вимагається… дідько з ним. У пам’яті сплив нев’янучий образ Василя, що злягався з Аглаєю. Пусте. Можна просто заплющити очі. А якщо стане зовсім кепсько — закусити губу, щоб не кричати. Головне — отримати гроші. За будь-яку ціну. Про те, що гроші за будь-яку ціну не набагато краще, аніж жінки за гроші, Дана якось не замислювалася.

— Я згодна.

— Ще б пак. Рушаймо.

Вони вийшли на автостоянку й підійшли, як пояснив Ден, до його машини. Іномарки все ще лишалися розкішшю й дивиною на вулицях міста. Дана чомусь думала, що в її клієнта — як по-діловому вона подумки назвала його — саме іномарка. Вона пасувала б йому, ця візитка з іншого світу, з того життя, де автомобілі має кожна сім’я, навіть якщо їх доводиться брати в кредит, де всі усміхаються одне одному і на запитання: «Як справи?» — відповідають: «Усе гаразд», хоч би як було насправді. Під страхом смерті Дана не змогла б вимовити зараз «Усе гаразд». Та у Дениса виявилися «Жигулі» дев’ятої моделі, кольору благородної сивини. Він посадив дівчину на заднє сидіння, бо з дитиною там безпечніше, передав їй малого, і за п’ять хвилин шини вже шурхотіли по мокрому, трохи підмерзлому на ніч асфальті, який виблискував кришталевими іскорками у світлі ліхтарів. Наскільки Дана могла судити, її везли кудись на околицю.

— Ти не боїшся мене? — крижані очі ловили її відображення у дзеркалі водія.

— А треба? — мляво відгукнулася Дана. Вона перевірила Мирося — той знову був мокрий, а до того ж обробився, і специфічний запах «дитячої несподіванки» повільно, проте невідворотно розпливався по салону. Зараз її висадять, подумала Дана вже не так мляво і тривожно засовалася на сидінні. У її плани це не входило.

— Носом чую — аварія, — весело, немов нічого не сталося, констатував Денис. Дана обережно торкнулася його плеча, коли авто пригальмувало на-світлофорі.

— Я вас дуже прошу. Ще ж працюють нічні відділи супермаркетів і валютні магазини… Я вас благаю, дайте мені аванс. Хоча б п’ять доларів. Я куплю Миросю трохи їжі та підгузники. І все. А, ще пляшечку для молока. І це — точно все.

— А скільки йому? — звертаючи на узбіччя, поцікавився Денис. — Півроку?

Навіть крізь тоноване скло Дана розгледіла неонові літери на вивісці якогось магазину. «Супермаркет Сонечко». І нижче — вже дрібнішими червоними буквами: «Цілодобово». Супермаркет. Двоє продавців, один охоронець і двадцять квадратних метрів торгової зали. Пощастить, якщо там є бодай звичайне молоко.

— Сім місяців.

— Ще не годуєш його з ложки?

— А що, вже можна? Я й не знала. А звідки ви…

— У мого друга сину — три роки, — по голосу було чути, що Ден усміхається. — Коли я ще був там, ми втрьох пройшли всі етапи великого шляху.

Дана не наважилася запитати, де саме «там», натомість поцікавилася:

— А матір хлопця?

— Відмовилася від нього. Воно й на краще.

— Як ви можете таке казати?

— Дано, я знаю життя. Ось, приміром, ти. Хто назвав тебе таким екзотичним іменем?

— Мама, але я… вона… це не тому.

— Звичайно. Просто так склалися зірки. Добре, не будемо про це. Що ти там хотіла купити? Кашу малому, білизну… ще щось?

— Ні, це все.

— А собі?

— Мені нічого не треба. Ви тільки дайте мені грошей, і я все для вас зроблю. Навіть цей, як його, — вона напружилася, пригадуючи, що саме особливо зацікавило тих шахраїв на вокзалі, і нарешті, просяявши, видала: — менует.

Денис повернувся до неї, на його губах промайнула дивна усмішка — водночас і співчутлива, і єхидна.

— О, то мені трапилася справжня професіоналка, — сказав він і тут-таки додав: — Я сам куплю тобі все, що треба. І твоєму малому — теж. Бо тебе в твоєму дранті або зі склепу випхають, або купюру в банк на експертизу повезуть.

— З якого склепу? — не зрозуміла Дана.

— З крамниці.

— А про яку купюру ви говорите?

— У п’ятдесят баксів. Я увесь дріб’язок тим бикам віддав..

— Я… — на якусь секунду Дані аж заціпило, — дякую вам… я віддячу, відпрацюю… я…

— Не сумніваюся, — мовив Денис урочисто. — Менует виконаєш. Сиди спокійно й нікому не відкривай. Я повернуся за півгодини.

У відповідь Дана чхнула — та так добряче, що бризки з носа і рота розлетілися по всьому салону. Ден зареготав.

— Боже, яка ти сексуальна! Зваба з тебе так і пре, просто в усі щілини лізе, як протяг, — хоч поролоном затикай!

— Ви з мене знущаєтесь?

— Ні. Пробач. Я скоро буду. Не тікай.

— Я не божевільна, — буркнула Дана, обійняла Мирка, який запустив свої розчепірені рожеві пальчики в її кучері, і заснула. Вона не чула, як повернувся Денис, і кинулася лише тоді, коли авто в’їхало на подвір’я якогось приватного будинку. На сидінні біля неї лежали два пузаті пакети з крамом. Із одного стирчали рожеві бавовняні повзунки. Або син Денисового друга був дівчинкою, або сам Ден нічого не петрав у традиціях, гордо вирішила Дана. Що з нього взяти, з неукраїнця?

Глава 20

Про те, у чиєму домі вона оселилася, Дана дізналася тільки ранком. Бо увечері Денис буквально виволік її з авто — рухатися сама вона вже не могла, і на руках доніс до вітальні. Дана намагалася не сильно до нього притискатися, щоб не забруднити франтівське пальто. Крізь сонну полуду вона бачила лише, що потрапила до приватного сектора, щоправда, у межах міста. Потім Денис повернувся за Мирком, і, доки Дана куняла на підозріло знайомому дивані у позі знака питання, вимив і нагодував малого. Отямилася Дана, тільки коли хтось легенько поляскав її по щоці.

— Що… пора? — вона ледве розплющила мов клеєм змащені повіки і вирячилася на Дениса, що змінив костюм на джинси та светр. — Де Мирось?

— Спить нагорі. Там є маленьке ліжечко з високими бильцями, що більше годиться для школярів, звісно, але він не впаде.

— Тоді добре. Я готова, — Дана притиснула долоню до рота, який уже звично наповнився гіркою слиною, спростувавши цю бадьору заяву, і її ледь не вивернуло. Ось що означає забути, чим ти займалася після того, як востаннє мила руки. — Тобто ще не зовсім. Де тут можна прийняти ванну?

— Праворуч по коридору, другі двері. Не барися.

Дана купалася і плакала, а витираючись, просто ридма ридала. Хто б міг подумати, що такі звичні, буденні речі, як шампунь, духмяне мило, пухнастий рушник і теплий халат стануть для неї розкішшю, яка не триватиме довго за будь-яких умов? Цікаво, цей білявий лицар передпенсійного віку помітить, кохаючись із нею… тобто займаючись сексом, що вона незаймана? Хлопці у школі казали, що це помітно. І що їй тоді брехати про Мирка? Чи нічого? Яке йому діло? Гроші — товар — гроші, — чи як там учив той бородатий німець із портрета, що висів колись у кабінеті завуча? І ще Ден звелів не баритися — чи означає це, що вона може побути у цьому царстві кахлів хоча б годину? Якось налаштуватися…

— Дано, виходь! Чи ти спиш, і тобі сняться лаври Іхтіандра місцевих каналізацій?

Хто такий Іхтіандр, Дана знала — завдяки тітці, і жарт оцінила. Сяк-так натягнула на ще вологе тіло свою теплу спідницю, светр і вийшла у вітальню, де на журнальному столику вже була накрита скромна вечеря. Парувала каша, з вигляду схожа на вівсянку, стояв кухоль із молоком, а біля стола — Денис із роззявленим ротом.

— Там два абсолютно чисті халати висять, — нарешті озвався він. — Чи ти не бачила?

— Це мої речі, — сердито зронила Дана. — У них я почуваюся затишно.

— Затишок у багні? Ти цікава жінка! Гаразд, їж. Потім поговоримо.

— А ви?

— Я не голодний.

Від запаху каші Дану трясло. Вона готова була хапати цю рідоту голими руками. Ледь стримуючись, за три секунди проковтнула крихітну порцію, з жалем подивилася на чисте — хоч зараз до буфету — рожеве дно тарілки і несміливо спитала:

— Можна ще?

— Ні. Судячи з твого вигляду, ти не їла дві доби. Тобі стане зле. Не помреш, звісно, та навіщо мучитись? Завтра поснідаєш ситніше.

«Все правильно. Якщо мені буде зле, я зіпсую зоряну ніч за двадцять баксів. І тоді нема мені прощення».

— Що ж, я до ваших послуг.

Ден відкопилив губу, оглядаючи її, мов таргана, що танцює канкан, — із легкою огидою, проте й не без інтересу.

— Відчепися, нагідко. Я постелив тобі в одній кімнаті з малим. Ти мусиш поспати.

— А ми… хіба ми не будемо… себто я хотіла сказати… ви ж мене найняли, щоб…

Ден зітхнув і відвернувся до вікна. Не варто було брати цю дівчину, якщо чесно. Йому справді потрібна компаньйонка — у те місце, куди він зібрався цієї ночі, самому ходити не прийнято. Це викликає підозри і, як наслідок — проблеми зі здоров’ям у самітника. Він уже був у тому кублі кілька разів, хоча й не виглядало на те, що це — місце, яке він шукає, та він мусив у цьому переконатися на всі сто відсотків, аби більше не повертатися туди. Там він постійно натикався на цього поета, Любомира Шеремета, що тягав із собою якихось нерозбірливих дівуль, одну страшнішу за іншу. Втім, там це вважалося хорошим тоном. У такі місця не водять красунь-наречених і дружинам про них не розказують. А те, що йому, Денису, було неприємно бачити в тому місці такого талановитого хлопця, безумовно, великого поета і свого кумира, з порожніми, як чорні провалля ополонок у білій кризі, очима і таким цинічним усміхом, що нестерпно хотілося ляпасом стерти його з вуст, — то це проблеми не римувальника. Ден також підшукував собі щоразу іншу дівку, зосередившись на професіоналках, але сьогодні він схибив. Чи піддався емоціям? Що йому з цієї ляльки? Навіщо він її підібрав? Знав же наперед, що пуття з неї не буде, але — пожалів. Уявив собі, що від неї залишиться, коли ті три бугаї пропустять її через себе — а все до того йшло, і розклеївся. Чимось вона нагадала йому Віолетту. Не віком, звісно, і не зовнішністю, однак… Чим? Долею? Теж сумнівно. Ця — нещасне, зацьковане дитя, а Віта — квітка домашня, оранжерейна. І тут Ден зрозумів: невинністю, ось чим. Чистими до прозорості очами. І повним нерозумінням того, що вона на повному ходу в’їхала в життя, а також того, які будуть наслідки. Та й він теж добрий, нічого сказати! Старий бовдур із куцими залишками сентиментальності. Смішно — маючи такий вік і досвід. Кумедно і якось безпорадно й досі почувається він у цій країні, наче й не прожив тут двадцять років, наче й не знає вздовж та впоперек усі звичаї, вади й чесноти цього народу. А ця мода вдавати із себе клятого Ланселота колись доведе його до біди. Він зиркнув через плече на дівчину, що застигла в очікуванні відповіді, як соляний стовп. Здається, вже довела. Ні, без усякого «здається».

— Роздягнися, — наказав він, дивлячись на Дану холодними блакитними очима. Вона здригнулася — відчуття виникло таке, ніби її розглядає ожилий лід.

— Для чого?

— Для того, що те дрантя, яке на тобі, не одягне навіть бомж, що себе поважає. Хочу подивитись, який у тебе розмір. Я на цьому знаюся.

Не відомо, з яких небес, але на Дану раптом зійшла впевненість, що цей дивний, трохи відсторонений і защепнутий на всі існуючі внутрішні замки чоловік не зробить їй нічого лихого, і вже, звісно, не стане займатися з нею сексом. Вона рішуче стягнула через голову свій останній теплий светр і взялася за спідницю.

— Облиш. І майку можеш не скидати, — сказав Денис якось надміру квапливо і нарешті повернувся до неї всім тулубом. Потім блакитні крижинки його очей, спрямовані на Дану, почали поволі танути.

— Ти таки гарна, — задумливо і чомусь здивовано промовив він. — Як утілення жіночності. Сама досконалість, просто еталон. А виростеш — відбою від хлопців не буде… Як же ти опинилася на дні, нагідко?

Ні в його погляді, ні в голосі не було й натяку на пристрасть — хоч якою недосвідченою була в цих питаннях Дана, помилитися вона не могла. Так говорять, милуючись у музеї статуєю античної богині, та нікому, окрім хіба що Пігмаліона, не спадало на думку бажати мармурову жінку.

— Скільки тобі років? — спитав Ден і, побачивши, що Дана вже відкрила рота, різко попередив. — Тільки не обманюй!

І вона не насмілилася збрехати.

— П’ятнадцять.

— Ти виглядаєш старшою. Ні, не так — дорослішою. Ні, знову не те… Якби ти сказала «тринадцять», я б і в це повірив. Тобі можна дати зараз скільки завгодно, десь до вісімнадцяти, але через десять років нічого не зміниться — ти так само будеш виглядати юною.

— У двадцять п’ять? — забувши про те, що стоїть перед чоловіком в одній благенькій майці, скрикнула Дана. — Я вже буду така стара!

Денис засміявся.

— Поговоримо про це через десять років. Ти й так багато встигла. Всього п’ятнадцять, і вже маєш дитину… Хто він?

— Себто як? Хлопчик. Звуть Мирось. Я ж казала.

— Я питаю про батька твого Мирося. Хто він? Чим займається? Чи знає, що в нього є син?

І тут Неждана, не відаючи, що з нею коїться, розповіла Денису все — і те, що це її двоюрідний брат, а ніякий не син, і про маму, і про тітку Олену, і про Василя, і про те, як вона тікала від дяді Сені, і як її обікрали… Промовчала лише про те, на якій вулиці жила, а на запитання: «Як твоє прізвище?» — замість «Тиктор», відповіла: «Тортик», просто помінявши склади. Це насмішило Дена, та це була єдина мить упродовж всієї розповіді, коли він сміявся. Вислухавши сповідь, Денис підійшов до Дани впритул, взяв її червону обвітрену руку й підніс до вуст.

— Ти мужня дівчинка, — прошепотів він. — Я навіть серед чоловіків не знаю прикладів такої мужності й самовідданості. Прийми моє щире захоплення. Ти не тільки красуня — ти рідкісний, як чорні перли, майже вимираючий вид жінки, гармонійної зовні і зсередини. Заздрю тому, кого ти полюбиш.

Дана зашарілась, опустивши очі, а коли підняла їх, виявила, що Денис теж почервонів, зупинившись поглядом на її грудях.

— Боже милий! — вигукнув він із таким жахом, ніби уздрів перед собою Медузу Горгону, що займалася партеногенезом. — Та тобі ж потрібен бюстгальтер!

І вперше після смерті тітки Неждана щиро, по-дитячому розреготалася.

— Боюся, — крізь сміх промовила вона, — що мені потрібно все. Та навряд чи це ваші проблеми.

— Боюся, — передражнив її цей дивак, — я вже зробив їх своїми. А тепер піднімайся до себе і виспись. Ти біла, як полярна сова.

— До себе? — тупо повторила Дана. — Такого місця на мапі світу немає.

— Вже є. Це там, де спить Мирко. Другий поверх, двері прочинені.

— То ми не будемо займатися сексом сьогодні? — Дана вичавлювала це із себе, відчуваючи, як смикається ліве око — нервовий тик. Їй уже вкотре пригадалися зносини дяді Васі та няньки Аглаї, і праве око приєдналося до лівого.

— Ми не будемо займатися сексом ніколи. Я використаю тебе для інших цілей.

— І для яких це? — скинулася Дана. — Я не буду робити нічого протизаконного.

— Проституція, сонечко, це вже порушення закону, — незворушно повів Ден і повторив: — Іди нагору. Завтра поговоримо.

Піднявшись, Неждана зачинила за собою двері кімнати, глянула на Мирка, що солодко сопів на дитячому ліжку біля вікна, і несподівано, але дуже чітко зрозуміла дві речі. Перша — якою смішною задрипанкою вона, напевне, здавалася Денові, коли, стоячи посеред будинку, в який її привели з милості, мовила щось про закон і своє небажання його порушувати. І друга — Денис сказав, що сексу — яке безлике визначення для такої огидної справи! — в них не буде, і вона повірила йому. Ден буквально випромінював холодну впевненість людини, яка ніколи в житті не зламала свого слова. І якщо він залишить її тут і надалі, вона робитиме все, що він накаже. Майже все.

З такими думками Дана провалилася в глибокий сон. Розбудило її якесь туркотіння, що чимось нагадувало голубине. Розплющивши очі, вона побачила ранок і Дениса, що сидів у кріслі і щось тихенько говорив до Мирося, який повзав по ньому, заливаючись щасливим сміхом. Дана давно не бачила малого таким задоволеним.

— Що сталося? — вона хотіла зірватися на рівні ноги, та пригадала, що спала в самій майці, і лише присіла на краєчок ліжка. — Він розбудив вас, так? Плачем? А я й не почула! Зараз я його нагодую, і…

— Я вже нагодував. Ми їли гречку і морквяне пюре, правда? І так плювалися! — Ден і собі засміявся. — Куди тим верблюдам! І зовсім він мене не збудив. По-перше, я не спав, бо повернувся десь годину тому.

— Звідки? — нечемно поцікавилася Дана, щойно зауваживши дещо дивне вбрання господаря — шкіряні штани, чорну футболку із загадковими білими символами, схожими на китайські ієрогліфи, та строкату хустку на шиї, пов’язану на кшталт хірургічної маски. Псували цей імідж арктичного демона лише домашні хутряні капці. — Де це ви були в такому вигляді?

— І по-друге, — Денис пропустив повз вуха ці запитання, — дитячий плач, як, утім, і сміх, убиває порожнечу. А тепер поговоримо про твоє майбутнє, і я нарешті піду спати.

— Про що? — Дана похолола. — Ви хочете не дати мені грошей? Я розумію, що нічого не зробила, але я ж не відмовлялася! Це ж не тому… це не моя провина! І якщо ви дасте мені шанс…

— Саме це я й збираюся зробити, — Ден простежив, як Мирко з виглядом завзятого альпініста спустився з його ноги й поповз до Даниного ліжка. — Не турбуйся так, гроші я тобі віддам, як і обіцяв. Я зараз про інше. Отже, є три варіанти подальшого розвитку твоє долі…

— Аж три?

— Лисеня, хто навчив тебе перебивати старших?

Мирось підвівся, вчепившись за бильця старого, ще з металевою сіткою ліжка, звареного на віки, і Дана, хитро вивернувшись, притягнула малюка до себе, навіть не замислившись, що це він вперше на її пам’яті став на ніжки. Цей маневр також дав їй можливість почервоніти, не відповідаючи на риторичне запитання.

— Отже, варіант номер один: ти береш гроші і йдеш у невідомість. Його плюси…

А в нього є ще й плюси, хотіла спитати Дана, та глянула на холодне лице Дениса і промовчала. Той схвально кивнув:

— Мудре рішення. Переваг, утім, небагато. Ти матимеш відносну волю — тобто ніхто не заважатиме тобі вражаюче швидко котитися вниз. Стосовно швидкості — повір, я знаю, про що говорю. Тепер про мінуси. Найперше: Мирка тобі доведеться віддати до будинку маляти, бо вокзальне життя не для-такої крихітки — ти зі мною згодна? А іншого життя в тебе не буде. І знаєш, чому? Бо бродяги зазвичай не здобувають вищої освіти, а без документів їх навіть на будівництво не візьмуть працювати, тому тобі не світить навіть гуртожиток, принаймні офіційно. А неофіційно — доки ти працюватимеш за обраним тобою фахом, ти, звісно, матимеш сяке-таке житло, а ще будеш стояти на обліку в міліції — до речі, брак документів тут буде також грати проти тебе. А назагал у цьому обліку не було б нічого страшного, якби, знову ж таки, не Мирось. Рано чи пізно ти захочеш забрати його до себе, я ж не помиляюся? Так ось, тобі його не віддадуть. Дітей не віддають на виховання повіям.

— Я не…

— Я знаю, що не. Поки що. Але ненадовго — якщо ти підеш звідси. І навіть у разі дива Божого, що дасть тобі змогу вийти заміж за мультимільйонера, навряд чи цей гіпотетичний обранець захоче мати доважок до твоєї вроди у вигляді дитини з дитячого будинку. Він, безумовно, чекатиме, що ти народиш йому своїх. До речі, чим ти хотіла займатися, доки не опинилася на вулиці?

— Я вчора вже казала.

— Повтори ще раз.

— Прикладною математикою.

— Що ж, програміст — хороший фах, і я вірю, що ти маєш відповідні здібності, але їх самих недостатньо для виживання.

— А чому ви так дивно говорите?

— Як, нагідко?

— Ну, так… правильно. Як неживий.

Ден прикрив долонею рота, а потім, перекривлюючи її, заявив:

— Ну, бо я від цього кайфую. Але підемо далі. Варіант другий: ти нарешті говориш мені своє справжнє прізвище — ну-ну, не треба робити такі великі очі, я надто стріляний горобець для цієї полови! — ми знаходимо твого дядю Васю і намагаємося встановити справедливість на території однієї окремо взятої квартири загальною площею десь сорок метрів квадратних.

— Ми?!

— Ой, руда, яка ж ти нетерпляча! — Денис завовтузився у своєму кріслі так, ніби нетерплячість ця була заразною. — Звісно, що ми — це відсотків на вісімдесят я, бо сама ти не впораєшся. І якщо ти нарешті припиниш обривати мене щохвилини, я скажу, що перевага тут теж одна, зате суттєва: ти отримаєш власний законний дах над головою, для себе і для Мирка. Недоліки: шанси на успіх п’ятдесят на п’ятдесят, бо я не сумніваюся, що той Василь Невідомий підкупив усіх, кого можна підкупити, починаючи з опікунської ради і закінчуючи БТІ — бюро технічної інвентаризації, підсунув їм усім під ніс липовий заповіт… а може, і не липовий, де вказано, що його покійна дружина залишає йому планету Земля і частку космосу на додаток. А якщо вони перебували в законному шлюбі, то й заповіту не потрібно — він спадкоємець першої черги.

— Та не було ніякого шлюбу! — у відчаї крикнула Дана. — Ви мене вчора зовсім не слухали! Я ж вам пояснювала…

— Сонечко, «загубити» паспорт і отримати новий задля штампу й замітання слідів — це такий давній винахід шлюбних аферистів, що встиг стати аксіомою. А київські РАГСи — так люди живуть не тільки в Києві. Ти не думала про те, що Вася той міг бути з якогось села, наприклад, Малі Чабани в Карпатських чи Кримських горах, і що розписують пари у вашій країні за місцем проживання жінки або чоловіка. У селі це ще простіше — прийшли до сільради, і все. Не знаю, чи перевіряла це міліція…

— І я не знаю.

— Однак гадаю, що ні. І не тому, що вони до цього не додумалися, а тому, що в цьому бедламі, де ви маєте нещастя жити, а тепер і я разом із вами, нині всім на все начхати. Кожен вигадує сто тисяч причин, чому саме він не може виконувати свою роботу, так як слід, від низької зарплати та високої інфляції, і до вершин народної творчості в галузі залізних відмазок: «А воно мені треба?» Зате потім усі щиро, до сліз в очах, дивуються, звідки взявся такий бардак, і чому він так довго триває. Але це так, ліричний відступ. Отже, повторюся, шанси на перемогу є, проте вони вимагають уточнення. А тебе, наскільки я зрозумів, не надто надихає ще одна зустріч із дядею Васею.

Дана здригнулася.

— А тепер третій варіант. Ти залишаєшся жити тут, я дістаю тобі й твоєму братові всі документи, натомість ти допомагаєш мені в деяких ескападах.

— Де-де?

— Довго пояснювати. Просто повір — це варіант для тебе найкращий. Це як довгостроковий контракт на ескорт-сервіс, але без жодних сексуальних зазіхань, і з мого боку, і з боку будь-кого іншого — я про це подбаю. А ти можеш тим часом піти на підготовчі курси. Що ти там обрала, політех? До політехнічного інституту.

— Курси платні, — похмуро зауважила Дана.

— Я в курсі, — пожартував Денис. — А потім, якщо будеш добре вчитися, матимеш стипендію — копійки, зрозуміло, та все ж… Обміркуй як слід, а ввечері я хочу почути відповідь.

— Перш ніж про щось міркувати, я хотіла б дізнатися, що саме я мушу робити.

Ден, що вже стояв біля дверей, озирнувся.

— Є місця, куди я неодмінно маю потрапити, але правила пристойності — чи просто певні правила — забороняють з’являтися там одинаку. Залежно від обставин я представлятиму тебе як свою коханку, наречену, небогу або й дружину — хоча останнє мало ймовірно. А ти робитимеш усе, що я скажу. Це не буде надто часто… я сподіваюся.

Пауза після слова «часто» не прослизнула повз увагу Дани.

— А якщо ви накажете мені лягти з кимось у ліжко?

— Цього не буде. Тільки якщо ти сама виявиш бажання!

Дана аж підстрибнула від такого припущення.

— Не виявлю, — запевнила вона. — А чим ви взагалі займаєтеся?

— Узагалі, — він так тонко її мавпував, розтягуючи голосні в деяких словах, що Неждана не була впевнена, чи це справді іронія, чи їй тільки здається, — я бізнесмен з Латвії, що приїхав сюди в дуже важливих справах — відкрити кілька невеликих трикотажних фабрик в Україні. Це потребує якогось… певного часу. Я купив цей будинок — невеликий, проте скільки місця треба холостяку?

У Дани в грудях виникло лоскітливе відчуття того, що їй щось недоговорюють.

— Сім кімнат і кухня з ванною, — буркнула вона. Денис реготнув.

— Ти спостережлива. Так, я надбудував другий поверх, а до першого додав ще два нових крила, залишивши стару частину дому як центральну. Мені ця хата за копійки дісталася. Гріх втрачати добрі можливості. Я терпіти не можу міські квартири, як на мене, це клопівники й тарганники з божевільними сусідами, що оточують тебе з усіх боків. А я потребую тиші.

— То ви латвієць?

— І латиш.

— А яка різниця?

— Приблизно, як між громадянином України та українцем. Усе. Я достатньо довго стирчу на порозі й майже сплю — твої запитання мене заколисують. Подумай, нагідко. Я роблю тобі хорошу пропозицію.

— А ви не боїтеся, що я втечу, доки ви будете спати?

— І прихопиш із собою мене та будинок? Чи заріжеш мене уві сні? Ні, руда, не боюся. Це ти маєш боятися, що втечеш. І будь ласка, в разі твого позитивного рішення, не «викай» мені.

— А як же тоді? Ви набагато старші від мене!

— Це правда, — тепла і швидка, мов ящірка, усмішка промайнула по твердих, як граніт, устах. — Приємно, що ти так шануєш мій вік, проте, якщо ти залишишся, повага між нами буде ґрунтуватися не на формі звертання.

— А вона буде?

— Вона вже є, — урочисто запевнив Денис і зник за дверима, додавши девіз усіх алкоголіків: — Я тебе з першого погляду заповажав. Думай.

Дана встала, натягнула спідницю і светра, і, як була боса, демонстративно ігноруючи великі чоловічі капці, залишені Денисом біля ліжка, спустилася до вітальні. Мирко гугукав і смикав її за волосся. Перше, що вона побачила, це простеньку ікону, яка висіла над вхідними дверима — на ній Богоматір покривала своїм омофором усіх християн. Пресвята Покрова — саморобний образ із тих, що їх колись продавали в електричках глухонімі разом із яскравими солодкими знімками красенів і красунь та, хоч як дивно, із порнографічними картами. Кому що. У бабці Ліди над входом теж висів такий образ. І тут Дана аж підскочила. У її бабусі?! Вона глянула на ікону уважніше. У лівому верхньому кутку фольга потемніла і розплавилася — це вона, Дана, намагалася спалити зображення «неіснуючої матері вигаданого Бога» — цю фразу вона почула в школі й дуже перейнялася нею. Баба Ліда вчасно це помітила, і, вихопивши образ Пречистої з рук онуки, добряче відперезала ту лозиною, викрикуючи: «Як твої грамотні вожаті ще Мадонну Рафаеля не спалили?!» Бабуся бачила Мадонну Рафаеля в якомусь альбомі репродукцій, і картина їй дуже сподобалася. А ще бабця Ліда по-справжньому вірила в Бога.

Все ще не вірячи своїм очам і припускаючи, що може існувати безліч пояснень того, як ця іконка опинилася в чужому домі, Дана обвела очима вітальню. Нові шпалери, паркет і… старий бабусин диван. Як же вона його не впізнала? Дана кинулася до вікна. Металевий паркан замість дерев’яного, але обійстя те саме, аж до крихітної клумби під вікном, де, скільки вона себе пам’ятала, росли чорнобривці й кумедні руді лілії без аромату. Дану затрясло, мов у лихоманці. Денис придбав цей дім уже, вочевидь, в інших господарів, і привів сюди її. Коло замкнулося.

Не те, щоб Дана була забобонною, ні. І щодо любові баби Ліди до своєї єдиної онуки вона не надто тішилася. Не було там любові. Бабуся просто виконувала свій обов’язок і, поза сумнівом, значно більше дбала б про Дану, якби та не була байстрям. Звісно, прямо про таке й мови не було — баба Ліда крикнула це Майї під час сварки. Ось, мовляв, повісила мені на шию байстря своє, що й Господь не відає, хто цій шельмі батько! Дана це почула і назавжди викреслила бабусю з переліку своїх довірених осіб. Відтоді у ньому значилася лише тітка Олена. Та все одно було щось знаменне, щось особливе в тому, що Дана повернулася в бабусин дім. І що вона може тут залишитися. Доки Ден спав, вона обійшла увесь другий поверх, зазирнула в кожну щілину, обстежила всі приміщення, всі закапелки, від кухні до ванни, обминувши лише спальню, яку займав Денис. І коли він увечері, як і обіцяв, з’явився у вітальні, гарно вбраний, якийсь на диво урочистий, і спитав, чи вона щось вирішила, Неждана майже не вагалася.

— Вирішила, — луною озвалася вона.

— І? Будеш у мене жити?

Він не сказав «зі мною», а «в мене» — миттєво відзначила Дана. І тихо запитала:

— А радіо у вас є?

Глава 21

1996 рік

Минуло майже три роки відтоді, як зникла Ніка. Любко відвідав десятки сумнівних місць, від кабаре з м’якою еротичною програмою до справжнісіньких дір із репутацією бандитських «малин». Він «зависав» на порнографічних сайтах, заводив слизькі знайомства, говорив із сотнями людей. Як побічний ефект повернув вдячним родинам двох підлітків, котрі втекли з дому, і тричі йому здавалося: ось вона, ниточка. Він напав на слід. Дві нитки завели його у глухий кут, а третя… там усе було значно складніше, дуже загадково і вкрай драматично. Вочевидь, він таки натрапив на слід — Бог трійцю любить — бо ту його останню нитку хтось обірвав. Там, де Любко мав дістати оперативну інформацію, міліція оперативно знайшла труп інформатора — так оперативно, що тільки дивом їй на очі не потрапив такий собі Любомир Шеремет, у штанях, заляпаних кров’ю жертви, та із закривавленими пальцями — той, кого прибрали, на час візиту Любомира ще був живий і щось булькотів, простягаючи руки до заціпенілого журналіста. Все було прораховано, включно з моментом смерті інформатора, і все спрацювало б, якби Любко цілком випадково не визирнув у вікно. До під’їзду підкотила міліцейська «Тойота» з блимавкою, але без сирени. Довелося втікати через горище — добре, що була ніч.

І за ці три роки Любомир не написав жодного вірша. Жодного рядка, не рахуючи, звісно, своїх статей у газеті «Юність» та ще в десятках газет і журналів такого самого штибу.

Наближався новий, дев’яносто сьомий рік, і на його початку Любко готувався сказати Галі Бурячок своє запізніле чоловіче «дякую» за те, що він був у неї першим. Він збирався на ній одружитися, хоча не знав, навіщо це йому потрібно. Він навіть не певен був, що це справді потрібно їй. Просто однієї літньої ночі на відпочинку, коли зорі в небі здавалися особливо яскравими, а туга стала просто нестерпною, коли від пахощів полонинських трав паморочилося в голові, він навіщось спитав її, а чи не погодиться вона… чи не зробить йому таку честь… а вона відповіла, що погодиться і зробить. Чорне нагромадження гір, задрапованих в густо-синє небо, несхвально шепотіло щось своїми урвищами-губами, перекочуючи в них замість слів гнані вітром камінці, та не тільки закохані, як з'ясувалося, не зважають на цей таємничий осуд. Любомир абсолютно точно не був закоханим, але чхати хотів на всі природні явища і відмовився б від наміру одружитися з Галиною лише тоді, коли йому на голову впала б величезна кам’яна брила. Він поводився, як чесний чоловік, і дуже цим пишався.

За ці роки Любко здобув собі не тільки наречену, а ще гучну, хоча й сумнівну славу скандального журналіста, який здатен і янгола дьогтем облити — вправно, професійно і так густо, що тому хоч крила відтинай, хоч пускай, мов ту покритку, по селу — вже не відмиється. Для цього Любомирові, щоправда, регулярно доводилося робити те, що він ненавидів усіма фібрами душі, а саме: тинятися по всіх так званих світських тусовках, дорогих і резонансних концертах, виставах, на яких спливали неіснуючі вершки рахітичного вищого світу України — бо що таке справжній вищій світ, у цій країні впродовж багатьох років і не чули. Зате статті, котрі потім з’являлися з-під пера «молодого майстра сатири» — масні та поживні, заковтувалися обивателями, як черв’яки — зголоднілими рибами. До речі, як Любко колись цілком щиро не розумів, чому його називають великим поетом, так і тепер втямити не міг, з якого дива всі ці охочі вішати на людей ярлики вирішили, що він сатирик? Він був літописцем, акином, котрий, як стверджувалося в анекдоті, що бачив, те й співав, а сил у нього не лишалося навіть на просту іронію, не кажучи вже про щось інше. Так, реальність раптом викривилася, почала набувати різних протиприродних акробатичних поз і сама по собі вже стала сатирою — але в тім була не його вина. Як не винен він був у тому, що не вберіг Ніку. Не винен. Не він мав приглядати за дитиною, а вихователька, бодай би їй у пеклі горіти! Не він… Він смажиться у своєму пеклі за життя.

Щоб відігнати сумні думки — зазвичай вони ховалися десь у шафі і, зголоднілі, накидалися на нього ближче до ночі, особливо якщо Галя була на зміні, вона вже давно стала завідуючою перепрофільованого у коньячний магазин відділу, та деколи все ж підміняла хворих продавців — Любомир потягнувся за своїм щоденником. Ну, і що в нас заплановано на вечір? Концерт тієї патлатої «зірки», що вдруге звела його з Галиною… ні, на це шипляче він не піде. Ні за які гроші. Що ще? Відкриття відремонтованого кінотеатру з прем’єрою американського фільму… а що за фільм? Мелодрама? Ні, тільки не це! І прийом у одній південноамериканській амбасаді, чи то на честь підписання чергового договору про дружбу та співпрацю між двома банановими країнами, чи то на честь терміново віднайденого в пустелі Атакама міста — побратима Києва. Може, сходити? Там буде широкий вибір нікчем усіх кольорів та розмірів, а очолить їх, певно, посол ще однієї південної, та вже європейської країни, який так любить дівчаток до дванадцяти років, що ніяк не втримає себе в руках разом зі своєю хворобливою пристрастю. Вже було кілька гучних скандалів, але чи його зв’язки — не статеві, звісно — поки що тримали амбасадора на плаву, чи, навпаки, він тримав у руках якісь важелі впливу на чиновників своєї країни, проте його й досі не поперли з дипкорпусу. Хоча, подейкували, ще один такий скандал — і пристрасного посла пошлють хіба що в Антарктиду. Там йому й місце. Свою пальму першості він чесно здобув у тяжкій, нерівній боротьбі з відомим вітчизняним політиком — геєм та представником Євросоюзу, якого сильно підозрювали у хабарництві — у Європі це не вважається милою традицією, як у нас, — і який теж мав би бути на прийомі. Оце компанія — забійна стаття може вийти, подумав Любко і чортихнувся. Ні. Досить із нього цього лайна — бодай на сьогодні! Має він право на відпочинок? Щось подібне навіть у Конституції записано, свіжоприйнятій. Тим більше, що Галя сьогодні чергує, запрошення дійсне на двох осіб, а де шукати собі тимчасову пару? Та й не хочеться йому нікого шукати. І порпатися у гною теж не хочеться. Любко прикрив записник, потягнувся, підвівся нарешті з дивана й вирішив зробити щось конструктивне — наприклад, піти й дешево, але сердито напитися. Бажано, щоб до втрати пульсу. Він мав для цього необмежені можливості.

* * *

Дівчина йшла залою для прийомів зі спокійною впевненістю визнаної красуні. Чоловіки слухняно розступалися, а їхні голови поверталися їй услід, як флюгери від сильного вітру. Вона не хитала стегнами — довгі ніжки в замшевих туфельках кольору зеленого моху ступали вишукано, і хода в неї була підкреслено скромною, хоч і плавною та на диво жіночною, але блискітки на смарагдовій сукні все одно гойдалися і підморгували до оточення. У багатьох почесних гостей амбасади пересихало в роті при одному лиш погляді на цю красуню.

— У неї фігура богині. Афродіти, — сказав секретар посольства, темпераментний чорнявий молодик, звертаючись до офіціанта — він так завзято облизувався на прекрасну незнайомку, що геть забув, із ким розмовляє. — Не як у цих тарань, — і він презирливо кивнув у бік високої, надміру худорлявої шатенки, яка стояла навпроти і пускала йому бісики над виголеною потилицею свого вгодованого супутника. — Ви знаєте, хто вона?

Офіціант усміхнувся і відійшов од заслиненого парубка, тримаючи в руках тацю, заставлену келихами з шампанським. На нього чекали інші спраглі, а те, хто ця жінка, цікавило його настільки ж, наскільки твердо він усвідомлював — ця пташка не для нього. Він не був ювеліром, однак не був і сліпим, і бачив, що за смарагди, які прикрашали шию красуні, спокійно можна купити кілька невеликих африканських країн. Сукня без бретельок і рукавів, яка, мов зміїна шкіра, щільно облягала жіночий стан до колін, а далі кількома воланами спадала аж до п’ят, коштувала не менше за його річний заробіток — на модному одягу він розумівся добре, — а краса цієї німфи воістину не мала ціни.

Їй було років двадцять, не більше — така бездоганна врода властива тільки юності. На сяючому личку не було жодної зморщечки, жодної плямочки — і косметики також не спостерігалося. Ані рум’ян, що вульгарною яскравістю безперечно зіпсували б враження від білосніжної, як дорога порцеляна, шкіри, ані помади — навряд чи якийсь штучно створений відтінок міг би зрівнятися з цими червоними, як дозріваюча вишня, губами, ані олівця для ідеальної форми брів, ані туші — ці вії не потребували фарби. Довжелезні, густі, насиченого коричневого кольору, вони були кокетливо напівопущені і прикривали неймовірної зелені величезні мигдалеподібні очі. Рівний тонкий носик, високі, добре окреслені вилиці, забране в «мушлю» хвилясте полум’яно-руде волосся — зачіска вочевидь мала на меті підкреслити витончену шийку дівчини, і блискуче із цим завданням впоралася — високі груди, настільки «свої», що половина із блукаючих тут манекенниць, які своїм виглядом намагалися підтвердити народну мудрість «а-я-ще-хоч-куди-козак», лише за них пішла б на вбивство. У зовнішності панни не було жодної видимої вади. Офіціант простежив за рухом вродливиці, сумно всміхнувся, побачивши, що їй розкриває обійми поважний сивий пан майже пенсійного віку, і втішив себе філософським висновком, своєрідною аксіомою, яка передається з покоління в покоління, від батька до сина, і швендяє по світу тисячі років: така краля має бути дурною, як корок від пляшки. Просто зобов’язана бути такою — для її ж добра.

— Моя люба, — літній добродій розцілував дівчину в обидві щічки, а потім узяв її обтягнуті в малахітовий шовк рукавички пальці й підніс до вуст, — ти справді незрівнянна.

— Ще б пак, — погодилася панянка. — Я вгатила на це цілий день!

— Тобі не треба витрачати на це жодної хвилини — ти завжди така.

Дівчина засміялася — від її гортанного, трохи хрипкуватого, чуттєвого сміху температура в тих чоловіків, що стояли поруч, стрімко підскочила відразу На кілька градусів.

— Ти підстаркуватий перелесник, Дене, тобі це відомо?

— З твого боку не дуже ввічливо згадувати про мій вік, — Ден вимовив це суворо, та його холодні, як блакить безхмарного осіннього неба, очі сміялися.

— Я взагалі не дуже ввічлива дівчинка — кому це й знати, як не тобі?

— Сподіваюсь, один вальс ти мені все ж подаруєш?

— Подарунком стало б, якби я не пішла танцювати з тобою, але… Все, що побажаєш.

Оркестр заграв знаменитий «Голубий Дунай». Ден вивів свою подругу на середину зали, і вони закружляли у танці — все ще імпозантний чоловік у літах і юна, як весна, красуня. Чоловіки не стежили б за нею пильніше, навіть якби їхні очі були залізними, а в її вишуканій сукні ховався потужний магніт.

— У тебе поганий вигляд, Денисе, — несподівано зауважила дівчина, пильно вдивляючись у справді сіре, якесь попелясте обличчя партнера. — Писок кольору костюма і знову цей піт на чолі — а тут же геть не жарко… Що з тобою?

— Мабуть, устриці несвіжі.

— Угу. Три дні тому несвіжими виявилися омари. Просто пошесть якась.

— Якщо будеш казати «угу», це негативно вплине на твій імідж.

— Хочеш почути те, що знищить мій імідж ущент?

— Ні! — в погляді Дена промайнув непідробний переляк. — Не хочу!

— Тоді подбай про своє здоров’я. Коли ти підеш до лікаря?

— Як тільки ми закінчимо цю справу.

— На Миколи та й ніколи — ось як це називається. І мене це не влаштовує.

— Дано, вислухай, будь ласка. Зараз ми не можемо…

— Я не можу. А ти — цілком. Твій лікар чекає на тебе завтра о восьмій ранку. Я попереджаю, щоб знагла не виявилось, яка в тебе купа невідкладних справ. І запам’ятай: спробуєш проігнорувати цей візит, я зв’яжу тебе і повезу до лікарні силою.

— Ти маніпулюєш мною.

— Вчилася у кращих.

— Добре, — Денис озирнувся, ковзнув поглядом по товстуну в синьому костюмі, що завмер біля стіни, як хижак, котрий зачув здобич. У щілинках між його заплилими салом повіками металися туди-сюди, як ртутні кульки, металево-сірі зіниці. — А що наш маленький смердючий друг?

— Нічого.

— Ти впевнена?

— Нічого, — повторила Дана, змовчавши про синець на лівому стегні від щипків пухтія. — Принаймні там, куди він мене повів. Кімната для відпочинку, акваріум та еротичні журнали. Навіть відео немає.

— Але ж ти натякнула йому?

— З усією обережністю. Як завжди. Він удав, що не розуміє моїх натяків, хоча насправді втямив все дуже добре. І ще він такий…

— Зануда? — підказав Ден, звузивши очі.

— Не те слово. Якби я була конякою, то заснула б стоячи. Денисе…. — дівчина помітно вагалася. Ден підбадьорливо посміхнувся.

— Говори.

— Це точно він?

— Чому ти сумніваєшся?

— Він призначив мені побачення.

— Дай вгадаю — завтра, на восьму ранку.

— На дев’яту вечора. Ближче до опівночі — щоб мати змогу розказати мені казочку на ніч. Але… якщо наші розрахунки правильні, я для нього застара.

— Ти виглядаєш на сімнадцять років.

— Однак не на десять!

— Бізнес і особисті смаки — різні речі.

— Так, можливо. І все ж… щось мене непокоїть.

— Якщо він бодай спробує образити тебе, я його вб’ю, — абсолютно рівний, спокійний тон, яким Ден озвучив цю погрозу, засвідчував її безсумнівну серйозність.

— Я знаю, — так само стримано погодилася Дана. — І не боюся. Та я зовсім не це мала на увазі. Він щось приховує — але не те, що ми шукаємо.

— Це припущення?

— Інтуїція.

— Ти вживаєш нецензурні слова?!

Дівчина засміялася.

— Отже, припущення, — підсумував Денис і додав. — Не хвилюйся, скоро ми все з’ясуємо. А як щодо посла?

— Глухо.

— Як ти сказала?

— Вибач. Нульовий варіант. Пан амбасадор ласий виключно до натуральних дівчат. Відтворений на кіноплівці акт не для нашого гурмана.

Вальс скінчився, і Ден, вклонившись панні, яка, своєю чергою, схилилася перед ним у такому вишуканому реверансі, що зробив би честь будь-якій англійській дебютантці на балу в Олмаку, вирушив за вином. Дана помітила, що жирний чолов’яга відлип від стіни й сунеться в її бік із похвальною для його комплекції швидкістю. Можливостей для відступу не лишалося. Найближча пальма в діжці стояла в іншому кінці зали, спини обслуговуючого персоналу не вирізнялися надійною шириною. Дана зітхнула, готуючись пожертвувати ще й правим стегном — урешті-решт, це можна вважати тренуванням перед завтрашнім побаченням, а те, що вона не пропустить рандеву ні за яку ціну, то годі й сумніватися. Аж тут прямо перед нею зненацька виник порятунок. Він був у жовтій мусліновій сукні, дрібних кучериках та зі скрипучим, як старі мостини, голосом.

— О, серденько, а я тебе скрізь шукаю!

Передінфарктне, судячи з його ваги, серденько насупилось, проте слухняно дозволило забрати себе, куди треба, та ще й галантно підставило руку жовтому мусліну. Дана скрушно похитала головою. Законний шлюб видавався їй чимось на зразок добровільної пастки, парадоксальним атавізмом, якому давно пора відмерти раз і назавжди. Для чого люди одружуються? Щоб чоловік водив дівчат до окремих кімнат, знаючи, що друга половина лиш поверхом нижче, а дружина носила «хімію» а-ля «бідна ягничка», вбиралася у кольори, що надають її і без того кислій мармизі фотографічну схожість із лимоном, і в свої тридцять на вигляд була старіша за Колізей? Оце і є те, що всі називають коханням?

— Як гадаєш, вона в курсі справи? — Ден підійшов, як завжди, нечутно, а от що стало для неї прикрим сюрпризом, так це те, що вона здригнулася від несподіванки. Так пильно задивлялася на це кумедне подружжя — чаплю та колобка — що геть втратила самоконтроль. Дуже погано.

— Що він стрибає в гречку? Не впевнена. Вона скидається на стерильну швабру, і ще п’ять років тому я б голову заклала, що ні — не в курсі, три роки тому я просто була б у цьому переконана, а нині… просто не знаю.

— П’ять років тому ти, мабуть, вірила в любов.

— У ту любов я вірю й досі, — приймаючи келих із рук Дениса, відгукнулася вона. — А іншої просто не існує.

— А як же ми? Ми з тобою — особлива пара.

— Це точно, — Дана пригубила шардоне і раптом хихикнула. — А знаєш, кумедно, що майже всі присутні тут чоловіки, крім тебе, звісно, так чи інакше…

— Хочуть тебе.

— Проявляють певний інтерес, я б сказала.

— І від певного інтересу скрізь лунає характерний тріск.

— Прошу?

— Ґудзики з ширінок відлітають.

— Дене, ти брутальний старий мухомор. А ще мені зауваження робиш!

— То казати правду в наш час — брутальність? О, як це прикро! Та, може, хтось із них все ж дістане заохочувальний приз? Хоча б поцілунок? Ні? Отой брюнет — зверни увагу, як він на тебе дивиться! Він тебе просто очима їсть!

— Мабуть, уже переїв. У нього в очах відрижка.

— Він, якщо я не помиляюся, секретар амбасади. Перспективний хлопчик. І дуже гарненький.

— Ти ніколи не помиляєшся, дякую, я довіряю твоєму смакові, дай мені спокій, — Дана ледь стрималася, щоб не прикінчити своє вино одним ковтком. Денис помітив і її вагання, і вибір на користь добрих манер, тому всміхнувся однією зі своїх рідкісних схвальних усмішок. — А країна яка перспективна! Краща для жінок тільки Куба!

— Ти перебільшуєш. Утім, я тебе йому й не віддам.

— Ні?

— Ні.

— Що ж, полегшало нашій матері — то стогнала, тепер криком кричить. Я йому й сама не віддамся. Він такий гарячий, як пісок у пустелі. Я їх боюся, цих темпераментних чоловіків. Мені б когось спокійнішого, без кинджала, кокаїну й волохатих рук.

Ден і собі ковтнув вина.

— А товстун дуже набридав тобі нагорі?

— Більше набрид би внизу, бо мусила б займати його бесідою, та цього разу мені пофартило.

— Дано!!!

— Тобто я мала на увазі пощастило. Дружина вчасно знешкодила його. Судячи з легкості, яку вона в цьому продемонструвала, свою майстерність пані вигострювала роками. Одна з небагатьох переваг шлюбу в дії — можна залигати чоловіка, як бичка, за лічені секунди. А тепер про вади — заарканити вдається тільки свого, законного.

Денис довго дивився на подругу і мовчав.

— Мені так прикро, — вимовив він нарешті.

— Чому? — спитала Дана з тією оманливою неуважністю, котра часто забивала памороки залицяльникам, змушуючи їх повірити, що вони бачать перед собою ляльку з пташиним мозком, не здатну зосередитися на чомусь складнішому, ніж новий журнал мод.

— Бо я вкрав у тебе юність.

Дана, що саме розважалася, пускаючи бісики бідолашному секретарю, водночас спостерігаючи, як він конвульсивно смикається, облизуючи спраглі вуста, та раз у раз прикладає хустинку до спітнілого чола, відповіла, не відволікаючись від основного заняття:

— Свята правда. Впевнена, за це тобі вже заброньоване містечко в раю.

— Ти мене не слухаєш, — дорікнув Денис.

— Ні. Цю пісеньку я вже напам’ять знаю. Якби я хотіла щось тобі закинути — вірніше, якби я мала що тобі закидати — то, повір, тема вкраденої юності навіть не спала б мені на думку. Ти підібрав мене на вулиці з дитиною на руках. Вивчив мене. Відшліфував. Я — твоє творіння, Денисе, і тобі доведеться із цим змиритися. Який Пігмаліон, така й Галатея. Хоча у нас з тобою, як ти слушно зазначив, особливий випадок. Якби не ти, я шастала б вокзалом доти, доки мною не скористалися б за призначенням. Мирось виріс би професійним жебраком або соціопатом, а я стала б дешевою повією, втратила б половину зубів, привчилася б пити одеколон та огірковий лосьйон і сім місяців на рік проводила б у вендиспансері. Ось яку юність ти, мерзотнику, у мене вкрав, дай тобі Боже здоров’я!

— Ні, це не виправдання.

— Ось годі, якщо не хочеш, щоб я поринула у спогади!

Ден, роблено злякавшись, підняв руки на знак капітуляції.

— Благаю, тільки не зараз. І не тут.

Глава 22

Їй таки було що згадати про ті три неповних роки, які вона прожила з Деном — у Дена. Безліч великих та малих відкриттів, дрібниць, котрі трималися в її пам’яті лише завдяки тому, що пам’ять та математична, і справді важливих речей, випадків, пояснень. Тих дорогоцінних миттєвостей буття, які сам Денис і навчив її цінувати. Те, як вона нарешті дізналася, що він справді робить в Україні, як почала йому допомагати не лише ефектом присутності, і як він активно проти цього протестував. Те, як він смикався від кожного неправильно вимовленого нею слова і як учив її користуватися ножем не лише для того, щоб відрізати хліб або почистити картоплю, і не колупати самою виделкою відбивну. Як відразу після її згоди залишитися найняв няню для Мирка, яка доглядала малого вдень, — справжню няню, нормальну — і сказав, що віддасть малого лише до дитсадка, бо в яслах нічого робити немовлятам, і як Мирось другим словом після «Дана» вимовив «Ден». Як Денис варив для Дани каву і стежив, щоб вона не сідала за стіл без серветки. Як він пишався нею, коли вона таки вступила до політехнічного інституту без іспитів, лише за результатами співбесіди, і як викладачі, зустрічаючи її в коридорах, підморгували до неї та змовницьки шепотіли: «Ваш тато так за вас переживає!» Ваш тато… Той, омріяний в дитинстві зеленоокий король казкової Країни Математиків давно пішов у небуття. Його місце зайняв інший батько — стрункий білявий перекладач, колишній студент факультету романо-германської філології Київського державного університету, з остудними очима та великим теплом у серці. Такому зраненому серці, що Дана деколи дивувалася, як воно ще б’ється.

Перші два місяці в колишній бабусиній хаті, модернізованій у міні-палац, минули для Дани, як у раю. Вона ніяк не могла втямити, за які заслуги і, головне, перед ким, їй звалилося на голову аж таке щастя. Вона поновила відвідини підготовчих курсів у ліцеї — спочатку з деяким острахом, бо, хоч і мало вірила в те, що Василя якимось дивом занесе на інший бік міста, тим більше — у пошуках її, свого головного болю, та все ж остерігалася. Зате потім… о, з якою насолодою вона буквально жбурнула межи очі Вірі Степанівні тридцять доларів, як холодно зуміла зронити: «Розписку не забудьте!», і як жадібно, на півлиця, розширились очі Хосе-Антоніо, коли вона, мов нічого й не сталося, увійшла до його класу — вишукано вбрана, гарно зачесана, зосереджена і сувора. Готова до навчання. Заради цього варто було жити.

— Як ти? — спитав Хосе-Антоніо після лекції. — Вийшла заміж?

— Так, — відповіла Дана, ховаючи руки за спину. Молодий викладач уважно глянув на її тонку, як в оси, талію.

— А де ж твоя вагітність?

— Розсмокталася.

Дана не зрозуміла, чому вчитель відсахнувся від неї на цьому слові, та Денис, коли вона переповіла йому ту розмову, швидко все пояснив.

— Кажеш, він мексиканець? Майже напевне католик. Вирішив, що ти зробила аборт.

— А якщо й так, то що?

— Нічого. Просто католики категорично проти абортів. Якщо хочеш зберегти з Хосе добрі стосунки, підійди і все йому поясни. У розумних дозах.

Дана вислухала це і кивнула, однак нічого пояснювати не стала.

За той час Ден разів десять не ночував удома. Він пірнав у ніч, вбраний щоразу дивніше, у такі неймовірні лахи, що місце їм, на думку Дани, було лише на арені цирку чи на сцені театру-вар’єте, а повертався втомлений, абсолютно тверезий і увесь пропахлий тютюном, хоча сам ніколи не курив. Принаймні Дана цього не бачила. Вона не мала жодного уявлення, де він буває і з ким спілкується. У їхній вітальні стояв телефон, який ніколи не дзвонив, а його мовчазний брат-близнюк так само припадав пилом у спальні Дениса, і ніхто, крім няні Тамари, до них не ходив. Дані здавалося дивним таке чернече життя, особливо як для бізнесмена. Однак вона намагалася не ставити зайвих запитань, бо дуже швидко полюбила і свого дивака-співмешканця, і — чомусь особливо — саму мить повернення додому. Байдуже звідки — з ліцею, з крамниці, з вечірньої прогулянки з Мирком… Їй так подобалося по-хазяйськи відчиняти хвіртку, рукою, затягнутою в замшеву рукавичку, діставати із сумочки, купленої Денисом, замовлену ним же зв’язку ключів. Подобалося неквапом підніматися нагору новими, але чомусь рипучими сходами, сприймаючи оте їхнє рипіння як вітання персонально з нею. Подобалося відчувати, що всі її подорожі мають незмінний кінцевий пункт.

У неї нарешті з’явилася своя фортеця.

Та попри всі ці ідилічні почуття, Дана постійно відчувала настороженість. Вони прожили разом із Денисом шістдесят днів, навіть встигли відсвяткувати Новий рік, а вона знала лише його прізвище — що, втім, вже було помітним прогресом порівняно з дядею Васею, але й досі не знала, чого від нього чекати. Під словами «прожили разом» тут малося на увазі лише «в одному будинку», бо Ден, як і обіцяв, і пальцем Дани не торкнувся. У новорічну ніч він подарував їй старенький комп’ютер із монітором, за розміром схожим на циферблат дамського годинника, і короткою настановою: «На новий сама колись заробиш». За цей дарунок вона ледь не задушила Дениса в обіймах. Мирось тоді отримав новенький комбінезон без жодних настанов. Денис же втішався дорогим одеколоном із терпким хвилюючим ароматом — презент від самого себе. Він платив за Данине навчання та харчування в ліцеї, але живі гроші давав їй лише на проїзд та ще, можливо, на якийсь пиріжок, із тих, котрі настійливо радив їй ніколи не їсти, і велів не купувати йому жодних подарунків ні на Новий рік, ні на Різдво, ні, Боже борони, на День радянської армії. Дана чесно хотіла не послухатися й зекономити Денові бодай на сорочку, та коли довідалася, скільки коштує сорочка тієї фірми, якій він надає перевагу, зрозуміла, що заощадити не вийде, бо для цього їй доведеться ходити пішки років зо два. І тоді вона почала напружено чекати, коли ж нарешті зможе, за образним висловом Дениса, «бути йому корисною». Чекання затягнулося, й одного разу, набравшись сміливості та нахабства у рівних пропорціях, Дана наважилася запитати Дена про це. У відповідь пролунало сардонічне:

— А ти кудись поспішаєш? На потяг запізнюєшся?

Дивно було чути в цих словах про поспіх іронію, бо, незважаючи на дещо дитячу впевненість Дани в тому, що всі прибалти за своєю ментальністю повільні, навіть трохи пригальмовані створіння, як в анекдотах про естонців, рішення Ден приймав миттєво, рухався блискавично, як змія-альбінос, і було в ньому щось небезпечне, тверде, як сталь, попри його оманливий вигляд білої лілеї. Єдине, що сам Денис Жакявічюс робив більш-менш неквапно — це говорив та ще — голився. У невідворотності прийнятих ним рішень Дана переконалася на власній шкірі, це сталося невдовзі після того її запитання — не минуло й двох днів.

* * *

Стояв недільний січневий полудень, і Дана, вільна від занять, тішилася хвилею свободи. Ден ще звечора десь завіявся по тих своїх таємничих справах, про які він ніколи нічого не розповідав. Нагорі у заваленому іграшками дитячому манежі топтався Мирко — у цариці Тамари, як жартома називав няню Денис, був вихідний. Дана у вітальні хижим круком кружляла над тиждень тому придбаним відеомагнітофоном — відаком (за це слівце Ден її хіба що по губах не бив; він не терпів, як сам називав це, жаргонних скорочень). Дані суворо заборонялося — за поясненням Дениса, лише на певний час — торкатися японського дива, але не була б вона дівчиною, та ще й рудою, якби не порушила заборону. На те, щоб розібратися, що як працює, пішло від сили п’ять хвилин (Ден сказав би — минуло не більше п’яти хвилин. Він мав паскудну звичку постійно присікуватися до вживаних нею слів та манери будувати речення). Перша картина — «Кобра», записана на касеті, котру Дана взяла з барвистого стовпчика, до герпетології не мала жодного стосунку. У ній грав якийсь сумного вигляду італієць — судячи з прізвища, і грудаста білявка, котра думала, що грає, але Дана із цим не погодилася, вимкнула фільм десь на середині й побіжно проглянула назви інших стрічок, зазначених на корінцях коробочок. Не виявивши нічого для себе цікавого, вона полізла до тумбочки з висувними шухлядами, на якій стояв відак і телевізор — у подібній бабуся Ліда колись тримала свіжу білизну. Чому вона зазирнула саме туди, Дана не знала, лише згодом смутно пригадала, що перед тим, як вийти з дому, Денис нібито щось туди ховав. А може, й ні? Однак, певно, цей здогад став поштовхом, щоб зазирнути до верхньої шухляди. Там лежали три відеокасети, без коробок і взагалі без жодних позначок. Дана взяла одну навмання.

Якусь мить на екрані нічого не відбувалося. Потім співачка, вся затягнута в розшитий стразами пурпурний атлас застогнала щось жалісливе про готель, де розбиваються серця. За нею з’явився жінкоподібний співак у ковбойських чоботах, шкіряних штанях, з оголеним торсом і таким довгим волоссям, що його переливчаста, стрижена ледь не налисо попередниця мусила б йому смертельно заздрити. Він співав щось про море, чиї ласкаві хвилі лижуть йому бозна-яке місце, і коли розлючена Дана — ніхто не має права чіпати море, це святе! — витративши на це неподобство добрих десять хвилин, вже збиралася зробити собі приємне і.вимкнути й цю «пургу» — ще одне жаргонне словечко, з тих, котрі Ден ненавидів, — картинка знову змінилася. Після чорної смуги на екрані з’явилася крихітна білява дівчинка, щонайбільше років семи. Вона лежала на краю широченної канапи із зав’язаними очима, вбрана лише у легеньку голубу сукню, і тремтіла так, що зображення теж дрижало разом із нею — і, здавалося, саме від цього. У роті дитини стирчав кляп, босі ніжки з крихітними рожевими пальчиками, довгі й тонкі, як у новонародженого лошатка, були широко розсунуті — так широко, що Дана побачила сліди крові на внутрішній стороні стегон дитини, ще не усвідомлюючи до кінця, що саме вона бачить. Камера показала їх великим планом — і сліди, і стегна, а потім усе — і кушетку, і дівчинку — заступила гола, вочевидь чоловіча спина. Мірою того, як хтось у чорній шкіряній масці на все лице (Дана помітила її, коли незнайомець озирнувся) наближався до дівчинки, окрім спини, на екрані з’являлися сідниці та міцні волохаті ноги. Дана не помітила зав’язок маски — вони, якщо й були, тонули у хащах густого чорного волосся на потилиці чоловіка. Дані стало неймовірно страшно — так страшно, ніби це вона лежала там, майже роздягнута, беззахисна, поранена, і ще подумала, а чи ця чорна маска раптом не справжнє обличчя того хлопця? З тренованих м’язів та підтягнутої шкіри було видно, що років чоловікові щонайбільше двадцять п’ять. Він нагадував Дані ситого молодого хижака, який нахиляється над здобиччю, щоб побавитися, і розірве її, граючись. І справді, молодик нахилився над дівчинкою, щоб висмикнути кляп. Дана була певна, що мала закричить, що фільм — зі звуком, та він і був зі звуком, ось тільки крихітна білявка з густим і сяючим, як у казкової принцеси, волоссям, не кричала — вона судомно хапала повітря, раз у раз округлюючи закривавлені, порепані губи, мов риба, котру витягнули з води. Тим часом парубійко, що присів на канапу, зірвав спочатку сукню з малої, а потім пов’язку з її голови, і невідомий оператор зробив ще один великий план — лиця дівчинки. Блідого, мертвотно-стеаринової білизни личка, на якому ще жили повні божевільного жаху і ясного усвідомлення своєї долі фіолетові очі. Ці очі… де вона могла бачити їх? — спитала себе Дана, бо не хотіла питати, навіщо Денису такі кінофільми і як він узагалі може на таке дивитися. Як можна цікавитись цим… і чому вона сама не в змозі відірвати від цього пекла погляд, що немов якимось потужним, небезпечним магнітом прикутий до екрана. Тут хлопець, що вже розтягнувся на дивані, підняв дівчинку й одним вправним рухом насадив її на себе, і та нарешті закричала — такого моторошного, нелюдського крику, такого дикого вереску, що захлинувся виттям, Дана не чула ніколи в своєму житті. Мала звивалася на тому нелюдові, мов насаджена на гачок біла личинка, зовсім несформована личинка, котрій ніколи вже не стати ані лялечкою, ані метеликом, і все кричала, і кричала, відкинувшись назад, і певно, вже зламалася б у попереку, якби її не тримали сильні смагляві лапи покидька в масці. Пальці ж Дани так тремтіли, що пульт дистанційного управління двічі випадав із них на килим, і коли вона нарешті вхопила його обома руками, щоб зупинити цей жах, геть забувши про кнопку вимикання на панелі відака, очі Любомира Шеремета глянули на неї з кольорової обкладинки журналу «Селянка», і голос тітки Олени, що на мить заглушив крик дівчинки, промовив: «кольору шафранів». Схопившись за груди, Дана зомліла. Отямилася вона від того, що Денис поливав її водою, і не відразу пригадала, що з нею трапилося, побачила лише, що за вікном уже стемніло, а в кімнаті горить чомусь лише настільна лампа, і хрипко прошепотіла:

— Мирось…

— Із ним усе гаразд. Коли я повернувся, він був мокрий, сердитий і жбурнув у мене іграшкою. Добре, що манеж у нас високий — це дитя дряпалося вгору, як справдешній альпініст.

«Дитя… О, Боже!»

Дана хотіла встати, та в голові запаморочилося, і вона мусила сісти туди, де щойно лежала — на підлогу. Сидіти в калюжі було тим ще задоволенням, а Денис чомусь не рухався, не робив жодної спроби підняти її чи бодай подати руку, котру вона, звісно, не прийняла б. Їй хотілося бігти, тікати, повзти звідси якнайдалі, щоб більше ніколи не бачити створіння, якому до смаку такі відеофільми, однак створіння заступало їй двері, а сунутися до вікна не мало жодного сенсу — на другому поверсі був Мирко.

— Ти для цього й підібрав мене, так? — хрипко спитала Дана, сповнюючись несамовитим бажанням розтрощити тишу, що зависла після слів Дениса, як осоружну порцелянову тарілку, з якої ти щодня їси осточортілу манну кашу. Нарешті вона звернулася до Дена на «ти», як він того й хотів, та навряд чи мріяв про такі обставини. — Хотів зняти в такому кіно?

— Давай я тебе ще десь в ополонці скупаю, руда, — мов нічого й не сталося, запропонував Денис. — Може, тоді тебе попустить? Якого… нащо ти взагалі туди полізла? Хто тобі дозволив дивитися відео? Я не дозволяв! Навіть більше, я заборонив тобі торкатися техніки — чи я помиляюся?

— Я лише хотіла… — е, ні, він не змусить її виправдовуватися. Не змусить почуватися винною — тільки не цього разу. — Ти збоченець. Жодна нормальна людина…

— О, ти мені вже й вирок винесла, мала? Не вислухавши моїх пояснень?

— Усе й так зрозуміло, — Дана нарешті зуміла підвестися і важко опуститися на диван — на це пішла вся її сила.

— Та ну? Що ж, коли я вперше побачив тебе на вокзалі з дитиною на руках та в компанії трьох смердючих, як тхори, покидьків, мені так само все було зрозуміло. І я, напевне, мусив розвернутися й піти собі у своїх справах, так? Шкода, що я цього не зробив!

— Я… але ж…

— Ти бачила, скільки років тій дівчинці, моя маленька цікава подружко? — Денис наблизив своє лице до неї так, що його зуби ледь не торкалися Даниного носа. — Не мовчи, нагідко. Не раджу тобі мовчати — я зараз не в тому настрої, щоби терпіти це. То скільки?

— Сім чи вісім — не більше.

— Сім. А взагалі твоя правда — їм усім не більше десяти.

— Кому?

Денис раптом утратив увесь свій запал — враження було таке, що ґніт згас, а вибуху так і не сталося. Ден сів біля Дани, обійняв її за плече, і вона дозволила йому це, бо скам’яніла. А ще — хотіла все-таки почути, що він скаже.

— Цим дітям, лисеня. Дівчаткам… Усі вони одного дня просто зникали, хто звідки. З вулиць, зоопарків, дитсадків… і ті, кого знаходили — а знаходили мало кого, та й то, враження таке, що лише за бажанням викрадачів, — були вже мертві.

— А ти як… звідкіля ти все це знаєш? Ти — міліціонер?

Дана почала оживати разом із надією. Денис зітхнув.

— Майже. Я — позаштатний співробітник латвійського бюро Інтерполу.

— То ти не бізнесмен?

— Одне іншому не заважає. Я ж не штатний офіцер. Просто допомагаю, чим можу.

— У розшуку дітей?

— Так.

— А чому ти тут, в Україні?

— Бо сюди привели сліди.

Дана відкинула з лиця мокре пасмо, з якого, як з бурульки навесні, їй на ніс капала вода.

— Думаю, — розважливо промовила вона, — саме час усе мені пояснити.

Денис, зачувши це, вдавився смішком. Яка вона серйозна, його маленький математик, і як співчутливо дивиться на нього, зовсім не так, як мить тому — тоді вона гляділа зацькованим звірятком, і хто міг би її за це винуватити? Тільки не він. Так, то була його помилка — лишити вдома касети, та він так тяжко здобував їх, бачить небо, ледь не поклав життя, і тягти у чергове кубло речові докази означало нариватися по-дурному, а цього він не любив. Зустріч із колегою-українцем, якому він мав їх передати, зірвалася — того раптом переїхав автобус, і до з’ясування обставин нещасного випадку в українському бюро Денису звеліли добре приховати докази: Ось він і приховав. Чи то він форму втрачає, чи ця руда нишпорка росте йому, як зміна — а результат один. Він усе зрозумів, коли побачив малу на підлозі, й довго не міг привести її до тями — ані нашатир, ані ляпаси по щоках не зарадили. Добре подіяв душ із чайника. До якого ж моменту вона додивилася касету? Хоч би не до кінця! Господи, тільки не до кінця!

— Це почалося давно. Ще до розвалу Радянського Союзу, і, боюся, саме з Латвії, хоча повної впевненості у цьому немає. Врешті-решт, тоді такі речі традиційно замовчувалися. У нашій країні не могло бути маніяків, серійних убивць і педофілів. Біда лиш у тім, що деякі з них про це не знали, тому продовжували існувати собі, мов нічого не сталося. Так от… у Ризі почали зникати дівчатка. Одного типу — біляві, світлоокі, зовсім крихітні. Ні свідків, ні чітких слідів — дітей мов лизень злизав! Усього їх зникло шестеро за три роки, перш ніж та суча влада забила на сполох, — Дана ошелешено витріщилася на Дениса: для неї не було секретом, як він ставився до комуністів, однак ніколи раніше вона не чула від нього таких слів. — Чортові лицеміри, їм головне — щоб не було розголосу, і скільки їх не тикали носом у те, що це явно серійний злочин — марно, таке буває лише на клятому Заході! Втім, як я вже казав, звідки це почалося, ми й досі не знаємо. Двох дівчаток знайшли зґвалтованими… тіла, а одна… та про це пізніше. У тих двох не було, відповідно, печінки і серця. Ті, хто організував це… у них там безвідходна технологія, — Ден говорив повільно, як столітній старець. — Спочатку порно, а потім — донорські органи. Але про фільми стало відомо не відразу. Що ж до органів… ти не уявляєш собі, скільки багатеньких буратінів готові заплатити будь-які гроші за серце чи легені для своєї дитини. І ми подумали — ті, хто займався цією справою, я сказав «ми», хоча в той час ще до них не належав, але то були чесні, порядні люди… Не ті кляті пацюки у високих кабінетах, що боялися розголосу, як упирі — світла, і тремтіли за свої жирні дупи, ні… справжні фахівці… і вони подумали, що без цілої низки аналізів, без гістологічної сумісності з реципієнтом… ти знаєш, що це таке?

— Ні.

— Гістологія — це наука про будову та розвиток тканин людини та багатоклітинних тварин. Так ось, уяви, що тобі чи мені треба пересадити нирку. Абиякий донор, навіть цілком здоровий, справі не зарадить, бо без придатності нирки за імунологічними, генетичними та патоморфологічними показниками в реципієнта — це той, кому пересаджують орган — просто почнеться відторгнення. Це одне. Друге — те, що вилучені органи живуть поза тілом господаря дуже мало часу. У найдорожчих розчинах серце виживає вісім годин, печінка — максимум вісімнадцять, нирки — добу. Це могло означати одне з двох — або хтось навмисне обирав жертви за згаданими вище ознаками — а це було більш ніж фантастичне припущення, бо звідки у медичній картці цілком здорової семирічної дитини аж такі дані, або хтось…

— Тренувався. Ні. Ні, Денисе. Більше не треба. Не кажи мені нічого, — Дана вже плакала. — Боже! Господи, який жах!

— Я розучився молити Господа… після того. Але тобі — можна. І ти маєш рацію. Мабуть, математик міг би бути нам корисним. Це справді було тренування, бо найкраще органи зберігаються в людському тілі… доки прийде час. І ті три дівчинки, котрих так і не знайшли тоді в Латвії, вони…

— Чотири… Їх має бути чотири, та я…

— Не лізь поперед батька в пекло.

— Я не хочу в це вірити!

— Ніхто не хотів, — Ден поліз до кишені блискучого сріблястого піджака, що був на ньому цього дня, і чортихнувся, намацавши порожнечу. — Зовсім забув, звідки я повернувся. Не забудь хоч ти нагадати мені, щоб я показав тобі свої документи, бо за те, що я говоритиму далі, ти мене ще, чого доброго, придушиш серед ночі. Так от, тіло однієї з тих трьох дівчаток знайшли у США, цілком випадково, і в такому місці, де за тиждень від нього б лишився тільки скелет, аж через чотири роки після викрадення. У дівчинки не було нирок.

— Але як… чому не відстежили, кому робили трансплантацію нирок в орієнтовний час смерті дитини?

Денис глянув на Дану з повагою і нагородив її якимось іноземним прізвищем.

— Відстежили, міс Марпл. Але це нічого не дало. Юридичне оформлення тих кількох випадків було бездоганним. Ось дитина, яка потрапила, скажімо, в автокатастрофу, її мозок не функціонує, батьки — рідні, зауваж, не прийомні, підписали всі необхідні папери, дитину відключили від апарату підтримки життєдіяльності, а ось і достовірні результати всіх на світі аналізів, які стверджують, що саме ці нирки найбільш підходять для пересадки реципієнту. І як ти доведеш, що насправді йому пересадили зовсім інші нирки? Не будеш же ти знову розрізати дівчинку з родини сенаторів чи мультимільйонерів! Та й наполягати на повторних аналізах ризиковано.

— Це дуже високий рівень.

— Авжеж. На американських колег градом посипалися звинувачення у бездушності та переслідуванні дітей, котрі й так решту свого життя жменями ковтатимуть препарати проти відторгнення. Дісталося на горіхи навіть вищим чинам ФБР.

— А як щодо тих дітей, у котрих взагалі не буде ніякої решти життя?

Ден пригорнув Неждану міцніше.

— А їх оголосили нашими бездоказовими припущеннями. Від безсилої люті ми ледь не сказилися. Ось же тіло, кричали ми, а ось досьє на зниклу в Латвії дитину. Та ти знаєш, нагідко, скрізь є порядні люди, а є чинуші, не за фахом, а від народження. Один із них договорився ледь не до того, що Рита Амтманте — так її звали — у свої сім років пішки до Америки дісталася. Через моря-океани. Маразм. Хоч би як там було, справу закрили дуже поспішно, бо нікого особливо не цікавила доля маленької латишки. Але й це ще не все.

— Ні?

— Ні, — Денис погладив Дану по мокрому волоссю. — Принести тобі рушника? Витрешся.

— Не треба. Продовжуй. Коли мої коси змочені, — раптом усміхнулася Дана, — з них виходять локони, схожі на твої.

— Подібна свиня на коня, тільки шерсть не така, — гмикнув Ден. — А я давно підозрював, що ти мені заздриш. Мені всі дівчата заздрять через них — завжди так було. Ну, гаразд. Отже, тоді, у Ризі, була ще одна дівчинка, яка зуміла втекти від них. Як їй це вдалося, ми не знаємо, бо коли її знайшли у Старому місті, голу, босу і всю в синцях, говорити вона не могла.

— Вона оніміла?

— Не зовсім. Цей стан якось премудро називають психіатри — здається, каталепсія… ні, якось інакше… не пам’ятаю. Я все, пов’язане з цією справою, тримаю в голові до найдрібніших деталей, а саме цього чомусь не пригадаю… цього слівця… Поліція перевернула догори дригом всю столицю, але це нічого не дало. І коли…

— Хто вона тобі, ця дівчинка? — тамуючи біль, що лещатами душив її скроні, прошепотіла Дана. Денис знизав плечима так повільно, ніби на них лежало коромисло з повними цебрами.

— Мені? А чому ти вирішила, що вона…

— Бо ти — перекладач. Чи ні?

— За фахом — так.

— То як ти опинився в Інтерполі? Що може пов’язувати тебе з цією жахливою історією? Тільки одне — дитина, яка вижила. Хто вона тобі?

— Дочка. Тоді я ще з усіх сил намагався стати нормальним…

— Як? Ти про що?

— Не має значення. Я створив сім’ю… привіз до Латвії дружину — киянку, до речі, у нас народилася донька… Віолета, фіалочка. Я так старанно імітував правильне життя, що й сам у нього повірив. Не повірили там, — Денис глянув на стелю, а Неждана, хоча й не зрозуміла, де саме й у що не повірили, промовчала. — Але я… справді любив Віолу. Чи Віту, як називала її Лера. Вона… моя доня… частина мене… не дуже скидалася на це ім’я — де там квітка? Така кругленька, як колобок, смішна… Але їм підійшла. Її викрали на прогулянці. Валерія була зайнята — фліртувала із сусідом, і я не винуватив би її, якби вона при цьому ще й за дитиною приглядала. Флірт… а можливо, і щось серйозніше… не дивно з таким чоловіком, як я, — Денис замовк, відчуваючи, як судомно скорочується серце, і злякався, щоби воно зовсім не зупинилося — не тут і не зараз, перевів дух. — Та хай там як, а це сталося. Віола зникла. Лера ледь не збожеволіла, а я… я, напевно, збожеволів. Геть занедбав справи на фабриці — тоді щойно почався кооперативний рух, і ми непогано піднялися, як тепер кажуть… Мабуть, тому Лера залишалася зі мною так довго. Я днями безцільно блукав вулицями, намагаючись знайти мою дівчинку… чи бодай когось, хто щось бачив. Дійшло до того, що я чіплявся до незнайомих людей зі своїми дурними запитаннями — певна річ, що від мене тікали. А коли Віту знайшли — це сталося через тиждень після її викрадення — я знову мало не здурів — на радощах. Такий бенкет влаштував своїм робітникам, що ті й досі його пам’ятають. Тільки зарано я тішився. Доня не впізнавала ні мене, ні матір, ані бабусю — нікого. Вона сиділа, якщо її садовили на стілець, і лежала, коли вкладали спати, а сама… з власної волі… лише стояла в кутку, виставивши поперед себе руки. І мовчала. Увесь час…

— Дене, благаю, годі вже, — Дана не могла цього більше терпіти. Спотворене невимовним стражданням обличчя Дениса діяло на неї так, ніби все, про що він розповідав, переживала вона сама. — Ти докажеш мені завтра… або коли захочеш. Я ж бачу, як тобі боляче. Я… вибач, чорт мене смикнув полізти в ту шухляду, якби я тільки знала! Я…

— Неждано, — це вперше він назвав її повним ім’ям, — або ти почуєш про все це сьогодні, або ніколи. Не впевнений, що зможу пройти через усе це ще раз, і радий був би тримати це в секреті від тебе, однак ти сама відкрила скриньку Пандори, і…

— Пандора? Так звали жінку, котра зробила цю тумбочку?

Ден гмикнув.

— Тільки ти можеш змусити мене усміхатися в таку хвилину, маленький невігласе. Так звали жінку, чия хвороблива цікавість стала причиною всіх нещасть на Землі.

— І ти в це віриш?

— Познайомившись із тобою — так.

— Неймовірно! А вигляд маєш зовсім нормальний!

— Згадай, що ти казала п’ять хвилин тому. Зовнішність оманлива, руда. Але пусте. Вже зовсім трохи лишилося розповісти. Одного дня моя знівечена доня — а я, здається, не сказав, що її теж зґвалтували всіма способами, які лише могли придумати ті збоченці, й лікарі змушені були видалити їй матку — нарешті заговорила. Вона промовила одну-єдину фразу: «Тату, забери мене додому». І я послухався. Нагавкав на медсестру, що ледь не на колінах благала мене не квапитися, і набив морду головному лікарю клініки, котрий категорично не бажав іти мені назустріч та виписувати Віолу. «Я не бачу поліпшення!» — шепелявив він, спльовуючи кров із розбитих ясен. Зате я бачив! Аякже, я ж був розумніший від усіх! Це ж була моя доня! Я сам її одягав, набрав їй кляту купу сукенок, светрів, гольфиків, спідниць — стояв липень, але в нас у Латвії літо не спекотне… І весь час торочив, як зрадіє мама, що її доня говорить, і бабуся теж зрадіє дуже, а Віта лише кивала. Як китайський болванчик. А якщо й розкривала рота, то лише щоб повторити: «Тату, забери мене додому». Я виніс її з лікарні на руках. За мною бігла ціла юрба — увесь медперсонал, од санітарок до побитого головлікаря. І всі заклинали мене не робити дурниць. Врешті-решт завідувачка психоневрологічним відділенням, де лежала Віола, змусила мене підписати папери про те, що я усвідомлюю міру своєї відповідальності за переривання доньчиної госпіталізації і не маю жодних претензій до клініки. Я так охоче підписав свій вирок! На прощання та сама завідувачка звеліла не спускати з Віти очей і щотижня їздити з нею до них на консультацію. Я пообіцяв. Я пообіцяв би їй усе, що завгодно, аби вирватися звідти якнайшвидше. Однак, ледь потрапивши додому, Віола знову замовкла. Я найняв їй доглядальницю — Лера сказала, що її нерви не витримують постійної присутності цієї маленької мумії. Я, як зараз, пам’ятаю ті слова. «Маленька мумія», — так вона назвала нашу доньку. І додала: «Вся в батька!». Здається, я тоді її вдарив, точно не пригадую. Нерви у мене стали ні к чорту, і я міг зірватися через будь-яку дрібницю. Півроку я возив Віолету до лікарів — наших, московських, швейцарських, усяких. Був із нею у шептух та знахарів, екстрасенсів та гіпнотизерів — марно. Вона жила, як рослина. Слухняно вставала вранці, їла, одягалася, мовчки сідала у свій куток, неодмінно виставляючи перед собою долоні, як щит — це доводило мене до сказу, і якби тоді хоч хтось із тих покидьків потрапив мені до рук, я б… — Денис замовк, глянувши на свої пальці так, ніби уявляв собі, що б він тоді зробив. Він уявляв це сотні, тисячі разів, зрозуміла Дана, та біда в тім, що все це так і не стало реальністю. — Ет, та що тепер про це говорити. Моя дитина танула, як свічка, а я був безсилий зупинити це. Їй було вісім років, коли її викрали, і дев’ять, коли… Вона лишила мені записку. Ось, — Денис розкрив масивний овальний медальйон, який носив на шиї, не знімаючи, дістав із нього складений у кілька разів папірець і, розгорнувши, показав його Дані. Там було одне-єдине речення, написане великими друкованими літерами.

— Це якою мовою? — спитала Дана, підсліпувато мружачись — вона намагалася обходитись без окулярів.

— Латиською. Тут написано: «ТАТУ, Я ПОЛЕТІЛА!»

— Вона?..

— Викинулася з вікна. Сьомий поверх. Померла миттєво…

— Де у біса була доглядальниця?!

— Пішла з моєю дружиною по крамницях. Пояснила потім, що Віта спала, тому вона подумала…

— Їй, гадині тій, що, гроші за роздуми платили? — Дана аж підскочила. — Я не можу в це повірити! Я просто не розумію, як…

— Я теж не розумів, як. Тому придушив доглядальницю. Ні, не лякайся, не до смерті… на жаль. Як ти бачиш, люба, я не богатир, — Ден усміхнувся самою рискою між губами, — а вона важила центнер, та мене ледве відтягнули від неї троє міцних чоловіків. Я кинувся на неї при свідках, і мене ледь не посадили.

— За що?

— За напад на людину і спробу вбивства.

— Але це несправедливо!

— А ти багато бачила справедливості у своєму житті, нагідко? Так отож. Менше з тим, із жінкою ми розлучилися, а мій злочин списали на стан афекту — не кожного дня твою доньку через недбалість няньки зішкрібають із асфальту перед власним домом, і дали два роки умовно! Так сталося, що, доки тривало слідство у справі викрадення Віоли, зі мною контактував, поміж інших, офіцер щойно заснованого латвійського бюро Інтерполу, Мартін Яблоновський, поляк за національністю, старовинного роду. Він витягнув мене тоді й не відвернувся вдруге.

— Це той твій друг? Ну, в якого сину три роки?

— Так. І він запропонував мені «не сидіти, намотуючи шмарклі на кулак, а щось робити» — це я цитую. На той час викрадення дітей у Ризі вже припинилися.

— А де почалися?

— У Москві. Російські колеги мали той самий клопіт, лише в більшій кількості — там за рік пропало десятеро дівчаток, знайшли тіла трьох. Так само зґвалтованих, але цілих. Себто усі внутрішні органи на місці. Я поїхав до Росії — ми мусили узгодити та деталізувати базу даних про ці злочини. Саме там до рук нам уперше потрапила касета, на якій викрадена дівчинка була знята у порнофільмі. Але насправді моя поїздка — це, звичайно, проста відмазка, як ти любиш казати, Дано. Такі справи можна вирішити за допомогою факсу, телефону, звичайної та електронної пошти. По суті, я…

— Ти за ними ганявся.

— Я ганявся за тінню. Це якісь невловимі покидьки, так добре організовані та ретельно прикриті, що всі знайдені сліди виявляються письменами на воді. Та й тих — із жаб’ячий хвіст.

— Але за що ти живеш, якщо ти справді позаштатний помічник Інтерполу? Хто тебе фінансує? Кошти…

— Мені цікаво, хто їх фінансує, — пробурчав Ден, — а я… Дев’яносто першого року, коли Латвія відновила незалежність, було вирішено повернути експропрійовану в тридцять дев’ятому році власність її господарям. Так я став власником чарівного чотириповерхового будиночка в Старому місті, який колись належав моєму дідові. Люди, що там мешкали, стали моїми орендарями, і, незважаючи на мораторій зі встановлення квартплати, я таки мав — і досі маю з цього чималий зиск. Ще додай фабрики, якими володію я, а керують мої родичі — грошей у мене вдосталь. Мені бракує часу. Дано, вони діють блискавично. Смерчем пройшлися по Естонії, Грузії, Вірменії та Білорусі. У кожній з цих країн за місяць — по три подібних зникнення, і все. Як обірвало. А тепер вони в Україні, і чує моє серце, надовго. Вони пустили тут коріння!

— Денисе, — почала Дана несміло, бо не була повністю впевнена в тому, що збиралася сказати, — річ у тім, що… Дівчинка на касеті… мені здається, я знаю, хто вона!

— Здається? — у Дена аж ніс загострився, коли він це почув. Зараз він скидався на таксу біля лисячої нори. — Тобто ти не впевнена? Та це пусте, говори. Який саме фільм ти дивилася?

— Там, де маленька блондинка…

— Я вже згадував, що всі вони біляві.

— І смаглявий юнак. Я не встигла додивитися до кінця…

Денис відчув таке полегшення, ніби з його грудей зістрибнув слон.

— Але її очі схожі… ти помітив, якого вони кольору?

Ден повернув голову, уважно глянув на Дану.

— Ти затягуєш час чи мені тільки здається?

— Так, — вона почервоніла і стала схожою на морквинку. — Тобто ні. Не здається. Є такий поет, Любомир Шеремет, і в нього очі теж фіолетові — це рідкісний відтінок. У тієї дівчинки…

—. Авжеж! — Ден зірвався на рівні ноги. — Тепер зрозуміло, що він там робив! Ти не уявляєш собі, що це означає! — він нахилився над Даною і розцілував її в обидві щоки. — Жінки, благослови вас Боже, що б ми без вас робили! Я ж разів двадцять бачив того Шеремета, і жодної уваги на його очі не звертав, хоча мені б не гріх, але ж там темно! А ти… — тут Ден замовк і певний час мовчки досліджував її лице, а коли озвався, в голосі вже бриніла грайливість, якої ніколи раніше Дана не чула. — Скажи-но мені, чи ім’я Любомир, яким названо цього поета, випадково збігається з повним іменем Мирося?!

— Я не відповідаю за всіх тезок мого брата! — спалахнула Дана і зробила помилку. Цей вибух виказав її з головою. Денис усміхнувся так широко, що став схожим на крокодила в стоматологічному кріслі.

— Та невже? Ну що ж, вітаю. Ласкаво просимо до клубу безнадійно закоханих. Я — його засновник і керівник. А тепер піди та відпочинь. Тобі це не завадить.

— А як щодо… як гадаєш, це його донька чи сестра?

— Чи племінниця — все може бути. Я не знаю, скільки йому років…

— Двадцять чотири.

— О, яка ти обізнана! — Ден знову сяйнув усмішкою алігатора й натиснув Дані на кінчик носа, як на дзвінок — він робив це часто, але вперше вона не образилася на цей фамільярний жест. — Ну, тоді сумнівно, щоб донька, хоча… всяке в житті трапляється. Я це з’ясую, не турбуйся. І все тобі розповім.

— А хіба ви й досі не довідалися, хто на цих касетах?

— І досі?! Ой, яка ти моторна! Та я їх лиш учора дістав, і, повір, той тип, що продав мені фільми, придушив би мене на місці, якби хоч запідозрив, хто я такий.

— Ти ще й платив за це гроші?!

— Долари. Одна касета — рік твого навчання в ліцеї.

Дана була приголомшена.

— А ти поговориш із Любком… із Шереметом? — спитала вона, трохи оговтавшись.

— З ним — ні. Ні. На Бога, що я можу йому сказати?

— Правду про те, що сталося з його… з його ріднею. Адже та дівчинка з ліловими очима, вона ще може бути жива… чи ні?

— Ні, — Денис вимовляв слова так обережно, ніби в нього була ангіна. — Вже ні.

— Тим більше — він мусить знати!

— Нагідко, — Ден раптом став перед нею на коліна, і їхні погляди схрестилися, мов спиці у плетінні доброї господині, — не часто так складається, щоб правда програвала невідомості, однак це — саме той випадок, коли тупе правдолюбство гірше за брехню. Забувши навіть про те, що я не маю повноважень вести з Любомиром жодних бесід, я просто не зможу покласти на нього тягар такої правди. Фізично не зможу. Хто завгодно, тільки не я. Ти собі не уявляєш, — голос його зірвався, і знадобився певний час, щоб Денис опанував себе, — що роблять із тими крихітками. Я навчився говорити про це термінами, інколи я навіть думаю ними… намагаюся думати, особливо — згадуючи Летті.

— Це ти так називав доньку?

— Я. Та й вона себе так називала. А Лера терпіти не могла це пестливе ім’я. Вважала, що воно нагадує собачу кличку. А мені подобається… подобалося. О, чорт! — він схопився за голову так, наче боявся, що від неї зараз почнуть відвалюватися цілі скибки. — Мені ще й досі важко думати про Віту в минулому часі! Та хоч би як, я не хочу тягнути Шеремета в це пекло. Він цього не заслужив! Чи ти віриш, що йому стане легше, якщо він довідається… коли він дізнається… — Ден знову замовк. — Я розпитаю про цю справу в тутешніх колег — вона має бути в них на контролі. Ти давно його кохаєш?

— Кого?

— Його. Тезку твого брата. Я мав би здогадатися, старий кажан! Варто лиш згадати, з яким виразом свого чарівного личка ти слухаєш щотижня «У світі муз».

— «У світі рим». А скільки тобі років, Денисе?

— Сорок сім. На добраніч.

Глава 23

Дана запам’ятала всю ту добу так чітко, ніби хтось зробив моментальний знімок кожної хвилини й послужливо, вправно розгортав той невидимий фотоальбом на потрібній сторінці — без жодних зусиль. Дана чесно намагалася заснути, але у неї нічого не вийшло. Її то морозило, то обсипало жаром, і вона, зрозумівши, що просто не влежить на місці, тинялася коридором, прислухаючись до того, як у своїй кімнаті вовтузиться Ден, постояла трохи на порозі дитячої, насолоджуючись сопінням Мирка, мов вишуканою музикою, спустилася у вітальню і знову зійшла нагору… Усе, що трапилося з нею того дня, все, що вона побачила та почула, погано вкладалося в голові. Вона обпилася м’ятним чаєм, що ним весела пампушечка Тамара забила всі шафи на кухні, але природне заспокійливе не подіяло. Тут хіба наркоз зарадить, гірко подумалося Дані. Від усвідомлення того, що на світі існує таке зло, і вона, Неждана Тиктор, існує разом із ним у тому самому світі, їй робилося погано. Що ж то за люди, що нищать дітей? Що то за пекельні вишкребки? І чому їх не відстрілюють, як скажених собак?! Їх судять — Ден розповідав їй це, доки вона намагалася забутися сном. Дана не відала, скільки минуло часу, відколи вона, похитуючись, піднялася до себе в спальню, а коли в двері постукали, ледь не впала з ліжка — ще ніколи, крім того пам’ятного першого ранку, Денис не заходив до неї в кімнату. Ні пізно, ні рано — право на особисте життя, будь-чиє, у тому числі й шістнадцятирічної дівчини, яка не має жодного особистого життя, було для нього святим. Вона гукнула: «Заходь!», і він увійшов. Довго сидів на стільці біля її канапи, гладив Данині руки і говорив. Про те, що таких людей, на яких він полює, спочатку обстежують — якщо впіймають, то біля них бігає ціла юрба психіатрів, і деколи їх визнають психічно хворими і відправляють на лікування — так, ніби можна вилікувати покидьків, котрі ґвалтують та вбивають дітей. А тих, чиє здоров’я засвідчують лікарі, — здоров’я, той ще термін для подібних істот! — судять. І розстрілюють? — спитала з надією Дана, та Денис заперечливо похитав головою: ні. Україна запровадила мораторій на смертну кару, і, з одного боку, це правильно, тому що часто, надто часто до страти засуджували невинних, а з другого… Про другий бік Ден промовчав, бо вирішив, що Дана заснула, і тихенько вийшов. Та вона не спала ні тоді, ні згодом. З усіх сил намагалася струснути із себе болісні роздуми, та вони п’явками вчепилися в її мозок і, здавалося, навіть у її тіло, вони вкрили всю її, копошилися на ній і пили її сили. Тоді Дана, своєю чергою, зайшла до Дениса, звично забувши постукати. Той уже вимкнув світло, але Дана відчула, що він теж не спить. У сяйві повного місяця, що обціловувало незатягнуте вікно, вона ясно бачила здивування на його лиці.

— Дене? — покликала вона, і у відповідь прозвучало:

— Як тихо ти увійшла…

— Це тому, що у твоїй спальні немає дверей — лише солома звисає зі стелі.

— Від соломи, як ти її називаєш, теж бувають звуки. А інколи ти навіть згадуєш про ввічливість і починаєш бити за це одвірок. Однак насправді це тому, що в тебе янгольська хода.

— Яка?!

— Янгольська. Бачиш, — заходився пояснювати Ден, не вмикаючи світла, — більшість людей вважає, що добро йде до них упевнено, голосно, відкрито, при світлі дня, і ледь не в там-там б’є, щоби його здалеку чули. А лихо з’являється несподівано, нишком, нізвідки… Та я маю щодо цього свою теорію. Ти можеш почути кроки біди, це правда, але твій янгол-охоронець підійде до тебе навшпиньках, щоб не злякати тебе.

— Тобто підкрадеться?

— Так, якщо бажаєш. Але це все-таки не зовсім правильно. Просто янголи такі делікатні.

— Як відбілювач без хлору?

Ден усміхнувся — вона не бачила цього в темряві, та почула знайоме фиркання і, підбадьорена ним, наблизилася до ліжка.

— У тобі немає романтики.

— Немає, — погодилася Дана. — Дивно, що ти все ще віриш у янголів.

— А я й не вірю. Я лиш хочу, щоб у них вірила ти.

«Ти — мій янгол», — хотілося сказати їй, та натомість несподівано навіть для себе самої вона спитала:

— Денисе, а секс — це завжди так огидно?

— Ні, не завжди, — він не роздумував над відповіддю ані хвилини. — Далеко не завжди.

— Тоді, — Неждана набрала в груди більше повітря і скоромовкою видихнула: — Я не проти перевірити це на практиці!

Запала така тиша, що Дані здалося, ніби Ден уже й не дихає.

— Повертайся в ліжко, — звелів він нарешті. — У своє. У тебе звичайнісінький шок.

— Можливо. І я хочу, щоб він минув. Я хочу знати напевне, що в цьому процесі є щось хороше!

— У процесі? — перепитав Денис, і голос його здригнувся, але Дана цього не відчула.

— Ти можеш зробити це для мене?

— Можу. Для тебе — можу. Боюся тільки, що після мого… гм… нашого практичного заняття тобі стане ще гірше. Сідай, — Ден посунувся, звільняючи для неї клаптик білого хрусткого простирадла. — Я маю дещо тобі пояснити.

— Знову?!

— Не я прийшов сюди за любощами, мала, так що вибач. У нас сьогодні день великих одкровень, і ось воно, останнє на сьогодні. Я — гей.

— Що «гей»? — не зрозуміла вона.

— Я гомосексуаліст, мала. Я можу, повторюся, піти тобі назустріч, але насправді мене збуджують лише особи моєї статі, тобто — чоловіки.

Дана відсахнулася.

— Але ж це бридко!

— Та невже?! — він нарешті увімкнув нічник над ліжком і сів, схрестивши руки на грудях, немов від чогось захищаючись, — стривожений, гарний чоловік, більша частина життя якого вже стояла у нього за плечима. — Ну то викажи мені все у вічі — давай, не стидайся! Усе, що ти думаєш про таких покидьків, як я! Кінець кінцем, мені не звикати! Чому ти мовчиш, Дано?! Забракло слів? Тоді просто пошли мене на три веселі літери — можна навіть математичні! Ікс, ігрек, зет — годиться? Розкажи мені, який я паскудник!

— Я… — у горлі Дани раптом щось пискнуло. Вона уявила, як «виказує все у вічі» чоловіку, котрий врятував їй життя. Їй та Миросю. — Я не маю права тебе судити. Якщо це твій свідомий вибір…

— Вибір?! О трясця вашій мамі, люди, ну що ви верзете!!! Якби я міг обирати! Якби я тільки міг… Колір очей — це твій вибір, Дано? А волосся? Воно таке руде тому, що ти цього хотіла? Ти звернула увагу, що за якийсь нещасний місяць у твоїх золотистих кучерях раптом з’явилися вогнисто-червоні пасма? Мов язики багаття посеред осіннього листя — це Небесна канцелярія виконала твоє замовлення?

— Ні, мовчи, — Неждані хотілося плакати. — Більше нічого не говори. Ти — особливий, найкращий з людей, тому залиш свої пояснення для тих, кому вони потрібні. Боюся, я любила б тебе, навіть якби ти був некрофілом.

У грудях Дена теж щось хлюпотіло та булькало; він ледве спромігся промовити:

— Ну, до цього я ще не докотився!

Промовивши ці слова, він міцно обійняв Дану, та за якусь мить відсторонився і, з удаваною підозрою дивлячись їй в лице, запитав:

— А звідки ти знаєш, що таке некрофілія?

Дана, що й жартувати навчилася завдяки йому, гмикнула:

— Прочитала в журналі «Мурзилка». — І тут її осяяв черговий сумнів. — Чекай, а твоя донька? Тільки не кажи мені, що її народив твій друг!

— Дай Мартіну спокій, він стовідсотковий натурал!

— І він знає… йому відомо про те, що ти…

— Що я — «голубий»? — допоміг Ден. — Авжеж. Тому я лише позаштатний співробітник Інтерполу. Розлучені геї — не ті офіцери, якими марить поліція. А я міг би стати офіцером… Що ж стосується Летті, то навіть в Уайльда було двоє синів.

— А хто цей Увальт? — підозріло запитала Дана.

— Зникни, темряво, — давлячись сміхом, звелів Денис, та коли Дана, виконуючи наказ, зашелестіла соломою, гукнув навздогін. — Якщо тобі страшно, то можеш сьогодні спати зі мною. Тільки пообіцяй, що сексу не буде.

— А не пішов би ти в дупу! — гаркнула вона. Ден зареготав на повний голос.

— Це лише для коханців зі стажем, мала!

І вона знову підійшла до ліжка.

— Ти це серйозно?

— Цілком. Розумієш, той різновид сексу вимагає повної довіри, а деякі анатомічні особливості…

— Денисе!!!

— Залишайся. У мене дуже широкий диван.

Дана ковзнула під ковдру, якусь мить лежала напружена, як тятива лука, а потім розслабилася і поклала голову йому на плече.

— Як ти можеш сміятися? — тихо спитала вона.

— У мене був вибір, — прошепотів Денис, цілуючи її в маківку, — раз у раз переживати все, що сталося, подумки, так, ніби це весь час повторюється наново, і врешті-решт збожеволіти або відсторонитися, по можливості, звісно, дистанціюватися від болю з усіх сил, щоб вижити і помститися.

— То тобою рухає помста?

— А що?

— Так, нічого, — Дана позіхнула і зненацька відчула, як злипаються повіки. — Бо я думала, справедливість.

— І те, й інше, по суті — це лише спроби за будь-яку ціну приглушити біль втрати. Деколи між ними немає жодної різниці.

Та цього Неждана вже не почула. Їй таки вдалося заснути.

* * *

Відтоді щось змінилося в їхніх стосунках — змінилося на краще, хоча в останньому Дана інколи сумнівалася. Денис не просто довірився їй тієї ночі, не просто видав необмежений кредит довіри на майбутнє — він заходився якнайпильніше оберігати Дану. Це суперечило її планам. Він зрозумів про її почуття до Любка все, здавалося, навіть те, чого вона сама не розуміла, і з маніакальною впертістю помираючого татуся, який боїться, що не встигне «прилаштувати» доню, заходився робити її щасливою.

Практичний розріз цього доброго наміру виявився другим кінцем палиці — Ден категорично відмовлявся брати Дану з собою в ті принадні місця, де вона, за його початковим задумом, мала слугувати ширмою.

— Якщо ти будеш діяти такими темпами, — сказала Дана в розпал чергової домашньої баталії — сварилися вони лише в належний час, коли няня Тамара або брала вихідний, або ж гуляла на вулиці з Миросем, — ті вилупки, що вбили твою доньку, мирно закінчать своє життя в будинку престарілих!

— У боксі, — з вимученою незворушністю мовив Денис, — є таке поняття, як заборонений удар.

— Я, в біса, схожа на боксера?

— Ти підозріло схожа на самого біса, але я відповім. Поспіх добрий у вилові бліх. І викинь, будь ласка, оті всі книжки, що ти натягала до себе в кімнату після того, як я розповів тобі про Летті — всі ті, знаєш, детективи з пістолетами, хтивими красунями та закривавленими писками на обкладинках. Уявляю, яка тобі мука вивчати текст, де немає й слова про математику!

Щоки Дани взялися червоними плямами.

— Там є логіка, — буркнула вона. — Це теж цікаво. А тобі звідки відомо, що саме я тягаю у свою кімнату?

— А ти періодично забуваєш той прошитий і переплетений маразм то на кухні, то в туалеті, де, до речі, йому й місце. Я тут учора розгорнув одну… книженцію зі спортивного інтересу. На сторінці сотій читаю: «Цей мужній інспектор Інтерполу вже не раз дивився смерті у вічі; бандитські кулі та ножі пощадили його, та зрадливе жіноче серце не знає жалості!»

— Ти із цим не згоден?

— Я не знавець зрадливих жіночих сердець, даруй за недолугу риму і двозначну ситуацію, а стосовно мужності інспектора… Ти про те, як виник Інтерпол, чула?

— Ні.

— Зараз почуєш. Щодо цього існує кілька легенд, та ця найдостовірніша. Якщо коротко, то на початку двадцятого століття тодішнього князя Монако Альберта І «кинула на бабки», як каже сучасна молодь, вродлива німкеня-аферистка. Власне, доки вона князю бісики пускала та демонструвала останній модний фасон підв’язок, її спільники вигребли з княжого сейфу коштовності та гроші. Альберт, замість того, щоб продемонструвати добре виховання і забути про цей інцидент, узяв та й порозсилав поліцейським відомствам сусідніх держав прикмети носія «віроломного жіночого серця». А коли це не дало жодних результатів, вирішив організувати в Монако зустріч комісарів поліції європейських та азійських країн і заснувати Міжнародний центр карної поліції. Що й було зроблено в одна тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році.

— І до чого ти мені усе це розповідаєш?

— А для того, що Інтерпол задумувався, як спільна база даних, як структура, що відповідає за збір та впорядкування інформації про злодіїв та злочини, для подальшого обміну нею між правоохоронцями різних країн. Його працівники — це клерки, які з ранку до ночі сидять за комп’ютерами, канцелярські пацюки, і кулі над ними свистять не частіше, аніж у голові писаки, що ту книгу народив, транзитом пролітає розумна думка.

— Це авторський вимисел, — заступилася Дана за невідомого літератора, аби лиш заперечити.

— Справді? Що ж, мені відразу полегшало. Якби ще ти пообіцяла, що перестанеш прищеплювати отой миршавий вимисел на повнокровне дерево життя, я помер би щасливим!

Дана завжди губилася, коли Ден починав говорити з цією неприродною пишномовністю. Він і від неї вимагав якщо не такого ж плетіння словес, то принаймні чистоти мови. Дана огризалася, як могла.

— Не квапся вмирати, — відрубала вона. — І потім, ти ж не сидиш за комп’ютером.

— Я — той самий виняток, що підтверджує правило.

— Ненавиджу винятки.

— Співчуваю. Але зі мною тобі все одно не можна. Зачекай.

— Денисе, ми живемо разом два роки! Скільки можна чекати? За цей час уже можна зібрати стільки даних, що вистачить для великої радянської енциклопедії!

— Статистичних — так, — кивнув Ден, погоджуючись. — А ті, що потрібні нам — говорячи «нам», я маю на увазі зовсім не тебе, нагідко, а навпаки, правоохоронців, — так от, вони ніде не публікуються. Вони навіть не відшукуються — до них пробиваються, часто зі втратами, до них докопуються крізь численні шари шантажу, залякування, брехні. Це крихти, кожна з яких сама по собі важить не більше грама, а їх треба зібрати тонну. І не кажи мені про час, так, я бачу, що ти вже рота роззявила, і зрозуміло, що саме для цього. Для мене час — це не години та дні. Для мене і для моїх колег час — це ще одна зникла дитина, це зруйновані долі її батьків, це просто щохвилинне усвідомлення того, що ти чогось не встиг, десь не догледів, а в результаті — ще чиясь донька пройшла через пекло і загинула так, як твоя. Що ти не здатен захистити ані своїх, ані чужих дітей. Я… — Денис обірвав мову і втупився в підлогу, а коли знову звів на Дану очі, вони були порожніми.

— Зачекай, — повторив він. — У мене таке враження — до речі, не безпідставне, — що скоро нам доведеться ходити по так званих пристойних місцях. Отут ти мені й пригодишся. Звісно, якщо будеш слухатися мене і не завалиш усю справу, як із реєстрацією Мирка.

Дана не втрималася і фиркнула, пригадавши, як це відбувалося.

Миросю якраз виповнився рік. Документи Неждани Денис уже відновив за допомогою якихось друзів та зв’язків і був шокований, коли дізнався, що на малого немає жодних паперів.

— Чи ти сказилася? — гримнув він. — А до школи ти його як віддавати збираєшся? А в садок?

— Та коли це буде!

— Колись та буде, а подумати про це слід зараз. Мені знову доведеться тиснути… ну, взяти декого за вуха, але цю проблему ми вирішимо. Ти тільки скажи, на кого записати Мирка — на тебе чи на твою тітку?

— Що за питання? На тьотю Олену, звичайно. При чім тут я?

Денис, схожий зі своїми довгими худими ногами на елегантний циркуль, мовчки міряв кроками вітальню.

— Це важче, — нарешті промовив він. — Твоя тітка померла, а заяви від батька Мирося про визнання сина, як я розумію, немає. Значно легше, — тут Ден якось дивно глипнув на Дану, — якщо ми запишемо Любомира на тебе. І… на мене. Коли він виросте, ти все йому поясниш, і Мирко зможе змінити прізвище, та поки що… тобто я хотів би…

Неждана підійшла до Дениса і поцілувала його. Той розгублено заморгав очима.

— За що?

— За все. Тільки одне прохання — якщо це реально, нехай у метриці вкажуть справжній день його народження. Я не здатна вкрасти у нього ще й це.

— Я подумаю, що можна зробити, — коротко сказав Ден.

За тиждень він звідкілясь зателефонував Дані додому, звелів хапати паспорт — решта документів зі мною, додав він — і щодуху мчати до центрального РАГСу. Залу, де він на неї чекатиме, їй покажуть на вході.

Впевнена на всі сто, що наказ стосується й Мирося, Дана вбрала малого у все найновіше, впіймала таксі і з шиком підкотила до величезної будівлі «Бермудського трикутника». Цього дня пари не кільцювали, і чергова, котра у величезному порожньому вестибюлі виглядала самотньою, як мураха на футбольному полі, доволі люб’язно, хоча й збентежено розтлумачила Дані, куди їй підніматися і де саме та в який бік повертати. Причину збентеженості жіночки-вахтера Дана зрозуміла трохи згодом, коли захекана, схвильована від того, що Мирко, бодай на папері, стане її сином лише за кілька хвилин, вона влетіла до зали й побачила Дениса у вишуканому чорному костюмі, але з перекривленим лицем. Його погляд, де так і сновигали електричні іскри, не відривався від Мирося, наче Ден не міг втямити, що це таке. Реєстраторка, літня жінка з сивим, підсиненим волоссям, вбрана у важкий червоний оксамит, з усіх сил вчепилася за стола. Мирко, побачивши Дениса, радісно пискнув, і, повторюючи: «Ден, Ден», почав жваво вириватися з Даниних рук. Денис закрив очі, а жінка відірвала руки від стільниці, переворушила ними купу якихось папірців, теж зиркнула на малого, що вже шкандибав до «тата», і вібруючим від обурення голосом сказала:

— Я працюю в РАГСі тридцять років, а двадцять із них — реєструю немовлят. Я сама — мати трьох дітей, і в мене п’ятеро онуків. То ви хочете сказати мені, що цьому хлопчикові два місяці? Це що, син Кінг-Конга? Акселерат? Марсіанин?

— Вам я нічого не хотів казати, — Денис розплющив очі, і, нищівно елегантний, як розпорядник на похороні, глянув на жіночку з легким роздратуванням. Вкрадливість, що прозвучала в його голосі, налякала Дану більше, ніж котяча хода змальованих ним делікатних янголів. — Але оскільки ви вже влізли не у своє діло, то… Ви бачили довідку з пологового будинку?

— Так, але…

— Що у ній написано?

— Що ця пані, — реєстраторка тицьнула наманікюреним пальцем у Дану, — народила хлопчика шістдесят днів тому. Проте, я думаю…

— Я не пригадую, щоб цікавився вашою думкою, — перервав Ден. — Мені вона ні до чого. Чи всі наші папери оформлені належним чином?

— Свідоцтва про шлюб немає, — ухопилася тітонька за останню соломинку. Денис звів брови.

— Це мій син. Я визнаю його, про що складена й нотаріально завірена відповідна заява. Він матиме моє прізвище. У вас ще є запитання?

Реєстраторка зустріла сталевий погляд Дена і злякалася. Кінець кінцем, він має рацію, цей дивний чоловік. Не її це справа. Їй наказали зробити так, а не інакше, та й усе. Щось там крутиться біля СБУ — разом із цим денді. Ні, це точно не її клопіт.

— Я не чую — ще є питання?

— Ні.

Денис кивнув.

— Робіть, що маєте.

Коли все закінчилося, і вони вийшли з РАГСу на свіже повітря, Ден повернувся до Неждани і майже весело спитав:

— Ти нащо притягла сюди малого? Я ледь не впав, побачивши його в тебе на руках!

— Я думала, це обов’язково, — розгубилася Дана.

— Ні, не обов’язково, інакше я б тобі про це нагадав! І цілком очевидно, що ти не думала, перш ніж учудити це. Ти ледве все не зіпсувала! Просто диво, якими непрактичними стають математики, варто їм спуститися на грішну землю зі своїх наукових хмар! — Денис похитав головою. — Бракує слів! Двомісячне немовля, яке вже ходить і говорить! Дивно, як реєстраторка не викликала міліцію. Я на її місці викликав би.

Дана хихикнула.

— Ти її залякав.

— Краще ти мене бійся.

— Не можу. Я тебе надто для цього люблю, великий сірий вовче.

Той випадок Ден, не соромлячись, далі часто використовував, як щит, захищаючись од поновлених спроб Дани стати йому корисною. Утім, він, аби чимось її втішити, дозволив чіплятися до нього з дурними запитаннями на зразок: «А чому б вам усім не попередити громадськість?» — і вивчати ті дані, які мав у своєму розпорядженні. Тобто копії протоколів огляду місця подій, розшифровки стенограм допиту свідків, якщо тільки свідками можна було вважати розчавлених горем батьків, та інші подібні інформативні дрібнички, які насправді не давали корисної інформації, окрім імен, прізвищ та дат. І все-таки саме Дана висмикнула із цього клубка ту ниточку, яка врешті-решт і привела їх до першого успіху.

Глава 24

Здалеку той успіх жодним успіхом не виглядав. Він не скидався і на маленьку удачу, бо коли одного літнього ранку Дана спитала Дениса, чи не з’являлися у тих містах, де зникали діти, якісь підозрілі організації чи установи, а ще краще — одна й та сама організація, той лише гмикнув. Він саме додавав до своєї кави надісланий друзями ризький бальзам і говорив, дивлячись у чашку, щоб не передозувати:

— Ні. Ми це відразу перевірили. Крім того, ті дівчатка не мали ніякого стосунку до жодних установ, окрім школи чи дитсадка.

— А це й не потрібно. Тільки повний придурок…

— Дано!

— О, так, вибач за відсутність належної поваги до такого чудового монстра, як наш містер Ікс. Я й забула, що брудно пліткую в нього за спиною, а він не чує цього і не може захиститися.

— Річ не в цім, а в м’якості оцінки.

Дана засміялася.

— Отже, я хотіла сказати, що тільки імбецил здатен робити таке у своєму місті. Тут важливо, щоб той викрадач міг — чи могли, якщо їх кілька…

— А це напевно так…

— Як слід вивчити те місто, де вони зупинилися, заробити собі певну — і то неодмінно добру — репутацію, яка поставила б їх поза підозрою у будь-якому випадку, і…

— Стоп. Ти ж математик, Дано — мисли логічно. За яким принципом ми мали б обирати підозрілі організації? Що б це могло бути — церква, лікарня, офіс, банк? І що саме мусило б насторожити нас? Нирки на зберіганні у банківському сейфі? Пастор, що витягає з кірхи бездиханне дитяче тіло? Клерк, у якого з кишені замість ручки стирчить закривавлений скальпель? Що?

Дана й собі потягнулася до кавника.

— Ти сам казав, що тих дівчаток, котрих так і не знайшли, швидше за все, перевезли на Захід, де їх, ще живих, внесли до бази даних чорного ринку органів, як печінки і серця, придатні для трансплантації. Водночас ти стверджував, що порнофільми знімалися нашвидкуруч, але в тій країні, де сталося зникнення. Було таке?

— Було, — Денис відставив пляшку. — І що?

— Нічого. Просто мені здалося, що має бути іноземна фірма чи організація — або кілька організацій, хоч це набагато складніше, — яка має напівофіційні канали переправляння дітей за кордон і активно їх використовує.

Ден відкинувся на спинку стільця — він не визнавав табуретів навіть на кухні, і через ці «панські витребеньки» постійно воював із Тамарою, котра з часом стала не лише нянькою, а ще й кухаркою, економкою і просто грозою дому.

— Прошу пояснень.

Дана ледь стримала тріумфальну посмішку — якщо Денис промовляв цю фразу, це означало лиш одне: він почув те, що його справді зацікавило.

— Одну хвилинку, — вона ковтнула кави і примружилась від насолоди — жилами просто розтікалася рідка енергія. Дана почувалася виснаженою — далася взнаки безсонна ніч та екзаменаційний ранок, але тепер, коли все позаду, і про осоружну іноземну мову можна забути на цілий рік, не гріх і розслабитися. От забивають же голови програмістам усілякими дурницями, а Ден підспівує: «Учись, нагідко, колись поїдеш до Британії, а там ніхто й слухати не буде твоєї солов’їної. Англійська — мова міжнародна, ти мусиш її знати!» — Якщо нашим злодіям треба доправити викрадених дівчаток до місця призначення живими, то значно простіше, а головне, безпечніше, робити це з офіційними документами — наприклад, із паперами про всиновлення.

— Не піде. Ця версія вже також відпрацьована, крім того, ти не уявляєш, наскільки це складно — усиновити одну дитину, а замість неї вивезти іншу.

— О, Дене, ну, не мені ж тобі розповідати, які дива творять чарівні зелені купюри. Уяви собі ситуацію: живе собі в дитбудинку чи в інтернаті геть хворе дитя. Сирота, без жодної надії на одужання та перспективи на всиновлення. У нас нині тисячі здорових малюків нікому не потрібні… І тут, як у казці, з’являється добрий дядя чи тьотя, випромінюючи багатство та добрі наміри. Запідозрити цього достойника в тому, що в нього корисливі цілі — це просто смішно. Які? Хвора дитина, серйозно хвора, не може бути донором, а в дев’яти випадках із десяти там справді все чисто. Тому документи оформлюються максимально швидко, доки благодійник не передумав, а далі — справа техніки. Послухайся мене, дай запит і дізнайся, чи не знаходили часом дитячі трупи — до речі, не обов’язково дівчаток, хлопчики теж підійдуть — дата смерті яких збігається з датою зникнення дітей — плюс-мінус кілька днів.

— Гаразд. Але Латвія — маленька країна, у ній жителів, як у Києві, і якби за три роки там було видано шість дозволів на всиновлення — а сталося це, не забувай, ще за Союзу, то вже в Москві події відбувалися після розвалу СРСР, — я про це знав би. На це звернули б увагу.

— Навіщо шість, Денисе? Твоя Віола, ще дві дівчинки, чиї тіла ви знайшли — які на них документи? Три, Дене, три дозволи за три роки — не надто багато. І я тебе дуже прошу, стосовно тих іноземних представництв, про які я казала, теж уточни. Заради мене.

— І заради Ніки?

Дана помовчала, пригадуючи, як за кілька днів після того, коли вона побачила ту злощасну касету, Денис приніс їй копію досьє на Домініку Шеремет. Там було все, що могли зібрати правоохоронці, включно з тим, чому малу назвали Нікою, але не було головного — відповіді на питання, хто викрав дівчинку. Домініку так і не знайшли, а Дана, хоч і здогадувалася, звідки Ден знає, що сестра Любка мертва, нічого не хотіла питати. На досьє Ніки був жовтий трикутник — Денис сказав, що ним Інтерпол позначає зниклих дітей.

Ще за два тижні Дана якогось дідька поперлася на творчий вечір Любомира. Поет не презентував нічого нового, але спраглі шанувальники, і особливо шанувальниці, яких лишилося хоч і небагато, зате впертих, усе ж воліли бачити та чути свого кумира. Зустріч відбувалася у крихітному залі Будинку актора, що був забитий ущерть. Дана прийшла заздалегідь, зручно вмостилася на м’якому стільці якнайдалі від сцени, з таким розрахунком, щоб вона Любка бачила, а він її ні. Вечір розтягнувся на дві години, на сцені, окрім Шеремета, був ще й патлатий ведучий, занадто вільна манера якого триматися та говорити більше пасувала б до підліткової дискотеки. В один із моментів, коли Любомира вже й видно не було за неймовірного розміру букетами квітів, ведучий вигукнув:

— Пані та панянки, а я знаю, де живе Шеремет. Адресу можна отримати в моєму номері, у готелі «Столиця», а звідти потім рушати до поета… якщо сили залишаться.

— Та до мене ніхто не прийде, — ледь не шаркаючи ніжкою, промовив Любко. Дана проковтнула смішок — що ж, вочевидь, не одна вона виявилася такою чутливою до його… як там писалося у «Пан плюс Пані»? — потужних еротичних імпульсів. Поруч із нею дівчата з палаючими очицями тільки що з трусів не вискакували, а вже ревіння стояло, мов на лігвищі морських котиків. Несподівано біля її вуха прозвучало холодне:

— Вам це здається смішним?

Дана повернулася до своєї сусідки, і саме в цю мить, у перерві між віршами, дали повне світло. Наглі вогняні пасма — хоч як їх причісуй, хоч як ховай у гущі решти поки що золотавого волосся, а вони розповзаються по твоїй безпорадній шевелюрі — спалахнули в ньому так, що сусідка аж примружилася.

— Ціна слави, — сказала Дана недбало.

Дівчина, гарненька брюнетка з блакитними очима, ледь не загарчала у відповідь:

— Слави? Якої? Жодного рядка відтоді, як… — тут вона затнулася, але тепер вже Дана дивилася на неї з цікавістю. Ця лялечка теж знає, що в Любомира зникла сестра. Це може бути його подруга, або… Тут світло знову приглушили, і зауважити, чи є на правій руці у незнайомки шлюбна обручка, Дана не встигла. Однак вона не чула, щоб Любко одружився. Ден сказав би їй. Отже, подруга. Цікаво, чому ненависть засліплює не гірше софітів, і як узагалі можна ненавидіти абсолютно незнайому жінку?

Ненависть — або продовження любові, або її джерело, сказав колись Денис.

Любомир читав свої старі поезії, і то був знайомий голос, коханий голос, і знову була оксамитово-срібляста магія, що оповивала її, впокорювала, і… кому потрібна була ця її покора? Любку? У нього таких слухняних на два гареми набереться, повноцінні та укомплектовані згідно зі штатним розкладом. Ще комусь? Та проблема в тому, що їй не потрібен ніхто інший. Дана залишила залу, не дочекавшись кінця вечора, а повернувшись додому, заявила Денові, що хоче помститися за Ніку, як він — за Віолу. Той задумливо кивнув.

— Я тебе розумію.

— І підтримуєш? — про всяк випадок спитала вона, впевнена на сто відсотків у позитивній відповіді, проте, на свій подив, почула:

— Ні. Моє життя минуло, Дано. Моє зґвалтоване, скалічене безсмертя відлетіло у вічність. Я не живу, а існую заради єдиної цілі. Це навіть не відплата, як така, а бажання зупинити їх. Усіх до єдиного і назавжди. А ось ти… ти збираєшся будувати своє майбутнє на ненависті та помсті. Я не можу підтримати тебе, однак і відраджувати не маю права.

— То ми — команда?

Ден засміявся.

— Уже давно. Хіба ти не помітила?

Тому зараз на це його коротке запитання вона могла лиш кивнути, закусивши нижню губку, як робила завжди, щойно мова заходила про Любка Шеремета або чогось чи когось, із ним пов’язаного.

— Так, — озвалася вона по хвилі, переконавшись, що голос повернувся до неї. — Я більше нічим не можу йому допомогти, і вже не хочу, щоб він знав правду. Я хочу знати правду сама. Я мушу її знати.

Ден зітхнув, відсунув чашку з недопитою кавою, налив собі у чарку ризького бальзаму, перехилив її з одного маху — в Дани очі разом із лінзами, які вона вже давно носила замість окулярів, од здивування ледве не вилізли з орбіт — і промовив.

— Зроблю все, що в моїх силах.

Сил у позаштатного співробітника, а по суті, нишпорки-інформатора латвійського бюро Інтерполу, може, було й небагато, зате впертості та наполегливості — хоч гуртом торгуй. За три місяці, якраз на зворушливо тепле бабине літо, Денис отримав дані з усіх країн, де фіксувалися подібні злочини, окрім Росії — там були якісь проблеми з паперами, їх обіцяли надіслати пізніше. Ось тут і виявилося, що в Латвії справді було знайдено два трупи, вірніше, кажучи мовою протоколу, дитячі останки, ідентифікувати які не вдалося. Одне тіло знайшли в Лієпаї, за три дні до зникнення Рити Амтманте, інше — в Юрмалі, за тиждень до викрадення Марти Індулайте. Саме в цих містах діти не зникали, тож не дивно, що ніхто не сприйняв знайдені останки, як пекельне передвістя резонансних викрадень у столиці. Зате саме в Ризі справді були оформлені два усиновлення, себто удочеріння, дівчаток із дитячим церебральним паралічем. Одну дитинку буцімто вивезло до Канади респектабельне подружжя через п’ять днів після зникнення Марти, а другу забрали до США молоді, перспективні, але, на жаль, безплідні батьки, коли минуло десять днів із часу викрадення Рити.

— Поглянь, як просто, — сказала Дана з гіркотою. — Спершу вони оформлюють усі папери, а оскільки процес цей усе ж не одноденний, знайомляться з дітьми, гуляють із ними, мабуть, іграшки їм приносять… Та ще не встигає просохнути чорнило на свідоцтві про всиновлення, як тих нещасних убивають. Живу «скарбничку» органів, скоріше всього, обирають навмання — аби була на вигляд здорова і зовні гарненька. Знімають порно, вантажать дівчинку в літак — навряд чи в когось виникне запитання, чого вона бліда, змучена і не рухається — з таким-то діагнозом! — і все! За океан… Я дивуюся, як взагалі ті діти виживають — я не фахівець з медицини, але ж вони, оті бугаї, дівчинку просто навпіл розірвати можуть.

— А не всі й виживають, — похмуро визнав Ден. — Оті, чиї тіла знаходять, помирають саме від внутрішніх травм, це вже потім на них тренуються хірурги. Це наймолодші, ті, котрим по п’ять рочків… Старші здебільшого виживають, бо є ще один нюанс, про який я тобі не скажу. Інакше ти ніколи не наважишся розпочати статеве життя.

— З чого ти взяв, що я його досі не почала?

— Серце сказало мені, — пафосно мовив Денис, склавши губи трубочкою. — І голодний вираз твоїх очей, з яким ти зиркаєш на першого-ліпшого мужика.

— Що за… — обурено почала Дана, та замовкла, впіймавши диявольські смішинки в блакитній глибині Денових зіниць. — Ти нестерпний.

— Я реаліст. Ти вже доросла жінка, моя люба, і те, що ти ігноруєш свої бажання, цілком природні, до речі, ще не означає, що їх у тебе геть немає.

— Про мене та мої бажання — потім. Давай-но до справи. Тепер Естонія. Що маємо там?

— Практично те саме, тільки упродовж місяця замість трьох років.

— Яка оперативність!

— Отож. Три зникнення, один знайдений труп, цілий, і два дозволи на всиновлення, видані, щоправда, за місяць до реєстрації першого випадку зникнення дітей.

— Грузія?

— Там саме тривала війна. Дані є лише про викрадення. Тіл не знайшли. Дозволів не видавали.

— А ви впевнені, що це один і той же випадок? Себто, що це не інше викрадення?

— Цілком. Одну зі зниклих дівчаток потім бачили на касеті.

— Ти ніби казав, що всі дівчатка, зняті в порно — біляві.

— Уяви собі, такі й у Грузії трапляються.

— Звідки?

— Довга історія. Просто повір мені на слово.

— Гаразд, — Дана кивнула своїм думкам. — А ті випадки… викрадення… вони теж сталися в столиці? У Тбілісі?

— Ні. В Батумі.

— Там є аеропорт?

— Є.

— Гаразд. Тепер що — Вірменія?

— Еге ж. Ти не повіриш, але й там теж у цей час була війна. Чи, як це іменується, збройний конфлікт із Азербайджаном.

— Маячня якась, — Дана підвелася зі старого дивану і з кутка в куток перетнула вітальню. Пелена її зеленої, вишуканої домашньої сукні майже торкалася підлоги. Денис одягав Дану, як лялечку, стверджуючи, що це приносить йому естетичне задоволення. Неждана у відповідь називала його естетом-збоченцем. — Хоч як війну наречи, результат один. Що з дітьми?

— Те саме, що й у Грузії. Три викрадення, жодного тіла, місце дії — Єреван. Даних про всиновлення немає, що дуже легко пояснити.

— Справді? І як?

— Одним словом. Біженці.

Дана зупинилася, помовчала, перетравлюючи інформацію, потім знову сіла на диван перед журнальним столиком, де в чудернацькому пасьянсі були розкладені фото викрадених дівчаток, протоколи, що містили дати зникнення, заяви батьків та свідчення очевидців — такі нечисленні й коротенькі, що слово «свідчення» щодо них здавалося незаслуженим титулом.

— Гаразд, а Білорусь? Що там?

— Там багатше полотно. Так само троє дівчаток, зникли протягом місяця, але за два місяці до цього зникнення дві подружні пари — одна з Мексики, інша з Бразилії — подавали прохання на всиновлення двох дівчаток, хворих на церебральний параліч. Їм відмовили.

— Он як? А чому?

— Та Бог його знає, Дано. Чомусь. І одну дівчинку… Її тіло знайшли в лісі, випадково — бо Білорусь багата на ліси, там третина країни ними вкрита. Думаю, дві інші теж у якомусь лісі поховані, тільки їх не знайшли. І, гадаю, вже не знайдуть.

— А потім Україна?

— Так. Тутешня ситуація тобі відома. У дев’яносто третьому році п’ять випадків, знайдено два тіла. Дозволи на всиновлення видано також двом іноземним парам, знову з Мексики… цікаво. Трупів, які можна було б ідентифікувати, як отих всиновлених хворих дітей, не знайдено, однак це ще нічого не означає. У нас річок і озер безліч, камінь на шию і — все. Ти чого смієшся?

— Бо ти говориш, Дене, як кілер-патріот. «У нас річок багато». Відколи Україна стала для тебе батьківщиною?

— Відтоді, як я тут навчався, а ти ще й на світ не народилася, руда болячко. Наступний рік — тиша. Жодного злочину ані тут, ані в інших країнах так званого СНД.

— Чому «так званого», Дене?

— Ця розмова не на часі. Йдемо далі. Дев’яносто п’ятий рік. У Києві два зникнення, п’ять прохань про усиновлення того штибу, які нас цікавлять, із них чотири — задоволені, і знову тиша. Початок цього року, власне, березень. Одне викрадення і один знайдений за два тижні до нього труп. Так званий «підсніжник». До речі, то був хлопчик. Хоча знаєш, я тут подумав — видати семирічну дівчинку за хлопчика, власне, не так уже й важко. Хіба що риси обличчя були б дуже ніжними, а так… На цьому поки що все. Але вони тут, люба. Чує моя печінка. Тут їхнє кубло — не знаю, чому. Чи в Україні живе замовник — а цілком очевидно, що, всі ті касети з писаними мов під кальку «сюжетами» відбивають хворі фантазії одного й того самого вилупка, це вже потім копії штовхають по знайомству своїм людям, — чи організатор та виконавець, чи всі вони гуртом, але щось тут є!

— А режисерська робота? Я хочу сказати…

— Ні. Аматорське відео. Таке б і ти зняла.

— Це тому зображення стрибало? Ну, на тій касеті… у того, хто знімав, тремтіли руки від огиди?

— Дівчинко, отямся. Від якої огиди?! Та нормальна істота, у якої хоч щось залишилося людське в душі, побачивши таке, що зробила б? Забила б те падло, що дитя на себе нанизувало, та й по всьому! Чи той хрінів режисер думав, що його запрошують у дитсадок карнавал знімати? Від збудження у нього руки ходором ходили!

Дана каркнула щось нерозбірливе і знову втупилась у розкидані на столі документи.

— Дене, а як ти гадаєш, чим пояснюється таке довге затишшя? Цілий дев’яносто четвертий рік, і вже півроку нинішнього нічого не чути… Не те, щоб я нарікала, але все ж… чому?

— Таке запитуєш. Знав би прикуп — жив би в Сочі… Може, парламентські вибори разом із президентськими відволікали.

— Авжеж, а цього року — прийняття Конституції, так? Не сміши мене. Ти дізнався щось стосовно тих іноземних організацій, про які я говорила?

— Не все зразу, Неждано.

Дана підняла личко від паперів, і Ден жахнувся — воно було не просто змученим та блідим, ні, воно здавалося геть прозорим, як кришталь, негусто забарвлений молоком, і якимось замкненим від світу, неживим. Наче у тих нявок, за якими полюють чугайстри. Величезні зелені очі випромінювали відчай.

— Як люди можуть робити таке? Ґвалтувати, вбивати дітей, розбирати їх на запчастини?! Я не можу цього втямити, Дене. Я просто не витримую. Чи бачить це Бог, і чому він мовчить?

— Я — не Бог, — відказав Денис, — і прямого зв’язку з ним не маю.

Глава 25

Сава з’явився в їхньому домі якраз перед днем народження Дани — такий собі двометровий сорокарічний подарунок, чорнявий, вайлуватий, як ведмідь, із несподівано пронизливим поглядом зеленкувато-карих очей. Денис зі своїми білими кучерями та уламками зимового неба в очницях виглядав поруч із ним, як срібна голка біля долота. Поява Сави загнала сто кілограмів живої Тамариної ваги в глухий кут. Вже давно підвищена у статусі від няньки до економки, Тома щиро вважала Дениса і Дану парою, тільки не розписаною, і постійно чіплялася до них разом і поодинці з пропозицією «піти та зареєструватися». Ден реготав і повторював: «Тільки з тобою, люба Тамаро, нащо мені зелені дівчиська?» — а Неждана просто відмовчувалася.

— Не розумію я вас, — сказала якось Тома Дані. — Стільки років разом, дитину прижили, ну чим вам той штамп у паспорті завадить?

— Не люблю розводити бруд, навіть на папері, — відповіла та. Економка, мабуть, зрозуміла це як побажання не пхати носа в чуже просо, однак не образилася.

— Ви в гріху живете, — зайшла вона з іншого боку. — Без Божого благословення.

Тамара була віруючою, тому Дана стримала палке бажання повідати, куди саме Бог може запхати своє благословення, якщо вже шкодує його для тих нещасних безневинних дітей, і обійняла економку.

— Не хвилюйся. Він мене не вижене.

— Ну, та певно! Ти ж на тридцять років від нього молодша! Але, — тут Тома трохи відсторонилась, щоб зазирнути Дані у вічі, — він тебе хоч задовольняє?

— Більше ніж.

— А спите нарізно чому?

— Бо він хропить. Сильно.

— Це ж треба. А з вигляду такий делікатний.

«Делікатний. Тонкий. Як небезпечне лезо. Один необережний рух — і ти стікаєш кров’ю, а болю майже не відчуваєш».

— Так. Він такий.

І ось похмурого листопадового ранку, коли дощило, і цей холодний дощ відгонив роздушеними черв’яками та втраченими надіями, перед Тамарою постала особа чоловічої статі, в бік якої адресувався змах вузької руки Дена:

— Це мій добрий друг, Сава Страдій. Він трохи поживе у нас.

— Йому що, більше ніде жити? — підозріло спитала Тома. Денис дивився на неї мовчки, з широкою усмішкою, аж доти, доки вона не знітилася і не пробурмотіла:

— Вибачте, — і, вже звертаючись до Сави, додала. — Ласкаво просимо.

Як мало інколи значать слова!

Тамара незлюбила Страдія з першого погляду. Просто духу його не зносила, хоча пояснити причину своєї неприязні не могла. Ден удавав, що нічого не помічав, а може, не вдавав, а справді пурхав у хмарах свого непростого щастя. Він ніколи й нічим не виказав того, ким є насправді для нього Сава — навіть не змінив солому на дверях у своїй кімнаті. Щоправда, спальня Страдія зачинялася як слід.

У Денисові не було нічого від тих картинних «педиків», що в незліченній кількості заполонили телеекрани; він і пальцем не торкався Сави на очах у своїх жінок, і Дана була впевнена, що Ден радше помре, аніж прилюдно назве коханця «солоденьким», та вона, на відміну від Томи, чудово розуміла, як саме Сава тут живе. І це її чомусь непокоїло. Дана чи не вперше в житті не хотіла аналізувати, звідки взялися ці дивні, неприємні емоції. Ні-ні, їй не гидко, думала вона, тиняючись будинком, мов ображена святою водою примара, і прислухаючись до звуків, таких знайомих і звичних — ось Мирось репетує, не бажаючи їсти кашу, а густий басок Тамари дорікає йому: «Що ж ти за козак? Усі козаки куліш їли!», ось у вітальні працює телевізор — Сава завжди дивиться вечірні новини, а нагорі, у кабінеті, засів Денис, і звідти — жодного шурхоту. Їй просто не по собі. Саме так. Не по собі. Виразне відчуття дискомфорту, на яке вона не має жодного права — адже зрештою її ніхто звідси не жене.

Те, що почуття, відчуття та інші емоційні стани ще ніколи нікого не питали про якісь права, Дана дізналася дуже швидко й досить-таки болісно — вона зірвалася. Вже після свого дня народження, подарунком у який для неї стали «нові очі» — Денис оплатив їй лазерну корекцію зору. Спочатку він довго вибирав клініку, потім, ще довше, доброго лікаря. Зрештою все пройшло вдало, і якість Даниного зору стала просто неймовірною — неможливо порівняти з жодними лінзами, не кажучи вже про окуляри. Та, незважаючи на це, Дана ходила сумна, із виразно депресивним настроєм. У голову лізли всілякі дурниці. Причину занепадницького стану вона вбачала в тому, що потрібні їй папери збирали повільно, дані надходили нерегулярно, і, вочевидь, ніким не фільтрувалися, бо радісні колеги, як слідом за Деном почала й вона називати фараонів усіх країн, чи то від надлишку ентузіазму, чи просто, щоб від них скоріше відчепилися, почали надсилати буквально все, що під руку потрапляло. Дана не сумнівалася, що вони б і її послали, якби знали про її існування, проте все одно дратувалася, перебираючи копії реєстраційних свідоцтв на молочні, ковбасні, кондитерські, деревообробні, швейні, фармацевтичні та інші підприємства із закордонними інвестиціями або зі стовідсотковим іноземним капіталом. Це було не зовсім те, що її цікавило. Зовсім не те. Але яка на те рада?

Справжня причина Даниної депресії лежала у двох площинах. Першою слугував той прикрий, але незаперечний факт, що передача «У світі рим» наказала довго жити, і схоже було, що найближчим часом вона не воскресне ані на «Промені», ані на будь-якому іншому радіо. Подейкували, що Любомир подався редактором до якогось журналу, але до якого — ніхто не знав. Друга площина, яку Дана відчувала швидше інтуїтивно, стосувалася безпосередньо Сави. Дана боялася зізнатися собі в цьому, бо не хотіла бути поганою, але вона ненавиділа Страдія не менше, ніж Тамара.

Згодом Дана, хоч як намагалася, не могла добре пригадати, з чого почався той фатальний день, коли вона ледь не втратила Дениса. Пам’ятала лишень, що були вони у вітальні, Ден сортував випрану постільну білизну, а вона сиділа на дивані й гортала конспект із основ програмування. Чи якоїсь миті Денис невдало пожартував на тему її кохання до Любка, чи зронив ще щось у своєму блискучому двозначному стилі, та тільки Дану, що називається, понесло. Вона спалахнула, як сухий сніп від іскри, і несподівано навіть для самої себе розродилася довгим спічем, у якому виказала все, що вона думає про сексуальну орієнтацію Дена та присутність у їхньому домі Сави, під кінець обізвавши того підтоптаним Ромео. Денис вислухав це зовні спокійно і сказав:

— Ну по-перше, цей дім — мій, а не наш, дівчинко. А, по-друге, до твого відома, Ромео — так називають активних геїв.

— А як називають пасивних? — Неждана й сама усвідомила, що зайшла надто далеко, та зупинитися виявилося важко: вона ніби летіла на санчатах із високої гірки, і вітер так свистів у вухах, що Дана не чула навіть себе.

— А тобі навіщо? Впевнена, що пасивний — я, і хочеш принизити мене?

Дані стало соромно, бо саме цього вона й хотіла.

— Вибач.

— Не треба перепрошувати, — сказав Ден, повернувшись до неї, і вона аж охнула, помітивши, як він змінився на виду. — Людство в усі часи принижувало тих, хто мав зухвалість хоч чимось вирізнятися із загальної сірої маси. Навіть якщо білі ворони робили це мимоволі. Тобто особливо, якщо мимоволі. До свідомих іноді прилипало визначення «оригінал», але іншим так не щастило. Дражнили рудих, — Ден усміхнувся, — короткозорих, заїк… А тут така безпрограшна справа — встрянути в ту делікатну, інтимну сферу, в яку нібито й втручатися не можна, але ж хочеться, до сверблячки в носі! Ледь не кожен переконаний, що має право вирішувати, кого іншим любити, а кого ні, і вважає — зауваж, щиро вважає! — що народився зі спадковим правом тримати свічку всім, кому побажає. Як же так, думає який-небудь гомофоб, я люблю жінок, а хтось — чоловіків! Ату когось — того, інакшого! Ату! І хоча насправді такий тип людей не здатен кохати, а вміє тільки злягатися, це справи не рятує! Головне, що совість цих діячів чиста — нацькувавши на неправильного ближнього всіх, кого тільки можна, вони відчувають себе щонайменше рятівниками людства. Це ж свята справа, сам Бог велів! Он і в Біблії поміж інших, противних Господу, названі мужоложці. Добре, — тут Денис знову посміхнувся, — що не руді. Хоча про вас, іржавих, кажуть, що ви відьми, і що такий колір волосся — це ознака виродження.

— Як ти мене назвав?

— Іржава. А що таке? Не сподобалося? Я це визначення щойно придумав — правда, влучне і дотепне? Чи ні? Чому ти мовчиш, Дано? Як узагалі називають рудих? А невдячних як? Може, скажеш? Я привів тебе в дім, який ти вже «нашим» назвала, дав тобі дах над головою, і що? Як ти мені відплатила?

— Ти хочеш дяки?

— Я хочу поваги! Я тебе донькою вважав, гори готовий був для тебе звернути! Хто ти така, щоб судити мене?! Ти, нещасна…

Денис осікся. Вони вирячилися одне на одного, збуджені та злі. На очах у Дани забриніли сердиті сльози, а в зіницях Дена, чи не вперше з часу їхнього знайомства, розтанув крижаний щит. Тепер там плюскотів нічим не скаламучений, чистий біль. Пауза затягувалася.

— Приблуда, — безжально обірвала його Дана голосом, рипучим, як новенькі калоші. — Чому ти замовк? Говори, ну?! Дворняжка.

Ден безсило опустив руки.

— Ідіотка, — зовсім тихо сказав він, але Дана почула. Вона півжиття віддала б, аби взяти назад якщо не всі свої слова, то дев’ять десятих точно. Хотіла промовити щось утішне чи бодай зробити якийсь доречний жест, але Ден уже відвернувся до купи різнокольорових сорочок. І здригнулася, коли від дверей пролунало:

— Пані Дано, можна вас на хвилинку?

На порозі маячив Сава Страдій. Як довго він там стояв і чи багато встиг почути, Дана не знала. У чорній шкіряній куртці та грубих, схожих на армійські, черевиках, він переминався з ноги на ногу і термосив фетрового капелюха у великих, як заступи, руках. І знову Дана з несподіваним спалахом люті подумала, ну що знайшов Ден у цьому незграбі? Та він і одягатися як слід не вміє! Шкірянка і капелюх, який носять лише під пальто!

— Я поки що панна, — холодно відрізала Дана, не рухаючись із місця. У відповідь Сава скорчив жалібну гримаску.

— Я вас дуже прошу. Знали б ви, що я від нього, — він кивнув у бік Дена, — вислухав, доки не навчився бодай «пані» вживати.

— Не «пані», а звертання, — озвався Денис зі свого кутка.

— Ну, так. Ось бачите! То можна… на пару фраз?

Вони вийшли на кухню, сіли за новенький стіл, і Сава, поклавши на стільницю вже геть деформований капелюх, так на нього вирячився, ніби це були субтитри фільму, мовою оригіналу якого він не володів. Дана сплела пальці в замок і чекала.

— Дарма ви з ним так, — промовив нарешті Сава. — Він на це не заслужив.

Від простої правди цих слів Дана почала закипати, як чайник.

— Я не збираюся вислуховувати ваші зауваження…

— Та ні, дитино, ти вислухаєш мене, — де й поділася його вдавана ввічливість. — Усе, що я скажу, і дуже уважно. Ти, звісно, думаєш, що страшенно доросла у свої дев’ятнадцять, уже все бачила, і сам чорт тобі не брат. Але ти помиляєшся. Так, у тебе було важке життя, я знаю, Ден розповідав мені й про твою тітку, і про матір, і про того вилупка, що її вбив, і це означає, що ти таки нюхала смаленого вовка, але він… він жив у смаленій вовчій зграї. Я все чув, що ти йому сказала. Ти вдарила його у найуразливіше місце. Ден і досі вважає себе неправильним, виродком, збоченцем — ти, мабуть, знаєш, як багато таких визначень… Я — ні. Я проста людина, народився і виріс там, де нас, таких бракованих, за визначенням бути не може — в селі. Теж дуже страждав, коли зрозумів, що байдужий до дівчат, але я швидше змирився. Я такий, який є, і я не дитячий конструктор, щоби зламати хатинку і скласти наново підйомний кран. Нічого не вийде.

— А я й не…

— Так. Ти переконана, що наш зв’язок — протиприродний, і робиш усе, щоб розбити його. Але нас уже не змінити. Ні, ти, звісно, маєш право захищати свої погляди. Можеш упіймати на вулиці негра й докоряти йому, що він чорний, або соромити китайця за розріз його очей. Ти можеш навіть досягти свого — мурин відбілить шкіру, як Майкл Джексон, а китаєць піде на пластичну операцію. Та чи зробить це їх щасливими? І взагалі, чому вони мають бути щасливі, лише відповідаючи твоєму уявленню про те, що правильно, а що ні? Хто ти така, щоби це вирішувати? Штатний Божий уніфікатор? Ти подумала про те, що вони мають своє бачення щастя?

— Ні.

Сава затнувся від подиву — такої швидкої капітуляції він не чекав.

— Добре, що ти це визнаєш. Ти не любиш мене, Дано. Я виджу. І Тамара не любить. Просто у вас різні причини нелюбові. Вона сердиться, що я не звертаю на неї уваги…

— Уваги?

— Так, їй же лише сорок років, чи тридцять дев’ять… моя ровесниця. А я не можу їй нічого пояснити. Вона тоді точно звідси втече, і що буде з вами? З Мирком? Ця жінка — добрий дух цього дому.

Дана згадала габарити Томи.

— Нічого собі дух…

Сава всміхнувся.

— Гарної людини треба якнайбільше. Але я не про це. Невже ти не розумієш, Дано, що для Дениса ти — все?! Його донька, що повернулася з польоту, його творіння, улюблена учениця, його життя, врешті-решт? Та він десяток таких, як я, гуртом звідси викине, навіть не замислившись, добре це чи зле, а за тебе… заради тебе… Ти знаєш, що він мені сказав, коли запросив жити з ним?

— Звідки?

— Ну, так, звичайно. Він заявив: «Образиш Дану чи Мирося хоч одним словом — відразу забираєшся геть!»

— Я вам не вірю. Він… е… кохає вас.

— Не знаю. Я не впевнений. Так, він добре до мене ставиться, я не скаржуся, але такі високі почуття? Скажімо краще так — я йому потрібний. Але ти… ти просто ревнуєш його.

— Що?!

— Ні, не як жінка — так, як буває, коли дитина з усіх сил дістає тата, що привів у дім нову дружину і почав приділяти доньці менше уваги. Найчастіше то тільки здається, що менше, однак це не заважає дітям доводити татусів до сказу.

— У мене немає тата.

Сава поглянув на неї з жалем.

— Ти так нічого й не втямила? Він був у тебе. Був. А ти втоптала його серце в багно.

«Був — це минулий час. Чому їй раптом стало так зимно?»

— Саво, — повільно, як першокласник, що вимовляє кожну букву в незнайомім слові, проказала вона, — ти можеш зробити мені ласку? Піди у вітальню і затримай там Дена на кілька хвилин. Я зараз теж підійду.

— Гаразд, — він анітрохи не здивувався, кивнув величезною ведмежою довбешкою і вийшов, рухаючись із грацією, якої вона за ним раніше не помічала. Симпатичний чоловік, що переймається своїми сердечними справами. Мабуть, він має рацію, і сам прив’язався до Дениса значно сильніше, ніж Ден — до нього. Боже, яка ж вона свиня!

Вони розмовляли, коли Дана увійшла — стояли на тлі запнутого вікна, і профіль Дена, бездоганний у своїй суворості, як на старовинній монеті, закарбувався відтоді в її серці. Сава гаряче щось доводив Денису, а той слухав, трішки нахиливши голову, і біляві локони падали йому на плече. Янгол, знову подумала Дана, дивлячись на свого рятівника, невимовно гарний і сумний. Скинутий з небес лише за те, що зовсім не схожий на інших солдатів янгольського війська. Вони обернулися на її кроки, і це все, що вони встигли зробити перед тим, як Дана опустилася на коліна.

— Я прошу пробачення у тебе, Дене. Я прошу пробачення у вас обох.

Денис плакав, коли піднімав її. В очах у Сави теж стояли сльози.

Глава 26

На українську філію благодійного фонду «Усі ми — діти Божі» вони вийшли, хоч як дивно, завдяки нетямущості російських колег. Тобто, по суті, випадково — Дана ненавиділа саме це поняття, бо воно вилізало з її системи координат, але поняттю було начхати. Немає нічого більш закономірного, ніж сліпий випадок, часто повторював Ден. І доки росіяни, плутаючись у паперах, неквапом збирали дані для «молодших братів» — визначення, що завжди викликало в Дена холодну лють, а в Дани — єхидство на зразок: «Ну хто б говорив!» — з’ясувалося, що десь за рік до зникнення дівчаток у Москві зареєструвався «якийсь філіал якоїсь фундації», як сказав Денису майор російського бюро Інтерполу в телефонній розмові — Ден увімкнув селектор, щоб Неждана все чула. Найцікавіше почалося, коли вперше на її пам’яті Денис заговорив російською. Це був атракціон. Ден тягнув голосні так довго, що вони врешті-решт застрягали між зубами, і навіщось постійно міняв парні приголосні, від чого «добрий день» у нього звучало як «топритень», а замість «давайте» виходило щось на зразок «тафайте». Ще з часів свого студентства він чудово вивчив українську мову, а повернувшись до Києва і переконавшись, що тут, як і колись, всюди панує російська, анітрохи не знітився. Ден і далі вважав, що незнання рідної мови — це ганьба і проблема українців, і аж ніяк не його, а хабарі, які він розпихував потрібним людям зі спритністю знаного ілюзіоніста, суттєво поліпшували взаєморозуміння між ним і тубільцями, як він називав тутешніх. Дана якось спробувала обуритися.

— Чому це ми тубільці?

— Бо прийшов великий білий хазяїн, навернув вас у свою віру… мордою в багно навернув, я б сказав… і ви ще шістдесят років тому їли з голодухи власних дітей, але й не думали протестувати, а зараз голосуєте за тих, хто змушував вас це робити. Ви все втратили. Свою культуру, прадавню мову, літературу подарували «старшому братові», християнську віру отримали відшліфованою до невпізнання, як не перетравленою, з Москви, і міцно тішитесь, що ви — холуї. Так що, мабуть, твоя правда. Ви не тубільці. Ви яничари.

Денис розмовляв українською всюди, навіть у тих жахливих барлогах, де вони часом бували разом — утім, у дуже жахливі він Дану не водив. Одного разу вона поцікавилася, чи не боїться він, що його там запам’ятають — за мовною ознакою.

— Ні, не боюся. Більше того, на це вся моя надія, — загадково відповів Ден. Дана не мала жодного сумніву, що і з цим бундючним москалем Денис говорив би українською, якби мав час не лише перетворювати літери в слова, а ще й сваритися з Москвою. Крізь ледь уловимий тріск на лінії москвич упевнено заявив:

— Цей фонд, він усюди реєструється. По всьому світу, тільки під різними назвами. Ну, це типу філій з правами автономії. Там усе чисто, але ви так наполягали, що я вирішив згадати про нього. Вони справді допомагають дітям, і на вашому місці я б їх не чіпав.

Ден стримано подякував, попрощався і вибухнув такою тирадою, що у Дани аж дух перехопило — знаючи, що він здатен на такі емоції, вона десять разів би подумала, перш ніж заводити ту сумнозвісну розмову про геїв.

— На моєму місці?! Ох ти ж, трясця вашій мамі! Усе чисто! Він думав, прийде до фонду, а там, прямо у вестибюлі — операційний стіл із жолобками для стоку крові! А в кабінеті директора порно знімають — долар за перегляд, п’ять за участь! І на полицях склянки з органами заспиртованими стоять — для антуражу, щоб глядачі з міліції миттю в мізансцену в’їхали! Якщо і в інших країнах у лягавих була така ж логіка, не дивно, що ті вилупки й досі на волі!

Старомодний Ден не зносив терміна «менти».

Ще кілька днів, доки вони чекали оновлених відповідей на запити українського бюро Інтерполу, Денис пояснював їй схему того, що відбувається.

— Це дуже просто. Ланцюжок короткий: замовник, організатор і виконавці. Я кажу в множині, бо останніх, швидше за все, багато, і вони різні. У кожній країні — свої. А ось замовник — один. І організатор, головний, я маю на увазі, мозковий центр усього — теж один. Я впевнений. А знаєш, чому?

— Почерк.

— Так. Твоя правда, почерк. Ті нечисленні свідки, що бачили саме зникнення, стверджують, що дівчаток запихали у непримітне сіреньке чи бежеве вітчизняне авто, яке потім невідомо куди зникало. На мій погляд, на якімсь відрізку шляху викрадач із дитиною просто пересідали в іншу машину, а водій або їхав у своїх справах, мов нічого не сталося, або просто заганяв свою чортопхайку до гаража.

— А багато їх… тих, хто бачили зникнення?

— Троє. І перш ніж ти почнеш, як блискавки, кидати гасла про злочинну бездіяльність, скажу, що все це відбувалося на такій значній відстані від очевидців, що ті довго й цілком щиро вважали, що то приїхав за донькою стурбований татусь і повіз своє дитя до рідного дому.

— Але ж…

— Дівчинко, ти собі навіть не уявляєш, як багато злочинів можна здійснити прямо на очах захопленої публіки, яка буде вважати все дійство лише відновленням справедливості чи існуючого стану речей.

Дана трохи подумала.

— Я так і помру, не дочекавшись, доки ти почнеш говорити нормально, як усі люди.

— Тобто? Зі словами «типу, ну, і таке інше»? Ну, типу так, не дочекаєшся.

Дана мимохіть розсміялася. Денис часто бував нестерпно серйозним. Вона сказала йому про це і, як годиться, почула у відповідь маленьку лекцію.

— Дуже добре, якщо людина сприймає все з іронією, але іронія ця має бути дозованою. Нерозумно ставитися до світу так, наче це анекдот, створений навмисне і виключно для твоїх веселощів. А деякі речі, як не крути, зі смішком не сприймеш. Отже, ми встановили, що замовник один. Само собою, я говорю про замовника на фільми. Тепер питання…

— Чому?

— Що «чому», Дано?

— Чому в Ризі це тривало так довго, у Москві, Талліні, Батумі, Єревані та Мінську — не більше року, а в Києві, по суті, вже чотири роки? Може, замовник жив у кожному із цих міст певний час… той самий час, на який припадають зареєстровані зникнення?

— Скоріше за все, так воно й було. Ось тільки перевірити це складно. Ті країни, де наш містер Ікс провів по три місяці, можна облишити у спокої — навряд чи він там реєструвався. Та навіть якщо взяти за аксіому його перебування в Латвії, із реєстрацією, і подальше оселення в Україні, тим же способом і з тією ж метою, то інтервал між цими двома подіями приблизно вісім-десять років. Так ми його не знайдемо.

— Ми ніяк його не знайдемо, — кисло напророчила Дана.

— А ось тут я з тобою не згоден.

* * *

Хосе-Антоніо Медейрос віддавався спогадам і мріям з однаковою палкістю своєї гарячої південної натури. Важко повірити, але тут, на забутій Богом Україні, він досяг усього того, за що безуспішно боровся довгі роки і в Мексиці, і в Штатах. Не кажучи вже про Аргентину, куди постійно тягнув його дід. Респектабельність? Будь ласка, він — викладач технічного ліцею, деколи і в університеті лекції читає… щоправда, на підготовчих курсах, але то пусте. Достаток? Платню йому поклали непогану, а на підробіток гріх і скаржитися. Асиміляція? Так він про неї все життя мріяв, ніколи не тримався за свою національну автентичність, як декотрі з його упертих друзів. О, латино-мексикано, куди твоє діло! У ньому, приміром, стільки різної крові намішано, що сам чорт не розбере, хто він за національністю, ну то й що? Йому і без цього непогано, без нації. Тим більше, тутешньою мовою він, завдяки діду, чеше, як рідною. Краще, ніж самі українці. Але то вже лірика. Добре, що його вічнозелений вигляд укупі з липовим дипломом Київського університету та справжнім знанням інформатики забезпечив йому гарну роботу. Як усе просто, коли ти молодо виглядаєш — для смаглявих людей це, загалом, не характерно. Тому він, називаючи свої дані так званому чоботарю для виготовлення фальшивого паспорта, сумнівався, чи не занадто це — скинути зі свого справдешнього віку цілих вісім років, але, як з’ясувалося, не занадто. Останнім і найпереконливішим аргументом слугувало те, що новий, омолоджений Хосе у вісімдесят другому році ще сидів за шкільною партою. Хосе реальний устиг вляпатися в погану історію. Згадувати про неї він не любив, а Україну як емігрантський притулок обрав за дуже простими принципами. По-перше, звідси родом його дід. Старий корч ледь не розридався від надлишку почуттів, коли почув про рішення онука, і відразу вирішив востаннє прикрити Хосе — як він сказав, по можливості. Ну, а по-друге, хоча й увесь Радянський Союз і ті складові, на які він розпався, Хосе бачив у труні в білих капцях, виходу не було. Раптом з’ясувалося, що колумбійські наркобарони — серйозні, часом навіть надміру похмурі дядьки, і жарти на кшталт викрадення кокаїну на суму в якихось нещасних сто тисяч доларів, що їх у цій країні чомусь смішно називають «умовними одиницями» — ні чорта собі умовність! — до них доходять швидко, але наслідки мають погані. Звісно, вони знали, чий він онук, ще б пак не знати, у них так служба інформації поставлена — ЦРУ відпочиває, разом із ФБР, — але тиснути на діда не посміли. Тут найшла коса на камінь. Цікаво, чи виплатив їм старий хрін ті сто кусків, на які їх кинули? Хосе боявся, що ні. Клятий дід принципово не любив наркотиків і, подейкували, що спраглим баронам, котрі прибули до Аргентини на розбірки, заявив: «Якщо ви настільки дурні, що дозволили вкрасти у вас товар, то я поки що не страхова компанія!» Звісно, на якісь поступки та знижки діду піти довелося — хоч як важко в це повірити, але й у Колумбії існує чистий бізнес. Та ж кава, приміром, банани… Але мазатися в білу коку навіть заради любого сина коханої доньки — ні, то не для діда Мігеля. Якби не ця ідіотська впертість, він, Хосе, вже міг би мандрувати світом, звісно, не нариваючись, обережно… Спочатку завітав би в Мексику, до мами. Потім що… напевно, Париж. І Лондон. Хосе-Антоніо дуже любив Лондон. Вважав його вишуканим і стильним містом. А ще — Італія. Рим, Венеція, Генуя, Неаполь… Шкода, що Дана не з ним.

Ніколи й ніде Хосе не зустрічав красуні, рівної його колишній учениці. Ані в Європі, ані в Мексиці, ані в тому задрипаному Голлівуді, куди у вісімнадцять років якийсь чорт попер його нелегалом. Думав, заробить трохи грошенят і позбудеться нав’язливого дзижчання аргентинського діда, що спав і бачив, як його діти та онуки все життя на дефективних дітей переведуть. Аж дзуськи! Хосе з усього розмаху врізався у той бетонний мур, що називається Великою Американською Мрією. Мур був заліплений яскравими плакатами, всуціль розмальований спокусливими картинками, але бетон під ними був справжнім, і лоба він розбивав до крові. Та навіть там, у тій оазі пещених краль, він не бачив жодної, яка хвилювала б його сильніше за маленьку українку з дивним іменем Неждана. А вона взяла і зрадила його. Спочатку обдурила, сказавши, що виходить заміж, а потім завела собі коханця, років, як мінімум, сорока, і без краплі стиду, з радісним вереском вішалася йому на шию, коли той приходив до ліцею. Добре, що це неподобство тривало лише півроку. Погано, що потім вона блискуче склала випускні іспити й автоматом потрапила на другий курс політеху. Хосе майже втратив її з поля зору. Майже… Він перевернувся на спину — минуле пригадується найкраще, коли лежиш на канапі, — витяг цигарку, затиснув її в білих міцних зубах і клацнув запальничкою. Сибаритська звичка — курити в ліжку, та що поробиш, такий уже він є, сибарит. Життя коротке, навіщо відмовляти собі в маленьких радощах?

Задзвонив телефон, новенький, дорогий — на таких речах не варто економити. Хосе-Антоніо зиркнув на визначник номера, скривився, і улюблений цигарковий дим раптом став здаватися йому ароматним зашморгом. Але трубку він зняв.

Бо на тому кінці дроту був замовник.

* * *

— Ось, поглянь, — сказав Ден, покликавши Дану до комп’ютера. — Я склав для тебе таблицю. Дуже цікава картинка вийшла, як гадаєш?

Дана за звичкою ткнулася носом у монітор, та вчасно згадала, що віднині у неї нормальний зір. Так, що тут у нас? Ага, дитячий благодійний фонд «Усі ми — діти Божі». Заснований у Аргентині, так давно… стільки не живуть! Кількість філій… ні чорта собі!

— Це спрут, що охопив увесь світ?

— Не увесь. Антарктида та Австралія залишилися поза зоною впливу.

Дана покосилася на Дениса — ніколи не зрозумієш, жартує він чи ні.

— Пощастило пінгвінам та кенгуру. Слухай, а цей Мігель Мар’яно… звідки у нього стільки грошей?

— А звідусіль потроху. Нафта, кава, сталь… Та річ навіть не в його багатстві, а в тому, що практично в кожній країні, окрім найвідсталіших, він знаходить місцевих доброчинців, які підтримують його справу власними коштами.

— З доброго дива?

— Ні. Зазвичай це ті люди, які теж мають хворих дітей. Далі дивися.

На якусь мить запала мовчанка, потім Дана вигукнула.

— Боже мій, він українець?!

— Так, але й це не головне.

— А що тоді… — раптом Дана зблідла. Денис цього не бачив, бо сидів до неї спиною, але добре розумів, що вона відчуває.

— Дене, — покликала вона зміненим тоном, радше для того, щоб перевірити, чи не зрадив її голос, аніж щоб щось сказати. Денис озирнувся, взяв її руку, і міцно стиснув.

— Люба?

— В усіх наших країнах?

— Так, і Латвія — найперша, ще за совка.

— А чому… різні назви? Це що, хитрий трюк?

— Ні. У країнах Європи відділення фонду мають права автономії. Скрізь, у принципі, мають, бо неможливо створити, приміром, один банківський рахунок, з якого фінансувався б цей багатоголовий велет. Так от, кожна філія вигадує собі назву, в міру сил та фантазії. А фантазії в них не бракує, як бачиш.

Дана швиденько переглянула список. Латвія, фонд іменується «Бог є любов». Естонія — «Милість Божа». Росія… г-м… коротко і зрозуміло: «Фонд реабілітації розумово неповноцінних та хворих на ДЦП дітей», назва трохи випадає із загального ряду, але то пусте. Грузія — «Очі Господні»… лайно, ось як це називається, вже й Бога на запчастини розібрали, не гірше за тих дівчаток! Вірменія — «Мудрість світу», Білорусь — теж коротенько так, і по суті: «Благодійний фонд допомоги дітям з порушеннями рухово-опорного апарату». Україна — «Світло надії». Що є, то є. Так блиснуло, що й досі в очах темно.

— Ти віриш у те, що наміри визначають подальшу долю дії? — дуже серйозно спитав її Ден, доки вона приходила до тями від читання. — Бо я вірю. Якщо ти почнеш добру справу з поганими намірами, рано чи пізно вона пірне під мідні ночви.

— Приміром?

— Ну, скажімо, відкриваєш невеличкий благодійний фонд, нібито щоб сиротам допомогти, а насправді — акумулюєш грошики на свою виборчу кампанію чи просто відмиваєш їх… чистота — чисто грак називається. Щоб уникнути зайвих запитань, дещицю надаєш і для сиріток… Благодійний фонд — справа хороша?

— Так. Але відмивання грошей — це зле. На мій погляд, це некоректний приклад.

— Цілком коректний, люба моя. І біда в тому, що таких я тобі сотню можу навести, якщо не більше.

— Гадаєш, сеньйор Мар’яно…

— Ні. Він — ні. Я тут деякі довідки навів щодо нього. Це — стара гвардія, справжній дракон, останній з могікан — ніколи в житті. Але хтось, близький йому… хтось із його родини — так, без сумніву. І саме тому я згадав про дію. Де відкривалися останнім часом філії фонду?

— У південній Азії та центральній Африці, судячи з твоєї таблиці. Слід уточнити, де?

— Ні, бо це не підходить. А ще?

Дана зазирнула в монітор.

— Польща, рік тому.

— Знову ні. Польські колеги стверджують — нічого подібного в них не було.

— Угорщина, два роки тому.

— З мадярами не зв’язувалися, перевіримо.

— Молдова, разом із Угорщиною.

— Перевіряли. Там люди добровільно нирками торгують. Тихий жах… Далі.

— А далі — Україна. Себто ми.

— А перед нами — Вірменія?

— Саме так.

— Перед нею — Грузія, Росія, Білорусь та Естонія.

— Правильно, але між Грузією та Росією ще вклинився Узбекистан, а між Білоруссю та Естонією — Румунія.

— В узбеків усе спокійно. І в румунів теж.

— Я тішуся за них. І не усміхайся так, Дене, я серйозно… твій крокодилячий вишкір аж у моніторі світиться.

— Наклеп і провокація. Але мова не про те. Що ти робиш сьогодні ввечері, нагідко? — Ден зі своїм кріслом розвернувся так, аби бачити її всю. — Після того, як підбереш щелепу?

— Ти запрошуєш мене на побачення?!

— Точно. У колумбійському посольстві чи представництві, як воно там правильно називається, сьогодні прийом. Там буде один амбасадор, для якого всі дівчата, старші від дванадцяти років — пенсіонерки, а головне — відповідальний секретар «Світла надії». Такий собі милий пухтій, що, за найсвіжішими чутками, здатен забезпечити відео на будь-який смак. І дитинку, і тваринку…

— А тваринку — це як?

— Не знаю. Ніколи не пробував. Краще запам’ятовуй легенду. Ти — моя коханка, а я старий, багатий і до нестями розпаскуджений тип.

— А в чому легенда?

Денис фиркнув.

— А вона ще не почалася. Отже, у мене вже нічого не виходить.

— Що не виходить? Ти загадками говориш!

«О, небо, і ця дитина постійно мене питає, звідки я знаю, що вона й досі цнотлива!»

— Вони самі зрозуміють, що. Ти, головне, текст не забудь. Скажеш, що стоїть у мене лише на такі фільми, а ти цим користуєшся!

— Я не… — Дана пекуче почервоніла. — А можна сформулювати це якось пристойніше?

— Ні, не можна. Ти ж не в кабінеті сексопатолога. Із цими хлопцями й крутіше говорять, Дано, та якщо ти почнеш корчити із себе інститутку, вони тобі просто не повірять. І тоді — все. Гаплик. Тому я тебе дуже прошу — залиш свою вихованість для тих, хто здатен її оцінити. І ще одне. Якщо ти не впевнена до кінця, що тобі вдасться переконати їх…

— Його.

— А його — це й означає їх, моя хороша. Так от, якщо ти не певна, краще не йди. Я маю запрошення на дві особи, то поведу туди Саву… хоч воно дещо й незручно.

— От лишенько, правда ж?

— Ні. Я не хотів світитися як гей, але нічого, переживу. Зате Сава досвідчений, з ним завжди цікаво поговорити, він добрий політолог…

— Хто?!

— А ти думала, вантажник? Ну, то менше з тим. Залишаєшся ти.

— Ще є Тамара, — солодко підказала Дана. Денис зареготав.

— Уявляю собі, як витрачу весь вечір на те, щоби знімати палких шанувальників пухкеньких форм із Томиного тіла. Так що, вочевидь, мала, як-то кажуть, при всьому розмаїтті вибору, альтернативи тобі немає.

— А якщо він… вони спитають, чому я й досі не покинула тебе?

— Не спитають, якщо правильно використаєш чарівне слово «багатий». І ще одне — ледь не забув. Можливо, там буде твій світський стерв’ятник.

— Ти про кого?

— А ти не в курсі? Про Любомира Шеремета. Так його називають у світі журналістики.

Глава 27

Любомира там не було, і першою реакцією Дани стало розчарування. Вона виглядала його, як батька з ярмарку, крутила головою на всі боки, аж Денис мусив зробити їй зауваження.

— Зосередься на справі, якщо вже прийшла сюди.

Виконавчий секретар «Світла надії» — так правильно називалася посада того товстуна, за яким вони полювали — піддавався обробці легше за м’який пластилін у її пальцях, та толку від нього було мало. Чудово зрозумівши всі натяки Дани, він постійно ліз до неї під спідницю — залишалося дивуватися його спритності, зважаючи на те, що подолом Дана килими мела, питав, навіщо їй дитяче порно, і настійливо радив розважатися з дорослими чоловіками, кладучи при цьому її долоню собі на пах. Дана холодно дивилася на нього, ледь стримуючись, щоби не стиснути пальці з усіх сил, і думала, що за людина Мігель Мар’яно, що взяв до свого фонду такого секретаря. Не домігшись нічого конкретного, окрім туманної фрази «звести її з ким слід, якщо вона буде доброю до нього», Дана повернулася до зали і поділилася з Деном своїми сумнівами. Він жваво зацікавився обіцянкою товстуна, а стосовно його посади сказав:

— Дон Мігель не мав виходу. Цей колобок — а звуть його, якщо він не представився, Іван Іванович Брицин, і нічого сміятися, хороше, просте ім’я — так от, він багатий, але під п’ятою у дружини. Вона — амбітна сувора жінка і тисне на нього. Їй потрібен імідж благодійниці.

— Навіщо?

— За рік вона хоче балотуватися у Верховну Раду. Але й це ще не все. Дитина Брицина від першого шлюбу…

— Ти хочеш переконати мене, що хтось спокусився на нього двічі?

— Це син, і він розумово відсталий.

— Наскільки сильно?

— Імбецильність. Середній ступінь. Не рослина, як ідіот, але й приємного мало. Вочевидь, бабло не до кінця перемогло в душі Брицина все хороше, бо він, хоч і покинув першу жінку з хворим малюком…

— Який душка!

— Все ж продовжує їй допомагати. І віддає великі гроші на фонд.

— Припини, бо я зараз у нього закохаюся! — Дана зітхнула. — Я ж піду туди завтра, Дене, так? Піду до нього?

— Я б тобі не радив. Де ви маєте зустрітися?

— А тобі навіщо? Хочеш схопити його і бити, доки він у всьому не зізнається?

— Ну, не тебе ж у ліжко йому класти!

— Не буде ліжка, Денисе. Я обіцяю. Жодних горизонтальних, вертикальних та скісних поверхонь. Але я піду туди сама.

Ден узяв її двома пальцями за підборіддя, змусивши дивитися прямо на нього.

— Не подобається мені твій блукаючий погляд. Так і бачу партизанку з радянського фільму: «Давай, фашисте клятий! Усіх не перевішаєте!» Я не хочу марних жертв.

— Дене… подумай про тих дівчаток. Про Ніку, про Віолу, врешті-решт. Якщо він справді виведе мене на організатора чи бодай особу, наближену до нього… заради цього варто пропусти через себе роту п’яних моряків.

Денис опустив руку — Неждана і без того вже не зводила з нього очей.

— Що може знати про це незаймана?

— Та з чого ти взяв, що я…

— Дано, припини. Не мороч старого лиса. Я ні з чого це не взяв, мені це відомо. Як відомо й те, для кого ти себе бережеш. Дурна відданість, якщо хочеш знати мою думку.

— Дякую за відвертість, та якщо я справді захочу почути твою думку, то неодмінно спитаю, — з незмінно чарівною усмішкою огризнулася Дана. Денис засміявся.

— Я виховав тебе на свою погибель, міс Франкенштейн. А тобі відомо, чим зараз займається твій Любомир?

— Я не бажаю про це говорити, — Неждана шкірою відчула якусь каверзу.

— А я б тобі радив.

— Окрім журналістики? Десь працює редактором, здається, а що? — Дана так чарівно знизала плечима, що секретар амбасади, помітивши це, ледь не захлинувся своїм віскі.

— Нічого. І тобі не здається. Твій Любко — головний редактор журналу для чоловіків.

— Для геїв? — тупо перепитала Дана. Денис мрійливо зітхнув.

— Якби ж то. До речі, дуже мило, що ти зарахувала до мужиків і наше плем’я. Красно дякую.

— Та прошу, — кімната чомусь прискорила оберти, хоча вальс давно скінчився. Вони ж стояли, розмовляючи… Денис занепокоєно зазирнув Дані в лице, і, підтримуючи її за лікоть, квапливо повів до столу з напоями.

— Я не розсиплюся, — крізь зуби сказала Дана. Сприйнявши цей оскал за посмішку, чорнявий секретар покинув свій спостережний пункт під пальмою і посунувся в їхній бік.

— Але як? Як він міг? — на пересування юнака Дана не зважала. — Я просто відмовляюся цьому вірити.

— А журнал, до речі, виходить російською, — додав мстивий Ден, що гостро ставився до мовного питання. — Так краще продається. Мова Тургенєва і Толстого різко підвищує рентабельність порнографії, а мова Тараса і Лесі — ні. Як прикро! А в українців є такі прозові перлини, як не діаманти — пальчики оближеш! Щоправда, то еротика… Ось взяти хоча б…

— Він не мусив…

— А що він мусив? Гордо видавати «Світ поезії» за сто гривень у місяць і з голоду пухнути?! А в нього, між іншим, наречена є. Майже жона. Ти в курсі?

— Падлюка ти, Дене. Ти… ти…

— Ні. Я не його наречена, а він — не моя. Так що заспокойся і скажи — ти саме цього від нього хотіла? Жебрацького існування під гаслом «Я ліру присвятив народові своєму»?

— Так! — гаркнула Неждана, і секретар посольства, що майже дійшов до неї, злякано відсахнувся. — Не вірю, що з його здібностями нині не можна знайти гідної роботи!

— Гроші не пахнуть.

— Гроші смердять! Може, й ті бабки, що їх хтось на дитячому порно піднімає, нормальні, так?! Та й за свіжі нирочки не гріх заплатити! Я хочу випити. Чогось міцного.

— Тихіше, Дано, тобі вже досить. Ти видудлила три келихи вина.

— А ти що, рахував?

— До трьох навіть мене навчили рахувати, пані прикладний математик!

Дана розвернулася, щоб узяти собі ще шампанського, але, несподівано підтвердивши цим справедливість Денисового зауваження, заточилася і влипла в груди секретаря, що аж отетерів від такого щастя.

— Я б випила чого-небудь, — сказала йому Дана. — На ваш смак.

— Зараз він принесе тобі пляшку текіли і нерозрізаний лимон, — похмуро напророчив Ден, споглядаючи легку турбулентність, що утворилася за хлопцем.

— І віз солі разом із чумаками, — зітхнула Неждана. — Ти сноб, Денисе.

— Mea culpa,[10] — кивнув той. — Та вернімося до справ насущних. Ти нікуди завтра не йдеш.

— То навіщо я тут сьогодні? Ти не заборониш мені робити те, що я хочу.

— Ти хочеш Брицина?

Дана набрала побільше повітря в груди, щоб гідно виказати все, що вона думає про Дена, та тут з’явився секретар амбасади. Він подав Неждані пунш у кришталевій піалі — біле вино та шматочки різних фруктів. Дана насмішкувато зиркнула на Дениса.

— І де мої чумаки?

— Типовий східний підхід, — прокоментував той. — Не думай, люба, що це його смак. Він приніс тобі те, що, на його думку, годиться пити жінці.

Дана зробила ковток, прикусила зубами тоненьку смужку персика і кивнула їм обом. Секретар, якого звали Родріго — принаймні він сказав: «Родріго, до ваших послуг», — схопився за серце.

— Ти не можеш без трупів? — вишкірився Ден, спостерігаючи за цим.

— Тренуюся, — сказала вона напівжартома, напівсерйозно. — Краса — смертельна зброя.

— Авжеж. Тому на нас уже йде смертельна зброя-два. Поглянь, який красунчик.

Дана озирнулася, і чергова скибочка абрикоса просто застрягла у неї в горлі. До них наближався Хосе-Антоніо.

— Ти вважаєш його гарним?

Денис не відповів. Його рука, на яку спиралася Дана, ласуючи пуншем, раптом здалася їй цегляною.

— Я вже десь його бачив.

— Звичайно. Це ж мій викладач інформатики з ліцею.

— Ні. Те, як він рухається. І це волосся… о, Боже!

— Що? Та що таке?!

Ден смикнув Неждану так сильно, що піала ледь не вилетіла з її долоні.

— Ходімо звідси, — крізь зуби процідив він, але було вже пізно. Хосе обіймався з Родріго зовсім поруч; чулися поплескування по плечу та вигуки іспанською. Коли ж Хосе повернувся до Дани, його й без того широка усмішка змією поповзла до самих вух.

— Дано, що за чудовий сюрприз! Як життя, querida?[11]

— Дякую, регулярно, — почувши це, Ден закашлявся. — А ти як?

— Я? Добре. Тільки сумую за тобою. Звідтоді, як ти пішла, — він окинув її липким, як павутиння, поглядом, — у мене більше не було таких… г-м… обдарованих учениць.

— Я вам не заважаю, хлопче?

Млосні південні очі раптом спалахнули люттю.

— Ти ще й досі з ним, моя люба?

— Вірність — моє друге ім’я. А ти як? Ще не одружився?

— Ні. Хоч дід постійно мене пиляє, каже, що вже пора подумати про слід, який я залишу по собі, про вічність у дітях та іншу маячню — я не кваплюся. Важко знайти… справжню жінку.

Якби злі погляди могли обертатися в ножі, Хосе давно лежав би біля Денисових ніг, спливаючи кров’ю.

— Ви не повірите, але з чоловіками та ж сама проблема!

— Я розумію твого дідуся. Він сьогодні тут? — у повітрі запахло грозою. Врятувати становище могла тільки пустопорожня балачка — так навчав її Денис.

— Ні, слава Ісусу. Він лише завтра буде в Україні. Мабуть, залишиться тут назавжди.

— Тобто?

— Ну, він же українець, хіба я тобі не казав? Колишній вояк УПА. Впертий старий віслюк, але я його люблю. Моя мама — його старша донька — вийшла заміж за мексиканця.

— А сам дідусь звідкіля? — раптом спитав Денис, та так люб’язно, що здавалося, з вуст замість слини ось-ось сироп потече. Хосе-Антоніо глянув на нього недовірливо, якусь мить вагався, та, вочевидь, на їхнє щастя, ще не встиг поспілкуватися з Брициним. Ніяких особливих підозр у нього не виникло.

— З Аргентини. У нього тут фонд благодійний є… філія, власне… Може, чули? «Світло надії» називається.

* * *

— Ти тямиш, про що говориш, Денисе? — Дана гасала кухнею, як торпеда. — А віриш? Ти сам собі віриш? Разів сім ти бачив Хосе в ліцеї, а тут на тебе прозріння напало, та ще й таке дуже, що ти не зміг відбитися! Бо я — ти чуєш?! — я тобі не вірю. Не вірю, що на касеті — Хосе. Він хороша людина! Цього просто не може бути!

Блідий і змучений — давалася взнаки друга безсонна ніч, Ден жалібно дивився на те, як Дана з усіх сил перетворює каву на бурду, але ще намагався жартувати.

— Ніхто не може бути визнаним хорошою людиною, якщо це не доведено математично.

— То й доведи, — чашка дзиґою закрутилася по столу, вихлюпуючи із себе щось брунатно-коричневе. Ден поморщився.

— І тобі смачного.

— Годі! Годі з мене цих китайських церемоній! Чому ти вирішив, що Хосе — організатор?! А касета — та, де буцімто він ґвалтує Ніку — її ж немає! Ти казав мені, що віддав її куди слід! З чим ми підемо до дона Мар’яно?!

— Я лишив собі копії. Всі.

— Для домашнього перегляду?

— Дріб’язково; Дано. Не вражає. І перестань волати, в мене від твого крику голова болить. Позавчора я стояв там і змушував себе зберігати спокій, коли ця мерзота витріщалася на тебе, як на розетку…

— А як це?

— Не має значення. Я чемно слухав його патякання про дітей, про слід у вічності, і думав… знаєш, про що? Я думав, а як же бути з моєю вічністю в доньці? З моїм слідом на землі? Якби я тільки міг… Якби не те, що я не знаю й досі імені замовника… я убив би Хосе прямо там. На місці. Задушив би голими руками!

— Та з чого ти взяв…

— Дано, ти не забула, чий телефон дістала вчора від Брицина?!

Дана насупилася.

— Це ще нічого не означає.

— Аякже. У цій справі кожна дрібниця не означає нічого і, водночас означає все. Але я поважаю твоє право на курячу сліпоту. Просто так збіглося, що телефон чувака, котрий може дістати тобі дитяче порно, виявився ще й номером на квартирі, яку знімає любий Хосе.

— Чувака?! Це ж треба, які слова ти знаєш… То з цього ти зробив висновок, що він — організатор?!

— Ні. Втім, навіть якби він був простим посередником, я так само б стер його з лиця Землі. Але він не посередник. І знаєш, чому? Бо їм стільки не платять.

— Скільки?

— Дуже багато, нагідко. Та квартирка, що він її винаймає — то напускання туману нудному аргентинському дідусеві. У Хосе-Антоніо ще три квартири в центрі міста, дві з яких він здає за круглу копійчину, і один заміський будиночок. У Феофанії, курортній зоні, де в принципі будуватися заборонено. Ти хоч уявляєш собі, у скільки це йому обійшлося?!

— А може, це дід дав йому гроші?

— Ні. Дід, по-перше, принципово не видає своїм кревним такі суми — він старомодний і любить, коли гроші заробляють, а не беруть. А по-друге, він і так досить часто покривав свого безпутного онука. Це цілком надійні дані. Ти, до речі, знаєш, скільки років твоєму Хосе?

— Він не мій, але… приблизно. У дев’яностому році йому було двадцять, отже, зараз — десь двадцять шість, так?

— Ні. Тридцять три. І живе він тут за липовими документами.

Дана безсило гепнула на стілець поруч із Денисовим.

— І все одно це ще нічого не доводить.

— Я люблю твою впертість, нагідко. Ти підеш зі мною до дона Мігеля? Нам призначено на дванадцяту.

— Ну, ти ж до лікаря так і не пішов…

— Мені вже краще.

— Дуже добре. А мене запрошено?

— Так. Я нарешті представлю тебе, як свою дружину.

— Боже мій, я вже помираю від щастя! А як же Сава?

— А він — мій друг. Чудова гра слів, правда?

* * *

Сеньйор Мар’яно не змусив їх чекати. Його кабінет, двері до якого відчинила привітна секретарка років п’ятдесяти, просторий, світлий, уздовж стіни був заставлений зручними, але недорогими кріслами, середина ж була порожня, без звичних у таких випадках столів для нарад чи невеликих журнальних столиків. Сам дон Мігель, сивий, як голуб, старий, що сидів спиною до вікна за сірим столом, упіймав здивований погляд Неждани на ту пустку посеред кімнати, підвівся і, простягаючи їй руку, пояснив:

— Тут часто бувають діточки на візках — нічого простір захаращувати, — він говорив з іноземним акцентом, ледь-ледь помітним і дуже милим. — Маріє, кави нашим гостям. Твоєї, фірмової. Я — Мігель Мар’яно, а ви, очевидно, подружжя Жакявічюс? Пані…

— Дана. А це — Денис.

— Чим можу служити? — дон Мігель дочекався, доки сяде жінка, і теж важко опустився на стілець. Кава з’явилася дуже швидко, однак, чекаючи її, всі мовчали — налаштовувалися на розмову. — За вашими словами, це стосується фонду «Діти Божі», і справа неприємна… На нас що, — старий криво усміхнувся, — знову податкова хоче наїхати? Чи вже поліція?

— Я бачу, — вступив Ден, — що ви добре знайомі з нашим сленгом.

— З тієї миті, коли моя нога ступила з трапу літака на українську землю, — сеньйор Мар’яно закашлявся, — і дотепер, певно, не було такого дня, щоб мене у чомусь не підозрювали. Говорили, що я торгую дітьми, як грушами на базарі, що відмиваю гроші, що…

— Саме тому ми тут, — озвалася Дана.

— Через відмивання грошей?

— Ні. Через торгівлю дітьми.

Дон Мігель помовчав, а потім із відчутними сталевими нотками в голосі мовив:

— Я був би вам дуже вдячний, якби ви залишили мій кабінет.

— Що ж, це можна, — охоче погодився Денис. — Я працюю на латвійське бюро Інтерполу, а співпрацюю з українським бюро, я ніхто, і не маю ніяких прав набридати вам. Тому піти звідси для мене не проблема. Можете навіть надати мені необхідне прискорення. Я лише боюся, що після мене сюди прийдуть співробітники СБУ. Особисто я переконаний, що ви не причетні до тих злочинів, які кояться під дахом цього фонду. Та я не уявляю, як поділитися своєю впевненістю з тими хлопцями…

— Це — мій фонд. Якщо під його дахом коїться щось таке, про що я не знаю, мені лишається хіба що застрелитися!

— Ну навіщо ж так категорично? — скрадливо промовив Ден. — У вашому фонді сорок відділень?

— Сорок два. Щойно відкрилися представництва в Індії та Руанді.

— Тим більше… хіба одна людина здатна все це контролювати?

— Сеньйор Жакявічюс…

— Прошу вас, просто — Денис.

— Ні. Це звертання для друзів, а ви мені не друг.

— Та хтозна…

— Отже, сеньйор Жакявічюс, що ви про мене знаєте? Себто чим я в житті займаюся?

— О, дайте пригадати… Автомобільні, нафтопереробні та сталеливарні заводи, риболовецька флотилія, нафтові танкери — класні штучки, чи не так? Трохи великої рогатої худоби — ви ж експортуєте м’ясо, правда? Кавові плантації, агава… що ще… а, так, ще вас підозрюють у зв’язках із колумбійськими наркобаронами.

— Це доведено? — сірі очі сеньйора Мар’яно перетворилися у дві вузенькі щілини.

— Ні.

— Тоді навіщо ви це згадали?

— Ви спитали, що я про вас знаю.

— Гаразд. І вам відомо, які в мене статки?

— Само собою, Боже, а як же інакше? Бажаєте чути чистий прибуток сім’ї Мар’яно чи товарообіг вашої імперії?

Дон Мігель кивнув:

— Добре. Професійно. А тепер скажіть, як, на вашу думку, я міг би стати мільйонером — так це зараз красиво називається? Ні, як же… в часи моєї молодості це звалося просто — «багата людина». О, так — мультимільйонером! То міг би я ним стати, не контролюючи все й особисто?

Денис довго мовчав, перш ніж зронити:

— Вибачте.

— Прийнято. Зараз я вже не в бізнесі. Я для цього застарий. Бог благословив мене синами… троє синів, і доньки. Мої діти працюють, уже й онуки працюють — я насолоджуюся плодами того, що посіяв… багато років тому. Але й досі, сеньйоре Жакявічюс, я контролюю все, за що беруся. І все, за що взявся колись.

Ден ще трохи помовчав. Неждана знала, що він не просто збирається з думками — ні, з ними він зібрався задовго до того, як прийшов сюди. Він підшукує аргументи саме для цього співрозмовника, зважаючи на особливості його характеру, він вигострює їх, аби переконати впертого діда у необхідності співпраці з ним. І Денису це вдасться. Як завжди.

— Дон Мігель… ви дозволите так вас називати? — прошу повірити, що я прийшов сюди не ображати вас, не ставити під сумнів ваше чесне ім’я. І загрожувати існуванню вашого фонду — це теж не моя мета. Власне кажучи, я ніколи б не прийшов сюди із самими лише підозрами, хоч би якими серйозними вони були. Але ситуація критична — це по-перше, а по-друге, я володію вже не припущеннями, а фактами.

— Справді? Якими?

— У Києві зникають діти. Дівчатка, від п’яти до десяти років. Ця ниточка тягнеться ще з Латвії, з тих років… але про це не будемо, бо там питання закрите. Подібні випадки почалися в Ризі, а потім пішли мандрувати колишнім Союзом. Таллін, Мінськ, Москва, Батумі, Єреван… Усі — як під кальку писані. Дівчатка наче випаровуються, а потім, коли їх знаходять… якщо їх знаходять — це десь у двох випадках із п’яти — вони мертві, зґвалтовані, а деякі ще й позбавлені кількох внутрішніх органів… дуже професійно позбавлені. Розумієте, про що я?

— Та певно, не дурний. Дитяча порнографія плюс чорний ринок донорських органів. Дуже розумно… ні, не треба здригатися, дорога сеньйора. Якщо ви хочете від мене моральної оцінки цього страхіття, то я готовий пролити сльози з криками «Як це жахливо!» І це справді так, але з погляду справи це вигідно, розумно і вкрай небезпечно.

— У чому ж небезпека?

— Не у порнофільмах, пані Дано, — старий знову збився на місцеве звертання. — Тут якраз усе просто. Але органи — потрібна операційна, контейнери для перевезення. Я не впевнений, та здається, донорське серце поза тілом живе лише кілька годин. А літаки для транспортування органів за кордон? Якщо те, що ви мені розповіли, правда, то це добре організована і тому небезпечна група людей, чий керівник перебуває на високих щаблях державної влади та має унікальні можливості технічного забезпечення цього процесу. А заробити на цьому можна добре, так. На жаль. Проте ви нічим не підтвердили, що до цього причетний фонд. Не забувайте, що мої діти — інваліди. Навряд чи з них буде якась користь як із донорів.

— Доне Мігель, наскільки мені відомо, під вашою опікою не лише малюки, які змушені вести сидячий спосіб життя і чиє серце зношене від народження. Є ще так звані неповноцінні діти, цілком здорові фізично, чиє відставання у розвитку часом можуть помітити лише фахівці та близькі люди.

— Це поширена помилка, сеньйор Жакявічюс. Не так уже й часто розумові відхилення мають локальний перебіг. Мозком тут справа не обмежується. Це генетика. Ось, наприклад, дебільність зазвичай супроводжується серйозними внутрішніми патологіями.

— Так, але, як ви слушно зазначили, про це знають далеко не всі.

— І все ж таких дітей остерігаються викрадачі, а лікарі — ну, органи ж видаляють лікарі… вони в курсі справи. Та й які порнозірки із цих небораків?

— Сеньйоре Мар’яно, якби ви хоч уявляли собі, що збуджує деяких… не можу їх людьми назвати… тут точно краще застрелитися, ніж про це думати. А стосовно перевезення органів… Їх перевозять разом із дітьми.

— Це вельми спрощує справу. І знижує, так би мовити, рівень організатора.

— А замовника, як ви гадаєте?

— На порно?

— Замовники на органи не в Україні, і навіть не в СНД, це ж очевидно.

— Згоден, пане Жакявічюс. А щодо вашого запитання… Моя відповідь — ні. Для того, щоб для тебе викрадали з вулиць дітей, треба бути багатим. Дуже багатим і дуже безкарним. Не те, щоб це було складно організувати… і я, знову ж таки, не про мораль, але має бути велика віра у свою безкарність. Або повне усвідомлення цього. Ви розумієте, про що я?

— Так.

— А ваші докази… стосовно фонду… де вони?

— Ось, — Ден акуратно поклав на стільницю касету. — У вас є відеомагнітофон?

— Є. У сусідній кімнаті, — він махнув рукою ліворуч від себе, де в стіні виднілися невеликі двері. — Там ми зберігаємо деякі навчальні матеріали, серед них і відеокасети для батьків і діточок. Часом мусимо їх продивлятися прямо в офісі.

— А як щодо серця? Міцне?

— Не скаржуся.

— Гаразд. Ми почекаємо тут, якщо дозволите. Я не хочу, щоб моя… дружина бачила це знову. І все ж на вашому місці я поклав би таблетку валідолу під язик.

Старий знизав плечима.

— Потурбуйтеся краще про своє серце, якщо з’ясується, що ви намагаєтеся кинути тінь на справу всього мого життя.

Він підвівся, взяв касету і зник у крихітній кімнатці. Дана не знала, як довго його не було — відлік часу вело лише її серце, яке несамовито гупало у грудях, і так заходилося, що, здавалося, ще мить, І воно зупиниться, лусне від болю. Та коли дон Мігель повернувся, Дана зрозуміла, що Денис не помилився, перш ніж почула бодай слово з вуст старого сеньйора. Туди, у пекло правди, входив літній, але бадьорий чоловік, стрункий, із доброю поставою та блиском, нехай і сердитим, у сірих очах. Звідти ж вийшла руїна з чорним проваллям замість рота, з якого прозвучало:

— Так, це він. Мій Хосе. Він у масці, сучий син. Він завжди був у масці…

Дана і Денис напружено мовчали.

— Дон Мігель, — нарешті озвався Ден, — мені так прикро, але я мушу… Ваш онук… він не лише знявся на тій касеті. Він… ви додивилися її до кінця?

— Само собою.

Ден посірів не гірше за сеньйора Мар’яно, та все ж договорив:

— Він ще й керував викраденням дівчаток. Я не можу цього довести, принаймні в суді, хіба що Брицин розколеться, але я в цьому дуже сумніваюся. Однак я знаю, що Хосе…

— Я зрозумів, — вигляд у старого був такий, що Дані раптом здалося — ще трохи, і він на шматки розвалиться. — І я вам вдячний. Я насправді дякую за те, що ви з дружиною прийшли сюди, і… силою змусили мене тримати очі відкритими — як лікарі, коли дістають із зіниці скалку. Я не був сліпим раніше, та часом не бажав дивитися на підозрілі речі, — сеньйор Мар’яно помовчав. — Іван Іванович теж тут замішаний, так?

— На жаль. Наприкінці вісімдесятих він жив у Латвії, потім — у Москві, у Грузії бував. І теж трошки опікувався вашим фондом. Займався відкриттям філій, збирав документи…

— Трошки… мені здавалося, Іванові я можу довіряти. А онук… що ж, я винен. І Рита, моя донька… це її первісток. Хосе-Антоніо. Я хотів, щоб його назвали якось просто, по-нашому. Подвійне ім’я — подвійна натура, так мені чомусь здавалося. Хоча, — тут дон Мігель знизав плечима, — Рита вийшла заміж за мексиканця, а в них свої традиції. Вона мусила шанувати їх, як і свого чоловіка. Мене самого вже цілу вічність ніхто Михайлом не називав.

— А хочете, я буду? — мимохіть вирвалося в Дани. Сеньйор Мар’яно глянув на неї з інтересом.

— Хочу. І спасибі, що спитали. А тепер ви можете йти, — старий знову простягнув руку Дані — його пальці стукались один об одного. — Я про все подбаю.

— Вибачте, але… — Неждана хотіла сказати щось про правосуддя, та замовкла, і навіть не через застережливий жест Дена — вона просто побачила суд у крижаних очах пана Михайла. — Я тільки… якби ми могли хоч чимось допомогти вам.

— Можете. Хто ви за освітою?

— Е… я? Я вчуся. Студентка. А буду програмістом.

— Чудово. Українському відділенню фонду бракує працівників. Я навіть асенізатора взяв би, особливо з огляду на те, яким лайном виявився мій Хосе, але вони сюди не ходять. Я покладу вам хорошу платню — ви стільки ніде не заробите. Будете писати спеціальні навчальні програми для дітей та викладачів… ще чимось корисним займетесь… Ну, то як?

Дана безпомічно озирнулася на Дениса. Той розвів руками.

— Ти сама почала.

Пообіцявши добре подумати, Неждана вийшла з кабінету і, коли Ден закривав за ними двері, почула судомні схлипування.

— Боже мій, він плаче, — сказала вона. Денис кивнув.

— На його місці, — відгукнувся він уже у коридорі, подалі від секретарки, — я бився б лобом об стінку, рвав на собі волосся і посипав би голову попелом. Міцний дідуган.

— Щось мені не сподобалося оте його: «я про все подбаю».

— А мені навпаки, сподобалося. Це вихід, який усіх влаштує. Без скандалу, що нашкодить фондові, та кастрування Хосе без анестезії у найближчому СІЗО, коли тамтешні лягаві втямлять, хто до них потрапив. Головне, щоб дідусь не забув вибити з онука явки та паролі. Себто ім’я любителя зеленої малинки. А ти звернула увагу, що він здогадувався?

— Хто?

— Дано…

— Добре, добре, але з чого ти взяв?

— Він виглядав розчавленим, але не шокованим — усвідомлюєш різницю? Наш візит не став громом із ясного неба. Старий відразу втямив, хто на касеті, він упізнав би його навіть раком у паранджі — все-таки онук.

— Не можу повірити, що в розмові зі мною преподобний Ден вжив слово «раком»!

Денис усміхнувся.

— Я вклав у тебе всю свою ввічливість. Мені нічого не лишилося.

— То я тобі позичу. Під відсотки. І що тепер?

— Чиста дрібниця. Нам треба знайти режисера, лікарів, водія і замовників — і фільмів, і органів. А як ми їх будемо шукати, Дано? Ну, не мовчи — твої пропозиції?

Дана хотіла сказати, що всі вони сходяться на Хосе, та впізнала азартний блиск у холодних блакитних очах Дена — мисливець знову прокинувся і радів самому процесові. Їй захотілося трохи зіпсувати йому настрій.

— Дамо оголошення в газету. До рубрики «Різне». «Делікатний прокурор терміново бажає висунути звинувачення і шукає групу осіб, що підозрюються у скоєнні низки особливо тяжких злочинів. З огляду на брак прикмет підозрюваних, подається опис злочину. Питущим, ув’язненим протягом останніх десяти років, а також суб’єктам з несерйозними намірами прохання не турбувати».

Глава 28

Хосе-Антоніо пив пиво і ні про що не турбувався. Витягнувшись на вузькій канапі у найскромнішій зі своїх квартир — він винаймав її, щоб пережити черговий наїзд діда, і деколи — не так уже й часто — дозволяв робити тут зйомки — він відпочивав, наскільки вмів, скромно. Хотілося, звичайно, шику, але навіщо тицяти дулю під ніс верблюду, в якого й так слини повен рот? Деякі проблеми, пов’язані з твердим наміром старого шкарбуна залишитися на батьківщині і тут-таки померти — ото скоріше б! — у Хосе таки виникли, але міркувати над ними зараз він не хотів. Натомість уявляв собі Дану і помирав від заздрощів до її коханця, того альбіноса, про якого Брицин сказав, що в нього лише на порнуху піднімається.

І нащо цьому слимаку така жінка, як Неждана? Що він із нею робить? Тішить зів’яле, як член, марнославство? Таки є чим! Вогонь, уся вогонь, від маківки до п’ят, струнка, граційна, жадана… Інколи він бачив її — Дана, кваплячись на заняття, йшла через парк асфальтовою доріжкою, худенька, мов ожилий палаючий сірничок, і вітер, бавлячись, виймав з акуратної зачіски пасма вогняного волосся. Він заздрив вітру і теж хотів би пропускати крізь пальці цей пломенистий шовк. Хосе ніколи не розумів тих, хто спить із малявками. Хворі люди, та й годі. Він охоче продавав їм їхні мрії, але сам любив жінок, дорослих, свіжих і сформованих. Дана виросла у нього на очах. Він готовий був одружитися на ній. Кинути до її білих ніжок увесь світ і трохи зоряного неба на додачу. А вона підійшла до нього, і, мов нічого не сталося, заявила, що вагітна і виходить заміж. Не треба було її бити, вже вкотре з тугою подумав Хосе. Діяв би трохи хитріше — і зараз би ліжко йому зігрівала жива ватра. Міг би сказати, приміром, що прийме її та дитину, а потім змусив би зробити аборт — від доброго католика в Хосе лишився лише срібний хрестик на шиї. А Дана так чи інакше перервала вагітність. Це ж зрозуміло. Розсмокталася, ха! Дотепно, навіть дуже, та від розчарування, не у ній, у собі, він тоді аж здригнувся. Ледь стримався, щоб не закричати. Вона мудро вчинила, кому ті шмаркачі потрібні, ще й у п’ятнадцять років, а він пошився в дурні. Та що вже тепер про це думати? Хіба впіймати її десь у парку пізнього осіннього вечора і здійснити давню мрію? Мабуть, Дана буде відбиватися. Неодмінно буде. І кричатиме… чи ні? Ну, пельку їй можна й затулити, і не обов’язково поцілунком. Що ж до самого процесу…

Двері в кімнату рипнули, Хосе перевів на них затуманений бажанням погляд і дуже здивувався. На порозі стояв старий хрін власною персоною, ще пряміший, ніж завжди, і, спершись на свій ціпок, роздивлявся онука так, ніби бачив перед собою великого тлустого хробака. Хосе це вкрай не сподобалося.

— Дідусю! — він легко зіскочив із ліжка й підійшов до старого, аби торкнутися бездушним поцілунком зморшкуватої щоки. — Що ти тут робиш? Я й не знав, що ти в Києві.

— Уже тиждень не знав, Хосе?

От чорт! Невже так довго?! Як час летить. Та що й казати, ніколи йому не вдавалося обдурити старого. Той якимось дивом завжди відчував, хто саме з онуків цупить його гроші. Бачив внутрішнім зором, чи що?

— Чекай, а як ти увійшов? Я ж не давав тобі ключів.

— У мене є відмичка. Універсальна.

Ця заява сподобалася Хосе-Антоніо ще менше, ніж дідів погляд.

— Хай би як, я радий, що ти тут. Присядь, будь ласка. Пива хочеш?

— Ні.

— А будеш? — Хосе знову влігся на диван і дивився на діда знизу. Дон Мігель вражено заморгав — вочевидь, не оцінив жарту. Хосе вагався якусь мить, та все ж підняв свою пляшку з підлоги, салютуючи йому, і зробив добрячий ковток.

— Ти щось хотів чи просто за мною скучив?

— Скучив. Дуже сумував за тобою, ось і вирішив забрати онука додому. Одягайся.

— Що? Якого?! — Хосе-Антоніо підвівся, а пляшка, примощена на голому животі, з глухим стукотом упала на килим, вивергаючи з вузького горлечка жовту пінисту рідину. — Я нікуди не їду, в мене тут справи. Ти не присилуєш мене!

— Справи? — так могла б виглядати сама смерть, злякано подумав Хосе, коли дід, штовхнувши його долонею у груди так, що той наново влип у подушки, наблизив до онука попелясто-сіре пооране роками обличчя. — Мені прикро, але в тебе вже немає тут жодних справ, окрім хіба що карних. Але я цього не допущу. Чорт з тобою, та моя родина! Моє чесне ім’я! Одягайся, виродку, ми летимо в Тіхуану. Поясниш своїй матері, чому я тебе вб’ю!

— Що ти мелеш?! Ти вчадів чи п’яний?! — нерви Хосе забриніли, як натягнуті струни, по спині поповзла липка холодна крапля поту. — Не розумію, про що ти говориш!

— Хосе-Антоніо, — сумно сказав старий вояка, — не змушуй мене брехати Риті. Або ти помреш, як годиться чоловікові, знаєш ти, що це таке, чи ні, і перед тим розкажеш їй, чому це сталося, або тебе будуть довго шукати і не знайдуть, як останки тих нещасних дівчаток, яких ви ґвалтували і продавали різникам. Як пам’ять про них, я не мав би давати тобі жодного вибору, однак, на жаль, ти мій онук. Це якось так красиво називається… урочисто. Своя кров. Чи шматок лайна? Про що тільки думала Рита, привівши тебе в цей світ?!

— Я не…

— Я знаю, що ти не різав їх власноруч, Хосе. Куди тобі… Та й знівечив лише одну. Це бізнес, я правильно зрозумів? Нічого особистого… Але ж ти не вважаєш, що тебе це врятує?!

— Мама… — Хосе звісив руку з дивану, його пальці вже намацали на підлозі липку калюжу і повільно, але неухильно наближалися до пивної пляшки. Головне — встигнути, дати по голові цьому шкарбуну і тікати світ за очі. Тільки не в Мексику. Та й жодна з Америк йому не підходить. Може, Австралія? — Ти про неї подумав? Це її вб’є!

— Ну, Рита живуча, — із цими словами сеньйор Мар’яно з усіх сил опустив ціпок на руку Хосе. Хруст кістки прозвучав майже одночасно з несамовитим криком онука.

— Ах ти ж козел!

— Боляче?! Знаєш, тим діточкам… дівчаткам… було гірше. Набагато. Ти не думав про них і чхати хотів на свою матір. А тепер закрий рота, доки я не зламав тобі другої руки. Що ж до козла, то називай мене, як хочеш, хлопче. Для тебе в моєму словнику немає слів.

Дон Мігель піднявся і вийшов. Замість нього в кімнату зайшли охоронці — двоє хлопців, квадратних і похмурих, як знаменитий шедевр Малевича. Хосе досить було лише одного погляду на них, щоб зрозуміти — із цими не домовишся. Вони пам’ятають, хто саме платить їм гроші. Крім того, не виключено… ні, точно — дід їм усе розповів. Інакше чому в них такі очі, повні ненависті і презирства?! Клятий дон Залізні Яйця, звідки, ну звідки він дізнався? Невже та касета, одна-єдина, де Хосе під кокою розважався з маленькою блондинкою, якось потрапила до рук старого? Але ж він був у масці, у чорній масці…

Вже не крапля поту, а цівка, густа й гаряча, раптом потекла по його нозі.

* * *

— Я підвів вас, — вигляд у дона Мар’яно був просто страшний. Шкіра нагадувала міхи баяна, а з-під червонястих запалених повік без упину крапали сльози. — Не виправдав вашу довіру.

— Так, — Денис ніколи не заперечував очевидних фактів.

— Мені дуже прикро.

— Я на це сподіваюся, хоча не знаю, чим це мені зарадить. Ми знову зайшли в глухий кут.

Ден хотів додати ще щось уїдливе, та замовк, відчувши вже знайому слабкість. На чолі виступив липкий піт. Що за чорт? Він ніколи не був хворобливим, ні на що не скаржився, хіба тоді, в Парижі, вісімдесят п’ятого року, але то була аварія, а не болячка. І оклигав він дуже швидко. А нині вже третій тиждень почувається кволим, як зів’яла квітка. Мабуть, Дана має рацію. Треба все-таки зайти до лікаря. Бо ще впаде раніше, ніж вони вирахують замовника, і що тоді? Сама Дана не впорається, а Сава… він не в курсі справи. Хіба так, у загальних рисах.

«Не діли ні з ким свою вендету».

До появи Дани в його житті він свято дотримувався цього правила.

— Не уявляю собі, що ви там із ним робили?

— Найсмішніше, що нічого. Ми не встигли. Він просто помер із переляку. Інфаркт.

— Як та молоденька вихователька, — пробурмотів Денис. — Око за око.

— Прошу?

— Ні, то я так, до себе. А Брицин?

— О, Брицин виявився міцнішим. Але він не знає нічого суттєвого. Диспетчер. Приймав замовлення, передавав онукові, й не тільки йому, бо коли мова йшла про щось інше… про… — старий затнувся, говорити про такі речі йому було важко, і Ден це розумів.

— Я бачу схему, — заспокоїв він дона Мігеля. — Немає потреби в подробицях.

— Мабуть. Так от, Брицин забирав уже виготовлений товар, переглядав його — щоб рекламацій не було…

— Ви це серйозно?

— Бізнес. І лише тоді віддавав клієнтам. Вони були різні, список постійних перед вами.

Ден уже вкотре глянув на папірець — прізвища там були і гучні, і нікому не відомі.

— Але його тут немає.

— Того вилупка? Ні. Ваша правда — в тому випадку все йшло через Хосе. Брицин знав про це лише тому, що мій… онук деколи повертав йому… як це називається? Піратські копії. Як я міг так помилитися в людині? Хосе — рідна кров, а це замилює око, але ж Іван Іванович… шмат смердючого лайна! Він здав кількох водіїв, одного хірурга, але то добре оплачуваний дріб’язок — і все. Від них ми не добилися нічого суттєвого. А жінка Брицина була в курсі справи. І тепер Верховна Рада їй хіба насниться!

— Ото б Дана здивувалася, — вголос подумав Денис. — До слова, де вона?

— Тестує з Марком нову навчальну програму для дітей з дебільністю. Це найлегший ступінь відхилення, і може бути…

— Ви хочете, щоб вони працювали на комп’ютері?

— Самостійно — ні, але під наглядом дорослих — так, дуже хотів би. Зачохляти монітор, як ніжки роялю у вікторіанській Англії, я не збираюся.

— А хто той Марк?

— Марко. Ви його бачили. Чорнявий такий, кудлатий і величезний, як ведмідь грізлі. Чудовий дефектолог. Спеціаліст вищої проби. Каже, що впізнав Дану. Вони бачилися під час вашої революції на граніті… тобто не вашої, але…

— Усе гаразд. Я вже звик вважати себе українцем.

Сеньйор Мар’яно глянув на Дена з повагою.

— Ви молодець. А я відвик, напевно… Так ось, вони зустрілися на студентському голодуванні — Дана пропонувала Маркові пиріжки.

— Впізнаю її.

— Діти… — дон Мігель відвернувся і став дивитися у вікно. — Божа кара чи милість Божа? Моя Рита, вона… я так і не зміг показати їй ту касету. Це вбило б її. Справді убило б. Вона, на відміну від свого сина, істинна католичка.

— І тепер знає про все, що сталося виключно з ваших слів?

Старий кивнув, не повертаючись. Голос його звучав глухо.

— І не вірить мені. Кричить, що я довів її дитя до серцевого нападу. Дитя! Мені було двадцять, коли я опинився в Аргентині. І всього п’ятнадцять, коли вперше взяв до рук зброю. Ваша Дана… скільки їй?

— Дев’ятнадцять.

— Має хлопця?

— Прошу?

— Не грайте зі мною. Хоч би що вас пов’язувало, але ви їй не чоловік. І не коханець.

— Ні, не має. У неї є любов на всі часи і вона молиться на неї… на нього, як на ікону.

— Погано, — пейзаж за вікном усе-таки приваблював сеньйора Мар’яно більше, ніж очі співрозмовника. — Така юна… кров мусить кипіти. Вона й життя відсунула на потім?

— Боюся, що так.

— Дивно… які різні діти. Який різний світ. Мій Хосе… він не був хорошим хлопчиком. Ніколи. Ви казали про мої зв’язки з наркомафією — ось він, мій єдиний зв’язок. Алкоголь, а потім кокаїн, дрібні крадіжки… Рита вийшла заміж у шістнадцять років, а він її перший син. Я терпів довго. Потім Хосе вирішив, що може вкрасти у колумбійців товару на сто тисяч баксів. Сума для них не те, щоб велика, але — справа принципу. Я заплатив їм. Грошима. По суті, я заплатив за «дур» лише для того, щоби вони дали спокій моєму хлопчику. Я не сказав йому про це. Думав утримати на короткому повідку. Так радів, коли він влаштувався в той ліцей. Він був здібним, насправді… І любив вашу Дану, ви знали? По-своєму, але любив.

— Ні, — Ден здригнувся і подумав, зовсім як в анекдоті, що сучий син Хосе помер від хорошої хвороби. — А ви звідкіля дізналися?

— Від нього. Він називав її ім’я, показував випускний альбом, де вона на першій сторінці. Найкраща серед ліцеїстів.

— Найкраща серед усіх.

— Я радий, що вона погодилася працювати в мене.

— А я — не дуже. Краще б зосередилася на навчанні.

— Облиште. Ви так над нею труситеся… Це нормальна світова практика, коли студенти вчаться і працюють. Будь-кому потрібні власні гроші, аби почуватися незалежним. Сам собі господар — таке чарівне відчуття. Пане Жакявічюс…

— Ми ж домовилися!

— Так. Денисе, а ви не хочете попрацювати в моєму фонді?

Ден так розгубився, що аж зойкнув.

— Ким?!

— Ланкою, що випала з ланцюжка зі смертю Хосе-Антоніо. Мені цікаво, як на нього вийшли, чому саме на нього, і — найголовніше — хто той замовник. Повірте, не менше, ніж вам. Я далекий від думки, що Хосе був чистим і наївним, а його втягнули в цей бруд на аркані, але він теж — моя дитина. Він виріс у мене на руках. Ви розумієте, про що я?

— Так. А звідкіля ви дізналися?

Дон Мігель нарешті повернувся до візаві й навіть спромігся відтворити щось здалеку схоже на усмішку на блідих, порепаних устах.

— Фонд у Латвії діє й досі.

— Я поки що не збираюся повертатися додому.

— Хіба я вам це пропоную? Ось він, Київ, — старий сеньйор ще раз зиркнув у вікно, — увесь у снігу, прекрасний у своїй байдужості. Ну, то як? Я вигадаю вам якусь номінальну посаду — почесного президента, виконавчого директора, весільного генерала… Це не зашкодить вашому бізнесові, навпаки — всі будуть говорити, який ви благородний. А ви… ми з вами будемо чекати.

— Ви хоч уявляєте собі, наскільки може затягнутися це чекання?

— На жаль. Я, либонь, уже й не доживу.

— А Брицин?

— Іван Іванович робитиме все, що я скажу, а найперше — водитиме до вас усіх нових клієнтів, якщо вони з’являться.

— Не піде, — Денис заперечливо похитав головою. — Якщо він братиме замовлення лише у новачків, ігноруючи давніх клієнтів, зчиниться ґвалт, і неминуче виникнуть підозри. Якщо ж він буде продовжувати свою діяльність, мов нічого й не сталося, це означатиме, що ми — просто його свіжий «дах».

— Касети, записані в Україні, він діставав виключно від Хосе. Інші постачальники давали йому іноземний товар.

— Вам від цього полегшало?

— Ні, — очі дона Мігеля спалахнули, і в поєднанні із запаленими повіками це виглядало моторошно. — Та я не можу воювати з усіма драконами відразу.

— Гаразд. Тоді ще одне запитання перед тим, як я прийму остаточне рішення. Ви не в курсі, це Брицин знайшов Хосе як постачальника, чи ваш онук виловив його?

— Ні те й ні інше. Вони зіткнулися в якомусь кублі — так принаймні пояснив Іван. Зустріч двох самотностей… Брицин сказав, що якийсь товстий пан, чийого лиця він не розгледів, купував касети у них обох.

— Товстий пан — прикмета унікальна. Що ж… я, мабуть, божевільний — утім, я завжди був таким. Я згоден. Не впевнений, що у нас вийде щось путнє, однак не бачу іншого виходу.

Денис підвівся, чоловіки потисли один одному руки.

— Я чекаю вас у перший понеділок нового року в цьому кабінеті, — сказав старий. — І хай вам Бог помагає.

— Я б не відмовився, але Він не хоче.

Глава 29

Усю зиму Дана крадькома, ревно зневажаючи себе, купувала той клятий журнал, що його редагував Любко, потай від Дениса. Щотижневий часопис називався «Rabbit», і на першій сторінці була рубрика «Колонка головного редактора», з крихітною, зате кольоровою світлиною Любомира. Він був на ній завжди різним — сердитим, усміхненим, замріяним, сумним, і писав у тій колонці гарні речі про кохання, ніжність та все те, що так не пасувало ані до назви «Кролик», ані до змісту журналу. По суті, та рубрика була єдиною, котру Дана могла читати без відчуття нудоти — крім хіба що вихідних даних. Так настала весна, і якраз напередодні Восьмого березня Дана раптом побачила в тих самих даних під словами «головний редактор» інше прізвище. Вона кинулася до Дена, який увесь цей час ретельно вдавав, що нічого не знає, і навіть не уявляє, що так ретельно ховає від нього Неждана, і час від часу знаходить малий Мирось.

Усівшись поруч із ним на диван, Дана тріумфально струснула в повітрі журналом.

— Він більше там не працює!

— Я це помітив, — незворушно мовив Денис. — У журналі враз побільшало цицьок і критично зменшилася кількість інформації, не кажучи вже про якість. Це могло означати тільки одне: твій Шеремет як редактор виявився для «Кролика» надто інтелігентним. Надто людським, я б сказав.

— А ти часом не в курсі, що він тепер робить? — вкрадливо спитала Дана.

— Я постійно в курсі його справ, а не часом. Я стежу за цим хлопцем, бо моя доня закохана в нього до безтями, — Ден подивився їй прямо у вічі. — Нещодавно відновився випуск «Вісника поезії» — він там художній редактор. А ще твій любчик на паях із друзями заснував газету «Книголюб» і журнал «Книжковий світ». І одружився.

— Не любчик, а Любко, — машинально виправила Дана і скинулася. — Що?!

— Ти чула. Твій солодкоголосий соловей звив собі гніздечко. Ось, — витягаючи з нижньої полиці журнального столика, на якій постійно вивищувалася купа різноманітної преси, світський щомісячник «Столиця» із кольоровою світлиною на обкладинці, мовив Денис.

Власні руки, якими Неждана вчепилася в журнал, здалися їй мертвими. На фото Любомир усміхався на весь рот, обнімаючи за тоненьку, як ніжка фужера, талію гарненьку голубооку брюнетку. Ту саму, з творчого вечора. Яскраві підфарбовані губи нареченої застигли у солодкій усмішці, а високу вигадливу зачіску прикрашали розсипані в мальовничому безладі кришталеві намистини. Витончену, як на камеї, голівку дівчини огортав прозорий, недбало накинутий серпанок. Помітно було, що новоспечена пані Шеремет дуже щаслива.

Було також очевидно, що їй не доводиться зранку годинами вкладати дике руде волосся і намагатися надати безбарвним щокам хоч якогось живого кольору, а безсоромним зеленим очам — більш-менш пристойного виразу.

Коротше кажучи, пані Шеремет виглядала, як сама досконалість. І від того Дані стало зовсім кепсько. Вона подивилася на число — лютий дев’яносто сьомого року.

— Ти знав про це вже цілий місяць? — прошепотіла вона.

— Точно. Хочеш запитати, чому я не сказав тобі?

— Я нічого не хочу. З твого дозволу, — мовила вона, піднімаючись, і журнал, зісковзнувши з її колін, доволі гучно ляпнувся на підлогу, — я піду до себе. Щось мені недобре.

— Ну ось, і п’яти років не минуло, як я почув од тебе бажане «з твого дозволу», — Ден говорив глузливо, та в блакитних очах не було іронії — тільки тривога. — Шкода лише, що за таких обставин.

— Ми не можемо мати все й одразу, — голосом мертвим, як і її руки, відказала Дана. — Ти сам учив мене цьому. Вибач, Дене, мені справді треба побути на самоті.

— І що ти збираєшся робити? — гукнув Денис їй навздогін. Неждана озирнулася, вже стоячи на верхньому майданчику сходів, біля дверей своєї кімнати.

— Домагатимуся в судовому порядку, щоб ти одружився на мені, як чесний чоловік, — сказала вона, намагаючись пожартувати, та сльози на щоках і спазми, що перехопили горло, зіпсували первісний задум. — А що мені ще лишається?

— Чорт забирай, — пробурмотів Ден, коли Дана зникла у спальні, — яка ідея!

На те, щоб умовити Дану, минув ще місяць, причому вмовляли її всі, кожен із різних причин. Мирось, Денис, Сава і Тамара ходили за нею слід у слід, описуючи принади шлюбного життя, хто як їх собі уявляв.

— Він хоче дати тобі своє ім’я, — басила Тома, поправляючи вибілені перекисом водню кучері, й значуще глипала в бік Сави. Той шумно сопів і відвертався. — Ти б мала бути вдячна йому за це.

— Та я і вдячна, але не впевнена, що «Денис» пасуватиме мені більше, ніж «Дана».

— Не сподівайся відкараскатися від мене дурними жартами.

— Тамара має рацію, — чи не вперше погодився з економкою Сава. — Кінець кінцем, фактично ви подружжя.

— Саме так, кінець кінцем. Я тут до чого?

Сава зареготав — він, на відміну від Томи, добре зрозумів натяк.

— Ви просто хочете, щоб я полегшила вам життя. Вам усім. Тамарі стане добре, бо на моєму пальці блищатиме обручка, тобі… ну, ти сам знаєш, Страдій, що про це говорити, а Ден… от навіщо це йому, я не розумію.

— Він хоче забезпечити твоє майбутнє. Що тут складного?

— О, а я й не знала, що він кудись зібрався!

— Неждано, годі клеїти дурепу.

Ден був відвертішим і прагматичнішим.

— Ти загралася у свою любов, Дано. Тобі невдовзі двадцять, ти красуня, яких мало, а що є в твоєму житті, окрім навчання, «Світла надії» та безглуздих мрій? Ти створила собі образ, а той Любко ні сном, ні духом про це не відає. Та й ти його зовсім не знаєш.

— Я знаю про нього все, навіть розмір штанів, благослови Боже нашу бульварну пресу!

— Я сказав «його», а не «про нього». Відчуй різницю.

— Я відчуваю. Але його вірші… Денисе, невже ти не розумієш, що в них — його душа?

Ден чортихнувся.

— Порятуй мене, Боже, від романтичних програмістів!

Мирко, не обтяжений подібними роздумами, вже знав, що наречені ходять у красивих білих сукнях, і з усіх дитячих сил боровся за те, аби побачити маму Дану, за його ж словами, «схожою на пломбір».

Неждана чемно вислуховувала всіх і кивала, а надвечір, зачиняючись у своїй кімнаті, знову й знову дивилася на фото Любка. Вона вже звикла до брюнетки поруч, і ефекту — ніби від удару ножем у груди, як у першу мить, коли вона розглядала цю світлину й задихалася, охоплена болем та тугою, не було. Вона мала виразне відчуття, що втратить Любомира, якщо скаже Денису «так», і це було щонайменше смішно. Хіба вона володіла Шереметом хоч одну-єдину мить? На базарі його купила? Що за дивні думки! І Ден правду каже, як завжди: час, давно вже час усвідомити, що не буде вона з Любомиром, ніколи. Не знайшла його тоді, коли він ще був холостяком, то тепер тим більше не наважиться. І не підкрадеться до неї жоден янгол, тримаючи спакованого, мов подарунок, Любка у небесній руці — на тобі, мовляв, Неждано Тиктор, приз за твою вірну й божевільну любов. Нічого такого не станеться. То що ж тепер, померти? Їй ще треба Мирося піднімати, самій довчитися теж було б непогано…

То що ж з нею таке? Чому Любко й досі сниться їй, та ще й у таких снах, про які вона не те що Денові — тітці Олені, царство їй небесне, не розказала б? Чому від однієї думки про нього кров у її жилах займається, наче солома? Чому їй важко погодитися на цей суто номінальний шлюб? У неї буде прізвище, становище, захист… У разі потреби Денис, не вагаючись, дасть їй розлучення — про це вони вже домовилися. То в чому ж річ?

Врешті-решт, після довгих роздумів Дана таки ощасливила згодою Дена — в обмін на його обіцянку серйозно поставитися до проблем свого здоров’я. Якась загадкова чи то інфекція, чи внутрішня хвороба перетворила і так доволі стрункого Дениса у справдешню, за влучним висловом Сави, воблу на мотузочку. Ден мав змучений вигляд, постійно втомлювався, погано спав, але категорично не бажав звертатися до фахівців. Однак маленький шантаж приніс свої плоди: на розпис, окрім щасливого від пломбірного вигляду Дани Мирося, Сави й Тамари, прийшли ще дон Мігель із Марком.

Власне кажучи, весільна сукня стала ще одним каменем спотикання між Денисом і Нежданою. Щасливий, як молочне порося, Ден трохи розгубився, коли Дана вчепилася за ідею сукні по-справжньому, наче злодій у чужий гаманець. Вона згоджувалася їхати до РАГСу на тролейбусі, йти пішки, відзначати реєстрацію лимонадом замість шампанського, але вона хотіла чудову сукню. Білу, рясну, в мереживах та воланах. І ще — фату. Довгу, легеньку, як туман над річкою. Ден лише руками розводив.

— Ти ще вийдеш заміж по-справжньому, — переконував він. — Ми робимо це для того, щоб ти без зайвих проблем стала моєю спадкоємицею.

— А ти зібрався помирати?

— Я хочу, аби жоден згорьований через нестачу майна родич не зміг опротестувати мій заповіт у суді. Я вже склав його, вписавши туди тебе, але як моя дружина ти матимеш усі права й без тестаменту. Та загалом тобі дістанеться небагато — цей будинок і київське дочірнє підприємство трикотажної фабрики «Летті». Я назвав його «Ніка» — вирішив, що тобі буде приємно.

Дана гмикнула.

— Мені приємно, але це справді дріб’язок. Міг уже мені Ейфелеву вежу відписати чи Емпайр-Стейт-Білдінг хоча б… Жадібний ти. Та все одно я буду в сукні.

— А я й не прошу, щоб ти була гола.

— Дотепно, як завжди, мухоморчику. Та ти тямиш, про що я. А якщо не подобається — на реєстрацію можеш не з’являтися.

Травень буяв бузковим квітом, схожим на очі Любка, коли Неждана ступила на килимову доріжку центрального РАГСу, пишна і біла, як вершковий торт. Реєстраторка несхвально підібгала вуста, коли у своїх паперах прочитала про бажання нареченої залишити своє прізвище — на цьому, на чималий подив Тамари, наполягав Денис — але зуміла озвучити це досить миролюбно і навіть сухо сказала «вітаю», лише гримасками плаского сіро-білого лиця демонструючи, що вона думає про п’ятдесятирічних чоловіків, котрі одружуються на двадцятирічних дівчатах. Та Дену було начхати. Трохи збентежений сеньйор Мар’яно — він, звісно, знав, що Дана й Денис — не подружжя, але не думав, що коли-небудь стануть ним — відкрив пляшку шампанського «Мадам Кліко» і першим тостом наївно побажав молодятам побільше діточок. Ден смикнувся, але промовчав. Дана засмутилася.

Однак не минуло й двох тижнів, як новини з лікарні, куди все-таки після копняків, потиличників та просто вмовлянь завітав Ден, змусили Дану забути про все на світі. Якщо правду стосовно тітки Олени вона дізналася випадково, то цього разу її викликали до лікарні дуже цілеспрямовано, як дружину Дениса Жакявічюса.

Та клініка, до якої звернувся Ден, була надсучасною і дорогою, тому кабінет вірусолога, вочевидь, не мав би нікого дивувати, але Дану таки здивував. Лікар, симпатичний русявий чоловік років сорока, що назвався Романом Івановичем, підвівся, коли вона увійшла, поцілував простягнуту для рукостискання руку і скрушно промовив:

— Прошу сідати. У мене погані новини.

Це було зрозуміло й без слів. Якщо тебе як члена сім’ї викликають до лазарету, прохаючи при цьому тримати свій візит у секреті від пацієнта, зрозуміло, що тобі не плитку гематогену безкоштовно видати збираються. Та поки Дана гадала, що саме трапилося з Денисом, лікар повідомив:

— Будьте мужні. Ще ніколи мені не було так тяжко, така молода і вродлива жінка, та ви мусите знати правду. У вашого чоловіка СНІД.

— Що?

— Синдром набутого імунодефіциту. Це…

— Я знаю, що це. Бідний Сава…

Роман Іванович зиркнув на неї трохи здивовано.

— Ваш чоловік — Жакявічюс Денис Арнольдович чи тут якась помилка?

— Ні. Себто так. Це він. Як… о, Господи, тобто чому? За що?

Лікар і далі торочив щось своє, але Дані здалося, що він лиш мовчки округляє рота, мов риба, витягнута з води, з тих, що їх цієї весни так полюбив Мирось — знову генетика перемогла математику. За мить із того безголосого потоку стали вирізнятися окремі слова. Вони долітали до Дани якимись розмитими, безпомічними, наче хтось пропускав їх крізь товщу каламутної морської води.

— …Серія аналізів… ми зробили імунограму. Імунітет практично на нулі. Це вже не ВІЛ, ні про яку латентну стадію тут не йдеться. Мені прикро, але довго він не протягне. Максимум — рік. Якщо пощастить.

— Пощастить?!

Стіна перед нею хиталася, як стегна досвідченої стриптизерки, а підлога просто вислизала з-під ніг. Цікаво, що ж буде, коли я встану, мляво подумала Дана. Роман Іванович співчутливо зітхнув.

— Але й це ще не все, — сказав риба-лікар. — Якщо я правильно все зрозумів, а медична картка не бреше, пан Жакявічюс заразився на ВІЛ не статевим шляхом. У вісімдесят п’ятому році він потрапив у автомобільну аварію, втратив багато крові, і йому робили переливання. Це було у Франції…

Роман Іванович затнувся від того, що зелені, як у дикої кішки, очі зиркнули на нього з ненавистю.

— Це має якесь значення?

— Ну, щоби вам легше було… що він вас не зраджував.

— Легше?! Послухайте, ви лікар чи комік?

— Мені так шкода…

— Але не так, як мені.

— Я до цього й веду. Вам слід терміново зробити аналіз крові на ВІЛ/СНІД і повторювати його кожні три місяці протягом року, за умови, що у вас не буде статевих зносин із чоловіком. Я б вам не радив, навіть із презервативом. Остання стадія, великий ризик… у вас є діти?

— Ні.

— Добре.

Дана стиснула кулаки. Вона розуміла, що мав на увазі Роман Іванович, не могла його за це судити — та готова була вбити лікаря.

— Здайте аналіз прямо зараз, — лікар підсунув до неї вже виписане направлення, — і потім ми обговоримо результати. Хочу вас заспокоїти хоч трохи — шанси на те, що ви не заразилися, є, і вони досить…

— Я не хвора.

— Звідки така впевненість?

— З неба впала.

Роман Іванович обдарував її довгим поглядом великомученика.

— Ви здасте аналіз чи ні?

— Так. Безумовно.

— Добре.

Та припинить він нарешті вживати недоречні слова?! Що «добре», ну що?!

— І останнє запитання: ви самі скажете йому про… тобто діагноз, чи це зробити нам?

— А скільки вас буде виступати з цього приводу?

— Пані Дано, я всіляко підтримую ваше прагнення зберегти почуття гумору в такий складний час, але прошу, не забувайтеся. Я мав на увазі, що в нашій клініці — приватній клініці, до речі, — прийнято, на відміну від державних установ, цікавитися, чи не хочуть рідні самі сповіщати хворих про те, що…

— Хочуть, о, небо, ну що за питання! Звичайно, хочуть, а ви ще й цікавитеся! Та просто сплять і бачать мами говорити своїм дітям, що ті скоро помруть, жінки — чоловікам, а брати — сестрам. Просто тіпає їх від бажання. Мене, до речі, теж. Якщо ви не розумієте, що просто спихаєте брудну роботу на плечі й без того розчавлених горем людей, мені лишається тільки позаздрити державним лікарням.

— Ви не відповіли.

Дана уявила собі, як Денис розмовляє із цим формуляром у білому халаті, і здригнулася.

— Я скажу йому сама.

Але говорити нічого не довелося. Повернувшись додому, Дана знайшла Дениса у спальні — він сидів на ліжку і так дивився на шпалери, ніби чекав, що пуп’янки троянд на них ось-ось розквітнуть. Футболка, подарована Даною з першої стипендії, що колись обтягувала його торс, як рукавичка, тепер більше нагадувала тільник дорослого, вдягнутий на семирічне дитя. Темно-зелені штани трималися виключно на паску, а з холош стирчали босі ступні, вузькі, мов стилети. У нього навіть стопи схудли — ця думка відізвалася у серці Дани таким болем, що вона аж задихнулася.

«Ясноволосий мій янголе, що зробило з тобою життя?»

— Скільки мені ще лишилося? — Ден, навіть не дивлячись у її бік, часто і майже завжди безпомилково визначав, де стоїть Дана і який у неї настрій. Завдяки цьому його вмінню вона зробила нині крок через поріг, на який не наважувалась, стовбичачи в дверях, доки Денис не гукнув її, і тихо промовила:

— Рік. Від сили.

— Прикро насправді, — Ден намагався всміхнутися. — Я так нічого й не встиг. Летті мертва, замовник дитячого порно хтозна-де, і, мабуть, там і залишиться, а я… Бог б’є без попередження, чи не так?

— Бог? Ти говорив, що його немає.

— Він з’являється в такі миті. У всіх. Через смерть близьких людина може відректися від нього, але на порозі власної смерті увірує знову. Бо найстрашніше — це небуття. А знаєш, що мені сьогодні сказали в церкві, коли я на сповіді був?

— Ні, — Дана підійшла і сіла поруч, пригадавши, як один-єдиний раз провела з Деном ніч на цьому дивані. Вони жартували поміж собою: «А пам’ятаєш нашу ніч кохання?» — і реготали, мов навіжені. — Розповідай.

Але Ден уже забув, про що хотів сказати; його думки розбігалися, як табун диких коней без вожака.

— Де Мирось?

— Спить. Тома говорить, він зранку набігався, то вона вклала його до підвечірку.

— А можна… себто, давай заглянемо до нього. Я заразний, але… обіцяю не торкатися малого.

Кожне із цих чотирьох слів стало пудовою брилою і лягло Дані на груди.

— Наступного разу просто вдар мене, Денисе.

— Вибач. Наступного разу не буде.

Мовчки вони зайшли в дитячу й зупинилися біля ліжечка. Мирко солодко сопів; рожевенький, руденький, невимовно гарний і мов із воску вилитий у свою справжню матір.

— Коли ти скажеш йому?

— Про тітку Олену? Рік тому сказала. Пояснила, що рідна мама дала йому життя і пішла на небеса збирати світлі душі, щоб повернути їх на землю. Йому простіше, Дене. Він ніколи не знав її і сприйняв це, як казку. Він тебе татом називає.

— Так. Хлопець швидко росте.

— І не встигну я й спам’ятатися, як ти спробуєш звабити його.

— О, ні. Не хвилюйся — так довго я не протягну. Крім того, я ніколи б…

Неждана стиснула руку чоловіка, який замінив батька не тільки їй, а й Мирку.

— Я знаю. Знаю. О, мій любий, мені так шкода…

— Не шкодуй, — на блідих, знекровлених вустах Дена з’явилася вимучена усмішка. — Це ж сліпий випадок, більш нічого. Хворий донор, поспіх із операцією… Ніхто не винен.

— Жаль. Якби я знала, кого винуватити, мені б полегшало.

— Навряд чи, — Ден не зводив очей з малого. — Він буде красенем, правда? Уже красень. Сині очі, й руденький…

— Правда. А що з Савою?

— Думаю, все буде гаразд. Ми не забували про запобіжні заходи. Зараз час такий. Утім, це тобі не цікаво. Та все одно, я тебе попрошу, якщо я… тобто ми… коли мене не стане, простеж за тим, щоб Сава зробив повторний аналіз через півроку. Він може злякатися… вирішити, що краще й не знати… але це не так. Правда потрібна завжди. Тобто майже завжди…

— Навіть якщо правда — це смерть у розстрочку?

— Ми живемо в розстрочку, Дано, ти ніколи над цим не замислювалася? Ніхто з нас не знає, скільки йому відпущено, коли й від чого судилося померти… Ніхто. Це лотерея і маленька Божа милість водночас, але деколи… часом… милість полягає в тому, що ти знаєш це. Так буває… Зроби це для мене, нагідко. Простеж. Обіцяєш?

— Так. Обіцяю.

— І не плач за мною, чуєш? Ніщо з того, що можна виправити, не варте й найдрібнішої сльози. А плакати над невиправним просто немає сенсу.

— Виходячи з такої логіки, на світі не повинно бути сліз.

Ден усміхнувся, зовсім як колись, звично, десь навіть безтурботно, і Дану знову заполонили спогади. Вона ніби перенеслася у минуле, побачила себе, п’ятнадцятирічну, перелякану, круглу сироту з дитиною на руках, і розкішного незнайомця, що пропонував їй — подумати тільки! — цілий скарб за одну-єдину ніч. Мов наяву, пролунав переляк у голосі Дена: «Боже мій, та тобі ж потрібен бюстгальтер!» — і її сміх, перші дзвіночки сміху відтоді, як померла тітка Олена. Пригадався той день, коли вона побачила касету, і лице Дениса, біле, безкровне, але суворе: «Я велів тобі не лазити туди!» І ще сотні інших епізодів, інших днів, походи до крамниць — як захоплювалися продавці, що її «тато» чи «друг» — хто як називав — так добре знається на моді, і світські раути, де всі йому так заздрили через неї. Його уроки добрих манер: «Ти математик, а не пітекантроп, люба». Його подарунки з будь-якого приводу, дрібні та величезні, а найголовніший з них — любов. Він любив її, любив по-батьківськи, по-братськи, і це було все, чого вона прагнула, все, чого потребувала, та кляте життя знову забирає в неї це відчуття родини, захищеності, затишку. Що їй дім, де не буде Дениса? Що їй світ без нього?

Дана ще раз глянула на його посмішку і розридалася.

Глава 30

З дня встановлення діагнозу Ден прожив рівно дев’ять місяців. Якраз можна було б виносити і народити нове життя, жартував він, помираючи. Список інфекцій, які розвинулися в нього внаслідок СНІДу, цілком міг потягнути на грубий том медичної енциклопедії, а найбільш прикрим був туберкульоз, що протікав блискавично і лікуванню не піддавався. Дана відправила Мирося до Тамари і залишалася з Денисом до кінця. Спорожнілим будинком також тинявся Сава, його аналіз крові, на щастя, дав негативну реакцію. Хоч як Ден проганяв його, той так і не зміг піти.

— Аж доки смерть не розлучить нас, — іронізував Денис і додавав: — Що за ідіотизм!

Окрім Сави та Дани, яку Ден допускав до себе з рипінням, і то у білій хірургічній масці, його навідував ще Роман Іванович. Ден стверджував, що візити лікаря його розважають. Дана казилася, бо щомісяця ескулап, розваживши Дениса по повній програмі, до втрати свідомості, незмінно брався за неї. Його скетчі були на диво одноманітними, а виконання — дилетантським.

— Чому ви не хочете віддати чоловіка до госпісу? — говорив він і трагічно зітхав. — Нещодавно в столиці відкрився новий, один із найсучасніших у Європі. Ви ж тільки мучитеся з ним, а там за ним доглянуть спеціалісти.

— Чужі люди в гумових рукавичках?

Уточнення про чужих він ігнорував.

— Так. А що в цьому поганого?

Дана знизувала плечима і питала — ця частина програми теж залишалася незмінною:

— А що вміють ваші спеціалісти, чого не вмію я? Вони вже СНІД лікують?

— Остання стадія дуже заразна, — попереджав Роман Іванович.

— То пусте. Ми кохаємося у скафандрах.

— Ви не розумієте, на яку небезпеку наражаєтеся.

На цій фразі Дана зазвичай втрачала терпіння.

— Лікарю, я не можу плюнути собі межи очі, але якби могла, то неодмінно зробила б це, коли б пристала на вашу пропозицію. Якби мені хоча б здалося, що я можу на це погодитися!

Роман Іванович чортихався і забирався геть до наступного візиту, а Ден, якому вже було тяжко навіть говорити, все ж незмінно цікавився:

— Ну що, вже дістала лікаря?

Дана згідно кивала.

— До самих печінок.

— А він що?

— Якщо опустити матюки, то нічого.

— Дав якісь рекомендації?

— Аякже. Цілу торбу. Я десь її посіяла, доки йшла до тебе.

Це була така гра — двох приречених на вічну розлуку людей, які з останніх сил вдають, що все гаразд, і так захоплюються нею, що починають вірити в те, чому ніколи не збутися. Дана говорила з Денисом так, ніби його одужання — лише справа часу, і він підтримував її. За два дні до смерті Дана покликала до нього священика. Панотець побув у кімнаті Дена всього півгодини і вилетів звідти так, ніби за ним гнався розгніваний апостол Петро з твердим наміром надавати йому по голові ключами від райських воріт.

— Що сталося? — запитала Дана.

— Я — гей, ось що сталося. Батюшка пояснив, як саме чорти мене в пеклі каратимуть.

Дана зрозуміла, що мав на увазі священик, і її знудило.

— Він всього лиш людина, не Бог! — силячись проковтнути слизький жмут непролитих сліз у горлі, сказала вона. — Ти народився таким, яким є, ти творіння Господнє, то до тебе які претензії?! Хто сміє судити тебе?!

— Дано, — прошепотів Ден і відкашлявся кров’ю. Дана замислилася, а чи лишилося щось від його легень. — Дякую. Лише ти ніколи не ставилася до мене, як до парії.

— Я не змогла б. Нізащо. Я люблю тебе!

— Знаю, нагідко. Я теж люблю тебе, — обнімаючи Неждану, що схилилась над ним у сльозах, промовив Денис. — Я не дотягну до твого двадцятип’ятиріччя, тому спитаю зараз — ну як, почуваєшся старою?

— Ні, — схлипуючи, зізналась Дана. — Я почуваюся молодою, повною сил ідіоткою.

— Не кажи так. Ти не ідіотка. А коли нарешті зійдешся з ним, передай від мене, що він найщасливіший сучий син у всьому всесвіті.

— Хто?

— Неждано!

Очі в Дани стали невинними, як у кішки після спустошення полумиска вершків. Це була ще одна, приємна частина гри. Ден чомусь часто згадував про Любка.

— Що?

— Не прикидайся, — Денис засміявся, та сміх знову перейшов у кашель. Дана затулила йому рота долонею, не захищеною латексом.

— Мовчи, тобі не можна багато розмовляти!

— Справді? — Ден похитав головою. — А доведеться, бо в мене мало часу. Коли зустрінеш того, на чию честь назвала сина… Мирка, не забудь — скажи те, що я велів.

— Та як я його зустріну? Де? — Дана знизала плечима. — Він жонатий.

— І що, не ходить через це вулицею?

— Ходить, напевне. Але я ходжу іншою. Це неможливо, Дене.

— Любов не знає слова «неможливо», — мовив Денис. — Не відаю, де я опинюсь — у пеклі, в раю чи в небутті, але хоч би де я був, обіцяю подбати про те, щоб ви зустрілись!

— Ти ніколи раніше не давав нездійсненних обіцянок.

— Я ніколи раніше й не конав. Поховай мене тут, в Україні.

* * *

Ден помер на світанку, на руках у Дани — задихнувся, і вона тремтячими пальцями навіщось прибирала поріділі пасма волосся із синюшного лиця. У кутку стерилізованої кімнати тихо скиглив Сава. Хтось із них двох — бо більше в будинку нікого не було — подзвонив Тамарі, та чи це зробила вона, чи ні, Дана так і не пригадала. У шухляді письмового столу в кабінеті Дениса, знайшли запечатаний конверт, який згідно з прикладеною до нього запискою слід було відіслати до Риги. Відкрили також заповіт — Денис був у ньому небагатослівним. Дані дістався будинок і трикотажна фабрика, Сава ж отримав три магазини одягу — в Сумах, Харкові та Чернівцях, про існування яких Дана навіть не здогадувалася. Вона дала телеграму на ту ризьку адресу з конверта, у якій сповістила про смерть Дена, день похорону і, про всяк випадок, вказала свій телефон, проте з Латвії ніхто не приїхав. І не подзвонив.

Дена ховали за містом, на Південному цвинтарі. Завірюха була страшна. Вітер вив, мов пес, а з неба без упину сипав мокрий сніг, забиваючи очі й роти тим, хто стояв біля виритої у мерзлій землі могили так, що можна було й не плакати. Але плакали всі — Сава, Тамара, Мирось, дон Мігель — усі, окрім Неждани. Вона тупо дивилась, як домовина, гойдаючись на рушниках, опускається в могилу, як падають потім на її віко рушники, як грудки важкої, мов граніт, глини стукають об дерево, ніби просячи відчинити, і їй дуже хотілося прокинутися. Все це здавалося їй сном. Вічним сном…

Вдома їй ще довелося милуватися столом, накритим за принципом «щоб не гірше, як у людей» — поминки влаштувала Тома, якій вдалося нарешті розвернутися у всю шир щедрої слов’янської душі, бо на весіллі Дани й Дениса у неї це не вийшло. Тамара багато плакала, ще більше пила, називала Дану бідною вдовицею і переймалася, що Сава нічого не їсть. Дана ледве витримала три обов’язкові чарки. Побачивши, що вона встала, Сава теж підвівся з-за столу і вийшов за нею в коридор.

— Мабуть, пора прощатися, — тихо мовив він. — Дякую за все.

І, трохи помовчавши, додав:

— Я пришлю тобі результати своїх аналізів через півроку. Ден сказав мені… ти обіцяла…

Дана лише кивнула. Горе не менш егоїстичне, ніж щастя, подумалося їй. Сава з валізою зник за дверима, і її будинок осиротів на ще один спогад про Дениса. Втомлена й змучена до самого краю, Дана з великим трудом вклала спати Мирка — той страшенно вередував, доводячи її до божевілля різними наївними запитаннями. То дитя хотіло знати, чому помер тато, то цікавилося, де він тепер — у Бозі чи ні, а наостанку добило Неждану вимогою негайного татового воскресіння, бо в молитві «Вірую», яку вивчала з ним Тамара, були слова: «Чекаю воскресіння мертвих», то чи не можна зробити так, щоб це сталося якнайшвидше? «Дитячі запитання, — похмуро думала Дана, витираючи прозорі доріжки сліз зі щічок вже заснулого хлопчика, — чому на них ніколи немає відповідей?» Може, не варто було брати сина на похорон? Ще зовсім малий, але ж… як не взяти? Як не дозволити йому попрощатися з тим, хто став їм сім’єю? Тато… це ж треба! Навіть її Мирко називав «мама Дана» — після того, як почув про свою справжню маму. А Дениса, хоч і знав відразу, що той йому не рідний, просто «тато», і все.

До себе Дана піднялася досить пізно, близько третьої години ночі, і ще довго крутилася на дивані, вмощуючись і так, і сяк, та лише намуляла собі боки. Наганяючи сон, цокав настінний годинник у формі хатинки на курячих ніжках — подарунок Дениса на честь її «блискучого», як він сказав, вступу до КПІ. Щопівгодини лапки підтискувалися, а щогодини робили стільки змахів, схожих на балетні па, скільки веліла маленька стрілка… Дана шукала в серці те відчуття непоправної втрати, що охопило її на цвинтарі, і чомусь не знаходила. Її бентежила власна черствість. «Чому я не відчуваю, що він помер? Чому мені здається, що він тут, поруч? Що зараз він постукає у двері, навіть якщо вони прочинені, і спитає: „Можна?“ А я скажу: „Ні. Я гола в ліжку з чоловіком!“ І він відповість: „Справді? Ну нарешті! Але я маю це побачити. І також мушу заявити: лежала б ти у ліжку з коханцем одягнута, я негайно б викинув його геть!“. А я звично уточню: „Коханця чи ліжко?“»

Ні. Нічого цього вже не буде. Ніколи. Ніколи, повторила Дана сама до себе, і зненацька їй знову здалося, що вона стоїть над могилою і тупо споглядає, як летять на віко дубової домовини грудки ґрунту, як шматують чорну задубілу землю заступи гробарів… Їй вдруге почувся чийсь зміїний голос у бюро ритуальних послуг, що послужливо шипів їй на вухо: «Навіщо таке марнотратство? Купили б звичайну труну, за двісті гривень… Нащо напускати туману?» Дана тоді дуже здивувалася, бо не зрозуміла, про який туман ідеться, і ще хотіла пояснити, що Денис дуже любив дуб і ненавидів чорний колір, а потім роздумала щось пояснювати цим людям. Який сенс?

Він пішов. Усе інше не має значення.

Цокання годинника посилилося, стало ніби голоснішим, і саме воно змусило Дану повернути голову. На краєчку ліжка сидів Денис, дуже гарний, як завжди до хвороби. Дивно, але вона зовсім не злякалася. Все так, як бувало тоді, коли хворіла вона. Коли заслабла на якийсь рідкісний грип, буквально згоряла від підвищеної температури, і не допомагали ані аспірин, ані рекламовані закордонні засоби, він сидів біля неї із мискою води та вологою ганчіркою в руках і, чекаючи на «швидку», примудрявся, не зводячи очей з годинника, розповідати їй якісь антиматематичні казки і щохвилини міняти вже суху ганчірку, від якої пахло оцтом, водою та його слізьми. Дана схопилася, сіла в ліжку й жалібно заплакала від щастя.

— Дене, а мені приснилося, що ти помер!

— Я ж просив тебе не рюмсати, — зауважив Ден, ніяк не коментуючи її вигук. — Витри сльози, вони не зарадять.

— То ти справді помер? І це зараз ти снишся мені?

— Сни, марення, реальність, — по-філософськи мовив Денис, спустивши довгі ноги на підлогу, — хто знає, що є що, і де ми насправді перебуваємо? Я хотів про інше поговорити. До речі, дякую, що відспівали. Добрий піп, тому, першому, не рівня.

— О так, прошу. Без проблем. Цього разу я привела католика.

— Інтуїтивно ти вгадала… не треба носа брижити, будуть зморшки. Інтуїція — це не матюк. Хоча батько в мене був лютеранином, я хрещений у римо-католицькій вірі. Моя мама — полька.

— Ти ніколи про це не казав.

— Зараз кажу.

— Дуже вчасно!

Денис засміявся.

— Як мені бракуватиме твоїх прочуханок! Вона, до речі, ще жива.

— Віра?

— Мама.

— Треба якось повідомити її. Той лист…

— Не треба. У неї п’ятеро здорових, нормальних дітей, тільки перший — себто я — виродок. Вона досить ясно і чітко дала зрозуміти, що в неї не може бути сина-гея.

— Вона могла змінитися, передумати…

— Неждано, люди не змінюються. Вони можуть вдавати, що змінилися, але як ти уявляєш собі зміни у вісімдесятилітній католичці, святішій за Папу Римського? Нехай живе в мирі, їй недовго зосталося… Та й у мене з її римо-католицьким Богом завжди були якісь непорозуміння.

— Ти так говориш, ніби богів багато.

— І так, і ні. На щастя, взагалі-то — Бог один. Але люди навигадували собі безліч богів, — Денис, одягнутий чомусь у білу теніску та зелені штани, як завжди вдома, шарпнув себе за туго защепнутий комірець так, що аж тканина затріщала. — Я не маю на увазі ідолів чи кумирів — ні, тут зовсім інше. Ось ти, наприклад…

— Так. І що зі мною?

— Та нічого страшного, але твій Бог — це наука. Математика, чи прикладна математика, чи як там зветься той жах, яким ти нині займаєшся? Ні-ні, не роби такі великі очі, серденько. Чим ти ще готова жертвувати в його ім’я?

— Ще? Я нічим не жертвую.

— Та невже? Ти не буваєш на вулиці, на дискотеках, у театрах — ти взагалі ніде не ходиш.

— Я скрізь ходила з тобою.

— Мене не стало, Дано. А в твоєму житті нема нічого, що можна було б назвати життям, вибач за тавтологію.

— А Мирко?

— О, Мирко — чудовий хлопець! Скільки йому? П’ять? Мине ще, може, двадцять років — а вони промайнуть, дівчино, і якби ти тільки знала, як швидко вони пролетять! — він одружиться, і ти залишишся сама. Ні, не просто сама — ти будеш самотньою. І кого ти покладеш до себе в ліжко? Калькулятор?

— Хто б говорив про ліжко! — вигукнула Дана і тут-таки знітилася. — Пробач.

— Буває. Хоча — так нечесно, я тобі вже казав. Заборонений удар.

— Вибач, будь ласка, я не те мала на увазі…

— Те, те. З тобою ще такого не було, щоб ти сказала щось, не те маючи на увазі. У цьому вся твоя біда. Немає ані якоїсь безпосередності, ані жвавості, ані розумної легковажності… нічого. Самі цифри, програми, комп’ютери. Ти назавжди відмовила собі у праві на помилку і, щоб не помилитися, нічого не робиш зі своїм існуванням!

— Існуванням?

— Ну, животінням, якщо тобі так більше подобається! Ти ж досі не цілувалася!

— Ти повернувся, щоб доводити мене до сказу, Дене? Ми вже мільйон разів це обговорювали!

— О, так, я зовсім забув про Любка. Він донині володіє твоїми снами?

— Ні, — в’їдливо мовила Неждана. — Мені сняться виключно математичні боги з цифрами замість волосся, намистами із колечок рахівниць навколо жилавих ший та з очима-процесорами.

— Жах. Ну, гаразд, — несподівано легко погодився Денис — так легко, як ніколи не було за життя. — Облишмо це… поки що. Ми повернемося до цієї бесіди, а зараз… я хотів лише нагадати, що ми не закінчили нашу справу, Дано. Замовник так і лишився невідомим. Ти розумієш, що це означає?

— Думаєш, він не вгамується?

— А ти як гадаєш?

І тут Дана зрозуміла, що саме не давало їй спокою останні дні.

— Його треба зупинити?

— Боюся, що так, дівчинко.

— Чому боїшся?

— Бо це буде нелегко.

— А звідки ти це знаєш?

Денис не відповів. Він помовчав трохи, як дуже втомлена людина після багатогодинного допиту, а потім прошепотів:

— Мені не спиться, Дано. І я не засну, доки він на волі.

— Я… так, я це усвідомлюю, що ми… себто я мушу знайти його, але як? Де? У нас… у мене нічого на нього немає!

— Є той опис, що дав Брицин, — нагадав Ден уже своїм нормальним голосом.

Неждана раптом гикнула.

— Радше повненький, ніж худий, і швидше середнього віку, аніж молодий? Так, я пригадую. Це не опис, а пародія якась, Дене. Під нього спокійно можна хапати півміста.

— Не перебільшуй, це не личить математику.

— А ти не давай нереальних завдань.

— Ми знаємо, що він — киянин, — наполягав Денис. — Принаймні на цей момент.

— Я ж і кажу, це мені дуже допоможе. У столиці мешкає майже три мільйони людей. Нехай два, ну добре, півтора мільйони з них — це дорослі, а сімсот із гаком тисяч — чоловіки. З них половина потрібного віку, а половина половини підходить під наш словесний портрет. Загалом — усього двісті тисяч потенційних замовників. Не справа, а мрія нишпорки!

— Науковці, — протягнув Ден так, ніби жував улюблену іриску. — Все вони знають, усе в них пораховано, однак до реального життя вони не пристосовані. Як орхідеї — до морозів.

— Реальне життя — це те, де дітей знімають у порнофільмах, а потім препарують?

— На жаль. А ще — те, де хтось має стільки грошей, що може за це заплатити!

— Ти просто сиплеш цінними прикметами. Отже, багатий товстун середніх літ, так? Я вгадала?

— Майже. Це хтось із твого минулого.

— Невже дядя Вася? Він не схожий на багатія, і…

Тут Дана застигла з роззявленим ротом. Їй пригадався дядя Сеня, Семен Йосипович, що купив її за десять баксів. Ні. Не може бути. Чому вона не подумала про це раніше? А Денис? Вона ж розповідала йому… Ні. Тут щось не те.

— Все те, — задоволено сказав Ден, що, вочевидь, оволодів дуже корисним для духа вмінням читати думки. — Просто поміркуй над цим, добре? З доном Мігелем поговори…

— З паном Михайлом.

— Так. Проаналізуй ситуацію. Згадуй усе, що тебе турбує, бентежить. Включи свій дельфінячий мозок, урешті-решт! Це тебе й від горя відволіче. А я буду за тобою приглядати. Бережи себе, — Денис зробив правицею такий рух, ніби хотів торкнутися Дани, і зник. Вона заплющила очі — чи навпаки, відкрила їх, і побачила, що вже ранок. Ось тільки стрілки на ретельно і вчасно заведеному годиннику чомусь завмерли, показуючи третю ночі… Зламалася її хатинка на курячих ніжках, сумно вирішила Дана, про всяк випадок підкрутивши завод. Ніщо не вічне. Але, на диво, відтоді годинник без причини більше не зупинявся.

Пан Михайло поставився до Даниної версії скептично і, за його ж словами, взявся за розробку цієї фантасмагорії лише тому, що інших не мав. Бізнесмен і суворий реаліст, він не вірив ні у привидів, ні у припущення. Вони щойно відбули дев’ятини по Денису, і старий вважав, що Дана від горя трохи неадекватно ставиться до фактів.

— Дивись, щоб ми не звинуватили невинну людину, — застеріг він.

— Ця невинна людина намагалася купити мене.

Сеньйор Мар’яно глянув на неї поверх окулярів.

— Ден також, хіба ні?

Цю історію йому нещодавно розповіла сама Дана.

— Так, але в них були різні цілі. Втім, хай там як, а сходити туди не завадить.

— Куди?

— До Васі.

— Це може бути небезпечно!

— Ні. Мені вже не п’ятнадцять років. Я зумію за себе постояти!

— Та невже? — пан Михайло вельми недовірливо посміхнувся. — Добре, але для певності я дам тобі охоронця. Він почекає внизу, і якщо ти не вкладешся в півгодини, підніметься поцікавитися, як твої справи.

Дана мусила на це пристати. Вона й справді боялася залишитися там сама. І ось тепер вона стояла біля дверей, обтягнутих чорним дерматином, із вибитою на ньому мідними цвяшками квіткою, точнісінько таких самих, як і раніше, хіба що затертіших, і чула, як голосно калатає її серце.

У жодному з тих жахливих снів, що приходили до неї щотижня, їй навіть примаритися не могло, що вона повертається сюди.

Цікаво, хто їй відчинить? І чи відчинить хтось узагалі?

І дзвінок не змінився — коли Дана нарешті наважилася натиснути білий, аж стертий від часу ґудзик дзвінка, крізь несамовите серцебиття почулася якимось дивом та сама солов’їна трель, що свого часу була предметом маминої гордості — дуже схожа на справжню, але тепер уже уривчаста і приглушена. Стільки років минуло… Зазвичай нові господарі міняють усе, але до дзвінків у них чомусь рідко доходять руки, так що це може означати все, що завгодно. Тобто нічого не означати.

Двері рипнули і розчахнулися, на порозі стояла крихітна — на зріст не вища від метра п’ятдесяти — смаглява жіночка невизначеного віку в рябому, біло-чорному халаті. Дана відірвала її від прання — господиня тримала піднятими червоні, у мильній піні, руки, з яких на лінолеум у коридорі крапала вода.

«Господиня її квартири».

— Вам кого? — поцікавилася брюнетка.

— Василь удома? — запитала Дана, внутрішньо готуючись до того, що її зараз спитають: «Який Василь?», а затим пошлють якнайдалі. Натомість хазяйка відступила, зиркнула на гостю не вельми привітно і своєю чергою запитала:

— А де ж іще він може бути?

Неждана знизала плечима.

— А ви хто така? — продовжила допит жукувата жінка. — Звідки?

А й справді, звідки? Сказати, з роботи — з якої? І, судячи з жінчиної репліки, дядя Вася давно не працює.

— Я з районного відділку соцзабезу, — сказала Дана перше, що спало на думку. Обличчя жінки дивним чином змінилося — на ньому відбилося і полегшення, яке буває, коли приходить хтось справді довгоочікуваний, і якась дивна злість, чи заздрість, чи все те вкупі. Видовище було не з приємних — Дана зіщулилась.

— Ну, нарешті, — мовила брюнетка роздратовано. — Вас дочекаєшся — померти можна. Чи вам того й треба? Проходьте. — І, окинувши злісним поглядом темно-зелену «двійку» Неждани, додала: — А костюмчик у вас нівроку. Жируєте на наших грошиках?

«Не так, як ти — на моїй хаті».

— Еге ж. Де він?

Жінка ще більше роздратувалася, зиркнула на Дану так, ніби хотіла сказати: «Ну, ти й дурепа!», але натомість іще раз обдивилася костюм від Шанель і вичавила із себе:

— Ви що, новенька? Вас не попередили?

— Ні.

— До спальні йдіть. Коридором ліворуч.

«Я знаю» — ледве не вирвалося в Дани, але вона промовчала, бо роками звикла мовчати, слухати і тримати емоції при собі. Вона слухняно повернула туди, куди веліла дружина дяді Васі — але не її мама, яка іронія долі! не та, що так сильно любила цей шматок воловини, з мізками, які годилися лише на засмажку в сухарях, — і побачила Василя, який сидів у інвалідному кріслі, спиною до входу і, судячи з усього, дивився на сонячні промінці.

— Що з ним?

— А ти не бачиш, що з ним? — заверещала жінка, а Василь здригнувся — це було помітно по плечах. — Чим ти там у собезі своєму займаєшся? Дупою стільці поліруєш?!

— Писок стули, — не підвищуючи голосу, наказала Дана, і вересклива половина дяді Васі злякано замовкла. — І «тикати» мені не смій — ми з тобою свиней не пасли. Васі своєму тикати будеш. Забирайся, я хочу поговорити з ним наодинці.

— Він же… того… не говорить. А ви зовсім новенька, так?

— Але ж не глухий?

— Ні, ну що ви… Він усе чує, розуміє, просто інсульт… То чи буде нам поліпшення? — жіночка тепер була — сама запопадливість, але краще б вона кричала.

— Яке поліпшення?

— Ну, житлових умов, — жорстке, як дріт, волосся непокірним пасмом упало на чоло — так завзято молодичка кивала головою, вочевидь, на підтвердження своїх думок. — Ми ж заслужили, хіба ні? Я заслужила…

— У вас є діти?

Лице смаглявки витягнулося.

— Ви що, геть нічого не знаєте?

— Я поставила вам запитання, — сказала Дана, виділяючи кожне слово паузами у сотню миль. Жінка заметушилася, будучи, з усього видно, з тих на смерть переляканих буттям осіб, які реалізуються лишень у побуті, та й то, якщо їм нікому заперечити, або — не реалізуються взагалі.

— Немає. Я всього рік, як заміжня.

— І у вас дві кімнати? На вас двох?

— Так, — жіночка принишкла, відчуваючи якусь каверзу.

— А вам скільки треба… вибачте, не пригадую, як вас звуть — три? П’ять?

— Ольга. Можна просто Оля, — жінка геть зіщулилася і стала схожою на далматинця, котрого неуважний чарівник перетворив у мишку. — Я лиш хочу, щоб усе було по закону. По справедливості.

— Що ж, це я вам обіцяю. А тепер вийдіть нарешті.

— Ви хоч того… не втомлюйте його.

— Не буду, — Дана усміхнулася своїм думкам. — Це не займе багато часу.

Вона не стала озиратися, перевіряючи, чи вийшла господиня, просто виждала кілька хвилин, ривком розвернула до себе крісло з дядею Васею, і побачила те, що бальзамом пролилося на її змучену душу, витіснивши навіть гірке усвідомлення того, що, прийшовши сюди, вона лише змарнувала час, завдала собі нового болю — адже цілком зрозуміло, що в пошуках дяді Сені їй тут не допоможуть.

«Зате він впізнав її.

Упізнав, ще не побачивши — по голосу».

— Ну, привіт, Васю, — заговорила вона, подумки тріумфуючи від того, як злякано розширились його зіниці. — Як життя?

Василь напружився і видав дивний звук, схожий на мекання і мукання водночас.

— Так, я бачу, що все чудово. У мене теж усе гаразд, дякую, — Неждана нахилилася і продовжувала говорити прямо у його заслинене лице. — Що це тебе, Васю, жінка не пантрує? Бодай би рота тобі витерла, чи що? Труси хоч міняє? Добре, Васю, добре. Ти вже вибачай, що я «дядя» не додаю — виросла вже. Не той вік. Та й який ти мені в біса дядько, якщо розібратися? Матері моєї чи то муж, чи коханець… Ото ж бо й воно. Ну, та Бог із ним. Хто старе пом’яне, тому око геть. А хто забуде — тому обидва. Ти бачиш, Васю, що я не сліпа? Це все тому, що я нічого не забула.

Безсила нижня губа Василя, що була обвисла ледь не до пупа, раптом судомно засмикалася. І не з горла, а здавалося, з черева, із самого його гнилого нутра, донеслося щуряче попискування — жалібне, безсиле й огидне. Писк пацюка, що потрапив до пастки.

— Страшно, Васю? А ти не бійся. Хоча… дурна порада, я розумію. Я сама боялася, Васю. Я сильно боялася, коли ти мене продавав. Тому і втекла — від гріха подалі. Цікава гра слів, як ти вважаєш, Василю? Що таке гра слів, пам’ятаєш? Ні? Ну, то пусте.

Дана випросталася, але не замовкла.

— Я чому прийшла, Васю — ти не думай, не тому, що скучила за тобою. І не тому, що хотіла дізнатися, як тобі велося увесь цей час — на самоті. І скільки дружин ти поміняв, щоб самоти тієї позбутися, а скільки зі світу звів — на все це мені глибоко плювати. Мені твій друг потрібен, Семен, отой, що так мене й не скуштував. Збрехав ти йому, Васю. Казав, що мені тринадцять років, старе м’ясо підсовував… гріх тобі. Та бачу, що дарма я тут з’явилася. Хоча… з тобою здибалися, двома словами перекинулися — все ж таки втіха.

Василя вже бив дрібний дрож, він безпорадно округлював уста, з-під запалених повік витікали сльозинки, і Дана, несподівано усвідомивши, що вона мало не садистка, тішилася цим його болем, просто-таки живилася ним і не могла зупинитися.

— Що таке, сонечко? Ти боїшся мене, чи що? Та не бійся ти так, бо ще помреш — таке горе буде. Але не біда. Я тобі все одно нічого не зроблю. Не тому, що не можу. А просто… не знаю, чому. Бруднитися не хочеться.

— Ось дивлюсь я на тебе, Васю, — Дана знову схилилася до нього, — і думаю: як це так сталося, що висять твої рученьки, як кишки, паштетом набиті, і ніженьки не ходять, еге ж? І язик не повертається… Так от, дивлюсь я на все це і думаю — як же тобі, сіромасі, важко! Ані в морду комусь зацідити, ані бабу трахнути, про самогон, який-не-який, я взагалі мовчу — Олька, курва така, не наливає… Тяжко. Не життя, а одне слово — животіння. Чи не так, Васю? Ох і жаль мені тебе! Просто серце розривається! Шкода, допомогти нічим не можу — дозволу на зброю ще не маю.

Василь почав конвульсивно смикати схиленою на лівий бік головою.

— Та вгамуйся, кажу тобі, Васю — довше проживеш. Хоча мені це байдуже, бо про дядю Сеню, на жаль, ти мені вже нічого не розкажеш. Цілком очевидно, втім, що це був твій, як сказав би Ден, ситуативний знайомий. Ні, ну, звісно, перетиналися десь — може, машину в твоєму гаражі ставив… А це, до речі, ідея — про гараж. Хоча стільки часу минуло, навряд чи хтось згадає товстого підсвинка на ім’я Семен… Скажи мені, Васю, а чи збереглися якісь документи, чи він авто своє по блату заганяв?

Василь щось мугикав, а набряклі очі дивилися на Неждану з ненавистю.

— Мовчиш? Неґречний ти, Васю, тебе ж жінка питає… Ну, та, либонь, по блату. Я, звичайно, перевірю, але шансів мало. Дивно, ще тоді дядя Сеня якимось більш пещеним виглядав — порівняно з тобою. Певно, не самогон жлуктив, а коньяк, і не «Метаксу» палену… Хоча питання, чим чорт кращий за сатану — то вже філософія, а я — математик. Так, таки стала математиком — пам’ятаєш, як я любила цю науку? Працюю я… ну, менше з тим, тобі не конче знати, де — ще заговориш, не дай Боже… І не лупи так баньки, Васю, моя тобі порада, бо з орбіт вилізуть. Тобі зайве хвилюватися, лікар не схвалить. До тебе ж ходить лікар, правда, Васю? Ні? Я так і думала, що не ходить. Нікому ти й на хрін не потрібний, навіть жінці своїй, гарненькій, як жабка, котра з похмілля замість тераріуму вскочила в горщик з окропом. Ні-ні, заспокойся, будь ласка, я знаю, що це вона від природи така. Її ти не б’єш, як мою маму. Просто не можеш. Ти пам’ятаєш, якою вона була — моя мама? Гарна така, молода… доки ти за неї не взявся. А тітка Олена? Що ти їй дав, щоб прискорити процес? Ну-ну, Васю, не роби таке здивоване лице — воно у тебе й так паралізоване. Я й це знаю. Вірніше, здогадуюся. У суді це не пройде, та й нащо нам той суд? Свої ж люди, які між нами рахунки? Доки тітка була відносно здорова, ти її хотів, а коли вона з пологового будинку прямо до нефрологів загриміла, ти подумав про нашу квартиру, правда ж? Ну, правда, правда, це ж і їжачку зрозуміло. З віслюком і П’ятачком разом. Піду я, мабуть, Васю. А ти знаєш, я тобі помститися хотіла. Сильно хотіла. Спати не могла, замість їжі цю ідею жувала, як корова — жуйку. Ні, любий, я не передумала. За мене життя тобі помстилося — чи Бог, називай, як хочеш. За мене і за маму мою — безпутну, що було, то було, але ж батьків не вибирають, на відміну від вітчима. І за тітку Олену. За всіх. Віриш, я повією думала стати, коли від тебе втекла… Бачу, що віриш. Себто не те, щоб думала — просто не дуже уявляла собі, чим ще може зайнятися п’ятнадцятирічна дівчина без освіти, житла і з немовлям на руках… Але — а тут ти мені, мабуть, не повіриш — світ не без добрих людей. Ну, прощавай, Васю. Бажаю тобі не одужати. Ніколи. А якщо одужаєш — навряд чи, але ж дива бувають — ось мій телефон. Мобільний. Без контракту, на картці — це щоб чужі люди не шукали. Подзвониш, побалакаємо…

Зібравши, вочевидь, останні сили, Василь трохи схилився над ручкою коляски, на яку Дана поклала свою візитку, і заходився дихати над нею — часто, уривчасто, з хрипом. За якусь мить клаптик паперу злетів таки на підлогу, і Василь затих, хоча й не зміг вирівнятися. Неждана схопила його за плечі й буквально втиснула у спинку крісла. Той протестуюче квакнув.

— Нечема ти, Васю. Яким був, таким і лишився. З грака лебедя не зробиш, як казав Денис, хоч би й вибілиш — так розмір не той. На все добре. Не проводжай мене, я ще пам’ятаю, де тут вихід. Ви, холера ясна, хоч би квартиру перепланували, чи що… І Олі своїй не забудь пояснити, що я не чиновник, бо бідолашна вже подумки третю кімнату обживає. Не забудеш? Ну, ти мій розумник! Скажи — не судилося… Бувай.

Дана думала вислизнути з квартири тихенько, так само, як і з кімнати, однак їй це не вдалося, бо Оля чатувала на неї у коридорі з уже сухими руками та осяяним надією лицем. Бурмочучи щось нерозбірливе про розмиті житлові перспективи одного окремо взятого сімейства, Дана вже взялася за ручку дверей, щоби вийти звідси, та раптом щось ніби смикнуло її за язика:

— А що, Семен Йосипович часто навідує пана Василя?

Це був якраз той випадок із теорії ймовірності, котрого Дана не розуміла. Вона цілила в небо, а попала в горобця. Оля презирливо фиркнула:

— Луска? Та де! Я лише тоді дізналася, що він старовинний Васин друг, коли по телевізору його побачила! Депутат, трясця його мамі! Велика ґуля на рівному місці! А ви звідки його знаєте?

— На все добре, — сказала Дана.

Глава 31

2000 рік

У Любомира очі вже буквально вилазили на лоба, однак рецензія на першу книжку перспективного юного поета, яку він мав здати ще три дні тому, виходила драглистою, мов медуза, і такою ж ніякою. Чи справа тут була в заздрості, до якої домішувалося щемливе почуття ностальгії, чи у бракові натхнення, котре, як з’ясувалося, потрібне не лише для віршів, а й для написання критичних оглядів, чи в Галині, що бігала його кабінетом, як обпечена, і позирала на нього спідлоба, немов набираючись хоробрості щось сказати, але робота не йшла. І від того він дратувався.

— Галю, може, припиниш нарешті метушитися?

Жінка зітхнула, виразно і голосно — їй добре вдавалися маленькі драматичні ефекти.

— Я тобі заважаю?

«Так», — ледве не сказав він, але натомість теж зітхнув і заглибився в рядки набраного тексту. Та ці капосники почали вигинатися у єхидну посмішку. Слова підморгували йому, шкірилися схожими на зуби літерами, і він розумів, що вищир цей спрямований не проти Галі, а проти нього. Це він — невдаха.

Ні, зовні все складалося добре. Не гірше, ніж у людей. Робота, сім’я… о, сім’я — ще одна помилка, найбільша після його народження на світ! Знову робота, і ще… заробляння грошей, котрі нема на кого витрачати, бо дітей він не хотів. Категорично.

Та й загалом, цей шлюб від початку — його вина.

Вони прожили розписаними лише півроку, коли Галя весело заявила, що вона, мабуть, вагітна. Цілий вечір вона щебетала, мов пташка, пурхала по хаті метеликом і цвіла трояндою — всі ознаки жіночого щастя в букеті живої плоті. Певно, тому вона й не помітила — чи просто не хотіла помічати, що Любко сприйняв цю новину зовсім не так радісно. Власне кажучи, він мав виразне відчуття, що йому на голову серед зими вивернули повне цебро крижаної води. Йому було холодно. Якоїсь миті він упіймав себе на тому, що хоче сказати Галі: «Йди на аборт», — і вжахнувся. Йому стало страшно від знайомства із собою таким.

Цілу ніч, аж до ранку, коли, на щастя, з’ясувалося, що то була хибна тривога, йому марилися різні жахіття. Снилося, що в нього народжуються доньки, постійно, одна за одною, і всі схожі на Домініку, як дві краплі води, а потім зникають, безслідно, і дружина, ридаючи, кричить: «Та зроби ж ти що-небудь!» А він, безсилий, ніби вріс у землю, і не може ні йти, ні тим більше бігти за викрадачами, і теж намагається кричати, та з горла чомусь виливається сміх, дурний істеричний регіт, він фонтанує, заливаючи землю навколо невидимими хвилями, і ця смішлива вода душить його, накриває з головою… Він прокинувся з криком, а на співчутливе запитання дружини: «Знову?» — лиш мовчки вчепився зубами в подушку — навіть лиця не повернув на голос Галі. Ніколи, раптом подумав він тоді, ніколи більше я не ляжу в ліжко із жінкою, яка хоче втішити мене цим.

— Галю, як маєш що сказати, то говори, а як ні, то йди собі, бо в мене багато роботи.

Ось так. Не надто чемно з його боку, та що поробиш? Таке життя… Галина, що вже стала директрисою і власницею того магазину, де починала нічним продавцем — непогана кар’єра для геолога… вибачте, геофізика — лише насмішкувато повела бровами, хоча очі її здавалися блакитними озерами суму.

— Як завжди.

— Я заробляю на сім’ю.

— Ти? Ну-ну… А на яку сім’ю, любий? На чию?

Щось у голосі Галі збентежило Любка.

— Прошу?

— Ні. Не проси. Навіть не старайся. У нас немає родини, і, по суті, ніколи не було. Це й моя вина теж, але я думала… сподівалася, що все вийде на краще. Я любила тебе.

— Справді?

Та відповідь на це риторичне запитання все ж прозвучала.

— На жаль. Але тепер я від тебе йду.

Любомир на мить відірвав погляд від монітора.

— Чому?

— Тобі справді цікаво? Ні, мовчи, я й так знаю. Але скажу. Бо я втомилася, любий. Дуже втомилася. Я жива жінка, а не грілка, і не сестра-жалібниця. А ти — самозакоханий, егоїстичний сучий син!

Любко клацнув «мишкою», виправляючи щось у тексті.

— Дякую. Цього визначення мені й бракувало. У рецензії, я маю на увазі. Стосовно ліричного героя. Подзвониш, коли треба буде підійти до РАГСу.

Галя безсило заплакала.

— Будь ти проклятий!

Любомир коротко всміхнувся.

— Уже.

І сам подивувався своїй байдужості. Галина вискочила з кабінету, мов обпечена; чутно було, як вона грюкає шухлядами в їхній спальні, чи то збираючи свої речі, чи перевертаючи меблі, а він навіть з місця не підвівся. Він розумів, що треба сказати що-небудь, на зразок того, що йому теж шкода, прикро, що так вийшло, але, може, воно й на краще. Мовляв, ти молода, Галю, знайдеш собі когось, хто любитиме тебе, як ти на те заслуговуєш, якщо ще не знайшла, то ж дай тобі Боже, і пробач, прости за те, що забрав у тебе час, а це ж незворотнє, за те, що використав тебе, замість того, щоб кохати. Але він змовчав.

«Егоїстичний, самозакоханий сучий син!»

Інколи йому здавалося, що геолог Галя цілком могла б непогано писати. Принаймні, визначення вона завжди добирала точні та влучні.

* * *

У Дани дико боліла голова. Мігрень — хвороба науковців та старих дів, як часто говорив Ден, цього разу не мала жодного стосунку ні до науки, ні до її дівоцтва. Нині її головний біль мав прізвище, ім’я та по батькові.

Семен Йосипович Луска. Депутат Верховної Ради другого та третього скликань.

Щойно відбулися парламентські вибори, де його свіжозляпана партія набрала несподівано високий відсоток голосів. Він пройшов за партійними списками. Зрозуміло, що Семен Луска нік