Book: Дім з вітражем



Дім з вітражем
Дім з вітражем

Жанна Слоньовська

Дім з вітражем

— Ви припускаєте, — із півусмішкою зреагував Стефан, — що я міг би бути важливим, бо належу до faubourg Saint-Patrice, яку скорочено називають Ірландією.

— Я пішов би ще на крок далі, — натякнув містер Блум.

— А я припускаю, — перебив його Стефан, — що Ірландія повинна бути важливою, бо вона належить мені.

Джеймс Джойс, «Улісс»

Слово «мама» для мене — не зображення, а звук. Воно починається в животі, крізь легені й гортань тягнеться до трахеї і застрягає в горлі. «Ти абсолютне музичне безталання», — зазвичай повторювала вона, тому я ніколи не співаю. Попри це голос, який народжується в моєму нутрі, — це її голос, мецо-сопрано. Річ у тім, що коли я сиділа в неї в животі, мені здавалося, ніби це мій голос, а коли звідти вийшла, виявилося, що тільки її. Ця наша музична окремішність тривала одинадцять років, до самої її смерті. Потім довго не було нічого, ні звуків, ні кольорів, сама лише діра навиліт у ділянці лопатки. А коли я нарешті виросла, з’ясувалося, що це вона тепер сидить у мене в животі. Тепер це вона нічого не бачить. Вона знов тільки голос, прекрасне мецо-сопрано. А я намарно стаю перед дзеркалом, відкриваю рота і намагаюся видобути голос із себе.

Смерть

У день смерті її голос лунав оглушливо і перекривав багато інших гамірних звуків. Але смерть, ця смерть, була не звуком, а кольором. Її тіло принесли додому загорнутим у великий синьо-жовтий прапор — прапор держави, яка ще не існувала на жодній карті світу. Воно було обмотане ним щільно, немов єгипетська мумія, а в одному місці на поверхню прапора проступала темна кривава пляма. Коли я стояла і розглядала цю пляму, мене опосіло враження, що сталася якась помилка. У школі нам пояснювали, що всі прапори червоні, бо їх окроплено кров’ю героїв. Нам оповідали байку про закатованого робітника, який вийшов на вулицю боротися за свої права з білим прапором, але коли пролунали постріли жандармів, кров зафарбувала тканину в червоне. Потім усе змінилося, я вже знала, що червоний колір приносив частіше терор, ніж визволення. Попри те, коли я стояла над тілом Мами, то не могла не думати, що червоний їй пасував би більше. Червоний прапор був піднесений і трагічний, а синьо-жовтий — простацький і кічуватий. Він нагадував спекотний літній день і сільський відпочинок у полі. Мама казала, що синій — це небо, а жовтий — стигле колосся. У різні моменти життя людині спадають на думку дивні, часом дуже невідповідні речі. Якби Мама взнала, про що мені тоді думалося, — була б запереживала. Лише у наступну мить, коли чоловіки, котрі принесли її додому, розгорнули прапор, щоби показати нам рвану рану в ділянці лопатки, я перестала зосереджуватися на кольорах і почала думати про шкіру.

Мама зазвичай роздягалася перед високим дзеркалом, анітрохи мене не соромлячись, а потім якийсь час стояла гола, вдивляючись у себе, іноді при цьому співаючи. У такі моменти я сідала поруч і гладила поглядом її білу веснянкувату шкіру, її маленькі пружні груди, її довгі, порослі руденькими волосками ноги. Вона була моєю приватною Сніговою Королевою, а також усіма водночас роздягненими Венерами та вдягненими Мадоннами з альбомів про мистецтво, що стояли на книжкових полицях. Її тіло промовляло про те, що воно — дух, і було б досконалим, якби не один ґандж. На спині, коло лівої лопатки, ховалося атласно-біле заглиблення завбільшки з кленовий листок — єдина ділянка Маминої шкіри, цілком позбавлена веснянок, що виглядала як нерівно пришита латка. Я розуміла, що це була вада, та якраз її любила найбільше. Я часто запитувала Маму, звідки вона взялася. «Слід від ворожої кулі», — зі сміхом відповідала вона. Коли я була ще дуже малою, то сприймала цю відповідь серйозно та уявляла собі, як вороги нашого ладу переслідували її темного вечора, як цькували собаками, як вона ховалася у телефонній будці, як куля, проходячи крізь скло, трощила його на тисячу гострих блискучих друзок, під градом яких Мамине тіло мало безсило зсунутися на землю.

Проте правда виявилася інакшою: коли Мама була ще дівчинкою, у неї на спині розрослася вервичка перчиків — щось на кшталт родимок, як у Горбачова на лобі, — і лікарі вирішили прооперувати. Так-ото і з’явилася атласна ямка.

Отож коли її тіло, загорнуте в український прапор, принесли додому й відкрили перед нашими очима, моя друга думка стосувалася саме цієї ділянки її шкіри. Справжня куля влучила в праву, звичайну лопатку — ту, що без ґанджу, — вкриту веснянками, і я не могла перестати думати про те, що таким чином куля спричинилася до виникнення певної симетрії: атласна ямка зліва — і діра навиліт справа. Ця моя думка — як і думка про прапор — аж ніяк не пасувала до ситуації. Тому я стояла напружена й нерухома в кімнаті, де, незважаючи на яскраве сонце, запалили всі лампи, і намагалася позбутися всіх нестравних асоціацій. Це призвело до того, що в мене у голові виникнув цілком порожній, білий відрізок — схожий на оте заглиблення без веснянок на шкірі, от тільки я не знала, чи в правій, чи у лівій півкулі мого мозку. Був липень 1988 року, моя Мама загинула в нерівній боротьбі з радянським тоталітарним режимом.


У день її похорону здавалося, що звуки військового оркестру розтрощать прикрашені, майже наче торти, фасади будинків на нашій вулиці. Перші ноти розчахнули чимало вікон, у яких з’явилися обличчя людей, що чекали на землетрус чи якусь подібну напасть.

— Свято для мене — це звуки духового оркестру, — завжди казала Мама, коли ми 1 травня або 7 листопада пробивалися крізь розставлені у центрі міліцейські кордони до нашого місця на трибуні. Ті походи були єдиними масовими зібраннями, які не викликали в мене панічного переляку. Там усюди були повітряні кульки, прапорці, але перш за все — непорушний, заздалегідь установлений лад. Інша річ — сьогоднішній тлум. Якби почався потоп, такий, як у Біблії, все б виглядало приблизно так само. І так само не було би куди втікати. Я стояла біля зачиненого вікна на другому поверсі, а людський потік здіймався дедалі вище. Над ним дрейфувала відкрита труна з Мамою всередині.

Навпроти нашого будинку розташовувався відділок міліції, і кілька міліціонерів товклися на півкруглому балконі якраз на рівні мого вікна. «Що станеться, якщо зараз один із них підніме зброю і націлить її на мене?» — думала я. Даремні фантазії! Я без вагання померла би замість Мами, одначе я добре знала, що на Остаточному Аукціоні Смертей за неї одну дали б дванадцять таких, як я. Вона була велика. Вона хотіла вмерти. Їй вдалося.

Ріка незнайомих голів пливла, зітхала і жебоніла. Кожен її рух відлунював у мені спазмом страху. Вона мала досить сили, щоби мене поглинути.

У натовпі були вагітні на вигляд жінки середнього віку, замотані в плащі до середини литки і сірі хустки. Я знала, що вони ховають під одягом. Були там і чоловіки в чорному одязі, у яких з-під пахв стирчали схожі на вудки кийки. І я здогадувалася, що це означає. Водночас я не мала жодного уявлення, що це за люди, що спільного вони могли би мати з Мамою. З її мецо-сопрано і колекцією всіх опер світу на платівках, з її світлою шкірою і звичкою читати під час їжі, з її довжелезними мигдалевидними нігтями. Вона не запрошувала їх додому, не бували вони і на її концертах. Вони не віталися з нею на вулицях і не пили разом кави у «Вірменці». Не працювали з нею і не приносили машинописів, які треба було прочитати за ніч. А тепер-от вони прийшли і голосять так, наче Мама була гілкою, відтятою від їхнього дерева! Вчора якась незнайома баба подзвонила в наші двері, питаючи, о котрій почнеться прощання з «нашою Маріанною».

Чи були вони винними в її смерті?

Я навідріз відмовилася брати участь у похороні. Я стояла біля вікна аж доти, доки останній молодик із вудкою не сховався за рогом будинку, схожого на трансатлантичний лайнер, доки звуки труб не розчинилися у повітрі. На бруківці залишилося кілька розтоптаних пачок сигарет «Орбіта». Тоді я відвернулася від вікна й пішла грати на піаніно — і ніхто (крім мене) не назвав би цю какофонію грою. Хіба — Прабабка. Цей день ми провели в її кімнаті, ні словом не озиваючись одна до одної. У перервах між вправами я чула, як вона шкребе стіну пожовклими наманікюреними пальцями, і як росте дерево на нашому подвір’ї.

Аба повернулася додому після обіду, з очима, підведеними темно-вишневими синцями. У них я помітила щойно прийняте рішення відтепер присвятити мені все своє життя. Ось що вона розповіла мені про похорон:

— Хвиля людей, що несли труну з Мамою в бік Личаківського цвинтаря, наростала на очах. Коли її початок уже доходив до середини вулиці Пекарської, і до процесії почали приєднуватися студенти-медики — з усіх будівель інституту по черзі, — кінець усе ще звивався десь у районі площі Галицької. Перешіптувалися, що міліцейські кордони вже чекають біля цвинтаря, але хіба це могло якось вплинути на рух цунамі?

Приблизно на рівні Музею патанатомії, де вже багато років у банці з формаліном спочивають стійкі до змін державного ладу руки штатного міського ката, оркестр зрезигнував із Шопена. Не починали і звичайних радянських маршів. Сталося так, що трубачі заграли заборонену «Червону калину»:

А ми тую червону калину

Підіймемо,

А ми нашу славну Україну

Гей-гей, розвеселимо!

Духовим вторував наростаючий спів — драматичний і злий. Жінки витягували з-під плащів ікони — і ось побляклі від багаторічного лежання в підвалах та на горищах лики святих Юрія та Миколая, а також архангела Михаїла зринули вгору.

— Ганьба катам Маріанни! — вигукнув хтось.

— Ганьбаааааа! — відгукнулися тисячі горлянок.

— Ми помстимося за Маріанну?

— Клянеееемось!

Ніби на підтвердження цих слів чоловіки з вудками почали обережно ними потрясати, розгортаючи водночас прикріплені до древець заборонені синьо-жовті прапори. Процесія посувалася вперед, невблаганно наближаючись до трьох арок головного входу на цвинтар. На перпендикулярній до Пекарської вулиці Мечникова вже перекрили рух трамваїв, а вздовж усього периметру цвинтарної огорожі було виставлено ланцюг міліціонерів, прикритих рядом бронетранспортерів. Попри це — демонстрація просувалася вперед.

У мить, коли ті, хто ніс труну, порівнялися з коліями, диригент, невисокий і лисий, швидко підняв свої великі долоні вгору. Це був знак, який усі вмить розшифрували. Люди затягли «Ще не вмерла Україна».

Міліціонери теж ніби чекали цього моменту. Як за сигналом, вони почали виривати жінкам із рук ікони, вишарпувати прапори, що їх тримали чоловіки. Це, своєю чергою, привело в рух добродіїв у чорних шкірянках, з великими вівчарками на повідках. Вони рвонули в бік людей, які втікали у бічні вулички, ховаючи кольорові плахти стягів за пазухи, на бігу викидаючи вудки. Упійманих заштовхували в машини.

Аба запам’ятала хлопця з прапором, який, шукаючи куди втікати, кинувся у бік телефонної будки, але позаяк там уже хтось був, вискочив на дах. Там він почував себе в значно більшій безпеці, тож, затиснувши древко прапора між ногами, став весело крутити міліціонерам дулі. Чоловік у чорному кинув коротку команду, і за кілька секунд видресируваний пес був уже на даху будки. Яким був фінал цієї сценки, Аба побачити не встигла: процесія зайшла на територію цвинтаря і потяглася вгору, проминаючи могили Марії Конопніцької, Івана Франка і Соломії Крушельницької. В’ячеслав Чорновіл, який того дня мав чорні тіні під очима, всю дорогу йшов нарівні з труною. Вперше в житті він, здавалося, не помічав, що його людей цькують собаками, б’ють палицями, забирають у міліцію. Він ішов, дивлячись прямо перед собою. Напевно, думав про те, що це він мав загинути, а не Маріанна.

До місця насправді дійшло небагато, переважно ті, хто знав Маму особисто. Звідси, з пагорба, було видно розгромлений Цвинтар «орлят», петлю сьомого трамваю і затишні вілли Погулянки.

— Український народ може пишатися своєю донькою Маріанною, яка віддала за нього життя, — піднесено сказав Чорновіл, і нікому не спало на думку згадати, що Мама де-факто до українського народу не належала.

— Ті, хто її вбив, думають, що задушили нашу пісню. Але навіть сьогодні вони могли переконатися, що ні, бо ця пісня звучить чимраз голосніше! — і тої ж миті, ніби передражнюючи його слова, знизу завили міліцейські сирени: демонстрантів усе ще забирали. У чистому липневому небі ширяв білий лелека. Нині Мама вже не була загорнута в прапор: заплямленим кров’ю полотном її накрили, як простирадлом. Грабарі замкнули труну й обережно почали спускати гріб у могилу. Тоді Аба розплакалася. Набагато пізніше я взнала, про що вона тоді думала. Власне, про те, що вагітна жінка стає легшою, коли врешті-решт народжує, так само й мати, яка віддає дитину землі, починає важити трохи менше. Можливо, саме тому Аба зуміла без нічиєї допомоги спуститися крученими стежками цвинтаря вниз, туди, де великі оранжеві цистерни з написом «Вода» лили на побоїще щедрі та буйні фонтани. Її ноги, скручені артритом в негарну дугу, переступали енергійніше, ніж звичайно. Поспішали до мене.

Того дня трапилася ще одна річ — у мене почалися перші місячні. Однак, усупереч очікуванням, замість маєстатичного дощу із багрянцю та карміну, на мою білизну лягла мітка з двох скромних брудно-коричневих смужок. Світ виглядав іншим місцем, ніж я собі уявляла.



Коробочки

Значно пізніше я довідалася, що була не єдиною дезертиркою з похорону Мами. І йдеться аж ніяк не про фальшивих друзів з театру чи ще когось, хто не прийшов, бо боявся за власну шкуру. Йдеться про людину, що, як і я, готова була поділитися з Мамою кожною краплею власної крові. Йдеться про Миколу.

Разом із похоронною процесією він дійшов до середини вулиці Пекарської, а тоді непомітно звернув у бічну вуличку, яка перетинала спершу Маяковського, а тоді Зелену. Він мешкав на Льва Толстого. Вздовж усієї цієї вулиці росли старі дуби, які, наче опори, підтримували склепіння невидимого храму — за його відчуттям, набагато придатнішого, щоб оплакувати Маріанну, ніж тісна і задушлива колона, що прямувала на цвинтар.

Багато років він думав про занедбану віллу на Толстого як про людське тіло: двокімнатне помешкання на першому поверсі, знайоме йому з народження, було животом; майстерня в підвалі, яка декілька років тому відійшла йому від батька, — частиною тіла нижче пояса; горище, яке колись визначило напрям його фахових зацікавлень, — головою. (Був іще перший поверх, де розташувалася квартира сусідок; це місце він, думаючи про дім, ігнорував). Раптом прийшло усвідомлення, що він вже ніколи, ніколи не розповість Маріанні історію, що трапилася на горищі, і в ту мить йому здалося, що куля снайпера замість її грудей розносить на ошмаття його голову.

Він відімкнув ключем браму, зійшов сходами вниз, штовхнув одні двері, другі, треті, запалив світло, ліг на застелену старим пледом канапу. Незаймана поверхня ватману на підрамнику, темне озеро вінілу на програвачі, ще темніше море пооббиваного фортепіано, навіть крила книжок, розкиданих корінцями догори, — усе було як завжди.

«Смерть — неначе підвал, повний ескізів, — подумав він. — Коли помру, в майстерні знайдуть самі лиш етюди — так, ніби я нічого не довів до кінця. І старе фортепіано, на якому грав абияк».

З-над стелі голосно пролунав стукіт: поверхом вище хтось гупав чимось важким у підлогу.

— Не зараз! — роздратовано крикнув він.

Проте гупання не припинилося — розмірене, нав’язливе. Він дорахував до десяти ударів, а тоді верескнув:

— Мамо, дай спокій! Я не голодний!

На одній зі стін майстерні висіла фотографія молодої жінки, в іскристих очах якої світилася переконаність, що невдовзі її буде вознесено на небо. Це була не Маріанна.

Під впливом раптової думки він встав з ліжка, зняв фотографію і поклав її на стіл. Тоді приставив драбину до книжкового стелажу і почав знімати з найвищої полиці коробочки, обтягнуті темною матерією. Всередині були посортовані та попідписувані фотографії. Він виймав їх із коробочок і жбурляв на стіл, який невдовзі заповнили фрагменти обличчя в анфас і в профіль, скалки долонь і стіп. Якийсь час він тасував знімки, як карти. Скоро їх вкрило повзуче павутиння попелу з його сигарет.

Фотографія жінки в цілковитій готовності до вознесіння опинилася посередині. У неї були такі самі, як і в нього, темні й іскристі, трішечки зашироко розставлені очі, таке саме жорстке та густе волосся. Тоді, у вісімдесят восьмому, він носив йоржика, але в міру розпаду імперії його волосся ставало дедалі довшим, усе більше нагадуючи довге пряме волосся матері, яка любила зачісувати його догори, щоб утворювалося щось на кшталт шовковистого горбочка.

Навколо неї, у вигляді променів, він розклав сім своїх портретів зі шкільних часів. На кожному з них, навіть на офіційних фото з класних альбомів, він мав або злегка витріщені очі, або скривлене обличчя, або — чомусь — трохи висунутий язик. Дивлячись на ці знімки, він не міг позбутися враження, що був дещо недорозвиненою дитиною. У Радянському Союзі таких тримали під замком, а тих, що були лише трохи відсталими, віддавали у звичайні школи, вдаючи, ніби вони нічим не відрізняються від інших дітей.

Портрети з дитинства він оточив пізнішими фотографіями матері, яка з часом позбулася біблейських очікувань, та ще й піддалася напасті ожиріння. До одного з портретів він мав особливу слабкість — того, де вона стояла, розпростерши руки, на вершині гори, ніби кричала на весь світ, що отримала цю гору в подарунок, і оцим своїм жестом засвідчувала акт вічного володіння. До певної міри це було правдою: вона народилася у Карпатах, і якраз на цій же горі, але кількасот метрів нижче, стояв її рідний дім. Вона його покинула, щоби виїхати на навчання до Львова — і познайомитися там із Миколиним батьком. Батьків портрет він поклав біля її ніг, що діаметрально суперечило реальній ситуації.

Батькові довгі руки і ноги рідко вміщалися в кадр — Микола успадкував його статуру. Здавалося, ніби похмурий навіть у молодості погляд батька має силу розвалити стіни і стелю майстерні; його портрет Микола так само оточив знімками дитини, що корчить із себе дурника. У той час гримаси були однією з небагатьох справді доступних форм протесту проти нав’язаних йому безжальних правил життя: ніяких прогулянок надворі з друзями, а тільки навчання і гра на піаніно. Тоді, коли батька не було вдома, за дотриманням правил стежила залякана мати. Через багато років Микола зрозумів, що мати так само жила у свого роду в’язниці: вона задихалася серед масивних споруд чужого їй міста і в довгих магазинних чергах. Інше життя було тільки на канікулах, коли удвох вони їхали електричкою в Карпати, у рідне село матері, і з наплічниками піднімалися на гору, що її Микола також вважав своєю власністю, хоча це й не було зафіксовано жодним фотознімком.

Цього разу стукіт прозвучав ближче — вона була внизу, за його дверима. Микола зітхнув, пригасив сигарету, пішов відчиняти. Вона стояла, тримаючи в руках тацю з мискою супу і грубо нарізаними скибками хліба. Запрана квітаста сукня та фільцові тапочки контрастували з акуратною високою зачіскою. На старість вона ще більше округлилася, а в очах виплекала нову, невситиму жадобу володіти, причому однієї гори для неї було вже замало.

— На Личакові порозганяли людей собаками, замели в бобіки, — плаксивим голосом звернулася мати до Миколи.

Він мовчки забрав тацю — і зачинив двері в неї перед носом.

Колаж помалу перетворювався на звалище: Микола явно втомився розкладати, тож почав безладно викидати знімки з коробок: сценографія, репетиції з акторами, кримські пейзажі та львівські пам’ятки. У якийсь момент випала серія з худим молодиком у джинсах-кльош із тих часів, коли він перестав питати в батька згоди, щоб вийти на вулицю, і цілими днями просиджував у художній майстерні Валерія Бортякова з Польського народного театру — робив ескізи, нарізав скло для вітражів, допомагав створювати декорації.

На хаос на столі спокійно дивилися зі стелі пусті більма — повішену там гіпсову посмертну маску батька він подумки називав Всевидячим Оком.

Йому згадався сьогоднішній ранок: якийсь чоловік фотографував Маріанну, що лежала у відкритій труні. Це було нереально — на його очах жінка, яку він кохав, ставала сама собі пам’ятником, власною нерухомою статуєю себе, позбавленою інтимності, та ще й загорнутою в національний прапор. Коли він це побачив, то відчув два суперечливі бажання: лягти біля неї — або втікати кудись навмання. Він не сумнівався, що вона гідна пам’ятника, але волів би іншого, невидимого для очей, складеного із самих звуків, власне кажучи, щоби це був не так пам’ятник, як місце, де бринить повітря, насичене аріями, котрі би співалися її голосом — і щоразу, закінчившись, починалися знову, без упину, без антрактів, без овацій. Ідея про такий невидимий нагробок дещо оживила його, але раптом йому спало на думку, що раз уже Маріанна мусила піти, то могла принаймні залишити свій голос. Якби той голос можна було в якийсь чудесний спосіб урятувати, він став би його хранителем, законсервував би його тут, у своїй майстерні, бо коли він торкався Маріанни, то саме її голосу передусім намагався торкнутися, заволодіти ним. Фантазія помчала його ще далі, він уявив собі, що вбігає до неї додому, кидається до труни — і відвойовує в небуття цей унікальний артефакт, ховає його під плащем, біжить із ним до себе, оминаючи по дорозі міліціонерів і патріотів, а тоді назавжди зачиняється з ним у підвалі. Що ж, поза сумнівом, він збоченець, якому досить фрагмента коханої жінки.

Подмух вітру ввірвався у вікно, змів частину фотографій на землю. Вони лежали там, поскручувані, купою, ніби якийсь непотріб. Це викликало в пам’яті ще яскравіший образ тіла у відкритій труні та фотографа, який намагався зафіксувати те, що й так уже було застиглим і нерухомим. Він згадав також, як твердішали під долонями соски Маріанни, і йому подумалося, що смерть — коханець без стриму та без жалю.

Ще одна сигарета догоріла до самого фільтра, ще один бичок виріс у клумбі попільнички. Зразу ж після цього Микола прибрав усі фотографії зі столу і з підлоги, вклав їх у полотняний мішок, а порожні коробочки поставив назад на полицю. Перерахував: десять коробочок, у кожній — приблизно сто знімків. Десять коробочок, тисяча знімків, усе його дотеперішнє життя. Ще одна, одинадцята, залишилася недоторканою: замість знімків у ній були старомодні фотопластинки, він знайшов їх дуже давно на горищі будинку, вони були частиною його легенди — тої, про яку він не встиг розповісти Маріанні. Микола узяв мішок, виніс на подвір’я, висипав вміст в іржавий смітник і підпалив.

Невеличке смітникове багаття стало сенсацією для сусідок із другого поверху — Микола їх проігнорував. Вони повикладали груди на зашморгані поручні балконів і з мовчазним осудом за ним спостерігали. Він стояв, відвернувшись до них спиною, обличчям до смітника, з якого тяглися вгору струмені темного диму. Він думав про те, що жодного разу не сфотографував Маріанну.

Двері

Щовечора Прабабка зачиняла вхідні двері згідно з ритуалом, який сама для себе придумала, немовби вірила, що вони можуть захистити нас від непроханих гостей, тих самих, які навідалися в дім у тридцять сьомому, назавжди забравши зі собою її чоловіка. Сама вона до цієї історії не поверталася, зате Аба згадувала її регулярно:

— Увечері подзвонили в двері, татко сказав, що це помилка, що він зараз повернеться, поцілував мене на прощання й пішов із незнайомими. Більше я його ніколи не бачила.

Це сталося в Ленінграді, де Аба з Прабабкою жили до війни. Нічого дивного, що в ранньому віці я лякалася несподіваних дзвінків у двері.

Тому-то Прабабка завжди насамперед перевіряла, чи перші, помальовані в темний колір двері міцно зачинені, далі двічі повертала ключ у замку, навішувала чималий металевий ланцюг, а тоді припечатувала іншими, білими дверима, які також замикала, але вже іншим ключем. Цю конструкцію було неможливо відчинити ззовні, що дратувало Маму, яка любила повертатися пізно і була змушена або щоразу піднімати на ноги весь дім, або змиритися і дозволити, щоби Прабабка годинами залишалася на чатах, дочікуючись маминого повернення.

Кожна з нас мала власний комплект ключів — довгий і тонкий співав фальцетом і відмикав темні двері, короткий з нетиповим закругленим кінчиком зітхав басом і давав раду з брамою внизу, новомодний плаский пасував до поштової скриньки і явно не міг видобути із себе ні звуку. Ключ від білих дверей був тільки у Прабабки, і ніхто не знав, куди вона його ховає на день.

Ці двері були для мене страшною мукою. Зачинені на всі замки, вони посилювали почуття невпевненості, як у взятій в облогу фортеці; зачинені тільки на один замок — сіяли страх і, здавалося, наражали нас на вторгнення чужаків, а чужаки мали силу зруйнувати наш світ.

Перші, темні двері були легкі. Я могла навіть грюкнути ними з розмаху, щоби вийшли на яв буденні, зрозумілі емоції — мене дратувала Аба, яка наказувала тепліше вдягатися, виходячи з дому. Темні двері мали вічко — круглу дірку, закриту звичайним склом, яке затулялося зсередини шматком затертого картону. У цьому Прабабка також вбачала небезпеку: по-перше, коли картонна завіса піднімалася, пришелець з того боку помічав, що за ним стежать, тобто дізнавався, що вдома хтось є, а по-друге, як вважала Прабабка, він міг атакувати крізь вічко.

— Спочатку роби малесеньку шпарку, щоби дізнатися, чужий чи свій, — повчала вона мене. — Чужий може встромити металевий прут, пробити скло, і лишишся без ока!

Чужий завжди був чоловіком.

Якщо хтось дзвонив до нас по домофону, треба було вибігти на балкон, подивитися, хто стоїть під дверима будинку, і якщо це була незнайома людина, крикнути:

— До кого?

Це була відлякуюча процедура: той, хто стояв перед брамою, не зразу орієнтувався, звідки долинає голос, розгублювався і з гримасою сліпця починав шукати, хто це його питає. Перебування поверхом вище давало перевагу, що дозволяла відбити атаку:

— Такі тут не живуть!

Помилки траплялися часто і неабияк тривожили Абу та Прабабку. Припустімо, приходив чоловік, який шукав якогось Павла Івановича Петрова. Ніби нічого такого, але в їхніх голосах одразу ж з’являлася напруженість. Вони довго розмірковували, ким може бути пришелець, та що би це все могло означати — хоч однаково, як відомо, пришельці не означали нічого доброго.

Ми мешкали в самому центрі міста, і не раз уночі хтось добивався до нас. Несподіваний дзвінок у двері, коли всі вже лежать у ліжку, стугонів як сурми ангелів, що сповіщають настання страшного суду, немов ножем відтинаючи м’яке домашнє минуле від раптової теперішності — це могли бути «вони», а «вони» мали цілковиту владу над людьми і могли зробити що завгодно: викрасти, вбити, піддати тортурам. Слуги темряви неодмінно мусили бути вбрані в чорне.

Нічні білі двері виглядали сумними і сповненими меланхолії. Вони важко оберталися на завісах, видавали глухий звук, у них не було ніякого вічка, а довгий ключ насилу прокручувався в замку. Якщо я вставала посеред ночі й бачила, що білі двері зачинені, мене охоплювали розпач і клаустрофобія. Їх однотонна поверхня асоціювалася в мене з російським словом «глухомань», себто глушина: білі двері містили в собі далекий безкрайній Сибір, довгі каторжанські етапи, безмежну снігову рівнину, брязкіт кайданів.

Як я згадувала вище, між темними і світлими дверима був іще ланцюг. Протягом дня він слугував для провітрювання нашої жалюгідної, позбавленої вікна кухні. Завдяки ланцюгу утворювалася шпарина, яка пропускала звуки і повітря, але не людей: ідеальна ілюстрація підвішеного стану, перебування водночас тут і там. Я шукала нагоди покласти край цій непевності, а тому відчиняла двері нарозтіж, начебто для того, щоби провітрити кухню, або зачиняла їх під тим приводом, що холодно. Скільки задоволення було в самовільному відкриванні чи закриванні дверей, скільки солодкої ілюзії влади! Коли я їх відчиняла, у дзеркалі, що висіло в передпокої, відбивався вітраж зі сходової клітки, і кухня починала пахнути не вареною морквою, а лісом; коли я їх зачиняла, то на якусь мить поверталася дитяча віра в те, що тепер ми удома — і в безпеці.

Прабабка не довіряла ланцюгу. Коли він був розтягнутий між дверима і зовнішнім світом, вона говорила, що треба прислухатися, чи хтось не наближається до дверей і не збирається перекусити його ножицями для різання металу.

І справді, іноді було чути швидкі кроки на сходах, і хтось з’являвся з того боку — у шпарину прослизали два гнучкі пальці, які металися на всі боки в пошуках заблокованого кінця ланцюга; один напружувався, щоб його схопити, а я, замість того, щоби простягнути руку і допомогти зсередини, пасивно за цим спостерігала. Потім якийсь час тривала шарпанина, пальці боролися з металом, а я починала пританцьовувати на місці від емоцій, аж поки не наставав вирішальний момент: пальці скидали металеві пута, приборканий ланцюг стукав по дереву, двері розчинялися навстіж, і всередину вривалася богиня — легковажна, дзвінкоголоса та енергійна Мама.

Ритуали, пов’язані з замиканням дверей, роками повторювалися без змін, але чим сильніше Радянський Союз тріщав по швах, тим більше душі вкладала в ці ритуали Прабабка. Вона жодного разу не сказала цього вголос, проте я підозрюю, що вона не була прихильницею радянської системи, хоча не вболівала і за тих, хто бажав її краху. Найімовірніше, вона належала до людей, які помічають специфіку суспільного ладу, в якому їм довелося жити, лише тоді, коли він починає зазирати у вікна їхніх власних будинків. Той лад, який зазирнув до неї у тридцять сьомому, залишив на ній знак на ціле життя. Тому чим частіше люди виходили у Львові на вулиці, чим голосніше говорили про речі, що досі були оповиті мовчанням, тим старанніше вона перевіряла вечорами, чи наші вхідні двері щільно замкнені.

Коли десь за рік до своєї смерті Мама несподівано перейшла з російської мови на українську, обряд замикання дверей збагатився новим елементом. Закінчивши звичайну щоденну церемонію, Прабабка підперла двері плетеним із лози кошиком з брудною білизною, і з наступного дня робила так щоразу. Тоді ж вона почала все частіше говорити про «бандерівців». Коли ми залишалися самі, розповідала, що вагон, у якому в сорок четвертому вона їхала до Львова, був ними обстріляний, і що вона дуже їх боялася — майже так само, як німців. Тепер вона відчувала те ж, що й тоді: вони знову добиралися до її вагона, а коли визирала у вікно, то бачила, що «бандерівців» очолює її власна внучка — моя Мама. Та, з якою вона вже багато років не розмовляла. Та, яка проти її волі стала співачкою і всупереч її життєвим ідеям боролася за незалежну Україну. Таким чином кошик із брудною білизною став ще одним ярусом барикади, яку Прабабка і Мама роками вибудовували між собою.



Тоді ж Прабабка взяла за звичай залякувати мене лінгвістично. Чекала в передпокої, перекриваючи мені шлях власним тілом.

— Ніде не говори голосно по-російськи! — повчала вона. — Незчуєшся, як затягнуть у порожню браму і закатують!

Наступного разу запитала, чи я знаю напам’ять «Заповіт» Шевченка.

— Ловлять жінок і дітей, тягнуть у скритне місце і наказують читати напам’ять. Якщо помилишся, зґвалтують і закатують.

Я не боялася, бо не могла собі уявити вуличну контрольну з української літератури, мені не вірилося, що поезію можна поєднувати з насиллям.

Увечері того дня, коли тіло Мами, загорнуте в синьо-жовтий прапор, принесли додому, Прабабка закинула ритуал замикання вхідних дверей, вона навіть не зачинила їх як треба. У цьому був знак капітуляції: Прабабка так старалася, а «вони» знову прийшли і зруйнували цілий її світ. Маму поклали в середній кімнаті на столі, по боках запалили довгі свічки. Розтоплений віск залишив на дубовому паркеті світлі сліди. Набагато пізніше я дізналася, що Абі довелося підкупити кількох офіційних осіб, щоби не робили розтину і не затримували тіло в морзі — це вдалося завдяки її зв’язкам у медичному світі, як лікарка вона колись була затребуваною.

Та все ж невтручання КДБ Абу вразило. Могло здаватися, що «вони» тепер подбають про те, щоб затерти, перебрехати або затушувати смерть, яку самі ж спричинили. Той постріл був недоречністю, звідки не подивись: мало того, що невлучний, він іще й пролунав для Львова немов дзвін, який наказував тим нечисленним, хто ще вагався, вийти на вулиці. Нічого кращого Мама не могла би для себе бажати (інша річ — Аба, я чи Прабабка). У перші дні після пострілу всі говорили про обставини цієї смерті: про нелегальну маніфестацію біля Клумби, де вимагали вільних виборів, про снайпера, який зачаївся неподалік, на даху будинку, в якому до війни розташовувалася прекрасна кав’ярня «Віденська». Вважали, що снайпер отримав наказ стріляти в Чорновола, але Маріанна так енергійно рухалася в кузові машини, який слугував трибуною, що закрила відомого дисидента собою. Було використано пневматичну зброю, тому ніхто не почув пострілу, але побачивши криваву пляму, що розквітала на бежевій сукні співачки, частина людей почала втікати. Вячеслав Максимович продовжував мітинг. Він був призвичаєний до смерті — не в сенсі якоїсь внутрішньої байдужості, а в силу загартованої за літа в таборах незламної відваги: колишні співв’язні навіть називали її «патологічною». У натовпі знайшовся лікар, Чорновіл передав Маріанну під його опіку — і продовжив мітинг. Його намагалися заступити собою від куль і навіть силоміць стягнути з вантажівки. Однак пострілів більше не було — і досі ніхто не знає, чому. Так чи інакше, але того дня Чорновіл дістав від Мами в подарунок додаткові десять років життя. Припускаю, що він згадав про це в дев’яносто дев’ятому, в момент, коли у його машину на бориспільській трасі врізалася вантажівка.

Інші теж пам’ятали, але недовго. У перші дні люди говорили і кричали, дзвонили і приходили до нас — це так сильно мене дратувало, що я ціпеніла від люті, змішаної з безпорадністю; і навіть через багато років, коли я бачила, як зі свічки накапує на підлогу рідкий віск, до мене повертався цей стан. Усупереч традиції, яка наказувала ховати на третій день після смерті, похорон призначили на наступний день, і навіть, як не дивно, ніхто не став на заваді, коли Аба почала залагоджувати місце на Личаківському кладовищі — в найважливішій некрополії Львова. Щоправда, у вісімдесятих роках там іще не забороняли ховати померлих, але вже тоді це потребувало численних спеціальних дозволів, які Абі вдалося роздобути воістину блискавично. Звичайно, маніфестацію, на яку перетворився похорон, брутально розігнали, звичайно, хтось «від них» прийшов до директора Опери і діймав його питаннями про Маріанну, звичайно, протягом наступних місяців хтось раз за разом ліквідовував грубезний шар штучних квітів, який щодня наново вкривав могилу. З останнього я навіть раділа. Ковдра із жовтих пластикових нарцисів ображала мій естетичний смак, до того ж мені здавалося, що вона ще більше відділяє мене від Мами. Потім із цим теж дали собі спокій, і надалі квіти вже так і залишалися на кам’яній плиті. Осінь прикрила їх ковдрою з листя.


З першого ж дня Аба чекала, що її викличуть «куди треба». Пізніше вона зізнавалася мені, що уявляла такий візит десятки тисяч разів. Вона призвичаїлася до думки про це з раннього дитинства: коли їй було сім років, вона жила в Ленінграді, й убили її батька, а коли їй було під шістдесят, вона жила у Львові, й убили її доньку. Між першою і другою подією вона не переставала «їх» ненавидіти, а також більш чи менш відверто це виявляти. Коли в сорок четвертому Аба — ще дівчинка-підліток — потрапила у Львів, то вирішила стати одноособовою організацією руху опору: сама робила і розносила людям по поштових скриньках листівки, у яких було написано, що Сталін — злочинець. Я досі не розумію, чому її ніколи не спіткали за це ніякі репресії — у мене нема на це іншого пояснення, крім особливої опіки ангельських сонмів. «Сірий будинок» на Дзержинського вона відвідала тільки раз, невдовзі після смерті Сталіна: дошкуляла «їм» офіційними запитами з питаннями про долю свого батька. Йдучи «туди», вона видалила, вивела зі свого обличчя ненависть, покрила його, немов полотно, новим ґрунтом, намалювала на ньому зовсім інший вираз — і все це заради того, щоб вирвати з «них» хоч якусь інформацію. «Там» її прийняв майор із цинічною кривою усмішечкою. Він тримав справу її батька — та, попри всі прохання, так і не дав їй папку до рук. Загадково заявив, що батько помер «десь на півночі». Додав також, що тепер вона не мусить носити тавро доньки «ворога народу»: жертв сталінського терору було реабілітовано. Вона й далі не знала ні дати, ні місця смерті батька: «вони» дуже старалися, щоб люди роками жили в тіні своїх немовби напівубитих рідних.

Зовсім інакше сталося з Мамою: її смерть засмоктало у порожнечу, вона провалилася в щілину між епохами. Тепер уже Абу нікуди не викликали: у «них» раптом з’явилися важливіші справи.


Після того пострілу час почав текти інакше. Це важко описати, бо він і гнався як дурний, і зупинявся наче вкопаний, а може, і зовсім кудись подівся. У Державному музеї в Амстердамі є дивовижний годинник — з-за матового скла його циферблата виходить фігура чоловіка, який стирає хвилинну стрілку, малює її на новому місці, йде собі, а через хвилину з’являється знову і повторює весь ритуал. Мені цікаво, як цей амстердамський годинник міг би виглядати в описувані мною дні; гадаю, тоді чоловік малював би стрілки, не стираючи їх, а коли циферблат став би схожим на сонце з шістдесятьма променями, припинив би роботу і заснув би десь у кутку. Теперішність ставала м’якою і теплою — кам’яні колони, на які вона опиралася, танули як віск. Минуле переписувалося наново — що не день викривалася якась нова брехня з тих, на яких трималася попередня система. Майбутнє, свіже й зовсім інакше, здавалося, від нас — на відстані витягнутої руки, так, ніби ми пливемо на кораблі, з палуби якого видно прекрасний острів, і вже навіть можна розрізнити кольори квітів, які там ростуть. На цій новій землі все мало — само собою — скластися якнайкраще! Бо хіба може бути інакше, раз зло — переможене, кайдани — розірвані, а в’язничні ворота — розчахнуті навстіж? Отже, ми дрейфували по цій акваторії між скелями двох епох, і навіть я змогла піддатися пориву й екстазу, бо дивилася на ціле це нове майбутнє так, як дивилася би Мама, всі сподівання якої збувалися в нас на очах. «Карнавал» тривав одночасно і за вікном, і на екрані телевізора: останні радянські танки залишали Афганістан. Падала Берлінська стіна — Мстислав Ростропович супроводжував її падіння грою на віолончелі. Поляки брали участь у перших вільних виборах. Румуни вбили диктатора Чаушеску. Литва проголосила незалежність. Російські міста почали позбуватися своїх радянських назв.

У середині липня вісімдесят восьмого року у В’ячеслава Чорновола стріляли як у ворога державного ладу, на початку квітня він створив Народний Рух, що став першою партією, альтернативною єдиній і керівній, а у квітні дев’яностого року Чорновола — кандидата від Народного Руху — обрано головою Львівської обласної ради. Він став господарем будинку, до якого його перед тим викликали на неприємні розмови; його там зустрічали хлібом і сіллю вчительки і зграйки дітлахів у вишиванках.

«Вони», природно, теж нюхом відчули зміну ритму часу — наказ стріляти в Чорновола дав, мабуть, якийсь відірваний від реальності комуняка, засліплений уявленнями про власну могутність. Решта були зайняті нагальнішими справами — палили архіви, готувалися втекти чи перефарбуватися, розробляли плани приватизації підприємств. Ніхто не стояв на дорозі команд телевізійників, які рознесли відголос смерті львівської співачки: спершу до Москви, а вже звідти — по всіх куточках імперії. Вона стала головною новиною — всього лише на один день. В Оперному після цього дня вирішили, що її не існувало: мало хто з її колег прийшов на похорон, її ролі моментально розібрали інші, а прізвище на афішах було позамальовуване — кому яке діло до того, що юрми на вулицях скандували її прізвище?

Я почала бунтувати. Писала листи в журнали і до директора Оперного. Влаштувала у школі прослуховування касет, на яких зберігся голос Мами. Грубила шкільному історику, комуняці, який дозволяв собі в’їдливі зауваження на тему її смерті. Носила її плаття і впорядковувала її папери; влаштувала в її кімнаті щось на кшталт музею з усіма її улюбленими речами на своїх місцях. Ця боротьба за увічнення її життя заволоділа мною і допомогла пережити перші страшні роки без неї. Але й це мало закінчитися: корабель плив собі далі.

Настали дев’яності — почався голод, холод і планове вимикання електрики. Я підросла; усе українське почало здаватися мені старомодним, негарним, не моїм. Я ще більше стишила в пам’яті той постріл, який і так був беззвучним, а також усі оперні арії: не знала, як мені звільнитися від питання, чи Мама загинула за праве діло. Я оселилася в її кімнаті, замість портрету Соломії Крушельницької повісила в ній Фредді Мерк’юрі та Ісуса Христа.

У перші роки після пострілу Прабабка перестала дбати про ритуальне замикання дверей. Ми лягали спати без додаткових запобіжних заходів, а я вбачала в цьому факті позитив і деяку полегкість: найгірше, що могло статися, вже сталося, якийсь час можна було нічого не боятися. Та невдовзі все почалося заново: темні двері, ланцюг, світлі двері. Можливо, вона робила це через мене. Щоправда, кошика вона більше не підсовувала. Спорохнявілий плетений кошик для брудної білизни нажив собі за ці роки стільки дірок, що його вже ніяк не можна було совгати туди-сюди: він би неодмінно розпався.

Дім

Її кожух скидався на звірину шкуру, волосся було сховане глибоко під хусткою. У неї не було імені, прізвища, адреси, час від часу вона з’являлася в нашому тьмяно освітленому передпокої, залишаючи мокрі сліди від гумаків. Знімала зі спини брудне простирадло, розгортала його на столі.

— Свіженьке телятко, беріть, пані!

Усередині було м’ясо — рубані шматки, покриті білим сніжком сала, з шерстю та слідами крові.

— Щойно сьогодні зрання забила телятко, беріть, панюсю!

Я пам’ятаю, що мене дуже здивувало, коли я почула, як Аба назвала її «молодою жіночкою». Це не могло бути правдою, вона була поза статтю, поза віком, поза міським світом, де їздять трамваями, купують тістечка в цукернях, вигулюють песиків на повідках.

— Свіженьке, пані, дешево даю!

Я дивилася на розкладене на простирадлі щось, що ще вранці було живою твариною. Уявляла собі, як оця «молода жіночка» наближається до неї з нагостреною сокирою.

— Свіжусіньке, панусю!

Раз, раз — струменить кров, телятко валиться з ніг, вона розпанахує його на шматки, ув’язує в клунок і поспішає на електричку. Ніхто її по дорозі не зупиняє, не перевіряє документів, її шлях позначають брунатні краплі.

Аба стійко торгувалася:

— Давайте трошки дешевше, пані!

Вона перекладала відрубані кавалки з простирадла на домашню вагу, без гидливості роздивлялася з усіх боків.

Я ж думала про ніжки забитого теляти, які вже ніколи не будуть бігати. На своїх ногах у прийшлої у кожусі були грубі вовняні колготи. У місті такі носили тільки діти — ще одне підтвердження, що вона не могла бути жінкою.

Ціну було узгоджено, частини тварини розділено назавжди — невеликі шматки сховано в наш холодильник, решту запаковано назад у простирадло. Тоді наставав час обмінятися ввічливими запитаннями.

— Чоловік? Діти? Мама? Посадили? Зійшло?

— Добре! Добре! Добре! — відповідала баба, тяжко зітхаючи, немовби насправді казала:

— Погано! Погано! Погано!

Вона ніколи не знімала кожуха, ніколи не виходила за межі темного передпокою.

«Раз, раз — сокирою», — думала я і, хоч та вже пішла, чула голос:

— Телятко свіже, хороше, щойно сьогодні зарубала.

Образ із кімнати Прабабки — темне обличчя, по ньому стікають цівки крові.

— Його вбили злі люди, проштрикнули йому долоні гострими цвяхами.

Коли? Як? За що? Невідомо. Мені не можна було слухати Прабабку і дивитися на образ, бо він був поганий. Баба з м’ясом поганою не була.

У кімнаті Прабабки майже ніколи не відшторювалися вікна, і не провітрювалося. Незастелене ліжко брижилося жовтавими від бруду простирадлами, а коло нього стояв великий емальований горщик із кришкою. З ранку до ночі Прабабка ходила в халаті. Вона рідко виходила з дому. Немов новорічна ялинка — гірляндами, вона була обвішана складками білої зморщеної шкіри, приємної на дотик. На голові ця шкіра була пружна і рожева, покрита рідіючими біленькими волосками, підстриженими «під пажа». Очі, спотворені грубими скельцями окулярів, тьмяно блистіли — два ставковики, що присмокталися до скла акваріума.

Я приходила, щоби пограти на піаніно, але спершу мусила послухати про Бога з образа: зелене обличчя, довге волосся, вінець із паліччя на голові.

— Сильно-пресильно боліло Ісусикові, коли злі люди проштрикнули йому долоні. Кров бризкала на всі боки. А вони далі молотком забивали йому цвяхи в руки.

Прабабка обережно і м’яко притискала мене до стіни, а я дивилася на два темні зуби — єдині, які в неї залишилися в нижній щелепі. Про Бога вона завжди говорила польською.

— Надягли йому на голову корону з гострими шпичаками, поробили страшні рани. Кров заливала йому очі.

— Бога нема. Гагарін був у космосі і перевірив.

— Бог покарав тих, що перевіряли! Послав на них страшні нещастя, хвороби, каліцтво!

З цими словами вона знімала з горщика емальовану кришку, піднімала поли бавовняного халата і стоячи пісяла. Трусів у неї не було, я бачила теплий смердючий заріст, що ховався над її ногами, вкритими незліченними складками.

— Хочеш пограти, дорогенька?

Відкривалися чорно-білі зуби — клавіші піаніно. Інструмент був розладнаний, а я не знала нот. Прабабка сідала на ліжку з нудно-солодким виразом обличчя, який у будь-який момент міг розтанути у ревних сльозах розчулення. Траплялося, що вона брала зі столу звичайний кухонний ніж і — з гримасою чуттєвої насолоди — шкрябала себе ним по спині.

Мені було заборонено відвідувати Прабабку, але, якщо Мами не було вдома, Аба вдавала, ніби не знає, де я.

Саме Аба була авторкою портрета Ісуса в терновому вінці: вона вигадала кров і зелене волосся, а також напіврозтулені губи, крізь які було видно щілину між передніми зубами. Вона намалювала ще багато інших картин, які висіли на стінах у нашому домі.

— Коли я помру, ви їх усі винесете до підвалу, — говорила вона в хвилини гіршого настрою.

Тому я уявляла собі смерть як підвал, заповнений картинами.

Аба також колекціонувала альбоми з репродукціями. В одному з них я побачила малюнок жінки в сукні барви індиго, одна її долоня була в п’ять разів більша за іншу:

— Чому ця рука така велика?

— Так її побачив художник. Художники бачать світ інакше, ніж звичайні люди.

— Я теж стану художницею!

— Станеш — ким схочеш! — крикнула Аба, і її очі затуманилися від гніву.

Вона дуже хотіла стати художницею, але Прабабка їй не дозволила. Це виглядало приблизно так:

— Мамо, я подала документи до Академії образотворчого мистецтва, на факультет графіки.

— Мови не може бути.

— Мамо, я вже подала.

— Значить, підеш і забереш.

— Мамо, я художниця. Це моє покликання.

— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.

— Мамо…

— Кінець дискусії, дорогенька. Згадай, як під час війни я віддавала тобі останній шматок хліба.

Згідно з планом Прабабки, Аба стала лікаркою. Невдовзі після цього вона захворіла на невиліковну хворобу суглобів, яка полягала в тому, що кожен рух викликав у неї біль, схожий на уколи тисячі гострих ножів. Руки Аби, так само, як долоня жінки з альбому, були непропорційно великі й розпухлі. Одначе вона робила ними геть усе: різала овочі та м’ясо, прала одяг, мила підлогу. Її обличчя було зіткане з теплої і непрозорої матерії, її риси було неможливо описати, а над головою день і ніч сяяв дещо спрацьований німб. Зате тіло Аби мені пам’ятається добре — важке і неслухняне, воно було виготовлене кустарно, як і все радянське електричне і механічне причандалля, що раз у раз виходило з ладу. Вона розмовляла російською, однак часто повторювала:

— Я полька з плоті і крові.

При цьому в її очах завжди виступали сльози, тож я починала думати, що польськість — це щось на кшталт невиліковної хвороби, від якої також іще не винайшли ліків.

Поляком був Тадеуш Костюшко з картини, що висіла над її ліжком, — він разом із товаришами ніс кудись, на якусь косовицю, коси, тримаючи їх сторчма. Поляками були дуже елегантні чоловіки в капелюхах, які цілували в руку навіть таке кільканадцятирічне дівча, як Аба, коли та в сорок четвертому опинилася у Львові та нарешті відчула себе як удома, бо в Польщі. Однак у наступні роки Польща разом зі своїми шикарними мужчинами зі Львова усунулася, пішла. Куди? Кудись далеко, за кордон. Чому? Невідомо. Аба залишилася, бо Польща не взяла її зі собою.

— Якби я виїхала, не було би твоєї мами і тебе, — потішала себе вона. — Або ж ви були би якимись зовсім іншими людьми.

Коли Мама виросла, то вирішила стати співачкою, але й цього разу було нелегко. Виглядало це приблизно так:

— Бабцю, я хочу складати іспити до консерваторії.

— Мови не може бути.

— Бабцю, я вже подала документи.

— Значить, підеш і забереш.

— Бабцю, я співачка. Це моє покликання.

— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.

— Бабцю…

— Кінець дискусії, дорогенька. Я присвятила тобі все своє життя, де твоя вдячність?

— Я стану співачкою, навіть якби ти мала померти.

У відповідь Прабабка відчинила вікно і почала верещати тоненьким, пронизливим голосом:

— Люди! Рятуйте! Міліція! Вбивають!

Але на цей крик ніхто не відгукнувся. Мама наполягла на своєму, вступила в консерваторію — і перестала розмовляти з Прабабкою.


Коли ми йшли з Абою на прем’єру до театру, я не раз роздумувала про самогубство. Хтось розповів мені, що архітектор Зигмунт Горголевський наклав на себе руки, коли збудована за його проектом споруда Великого театру просіла і потріскалася. «Чи це часом не було карою за те, що Горголевський сховав під землю річку Полтву?» — замислювалася я, прямуючи алеєю, прикрашеною гвоздиками з лампочок — символами Жовтневої революції. Якраз отут Полтва раніше текла, а він насильно втиснув її в кам’яний корсет із плит. У сховану річку почали спускати нечистоти, тож труп Полтви невпинно смердів. «Краса вимагає жертв», — приказувала Аба, коли боляче смикала мене за волосся, заплітаючи його в косички. Може, Оперний був якраз отакою Красою, що поглинула Зигмунта Горголевського, який перед тим поглинув річку Полтву?

Мама на сцені була набагато більша, ніж у житті, та, щиро кажучи, не була Мамою. Я заплющувала очі, щоб не бачити її костюмованої штучності, притискала до грудей обидві долоні: її голос роздирав мені все всередині. Вдома Мама не співала оперних арій, тож кожна її вистава була для мене щоразу новим відкриттям її іншого голосу. Він пронизував мене, незважаючи на щит із пальців, наводив на думку про сирен, які співом принаджували моряків на гострі скелі. Отже, зала була кораблем, а сцена — островом сирен, мене несло на камені, сховані в оркестровій ямі, могутнє вібрато набирало темпу, а я не могла цьому протистояти. Передчуття катастрофи було солодким, наче рожеві карамельки «Барбарис», які я потай посмоктувала, і які своїми гострими краями залишали ранки на язику та піднебінні. Коли корабель опинявся за крок від катастрофи, я блискавичним і вивіреним рухом затикала собі вуха, після чого розплющувала очі й починала вивчати бордовий оксамит на поручнях фотелів.

Після вистави Мама вертілася на обертовому кріслі у гримерці, змиваючи макіяж, надягаючи мені на голову діадему Аїди чи перуку Кармен. Поза сценою вона теж була дзвінкоголосою. Її коротке світле хвилясте волосся, замість того, щоб опадати вниз, відтягувало голову вгору, тому мені здавалося, що вона вміє зринати над землею, і я думала, що коли я її не бачу, вона живе в палаці з хмар і льоду, схожому на той, що належав Сніговій Королеві.

— Я сьогодні добре співала? — запитувала вона.

У відповідь я вдавала із себе значно молодшу, ніж була насправді: закривала очі, гризла блузку. Тоді вона розчаровано відверталася від мене і зверталася до Аби.

— Прекрасно, Маріанно, — чула вона у відповідь. — Чудово. Досконало.

Я б хотіла також могти стояти прямо і з гідністю відповідати:

— Прекрасно. Чудово. Досконало.

Але це було неможливо. Уже давно з’ясувалося, що в мене нема слуху — абсолютно і без жодної надії на якусь зміну. Через це піаніно перенесли в кімнату Прабабки: власне туди, куди мені не можна було заходити. Я мусила піти зі своїм бриньканням на інструменті у підпілля, як річка Полтва — під землю. Я була не гідна Оперного, не гідна прем’єр, не гідна Мами. Мені хотілося додому.


Топографія нашої квартири була визначена раз і назавжди: так само, як моря, гори і пустелі не змінюють свого розташування на карті, так і в нас розміщення меблів, домашніх причандалів та приладдя було непорушним. Цей незмінний уклад предметів, імовірно, був відповіддю на мінливість людських доль. Чоловіка моєї прабабки та мого прадіда заарештували в 1937 році в Ленінграді під час «польської акції», після чого він зник — безповоротно і навіки. Чоловік моєї бабці та мій дідусь пройшов у званні офіцера Червоної Армії всю війну і дійшов до Берліна, а тоді помер у середині шістдесятих від того, що ми би тепер назвали хронічною депресією в поєднанні з цирозом печінки. Що ж до мого батька, то я мала сумніви, чи він таки дійсно існував.

Я була наслідком короткотривалого поетичного роману, який трапився літом тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року. Першого червня мої батьки (Мама була студенткою останнього курсу факультету вокалу, а батько — молодим архітектором із Москви) познайомилися на імпрезі, а потім протягом цілого місяця, ніч у ніч, читали одне одному напам’ять російську поезію Срібної доби. Мама знала найбільше Цвєтаєвої, а батько віддавав рішучу перевагу Блоку. Легенда стверджувала, що вони не пропустили жодної ночі. Мені не відомо, чи їм доводилося за дня вчити нові твори, чи, можливо, їхні поетичні запаси були достатньо багатими. Але треба знати напам’ять дуже багато віршів, щоби вистачило на цілих тридцять ночей. Не думаю, що Цвєтаєва і Блок узагалі написали аж стільки. Того року Аба з Прабабкою відпочивали на Чорному морі, завдяки цьому поетичний марафон, якому я завдячую своєю появою на світ, міг відбуватися в нашій квартирі.

Востаннє мої батьки зустрілися тридцятого червня на пероні головного залізничного вокзалу. Потяг сполученням «Львів — Москва» двиготів від рухів залізничника, який перевіряв стан вагонів, запліднена яйцеклітина вібрувала в тілі моєї матері, мій батько аж тремтів від емоцій. На прощання вони зверталися одне до одного словами Маяковського.

— Послушайте! Ведь если звезды по ночам зажигают, значит, это кому-нибудь нужно? — запитала Мама.

— Значит, кто-то назвал эти плевочки — жемчужиной! — гукнув у відповідь батько, а потяг поволі рушав. Більше вони ніколи не побачилися.

Вперше я дала про себе знати, коли в переддень останнього іспиту Мама прасувала білу нейлонову блузку, а світ витанцьовував у неї перед очима. Жорстокий токсикоз спочатку хибно вважали звичайним отруєнням, а потім ще довго думали, ніби це симптоми інших хронічних хвороб.

Не було найменшої проблеми з тим, щоб мене усунути, але Мама вперлася, що ні. Аргументи про змарнований життєвий старт не допомогли. І моєму батькові вона про вагітність нічого не сказала. А все, що вирішувала Мама, було непорушним, як скеля.

Тож коли зійшли сніги, а на вулиці міста вийшли баби, ховаючи в руках голівки червонокнижних крокусів на продаж, мене принесли з пологового додому. Згідно з переказом, то був перший справжній весняний день, повінь тепла і світла. Так, ніби сонце завітало до квартири з перевіркою, готове висвітлити кожну, хоч би й найменшу плямку на віконних шибках, але з нагоди мого прибуття вікна було вимито ідеально. На противагу до вітража на сходовій клітці — йому довелося чекати ще багато років, перш ніж хтось прийшов із ганчіркою і гарненько його відчистив.

Набагато пізніше я дізналася, що далеко не кожен будинок криє в собі вітраж, а якщо й так, то ті вітражі набагато менші. Наш займав усю сходову клітку. Немов завіса, він відділяв те, що було внутрішньою частиною будинку, від подвір’я, тягнувся по всіх поверхах згори вниз, а може, навпаки — знизу вгору. Ми мешкали на другому поверсі, і досить було відчинити двері, щоб побачити його центральну частину — рештки вогняно-коричневих підземель, з яких виростав довгий самотній стовбур дерева, що перетинав навпіл бірюзове озеро. Сусіди, котрі жили над нами, бачили протилежний берег, на якому здіймалися зелені гори з синіми ялинами. Коли ж хтось піднімався аж на горище, то бачив, як гори переходять у білі та бузкові барви хмар. Сусідка знизу, божевільна Люба, не бачила нічого: найнижча частина вітража була давно втрачена, на її місце вставили прозоре скло, яке дощенту оголювало тісноту нашого подвір’я-колодязя. З цієї перспективи і бачила вітраж двірничка та її численні дітлахи. Щоранку хтось із них з’являвся біля каналізаційної решітки, щоби вилити велике відро, і стояв, піднявши очі на виворітний бік вітража. Він був сірий і поздуваний.

— У них удома немає вигод, — казала Аба тоном, у якому було більше докору, ніж співчуття.

Вітраж I

Я не запам’ятала Миколу з дитячих часів, тому день миття вітража вважаю нашою першою зустріччю. Вона сталася одного осіннього дня наприкінці дев’яностих. Її провісниками були непрохані гості на нашій сходовій клітці.

Вони з’являлися вночі, їх не зупиняв новий кодовий замок у дверях, видно, вони знали комбінацію цифр. Пили безбарвну рідину, після якої на сходах залишалися пом’яті пластикові пляшки і допалені до самого фільтра бички. Часом було чути, як вони награють на гітарі щось із «Нірвани». Пісяли по кутках на подвір’ї. Утікали, коли на місці подій з’являлася Люба з мітлою в руках. Подеколи Люба йшла у відділення на протилежному боці вулиці, щоби донести на цих непроханих приблуд міліціонерам.

— Бруд розводять! — репетувала вона. — Наркомани! Покидьки!

Правоохоронці в пом’ятих блакитних сорочках з криво причепленими погонами стояли під нашим балконом під час перекурів, що тривали годинами. У них були сумні обличчя пастухів, висмикнутих із рідних Карпат, вони підтакували Любі, спльовували на землю і втоптували в тротуар недопалки таких самих сигарет, як ті, що їх палили нічні прибульці. У них були свої причини не вживати жодних заходів.

Після кожного нічного візиту з вітража зникало скельце-два.

«Варвари, — обурювалася я. — Ховають твір мистецтва у свої діряві кишені, от просто знічев’я. Скоро вони так винесуть весь вітраж, і що нам тоді робити?»

Однієї ночі Аба вийшла до них у самому халаті.

— Шедевр! — долинали до мене окремі слова. — Унікальний! Сто років! Безповоротно і назавжди!

Молоді люди, як і міліціонери, кивали головами з байдужістю, змішаною з нудьгою, але після цієї події скельця перестали зникати: товариство перемістилося деінде. Проте відчуття загрози й далі блимало на нас із отворів від украдених фрагментів.

За кілька місяців у будинку з’явилися нові гості. Ці приходили вдень. У них були фотоапарати, вони робили знімки, міряли вітраж і щось креслили на аркушах ватману, розкладених на підвіконні. Їх я боялася ще більше, ніж попередніх. Вони справляли враження науковців, а це не віщувало нічого доброго. «Виробили собі в міськраді лівий дозвіл на демонтаж вітража, — з жахом думала я, — планують забрати його в якийсь музей у Києві, він розсиплеться під час перевезення, а тоді завалиться весь будинок, бо ніхто не може жити після операції з видалення серця». Люба стежила за новоприбулими пасивно, бо ті не смітили.

— Ви маєте дозвіл на дослідження? — якось раз не витримала Аба.

Їй відповів високий чоловік середнього віку, який справляв враження керівника, що опікувався всіма іншими. У нього був тихий голос, я ледве його почула, хоча ціла припала до вічка.

— Прошу вас не хвилюватися. Ми документуємо вітраж на замовлення кафедри скла Львівської академії образотворчого мистецтва. Фіксуємо кожен фрагмент. Хочемо встигнути, перш ніж буде занадто пізно.

«Занадто пізно? Та як він сміє таке казати?»

— О, я вас не впізнала, доброго дня, — Аба раптом різко змінила тон.

Я уважно подивилася на нього: високий, довговолосий. Цікаво, чому в мене нема таких викладачів? Мої носили пом’яті костюми і справляли враження, ніби потрапили на кафедру суто випадково. Цей, здавалося, готовий був до кожного свого слова прикласти печать цілого свого життя. Можливо, він навіть це вже зробив, поклавши оте життя на якийсь невідомий мені вівтар.

Я далі стояла коло вічка. Аба запросила його зайти на чай, та він відмовився.

Коли, піднімаючись угору, він проминав наші двері, я подивилася на його черевики. Шкіряні, неприродно довгі, колись вони розкладали свої мацаки на півпередпокою, годинами росли на смугастому килимку, пробуджували страх своєю незаперечною маскулінністю. Черевики ще з тих, давніх років.

Наступного дня він прийшов у кедах і спортивному костюмі, з великої сумки витягнув ганчірки і відро. Подзвонив у наші двері.

— Можна попросити води?

Я відвела його до ванної та назад, залишила двері до квартири прочиненими, спостерігала, як він збив піну у відрі й почав мити вітраж. У нього була довга жердина, якою він діставав навіть до найнедоступніших фрагментів. Знаю, що цього разу вже Люба спостерігала за ним у вічко.

Я стояла на порозі, коли він шурував білі та бузкові хмари і вершечки гір. Присіла на сходах, коли мильні ріки злилися з блакиттю озера. Підійшла до поручнів, коли виявилося, що гостроверхі дахи розкиданих по схилах хатинок мають світло-жовтий відтінок, а ніякий не смарагдовий, як я завжди думала. Тримала відро, коли довгі пальці чоловіка почали зчищати бруд, що заліг між коренями коричневого дерева. Вони були однакові на зріст, він і скляний дуб, вони змагалися, як два колоси, боролися, хто кому більше заступить сонце, яке несподівано залило сходову клітку, а ще я подумала про те, що в цій брамі дуже придався б якийсь невеликий, але з добрим звуком орган. Прозорі скельця навпроти Любиних дверей я вимила сама, намагаючись жодним рухом не зрадити того факту, що я ще ні разу в житті не вимила ні єдиного вікна.

— Цікаво, що відчувають люди, які стирають пил із «Пієти» Мікеланджело? — запитала я його трохи згодом, коли він зайшов на чай. Аби не було вдома, Прабабка сховалася в себе.

— Давно я тут не був, нічого не змінилося, — дещо не до ладу відповів він.

У волоссі, яке плавно стікало йому на плечі, поблискувала сивина. У лівому вусі зблискувала малесенька сережка — надзвичайна екстравагантність, як на ті часи.

— Я почуваюся зараз так, ніби хтось вимив вітрове скло машини, в якій я їду.

— А я — ніби хтось відмотав час назад, — усміхнувся він, розглядаючи Мамину колекцію найкращих світових опер. — Колись я поприносив сюди більшість цих платівок.

Невдовзі ми повернулися на сходову клітку, щоби насолодитися відновленими кольорами.

— Я шукав усюди, у Львові й за кордоном, але цей віраж неповторний. Де-не-де трапляються невеликі вітражні віконця, але ж не одинадцятиметровий отвір у конструкції будинку. А тут саме будинок був пристосований до вітража, а не вітраж до нього.

Я затремтіла: мені завжди хотілося дізнатися на тему вітража хоч щось.

— Якщо йдеться про кольори, — вів далі він, — то я нарахував сімдесят два. У середньовіччі використовували десять. Це чистий імпресіонізм. На жаль, автор невідомий, — він трохи підвищив голос, бо я стояла на проліт вище за нього. — У краківській фабриці Желенських, де до війни виготовили більшість львівських вітражів, про нього нічого не знають.

— Земля, вода, небо — зображення тематично розвивається знизу вгору. Не вистачає найнижчої частини — підземелля — невідомо, що з нею сталося. Цей вітраж — алегорія життєвої мандрівки. Він супроводжує кожного, хто піднімається чи спускається крученими сходами.

— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, та він не відповів. Забрав щітку, відро і пішов геть, не попрощавшись. Я повернулася додому і занотувала все, що почула.

Аїда

Пізніше, коли між нами вже багато чого сталося, Микола піддався на мої прохання і розповів про свій перший вечір із Мамою. Не про те, коли він вперше її побачив, а про те, як зрозумів, що кохає її. Це сталося ранньою весною вісімдесят шостого року, на «Аїді»; тоді під час вистави в залі померла людина.

Для Миколи це був уже не перший вечір, коли він під тим чи іншим претекстом після роботи йшов до театру на виставу.

Зі старою шкіряною сумкою в руках, в останні хвилини перед підняттям завіси, він опинився в ущерть повному залі, по дорозі поцілувавши в руку Нилівну, літню вже білетерку в синьому жакеті з лацканами, чия висока зачіска і шляхетний профіль віщували появу — зовсім невдовзі, на сцені — паланкіна з пообшмульгуваним, обдертим сфінксом. Микола видивився для себе місце в третьому ряду; той чоловік сидів у другому.

Того вечора Микола вперше сам собі зізнався, що голос Маріанни справляє на нього особливе враження. Йому здавалося, що голос цей відчиняє десь далеко в ньому, десь глибоко всередині дверцята, про існування яких йому давно вже не пам’яталось. За ними знаходилися Карпати, Гребенне — рідне село його матері, пастух у гумаках, піняве молоко просто від корови, а передусім — гойдалка, завелика для тої дитини, якою він тоді був. Коли Микола розгойдував її аж понад гори, зникали час і думки, зате вивільнялося усвідомлення, що він є, що існує, — чиста онтологічна есенція, яку ні тоді, ні тепер він не був би спроможний назвати словами. У дорослому віці він знову відчував це щоразу, коли слухав мецо-сопрано Маріанни. Тож коли зазвучали перші звуки «Аїди», очі його душі побачили дійсність пожадану і далеку, хоч у той самий час очі тіла з заповзятістю професіонала нотували театральні реалії: огріхи старомодної сценографії, анахронізм костюмів, а особливо — бридоту сукні Амнеріс (він знав, що відповідальність за її брудно-зелений відтінок мусила б узяти на себе комуністична партія).

У моменти, коли солісти замовкали і вступав хор, Микола уявляв собі річку, повну риб. Великі та малі, вони рухалися на різній глибині з неоднаковою швидкістю. Виразно видимі на поверхні, освітлені сонцем — такими були сопрано. Під ними смужками звивалися більші й темніші риби — альти. Дно річки закривали баси — важкі та повільні риби з довгими вусами; їх було неможливо відрізнити від мулистого піску. Тенори здавалися непомітними. Чекаючи на чергову появу Амнеріс, Микола згадав про вміст своєї сумки — там лежала пляшка сухого токайського, яку він перед виставою отримав від когось у подарунок.

Наприкінці другого акту, коли фараон віддає руку доньки Радамесові, а Амнеріс починає переживати хвилини тріумфу, сталося дещо неочікуване. Голова перед самим Миколою, на яку він доти не звертав уваги, оскільки вона не видавалася з маси інших, хилитнулася спершу вправо, потім вліво, а тоді зсунулася вниз. Над чоловіком схилилися дві сусідки, одна з них закричала:

— Лікаря!

Микола кинувся до Нилівни, яка увімкнула світло в залі, голос Маріанни задрижав, вона раптом видала дві фальшиві ноти — і замовкла. Оркестр іще трохи грав, ніби ніде нічого, а тоді теж затих. Серед глядачів знайшовся лікар. Після недовгого огляду він попросив Миколу допомогти винести тіло на коридор. Завіса Семирадського з’їхала вниз до половини. Залом прошелестіло:

— Розрив аневризми аорти.

У слабо освітленому фойє Микола знайшов телефон, набрав 03 і викликав швидку. Штивне тіло в погано допасованому костюмі лежало, ціпеніючи, біля парадних сходів, над ним чатувала Нилівна: вона відганяла роззяв. Микола не міг відвести погляду від окулярів у роговій оправі, з одного боку підв’язаних шнурочком, — вони навскіс перетинали обличчя з заплющеними очима. Легко було здогадатися, що власнику окуляри вже ніколи не знадобляться.

Микола із лікарем вийшли надвір, не вдягнувши плащів, обоє витягли сигарети і сірники. Мжичило, під каштанами здригалося світло мудровано-вишуканих ліхтарів, людей майже не було.

— Може, його чимось прикрити?

Лікар, худорлявий чоловік із сивими вусами, якось аж надто життєрадісно махнув рукою.

— Я б також хотів так легко померти, щоби раз-два! — зізнався він, зітхнувши.

— Він мені не здався старим, — зауважив Микола.

— П’ятдесят шість років, — відповів лікар і показав паспорт померлого. — На щастя, він мав його при собі.

«Двадцять вісім плюс двадцять вісім дорівнює п’ятдесят шість — я точнісінько на середині життя», — подумав Микола, перегортаючи паспорт Андрія Андрійовича Фетисова. Ця несподівана арифметика переслідувала його до самого кінця того довгого і сповненого подій вечора.

Вистава тривала далі, Микола з лікарем встигли багато про що переговорити і добряче змерзли, а швидкої так і не було. Вона з’явилася за мить до того, як площу перед театром заполонили глядачі. Люди сміялися, розмовляли, палили і спльовували, все як завжди, — й ніщо не вказувало на те, що хтось іще пам’ятав про смерть на «Аїді». Судячи з усього, Фетисов прийшов послухати «Аїду» сам.

Довівши до завершення свою місію, Микола повернувся в театр. Перекинувся двома словами з Нилівною, кинув оком на порожнє місце коло парадних сходів і зійшов униз, у гримерну. Ще в коридорі він знав, у які саме двері треба постукати: голос відбивався від стін і вказував йому дорогу.

— Я страшенно перелякалася! Сфальшувала! — бідкалася Маріанна, сидячи перед трельяжем; розстібнута брудно-зелена сукня, що лежала поверх тюбиків із косметикою, нагадувала розверсті нутрощі випатраної форелі. Якась жінка, певно, гримерка, допомагала Маріанні привести до ладу волосся. Не так давно історію цієї сукні перетер язиками цілий театр: нову постановку «Аїди», як і будь-яку радянську виставу, перед прем’єрою мала схвалити комісія, що складалася з широкого кола різномастого партійного бабства. Комісія дошукувалася прихованих випадів проти режиму та інших проявів інакодумства. Цього разу баби в’їлися на сукню Амнеріс: згідно із задумом режисера, вона була блакитна, як Середземне море, і золота, як прикраси стародавніх єгиптянок. Підозріла колористика! Кожен мусив узяти собі до тями, що в цьому місці й у такому одязі не мала права з’явитися навіть справжня фараонова донька.

— Вибачте, — промовив Микола. Він стояв у проході й не зачиняв за собою дверей. Досі він особисто розмовляв з Маріанною тільки раз — освітлювач познайомив їх у буфеті. «Чарівна жінка, холодна сучка», — попередив він Миколу, коли вони наближалися до її столика.

— Ви, здається, допомагали при всьому тому жахітті, — вона знизила голос, обернула крісло і простягнула до нього обидві руки. Микола відчув театральність цього жесту, але ні миті не вагаючись підійшов і відповів на нього, мало того — притис обидві її зимні долоні до своїх грудей. Гримерка зникла.

Пальці Маріанни виявилися несподівано вправними — врешті-решт саме вона відкоркувала токайське. Намагаючись розкоркувати пляшку, Маріанна та Микола спробували кулькову ручку, стамеску, викрутку і різні ключі — врешті-решт переміг її ключ, короткий і міцний ключ від брами; він мав нетиповий овальний кінчик і допоміг пропхати корок усередину пляшки, не роздробивши його при цьому. Вони сиділи в кафешці театру імені Заньковецької і відкорковували вино під столом — дія відбувалася в похмурі роки горбачовської антиалкогольної кампанії — а їхні пальці раз у раз стикалися. Вони замовили собі так звані коктейлі — виноградний сік із кулькою розтопленого морозива. У залі нікого, окрім них, не було, звуковим тлом слугували шлягери Алли Пугачової, з-за стійки за ними спостерігала з-під напівприкритих пияцьких повік товстезна тітка-«бабштаб» у білому чепчику, прикріпленому до волосся шпильками-невидимками. Байдуже — Маріанні залежало на тому, аби якнайшвидше забратися геть із Оперного та зробити щось, що допомогло би їй опанувати себе після тої смерті в глядацькому залі.

Вона безперервно говорила. Про сьогоднішню подію і про постановки «Аїди» в інших театрах, про тяжкі пережиття Нилівни під час війни і про шум річки Полтви, який чутно в деяких закапелках Оперного, а Миколі відкривалося, що кожна з тем, які вона зачіпала з незмінним запалом, впливала на нього так само, як і її спів, — і це було наче Христове звернення до Лазаря. Незнані досі вібрації пробігали по його карку і, розходячись у різні боки, пробуджували до життя різноманітні фрагменти його тіла: він раптом усвідомлював, що має кісточки і пальці на ногах, легені й ребра, борлак і виличні кістки, зап’ястя і сонячне сплетіння. Тепло проходило тулубом вгору і вниз, ніби хтось обплутав це тіло сіткою із сонячних променів, він лише непокоївся, чи під пахвами не проступили вогкі плями, і доливав під столом токайське — у келихи зі слідами «коктейлів». Остання тема, себто зв’язок між Оперним і Полтвою, особливо інтригувала Маріанну.

— Це абсолютно точно: оркестранти чують ріку, — казала вона, — а я не можу перестати про це думати.

Микола непевною ходою підійшов до бару, попросив склянку і налив токайського бабі в чепчику. Та вдячно крекнула, випила одним ковтком, як горілку, вимкнула Пугачову і зникла десь у підсобці.

— Я уявив собі, як Андрія Андрійовича і ті його мертві окуляри перевозить через Полтву Харон із обличчям Нилівни, — кинув він, повернувшись до Маріанни.

Її світле хвилясте волосся утворювало на голові зачіску куди тріумфальнішу, ніж будь-яка діадема, а її чоло ціле було зоране зморшками. «Це й не дивно — при такій інтенсивній міміці», — подумалося йому. «Амфора, — подумалося йому крім того. — Вона амфора, повна невідомої рідини, а я чомусь аж гину від спраги».

Не було жодної раціональної причини, чому вони не допили пляшку в кав’ярні, а намагалися перенести її в сумці у вертикальному положенні — властиво, намагався він, а вона лише час від часу зачіпала її рукою без рукавички; вони разом розмірковували про долю ув’язненого в пляшці корка — не було на світі такої сили, яка могла б його звідти видобути, не розбивши скла. Вони йшли у невизначеному напрямку, з невимушеністю давніх коханців торкалися одне одного рукавами плащів і жартували з приводу раптових смертей у театрі.

— Ти спустишся зі мною в підземелля Оперного? — запитала Маріанна, коли вони всілися на вологій лавочці в парку Костюшка.

— Чесне піонерське, — відповів Микола, вийняв токайське і зробив ковток. Тут кущі поблизу заворушилися, з них вибрели двоє чоловіків, а Маріанна заверещала на півпарку.

— Народные дружинники, — сказали чоловіки і показали посвідчення. — Не треба кричати, шановна громадянко. Документи, будь ласка.

Вона відразу зрозуміла, що їй світить: споживання алкогольних напоїв у парку — штраф, повідомлення на місце роботи, а там скликані з цієї нагоди збори, партійні та профспілкові. За порушення антиалкогольної заборони Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу — догана з занесенням до особової справи і позбавлення «тринадцятої зарплати».

«Весь театр кинеться пліткувати про мій вечір із молодим сценографом», — подумала вона за якусь мить.

А Микола остовпіло вдивлявся в посвідчення дружинника — з нього випливало, що того також звали Андрій Андрійович.

— Товаришу! — крикнула Маріанна. — Ви коли-небудь були закохані? Так, щоби потіти серед зими, так, щоб усе тіло жило — і аж боліло від життя, а горло щоби співало арії?

— Ні, — відповів дружинник, а його тон свідчив про те, що він вагається.

— Я кохаю цього чоловіка. Понад усе на світі. Сьогодні я це зрозуміла. І ми з ним хотіли це відзначити. Щоби довести це вам, зараз я для вас заспіваю.

Маріанна встала і почала стиха наспівувати «Подмосковные вечера».

Той, котрий показував посвідчення, стояв тепер поряд із нею і слухав, а другий тим часом балакав про щось із Миколою. Маріанна так ніколи і не довідалася, про що вони говорили, та чи часом охоронець громадського порядку не був у той момент підкуплений шляхом, назвімо це так, неофіційної передачі з рук у руки якось симпатичної банкноти, наприклад, червінця.

Останньою зупинкою того вечора виявився під’їзд будинку, де мешкала Маріанна. Втомлені, вони стояли в пітьмі на першому поверсі: лампочка на сходовій клітці якраз була перегоріла.

— З любов’ю ти все ж таки переборщила, — тихо сказав Микола. Він був розчарований і неприємно вражений подією в парку. Микола вимріяв собі все це зовсім інакше — що розкаже, як знайшов коробочки на горищі будинку на Толстого, що поцілує її. Його пройняв холод, і він відчував, як із холодом ослабло ціле його тіло.

У відповідь Маріанна розсміялася, та так голосно, що підлога за дверима квартири, біля яких вони стояли, зарипіла: хтось підійшов до вічка.

— Музика зворушує мене понад усе. Мені це дивно, бо я холодного темпераменту і маю нерви міцні, як повіддя, — вона витримала паузу, а тоді додала:

— Це була цитата, з листів Соломії Крушельницької. Ти читав?

Микола мовчав.

— Повертаючись до вітража. Невідомо ні хто його створив, ні коли. Абсолютна загадка, яких у цьому місті багато. Не маю уявлення, де можна шукати відомості про нього. Я ще ніколи і нікому не показувала його в темряві. Ти не вважаєш це відзнакою для себе і для свого таланту? — радше ствердила, ніж запитала вона, після чого притулила свої губи до його губів. Під час цього поцілунку їхні вуста залишалися зімкнутими. Тоді вона взяла його долоню і приклала до скла.

— Тут зображені чотири стихії. Починаючи згори: повітря, земля, вода і вогонь. Ти зараз тримаєш руку на вогні. Це єдина частина, яка не збереглася.

Вітраж на дотик був крижаним, і Микола швидко забрав руку: йому раптом здалося, що вона примерзне до скла, якщо йому доведеться залишитися в під’їзді довше. Він вийшов не прощаючись — і швидко повернув на Академічну.

Академічна

Вулицю, яка починалася відразу за рогом нашого будинку, ми називали Академічною, хоча на табличках фігурувала інша назва: проспект Тараса Шевченка. На ній були три кінотеатри, багато крамниць і алейка високих тополь посередині — на тому місці, де колись текла Полтва. Раз на декілька днів ми з Абою теж посувалися за її течією, на жаль, надто повільно, раз у раз нам доводилося кидати кітву в якомусь порту, чи то пак — магазині, якраз у цьому і полягало ходіння за покупками, таке мені ненависне.

Вулиця Академічна починалася на площі, де сто років тому стояв фотель польського драматурга Александра Фредра, і в ньому тоді сидів він сам, але в роки наших з Абою проходів не було вже ані фотеля, ані нікого, хто б у ньому сидів, тільки голуби гойдалися на важких ланцюгах, що обгороджували площу; кожна ланка закінчувалася кам’яною кулькою зі шпичаками. «Гонка озброєнь», — ось що завжди спадало мені на думку, коли я на них дивилася.

Вулиця Академічна — це був іще й будинок на розі, а в ньому — кінотеатр імені революціонера Миколи Щорса, поруч стояв автомат із газ-водою, в який треба було опустити монету, і тоді з його верхньої частини в гранчастий стакан із товстого скла починала текти рідина, а коли її випивалося, стакан треба було перевернути догори дном і сполоскати у фонтанчику, що бризкав струменем із нижньої частини автомата. На початку дев’яностих до стаканів подочіпляли ланцюги, а наприкінці декади, перед двотисячними автомати взагалі зникли, однак зараз ідеться про вісімдесяті.

На намальованих вручну афішах я прочитала напис: «Андрій Тарковський. Ностальгія». Перед кінотеатром стояла черга на піввулиці.

— Що таке «ностальгія»? — запитала я в Аби.

— Туга за батьківщиною, — відповіла вона і глянула кудись убік. Не знаю, чи їй думалося про Ленінград-Петербург, де народилася і жила до війни, чи про Польщу, про яку завжди мріяла і яка так зненацька усунулася зі Львова.

За кінотеатром був магазин «Галантерея», він пахнув парфумами і потом, я не розуміла, навіщо ми туди заходимо, якщо не збираємося нічого купувати, але слухняно слідувала за Абою, намагаючись не дихати носом. У засклених вітринах стояли подібні до ракет на старті відкриті губні помади, їздили танки пудрениць, наганяли страху пускові установки лаків для нігтів, радари темних парасоль і парашути бюстгальтерів. Стояв галас і гамір, огрядні жінки проштовхувалися до прилавка, не соромлячись виймали із суконь свої персикові груди, приміряли бюстгальтери, а з прилавка трохи виступали чорні чоловічі дерматинові рукавички, і мені здавалося, що вони ось-ось доберуться до брезклої чи ніздрюватої шкіри отих жінок, до їхніх верескливих горлянок, до їхніх розлізлих сосків — і накинуться на них. Воістину, жінки, які ходили по Академічній, викликали відразу: тягнули за собою торби з покупками і вередливих дітей, стікали потом і гарикали одна на одну. Інша справа — чоловіки: ті були чистіші й тихіші; вони ступали важкою ходою, одягнені в ідентичні сірі плащі та капелюхи з вузькими крисами; ці капелюхи вони з гідністю піднімали, коли зустрічали когось знайомого.

На Академічній було кафе «Снігурочка» з двома однаковими залами у двох сусідніх будинках, там працювали дві однояйцеві близнючки з фіолетовим волоссям. У «Снігурочці» подавали морозиво «пломбір» у металевих мисочках, а до пломбіру можна було додати за бажанням джем, какао чи горіхи.

Мені подобався магазин із написом «Хліб» і рум’янощокі продавщиці зі схованим під білими чепчиками волоссям. Вони ніколи не кричали, нагадували мені уважних лікарів і були навіть важливішими за них, бо продавали людям хліб, а ще ж зовсім не так давно люди вмирали з голоду. Ми купували білий батон і півбуханки житнього, купували рогалики по шість копійок і круглі булочки по три, їх можна було наминати по дорозі. У хлібному був також і кондитерський відділ, у якому зазвичай було порожньо, лише вряди-годи в нішах прилавка виростали округлості тортів, після чого швидко утворювалася черга зі спритного жіноцтва — і тоді знову ставало порожньо. Ми не були спритними, я могла хіба тільки мріяти про торт, наприклад, із насипаним какао-порошком через трафарет силуетом ратуші на білому кремовому тлі та з нечітким, ніби притрушеним солодким снігом, написом «Львів».

— Той крем зроблено з маргарину, — казала Аба, щоби мене розрадити. Я знала, що за маргарином не бувало черг, він мав зовсім не їстівний запах, а значить, те, що його додавали до тортів під назвою «Львів», — насправді профанація і саботаж.

За «Хлібом» розташовувався магазин «Ковбаса». Перш ніж зайти в нього, я складала руки на грудях, щоби мене не затовкли в натовпі. Усередині були три черги, чим вони відрізнялися між собою — не знаю, ми займали місця у двох паралельних, бо одна з них могла виявитися швидшою. Натовп хвилювався, пхався і переставляв мене з місця на місце, я принюхувалась до каракулевих шуб і драпових пальт, розглядала зблизька портфелі з кодовими замками, брудні сітки-«авоськи» і песиків на повідках. Продавщиці тут були неприступні і невблаганні, немов королеви, їхні пишні форми не вміщалися під фартухами з оторочками, вони їли забагато ковбаси, вони навіть жерли її, як свині, звісно ж, їм не доводилося поневірятися в чергах, вони обважували, ховали товар під прилавком для знайомих, а решті казали, що «нема і не було»; вони нагадували работорговців із «Хижі дядечка Тома», їм не вистачало тільки батогів. Я мріяла, щоби магазин, який щоразу тріщав по швах, збунтувався проти їхньої влади та щоби розпочав революцію, щоби ми гуртом пішли на них у наступ, скинули їх із престолу, забрали всю ковбасу, поділили її по-братськи і розійшлися по домівках. Одначе замість цього ми терпляче чекали, кожен на своєму місці. Сьогодні як виняток «викинули» ще й масло, тож моя присутність була необхідна, давали по двісті грамів в одні руки, тому люди стояли цілими сім’ями, щоб узяти більше. Моя черга посувалася швидше, ніж Абина, я вже дійшла до прилавка і притислася до нього чолом, побоюючись, що він трісне під моїм тягарем: ззаду чимдуж напирали. Лише впритул коло прилавка я змогла роздивитися емальовані таці зі схожими на кругляки шматками радянської вареної ковбаси різних видів: із великими або маленькими шматочками сала, а також гладеньку на зрізі ковбасу, зовсім без сала. Я була неймовірно близько до мети, та все ж відчувала тривогу, мене непокоїло, чи ті, хто стоїть перед нами, часом не беруть забагато, чи продавщиці не закричать: «Скінчилось!» — жбурляючи останній кавалок на велику металеву вагу… Одначе вдалося — ось і нашу порцію загорнуто в цупкий папір, на якому тут же розпливлися темні плями. Ми пропихалися до виходу: «Обережно, дитина!»; «Обережно!»; «Чи не могли б ви зійти з моєї ноги?»; «Яка невихована особа!»; «Хамка!»…

Я торувала собі шлях, притиснувши кулаки до грудної клітки, і раптом на кінці черги побачила Прабабку. Аба байдуже кинула їй: «Доброго дня!» — і рушила далі, а я застрягла, розхвильована контрастом між її домашнім обличчям і вихідним капелюшком, що прикривав рідке біле волосся, а також ошатним велюровим плащем із пришпиленим до коміра бурштиновим метеликом. Чи справді саме її я зустрічаю щодня на шляху між туалетом і передпокоєм? Чи це дійсно вона вештається в халаті й при мені пісяє в горщик? Тут, поміж чужими людьми, Прабабка здавалася мені елегантною героїнею якогось фільму, а сухе офіційне привітання Аби насправді це враження тільки посилювало.

— Чому Прабабка має вдруге стояти в тій самій черзі? — запитала я, коли ми вийшли надвір.

Аба відповіла не відразу:

— Після їхньої з Мамою сварки ми почали вести господарство нарізно.

В агресивному тоні, яким вона говорила про події, які сталися ще до мого народження, я вловила щось подібне до почуття вини.

Ми посувалися далі, до магазину «Тютюн», нас вела туди таємна Мамина звичка, про яку нікому не можна було казати і про яку Аба говорила, що це позбавить Маму голосу й покладе край її оперній кар’єрі. Стеля і стіни були там усюди вкриті зображеннями козаків, які напівлежали біля коней — у клубах диму від люльок; їхні гарні темні очі були напівзаплющені, ступні, що виступали з-під синіх шароварів, — довгі, нігті — доглянуті, а хвилясті оселедці вростали в кучеряві гриви коней. У магазині «Тютюн» продавщиці так само куняли, а на прилавках не лежало нічого, крім біло-блакитних пачок «Беломорканала». Дешевий «Беломорканал» палили робітники на будовах, а нам для Мами були потрібні сигарети «Орбіта», їх цього разу не «викинули».

Далі знаходилася «Риба», перед магазином стояла мокра вантажівка, а поруч із нею — сумний чоловік у синьому фартуху з очима і вусами, як у козаків із магазину «Тютюн»; він виловлював сіткою живих коропів і подавав їх жінкам у черзі. Колись ми були купили такого коропа, він плавав собі у нашій ванні, рожевий, як жінка з великою долонею з картини Матісса; вистачило витягнути затичку, щоби позбавити його життя.

У магазині «Світоч», в який, попри великі вікна, потрапляло дуже небагато світла, прилавки були завалені цукерками на вагу та псевдошоколадними виробами. Там завжди пахло сигаретами, дим здіймався догори по сходах і сірою ватою обвивав фікуси у вазонах. Ми купували рожеві льодяники «Барбарис», і я навіть не дивилася в бік сходів, мені здавалося, що досить наблизитись туди — і мене затягне у чорторий, наче Качу, героїню чеських народних казок, яка уклала угоду з дияволом. Колись Аба пояснила мені, що в нижній частині крамниці «Світоч» міститься «притон». Трудящі люди не відвідують таких місць, там сидять нероби й алкоголіки, палять і п’ють, серед них є і жінки. Нема на світі нічого гіршого, ніж жінка, яка пустилася берега.

«Адже жінки за самою своєю природою розумніші, красивіші і меткіші, ніж чоловіки, й саме тому падіння такої істоти — це набагато гірше, ніж деградація створіння, яке від природи менш тямуще і гідне, себто чоловіка», — товкмачила мені Аба. Часом пропащі жінки сиділи ще й на поручнях перед входом до «Світоча», у них були запухлі очі, яскравий макіяж і нехлюйські чудернацькі зачіски. Не знаю, чому, та вони завжди були у штанах, на відміну від Аби та інших трудящих жінок, незмінно вдягнених у темні спідниці до середини литки. У награних, обтяжених надмірністю жестах і захриплих голосах пропащих жінок відчувалися свобода і безцеремонність, яких не знали трудящі жінки. Вони були водночас привабливими і злими, наче тигри, що скрадалися за ґратами кліток у зоопарку.

Наприкінці Академічної розташовувався великий продовольчий магазин, який усі називали «протягом», бо його можна було пройти з кінця в кінець, на прилавках там було порожньо, огрядні продавщиці, позбавлені лоску тих, що у «Ковбасі», нагадували викинутих на берег морських котиків, торгівля сірниками, крупами і киселем у брикетах їх не надто надихала. Звідти ми звертали до кінотеатру «Україна», де так само показували «Ностальгію», хоча написи на афішах були виконані іншою рукою, крізь відчинені двері виднілися мерехтливі зелені та червоні вогники гральних автоматів. Кінотеатр «Україна», як і кінотеатр імені Щорса, розташовувався в наріжному будинку, над входом я бачила медальйон із вибитою — російською мовою — цитатою з Леніна: «Искусство принадлежит народу». «А кому б іще воно могло належати?» — здивовано думала я.

Тут закінчувалася Академічна; я обернулася — і побачила, що на невеликій відстані за нами йде Прабабка.

— Чому ми далі з нею живемо? — запитала я.

— Ти не уявляєш, що таке «квартирне питання»! — рознервувалася Аба. — Звідки б ми мали взяти окремі квартири?

Ця знервованість підказала мені, що насправді Аба хотіла жити з Прабабкою, хоча й не любила її.

Розташована трохи далі площа Галицька мала високу ковану браму, але така річ, як брама, аж ніяк не могла стримати базарну повінь, яка виливалася крізь отвори її ажурних воріт, витікаючи на сусідні вулички у вигляді кактусів у вазончиках або заборонених підсніжників, озиваючись дитячим скімленням ще не зарізаних свиней, що їх сюди привозили у закритих сумках на коліщатах. Поступово на площі зникали вивіски, де писалося про «продтовари», не було цінників і черг, ніхто не звертався один до одного «товаришу» — зате з’являлися «пан» і «пані», навіть «панюсі» та «панянки». Торговки стояли на якихось підвищеннях над купками картоплі і моркви, над яйцями і м’ясом, кричали і жестикулювали, не соромлячись своїх грубих почорнілих пальців. Вони казали «таньше» замість «дешевше», «трускавки» замість «полуниці» і «творог» замість «сир», їх не лякали, як мене, мертві свинячі ратиці, вони відрізали білі пайдочки сиру і клали мені в долоню, щоб я скуштувала, відкорковували пляшки з олією і щедро лили мені на руку — пробувати. Баби носили хустки, а клієнтки — капелюшки, баби завжди говорили по-українськи, а пані — українською і російською. На базарі все було дуже дороге, Аба торгувалася, ми купували саму тільки банальщину на кшталт буряків і картоплі, насамкінець ми заходили в криту частину, де вже не було наших місцевих бабів, зате з’являлися чоловіки з темною щетиною і сильним акцентом, зазвичай у широченних сірих кепках. Вони так само стояли на підвищеннях, але перед ними виростали купки фруктів, на які раніше світило інше сонце: з Грузії та Вірменії вони привозили гранати й апельсини, лимони та хурму. В них купували переважно чоловіки в капелюхах, розкривали свої великі портфелі з кодовими замками, обережно ховали туди пухкі пакети, а тоді повільно закривали портфелі. У цьому жесті я вбачала непряме зізнання у злочині, адже ми всі знали, що життя мало виглядати інакше — усі громадяни мали бути рівними, всім належалася однакова кількість прав і обов’язків, всім мала діставатися однакова кількість апельсинів і абрикосів, але вийшло інакше: ми не могли собі дозволити майже нічого, вони могли собі дозволити що завгодно, практично все.

— Коли під час війни нас евакуювали в Казань, Прабабка віддавала мені свою порцію хліба, — раптом сказала Аба. — Я весь час була голодна, бо росла, — додала вона, помовчавши. — Мені снилися скоринки хліба, які до війни я ховала під краї миски.

Я озирнулася, щоб іще раз подивитися на Прабабку в плащі та капелюшку. Колись я була страшенно вражена, коли вона показала мені свої фотографії з часів молодості, на яких була вдягнена в різні карнавальні костюми: якийсь тюрбан із пером, зірчаста туніка, розкішні шаровари. Розповідаючи про свої улюблені маскаради, вона пожвавішала, почала детально описувати тканини та крій тих костюмів, стишеним голосом зізналася, що під час одного з новорічних балів вогонь зі свічок, якими було прикрашено ялинку, перекинувся на шлейф її сукні, й сама вона чудом не згоріла; це було до війни, ще в Ленінграді. Говорячи це, вона раз у раз підносила руку до голови таким жестом, ніби поправляла вишукану зачіску. Зрештою, про волосся та нігті, на відміну від решти тіла, вона дбала завжди — ходила до перукаря, який робив їй стрижку, а потім сама бритвою зголювала собі волоски на шиї. Коли я була малою, то раз переплутала ту бритву з пилочкою для нігтів і жорстоко порізала собі пальці — кров зацебеніла струмком, як в Ісуса на образі. При цій нагоді Мама дізналася, що я порушую її заборону, і неабияк на мене розсердилася. А мене й далі тягнуло до темної Прабабчиної нори з піаніно.

Обвішані торбами, ми поверталися додому серединою Академічної, не заходячи вже ні до яких магазинів, та однаково я вважала, що ми йдемо надто повільно, щохвилини зупиняючись під кожною тополею.

— Чому ми повземо як черепахи? — поцікавилася я різким тоном, який здивував навіть мене саму. — Чому ти не можеш іти так само швидко, як я? — продовжила я, так і не дочекавшись від Аби реакції. — Я знаю, що ти хвора. Але чому ти хвора? Скажи мені, чому це так?

Аба й далі не відповідала, що означало, що я перейшла межі, які не можна переходити, задала запитання, які не можна задавати, вимовила слова, які не можна вимовляти, однак із цим уже нічого не можна було вдіяти: слово — не горобець, вилетить — не впіймаєш, тож я остаточно спалила за собою мости:

— Я не хочу плентатися за тобою! Це нестерпно! Я хочу побігати! Досить із мене цих сумок!

Я розвернулася і швидкою ходою кинулась навпростець, дивлячись поперед себе. Вона залишилася сама, апатична і мовчазна, а я бігла далі. Невдовзі я була вже наприкінці алейки, а може, на її початку, залежно від того, з якого боку дивитися, підстрибувала на одній нозі й почувалася дедалі гірше. Я не переставала нишком спостерігати за Абою, бачила її криві ноги в позаштопуваних колготах, навколо стояла купка сіток, які вона не могла підняти, з них стирчали батон і ковбаса. «Хай би вона була безтурботна і вільна, — думала я собі, — а не повільна і хвора. Хай би займалася чимось іншим, а не тільки покупками та приготуванням їжі, хай би вона перестала мене мучити». Я знала, що це дуже ниці думки, яких у жодному разі не можна собі дозволяти, та що я мала робити, раз вони самі в мені зароджувалися, певно, я також була ницою, от тобі й маєш, і вже годі було якось від цієї ницості відступити, вона вже мною заволоділа, я вже надто далеко відбігла, і водночас мені не було куди йти, вдома на мене ніхто не чекав. Тож я нерухомо стояла на газоні замість Фредра, якого поляки з Польщі забрали до себе, дивилася в бік кінотеатру імені Щорса — черга розсмокталася, фільм давно вже почався, я годувала голубів рештками рогалика, погойдуючись на шпичастих ланцюгах. Аба, певно, зустріла Прабабку, яка їй допомогла; ну і що, що вона старша, зате здорова, разом вони якось уже доплентаються додому, а я вирішила залишитися тут сама до вечора, бо власне щойно зрозуміла, що я — погана дівчинка, а погані дівчатка повинні залишатися самі.

Італійський дворик

Ми ніколи не зустрічалися у суцільно вкритих коричневою пилюкою коридорах Академії образотворчого мистецтва, де він викладав, а я навчалася, але я стала час від часу бачити його в центрі. Ми обоє були плодами Львова, яйцем, що його висиділо це місто, ми проклюнулися на львівських вулицях — і були вписані в них. Він — шпичастий німб Христа Засмученого з каплиці Боїмів, я — вирізьблена на її цоколі лев’яча паща, він — надтріснуті сходи до Домініканського собору, я — витерта клямка у формі шишки на дверях ренесансної кам’яниці, він — ґуляста бруківка на Пекарській, я — язик ще донедавна мовчазного дзвону на вежі Корнякта. Ми завжди ходили одними й тими самими вулицями, та лише тепер почали впізнавати одне одного: «Доброго дня!» — «Привіт!» — «Як справи?» — «Що нового?»… Я захоплено дивилася, з яким зусиллям він двигав свою переповнену печалями голову, мені здавалося, що її розривають зсередини шляхетні переживання, які пересічній людині були би не до снаги. Він водив мене то в одні місця, то в інші, показував свіжі нарости огидних меморіальних таблиць на прекрасних кам’яницях, критикував композиційні помилки нових пам’ятників і хвалив чудове знання анатомії в давніх скульпторів. Я завжди намагалася читати місто як книгу, але виявилося, що ось він — знає абетку. Біля фасаду одного будинку, з якого недавно обвалилася штукатурка, він сказав:

— Це мовою їдиш: «кава, чай, молоко». Щороку на весну Львів линяє, відкриваючи на фасадах літери з різних алфавітів. Нинішня влада ставиться до цього явища як до небезпечної хвороби. Щось на кшталт висипки. Симптоми, подолані в одному місці, з’являються щоразу в багатьох інших місцях. Проте доморощені лікарі впевнені у своїй кваліфікації та обраній терапії.

— І в них нічого не виходить?

— Поки що нічого. Але це… триватиме дуже недовго. Для мене вітраж на твоїй сходовій клітці — остання культурна мембрана міста. Якщо вона трісне, його вже ніщо не врятує.

— Падіння Рима? — невпевнено підказала я.

Він подивився на мене проникливим поглядом, може, аж занадто, і це глибоке проникнення почало мене хвилювати, я глянула на його руки, обручка на пальці виглядала як декларація моєї недоторканності, він пестив поглядом єврейські пам’ятки так само ніжно, як скляне дерево на нашій сходовій клітці, я опустила погляд на його старі шнуровані черевики, чорні та блискучі, наче поверхня платівок з операми в найкращому виконанні, яких у нашому домі ніхто не торкався багато років.

— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, проте він, вдаючи, ніби мене не чує, знову поринув у свої всевідаючі печалі, куди мені не було входу.

— Запрошую тебе на каву завтра о четвертій в Італійському дворику, — зненацька сказав, коли мені вже здавалося, що він забув, що я стою поруч.

— До зустрічі! — помахав мені рукою ще за хвилину, ні на крок не відходячи від літер на фасаді, ніби хотів так само, як і вони, залишитися законсервованим у цьому місці назавжди.


Наступного дня ми зустрілися в аркадному дворику, де колись втілений в образ Ромео колишній учасник війни в Афганістані скакав без страхової линви з третього поверху просто в обійми Джульєтти, а ще раніше прогулювалася Марисенька Собєська, однак тепер не було ні Ромео, ні Марисеньки, тільки непримітні працівники Історичного музею прошмигували балконами туди-сюди, а внизу за столиками засідали чоловіки з бородами і жінки в туфлях на високих підборах. Вони могли собі дозволити каву і розмови про мистецтво. Розкосоокі офіціантки пропливали з тацями, проминаючи пофарбовану в білий колір статую Феміди, яка, можливо, теж мала мигдалевидні очі, але цього не можна було перевірити, бо вони були зав’язані раз і назавжди. І добре, бо інакше вона би побачила, в який спосіб у дворик потрапляють польські студенти — кажуть охоронцеві при вході, що йдуть на каву, а тоді сідають під арками, нічого не замовляють і фотографують кожнісіньку арку по черзі, ігноруючи кричущі діри в бюджеті українського музею, та при цьому ще й забалакуються (десь там та щось там про перемогу під Віднем).

Микола вже сидів за столиком, його обличчя немовби заросло тютюновим димом, він палив добре знайому мені «Орбіту», його долоні займали всю поверхню стільниці. Я сіла поруч, але не могла зосередитися на розмові, нав’язливо думаючи про свої ноги, обтягнуті під столиком короткою спідницею, яку я чомусь вдягла саме сьогодні — на щодень я рідко носила щось інше, ніж джинси. Кава, яку він замовив для мене, була солодка і гірка, всередині в ній була якась м’якоть, відчутна у роті, я розтирала її язиком і ковтала.

— Удома я п’ю розчинну каву, — зізналась я.

— А ця тобі смакує?

— Так, — збрехала.

— Вона називається «Форт», її привозять до Львова з Перемишля. Одна пачка коштує гривню на Галицькому базарі. Я заварюю собі п’ять-шість таких кав щодня.

Я підняла на нього погляд і побачила, що замість довгого волосся в нього росли вуса від гущі з кави «Форт» — гіркі та солодкі. Я відчула спазм у серці, кава діє передусім на серце, говорила Аба. Кожен його палець був запаленою сигаретою, оповивав подвір’я клубами диму, такого, який я бачила по телевізору, коли Алла Пугачова співала сумну пісню про кохання. Цікаво, що скаже Аба, якщо я почну пити таку шкідливу каву? Зрештою, байдуже, я вже повнолітня, я сьогодні — несподівано для самої себе — вдягнула міні-спідницю. Я проковтнула останні грудочки м’якоті і відчула, як ноги вислизають з-під спідниці й починають самі собою підніматися по арках. «А непогані в мене ноги, — мимоволі подумала я, — стрункі, обтягнуті чорними колготками, на яких виграють сонячні промені». Я хотіла їх переловити і швиденько повкладати на місце, от тільки спідниця була не надто хапкою пасткою, а вони вже вподобали собі найвищі місцини італійського дворика і лазили по них, як коти, тоді як я, безнога і нерухома, мусила чекати на їх повернення, перш ніж Микола дотямить, що відбувається.

— Хочеш пройтися? — запитав він, гасячи сигарету.

Я з полегшенням погодилася. Коли ми простували через площу Ринок, всі частини мого тіла вже були приборкані й ходили, як виготовлений на німецькому заводі Вільгельма Штіле годинник на вежі ратуші. Ми наближалися до каплиці Боїмів, коли Микола раптом запропонував:

— Називай мене на «ти».

Я кивнула, але вже в наступному реченні замість легкого і впевненого «ти» видала тільки гикання: цей займенник душив мене, як мокроти, витікав, наче молоко з рота немовляти. Я не могла — так-от відразу. Я почувала себе недостойною, мені потрібен був час, щоби призвичаїтися. Ми зайшли в якусь браму, піднялися сходами, протиснулися повз якісь старі лахи, негембельовані дошки зробили мені дві дірки в колготах. «Нічого, — подумала я, — так їм і треба після того, що вони мені влаштували в Італійському дворику». Ми стояли на крихітному балкончику, дзвіниця Катедри була страшенно близько, здавалось, вона от-от упаде нам на голови.

Я боялася, що він зараз мене поцілує, а він почав говорити, як заведений, і то перехилявся через поручень, то обертався до мене, то знову повертався до постави urbi et orbi.

— А ти знаєш, що мій батько був директором Оперного? Я провів там усе дитинство, всі вистави знаю напам’ять. Коли мені було сім років, під час «Лускунчика» на сцені почалася пожежа. Опустили протипожежну завісу, яка може наглухо відрізати сцену від залу для глядачів. Вибухнула паніка, люди кинулися до виходів. А я взагалі не злякався. Я сидів і думав, що ця сценографія куди цікавіша за попередню. Саме тоді я й відчув, що хочу стати сценографом, хоча, природно, цього слова я ще не знав. А тобі мама розповідала, що одного разу під час «Аїди» в залі померла людина?

Він бомбардував мене десятками оперних спогадів, як із рогатки, а я вростала в кам’яну підлогу балкона: боялася пожежі так само, як глядачі того злощасного «Лускунчика», бо його слова знову роздмухували в мені вже погасле полум’я болю від втрати матері, руйнували насилу вибудувану рівновагу, здавалося навіть, що віщували катастрофу. Я знала, що цього разу не дам собі з нею ради: спершу запалає Катедра, з неї вогонь перекинеться на будинки поблизу, досягне балкона, на якому ми оце стоїмо, а тоді спопелить ціле місто — так сталося в 1527 році, і потім мешканці ще навіть не були впевнені, чи варто відбудовувати Львів на тому самому місці.

— Мені вже треба йти, — крикнула я і збігла сходами вниз, затуляючи долонями дірки на колготах. Він спустився за мною, не пришвидшуючи ходи. На мої прощальні слова не відповів.

Маніфестація

Я лежала на землі, міцно тримаючи її за ноги трохи нижче колін, Аба тримала її руки. А вона не зважала на жодну з нас, вихилялася у навстіж відчинене вікно: забула зафіксувати його гачком. Натовп вливався в нашу вуличку і, як тісто, осідав на сходинках будинку міліції. Мама кричала в трубку:

— Пов’язали? Скількох? Коли?

Це гамір за вікном і привів нас із Абою в її кімнату.

— У жодному разі не можна допустити кровопролиття. Вже спускаюся.

Легко сказати, важко зробити. Її руки і ноги були закуті живими кайданками.

— Це розлючений натовп. У них у руках каміння. Якщо вони спробують взяти відділок штурмом, цим усе не закінчиться. Міліція матиме претекст застосувати силу. Я повинна туди піти.

Мої пальці на її кісточках стислися ще міцніше.

— А?.. — значуще запитала Аба.

— Вячеслав Максимович уже виїхав з дому, але поки він сюди під’їде, все може статися.

Вона почала висмикувати ноги, безрезультатно намагаючись звільнитися, питала когось по телефону:

— Затримані хлопці — це студенти?

Темний квадратик паркету, на якому лежало моє обличчя, пахнув пилюкою, чиясь нога колись виорала в ньому криву борозенку, яка мене приваблювала: якби ж то я могла зменшитися, як хлопчик-мізинчик, зменшити ще й маму, взяти її за руку, як Стара Миша — Дюймовочку, і крізь шпаринку завести під землю, де на нас чекатиме кімнатка з накритим столиком, у затишній білій домівці над берегом річки, тієї самої, якою пливли Марі та Лускунчик, коли той уже перетворився на вродливого принца.

Тим часом Мама нахилилася наді мною і кількома вправними рухами розігнула мої пальці, навіть не дивлячись на мене. Увертюра відзвучала, флейтистки вийшли перекурити, контрабасист відкинувся на спинку крісла, і тільки скрипалі напружено чекали потужного, як завжди, вступу солістки.

Я почула лише, як грюкнули двері квартири. Вихилившись у вікно, я побачила, як вона продирається до входу у відділок, як люди розступаються, щоб утворити для неї коридор, як скандують її чотирискладове російське прізвище. Вона йшла трохи невпевненою ходою, але причиною цього були туфлі на шпильках, які ковзали по бруківці; вдягнена вона була у блакитну сукню з рукавами з буфами, що стовбурчилися на плечах. Вона дійшла до сходинок перед дверима у відділок, піднялася на найвищу і зробила руками такий жест, ніби хотіла злетіти увись. Люди трохи притихли.

Ой, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася, —

почала вона співати пронизливим сопрано, яке будило в уяві здогади про голоси сирен, а натовп вторив їй низькими, недобрими голосами.

Ой, у полі ярої пшенички золотистий лан,

розпочали стрільці січовії з москалями тан…

Я не вірила своїм вухам. Вона казала, що вони з Чорноволом домовилися завжди пропускати цей куплет. Не через, боронь Боже, страх перед владою, а щоб не підкреслювати національних поділів і не образити людей із російським корінням.

— Браття! — крикнула вона, закінчивши останній куплет. — Навіщо ми зібралися зараз у цьому місці?

— Наших хлопців, — долинуло знизу, — хочемо звільнити…

— Чи ви згодні, щоб я була вашим послом доброї волі, щоб я пішла від вашого імені в міліцію і спробувала з’ясувати, чи є які-небудь підстави тримати їх під арештом? — далі запитувала вона, а до мене дійшло, що вона зараз зірве голос, що її вже не врятує ні пиття сирих яєць, ні трав’яні компреси — сьогодні ввечері вона просто фізично не зможе вийти на сцену, і її не виправдає навіть Марія Петрівна з відділу кадрів, весела жіночка-пампушка, яка завжди робить це для співачок у перші два дні місячних (так, ці дні є для них офіційним приводом для звільнення від виступів). Петрівна вела загальнодоступний календарик менструацій співачок, і коли в котроїсь із них наближався термін, попереджала: «Третього числа така і така розсиплеться». Те, що зробила Мама, — це теж «розсипка», про яку не дізнаються глядачі. Вони будуть розглядати завісу Семирадського у свої позолочені біноклі, потім почнуть з нетерпінням постукувати пальцями по поручнях оксамитових крісел, а тоді на сцену вийде директор театру й оголосить, що примадонна сьогодні не зможе виступити, бо оце саме бореться за незалежну Україну. Чи у відповідь на це повідомлення вони зірвуться з місць і почнуть плескати? Потопчуть книжечки з лібрето і всі разом кинуться до виходу, побіжать під наші вікна співати «Червону калину»? А може, Маріанну просто замінить одна з солісток, які вже давно чекають нагоди вижити її з театру?


«Вона пішла в міліцію з власної доброї волі, там її закатують і вб’ють», — думала я, лягаючи в ліжко, щоби спробувати врятуватися сном. Ляльки мої були дуже помучені, всі три: Аліна, Арина й Аглая. У них була своя кімнатка в ногах мого ліжечка, а в кімнатці — всі необхідні меблі: диванчики, столик і навіть шафа, зовсім наче справжня. Я сама шила для них одяг на дорослій швейній машинці марки «Зінгер», розчісувала їх і заплітала їм косички. Коли вони були неслухняні, я їх роздягала і лупцювала по голих задках. Коли я сердилася, то розвалювала ногами весь їхній дім, топтала меблі, посуд і сукні, а наступного дня влаштовувала все наново — і вони знову сідали пити чай вмитими й зачесаними, в гарних червоних черевичках. Мої ляльки виступали на сцені, вміли співати, але радше в естрадному стилі, як Софія Ротару, а не в оперному, як Мама.

— Це опір через спів, — сказала Аба комусь за стіною, в її голосі було чути втому. — Типово для українського народу. А що ще залишається?

Я могла спати — на відміну від людей під нашим вікном, які не розійшлися по домівках, не сховали прапорів і не заспокоїлися.

— Уже дві години співають! — повторювала комусь по телефону Аба, коли я прокинулася. — Маріанна? На жаль, вона досі в приміщенні відділку міліції.

Аба відклала слухавку і вийшла на балкон. Дивилася на металеві двері, які зачинилися за її донькою, певно, згадувала радянську приказку: «Була людина — нема людини». Якийсь час здавалося, що чоловіки і жінки, щільно втиснуті у вузеньку вуличку, просто стоять у черзі, в одній із численних черг у цій величезній країні дефіциту, просто тепер вони чекають не на ковбасу, масло чи капронові колготи, а на те, щоб усіх їх забрали в «тюрьму», бо після пережитих сибірів, казахстанів і психушок були більше не в змозі терпіти те, що на цих землях називали свободою.

— Ну і куди вона знову попхалася? Зґвалтують, закатують, голову відкрутять. Нагадай собі! — Прабабка говорила пронизливо голосно, але в якийсь момент притихла — вона завжди так робила, бо слова «арешти», «репресії» і «тридцять сьомий рік» щоразу застрягали їй у горлі.

— Тихше, тихше! — заспокоювала Аба, обережно випихаючи її з балкона. — Дитина спить.

— Іди геть, ідіотка! — зашипіла на неї Прабабка. Вона зупинилася біля мого ліжка — і дивилася на мене доти, доки я не розплющила очі. Якщо в нашому домі хтось спав у нетиповий час, Прабабка переживала, що, може, цей хтось помер, і всіма способами намагалася сплячого розбудити. Ця звичка залишилася в неї з часів війни, коли вона багато разів ставала свідком людської смерті. Я бачила над собою її лице з криво підведеними бровами і довгою шпариною між губами. «Як так може бути, що вона досі жінка?» — замислювалася я, спостерігаючи за нею з-під вій.

Мама зненацька з’явилася на міліцейському балконі в товаристві двох майорів, які стояли так близько, що їхні погони торкалися крильцят із буфами на її плечах, приминаючи тонку тканину. Висота сецесійної балюстради не давала Абі побачити її руки. Певно, вони вросли в сплетіння балконних ґрат у формі рослин, які тільки через недогляд ще досі не були примусово вирівняні руками працівників силового відомства. Очі матері та доньки опинилися на одному рівні, але Маріанна не дивилася в бік Аби. Вона кричала до людей, що скупчилися внизу:

— Шановна громадо! Браття!

У відповідь прозвучало щось голосне і неодностайне.

— Наші хлопці ось-ось вийдуть на волю! Ці чоловіки, що стоять поруч зі мною, дали мені слово, — вигукнула Маріанна. Після паузи вона додала:

— Але нам усім ідеться не тільки про це. Найважливіше, що невдовзі стіни впадуть, а брехні настане кінець.

Пролунали оплески, хтось невпевнено затягнув «Червону калину», людське море захвилювалося, на його поверхні з’явилися двоє затриманих студентів, але тут-таки їх затягнуло знову.

— Слава! Слава! Слава! — пролунало на їхню честь, а небо почало цідити мжичку. Аба зняла вологі окуляри.

— Друзі! — кричав В’ячеслав Чорновіл, який нарешті добрався до міліцейських східців. — Час розійтися! Усі — додому!

Його слова були наказом — море знову почало напирати на береги будинків, у ляльковій кімнаті розігрався шторм, загойдалися підлога, ліжка і столи. Дверцята маленької шафи відчинилися, з неї на підлогу повипадали блузки, спідниці, а насамкінець — невелика сумка з найнеобхіднішими речами, яку кожна радянська людина повинна була мати вдома про всяк випадок.

Я чула голос Мами, вона повернулася, але знову збиралася у дорогу: негайно виїжджала до Києва, хоча сьогодні на вечірній виставі її ніхто не міг замінити. Що ж, однаково вона була би не в змозі сьогодні співати.

Лежачи в ліжку, я чула її слова, одночасно вслухаючись і в гамір під вікнами, який уже почав був стихати.

Ой у лузі калина,

Ой у лузі калина,

Кааалина-калина…

— Ще один твір про калину?

— Його любила Соломія Крушельницька.

Кааалина-калина…

Як гарно вона співає! Невдовзі я знову лежала коло неї на підлозі, обіймаючи її ноги, так ніби ми від самого ранку не зрушали з місця, її стрункі литки були обтягнуті сіткою чорних колготок, трішки вогких від поту, ноги кололися давно не голеними волосками і мали ледь-ледь вловимий запах несвіжого тіла — так часто пахло її ліжко, коли вона вранці вставала і йшла в душ, не знаючи, що тоді в нього залазила я і загорталася в її простирадла; «це так негігієнічно», сказала б Аба, але для мене цей запах містив необхідну для життя речовину, я намагалася перейняти її з пом’ятої тканини і зберегти для себе, щоправда, запах відразу ж розвіювався — і я залишалася сама, з роззявленим ротом і розчепіреними пальцями.

— Не їдь!

— Мушу. Це дуже важливо. У мене справа, яку ніхто, крім мене, не може вирішити.

— У тебе завжди важливі справи. Я їх ненавиджу.

Вона ігнорувала мої слова і тягар мого тіла біля своїх ніг, переглядала якісь папери і частину з них пакувала у валізку.

Ой у лузі…

— Обіцяю, що не буду заважати. Не озвуся ані словом, ніби глухоніма.

Вона перестала співати і з-під від природи чорних брів, вигнутих, наче пруття кутої сецесійної огорожі, подивилася на мене поглядом, який я могла витримати дуже недовго. Наступні слова впали на мою голову тяжкими ударами:

— Там! Куди! Я! їду! Нема! Місця! Для! Дітей!

Я послабила обійми. Нащо мені її тримати, раз вона однаково возноситься на небо, піднімається, загорнута в хмари, такі схожі на пухкі перини, витає у недосяжних висотах.

— Лишися зі мною.

— Зараз же вертайся до уроків! До ляльок! У мене півгодини до приїзду таксі, я мушу зібратися!

Задихаючись пилюкою, я виповзла за двері. Тепер вона не буде співати, аж поки не вийде з дому, а все через мене. На змоченій слізьми оббивці дивану з’явилися меандри плану вулиць міста, по якому все ще їздили однокінні кабріолети, які виконували ту саму роль, що й теперішні таксі, і я собі уявляла, що один із них, з опущеним верхом, так само везе співачку: не Маму, а Соломію, і не на вокзал, а до Опери.


Аба якраз закінчила готувати і засіла у своїй кімнаті. З чорної шкатулки, на кришці якої був вигравіруваний профіль чоловіка з великим орлиним носом, вона витягувала якісь малюнки. На неї я завжди могла розраховувати: Абу боліли ноги, тож вона нікуди не могла піти.

Вона показала мені портрети оперних співачок, які колись, ще в молодості, намалювала пером і аквареллю.

— Ну добре, — сказала я, — у той медінститут ти мусила йти. Але ж ти могла малювати у вільний час.

— Ой, ні, ні, моя дорогенька, аж ніяк не під час навчання в медінституті, до того ж новою мовою, яку я тільки-тільки почала вчити. Щовечора я брала українську книжку і читала її вголос, аж доки не починала хрипнути.

— Ну, тоді після інституту?

— Ти коли-небудь чула слово «распределение»? Після інституту ніхто не отримував роботи у Львові. Я на кілька років потрапила у глухе село під невеликим містечком — під Самбором. Щось там малювала, але мені був потрібен учитель. А позаяк учителя не було, я так і залишилася на любительському рівні.

У цьому селі вона вперше виявила, наскільки їй не вистачає Львова. Розлогого каштана, який ріс на подвір’ї їхнього дому і щовесни застромляв на їхній балкон дедалі грубіші гілки — ніби хотів простягнути їй велетенську руку допомоги і перенести туди, куди сама вона потрапити не могла.

Коли в сорок четвертому вони оселилися у Львові, її життя складалося із запахів і звуків, а про кольори доводилося подбати самій. У кімнаті її матері стояло піаніно, вечорами крізь шпарину під дверми звідти долинав сморід тютюну і дзенькіт посуду, а також гупання військових чобіт і цокання дамських каблучків упереміж із голосним сміхом. Вона зачиняла двері, замотувала голову рушником і малювала портрети оперних дів, портрети знайомих, малювала молодого чоловіка з орлиним профілем.

— Твої фарби смердять. Коли малюєш, не забувай зачиняти двері, — чула вона від матері.

Одного ранку Станіслава стояла в кухні в халаті, міцно підпираючи своє вихудле тіло з обох боків долонями, ніби хотіла запобігти його неминучому руйнуванню. Вона кричала:

— Передай своєму кавалерові, який годинами вистоює під нашими вікнами, хай знайде собі іншу! — а тоді в’їдливо докинула:

— Шопен!

Аба дивилася на неї — і відчувала, як від нестерпно болісного жалю в неї підкошуються коліна: війна закінчилася так багато років тому, а мати й досі виглядала як жертва недоїдання, і вигляд її тіла щоразу викликав у Аби екзальтацію. Тож Аба із запалом сказала:

— Так, мамусю! Буде так, як ти схочеш!


— Ти кохала того Шопена?

— Цссс! — Аба сердилася, махала руками. — Яке це має значення? Я повернулася до Львова, почала працювати в лікарні, часто понаднормово. Потім вийшла заміж, народила доньку. Ти ж знаєш, відразу після пологів я захворіла на ревматоїдний артрит.

Кольори почали переважати тільки через багато років — тоді, коли вона отримала квартиру в будинку з вітражем. Вона записалася на вечірні курси графіки і живопису для студентів, не боялася виглядати смішною. Казала, що «літає» на ці заняття. Розгойдувалася, спираючись на здоровішу ногу, і вистрілювала своє тіло вперед — таки справді літала. Тоді якраз вона і намалювала більшість картин, які висіли у нас на стінах.

— Що ти думаєш про цей букетик? — вона показала мені ескіз на розкладеному мольберті, замкнувши свою дорогоцінну шкатулку з малюнками. Букет соняшників мені подобався, але тон, яким запитала Аба, був дитячим і невпевненим. Тоді я подумала, що так само, як мої ляльки є ніби-співачками, так і Аба є художницею — чи то є ніби, чи то ніби є.

Балкони

Тієї зими, а то був дев’яносто дев’ятий рік, людям на голови почали обвалюватися балкони, і прогулянки попід будинками стали небезпечними.

— Пам’ятай про голову, — говорили кожному, хто виходив із дому.

«Учора на Н-ській вулиці з третього поверху будинку номер шість балконна штукатурка звалилася на голову жінці, яка проходила внизу, — прочитала я в газеті. — Попри невелику вагу цих архітектурних елементів, жінка опинилася в лікарні з серйозною травмою. Працівники районної адміністрації сьогодні усунули всі виступаючі елементи старовинного фасаду, щоб запобігти таким випадкам у майбутньому». Я уявила, як у Миколи від гніву звужуються очі та як він вирушає на пошуки сплюндрованого фасаду. «Ніхто не може порахувати, скільки в нашому місті небезпечних балконів», — заявили депутати міськради, легітимізувавши таким чином подальші балконопади. Іноді балкони обвалювалися разом із людьми, які на них стояли, траплялося, що, падаючи з верхнього поверху, вони по дорозі змітали всі наступні, аж до самого низу.


Те, що залишалося після балконопадів, усували рідко, ще рідше дбали про ремонт вирв, які в результаті з’являлися на фасадах: у місті, як і в нашій квартирі, діяв принцип, що всяка зміна є проявом Провидіння і Божої волі. Микола стверджував, що це навіть на краще: втручання ремонтників призвело б до латання шляхетної сірості кольоровим пластиком, що було значно гірше для міста, ніж повільний самостійний занепад.

Тієї зими стало абсолютно очевидним, що за минулі багато століть місто втомилося рости вгору, і що починається процес зсування вниз, немов нестримна лавина, яка тягне за собою перемелені в кашу нерівності місцевості, змішані з камінням і брилами землі. Було невідомо, чи вслід за балконами не посунуть в обвали, скажімо, дахи, а за ними — й цілі будинки, дороги і люди, чи їх стихія не вимете звідси деінде, у бозна-ким визначене місце.

Тієї зими було неможливо переміщатися швидко: підошви залегких, вічно промочених чобіт, які приходили до Львова в посилках із таких міфічних країн, як Швейцарія, ледве давали собі раду з брудними неприбраними кучугурами. Пенсіонерки шкутильгали з загіпсованими кінцівками. Вони нарікали найменше з усіх, бо пам’ятали гірші часи: війну, голод, етнічні чистки — і передчасну смерть чоловіків. Їхні досконало натреновані навички вкупі з біблійною ієрархією цінностей складалися у підвалини виживання значно гірше пристосованих до випробувань нащадків. І справді, в дев’яності роки смерть косила передусім сорокарічних.

— У мене таке враження, ніби мої ровесники сіли всі в один потяг і поїхали, а я залишився на пероні, — сказав мені тоді Микола.

Тієї зими ми бачилися спорадично, завжди під приводом дослідження історії якоїсь пам’ятки архітектури. Після зустрічі в Італійському дворику він уникав оперних спогадів: очевидно, відчув мою тривогу, але було вже пізно: вони впали як грім на мою бідну голову, це було і страшно, і хвилююче, й щемко, я не мала уявлення, як це все назвати. Я наново переживала смерть матері, але цього разу голод, викликаний її відсутністю, проростав із пристрасті до її коханця.

Кожні два-три дні планово вимикали світло. Цілі вулиці занурювалися в сутінки, а пізніше — в морок, у вікнах з’являлися маленькі вогники, я уявляла, що всередині лунає церковний спів, і тільки міліцейський відділок світився мирською електрикою. У темряві Аба вмикала на повну гучність «колгоспник»:

— Говорить Київ. Дев’ятнадцята година нуль нуль хвилин.

І далі — позивні Першої програми Українського радіо:

— Україна, Украї-і-і-на!.. Сьогодні Верховна Рада України ухвалила…

Аба також була пенсіонеркою з досвідом виживання: завжди мала під рукою кільканадцять грубих білих свічок, по кутках квартири стояли різномасті підсвічники, які вона вміла знаходити навпомацки, відсутність світла не була для неї бозна-якою подією.

— Спікер Верховної Ради України Олександр Мороз гостро розкритикував ініціативу керівника депутатської фракції «Народний Рух» В’ячеслава Чорновола…

Блакитне полум’я у віконці газової колонки у ванній асоціювалося мені з печерним вогнищем доісторичних часів. Роздягаючись, я відчувала свої пальці на тілі, наче чужі: вони сновигали, мов сліпі, по нерівній поверхні, наводили подушечками борозенки, нагадували про часи, коли мені було три роки. Я сиділа в цій самій ванні й цими самими пальцями торкалася цих самих ніг, западаючи у дивне напівзабуття.

Це мої ноги. Це. Мої. Ноги. Мої. Ноги. Ноги. Ноги.

Тоді вони були великі, рожеві, розпарені. Ніхто мене не запитав, чи я згодна, щоб вони виросли і стали волохатими ногами дорослої жінки. Вони самі так постановили, проігнорувавши мене — ту мене, яка жила всередині, і я могла тільки змиритися з прийнятим ними рішенням та спостерігати збоку за їхніми вибриками, як це сталося в Італійському дворику.

Те саме було з рештою мого тіла — спершу воно саме мене вибрало, а потім розрослося під моїми долонями, зробилося чимось зовсім іншим, ніж тіло Мами, доглянуте, як прегарна орхідея у вазоні, зрізане педантичним садівником — смертю. Я чула, що святий Франциск Асизький своє тіло роздягав аж до наготи і жбурляв себе у колючі чагарі, коли воно відмовлялося підкорятися, а я щипала себе за ноги, тіло ж однаково залишалося непохитно затятим у своїй розпаленій розбурханості, недарма святий назвав тіло «ослом». Я обливалася крижаною водою, щоб тіло замислилося над своєю поведінкою, немовби хотіла натиснути на гальмо, але тіло обирало інший шлях; саме воно — не я — сиділо на місці водія.

Холодні душі дали інший результат, ніж планувалося, — я захворіла на грип, і Микола почав приходити під мої вікна. Він стояв унизу з двома лимонами в руці, балансуючи на вирваній з плоті вулиці тротуарній плиті, а я згори застерігала його жестами, щоб він поберіг голову: крім балконів, на голови людям у ту зиму падали також і гігантські бурульки. Він нехтував моєю пересторогою та залишався на місці доти, доки з сусіднього вікна його не помітила Аба.

— Запроси його, чому він стоїть на морозі? Він же знає код від брами.

Я пам’ятаю, що того дня Прабабка саме «мала істерику», себто лежала в ліжку і голосно плакала. Такі дні бували завжди, скільки себе пам’ятаю, їм не конче мала передувати якась неприємна подія. «Йдеться про минуле», — пояснювала Аба, а тоді заносила до Прабабки склянку води і білий вафельний рушник. Тим часом плач посилювався, переростав у спазматичні зойки, причому ці викрики нічим не нагадували звичайного голосу Прабабки. Отож «минуле» я уявляла як нестримні та абсолютно свавільні неритмічні завивання і схлипи. На час візиту Миколи «істерика» Прабабки затихла.

Він зайшов у квартиру навшпиньки і почав повільно ходити серед картин. Я чула, як він говорив Абі:

— Цей портрет — абсолютний композиційний провал.

— А тут було б досить змінити гаму на світлішу.

— Вам там даремно примарився Модільяні.

— Я залишив би тільки цю акварель.

— Так, так, так, — захоплено вторила Аба, спрагла фахової оцінки. Потім вони довго бесідували, сидячи з чаєм під моїми дверима, а я почувала зворушення: нарешті в мене є пара батьків, які люблять одне одного, в тіні їхніх крил я в безпеці, треба дотримувати лише однієї умови — вони можуть розмовляти тільки про живопис і в жодному разі не про музику, не можна навіть дивитися у бік грамплатівок, а то істерика почнеться вже в мене, мої сльози потечуть нестримно, з них утвориться велике чорне озеро, а тоді ціле море, так само чорне, і не знайдеться жодного достатньо могутнього Бога, здатного його висушити.

Я чула Абин голос:

— Ви могли не оговтатися після того удару. КДБ багатьох так зламало. А ви — прошу дуже — захистили докторську, та ще й у вільній, незалежній Україні. Шкода, що тато ваш до цього не дожив.

Йдучи до туалету, я бачила, що Прабабка застигла в передпокої над черевиками, які стояли на витирачці, та щось сичала собі під ніс, до мене дійшло тільки одне слово: «чоловічі».

Я мусила знову лягти, мені вручили якусь таблетку від гарячки, вони далі розмовляли, а я дослухалася з-за дверей.

— Мені було шість років, — розповідав Микола. — Я втік від матері, пішов гратися на горище. Там крізь шпарину я побачив надзвичайну річ — сонячні промені мерехтіли на якихось невідомих мені предметах, схованих за перегородкою. Мене це не надто здивувало, я вже знав казки про Алі-бабу й Аладіна, тож чом би й мені було не стати героєм якоїсь казки? Я покликав матір, та покликала сусідку, і невдовзі вони добралися до недоступної доти частини горища. Я пам’ятаю їхній захват: там виявилися картини, столове срібло, а також запилюжені рулони дуже гарних тканин. Жінки були настільки захоплені побаченим, що не помітили, як я нишком забрав коробочку з пластинками невідомого призначення, яка стояла збоку. Я підняв догори одну з них — це була пластинка з портретом якоїсь дами в капелюсі. Я підняв наступну — церква. Виявилося, що дивовижні плитки — це негативи: види Львова, портрети людей у чудернацькому вбранні. Це був справжній скарб, тільки мій, схований від очей дорослих.

— Яка неймовірна історія! — зітхнула Аба.

— Через багато років я дізнався, що до війни цей особняк належав польському фотографу, який зник улітку 1941 року.

Він, найімовірніше, був закатований НКВС в одній із міських в’язниць.

— А що з коробочкою?

— Вона досі в мене. І знаєте, коли я чую слово «краса», то думаю про ту жінку в капелюсі з негатива. Мабуть, саме через неї я і почав малювати.

Перш ніж вийти, Микола зайшов до мене, присів на краю мого ліжка, пройшовся по моєму чолу шорсткою долонею художника.

— Я не знав, що твоя бабуся спеціалізується на портретах, — сказав він. Я почула в його голосі поблажливі нотки і відчула спазм у серці, ніби випила забагато кави «Форт». Коли він пішов, на краю мого ліжка присіла Аба.

— Я не знала, що в Миколи настільки потішна вушанка, — сказала вона, а тоді додала таким тоном, ніби розкривала якусь таємницю:

— Після війни такі носили німецькі полонені.

Після цих слів вона свіжо і по-дівчачому розсміялася, і тоді я відчула, що чимось кривджу її. Щоправда, я не розуміла — чим саме.

З кімнати Прабабки знову долинало голосне схлипування, яке потрохи переростало в завивання, а насамкінець — у спів. Вражаючі вокалізи старої сирени; щойно почувши їх, усі моряки затикають вуха, повертають стерно і пливуть далеко-далеко, якомога далі.

Святий Флоріан

Якби мені у ті дні хтось сказав, що те, що я тоді переживала, можна назвати польським словом «пожадання», я би почулася ображеною, а так — тішилася ілюзією, що мені просто жарко, і розстібала плащ, коли ми прогулювалися по розташованому неподалік від Опери базарчику, який називали «вернісаж», і де в кожній кічевій картині, вишитій сорочці чи дерев’яній ложці крився спогад, якого я воліла би не мати навіть ціною втрати решти спогадів, навіть ціною втрати самої себе. Я не хотіла там бути, але дозволяла себе вести, а він робив усе, щоб ми раз за разом проходили повз нещасне творіння Горголевського, щоб крадькома кидали на нього погляди, які залишалися там на довший час, зачепившись за досі збережене пальмове листя Слави чи за місце, з якого кілька років тому прибрали пам’ятник Леніну.

— Що цікавого в інституті?

— Мушу написати реферат про старого українського комуняку, поета Д. Ходжу в бібліотеку, щось потрохи шкрябаю…

— А що таке?

— Ну, знаєш, Д., ми всі вчили в школі його віршики про партію, а тепер він став патріотом і депутатом. Я мушу підготувати на семінар з літератури реферат про нього на п’ятнадцять сторінок. Мені гидко, але пишу.

Микола не відреагував, тож я глянула на нього — і побачила, що він аж зіщулився від гніву: чоло зійшлося над переніссям гармошкою, ніс запав, а очі, брови і губи злучилися в одну вузьку риску, з якої, немов слина, бризкало несхвалення:

— Не можна нікого поспішно судити. Ніщо не буває чорне або біле. Ти читала його ранню лірику? Знаєш, що з ним відбувалося? Що його шантажувало КДБ? Не читала. Не знаєш. Отож.

Налякавшись, що так сильно роздратувала Миколу дурним базіканням, я замовкла — і мовчала до самого моменту прощання, а повернувшись додому, запитувала саму себе: чи я й справді не аж занадто легка та швидка на вироки? Чи мої оцінки не надто поквапливі, може, навіть примітивні? Тож нехай він мене тепер виправляє, нехай вчить, напучує і настановляє. Сьогодні він зробив це надто суворо, та дарма, є речі, з якими не можна панькатися.

Я почала набувати переконаності, що розчарувала його, але вже наступного дня він зателефонував, ніби нічого не сталося, і запропонував зустрітися коло пожежного музею. Проте заняття затяглися, я прибігла на домовлене місце з великим спізненням; його вже не було.

Я втискалась обличчям у червону цегляну стіну пожежного музею і думала, що цього разу на моїй совісті щось значно більше, аніж дурна нерозважлива балаканина. Цього разу йшлося про неповагу. Як я посміла?! Я змусила на себе чекати, я — його! Чоловіка! Видатного! Викладача! Із печалями в голові! До таких звертаються на «ви»! І що мені тепер робити?

Не відриваючи обличчя від цегли, я підняла погляд — і побачила святого Флоріана, який був свідком нашого взаємного чекання. Мені здавалося, що з-під високого римського шолома на мене ось-ось впаде осудження, але Флоріан, як і годиться мученикові за віру, дивився на мене лагідно, а тоді запитав: «А про що, властиво, Миколі йдеться? Чи цього зимового дня температура твого тіла не надто висока? Може, треба, щоб я остудив тебе із брандспойта?». Я потерлася чолом об шорстку поверхню, мене переповнювали вагання. «Ми зустрічаємося з Миколою в ім’я інтелектуального поступу, — відповіла я після деяких роздумів. — Без Миколи я навіть не знала би, що ти прикрашаєш нішу в стіні, навіть не подивилася б угору».

Я роззирнулася навколо, і побачила, що Микола, дожидаючи мене, позалишав усюди свої похмурі самоклеючі погляди, вони висіли на деревах, лежали на бруківці і на рейках; увага, декотрі з них може переїхати трамвай, як редактора Берліоза, і це буде на моїй совісті. Я побігла до найближчої телефонної будки, щоби подзвонити до Миколи, але він не відповів. Я дзвонила знов і знов, довго кружляла по вулицях, аж врешті-решт з-поміж усіх пам’яток архітектури в центрі почала вирізняти тільки закутки з телефонними будками, з яких безрезультатно намагалася до нього додзвонитися. З цієї я вже телефонувала, значить, іду до тієї, а потім до наступної, і ще до наступної — та у жодній із них не було його голосу. Я не здавалася, будок було багато, і кожна з них запрошувала до себе, кожна мала для мене місце у своїх неосвітлених нутрощах, кожна була обіцянкою милосердя і прощення. Нарешті він узяв слухавку, звична печаль у його голосі цього разу була трохи менш печальною і трохи більш злою. Я стягнула з голови берет, а з шиї — шарфик, і цей метеорологічно необґрунтований жар мимохіть пробудив у мені проблиск спогаду про святого Флоріана. «Я компенсую це, — сказала я у слухавку, — прийду завтра, буду без запізнення. Звісно, в майстерню. Безумовно, я знайду браму. Спущуся сходами вниз».

Скло

Мене будив несподіваний дзвінок у двері, його пронизливий звук насувався на мене, як танк, я знала, що він перемеле мене, перетворить на місиво.

Мене будив шум голосів Аби і Прабабки, як завжди, примирених між собою перед лицем спільного ворога: «Вода, вода, — шептали вони, — вона знову лила нам воду під двері, казала якісь закляття». Люба, сусідка знизу, — зла чарівниця; вона збирає на похоронах «мертву воду» — ту, в якій обмивали покійника, а тоді виливає під наші двері, Прабабка бачила це у вічко.

Мене будило тонке скімлення, з яким відчинялися вхідні двері, брязкіт, з яким з розмаху жбурлялися на холодильник ключі, і стукіт, з яким із ніг спадали чоботи. Вона йшла навшпиньки, а я вдавала, ніби сплю, але розігріта орбіта мого ліжка чекала на проміжну посадку її крижаних пальців, а ніздрі ненаситно вдихали єдину на цілий світ суміш парфумів, вітру й тютюну. Вона йшла геть, щоб не розтанути в моїй розпашілій спеці, відступала під двері Аби, а я ставала радаром наведення, який слав їй попереджувальні сигнали не заходити туди. Не можу зрозуміти, чому я так боялася.

Мене будив гамір телевізора за дверима, який переривався словесними аріями Аби і Мами у щораз вищому регістрі, паніка атакувала мене невблаганно, як чорний «воронок» з енкаведистами.

— Пакт Молотова-Ріббентропа!

— Радянсько-німецький парад у Бресті!

— Ліквідація греко-католицької церкви!

— Мільйони замордованих у таборах!

І тут же:

— Я мала право, бо я була сама. А ти відповідаєш за дівчинку.

— Ти сама була дівчинкою! Чотирнадцятирічною! Кидала в поштові скриньки саморобні листівки про сталінські злочини! Якби хтось доніс, тебе б розстріляли на місці!

— Тебе вже викликали на Дзержинського.

— Я нічого не боюся.

— Маріанно, ти не маєш права ризикувати собою. В тебе дитина, донька.

Мене будили дзенькіт, гуркіт і галас.

— Кровні зв’язки тут нічого не значать. Я українка, бо я так вирішила.

«Чи з полиці впала скляна карафка, розбилася і поранила Маму? Чи Аба перев’язала їй рану?» Я засинала, а тоді мене знову щось будило.

Удень, як собака по сліду, я йшла за довгим телефонним шнуром, а він вів до ванної. Там горіло світло, диміла сигарета, пінився шампунь з ароматом хвої, на пральній машинці марки «Сибирь» корінцями догори лежали книжки. Мама сиділа на опущеному сидінні унітаза. Вона розмовляла зі мною, не перериваючи читання, лише час від часу зиркала на мене з-над рядків чорних літер. Я знала, що вона тільки здається неуважною: Мама нагадувала водія, який мусить дивитися передусім на дорогу.

— Вчора на уроках ми гралися в XXVII з’їзд Комуністичної партії. Один учень був Горбачовим, другий — Єльциним. У всіх були червоні картки для голосування, як у депутатів.

— І які питання були у вас на порядку денному?

— Ми голосували стосовно виходу прибалтійських республік із СРСР. Усі були одноголосно «за». Мамо, а Україна також буде незалежною?

— Не знаю, маленька. Ми боремося за це.

Біля ванної, у вузесенькому проході, який евфемістично називали кухнею, горіли всі конфорки: грілася вода для миття, кипів суп, смажилося м’ясо. Аба залишала все, витирала липкі руки об фартух, йшла до нас, сідала на краєчку ванни.

— Я тільки що прочитала про звіряче вбивство царської сім’ї в 1918 році. Ще один доказ того, що ми все життя жили в брехні.

— Я принесу тобі ще почитати.

Мама мила голову, поливаючи її з ківшика, шампунь міцно пахнув хвоєю, запах здіймався над її волоссям разом із парою. Шовковий халат обтягував Мамину дівочу фігуру, на стегні виднілася латка — дбайливо заштопаний Абою слід від жарини сигаретного попелу. На руці була пов’язка — згадка про нічну пригоду зі склом.

Я збиралася до школи. Шнуруючи черевики, пильнувала, щоби випадково не почати з лівого. Існував такий забобон: якщо взуєш спочатку лівий, помре твоя мама. Приборкана мордочка мого лівого черевика мала оберегти нашу безпеку.

Я йшла до школи, а вона — на репетицію, на виставу, рідше — до його майстерні. Він непрямо зізнався мені, що вона не балувала його візитами, не говорила нікому в театрі про їхній зв’язок, хоча й так усі про все знали. З’являлася завжди без попередження, завжди — стрімкою ходою, кидала абиде плащ. Він не дозволяв їй палити, робив каву, просив:

— Співай!

Вона супила свої чорні брови, крила її носа хижо здригалися — але він знав, що вона задоволена. Репертуар не мав значення — це могла бути народна пісня, складна арія чи навіть монотонні вправи. Він помітив, що її голос — щось на кшталт її додаткового «я», що він перетворює світ навколо себе, а передусім — самого Миколу, голос народжувався з її голови, як Афіна з голови Зевса, сутністю цього голосу були багатство і надмір, адже, думав він, навіть якби природа дала їй наполовину менше, вона б однаково була надзвичайно обдарованою співачкою, але природа була щедра, вона нехтувала людською логікою і звичкою економити, хотіла дати більше, ніж Микола міг у собі помістити, можливо, навіть більше, ніж могла помістити в собі сама Маріанна. І хтозна, можливо, саме через цю щедрість Маріанна мусила померти молодою, вмістивши в одній проспіваній ноті чиїсь десять років життя.

Так, вона рідко відвідувала його майстерню, але навіть і тоді, коли вона сиділа навпроти чи лежала в його обіймах, Микола вже за нею сумував — бо й у ці миті вона вислизала від нього, а він не знав, як назвати цю легеньку імлу відчуження, яка з її ініціативи стояла між ними, мов скло. Вони були разом — і не були, вона кохала його — і не кохала, робила крок у його бік — і тут-таки робила два кроки назад. Раніше він чув, що так поводяться чоловіки, які прагнуть уникнути зобов’язань, але чого, до дідька, хотіла уникнути вона? Були тільки дві теми, при яких вона забувала про свої гальма: мистецтво і боротьба проти системи. З усе більшим занепокоєнням він помічав, що друга тема починає домінувати над першою.

Одного дня вони, знесилені, лежали поруч на вологому покривалі, голка програвача підскакувала на останній беззвучній доріжці. Маріанна говорила:

— Це була моя віра. Рівність, справедливість, відсутність експлуатації, комунізм іще за нашого життя. Сталінські репресії — серед них і смерть мого дідуся — я пояснювала помилками його підвладних. «Вони зрадили ідеям великого Леніна», — так ми, комсомольці, переконували одне одного. Зрештою, ми ж і не знали масштабу терору, гулагів.

Слухаючи, він пожирав поглядом її обличчя, вгризався в шкіру на шиї, грудях і животі.

— Я була ідеалісткою. Ми з батьком моєї дитини планували піти в КДБ, попросити видати нам пістолети і послати нас у Чилі, бо ми хотіли боротися з Піночетом. Ми закинули цю ідею тільки тому, що відкриття сексу було більш захопливим, всепоглинаючим.

— Покажи мені все, що ви відкрили.

Вона вивільнилася з обіймів, сіла.

— Та я ще підлітком іноді мала сумніви. Я пам’ятаю шкільну лінійку, коли всі співали:

Ленин всегда живой,

Ленин всегда с тобой

В горе, надежде и в радости.

Ленин в твоей весне,

В каждом счастливом дне,

Ленин в тебе и во мне.

Усі в екстазі, по щоках вчительки російської течуть сльози зворушення, а я просто відкриваю рот: я закохалася в однокласника, у моїй весні був він, а не Ленін. Я пробувала роззирнутися навколо і вгадати, хто ще так само вдає, ніби співає. Пам’ятаєш такі лінійки?

Микола ствердно мугикнув і продовжив мандрівку по її тілу.

— І в той же час атеїстична школа була для мене прихистком від бабці та її темної, нав’язливої релігійності.

Микола відірвав губи від веснянкуватих ділянок її шкіри, почав підспівувати:

— Внучка і бабця, внучка і бабця, внучка і бабця…

— А як ти зносив комуністичні жахіття? У школі, в інституті, на роботі…

— Внучка і бабця, внучка і бабця…

Він переніс своє гнучке і пружне, як у хорта, тіло до піаніно, заграв якийсь джазовий стандарт.

— Раз уже ти ігноруєш моє запитання, я сама на нього відповім. Ти знав правду від матері, але треба було мовчати. Ти вивчав і висновував свою власну історію з промовистих пауз у розмовах, із кинутих крадькома поглядів, півусмішок і недомовок. Потім було читання самвидаву і слухання «ворожих голосів».

— Моїм прихистком від системи був Польський народний театр.

— Колись я думала, що в національних організаціях — самі тільки обмежені люди, але, певно, доведеться змінити думку.

— П’єси Ружевича і Мрожека були ніби вікно в інший світ. Знаєш, у польському театрі — не тільки поляки. Наш режисер, Валерій Бортяков, — росіянин, але він вигадав інше визначення: каже про себе, що він — львівської національності. Я відчуваю щось подібне, хоча я чистокровний українець.

— Польська культура — вікно в Європу… А ти тоді в це вікно випав?

Микола криво усміхнувся.

— Ні, тільки вилетів з інституту. До речі, про боротьбу — моя мама бачила тебе на мітингу. І сказала мені, що воліє слухати тебе на площі, а не в театрі.

— Я не думала, що мені доведеться співати на вулиці. Але знаєш… як би там не було, а «искусство принадлежит народу».

— Тебе вже викликали на Дзержинського.

— А я нічого не боюся, знаєш? Недавно робітники принесли мені букет троянд, якими я страшно поколола собі пальці. Тоді я подумала, що мою першу кров у боротьбі з режимом уже пролито.

Після цих слів Маріанна почала вдягатись, а Микола встав з-за інструмента, ліг біля її ніг та схопив за коліна.

— Залишися на ніч, будь ласка, благаю!

— Завтра вранці в мене репетиція, а ввечері вистава. А між одним і другим — політична зустріч.

— Як хочеш, — покірно відповів він, затягуючи штори на дедалі темніших вікнах.

Майстерня I

Було вже темно; вулиця, яка провадила мене до мети, ще недавно покрита нерівною бруківкою, тепер дибилася піді мною, коли я намагалася приборкати її ногами у вібрамах. І ось я, замість того, щоби вкоськати вулицю, провалююсь униз, до рівня десь сторічної давнини. Мені завжди мріялося могти мандрувати давнім Львовом, і ніколи не хотілося — майбутнім, але тепер я швидко зорієнтувалася, що це не машина часу, а просто ремонт дороги — частину старої бруківки зняли, нову ще не поклали, тим часом робочий день закінчився, робітники роз’їхалися по своїх сільських домівках і забули поставити табличку «Увага! Дорожні роботи!», зрештою, ніхто у Львові й не чекав би від них такої люб’язності. Якусь мить я перебувала в ідеалізованому часопросторі, розглядала навколишні вілли й дерева з рівня близького падіння Австро-Угорської імперії та польсько-української війни, проте невиспівані ноти дрижали в моєму горлі, і я не могла спізнитися на цю зустріч.

Я вибралася з котловану, але вулиця однаково зсувалася під моїми ногами вниз, усе нижче і нижче і нижче, його дім був у самому кінці вулиці, я зайшла в браму, спустилася сходами, відчинила двері: одні, другі, треті, — занадто молода і зосереджена на собі, щоби пам’ятати, що їх іще треба позачиняти за собою, останні відкрив переді мною він — і я відразу ж відчула, що він не сердиться на мене за вчорашнє спізнення.

Він запросив мене всередину, я зайшла в кімнату, де не діяв закон усесвітнього тяжіння, на стінах висіли просторові макети, на стелі — посмертна маска літнього чоловіка, між одним і другим погойдувалося піаніно, оточене полицями з книжками і грамплатівками, а також мольберт із початим рисунком чиїхось поморщених пальців. Ми теревенили про всяку всячину, аж нарешті мій погляд зупинився на креслярському папері на столі, тоді я запитала, що означають намальовані на ньому геометричні фігури.

Він усівся в колі світла від лампи (блиснули сережка у вусі й обручка на пальці), вказав мені на фотель навпроти, поклав на столі новий аркуш, в одному кутку намалював кілька кілець, в іншому — трикутники, й об’єднав їх грубою рискою.

— Справа — країна кілець. Кільця одружуються з кільцями, після чого в них народжуються округлі діти. Зліва панують трикутники. Тут трикутники одружуються з трикутниками, тож народжуються тільки маленькі трикутнички. Оця лінія — кордон, а територія біля неї — прикордоння. Діти, які тут народжуються, — зовсім інакші.

Він намалював кільця, вписані у квадрати, і квадрати, вписані в кільця, а також — вони мені сподобалися найбільше — багатогранні фігури, утворені з накладених одне на одне кілець і квадратів.

— Людям дуже хотілось би, щоб ці діти визначилися як ті чи інші фігури. Проблема в тому, що діти — не хочуть. Вони — і одне, і друге водночас, у цьому їхня особливість і винятковість. Однак більшість людей не визнає такої можливості — гібридів, змішаних форм. Більшість бажає однозначних визначень. Так легше жити.

— А ти? — запитала я.

— Я власне і є отаким міксом. Людиною прикордоння.

«Я теж!» — хотіла вигукнути, але не наважилася, бо вже знала, що треба бути обережною у заявах. Невдовзі озвалася — запитальним тоном:

— А-а-а-а-а?

Голосний звук, що вібрував у моєму голосі, переродився у силабічний спів, а потім у вокаліз і мугикання.

— Мама бувала у тебе в майстерні, — хотіла запитати, але в мене вийшло ствердження, про яке я тут же пошкодувала, бо його брови й чоло наморщилися у знайомий спосіб, і через це решта незаданих запитань застрягла у мене в горлі разом із усіма непроспіваними нотами.

Я сіла недалеко від напаленої грубки, з другого боку від мене височів стелаж із книжками, Микола зупинився наді мною і почав знімати з полиць альбоми. Він так пишався кожною книжкою, що я не сміла запитати, чи могла б я їх коли-небудь позичити, жодну з них він не клав на місце, а давав мені в руки. Я потонула в кріслі, дедалі більше привалена фоліантами, вони шляхетним тягарем придавлювали мої коліна, в обох руках я тримала по важкому тому, на інші спиралася ногами у грубих вовняних шкарпетках, головою сягала полиці з іще не знятою дюжиною таких же книг, мені було важко, як атлантам і атланткам, я хотіла сказати — каріатидам, котрі підтримували львівські балкони, я тримала на собі північний ренесанс і дерев’яну барокову скульптуру, вдягалась у сецесію, ступала по гуцульському орнаменту. Я насолоджувалась роєм діамантів, якими він мене прикрашав, але водночас мене непокоїла вимушена нерухомість, відсутність аварійного виходу суперечила всім правилам безпеки, я хотіла би встати. Тоді я відкрила, що прицвяхована, що його палець пурхає біля моєї скроні й намотує на себе пасмо мого волосся. Я була прицвяхована, його бронзова голова скотилася мені на коліна, торуючи собі шлях крізь високі гори книг. Я була прицвяхована, а його голос вимовив прості слова, які більше пасували б кавалерам давніх часів, котрі грали у флірт:

— Ти дуже мені подобаєшся.

Я споглядала архітектурний вимір руйнування конструкцій моїх уявлень про світобудову, його слова були мов дорожньо-транспортна пригода, навіть ніби аварія — відомо, що з іншими вони трапляються, але самому стати учасником цього… Хтозна, може, і спричинити… Хтозна, чи ми зможемо вийти з цього цілими та неушкодженими…

«Що нам із цим робити?» — просилися на язик жалісливі слова, мені здавалося, що тепер він повинен зняти з моїх колін свою мудру голову і негайно покласти її під потяг, на зустріч із яким ми від цього моменту прямували вже зовсім разом, а він вправно вивільнив мене з-під стосу книжок, поставив на ноги, спер спиною об гарячу грубку і почав цілувати в губи. «У нього червоний светр, — подумала я, відповідаючи на поцілунок, — святий Флоріан нітрохи не помилився».

Мороз дещо пом’якшував наслідки пережитого збудження, коли ми, ослаблені цілунками, непевною ходою йшли між деревами на Льва Толстого, а наші черевики ковзали по нерівній поверхні тротуару.

— Що нам із цим робити? — запитала я його нарешті. Мені бракувало слів, щоби пояснити йому, наскільки мене вражає жага, яка виривається з-під контролю, так само, як і оперні спогади, котрі останнім часом трансформуються завдяки його присутності, — а інтуїція підказує, що варто остерігатися людей, здатних змінювати твої спогади. Може, колись я скажу так і своїй доньці: «Остерігайся чоловіка, який знає про тебе більше, ніж ти знаєш про себе сама»?

Замість відповіді він завів мене в якусь браму і виголосив монолог про різьблений декор на її стелі — алебастровий, із додаванням мармурового пилу, а я думала про некрасиві напливи на цих оздобах та про гидотні кольорові прикраси на святкових ялинкових гірляндах по периметру. Під ними ми теж цілувалися.

— Будь ласка, не дзвони мені більше ніколи, — це був, мабуть, останній шанс вирватися з любовного трикутника із моєю померлою матір’ю на тлі.

— Як хочеш, — погодився він.

А я вже знала, що наші слова мало що можуть змінити.

Катедра

Добрий Бог показувався, коли гасилося світло. Я могла гратися потемки ляльками, у яких була своя кімнатка біля мого ліжка. Могла щось наспівувати собі під ніс. Або знічено торкатися певних частин свого тіла. А могла стежити за рухомими тінями від автомобілів на стелі чи мимоволі прислухатися до розмови дорослих за стіною. Я знала, що мене відвідує Бог-Отець, набагато достеменніший, ніж екзальтований, залитий кров’ю Ісус. Хтось мені сказав, що Його називають Усемогутнім.

Коли Бог сходив зі стелажа з книжками, я кидалася перед Ним на коліна. Я аж тремтіла, щоби мене не побачив ніхто з домашніх. Якось Бог у винятковому порядку відвідав мене у ванній, коли туди якраз зайшла Аба. Вона нічого не сказала, побачивши, що я стала навколішки, тільки загадково посміхнулась.

Бог, як і Польща, належав до світу, який було анульовано задовго до мого народження. Я почала шукати відомостей про Нього. У кімнаті Прабабки натрапила на молитовник, забрала його і сховала в шухляді свого столу. На жовтих сторінках містилися головним чином римованки з незнайомим мені, бо ще довоєнним правописом. «Aniele Boży Stróżu mój ty zawsze przy mnie stój», «Ufam Tobie boś Ty Wierny Wszechmocny i Miłosierny», «Ach żałuję za te złości jedynie dla Twej miłości». «Якесь дурнувате», — думала я, може, тому, що від моменту зачаття виховувалася на добірній поезії. Якби підсумувати вміст цього підручника відповідних душевних поривів, це звучало би приблизно так: людина зверталася до Бога, але Бог не мав ані найменшого бажання слухати. Людина не здавалась і говорила далі. Людина хотіла багато чого від Бога отримати, а Бог сумнівався, чи варто давати людині хоч що-небудь. Раніше людина вчинила була щось вельми недобре. Бог про це знав, і людина знала, що Бог знає. Одначе людина дуже хотіла, щоби Бог дав їй другий шанс. Мене дивувало, що людина так запобігає перед Богом.

Я подумала: «Бога треба якось легалізувати».

— Охрести мене! — сказала я Абі.

— Я вже це зробила, — відповіла вона.

Тоді-то з’ясувалося, що Аба і Прабабка, коли я ще була немовлям, організували хрещення вдома. Старий ксьондз із Катедри вимагав згоди матері, зате запис у пожовклому молитовнику стверджував, що в певних ситуаціях охрестити може будь-хто і без будь-чиєї згоди. Одного дня, коли Мама вийшла на заняття, дві не вельми святі жінки, жриці, які не мали ні ритуального одягу, ні благословення церковної влади, завісили вікна в середній кімнаті та облили мене вкраденою в Катедрі свяченою водою, вірячи, що ця кустарна дія змиє з мене тавро первородного гріха.

— А це хрещення має силу? — недовірливо запитала я. Відповіді не було.

Катедра знаходилась у центрі львівського світу — кісточка всередині персика. Зачинена на всі замки і сповнена міці, вона не справляла враження місця для дітей, але одного разу мені вдалося потрапити всередину. «Бог — це відсутність електрифікації», — казали в школі, проте ціла Катедра була світлом, яке набрало форми численних сяючих грон — вони світилися золотом, переливались, сповзали з купола на підлогу, а тоді знову тяглись угору. У їхньому блиску стояла навколішки вбрана у чорне жінка. Її голова і плечі були накриті хусткою, за нею тягнувся хвіст — вервиця. Вона похитувалася з боку на бік, а тоді лягла і почала звиватися на підлозі. «Релігія — опіум для народу», — думала я, дивлячись на неї.

Коли ми з Абою підійшли до чорних замкнених дверей, нам спочатку довелося стукати ключами, в яких від ударів об бляху ламалися головки і зубці. За якийсь час з’явилася дуже бліда жінка з хлопчачою стрижкою. Ми пройшли за нею по темних сінях, безладно заставлених меблями, вдихаючи запах лілій і підземелля, я волікла за собою на повідку доброго Бога з нічної кімнати. Ми піднімались угору і спускалися вниз сходами, незручними для наших маленьких ніг — розміру тридцять п’ять з половиною; за одними з дверей, повз які ми проходили, горіло світло, хтось грав на піаніно. По слизькій підлозі ми досить довго переміщалися, наче на ковзанах, аж врешті-решт нас викинуло під самісінький вівтар. Кульгавий чоловік у білих шатах задмухував свічки на вівтарі, біля його ніг крутився худющий кіт. З-над неосвітленого вівтаря аж до небес росли стебла довгих, розгонистих вітражів. Сонячне проміння, яке крізь них просвічувало, ставши різнокольоровим, осяяло стару і надзвичайно бліду жінку, заграло в її нерухомих зіницях. Ми проходили повз давно померлих чоловіків у лицарських обладунках, що дрімали у бічних нефах, — стара жінка опиралася на одного з них усім тілом, щось шепочучи. Вона нагадувала Прабабку.

Маленькі бічні вівтарі були заставлені вазонами з білими і червоними півоніями, поруч стояли навколішках молоді дівчата, які зривали пелюстки і складали їх у мішечки з тканини. Я поглянула вгору: там, де арки, схожі на ребра кота біля ніг чоловіка в білих шатах, з’єднувалися, на готичному склепінні виднівся отвір, крізь який прозирав клаптик синього неба. Катедра була дірява! «Нині сонячно, — подумала я, — а як в інші дні — чи тоді на голови віруючим ллється дощ і сиплеться град?» «Вони пережили і значно гірші речі, — відповіла я сама собі, — ця дрібна незручність не справить на них враження». І доки я так стояла, підвівши обличчя вгору, — помітила, що на мене звідти дивиться мініатюрна жінка у короні; вона здіймалась над вівтарем, як сонце, її оточувала веселка. Аба зникла.

До мене наблизилася черниця у штивному чорно-білому одязі, з-під чорно-білого головного убору визирали сірі оченята. Вона взяла мої руки у свої, почала водити моєю правою вгору-вниз, повторюючи: «В ім’я Отця і Сина». «Так само щовечора говорить Прабабка», — подумала я. Тої ж миті черниця боляче ляснула мене по пальцях, які не виявили очікуваної гнучкості, відвела в бічну закриту каплицю, дала жовту книжечку під назвою «Прийди, мій Ісусе» і сказала, що я повинна вивчити її напам’ять. У каплиці теж були вітражі, на них сумний сивий чоловік вів кудись віслючка, на якому сиділа Богоматір. Я теж хотіла б сісти на такого віслючка і дати завезти себе до якогось іншого, кращого краю, до оточеного мурами міста, яке дасть мені прихисток, до міста, в якому я зможу залишитись назавжди.

Кустарне хрещення було визнано дійсним, тепер мені належало підготуватися до першого причастя, заявила Аба, коли ми зустрілися коло виходу. При вході повз нас пройшла та жінка, яка молилась біля барельєфа лицаря. Вона занурила велюрові рукави в дивну нішу, після чого на підлогу впало кілька крапель води. Я була майже впевнена, що це — Прабабка. До дверей нас відвела сувора черниця.

— До відзеня! — промовила я на прощання, горда з того, як добре говорю польською.

— У костелі не можна так казати! — визвірилася черниця. — Так кажуть на вулиці. А тут — дім Божий, тут треба казати: «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!».

— Нєх бендзє похвальони Єзус Христус! — повторила я, і чорні двері з грюкотом зачинилися.


Якщо у Прабабки був добрий день, вона завжди розсувала штори, сідала перед дзеркалом зі щипцями і робила собі завивку, наспівуючи при цьому пісню, приспів якої нагадував кукання зозулі. Траплялося, що вона заводила дивні тексти з рефренами на кшталт:

— Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Праааведник проживатиме на Твоїй святій горі.

Вслухаючись у її високий голос, я почувала зніяковіння і сором — так само, зрештою, як і тоді, коли вона при мені пісяла, — цей голос у мене асоціювався з публічним оголенням.

Коли я почала ходити на месу до Катедри, то зрозуміла, що ці дивні тексти були псалмами. Одного разу мені трапилося зустріти Прабабку біля кропильниці — водою з неї вона щедро поливала собі ніс і грудну клітку.

— Так, вона час від часу співає в катедральному хорі, — підтвердила Аба, дивлячись убік. Невже вона теж вважає ці співи чимось непристойним?

— А з моїм Прадідом Прабабка познайомилася в хорі?

— У 1925 році Прабабка стала однією з перших жінок, прийнятих в Академічну хорову капелу в Ленінграді. Незважаючи на молодий вік, вона невдовзі стала заступницею диригента. З прадідом вони і справді познайомились на репетиції, він був одним із басів.

Я дивилась у вікно на цеглу сусіднього будинку, яка оголилась у тому місці, де з фасаду обсипалась штукатурка. Мені багато разів казали, що цегла на сонці має колір волосся Прадіда, його обличчя легко виокремилося з орнаменту тріщин, я уявила, що він з ранку і до сірого зимового смерку співає, а коли за вікнами темніє, коли решта хористів прощаються і йдуть додому петербурзькими мостами, у залі й далі звучить урочисте двоголосся, бо там залишилися вона і він, диригентка і співак, мецо-сопрано і бас, дівчинка і зрілий чоловік, низька і високий. Так жінка і чоловік безперервно співають декілька днів, а може, й цілий місяць. Це був їхній вокальний марафон, схожий на поетичний марафон моїх батьків.

— Тато був старший за маму на десять років і походив із кращої сім’ї: вони мали маєток у Литві, який, зрештою, втратили, натомість мамині батьки були селянами з тих самих країв, вони приїхали до Петербурга за хлібом. Як же татова сім’я опиралася цьому шлюбу! Навіть через багато років його вже зовсім стара сестра не погодилася зустрітися зі мною. Але що ж, тато дуже, просто неймовірно закохався — і нікого не слухав. Вони повінчались у храмі святої Катерини, майже без свідків. Але якраз це ти знаєш, правда?

Я кивнула. У залі тоді було зимно, сторож, який наглядав за грубкою, вже пішов додому; хоч і вихолонуло, та співак мав спітніле чоло, близькість диригентки його розпалювала: її біла гладенька шкіра, її дрібні делікатні долоні й маленькі ступні — від неї ми всі їх успадкували. Силою своєї любові він учинив так, що в Ленінграді на цілих тридцять ночей настала полярна ніч, він прагнув, щоби ніхто не ставав на заваді, не перешкоджав їхній інтимності: ні його владна старша сестра, ні дратівлива Катерина II, на честь якої було збудовано тутешній костел, ні нещасний Станіслав Август Понятовський, якого в цьому костелі ненадовго поховали, ні співаки, які не потребували диригента, бо в цей час будували на далекій Півночі кілометрові загорожі з колючого дроту, довгі, як ноти найголоснішого алегро життя пари вокалістів.

— Вони прожили разом сім років. У тридцять сьомому тато відчував загрозливість ситуації, але він був безстрашний. Він мав нестриманий характер, всюди говорив те, що думав, а донощики тоді траплялися на кожному кроці. З нашого будинку почали один за одним зникати люди — частіше чоловіки, але й жінки теж: у моїх сусідок-близнючок за одним махом забрали і матір, і батька. Коли прийшли по тата, я не спала. Він поцілував мене на прощання, сказав, що це помилка, що він скоро повернеться, двоє чоловіків чекали на нього у дверях. Я більше ніколи його не бачила.

Арешт батька становив центральну точку в житті Аби, будь-яка її розповідь рано чи пізно вискакувала на нього, як човен на мілину.

— Знаю, знаю, я чула. Розкажи про співи!

У відповідь Аба щось зробила з обличчям: загасила очі, затиснула губи, затулила долонями вуха, і тільки крила її носа рухались розмірено, наче крильцята малої пташки.

— Після цього співи закінчилися назавжди, — відрізала вона.

Однак якимось чином я знала, що каже вона неправду.

Пензлі

Микола любив розкладати мої художні роботи на підлозі, а тоді ходити по них босим, пальцями ніг показуючи вдалі місця, однак вражаюча більшість робіт, на його думку, були негодящі. Щоразу як ми після цього лежали на моєму ліжку, я думала про кольорові плями на його ступнях, а він у перервах між поцілунками продовжував пояснювати, чому я малюю погано. Почувши, як до дверей наближаються кроки Аби, ми сідали, а Микола знову ставив ноги на помальовані аркуші ватману.

— Цей напрям думок добре мені знайомий, — голосно говорив він. — Тобі здається, що ти перша, але ти рухаєшся торованою дорогою.

— На етапі рисунка форми інспіровані далекосхідним мистецтвом, — продовжував трохи згодом. — Але найважливіше не це. Не вистачає домінанти. Скажи мені, про що йдеться в цій картині?

— Ти помиляєшся! — із запалом перебивала я. — Є тема, є домінанта, є сенс! Йдеться про дерево. Про гілки і коріння. І про світло, яке… яке… на них грає.

У процесі дискусії я швидко закашлювалася і втрачала голос — ніби обривався зв’язок між грудною кліткою, де народжувались мої аргументи, і мовленнєвим апаратом.

— Облишмо зміст, поговорімо про емоції. У тебе їх забагато. Ти вводиш тремтіння, мерехтіння, слізливість. Таке маленьке жіноче болітце.

Найгірше було те, що він вичитував ці речення зсередини мене, де вони завжди були — під легенями і діафрагмою, у безодні живота.

— Але найбільша твоя помилка — не емоції, і навіть не змішування конвенцій: це ще можна виправити. Навіть не відсутність домінанти — врешті решт, ти могла б її створити. Йдеться про вторинність того, що ти робиш. Ти не говориш власним голосом.

Мені подобалося, коли він мене критикував: завдяки цьому я відчувала, що те, що я роблю, — важливе.

— Вчитеся, — з пієтетом зауважувала Аба, зазираючи у кімнату. — Я приготувала для вас канапки.

Ми йшли до нього, а по дорозі я розповідала йому, як почала малювати. В «художку» мене колись привела Аба.

Художня школа, або «художка», була розташована за спиною пам’ятника Міцкевичу: поет приймає ліру з рук маленької крилатої музи, а все це відбувається біля підніжжя величної колони, вершина якої є нічим іншим, як пензлем! Подібні пензлики прикрашали дах сусіднього будинку, де містилась міжнародна книгарня «Дружба». Аба купувала в ній польські журнали: «Пшекруй», «Кобєта і жицє», «Урода». Міцкевич був повернений обличчям до «красивого магазину». Офіційно магазин називався «Художник», у ньому продавали картини, фарби, а також біжутерію ручної роботи. Як і в тодішніх продуктових магазинах, освітлення в «Художнику» було слабке, і вже при вході відвідувачів вітав напівморок. На стінах висіли краєвиди Львова, пейзажі та натюрморти, до кожної картини була прикріплена біла картка із тризначним числом і прізвищем автора (крім того, нерозбірливо написаним у нижньому кутку картини). Аба говорила, що на картини не можна дивитися зблизька — треба відійти на кільканадцять кроків, щоб могти повністю охопити їх поглядом, але тут, у двох невеликих кімнатах, це було нелегко, полотна займали кожен квадратний сантиметр стін і навіть стояли на підлозі, тож коли я намагалась відступити на належну дистанцію, то бачила одну велику картину: вона була одночасно сільським і міським пейзажем, портретом і натюрмортом. «Цікаво, — думала я, — чи в Міцкевича з його колони краща точка споглядання?»

Продавщиці в «красивому магазині» були вдягнені в темні вишиванки з кількома шнурами коралів, які починалися на їхніх шиях, а закінчувалися під склом довгих прилавків, за якими вони стояли; на цих коралях, як і на картинах, красувалися цінники з тризначними числами. Говорили вони зовсім іншою українською мовою, ніж продавщиці з продуктових, — вимовляли слова піднесено, ніби ці слова так само обтяжували їхні горла, як коралі — їхні шиї, ніби до кожного слова теж було причеплено цінник з тризначним числом. Я знала, що для нас тут усе задорого, але Аба щоразу починала з продавщицями одну і ту саму гру — розпитувала про ціни полотен, розглядала біжутерію і скляні вази, торкалася фарб і пензликів. Продавщиці відповідали неквапно та не виходили з-за прилавків, а я замислювалась, чи вони взагалі ходять додому, чи, може, їх замикають тут на ніч, ховаючи у спеціальні футляри, як віолончелі.

«Художка» була розташована у великому будинку, про який тоді ще ніхто не знав, що він скоро перетвориться на руїну, що з нього евакуюють усіх, включно з галімим кінотеатром на першому поверсі, і завдяки цьому будівля стане нищитися цілком офіційно, з часом до будинку долучиться Радянський Союз, і вони розпадатимуться паралельно, наввипередки, і їх ніщо не врятує від вмирання і бридкого розпаду в самому центрі Львова. Але будинок усе ж переживе імперію, перед самою його смертю молодь покриє понищені стіни кольоровими гаслами, а потім його відсутність стане для міста чимось на кшталт відсутності переднього зуба, невідомо лише, чи це сумний старечий вилом, чи тимчасовий недолік у період заміни молочних зубів постійними.

Коли я йшла в «художку» на свої перші заняття, все це не мало значення, я вчилася розкладати важкий дерев’яний мольберт, пришпилювала до нього кнопками свій перший аркуш ватману — і не завагалася зробити на його поверхні свою першу риску.

Форми скульпторських інструментів, з яких кожен по-своєму ввігнутий і кожен по-своєму випуклий, пластилін дощу за вікнами, наші лавки навколо ванни з глиною — ми сиділи на них у сірих фартухах з довгими рукавами. Чоловік, який приймав мене в «художку», видно, втратив палець на війні, якраз про війну він і бурмотів щось сам до себе, коли ходив коридорами і сміявся у свою чорну бороду. Того дня ми дістали від нього завдання — кожен мусив виліпити людську голову, ми мали слугувати одне одному моделями — а тоді він вийшов із класу. Ми працювали в тиші, раз у раз нахилялися до ванни, кожен виминав із глини свій власний футбольний м’яч, моєю моделлю була Ніна, а решту групи становили хлопці. У класі наростав гамір, невдовзі зграя хлопців покинула інструменти й оточила нас із Ніною тісним колом.

— Бей, бей, не жалей! — почав один. Решта злагоджено відповіли:

— Бей, бей москалей!

Вони вигукували цю приспівку по-російськи, вистрибували навколо нас, вимахували інструментами. Це була гра, а не бійка, зблизька я бачила їхні блазенські обличчя, їхні довгі язики, їхні рухливі пальці. Однак за мить виявилося, що вони не випускають нас із кола — ми опинилися в пастці. Хлопці безперервно скандували:

— Москалів — геть! Москалів — геть! Москалів — геть!

Перша вогка грудка влучила мені в голову, за нею — наступна, Ніні поцілили глиною в обличчя. Таким чином хлопці швидко позбулися шматків глини, які мали би стати головами, і лишилися ні з чим — тепер ми, дівчата, отримали доступ до ванни. У класі пахло, ніби в ботанічному саду ранньою весною, я черпала глину повними жменями, ліпила з неї гарматні ядра і начищала супротивникам голови. Прорвати блокаду мені вдалося на рівні найнижчого хлопця на прізвище Цитович, ватажка зграї, і тепер я, хоч і могла втекти, схопила його впоперек і втелющила йому у волосся глиняну паляницю. Я торкалась то теплої шкіри його голови, то холодної маси глини, «Цитович — живий», — промайнула пронизлива думка.

— А я й не знала, що я — москалька.

Ми сиділи в зачиненому туалеті, Ніна підозріливо дивилася на мене.

— Вони — рогаті!

— Чому?

— «Рогатий» — це, якщо інакше сказати, «рагуль».

— Що таке «рагуль»?

— «Рагуль» — це місцевий українець. Моя мама говорить: не випущу тебе з дому, якщо почнеш ходити з «рогатим» кавалером, із рагулем!

Учитель сміявся сам до себе, ховав лице у свої скалічені долоні, ми разом із ним повернулися в клас, а там, ніби нічого й не сталося, кипіла праця. Ряд різного розміру глиняних голів стояв на краю ванни й витріщався на нас.

Моя парасоля була дірява, тож я намокла і промочила ноги, однак далі вешталася по вулицях, загрузаючи в болоті на тротуарах, які під натиском води і багна, здавалося, втрачали твердість. Ніна вже думає про «кавалера», навіть розмовляла про це з мамою, невдовзі ходитиме під однією парасолею з високим юнаком, а не зі мною, вони разом підуть на морозиво, в кіно і до неї додому, а коли Нінина мама відчинить двері, то жахнеться, бо з-поміж його волосся витикатимуться розлогі оленячі роги, кручені бичачі — чи навіть довгий білий ріг єдинорога.

А Прабабка говорила: «місцеві». Нібито слово як слово, та вона вимовляла його по-особливому, різала ним, як ножем. «Місцевий» походить від «місце», а моє місце — Львів, тому я сказала: «Я також місцева», — вона ж у відповідь недобре засміялася; і так само сьогодні в туалеті з мене сміялася Ніна.

Події в «художці» означали для мене відкриття, що в кожного є своя національність. Раніше мені здавалося, що це стосується тільки особливо зацікавлених — наприклад, коли йдеться про Абу, яка безкінечно торочить про свою польськість. Що ж до інших національностей, то вже на першому уроці в першому класі ми мусили вивчити напам’ять гімн СРСР, в якому була строфа про Росію, що «сплотила навеки» в собі всі національності з п’ятнадцяти союзних республік. Тоді мені уявлялося, що Росія сховала їх у своєму великому череві, і їм там тепло і затишно. Одну серед «сплоченных» націй не називали ніколи — і Аба з Прабабкою завжди стишували голос, вимовляючи її назву: «євреї». Було ще тільки одне слово, просякнуте такою ж сильною тривогою, — «Бог». Слово «євреї» Аба вимовляла водночас боязко і з докором. Слово «Бог» — втягувала в легені разом із повітрям, яке пізніше, на етапі довгого глухого звуку «г», голосно видихала назовні: «Богггг». Це звучало так, ніби євреїв вона у чомусь звинувачувала, а Бог, своєю чергою, в чомусь звинувачував її.

— Я чистокровна полька, — казала Аба.

— Я українка, бо я так вирішила, — ствердила Мама.

— Москалів — геть! — кричали до мене хлопці.

— Я львівської національності, — повторив Микола услід за своїм учителем Валерієм Бортяковим. Оце останнє підходило мені найбільше.

З вікон «художки» не було видно Міцкевича, стирчали тільки голі ноги музи, котра прилетіла до поета на маленький острівець серед моря машин. Колись я була запитала Абу, чому поляки з Польщі не забрали і його, раз уже взяли і Фредра, і Собєського. Тоді вона пояснювала мені, що він занадто міцно вкомпонований у центр міста, тому разом із ним довелось би забрати цілу площу з усіма навколишніми будинками. Це був переконливий аргумент, я з полегшенням погодилась із ним, Міцкевич був урятований — він сам і його довге зелене волосся, він сам і його багатострунна ліра, він сам і його голонога муза, щодо якої я не була впевнена, чи це хлопець, чи дівчина, хтозна, може, то одне, то друге, а може, і одне, і друге водночас, тіло музи було прикрите розкішно-легкими шатами — цікаво, чи морозяними ночами поет знімав свій плащ, щоби зігріти ним музу? Цікаво також — можливо, колись колону увінчував не пензель, а заструганий олівець: я чула, що в давні часи Міцкевича прозивали «Олівцем».

— Довоєнним львів’янам знадобилося чимало часу, щоби призвичаїтися до цього пам’ятника, — розказував Микола.

Від Оперного ми йшли до Міцкевича, кружляли навколо нього, вивчаючи, яким чином він вкомпонований у силует того чи іншого будинку. Одного дня ми присіли на острівці, оточеному морем машин, і Микола розповів мені про одну подію з початку вісімдесятих років. Я давно на це чекала, але він рідко ділився зі мною важливими історіями зі свого життя — і нагадував цим колекціонера, який більше боїться за безпеку своїх експонатів, ніж отримує задоволення від їх розглядання.

— Я пам’ятаю, що тоді Міцкевичева колона здавалася нам схожою на сторожову «вишку», одну з мільйонів у цій країні гулагів. Актори Польського театру оточили пам’ятник тісним колом на сходинках постаменту, а тайняки стояли трохи далі, на тротуарі. Згідно з традицією, ми прийшли з квітами: щороку так робилося з нагоди відкриття театрального сезону. Я пам’ятаю, що тоді ми принесли гладіолуси з біло-червоними стрічками. Можна було передчути, що станеться щось погане: з Польщі доходили якісь відомості про «Солідарність», в «них» Польща викликала дуже недобрі асоціації, а ми грали в Польському народному театрі. Ми поклали квіти, тоді «вони» підійшли і перевірили документи у всіх присутніх. Наступного дня кожен із нас вилетів із роботи чи був виключений з інституту. Люди шести національностей — за польський буржуазний націоналізм.

— А ти? — запитала я.

— А мене виключили зі списку студентів Львівської академії образотворчого мистецтва, хоча тоді вона ще так не називалася.

На старість Миколин батько подобрішав — якби тепер у нього був син шкільного віку, то він не змушував би його сидіти цілими днями в задушливому помешканні. З директорського крісла в Оперному він пішов на пенсію, зацікавився столярною справою — майстрував якісь незграбні стільчики і табуретки, захарастив подружню спальню, засмітив стружкою. З віком слабшала і його відданість радянському ладу, в ім’я якого він колись воював на фронтах Великої Вітчизняної, а також перебрався з Харкова до Львова: по-перше, роки роботи на керівній посаді навчили його, що окозамилювання, кумівство і бюрократія за цього ладу є нездоланними, по-друге, зробили своє й довгі спільні літа, прожиті з дружиною, серед родичів якої було немало членів УПА. І чим більше Миколин батько віддалявся від високих ідей, реалізація яких переповнювала його огидою і жахом, тим більше його колись пронизливий і проникливий погляд мутнішав — і при тому набував навіть якогось нового, жіночого виразу.

З Миколиною матір’ю все сталось інакше. Чим добрішим ставав її колись деспотичний чоловік, тим різкіше висловлювалася вона сама, чим менше він важив поза домом, тим упевненіше вона виходила назовні — передусім на збори різноманітних проукраїнських гуртків, а потім і на маніфестації. Це був грандіозний бліцкриг, хоча подруги дивувалися її динамічно прогресуючому ожирінню, яким вона, здавалося, зовсім не переймалась, бо для неї розширення, збільшення тіла було рівнозначним захопленню нових територій і відповідало дедалі сильнішому відчуттю, що цей дім і це місто належать їй.

На звістку про те, що Микола дістав вовчий білет за польський націоналізм, мати зблідла, схопилася за голову і моментально постановила: за будь-яку ціну це відрахування потрібно приховати від Миколиного батька. Тому вони домовилися, що протягом наступних місяців він, як і раніше, буде виходити з дому на цілий день, прикидаючись, ніби і далі ходить на пари. Водночас вона втаємничила чоловіка у свій план заволодіння цокольним приміщенням, що недавно звільнилося, бо помер його мешканець, іще довоєнний п’яничка. Миколин батько із запалом взявся до справи, відновив зв’язки в міськраді, залагодив формальності й здобув приміщення, яке ідеально підходило для того, щоби займатися його новим хобі. Але користувався новим надбанням він дуже недовго, бо помер від інфаркту через рік після подій під Міцкевичем, саме тоді, коли Микола робив перші кроки в новому вузі, який його прийняв.

Смерть батька спричинилася до того, що всі наступні Миколині успіхи — червоний диплом Харківської академії образотворчого мистецтва, робота сценографа в Оперному і навіть захищена кандидатська львівської альма матер — мали гіркуватий присмак. Голос Маріанни звільняв його від почуття цієї, безумовно, надуманої вини. Він переносив Миколу поза історію себе і своєї сім’ї, у ту царину, де є і важкість, і легкість, і ще багато інших часто суперечливих речей, з яких складаються особистість і особиста свобода людини.

Цього власне, я думаю, Микола шукав і в мені, тому-то він і почав наш незграбний і недоречний роман. Нічого доброго в нас не вийшло: як я зазначила на початку, я була цілковитим музичним безталанням.

Ленін

— Я б не хотіла брати тебе з собою, бо це місце не для дітей. Але якщо ти наполягаєш… Кінець кінцем, тобі вже тринадцять років, — сказала Аба.

Уже тоді я обходила Оперний широкою дугою, але то був винятковий день: вистава мала відбутися назовні, звідусюди надходили глядачі. Був вересень 1991 року, Микола на той час уже мав диплом сценографа і кілька років працював в Оперному. Того дня ми обоє стояли серед юрми, нічого одне про одного не підозрюючи, й обоє думали про Маріанну. Миколі здавалося, що у всій цій події забагато політики і замало мистецтва, тож його огорнула темна туга за її голосом — він розмірковував над тим, що її голосу нема ні на небі, ні на землі, і над тим, чим це «нема» відрізняється від його власного «є», і чи часом його власне «є» — або «єсм» — від часу її смерті не стало більш змертвілим, ніж було до того, як він познайомився з Маріанною. Мені — зовсім інакше подумавшись — згадалися її слова: «Ми — гумус, ми віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, та врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити». Я уявляла собі, що беру участь в опері, яка видобулася за межі сцени, перед будівлю театру, і яку грають для всіх — «Искусство принадлежит народу!» — а Мамин голос веде у ній першу партію.

Я дивилась угору: тимпан театру, як завжди, увінчувала алегорія Слави з пальмовою гілкою в руках, виснажена тим, що вистави завжди відбуваються всередині будівлі, — можливо, якраз вона і скликала це зібрання. Золота пальмова гілка переливалася променями на сонці, але справжній цвях сьогоднішньої програми розташовувався набагато нижче, і тільки я не дивилась у той бік. Я заступала на край клумби з маргаритками, підборіддям торкалась тімені Аби: воно було містом на золотій карті її голови, з якого в різні боки розбігалися золоті нитки автострад, що зникали в густому переплетенні більш темних місцевих доріг-стежинок. Розгнівані обличчя оточували нас спершу одиничним колом, потім — подвійним і потрійним, я відчула, що ще трохи — і звідси не можна буде вийти, відтак нервово застібнула ряд ґудзиків на модній джинсовій куртці, яка залишилась мені від Мами, вона досі пахла тютюном і дорослими парфумами, в одному місці замість ґудзика була зачеплена англійська шпилька.

Я стояла, задивляючись на Славу, яка кивнула головою у момент вступу хору: нині мало обійтися без увертюри. Хор співав на два голоси: альти заводили проти паплюження вождя, а баси вимагали його скинути, між ними мовчки стояли курсанти військового училища, ще не знаючи, чи їхню партію включено до спільної партитури. Пам’ятаю, що альти, себто противники скидання, були знервовані та плаксиві, загорнуті в шарудкий целофан, що огортав і закутував жорсткі головки червоних гвоздик, баси ж — прихильники — старі, спрацьовані та міцні, на їхньому боці виступали темноокі святі з церковних хоругв. Серед альтів були вчительки з моєї школи. «Чому вони його захищають? — дивувалась я. — Навіщо їм він? Хіба вони не читали про червоний терор? Чи, може, в них не розстріляли тата? Не вислали дідуся на Сибір? „Ми гумус, віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити“, — казала і повторювала Мама. А вони — що вони хочуть удобрити своїми сльозами?»

— Руки геть від Леніна! — заводили альти.

— Чемодан — вокзал — Росія! — відгиркувалися баси у відповідь.

— Хай би нарешті винесли труп із того мавзолею та й поховали, — зауважила Аба. — Тоді воно перестане розсіювати злу силу і каламутити в умах.

— Матінко Божа, Заступнице наша, вчини так, щоби не дійшло до кровопролиття, — зітхнула біля нас якась жінка.

— Геть! Геть! Геть! — два хори зливалися в один.

«Зараз почнеться», — думала я, і мені вже здавалося, що я чую соло. Ми — гумус. Ми — не встигнемо побачити.

— Форте!

Я знову дивилась угору: обидві руки фігури-алегорії застигли в жесті, який передавав оркестрові весь час один і той самий сигнал, а тоді зненацька почувся гуркіт — золота пальмова гілка впала на голови учасників вистави, руки Слави нарешті звільнилися.

— Форте! Форте! Фортісімо!

Раптом у хористів змішалися ноти, аркуші з нотним записом полетіли на землю, голоси почали фальшувати, до мене долинули вереск, брязкіт, зойк, мене відпихали від Аби, я присіла на землю, схрестила руки на грудях, стиснула їх, а тоді сплела пальці за спиною, мені на голову сипалися пісок і недопалки, а та жінка, що зверталася до Матінки Божої Заступниці, переказувала, ставши навшпиньки:

— Відставляють хоругви. Ті в тих виривають гвоздики. Шмагають їх ними по обличчю. Ті плюють на синьо-жовті прапори. Їх розділяють солдати.

Від сидіння навпочіпки в мене боліли ноги, довелося вмоститися просто на плити тротуару, добре, що Аба зникла, а то би зайшлася голосити про мої застуджені яєчники. Сівши на землю, я помітила, що жінка, яка молилася до Заступниці, взута в чоловічі ортопедичні черевики різного розміру, певно, в дитинстві перехворіла на поліомієліт. Довгі шнурівки зв’язували не тільки халяви її черевиків, а й ноги, я здивувалася, як вона взагалі сюди дійшла, а тоді подумала, що, можливо, ноги всіх нас, тут присутніх, переплетені такими ж, як у неї, шнурівками, і кожен рух одного тягне за собою тисячі інших. У натовпі ніколи не можна сідати: затопчуть на смерть. Аба зникла. Ми — гумус.

— Форте! Форте! Фортісімо!

— Матінко Божа, змилуйся над нами, зараз повбивають одні одних!

Сірі тротуарні плитки — такі ж сірі, як і Володимир Ілліч. Його виготовив московський скульптор Меркуров, знаний на всю країну автор кам’яних Ленінів. Я вперто не дивилася на пам’ятник, та однак він стояв у мене перед очима: м’яв у руках і так уже пом’ятого картуза, височів на подібному до комина п’єдесталі, дивився вниз очима приреченого. Хтось вилив на його постамент відро червоної фарби: вона нагадувала все те, про що я хотіла б забути.

— Геть! Геть! Геть! — чи то горлали, чи то схлипували дедалі тихіше. То був великий день — навіть Зигмунт Горголевський присів на сірій тротуарній плитці поміж глядачів і роззяв, тримаючи в роті незапалену сигару.

— Але ж понаробилось, — механічно повторював він. — Наробилось. Робилось. Билось.

— Що ви про це думаєте? — запитувала я, не відкриваючи рота. — Ви раді? Ну, ще би. Але ж ви стільки років проіснували поруч, ви і Ленін. Наче під дахом однієї комуналки.

— Ти чого сидиш на голій землі? Здуріла? Захворієш! Помреш! — крикнула Аба і потягла мене за руку.

— Ти жива? — я здивувалась, як людина з посттравматичним синдромом, хоча тоді ще не знала цієї назви.

— Добре, що ваша дівчинка сюди прийшла. По телевізору цього не покажуть! — прокоментував хтось поруч.

Я відірвала кросівки від землі — і злетіла. Коли мені було шість років, Мама зробила для мене медаль за те, що я вміла гарно лазити по деревах. Круглий шматок картону, на ньому — три чорні гілки, посередині — золотистий кіт, кожна шерстинка на його хвості стирчить угору. Ця медаль є в мене досі, лежить на столі під склом. А в вас такої нема, пане Зигмунте.

— Та де ж можна так високо?! Впадеш! Голову розіб’єш!

Я шукала поглядом Чорновола, але замість нього на підйомник виліз втомлений чоловік у пожмаканому костюмі. Він щось читав із листочка, мегафон хрипів, несила було зрозуміти хоч що-небудь.

— Перелічує найбільші злочини комунізму, — припустила Поклонниця. Вона плакала.

Співи стихали. А тоді — останній змах диригентської палички. Передтакт. «Раз-два — взяли!»

У першу секунду вождь світового пролетаріату зависнув над землею — наче дзвін, що не годен видобути із себе ні звуку, — а тоді з гуркотом звалився в кузов пофарбованої у блакитний колір вантажівки з великим написом «Люди». Усі плескали в долоні: і ті, хто стояв унизу, і я, вгорі.

Справедливість восторжествувала, тепер мусила настати нова, добра епоха. Можна було повертатися додому.

Та за мить розлігся ще один гуркіт, і я відразу подумала про Горголевського, він уже не раз переживав осідання Опери, а тепер театр руйнувався вслід за вождем; фігури з ніш падали на землю: алегорія Трагедії з зав’язаними очима і опасиста Комедія.

— Ходімо вже додому!

— Нічого не сталося, просто якась плитка випала з постаменту, навіть декілька плиток.

— Надгробки. Польські, єврейські. Січових стрільців з Янівського цвинтаря. Звідки вони там узялися?

З постаменту вивалювалися надгробки, за ними з’являлися кістки і черепи замордованих режимом львів’ян різних національностей, вони вдарялися об землю — і знову ставали молодими, живими людьми, які поверталися до свого дому і до сімей, а ідол хилився до землі, падав, розсипався на порох. Те саме станеться, коли скинуть трупа на Червоній площі, з-під нього повипадають цілі села і міста, а юрми людей в тюремному одязі з ранами від куль вийдуть на вулиці, тоді настане страшний суд із поділом на овець і цапів. Буде чутно соло: «Ми — гумус», — але тоді вже не доведеться нічого удобрювати.

— Золото! Там золото! Комуністи сховали його в п’єдесталі!

Жінка-Поклонниця сильно штовхнула Абу і кинулася вперед, я допомагала Абі встояти на ногах, хлопці в мундирах утворювали щільний ланцюг навколо ями з-під вождя, а плити поскладали на наступну вантажівку, що, як і перша, від’їхала в невідомому напрямку. Ми з Абою пробивалися до виходу, я тримала її за спухлу руку, набряклі жили на ній були ніби карта Радянського Союзу — з позначеними місцями, де ще не ліквідовано пам’ятники Леніну. Навколо нас з’явилися пляшки «Столичної», люди пили з горла, передавали їх із рук у руки. Різні групки одночасно співали різних народних пісень, і ніхто вже не потребував ніякого диригента. Ми йшли до виходу не в той бік, бо натовп перед нами ставав дедалі щільнішим, людське море вихлюпнуло нас саме там, де ще кілька хвилин тому височів Ленін, солдатів уже не було, я тільки бачила, як якийсь чоловік із розстібнутою ширінкою стояв над свіжою ямою і поливав її щедрим струменем сечі. Я впіймала на собі осудливий погляд Аби: мені не варто було на це дивитися, зараз я перетворюся на соляний стовп. «Люба Або, — відказала я без слів, — у цю мить моя голова зайнята Зигмунтом Горголевським, мені так його шкода, сама не знаю чому, от візьму зараз і розплачуся». Але насправді то власне Аба крадькома витирала сльози зворушення, і коли ми пішли в бік дому проспектом Леніна, сказала:

— Не поклоняйся ідолам і не служи їм. Слово Боже збулося, ми свідки цього.

Я палко кивнула на підтвердження цієї істини, і тої ж миті відчула, як розщібнута шпилька, яка зсунулася з коміра моєї куртки і пропхалася крізь трикотаж светра, впивається мені в шкіру десь аж під ребром.

Майстерня II

Пройшовши кілька вулиць, ми опинилися на Льва Толстого, спустилися вниз, тоді старанно зачинили за собою двері і вляглись на канапі, прикритій жовтим покривалом із жовтими кульбабами; голка програвача розтинала чорне плесо платівки. До мене ненадовго повернувся голос, я кілька разів сказала, що «не можна, не треба, не годиться, не хочу, не вмію, не знаю». Мені не подобався саме такий різновид розмови, йому вона теж не здалася приємною, він відвернувся до стіни, з льоту вимкнув програвач, встав з ліжка і сам почав грати на старому піаніно. Він надто сильно вдаряв по клавішах, я боялась, що зараз він вдавить їх усередину і тоді доведеться кликати фахівця, а в мене не буде чим заплатити, і я піду сама на морозяну вулицю, і помру в під’їзді, бо додому також не буде сенсу вертатися. Микола імпровізував у все більше джазовій манері, врешті почав сам собі підспівувати:

— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Покривало було жорстке і вогкувате, я лежала на спині, веслувала в ритм його мелодії, буйки залишилися зовсім далеко і ще більше віддалялися, маяки зникли за горизонтом, рятувальники давно пішли у відпустку, я власноручно стягнула із себе сірий вовняний светр, сіру розтягнуту майку і сірий запраний ліфчик, перевернулась на живіт, мені ввижалося, що на моїй спині виросла кульбаба, а він співає якраз про неї, про кульбабу, про цілий луг весняної жовтої кульбаби, по одній квітці з кожної веснянки, і вони всі разом, всі — разом зі мною, гойдаються в такт мелодії:

— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Мелодія прискорилася, жовті квіти перетворилися на білі пухнаті кульки, Микола здував їх усі нараз швидким подихом, моя спина перетворилася на цвинтар, на якому замість хрестів стирчали полисілі голівки кульбаб.

— Куль-ба-ба-ба-ба-ба-ба!

Це був несподіваний стукіт у двері, хоча перед тим ми не чули кроків. Микола накинув на мене брудний халат й акуратно підштовхнув у бік піаніно, я мала присісти за ним, щоби сховатися. Я втиснулася спиною в ряди книжок на нижніх поличках стелажа, я — «кишенькова жінка», сама не знаю, яке слово здалося мені принизливішим: «кишенькова» чи «жінка». Він впустив усередину матір, її погляд обмацував стіни, вона принесла йому гарячий обід, він розсердився на неї за це, тут же попросив її вийти, ніби саме припущення, що він міг би відчувати голод, було для нього принизливим, як і сама думка, що він був народжений жінкою. Я сиділа на підлозі, втупивши очі в те місце, де розходилися поли халата, дивилася на свої груди. «Молочні залози», — так вони називалися в легенді рентгенівського знімка легень. «Молочні залози», з яких ніколи не витекло ні краплі молока. Молочні залози. Молочаї. Кульбаби.

+++++++++++++++++++Миколина мати вийшла, зачинивши за собою всі двері, ми знову лягли одне коло одного, Микола стягнув штани, ноги в нього були тонкі та довгі, схожі на диби, це позбавляло його серйозності, зазвичай це маскував одяг, а ще я побачила, що він носить голубі бавовняні кальсони, напевно, він і справді колись був дитиною. Однак зараз ці майже тендітні ноги були кублом дикого звіра, що здибився під прикриттям кальсонів, Миколі доводилось притримувати його рукою, щоби той звір не кинувся і не розтерзав мене.

«Ось він — гріх», — думала я, не в змозі відвести погляд.

— Хочеш, щоб я ознайомив тебе зі своїми інтимними органами? — запитав Микола своїм звичайним тоном викладача.

Я нерішуче кивнула, тоді він ввійшов у печеру і зсередини відчинив дверцята, за якими дрімав звір, я бачила звірову тремку шкіру і страхітливу пащеку. Під час наочної лекції Микола лагідно гладив його по голові.

— Це мошонка, в якій сховані яєчка… це голівка, оце називають крайньою плоттю… сюдою пісяють… а те, що зараз відбувається, називається ерекцією…

«Ось він — гріх», — стугоніли в моїй голові слова, заважаючи засвоювати нове знання. Місце між ногами в мене було залите жаром, я боялася, що цей жар навіть видно, неодмінно мало бути видно червону заграву — там, зараз він її помітить і почне казати, що я розпусна жінка.

— Хіба це можливо, що ти — дівчина?

— Я ж ходжу до Катедри.

— Моє покоління виросло без Бога. Нам ніхто про Нього не говорив.

— Але зараз ти вже знаєш.

— Я прийняв хрещення кілька років тому.

— Ти не поводишся, як новонавернений: не ходиш до церкви.

— Я не вважаю, що виражати любов тілом — це гріх.

Я відірвала лице від складок вогкого покривала, простягнула руки, погладила його, як кота, хоча він пахнув, як пес, мені б хотілося, щоб він дозволив мені занурювати пальці в його шорстку шерсть, щоб він заплющив очі і поринув у муркітливе блаженство, щоб ми разом перебували в розкоші, яку дає близькість другого тіла, та в нього була власна програма, він рухався в іншому напрямку, ніж я, хоча наші переплетені тіла, здавалося, переконували в одному і тому самому. Я занурювала в нього пальці, щоб ліпити з нього, як із пластиліну, але вони натикалися на гору, яка насувалася на них, — навіть гори йому підкоряються, він сильний і високий, як Говерла, я боляче стукалась об нього, а він вливався в мене, мов гіпс у форму, не питаючи, чи хочу я ще за життя стати власним пам’ятником.

— Зніми ці сережки, — раптом простогнав він, — вони такі ж кічеві, як твої картини.

Я витягнула з вух кольорові камінці, які дуже любила, і пожбурила на підлогу, а він продовжував подорож по моєму тілу. У цій мандрівці йому не потрібен був співподорожній. «Чому він такий поглинутий моїм тілом? Нещасний братик-ослик, який прагне тільки одного: щоб його погладили і притулили», — думала я, а він раптом скрикнув, як людина, котра щойно знайшла давно загублену річ, тоненько застогнав із заплющеними очима, притискаючи мою долоню до свого вологого члена, ніби хотів, щоб я склала іспит зі знань, отриманих на тему його анатомічної будови. Невдовзі він знову сповістив тоном викладача:

— Саме так виглядає еякуляція.

Він вдягнув кальсони, підвівся, підійшов до плити, насипав до італійської кавоварки-еспресо три ложечки з чубком кави «Форт» — і стояв спиною до мене доти, доки гарячий напій не почав із сичанням перетікати у верхню камеру. Розділив каву на дві керамічні філіжанки з грубими стінками і мовчки подав мені одну.


Було темно і морозяно, коли ми вийшли на вулицю, ми ковзалися на грудках брудного льоду, моя рука — в його кишені, його рука — в його кишені. Я робила все, щоби крадькома прослизнути вулицями, де ходило повно його студентів і знайомих, бо минули ті часи, коли я ступала поволі, не відводячи погляду від надщерблених голів польських поетів на верхніх поверхах будинків; тепер вулиці перетворилися на смугу перешкод, а мій підозріливий погляд був розвідником, якого я щомиті посилала далеко поперед себе. Микола, як завжди, крокував без усякого поспіху.

Ми зупинилися біля одного будинку поблизу Політехніки — «еклектизм, зверни увагу на невеликі круглі вежі на самому верху» — ввійшли в браму, покриту білою ліпниною, — «старанне виконання, нуль художньої цінності» — пройшли через подвір’я, заставлене врослими в землю «запорожцями», накритими брезентовими чохлами, мені б теж такий не завадив, небо саме почало випльовувати плахти мокрого снігу — мої долоні на моїй голові, його долоні на моїй голові — з подвір’я ми перейшли в наступну браму — «глянь на куту скриньку для листів, якийсь бовдур пофарбував її коричневою олійною фарбою» — а звідти на чергове подвір’я, там я побачила покритий бляхою мезонін, град барабанив по його даху, пробиваючи наскрізь, пробивав він і наші непокриті голови. Ми постукали у двері, відкрив чоловік середнього віку з пасемками чорного волосся по боках лисого черепа; його чіпке око відразу ж зафіксувало наші переплетені пальці. Ми ввійшли у приміщення, так щільно заставлене головами, що ніде було притулити власну; вони стояли одна біля одної на довгому столі, з шиями і без, матові та блискучі, з каменю і з дерева, всі одночасно повернулися до мене і почали мене розглядати — у їхніх більмуватих очах не було прощення моєму гріху. Серед цих мертвих голів смикалася і теліпалася лисина господаря, який готував для нас почастунок. Він приставив до шафки драбину і піднявся по ній під саму стелю, щоби зняти з полиці якісь бутлі, при цьому зачепив головою цілий ліс ніг, який там ріс: ноги прямі та схрещені, кам’яні і металеві, усі — босі. Сусідню шафу прикрашали паперові Богоматері в золотих коронах і один портрет колишнього українського прем’єра Віктора Ющенка. Микола з господарем всіли ся обличчям до нього, розлили по склянках непрозоре вино з оплетеного лозою бутля. Я теж пила, і вже після перших ковтків голови почали накладатися одна на одну: господар — на Матір Божу Язловецьку, Миколине волосся — на господареве волосся, Миколине волосся — на господареву лисину, Миколине волосся — на лисини мертвих голів, які всі до одної були Тарасом Шевченком, їхні обважнілі лоби нависали над вилупленими очима, крім того, з усіх Шевченків звисали довгі вуса та стяжки вишиванок. Микола з господарем дискутували стосовно якогось складного питання, пов’язаного з факультетською конференцією, бо та власне наближалася, нарікали на декана, щось занотовували на звороті пописаних листків, а я сьорбала непрозору рідину, середнянське вино із сонячного Закарпаття, яке доходить стиглості в досконалих пивницях і погребах, збудованих турками чотириста років тому. Усі голови були однакові, хоча не зовсім, я помітила одну з лисиною і навислим чолом, але без вусів — «увага — чужинець!» — цікаво, як вона сюди пробралася, я вдивлялася в неї дедалі уважніше, цмулила середнянське, як воду, і намагалася згадати точну цитату з «Руслана і Людмили», коли нещасний закоханий шукає наречену, а замість неї зустрічає в чистому полі величезну голову:

…смотрит храбрый князь —

и чудо видит пред собою.

Найду ли краски и слова?

Пред ним живая голова.

Огромны очи сном объяты.

«Руслан дав собі раду», — подумала я, бо коли голова почала на нього щосили дути і скинула його з коня, коли стала кричати і дражнити його своїм страхітливим язиком, він швиденько і вправно проштрикнув отой її язик списом — у рамках необхідної самооборони, тоді як я була беззахисна і до того ж голодна, поглядом шукала чого-небудь їстівного, однак на столі стояло тільки варення з червоної калини, терпке і гіркаве, Аба давала мені таке по ложечці, коли боліло горло. Микола з господарем теревенили про клопоти з деканом, голосно прицмокуючи над його старечим маразмом, а може, і через калину: тверді шкірки приліплювалися до зубів та до язика, їх було важко відчепити, а тоді прожувати. Голова-чужинець непогано закамуфлювалася серед бюстів поета, вторглася до його вишневих садочків, нещасних кріпачок і гайдамаків з гострими косами, але навіть і це ще нічого порівняно з дюжиною розп’ятих без хрестів Христів під стелею — цікаво, чи він хоч іноді дивиться в їхній бік, чи кидає на них свої беззвучні атеїстичні прокльони?

— Звідки тут узялася ця голова? — тихо спитала я.

Господар мені підморгнув, долив іще трохи середнянського й охоче перейшов на нову тему. Він говорив про літо 1990 року та про офіцерських дружин, які протестували під Оперою проти знесення пам’ятника, про знайдені в постаменті єврейські надгробки і про скульптора Меркурова — той начебто був єдиним членом московської масонської ложі, який помер природною смертю. До цього оповідач дочепив легенду про псевдосамогубство архітектора Горголевського через осідання театру — ні я, ні Микола його не виправили, тільки багатозначно перезирнулися, — врешті-решт господар дійшов до моменту, коли голуба вантажівка з поваленим пам’ятником Леніну заїхала у двір одного з львівських заводів, де в присутності дуже нечисленних свідків фігуру поклали обличчям до землі. Однак звістка про скинутого з престолу вождя світового пролетаріату швидко розлетілася містом, і завод почали відвідувати цілі делегації зацікавлених. Із Києва навіть приїхала спеціальна комісія, яка заявила, що умови зберігання Ілліча є незадовільними. Вони сформулювали рішення саме цими словами — бо то були часи, коли Леніна вже можна було демонтувати, а от повалити в багнюку — ще ні. Отож, треба було його позбутися в цивілізований і дешевий спосіб, тому невдовзі у відлюдному закутку відбулася ще одна екзекуція, цього разу не така помпезна: Ленінові відтяли голову, торс призначили на пам’ятник жертвам комуністичних репресій, а наразі — сховали на одному складі.

— І як же ця голова потрапила до вас? — запитала я, але господар тільки розсміявся і знову долив мені вина, хоча я не встигла випити попередню порцію, тож воно стало переливатися через край, це його ще більше розвеселило, він скорчив страшну міну, поляскуючи себе по колінах, круглих, як футбольні м’ячі, я не знала, що зробити, щоби він нарешті розколовся, тож запитала:

— Що ви відчуваєте, коли стираєте з неї пил?

— Я не стираю з неї пил. Я витираю об неї ноги, — хихочучи, відповів він.

Миколине лице здригнулося від відрази, на нього наклався Ющенко зі стіни, а на господареву пику — Ленін, який наблизив до мене примружені очі головного чекіста і хрипко заявив:

— Я тебе впізнав, ти дочка Маріанни.

Склянка перекинулась, невипите закарпатське вино стікало мені на джинси, мій співрозмовник зірвався на ноги і взявся витирати мене шматком червоного сукна, турботливо зазираючи в очі. Так, він був тоді в центрі подій, зізнався він, співав «Червону калину» так, що аж зірвав собі горло, у нього є двоюрідний брат, який на власні вуха чув постріли, два чи три, коли точно це було — в липні чи в серпні? Я відключилась і зав’язла у млості, що сочилася з хмари славетного мучеництва моєї матері та важкого диму з сигарет, що їх палили чоловіки, мені було нічого сказати на тему цієї історії, вони все знали краще, господар дедалі більше зворушувався власними спогадами, Маріанна справді була реінкарнацією Соломії Крушельницької, таке саме дзвінке мецо-сопрано, українське у самому своєму єстві. Він сам, до речі, уже якийсь час виношує задум видавати справді патріотичний часопис, присвячений культурі, от тільки не знає, як знайти спонсора, і ще не визначився з назвою. Як ви гадаєте, що краще: «Незалежність» чи «Червона калина»?

— Ми знайомі багато років, — сказав Микола, коли ми вийшли надвір. — Я багато йому завдячую: через нього я потрапив в інститут, він переконав мене захиститися. Але правдою є і те, що колись він спеціалізувався на погруддях Леніна.

Ми брели сполученими двориками — по коліна у свіжому снігу, моя голова — на його плечі, його голова — на моїй голові. Марно ми намагалися прожувати гіркі ягоди, якими нас пригостили.

«Бажаю всього найкращого тобі і твоїй учениці», — сказав Миколі на прощання господар, і тепер я не могла позбутися відчуття, що його погляд, який після цих слів шаснув у мій бік, випік тавро на моєму обличчі.

Шкатулка

Сніг уже майже зник, тільки де-не-де ми підковзувалися на його брудних грудках: я — в рожевих чобітках, Аба — в чорних черевиках на платформі, Мама — у білих повстяних ботиках, які кольором нагадували підсніжники, що їх тепер продавали на кожному розі Академічної. Ці занадто прості квіти не підходили для нинішньої нагоди, тому ми прямували на площу Галицьку.

— Ну і яка це весна? Щоби старець пережив марець, мус вбирати шапку, — бурчала Аба. — І теплі зимові чоботи. Треба дбати про свій організм.

— А може, я ту свою організму не зношу? — питала Мама, не знаю, жартома чи всерйоз. — Може, я хочу прикінчити цю суку?

Я давно знала: в Мамі жили дві жінки, одна з яких ненавиділа іншу.

Торговки з квітами стояли перед самим входом на площу: гіацинти і нарциси, далі, під дахом, — гвоздики і троянди.

Ми зайшли глибше, купити великий букет гвоздик у твердому, схожому на скло целофані.

— Ненавиджу ці міщанські обіди! — зітхнула Мама.

— І не соромно тобі, Маріанно? — обурилась Аба. — Май трохи поваги до людей! І вдячності!

Автомобілі, що мчали вулицею Івана Франка, здіймали в калюжах срібні цунамі, оправлені в золоту рамку весняного сонця. Ми чекали на зупинці на двійку, я дивилася на вулицю Леніна, що піднімалася вгору, і мені здавалося, що вона веде до моря або до іншого чудесного місця, де я ще ніколи не була. Насправді трамвай проїхав спершу повз сірий костел святого Антонія, потім повз білу церкву Петра і Павла, невдовзі ми вийшли з трамвая там, де перед паралелепіпедом невідомого мені храму стримів зелений танк, націлившись дулом у наш бік. Ми шукали будинок із написом «Наш прапор», сусідній, із написом «Ленінізм», був уже наш. До входу вели три сходинки: дві низькі й одна висока. Абині ноги легко впоралися з низькими, але перед високою призупинилися. Вона повернула одну ступню боком і безрезультатно спробувала підняти її до потрібного рівня. Спираючись на наші руки, вона вихитувалася, закривала очі, аж врешті-решт їй вдалося успішно підкинути вгору своє невелике тіло, а на її гладкому, майже зовсім вільному від зморщок чолі виступила паволока вологи.

На відміну від інших сходових кліток, ця була світла і чиста, з кактусами у вазончиках на кожному поверсі та навіть із чимось на кшталт килимів на сходах. Сучасний ліфт гудів, як заводи нашої безкрайньої соціалістичної батьківщини, що працювали за відрядним принципом.

Дядько Олексій, брат мого давно померлого дідуся, та його дружина — тітка Марія — чекали нас у дверях своєї квартири. Вони мали урочисті міни, які, як і найкраще вбрання, надягли з нагоди сьогоднішньої події. Щоправда, я знала, що в них бували й інші вирази облич, бо ми якось випадково зустрілися в місті. Після привітань, вручення квітів і загорнутого в газету подарунка — важкого керамічного вазона — дядько жестом дамського догідника зняв із кожної з нас плащ. Він мав довге рідке волосся, старанно зачесане назад, і велике овальне черево, що його носив поперед себе з такою обережністю, ніби вміст того черева був воістину безцінним. Вдягнений він був у світлу накрохмалену сорочку і штани від костюма. Його привітальний поцілунок викликав у мене відразу: вогкими губами він втягнув шматок моєї щоки і якийсь час акуратно його жував, але витертися після цього було занадто нечемно. Тітка теж мала чималий живіт, обтягнутий сірою вовняною сукнею з пояском, уся вона була ніби зроблена з сухого паперу; замість мене вона поцілувала повітря. У дядька з тіткою не було дітей, Мама була єдиною небогою дядька, і відколи я себе пам’ятала, ми завжди ходили до нього на день народження.

В освітленому зеленкуватим світлом передпокої тітка Марія витягувала з тумбочки тапки — всі неношені, всі імпортні. Новими були й книжки в засклених шафах вздовж стін передпокою, підібрані за кольорами корінців, твори Леніна в синіх палітурках стояли на самій горі.

— Запрошуємо дорогих гостей до кімнати!

Ми невпевнено ступали по хіднику, схожому на добре підпечену бісквітну скоринку, що пахне ваніллю і лимоном, тоді ввійшли в салон, де на наші голови звалилися блиск і жар. Дзеркала і люстри, свічки і срібло, посередині — заставлений стіл, навколо нього — гості: старші та молодші чоловіки в костюмах, жінки різного віку, лисіючі та з перманентом. Старше покоління репрезентували бойові товариші дядька, разом з якими він воював під Сталінградом і Курськом, Краковом і Берліном. Коли я була ще зовсім мала, то не могла повірити, що наш товстий дядько був солдатом, тож на одному з тодішніх святкувань він, на радість усім присутнім, зняв штани і продемонстрував мені два нерівні заглиблення на нозі, в місцях, де ногу прошили кулі, а я, як той Хома невіруючий, по черзі вклала в кожне з них палець.

На столі чекала закуска: яйця, фаршировані грибами з майонезом, бутерброди з червоною і чорною ікрою, буряковий салат із чорносливом, неодмінний на кожному радянському святкуванні салат олів’є, домашні мариновані помідори, огірки і перець, оселедець і гриби, тонко нарізані сири і ковбаси різних видів, з більшими і меншими шматочками сала. На підвіконні стояли пляшки: вино і шампанське, горілка і коньяк, мінеральна вода «Боржомі» та лимонад.

Гості сиділи в легких сучасних кріслах та на стільцях під дзеркальним сервантом, а також на пружинному дивані, прикритому тонким килимом. Серед них була Фіолетова — її голос я почула ще з коридору — «улюблена хрещениця» дядька, причому не йшлося про церковне таїнство, а про певний близький зв’язок, на позначення якого радянські люди часом вдавалися до релігійної лексики. Цікавим був той факт, що вони з Мамою народилися в один і той самий день одного і того самого року, і кожна з них відігравала у дядьковому житті особливу роль: Мама була єдиною небогою, а Фіолетова — донькою найближчого друга і товариша по зброї, який, як і мій дідусь, уже помер.

— Дорогенький дядьку, та сядьте вже, будь ласка! — прогриміла Фіолетова своїм густим, низьким голосом, а тоді звернулася до присутніх:

— Давайте скажемо тост і привітаємо ювіляра!

Це були нейтральні слова, відповідні до нагоди, — а я не могла позбутися враження, що Фіолетова бреше.

— Кого ж то ми бачимо, нашу «артисточку»! — трохи зневажливо прокоментувала вона появу Мами.

Відколи я її знала, Фіолетова фарбувала волосся, губи і нігті в фіолетовий колір, тому-то я й вигадала це прізвисько, а на тому ювілеї на ній був ще й цього ж таки кольору мохеровий светрик на ґудзиках. Мама сіла з протилежного від Фіолетової боку столу, Аба приєдналася до інших старших жінок в голові столу, а я скористалася галасом та деяким замішанням, щоби піти до спальні.

Посередині стояло величезне двоспальне ліжко, прикрите чимось на кшталт тюлевої фіранки — мереживний криголам, — і таке високе, що аби вилізти на нього, потрібні були спеціальні східці. Я м’яла подушки, але не наважувалася піднятися нагору. Над ліжком висіла чорно-біла фотографія, портрет молодої пари з блискучими очима і білозубими усмішками — я не мала уявлення, хто на ній зображений. Навколо було небагато речей: нічний столик з пригоршнею таблеток у кришталевій вазі, важка шафа, вишуканий вішак для костюмів, трельяж. На підвіконні стояли декоративні порцелянові фігурки: собака з упольованою качкою в зубах, танцюючі балерини, ляльковий будиночок — я переставила все по-своєму. Відчинила дверцята трельяжної шафки, витягнула важкі перлові намиста, масивні золоті сережки, блискучі запонки, по черзі приміряла їх перед дзеркалом, ніщо мені не подобалося. Тоді перейшла до парфумів у великих і маленьких флакончиках, понюхала їх із відразою, вони асоціювалися мені зі словами «коньяк» і «ресторан». Із вікна спальні виднілися довгі сходи, які вели кудись у бік Кайзервальду, — ми ніколи по них не піднімалися через Абині хворі ноги.

— За здоров’я дорогого ювіляра!

— За здоров’я!

— Так точно, здоров’я — понад усе!

З однієї з шухляд тумбочки я вийняла невелику чорну шкатулку. Вона була точнісінько така сама, як Абина, на її вічку був вигравіруваний профіль носатого чоловіка. Тітчина шкатулка була замкнена, і я ніде не бачила ключа.

— Шопен! — часто зітхала Аба, і з її тону я розуміла, що йшлося про справу надзвичайної ваги.

Я повернулася до салону, сіла за стіл, поклала собі на тарілку маринованого перцю. Мені хотілося шампанського, яке пили дорослі, я попросила Маму дати мені скуштувати.

— Загадай бажання. Коли вперше що-небудь пробуєш, завжди треба загадувати бажання, — шепнула вона, подаючи мені свій фужер.

Тільки одне бажання — це має бути щось дійсно видатне і велике. Одужання Аби? Щасливе кохання? Розпад Радянського Союзу?

За столом обговорювали новини — з заводу, де дядько був заступником директора, з лікарні, де тітка була медсестрою.

Мимохідь виникнула тема двох олійних пейзажів, які віднедавна з’явилися на стіні салону, — усі їх хвалили.

— Як на мене, вони надто похмурі, їм не вистачає легкості та повітря.

На цих словах повисла важка мовчанка, а мене обійняв сором, може, тому, що Аба сказала це з повним ротом, чи тому, що тут ніхто не був схильний вважати її експертом.

— Зрештою, можливо, я помиляюся… Справді симпатичні картини!

Тепер мені було соромно, що вона так легко здається. У цьому домі вона часто ставала податливою і невпевненою. Я уважно придивилася — вона не пасувала до тутешніх кришталів, меблів і жінок, хоча якраз на цих жінках були значно помітніші сліди зношеності: глибші зморшки і рідше волосся, проте Абі бракувало їхнього штучного блиску, що його вони вдягали на себе з нагоди урочистості, а потім вішали назад у шафу разом з одягом. Вона ж була така, як і завжди, у своєму поношеному німбі, у своїй неідеально випрасуваній сукні.

— Я хотів би виголосити тост за шановну дружину ювіляра! — вигукнув хтось. — За вірну супутницю по зброї, товаришку довгих повоєнних років. За твоє здоров’я, Машо!

Я непомітно повернулася до спальні.

У своїй шкатулці Аба тримала папери, малюнки і листи, які часом мені показувала, але дуже стежила, щоби після цього замкнути її на ключ. Що тримала тітка у своїй — я не знала. Обидві шкатулки походили з дуже давніх часів, коли дядько-солдат і тітка-санітарка визволяли від фашистів спочатку російські міста, потім українські, а потім Львів і Краків. Причому Львів їм так сподобався, що вони вирішили оселитися тут назавжди, і дядько запросив до себе молодшого брата, мого майбутнього дідуся. Та тільки до дідуся в Аби був Шопен. І він був частиною Польщі, тієї, яка після війни спокійнісінько собі існувала у Львові — хто ж бо міг так відразу повірити в незмінність перенесених кордонів? Чоловіки і далі ходили в капелюхах і цілували руки жінкам, ксьондзи служили меси, а замість Леніна головний променад прикрашав бронзовий Собєський, якого прибульці зі Сходу мали за Хмельницького. У ті післявоєнні роки Аба розшукала свого далекого родича, професора медицини з бездоганними манерами, який мешкав у гарній віллі на Кастелівці. Їхнє спільне прізвище було рідкісне, дівчина — вродлива і безмірно віддана справі повернення до витоків, тож професор почав запрошувати її до себе на зустрічі з людьми культури та мистецтва. На одній із них вона познайомилася з Шопеном — не знаю, як той називався насправді, з обмовок і натяків я знала лише те, що він був піаністом і мав видатний профіль. Пізніше він виїхав на Захід, усунувши себе зі Львова, як і його мінлива батьківщина. Абу вони зі собою не взяли.

— За здоров’я! За здоров’я! — гукали гості, піднімаючи келихи, а збентежена тітка дивилася вниз і наповнювала їхні тарілки. Я трохи постояла у дверях салону, а тоді перейшла до кухні. Тут чаїлися великі тарелі з черговими делікатесами: домашніми пельменями, нарізаною печенею, картопляним пюре, шніцелями, а також велика каструля борщу. На шафах на недосяжній для мене висоті ховали те, на що треба було чекати найдовше: вафельний торт, рогалики з рожею, трубочки з вершковим кремом, пісочні тістечка і великий, багатошаровий горіховий торт, загорнутий у фольгу. З вікна кухні було видно трамваї, які бігли вниз по вулиці Леніна, услід за ними мчали танки: спершу той, яким дядько їздив у молодості, а потім той, що стояв під будинком на постаменті. Я відчинила дверцята білої шафки, на найвищій полиці стояв рядок алебастрових слоників, гладеньких і гарнюніх. Вони були розставлені за ранжиром, від найбільшого до найменшого; я швидко змішала їхні лави. Поруч із шафкою я побачила електричний самовар, підняла кришку — всередині було повно води з білуватими смугами.

Я вийшла на коридор. Скляні дверцята однієї з шаф були відчинені, поруч стояла мама і щось читала. Я сіла коло неї, взяла журнал «Работница», якийсь час ми обидві мовчки перебігали рядки очима. Із салону долинала єрихонська труба голосу Фіолетової — вона розповідала про школу, в якій працювала; «лупить дітей лінійкою по руках» — подумала я. Її чоловік, тендітний брюнет, рідко піднімав голову з-над тарілки і висловлювався тільки тоді, коли це здавалося дійсно неуникненним. Від Мами я знала, що він був високопоставленим працівником КДБ.

— Просимо на другу страву!

Ми повернулися до салону. Там було задушливо і гамірно, обличчя гостей поробилися червоні, хтось уже встиг розлити вино на скатерку і засипати пляму сіллю. Дядько ходив навколо столу і жестом досвідченого тамади наповнював келихи, на його сорочці під пахвами більшали мокрі плями.

— За мирне небо над головою!

«Дзень-дзень» — стукалися кришталеві келихи. «Мир — понад усе», — часто повторювали на цих прийомах запрошені гості, передусім ті, що пережили війну.

— За те, щоб ніколи більше не повторилося пекло війни!

«Мир — звичайно, але не ціною свободи», — говорив Абі Шопен, старший брат якого визволяв Львів пліч-о-пліч із дядьком Олексієм, однак у них не було шансів познайомитися. Дядько не встиг побачити біло-червоний прапор над ратушею, бо він провисів там дуже недовго. А Шопенового брата разом із іншими аківцями[1] дядькові командири обдурили, роззброїли і кинули в одну з катівень НКВС. У Шопена залишився від брата тільки портрет на письмовому столі.

Гарячі страви подавали у тарілках із гарного порцелянового сервізу з ніжними трояндами. Я, мов той партизан, відбивала атаки їжі, але мене ніхто не слухав, тітка підсовувала мені під ніс рум’яну курячу ніжку в липкій прищуватій шкірці. Я по-змовницькому зиркнула на Абу — чи їй вдасться непомітно забрати мою тарілку?

— Бандерівці почали піднімати голову, — раптом сказала Фіолетова. — Невже вони вже забули, як після війни наші дали їм прикурити?

— Хто-хто? — перепитала Аба, яка недочула.

— Місцеві, — пояснила Фіолетова. — Фашистські наймити.

«Місцеві». Вона теж вживала це слово. Вона також, як і Прабабка, вимовляла його особливим тоном: у ньому був страх, але була й насмішка. Я не мусила піднімати очей: я й так знала, що станеться. Мама в розвіяному плащі була схожа на амазонку, її меч рубав швидко і безжально, ніщо не могло би його спинити.

— Місцеві? — запитала вона. — Якраз вони — у себе вдома. А вас сюди ніхто не кликав. Ви — окупанти.

У тиші, яка після цього запала, було чути її кроки і голосний удар вхідних дверей, які відчинились і зачинились.

— Будь ласка, дорогенький дядьку!.. — плаксиво поскаржилась Фіолетова — і тут-таки верескнула:

— Брешеш, сука!

— Вибачте! — з притиском сказала Аба і повільно вийшла із салону.

Я сиділа з низько опущеною головою, вивчала переплетіння узору на килимі, яким був прикритий диван.

— У всіх налито? — запитав дядько Олексій. — Я хотів би підняти тост за шановних гостей. За те, щоб у нашому домі завжди панувала злагода і щоб ми всі тут зустрічалися ще багато-багато років!

«Дзень-дзень» — гості з полегшенням повернулися до перерваних розмов, дядько всівся на своє почесне місце, швидко влив у горлянку порцію коньяку, закусив котлетою.

Вони з тіткою Марією були в міру задоволені братовим вибором: дівчина скромна, з дипломом лікаря. Передбачливі й обережні, вони прийшли тільки на розписку, вдаючи, ніби нічого не знають про церковний шлюб, який став одним з останніх у костелі Марії Магдалини, переробленому згодом на студентський клуб Політехніки. Потім вони з року в рік зустрічалися на днях народження в нас і в них. Дядько займав усе вищі посади в адміністрації лікарень і заводів, дідусь піднімався все вище по драбині військових чинів, керував гарнізонним оркестром. Чим менше у братів залишалося волосся на голові, тим пишнішими ставали їхні животи і святкові застілля. Навіть коли дідусь захворів на меланхолію і почав проводити всі дні у темній кімнаті, дні народження залишалися єдиною нагодою, заради якої він вдягав випрасувану сорочку й парадну міну. Натомість Абу після її виходу заміж перестали запрошувати до вілли професора медицини на Кастелівці — причину виклали у формі обережного натяку: йшлося про те, що вона вийшла заміж за росіянина. Але ж, на милість Божу, чому Шопен виїхав до Польщі без неї?

Тітка почала прибирати брудні келихи і тарілки, жінки зірвалися з місць, щоб їй допомогти, чоловіки теж повставали з-за столу, рух приніс полегшення всім, я так само пішла до кухні, приєдналася до витирання посуду. Під вікном стояла величезна безформна китоподібна туша — мати Фіолетової, я чула, як вона говорила якійсь жінці:

— Я пам’ятаю, як вона хотіла їхати до Чилі, підтримувати там комуністів, які боролися з Піночетом. А тепер злигалася з бандерівцями! — кашалотиха стукала себе кулаком у чоло доти, доки не помітила, що я на неї дивлюся.

Десерт подали, коли за вікнами було вже зовсім темно, дядько запалив у салоні ефектні люстри, розлив каву по філіжаночках із позолотою, а до кави запропонував лікери. Увімкнули телевізор: ішов репортаж із хокейного чемпіонату.

— Олексієві хтось прислав ці касети з Польщі. Щиро вам скажу: нічого цікавого. Гарно танцюють, мають довгі ноги. Але як скинуть бюстгальтери, то не мають що показати. Прищики! Росіянок природа куди щедріше обдарувала.

«Ого, — здивувалася я, — тітка, виявляється, зовсім розслабилась, Аба нізащо не стала б дивитися таку касету». Я подивилася в її бік: вона вже повернулася до салону, з апетитом пригощалася тортом, водночас розмовляючи із сусідкою, кришки випадали їй із рота.


Я давно помітила, що навіть натяки на питання статі викликали в Аби гнів або збентеження. До того ж я не могла уявити її в ролі закоханої дівчини, тим більше такої, яка сама намагається приймати рішення щодо свого життя. Це, мабуть, виглядало приблизно так:

— Мамо, він попросив моєї руки, я хочу за нього вийти…

— За цього лабуха? Мови нема!

— Мамо, чому?

— Ти збираєшся виїхати за кордон? Покинути матір назавжди? Так ти хочеш мені віддячити за все, що я для тебе зробила?

Молода Аба зі сповненими блиску очима і здоровими прудкими ногами зсунулася на підлогу, як мертва. «У нас одне серце», — часто повторювала їй Прабабка, що означало, що Аба не має права розпоряджатися своїм власним. На подяку за глевкий воєнний хліб вона мусила присвятити життя матері. Розлучилася з Шопеном, залишилась у Львові, стала важкою і незграбною — зовсім не так, як у казці про Лускунчика, зовсім навпаки.


Фіолетова, наче нічого не сталося, голосно розводилася про нову реформу, згідно з якою навчання у школі триватиме на рік довше. Мама, випаливши на сходах цигарку, повернулась і тепер сиділа в передпокої з томиком Чехова на колінах.

Я з’їла десерт і пішла до неї. Вона не перестала читати, а я відчинила дверцята стінної шафи і взялася розглядати повішаний у ній піджак дядька Олексія. Він був темний, майже чорний, витертий на ліктях, пристосований до розміру його живота. Я швидко обнюхала його — від нього пахло потом і металом, я спробувала, наскільки він важкий. Спереду не залишалося ні клаптика вільної тканини, він весь був прикрашений військовими відзнаками, орденами і медалями. Справа знаходилися червоні з золотом зірки з такими написами, як «За оборону Курска», зліва висіли легші жовті кружки на смугастих стрічках. Так само справа, у тому місці, де діти зазвичай малюють серце, містився ряд довших і коротших нашивок — свідоцтво отриманих на фронті поранень. Я знала, що кожного року на 9 травня дядько Олексій вбирав цей піджак, і вони разом із тіткою Марією, котра одягала свою синю сукню з орденами, йшли на розташований неподалік Пагорб Слави, де були поховані радянські солдати. Вони відвідували похованого там батька Фіолетової та інших товаришів, приносили їм букети червоних тюльпанів, загорнуті в цупкий папір, біля деяких могил їхні щоки ставали вологими. Я знала також, що потім у квартирі дядька і тітки відбувалися прийоми на кшталт сьогоднішнього, на які нас не запрошували.

Після кави настав час прощатися. Господарі провели нас до дверей, ввічливо чекаючи, поки ми знайдемо своє взуття, а дядько Олексій неквапно подав кожній із нас плащ. Ніщо на їхніх обличчях не свідчило, що вони сердяться на нас за сьогоднішній інцидент.

— Дякуємо за візит! — невтомно повторювали вони. — Заходьте ще!

Після прощальних поцілунків ми опинилися на сходовій клітці. Я згадала, що коли ми заходили, вона була залита сонцем, а зараз тут було зовсім темно. Цей контраст, а ще почуття тяжкості від переїдання змусили шкодувати за безповоротно втраченим днем.

— Допоможи мені! — попросила Аба Маму. Спускатися сходами їй було ще важче, ніж підніматися.

Ми пройшли повз ледве видимий танк, дійшли до вулиці Леніна, Мама підняла праву руку вгору — і невдовзі біля нас зупинилася чорна покоцана «Волга», її гладенькі сидіння пропахли тютюном. Аба сіла спереду поруч із вусатим водієм, ми з Мамою — ззаду. Авто помчало вниз, тільки раз зупинившись на світлофорі біля Винниківського базарчику.


Коли пізніше я знову там їхала, то зупинилася на тому самому світлофорі, тільки площа вже називалася Винниківською, вулиця знову стала Личаківською, а покоцаним чорним автомобілем виявилося «Шевроле».

Жінка, яка відчинила переді мною двері дядькової і тітчиної квартири, була мені незнайома, вона впустила мене всередину й одразу зникла, я почула, як десь у глибині вона розмовляє по мобільному. Я запалила тремку зеленувату лампочку в передпокої, взула ті самі тапки, що й завжди, кинула оком на незмінену розстановку книг на полицях і пішла у спальню. Тут теж усе було на своєму місці, тільки мереживо на ліжку посіріло, а на трельяжній тумбочці стояла почата пачка памперсів для дорослих і невелика ікона в золотому окладі. Я рефлекторно потяглася до подушок, підняла одну — вона розсипалася в мене в руках, крізь дірки в наволочці полетіло підгниле пір’я. Я лишила її і пішла до кухні, відчинила шафку, швидким рухом висипала в сумку всю компанію слоників, і тут зайшла Фіолетова. Я не відразу її впізнала, бо вона виглядала так, ніби її колишнє тіло проковтнула величезна баба-кит, і тепер із глибин цього кита долинав її давній педагогічний голос:

— Дякую, що прийшла. Нам треба обговорити кілька справ. Але спершу давай вип’ємо за зустріч!

У припорошеному пилюкою салоні на дивані лежав запакований у пластиковий пакет килим, який раніше прикривав диван. Фіолетова відчинила дверцята серванта:

— Шампанське, вино, коньяк? — запитала.

І тут же додала:

— Та що я питаю, тільки в коньяку ще не закінчився термін.

«Дзень-дзень» — заговорили знайомі кришталеві келихи, а я усвідомила, що моє колишнє чудесне бажання збулося. Фіолетова тепер мала світле волосся, її нігті були вкриті перламутровим лаком, а вдягнена вона була в синій дамський костюм із золотим тризубом у лацкані.

— Я вже десять років викладаю історію України, — пояснила вона, помітивши мій погляд. — Досі в тій самій школі. Я би вже могла піти на пенсію, але я люблю свою роботу.

Вона спорожнила келишок, а тоді витягла із сумочки зошит.

— Перейдімо до справи. У мене є для тебе пропозиція. Ми разом успадкували цю квартиру, але я не хочу її продавати. У мене є ідея, як її використати. Дивись, отут щось типу бізнес-плану.

Я взяла зошит, підписаний «Хостел „Червоний Львів“», і прочитала текст, написаний старанним каліграфічним почерком:

«Це квартира конкретних людей — колишнього солдата Червоної Армії і медсестри, — де вони прожили сорок років. З короткою історією сім’ї можна ознайомитися на сторінці в інтернеті й на картці при вході, разом з описом квартири (що де лежить, що можна, що не можна). На полицях є радянські дипломи (можна брати в руки, розглядати), книги про Леніна і партію (можна переглядати, читати), у шафі висить піджак з орденами (можна приміряти, фотографуватися), є старі електробритви (такими голилися всі радянські чоловіки), картини і фотографії на стінах створюють домашню атмосферу. Додаткові переваги: з балкона відкривається розлога панорама Львова, зручне сполучення з центром.

Спальні місця: три-чотири (диван і двоспальне ліжко), можливі додаткові спальні місця (розкладачки). Ціна за ніч з однієї особи: 15 євро.

Для бажаючих: урочиста вечеря в стилі брежнєвської епохи (кришталевий сервіз, вази, квіти). Страви: салат „олів’є“, пельмені ручної ліпки, торт „Червона гвоздика“. Ціна: 15 євро з особи. Алкогольні напої за окрему плату.

Гаджети: CD/DVD з радянськими піснями, майки з логотипом квартири та інтернет-адресою, сувеніри — пластикові танки».

Під цим описом був припис: «Цільова група: молоді поляки віком 20–25 років, які шукають нестандартних форм відпочинку».

— Що стосується польських туристів у Львові, то ринок зараз дуже добрий, — прокоментувала Фіолетова, — а за прогнозами, він буде ще кращий.

На полях було дописано дрібними літерами: «Викласти підлогу керамічною плиткою — блюють!». Тут вона по-змовницьки підморгнула мені.

— Я навчаюся за кордоном, рідко буваю у Львові, — пробелькотіла я.

— Я знаю, нічого. Я всім займуся. Після повернення початкових інвестицій ти отримуватимеш тридцять п’ять відсотків чистого прибутку щомісяця. Думаю, це чесна угода.

«Дзень-дзень» — впевненіше, ніж доти, сказали келишки.

— Мені потрібен час, щоб подумати, — мій голос тремтів. — Я відповім вам завтра.

— Нема питань, — сказала Фіолетова, а тоді запитала: — Ти вже була на цвинтарі?

— Так.

— Це щастя, що твої всі на Личаківському, — зітхнула вона. — Там шикарно. Скоро там будуть їздити гольфкари. На Голосківському жахливо. Зараз я тобі розкажу, тільки здалася би якась закуска.

Вона витягла із сумки дві пачки крекерів «Світоч» і дві коробочки плавленого сиру «Янтар», ми занесли їх до салону разом із коньяком, поставили на полірованій поверхні стола, і в міру спорожнення пляшки з написом «Арарат» я слухала розповідь Фіолетової про те, що з нею трапилося попереднього дня. Вона вирішила замовити гранітний пам’ятник на могилу дядька Олексія, тому спершу довго їхала на цвинтар кількома маршрутками, потім загубилася в лабіринті могильних плит із вигравіруваними в натуральну величину портретами циганів у хутряних шапках, тоді безрезультатно шукала сорокове поле, бо таблички з номерами зникли, зникла й розщеплена блискавкою навпіл сосна, яка мала здалеку вказувати потрібне місце. Проте врешті-решт знайшлися і сосна, і поле, але могил тепер було вп’ятеро більше, а весь схил — сорокове поле Голосківського цвинтаря знаходилося на крутому схилі, на спадистій поверхні — поріс гігантськими бур’янами, вищими за Фіолетову.

— Від чого помер дядько? — запитала я. — Я знаю, що тітка в останні роки мала хворобу Альцгеймера…

— Її хвороба добила їх обох. Усе життя тьотя обслуговувала дядю, а тут йому довелося самому зайнятися нею — а він і не вмів, і не хотів.

«Дзень-дзень» цим разом прозвучало як мугикання, бо Фіолетова розрюмсалася, плач назбирався у ній, як дощ у темних хмарах, що згущалися над полем номер сорок на Голосківському цвинтарі.

— То був страшнючий густезний бур’ян із колючками. Я не мала з собою ні ножиць, ні рукавиць. У тому місці, де повинна знаходитися могила дяді, були справжні джунглі. Я виривала їх голими руками, топталась по інших могилах. Вся була подряпана, поколота, бо прийшла в блузці на короткий рукав і в сандалях на босі ноги. У якийсь момент я зрозуміла, що збирається на грозу.

«Чи вона так вболіває над невеселою долею дядька і тітки, — замислювалась я, спостерігаючи за безладними смужками вологи на її лиці, — чи їй так шкода самої себе?» Та нараз я збагнула, що це не має значення, — і дуже здивувалася цій думці. Вона була всеперемагаюча і наказала мені, ігноруючи зніяковіння, погладити Фіолетову по руках, а тоді наповнити келишки і запитати про її чоловіка.

— Ми офіційно не розлучені, але… — схлипнула вона, — він уже добрих кілька років живе в Києві. У нього висока посада в СБУ. Мене він до себе не кличе, я сама.

Невдовзі вона повернулась до попередньої теми:

— На цвинтарі я загнала собі скабку, якої зразу не помітила. На нозі почалося нагноєння, отут-о, трохи вище кісточки. Я мала серйозну операцію, зі знеболенням. Лікар сказав, що від такого можна навіть померти.

Коли крекери було з’їдено, пляшку спорожнено, а за вікнами стемніло, ми пішли до спальні, Фіолетова розклала на ліжку дорогоцінності тітки Марії. Таким чином на палубі старого криголама з’явилися золоті каблучки з різнокольоровими камінцями, знайомі перлові намиста і запонки, а також два масивні платинові годинники.

«Нахабство і оргія», — думала я, дивлячись на це все.

— А чи ви часом не бачили чорної шкатулки з профілем Шопена? — запитала я.

Замість відповіді Фіолетова театральним жестом висунула всі шухляди тумбочки.

— Ці руки нічого не крали, — засміялась вона, простягаючи до мене долоні.

Ми разом піднялися по східцях на старе ліжко, поволі випили прострочене шампанське, при цьому граючи в бридж і розмовляючи про всяку всячину, зокрема про невдале вирішення питання освітлення дядькової і тітчиної спальні: самотня лампочка під стелею світила надто слабко, щоб розігнати пітьму у великій кімнаті, а при світлі двох сліпих бра обабіч ліжка годі було прочитати бодай рядок. Не вдавалося при них і порозглядати альбоми з фотографіями, де білозуба пара з променистими усмішками була сфотографована на тлі різноманітних пам’яток найщасливішої країни на земній кулі, а також на тлі пам’яток інших соціалістичних країн, як-от Польща, Болгарія чи Монголія.

— Дядя був страшний кобель, — зізналася Фіолетова. — Трахав усе, що рухається. Тьотя знала, але закривала очі. Така в них була угода.

У відповідь я тільки зітхнула. Ми грали далі.

Коли я вранці прокинулась, поруч не було ні Фіолетової, ні порожніх пляшок, на тумбочці чекала в дружньому тоні написана записка і ключі. Я пальцями вичесала пір’я з волосся, вийшла надвір. Світило сонце, хрустів, танучи сніг, було чути, як із дзенькотом падають бурульки, віддалік співали трамваї. Я не повернула в бік Личаківської, пішла сходами, що вели до Кайзервальду, і по дорозі рахувала сходинки, бо загадала нове бажання і вірила, що воно збудеться, якщо їх виявиться більше ніж сто.

Полтвa

— Я піду з тобою! — сказала я їй своїм звичаєм, та цим разом вона погодилася без заперечень. Вона щойно покупалася, а тепер закінчувала малюватися перед дзеркалом у ванній. У руці вона тримала коробочку з написом «Ленинградский», потрошки спльовувала на прямокутний брикетик туші, розмішувала малесеньким пензликом, а тоді наносила на свої довгі вії — крім неї, ні в кого таких не було, хіба що в Снігурочки, але в тої були накладні. Піниста вода утворювала у ванні вир, і мені здавалося, що потік із її запахом хоче мені щось сказати, але затинається, бо сильна течія випихає його під землю, у Полтву, яка, як відомо, зливається з двома іншими підземними річками точнісінько під нашим будинком. Ми жили на вододілі, одначе вода в кранах була за графіком, з’являлася між шостою і дев’ятою ранку, і хто спізнювався, мав обходитися тим, що знайдеться у відрах і каструлях. На зіпсованій пральній машині лежала програма на червень: сьогодні, четвертого, ставили «Кармен», з Маріанною Астаф’євою в титульній ролі.

Я пішла до кімнати, чула, як Аба ввімкнула телевізор.

— Трагедія в Башкири, — говорив диктор у новинах, — витікання газу… вагони, скинуті з рейок… сотні жертв… опіки…

— Що сталося? — запитала я.

— Два поїзди злетіли в повітря, в газопроводі, що проходив біля колії, було витікання газу. Коли поїзди розходилися, стався вибух. Налічують сотні жертв.

— Де?

— Під Уфою.

Стоячи у дверях, я бачила в кадрі вагони, скинуті з насипу, відірвані двері, побите скло і купу залізяччя, тоді на екрані з’явилися завади, з них виринуло обличчя популярного телеведучого Влада Лістьєва:

— Учора московський стадіон «Олімпійський» тріщав по швах під час концерту легендарної рок-групи «Пінк Флойд», яка вперше в історії СРСР відвідала…

Кольорові смужки проковтнули вусатого Лістьєва, повернулися кадри з Башкирії.

— Спочатку Чорнобиль, тепер цей вибух, — зітхнула Аба. — Що нас іще чекає?

Я на пальчиках увійшла до кімнати Мами, відкрила її шафу, взяла червону міні-спідницю і чорні колготи. Мама не коментувала моїх інновацій із модним вбранням, вона саме розмовляла з кимось по телефону, її чоло було наморщене — хоч Аба раз за разом повторювала, що якщо вона не почне дбати про свою міміку, то скоро виглядатиме як стара баба. Коли ми вийшли з дому, вона обігнала мене на сходах, а я завмерла на нашому поверсі біля вітражного дуба: свинцеві рамки, які його оточували, були коліями, і ними їхали два довжелезні пасажирські потяги. Я занепокоєно стежила за їхнім пересуванням: зіткнуться чи ні, згорять чи ні, злетять у повітря чи вціліють?

— Швидше! — гукнула Мама знизу.

Сонце безжально розігрівало вулицю. Мені хотілося морозива у вафельному стаканчику, але я мусила підпорядковуватися Маминому ритму, інакше мене би викинуло за борт корабля, який, не зупиняючись, помчить уперед: Мама не їла солодкого.

Ми пройшли повз Будинок профспілок із великим написом «Хай живе КПРС!», тоді повз брудні стіни готелю «Інтурист», ми пливли колишнім руслом колишньої річки Полтви, і разом із нами пливла Міцкевичева колона, книгарня «Дружба» та напис «Вперед до комунізму!», який виростав із її факела. Ми влилися в проспект Леніна і на рівні етнографічного музею наскочили на Клумбу. «Страйк», «демократизація», «українська мова» — читала я слова, висмикнуті з заголовків газет, прикріплених кнопками до дерев, а серед усього цього клекотали голоси літніх чоловіків. «Тільки б вони її не впізнали», — думала я, але було надто пізно: дідок у бавовняній шапці з козирком, з-під якої стирчали жмутики волосся, саме брав її під руку.

— Дорога пані Маріанно, — говорив він скрипучим голосом, — я вірю в можливість вільних виборів. Ви будете нашою кандидаткою до Верховної Ради СРСР.

Вона люб’язно дивилася на дідка, її зелені очі з золотими блискітками навколо зіниць світлішали — і для нього, для нього струменів її коханий для мене голос, водночас вона вивільняла лікоть з міцно стиснутих пожовклих пальців. Ми пішли, він залишився, проводжаючи нас нерухомим козлиним поглядом, на якийсь момент я відчула до нього навіть щось на кшталт співчуття.

Що з того, що тут колись текла річка, якщо жоден із розпечених каменів про це вже не пам’ятає, що з того, що, згідно з переказами, рибальські човни колись плинули водами Полтви до самого Балтійського моря? Я взяла під руку свою русалоньку і намагалася не відставати від неї, ми були майже одного зросту, наші тіні рухалися попереду нас, поки їх не ковтнула тінь Леніна, оточена кущами троянд. Я дивилася на п’ять роз’єднаних літер його прізвища і думала, що їх можна було б написати в інший спосіб, нехай би, як у каліграфічному прикладі, утворили безперервну лінію, по якій поїдуть два пасажирські потяги. Ле-нін-Ле-нін-Ле-нін… Нін-ел-нін-ел-нін-ел…

— Швидше!

Ми обійшли театр зліва, піднялися східцями службового входу, за нами зачинилися засклені двері з переплетенням кутих орнаментів, у їхньому лабіринті заплуталися пучки сонячних променів. Вахтерки порозкладали свої опасисті тілеса на незручних стільцях, тілесами стікали поли синіх халатів, прикриваючи відкорковану пляшку горілки під столом. Мамі дали ключі від гримерки, я пішла до сходів, але Мама подала мені знак рукою, і я згадала, що в березні директор викинув її з її ж таки гардеробної і перемістив у підвал, тепер у Маминому розпорядженні була репетиційна кімната недавно померлої ударниці. Ми ступали довгим коридором без вікон, проходили повз ряд однакових білих дверей, з-за кожних долинав звук іншого інструмента, але я чула тільки ударні.

У кімнаті вона кинула сумочку на стілець, запалила сигарету, поставила галочку на сьогоднішній виставі у розкладі на стіні. Я навмання розгорнула книжку в сірій обкладинці, що лежала на шафі: «На початку XX століття на світовій оперній сцені панували четверо чоловіків: Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Тітта Руффо. І тільки одна жінка зуміла піднятися до їхніх висот — Соломія Крушельницька. Але якщо йдеться про міру особистості, то вона значно вища за цих знаменитостей». Мама струшувала попіл просто на килим: нагорі вона ніколи не показувалася із сигаретою. Вона вийняла з шафи сукню Кармен з посірілим та обтріпаним мереживом. Натомість червона спідниця, та, що на мені, була зовсім нова.

— Тобі личить, — зауважила Мама. — Можеш брати з моєї шафи все, що захочеш. Ти вже виросла.

Я зазирнула у відчинені двері шафи з Маминими костюмами, всередині, як і в нашій домашній, було сховане дзеркало, в ньому відбивалося довге тіло, яке я бачила в підручниках із ботаніки: дерево з наземною частиною у вигляді стовбура, яблука грудей, цятковані стебла рук, покриті листям стебла ніг, поліній орхідеї між ногами.

— Затягни блискавку, — попросила вона, повернувшись спиною. Її вії були земноводними рослинами з трубчастими пагонами, що їх у просторіччі називають комишем, а очі — тюльпанами з чорним квітковим дном, із шорсткими тичинками всередині.

— Я втомлена, — прошепотіла вона більше до дзеркала, ніж до мене. — Норми для артистів опери — це абсурд. Двадцять чотири вистави на місяць плюс репетиції. Щодня! «Доярки, добьемся высоких удоев от каждой фуражной коровы!»

Тільки останній пропагандистський лозунг Мама сказала російською, а все інше — українською. Одного дня вона рішуче змінила мову, це звалилося на нас із Абою як грім з ясного неба. Суперечка, під час якої вона виклала свої аргументи, була її останньою розмовою рідною, російською. Тоді Мама говорила, що вона — донька цієї землі, а ця земля — українська. Ще вона говорила, що Аба — окупантка, що в сорок четвертому її ніхто сюди не кликав — будь ласка, треба було після війни повертатися до свого Петербурга.

Говорила про бої за Львів у 1918 році та знищені могили Січових Стрільців. Говорила про багатовіковий гніт русифікації і «розстріляне Відродження». Говорила про неймовірно низький відсоток шкіл, де автохтони можуть навчатися своєю мовою, і про пихатих загарбників, які все життя проводять у Львові, українською не вимовивши ні слова. Згадувала про кампанію, під час якої зі словників було виключено багато питомо українських слів, щоби мова ставала дедалі подібнішою до російської, аж поки остаточно не зіллється зі «старшим братом».

Аба відреагувала на це розповіддю про польський Львів і про його численні національні меншини, які жили у злагоді. І також — про бої 1918 року. Про сплюндрований Цвинтар «орлят». Говорила про лікарню, в якій пропрацювала тридцять років, і де кожен із медперсоналу розмовляв рідною мовою — російською, українською і польською — і нікому не спадало на думку змінювати мову з ідеологічних міркувань. Згадувала також про російські колискові та про російський буквар, посилалася на поетів російської Срібної доби, котрих вони обидві дуже любили.

Усе, що сказала Аба, не знайшло в Мами відгуку. Що ж до мене, то я відразу цілком зрозуміла і підтримала Мамине рішення. Та все ж від того моменту, коли вона змінила мову, перейшовши на українську, я почала уникати звертатися до неї — ніби сама перетворилася на словник, з якого хтось поступово, потрохи вилучав слова.

Тепер я теж нічого не відповіла і вийшла на коридор — з наміром відвідати знайомих балерин.

А там назустріч мені сунули троє драгунів у білих шовкових жилетках, із трикутними капелюхами в руках, довгі пера волочилися за ними по землі, драгуни реготали, один із них заточувався і навіть мало не впав, його погляд був затуманений. Я йшла за ними, не дуже добре пам’ятаючи, де вихід, ми разом просувалися вперед тунелем у формі півкола, пройшли повз пост пожежної безпеки, схему евакуації, плакат «Артисте! Пам’ятай, що ти — син радянської землі!», аж ось коридор раптом закінчився: тьмяні лампочки, чавунні стійки з попільничками, напис «Хода нет». Я зійшла з рейок, як ті уфимські вагони, зробила поворот «кругом», та було вже запізно: мені в лице нахабно диміли їхні цигарки, летіли націлені в мене примовки та хихоньки, а ще — забута кимось споловіла троянда. Я втекла порожнім коридором, ще раз пройшла повз ряд зачинених дверей, ввійшла в єдині відчинені, щоби збити зі сліду драгунів, які й на думці не мали мене переслідувати. Так я опинилася в темному просторому приміщенні, в якому ніколи раніше не бувала, зі стінами, оплетеними трубами та іншим залізяччям. Ці стіни були прикрашені вентилями, клапанами і дверима в нікуди, над головою я чула приглушені кроки і голоси. Я стояла під сценою, тобто на чотири яруси нижче, ніж дзеркальна зала, в якій займаються балерини, і куди я так поспішала ще хвилину тому. Я бачила високий кутастий ящик невідомого призначення, бачила свічник — як я заввишки, а ще я стояла на краю відкритого каналізаційного люка зі вставленою в нього драбиною.

У балетній залі я любила сидіти на підлозі та спостерігати за маневрами балеток, так само посірілих, як мереживо сукні Кармен, любила дивитися на тугі, майже зрослі зі спинами животи балерин, у яких не було місця для дітей.

— Ти помиляєшся, — якось одна з них сказала при мені іншій, — театр не має сполучення з каналами Полтви. А якщо колись і мав, то їх уже замурували.

Тепер я отримала нагоду перевірити це особисто, але не знала, чи варто. «Мама почне переживати», — брехала я сама собі, підтягуючи вгору ноги в таких недоречних зараз колготках і повертаючись на коридор. Там я знову наткнулась на драгунів, які поверталися з курилки, лацкани їхніх шовкових жилеток цього разу були притрушені попелом і пелюстками троянди, та й заточувалися тепер уже всі троє — хоча глядачі про це ніколи не дізнаються. За драгунами йшла Мама з припорошеним білою пудрою лицем.

— Мені треба на хвилину до перукаря, йди до буфету, купи собі тістечко!

Червона спідничка не мала кишень, я тримала монети в долоні, бігла за Мамою, задля розваги зачіпаючи по дорозі рукою всі замкнені двері, вони розвівалися навколо мене, як мереживна тасьма на її спідниці, тасьма ця рвонула вгору, і я не знаю, як так сталося, що по дорозі я знов увійшла в ті самі двері.

«Тіло дванадцятирічної дівчинки було знайдено в смердючих каналах, — скаже по телевізору Влад Лістьєв. — Стан її матері, відомої оперної співачки, близький до божевілля, бо в цьому трагічному випадку вона звинувачує себе».

«Не бросать, не кантовать», — попереджав напис на чудернацькому ящику біля свічника. А також: «Музикальний инструмент. Арфа № 969». Я уявила собі заводський конвеєр, по якому тисяча арф проїхала простісінько у вправні руки радянських робітників, такий конвеєр мав знаходитися десь у Сибіру, в зоні вічної мерзлоти.

«Доньку відомої оперної співачки затримала міліція в момент, коли та кидала у відкритий каналізаційний люк історичну арфу, на якій грали радянські солдати під час урочистого вступу у Львів 17 вересня 1939 року», — напишуть потім у газетах.

У буфеті продавали тістечка двох видів: кошичок із білим кремом згори або трубочка з білим кремом усередині.

На сходах буфету дрімав музикант у смокінгу, в руках він тримав скрипку, смичок лежав упоперек його колін, немов кинджал, яким він за мить до цього вчинив самогубство. «Виступаючим у першій дії підготуватися до виходу!» — пролунав голос помрежа Наташі. Уже в першій дії на сцену мала завітати Кармен, заспівати хабанеру. Чи всі пам’ятатимуть, що в четвертій дії вона повинна померти?

Трохи солодкого крему було на моїй блузці, коли я всілася біля ніг Наташі на моток кабелю — звідси я бачила всіх акторів, руки диригента і чорну прірву партеру. Перед Наташею був екран, вона командувала через мікрофон, приєднаний до пульта:

— Увага, починаємо!

Чи оркестранти у паузах під час гри можуть чути, як під театром булькоче ріка? Чи її підземна течія здатна впливати на перебіг вистав і долі акторів?

— Само собою, що є прохід, — сказала Наташа. — Я була в каналах під театром, із твоєю мамою.

Чим старшою ставала Наташа, тим гарнішою вона здавалася. Її шкіра була біла, немовби вкрита шаром позолоти. Очі вузькі та видовжені, як у єгиптянок з папірусів. Її крупні біло-жовті кучері були викладені на голові, наче гірка трубочок з кремом. Сьогодні вона була вбрана в довгу чорну сукню. Шкода, що глядачі ніколи її не побачать.

— Чому ти не стала актрисою?

— Я хотіла бути важливішою. Помреж — це як залізничний диспетчер, усе залежить від нього.

— Чому в тебе нема ні чоловіка, ні дітей?

— Усе моє життя — це театр.

— Як виглядає те, що під театром?

— Зажди хвильку, — вона пересунула два повзунки на пульті, поспішно запалила сигарету.

— То було чистісіньке божевілля, — прошептала вона, — ніякої підготовки, ніякого захисного одягу, два слабенькі ліхтарики. Після вечірньої вистави, тобто в найнебезпечніший час, коли більшість мешканців міста купається, тому рівень води помітно піднімається.

— Хто? — так само пошепки запитала я.

— Твоя мама, я і молодий сценограф.

— І як?

Вона не відповіла, уважно вдивлялася в екран — я знала, що вона не завжди могла розмовляти під час роботи. Лився голос Кармен на сцені, текли струмені Полтви в колекторі під театром, розпливалося зображення на екрані телевізора, силуети акторів зникали, замість них з’являлася шипляча сіра вода.

— Знову те саме! — крикнула Наташа. — Електрик! Коли вже нарешті звільнять цього ледацюгу?

Зі сцени долинув підозрілий звук, схожий на собаче виття. Його було чути на тлі арії Кармен, і мені здавалося, що він навіть потрапив у правильну тональність, хоч я і усвідомлювала, що не знаюся на таких речах. Невдовзі на екрані знову з’явилися актори.

— Ця боротьба мені потрібна, щоб не впасти у зарозумілість, — сказала одна з актрис по-українськи. — Я відчуваю в собі страх, багато вогню й енергії.


Тоді вони втрьох ішли тим самим проходом під сценою, що його я пізніше випадково відкрила, — це було через два роки після «Аїди», під час якої помер один із глядачів, і за два тижні до «Кармен» — останньої опери моєї Мами.

Перед цим у гримерці розігралася невелика сцена. Після вистави Микола прийшов туди і чекав, поки Мама перевдягнеться і зніме макіяж. Протягом деякого часу в них не траплялося нагоди спокійно порозмовляти, протягом деякого часу вона не заходила до нього в майстерню: політична діяльність з’їдала всі її вільні години. Він був злий: йому перестало вистачати її несподіваних візитів, невизначеного статусу їхніх стосунків. Злість настільки накипіла в ньому, що навіть звуки її голосу не принесли очікуваного катарсису. Він прийшов, щоб отримати від неї певну заяву-ствердження, щоб накреслити спільні плани. Тож коли вона сіла навпроти, він запитав, чи вона його кохає — а вона мовчала і дивилася вбік. Запитав, чи вона за нього вийде — а вона навіть не ворухнулася. Тоді він підійшов до неї і стиснув за зап’ястя. Вона здригнулася, але й далі мовчала. Сам вражений тим, що робить, він дивився на її посіріле лице — і стискав дедалі сильніше.

— Скажи: «Я тебе кохаю!».

Вона сказала — тихо і не дивлячись йому в очі, і тоді він зрозумів, що йому йшлося зовсім не про це. Він відпустив її руки, пішов нагору, покликав Наташу. Утрьох вони випили чвертку горілки і вирішили випробувати підземний прохід.


Канал під театром був у доброму стані: високі півкруглі склепіння, широкі доріжки тільки де-не-де звужувалися, а стеля спускалася нижче. Колись колектор сполучався з підвалами будинків, на стінах було видно забетоновані квадратні входи, вони обмацували їх у пошуках опори, проводили пальцями по цих сліпих отворах. Під ногами було слизько, вони спотикалися об щурів, попереду йшла Маріанна, нав’язувала їм свій ритм. Вона високо тримала ліхтарик зі старомодним козирком, а коли рука втомлювалася, ненадовго опускала його вниз, і тоді розвіяні складки сукні приглушували і без того слабенький вогник.

Вони звернули з широкого шляху, йшли зігнувшись у три погибелі, прохід став дуже вузьким, це їх надзвичайно стривожило — і вони відступили назад, до широкої «вулиці», повернули в інше відгалуження.

Тепер попереду йшов Микола, тримаючи ліхтарик, за ним ішла Наташа, у самому кінці — Маріанна, теж із ліхтариком. Вода піднімалася все вище, гуркіт ріки заглушав голоси і думки, вони рухалися прямо, присвічуючи поперед себе, тунель вів усе вище, вони пройшли повз великий водоспад, справа з’явився наступний тунель, вони опинилися поблизу вододілу.

Усі трохи опам’яталися і почали шкодувати, що вв’язалися в цю пригоду.

— Та ми, здається, під моїм будинком! — вигукнула Маріанна, наближаючи лице до них двох, щоб її почули. Тоді Микола вище підняв ліхтарик — як сценограф він був зобов’язаний знатися й на освітленні — і на очах у Маріанни поцілував Наташу в губи. Маріанна відсахнулася. Наташа відповіла на поцілунок. Вони розвернулися і, не сказавши ні слова, почали повертатися в бік театру. По дорозі Микола ще кілька разів зупинявся, піднімав ліхтарик і цілував красиву помічницю режисера.


Я дійшла до того самого місця — туди, де було видно виворітний бік, підкладку нашого будинку, — і ця думка мене окрилила. Я ніби відразу повірила, що вмію проходити крізь стіни, долати, як хвиля, бетон, дерево і скло, що зараз зможу притулитися до теплого обвислого живота Аби, яка спала у своєму ліжку всього лише кілька ярусів над нами. Жінка, яка прямувала переді мною, обернулася, показала мені кам’яні сходи, що вели нагору, я охоче почала по них підніматися, переживаючи тільки, чи люк, через який ми мали вийти назовні, не занадто близько до поста міліції, та чи міліціонери, які там чатують, не заберуть нас просто з підземелля до однієї зі своїх похмурих катівень.

Я перевела на дрантя твої чорні жакардові колготи, Мамо, забруднила спідницю, а холодні сходи все не кінчалися, вели нас усе вище, мені перехоплювало подих, навколо посвітлішало і потеплішало, сходи вже були не кам’яні, а дерев’яні, так само круті, важкі, важкі, важкі для малесеньких, дуже маленьких ніжок — не більш ніж тридцять третього розміру. Саме такі були в ліліпуток у синіх комбінезонах, які прошмигували по дерев’яних сходах, тримаючи в руках таці з їжею та напоями, раз у раз котрась із них випускала тацю з рук — і летіла сторчголов услід за нею. Так, тут було світліше, ніж під землею, але світло було слабке і тьмяне, а повітря — затхле, переповнене смородом старої олії, на якій щось смажилося. Ми були всередині довгого і високого будинку, на кожному поверсі вміщалося тільки одне приміщення: на першому — якась крамничка, на другому — бібліотека, а на решті поверхів влаштували кнайпу, де високі люди сиділи за столами, а низенькі їх обслуговували. Одній із ліліпуток, із таким же неприродно витягнутим лицем, як і сам цей будинок, було особливо важко розносити замовлення: вона частіше, ніж інші, спотикалася на сходах, ранячи при цьому коліна, кров просочувалася крізь сині джинси, і я невідомо звідки абсолютно точно знала, що ще сьогодні ввечері вона помре.

Нарешті ми добралися до найвищого поверху, там стояв кремезний сажотрус із прим’ятим блазенським обличчям. Він торохтів, як радіо, — переказував багатокультурну історію міста Львова, товстезними пальцями крутив латунний ґудзик своєї куртки, і кожен, хто запримічав цей жест, розумів, що в словах сажотруса немає ні крихти правди. Він нас не помітив, ми байдуже пройшли повз нього і по металевих гвинтових сходах піднялися на дах.

Нагорі теплий вітер зірвав капелюшок із голови моєї супутниці, і якусь мить мені здавалося, що я бачу її витончене лице на чорно-білому знімку, але крізь нічний ґрунт неба вже пробивалися бузкові паростки світанку. Ми були в самому центрі, оточені трикутником монастиря бернардинів, прямокутником ратуші і півколом домініканського собору, над дахами ширяли зграї білих чайок, так ніби Львів лежить на березі моря. Я сіла в білий кабріолет, запаркований на краю даху, готова до дальшої подорожі, але мене зупинив рішучий жест жінки.

Нарешті я змогла роздивитися її зблизька. Вона була трохи повніша від Мами і велична, ніби пам’ятник самій собі, так само вдягнена в червону сукню Кармен — обшиту сніжно-білою мереживною тасьмою. Її долоні були дрібні, тендітні та хворовиті, я знала, що вона не втримає мене, якби я покотилася похилим дахом униз.

— Галичина, лицемірна Галілея, — сказала вона, не дивлячись на мене, а її округлі очі були сповнені гніву. — Насміхаються з мене, що я співаю італійською. Дорікають, що в мене не поставлений голос. Привели в театр пса, який своїм виттям наслідує мій спів.

Кожне її слово було немов викарбуване в золоті, я сіла на слизьку черепицю — боялася, що щось може перервати цей монолог.

— Але я прийняла рішення — витримаю до кінця! Я повинна переконати всіх наших песимістів, що українська душа також здатна досягти найвищих вершин у мистецтві.

Мій погляд перескочив у бік обтягнутого червоною матерією живота, за яким виростав багатогранник костелу єзуїтів.

— А кохання? — тихо спитала я.

— Музика зворушує мене по-справжньому. Це дивно, бо я холодного темпераменту і нерви маю міцні, як віжки. На сцені мене притуляли і цілували, — додала вона. — Це були умовні знаки, сигнали, які казали, що треба піднімати завісу або запалювати лампи. Всі думали, що я дуже досвідчена і навіть хитра, а я була наївна. Я тримала пристрасті на відстані. Бачиш, яким дивним іноді буває життя актриси.

Я зворушено дивилася, як її тіло випрозорюється, бачила, як проступає крізь неї сіра пляма моря на горизонті.

— Їдемо туди, Соломіє? — благально запитала я, але вона не відповіла. Я встала, випрямила ноги і відчула, що мушу бігти в туалет. Я стала спускатися, по дорозі розпитувала ліліпуток, де вбиральня, кожна показала в інший бік, тим часом мій живіт набрякав, ось-ось він не витримає тиску, ось-ось проллється, врешті-решт на першому поверсі я потрапила в комірчину з бетонною підлогою. Я зачинилася зсередини, ткнулася головою в простирадла, розвішані там сушитися, і тієї миті, коли вже задерла спідницю, побачила, що насмішкувата чоловіча мармиза скошує погляд на низ мого живота і регоче, вишкіряється на мене з телеекрану на дверях і кричить:

— Я бачу! Я все бачу!

— Увага, третя дія! Кармен, дівчатка! Ескамільйо!

Це кричала Наташа, я прокинулася біля її ніг, сидячи по-турецьки на змотаному кабелі.

Потім була четверта дія з її заздалегідь запланованою і наперед добре відомою смертю.


Після вистави ми з Мамою поверталися додому порожнім і темним проспектом Леніна, я несла букет білих троянд, на бордові вона завжди казала «бурячки» і залишала їх у театрі.

— Коли тобі дозволять повернутися до попередньої гардеробної? — запитала я з претензією в голосі, яка здивувала мене саму.

— Мені здається, що вже ніколи, — відповіла Мама тоном ще менш сподіваним, бо невимушеним і чуттєвим; з дітьми так не розмовляють. Потім у ритм наших кроків вона виголосила щось на кшталт промови, з якої я боялася пропустити бодай одне слово.

— Я присвятила своє життя мистецтву. Тільки музика по-справжньому зворушує, тому я віддала їй усе — я нічого не роблю наполовину. Чоловіки? У мене було небагато зв’язків, усі такі собі. Материнство? Мені постійно не вистачає на це часу, я стараюся дбати про одну-єдину річ — прищепити тобі принципи. Щоб ти вміла відрізнити добро від зла, щоб ніколи не йшла на компроміс із власним сумлінням, щоб не терпіла зради у жодному вигляді. Люди думають, що мене останнім часом переслідують через мої погляди, тому я втрачаю позицію в театрі. Справді, мені не дають нових ролей, мене загнали в підвал, трапилися й інші неприємні речі — мене переслідують. Але це ще не все. Я співаю дедалі гірше, і дехто про це знає. Я втратила мотивацію до того, що було моєю єдиною метою. Чому? Бо коли я дізналася правду про радянську систему, для мене все завалилося. Я відчула, що мушу боротися з цією системою, але довго не знала — як. Тепер уже знаю. Я потрібна людям. Не тим, які в театрі, а тим, котрі бунтують на вулицях. Відколи я з ними, я стала менше займатися мистецтвом. Я замислююся: чи зараз є час для театру? На те, щоби співати для вибраних, для поціновувачів? Чи мистецтво і боротьба не виключають одне одного? Чи не потрібно повністю присвятити себе тільки чомусь одному? Не знаю. Я почала втрачати голос. Може, пізніше, коли ми переможемо імперію і збудуємо нову, вільну країну, я зможу знову…

Вона не закінчила речення, ми зупинилися біля якоїсь лавочки. Я шукала поглядом, що могло відвернути її увагу, але нічого цікавого коло нас не відбувалося, тільки літній вітерець шурхотів кинутим кимось на землю папірцем від морозива.

Через кілька тижнів після цього прогримів постріл, а я надовго забула про ту нашу розмову. Пізніше, коли вона несподівано виринула з глибин моєї пам’яті, я навіть не знала, чи вона відбулася насправді, чи, може, я сама її вигадала на потребу власних, мінливих, наче вода, теорій.

Матрьошки

Прабабка померла, коли їй було трохи за вісімдесят. Усе своє життя вона уникала того, що мало хоч який-небудь зв’язок зі смертю: оминала хворих, ігнорувала похорони і сердилася, якщо ця тема спливала в якійсь розмові. Смерть заскочила її тоді, коли їй врешті-решт вдалося про смерть забути. Перед тим, на відміну від інших старих людей, вона не робила до неї ніяких приготувань, а всі її дні виглядали однаково: Прабабка човгала до магазинів, дивилася телевізор, молилася, ходила на горщик, бризкала люттю і злословила на свою постарілу доньку. Одного дня — ми з Абою саме були на кухні — за дверима її кімнати пролунав страшний грюкіт: вона знепритомніла і впала, вдарившись потилицею об підлогу. Прабабка тоді стояла біля білої шафки для білизни, котра, як я пізніше довідалася, зіграла в її житті важливу роль. Медики зі «швидкої» констатували інсульт і заявили, що «нема сенсу перевозити її до лікарні». Я пам’ятаю, що оте «нема сенсу» прозвучало для мене наче вердикт якогось майстра стосовно зношеного механізму. Я подумала, що тепер усе те, що впродовж цілих десятиліть мало окреслені завдання і функції, які, загалом, непогано виконувало, те, що вона сама мала на увазі, коли говорила «я», — її м’язи й артерії, її кровоносні судини та очні яблука, її волосся і шкіра — в один момент було визнано річчю чи кількома різними речами, які більше ніхто не вважає ні придатними, ані цінними.

Під час її кількаденної сплячки я заходила в кімнату, відшторювала вікна і трохи грала на піаніно, знаючи, що вона — єдина особа, здатна сприйняти цю какофонію як музику. Я відхиляла її повіки і вивчала очні яблука, оту пару пружних вологих отоцинклюсів, які відтепер стали малокорисними, ніби кульки для якоїсь гри, як-от — більярдні кулі.

День, коли вона померла, був днем прання. Ми прали раз на місяць, завжди — від шостої ранку, бо гаряча вода в кранах була тільки до дев’ятої, ми мали напівавтоматичну пральну машину, полоскати доводилося вручну. Близько восьмої, у перерві між простирадлами і покривалом, Аба на хвилинку зайшла до Прабабки, а коли повернулася, я все зрозуміла завдяки серйозності, яка, ніби жалобна стрічка, звисала з оправи її окулярів. Якийсь час ми мовчки дивилися одна на одну, після чого вона запропонувала:

— Давай спочатку закінчимо прання. Залишилася тільки година.

Лише коли постіль і рушники було порозвішувано на шнурках у ванній, а вода із сичанням зникла з кранів, ми почали залагоджувати справи. Протягом наступних трьох днів, коли Прабабка лежала у своїй кімнаті мертва, я більше туди не заходила. Вечорами Аба змовляла біля небіжки вервиці й палила грімницю.

Потім уже я дізналася, що біла шафка для білизни, яка стояла в кімнаті Прабабки зліва від піаніно, була важливим атрибутом її любові. Ще пізніше з’ясувалося, що моя Прабабка Станіслава і моя Мама Маріанна були дуже схожі одна на одну, з однією принциповою відмінністю: Станіславі трапилося шалено закохатися.


Не у свого набагато старшого чоловіка, який, треба сказати, обожнював її і носив на руках, а вона тим не менше регулярно викидала його за двері — про це вона теж розповідала на старість, пояснюючи, що жінка повинна вміти «поставити себе» щодо мужчини. Того дня, коли його заарештували, він якраз повернувся з кількаденного вигнання, після обіду вони втрьох із донькою мали прогулянку примирення, а ввечері прийшли «вони», і йому довелося піти туди, звідки ніхто не вертався. Так само і не в інженера, який на початку війни став її коханцем, за яким вона поїхала до Казані, звісно ж, разом із його дружиною — ця дружина потім регулярно приходила до квартири, де Станіслава з донькою займали одну кімнату, ставала на порозі та викрикувала всі відомі їй російськомовні епітети на означення гулящої жінки. Також і не у вродливого й надзвичайно музично обдарованого майора Павлова, який наприкінці війни вивіз її з Казані та завдяки якому потім уся сім’я оселилася у Львові. Ні. Вона закохалася в юного німця на ім’я Герман — і то був єдиний не пов’язаний із музикою мужчина її життя.

Для Станіслави львівська післявоєнна дійсність мала кольори, передусім її улюблений колір — зелений. Їй ще не було тридцяти п’яти, вона була вдовою з дитиною, палила самокрутки з дешевим тютюном, любила своє схудле до меж можливого тіло кольору опалу і великі матові очі відтінку жадеїту, працювала секретаркою в новоутвореній облраді, нашвидкуруч влаштованій у колишньому Воєводському палаці. Навесні вона могла розплакатися від зворушення, гладячи кущі та дерева; після роботи зупинялася у сквері, який тоді ще називався Рецеймівка, і гладила свіжі пагони каштана, що ріс у подвір’ї їхнього будинку на вулиці Панській, яку невдовзі перейменували на Івана Франка; варто сказати, що до рослин у неї було значно більше ніжності, ніж до власної тоді ще кільканадцятирічної доньки. Вона ходила в зеленій полотняній суконці, яку отримала в подарунок від котрогось зі своїх попередніх мужчин, і пришпилювала до комірця одну зі своїх трьох брошок: бабку, метелика або шишку.

Того дня, коли вона вперше побачила Германа, це була шишка — акуратний різьблений овал світло-зеленого кольору. Йому було близько двадцяти років, він був платиновим блондином і військовополоненим, який разом з іншими своїми співвітчизниками виконував різні роботи для міста і чекав на повернення у «гаймат». Герман так-сяк знав російську, завдяки чому став посередником між групою полонених і місцевою владою, саме тому прийшов із якоюсь справою в облраду. Посміхався він рідко, а коли це робив, ставала помітною шпарина між верхніми різцями: з першої ж хвилини Станіслава усвідомлювала, що він пробуджує в ній могутнє пожадання, змішане з беззастережним захопленням матері дитиною (почуття, яке її власна донька ніколи не зуміла в ній пробудити).

Германа стерегли не так суворо, як інших, тож він почав вечорами втікати з казарми і проводити ночі у квартирці на Панській.

Уперше в житті Станіслава не дбала про те, як «поставити себе» щодо мужчини. Її потрясали сильні емоції: звістка про те, що того чи іншого вечора коханець може не прийти, викликала в неї кількагодинний плач від жалю до самої себе. Коли вони спали разом, вона прокидалася, щоби дивитися на нього, поринаючи в екзальтовані фантазії: наприклад, що Германа як колишнього солдата вермахту засуджують до смертної кари, а вона кидається суддям у ноги і благає стратити її замість нього. Будильник дзвонив о п’ятій, Герман вставав невиспаний і злий, за тонкою перегородкою прокидалася донька, якій у фантазіях Станіслави не знаходилося місця.

Молодий коханець поводився щодо Станіслави стримано: охоче їв те, чим вона його пригощала, купався у воді, яку вона для нього гріла, досліджував тіло, яке вона пропонувала. Натомість до її доньки він почував ірраціональну неприязнь — можливо, його дратувало те, що вона була свідком їхнього роману. Кульмінацією і роману, і неприязні став один фатальний вечір.

До Аби тоді прийшла сусідка згори, самотня й ексцентрична вдова, вони домовилися, що та дістане папір і пастелі, й Аба намалює її портрет. Через кілька годин у квартиру зайшов Герман — сусідка була загорнута в покривало з їхнього ліжка, сиділа на їхніх подушках, навколо неї були порозкидані різні предмети реквізиту: таці, пляшки, овочі. А найгірше з усього — те, що вони, сусідка з Абою, палили сигарети! Ця розв’язність явно роздратувала молодого німця: він щось недоброзичливо буркнув і закрився на кухні. Станіслава холодним тоном попросила доньку навести лад, а тоді пішла за ним. За мить з-за дверей долинув грюкіт скинутих на землю предметів і здавлені зойки.

— Це вже не перший раз, — спонтанно повідомила Аба сусідку. — Недавно мама ходила з підбитим оком.

— Я заявлю в міліцію! — крикнула сусідка і кинулася сходами вниз.

Аба відчула, як на спині виступив холодний піт: спогад 1937 року, привид арешту, поїзди, табори, Сибір. Невдовзі з’явилися міліціонери, гримотіли у двері, кричали «Откройте!».

— Іду, іду! — мелодійно відгукнулася Станіслава, нашвидку перевдягнена в халат, прикидаючись, ніби секунду тому встала з ліжка.

Міліціонери задали кілька запитань і пішли обшукувати квартиру — за цей час опалове лице Прабабки прибрало блакитнуватого відтінку, а донька міцно трималася за щоки, щоби стримати клацання зубів. На щастя, міліціонерам не спало на думку зазирнути в шафку для білизни: Герман сидів у шафці.

Після цієї події він почав приходити рідше, а невдовзі і взагалі виїхав до Німеччини. Була прощальна прогулянка Кайзервальдом, під час якої Станіслава наказала доньці йти у кількох метрах за ними і заплющувати очі, коли вони починали цілуватися. Мабуть, вона взяла доньку із собою тільки для того, щоби було до кого падати на плече, повертаючись додому. Гострі металеві вусики брошки-метелика чіплялися за в’язаний пуловер Аби, тоді ще дівчини-підлітка, і висмикували волокна ниток, а дівчина уявляла собі, що це хижа Германова пика зі щілиною між верхніми різцями женеться за ними і кусає її в плече.

А потім… У принципі, Герман не повинен був писати того листа. Хтозна, що йому завадило залишитися найкращим спогадом Станіслави.

Лист прийшов через три місяці, написаний по-російськи, але латинкою, тим специфічним волапюком, яким Герман користувався у Львові. У ньому він називав Станіславу «старою мавпою», «сукою» і «каргою» та стверджував, що приходив до неї тільки для того, щоби відігрітися і як слід помитися. Тепер уже недосяжний у своєму «гайматі» за «залізною завісою», яка саме почала з’являтися, він цілком безкорисливо пообсипав прокльонами її, її доньку, її місто і її країну. Станіслава заливалася сльозами, знову і знову перечитуючи ці оригінальні неправильні зліпки слів, які могли би бути смішними, якби не їхній трагічний зміст. Донька сиділа біля її ніг і гладила її руки. Саме тоді з’явилися перші істерики і пов’язані з ними ритуали — після фіаско справді єдиного кохання характер Станіслави остаточно зійшов на пси.


Мало минути багато днів від похорону, перш ніж ми взялися робити порядки. Пам’ятаю, після того, як було винесено на смітник важкі зелені штори, виявилося, що від дванадцятої до першої в кімнату Прабабки вривається жовтий сонячний прямокутник і лежить під вікном, ніби розжарений зливок золота. Холодні і гладкі ручки шухляд шафки для білизни так само виявилися золотистого кольору. Я пам’ятаю, як по черзі витягувала кожну з них — та так і залишала витягнутими. Нагорі лежали коштовності: загорнуті в пожовклий папір срібні ланцюжки, персні та брошки.

— Біжутерію треба буде віднести в комісійний, тільки хто ж тепер захоче носити такі старомодні речі? — прикинула Аба. З оказії прибирання вона зібрала волосся аж на самій маківці, щось у її відкритому обличчі нагадувало про те, що колись і вона була дівчинкою.

У решті шухляд були сховані папери та фотографії, Аба порозкладала їх купками на підлозі. Вона стурбовано схилялася над ними, так, ніби хотіла власним тілом затулити їх від мого цікавого погляду.

Я відчинила дверцята великої шафи кольору вохри, щоб та без зусиль змогла розродитися постраждалим від обстрілу молі одягом. Плащі, кожухи і сукні з шелестом і хрустом повипадали на підлогу, пересипані засохлими апельсиновими шкірками. Одяг мав піти «на бідних», Аба не залишала собі жодної лашки.

Наше столове приладдя, важке і темне, з докором спостерігало за спробами долучити до нього легесенькі алюмінієві ложки і виделки, знайдені на столі. В остаточному підсумку вони опинилися серед сміття, їх прикрив шматок вицвілої церати, на якому вони лежали багато років. Не захотіли ми і півлітрового слоїка з білим нальотом, з якого Прабабка пила підсолоджену кип’ячену воду. Вимитий до блиску емальований горщик на віки вічні упокоївся під диваном, прикритим смарагдовим покривалом; ще кілька днів тому на його поверхні вигойдувався корабель тіла, а тепер запанував повний штиль, жодної хвильки.

Ми працювали довго: жовтий прямокутник під вікном спочатку ріс у довжину, а тоді перемістився на стіну з боку подвір’я; ребра цеглин, які подекуди виступали з її непричесаної поверхні, кольором нагадували мені волосся прадідуся, якого я ніколи не знала.

Ми відсунули піаніно від стіни, зняли з нього темні плахти павутиння; я витягла з кутка якісь брошури, сіла на підлогу і почала їх переглядати. Вони були довоєнні, а може, й дореволюційні, з давно скасованими літерами «гражданки», серед них були й ноти.

— Що це? — запитала я. — Це Мамині речі?

— Її лібрето, — знехотя відповіла Аба, дивлячись убік, як завжди, коли за її словами крилася якась недомовка. Ми дотримувалися неписаної угоди: говорити про Прабабку «вона», а про Маму — «Мама». — Вона хотіла стати оперною співачкою, — вела далі Аба. — У неї був абсолютний слух, прекрасне мецо-сопрано…

Я слухала зі здивуванням: навіщо вона переказує ці загальновідомі факти?

— Думаю, саме від неї Мама успадкувала тембр. У Петербурзі вона була ученицею Наталії Преображенської, це прізвище мало б тобі дещо сказати. Але, на жаль, вона ніколи в житті не співала в театрі. Їй не дали навіть найменшої ролі. Вона була занизька, а тобі ж бо відомо, що на сцені зріст має величезне значення.

Прабабка в ролі оперної співачки? Я не могла повірити власним вухам.

Я дивилася на осяяну стіну за вікном — вона була театральною сценою, на якій я намагалася розмістити Прабабку, я вдягала її в червоно-чорну сукню, вдягала їй на голову блискучу діадему, прикрашала пальці перснями з шухляд — на жаль, марно, бо замість костюмів Кармен чи Аннеріс я бачила запраний халат, зачовгані пантофлі та зморщений великий палець, який мацав стінку чайника, щоби перевірити, чи вода в ньому тепла. Відразу за Прабабкою переді мною з’явився театральний поміст, на якому стояла моя власна мати. Тоді я поставила їх поруч — Прабабку і її — та змусила їх співати дуетом: бабцю і внучку, стару і молоду, низьку і високу. Одній це вдалося, іншій — ні, обидві померли. Та, якій вдалося, загинула молодою; та, якій не вдалося, двигала тягар своєї поразки багато десятиліть.

— Після відмови в театрі вона вступила в хор, на репетиції познайомилася з Прадідом.

— А потім Прадіда заарештували — і почалася війна?

— Найгірше було в Казані: вона мовчала і худла, мовчала і худла; на це було важко дивитися. Пішла працювати на завод. Вона ненавиділа заводську роботу, але завдяки цьому ми мали більшу пайку хліба. Свою порцію вона віддавала мені, бо я росла і весь час була голодна. А потім приїхав на гастролі хор Олексія Павлова. Із цим хором вона виїхала з Казані.

— А ти? — з жахом запитала я.

— Вона не могла інакше, — відповіла Аба з ноткою відчуження. — Спів був усім її життям.

Цеглини перетворилися спершу на скоринки чорного хліба, а тоді на голі стіни вокзальних будівель.

— Мамо, мамочко, не залишай мене! — кричала Аба, біжучи за потягом, який розганявся дедалі більше, а її крик переходив у виття, грубе і низьке, таке не схоже на звуки, які в цей час видавала її матір.

Олексій Павлов, диригент, бравий вродливий майор, дивився з фотографії — дивився просто в об’єктив. Прощавай, ненависний заводе, прощавай, чужа прохідна кімнато! У поїзді нова солістка отримала військову форму, а перша репетиція відбулася безпосередньо в зачиненому купе Павлова, який змусив її видати настільки високі ноти, що вони заглушили прощальне відчайдушне ридання її доньки.

Із Павловим вона зразу «поставила себе» як належить: стала головною солісткою в хорі, а вечорами тільки для нього виконувала свої улюблені оперні арії, краєм ока фіксуючи рівень обожнювання в його погляді. Змінювалися літо, осінь, зима, міста і концерти, аж врешті-решт вони опинилися у Львові, вишуканому, як і нова супутниця Павлова. Майор вирішив, що вони осядуть саме тут — та не переймався чутками про бандерівців, які шастали поблизу міста, забув навіть про дружину-бібліотекарку, яка чекала на нього у Москві.

— У Казані було сумно і голодно. Я жила з нашою шкільною вихователькою. Яке це було щастя, коли мама написала, що чекає на мене у Львові!


Львівська квартирка — тісна, зате в самісінькому центрі. Павлов знайшов таку, в якій не залишилося ніяких меблів від попередніх мешканців, він гидував мародерством, байдуже, що перший час їм доводилося спати на підлозі. Через кілька днів після повернення Аби з Казані він мусив ненадовго виїхати з хором, після чого відразу ж надійшла звістка, що він загинув від випадкової кулі десь на Волині. Прабабка почала палити і ще більше схудла, її щоки й очі запали всередину тіла — туди, де жив її голос. Потім настала перемога, розцвіли каштани і з’явився Герман.

Що правда, те правда: вона ні разу для нього не заспівала. Вона відчувала, що вибух емоцій, який потрясав її єство, конкурує зі співом, бо в її тілі ця любов розташувалася саме в тому місці, яке раніше займав голос. У той період голос нагадував про себе дуже рідко, і лише під час пристрасних статевих актів несподівано здавалося, що тягар її коханого притискає щось на кшталт пізньої вагітності, хоча її живіт тоді був пласкіший, ніж животи найстрункіших балерин.

Після Германового листа голос повернувся з вигнання і почав викидати коники, шукаючи нового виходу, а вона не вміла його приборкати, і під час істерик, які повторювалися дедалі частіше, їй траплялося, немов навіженій, пронизливо кричати, квилити і зойкати, а також низько ревіти і скімлити. У кращі дні голос змушував її підніматися на якесь імпровізоване підвищення в домі та, зі слухачами або без, виконувати улюблені арії. Рятуючись від цих пасом звуків, Аба почала малювати образи, зокрема відомого мені Ісуса в терновому вінку, із зеленим волоссям, із цівками крові та з добре помітною у напіврозкритому роті щілиною між верхніми різцями.

У ще одній коробочці лежали фотографії офіцерів.

Біля деяких стояла Станіслава — дивлячись просто в об’єктив, завжди за вуаллю тютюнового диму, а на обличчі кожного з її супутників був такий вираз, як у Юрія Гагаріна після першого польоту в космос. Протягом багатьох наступних років Прабабка працювала в облраді, а у вільний час безкорисливо займалася тим, що ставила голоси обдарованим військовим — тим, які вміли добре вести чоловічу партію її улюблених дуетів. Спонтанні заняття зі співу відбувалися в її квартирі. Аба слухала з-за дверей.

— Портрет дідуся Олександра, — зауважила я.

Минуло вже багато років після війни, коли біля Прабабчиного берега пришвартувався Олександр Пабіян, народжений під Донецьком маломовний керівник львівського гарнізонного оркестру.

— Вибачте, але це не та тональність. Як ви взагалі керуєте тим вашим оркестром?

Він сподобався вдові своєю покірливістю і меланхолійністю, яку вона спершу помилково взяла за поетичну тугу, а ще тим, що був значно молодший за неї: вона починала старіти і не вміла прийняти це з гідністю. Невідомо, чи вони коли-небудь позували для спільного фотознімка, на якому він би мав нагоду продемонструвати Гагарінів вираз обличчя — якщо й так, то знімок цей, поза сумнівом, пізніше було знищено. Аба додала його портрет до купки інших, притиснула до грудей і занесла у свою кімнату, але, безумовно, не поклала в чорну шкатулку з профілем Шопена на кришці. Керівник оркестру почав відвідувати Прабабку в той період, коли Аба була закохана в піаніста.

— Мамо, можна, я піду сьогодні ввечері?

— З отим грайликом? Мови нема.

— Чому, мамо? Чому?

Бравурні акорди та рясні сльози — Шопен не мав бунтарського темпераменту, плакав уночі, плакав на пероні, а потім у поїзді й після прибуття на Повернені землі, плакав, бо її мати не дозволила їм одружитися. Їй залишилися полонези, листи в чорній шкатулці та ще оті сльози, що позначили недоступний для неї осяйний шлях на Захід. А потім її матері спала на думку диявольська ідея видати дочку за свого молодого коханця, який мав забезпечену кар’єру і не планував залишати Львова.


Шлюб відбувся в робочий день, його вділив останній пробощ костелу святої Марії Магдалини (костел невдовзі після цього було перетворено на студентський клуб Політехніки). На першій спільній фотографії молода пара стоїть перед головним входом до Опери; знімок відкадровано так, щоб не було видно пам’ятника Леніну. Олександр у цивільному одязі: високий капелюх, важке зимове пальто і модні тоді брюки-кльош. На цьому фото він виглядав так, ніби йому наказали вдягнути театральний костюм, а вираз обличчя мав такий, ніби його силою затягли фотографуватися. Над молодим уже піднімався привид депресії, над молодою — мара невиліковної хвороби, яка мала перетворити її на інваліда.

Хоча Станіслава сама схиляла доньку до цього подружжя, проте зненавиділа Олександра в ту ж таки мить, коли він переступив поріг квартири в ролі її зятя. Протягом наступних багатьох років спільного життя вона належно розпорядилася цією ненавистю, оселила її в кожній кімнаті, у кухні й у ванній, виплекала в кожному предметі домашнього господарства, зготувала в кожній страві, вмістила в кожне промовлене слово. Це була руйнація масштабів атомного вибуху. Дідусь весь час був сумним і помер замолоду. Абі діагностували хронічну хворобу. Мама народилася не внаслідок любові — тому й загинула.

— Мамо, ти зруйнувала моє життя.

Жодні бунтівничі слова так ніколи і не прозвучали. Донька послухалася матері, за що та почала зневажати її ще більше. І так воно тривало роками: мовчання однієї викликало зневагу іншої — і навпаки, мовчання зжилося зі зневагою, цей сплав до кінця життя з’єднував матір і доньку сильніше, ніж багато років тому — той факт, що тіло однієї з них з’явилося і розвинулося в тілі іншої. Але ось народилася внучка — і зробила спробу вирватися з цього ембріонально-маткового ув’язнення.


— Бабцю, я подала документи на вокальний факультет консерваторії.

— Мови не може бути.

— Чому, бабцю?

— Бо в тебе нема таланту. Ти все життя будеш жити в злиднях.

— Бабцю, я прийняла рішення стати співачкою. У мене є талант. Чуєш?

— Я зараз відкрию вікно і буду кричати на всю вулицю, що рідна внучка мене катує. Зараз сюди прийде міліція.

— Я сама відкрию тобі вікно. Кричи! Кричи голосніше! Давай!

Мама не панькалася з найважливішими словами.


Останній зальотник з’явився у Прабабки вже на пенсії, через багато років після смерті зятя. Самотній учитель гри на скрипці готував для неї дієтичні обіди і водив на прогулянки. Їй подобалося, як він для неї грав, за найдрібніші провини вона била його по лиці. Незважаючи на вмовляння, вона так і не погодилася переселитися до нього: не хотіла «кидати сім’ю». Я пам’ятаю день похорону цього добросердого чоловіка — Прабабка не поїхала на цвинтар, а чекала, коли знайома принесе їй що-небудь із поминок. Було літо, Прабабка в чорних мереживних рукавичках і капелюшку з вуаллю сиділа охляп на стільці, а я сновигала навколо неї в одних лише рожевих трусиках. У якусь мить вона роздратовано сказала:

— Ти — безсоромниця! Подивися в дзеркало, як ти непристойно виглядаєш. Ці труси геть облягаючі, видно все, що в тебе між ногами!

Тоді я підійшла до дзеркала і переконалася, що вона права, хоча раніше мені б це і на думку не спало.

Я здмухнула пил із лібрето і розклала їх за датами видання. Неосвітлена поверхня стіни з боку подвір’я стала морем, а я — аквалангістом, який шукає в ньому перли. Моя прабабця була нереалізованою оперною співачкою, моя бабця — нереалізованою художницею, моя мама була реалізованою оперною співачкою, я буду реалізованою художницею, моя донька буде нереалізованою оперною співачкою або реалізованою художницею, донька доньки буде, залежно від того, що вибере моя донька, або реалізованою оперною співачкою, або реалізованою художницею, нереалізованість схрещена з реалізованістю дає реалізованість, як у математиці. Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки, прострелені навиліт одним пострілом, а я ж бо раніше думала, що Прабабки в цьому ланцюжку немає. Вона була нереалізованою оперною співачкою, тому Аба — нереалізована художниця, а моя Мама, хоч і була примадонною, померла.


Аба повернулася по решту паперів, взяти всю купу за раз вона була не в змозі.

— На старість вона співала в Катедрі, — зауважила я.

— Дуже рідко — і тільки в будні. У неї була подруга в катедральному хорі.

— Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Господи, хто перебуватиме в оселі Твоїй, хто проживатиме на Твоїй святій горі? Той, хто в досконалості ходить і чинить по правді, хто говорить правду у своєму серці. Прааааведник проживатиме на Твоїй….

Меса тривала в сяйві оправлених у золото ламп, але її, як завжди, ніхто не запросив на сцену. Перед смертю на ній було дуже багато білої зморшкуватої шкіри, яка покривала її, немов пообтріпувана фата. Можливо, вдома, за зачиненими дверима своєї кімнати, вона стягувала її з себе, як царівна-жаба, і випускала зсередини струнку Чіо-Чіо-сан, яка виконувала свої найкращі арії, а ми ж собі думали, що це телевізор. Ми бачили сиве волосся з дитячим проділом посередині, окуляри з грубими скельцями, прикриті халатом слоноподібні ноги, по яких стікали цівочки сечі — кап-кап-кап, вона стежила, щоби джерело ніколи не висихало, йшла до кухні зі слоїком, прикладала до чайника палець з наманікюреним нігтем, наливала воду. До кінця життя вона дбала про манікюр.

В Аби були спухлі руки, вона тримала в них ганчірку, стирала пил з обличчя смарагдового Ісуса. Він усі ці роки дивився, як Прабабка ріже ковбасу на цераті, як насилу пережовує її рештками зубів, як лежачи дивиться чорно-білі фільми, слухав, як вона голосно пукає, зітхає, мугикає пісні. Чи, може, вечорами Ісус чекав, коли вона вимкне телевізор і, масуючи своїм древнім задком рипучі диванні пружини, сяде і широко повеслує руками в Його бік?

— В ім’я Отця і Сина, Єзуєзує…

А може, Він дивився, як на її щоках з’являються сльози, а вона зиркає з-під окулярів, перевіряючи, чи хтось їх помітив?

— Погана дочка, погана внучка, не запрошують матір до спільного столу! — нарікала вона. Казала це — кому: мені чи Йому? Чи Ісус чув, як вона обзивала свою доньку в кухні?

— Ідіотка! Дебілка! Скотина!

— Сама така, — відповідала їй Аба зі сум’яттям у голосі.

Мати зачіпала її задом у вузькому кухонному проході, навіть штовхала, з дірки в стіні на кривий лінолеум цівкою сипалася суха штукатурка.

— Курва безсоромна! — шипіла вона, чатуючи в передпокої на внучку, що поверталася з театру. — По яких підворіттях шлялася?

Ми були мов матрьошки, але тільки втрьох. Для неї не знайшлося місця в ланцюжку, вона була недоброю, ніхто не плакав, коли вона померла.

Відколи двірничку посадили, наше подвір’я почала замітати Люба. Вона ходила розчухрана з мітлою і совком у руках. У темний каналізаційний колодязь, у який діти двірнички виливали вміст свого відра, вона кидала сміття, а також трупики вбитих нею голубів. Їх поїдало чудовисько, що жило на самому дні, воно ж таки ковтало останні сонячні промені, що переповзали подвір’ям. Що ж, кімната Прабабки виходить на північний бік, у ній завжди було темнувато.

— Ці брошурки вже не мають ніякої цінності. Ми віднесемо їх до Оперного суто як історичну цікавинку, — сказала Аба про лібрето, повернувшись без фотографій, які їй нарешті вдалося десь сховати. — У цій кімнаті влаштуємо їдальню, — вела далі вона. — Тепер ми вже не будемо ходити з їжею з кухні в середню кімнату, завдяки цьому нам буде легше підтримувати килими в чистоті.

Польсько-українська війна

— Мене болить голова, думаю, зараз почнеться приступ мігрені, — промовила я тихим дитячим голоском, знаючи, як жалюгідно це прозвучало.

Микола не чув чи прикидався, ніби не чує, він прямував у бік вулиці Театральної, де запланував першу зупинку нашої прогулянки.

Стояла погідна червнева пообідня пора, а я думала, що цього літа мої вулиці було позбавлено тіні та вологості, мої вулиці потемніли і почали мене звинувачувати, щодня вивішуючи прапори з чорною стрічкою, звинувачували і його, назавжди загорнувши у веселку семи різновидів похмурості, тільки-от його це нітрохи не пригнічувало, навпаки, здавалося, ніби він підріс, я не сягала йому навіть до плеча, він здіймався вгору, ніби мав Персеєві крильця на своїх сандаліях художника, ніби він мав їх і на своїй сумці художника, яку завжди носив на плечі. Я тягнулася за ним зболена, ледве волочила ноги, повзла як черепаха. «Усе могло би виглядати інакше, якби ми залишилися друзями», — думала я. «Якби ви зберегли чистоту», — підказували світлі стіни Катедри, повз яку ми саме проходили, яку я почала уникати, бо ефірний Ісус усередині почорнів і лице мав ніби обвуглене.

— Просто і ясно, як удар сокирою, — пояснював Микола. — Одного дня місто розкололося на дві частини.

«Десь я вже це чула», — подумала я, от тільки не могла згадати — де і коли.

— Ти права, — підтвердив він, хоча я не озивалася, — попередня цілісність була всього лише ілюзією, а ти ж бо знаєш, як приємно жити ілюзіями.

Ми пройшли повз школу і вічно закритий Природничий музей імені Дідушицьких, зайшли в колишній Будинок офіцерів.

— Не дивися на меморіальну таблицю, — наказав Микола, затуляючи мені очі, ніби шорами. — Мало того, що вона негарна, то ще й наводить хибні відомості.

Ніхто нас не зупинив у холодному холі, ми піднялися сходами вгору.

— Звідси все почалося. Тут містився Народний дім, головний культурний центр тодішніх русинів, які все більше почували себе українцями. Специфікою цього будинку є три входи з боку трьох різних вулиць: Театральної, Корнякта і Вірменської. Немає такого місця, з якого одна людина могла би тоді стежити за всіма ними одночасно. Саме з цієї причини Вітовський вибрав цей будинок на місце для генерального штабу українського війська — Січових Стрільців.

Я подивилася у вікно, Миколина фігура заступала срібну кульку на вежі ратуші, над якою розвівався український прапор, і за мить, здавалося, вже сама ратуша говорила мені:

— Вояки Вітовського мали неабиякий клопіт із тим, щоби знайти достатньо великі шматки синього і жовтого полотна, яке мусило би замайоріти над ратушею в ніч на перше листопада. Нічого такого в польському Львові не було. В останній момент ситуацію врятував сторож «Народної торгівлі» — витягнув прапор, який вивішували на крамниці з нагоди великих свят. Після війни його зберігали в музеї. А потім цей прапор знищили совіти. Це перший експонат моєї уявної колекції, яку я хочу тобі сьогодні показати.

Із верхівки вежі стікали — аж до самої землі — дві плахти яскравої тканини, тягнулися за нами вулицею Театральною, я потайки приміряла їх до Миколи, загорнула в них його тіло, хотіла знати, чи йому би личило мучеництво, але мої фантазії розбилися об його суворий погляд — він не збирався ділитися зі мною спогадом про тіло, загорнуте в прапор. Інші руки відкрили і поцілували знайомий шрам між лопатками, інший язик злизав засохлу кров із веснянкуватих лугів, інші долоні обрядили тіло і припасували його до твердої постелі труни.

— У ключових точках міста Вітовський наказав встановити кулеметні гнізда. Стволи кулеметів цілилися в перехожих на площі Святого Духа і на Гетьманських валах, стирчали з балкона Опери, з тераси кав’ярні «Віденської».

— Стріляти звідти — це місцева традиція, — пожартувала я, але ніхто з нас не усміхнувся.

Адже були й інші традиції — наприклад, грати в шахи на алеї, що вела до Опери, ми саме проходили повз лавочки з пенсіонерами: «Доброго дня!» — «І вам доброго!» — «Дозвольте?» — «У мене білі, отже, я починаю…» — «Тепер хід чорних…» — цікаво, хто виграє цю партію?


— Перше листопада дев’ятсот вісімнадцятого року було для Львова трагічним днем. Початком кінця міста — такого, яким воно було доти. І не має значення, як війна точилася далі. Не має значення, хто переможець, а хто переможений.

— Потрібні два паралельні міста з двома різними назвами, Львув і Львів — це те, що тоді вийшло на яв, так? — запитала я. — Два міста — але з одним і тим же Ринком, трамваями, каштанами? Одначе місто було одне, і тому почалася війна, яка його дощенту розполовинила?

Присадкувата будівля Опери ледь мріла на гладенькій поверхні наповнених газом кульок, які пучками росли з рук торговців уздовж алеї, вони були частиною поганої сценографії — настільки ж поганої, як сценографія її похорону: прапори, юрми, оркестр. Інший хтось подарував їй останній погляд, інший замкнув труну.

— Будь обережна з каналізаційними люками, — застеріг Микола, коли ми обходили театр, — вони не завжди щільно закриті, в них легко можна провалитися.

Вулиця Городоцька виглядала немов розпечений тунель без жодного деревця, тут трамваї, легковики і маршрутки ламали одні одним плани на смузі перешкод, тобто на горбкуватій бруківці, ми вийшли на проїжджу частину, ігноруючи правила дорожнього руху, з усіх боків нам сигналили, а ми котилися по колії, ніби два трамваї, а може, як трамвай, складений із двох вагонів.

— Я не поведу тебе по місцях бойової слави жодної зі сторін. Не покажу героїки і символів, уникатиму зачовганих формулювань на кшталт «захисники Львова». Нічого не скажу про дітей, яких пізніше назвали «орлятами». Покажу лише кілька відкинутих або забутих речей. Таких, які не вкладалися в легенду.


Після злощасного прапора був невдалий вибух. Микола розповідав, а я собі все це уявляла — українських хлопців, загублених серед чужих їм міських кам’яниць, польських хлопців, яким, хоч вони й були в себе, не вдалося підірвати казарми: може, тому, що в попередні роки вони готувалися до чогось іншого, ніж підривання казарм. Пісок був усюди, у чоботах і в повітрі, він здіймався навколо, розсипаний по бруківці, здавалося, що зараз повіє вітер — і почнеться піщана буря, під час якої пил, змішаний із теплим повітрям, підніметься понад головами і трамваями, і понад куполом святої Анни — церкви, розкаряченої між вулицями Городоцькою і Шевченка; церкви, яка в радянські часи була меблевим магазином.

Не піском, а іншою, світлішою речовиною напихали собі кишені польські студенти, потім вони спускалися в каналізаційні канали, добре почуваючись у клоаці рідного міста, раз у раз доходили під землею до казарм Фердинанда, найбільш висунутого на захід причілка українського фронту. Працювали як ті мурахи, з повними кишенями снували вгору і вниз. Вороги обстрілювали їх із казарм, і їм навіть на думку не спало, що в цей самий час до них добираються з-під землі, що в підвалі з кожним днем росте гора небезпечного порошку.

Клоака коханого міста. Канал під театром. Найбільший сором мого життя.

У день «Д» вулицю струсонуло, але казарми Фердинанда навіть не здригнулися. Поляки з вулиці Бема неправильно розрахували відстань: бабахнуло на кілька метрів далі, ніж треба.

«Я тебе кохаю», сказане під примусом, «я тебе кохаю», яке нічого не варте, «я тебе кохаю» — єдине й останнє перед смертю, після чого вже нічого не можна буде виправити.

Ті, в казармах, панічно боялися вогню. Ірраціональна паніка прокидалася в них від вигляду палаючих просяклих гасом ганчірок, які в багатьох місцях одночасно призводили до початку пожежі. Хлопці з казарм зростали у сільських хатах під солом’яною стріхою, вони не знали, що грубезні кам’яні мури вогонь не здатний пожерти так легко. Серед цих хлопців був поет Роман Купчинський. Він саме сидів в одній із кімнат, коли раптом зайнялися двері. Кілька секунд — і язички полум’я перетворилися на палаючу стіну, яка посунула на нього. Води не було, під рукою стояла каструлька борщу, Роман блискавично її вхопив. У червону пащеку вогню хлюпнула червона рідина. Так мирні плоди тихого підльвівського села здолали звіра війни.

Зовсім інакше бувало, коли звір приходив до мене уві сні — я не мала як захищатися, та й навіщо? Він ніби не цікавився мною, але й не дозволяв мені вийти, я мусила на нього дивитися, це було в цирку, але не у справжньому, на Городоцькій, де на арені здіймали куряву жовті пантофлі клоунів і танцювали дресировані котики з бантиками, а в якомусь незнайомому цирку, влаштованому в колишньому костелі. Там відбувався сольний виступ звіра — він танцював без страхувальної лонжі під самим куполом, він жонглював кульовою блискавкою, показував акробатичні трюки перед глядачами, які ревли і реготали. Мене пронизував холод від думки, що я беру участь в оскверненні святині, що дивлюся на те, як страшний звір господарює там, де місце належить шестикрилим серафимам. Я все більше крижаніла і крижаніла, аж настала мить, коли чудовисько розгойдалося на трапеції і під залпи реготу полетіло над головами спраглих видовища просто на мене. Коли цей звір опинився на відстані простягнутої руки, він видув просто мені в лице кульку з жуйки.

Після розпаду імперії будівля цирку на Городоцькій почала занепадати. На фасаді шматками відлуплювалася штукатурка, а тротуарні плити біля входу розкришилися, втративши свою колишню форму, утворилися виступи, вибоїни і викривлення. Так, як воно буває з людьми, чиї обличчя під старість розкривають усю правду про їхні життєві вибори, — і тут також дитяча ідилія, позбавлена змоги прикидатися такою й далі, оголила всю свою пронизливу бридоту. Лице Маріанниної матері — кульгавої недійшлої художниці — Микола втік із похорону ще й тому, що хотів уникнути необхідності дивитися на це лице.

Ми проминули цирк, піднялися на пагорб, увінчаний витонченим храмом.

— Наступний мій експонат — це листи, — сказав Микола. — У дні, коли поляки й українці вбивали один одного, двоє архиєпископів писали один одному листи, які кур’єр проносив через лінію фронту.

Над собором святого Юра майорів біло-червоний прапор. «У Шептицького — Польща, а в мене — Україна, — писав архиєпископ Юзеф Більчевський. — Хай би братовбивча війна чимшвидше ся скінчила, бо ж по всім чекає нас Суд Божий». «Під час обшуку в моєму палаці, — скаржився у відповіді Шептицький, — польські солдати переглянули все приватне листування». Більчевський на це відповідав, що не може спати, бо українські кулі влучають у його вікна, і пропонував, щоб у найближчу неділю всі троє, вони й архиєпископ Теодорович, «кожен у своєму соборі місто і країну довірили Найсолодшому Серцю Господа Ісуса, з проханням відвернути від нас громадянську війну й анархію». Відрізок між двома пагорбами і справді невеликий, від святого Юра можна блискавично збігти вниз, а тоді залишається ще тільки трошки вгору, до палацу біля підніжжя Високого замку. Йти прямою дорогою не було змоги, всюди барикади й патрулі, всюди стріляють, тому кур’єр ховався в бічні вулички, в купи неприбраного від початку війни листя, у якийсь момент йому здалося, ніби він ступає не по листю, а по листах, які він у цю війну носив із одного пагорба на інший, від Шептицького до Більчевського — і назад. Надворі листопад, рано темніло, з відкритих дверей святої Анни чулося «Королево Польщі, молися за нас», пахло димом, до вільної Польщі було і ближче, і далі, ніж будь-коли. На одному пагорбі йому шептали, що в Шептицького за вівтарем є телефон, безпосередньо з’єднаний з руським фронтом, а на другому переконували, що Більчевський наказав встановити у своїй спальні електричний дзвінок, виведений у помешкання кліриків. У попередні роки у листопаді було повно снігу, а цього року — ні, цікаво, чи тоді, коли сніг нарешті випаде, люди у Львові й далі вбиватимуть одні одних? На бічних вуличках робилося тісно, безстрашний ліхтарник проїжджав на велосипеді з довгою металевою тичкою, відчиняв скельця-дверцята і запалював газ у ліхтарях, а кур’єр думав про листи, які проносив у внутрішній кишені плаща, він не посмів би їх розпечатати, навіть якби йому до голови приклали пістолет, і не хотів знати, про що вони, лиш би архиєпископи й далі писали один одному, лиш би й далі возносили над вулицями свою молитву, яка плавно переносила кур’єра з одного пагорба на інший і робила невидимим для солдатів по обидва боки фронту. «Та що ж це за варварство — українці на захоплених ними вулицях замазують польські написи багнюкою і нищать пам’ятники», — обурювався Більчевський у листі до Шептицького.

Я на це зауважила, що під кінець дев’яностих років таблички з назвами вулиць знову були замазані білою фарбою: радянські назви усунуто, а нових досі ніхто не вигадав.

— Отже, виходить, що та війна ще не закінчилася, що вона триває далі? — запитала я.

У відповідь Микола усміхнувся — і вперше цього дня подивився мені у вічі. Тоді мені подумалося про рефрен французької пісні, який найкраще передавав те, що між нами відбувалося: «Je t’aime, moi non plus». «Я тебе кохаю, я тебе також ні».

Із Городоцької ми повернули в одну з вуличок із замазаною табличкою.

— Тут стався нещасливий кидок гранати, — сказав Микола.

Червоні яблука (неправильні циліндри і багатогранники), де-не-де покриті висипкою, трохи над’їджені птаством і хробаками, ідеальні для повидла, яблука з тарілки на підвіконні зупинили на собі останній у її житті погляд. За секунду до того вона підбігла до вікна, бо почула постріл — сторож з її будинку вистрелив у бік ворожого патруля, що проходив вулицею. У відповідь українці блискавично кинули гранату, яка вбила її на місці, і те, що ще мить тому було нею, тепер опадало на підлогу, й дошки в цю ж мить починали горіти. У квартиру ввірвався Черський — і розпластався на розсипаних яблуках. «Український хорунжий випадково вбив свою польську наречену», — повідомили потім газети. Як він жив далі після того кидка гранати? Про це не писалось ніде.

Протягом перших трьох років після пострілу Микола перебував у трьох сполучених стоп-кадрах: шерех тендітних долонь Маріанни, сходження під землю й обережне входження язиком у чужу ротову порожнину.

Далі ми пішли в бік вулиці Коперника.

Під час цієї війни Головна пошта кілька разів переходила з рук у руки, і коли поляки були всередині, а українці утримували блокаду ззовні, якийсь поляк вигадав систему зі шнурком. По натягнутому високо над вулицею тонкому шнурку, який з’єднував одне з вікон пошти з розташованим поблизу будинком на Крашевського, поволі сунулася скринька, таким чином ув’язненим на пошті солдатам передавали листи і їжу. Натомість якийсь українець зробив зі скриньки рухому ціль і почав стрілецькі змагання: якщо українці влучали, посудини з юшкою і другою стравою падали на бруківку. Поляки прикріпили до скриньки бюст Тараса Шевченка — і постріли негайно вщухли. Пізніше вибухнула пожежа — і обом сторонам стало очевидно, що вони повинні залишити будівлю, щоби допустити до роботи нейтральних пожежників.

Через три роки вогонь жалоби і самозвинувачень згас. Микола запустив волосся, розвинув кар’єру в Академії, одружився.

Іноді ця війна мала людське лице. Із заходом сонця починалося перемир’я і спільні учти. Польський динаміт пильнували українські офіціанти — і навпаки, було випито багато горілки і зроблено багато фотографій, які не ввійшли до патріотичних альбомів: польська легенда залишилася чорно-білою, українці своєї взагалі не створили. У казармах Фердинанда відбувся польсько-український бал, під час якого п’яні офіцери скаржилися один одному на масові дезертирства і визначали позиції, над якими наступного дня вони милостивитимуться.

— Ти знаєш, що тут починалася єврейська дільниця? — запитав Микола, коли ми повернулися на Городоцьку.

Я заперечила рухом голови.

— Євреї відіграли роль багатокутника, який нікуди не пасував. Вони становили одну третю мешканців міста, але поляки й українці воювали за нього над їхніми головами. Офіційно євреї залишалися нейтральними, утворена ними міліція носила білі нарукавні пов’язки. Але коли поляки зайняли місто, вони звинуватили євреїв у сприянні українцям і влаштували погром.

Ми дійшли до зруйнованого дитячого майданчика. Я сіла на нестійку гойдалку, на стіні висіла пам’яткова таблиця, з напису випливало, що колись тут стояла синагога, але невідомі здряпали шестикутну зірку якимось гострим предметом.

Того дня, коли бої за Львів закінчилися, вулиці, на яких жили євреї, запалали. Горіла також споруджена у сімнадцятому столітті синагога Хасідім Шуль, оздоблена урочистим ренесансним аттиком у львівському стилі. Опустилася завіса, що називалася «парохет», зроблена за зразком прикрашеної завіси, яка відділяла Святая святих від решти давно зруйнованого Єрусалимського храму, співав кантор, рабин піднімався на біму, але високогідна трибуна двигтіла і тряслася на всі боки. На її місці збудували карусель, гірку і гойдалки, які залишали на моєму одязі незмивні сліди іржі.

Усі Миколині наукові дослідження стосувалися вітражів, а лебединою піснею стала широко коментована робота про вітраж зі сходової клітки Маріанниного будинку. Це був різновид терапії — так ніби кольорові скельця, які він рятував від знищення, мали силу зарубцювати його власні рани. А потім на сходову клітку вийшла дівчина з її очима і шкірою — і ненадовго затьмарила собою вітраж.

Бряжчали мідні монети на подолі беззубої кондукторки в трамваї номер сім — із торби висувався згорток квитків; жінка засміялася у відповідь на мої слова, що в мене нема грошей, бо й сама була така, як я, — її нітрохи не обходило, скільки квитків вона продасть сьогодні чи завтра, вона знала, що від цього нічого не залежить, у стоптаних домашніх тапках вона пішла на другий кінець вагона, хоча Микола хотів за мене заплатити, вилізла на кондукторське підвищення і закуняла.

Ми приїхали на Погулянку, я сіла на траву, Миколина біла сорочка була біліша за білі хрести польських захисників Львова, світліша за світлу колонаду, Миколина постать була вищою за колону святого Михаїла Архангела, що виросла недавно зліва від «орлят», а голос — тихішим за жебоніння сухої трави.

— Ми свідки того, як штучно роздмухується проблема відкриття Цвинтаря «орлят». Цим управляють політики по обидва боки кордону. Вони навмисне поглиблюють поділи та стереотипи, вдають із себе великих патріотів, а люди їм вірять, бо звикли до гасел та до легенд.

Він зробив паузу, заплющив очі, а тоді ще більше стишив голос. Я відчувала, що слова, які він зараз промовить, матимуть у собі щось невідворотне.

— Послухай мене: є докази, що кістки перемішані. На Цвинтарі «орлят» поруч лежать поляки й українці, у місці поховання Січових Стрільців на Янівському цвинтарі так само є хлопці і дівчата з обох боків фронту. «Ми боролися віч-у-віч, тепер спочиваємо пліч-о-пліч». Під час боїв за Львів військовий госпіталь було влаштовано в головному корпусі Політехніки, туди зносили поранених. Лікарі рятували всіх — незалежно від національності, незалежно від того, хто і на якому боці воював. Коли учасники боїв умирали, їх ховали поруч.

— Але ж пізніше проводили ексгумації.

— Так, після війни кістки посегрегували і поховали на різних військових цвинтарях. Але вже й тоді не могло бути ніякої впевненості. Уже тоді кістки були перемішані.

— «Ми воювали віч-у-віч…» — повторила я, думаючи про Маму. Вона так і не побачила — віч-на-віч — лиця того, хто стріляв у неї з даху будинку.

Ослаблена довіреною мені таємницею і болем голови, я прилягла на траву. Мігрені з’явилися тоді, коли я почала бути з Миколою. Безсилою виявилась навіть Аба, яка колись врятувала мене від свинки і вітрянки, вошей і глистів. «Мігрень не лікується», — переконували її знайомі лікарі, але вона не здавалася, шпигувала мене все новими і новими таблетками — всуціль білими, тільки різного розміру і форми, проте жодні з них не допомагали. Аба була здивована, а я — ні, для мене ситуація була ясна як день: біль є безпосереднім наслідком гріха, тобто роману з жонатим мужчиною.

Микола теж лікував мене білими пігулками, його були менші, схожі на зернята. Як і Аба, він не допускав думки, що вони могли б виявитися неефективними, приносив щоразу нові різновиди, жменями засипав їх мені до рота, а я, давлячись, белькотіла, що страждання є наслідком гріха, на що він підтакував, а тоді, так само в рамках терапії, масував мені рот своїм жорстким язиком. Аба насміхалася з гомеопатії, а я ковтала все, що вони приносили, мені було байдуже.

Ми обоє були втомлені подорожжю польсько-українськими бойовими шляхами, сонце розпалило в моїй голові вогнище, у ньому тлів наростаючий біль, міліметр за міліметром здобував нові позиції, розширював фронт наступу, хотів завоювати мене цілком, а я не чинила опору, відчиняла перед ним ворота, поспішала підписати акт капітуляції. Опустилась у купу бур’янів, взяла в Миколи запалену сигарету. Ми сиділи на лужку неподалік колишнього Палацу піонерів, ще однієї радянської напівруїни, пізніше перейменованої на Палац молоді, хоча «палац евтаназії» було б доречніше, сигарета закінчилася, та однаково на мою блузку сипався сірий пил — певно, тиньк зі стін. Попіл, попелища, могили на вулицях, у скверах і на подвір’ях — звичайний баланс громадянської війни, пожежа закінчилася, залишилися смуги диму, але й вони зникнуть, як тільки після останньої затяжки недопалок буде викинуто у смітник. Я обернулася, щоби попросити в Миколи наступну сигарету, і побачила, що він заснув: кожна частина його тіла була розкладена на траві окремо — так викладають знахідки археологічних розкопок, коли треба, щоби кожен предмет можна було добре роздивитися з усіх боків.

Попіл із пачки сигарет, яку я випалила, накреслив на траві коло, в якому я сиділа, дивлячись, як Микола розплющує очі й поволі розправляє кості.

— Як ти це все поєднуєш? — пошепки запитала я. — Скульптуру, лекції, історію Львова?

— До тридцяти років треба інтенсивно вчитися. А потім людина вже тільки перевіряє себе в ділі.

Мій час до тридцяти років уявлявся мені як довгий вузький коридор із безліччю напіввідчинених дверей з обох боків — на щастя, достатньо довгий, щоби тривожний момент «перевірки» надійно ховався десь удалині. Ми рушили в бік трамвайної петлі.

— А що б ти зробив, якби нині у Львові вибухнула польсько-українська війна? — запитала я.

— Я б застрелився, — відповів Микола голосом, наїжаченим суворою правдою, і владним жестом зупинив сімку, яка однаково мала кінцеву зупинку в тому місці, до якого ми якраз дійшли.

Вітраж II

Новий будинок серед старої забудови називали «пломбою», хоча якби ми хотіли точніше дотримуватися стоматологічної термінології, його би треба було назвати радше «протезом». У нас не було сумнівів, що він сюди не пасуватиме, що в товаристві австрійських будівель шляхетного походження він виявиться байстрюком, тому очікування його народження, яке тривало всю весну, літо й частину осені, було цілком позбавлене радості. Почалося з того, що на вузенькій вуличці запанував гамір, то тут, то там проїжджали самоскиди з цементом, а за квапливо встановленим синім парканом раз у раз згинався у поклонах фальшивому божеству довгий жовтий кран.

Тієї весни Микола отримав термінове замовлення, і ми бачилися мигцем: удень — кава-еспресо в похмурих забігайлівках, що гордо називали себе «кафе», вночі — трава Стрийського парку: погано освітленого, погано прибраного, тихого; ця трава пахла бузком. Ми уникали підходити до мого дому через Абу та її обурені погляди, що концентрували всю її огиду і несприйняття нашого зв’язку. Ми також трималися віддалік Миколиної майстерні, бо він вирішив, що нова скульптура має стати для мене сюрпризом, відтак я побачу її тільки в променях цілковитої готовності.

Я погано переносила сидіння вдома ще й тому, що Аба почала гірше себе почувати. Ліки, які протягом останніх десятиліть давали їй полегшення, тепер перестали діяти, а нових не винайшли. Її боліли всі суглоби, а найбільше — маленькі кісточки, коліна і пальці. Доволі часто крізь прочинені двері я чула, як вона, лежачи на тапчані, тихо стогне від болю. Вона їздила на консультації до знайомих лікарів, але поверталася нерозраджена: ніхто не знав, що їй робити. У повітрі висіла безпорадність: я не могла зрозуміти, як мені зупинити її хворобу, що з кожним днем посилювалась, а вона не могла припинити мій роман, який, на її переконання, руйнував моє життя. Натомість я була впевнена, що те, що з нею відбувається, — також і моя вина.

Вуличка вібрувала і вдень, і вночі. Здригалася бруківка під колесами будівельної техніки, сигналили знервовані водії, які не мали як проїхати, резонували шибки в навколишніх будинках. Працювали бетономішалки, вібротрамбовки і віброкотки. Двигтіли відбійні молотки. Тряслися компресори. З грюкотом падали бетонні плити. У повітрі висіли хмари куряви. За зачиненим вікном сусіднього будинку металася літня жінка з криво приліпленим на чоло пожовклим компресом. Робітники, які викликали всі ці вібрації, не любили своєї роботи. Вони були вбогі, старі та ще й далеко від дому. Пізніше, коли стіни протеза-байстрюка почали виростати з землі та пнутися вгору, вони піднімалися на риштування без жодної страховки. Одного липневого ранку один із них упав і загинув. Він лежав на землі довго — всі бажаючі встигли роздивитися силует додаткової голови, що його поруч із розбитою утворила кривава калюжа, і сильно понищені чоботи з вкрапленнями чогось схожого на білу шкільну крейду. Для малесенької вулички це будівництво виявилося великим землетрусом.

Коли я питала Абу про самопочуття, вона ощасливлювала мене сухим звітом. Тепер вона завжди говорила до мене тільки в такий спосіб, і це мало означати, що вона на мене гнівається. Те, що вона позбавила мене любові, розривало мої нутрощі на шматки, та я знала, що заслуговую на це. Я почала говорити до неї холодно і по-хамськи, за кожної нагоди намагалася висміяти й образити її. Ми уникали будь-якої, навіть найневиннішої згадки про Миколу, хоча саме він визначав ритм життя кожної з нас. Того літа я дуже пізно поверталася додому, а вона ніколи не лягала спати, доки я не повернуся, чим доводила мене до шаленства. Прохання, крики, скандали нічого не дали — вона завжди чекала, поки не дочекається. Сиділа перед телевізором. Змовляла вервичку в колишній Прабабчиній кімнаті. Дрімала на дивані в середній кімнаті. Чаїлася між квітів на балконі. Коли я врешті-решт прокрадалася у квартиру — волога від поцілунків, наелектризована дотиками, розпалена оргазмами — вона мовчки кидала на мене похмурий погляд і врешті-решт ішла до себе, після чого жодна з нас однаково не могла заснути. Я пам’ятаю одну з найжаркіших ночей того липня. Ми довго поверталися з Миколою з іншого кінця міста, а потім так само довго стояли під моїм балконом. Було вже так пізно, що ось-ось мало стати рано, у жодному вікні не світилося, ми сховалися на моїй вуличці, ніби у величезній банці з-під кока-коли, зі стінок якої злизували рештки нудотного солодощу, простір всередині бляшанки весь аж стугонів від наших рухів, ми напівроздягнені доходили стоячи, а стара дерев’яна брама скавкотіла в такт нашого ритму. І тут я помітила, що вона дивиться на нас із балкона. Її голова, оточена роєм бігуді, виставала з-поміж вазонків, а блискучі скельця окулярів були спрямовані на нас. Ми стояли точнісінько під єдиним на всій вулиці ліхтарем, який світився. Я відчула сором і лють, і відтоді перестала з нею говорити.

У той період Микола проводив зі мною додаткові заняття з барельєфа, ми займалися меморіальними таблицями, які повигулькували в центрі як гриби після дощу або наче мухомори після Чорнобиля. Валерій Бортяков із Польського театру вигадав назву «різьблення у господарському милі», яка прижилася в середовищі. Коли хтось намагався відстежити походження тієї чи іншої таблиці, все виявлялося просто: кожен, хто мав гроші та бажання, міг піти в міську раду й отримати папери. Якщо постать, яку хотіли увічнити, була політично коректною, чиновники давали дозвіл. Тоді справа переставала їх цікавити, заявник сам вибирав проект і скульптора. Час від часу міськрада теж фундувала яку-небудь таблицю, тоді принаймні прізвище автора було відоме. Так з’являлися чергові твори, дивлячись на які, художники хапалися за голови. Або — прямуючи вулицею — відводили від них погляд.

Ми ходили містом — і виявлялося, що таблиці переважно були надто великі, висіли надто низько, порушували закони композиції, а найголовніше — не вписувалися в оточення. Вони прибули з іншої планети, ніж церкви і кам’яниці, наросли на старих будинках, немов пліснява. Тут зі стіни виступали п’ять яйцеподібних голів, щільно вписаних в один овал. Там стирчали бронзові чоботи, об які кожен перехожий міг вгамселитися головою. Деінде витріщало баньки лице ляльки-кретина. Найчастіше ми не знали осіб, яких вони увічнювали, а що ще гірше — навіть і не хотіли знати: українська історія програвала доброму смаку. Та ця навала таблиць мала ще один вагомий аспект: ми дискутували про одну таку таблицю, а наступного дня з’являлися три нові, розмовляли про іншу, а наступного дня вона зникала без сліду, бо злодюжки крали таблиці на брухт.

Микола вважав, що радянські меморіальні таблиці були кращими. Не всі, однак — багато. Ця думка для мене була несподіваною — вона вносила нестерпний сумбур у мислення про світ, свідчила про його надто велику неоднозначність.

— У ті часи місто було сірим, занедбаним, але залишалося собою. Теперішні хірургічні експерименти на тілі міста мають шанс перетворити його на щось цілком інше.

Коли Микола говорив ці слова, які я добре запам’ятала, ми стояли на розі Коперника і Словацького, там, де недавно викарбували фігуру якогось робота у військовій шапці. Коли потім Микола проводжав мене додому вулицею Стефаника, то пояснював відмінності між горельєфом, барельєфом і пласкорельєфом. Коли ми зайшли в мою браму, він почав мене цілувати. Я дивилася тоді на куте кругле віконце над входом, щоби тільки не бачити тріщин на стінах. Я вдавала сама перед собою, ніби їх не існує.

У той період я вигадувала про ці тріщини легенди. Що це павутиння велетенських павуків, яке Люба оминає під час прибирання. Що це декоративні канелюри, про які нам розповідали на заняттях з історії мистецтва. Спотворення, викликані контактними лінзами, яких я ніколи не носила. Перші тріщини на стінах і на стелі Микола задокументував, позичивши в Аби трохи малярського вугілля, поставив біля кожної дату, сфотографував. Сусіди не брали в цьому участі: на верхньому поверсі готувалися виїхати на ПМП до Німеччини, з Любою віднедавна щось поробилося — вона просто перестала прибирати. Здається, вона навернулася у якусь релігію — навіть подзвонила мені, щоби своїм низьким голосом, у якому бринів божевільний трагізм, попросити пробачення «за всю завдану кривду», чим неабияк мене сконфузила. Вона відмовилася від носіння капелюшка, виставивши на світ Божий сиві відростки, і кілька разів запевнила Миколу, піднімаючи палець у напрямку потрісканих стін: «Той час уже близько».

Сходова клітка покрилася білою пилюкою: наші черевики були так само припудрені, як і взуття того загиблого роботяги. Микола запрошував у будинок викладачів і студентів, оббивав пороги міськради, ходив на каву з погано постриженими чоловіками в костюмах не по фігурі. Завдяки його старанням до нас навіть приїхали телевізійники: трохи напідпитку журналістка у сріблястих туфлях на шпильках і її залитий по самі брови оператор з камерою VHS випалили по кілька цигарок перед входом до будинку, після чого ввечері в ефір пішла каша про «львівську Сент-Шапель», «українську сецесію» і про великого бізнесмена та мецената, який «має врятувати шедевр від знищення». Хто цей рятівник, ще тільки треба було довідатися. Ми вислали свої перші в житті імейли до знайомих у Польщі: вони носили добре скроєний одяг, новочасні окуляри і зналися на мистецтві — з ними я пов’язувала найбільші надії.

Я пам’ятаю день на початку серпня, коли у вітражі тріснули перші скельця. Микола фахово пояснив мені, що під впливом натиску ззовні ослаблюються стики свинцевих перетинок, що поля прогинаються і випихають їх. Я дивилася на вітраж і бачила, як він береться хвилями. Я усвідомлювала, що це не благенький бриз, а смертоносний шторм. Нові прогалини з’явилися трохи нижче коренів дуба, сполучаючись із неіснуючим уже багато років царством вогню — Ніщо розширювало себе, як у фільмі «Нескінченна історія». Того дня Микола наповнював мене собою аж надто уважно і вигойдував понад міру ніжно: ми спиралися об підвіконня, відразу за моєю спиною був вітраж. Я була впевнена, що Люба спостерігає за нами крізь вічко.

— Я більше не можу про це думати.

— Думати — наш обов’язок. Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Ми останні з могікан. Тільки нам не байдуже, що Львів умирає. Ми не можемо дезертирувати, не можемо зрадити.

Моя остання розмова з Абою так само відбулася в серпні. Після екскурсії за місто з Миколою я виявила, що мені в пупок заліз кліщ. Через два дні пупок розпухнув, мені здавалося, що кліщ стає все більшим, а я — все меншою. Я прийшла в Абину кімнату, сіла на краєчок тапчана. Я хотіла, щоб вона помирилася зі мною, пробачила мені, щоб — як колись — урятувала мене. А вона і не збиралася відмовлятися від свого праведного гніву. Сердито налила мені в пупок соняшникову олію. Роздратовано спробувала витягнути кліща нігтями. З люттю відірвала йому пінцетом голову. Коли ж нарешті добилася свого, лягла на тапчан і мовчки повернулася до мене спиною. Я сиділа поруч, дивилася на Костюшка, який вів селян на повстання, і виловлювала недоліки композиції. Донині я запитую себе: чому я не обійняла її силоміць? Чому не поцілувала? Чому не викричала все, що я відчуваю?


Чоловік, який викупив ділянку, що межувала з нашим будинком, їздив у золотому джипі, але не був ні лисим, ні товстим, а в його очах виблискували хитрі вогники. Ми впіймали його біля входу на будмайданчик. Микола говорив, а я стояла поруч, тримаючи Миколу за руку. Чоловік відповідав ввічливо.

— Будь ласка, не переживайте так, — сказав він. — Я не якийсь там позбавлений смаку «новий рускій», який думає тільки про бабло. Я чув про вітраж і усвідомлюю, що він унікальний. Я вирішив його врятувати. У мене вже всі папери від місцевої влади, потрібні для демонтажу, я чекаю тільки на згоду Києва, бо будинок вписаний в Загальноукраїнський реєстр історичних пам’яток. Коли ми отримаємо дозвіл, вітраж буде реставровано, а тоді розміщено в готелі, який я будую поруч. Там він уже завжди буде під охороною.

Микола аж до болю стиснув мої пальці.

— Це варварство! — крикнув він. — Вітраж вписаний у композицію конкретного будинку! Разом вони становлять органічну єдність. Забрати його звідти — це те саме, що вирвати у вас печінку! Звичайні люди не будуть мати доступу в готель. Спочатку ви нищите пам’ятку архітектури своїм безвідповідальним будівництвом, а потім хочете позбавити її художнього шедевру, спеціально для неї створеного.

Чоловік з розумінням покивав головою, дав нам по візитці — і поїхав геть у своєму золотому джипі.

Ця драма мала ще одну дію. Наприкінці серпня Микола був у Варшаві та дійшов до потрібних людей у міністерстві культури. На них подіяли аргументи про польську спадщину і погодилися фінансувати реставрацію будинку і вітража, який у цій ситуації категорично мав залишатися на своєму місці. Потрібна була тільки згода львівської влади. Ми намагалися її отримати — відповідальна за ці питання чиновниця спершу була у відпустці, а коли врешті-решт зустрілася з нами, то зразу ж після заплутаного вступу на тему процедур і документів розкричалася, що ми знаходимося в незалежній українській державі, яка сама дбає про свої пам’ятки, і що влада «козацького міста Львова» ніколи не допустить, щоби громадяни іншої держави втручалися в його внутрішні справи. А наші дії скидаються на державну зраду. Золотиста блискуча блузка щільно обтягувала її грушкоподібні груди і яблукоподібний живіт. Зі стіни кабінету на нас дивилися обкурені очі українського Будди — козака Мамая.

Микола тоді вже закінчував свою скульптуру-сюрприз, яка мала бути готова на вересень. Я від самого початку здогадувалася, що це буде. Врешті-решт, Львів не таке й велике місто, чутки до мене дійшли. Але на власні очі я побачила її тільки на церемонії відкриття.

Цього разу зібралася лише жменька людей, не було ні фанфар, ні оркестру, ні хору, а тільки гудіння жовтих маршруток, що сунули проспектом Свободи. І хоча на місці пам’ятника зі схованими в постаменті надмогильними плитами нині красувалася клумба з квітами, мені все ж пригадалася вереснева вистава багаторічної давності. Цього разу люди зібралися біля службового входу — коло тих сходів, якими Мама щодня ходила на роботу. Нову пам’ятну таблицю прикрашала синьо-жовта стрічка, яку перерізав мер міста, чоловік настільки низький на зріст, що йому довелося стати на спеціальну лавочку-підніжку. Коло нього вихитувалася монолітна туша нашої знайомої чиновниці з департаменту архітектури, цього разу — в облягаючій чорній вишиванці. Миколина дружина, яка стояла неподалік, становила з нею абсолютний контраст: висока, дрібнокоста, у світлій просторій сукні. На волоссі вона мала білу пов’язку — такі носили львівські студенти, що голодували на Майдані в дев’яностому році. Окрему групку становили студенти академії з сигаретами і кораловими браслетами; я стояла ледь віддалік. Прийшов і знайомий скульптор, що спеціалізувався на погруддях Кобзаря — неохайні сиві вуса, затуманені алкоголем очі. Він гримів у несправний мікрофон:

— Неосяжна культурна спадщина. Тернистий мученицький шлях. Розбудова нової України. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте.

Площа перед Оперою гула. Прямо на нас марширувала колона молодиків у сірих сорочках, які несли червоно-чорні прапори і співали щось войовниче. На їхніх грудях блищали металеві значки з літерами, схожими на свастику.[2] Я здригнулась і подумала, що вони прийшли опротестувати вшанування на стінах Національного театру опери та балету жінки, яка не була етнічною українкою. Проте марширувальники замовкли і зупинилися по правий бік таблиці — о Боже, вони прийшли вшанувати Маму.

Микола стояв по лівий бік, сам. З цієї нагоди він вдягнув урочисту попелясту сорочку без вишивки — його волосся своїм кольором все більше нагадувало саме цю барву. Микола імітував аристократичну байдужість: великий митець, якого ніхто не розуміє. Він не принизився до того, щоби дивитися на щось чи на когось, — споглядав невидиму за будинками далечінь.

А я весь час дивилася. На цілком непогану композицію плаского рельєфу, який, однак, виглядав як випуклий. І який висів страшенно низько. Який ніяк не пасував до оточення і прекрасно вписувався в страхітливі новочасні нарости, яких було повно на стінах міста. З таблиці мене міряла поглядом ще одна барбі мейд ін юкрейн, яка марно розкривала свій риб’ячий рот, щоб заспівати, — і цими вбитими разом із нею звуками вона мала закликати до боротьби натовп дрібних роботів з прапорами. Я дивилась на неї і дивилась. А тоді теж затуманила собі очі — але мистецькою імлою. За нею з’явився спершу вівтар XVIII століття роботи Себастьяна Фезінгера з барельєфом святої Маріанни — білої, алебастрової, примарної; потім з поверхні мінералу — яка, втім, ясно прозирала — виринула покрита ластовинням і небажаними волосками шкіра, подекуди шорстка на дотик, трохи аж наче велюр, деінде гладенька, як атлас. І тоді стали видимими подовгуваті нігті й очі з жовтуватими сонечками навколо зіниць. Ще я хотіла викликати в пам’яті голос, але мені це не вдалося: нічого, тільки гудіння нікудишнього міського транспорту. Таблиця була відлита з бронзи, а отже, через якийсь час вона позеленіє. Випереджаючи хід подій, зазначу, що так і сталося. А члени молодіжної націоналістичної організації, яка потім кілька разів змінила назву і форму, зобов’язалися запалювати під нею свічки. Першого листопада, першого січня і в липні — в річницю смерті Маріанни.

Тут пролунав іще інший гуркіт, і я з полегкістю подумала, що будівля театру почала (чого вже багато років усі боялися) западатися під землю, — та це всього лише на завершення урочистості заспівали якусь патріотичну пісню.

Потім були аплодисменти. Мер міста потиснув Миколі руку і, забравши лавочку, поїхав своїм чорним «вольво» до розташованої за кількасот метрів ратуші. Я дивилася, як Микола представляє чиновницю з питань архітектури своїй дружині та як вони втрьох бесідують. Надивившись, почала поволі йти в бік дому.

Микола наздогнав мене на рівні Етнографічного музею.

— Я буду чекати тебе о восьмій під каплицею Боїмів, — шепнув мені на вухо. Взагалі-то він міг би говорити і вголос: усі однаково про все знали. З безпечної відстані мені махав просторий рукав його дружини, а сама вона усміхалася до мене: кістлява, фальшива.

Я не пішла до Боїмів, залишилася сама. Спершу я хотіла поїздити по колу якимось трамваєм, але занадто боялася контролерів, тому вибралася поблукати містом. Погулянка, Личаківський цвинтар, потім — Високий замок. Коли стемніло, я лежала на вогких лугах Кайзервальду, мене кусали мурахи й комарі. Тим часом мене шукали всюди: у Катедрі, у Миколи, а також за різними телефонними номерами з моєї телефонної книжки. До будівельного майданчика я добралася близько пів на сьому, безхмарного сонячного ранку — такого свіжого, ніби він розливався над кипарисами середземноморського курорту, а не над старим і замученим історією містом. Я на кілька хвилин розминулася зі «швидкою» — та забрала Абу, в якої вночі стався інсульт.

Майдан

«Це тісний запах, — думала я, — якщо запах можна описати цим словом»; його солодкість була відразлива і зайва, на межі розкладу, він наштовхував на думку про ящик напівзігнилих яблук, може, не так зігнилих, як скислих, таких, які багато місяців пролежали в підвалі. А я ж багато днів плакала, не очима, а носом, з мого носа витікала якась соромітна рідина, яку я ніяк не могла зупинити, і ще я не відчувала запахів — ні сигарет, ні улюблених парфумів, — хоч я всього лише наковталася газу на Грушевського, тоді як у того хлопця під ногами розірвалася світлошумова граната і знищила його очі.


Газ із запахом гнилих яблук — надзвичайно їдкий, заборонений усіма міжнародними конвенціями, — спускався в мій живіт, а я бігла за ним, зісковзувала у власну утробу, незважаючи на пошкоджене внутрішнє сполучення, пізніше почала плакати через ніс, виливала із себе якийсь потік, немов ріка, схована під шкаралущею міста. Я плакала за очима того хлопця: відкритими вони були голубі, а згаслими — нагадували веселку, їх оточували жовті, фіолетові і зелені промені, дедалі світліші, бо він весь час посміхався. Посміхався тоді, коли в київській лікарні стало небезпечно, тож його треба було звідти вивезти, коли їхав лежачи в старих «жигулях», коли польські ченці переводили його через кордон, і навіть тоді, коли почалися довгі дні чекання на повернення зору.

Мій нюх повернувся, коли куля влучила в сумку якогось медика і звідти вилилися ліки, я відчула їхній різкий запах, незважаючи на хвору слизову, і це був запах хвороби і тривоги. Враження посилювалося виттям сирен — таким, яким моряків заманюють на скелі, але їм ніхто не повірив, ми йшли вгору по Інститутській, у бік парламенту, у нещільних лавах. «І що ти скажеш, Мамо, на те, що така революція відбувається без тебе?» — подумки запитувала я. Праворуч від мене йшла двадцятирічна пара у просторих капюшонах, загорнута у величезний синьо-жовтий прапор; вони підтримували його з обох боків, ніби це було простирадло, яке вони наприкінці дня розстелять на якомусь лужку — та й стануть собі кохатися: і раз, і вдруге, і знов. Зліва я бачила кремезного чоловіка в камуфляжі, борозни на його лиці були як невідремонтовані дороги української провінції, він ніс витесаний удома дерев’яний щит, палив. Переді мною йшов іще один чоловік, у дорогому пальто, в лакових туфлях та в будівельній касці, прикрашеній мотивами писанок, в одній руці він тримав два прапори, польський і бандерівський, а я подумала: «Все-таки червоний колір — популярний елемент, коли йдеться про прапори, і з цим нічого не поробиш, Мамо». Саме цей чоловік трохи раніше крикнув:

«Стріляють!», — і відтоді я не могла позбутися відчуття, що те, що тут відбувається, не пасує до міста, до його звичайних вулиць, до відремонтованого продуктового на розі. Ще кілька людей прокричали це ж таки слово, але ніхто не розвернувся і не почав бігти вниз.

Пахло димом, на кінці вулиці було видно нерухоме коло чорних «їжаків», перед ними розпалили вогнище, боялися наступу — хтось ззаду подав мені шину, її треба було перекотити далі, до наступних рук. Ми йшли догори, знімаючи себе і «їх» на мобілки і планшети, ніби ці пристрої були чарівними паличками, завдяки яким смерть, показана на екрані, перестане бути смертю. Снайпери зачаїлися на дахах, раз у раз чувся глухий тріск, під балконами перебігали хлопці в жилетках рятувальників і зносили поранених у бік Майдану, а я думала, що того хлопця тепер уже не можуть підстрелити, що він у безпеці, у Польщі. Квадрати сонячного світла приліпилися до будинків, над якими здіймався то білий, то чорний дим, ніби з комина якогось збожеволілого Ватикану, десь із-поміж дахів нас застерігав світлофор, з’єднуючись червоним із бордовими ріками, які витікали з тіл людей і струменіли по них, утворюючи карту свободи — звіра, який століттями прагне свіжої крові: «Ти не була сама, Мамо». Лікар із червоним хрестом на майці, вдягненій поверх пальто, реанімував (або цілував) чоловіка, який лежав на землі та якому вітер шарпав і куйовдив волосся — вітер хотів підняти вгору і його голову, і його самого. Вулиці здіймали свої кам’яні спини, щоби нам легше було повитягати з них каміння; його, як і шини, передавали з рук у руки та кидали в бік «їжаків»: у цій війні вулиці були на нашому боці. У бруківковому ланцюжку переді мною опинилася жінка в немодному повстяному капелюшку, вона була без рукавиць, її руки кривавили, і це якось компонувалося з її манікюром, разом із молодістю на нашому боці боролася старість. «Історія завжди пхалася в наше життя у вікна й двері, Мамо, а я йду без каски, я ось саме тепер перестала боронитися від історії». Схожий на отого, осліплого, хлопчина з рюкзаком вискочив поперед ряд металевих щитів і кинув у їхній бік свій Давидів камінець, я йшла в його бік, у піднятій руці тримала мобілку, знімала.


Краків, 2010–2014

Примітки

1

Аківці — учасники Армії Крайової, одного з польських збройних підпільних формувань під час Другої світової війни (1939–1945); АК підпорядковувалась польському еміграційному уряду в Лондоні.

2

Ідеться про один із символів УНСО —

Дім з вітражем



Дім з вітражем



home | my bookshelf | | Дім з вітражем |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу