Книга: Сандервік. Ворожнеча братів. Книга друга




Аліна Борисюк

(Ellin Scotch)

«Сандервік: Ворожнеча братів. Книга друга»


 

Глава перша

Букет ромашок


Тітонько Есс… - перед невеличкою могилкою стояв срібноволосий хлопець, стискуючи у руці букет ромашок. Спокійний вітерець розвівав пасма його волосся, прикриваючи глибокий і сумний погляд кольору крижаної блакиті. – Як гадаєш, мама знала про братову неприязнь до неї?

На його обличчі проступила легка злість і квіти в руці він стиснув ще сильніше.

Ходімо, Со́рене… - не знаючи, що відповісти, тітонька Есс встала із лавочки і поправила шарф. Надворі була вже не зовсім тепла погода. Сонячна, суха і злегка вітряна. Хоч і вересень ще, але геть наче на грудень насупився.

Сорен лиш ще більше нахмурився. Приклякнувши, згріб опале кленове листя з могилки і поклав перед нею букет.

Я сумую за вами… - тихо прошепотів, торкнувшись золотистих літер. Ще якусь мить постояв, прокручуючи в голові щось, і пішов слідом за тіткою.

Ти не відповіла мені… - тихо озвався Сорен.

Есс глянула на нього і важко зітхнула.

Що я маю сказати тобі, синку? Ви обоє для мене, як рідні діти… Я не можу стати ні на сторону Дóртеруса, ні на твою.

Я не прошу тебе приймати чиюсь сторону! – Сорен вже трохи розсердився. - Я все розумію, та одне мене бентежить – як можна було так ставитися до рідної матері? Ненавидіти її за те, що вона японка??!

І тим не менше, він одразу ж після смерті батьків поїхав саме у Японію щастя шукати… - зненацька до розмови приєднався і Ю́го. В його очах виднілась така ж неприязнь до Дортеруса, як і у Сорена.

Отож-бо! Ти знаєш, скільки разів він приходив відвідати могилу батьків? Ні разу, тітонько, жодного разу за десять років!!! – хлопець аж палав од гніву.

Це справді дивно – ненавидіти все, що хоч найменше пов’язано із Японією, але ж таки поїхати туди навчатися магії і зустріти дівчину, імовірно - японку, щоб одружитися… - задумливо промовив Юго. – Не інакше, як відсутність здорового глузду. Ех, занадто важка логіка для мене…

Сорен вже геть кипів від люті. Ще й Юго підливав масла у вогонь.

Годі, хлопці, припиніть! – прикрикнула тітка. – Я не шукаю йому виправдання і вас не прошу. Вирішив одружитися із вигоди – ну й нехай. Аби не закінчив так, як дядько Ві́нсент, в погоні за ще більшою магією…

Хлопці лише здивовано переглянулись між собою.

Дортерус дорослий і сам вирішує свою долю, - продовжила тітка Есс, - керуючись власними уподобаннями і моральними принципами…

Моральними принципами? – перепитав Юго.

Сорен аж зупинився.

Це ж яка мораль спонукає ненавидіти власну матір, тітко?!

Враз між ними трьома запанувала напружена мовчанка. Тітка розгублено дивилась то на Сорена, то на Юго, не знаючи, що відповісти. Менш за все вона хотіла ворожнечі між рідними братами. Юго теж не знав, що добавити. Йому й самому було цікаво почути відповідь, та мати так і не промовила нічого. Не дочекавшись гідної відповіді, Сорен гнівно повернувся і попрямував уперед. За якусь мить Юго мовчки повернув вслід за братом.


За вечерею хлопці майже не розмовляли. Сорен почував себе дещо винним перед тіткою, адже задавав їй запитання, на які вона й справді не мала відповідей. І злитися на неї попросту нема за що. Одне його тішило – Юго, його добрий друг ще з самого дитинства, завжди був із ним однодумцем. Та й Лілліан підтримувала Сорена не менш. Наче рідна сестра.

Тітонько Есс… - не піднімаючи очей, тихо озвався Сорен. – Вибач за сьогодні… За десять років я все ще не зміг змиритися із їхньою смертю…

А що сталося? – Ліллі здивовано перевела погляд із Сорена на маму.

Нічого такого, Ліллі. – озвався Юго. – Ми сьогодні їздили на кладовище і там зав’язалась дещо неприємна розмова.

Про Дортеруса? – перепитала Ліллі так впевнено, наче чула ту розмову.

Угу… - роздратовано буркнув Сорен.

Тітка Есс мовчки спостерігала і непокоїлась все більше й більше.

Усе гаразд, сину… - тихо відповіла. – Я й сама не можу зрозуміти дій Дортеруса, та вдіяти щось, зупинити його, аби не накоїв біди, теж не можу… - в голосі тітки відчувався гіркий присмак провини.

Це не твоя вина, тітонько! – спробував переконати її Сорен.

А чия, Сорене? – із ще більшим болем промовила Есс. – Після смерті твоїх батьків я взяла на себе відповідальність виростити вас, як своїх дітей… Та, дивлячись на вашу поведінку, гадаю, що не справилась…

Юго та Ліллі приголомшено дивились на матір.

Що… Та що ти таке говориш?! – не витримавши, викрикнув Сорен і піднявся з-за столу, стукнувши по ньому. – Навіть не смій такого казати! Це не твоя вина! Не твоя!!! – очі його палали лютим вогнем. - Це всього лиш жадоба влади! Сліпа зверхність Дортеруса приведе його на край пропасті. Я не маю підстав звинувачувати його в смерті батьків, хоч моя інтуїція вперто твердить мені, що це він, вже десять років! Лише одне скажу впевнено – винні обов’язково будуть покарані! Я стану для них демоном, що переслідуватиме нічними кошмарами до самої смерті!

Випаливши ці слова, Сорен різко розвернувся і попрямував геть. Юго і Ліллі понуро мовчали, лише тітка Есс важко зітхнула і теж встала з-за столу.

На добраніч, діти…


 

Глава друга

Перше знайомство


У Японії цьогорічне літо видалось дуже дощовим. Калюжі не встигали висихати, як знову нізвідки набігали хмари і починало лити, як з відра. Люди, звиклі за все літо до такої похмурої погоди, вже й не ховалися. На вулицях мерехтіли різноманітні парасольки, то з’являючись, то зникаючи в щоденній метушні.

На подвір’ї Академії щораз більшало й більшало студентів. Лишилось всього два дні до початку навчання, а гуртожитки були вже майже заповнені. В сутінках академічної бібліотеки тьмяно мерехтіла лампадка і лунав шелест сторінок старих книг.

Невже цього року тепла не дочекаємось, Но́ро-сенпа́й1? – байдуже гортаючи якусь книжку, протягнув її підопічний.

Нора мовчки вдивлялась крізь мокре вікно, занепокоєно вишукуючи серед постатей щось знайоме.

Наче й не змінилось нічого… - так само байдуже відповіла бібліотекарка. - Цей навчальний рік почнеться на місяць швидше, а надворі таке похмуре літо… Ніби за пару днів уже жовтень…

Хлопець скоса зиркнув на Нору і невдоволено хмикнув.

Нудно тут… - недбало відкинувши книгу, обперся на стелаж і скривився. – Одні невдахи у цій Академії…

Годі скиглити! – розсерджено гаркнула Нора.

А що? Я три роки гнив у камбрійській Академії Магії, вичікуючи на особливу студентку англійської крові, та вона мені так і не трапилась… І ось уже другий рік даремно стирчу тут.

Нічого. Цього разу я приготувала тобі маленький сюрприз. Як і обіцяла, що допоможу знайти її, ту дівчину. Терпіння, друже мій, терпіння! – якось надто піднесено прощебетала Нора.

Раптом в глухому досі коридорі почулись чиїсь кроки і за мить в бібліотеку ввійшла дівчина років вісімнадцяти в легкому світлому плащику і з кольоровою парасолькою в горошок.

Ю́і!!! – радісно вигукнула Нора. – Нарешті… Як ти сюди дісталась, дорогенька? – рудоволоса невпинно метушилась довкола дівчини.

Добре, тітонько. – спокійним голосом відповіла дівчина і здивовано глянула на хлопця. Той аж рот роззявив, заворожений красою племінниці рудоволосої. Ще б пак – сріблясте довге волосся Юі відблискувало у світлі лампадки діамантовими іскорками, а гострий погляд сіруватих очей холодно пронизував наскрізь, наче каплі дощу за вікном. Маленька, тендітна – вона здавалась такою ніжною й беззахисною. І лише очі… Такі незвичайні.

Витри слюні! – насмішкувато шепнула Нора до помічника. Та він і не глянув на сенпай, не в змозі відвести погляд від чарівної зовнішності дівчини.

Ти… ти ж не японка, правда? – в захваті промовив він.

Що? – Юі здивовано втупилась в зелені очі незнайомця. – А ти ще хто?

О, люба, це мій по...

Те́ррі Спе́нсер! – перебив він Нору. – Я закінчив у Англії таку ж Академію Магії і приїхав сюди в пошуках щастя.

Нора лише приголомшено витріщилась на нього.

Он як… - монотонно вимовила Юі. – Що ж, хай щастить. Тітонько, я лише на хвильку, мені потрібно до Мізу-сан. Я залишу в тебе парасольку, гаразд?

Авжеж, доню. Ти ж іще зайдеш?

Звісно, тітонько. Документи на вступ у тебе? Дай мені їх, будь ласка. – забравши папірці, Юі байдуже зникла за дверима бібліотеки.

Що ти мелеш?! – роздратовано прошипіла Нора до хлопця. – Який ще Террі Спенсер?

Хто вона? Твоя племінниця? – у свою чергу не вгавав він.

Нора, зрозумівши, шо він не заспокоїться, важко зітхнула і сіла в крісло.

Так, Юі – дочка моєї рідної сестри. Та вона не цілком англійка, лише наполовину. Евелін вийшла заміж за японця…

Та це я здогадався, Юі – не зовсім англійське ім’я.

Еге ж… Її батька звали На́о Су́зуран.

Звали? – перепитав хлопець.

Він покинув Евелін і щез у невідомому напрямку. Рівноцінно тому, що й помер. А от Еві таки не витримала і важко захворіла, а згодом і померла. – якось сумно повідала Нора. – Юі виховувала моя мати, а коли й вона померла, я взяла її до себе. Їй тоді було років дванадцять. – і раптом посуворішала. – Юі хороша дівчинка. Та не така вже й мила, як тобі здається. Будь із нею ніжним, а то перепаде тобі від мене. Чи, швидше, від неї самої.

Не хвилюйся. Таку красуню гріх ображати. – вдоволено запевнив Нору хлопець.

Хм… Чому ти назвався їй фальшивим іменем? – згадала рудоволоса.

Ще не час, сенпай… Сандервіки тут на слуху.

Нора пильно примружилась.

Розумно…

Запала мовчанка. Нора зосереджено думала про щось своє, а її коха́й2, як завжди, літав у небесах. Цього разу із думками про Юі. «Яка ж вона гарненька… - роздумував собі мрійливо. - Та от чи та це дівчина…»

А що це ти так вирішила племінницю мені свою показати, сенпай? Вона наділена якими особливими вміннями? Та сама? – поцікавився хлопець.

Нора на мить задумалась.

Та ні начебто… Ще ні разу не помічала за нею проявів магії. Але хтозна, може коли почне навчатися тут, щось тай покажеться. То ж приглядайся…

За якихось двадцять хвилин повернулась Юі. З таким самим байдужим виразом на обличчі, як і раніше. Підопічний Нори, що назвався Террі, захоплено роздивлявся дівчину, поки вони із тіткою розмовляли. «Хм… вона мало схожа хоча б на напівяпонку. Особливо це доводить такий незвичайний колір волосся. Що ж, вартує приглянутися. А якщо Юі - та, хто мені потрібна, то всі козирі будуть у моїх руках. Батько недаремно всі надії покладав саме на мене…»

Як пройшла зустріч із Мізу́-сан? – люб’язно поцікавилась Нора у племінниці.

Нічого незвичайного. – Юі відповідала тим самим монотонним голосом. – Запитувала, чи вмію я хоч щось чаклувати. Сказала, що не біда, навчить.

Не хвилюйся, доню. – в’їдливо спробувала заспокоїти її Нора. – Ти не перша тут, хто ще нічого не знає і не вміє. Головне, аби тобі трапився толковий викладач.

Еге ж! – в розмову вв’язався Норин помічник. – Якщо не справлятимешся – буду тобі допомагати! – задоволено запевнив він Юі. Нора дещо здивовано зиркнула на кохая і насмішкувато скривила кутики губ. Юі лише кинула в його сторону зневажливий погляд і нічого не відповіла.

Ти впораєшся. – Нора знову повернулась до племінниці. – Думаю, з часом якісь здібності у тебе почнуть проявлятися, адже твій батько теж закінчив Академію Магії та Чарівництва, а це безслідно не зникає.

Твоя тітка цілком права. – знову втрутився Террі. – От мої…

Перестань всюди пхати свого довгого носа!!! – роздратовано прикрикнула Юі. – А то укорочу тобі його разом із язиком!

А ти зухвала! – хлопець спочатку здивовано посміхнувся, а за мить підійшов ближче із ще більшою зацікавленістю поглянув Юі у очі.

Вгамуйся вже! – Норі і самій остогидли пусті балачки підопічного.

Тітонько, - звернулась до неї дівчина, не зводячи презирливого погляду із хлопця, - я зайду до тебе завтра. І краще, щоб ти була тут сама.


Юі! – уже на коридорі покликав дівчину Террі.

Чого тобі? – грізно озирнулась вона.

Що скажеш, коли я насмілюсь запросити тебе на побачення?

Відмовлюсь! – відрубала Юі.

Хлопець захихотів.

Я ж так просто не відчеплюсь. – весело додав він. – Рано чи пізно доведеться погодитись.

Іди до біса! В мене немає на тебе часу…

Годі тобі! Що тобі вартує витратити на мене кілька годин? Раптом твоя думка про мене зміниться?

Навіщо це мені? – байдуже відказала Юі.

Ну, я ж казав тобі, що можу допомагати у вивченні магії. Жоден учитель тут не зможе навчити тебе того, що я.

І звідки в тебе стільки самовпевненості..? – Юі скрушно похитала головою і пішла геть.

Глава третя

Змова


« - Со́ро… Не варто злитися на брата… Він це не навмисне…»

Мамині слова глухо дзвеніли в Сорена у голові. Сидячи перед каміном, що потріскував і розкидав навколо дрібні іскорки, наче маленький вулкан, хлопець пригадував собі ті часи, коли вони із Дортерусом були ще зовсім дітьми. Тоді брат із необережності вилив гарячий чай на мамині руки. За це Сорен сильно ударив його по лиці.

« - Дат не любить тебе, матусю… Не так, як я!

Ну що ти, синку…»

Тоді мама часто гладила Сорена по світлій голівці, заспокоюючи. Ввечері приходила в його кімнату і приносила світлячків. Тоді хлопчик думав, що вони справжні... Уривки пам’яті виринали знову і знову, повертаючи в таке важке минуле.

За кілька днів до загибелі тато розповів Сорену одну важливу річ. Раніше він ніколи не ділився із ним таємницями, адже біля нього завжди вертівся Дортерус, завжди він усе знав про батька, що той робив і куди ішов… Завжди. Іноді Сорену здавалося, що вони із братом розділені між батьками. Та цього разу тато тихо покликав молодшого в свій кабінет і замкнув двері на ключ.

« - Синку… Щоб не сталося, завжди пам’ятай те, що я тобі зараз розповім…

А що має статися, тату?..»

Тоді Сорена не жарт занепокоїла та розмова. Тато наче відчував, що скоро їх із мамою не стане…

« - Після школи ти обов’язково повинен навчатися магії, зрозумів? Розвивай її так наполегливо, як тільки зможеш. Коли станеш вправним, шукай другу частину твоєї магії, шукай її! Вона може бути де завгодно – добре дивись. А коли зустрінеш – нізащо й нікому не віддавай! Як би важко тобі не було, як би багато перешкод не стояло на твоєму шляху – не здавайся. Магія – це величезна маніпуляція, вона захоплює твій розум, зір і слух. Не піддавайся! Будь упевненим у собі… Обіцяєш, сину?»

Угх… - роздратовано шепнув сам до себе Сорен. - Де ж мені шукати цю бісову магію?! - він відкинув голову назад, обперши її на поручень крісла. В каміні все ще потріскував вогонь, помалу гаснувши.

«Якби ж ти був поруч, тату… Якби ж пояснив…»

Сорен занепокоєно гадав, що ще трохи, і Дортерусові вперті пошуки другої половини магії увінчаються успіхом і тоді його годі буде зупинити. Брат уперто переконаний, що уся справа саме у дівчині.

Справжній бісів диявол! - спересердя стукнув кулаком про підлозі хлопець. – Я не можу допустити, щоб він отримав наді мною перевагу.

Та підсвідомо Сорен все ж розумів, що Дортерус і так сильніший.


Юі-тян! Давненько не бачились! – до дівчини підбігла На́тсумі і обійняла її.

А чого це ти якась невесела? – пробурмотіла Хота́ру.

Подруги невпинно щебетали, обступивши Юі з обох боків. Дівчина лише нелегко зітхнула.

Пусте… - неохоче відповіла. – А чого це ви ще тут?

У Англії навчання із жовтня починається, отож літо у нас із Хотару трішки довше!

Он як… Може, хоч вересень буде теплішим, аніж усе літо… - сумно пробурмотіла Юі. – А вступний коли?

28 вересня…

На якусь хвильку дівчата замовкли. Хотару із Натсумі лише з хвилюванням поглядали на Юі. А вона наче уникала зустрічі поглядом, всім своїм єством втілюючи невдоволення.

Як там Академія? – знову озвалась Хотару.

Я… я навіть не знаю… - сумно протягнула Юі. – Пройшло лише кілька днів, а я вже хочу покинути навчання…

Дівчата лише здивовано переглянулись.

Не уявляю, з чого почати… - присівши на лавочку, Юі взялась розповідати. - Террі… Дивний помічник моєї тітки у академічній бібліотеці… Як же він мене дістав! – злісно прошипіла дівчина. – Вбив собі в голову, що стану з ним зустрічатися.

Подруги ще більш здивувались і почали хихотіти.

Нічого смішного! – гримнула Юі.

А що за Террі? – перепитала Натсумі.

Я ж сказала – помічник моєї тітки у бібліотеці Академії.

Я не про те. – спокійно відповіла подруга. – Який він, звідки? Гарний?

Юі на мить задумалась.

Зовні наче й симпатичний… - вже спокійніше почала дівчина. – Наскільки я зрозуміла, він, як і я – наполовину англієць. Назвався мені Террі Спенсером, та зовнішність у нього радше японська – темне шоколадне волосся і зелені очі… А ще у нього приваблива родимка на вилиці під правим оком… Але щось мені підказує, що це несправжнє його ім’я… - розмірковуючи, Юі примружила очі і незворушно дивилась перед собою в нікуди. – Коли він представився, тітка якось дуже здивовано на нього поглянула…

Хм, а чим же він тобі так не сподобався? – поцікавилась Хотару.

Нічим не сподобався! – буркнула Юі, знову розізлившись. – Дратує мене його зухвала і самовпевнена морда!



Дівчата знову захихотіли.

Очевидно, він собі думає, що ніхто не в праві йому відмовити… - сердито продовжила Юі і Натсумі із Хотару ще більше розсміялись. – Та годі вам! – і знову важко зітхнула, дещо заспокоївшись. – Я не знаю, що мені робити… Викладач мені дістався, здається, не дуже… Надто вже байдуже він ставиться до мого навчання. Мало того, що той ідіот переслідує мене на кожному кроці, то ще й саме навчання просувається із не дуже потішними результатами… Пройшов лиш тиждень, проте я наче й не в Академії навчаюсь.

Подруги притихли. Юі не знала, що ще добавити, розчаровано опустивши голову; Натсумі співчутливо поглядала на неї, а Хотару про щось зосереджено міркувала. Раптом вона спохопилась, очевидно придумавши щось явно варте уваги.

Юі… - звернулась вона до подруги. – Здається, у мене є непоганий план.

А? Як це ти так швидко встигла його вигадати? – здивувалась Натсумі.

Витримавши невеличку паузу, Хотару розпалила невимовну цікавість у дівчат.

Ну? – Юі не могла спокійно всидіти від нетерплячки.

Давай… із нами у Англію. Мм? – захоплено прошепотіла Хотару.

На якусь хвилину дівчата спіймали мертву тишину…

Що?! Хотару, ти геть здуріла чи що?! – викрикнула Натсумі. – Хто ж її пустить?

А кого ми питатимемось? – хитрувато посміхнулась Хотару.

Стривайте… - Юі не могла зрозуміти, про що йдеться. – У Англію? Чого?

Натсумі, приголомшена ідеєю подруги, дивилась то на Юі, то на Хотару.

Як це чого? На навчання у тамтешню Академію Магії. – спокійно пояснила Хотару. – Натсу-тян, що скажеш? Юі у нас уже велика дівчинка і цілком здатна звершувати божевільні вчинки.

Ем… де я там житиму? І на що? І взагалі – як я туди дістанусь? Це ж не в сусідню префектуру переїхати…

Хм… - якось гордовито пхикнула Хотару. – За це не хвилюйся. Фінансово я тебе забезпечу, батьки все-одно висилатимуть мені гроші. В цьому навіть не стоїть питання. А далі отримуватимеш стипендію. Наскільки мені розповідали, вона там чималенька. Житимемо в академічному гуртожитку. Харчами забезпечують безкоштовно, як і тут. А на рахунок перельоту тобі потрібно буде звернутися в саму Академію. Першій тисячі бажаючих вступити допомагають із перельотом у Англію і всіма необхідними документами. Тим паче, якщо абітурієнт – іноземець.

Якусь мить подруги притишено дивились одна на одну. Тільки Юі незворушно втупилась собі під ноги, нервово покусуючи губу.

Це просто… - нарешті спромоглась заговорити вона.

Безглуздо? – впевнено перебила її Натсу-тян.

Геніально, чорт забирай! – Юі так загорілася ідеєю Хотару, що аж сяяла.

Що?! – скрикнула Натсумі. – І ти туди ж?! Кажу тобі, Хотару, це – погана ідея! Тітка Нора знайде її за кілька днів і дасть доброго прочухана всім нам!

Чого ти така перелякана? – докірливо промовила Хотару. – Зрештою, ти як хочеш, а вирішувати Юі. Вона не дурна і знає на що йде. Та й якщо б ця ідея була такою безглуздою, як ти кажеш, я б її і не озвучувала!

Обидві дівчини з цікавістю втупились на Юі. В голові у дівчини з блискавичною швидкістю виникало стільки думок, що вона не могла їх всіх упорядкувати.

Я… поїду. – впевнено промовила Юі.

От і чудово! – задоволено відкинулась на спинку лавочки Хотару. – Запевняю – ти не помилилась із вибором. Ти із нами, Натсу-тян?

Агрр… Я проти цього всього, так і знайте! Але я допоможу, хай вам грець…

Просто супер. – Хотару витягнула із сумки планшет. – Ось, давай зареєструємо тебе на їхньому сайті. Навчання там починається аж із жовтня, отож маєш місяць часу. Відповідь прийде тобі впродовж дванадцяти годин на електронну пошту. Тільки постарайся, щоб про це ніхто не дізнався, інакше нічого із цього не вийде.

Заповнивши анкетку, Юі аж зітхнула полегшено, та за мить, згадавши щось, знову спохмурніла.

А з тим «донжуаном» що мені робити? – запитала вона швидше сама себе.

Про це я теж думала. – озвалась Хотару. – Мене збентежило те, що ти сказала, начебто він фальшивим іменем назвався.

Ага, і мене це зацікавило. – додала Натсумі.

Юі, думаю, тобі варто сходити із ним на побачення… - несподівано видала Хотару.

Що?! З глузду з’їхала?! Верзеш казна-що… - обурилась Юі.

Та ні. – спокійно озвалась Натсумі. – Вона добре тобі каже. Це гарна можливість розвідати, хто він і які у нього насправді плани на тебе. Неспроста ж він назвався Террі Спенсером.

Боже, та що ж ви зі мною робите..? – ледь не заплакала дівчина.

Нічого страшного не станеться. Просто погуляєш із ним десь, поговориш. Тільки постарайся зробити вигляд, що ти й справді зацікавлена у ньому, от тільки не перестарайся. А якщо щось піде не так – ти здатна йому добряче врізати, то ж тут я за тебе спокійна! – і Хотару із Натсумі добродушно розсміялися.

Ви просто божевільні… - невдоволено буркнула Юі.

Еге ж! Знай з ким зв’язалась!


 

Глава четверта

Побачення


А що це ти раптом погодилась? – Террі підозріло зміряв Юі поглядом.

У приміщенні був лише він. Тітка Нора метушилась десь у Академії по своїх справах і геть забула, що до неї мала прийти Юі. В бібліотеці, як завжди, тьмяно горіла лампадка, освітлюючи чарівне обличчя Юі, і Террі не пропустив можливості трохи замилуватися. Бодай на тих кілька хвилин, які вона тут пробуде.

Не знаю… Ти ж не відчепишся від мене, сам сказав. Та й, мабуть, варто дати тобі шанс, чому б ні… - Юі говорила зовсім непереконливо. Террі хотів був уколоти якимсь словечком, та утримався, допитливо приглянувшись до дівчини. Лиш би не передумала.

Он як… - він зробив вигляд, що задумався. – Чи, може, тебе хтось переконав у цьому?

Ні! – роздратовано й різко відказала дівчина.

Гаразд, не злись ти так. Як на рахунок океанаріуму? Сьогодні десь о п’ятій.

Домовились. – байдуже озвалась Юі і вийшла геть. Знали б її подруги, як важко далась їй ця коротка розмова. Ну не змогла вона приховати свою неприязнь до цього хлопця!

Тільки Юі пішла, як Террі поринув у роздуми. Якось на диво швидко вона передумала. Ще кілька днів тому поводилась так, неначе він півжиття їй зіпсував, а сьогодні то й геть інша. Проте, на обличчі Юі було добре помітно, що погодилась вона на побачення через силу.

«Що ж, Нора мене попереджала, що доведеться нелегко в спілкуванні з Юі. Треба добре постаратися, щоб вона змінила своє ставлення…» - роздумував собі він. Террі точно відчував, що ця дівчина не проста. Можливо, навіть та, яка йому потрібна.


Припленталась Юі до океанаріуму на двадцять хвилин пізніше зазначеного часу. Ще здалеку помітила Террі і від того її аж перекосило. Він демонстративно підняв руку і глянув у свій дорогий металевий годинник.

«Уже дратує…» - сердито подумала Юі.

Вона неохоче підійшла і мовчки зупинилась за кілька кроків від хлопця.

Ти запізнилась аж на двадцять хвилин. – спокійно озвався він. – Ще роздумувала, йти чи ні?

Добре, що взагалі прийшла… - буркнула дівчина.

Гаразд, не страшно. Ходімо. – і попрямував уперед. Юі неохоче попленталась за ним.

У океанаріумі дівчина ще не була. Хоча думала, що краще було б відвідати таке місце без цього Террі. Бо коли усе зіпсує – буде геть погано… Та й що це з ним? Учора цей хлопець був точною копією тітки Нори, навіть слова ті ж використовував, а сьогодні… Якийсь надто спокійний. Може, його щось тривожить?

Усе гаразд? – Юі сама не знала, чому це запитала. Та почати розмову якось треба було, адже завдання цього побачення полягало в тому, щоб довідатися про хлопця якомога більше.

Чому ти запитуєш? – недовірливо запитав Террі.

«І справді, якого біса я це спитала?» - картала себе Юі.

Ну-у… виглядаєш якось не так, як раніше. Начебто чимось занепокоєний.

Хлопець ледь помітно посміхнувся. Юі спіймала ту посмішку і навіть трохи здивувалась. Такої вона точно не сподівалась побачити. На цей раз то було навіть якось щиро.

Ні, все добре.

А далі повисла мовчанка. Юі очікувала, що буде, мов на допиті, та Террі спокійнісінько собі мовчав. Вони неначе прийшли кожен окремо і понуро розглядали риб, що так само в’яло сновигали собі по акваріумах. І Юі не знала, що сказати. Насилу придумавши, вона знову озвалась.

Отже, ти приїхав із Англії. Звідки саме? І чим ти там займався?

Тобі й справді це цікаво? – перепитав хлопець.

Юі розсердилась.

Авжеж, цікаво! Якого дідька, по-твоєму, я запитую?

Вибач. Я просто ще й досі спантеличений тим, що ти погодилась зустрітись… Я приїхав із Лондона. Навчався магії в Британській Академії, що на півночі країни. Та зупинятись на досягнутому не збираюсь. До цього я відвідав Данію, де поглиблював свої знання і відточував майстерність древніх заклинань. А минулого року вирішив попрактикуватись тут. Чесно зізнатись – з тутешніх викладачів маги такі собі.

«Академія Магії у Британії… Це та, куди я збираюсь втекти… Правда ж?» - пригадала собі Юі.

Про що так задумалась? Не літай у хмарах… - знову озвався хлопець.

Я просто нічого не чула про те, що у Англії теж є Академія Магії… - спробувала викрутитись.

Ти думала, що «Єва» єдина у світі?

Юі промовчала. Краще нічого не говорити про ту Академію.

Тебе, здається, теж щось непокоїть? – озвався Террі знову.

«Ну от… Він таки помітив мої переживання на рахунок втечі … Недобре…» - Юі помітно розхвилювалась, та за мить їй вдалося вгамуватися і вона спробувала обернути цю тему другим боком.

Авжеж, непокоїть. Твоє справжнє ім’я, наприклад. – і Юі зверхньо перевела на нього допитливий погляд.

Террі здивовано зупинився. І за мить якось переможено, проте задоволено посміхнувся.

А ти прониклива. – відповів він. - І мені це дуже в тобі подобається. Не пройшло й тижня, як ти здогадалась.

Це що, супер-секретно? – ніяково поцікавилась дівчина.

Хм… - задумався він. – Та ні. – і за мить знову озвався. – Звуть мене…

Ей! – раптом занепокоєно вигукнула Юі. – Той акваріум із акулами он там - щойно якась із них стукнулась об скло і залишилась тріщина, бачиш?! Я повинна повідомити персонал! – і миттю зникла. Кілька людей теж помітили це і підняли шум, відходячи і забираючи дітей якнайдалі звідти. Збіглись і працівники океанаріуму, налякано розглядаючи скло, об яке билась акула. На ньому з’являлись все нові і нові тріщини і, здавалось, воно ось-ось розсиплеться. Деякі із працівників уже почали виводити із приміщення людей. Коли у тій кімнаті не залишилось нікого, Террі непомітно прошмигнув до акваріуму і приклав руку до скла. «Як доречно все це. Всього лиш можливість стати на крок ближче до неї, еге ж..?» - посміхнувся він і тріщини у склі почали сяяти, повільно затягуючись, а за мить й зовсім зникли. Саме в цей момент в кімнату з акваріумом вбігла Юі. Побачивши хлопця у пустому залі, вона зупинилась за кілька кроків від нього і трохи здивувалась.

Дортерус… - не дивлячись на дівчину, тихо промовив він. - Мене звати Дортерус… Ходімо звідси.

Юі вийшла із океанаріуму геть невесела. Настрій і так нікудишній, а то і остаточно зіпсувався. Ще й перший раз у такому чудовому місці… Вона сподівалася, що все пройде принаймні спокійно. «Ходяча неприємність, цей… Дортерус!» - дівчина була навіть трохи зла, начебто він винен у тому, що акула так дивно поводилась, хоч згодом спіймала себе на думці, що якби не його магія, то хтозна, що б там сталося із тим акваріумом.

Годі тобі, чого носа повісила? – спробував підбадьорити її Дортерус. – Все ж обійшлося.

Так… - задумано промовила Юі. – Дякую. Хоча, не думаю, що це було важко для тебе.

Аж ніяк. – спокійно відказав Дортерус.

На мить між ними повисла мовчанка. «Дратує усе це…» - думала Юі. Хлопець спокійно йшов собі поруч, час від часу поглядаючи на її зосереджене обличчя. А її аж гнітила його присутність, хоча поводився Дортерус цілком нормально. Вона хотіла, щоб цей день закінчився якнайшвидше, та пригадала собі слова подруги і взялась розпитувати далі.

Дортерус… Дивне якесь ім’я у тебе.

Я його не обирав. – осміхнувся хлопець.

Що воно означає? – поцікавилась Юі.

Тобто?

Ну, в Японії кожне ім’я має якесь значення.

Он як. Не знаю, що воно означає. А твоє? – у свою чергу запитав Дортерус.

Юі аж пересмикнуло.

Не скажу! Тобі не обов’язково це знати! – роздратовано відповіла вона. І за кілька секунд додала. - Чому ти одразу не назвався мені справжнім іменем?

Юі спробувала копнути глибше. Та цього разу в неї не вийшло.

Просто. – хитрувато примружився Дортерус. Хотів подивитись, як швидко ти здогадаєшся.

Тебе видав здивований погляд тітки Нори.

О, то ти просто спостережлива. – засміявся хлопець. – Що ще дивного ти в мені помітила?

Юі промовчала. І справді, кілька днів тому Дортерус був іншим, і через це Юі вже не знала, що від цього хлопця можна було очікувати. І тітка, і він сам сказав, що навіть у «Єві» немає таких сильних магів, як він. Це дівчину дедалі більше насторожувало. Хтозна, що він міг би утнути. Та всі ці думки перекреслювало «вилічене» скло акваріуму. Юі собі думала, що усе, що він зможе зробити, це всього-навсього виведе її звідти. Та він просто собі торкнувся тріщин і вони позникали. Цим він врятував багато людей, і її теж.

Цілий вихор суперечливих думок крутився у голові Юі. Дортерус зацікавлено поглядав на її зосереджене обличчя. Вона була такою милою, коли злилась або про щось роздумувала.

Юі… Знову ти не тут. – голос Дортеруса вивів її з роздумів.

Я… задумалась. – нахмурилась дівчина. – Недавно ти сказав, що приїхав у Японію щастя шукати…

Дортерус здивовано поглянув на неї.

Що для тебе є тим щастям? – зацікавлено поглянула на нього Юі і хлопець аж зупинився він такого несподіваного питання.

Він ніколи не задумувався над тим, що для нього означає «щастя». Перед Дортерусом зараз стояла лише одна мета і все навколо він бачив лише як можливість її досягнути. Тоді він був би задоволеним, та от чи щасливим – не думав. Та це його наразі хвилювало найменше.

Ну-у… - невпевнено протягнув він. – Напевне, коли розумієш, що в тебе є все, що потрібно і більше нічого бажати… Напевне, це і є щастя.

Гарно сказано. Та якось дуже нечітко. – прискіпливо відказала Юі. – А що тобі потрібно, щоб ти зрозумів, що бажати більше нічого?

Отут Дортерус уже не знав, як відповісти, аби не конкретизувати.

Я не знаю напевне. Хочу реалізувати себе. Як маг і як просто людина.

А я тобі для чого? – не вгавала Юі.

Тобто?

Хіба я зможу допомогти тобі реалізуватися? – дівчина говорила все більш підозрілим тоном. – Я ж навіть не знаю, чи є в мене якісь магічні здібності.

Взагалі-то, це не так і важливо. Ти мені просто симпатизуєш.

Хіба ось так просто все? – не вгавала вона.

До чого вся ця розмова? – Дортерус ніяк не міг зрозуміти, куди хилить Юі.

Чим же я тобі так сподобалась? Своїм сріблястим волоссям? Чи манерою грубіянити на першому ж побаченні? Тим, що поцікавилась, хто ти й звідки… Чи що здогадалась, що Террі – це фальшиве ім’я?

Годі! Чи не забагато ти ставиш запитань? – його уже почав дратувати цей в’їдливий тон Юі.

Та саме цього вона й чекала. Надовго терплячості Дортеруса не вистачило.

Здається, я тебе просто запитала, що ти шукаєш тут, в Японії… А ти навіть не зміг відповісти на таке просте запитання. – тихо промовила Юі. – Мені пора додому.

Вона обернулась і пішла геть, залишивши хлопця там. «Дідько..!» - думав він собі, дивлячись вслід Юі.


Зовсім понурий і роздратований, Дортерус повернувся у бібліотеку Академії. Неначе тінь. Мовчки і якось знесилено упав на крісло і погруз в роздуми, нервово покусуючи губу. Нора здивовано оглянула його і тільки після нетривалої мовчанки почала допитувати про ту невдалу зустріч.

Залиш мене у спокої, сенпай… - пробував відмахнутись Дортерус, та Нора не вгавала.

Ну що? Що вона тобі наговорила? Язик в неї і справді наче підвішений… - вона співчутливо зітхала і щораз поглядала на помічника.

Еге ж… - сумно погодився хлопець. – Своїми запитаннями вона просто поставила мене в глухий кут. Ну не зміг я їй пояснити, чому приїхав у Японію… бо й сам уже не знаю, що тут шукаю… І тоді вона просто пішла.

Отак взяла і пішла? – награне здивування Нори лише ще більше розізлило Дортеруса.

Отак взяла і пішла! – гаркнув він. – Досить мене допитувати! Сама бачиш, що я не в настрої…

Май терпіння! – Нора пробувала його заспокоїти, примружено втупившись у вікно. – Раз вона тобі так сподобалась, я спробую щось придумати… Зрештою, ти таки знаєш, за чим сюди приїхав.

То й що? Я мав сказати їй, що шукаю дівчину, яка доповнить мене як мага? І що вона подумає? Що я лиш збираюсь її використати, от і все.

Ну не треба все аж так прямо говорити. Хіба ти не міг їй пояснити, що вона тобі симпатизує? – задумливо мовила Нора.

Знаєш, що? Вона сама мене про це запитала – чим вона мені так сподобалась. І я й справді не знаю чим. Хіба лише незвичайною зовнішністю, адже характер у неї просто диявольський!


 

Глава п’ята

Справжній Дортерус


Повернувшись додому із того злощасного побачення із Дортерусом, Юі відчувала себе не менш виснаженою. Ну не любила вона грати роль привітної, коли в неї навіть по-справжньому не виходило бути такою. Хоча, десь в глибині душі вона розуміла, що той хлопець такого не заслужив. Він начебто і не такий вже й вискочка, коли спробувати з ним пристойно поговорити. Але Юі весь час здавалося, що він старанно приховує від неї свою справжню сутність. Вона знала, що у її тітки темне минуле, і, хоч вона сильно змінилась за останні двадцять років, прийняла собі помічника такого ж, як і сама. Нікуди не ділась її фальш та єхидність, проте племінниця навчилась розрізняти справжні та награні емоції тітки.



А от сама особа Дортеруса, попри всю неприязнь, стала для Юі дуже цікавою і мимоволі вона подумала, що можна було б іще раз зустрітись із ним. Та за мить сердито розігнала ці думки у своїй голові. «Ну хіба воно мені потрібно? Зовсім скоро я втечу звідси. Пора щось змінювати в своєму житті і я не повинна сумніватися в уже прийнятому рішенні» - так вона собі розмірковувала. Їй і не дуже хотілося копатися в усіх цих загадках – не той настрій. А, може, дівчина просто берегла сили для Англії?


Пройшло кілька днів, і за весь той час вона бачила Дортеруса дуже часто. Як не у бібліотеці, то у коридорі, то ще десь… Кожного разу він пробував із нею заговорити, та Юі завжди посилалась на те, що або спішить кудись, або дуже зайнята. Якось вона зайшла до тітки і на її превелике здивування вона була в бібліотеці сама.

О-о… А де твій помічник? – здивовано протягнула Юі.

Террі? – перепитала Нора.

Годі тобі прикидатися! Я вже знаю, що його справжнє ім’я – Дортерус. Він мені сказав це ще на тому побаченні, якщо то можна так назвати.

Нора здивовано глянула на племінницю.

Доню, якби ж ти була трішки добрішою… - скрушно похитала головою тітка.

Юі лише відмахнулася.

Він мені відверто не подобається, хоч і поводився тоді досить непогано, спокійно і навіть склеїв своєю магією скло у одного із акваріумів у океанаріумі. А могли б постраждати люди, якби не він… Та приязності до нього у мене не побільшало.

А от і даремно! – строго відповіла Нора. – Гадаю, ти собі просто придумала про якусь там неприязнь. Я знаю його вже цілий рік і повинна сказати, що його магічні здібності просто вражають. Та й хороший хлопець він насправді. А ти ж навіть не хочеш у ньому це побачити!

Очевидно, ти знаєш дуже багато про нього, та ще й таке, що мені знати не варто. Чи не так? – хитрувато примружилась Юі.

Та тітка й вигляду не подала, що племінниця права.

Ні, нічого такого я не знаю. – спокійно відповіла. - І взагалі я намагаюсь донести до тебе те, що Дортерус був би для тебе дуже й дуже вигідною підтримкою у магії, а ти всіляко опираєшся, бо, бачте, капризна вона! – аж прикрикнула Нора.

Юі здивовано витріщилась на тітку. А й справді – магія, якої так прагнула навчитися дівчина, все більше і більше здавалась їй просто мрією. Ще й викладач трапився геть не путній. На мить вона похнюплено задумалась. Нора лише зацікавлено поглядала на зосереджене обличчя племінниці. Раптом Юі взяла із тітчиного столу папірець і ручку, швидко щось нашкрябала, склала вчетверо і байдуже обернулась до Нори.

Це для нього. – і пішла.

Вийшовши у коридор, вона якось невпевнено зітхнула. Чи то з полегшенням, чи навпаки…


Привіт, по́дружко! Може, ти нам нарешті розповіси, як пройшло твоє побачення із англійцем? – ще за кілька кроків вигукнула Хотару, наближаючись до лавочки, де сиділа Юі. Подруги зручно вмостились по обидві сторони і з зацікавленим виглядом стали очікувати розповіді Юі.

Вигляд у тебе якийсь схвильований… - занепокоєно промовила Натсумі. – Все гаразд?

Так… - в’яло протягнула Юі.

Ну, то як? Розповіси? – нетерпляче вертілась Хотару.

Я й не знаю, з чого почати. – розгублено почала Юі. - Напевне, із того, що справжнє його ім’я не Террі, а Дортерус.

Дівчата здивовано переглянулись.

Дивне якесь таке. – задумливо мовила Натсумі.

Ага. – продовжила Юі. – Я… я навіть не знаю. Його поведінка на тому побаченні була неочікувано спокійною. Спочатку він поводився, як і завжди, зверхньо, та за якихось пару хвилин спустився із небес на землю. Виявляється, з ним навіть можна приємно поговорити.

О-о, то тобі сподобалося? – захоплено запитала Хотару.

Ні. – не вагаючись відповіла Юі. – Він якось ще більше став мене дратувати.

Воно й не дивно. – озвалась Натсумі. – Ти ж очікувала звичної його поведінки, а тут він змінив її модель, от тебе це й вибісило.

Юі та Хотару здивовано глянули на подружку.

А вона права. – підтримала Хотару. – Знаючи тебе, я вважаю так само.

Юі лише розгублено дивилась то на одну, то на іншу. Вони наче говорили вустами її тітки.

І справді. Спочатку він був точна копія тітки Нори. Таку манеру розмовляти я сприймаю тільки від неї самої. А інші й справді дратують! Особливо, коли ще й прикидаються! А що найдивніше, що годину назад я зайшла до тітки у бібліотеку. Дортеруса там не було. І вона почала переконувати мене в тому, що він чудовий хлопець і, зважаючи на те, який в мене особистий викладач у «Єві», було б добре заручитися його підтримкою як мага… Та, схоже, його плани на мене зовсім інші… - вона розчаровано зітхнула. Їй ще хотілось додати на рахунок записки, але Юі промовчала.


Минуло майже півдня після того, як вони із подругами розійшлись нібито по домах, і Юі вже десять зайвих хвилин споглядала поверхню невеличкої річки з моста у парку. Вона хвилювалась і найперше через те, що не знала, правильно зробила чи ні. Погода була зовсім непоганою, довкола – трохи людно. Проте, одягнулась дівчина якось надто легко, а тому трохи тремтіла. Може, й не від холоду, а від того хвилювання. «Господи… і що я тут роблю? А якщо ще не пізно втекти?» - нервово роздумувала вона. Після океанаріуму Дортерус і справді став розпалювати у ній невимовну цікавість. З самого початку назвався фальшивим ім’ям, потім фальшиво поводився. Для чого? І навколо нього павутина якихось таємниць. А жінки усі люблять таємниці і Юі не виняток. Тітка Нора і цей Дортерус, мабуть, знайомі набагато давніше, або ж щось на кшталт цього. І між ними точно існує якийсь зв’язок. Та от який? І хто їй скаже..?

Раптом біля неї хтось тихо прилаштувався і поставив на поручень мосту паперовий стаканчик із гарячою запашною кавою.

Ось… - почувся голос Дортеруса. Юі аж боялась глянути на нього. – Я помітив, що тобі холодно.

Дівчина здивувалась, проте нічого не відповіла, понуро взявши каву.

То нащо ти мене покликала? – спокійно запитав Дортерус.

Юі все ще не знала, що сказати. Весь цей час, що вона простояла тут, намагалася придумати, чому захотіла із ним зустрітися.

Я… ну, загалом… я не знаю, чому… - тихо промовила вона і знітилась.

Дортерус лише посміхнувся.

Давай відверто поговоримо. – за кілька хвилин почав він. – Тоді ти ж не просто так погодилась зустрітись зі мною, правда ж?

Дівчина здивовано глянула на нього.

Ім’я Террі мені здалось несправжнім… Та й весь ти ніби якась суцільна загадка. Іноді мені здається, що коли стану ближче до тебе, то відкрию скриньку Пандори.

Дортерус засміявся ще більше. Та раптом трохи посуворішав. Юі мала рацію.

Боюсь, ти права, Юі… - тихо добавив він. – Та я й не збирався нічого від тебе приховувати, хоч і розповісти усе зразу теж не можу. – він замислився, поглядаючи на воду.

Юі теж мовчала. А за деякий час знову озвався Дортерус.

Послухай… Я не намагатимусь тебе переконувати у чомусь. Коли приймеш рішення – ти знаєш, де мене знайти. – із цими словами він обернувся і просто зник з її очей. Дівчина приголомшено дивилась йому вслід. Вона і справді не знала, чого хоче. Як казала тітка Нора, Дортерус пригодився б Юі як маг, та викликав він у дівчини тільки якусь невідому неприязнь.


Після цього Дортерус майже не траплявся Юі. Звісно, від цього їй стало спокійніше. І навіть дещо сумно. Подруг у «Єві» у неї не було, та й нащо вони їй тут? Вересень добігав кінця і Юі помалу складала план втечі. Найбільше її хвилював вступний екзамен. Він мав бути такий, як і у «Єві», отож готуватися до нього не було сенсу. З усіх сил Юі намагалася поводитися природньо, аби ні тітка, ні будь-хто інший не запідозрив нічого.


Глава шоста

Втеча


Нарешті настав день відльоту у Англію. Та Юі була геть невесела. Вона шкодувала про те, що їй доведеться обманути тітку Нору, а вона на те не заслуговувала. Та й попрощатися із нею теж не можна. Всі ці думки не давали їй спокою, проте вороття назад немає. А якщо раптом не вийде із вступом у Британську Академію Магії, що дівчину до дідька жахало, то, можливо, її кількаденну пропажу ніхто й не помітить. В разі чого можна буде щось придумати.

Від таких переживань дівчину аж нудило. Ще й Дортеруса вона чомусь згадала. «Угх… І чому в мене таке погане передчуття? І чому вчора він так похмуро виглядав? Наче знав, що бачить мене востаннє… Мабуть, йому буде прикро від цього…»

Юі? З тобою все гаразд? – схвильовано запитала Хотару.

Виглядаєш так, наче ось-ось передумаєш… - додала Натсумі.

Не хвилюйтесь… - ледь промимрила Юі. – Мені просто дуже й дуже страшно. Що, як у мене не вийде нічого в Англії..? Що, як…

Годі тобі! Ми всі цього боїмося, та краще не думати про погане… - рішуче відказала Хотару.


В літаку Юі мовчала на протязі усього польоту. Під кінець вона задрімала і снився їй Дортерус. Вві сні він тихо і лагідно говорив із Юі, та слова були такими нечіткими, що вона не змогла нічого розібрати. Коли прокинулась, на душі стало ще тривожніше. А ще дівчина спіймала себе на думці, що вона всю дорогу думала саме про нього. Не про тітку Нору. І не про те, що скажуть про її відсутність у «Єві».

Нарешті виснажливий політ завершився. Британська Академія Магії знаходилась у мальовничому лісистому куточку неподалік містечка Пе́нріт графства Ка́мбрія. Це місце знаходилося так далеко від Лондона, що здавалося, наче це вже не Британія узагалі. На виході із терміналу у Ньюка́слі дівчат уже чекало авто, очевидно, організоване батьком Хотару. Дівчата хутенько посідали і авто рушило.

Всю дорогу до Академії Юі була сама не своя. Вона вдавала, що зацікавлено розглядає дюрхемські простори за вікном, а насправді молилась, аби все склалося якнайкраще. Мимо швидко пролітали мальовничі куточки Англії: пасовища з поодинокими отарами овець та кіз, невеличкі квітучі поселення, рідко вкриті лісистістю пагорби. Погода була похмурою, подекуди на тих пагорбах висіла густа мряка. Нарешті дорога стала не такою звивистою і на горизонті завиднілась Академія. Чим ближче авто наближалось до неї, тим моторошніше ставало Юі.

Ей, - шепнула Хотару, - не варто так хвилюватися.

Легко тобі казати… - буркнула Юі. – У мене аж душа перевертається, коли думаю, що не вступлю сюди і доведеться вернутися.


У вестибюлі Академії товпилося неймовірно багато народу. Національностей тут теж можна було помітити чимало – навколо звучала суміш різних мов. Краєм вуха Юі вловила окрім англійської французьку та німецьку, якусь слов’янську (принаймні їй так здалося), китайську і щось схоже на данську чи то шведську. Дівчата привели її до стенду, на якому висів розклад вступних екзаменів: усі абітурієнти були розподілені на вступні групи, кожна з яких проходила екзамен у певній аудиторії. Дівчата почали шукати у списках свої прізвища і згодом виявилось, що всі вони потрапили у різні вступні групи. Це Юі налякало ще більше, адже їй потрібна була хоч якась підтримка. Подруги розійшлись.

Сяк-так Юі знайшла потрібний їй кабінет, ледве не заблукавши у коридорах Академії. Здавалося, у «Єві» все було набагато простіше. Вона ввійшла всередину і зайняла місце ближче до вікна. Вступників наразі було мало, але тільки-но Юі ввійшла, як усі вони здивовано її оглянули. Деякі аж почали перешіптуватися. Їй і так було не по собі увесь цей час, і цей гомін лише підсилював дискомфорт.

За кілька хвилин зібралась уже вся група і вслід за останнім вступником в кабінет ввійшло двоє молодих чоловіків. Обоє вони були одягнуті у костюми із жилетами поверх білосніжних сорочок та довгі мантії: один, що у окулярах - у блискучу сріблясту, розшиту внизу позолотою, інший – в темно-сіру. А ще вони, як і Юі, були срібноволосими і у того, що у сірій мантії, на обличчі була чорна маска у вигляді кістяка людської голови із промальованими сріблястим кольором рисами, яка не прикривала лише очі. Пронизливі холодні очі кольору літньої зливи... Страхіття та й годі! Тільки-но ввійшли, як одразу втупились на неї. Дівчина аж відвернулась від несподіванки. Чоловіки неоднозначно переглянулись між собою і спочатку озвався той, що в сріблястій мантії та окулярах, пошепки до іншого, що у масці. Та Юі почула їхній шепіт, лиш зрозуміти нічого не змогла.

Søren... Jeg tror, vi lige har bemærket det... Hvad siger?3 (Сорене… Здається, ми одразу її помітили… Що скажеш?)

Інший лише якось підозріло оглянув Юі, проте нічого не відповів.

Sølv hår... Lad os se, måske noget hun bærer... (Сріблясте волосся… Що ж, подивимось, чи не даремно вона його носить…) – знову сказав той.

Det skal blive en elev! (Вона повинна пройти!) – наказово озвався другий.

Føler du dig noget? (Ти щось відчув?) – здивовано перепитав чоловік у срібній мантії.

Ikke kun hår, men hendes øjne... Jeg tror, jeg så dem skinner, Hugo... Du ved - ikke hver person lysende øjne. Derudover denne pige fra Japan. (Не тільки волосся, але й очі теж… Здається, я бачив у них сяйво, Юго… Ти й сам знаєш – не у кожного так зразу очі світяться. А вона ще й японка…) – схвильовано відповів інший.

Нарешті до студентів озвався той, що в срібній мантії, на цей раз англійською.

Вітаю вас, шановні вступники, у нашій Академії Магії. За кілька годин щасливчики стануть її студентами. – він зробив невеличку паузу і зверхньо посміхнувся. - Я – директор Академії Юго Мо́рріс-Е́берг і я прийматиму у вас екзамен.

Директор взяв у руки стос темних папірців і роздав їх вступникам. Це були звичайні аркуші паперу темно-синього кольору, підписані прізвищем кожного студента.

Перед вами, - продовжив директор, - кілька пляшечок із чорнилами і пера. Спробуйте на папірцеві написати слово «безкінечність». У кого вийде – той буде прийнятий на навчання у Академію. У вас – двадцять хвилин! – сказав це і вони обоє вийшли із аудиторії.

«Фантастично…» - невесело подумала Юі. Вона одразу зрозуміла, коли директор сказав «у кого вийде написати», що все буде не так вже й просто. Вона не знала, із яких чорнил почати. В одній із пляшечок було чорнило білого кольору, в іншій – темно-синє, ще в одній – щось схоже на воду, а четверта була пустою.

Юі роззирнулася. Такі пляшечки з чорнилами стояли у кожного на столі. Одні використовували пусту для того, щоб щось змішувати, інші навіть умудрялися туди наплакати, вважаючи, що це чимось поможе. Ще дехто витягував заховані у кишенях якісь кольорові порошки і теж пробував їх змішувати. Хлопець за останнім столом дістав звичайну ручку та простий олівець і спробував писати, але на папірцеві й сліду не залишилось.

Тепер Юі не на жарт занепокоїлась. Вона ще раз оглянула пляшечки на своєму столі і спробувала почати із білого. Вона вмочила перо у чорнило і провела по папері. Нічого. У неї почали трястись руки. «Чудово… ці чорнила не пишуть». Аби переконатися, вона спробувала написати синім, але й цього разу на папері ані сліду. І начебто вода із третьої пляшечки теж навіть не намочила папір. «Все пропало…» - Юі ледь не плакала. Залишилась пуста пляшечка. Для певності дівчина її перевернула, але звідти нічого ні не випало, ні не висипалось, ні не витекло. Нічогісінько.

Кілька хвилин Юі нервово придумувала, що робити. Раптом у її голові промайнула думка, що по суті пляшечка то не пуста, в ній мусить знаходитися хоча б повітря. «Божевілля якесь…» - вона «вмочила» перо у повітря в пляшечці і спробувала щось написати…

Нічого… Від безвиході Юі опустила голову просто на той папірець. Раптом вона відчула, що те місце на папірцеві, де вона нібито щось писала, якесь липке. Провела пальцем – так і є.

«Що… що із цим робити?» - пульсувало в голові. Вона мусила щось придумати, мусила здати той клятий екзамен! Аж тут з її пліч упало пасмо волосся на той папірець і прилипло. В цю мить у Юі зародилась чудова ідея. Вона висмикнула волосину і склала її у вигляді знаку безкінечності. Далі приклеїла до липкого місця на папірцеві і, склавши його удвоє, поклала на викладацький стіл.

Залишилось лише сподіватися, що така відповідь буде зарахованою…


 

Глава сьома

Лиховісний наглядач


Закінчивши екзамен, Юі повернулась у вестибюль і стала його розглядати. Студентів тут ще не назбиралось багато; дівчина собі думала, що, мабуть, у всіх груп такі складні іспити. Приміщення було овальної форми і дуже просторим. По обидва боки входу звисали по три довжелезні штори із гербами Академії, прикриваючи колони, на які опирався широкий округлий балкон на другому поверсі просто над головним входом. Навпроти входу, вкриті смарагдовим оксамитом широкі сходи, розгалужуючись, вели на другий та третій поверхи. На сходовій площадці у місці розгалуження стояла висока мармурова статуя ангела у мантії, який простягав ліву руку до неба, немов торкаючись зірки – кришталевого каменю, що світився із середини. Ковані поручні із химерними завитками лише додавали цим сходам величності. Внизу, по обидва боки сходів були виходи у внутрішній дворик. Звивисті колони із громіздкими капітелями, неначе давньогрецькі Атланти, підпирали засклений купол стелі, із центру якого звисала кришталева люстра. Сходи на третій поверх вели широким півколом вправо, починаючись від сходової площадки зліва позаду статуї і закінчуючись біля кабінету директора, що розміщувався над головним входом. На другому поверсі під тим кабінетом була величезна бібліотека із купою складних магічних та наукових книг, художньою літературою та різними збірниками, предметними покажчиками і енциклопедіями. На другому та першому поверхах в обидва боки від балкону та вестибюлю відгалужувались довгі коридори із аудиторіями. Посередині кожного коридору та вкінці були широкі спіральні сходи, що вели із другого на перший поверх. У центрі тих сходових кліток росли дивні височенні дерева із крученими стовбурами, обвитими квітучим диким виноградником, крони яких височіли із отворів у даху Академії.

За кілька хвилин до Юі підійшли подруги, яким вдалося майже одночасно написати іспит, і стали гомоніти про дивакуваті завдання. Як виявилось, у Юі було найважче. Та хто б сумнівався..? Хотару пощастило відповісти на питання про класифікацію магічних трюків, з чим вона блискуче впоралась, а Натсумі то й узагалі мала написати «пустого листа». Для цього достатньо було писати його лимонним соком. Юі навіть трохи заздрила: здавалося, що життя умисне готує їй найскладніші випробування. Коли дівчина спробувала розповісти їм про своє чарівне завдання, до них раптом підійшла англійка із коротким золотисто-каштановим волоссям, що злегка хвилястими пасмами обрамляли її привітне і спокійне обличчя. Вона несміливо привіталась і запитала, чи хто із них говорить англійською. Звісно, усі троє відмінно знали англійську.

Мене звуть Енн Фог. – почала дівчина, звертаючись до Юі. – Пробачте, але мене дуже зацікавило твоє волосся. І національність.

Як грубо! – обурилась Хотару.

Юі розгублено дивилась то на Енн, то на свою подругу. Помітивши явне невдоволення на обличчі Хотару, спробувала залагодити ситуацію.

Не хвилюйся, все гаразд. Я – Юі Сузуран. Прилетіла сюди із Японії, місто Сенда́й. І справді, моя мати англійка, а батько – японець.

Тут – рідкість мати волосся такого кольору. Ще й враховуючи, що ти не цілком англійка. Із цим можуть виникнути проблеми, або геть навпаки.

Юі відверто насторожили слова Енн.

Що ти маєш на увазі? – грізно озвалась Хотару.

Директор, управляюча та наглядач Академії – усі троє носять таке волосся, у сера Юго - директора та містера Сорена Са́ндервіка, наглядача – волосся геть сріблясте; в управляючої, міс Лілліан – ледь з русим відтінком. Це вважається ознакою аристократії.

Ох, нажаль я проста дівчина… ніякої такої знатності у мене немає. – якимось начебто винуватим голосом відповіла Юі. – І, здається, я уже бачила двох перших; принаймні, що один із них директор, я знаю точно – він приходив на екзамен.

Раптом присутні у вестибюлі заметушились, пожвавлено про щось перешіптуючись і розступаючись. Просто за кілька кроків серед натовпу промайнула висока постать у темно-сірій мантії. То був той молодий чоловік, що заходив у кабінет разом із директором. Цього разу він був одягнений трохи інакше і через це виглядав ще моторошніше, ніж раніше. Чорні завужені штани, заправлені у високі важкі черевики й підперезані товстим ременем із всякими металічними кнопками різної форми, така ж чорна сорочка, що ледь виглядала непримітним комірцем з-під твердого на перший погляд чорного шкіряного жилету із численними пряжками, люверсами і заклепками. На руках у нього були такі ж чорні довгі шкіряні рукавиці, як у мотоцикліста, а на обличчі все ще зяяла та страшнувата маска-череп. Він різко й швидко пересік прохід, утворений студентами, лише коли проходив мимо дівчат, Юі здалося, що надто вже його пронизливий погляд прикипів до неї. Всього на якусь мить, але то було так відчутно, наче умів поглядом фізично торкатися. Так само швидко він піднявся сходами на площадку, ефектно змахнув краєм мантії і став обличчям до студентів. Гамір вщух.

Ось і він – Сорен Сандервік, наглядач у Академії. – тихо озвалась Енн. - Грізний та непохитний, із скляним поглядом. Його, я гадаю, варто боятися найбільше. Хоча, під тією страхітливою маскою ховається вкрай чарівне обличчя, подейкують...

Сандервік стояв на площадці струнко і непорушно, наче статуя, заклавши руки позаду та роздивляючись лише одну-єдину студентку.

Юі… - пошепки покликала її Хотару. – Здається, він просто прикипів очима до тебе…

Юі озирнулась – наглядач і справді вперся поглядом в її тендітну постать. Лише ті очі й видно було. Вони гостро відблискували, наче холодне, мокре від дощу, скло. І ще холодніше волосся, мов кришталева паморозь. Юі аж зіщулилась вся, відчуваючи на собі той погляд.

Сорене… - раптом до хлопця тихо підійшла Лілліан. – Ти ж теж одразу її помітив, еге ж?

Сорен лише прижмурився, не зводячи очей із Юі. Він не був упевнений в тому, що відчував.

Не волосся в першу чергу привертає увагу… - задумливо озвався за якусь хвильку. – Я бачу кожного студента наскрізь… Та вона – наче безодня. Як не заглядай через край – бачиш лише темряву.

Ти й справді не бачиш нічого? - здивувалась Ліллі.

Абсолютно… - занепокоєним голосом відповів Сорен. – Зате відчуваю так сильно, що аж у грудях дух перехоплює.

Відчуваєш що? – не вгавала управляюча.

Що вона дуже особлива… Вона повинна пройти.

Лілліан дивилась на Сорена і не могла зрозуміти, як він із такими здібностями не зміг побачити нічого. Геть нічогісінько. Те волосся дівчини привертало увагу ледь чи не кожного, не кажучи вже про них із Сореном. Проте, дівчина не виглядала якоюсь дивною, якщо упустити колір волосся. Звичайна собі японка. Хоча, вона була радше схожа на англійку…


У Японії все так само дощило. Дортерус спокійнісінько сидів собі в улюбленому кріслі у бібліотеці Єви і роздумував, вдивляючись крізь мокрі смуги на шибках. В приміщенні горіла лампадка, вкриваючи легкою позолотою його каштанове волосся. Останнього разу, коли він бачив Юі, тоді, в парку, йому здалося, що щось не так із нею. Вона була сумна і складалося враження, наче вони бачились й справді востаннє. Зрештою, Дортерус таки не бачив Юі відтоді. Від цього йому було сумно, він дратувався через будь-які дрібниці та слова Нори, хоч як не намагався стримувати хвилювання. Ця срібноволоса дівчина так запала йому в душу, що він насилу знаходив собі місце. До того ж – вона була не цілком японкою. Як і він, та якщо глянути на них обох, то на японця швидше скидався він, аніж Юі. Щось у ній є незвичайне і покищо йому годі було збагнути, що саме. Та найголовніше те, що в своїх передчуттях він ані каплі не сумнівався.

Нараз скрипнули двері і на вході в бібліотеку постала Нора. Мокра, виснажена. Немов тінь. Дортерус аж спохопився.

Юі… - тихо видушила вона не своїм голосом. – Її ніде немає…

Дортерус приголомшено дивився на сенпай і не вірив у те, що почув.

Стривай… - озвався він. – Як це немає?

Ніде немає! – гримнула Нора. – Я усе вже обшукала… Геть усе. У подруг вона не могла залишитися, адже вони зараз у Англії. І повернуться не скоро…

Дортерус на мить задумався.

А що подруги у Англії роблять? – поцікавився він.

Що? – вражено витріщилась Нора. – Тебе це наразі найбільше цікавить?!

Що її подруги у Англії роблять? – перепитав хлопець знову.

Нора розгубилась. І до чого він це запитує?

Начебто вирішили вступити в тамтешню Академію Магії… - і раптом усвідомила, що сказала.

Враз ці слова миттю заспокоїли хлопця. Ще на якусь хвильку він про щось замислився, а потім озвався:

Тоді не хвилюйся. Вона із ними. – запевнив він рудоволосу.

Ти при своєму розумі? – Нора, очевидно, не розуміла про що йдеться, та Дортерус поглинув у свої роздуми. Авжеж, дівчина могла б бути тільки там. У Британській Академії якраз вступний екзамен… Та чи справді хлопець їй настільки надокучив, що вона аж втекла від нього? До того ж Академія у Англії бозна-де – на півночі графства Камбрія серед вкритих туманом похмурих височин…

Дортерусе! Годі в хмарах витати! Що Юі робить у Англії? – сенпай раптом вивела його із павутини думок.

Я ж сказав тобі – не хвилюйся. Це навіть на краще.

Що ж тут доброго? – не зрозуміла Нора.

Дортерус загадково посміхнувся.

Вона втекла від мене. Було б їй байдуже – вона б цього не робила. Зрештою, це справді на краще. У Британській Академії – елітний викладацький колектив, таких викладачів тут точно немає. До того ж, там є управляюча та вкрай серйозний наглядач. Угадай, хто? – він хитрувато глянув на Нору.

Звідки я знаю? – сердито відказала вона і раптом до неї дійшло. – Ах… Не може бути…

Еге ж! Сорен – моторошний на вигляд, завжди чимось невдоволений, срібноволосий красень. Не можу приховувати той факт, що брат у мене й справді вкрай симпатичний. За ним чи не вся жіноча аудиторія в Академії сохне.

Така розповідь Нору навіть трохи повеселила.

Ти не виправний! – в’їдливо вишкірилась вона.

Ще у Сорена є одна дуже унікальна здібність – він бачить, у кого яка магія, якщо вона є. Отож, якщо твоя племінниця щось унаслідувала, він обов’язково це помітить і тоді просто не дасть їй проходу.

Ти хочеш віддати Юі на поталу своєму братові? Що, як вона закохається у нього? Ти втратиш те, що по праву належить тобі, адже я одразу все правильно зрозуміла. І дальше уже буде набагато складніше отримати її.

Не закохається… - надто впевнено відповів він.

Нора лише підозріло примружилась, поглядаючи на підопічного, та нічого не сказала.

Що ж, - знову озвався Дортерус якось вдоволено. – Будь готова до всього, Норо-сенпай… Полювання почалось!

Мене лякають твої слова… - занепокоєно озвалась та. – Юі – моя єдина племінниця, вона мені мов дочка. Якщо із нею щось станеться – в першу чергу спитаю з тебе. Добряче отримаєш на горіхи!

Просто вір мені, сенпай. Я ж тобі повірив.

Нора задумалась. І справді, Дортерус спочатку ледь голову їй не зніс у пориві жадоби помститися за переслідування його матері. Та відтоді багато часу утекло… Нора стала геть іншою, втомившись бігати за невловимою магією. Вона теж добряче схопила за все. Годі. Юі не повинна розплачуватись за гріхи тітки.


 

Глава восьма

Страшилки міс Грейвуд


У вестибюлі натовп усе більшав й більшав. Довелося вистояти добрячу годину, аж поки на сходовій площадці не з’явився сер Юго. Виник просто нізвідки. Зрештою, Юі вже бачила такі переміщення у «Єві», то ж її це не так вже й дивувало. Зате в залі багато хто охкав від захвату. За кілька секунд до нього спустилась сходами зліва міс Лілліан. Директор стояв так само непорушно, як деякий час назад на тому ж місці грізний страхітливий наглядач. Вигляд у директора був нічим не добріший, ніж у Сорена Сандервіка. Ще трохи згодом просто посеред натовпу так само нізвідки стали з’являтись постаті із сяючими напівпрозорими крилами, які одразу складали за спиною, і ті перетворювались у коштовні сріблясті мантії із капюшонами. Тільки-но з’явившись, вони повільно піднімались сходами і ставали поруч директора та міс Лілліан. Всі вражено спостерігали це дійство, не приховуючи захоплених вигуків. Тими постатями були викладачі Академії – чоловіки і жінки різного віку, різної зовнішності. Лише уніформа в них була однакова. Під мантіями чоловіки були одягнені в чорні костюми із жилетами та білосніжними сорочками, зав’язаними тонкими краватками; жінки – у чорні або кремові блузки із мереживними рюшами на грудях та довгі спідниці темно-зеленого або чорного кольору. Усі вони виглядали настільки неперевершено, що аж подих перехоплювало. Навіть у сендайській Академії викладачі не були такими вишуканими.

Тільки-но усі вони вишикувались, озвався директор дзвінким і владним голосом. Він привітав присутніх і сказав, що невдовзі будуть оголошені результати складеного вступного іспиту.

Далі він розгорнув довжелезний сувій і представив кожного із викладачів. Їх було близько півтори сотні. Серед названих імен та прізвищ Юі вловила кілька не зовсім англійських, як їй здалося, і точно два японські. Це її навіть трохи здивувало. Опісля сер Юго пояснив, що на кожного студента першого навчального року припадає один особистий викладач, а решта студентів розподіляється між іншими викладачами приблизно по 4-5 на кожного. «Це немало» - думалось Юі. До того ж – кожному такому студентові випадає лише один день занять в тиждень. Зате першого навчального року – кожного дня. Дівчині аж зле зробилося, коли подумала про такий графік. Проте навчання її ніколи не лякало. Головне, аби наставник був не з найгірших.

Зрештою, викладачі розійшлись. На площадці перед статуєю ангела залишився лише директор. За кілька секунд до нього підійшов наглядач і вони знову про щось тихо перемовлялися. Цього разу Юі не вдалося почути й жодного слова.

Упевнений? – запитав Сорена Юго.

Сорен пильно ще раз приглянувся до Юі.

Так. – тихо відповів він.

Раптом очі директора засяяли і він протягнув уперед розпростерту долоню. Вслід за цим перед сходами різко спустилась униз підвішена до стелі оксамитова штора, на якій золотистими літерами почали одне за одним з’являтися імена студентів, яким вдалося скласти іспит.

Юі Сузуран! – голосно сказав директор і першим у списку з’явилось саме її ім’я.

Юі аж заклякла від здивування. Вона не знала, радіти їй чи ні. Якось аж моторошно стало. Тільки-но пролунало її ім’я, Сорен одразу ж зник, зблиснувши очима. Юі це помітила і мимоволі пригадала слова Енн. Дівчина сказала, що того чоловіка варто найперше остерігатися. «Справді? Та тут чи не кожного потрібно остерігатися…» - перелякано думала вона собі.

Почувши ім’я подруги, Хотару та Натсумі здивовано поглянули на неї. Юі й сама у відповідь не менш здивовано зирнула.

Нічого собі… - якось аж роздратовано буркнула Хотару.

Кількома рядками нижче з’явилось і її ім’я та прізвище, а згодом і Натсумі. Десь у самому кінці висвітилось й ім’я ще якоїсь Зої та Енн, на що остання неприховано втішилась.

Що ж, вітаю. – якось сухо озвалась Хотару, підійшовши ближче до Юі. – Ти очолюєш список нових студентів першого навчального року у британській Академії Магії. Я навіть трохи заздрю.

Годі тобі… - притишено відповіла Юі. – Я й сама не уявляю, чому перша у списку. А ще я взагалі не упевнена була, що складу той клятий екзамен…

Зрештою, ми всі пройшли. – радісно додала Натсумі. – Чи є різниця, в якому порядку?

Й справді. – погодилась Хотару.

Оголосивши всі імена нових студентів, директор зник. На його місці одразу з’явилась Лілліан.

Шановні студенти Золотого списку! Вітаємо вас у нашій Академії, як нове покоління майбутніх сильних магів! Важлива інформація: завтрашній день для вас буде не менш особливим! Об одинадцятій ранку у внутрішньому дворі Академії ми проведемо розподіл студентів між особистими викладачами і кожному з вас видадуть мантії. Присутність, як ви зрозуміли, обов’язкова. А зараз вам потрібно розділитися на дві групи – хлопців та дівчат окремо. Вас розселять у гуртожитки. Кожному студенту буде відведена індивідуальна кімната у гуртожитку з усіма необхідними зручностями та умовами для навчання. Що ж – приємного вам відпочинку! - сказала це і в якості привітання усі голосно зааплодували, заграла музика, а з стелі посипалось блискуче конфетті.


Студенти розділились на дві групи, які координували коменданти обох гуртожитків. Самі будівлі гуртожитків розміщувались по обидва боки головного подвір’я Академії: два будинки для хлопців справа, та два для дівчат зліва. Всю дорогу комендант щось розповідала, загалом, те що Юі вже знала – про безплатні харчі, індивідуальну кімнату із балконом для кожного студента, уніформу, яку згодом видадуть, пропуски та ідентифікатори для студентів. Немолода місіс Гре́йвуд оминула перший гуртожиток і повела дівчат в наступний. Між обома будівлями, що стояли не паралельно головній доріжці до Академії, а трохи під кутом, зате паралельно одна одній, було невеличке асфальтоване подвір’я з фруктовими деревами, стриженими кущами та невисокими ялинками, поміж якими стояли в два ряди лавочки. Вкрай затишне місце. І не менш вишукано все це виглядало.

«Скільки ж часу треба навчатися магії, щоб можна було таке начаклувати..?» - якось сумно гадала собі Юі. Вона мріяла про власний окремий будиночок із таким самим затишним подвір’ям, як тут, між гуртожитками. Будинок бабусі у Японії був старенький, як і вона сама. Дерев’яний, із розсувними дверима і дірявою покрівлею. У тому домі завжди було задушливо влітку та дуже холодно взимку. І завжди пахло тандзі́ру4 та якісо́бою5. Це бабуся готувала найчастіше. Іноді так часто, що дівчину аж нудило від одного лише того запаху. Вона ніколи не могла зрозуміти, чому бабуся покинула Англію і оселилась неподалік він Сендаю. Старенька навіть нічого про це не розповідала. Коли бабуся померла і тітка Нора узяла дівчину до себе, багато чого змінилося. Вони стали мешкати у самому Сендаї. Будиночок тітка Нора винаймала, отож він ніколи не здавався дівчині домом. Він був дуже схожим на той, в якому жила бабуся, лише в набагато кращому стані, теплішим і трошки затишнішим. І пахло в ньому по-різному. Тітка майже весь час пропадала у Академії або ще бозна-де, то ж Юі довелось самій навчитися готувати їжу. Із цим вона могла запросто впоратися. І з порядком у будинку та навколо нього. Грошей тітка заробляла достатньо і ніколи не шкодувала їх для Юі. Та дівчина іноді й уявлення не мала, куди їх подіти і на що потратити. Вона не була схильною до розваг, без яких не могли обходитися її однокласники. І лише Хотару поділяла її інтереси. Удвох вони часто займались якимись волонтерськими справами, читали книги і ходили розважатися не у караоке, як усі інші, а в різні гуртки і студії – все, що мало б хоч якийсь зв’язок із мистецтвом та літературою. Вчитися Юі любила, вважаючи, що знання – це найкраща зброя проти будь-чого, та на щастя ніколи не заглиблювалась в нього так, щоб аж очі вилазили… А потім до їхньої скромної компанії приєдналась новенька дівчина у першому класі старшої школи – миловидна і добра Натсумі. Дивно, як ця дівчина взагалі змогла прижитися в компанії отих двох – прямолінійної і трохи грубої Хотару та вічно похмурої і розважливої Юі. Проте різні характери не завадили дівчатам стати найкращими подругами. І тепер Юі й сподіватися не могла, що разом із ними утне таке! Втече до Англії, за півсвіту від тітки та її набридливого посіпаки.

Зрештою, про Дортеруса. Сама не розуміючи, чому, але Юі здавалося, що вона повелась із ним геть по-свинськи. Хіба ж він винен, що дівчина стала йому подобатися? І в цьому Юі була точно впевнена, ті почуття були справді щирими, адже чітко відбивалися в очах хлопця. Як би він не намагався говорити із нею манерою тітки Нори, погляд видавав його кожного разу. І та остання зустріч із ним… вона була такою не схожою на всі попередні, що не давала дівчині спокою й досі. Уже тоді він був якийсь не такий, як завжди, і саме тому Юі зрозуміла, що всі ці натягнуті глузування, жарти і посмішки «а ля Нора» Дортерус вмисне «завчив», щоб прикривати справжню сутність. Лише не знала, для чого все це було. Юі не могла приховати того, що він і справді був дуже привабливим зовні і не менш цікавим всередині. Та це не перший хлопець, який обпікав Юі своїм фальшивим єством чи фальшивою зовнішністю. Наразі її не цікавили ніякі такі стосунки - досить було усіх попередніх залицяльників.

Дівчина раптом зрозуміла, що заглибилась в роздуми, коли варто було слухати коменданта, і розігнала настирливі розмірковування. Зрештою, справа уже зроблена і назад вороття немає. З часом і Дортерус забудеться. Про те, що буде, коли вона закінчить Академію, Юі не думала.

Всередині гуртожиток виглядав не менш затишним, ніж той дворик із лавочками і ялинками. Весь перший поверх займав хол із двома камінами у кожному кінці, м’якими оксамитовими диванчиками та кріслами, невеличкими столами, мольбертами, піаніно, що стояло просто посеред холу навпроти входу; крислатими вазонами у великих горщиках, картинами у широких рамах на стінах і м’якими килимами на підлозі. Із стелі звисали блискучі люстри. Дівчина не могла повірити своїм очам. Такого не було у «Єві» і годі й було уявити, що там узагалі могло б бути щось подібне. На другий та інші поверхи провадили такі ж звивисті сходи, як і у коридорах Академії, у центрі яких на першому поверсі були невеличкі фонтанчики. Тут все було настільки прекрасно, що якась магія для освітлення чи прикрашення й не потрібна була.

Тільки не лякайтесь, але іноді на піаніно вночі хтось грає. – зауважила місіс Грейвуд. – Ніхто ніколи не бачив цього «музиканта». Він наче просто невидимий. Лише можна побачити, як натискаються клавіші. Та востаннє він грав дуже давно, кілька років тому, проте ще ніколи нікому не заподіяв ніякої шкоди, то ж будьте шанобливими. І краще не підходьте близько, бо мало що… А ще іноді само по собі може вимикатися світло. В такому випадку теж не панікуйте. Достатньо промовити слово «sol» і ввімкнеться магічне світло у вигляді білих чи блакитнуватих світлових куль по всьому приміщенні гуртожитку.

Як би там спокійно про це все не розказувала місіс Грейвуд, майже половина дівчат таки перелякалися привида-піаніста і того, що може в будь-який момент зникнути світло. Лише Юі було якось байдуже. Темряви вона ніколи не боялась, а привид ще нікому не зробив зла, то ж, може, й у випадку із новими студентами нічого не станеться.

Унизу біля кожних сходових кліток, - знову озвалась комендант, - є нумерація кімнат – перших вісьмох другого поверху на найнижчій сходинці, інших вісьмох кожного наступного сходинкою вище. Запам’ятайте.

Вона витягнула із кишені скручений сувій паперу із іменами студентів і почала кожному називати номер кімнати. Першим знову почулося прізвище Юі. Кімната номер 96. Кімнати Хотару та Натсумі, мабуть, були поряд – 90 та 92. Коли нарешті всіх розподілили, дівчата попрямували облаштовуватись. І справді – кімнати всіх трьох виявились поряд на третьому поверсі. Все складалося просто чудово і Юі навіть трохи повеселішала. Дівчата домовились трохи згодом зустрітися і оглянути місцину, а покищо порозходились і стали розпаковувати речі.

Кімната у гуртожитку скидалася на апартаменти прем’єр-міністра у супер дорогому готелі. Простора і світла, із величезним вікном на всю протилежну від входу стіну, яке вело скляними дверима на такий же просторий балкон. Зовні на стінах будівлі снувався дикий виноград, обрамляючи балкон із обох боків оксамитовим килимом. Вікно всередині було увінчане невагомою білою тюлю і важкими зеленими шторами із масивними китицями. На підлозі простилався рудий килим на всю кімнату. Справа стояло велике ліжко, застелене світлим покривалом; із масивними опорами і балдахіном, на якому уночі можна було бачити зоряне небо. Магія це чи наука – Юі не знала. Та це й не мало особливого значення. За ним ближче до вікна стояла невеличка тумбочка. Попід праву стіну розміщувався письмовий стіл, зліва від якого стояв невеличкий стелаж із якимось книгами. Також справа від вхідних дверей стояла масивна дерев’яна шафа світлого кольору і велике дзеркало із стільчиком та невеличким комодом для всіх потрібних дівчачих речей. Ще правіше столу був вхід на кухню і у ванну кімнату. На кухні під вікном стояв невеликий столик із кількома стільцями, біля нього холодильник, цілком забитий продуктами, далі газова плита, раковина, купа всяких тумбочок і шафок, так само заповнених продуктами. Зрештою, як у «Єві». Ванна кімната складалась із душової кабіни, туалету і умивальника із округлим дзеркалом, а також пральної машини і корзини для брудних речей. Просто всі необхідні умови для комфортного проживання.

Юі захоплено розглядала кімнату. У Сендаї вона не мешкала у гуртожитку, оскільки їхній із тіткою будинок був неподалік Академії, проте знала, що кімнати там нічим не поступаються. І все-таки тут було комфортніше, що не кажи. Дівчина зауважила, що на ліжку лежав комплект уніформи, а на ньому пропуск. Вона зацікавлено розпакувала її. Уніформа складалась із бежевої сукенки із завищеною талією і рукавом до ліктя, двох пар темно-сірих панчішок – одні тонкі, інші теплі в’язані; темно-зеленого светра, що застібався на ґудзики; чорного кольору стрічки для волосся та чорних туфельок. Все це виглядало вкрай ніжно і водночас строго, що Юі не терпилося все це приміряти.


 

Глава дев’ята

«Привид-музикант»


Сяк-так Юі виспалась. До нового ліжка важко було звикнути. Та й не тільки ліжка – кімната, Академія, всі тутешні люди, навіть повітря – усе було геть іншим. Та головним було не все те, що отримала тут Юі, а те, чого навпаки не було – Дортеруса. Нарешті він залишився далеко від неї. Десь там, позаду, у холодній дощовій Японії. Та, зрештою, тут було не краще. У Англії й так не дуже тепло, ще й сама Академія знаходилась десь далеко на півночі, серед похмурих височин, де завжди висіла густа мряка і час від часу дощило. Сонячний день тут був рідкістю, і коли хмари на деякий час розходились і землю осявало ледь тепле проміння, усі негайно виповзали надвір, щоб хоч якось скористати з того «тепла».

Та думки про відсутність тут Дортеруса на диво самій Юі зовсім її не радували. А вона мала б тішитися, що їй вдалося непомітно втекти, та ще й скласти такий важкий іспит, очолити список нових студентів, приміряти тутешню уніформу… Дівчина боялась, що, коли прокинеться зранку, то це все здаватиметься їй просто чарівним сном. Та на щастя їй це не приснилося.

Увечері й справді було дещо моторошно. Балкон кімнати Юі виходив у бік лісу, і ледь трохи стемніло, з того боку стало геть похмуро. Та ніяких дивних звуків чи шарудінь не було чути, отож дівчина трохи заспокоїлась. Проте заснути все-одно не могла. Ще звечора до неї зайшли подруги, трохи згодом Енн, дівчата трохи погомоніли усі разом і порозходились. Коли вони пішли, кімната так опустіла, що Юі аж засумувала. Лягла на ліжко й у голову полізли всякі непотрібні думки. Про тітку Нору, з якою Юі не попрощалась… Вона почувалась так, наче зрадила її. Втекла й нічого не сказала. Може, вартувало б їй щось написати? У Академії був інтернет, це вона перевірила ще коли витягнула із сумки ноутбук і ввімкнула його, аби хоч якоюсь музикою підбадьорити себе. Але… якщо вона це зробить, то тітка, напевне, розізлиться і пришле по неї Дортеруса. Дивно, але Юі чомусь уявляла, що в такому випадку він не інакше, як зв’язав би її канатом і силоміць забрав назад у Японію. А там вона б отримала добрячого прочухана від тітки і неабияке покарання. Яке, дівчина ще не придумала.

Та сном й в повітрі не пахло. Покрутилась вона на ліжку, а потім подумала, що спробує спуститися вниз і посидить трохи перед каміном. Якщо, звісно, місіс Грейвуд дозволить. Вогонь, що мирно палахкотів собі у затишному будинку, завжди її заспокоював. Вона вийшла на сходову клітку і прислухалась. Знизу не долинало жодного звуку. Було далеко за північ, усі, мабуть, вже спали. Юі тихенько й навшпиньки спустилась у хол і обережно роззирнулась. Нікого. Й нічого. Під цим «щось» вона мала на увазі «піаніста». Зрештою, мабуть це все вигадки – комендант хотіла трохи похизуватися відважністю чи що, от і наплела дівчатам оту історію про привида-музиканта. Аби до того ж трошки налякати їх. Тим не менше – близько половини перестрашених миловидних дівчаток в це повірили і затрусились від страху. Вони точно не сновигатимуть опівнічними коридорами гуртожитку, як оце зараз Юі.

Дівчина тихенько наблизилась до стола коменданта, проте місце чомусь пустувало. Та це й на краще – вона так само тихо прошмигнула повз нього і вмостилась у одному з тих м’якеньких крісел перед ще тліючим каміном. «Блаженство…» - задоволено подумала дівчина. На диванчику поряд лежали теплі пледи, отож вона, як тільки їх помітила, не могла втриматись, аби не поцупити одного і закутатись. До всієї цієї ідилії не вистачало лише теплого шоколаду із корицею і шматочками яблука. Вона трохи зігрілась, заспокоїлась і знову поринула в роздуми. На цей раз прокручувала в уяві весь минулий день. Згадувала собі вкрай моторошну маску на обличчі наглядача, його холодні пронизливі очі і скуйовджене волосся, неначе іній. Її аж зморозило. «Страх та й годі! Загалом, може я й помиляюсь, і під маскою таки ховається красиве обличчя… А, може, навпаки, якісь жахливі шрами чи ще щось таке… Угх…» - Юі аж перекривило. Одне вона знала точно – краще остерігатися того чоловіка. Не просто ж так він носить цю страшну маску… Далі згадався директор. Такий же непривітний. І строгий. І, начебто, злий, чи що… Тільки міс Лілліан з них всіх виглядала найбільш доброю. «Сандервік… Чому таке відчуття, наче я вже десь чула оте прізвище?» - Юі намагалась пригадати, та в голову нічого не приходило. На мить їй стало цікаво, яке ж прізвище у Дортеруса. Напевне, якесь таке ж – англійське і вишукане. А, може, узагалі японське? Він усе-таки більше скидався на японця, ніж на британця… Помалу Юі перестала відчувати тіло. Якось невиразно миготіли у очах вуглики каміну. Тепло…

Розбудили її якісь звуки. Спочатку вона не могла збагнути, що то було, лише коли зрозуміла, що задрімала, протерла очі і прислухалась. То грало піаніно. Повільно, мелодійно. Сон Юі як рукою зняло. Світло у холі було вимкнене. Вона боязко оглянулась туди, де стояв інструмент. Нікого. Лише клавіші самі по собі натискалися. Насилу Юі переборола страх і, повільно піднявшись із крісла, стала підходити до піаніно. Було й справді страшно, серце шалено калатало і дівчина затамувала подих, аби лиш невидимий піаніст не почув отого її гучного серцебиття і не зник. До піаніно було лише кілька кроків, п’ять чи сім, а Юі здалось, що йшла вона цілу вічність. Вона сама не розуміла, нащо це робить. Наче якась невидима сила її просто тягнула.

Пробач… - ледь прошепотіла Юі і протягнула уперед руку. Раптом вона відчула як торкнулась когось і приголомшено завмерла. Перед нею нікого не було видно, хоч у хол гуртожитку вривалось яскраве місячне сяйво крізь високі вікна. Піаніно перестало грати. Враз дівчина відсахнулась. «Що ж я роблю?!» - промайнула оглушлива думка, та зненацька позаду почулись чиїсь повільні кроки і прочинились вхідні двері. Юі різко обернулась і на якусь мить побачила, як промайнула чорна мантія, виходячи надвір, і двері тихо закрились. А Юі так і стояла там, мов укопана. Вона не могла ніяк усвідомити, що щойно торкнулася чогось невидимого. Хто то був? Людина? Мабуть, що людина… У мантії. Постать більше чоловіча, аніж жіноча. Це справді людина чи таки привид? Серце все так само шалено калатало. Трохи згодом Юі опанувала себе і подумала, що потрібно повертатися, поки її тут ніхто не застукав і не насварив. Та місяць, схоже, сховався за хмари і в холі стало темно-темнісінько.

Sol… - тихо прошепотіла Юі, та світло не засвітилось.

«Чудово…» - подумала вона. І раптом збагнула, що, мабуть, сказала надто тихо.

Sol! – повторила дівчина гучніше і за мить у повітрі над головою почали засвічуватись невеликі кульки світла. Неначе світлячки. Ледь трохи розвиднівся коридор перед очима, Юі бігом кинулась у свою кімнату.

Та вона так і не змогла скоро заснути. І нащо то було йти туди, в хол..? Це ж треба – ще й привида того зустріла! А вона ж і вірити в нього відмовлялась.

«Що не кажіть, але привид ваш більше скидається на нормальну людину. Лише невидиму. Це точно якийсь місцевий маг…» - розмишляла собі Юі. Уже й не страшно було, лише якщо в цього мага немає поганих намірів. Зрештою дівчину таки зморив сон. Вона й не уявляла, наскільки правильно собі гадала про того загадкового «музиканта».


Наступного дня всі новенькі поспішали на розподіл. Юі, позіхаючи, пленталась поруч із подружками. Ніч закоротка для сну та роздумів. Або одне, або друге. Раптом одна з дівчат, що йшли за кілька кроків попереду, почала розповідати про те, що чула вночі гру на піаніно. Юі насторожилась. Друга дівчина цитьнула до тієї, що б не патякала, мовляв вона теж щось чула, та, швидше за все їм просто ніхто не повірить, і оглянулась. Враз здивовано вигукнула:

Я бачила тебе вчора внизу! Саме тоді, коли грало піаніно!

Щ… що? – Юі аж заклякла від несподіванки. І коли то вона могла її бачити? Там ж було темно.

Дівчина так голосно про це сказала, що багато студентів, які поблизу йшли на той же розподіл, із цікавістю зупинилось біля них.

То не могла бути я… - почала виправдовуватись Юі. Їй ніяк не хотілося бути в центрі таких подій. – Я лягла спати ще о дев’ятій.

Справді? – перепитала та дівчина. – Хм… Ти у Академії чи не єдина з таким волоссям, думаю, я не могла помилитися.

Кажу тобі, цього не може бути. То була не я… - Юі відчувала, як її серце від хвилювання стало битися частіше.

Ну гаразд. Не ти то й не ти… - буркнула вона і дівчата пішли геть.

Юі хотілося крізь землю провалитися.

Розходьтеся вже! – гаркнула Хотару. – Чого витріщилися?

Дівчина сердито глянула на Юі.

Не хочеш нам нічого розказати? – вже тихіше знову запитала подругу.

Натсумі мовчала і допитливо дивилась на неї. Зрештою, вона завжди мовчала, адже все говорила Хотару. За себе і за неї.

Юі опустила голову і, зітхнувши, озвалась.

Я й справді була там…

Ти бачила його? – захоплено прошепотіла Натсумі.

Не те, щоб… - тихо й не зовсім охоче почала Юі. - Місіс Грейвуд правду казала – він узагалі невидимий. І, коли з’явився, погасло світло. Гадаю, воно завжди гасне, коли він приходить…

Нічого собі… - ще більш захоплено бурмотіла Натсумі.

Що ти робила там, внизу? – якось скептично спитала Хотару.

Я ніяк не могла заснути. Подумала, що посиджу трохи біля каміну… Вогонь мене завжди умиротворює.

Що ще ти бачила? – не вгавала Натсумі.

Ну-у… Я підійшла.

Підійшла?! – в один голос вигукнули дівчата.

Т-с-с! – зашипіла Юі. – Бо зараз доведеться розповідати усім.

Ти ще й наважилась підійти? – Хотару і сама здивувалась.

Я… сама не знаю, нащо це зробила… Мене наче щось… притягувало. Я підійшла, простягнула руку і… торкнулась.

Що?! – дівчата вже були неабияк шоковані. – Як ти могла його торкнутися, якщо сама сказала, що він був абсолютно невидимим? – додала Хотару.

Кажу тобі – я точно торкнулась його! Я це відчула так чітко, як зараз чую твій голос. Я не бачила його, хоч в хол вливалося яскраве місячне сяйво, зате відчула його тіло. Здається, я торкнулась плеча…

А потім? – Натсумі просто умирала від цікавості.

А потім… він перестав грати. І пішов геть. Прочинив двері і вийшов, ледь мелькнувши наостанку нижнім краєм чорної мантії…

Господи… Оце так історія! – ледь видихнула знову подруга.

Хотару лише якось дивно поглядала на Юі.

Ти все вигадала. – нібито байдуже, проте якось сердито докинула вона і пішла.

Юі та Натсумі стояли, як ошпарені. Юі то й узагалі не знала, що на це відказати. Вона подумати не могла, що її найкраща подруга, яка завжди підтримувала і розуміла її, в таку історію не повірить. Натсумі хотіла було щось сказати Хотару, та змовчала. Юі глянула на неї.

Натсумі… я… він і справді там був… - говорила вона так, наче збрехала і тепер пробувала виправдатися.

Не хвилюйся, я тобі вірю. – щиро відповіла дівчина. – Не знаю, яка муха її укусила…

Тим не менше, Юі почувала себе не надто добре після таких слів Хотару. І справді, що з нею? Зрештою, вона потім над цим подумає.

Глава десята

Розподіл і таємниці Енн


Нарешті дівчата вийшли на внутрішнє подвір’я Академії і роззирнулись. Тут зібрались чи не всі студенти. Їх було й справді багато – крім новачків, очевидно, й студенти другого та третього навчального року. Це можна було помітити по їхній уніформі – якщо новеньким мали видати мантії чорного кольору, то в другокурсників вона була темно-сіра, а у студентів третього навчального року – темно-зелена і довга до землі. Людей там було щонайменше вісімсот. Лише викладачів ніде не було видно, жодного. І навіть страхітливого наглядача. Через це Юі якось наче з полегшенням зітхнула. Вона боялась його побачити, адже по тому його грізному погляді було чітко зрозуміло, що особа Юі його дуже цікавить. Та дівчині узагалі було неясно, що то за інтерес такий у нього. Чи то й справді те її незвичайне волосся так привернуло його увагу, чи щось інше… Що б то не було, його все-одно варто остерігатися.

За кілька хвилин на невисокій так званій сцені з’явилась Лілліан. Вона узагалі не озвалась до студентів, лише просто стала посередині і роззирнулась навколо. Гамір трохи притих, та групки студентів не перестали обговорювати свої справи і враження про Академію, гуртожитки, м’які ліжка, відокремлені викладацькі кабінети, власне викладачів, величезну бібліотеку і магічні книги. Сама Академія огороджувала внутрішнє подвір’я своїми стінами – вона за формою нагадувала півмісяць і оточувала його майже колом. Головний вхід розміщувався з півночі, отже прохід між стінами виходив з південного боку довгою алейкою, яка провадила ще метрів з двісті, а далі розходилась і вела окремими доріжками до п’яти відокремлених персональних кабінетів. Поміж тих доріжок де-не-де росли поодинокі деревця, переважно ялини і низькорослі сосонки. Хто займав ті кабінети, Юі ще не знала. Далі алейка, оминаючи центральний кабінет, провадила до будівлі, що за формою теж нагадувала довжелезне півколо. Там у два поверхи розміщувались особисті викладацькі кабінети. То був такий собі гуртожиток, тільки для вчителів. Хоча, багато з них, хто жив неподалік Академії, провадили тут лиш індивідуальні заняття, проте не мешкали постійно. Зате майже половина проживала тут таки. Той гуртожиток своїми стінами оточував ще одне подвір’я. Увесь комплекс будівель Академії старанно приховував густий ліс – справа, зліва та позаду викладацьких кабінетів. Один із п’яти відокремлених, власне саме п’ятий, тобто крайній справа то й узагалі знаходився уже на початку того лісу. Попри нього неширока дорога вела в поселення неподалік. Подейкували, що там живуть так звані торговці – звичайні люди, що продавали всякий магічний крам. Ще там нібито були деякі маги-професори «на пенсії», що займалися науковим письменництвом. Вони писали різні збірники магічних правил, атрибутів, рослин і навіть тварин, книги із зіллями та заклинаннями і магічні енциклопедії. Про це невеличке поселення, очевидно, мало хто знав, адже такого особливо не поширюють. Звісно, про них, як і про все інше Юі ще не знала, як і не знала, яку роль у її навчанні і власне житті зіграє те поселення і п’ятий відокремлений викладацький кабінет. Точніше, викладач, якому він належить.

Та зараз цим Юі звісно аніскільки не переймалась. Її непокоїло інше. Події сьогоднішньої ночі виставили її повною дурепою перед подругою, до думки якої вона прислухалась найбільше. А ще зараз мав відбутися розподіл новеньких студентів між особистими викладачами. Юі переживала, аби часом не потрапити до якогось дивакуватого чи моторошного викладача. Розподіл мала провести управляюча Академії, міс Морріс-Еберг. Власне, вона тут вже й з’явилась і вичікувала, поки зберуться усі студенти.

За якусь хвильку після того, як вона спустилась на оту сцену, натовп спочатку притих, а потім жваво заворушився. Між студентами знову з’явився наглядач у своїй зловісній темно-сірій мантії. Якщо б вона у нього не була така довга, то його можна було б сплутати із студентами другого навчального року. І лише жахлива маска на обличчі та паморозь сріблястого волосся виділяли його серед усіх інших. Юі аж зіщулилась уся. Вона намагалась загубитися між подругами та спинами інших студентів, та марно. Здавалося, від крижаного погляду Сорена Сандервіка не могло сховатися ніщо. Одразу помітивши у натовпі Юі, прикипів до неї поглядом - проходячи повз натовп, він, побачивши дівчину, на кілька секунд зупинився кроків за п’ять і втупився у неї очима. Лише на якусь коротесеньку мить, та це помітили чи не всі присутні. Юі не на жарт перелякалась і опустила голову, відчуваючи на собі той його спопеляючий погляд. Вона очікувала, що наглядач зараз щось скаже їй чи ще чого доброго підійде до неї і перетворить у камінь. Та він лиш кинув на неї той свій погляд і попрямував далі. Лічені секунди студенти зацікавлено спостерігали все це, а потім і далі заходились базікати про своє. Лише Юі відчувала, що зараз провалиться крізь землю. Принаймні, цього їй якраз і хотілося.

Як же він до тебе приглядається… - замислено озвалась Хотару. – Аж зупинився, щоб краще роздивитися.

Шкода, що він у масці. – додала й собі Натсумі. – Мені б хотілось побачити його обличчя і з якими емоціями він на тебе дивився.

Мені достатньо було одного того погляду… Здавалось, що я уже мертва. - буркнула Юі.

Наглядач піднявся на сцену і зупинився поруч із Лілліан, яка одразу про щось із ним тихо загомоніла.

Undlad at oprette en sådan støj, Søren. (Не варто створювати такого шуму, Сорене.) – звернулась вона до хлопця, злегка хитрувато посміхаючись.

Hvorfor vi taler dansk? (Чому ми говорим данською?) – здивовано запитав він.

Ønsker du andre til at høre vores samtale? (А ти хочеш, щоб інші прислухались до нашої розмови?)

Nej. Beklager... (Ні. Пробач…) – відповів Сорен. – Kunne ikke modstå. Jeg så denne pige her, jeg frøs op på stedet. (Не зміг втриматися. Я так сильно відчув її присутність тут, що аж закляк на місці.)

Лілліан так само хитрувато примружилась. Що ж він відчував, проходячи повз цю дівчину? Та це питання не давало спокою не тільки їй, але й самому Сорену, Юго, Юі, її подругам і ще майже вісьмом сотням студентів.

Godt, at du har denne maske. Uden masken ville have været støjende dage. (Гаразд, що на твоєму обличчі ця маска. Без неї гамір не вщухав би ще кілька днів.) – захихотіла Ліллі.

Сорен здивовано поглянув на неї.

Hvad føler du? (Що ж ти відчув?) – знову запитала управляюча.

Jeg... Jeg kan ikke selv beskrive... (Я… я не можу цього навіть описати…) – розгубився хлопець. – Og det værste er, at jeg ikke kan se, at det har den magiske! Alt dette forvirrer mig. Men hun har helt sikkert den magiske. Så stærk, at jeg frøs op et par skridt væk fra pigen. (І найгірше те, що я не бачу, що в неї за магія і яка! Це страшенно збиває мене з пантелику. Але вона у неї точно є. Така сильна, що аж змусила мене застигнути на місці за кілька кроків від неї.)

Du insisterede på, at Hugo tog pigen? (Це ти наполіг на тому, щоб Юго її прийняв?) – запитала Ліллі і, глянувши на Сорена, зрозуміла все. – Jeg håber, at du ikke tager fejl... Hvad tror du, hvem de skal give det? (Лиш би ти не помилився… Як думаєш, кому її віддати?)

Уперше в житті Сорен пошкодував, що він не викладач, а лише наглядач, і розчаровано опустив голову.

Selvfølgelig. (І справді.) – Лілліан наче прочитала його думки. – Bare rolig, jeg er nødt til at opfinde noget. (Не хвилюйся, я що-небудь придумаю.)

Hvad? (Що?) – здивувався хлопець. – Du kan ikke tage hende til ham? (Ти не візьмеш її на себе?)

Selvfølgelig ikke! Jeg vil ikke være involveret. Vi ved ikke, hvad pigen var kun på grund af det faktum, at du spurgte. Nu hvad med det at gøre? Nej, nu er det din legetøj. (Авжеж ні! Я не збираюсь в це вплутуватися. Досить уже й того, що ми прийняли невідомого кого за твоїм проханням. А тепер ще й морочитись із нею? Ні, це вже твоя справа.) – твердо відказала управляюча.

Men... Lilly! (Але ж… Ліллі!) – Сорен аж запанікував. – Hugo ikke tage det, han lærer ikke eleverne! (Юго теж не захоче, він узагалі не приймає студентів!)

Jeg kan kun finde hende en god lærer. Alt andet vil du nøjes dig selv. (Я можу лише знайти їй доброго викладача. Решту будеш залагоджувати сам.)

Слова Лілліан помітно розізлили Сорена. Та він нічого їй не відповів, подумавши, що й сам в змозі розібратись з усім. Потрібно лише трохи часу, аби щось придумати. То й що, якщо вона потрапить до якогось іншого викладача, ніж до Ліллі? Головне, що залишилась тут, а все інше він якось вирішить.

Став поруч управляючої, ще грізніше зблиснувши очима. Та більше його непокоїло те, що він не розумів, що ж в Юі за здібності такі. І, однозначно, сильні. Такі сильні, що йому аж у очах темніло, коли на неї дивився.

Юі не знала, що коїться навколо. Що їй потрібно від того наглядача? Він аж зупинився, коли повз неї проходив, але чому? Що у ній такого, що притягує його замерзлий погляд?

Знову вони про мене говорять… - перелякано озвалась Юі, скоса боязко поглядаючи на управляючу і наглядача.

А? – перепитала Хотару. – З чого ти це взяла?

Він так само говорив із сером Юго, коли обоє прийшли на екзамен… Цією незрозумілою мовою... Точно про мене, вони тоді так на мене витріщились і переглянулись, що я аж похолола.

Раптом до дівчат підійшла Енн і привітно посміхнулась.

Пробачте, я випадково почула про що ви розмовляєте. Вони, - дівчина кивнула на Сорена та Лілліан, - говорили данською. Я трохи зрозуміла з того, про вони перешіптувались. Мій батько родом із Данії.

А що вони сказали? – Натсумі якось і сама трохи злякалась.

Управляюча сказала йому, що він даремно щойно шуму наробив. Ще я чула щось про те, що ти потрапила сюди за проханням Сорена, він сподівався, що твоїм особистим викладачем стане міс Лілліан, та вона відмовила йому і сказала, що знайде й без того гідного викладача для тебе. То ж не переймайся.

Краще б Юі цього не чула! З якого це дива її узяли за проханням Сандервіка? Енн зауважила її перелякане задумане обличчя і ледь посміхнулась.

Тебе не просто так прийняли сюди, якщо за його проханням. – спокійно додала дівчина і подруги здивовано глянули на неї. – Просто так він ні за кого просити не буде. Очевидно, помітив у тебе щось.

Помітив щось? – ледь не скрикнула Юі. – Що?!

А, я ж не сказала тобі… Сорен має здатність бачити, у кого яка магія. Цим він і особливий. Завдяки йому усі ми тут. Він проходиться екзаменаційними кабінетами разом із директором і відбирає близько шістдесяти найкращих. Та якщо йому аж довелося умовляти директора, аби тебе прийняли, то це точно неспроста, кажу тобі… Тому, як я й казала раніше – краще його остерігатися. І ще: нікому не говори про те, що ти саме так сюди потрапила, інакше наживеш багато ворогів.

А ти? – грізно звернулась до неї Хотару.

А я що? Мені немає діла до того, чим узагалі тут займається наглядач й до нього самого. Не можу зрозуміти, чому він так привертає жіночу увагу… І справді, багато хто каже, що він красень під маскою, та це лише легенди, адже він нікому не відкриває свого обличчя. То має бути хтось дуже особливий. А, оскільки я не знаю, що під тією маскою, то можу сказати одне – жахіття та й годі! Краще подалі від нього, а то ще присниться... – і Енн добродушно засміялась.

Легше від того Юі не стало. Їй було так не по собі через те, що Сандервік завмер серед натовпу студентів, не зводячи очей з неї, що хотілося зникнути. «Дідько! – думала собі Юі. – Та що ж із ним не так?! Чи то зі мною, може..? Тепер усі про це шумітимуть…»

Нарешті озвалась Лілліан. Юі ледве спіймала кілька слів із того, що вона говорила. Студенти, які щойно вступили, з’юрмились ближче до сцени, позаду поважно розбились на групи студенти другого та третього навчальних років. Впереміш із ними невеликими групами стояли й викладачі, між якими мали розподілятися ці студенти. Лише викладачів для новеньких ще не було. Зрештою, Лілліан довго не говорила і одразу перейшла до справи. Вона називала прізвища викладачів по одному і ті одразу ж з’являлись просто із повітря у натовпі, складали крила за спиною, перетворюючи їх у мантію, і опісля піднімались на сцену й ставали поряд із управляючою. Вслід за прізвищем викладача звучало прізвище й когось із нових студентів, і той так само піднімався на ту сцену, встаючи поруч із своїм викладачем. До кожного із них підходила Лілліан і накидала на плечі чорну мантію довжиною до коліна із капюшоном. Тут Юі дещо розхвилювалась, хоч до цього їй навіть вдалося трішки вгамувати неспокій від зустрічі із Сандервіком.

Міс Я́гге Му́нссен! – назвала Лілліан прізвище й ім’я якоїсь доволі симпатичної жінки із рудуватим волоссям, ластовинням і в окулярах. На вигляд жінці було близько тридцяти. І вслід за тим прозвучало й її прізвище. – Юі Сузуран!

Дівчина аж здригнулась, почувши, що це їй зараз потрібно було йти на ту сцену, де вже стояло десь з двадцятеро новеньких із своїми особистими викладачами. Юі ступила вперед і відчула, що ноги її геть не слухаються. Вона насилу здолала кілька сходинок, якими піднялась на те підвищення і боязко підійшла до свого викладача. Увесь той час вона й глянути боялась на Сорена. У руках міс Мунссен тримала папку із необхідними для навчання документами Юі і добродушно посміхнулась дівчині, коли та підійшла. «Добре, що це жінка…» - від тієї посмішки Юі стало на якусь йоту спокійніше.

Ліллі уже зібралась підійти до студентки, як раптом перед нею став Сорен і вихопив мантію із її рук.

Я сам. – тихо, проте цілком владно сказав він, на що Ліллі здивовано втупилась у обличчя хлопця. Очі Сорена якось дивно блищали і, здавалося, тремтіли руки. Та перечити вона йому не стала. Сорен одразу ж підійшов і став перед Юі. Якусь мить він незворушно дивився на неї, а потім мовчки накинув на плечі мантію і зачепив застібку на її шиї. Дівчина й поворухнутись боялась і від страху аж зажмурила очі й зіщулилась вся. Усе тіло трусилося і вона навіть не дихала. Здавалося, що ці кілька секунд, за які він накинув і застібнув на ній мантію, тривали цілу вічність. Раптом Сандервік тихо озвався:

Не бійся.

Так тихо, що, напевне, лише вона почула ці слова. В цю мить Юі наважилась підвести голову й глянула на наглядача. Тільки й побачила, що ті очі, неначе крижана безодня. Вони були такими скляними й пустими, що дівчина, зиркнувши на мить, одразу ж опустила голову й відвела погляд убік. Серце неначе зупинилося. Вона вже мов крізь сон відчувала, як міс Мунссен поклала на її плече руку і прошепотіла:

Не хвилюйся так, усе гаразд.

Скільки часу пройшло, поки розподіл закінчився, Юі не пам’ятала. Все було наче в тумані. Здавалося, серце просто зупиниться від страху. Добре, що хоч запам’ятала, який номер кабінету назвала їй міс Мунссен. Нарешті розподіл закінчився і викладачі порозходились. До Юі одразу ж, наче ворони, злетілись подруги. Не забарилась і Енн. Проте Юі і не противилась їхній дружбі, що так швидко зав’язалась, адже Енн звідкись знала дуже багато і про Академію, і про викладачів. Ось і зараз вона задоволено додала до всього:

Із викладачем тобі пощастило. Схоже, міс Лілліан не обманула наглядача.

Чого тобі треба від нас?! – сердито гаркнула Хотару. – Чого ти всюди пхаєш свого носа!

Хотару!.. – Юі пробувала заспокоїти розлючену подругу, але та лиш ще більше казилась.

Не затикай мені рота, Юі! Ти цю дівку ледве знаєш! І звідки це вона така обізнана про все тут і про всіх?!

Годі тобі, замовкни! – огризнулась Юі. – Відколи ти стала такою агресивною? Аж на людей кидаєшся! Енн…

Усе гаразд. – дівчина перебила її і спокійно пішла, докинувши наостанок. – Побачимось…

«Господи, що за день?! - занепокоєно думала Юі, плентаючись за подругами у вестибюль, аби глянути на список, в які групи розкинули новеньких. - Що це з Хотару? Вона раніше ніколи так не поводилась…» Уже біля списку Хотару звернулась до Юі з вибаченнями і сварка залагодилась. Та й далі йшло не все добре – тільки-но дівчина поглянула на той список, як одразу ж помітила, що вона із своїми подругами потрапила в різні групи. Та що ж це за нещастя таке?! Юі думала собі, що ті всі негаразди нинішнього дня сиплються на неї, як покарання за те, що втекла із Японії. Благо, хоч Енн із нею буде… Юі не здавалась ця дівчина якоюсь поганою чи підступною. Навпаки – швидше поведінка Хотару була дивною. Дівчина гадала, що було б добре подружитися із Енн ближче. Вона, очевидно, знає багато. А почати треба із вибачення за Хотару.

«Так і зроблю…»


В гуртожиток Юі повернулась геть виснажена. Тих кілька годин забрали у неї геть всі сили. Лиховісний наглядач, особиста викладачка з дивним ім’ям, Хотару, Енн… А, ще той привид уночі.

Юі скрутилась калачиком і спробувала трохи подрімати, аби хоч голова відійшла від усіх тих подій. Та довго поспати не вдалось і її розбудив стукіт у двері. Спросоння вона одразу нічого не зрозуміла, але потім позвала гостя всередину. У кімнату ввійшла Енн.

О, я розбудила тебе? Пробач. Зайду пізніше…

Ні, усе гаразд, заходь. – в’яло озвалась Юі. – Щось сталося?

Ні, я просто зайшла поговорити.

Тоді, може кави чи чаю, чи... ще чогось? – люб’язно озвалась Юі. – Я просто ще не знаю, що тут у мене є…

Так, не відмовлюсь. – посміхнулась дівчина і вони пішли на кухню. Енн зручно вмостилась собі на табуретці, а Юі заходилась готувати каву, аби хоч якось розворушити себе.

Я хотіла поговорити з тобою про дещо… - почала розмову Енн, та Юі її перебила.

Зачекай… - вона обернулась до дівчини. – Спочатку я повинна вибачитись за поведінку Хотару. Не знаю, що за ґедзь її вкусив… Раніше вона так не поводилась.

Ні, все гаразд, не переймайся. Власне, про це я й хотіла поговорити, і не лише про це…

Енн… - Юі сіла поруч. – Я хочу, щоб ти знала одне – я вважаю тебе хорошою й привітною дівчиною і нічого такого не думаю, як Хотару. Упевнена, що й вона нічого такого не мала на увазі, хоч мені й самій дуже цікаво, звідки ти стільки знаєш про Академію. Зрештою, Хотару із Натсумі потрапили в іншу групу, тому, може, перестануть чіплятися до того, що ми з тобою подружились… Щодо Натсумі – вона добра й мила дівчина, що не завжди скажеш про Хотару, проте Натсумі більше прив’язана до неї, ніж до мене, отож не стане перечити їй… Та гаразд, годі про них.

Енн лише спокійно посміхнулась і почала розповідати далі.

Що б не сталося, я не стану тобі ворогом чи ще щось таке. – Енн примружилась і Юі трохи здивувалась тій фразі. – Мене менш за все цікавлять оті пристрасті між наглядачем, його фанатками і всіма іншими головуючими Академії… Моя старша сестра навчалась у цій Академії, от я і знаю так багато. Вона завжди говорила, що Сорена краще остерігатися. До того ж, його брат…

Брат? – перепитала Юі.

Так, старший, він тут викладачем… Отже, вони ворогують із братом. Все стало спокійно, коли старший поїхав геть звідси, на навчання закордон, та перед цим вони страшенно посварились і влаштували бійню просто у Академії! Забула його ім’я… - Енн зосередилась, намагаючись пригадати. – Довге якесь таке… Зрештою, не важливо. Так от: того іншого через неприязнь до нього Сорена у Академії недолюблював практично кожен, хоч він найсильніший маг із усіх тут. Принаймні, так казала сестра.

Твоя сестра мала якесь відношення до іншого Сандервіка? – Юі сама не знала, нащо це питає, та їй було цікаво усе.

Геть ніякого. Він лише був її особистим викладачем у перший рік навчання. Тільки й того. Мáра, моя сестра ледь не стала такою ж вигнанкою, як і її вчитель. До неї стали дуже упереджено ставитись як студенти, так і викладачі. Хоча, більшості викладачів було просто байдуже. Вона завжди розповідала, що та маска на обличчі Сорена дуже доречна. Адже, якщо порівнювати обох Сандервіків, то брат його у сто разів кращий. І красивіший… Якось Марі пощастило побачити його без тієї страхітливої маски… Потім снились кошмари…

Чому його недолюблювали? – Юі так захопила ця розповідь, що вона й забула про чайник, який уже закипав. – Ой, хвильку зажди, я зроблю каву…

Заварила напій, поспіхом розлила його в чашки і знову вмостилась поруч із новою подругою.

Другий брат зовсім не схожий на іншого, насамперед волоссям. Він не користувався популярністю серед жінок, але й вони самі, за словами сестри, його ніскільки не цікавили, отже молодший брав цю роль на себе. А такі люди завжди приваблюють своєю загадковістю. Зате старший у магії вправніший був. І справедливий. Може, цього усі й остерігались..?

Авжеж, тут, напевно, у кожного свої скелети в шафі… - упевнено додала Юі.

Еге ж… Схоже, й у другого Сандервіка вони були.

Тобто? – Юі ставало дедалі цікавіше.

Ну… Подейкували, що Сорен ненавидить брата, бо вважає, що той батьків убив…

Юі приголомшено витріщилась на Енн.

Ого… - тільки й спромоглась вимовити.

Та Мара завжди це заперечувала. Вона казала, що її викладач не здатен такого зробити. Навпаки – тим убивцею швидше міг би бути сам наглядач. А ще така ж дивна поведінка була й у сера Юго. Начебто вони спільники у якійсь темній справі… Ось чому я відразу вирішила тебе попередити про це.

Як тобі вдалося передбачити, що саме я приверну увагу наглядача? – запитала Юі.

Твоє волосся. Воно такого ж незвичайного кольору, як і у цієї трійці – Сорена, директора та управляючої. І ти єдина така серед студентів. Я точно б помітила, якби були ще… - впевнено відказала Енн.

Хм… ото угораздило мене… - похнюпилась Юі.

Не хвилюйся. Якщо щось станеться – у тебе є особистий викладач.

Міс Мунссен? – перепитала дівчина.

Саме так. Я знаю від сестри, що вона якраз з тих, хто байдужий до міжусобиць Сандервіків. І хороший маг. Вона родом із Данії…

Із Данії? – вражено перепитала Юі і аж очі заблищали. – То он що за ім’я у неї таке дивне, Ягге. Вперше чую щось подібне.

Енн посміхнулась.

Як на рахунок того, щоб попрохати її навчати тебе в додачу данської?

Я теж про це подумала! – ледь не викрикнула захоплено Юі. – Тоді я б могла зрозуміти, про що Сорен перемовляється з іншими. Це ж точно про мене і, гадаю, таке ще буде не раз…

Це ще не все, що я хотіла тобі сказати… - несміливо продовжила нова подруга.

Що ще?

Твоя подруга, Хотару… Ти тільки нічого такого не подумай…

Ну ж бо. Кажи, що думаєш, обіцяю, я їй не скажу. Згідна, що вона не надто привітна. Зрештою, я завжди гадала, що я така ж, як вона…

Я не про те… - озвалась дівчина тихіше. – І, можливо, я помиляюсь…

Кажи вже, не вагайся. – Юі не терпилось почути критику про Хотару.

Пробач, що кажу це, але мені здається, що твоя подруга має безпосереднє відношення до директора та наглядача…

На цьому Юі аж занімило. Раптом у голові промайнули картинки того дня, коли Хотару підбивала її втекти сюди. Раніше це не здавалося їй дивним, але тепер, після слів Енн, Юі не на жарт занепокоїлась.

Юі… Я нічого не маю проти твоєї подруги. І більше нічого не буду казати. Просто придивись до її поведінки сама. І краще не розповідай нічого про те, що з тобою трапляється. Наприклад, про «піаніста»…

Що? – ледь видихнула Юі. – Звідки ти знаєш про це?

Я тебе бачила. Та не хвилюйся, я нічого нікому про це не говорила. І та дівчина, яка начебто теж тебе бачила тієї ночі… Їй я сказала, що спускалась у хол, коли грало піаніно і бачила «ту» дівчину, і що вона аніскільки на тебе не схожа. Що «це була інша дівчина зі світлим волоссям, та точно не Юі…»

Юі вражено дивилась на Енн й відповісти нічого не могла. Та́ виклала їй таку купу інформації, що аж у голові все не поміщалось.

Той привид… - продовжила Енн і Юі аж затамувала подих в очікуванні нового «вибуху». – Це твій покровитель.

Хт… мій хто? – не зрозуміла дівчина.

Твій покровитель. Тоді ти торкнулась його, я бачила. Отже, тепер він завжди тебе захищатиме. Не бійся його. Сестра казала, що то й не привид зовсім, а людина. Ну, тобто маг якийсь… Можливо, навіть із поселення.

Якого поселення? – нічого не второпала срібноволоса.

Там, де знаходиться п’ятий відокремлений кабінет (до речі – кабінет другого Сандервіка), дорога веде в ліс і виходить у невеличкому поселенні. Згодом ти там побуваєш. У ньому живуть торговці всякими магічними речами, а ще – так звані «маги на пенсії». Так от: багато хто говорить, що це хтось із них приходить під виглядом того «музиканта»…

Але навіщо? – здивувалась Юі.

Цього я не знаю нажаль. Та найголовніше, що він не є якимось злим духом, навпаки… А от чого йому треба й хто він – можливо скоро дізнаєшся. – і Енн добродушно посміхнулась. – Ах, ледь не забула – нікому про нього не говори.

Гаразд… - розгублено відповіла Юі.

Дівчата сьорбали собі каву і гадали кожен щось своє. Насамперед Юі. Їй було про що подумати. І в першу чергу про Хотару. Й справді, поведінка подруги була дивною. Вона якось надто агресивно поводилась. Може, якщо Енн права про те, що вона якось пов’язана із директором та наглядачем, то подруга вела себе так злобно із нею, бо боялась, аби та чого не вибовкала зайвого? Юі аж стерпла від такої думки. Що, як Хотару умисне позвала її з собою у Англію? Але для чого тоді? Які в неї можуть бути причини?

«Господи… в мене зараз мозок закипить від усього цього… Що тут коїться в цій Академії?» - Юі так заглибилась у роздуми, що й забула, що Енн ще тут. А вона в свою чергу зацікавлено спостерігала загадкове обличчя Юі і думала, чи не наговорила цій дівчині зайвого.

У Енн не було якихось прихованих мотивів ні на рахунок цих трьох із Японії, ні взагалі будь-кого іншого. Зі слів сестри міжусобиці Сандервіків виглядали до біса жахливими і несправедливими. Наклеп на старшого Сандервіка… Це точно був наклеп, її сестра не могла помилитися. Зрештою, це Енн не так вже й хвилювало, та якщо Юі так зацікавився наглядач, то для її ж блага вона повинна була про все це дізнатися. Адже, окрім Енн, їй про це більше ніхто не розкаже. Юі мала бути озброєна…


Чому ти вирішила вступити саме сюди? – запитала раптом Енн. – Адже в Японії теж є Академія, наскільки я знаю.

Ем… - знітилась Юі. – Я… втекла звідти.

Тобто?

Ну… Я вже навчалась на протязі місяця у Академії в Японії, а потім… Загалом, тітка Нора, мамина сестра, яка виховувала мене після її смерті, працює там бібліотекаркою. У неї з’явився там помічник, звідси, із Англії приїхав, та й почав за мною упадати. – Юі ніяково посміхнулась. – Набридливий дуже… От я й втекла від нього. І від тітки, адже вона дуже вже наполягала на тому, щоб я з ним подружилась. Та й особистий викладач у мене там геть не путній був. А вчитися-то в нього не так, як тут, а аж три роки! Замінити не було на кого, отож ідея чкурнути у Англію мені здалась дуже захопливою. І от я тут! Та все почалося геть не так спокійно, як я собі думала…

Юі задумалась. Все й справді почалось якось дуже важко. І ще вона не знала, чи добре зробила, що розповіла все це Енн. Хоча, та Юі теж багато чого виклала.

Не хвилюйся. – озвалась дівчина. – Гадаю, все налагодиться… Гаразд, я вже піду.


Зачиняючи за Енн двері, Юі почула якийсь шурхіт на балконі. Ледь встигла перевести погляд у вікно, як побачила, що там щось промайнуло. Переборюючи страх, дівчина помалу вийшла на балкон. Надворі було місячно, то ж можна було щось розгледіти. Та як Юі не вдивлялась в ніч, нікого так і не побачила. Від цього їй стало ще страшніше. Здавалося, наче за нею хтось стежить. Раптом вона помітила - справа на поручні балкону лежала біла троянда із довгим стебельцем. Вона аж іскрилась у холодних променях місяця. Юі обережно підійшла і взяла квітку в руки.

«Біла троянда начебто не віщує нічого поганого, правда ж..?» - запитала чи заспокоїла сама себе подумки.

Вона ще раз роззирнулась навколо і зайшла в кімнату. Дівчині було й страшно, і приємно, і водночас вона злилась. Ввійшовши, вона замкнула двері балкону на ключ, ще раз подумавши, що це її швидше за все не врятує, та все ж. І злісно заслонила штори. Їй хотілося думати, що це не попереджує нічого поганого, та здоровий глузд обіцяв інше. Вона у Академії, де повно магів! І самозаспокоєння, що в цьому нічого страшного, нічим не допоможе. Вартує згадати одного лише наглядача, його зловісний холоднючий погляд, прикритий білим, як іній волоссям… «Якщо це був він, - гадала Юі, - то це вже геть нездорова симпатія… Квіти ж просто так не приносять…» Мимоволі пригадався моторошний роман про привида відомого оперного театру в Парижі6. На щастя, там він приносив коханій Крістін бордові троянди, зав’язані чорною стрічкою. «Хай йому грець!» - нервово думала Юі. У цьому випадку вона заспокоювала себе тим, що квітка у неї біла і без всяких там траурних бантиків. А що, якщо це й справді міг бути той привид, що грав на піаніно у холі? Вона ж його тоді торкнулась. Це ж подумати лише – взяла й торкнулась невидимого! Зате ясно відчула, що він все ж матеріальна сутність, от тільки геть невидима. А ще Енн сказала, що відтепер він може стати її покровителем… Гаразд, покровителем, то й покровителем. Але от хто ним є? Це найбільше цікавило Юі. Ставлення до неї Сорена Сандервіка й то відходило на другий план.


Глава одинадцята

Наставник


Якщо Юі собі думала, що наразі тим все закінчиться, то глибоко помилялась. Не встигло й три дні пролетіти, як потягнулись за нею нові переслідування наглядача.

Почалось все з першого індивідуального заняття у міс Мунссен, що випало аж наприкінці тижня. Знайомство видалось напрочуд вдалим. Міс Мунссен була неабиякою чародійкою. Її дуже цікаву нетутешню зовнішність, вкриту легким ластовинням і обрамлену рудуватим волоссям, підкреслювали ледь чи не відьомські зелені широкі очі та легкий характер. Та, як видалось одразу Юі, строгості їй не бракувало.

На початку міс Мунссен розпитала дівчину, звідки вона і як сюди дісталась аж за півсвіту, на що Юі довелось трішечки прибрехати. Далі почала розповідати їй трохи про сам процес навчання у неї, скільки це займатиме часу і приблизний порядок дій, на що Юі покірно й вдоволено кивала головою. І лиш хотіла дівчина запитати на рахунок навчання в додачу данської, та не встигла й рот відкрити, як в кабінет викладачки влетів папірець, яким директор чи управляюча викликали когось до себе. Пані Ягге ухопила його в руку і швидко пробігла очима по напису, а опісля здивовано звела брови. Нічого не розуміючи, сповістила Юі, що сер Юго викликає її в свій кабінет, причому негайно.

Почувши це, Юі завмерла. Нічого доброго це не віщувало, враховуючи посилену зацікавленість нею наглядача. Понуро вийшла від викладачки і попрямувала у кабінет директора. Всю коротку дорогу вона придумувала, чого б це її викликали. В її голові мала місце навіть така думка, що в Сендаї вже дізнались, куди вона пропала, і зараз отримає за це добрячого прочухана. А тоді доведеться повернутися в Японію і ще отримати на горіхи від тітки Нори. І в цю ж мить згадала про Дортеруса. Ні, вона його точно не хотіла бачити знову.

Стала перед дверима кабінету сера Юго і ще довго не наважувалась ввійти. Зрештою зрозуміла, що викручуватись потрібно буде в ході ситуації, отож коротко постукала і боязко прочинила важкі двері.

В кабінеті директора було напівтемно і моторошно млосно. Він сидів за величезним письмовим столом із вишневого дерева і дививсь кудись крізь Юі своїми холодними сірими очима. Здавалося, погляд у нього був таким морозним, що окуляри на його переніссі вкрились легким інієм.

«Спокійно, не хвилюйся…» - Юі намагалась сама себе заспокоїти.

Ви хотіли мене бачити, сер? – несміло озвалась вона.

Юго зосередив свій погляд на дівчині і трохи прищурився. Якусь хвильку він прискіпливо придивлявся до неї, а потім зняв свої майже невидимі окуляри і встав з-за столу.

Підійдіть ближче. – спокійно озвався він і Юі обережно ступила кілька кроків уперед. – Як вам наша Академія? Вам сподобалась міс Мунссен? А кімната у гуртожитку? Комфортна?

«До чого всі ці запитання?» - насторожено подумала Юі і невпевнено промовила. - Т-так… Кімната чудова, міс Ягге теж мені сподобалась. Гадаю, ми поладимо.

Після цих слів запанувала якась напружена коротка мовчанка. Директор зосереджено розглядав дівчину, щораз більше насуплюючи брови. Юі відчувала, як їй ставало душно. Важко було витримувати на собі той погляд. Здавалося, що директор ним викопував із самих сутінків душі Юі сокровенні таємниці. Та за декілька секунд звів брови вище і озвався знову.

Як вам вже відомо, ви потрапили в число найкращих із вступників – в Золотий список. І ще вам можливо відомо, яким чином це відбулося.

Так… - боязко відповіла Юі.

Так от: студентів у Золотий список, як ви знаєте, відбирають за наявності у них магічних здібностей. У кожного з таких студентів при пильному погляді наглядача Академії містера Сандервіка щось та й видніється. Знаєте, що він побачив у вас? – директор говорив вкрай спокійно й монотонно, та тривога в серці Юі із кожним його словом лише наростала.

Ні… - ще тихіше озвалась вона.

А нічого. – байдуже коротко кинув він і зацікавлено втупився в Юі, вичікуючи її реакції.

На мить Юі не зрозуміла. «Як це так нічого? Чого ж тоді мене прийняли?» - вона опустила погляд і чомусь від тих слів їй стало ще страшніше.

Справа в тому, - продовжив директор, - що всередині вас лиш пустота. Заглянувши у ваші очі, Сорен побачив непроглядну тьму. Безумовно, це не означає нічого доброго. Отож, вам потрібен у цій Академії добрий наставник. І міс Мунссен не зможе нічим допомогти… - він знову примружився і пильно поглянув Юі у очі.

Дівчина стояла як укопана. Ось чому Сандервік так приглядався до неї. Хотів розгледіти щось, та не міг… Ось чому й Дортерус проходу не давав їй, очевидно, теж бачив те саме. От тільки його це більше приваблювало, ніж навпаки. Чому? Невже цього демона притягувала темрява всередині неї? Юі відчувала, як її руки похололи, а на чолі виступили холодні краплі поту.

Міс Сузуран… - знову озвався Юго. – Не хвилюйтесь. Я уже знайшов вам гідного наставника.

Після цих слів звідкись позаду директора із сутінків кабінету вийшов Сорен Сандервік і мовчки став поряд, відлякуючи страхітливою маскою на обличчі і пронизливим поглядом.

І раптом в голові Юі промайнула думка, що, можливо, все це неправда і сплановано ними обома. Вони точно щось помітили в ній, може й не темряву взагалі. Щось, що вкрай їх зацікавило і тепер вони захочуть контролювати її здібності, або ж, що набагато гірше, використати в своїх цілях.

«Тільки не це…» - Юі пригадувала слова Енн про Сорена і мимоволі відступила крок назад. Вона боялась їх, особливо наглядача, й не через ту маску зовсім.

Міс Сузуран? – хотів було щось сказати Юго, помітивши її хвилювання.

Ні, - видушила тихо Юі, – не потрібно. Я… я впораюсь сама… в разі чого… міс Мунссен мені допоможе…

Сорен та Юго лише неоднозначно переглянулись.

Я наполягаю на цьому. Ваші здібності можуть в будь-який момент вийти з-під контролю і створити вам, а, можливо, й не тільки вам купу неприємностей.

Не треба… - Юі відступила ще крок назад.

Міс… - Юго вийшов з-за столу і підійшов ближче до неї.

Дякую… але я впораюсь сама. – озвалась Юі тремтячим голосом і, відійшовши впритул до дверей, кинулась геть із кабінету.

Якусь мить Юго здивовано дивився їй вслід. А потім різко посуворішав і буркнув:

Бісова дівка… Ти диви, яка вперта!

Сорен все ще непорушно стояв, роздумуючи, а потім спокійно озвався:

Не варто було на неї так тиснути. Вона мене боїться.

Чого б це їй тебе боятися? – спитав Юго і Сорен повернув голову до нього, після чого той хмикнув. – О, і справді. Ти б зняв це страхіття.

Сорен лиш зневажливо блиснув очима.

Вона ще повернеться. От побачиш. – так само спокійно відказав Сорен і на цих словах щез.


Прийшовши у свою кімнату, Юі не могла знайти собі місця. Здавалося, що тепер почалось справжнє пекло. Їй хотілося негайно поговорити із кимось, та розповісти про ту розмову у кабінеті директора Хотару з Натсумі вона не наважувалась, а Енн… Вона й так знала, що дівчина їй на те скаже. Теж саме, про що думала й сама Юі. Врешті, насилу заспокоївшись, вона вирішила нікому нічого не говорити і почекати, що буде далі. Якщо справи підуть гірше і наглядач таки не даватиме їй спокою, доведеться повернутися в Японію. При одній згадці про Японію одразу перед очима зринало обличчя тітчиного посіпаки.

«Хай йому грець!» - обезсилено роздумувала дівчина. Складалося враження, що для неї в цьому світі просто немає місця. Врешті-решт вона заснула.


Нічого собі… - вражено озвалась Хотару, тільки-но зайшовши із Натсумі в кімнату Юі. – Звідки у тебе такий шикарний букет?

Дівчата здивовано витріщились на вазу із білими трояндами, що стояли біля вікна на підлозі.

«От дідько… - сердито подумала Юі. – Треба було їх заховати… Енн ж казала мені, що краще не розповідати їм нічого про таємного шанувальника… Цікаво, що я маю відповісти? Може, нічого, якщо я скажу правду?»

У тебе з’явився хлопець? – захоплено і трохи єхидно промовила Натсумі.

Юі це ще більше роздратувало. Мало їй проблем, то ще хлопця треба собі завести?!

Я… не знаю, від кого вони… - розгублено відповіла вона.

О, то в тебе таємний шанувальник? – якось підозріло мовила Хотару.

Щось таке… кожного вечора він приносить по одній такій троянді і залишає її на поручні балкону.

Романтично однак… - хмикнула знову Хотару. – І ти його ні разу не бачила?

Угу… він не приходить в один і той самий час, тому важко, мабуть, прислідкувати за ним… Уявлення не маю, хто б це міг бути.

На хвильку дівчата замовкли, все так само розглядаючи квіти. І тут зненацька озвалась Натсумі, погрузивши подруг в шок своєю здогадкою.

Може, то наглядач?

Юі та Хотару ошелешено глянули на неї.

А що, все може бути… - погодилась Хотару. – У нього до тебе посилений інтерес.

Припиніть! – Юі розізлилась. – І думати про це перестаньте!

Подружки захихотіли.

Чому б тобі не спробувати із ним подружитись? А раптом він і не такий страшний, як здається?

Ні! Ще раз скажеш щось подібне – прожену тебе геть звідси!


Минуло зо два тижні із тієї розмови із директором. Пройшли вони напрочуд спокійно. Сера Юго весь цей час вона не бачила, а Сорен, якщо зрідка вдавалося його десь перестріти, оминав її з таким виглядом, наче йому й геть байдуже до неї. Начебто того діалогу ніколи й не було. Від цього Юі стало трохи спокійніше на душі. Очевидно, все не так страшно.

Із своєю викладачкою Юі подружилась легко і швидко. Треба було лиш звикнути встигати все за нею – дуже вже вона була проворна і невгамовна. І в додачу весела. Що-що, а нудно на її заняттях точно не було. Свою магічну справу міс Мунссен знала, вочевидь, дуже добре. Вправно пояснювала Юі, як вигідно скористатися з магічних заклинань, як правильно вимовляти ті чи інші слова для них, де й коли потрібно розбити пляшечку із тим чи іншим зіллям і що при цьому потрібно вимовити. Оскільки Юі не могла прогаяти свій малюсінький шанс стати однією з кращих студенток Академії, то виконувала всі поставленні завдання викладачкою стільки раз, поки не досягала майже майстерності. Іноді вона сама вправлялась довше, аніж говорила їй міс Ягге. Звісно, заслуговувала цим неабияку похвалу і завдяки прикладеним зусиллям у навчанні Юі легко давалась магічна практика на загальних заняттях.

Та все не так страшно було до того моменту, коли одного прекрасного дня, який аж ніяк не віщував біди, здібності Юі стали неконтрольованими. Все почалось із хімічного зіллєваріння у професора Гаррі Е́твуда. Викладач притягнув у аудиторію цілий стелаж із різноманітними хімічними рідинами і заходився пояснювати, як приготувати димове зілля для підсилення заклинання захисту від зовнішнього впливу магії. Та щось пішло не так, і, коли Юі практикувала застосування цього зілля, то використати захист від магії дівчини довелося професору Етвуду. Як тільки вона розбила пляшечку із зіллям, дим від нього зробився насиченого фіолетового кольору і з нього стали з’являтися пурпурові вогненні язики, що почали атакувати професора, залишаючи на його одязі пропалені сліди. Старенький містер Етвуд аж упав на підлогу від несподіванки, а Юі перелякано відступила назад. Всього за кілька секунд дійство зілля припинилось і до професора збіглись студенти. Ще хтось примудрився миттю покликати на допомогу ще одного хіміка і академічного лікаря. Професор Гаррі лише відмахнувся, мовляв нічого страшного не сталося і все це його вина, та обпечені рани на його тілі говорили, що все геть не в порядку. А Юі стояла як укопана, вкрай налякана тим, що нібито вона наробила, і, не витримавши розпитувань викладачів, як це вона умудрилась таке витворити, втекла із аудиторії. Аж тепер дівчина зрозуміла, про що говорив їй Юго. Вона не могла допустити, аби таке повторилося, отож, вибігши на внутрішнє подвір’я і відхекавшись, Юі кинулась до кабінету наглядача. Серце від страху божевільно калатало в грудях, та виходу в неї не було. Вона знала, що з цим міг допомогти їй тільки він. Вона схвильовано гучно постукала в двері. Та у відповідь не почула нічого і постукала ще сильніше. Зрозумівши, що їй ніхто не відчинить, Юі натиснула на клямку і ввійшла всередину.

В кабінеті Сандервіка було так само потемки, як і у кабінеті директора. Одразу зорієнтуватися, що тут і як, було вкрай важко, оскільки все навколо було заставлено непотрібним хламом. Щоб перерахувати, що саме тут знаходилось, треба було б списати з дюжину аркушів. Юі розгублено роззирнулась. В кабінеті горів камін, і лиш, коли вона це усвідомила, побачила перед ним Сорена. Він сидів у позі лотоса і довгою коцюбою розгрібав жар. Тільки-но Юі ввійшла, як наглядач здивовано направив пронизливий погляд просто на неї. Дівчина заклякла на місці. Якусь мить Сорен непорушно свердлив її очима, а потім мовчки повернувся до вогню і продовжив.

От ти й прийшла. Я чекав на тебе. – спокійно озвався він.

Юі вражено роззявила рот і не змогла нічого відповісти. Вона була налякана і водночас здивована тим, наскільки він байдужий і врівноважений. Вогонь в каміні розгорівся і морозне волосся Сорена засяяло теплими відблисками позолоти.

Я… - нарешті спромоглася вона видушити. – Ем… я, здається… таки наробила біди…

Сорен нічого не відповів. Підкинувши у камін ще пару сирих полін, він піднявся і… здійняв маску з обличчя.

Тут Юі відчула, як у неї спітніли долоні. Сандервік ще якусь мить умиротворено роздивлявся полум’я, а потім повернувся до неї обличчям і, заклавши руки за спину, допитливо глянув на неї. В цей момент Юі неясно, та все ж змогла розгледіти на лівій вилиці шрами. Швидше за все то були сліди глибоких подряпин чи порізів. Та попри це обличчя у наглядача, наполовину освітлене спалахами полум’я, було вкрай привабливим. Єдине, що воно виражало – зацікавленість, очікування того, що зараз розповість йому Юі. А вона не знала, що й сказати. Повністю обеззброєна тим, як Сорен просто й легко здійняв перед нею свою жахливу маску, безтурботно відкривши їй обличчя, вона не змогла підібрати слів.

«Під тією страхітливою маскою ховається вкрай чарівне обличчя, подейкують…»

«Кому доводилось бачити це обличчя? І тим не менше, вони праві… Але... чому він здійняв її переді мною? Що це означає?» - мимоволі подумала дівчина. Опанувавши себе, вона опустила голову.

Ну, розповідай, що сталося. – тихо сказав Сорен.

Я... Тобто... – нерозбірливо почала розгублена Юі. - Ну-у...

Сорен мовчки підійшов до столу, взяв склянку і відкрив кран. Набравши води, протягнув її дівчині.

Пий. – наказав він.

Юі дивилась то на нього, то на склянку.

Пий. – повторив Сорен. – Чи ти думаєш, що в мене з крана отрута тече?

Юі мовчки взяла склянку і швидко випила. За хвильку їй стало легше і вона продовжила.

Пробачте, що я отак увірвалася... Просто... Я розумію, що тільки ви зможете мені допомогти...

То що сталося? – нетерпляче, проте спокійно продовжив наглядач.

І Юі розповіла йому, що щойно відбулось на занятті. Звісно, Сорен анітрохи не здивувався. Він чекав того моменту, коли справи Юі підуть кепсько. Якусь мить він підбирав слова.

Перш за все тобі доведеться перевірити, як у професора Етвуда справи і принести свої вибачення.

Так, звісно...

Решту, - провадив далі Сорен, - я залагоджу сам.

Юі здивовано глянула на нього.

Завтра. А покищо посидь тут, заспокойся. Зроблю тобі якийсь чай з лаванди чи що... – бурмотів Сорен, ставлячи на вогонь чайник.

Дівчина все ще розгублено спостерігала за наглядачем й не могла ніяк усвідомити, як вона наважилась сюди прийти і чому Сорен зняв маску. І чи перед усіма, хто до нього заходить, він отак її знімає? Сказати, що шрами спотворювали його обличчя було важко, навпаки – Юі здавалось, що вони додавали його грізному образу більшої величності і трохи суворості. Їй навіть хотілося дізнатися, звідки вони у нього, та дівчина вирішила, що така цікавість буде геть недоречна, то ж краще нічого на рахунок цього не говорити.

Сорен, заваривши чай, поставив перед Юі чашку і сів поруч.

Як тобі вже сказав Юго, здібності у тебе неконтрольовані. Сьогодні ти сама у цьому переконалась. Та все не так погано, як ти собі думаєш. Тобі потрібна людина, яка зможе допомогти тримати магію за вуздечку.

Юі понуро втупилась в свою чашку із чаєм і невпевнено погоджувалась із його словами. Директор Академії наполягав на тому, щоб її наставником у цьому був Сорен, проте Юі цього не хотілося. І чому це не може бути міс Мунссен? Що в Сорені є такого особливого, що з цим завданням впорається лише він?

Ти, мабуть, хочеш знати, - продовжив хлопець, - чому саме я маю тобі допомогти в цьому?

Юі здивовано поглянула на нього. Неначе думки її прочитав.

А тому, що я єдина людина в цьому місці, що бачить здібності інших. Твоя особиста викладачка не допоможе, бо не знатиме, з чим має справу.

Але… сер Юго сказав, що ви не побачили в мені нічого, окрім темряви…

Темрява ще не означає, що в тобі нічого немає. Цього просто не видно, як у безмісячну ніч. Зате відчутно. Твій магічний потенціал такий сильний, що змушував мене просто застигати на місці, тільки-но я проходив повз тебе… - Сорен на мить задумався. – Не хвилюйся. Будь-яку темряву можна розсіяти і я впевнений, що мені це вдасться. Та наполягати я не буду, то ж рішення приймай сама. Хочеш – спробуй навчитись контролювати себе самотужки.

Юі ошелешено дивилась на наглядача. Ну і що ж їй робити тепер? Спробувати самій? Та вона ж уявлення не має, як це робити!

Я… піду вже… - тихо промовила вона і встала зі стільця.

Що ж, - байдуже відказав Сорен, - як надумаєшся, приходь завтра після занять у міс Ягге.

Юі мовчки вийшла і, похнюпившись, попленталась у Академію. Вона не знала, що їй робити. На мить навіть пошкодувала про те, що пішла до Сорена. Вона ж потрапила у Академію за його проханням, бо її магічні здібності, видно, дуже його зацікавили, але тепер він просто байдужий. Подумавши про це, Юі захотілося, щоб тітка Нора була поруч. Дівчина була впевнена, що саме вона б і допомогла. І тут пригадався їй Дортерус. А він ж іще говорив, що міг би їй допомагати у навчанні. Сказав, що ніхто із викладачів у Японії не навчить її того, що знає він сам. Цікаво, наскільки сильніші викладачі тут? У світлі останніх подій Дортерус уже не був їй таким нестерпним. Куди гірша ситуація тут.

«Угх… якого біса я про нього згадала?! – картала сама себе Юі. – Хотіла втекти у Англію – ото й маєш! Тепер викручуйся сама!»


Глава дванадцята

Сора


Перш за все Юі вирішила знайти професора Етвуда. Заглянувши в медичний кабінет, вона побачила, як він сидів на кушетці. Очевидно, чекав на лікаря, якого якраз не було. Юі тихо ввійшла.

Професоре… - винувато озвалась до нього.

А-а… дитино моя, проходь. – професор Етвуд добродушно посміхнувся. – Іди сюди, не бійся. З тобою все гаразд?

Ах… зі мною так… Пробачте, професоре. Я не знаю, як це сталося, але дуже шкодую.

Усе гаразд. Це не твоя вина. За весь час, що я тут викладаю, я зустрічав різних студентів. І виробничими травмами не обходилось жодне заняття. На те воно й навчання – всяке стається. І я розумію, що це твої здібності тебе підвели. Адже ти цього ще не можеш контролювати, і тобі потрібен хтось, хто тобі із цим допоможе.

Неначе словами Сорена говорив. Юі розгубилась.

Гадаєте, я не зможу сама із цим впоратись?

Авжеж, не зможеш. Хіба ти знаєш, що треба робити?

Ні… - понуро опустила голову дівчина.

Професор замовк. Мовчала і Юі. Невже виходу немає, окрім як погодитись на підтримку Сандервіка? Хто його знає, що то за людина… Моторошний, грізний… Та сьогодні він видався дівчині інакшим. Проте це ще більше її насторожило. І чого він зняв перед нею ту маску..?

Думки студентки перервав містер Етвуд.

Знаєш, що скажу тобі… У цій Академії є лише одна людина, яка знає спосіб цьому зарадити.

Знаю… - тихо відповіла Юі. – Наглядач.

Саме так. – посміхнувся професор. – Тобі варто прохати його про допомогу. Адже, раз ти тут, у цій Академії, значить він безперечно взяв у цьому участь.


Наступного дня після важких роздумів Юі наважилась таки знову піти до Сандервіка. І сказати йому, що погоджується на додаткові заняття. Зрештою, це не так вже й погано, якщо Сорен і справді пропонує лише допомогу. Бо, якщо виявиться, що йому таки для чогось потрібні здібності Юі, то вона пропала. Адже він прийняв її сюди. І не може бути, що просто так.

В кабінеті наглядача було так само потемки, як і учора. Щоправда, на столі стояла старезна лампадка, та, ледве жевріючи, вона не рятувала від темряви.

«Хіба не можна поставити тут хоча б настільну лампу? Їй-богу, неначе в печері. У таких сутінках відчуваєш себе геть беззахисним» - роздратовано подумала вона. Авжеж, всю увагу відволікає те, що ти мусиш зосереджуватися на тому, аби хоч щось розгледіти в цьому приміщенні.

Коли вона ввійшла, Сорен і не глянув на неї. Лиш за якийсь час тихо озвався.

Всі ці речі додають атмосферності цьому місцю. Лампадка… і весь інший хлам. Світло звужує зону комфорту і приховує все непотрібне навколо, аби не заважало. Тобі не потрібно зосереджувати увагу на тому, чого ти майже не бачиш…

«Що за… дідько?!» - Юі аж рот роззявила.

Ви що, телепат? – обережно перепитала вона.

Сорен тихо хмикнув і обернувся. Маски на його обличчі не було і в напівтемряві дівчина могла бачити, як і раніше, лише пронизливий блиск його очей в тьмяному світлі лампадки. Коли він підійшов ближче, обличчя стало чіткішим. Юі добре було видно шрами на лівій вилиці, які трохи прикривали довгі пасма волосся. Він поставив на стіл кілька важелезних престарих книг, здійняв свої шкіряні рукавиці і пильно поглянув на Юі. Обличчя його було спокійним і навіть трохи лагідним.

Що..? – розгубилась Юі.

Нічого. Давай домовимось – ти не називатимеш мене містером, учителем, сенсеєм чи професором, хоч я й так не професор. – монотонно почав наглядач. - Мене звуть Сореном і лише так до мене звертайся. І не на «ви». Не потрібно усього цього. Усе, що я для тебе роблю – це лише дружня послуга. Я не вимагатиму віддяки чи ще чого взамін. Це просто моя робота, адже я тебе сюди прийняв.

Хочете сказати, що… відтепер я і ви… тобто ти… друзі? – Юі не розуміла, чому все так просто. Принаймні, на перший погляд.

Так.

Просто Сорен? – ще раз перепитала Юі.

Так. – і він посміхнувся.

Це Юі дещо спантеличило. Вона не вірила цій людині, не вірила, що він ось так просто стане вирішувати її проблеми. Навіть Дортерус, який скидався куди приємнішим зовні, пропонував підтримку взамін на побачення. Отож дівчина боялась не тільки самого Сорена, але й того, що він скаже їй після всієї цієї «допомоги».

А що ти так задумалась? – поцікавився Сандервік.

Со́ра… - пробурмотіла Юі. – А можна тебе так називати?

Сорен здивовано поглянув на неї.

І що ж це означає? Це ж японською, правда?

Так. Сора означає «небо». – і враз знітилась. – Ну, тобто… не тому, що воно саме щось означає, а… просто майже як Сорен… і… мені звичніше…

Хлопець уважно дивився на Юі і вона замовкла. Зайвого ляпнула.

Щось подумавши, Сорен відвернувся.

Ну гаразд, як тобі захочеться… Сора то й Сора… - байдуже відказав він.

На мить запанувала мовчанка. Юі не знала, що далі сказати, й наглядач мовчав, розгрібаючи ще якісь папери.

Взагалі-то моє ім’я Се́рберус, якщо вже на те сталося…

«Серб… що? Серберус, Дортерус… у них що тут, всіх так дивно називають..?» - розгублено думала Юі.

… та мене так вже давно ніхто не називав. Застаріла якась форма. А Сорен – це начебто данською, от я й скоротив його. Хм, Сора… У Японії теж дивні імена… - бурмотів собі під ніс хлопець.

Юі лише здивовано спостерігала за ним і помалу заспокоювалась. Та втрачати пильності вона не мала права і прекрасно це розуміла. Отож, потрібно лише поспостерігати, що буде далі…


Що ж, брате… мої вітання! – якось піднесено озвався Юго, тільки-но Сорен ввійшов у його кабінет. – І як тільки тобі вдалося приманити її?

Сорен мовчки сів у крісло, зняв маску і незворушно втупився на нього. І звідки він вже все знає?

Я ж казав тобі, що вона ще повернеться. – байдуже мовив наглядач. – А що? Чому ти здивований?

Слухай, - Юго сів у своє крісло навпроти Сорена, - чим ця дівчина тобі така приваблива? Окрім, звісно, волосся, бо це дуже цікава аномалія, враховуючи те, що вона із Японії.

То й що, що з Японії. Може, вона не японка?

Юі Сузуран? Не японка? Її батько, як мінімум, мав би бути японцем. Хоча, цілком згоден, що в її зовнішності японського практично не видно. То що в ній такого? – не вгавав Юго.

Сорен мовчав. У Юі справді було щось таке, що приваблювало його цікавість. Здібності у неї однозначно були, та от які? Заглянувши всередину, Сорен бачив лише пустоту, наповнену темрявою. Та він знав, що варто було сонцю зійти, і темрява розсіється. От тільки коли той світанок?

Не знаю, Юго… - здався він. – Як я й сказав – бачу всередині неї лише морок. І за ним однозначно щось ховається.

То навіщо ж ти її прийняв? Хіба тільки через цікавість?

А що? Саме через цікавість. А ще я не хочу й не можу допустити, аби хтось інший побачив, що коїться у тих сутінках.

Юго відкинувся у своєму кріслі і задумався. Сорен безперечно відчував щось більше, аніж просто темряву. Тож для початку вартувало б розізнати, що то за дівчина і звідки, хто її батьки і де саме вона жила в Японії. Може, це щось і дало б.

Що ти збираєшся отримати в нагороду?

Сорен здивовано перевів погляд із обрію у величезному вікні кабінету на кузена.

Ти про що це? – він запідозрив, що Юго щось задумав.

Її здібності чи її саму?

Якусь хвильку Сорен й не знав, що сказати. До чого вся ця розмова?

Хочеш сказати…

Що, як ти раптом знайшов ту дівчину, за якою полює Дортерус? Що ти зробиш?

Сорен ошелешено витріщився на Юго, а той лише якось загадково посміхався.

Звідки ти можеш знати? – перепитав він.

Я не знаю цього напевне. – знизав плечима Юго. – Лише припустив. Ти ж побачив у ній щось більше ніж просто темряву…

Не побачив! – різко перебив його Сорен. – Лише відчув. І я не знаю, що саме я відчув, отож і збираюсь це вияснити! Годі, мене вже дратує ця розмова! Чи ти думаєш, що я вирішив потай від тебе розізнати все?

Нічого такого я не думаю, вгамуйся. – спокійно відповів директор. – Якщо б ти хотів потай від мене це зробити, то не прохав би мене прийняти Сузуран у Академію і діяв би самотужки.

За мить Сорен остиг. Він знову задумався. Юго був правий. А, може, якраз так і треба було зробити?

«Угх… - похмуро подумав він. – Щось мені таки не подобається ця розмова. Очевидно, що він теж вмирає з цікавості, хто така Юі. Не можна дозволити йому дізнатись це швидше…»

Треба розпитати її, що вона тут робить. – спокійно мовив Сорен і Юго здивовано глянув на нього. І якось начебто трохи втішився.

Правильно. Розпитай. І не лише її розпитай – може, ще хто що знає.

Наприклад? – не зрозумів Сорен.

Наприклад, подружки.

Сорен розізлився.

Я що по-твоєму, на ідіота схожий?! Отак вони мені й викладуть усе про неї!

Чого ти такий збуджений? Я не мав на увазі прямо спитати. Ти ж хитрий дідько, підставив Юі перед професором Етвудом, аби прибігла до тебе, то й виманиш інформацію у міс Сінобу та міс Мітсубачі. Та так, щоб і не дізнались, що здали подружку.

Це не так просто, як ти розказуєш! – буркнув Сорен.

Хм… - знову про щось задумався Юго і за хвильку запитав. - А що маска? Ти знімав її перед Сузуран?

Угу… - байдуже мугикнув Сорен.

І що вона на це сказала?

Нічого. Здивувалась, звісно. Гадаю, Енн Фог вже розповіла їй, що означає цей жест.

І захопливу казку про двох ворогуючих братів… - задумливо додав Юго, на що Сорен здивовано зміряв його поглядом.

А що там розповідати? – не зрозумів він.

Мара Фог, її старша сестра була особистою студенткою Дортеруса, якщо ти це пам’ятаєш. І завжди була на стороні свого наставника. Тож, їй було що про тебе розказати Юі.

Дідько…

Тепер тобі доведеться добре постаратися, аби завоювати довіру срібноволосої…


Глава тринадцята

Троянди


П’ять місяців спливло вкрай швидко. Вони були такими насиченими, що Юі не встигала рахувати дні. За весь цей час вона багато чого навчилась, особливо на заняттях у Сорена. Спочатку було важко, адже учитель із нього був дуже нетерплячий. Тільки-но щось у Юі не виходило, він страшенно злився і сварив її. Та помалу звик і став більш спокійнішим. Та і Юі звикла. Їй подобалось відвідувати заняття у Сандервіка, адже Сорен завжди відкривав їй щось нове у магії. Те, чого, як їй здавалося, міс Мунссен навчити не могла. Та з іншого боку й у міс Мунссен були переваги. Як тільки вона почула, що Юі задумалось навчатися її рідної мови, вона аж засяяла. І, звісно ж, погодилась. Та на превелике нещастя Юі більше ні разу не довелось почути розмову Сорена із кимось данською. Та й сам він перестав поводитися так дивно, як раніше, на самому початку навчання.

Магія Юі стала більш контрольованою й іноді її очі мерехтіли фіолетовими іскорками. Коли вона це помічала, то думала, що такий вплив має на неї соренова магія. Світлові кулі, які їй доводилось випускати, теж відсвічували фіолетовим. Зілля, коли Юі говорила заклинання, - так само. Спочатку дівчину таке насторожувало, та потім й до цього звикла. І до нього самого. Настільки звикла, що, бувало, думала, нібито закохана у нього. У Сорена було приємне обличчя попри шрами. Морозне волосся перестало віддавати холодом, а очі - пронизувати наскрізь. Він умів привабливо посміхатися, та це ставалося дуже нечасто. Та ще рідше, аніж Сорен, посміхалась Юі. І, все-таки здоровий глузд брав над нею гору і Юі забороняла собі думати про те, чи подобається їй Сорен і наскільки сильно. Їй не потрібні були проблеми.


Уже вечоріло, коли Юі якогось березневого дня, прямуючи від міс Мунссен у кабінет Сорена, помітила перед дверима його кабінету кілька білих троянд. Точнісінько таких, які вона отримує від таємного прихильника. Вона уже давно роздумувала над тим, що це міг би бути Сорен, але, побачивши ті квіти, дещо здивувалася. Трохи подумавши, Юі невпевнено взяла їх і зайшла. Сорен копався в купі якогось ганчір’я біля каміну і не одразу помітив дівчину. Та лиш встиг кинути поглядом в її сторону, як одразу перемінився.

Де ти це взяла? – якось грізно озвався він до Юі.

Ти про квіти? Вони лежали перед твоїми дверима і…

Та Сорен не дослухав і, сердито вихопивши троянди з рук Юі, жбурнув їх у вогонь.

Ненавиджу білі троянди! Узагалі троянди не люблю! Дідько б їх узяв…

Юі аж заклякла. Реакція Сорена на квіти була такою несподіваною, що вона у відповідь не знайшла слів. І, що найгірше, він уже ніяк не міг бути тим загадковим шанувальником. І це докорінно міняло ситуацію – якщо не він, то хто?

Чому..? – боязко поцікавилась Юі.

Сорен ще якусь мить із гнівним обличчям дивився на вогонь, а потім важко зітхнув і трохи заспокоївся.

Мій брат, ще геть малим, часто приносив їх матері і вона їх дуже любила. Кожного разу він забував обламати колючки і мама завжди ранила руки до крові. Через це я просто шаленів і ненавидів його, ненавидів, як мама тішилась тим квітам попри закривавлені руки…

Твій брат? – перепитала вона.

Так, Дортерус!


Почувши це ім’я, Юі оторопіла.

Хто..? – ледве видушила вона.

Дортерус Сандервік! Колишній викладач у цій Академії, якому належав п’ятий відокремлений кабінет. Зараз він десь у Японії чи бозна де і, щиро сподіваюсь, більше ніколи не повернеться! – та раптом гнівне обличчя Сорена змінилось якоюсь настороженістю і він пильно поглянув на неї. – А що?

На цих словах дівчина аж сіпнулась.

Ні-і… просто ім’я дивне… - збрехала Юі.

Ти начебто вперше чуєш… - буркнув наглядач.

Енн розповідала мені, що в тебе є брат-викладач, та імені не називала, забула. От воно і видалось мені дивним…

Угу… - роздратовано мугикнув собі під ніс Сорен і відійшов, аби взяти якісь книги.

А на душі Юі було так неспокійно, що, здавалося, від почутого просто світ перевернеться. Вона не могла тут знаходитися, кімната Сорена була для неї в цей момент не більшою за ліфт. Не вистачало повітря. За якусь мить вона насилу озвалась.

Соро… я взагалі-то прийшла сказати, що не можу сьогодні з тобою вчитися. Міс Мунссен дала мені надто багато завдань, які я маю встигнути виконати на завтра, тож…

Сорен пильно поглянув на Юі. Щось в її словах здалось йому фальшивим.

Гаразд. Завтра зайдеш. – байдуже відказав він і Юі мовчки пішла геть.


Ти що, нумеруєш їх? – здивовано перепитала Натсумі, коли вони з Хотару ввійшли в кімнату Юі за хвилин двадцять опісля, як вона повернулась від Сорена.

Юі сиділа у кріслі перед комп’ютером, закутана в товстий плед і задумливо сьорбала майже холодну каву. Очі її були пустими і холодними. На подруг вона й не глянула.

Ого… - так само здивовано озвалась Хотару, підійшовши ближче до ваз із трояндами. – Вони що, геть не зів’яли? Жодна?

Юі вилізла із свого теплого кокону і присіла перед однією із ваз, квіти в якій були ще не пронумеровані.

Ось тут, - якось схвильовано почала вона, - дюжина троянд, які не мають порядкового номеру. Це найперші. Я здогадалась почати нумерацію вже із тринадцятої квітки, коли помітила, що вони не в’януть… Вони такі ж, як і остання, сто шістдесят восьма…

Дівчата вражено дивились на квіти й на Юі і мовчали, не в змозі висловити щось доречне.

Це… не Сорен. – тихо озвалась Юі за кілька хвилин і подруги переглянулись.

Троянди не від нього? – вкрай здивовано перепитала Хотару. – Як це? А від кого тоді?

Не знаю…

Та годі тобі! Як то вони можуть бути не від нього? Ти щось вигадуєш!

Ні, Хотару… Я теж останнім часом гадала, що це Сорен приносить їх. До сьогодні. А сьогодні я йшла до нього на заняття, як помітила перед дверима його кабінету кілька троянд. Я взяла їх і ввійшла, проте коли він побачив їх, одразу сердито вихопив у мене з рук і метнув у вогонь, сказавши, що ненавидить білі троянди.

Дівчата приголомшено мовчали, поглядаючи на ті квіти. То й справді диво, що вони не зів’яли ще від першої квітки. Сто шістдесят вісім троянд… Їх виглядало так багато, що усім здавалося – ще трохи, і уся кімната Юі буде ними заставлена.

А чим він пояснив свою ненависть до білих троянд? – раптом запитала Хотару.

Юі повернулась до дівчини.

От тут і найцікавіше. Такі квіти дарував матері його брат, а, оскільки Сорен ненавидів його, то зненавидів і щасливу реакцію мами на троянди, і їх самих.

Його брат? – запитала Натсумі. – Це той, що нібито убив їх батьків?

Той самий…

«Очевидно, вони й не здогадуються, що це Дортерус» – думала Юі. І говорити про це подругам вона не хотіла. Хай дізнаються від кого завгодно, тільки не від неї.

Що ти робитимеш із всіма цими квітами? – прискіпливо оглянувши троянди, озвалась Хотару.

Що робитиму? – здивовано перепитала Юі. – Я й не думала над цим… Ну… не викидати ж їх. Хай стоять тут покищо…

А можна мені взяти кілька? – зненацька запитала Натсумі і дівчата перевели на неї здивовані погляди. Дівчина аж знітилась. – Ну… я подумала, раз їх у тебе так багато… А я б поставила собі у кімнаті. Вони так гарно пахнуть…

О! А це гарна ідея! – вигукнула захоплено Хотару. – Подивимось, що з ними станеться у кімнаті Натсумі.

Гадаєш, там вони зів’януть? – спитала Юі, витягуючи для Натсумі із вази кілька троянд під номерами двадцять, двадцять один, -два, -три, та -чотири. Одні із найперших.

Не знаю. Та якщо це станеться, то ці квіти точно зачаровані.

«Зачаровані? Я не хочу й думати, що їх приносить Дортерус, а тепер вони ще й можуть бути зачарованими? Для чого? Навіщо йому таке робити?»

Слова дівчат вже геть спантеличили Юі. Може, розповісти Сорену про все? Але це надто ризиковано, адже Юі ніколи не знала, що в нього на думці. Що ж робити?

Як це так зачаровані? – притишено озвалась Натсумі. – І нащо ти це сказала? Я вже боюсь їх брати…

Не будь такою переляканою! Я мала на увазі те, що вони зачаровані, аби не в’янули. От і все. Не накручуй себе!


Дівчата пішли, узявши квіти, і залишили Юі наодинці зі своїми думками. Увечері на поручні її балкону лежала чергова троянда, а зранку усі троє не могли повірити своїм очам – троянди, які узяла Натсумі, засохли до останньої пелюстки. Ніби стояли там уже п’ять місяців… Та, сама не знаючи нащо, але ті засохлі квіти Юі узяла і віднесла у свою кімнату, на що подружки лише здивовано переглянулись і кожна подумала, що із срібноволосою щось не все гаразд.

Юі довго думала, що робити із рештою квітів. Вона добре пригадала весь той період, відколи почала їх отримувати. Нічого погано із нею не ставалося. Нічого не боліло. Навчання йшло, як ніколи чудово, як у міс Мунссен, так і додаткові заняття у Сорена. Спала теж, як немовля. Отож, можна зробити висновок, що квіти не приносили їй ніяких нещасть. То й викидати їх не було сенсу.

«Невже це й справді Дортерус? Знайшов таки мене? Ні… ні, ні… це я себе накручую… просто співпадіння. І все! Та й узагалі він в усій цій історії – негативний персонаж!»

А квіти й справді були зачаровані. І саме тому, що кожної ночі в її кімнаті ставало на одну троянду більше, у неї в цій Академії все так прекрасно складалося. Вони виділяли чудовий аромат, до якого Юі уже так звикла, що й не помічала його. Цей запах підтримував її магічну енергію і додавав нових сил, завдяки чому успіхи Юі у навчанні зростали. Він окутував усе єство дівчини, роблячи його непроглядною тьмою для Сорена і не даючи розгледіти її надзвичайні здібності…


 

Глава чотирнадцята

Викриття


Зайшовши сьогоднішнього вечора у кабінет свого наставника, Юі відчула навколо гнітючу атмосферу. Камін, очевидно, жеврів уже давно, та всередині було так холодно, неначе в собачій будці. Як завжди, темно, проте у повітрі стояв якийсь гіркий запах. А ще всюди було прибрано – ніяких розкиданих паперів на робочому столі Сорена, ніяких згортків, жодної пляшечки із зіллям. Юі здивовано роззирнулась і не одразу помітила на столі фото якоїсь щасливої пари. Вона підійшла ближче і приглянулась. Жінка була японкою, до того ж дуже схожою на… «Справді, і на кого вона так схожа?» - подумалось Юі. Чоловік був, очевидно, британської крові. Світловолосий, із смарагдовими очима і родимкою на правій вилиці. Як у… Дортеруса.

«Точно! Мабуть, це їхні батьки…» - промайнуло в голові дівчини.

То ти, значить, племінниця Нори… – спокійно і грізно озвався позаду неї Сорен, зблиснувши у темряві холодними очима. Юі аж здригнулась від несподіванки і різко оглянулась.

М… Що? – тихо перепитала дівчина. Голос Сорена наводив на неї страх.

Не прикидайся дурепою. Чи ти думала, що я ніколи про це не здогадаюсь?

Юі здивовано дивилась на нього і щосекунди усвідомлювала, що Сорен налаштований геть вороже.

Так, моя тітка…

Нора Мілтон. – перебив її наглядач.

Він ворухнув рукою, яка була закладена за спину, і позаду у темряві зблиснув довгий клинок. Сорен повільно підійшов на крок ближче і Юі перелякано відступилась. Вона не розуміла, звідки Сорен знає її тітку і чим вона йому так не догодила, що зараз він виблискує перед Юі гострим лезом.

Який же я, однак, ідіот… Сам же прохав перед Юго, щоб прийняв тебе у Академію, а потім узявся вчити магії убивцю…

Я… я не убивця… - перелякано прошепотіла Юі. – І до чого тут моя тітка? Що відбувається?

Що відбувається?! – сердито гаркнув Сорен і підступив ще ближче. – Ти ще смієш робити вигляд, начебто нічого не знаєш?!!

Дівчина відступилась назад, та Сорен різко ухопив її за горло і притиснув до стіни. Вона нажахано завмерла. Тікати було нікуди. Юі не могла ні ворухнутись, ані дихнути. Гнівне обличчя Сорена із сяючими фіолетовим вогнем очима було так близько, що вона відвернулась, не в змозі дивитися на нього.

Нора, - просичав Сорен, - дванадцять років полювала на моїх батьків і на їхню магію. Вона обпекла мою матір вогненним демоном і нацькувала на неї пекельну собаку! Та потім сталось диво і вона кудись щезла. Як батько не намагався вийти на її слід – так і не знайшов. Та за кілька років мої батьки загинули, не залишивши нічого, окрім настанов учитись магії, і зараз з’являєшся ти! Ти, маленька паршива негідниця, яку я по своїй дурості захотів навчати!

Він замахнувся над нею, зблиснувши клинком, і раптом очі Юі яскраво засяяли. Вона так само налякано дивилась на нього, ледь чи не задихаючись, а зіниці її світились у сутінках ледь зеленуватим сяйвом.

Від несподіванки Сорен випустив із рук клинок і відсахнувся.

«Цього не може бути… Ніяк не може бути!» - промайнуло в його голові.

Юі закашлялась, важко віддихуючись, і трималась за горло. Сорен стояв перед нею, безсило опустивши руки, і не міг зрозуміти, як так сталося, що очі Юі зненацька так сильно засяяли.

Геть… Геть звідси!!! – ненависно прошипів він і Юі прожогом кинулась із його кабінету.

Якусь мить Сорен приголомшено стояв, як укопаний. А потім знесилено присів на підлогу і ухопився за голову.

«Бісова дівка..! Будь ти проклята Юі!»


Крізь вечірню темряву Юі, не відчуваючи землі під ногами, тікала від Сорена. У голові думки спліталися сірою павутиною. Її тітка полювала на Сандервіків.. На магію… Невже ця магія така сильна, що вартує життя? Та хіба Нора була здатна на таке?

«Що тут відбувається..? Що відбувається зі мною? І Соренледь не убив…»

Недаремно Юі думала собі, що Дортерус не здатен на убивство. Принаймні, їй так здавалося… Куди більше схильний до такого Сорен. І чого вона не слухала Енн, коли та говорила їй не зв’язуватися із наглядачем? Але… він її все-таки відпустив… Чому..?

Надворі не видно було ні зірок, ані місяця. У повітрі відчувався легкий морозець, який трохи прояснював розум Юі. Доріжка, що оминала Академію і вела під гуртожитки, злегка блищала залишками льоду. Із вікон коридорів головного корпусу падало тьмяне світло, м’яко осяваючи ту алейку. Враз перед очима все зникло, потемніло. І різко заболіла голова…


Енн, не підозрюючи нічого, умиротворено сиділа у кріслі своєї кімнати і читала якусь книжку. Як зненацька у двері постукали.

«Хто б це міг бути..?» – здивувалась подумки дівчина.

Та відповідь на запитання, хто там за дверима, вона не почула. Дівчина напружено прислухалась, аж раптом під її двері просунули записку, складену вдвоє. Енн підняла папірець і розгорнула її.


96


«Що… це за число?» - Енн ще більше здивувалась. Трохи подумавши, вона дійшла висновку, що швидше за все це число означало номер кімнати Юі. І що далі? Дівчині було трохи страшно, раптом це якась пастка. Але якщо це й справді кімната Юі, то вона, напевне, в біді. Наважившись, Енн узяла найбільшого ножа із кухні й таки пішла до неї.

Підійшовши під двері дев’яносто шостої кімнати, дівчина прислухалась. Ані звуку. Ні зсередини, ні навколо у коридорі. Дівчина боязко повернула ручку і відчинила двері. В кімнаті було ввімкнене світло, а на ліжку лежала Юі. Спочатку Енн не зрозуміла, спить вона чи що. Дівчина налякано роззирнулась. Нібито в кімнаті не було нікого. Але, підійшовши ближче, вона побачила поруч Юі ще одну записку.


«Я знайшов її непритомною і з розбитою головою. Очевидно, вона посковзнулась на обмерзлій доріжці і сильно ударилась. Всю необхідну допомогу я їй надав і через деякий час вона прийде до тями. Потурбуйся про неї.»


Ну й справи… - тихо озвалась сама до себе Енн. – І хто ж твій рятівник, гм? Не хоче, щоб його впізнали?

«І чому саме мене покликав, а не, наприклад, Хотару чи Натсумі..? Цікаво…»


На другий день після обіду Юі нарешті отямилась. Енн ночувала у її кімнаті і навіть не пішла на заняття. Вона вже почала непокоїтися, аж Юі таки відкрила очі. І одразу різко сіла.

Ей! Тобі не можна отак зразу підніматися! Ти сильно вдарилась…

Як я опинилась тут?

Енн лише знизала плечима і протягнула їй папірець.

Мене… хтось приніс сюди? Нічого не пам’ятаю після того, як вибігла від Сорена. Це він був?

Я не знаю. Гадаю, ні… Щось сталося?

Юі мовчала. Вона не знала, що розповісти подрузі. І як пояснити Соренові, що вона не убивця? Що ж такого натворила її тітка, що Юі ледь не поплатилась за це життям?

Нічого такого. Лише трохи посварились…

Посварились? Через що?

Не знаю, Енн… Щось він не в дусі був… - дівчина таки не наважувалась сказати в чому причина і ще більше занурювалась у роздуми. – Ти могла б мене залишити? Я вдячна тобі, що ти була поряд, але зараз я маю все обдумати…

Гаразд. – ніяково погодилась дівчина. – Та якщо тобі щось знадобиться – клич!

Угу…

За хвильку Енн зникла за дверима і Юі піднялась із ліжка. Вона стала перед вазами із трояндами і знову задумалась. Їй хотілося жбурнути їх усі геть, та вона не могла цього зробити. Квіти не винні…

«Цікаво… ти, що приносиш квіти – мій вчорашній рятівник? І чи можеш ти бути Дортерусом?» - вона ніяк не могла скласти докупи все що із нею відбувалося. Її тітка полювала на магію батьків Сандервіків... Але Дортерус допомагає їй у бібліотеці… Чи знає він усе це про Нору? Мабуть, що знає… Недаремно ж вона наполягала на тому, щоб Юі з ним подружилась. Але як так?

«Що ж мені робити? Тітонько… що ти натворила?»


Півночі Сорен думав над тим, що він побачив у очах Юі. Таким сяйвом вони ще ніколи не світились і його це дуже занепокоїло. Очі убивці не сяятимуть таким чистим кольором… До того ж таким, як у…

«Ні… Ні! Цього ніяк не може бути… Може, мені привиділось..? Але… її душа – непроглядна темрява, у мороці якої я не можу нічого побачити…»

Десь глибоко в душі він уже шкодував, що так налякав Юі. Може, треба було просто спокійно обговорити все. Або ж запитати по-іншому, навідними фразами. А тепер через його неврівноваженість пізно щось вирішувати. Якщо й треба буде щось дізнатися, то знову доведеться розвідувати самому.

«Як не намагався – так і не завоював її довіри… І як тепер виправити все? І, щонайгірше, вона не стала моєю союзницею…» - тепер він був більш, ніж впевнений, що Юі таки знає Дортеруса.


Наступного дня Сорен піджидав Юі у коридорі Академії. Довго чекати не довелося, як із кабінету математики почали виходити студенти, а згодом і сама Юі з’явилась. Та лиш вона побачила Сорена, різко звернула у інший бік.

Юі, зачекай! – гукнув їй навздогін Сорен, та дівчина лиш пришвидшила ходу. – Юі, я маю з тобою поговорити…

Він наздогнав її і ухопив за руку, як дівчина скрикнула. Усі студенти, що були у коридорі, обернулись на її голос.

Не смій більше мене торкатися! – гнівно, але трохи налякано озвалась вона.

Послухай… післявчора… загалом, я маю вибачитись. Трохи погарячкував.

Погарячкував?! Знаєш, що? Котись до дідька в пекло! На цьому мої додаткові заняття у тебе закінчились! – і побігла геть.


Ти, здається, зовсім здурів?!

Не встиг Сорен зайти у кабінет Юго, як той ледь не накинувся на нього, мов скажений пес. Юго був вкрай невдоволений останніми подіями між кузеном та Юі. Йому аж ніяк не хотілося, щоб цих двоє посварились.

Про що це ти? – наглядач здивовано витріщився на директора.

А то ти не знаєш! – огризнувся той. – Півакадемії бачило, як Сузуран послала тебе під три чорти! Гаразд, що не знають, як ти їй ніж до горла приставив…

Годі! – Сорен й собі розлютився. – Юі – племінниця Нори Мілтон. А ця жінка дюжину літ полювала на магію моїх батьків!

Що ти верзеш?! Нора облишила цю справу задовго до того, як загинули твої батьки!

На мить Сорен задумався.

Чому ти не думаєш, що вона може бути причетною до цього вбивства? А знаєш, де зараз Дортерус? У Академії в Японії! Прислуговує біля неї у бібліотеці!

Юго здивовано вирячився на Сорена.

Не може бути…

Ще й як може! Думаю, що вони обоє підіслали сюди Юі…

Навіщо? – не зрозумів Юго.

Сам не знаю, але мені це не подобається. Як думаєш, з якого це дива Дат із Норою подружився? І знав же ж про її походеньки! Недаремно я ще з дитинства вважаю, що він замарав руки кров’ю батьків! Інакше б він не мав зараз бути із Норою на одному боці.

Юго задумався. Все йшло трохи не по плану, але нехай.

Роби що хочеш, але ти мусиш перетягнути Сузуран на нашу сторону. – наказово озвався він до Сорена. – Хочеш, зачаклуй її, хочеш – пам’ять зітри! Але зроби це!

Тут Сорена трохи спантеличили настанови Юго.

Зачаклувати її? Та я боюся навіть пробувати таке! Післявчора, коли я схопив її за горло, її очі засяяли…

Що..? – від несподіванки Юго аж рот роззявив.

Так, уявляєш? І засяяли так сильно, що я ледь не осліп. Я не бачу, що робиться всередині неї і це не дає мені спокою. І саме тому я її боюсь. Бо якщо її прислав із Японії Дортерус, то я й уявлення не маю, наскільки сильне це дівчисько…

Хм…

І тим не менш – вона злякалась мене так само, як і я її. Я навіть думаю, що вона сама не зрозуміла, що її очі засяяли…

Яким вони світились? – насторожено перепитав директор.

Зеленуватим.

Юго нервово заходив туди-сюди кабінетом. У його голові здійнявся вихор думок. Не можна було допустити, щоб Юі так просто вислизнула з їх рук. А якщо ще й раптом повернеться Дортерус, та ще й як приволоче із собою руду – біди не уникнути. Все скотиться до дідька!

Ти мусиш із нею поговорити. Як завгодно – зроби так, щоб вона знову пришла до тебе. Не можна її відпускати!


Глава п’ятнадцята

Поштовх до дій


Ти так нагадуєш свою матір…

Дортерус стояв на балконі і вдивлявся в щоденну метушню на першому поверсі Академії у Японії, та думками витав далеко не тут. Дядько Хатае вивів його із роздумів і хлопець здивовано оглянувся.

Справді? – перепитав він.

Угу. Геть не схожий на інших Сандервіків. Лише очі батькові – пронизливі такі… Та чи кожен Сандервік рівня тобі, гм? …Розкажеш нарешті, що ти тут робиш?

Дортерус на мить насупився. Він і сам не знав, що в біса тут робить.

Це єдине місце, куди я міг втекти… - байдуже відказав він.

Втекти? Від чого?

Дортерус ще більше звів брови докупи.

Сорен вважає, що це я батьків на той світ відправив. Чому ж у мене немає підстав думати так само на нього?.. Ой, вибач, дядьку, це були думки вголос.

Хатае здивовано дивився на племінника, а потім знизав плечима.

Геть здурів хлопчина… - тихо озвався він. – То ти втік сюди від брата? Не думаєш, що цим ще більше наклика́єш на себе підозри?

Дортерус промовчав. Його більше непокоїла Юі, аніж Сорен і всі інші в далекій Камбрії. Чи правильно він зробив, що дав їй можливість поїхати у Англію, хлопець не знав. Та гадав, що так все ж буде краще. Головне, що він завжди насторожі.

Ти любив маму? – несподівано запитав він Хатае і той аж розгубився. – Можеш казати, як є. Яка тепер різниця…

Мить Хатае мовчав.

Любив… - якось спантеличено відказав той.

І? Хто тобі завадив? Нора чи мій батько?

І знову пауза. Дортерус допитливо дивився на дядька, поки той шукав в своїй голові відповідь. А чи просто повернувся спогадами в ті дні.

Можна безкінечно шукати причетних… Ян, Нора, мій батько, сама Міраі… Та винен у всьому я сам. Ти ж знаєш, хто я…

Знаю. Та хто вирішив покінчити зі всім цим?

Я. Вона лише гинула зі мною.

Тобто ти відмовився від коханої жінки тому, що нібито завдавав їй шкоди?

У мене не було іншого виходу. Твоя мати із самого початку мені не належала, хоч вона цього й не знала. Проте, рано чи пізно все стає явним, тож не було сенсу розтягувати історію…

Що значить «вона тобі не належала»? – Дортерус не розумів, куди хилить Хатае. – Хіба вона не відповіла тобі взаємністю?

Справа не в цьому. Ні я, ні вона не вирішували цього…

А хто вирішував? – уже якось злісно перебив його Дортерус.

Магія. Вони мали бути разом, бо ділили магію. Одну на двох…

Дортерус остовпів. Виходить, маму з татом притягувала спільна магія. А він із Юі? Якщо вона – та дівчина, яку він шукав, то й його до неї так само тягне? Що, якби у батьків чи хоч у когось одного з них раптом не стало здібностей, що тоді?

Да́те, - раптом озвався Хатае і пильно поглянув йому у очі, - як гадаєш, що було призначено раніше – твої батьки одне одному, чи їхня одна на двох магія?

Що..? – хлопець ще більше розгубився.

Подумай сам – у той момент, коли батько позбувся за допомогою цієї спільної магії Вінсента, Ян та Міраі перестали бути магами…

Звідки… ти про це знаєш?

Від Нори. Вона полювала на магію твоїх батьків, та не стало Вінсента і не стало тієї магії. І я не осуджую Яна за це убивство. Він зробив те, що мав, рятуючи не одне життя… Та кохати одне одного опісля цього вони не перестали. Розумієш, до чого я веду?

Але… хіба батько віддав усе Вінсенту? Як пояснити тоді те, що мама і тато навчали нас із Сореном магії? І ми бачили її на власні очі. Отже, геть уся вона точно не зникла.

Хатае усміхнувся.

Ні, для знищення Вінсента потрібно було віддати усю магію.

Хочеш сказати, що вона відродилась? – хлопець дедалі більше заплутувався у загадках дядька.

Саме так. Судячи з усього цього можу припустити, що першим було призначено твоїх батьків одне одному. І з їхніх почуттів відродилась магія практично із попелу. Як фенікс. На те він і Безкінечний потенціал, хм…

Дортерус вражено слухав Хатае і не йняв віри тій розповіді. Усе його уявлення про магію на двох перевернулося догори дном. Зненацька його обличчя перемінилось і очі заблищали.

Мені пора. – поспіхом розвернувся він.

Куди?

У Англію!


 

Глава шістнадцята

Несподівана зустріч


Юго! – в кабінет директора поспіхом ввійшла Лілліан. – Ти чув? Дортерус повертається із Японії.

Он як… - Юго раптом занепокоївся. – Цього варто було очікувати, враховуючи недавні події. Поява Сузуран в нашій Академії ні до чого доброго не приведе…

Лілліан лише мовчки слухала, прокручувала щось своє в голові.

А чи не ти часом його покликала? – обернувся Юго до неї.

Сестра здивовано перевела погляд на нього.

З якого б це дива? Я до Дортеруса ставлюсь не краще вас із Сореном. Вигляду лише не подаю.

Я на це сподіваюсь… - озвався Юго. – Дуже важливо, щоб ти була на стороні Сорена.

Я ні на чиїй стороні! – грізно відказала Лілліан. – Та й не впевнена, що тобі це потрібно. Мама б точно цього не схвалила.

Мені краще знати! – огризнувся Юго. А після деякої паузи додав. – Коли він з’явиться?

Завтра.

Літаком прилетить? Чому б просто не використати магію? Це б економило і час, і гроші.

Не спішить очевидно… - задумалась Лілліан.

Просто любить ефектно з’являтися. У його випадку – це «звичним простолюдинам» способом.


Повертаючись із заняття, Юі зустріла в коридорі подруг. Вигляд у них був стривожений, а Натсумі то й взагалі перелякана якась.

Щось сталося? – звернулась до них Юі.

А ти що, не чула? – здивувалась Хотару.

Не чула про що? – дівчина нічого не розуміла.

Подруги переглянулись і Хотару тихо промовила.

Дортерус повертається із Японії…

Юі неначе током вдарило. Вона приголомшено дивилась на дівчат.

Що..? – ледве й спромоглася промовити. – Звідки ви знаєте?

Роберт-сан сьогодні упом’янув про це, коли говорив із місіс О’Брайан. Здається, тут ледь чи не кожен викладач чи то остерігається, чи, може, таки боїться його приїзду. Кожен, хто згадує про Дортеруса, виглядає вкрай занепокоєно. – відповіла Хотару. – І, уявляєш? Його прізвище – Сандервік!

Старший брат Сорена, я знаю. Коли? – понуро запитала Юі.

Кажуть, нібито завтра…

Що ти збираєшся робити? – налякано озвалась Натсумі.

Юі здивовано глянула на неї і не змогла нічого сказати. Вона не знала, що має робити. Тікати? Навряд від Дортеруса втечеш… Витримала паузу, роздумуючи, а потім промовила:

Нема сенсу від нього ховатися… - і тут дівчата ще більш здивувалися. – Очевидно, - продовжила Юі, - він знає, що я тут.

Але звідки? – озвалась Хотару. – І чого б йому просто не з’явитися? Навіщо використовувати транспорт? Якщо б він знав, що ти тут, то спішив би…

Не Дортерус… - відповіла Юі. – Він знає, що я розумію – мені нікуди дітися від нього. Нікуди тікати… Саме тому й не спішить. Але я й не збираюся тікати – я його не боюсь! – очі Юі впевнено заблищали.

Дівчата не знали, що відповісти на це.

Ходімо в гуртожиток…


Наступного дня Юі не могла знайти собі місця. Всю ніч заснути не могла. Від того, що не виспалась так як треба, цілий ранок її нудило і крутилась голова. Вона сама не розуміла, чи то таки боялась зустрітися із Дортерусом, чи навпаки. Та хвилювання не покидало її ні на мить і щораз дужчало.

Уже на другому занятті Юі відчула, що не зможе висидіти його до кінця.

Можна мені вийти? Щось… нездоровиться. – попросила вона у викладача.

Звісно. Відправити когось із вами, міс?

Ні. Усе гаразд, я сама. – в’яло відповіла дівчина і поволі вийшла із аудиторії.

«Свіже повітря повинно мені допомогти… Вийду-но я надвір» - заспокоювала сама себе, плентаючись коридором. Наблизившись до сходів, що вели вниз у вестибюль, Юі зупинилась і обперлась на поручень. Кілька раз глибоко вдихнувши та видихнувши, вона почала помалу спускатися. Діставшись до сходової площадки, на неї раптом налетіла зграя якихось птахів. Вони лопотіли крильми просто в неї над головою і перед очима. Юі намагалась відігнати їх, та марно. То була зграя дивних чорних голубів і, здавалося, їх ставало дедалі більше. Вони не клювали її і не подряпали, лише штовхали зі всіх сторін. Настільки сильно, що Юі раптом відчула, як падає…

Та за мить хтось її підхопив. Юі упала просто в чиїсь обійми. Вона розплющила очі і остовпіла.

Дортерусе… - ледь промовила. Перед нею було злегка усміхнене обличчя старшого Сандервіка. Він дивився на дівчину своїми зеленими очима, проникаючи в саму душу.

Не бачив би я тієї зграї, то б подумав, що ти на радощах кинулась мене обіймати! – весело промовив він і додав лагідно. - Радий тебе бачити… Юі.

Дортерус ступив крок уперед, піднявшись на площадку і відвівши Юі подалі від краю.

– А ну геть, бридкі потвори! - вигукнув він голубам, махнувши рукою і ті миттю пощезали. На кілька секунд його обличчя спохмурніло. – Схоже, мене тут «чекають» - не забарились з привітанням. – та враз знову ледь помітно посміхнувся і обернувся до Юі. – Все гаразд?

Чи все гаразд? Хтозна – серце Юі так шалено билося, що, здавалося, просто вилетить із грудей.

Так… - розгублено відповіла вона.

Що ж, будь обережніша надалі. – і попрямував сходами уверх.

А дівчина так і залишилась стояти там, як укопана. Думки в голові створювали невимовну бурю. «Дідько… як так вийшло? Треба ж було так натрапити на нього…». Юі роззирнулась - у коридорі нікого. Виходить, вона перша із ним зустрілась… «Він не здивувався, побачивши мене… Отже, точно знав…». Юі була вкрай схвильована. «Це точно він був? Геть не той Дортерус, якого я бачила у Японії… Зовсім не той…». Її непокоїла ця зустріч так сильно, що й досі перед очима виднілась привітна посмішка хлопця і його ніжний погляд. Такий, наче він цілу вічність чекав цієї миті.


Першим ділом Дортерус попрямував у кабінет Юго. Знав, що там його чекають найменше, та все ж. Не стукав, лише тихо ввійшов і мовчки зупинився на вході.

Юго стояв спиною до нього, вдивляючись у горизонти по той бік величезного вікна свого кабінету. Та Дортеруса він почув.

Як там Японія? – запитав він, не оглянувшись. І одразу ж сам відповів. – Очевидно, не дуже, раз ти вернувся…

Дортерус лише посміхнувся.

Я б сказав – навпаки. – спокійно озвався він. – Зима наче не дуже й холодна, а літо – переважно дощове. Просто чудова погода для того, щоб завжди тримати свіжою голову.

Юго промовчав. Якусь мить він ще стояв так перед вікном, нерухомо, а потім обернувся і байдуже поправив окуляри.

Твій кабінет ніхто не чіпав відколи ти поїхав. Усе має бути на місці. Ключі…

У мене є. – посміхався Дортерус. – Дякую. Ліллі у себе?

Мабуть. – байдуже відповів директор. – Вона ж не єдина, кого ти хочеш побачити після мене? – промовив в’їдливо.

Юі я вже зустрів. – не здавався Дортерус.

Юго лише гнівно блиснув сірими очима. Не про Юі він говорив. Але стримався, вдавши, що йому немає до цього діла.

Що збираєшся тут робити? Викладатимеш?

Покищо ні.

А що тоді? – не вгавав Юго.

Дортерус тільки підозріло примружився, та поводився цілком спокійно.

Оціню обстановку. Для початку. – він знову посміхнувся і вийшов геть.


За півгодини після зустрічі із Дортерусом Юі перестріла на перерві подружок. Тоді вона так і не змогла повернутись у аудиторію і сиділа на лавочці перед головним входом у Академію. Вигляд у неї був просто нікудишній.

Здається, ми обидві знаємо, чому вона в такому стані. – тихо прошепотіла Хотару до Натсумі.

Дівчата підбігли до Юі і стали допитуватися.

Дай вгадаю, - почала Хотару, - ти вже бачилась із Дортерусом?

Юі здивовано перевела пустий погляд на неї.

Звідки ти знаєш? – в’яло перепитала.

На чолі у тебе написано! – буркнула Хотару.

Ми бачили його щойно у Академії. Вперше, та одразу зрозуміли, що це він. – так само тихо прошепотіла Натсумі. – Його величний вигляд просто обертав за собою голови ледь чи не кожного.

Ага, - додала Хотару, - та мушу сказати, що зовнішність у нього привітна і начебто добре обличчя.

Це швидше просто фальшива маска… - задумливо припустила Натсумі.

Юі сиділа, понуривши голову, і нічого не відповідала на здогадки дівчат. Фальшивою була якраз поведінка Дортеруса у Японії, як у тітки Нори, а тут він геть не той і Юі боялась цього найбільше. Адже із самовпевненим і пихатим Сандервіком вона ще знала, як обходитись, а такий він, як сьогодні, не залишав їй жодних шансів оборонятися. Юі думала над тим, що потрібно негайно щось придумати, бо якщо він приїхав сюди продовжувати мозолити їй очі, то тікати їй уже буде нікуди. А здаватися вона не хотіла.

Раптом до дівчат підійшла Енн.

Юі, все гаразд? Ти покинула заняття такою блідою, що я геть перелякалась…

Голос Енн вивів Юі із роздумів.

Не хвилюйся, мені вже краще. Ходімо… - тихо сказала вона і піднялась із лавочки.

Повертались дівчата у Академію мовчки. Хотару із Натсумі думали, що подрузі із своєї групи Юі нічого не розповідала, отож не стали нічого додавати на рахунок Дортеруса. А Юі ніяк не покидали думки про тих голубів, що налетіли на неї. Тоді Дортерус сказав, що його тут чекають, і говорив він точно не про Юі. «Авжеж, його тут чекають… - думала собі дівчина. - Навіть остерігаються, чи то бояться. Особливо Сорен. Він явно не в захваті від повернення брата із Японії. Боюсь уявити, що буде, коли вони зустрінуться…»

Ввійшовши у вестибюль, Хотару тихо схопила Юі за руку і вони зупинились. Натсумі та Енн йшли попереду і про щось собі говорили.

Юі, - шепнула Хотару, - даремно ти Сорена уникаєш.

Що…

Кажу тобі – він точно захистив би тебе від Дортеруса…

Не мели дурниць! – гнівно відповіла Юі. – Мені не потрібен жоден Сандервік! Для мене Сорен нічим не краще свого брата…

Про що це ви там? – здивовано обернулась Натсумі.

Ем, нічого такого! – Хотару вдала, ніби вони з Юі й не говорили про щось.


Уже на наступному занятті Енн пошепки звернулась до Юі, намагаючись щось розповісти.

Бачила нового викладача? – Енн говорила з таким захопленням, наче поява Дортеруса в Академії неймовірно грандіозна подія. Юі аж здригнулась, коли почула це. Мабуть, треба їй розповісти, що цей неймовірний викладач, брат наглядача і є тим хлопцем, від якого вона втекла з Японії.

Нового викладача? Це ти про кого? – Юі спробувала вдати, що не знає, про кого йдеться.

Хіба Сорен не розповідав тобі про появу брата? – хитрувато перепитала Енн.

Ти ж знаєш, я вже тиждень не спілкуюсь із Сореном. Та й чого б він мав мені про це розповідати?

Енн посміхнулась.

Я згадала ім’я його брата - Дортерус Сандервік – найсильніший та найсправедливіший маг у цій Академії. Та й характер у нього вкрай нелегкий…

«Чи то я не знаю…» - подумала собі Юі і зітхнула.

Як тільки стало відомо, що він повертається із Японії, - продовжила подруга, – про це шумлять чи не за кожним рогом.

Авжеж. – якось невесело додала Юі. – Усі, напевне, з полегшенням зітхнули, коли він поїхав. А тепер повертається. Бояться його, бо казок наслухались.

Енн здивовано поглядала на подругу, що раз більше помічаючи обурення на її обличчі.

Ти, мабуть звернула увагу, що за головним корпусом знаходяться п’ять основних відокремлених кабінетів? – запитала Енн.

Так, викладацький кабінет директора, міс Лілліан та Сорена. Ще два пустують. П’ятий займе Дортерус. А ще один? – поцікавилась Юі.

Центральний із них – кабінет леді Екторі́ни Мо́рріс-Е́берг. Вона – попередній директор і співзасновник Академії. Та зараз обов’язки директора виконує її син, сер Юго. Час від часу леді Екторіна з’являється у Академії, щоб перевірити, чи все тут належним чином. А ще кажуть, що скоро четвертий кабінет займатиме якийсь викладач із Данії.

Чому у Сандервіків кабінети в числі відокремлених? При тому, що Сорен не викладач, а просто призначений наглядачем у Академії.

Отож! Про це я й хочу тобі розказати. – Енн наче чекала на це запитання. – Усі вони – Сандервіки. Аристократичний рід найсильніших магів Англії. І, мабуть, не тільки. Сер Юго та міс Лілліан – троюрідні кузен та кузина Сорена із Дортерусом. Усі вони – неперевершені викладачі магії, окрім, звичайно, Сорена. Той, мабуть, вважав себе неповторним і не став навчатися на викладача, хоча в магії мало чим поступається іншим Сандервікам. Інша справа – Дортерус. Він поглиблює свої знання всіма можливими методами, недарма ж їздив у Данію та Японію. І мушу визнати, що успіхів він досяг неймовірно вражаючих.

Усе це Юі слухала уже з роззявленим ротом, їй аж дух перехоплювало. Ще так багато про це місце вона не знала.

Те, що Сорен запропонував тобі додаткові заняття у ного робить тобі честь, принаймні тут так вважається.

Юі мовчки поглинула останні слова подруги. «Теж мені честь…» - зневажливо подумала. Їй не подобався Сорен хоча б тим, що ледь не убив її тоді, коли дізнався, що вона племінниця Нори Мі́лтон. Та от із Дортерусом ситуація зовсім інша, проте хтозна, чи краща. Він же був підопічним її тітки. Хіба не знав, що вона полювала на його батьків? «Авжеж, знає… Та зміг їй пробачити це, чи що? А чи, може, тітка, пообіцяла йому винагороду за те, що не чіпатиме її?.. Була б я на його місці – не знаю, в обмін на що пробачила б…»

Думки про загадкового Дортеруса не виходили в Юі із голови. Гадала, що відколи приїхала в Англію, все зміниться і Дортерус забудеться. Аж ось він знову поруч… Безперечно, вона мала б його боятися, та дівчині чомусь було геть ні каплі не страшно. Юі – його слабкість. Вона знала, що подобається Дортерусу і це додавало їй впевненості у собі.

«Цікаво, чи зустрівся він уже із Сорою..? Стосунки між цими братами точно не найкращі, вони наче запеклі вороги… І чи справді Дортерус міг би бути винен в смерті батьків? Сестра Енн так не думала… - раптом пригадала собі Юі. - І я не думаю…»

Юі порівнювала Дортеруса і Сорена, і не могла збагнути, хто б із них міг би бути таким безжальним убивцею. Очевидно, на цю роль більше підходив Сорен, адже будь-кому (і Дортерус не виняток) важко приховувати жорстокість. А старший із братів Сандервіків таким не був. Принаймні, не здавався.


Енн… - Юі знову озвалась наприкінці заняття. – Я мушу тобі дещо розповісти…

Я слухаю. – дівчина трохи наклонилась, аби не довелось говорити надто голосно.

Не зараз. Як вийдемо у коридор…

За кілька хвилин заняття закінчилось і дівчата покинули аудиторію. Юі зосереджено оглянулась, чи немає часом поруч Хотару із Натсумі, чи Сорена наприклад, а тоді тихо озвалась:

Пам’ятаєш, я тобі розповідала, чому втекла з Японії?

Так. – спокійно відповіла Енн.

Так от… Тим помічником моєї тітки в бібліотеці, від якого я втекла… був Дортерус.

На мить повисла тиша. Енн приголомшено дивилась на Юі. Оце так несподіванка!

Щ… що? – ледве вимовила вона.

Так… - відповіла Юі і похнюпилась. Енн, напевне, скаже їй, що та цілковита дурепа.

То он воно що… - задумливо промовила вона. – Тому ти так дивно поводилась того дня, коли він з’явився. Чому ти ще з самого початку цього не сказала мені?

Я не знала, що брат Сорена - викладач із п’ятого кабінету і помічник моєї тітки – це одна й та ж людина, Дортерус. Я просто не знала його прізвища, а ти не могла згадати ім’я. Лише недавно я довідалась від Сорена. І він мене ледь не убив, коли все це прояснилось.

За що він мав тебе убити? – Енн не розуміла про що йдеться.

Моя тітка… Якось вона полювала на магію батьків Сорена та Дортеруса. Та, зрештою, в неї, мабуть, нічого не вийшло і вона дала собі спокій. А потім ще довелось мною опікуватися… Зрештою, опісля того, як Сорен приклав мені до горла ніж, я не думаю, що Дортерус міг би убити батьків. Це надто жорстоко, а він мені таким не видається…

Енн задумалась. І за хвильку ледь посміхнулась:

Оце ж ти дурницю утнула, що покинула Японію!

Юі не знала, що відказати. Зважаючи на те, що знає Енн зі слів своєї сестри, авжеж саме це вона й мала сказати. Та дівчина не знала, кому має вірити. Та зустріч із Дортерусом на сходах просто не давала їй спокою. Його ніжний погляд, м’який голос… «Дідько! – картала себе Юі. – Здохнути хочеться!»

Тобі він симпатизує? – несподіване питання Енн вивело Юі із задуми.

Що?! – вона аж скипіла. – Я ж утекла від нього!

А тепер?

Здалося, від тих слів срібноволоса окам’яніла. І справді, тепер все змінилось. Світ наче перевернувся, коли приїхав Дортерус… Та чи змінилось саме ставлення Юі до нього, вона не могла зрозуміти.

Не треба мені відповідати. – спокійно озвалась Енн. – Ти для себе знайди відповідь на це питання. І якщо ніхто його тут не підтримує, ніхто не зважується стати на його бік, то будь першою. Якщо ти хоч раз пошкодувала про те, що втекла…

Оцього Юі й геть не очікувала почути. Не так просто змінити позицію, переглянути своє ставлення до цього хлопця. Тим більше в такій складній ситуації. Ще трохи, і вона б у Сорена закохалась! Добре, що так сталося – він дізнався, що Юі племінниця Нори, і тоді показав свою справжню суть. Та її він не убив. Чому? Отже, теж не здатний на вбивство… «Тут точно є ще хтось…»


До кінця занять вона так і не змогла зосередитися. Виснажена роздумами, вона похмуро верталась в гуртожиток. Погода була настільки чудова, що аж гнітила її – з таким настроєм не підеш на прогулянку. Юі знесилено ввійшла у кімнату і упала на ліжко, навіть не переодягнувшись. Так проспала кілька годин. Коли прокинулась, уже добряче вечоріло. Раптом вона помітила як за скляними дверима балкону її кімнати промайнуло щось. Юі швидко вибігла, та й цього разу нікого не змогла побачити. Лише на поручні, як і кожного попереднього дня, лежала біла троянда.

«Хто ти..? Приносиш мені квіти…» - міркувала собі дівчина. Вона й гадки не мала, хто б міг щодня дарувати їй троянди… І жодного дня не пропустив. І ще ні разу не показався… Загадковий незнайомець.


Глава сімнадцята

Дортерус, йокаї і заплутані слова


Минуло кілька днів. Дортеруса Юі не бачила. І Сорена теж. Вона не знала, чи зустрілись вони вже і що відбулося. Та якби щось сталося – у Академії давно б про це шуміли.

То що там чути? – зненацька підбігла Хотару.

Юі здивовано оглянулась.

Про що ти?

Ой, тільки не треба робити вигляд, наче ти не в курсі нічого! – обурилась Хотару.

А я й справді не в курсі нічого. – спокійно відповіла Юі. – Я не бачила обох Сандервіків уже кілька днів. Зрештою, як і вас…

Ех… - розчаровано протягнула подруга. – Я очікувала неймовірного ажіотажу навколо персони Дортеруса, а він просто взяв і зник кудись.

Мабуть розгрібає пилюку в своєму кабінеті… - дівчат почула Енн і влилась в розмову.

Тобто? – перепитала Натсумі.

Енн здивовано поглянула на дівчат.

А ви що, теж нічого не знаєте? – і допитливо поглянула на Юі.

Я ще нічого їм не розповідала. – ніяково знизала плечима вона.

Дортерус зайняв крайній правий відокремлений кабінет.

Хотару із Натсумі вражено переглянулись.

З якого це дива? – поцікавилась Хотару.

Він – викладач. Професор магічного правознавства.

Дівчата ще більше здивувались.

Хто? – перепитала не менш здивована Юі.

Ти все правильно почула. Я ж казала тобі, що Дортерус Сандервік – найсправедливіший викладач Академії. Я думала, ти зрозуміла, про що я.

Нічого собі… - захоплено прошепотіла Натсумі.

Та це не все. – продовжила Енн. – Його друга спеціальність…

Друга спеціальність? Серйозно? – аж скрикнула Хотару. – Він що, супер універсальний маг?

Енн лише посміхнулась.

Саме так.

То хто він ще? – тихо запитала Юі.

Лікар. Зіллєваріння та заклинання. До того ж – найсильніші із усіх відомих.

Натсумі з Хотару не знали, що й відповісти. Так само і Юі. «Звісно… Якби я тоді послухала Хотару і розпитала його все як треба, то знала б. А я ж навіть не поцікавилась, наскільки добре він володіє магією…» - вона задумливо втупилась в підлогу і гадала, що її тітка мала рацію, коли наполягала подружитись із Дортерусом. «Яка ж я дурна, що не слухалась…» - картала вона сама себе. Зараз, мабуть, було б все інакше… Із Сореновою магією, що сидить у ній, явно щось не так. Вона сама це помічала і, відверто кажучи, її то вкрай непокоїло. Пурпурний відтінок магії таки означав щось недобре. Колір попередження…

«Лікар… Хтозна, може лікар зміг би мене вилікувати..?»

Авжеж, зміг би…


Мені потрібно відійти… - якось невесело озвалась Юі до дівчат, згадавши, що залишила в бібліотеці книгу, потрібну їй на наступне заняття. Зрештою, їй і так хотілося побути зараз самій. – Забула дещо…

Вона повернула назад. Забравши потрібну книгу, вийшла у коридор і мимовільно підійшла до поручня балкону перед входом у бібліотеку. Сама ж бібліотека розміщувалась на другому поверсі просто над головним входом. Юі зупинилась посередині між двома центральними занавісами із гербами Академії. Навпроти на сходовій площадці стояли дві світловолосі жінки. Викладачі. Нічого особливого, проте чомусь вони привернули увагу Юі. На мить їй здалося, що у однієї із викладачів виднівся хвіст з-під мантії. І очі якісь не такі у них… Звірині наче.

Раптом хтось непомітно підкрався. Юі почула і оглянулась.

Гарне місце для спостереження, чи не так? – добродушно озвався Дортерус, зупинившись поруч неї.

Саме цього Юі й боялась – зустріти його знову. Вона відчула, як серце забилося швидше. Дівчина сама не могла зрозуміти: збентежилась вона чи, навпаки, занепокоїлась. Хотілося втекти, не сказавши ні слова, та ноги наче приросли. Зрозумівши, що так і не зможе зрушити з місця, Юі кілька секунд боролась із собою, намагаючись заспокоїтись. Та вигляду все ж не подала і спокійно промовила:

Усе, як на долоні.

Дортерус хвильку зацікавлено поглядав на неї.

Та щось таки привернуло твою увагу… - хитрувато додав, на що Юі здивовано перевела погляд на нього. Не змігши заперечити, знову глянула на тих жінок.

Вони… не знаю, що саме, але щось прикувало мій погляд до них… - дещо занепокоєно тихо сказала Юі.

Оті, що на сходах? – уточнив хлопець.

Так… Їх очі… - запинаючись, говорила Юі. – Наче якісь несправжні…

Дортерус лише загадково посміхнувся.

Це професор Іна́рі-сан та професор Ю́гуре-сан. Кітсу́не 7 та оога́мі8.

Хто? – ще більше здивувалась Юі. – Вони йока́ї9?

Так. – спокійно відповів Дортерус. – Ти ж знаєш, що це…

Юі вражено дивилась на двох жінок і не могла ніяк зрозуміти, як вони стали викладачами у Академії Магії.

Але як? Хіба духам можна займати такі посади?

Це непрості духи. – озвався Дортерус. – Йокаї високого рангу, магічні істоти, які краще за людей знають свою справу. Інакше їх би сюди не взяли. Будь обережна із ними.

Що вони викладають? – поцікавилась Юі.

Те, що знають бездоганно: Інарі-сан – фольклорист, Югуре-сан викладає анімі́зм10. – на обличчі Сандервіка чітко можна було прочитати, що товариство з ними у нього явно не склалося. За мить він додав. - У них свої закони, і хто їх порушує, того суворо карають. Особливо Інарі-сан. Навіть я звертаюсь до них у більш ввічливій формі, ніж мав би.

Боїшся їх?

Не те, щоб… Остерігаюсь. Чи, радше, уникаю.

Дортерус обперся на поручень балкону і поглянув униз. Просто під ним стояв один із найбільш цікавих викладачів – професор Ре́ттер.

Глянь. – озвався він до Юі, тицьнувши пальцем у професора.

О! Я часто помічала, що він ховає щось за пазухою. Наче щось дуже оберігає.

Хочеш знати, - захоплено шепнув Дортерус, - дивись.

Коли зі сходів зникли йокаї, професор Реттер обережно озирнувся, а за тим випустив з-за пазухи маленьку вертку тваринку.

Що?! – ледь не скрикнула Юі. – Що це таке?

Т-с-с! – засміявся Дортерус. – То Марте́с - біла ручна куниця, що прислуговує йому розвідником. Завдяки їй від професора Реттера нічого не втаїш. Та він ні в що не вплутується, хоч знає дуже багато.

Як багато ти знаєш про них… - задумливо промовила Юі. – А я бачу їх майже кожного дня і не помічала таких речей. Я ще так багато не знаю ні про цю Академію, ні про тебе… - і раптом зніяковіла, усвідомивши, що бовкнула зайве.

Дортерус здивовано перевів погляд на дівчину. Очевидно, не очікував почути щось подібне.

Якщо так хочеш дізнатися про мене, то чого втекла сюди із Японії? – підловив він її.

Юі не знала, що на це відповісти. З того часу багато що змінилося. Вона змінилась. Та справжню причину назвати йому не могла.

«Дідько… і навіщо я це сказала?» - картала сама себе подумки. Дортерус не зводив із неї очей, чекаючи відповіді.

Я… й сама не знаю. Та по дорозі до Англії уже шкодувала… - спробувала викрутитись.

Он як… - тихо сказав він. І за мить змінив тему. – Дивись… он там, професор Хе́мсворт. Теж цікава особа тут.

«І як йому це так швидко вдалося..?» - насупилась Юі.

Угу… Він ніколи не відповідає на привітання… - додала вона якось трохи зневажливо.

Це тому, що він німий. – пояснив Дортерус.

А-а… - дівчина відчула себе винною, що плекала через це неприязнь до професора, адже вона не знала, що він просто фізично не міг відповісти. – Що він викладає?

Спробуй вгадати. Спеціальність дуже йому підходить. – посміхнувся Дортерус.

Гадки не маю… - Юі і не хотілося вгадувати.

Містер Хемсворт – телепат. Завдяки цьому він може викладати свій предмет, занурюючись безпосередньо в голови студентів. Усі ці викладачі одні із найцікавіших і найзагадковіших у Академії.

На якусь хвильку обоє спіймали тишу. Для Юі всі вони у світлі останніх подій були просто огидними. Вона, сама не розуміючи, чому, злилась на те, як кожен реагував на появу Дортеруса.

Вони такі ж, як і інші… - дещо сердито промовила Юі.

Про що ти? – не зрозумів Дортерус.

Дівчина якось сумно зітхнула і додала:

Коли стало відомо, що ти повертаєшся із Японії, кожен викладач, коли почув про це, якщо не занепокоївся, то не на жарт перелякався.

Дортерус лише якось винувато посміхнувся. Юі помітила ту його посмішку. «Його це не здивувало…» - перше, про що подумала.

Яка ти спостережлива… - знітився він трохи, не знаючи, чи варто говорити далі.

Юі мовчала. За якусь мить Дортерус добавив:

Так і є. Із моєю натурою я не зміг влитися в колектив викладачів Академії. Та що там казати – я і з рідним братом спільну мову знайти не можу! – він спробував приховати за жартівливою посмішкою біль, який відчував насправді.

Юі так хотілося якось його підбадьорити, та слів вона не змогла підібрати і продовжувала мовчати.

Щось я захопився… - ніяково промовив Дортерус. – Мені пора вже.

Він різко розвернувся і попрямував геть. Юі все ще залишилась там стояти, здивовано дивлячись йому вслід. Вона шкодувала, що так і не змогла сказати йому про все, що у неї на душі, і розпитати про все, що так штурмувало її цікавість.

Ти права. – раптом почувся позаду жіночий голос.

Міс Морріс? – здригнулась Юі від несподіванки.

Ліллі стояла за кілька кроків від неї із якимось опечаленим виразом на лиці.

Всі ці люди плекають неприязнь до Дортеруса. І лише тому, що його зовнішність не відповідає іншим Сандервікам. Будь-хто з них радше прийняв би тебе – чужинку з сріблястим волоссям, ніж його, першого із дітей славетного роду магів.

Від таких слів Юі хотілося крізь землю провалитися.

Я – єдина, хто на стороні Дортеруса, - додала Ліллі, - та я словами передати не можу, як мені соромно за те, що не можу знайти в собі сміливості відверто заявити про це. Сподіваюсь, ти станеш наступною, хто перестане бачити його очима усіх інших.

Сказала це і зникла з очей. А Юі наче окам’яніла. Їй завжди здавалося, що Лілліан ненавидить Дортеруса, як і всі решта Сандервіки – директор Юго та Сорен. І те, що управляюча їй сказала, просто приголомшило дівчину. Вона все ще розгублено стояла там, роздумуючи. Покищо вона нейтрально ставилась до Дортеруса і ніяк не могла зрозуміти, чому його так недолюблюють. Та в одному вона була точно впевнена – для неї він зовсім інший. Це стало зрозуміло ще в перший день зустрічі із ним тут.


 

Глава вісімнадцята

Скажена зграя


Ідучи одного вечора на заняття до міс Ягге, Юі й уявити собі не могла, що з нею станеться на цей раз. Здавалося, що так спокійно в Академії не було навіть тоді, коли Дортерус ще був у Японії. Загальні заняття пройшли напрочуд в’яло і нудно, міс Ягге теж здавалась до тошнотності нецікавою останнім часом. Мабуть, була сильно заклопотана іншими студентами, яких цього року їй перепало цілих четверо разом із Юі. Зате дівчині, враховуючи, що вона була в міс Мунссен минулого року єдиним індивідуальним студентом, пощастило приходити до неї тричі на тиждень.

«Гаразд, що цього року я потрапила до неї на індивідуальні заняття… Нечуване везіння!» - пробувала втішити себе Юі, повільно плентаючись до викладацького гуртожитку. Оскільки ще не було дуже пізно, та й погода напрочуд задалась, лоскочачи верхівки дерев та Академії золотим призахідним промінням, дівчина вирішила пройти не як завжди, оминаючи Академію, а прямо через навчальний корпус. Там вона б вийшла у внутрішній двір, обійшла б кабінет сера Юго, попри який завжди чогось боялась іти, і спокійнісінько попрямувала б собі до міс Мунссен. Та лише встигла дійти до дверей під головними сходами, що вели на подвір’я, як відчула якийсь дивний запах. Там нібито тхнуло цвіллю. І добре відчутний запах крові, неначе в лікарні якійсь.

«Ну й гидотний сморід!» - затуливши ніс рукою, подумала вона й ухопилась за клямку. Та двері були зачинені. Одразу ж промайнула думка, що це дуже дивно, адже ті двері ніхто не зачиняв допізна, оскільки більша половина студентів користувалась скороченим шляхом – навпростець, а не обходячи навчальний корпус. Вона ще раз шарпнула ручку, аби остаточно переконатися. Та двері не відчинились і Юі спробувала пройти крізь такі ж двері з другого боку. Та й ті були замкнені. Це вже її трохи роздратувало і вона вирішила повернутись і таки обійти корпус знадвору, подумавши, що треба було одразу так зробити. Та раптом начебто щось загарчало, зовсім неподалік. Дівчина прислухалась, та більше ніяких звуків не було чутно. Вона уже трохи боязко ступила кілька кроків уперед, подумавши, що причулось. В коридорах Академії панували сутінки, лиш де-не-де світло долинало із проміжних сходових спіралей, в яких росли дерева. Там, біля стовбурів, обвитих шнурівками дикого винограду, вночі завжди скупчувались світлячки. Юі ніколи не могла зрозуміти, звідки вони там беруться, адже їй здавалося, що світлячки водяться лише в лісах Японії. Та лише встигла відійти від дверей, як знову почулося те гарчання, цього разу сильніше і нібито ближче.

«Хай би це була просто якась собака, створена моєю уявою, аніж якесь невідоме чудовисько…» - перелякано подумала, та на превелике нещастя то була не собака. Вслід за тим гарчанням у темряві правого коридору пурпурним засвітились очі якоїсь тварюки. Не треба було добре приглядатися, щоб зрозуміти, що то таки не собака. Блискучі палаючі вуглики повільно наближались. Юі відступила кілька кроків назад, у бік протилежного коридору. Навпроти неї із тіні вийшло щось лише здалеку схоже на собаку. Чи, швидше, на гієну: згорблене безшерсте темне тіло із вишкіреними жовтими іклищами, крилами, як у кажана, та хвостом із рядом колючок аж до половини хребта. Те тіло виглядало дуже жахливо – шкіра була у багатьох місцях розірваною і висіла, неначе якесь закривавлене ганчір’я. Поміж кігтями на лапах стирчали шматки шерсті, а з пащі вивалювалась пурпурова піна. Істота не переставала гарчати, наводячи на Юі дедалі більший жах. Вона повільно відступила ще кілька кроків назад, але та тварюка підійшла ближче. Раптом за нею водночас засяяли близько півсотні таких самих пар очей і з тіні вийшло ледь чи не військо тих чудовиськ. Одні були дещо худіші від ватажка і помітно нижчі, та менш жахливими вони від цього не здавалися. Юі не на жарт перелякалась. Вона навіть не знала, що робити й куди можна втекти. Навряд чи їй вистачить магії, аби відбитися від тієї зграї, а головний вихід вони загородили. Туди нізащо не дістатися. Нашвидку Юі склала план втечі – вона повинна була пробігти коридор до кінця й піднятися сходами на другий поверх, а далі, зробивши коло, спуститися вниз і вибігти через центральні двері, сподіваючись, що жодна з тих істот її не наздожене. Іншого вирішення вона не могла придумати, а діяти потрібно було негайно. Інакше вона б стала легким перекусом для «недособацюр». Для певності Юі зібрала сили і жбурнула у зграю світловий згусток, одразу чимдуж кинувшись тікати. Близько десятка найближчих до неї «гієноподібних» розметало магією в різні боки; інші ж, задні, не вагаючись, перестрибнули їх і метнулись за Юі. Дівчина щодуху бігла в кінець коридору, перелякано озираючись. Кричати не було сенсу, адже навколо ні душі і її навряд чи б хтось почув. Пробігаючи повз проміжні сходи, вона ще раз зосередилась і знову метнула світловий згусток. Та цього разу не допомогло зовсім – якась із тих тварюк вистрибнула із зграї і просто проковтнула його, наче то був який шматок м’яса. Тут Юі уже геть вжахнулася. Здавалося, що вона не добіжить продуманий шлях до кінця і просто помре від страху, або її зжеруть. До сходів у кінці коридору залишалось лише якихось пару метрів, а зграя наближалась щораз більше, як раптом Юі об щось перечепилась і боляче упала на землю. Дівчина намагалась встати, але відчула у правій нозі пекучий біль. Вона з усіх сил безпорадно відповзала назад до сходів.

«Хто-небудь… Рятуйте!» - вона навіть не змогла цього крикнути. Їй кінець. Вона у розпачі закрилась рукою і…


Умить перед нею з’явився хтось у мантії, загородивши її. Він, різко повернувшись і ледь пригнувшись, з блискавичною швидкістю змахнув спочатку лівим крилом, а потім, обернувшись навколо себе, одразу ж правим - внутрішньою стороною пір'їн, неначе гострим мечем, і моментально розніс стадо тварюк у шматки м’яса та калюжі крові. Юі аж закам’яніла, приголомшена тим, що хтось таки прийшов їй на допомогу. Якусь мить рятівник стояв ще так перед тим бурим місивом, а потім обернувся до дівчини і пронизав її гострим поглядом сяючих очей. То був він…


Дортерус стояв перед нею, склавши крила у мантію, весь забризканий темною кров’ю. За мить сяйво в його очах згасло і він присів перед дівчиною.

Ледве… встиг… - якось наче аж видушив із себе.

Юі узагалі не могла нічого сказати, налякана до смерті. Ще кілька секунд вона була однією ногою в потойбіччі… І звідки він з’явився? Ні, ні – звідки дізнався?! Вона не могла спитати його. Язик наче до зубів присох. Широко відкритими очима Юі дивилась на його спокійне обличчя і не могла повірити, що це їй не сниться.

Як… як ти... тут..? – заледве змогла відкрити рот. Та Дортерус не озвався. Мовчки узяв її на руки, притуливши до себе, і зник.


Опісля того випадку Юі була сама не своя. Дортерус ніяк не виходив із голови. Він стояв поруч із нею всюди, де тільки вона не була. Сидів поруч на загальних заняттях. «Геть із моєї голови!» - щоразу проганяла його дівчина, та він і не думав ступатися. І поговорити не було з ким. Енн вона нічого не розказувала, а Натсумі із Хотару той поготів. Ще коли з Енн можна було спробувати побесідувати, то подруги із Японії точно б не зрозуміли. Хотару, напевне, ще й накричала б на неї, сказала б, що Юі геть здуріла. Хтозна, може це б і допомогло, і Юі перестала б думати про Дортеруса. Та все ж вона не наважувалась нікому про це говорити. Хотару останнім часом поводилась дивно, часто десь зникала, не кажучи куди навіть Натсу-тян. Юі частіше зустрічала Натсумі десь у коридорі, у гуртожитку вони рідко заходили одна до одної. Та й то саму, без Хотару. Та й самого Дортеруса вона бачила геть нечасто. Вона не знала, як мала б поводитися, якби й справді побачила його, тим більше, коли б довелось заговорити. Що вона б йому сказала? Та запитати дівчині хотілося так багато. Як, наприклад, він там опинився тоді? Звідки дізнався, що вона саме тоді й саме там була, та ще й в такій небезпеці? Лише ці питання не давали їй спокою найбільше. Він точно не випадково там опинився. Юі б швидше повірила в збіг, якби то був хоч би хто інший, але не Сандервік. Але як би їй не хотілося, вона не знаходила в собі сміливості запитати його про це. Тоді він приніс дівчину в її кімнату, на хвильку зник, а потім знову з’явився, принісши із собою якусь мазь. Завдяки тій мазі на другий день нога взагалі не боліла, наче нічого й не сталося. Нічого не говорив, лише ледь помітно посміхався такою теплою посмішкою, що Юі не могла й дивитися.

Зате одне точно змінилося – вона перестала його боятися. Сама не знала, чому, але ні страху, ні якогось остереження чи упередження до хлопця вона не відчувала. Геть нічого такого. Іноді вона навіть думала, що їй хотілося б дізнатися про нього більше. Та тільки-но з’являлась така думка, вона одразу ж сердито її проганяла. Досить того, що вона вже знає.

На індивідуальні заняття дівчина не ходила вже тиждень. Її особистий викладач, міс Ягге Мунссен, буквально кілька днів по тому випадку із зграєю потвор, що ледь не розірвали Юі, зникла кудись із Академії, залишивши її напризволяще. Від цього їй було дуже сумно та нудно. Вона так звикла до міс Ягге, що ніяк не могла змиритися з її відсутністю. Тепер чотирьох студентів викладачки мали розподілити комусь іншому і Юі боялась потрапити до цілого ряду потенційних викладачів. Наприклад, такого собі дивакуватого професора Реттера із куницею за пазухою, телепата Хемсворта чи жінок-йокаїв Інарі та Югуре. Ох, ще ж є Дортерус! Ні, тільки не він… Лиш згадувала про все це Юі, як одразу її думки знову заповнював він. Тоді вона намагалась зайняти себе різними книжками. Вичитувала про магію все, що тільки могла знайти і одразу ж практикувала. Та після кількох вдалих спроб розгромити кімнату, припинила. Просиджувала у бібліотеці ледь не весь час після занять, одна за одною поглинаючи різні художні романи. Добре, що не засиджувалась допізна, адже той вечір, проведений у компанії тварюк-собацюр, вона чудово запам’ятала. Авжеж, більше таких пригод не хотілось.

Нарешті Лілліан покликала студентів міс Мунссен до себе, щоб розподілити їх між іншими викладачами. Сьюзан та Олівія потрапили до якихось жінок викладачів, Едгар – до професора-телепата, на що Юі навіть полегшено зітхнула, а самій їй дістався професор хімії містер Гаррі Етвуд. Викладач від був дуже старий та добрий, тож на цьому вона могла ще раз зітхнути з полегшенням.


 

Глава дев’ятнадцята

Спогади


Відколи Дортерус повернувся з Японії, Сорен ще ні разу не з’явився у навчальному корпусі. Чи взагалі будь-де. І Юі ніяк не могла цього зрозуміти: чи він боїться брата та й не показується, а, може, його й узагалі тут нема? Поїхав кудись абощо. Хоч, це не схоже було на Сорена, він ніколи не був боягузом.

«Тут щось нечисто…» - думала Юі. Після того, що трапилось між нею і наглядачем, вона лише раз його зустріла в коридорі на другому поверсі. При всіх сказала, щоб не траплявся їй на очі. Хіба це через те він і не з’являється? Ні, не може бути.

Вийшовши із аудиторії, де проходили заняття із хімії, Юі спускалась сходами вниз. Враз почула, начебто хтось назвав її ім’я. Та серед студентів, що стояли навколо, дівчина не побачила нікого, хто б міг її покликати, і подумала, що їй це причулось. Вона спокійно спустилась в зал вестибюля і повернула у бік лівого коридору.

Юі-і-і-і… - знов почувся протяжний шепіт, що відлунням озивався десь високо під стелею коридору.

Дівчина здригнулась. Цього разу їй уже точно не причулося і вона, зупинившись, боязко оглянулась. Та в тому коридорі нікого не було. Позаду начебто почулись чиїсь кроки і вона різко обернулась. Нікого. Юі відчула, як її серце шалено закалатало. Вона подумала, що, мабуть, краще вийти у вестибюль і почекати на Енн, яка ще затрималась у хіміка, професора та індивідуального викладача Юі містера Етвуда.

Юі. – раптом позаду почувся знайомий голос і хтось поклав їй руку на плече. – Все гаразд? Виглядаєш якоюсь наляканою.

Дівчина різко обернулась і побачила перед собою Сорена. На диво він був без своєї маски, хоча ніколи ще до цього не з’являвся без неї у всіх на виду.

Нащо ж так лякати… - Юі аж віддихалась, неначе дистанцію бігла, і здивовано перепитала. – Ти без маски… Невже хочеш, щоб усі побачили твоє обличчя?

Не побачать. – упевнено відказав Сандервік. – Я тут ненадовго.

Сорен був якимсь дивним, Юі одразу це помітила. Мало того, що в Академії з’явився без маски, ще й його очі і вираз на обличчі… Такого пустого погляду Сорена вона ще не бачила. Зазвичай він пронизував наскрізь холоднючим поглядом, чистим і прозорим, а зараз його очі були, мов каламутна вода. А ще вони злегка мерехтіли. Уважно розглянувши його обличчя, вона запідозрила, що щось не так. Сорен не спішив нічого говорити, лише дивився кудись поверх її голови. Ніби вичікував когось. Раптом він якось дивно посміхнувся і нарешті озвався:

Юі, я взагалі-то тебе побачити хотів, поговорити.

«Аякже…» - чомусь Юі зовсім не вірилось.

Поговорити… - обережно повторила вона і відступила крок назад. Сорен підійшов і вона відступила ще крок. – Нам нема про що говорити… Минулого разу ми все з тобою обговорили.

Я… вибачитись хотів. – якось непереконливо сказав хлопець. – Тоді я повівся з тобою дуже грубо і шкодую про це. Я вже все обдумав і зараз змінив своє відношення до тебе. Тоді просто діяв у пориві гніву й ненависті. Мені й справді дуже шкода, пробач. А ще… ще мені самотньо без тебе.

«Будь ласка, давай без цих зізнань…» - Юі здивовано дивилась на Сорена і вже навіть завагалась трохи. Вона не знала, що й казати. Не кожен день у тебе просять пробачення за прикладений до горла меч. Вона розуміла, що якби була на його місці, то хтозна, чи повелась би інакше, та в даному випадку невинною жертвою була саме вона.

Я розумію, - знову тихо озвався Сорен, підступивши ближче, - ти ображена на мене і в тому лише моя вина. Можливо, ти більше ніколи не захочеш приходити до мене на додаткові заняття з магії, та одне прошу – прости мені той випадок.

Сорен говорив таким жалібним голосом, що Юі просто не витримала.

Гаразд, гаразд! – вже якось трохи роздратовано відповіла вона. – Давай просто забудемо це, добре? Звісно, я ображена, та з іншого боку – я можу тебе зрозуміти, тому досить вже про це говорити.

Ти неймовірно добра… - вдячно озвався хлопець. – Дозволь в знак примирення тебе обійняти.

Що? – розгубилась Юі. – Це ні для чого… Сорене…

Та він не слухав її і міцно стиснув за плечі. Юі відчула себе дуже дивно. Очі у Сорена засяяли. Він переможним поглядом поглянув у бік вестибюлю. Навколо них здійнявся легкий вихор і Сорен почав шепотіти якісь незрозумілі слова.

Юі! – наче крізь сон почула вона десь далеко. Вона знала цей голос. – Відпусти… її… негайно..!

Очі заплющувались самі собою, дівчина відчула, як безсило падає. Світ навколо мовби розчинився, стіни, підперті колонами, і величезні вазони змішувались у голові в розпливчаті плями, а тіло провалювалося в безодню…


Юі! Юі… отямся!

Зробивши свою справу, Сорен просто зник, кинувши на землю непритомне тіло Юі й зловісно зблиснув очима, немов дав братові зрозуміти, що так просто все не обійдеться. Дортерус миттю підбіг до них, та спіймати Сорена уже не встиг. За якусь секунду підбігла й Лілліан, побачивши усе це.

Її потрібно негайно розбудити. – занепокоєно озвався Дортерус до Ліллі, вклякнувши біля дівчини.

Навколо уже зібрався натовп зацікавлених студентів, перешіптуючись, вони перелякано роздивлялись Юі.

Ану геть! – піднялась Лілліан і злісно гаркнула на цікавих глядачів.

Ті лише злякано відступили крок назад.

Я сказала – геть звідси! Щезли! – викрикнула ще сердитіше і студенти порозходились.

Юі… - Дортерус підняв дівчині голову і намагався розбудити.

Забирай її. – наказала Лілліан і Дортерус, узявши Юі на руки, зник разом із нею, а за ним і управляюча.


Приніс Сандервік Юі в свій кабінет і поклав на диван, а сам миттю піднявся у свою лабораторію і заходився щось змішувати. Коли нарешті приготував рідину якогось синього кольору, з’явилась розлючена Ліллі.

Його ніде немає! – просичала вона і глянула на брата. – Я все обнишпорила і більше не знаю, де шукати.

Заспокойся. – тихо відказав Дортерус. – На це ще буде час, а зараз я мушу її розбудити.

Я відчуваю щось недобре… - занепокоєно озвалась управляюча і хлопець уважно на неї глянув.

Підійшов до Юі і, відкривши їй рот, дав випити ту рідину. За якусь мить дівчина закашлялась і прийшла до тями. Вона розплющила очі і здивовано дивилась то на Сандервіка, то на Лілліан.

Хвала небесам… - полегшено видихнув він. – Як ти почуваєшся?

Юі спантеличено витріщилась на Дортеруса.

А ви хто такі? – зненацька промовила.

Лілліан остовпіла. Дортерус, нічого не розуміючи, звів брови.

Тобто? – не второпав він.

Юі й сама не могла зрозуміти, де вона і хто ці двоє. Останнє, що пам’ятала дівчина, це як побачила у коридорі Сорена, і він її обійняв.

«Дідько, я ж мала прийти до нього на заняття! Він злитиметься, коли запізнюсь!» - зненацька промайнуло в голові Юі.

Хто ви такі? І де я? – вона здивовано роздивлялась кабінет, повільно піднявшись із дивану. – Стривайте… ви, - вона глянула на Лілліан, - міс Морріс, я пам’ятаю… А ви?

Дортерус розгублено дивився то на неї, то на Ліллі.

Ти не пам’ятаєш мене?

Чи пам’ятаю? Я узагалі вас вперше бачу! – роздратовано відказала Юі. – Не знаю, що я тут роблю, але мені вже пора. На мене Сорен чекає.

Дівчина уже зібралась піти, як Дортерус ухопив її за руку.

Зачекай!

Відпустіть мене! – гнівно вигукнула Юі, вирвавшись, і кинулась геть.

Дортерус та Ліллі стояли, як укопані.

Він стер її пам’ять… - прошепотіла вона і раптом не на жарт розізлилась. – От паскудник!

Дортерус задумався. Це було дуже погано. Якщо вона його забула, то змусити її згадати буде вкрай важко. А зараз він не знав, що робити.

«Дідько!» - подумки вилаявся він. Не треба гаяти часу, інакше хтозна, як далеко зміг би зайти Сорен, переманивши Юі на свою сторону.

Дортерусе! – Лілліан вивела його із роздумів. – Я спробую щось зробити.

Гаразд… - відповів він, все ще не перестаючи роздумувати, що робити з амнезією Юі.

За мить Лілліан уже стояла перед Юі, не давши їй дійти до кабінету Сорена. Та́ лише насторожено зміряла управляючу поглядом.

Міс Морріс? Чого вам ще треба?

Лілліан пильно поглянула на дівчину.

Що останнє ти пам’ятаєш?

Чому ви запитуєте? – здивувалась Юі.

Схоже, ти втратила деякі спогади. Ти хіба геть не пам’ятаєш Дортеруса?

Кого? – перепитала дівчина, нічого не розуміючи.

Близько години назад Сорен стер частину твоїх спогадів про його брата, Дортеруса Сандервіка. Сорен лише використовує тебе, навчаючи своєї магії. Якщо не схаменешся, ще багато дров наламаєш.

Юі приголомшено дивилась на управляючу і не розуміла, про що йдеться. Хто такий цей Дортерус? Брат Сорена? У нього є брат?

Годі з мене! – злісно відповіла Юі. – Я уявлення не маю, про кого ви говорите. А зараз, пробачте, та ви лише марнуєте мій час.

Сказала це і пішла геть. Прийшовши до кабінету Сорена, вона задумано сіла на стілець.

Таке дивне відчуття… наче я щось забула. – тихо промовила Юі.

Забула? Що? – Сорен дивився на Юі і щосекунди відчував все більше задоволення від того, як чудово він обставив Дортеруса. Адже із пам’яті потрібно було не просто вилучити деякі фрагменти, а й добавити. Про себе.

Не знаю. Не пам’ятаю. – байдуже відповіла вона і ніяково посміхнулась.


Майже тиждень опісля цього Юі виглядала, наче зовсім інша людина. Замріяна якась, задумана. Успіхи в навчанні стрімко погіршувались, зате Соренову магію вона освоювала дедалі краще. Які б практичні заняття не довелось виконувати, у неї одразу очі міняли колір на фіолетовий. Вона застосовувала магію всюди, де могла, і це її щораз більше виснажувало. Сорен учив її дивних заклинань, які вона днями машинально заучувала. Енн усе допитувалась, що з нею відбувається, та дівчина не могла пояснити. Коли подруга запитувала, коли це вона встигла із Сореном помиритися, та лише знизувала плечима, бо не пам’ятала цього моменту. І завжди відповідала, що якось так само собою вийшло. Та Енн помічала зміни в її поведінці і щораз більше непокоїлась. Це вже не вперше їй доводилось переконувати Юі, щоб не зв’язувалась із наглядачем, та вона й слухати нічого не захотіла, відвідуючи заняття у Сорена ледь не кожен день.

Якось на протязі цього тижня Юі кілька разів зустріла Дортеруса. Та як хлопець не намагався із нею поговорити, нічого із того не вийшло. Щоразу вона просто утікала від нього. Та гра у хованки тривала майже місяць, аж поки Сандервік не придумав, як повернути дівчині пам’ять. Для цього йому потрібно було приготувати димове зілля і знайти необхідне заклинання септорою11. А далі - відтворити гарну ілюзію.

Кілька днів він вичікував нагоди спіймати Юі у безлюдному місці і нарешті трапилась можливість. У вестибюлі перед останнім заняттям уже не було нікого. Очевидно, студенти порозходились по аудиторіях займати місця. Лише Юі, затримавшись у викладача з попереднього заняття по хімічному зіллєварінні, запізнювалась на наступне. Побачивши Дортеруса у коридорі, різко зупинилась. Хвильку подумавши, знову рушила вперед, зробивши вигляд, начебто його тут узагалі немає. Ще не встигла з ним розминутися, як він раптом до неї озвався.

Юі. – покликав її Дортерус і дівчина на мить зупинилась. Той голос наче звучав із ностальгічного минулого, змушуючи її серце гірко стискатися. Думками вона проганяла його, адже щомиті свідомість малювала Сорена, затьмарюючи все довкола. – Не тікай від мене. Я лиш хотів дещо тобі показати.

У мене немає на це часу. – різко відповіла Юі і ступила крок уперед, аби піти геть, як раптом Дортерус розбив у неї під ногами пляшечку із зіллям.

Sé́mphor tárfest alímino dremírd shédoss sólluri omfígre. – спокійним тихим голосом прошепотів Дортерус.

Увесь коридор заслонило густим димом. Від нього у коридорі стояв приємний умиротворюючий аромат, вдихаючи який будь-хто відчув би стан неосяжного спокою і поринув би у чарівні спогади. У ті уривки пам’яті, що розгубила Юі. Здавалося їй, наче стояла серед хмар, лише блакиті над головою не вистачало.

Юі завмерла. Вона стояла спиною до Сандервіка і боялась дихнути. Враз перед нею почали спливати картинки, ніби вона перемістилась із Академії у зовсім інше місце. Попереду стояли дві жінки у бібліотеці, обличчя яких вона не бачила. Лиш ледь розбираючи слова, чула, як вони між собою розмовляли. Одна була такою ж срібноволосою, як і Юі, інша, яку та́ начебто назвала тіткою, – рудою. На мить Юі здалося, що вона знає тих двох.

Хто… ці жінки..? – тихо запитала Юі, приглядаючись до них.

Ти не впізнаєш? – озвався Дортерус.

Дівчина придивилась уважніше. Обличчя рудоволосої жінки здавалося їй таким знайомим. Та хто ж вона? Очевидно, Юі забула не лише Дортеруса, а й всі події, де він був присутнім. Навіть банальну розмову з тіткою.

Я знаю це місце… - знову промовила Юі. – І ту жінку… рудоволосу. Вона… вона - моя тітка?

Дортерус ледь посміхнувся, зрозумівши, що пазли спогадів Юі помалу стають на своє місце, проте нічого не сказав і показав їй іншу картинку. Цього разу вона перемістилась у океанаріум, куди покликав її Дортерус на першому побаченні. Раптом об скло великого акваріуму стукнулась велика акула і воно тріснуло. Дівчина аж налякалась і відступила крок. А далі вона опинилась неподалік того акваріуму і побачила хлопця. Він торкався рукою того розбитого скла. Лише обличчя його вона не могла роздивитися.

Стривай! – раптом озвалась дівчина. – Той хлопець… у тій бібліотеці він теж був… Як же його звали..? Чому я ніяк не можу згадати..?

На її обличчі видно було жаль. Очевидно, Юі дуже непокоїло те, що вона не могла пригадати тих подій. Навіть не стільки їх, як того хлопця. Вона бачила на картинках його дуже чітко, лише не обличчя. Він наче був без нього.

За якусь мить картинка змінилась. Уже трохи правіше, вона стояла біля бібліотеки на балконі. Тут, у Академії. А поруч стояв ще хтось. Знову той хлопець. Тепер вона чула його голос і споглядала на сходах різних викладачів. Вона пам’ятала їх. Он Інарі-сенсей та Югуре-сенсей. А он там професор Реттер. А за мить трохи вище професор-телепат містер Хемсворт. І той хлопець поруч щось про них їй розповідає. І посміхається. Юі прислухалась.

Він… ем… його голос… такий знайомий. І лагідний… Хто цей хлопець поруч зі мною? – не оглянувшись, запитала вона Дортеруса.

Ти не пам’ятаєш його імені? – запитав Сандервік. Він і так це знав, та все ж хотів переконатися.

На жаль… - тихо і якось розчаровано промовила дівчина.

Дортерус змінив обстановку. На цей раз вона утікала від жахливих собакоподібних чудовиськ. Бігла темним коридором і подумки благала про допомогу. Добігши кінця, перечепилась і упала. Юі аж наяву відчула той біль і затулила обличчя руками. Крізь пальці боязко поглянула і знову побачила його. На цей раз на мить стало видно обличчя. Та роздивитись його вона не встигла. Із очей Юі покотились сльози.

Годі… - прошепотіла вона. – Я не пам’ятаю цього… Я не можу згадати…

Та Дортерус і не думав здаватися.

Просто слухай.

Він показав їй місце, на мості, де вони зустрілись востаннє в Японії. Юі, ухопившись обома руками за голову, не бачила нічого, лише слухала.

« - Іноді мені здається, що коли стану ближче до тебе, то відкрию скриньку Пандори…»

На секунду дівчині здалось, що вона сказала це щойно.

Боюсь, ти права, Юі. – озвався Дортерус і дівчина глянула здивовано на нього. Вона бачила його не тут в коридорі, а на сходовій площадці, зустрівшись з ним в Англії уперше. Наче він щойно упіймав її в свої надійні руки, коли вона ледь не упала через якихось потворних голубів. Так близько було його лагідне обличчя. І бездонні очі… Широким поглядом вона розгублено дивилась на нього.

Дортерусе… - нарешті озвалась Юі тремтячим голосом і опустила голову.

Він посміхнувся.

Господи… Як я могла тебе забути. – сказала вона з таким жалем у голосі, що аж мурашки по тілу пробігли.

Дортерус ступив крок назустріч Юі і ніжно її обійняв.

Усе добре. – заспокоював він її, гладячи срібне волосся. – Ходімо краще звідси…


 

Глава двадцята

Лисиця, вовк і темна магія


П’ятнадцять років назад, коли на місці теперішньої Академії стояв старий університет з готичними верхівками, занедбаний, проте один із найдавніших у Англії, а поселення магів тоді ще було невеликим містечком Е́ллейсвуд, де кожного четверга проводилась величезна ярмарка книгарного та друкарського мистецтва, з’явився перед тим університетом срібноволосий данець. Подейкували, що із магією знався. І привів він туди із собою двох жінок не європейської зовнішності. Одягнені вони були у сріблясті мантії-кімоно, із довгим світлим волоссям та звіриними очима. А за місяць на розчищеній серед лісу галявині уже височіла Британська Академія Магії. Де й взялась на науку до професора Еберга майже тисяча студентів. Зі всього світу викладати у Академію професор покликав тридцять викладачів із найвищими знаннями магії. Кілька років він відточував механізм Академії до ідеального стану, а потім передав її під опіку дружині – леді Екторіні Морріс-Еберг, а управляти нею поставив своїх дітей – Юго та Лілліан. І про жінок із Японії не забув. Йокаї Інарі та Югуре отримали у Академії нечуваний за всі століття високий статус викладачів. Ніколи ще демонічним напівбожествам-служителям не дозволялося займати такі посади. Та професор Еберг не так просто покликав цих двох викладати, заключивши із ними магічний контракт. Згідно цього документу, затвердженого заклинальними словами усіх трьох, Інарі та Югуре дозволялось викладати у Академії і жорстко слідкувати за порядком, особливо за дотриманням правил Статуту. Та не більше. Професор Еберг хитро упіймав лисицю і вовка за хвіст, зв’язавши їх контрактом – винагородою, яку вони так хотіли. Та за все потрібно платити, і в разі порушення правил служителями професор зобов’язав сам контракт позбавити їх сану йокая і розвіяти їх людську сутність у попіл. Отримати їхню магію після завершення контракту мав сам Еберг. А все тому, що якось данець витягнув Інарі та Югуре із пекла – самої Безодні, куди вони були повержені за непослух верховним божеством Японії Аматера́су чотири століття назад. Та, схоже, іноді йокаї забували, що за перевищення своїх повноважень можна було позбутися власної сутності і завершити контракт.


Сьогодні ніщо не віщувало неприємностей. Проте настрою в Юі само по собі чомусь не було. Вона із самого ранку була роздратованою – спала погано. Їй знову снилися жахіття. Від тієї соренової магії в дівчини був поганий апетит, все дратувало, вона не могла ні на чому добре зосередитися ще й в додаток до цього всього майже кожної ночі її переслідували кошмари. Благо, Лілліан змилосердилась і пообіцяла Юі підшукати такого особистого викладача, що б займався лише з нею, оскільки її теперішньому викладачу перепало аж шість[!] студентів, з якими містер Етвуд ніяк не міг дати собі ради. Було б це вкрай чудово, та от чи є такі ще в Академії окрім неї, сера Юго та Дортеруса? А ще йокаї начебто не мають особистих студентів. «Ні, тільки не це…» - невесело гадала Юі. Якщо ж все так, як вона собі думала, то погодилась вона лише б на індивідуальне навчання у Лілліан.

До того всього ще й на вулиці було холодно, хоч раз за разом виступало сонце, та погода ще не літня, отож мантія зовсім не гріла. Щастя, що до уніформи видали теплі светр та панчішки, адже мантія була короткою, вище колін і в таку погоду ноги могли просто закоцюбнути.

«І де цей кабінет..? Ніяк не можу знайти…» - Юі шукала аудиторію, в якій мало бути наступне заняття. У коридорі на першому поверсі було мертво. Жодної душі не сновигало, так би хоч запитала кого. Лише кілька невеличких груп студентів стояло то внизу у вестибюлі, то на сходах, то уже майже на другому поверсі. Вона вже подумала, що щось не так прочитала в розкладі і повернулась назад у вестибюль, аби ще раз його звірити. І справді – номер аудиторії був вказаний не той. Вона зібралась вернутися назад у той коридор, як раптом голос Інарі-сан зупинив її.

Чи не заблукала, Сузуран-сан? – озвалась вона до Юі в’їдливим голосом тітки Нори, лише трошки вищим. Вона стояла на нижніх сходинках, спершись ліктями на поручень, і глузливо посміхалась. Її славнозвісна гетерохромія12 виразно світилась блакитним правим та жовтуватим лівим очима.

Юі здивовано обернулась. Чого це кітсуне цікавиться нею? Та ще й якось так підозріло люб’язно…

Ем… - завагалась Юі. – Просто не могла знайти потрібну аудиторію.

То може варто було попросити Дортеруса Сандервіка? Як я помітила, він з вами часто зустрічається у цьому коридорі.

Слова Інарі геть насторожили Юі.

«Про що йдеться..?» - не могла зрозуміти вона. «Чи не про той випадок, коли Дортерус повертав пам’ять, показуючи фрагменти минулого на стінах цього коридору?»

Якщо ви про той день, то Сандервік-сенсей просто намагався повернути втрачену пам’ять…

Еге ж! – з боку коридору почувся голос Югуре. – І для цього вам довелося обійнятися.

Юі обережно відступила у бік вестибюлю, передчуваючи недобре.

Кажи вже! – просичала кітсуне. – Що між вами?

Юі мовчала. Навряд чи вони повірять їй, якщо вона скаже, що нічого.

Не хочеш говорити? – оогамі помалу підходила до дівчини.

Мабуть, варто її змусити. – озвалась кітсуне нібито до Югуре-сан.

Юі це вже не на жарт розізлило. «Яке їм діло до того, що відбувається між мною та Дортерусом? Плювати я хотіла на ваші дурнуваті правила! Можна подумати, що ви їх дуже дотримуєтесь!»

Це не ваша справа! – злісно озвалась Юі. – Я не порушила ніяких правил!

Югуре-сан лише роздратовано засміялась. Вона умить опинилась просто перед дівчиною і потягнулась рукою до її шиї.

Не смій мене торкатися! – очі Юі гнівно запалали і вона різко відштовхнула оогамі убік. Ударила вона її настільки сильно, що Югуре ледве втрималась на ногах і вдарилась об кут стін коридору, залишивши там велику «вм’ятину». Зі стіни посипалась штукатурка.

Що тут відбувається? – раптом зі сходів спустилась здивована Енн. Юі й помітити не встигла, як подруга тут опинилась і хто ще бачив, що відбувалося. А народу уже зібралось чимало і всі, завмерши, спостерігали за цим дійством.

А от і наживка! – різко метнулась до дівчини Інарі і обвила рукою за шию так міцно, що Юі здалося, ніби Енн задихається. Кітсуне злісно зашипіла. – Кажи негайно! Інакше я просто відірву їй голову!

Тут надто багато свідків! – озвалась Юі.

Не забувай, хто ми! – грізно відповіла Інарі. – Чи здивуєшся ти, коли після всього присутні скажуть, що це ти винна у смерті подруги?

Раптом Юі згадала, яка в кітсуне справжня сутність. Напевне й зараз студенти навколо бачили геть не те, що насправді. Діяти треба було негайно. Лише злість й допомагала Юі. Це єдине, що підсилювало цю дивну магію у неї всередині. Вона зібрала всі свої сили і різко змахнула обома руками, неначе тримала у них невидимі катани. Раптом гостра стрічка пурпурної, не інакше, як демонічної сили Юі стрімко полетіла у йокаїв. Одразу у обох. В останній момент духи ледь встигли щезнути, та магія добряче зачепила що одну, що другу, і врізалась в сходи, сильно зруйнувавши частину з них. Студенти навколо перелякано охнули і відступились. Інарі відпустила Енн і дівчина лише бездиханно упала на землю. Та за мить йокаї знову з’явились перед Юі і Югуре одразу, ледь вспівши цілком матеріалізуватися, випустила в дівчину довгий край своєї мантії, більше схожої на юка́та13, який в повітрі витягнувся до вдвічі більших розмірів, і сильно штовхнула дівчину, відкинувши її майже до самого виходу.

Годі! – раптом нізвідки з’явилась Лілліан, загородивши Юі собою.

Оогамі та кітсуне, переглянувшись між собою, спробували підступити ближче.

Годі, я сказала! – знову прикрикнула управляюча, цього разу сердитіше і очі її засяяли. Йокаї, опустивши голови, відступили назад. Усі спостерігачі навколо перелякано завмерли.

Геть з очей! Обидві! З вами я потім розберусь! – Лілліан присіла біля Юі, ухопила її за обидві руки, помітивши, як вони вмить дуже посиніли, і прошепотіла. – Ніколи, чуєш? Ніколи більше не використовуй цю магію! Ти ледь не убила йокаїв! А тепер заховай руки…

Енн… вони збирались знести їй голову… - судорожно, зі сльозами на очах відповіла Юі і Лілліан здивовано витріщилась на неї. – Я мала їй допомогти… Це все через мене…

За якусь мить з’явився й Дортерус, приголомшено оглядаючи розгромлений вестибюль, коридор і частину сходів. Юі перелякано перевела погляд на нього. Навколо збиралось все більше й більше народу, так само здивовано оглядаючи Енн. Дортерус підійшов ближче до дівчини і присів біля неї, протягнувши руку.

Ходімо… - Лілліан без зайвих слів зрозуміла погляд брата і допомогла Юі підвестись.

Але ж… Енн… - почала було Юі.

Дортерус їй допоможе. Вставай. – і потягнула Юі геть. Та́ все ще схвильовано оглядалась на непритомну подругу. Відійшовши кілька кроків від натовпу переляканих студентів, управляюча зникла разом із Юі.

Опинились вони біля дверей кабінету Дортеруса і поспіхом ввійшли.

Де це ми? – перепитала Юі.

У Дортеруса.

Навіщо ви мене сюди привели? – дівчина нічого не розуміла.

Ти ледь не убила йокаїв на очах у стількох студентів! Навіть Дортерус не намагається тим двом перечити. – управляюча поглянула на дівчину і додала притишено. – Ця магія уб’є тебе…

Я не можу повністю контролювати її, як би не намагалась… - понуро опустила голову Юі і сховала руки під мантію. – Даремно я тут… Він не зможе нічого із цим зробити.

Дортерус – лікар. Лише він і зможе тебе вилікувати…

В цю мить ввійшов Сандервік із кровоточивими подряпинами на лівій вилиці.

Що… - здивовано почала було Лілліан, та Дортерус лише відмахнувся.

Нічого серйозного. – байдуже відповів і попрямував у ванну кімнату. – Зачекайте хвильку…

Юі ще більше поникла. Вона одразу здогадалась, що ці сліди залишила йому Ю́́кіно Інарі.

Це все через мене… - тихо й винувато пробурмотіла вона.

Годі скиглити. Сядь. – трохи сердито відповіла Ліллі і посадила Юі на диван.

За кілька секунд із ванної вийшов Дортерус із заклеєними пластиром ранами, узяв стільчик і сів перед Юі.

Що відбулося? – спокійно запитав він дівчину. Юі непевно поглянула на управляючу. Він спіймав той погляд студентки.

Ліллі і так усе знає. Розповідай.

Інарі-сан та Югуре-сан перестріли мене на вході у вестибюль… Хтось із них бачив, як ти обійняв мене тоді, повернувши спогади. – вона опустила голову. – Через мене постраждала Енн, яка просто опинилась там випадково. Інарі-сан ухопила її за шию і сказала, що знесе голову, якщо я не визнаю, що між нами з тобою щось є.

Дортерус на мить спохмурнів і задумався.

Із твоєю подругою все гаразд, не хвилюйся. – так само спокійно відповів Сандервік.

Вічно вони пхають свого носа, куди не варто! – сердито додала Ліллі. – Ще й на очах у такої кількості студентів! Гадаю, і про дивну магію Юі вони знали. Хотіли усім її показати, тому і почали шантажувати подругою.

Юі приголомшено глянула на управляючу. Вона відчувала себе такою нікчемною! Краще було сидіти у Японії і не рипатись нікуди. Від неї лише одні неприємності, куди не поткнешся.

Покажи руки. – знову озвався Дортерус.

Та Юі й не ворухнулась, ще більше зіщулившись.

Юі… - Дортерус так само спокійно дивився їй просто у очі і чекав. Вона неохоче простягла їх. Хлопець аж перемінився на обличчі коли побачив. Руки Юі були синіми, із темно-фіолетовими випуклими судинами, й холодні, неначе лід. Подекуди були такі сліди, мов від опіків.

Що скажеш на це? – тихо запитала Лілліан.

Та Дортерус мовчав, нахмурено роздивляючись ту синю шкіру.

Дортерусе… - не вгавала Ліллі.

Я… я не знаю що із цим робити… - він встав зі стільчика і почав підніматися сходами на другий поверх у свою лабораторію.

Ліллі здивовано вела поглядом слідом за ним.

Я ж казала… - тихо озвалась Юі, повільно попрямувавши до виходу. – Він нічим не зможе мені допомогти…

Покищо. – Дортерус раптом ухопив її за руку, лиш встигла вона торкнутися дверної ручки. – Зараз я не знаю, що робити, але даси мені трохи часу – і я обов’язково знайду вирішення.

Юі завагалась. Авжеж, він знайде ліки, та скільки часу на це потрібно? Що ще доведеться пережити, поки він позбавить її того пекельного сяйва..?

Подаруй мені хоч краплину своєї віри. І обіцяю – я тебе не підведу. Залишайся.

Гаразд… - здалась Юі і розгублено повернулась.

Лілліан лише задоволено спостерігала, а потім озвалась до неї:

Тут ти у більшій безпеці, ніж будь-де. Я залишу вас… Дай знати, якщо щось буде потрібно! – поглянула вона на кузена.

Авжеж. – відповів Дортерус. – Спасибі за допомогу, Ліллі.

Управляюча зникла і Юі відчула себе трохи незручно. Дортерус метушився, розгрібаючи папірці та інший хлам у своїй лабораторії. Дівчина сіла на диван і стала розглядати дивовижний кабінет викладача. Він був таким затишним, що вона, зручно вмостившись, миттю заспокоїлась і забула про те, що відбулося раніше.

Вся будівля складалась із однієї великої кімнати, що слугувала і кухнею, і робочим приміщенням, і лабораторією на другому поверсі; та двох менших – ванної кімнати і, напевне, спальні. Про другу кімнату Юі ще не знала. Просто навпроти входу розміщувався великий камін, в якому повільно горів слабкий вогник і було багато жару. Посередині тої кімнатки основну площу займало кругле заглиблення у підлозі, встелене волохатим килимом, а у заглибленні стояли два низькі диванчики один навпроти одного. На одному із них й сиділа Юі. Справа попід стіну було щось дуже схоже на кухню – газова плита, раковина, довгий вузький стіл і безліч невеличких шафок і тумбочок. Той стіл заходив під кутом аж до вікна у фасадній стіні, на широкому підвіконнику якого стояло так багато маленьких горщичків із різноманітними невідомими дівчині рослинами, що вона аж здивувалась, як вони там змогли ужитися один із одним. Таке ж саме вікно із дивними рослинами було і у стіні зліва під сходами, що вели на другий поверх. Власне, то й не був другий поверх. Якщо уявити, що стеля тієї найбільшої кімнати дуже висока, то сходи вели на так званий внутрішній балкон по периметру кімнати. Там, вверху було дуже багато всякого непотребу. Та Юі собі думала, що Дортерус ще просто не встиг його розгребти, відколи вернувся із Японії. Справа над кухнею стояло щось схоже на міні-бібліотеку – широкий та високий стелаж із розмаїттям книг. Очевидно, усі вони були магічні чи просто якісь наукові. Наприклад, збірник прав та правил Академії, адже Дортерус насамперед був викладачем магічного правознавства. Також там, на думку дівчини, повинна знаходитись історія і книги з медицини. Останніх там мало б бути найбільше – традиційна і нетрадиційна медицина, посібники із всякої дивної рослинності, що росте у горщиках на вікнах його кабінету; книги із різними заклинаннями та рецептами приготування всякого зілля. Усі ці книги й справді там були, а ще повно всяких інших, що стосувалися власне самої магії. Далі над головним входом лежали стоси паперових згортків, старих і не дуже, пожовклих і обпалених. А ще купа якогось ганчір’я, більше схожого на сувої пергаменту. Очевидно, там було написано щось дуже древнє і цінне. Далі майже над каміном стояли стелажі із купою пляшечок із рідинами різного кольору – швидше за все зілля і настійки, штативи для хімічних дослідів, мікроскоп, ще якісь пробірки і мензурки. Ще лівіше стояв письмовий стіл із ноутбуком, над яким згорбився Дортерус і, мабуть, щось вишукував. Звісно, куди ж без інтернету… Та найбільше дивувало Юі те, що із прогресивних методів у Академії використовують лише мережеву «павутинку», але більше ніяких нано-технологій чи ще чогось подібного, вдаючись до традиційної магії. Зрештою, це й добре, принаймні чаклунство тут було в чистому вигляді.

Вона захоплено розглядала кабінет викладача, стелю із кольорових, хаотично викладених шматочків скла, крізь які пробивалися полудневі сонячні промінці і лоскотали їй обличчя. А ще тут пахло кавою і приємним ароматом якихось квітів. Дортерус, помудрувавши над комп’ютером, узявся щось змішувати у глиняній мисочці. Час від часу вона спостерігала, як його викладацька мантія мелькотить то туди, то сюди і гадала, як йому, такому різносторонньому і непостійному за характером вдалося створити затишок тут.

У цьому невеличкому будинку було ще одне приміщення, про яке Юі не те щоб не знала – й здогадуватися не могла. У ванній кімнаті були додаткові двері – прохід у оранжерею, де Дортерус вирощував рідкісні сорти цілющих трав та квіти. Це місце було надійно захищене його чарами і знав про нього лише він один. Він нікому не розповідав, адже представники тих рослин були єдиними у цілому світі і він не міг допустити, щоб ще хтось знав про їх існування, не кажучи вже й про те, щоб той «хтось» міг би що-небудь звідти украсти.

Нарешті Дортерус, добряче пововтузившись, спустився вниз, тримаючи в руках якусь маленьку посудину. Він підійшов до Юі і сів просто перед нею на підлогу.

Ось. Це потрібно втерти у шкіру, підстав руку. – він виклав Юі у долоню якусь густу рожеву мазь із приємним запахом.

Руки Юі були такими холодними, що їй важко було навіть ворушити пальцями. Дортерус помітив це і спокійно озвався:

Давай допоможу. – він узяв Юі за руку і заходився розтирати її. Помалу вони ставали теплішими і дівчина відчувала себе все більш ніяково. Помітивши той розгублений погляд, Дортерус спробував її трохи заспокоїти.

Дякую, що довірилась мені. – він зупинився і поглянув Юі у очі.

Вона ще більше розхвилювалась. Ну чому? Чому він такий? Чому у Японії він був геть іншим – зухвалим і зверхнім нахабою, а тут… Із тим Дортерусом, що в Сендаї, було набагато простіше. А зараз Юі не знала, як поводитись. Хоч вона й уже звикла до його нового образу, такий погляд викликав у ній бурю емоцій.

Вона якось сумно і тихо відповіла:

Ти єдиний у цій Академії, кому я можу довіряти… Я створюю тобі одні неприємності, та попри все ти не перестаєш приходити мені на допомогу. І навіть не сердишся… Мені дуже шкода, що зі мною стільки проблем…

Дортерус здивовано дивився на Юі і навіть не знав, що сказати. Та її слова звучали настільки приємно, що він аж посміхнувся. Що це було? Невже, крок назустріч йому?

Усе гаразд. Я ж для цього і повернувся у Англію. – спокійно озвався він і зненацька його очі ледь замерехтіли. Очі та руки Юі теж почали сяяти фіолетовим вогнем - та небезпечна магія почала вириватись назовні. Від несподіванки вона аж зірвалась з місця.

Aptorés mértend tamánte hélicos anártum lavirét sabargó! – владно прошепотів Дортерус і злісно перемінився на обличчі. Судини на руках дівчини засяяли сильніше і з них уже пробивались промені світла магії. Хлопець міцно тримав Юі за руки, а їй було так боляче, що вона аж зціпила зуби, аби не закричати, і зажмурилась. Все це тривало лише кілька секунд, а коли сяйво згасло і синява зійшла з її рук, вона знесилено схилилась на його плече.

Уже все минулось… - прошепотів він і обійняв Юі. – Та це лише зв’язувальне заклинання. Воно утримуватиме тебе від дій з цією магією і не дозволить їй більше проявитися. Я ще не знаю, як її можна позбутися, та й із цим щось придумаю. Юі, сядь… тобі потрібно відпочити.

Він глянув на дівчину – вона виглядала такою переляканою і нещасною, що Дортерус аж занепокоївся.

Давай зроблю тобі м’ятного чаю… - хлопець посадив її на диван і поглянув у очі. – Я знаю, що нечисть, яка сидить у тебе всередині, дісталась тобі від Сорена. Зараз я не готовий навіть зустрітися із ним, бо ця магія прийме його сторону і він зможе тобою маніпулювати. Та коли настане час, клянусь тобі – він за все відповість!


Глава двадцять перша

Угода з дияволом


Сонце уже помалу ховалося за горизонт, як Юі поверталась із поселення чарівників, прикупивши ціле багатство на завтрашні індивідуальні заняття. Вона піднімалась пагорбом, на якому закінчувався ліс, і підходила до того місця, звідки завжди любила спостерігати захід сонця. Безумовно, тут було найпрекрасніше місце у похмурій Англії, особливо коли відсутність важких хмар на небі дозволяла насолоджуватися сонцем.

Тут можна було стояти й стояти, закривши очі, відчувати, як останні промені сонця лоскочать обличчя, а легкий вітерець перебирає пасма волосся. Проте із поселення завжди поверталась купа студентів і саме в цей час їх було особливо людно. Та не сьогодні. Всю дорогу від поселення до Академії Юі не зустріла ні одної живої душі, то ж могла дозволити собі на кілька хвилин насолодитися прекрасним обрієм.

Тут гарно… - непомітно підкрався Дортерус.

Юі обернулась. Його лагідне обличчя заливало золотаве призахідне сонячне проміння. Він злегка примружив очі, видивляючись за горизонт. Кожного разу, коли вона бачила ось таке його обличчя, не могла зрозуміти, які насправді емоції приховує та добра посмішка. Кожного разу пробувала розгадати, справжня вона чи ні.

Дівчина нічого не відповіла, лише знову перевела погляд у багряне небо вдалині. Дортерус стояв трохи позаду, за кілька кроків від Юі.

Люблю сонячне проміння… - знову тихо продовжив він. – Особливо на схилі дня. Воно так рідко тут буває… Вдивляєшся у помаранчевий диск сонця над лісами й вершинами Камбрії із трепетною надією, що завтра воно знову зійде… Пасмурні дні завжди приносять такий же похмурий настрій. Це той самий баланс природи, неба і землі – зараз видно лиш прекрасні барви неба і темні силуети горизонту, в хмурі дні – навпаки: чарівну зелень літа чи барвисту осінь на фоні сірих хмар. Та за хмарами завжди сонце.

Юі не очікувала почути таке із вуст Дортеруса. Вона здивовано оглянулась. Він все так само мружився від яскравого проміння.

Дивно чути від тебе такі гарні слова… - вражено відповіла дівчина. – Я й справді помилялась, коли гадала, що ти бездушна і черства істота.

Як чесно! – засміявся він.

Чому насправді ти повернувся із Японії? – запитала вона знову, із вдаваною байдужістю. – Ти не знайшов те, що шукав? Щастя…

Дортерус перевів погляд на дівчину і ледь помітно посміхнувся.

Знайшов. Саме тому і повернувся.

Он як! – занервувала Юі. – Тепер ти можеш пояснити, у чому те щастя для тебе?

Можу. Та якщо так хочеш знати, тобі доведеться заплющити очі, аби цілком відчути те, що в мене на душі. – жартівливо відказав він.

Гаразд. – спокійно погодилась Юі і відвернулась. Та вона навіть не знала, чи справді хоче почути відповідь.

Дортерус лише здивовано посміхався. Доведеться таки сказати те, що давно хотів.

Все просто, виявляється. Спочатку я шукав магію. Та вона – лише мільярдна складова. Усе інше складається із простих дрібниць. – його голос став м’якшим. - Бачити таку чарівну посмішку, слухати ніжний голос, тонути у глибині очей, торкатися шовковистого волосся… - Юі аж подих затамувала, вслухаючись у слова Сандервіка. Здавалося, що Дортерус говорить чарівними загадками, і кожна з них проникала глибоко у серце дівчини, вимагаючи негайної розгадки. – Щастя у іншій людині. Лише вона – той всесвіт, безмежність якого хочеш заповнити своїми зорями. Щастя у тому, щоб, затамувавши подих, заворожено спостерігати, як вона дивується чому-небудь, як сміється… і як сумує. Як ніяковіє. Як поправляє волосся, одяг… Як посміхається у відповідь. Як вона слухає, коли ти із нею говориш, про щось собі зосереджено думає, щось запитує. І як просто мовчить…

Із кожним його словом серце Юі тріпотіло, неначе злякана пташка у зачиненій клітці. Ось-ось воно вирветься із грудей. Вона гарячково шукала розв’язку тих слів-головоломок. Здавалося, варто лише обернутися і всі відповіді можна прочитати на його обличчі. Та дівчині не вистачало на це сміливості.

Спостерігати, як зачаровано іскриться в її очах призахідне сонце…

Тут Юі не витримала і, розплющивши очі, обернулась. Саме в цю мить Дортерус зник.

Дівчина задихалась від несподіваних здогадок. Розум відмовлявся повторювати слова серця. Їй хотілося кинутися слідом за ним і прочитати усе у його очах, у посмішці. Та Юі так і залишилась стояти там як укопана.


Повернулась Юі в гуртожиток сама не своя. Слова Дортеруса звучали в її голові ще й досі. Вона прокручувала їх знову і знову, намагаючись зрозуміти, чи все правильно вона почула, чи сприйняла їх так, як треба. Голова аж розколювалась. Юі знала, що подобалась Дортерусу, та чи було це зізнання? Чи стосувалось те, що він сказав, саме її, а не когось іншого? Вона не розуміла, чи боялась почути його, чи навпаки – бажала цього усім серцем.

Не спала Юі всю ніч. Після того, що сказав Сандервік, вона просто не могла зімкнути очей. Наступного дня ледве висиділа заняття і зовсім знесиленою повернулась в свою кімнату. Лягла на ліжко і відразу ж заснула. Не тільки сказане вчора, а й сни не давали дівчині спокою. Бачила вона уві сні Дортеруса, від якого утікала, та він щоразу її знаходив. І опісля ніжно обіймав. Юі знову прокинулась сама не своя. Аж мурашки по тілу пройшли. Від того всього, що звалилось на її бідолашну голову, вона задихалась. І ще знала, що це не все... Вона не була готова. Ні до чого. А найголовніше – не готова прийняти Дортеруса. А він був уже дуже близько, на відстані одного подиху. Юі боялась підпустити його ближче. Боялась, бо не знала, який він насправді. Його не любить майже уся Академія, навіть найближчі рідні. І тільки їй здається, що він геть інший. Отож-бо, якщо тільки здається… Нікому б не хотілося бути обманутою, нікому не хотілося б стати жертвою власного невігластва…

Вона сиділа на ліжку, обійнявши подушку і думала, думала… Раптом почула, як у скляні двері її балкону нібито хтось постукав. Вона глянула в темноту за вікном і побачила прикріплену до скла зложену вдвоє записку із трояндою всередині. Вона миттю підбігла до вікна і пробігла очима по перших кількох ієрогліфах. Серце шалено забилося в грудях. Не дочитавши, вона за лічені мілісекунди вилетіла на балкон.


«Я маю дуже багато тобі розповісти. Навряд чи ти узагалі відчиниш мені. Отож усе я написав у…»


Дортерусе! – вигукнула Юі. Лише він міг написати записку японською. Вона не знала, навіщо вигукнула його ім’я, навіщо взагалі вибігла. Що вона скаже йому, якщо це й справді Дортерус? Та зупинитись просто не могла.

На балконі не було нікого. Вона перехилилась через поручень і поглянула униз. Там теж нікого не було. На мить вона аж розчарувалась.

І справді не думав, що ти вийдеш… - почувся позаду неї знайомий голос. – Навіть не дочитала.

Юі обернулась. Вона не помилилась – перед нею стояв Дортерус і лагідно посміхався. У нього був такий спокійний вигляд, мовби він знав, що буде далі. Дівчина знітилась.

Це вже двісті тридцять третя… троянда. – тихо промовила вона тремтячим голосом. – Те, що ти вчора сказав мені…

Я говорив про тебе. – спокійно і впевнено відповів він. Ступивши крок ближче, заглянув у її очі.

Що? – розгублено перепитала Юі.

Та Дортерус нічого не відповів. Він ніжно торкнувся кінчиками пальців її шиї і… поцілував.


Юі ледь не задихнулась. Ноги підкосились і, здавалось, вона ось-ось відключиться. Той неземний поцілунок тривав цілу вічність. І з кожною секундою Юі втрачала землю під ногами. На якусь мить Дортерус зупинився і обійняв її рукою за талію. І знову поцілував.

«Годі… Інакше я просто помру у твоїх руках…» Та сама розуміла, що не хоче, аби він зупинявся…


Вона опустила голову. Усе наче перевернулося.

Юі… - шепнув Дортерус, зазираючи їй у обличчя. – Поглянь на мене…

Неохоче дівчина підвела погляд і здивувалась: очі Дортеруса яскраво сяяли зеленуватим сяйвом. Якусь мить він дивився у її очі, а потім захоплено посміхнувся. Та раптом ухопив за руку і підвів ближче до вікна.

Дивись. – хлопець клацнув пальцями і вимкнув у її кімнаті світло. Враз Юі побачила у вікні своє відображення і завмерла: її очі теж сяяли. Так само яскраво, тільки не пурпурним полум’ям, як раніше, а світлим із зеленуватим відтінком. Як у Дортеруса.

Господи… - видихнула вражена Юі. – Яке чисте сяйво…

Вона підійшла майже впритул до вікна і мимоволі торкнулась рукою свого відображення. Хлопець задоволено спостерігав реакцію дівчини і все так само ледь помітно посміхався.

Саме так. – тихо мовив Сандервік. – Чисте.

Він узяв Юі за руку і поцілував пальці. В цю мить її тендітна рука теж засяяла закрученими візерунками аж до самого плеча.

Щ… що ти робиш? – розгубилась вона. – Що взагалі відбувається?

Дортерус дивився у її сяючі очі і не міг повірити, що це й справді вона. Та, яку так довго шукав. Та, що так була потрібною йому увесь цей час.

Так сяє твоя магія. Справжня, чиста і сильна. Не отруєна поганською пурпурною злобою. Ти та, яку я шукав ледь чи не по всьому світу. Я не помилився ще тоді, коли вперше тебе зустрів. У нас із тобою одна магія на двох. І взаємні почуття з'єднують дві половини цієї магії в одне ціле. Лише так. Лише прийнявши мої почуття, ти зможеш стати справжнім магом. – він говорив так захопливо, що від тих слів його очі сяяли все сильніше й сильніше. – Тож вибір за тобою.

Хочеш сказати, що все це тільки заради магії? – розгублено прошепотіла Юі.

Дортерус здивовано поглянув на неї.

Ні. – спокійно відповів.

Він підійшов до Юі і, взявши її обличчя у долоні, ніжно промовив:


Я кохаю тебе… Юі. І це не залежить ні від якої магії. Я готовий віддати все, що у мене є, і всю свою силу, лиш би ти була поряд. Завжди… я оберігатиму і захищатиму тебе все своє життя і після смерті. Пам’ятай про це…


Це все було для дівчини, неначе угода із дияволом...


 

Глава двадцять друга

Невагомий танець


Що? Навіщо нам щось подібне? – зневажливо кинув Юго.

Ну-у… - ніяково озвалась Ліллі. – Я подумала, що чому б і нам не відсвяткувати п’ятнадцяту річницю нашої Академії? В сендайській Академії бал проходить кожного року. Чим ми гірше? І все ж, бал – це в стилі англійців.

Юго трохи сердито переварював слова сестри. Йому відверто не подобалась ця затія.

Від Дортеруса набралась?

Ліллі роздратовано усміхнулась.

Начебто я б прислухалась до нього..! Мені про це дядько Хатае говорив, коли приїжджав.

Юго ще більше насупився.

Та роби, що хочеш… - здався він. – Я не можу тобі заперечити. Але знай – я не в захваті від цієї ідеї.

Не хвилюйся. Може, і тобі вдасться потанцювати. – глузливо пожартувала Ліллі.

Здається, ти хочеш мене розізлити! – гаркнув директор.

Усе, усе. – весело відповіла. – Не сварись. Усе пройде добре, можеш на мене покластися.

А де ти плануєш все це влаштувати? Церемоніальна зала зараз на ремонті. – поцікавився Юго.

У нас великий вестибюль. Там усе й організую.


«Швидше за все ця подія не дуже добре закінчиться… Якщо обидва Сандервіки зустрінуться там, хтозна, чим усе обернеться. Дортерус ще стримається, а от Сорен… Ще й на очах усієї Академії… - роздратовано думав директор. Він боявся, що коли з’явиться на тому балу Сорен… - Там же буде вона. І Дортерус. Усе не минеться так просто…»

Кілька хвилин він роздумував над тим, як запобігти неприємним подіям і вирішив поговорити із Сореном сам на сам. Умокнув пензлика в чорнило і відправив папірець по нього.

За лічені секунди в кабінеті директора з’явився непривітний кузен.

Якого біса ти витягнув мене із барлоги? – невдоволено буркнув він.

Ліллі задумала відсвяткувати п’ятнадцятиліття Академії. Планує влаштувати бал в честь цього. Якщо ти розумієш, до чого я веду…

Мені то що до цього?! – розсердився Сорен. – Не вже ти думаєш, що я хоч якось братиму у цьому участь? – і раптом наче щось згадав і розгубився. – Ах, он воно що… Я зрозумів.

Юго з вигляду спокійно дивився на брата, очікуючи відповіді. Та в душі непокоївся. Сорен вкрай непередбачуваний.

Якусь мить той роздумував, а потім озвався вже м’якше.

Я не з’явлюсь на цьому балу. Обіцяю, можеш не перейматися. Зрештою, у мене є важливіше «заняття», ти ж знаєш.

І тут же зник. Юго аж від серця відлягло. Одну проблему він уже залагодив, хоч його невимовно дратувало те, що і йому доводиться брати участь у всьому цьому. Простіше домовитися із Сореном, аніж просити про щось Дортеруса. Тим більше той його нізащо не послухає. А ще й поглузує.


На другий день у всій Академії шуміли про наближення свята. Лише Юі нічого не могла зрозуміти. Тітка не говорила про бал у сендайській Академії, отож вона і здогадатися не могла, в чому справа.

Про що це всі гомонять? – перше, що запитала вона, коли зустріла в коридорі Хотару з Натсумі.

У Академії на днях буде святкування п’ятнадцятої річниці з моменту її заснування. – захоплено відповіла Натсумі. – В честь цього міс Морріс влаштовує бал.

Он як. – Юі на мить задумалась. – Що скажеш, Хотару?

Дівчина тільки роздратовано пхикнула.

Не знаю. Мені якось все-одно начебто, та коли подумаю про те, що там будуть Сандервіки, одразу відпадає бажання йти.

«І справді… - подумала Юі. - З того моменту, як Дортерус повернувся із Японії, про Сорена ані слуху. Він ще ні разу відкрито не з’явився на людях. Що буде, як вони обидва прийдуть на той бал? Страшно уявити… Два ворогуючі рідні брати такого сильного магічного роду просто зітруть з лиця Землі Академію, коли не зможуть порозумітися одне з одним».

Про що ти так задумалась? – запитала Натсумі.

Ні про що. – натягнула посмішку Юі. – Раз така справа – потрібно підібрати сукню.

Ти збираєшся йти? – здивовано перепитала Хотару.

Юі в свою чергу здивувалась.

А що не так? Мені не можна?

Туди ж, напевно, дідько принесе обох Сандервіків! – Хотару наче перед тим прочитала думки Юі. – А ти – одна з причин їхніх непорозумінь.

Юі та Натсумі приголомшено дивились на подругу.

Ти верзеш казна-що! – розсердилась Юі. – Мене їхні проблеми не стосуються!

Схоже, лише ти так думаєш… - скривилась Хотару.

Годі, дівчата. – несміло втрутилась Натсумі. – Ми підемо туди разом і нічого не станеться. Я не хочу пропустити це свято!


Наближався день святкування. Юі все згадувала слова Хотару і щораз більше непокоїлась. Вона й справді боялась, що на тому балу зустрінуться обидва Сандервіки. Може, краще їй не йти? Хоча, що це дасть…

Ти готова? – в кімнату несподівано ввійшли дівчата. Юі сиділа на стільчику перед дзеркалом ще у футболці і шортах.

Ого, яка гарна сукня! – Юі захоплено розглянула Хотару. – Я навіть трохи заздрю…

А ти чому ще не одягнена? – запитала її Натсумі.

Ем… та щось задумалась.

За мить Юі повернулась із ванної. Її сукня була довгою, темно-зеленого кольору і вся розшита блискітками.

Гм-м… - почала було Хотару. – Твоя сукня така довга… Хоча, її рятує колір. Зараз такий у моді.

Припини! Не у всіх такі багаті батьки, як у тебе! – ображено вигукнула Натсумі і звернулась до Юі. – Не слухай її, тобі дуже личить.

У мене все-одно немає іншої. – байдуже промовила Юі.

Нарешті дівчата зібрались і вийшли. У вестибюлі уже посходилось багато людей. Прийшли навіть Інарі-сан та Югуре-сан у розкішних мантіях. Як Юі не намагалась розглядати натовп, вона так і не змогла знайти ні Сорена, ані Дортеруса. Особливо його. Від цього їй навіть стало трохи сумно.

За якусь хвилину до них приєдналась і Енн ще з однією подругою із групи Юі – Зоєю.

Тут все так чудесно, чи не так? – захоплено озвалась вона.

Еге ж! – відповіла Юі. – Лілліан-сан чудово все організувала. Стільки квітів…

І викладачі такі гарні… - вражено шепнула Хотару. – Зазвичай їх бачиш лише у скучних невиразних мантіях.

Куди не глянь – усе виглядало так урочисто. Жінки – у чудових сукнях, чоловіки – у костюмах. У мантіях були лише викладачі-йокаї, та й вони у них були нічим не гірші, ніж сукні інших жінок-викладачів.

За кілька хвилин на сходовій площадці з’явились міс Лілліан та сер Юго. Першим озвався директор. Довго не говорив, лише щось там про те, що Академії уже п’ятнадцять років і все інше, що Юі не дуже й слухала. Потім він передав слово Лілліан, яка оголосила про відкриття балу і попросила присутніх не спішити нікуди зникати, адже одними танцями все не закінчиться і у програмі святкування ще багато цікавого і захоплюючого.

Нарешті дійство розпочалось. Юі не було особливо цікаво, зрештою, як вона помітила, Хотару теж. Та́ узагалі не спішила розважатися. Її не цікавили такі пафосні заходи. А Юі нудьгувала швидше через те, що не бачила серед усіх присутніх Дортеруса. Вона вже навіть думала про те, що краще б він її кудись украв. Аж самій ніяково стало, коли спіймала себе на такій думці. Їй хотілося його побачити. Так хотілося, що від цього в неї аж усе переверталося всередині. Відколи Дортерус зізнався їй в своїх почуттях, Юі не знаходила собі місця. І тоді, коли поцілував… їй здалося, що вона й сама у нього закохана. Він завжди був поруч і приходив на допомогу. А опісля, залагодивши ситуацію, ніжно й задоволено посміхався. Юі навіть трохи злилась на те, що через тітку Нору і її манеру поведінки, яку Дортерус копіював у Японії, у неї з’явилося до нього таке відразливе відчуття. А все через це! Не було б ніякої Англії і всіх цих нещасть, якби він одразу був справжнім. Ще там… І Хотару в додачу до того всього подала їй ідею втекти! Та за мить Юі зрозуміла, що винна у всьому сама, особливо через свою нетерплячість.

Почалось святкування із виступу якоїсь танцювальної групи. Звісно, їхній ефектний танець не обійшовся без магії. Таке й не дивно у цьому місці.

Що це ти занудьгувала? – запитала Хотару підозріло.

Ти теж. – спокійно відповіла Юі.

Ти ж знаєш – я не люблю таке. – відповіла вона. – І ти помітила?

Що? – не зрозуміла Юі.

Роззирнись – тут немає ні Сорена, ні Дортеруса.

Справді? Я й не звернула уваги. – спробувала прикинутися Юі.

Аякже! У тебе на лобі все написано.

Мені просто нецікаво тут. – байдуже сказала Юі.

Зрештою, я б не проти потанцювати. Та покищо на таке мені не щастить. – Хотару спробувала трохи розбавити нудьгу, на що Юі розхихотілась.

До речі, оркестр грає просто чудово! – вже веселіше сказала Юі.

На святкування і справді був запрошений шикарний оркестр. Вони навіть піаніно з собою привезли.

Натсумі та Енн із Зоєю пощастило більше – їх одразу запросили танцювати якісь кавалери. Очевидно, вони були із груп третього навчального року.

Ех… - невесело протягнула Хотару. – Напевне ми з тобою надто злі, що нас так і не позвали танцювати. – і дівчата обидві розсміялись.

Минуло кілька танців і вдоволені подруги знову зійшлись разом, жваво обговорюючи тих, із ким танцювали.

Я чула, зараз буде соло на скрипці. – озвалась Натсумі.

Із оркестру й справді вийшов молодий хлопець із скрипкою та приготувався. Раптом Хотару різко перемінилась на обличчі.

Юі…

Що? – вона занепокоєно глянула на подругу.

Дортерус… - ще тихіше промовила Хотару. – І, здається, він прямує просто до нас…

Юі відчула, як їй стало душно. І серце забилось частіше. Вона обернулась і заграла мелодія.

Потанцюєш зі мною? – запитав її Дортерус і протягнув руку.

Юі не могла зрозуміти, чому їй так не по собі. До цього вона весь вечір те й робила, що шукала його серед присутніх, а зараз просто розгубилась і не знала, що відповісти. Та за якусь мить вона подала йому руку.

Чому б і ні… - відповіла тремтячим голосом.

Що? – ледь не вигукнула Хотару.

Т-с-с! – штовхнула її Натсумі.

Але ж… Що в біса вона робить? – дівчина аж не тямила себе з люті.

Та Юі не чула. Вона просто ступала слідом за Дортерусом, немов у сні. Він вивів її на саму середину і повільно повів у танці. Юі схвильовано обвела очима усіх присутніх. У кожного погляд був намертво прикутий до них двох.

Дортерусе… - пошепки озвалась вона. – Більше ніхто не танцює… лише ми.

То й що? – байдуже відказав він. – Це ж прекрасно.

Юі здивовано поглянула на нього.

«Справді… хіба це має значення? Але… про це, мабуть, говоритимуть кілька днів. Це ж не абихто… Його настільки тут не визнають, що більше ніхто не наважився танцювати поряд…»

Дортерус помітив її занепокоєне обличчя і тихо озвався:

Якщо б ти боялась того, що скажуть інші, осуджуватимуть тебе чи ні – ти б нізащо не погодилась на цей танець.

І справді.

Тобі подобається музика? – знову запитав він.

Так. – ніяково відповіла Юі.

Тоді насолоджуйся. – і посміхнувся.

Сама не розуміючи, як, але ті слова Дортеруса миттю вгамували її хвилювання. Юі і справді не дуже переживала, хто що скаже. Інакше таки не пішла б за ним. І не чекала б на нього увесь вечір.

«Усе це… всі ці люди… не мають значення…» - непомітно для самої себе вона ледь посміхнулась і заплющила очі. У його обіймах було так легко… і так спокійно. Все інше перестало існувати. Вона не бачила тих зацікавлених, здивованих, вражених чи осудливих виразів на обличчях навколо. Відчувала лише його присутність. І на мить їй здалося, що якби у неї були крила, вона б не стрималась, щоб розпростерти їх… Та музика тремтіла відлунням у самій глибині її душі. Чи, може, то була не музика… Юі мимоволі згадала, як він показував їй уламки її пам’яті, змушуючи згадати про нього. І як він стояв поруч на балконі перед бібліотекою і розповідав їй про дивних викладачів. Тоді з нею вперше особисто заговорила Лілліан, зізнавшись, що вона єдина у цій Академії на стороні Дортеруса, та й то змушена це приховувати...

Вона розплющила очі і знову оглянула присутніх. Неначе побачила їх зовсім інакше. «Усі ви з вашою магією не варті й волосини з його голови. І він не убивця, як ви всі собі думаєте, ні…» Лише зараз вона зрозуміла, чому тут немає Сорена і Юго, який з’явився лиш на самому початку.

Юі, у тебе очі сяють... – озвався Дортерус.

Що? – розгубилась дівчина і за мить додала. – А, байдуже…

Усе гаразд? – запитав хлопець.

Дортерусе… Я не стану наступною, хто прийме твою сторону. Я буду єдиною, на кого ти зможеш розраховувати. – вона тонула у його бездонних очах і задихалась від усвідомлення своїх справжніх почуттів. – Усе життя і після смерті…

Юі… - Дортерус вражено дивився на неї. – Не говори більше нічого, інакше я поцілую тебе просто тут при всіх.

«Господи…» - зніяковіла Юі і опустила голову. Лиш відчула, як міцніше обійняв її Дортерус і повів швидше. Вона ні каплі не шкодувала. Ні про те, що прийшла сюди, ні про те, що погодилась на танець. І тим більше про те, що сказала…


Раптом скрипка замовкла і вони зупинились.

Спасибі тобі… - прошепотів Сандервік, поцілувавши її руку, і зник.

У залі запанувала напружена тиша. Юі так і залишилась там стояти, як укопана. Усі втупились на неї.

«І що тепер?» - вона відчувала на собі їхні погляди і схвильовано роззирнулась. Раптом до неї підбігла Хотару і потягнула за руку сходами уверх. Вивівши Юі на другий поверх, відпустила.

Що ти в біса робиш? – грізно прошипіла вона.

Ти… про що? – розгубилась Юі.

Про що?! Ти щойно танцювала із ним! Ти танцювала із Дортерусом!

То й що? – Юі ніяк не могла зрозуміти.

«То й що?!» Ти геть мізки розгубила?! Це не хто-небудь, це Дортерус! Чи ти забула, хто він?!

Хотару…

Ми із Натсумі із усіх сил намагалися тобі допомогти втекти із Японії. Від нього. Невже ти про це забула? Уся Академія його остерігається. Боїться. Чи просто ненавидить. А ти поводишся так, наче тебе це не стосується!

Юі приголомшено дивилась на Хотару і не розуміла її люті. І чого це її так хвилює? Чому вона так упевнена в тому ж, що й всі вони там, внизу? Хто зміг вселити в них такі упередження?

Ти така ж, як і усі інші… - розчаровано промовила Юі.

Тут Хотару не витримала і щосили ударила її по лиці. Юі не втрималась і упала. Із розбитої губи сочилась кров. Вона обережно торкнулась її рукою і відчула біль. Це її добряче розгнівило і дівчина відчула, що ще трохи і їй стане важко тримати себе в руках. За якусь хвильку мовчки підвелась. В цей момент підбігла Натсумі і налякано дивилась то на одну, то на іншу.

Ти… нічого не розумієш… - запинаючись, озвалась Юі. – Усі ви нічого не знаєте. Ви не знаєте справжнього Дортеруса… Для мене він інший. Зовсім інший…

Дівчина відчувала що клубок образи душить її. Навіть вони, найкращі подруги не могли її зрозуміти. Безглуздо було щось доводити людям, які не хотіли помічати очевидних речей.

Що? Ти заступаєшся за нього тепер? Ще зовсім недавно ладна була крізь землю провалитися, лиш би не бачити його! – гаркнула Хотару. Натсумі тільки понуро мовчала.

Юі нічого не відповіла і уже не на жарт розсердилась. Та Хотару й так сама все зрозуміла.

Розплющ очі. – грізно озвалась Юі. – Ти знаєш такого Дортеруса, яким тобі його змалювали. А я змогла достукатися до його серця. І мені байдуже, що ви обоє думаєте, що узагалі усі тут думають. Плювати я хотіла на вашу неприязнь і ваші упередження! Я втомилась вас слухати! Хоча, я вдячна за те, що допомогли мені потрапити сюди. Це місце показало мені вас справжніх. Вас, Сорена, Дортеруса, Лілліан, сера Юго, викладачів-йокаїв… Усіх! І поки я бачу вас своїми, не чиїмось очима – я відчуваю, що я не фальшивка! І слідуватиму своїм почуттям, а не нав’язаним мені кимось… Ясно тобі, Хотару?! Можеш подавитися своїм невдоволенням! – гнівно викрикнула вона і, різко штовхнувши її плечем, попрямувала геть. З очей покотились рясні сльози. Лиш встигла вона зійти на центральну площадку сходів, як раптом серед танцюючих пар промайнула знайома мантія і в залі померкло світло. Всього на якусь мить. А коли знову засвітилось, Юі там уже не було…


Годі… не плач. – тихо говорив їй Дортерус.

Яка ж вона сліпа! – ображено шепотіла Юі.

Послухай… Я не зміг у жодної людини змінити думку про себе. Та й не дуже намагався... Те, що Ліллі мене завжди підтримувала – це її вибір. Так само як і твоє ставлення до мене – це теж твій вибір. І я не зможу цього змінити. І ти не зможеш змінити вибір твоїх подруг. – він узяв її обличчя у свої долоні поглянув у очі. Вони все ще мерехтіли. Дортерус посміхнувся. – Хоч ти й наговорила їм зайвого – мені сподобалось те, що я чув. Але тобі все ж потрібно вибачитись перед ними. Зараз вони тебе не підтримали, але прийде час і все зміниться… Гаразд?

Так… - погодилась Юі. Слова Дортеруса додавали їй упевненості. Нехай подруги й не підтримали її, вона в змозі справитися із усім. Вона змінилась. І зрозуміла, що, лише переставши слухати інших, можна побачити, як все насправді. Вона ще багато не знала про Дортеруса, зате точно знала одне – навіть коли довідається найсокровенніше, її рішення не зміниться. Юі розуміла, що щоб не сталося, вона зможе прийти до нього і він її не прожене. Ніколи…

Надворі вже давно перевалило за північ. Вони усе ще сиділи там, на балконі її кімнати і розмовляли. Гарячий чай і добрий погляд Сандервіка заспокоювали Юі. Як ніщо інше у світі не могло б цього зробити.


Я не убивця. – після деякої паузи промовив Дортерус. – Хоча всі думають саме так.

Не всі. – тихо озвалась Юі і він посміхнувся. – Але хто тоді?

Я не знаю…

Міг би це бути Сора? Підставити тебе… - запитала вона.

Ні. – твердо відповів Дортерус. – Хто завгодно, але точно не Сорен. Я знаю – він не настільки жорстокий. Що він тобі розповідав?

Юі на хвильку задумалась, не знаючи з чого почати.

Він думає, що ти убив своїх батьків. Та мені важко було в це повірити ще з самого початку. Він нічого не бачив, але вперто у цьому переконаний. Саме це й викликає недовіру… А ще… - Юі запнулась, бо ледь не сказала зайвого.

Що ще? – зацікавлено поглянув на неї хлопець.

Не думаю, що варто про це говорити… - вона відвела погляд.

Варто. - спокійно озвався.

Юі невпевнено глянула на нього.

Він ледь не убив мене, коли дізнався, що я племінниця Нори…

Якусь мить Дортерус мовчав. А потім приглушено озвався.

Мабуть, на його місці я зробив би так само. Я й сам ледь не убив Нору, коли вперше зустрів.

Юі не знала що сказати на це. Зрештою, вона розуміла їх обох. Бо й сама швидше за все зробила б так само…

Що вона тобі пообіцяла? – трохи згодом запитала.

Звідки ти знаєш? - Дортерус здивовано глянув на Юі.

Я знаю тітку Нору. Вона на все погодиться, лиш би врятувати свою шкуру.

Тут Дортерус розсміявся. Натомість Юі відчула себе геть ніяково і подумала, що помилилась.

Тебе… - тихо промовив Дортерус, переставши сміятись. Юі приголомшено витріщилась на нього.

Що? – ледь видихнула.

Вона сказала, що коли залишу її в живих, вона допоможе мені знайти дівчину. Ту дівчину, у пошуках якої я й приїхав у Японію. Вона випробовувала моє терпіння цілий рік, аж потім привела тебе… Коли я запитав Нору, чи є у тебе якісь особливі здібності, вона відповіла, що начебто нічого такого не помічала. Зате Сорен одразу помітив, тільки-но ти з’явилась тут. Чи не так? – посміхнувся Дортерус.

Юі лише здивовано мовчала.

У нього, - продовжив Дортерус, - є здатність одразу бачити, у кого яка магія. Та найцікавіше те, що дівчина йому не потрібна. Він хотів використати твою магію у інших цілях і явно не з добрими помислами, як ти встигла помітити за кольором сяйва очей. Або ж він просто зрозумів, що ти - та сама, і вирішив увести просто у мене з-під носа. – він ніжно поглянув на Юі і знову ледь посміхнувся. – Я радий, що у нього не вийшло.

Якщо ти знав про це з самого початку, то чому не зразу приїхав за мною?

Я мав дати тобі час побачити усе самій, а не нав’язувати своє, так, як тут роблять усі інші.

Ти знав, що я зрозумію… - до Юі нарешті дійшло. «Господи… Із самого початку знав… А мені знадобилося стільки часу, щоб зірвати маски».


Глава двадцять третя

Справжня Юі 


Другого дня Юі зібралась до подруг, аби вибачитися. Оскільки це була субота, то вона не дуже спішила і прийшла аж під вечір. Дівчина вкрай хвилювалась, адже вже шкодувала, що вчора стільки всього наговорила їм. Боялась, що Хотару просто її вижене. Коли ввійшла в її кімнату, застала там ще й Натсумі.

Чого ти прийшла?! – грізно піднялась Хотару. – Знову розповідатимеш нам про доброго та злого Сандервіків?

Що? – розгубилась Юі. – Ні... Ні, я прийшла вибачитись. Я нагрубіянила вам учора, пробачте...

Усе гараз... – почала було Натсумі, та Хотару ще сердитіше перебила її.

Ні, не все гаразд, Юі! Що до тебе не доходить? Ми з усіх сил намагались допомогти тобі позбутися його, а тепер ти втовкмачуєш, що Дортерус насправді ангел, чистий і непорочний?! Ти що, геть осліпла? Так, годі з мене цих казок! Іди геть!

Заспокойся... – налякано відповіла Юі. – Я уже сказала, що прийшла вибачитися, а не переконувати тебе у чомусь...

Знаєш, що? – Хотару аж розпирало від злості. – Тобі доведеться вибирати – або ми, або він!

Натсумі та Юі приголомшено витріщились на подругу. Надто неочікувано прозвучало таке з її вуст...

Здуріла..? – озвалася Натсумі. – Остигни, Хотару...

Замовкни! – прикрикнула вона і обернулась до Юі, процідивши крізь зуби. – Вибирай...

Юі вражено дивилася на неї і не знала, що відповісти. Та за кілька хвилин і сама розізлилась і люто озвалась:

Якого біса я маю вибирати?! Тобі скільки років? Ви – мої подруги ще із початкової школи, наче рідні сестри, завжди... А тепер ти просиш мене вибирати? Між вами обома і Дортерусом? Серйозно?! – Юі здавалося, що ще трохи, і від гніву не те, щоб наговорить багато зайвого - вибухне. – Між вами... і чоловіком, якого я кохаю?!


Зненацька між ними трьома повисла тиша. Хотару вкрай здивовано дивилась на Юі, аж забувши, що ще збиралась сказати. Натсумі була така ж вражена, хоч і підозрювала раніше про почуття Юі. Вона завжди менше говорила, зате більше бачила навколо. А Юі, раптом усвідомивши, що сказала, замовкла і опустила голову.

Ти... що? – ледве вимовила Хотару.

Юі уже не чула цього. Вона нервово ще раз і ще раз прокручувала в голові свої ж слова і не могла зрозуміти, чи й справді вона сказала це уголос.

Господи... – раптом прошепотіла. – Чому ви... дізнались про це раніше..? – в голосі чувся розпач. Вона повільно відступила крок назад, не знаючи, що їй робити дальше. Ще крок... і кинулась геть із кімнати.

Гей! – раптом вигукнула Хотару. – Ми не договорили з тобою! – і ринула вслід за Юі.

Зненацька її зупинила Натсумі, ухопивши за руку. Хотару здивовано обернулась.

Вгамуйся вже! – грізно наказала Натсумі. – По-моєму, ти забагато вимагаєш! Якби ж ти краще усвідомлювала, що відбувається навколо, то вже давно б помітила...

Щ... що? – до Хотару дуже повільно доходили слова подруги.

Не встрявай. Ти ніколи не змогла б їй завадити покохати того чи іншого. І якщо ми справжні подруги Юі, то повинні прийняти її вибір.

Хотару слухала і відмовлялася зрозуміти те, про що говорила Натсумі. Їй ще багато хотілося виказати, і цього разу й Натсумі теж, та вона розсерджено промовчала. Вихопивши руку, заскрипіла злісно зубами і попрямувала назад у кімнату.


Юі аж перехоплювало подих. Вона й не зглянула, як вилетіла надвір і зупинилась, важко відхекуючись. Що вона тільки-но сказала?

«Господи... Це що й справді так?» - шукала вона відповіді у самої себе.

І вибачитись не вийшло... Здавалося, все стало ще гірше. Прибавилось непорозумінь не тільки із дівчатами, а із власним серцем. Вона повільно ступала кудись вперед, розгадуючи власні фрази, і не помітила, як опинилась перед дверима кабінету Дортеруса. Тільки-но вона це усвідомила, як одразу їй стало страшно. Очевидно, він був всередині. Серце Юі шалено тріпотіло і вона з усіх сил намагалася заспокоїтися. Дивилась на двері, роздумуючи, чи варто їй ввійти. Так стояла кілька хвилин і нарешті вгамувала хвилювання. Підійшла ближче. І все-таки не наважувалась. В голові ще крутилась та розмова із подругами. І справді – чому вони першими дізнались? Юі картала себе за те, що не слідкувала за словами. Зрештою, рано чи пізно вона має розповісти Дортерусу про свої почуття – настав той час, коли Юі зрозуміла, що не може більше втікати від нього...


Нарешті вона зібрала всю рішучість і замахнулась, щоб постукати, як двері прочинились і вона побачила перед собою Дортеруса.

Юі? – здивувався хлопець.

Вона розгубилась.

Ти кудись ідеш?

Ні, вже ні. Заходь. – Дортерус відступив крок назад.

Може... – невпевнено протягнула Юі. – Я пізніше зайду..?

Ні, ні. – хлопець ухопив її за руку і завів усередину, поспіхом скинувши мантію. – Я збирався до Ліллі, та це добре, що ти зайшла, допоможеш мені.

Точно? – аби переконатись, Юі перепитала. А, може, вона хотіла почути інше.

Авжеж. Це не так важливо, почекає. – він підійшов до палаючого каміну і ще раз оглянув стоси розкладених паперів перед ним.

Що в цих папірцях? – поцікавилась Юі, підійшовши ближче.

Мені потрібне одне заклинання. Та я ніяк не можу його знайти... – розчаровано промовив Дортерус. – Може, в тебе вийде...

«Добре, що він не запитав, чого я прийшла...» - думалось Юі, бо якби ж спитав, то не змогла б придумати, що відповісти.

Вона вмостилась просто на підлогу перед каміном і взяла кілька папірців у руки. Дівчина спантеличено вдивлялась в незрозумілі слова.

Що це взагалі таке? – звернулась вона до Дортеруса.

Септо́ра. Древня мова, придумана магами для найсильніших, а то й заборонених заклинань. Суміш латині, данської та англо-саксонської. Кожне слово в ній складається із семи букв, а кожне заклинання – із семи слів.

Але... я ж нічого із цього не розумію. І для чого тобі таке сильне заклинання?

Поки що ні для чого, я ще не знаю, де мені доведеться його використати. Прочитати зможеш? – посміхнувся Дортерус, на що Юі, поглянувши на слова, ствердно кивнула. – От і добре! Шукай усе, що б починалося із слова lavígri. Ось тобі олівець, підкреслюй просто у тексті.

Дівчина зосереджено поглинула поглядом у ті заклинання і взялась вишукувати потрібне слово. Дортерус задоволено поглядав на її обличчя, освітлене полум’ям каміну, на волосся, пасма якого відблискували холодними іскорками. Йому подобалося розглядати витончені риси обличчя цієї красуні, дивитися в бездонні очі, слухати мелодійний голос. Та в цьому голосі завжди відчувався якийсь холод. Іноді сильно, а іноді ледь-ледь помітно, та все ж. Зрештою, достатньо того, що він може бути поряд із нею. Ось так, як зараз, удвох перед потріскуючим каміном розгрібати купу папірців із переліком заклинань.

Юі так захопилась, що й не помічала того умиротвореного виразу на обличчі Дортеруса. Єдине – волосся заважало і спадало з пліч на папірці. Вона кілька раз відкинула його назад, та воно падало знову. Юі вирішила зібрати його повністю і розв’язала бант, яким були підібрані лише кілька пасм волосся зверху на маківці.

Дозволь мені. – тихо озвався Дортерус.

Що? – не зрозуміла Юі.

Зав’язати тобі волосся.

Дівчина здивовано поглянула на нього, проте погодилась і піднялась. Дортерус підійшов і обережно торкнувся її волосся. По тілу Юі пробігли мурашки і вона заплющила очі. Якими приємними були дотики його рук, коли він підбирав пасма, заплітаючи їх у косу... Відчуття були такими неземними ніжними, що Юі забула про все на світі. Була тільки вона і Дортерус. Бозна-де у цілому Всесвіті... В цю мить вона відчувала, наче знає його все життя і не зможе більше без нього. Не зможе без його лагідного погляду, усмішки, приємного голосу... Без тих рук, які заплуталися у її волоссі… Нарешті вона усвідомила, що вже давно йому належала. Нарешті зрозуміла, що готова.


Я кохаю тебе. – тихо промовила Юі і розплющила очі. Вони сяяли. Так, як і тоді, коли він говорив їй те саме. Яскравим, ледь зеленуватим сяйвом.

Що? – здивовано перепитав Дортерус. Ні, він почув, та не зміг повірити в те, що почув. Від несподіванки він аж випустив з рук напівзаплетене волосся дівчини і воно розсипалось знову, наче ніякої коси й не було.

Юі абсолютно спокійно дивилась на полум’я каміну. Їй так легко було зізнатися Дортерусу в своїх почуттях, що, здавалося, наче з її пліч упав важкий тягар. І ні сумніву не закралося, чи вартувало це говорити.

Я кохаю тебе, Дортерусе. Саме тому я й прийшла, щоб це сказати. – так само спокійно повторила Юі і обернулась. Він вражено дивився в її сяючі очі і не знав, що відповісти. Хлопець узагалі не уявляв, що коли-небудь Юі скаже йому такі слова, і тим більше не уявляв, що це буде саме так і саме тут.

Юі... – ледь видихнув. Він відчував, що його очі сяяли у відповідь. Та раптом Дортерус, мабуть, опам’ятався і... поцілував дівчину, ніжно торкаючись руками її обличчя. У сотню раз ніжніше, аніж заплітав волосся…


 

Глава двадцять четверта

Лист, небо і світлячок


Одного дня Юі випадково довелось запідозрити у Академії дещо вкрай неладне. Все сталося тоді, коли вона піднімалась сходами в самому кінці лівого коридору на заняття в аудиторію, що розміщувалась поблизу тих сходів на другому поверсі. Та не встигла вона піднятись кількома сходинками, як почула наверху дуже дивну розмову. Одразу впізнала голос Хотару, що покірно погоджувалась із своїм співрозмовником. А той в свою чергу давав їй настанови, не менш дивні, аніж уся їх розмова загалом.

Із всього, що Юі змогла почути і розібрати, вона небагато зрозуміла. Та щось їй підказувало, що та розмова однозначно стосувалась Дортеруса. І її, очевидно, теж. А йшлося ось про що: чоловік, голос якого сильно нагадував Юі директора, чи то, може, ще когось, говорив Хотару, що вона повинна діяти обережніше і менше з’являтися біля третього кабінету удень, аби її ніхто не побачив.

«Авжеж, третій кабінет – не інакше, як кабінет директора!» - промайнуло в голові дівчини і вона ще більш насторожено прислухалась.

Жодного студента у тому коридорі не було, адже Юі, як завжди, затрималась у професора Етвуда після заняття, який ніколи не забував завантажити її додатковими завданнями із свого предмету і розпитати, чи все вона гарно розуміє. Напевне саме завдяки цьому дівчині довелось натрапити на розмову цих двох. А чоловік провадив далі.

Пізніше ти отримаєш від мене вказівку, що робити далі. Наближається час, та дещо нас гальмує…

Що? – тихо видихнула Хотару.

Не що, а хто. Не вистачає ще однієї дійової особи. Ми маємо його дочекатися…

Гаразд. «Небо згущує хмари над нами»?

Уже просто шаленіє. Гряде шторм, люба. І ти маєш бути в повній готовності до всього. Не підведи мене. І дивись, аби сусідка твоя нічого не пронюхала.

«Сусідка? – здивовано гадала Юі. – Я? Чи Натсумі? Невже вона теж в небезпеці?»

Нізащо. Присягаюсь!

До речі, скоро ти отримаєш у винагороду нову мантію. – із явним вдоволенням сказав той чоловік.

І не лише я. Гадаю, «на срібло теж поставлять вищу пробу…»

«Про що таке вони говорять? - ніяк не могла второпати Юі і зосереджено перевела погляд у вікно. - Про яке срібло йдеться й де у небі згущуються хмари?»

Цього не уникнути і, нажаль, я нічого не можу вдіяти. Не забувай, що маєш бути дуже акуратною, адже вона нам потрібна неушкодженою… Все, розходимось. До вечора.

Якусь хвильку Юі ще стояла унизу і, коли все стихло, вирішила обережно піднятись. Звісно, у коридорі нікого вже не було, проте та дивна розмова й те, що там була Хотару, не давало їй спокою до кінця занять.


Повернувшись у гуртожиток, Юі вирішила зайти до Натсумі і запитати її, чи знає вона щось про Хотару, чи помічала щось дивне за нею, як ото сьогодні Юі. Дівчина ще після почутого згадала, як колись Енн говорила їй про Хотару, начебто та має безпосереднє відношення до Сандервіків. Невже вона тоді була права? Але ж звідки вона могла таке знати? Чи й справді така спостережлива?

«Що ж відбувається у цій Академії? – нервово думала Юі. – Хм… А сер Юго не даремно не сподобався мені із самого початку… Якщо то був його голос…»

Вона піднялась сходинами на третій поверх, підійшла до дверей кімнати Натсумі і завмерла. Потрібно було ще раз обдумати те, про що вона мала запитати подругу. Юі розраховувала на те, що якщо Натсумі й знає щось, то вивідати це буде не так складно, адже подруга не дуже добре вміє зберігати таємниці, особливо, коли їй не подобається, що відбувається. Нарешті замахнулась і невпевнено постукала в двері. Та зсередини не почулось ані звуку.

«Може, вона спить?» - подумала дівчина і постукала ще раз. Тиша.

Натсумі! – покликала вона. З кімнати не долинуло ані звуку. – Натсумі! Ти там?

Знову тиша. Юі натиснула на клямку і двері виявились зачиненими.

«Гаразд, зайду пізніше» - подумала собі і мимоволі глянула на двері кімнати Хотару. Із нею вона вже давно не говорила. Та навіть якщо б їй раптом цього захотілося зараз, то вона не знала, що сказати і про що розмовляти. І, що найдивніше, Юі не відчувала у ній потреби. Хотару не розуміла її позиції щодо Сандервіків, то й нащо їй така подруга? Адже друзі на те і є, щоб підтримувати, чи не так? Добре, що хоч із Натсумі не було такого. Проте, дружба у них після того балу стала уже не така, як раніше.

Раптом погляд Юі вихопив на підлозі конверт. Оскільки мобільні телефони у Академії були геть заборонені, то листування таким способом було не дивиною. Хоча, у холі гуртожитку є стаціонарний телефон і ще можна було б листуватися електронною поштою, інтернет тут є, та це звісно ж не так цікаво.

«Хм… - замислилась Юі. – Що б це могло бути? Невже це ті самі вказівки?»

Той лист лежав під дверима кімнати Хотару і швидше за все був адресований саме їй, проте Юі кортіло підняти його, поки ніхто не бачить. Вона збиралась його не лише прочитати, а й зробити так, щоб подруга його не отримала.

«Господи, я й справді зла…» - розчаровано подумала вона сама про себе і підійшла ближче. Приглянувшись, вона здивовано помітила на листі дивну печатку і адресований він був не Хотару, а якійсь Лусі́ль.

«Мабуть, це жіноче ім’я… Вперше бачу щось подібне. Хай йому грець!» - дівчина розсердилась на свою цікавість і, піднявши листа, швидко попрямувала в свою кімнату. Та не ступила вона й кілька кроків, як вийшла Хотару. Юі аж стерпла і миттю сховала лист за спиною.

Я чула, ти кликала Натсумі. – почала подруга. – Вона ще не повернулась із занять від містера Брена. Може, їй щось переказати?

Ні, нічого. – розгублено випалила Юі.

А що це в тебе там? – підозріло примружилась Хотару.

«Дідько!» - Юі ставало душно від хвилювання. - Нічого. Я вже піду.

Вона різко розвернулась і зникла за дверима своєї кімнати. Зайшовши, поспіхом вийняла той лист і таки не втрималась, щоб не прочитати. Конверт був заклеєний сургучевою печаткою. Зображення на ній було дуже дивне – схоже на морду-череп якоїсь собацюри чи іншої істоти, близької до собаки. Це дівчину трохи насторожило. Та ледь встигла вона відкрити його, як в двері постукали. Юі аж здригнулась. Почувся голос Хотару.

Юі?

Та Юі не озвалась. Чомусь вона думала, що Хотару точно знає про той лист. Раптом Хотару ввійшла так несподівано, що Юі не встигла його прибрати.

Що ти ховаєш? Ти якась дивна, Юі… - Хотару намагалась говорити спокійно, та це в неї зовсім не виходило. Голос був наче не її. Подруга підходила ближче. Юі, відчуваючи щось недобре, відступила.

Юі? Що в тебе? Покажи! – наказала Хотару.

Юі відступила ще кілька кроків і метнулась на балкон. Тікати було нікуди і вона це розуміла. Та й стрибати вниз скидалося на самогубство – третій поверх як не як! А Хотару підходила все ближче й ближче. Того ненависного погляду подруги Юі не на жарт перелякалась. Враз Хотару звідкись з-за поясу витягнула ножа і його лезо погрозливо зблиснуло прямо у Юі перед обличчям. Дівчина аж затремтіла вся і намагалась пригадати хоч якесь заклинання, яке могло б їй допомогти в цій безвихідній ситуації. Та від переляку в голову нічого не приходило і вона відступала якомога далі, аж поки не вперлась спиною в поручень балкону. Хотару підійшла ближче і приставила ніж до горла дівчини.

Віддай лист! – грізно озвалась вона.

Не знаю, про що ти… - Юі спробувала збрехати, та Хотару притисла лезо сильніше.

Я сказала – віддай лист!

Нараз в кімнаті Юі з’явився Дортерус. Обидві це помітили.

Дортерусе… - покликала Юі.

Цить! – гаркнула Хотару. – Хоча, хай іде сюди, в мене все-одно імунітет до вашої магії. Гарно, чи не так? – в’їдливо озвалась вона до Юі.

Хотару ухопила дівчину за руку і притягла її наперед себе, все ще тримаючи біля горла ножа.

Що відбувається? - ледь Дортерус вийшов на балкон, Хотару переможно хмикнула до нього.

Бу-ва-ай! – насмішкувато протягнула вона і зникла, забравши Юі із собою.

Перенесла їх Хотару в якийсь невеличкий будиночок, де не було нічого, окрім каміну, невеликого стола, диванчику та якоїсь шафки, і різко відштовхнула Юі, відібравши від неї листа, так, що та аж упала на підлогу. Раптом із прочинених дверей зліва від каміну, де, мабуть, була якась кімната, вийшла огидна собацюра. Вона була дуже схожою на одну із тих, яких одного вечора зустріла Юі в вестибюлі Академії: майже без шерсті, з налитими кров’ю палаючими очицями та жовтим запіненим оскалом. Лиш кажанячих крил у неї не було. Та тварюка підійшла до Юі і почала гарчати. Дівчина налякано відповзла назад до каміну. Упавши, дівчина помітила біля нього довгу палку із металічним наконечником, очевидно для того, щоб розгрібати жар у каміні. Хотару, швидко написавши якусь записку, покликала до себе собацюру, назвавши її, як Юі здалось, Се́рбером і встромила їй у пащу той папірець, сказавши, що «він має прийти з Сіе́лем». Хто такий він та Сіель, Юі не зрозуміла. Відіславши собаку, Хотару на мить відволіклась, запираючи за нею двері, а коли повернулась, Юі щосили огріла її тією палкою, потрапивши збоку по обличчі. Хотару упала непритомною на землю. У Юі від страху тремтіли руки. Вона боязко перевірила, чи часом не убила дівчину і полегшено зітхнула.

Імунітет у неї… - зневажливо сказала Юі сама до себе. Вона відібрала у Хотару листа і, накинувши капюшон мантії, вийшла з будинку.

Озирнувшись, зрозуміла, що знаходиться в поселенні торговців.

«Добре, що це неподалік від кабінету Дортеруса… Потрібно поспішити» - наказала вона сама собі і поспіхом рушила і у бік Академії. Раптом неподалік попереду вона зауважила дві чоловічі постаті у мантіях, що швидко наближались. Хоч надворі було темно, Юі змогла одразу впізнати в них сера Юго та Сорена. Отут-то вона не на жарт занепокоїлась.

«Невже це по них послала собаку Хотару?» - раптом промайнула страшна думка. Сховатися навколо не було де.

Ánden. – прошепотіла Юі і її волосся та колір очей змінились. Також трохи змінилось і обличчя. Вона сподівалась, що так її не впізнають. Сорен тепер не відчував у ній магію, адже Дортерус очистив її від того пурпурного сяйва. Проходячи повз директора та наглядача, вона щосили намагалась виглядати, як звичайна студентка Академії, і навіть сказала до них «доброго вечора!». Юго та Сорен спокійно відповіли на її привітання і попрямували далі. Юі видихнула з полегшенням і собі рушила, щораз пришвидшуючи ходу.

Юго, - озвався до нього Сорен, – кажу тобі, то була погана ідея іти пішки. Треба було просто переміститися.

Годі тобі. Ми зустріли по дорозі лише одну студентку. Думаєш, їй є діло до того, куди ми ідемо?

Сорен лише більше нахмурився. Він не любив отак світитися на людях, коли доходило до таких важливих справ, як зараз. Та Юго наполягав саме на прогулянці, а не на переміщенні, мовляв так можна щось помітити по дорозі і не упустити нічого.

На виході із центральної вулички поселення Юі потрібно було звернути, щоб вийти на доріжку, яка вела до Академії попри кабінет Дортеруса. Та не встигла вона дійти до краю будинку, за яким треба було звернути, як почула гарчання. Із сутінків попереду повільно вийшла та собака, яку Хотару посилала, як вона думала, по Сорена та директора. Від несподіванки Юі аж заклякла. Ще цього їй не вистачало. Вона насилу пригадала сонне заклинання, яке одразу ж швидко проговорила у напрямку собаки й повільно відступила кілька кроків назад. Та закляття не подіяло і тварюка ще більше визвірилась. Раптом ззаду почувся чийсь голос і дівчина з острахом оглянулась.

Не поспішай, Юі.

Позаду неї стояв Сорен і гнівно зблиснув очима. За кілька кроків від нього директор мовчки тримав на руках непритомну Хотару.

Rénse! – грізно мовив Сорен і волосся та очі Юі обернулись в свій природній вигляд. – Так і знав… Ти ж ледь подругу не вбила! - ще сердитіше й в’їдливо додав він.

Дівчина уже геть розгубилась. Вона не знала, куди тікати. За плечима не переставала гарчати та тварюка, інший бік дороги загородили Сорен та сер Юго.

«Усе, тепер я точно пропала…» - у розпачі подумала вона. Сорен повільно підходив ближче. Юі відступилась і боязко озирнулась на собаку. Та́ й собі підійшла ближче і заричала ще страшніше.

І тут зненацька просто перед нею з’явився Дортерус. Ухопивши дівчину за руку, він різко у півоберта змахнув крилом, рознісши собаку на шматки, і одразу прикрив ним Юі, відбивши світловий згусток, випущений у неї Сореном. І миттю зник.

А нехай тебе..! Дідько!!! – сердито гаркнув Сорен і обернувся до Юго. Той непорушно стояв, спостерігаючи перед собою всю цю картину і про щось серйозно роздумував.

Облиш уже нарешті цю бездарну дівулю! - Сорен не тямив себе від злості й роздратування. – До біса той імунітет, якщо вона собі не може дати ради із слабкою подружкою! Юі однією лише палицею і без всякої магії ледь не вибила з неї мізки!

Замовкни. – спокійно відповів Юго.

Не затикай мені рота! – просичав Сорен. Ви двоє лише марнуєте дорогоцінний час Мортена! І мій теж!

То треба було вчепитися за «хвіст»14.

Сорен прикро зітхнув.

Юго, от ти наче й не придурок, а вилітають з твого рота лише зіпсовані молекули! Якщо я «вчеплюсь», хтозна куди він мене потягне! І хто там мене чекає? Дортерус, Юі, Ліллі… А ще, цілком імовірно – Нора чи ще бозна-хто! Годі, я втомився тебе слухати, зрештою, й сам можу справитися із Дортерусом!

Не можеш. У нього тепер вона. А Лілліан не прийматиме нічию сторону, тут і мови нема. Навіть якщо нас вдвічі більше, ми не сильніші. Потрібен гарний план.

До дідька твої плани із такими помічниками! – кинув злісно Сорен і зник. Слідом за ним зник і Юго, забравши Хотару.


Пробач мені, я ледь встиг… - винувато озвався Дортерус, схвильовано обіймаючи Юі. Він приніс її в свій кабінет. – З тобою все гаразд?

Так, не хвилюйся…

Що сталося? Чому я не зміг нічого їй зробити, коли вона приставила ножа тобі до горла?

Хотару сказала, що в неї імунітет до магії. – раптом дівчина згадала про лист і витягла його. – Ось, із цього все й почалось…

Дортерус узяв у руки конверт і здивовано розглянув печатку. Далі він відкрив його. У ньому Юі побачила лише якийсь незрозумілий текст.

Що там? – нетерпляче запитала вона. – Лист адресований якійсь Лусіль. Ти знаєш, хто це?

Уявлення не маю… - задумано відповів Дортерус. – Тут написано французькою «пора привести її до М.»…

Вкінці пише «Сіель». – тицьнула пальцем Юі. – Коли Хотару притягнула мене в той будинок, вона послала по когось ту собакоподібну тварюку, сказавши їй, щоб «він прийшов з Сіелем». А потім з’явились сер Юго із Сореном.

Сіель… – повторив Дортерус, нахмуривши брови. – З французької це означає «небо»…

Небо? - перепитала дівчина. – До чого тут небо?

Дортерус зосереджено роздумував і раптом в його голові промайнула така здогадка, що він аж випустив того листа з рук і очі його замерехтіли.

Дортерусе… - Юі трохи злякалась його вигляду.

Що означає ім’я Хотару? – запитав він.

Що? Ем, світлячок… - Юі нічого не розуміла.

Світлячок… Французькою – luciole, Лусіль… А Сора15 - це ciel…

Дортерус спантеличено сів на диван. І лиш тепер до Юі дійшло. Отже, це правда… Те, що ще колись давно говорила їй Енн. Ось чому весь цей час Хотару так поводилась: вона боялась, що Енн її викриє.

Господи… Увесь цей час я дружила із зрадницею… - ледь видихнула Юі, сівши поряд. І раптом пригадала собі ту розмову Хотару із директором. Тепер вона й не сумнівалась, що то був саме він. – Дортерусе, я сьогодні чула дивну розмову Хотару і сера Юго. Я мало що зрозуміла із тієї розмови, але йшлося щось про те, що «в небі згущуються хмари» і «срібло отримає вищу пробу»… Та найголовніше ось що: директор сказав їй, що не вистачає однієї дійової особи і вони мають її дочекатися. А ще – вона їм потрібна неушкодженою.

Вона – це ти. Тут я й не сумніваюсь… Ти їм потрібна, як джерело магії. Великої магії. Та не хвилюйся – тебе вони нізащо не отримають. Адже, поки не з’явиться той, кого не вистачає, діяти вони не почнуть…

І Дортерус серйозно замислився. Здається, він здогадався, якої дійової особи не вистачає.


Глава двадцять п’ята

Данець


Минуло вже більше, ніж півгодини, як Юі мала повернутися від містера Етвуда з індивідуальних занять, а її все не було. Дортерус уже помітно нервував.

І недаремно – лиш Юі вийшла від викладацького гуртожитку, як перестріла Сорена. Вона насторожено завмерла.

Довго ж я тебе чекав… - озвався тихо Сорен.

Чого тобі? – обережно запитала Юі і Сорен зблиснув очима.

Коли ж ти вже нарешті зрозумієш, в що вляпалась…? – зітхнув він. – Знаєш, що навколо тебе коїться? Битва за владу. За магію. Якщо не одумаєшся – тебе нагло використають і викинуть, як пусту пляшку з-під мінералки.

Те ж саме я можу сказати й про тебе. Чому я маю вірити саме тобі? Ти мене ледь не убив. – зневажливо кинула у відповідь Юі.

Я мав на це причини. Та все ж не убив, бо вирішив дати тобі шанс обрати правильний шлях.

Здається, потрібно тобі повторити те, що я вже говорила раніше – котись під три чорти! – сердито відказала Юі і впевнено рушила уперед, та Сорен ухопив її за руку.

Юі… послухай мене…

Відпусти її. – раптом неподалік у темряві почувся голос. Обоє впізнали його.

Хм… - якось вдоволено видав Сорен. – Ніхто й не сумнівався в цьому, еге ж?

Постать мовчала.

Що ж, - продовжив срібноволосий, - може вже годі гратися у власника та наївну дівчинку-іноземку? Відпусти її, брате... Так всім нам буде краще.

Після цих слів в темноті гнівно зблиснули зелені очі.

Я нікого не тримаю. – спокійно озвався Дортерус.

Ой, та годі тобі! Заморочив їй голову і тепер розказуватимеш, що це її вибір і всяке таке інше…

А ти будь ніжніше і поклич її, а не тягни силоміць.

Сорен лиш скреготнув зубами.

Говориш, наче про собаку…

Я нічого не вирішую замість неї. – перебив його брат.

Ха-ха-хах! – глузливо й награно зареготав Сорен. – Хочеш сказати, що вона сама обрала убивцю?

Досить! – не витримала Юі. – Дортерус нікого не вбивав!

Та невже?! То якого ж тоді він вийшов на слід твоєї тітки? Ти ж знаєш, чим вона у молодості займалась. Чи не півжиття за магією батьків полювала, а тут покликала Дата помічником до себе… Не дивує тебе, що він її за це не убив? Бо на його місці я чи ти саме так і зробили б, чи не так?.. І батьки наші, одні з найсильніших магів Англії, не просто так потрапили в ту аварію, бо «комусь» та магія була дуже потрібна. І ти для цього всього потрібна, та за тебе треба заплатити викуп або ж просто укласти вигідну угоду… гм?

Слова Сорена уже настирливо проникали у голову Юі і перевертали всі думки. Мозок напружено опирався, та хлопець вміло знаходив стежки до найсокровеннішого і в її такому надійному, захищеному від усіх всесвіті закрадались страшні сумніви. Все, що вона складала докупи увесь цей час, розліталося кульбабкою на подиху вітру… Вона тремтяче мовчала і щосили намагалась просто пропустити ті слова.

А ти не думала, чому тітка так нав’язувала тобі брата? – Сорен підійшов ближче.

Юі глянула на Дортеруса. Той так само спокійно мовчав і дивився на неї незворушним пронизливим поглядом.

Це ж добре складений план, - продовжував срібноволосий, – отримати об’єднану магію Сандервіків і урвати собі добрячий кусень, поділивши її, коли в тебе є така чарівна племінниця. Шанси, що на неї не зверне увагу жоден із нас практично рівні нулю… І ось взаємно засяяли очі, розповілась казка про прекрасну магію на двох – і voilà!16 Усе вже в її руках!

Замовкни! – гнівно прокричала Юі.

Пф! Ти кра́ще помізкуй над цим, ти ж розумна дівчинка. – зневажливо сказав це і зник.

Юі стояла, як укопана і відчувала себе розбитою кришталевою вазою. Раптом отямилась і обернулась до Дортеруса, та він рушив уперед і тихо докинув:

Ходімо.

Чого ти мовчиш?! Скажи… скажи, що це неправда! – вона чекала, що він її заспокоїть, як завжди робив. Просто гляне їй у очі і скаже, що це все навмисна маячня.

Юі. – Дортерус зупинився. – Намарне зараз говорити, що Сорен неправий і таке інше. Ти все бачиш своїми очима. Ти відчула на собі магію Сорена і мою магію. Ти бачила взаємне сяйво. Ти, як ніхто краще, повинна знати тітку, яка заради тебе відкинула майже все. – він оглянувся і підійшов ближче. – Просто глянь у очі. Впевнено і допитливо, відкрито. І побачиш відповіді сама. Я не триматиму тебе, якщо захочеш піти, та поки ти цього не хочеш – тримай мою руку й не відпускай! І я нікому тебе не віддам, бо ти – моя! Зрозуміла?

Юі вражено дивилась на нього і в тих його прозорих очах бачила своє перелякане обличчя. Ну і як же цей паскудник Сорен міг змусити її засумніватися? Адже вона й сама знала, що все це були підлі, підступні, вдало дібрані слова.

Угу… - розгублено промимрила Юі. Ось те, що вона мала почути насправді, те, що спіймало парашутики її кульбабки. Від цього аж у грудях стискалося і дівчині не вистачало повітря… Не була б вона такою сильною, не тримав би її за руку Дортерус - вона б розревілась, як мала дитина. Та дозволити собі цього дівчина не могла…


Цікаво, четвертий кабінет ще довго пустуватиме..? – задумливо промовила Юі, дивлячись у вікно на порожню будівлю. – Доречі, хто його займе? – вона допитливо повернулась до Дортеруса.

А й справді, добре що ти нагадала, геть забув… На днях я їду в Данію…

Що? – вигукнула Юі від несподіванки. – Чому? Надовго?

Дортерус здивовано дивився на дівчину, помітивши хвилювання на її обличчі. Та за мить посміхнувся і підійшов ближче.

Ей, заспокойся. Лише на два дні. Треба залагодити деякі справи у родичів і тамтешній Академії.

Але ж… два дні – це дуже багато… За цей час може статися що завгодно. – Юі понуро опустила голову.

Про мій від’їзд ніхто не знає, лише ти та Ліллі. Вона контролюватиме ситуацію, за це не хвилюйся. Та й якщо щось піде не так – ти завжди можеш прийти сюди. Це місце найнадійніше у всій Академії. Двері тебе впустять. І заклинання захисту на септорі ти знаєш.

Гаразд, гаразд! – роздратовано відповіла дівчина. Їй ніяк не хотілося відпускати Сандервіка. Здавалося, що його відсутністю одразу скористаються усі «гієни» Академії. І точно не на користь Юі.

Дортерус торкнувся її підборіддя і заглянув у обличчя.

Як тільки я повернусь – тебе чекатиме невеличкий сюрприз…

Мені нічого не потрібно… - тихо відповіла Юі і притулилась до його грудей. – Лиш вертайся якнайшвидше.

Тих два дні, які Дортерус перебував у Данії, тягнулись дуже довго. Юі не знала, чим себе зайняти, тільки б не думати про його відсутність. Ні чай, ні кава, ані гарячий шоколад не могли її заспокоїти. Музика теж не допомагала. Книги, які вона намагалась читати, наче були написані випадковим набором букв. Нічого не запам’ятовувалось. Зрештою, дівчина зрозуміла, що без нього вона була мікроскопічною інфузорією, настільки примітивною, що лише дихати та живитись час від часу чимось. І безглуздо снувати десь у просторі.

Нарешті ці нестерпні два дні минули. Юі неохоче пленталась зранку на заняття. Дівчині здавалось, що вона вийшла надто рано, а тому не спішила.

Ей, хто це в нас такий невиспаний? – зненацька підбігла до неї Енн і радісно посміхнулась. – Що з тобою? Захворіла?

Ем… Ні, все гаразд. Справді, погано спала.

Чула свіжі новини? – прощебетала Енн.

Ти що, місцева «The Times»17? – насилу посміхнулась Юі.

Я стараюсь! – пожартувала подруга.

Може скажеш вже? – не витримувала Юі. Її подруга була неначе на голках.

Інтригуюче, правда? Ну добре, добре – сьогодні з’явиться викладач із четвертого відокремленого кабінету! Не терпиться його побачити.

«Он воно що… Хм, сьогодні повертається Дортерус із Данії. Може, він туди по нього їздив?»

В мене якесь таке передчуття… - сказала Енн, коли вони вже ввійшли у Академію. – Наче сьогодні щось відбудеться…

Ти мене лякаєш… - занепокоїлась Юі і раптом помітила, що у вестибюлі просто у повітрі висить сяючий аркуш із якимось оголошенням. Дівчата підійшли до нього.

Казала ж. – Енн вдоволено глянула на подругу. – Тут пише, що після четвертого заняття зібратись тут всім студентам без винятку. Мабуть, нам представлять нового викладача.

Доброго ранку, Юі. – раптом почувся позаду голос Дортеруса і серце Юі аж тьохнуло. – І вам, міс Фог.

Доброго ранку… - в один голос відповіли дівчата.

«Нарешті повернувся» - із пліч Юі наче камінь спав. Лиш глянувши на його привітне обличчя, дівчина відчула неабияке полегшення.

Знайомтесь, - провадив далі Сандервік, - професор Флам Еберг із Данії, кузен сера Юго та міс Лілліан. Нарешті четвертий кабінет перестане пустувати.

Містер Еберг прискіпливим поглядом оглянув Юі. Та нічого не відповів.

А це – одні з найкращих студенток Академії – Юі Сузуран та Енн Фог.

Я зрозумів. – байдуже буркнув Флам.

О! Нарешті ти приїхав, брате. – зненацька звідкілясь з’явився Юго, сухо привітавшись, і скоса глянув на дівчат.

В цю мить Флам здивовано витріщився то на Юго, то на Юі, і аж рот роззявив.

Сенсей, - озвалась Юі, ухопивши Енн попід руку, - ми вже підемо…

Гаразд… Побачимось. – і штурхнув Флама у бік. – Годі витріщатися.

Дортерусу однозначно той погляд Юго видався якимось підозрілим. Та ще й Флам так вже прискіпливо приглядався до Юі, що, напевне, й самим дівчатам стало не по собі.

Як доїхав? – із вдаваною люб’язністю продовжив Юго, скоса поглядаючи і на Дортеруса.

Ем… - отямився Флам. – Добре… Добре, все гаразд.

Що ж, навідаєшся у мій кабінет, віддам тобі ключі та й поговоримо. Не забудь за сьогодні, всі на тебе чекали. – якось знову байдуже відповів Юго і зник так само несподівано, як і з’явився.

Так, так… - все ще розгублено мимрив Флам і тільки-но Юго щез, як він різко обернувся до Дортеруса і допитливо глянув у очі. - А ти ніколи не задумувався, як Юго та Юі схожі? Практично на одне лице.

Дортерус остовпів від слів кузена.

«Про що це він говорить..?» – миттю прокрутив у голові знову й знову. І мимоволі перевів погляд на Юі. Вона стояла неподалік і хлопець міг чітко роздивитися її обличчя. І справді… «Якщо зняти із Юго окуляри… і скуйовдити акуратно причесане волосся на голові… Практично на одне лице».

Флам все так само допитливо дивився на Дортеруса. Він бачив по його обличчі, як у того в голові аж кипіли роздуми, і думав, що це ж треба бути геть сліпим бовдуром, аби не помітити схожість директора та загадкової студентки із Японії, що й зовсім не схожа на азіатку. Таке ж саме срібне волосся, такі ж великі пронизливо-холодні сірі очі. Як дощове небо Англії. Неначе близнюки… Як же такий геніальний мозок брата не міг помітити цю феноменальну схожість?

Та годі тобі… І справді не помічав? – Флам уже здивувався.

Не вигадуй… - буркнув, відмахнувшись, Дортерус. – Нічого вони не схожі…

«Ага, просто визнати цього не хочеш… - єхидно посміхнувся сам собі данець. – А що робитимеш, якщо це таки правда? Що, як Юі безпосередньо пов’язана із Сандервіками? То ще нічого, що вона із Японії… Можна жити там, та не бути японкою».

Флам здогадувався, що така схожість випадковою не буває. Цікаво, чи могла б Юі бути Юго та Лілліан сестрою? Авжеж, авжеж – таке припущення вкрай сміливе, та натура Еберга дозволяла йому додумуватись навіть до такого.

Слухай, - він наздогнав Сандервіка, - як думаєш, хто мені дістанеться? Ти ж знаєш тутешніх відмінників.

Дортерус зупинився і здивовано глянув на нього.

А хіба тобі не все-одно? – хлопець не міг зрозуміти, чому саме про це запитав брат. Знову тут щось не так?

Ну, в твої руки, очевидно, потрапить Сузуран…

Все аж так очевидно? – Дортерус щораз більше дивувався проникливості Флама. Мабуть, недаремно він привіз його із Данії. Та чи довіряти Фламові зараз, він не знав. Той, начебто, завжди тримався осторонь, не приймаючи сторону Дортеруса, та іноді таки вдавався до ласки припиняти знущання Юго та Сорена. Тоді, в дитинстві, малий Дат міг йому довіряти. А зараз… Флам виріс егоїстичним циніком, що тільки й шукав у всьому для себе вигоду…

Нібито Ліллі поступить із тобою інакше… - знову єхидно посміхнувся Флам, втішившись, що потрапив у саме яблучко.

Дортерус уже аж зупинився і вражено витріщився на кузена.

Слухай, нишпорко… - жартівливо розсердився Сандервік, та Флам його перебив.

Та не хвилюйся ти. Я розумію, що Юго та Сорен ще не в курсі, що сестричка на твоєму боці. Як і «японка». Я не з тих, що буде видавати чужі таємниці. Як і в дитинстві, нічого не змінилось. Просто будь обережніший, пожалій Ліллі.

Ей, це її вибір. Як і Юі. І, зрештою, твій теж. Я звик бути сам по собі, то ж це нечувана щедрість зі сторони кожного із вас. Я дуже це ціную і не залишусь в боргу. Тому я не пожалію того, кому закортить зачепити Ліллі чи Юі.

А мене, значить, можна? – розсміявся Флам.

Дортерус і собі захихотів.

Ти й сам впораєшся, друже! Не сумніваюсь.


Хоч Юі й полегшало на душі від того, що Дортерус повернувся, та думки про нового викладача не могли дати їй спокою. Лиш глянувши на того данця, Юі одразу подумала про те, що в Академії з’явилась іще одна «гієна». Чи, певніше було б сказати, - «мисливець». Ще один сер Юго на вигляд. Волосся лиш не таке морозяне, як у директора. Від його прискіпливого погляду у Юі мурашки по тілу пробіглися. Колись до неї так само Сорен придивлявся і ні до чого доброго ті очі не привели… Та у Дортеруса із ним відносини, видно, набагато кращі, ніж із Юго та Сореном. А, може, він просто прикидається добрим і Дортерус цього ще не зрозумів?

«Дідько, і як його знати?!»

Юі-і… - схвильовано протягнула Енн. – Бачу, не сподобався тобі професор із Данії…

Що? – дівчина наче отямилась. – Ні… Тобто, не знаю… Якщо Дортерус довіряє йому, а це добре помітно, то в мене немає причин думати, що із Ебергом щось не так.

Мм… навіть не знаю, що тобі відповісти. Професор дуже якось вражено тебе оглянув… Та, мабуть, це все через волосся, тут і сумнівів мало…

Юі мовчки слухала припущення подруги.

«Ні, тут точно не волосся. Якщо Дортерус довіряє цій людині, то швидше за все він йому про мене розповів. То ж волосся не мало б його здивувати… Може, він помітив щось більше? Щось усередині… Мої здібності або ж те, що я… Та ні, дурниці це все…»

Знаєш, а мені він наче й сподобався. – безтурботно щебетала далі Енн. – Не дуже-то й привітний, а це, безумовно, чудова риса. Та й він із Данії, а мене завжди приваблювала батькова країна і тамтешні люди. Цікаво, яка спеціальність у нього? І що сьогодні таке відбудеться..?

Відбудеться? – перепитала Юі.

Ага. Думаю, тут не обійдеться простим представленням професора Еберга. Буде щось більше.

Наприклад?

Ну я не знаю… нічого конкретного, просто так здається.

Що ж, побачимо.

У Юі теж було дивне передчуття. Насамперед таке, що Флам Еберг не просто так тут з’явився. Четвертий кабінет довго пустував, а він приїхав лише зараз. Усі на нього чекали з нетерпінням, а він ось так просто собі і байдуже роззирається довкола. А ще дівчину дуже цікавило відношення Дортеруса до цього чоловіка. Вони начебто друзі. І старший Сандервік нічим не поступається Сорену проникливістю. Було б щось не так – він давно б це помітив. Отже, можна сказати, що свіжоспечений професор із Данії – надійна людина. Та все ж, як здавалось Юі, не настільки, як Лілліан. Вартувало б придивитися до цього Флама.

Слухай, Енн… - невпевнено звернулась вона до подруги після кількахвилинних роздумів. – Не знаю, що цей Еберг собою являє, та краще триматися осторонь. Дортерус мені нічого не розказував ще…

Ой, та годі тобі! Хіба ж ти не бачиш, що вони в гарних стосунках? Не те що, сер Юго… от кого варто триматися осторонь. Як і Сорена. А цей – із серії «ти-я-Ліллі-Дортерус», гарантую.

«Угу… очікувати можна чого завгодно» - невесело думала Юі та, зрештою, промовчала.


Глава двадцять шоста

Важка мантія


Сяк-так минули заняття. Мало що вмістилось у голові Юі із чотирьох виснажливих лекцій після приїзду Дортеруса. Наче й спокійніше стало, коли він повернувся, та якесь дивне відчуття переслідувало дівчину. Зараз треба було зібратися у вестибюлі. Ну точно представлять професора Еберга, та Юі наче знала, що на цьому не все. Має бути ще щось… І раптом її наче осяяло! Авжеж, два кабінети пустували довгий час, недавно п’ятий зайняв Дортерус, а сьогодні четвертий займе професор Еберг, тобто відокремлені кабінети буде повністю «укомплектовано» елітними викладачами… Звісно, окрім Сорена. У них же мають бути особисті студенти, чи не так? Якщо вона права, то швидше за все зараз студентів збирають на розподіл.

Та раптом дівчина занепокоїлась. Раніше вона ледь чи не очолювала список відмінників Академії, та за той час, що її спогади украв Сорен і переманив на свій бік, її успіхи у навчанні стрімко упали. Хтозна, чи вдалось їй виправити свої оцінки, хоча Дортерус з усіх сил підтягував її із кожного предмету.

«І справді супер універсальний маг…» - на мить подумала дівчина і стало якось ще більше прикро.

Цікаво, скільки буде студентів..? Чотири? – подумала Юі вголос. Енн здивовано глянула на неї.

Про що це ти? – перепитала подруга.

Здається я знаю, що зараз відбудеться. – Юі обернулась до Енн.

Я теж знаю, щойно міс Лілліан усе сказала.

Юі в роздумах і не помітила, як на сходовій площадці уже вишикувався цілий ряд елітних викладачів. Лілліан стояла за невеличкою трибуною поруч із директором справа і Фламом Ебергом з іншого боку. Біля Флама стояв Дортерус, а збоку від сера Юго – йокаї Югуре та Інарі, які зловісно поглядали на присутніх студентів. З острахом оглянула Юі викладачів і мимоволі її погляд упав на сходи, що вели до кабінету директора. Там, під самим куполом вестибюлю причаївся Сорен, готуючись спостерігати дійство.

Тепер Юі точно стало страшно. Виходить, студентів має бути шестеро, та чи потрапить вона в їх число? Вперше вона позаздрила Енн, яка була чи не другою в рейтингу успішності студентів. Перше місце очолював якийсь англієць. Також в числах перших мала бути і Хотару, та Юі не знала, на якому вона місці, як і не знала, на якому вона сама. А ще серед найкращих викладачів були і йокаї, а це наводило на неї уже справжній жах. І на заключення цього всього угорі стояв Сорен, неначе стерв’ятник, миттю готовий кинутися на свіже м’ясо. Зрештою, Юі ладна була провалитися крізь землю просто зараз.

Що там роблять Югуре та Інарі? – здивовано глянула Енн на Юі. – Чому вони в числі елітних викладачів?

Вони - йокаї високого рангу. – байдуже озвалась Юі. – Краще ніж будь-хто знають своє ремесло. Так мені казав…

На мить дівчина перевела погляд на Дортеруса. У руках він тримав сріблясту мантію і дивився на Юі. Їй стало ніяково і вона опустила голову. Хтозна, для кого була та мантія...

Довго Лілліан говорила про те, що із розподілом значно запізнились, очікуючи на викладача четвертого кабінету, про обов’язки студента, який потрапляє до елітного складу, його викладача, особливості індивідуального навчання і таке інше. Все це дзвеніло в голові Юі пустим звуком. Вона думала геть про інше і її неспокій зростав. Та раптом Лілліан перейшла до основної частини цієї церемонії і зібралась назвати першого студента. Юі насторожилась.

Що ж… - управляюча перегорнула свої папірці. – Перше і найгучніше ім’я на сьогодні – студент, який очолює список відмінників нашої Академії, потрапить на індивідуальне навчання до сера Юго. – Лілліан якось сухо посміхнулась і оглянула студентів. – Це – Мітсубачі Хотару!

Студенти в залі вибухнули оваціями. Енн приголомшено глянула на Юі, а та аж рот роззявила від несподіванки.

Відколи це твоя «подружка» очолює список? – ледь видушила Енн.

Юі не змогла нічого відповісти. Чомусь вона забула про той випадок із листом. Авжеж, тепер все очевидно… Дівчина перевела погляд на Дортеруса. Здається, він здивованим не був, а це означає, що Лілліан йому розповіла.

Хотару піднялась сходами і стала перед директором. Він зняв із неї звичайну мантію і накинув на плечі довгу сріблясту, яку кожен із них тримав у руках. Опісля цього вона стала перед директором із таким самовпевненим виглядом, неначе виграла столітню війну.

І яким чином розподіляють цих студентів між викладачами? За рейтингом? Але ж першим начебто мав бути Ентоні… - задумливо промовила Енн. – Юі, не мовчи так, ти ж мала б щось знати.

Юі здивовано поглянула на неї.

Анічогісінько… - пробурмотіла вона. – Це для мене така ж несподіванка, як і для тебе…

Тим часом Лілліан продовжувала називати імена.

Наступним буде студент, що потрапить на навчання до мене – Ентоні Уайт!

«Коли вона встигла його посунути? Очевидно ж, студентів називають за місцем у рейтингу» - думалось Юі. Тепер її непокоїла ще й першість Хотару і те, що вона навчатиметься у самого директора. Та справа ж, звісно, не в заздрощах, адже Юі нізащо в світі не хотіла б потрапити до директора.

Далі Лілліан назвала третього викладача – містера Флама Еберга. І лише зараз справжньому здивуванню дівчат не було меж – третім студентом у рейтингу стала Енн і потрапила на навчання до професора із Данії.

І раптом до Юі дійшло – розподіл проходив не просто так. Особа, якої не вистачало директору – Флам Еберг! Укомплектовано не просто елітний викладацький склад – зібрано усіх, хто причетний до того, що останнім часом відбувалося із Юі. І, що найгірше, - до сумнівного професора потрапила Енн! Що, як він таки не на боці Дортеруса? Тепер й справді усе почнеться…

Наступним швидше за все мав бути Дортерус. Юі не хотіла чути ім’я студента, що потрапить до нього на навчання, адже це точно мала бути не вона. Вона розчаровано опустила голову, все ще перелякано роздумуючи над тим, що буде далі. Тепер їй стало по-справжньому страшно. Десь далеко пролунало ім’я старшого Сандервіка.

«Ні, я не хочу цього чути…» - та раптом Юі приголомшено завмерла. Управляюча назвала її ім’я.

Дівчина перелякано роззирнулась. На неї дивилась Лілліан і задоволено посміхалась. Так само, аплодуючи, ще й майже вісім сотень студентів. Вона не бачила невдоволених обличь сера Юго, Хотару та оогамі з кітсуне. Так само щиро посміхалась й Енн, а на Дортеруса Юі боялась й подивитись. Помалу вона схвильовано почала підійматись сходами. Здавалося, що тих сходин вистачило б на цілу вічність. Вона все ще боялась підвести погляд. Та раптом Юі зупинилась, чи то швидше щось її зупинило. Викладачі здивовано переглянулись, а дівчина неначе приросла до сходинки. Мантія ставала невимовно важкою і каменем тягнула її униз. Юі не витримала її ваги і вклякнула. Вона підняла голову і глянула уверх. Так само злісний погляд туди перевів і Дортерус. Там, на сходах все ще стояв Сорен і «тримав» її. Довго не думаючи, вона розстебнула ремінець мантії і скинула її просто на сходи. В той момент Сорен зник і відпустив дівчину. Насилу вона піднялась на площадку і, винувато опустивши голову, стала перед Сандервіком. Дортерус спокійно накинув Юі на плечі сріблясту мантію і, коли застібав ремінець, тихо озвався до неї:

Я зрозумів, що відбулось. Не хвилюйся.

Нарешті вона насмілилась глянути на нього. Обличчя тепер уже її викладача сяяло лагідною ледь видимою посмішкою.

Дякую, професоре. – уже впевненіше озвалась вона і вдячно посміхнулась йому у відповідь.

Нарешті Лілліан назвала ще двох студентів для викладачів-йокаїв і церемонія розподілу завершилась.

Енн! – нетерпляче шепнула Юі й, ухопивши подругу за руку, відтягнула убік. – Здається, я знаю, для чого тут Флам Еберг. Будь обережна!..

Та не встигла вона договорити, як Флам підійшов до дівчат і прищурено посміхнувся.

Що ж, вітаю вас, дівчата! Вам пощастило потрапити в ряди перших!

Юі недовірливо зиркнула на професора Еберга і нічого не сказала.

За кілька хвилин зайдеш у мій кабінет. – наказав Дортерус Юі і відійшов, ухопивши по-під руку Лілліан. – Будь готова, – шепнув він, - саме тепер усе й почнеться…


Дортерусе… - Юі боязко відчинила двері його кабінету. У відповідь не почула нічого і вирішила ввійти.

Я тут. – озвався він, спускаючись сходами із лабораторії. В руках він тримав якісь книги. – Ти спокійно сюди дісталась?

Так. – ніяково відповіла дівчина. – Тоді… то Сорен був.

Я знаю. – спокійно сказав Дортерус. – Я одразу зрозумів. То було попередження. Він не в захваті від розподілу, тож скоро почнеться…

Що почнеться? – слова хлопця насторожили Юі.

Полювання. Битва за владу, магію чи ще щось інше. Я не знаю, як правильно все це назвати, та втрати у цій битві будуть великі…

Юі перелякано слухала Дортеруса і думала, що вона ж геть не готова приймати у цьому участь. Хоч у неї і є надзвичайно потужна магічна сила, вона майже не вміє нею управляти. Навіть захищатися. А лише пару заклинань септорою не врятують.

Мені… страшно. Дортерусе… якщо я… якщо я не впораюсь? – тихо прошепотіла Юі.

Дортерус здивовано поглянув на свою студентку і лагідно посміхнувся.

Ну, ти ж не сама…

Той що з того? Ти думаєш, що ми зможемо виграти? Проти Сорена, сера Юго, Хотару… і я думаю, що це ще не весь список ворогів! Що, як на їхньому боці ще виявляться кітсуне з оогамі? Знаєш, що із цього вийде?!

Юі… - він підійшов ближче. – Заспокойся. Годі сіяти паніку. Йокаям заборонено в цьому брати участь і їх буде жорстоко покарано за втручання. І що означає, що «список ще не весь»?

За спинами Сорена та Юго стоїть ще хтось. І цей хтось затіяв гру ще багато років назад. Ти ж пам’ятаєш, що було в тому листі до Лусіль? «Він та Сіель» - це Юго та Сорен, Лусіль – Хотару. А ще – загадковий «М».

Багато років назад..? – здивовано перепитав Дортерус.

Авжеж. Коли опиняєшся в ситуації, де гинуть твої батьки, безглуздо просто так звинувачувати в цьому найрідніших. Та й у такому віці сам би не здогадався. Їх обох хтось мусив напоумити. І цей хтось – містер «М» із листа.

Що, як «М» - це не хтось, а щось? – припустив Сандервік. – Може, це якесь місце..?

Юі задумалась. Із цими здогадками вона уже геть заплуталась.

Не знаю… - здалась вона. Не може бути все так просто, щоб за всім цим стояли лише директор із наглядачем. Надто все очевидно, як для неї.

Якихось пару хвилин панувала мовчанка, аж поки Юі не згадала знову розподіл і професора Еберга.

Як так вийшло, що я потрапила до тебе на індивідуальне навчання? – озвалась вона. – Хто розподіляє студентів? Лілліан?

Ні. Все – згідно студентського рейтингу відмінників. Я підтягував тебе у навчанні до четвертої планки навмисне.

Тобто, між елітними викладачами теж існують свої позиції?

Звісно. На першому місці – само собою Юго. Далі – за сімейною ієрархією: Ліллі, Флам і я. І наостанок – йокаї.

Чому вони теж? – ніяк не могла зрозуміти Юі.

Такий контракт. У договорі за ними залишається право приймати на індивідуальне навчання лише одного студента-відмінника на весь термін. А ще, як я уже сказав – вони не братимуть участь у битві за магію. Це, як ти могла зрозуміти, сімейна справа Сандервіків і їм до такого зась. Це теж передбачено контрактом і якщо вони порушать його – обох буде позбавлено рангу і матеріального тіла.

Он воно що… Від цього мені навіть стало трохи спокійніше. А що на рахунок містера Флама? – поцікавилась Юі.

Флам – професор-стихійник. У його владі всі чотири земні стихії: вогонь, вода, повітря і земля. Іноді я навіть шкодую, що він не може управляти часом. Це б вирішило багато проблем. – і тут Дортерус хитрувато посміхнувся.

На що ти натякаєш? – не зрозуміла Юі.

На своє минуле… - він спохмурнів. Дортерус і справді думав, що можливість керувати часом – прекрасна нагода виправляти помилки.

Потрібно бути дуже обережним, аби вирішуючи щось одне, не зіпсувати іншого…

Сандервік здивовано глянув на дівчину.

І не заперечиш. – додав він.

Ще якусь хвильку подумавши, Юі знову запитала Дортеруса про Флама.

Чи можу я йому довіряти? – перепитав він. – Не знаю навіть, що відповісти. На всі сто точно ні. Щось у Фламові є таке, що мене насторожує, і я ніяк не можу зрозуміти, що це. А ще – Флам і є тим, кого не вистачало. Саме тому його привіз сюди саме я.

«В яблучко! – подумки втішилась Юі. – То мене ця особа недаремно хвилює. А я й сама бачу, що йому далеко до Ліллі».

Глава двадцять сьома

Професор Еберг


Наступного дня із самого ранку Юі була немов на голках. Передчуття були невимовно лихоманні. Вона й не сумнівалась у тому, що сьогодні почнеться у Академії пекло. Всі дійові особи були на місці, у повному складі й готові до бою. Та й з самого ранку практично зі всіма студентами щось коїлось. Вони раптом стали якимись аж надто спокійними, як роботи. Навіть пересувались по закладу із однаковою швидкістю. Енн вона ніде не бачила – вранці в її кімнаті у гуртожитку нікого не було і у Академії вона теж її не зустріла. На заняття Енн не прийшла і Юі це сильно хвилювало. Вона була впевнена, що пропажа подруги – справа рук Флама Еберга. Аби не плуталась під ногами, її «сховали». І Юі надіялась, щоб «сховали» було таки в прямому значенні слова. Та чотири аудиторні заняття пройшли на диво спокійно. Залишилось останнє, на яке дівчина схвильовано поспішала центральними сходами.

Так само й Дортерус не знаходив собі місця. Він був начебто готовий до всього, що мало статися, проте передчуття, що все-одно щось піде не так, не покидали його. А ще його хвилював Флам. У нього було на сьогодні друге та третє заняття, та перед студентами він так і не з’явився. Дортерус обнишпорив усю Академію в пошуках якихось пасток, проте нічого не знайшов.

Лілліан теж весь час знаходилась у Академії, стежачи за порядком. Також у цьому їй допомагали Югуре та Інарі, яким Лілліан пригрозила контрактом і ті покірно виконували її вказівки. Та на цьому їх місія мала закінчитись. Юі насторожували пронизливі погляди Інарі-сан, яким вона те й діло, просікала дівчину наскрізь.

Ані Сорена, ані Юго ніде не було видно. Як і Флама. І Дортерус та Ліллі в очікуванні вертілись у вестибюлі. Та раптом він почув голос нібито Юі, що кликав на допомогу. Хлопець миттю вибіг на головне подвір’я, проте там йому глузливо вишкірилась Хотару. За якусь секунду на допомогу покликали із внутрішнього двору й туди кинулась Лілліан.

Прокляття! - за мить зрозумівши, що саме це й було пасткою, вилаялась Ліллі.


Міс Сузуран! – не встигла дівчина й дійти до центральної площадки перед статуєю ангела на сходах, як її окликнув Юго.

Почувши голос директора, дівчина завмерла. Вона зупинилась і боязко оглянулась. Раптом світло у вестибюлі стало тьмяніше і всі студенти навколо позавмирали, неначе статуї. Сер Юго повільно прямував до неї і очі його яскраво світились. Вона спробувала тікати й звернула наліво, та Юго миттю перемістився й опинився перед нею. Дівчина налякано метнулась в інший бік, як одразу помітила там Сорена. Він тримав у руках величезний лук із направленою на неї стрілою. В цей момент в зал вбіг Дортерус, проте Юго миттю накинув йому на горло магічну петлю, кінець якої позаду Дортеруса ухопила Хотару, і Сандервік застиг на місці. Після цього Юго одразу направився до Юі, як нізвідки взялась Лілліан, перегородивши йому шлях, заступила собою Юі і різко наставила на Юго пістолет.

Вирішили використати зброю? Що ж, будем діяти вашими методами. – насторожено озвалась вона до Юго й, не озираючись, додала. – Де це ти відкопав Кришталевий наконечник18, Сорене? Не інакше, як у пекло за ним ходив?

Сорен нічого не відповів, лише гнівно зблиснув очима. Він намагався навіть не ворухнутися, тримаючи Юі на мушці.

Убити мене зібралась, сестро? – роздратовано обізвався Юго. – А не занадто ти смілива? Юі просто безсила проти всіх нас, а Дортеруса ми надійно спіймали. Ти тут одна така.

В цей момент Хотару демонстративно сіпнула мотузку і Дортерус застогнав. Петля тримала його настільки міцно, що він не те, щоб ворухнутися не міг, - узагалі сказати що-небудь. Авжеж, інакше кілька заклинань септорою швидко б вирішили ситуацію.

Юі перелякано завмерла, боячись і ворухнутися. Її найменше хвилювало власне життя, куди більше вона переймалась за Дортеруса чи Лілліан.

Ах, яка прекрасна картина! І стільки глядачів! – раптом унизу почувся чоловічий голос, в’їдливий і насмішкуватий. Сходами повільно підіймався ще один Юго на вигляд, тільки старший. Таке ж паморозне волосся, немов вкрите інієм, і крижані очі. На його обличчі світилась огидна переможна посмішка. То був професор Еберг, засновник Академії. Раптом звідки не візьмись по обидва боки професора, покірно опустивши голови, з’явились йокаї.

Я мала б здогадатися, що це все – справа твоїх рук. «Татусю…» - зневажливо мовила Ліллі.

Професор, не знімаючи з обличчя тієї противної посмішки, підійшов до Дортеруса, нагнувся і тихо прошепотів:

От і настав судний день, синку… Ти встиг попрощатися із коханою?

Я відправлю тебе… назад у пекло… Мортене...

Ха-ха-ха! – розсміявся професор. – Не дочекаюсь, коли ми з тобою там опинимось. Я підготувався до цієї зустрічі.

Еберг оглянув усіх і трохи здивувався.

Хм, тут ще не всі зібрались… - задумливо мовив професор.

Зненацька навколо них здійнявся легкий вихор, а вестибюль залило водою по пояс.

Я тут. – на поручні балкону перед бібліотекою склав крила у мантію Флам.

Завжди на тебе треба чекати, Фламе. – відповів Мортен.

На сьогодні я покищо поспостерігаю… - Флам заклав позаду себе руки.

Завжди шукаєш, де вигідніше тобі… - обурено кинув Юго.

Ліллі сердито оглянула Югуре та Інарі.

Це суперечить правилам контракту! Йокаям зась до справ Сандервіків.

Невже? – озвався Мортен. – Я все передбачив контрактом.

Ліллі скривила рот легкою посмішкою.

Яким таким контрактом? – насмішкувато озвалась вона і витягнула з-під мантії зношений жовтуватий сувій. – Цим?

Кітсуне з оогамі перелякано переглянулись.

Хм-м… - знову осміхнувся Мортен. – А я все гадав, хто його поцупив…

Ви ж знаєте, дівчата, що буде, коли я розгорну сувій? – погрозливо гаркнула Ліллі йокаям. – Авжеж знаєте. Геть звідси!

Югуре з острахом глянула на Мортена, збираючись відступити, аж раптом очі Інарі шалено запалали і вона кинулась уперед. Враз Ліллі змахнула рукою, тримаючи сувій за один край, і він розгорнувся. Миттю тіла кітсуне та оогамі розвіялись у порох, а їх магічну сутність у вигляді вовка та лисиці поглинув Мортен.

За контрактом – після знищення людського вигляду кітсуне та оогамі я маю отримати їхню силу. – і тут Мортен прискіпливо оглянув Юі. – Твоя копія, Юго…

Що… що значить «копія»? – боязко озвалась Юі і професор засміявся.

Я одразу помітив їхню схожість. – байдуже промовив Флам. – І Лілліан теж здогадалась, чи не так?

Мортен повільно ступив ближче до Юі і трохи обійшов її зліва, все так само допитливо оглядаючи.

Не підходь! – прошипіла Ліллі.

У тебе лише один пістолет. – погрозливо зміряв її батько.

Зате куль багато. – не здавалась Ліллі і Мортен знову захоплено вишкірився.

Хм… Як відчайдушно ти захищаєш сестричку…

«Сестричку?» - одночасно здивовано подумали всі троє – Юі, Сорен та Дортерус.

Ну раз сестричка – то захищатиму до останнього! – гордо відповіла Лілліан.

А чи не занадто багато ти на себе береш, як проста ілюзія? – примружився професор.

«Ілюзія?» - Сорен ще більше насторожився.

Що ти маєш на увазі, тату? – перепитав здивовано Юго.

Твоя «начебто сестра» Ліллі – не людина. Вона – ілюзія, до того ж настільки досконала, що змогла набути людської сутності, правда ж, «доню»?

Ліллі лише глузливо хмикнула.

Я… не розумію… - вражено прошепотів Юго.

Лілліан народжена твоєю матір’ю. Я створив її в утробі Екторіни. Вона народилась і виросла, як людина. І не тільки – навчившись магії, Лілліан змогла створити собі справжню людську сутність, яка тепер мені не підвладна. Просто знищити її тепер, як і всі інші ілюзії, я не можу. Шах і мат! Неперевершено, правда?

Сказавши це, він обернувся і змахнув рукою. Усі студенти, що стояли у вестибюлі, один за одним почали розчинятись у повітрі.

Вони – теж ілюзії. – продовжив Мортен. – Масовка. І твоя подруга, - він глянув на Юі, - Натсумі – теж. Ти здивована, дочко?

Про що ви говорите? – здивовано перепитала Юі. – І я вам не дочка…

І справді, ти ж не знаєш… - в’їдливо мовив Мортен. – Евелін Мілтон була заміжньою за таким собі Наото Сузуран. В результаті цього шлюбу народилась ти, на два роки пізніше від Лілліан. Нао Сузуран і Мортен Еберг – одна і та ж особа…

Нараз між усіма ними запанувала мовчанка. Професор Еберг стояв із гордо піднятою головою і з захватом спостерігав за всіма ними. Юі приголомшено витріщилась на професора й не йняла віри тому, що він говорив. Таким же шоком почуте стало і для Дортеруса із Сореном.

«Он воно що… Ось чому вона мені так нагадувала Юго… - нервово роздумував Сорен. – І очі її тоді сяяли так само. Те ж саме сяйво… І таке саме воно в Дортеруса…»

Ви… це не може бути правдою… - розгублено озвалась Юі.

Авжеж, може. А потім Евелін померла… - вдавано зітхнув Мортен. – Вона була чудовою жінкою…

Годі! – злісно огризнулась Юі.

О-хо-хо, така мила і така сердита. – засміявся Мортен.

Для чого тобі Юі? – запитала Лілліан.

Мортен перевів свій захоплений погляд на неї.

Це – найкраще запитання на сьогодні, яке я чув. І найголовніше. – він відійшов трохи назад. – Юі для того й була народжена, щоб зустріти одного із Сандервіків. Я ж ніяк не зможу одружити дочку від Екторіни із троюрідним братом, правда ж?

Мортен глузливо вишкірився, спостерігаючи реакцію Юі.

«Он воно що… - раптом усвідомив Сорен. – Не Юі потрібна була магія Сандервіків…»

Його руки раптом затремтіли. І тут Мортен повернувся до нього.

Сорене? Ти готовий?

Ліллі перелякано перевела погляд на Сорена і, одразу все зрозумівши, кинулась до Юі, прикривши її крилом і затуливши їй очі. В цей момент Сорен випустив стрілу…


Besky… ttel… se… - насилу прошепотів Дортерус.

Оглушливий свист Кришталевого наконечника на секунду розсік повітря і… повалив із ніг Юго. Лілліан, прикривши Юі, розвернулась під таким кутом, що стріла, ковзнувши по її крилі, захищеному Дортерусовим заклинанням, відбилась і потрапила просто Юго в груди.

Молодчина, Ліллі… - сказав про себе Сорен.

Лиш Юго встиг упасти, як ще одна ілюзія – Хотару, так само розчинилась у повітрі, відпустивши Дортеруса. Та Мортен часу не гаяв і, ухопивши його за мантію на грудях, яструбом вилетів надвір, піднімаючи за собою шалені бризки води у вестибюлі. Тієї ж миті зник і Флам.

Від побаченого і почутого кілька хвилин назад Юі аж підкосились ноги. Вона присіла на площадці, руки її тремтіли. Лілліан нахилилась над нею, намагаючись привести дівчину до тями. До них спустився і Сорен.

Ліллі, то не Дортерус убив батьків… - розгублено озвався він до сестри.

Авжеж не він! – сердито відповіла Лілліан. – Чому тобі потрібно було так багато часу, щоб це зрозуміти?

Сорен лиш безсило опустив голову. Він ніяк не міг зрозуміти, як Юго стільки років вдавалося його обманювати, переманюючи на сторону зла. Увесь цей час він ненавидів рідного брата за те, що той ніколи не зробив би.

Який же я… ідіот… - тихо промовив він.

Не час розкисати, Сорене! У нас ще багато роботи. Юі… - мовила Ліллі до дівчини.

Все гаразд. – тихо озвалась та і повільно стала спускатися сходами. Вслід за нею рушили й Сорен та Ліллі.


Глава двадцять восьма

Обмін у Безодню


Розу-умний хлопчик… - вдоволено протягнула Нора, крутячи у руках пір’їну із крила Дортеруса, яку вона підібрала на подвір’ї перед Академією. - Дочко, іноді я тобі навіть заздрю!

Вона обернулась до Юі, як тільки та вийшла із будівлі, і посміхнулась: - Бути розумним – це до біса сексуально…

Тітонько… - розгублено мовила Юі і кинулась її обіймати. – Але що ти тут роб…

Довго розповідати. Ось. – протягнула Нора пір’ячко. – Це допоможе їх знайти.

За мить до них підійшли Лілліан та Сорен.

О-о-о! – захоплено протягнула рудоволоса, глянувши на хлопця. – Господи… Викапаний Говард!

Хто? – Юі нічого не могла зрозуміти, та тітка її й не чула.

«Не може бути…» - Сорен приголомшено дивився на Нору і не міг повірити своїм очам. Звісно ж, він наслуханий про цю жінку! І одразу зрозумів, хто вона, коли Юі обізвала її «тітонькою». Як посміла вона сюди з’явитися?!

Ви – тітка Юі? – перепитала Лілліан, та Нора й не глянула на неї. Вона ніяк не могла відвести враженого погляду від Сорена.

Ти… - тихо озвався він, пильно розглядаючи Нору пронизливими очима з-під насуплених брів. – Ти - та сама Нора Мілтон?

Вмить його очі від гніву почали помалу мерехтіти.

А-ах… Murasáki19! – ще більше захоплено прошепотіла Нора і аж затулила рот руками.

Ти..! – гнівно видушив Сорен.

Його обличчя палало від люті, а очі сяяли дедалі сильніше. Та Нора не розгубилась і одразу протягнула уперед праву руку із розпростертою долонею, на якій фіолетовим засяяв звивистий візерунок, а слідом за ним засяяли й очі.

Спокійно, хлопче. – відповіла вона, вдоволено хмикнувши. – Ти не перший, хто збирається мене убити одразу ж після знайомства. Із вас усіх лише я знаю, де зараз Дортерус і славнозвісний засновник цієї Академії, то ж прибережи магію!

Вона самовпевнено світилась притаманною лише їй єхидною, проте на цей раз щасливою широкою посмішкою із стиснутими зубами. Сорен лише гнівно змовчав, щосили намагаючись контролювати свою ненависть.

Тітка уже не та, якою була раніше. – тихо відповіла Юі. – Дортерус про це знав.

А серце у тебе не таке вже й чисте… - в’їдливо озвалась рудоволоса знов до Сорена. – Ми з тобою ду-у-уже схожі!

Замовкни! – прошипів той.

Лілліан лише мовчки здивовано спостерігала за Норою і не могла ніяк збагнути, про що ж таке вона говорила. І звідки вона знає Сандервіків?

Доню! – звернулась вона до Юі. – Дортерус навчав тебе септори?

Що? – розгубилась дівчина. – Ну-у… зовсім трошки…

Нора задоволено посміхнулась.

О-о, повір, «трошки» - це так багато, що ти й не уявляєш.

Де зараз Дортерус? – запитала Ліллі спокійно, та з серйозним виглядом.

Терпіння, друзі! Терпіння! – Нора виглядала так піднесено, наче їй було призначено врятувати світ. – Юі, покажи мені його кабінет.

Ходімо, - озвалась Лілліан, - я проведу.

Спробуєш щось утнути… - почав було Сорен, та руда грізно його перебила.

Це мої слова. – і одразу посміхнулась. – Зрештою, я приїхала сюди не без подарунків, то ж будь чемним хлопчиком. Для тебе він виявиться настільки грандіозним, що від щастя доведеться заново вчитися говорити.

Обійдуся без твоїх подарунків. – буркнув Сорен. – Я тобі не довіряю.

Обійдуся без твоєї довіри. – в’їдливо хмикнула Нора. – Проте, вам з братом сподобається.

Ввійшовши в кабінет Дортеруса, Нора зупинилась у дверях і роззирнулась.

Хм… Хороший хлопчик… Саме так я все й уявляла. – вдоволено сказала сама собі. Вона змахнула рукою і в повітря здійнялись розкидані папірці із заклинаннями септори, звідусіль злітаючись просто їй під ноги. Вона пробігла очима по кількох папірцях і захоплено втішилась. – Ось воно! Це все, що потрібно.

Вона повернулась і знову посміхнулась, глянувши на Лілліан.

Залиште нас із Сореном.

Юі та Ліллі переглянулись.

Для чого? – насторожився Сорен, та Нора нічого не відповіла, все ще очікуючи, поки дівчата вийдуть.

Коли вони нарешті покинули кабінет, руда озвалась до Сорена.

Ти ж знаєш, де зараз Дортерус?

Сорен підозріло примружився.

У Безодні? Флам теж там?

Гадаю, так. Мортен потягнув його за собою тільки туди, адже у нього було багато часу, аби облаштувати це пекло на свій смак. І Флам подався за ним як прикриття. Дортерус не вибереться звідти один, тому я піду по нього.

Навіщо це тобі? Тільки не треба говорити, що це спокута за гріхи…

Ні, я б назвала це віддякою. Колись ваш батько пожертвував його із Міраі магією, щоб врятувати не тільки життя Хатае, але й моє. Адже розвиток подій, який він побачив у очах Міраі був із смертельним кінцем для не одної людини. Я знала, що Юі належить Дортерусу із самого початку, і тому ми уклали із ним угоду – я йому Юі, а він мені – прощення. Та одного Мортен не знає…

І чого ж?

Того, що йому не Юі потрібна. А ти.

Сорена вкрай здивували слова Нори.

До чого тут я? – не зрозумів він.

До того, що він захотів магії Сандервіків. Тієї, що передалась вам із братом від батьків.

Вона не могла нам передатись від батьків…

Ще й як! – перебила його руда. – Ян був не лише великим магом, але й хитрим розумником. Те, що він підсунув Вінсентові, було не його із Міраі магією.

А що тоді? – ще більше здивувався Сорен.

Не знаю. Щось інше, але точно не та магія. Тому я на неї ще й деякий час полювала. А потім… потім з’явилась Юі і померла моя сестра. Тому я й припинила усе це, адже тоді в мене з’явились обов’язки. Трохи згодом я вияснила, хто справжній батько Юі. І тоді я зрозуміла, що план Мортена будь-що повинен втілитися в життя. Я почала цьому сприяти. А потім… він звів з світу ваших батьків, аби йому ніхто не заважав. Для того ж потрібно було вас із Дортерусом посварити, щоб ви не могли діяти спільно. Та він не врахував, що ваша ворожнеча геть йому не на руку, адже Юі надто слабка і те, що він розраховує отримати – не більше, аніж те, чим він уже володіє. Тож, коли я обміняюсь із Дортерусом, у Безодню разом із ним повинен піти саме ти, а не Юі. Тому що вони не впораються навіть із самим Мортеном, не говорячи вже про те, що й другий Еберг там, і залишаться назавжди. А згодом він знову повернеться сюди, тільки вже по тебе.

І я маю повірити в твою маячню?

Не маєш. Ти можеш розраховувати лише сам на себе, адже ти Сандервік. – хмикнула Нора і, взявши папірці, вийшла з кабінету.

Вони повернулись на те місце, де зник Дортерус. Нора якоюсь палицею почала окреслювати навколо себе магічні знаки, що сяяли фіолетовим. Сорен схвильовано спостерігав за її рухами, а потім не витримав:

Що ти мала на увазі, коли сказала, що ми з тобою дуже схожі? Схожі тим, що сяйво фіолетове?

Ага! – вдоволено озвалась Нора. – Ти маєш шанс виправитися, як і я. І тоді воно стане чистим.

Нарешті Нора закінчила магічний візерунок і він засяяв ще сильніше, а в центрі його здійнявся легкий вихор.

Що ви збираєтесь робити? – запитала її Лілліан.

Я іду за Дортерусом. – спокійно відповіла вона і дівчата здивовано переглянулись. – Я використаю закляття обміну і поверну його.

Але… - слова тітки налякали Юі. – Що станеться з тобою?

За мене не хвилюйся. Їм не я потрібна.

За тим Нора швидко прочитала папірець із заклинанням і проткнула його пір’їною із крила Дортеруса. І зникла. Ні від неї, ні від магічного кола й сліду не залишилось.

Якусь мить усі троє стояли, як укопані і боялись дихнути.

І де ж він? – нарешті занепокоєно озвалась Юі.

Дортеруса ніде й видно не було.

Я піду в його кабінет. – сказав Сорен. – Може, він туди перемістився.

Зачекайте… - раптом цитьнула Юі. – Чуєте?

Але ні Сорен, ні Лілліан нічого не почули. Навколо було неймовірно тихо. Враз Юі схопилась із місця і побігла у бік гуртожитку. Саме звідти долинали ледь чутні звуки піаніно.

Задихавшись, дівчина різко влетіла в хол. І не помилилась – хтось невидимий повільно натискав на клавіші. Невелика група переляканих дівчат, тих, що не були «масовкою», зібралась на сходах і вражено перешіптувались. Юі кинула в їх бік сердитим поглядом, потім невпевнено підійшла до піаніста і протягнула руку уперед. Їй було страшно від того, що раптом тією невидимкою виявиться не Дортерус. Нарешті вона відчула, як торкнулась когось. І той хтось ухопив її за руку і притулив долоню до лиця. Дівчина аж стрепенулась. А потім він ступив ближче і обійняв її. Так важко, немов ледь тримався на ногах. І тоді Юі упізнала ті обійми… Мало-помалу він ставав видимим – пляма за плямою, неначе хтось його розфарбовував. Коли нарешті Сандервік став самим собою, пошепки озвався до Юі:

Я знав, що ти здогадаєшся…


Повернувся Дортерус із Безодні ледь живим. Виснаженим і пораненим. Сказав, що Флам так знущався із нього, намагаючись позбавити сил.

Хто витягнув мене звідти? Нора? – запитав він і Юі ствердно кивнула. – Як вона знайшла спосіб?

Використала якесь закляття септорою. – відповіла Ліллі.

Сорен занепокоєно ходив туди-сюди перед каміном, роздумуючи над словами Нори. Він не знав, що мав робити. «Якщо руда сказала правду, то Сандервікам настане кінець. Хіба ж я боягуз?» - запитував він себе подумки.

Сорене, - озвався до нього Дортерус, - де ти дістав Кришталевий наконечник?

Ніде я його не діставав. Мені дав його Мортен і сказав, що я маю убити Ліллі.

Мене? – здивовано перепитала вона. – Хіба не Юі? Ти ж у неї цілився.

Ні, тебе. Юі не становила для нього такої загрози, як ти. Я мав знищити союзника Дортеруса. Та він ще не знав, що ти – не єдиний його союзник.

Ти теж… - задумливо озвався Дортерус. – Як давно ти став прикидатися?

Коли побачив сяйво в очах Юі. Лише коли її очі засяяли так, як очі Юго, я здогадався, в чому справа.

Лілліан вражено слухала розповідь.

Міг би хоч мені сказати…

Вибач, Ліллі. Все мало бути правдоподібно. Та коли Мортен наказав мені убити тебе, я шкодував, що не зізнався тобі раніше. На превелике щастя ти сама здогадалась, куди мав влучити Кришталевий наконечник.


Місце, куди заклинання перенесло Нору, виглядало вкрай похмуро. Навіть її бібліотека в Єві не була такою непривітною. Переміщення у Безодню на цей раз відняло у неї багато сил. До того ж вона виявилась закутою в кам’яні кайдани – немов її руки були замуровані у стіну.

Якого дідька?! – перед нею стояв остовпілий Флам і широко витріщався.

Нора розреготалась.

Непогано вийшло. – відповіла вона. – А у вас тут похмурненько… Й тепла малувато. Може, хоч вогонь розпалиш? А то що це за пекло без жару?

В кожного своє уявлення про пекло. – глузливо відповів Флам і виплеснув на неї десь з відро води. – Щось ти надто гаряча, остудись трохи. Твоє щастя, що я не маю звички мордувати жінок, хоч з тобою і ситуація інша.

Як благородно з твого боку. – насмішкувато скривилась Нора.

Хм… я розраховував, що тут з’явиться твоя племінниця. Як так вийшло?

Так і не вийде, еге ж? – раптом нізвідки з’явився Мортен.

О, давно не бачились! – вишкірилась руда.

Й справді. Час тут іде трохи по іншому. Наверху, напевне, не минуло й дня.

Зате більше часу на пошуки. Ти не повіриш, але я таки знайшла їх.

Мортен раптом насторожено прищурився.

Навряд чи ти зможеш щось зробити, закутою в кам’яну стіну…

Яка іронія, правда? – погодилась Нора.

Що ж, коли ми дочекаємось Дортеруса? – поцікавився Флам.

Ще недовго, хлопці… Присягаюсь, вас чекатиме сюрприз…


Глава двадцять дев’ята

Пекло


Чому ти став невидимим, коли повернувся? - запитала Юі Дортеруса, коли Ліллі та Сорен пішли.

Очевидно, Нора вибрала трохи не те заклинання. От воно мене і викинуло неправильно.

Але… вже так було… - дівчина пригадала той випадок із піаніно, коли ще тільки приїхала у Академію.

Тоді я теж був у Безодні…

Відповідь приголомшила Юі. Виходить, він таки знає, як звідти вернутися самотужки.

Що… що ти там робив?

Розвідка. Я мав знати, що це місце собою являє. Поки Мортен був тут, на землі, я відправлявся у Безодню і досліджував її. Іноді Нора допомагала мені, адже першою вивчати Безодню стала саме вона. Тому там вона не загубиться. І ще я думаю, що Нора знайшла там щось цікаве. Якесь місце…

Що за місце? – ледве видихнула Юі.

Щось на зразок в’язниці. Колись я чув, що в Безодні є такі аномалії. Це щось на кшталт пекла, чи, вірніше було б сказати – чистилища, де грішники спокутують свої провини. От тільки забирають їх туди силоміць. Нажаль, мені не пощастило знайти жодного такого «містечка»

Юі задумалась. Їй і уявити було важко, що представляє собою Безодня, особливо, якщо там і справді є якісь так би мовити «поселення». І там – люди… Все це було справжнім жахом!

Дортерус, ухопивши Юі за руки, притягнув до себе і обійняв.

Не бійся. У Мортена один фокус – не дати мені змоги говорити. Я думаю, він цим скористається. У Безодні магія не діє ніяка, хіба що лише його або ж того, кому він дозволить. Зате діє септора і лише вона… І завтра ми туди ідемо. Знаю, до цього готовим не будеш ніколи, але ти не сама і я не дозволю нікому тебе й пальцем зачепити.


З тяжкою бідою настав новий день. Половину занять довелося відмінити за браком викладачів і зобов’язати студентів не покидати гуртожитки опісля аудиторних уроків. Саме тоді й планував Дортерус перейти межу у Безодню, і не всім це потрібно було бачити. Не варто зайвий раз підіймати шум.

Всю ніч Сорен не міг зважитися піти із Дортерусом. Він до останнього не довіряв Норі і її байкам. Та все ж руда змогла посіяти в його серце зерно сумнівів і зачепити гордість.

«От же ж бісова зараза! – подумки лаявся Сорен. – Бути Сандервіком – це й справді честь. Зрештою, я й так винен перед Датом… Угх… Я й справді не готовий…»

Та достатньо йому було лише глянути на Юі і рішення знайшлося само собою. Найдивнішим для нього було те, що на її обличчі не було помітно жодного хвилювання. Вона спокійно собі стояла в очікуванні переходу. І Сорен дивувався її холоднокровності.

«Невже вона настільки підготовлена? Хіба їй зовсім не страшно? Хай йому дідько! Та я справжній боягуз проти неї!»

Дортерус почав відкриття переходу із очищення території. Учора він довго сидів над паперами із заклинаннями, шукаючи потрібні слова септорою. Він окреслив на траві круг, всередині якого «намалював» ще один, потім пентаграму. Коли цей малюнок засяяв зеленим, він почав вписувати в кожну із п’ятьох частин слова. Усі слова складалися із семи літер і світилися іншим кольором. Спочатку було зеленувате, потім блакитне, синє, фіолетове і п’яте – червоне. Тоді весь круг засвітився червоним. Наостанок Дортерус уписав міх колами сім слів із семи букв. То було заклинання відкриття переходу на септорі і опісля цього коло знову засяяло зеленим. За мить у центрі того магічного візерунку просто із землі «виросли» двері. Звичайнісінькі собі дерев’яні двері із різьбленнями та тисненнями.

Це… перехід? – здивовано запитала Юі.

Так. – Дортерус підійшов до Юі і поклав їй у руку три пляшечки із зеленими рідинами. – Заховай їх надійно. У мене теж є кілька. Це – «виходи». Про всяк випадок.

Який такий «випадок»? – Юі аж перемінилась.

Екстрений. – спокійно посміхнувся Дортерус. – Я піду першим. Ти за мною за кілька секунд. Готова?

Угу… - уже тремтячим голосом відповіла дівчина.

Лілліан схвильовано очікувала, а Сорен все не знаходив собі місця. Дортерус підійшов до дверей і повільно відчинив їх. З прочинених дверей зяяв непроглядний морок. Суцільні сутінки. Юі та Ліллі переглянулись. Так само повільно Дортерус ступив крок уперед і темрява поглинула його. Важко видихнувши, Юі зібралась слідом за ним, та раптом Сорен ухопив її за руку.

Дай сюди пляшечки. – озвався він до неї.

Що..? – дівчина спантеличено обернулась. – Але…

Нора сказала, що туди маю йти я, а не ти. Дай пляшечки.

Юі тремтячими руками витягла їх із кишені і протягнула Соренові.

Ти упевнений? – так само здивовано перепитала його Ліллі.

Ні! – сердито відповів Сорен. – Але я вже вирішив.

Він узяв пляшечки із «виходами» і так само зник у мороці «переходу», зачинивши за собою двері і вони вмить щезли.

Не переживай, Юі. Сорен знає що робить.


Якого біса?! – Дортерус аж ніяк не очікував, що Сорен піде за ним. – З якого переполоху ти зайшов, а не Юі?! Ще й двері зачинив!

Угу. Вигнати мене не зможеш. – байдуже сказав той. – Охолонь.

Чому ти? – не міг зрозуміти Дортерус.

Годі! Ти мене дратуєш! – огризнувся Сорен. – Що тебе не влаштовує? Те, що з тобою в Безодню піде твій брат? Ще один Сандервік, який не так вже й менше від тебе знається з магією?

Сказав це і вперто попрямував уперед. Дортерус здивовано вислухав його і мовчки подався вслід за ним. Наздогнавши, тихо озвався:

Вибач. Я просто не очікував.

Сорен нічого не відповів, лиш сердито примружився, розглядаючи попереду доріжку.

Шляхом у Безодню слугувала вузька стежка, вимощена пласкими чорними камінчиками величиною з долоню. По обидва боки стелилась трава, подекуди всіяна дивними білими квітами, які швидко зацвітали й за кілька секунд в’янули й засихали. Сорен скоса зирнув на них. За кілька метрів від стежини так само справа й зліва виднілись у тумані дерева. Загалом, все навколо скидалося на негустий ліс, вкритий важкою імлою.

Ти вже був тут, чи не так? – тихо мовив Сорен. – Розповідай, що й як.

Не так вже й є про що розказувати. Перед тобою вузька доріжка і краще не звертати із неї убік, інакше одразу загубишся. Все це – величезна і, можливо, безкінечна ілюзія. Дивись. – і Дортерус зупинився та торкнувся рукою трави на обочині. Та миттю розсипалась у коричневий пісок. – Якщо відійдеш убік, «краєвид» навколо тебе може кардинально змінитися і стежки ти більше не побачиш. Так можна надовго заблукати, поки знайдеш шлях. А ще – загрузнути у болоті чи сипучих пісках. Або трава раптом перетвориться у воду і потонеш.

Лігво диявола… - тихо додав Сорен. – До речі, всі стежки ведуть туди?

Сподіваюсь. Цього я не знаю напевне.

Тобто ми йдемо і не знаємо, куди?

Щось схоже на те. – погодився Дортерус.

Якусь хвильку вони обоє мовчали. І потім знову озвався Сорен.

Дате… не знаю, чи зможу коли-небудь спокутувати всю ненависть до тебе, та…

Ти не винен. – перебив його брат. – Тобою маніпулювали із самого дитинства і з цим важко було щось вдіяти. Хто ж знав..? Так що не переймайся.

І знову вони замовкли. Непомітно пейзаж навколо змінився і вони вже йшли через пустелю, в якій росли водорості.

А подорож обіцяє бути захоплюючою. – оцінив природу Сорен. – Що далі?

Та короткою. – додав Дортерус. – Здається, ми прийшли.

Попереду виднівся ще один вхід у темряву, схожий на арку в якійсь стіні. І більше нічого. Хлопці переглянулись і обережно рушили далі. Не так вже й темно було в цьому довгому коридорі. Один за одним на стінах, виринаючи з них, траплялись смолоскипи, що розсіювали тьму. Здавалося, тим тунелем вони йшли ще довше, аніж через ліс та пустелю. І навколо мертва тиша. Так тихо, що аж дзвеніло у вухах.

Не так я собі пекло уявляв. – озвався Сорен.

Еге ж. – погодився Дортерус. Та раптом він зупинився. Попереду виднівся вихід або ж закінчення тунелю і ще якась частина шляху. Ступивши кілька кроків уперед, вони вийшли до просторої круглої зали, в яку вели ще приблизно з дванадцять точнісінько таких самих виходів.

Гаразд. І як знати, звідки ми прийшли?

У нас є вихід, пляшечку можна розбити де завгодно. – відповів Дортерус.

З невеликого круглого отвору у стелі, якщо то можна було так назвати, пробивалося світло і завдяки цьому можна було трохи розгледіти, що всередині зали. Поміж виходами стояли величезні пристінні статуї у вигляді різних міфічних істот, висотою близько шести метрів. Проте жодної з тих істот Сандервіки точно упізнати не могли. Тут було щось віддалено схоже на Цербера – триголова собака, чи то б пак – гієна, із крилами кажана та хвостом з шипами. Ще одна нагадувала давньогрецьку Горгону і ще одна – Гарпію. Зате ще дві точно були дуже схожі на Інарі та Югуре – дев’ятихвостий лис кітсуне та жінка-вовчиця оогамі.

Дортерус уважно приглянувся до статуй, ще раз оцінивши їх. Раніше, коли він був у Безодні, уже бачив їх. І кожного разу оглядав, аби не пропустити ніякої важливої деталі.

Хіба на цьому Безодня й сходиться? На цій залі? – перервав його роздуми Сорен.

Дортерус якусь хвильку промовчав, обдумуючи щось.

Ні… авжеж, ні. Як я вже казав тобі, Безодня – величезна ілюзія. І кожного разу це місце виглядає по-іншому. Якось ззовні воно було схоже на замок, витесаний в скалі. Ще одного разу – на Колізей, а навколо нього земля підносилась аж до самого верху стін і вкрита була десь на двадцять сантиметрів водою. Небо навколо було блідо-рожевим, а над обрієм – пісочним. Безкінечне море зірок… А сьогодні – ось таке похмуре місце зі стінами, вкритими ліанами. Лише статуї незмінно стоять…

Раптом шматок стіни навпроти хлопців став розпливатися. Із нього обвалювалась штукатурка, здіймаючи синюватий пил навколо, і за якусь мить на тій стіні показалась прикута Нора. Вона важко віддихувалась. Та раптом криво посміхнулась.

Довго довелось на тебе чекати…

Хлопці вражено дивились на руду і Дортерус уже зібрався підійти до неї, як раптом почувся голос Мортена. По обидва боки тієї стіни, до якої була прикована Нора, раптом відкрились ще два виходи, із одного з них звідкись згори сходами він й спустився. А слідом за ним і Флам.

Несподівано… - знову заговорив Мортен. – Ніяк не очікував, що сюди прийдуть обидва Сандервіки. Чому ти не взяв із собою мою любу донечку? – звернувся він до Дортеруса.

А ти, мабуть, розчарований… - в’їдливо протягнула Нора. – Гадаю, ти не зможеш дати собі ради із цими братами.

Мортен раптом розреготався.

Я? Дорогенька моя, та я захопив Безодню, розумієш? І щоб я та й не впорався із цими двома? Ха-ха-ха-ха!

Ти розраховуєш отримати Безкінечний потенціал, але… - лиш відкрив рот Дортерус, як Мортен одразу різко гаркнув до нього.

Мовчати! – і, змахнувши рукою, «стиснув» йому горло. – Ти собі, напевне, думав, що пару заклинань на цій твоїй семислівній суміші і все закінчиться? Помиляєшся. Тепер ти не зможеш сказати й слова.

Еберг різко відпустив його і хлопець упав, а потім схопився за горло. Він безглуздо відкривав рот, намагаючись щось сказати, та з його рота не вилетіло й звуку. Сорен кинувся уперед до Мортена, та Флам стукнув кулаком по блискучій підлозі. Від місця удару блискавично розлетілись в два боки тріщини, які сяяли червоними променями, і за мить по них утворилась величезна прірва, заповнена мороком, що відділила Сандервіків від Нори та обох Ебергів. Не встигнувши відскочити, Сорен похитнувся і ледь не упав в ту прірву, та встиг вчепитися за край. Та поверхня була надто слизькою, і одна рука зісковзнула.

На допомогу поспішив Дортерус і в момент, коли й друга рука Сорена зісковзнула, він його за неї ухопив. Втримати брата було дуже важко. Рука зісковзувала і понад усе на світі Дортерус шкодував, що не може нічого промовити. Та раптом він помітив, як по його руці від кисті уверх почали розходитись сяючі зеленуватим звивисті візерунки. І не тільки його рука – Соренова теж, за яку Дортерус його тримав, тільки фіолетовим. А ще за мить у обох і очі засяяли. Раптом Сорен застогнав і опустив голову вниз, міцно заплющивши очі.

Господи… як же боляче! – крізь зуби просичав він і за його спиною враз засяяли крила.

Розправивши їх, Сорен піднявся у повітря і гнівно поглянув на Мортена.

Чудово! Просто неймовірно! – захоплено вигукнув той. – То ось чому ти прийшов замість Юі! І як же я одразу не здогадався..?

Нора, передчуваючи недобре, почала нервово з усіх сил смикатися, намагаючись звільнити руки, та в неї нічого не виходило. Сорен миттю підлетів до неї і щосили ударив крилом у тому місці, де вона була прикута, й стіна розсипалась на шматки. Звільнившись, Нора грізно зблиснула очима і зникла в правому коридорі, непомітно прихопивши із собою пляшечку із виходом, що випала у Сорена.

Сорен ще раз замахнувся крилом у Флама, який стояв ближче до нього, і ударом відкинув його в стіну позаду. Флам упав непритомним просто у прірву.

Не поспішай. – спокійно озвався Мортен й, зібравши магію, ухопив нею Сорена, міцно стиснувши за крила й руки. Хлопець на секунду завмер у повітрі, а потім Еберг кинув його на землю долілиць і притиснув так, що той не міг і ворухнутися.

Ну? Що утнеш ти? – він обернувся до Дортеруса. - Ах, точно. Ти ж не можеш говорити… Що ж, раз ти не в змозі нічого мені заперечити… - і він, повівши пальцем, ухопив й Дортеруса і поклав його на коліна. – Так краще… Отже, я чекав Юі. Проте це навіть краще, що сюди замість неї прийшов Сорен. Та, мушу визнати, дуже шкода, що ви її не взяли із собою. Виграш був би потрійним. Ще й руденька втекла… Ех, ти мені все зіпсував, Сорене.

Котись до дідька! – просичав той. – Ти недооцінюєш силу тієї магії, що залишилась нам від батьків.

Мортен раптом здивовано витріщився.

О-о, так вона й справді вам передалась? А я гадав, що вона лиш помалу відроджується у Дортерусові. Хм, тоді те, що ви тут удвох – ще прекрасніше. До біса Юі, коли в моїх руках обидва Сандервіки!

Такий монолог розізлив Дортеруса. Мортен думає, що все вже вирішено і у нього бездоганний план, але глибоко помиляється. Адже бездоганний план залишився саме у Дортеруса. Хлопець передбачив, що Мортен придумає щось, аби не дати йому вимовити потрібне заклинання септорою, лиш не думав, що здогадається позбавити його голосу. І це дещо ускладнило ситуацію. Та раптом погляд Сандервіка упав на статуї. Мортен перехопив його.

Гарні, правда? Ні, вони вражаюче прекрасні. Усе – моя колекція. Ти вже, мабуть, упізнав кітсуне та оогамі?

«Точно! Статуї… що ж, професоре Еберг, твоя колекція зараз здійме бунт! Готовий до такого?»

Дортерус, все ще стоячи на колінах, склонився ще більше і опустив голову, майже торкаючись підлоги. Він щосили зажмурив очі і напружив мозок. Колись батько учив його контролювати свої дії силою думки, та це мистецтво удосконалити йому не вдалося. Та зараз не було часу на пошуки іншого виходу і хлопець, зібравши всі свої сили, став подумки повторювати одне й те ж слово.

Ти що, молитися надумав? – почав було глузувати Мортен, та Дортерус його уже не чув.

«Levendeguore… levendeguore, levendeguore, levendeguore…» - Дортерус без упину проговорював це слово у своїй голові. Раптом із статуй посипався шматками закам’янілий пил і вони заворушились. Спочатку, сяючи зеленими очима, звільнилась статуя кітсуне і підійшла ближче. Із другого боку входу, яким ввійшли до зали Сорен із Дортерусом, відступила від стіни статуя вовчиці, так само сяючи очима.

Мортен вражено і вже трохи налякано спостерігав за дійством.

Невже ти здивований? – заговорила кам’яна кітсуне тремтячим голосом Інарі, і Мортен відступив назад. Він спробував щось зробити за допомогою магії, та вийшло у нього лише замести останки пилу зі статуї.

Як… як ти це зробив? – озвався він до Дортеруса.

Це лише фізика, Мортене. І майже ніякої магії. – на цей раз озвалась вовчиця уже голосом самого Дортеруса. – Те, що тобі недоступне. Те, чим ти не володієш, бо вважаєш, шо ти надто досконалий маг для такого простого, як точна наука. Кепські справи, еге ж?

Кітсуне раптом різко перестрибнула через прірву і змахнула своїми дев’ятьма хвостами, притиснувши Мортена до стіни, де була прикута Нора. І раптом він знову дико зареготав.

Невже… невже ти думаєш, що на цьому все закінчиться? Юі… вона ж моя дочка… і в ній однозначно є моя магія…

Ненадовго. Як і твоє існування…

Очі Дортеруса засяяли і він голосно й владно вигукнув:

Lavígri sámador rismórt esparfé águiros dústrez zanphós!

Опісля цього заклинання Мортен став розсипатися у порох. Він сміявся до останнього, немов розраховував на те, що це ще не кінець.

Коли із голови професора Еберга посипались останні піщинки, його вже неіснуюча магія відпустила Сорена. Кітсуне, змахнувши хвостом, замела у прірву все, що залишилось від Еберга і раптом перетворилась у жінку.

Радий вас знову бачити, Інарі-сан. – озвався до неї Дортерус. Нарешті він міг говорити самостійно.

Інарі вражено заклякла, оглядаючи все навколо.

Тільки не кажи мені, що ми знову у Безодні? – здивовано перепитала вона.

Дортерус нічого не відповів. Із стелі зали, де вони знаходились, раптом почали обвалюватись шматки каміння і сипався пісок. Він підійшов до непритомної вовчиці оогамі і узяв її за руку, прошепотівши щось. За секунду Югуре отямилась і так само здивовано оглянулась. В решту статуй так само повернулась вкрадена Мортеном магія і вони миттю порозбігались коридорами.

Треба йти звідси. – занепокоєно мовив Сорен.

Поновимо контракт? – хитрувато глянув Дортерус на Інарі. – Лише на час викладання. Ви знову будете на тих самих посадах у Академії і за тими ж правилами. Лиш на магію я вашу не претендую. Інакше – вибирайтесь звідси самі. – і він витягнув із кишені дві пляшечки із виходом.

Інарі перелякано дивилась то на Югуре, то на Дортеруса, не знаючи, що сказати.

Гадаю, мені варто погодитись. – тихо озвалась оогамі. – Інакшого виходу й так немає.

Інарі мовчки підійшла, до Дортеруса і потиснула йому руку, після чого між ними у повітрі з’явився сувій контракту. Дортерус узяв його в руку.

Зберігання залишається за мною. Я слова дотримаю, ви й так це знаєте.

Він протягнув Інарі одну пляшечку із зіллям.

Через вихід пройти можуть лише двоє. Один вам, один нам. Зустрінемось у Академії. – і, замахнувшись, розбив пляшечку.

Стривай! – раптом спохопився Сорен. – А Нора?

Дортерус раптом спохмурнів. Він геть про неї забув.

Ми мусимо йти, Сорене – прохід уже відкритий. Вона й раніше вибиралась із Безодні, тож, думаю, уже вийшла.


Глава тридцята

Зачароване поселення грішників


«Гаразд, що я прихопила його… - втішилась Нора, оглядаючи пляшечку. – Тепер вийти звідси буде набагато простіше, аніж до цього»

І витягла із кишені ще одну, яку встигла поцупити у кабінеті Дортеруса. Друге зілля виглядало трохи інакше. Нора відкрила пляшечку і понюхала. Нараз різко скривилась.

Ну й гидота..! – вона затулила ніс рукою. Очевидно, то було одне із перших прототипів зілля виходу, яке трохи неправильно викидало із Безодні. Таке, яке Дортерус використав тоді, коли вперше з’явився перед Юі під виглядом піаніста. Отже, воно могло викинути й Нору невидимою. Ну, це в кращому випадку.

Руда важко зітхнула і піднялась. До так званого поселення вже було недалеко і вона насилу йшла. Ті кам’яні кайдани відняли у неї багато сил. А ще вона, мабуть, була голодна. От тільки в Безодні неможливо відчути голод. І смак їжі теж.

Нарешті попереду завиднівся вхід у містечко. Він був у вигляді вікна. Так, звичайнісінького собі дерев’яного вікна із кількома тусклими шибами, яке стояло на траві і перед ним закінчувалась стежина, якою Нора прийшла. Руда обережно прочинила його і якусь мить вагалась, чи варто їй ввійти. Назад вороття вже не буде, адже з містечка виходу немає. Є тільки вхід – оце вікно. Раніше їй доводилось лише зазирати у нього. Зсередини ж людям, які там знаходились, виглядало так, ніби Нора виглядає із вікна своєї квартири на першому поверхі одного із тисячі тамтешніх будинків. Їй було трохи страшно, адже вона не знала, як сприйме її та людина, за якою вона прийшла.

Нарешті вона наважилась і залізла всередину. Якийсь перехожий здивовано витріщився на неї і застиг на місці.

Я… просто не могла відкрити двері, довелось лізти через вікно. – якось начебто винувато посміхнувшись, сказала вона тому чоловікові і попрямувала уперед.

Пані, хто ви?

Нора спантеличено озирнулась на нього.

Я… ем… я новенька.

Сюди вже дуже давно не приводили новеньких… - чолов’яга все не міг заспокоїтися.

Що ж, - посміхнулась йому Нора, - мабуть, не було кого. До зустрічі!

І втекла. Деякий час вона блукала містечком, спіймавши на собі не один такий здивований погляд, та на щастя більше із нею ніхто не пробував заговорити. Все навколо було дуже скупим і темним. Архітектура будинків чимось нагадувала готичний стиль, гострі арки ховалися в густому тумані. Вулички були вимощені гладкими камінцями химерної форми. І сюди-туди сновигали люди, позбавлені будь-якого сенсу існування.

Нарешті неподалік завиднілась знайома постать. Нора причаїлась і стала спостерігати. Жінка, яку вона шукала, зайшла в невеличкий будиночок навпроти місця, де стояла Нора.

За хвильку руда підбігла до того будиночку і зазирнула у вікно. І аж втішилась, коли її очікування побачити те, на що вона розраховувала, справдились. Ще деякий час вона покрутилась біля будинку і жінка вийшла знову.

Нора обережно підбігла до неї і закрила рот рукою, а потім відвела убік за ріг того будинку і тихо мовила:

Тільки не підіймай шуму, гаразд. Я прийшла, аби витягти тебе звідси.

Жінка дивилась на Нору пустими очима і не розуміла, що та від неї хоче. Вона не упізнавала її. Аж раптом до неї дійшло. Нора забрала руку і та аж задихалась від усвідомлення, кого бачить перед собою.

Н… Нора? Це й справді ти? – ледве вимовляла вона слова.

Ну, нарешті упізнала! – втішилась руда.

Навіщо ти сюди прийшла? – ледь не скрикнула та жінка. – Аж у пек…

А ну цить! – Норі знову довелося їй прикрити рот. – Я вже сказала, що прийшла витягнути тебе звідси. Чи ти думаєш, якого дідька я б приперлась аж у Безодню? Не здіймай шуму, інакше нас помітять і не дадуть вийти. І ніяких запитань, я все розкажу тобі, коли вийдемо. Зрозуміла?

Але… як ми виберемось? Звідси немає виходу! – у розпачі прошепотіла вона.

У мене є. Два. – і Нора витягла із кишені дві пляшечки із зіллям. – Правда, одне так би мовити «експериментальне», проте не хвилюйся, його використаю я. Вийти через один прохід може не більше двох людей. До речі, що з ним? – вона показала головою на будинок

Він дуже знесилений. Увесь цей час він намагався знайти вихід звідси, та нічого не вийшло. І він опустив руки. Розтративши всі сили – захворів…

Поквапмося. Нам не варто гаяти часу. Центральна зала була зруйнована і скоро хвиля дістанеться сюди.

Раптом їх помітив той нав’язливий чоловік і різко звернув у бік Нори.

Пані! А ви вже встигли подружитися із цією жінкою… Так швидко! Звідки ви, розкажіть нам! – він говорив так голосно, що навколо стали сходитися ще й інші, цікаві до новенької в їхньому тісному колі.

Дідько… - пошепки вилаялась Нора. – Мерщій в твій будинок! – вона ухопила жінку за руку і обоє миттю вбігли всередину. – В тебе двері що, взагалі не замикаються?

Тут ніде немає замків… - розгубилась та.

Тягни сюди все, чим можна їх підперти!

Цікаві люди вже почали настирливо гупати в двері й у вікно. Вони почали тягнути до дверей стіл, невеличкий комод – все, що здавалося хоч трохи важким і могло затримати натовп.

Вони геть оскаженіли…

Нора протягла їй одну пляшечку із зіллям і підбігла до чоловіка, що лежав на ліжку майже непритомним.

Його потрібно підняти. Ти втримаєш його?

Так. - відповіла інша і вони обидві стали намагатись хоч трохи поставити його на ноги.

Тепер розбивай пляшечку, - наказала Нора, - і хутко виходьте. Ви маєте опинитись у Англії. Нічого не роби, поки я не повернусь. Із-за того, що зілля недовершене, я можу вийти невидимою і якщо буду говорити, ви мене не почуєте. Тоді я подам якісь знаки, тільки не бійся, гаразд?

Угу, - покірно відповіла і на її очі навернулись сльози.

Ще не час для сліз! Давай! – озвалась руда. –

Жінка розбила під ногами пляшечку і, повільно ведучи свого чоловіка, зникла у ньому. Двері закрились і в цей момент в будинок вломився шалений натовп людей, що навперебій щось вигукували. Нора широко посміхнулась, вишкіривши стиснуті зуби і, розбивши другу пляшечку, шмигнула у двері і зникла вслід за тими двома.


Епілог


Норо! – радісно вигукнув Дортерус і кинувся її обіймати. – Я вже й не сподівався, що ти вийшла із Безодні. Що ти так довго там робила? Ми чекали на тебе цілу добу!

Руда лиш загадково посміхнулась. Вона стояла на площадці головних сходів перед статуєю ангела, із вкрай задоволеним виглядом нетерпляче очікуючи на Юі та Сандервіків.

У мене там ще були справи.

Нащо Лілліан нас кличе аж у директорський кабінет. Хіба не можна було всім зібратися у тебе, наприклад? – буркнув невдоволено Сорен, звертаючись до брата.

Вона сказала, у неї щось там важливе.

Нора раптом підбігла до Сорена і вчепилась його попід руку, щось шепнувши. І той здивовано глянув на неї. Якусь хвильку ще постояли і пішли далі. Нора із Сореном ішла попереду, за ними – Юі із Дортерусом.

Я рада, що ви повернулись. Мені було дуже страшно… сидіти в очікуванні… і не знати, хто повернеться із Безодні живим. – тихо озвалась Юі.

Дортерус здивовано поглянув на дівчину.

Думала, я не повернусь? – перепитав він.

Ні, не ти. Тітка… За неї я боялась найбільше, адже коли ви із Сореном туди пішли, ніхто не знав, чи жива вона ще… Її могли до того часу вже вбити… І вернулась вона пізніше.

Я думаю, вона непросто так затрималась. Це ж Нора – суцільна загадка. Тільки глянь на її вдоволене обличчя! – він кивнув на Нору, а потім поглянув на Юі і лагідно посміхнувся. – Все вже обійшлось. Ходімо.

Зібрались усі під дверима кабінету.

Чого ви повставали? – не зрозумів Дортерус.

Нора спокійно узяла Юі попід руку і притягла до себе.

Ми залишимось тут. А ви йдіть.

Але ж.. – почав був Дортерус.

Сорен ввійшов першим. І приголомшено закляк на місці. Те, що він побачив, не могло поміститися в його голові. Кров охолола і за мить він відчув уже гарячку. Аж руки затрусились…


Мамо..?


Серберус Сандервік (Сора, Сорен, Сіель) 23

Юі Сузуран 18

Дортерус Сандервік 24


Мортен Еберг/Нао Сузуран

Екторіна Морріс-Еберг

Лілліан Морріс-Еберг 20

Юго Морріс-Еберг 23

Флам Еберг 24

Хатае Сандервік


Натсумі Сінобу 18

Хотару Мітсубачі/Лусіль 18

Luciole (фр.)

Енн Фог 18


Ягге Мунссен


Елеонора Мілтон

Евелін Сузуран (Мілтон)


Заметки

[

←1

]

Сенпай - у Японії звертання до старшого за віком чи становищем. Буквально – «наставник».

[

←2

]

Зворотнє до «сенпай», букв. «той, що позаду»

[

←3

]

Чоловіки говорять між собою данською

[

←4

]

Японський мисо-суп зі свининою

[

←5

]

Смажена пшенична лапша під соусом

[

←6

]

«Привид опери» французького письменника Гасто́на Леру́

[

←7

]

Кітсуне – в японській міфології йокай у вигляді лисиці, служник божества Інарі, покровителя рисових полів, що має здатність вселятися в чужі тіла, видихати чи інакше створювати вогонь, з'являтися в чужих снах, і здатність створювати ілюзії настільки складні, що вони майже не відрізняються від дійсності.

[

←8

]

Оогамі – в японській міфології йокай у вигляді вовка, захисник лісів та гір.

[

←9

]

Клас надприродних істот в синтоїзмі

[

←10

]

Анімізм – віра в те, що предмети, природні явища, тварини або люди наділені душею.

[

←11

]

Септора – (тут) древня мова із суміші латині, данської та англо-саксонської, придумана магами для найсильніших та деяких заборонених заклинань. Кожне слово в ній складається із семи букв, а кожне заклинання – із семи слів. Звідси й назва

[

←12

]

Гетерохромія – (грец.) різний колір райдужної оболонки правого і лівого ока або неоднакове забарвлення різних ділянок райдужної оболонки одного ока. Вона є результатом відносного надлишку або нестачі меланіну

[

←13

]

Юката - вид традиційного японського одягу. Легке кімоно́ без підкладки.

[

←14

]

Переміститися разом із тим, хто зникає магічно, використовуючи потік елементарних магічних часток, що містяться у повітрі на місці зникаючого в радіусі приблизно двох метрів і приховують в собі інформацію про переміщення.

[

←15

]

Sóra – небо (яп.)

[

←16

]

Voilà! – Вуаля! (От і все!) (фр.)

[

←17

]

Популярна лондонська газета

[

←18

]

Кришталевий наконечник – (тут) зброя у вигляді лука із єдиною стрілою, принесена із самого пекла, наконечник якої витесаний із кришталю, застиглого зі сліз усіх нібито «грішників», скинутих в пекло силоміць. Має неймовірну силу настигнути поставлену ціль через будь-які перешкоди, окрім магії.

[

←19

]

Murasaki – фіолетовий(яп.)


на главную | моя полка | | Сандервік. Ворожнеча братів. Книга друга |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 10.0 из 5



Оцените эту книгу