Book: Чорнильна смерть



Чорнильна смерть
Чорнильна смерть

Чорнильна смерть


Читайте в Чорнильній трилогії:


книжка перша

«Чорнильне серце»


книжка друга

«Чорнильна кров»


книжка третя

«Чорнильна смерть»



Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії…

Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Корнелія Функе

Чорнильна смерть

Мабуть, усе лиш тугою пов’язане.


Присвячую Рольфові, бо вихід заміж за Дастфінґера все-таки був найкращою річчю у світі.


Присвячую Ілен, що все пізнає через утрату і завжди була поряд, щоб розуміти і стишувати біль.


Присвячую Ендрю, Енґі, Антонії, Кемові, Джеймсу, Кароліні, Феліксу, Мікі і, останнє, але, безперечно, істотне, Ліонелу та Оліверові, що давали так багато світла, тепла і приязні в похмурі дні.


Присвячую й місту янгола (Лос-Анджелесові), що живило мене красою, незайманою природою й почуттям, яке надихнуло мене створити Чорнильний світ.

Нічого, крім собаки і аркуша паперу

Слухай, у далекій тихій млі

Завмирає хода ночі,

Лампа стиха на столі,

Мов цвіркун, сюркоче.

На полиці золотаво

Сяють спинками книжки —

В чарівну країну слави

Це дорога навпрошки.

Райнер-Марія Рільке. Пожертва ларам. Вігілії, III

Місяць осяяв халат Елінор, її нічну сорочку, босі ноги й собаку, що вмостився їй біля ніг. Орфеїв пес. Як він дивиться на неї своїми завжди сумовитими очима. Немов запитує, чому в ім’я всіх збудливих запахів у світі вона сидить серед ночі в бібліотеці серед мовчазних книжок і просто задивилася в простір перед собою.

— Справді, чому? — запитала Елінор серед тиші. — Бо не можу заснути, чуєш, дурна тварюко! — Проте почухала йому голову. «Ну, Елінор, ти вже зайшла задалеко! — подумала вона, насилу підводячись зі стільця. — Марнуєш ночі на балачки з собакою. Дарма що не терпиш собак, а цього й поготів, бо кожним своїм хеканням він тобі нагадує про свого огидного господаря!»

Так, вона не вигнала собаку, попри прикрі спогади, які він пробуджував, лишила й стілець, хоча на ньому сиділа сорока. Мортола… Як часто, заходячи до тихої бібліотеки, Елінор чула її голос, як часто бачила Мортимера і Резу, що стоять між полиць, або Меґі, що з книжкою на колінах сидить під вікном, а рівні біляві коси ховають їй обличчя… Спогади. Це все, що лишилося. Але вони не менш недосяжні, ніж образи, породжені книжками. А що лишиться, якщо вона втратить і спогади? Тоді вона остаточно зостанеться сама — зі спокоєм і порожнечею в серці. І огидним собакою.

У блідому місячному сяйві ноги Елінор видавалися дуже старими. «Місяцю ясний! — подумала вона, поворушивши пальцями ніг. — Скільки є переказів про твою магічну силу! І все неправда». Її голова була вщерть наповнена надрукованою брехнею. Щоразу, коли Елінор дивилася на місяць, її очі затуманювала вуаль, зіткана з літер. Чи можна бодай коли-небудь стерти в мозку та серці всі слова і принаймні раз поглянути на світ власними очима?!

«Господи, Елінор, ти знову в чудовому настрої! — подумала вона, постукуючи пучками по скляних дверцятах шафи, де зберігалося все, що лишилося їй від Орфея, крім собаки. — Ти купаєшся в жалощах до себе, так само, як цей дурний пес бовтається в кожній калюжі».

Аркуш, що лежав за склом, видавався непоказним, звичайнісінький аркуш розлінованого паперу, густо списаний блакитним чорнилом. Годі порівняти його з розкішними ілюстрованими томівками, що лежали в інших шафах, дарма що в кожній літері можна було добачити, як пишався собою Орфей. «Сподіваюся, вогненні ельфи випалили йому самовдоволений усміх на вустах! — подумала Елінор, відчиняючи шафу. — Сподіваюся, панцерні солдати вже проткнули його списами, або ще краще: він поволі, мало-помалу здихає з голоду в непрохідній хащі». Елінор не вперше малювала у своїй уяві жалюгідний кінець Орфея в Чорнильному світі. Тільки ці уявні картини давали розраду її самотньому серцеві.

Папір уже пожовк. Дешевий папір. Але й це ще не все. Слова на ньому майже годі було прочитати, бо вони відправили свого автора в інший світ, і то просто на очах в Елінор. Поряд з аркушем лежали три фотографії: одна Меґі і два знімки Рези, на першому вона ще дитина, а на другому, знятому кілька місяців тому, вона була з Мортимером. Вони сміялися і аж світилися щастям. Не минало й ночі, щоб Елінор не розглядала ті фото. Сльози принаймні вже не набігали їй на очі, але й далі лилися в її серці. Солоні сльози. Здається, вона вже дійшла краю. Моторошне чуття.

Утрачені.

Меґі.

Реза.

Мортимер.

Уже майже три місяці, як вони зникли. А Меґі навіть раніше на кілька днів…

Собака потягся і, ще сонний, підійшов до Елінор. Ткнувся носом у кишеню її халата, впевнений, що там завжди є кілька собачих печив.

— Еге ж, мій хороший, — пробурмотіла вона, тицяючи собаці в носа пахучий сухарик. — Де ховається твій господар, га? — Елінор підсунула собаці під ніс аркуш паперу, і дурна тварина обнюхала його, ніби справді за літерами могла винюшити Орфея.

Елінор придивилася до слів і мимоволі прошепотіла: «На вуличках Омбри…» Як часто в останні тижні вона цілі ночі сиділа серед книжок, що вже нічого не означали для неї, відколи вона знову лишилася з ними самотня. Книжки тепер мовчали, немов знали, що Елінор миттю обміняла б їх усі на трьох людей, яких вона втратила. Втратила в книжці.

— Хай йому біс, я навчуся! — У її голосі відчувалася впертість, мов у малої дитини. — Я навчуся читати книжки так, щоб вони й мене проковтнули, атож, я навчуся!

Собака глянув на Елінор, немов повірив кожному її слову, але сама вона не вірила жодному. Ні. Її вуста не чарівні. Навіть якби Елінор вправлялася кільканадцять років, а то й довше, — слова, коли вона вимовляла їх, не звучали. Слова не співали, були не такі мелодійні, як у Меґі чи Мортимера або в тричі проклятого Орфея. Дарма що все своє життя вона щиро любила їх.

Аркуш затремтів у пальцях Елінор, вона плакала. Атож, сльози набігли знову, хоча вона довго стримувала всі сльози у своєму серці. Воно просто наповнилось ущерть. Елінор так гучно хлипала, що пес із переляку аж зіщулився. Як безглуздо, що з очей вибігає вода, тоді як сумує серце. У книжках трагічні героїні здебільшого були з біса гарні. І ніде жодного слова про набряклі очі й червоний ніс. «А коли я заводжу, мені завжди ніс червоніє, — думала Елінор. — Мабуть, саме тому я не потрапила до жодної книжки».

— Елінор!

Вона обернулась і квапливо стерла сльози з обличчя. У дверях стояв Даріус у завеликому для нього халаті — її подарунку на його останній день народження.

— Що? — озвалася Елінор. «Де та хусточка завжди дівається?» Засопівши, витягла її з рукава й висякалася. — Даріусе, три місяці, вже три місяці їх немає! Хіба це не причина для плачу? Аякже. Не дивись на мене так жалісливо своїми совиними очима. Байдуже, скільки книжок ми купимо, — вона махнула простертою рукою на забиті книжками полиці, — байдуже, скільки придбаємо на аукціонах, обміняємо, вкрадемо, жодна з них не розповість мені того, що я прагну дізнатися! Тисячі сторінок — і на жодній немає ані слова про тих, про кого я хочу почути. Хіба мені цікаві решта слів? Я хочу знати тільки те, що діється з ними! Як почувається Меґі? Що сталося з Резою і Мортимером? Чи вони щасливі, Даріусе? Чи ще живі? Чи побачу я їх знову коли-небудь?

Даріус обводив очима книжки, неначе котрась із них містила приховану відповідь. Але мовчав, як і всі надруковані сторінки.

— Я нагрію тобі молока з медом, — сказав він нарешті й подався на кухню.

Елінор знову лишилася на самоті з книжками, місячним сяйвом і огидним Орфеєвим псом.

Просто село

Вітер — мороку потік,

Що дерева взяв у полон,

Місяць — шарпаний морями

Загадковий галеон,

Шлях — як місячна смуга

Між вересовищ пурпурових,

А розбійник ненастанно

Мчить і мчить —

До старого заїзду кутих дверей дубових.

Альфред Нойс. Розбійник

Між дерев уже затанцювали феї — зграйка крихітних блакитних істот. Їхні крильця ловили зоряне сяйво, і Мо бачив, як Чорний Принц занепокоєно поглядає на небо. Воно було темне й майже не відрізнялося від навколишніх пагорбів, але фей годі було одурити. Такої холодної ночі тільки недалекий світанок міг виманити їх із гнізд, а село, врожай якого прагнули врятувати нині розбійники, містилося небезпечно близько від Омбри. Тільки-но розвидниться, розбійники будуть змушені піти геть.

Кільканадцять злиденних хатин, кілька неродючих, кам’янистих нив і мур, що навряд чи злякав би навіть дитину, не кажучи про солдатів, — оце й усе. Село, як і багато інших. Тридцятеро жінок, жодного чоловіка і понад три десятки дітей-безбатченків. У сусідньому селі солдати нового намісника два дні тому забрали майже весь урожай. Розбійники прийшли туди запізно. А тут таки можна щось урятувати. Кілька годин поспіль вони копали ями й показували жінкам, як треба ховати під землю худобу й харчі.

Здоровань приніс останній мішок похапцем викопаної картоплі. Його грубе обличчя почервоніло від напруги. Воно завжди червоніло отак, коли він бився або був напідпитку. Разом з Мо він опустив мішок у криївку, викопану одразу за нивами. Ропухи на довколишніх пагорбах кректали так гучно, що здавалося, ніби вони приманюють день, і Мо прикрив вхід до криївки переплетеним гіллям, яке мало захистити підземну комору від солдатів і збирачів податків. Вартові поміж хатин занепокоїлися. Вони теж побачили фей. Атож, розбійникам пора йти геть, повертатися до лісу, де завжди можна сховатися, дарма що новий намісник наказує прочісувати пагорби дедалі більшій кількості патрулів. Миршавець — отак його прозвали омбрійські вдови, і це ім’я досконало пасувало худезному своякові Змієголова. Але пожадливість, із якою він забирав убоге майно своїх підданих, була невситима.

Мо витер рукою чоло. Господи, він утомився. Вже кілька днів він майже не спав. Просто є надто багато сіл, де ще можна випередити солдатів.

— Ти якийсь виснажений, — тільки-но вчора сказала йому Реза, прокинувшись поряд із ним і не здогадуючись, що він ліг до неї аж коли надворі вже засіріло. А він розповідав їй про лихі сновиддя і про безсонні години, проведені у праці над книжкою, яку він зшив з її малюнків із зображеннями фей і скляних чоловічків. Навіть сьогодні Мо сподівався, що Реза й Меґі ще спатимуть, коли він повернеться на самотній хутір, куди їх привів Чорний Принц, за годину ходьби на схід від Омбри і дуже далеко від краю, де й досі панував Змієголов, ставши безсмертним завдяки книжці, зшитій Мортимеровими руками.

«Скоро, — думав Мо. — Скоро вона вже не захищатиме його». Але як часто він казав собі ці слова, а Змієголов і далі був безсмертний.

До Мо підступила вагаючись дівчинка. Скільки їй може бути років? Шість? Сім? Давно минула та пора, коли й Меґі була така мала. Збентежившись, дівчинка зупинилася за крок від нього.

З пітьми з’явився Хапало й підійшов до дитини.

— Атож, дивися на нього, — шепнув він малій. — Це й справді він. Сойка. Таких дітей, як ти, він їсть на вечерю!

Хапало полюбляв такі жарти. Мо проковтнув слова, що крутилися йому на язиці. Дівчинка була білява, як і Меґі.

— Не вір жодному його слову! — прошепотів він їй. — Чому ти не спиш, як решта?

Дівчинка глянула на Мо, а потім високо підкотила йому рукав, щоб побачити рубець. Рубець, про який співали в піснях…

Дівчинка аж очі вирячила з подиву й дивилася на Мо з тією сумішшю поваги і страху, яку йому не раз доводилося бачити в очах багатьох людей. Сойка. Дівчинка помчала назад до матері, і Мо випростався. Щоразу, коли груди боліли в тому місці, де його поранила Мортола, йому здавалося, ніби саме там у його тіло нишком проліз цей розбійник, якому Феноліо надав його обличчя й голос. А може, він завжди був його частиною і просто спав, аж поки світ Феноліо розбудив його?

Інколи, коли розбійники приносили в якесь зголодніле село м’ясо або кілька мішків збіжжя, вкраденого в Миршавцевих управителів, до Мо підступали жінки й цілували йому руки.

— Ідіть до Чорного Принца й подякуйте йому, — казав він їм, але Принц тільки сміявся.

— Дістань собі ведмедя, — глузував він, — і тоді тобі дадуть спокій.

У якійсь хатині заплакала дитина. Ніч уже червоніла перед світанком, і до Мо долинув тупіт копит. Вершники, принаймні десяток, можливо, більше. Як швидко навчаються вуха розрізняти звуки, набагато швидше, ніж очі розшифровувати літери. Феї пустилися навтьоки. Жінки зойкнули й побігли до хатин, де спали їхні діти. Рука Мо звичним рухом дістала меч, немов ніколи не робила чогось іншого. То був той самий меч, яким він воював у Сутінковому замку, меч, що колись належав Рудому Лисові.

Посіріло.

А може, те, що солдати завжди приїздять на світанку, свідчить про їхню любов до світанкових барв? Слід сподіватися, вони ще п’яні після одного з незліченних бенкетів свого пана.

Принц махнув рукою, щоб розбійники підійшли до муру, який оточував село, — двох або трьох рядів плаского каміння. Хатини теж навряд чи могли захистити. Ведмідь сопів і стогнав, і ось уже з пітьми виринули вершники, чоловік кільканадцять, із новим гербом Омбри на грудях: василіском на червоному тлі. Звісно, вони не сподівалися натрапити на чоловіків. Заплакані жінки, верескливі діти, проте ніколи жодного чоловіка, та ще озброєного. Спантеличені, вони стримали коней.

Атож, вершники були п’яні. Це добре. В такому разі вони рухатимуться повільніше.

Та вершники вже не вагалися. Вони одразу побачили, що озброєні набагато краще, ніж обдерті розбійники. До того ж мали коней.

Дурноверхі. Вони загинуть, перше ніж зрозуміють, що значення має не тільки зброя.

— Усіх! — хрипко шепнув Хапало Мо. — Сойко, ми повинні вбити їх усіх. Сподіваюся, твоє лагідне серце знає про це. Якщо бодай один повернеться до Омбри, завтра спалять усе село.

Мо тільки кивнув головою. Неначе він сам не знає.

Коні пронизливо заіржали, коли їхні вершники посунули на розбійників, і Мо знову відчув холоднокровність, як і тоді, в Сутінковому замку, коли він убив Басту. Стояв незворушний і холодний, мов паморозь. Він відчував страх тільки перед самим собою. Залунали крики. Почулися стогони. Полилася кров. Гучно і надто вже швидко загупало серце. Удари і зіткнення, меч виходить із чужої плоті, чужа кров бруднить одяг, навколо викривлені ненавистю (чи, може, страхом) обличчя. На щастя, під шоломом побачиш небагато. Часто вони такі юні! Розбиті кінцівки, понівечені люди. Обережно, ззаду! Убитий. Мерщій. Ніхто не повинен утекти.

Сойка.

Котрийсь солдат прошепотів це ім’я, перше ніж Мо ударом меча повалив його на землю. Можливо, випускаючи дух, солдат іще встиг подумати про срібло, яке можна отримати в Омбрійському замку за Сойчине тіло, — набагато більше срібла, ніж може награбувати солдат за своє життя. Мо витяг меча з грудей. Солдати приїхали без панцерів. Навіщо панцери проти жінок і дітей? Яким холодом повіває від трупів, яким холодом, дарма що шкіра горить, а кров струмує по жилах, немов у гарячці.

Так, розбійники повбивали їх усіх. У хатинах принишкла тиша, поки вони скидали трупи в урвище. Загинуло й двоє розбійників, і тепер їхні кістки мали змішатися з кістками ворогів. На похорон не було часу.

Чорний Принц дістав тяжку рубану рану в плече. Мо якомога старанніше перев’язав його, Ведмідь тим часом стривожено сидів поряд. З однієї хатини вийшла дівчинка, та сама, що підкочувала йому рукав. Здалеку вона таки скидалася на Меґі. Меґі, Реза — хоч би вони ще спали, коли він повернеться. Бо інакше як пояснити, звідки взялася кров? І то так багато.

«Мортимере, — думав він, — коли-небудь ночі затьмарять дні». Криваві ночі, мирні дні, дні, коли Меґі показала йому все, про що могла тільки розповідати в башті Сутінкового замку: русалок із лускатою шкірою в укритих квітами ставках, сліди давно зниклих велетів, квіти, що шепочуть, коли торкнутися їх, дерева, що доростають до небес, жіночок-моховинь, які виринають поміж їхнім корінням, що немов здерло з себе кору… Мирні дні, криваві ночі.

Коней розбійники забрали з собою, стараючись якомога ретельніше затерти сліди битви. До слів подяки, що їх, затинаючись, бурмотіли жінки на прощання, домішувався страх. Вони навіч побачили, що їхні помічники тямлять убивати незгірше від їхніх ворогів.

Хапало з кіньми та більшістю людей повернув до табору. Розбійники мало не щодня розташовували його на новому місці. Тієї пори табір містився в одній темній ущелині, де навіть удень навряд чи ставало світліше. Вони пошлють по Роксану, щоб та подбала про поранених. А Мо повернувся туди, де спали Реза й Меґі, на покинутий хутір, який знайшов для них Принц, бо Реза не хотіла жити в розбійницькому таборі, та й Меґі всі ці тижні далеко від батьківщини мріяла про дім.



Чорний Принц, як не раз і раніше, супроводив Мо.

— Звичайно, Сойка ніколи не подорожує без супроводу, — глузував Хапало, перше ніж вони розсталися. Мо за це мало не стягнув його з коня. Через усіх убитих серце йому ще й досі надто швидко калатало в грудях.

Вони пішли. Як іти пішки, дорога для знесилених тіл ставала тяжкою мукою, але вистежити їх було б набагато важче, ніж якби вони їхали верхи. А той хутір мав бути в безпеці, бо там зібралися всі, кого любив Мо.

Хата і напіврозвалена стайня щоразу виринали поміж дерев так несподівано, наче їх хто загубив там. Від нив, що годували колись господарів хутора, не лишилося вже нічого. Навіть дорога, що вела до сусіднього села, давно зникла без сліду. Ліс поглинув усе. Тут його не називали хащею, як на південь від Омбри. Тут він мав стільки назв, скільки сіл тулилося в ньому: Чарівний ліс, Темний ліс, Ліс моховинь. Там, де містилася криївка Мо, його називали, якщо вірити Здорованеві, Жайворонковим лісом.

— Жайворонків ліс? Дурниці. Здоровань усьому дає пташині назви! В нього навіть феї мають пташині назви, дарма що терпіти не можуть птахів! — тільки й сказала на те Меґі. — Батист каже, що його називають Жаристим лісом. Ця назва пасує йому набагато більше, бо чи бачив ти коли-небудь раніше в лісі так багато світлячків і вогненних ельфів? А потім оті всі світляки, що сидять уночі на кронах дерев…

Хоч як називали той ліс, тиша під деревами щоразу по-новому чарувала Мо й нагадувала, що не тільки Миршавцеві солдати, а й ліс належать до Чорнильного світу. Зійшло сонце, і сяйво ранкової зорі пробилося крізь гілля, надавши всім деревам блідо-золотавої барви, і феї танцювали, мов сп’янілі, в холодному осінньому сонячному промінні. Вони товклися перед волохатим ведмежим писком і лізли ведмедеві в очі, аж поки він лапою прогнав їх, а Принц, засміявшись, підніс одне з тих маленьких створінь собі до вуха, неначе міг розібрати, як саме лає його тоненький голосочок.

Може, інший світ став таким самим? Чому він майже не згадує його? Невже й там життя — та сама чарівлива суміш: з пітьми і світла, з жорстокості і краси, і то такої краси, що часом вона майже п’янить його?

Чорний Принц доручив своїм людям охороняти хутір день і ніч. Сьогодні серед них був і Ґекон. Коли вони показалися між дерев, він з похмурим обличчям вийшов з розваленого хліва. Ґекон, невисокий чолов’яга з кмітливими очима, ненастанно ворушився і саме завдяки цьому й дістав своє прізвисько. Одна з його приручених ворон сиділа в нього на плечі. Принц використовував птахів як посланців, і все-таки більшість їх крали щось на базарах для Ґекона. Мо завжди дивувався, скільки всякої всячини приносили вони у дзьобах.

Ґекон аж побілів, побачивши кров на їхньому одязі. Але цієї ночі спокій самотнього хутора вочевидь не порушували тіні Чорнильного світу.

Мо, підходячи до криниці, від утоми мало не зашпортувався об власні ноги, тож Принц підтримав його під руку, хоч і сам аж заточувався від виснаження.

— Сьогодні ми насилу встигли, — проказав він так тихо, немов боявся, що його голос, наче зрадливий гомін, сполохає тишу. — Якщо не будемо обережніші, в наступному селі нас уже чекатимуть солдати. За ту ціну, яку Змій призначив за твою голову, можна купити всю Омбру. Я навряд чи ще можу довіряти своїм людям, а тим часом у селах тебе вже навіть діти впізнають. Може, тобі треба пересидіти якийсь час тут?

Мо відігнав фей над криницею і опустив цебро.

— Дурниці. Тебе вони теж упізнають.

Вода в глибині поблискувала, немов там сховався на день місяць. «Наче криниця коло Мерлінової хижки, — подумав Мо, охолоджуючи обличчя прозорою водою й промиваючи поріз на передпліччі, котрийсь солдат таки зачепив його. — Бракує тільки Архімеда, що сів би мені зараз на плече, і Варта, що видибав би з лісу…»

— З чого ти смієшся? — Чорний Принц нахилився до криниці поряд з ним, а тим часом ведмідь, форкаючи, качався по мокрій від роси траві.

— З оповідання, яке колись читав. — Мо поставив для ведмедя відро з водою. — Я розповім тобі коли-небудь. Це добре оповідання, дарма що кінець сумний.

Принц похитав головою й витер втомлене обличчя.

— Ні, якщо кінець сумний, я не хочу його слухати.

Сонний хутір охороняв не тільки Ґекон. Мо засміявся, коли з напівзруйнованої клуні вибрався Батист. Батист не міг похвалитися надто великими успіхами в сутичках, але поміж усіх розбійників Мо найбільше любив його і Здорованя, тож і був найспокійніший, коли вирушав кудись на ніч, а хтось із них охороняв сон Рези й Меґі. Батист і досі виступав як блазень на ярмарках, дарма що його глядачі навряд чи мали зайву монетку, щоб заплатити йому.

— Сміх, зрештою, бодай трохи розвеселить їх, — казав Батист, коли Хапало глузував із нього за ту некорисливість. Своє побите віспою обличчя він часто ховав під масками, які сам і шив: усміхненими, заплаканими — залежно від того, яку йому заманеться начепити. Та коли підійшов до Мо коло криниці, то був без маски і простяг йому клунок із чорним убранням.

— Вітаю тебе, Сойко, — мовив він з тим самим низьким уклоном, яким вітав свою публіку. — Вибач, що твоє замовлення довелося виконувати трохи довше. В мене скінчилися нитки. В Омбрі це рідкісний товар, як і все інше, але, на щастя, Ґекон, — він уклонився в його бік, — послав одну зі своїх чорних пернатих подруг, щоб вона вкрала кілька котушок в одного крамаря, який завдяки нашому новому намісникові й досі багатенький.

— Чорний одяг? — Принц повів очима в бік Мо. — Навіщо?

— Одяг палітурника. Адже це й досі моє ремесло, невже ти забув? Крім того, чорне вночі — добре маскування. А тут… — Мо скинув замащену кров’ю сорочку, — мені, мабуть, краще все фарбувати в чорне. Бо інакше навряд чи можна вдягнути що-небудь ще раз.

Принц замислено дивився на Мо.

— Кажу тобі ще раз, навіть коли не хочеш слухати. Побудь тут кілька днів. Забудь про зовнішній світ, так само, як він забув про цей хутір.

Турбота на похмурому обличчі зворушила Мо, і якусь мить він майже відчував спокусу повернути клунок Батистові. Але тільки майже. Коли Принц пішов, Мо заховав сорочку і забруднені кров’ю штани в колишній пекарні, яку перебудував собі на майстерню, і переодягся в чорне. Вбрання бездоганно підійшло йому, і до хати він зайшов уже в ньому. Разом із ранком, що зазирав у вікна без шибок.

Меґі й Реза ще спали. Якась фея заблукала аж у кімнату Меґі. Кількома тихими словами Мо приманив її собі на руку.

— Ви тільки подивіться, — не раз казав Хапало, — навіть кляті феї люблять його голос. Тож я справді єдиний, кого він не зчарував.

Мо підніс фею до вікна й пустив її пурхати надворі. Потім натягнув ковдру Меґі на плечі, як і кожної ночі, коли в кімнаті вони були тільки вдвох, і задивився на її обличчя. Коли Меґі спала, то видавалася зовсім юною, а прокинувшись, немов дорослішала. Крізь сон вона прошепотіла якесь ім’я. Фарид. Чи людина стає вже дорослою, закохавшись уперше?

— Де ти був?

Мо обернувся й побачив Резу, що стояла в одвірку і протирала заспані очі.

— Спостерігав, як танцюють уранці феї. А ночі стають дедалі холодніші. Невдовзі вони навряд чи полишатимуть свої гнізда.

У цих словах, хай там як, не було ніякої брехні. А рукав чорної курточки був досить довгий, щоб приховати різану рану на передпліччі.

— Ходімо, інакше розбудимо нашу дорослу доньку. — Мо повів Резу до кімнати, де вони спали.

— Що це за вбрання?

— Професійний одяг палітурника. Батист мені пошив. Чорний, наче чорнило. Він личить мені, еге ж? Я просив його пошити що-небудь і тобі з Меґі. Скоро тобі знадобиться нове вбрання.

Мо поклав руку на Резин живіт. Ще годі було щось помітити. Там була ще одна дитина, принесена зі старого світу, але помічена тільки в цьому. Не минуло й тижня, як Реза розповіла йому про неї.

— Кого ти хочеш — сина чи доньку?

— Хіба це залежить від мого бажання? — запитав Мо у відповідь і спробував собі уявити, як воно — знову тримати в руці крихітні пальчики, такі крихітні, що навіть не здатні охопити його великий палець. Якраз вчасно — до того, як Меґі так подорослішає, що він навряд чи зможе й далі називати її дитиною.

— Мене нудить ще більше. Я поїду завтра до Роксани. Певне, вона порадить що-небудь.

— Певне, що так, — пригорнув Мо дружину.

Мирні дні. Криваві ночі.

Приписане срібло

Оскільки тішився він темними речами,

То за надійними віконницями днями

В просяклій вогкістю кімнаті голубій

Він свій улюблений роман читав собі.

Були там і ліси, й жовтаві небокраї,

І з плоті буйний цвіт у зоряному гаї.

Артюр Рембо. Семилітні поети[1]

Орфей копав не сам. Він стояв чистенький та ошатний і приглядався, як пріє Фарид. Він велів йому копати в двох місцях, а яма, де тепер працював Фарид, була вже така глибока, що сягала йому по груди. Земля була мокра й важка. Кілька останніх днів ішли рясні дощі, і лопата, яку дав йому Бугай, не годилася. Крім того, над Фаридовою головою висів повішений. Зимний вітер розхитував його на прогнилій мотузці. А що, коли він упаде й накриє його своїми смердючими кістками?

На шибениці праворуч висіли ще три сумні постаті. Новий намісник полюбляв вішати. Адже з волосся повішених Миршавець наказував виготовляти собі перуки, і вдови Омбри шепотілися, що невдовзі з цієї причини мають повішати й багато жінок…

— Чого ти там копаєш так довго? Таж скоро розвидниться! Ану порпайся швидше! — гримнув на Фарида Орфей і скинув ногою в яму один з черепів, що громадилися під шибеницею, мов страхітливі плоди.

Невдовзі таки розвиднілося. Клятий Сироголовий! Примусив його копати майже цілісіньку ніч! Ох, якби він тільки міг скрутити йому в’язи!

— Швидше? Тож нехай мене бодай раз підмінить і покопає твій диво-охоронець! — гукнув знизу Фарид. — Для такої роботи його м’язи не менш придатні!

Бугай склав на грудях грубі, дебелі руки і зневажливо засміявся. Орфей надибав цього велетня на ярмарку. Він тримав пацієнтів одного цирульника, коли той висмикував запалені зуби.

— Що ти там знову базікаєш? — чванькувато кинув Орфей, коли Фарид запитав, навіщо йому потрібний ще один слуга. — В Омбрі навіть лахмітники позаводили собі охоронців, незважаючи на всю челядь, що товчеться навколо них на вулицях. А я ж значно багатший від них!

Тут Орфей, безперечно, мав слушність, тож, оскільки він платив більше, ніж цирульник, а в Бугая вже боліли вуха від усіх жалісливих криків, він без жодного слова пішов разом з ними. Його звали Ос, надто вже коротке ім’я для такого здоровила, дарма що чудово пасує кожному, хто розмовляє так рідко, що Фарид спершу міг би заприсягтися, що в тій огидній пащі немає язика. Зате жерла та паща незмірно більше, і Бугай дедалі частіше ковтав одним духом і те, що Орфеєві служниці подавали Фаридові. Спершу Фарид ще скаржився, а коли згодом Ос перестрів його за ті скарги на сходах у погріб, волів лягати спати з бурчанням у животі або крав собі щось на базарі. Атож, Бугай зробив Фаридове життя на Орфеєвій службі ще тяжчим. Він то запихав жменю скляних скалок у його солом’яний матрац, то перечіплював його наприкінці сходів, то зненацька щосили смикав за чуба… Оса завжди доводилося стерегтись. Тільки вночі Фарид мав спокій від нього, коли той покірно, наче пес, спав перед Орфеєвою кімнатою.

— Охоронці не копають! — пояснив Орфей знудженим голосом, нетерпляче походжаючи між уже викопаними ямами. — А якщо ти й далі так тягтимеш час, нам негайно знадобиться охоронець. Ще до полудня сюди привезуть вішати двох браконьєрів!

— Отакої! Я ж тобі завжди казав: дай нам знайти скарби одразу за твоїм домом! — Натомість Орфей полюбляв шибениці, цвинтарі й спалені садиби — місця, де Фарид тремтів і здригався. Ні, Сироголовий не боявся привидів, тут уже годі заперечити. Фарид стер собі піт з чола. — Принаймні ти міг би точніше описати, під якою самою клятою шибеницею лежить скарб. І навіщо, нехай йому біс, копати так глибоко?

— Не так уже й глибоко. За моїм будинком! — Орфей зневажливо сплюнув пухкими, як у дівчини, вустами. — Як оригінально! Це ж нечувана річ, щоб таке пасувало до цієї оповідки! Та Феноліо ніколи б не пішов на таке безглуздя! Але навіщо я тобі пояснюю це щоразу? Все одно ти нічого не розумієш.

— Невже? — Фарид так глибоко увігнав лопату в мокру землю, що вона стала сторч. — Але одне я зрозумів чудово. Ти приписуєш собі скарб за скарбом, удаєш багатого купця й волочишся за кожною спідницею в Омбрі, а Вогнерукий тим часом і далі серед мертвих!

Фарид відчув, як на очі йому знову набігли сльози. Біль і досі був такий гострий, як і тієї ночі, коли Вогнерукий загинув за нього. Якби ж він міг забути те застигле обличчя! Якби ж він пам’ятав тільки те, яким Вогнерукий був у житті, але щоразу він бачив, як той, німий і холодний, з замерзлим серцем лежить у заваленій копальні.

— Мені шкода, що я змушений грати роль твого слуги! — крикнув він знизу Орфеєві, забувши у гніві навіть про повішених, які, звичайно, не хотіли б, щоб на місці їхньої смерті здіймався галас. — Ти не виконав своїх зобов’язань, не дотримав нашої угоди! Ти влаштувався в цьому світі, мов сир у маслі, замість повернути нарешті Вогнерукого. Ти поховав його, як і решту! Феноліо правду казав: з тебе користі, як від напахченого свинячого міхура! Я скажу Меґі, що вона має послати тебе назад! Вона так і вчинить, ось побачиш!

Ос очима запитав Орфея. Його погляд благав про дозвіл схопити Фарида і на найзеленішій луці потовкти його так, щоб і він позеленів та посинів, та Орфей не зважав на нього.

— Ох, знову за рибу гроші! — проказав він, насилу опанувавши свій голос. — Неймовірна, незрівнянна Меґі, донька не менш чарівного батька, що нині відгукується на пташине ім’я й ховається зі зграєю вошивих розбишак у лісі, а тим часом шпільмани-голодранці складають про нього пісні за піснями!

Орфей поправив окуляри і глянув на небо, неначе хотів поскаржитися йому на таку незмірну й недоречну пошану. Він любив жартівливе прізвисько, яке приліпили йому завдяки окулярам: Чотириокий. В Омбрі це прізвисько шепотіли з огидою і страхом, і це ще дужче подобалося Орфеєві. Крім того, окуляри правили за доказ, мовляв, уся брехня, яку він розповідав про своє походження, чистісінька правда: що він родом з далекої заморської країни, всі князі якої чотириокі, і це дає їм змогу читати думки своїх підданих. Що він, позашлюбний син тамтешнього короля, був змушений утікати від рідного брата, коли його дружина запалала до нього безсмертним коханням.

— Присягаюсь книжковим Богом! Що за жалюгідна вигадка! — вигукнув Феноліо, коли Фарид переповів її Мінервиним дітям. — У цього хлопця не голова, а горщик смальцю! Жодної оригінальної думки немає в його масному мозку. Він може хизуватися тільки чужими ідеями!

Але Феноліо тільки нарікав і бідкався і вдень, і вночі, а Орфей тим часом спокійнісінько працював над тим, щоб накласти на цю оповідку свій відбиток, — оповідку, про яку він, здається, знав більше, ніж її автор.

— Чи знаєш ти, чого прагнуть, коли так люблять книжку, що знову і знову перечитують її? — запитав він Фарида, коли вони вперше стояли перед міською брамою Омбри. — Звичайно, ні. Звідки тобі знати? Книжка, безперечно, спонукає тебе подумати, як добре вона горить холодної ночі. І все-таки я підкажу відповідь. Прагнуть стати її героєм, чого ж іще! Але, хай там що, аж ніяк не в ролі жалюгідного придворного поета. Цю роль я радо полишаю Феноліо, дарма що тепер він і так становить у цьому сюжеті жалюгідну постать!

Уже на третю ніч Орфей узявся до роботи в одному брудному заїзді поблизу міських мурів. Він наказав Фаридові вкрасти вина та свічку, дістав з-під плаща засмальцьований аркуш паперу, грифель і… книжку, тричі прокляту книжку. Його пальці, немов сороки, що шукають блискучих речей, пробігали сторінками і збирали докупи слова, щоразу більше. А Фарид був такий дурний, що вірив, ніби слова, якими Орфей так ревно мережив сторінку, стишать біль його серця й повернуть Сажотруса. Та Орфей мав на думці зовсім інше. Він спроваджував Фарида, а потім читав написане вголос, і Фарид ще до світанку був змушений викопати йому перший скарб з омбрійської землі, на цвинтарі, одразу за притулком і шпиталем для недужих. Орфей, побачивши монети, радів, мов дитина, а Фарид прикипів очима до ями й ковтав солоні сльози.

Роздобувши гроші, Орфей придбав собі новий одяг, завів двох служниць та куховарку й купив розкішний будинок купця, який торгував шовками. А сам той купець подався шукати сина, що пішов із Козимо в хащу й ніколи не повернувся.

Орфей теж видавав себе за купця, — купця, що задовольняє незвичні забаганки, і невдовзі вже й до Миршавця дійшли чутки, що чужинець із ріденьким білявим волоссям і блідою шкірою, — такою блідою, яку, крім нього, тут мають тільки князі, — може роздобути дивовижні речі: плямистих кобольдів, барвистих, мов метелики, фей, прикраси з крил вогненних ельфів, пояс, оздоблений лускою річкових русалок, коней із золотими яблуками для князівських карет та інші створіння, про яких в Омбрі раніше знали тільки з казок. У книжці Феноліо для багатьох речей існували потрібні слова, тож Орфеєві доводилося тільки трохи по-іншому комбінувати їх. Інколи те, що він створював, умирало, лише кілька разів хапнувши повітря, або ж виявлялося надто кусючим (Бугай частенько ходив із перев’язаними руками), але це нітрохи не заважало Орфеєві. Хіба його цікавило, що в лісі кілька десятків вогненних ельфів умерли з голоду, бо в них раптом пропали крила, або що одного ранку течія понесла кілька мертвих русалок без луски? Нитку за ниткою витягував він із чудових мережив, що їх виткав старий, і створював власний візерунок, який видавався крикливою латкою на величному килимі Феноліо, а збагачувався тим, що видобував його голос із літер іншої людини.



Проклін на його голову. Тисячу і один проклін. Годі.

— Я більше не працюватиму на тебе! Анітрохи! — Фарид стер з долонь мокру від дощів землю і спробував видертися з ями, але Ос, помітивши, як моргнув Орфей, збив його вниз.

— Копай! — гаркнув він.

— Сам копай! — Фарид тремтів у мокрій від поту куртці й не зміг би сказати, більше від холоду чи від гніву. — Твій чудовий пан — не хто, як звичайнісінький шахрай! За брехню він уже посидів раз у в’язниці, і його знову туди запроторять!

Орфей спохмурнів. Він аж ніяк не хотів, щоб поширилися чутки про цей розділ його життя.

— Б’юсь об заклад, ти належав до тих, що видурюють у бабусь гроші з кишень. А тут пиндючишся, наче волова жаба, і то тільки тому, що твоя брехня раптом стала правдою, підлещуєшся до свояка Змієголова і гадаєш, ніби ти хитріший за решту! І чого ж ти навчився? Приписувати розмальованих фей, що немов скупалися у відрі з фарбою, вигадувати скрині зі скарбами та прикраси з ельфових крил для Миршавця. А про те, навіщо ми привели тебе, і знати не хочеш. Вогнерукий загинув. Він мертвий. Він і досі ще мертвий!

Знову набігли вони, зрадливі сльози. Фарид розтер їх брудними пальцями, а Бугай дивився на нього тупо, як людина, що не зрозуміла ані слова. І як він міг зрозуміти? Що знав Ос про слова, які збирав докупи Орфей, що він знав про книжку і Орфеїв голос?

— Ніхто мене не приводив! — Орфей нахилився над краєм ями, ніби хотів плюнути ті слова Фаридові в обличчя. — І, звичайно, чому я мушу слухати теревені про Вогнерукого від того, хто заподіяв йому смерть? Я знав його ім’я, коли тебе й на світі не було, і тільки я поверну його назад, дарма що ти взагалі викинув його з цього сюжету… А як і коли — це залежить уже тільки від мене. А тепер копай. Невже ти, скарбнице арабської мудрості, — Фаридові здавалося, що ті слова ріжуть його на тонесенькі скибки, — думаєш, ніби я більше напишу, коли не зможу платити своїм служницям і надалі сам пратиму свою білизну?

Проклін. Проклін йому. Фарид опустив голову, щоб Орфей не бачив його сліз. «Від того, хто заподіяв йому смерть…»

— Скажи мені, чому я завжди своїм блискучим сріблом плачу шпільманам за їхні нікчемні пісні? Бо забув Вогнерукого? Ні. Через те, що ти ще не спромігся з’ясувати для мене, як і де в цьому світі можна поговорити з білими жінками! Тому я й далі слухаю поганеньких пісень, стовбичу коло вмирущих жебраків і даю гроші цілителькам у притулках і шпиталях, щоб вони погукали мене, коли там хтось умиратиме. Звичайно, було б набагато легше, якби ти вмів прикликати білих жінок так само, як твій господар вогонь, але ж ти вже не раз марно намагався кликати їх, еге ж? Якби вони принаймні провідували тебе, бо ж начебто люблять ходити в гості до тих, до кого бодай раз доторкнулися. Але ж ні! Навіть свіжа куряча кров, яку я ставив перед дверима, не дає нічого, так само як і дитячі кістки, за які я дав грабареві торбу грошей, і то тільки тому, що вартові коло брами розповіли тобі, що ті кістки миттю приваблять із десяток білих жінок!

Авжеж! Фарид хотів заткнути собі вуха руками. Орфей мав слушність. Вони пробували все. Але білі жінки просто не показувалися їм, а хто інший міг би розповісти Орфеєві, як можна повернути з того світу Вогнерукого?

Фарид мовчки витяг лопату з землі й знову заходився копати.

У нього вже пухирі повискакували на долонях, аж поки лопата нарешті вдарилась об щось дерев’яне. Скриня, яку він витяг із землі, була не дуже велика, проте, як і попередня, вщерть наповнена срібними монетами. Фарид був підслухав, як Орфей нишком читав: «Під шибеницею на Тьмяному пагорбі, задовго до того, як Тлустий князь звелів там зрубати дуб для домовини свого сина, зграя розбишак закопала скриню з грошима. Закопавши, вони засперечалися і повбивали одне одного, але гроші ще й досі там, у землі, на якій побіліли їхні кістки».

Дерев’яна скриня струхлявіла, і Фарид запитав себе, як і тоді, коли викопував інші скарби, чи гроші часом не лежали під шибеницею ще до того, як Орфей написав свої слова. Сироголовий, удаючи, ніби знає все, сміявся, чуючи такі запитання, але Фарид сумнівався, чи справді він знає відповідь.

— Чудово! Ну, що тут скажеш? На місяць, напевне, вистачить. — Орфей засміявся так самозакохано, що Фарид залюбки кинув би йому в обличчя лопату землі. На місяць! Та за те срібло, яким він і Бугай напхали шкіряну торбу, можна кілька місяців годувати всіх злидарів Омбри.

— Скільки можна зволікати? Може, кат із новим кандидатом для шибениці вже простує сюди. — Коли Орфей непокоївся, його голос звучав не дуже твердо.

Фарид мовчки зашнурував широку, вщерть напхану торбу, скинув ногою порожню скриню назад у яму і востаннє поглянув на повішеного. Тьмяний пагорб колись давно вже був місцем для шибениць, але Миршавець знову перетворив його у головний осередок страт. Від шибениць коло міської брами трупний сморід надто часто долинав до замку, і цей запах аж ніяк не пасував до витончених страв, які споживав там свояк Змієголова, тим часом як Омбра жила надголодь.

— Ти сказав шпільманам, щоб вони прийшли пополудні?

Фарид тільки кивнув головою, несучи позаду Орфея важку торбу.

— Учора ми бачили справжній взірець огидності, — мовив Орфей, коли Ос підсаджував його на коня. — Немов пугало, що раптом заговорило! А з його майже беззубої пащі знову виходило тільки найгірше: вродлива князівна кохає бідного шпільмана, ля-ля-ля, вродливий княжич закохується в селянську дівчину, ля-ля-ля… Жодного путящого слова про білих жінок.

Фарид слухав тільки наполовину. Він мав не дуже добру думку про шпільманів, відколи більшість їх стала співати й танцювати для Миршавця і не обрала знову за свого короля Чорного Принца, бо він аж занадто відкрито боровся проти окупантів.

— І все-таки, — розповідав далі Орфей, — те пугало знало кілька нових пісень про Сойку. Мені таки коштувало грошей видобути їх з нього, і він співав їх так тихо, наче Миршавець власною високою персоною стояв під моїм вікном, але одну з них я таки ще не чув. Ти впевнений, що Феноліо не пише знову?

— Цілковито впевнений. — Фарид поклав торбу на друге плече й тихенько засвистав крізь зуби, як завжди посвистував Вогнерукий. З-поза однієї шибениці вискочив Проноза з мертвою мишею в пащі. Тільки молодша куниця лишилася з Фаридом, а Ґвін жив коло Роксани, немов не хотів покидати місце, куди найімовірніше повернувся б Вогнерукий у випадку, якби смерть таки випустила його зі своїх блідих рук.

— А чому ти такий упевнений? — запитав Орфей, гидливо скрививши вуста, коли Проноза вискочив Фаридові на плече і зник у його заплічнику. Сироголовий гидував куницею, але терпів її, мабуть, тому, що колись вона належала Вогнерукому.

— Скляний чоловічок Феноліо сказав, що той уже не пише, а він, зрештою, має знати про це, еге ж?

Розенкварц ненастанно нарікав, яким тяжким стало його життя, відколи Феноліо жив не в замку, а знов у Мінервиній мансарді, і навіть Фарид проклинав щоразу круті дерев’яні сходи, коли Орфей посилав його зі своїми запитаннями до Феноліо: що за землі лежать на південь від озера й межують із королівством Змієголова? Чи князь, що панує на північ від Омбри, родич дружини Змієголова? Де живуть велетні, чи вони, може, вимерли? Чи їдять хижі риби русалок?

Інколи Феноліо не пускав до себе Фарида, коли той уже насилу подолав усі круті сходинки, а інколи так упивався, що ставав надміру балакучим. У такі дні старий виливав на Фарида таку зливу інформації, що в хлопця гуділо в голові, коли він повертався до Орфея, а той і собі починав розпитувати його. Фарид мало не божеволів. Але щоразу, коли Орфей і Феноліо намагалися поговорити безпосередньо, через кілька хвилин у них завжди доходило до сварки.

— Добре. Все тільки ускладнилося б, якби старий знову віддав перевагу словам, а не вину! Його останні ідеї призвели до непоправної плутанини. — Орфей узявся за повід і глянув на небо. Заповідався ще один вогкий, дощовий день, сірий і сумний, мов омбрійські обличчя. — Розбійник, що надягає маски, книжка, що дарує безсмертя, князь, що повернувся з того світу! — Похитавши головою, він повернув коня на стежку до Омбри. — Хтозна, що йому ще спаде на думку! Ні, нехай Феноліо спокійнісінько собі пропиває ту дрібку розуму, яка ще лишилася в нього. Я сам подбаю про сюжет. Я розумію його набагато краще, ніж він.

Фарид знову не слухав, виводячи з кущів віслюка. Нехай той Сироголовий патякає. Йому байдуже, хто з них двох напише слова, які повернуть назад Вогнерукого. Аби тільки це сталося нарешті! І тоді нехай увесь цей клятий сюжет іде під три чорти.

Коли Фарид вискочив на кощавий круп віслюка, тварина, як і завжди, спробувала вкусити його. Орфей їхав верхи на одному з найкращих коней Омбри: Сироголовий, попри незграбну постать, був добрим вершником, але, звичайно, бувши скнарою, купив Фаридові віслюка, кусливого і такого старого, що облисів на голові. А Бугая і два віслюки не витримали б, тож він, з обличчям, аж мокрим від напруги, трюхикав поряд з Орфеєм, мов завеликий собака, вниз і вгору по вузеньких стежках, що тяглися по пагорбах навколо Омбри.

— Гаразд. Феноліо більше не пише, — протяг Орфей, міркуючи вголос. Інколи здавалося, ніби він може упорядкувати свої думки тільки тоді, коли чує свій голос. — Але звідки ж походять ті всі розповіді про Сойку? Про вдів, яких він захистив, гроші на порогах злидарів, дичину на тарілках дітей-безбатченків… Невже це робота Мортимера Фольхарта, а Феноліо не написав йому для цього й кількох допоміжних слів?

Назустріч їм трапився віз. Орфей з лайкою загнав коня в терни, а Бугай, тупо посміхаючись, розглядав двох парубків, що навколішки стояли на возі з зав’язаними ззаду руками і змалілими від страху обличчями. Один мав ще ясніші очі, ніж Меґі, і обидва були не старші від Фарида. Звісно, що ні. Якби були старші, то пішли б із Козимо й давно б уже загинули. Але сьогодні вранці ця думка, мабуть, анітрохи не тішить їх. Їхні трупи можна буде бачити навіть з Омбри як повчальний приклад для всіх, кого голод спокушає поласитись на дичину, та Миршавців ніс не почує їхнього смороду.

Може, на шибениці вмирають так швидко, що білі жінки не встигають прийти? Фарид мимоволі схопився за спину, за місце, куди зайшов Бастин ніж. До нього вони теж не приходили, еге ж? Він не пам’ятає. Не пам’ятає й болю, а тільки бачить обличчя Меґі, коли він знову отямився, і пригадує, як повернувся й побачив простерте тіло Вогнерукого…

— А чому б тобі просто не написати, щоб вони забрали мене замість нього? — запитав він Орфея, але той тільки розреготався:

— Тебе? Невже ти віриш, ніби білі жінки обміняють Вогнехідця на такого забіглого злодія, як ти? Ні, маємо запропонувати їм якусь жирнішу приманку.

Торба, набита сріблом, ударилась об Орфеєве сідло, коли він підострожив свого коня, а Осова голова так почервоніла від напруги, що здавалося, ніби от-от лусне на м’ясистій шиї.

«Клятий Сироголовий! Так, Меґі, напевне, прожене його геть, — думав Фарид, б’ючи п’ятами віслюка по ребрах. — Краще тепер, ніж пізніше. Але хто тоді писатиме їй слова? І хто, крім Орфея, може повернути Вогнерукого з того світу?»

— Він не повернеться ніколи! — прошепотів сам собі Фарид. — Вогнерукий мертвий, Фариде. Мертвий. Ну то й що? Що це означає в цьому світі? Я ж повернувся.

Якби ж він міг пригадати, якою дорогою.

Чорнильний одяг

Мені здалося, ніби вірив я учора,

Мовляв, під шкірою я свічуся незмінно.

Розріж мене — й засяю я нетлінно.

Але сьогодні вже мене спіткало горе:

Я впав, побивсь — і кров тече з коліна.

Біллі Колінз. Коли тобі десять

Ранок розбудив Меґі блідим світлом, що впало їй на обличчя, і таким холодним повітрям, яким вона ще ніколи не дихала. Навпроти її вікна феї щебетали, мов пташки, які навчилися розмовляти, а десь кричала сойка — якщо то була сойка. Здоровань так оманливо наслідував кожну пташку, що здавалося, ніби вона звила собі гніздо в його широких грудях і співає там. І всі пташки відповідали йому: жайворонки, пересмішники, дятли, солов’ї і Ґеконові приручені ворони.

Мо теж уже прокинувся. Меґі почула за вікном його голос, а потім і материн. Може, нарешті прийшов Фарид? Дівчина мерщій підвелася з солом’яного матраца, на якому спала (цікаво, як воно — спати в ліжку? Меґі вже майже не пригадувала), і підбігла до вікна. Вона вже кілька днів чекає Фарида. Він обіцяв прийти. Але на подвір’ї стояли тільки її батько-мати і Здоровань, що усміхнувся, побачивши її у вікні.

Мо допоміг Резі осідлати одного з коней, що вже чекали у стайні, коли розбійники повернулися. Коні були такі гарні, що безперечно належали колись котромусь зі шляхетних Миршавцевих приятелів, але Меґі не хотіла надто зосереджуватися на тому, як вони потрапили до рук розбійників, так само як і багато інших речей, які забезпечував їм Чорний Принц. Вона любила Чорного Принца, Батиста і Здорованя, але дехто з інших розбійників змушував її здригатися, скажімо, Хапало і Ґекон, дарма що це були ті самі люди, які врятували її та її батька-матір від Змієголова.

— Меґі, розбійники — це розбійники, — часто приказував Фарид. — Принц робить усе, що робить, задля інших людей, але дехто з його ватаги прагне тільки напхати собі кишені, не гаруючи задля цього в полі або в майстерні.

Ох, Фариде… Меґі так скучила за ним, що аж соромилася цього почуття.

Мати була бліда. Останнім часом Резі не раз ставало недобре. Мабуть, тому вона зібралася їхати до Роксани. Ніхто не тямив дати кращої поради, ніж вдова Вогнерукого, крім, можливо, Болотяника, але йому не дуже добре велося після смерті Вогнерукого, надто коли почув, що Змієголов спалив на іншому краї хащі притулок для недужих, яким він керував багато років. Ніхто не знав, що сталося з Беллою й рештою цілительок.

Коли Меґі вийшла надвір, повз неї прошаруділа миша, рогата, як і куниця Вогнерукого, а одна фея метнулася і схопила Меґі за коси, але дівчина вже навчилася проганяти тих набридливих істот. Що холодніше ставало, то рідше покидали феї свої гнізда, проте завжди шукали людського волосся.

— Ніщо їх так не гріє, — завжди приказував Батист. — Крім ведмежого хутра. Але діставати його небезпечно.

Ранок був такий холодний, що Меґі, мерзнучи, поляскувала себе по тілу. Одяг, який дали їм розбійники, й наполовину не грів так добре, як светр, який вона надягала на себе в такі дні в іншому світі, і дівчина майже з тугою подумала про теплі шкарпетки, що чекали на неї в шафах Елінор.

Коли донька підійшла до Мо, він обернувся й засміявся. Батько видавався втомленим, але щасливим. Спав він мало. Часто до пізньої ночі працював у своїй тимчасовій майстерні — тими нечисленними інструментами, якими забезпечив його Феноліо. І раз по раз ходив у ліс, сам або з Принцом. Він думав, що Меґі не знає про це, але вона вже кілька разів, коли, не мігши заснути, стояла коло вікна й чекала Фарида, бачила, як розбійники забирали його. Вони гукали Мо криком сойки. Меґі чула його майже щоночі.

— Тобі вже краще? — занепокоєно подивилась вона на матір. — Може, це від грибів, які ми зібрали кілька днів тому?

— Ні, безперечно, ні, — глянула Реза на Мо й усміхнулася. — Роксана напевне знає якусь траву від цього. Хочеш поїхати зі мною? Може, й Бріана там. Вона ж не щодня працює в Орфея.

Бріана. Чого вона має хотіти її бачити? Через те, що вони майже однолітки? Після смерті Козимо Бридка прогнала Бріану, то було запізніле покарання за те, що дівчина віддавала перевагу товариству її чоловіка, а не спілкуванню з нею. Тоді Бріана допомагала Роксані працювати в полі, а тепер служить в Орфея. Так само, як і Фарид. Орфей мав тим часом уже з півдесятка служниць, і Фарид глузував, мовляв, Сироголовий тепер не розчісує сам навіть ті кілька волосин, які ще ростуть на голові. Орфей наймав тільки гарних дівчат, а Бріана була вродлива напрочуд, така вродлива, що Меґі в її присутності почувалась як качка поряд із лебедем. Ще гіршим було те, що Бріана була донькою Вогнерукого.

— Ну то й що? Я ні разу не розмовляв із нею, — казав Фарид, коли Меґі запитувала про Бріану. — Вона ненавидить мене, не менше, ніж її мати.

І все-таки… Адже він бачить їх майже щодня, Бріану і решту. В Орфея працюють найвродливіші омбрійські дівчата. А Фарид уже майже два тижні не провідував її.

— Ну, ти їдеш зі мною? — знову запитала Реза, і Меґі відчула, що зашарілася, немов мати почула кожну її думку.

— Ні, — відповіла вона, — ні, думаю, мені краще лишитися. Здоровань їде з тобою, еге ж?

— Звісно.

Здоровань вважав за свій обов’язок охороняти її та Резу. Меґі не знала, чи то Мо попросив його про це, чи то він сам охороняв їх просто тому, щоб засвідчити Сойці свою відданість.

Здоровань допоміг Резі сісти на коня. Вона часто скаржилась, як незручно їхати верхи в сукні, і казала, що в цьому світі було б набагато краще ходити в чоловічому одязі, дарма що через нього вона стала колись Мортолиним в’язнем.

— До смерку я повернуся, — сказала вона Мо. — Може, Роксана знає що-небудь і від твого безсоння.

Потім Реза і Здоровань зникли поміж дерев, а Меґі з Мо й далі стояли на подвір’ї, як і давніше, коли вони були тільки вдвох.

— Їй справді недобре.

— Не переживай, Роксана знає, чим тут можна зарадити. — Мо глянув на пекарню, де улаштував собі майстерню. Чому він убрався в чорне? — Я теж мушу йти, але до вечора повернуся. Ґекон і Батист у стайні, а Принц пришле сюди ще й Дерев’янку, поки немає Здорованя. Ці троє пильнуватимуть тебе краще, ніж міг би я.

Що з його голосом? Він каже неправду? Батько змінився, відколи Мортола мало не вбила його. Він став замкнений і часто такий відсутній, ніби якась його частина й досі перебуває в тій норі, де він мало не загинув, або в підземеллях башти в Сутінковому замку.

— Куди ти зібрався? Я з тобою. — Меґі відчула, як зіщулився батько, коли вона взяла його знизу за руку. — Що з тобою?

— Нічого, це я так, — погладив він себе по чорному рукаву й відвів очі.

— Ти знову десь був разом із Принцом. Я бачила його вчора вночі на подвір’ї. Що відбувається?

— Нічого, Меґі. Справді нічого. — З відсутнім обличчям він погладив її по щоці, потім обернувся й пішов до пекарні.

— Нічого? — пішла за ним Меґі. Двері були такі низькі, що Мо довелося увібрати голову в плечі. — Де ти взяв оце чорне вбрання?

— Це одяг палітурника. Батист мені пошив.

Мо підійшов до свого робочого столу. На ньому лежали шкіра, кілька аркушів пергаменту, нитки, ніж і книжечка, яку він зробив минулого тижня, зшивши докупи Резині малюнки, там були зображення фей, вогненних ельфів, скляних чоловічків, Чорного Принца, Здорованя, Батиста і Роксани. Був там і Фаридів портрет. Книжка була перев’язана шнурком, неначе Мо хотів узяти її з собою в дорогу. Книжка, чорне вбрання…

Ох, Меґі занадто добре знала батька!

— Мо, ні! — Меґі схопила книжку й заховала її за спину. Він, може, вміє одурити Резу, але не її.

— Чого ти? — Мо на превелику силу зберігав безневинний вираз на обличчі. Тепер він умів прикидатися краще, ніж давніше.

— Ти зібрався їхати в Омбру, до Бальбулюса. Ти що, збожеволів? Це вкрай небезпечно!

Якусь мить Мо справді мав намір і далі брехати доньці, але потім зітхнув:

— Гаразд, я й досі не можу нічого приховати від тебе. Думав, що, може, буде легше, коли ти виростеш. Який я дурний. — Батько обняв Меґі й лагідно забрав книжку з її рук. — Так, я їду до Бальбулюса. Щоб Миршавець не продав усіх книжок, про які ти так багато розповідала мені. Феноліо проведе мене в замок як палітурника. Як, по-твоєму, скільки діжок вина отримує Миршавець за одну книжку? Мабуть, половини бібліотеки вже немає, щоб він міг свої бенкети оплатити!

— Мо! Це надто небезпечно! А що, як тебе впізнає хто-небудь?

— Хто? Ніхто в Омбрі не бачив мене.

— Який-небудь солдат може знати тебе ще з Сутінкового замку. Та й Ворон, напевне, там! Чорні одяганки навряд чи одурять його.

— Пусте! Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною. — Обличчя Мо, найрідніше у світі, не вперше стало якимось чужим. Холодним, таким холодним. — Тільки не дивись на мене з такою тривогою! — проказав він і сміхом прогнав ту холоднечу. Але сміх одразу розвіявся. — Меґі, а ти знаєш, що мені мої руки стали мов чужі? — Мо простяг руки до доньки, наче вона могла помітити зміну. — Вони роблять те, про що я ніколи й не знав, що вони здатні робити, і роблять добре.

Мо розглядав руки, наче вони належали не йому. Як часто Меґі приглядалася до них, коли вони розрізали папір, зшивали сторінки, натягували шкіру або приклеювали їй пластир на розбите коліно. І знала занадто добре, що мав на увазі Мо. Вона часто бачила, як батько з Батистом чи Здорованем вправлявся за стайнею: з мечем, якого носив після Сутінкового замку. Мечем Рудого Лиса. Батько жонглював мечем, неначе він був знайомий його рукам незгірше від ножа для паперу і гладилки.

Сойка.

— Думаю, Меґі, треба нагадати рукам, яке їхнє справжнє ремесло. Я й сам хотів би згадати. Феноліо розповів Бальбулюсу, що знайшов палітурника, який сумлінно і так, як слід, оправляє книжки. Але Бальбулюс хоче побачити того палітурника, перше ніж доручити роботу. Тому я поїду до замку й доведу, що тямлю у своєму мистецтві не менше, ніж він у своєму. Ти сама винна, що я не можу дочекатися, коли нарешті навіч побачу його майстерню! Невже ти забула, що розповідала мені в башті Сутінкового замку про Бальбулюсові пензлі та пера? — Мо зімітував її голос: — «Мо, він ілюструє книжки! В Омбрійському замку! Він найкращий! Якби ж тільки бачив його пензлі та фарби!..»

— Атож, — прошепотіла Меґі, — я пригадую. — Вона пам’ятала навіть те, що батько сказав їй у відповідь: «Я б радо подивився на ті пензлі». Але пам’ятала й про страх, який відчувала тоді за батька.

— А Реза знає, куди ти хочеш їхати? — поклала Меґі руку йому на груди, на місце, де тільки рубець нагадував, що батько мало не загинув.

Мо не мав потреби відповідати. Його винуватий погляд досить промовисто сповіщав, що він не розповів матері про свої плани. Меґі розглядала книжку, що лежала на столі. Можливо, батько має слушність. Можливо, настала пора пригадати, на що здатні його руки. Можливо, справді він і в цьому світі може грати роль, яку так любив в іншому. Хоча ходять чутки, мовляв Миршавець казав, книжки не менш зайві, ніж прищі на обличчі. Але Омбра належить Змієголову. Його солдати скрізь. А що, як котрийсь упізнає чоловіка, який лише кілька місяців тому був в’язнем їхнього похмурого пана?

— Мо, — слова аж просилися Меґі на язик. Вона часто думала про них в останні дні, проте не сміла вимовити, бо була непевна, чи справді хоче казати їх. — Ти ніколи не думав, що нам треба повернутися? Назад, до Елінор і Даріуса. Я знаю, я переконала тебе лишитися, але… Змієголов день і ніч шукає тебе, а ти бродиш уночі з розбійниками. Реза, може, не помічає цього, але ж я знаю! Ми бачили вже все: фей і русалок, хащу і скляних чоловічків… — Як важко дібрати точні слова, слова, що навіть їй би пояснили, що відбувається в її душі. — Можливо… можливо, пора. Я знаю, Феноліо вже не пише, але можна запитати Орфея. Він і так тобі заздрить. Він, безперечно, зрадів би, якби ми пішли й він лишився єдиним читцем у цьому сюжеті!

Мо тільки глянув на Меґі, і вона вже знала його відповідь. Вони помінялися ролями, тепер уже він не хотів повертатися. На столі, між грубо нарізаним папером і ножем, про якого подбав Феноліо, лежала сойчина хвостова пір’їна.

— Сідай! — Мо сів край столу й посадив її збоку від себе, як робив безліч разів, коли вона була ще малою. Як давно це було. Як давно. Наче був то інший сюжет, а Меґі в ньому — іншою Меґі. Та коли Мо поклав їй руку на плече, вона опинилася на мить у тому сюжеті, відчула себе захищеною, в безпеці, без туги в серці, що нині загніздилася в ньому, немов жила там споконвіку… Туги за юнаком з чорним волоссям і сажею на пальцях.

— Я знаю, чому ти хочеш повернутися, — тихо заговорив Мо. Він, може, й змінився, але й далі міг читати її думки не менш добре, ніж вона його. — Як довго не з’являвся Фарид? Днів п’ять, шість?

— Дванадцять, — відповіла Меґі жалісливим голосом і ткнулася обличчям у батькове плече.

— Дванадцять? Може, попросити Здорованя зав’язати йому кілька вузликів на його худенькій руці?

Меґі мимоволі засміялася. Що вона робила б, якби Мо коли-небудь не було поряд, щоб розсмішити її?

— Меґі, я бачив ще не все, — вів далі батько. — Я ще не бачив найважливішого: Бальбулюсових книжок. Рукописних книжок, Меґі, з мініатюрами, книжок, що не припали порохом безлічі років, не позолочені й не розрізані казна-скільки разів, ні, фарби ще тільки-но висохли на сторінках, палітурка ще еластична… Хтозна, може, Бальбулюс навіть дозволить мені поспостерігати якийсь час, як він працює. Ти тільки уяви собі! Мені так часто хотілося бодай раз побачити, як колись малювали на пергаменті ті крихітні обличчя, як починали робити завитки навколо першої літери, як…

Меґі нічого не могла вдіяти з собою і знову несамохіть засміялася.

— Чудово, чудово, — мовила вона і притисла долоню йому до вуст. — Чудово, — повторила вона. — Ми поїдемо до Бальбулюса, але разом. «Як і давніше, — додала подумки Меґі. — Тільки ти і я». А коли Мо хотів заперечити, знову затулила йому вуста: — Ти ж сам казав про це! Отоді, в заваленій копальні.

Копальні, де загинув Вогнерукий… Меґі тихенько проказала слова Мо. Їй здавалося, ніби вона пам’ятає кожне слово, вимовлене того дня, неначе хтось записав їх у її серці: «Меґі, покажи мені фей. І русалок. І книжкового ілюстратора з Омбрійського замку. Треба побачити, чи справді його пензлі такі витончені».

Мо підвівся й почав розкладати інструменти, що лежали на столі, як колись завжди робив у своїй майстерні в саду Елінор.

— Так-так, це мої слова, — потвердив він, не дивлячись на доньку. — Але в Омбрі тепер панує свояк Змієголова. Що, по-твоєму, скаже мені твоя мати, коли я поведу тебе в таке небезпечне місце?

Її мати. Авжеж…

— Резі не конче знати про це. Мо, будь ласка! Ти мусиш узяти мене! Або… або я скажу Геконові, що він повинен розповісти Чорному Принцові, що ти намірився вчинити. Тоді ти ніколи не потрапиш до Омбри!

Мо відвернувся, але Меґі чула, як він тихо сміється:

— Ох, таж це шантаж! Хіба я навчав тебе такого? — Зітхнувши, Мо обернувся і довго дивився на доньку. — Гаразд, — нарешті мовив він. — Ми разом подивимось на пера й пензлі. Зрештою, ми вже були разом у Сутінковому замку. В Омбрі порівняно з ним не може бути так похмуро, еге ж?

Мо провів рукою по чорному рукаву.

— Як я радий, що палітурники тут не носять жовтого вбрання, — сказав він, кладучи книжку з Резиними малюнками до сідельної сумки. — Ну, а щодо матері, я хочу забрати її в Роксани, коли ми повернемось, але ти нічого не кажи їй про наш похід до замку. Ти, мабуть, довго думала, чому їй погано вранці, правда?

Меґі, не розуміючи, глянула на нього, — і одразу збагнула, яка ж вона тупа, безнадійно тупа.

— Братика чи сестричку? Кого б ти більше хотіла? — раптом запроменився щастям Мо. — Бідолашна Елінор. Знаєш, вона чекала на цю звістку, відколи ми переїхали до неї. А тепер ми забрали з собою дитину в інший світ.

Братика чи сестричку… Коли Меґі була мала, вона вдавала якийсь час, ніби має невидиму сестру. Варила їй чай із маргариток і пекла печиво з піску.

— Але… відколи вона знає про це?

— Дитина походить із того самого сюжету, що й ти, якщо саме це ти маєш на увазі. З дому Елінор, якщо бути точним. Дитина з плоті та крові, аж ніяк не зі слів, аж ніяк не з чорнила та паперу. Хоча… хтозна. Можливо, ми тільки перейшли з одного сюжету в інший? Що ти на це скажеш?

Меґі озирнулася, глянула на стіл, на інструменти, на перо і — на чорне вбрання Мо. Невже це все зроблене зі слів? Слів Феноліо. Хата, хутір, небо над ними, дерева, каміння, дощ, сонце і місяць. «Гаразд, а що з нами? — думала Меґі. — З чого зроблені ми? Реза, я, Мо і дитина, яка з’явиться на світ». Вона вже не знала відповіді. А чи знала вона її коли-небудь?

Здавалося, ніби речі довкола шепочуть про все, що має статися, і про все, що вже сталося, а коли Меґі глянула на свої руки, їй здалося, ніби на них можна прочитати літери, і ті літери сповіщали: «А потім народилася ще одна дитина».

Жалі Феноліо

— Що це? — здригнувшись, запитав Гарі.

— Це? Його називають думкарієм, — відповів Дамблдор. — Мені не раз здавалося, — і це відчуття, безперечно, знайоме й тобі, — ніби моя голова просто набита вщерть завеликою кількістю думок і спогадів.

Джоанна К. Роулінґ. Гарі Потер і вогненний келих

Феноліо, як і часто в останні тижні, лежав у ліжку. Чи, може, вже місяці? Байдуже. Він невдоволено поглядав на феїні гнізда над головою. Майже всі були покинуті, крім одного, з якого чулося нескінченне гоготання й хихикання. Гніздо мінилось яскравими барвами, як масна пляма на воді. Орфей! Хай йому біс, таж феї в цьому світі блакитні! Про це можна було прочитати чорним по білому. Що собі уявляє цей телепень, розфарбовуючи їх строкато, наче веселку? Але ж діялися ще гірші речі: строкаті феї, тільки-но десь примостившись, проганяли блакитних фей. Барвисті феї, плямисті кобольди, а десь уже начебто бігають кілька чотирируких скляних чоловічків. Феноліо аж голова заболіла, коли він подумав про це все. Але не минало й години, як до нього знову поверталися ці думки, як він знову запитував себе, що саме зараз пише Орфей у своєму просторому й гарному будинку, де він улаштував такий двір, неначе він найбільше цабе в Омбрі!

Майже щодня Феноліо посилав туди шпигувати Розенкварца, проте аж ніяк не можна було б сказати, що цей скляний чоловічок мав надто великі здібності для такого завдання. Ні, таки ні. Крім того, Феноліо підозрював, що Розенкварц, замість іти до Орфея, з куди більшим бажанням прокрадався на Швацьку вулицю і залицявся там до своїх одноплемінців жіночої статі. «Що ж, Феноліо, — невесело думав він, — ти мав би записати в тупе серце тієї скляної макітри трохи більше усвідомлення обов’язку. На жаль, це не єдиний твій недогляд…»

Феноліо вже схопився за глечик із червоним вином, що стояв коло ліжка, щоб бодай трохи позбутися тягаря такого гнітючого признання, як у слуховому вікні раптом з’явилась невеличка постать, що насилу зводила дух. Ну, нарешті. Кінцівки Розенкварца, загалом блідо-рожеві, стали карміново-червоні. Скляні чоловічки ніколи не пітніють. А червоної барви набирають під час надмірних напружень (звичайно, навіть цю їхню рису визначив сам Феноліо, але тепер, попри все своє бажання, вже не міг би сказати, з якої причини), але чому цей недоумок видерся аж на дах? Що за легковажність із члениками, які розбиваються в друзки, коли ці тупаки падають зі столу?! Ні, скляні чоловічки — безперечно, не ідеальний тип для шпигуна, проте завдяки своїм малим розмірам вони абсолютно непомітні і, дарма що їхні членики тендітні та ламкі, прозорість їхніх тіл робила їх напрочуд придатними для таємної розвідки.

— Ну? Що він пише? Ану розповідай! — Феноліо взяв глечик і босоніж потупав до скляного чоловічка. Розенкварц вимагав наперстка червоного вина як плати за свою шпигунську діяльність, що, як він невтомно наголошував, аж ніяк не належить до класичних завдань скляних чоловічків, і тому її треба винагороджувати додатково. Наперсток вина аж ніяк не становив надто високої платні, як був змушений визнати й сам Феноліо, але досі Розенкварц небагато й розвідав. Крім того, від вина йому робилося зле. Випивши, він лише ставав норовливішим і блював не одну годину.

— Либонь мені можна спершу звести дух, а вже потім рапортувати? — запитав він гострим голосом.

Ось, будь ласка, вже озивається норов. Як швидко він завжди ображається!

— Та вже зводь собі. Хоча говорити, бачу, ти можеш! — Феноліо зняв скляного чоловічка з мотузки, яку прив’язав йому до слухового вікна, щоб той міг спускатися згори, і поніс його до столу, купленого недавно на ярмарку недорогим коштом.

— Отже, ще раз, — проказав він, наливаючи в наперсток вина з глечика. — Що він пише?

Розенкварц ковтнув вина й висякав свого червоного аж синього носа.

— Твоє вино стає щораз гіршим, — заявив він ображеним голосом. — Я мушу вимагати якоїсь іншої винагороди!

Феноліо, розгнівавшись, забрав у нього наперсток.

— Та ти ще ні разу не заслужив його! — гримав він. — Ану признавайся. Ти знову нічого не знайшов, анічогісінько!

— Невже таки нічого? — склав руки на грудях скляний чоловічок.

Збожеволіти можна. І його навіть не візьмеш руками і не потрусиш, бо страшно, що відламається рука, а то й голова відскочить.

Феноліо, спохмурнівши, знову поставив наперсток на стіл. Розенкварц занурив туди палець і облизав його:

— Він знову приписав собі скарб!

— Ще один? Хай йому біс, він витрачає більше грошей, ніж Миршавець! — Феноліо завжди млоїло, що він сам не додумався до такого. А втім… Адже йому знадобився б читець, щоб обернути його слова у дзвінку монету, і він був не певен, чи Меґі або її батько позичать йому свій язик для такої прозаїчної мети. — Гаразд, скарб. А що там іще?

— Ох, він щось пише, але, здається, не дуже задоволений. Чи я вже казав, що на нього тепер працюють два скляні чоловічки? А чотирирукого, яким він уже всюди нахвалявся… — Розенкварц стишив голос, немов ті слова страшно було вимовляти, — він, мабуть, розлютившись, жбурнув об стіну! Про це в Омбрі чув кожен, але ж Орфей добре платить. — Феноліо знехтував докірливий погляд, який кинув на нього скляний чоловічок. — А тепер на нього працює двоє братів — Яшма і Айзенґлянц. Старший поміж них — просто ірод! Він…

— Двоє? Навіщо телепню два скляні чоловічки? Невже він тепер так завзято партачить у моєму сюжеті, що йому не вистачає одного, щоб точити пера? — Феноліо відчував, що від гніву йому аж недобре. Дарма що була й добра звістка: чотирирукий скляний чоловічок попрощався з земним життям. Мабуть, довго до Орфея доходило, що його створіння не варті паперу, з якого він їх створив!

— Гаразд. Що там іще?

Розенкварц мовчав і ображено склав руки на грудях. Йому не подобалося, коли його уривали.

— Господи, та не кривляйся так! — Феноліо присунув вино ближче до Розенкварца. — Про що він пише ще? Про нові екзотичні мисливські трофеї для Миршавця? Рогатих собачок для придворних дам? Чи вирішив, ніби моєму світові бракує крапчастих коротунів?

Розенкварц знову занурив палець у вино.

— Мусиш купити мені нові штани, — твердо заявив він. — Свої я роздер, коли невдало видирався нагору. Крім того, вони поношені. Ти собі можеш тинятись, як тобі заманеться, але я живу серед людей не на те, щоб одягатися гірше, ніж мої родичі в лісі.

Ох, інколи Феноліо кортіло переламати його навпіл.

— Твої штани? Чому мене мають цікавити твої штани? — запитав він скляного чоловічка.

Розенкварц добряче ковтнув з наперстка й пролив собі вино на скляні ноги.

— Це вино — справжній оцет! — нарікав він. — І за оце пійло мене обкидали кістками? І за нього я пробирався крізь голубине лайно та розбиту цеглу? Атож, не дивись на мене так, ніби не віриш жодному моєму слову. Той Айзенґлянц закидав мене курячими кістками, застукавши над Орфеєвими паперами! Він спробував викинути мене з вікна! — Зітхнувши, Розенкварц обтер ноги від вина. — Гаразд. Там було щось про рогатих вепрів, але я насилу розібрав, потім щось про співочих риб, нісенітниці, мушу сказати, і знову дещо про білих жінок. Чотириокий і далі вочевидь збирає геть усе, що шпільмани співають про них…

— Так-так, але про це знає вся Омбра! І це тому ти валандався так довго? — Феноліо обхопив руками обличчя. Вино таки не дуже добре. Його голова, здається, щодня важчає. Хай йому грець.

Розенкварц знову ковтнув вина, дарма що з огидою скривився. Скляний недоумок! Найпізніше завтра він знову матиме шлункові корчі.

— Що ж, хай там як, це мій останній рапорт! — повідомив він між двома нападами блювоти. — Я вже ніколи не гратиму роль шпигуна! Ніколи, поки там працює отой Айзенґлянц. Він дужий, наче кобольд, і принаймні вже двом скляним чоловічкам повідламував руки!

— Так-так, гаразд. Ти був… е… жалюгідним шпигуном, — буркнув Феноліо, дибаючи назад до ліжка. — Признайся, що ти з набагато більшим завзяттям уганяв на Швацькій вулиці за скляними жіночками. Не думай, ніби я нічого не знаю!

Застогнавши, Феноліо простерся на солом’яному матраці й глянув на порожні феїні гнізда над собою. Може, він животіє таким жалюгідним життям, як той поет, у якого скінчилися слова? А може, в нього ще гірша доля, бо він змушений дивитись, як інший перекручує його слова, а світ, уже створений, оздоблює без ніякого смаку крикливими цятками? Немає вже світлиці в замку, повної скрині з витонченими уборами і власного коня для пана придворного поета, а знову є тільки мансарда в Мінервиному будинку. І це диво, що вона ще раз пустила його: адже саме його слова та пісні призвели до того, що вона втратила чоловіка і батька своїх дітей. Атож, уся Омбра знала, яку роль відіграв Феноліо у війні Козимо. Дивно, як його ще не витягли з ліжка і не вбили, — мабуть, тому, що жінкам Омбри і так вистачало клопоту, щоб не вмерти голодною смертю.

— А куди ти ще можеш піти? — тільки й сказала Мінерва, коли він стояв під її дверима. — Поет у замку їм тепер не потрібний. Невдовзі там співатимуть Свистунові пісні.

І тут, звичайно, вона мала цілковиту слушність. Миршавець полюбляв криваві вірші Сріблоносого. А може, й сам нашкрябав на папері кілька кепсько заримованих рядків про свої мисливські пригоди.

На щастя, принаймні Віоланта вряди-годи ще посилає по Феноліо. Звичайно, не здогадуючись, що він приносить їй слова, вкрадені в поетів іншого світу. Але, зрештою, Бридка платить теж не дуже добре. Донька Змієголова бідніша за придворних дам нового намісника, тож Феноліо змушений підробляти писарем на ринку, що, звичайно, дало Розенкварцові привід розповідати кожному охочому слухати, як низько впав його господар. Але хто там дослухається до сюркотливого голоска скляного чоловічка! Ота дурна прозора істота має ще й розмовляти!! І хоча Розенкварц вимогливо ще ставив щовечора чистий пергамент на стіл Феноліо, той, здається, навіки зрікся слів. Він більше не напише жодного слова — крім украдених в інших і сухих, знекровлених словес, які треба лишати на папері або пергаменті, коли йдеться про заповіт, торговельну угоду та інші нікчемні речі. Пора живих слів уже минулася. Вони були кровожерними й чорними, мов чорнило, підступними та вбивчими страхіттями, які призводили тільки до нещасть. Він уже не допомагатиме їм у цьому, о ні. Пройшовшись безлюдними омбрійськими вуличками, він мав випити цілий глечик вина, щоб розвіяти тривогу, яка після поразки Козимо відібрала в нього всю радість у житті.

Безбороді юнаки, немічні старигані, каліки та жебраки, мандрівні купці, які ще не чули, що в Омбрі не можна вторгувати й мідяка, або справляли свої ґешефти з п'явками з замку, — тільки їх і можна тепер здибати на колись колоритних вуличках. Жінок із червоними, заплаканими очима, дітей-безбатченків, чоловіків, що жили по той бік хащі й шукали молоденької вдови або занедбаної майстерні, і солдатів. Так, солдатів в Омбрі не бракувало. Вони хапали собі все, що хотіли, день у день, ніч у ніч. Жоден дім не був у безпеці від них. Вони називали ті побори репараціями — і хіба не мали слушності? Зрештою, напасником був Козимо, найгарніше, найневинніше створіння Феноліо (принаймні він так думав). Тепер він мертвий лежить у саркофазі, що його звелів підготувати Тлустий князь для свого сина, а небіжчика зі спаленим обличчям, що доти лежав у ньому (мабуть, справжнього, першого Козимо), поховали на цвинтарі над містом серед його підданих, у непоганому, на думку Феноліо, місці, принаймні наполовину менш самотньому, ніж склеп під замком. А втім, Мінерва стверджувала, що Віоланта щодня спускалася туди, формально — щоб начебто оплакати полеглого чоловіка, а насправді (принаймні ходила така чутка) — щоб зустрітися там зі своїми шпигунами. Це означає, що Бридка ніколи не мала потреби платити своїм шпигунам. Ненависть до Миршавця приводила їх до неї десятками. Аякже. Досить тільки поглянути на того недолюдка, напахченого ката з курячими грудьми, намісника з ласки свого свояка. Кожне яйце, якому домальовували обличчя, одразу мало дивовижну схожість із Миршавцем. О ні, Феноліо не вигадав його! І в цьому випадку Миршавець цілком самостійно створив свою сюжетну лінію.

Згідно з першим указом намісника коло міської брами вивісили список покарань, що їх відтепер мали призначати в Омбрі за різні злочини, і то з малюнками, щоб і ті, хто не вміє читати, зрозуміли, що їм загрожує. Одне око за те, одна рука за це, шмагання батогами й ганебний стовп, таврування, осліплення… Феноліо щоразу відвертався, проходячи повз той список, а коли разом з Мінервиними дітьми був змушений пройти ярмарковим майданом, де виконували більшість покарань, то закривав їм очі (дарма що Іво щоразу протестував). Але до них все одно долинали зойки. На щастя, в місті, де зникли чоловіки, небагато траплялося людей, яких ще можна покарати. Навіть чимало жінок покинули місто разом зі своїми дітьми, втекли якомога далі від хащі, що вже не захищала Омбру від князя по той бік від неї, від безсмертного Змієголова.

Так, Феноліо, безперечно, це була твоя ідея. Але дедалі гучнішали чутки, що Срібний князь мав небагато радості від свого безсмертя.

Хтось постукав у двері. Хто б це міг бути? Нехай йому біс, невже він усе забув? Звичайно! Де та клята записка, яку вчора вночі принесла ворона? Розенкварц на смерть перелякався, коли вона раптом заскочила у слухове вікно. Мортимер хоче приїхати до Омбри! Сьогодні! І хіба він не мав зустріти його коло замкової брами? Цей приїзд — страхітлива легковажність. На кожному розі висить опис Сойчиних прикмет. На щастя, той портрет анітрохи не схожий на Мортимера, але все-таки!

Постукали знову.

Розенкварц устромив пальця в келих із вином. Скляний чоловічок існує не на те, щоб відчиняти двері! «Орфей, безперечно, свої двері відчиняє не сам. Його новий охоронець, здається, такий великий, що насилу проходить у міську браму. Охоронець! Якщо я коли-небудь писатиму знову, — думав Феноліо, — я припишу велетня й попрошу Меґі прочитати мені про нього, отоді я побачу, що скаже на це телепень».

У двері вже нетерпляче загрюкали.

— Агов, я вже йду! — Шукаючи штанів, Феноліо перечепився за порожній глечик. Він насилу підвівся. Як болять кістки! Клята старість. Чому він не написав оповідки, де люди були б вічно молоді? «Бо була б нудна, — подумав він, стрибаючи до дверей, устромивши одну ногу в штани, що волочились по дорозі. — До смерті нудна».

— Вибач, Мортимере! — гукнув він. — Скляний чоловічок не розбудив мене вчасно.

Розенкварц лайнувся позаду, але голос, що відповів з-за дверей, належав не Мортимеру, хоча був майже не менш гарний. Орфей! Про вовка помовка! Чого йому треба тут? Хоче поскаржитися, що Розенкварц шпигував у нього? «Якщо тут хто й має причину скаржитись, то це я, — думав Феноліо. — Зрештою, це він плюндрує й перекручує мій сюжет! Жалюгідний Недотепа, Жовторотий, Волова Жаба, Шпана!» Феноліо мав багато прізвиськ для Орфея, і всі вони були неласкаві.

Невже йому не досить, що він завжди присилає йому на голову хлопця? Невже йому ще й самому треба прийти? Він, звісно, знову хоче поставити тисячі дурних запитань. Твоя провина, Феноліо! Як часто він проклинав себе за слова, які за наполяганням Меґі написав у копальні: «Тож і гукнув він іншого, молодшого від себе, Орфея на ймення, що тямив у літерах, хоча ще не вмів складати їх так майстерно, як сам Феноліо, і вирішив навчати його свого мистецтва, як завжди коли-небудь робить кожен майстер. Якийсь час Орфей мав замість нього гратися у слова, словами спокушати і брехати, творити і руйнувати, проганяти і повертати, а Феноліо тим часом чекав, щоб минулась утома, щоб у ньому знову прокинулася любов до літер, і тоді він пошле Орфея назад у світ, з якого викликав його, щоб той підтримав життя його сюжету свіжими, незужитими словами».

— Саме тепер я повинен відіслати його, — бурчав він, відкидаючи ногою з дороги порожній глечик. — На місце!

— Письмо? Я почув щось про письмо? — глузував позаду Розенкварц. Він уже знову набув своєї звичайної барви. Феноліо жбурнув у нього шматком зачерствілого хліба, але не влучив у блідо-рожеве тіло, промахнувшись аж на цілу долоню, скляний чоловічок тільки співчутливо зітхнув.

— Феноліо! Феноліо, я знаю, що ти вдома! Ану відчиняй!

Господи, як він ненавидів цей голос! Слова, вимовлені цим голосом, заполонили його сюжет, мов бур’ян. І це його власні слова!

— Ні, я не вдома! — бурчав Феноліо. — Не для тебе, телепню!

«Феноліо, Смерть — чоловік чи жінка? Білі жінки були колись людьми? Феноліо, як я поверну Вогнерукого, якщо ти жодного разу не зміг мені пояснити найпростіших законів цього світу?» Хай йому біс, хто просив його повертати Вогнерукого? Зрештою, він уже б давно мав загинути, якби все відбувалося так, як він, Феноліо, написав спочатку. А що стосується «найпростіших законів», то відколи, скажіть, будь ласка, життя і смерть стали простими речами? Звідки, хай йому кат (а їх тим часом забагато розвелося в Омбрі), він повинен знати, як це все функціонує в цьому, а чи будь-якому іншому світі? Та він ніколи не думав про смерть або про те, що буде після неї. Навіщо? Поки людина живе, навіщо цікавитися цим? А якщо людина вмерла, тоді її, напевне, вже ніщо не цікавить.

— Звичайно, він тут! Феноліо! — озвався вже Мінервин голос. Хай йому грець, телепень погукав її на допомогу. Не дурний. О ні, Орфей, знає Господь, не дурний.

Феноліо заховав порожній глечик від вина під ліжко, запхав другу ногу в штани й відсунув засув.

— Отакої! — Мінерва несхвально оглянула його від скуйовдженої голови до босих ніг. — Я сказала твоєму гостеві, що ти вдома. — Яка вона сумна. І яка виснажена. Мінерва працювала тепер на замковій кухні. Феноліо просив Віоланту, щоб вона влаштувала її туди. Та оскільки Миршавець полюбляв нічні пиятики, Мінерва часто поверталася додому лиш удосвіта. Можливо, вона коли-небудь помре від виснаження, а її бідолашні діти осиротіють. Ох, які злидні! Що сталося з його дивовижною Омброю!

— Феноліо! — Орфей пропхався повз Мінерву з тією страхітливо невинною усмішкою на устах, якою він завжди маскував свої почуття. Звичайно, він знову приніс із собою аркуш паперу, списаний запитаннями. Як він спромагається оплатити ті шати, що на ньому? За своєї найкращої пори в ранзі придворного поета Феноліо не мав такого пишного вбрання. Феноліо, невже ти забув, що він тепер приписує собі скарби?

Мінерва мовчки побралася сходами вниз, а вслід за Орфеєм у двері Феноліо насилу продерся чолов’яга, що, навіть утягнувши голову, мало не застряг у дверях. Ага, його славетний охоронець. Скромна комірчина Феноліо стала ще меншою, коли в ній опинилася ота гора м’яса. Натомість Фарид ніколи не потребував для себе багато місця, хоча досі в цьому сюжеті його роль аж ніяк не була незначущою. Фарид, янгол смерті… Він пройшов у двері вслід за господарем із таким ваганням, наче соромився свого товариства.

— Отже, Феноліо, мені дуже шкода, — зарозумілий Орфеїв сміх суперечив його словам, — але, боюся, я натрапив на ще кілька нісенітниць.

Нісенітниць!

— Я вже посилав до тебе Фарида з запитаннями, які мали прояснити їх, але ти дав йому кілька дуже дивних відповідей. — Випнувши груди й задерши носа, Орфей поправив окуляри і витяг з-під важкого оксамитового плаща книжку. Атож, Телепень приніс книжку Феноліо у світ, про який він розповів: «Чорнильне серце», найостанніший примірник. Може, він хоче повернути її авторові? О ні.

— Мені шкода, Феноліо, — тільки й сказав Орфей із тією зарозумілістю, якої він так майстерно навчився надавати своєму обличчю (маску ревного учня він давно вже скинув), — але ця книжка належить мені. Чи, може, ти хочеш серйозно заявити, мовляв, автор — природний власник кожнісінького примірника написаної книжки?

Чванькуватий жовторотий жевжик! Як він розмовляє з ним, творцем усього навколишнього, навіть повітря, яким він дихає!

— Ти знову хочеш почути від мене щось про смерть? — Феноліо насилу вступив у розтоптані черевики. — Навіщо? Щоб ти й далі вдавав перед бідолашним хлопцем, ніби повернеш Вогнерукого від білих жінок, а він і далі служив тобі?

Фарид зціпив вуста. Куниця Вогнерукого сонно кліпала очима на його плечі, — або, може, це була інша?

— Що за дурниці ти знову верзеш! — В Орфеєвому голосі відчувалась гіркота (як легко образити його!). — Невже я створюю враження, ніби мені важко знайти слугу? Я маю шість служниць, одного охоронця, одну куховарку і хлопця. І будь-коли можу найняти ще й інших слуг, якщо буде потреба. Ти достеменно знаєш, що я хочу повернути Вогнерукого не задля хлопця. Вогнерукий належить до цього сюжету. Без нього він наполовину втрачає свою вартість, це квітка без цвіту, небо без зір…

— Ліс без дерев?

Орфей почервонів, мов мак. Ах, яка насолода — дурити його, одного з нечисленних друзів, які лишились у Феноліо.

— Старий, та ти п’яний! — засичав Орфей. Інколи його голос міг бути дуже неприємним.

— П’яний чи ні, але у словах я тямлю у сто разів більше за тебе. Ти працюєш тільки з уже вжитими словами. Розпорюєш, що знаходиш, і зшиваєш по-новому, ніби сюжет — пара старих шкарпеток! Тож не розповідай мені, якою має бути роль Вогнерукого в цьому сюжеті. Можливо, ти пам’ятаєш, що одного разу я вже дав йому вмерти, перше ніж він сам вирішив піти до білих жінок! Хто ти такий, що прийшов сюди й читаєш мені настанови про мій сюжет? Краще поглянь на це! — Феноліо гнівно показав на блискуче феїне гніздо над своєю головою. — Строкаті феї! Відколи вони звили своє страхітливе гніздо над моїм ліжком, мені сняться вночі огидні сновиддя! Крім того, вони крадуть у синіх фей їхні зимові припаси.

— Гай-гай! — Орфей стенув пухкими плечима. — Але ж вони все-таки гарненькі, га? Як на мене, коли всі були блакитні, панувала монотонність.

— Як на тебе? — Феноліо крикнув так гучно, що одна зі строкатих фей припинила свої одвічні теревені й визирнула з крикливого гнізда. — Тоді опиши собі власний світ! Цей світ мій, розумієш?! Мій! Мені шкода, що ти партачиш у ньому. Признаюся, я скоїв у своєму житті кілька помилок, але приписати тебе сюди — моя найстрашніша помилка!

Орфей з нудьгою розглядав свої нігті. Вони були обрізані по саму рипицю.

— Я вже не можу слухати таке, — сказав він загрозливо тихим голосом. — Усі ці «ти приписав мене сюди, вона вчитала мене» — балачки! Єдиний, хто тут і досі читає та пише, — це я. Старий, слова вже не належать тобі, і ти знаєш про це!

— Вони знову належатимуть мені! І перше, про що я напишу, — про зворотний квиток для тебе!

— Невже? І хто читатиме ті казкові слова? Як я знаю, ти, на відміну від мене, потребуєш читця.

— Ну то й що? — Феноліо так близько підійшов до Орфея, що той роздратовано кліпав, дивлячись на нього своїми далекозорими очима. — Я попрошу Мортимера! Його недаремно назвали Чарівновустим, дарма що тепер звуть по-іншому. Запитай хлопця! Без Мортимера він би й досі був у пустелі і прибирав верблюжий послід.

— Мортимер! — Орфей, хоч і силувано, спромігся зневажливо посміхнутися. — Невже твоя голова так утопилась у вині, що ти вже не знаєш, що відбувається у твоєму світі? Він уже не читає. Палітурник тепер із більшою охотою грає розбійника — роль, яку ти скроїв якраз для нього.

Охоронець щось буркнув, мабуть, то мав бути сміх. Що за огидний тип — це він чи Орфей приписав його?

Феноліо з хвилину дратливо розглядав дебелого вахлая, що хизувався м’язами, а потім знову обернувся до Орфея.

— Я нічого не викроював для нього! — промовив він. — Якраз навпаки: я використав Мортимера як викрійку для цієї ролі… І він, за чутками, які доходять до мене, добре грає її. Та це аж ніяк не означає, ніби Сойка перестав бути Чарівновустим. Уже не кажучи про його обдаровану доньку.

Орфей знову розглядав свої нігті, а його охоронець тим часом доїдав рештки сніданку Феноліо.

— Он як! А ти знаєш, де він? — наче мимохідь запитав Орфей.

— Авжеж. Він їде… — Феноліо враз замовк, бо хлопець раптом став перед ним і затулив йому долонею вуста. Чому він усякчас забуває його ім’я? Бо ти старієш, Феноліо…

— Ніхто не знає, де Сойка! — З яким докором дивляться на нього чорні очі. — Ніхто!

Звичайно. Тричі проклятий, вином замакітрений йолопе! Невже ти забув, що Орфей стає отруйно-жовтим від заздрощів, тільки-но почує ім’я Мортимера? Невже ти забув, що він вчащає до Миршавця? Феноліо, здається, відкусив би собі язика.

Та Орфей засміявся:

— Старий, не будь такий переляканий! Отже, палітурник їде сюди. Оце відвага. Невже до того, як його повісять, він хоче послухати пісень, які уславлюють його відчайдушність? Бо саме так він закінчить. Як усі герої. Ми обидва це знаємо, еге ж? Не переживай: я не маю наміру посилати його на шибеницю. Це зроблять інші. Ні, я тільки хочу поговорити з ним про білих жінок. Небагато є людей, які пережили зустріч із ними, тому я справді з великою охотою порозмовляв би з ним. Про тих, хто пережив таку зустріч, ходять дуже цікаві чутки.

— Я перекажу йому, якщо раптом побачу його, — гостро урвав його Феноліо. — Але я не годен уявити собі, що він розмовлятиме з тобою. Він, зрештою, аж ніяк не познайомився б із білими жінками, якби ти не приписав його так охоче до Мортоли. Розенкварце! — Феноліо підступив до дверей із такою гідністю, яку йому давали змогу показати його стоптані черевики. — Я мушу залагодити кілька справ. Відправ наших гостей, але стережися куниці!

Феноліо пошкандибав сходами вниз майже так само швидко, як і тоді, коли його провідував Баста. Мортимер, певна річ, уже чекає під замковою брамою! А що, як Орфей, пішовши до замку, побачить його там і розповість Миршавцеві про почуте?

Юнак наздогнав його посередині сходів. Фарид. Авжеж, його звуть так. Звичайно. Старість.

— Чарівновустий справді сюди прийде? — засапавшись, прошепотів він. — Не бійся, Орфей не викаже його. Поки що ні! Але Омбра надто небезпечна для нього! Меґі прийде з ним?

— Фариде! — Орфей так поглядав з вершини сходів, наче був королем цього світу. — Якщо старий йолоп не приведе сюди Мортимера, щоб я поговорив із ним, скажи йому сам. Зрозумів?

«Старий йолоп, — думав Феноліо. — Ох, боги слів, поверніть мені їх нарешті, щоб я мав змогу викинути цього клятого телепня зі свого сюжету!»

Він хотів відповісти Орфеєві, як годиться, але його язик не вперше не знаходив потрібних слів, а хлопець нетерпляче тягнув його з собою.

Засмучена Омбра

Придворні називали мене щасливим принцом, і я таки був щасливий, якщо задоволення означає щастя. Отак я жив і вмер. А тепер, оскільки я мертвий, вони піднесли мене так високо, що я можу бачити всю огидність і злидні свого міста.

Навіть якби замість серця я мав камінь, я б міг тільки плакати.

Оскар Вайлд. Щасливий принц

Фарид розповідав Меґі, як важко тепер потрапити до Омбри, і вона переказала Мо кожне його слово:

— Вартові — вже не ті невинні йолопи, які стовбичили там раніше. Коли тебе запитають, чого тобі треба в Омбрі, добре подумай, що казати. Хоч би що вони вимагали, будь смиренний і покірний. Щонайменше вони обшукають тебе. Інколи декому щастить, і вони просто моргнуть: проходь!

Їм не пощастило. Вартові зупинили їх, і Меґі воліла б стримати батька, коли один солдат кивнув йому, щоб він спішився, і суворо звелів показати взірець його мистецтва. Поки вартовий розглядав книжку, яку Мо зшив з материних малюнків, Меґі, сповнена страху, запитувала себе, чи не бачила вона це обличчя під потьмянілим шоломом ще в Сутінковому замку і чи не знайдуть ножа, захованого в поясі Мо. За самий тільки ніж вони можуть убити його. Ніхто в Омбрі, крім окупантів, не мав права на зброю, але Батист пошив пояс так вправно, що навіть недовірливі руки вартових не намацали нічого підозрілого.

Меґі раділа, що Мо має з собою ніж, коли вони проїхали крізь окуту залізом міську браму, повз списи варти, і потрапили в місто, яке належало тепер Змієголову.

Меґі не була в Омбрі, відколи разом із Вогнеруким подалася до таємного табору шпільманів. Здавалося, ніби минула ціла вічність відтоді, як вона бігла вуличками з Резиним листом у руці, який сповіщав, що Мортола вистрелила в батька. Вона на мить притулилась обличчям до спини Мо, щаслива, що він знову поряд із нею, живий і цілий, і що вона нарешті зможе показати йому те, про що так багато розповідала: Бальбулюсову майстерню і книжки Тлустого князя. На одну неоціненну мить вона забула про страх, і, здавалося, Чорнильний світ належить тільки йому та їй.

Омбра подобалася Мо. Меґі бачила це на його обличчі, помічала, як він озирався і щоразу стримував вуздою коня, щоб глянути вздовж кожної поперечної вулички. Дарма що слідів окупантів годі було недобачити, про колишню Омбру нагадували башти, колони й арки, вирізьблені руками каменотесів. Їхнє мистецтво годі було стерти, а їхні витвори, розбиті, вартували б не більше, ніж камінь під ногами. Отож під вікнами і балконами Омбри й далі цвіли кам’яні квіти, навколо колон і карнизів зміївся плющ, а обличчя на жовтих піщаникових стінах висолоплювали язики з ґротескно викривлених пащ і плакали кам’яними сльозами.

Лише герби Тлустого князя всюди були розбиті, а левів можна було впізнати тільки за рештками гриви.

— Ота вуличка праворуч веде на ринкову площу! — прошепотіла Меґі Мо, і він кивнув головою, мов сновида. Можливо, їдучи верхи, він чув слова, які колись описали йому все, що він бачив тепер навколо. Меґі чула про Чорнильний світ тільки від матері, а Мо таки прочитав книжку Феноліо, і то безліч разів, коли намагався знайти Резу поміж рядків.

— Це так, як ти уявляв собі? — запитала тихо донька.

— Так, — прошепотів Мо у відповідь. — І так, і ні.

На ринковій площі товклися люди, немов у Омбрі й далі панував лагідний Тлустий князь, але тепер серед них навряд чи можна було побачити чоловіків, хоча один жонглер і далі дивував публіку. Так, свояк Змієголова дозволяв шпільманам заходити до міста. А втім, люди шепотілися, що зайти могли тільки ті, хто був готовий шпигувати для Миршавця.

Мо повернув коня до гурту дітей неподалік. Дітей в Омбрі було багато, дарма що їхні батьки загинули.

Меґі побачила смолоскип, що крутився над малими голівками, два, три, чотири смолоскипи та іскри, що повільно гаснули в холодному повітрі. «Фарид?» — подумала Меґі, хоча знала, що він після смерті Вогнерукого вже не виступає, але Мо похапцем насунув каптур на голову, і тоді й вона побачила намащене олією обличчя та вічну усмішку.

Ворон.

Меґі шкрябнула пальцем по плащеві Мо, але батько їхав далі, наче там не стояв чоловік, що одного разу вже зрадив його. Ворон знав про таємний табір, і за це поплатилися життям кільканадцять шпільманів, і навіть Мо мало не став однією з жертв. Кожен в Омбрі знав, що Ворон — частий гість у Сутінковому замку, що свою зраду він доручив посріблити самому Свистунові й тісно заприязнився з Миршавцем, — і все-таки ось він, стоїть, посміхаючись, на ринковій площі Омбри, нарешті знову без конкурентів, відколи Вогнерукий загинув, а Фарид утратив бажання вивергати вогонь. Атож, Омбра мала нового господаря. І для Меґі ніщо не свідчило про це так виразно, як схоже на маску усміхнене Воронове обличчя. Отже, алхіміки Змієголова таки навчили його чогось про вогонь, бо він грався з темним вогнем, підступним і вбивчим, мов порошок, яким він приборкував його, коли той не слухався його інакше. Здоровань розповідав Меґі, що дим від цього вогню затуманює розум, а отже, запаморочує Воронових глядачів, навіває їм думку, мовляв, бачать найвидатнішого вогнедува.

Чи правду він казав, а чи ні, діти Омбри плескали в долоні, дарма що смолоскипи й наполовину не підлітали так високо, як у Вогнерукого або Фарида, бо розвага давала змогу забути на мить про сумних матерів і роботу, яка чекала вдома.

— Мо, будь ласка! — Меґі швидко відвернула обличчя, коли Ворон глянув у її бік. — Повертаймо назад! А що, як він упізнав тебе?

Адже браму тоді зачинять і їх ловитимуть на вулицях, мов пацюків!

Та Мо лише майже непомітно хитнув головою, коли стримав свого коня за ярмарковою яткою.

— Не бійся. Ворон надто переймається тим, щоб не попалити вогнем своє гарненьке личко! — шепнув він Меґі. — Проте спішімося, так ми привернемо менше уваги.

Кінь сполошився, коли Мо повів його крізь юрбу, тож Мо тихенько заспокоїв його. Меґі побачила між ятками ще одного жонглера, що колись супроводив Чорного Принца. Чимало шпільманів поміняли собі господаря, відколи Миршавець наповнив їхні кишені. Для них настали непогані часи, та й крамарі на ринку робили добрі ґешефти. Омбрійські жінки навіть не здогадувалися, що продають на ринку, а от Миршавець і його поплічники за гроші, вичавлені з міста, купували собі коштовні речі: прикраси, зброю й витончені дрібнички, назв яких, мабуть, не знав і сам Феноліо. Можна було купити навіть коней… І Мо озирався у жвавій юрбі, неначе не було поблизу Ворона.

Він, здається, прагнув не пропустити жодного обличчя, жодного товару, виставленого на продаж, але зрештою його погляд зупинився на баштах, що високо підносились над черепичними покрівлями, і Меґі стислося серце. Батько й далі не відмовлявся від наміру йти до замку, і вона проклинала себе за те, що розповіла йому про Бальбулюса і його мистецтво.

Меґі майже забула, що треба дихати, коли вони проминали одне з оголошень з описом Сойчиних прикмет, а Мо тільки глянув на нього з цікавістю і пригладив своє чорне волосся, нині коротке, як у селян. Можливо, думав, що така безтурботність заспокоїть Меґі, але цього не сталося. Навпаки, Меґі відчула страх. Адже отак поводився Сойка, незнайомець із батьковим обличчям.

А що, коли тут є солдати, які стерегли його ще в Сутінковому замку? Он той — хіба не приглядається до них? А ота шпільманка — хіба не схожа вона на одну з жінок, що разом з ними втекли з брами Сутінкового замку? «Йди далі, Мо», — думала Меґі й хотіла потягти його з собою, під арку воріт, у вуличку — тільки б далі від усіх очей. Двоє дітей цупко вчепилися їй за одяг і благально простягли замурзані руки. Меґі безпорадно всміхнулася їм. Вона не мала грошей, жодної монетки. Які вони захарчовані! Якийсь солдат прокладав собі шлях крізь юрбу. Він брутально відіпхнув убік жебрущих дітей. «Якби ми вже були в Бальбулюса!» — думала Меґі й наткнулася на Мо, що раптом зупинився.

Поблизу ятки цирульника, що з допомогою двох жонглерів гучно вихваляв свою дивовижну медицину, навколо ганебного стовпа стояло кілька хлопців. До стовпа була прив’язана жінка, вона не могла ворухнути ані руками, ані головою, безпорадна, наче лялька. На обличчі й на руках у неї висіли гнилі овочі і свіжий гній — усе, що могли знайти діти поміж яток. Меґі з Феноліо вже бачила таке, але Мо заціпенів, мов забувши, навіщо приїхав до Омбри. Він поблід майже так само, як жінка, на чиєму обличчі змішувалися бруд і сльози, і якусь мить Меґі боялася, що він схопиться за ніж, захований у поясі.

— Мо! — Вона взяла його за руку і квапливо потягла далі, геть від дітей, що лупали очима і вже приглядалися до нього, у вуличку, яка вела до замку.

— Ти коли-небудь бачила таке? — Як дивився на неї батько! Ніби не міг повірити, що Меґі, побачивши цю сцену, могла зберегти самовладання. Батьків погляд присоромив Меґі.

— Так, — збентежено кивнула вона. — Так, і не раз. Ганебний стовп був і в Тлустого князя.

Мо й далі дивився на неї:

— Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути.

Меґі понурила голову. І все-таки. І все-таки можна.

Мо глибоко вдихнув, наче забув, що треба дихати, як побачив заплакану жінку. Потім мовчки пішов далі. Він не промовив жодного слова, аж поки вони вийшли на майдан перед замком.

Коло самісінької замкової брами стояв ще один ганебний стовп. На незахищену шкіру юнака, припнутого до нього, посідали вогненні ельфи. Мо тицьнув у руки Меґі вузду, перше ніж вона встигла стримати його, і підійшов до юнака. Незважаючи на вартових, що стояли коло брами й дивилися на нього, і на жінок, які проходили повз і перелякано відвернулися, він зігнав вогненних ельфів з виснажених рук. Юнак, не вірячи, прикипів до нього очима. На його обличчі можна було прочитати тільки страх, страх і сором. Меґі пригадала, як Фарид розповідав, що колись Вогнерукого й Чорного Принца прив’язали разом до ганебного стовпа, плече в плече, тоді вони навряд чи були старші за юнака, що з таким переляком дивився на свого захисника.

— Мортимере!

Меґі не одразу впізнала старого, що відтягував Мо від ганебного стовпа. Сиве волосся спадало Феноліо аж на плечі, очі налилися кров’ю, обличчя покривав заріст. Він видавався старим. Раніше Меґі ніколи й не думала, що Феноліо старий, а тепер думки про його старість не полишали його.

— Ти що, з глузду з’їхав? — дорікав він батькові стишеним голосом. — Здоров, Меґі, — додав він неуважно, а Меґі відчула, як кров ударила їй у голову, коли позаду старого постав Фарид.

Фарид.

«Будь незворушна», — думала вона, але усмішка таки зірвалася з її вуст. Геть її! Але як, коли так приємно дивитися на його обличчя. На плечі в нього сидів Проноза. Побачивши Меґі, куниця сонно махнула хвостом.

— Привіт, Меґі. Як справи? — Фарид погладив густе хутро куниці.

Дванадцять днів. Дванадцять днів жодної вісточки від нього. Хіба вона не вирішила твердо, що не скаже ані слова, коли знову побачить його? Але вона просто не може сердитись на нього. Він завжди такий сумний. Нема й сліду від сміху, що колись, як і чорні очі, завжди сяяв на його обличчі. Усмішка, яку він дарував їй, — тільки жалобна тінь колишнього сміху.

— Я хотів якомога частіше ходити до тебе, та Орфей не пускав мене!

Фарид, мабуть, не чув і своїх слів, бо прикипів очима до її батька. До Сойки.

Феноліо потяг Мо за собою, геть від ганебного стовпа, геть від солдатів. Меґі пішла услід. Кінь харапудився, та Фарид заспокоїв його. Вогнерукий навчив його розмовляти з тваринами. Хлопець ішов поряд із Меґі, зовсім близесенько, і все-таки був страшенно далеко.

— Чого це ти? — Феноліо й далі міцно тримав Мо, мов боявся, що він знову піде до ганебного стовпа. — Невже хочеш, щоб варта обкачала в гною твою голову? Так? А може, її ще й на піку настромлять!

— Феноліо, там були вогненні ельфи. Вони пропікали йому шкіру! — хрипким від гніву голосом виправдовувався Мо.

— Думаєш, мені треба пояснювати? Це я винайшов тих створінь. Хлопець витерпить їх. Мабуть, якийсь злодій, а більше я й знати нічого не хочу.

Мо вивільнився з рук Феноліо і так швидко обернувся до нього плечима, наче був змушений стриматися, щоб не вдарити знайомця. Поглянув на вартових та їхню зброю, на замкові мури й ганебний стовп, немов добирав способу, як можна знищити те все. «Мо, не дивися на варту!» — думала Меґі. Це найперше, чого її навчив Феноліо в цьому світі: не дивитися прямо на жодного солдата, на жодного шляхтича, ні на кого, кому дозволено ходити зі зброєю.

— Чарівновустий, може, зіпсувати їм апетит на його шкіру? — втерся Фарид між Мо і Феноліо.

Проноза форкнув на старого, немов відкривши в ньому причину всього зла в цьому світі. Та Фарид уже біг, не чекаючи відповіді Мо, до ганебного стовпа, де ельфи давно знову напалися на шкіру юнака. Черкнувши нігтем, Фарид порснув іскрами, що обпалили їм лискучі крила, і вони з лютим дзижчанням повтікали геть. Один з вартових узяв списа, але, перше ніж вояк ворухнувся, Фарид намалював пальцем вогненного василіска на замковому мурі, вклонився варті, що, не вірячи власним очам, вирячилась на гербову тварину свого пана, і недбало знову підійшов до Мо.

— Украй відчайдушний учинок, мій любий, — несхвально буркнув Феноліо, але Фарид не зважав на нього.

— Чарівновустий, навіщо ти прийшов сюди? — запитав він стишеним голосом. — Це небезпечно! — Проте його очі світилися. Фарид полюбляв небезпечні пригоди й любив Мо за те, що той був Сойкою.

— Я хотів побачити кілька книжок.

— Книжок? — Фарид подивився так розгублено, що Мо мимоволі розсміявся.

— Так, книжок. Дуже своєрідних книжок. — Він глянув на найвищу замкову башту. Меґі точно описала йому, де шукати майстерню Бальбулюса.

— А що поробляє Орфей? — Мо знову зиркнув на варту, що якраз перевіряла товар одного різника, — навіщо, солдати, здається, й самі до ладу не знали. — Я чув, він багатіє й багатіє.

— Аякже! — Фарид рукою погладив Меґі по плечах. У присутності Мо він завжди бентежився й виявляв свою ніжність не так очевидно. Фарид дуже поважав її батька. Але Мо, звичайно, помітив, що Меґі зашарілася.

— Багатіє, а для Вогнерукого й досі нічого не написав! Йому в голові тільки скарби і те, що можна продати Миршавцеві: рогаті вепри, золоті болонки, павуки-метелики, листяні чоловічки і все інше, що він вигадує.

— Павуки-метелики? Листяні чоловічки? — Феноліо стривожено глянув на Фарида, той нічого не помітив.

— Орфей хоче поговорити з тобою! — шепнув він Мо. — Про білих жінок. Будь ласка, зустрінься з ним. Можливо, ти знаєш те, що допоможе йому повернути Вогнерукого!

Меґі побачила співчуття на обличчі Мо. Він, як і дочка, майже не вірив, що Вогнерукий коли-небудь повернеться.

— Дурниці, — відмахнувся він, поки його рука мимоволі схопилася за місце, куди влучила Мортола. — Я не знаю нічого. Нічого, чого б не знали всі.

Вартові пропустили різника, і один з них знову став приглядатися до Мо. На замковому мурі й далі горів василіск, намальований на камені Фаридовою рукою.

Мо повернувся плечима до солдатів.

— Слухай, — шепнув він Меґі, — не слід було брати тебе з собою. А що, як ти лишишся з Фаридом, поки я піду до Бальбулюса? Він може завезти тебе до Роксани, і я зустрінуся там з тобою і Резою.

Фарид обняв Меґі за плечі.

— Атож, ходімо. Я приглядатиму за нею.

Проте Меґі різко скинула його руку. Їй не подобалося, що Мо хоче піти сам, хоч і визнавала несамохіть, що з набагато більшою охотою лишилася б із Фаридом. Вона так скучила за його обличчям.

— Приглядатимеш? З якої речі ти маєш приглядати за мною? — гостріше, ніж намірялася, заперечила Меґі. Якою дурепою стаєш, закохавшись!

— Атож, вона має слушність. За Меґі ніхто не мусить приглядати. — Мо лагідно забрав вузду з її рук. — Коли подумати як слід, вона частіше приглядала за мною, ніж я за нею. Я скоро повернуся, — сказав він доньці. — Обіцяю тобі. І жодного слова матері, гаразд?

Меґі тільки кивнула головою.

— Не дивися на мене з такою тривогою! — благально прошепотів Мо. — Хіба не співають у піснях, що Сойка навряд чи здатний щось зробити без своєї вродливої доньки? Отже, без тебе я викликатиму менше підозр!

— Так, але ж пісні брешуть, — прошепотіла Меґі у відповідь. — Сойка не має доньки. Він не батько. Він розбійник.

Мо пильно подивився на доньку. Потім поцілував у чоло, наче міг прогнати отак її щойно сказані слова, й пішов до замку разом з Феноліо, що вже нетерпляче чекав його.

Меґі не спускала з батька очей, поки він стояв коло вартових. У чорному вбранні він видавався справжнім чужинцем — палітурником з якогось далекого-далекого краю, що подолав усю безмірну відстань від нього, щоб малюнки славетного Бальбулюса мали нарешті належну оправу. А кого цікавить, що на цьому довгому шляху він став розбійником?

Фарид узяв Меґі за руку, тільки-но Мо обернувся до них плечима.

— Твій батько сміливий, наче лев, — прошепотів він, — але, як на мене, трохи схиблений. Я б нізащо не зайшов у браму, та ще й задля кількох книжок!

— Ти не розумієш, — тихенько відповіла Меґі. — Задля чогось іншого, крім книжок, він і не прийшов би сюди. — Тут вона помилялася, але дізналася про це лише згодом.

Солдати пропустили поета і палітурника. Мо востаннє глянув на Меґі, перш ніж зникнути в брамі, високій брамі з залізними опускними ґратами, з понад двома десятками гострих, як списи, вістер, що націлювались на кожного, хто проходив під ними. Відколи в замку жив Миршавець, він звелів опускати ті ґрати, тільки-но звечоріє або якщо в замку бамкне на сполох дзвін. Меґі одного разу чула сигнал тривоги і тепер, коли Мо зник між грубезних мурів, мимоволі вслухалася, чи не забамкають дзвони, не загуркочуть ланцюги, опускаючи ґрати, не встрянуть у землю залізні вістря…

— Меґі! — Фарид узяв її підборіддя й повернув обличчям до себе. — Повір мені! Я б давно прийшов до тебе, але Орфей цілими днями змушував мене копати, а вночі я прокрадався на Роксанин хутір. Вона майже щоночі ходить туди, де заховала Вогнерукого, я знаю! Але щоразу викриває мене раніше, ніж я можу вистежити її. Її дурного гусака можна підкупити булочкою з родзинками, але якщо мене не вкусить Лінчетто в її стайні, то викаже Ґвін. Роксана пускає його тепер навіть до хати, тоді як раніше жбурляла в нього каміння!

Про що він каже? Меґі не хотіла, щоб він розповідав про Вогнерукого чи Ґвіна. «Якщо ти тужив за мною, — не могла не думати Меґі, — чому ж бодай раз не прийшов до мене, замість прокрадатися до Роксани? Бодай однісінький раз. На це є тільки одна відповідь. Бо тужив за нею вдвічі менше, ніж за ним. Він любить Вогнерукого дужче, ніж її. Він любив би його навіть мертвого».

А проте вона дозволяє йому цілувати себе, хоча вони лише на кілька кроків відійшли від юнака, що й далі, з вогненними ельфами на шкірі, був припнутий до ганебного стовпа.

«Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути…»

Меґі помітила Ворона тільки тоді, як він уже стояв коло вартових.

— Що там? — запитав Фарид, коли дівчина пильно дивилася понад його плечем. — А, Ворон. Атож. Він частий гість у замку. Паскудний зрадник! Щоразу, як побачу його, мені кортить перерізати йому горло!

— Треба попередити Мо!

Вартові пропустили вогнедува, мов давнього знайомого. Меґі ступила один крок до них, але Фарид потяг її назад.

— Куди ти? Він не побачить твого батька! Замок великий, а Чарівновустий пішов до Бальбулюса. Ворон туди вже точно не заблукає! Він має три коханки серед придворних дам, тож і піде до них, якщо Якопо не перестріне його. Ворон має давати йому дві вистави на день, але й досі він кепський вогнедув, хоч би що там казали про нього та його вогонь. Нікчемний нишпорка! Цікаво, чому Чорний Принц — або твій батько — не вбили його. Чого ти так дивишся на мене? — запитав він, помітивши приголомшений погляд Меґі. — Хіба, зрештою, Чарівновустий не вбив Басту? Не те, що я бачив це навіч…

Меґі дивилася на замкову браму. Їй здавалося, ніби вона чує голос Мо: «Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною».

«Сойка. Припини називати його так! — думала Меґі. — Припини!»

— Ходімо! — схопив її за руку Фарид. — Чарівновустий казав, що я маю привести тебе до Роксани. Ну й зрадіє вона, побачивши мене! Але, можливо, завдяки тобі не сваритиметься.

— Ні. — Меґі вивільнилася з Фаридової руки, але потім знову намацала її, щоб узятися. — Я лишуся тут. Аж поки Мо вийде знову.

Фарид зітхнув і відвернув очі, але знав її досить добре, щоб не суперечити.

— Дива! — проказав він стишеним голосом. — Якщо я добре знаю Чарівновустого, він розглядатиме ті кляті книжки цілу вічність. Тож дай я принаймні цілуватиму тебе, бо інакше варта скоро запитає, чого ми тут стовбичимо.

Небезпечні відвідини

Якщо Господь про все на світі знає,

Чи справдиться усе, що він передбачає?

Чи, може, є у мене вибір вільний

Робити щось чи гинути повільно?

Джефрі Чосер. Кентерберійські оповідки

Смирення. Смирення і покора. Вдавати їх Мо було нелегко. «Ти помічав це коли-небудь в іншому світі, Мортимере? — запитав він себе. — Опусти голову, не ходи випростаним, нехай на тебе дивляться зверху, хоча ти вищий за них. Поводься так, ніби вважаєш за цілком природне, що вони панують, а решта працює».

Як важко.

— Отже, ти палітурник, якого чекає Бальбулюс, — мовив один з вартових, поглянувши на його чорний одяг. — Що тобі до того хлопця? Тобі не подобається наш ганебний стовп?

Нижче голову, Мортимере! Ану! Прикинься, ніби боїшся. Забудь про свій гнів, забудь про хлопця і його стогони.

— Я ще не бачив такого.

— Ще б пак! Він… прийшов дуже здалеку! — швидко додав Феноліо. — Йому спершу треба звикнути до мистецтва врядування нашого нового намісника. Тож, якщо дозволите, Бальбулюс уже, напевне, зачекався, — уклонився старий і квапливо потяг Мо за собою.

Омбрійський замок… Важко було не забути геть усе, опинившись на його широкому подвір’ї. Мо пригадалися безліч сцен із книжки Феноліо, які відбулися на цьому місці.

— Господи, насилу пронесло! — прошепотів Феноліо, коли вони повели коня до стайні. — Не думав, що тобі доведеться ще раз нагадувати: ти тут палітурник! Увійди ще раз у роль Сойки. — і ти труп! Хай йому біс, Мортимере, я не мусив був погоджуватись привести тебе сюди. Ти тільки поглянь на солдатів. Ми наче в Сутінковому замку!

— О ні, повір мені, тут усе-таки є різниця, — тихенько заперечив Мо й намагався не дивитись на голови, настромлені на піки, що прикрашали стіни. Дві належали людям Чорного Принца, але він не впізнав би їх, якби Здоровань не розповів про їхню долю.

— З твоїх слів я уявляв замок по-іншому, — прошепотів він Феноліо.

— Кому ти розказуєш? — просичав той у відповідь. — Спершу Козимо все перебудував, а тепер Миршавець полишив свій відбиток. Він зруйнував гнізда золотих пересмішників, а он поглянь на комори, які він збудував для награбованого! Цікаво, чи Змієголов уже помітив, як мало цього добра потрапляє до Сутінкового замку? Якщо так, тоді його свояк невдовзі скуштує лиха.

— Атож, Миршавець таки зухвалий. — Мо опустив голову, коли до них підійшли двоє стаєнних слуг. Навіть вони були озброєні. Ніж стане йому в невеликій пригоді, раптом його хтось упізнає. — Ми перехопили кілька возів, що їхали до Сутінкового замку, — пошепки заговорив він знову, коли слуги пройшли, — і щоразу були розчаровані тим, що знаходили у скринях.

— Ти таки робив це! — пильно подивився на нього Феноліо.

— Що?

Старий стривожено озирнувся, але, здається, на них ніхто не звертав уваги.

— Ну, все те, про що вони співають?! — шепотів він. — Як на мене, більшість пісень поганенькі, але Сойка — мій персонаж, тож… Як воно — грати його роль?

Служниця пронесла поміж них двох забитих гусей. Кров капала на землю. Мо відвернувся.

— Грати? Для тебе це й досі гра? — дратливіше, ніж намірявся, відповів Мо.

Інколи він багато віддав би, щоб мати змогу читати думки в голові Феноліо. Хтозна, коли-небудь він, може, читатиме їх, чорним на білому папері, і знову знайде себе там, оплетеного словами, мов муха в гнізді старого павука.

— Що ж, признаюся, гра стала небезпечною, але я радію, що ти взявся грати цю роль! Хіба я не мав слушності? Цей світ потребує Со…

Мо кинув застережливий погляд. Повз них проходив гурт солдатів, і Феноліо проковтнув ім’я, яке він не так давно вперше написав на пергаменті. Проте сміх, із яким він приглядався до солдатів, був сміхом чоловіка, що підклав вибухівку в домі своїх ворогів і тішиться, походжаючи серед них, що ніхто не здогадується, що саме він підклав її.

Паскудний старигань.

Мо пересвідчився, що навіть внутрішній двір замку вже не такий, яким описав його Феноліо. Він тихо повторив колись прочитані слова: «Дружина Тлустого князя посадила садок, бо втомилася від сірого каменю. Вона посадила квіти з далеких країв, і їхні пахощі спонукали мріяти про далекі моря, чужоземні міста і гори, в яких жили дракони. Вона вирощувала золотогрудих птахів, що сиділи на деревах, мов пернаті плоди, і посадила саджанець із хащі, листя якого могло розмовляти з місяцем».

Феноліо приголомшено дивився на нього.

— Так, я знаю твою книжку напам’ять, — сказав Мо. — Невже ти забув, як часто я читав її вголос після того, як твої слова проковтнули мою дружину?

З подвір’я замку зникли й золотогруді птахи. В кам’яному басейні відображувалася статуя Миршавця, а дерево, яке розмовляло з місяцем, якщо воно взагалі росло там коли-небудь, зрубали. Там, де кучерявився садок, була тепер псарня, і хорти нового господаря Омбри нюшили й тикали носами в посріблені ґрати. «Старий, це вже давно не твій сюжет, — думав Мо, походжаючи разом із Феноліо по внутрішньому подвір’ю замку. — Але хто тоді пише далі? Може, Орфей? Чи, може, до письма тепер узявся Змієголов — не пером і чорнилом, а залізом і кров’ю?»

Туліо, слуга з волохатим личком (Феноліо у своїй книжці писав, що його батько був кобольдом, а мати — моховинею), привів їх до Бальбулюса.

— Як справи? — запитав Феноліо, коли Туліо вів їх по коридору, неначе коли-небудь цікавився тим, як почуваються його створіння.

Туліо тільки плечима стенув:

— Вони цькують мене, — проказав ледь чутним голосом. — Приятелі нашого нового пана, а в нього багато приятелів. Лякають мене в коридорах і замикають із собаками, але Віоланта захищає мене. Атож, захищає, хоча її син, мабуть, найгірший серед них.

— Її син? — пошепки запитав Мо Феноліо.

— Авжеж, хіба Меґі не казала тобі? — прошепотів він у відповідь. — Якопо, справжнє сатанинське поріддя. Його дід у мініатюрі, дарма що день у день дедалі більше стає схожий на свого батька. Не пролив жодної сльозини за Козимо. Навпаки. Залив Бальбулюсовими фарбами його зображення у склепі й сидить щовечора не з матір’ю, а в Миршавця або на колінах у Ворона. Кажуть, він начебто навіть шпигує для свого діда.

Про двері, перед якими, засапавшись, нарешті зупинився Туліо після безлічі крутих сходинок, Мо нічого не читав у книжці Феноліо. Він несамохіть простяг руку й погладив літери, які всуціль вкривали двері. «Вони такі дивовижні, Мо, — шепотіла йому Меґі, коли вони обоє сиділи у в’язниці у високій башті Сутінкового замку, — й переплетені між собою, неначе їх писали рідким сріблом по дереву».

Туліо підняв маленького волохатого кулачка й постукав. Голос, що відповів йому, міг належати тільки Бальбулюсу. Холодний, самозакоханий, зарозумілий… Про найкращого книжкового ілюстратора цього світу Меґі казала не дуже люб’язними словами. Туліо став навшпиньки, схопився за клямку — і перелякано відпустив її.

— Туліо! — Голос, що залунав на сходах, видався дуже молодим, але, здається, звик наказувати. — Туліо, де ти пропав? Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона.

— Якопо! — Туліо прошепотів це ім'я так тихенько, наче те було заразною хворобою. Він зіщулився й несамохіть став ховатися за спину Мо.

Сходами нагору вибирався шести-, можливо семирічний хлопчик. Мо ніколи не бачив Козимо Вродливого. Миршавець порозбивав усі його статуї, але Батист зберіг кілька монеток із його зображенням. Обличчя, майже занадто гарне, щоб бути справжнім, — так казали про нього. Син Козимо вочевидь успадкував ту красу, що саме тепер почала проступати на ще круглому дитячому личку. Але те личко годі було назвати симпатичним. Очі пильно поблискували, а вуста були невдоволені, як у старого. Чорну туніку малого прикрашали язикаті гербові тварини його діда. Навіть поясок був обплетений срібними зміями, проте на шкіряному шнурку на шиї хитався срібний ніс, Свистунова маска-прикмета.

Феноліо стривожено глянув на Мо і став попереду, наче міг захистити його від хлопця.

«Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона». Що тепер, Мо? Він несамохіть глянув униз на сходи, але Якопо прийшов сам, а замок був великий. Проте руки малого потяглися до його пояса.

— Хто це? — Впертість у дзвінкому голосі звучала цілком по-дитячому. Якопо, щойно піднявшись сходами, ще не відсапався.

— Це… гм… новий палітурник, мій принце! — відповів, уклонившись, Феноліо. — Ви, безперечно, пригадуєте, як часто Бальбулюс нарікав, що наш палітурник — просто партач!

— А цей кращий? — Якопо склав на грудях короткі дитячі ручки. — Він не схожий на палітурника. Палітурники старі й бліді, бо завжди сидять у майстерні.

— Ми й надвір виходимо, — заперечив Мо, — щоб купити найкращу шкіру, нові пуансони, добрі ножі та висушити на сонці пергамент, якщо той зволожів.

Йому було важко відчувати страх перед хлопчиком, дарма що чув про нього так багато лихого. Син Козимо нагадував хлопчика, з яким він ходив до школи і якому не пощастило, бо його батько був директором школи. Малий чванькувато походжав по подвір’ю, наче батькова копія, і боявся всіх і кожного. «Гаразд, Мортимере, — думав Мо. — То був лише син шкільного директора. А це онук Змієголова, отож стережися».

Якопо наморщив підборіддя й недовірливо глянув на Мо. Малому вочевидячки не подобалося, що палітурник набагато вищий за нього:

— Ти не вклонився! Ти повинен уклонятися мені.

Мо відчув застережливий погляд Феноліо і схилив голову:

— Мій принце.

Це далося важко. Він краще побігав би за Якопо по коридорах замку, — як ганявся колись за Меґі в домі Елінор, — щоб тільки побачити, чи не покажеться дитина, так ретельно захована за позою свого діда.

Якопо схвалив уклін великодушним кивком, і Мо опустив голову, щоб хлопчик не бачив, як він сміється.

— Мій дід має клопіт з однією книжкою, — зарозумілим тоном заявив Якопо. — Дуже великий клопіт. Може, ти зарадиш.

Клопіт із книжкою. Мо відчув, як йому тьохнуло серце. Йому здалося, ніби він знову бачить книжку перед собою, відчуває пальцями папір, багато-багато білих сторінок.

— Мій дід через ту книжку перевішав уже чимало палітурників, — сказав Якопо, придивившись до Мо й немов міркуючи, яким великим має бути зашморг, щоб підійти для його шиї. — Одному він навіть звелів здерти шкуру, бо той пообіцяв, що вилікує книжку. Може, ти таки спробуєш? Але ти мусиш поїхати зі мною до Сутінкового замку, щоб дід бачив, що я тебе знайшов, а не Миршавець.

Мо не відповів. Двері з літерами відчинилися, і ввійшов чоловік із невдоволеним обличчям.

— Що тут діється? — запитав він Туліо. — Спершу постукали, але ніхто не зайшов. Потім розмовляли, аж мені пензель випав. Оскільки ці гості вочевидь не до мене, я був би дуже вдячний усім присутнім, якби ваша розмова відбувалася в іншому місці. В цьому замку є задосить покоїв, де ніхто нічого поважного не робить.

Бальбулюс… Меґі описала його дуже точно. Трохи шепелявить, короткий ніс, круглі щоки, темно-каштанове волосся, вже трохи сиве над чолом, дарма що молодий. Книжковий ілюстратор, і, як судити з тих мініатюр, які бачив Мо, один з найкращих і в цьому світі, і у своєму. Мо забув про Якопо й Феноліо, забув про ганебний стовп і хлопця коло нього, про солдатів унизу на подвір’ї й Ворона. Йому кортіло лише зайти всередину. Вже сам вигляд майстерні, побаченої понад Бальбулюсовим плечем, змусив його серце закалатати, немов у школяра. Не менш шалено воно билося й тоді, коли він уперше взяв до рук Бальбулюсову книжку, в Сутінковому замку, де він сидів у в’язниці і йому загрожувала смерть. Мистецтво цього чоловіка змусило забути про все. Літери, такі плавні, немов письмо — найприродніша діяльність людської руки, а потім ще й малюнки. Пергамент, що жив і дихав!

— Я розмовляю де хочу і коли хочу! Я онук Змієголова! — проверещав Якопо. — Я миттю доповім дядькові, що ти знову нестерпний! Я скажу, щоб він забрав у тебе всі пензлі! — Востаннє поглянувши на Бальбулюса, він обернувся: — Туліо, ходімо! Або я накажу, щоб тебе вкинули до собак!

Малий слуга, увібравши голову в плечі, став поряд з Якопо. Онук Змієголова ще раз зміряв очима Мо від голови до ніг і тільки потім обернувся й помчав сходами вниз — раптом знову ставши дитиною, яка квапиться на виставу.

— Мортимере, нам треба зникнути! — прошепотів Феноліо. — Тобі не слід було приходити сюди! Ворон тут! Це недобре, зовсім недобре.

Але Бальбулюс уже нетерпляче кивав новому палітурникові, щоб той зайшов до майстерні. Чого Мо має боятися того Ворона? В нього з думки не йде, що чекає на нього за дверима з літерами.

Як багато годин свого життя він присвятив вивченню мистецтва книжкових ілюстраторів, низько схилившись над барвистими сторінками, аж поки йому починав боліти поперек, простежував із лупою кожен мазок пензля й запитував себе, якими чарами можна створити на пергаменті ті дива: малесенькі личка, фантастичних істот, краєвиди, квіти… крихітних драконів, комах, зображених так правдиво, що, здається, повзуть зі сторінок, і літери, так вправно переплетені, наче лінії самі проступили на сторінках.

Може, це все лежить там на пюпітрах?

Можливо, але Бальбулюс затуляв свою роботу й наче охороняв її, а його очі були такі безвиразні, що Мо запитував себе, як чоловік, що так холодно поглядає на світ, може малювати такі малюнки. Малюнки, сповнені такої сили й вогню…

— Чорнильний Ткачу, — Бальбулюс дав знак Феноліо підійти, глянувши на нього очима, які, здається, бачили все: неголене підборіддя, очі, що підпливли кров'ю, втому в серці старого чоловіка. «А що він у мені бачить?» — подумав Мо.

— Отже, ви і є той палітурник? — Бальбулюс придивлявся до нього так пильно, ніби прагнув зобразити на пергаменті. — Феноліо вже понарозповідав справжніх див про ваше мистецтво.

— Невже? — всупереч власній волі сухо запитав Мо. Він прагнув нарешті побачити малюнки, але ілюстратор, немов випадково, знову затуляв їх. «Що це? Дай мені нарешті побачити твою роботу! — думав Мо. — Тобі, мабуть, лестить, що я прийшов сюди задля тебе, хоч і ризикую накласти головою. Господи, ці пензлі таки недосяжно витончені. А он і фарби…»

Феноліо застережливо ткнув Мо ліктем у бік, і він насилу відірвав погляд від усіх тих див і глянув у безвиразні Бальбулюсові очі.

— Вибачте. Так, я палітурник, і ви, звичайно, хочете побачити зразок моєї роботи. Я не мав напохваті надто добрих матеріалів, але все-таки… — Він поліз під плащ, пошитий Батистовими руками (мабуть, нелегко було вкрасти так багато чорної тканини), але Бальбулюс похитав головою.

— Вам не треба доводити мені свої здібності, — проказав він, не спускаючи очей з Мо. — Тадео, бібліотекар Сутінкового замку, докладно розповів мені, як переконливо ви продемонстрували там своє вміння.

Пропащий!

Мо був пропащий.

Він відчув збентежений погляд Феноліо. «Атож, дивися на мене, — думав Мо. — Може, в мене на чолі вже написано, мов чорним чорнилом: „Легковажний йолоп“?»

Бальбулюс, проте, засміявся. Його сміх був не менш безвиразний, ніж очі.

— Так, Тадео докладно розповів мені про вас. — Меґі дуже вдало імітувала, як у Бальбулюса б’ється об зуби язик під час розмови. — Це, власне, досить стриманий чоловік, але похвали на вашу честь він буквально виспівував. Зрештою, мало хто з вашого цеху, оправляючи книжку, може і смерть пришити між сторінки, правда ж?

Феноліо так цупко схопив Мо за руку, що він відчув страх старого чоловіка. Чого він сподівається? Що вони просто розвернуться й вийдуть за двері? Там, певне, давно вже стоїть сторожа, а якщо ні, тоді солдати чекають під сходами. Як швидко звикає людина, що будь-коли можуть з'явитися солдати, наділені владою безкарно хапати людину, ув’язнювати та вбивати її.

Як світяться Бальбулюсові фарби! Кіновар, вохра, умбра. Які вони гарні. Краса, піймана в пастку. Більшість птахів ловлять на хліб і кілька смачних зерняток, а Сойку зловили на літери та малюнки.

— Вельмиповажний Бальбулюсе, я й справді не знаю, про що ви говорите, — затинався Феноліо, і далі стискаючи пальцями руку Мо. — Який там… гм… бібліотекар із Сутінкового замку? Ні-ні, Мортимер ніколи не працював по той бік хащі. Він прийшов із… атож, із Півночі.

Ну й кепським брехуном був старий! Невже людина, вигадуючи сюжети, анітрохи не тямить брехати до ладу?

А Мо, як і завжди, анітрохи не вмів брехати, тож і мовчав. Мовчав і проклинав свою цікавість, своє нетерпіння, свою легковажність, а Бальбулюс тим часом і далі приглядався до нього. Як він міг сподіватися, що зможе відмовитися від ролі, яка чекала його в цьому світі, просто вбравшись у чорні одежини? Як він, шкірою та волоссям прирісши до цього сюжету, міг думати, ніби все-таки зможе в Омбрійському замку знову стати на кілька годин Мортимером, палітурником?

— Ох, припиніть, Чорнильний ткачу! — звернувся Бальбулюс до Феноліо. — Невже ви за дурня мене маєте? Звичайно, я одразу знав, про кого йдеться, тільки-но ви розповіли мені про нього. Справжній майстер свого мистецтва. Хіба я не наголошував на цьому? Авжеж, слова можуть бути дуже зрадливі, ви, власне, мали б знати про це.

Феноліо мовчав. А Мо намацував ніж. Його подарував йому Чорний Принц, коли вони втекли з Сутінкового замку. «Відтепер завжди тримай його при собі, — сказав він йому, — навіть лягаючи спати». Мо дотримувався його поради, але чим тут зарадить ніж? Його вб’ють, перше ніж він спуститься сходами. Хтозна, може, і Якопо одразу впізнав, хто перед ним, і додатково вдарив на сполох. Мерщій, хапайте його! Сойка доброхіть залетів у клітку. «Вибач, Меґі, — думав Мо. — Твій батько — йолоп. Ти тільки на те врятувала його з Сутінкового замку, щоб він дав себе зловити в іншому замку! Чому він не послухався тебе, коли ти побачила Ворона на ринковій площі?»

Чи писав коли-небудь Феноліо пісню про страх, який відчуває Сойка? Цей страх з’являється не тоді, коли треба боротися. Аж ніяк. А тільки тоді, коли він думає про кайдани, про ланцюги, в’язницю й розпач за замкненими дверима. Як-от тепер. Він відчув цей страх на язику, відчув у грудях і в колінах. «Що ж, майстерня книжкового ілюстратора — все-таки підходяще місце для смерті палітурника», — думав він. Але Сойка вже повернувся і прокляв палітурника за його легковажність.

— А знаєте, на що надто звертав увагу Тадео? — запитав Бальбулюс, змахнувши з рукава трошки барвного порошку. Жовтий, мов квітковий пилок, він причепився до темно-синього оксамиту. — На ваші руки. Він дивувався, що руки, які так добре тямлять убивати, можуть так обережно поводитись із книжковими сторінками. У вас і справді гарні руки. А от погляньте на мої! — Бальбулюс розчепірив пальці і з огидою дивився на них. — Руки селюка. Товсті і грубі. А хочете побачити, на що вони все-таки здатні?

Нарешті, кивком запросивши заходити, він відступив убік, мов чарівник, що піднімає завісу. Феноліо думав стримати Мо, але якщо він уже зайшов до пастки, то хотів скуштувати і приманки, за яку може накласти головою.

Ось вони, ілюстровані сторінки, ще кращі за бачені в Сутінковому замку. На одній з них Бальбулюс тільки прикрасив першу літеру свого ім’я. Літера Б розсілася на сторінці, вбрана в золото й темну зелень, і прихищала гніздо вогненного ельфа. На аркуші поряд листки і квіти плелися навколо малюнка, навряд чи більшого за гральну карту. Мо стежив очима за звивами, побачив насінник, вогненного ельфа, дивовижні фрукти, крихітних істот, назви яких він не знав. На малюнку, обрамленому з такою майстерністю, видніло двоє чоловіків, навколо кружляли феї. Вони стояли перед селом, позаду них купчився гурт обдертих людей. Перший чоловік був чорний і мав збоку ведмедя, другий був у пташиній масці й тримав у руці ніж палітурника.

— Чорна і біла руки справедливості. Принц і Сойка. — Бальбулюс розглядав свій витвір із ледве прихованою гордістю. — Я, звичайно, буду змушений дещо змінити. Ви ще вищі, ніж я гадав, а ваша постава… Та що це я? Ви, безперечно, не надто прагнете, щоб малюнок був надто схожий на вас, дарма що він, звісно, призначений тільки для очей Віоланти. Наш новий намісник ніколи не побачить його, бо, на щастя, не має ніяких причин долати всі сходинки, що ведуть до моєї майстерні. Адже Миршавець визначає вартість книжки тільки кількістю бочок вина, які можна виторгувати за неї. А якщо Віоланта не заховає як слід цього аркуша, невдовзі його, як і решту, виготовлених моїми руками, виміняють на ті самі бочки або на припорошену сріблом нову перуку. Він справді може вважати себе щасливим, що я Бальбулюс, книжковий ілюстратор, а не Сойка, інакше я зробив би пергамент із його напахченої шкури.

Ненависть у Бальбулюсовому голосі була чорна, як ніч на його малюнку, і якусь мить Мо бачив, як у його безвиразних очах палахкотить вогонь, що перетворив ілюстратора на видатного майстра свого мистецтва.

На сходах почулася чиясь важка, розмірена хода, яку Мо надто часто чув у Сутінковому замку. Солдатський крок.

— Шкода. Я залюбки порозмовляв би з вами набагато довше. — Бальбулюс із жалем зітхнув, ту ж мить розчахнулися двері. — Але, боюся, в цьому замку є особи набагато вищого рангу, які хочуть розмовляти з вами.

Феноліо приголомшено дивився, як солдати оточують Мо.

— Чорнильний ткачу, ви можете йти! — мовив Бальбулюс.

— Але ж… це просто непорозуміння, я обурений! — Феноліо зі шкури пнувся, намагаючись приховати свій страх, але одурити Мо він не міг.

— Що ж, мабуть, вам треба було зображувати його у своїх піснях не так точно, — знудьговано проказав Бальбулюс. — Як я знаю, одного разу це вже стало згубним для нього. Натомість погляньте на мій малюнок. Я завжди лишав його в масці.

Мо ще чув протести Феноліо, коли солдати повели його сходами вниз. Реза! Ні, цього разу йому не треба боятися за неї. Передусім вона в безпеці в Роксани, і коло неї Здоровань. А що з Меґі? Чи Фарид уже відвів її на Роксанин хутір? Чорний Принц подбає про них обох. Він часто обіцяв йому це. Хтозна, можливо, вони навіть повернуться назад, до Елінор, у старий будинок, заставлений книжками аж до покрівлі, у світ, де плоть створено не з літер. А може, все-таки й там?

А де він сам опиниться тоді, Мо намагався не думати. Він знав тільки одне: Сойка і палітурник загинуть однаковою смертю.

Роксанин біль

— А надій, — з гіркотою мовив Шліт, — я тим часом уже зрікся.

Пол Стюарт. Гілочка в оці бурі

Реза часто їздила до Роксани, дарма що дорога була далека, а шляхи в околицях Омбри щодня ставали дедалі небезпечніші. Здоровань був добрим охоронцем, і Мо пускав дружину, бо знав, скільки довгих років вона давала собі раду в цьому світі без нього і Здорованя.

Реза заприязнилася з Роксаною, коли вони в копальні під Сутінковим замком спільно піклувалися про поранених, а під час довгої дороги через хащу, коли вони везли небіжчика, їхня дружба тільки зміцніла. Роксана не запитувала, чому Реза вночі, коли Вогнерукий уклав угоду з білими жінками, плакала майже так само ревно, як і вона. Вони підтримували свою дружбу не словами, а тим, що спільно переживали лихо, яке не виразиш словом.

Саме Реза пішла вночі до Роксани, почувши, як вона далеко від решти плаче під деревами, обняла її і втішала, дарма що знала, що біль іншої жінки стишити неможливо. Вона не розповідала Роксані про день, коли Мортола вистрелила в Мо й лишила її саму зі страхом, що вона втратила чоловіка назавжди. Адже вона не втратила його, хоча кілька безкінечних митей їй здавалося, ніби втратила. Реза лише уявляла собі, як вона почуватиметься, знаючи, що вже ніколи не побачить Мо, ніколи не доторкнеться до нього, ніколи не почує його голосу, поки багато днів, безліч довгих ночей, сиділа в якійсь темній дірі й охолоджувала йому чоло, що аж горіло від гарячки. Але страх перед болем утрати — аж ніяк не сам біль. Мо жив. Він розмовляв з нею, спав поряд із нею, обіймав її рукою. А Вогнерукий уже ніколи не обійматиме Роксану. Не в цьому житті. Їй не лишилося нічого, крім спогадів. І, можливо, часом це було ще тяжче, ніж ніщо.

Реза знала, що Роксана переживає той самий біль уже вдруге. Першого разу — про це розповідав їй Чорний Принц — вогонь не лишив Роксані навіть трупа. Мабуть, через те вона так ревно берегла тіло Вогнерукого. Ніхто не знав, куди вона перенесла його, де відвідувала його, коли туга не давала заснути.

Мо щоночі мучився від гарячки й кепсько спав, і саме тоді Реза вперше поїхала на Роксанин хутір. На службі у Мортоли вона й сама часто була змушена збирати рослини, але тільки вбивчі. Роксана навчила її шукати їхніх цілющих сестер, показала, які трави допомагають від безсоння, яке коріння — від болю давньої рани, і сказала, що в її світі, якщо доводиться збирати щось між корінням дерев, краще вилити туди чашку молока або розбити яйце, бо тільки так можна власкавити ельфів, які живуть там. Чимало рослин мали такий незвичайний запах, що Резі аж у голові паморочилось. Інші рослини вона часто бачила в саду Елінор, не здогадуючись, яка сила чаїться в їхніх непоказних стеблах і листках. Отож Реза навчилася виразніше бачити Чорнильний світ, що став її власним, і пригадала слова, які давно казав Мо: «А ти не думаєш, що інколи треба читати оповідки, в яких усе трохи по-іншому, ніж у нашому світі? Краще ніщо не навчає запитувати, чому дерева зелені, а не червоні, і чому людина має тільки п’ять, а не шість пальців».

Роксана, звичайно, знала, щó допомагає від нудоти. Вона пояснила Резі, які трави стануть їй у пригоді згодом, щоб не бракувало молока. На хутір приїхав Феноліо. Реза, не здогадуючись, запитувала себе, звідки походить те нечисте сумління, що немов висіло на зморшкуватому обличчі старого як одна з Батистових масок, які зображували нещастя. А потім побачила Фарида й Меґі і страх на доньчиному обличчі.

Роксана обняла її, поки Феноліо здушеним голосом розповідав, що сталося. Реза не знала, що їй треба відчувати. Страх? Розпач? Гнів? Саме його вона й відчула передусім: гнів, що Мо виявився такий легковажний.

— Як ти могла пустити його? — дорікнула вона Меґі так гостро, що Здоровань аж здригнувся.

Слова вихопилися, перше ніж вона встигла пошкодувати про них. Але гнів лишився, гнів на те, що Мо поїхав до замку, хоч і знав про небезпеку, гнів, що він учинив це потай від неї. Він не сказав їй жодного слова про свій намір, зате взяв із собою доньку.

Реза заридала, і Роксана погладила її по голові. То були сльози гніву, сльози страху. Їй було так прикро, що вона відчуває страх. Страх перед Роксаниним болем.

Зрадливий знак

— Ви хочете покласти край жорстокості? — запитала вона. — А пожадливості та всьому іншому? Я не вірю, що вам це під силу. Ви дуже розумні, але цього не можете, ні.

Мервін Пік. Ґорменґаст. Книга I. Молодий Тит

На нього чекала в’язниця, що ж іще. А потім? Мо надто добре пам’ятав про смерть, яку пообіцяв йому Змієголов. «Ти вмиратимеш не день і не два, а багато днів і ночей». Безстрашність, що так надійно супроводила його в останні тижні, і холодний спокій, сформований під впливом ненависті й білих жінок, зникли, неначе не було їх ніколи. Мо, відколи побачився з білими жінками, смерті не боявся. Вона видавалася чимось близьким, інколи навіть жаданим. А от повільне вмирання — річ зовсім інша, але ще більше Мо боявся ув’язнення. Він дуже добре пам’ятав розпач, що чекав на нього за ґратами, і тишу, в якій навіть власний віддих видається болісно гучним, завдає мук кожна думка і щогодини виникає спокуса просто битися головою об мур, аж поки зрештою вже нічого не чутимеш і не відчуватимеш.

Після ув’язнення в тюремній башті Сутінкового замку Мо терпіти не міг зачинених вікон і дверей. Меґі, здається, позбулася звички замикатися, наче бабка старих крил і покривів тіла, а Реза була змушена пристосовуватися до Мо, тож коли кого-небудь із них будив серед ночі страх, вони могли заснути тільки в обіймах одне одного.

Ні, благаю, тільки не в’язниця.

Якою легкою була б боротьба, якби людина завжди замість в’язниці могла обирати смерть.

Можливо, десь у темному коридорі, далеко від інших вартових, він міг би вирвати меч у котрогось солдата. Вони стояли всюди, з гербом Миршавця на грудях. Мо був змушений стискати кулаки, щоб пальці не взялися одразу виконувати те, що спадало на думку. Ще ні, Мортимере! Ще одні сходи, запалені смолоскипи обабіч. Звичайно, його ведуть униз, у нутрощі замку. Високо вгорі або глибоко внизу — в’язниці будують саме там. Реза розповідала йому про в’язницю в Сутінковому замку, розміщену так глибоко в надрах гори, що їй часто здавалося, ніби вона не може дихати. І все-таки солдати не штовхали й не били його, як там. Може, будуть люб’язніші й під час тортур і четвертування?

Вони спускалися глибше і глибше, сходинка за сходинкою. Один попереду, два позаду, він відчував на потилиці їхній віддих. Тепер. Мортимере, спробуй! Їх лише троє! Їхні обличчя такі юні, ще дитячі, безбороді, перелякані під напускною жорстокістю. Відколи тут дозволяють дітям гратися в солдатів? Такі солдати найкращі, вони ще вважають себе за безсмертних.

Тільки троє. Але вони кричатимуть, навіть якщо вбити їх швидко, і прикличуть інших.

Сходи закінчилися перед дверима. Солдат попереду відчинив їх. Тепер! Чого ти чекаєш? Пальці Мо випросталися, приготувалися. Серце закалатало ще швидше, ніби хотіло задати йому ритм.

— Сойко! — обернувся до нього солдат. Уклонився і, збентежившись, звільнив йому прохід. Мо приголомшено дивився на двох інших солдатів. Подив, страх, повага. Та сама суміш, яку він бачив так часто, але породжена не його вчинками, а словами Феноліо. Вагаючись, він ступив у відчинені двері й тільки тоді зрозумів, куди його привели.

Склеп омбрійських князів. О так, про нього Мо теж читав. Феноліо знайшов гарні слова для цього притулку мертвих, слова, які звучали так, ніби старий і сам мріяв, щоб його коли-небудь поховали там. Але згадок про пишний саркофаг у книжці Феноліо не було. Коло ніг Козимо горіли свічки, жовті, як мед. Їхні пахощі підсолоджували повітря, а кам’яне зображення Козимо, лежачи на гіпсових трояндах, усміхалося, ніби йому снилося гарне сновиддя.

Поряд із саркофагом, немов змагаючись із його витонченістю, стояла пряма, як свічка, молода, вбрана в чорне жінка з туго стягненими на потилиці косами.

Солдати вклонилися їй і назвали її ім’я.

Віоланта. Донька Змієголова. Її ще й досі називали Бридкою, хоча родимка, яка стала причиною такого прізвиська, була лише тінню на її щоці, — мабуть, поблідла, коли Козимо повернувся з того світу. І то тільки на те, щоб невдовзі знову податися до мертвих.

Бридка.

Ну й прізвисько. Як вона живе з ним? Проте піддані Віоланти вимовляли його з ніжністю. Адже щоночі вона потай посилала рештки з князівської кухні в голодні села, годувала нужденних в Омбрі, продаючи срібний посуд та коней із князівської стайні, дарма що Миршавець за те на цілі дні замикав її в кімнаті. Вона заступалася за приречених, яких везли на шибеницю, і за тих, хто зникав у в’язниці, хоча до її слів ніхто не дослухався. Віоланта була безвладна у своєму замку, Чорний Принц розповідав про це Мо досить часто. Її син ні разу не послухав її, проте Миршавець боявся її, вона, хай там як, була донькою його безсмертного свояка.

Чому його привели до неї, туди, де спав її мертвий чоловік? Може, вона хоче отримати винагороду, пообіцяну за Сойку, перше ніж її вимагатиме Миршавець?

— Він має рубець? — запитала Віоланта, не відводячи погляду від його обличчя.

Один солдат збентежено ступив крок до Мо, але він сам високо закотив рукав, так само як минулої ночі перед дівчинкою. Рубець був слідом від зубів Бастиного пса, давнім знаком ще з іншого життя, Феноліо розповів про це в одному сюжеті, тож Мо інколи видавалося, ніби старий власноруч намалював йому той рубець на шкірі блідим чорнилом.

Віоланта підступила до Мо. Важка тканина її вбрання волочилася шлейфом по кам’яній підлозі. Вона була невисока, набагато менша за Меґі. Коли вона взялася за прикріплений до пояса гаманець, Мо сподівався побачити берил, про який розповідала Меґі, але Віоланта дістала окуляри. Шліфовані скельця, срібна оправа, — мабуть, за модель тут правили Орфеєві окуляри. Певне, довгенько довелося шукати майстра, що міг відшліфувати такі лінзи.

— Справді. Оспіваний рубець. Зрадливий знак. — Скельця окулярів збільшували Віолантині очі. Її очі були не такі, як у батька. — Отже, Бальбулюс казав правду. Ти знаєш, що мій батько набагато збільшив винагороду за твою голову?

Мо знову прикрив рубець рукавом.

— Я чув про це.

— І все-таки ти прийшов, щоб побачити Бальбулюсові малюнки. Мені це подобається. Річ очевидна: те, що співають про тебе в піснях, правда, ти геть безстрашний, ба навіть любиш небезпеку.

Віоланта дивилася на нього так пильно, немов порівнювала з чоловіком на Бальбулюсовому малюнку. Та коли його очі зустрілися з її, зашарілася, чи то збентежившись, чи то розсердившись, що він наважився глянути їй в обличчя, — Мо не зміг би відповісти. Вона миттю обернулась, підійшла до саркофага свого чоловіка й погладила пальцями кам’яні троянди так ніжно, ніби прагнула пробудити їх до життя.

— Якби я була на твоєму місці, то діяла б так само. Я завжди вважала, що ми з тобою схожі. Відколи почула від шпільманів першу пісню про тебе. Цей світ породжує зло, так само як ставок — комарів, і все-таки з ним можна боротися. Ми зрозуміли це обоє. Я вкрала золото з податкової каси ще тоді, коли про тебе ніхто й не співав. Для нового притулку — для жебраків і сиріт… Я просто подбала, щоб у крадіжці золота запідозрили одного з управителів. Вони всі заслуговують шибениці.

Як уперто випиналося її підборіддя, коли вона знову обернулася до нього. Майже так само, як часом випинала його Меґі. Віоланта видавалася водночас і дуже старою, і дуже юною. Що вона наміряється чинити? Передати його батькові, щоб за обіцяну винагороду годувати бідних або нарешті купити Бальбулюсу досить пергаменту й фарб? Кожен знав, що навіть свою шлюбну обручку вона віддала під заставу, щоб купити йому пензлі. «Що ж, у такому разі годі знайти щось доречніше, — думав Мо. — Шкуру палітурника продають за нові книжки».

Один солдат і далі стояв одразу за його плечима. Два інші охороняли двері. Вочевидь то був єдиний вихід зі склепу. Троє. Їх лише троє…

— Я знаю всі пісні про тебе. Я звеліла записати їх. — Очі за скельцями окулярів були сірі й напрочуд ясні. Коли придивитись до них, з’являлося враження, що сили в них небагато. Ні, її очі не схожі на очі Змієголова, що були як у ящірки. Мабуть, такі очі мала Віолантина мати. Книжку, що містила смерть, зшито в кімнаті, де вона жила з малою бридкою донькою після того, як потрапила в неласку. Чи Віоланта ще пам’ятає ту кімнату? Безперечно.

— Нові пісні не дуже добрі, — розповідала вона далі, — але Бальбулюс надолужив цей ґандж своїми малюнками. Відколи мій батько зробив Миршавця господарем цього замку, Бальбулюс працює здебільшого вночі, і я завжди тримаю його книжки в себе, щоб їх не продали, як решту книжок. Я читаю їх, коли Миршавець бенкетує у великій залі. Я читаю вголос, щоб слова були гучніші за п’яний галас, дурнуватий сміх і плач Туліо, коли вони знову цькують його… І кожне слово сповнює моє серце надією, що ти коли-небудь стоятимеш у тій залі, поряд із тобою Чорний Принц, і ви переб’єте їх усіх. Одного за одним. А я тим часом стоятиму поряд, миючи ноги в їхній крові.

Віолантині солдати навіть оком не моргнули. Здається, вони звикли до таких слів своєї володарки. Віоланта ступила крок до Мо:

— Я посилала шукати тебе, відколи почула від людей свого батька, що ти заховався по цей бік хащі. Я хотіла знайти тебе раніше від них, але ти тямиш, як ставати невидимим. Можливо, тебе ховали феї та кобольди, точнісінько, як співають у піснях, а моховині гоїли твої рани…

Мо не стримався й засміявся. Якусь мить Віолантине обличчя дуже скидалося на обличчя Меґі, коли та переказувала йому свої улюблені оповідки.

— Чому ти смієшся? — Віоланта наморщила чоло, і з її ясних очей на Мо глянув Змієголов. Мортимере, стережися!

— Ох, я знаю чому. Думаєш, мовляв, це лише жінка, навряд чи більша за дівчинку, без влади, без чоловіка, без солдатів. Так, більшість моїх солдатів полягли в хащі, бо мій чоловік надто поквапився йти війною на мого батька. Але я не така дурна! «Бальбулюсе, — сказала я, — пусти чутку, що ти шукаєш нового палітурника. Можливо, таким чином ми приманимо Сойку. Якщо він такий, як розповідав Тадео, він прийде, щоб тільки побачити твої книжки. А потім, коли він опиниться в моєму замку, стане моїм в’язнем, як був колись в’язнем у Сутінковому замку, я запитаю його, чи допоможе він мені вбити мого безсмертного батька».

Віоланта здивовано підняла брови, коли Мо зиркнув на її солдатів:

— Не турбуйся! Мої солдати віддані мені. Люди мого батька вбили в хащі їхніх братів і батьків!

— Вашому батькові вже недовго бути безсмертним. — Слова зірвалися з уст Мо, хоча насправді він не хотів казати їх. «Йолопе, — картав він себе. — Невже ти забув, перед ким стоїш, тільки-но щось у її обличчі нагадало тобі про доньку?»

А Віоланта засміялася.

— Отже, бібліотекар мого батька казав правду, — промовила вона так тихо, наче мертві могли підслухати. — Коли батько почав кепсько почуватися, він спершу гадав, ніби одна з його служниць отруїла його.

— Мортола. — Щоразу, вимовляючи її ім’я, Мо бачив, як вона піднімає на нього рушницю.

— Ти знаєш її? — Віоланта, здається, так само не хотіла вимовляти її ім’я, як і він. — Мій батько завдав їй тортур, щоб почути, яку отруту вона йому дала, а коли та не призналася, кинув її до в’язниці під Сутінковим замком, але одного дня служниця зникла. Сподіваюсь, умерла. Мабуть, це вона отруїла мою матір. — Віоланта провела рукою по чорній тканині свого вбрання, наче говорила про якість шовку, а не материну смерть. — Хай там як, невдовзі мій батько зрозумів, хто винен у тому, що в нього м’ясо гниє на кістках. Після твоєї втечі Тадео дуже скоро помітив, що книжка почала дивно тхнути. А сторінки понабрякали. Застібки давно вже кудись зникли, про них, мабуть, ти подбав, але тепер уже й дерев’яна оправа насилу могла втримати їх укупі. Бідолашний Тадео мало не помер з переляку, коли з’ясував, що сталося з книжкою. Тадео був єдиним, крім мого батька, хто міг брати її до рук і знав, де вона захована… Він навіть знав три слова, які там треба дописати! Будь-кого іншого батько одразу б убив за таке. Але він довіряв старому більше, ніж будь-кому іншому, можливо, тому, що Тадео багато років був його вчителем і часто захищав його, малого, від гніву мого діда. Хтозна. Тадео, звичайно, нічого не розповів батькові про стан книжки. За таку погану новину той одразу б звелів повісити свого колишнього наставника. Тадео потай закликав до Сутінкового замку всіх палітурників, що жили між хащею і морем, але жоден з них не міг допомогти йому, тож він, на пораду Бальбулюса, звелів оправити другу книжку, точнісінько таку, як твоя, і показував її батькові, коли той вимагав її. А батькові тим часом щодня ставало гірше. Про те знав уже цілий світ. Його віддих смердить, мов застояна вода, і він мерзне так, ніби білі жінки зовсім близько, ніби він відчуває їхню присутність. Що за помста, Сойко! Нескінченне життя з нескінченними стражданнями. Від цього відгонить учинком не янгола, а дуже кмітливого чорта. А ти хто — чорт чи янгол?

Мо не відповідав. «Не довіряй їй», — подумки казав він собі. А втім, його серце, хоч як дивно, казало йому щось зовсім інше.

— Як я вже казала, мій батько дуже довго підозрював тільки Мортолу, — вела далі Віоланта. — Через те він навіть забув шукати тебе. Але згодом один із палітурників, яких Тадео кликав на допомогу, виказав батькові, яка ситуація з книжкою, мабуть, сподіваючись, що батько винагородить його за цю звістку сріблом. Мій батько наказав його вбити — зрештою, ніхто не повинен знати, в якому стані його безсмертя, але про новину невдовзі говорили вже всі. Тим часом по той бік хащі навряд чи лишився бодай один живий палітурник. Шибениця стала карою для кожного, хто не міг вилікувати книжку. А Тадео батько ув’язнив у підземній в’язниці під Сутінковим замком. «Щоб твоя плоть гнила не менш повільно, ніж моя», — мабуть, казав йому. Не знаю, чи Тадео ще живий. Це старий чоловік, а в’язниця Сутінкового замку вбиває навіть молодих.

Мо відчув нудоту, як і тоді в Сутінковому замку, коли він, рятуючи Резу, Меґі й себе, оправив книжку з чистими сторінками. Вже тоді він здогадувався, що виміняв своє життя на життя багатьох інших людей. Бідолашний полохливий Тадео. В Мо перед очима постала картина, як старий сидить у камері без вікон. Побачив він і палітурників, обвислі постаті, що похитуються високо в повітрі… Мо заплющив очі.

— Бачиш. Точнісінько, як співають у пісні. «Співчутливе, як ніяке інше, б’ється серце в його грудях». Тобі шкода, що інші люди були змушені загинути за тебе, за твої вчинки. Не будь дурнем. Мій батько любить убивати. Якщо не палітурників, то повісив би когось іншого! Зрештою аж ніяк не палітурник, а один алхімік дібрав способу врятувати книжку. Мабуть, то дуже неприємний спосіб, і він не може надолужити вже заподіяну шкоду, але книжка принаймні не гниє далі, і мій батько шукає тебе тим завзятіше, що й досі вірить, ніби тільки ти можеш зняти накладене на нього прокляття, так вправно сховане між чистими сторінками. Не чекай, щоб він знайшов тебе. Піди йому назустріч! Дій разом зі мною. Ти і я, Сойко, його донька і розбійник, що одного разу вже перехитрував його. Ми можемо стати згубою для нього! Допоможи мені вбити його. Вдвох буде неважко!

Як вона дивилася на нього — зі сподіванням, мов дитина, яка щойно висловила своє найпотаємніше бажання. Ходи, Сойко, нумо вб’ємо мого батька! «Що треба заподіяти доньці, — думав Мо, — щоб пробудити в ній таке бажання?»

— Сойко, не кожна донька любить свого батька, — мовила Віоланта, немов прочитала, як часто вдавалося Меґі, його думки. — Твоя донька, мабуть, любить тебе, а ти її. А мій батько вб’є їх — твою доньку, твою дружину, всіх, кого ти любиш, а вже наприкінці й тебе. Він не дозволить, щоб ти й далі виставляв його на посміх підданим. Він знайде тебе, навіть якщо ти й далі ховатимешся так вправно, як лис у норі, бо власне тіло нагадує йому з кожним подихом, що ти заподіяв йому. Шкіра пече йому від сонячного світла, а його кінцівки так роздуло, що він уже не може їздити верхи. Навіть ходити йому важко. Він день і ніч вимальовує в уяві, що можна заподіяти тобі і твоїм рідним. Він звелів Свистунові написати пісню про твою смерть, таку страхітливу, що кожен, хто почує її, начебто вже не може спати, а невдовзі й пошле Срібноносого, щоб він співав її тут і ловив тебе. Свистун давно чекав на цей наказ і знайде тебе. Твоє співчуття до бідних правитиме йому за приманку. Він уб’є таку силу людей, що їхня кров зрештою виманить тебе з лісу. Тож коли я допоможу тобі…

Віоланту перервав голос — дитячий голосок, який звик, що дорослі коряться йому. Він лунав на безкінечних сходах, що вели до склепу.

— Він безперечно в неї, ти побачиш! — аж захлинався від збудження Якопо. — Бальбулюс — дуже вправний брехун, найкращий передусім тоді, коли бреше задля моєї матері! Але, брешучи, посмикує собі рукави й дивиться ще зарозуміліше, ніж завжди. Дід навчив мене приглядатися до таких речей.

Солдати коло дверей глянули, запитуючи очима, на свою господиню. Але Віоланта не зважала на них. Вона прислухалася, і, коли крізь двері долинув другий голос, Мо вперше побачив страх у її таких відважних очах. Він і сам упізнав той голос, хоча досі чув його тільки крізь гарячковий туман, і його рука схопилася за ніж, захований у поясі. Воронів голос деренчав так, ніби вогонь, із яким він грався вкрай невправно, колись попалив йому голосові зв’язки. «Його голос — немов засторога, — казала колись про нього Реза, — засторога проти його гарненького личка й вічного усміху».

— Ну-ну, ти, Якопо, хитренький хлопчик! — Чи почув малий іронію в тих словах? — Але чому ми йдемо не до покоїв твоєї матері?

— Бо вона не така дурна, щоб вести його туди. Моя мати хитра, набагато хитріша за вас усіх!

Віоланта підійшла до Мо і взяла його за руку.

— Сховай ніж! — шепнула вона йому. — Сойка не загине в цьому замку. Я не хочу чути ту пісню. Ходи зі мною.

Вона кивнула солдатові, який стояв за Мо, — високому юнакові з широкими плечима, що тримав свого меча так, наче не дуже часто користався ним, — і квапливо пішла поміж кам’яних трун, і то так упевнено, наче не вперше була змушена ховати когось від свого сина. Під склепінням стояло кільканадцять трун. На більшості лежали заснулі кам’яні постаті, з мечем на грудях, собачкою в ногах, мармуровою або гранітною подушкою під головою. Віоланта поспішала, навіть не дивлячись на них, і зупинилася перед труною, скромне віко якої тріснуло якраз посередині, немов мрець, що лежав у ній, колись ударив по ньому.

— Якщо Сойка не тут, полякаємо трохи Бальбулюса, га? Підемо назад до нього, і ти пустиш вогонь, щоб він лизнув його книжки! — Якопо вимовляв ім’я Бальбулюса з такими ревнощами, ніби говорив про старшого брата, якому віддавала перевагу мати.

Обличчя молодого солдата почервоніло від напруги, поки він зсунув убік нижню половину віка. Мо заліз у саркофаг із ножем у руці. Мерця там не було, але Мо все одно затамував віддих, випроставшись у холодній тісній заглибині. Труну, безперечно, було призначено для якогось невисокого чоловіка. Невже Віоланта викинула звідти його кістки, щоб ховати своїх шпигунів? Коли солдат знову поставив на місце розбите віко, пітьма була майже повна. Тільки через кілька дірочок, що формували візерунок квітки, всередину заходило трохи світла й повітря. Мо, дихай тихесенько. Він затис у руці ножа. На жаль, жодним кам’яним мечем, що їх тримали в руках мерці, годі було скористатися. «Ти вважаєш, що варто ризикувати своєю шкурою задля кількох розмальованих козячих шкур?» — запитував його Батист, коли він просив його пошити йому вбрання і пояс.

Ох, Мортимере, який ти дурень! Хіба ти не відчував, який цей світ небезпечний? Але ті розмальовані козячі шкури виявились напрочуд гарні.

Стукіт у двері. Гуркіт засува. Виразно долинають голоси. Кроки… Мо спробував роздивитися що-небудь крізь дірочку, але бачив тільки іншу труну і чорний поділ Віолантиної сукні, що зник, коли вона пішла. Ні, очі не допоможуть йому. Мо опустив голову на холодний камінь і слухав. Як гучно він дихає. Чи створює він якийсь підозрілий шум серед мерців?

«А що, як Ворон об’явився саме тепер аж ніяк не випадково? — запитував він себе. — А що, коли Віоланта чекала тільки на нього? „Не кожна донька любить свого батька“. А що, коли Бридка таки хоче зробити батькові особливий подарунок? Дивись, кого я піймала для тебе. Сойку. А вирядивсь, як ворона. Невже він думав, ніби когось одурить?»

— Ваша Високосте! — Воронів голос лунав під склепінням так, немов він стояв коло самої домовини, де лежав Мо. — Вибачте, що ми порушили вашу жалобу. Але ваш син неодмінно хотів, щоб я зустрівся з одним гостем, якого ви приймали сьогодні. Він гадає, ніби то мій давній і дуже небезпечний знайомий.

— Гостем? — Віолантин голос був не менш холодний, ніж камінь під головою Мо. — Тут єдиний гість — смерть. Небагато користі — попереджати про неї.

Boрон моторошно засміявся:

— Ні, звісно, ні, але Якопо розповів мені про відвідувача з плоті і крові, якогось палітурника, високого, з темним волоссям…

— До Бальбулюса сьогодні приходив один палітурник, — перервала його Віоланта. — Бальбулюс давно шукав кого-небудь, що більше тямить у цьому ремеслі, ніж палітурник з Омбри.

Що це за звуки? Звичайно. Якопо стрибає по керамічних плитках підлоги. Вочевидь пустує, як і всі діти. Стрибки наблизились. Яка велика спокуса — взяти й підвестися. Важко лежати й не рухатися, немов справжній мрець, тоді як ти ще дихаєш. Мо заплющив очі, щоб не бачити камінь навколо себе. Дихай, Мортимере, якомога тихіше, нечутно, як феї.

Стрибки припинилися десь зовсім близько.

— Ти заховала його! — Голос Якопо линув до Мо, ніби звертався тільки до нього. — Вороне, може, огляньмо домовини?

Ця ідея, здається, дуже спокушала малого, але Ворон нервово засміявся:

— Ні, в цьому немає потреби, якщо розповісти твоїй матері, з ким вона має справу. Цей чоловік може бути тим самим палітурником, якого так розпачливо шукає ваш батько.

— Сойка? Сойка тут, у замку? — у голосі Віоланти звучав такий подив, що й сам Мо повірив у нього. — Аякже! Я завжди казала батькові: коли-небудь цього розбишаку занапастить його власна відчайдушність! Не кажи нічого Миршавцеві! Я сама хочу піймати Сойку, щоб мій батько нарешті зрозумів, кому належить трон Омбри! Ти посилив охорону? Ти послав солдатів до Бальбулюсової майстерні?

— Гм, ні… — вочевидь розгубився Ворон. — Я думаю… В Бальбулюса його вже немає, він…

— Що? Йолопе! — Віолантин голос став суворий, як у батька. — Треба опустити в брамі опускні ґрати. Негайно! Коли батько дізнається, що Сойка був у цьому замку, в моїй бібліотеці, і просто поїхав звідси… — Скільки погрози звучало в її голосі, що лунав у холодному повітрі. Атож, вона розумна, її син мав слушність.

— Сандро! — Напевне, то один з її солдатів. — Скажи варті на головній брамі опустити ґрати. Нехай ніхто не виходить із замку. Чуєш, ніхто! Я лише сподіваюся, що ще не пізно! Якопо!

— Що? — У дзвінкому голосі вчувалися страх і впертість — і крапелька недовіри.

— Коли Сойка побачить, що браму закрито, де він може заховатися? Ти знаєш усі криївки в цьому замку.

— Авжеж! — Тепер у голосі Якопо відчувалося, що йому сподобалися лестощі. — Я їх усі тобі покажу.

— Добре! Візьми нагорі трьох вартових коло тронної зали й поведи їх до найкращих криївок, які знаєш. А я поговорю з Бальбулюсом. Сойка! В моєму замку!

Ворон щось бурмотів. Віоланта гостро урвала його й наказали йти з нею. Кроки й голоси чулися щораз далі і зрештою стихли. Але Мо здавалося, ніби вони й далі лунають на безкінечних сходах, що вели нагору, геть від мерців, назад до світу живих, до денного світла, де можна дихати.

Навіть коли знову стало зовсім тихо, він знай лежав кілька нестерпних митей і пильно прислухався, аж поки йому здалося, ніби він чує, як дихають мертві. Потім уперся рукою в кам’яне віко — і похапцем схопився за ніж, знову почувши кроки.

— Сойко!

То був тихесенький шепіт. Розбите віко відсунулось убік, і солдат, який допомагав йому сховатися, простяг руку назустріч.

— Нам треба поквапитись! — шепотів він. — Миршавець забив на сполох. Вартові стоять усюди, але Віоланта знає про виходи з цього замку, яких ще не знайшов навіть Якопо. Сподіваюся, — додав він.

Мо, вилізаючи з саркофага, і далі тримав ніж у руці, ноги йому заніміли від тісняви.

— Скількох ви вже вбили? — запитав молодий солдат, дивлячись на Мо, і в його голосі відчувалася майже шаноба. Неначе вбивство було не менш високим мистецтвом, ніж Бальбулюсове мистецтво. Скільки років йому може бути? Чотирнадцять? П’ятнадцять? Він видавався молодшим за Фарида.

Скількох? Що відповісти на таке запитання? Ще декілька місяців тому відповідь була б дуже легкою, і він, можливо, навіть гучно розреготався б, почувши таке безглузде запитання. А тепер тільки мовив:

— Не так багато, як лежить отут, — проте не знав, чи відповідає істині ця відповідь.

Солдат поглянув уздовж мерців, немов рахував їх.

— А вбивати неважко?

Цікавість у його очах виразно свідчила, що він не знає відповіді, попри меч на поясі й кольчугу на грудях.

«Так, — думав Мо. — Так, убивати неважко, якщо тобі бодай раз билось у грудях друге серце, холодне й гостре, як твій меч. Трохи ненависті й гніву, кілька тижнів страху й безпорадної мужності — і це з’явиться в тобі. А коли дійде до вбивства, завдасть ритм, несамовитий і швидкий. І тільки згодом ти знову відчуєш своє перше серце, таке лагідне й тепле. Воно здригається від того, що скоєно в ритмі другого серця. Воно болить і тремтить… Але тільки потім».

Юнак і далі дивився на нього.

— Занадто легко, — відповів Мо. — Вмирати важче.

Дарма що кам’яний сміх Козимо сповіщав щось інше.

— Хіба ти не казав, що треба поквапитись?

— Так-так, безперечно, — почервонів юнак під білим лискучим шоломом.

У ніші за трунами сидів на сторожі кам’яний лев із гербом Омбри на грудях, — мабуть, єдиний герб, який не розбив Миршавець. Солдат устромив меч між ошкірені зуби, і стіна склепу розкрилася так, щоб в отвір міг пролізти дорослий чоловік. Невже Феноліо не описав цей хід? Мо пригадав слова, читані дуже давно, про одного з предків Козимо, якого цей хід не раз рятував від ворогів. «І слова знову рятують Сойку, — подумав він. — Гаразд, а чом би й ні? Адже він зроблений з них». І все-таки провів рукою по каменю, немов щоб пальці могли пересвідчитися, що стіни склепу не паперові.

— Хід закінчується вище від замку, — прошепотів юнак. — Вашого коня Віоланта не змогла вивести зі стайні. Це надто упадало б у вічі. Але там чекає інший кінь. У лісі аж кишить солдатами, тож будьте обережні! А це я маю віддати вам.

Мо сягнув рукою в сідельну торбу, яку простяг йому юнак.

Книжки.

— Віоланта звеліла переказати, що це подарунок, даний вам у сподіванні, що ви укладете з нею союз, про який вона просила.

Хід був безкінечний і, мабуть, не менш вузький, ніж саркофаг, тож Мо зрадів, побачивши нарешті денне світло. Вихід навряд чи був більший за розколину між двома скелями. Під деревом чекав кінь, а внизу Мо побачив Омбрійський замок із вартою на мурах і солдатами, що ринули з міської брами, мов зграя сарани. Так, треба бути дуже обережним. А проте він відкрив сідельну сумку, заховався між скель і розгорнув книжку.

Немов нічого не сталося

Яка земля жорстока, сяють срібні верби,

Стрункі берези гнуться і зітхають.

Яка жорстока і незмірно ніжна.

Луїза Ґлюк. Плач

Фарид тримав Меґі за руку. Вона ткнулась обличчям у його сорочку, а він раз по раз шепотів їй, що все буде гаразд. Але Чорний Принц ще не повернувся, а ворона, яку послав Ґекон, принесла ту саму звістку, що й Дорія, молодший брат Здорованя, що шпигував для розбійників, відколи Хапало врятував його і його приятеля від шибениці: в замку вдарили на сполох. Ґрати опустили, а вартові на брамі нахваляються, що Сойчину голову невдовзі можна буде побачити на мурі Омбрійського замку.

Здоровань привів Меґі та Резу до табору розбійників, хоча вони обидві хотіли повернутися до Омбри. «Цього хотів би Сойка!» — тільки й сказав він їм, і Чорний Принц із Батистом поїхали на хутір, який вони називали своєю домівкою кілька останніх тижнів — щасливих і оманливо тихих тижнів у незатишному світі Феноліо.

— Ми заберемо ваші речі, — відповів Принц, коли Реза запитала його, чого він їде на хутір, — вам не можна повертатися туди.

Ані Реза, ані Меґі не запитали чому. Вони обидві знали відповідь: адже Миршавець допитуватиме Сойку, і ніхто не був певен, чи Мо не бовкне коли-небудь, де він ховався в останні тижні.

Розбійники теж перенесли свій табір, усього через кілька годин по тому, як почули про арешт Мо.

— Миршавець має двійко дуже обдарованих катів, — твердо заявив Хапало, і Реза сіла збоку під деревами, обхопивши руками обличчя.

Феноліо лишився в Омбрі.

— Можливо, мене пустять до Віоланти. А Мінерва сьогодні вночі працює в замковій кухні. Може, дізнається що-небудь. Я, Меґі, робитиму, що можу! — запевнив він на прощання.

— Аякже, вкладеться в ліжко й видудлить два глечики вина! — сказав на те Фарид і знічено замовк, коли Меґі заплакала.

І чого вона дозволила Мо їхати до Омбри? Якби вона принаймні пішла з ним до замку! Але їй так кортіло лишитися з Фаридом! В очах матері вона читала те саме звинувачення: ти мала б його стримати, Меґі, тільки ти.

Коли смерклося, Дерев'янка приніс поїсти. Він дістав таке прізвисько через ногу, яка не згиналася. Він був не найметкішим розбійником, зате вмів добре куховарити, але ні Меґі, ні Реза й ріски до рота не взяли. Було страшенно холодно, і Фарид спробував переконати Меґі, щоб вона сіла з ним коло вогню, але вона тільки похитала головою. Дівчина прагнула сидіти в пітьмі, на самоті. Здоровань приніс їй укривало. Поряд із ним був і Дорія, його брат.

— Життя в лісі йому не підходить, але він першокласний шпигун, — шепнув їй Здоровань, представляючи брата. Обидва брати навряд чи були схожі між собою, дарма що мали однакове густе каштанове волосся, а Дорія був досить дужий, як на свої роки (Фарид із заздрістю усвідомлював це). Дорія був не дуже високий і діставав старшому братові лише до плеча, його очі були сині, як шкіра фей Феноліо, натомість очі старшого брата — карі, мов жолуді.

— Ми мали різних батьків, — пояснював Здоровань Меґі, коли вона дивувалася, що вони такі несхожі між собою, — але обидва вони були не дуже годящі.

— Не побивайся так, — озвався Дорія, і його голос звучав дуже по-дорослому.

Меґі підвела голову.

Дорія накрив їй плечі укривалом, яке приніс брат, і збентежено відступив, коли вона глянула на нього, але очей не відвів. Дорія кожному дивився просто у вічі, навіть Хапалу, перед яким більшість людей знічувалися.

— З твоїм батьком нічого не станеться, повір мені. Він переможе їх усіх — Миршавця, Змієголова і Свистуна.

— По тому, як його повісять? — запитала Меґі, й гіркота в її голосі відповідала її станові, але Дорія тільки плечима стенув.

— Дурниці. Мене вони теж хотіли повісити, — мовив він. — А це Сойка! Він і Чорний Принц порятують нас усіх. Ось побачиш! — Його голос звучав так, ніби по-іншому й бути не могло. Немов тільки він один дочитав до кінця оповідь Феноліо.

Але Хапало, що сидів з Геконом під деревами за кілька метрів від них, хрипко засміявся.

— Твій брат — не менший дурень, ніж ти! — крикнув він Здорованеві. — Але, на лихо, не має твоїх м’язів, тож постаріти не встигне. А Сойці кінець! І яку спадщину він лишив нам? Безсмертного Змієголова!

Здоровань стис кулаки й хотів рушити на Хапала, але Дорія потягнув його назад, побачивши, що Гекон дістав ніж. Але Ґекон усе-таки підвівся і з погрозою ступив до Здорованя (вони часто гиркалися між собою), як раптом обидва підвели голову і прислухалися. На дубі крикнула сойка.

— Він повернувся, Меґі! Він повернувся! — Фарид так швидко спустився зі свого спостережного пункту на дереві, що мало не впав.

Багаття догоріло, тож лише зорі світили над темною ущелиною, де розбійники розташували новий табір, і Меґі впізнала Мо тільки тоді, коли Дерев’янка зі смолоскипом пошкутильгав назустріч йому і Чорному Принцові. З ними був і Батист. Усі вони, здається, були живі та цілі, і Дорія повернувся до Меґі.

— Ну, Сойчина донько, — сміючись, запитав він, — що я тобі казав?

Реза підскочила так швидко, що перечепилася за укривало, яке приніс Здоровань, і пропхалася крізь розбійників, що обступили Мо і Принца. Меґі бігла за нею, наче уві сні. Як добре, що це не сон.

Мо й досі був у чорному вбранні, пошитому Батистовими руками. Він видавався втомленим, але, здається, неушкодженим.

— Не хвилюйся, все гаразд! — чула Меґі, як каже батько, зціловуючи сльози з материного обличчя, а коли й вона постала перед ним, він усміхнувся, немов повернувшись, як і раніше, з коротенької подорожі до кількох хворих книжок, а не з замку, де його прагнули вбити.

— Я приніс тобі дещо, — шепнув він Меґі, і тільки по тому, як міцно й надовго він пригорнув її до себе, вона зрозуміла, що він боявся не менше, ніж вона.

— Ну, дайте йому вже спокій, — сказав Чорний Принц своїм людям, що тісно обступили Мо й хотіли дізнатись, як Сойка після Сутінкового замку спромігся втекти і з Омбрійського замку. — Скоро дізнаєтесь про все. А тим часом виставте подвійну варту.

Розбійники виконували наказ неохоче, невдоволено сідали навпочіпки перед майже погаслим багаттям або зникали у зшитих з хусток і старого одягу наметах, які забезпечували лише мінімальний захист від дедалі холодніших ночей. А Мо моргнув Меґі та Резі підійти до його коня (іншого, ніж той, на якому він виїхав) і сягнув рукою в сідельну сумку. Він дістав дві книжки, і так обережно, ніби то були живі істоти. Одну він дав Резі, а другу — Меґі й засміявся, коли донька так похапцем схопила її, що майже видерла з рук.

— Давно ми з тобою не тримали вдвох у руках одну книжку, еге ж? — майже по-змовницькому прошепотів Мо. — Розгорни її. Присягаюсь, ти ще не бачила чогось кращого.

Реза теж узяла свою книжку, але навіть не глянула на неї.

— Феноліо казав, що цей ілюстратор підготував для тебе приманку, — безбарвно проказала вона. — Казав, що тебе схопили ще в його майстерні…

— Було не так, як здається. Ти ж бачиш, що нічого не сталося. Бо ж як інакше я повернувся б до вас?

Мо замовк. А Реза вже не запитувала. Вона й слова не мовила, коли Мо сів у невисоку траву перед конем і притяг Меґі до себе.

— Фариде! — гукнув він, і Фарид, що вочевидь намагався розпитати Батиста, що сталося в Омбрі, відійшов від нього й підбіг до Мо — з не меншим захватом на обличчі, ніж той, який Меґі бачила в Дорії.

— Можеш запалити світло? — запитав Мо, і Фарид став навколішки між ними, і на його долонях затанцював вогонь, хоча Меґі виразно бачила, що він не розуміє, як Сойка, щойно врятувавшись від солдатів Миршавця, може сидіти і, забувши про все на світі, показувати доньці книжку.

— Меґі, ти коли-небудь бачила таку гарну річ? — шепотів доньці Мо, водячи пальцем по одному з позолочених малюнків. — Звичайно, як не брати до уваги фей, — додав він, усміхнувшись, коли одна з них, блідо-блакитна, мов Бальбулюсові небеса, сонно опустилася на сторінку.

Мо прогнав фею так, як завжди проганяв їх Вогнерукий: легенько дмухнув їй поміж блискучих крил, і Меґі схилилася разом з батьком над сторінками, забувши про недавній страх за нього. Вона забула про Хапала, ба навіть про Фарида, що й не дивився на дивовижі, до яких вона прикипіла очима: брунатні, мов сепія, і такі повітряні літери, наче Бальбулюс створив їх на пергаменті своїм подихом, драконів і довгошиїх птахів, що витягувались на початку сторінки, важкі від сухозлітки ініціали, мов лискучі ґудзики між рядків… Слова танцювали з малюнками, а малюнки співали замість слів, співали своєї барвистої пісні.

— Це Бридка? — показала пальцем Меґі на одну добре окреслену жіночу постать. Мініатюрна, стояла вона коло рядків, з обличчям навряд чи більшим за ніготь на мізинці Меґі, але все-таки можна було добачити бліду родимку на її щоці.

— Так, і Бальбулюс подбав, щоб її можна було впізнати й через багато сотень років. — Мо показав на ім’я, яке книжковий ілюстратор виразно написав темно-синьою фарбою над крихітною голівкою: Віоланта. Перша літера мала тонесенький, мов волосинка, золотий кантик. — Я бачив її сьогодні. Думаю, це прізвисько приліпили їй несправедливо, — вів він далі. — Вона аж занадто бліда і, мабуть, дуже пам’ятлива на зло. Але геть безстрашна.

На розгорнену книжку впав листок. Мо хотів прибрати його, але той тонесенькими, мов павутинка, ручками вчепився за його палець.

— Дивися, — мовив він, підносячи його до очей. — Це, певне, Орфеїв листяний чоловічок? Бачу, його створіння розмножуються швидко.

— І дуже рідко бувають симпатичні, — додав Фарид. — Обережно! Вони плюються.

— Справді? — Мо тихенько засміявся і скинув листяного чоловічка, саме тоді, як той зібгав губи.

Реза глянула на дивне створіння і зненацька випросталася.

— Це все брехня! — мовила вона. Її голос тремтів на кожному слові. — Вся краса — не що інше, як брехня. Вона тільки відволікає нас від мороку, від усяких нещасть. І від смерті.

Мо поклав книжку Меґі на коліна й теж підвівся, та Реза відсахнулася від нього.

— Це не наш сюжет! — проказала вона так голосно, що дехто з розбійників обернувся. — Всіма своїми чарами він тільки виснажує нам серце. Я хочу додому. Я хочу забути ці всі видива і згадати про них знову тільки на дивані в Елінор!

Навіть Ґекон обернувся. Він з цікавістю придивлявся до них, а тим часом одна з його ворон спробувала вкрасти шматок м’яса з його пальців. Хапало теж прислухався.

— Резо, ми не можемо повернутися, — пригнічено сказав Мо. — Феноліо вже не пише. Невже ти забула? А Орфеєві не можна довіряти.

— Феноліо, якщо ти попросиш його, спробує приписати нас назад. Він твій боржник! Мо, благаю тебе! Тут добром не скінчиться!

Мо дивився на Меґі, що з Бальбулюсовою книжкою на колінах сиділа й далі коло Фарида. На що він сподівається? Що вона заперечить матері?

Фарид неприязно глянув на Резу і загасив вогонь, що горів у нього між долонями.

— Чарівновустий! — гукнув він.

Мо обернувся. О так, він має тепер кілька імен. Цікаво, як воно було, коли він був просто Мо? Меґі вже не пам’ятала.

— Я мушу повертатися. Що сказати Орфеєві? — майже благально дивився на нього Фарид. — Ти розповіси йому про білих жінок? — Фаридове обличчя знову немов запалало — проступила його безумна надія.

— Я вже казав тобі. Тут нема чого розповідати, — відповів Мо, і Фарид понурив голову й дивився на свої вкриті сажею руки, неначе Мо забрав у нього надію навіть із пальців.

Фарид підвівся. Він ще досі ходив босоніж, хоч уночі інколи навіть трохи підмерзало.

— Бувай здорова, Меґі, — пробурмотів він і легенько поцілував її. Потім мовчки обернувся.

Меґі вже тужила за ним, коли він ще тільки сідав на віслюка.

Так. Мабуть, їм справді треба повертатися…

Меґі зіщулилася, коли Мо обняв її за плечі.

— Загорни книжку в хустку, якщо вже нічого не бачиш, — сказав він. — Тут ночі вологі. — Потім пройшов повз Резу й пішов до розбійників, що так мовчазно поглядали на жарини багаття, немов чекали його.

Реза, проте, лишилася і глянула на книжку в руках так, немов то була інша книжка: та, що понад десять років тому проковтнула її, з кістками та косами. Потім подивилася на Меґі.

— Що з тобою? — запитала вона. — Ти хочеш лишитися тут, як і батько? Невже ти не скучила за подругами, за Елінор і Даріусом? Своїм теплим ліжком, де немає вошей, кав’ярнею над озером, тихими вулицями?

Меґі й хотіла дати ту відповідь, якої прагнула Реза, але не змогла.

— Не знаю, — тихо зітхнула вона.

І це була правда.

Туга, від якої хворіють

Я милий світ утратила недавно,

Чи не знаходив хто жалю мого?

Він, знайте, зорями повитий славно,

Вінком вони осяяли його.


Багатіям він не впаде у вічі,

Але я знаю, сівши у вікні:

За всі скарби дорожчий він удвічі,—

О Господи, знайди його мені!

Емілі Дікінсон. Утрата

Елінор прочитала багато, дуже багато романів, у яких головний герой ставав хворий, бо був нещасливий. Цю ідею вона завжди вважала за дуже романтичну, а водночас відкидала її як чистісіньку вигадку книжкового світу. Ох, усі ті мляві герої та героїні, що раптом прощаються з життям, бо в них, бач, нещасливе кохання або ж туга за чимсь утраченим! Елінор завжди з величезною втіхою співчувала їхнім стражданням, як, зрештою, й кожен читач. Урешті-решт вона мала саме ту розраду, якої люди шукають у книжках: адже ніколи не пережиті почуття та біль можна, коли стане надто погано, просто полишити, закривши книжку. Смерть і згуба допікають тільки тоді, коли їх опишуть належними словами, і їх можна, залежно від потреби, без утрат і ризику спокійнісінько лишити між сторінками.

Так, змальованими стражданнями Елінор наситилась уволю, а проте не вірила, що й у реальному, сірому й позбавленому подій житті, яким воно стало багато років тому, може набігти на серце такий біль. «Тепер, Елінор, — не раз казала вона собі, — ти розплачуєшся. Ти розплачуєшся за щастя останніх місяців. Невже книжки не казали тобі, що за щастя завжди треба платити? Як ти могла думати, ніби щастя можна так легко знайти й утримати? Дурниці, дурепо Елінор».

Коли вранці їй уже не хотілося підводитись, коли її серце з доброго дива дедалі частіше шпорталось, немов надто втомившись битися регулярно, коли навіть за сніданком їй анітрохи не хотілося їсти (дарма що вона завжди казала, що сніданок — найважливіша трапеза), а Даріус дедалі частіше занепокоєними совиними очима запитував, як вона почувається, Елінор почала думати, що, може, це аж ніяк не книжкова вигадка, коли кажуть, що можна захворіти від туги. Хіба не відчувала вона в душі, що в неї немає не тільки сили й апетиту, а й радості від книжок? Лишилася тільки туга.

Даріус порадив їй поїхати в подорож, відвідати книжкові аукціони, відомі книгарні, до яких вона давно вже не заходила. Він склав список книжок, яких бракувало в її бібліотеці, список, який Елінор ще рік тому доповнила б із гарячковим захватом. А тепер її очі так байдуже пробігали по назвах, наче вона читала список мийних засобів, які треба купити. Куди поділася її любов до надрукованих сторінок і дорогих палітурок, до слів на пергаменті й на папері? Нині вона вже не відчувала, як давніше, потягу до книжок, коли бачила їх, потреби ніжно гладити їх по спинках, розгортати й зазирати всередину. Здавалося, ніби її серце раптом стало нездатне відчувати й насолоджуватись, ніби біль зробив її глухою до всього, крім одного — туги за Меґі та її батьком-матір’ю. О так, Елінор за той час навіть збагнула, що туга за книжками — ніщо порівняно з тугою, яку можна відчувати за людьми. Книжки розповідали про таке почуття. Книжки розповідали про любов, і було справжнім дивом прислухатися до них, але вони не могли замінити того, про що розповідали. Вони не могли поцілувати, як Меґі, обняти, як Реза, засміятись, як Мортимер. Бідолашні книжки, бідолашна Елінор.

Тепер вона вже цілими днями не підводилася з ліжка. Їла вкрай мало, а потім раптом багато. Їй болів шлунок, паморочилось у голові, серце тріпотіло в грудях. Вона спохмурніла і стала ніби відсутня, плакала, мов крокодил, над найбанальнішими романами — авжеж, звичайно, вона й далі читала. А що іншого вона могла робити? Вона знай читала й читала, а насправді просто напихалася літерами, як нещаслива дитина шоколадом.

А огидний Орфеїв пес спав коло її ліжка, заслинював її килим і дивився на неї сумними очима, наче був єдиною істотою в цьому світі, здатною співчувати її лиху.

Ні, це твердження, мабуть, не зовсім справедливе. Навіть Даріус достеменно знав, що її годі втішити.

— Елінор! Ти не хочеш трохи прогулятися? — запитував він, знову приносячи їй сніданок у ліжко, бо вона о дванадцятій годині так і не з’явилася на кухні. — Елінор, в одному з твоїх каталогів я знайшов оце дивовижне видання «Айвенґо». Може, поїдемо туди й подивимось на нього? Це недалеко звідси. — А віднедавна почав пропонувати: — Елінор, благаю тебе, сходи до лікаря! Так не може тривати далі!

— До лікаря? — напалася вона на бідолаху. — Ох, і що я розповідатиму йому? Ой, пане лікарю, йдеться про моє серце. Воно відчуває безглузду тугу за трьома людьми, що пропали в одній книжці. Чи немає у вас якихось пігулок від цього?

Даріус, звісно, не відповів нічого. Він тільки мовчки поставив принесений чай — з медом і лимоном — поряд з її ліжком, між стосами книжок, що громадилися на її нічному столику, і знову пішов униз, і то з таким сумним обличчям, що Елінор відчула, як її мучить нечисте сумління. Але все одно не підвелася з ліжка.

Вона пролежала в ліжку ще три дні, а коли на четвертий день, насилу плентаючи ногами, пішла, як і завжди, в халаті й нічній сорочці, до бібліотеки по нові книжки, то заскочила Даріуса на тому, що він тримав у руці аркуш паперу, який переніс Орфея туди, де й досі перебували Реза, Меґі та Мортимер.

— Що ти тут робиш? — приголомшено запитала Елінор. — Цього аркуша нікому не можна рушати, зрозумів? Нікому!

Даріус поклав аркуш на місце і стер рукавом плямку зі скла.

— Я тільки подивився, — відказав він лагідним голосом. — Орфей справді непогано писав, еге ж? Хоча дуже відчувається вплив Феноліо.

— Саме тому його навряд чи можна відзначити як автора, — зневажливо кинула Елінор. — Це паразит. Воша на тілі іншого письменника, тільки живиться не його кров’ю, а словами… Навіть своє ім’я він украв в іншого поета. Орфей!

— Атож, можливо, ти маєш слушність, — погодився Даріус, обережно зачиняючи шафу. — Але, можливо, його слід назвати радше фальшувальником. Він наслідує стиль Феноліо так досконало, що на перший погляд навряд чи можна помітити різницю. Цікаво було б побачити, як він пише, коли змушений працювати без літературного взірця. Він може створювати власні образи? Образи, не схожі на чиїсь?

Даріус глянув на слова під склом, наче вони могли відповісти йому.

— Чого я маю цікавитися ним? Сподіваюся, він здох і його розчавили. — Елінор із суворим поглядом підійшла до полиць і витягла з півдесятка книжок, нову порцію для ще одного невтішного дня в ліжку. — Так, розчавили! Якийсь велетень. Або ні, стривай! Ще краще: сподіваюся, його вправний язик синій висить у нього на шиї, бо його повісили!

Ці слова вичарували усмішку на совиному Даріусовому обличчі.

— Елінор, Елінор! — зітхнув він. — Думаю, ти навіть Змієголова навчила б боятися. Дарма що Реза завжди казала, нібито його ніщо не змусить затремтіти.

— Звичайно, навчила б! — підтвердила Елінор. — Проти мене оті білі жінки — зграя сестер-жалібниць! Невже я до скону скнітиму в сюжеті, де для мене немає ніякої іншої ролі, крім ролі комічної старої!

Даріус промовчав. Та коли ввечері Елінор ще раз зійшла вниз, щоб узяти якусь іншу книжку, він знову стояв перед шафою й дивився на Орфеєві літери.

Знову на Орфеєвій службі

Підходь і поглянь на слова.

Кожне

має тисячі таємних облич

під нейтральною маскою

і запитує тебе, байдуже до твоєї відповіді,

або нікчемної, або страшної,

чи приніс ти ключ?

Карлос Друмонд де Андраде. В пошуках поезії

Звичайно, коли Фарид на своєму впертому віслюку нарешті проминув останній поворот, міську браму Омбри було вже зачинено. Над замковою баштою показався місяць-молодик, і варта розважалася тим, що жбурляла каміння в кістки, які хитались на шибениці перед міським муром. Миршавець звелів, щоб кістяк висів і далі, дарма що шибеницею з огляду на його чутливий ніс уже не користалися. Можливо, він гадав, що цілком пуста шибениця надто заспокоюватиме його підданих.

— Ну, хто там іде? — пробурчав один вартовий, високий, худий чоловік, що спирався на піку, ніби ноги вже не тримали його. — Поглянь на цього брунатного хлопця! — мовив він і грубо схопив віслюка за повід. — Їздить сам-один серед ночі! Ти не боїшся, що Сойка вкраде тобі віслюка з-під твого худого заду? Зрештою, сьогодні він був змушений лишити свого коня в замку, тож може й віслюка осідлати. А тебе згодують ведмедеві Чорного Принца!

— Я чув, ведмідь їсть тільки тих, хто в панцері, бо вони хрустять так смачно на зубах. — Фаридова рука завбачливо полізла до ножа. Він був надто втомлений, щоб бути покірним, і, можливо, теж став трохи легковажний під Сойчиним упливом, бо йому і справді пощастило живим і цілим повернутися з замку Миршавця. Авжеж. Навіть він дедалі частіше називав його тепер не Чарівновустим, а Сойкою. Проте Меґі щоразу сердилася, коли чула таке ім’я з його вуст.

— Го-го, Рицо, послухай цього хлопця! — гукнув вартовий до другого. — Він, мабуть, сам украв цього віслюка, щоб продати ковбасникові на Різницькій вулиці, — до того, як бідолашна тварина здохне під ним.

Рицо підійшов з лихим усміхом і підняв списа, аж поки ненависне вістря дивилось на Фаридові груди.

— Я знаю цього хлопця, — мовив він. Спереду йому бракувало двох зубів, тож він сичав, як змія. — Я бачив кілька разів, як він видував вогонь на ринку. Ти часом не той, що навчився свого ремесла у Вогнехідця?

— Так. Ну то й що? — Фаридові скрутило живіт, як і щоразу, коли хто згадував Вогнерукого.

— Ну? — Рицо вістрям списа вдарив Фарида в груди. — Злізай зі свого хирного віслюка і прожени нам нудьгу. Може, тоді пустимо тебе до міста.

Нарешті йому відчинили — після того, як він майже годину перетворював ніч на день і вирощував вогненні квіти, як навчив його Вогнерукий. Фарид ще любив вогонь, дарма що він своїм потріскуванням надто гостро нагадував про того, хто навчив цієї науки. Але Фарид уже не пускав його танцювати прилюдно, а тільки для себе. Вогонь був єдиним, що лишилося йому від Вогнерукого, й іноді, коли він так тужив за ним, що серце ставало глухим від муки, він писав вогнем його ім’я на якому-небудь мурі в Омбрі й дивився на літери, аж поки ті гаснули і знову лишали його самого, як покинув і Вогнерукий.

Омбра, відколи втратила своїх чоловіків, уночі звичайно була тиха, як місто мертвих. Але сьогодні Фарид не раз натикався на гурти солдатів. Сойка сполошив їх, і вони й досі розгнівано сновигали, мов рій ос навколо гнізда, неначе це могло повернути зухвалого розбійника. Понуривши голову, Фарид тягнув віслюка повз них і зрадів, дійшовши нарешті до Орфеєвого дому.

То був пишний будинок, один з найпишніших в Омбрі, і єдиний цієї неспокійної ночі, у вікнах якого ще світилися свічки. Коло входу горіли смолоскипи — Орфей усякчас боявся злодіїв — і своїм миготінням повертали до життя кам’яні обличчя потвор над дверима. Фарид щоразу здригався, придивляючись до їхніх вирячених очей, широко роззявлених пащ і роздутих крил носа, неначе вони хотіли форкнути йому в обличчя. Він спробував шепотом приспати смолоскипи, як часто робив Сажотрус, але вогонь не слухався його. Таке ставалося дедалі частіше і немов правило за своєрідне нагадування, що він учень, чий майстер загинув, тож він назавжди лишився тільки учнем.

Фарид страшенно втомився. Йому аж зводило руки, коли він вів віслюка через двір до стайні. Назад. Назад, на службу до Орфея. З набагато більшою охотою він поклав би голову на коліна Меґі або сидів би коло багаття з її батьком і Чорним Принцом. Але задля Вогнерукого він щоразу повертався сюди. Щоразу.

Фарид випустив з заплічника Пронозу, що виліз йому на плече, і задивився на зорі, наче міг там побачити вкрите рубцями обличчя Вогнерукого. Чому він не з’являється йому у сновиддях і не каже, як можна повернути його? Невже мертві ніколи нічого не роблять для тих, хто любить їх? Чи, може, Вогнерукий приходить тільки до Роксани, як і обіцяв, і до своєї доньки? Ні, якщо Бріану й провідує якийсь небіжчик, то тільки Козимо. Інші служниці казали, що вона шепоче уві сні його ім’я, а інколи шукає його рукою, наче він лежить поряд.

«Можливо, він не з’являється мені в сновиддях тому, що знає про мій страх перед привидами», — думав Фарид, піднімаючись сходами до тильних дверей. Через парадні двері, що виходили просто на майдан, на якому стояв будинок, ходив, звичайно, тільки сам Орфей і його багатенькі покупці. Слуги, шпільмани й постачальники були змушені шукати собі шлях серед гною на подвір’ї й калатати в дзвін, що висів коло непоказних дверей.

Фарид бамкнув тричі, проте ніхто ніде не ворухнувся. Ім’ям усіх джинів пустелі, де той Бугай? Таж він не має ніяких інших обов’язків, як тільки відчиняти двері. Чи він знову хропе, мов пес, під дверима Орфеєвого покою?

Коли засув нарешті відсунувся, виявилося, що двері йому відчинила Бріана, а не Ос. Вона вже два тижні працювала на Орфея, але Сироголовий, мабуть, і не здогадувався, чия донька пере йому білизну й чистить горщики. Орфей був такий сліпий.

Бріана мовчки відчинила двері, і Фарид так само мовчки пройшов повз неї. Вони й слова ніколи не казали одне одному, крім тих, яких не наважувались вимовити: «Мій батько загинув через тебе. Задля тебе він лишив нас, тільки задля тебе». «Бріана звинувачує тебе за кожну сльозу своєї матері», — так шепнули йому на вухо, коли вони перший день разом працювали в Орфея. «За кожну сльозу!» — і навіть сьогодні, повернувшись до неї плечима, йому здавалося, ніби потилицею він відчуває її погляд як прокляття.

— Де ти був так довго? — Ос схопив Фарида саме тоді, коли хлопець намірявся зійти в підвал, де він спав. Проноза форкнув і зіскочив із плеча. Ос рукою мало не потрощив куниці ребра. — Він уже сто разів запитував про тебе! Змусив мене шукати тебе в кожному клятому завулку! Я через тебе цілу ніч не спав!

— Невже? Та ти спиш, скільки хочеш!

Бугай ударив його в обличчя:

— Не будь такий зухвалий! Уперед, твій пан чекає тебе.

Сходами згори їм назустріч спускалася служниця. Проминаючи Фарида, вона зашарілася. Як її звати? Дана? Вона була миленька і вже не раз пригощала його ласими шматочками м’яса, коли Ос знову забирав у нього страву, і Фарид за те кілька разів цілував її на кухні. Але вона й наполовину не була така гарна, як Меґі. Або Бріана.

— Сподіваюся, він дозволить мені відшмагати тебе! — шепнув йому Ос, перше ніж постукати у двері до Орфеєвого кабінету.

Орфей саме так називав свою кімнату, дарма що набагато частіше користався нею, щоб залізти якійсь служниці під сукню або напихатися ласими стравами, що їх куховарка мала готувати будь-якої години дня і ночі. Але цієї ночі він справді сидів за письмовим столом, низько схилившись над аркушем, а тим часом його пара скляних чоловічків приглушено сперечались, як краще мішати чорнило: справа наліво чи зліва направо. То були брати, Яшма і Айзенґлянц, не схожі між собою, як день і ніч. Айзенґлянц, старший, полюбляв повчати молодшого брата й верховодити. Фарид йому за те вже не раз залюбки скрутив би скляні в’язи. Він сам мав двох старших братів, і саме вони були однією з причин, чому він утік з дому і приєднався до розбійників.

— Ану тихо! — гримнув Орфей на скляних чоловічків, що сварилися між собою. — Які ви сміховинні! Справа наліво, зліва направо! Ви краще дивіться, щоб, мішаючи, знову не залити мені чорнилом увесь стіл.

Айзенґлянц — ну звичайно! — докірливо подивився на Яшму. Якщо хто й заливав чорнилом письмовий Орфеїв стіл, то тільки молодший брат, і тепер старший поринув у похмуру мовчанку, а тим часом Орфей знову поставив перо на папір.

«Фариде, ти мусиш навчитися читати!» — як часто казала йому Меґі ці слова. Кілька літер вона таки насилу втовкмачила йому: Б — як береза, Р — як розбійник («Бачиш, Фариде, ця літера є і в твоєму імені!»), М — як Меґі, Ф — як факел (хіба не дивно, що твоє ім’я починається з тієї самої літери?), а В… В — як Вогнерукий. А решта літер завжди плуталися між собою. Як можна навіть бачити оті химерні маленькі штучки з гачкуватими члениками, що стирчать на всі боки? АОУІКТНП… Йому починала боліти голова, тільки-но він приглядався до них, але ж треба ще вчитися їх читати! Бо ж як інакше можна з’ясувати, чи справді намагався Орфей приписати Вогнерукого назад?

— Шматочок, лише шматочок! — Орфей із прокльоном штовхнув Яшму вбік, коли маленький скляний чоловічок підступив ближче, щоб посипати пісочком свіже чорнило на папері. Потім з лютим виразом на обличчі роздер на клапті щойно списаний аркуш.

Така картина була знайома Фаридові. Орфей дуже рідко бував задоволений тим, що записував на папері. Він жмакав, дер на клапті, жбурляв у вогонь уже написане, погрожував скляним чоловічкам і забагато пив. А коли йому дещо вдавалося, ставав ще нестерпніший. Він тоді надимався, ніби волова жаба, гордо походжав по Омбрі, мов недавно коронований самодержець, цілував служниць вологими, самозакоханими вустами й оголошував, що другого такого, як він, немає.

— Нехай вони спокійнісінько називають старого Чорнильним Ткачем! — горлав він на весь дім. — Атож, таке ім’я пасує йому. Він простий ремісник. А от я — чарівник. Чорнильний Чарівник, атож, отак мене треба називати! Мене так і називатимуть колись!

Але цієї ночі чари, здається, знову не вдавалися йому.

— Жаб'ячий крекіт! Гусячий ґелґіт! Дерев’яні слова! — лаявся він, не підводячи голови. — Словесною юшкою, атож, ось чим сьогодні ти, Орфею, загидив папір: водявою, пісною, огидною, слизькою юшкою!

Обидва скляні чоловічки похапцем злізли вниз по ніжках письмового столу й почали збирати роздерті клаптики.

— Пане! Хлопець повернувся, — доповів Ос, і нічий голос не міг звучати так упокорено, як його. Голос присідав не менш охоче, ніж його дебеле тіло, проте пальці й далі, мов м’ясисті лещата, стискали Фаридові потилицю.

Орфей повернувся до них із похмурим обличчям і глянув на Фарида так, немов нарешті знайшов причину своєї невдачі.

— Де ти в біса був? Невже тинявся увесь час із Феноліо? Чи, може, допомагав батькові своєї коханої прокрастися до замку й вийти з нього? Так, я чув про його найостаннішу пригоду. Мабуть, завтра про неї вже співатимуть першої поганенької пісеньки. Той йолоп палітурник грає жалюгідну роль, яку написав йому старий, і, мабуть, грає зі зворушливою пристрастю. — В Орфеєвому голосі змішувалися заздрість і зневага, як траплялося дуже часто, коли він говорив про Чарівновустого.

— Він нічого не грає. Він — Сойка. — Фарид із такою силою наступив Осові на ногу, що здоровань аж відпустив його потилицю, і відпихнув Оса назад, коли той хотів знову схопити його. Забурчавши, Бугай підніс величезного кулака, але Орфей поглядом наказав йому припинити.

— Справді? То тепер ти вже приєднався до зграї його шанувальників? — Орфей поклав на стіл новий аркуш і прикипів до нього очима, немов міг таким чином заповнити його потрібними словами. — Яшмо, що ти там робиш унизу? — запитав він скляного чоловічка. — Скільки разів вам казати? Клаптики можуть підмести і служниці. Нагостри мені ще одне перо!

Фарид підняв Яшму на письмовий стіл і заслужив його вдячну усмішку. Молодший скляний чоловічок був змушений виконувати всі неприємні завдання, про це дбав його брат. Загострювання пер було одним з найнеприємніших, бо невеличкі леза, якими користалися скляні чоловічки, вкрай легко вислизали. Лише кілька днів тому Яшма глибоко загнав лезо в тоненьку, мов сірник, руку, і Фарид дізнався, що й у скляних чоловічків кривавляться рани. Але кров Яшми була, звичайно, прозора. Вона капала на Орфеїв папір, мов рідке скло, і Айзенґлянц затопив у вухо молодшому братові й назвав його незграбним недоумком. Фарид за те змочив йому пивом пісок, яким він харчувався. Відтоді прозорі, мов вода, Айзенґлянцові кінцівки (якими він так пишався) стали жовті, наче коняча сеча.

Орфей підступив до вікна.

— Коли ти ще раз так довго тинятимешся, — мовив він Фаридові через плече, — я скажу Осові, щоб він тебе відшмагав, як собаку!

Бугай зареготав, а Фарид подумки засипав їх обох німими прокльонами. Орфей тим часом невдоволено поглядав на ще чорнісіньке нічне небо.

— Ви тільки уявіть собі! — заговорив він. — Феноліо, цей старий дурень, ні разу не завдав собі клопоту назвати зірки в цьому світі. Не диво, що мені завжди бракує слів! Яку назву має тут місяць? Можна було б сподіватися, що принаймні на цьому він зламав би свою недолугу голову, але ж ні! Він назвав його просто місяць, неначе це той самий, який бачать із вікна в іншому світі.

— Можливо, це той самий місяць. У моєму сюжеті він був тим самим, — заперечив Фарид.

— Дурниці! Він, звісно, був іншим! — Орфей знову повернувся до вікна, наче мав пояснити всьому світові, як кепсько його створено. — Феноліо, запитував я його, — говорив він далі самозакоханим голосом, і Айзенґлянц завжди слухав його з такою побожністю, наче той голос оприлюднював ще ніколи не чуту мудрість, — Смерть у цьому світі — чоловік чи жінка? Чи це, може, просто двері, крізь які людина потрапляє до зовсім іншого сюжету, про який ти, на жаль, забув написати? «Хіба я знаю?» — відповів він. Хіба я знаю! Хто ж тоді має знати, як не він?! Хай там як, у його книжці про це немає нічого.

У його книжці. Айзенґлянц, що видерся до Орфея на віконний карниз, шанобливо зиркнув на письмовий стіл, де лежав останній примірник «Чорнильного серця», поряд з ним — аркуш, на якому писав Орфей. Фарид не був певен, чи скляний чоловічок справді розумів, що, можливо, саме з цієї книжки вилупився увесь його світ, зокрема й він сам. Книжка здебільшого була розгорнена, бо Орфей, пишучи, невтомно гортав її, шукаючи потрібного слова. Він ніколи не вжив жодного слова, якого не знайшов у «Чорнильному серці», бо твердо вірив, що тільки слова з книжки Феноліо навчилися дихати в цьому світі. Всі інші — саме чорнило на папері.

— Феноліо, запитав я його, білі жінки — лише служниці? — патякав він далі, тимчасом як Айзенґлянц прикипів очима до його надміру пухлявих вуст. — Мертві лишаються з ними чи вони переводять їх у якесь інше місце? «Можливо, — відповів старий дурень. — Колись я розповідав дітям Мінерви про Кістковий замок, щоб утішити їх із приводу Хмарохідця. Але то були тільки балачки…» Тільки балачки! Га-га!

— Старий дурень! — луною повторив Айзенґлянц, а втім, аж ніяк не гучною, коли зважити на тонесенький голос скляного чоловічка.

Орфей обернувся і знову сів за письмовий стіл.

— А ти під час своїх блукань принаймні не забув сказати Мортимерові, що я хочу поговорити з ним? Чи, може, був надто заклопотаний тим, щоб грати героя?

— Він сказав, тут немає про що розмовляти. Сказав, що нічого не знає про білих жінок, чого б не знали всі.

— Ну й дива! — Орфей схопив перо, яке на превелику силу загострив Яшма, і зламав його в повітрі. — А ти принаймні запитав його, чи бачив він їх коли-небудь?

— Звичайно, запитав. — Голосок Яшми був таким тоненьким і ніжним, як і його кінцівки. — Білі жінки ніколи не полишають тих, до кого бодай раз доторкнулися. Принаймні про це кажуть моховині.

— Так, я знаю! — нетерпляче мовив Орфей. — Я колись намагався розпитати одну моховиню про цю чутку, але та потвора відмовилася розмовляти зі мною. Тільки глянула на мене мишачими очима і сказала, що я забагато їм і п’ю!

— Вони розмовляють із феями, — пояснив Яшма, — а феї розмовляють зі скляними чоловічками. Але не з усіма, — додав він, зиркнувши скоса на брата. — Я чув, моховині розповідають про білих жінок та інші речі. Кажуть, ніби вони відгукуються на поклик кожного, до чийого серця бодай раз доторкнулися їхні холодні пальці!

— Справді? — Орфей замислено подивився на скляного чоловічка. — Про таке я ще не чув.

— Неправда! Я пробував їх гукати! — заперечив Фарид. — Безліч разів!

— Ти! Як часто я мушу тобі пояснювати, що ти вмер занадто швидко! — зневажливо кинув йому Орфей. — Ти так само поквапився вмерти, як і повернутися! Крім того, був такою дрібною здобиччю, що вони, мабуть, ні разу не згадали про тебе! Ні. Ти не такий, як треба. — Він знову підступив до вікна. — Піди й завари мені чаю! — звелів він Фаридові не обертаючись. — Мені треба подумати.

— Чаю? Якого ще чаю?

Фарид посадив Яшму собі на плече. Якби він тільки міг забрати його з собою, щоб уберегти від старшого брата. Кінцівки Яшми були такі тендітні, що Фарид завжди боявся, що Айзенґлянц під час сварки може зламати йому що-небудь. Навіть Розенкварц, скляний чоловічок Феноліо, був на одну голову скляного чоловічка вищий від Яшми. Часом, коли обидва скляні чоловічки були непотрібні Орфеєві, що або розважався з якоюсь служницею, або знову годинами припасовував у кравця нове вбрання, Фарид брав Яшму з собою на вулицю Швачок, де скляні жіночки допомагали людським жінкам засилювати нитки в гострі голки, згладжувати рубці своїми крихітними ніжками й плести мережива з коштовного шовку. Адже Фарид тим часом дізнався, що скляні чоловічки не тільки мають кров, а й закохуються, і Яшма дуже закохався в скляну дівчину з блідо-жовтими кінцівками, яку він залюбки й цілком таємно спостерігав через вікно майстерні її господині.

— Якого ще чаю? Хіба я знаю? Такого, що гамує біль у шлунку! — відповів Орфей, опанований кепським настроєм. — Цілісінький день він ріже мені тіло, неначе там сидить жук-олень. Як можна за таких умов написати щось путнє на папері?

Звичайно. Орфей, коли не міг нічого написати, завжди скаржився на біль, що аж ріже в шлунку, і на голову, що тріщить.

«Сподіваюся, він різатиме його цілісіньку ніч, — думав Фарид, зачинивши за собою двері кабінету. — Сподіваюся, різатиме так довго, що він нарешті напише щось для Вогнерукого».

У самісіньке серце

Мирно-радісна поверхня іскристого від роси світу не показувала йому жодної порошинки страждання або смутку.

Т. Г. Вайт. Король у Камелоті. Книжка II

— Принаймні він не вимагав, щоб ти привів цирульника! — Яшма щиро намагався розвеселити Фарида, переступивши разом з ним високий поріг кухні.

Атож, цирульника, що жив за міською брамою. Лише два дні тому Орфей посилав його туди. Той цирульник кидався полінами, коли хто викликав його вночі, або підходив до дверей із лещатами, якими висмикував зуби.

— Голова тріщить! У шлунку ріже! — лаявся Фарид. — Сироголовий знову забагато зжер!

— Трьох смажених золотих пересмішників, начинених шоколадом і феїними горішками, підсмаженими з медом, половину поросятка, начиненого каштанами, — перелічував Яшма і злякано зіщулився, побачивши коло кухонних дверей Пронозу. Куниця наганяла страх на Яшму, дарма що Фарид завжди запевняв його, що куниця може поганятися за скляним чоловічком, але аж ніяк не з’їсть його.

На кухні була тільки одна служниця. Фарид нерішуче зупинився, побачивши, що то Бріана. Знову вона. Дівчина мила горщики після вечері, її вродливе обличчя посіріло від утоми. Для Орфеєвих служниць робочий день починався зі сходом сонця й закінчувався тільки тоді, коли місяць уже високо підбивався на небі.

Орфей щодня обходив увесь будинок, пильно дивлячись, чи нема де порошинки або павутинки, плями на одному з дзеркал, що висіли повсюди, чи не пропала де срібна ложка, чи не лишилося після прання плям на сорочках. Коли знаходив що, відразу стягував усім служницям якусь суму з їхньої жалюгідної платні. А Орфей знаходив майже завжди.

— Чого ти хочеш? — обернулася до нього Бріана й витерла мокрі руки об фартух.

— В Орфея болить живіт, — пробурмотів Фарид, не дивлячись на неї. — Ти повинна заварити йому чай.

Бріана підійшла до полиць і зняла глечик з найвищої полиці. Фарид не знав, куди діти очі, поки вона запарювала зілля. Її коси мали такий самий відтінок, як і волосся її батька, але кучерявились і блищали у світлі свічки, мов червоне золото, що його намісник так полюбляв носити як прикраси на своїх худих пальцях. Шпільмани співали пісень про вроду доньки Вогнерукого і про її розбите серце.

— Чого ти так дивишся? — раптом підступила вона до нього. Її голос звучав так суворо, що Фарид мимоволі відсахнувся. — Я схожа на нього, правда?

Здавалося, ніби вона шліфувала ці слова протягом усієї мовчанки останніх тижнів, аж поки вони стали гострим лезом, яке могло дістати йому до серця.

— А ти й анітрохи не схожий на нього! Я завжди казала матері: це лише забіглий волоцюга, що так довго прикидався перед батьком, ніби він його син, аж той повірив, що повинен загинути за нього!

Кожне слово разило, мов криця, і Фарид відчував, як слова крають йому серце.

Очі в Бріани були не такі, як у її батька. Вона мала материні очі, і вони дивилися на Фарида з не меншою ворожістю, ніж Роксанині. Йому хотілося вдарити її або заткнути їй вродливого ротика, але надто вона була схожа на Вогнерукого.

— Ти демон, лихий дух, що приносить тільки нещастя! — Вона подала йому заварений чай. — На, занеси Орфеєві. І скажи, нехай менше їсть, тоді й шлункові буде краще.

Фаридові тремтіли руки, коли він брав кухля з її рук.

— Ти нічого не знаєш, — сказав він їй хрипким голосом. — Узагалі нічого! Я не хотів, щоб він повернув мене! Було б набагато краще, якби я вмер!

Бріана тільки глянула на нього — материними очима на батьковому обличчі.

Фарид із гарячим кухлем знову подався до Орфеєвого кабінету. Тим часом Яшма крихітною скляною ручкою співчутливо гладив йому голову.

Вістка з Омбри

Інколи буває в давній книжці

Темне місце жирно хтось підкреслив.

Ти там був, — куди тебе віднесло?

Райнер Марія Рільке. Імпровізації зі збірки «Зима на Капрі», III

Меґі подобалось у таборі розбійників. Інколи Резі майже здавалося, ніби її донька завжди мріяла про життя серед подертих наметів. Вона придивлялась, як Батист шив нову маску, слухала пояснення Здорованя, як треба розмовляти з жайворонками, і брала, усміхаючись, лісові квіти, які збирав для неї молодший брат Здорованя. Було приємно бачити, що Меґі сміється частіше, хоча Фарид і далі служив Орфеєві.

А Реза скучила за покинутим хутором. Їй бракувало спокою та відрубності й відчуття, ніби вона на самоті з Мо і Меґі після всіх довгих тижнів розлуки. Тижнів, місяців, років…

Іноді, дивлячись на Мо та Меґі, що сиділи з розбійниками коло багаття, вона думала, ніби бачить їх за грою, в яку вони грали не один рік, коли вона була далеко від них. «Ходімо, Мо, пограємо в розбійників».

Чорний Принц порадив Мо попервах лишатися тільки в таборі, і кілька днів той дотримувався цієї поради. Та вже на третю ніч знову зник у лісі, і то сам-один, немов зібрався шукати себе самого. А на четверту ніч знову пішов з розбійниками.

Батист наспівав Резі пісню, яка поширилася в Омбрі після візиту Мо. Сойка вилетів із замку, співалося в ній, вилетів на найкращому Миршавцевому румакові. Він начебто вбив десятьох вартових, замкнув Ворона в склепі і вкрав щонайкращі Бальбулюсові книжки.

— А що тут правда? — запитала вона Мо, а він тільки засміявся.

— Те, що я літав, на жаль, неправда! — шепнув він їй і погладив по лону, де, ще не видна, розвивалася дитина. Потім пішов із Чорним Принцом. А Реза щоночі лягала, слухала пісень, яких співав Батист надворі перед наметом, і боялася за чоловіка.

Чорний Принц звелів поставити для них два намети поряд зі своїм, намети були зшиті зі старого одягу, і розбійники пофарбували їх настоєм дубової кори, щоб вони не дуже вирізнялися серед навколишніх дерев; один намет для Меґі, а другий — для Сойки з дружиною. Матраци з сухого моху, на яких вони спали, зволожіли, і коли Мо пропадав ночами, Реза спала з донькою, щоб гріти одна одну.

— Буде люта зима, — не вперше мовив Здоровань, коли трава одного ранку так побіліла від інею, що можна було добачити сліди скляних чоловічків.

В ущелині, де був розташований табір, ще й досі збереглися сліди велетнів. Дощі, які лили останні тижні, перетворили їх на калюжі, де плавали жаби з золотими цятками. Дерева на схилах ущелини спиналися вгору майже так само високо, як і в хащі. Зів’яле листя вкривало холодну осінню землю золотом і вогненною червінню, а феїні гнізда на гіллі висіли, мов перестиглі плоди. Як глянути на південь, удалині можна було побачити село, стіни хат ясніли, мов пліснява, між майже голих дерев, але те село було бідне, таке злиденне, що навіть пожадливі Миршавцеві податківці не навідувалися до нього. Вночі всюди навколо в лісі чулося вовче виття. Понад убогими наметами літали сови, сіро-білі, мов маленькі привиди, а рогаті білочки крали всяку поживу, яку можна знайти між багаттями.

У таборі жило не менш ніж п'ятдесят чоловік. Часом більше. Наймолодшими були два юнаки, яких Хапало врятував від шибениці, і вони обидва шпигували для Принца: Дорія, Здорованів брат, що носив Меґі лісові квіти, і його приятель-сирота Люк, що допомагав Ґеконові навчати його ворон. Шестеро жінок куховарили для розбійників і латали їм одяг, проте жодна з них не ходила вночі з чоловіками. Реза намалювала їх майже всіх — юнаків, чоловіків і жінок (Батист дістав їй папір і крейду, а де — не казав), і запитувала себе, вдивляючись у кожне обличчя, чи справді тільки слова Феноліо провели ті лінії, чи, може, в цьому світі існує якась доля, що діє незалежно від старого чоловіка.

Жінки дуже рідко бували присутні, коли чоловіки збиралися разом і розмовляли між собою. Реза щоразу відчувала несхвальні погляди, коли вона і Меґі, вважаючи, що це їхнє очевидне право, сідали поряд із Мо і Чорним Принцом. Інколи вона відповідала на погляди, дивилась у вічі Хапалу, Геконові та іншим, що допускали жінок тільки до казанів та латання одягу, і проклинала невідступну нудоту, яка перешкоджала їй супроводити Мо принаймні тоді, коли він із Принцом об'їздив навколишні пагорби, щоб знайти на зиму якийсь більш-менш захищений притулок.

П’ять днів і п'ять ночей сиділи вони в таборі, який Меґі охрестила «табором зниклих велетнів», аж поки десь опівдні Дорія й Люк повернулися з Омбри зі звісткою, яка вочевидь була така погана, що Дорія навіть не розповів її старшому братові, а пішов простісінько в намет до Чорного Принца. Трохи згодом Принц гукнув до себе Мо, а Батист зібрав людей.

Дорія, перше ніж увійти в коло розбійників, поглянув на старшого брата, немов набирався в нього мужності для вістки, яку мав повідомити. Проте, коли заговорив, його голос звучав ясно і твердо. Здавалося, говорить не хлопець, а набагато старший чоловік.

— Учора з хащі приїхав Свистун, — почав він, — по шляху, що веде до Омбри з заходу. Він погрожує підпалами, грабує і всюди оголошує, що прийшов збирати податки, бо Миршавець надто мало доправляє їх до Сутінкового замку.

— Скільки з ним панцерних солдатів? — брутально, як і завжди, запитав Хапало. Резі не подобався його голос. Їй ніщо не подобалося в ньому.

Дорія, судячи з його погляду, здається, теж не дуже любив чоловіка, який урятував йому життя, проте відповів:

— Багато. Більше, ніж нас. Набагато більше, — додав він наостанку. — Точне число я не знаю. Селяни, яким Свистун підпалював хати, не мали часу рахувати.

— Що ж, навіть якби мали час, це небагато зарадило б, еге ж? — шпигнув його Хапало. — Кожен знає, що селяни не вміють рахувати.

Гекон засміявся, а з ним і декілька інших розбійників, що завжди крутилися поблизу Хапала: Дурисвіт, Гак, Вугляр, Страшидло та кілька інших.

Дорія зціпив вуста. Він і Здоровань були сільськими хлопцями, і Хапало знав про це. А його батько начебто був найманцем.

— Доріє, кажи, що ти ще почув, — мовив Чорний Принц таким знесиленим голосом, якого Реза майже ніколи не чула від нього.

Юнак ще раз глянув на брата.

— Вони рахують дітей, — мовив він. — Свистун звелів записувати всіх, хто вже має шість років і не вищий за п’ять футів.

Розбійники зашепотілися, і Реза побачила, як Мо нахилився до Принца і щось казав йому. Якими близькими видавалися вони між собою і як упевнено сидів Мо серед обдертих розбійників. Неначе так само належить їм, як їй і Меґі.

Чорний Принц підвівся. Його волосся було вже не таке довге, як тоді, коли Реза вперше побачила його. Через три дні від смерті Вогнерукого він зголив собі волосся на голові, саме такого обряду вимагали звичаї цього світу після смерті друга. Адже на третій день, як вважали, душа померлого потрапляє в царство, з якого вже немає вороття.

— Ми знали, що Свистун має прийти коли-небудь, — промовив Чорний Принц. — Змій не міг не помітити, що його свояк лишає собі більшу частину зібраних податків. Але, як ми чули, він прийшов не тільки за податками. Ми всі надто добре знаємо, навіщо потрібні діти по той бік хащі.

— Навіщо? — дуже лунко прозвучав голос Меґі поміж чоловічих голосів. Чуючи його, годі було здогадатися, що він уже не раз кількома словами міняв долю цього світу.

— Навіщо? Сойчина донько, штреки в срібних копальнях дуже вузькі, — відповів Хапало. — Тож радій. Ти вже завелика, щоб стати там у пригоді.

Копальні. Реза мимоволі сягнула рукою туди, де росла ще не народжена дитина, і Мо поглянув на неї, неначе подумав те саме.

— Звичайно. Змієголов уже й так забагато дітей послав у копальні. Його селяни почали боронитися. Свистун саме придушив там одне повстання. — Батистів голос був не менш утомлений, ніж голос Принца. Розбійників було замало проти всієї несправедливості. — Діти вмирають під землею дуже швидко, — вів далі Батист. — Просто диво, що Змій не прийшов сюди раніше, щоб забрати наших дітей-безбатченків, які мають тільки беззахисних, беззбройних матерів.

— Тоді ви повинні одразу заховати їх! — сказав Дорія таким безстрашним голосом, який можна мати тільки в п’ятнадцять років. — Так само, як заховали врожай!

Реза побачила, як на вуста Меґі прокралася усмішка.

— Заховати, але надійно! — глузливо засміявся Хапало. — Казкова пропозиція. Ґеконе, скажи жовторотому, скільки дітей є тільки в самій Омбрі. Ти ж знаєш, це хлопець із села, він навіть не вміє рахувати.

Здоровань хотів був підвестися, але Дорія кинув застережливий погляд, тож брат знову сів. «Я можу підняти малого однією рукою, — полюбляв казати Здоровань, — але він у сто разів тямовитіший за мене».

Ґекон вочевидь і не здогадувався, скільки дітей є в Омбрі, не кажучи вже про те, що в лічбі він розумів не більше.

— Авжеж, їх багато! — промимрив він, тимчасом як ворона на його плечі вчепилася йому у волосся, мабуть, сподіваючись знайти декілька вошей. — Мухи та діти — це єдине, чого в Омбрі й досі подостатком.

Ніхто не засміявся.

Чорний Принц мовчав, а з ним мовчали й решта розбійників. Якщо Свистун хоче дітей, він забере їх.

На руку Рези сів вогненний ельф. Вона зігнала його й так затужила за домом Елінор, що їй розболілося серце, неначе його припік ельф. Вона тужила за кухнею, де завжди гурчали завеликі холодильники, за майстернею Мо в саду і кріслом у бібліотеці, в яке можна сісти й відвідувати чужі світи, не боячись загубитися в них.

— Може, це тільки приманка, — проказав Батист серед тиші. — Знаєте, Свистун любить підкладати приманки і достеменно знає, що ми просто не дамо йому забрати дітей. Можливо, — Батист поглянув на Мо, — можливо, він сподівається отак нарешті зловити Сойку!

Реза побачила, як Меґі мимоволі ближче присунулась до Мо. Проте її обличчя лишилося незворушним, немов Сойка був кимсь іншим.

— Ще Віоланта казала мені, що сюди невдовзі приїде Свистун, — повідомив Мо. — Але про дітей не згадувала.

То був Сойчин голос — голос, що одурив Змієголова і чарував фей. Але на Хапала він не справив такого враження. Йому він нагадав тільки про те, що колись і він сидів там, де тепер сидить Сойка, — поряд із Чорним Принцом.

— Ти розмовляв із Бридкою? Ну, дивина! Тож ось що тебе спонукало піти до Омбрійського замку. Сойка провадить переговори з донькою Змієголова. — Хапало недовірливо скривив грубе обличчя. — Звичайно, вона нічого не сказала тобі про дітей! Навіщо? Не кажучи вже про те, що вона, напевне, нічого про те не знала! Бридка в замку має не більше влади, ніж кухонна служниця. Так було завжди, і так буде й далі.

— Хапале, я вже не раз тобі казав, — суворіше, ніж звичайно, озвався Чорний Принц, — Віоланта має більшу владу, ніж ти гадаєш. І більше людей, дарма що всі вони дуже юні. — Він кивнув Мо: — Розкажи їм, що там діється в замку. Настала пора дізнатися і їм.

Реза поглянула на Мо. Невже Чорний Принц знає щось таке, чого не знає вона?

— Атож, Сойко, розкажи нам нарешті, як ти цього разу вибрався живим! — Тепер голос Хапала був такий неприховано ворожий, що декілька розбійників стривожено перезирнулися. — Це вже межує з чарами! Спершу тебе випустили цілим з Сутінкового замку, а тепер уже з Омбрійського замку, хоча там, за Миршавця, дмуть суворіші вітри. Тільки не кажи нам, що ти і його, щоб визволитися, зробив безсмертним!

Дехто з розбійників засміявся, але їхній сміх був моторошний. Реза добре знала, що чимало їх і справді вважають Мо за своєрідного чарівника, за одного з тих людей, чиї імена краще вимовляти пошепки, бо вони начебто розуміються на чорній магії й можуть одним поглядом зачарувати звичайних смертних. Таж як інакше можна пояснити, що чоловік, який виринув нізвідки, краще орудує мечем, ніж більшість їх? А ще може писати й читати.

— Змієголов має небагато радості від свого безсмертя! — докинув Здоровань.

Дорія сів поряд з ним, прикипівши похмурим поглядом до Хапала. Ні, хлопцеві справді не подобався його рятівник. Натомість його приятель Люк ходив за Хапалом і Ґеконом, мов собака.

— Ну то й що? Що це нам дало? Свистун грабує і вбиває ще лютіше, ніж доти. — Хапало сплюнув. — Змій безсмертний. Його свояк майже щодня вішає кого-небудь із нас. А Сойка йде до Омбри й повертається живий і цілий!

Стало тихо, дуже тихо. Для багатьох розбійників угода, яку Сойка уклав у Сутінковому замку зі Змієголовом, була більш ніж моторошна, дарма що зрештою виявилося, що саме Мо перехитрував Срібного князя. Але все-таки Змієголов безсмертний. Він раз у раз розважається тим, що дає першому-ліпшому чоловікові, якого зловив Свистун, меча до рук і заохочує штрикати йому тіло, щоб потім самому поранити напасника тим мечем так, щоб той помирав дуже довго і встиг прикликати білих жінок. Саме так Змієголов повідомляв, що він уже не боїться доньок Смерті. Навіть якщо це означало, що він і далі уникав підходити до них надто близько. «Смерть — Змієва служниця» — саме так він звелів написати срібними літерами на брамі Сутінкового замку.

— Ні. Я не мав потреби робити Миршавця безсмертним, — холодним, украй холодним голосом відповів Мо Хапалу. — То Віоланта вивела мене з замку живим і цілим. Після того як попросила мене допомогти їй убити її батька.

Реза поклала руку на живіт, наче могла таким чином не пустити тих слів до вух ще не народженої дитини. Але в її голові крутилася тільки одна думка: Чорному Принцові він розповів, що сталося в замку, а мені — ні. Вона пригадала, яким ображеним видавався голос Меґі, коли Мо нарешті розповів, що він зробив із книжкою з чистими сторінками, перше ніж передав її Змієголову. «Ти намочив кожну десяту сторінку? Але ж такого не може бути! Я ж усякчас була біля тебе! Чому ти нічого не сказав?» Хоча Мо всі довгі роки мовчав про те, де була її мати, Меґі все-таки вірила, що він врешті-решт не матиме від неї ніяких таємниць. Реза в таке не вірила. Проте їй стало прикро, що чоловік більше довіряє Чорному Принцові, ніж їй. Дуже прикро.

— Бридка хоче вбити свого батька? — з невірою в голосі запитав Батист.

— Що тут дивного? — озвався Хапало так гучно, ніби мав говорити за всіх. — Адже вона — Змієве поріддя. І що ти, Сойко, відповів їй? Що ти спершу маєш почекати, поки твоя клята книжка вже не захищатиме його від смерті?

«Він ненавидить Мо, — думала Реза. — Люто ненавидить». Але погляд, яким Мо зміряв Хапала, був не менш ворожий, і Реза не вперше запитала себе, чи раніше вона просто не помічала гніву в ньому, а чи гнів з’явився недавно, як і рубець на грудях.

— Книжка ще довго захищатиме батька Віоланти, — з гіркотою в голосі мовив Мо. — Змієголов дібрав способу врятувати її.

Розбійники знову зашепотілися. Тільки Чорний Принц, здається, не здивувався. «Отже, Мо й про це розповідав йому. Йому, а не мені. Він став іншим, — думала Реза. — Слова змінили його. Це життя змінило його. Навіть якщо це тільки гра. Якщо це справді гра…»

— Але ж це неможливо. Коли ти намочив сторінки, книжка зацвіла, а ти ж сам завжди казав: «Цвіль убиває книжки не менш нищівно, ніж вогонь».

Скільки докору чулося в голосі Меґі. Таємниці… Ніщо так швидко не знищує любов.

Мо глянув на дочку. Меґі, це було в іншому світі, казав його погляд. А вуста говорили щось інше:

— Що ж, Змієголов навчив мене чогось кращого. Книжка й далі захищатиме його від смерті — якщо на її сторінках ніхто нічого не напише…

«Ні!» — подумала Реза. Вона знала, що тепер може трапитись, і хотіла руками заткнути собі вуха, хоч у світі нічого так не любила, як голос Мо. Вона майже забула його обличчя, поки довгі роки служила Мортолі, проте завжди пам'ятала його голос. Але тепер він звучав не як голос її чоловіка, а як голос Сойки.

— Змієголов і далі вірить, ніби тільки я можу врятувати книжку. — Мо говорив тихо, але його голос, здається, виповнював увесь Чорнильний світ. Він, здавалось, лунав усюди — серед височезних дерев, обдертих чоловіків, заспаних фей у гніздах. — Він дав би мені її, якби я прийшов до нього, пообіцявши вилікувати. І тоді — трохи чорнила, перо — знадобилося б кілька секунд, щоб написати три слова! А що, як його донька дасть мені ці секунди?

Голос Мо зображував цю сцену в повітрі, і розбійники прислухалися, немов бачили, як усе відбувається перед їхніми очима. Але Хапало розбив чари.

— Ти з глузду з’їхав! Ти божевільний! — прохрипів він. — Ти, певне, й сам уже повірив тому, що співають про тебе в усіх піснях: мовляв, ти невразливий і непереможний Сойка! Бридка продасть тебе, і її батько злупить із тебе шкуру, якщо ти ще раз потрапиш до його лабетів. Саме так він і вчинить і отримає за це більше, ніж кілька секунд! Але й ми всі накладемо головою через те, що тобі так кортить удавати героя!

Реза помітила, як пальці Мо схопилися за ефес меча, але Чорний Принц поклав долоню на його руку.

— Хапале, він, може, менше був би змушений удавати героя, якби ти й твої люди трохи частіше справді поводились як герої.

Хапало з погрозою підвівся, але, перше ніж устиг заговорити, обізвався Здоровань, що квапився, мов дитина, яка прагне залагодити сварку між батьком і матір’ю:

— А що, як Сойка має слушність? Може, Бридка і справді допоможе нам? До нас, шпільманів, вона завжди ставилася добре! Адже вона й раніше приходила до нашого табору! І годує бідних, і приводить до замку Болотяника, коли Миршавець знову відітне якомусь бідоласі руку чи ногу!

— Яка великодушність! — глузливо скривився Ґекон, як майже щоразу, коли Здоровань казав що-небудь, і ворони на його плечі глумливо закаркали. — Яка ж тут щедрість — дарувати недоїдки та недоноски? Хіба Бридка ходить у такому дранті, як моя мати й сестри? Ні! Мабуть, у Бальбулюса скінчився пергамент, і вона за винагороду за Сойчину голову купить йому нового!

Кілька розбійників знову засміялися. Здоровань невпевнено поглядав на Чорного Принца. Його брат щось шепотів йому й неприязно дивився на Ґекона. «Принце, благаю тебе! — думала Реза. — Скажи Мо, що він повинен забути Віолантині слова. Тебе він послухає! Й допоможи йому забути ту книжку, яку він зшив для її батька!»

Чорний Принц поглянув на неї, неначе почув її німе благання. Проте його темне обличчя було непроникне — таке непроникне, яким дедалі частіше було для неї обличчя Мо.

— Доріє! — мовив він. — Як по-твоєму, ти зможеш пройти повз замкову сторожу й розпитати Віолантиних солдатів? Може, хтось із них чув, у чому точно полягає Свистунове завдання?

Здоровань розтулив рота, наче збирався заперечити. Він любив брата й робив усе, щоб захистити його. Але Дорія був у тому віці, коли людина вже не хоче, щоб нею опікувалися.

— Ще б пак! Завиграшки! — усміхнувся він, показавши тим усміхом, що радо виконає доручення Принца. — Декого з них я знаю, відколи навчився ходити. Більшість їх навряд чи старші за мене.

— Гаразд, — підвівся Чорний Принц. Дальші його слова були адресовані Мо, хоча він і не дивився на нього. — Що стосується пропозиції Віоланти, я згоден з Ґеконом і Хапалом. Віоланта, може, справді полюбляє шпільманів і співчуває своїм підданим, але вона — донька свого батька, і нам не треба довіряти їй.

Усі подивилися на Сойку. Але Мо мовчав.

Для Рези ця мовчанка була красномовніша за слова. Вона, як і Меґі, знала це мовчання. Реза побачила страх на доньчиному обличчі, коли та заговорила до батька. Так. Тим часом уже й Меґі відчула, як міцно цей сюжет обплів батька, хоча він сам колись застерігав її від цього. Літери затягували його щораз глибше, наче чорнильний вир, і Резі знову закралася в голову страхітлива думка, яка дедалі частіше з’являлася в неї в останні тижні: коли Мо, поранений на смерть, лежав у спаленій дощенту Каприкорновій фортеці, білі жінки і справді забрали з собою якусь його частину, забрали туди, де зник і Вогнерукий, і цю частину можна знову побачити тільки там. У місці, де закінчуються всі сюжети.

Гучні слова і тихі слова

Як ти ідеш, зімкнувсь позаду простір, як вода,

Не озирайся, тут ніде й душі нема навколо.

Таж простір — час, що перед нами іншим вигляда,

Бо любих місць не здатні ми покинути ніколи.

Іван В. Лалич. Любі місця

— Будь ласка, Мо! Попроси його! — Спершу Меґі здалося, ніби вона чує материн голос лише уві сні, в одному з тих похмурих сновидь, які посилала їй минувшина. В голосі Рези відчувався розпач. Та коли Меґі розплющила очі, голос чувся й далі. Визирнувши з намету, вона побачила, що батько-мати стоять між дерев, лише за кілька кроків від неї, мов дві нічні тіні. Мо прихилився до стовбура високого дуба, — такі гігантські дерева Меґі бачила лише в Чорнильному світі, — а Реза обхопила руку батька, ніби була змушена благати його, щоб він вислухав її.

— Хіба ми не робили так завжди? Коли комусь із нас не подобався роман, хіба ми не розривали книжку? Мо, невже ти забув, як багато книжок існує? Нумо знайдімо якусь іншу книжку, з іншим сюжетом, книжку, слова якої лишаються словами і не роблять нас плоттю від своєї плоті!

Меґі глянула на розбійників, що лежали всього за кілька метрів далі під деревами. Чимало їх спали просто неба, хоча ночі були дуже холодні, але розпачливий материн голос, здається, не розбудив нікого.

— Якщо добре пригадую, саме я давно вже хотів закрити цю книжку. — Голос Мо був холодний, як повітря, що крізь поношений одяг холодило їй тіло. — Але ж ти і Меґі й чути не хотіли про щось інше.

— Звідки я могла знати, що зробить із тобою цей сюжет? — відповідала Реза голосом, який свідчив, що вона насилу стримує сльози.

«Іди ляж і спи, — думала Меґі. — Нехай самі розбираються». А проте й далі сиділа, мерзнучи на холодному нічному повітрі.

— Про що це ти? Що він зробив зі мною?

Мо говорив так тихо, наче не хотів порушити нічну тишу, але Реза, здається, забула, де вона.

— Що він зробив із тобою? — З кожним словом мати говорила дедалі гучніше. — Ти ходиш із мечем на поясі! Ти майже не спиш і пропадаєш ночами! Невже ти думаєш, що я не можу відрізнити крик справжньої сойки від крику свого чоловіка? Я знаю, як часто Батист або Здоровань забирали тебе, коли ми жили ще на хуторі… А найгірше те, що я знаю, як охоче ти ходиш з ними. В тебе з’явилася любов до небезпеки! Ти поїхав до Омбри, хоча Принц застерігав тебе. Тебе там мало не зловили, а ти повернувся й поводишся так, ніби це все — лише гра!

— А що ж іще? — Мо й далі говорив так тихо, що Меґі насилу чула його. — Невже ти забула, з чого складається цей світ?

— Мені байдуже, з чого він складається. Ти можеш загинути в ньому, Мо. Ти знаєш це краще за мене. Чи ти, може, забув білих жінок? Ні. Ти навіть уві сні говориш про них. Інколи я навіть думаю, що ти скучив за ними…

Мо мовчав, та Меґі знала, що Реза має слушність. Мо лише раз розповідав доньці про білих жінок. «Меґі, вони зроблені тільки з туги, — казав він. — Вони вщерть виповнюють тобі серце, аж поки тобі хочеться йти тільки з ними, хоч куди вони поведуть тебе!»

— Мо, благаю тебе! — тремтячим голосом знову прохала Реза. — Попроси Феноліо приписати нас назад! Задля тебе він спробує. Він твій боржник!

Один з розбійників кашлянув уві сні, другий перекотився ближче до багаття, і Мо замовк. Але зрештою відповів, і то таким голосом, наче розмовляв із дитиною. Він ні разу не говорив таким тоном з Меґі:

— Резо, Феноліо вже не пише. Я навіть не певен, чи він ще може!

— Тоді йди до Орфея! Ти чув, що казав Фарид? Він приписав строкатих фей, єдинорога…

— Ну то й що? Орфей то тут, то там може щось доліпити до сюжету Феноліо. А щоб повернути нас до Елінор, він повинен написати щось власне. Я сумніваюся, що він може. Та навіть якби міг! За словами Фарида, він переймається тільки тим, щоб стати найбагатшим в Омбрі. Чи ти маєш гроші, щоб заплатити йому за його слова?

Цього разу мовчала Реза, і то так довго, ніби знову заніміла, як і тоді, коли втратила свій голос у цьому світі.

Мовчанку зрештою порушив Мо.

— Резо! — озвався він. — Якщо ми повернемося тепер, я сидітиму в домі Елінор і день у день думатиму тільки про те, як далі розвивається цей сюжет. Але жодна книжка у світі не розповість мені про це!

— Ти хочеш не тільки знати, як він розвивається. — Тепер уже в голосі Рези відчувався холод. — Ти хочеш визначати, що відбуватиметься. Ти й сам хочеш брати участь! Але хто тобі сказав, що ти коли-небудь виберешся з літер, якщо ти загрузаєш ще глибше?

— Ще глибше? Як це? Резо, я бачив тут смерть і отримав нове життя.

— Якщо ти не хочеш зробити це задля мене, — Меґі чула, як важко матері говорити далі, — тоді повернися назад задля Меґі — і нашої другої дитини. Я хочу, щоб вона мала батька! Я хочу, щоб батько жив, коли вона народиться, і хочу, щоб це був той самий чоловік, який виростив її сестру!

Реза знову була змушена довго чекати на відповідь Мо. Десь ухнула сова. Ґеконові ворони сонно закаркали на дереві, на яке повсідалися на ніч. Світ Феноліо видавався тихим і мирним. А Мо погладив кору дерева, на яке спирався, так ніжно, як колись гладив книжкові спинки.

— А звідки ти знаєш, що Меґі не хоче лишитися? Вона вже майже доросла. І закохана. Невже ти думаєш, що вона захоче повернутись, якщо Фарид лишиться тут? А він лишиться.

Закохана. Обличчя Меґі запалало. Вона не хотіла, щоб Мо висловив те, чого вона сама ніколи не виразила словом. Закохана — слово звучало як хвороба, від якої годі зцілитися. А хіба інколи вона не відчувала того самого? Так, Фарид лишиться. Як часто вона вже й сама собі казала, відчувши бажання повернутися: «Фарид лишиться, навіть якщо Вогнерукий не повернеться з того світу. Він і далі шукатиме його й тужитиме за ним, і то набагато дужче, ніж за тобою, Меґі. Але як вона почуватиметься, вже ніколи не маючи змоги побачити його? Чи лишить вона тут своє серце й житиме в майбутньому з порожнечею в грудях? Чи лишиться вона сама, — як Елінор, — і тільки в книжках читатиме про закоханість?»

— Це в неї минеться! — почула Меґі голос Рези. — Закохається в когось іншого.

«Що це мати верзе? Та вона не знає мене, — думала Меґі. — Як це? Та вона ніколи не кохала!»

— А як бути з другою дитиною? — знову запитувала Реза. — Ти хочеш, щоб вона народилася в цьому світі?

Мо озирнувся, і Меґі знову відчула те, про що давно вже знала: батько тепер любить цей світ так, як колись любили вона й Реза. А може, навіть дужче.

— Чом би й ні? — запитав він у відповідь. — Ти хочеш, щоб вона народилася у світі, де все, за чим вона тужить, можна знайти тільки в книжках?

Голос Рези тремтів, коли вона відповідала, але цього разу від гніву:

— Як ти можеш таке казати? Все, що ти тут бачиш, народилось у нашому світі. Бо звідки б узяв його Феноліо?

— Хіба я знаю? Невже ти справді віриш і тепер, ніби існує тільки один реальний світ, а решта — не що інше, як його паростки?

Десь завив вовк, потім відгукнулися ще двоє. Один з вартових пройшов між деревами й підкинув дров у пригасле багаття. Він звався Волоцюга. Жоден розбійник не мав тепер ім’я, з яким народився. З цікавістю поглянувши на Мо і Резу, він знову зник між деревами.

— Резо, я не хочу повертатися. Не тепер! — У голосі Мо вчувалася рішучість, і водночас батько благав матір, немов іще сподівався переконати її, що вони опинилися там, де треба. — Мине ще багато місяців, поки народиться дитина, і, можливо, доти ми вже знову сидітимемо в домі Елінор.

Мо поцілував Резу в чоло. Потім пішов геть, до вартових, що стояли між деревами на іншому краї табору. А Реза, як стояла, так і сіла на траву, обхопивши руками обличчя. Меґі хотіла підійти до неї і втішити, але що вона може сказати їй? «Резо, я лишуся з Фаридом. Резо, я не хочу шукати нікого іншого». Ні, такі слова навряд чи втішать матір. Та й Мо не повернеться.

Свистунова пропозиція

Настає мить, коли якийсь персонаж робить або каже щось таке, про що ти не думав. Такої миті персонаж оживає, тож решту ти полишаєш йому.

Ґрехем Ґрин. Порада авторам

Ну, нарешті. Дійшли. Коло міської брами пронизливо і чванькувато гриміли фанфари. На думку Феноліо, вони звучали точнісінько так, як і голос людини, про яку вони повідомляли. Миршавець — народ завжди знаходить найвлучніше ім’я. Навіть самому Феноліо не спало б на гадку якесь краще, але, звісно, не він навіть вигадав цього блідого вискочня! Змієголов ні разу не звелів повідомити про своє прибуття нудними сурмами, натомість його вузькогрудому своякові варто було об'їхати навколо міста, і сурми вже крикливо вітали його.

Феноліо ближче притяг до себе Деспіну та Іво. Деспіна підступила охоче, зате її брат вирвався з рук Феноліо і спритно, мов білочка, видерся на виступ муру, щоб бачити вулицю, якою невдовзі мав проїхати Миршавець зі своїм почтом, який називали ще зграєю. Чи своякові Змієголова вже доповіли, що майже всі жінки Омбри вийшли до міської брами й чекають його? Мабуть.

Навіщо Свистун рахує наших дітей? Жінки й прийшли заради цього запитання. Вони вже викрикували його й вартовим, але ті лише незворушно спрямовували списи на розгніваних матерів. Та жінки не розходилися.

Була п’ятниця, день ловів, і жінки вже кілька годин чекали на повернення свого нового пана, що, тільки-но прибувши до Омбри, заходився вибивати в хащі дичину. Його слуги знову нестимуть через голодне місто десятки закривавлених куріпок, вепрів, оленів і зайців, і то повз жінок, які не знають, де роздобути харчів на завтрашній день. Тому Феноліо по п’ятницях звичайно ще рідше виходив з дому, ніж в інші дні, але сьогодні його погнала цікавість. Цікавість — що за обтяжливе чуття…

— Феноліо, — запитала його Мінерва, — ти зможеш приглянути за Деспіною та Іво? Мені треба до замку. Йдуть усі жінки. Ми хочемо змусити їх сказати, навіщо Свистун лічить наших дітей.

«Я знаю відповідь», — хотів сказати Феноліо, проте відчай на обличчі Мінерви не дав йому розтулити рота. Нехай вона все-таки сподівається, що народила дітей не для срібних копалень. Тож, Феноліо, нехай уже Миршавець і Свистун відберуть у неї надію.

Ох, як крається серце від таких картин! Учора він знову спробував писати — надто його вже обурив зарозумілий сміх, із яким Свистун заїхав до Омбри. Він узяв до рук одне з найгостріших пер, яке вимогливо подав йому скляний чоловічок, сів перед чистим аркушем паперу, а після години марного чекання Розенкварц дістав на свою голову ще й лайку, що купив папір, який має такий вигляд, ніби його виготовили зі старих штанів.

Ох, Феноліо, скільки ще безглуздих відмовок ти вигадаєш, прикриваючи те, що став безсловесним стариганем?

Так, він визнав свою провину. Він хотів бути господарем цього сюжету, дарма що після смерті Козимо прилюдно заперечував це бажання. Дедалі частіше він із пером і чорнилом сідав шукати колишнього чарівника, і здебільшого тоді, коли скляний чоловічок хропів у своєму феїному гнізді, бо надто було прикро, коли Розенкварц ставав свідком його невдач! Він пробував і тоді, коли Мінерва подавала дітям суп, навряд чи смачніший за воду, і тоді, коли страхітливі пістряві феї так гучно базікали у гнізді, що він не міг заснути, і тоді, коли одне з його створінь — як-от Свистун учора — нагадувало йому про день, коли він виткав цей світ із літер, сп’янілий від власного словесного мистецтва.

Але папір лишався чистим, немов усі слова перебігали до Орфея, тільки-но він брав їх на язик і облизував. Чи коли-небудь раніше життя смакувало йому так гірко?

У своєму смутку Феноліо інколи навіть бавився з думкою повернутися в село в іншому світі, таке мирне і сите, таке напрочуд позбавлене і подій, і фей, до рідних онуків, яким, напевне, бракує його оповідок (які ж казкові оповідки зможе він розповісти їм тепер!). Але звідки мають прийти слова, потрібні для повернення? Звісно, не з його пустої старої голови, і він навряд чи зможе попросити Орфея написати їх йому. О ні, так низько він ще не скочувався.

Деспіна схопила Феноліо за рукав. Козимо подарував йому туніку, але її вже поточила міль і вона стала не менш брудна, ніж його чоло, яке не хотіло думати. Що він робить отут, перед проклятим замком, мури якого ще тяжче пригнічують його? Чому він не лежить у своєму ліжку?

— Феноліо! А правда, що люди кров’ю харкають на те срібло, яке самі видобувають з-під землі? — Деспінин голосок завжди видавався йому пташиним писком. — Іво каже, що заввишки я якраз для копалень, де видобувають найбільше срібла.

Клятий хлопчисько! Навіщо він розповідає малій сестрі такі речі?

— Скільки разів тобі казати, щоб ти не вірила жодному слову свого брата? — Феноліо погладив за вухами густі чорні коси Деспіни й докірливо подивився на Іво. Бідолашний малий безбатченко.

— Чому я маю нічого не розказувати їй? Вона запитала мене! — Іво був у тому віці, коли зневажають навіть спасенну брехню. — Тебе, мабуть, ще не візьмуть, — проказав він і нахилився до сестрички: — Дівчата надто швидко вмирають. А мене, Бепо, Ліно й навіть Мунґуса, дарма що він кульгає, — Свистун усіх нас забере. А там ми здохнемо не менш швидко, ніж наші…

Деспіна мерщій затулила рукою йому рот, неначе ще можна було оживити батька, якщо брат не вимовить найгіршого слова.

Феноліо найрадніше схопив би хлопця й добряче його поторсав. Але Деспіна тоді б одразу заплакала. Невже всі малі сестри обожнюють своїх братів?

— Та замовкни вже! Припини доводити сестру до божевілля! — гримнув він на Іво. — Свистун тут, щоб полонити Сойку. І щоб запитати Миршавця, чому він присилає так мало грошей до Сутінкового замку.

— Хіба? А навіщо нас тоді рахують? — Хлопець за останні тижні дуже виріс. Горе немов стерло йому з обличчя дитячі риси. Іво, мавши заледве десять років, був тепер за батька в родині, дарма що Феноліо інколи намагався скинути йому цей тягар з недорослих плечей. Хлопець працював у фарбарні, день у день допомагав витягати мокру тканину зі сморідних казанів, і ввечері приносив той сморід додому. Але отак він заробляв більше, ніж Феноліо своєю писаниною на базарі.

— Вони винищать нас усіх! — незворушно казав він далі, прикипівши очима до вартових, що й досі наставляли списи на застиглих у чеканні жінок. — А Сойку розірвуть на шматки, як розірвали на тому тижні шпільмана, що кидав у намісника гнилі овочі. Ті шматки потім згодували собакам.

— Іво! — урвався терпець Феноліо. Він спробував схопити малого за вухо, та хлопець був швидший і відскочив, перш ніж старий дотягся до нього. Зате сестричка стояла і так міцно вчепилася за руку Феноліо, наче ніщо інше не могло дати опори в цьому розбитому світі.

— Вони ж не зловлять його, еге ж? — Тихий голос Деспіни звучав так несміливо, що Феноліо був змушений нахилитися до неї, щоб почути її слова. — А ведмідь тепер захищає Сойку так само, як і Чорного Принца, правда?

— Авжеж! — Феноліо знову погладив чорні, як ніч, коси дівчинки.

На вулиці зацокотіли копита, і між будинків жваво залунали голоси, немов глузуючи з мовчазних, занімілих у чеканні жінок, а за навколишніми пагорбами сідало сонце, зачервонивши покрівлі Омбри. Шляхетне панство поверталося сьогодні з ловів пізно, гаптований сріблом одяг був забризканий кров'ю, а знуджені серця приємно збуджені вбивством. Атож, смерть може правити за казкову пригоду — коли йдеться про чиюсь іншу смерть.

Жінки збилися тісніше. Вартові відігнали їх від брами, але вони й далі тиснулися перед мурами замку. Старі й молоді, матері й доньки, бабусі. Мінерва стояла попереду. За останні тижні вона наче висохла. Його сюжет пожирав її, справжнісінький канібал! Але вона засміялася, почувши, що Сойка подивився в замку кілька книжок і живий та цілий виїхав з нього.

— Він урятує нас! — прошепотіла вона і тихенько співала ввечері модних тоді в Омбрі поганеньких пісень. Про білу і чорну руки справедливості, Сойку і Принца…

Коли поряд проїздили солдати, що охороняли ловецьку виправу, Феноліо взяв Деспіну за руку. За солдатами по вулиці їхали шпільмани: Свистун, Барабанщик, Жонглер, Приборкувач Кобольдів і, звичайно, Ворон, що не проминав жодної нагоди розважитись (дарма що його нудило, коли когось осліплювали або четвертували). Далі бігли собаки, плямисті, як і світло в хащі, йшли слуги, які дбали, щоб собаки в день ловів були голодні, і нарешті єгері, далеко попереду від Миршавця, худенького чолов’яги на завеликому огирі, не менш бридкого, ніж начебто була гарна його сестра, з гостреньким носиком, що видавався закоротким для його обличчя, і широкими, зціпленими вустами. Ніхто не знав, чому Змієголов саме його призначив господарем Омбри. Можливо, це сталося на прохання його сестри, яка зрештою подарувала Срібному князеві його першого сина. А втім, Феноліо радше припускав, що Змієголов обрав свого недолугого свояка, бо був певен, що той ніколи не повстане проти нього.

«Що за нікчемна постать, — зневажливо думав Феноліо, коли повз нього, набундючившись, проїздив Миршавець. — Вочевидь у цьому сюжеті навіть головні ролі дісталися пересічним акторам».

Здобич ясного панства була, як і сподівалися, багата: куріпки, що, мов стиглі плоди, похитувались на жердинах, до яких прив’язали їх слуги, з півдесятка сарн, що їх Феноліо сам навмисне вигадав для цього світу, їхнє червоно-буре хутро навіть у дорослому віці було плямисте, як у маленьких теляток (проте вони не встигали стати надто старими!), зайці, олені, вепри…

Омбрійські жінки незворушно дивилися на забиту дичину. В багатьох рука зрадливо тяглася до порожнього шлунка або ж очі мимоволі поглядали на завжди голодних дітей, що чекали матерів під брамою.

А потім — повз них пронесли єдинорога.

Клятий Сироголовий!

У світі Феноліо не було єдинорогів, але Орфей приписав одного, і то тільки на те, щоб Миршавець мав змогу вбити його. Феноліо мерщій затулив рукою Деспіні очі, коли повз них несли єдинорога, біла шкура була пробита й залита кров’ю. Ще й тижня не минуло, як Розенкварц повідомив йому про це Миршавцеве доручення. Оплата була висока, і вся Омбра й здогадатись не могла, з яких далеких земель Чотириокий доправив те казкове створіння.

Єдиноріг! Скільки можна було б розповісти про нього! Але Миршавець не платив за оповідки. Не кажучи вже про те, що Орфей не міг би написати їх. «Таж він створив його моїми словами, — думав Феноліо. — Моїми власними словами. — Він відчував, як лють, мов камінь, крутиться в нього всередині. — Якби ж я мав гроші, щоб найняти двійко злодіїв, які вкрадуть книжку, що постачає слова цьому паразитові! Маю власну книжку! Якби принаймні я сам міг приписати собі зо два скарби! Проте я ніколи цього не зможу — я, Феноліо, колишній поет Козимо Вродливого і творець цього колись такого розкішного світу!» Сльози жалю до самого себе набігли старому на очі, і він уявив собі, що коли-небудь повз нього пронесуть і Орфея, пробитого й закривавленого, як єдинорога. Аякже!

— Чому ви рахуєте наших дітей? Припиніть! — Голос Мінерви вирвав Феноліо з його напоєних помстою марень.

Деспіна, побачивши, що мати стала між коней, так міцно обхопила шию Феноліо тоненькими ручками, що майже не давала йому дихати. Невже Мінерва збожеволіла? Невже хоче тепер остаточно осиротити своїх дітей?

Жінка, що їхала одразу за Миршавцем, показала своєю рукою в рукавичці на Мінерву, на її босі ноги і злиденне вбрання. До Мінерви підійшли вартові зі списами.

Мінерво, хай йому біс! Серце Феноліо мало не вискакувало. Деспіна заплакала, але не її плач змусив Мінерву позадкувати.

— Чому ми рахуємо ваших дітей? — запитав Свистун, непомітно з'явившись між зубцями надбрамної башти.

Як і завжди, він був вбраний у пишні шати. Проти нього навіть Миршавець видавався хатнім слугою. Полискуючи, мов павич, Свистун стояв між зубцями, поряд із ним — чотири арбалетники. Можливо, він уже давно стояв там, спостерігаючи, як свояк його пана під'їздить до жінок. Його напружений голос далеко розлягався в тиші, що раптом залягла над Омброю.

— Ми рахуємо все, що нам належить! — крикнув він. — Овець, корів, курей, жінок, дітей, чоловіків, навіть якщо їх не так уже й багато. Ми рахуємо ниви, клуні, стайні, хати, кожне дерево у вашому лісі. Зрештою Змієголов прагне знати, над чим він панує.

Срібноносий завжди носив на обличчі щось схоже на дзьоб. Ходили чутки, ніби Змієголов виготовив своєму герольдові ще й срібне серце, але Феноліо був певен, що в грудях Свистуна б'ється людське серце. Немає нічого жорстокішого за серце з крові та плоті, бо воно знає, що саме завдає страждань.

— А хіба ви не хочете забрати їх у копальні? — Жінка, що тепер говорила, не підійшла до Мінерви, а ховалася в жіночій юрбі.

Свистун відповів не зразу. Він розглядав свої нігті. Він дуже пишався своїми рожевими нігтями. Вони були доглянуті, як у жінки, саме такими описав їх Феноліо. Ох, усе-таки як приємно, що вони поводяться точнісінько так, як він задумав.

«Ти, паскудо, купаєшся щовечора в трояндовій воді, — думав Феноліо, тимчасом як Деспіна дивилася на Свистуна, мов пташка на кота, що хоче її з'їсти. — І чепуришся, мов жінки, що складають товариство Миршавцеві».

— На копальні? Приваблива ідея!

Запанувала така тиша, що Срібноносий вже не мав потреби підвищувати голос. Сонце, заходячи, кинуло на жінок довгі чорні тінь «Дуже ефектно, — думав Феноліо. — І яким недоумком видається Миршавець. Свистун примусив намісника чекати перед брамою його власного замку, мов слугу. Що за сцена. Але не він створив її…»

— Розумію! Ви думаєте, ніби саме для цього мене послав Змієголов! — Свистун уперся руками в мур і дивився від зубців башти, мов хижий звір, що запитує себе, хто йому краще смакуватиме: Миршавець або котрась жінка. — Та ні. Я тут, щоб зловити одного птаха, і всі ви знаєте, яке барвисте в нього пір'я. Навіть якщо він, як я чув, під час свого останнього зухвальства був чорний, як ворона. Тільки-но я піймаю цього птаха, я поїду назад, на інший край хащі. Правда, наміснику?

Миршавець поглянув на нього й підняв угору закривавленого меча.

— Як скажете! — гукнув він, насилу опанувавши свій голос, і так роздратовано подививсь на жінок перед брамою, наче ще ніколи не бачив таких юрмиськ.

— Що ж, я й кажу, — зверхньо посміхнувся Свистун, поглядаючи на Миршавця. — Та якщо, — він знову подивився на жінок, і пауза, яку він зробив, здавалося, не матиме кінця, — та якщо цей птах не дасть себе зловити, — він знову зробив паузу, таку довгу, наче хотів докладно роздивитися кожну жінку, що чекала внизу, — якщо дехто з тут присутніх раптом надасть йому дах і притулок, попереджатиме його про наші патрулі й співатиме пісень про те, як він дурить нас… — Свистун зітхнув, і те зітхання було незмірно глибоким. — Що ж, у такому випадку замість птаха я буду змушений забрати ваших дітей, бо, зрештою, не можу ж я повернутися до Сутінкового замку з порожніми руками, еге ж?

Ох, клятий срібноносий байстрюк!

«Феноліо, чому ти не зробив його дурнішим? Бо тупі злочинці до смерті нудні», — відповів він сам собі й засоромився, побачивши відчай на обличчях жінок.

— Бачу, це приголомшило вас! — У напруженому голосі завжди вчувалися й нотки масної солодкавості, яка колись так подобалася Каприкорнові. — Допоможіть мені зловити птаха, спів якого Змієголов із радістю слухав би у своєму замку, і я міг би пощадити ваших дітей. В іншому разі, — він знудьговано подав знак вартовим, і Миршавець із кам’яним від гніву обличчям заїхав у відчинену браму, — в іншому разі я, на жаль, буду змушений нагадати, що в наших срібних копальнях і справді існує постійна потреба в малих руках.

Жінки дивилися на нього з такими пустими обличчями, немов ще більший розпач уже не міг відбитися на них.

— Чого ви ще стоїте? — гримнув Свистун, тимчасом як слуги внизу заносили крізь браму мисливські трофеї Миршавця. — Зникніть! Або я накажу ошпарити вас окропом. А це, до речі, непогана ідея, ви всі напевне потребуєте купелі!

Жінки відсахнулися, мов прибиті, поглядаючи вгору на зубці, чи не гріють там казанів із водою.

Востаннє серце Феноліо калатало так несамовито тоді, коли до Бальбулюсової майстерні зайшли солдати й забрали з собою Мортимера. Старий поглянув на обличчя жінок і жебраків, що посідали навпочіпки коло ганебного стовпа перед мурами замку, на переляканих дітей і відчув, як і його самого опанував страх. За всі винагороди, призначені за голову Мортимера, Срібний князь не міг купити собі в Омбрі жодного зрадника. А що станеться тепер? Яка мати не викаже Сойку задля своєї дитини?

Один жебрак пропхався між жінок, і, коли він кульгав повз Феноліо, той упізнав у ньому одного зі шпигунів Чорного Принца. «Добре, — подумав Феноліо. — Мортимер скоро знатиме, яку угоду запропонував Свистун омбрійським жінкам. І що тоді?»

Мисливський гурт Миршавця й далі тягнувся крізь відчинену замкову браму, а жінки, повертаючись додому, понурили голови, наче вже тепер соромилися зради, до якої закликав їх Свистун.

— Феноліо! — гукнула йому одна з жінок, зупинившись коло нього. Він упізнав її тільки тоді, коли вона підняла хустку, якою прикрила, мов селянка, зібрані вгорі коси.

— Резо? Що ти тут робиш? — Феноліо несамохіть занепокоєно озирнувся, але Мортимерова дружина вочевидь прийшла без чоловіка.

— Я шукала тебе всюди!

Деспіна обняла Феноліо за шию і з цікавістю подивилась на незнайомку.

— Ця жінка схожа на Меґі, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Авжеж, бо це її мати. — Феноліо зсадив Деспіну, помітивши, що до них підходить Мінерва. Вона йшла так повільно, немов їй паморочилось у голові, й Іво, прагнучи захистити і втішити, підбіг до матері та обняв її.

— Феноліо! — взяла старого за руку Реза. — Мені треба поговорити з тобою!

Про що? Навряд чи про щось добре.

— Мінерво, підходь! — мовив він. — Побачиш, усе буде добре, — додав він, але Мінерва дивилася на нього, мов на свою дитину. Потім взяла доньку за руку й пішла за сином, що побіг уперед, пішла таким невпевненим кроком, наче Свистунові слова були скалками скла під її ногами.

— Скажи мені, що твій чоловік заховався глибоко, глибоко в лісі й не планує ніяких інших дурниць на кшталт візиту до Бальбулюса! — прошепотів Феноліо Резі, завернувши разом із нею на Пекарську вулицю. Там завжди пахло свіжим хлібом і тістечками, і цей запах був тортурами для більшості жителів Омбри, що давно вже не мали змоги насолоджуватись такими ласощами.

Реза знову накрила хусткою коси й озирнулася, мов боялася, що Свистун може зійти з муру і йти за нею, але повз них пробіг тільки худезний кіт. Раніше на вуличках блукало й багато свиней, але їх давно вже з’їли, і то переважно в замку.

— Я потребую твоєї допомоги! — Господи, скільки відчаю в її голосі! — Ти повинен приписати нас назад! Ти наш боржник! Мо опинився в небезпеці тільки через твої пісні, і ситуація щодня стає гіршою! Ти ж чув, що казав Свистун?

— Мовчи! Мовчи! Мовчи! — Дарма що Феноліо сам собі часто робив закиди, він не любив слухати їх від інших. А цей закид був справді несправедливий. — Орфей привів сюди Мортимера, а не я! Я й справді не міг передбачити, що мій прототип Сойки раптом постане тут у плоті та крові!

— Але ж це сталося!

Вулицею назустріч їм ішов один з нічних вартових, що запалював ліхтарі. В Омбрі швидко темніло, невдовзі в замку знову почнеться святкування і Воронів вогонь знову смердітиме аж до небес.

— Коли ти не зробиш цього задля мене, — Реза доклала зусиль, щоб її голос видавався спокійним, але Феноліо бачив сльози в її очах, — тоді зроби для Меґі і… для її брата або сестри, що невдовзі народиться.

Ще одна дитина? Феноліо несамохіть глянув на живіт Рези, неначе вже міг побачити нового майбутнього гравця. Невже розвиток подій тепер не матиме кінця?

— Феноліо, благаю тебе!

Що він мав відповісти їй? Чи треба розповідати про аркуш паперу, що завжди чистий лежить на його письмовому столі, чи, може, просто признатися, що йому подобається, як її чоловік грає роль, написану для нього, що Сойка — його єдина розрада цієї похмурої доби, єдина ідея, яка справді реалізується? Ні, краще такого не казати.

— Тебе послав Мортимер?

Реза відвела очі.

— Резо, він теж хоче покинути? — запитав Феноліо, а подумки додав: «Покинути мій світ. Мій казковий світ, дарма що в ньому цієї миті дещо пішло шкереберть?» Так, Феноліо знав це занадто добре: він і досі любив цей світ, попри всю його похмурість. Можливо, навіть саме тому. Ні. Ні, не тому… чи, може?..

— Він мусить покинути! Невже ти не бачиш? — На вуличці вмирало останнє світло дня. Між будинками, тісно притуленими один до одного, було холодно й так тихо, наче вся Омбра думала про Свистунову погрозу. Реза, здригнувшись від холоду, тісніше закуталася в плащ. — Твої слова… змінили його!

— Що? Слова не змінюють людей! — гучніше, ніж намірявся, заперечив Феноліо. — Можливо, твій чоловік завдяки моїм словам дізнався про себе те, чого ще не знав, але воно вже існувало, тож, якщо й сподобалося йому, це аж ніяк не моя провина! Отож їдь назад, розкажи йому, що казав Свистун, щоб він у майбутньому краще відмовлявся від таких візитів, як-от до Бальбулюса, і, ради Бога, нічим не переймайся. Він грає свою роль дуже добре! Він грає її краще, ніж решта, яких я вигадав, за винятком Чорного Принца. Твій чоловік — герой у цьому світі! Який чоловік не прагне цього?

Як Реза глянула на нього! Наче він — старий дурень, який не знає, що каже.

— Ти чудово знаєш, як закінчують герої, — проказала вона, насилу стримуючи свій голос. — Вони не мають ані дружин, ані дітей і до старості не доживають. Пошукай когось іншого, хто грає в твоїй оповідці роль героя, але не мого чоловіка! Ти повинен усіх нас приписати назад! Ще цієї ночі.

Феноліо не знав, куди очі ховати. Погляд Рези був напрочуд ясний — точнісінько, як у її доньки. Меґі завжди теж отак дивилася на нього. У вікні над ними горіла свічка. Його світ поринув у пітьму. Настала ніч — опустилася завіса, вранці події підуть далі.

— Мені шкода, але я нічим не допоможу тобі. Я не писатиму знову. Письмо породжує тільки лихо, а його і справді вже досить.

Який він боягуз! Занадто боязливий для правди. Чому він не сказав їй, що слова покинули його, що вона звертається не до тієї людини? Але Реза, здається, знала це й без нього. Як багато почуттів змішувалися в її ясному погляді: гнів, розчарування, страх — і впертість. «Як її донька, — знову подумав Феноліо. — Така непохитна, така сильна. Жінки загалом інші. Атож, безперечно. Чоловіки розбиваються набагато швидше. Лихо не розбиває жінок. Воно повільно зуживає і спустошує їх, як-от Мінерву».

— Гаразд! — у Резиному голосі, який і досі тремтів, уже відчувалося, що вона опанувала себе. — Тоді я одразу піду до Орфея. Він може приписати єдинорога, він усіх нас привів сюди. Тож чому він не може повернути нас назад?

«Якщо ти можеш заплатити йому, — подумав Феноліо, але не сказав нічого. — Орфей прожене її. Він береже слова для панів із замку, які оплачують його дороге вбрання і служниць. Ні, вона буде змушена лишитися, разом з Мортимером і Меґі, і це буде добре, бо хто, як не вони, читатимуть його слова, раптом вони коли-небудь знову коритимуться йому? І хто, як не Сойка, вб’є Змієголова?»

Вона мусить лишитися. Так буде краще.

— До ж, іди до Орфея, — промовив Феноліо. — Щасти тобі. — Він повернувся до неї спиною, щоб уже не бачити відчаю в її очах. А хіба він не побачив у її очах бодай сліду зневаги? — Але краще не повертайся назад у пітьмі, — додав він. — Вулиці стають щодня небезпечніші.

А потім пішов геть. Мінерва, мабуть, уже чекає його з вечерею. Феноліо ні разу не озирнувся. Він надто добре знав, як Реза дивитиметься йому вслід. Так само, як її донька.

Даремний страх

Ти прагнеш чогось іншого, ніж хочеш, каже сновиддя.

Лихе сновиддя. Покарай його. Із хати прожени.

Прив’язуй до коня, нехай біжить услід.

Повісь його. Таж заслужило.

Годуй його отруйними грибами.

Пааво Хаавікко. Легко дихають тільки дерева

Ті два дні і ночі Мо з Батистом і Чорним Принцом шукали місця, де можна сховати сотню, а то й більше дітей. Ведмідь нарешті допоміг їм знайти одну печеру. Але до неї було далеченько. Гірський схил, де містилася печера, був крутим і важкодоступним, надто для дитячих ніг, а в сусідній ущелині жила вовча зграя, але там і справді можна було сподіватися, що ані Миршавцеві собаки, ані Свистун не знайдуть їх. Хоча ця надія була не така вже й велика.

Уперше за багато днів серце Мо забилося трохи спокійніше. Надія. Ніщо так не п’янить, як вона. І жодна надія, мабуть, не солодша за надію підготувати Свистунові прикру несподіванку і принизити його перед його безсмертним паном.

Звичайно, розбійники не могли сховати всіх дітей, але багато, дуже багато дітей вони таки мали змогу захистити. Якщо все йтиме за планом, тоді Омбра невдовзі лишиться не тільки без чоловіків, а й майже без дітей, і Свистун, щоб забрати дітей, буде змушений блукати від одного далекого хутора до другого, сподіваючись, що люди Чорного Принца не з’являться там раніше від нього й не допоможуть жінкам заховати дітей. Так. Якщо їм пощастить заховати дітей Омбри в безпечному місці, це стане великим здобутком, і Мо, повернувшись до табору, був майже в пустотливому настрої, та коли до нього підбігла Меґі з занепокоєним обличчям, його веселий настрій одразу зник. Певне, знову якісь кепські новини.

Голос Меґі тремтів, коли вона розповідала йому про оборудку, яку Свистун запропонував омбрійським жінкам. Сойку в обмін за дітей… Принцові не треба було пояснювати Мо, що це означає. Замість допомагати ховати дітей він тепер сам буде змушений ховатися, і то від кожної жінки, що має дитину підходящого віку.

— Тобі найкраще жити відтепер на деревах! — пробурмотів до нього Ґекон. Він був напідпитку, мабуть, від вина, яке він минулого тижня забрав у двох мисливців — Миршавцевих приятелів. — Ти ж можеш просто пурхати. Хіба не кажуть, що саме так ти втік із Бальбулюсової майстерні?

Мо залюбки зацідив би йому в п’яну пику, але Меґі схопила його за руку, і гнів, що опанував його, минув, коли він побачив страх на доньчиному обличчі.

— Мо, що ти тепер робитимеш? — прошепотіла вона.

І справді, що? Відповіді Мо не знав. Він тільки знав, що радше поїде до Сутінкового замку, ніж ховатиметься. Він швидко відвернув обличчя, щоб Меґі не прочитала його думок, але вона добре знала батька. Занадто добре.

— Можливо, Реза таки має слушність, — шепнула вона Мо, тимчасом як Ґекон дивився на нього підпливлими кров’ю очима, і навіть Чорний Принц не міг приховати, який він стривожений. — Мо, — додала вона ледь чутно, — може, нам і справді треба повернутися?

Меґі чула, як батько сварився з матір’ю.

Мо несамохіть обернувся, шукаючи Резу, але ніде не побачив її.

Мо, що ти тепер робитимеш?

І справді, що? Невже остання пісня про Сойку буде така: «І все-таки вони не зловили Сойку, хоч як шукали його. Він зник без сліду, наче його ніколи й не було. Проте лишив книжку, книжку з чистими сторінками, яку оправив для Змієголова, а водночас і для безсмертної тиранії». Ні, остання пісня не повинна бути такою. Невже, Мортимере? Тоді якою? «Але настала мить, коли одна мати, боячись за своїх дітей, виказала Сойку. І Сойка помер найстрашнішою смертю, якою коли-небудь умирали в Сутінковому замку». Який кінець кращий? А чи є тут кращий?

— Ходімо! — поклав йому руку на плече Батист. — Я пропоную напитися бодай раз, почувши таку звістку. Якщо від вина, забраного в Миршавця, щось лишилося. Забудь Свистуна, забудь Змієголова, забудь омбрійських дітей, утопімо це все в червоному вині.

Але Мо не мав настрою пити. Хоча вино, можливо, нарешті заглушило б голос, який після суперечки з Резою він постійно чув усередині: «Я не хочу назад! Ні. Ще ні…»

Ґекон, заточуючись, знову пішов до багаття й сів між Хапалом і Страшидлом. Невдовзі вони знову поб’ються, як і завжди, коли напивалися.

— Я ляжу посплю, після сну голова ясніша, ніж після вина, — мовив Чорний Принц. — Поговоримо завтра.

Ведмідь ліг перед наметом, до якого зайшов його господар, і дивився на Мо.

Завтра.

А що тепер, Мортимере?

Щодня ставало дедалі холодніше. Коли він ще раз обернувся, шукаючи Резу, його віддих парою висів у повітрі. Де вона? Він приніс їй квіти, невисокі і блідо-блакитні, таких вона ще не малювала. Їх називали феї ним дзеркальцем, бо вранці вони збирали так багато роси між м’якими листочками, що феї задивлялись у них, мов у дзеркало.

— Меґі, а ти бачила матір? — запитав Мо.

Але Меґі не відповіла. Дорія приніс їй м’яса від вепра, що смажився над багаттям. Він вибрав для неї найласіший шматок. Юнак шепнув їй щось, і — чи Мо здалося, чи його донька справді зашарілася? Хай там як, його запитання вона не почула.

— Меґі… ти знаєш, де Реза? — повторив Мо і насилу стримався, щоб не засміятися, коли Дорія швидко і трохи занепокоєно глянув на нього. То був гарний хлопець, трохи нижчий, але дужчий за Фарида. Можливо, він запитував себе, чи правда те, що співають про Сойку: мовляв, він береже свою доньку як зіницю ока. «Ні, радше як найгарнішу книжку, — думав Мо, — і дуже сподіваюся, що ти не завдаси їй таких мук, як Фарид, бо інакше Сойка без вагань згодує тебе Принцовому ведмедеві!»

На щастя, цього разу Меґі не прочитала його думок.

— Реза? — Вона покуштувала смажене м’ясо й усміхом подякувала Дорії. — Поїхала до Роксани.

— До Роксани? Але ж вона тут. — Мо глянув у бік намету для хворих. Один з розбійників корчився там від болю, — мабуть, наївся отруйних грибів, — а Роксана стояла перед наметом і розмовляла з двома жінками, що піклувалися про нього.

Меґі спантеличено глянула на Роксану.

— Але ж Реза казала, що їй треба поговорити з Роксаною.

Мо причепив доньці до одягу квіти, які були призначені матері.

— Як довго її немає? — Він доклав усіх зусиль, щоб видаватися безтурботним, але Меґі годі було одурити. Принаймні йому.

— Вона пішла ще опівдні! Якщо вона не в Роксани, тоді де?

Як безпорадно дивилась вона на нього. Мабуть, і справді не знала відповіді. Він завжди забував, що Меґі знає Резу набагато гірше, ніж його. Один рік — аж ніяк не достатній час, щоб вивчити свою матір.

«А ти забула нашу суперечку? — хотів він сказати їй. — Вона поїхала до Феноліо». Але проковтнув ці слова. Страх здавив йому груди, і йому дуже хотілося б вірити, що це страх за Резу. Але Мо не вмів брехати ані самому собі, ані іншим людям. Ні, він боявся не за дружину, навіть якщо мав для цього страху всі підстави. Він боявся, що десь в Омбрі вже прочитали слова, які повернуть його в його давній світ, мов рибину, виловлену в річці й кинуту назад у ставок, де вона народилася… «Не будь йолопом, Мортимере, — сердито подумав він. — Хто має читати ті слова, навіть якщо Феноліо написав їх для Рези? Цікаво, хто?» — запитував він себе подумки.

Орфей.

Меґі й далі занепокоєно дивилася на нього, тимчасом як Дорія нерішуче стояв коло неї й не міг відвести очей від її обличчя.

— Я скоро прийду, — проказав Мо, обертаючись.

— Мо, ти куди? — побігла за ним Меґі, коли він пішов до коней, але батько не озирнувся.

«Куди ти так квапишся, Мортимере? — глузував він із себе. — Невже думаєш, ніби можеш мчати швидше, ніж Орфеєві набігають слова на єлейний язик?» Пітьма впала, мов рушник із небес, чорний рушник, що душив геть усе; барви і пташині співи… Реза. Де вона? Ще в Омбрі чи вже повертається назад? І зненацька з’явився ще один страх — не менш негарний, ніж страх перед словами. Страх перед ночівлею в дорозі й нічними духами, спогад про жінку, знайдену мертвою в кущах. Чи взяла вона з собою принаймні Здорованя? Мо лайнувся. Ні, звичайно, ні. Той сидів із Батистом і Волоцюгою коло багаття і вже так упився, що заспівав.

Він мав би здогадатися. Реза після їхньої суперечки стала дуже спокійна. Невже він забув, що це означає? Він уже знав цей спокій. Але пішов із Чорним Принцом, замість іще раз поговорити з нею про те, що змусило її заніміти — майже так само, як і тоді, коли вона втратила голос.

— Мо! Ти куди? — Голос Меґі аж сів від страху. Дорія теж прийшов разом з нею. Меґі шепнула щось йому, і він побіг геть, до намету Принца.

— Хай йому біс, Меґі. Що могло статися? — казав Мо, міцно затягуючи попругу. Якби ж його пальці не тремтіли отак!

— Де ти шукатимеш її? Тобі не можна їхати! Невже ти забув про Свистуна?

Донька міцно тримала його. А Дорія повернувся з Принцом. Мо лайнувся й накинув коню на голову вуздечку.

— Куди ти? — зупинився коло нього Чорний Принц, разом з ним і ведмідь.

— Мені треба до Омбри.

— До Омбри? — Принц обережно відсунув Меґі вбік і взявся за вузду.

Що сказати йому? Принце, моя дружина хоче благати Феноліо написати слова, які проженуть мене з-перед твоїх очей, які Сойку знову зроблять таким, яким він був колись, — тож у такому разі він, тільки витканий зі слів Феноліо, зникне не менш несподівано, ніж виринув?

— Це самогубство. Ти не безсмертний, як співають у піснях. Це реальне життя. Ти що, вже починаєш забувати?

Реальне життя. Принце, що це?

— Реза поїхала до Омбри. І то досить давно. Вона сама, й настає ніч. Я повинен їхати за нею.

«… І з’ясувати, чи вже написані слова, написані і прочитані».

— Але ж там Свистун! Ти хочеш стати подарунком для нього? Дай я пошлю до неї кілька чоловік.

— Кого? Вони всі повпивалися.

Мо прислухався до ночі. Йому здавалося, ніби він уже чує слова, які вишлють його назад, — слова, не менш могутні, ніж ті, що колись захистили його від білих жінок. Над ним шарудів вітер у пожовклому листі, а від багаття долинали п’яні голоси розбійників. Повітря тхнуло живицею, осіннім листям і пахучим мохом, що ріс у лісі Феноліо. Навіть восени він був укритий крихітними біленькими квіточками, що пахли медом, коли розтерти їх між пальцями. Резо, я не хочу повертатися.

У горах завив вовк. Меґі злякано повернула голову. Вона, як і мати, боялася вовків. «Сподіваюся, Реза лишилася в Омбрі», — думав Мо. Навіть якщо це означає, що він повинен проїхати повз вартових. «Повернімося, Мо. Благаю тебе!»

Мо вихопився на коня. Меґі сіла позаду нього, перше ніж він устиг перешкодити їй. Рішуча, як і мати… І так міцно обплела його руками, що він навіть не намагався вмовити її не їхати.

— Бачиш, ведмедю? — запитав Чорний Принц. — Ти знаєш, що це означає? Що скоро буде нова пісня — про зоряну хворобу Сойки і про те, що Чорний Принц інколи змушений захищати його від себе самого.

Таки знайшлося ще двійко розбійників, досить тверезих, щоб їхати верхи. Поїхав і Дорія. Без жодного слова він сів на коня позаду Принца. Він мав меча, трохи завеликого для нього, але вмів досить пристойно орудувати ним і був не менш відважний, ніж Фарид. Вони будуть в Омбрі, перше ніж посвітлішає ніч, хоча місяць підбився вже досить високо.

Але слова набагато швидші за коня.

Небезпечний помічник

Весь день світився він слухняністю, такий

Покірливий, але сумління дрижаки,

Здавалось, видають дворушництво в хлопчині.

У передпокої, де цвіллю вкрились стіни

Перекривляючись, він клеїв дурня, жах!

Артюр Рембо. Семилітні поети[2]

Коли прийшла Реза, Фарид якраз приніс Орфеєві другу пляшку вина. Сироголовий святкував. Він улаштував свято на свою честь і на честь свого генія, як він називав його:

— Єдиноріг! Досконалий єдиноріг, що форкає і б’є копитом, ладний щомиті покласти свою дурну голову на коліна якійсь незайманці! Осе, як по-твоєму, чому їх не було в цьому світі? Бо Феноліо не міг написати про них. Тріпотливі феї, волохаті кобольди, скляні чоловічки — так. Але жодного єдинорога.

Фарид залюбки вилив би йому вино за комір білої сорочки, щоб вона стала не менш червона, ніж закривавлена шкура єдинорога, якого Орфей привів у цей світ тільки на те, щоб його вбив Миршавець. О, Фарид бачив це. Він ішов до Орфеєвого кравця, щоб той перешив штани, які знову стали завузькі для Сироголового. Коли несли єдинорога, Фарид був змушений присісти на порозі, так-бо йому стало недобре від згаслих очей тварини. Вбивство.

Фарид підслухав, як Орфей читав про єдинорога, і то такі на диво гарні слова, що він мов прикипів під дверима кабінету:

«…Він вийшов між дерев, білісінький, мов квіти дикого жасмину. А феї сновигали довкола такими густими роями, наче з тугою чекали його появи…»

Орфеїв голос зобразив перед Фаридом ріг, кучеряву гриву, хлопець почув, як тварина форкає і б’є копитом примерзлу траву. Цілих три дні він вірив, що то, певно, була добра ідея — привести сюди Орфея. Три дні, якщо він правильно порахував, — саме стільки прожив єдиноріг, аж поки Миршавцеві собаки загнали його на списи мисливців. Чи, може, це сталося так, як розповідала Бріана внизу на кухні: мовляв, одна з Воронових коханок привабила його своїм сміхом?

Ос відчинив Резі двері. Коли Фарид визирнув, цікавий, хто стукає такої пізньої години, йому спершу здалося, ніби бліде обличчя, яке виступило з пітьми, належить Меґі, надто вже вона стала схожа на матір.

— Орфей удома?

Реза говорила так тихо, ніби соромилася кожного вимовленого слова, а побачивши позаду Бугая Фарида, опустила голову, мов дитина, яку застукали на чомусь забороненому.

Чого вона хоче від Сироголового?

— Прошу, скажи йому, що дружині Чарівновустого треба поговорити з ним.

Коли Ос кивнув, щоб Реза зайшла до передпокою, вона мимохідь усміхнулася Фаридові, але уникала дивитися на нього. Бугай мовчки звелів їй зачекати й побрався сходами вгору. Реза відвернулася, і Фарид збагнув, що нічого не дізнається від неї про причини її відвідин, тож і пішов за Осом, сподіваючись, що в Орфеєвому кабінеті почує більше.

Сироголовий, коли охоронець повідомив йому про нічну відвідувачку, був не сам. Коло Орфея було троє дівчат, усі — навряд чи старші за Меґі, і вони вже кілька годин поспіль вуркотіли йому, який він розумний і впливовий, тож ніхто перед ним не встоїть. Наймолодша сиділа на його гладких колінах, і Орфей цілував та лапав її так старанно, що Фарид із великою охотою надавав би йому по руках. Він раз у раз посилав Фарида, щоб той приводив йому найвродливіших омбрійських дівчаток.

— Чого ти манірнишся? — напався він на Фарида, коли той спершу відмовлявся служити йому ще й так. — Вони надихають мене. Ти що, ніколи не чув про муз? Отож іди, бо інакше я ніколи не знайду слів, яких ти так нетерпляче чекаєш!

Тож Фарид скорився і приводив дівчат, що дивилися йому вслід на ринку й на вуличках, до Орфеєвого дому. А озиралося на нього чимало дівчат. Зрештою, всі старші від нього хлопці Омбри або загинули, або служили Віоланті. Більшість дівчат приходили всього за кілька монеток. Вони мали голодних братів і сестер, матерів, які потребували грошей. А чимало просто хотіли нарешті мати змогу купити собі нове вбрання.

— Дружина Чарівновустого? — Голос Орфея явно свідчив, що він тільки-но вилив у себе цілу пляшку важкого червоного вина, проте його очі за круглими скельцями окулярів блищали ще напрочуд ясно. Одна з дівчат почіпала ті скельця пальцем, і то так обережно, наче боялася, ніби одразу перетвориться на скло.

— Цікаво. Заведи її. А ви, троє, зникніть.

Орфей зіпхнув дівчину з колін і розгладив одяг. «Пихата волова жаба», — подумав Фарид і вдав, наче не може відкоркувати пляшку, щоб Орфей не вигнав його з кімнати.

Коли Ос привів Резу, трійко дівчат так швидко вибігли повз неї, немов на колінах в Орфея їх застукала рідна мати.

— Що ж, оце так несподіванка! Сідай! — Орфей показав на один зі стільців зі своїми ініціалами, він навмисне замовив такі стільці, і звів брови, щоб ще більше увиразнити свій подив. Він тренував цей жест — і не тільки цей. Фарид не раз заставав Орфея, як той перед дзеркалом учився зображувати різні вирази обличчя.

Ос зачинив двері, і Реза, вагаючись, сіла, наче не знала до ладу, чи вона хоче лишитися.

— Сподіваюсь, ти прийшла не сама! — Орфей опустився нижче за письмовим столом і спостерігав гостю, як павук муху. — Омбра — не дуже безпечне місце вночі, надто для жінки.

— Мені треба поговорити з тобою. — Резин голос і далі був дуже тихий. — На самоті, — додала вона, глянувши скоса на Фарида.

— Фариде! — гукнув Орфей, не дивлячись на неї. — Зникни. І забери з собою Яшму. Він знову замастився чорнилом, помий його.

Фарид проковтнув проклін, що крутився на язиці, посадив скляного чоловічка на плече й пішов до дверей. Реза опустила голову, коли хлопець проминав її, і він побачив, що її пальці, коли вона оправляла простеньку сукню, тремтять. Чого їй треба тут?

Ос, як і завжди, спробував перечепити Фарида під дверима, але хлопець тим часом уже збагнув такі підступні жарти й навіть дібрав способу мститися за них. Одна його усмішка — і служниця на кухні дбала, щоб наступна страва не пішла Бугаєві на добро. Фаридова усмішка була набагато гарніша за Осову.

Але надію підслухати під дверима Фарид був змушений поховати. Там стояв Ос. А втім, Фарид знав ще одне місце, де можна підслухати, що відбувається в Орфеєвім кабінеті. (Служниці розповіли, що дружина попереднього власника шпигувала звідти за своїм чоловіком.)

Яшма перелякано глянув на Фарида, коли той, замість піти вниз на кухню, пішов до сходів, які вели нагору. Ос, проте, нічого не запідозрив, бо Фарид часто був змушений іти нагору, щоб принести Орфеєві чисту сорочку або нашмарувати чоботи. Орфеїв гардероб містився під дахом в окремій кімнаті, поряд зі спальнею, а отвір, який давав змогу підслухати, був якраз під вішаками, де висіли Орфеєві сорочки. Від них так сильно відгонило трояндами і фіалками, що Фарида аж знудило, коли він опустився навколішки між сорочками. Одна служниця показала йому дірку в підлозі, коли заманила його до цієї кімнати, щоб цілуватися. Дірка, мабуть, була менша за монетку, але, притулившись до неї вухом, можна було розібрати кожне слово, проказане в кабінеті, а коли притулитися оком — бачити Орфеїв письмовий стіл.

— Чи я можу? — Орфей зареготав, наче ще ніколи не відповідав на безглуздіше запитання. — Тут і сумніватися годі! Але мої слова мають свою ціну, і вона немала.

— Знаю. — В Резиному голосі й далі відчувалося вагання, немов вона ненавиділа кожне вимовлене слово. — Я не маю грошей, як Миршавець, але можу працювати на вас.

— Працювати? О ні, красно дякую, мені служниць не бракує.

— Може, візьмете мою шлюбну обручку? Вона таки чогось варта. Золото — рідкість у Омбрі.

— Ні. Лиши собі Мені не бракує ані золота, ані срібла. Але існує щось інше… — Орфей тихенько засміявся. Фарид знав той сміх. Він не віщував нічого доброго.

— Справді дивно, як інколи все складається докупи! — вів далі Орфей. — Просто дивовижно. Можна було б сказати, ніби ти прийшла як покликана.

— Не розумію.

— Звичайно, ні. Вибач. Зараз я скажу зрозуміліше. Твоєму чоловікові, — не знаю до ладу, як його треба називати, він тепер має страшенно багато імен, як, зрештою, і завжди, — Орфей знову засміявся, немов висловив тільки йому зрозумілий жарт. — Твоєму чоловікові не так давно, і, признаюся, не без моєї допомоги, з’являлися білі жінки. Він уже, певне, відчував їхні руки на своєму серці, але, на жаль, відмовляється розповісти мені про цю знаменну подію.

— Що тут спільного з моїм проханням?

Фарид уперше відчув, що голос Меґі дуже схожий на голос її матері. Та сама гордість, та сама вразливість, ретельно прихована під гордістю.

— Що ж, ти, безперечно, пригадуєш, десь два місяці тому я присягнув у Сутінковому замку повернути з того світу одного нашого спільного приятеля.

Фаридове серце так загупало, що він аж злякався, що Орфей почує його.

— Я ще й досі не вирішив твердо, чи виконувати мені цю присягу, але, на жаль, усе-таки мушу зазначити, що і в цьому світі, так само як і в нашому, дуже важко зазирнути Смерті в карти. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не каже, а білі жінки, яких, звичайно, недаремно називають доньками Смерті, не з’являються мені, хоч як їх я шукаю. Вони вочевидь не розмовляють із наполовину здоровими смертними, навіть коли ті мають такі надзвичайні здібності, як я! Ти, напевне, чула про єдинорога, еге ж?

— Я навіть бачила його. — Чи відчув Орфей огиду в Резиному голосі? Якщо так, то, можливо, вона навіть полестила йому.

Фарид відчув, як Яшма занепокоєно тицяє йому скляними пальцями в плече. Він майже забув про скляного чоловічка. Яшма страшенно боявся Орфея, не менше, ніж свого старшого брата. Фарид посадив його поряд із собою на запорошену підлогу й застережливо підніс пальця до вуст.

— Так, він був бездоганний, — провадив далі Орфей самозакоханим голосом, — абсолютно бездоганний… Що ж, як і завжди. Але повернімося до доньок Смерті. Про них кажуть, що їм не дуже подобається, коли хтось вислизає їм крізь пальці, що потім вони переслідують цього смертного в сновиддях, лякають його уві сні своїм шепотом, ба навіть з’являються й тоді, коли він не спить. Чи спить Мортимер погано після, того як вирвався від білих жінок?

— Що означають ці всі запитання? — поцікавилась Реза, і в її голосі відчувалися роздратування і страх.

— Він погано спить? — повторив Орфей.

— Так, — ледве чутно відповіла Реза.

— Добре! Дуже добре! Як я й казав… щонайкраще! — Орфей говорив так голосно, що Фарид несамохіть відірвався від дірки. Але ту ж мить знову притулився до неї. — В такому разі, зрештою, мабуть, правда те, що я почув недавно про блідих пань, — і тут ми вже підходимо до моєї плати!

Так, Орфей видавався вкрай збудженим, але цього разу його збудження не мало нічого спільного з перспективою отримати гроші.

— Є чутка, а чутки, як ти, певне, знаєш, і в цьому, і в будь-якому іншому світі часто містять добре приховане зерно істини, — Орфей говорив таким оксамитовим голосом, наче хотів, щоб Реза смакувала кожне слово, — що людина, до серця якої доторкалися білі жінки, — він зробив невеличку, ефектну паузу, — може покликати їх будь-коли. Не треба ані вогню, яким користався Вогнерукий, ані страху перед смертю, а тільки знайомий їм голос, тільки знайомі їхнім пальцям удари серця… і вони з’являються! Думаю, ти здогадалась, якої плати я прагну. Я хочу, щоб в обмін за слова, які я маю написати, твій чоловік покликав білих жінок. Тоді я зможу розпитати їх про Вогнерукого.

Фарид затамував віддих. Йому здавалося, ніби він підслухав, як укладає угоди сам диявол. Він не знав, ні що йому думати, ні що відчувати. Обурення, надію, страх, радість… Усі ці почуття змішалися в його серці. Але зрештою одна думка прогнала решту: Орфей поверне Вогнерукого! Він таки поверне його!

Унизу в кабінеті була така тиша, що Фарид зрештою замість вуха приклав до дірки око. Але побачив тільки старанно зачесаний проділ у білявому Орфеєвому волоссі. Поряд із Фаридом став навколішки Яшма, на його обличчі проступала тривога.

— Найкраще йому спробувати на якомусь цвинтарі. — Орфеїв голос був такий упевнений, наче він уже уклав угоду. — Там білі жінки, якщо вони справді покажуться, привернуть до себе менше уваги, а шпільмани змогли б скласти разючу пісню про цю найостаннішу Сойчину пригоду.

— Ти огидний, не менш огидний, ніж казав Мо! — Резин голос тремтів.

— Ох, невже він казав таке? Вважаю це за комплімент. І знаєш що? Я думаю, він охоче погукає їх! Про це можна написати розкішну героїчну пісню! Пісню, що оспіває його дивовижну відвагу й чари його голосу.

— Погукай їх сам, якщо хочеш розмовляти з ними.

— Що ж, на жаль, я не можу. Думаю, я досить ясно…

Фарид почув, як хряпнули двері. Реза пішла! Він схопив Яшму, пробрався крізь Орфеєве вбрання й побіг сходами вниз. Ос був такий приголомшений, коли Фарид промчав повз нього, що навіть забув перечепити його. Реза стояла вже у вестибюлі. Бріана саме подавала їй плащ.

— Благаю тебе! — Фарид загородив Резі дорогу до дверей. Він знехтував неприязний погляд Бріани й переляканий зойк Яшми, що мало не впав з його плеча. — Благаю тебе! Чарівновустий і справді може покликати їх?! Нехай тільки покличе, а потім Орфей запитає їх, як можна повернути Вогнерукого! Ти ж, певне, хочеш, щоб він повернувся, так? Він захистив тебе від Каприкорна. Задля тебе він прокрався у в’язницю Сутінкового замку. Його вогонь урятував вас усіх, коли Баста послав вас на Змієву гору!

Баста, Змієва гора… Пам’ять на мить оглушила Фарида, наче смерть знову вчепилася за нього.

Але потім Фарид, затинаючись, заговорив знову, дарма що Резине обличчя й далі було незворушне:

— Благаю тебе! Адже тепер уже не так, як тоді, коли Чарівновустого поранили… з ним тепер не станеться ніякого лиха. Таж він Сойка!

Бріана глянула на Фарида так, немов він відбився глузду. Вона, як і решта, вважала, що Вогнерукий зник назавжди, а Фарид ладен за нього повбивати всіх!

— Я даремно прийшла сюди! — Реза спробувала відсунути Фарида, але він схопив її за руки.

— Він має тільки погукати їх! — крикнув він їй. — Спитай його!

Але Реза знову відпихнула Фарида, і цього разу так брутально, що він ударився об стіну, а скляний чоловічок учепився за його курточку.

— Якщо ти розповіси Мо, що я була тут, — проказала вона, — тоді я присягну, що ти брешеш!

Реза вже стояла у відчинених дверях, як її зупинив Орфеїв голос. Мабуть, він уже стояв якийсь час угорі на сходах, чекаючи, поки скінчиться суперечка. Ос стояв позаду нього з незворушним обличчям, яким воно завжди ставало, коли гевал не розумів, про що йдеться.

— Нехай іде! Вона не хоче, щоб їй допомогли, — зневажливо цідив кожне слово Орфей. — Твій чоловік загине в цьому сюжеті. Ти знаєш про це, бо інакше не прийшла б. Феноліо, мабуть, ще сам устиг написати підходящу пісню, перше ніж у нього скінчилися слова: «Смерть Сойки», зворушливу й дуже драматичну, героїчну, як і годиться для такого персонажа, але в кінці, звичайно, немає слів «І вони жили щасливо аж до смерті». А втім, як і завжди, і Свистун сьогодні вже проспівав перший куплет. Який спритник — для такого шляхетного розбійника сплів мотузку з материнської любові. Хіба існує більш убивчий матеріал? Твій чоловік, звичайно, найгероїчніше полізе в зашморг, із не меншим запалом, з яким грає роль, написану Феноліо, і його смерть стане темою ще однієї пісні, що аж серце краятиме. А ти, коли його голова стирчатиме на піці над замковою брамою, сподіваюся, пригадаєш, що я міг зберегти йому життя.

Орфеїв голос так яскраво змалював описану картину що Фаридові здалося, ніби він бачить, як кров Чарівновустого тече по замкових мурах, а Реза стояла у дверях з опущеною головою, наче Орфеєві слова зламали їй карк.

Сюжет Феноліо на мить, здавалося, затамував віддих.

Зрештою Реза підняла голову і глянула на Орфея.

— Проклін тобі! — мовила вона. — Як я хотіла б мати змогу погукати білих жінок, щоб вони одразу забрали тебе!

Реза спустилася сходами на вулицю й пішла так невпевнено, ніби їй підгиналися ноги, проте ні разу не озирнулася.

— Зачини двері, холодно! — наказав Орфей, і Бріана зачинила. Та Орфей і далі стояв на сходах і дивився на зачинені двері.

Фарид невпевнено глянув на Орфея:

— Ти справді віриш, що Чарівновустий може покликати білих жінок?

— Ага, ти підслухав! Добре.

Добре? Що він тепер надумав?

Орфей пригладив своє біляве волосся:

— Ти, безперечно, знаєш, де ховається Мортимер, еге ж?

— Таж ні! Ніхто…

— Тільки не бреши мені! — казав далі Орфей. — Піди до нього і скажи йому, чому його дружина приходила до мене, і запитай, чи готовий він заплатити ціну, якої я вимагаю за свої слова. Якщо хочеш знову побачити Вогнерукого, принеси мені позитивну відповідь. Зрозумів?

— Вогнеходець мертвий! — У голосі Бріани навіть не чулося, що вона говорить про свого батька.

Орфей тихенько засміявся.

— Що ж, красунечко, Фаридові білі жінки теж дозволили бавитися з собою. А чом би їм не спробувати ще раз? Треба тільки зробити цю угоду привабливою для них, і я, здається, вже знаю як. Це як рибу ловити. Головне — знайти правильну наживку.

Яка тут має бути наживка? Що є пожаданішим для білих жінок, ніж Вогнеходець? Фарид волів не знати відповіді. Він хотів думати тільки про одне: можливо, це все ще скінчиться добром. Тож Орфея, мабуть, привели сюди слушно…

— Ну, чому ти й досі тут? Рушай! — гукнув йому згори Орфей. — А ти, — звернувся він до Бріани, — принеси мені чогось поїсти. Думаю, настав час для нової пісні про Сойку. І цього разу її напише Орфей!

Фарид чув, як Орфей, повертаючись до кабінету, щось мугикав.

Солдатські руки

Подорожній обирає стежку чи, може, стежка обирає подорожнього?

Ґарт Нікс. Сабріель

Коли Реза поверталась до стайні, де лишила коня, Омбра більше скидалася на місто мертвих, і, йдучи серед тиші між будинками, вона знову і знову чула Орфеїв голос, що проказував ті самі слова, і то так виразно, наче він сам ступав позаду: «А ти, коли його голова стирчатиме на піці над замковою брамою, сподіваюся, пригадаєш, що я міг зберегти йому життя». Сльози майже засліпили її, поки вона пленталася крізь ніч. Що діяти? Що їй тепер робити? Повернутися? Ні, ніколи.

Реза зупинилася.

Де вона? Омбра — кам’яний лабіринт, а роки, коли вузькі вулички були добре знайомі їй, давно вже минулися.

Коли Реза пішла далі, їй у вухах відлунювали власні кроки. Вона й досі була взута в ті самі чоботи, як і тоді, коли Орфей прочитав про неї та Мо. Одного разу він мало не вбив його. Невже вона забула?

Сичання над головою змусило її здригнутися. Далі почулося глухе потріскування, і ніч над замком запалала яскраво-червоною барвою, вогонь сягнув неначе до небес. Ворон розважав Миршавця та його гостей, підживлюючи вогонь алхімічною отрутою і злом, аж поки язики полум’я пригинались і падали, замість танцювати, як у Вогнерукого.

Вогнерукий. Так, вона б теж хотіла, щоб він повернувся, і їй стигло серце, коли вона уявляла собі, що він лежить серед мертвих. Але ще більше воно стигло на думку, що білі жінки знову простягнуть свої руки до Мо. І все-таки, хіба вони однаково не схоплять його, якщо він лишиться в цьому світі? «Твій чоловік загине в цьому сюжеті».

Що робити?

Небо над Резою спалахнуло сірчано-зеленою барвою. Воронів вогонь мав багато барв, і вуличка, якою вона йшла дедалі швидше, виходила на площу, якої вона ще ніколи не бачила. Будинки навколо злиденні. На кожному порозі здихав кіт. Реза безпорадно підійшла до криниці посеред площі і обернулася, почувши позаду кроки. З сутіні між будинками вийшли троє чоловіків. Солдати, в мундирах Змієголова.

— Поглянь, хто це там блукає так пізно? — промовив один, тимчасом як решта, ступивши кілька кроків, загородили їй шлях. — Хіба я не казав вам? В Омбрі можна знайти і щось цікавіше, ніж вогненні забавки Ворона.

Резо, що тепер? Вона мала при собі ніж, але яка з нього користь проти трьох мечів, а один солдат мав ще й арбалет. Резі надто часто доводилося бачити, які вбивчі його стріли. Резо, треба було вдягти чоловіче вбрання! Хіба Роксана не казала тобі раз по раз, що в Омбрі жодна жінка, як споночіє, за поріг не виходить, боячись Миршавцевих людей?

— Ну? Твій чоловік, напевне, загинув, як і решта, еге ж? — Солдат, що стояв перед нею, був десь такий заввишки, як і вона, але два інші були вищі від нього на цілу голову.

Реза глянула на будинки, але хто прийде рятувати її? Феноліо жив на іншому краї Омбри, а Орфей, навіть якби почув її звідси, — чи допоміг би він їй разом зі своїм здоровилом-слугою, якщо вона відмовилася укласти угоду з ним? Резо, спробуй! Кричи! Можливо, бодай Фарид прибіжить на допомогу. Але голос уже не слухався її, як давніше, коли вона вперше загубилася в цьому світі…

У навколишніх будинках світилося тільки одне вікно. Стара жінка вистромила голову і мерщій відсахнулася, побачивши солдатів. «Невже ти забула, з чого створено цей світ?» — Резі здалося, ніби вона чує голос Мо. Та якщо він справді складається тільки зі слів, що ті слова кажуть про неї? «Але була одна жінка, яка двічі заблукала в цьому світі серед літер, і другого разу вона вже не повернулася…»

Двоє солдатів тепер стояли в неї за плечима. Один з них схопив її за стегна. Це сталося так швидко, наче про цю подію вона вже десь колись читала… Припини тремтіти! Вдар його, видуши йому пальцями очі! Хіба Меґі недавно не розповідала тобі, як треба боронитися в разі, коли з нею станеться щось таке? Найменший з трьох підступив до неї з масною, сповненою сподівань посмішкою на тонких губах. Цікаво, як воно — радіти, що тебе хтось боїться?

— Відчепіться! — Принаймні голос послухався її. Такий голос, мабуть, не часто можна почути вночі в Омбрі…

— Чого б це? — Від солдата позаду тхнуло Вороновим вогнем. Його руки полізли вище, до грудей. Решта двоє реготали, і той сміх був мало не гіршим від пальців, які лапали її. Але крізь сміх Резі здалося, ніби вона чує й інші звуки. Кроки, легенькі, швидкі кроки. Фарид?

— Забери руки! — Реза цього разу крикнула якомога гучніше, проте не її голос змусив солдатів зупинитися.

— Лишіть її! Миттю!

Голос Меґі звучав так по-дорослому, що Реза не одразу збагнула, що то її донька. Меґі вийшла з-поміж будинків не менш упевнено, ніж тоді, коли з’явилася в Каприкорновій фортеці. Але сьогодні на Меґі не було огидного білого вбрання, яке примусила її вдягнути Мортола.

Солдат, що тримав Резу, опустив руки, мов хлопець, застуканий на гарячому, але, побачивши, що з пітьми виходить лише дівчина, заходився лапати ще брутальніше.

— Ще одна? — обернувся найменший, прицінюючись до Меґі. — Ну, тим краще. Бачите їх? Хіба я не казав вам про Омбру, що це кубло, де повно жінок?

Безглузді останні слова. Чорний Принц метнув йому в спину ножа. Мов тіні, що раптом ожили, Принц разом з Мо виринули з пітьми. Солдат, що тримав Резу, щосили пхнув її вперед і дістав меча. Він криком застеріг другого, але Мо вбив їх обох так швидко, що Резі здалося, ніби вона не встигла й дихнути. Коліна їй підігнулися, і вона була змушена зіпертися на найближчу стіну. До неї підбігла Меґі й занепокоєно запитала, чи вона не поранена. А Мо тільки глянув на неї.

— Ну? Феноліо вже пише? — лише запитав він.

Мо знав, чому вона приїхала сюди. Ще б пак.

— Ні! — прошепотіла вона. — Ні, він уже нічого не напише. Ані він, ані Орфей.

Як він глянув на неї! Наче не знав, чи можна їй вірити. Ще ніколи він не дивився на неї так. Потім мовчки обернувся й допоміг Чорному Принцові затягти тіла у завулок.

— Ми пройшли крізь ручай Фарбарів! — прошепотіла їй Меґі. — Мо і Принц повбивали там варту.

Резо, скільки трупів. І тільки тому, що ти хотіла додому. Всюди на бруківці темніла кров, і, коли Мо відтягував солдата, що лапав її, їй здавалося, ніби його очі й досі дивляться на неї. Чи їй шкода його? Ні. Але вона здригнулася, чуючи, як донька каже про трупи як про щось звичайне й незначуще. А Мо? Що він відчуває? Невже нічого? Вона побачила, як він плащем одного з солдатів стер кров зі свого меча і глянув на неї. Чому вона вже не може нічого прочитати в його очах, як давніше?

Бо бачила перед собою Сойку. І цього разу сама покликала його.


Шлях до ручаю Фарбарів видавався безкінечним. Над ними в небі й далі спалахував Воронів вогонь, двічі вони були змушені ховатися від гурту п’яних солдатів, аж поки їм ударив у ніс ядучий сморід Фарбарського болота. Коли вони підійшли до ручаю, яким стічні води крізь ґрати в міському мурі стікали до річки, Реза затулила собі рукавом рот і ніс, а коли пішла вслід за Мо по болоту, їй стало так зле, що вона насилу змогла набрати повітря в груди, щоб пролізти у воді під ґратами.

Чорний Принц допоміг Резі вибратися на берег, і вона побачила між кущами одного з убитих вартових. Беззоряної ночі кров на його грудях скидалася на чорнило, і Реза заплакала. Вона плакала невпинно й не могла стримати сльози навіть тоді, коли вони дійшли до річки, де їм довелося змити з себе сморідні води й прополоскати одяг.

Двоє розбійників чекали з кіньми внизу на березі, там, де купалися німфи, а омбрійські жінки сушили білизну на пласкому прибережному камінні. Був там і Дорія, але без свого дужого брата. Побачивши, яка мокра Меґі, він накинув їй на плечі свій розстебнутий плащ. Мо допоміг Резі сісти на коня, але й далі не озивався до неї. Від його мовчанки вона мерзла ще більше, ніж від мокрого одягу, і не він, а Чорний Принц приніс їй якесь укривало. Чи сказав йому Мо, чого вона хотіла в Омбрі? Ні, звичайно, ні. Як він пояснив би, яку силу мають слова в цьому світі?

Навіть Меґі знала, чому мати поїхала до Омбри. Реза подивилась їй у вічі. Вони були пильні, немов донька стривожено запитувала, що вона вчинить далі. А що, як Меґі дізнається, що вона ходила й до Орфея? Чи зрозуміє вона, що причиною був тільки страх за батька?

Перше ніж вони рушили далі, почав накрапати дощ. Вітер жбурляв їм в обличчя крижані краплини, а над замком здіймалося таке темно-червоне сяєво, немов Ворон посилав їм навздогін засторогу. Дорія з наказу Принца лишився замітати сліди, і Мо поїхав уперед. Коли він раз обернувся, то дивився на Меґі, а не на неї, і Реза була вдячна дощеві, який нікому не давав побачити сліз на її обличчі.

Безсонна ніч

Коли я знов у відчаї від світу

Не сплю, почувши шерехи ледь чутні,

Від страху за життя, бо маю діти,

Я йду до річки, де дуби могутні

В красі своїй заснули над водою

І де сріблиста чапля рибу ловить, —

Там знову я в обіймах супокою,

Мов звір: про клопіт він не мовить.

Я відчуваю, як вода біжить,

Й зірки вгорі, удень сліпі й невидні;

Стою під ними, спочиваю мить —

І пута розриваю я огидні!

Вендел Бері. Спокій дикої природи

— Пробач мені, — щиро мовила Реза.

«Пробач мені». Два слова, і вона раз у раз шепотіла їх, але Мо відчував за ними, що вона думала насправді: вона знов ув’язнена. Каприкорнова фортеця, гірське село, тюрма в Сутінковому замку — скільки в’язниць. А тепер її цупко тримає книжка, та сама книжка, що якось уже полонила її. І коли вона спробувала відчепитися від неї, книжка притягла її назад.

— І мені пробач, — мовив він, і повторив ці слова не менше, ніж вона, хоча знав, що вона чекала зовсім інших слів: «Гаразд, Резо, повертаймося. Невдовзі ми з'ясуємо як!» Але він нічого не сказав, і невимовлені слова породили мовчанку, добре відому їм відтоді, як Реза втратила голос.

Зрештою вони лягли спочивати, хоча надворі вже сіріло, бо були виснажені страхом, який опанував їх обох, і тим, чого вони не сказали одне одному. Реза швидко заснула, і, дивлячись на її сонне обличчя, Мо пригадав роки, коли він із тугою сподівався мати коли-небудь змогу дивитись, як вона спить. Але навіть ця думка не заспокоїла його, і зрештою він лишив Резу саму з її сновиддями.

Мо ступив у ніч, пройшов повз вартових, що відсахнулися від сморідного духу фарб, яким і досі тхнув його одяг, і пішов уздовж ущелини, де містився табір, немов Чорнильний світ міг підказати йому, що діяти, якщо він слухатиме досить уважно.

А про дії, яких прагнув він сам, Мо знав аж занадто добре…

Зрештою він сів над ставком, що колись був велетневим слідом, і придивлявся до дракончиків, які роїлися над каламутною водою. В цьому світі існували маленькі крилаті дракончики, і Мо полюбляв сидіти тут, придивлятися до їхніх химерних постатей і уявляти собі, яким великим мав бути велетень, щоб лишити такий слід. Кілька днів тому він разом з Меґі зайшов до одного ставка, щоб з’ясувати глибину сліду. Він засміявся, згадавши про це, дарма що йому було не до сміху. В душі він і досі відчував здригання, яке полишає вбивство.

Цікаво, а Чорний Принц відчуває його після довгих років розбишацького життя?

Ранок вставав, вагаючись, наче змішував чорнило з молоком, і Мо не міг сказати, як довго він просидів, чекаючи, поки світ Феноліо скаже йому, що буде далі, як раптом до нього тихенько озвався знайомий голос.

— Ти не мусиш бути сам! — сказала Меґі й сіла поряд із ним на білу від паморозі траву. — Небезпечно відходити так далеко від варти.

— А ти? Я мав би бути суворішим батьком і забороняти тобі бодай на один крок відходити без мене від табору.

Меґі поблажливо усміхнулася і обняла батькові коліна:

— Дурниці! Я завжди маю з собою ніж. Фарид навчив мене орудувати ним.

Якою дорослою видається його донька. Він просто йолоп, що завжди прагне захищати її.

— Ти помирився з Резою?

Стурбований погляд Меґі збентежив Мо. Інколи було б набагато легше, якби він жив сам із донькою.

— Авжеж. — Мо випростав палець, і на нього опустився дракончик, що, здавалося, був із синьо-зеленого скла.

— Ну? — запитально дивилась на нього Меґі. — Вона просила обох, правда? І Феноліо, і Орфея.

— Так. Проте сказала, що не домовилася з жодним. — Дракончик вигнув тоненьке тіло. Воно було вкрите маленькими лусочками.

— Звичайно, ні. А що вона думала? Феноліо вже не пише, а Орфей дорого коштує. — Меґі зневажливо наморщила чоло.

Усміхнувшись, Мо розгладив його:

— Припини, інакше лишаться зморшки, а це було б трохи зарано, еге ж? — Як він любив її обличчя! Як любив. І хотів, щоб воно було щасливе. Більш нічого він не хотів так у світі.

— Меґі, скажи мені чесно. — Донька вміла брехати набагато краще, ніж він. — Ти теж хочеш назад? — Вона опустила голову і пригладила рівні коси за вухами. — Меґі! — Донька й далі не дивилась на нього.

— Не знаю, — тихо відповіла вона нарешті. — Можливо. Дуже важко так часто відчувати страх — страх за тебе, страх за Фарида, страх за Чорного Принца, за Батиста, за Здорованя, і, — вона підвела голову і глянула на батька, — знаєш, Феноліо написав сумну оповідь. Можливо, від цього й усе лихо. Просто сюжет такий…

Атож, сюжет… Але хто переповів його? Феноліо — ні. Мо глянув на іній на своїх пальцях. Холодний і білий. Як білі жінки… Інколи він прокидався, бо йому причувалося, ніби він чує їхній шепіт. Інколи знову відчував їхні холодні пальці на своєму серці, а інколи, так, інколи він майже прагнув побачити їх знову.

Мо глянув угору на дерева — чимдалі від усього білого. Сонце вже пробилося крізь ранковий туман, і на майже голому гіллі спалахнули, немов тьмяне золото, останні листочки.

— А що з Фаридом? Хіба він — не причина лишитись?

Меґі опустила голову, докладаючи всіх зусиль, щоб її голос видавався байдужим:

— Фаридові однаково, чи я тут. Він думає тільки про Вогнерукого. А відколи той загинув, стало ще гірше.

Бідолашна Меґі. Закохалася не в того юнака. Але відколи кохання запитує про таке?

Меґі, знову подивившись на батька, щосили намагалася приховати свій смуток:

— А ти що думаєш, Мо? Елінор скучила за нами?

— За тобою і матір’ю — безперечно. А за мною — не знаю. — Він удав голос Елінор: — «Мортимере! Ти не поставив Дікенса на місце. І як таке може бути, що я мушу пояснювати палітурникові, що в бібліотеці не їдять мармеладу?»

Меґі засміялася. Що ж, принаймні звеселіла. День у день її дедалі важче розсмішити. Але наступної миті її обличчя знову споважніло:

— Я дуже скучила за Елінор. Я скучила за її домом та бібліотекою й кав’ярнею над озером, куди вона завжди водила мене їсти морозиво. Я скучила за твоєю майстернею й тим, як ти водив мене вранці до школи і по дорозі перекривляв, як Елінор і Даріус сваряться між собою, а також за моїми подружками, які завжди любили ходити до мене, бо ти вмів розсмішити їх… Я б так хотіла розповісти їм про все, що сталося з нами, навіть коли вони, природна річ, не повірять жодному моєму слову. А втім, певне, можна взяти з собою як доказ скляного чоловічка.

Якусь мить Меґі видавалася далекою, дуже далекою, немов її повернули назад не слова Феноліо чи Орфея, а її власні. Проте батько й донька і далі сиділи на березі ставка серед омбрійських пагорбів, і одна фея залетіла Меґі в коси і шарпнула їх із такою силою, що дівчина аж зойкнула, і Мо чимшвидше прогнав дрібну істоту. То була одна зі строкатих фей, Орфеєве створіння, і Мо здавалося, ніби на її крихітному обличчі він побачив відбиток зла, притаманного її творцеві. Зі щасливим хихиканням фея понесла свою біляву здобич-волосинку до гнізда, що, як і вона, теж мінилося всіма барвами. На відміну від блакитних фей, Орфеєві створіння, коли надходила зима, не впадали в сплячку. Здоровань навіть стверджував, що вони обкрадають своїх блакитних родичок, коли ті сплять у гніздах.

На віях у Меґі висіла сльозина. Можливо, фея була причиною, а може, що інше. Меґі ледь помітно стерла її рукою.

— Отже, ти хочеш назад.

— Ні. Я таки кажу, що не хочу! — Якою нещасливою видавалася Меґі. — Що станеться з Феноліо, коли ми просто підемо? А що думатиме Чорний Принц, і Здоровань, і Батист? Що станеться з ними? А що з Мінервою та її дітьми, Роксаною і… Фаридом?

— І що? — запитав Мо. — Як сюжет розвиватиметься далі без Сойки? Свистун забере дітей, бо матері в розпачі не знайдуть йому Сойки. Чорний Принц, звичайно, спробує врятувати дітей, він буде справжнім героєм цього сюжету і добре гратиме свою роль. Але він уже надто довго грав героя, він утомлений, і йому бракує людей. Отож панцерні солдати вб'ють одного за одним його і всіх, хто йшов за ним: Батиста, Здорованя і Дорію, Ґекона і Хапала, — а втім, цих двох, здається, не шкода. Потім Свистун, напевне, прожене Миршавця під три чорти і якийсь час сам пануватиме в Омбрі. Орфей припише йому єдинорога або кілька бойових машин… Авжеж, вони безперечно сподобаються Свистунові. Феноліо з горя зіп'ється до смерті. А Змієголов буде безсмертним і коли-небудь пануватиме над народом небіжчиків. Думаю, десь такий і буде кінець. Чи як?

Меґі подивилася на батька. В ранковому промінні її коси видавалися золотим прядивом. Резині коси мали такий самий відтінок, коли він уперше побачив її в домі Елінор.

— Так, можливо, — тихенько відказала Меґі. — Але чи справді сюжет матиме інший кінець, якщо Сойка лишиться? Як він, сам-один, зможе довести його до доброго кінця?

— Сойко! — Дві жаби злякано стрибнули у воду, коли Здоровань прокладав собі шлях крізь підлісок.

Мо випростався.

— Мабуть, не треба кричати це ім'я на весь ліс, — мовив він стишеним голосом.

Здоровань так перелякано озирнувся, наче між деревами вже стояли панцерні солдати.

— Вибач, — пробурмотів він. — Так рано моя голова ще не працює, та й потім, учорашнє вино… Прийшов хлопець. Ти знаєш його, він працює в Орфея, а Меґі… — Він замовк, помітивши погляд дівчини. — Ох, завжди я верзу нісенітниці, справжнісінький йолоп! — застогнав він і затулив руками своє кругле обличчя. — Просто йолоп. Але слова вже вихопились. Я нічого не міг змінити!

— Фарид. Він зветься Фарид. Де він? — Обличчя Меґі проясніло, хоч як вона намагалася видаватися байдужою.

— Атож, Фарид. Дивне ім'я. Наче з пісні, правда? Він у таборі. Але хоче говорити з твоїм батьком.

Сміх Меґі урвався не менш раптово, ніж почався. Мо обняв її за плечі, але любовної туги батьківські обійми не погамують. Клятий хлопець!

— Він страшенно збуджений. Його віслюк ледве стоїть на ногах, так швидко він мчав. Він розбуркав увесь табір. «Де Сойка? Мені треба поговорити з ним!» Більш нічого ми не почули від нього.

— Сойка! — Голос Меґі ще ніколи не звучав із такою гіркотою. — Я вже сотні разів казала йому, щоб він не називав тебе так. Який йолоп!

Але серце хіба запитує про це?

Лихі слова

— Ох, благаю! — чув він, як його серце звертається до самого себе. — Ох, благаю, дозволь мені битися далі!

Джон Ірвінґ. Господня порада і чортів внесок

— Даріусе! — Голос Елінор був нестерпно владний.

Він звучав страхітливо — буркотливо, роздратовано, нетерпляче… Раніше він не був такий, правда?

У Даріуса мало не випала книжка, яку він щойно приніс, і собака підняв голову від килимка, купленого, щоб той остаточно не зіпсував дерев’яної підлоги своєю липкою слиною. Не кажучи вже про те, що на тій слині хтось усякчас послизався.

— Де той Дікенс, якого ми купили минулого тижня? Нехай йому біс, скільки часу тобі потрібно, щоб поставити книжку на місце? Невже тобі платять за те, щоб ти сидів у моєму кріслі й читав? Признайся, що ти сидиш у ньому, коли мене тут немає.

Ох, Елінор. Як вона ненавиділа слова, які злітали з її вуст, гіркі та ядучі, слина її нещасливого серця.

Даріус опустив голову, як і завжди, коли не хотів, щоб вона бачила, який він ображений.

— Елінор, він там, де й має бути, — відповів Даріус оксамитним голосом, який ще збільшив її несамовитість. От з Мортимером можна було з насолодою сваритися, а Меґі була справжня маленька войовниця. Але Даріус! Навіть Реза більше суперечила їй, дарма що не могла говорити.

Совоокий боягуз. Чому він не свариться? Чому він не кидає їй під ноги книжок, які так віддано пригортає до своїх курячих грудей, наче має боронити їх від неї?

— Там, де й має бути? — повторила вона. — По-твоєму, я знову не вмію читати?

Як тривожно зиркнув на неї той дурнуватий пес. Потім, невдоволено загарчавши, опустив на килим масивну голову.

Але Даріус поклав принесений стос книжок на найближчу шафку й підступив до полиці, де Дікенс займав досить широкий проміжок між Дефо і Дюма (просто Дікенс написав забагато романів), і впевнено витяг книжку, про яку запитувала Елінор.

Без жодного слова Даріус тицьнув її в руки Елінор. Відтак заходився сортувати книжки, з якими прийшов до бібліотеки.

Як по-дурному. Як по-дурному все сталося, і Елінор ненавиділа себе за почуття, які опанували її. Було не сумно, а набагато гірше.

— Вона в поросі!

Припини, Елінор! Але вона не могла. Слова просто вилітали з її вуст:

— Коли ти востаннє протирав порох із книжок? Невже і про це я сама маю дбати?

Даріус і далі працював, обернувшись до неї неширокою спиною. Він вислухав ті слова так незворушно, наче то була незаслужена кара різками.

— Що це? Невже тобі, йолопе, вже заціпило? Інколи я запитую себе, навіщо взагалі тобі мова?! Мортола мала б відібрати її в тебе, а не в Рези, вона й німа була красномовніша від тебе!

Даріус поклав на полицю останню книжку, поправив іншу і одразу рішучим кроком пішов до дверей.

— Даріусе! Вернися!

Він навіть не обернувся.

Ну, клятий! Елінор поспішила за ним, з Дікенсом у руці, що, як вона була змушена визнати, був не дуже запорошений. А щоб уже бути зовсім чесною — на ньому не було й порошиночки. «Звичайно, ні, Елінор, — думала вона. — Ніби ти не знаєш, із якою ревністю Даріус щовівторка й щоп’ятниці вичищає книжки від пороху!» Її прибиральниця завжди кпила з тоненького пензлика, яким він змітав порох.

— Даріусе! Ради Бога, не поводься так!

Жодної відповіді.

Цербер обігнав її на сходах і, висолопивши язика, поглядав на неї з верхньої сходинки.

— Даріусе!

Ім’ям слини дурного пса — де він?

Даріусова кімната містилася поряд із колишнім кабінетом Мортимера. Двері було відчинено настіж, а на ліжку лежала розстебнута валіза, яку вона купила йому для їхньої першої спільної подорожі. Для неї завжди було втіхою купувати книжки разом з Даріусом (і вона була змушена признатися, що він уже застеріг її від багатьох дурниць).

— Що?.. — Яким важким раптом став її лихий язик. — Нехай йому грець, що ти робиш?

Ну, що тут діється? Помилитися годі: Даріус складав до валізи свої нечисленні манатки.

— Даріусе!

Він поклав на ліжко портрет Меґі, який подарувала Реза, блокнот, оправлений руками Мортимера, і закладку, яку Меґі виготовила йому з сойчиних пір’їн.

— Халат! — проказав він здушеним голосом, кладучи до валізи фото батька-матері, що завжди стояло коло його ліжка. — Ти не заперечуєш, якщо я візьму його з собою?

— Що за дурниці? Звичайно, ні! Це подарунок, нехай тобі біс. Але куди ти хочеш його брати?

Цербер зайшов до кімнати й підбіг до тумбочки перед ліжком, де Даріус у шухляді завжди тримав кілька печив.

— Ще не знаю…

Даріус склав халат не менш ретельно, ніж решту одяганок (халат був йому завеликий, але звідки вона мала знати його розмір?), поклав до валізи малюнок, блокнот, закладку й опустив віко. Звичайно, йому не вдалося закрити замок. Він міг бути таким незграбою!

— Розпаковуй! Негайно! Це безглуздя.

Але Даріус похитав головою.

— Господи, невже ти можеш лишити мене саму? — Елінор сама злякалася відчаю у своєму голосі.

— Елінор, ти й зі мною була самотня, — відповів Даріус здушеним голосом. — Ти така нещасна! Я вже не витримую цього!

Дурний пес утратив надію на печиво, обнюхав тумбочку й зупинився коло неї з сумовитими очима. Він має слушність, казали його засльозені собачі очі.

Наче вона сама цього не знала! Вона сама собі вже стала нестерпна. А чи була вона такою раніше — до того, як Меґі, Мортимер і Реза перебрались до неї? Можливо. Але тоді тут були тільки книжки, а вони не скаржаться. Хоча — як бути чесною — до книжок вона ніколи не ставилась так брутально, як до Даріуса.

— Гаразд, заспокойся! — Її голос найсміховиннішим чином затремтів. — Не лишай мене саму. Ти маєш слушність. Чого ти маєш приглядатись, як я день у день стаю щораз нестерпніша і далі сподіваюся, що вони, можливо, якимось дивом повернуться? Може, мені краще застрелитися або втопитися в озері, замість гинути повільно і якнайжалюгідніше? Письменники часом чинять так, і в романах до таких учинків вдавалися не раз.

Як він дивився на неї своїми далекозорими очима (вона б давно мала купити йому нові окуляри. А його теперішні окуляри мали вже сміховинний вигляд). Потім відчинив валізу і глянув на свої речі. Дістав закладку, яку виготовила Меґі, і провів рукою по синіх плямистих пір'їнах. Пір’їнах сойки. Меґі приклеїла їх на смужку блідо-жовтого картону. Закладка така гарненька…

Даріус кашлянув. Він кашлянув тричі.

— Гаразд! — мовив він нарешті, насилу опанувавши голос. — Ти виграла, Елінор. Я спробую. Принеси той аркуш. Бо інакше ти, можливо, і справді коли-небудь застрелишся.

Що? Що він сказав? Серце Елінор несамовито закалатало, немов хотіло випередити її й податись у Чорнильний світ, до фей, до скляних чоловічків і до тих, кого вона любить, і то набагато більше, ніж будь-яку книжку.

— Ти думаєш?..

Даріус кивнув головою так безпорадно, як воїн, що бився не в одній битві.

— Так, — мовив він. — Так, Елінор.

— Несу! — обернулась Елінор.

Усе те, що протягом останніх тижнів свинцевим тягарем лежало на її серці й перетворювало її на стареньку бабусю, все минулося! Зникло без сліду.

Проте Даріус гукнув її назад:

— Елінор! Нам треба взяти ще й кілька блокнотиків Меґі і… таку практичну річ, як… як, скажімо, запальничку.

— …і ніж! — додала Елінор. Зрештою, там, куди вона хотіла піти, був Баста, а Елінор заприсяглася, що, зустрівши його наступного разу, матиме ніж у руці.

Вона мало не впала на сходах — так-бо квапилася потрапити назад до бібліотеки. Цербер скакав за нею, збуджено хекаючи. Може, якоюсь частиною свого собачого серця він здогадувався, що потрапить туди, де зник його колишній господар?

Він спробує! Він спробує! Про щось інше Елінор не могла й думати. Вона не думала про Резин утрачений голос, про дерев’яну ногу Кокереля або Пласконосове скривлене обличчя.

«Все буде добре, — думала вона, беручи з шафи аркуш з Орфеєвими словами. — Цього разу тут немає Каприкорна, щоб наганяти страх на Даріуса. Цього разу він читатиме дивовижно. О Господи, Елінор, ти знову побачиш їх!»

Клюнуло

Якби Джим умів читати, він, напевне, помітив одну дивовижну обставину… Але Джим якраз і не вмів читати.

Міхаель Енде. Джим Кнопф і Дикунка-13

Коротун, навряд чи вдвічі більший за скляного чоловічка, і аж ніяк не такий волохатий, як Туліо, ні, він повинен мати шкіру білу, як алебастр, трохи завелику голову й криві ноги. Що ж, принаймні Миршавець завжди точно знає, чого він хоче, дарма що тепер, відколи Свистун у місті, його замовлення значно порідшали. Орфей якраз міркував, яке волосся має бути в коротуна — руде, як у лисиці, чи біле, як в альбіноса, у двері саме постукав Ос і, почувши «Заходь», просунув голову в кабінет. Ос мав огидні манери за столом і неохоче вмивався, але про те, що треба стукати, не забував.

— Пане, ще один лист для вас!

Гах. Мабуть, було б непогано назвати його так? Пане…

Ос увійшов, нахилив голомозу голову (інколи він перегравав, удаючи покірність) і подав Орфеєві запечатаний папір. Папір? Дивна річ. Звичайно витончене панство присилало свої замовлення на пергаменті, та й печать була незнайома йому. Що ж, як і завжди. Це вже третє замовлення за цей день, справи йдуть добре. Навіть приїзд Свистуна нічого не змінив. Цей світ, здається, просто створено для нього! Хіба він не знав про це від самого початку, ще тоді, коли вперше спітнілими учнівськими руками розгорнув книжку Феноліо? Тут його за майстерні вигадки вже не запроторюють до в’язниці як брехуна і шахрая, тут цінують його талант, і вся Омбра вклоняється, коли він у своєму гарному вбранні походжає по ринку. Казково.

— Від кого лист?

Ос стенув сміховинно широкими плечима:

— Не знаю, пане. Мені його дав Фарид.

— Фарид? — Орфей випростався. — Чому ти одразу не сказав?

Він похапцем видер лист із незграбних пальців.

«Орфею (звичайно, Сойка не писав „любий“ або „вельмишановний“, він ніколи не брехав у звертаннях!), Фарид повідомив мені, чого ти вимагаєш за слова, про які просила моя дружина. Я пристаю на твої умови».

Орфей прочитав ті слова тричі, чотири, п'ять разів, але й справді, там стоїть чорним по білому:

«Я пристаю на твої умови».

Палітурник клюнув! Невже так легко?

Так! Чом би й ні?! Герої дурноголові. Хіба він не казав цього завжди? Сойка потрапив у сильце, а тепер треба тільки зашморгнути його. Потрібне перо, трохи чорнила… і його вуста.

— Вийди! Я хочу бути сам! — звелів він Осові, що нудьгував коло нього й закидав обох скляних чоловічків горіхами. — І забери Яшму!

Орфей знав, що він надто голосно розмовляє сам із собою, коли намагається зосередитись, отже, той скляний чоловічок має вийти з кімнати. Яшма надто часто сідав Фаридові на плече, а про те, що Орфей надумав тепер писати, хлопець нізащо не повинен дізнатися. Хоча той дурний парубійко прагнув повернути Вогнерукого ще дужче, ніж він сам, усе-таки є сумніви, чи захоче він задля цього пожертвувати батьком своєї коханої. Ні. Фарид захоплювався Сойкою майже так само, як і решта.

Айзенґлянц зловтішно подивився на брата, коли Ос м’ясистим пальцем забрав Яшму з письмового столу.

— Пергаменту! — наказав Орфей, тільки-но зачинилися двері за обома, і Айзенґлянц запопадливо заходився розстеляти на столі найкращі аркуші.

Орфей, проте, підступив до вікна і глянув на пагорби, з яких начебто прийшов Сойчин лист. Чарівновустий, Сойка — йому дали величні імена, і Мортимер таки набагато шляхетніший і сміливіший за нього, але хитрощами той взірець чесноти аж ніяк не міг помірятися з ним, від чесноти людина дурнішає.

«Орфею, подякуй його дружині! — думав він, походжаючи по кімнаті з кутка в куток (коли думаєш, немає нічого кращого за ходьбу).  — Якби дружина не боялася так утратити його, ти, мабуть, ніколи не мав би потрібної приманки!»

Ох, це фантастично! Його найбільший тріумф! Єдиноріг, коротуни, барвисті феї — це все непогано, проте ніщо порівняно з тим, що він здійснить тепер! Він поверне з того світу Вогнехідця. Він, Орфей. Хіба це його прибране ім’я пасувало йому коли-небудь краще? Але Орфей буде хитріший за співця, в якого він украв це ім’я. На місце Вогнехідця він пошле когось іншого і подбає, щоб той не повернувся.

— Вогнерукий, чи чуєш ти мене в холодному краї, де ти тепер? — шепотів Орфей, тимчасом як Айзенґлянц ревно мішав чорнило. — Я зловив приманку, яка визволить тебе, — найдивовижнішу у світі приманку, прикрашену найпишнішими блакитними пір’їнами!

Орфей замугикав собі під ніс, як і завжди, коли був задоволений собою, і знову взяв до рук Мортимерів лист. Що там іще пише Сойка?

«Станеться так, як ти просиш (присягаюся копитом диявола, він уже пише в стилі прилюдних оголошень, мов розбійники давніх часів): я спробую прикликати білих жінок, а ти натомість напишеш слова, які знову повернуть мою дружину й доньку в дім Елінор. Щодо мене, я приєднаюся до них згодом».

Ти ба… Що це?

Орфей приголомшено опустився на ліжко. Мортимер хоче лишитися? Чому? Бо після Свистунової погрози його шляхетне героїчне серце не дозволяє йому потай утекти звідси? Чи, може, просто дуже подобається грати розбійника?

— Що ж, як і завжди, шляхетний Сойко, — тихо проказав Орфей (ох, як він любив звук свого голосу!), — геть усе буде зіграно інакше, ніж ти уявляєш собі. Бо Орфей має на тебе власні плани!

Шляхетний бовдур! Чи дочитав він до кінця бодай якийсь роман про розбійників? Немає ніякого щасливого кінця для Робіна Ґуда, ніякого — для Анджело Дуки, для гицелів і як їх там іще називають. Чого ж має бути такий кінець для Сойки? Ні. Він мусить зіграти ще одну роль: приманки на гачку, і то ласої, — і буде приречений на смерть.

«І я напишу йому останню пісню! — думав Орфей, сягнистим кроком походжаючи по кімнаті й немов уже відчуваючи пальцями ніг потрібні слова. — Люди, слухайте найдивовижнішу розповідь про Сойку, що забрав від смерті Вогнехідця і сам, на жаль, загинув. Аж серце крається. Пропав, як Робін Ґуд, що загинув через зрадливу черницю, і як Дука, що сконав на шибениці поряд із мертвим товаришем і з катом на плечах, що гнав його до смерті. Навіть Феноліо не зміг би написати її по-іншому».

Ох, це ще не кінець цього листа? Що він пише далі, цей найшляхетніший розбійник? «Вивісь у вікні синю тканину, якщо ти вже напишеш ті слова (як романтично! Справжнісінький розбійницький еталон. Здається, він дедалі більше перетворюється на ту постать, яку викроїв йому Феноліо!), тоді наступної ночі я зустрінуся з тобою на цвинтарі шпільманів. Фарид знає, де той цвинтар. Приходь сам, щонайбільше візьми одного слугу. Я знаю, в яких тісних стосунках ти перебуваєш із новим намісником, тож ти побачиш мене тільки тоді, коли я буду певен, що з тобою немає нікого з його людей. Мортимер» (Ти ба, він і досі підписується своїм давнім ім’ям. Кого він хоче цим одурити?)

«Приходь сам! О, так! Я прийду сам, — думав Орфей. — Адже ти не побачиш слів, які я вже вишлю наперед!»

Орфей згорнув листа й кинув його під письмовий стіл.

— Айзенґлянце, готове все? Десяток загострених пер, чорнило, вимішане протягом шістдесяти п’яти вдихів і видихів, аркуш щонайкращого пергаменту?

— Десяток. Шістдесят п’ять. Щонайкращий, — підтвердив скляний чоловічок.

— Що там зі списком? — запитав Орфей, розглядаючи свої обгризені нігті. Він знову щоранку робив для них ванночки з трояндової води, але від них вони ставали ще смачніші. — Твій безвартісний брат лишив на словах на літеру Б свої сліди.

Список. Упорядкований за абеткою покажчик усіх слів, що їх ужив Феноліо в «Чорнильному серці». Нещодавно він наказав укласти цей список Яшмі (його брат мав огидний почерк). Але, на жаль, скляний чоловічок устиг дійти тільки до літери Д. Отож Орфей і далі був змушений гортати книжку Феноліо, коли прагнув упевнитися, що слова, які він ужив, є в тексті «Чорнильного серця». Метод дуже обтяжливий, але без нього годі обійтися, і досі він давав найкращі результати.

— Я приніс усе! — запопадливо вклонився Айзенґлянц.

Гаразд! Слова вже надходили. Орфей відчував немов свербіж під шкірою голови. Тільки-но взявши перо до рук, він квапився якнайшвидше опустити його в каламар. Вогнерукий. Йому завжди набігали сльози на очі, коли він згадував, як бачив його мертвого в копальні. То була, безперечно, одна з найтяжчих митей його життя.

Згадував і про дану Роксані обіцянку, що поставить мертвого на ноги (хоча вона не повірила жодному його слову): «Я знайду слова, такі вишукані й дурманні, мов пахощі лілеї, і ці слова одурять Смерть та розчепірять її холодні пальці, якими вона схопила його гаряче серце». Після прибуття в цей світ Орфей шукав їх, дарма що Фарид і Феноліо вважали, ніби він може приписувати тільки єдинорога і строкатих фей. Та вже після перших марних спроб він з гіркотою був змушений признатися, що тут милозвучності не досить, лілейні слова не повернуть Вогнерукого, бо Смерть вимагає певнішої винагороди: з плоті та крові.

Аж не віриться, що він раніше не пішов на контакт із Мортимером, чоловіком, який завдяки книжці з чистими сторінками зробив Смерть посміховиськом для живих!

Отже, геть його! Цей світ потребує тільки одного Чарівновустого, і це він сам. Якщо Мортимер стане здобиччю смерті, а мозок Феноліо зруйнує алкоголь, тоді тільки він далі розповідатиме сюжет, далі й далі — з виразно обмеженою роллю для Вогнерукого і досить-таки почесною для себе.

— Авжеж, приклич мені білих жінок, Мортимере! — шепотів Орфей, слово за словом заповнюючи пергамент виразним, круглим почерком. — Ти не дізнаєшся, що я прошепочу їм у бліді, аж прозорі вуха. Слухай, кого я приведу їм! Сойку. Понесіть його вашій холодній господині з низьким уклоном від Орфея й поверніть мені за це вогнедува. Ох, Орфею, Орфею, багато про тебе балакатимуть, але ніхто не скаже, що ти дурний.

Тихенько засміявшись, він умочив перо й писав далі, як раптом двері позаду нього розчахнулися. Увійшов Фарид. Хай йому грець, де Ос?

— Чого ти хочеш? — запитав він юнака. — Скільки разів тобі казати, що слід постукати, перше ніж зайти? Наступного разу я жбурну каламар у твою тупу голову! Принеси вина! Найкращого, яке в нас є.

Як дивився на нього хлопець, зачиняючи двері за собою! «Він ненавидить мене», — подумав Орфей, і ця думка сподобалася йому. З досвіду він знав, що ненавидять тільки могутніх, тож він стає могутнім у цьому світі.

Могутнім.

Цвинтар шпільманів

На одному пагорбі він сів і заспівав. То була чарівна пісня, і лунала з такою силою, що могла й мертвих пробудити до життя.

Він заспівав тихо і обережно, потім дедалі гучніше та вимогливіше, і так, аж поки торфовище репнуло і в холодній землі показалася розщелина.

Тор Аґе Бринґсверд. Дикі боги

Цвинтар шпільманів містився трохи вище одного покинутого села. Назва села ще й досі збереглася — Карандрела, дарма що в ньому давно ніхто не жив. Ніхто не знав, куди й чому зникли його мешканці, дехто говорив про якусь пошесть, дехто про голод, а дехто розповідав про дві родини, які ворогували між собою і зрештою прогнали й винищили одна одну. Що тут правда, а що вигадка, годі було довідатись у книжці Феноліо, так само як і про цвинтар, на якому зниклі жителі ховали своїх небіжчиків поміж мандрівних комедіантів і шпільманів, бо всі вони споконвіку спочивали там упереміш.

Вузька кам’яниста стежка звивалася між покинутих хат і піднімалася схилом поміж кущами дроку і закінчувалася на виступі, з якого понад верхівками дерев хащі відкривалися краєвиди далеко на південь, де за пагорбами було море. Небіжчики Карандрели, казали в Омбрі, мають перед очима щонайгарніші картини.

Навколо цвинтаря тягнувся зруйнований мур. Нагробки були з того самого каменю, з якого споруджували будинки. Каміння для живих, каміння для мертвих. На деяких нагробках було вирізьблено імена, і то такою незграбною рукою, неначе автори написів опанували письмо тільки на те, щоб вирвати звук дорогого ім’я в тиші, яку утверджує смерть.

Меґі здавалося, ніби нагробні камені шепочуть написані імена: Фарина, Роза, Лючіо, Ренцо… А нагробки без імен видавалися закритими печальними вустами, що втратили дар мови. Але мертвим, мабуть, байдужісінько, яким ім’ям їх називали колись.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Здоровань поглядав на його охоронця, наче хотів визначити, в кого з них ширші груди.

Не треба, Мо! Будь ласка!

Меґі поглянула на матір — і мерщій відвернулася, коли Реза відповіла на її погляд. Донька розгнівалася на матір. Тільки через сльози матері та її поїздку до Орфея Мо стоїть тут.

З ними приїхав не лише Здоровань, а й Чорний Принц — і Дорія, хоча брат забороняв йому. Дорія, як і Меґі, стояв між могилами і озирався, розглядаючи речі, що лежали перед нагробками: зів’ялі квіти, якась дерев’яна іграшка, черевик, сопілка. На одній могилі лежали свіжі квіти. Дорія підняв їх. Квіти були білі, як і жінки, яких усі чекали. Помітивши, що Меґі дивиться на нього, він підійшов до неї. Дорія анітрохи не скидався на свого брата. Здоровань мав коротке темно-каштанове волосся, а в Дорії воно, кучерявлячись, спадало аж на плечі, й Меґі інколи видавалося, ніби Дорія вийшов із давньої книжки казок, яку Мо подарував їй, коли вона тільки-но навчилася читати. Малюнки в ній пожовкли, проте Меґі годинами розглядала їх, твердо переконана, що їх намалювали крихітними ручками феї, про яких розповідали деякі казки.

— Ти можеш прочитати літери на камені? — запитав Дорія, ставши коло Меґі й далі тримаючи в руках білі квіти. Два пальці на його лівій руці не згиналися, їх зламав йому п’яний батько, коли хлопець намагався захистити від нього свою сестру. Принаймні так розповідав Здоровань.

— Звичайно, — відповіла Меґі, ще раз поглянувши на Мо.

Феноліо переказав через Батиста засторогу: «Мортимере, Орфеєві не можна довіряти!» Але даремно.

Не треба, Мо! Будь ласка!

— Я шукаю одне ім’я, — збентежено мовив Дорія. — Але я не… не вмію читати. Це ім’я моєї сестри.

— Як її звали?

Якщо Здоровань не помилявся, Дорії виповнилося рівно п’ятнадцять років саме того дня, коли Миршавець хотів його повісити. На думку Меґі, він видавався старшим. «Авжеж, — відказав Здоровань, — цілком можливо, що старший, бо мати не дуже вправна в лічбі! Про мій день народження вона взагалі не пам’ятає!»

— Її звали Суза, — відповів Дорія, придивляючись до нагробків, неначе саме ім’я могло прикликати давно померлу сестру. — Брат казав, що її поховано десь тут. Він тільки не може пригадати де.

Вони знайшли нагробок. Він поріс плющем, але ім’я видніло ще досить виразно. Дорія нахилився й розгорнув листя.

— Сестра мала такі самі біляві коси, як і ти, — сказав він Меґі. — Ладзаро сказав, що мати вигнала її, коли та захотіла жити у шпільманів. Цього він ніколи їй не простив.

— Ладзаро?

— Мій брат. Здоровань, як ви називаєте його. — Дорія водив пальцем по літерах, що їх, здавалося, хтось вишкрябав на камені ножем. У літері «С» виріс мох.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Орфей простяг йому аркуш: слова, що їх замовила Реза. Чи справді Мо прочитає їх ще цієї ночі, раптом і справді з’являться білі жінки? Чи повернуться вони до Елінор ще до того, як розвидніє? Меґі не знала, що саме навівають їй ці думки: смуток чи радість. Їй навіть не хотілося думати про це. Вона прагнула тільки одного: щоб Мо знову сів верхи й поїхав звідси, щоб не було тих материних сліз, які спонукали його приїхати сюди.

Фарид стояв трохи збоку з Пронозою на плечі. Коли Меґі дивилася на нього, її серце було не менш холодне, ніж при погляді на Резу. Фарид переказав Орфеєву вимогу, знаючи, в якій небезпеці може опинитися її батько, не кажучи вже про те, що внаслідок цієї угоди вона з Фаридом могла б уже ніколи не побачитись. Але Фаридові байдуже. Його цікавив тільки один чоловік, і ним був Вогнерукий.

— Кажуть, ви прийшли сюди здалеку, ти і Сойка, — мовив Дорія, діставши з-за пояса ніж і вишкрябавши мох з імені своєї сестри. — А там усе по-іншому?

Що Меґі могла відповісти на таке запитання?

— Так, — пробурмотіла вона нарешті. — Геть по-іншому.

— Справді? Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних скриньок.

Меґі була змушена усміхнутися.

— Так, це правда, — тихо підтвердила вона.

Дорія поклав білі квіти на могилу сестри й підвівся:

— А правда, що в тому краї є навіть літальні апарати? — На його обличчі проступала величезна цікавість. — Я раз був спробував приробити собі крила. Я навіть трохи пролетів, але не дуже далеко.

— Авжеж… Є й літальні апарати, — відповіла Меґі відчуженим голосом. — Реза може показати їх тобі.

Мо склав аркуш, отриманий від Орфея. Реза підійшла до Мо й заговорила до нього. Навіщо? Йому не слід її слухати. «Меґі, іншого виходу немає, — тільки й сказав він, коли вона благала не погоджуватися на Орфеєву пропозицію. — Мати має слушність. Пора повертатися. Тут стає дедалі небезпечніше». Що вона відповіла б на ті слова? Останніми днями розбійники тричі були змушені переносити табір через Свистунові патрулі, а в Омбрійському замку, здається, щогодини об’являлася жінка, яка стверджувала, буцім бачила Сойку, сподіваючись таким чином урятувати своїх дітей.

Ох, Мо!..

— З ним нічого не станеться, — заспокоював її Дорія. — Ось побачиш, навіть білі жінки люблять його голос.

Нісенітниці. Не що інше, як вигадані нісенітниці!

Коли Меґі підійшла до Мо, її чоботи лишили сліди на інеї, немов цвинтарем пройшов якийсь дух. Обличчя Мо вкрай споважніло. Може, він боїться? Ну, Меґі, що ти думаєш? «Меґі, вони складаються тільки з туги».

Коли Меґі проминала Фарида, той збентежено відвернув очі.

— Благаю тебе! Ти не мусиш! — вмовляла Реза голосом, що видавався надто гучним серед мертвих, і Мо легенько приклав їй пальця до вуст.

— Я хочу, — відповів він, — а тобі не треба боятися. Я знаю білих жінок краще, ніж ти думаєш. — Він засунув їй у пояс згорнений аркуш паперу. — Ось. Бережи його. Раптом з якихось причин я не зможу читати, прочитає Меґі.

«Раптом з якихось причин я не зможу читати…» — раптом вони вб’ють мене, як і Вогнерукого, своїми холодними білими руками. Меґі розтулила вуста — і знову стулила їх, коли Мо поглянув на неї. Вона знала цей погляд. «Ніяких обговорень. Забудь про це, Меґі».

— Гаразд. Отже, свою частину угоди я виконав. Я… гм, думаю, нам не треба чекати довше! — Орфей вочевидь нетерпеливився. Він переступав ногами і усміхався липким сміхом. — Кажуть, вони можуть, поки сяє місяць, і до того, як він сховається за хмари…

Мо тільки кивнув головою й подав знак Здорованеві, що лагідно повів за собою Резу й Меґі, геть від могил, під скельний дуб, що ріс на краю цвинтаря. Дорія, помітивши, як моргнув йому брат, пішов разом з ними.

Навіть Орфей відступив на кілька кроків, наче тепер було небезпечно стояти поряд з Мо.

Мо перезирнувся з Чорним Принцом. Що він розповів йому? Що хоче прикликати білих жінок тільки задля Вогнерукого? Чи, може, Принц знає про слова, які Сойка хотів купити цим учинком? Ні, безперечно, ні.

Мо і Принц пліч-о-пліч пішли між могил. Ведмідь ступав їм услід. А Орфей зі своїм охоронцем заквапився до дуба, під яким стояли Меґі й Реза. Тільки Фарид лишився там, де був, мов прикипівши до землі, зі страхом на обличчі перед тими, кого хотів прикликати Мо, і тугою за тим, кого вони забрали з собою.

Над цвинтарем війнув легенький вітерець, зимний, як і подих тих, кого вони чекали, і Реза несамохіть ступила крок уперед, але Здоровань потяг її назад.

— Ні, — тихо мовив він, і Реза стала в затінку гілля й дивилась, як і Меґі, на обох чоловіків, що стояли серед могил.

— Покажіться, доньки Смерті! — Голос Мо видавався таким байдужим, наче тих, кого він прикликав, він кликав уже безліч разів. — Ви, певне, пригадуєте мене? Я нагадую вам про Каприкорнову фортецю, про нору, в яку ви пішли за мною, і про те, як кволо билося моє серце у ваших білих пальцях. Сойка хоче запитати вас про одного товариша. Де ви?

Реза схопилася за серце. Мабуть, воно калатало не менш несамовито, ніж серце Меґі.

Перша біла жінка з’явилася поряд із нагробком, перед яким стояв Мо. Їй було досить простягти руку, щоб доторкнутися до нього, і вона торкнулася його так легенько, наче привітала приятеля.

Ведмідь застогнав і опустив голову. Потім позадкував, крок за кроком, і вчинив так, як не чинив ніколи раніше: покинув свого господаря. Але Чорний Принц стояв і далі, поряд із Мо, хоча на його темному обличчі проступав страх, якого Меґі ніколи не бачила раніше.

Натомість обличчя Мо не виразило нічого, коли бліді пальці погладили йому руку. Друга біла жінка з'явилася праворуч від нього. Вона вхопила його за груди, там, де билося серце. Реза зойкнула і знову ступила крок уперед, але Здоровань смикнув її назад.

— Вони нічого йому не заподіють. Поглянь! — прошепотів він їй.

З’явилася ще одна біла жінка, потім четверта, п’ята. Вони обступили Мо й Чорного Принца, аж поки Меґі бачила їх обох лише як тіні поміж туманних постатей. Які ж вони були гарні — і такі моторошні, — і якусь мить Меґі хотілося, щоб їх міг бачити Феноліо. Вона знала, як він запишався б цієї миті, гордий, що створив безкрилих янголів.

Білих жінок з’являлося дедалі більше. Вони, здавалось, народжуються з віддиху, що білими хмаринками прилипав до вуст Мо й Чорного Принца. Чому їх з’являється так багато? Меґі відчувала зачудування й бачила його і на Резиному обличчі, і навіть на Фаридовому обличчі, що так боявся духів. А потім почулося шепотіння не менш безтілесне, ніж самі бліді жінки. Шепіт ставав дедалі гучнішим, і зачудування переросло в страх. Обриси Мо розпливлися, наче він розчинився в білому. Дорія занепокоєно поглянув на брата. Реза гукнула Мо. Здоровань знову спробував стримати її, але вона вирвалась і побігла.

Меґі метнулася за нею, занурилась у туман розітнутих тіл. До неї поверталися обличчя, білі, мов каміння, за яке вона зашпортувалася. Де батько?

Меґі спробувала розпихати білі постаті, але її руки хапалися за ніщо, раз по раз, аж поки вона раптом наткнулася на Чорного Принца. Він стояв із посірілим обличчям, з мечем у тремтячій руці, й озирався, немов забув, хто він. Але білі жінки вже не шепотілися. Вони розчинилися, мов дим від подуву вітру. Коли вони зникли, ніч видавалася ще темнішою. Яка чорна. І моторошно холодна.

Реза знову і знову гукала Мо, а Принц розпачливо озирався з непотрібним мечем у руці.

А Мо зник.

Провина

Часе, дай мені зникнути. А потім поєднається все, що ми розлучаємо завжди, поки перебуваємо тут.

Одрей Ніфенеґер. Дружина мандрівника в часі

Реза чекала між могил, аж поки засіріло, але Мо не повернувся. Роксанин біль став її болем. Проте вона оплакувала не мертвого. Мо зник, наче його ніколи не було. Сюжет поглинув його, і провина падала на неї.

Меґі плакала. Здоровань тримав її в обіймах, але його широким обличчям теж котилися сльози.

— Це ви винні! — без упину вигукувала Меґі, відштовхуючи Резу й Фарида, і навіть Чорний Принц не міг заспокоїти її. — Це ви його вмовили! Навіщо я врятувала його тоді, якщо тепер вони однаково забрали його?

— Мені шкода. Справді, мені дуже шкода! — бідкався Орфей, і його голос чіплявся за Резину шкіру, мов якісь отруйні солодощі. Коли білі жінки зникли, він стояв, ніби чекаючи чогось, і насилу приховував сміх, що знову і знову кривив йому вуста. Але Реза помітила. Так… і Фарид теж.

— Що ти зробив? — Фарид схопив Орфея за розкішні шати і вдарив кулаками в груди. Орфеїв охоронець хотів схопити Фарида, але Здоровань міцно тримав його.

— Паскудний брехун! — ридаючи, вигукнув Фарид. — Двоязика змія! Чому ти нічого не спитав їх? Ти просто не хотів нічого питати, хіба не так? Ти лише хотів, щоб вони забрали Чарівновустого. Запитайте його! Запитайте його, що він ще написав. Таж я бачив! Він написав не тільки слова, які пообіцяв Чарівновустому. Там був ще другий аркуш! Він думає, я не знаю, куди він гне, бо я не вмію читати, зате я вмію рахувати. Там було два аркуші, і його скляний чоловічок сказав, що вчора вночі він прочитав другий аркуш уголос!

«Він каже правду, — немов шепотіло щось Резі. — О Господи, Фарид каже правду!»

А Орфей зі шкури пнувся, щоб удати щире обурення.

— Що за дурниці він верзе! — кричав він. — Невже, по-вашому, я не розчарований? Що я міг удіяти, як вони забрали його? Я виконав свою частину угоди! Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер. Та чи мав я нагоду запитати їх про Вогнерукого? Ні! А втім, я не вимагатиму своїх слів назад. Але, сподіваюся, кожному з присутніх зрозуміло, — і тут Орфей подивився на Чорного Принца, що й досі тримав у руці меч, — що саме я нічого не отримав від цієї угоди!

Орфеєві слова ще досі лежали в поясі Рези. Вона хотіла жбурнути їх йому вслід, коли він поїхав геть, а потім таки знову заховала їх у пояс. Слова, що мали повернути їх назад, — вона ще й не читала їх. Надто дорого вони обійшлися. Мо зник, а Меґі ніколи не простить їй. Вона знову втратила їх обох.

Реза притулилася чолом до недалекого нагробка. Він був дитячий, на могилі лежала крихітна льоля. «Мені дуже шкода». Їй знову здавалося, ніби вона чує м’який, темний Орфеїв голос упереміш із доньчиним плачем. Атож, Фарид казав правду. Орфей збрехав. Він описав, що відбулося, і своїм голосом перетворив той запис на дійсність, із ревнощів прибрав Мо зі своєї дороги, як завжди й казала Меґі, — а вона, Реза, ще й допомогла.

Тремтячими пальцями Реза розгорнула папір, який Мо заткнув їй у пояс. Він був вологий від роси, а над словами простерся Орфеїв герб. Фарид розповідав їм, як Орфей замовляв одному художникові-геральдисту в Омбрі свій герб: корону для брехні, буцімто він походить із королівського роду, пальми, бо він, мовляв, з далеких країв, і єдинорога, закручений ріг якого чорний від чорнила.

Єдиноріг був ще й знаком Мо. Реза відчула сльози на очах. Коли вона почала читати, слова розпливалися перед очима. Опис будинку Елінор видавався трохи незграбним, зате для їхнього повернення Орфей знайшов потрібні слова, і навіть для страху, що цей сюжет може перетворити її чоловіка на когось іншого… Звідки він знає так точно, що відбувається в її серці? «Від тебе самої, — з гіркотою подумала Реза. — Ти розповіла йому про весь свій розпач». Вона стала читати далі і затнулася: «Мати і донька повернулися назад, у дім, де повно книжок, а от Сойка лишився й пообіцяв піти за ними, коли настане пора і він дограє свою роль…»

«Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер!» — вчувався їй Орфеїв голос, сповнений ображеної невинності.

Ні. Такого не може бути. Мо хотів піти разом з ними! Чи, може, ні?

«Резо, ти не знатимеш відповіді», — думала вона й зігнулася над могилкою, так їй краялося серце. Їй здавалося, ніби вона чує і плач дитини у своєму лоні.

— Резо, ходімо, — сказав Чорний Принц, підійшовши до неї і простягши їй руку. На його обличчі не видніло жодного докору, хоча він був мов прибитий і тяжко засмучений. Не запитував він і про слова, які написав Орфей. Можливо, вірив, що Сойка, зрештою, був чарівником. Чорний Принц і Сойка — дві руки справедливості, чорна і біла. А тепер знову є тільки Принц.

Реза вхопилася за його руку й насилу підвелася. «Іти? А куди? — хотілося запитати їй. — Знову в табір, де чекає порожній намет, а твої люди поглядатимуть на мене з іще більшою неприязню?»

Дорія привів їй коня. Здоровань і далі стояв коло Меґі, його грубе обличчя було заплакане, як і в дівчини. Він уникав Резиного погляду. Отже, навіть він звинувачує її в тому, що сталося.

Куди? Може, назад?

Реза й далі тримала в руці папірець з Орфеєвими словами. Дім Елінор. Як вона почуватиметься, повернувшись туди без Мо? Якщо Меґі взагалі читатиме ці слова. «Елінор, я втратила Мо. Я прагнула захистити його, але…» Ні, не хотілося б їй розповідати про цей випадок. Немає повернення назад. Немає вже нічого.

— Меґі, ходімо, — погукав Принц дівчину. Він хотів посадити її на коня до Рези, але Меґі відсахнулася.

— Ні. Я поїду з Дорією, — мовила вона.

Дорія підвів до неї коня. Фарид, коли Меґі сіла позаду Дорії, кинув на нього не дуже приязний погляд.

— Чому ти ще тут? — запитала Меґі Фарида. — І досі сподіваєшся, що перед тобою раптом постане Вогнерукий? Він не повернеться, так само як і мій батько, але Орфей, безперечно, знову візьме тебе на службу, після всього, що ти зробив для нього!

Фарид щулився від кожного слова, мов пес під різкою. Потім мовчки обернувся й пішов до свого віслюка. Гукнув Пронозу, але куниця не прийшла, і Фарид поїхав без неї. Меґі навіть не провела його очима і обернулася до Рези.

— Не думай, ніби я повернуся з тобою. А якщо ти потребуєш читця для своїх неоціненних слів, іди до Орфея. Зрештою, ти вже раз ходила до нього!

Чорний Принц і цього разу не запитував, про що говорить Меґі, хоча Реза бачила запитання на його змореному обличчі. Всю довгу дорогу, поки вони поверталися в табір, він їхав збоку від Рези. Сонце осявало один пагорб за іншим, але Реза знала, що для неї ніч не скінчиться. Відтепер вона житиме в її серці. Безкінечна, безпросвітна ніч. Водночас і чорна, і біла, як і жінки, що забрали з собою Мо.

Кінець і початок

Коротка заувага на полях:

Ви помрете.

Маркус Цузак. Книжкова злодійка

Білі жінки повернули геть усе: спогади про біль і страх, про гарячковий жар і холод їхніх рук на його серці. Але цього разу все було по-іншому. Вони торкалися Мо, а він не боявся їх. Шепотіли імена, які вони мали для своїх, і здавалося, ніби запрошують його. Атож, таки запрошували тихими, сповненими туги голосами, які він так часто чув у сновиддях, запрошували, мов давно зниклого друга, що нарешті повернувся.

Їх було багато, дуже багато. Їхні бліді обличчя обступали його, мов туман, у якому зникало все інше: Орфей, Реза, Меґі й Чорний Принц, що мить тому ще стояв біля нього. Зникли навіть зорі, земля під ногами. Він раптом опинився на купі прілого листя. Його запах важкою, солодкою хмарою завис у холодному повітрі. Поміж листям лежали білі кістки. Череп. Кінцівки. Де він?

«Мортимере, вони забрали тебе, — подумав він. — Як і Вогнерукого».

Чому ця думка не лякала його?

Він чув птахів над собою, багато птахів, а коли білі жінки відступили, побачив над собою повітряне коріння, що звисало, як павутиння, з темної височіні. Він був усередині стовбура, порожнього, мов органна труба, і високого, наче башти Омбрійського замку. На дерев’яних стінах росли гриби, і їхнє зеленаве світіння освітлювало пташині та феїні гнізда. Мо простяг руку до коріння, щоб з’ясувати, чи відчувають що-небудь пальці. Так, він намацав їх. Провів рукою по обличчю, відчув власну шкіру, незмінену, теплу. Що це означає? Отже, це не смерть? Тоді що це? Сон?

Мо обернувся, і далі наче уві сні, і поглянув на мохові ложа. Там спали моховині, їхні зморщені личка у смерті були так само позбавлені віку, як і в житті. Але на останньому ложі лежала знайома постать, і то з таким спокійним обличчям, яким він бачив його востаннє. Вогнерукий.

Роксана дотримала обіцянки, даної в обваленій копальні: «Він матиме такий вигляд, ніби спить, і тоді, коли коси мої давно вже посивіють, бо я знаю від Кропиви, як треба зберігати тіло, навіть коли душі давно вже немає».

Мо, вагаючись, підступив до нерухомої постаті. Білі жінки мовчки розступилися перед ним.

Де ти, Мортимере? Чи це все-таки світ живих, дарма що тут спочивають мертві?

Здавалося, ніби Вогнерукий спить. Спокійно, без сновидь. Чи провідує його тут Роксана? Можливо. А як він сам сюди потрапив?

— Так оце той товариш, про якого ти хотів запитати? — озвався чийсь голос угорі, і коли Мо в пітьмі подивився туди, то побачив у плетиві коріння золотавого птаха з червоною плямою на грудях. Він дивився на нього круглими пташиними очима, проте голос, що виходив з його дзьоба, був жіночий.

— Твій приятель — бажаний гість у нас. Він приніс нам вогонь, єдину стихію, що не корилася мені. Навіть тебе мої доньки залюбки б узяли до себе, бо їм подобається твій голос, проте вони знають, що цей голос потребує подиху плоті. А коли я їм усе-таки звеліла привести тебе, покаравши таким чином за те, що ти оправив книжку з чистими сторінками, вони переконали мене пощадити тебе й пояснили, що ти маєш намір щось зробити, і твій учинок змусить мене примиритися.

— Що саме? — запитав Мо, і власний голос тут видавався чужим йому.

— Хіба ти не знаєш? Хоча ладен розлучитися задля цього з усім, що любиш? Ти приведеш мені того, кого забрав у мене. Сойко, приведи мені Змієголова.

— Хто ти? — запитав Мо, подивившись спершу на білих жінок, потім на спокійне обличчя Вогнерукого.

— Здогадайся.

Птах розправив золоте оперення, і Мо побачив, що пляма на його грудях — кров.

— Ти — Смерть, — сказав Мо, відчувши на вустах тягар цього слова. Невже є ще важче?

— Авжеж, мене називають так, але я заслужила ще й багато інших імен! — Птах обтрусився, і на листя під ногами Мо впали золоті пір’їни. Вони падали йому на голову й на плечі, а коли він знову підняв голову, то побачив на корінні лише пташиний скелет. — Я кінець і початок, — проказав він. Від кісток почала наростати шерсть. На лисому черепі виросли гострі вушка. На Мо згори дивилася білочка. Вона чіплялася за коріння маленькими лапками, а з невеличкої пащі лунав той самий голос, яким розмовляв птах.

— Велика Перетворювачка — ось ім’я, яке мені подобається! — Білочка теж обтрусилася, втратила хутро, хвіст та вушка, перекинулась метеликом, гусінню коло його ніг, котом, плямистим, як світло в хащі, а зрештою куницею, що стрибнула на мохове ложе, де лежав Вогнерукий, і скотилася до ніг небіжчика. — Я кінець усіх сюжетів і їхній початок, — проказала куниця голосом птаха, голосом білочки. — Загибель і оновлення. Без мене ніщо не народиться, бо без мене ніщо не помре. А ти, Сойко, перешкодив моїй роботі, коли оправив книжку, що зв’язала мені руки. Тому я була дуже розгнівана на тебе, страшенно розгнівана.

Куниця ошкірила зуби, і Мо відчув, як білі жінки знову підступили до нього. Може, тепер уже приходить смерть? Мо здавило груди. Дихати стало важко, як і тоді, коли він відчував смерть уже зовсім близько.

— Так, я була розгнівана, — прошепотіла куниця. Голос, яким вона розмовляла, і далі був голосом жінки, проте зненацька видався старим. — Але мої доньки заспокоїли мене. Їм подобається твоє серце не менше, ніж твій голос. Кажуть, що воно велике, дуже велике; на жаль, щоб уже розбитися.

Куниця замовкла, і раптом знову почулося шепотіння, якого Мо ніколи не забував. Воно огорнуло його, лунало всюди:

— Стережися! Сойко, стережися!

Від кого? На нього дивилися бліді обличчя. Вони були гарні, а втім, немов розпливалися, тільки-но він хотів пильніше придивитися до них.

— Орфея! — прошепотіли бліді вуста.

І Мо раптом почув Орфеїв голос. Його милозвучність наповнила дуплавий стовбур, мов надміру солодкі пахощі:

«Послухай мене, господине холоду, — промовляв поет. — Послухай мене, господине мовчанки. Я пропоную тобі угоду. Я пошлю тобі Сойку, що виставив тебе на посміховисько. Він повірить, що тільки він повинен покликати твоїх блідих доньок, тож я пропоную його тобі як ціну за Вогнехідця. Забери Сойку і пошли за це Вогнерукого назад до живих, бо його сюжет ще не скінчився. Натомість у розповіді про Сойку бракує тільки одного розділу, і його мусять написати твої білі жінки».

Отак читав і писав поет, і його слова, як і завжди, були правдою. Сойка, зухвалий вдачею, прикликав білих жінок, і Смерть уже не відпустить його. А Вогнеходець повернеться, тож розповідь про нього матиме новий початок.

Стережися…

Знадобилося кілька митей, щоб Мо остаточно все збагнув. І прокляв свою дурість, яка спонукала його повірити чоловікові, що одного разу вже мало не вбив його. Мо розпачливо спробував пригадати слова, які Орфей написав для Рези. Що, коли Меґі й Резу він так само прагнув усунути з дороги, як і його? Пригадуй, Мо! Що він написав?

— Авжеж, ти таки дурень, — глузував жіночий голос. — Але він ще дурніший за тебе. Гадав, ніби може зобов’язати мене словами, мене, що керує краєм, у якому немає слів і з якого, однак, походять усі слова. Ніщо не може зв’язати мене, тільки книжка з чистими сторінками, бо ти наповнив їх білим мовчанням. Той, кого вона захищає, майже щодня посилає мені чоловіка, якого він убив, — як посланця свого глуму! Я б хотіла тобі за це розтопити плоть на кістках! Але мої доньки, відколи торкнулися твого серця, читають його, мов книжку, і запевняють мене, що ти не спочинеш, аж поки той, кого захищає книжка, знову належатиме мені. Сойко, це правда?

— Так, — прошепотів Мо.

— Гаразд. Тоді повертайся назад і нехай та книжка зникне зі світу. Заповни її словами до початку весни, бо інакше зима для тебе ніколи не скінчиться. І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки, бо вона допомагала тобі оправляти книжку. Сойко, ти зрозумів?

— Чому два? — хрипко запитав Мо. — Як ти можеш вимагати два життя за одне? Бери моє, цього досить.

Але куниця лише подивилась на нього.

— Я визначаю ціну, — заявила Смерть. — А ти повинен тільки оплатити.

«Меґі. Ні. Ні! Резо, повертайся! — думав Мо. — Нехай Меґі прочитає Орфеєві слова. Будь-де буде краще, ніж тут. Повертайся! Мерщій!»

Куниця засміялася. Її голос знову почав скидатися на голос старої жінки.

— Сойко, всі сюжети закінчуються мною, — мовила вона. — Ти всюди натрапиш на мене. — Щоб довести слушність своїх слів, вона перекинулась одновухим котом, що так полюбляв залізати до садка Елінор і полювати там її птахів. Кіт спритно стрибнув із грудей Вогнерукого й потерся об ноги Мо. — Ну, Сойко, що скажеш? Ти згоден з моїми умовами?

«І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки».

Мо поглянув на Вогнерукого. Його мертве обличчя було набагато спокійніше, ніж живе. Чи зустрівся він на тому світі зі своєю молодшою донькою, Козимо й першим Роксаниним чоловіком? Чи всі небіжчики перебувають в одному місці?

Кіт сів перед Мо й дивився на нього.

— Я згоден, — відповів Мо таким хрипким голосом, що насилу почув свої слова. — Але я теж ставлю одну умову: дай мені Вогнехідця. Мій голос уже давно вкрав у нього десять років життя. Дозволь йому повернутися зі мною. Крім того… хіба не співають у піснях, що Змієголов загине від вогню?

Кіт аж пригнувся. Його шкура відгнила і впала на пріле листя. Кістки знову вкрилися плоттю і пір’ям, і золотий пересмішник із кривавими грудьми пурхнув на плече Мо.

— А ти залюбки втілюєш у дійсність те, про що співають у піснях, еге ж? — прошепотів він йому. — Гаразд. Я віддам його тобі, Вогнеходець житиме знову. Та коли надійде весна, а Змієголов і далі буде безсмертний, його серце припинить битися разом з твоїм — і серцем твоєї доньки.

Мо паморочилось у голові. Він хотів схопити птаха і скрутити йому золоту шию, щоб уже не чути його голосу, такого старечого й незворушного, з глумом у кожному слові. Меґі. Мо майже зашпортувався, коли ще раз підступив до Вогнерукого. Білі жінки цього разу розступилися перед ним украй неохоче.

— Бачиш, мої доньки не дуже хочуть, щоб він ішов, — проказав голос старої жінки, — хоча знають, що він повернеться.

Мо глянув на нерухоме тіло. Обличчя справді було набагато спокійнішим, ніж у житті, і якусь мить Мо не мав певності, чи сподобається Вогнерукому, що він покликав його назад.

Птах і далі сидів на його плечі, такий легенький, із такими гострими кігтиками.

— Чого ти чекаєш? — запитала Смерть. — Гукни його.

Мо послухався.

Знайомий голос

— Що лишилося йому? — запитала себе Довга Тінь. — Які думки і чутки, які імена? Чи, може, в його голові є тільки туманні відчуття й купа непов’язаних слів?

Барбара Кавді. Біла кістка

Білі жінки пішли. Лишили його самого з усією синню, що зовсім не пасує до червоної барви вогню. Все було синє, мов вечірнє небо, синє, мов квіти герані, синє, мов вуста людини напідпитку, синє, мов серцевина надто яскравого полум’я. Так, інколи жар траплявся і в цьому світі. Гаряче і холодне, яскраве і тьмяне, страхітливе і гарне — все було однаковим. То була неправда, яку годі відчути в краю мерців. Людина відчувала і чула, нюхала і дивилася, але серце було напрочуд незворушне, немов спочивало, перше ніж знову почнеться танок.

Спокій. Що це за слово?

Чи відчувають його й берегині цього світу, а чи просто тужать за іншим? Біль, якого вони не знають, плоть, якої вони не мають? Можливо. А може, ні. З їхніх облич годі про щось дізнатися. Він бачив там усе: і спокій, і тугу, і радість, і страждання. Неначе вони знали про все і в цьому, і в тому світі, неначе складалися водночас з усіх барв, усіх барв, що зливалися між собою, даючи біле світло. Вони розповіли йому, що в краї мерців є й інші місця, похмуріші за те, куди вони привели його, і що тут ніхто не лишався довго — тільки він. Адже він прикликав для них вогонь…

Білі жінки боялися вогню і любили його. Вони гріли над ним свої бліді руки і сміялися, мов діти, коли він змушував вогонь танцювати для них. Вони й були діти, водночас малі і старі, просто старезні. Вони дозволяли йому формувати з вогню дерева і квіти, сонце й місяць, а він малював вогнем обличчя, обличчя, які бачив, коли білі жінки брали його з собою на річку, де вони мили серця небіжчиків.

— Поглянь туди! — шепотіли вони йому. — Поглянь туди, і ти побачиш тих, хто любить тебе — у своїх сновиддях.

Він нахилявся над прозорою синьою водою, розглядав хлопчика, жінку й дівчинку, чиї імена він забув, і бачив, як вони сміються уві сні.

— Чому я вже не знаю їхніх імен? — запитував він.

— Бо ми виростили твоє серце, — казали вони. — Ми виростили його в синій воді, що відокремлює цей світ від іншого. Вона спричиняє забуття.

Атож, так справді було добре. Бо, тільки-но він намагався пригадати, хто він, поставала тільки синь, пестлива й заспокійлива. Тільки тоді, коли він кликав вогонь і розгоралась червона барва, образи з’являлися знову, ті самі образи, які він бачив у воді. Проте туга за ними вщухала, перше ніж набирала сили.

— Як мене звати? — часом запитував він, і тоді білі жінки сміялись. «Вогнеходець, — шепотіли вони. — Таким було твоє ім’я і буде таким завжди, бо ти будеш з нами вічність і не підеш, як решта, в інше життя».

Інколи вони приводили йому дівчинку, зовсім маленьку. Вона гладила йому обличчя і сміялася, мов жінка, яку він бачив у воді та в полум'ї.

— Хто це? — запитував він.

— Вона була тут і вже пішла, — відповідали вони. — Вона була твоя донька.

Донька… Це слово відлунювало стражданням, проте його серце тільки пригадувало, він нічого не відчував. Він відчував тільки любов, нічого, крім любові. Нічого іншого не існувало.

Де вони були? Вони ніколи не лишали його самого, відколи він був тут, тут… де він завжди був. Він уже звик до блідих облич, до їхньої краси й тихих голосів.

А потім зненацька пролунав інший голос, такий відмінний від їхніх. Він знав цей голос. Знав навіть ім’я, яке вимовив той голос.

— Вогнерукий!

Він ненавидів цей голос… Чи, може, любив його? Він не знав. Він знав тільки одне: цей голос поверне все, що він забув, — мов сильний біль, який ураз примусить закалатати його спокійне серце. Може, цей голос уже завдавав йому болю, і то такого шаленого, що його серце мало не розбилося? Так, він пригадує себе! Він заткнув вуха руками, але ж у світі мертвих чують не тільки вухами, і голос дійшов йому до найдальших глибин, мов свіжа кров, що потекла в давно занімілі судини.

— Вогнерукий, прокидайся! — вимагав голос. — Повертайся. Сюжет розказано ще не до кінця.

Сюжет… Він відчув, як синь штовхає його вперед, як навколо нього знову міцна плоть і як йому знову б'ється серце у завузьких грудях.

«Чарівновустий, — подумав він. — Це голос Чарівновустого». І раптом повернулися всі імена: Роксана, Бріана, Фарид — і біль знову був тут, і час, і туга.

Утрачений і повернений

Адже мені тільки раз не пощастило переконати себе, що мертві померли остаточно.

Сол Белоу. Король дощу

Ще не розвиднілось, коли Ґвін розбудив Роксану. Їй і досі не подобалась куниця, але їй не хотілося брати гріх на душу й проганяти тваринку. Надто часто вона бачила її на плечі Вогнерукого. Інколи їй здавалося, ніби на бурому хутрі ще можна відчути тепло його рук. Куниця, відколи загинув її господар, дозволяла Роксані гладити її. Раніше вона не дозволяла цього ніколи. Але раніше вона гризла і її курей. А тепер куниця щадила їх, наче це становило частину їхньої мовчазної угоди — її вдячність, що Роксана тільки їй дозволяла ходити з нею до її господаря. Ґвін був єдиним, хто знав її таємницю, хто товаришив їй, коло вона сиділа біля небіжчика, годину, інколи дві, і задивлялася в спокійне обличчя.

— Він повернувся! — повідомила настовбурчене Ґвінове хутро, коли куниця скочила їй на груди. Але Роксана відіпхнула тварину, побачивши, як темно ще надворі, але Ґвін не давав їй спокою, форкав і дряпав двері. Звичайно, вона одразу подумала про патрулі, що їх Миршавець із великою охотою розсилав уночі в далекі села. З серцем, що мало не вискакувало, вона схопила ніж, що лежав під подушкою, і мерщій одягнулася, тимчасом як куниця щоразу нетерплячіше дряпала двері. На щастя, вона ще не розбудила Єгана. Син спав глибоко й міцно. Навіть її гусак не ґелґотав на сполох. Дивно, вкрай дивно.

Роксана босоніж підбігла до дверей з ножем у руці і прислухалася, але знадвору не чулося жодних звуків, а коли вона обережно ступила за поріг, їй здалося, ніби вона чує, як дихає ніч, глибоко й рівномірно, мов сонна людина. Зорі світили на неї згори, наче світляні квіти, і їхня краса завдавала страждань її зболеному серцеві.

— Роксано!

Куниця шмигнула повз неї.

Такого не може бути. Небіжчики не повертаються, навіть коли пообіцяли. Проте постать, що вийшла з затінку коло стайні, була страхітливо знайома.

Ґвін форкнув, побачивши на плечі свого господаря іншу куницю.

— Роксано! — гукнув її Вогнерукий, наче прагнув відчути ім’я на язику як те, чого давно не куштував.

То був сон, одне зі сновидь, які вона бачила майже щоночі, сновидь, у яких вона так виразно бачила його обличчя, що торкалася його уві сні, а її пучки й наступного дня ще відчували його шкіру. Навіть коли Вогнерукий обняв її рукою, і то так обережно, наче не був певен, чи не забув він, як треба пригортати її, Роксана не ворухнулася, бо її пальці ще досі не вірили, що справді відчуватимуть його, руки ще не вірили, що знову обійматимуть його. Проте її очі могли бачити його. Її вуха чули, як він дихає. Її шкіра відчувала його шкіру, таку гарячу, наче всередині він горів вогнем, дарма що недавно був такий холодний, такий страхітливо холодний.

Вогнерукий дотримав своєї обіцянки. Навіть якщо він прийшов до неї уві сні, це все-таки краще, ніж нічого, набагато краще.

— Роксано! Поглянь на мене. Дивися на мене.

Вогнерукий узяв її обличчя в руки, погладив щоки, стер сльози, які, прокинувшись, вона так часто відчувала на обличчі. І тільки тоді пригорнув до себе, дав її рукам пересвідчитися, що вона обіймає не просто привида.

Такого не може бути. Вона плакала, горнучись до нього обличчям. Їй хотілося бити його за те, що він кинув її задля хлопця, за весь той біль, який вона відчула через нього, безмежний біль, але серце зрадило її, як і першого разу, коли він повернувся. Воно зраджувало її щоразу.

— Що? — поцілував він її ще раз.

Рубці. Вони зникли, немов їх стерли білі жінки, перше ніж знову послати його в життя.

Роксана взяла долоні Вогнерукого і приклала їх йому до щік.

— Ти диви! — здивувався він і провів пучками по шкірі, наче то було не його обличчя. — Таки зникли. Басті це аж ніяк не сподобалося б.

Чому вони відпустили його? Хто заплатив за нього, так само як він колись заплатив за хлопця?

Чому вона запитує? Він повернувся. Тільки це й має значення, він повернувся звідти, звідки немає вороття. Звідти, де були всі інші. Її донька, Єган, батько її сина, Козимо… Як багато небіжчиків. Але він повернувся. Проте в очах Вогнерукого Роксана бачила, що цього разу він був так далеко, що якась його частина й досі лишається там.

— Як довго будеш цього разу? — прошепотіла вона.

Вогнерукий відповів не зразу. Ґвін чухав собі голову, сидячи на плечі господаря, і придивлявся до нього, наче теж хотів чути відповідь.

— Так довго, як дозволить Смерть, — відповів він нарешті й приклав її руку туди, де калатало його серце.

— Що це означає? — знову пошепки запитала вона.

Але Вогнерукий затулив їй вуста поцілунком.

Нова пісня

У лісі темному ясний зростає світ,

Князі лихі шаліли.

Він чуба має чорного, мов кріт,

І можновладці затремтіли.

Феноліо. Пісня про Сойку

— Сойка повернувся з того світу! — сповістив Дорія новину Чорному Принцові. Незадовго до світанку юнак притьмом забіг до його намету, так засапавшись, що насилу вимовляв слова. — Його бачила одна моховиня. Коло дупластого дерева, там, де цілительки ховають своїх небіжчиків. Вона каже, що Сойка повернув і Вогнехідця. Будь ласка! Можна, я розповім Меґі?

Незбагненні слова. Надто дивні, щоб бути правдою. Але Чорний Принц одразу подався до дуплавого дерева, звелівши спершу Дорії пообіцяти, що він нікому не розповість цієї вістки: ані Меґі, ані її матері, ані Хапалу, ані будь-якому іншому розбійникові, навіть рідному братові, що спав як мертвий надворі коло багаття.

— Але Свистун, мабуть, теж уже дізнався про це! — затинався юнак.

— Тим гірше, — відповів Принц. — Тоді побажай мені, щоб я знайшов Сойку раніше від нього.

Він погнав коня вчвал, мчав так швидко, що невдовзі ведмідь тільки несхвально сапав поряд із ним. Навіщо так квапитися? Задля такої безумної надії? Чому його серце неодмінно й далі прагне вірити у світло серед пітьми? Звідки він черпає надію, хоча вже безліч разів розчарувався? «Принце, в тебе серце дитини», — хіба не казав йому завжди Вогнерукий? «Повернув і Вогнехідця». Такого не може бути. Таке трапляється тільки в піснях, у піснях та казках, що їх матері розповідають увечері дітям, щоб ті не боялися ночі…

Надія робить легковажним, і про це Чорний Принц мав би знати. Він помітив солдатів тільки тоді, коли вони постали перед ним між деревами. Їх було багато. Він нарахував десяток. Із собою вони вели моховиню. Її худу шию вже до крові роздерла мотузка, на якій солдати вели її. Мабуть, полонили, щоб привела їх до дупластих дерев. Навряд чи хто-небудь знав місце, де цілительки ховали своїх небіжчиків. Тобто самі цілительки дбали, щоб підлісок ховав усі стежки, але Чорний Принц знав одну стежину, відколи допомагав Роксані привезти туди Вогнерукого.

То було священне місце, але прибита страхом моховиня вела солдатів у панцерах потрібною стежкою. Віддалік уже можна було побачити сухі верхівки дерев, їхнє крислате гілля так вирізнялося сірою барвою на тлі ще жовтих осінніх дубів, що здавалося, ніби ранок оголив їх так, і Чорний Принц благав, щоб Сойка пішов уже звідти. Краще бути в білих жінок, ніж у Свистунових руках.

Три панцерні солдати, оголивши мечі, під’їхали до Принца ззаду. Моховиня, коли її вартові теж вихопили мечі і обернулись до нової здобичі, впала навколішки. Ведмідь підвівся і ошкірив зуби. Коні схарапудились, і двоє солдатів позадкували, але їх було ще багато, надто багато для одного ножа й пари пазуристих лап.

— Ти ба, мабуть, не тільки Свистун такий дурний, щоб повірити балачкам моховині! — протягнув солдат з обличчям, засіяним ластовинням, і не менш блідий, ніж білі жінки. — Чорний Принце! Я вже прокляв свою долю, що змушений їхати в чортів ліс і шукати привид, — і хто ж трапляється мені на дорозі? Його чорний брат! Нагорода за його голову не така щедра, як за Сойчину, але завдяки йому ми всі забагатіємо!

— Помиляєшся. Тільки-но торкнетеся його, загинете всі.

«Його голос пробуджує мертвих зі сну і спонукає вовка лягти коло вівці…» Сойка так упевнено вийшов з-за дерев, наче чекав там на солдатів. «Не називай мене так, це ім’я для пісень!» Скільки разів він казав Принцові, але як іще той мав називати його?

Сойка. Солдати шепотіли його ім’я хрипкими від страху голосами. Хто він? Як часто Принц і сам себе запитував про це. Чи він прибув із краю, де довгі роки прожив і Вогнерукий? І що то за край? Край, де пісні стають правдою?

Сойка. Ведмідь ревінням привітав його, коні здибились, а Сойка дістав свого меча, повільно, як і завжди, меча, що належав колись Рудому Лисові і вбив таку силу людей Чорного Принца. Обличчя під чорним чубом видавалося блідішим, ніж завжди, але Принц не бачив на ньому ніякого страху. Мабуть, провідавши Смерть, людина забуває, що таке страх.

— Так, як бачите, я повернувся від Смерті. Дарма що й досі відчуваю її пазурі. — Сойка промовляв із таким відсутнім виглядом, наче якась його частина ще й досі перебувала в білих жінок. — Я, якщо ваша ласка, залюбки покажу вам шлях. Він просто перед вами. Але якщо ви хочете ще трохи пожити, — Сойка махнув мечем у повітрі, наче писав своє ім’я, — тоді пустіть його. Його і ведмедя.

Солдати прикипіли до Сойки очима, а їхні руки так тремтіли, коли бралися за мечі, що здавалося, ніби хапають власну смерть. Ніщо так не посилює страху, як безстрашність, і Чорний Принц став поряд із Сойкою й відчув, що його, мов щитом, захищають слова, які тихенько співають в усіх закутках: біла і чорна руки справедливості.

«Віднині буде нова пісня», — думав Принц, дістаючи меча, а його серце почувалося таким по-дурному молодим, що він боровся б і з тисячею солдатів. Але Свистунові вояки притьмом розвернули коней і втекли — від двох чоловіків… і слів.

Коли солдати були вже далеко, Сойка підійшов до моховині, що й далі стояла навколішки в траві, закривши руками буре, як кора, обличчя, і зняв їй з шиї мотузку.

— Кілька місяців тому одна моховиня зцілила мені тяжку рану, — озвався він до неї. — Часом не ти?

Моховиня дозволила допомогти їй підвестися, але дивилася на нього не дуже приязно.

— Що ти хочеш сказати цим? Що в людських очах ми всі однакові? — уїдливо запитала вона. — Ну, для нас ви теж усі однакові. Тож звідки я маю знати, чи я тебе вже бачила колись? — додала вона й пошкутильгала геть, навіть не глянувши ще раз на свого рятівника, що стояв і дивився їй услід, немов забувши, де він.

— Як довго мене не було? — запитав Сойка, коли до нього під’їхав Чорний Принц.

— Понад три дні.

— Так довго? — Так, він був далеко, дуже-дуже далеко. — Звичайно. Коли зустрічаєшся зі Смертю, час минає по-іншому. Хіба не кажуть такого?

— Про це ти знаєш більше, ніж я, — відповів Чорний Принц.

Сойка промовчав.

— А ти чув, кого я привів? — запитав він зрештою.

— Мені важко повірити в таку добру новину, — хрипко відказав Чорний Принц, але Сойка засміявся і скуйовдив йому коротко підстриженого чуба. — Тепер ти знову можеш відпустити його, — мовив він. — Той, задля кого ти поголив його, дихає знову. Він лишив на тому світі тільки свої рубці.

Такого не може бути!

— Де він? — запитав Чорний Принц, його серце і досі краялось після ночі, коли він із Роксаною чатував коло тіла Вогнерукого.

— Мабуть, у Роксани. Я не запитував його, куди він іде. Ми були не надто балакучі. Білі жінки, Принце, лишають тишу, ніяких слів.

— Тишу? — Чорний Принц засміявся і притяг його до себе. — Що ти кажеш? Вони лишають щастя, нічого, крім щастя! І надію, нарешті знову надію! Я почуваюся таким молодим, як не почувався вже багато років! Здається, дерева б з корінням виривав. Ще сьогодні ввечері всі співатимуть, що Сойка так мало боїться Смерті, що ходить до неї в гості, а Свистун від люті здере собі з морди срібного носа!

Сойка знову засміявся, але його погляд був поважний, дуже поважний для того, хто живим і цілим повернувся від Смерті. Чорний Принц зрозумів, що Сойка, крім усіх добрих новин, має ще й погану, тінь, яка ховається за світлом. Але він не казав про неї. Поки що ні.

— А що з моєю дружиною і донькою? — запитав Сойка. — Вони вже… виїхали?

— Виїхали? — здивовано подивився на нього Чорний Принц. — Ні. А куди вони мали їхати?

На Сойчиному обличчі змішалися рівними частками полегкість і тривога.

— Коли-небудь я поясню тобі, — сказав він. — Коли-небудь. Довго розповідати.

Відвідини Орфеєвого підвалу

Як багато життя,

Як багато, щоб тут пригадати!

Я в Тибеті був каменем.


І шматочком кори

У далекому серці Африки,

Що тьмянів і тьмянів…

Дрек Магон. Життя

Коли Ос, міцно вхопивши Фарида за карк, повідомив йому таким чином, що Орфей хоче поговорити з ним у кабінеті, хлопець одразу взяв із собою дві пляшки вина. Сироголовий, повернувшись із цвинтаря шпільманів, аж хлистав вино, але не ставав від нього таким балакучим, як Феноліо, а лише лаявся і плів казна-що.

Коли Фарид зайшов до кабінету, Орфей стояв, як і досить часто, коло вікна й легенько похитувався, тримаючи в руці аркуш паперу, на який в останні дні він так часто дивився, так часто проклинав його, жмакав і знову розгладжував.

— Тут стоїть чорним по білому, кожна літера гарна, мов намальована, та й звучить усе добре, з біса добре! — говорив він, насилу повертаючи язиком, тимчасом як його пальці й далі торкалися слів. — Чому ж тоді, в ім'я всіх привидів пекла, палітурник знову повернувся?

Що той Сироголовий верзе? Фарид поставив пляшки з вином на стіл і чекав.

— Ос казав, ти хочеш говорити зі мною? — запитав він.

Яшма сидів коло склянки з перами й нервово подавав Фаридові знаки, але той не розумів їх.

— Авжеж. Янгол смерті Вогнерукого. — Орфей поклав папір на письмовий стіл і обернувся до хлопця з лихим усміхом.

«Чому ти повернувся до нього? — думав Фарид, але йому досить було подумати тільки про сповнене ненависті обличчя Меґі на цвинтарі, щоб самому собі дати відповідь: — Бо ти, Фариде, не знав, куди тобі ще можна податися!»

— Авжеж, я звелів гукнути тебе, — подивився на двері Орфей. Ос зайшов до кімнати вслід за Фаридом так нечутно, що в це годі було повірити, зваживши на його велетенську постать, і, перше ніж Фарид зрозумів, чому Яшма знову гарячково моргає йому, м’ясисті руки вже схопили його.

— Тож ти, мабуть, ще не чув новини? — запитав Орфей. — Звісно, ні. Бо інакше б одразу побіг до нього.

До кого? Фарид спробував вивільнитись, але Ос так брутально схопив його за чуба, що в хлопця від болю аж сльози бризнули з очей.

— А він таки ще не знає. Як зворушливо. — Орфей підступив до Фарида так близько, що його аж знудило від перегару.

— Вогнерукий, — проказав він оксамитовим голосом, — Вогнерукий повернувся.

Фарид забув про грубі Осові пальці й лихий Орфеїв усміх. Але це щастя, немов страшний біль, було завеликим для його серця.

— Так, він повернувся, — вів далі Орфей, — завдяки моїм словам. Але потолоч там на вулиці, — він зневажливо показав на вікно, — каже, що його повернув Сойка! Проклін їм усім! Нехай Свистун їх усіх оберне в поживу для хробачні!

Фарид уже не слухав. Кров шумувала йому у вухах. Вогнерукий повернувся! Він повернувся!

— Пусти мене, Бугаю! — Фарид ударив Оса ліктями в живіт і вирвався з його рук. — Вогнерукий напустить вогонь на вас обох! — кричав він. — Так, неодмінно, тільки-но почує, що ви одразу не пустили мене до нього!

— Невже? — знову дихнув йому в обличчя перегаром Орфей. — А я от думаю, що він має бути вдячним мені, чи, по-твоєму, він хоче, щоб ти, ходяче нещастя, ще раз заподіяв йому смерть? Я вже раз застерігав його від тебе. Тоді він не хотів мене слухати, але, повір, тепер порозумнішає. Якби я мав тут книжку, з якої ти походиш, я б давно приписав тебе до твого колишнього сюжету, але, на жаль, ти помилково заблукав у цей світ!

Орфей зареготав. Він завжди сміявся з власних жартів.

— Замкни його в підвалі! — наказав він Бугаєві. — А тільки-но споночіє, відведи на Шибеничний пагорб і скрути йому в’язи. На кілька кісток більше або менше — хто на те звертатиме увагу?

Яшма затулив очі руками, коли Ос схопив Фарида й закинув собі на плечі. Фарид кричав і копав ногами, але Бугай так зацідив йому в обличчя, що хлопець мало не знепритомнів.

— Сойка! Сойка! Таж це я послав його до білих жінок! Я! — лунав услід за ними Орфеїв голос на сходах. — Чому, хай йому чортів хвіст, Смерть не затримала його? Невже я, вживши наймилозвучніших слів, не зробив їй смачним того шляхетного бовдура?

Коло підніжжя сходів Фарид знову спробував вивільнитись, але Ос ударив його ще раз, і то так сильно, що в хлопця заюшило з носа, і переклав на друге плече. Якась служниця перелякано вистромила голову з дверей, коли Ос проносив Фарида повз кухню, — то була маленька каштановокоса дівчина, що завжди освідчувалася йому на вушко в коханні, — але допомогти вона не могла. Таж як?

— Щезни! — тільки й ревнув Ос перед тим, як кинути Фарида в підвал. Він прив’язав його до однієї з паль, на яких тримався Орфеїв дім, клаптем брудної ганчірки заткав йому рот і лишив самого, не забувши наостанок добряче копнути ногою.

— Побачимось, коли споночіє, — буркнув він, перше ніж знову побрався сходами вгору, і Фарид лишився в пітьмі, відчуваючи холодний камінь плечима і присмак власних сліз на вустах.

Як тяжко знати, що Вогнерукий повернувся, а він все одно не може побачитися з ним. «Але це неодмінно станеться, Фариде! — думав він. — Хтозна, може, Сироголовий таки має слушність. Може, ти й справді знову принесеш йому тільки смерть?!»

Сльози обпікали йому обличчя, воно аж горіло від Осових ударів. Якби ж він міг прикликати вогонь, щоб полум’я пожерло Орфея разом з його домом і Бугаєм, нехай навіть він сам згорить! Але Фарид не міг ворухнути руками, а його язик не міг вимовити жодного вогненного слова, отож він тільки сидів навпочіпки, схлипував, як і тієї ночі, коли загинув Вогнерукий, і чекав вечора, коли Ос потягне його і скрутить в’язи під шибеницями, де він викопував срібло для Орфея.

На щастя, з ним не було куниці. Ос вочевидь убив би її. Проноза, мабуть, давно вже з Вогнеруким. Куниця відчула, що він повернувся. Фариде, чому ж ти не відчув? Тепер уже байдуже. Принаймні Проноза в безпеці. А що станеться з Яшмою, коли він уже не зможе захищати його? Скільки разів Орфей замикав скляного чоловічка без світла та піску в шухляді, і лише тому, що той незграбно орудував ножем для розрізання паперу або заляпав йому рукав чорнилом!

— Вогнерукий! — Як добре шепотіти його ім’я і знати, що він живий! Як часто Фарид малював у своїй уяві, що він знову зустрічається з Вогнеруким. Від туги за ним Фарид аж затремтів, наче ним тіпала пропасниця. Цікаво, хто перший вискочив на плечі, щоб лизнути обличчя в рубцях, — Ґвін чи Проноза?

Минали години, і Фаридові якимось дивом пощастило виплюнути затичку. Він спробував гризти мотузку, якою Ос зв’язав його, але навіть миша краще впоралася б із цим завданням. Чи шукатимуть його, коли він, убитий і закопаний, лежатиме під шибеницями? Вогнерукий, Чарівновустий, Меґі… Ох, Меґі! Він ніколи не поцілує її знову. Що ж, останнім часом він узагалі не дуже часто цілувався з нею. Та все ж… Підступний Сироголовий! Фарид кожним прокльоном, який тільки міг пригадати, зганяв його зі світу — і з цього світу, і зі свого колишнього світу, і зі світу, в якому зустрівся з Вогнеруким. Він вимовляв їх уголос, — бо вони діють тільки так, — і злякано замовк, почувши, як угорі відчиняють двері до підвалу.

Невже звечоріло? Що тут можна помітити — в цьому вогкому, запліснявілому підвалі? Цікаво, Ос зламає карк, немов кролику, чи, може, просто затулить йому вуста м’ясистими долонями, аж поки він уже не дихатиме? Не думай про це, Фариде, невдовзі й сам побачиш! Фарид притулився плечима до палі. Можливо, він зможе принаймні розбити йому носа. Один добрий поцілений копняк у тупе обличчя, коли Ос розв’язуватиме мотузку, і ніс зламається, мов суха гіллячка.

Фарид розпачливо намагався стягти грубу мотузку, але Ос, на жаль, тямив, як треба зв’язувати. Меґі! Чи не могла б ти прислати мені, як і своєму батькові, кілька рятівних слів? Ох, яким кволим стає він від страху. Фарид дослухався до кроків, що лунали на сходах. Як на Бугая, вони напрочуд тихі, — і раптом до нього метнулися дві куниці.

— Клянусь усіма феями, Круглолиций добувся до грошей, — почувся шепіт із пітьми. — Що за розкішний дім! — Затанцював вогник, потім другий, третій, четвертий, п’ятий… П’ять вогників — якраз досить, щоб освітити обличчя Вогнерукого — і Яшму, що, збентежено всміхаючись, сидів на його плечі.

Вогнерукий.

Фаридові стало так легко на серці, що він не здивувався б, якби просто взяв і полетів. Але що з Вогнеруковим обличчям? Воно змінилося. З нього неначе стерли всі роки, всі лихі, самотні роки і…

— Твої рубці зникли!

Фарид міг тільки шепотіти. Щастя мов ватою кутало йому слова. Проноза стрибнув до нього й лизнув зв’язані руки.

— Так, і, уяви собі, мені здається, Роксані бракує їх. — Вогнерукий зійшов з останньої сходинки й нагнувся до хлопця. Згори долинали збуджені голоси.

Вогнерукий дістав з-за пояса ніж і перерізав мотузки.

— Чуєш? Боюся, Орфей скоро довідається, що в нього гості.

Фарид розтер затерплі зап’ястки. Він не міг відвести очей від Вогнерукого. А що, як це тільки привид або ще гірше — просто сон? Але хіба він не відчував тепла його тіла та ударів серця, коли Вогнерукий нахилився над ним? Немає вже тієї моторошної тиші, яка обступала Вогнерукого в копальні. І від нього тхнуло вогнем.

Сойка повернув його. Так, безперечно, це він. Такий, яким завжди зображував його Орфей.

Ох, він написав би його ім’я вогнем на міських мурах — Чарівновустого, Сойки, хоч як його там називають! Фарид простяг руки й несміливо торкнувся такого знайомого й водночас чужого обличчя.

Вогнерукий тихенько засміявся й підняв Фарида на ноги:

— Що це? Ти хочеш пересвідчитися, що я не привид? Якого ти, звичайно, ще боїшся, еге ж? А що, якби я справді був привидом?

Замість відповіді Фарид так палко обняв його, що Яшма, пронизливо зойкнувши, ковзнув з плеча Вогнерукого. На щастя, він зловив скляного чоловічка швидше від Ґвіна.

— Обережно! Обережно! — прошепотів Вогнерукий і посадив Яшму на плече Фаридові. — Ти, як і завжди, поривчастий, мов телятко. Дякуй своєму скляному приятелеві, що я тут. Він розповів Бріані, що Орфей учинив з тобою, і вона помчала верхи до Роксани.

— Бріана? — Скляний чоловічок зашарівся, коли Фарид посадив його собі на руку. — Дякую, Яшмо!

Фарид обернувся. На сходах до підвалу лунав Орфеїв голос:

— Хтось чужий? Що ти верзеш? Як він пройшов повз тебе?

— Це провина служниці! — чув Фарид, як протестує Ос. — Рудокоса служниця просто впустила його через тильні двері!

Вогнерукий прислухався, що діється вгорі, з давнім глузливим усміхом на вустах, якого так бракувало Фаридові. На його плечах і на волоссі танцювали іскри. Вони, здається, світилися навіть під шкірою, та й у самого Фарида шкіра була гаряча, наче її палив вогонь, відколи до неї доторкнувся Вогнерукий.

— Вогонь, — прошепотів він. — Він у тобі?

— Можливо, — пошепки відповів Вогнерукий. — Я не зовсім такий, як давніше, але все-таки можу робити кілька нових цікавих речей.

— Речей? — Фарид дивився на нього, з подиву вирячивши очі, але згори знову лунав Орфеїв голос:

— Тут пахне вогнем. Пусти мене, людський носорогу! Він має рубці на обличчі?

— Ні! З якої речі? — ображено відповів Ос.

Знову почулися кроки на сходах, тепер уже важкі та невпевнені. Орфей не любив ані підніматися, ані опускатися сходами, і Фарид чув його прокльони.

— Меґі вчитала сюди Орфея! — прошепотів Фарид, підсуваючись ближче до Вогнерукого. — Я попросив її про це, бо думав, що він може повернути тебе!

— Орфей? — знову засміявся Вогнерукий. — Ні. Я чув тільки голос Чарівновустого.

— Можливо, його голос, але саме мої слова повернули тебе! — насилу переступив останні сходинки Орфей з обличчям, червоним від вина. — Вогнерукий, це таки ти! — В його голосі звучала щира радість.

Позаду Орфея з’явився Ос, на його грубому обличчі проступали страх і лють.

— Пане, погляньте на нього! — крикнув він. — Це не людина! Це демон або нічний підземний дух. Бачите іскри в його чубі? Коли я хотів затримати його, він мало не спалив мені пальці — неначе кат тицьнув мені в руки розпечені жарини!

— Так-так, — тільки й мовив Орфей. — Він прийшов сюди здалеку, дуже здалеку. Така довга подорож може змінити людину. — Він глянув на Вогнерукого, наче боявся, що той наступної миті може розчинити його в повітрі або, що ближче до правди, загнати в кілька безживних слів на аркуші паперу.

— Ох, який я радий, що ти повернувся! — аж затинався від хвилювання Орфей. — А твої рубці зникли! Як дивно! Про це я нічого не писав. Що ж, як і завжди… Ти повернувся! Без тебе цей світ наполовину втрачає свою вартість, але тепер знову все буде таким дивовижним, як і давніше, коли я вперше прочитав про тебе. То була найкраща з усіх оповідок, але відтепер ти станеш її героєм, тільки ти, завдяки моєму мистецтву, що повернуло тебе додому, а тепер навіть вирвало від Смерті!

— Твоє мистецтво? Радше мужність Чарівновустого. — Вогнерукий створив вогник. Той затанцював на його долоні і набув постаті білої жінки з такими виразними обрисами, що Ос злякано притулився до стіни.

— Дурниці! — На мить Орфеїв голос видався голосом скривдженого хлопчика, але невдовзі він знову опанував себе. — Дурниці! — проказав він знову, цього разу твердішим тоном, дарма що язик і досі ще важко повертався від вина. — Хоч би що він казав тобі, це неправда. То був я.

— Він нічого не казав мені. Навіщо? Він був там, він і його голос.

— Але ж ідея належала мені, і я написав слова! Він був лише моїм знаряддям! — Орфей вигукнув останні слова з такою люттю, наче виплюнув їх в обличчя Чарівновустому.

— Атож, твої слова! Як я чув, слова лихі та підступні! — На руці Вогнерукого й далі горіла постать білої жінки. — Мабуть, варто принести ці слова Чарівновустому, щоб він ще раз міг прочитати, яку роль ти виділив йому в цьому епізоді.

Орфей випростався, мов щогла.

— Я написав такі слова тільки заради тебе! — гукнув він ображеним голосом. — Я думав тільки про те, щоб повернути тебе. Чому мене має цікавити той палітурник? Зрештою, я був змушений запропонувати щось Смерті!

Вогнерукий спокійно поглядав на вогник, що горів на його долоні.

— Ох, я розумію надто добре, — тихо проказав він, тимчасом як вогник перетворився на птаха, золотого птаха з червоною плямою на грудях. — Побувавши на тому світі, я дещо розумію, а дві речі знаю напевне: Смерть непідвладна словам, і не ти, а Чарівновустий пішов до білих жінок.

— Тільки він міг погукати їх. Що я міг удіяти? — крикнув Орфей. — І він зробив це тільки задля своєї дружини! Не для тебе!

— Що ж, це теж добра причина. — Вогненний птах розпався на долоні Вогнерукого. — А що стосується слів, то, як сказати щиро… його голос подобається мені набагато більше, ніж твій, дарма що не завжди робив мене щасливим. Голос Чарівновустого сповнений любові. А твій говорить тільки про тебе. Не кажучи вже про те, що ти надміру полюбляєш читати слова, про які ніхто не знає, а часом забуваєш, що пообіцяв прочитати. Чи не так, Фариде?

Фарид з обличчям, застиглим від ненависті, дивився на Орфея.

— Що ж, як і завжди, — вів Вогнерукий далі, тимчасом як на його долоні з попелу спалахнув вогник і набув форми крихітного черепа. — Я візьму слова. І книжку.

— Книжку? — Орфей відсахнувся, неначе вогонь на долоні Вогнерукого обернувся змією.

— Так, ти вкрав її у Фарида, пригадуєш? Тому її навряд чи можна вважати за твою, хоча, ти, здається, як я чув, старанно скористався нею. Строкаті феї, плямисті кобольди, єдиноріг… У замку тепер повинні бути навіть коротуни. Що там іще? Хіба блакитні феї були не досить гарні для тебе? Миршавець топче коротунів, а єдинорога ти створив тільки для смерті.

— Ні-ні! — захищаючись, підняв руки Орфей. — Ти не розумієш! У цьому сюжеті я прагну досягти справжньої величі. Я ще працюю, але, повір, буде дивовижно! Феноліо лишив так багато невикористаного, так багато не описав, а я це все зміню, вдосконалю…

Вогнерукий повернув долоню, і попілець посипався на долівку Орфеєвого підвалу.

— Ти говориш, як Феноліо, — але, мабуть, набагато гірший за нього. Цей світ сам пряде свої нитки. А ви тільки сплутуєте їх, рвете, зв'язуєте те, що не тримається купи, замість лишити вдосконалення тим, хто живе в ньому.

— Он воно що, і кому, наприклад? — з ненавистю в голосі запитав Орфей. — Сойці? Відколи він належить до цього світу?

Вогнерукий стенув плечима:

— Хтозна. Можливо, ми всі належимо не тільки до сюжету. А тепер принеси мені книжку. Чи, може, попросити Фарида, щоб приніс?

Орфей глянув на нього з такою злобою, наче зневажений коханець.

— Ні! — нарешті вигукнув він. — Вона потрібна мені. Книжка лишиться тут. Ти не забереш її в мене. Попереджаю тебе. Не тільки Феноліо може написати слова, що зашкодять тобі! Я можу тебе…

— Я слів уже не боюся, — нетерпляче урвав його Вогнерукий. — Ані твоїх, ані слів Феноліо. Слова не змогли приписати мені, як я помру. Невже ти забув? — Вогнерукий хапнув рукою повітря, і в руці в нього з’явився запалений смолоскип. — Принеси книжку, — звелів він і дав смолоскип Фаридові. — Принеси все, що він написав. Кожне слово.

Фарид кивнув головою.

Він повернувся. Вогнерукий повернувся!

— Захопи і список! — додав Яшма голосочком, не менш тонким, ніж його членики. — Список, який він наказав мені укласти. Всіх слів, ужитих у книжці Феноліо! Я вже дійшов до літери Д.

— Ох, не дурний! Список. Дякую тобі, скляний чоловічку! — засміявся Вогнерукий. Ні, його сміх не змінився. Фарид тішився, що Вогнерукий не лишив свого сміху в білих жінок.

Хлопець посадив Яшму собі на плече й побіг сходами вгору. Слідом за ним пострибав Проноза.

Орфей хотів загородити Фаридові шлях, але відсахнувся, коли смолоскип ударив по скельцях окулярів, а полум’я обпалило йому шовкову сорочку. Ос був сміливішим за свого пана, та коли після вимовлених пошепки слів Вогнерукого смолоскип, простягаючи вогненні лабети, став ганятися за ним, Фарид, перше ніж Ос отямився від страху, вже проминув гевала. Проворний, мов сарна, хлопчина стрибнув на сходинку, його серце повнилося щастям, а на язиці він відчував солодкий присмак помсти.

— Яшмо! — гаркнув знизу Орфей. — Я розіб’ю тебе на такі крихітні скалочки, що вже ніхто ніколи не побачить, якої ти барви!

Скляний чоловічок учепився пальцями за Фаридове плече, проте не озирнувся.

— А тебе, малий брехливий погоничу верблюдів… — Орфей аж захлинувся, — я зведу зі світу, запроторю в сюжет, повний жахіть і створений навмисне для тебе!

Погроза змусила Фарида на мить зупинитися, але потім почувся голос Вогнерукого:

— Зважай, кому погрожуєш, Орфею! Якщо з хлопцем коли-небудь щось станеться або він раптом зникне, як ти відверто заявив сьогодні про свій намір, я знову провідаю тебе. А я, як ти знаєш, не ходжу без вогню.

— Заради тебе! — чув Фарид Орфеєві крики. — Я все зробив заради тебе, а ти отак віддячуєш мені?

Айзенґлянц засипав Фарида і свого молодшого брата брудними лайками, тільки-но зрозумів, що вони шукають у кабінеті його пана. Проте Яшма незворушно допомагав Фаридові знайти спершу книжку, а потім кожен клаптик паперу, написаний коли-небудь Орфеєвою рукою. Айзенґлянц кидав у них пісок, загострені пера, зичив Яшмі кожної хвороби, на яку може захворіти скляний чоловічок, а зрештою сам героїчно кинувся на останній аркуш, що його Яшма згортав на Орфеєвому столі, тож Фарид досить нелюб’язно відпихнув його вбік.

— Зрадник! — кричав Айзенґлянц услід братові, коли Фарид зачинив за собою двері кабінету. — А розбився би ти в друзки, на тисячі скалок! — Та Яшма зважав на ті слова не більше, ніж на Орфеєві погрози.

Вогнерукий уже чекав на порозі будинку.

— Де вони? — занепокоєно запитав Фарид, підбігаючи до нього. Адже він не бачив ані Орфея, ані Оса, проте чув їхні роздратовані голоси.

— У погребі, — відповів Вогнерукий. — Я загубив на порозі трохи вогню. Коли він згасне, ми будемо далеко в лісі.

Фарид кивнув головою і обернувся, коли на сходи вгорі вийшла одна зі служниць. Але то була не Бріана.

— Моя донька не тут, — сказав Вогнерукий, немов прочитавши його думки. — Навряд чи вона ще раз повернеться до цього дому. Вона в Роксани.

— Вона ненавидить мене! — пробурмотів Фарид. — Чому вона врятувала мене?

Вогнерукий відчинив двері, і куниці повибігали на вулицю.

— Мабуть, Орфея вона любить ще менше, ніж тебе, — мовив він.

Воронів вогонь

Життя — рухлива тінь, актор на сцені.

Пограв, побігав, погаласував

Свою часину — та й пропав. Воно —

Це дурна казка, вся зі слів гучних

І геть безглузда.

Вільям Шекспір. Макбет[3]

Феноліо був щасливий. О так, він був щасливий, дарма що Іво та Деспіні заманулося потягти його на ринкову площу, де Ворон знову давав виставу. Про неї вже кілька днів повідомляли герольди, і Мінерва, звичайно, не пустила б дітей самих. Миршавець звелів збудувати поміст, щоб кожен міг бачити, який партач його князівський вогнедув. Невже він сподівається, що народ таким чином забуде про повернення Вогнехідця? Але, як і завжди, Ворон ніколи не міг зіпсувати настрій Феноліо. На серці в нього ще ніколи не було так легко, відколи він із Козимо вирушив до Сутінкового замку. Ні, про те, що сталося потім, він волів не думати, цей розділ закінчився. Його сюжет почав розвиватись у новому напрямі, і кому він мав дякувати за те? Собі самому! Бо хто, як не він, увів до гри Сойку, чоловіка, що і Свистуна, і Миршавця вважає за дурнів і повернув з того світу Вогнерукого? Що за постать! І якими гротескними видаються порівняно з ним Орфеєві створіння: пістряві феї, забитий єдиноріг, коротуни з блідо-блакитним волоссям. Такі істоти були ще під силу Телепневі, натомість він, Феноліо, міг створити такі постаті, як Чорний Принц і Сойка. Що ж, слід визнати: тільки Мортимер надав Сойці плоті та крові. Але на початку все одно були слова, і їх написав він, кожнісіньке слово!

— Іво! Деспіно!

Де вони в біса поділися? Легше зловити Орфеєвих строкатих фей, ніж цих дітлахів! Хіба не казав їм, щоб не бігали так далеко? Вся вуличка аж кишіла дітьми. Вони вибігали з кожного будинку, щоб принаймні на годину чи дві забути про тягар, який поклав світ на їхні маленькі плечі. За тих похмурих часів дитинство аж ніяк не було веселим. Хлопці надто рано дорослішали, а дівчата додавали смутку матерям.

Мінерва спершу не хотіла пускати Іво та Деспіну. В місті вешталося забагато солдатів. Удома чекало надто багато роботи, проте Феноліо вмовив її, дарма що йому вже тепер ставало недобре від смороду, який знову поширюватиме Ворон. Цього дня, коли він почувається таким щасливим, мають бути щасливі й діти, тож він, поки Ворон партачитиме, просто мріятиме, що невдовзі вже Вогнерукий видуватиме вогонь на ринковій площі Омбри. Або малюватиме собі в уяві, як Сойка заїздить до Омбри й виганяє з брами Миршавця, мов шолудивого пса, стягує Свистунові срібну маску з обличчя і разом з Чорним Принцом засновує царство справедливості, де панує народ… Ну, можливо, не зовсім. До такого цей світ, мабуть, ще не дійде, та все ж. Всюди буде чудово, радітиме серце, і саме він, Феноліо, визначив курс порятунку того дня, коли написав першу пісню про Сойку. Врешті-решт він вчинив слушно! Козимо, можливо, був помилкою, але звідки з’явиться напруга на обличчі, якщо воно бодай інколи не стає похмурим?

— Чорнильний ткачу! Де ти? — нетерпляче махав рукою Іво.

Що собі думає той малий? Що такий старий чоловік, як він, може пролізти крізь цю повінь дітей, мов вугор? Деспіна обернулася і втішено засміялася, коли Феноліо махнув їй рукою. Але потім її голівка знову зникла серед інших голів.

— Іво! — гукав Феноліо. — Іво, хай йому грець, наглядай за сестрою!

Господи, таж він і не знав, як багато в Омбрі дітей. Чимало їх, ідучи на ринкову площу, вели з собою малих братів і сестер. Феноліо був єдиним чоловіком на всю площу, та й матерів прийшло небагато. Більшість дітей, мабуть, просто повтікало — з майстерень і крамниць, від роботи в хаті або в стайні. Навіть із навколишніх сіл поприходили діти в жалюгідному дранті. Їхні дзвінкі голоси лунали між будинків, наче щебіт пташиної зграї. Ворон, певне, ще ніколи не мав такої збудженої публіки.

Він уже стояв на помості в чорно-червоному вбранні вогнедува, але воно, на відміну від одягу решти цеховиків, було зшите не з клаптиків, а з найтоншого оксамиту, бо ж він належав до князевих фаворитів. Його завжди усміхнене обличчя аж лисніло від жиру, яким він захищав себе від полум’я, але вогонь усе-таки так часто лизав його, що обличчя стало дуже схоже на усміхнену маску, яку Батист пошив йому зі шкіри. Атож, Ворон усміхався навіть тепер, роздивляючись море дитячих облич, що так пожадливо тиснулися навколо помосту, наче він міг позбавити їх усього їхнього горя, голоду й материнського смутку, туги за вбитими батьками.

Феноліо побачив, що Іво стоїть попереду, але куди поділась Деспіна? Ага, ось вона, поряд із братом. Дівчинка радісно махнула йому рукою, він махнув їй у відповідь, а сам стояв коло матерів, що чекали перед будинками. Він чув, як вони шепотілися про Сойку і про те, як він захищатиме їхніх дітей, тепер, коли відібрав Вогнехідця у Смерті. Аякже. Над Омброю знову засяяло сонце. Надія повернулась, і він, Феноліо, дав їй ім’я. Сойка…

Ворон скинув мантію, таку важку й коштовну, що, продавши її, безперечно можна було б цілий місяць годувати всіх дітей, зібраних на площі. На поміст до шпільмана зійшов кобольд, обвішаний торбами з алхімічними порошками, якими цей партач підживлював полум’я, щоб воно слухалося його. Ворон і досі боявся вогню. Про це можна було здогадатись одразу. Можливо, тепер боявся ще дужче, і Феноліо постеріг, що, почавши виставу, шпільман хвилюється. Вогонь пирхав і сичав, пускав отруйно-зелений дим, від якого кашляли діти і який згромаджувався в загрозливі кулаки, пазурі та кусливі пащі. Атож, Ворон навчився таких штук. Він недовго пожонглював парою смолоскипів і видував вогонь так жалюгідно низько, що кожен шепотів ім’я Вогнерукого. Вогонь, яким він грався, мав, здається, іншу природу. Він був темним братом справжнього вогню, привидом вогню, але діти зачудовано й водночас перелякано приглядались до барвисто-ядучої вистави, збивались докупи, коли шпільман направляв на них червоні пазурі, і з полегкістю голосно зводили дух, коли вони виявлялися просто димом, дарма що його клуби зависали в повітрі, а очі сльозилися. Цікаво, чи правда те, про що ходять чутки? Мовляв, цей дим так затуманює розум, що людина бачить більше, ніж є насправді? «Що ж, якщо це так, тоді на мене він не діє, — думав Феноліо, потираючи очі, що пекли і сльозилися. — Жалюгідний трюк — оце й усе, що я бачу!»

Сльози збігали йому вздовж носа, і коли старий обернувся, щоб протерти очі від сажі та диму, то побачив хлопця, що вибіг із вулиці, яка вела до замку, хлопець був старший за дітей на площі й досить високий, щоб служити безбородим Віолантиним солдатом, але мундира не мав. Його обличчя видалося Феноліо напрочуд знайомим. Де він бачив його?

— Люку! — закричав хлопець. — Люку! Тікай! Тікайте всі!

Хлопець зашпортався, впав і встиг заскочити до якогось будинку ще до того, як його наздогнав вершник, що мчав за ним.

Тим вершником був Свистун. Він шарпнув вузду, а за ним з тієї самої вулички вискочило з десяток панцерних солдатів. Солдати прибували звідусіль: з Ковальської та Різницької вулиць, з кожної вулички, що виходила на ринкову площу, майже не квапились, а їхні важкі огирі, як і самі вершники, були закуті в панцери.

А діти, ні про що не здогадуючись, і далі дивились на Ворона. Хлопцеву засторогу вони не почули. Солдатів не бачили. Вони прикипіли очима до вогню, а матері тим часом уже гукали їх. Коли перші діти озирнулися, було вже запізно. Панцерні солдати відтягли назад заплаканих жінок, а з вулиць прибувало дедалі більше вояків, замикаючи навколо дітей залізне кільце.

Як підступно одурено дітей! Як зненацька подив перетворився на моторошний страх! І як вони плакали! Хіба забуде Феноліо коли-небудь той плач! Він безпорадно стояв, притулившись плечима до стіни, а п’ятеро панцерних солдатів наставили на нього й на жінок піки. А більше й не треба. П’ять пік досить, щоб паралізувати нечисленну юрбу. Одна жінка таки почала тікати, за нею погнався солдат. Потім солдати, замкнувши коло, оголили мечі, а Ворон, помітивши кивок Свистуна, загасив полум’я і, посміхнувшись, уклонився заплаканим дітям.

Дітей погнали до замку, наче отару ягнят. Дехто з малих так налякався, що забіг поміж коней. Вони лишалися на бруківці, мов поламані іграшки. Феноліо гукав Іво та Деспіну, але його голос змішався з рештою голосів, усіма зойками і всім плачем. Коли панцерні солдати відпустили матерів, Феноліо разом з ними кинувся до покалічених дітей, що спливали кров’ю на брукові, і придивлявся до блідих облич, повнячись страху, що впізнає в котромусь із них Деспіну або Іво. Їх там не було, але Феноліо здавалося, ніби він усе-таки знає ті обличчя — невинні дитячі личка. Такі малі для смерті, такі малі для жаху і страждань. З’явилися дві білі жінки, його янголи смерті. Матері нахилилися над дітьми, затуливши їм вуха, щоб вони не чули білого шепотіння. Троє дітей загинули, два хлопчики й дівчинка. Білі жінки були вже їм непотрібні, щоб перебратися до них.

Над одним з убитих хлопчиків нахилився хлопець, що з криком вибігав з вулиці, марно спробувавши застерегти дітей. Він дивився на поміст, його юне обличчя подорослішало від ненависті. Але Ворон уже зник, немов розчинився в отруйному димі, що й далі важкими клубами висів над площею. Тільки кобольд стояв там, мов ошуканий, дивлячись на жінок, схилених над дітьми. Потім украй повільно, неначе вийшов за межі часу, почав збирати Воронові порожні торби.

Кілька жінок побігли за солдатами і дитячим гуртом. Решта лишилися тут, стирали пораненим кров з чола і обмацували маленькі кінцівки.

Феноліо урвався терпець. Він обернувся й подибав назад у вуличку, що вела до Мінервиного будинку. Назустріч йому йшли жінки, почувши крики, вони повибігали на вулицю. Жінки квапливо проминали його. Годі вже! Годі! До нього підбігла Мінерва. Він щось пробурмотів і махнув рукою в бік замку. Мінерва побігла слідом за іншими жінками.

Таж був такий гарний день! Сонечко гріло так, наче зима ще за горами.

Хіба він зможе тепер забути цей плач?

Феноліо дивувався, що його ноги вибралися сходами нагору, що його серце, важке від сліз, ще б’ється.

— Розенкварце!

Феноліо метнувся до письмового столу і став шукати пергамент, папір — що-небудь, на чому можна писати. — Розенкварце! Хай йому біс, де ти тиняєшся?

Скляний чоловічок визирнув із гнізда, в якому жили Орфеєві строкаті феї. Що в біса він там робить угорі? Скручує в’язи тим тупоголовим?

— Якщо ти знову хочеш послати мене шпигувати до Орфея, забудь про це! — крикнув він згори. — Той Айзенґлянц скинув з вікна скляного чоловічка, якого Орфей узяв, щоб замінити його брата! Він розбився вщент, тож думають, ніби то рештки винної пляшки!

— Мені ти потрібний не для шпигування! — здушеним від сліз голосом казав Феноліо. — Загостри мені перо! Розколоти чорнило, ну, мерщій!

Ох, плач!..

Феноліо опустився на стілець і обхопив голову руками. Сльози бігли йому між пальцями й падали на письмовий стіл. Феноліо не міг пригадати, коли йому доводилося так плакати. Навіть коли загинув Козимо, його очі були сухі. Іво! Деспіна!

Він чув, як скляний чоловічок скочив на його ліжко. Хіба не забороняв він йому стрибати з феїного гнізда на матрац? Ет, байдуже. Колись він таки зламає собі свій скляний карк.

Ох, усюди лихо. Треба покласти йому край, бо інакше його старе серце ще розіб’ється!

Феноліо чув, як Розенкварц похапцем видерся на письмовий стіл.

— Ось! — проказав він тихим дзвінким голосочком і простяг господарю щойно загострене перо.

Феноліо стер рукавом сльози з обличчя. Коли він брав перо, його пальці тремтіли.

Скляний чоловічок підсунув йому аркуш паперу й мерщій заходився мішати чорнило.

— Де діти? — запитав він. — Хіба ти не хотів піти разом з ними на ринкову площу?

Знову сльозина. Вона впала на чистий аркуш, і папір пожадливо всотав її. «Так-так, отакий він, цей клятий сюжет, — думав Феноліо. — Він живиться слізьми! А що, коли Орфей описав те, що сталося на ринковій площі? Адже, відколи до нього завітав Вогнерукий, він майже не виходить із дому і жбурляє пляшки з вікна. Може, у своїй люті він і написав слова, які заподіяли смерть кільком дітям?»

Кінчай, Феноліо, не думай уже про Орфея! Пиши сам! Якби ж тільки аркуш не був такий страхітливо порожній!

— Ну, приходьте вже! — шепотів він. — Приходьте, кляті слова! Це ж діти. Діти! Врятуйте їх!

— Феноліо! — стривожено озвався до нього Розенкварц. — Де Іво та Деспіна? Що сталося?

Але Феноліо міг тільки знову обхопити голову руками. Де слова, щоб відчинити кляту замкову браму, поламати піки й підсмажити Ворона на його власному вогні?

Розенкварц дізнався, що сталося, від Мінерви, коли та повернулася від замку без дітей. Свистун знову виголошував промову.

— Сказав, що йому набридло чекати, — розповідала Мінерва безбарвним голосом. — Він дав нам тиждень, щоб привести Сойку. Бо інакше пожене наших дітей на копальні.

Потім подалася вниз, на порожню кухню, де, мабуть, і досі стояли тарілки, з яких їли вранці Іво й Деспіна.

А Феноліо й далі сидів над чистим аркушем, на якому не було нічого, крім слідів його сліз. Година за годиною. До пізньої ночі.

Сойчина відповідь

— Хочу корисним стати, — заговорив Гомер, але слухати Ларх не хотів.

— Тоді тобі ховатися не можна, — мовив Ларх. — Тобі не можна відвертати очі.

Джон Ірвінґ. Господня порада і чортів внесок

Реза, біла, мов полотно, писала своїм найгарнішим почерком. Як і тоді, коли в чоловічому вбранні сиділа на ринку в Омбрі й заробляла письмом на хліб. Скляний чоловічок, що колись належав Орфеєві, мішав їй чорнило. Вогнерукий приніс Яшму в табір розбійників. І привів Фарида.

«Такою є відповідь Сойки, — писала Реза, а Мо тим часом стояв коло неї. — За три дні він віддасть себе в руки Віоланти, вдови Козимо й матері законного спадкоємця Омбри. В обмін за це Свистун відпустить омбрійських дітей, яких він підступно захопив, і засвідчить печаттю свого пана, що вони назавжди будуть у безпеці.

Тільки тоді, коли буде виконано цю вимогу, Сойка буде готовий вилікувати книжку з чистими сторінками, яку він оправив Змієголову з Сутінкового замку».

Меґі бачила, що рука її матері під час письма й далі вагається. Розбійники обступили її і приглядалися. Жінка, яка вміє писати… Жоден з них не опанував цієї науки, крім Батиста, навіть Чорний Принц. Усі вони намагалися відрадити Мо від його постанови, навіть Дорія, що спробував застерегти омбрійських дітей, а потім був змушений дивитись, як Свистун полонив їх і вбив Люка, його найвірнішого товариша. Все марно.

Тільки один чоловік не намагався схилити Мо змінити думку. Вогнерукий.

Здавалося, ніби він ніколи не пропадав, дарма що на його обличчі вже не видніло рубців. Той самий сміх, загадковий, як і завжди, та сама непосидючість. То він тут, то знову десь зникне. Мов привид. Меґі завжди ловила себе на цій думці й водночас відчувала, що Вогнерукий ще більше сповнений життя, ніж раніше, живіший від усіх.

Мо подивився в бік Меґі, але вона не знала, чи він справді бачить її. Відколи батько повернувся від білих жінок, він, здавалося, дедалі більше ставав Сойкою.

Як він може піти до в'язниці? Свистун уб'є його!

Реза дописала лист. Глянула на Мо, немов сподівалась якусь мить, що він укине той пергамент у вогонь. Але він тільки взяв перо з її рук і поставив свій знак під убивчими словами: перо і меч, що утворювали хрест, який селяни ставлять замість своїх імен, бо ж не знають літер.

Ні. Ні!

Реза опустила голову. Чому вона нічого не каже? Чому цього разу в неї немає сліз, які могли б спонукати його змінити думку? Може, вони скінчилися в неї тієї безкінечної ночі між могилами, коли вона марно чекала на його повернення? Чи знає мати, що сказав Мо білим жінкам, щоб вони знову відпустили його і Вогнерукого? «Цілком може бути, що невдовзі я буду змушений піти геть», — оце й усе, що він повідомив Меґі, а коли вона, стривожена, запитала у відповідь: «Геть? І куди?» — просто сказав: «Ти тільки не переживай так! Піду куди завгодно — таж я сходив у гості до Смерті й живим повернувся. Навряд чи може трапитись ще більша небезпека, еге ж?»

Меґі мала б розпитувати далі, але вона надто зраділа, що він не назавжди покинув її, тішилася несказанно…

— Кажу тобі ще раз: ти з’їхав з глузду!

Хапало був п’яний. Він почервонів, мов буряк, і грубим голосом розбив гнітючу тишу, і то так несподівано, що скляний чоловічок із переляку випустив перо, Мо підняв його.

— Самому йти до рук Змієвого поріддя і сподіватися, що він убереже тебе від Срібноносого! Він скоро навчить тебе чогось кращого. Навіть якщо Свистун лишить тебе живим, невже ти думаєш, що донька його пана допоможе тобі писати в тій проклятій книжці? Мабуть, Смерть збаламутила тобі розум! Бридка продасть тебе за трон Омбри. А Свистун все одно пожене дітей у копальні!

Чимало розбійників схвально бурмотіли, але замовкли, коли поряд із Мо став Чорний Принц.

— Хапале, як ти хочеш визволити дітей із замку? — спокійно запитав він. — Мені теж не подобається, що Сойка доброхіть проїде крізь браму Омбрійського замку, але якщо він не дасть себе зловити, що тоді? Я не зміг відповісти йому на це запитання і, повірте, не можу думати про щось інше, відколи Ворон дав свою виставу! Чи, може, треба напасти на замок із тією жменькою людей, яка є в нас? Чи ти хочеш влаштувати засідку, коли вони гнатимуть дітей через хащу? Скільки панцерних солдатів охоронятимуть їх? П’ятдесят? Сто? Скільки дітей загине, поки ти пробуватимеш урятувати їх отак?

Чорний Принц глянув на обдертих чоловіків, що обступили його. Чимало їх понурили голови. Але Хапало й далі вперто задирав підборіддя. Рубець на його шиї почервонів, мов свіжий розтин.

— Хапале, запитую тебе ще раз, — тихо проказав Чорний Принц. — Скільки дітей загине, коли ми отак визволимо їх? І чи зможемо ми врятувати бодай кілька?

Хапало не відповів, а тільки дивився на Мо. Потім сплюнув, обернувся і мовчки подався геть, за ним пішли Ґекон і з десяток інших розбійників. А Реза мовчки взяла написаний пергамент і почала складати його так, щоб Яшма міг поставити печатку. Її обличчя не виражало нічого, було мов камінь, скидалося на обличчя Козимо Вродливого в омбрійському склепі, але руки їй тремтіли, і то так, що Батист зрештою підійшов до неї і склав пергамент замість неї.

Три дні. Так довго Мо пробув і в білих жінок — три безкінечні дні, коли Меґі думала, що батько загинув, цього разу без вороття — з вини матері і Фарида. За ці три дні вона й словом не озвалася до них. Вона проганяла Резу, коли та підходила до неї, кричала на неї.

— Меґі, чому ти так дивишся на матір? — запитав Мо першого ж дня, коли повернувся. «Чому? Бо білі жінки забрали тебе через неї», — хотіла відповісти вона, але промовчала. Меґі знала, що чинить несправедливо, проте відчуженість між нею і матір’ю не минала. Фарида вона теж не могла простити.

Він стояв коло Вогнерукого і був єдиним, хто не видавався пригніченим. Ну, звичайно. Хіба Фарид переймається тим, що її батько невдовзі віддасть себе на ласку Свистуна? Вогнерукий повернувся. Більше ніщо не має значення. Фарид був спробував примиритися з дівчиною: «Меґі, все вже минулося. З твоїм батьком нічого не сталося — і він привів Вогнерукого!» Отож це все, що його цікавило! І він завжди таким буде.

Яшма капнув на пергамент сургучу, і Мо приклав печатку, вирізьблену колись для книжки, зшитої з Резиних малюнків. То була голова єдинорога — печатка палітурника за обіцянку розбійника. Мо віддав листа Вогнерукому, обмінявся кількома словами з Резою та Чорним Принцом і підійшов до Меґі.

Коли Меґі була ще маленька й діставала батькові лише по лікоть, вона часто, коли боялася, засувала батькові голову під руку. Як давно це було!

— Яка на вигляд Смерть? — запитала вона його, коли він повернувся. — Ти бачив її?

Спогад про Смерть, здається, не лякав його, проте його погляд одразу полинув кудись далеко, дуже-дуже далеко…

— Вона має багато постатей, але голос жінки.

— Жінки? — здивовано перепитала Меґі. — Та Феноліо б ніколи не дав такої великої ролі жінці!

А Мо засміявся й відповів:

— Меґі, я не вірю, що Феноліо написав Смерті її роль.

Меґі й не дивилася на батька, коли він зупинився перед нею.

— Меґі, — озвався він, узявши її за підборіддя та піднявши його, аж поки вона глянула на нього. — Не сумуй отак, прошу тебе!

Позаду Мо Чорний Принц відвів убік Батиста і Дорію. Меґі уявляла собі, які вказівки він даватиме їм. Ватажок послав їх до Омбри, щоб вони поширили серед зневірених матерів чутку, що Сойка не кине напризволяще їхніх викрадених дітей. «А свою доньку кинув!» — думала Меґі й знала, що Мо побачив докір у її очах.

Батько мовчки взяв її за руку й повів геть від наметів, геть від розбійників, геть навіть від Рези, що й досі стояла коло багаття. Мати стирала собі чорнило з пальців, терла і терла їх, а Яшма співчутливо дивився на неї, наче вона могла отак стерти і вже написані слова.

Мо зупинився під дубами, крислате гілля яких напиналося над табором, мов небеса з дерева й позолоченого листя. Взяв Меґі за руку й водив по ній вказівним пальцем, наче дивувався, як вона виросла. А втім, її руки й досі була набагато менші за його. Дівочі руки…

— Свистун уб’є тебе.

— Ні. А коли спробує, я тоді залюбки покажу йому, який гострий ніж у палітурника. Батист знову зробив мені криївку для ножа, і, повір, я дуже зрадію, коли цей дітовбивця дасть мені нагоду випробувати його на ньому, — відповів Мо, і ненависть тінню залягла на його обличчі.

Сойка.

— Ніж тобі нічим не допоможе. Він все одно тебе вб'є. — Які дурні її слова. Наче в упертої дитини. Але вона так боїться за нього.

— Меґі, троє дітей уже загинули. Піди до Дорії, і нехай він тобі ще раз розповість, як їх усіх зігнали. Вони загинуть усі, якщо туди не піде Сойка!

Сойка. Таке враження, ніби він каже про когось іншого. За яку дурепу він вважає її?

— Це не твій сюжет, Мо! Нехай Чорний Принц рятує дітей.

— Що? Свистун уб’є їх усіх, коли спробує Принц. — В очах Мо було стільки гніву, що Меґі вперше зрозуміла: батько поїде до замку не тільки задля живих дітей, а й задля помсти за мертвих. Ця думка нагнала на неї ще більшого страху.

— Гаразд. Можливо, ти маєш слушність. Може, і справді немає іншого способу, — мовила Меґі. — Але дозволь мені принаймні поїхати з тобою! Щоб я могла допомогти тобі. Як у Сутінковому замку. — Здається, ніби лише вчора Рудий Лис укинув її до батька в камеру. Невже Мо забув, як добре йому було, коли вона перебувала поряд? Що вона врятувала його з допомогою Феноліо?

Ні, безперечно, ні. Але Меґі досить було поглянути на нього, щоб дізнатися, що цього разу він усе-таки поїде сам. Сам-один.

— А ти пригадуєш, як я колись розповідав тобі про розбійників? — запитав Мо.

— Звичайно. І їх усіх зрештою спіткало нещастя.

— А чому? Бо завжди те саме. Розбійник хоче захистити тих, кого любить, і за це його вбивають. Хіба не так?

«Ох, ну й хитрун її батько! То він і матері те саме казав? Але я знаю його краще за Резу, — думала Меґі, — і знаю набагато більше оповідок про розбійників, ніж вона».

— Як у тому вірші про розбійника! — вигукнула Меґі. Елінор читала їй цього вірша безліч разів. «Ох, Меґі, а чому ти бодай раз не хочеш прочитати його? — і досі чула дівчина її докірливе зітхання. — Батькові про це нічого не треба казати, але я б залюбки подивилась, як цей розбійник чвалує крізь мій дім!»

Мо прибрав доньці коси з чола:

— А що там у ньому?

— Його кохана застерігає його від солдатів, і він утік! Донька теж може застерегти.

— Авжеж! Доньки теж уміють дуже добре рятувати своїх батьків. Ніхто не знає цього краще за тебе, — несамохіть засміявся Мо. Вона любила його сміх. А що, коли вона вже ніколи не побачить його?

— А ти пам’ятаєш, що сталося з коханою в тому вірші, правда ж?

Меґі, звичайно, пам’ятала: «Сяйво місячне рушниці там розбили, в сяйві місячнім їй груди враз пробили». Розбійника солдати зрештою вбили теж. «Він лежить на вулиці в крові, в комірі мережанім на шиї».

— Меґі!

Донька обернулася до батька плечима. Вже не хотіла дивитися на нього. Вже не хотіла боятися за нього.

Хотіла тільки сердитись. Сердитись, як на Фарида, сердитись, як на Резу. Любов до когось — це завжди страждання. Нічого, крім страждання.

— Меґі! — Мо взяв доньку за плечі і розвернув її. — Припустімо, я не поїду, — чи сподобається тоді тобі пісня, якої співатимуть? «Одного дня Сойка зник, і вже ніхто ніколи не бачив його. Всі діти Омбри загинули, як і їхні батьки, на іншому краї хащі, а Змієголов завдяки книжці з чистими сторінками, яку йому оправив Сойка, панував вічно».

Так, батько має слушність. Ці слова були страшні, але Меґі знала пісню, де могли бути ще страшніші слова: «Сойка поїхав до замку, щоб урятувати омбрійських дітей, і загинув там. І, хоча Вогнеходець написав його ім’я на небесах вогненними літерами, щоб зірки шепотіли його щоночі, його донька вже ніколи не побачила батька».

Авжеж, так може статися. Але Мо чув іншу пісню.

— Меґі, Феноліо цього разу не напише нам щасливого кінця! — мовив він. — Я повинен дописати його — вчинками, а не словами. Тільки Сойка може врятувати дітей. Тільки він може написати три слова в книжці з чистими сторінками.

Меґі вже не дивилася на батька. Вона не хотіла чути його слів. Але Мо говорив далі, голосом, який вона так любила, який чула уві сні, голосом, що тривожився, коли вона хворіла, і розповідав про зниклу матір.

— Мусиш пообіцяти мені щось, — сказав Мо. — Ти маєш примиритися з матір’ю, поки мене не буде. Я можу не повернутися! Я не можу довіряти Орфеєвим словам! Але Принц і Здоровань охоронятимуть вас. Він пообіцяв мені, заприсягнувшись життям свого брата, а він, безперечно, набагато кращий охоронець, ніж я. Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, лишайся в розбійників. Не їдь до Омбри і не їдь до Сутінкового замку, раптом мене переведуть туди! Я не зможу думати від страху, якщо дізнаюся, що ти в небезпеці. Пообіцяй мені!

Меґі опустила голову, щоб батько не прочитав відповіді в її очах. Ні. Ні, вона нічого не обіцятиме йому. Та й Реза, мабуть, не обіцяла. А може? Меґі глянула на матір. Мати була прибита горем. Коло неї стояв Здоровань. На відміну від Меґі, він простив Резі, коли Мо повернувся живий і цілий.

— Меґі, прошу, послухай мене! — наполягав батько. Звичайно він завжди жартував, коли йшлося про щось украй важливе, але вочевидь змінився навіть у цьому. Його голос був сухий і поважний, наче він розмовляв із нею про прогуляний урок. — Якщо я не повернуся, — мовив він, — переконай Феноліо приписати вас назад. Він, зрештою, не міг остаточно розучитися писати. А потім зачитайте, щоб ви втрьох повернулися: ти, Реза і твій брат.

— Брат? Я хочу сестру.

— Невже? — таки всміхнувся Мо. — Гаразд. Я теж хочу мати ще одну доньку. Адже перша вже завелика, щоб носити її на ручках.

Батько і донька дивились одне на одного, і Меґі хотілося сказати йому дуже багато, але аж ніяк не ті слова, які справді виражали її почуття.

— Хто занесе листа до замку? — тихо запитала вона.

— Ми ще не знаємо, — відповів Мо. — Нелегко знайти кого-небудь, кого пустять до Віоланти.

Три дні. Меґі обняла батька так міцно, як тоді, коли була ще малою.

— Мо, благаю тебе, — проказала вона тихенько. — Не йди! Благаю тебе! Краще повернімося! Реза має слушність!

— Повернутися? Меґі, і то саме тепер, коли розгорнулись такі події? — прошепотів їй батько. Отже, він не так уже й змінився. І досі жартує, коли йдеться про найповажніше.

Мо взяв її обличчя в руки. Глянув, наче хотів щось сказати, і на одну мить Меґі здалося, ніби вона прочитала в його очах, що він боїться за неї не менше, ніж вона за нього.

— Повір мені, Меґі, — нарешті заговорив він, — я виберуся з цього замку, щоб охороняти тебе. Коли-небудь ти зрозумієш. Хіба ми не знали ще в Сутінковому замку, що я оправив Змієголову книжку з чистими сторінками тільки на те, щоб коли-небудь написати там три слова?

Меґі так енергійно захитала головою, що Мо знову пригорнув її до себе.

— І все-таки, Меґі, — тихо додав він, — ми мусимо.

Нарешті

Вночі, коли не чути жодної тварини,

Я сам під крівлею мисливської хатини.

Книжки прочитані нудьги не розганяють,

Аж поки дзиґарі вже спати посилають.

Ось пагорби, а там широкі скрізь долини,

А тут осяяна зірками самотина,

А он і річка, де вода між темних берегів

Тамує спрагу левів, навколишніх царів.

Роберт Луїс Стівенсон. Казковий край

Даpiyc — просто диво, хоча слова з його вуст звучали по-іншому, ніж у Мортимера (і, звичайно, по-іншому, ніж в Орфея, того осквернителя книжок). Можливо, Даріусове мистецтво найбільше скидалося на манеру читання, властиву Меґі. Він читав з невинністю дитини, і Елінор здавалося, ніби вона вперше побачила того хлопця, яким він був колись, худого хлопця в окулярах, що любив книжки з не меншим шалом, ніж вона, але прочитані сторінки немов оживали для нього.

Даріусів голос не мав повноти і краси, притаманних Мортимерові. В ньому не відчувалося ентузіазму, що надавав сили голосові Орфея. Ні, Даріус брав слова на язик так обережно, наче вони могли розбитися, втратити своє значення, якщо вимовляти їх надто голосно й надто твердо. В Даріусовому голосі зосередилась уся світова скорбота, чарівливість слабких, тихих та обережних і їхнє знання про властивий сильним брак співчуття…

Милозвучність Орфеєвих слів приголомшувала Елінор, як і тоді, коли вона вперше почула їх. Звучання слів вочевидь не узгоджувалось із тим марнославним йолопом, що жбурляв її книжки об стіну. «Що ж, — думала вона, — тому, що кожне з тих слів він украв у когось іншого». А потім уже не думала.

Даріус не затнувся жодного разу, можливо, тому, що нині його спонукав читати не страх, а любов. Даріус відчинив двері між літерами так легенько, що Елінор здалося, ніби вони заповзають у світ Феноліо, мов двійко дітей, які крадуться до забороненої кімнати.

Коли вона зненацька відчула плечима стіну, то не наважувалася повірити в те, що намацали її пальці.

«Спершу здається, ніби це сон» Хіба Реза не розповідала їм про це? «Що ж, якщо сон, — думала Елінор, — тоді я не хочу ніколи прокидатися!» Її очі жадібно всотували картини, які поставали перед нею: площу, криницю, будинки, зіперті один на одного, наче були застарі, щоб стояти, жінок у довгому вбранні (здебільшого вкрай злиденному), зграю горобців, голубів, двох худих котів, віз, на якому старий дід віз нечистоти… Господи, сморід майже нестерпний, та Елінор все одно глибоко вдихнула його.

Омбра! Вона в Омбрі! Що інше могло бути навколо неї? Жінка, що набирала воду з криниці, обернулася і з недовірою приглядалася до сукні Елінор з важкого темно-червоного оксамиту. Хай йому грець! Вона взяла її напрокат, так само як і курточку, що на Даріусі. Вимагала «середньовіччя», а тепер стоїть тут і почувається, мов павич серед зграї ворон!

Байдуже! Елінор, ти тут! Коли щось зненацька шарпнуло її за коси, в неї з очей бризнули сльози радості. Вправним рухом вона схопила фею, що хотіла втекти з пасмом сивих кіс. Ох, як вона скучила за цими крихітними тріпотливими істотами! Та хіба вони не блакитні? Ця вигравала всіма барвами, мов мильна булька. Елінор у захваті стулила долоні навколо своєї здобичі і крізь пальці розглядала фею. Мале створіння видавалося сонним. Дивовижно! Коли фея втекла, вкусивши дрібненькими зубами великий палець Елінор, вона засміялася так голосно, що одразу дві жінки вистромили голови з поближніх вікон.

Елінор!

Вона затулила рот рукою, але й далі відчувала сміх, мов кольки на язику. Ох, яка вона щаслива, яка безглуздо щаслива! Востаннє вона почувалася такою, коли мала шість років і прокралася до батькової бібліотеки, щоб читати книжки, які їй забороняли брати до рук. «Можливо, Елінор, тобі треба просто померти! — думала вона. — Саме цієї миті. Хіба може бути щось краще?»

Площу перетнули два чоловіки в строкатому вбранні. Шпільмани! Вони мали не такий романтичний вигляд, як уявляла собі Елінор, але все-таки… Кобольд позаду ніс їхні інструменти. На його волохатому обличчі, коли він поглянув на Елінор, відбився такий подив, що вона несамохіть почіпала свій ніс. Може, щось сталося з її обличчям? Та ні, її ніс і так уже був завеликий, еге ж?

— Елінор!

Елінор обернулася. Даріус! Ради неба святого! Вона геть забула про нього. Але як він опинився під возом із гноєм?

Спантеличено поводячи очима, він виповз із-під коліс і зняв з курточки кілька не зовсім чистих соломинок. Ох, Даріус! Це так схоже на нього: скільки є всяких місць у Чорнильному світі, а він опинився точнісінько під возом з нечистотами. Він просто невдаха! І як він обдивляється себе. Наче на нього напав розбишака. Бідолашний Даріус. Дивовижний Даріус. Він і досі тримав у руці аркуш з Орфеєвими словами, але де сумка з усім тим, що вони мали взяти з собою?

Хвилиночку, Елінор, ти мала брати її. Шукаючи, вона озирнулася і — побачила замість сумки Цербера, що поряд з нею пильно обнюхував чужу бруківку.

— Е… е… він би зголоднів, якби ми лишили його, — промимрив Даріус, і далі обтрушуючи соломинки. — Крім… крім того, він, мабуть, може вивести нас до свого господаря, і хтозна, може, й інших знайде.

«Не дурний, — подумала Елінор. — Я б до такого не додумалася. Але чому він знову затинається?»

— Даріусе! Ти молодець! — Елінор так поривно обняла його, що зсунула окуляри. — Дякую тобі! Я страшенно вдячна тобі!

— Гей, ви, звідки тут пес узявся?

Цербер, загарчавши, притулився до ніг Елінор. Перед ними стояли двоє солдатів. «Солдати ще гірші за грабіжників». Хіба Реза не казала їй цього? «Більшість їх розважається тим, що вбиває».

Елінор несамохіть позадкувала, але вперлася плечима в стіну.

— Вам що, заціпило? — запитав один і так сильно вдарив Даріуса кулаком у живіт, що бідолаха аж зігнувся.

— Чого причепилися? Дайте йому спокій! — Голос Елінор і наполовину не був такий безстрашний, як вона сподівалася. — Це мій собака.

— Твій? — Солдат, що підійшов до неї, був одноокий. Елінор зачудовано дивилася на місце, де колись було друге око. — Тільки княгиням можна мати собак. Ти доведеш мені, що ти княгиня?

Солдат витяг меча і провів вістрям по сукні Елінор:

— Що це за хламида? Думаєш, ніби в ній ти схожа на даму? Де та кравчиня, що пошила її тобі? Її треба поставити до ганебного стовпа.

Другий солдат сміявся.

— Тільки комедіанти вдягають отаке, — мовив він. — А ти, як на шпільманку, вже досить-таки підтоптана!

— Шпільманка? Та вона надто бридка для неї. — Одноокий дивився на Елінор так, ніби прагнув роздягти її.

Вона залюбки сказала б йому, що думає про його вигляд, але Даріус благально подивився на неї, а вістря меча так загрозливо вперлося їй у живіт, наче одноокий хотів пробити їй там другий пупок. Опусти очі, Елінор! Згадай, що казала Реза. В цьому світі жінки опускають очі.

— Благаю вас! — Даріус насилу звівся на ноги. — Ми… ми тут чужі! Ми… прийшли здалеку…

— І прийшли до Омбри? — зареготали солдати. — Хто, присягаюся Змієвим сріблом, іде сюди з власної волі?

Одноокий уп’явся очима в Даріуса.

— Ану поглянь! — скрикнув він і стягнув йому з вух окуляри. — Він має такий самий пристрій, як і Чотириокий, що постачив Миршавцеві єдинорога і коротуна. — Він повільно начепив собі на носа окуляри.

— Ет, зніми їх, — неспокійно озирнувся другий солдат.

Одноокий зиркнув на нього крізь грубі скельця й усміхнувся:

— Я бачу всю твою брехню. Всю твою чорну брехню!

Засміявшись, він кинув окуляри під ноги Даріусові.

— Хоч звідки ви прийшли, — проказав він, простягти руку до Церберового нашийника, — повернетеся без собаки. Собаки належать князям. Цей пес огидний, але Миршавцеві він все одно сподобається.

Цербер так сильно вкусив руку в рукавичці, що солдат, зойкнувши, впав навколішки. Другий солдат дістав меча, але Орфеїв пес був не такий дурний, як огидний. Він крутнувся з рукавичкою в пащі й пустився навтьоки — рятувати шкуру.


— Елінор, мерщій! — Даріус похапцем підняв зігнуті окуляри й потяг її за собою, тимчасом як солдати з прокльонами гналися за псом, що мов виліз із пекла. Елінор не могла пригадати, коли вона востаннє бігла так прудко, і, хоч у серці вона й досі почувалася дівчинкою, її ноги були ногами старої огрядної жінки.

«Елінор, так ти не уявляла собі своїх перших годин в Омбрі!» — думала вона, бігши вслід за Даріусом такою вузенькою вуличкою, що вона боялася застряти між будинками. Дарма що їй ноги болять, а на животі вона й досі відчуває вістря меча, — яка дрібниця! Вона в Омбрі. Нарешті вона за літерами. Тільки це має значення. Та й навряд чи можна було сподіватися, що тут буде так спокійно, як у її будинку, не кажучи вже про те, що навіть там останнім часом виникала колотнеча… Що ж, як і завжди… Вона тут. Нарешті вона тут! У єдиному сюжеті, про кінець якого вона прагне дізнатися, бо всі, хто любий її серцеві, беруть участь у ньому.

«От біда, що собака втік!» — думала вона, коли Даріус безпорадно зупинився в кінці вулички. Огидний Церберів ніс справді став би у великій пригоді в цьому лабіринті, не кажучи вже про те, що вони, мабуть, тужитимуть за ним. Реза, Меґі, Мортимер — найрадніше вона б вигукувала їхні імена на вулицях. Де ви? Я ж тут, я нарешті тут!

«Але, можливо, Елінор, вони вже не тут! — шепотіло щось у ній, тимчасом як чуже небо над ними похмурніло. — Можливо, їх трьох давно вже вбили. Спокійно, — думала вона. — Спокійно, Елінор. Ця думка ще не має права на існування. Просто не має».

Трави для Бридкої

Душа мовчить.

Хоч коли-небудь обізветься

І заговорить уві сні.

Луїза Ґлюк. Дитячий крик

Віоланта кілька разів на день піднімалася до в’язниці, де Миршавець замкнув дітей, ходила туди в супроводі двох ще відданих їй служниць і одного з юнаків, що служили їй за солдатів. Свистун називав їх дітьми-солдатами, але її батько подбав, щоб ці юнаки вже не були дітьми, Повбивавши в хащі їхніх батьків і братів. Навіть діти, загнані до в’язниці, дуже скоро перестали б бути дітьми. Страх швидко робить дорослим.

Матері щодня збиралися перед замком і благали сторожу принаймні пустити їх до дітей. Вони приносили одяг, ляльки, щось поїсти, сподіваючись, що принаймні дещо потрапить до рук їхніх синів і доньок. Але вартові здебільшого все викидали, дарма що Віоланта всякчас посилала служниць збирати гостинці.

На щастя, Свистун дозволяв їй робити принаймні це. Перехитрувати Миршавця було неважко. Він був ще дурніший, ніж його схожа на ляльку сестра, і ніколи не дізнався, що Віоланта за його спиною снувала свої нитки. Але Свистун був кмітливий, і тільки дві речі давали змогу стримувати його: марнославство і страх перед її батьком. Віоланта лестила Свистунові від першого дня, коли той приїхав до Омбри. Вона вдавала, ніби радіє його приїздові, нарікала на Миршавцеву слабкість і тупість, розповідала про його марнотратство й доручила Бальбулюсу проілюструвати найпохмуріші пісні Свистуна на щонайкращому пергаменті (дарма що, розсердившись за таке доручення, він на її очах поламав три свої найдорожчі пензлі).

Коли Ворон з наказу Свистуна заманив дітей до пастки, Віоланта хвалила Срібноносого за його підступність, — а потім, повернувшись до своєї кімнати, блювала від огиди. Віоланта не давала йому помітити, що вже не може спати, бо вночі їй усякчас причувався дитячий плач у в’язниці. О ні!

Їй виповнилося лише чотири роки, коли батько замикав її та матір у старому покої, але мати все-таки навчила її гордо тримати голову. «В тебе, Віоланто, чоловіче серце», — сказав їй одного разу свекор. Нерозумний і печальний старигань. Вона й досі не знала, чи то він висловив їй комплімент, чи то виразив несхвалення. Лише знала, що все, чого вона жадає, належить чоловікам: свобода, знання, сила, розум, влада…

Невже і жадання помсти, радість панування, нетерпляче ставлення до людей — теж чоловічі риси? Їх усі вона успадкувала від батька.

Бридка. Родимка, від якої походило це прізвисько, зблідла, але саме воно лишилося. Воно стало належати їй, так само як і бліде обличчя, і сміховинно тендітне тіло. «Її годилося б називати Хитра», — казав інколи Бальбулюс. Ніхто не знав її краще за нього. Більше ніхто не бачив її наскрізь, і Віоланта знала, що кожна лисиця, яку зображував Бальбулюс на малюнках, мала позначати її. Хитра. Атож, вона й була така. Її нудило, коли бачила Свистуна, але вона всміхалася йому так, як навчилася від батька: зверхньо і з тінню жорстокості. Віоланта носили черевички, в яких видавалася трохи вищою (бідолаха завжди проклинала свій малий зріст), і не робила нічого, щоб прикрасити собі обличчя, бо дотримувалася думки, що гарних жінок, може, й жадають, але не поважають, не кажучи вже про те, що їх не бояться. Крім того, вона видавалася б собі посміховиськом, якби підфарбувала червоним губи або тоненько вискубала брови.

Дехто з полонених дітей був поранений. Свистун дозволив Віоланті гукати до них Болотяника, але не дав себе вмовити, що їх треба відпустити. «Тільки тоді, коли зловимо птаха, якому вони правлять за приманку!» — заявив він у відповідь на її прохання.

Віоланта бачила перед очима, як тягнуть до замку Сойку, закривавленого, мов єдиноріг, убитий списом Миршавця в лісі, зрадженого розпачем заплаканих матерів, скупчених перед брамою. Ця картина була в її уяві виразніша за всі Бальбулюсові малюнки, але в сновиддях вона бачила все по-іншому. Там Сойка вбивав її батька і вдягав корону на її рудуваті коси…

— Сойка невдовзі загине, — тільки вчора сказав їй Бальбулюс. — Я лише сподіваюся, що він подбає, щоб його смерть стала сюжетом доброї картини.

Віоланта за ці слова дала йому ляпас, але її гнів ніколи не справляв великого враження на Бальбулюса.

— Стережіться, ваша бридкосте, — пошепки застеріг він її. — Ви завжди даруєте своє кохання не тим чоловікам. Але останній мав принаймні блакитну кров.

За таке зухвальство вона б вирвала йому язика, — її батько вчинив би це миттю, — але хто тоді казатиме їй правду, навіть якщо вона прикра? Раніше казала Бріана, але тепер її немає.

А діти тим часом уже третю ніч мали просидіти у в’язниці, і Віоланта звеліла служниці принести їй гарячого вина, сподіваючись, що воно бодай на кілька годин змусить її забути маленькі ручки, що чіплялися їй за сукню. Аж тут до неї прийшов Віто.

— Ваша високосте! — Юнакові тільки-но виповнилося п’ятнадцять років, він був сином коваля, звісно, вбитого коваля, і найстаршим з її солдатів. — До замку прийшла ваша колишня служниця, Бріана, донька цілительки.

Туліо невпевнено подивився на Віоланту. Колись він плакав, коли вона вигнала Бріану. Віоланта за те два дні не пускала його до своєї кімнати.

Бріана. Невже її прикликали її думки? Це ім’я ще й досі звучало для неї як рідне. Мабуть, вона частіше вимовляла його, ніж ім’я свого сина. Чому її дурне серце закалатало? Невже вона забула, яких страждань завдала їй ця відвідувачка? Батько мав слушність. Людське серце, слабке й мінливе, обирає собі за господаря не що інше, як любов, дарма що немає нічого згубнішого. Господарем має бути розум. Батько сміявся з дурниць, які коїть серце, знаходив глузливі пісні про любов, кпив із неї як з настрою природи, минущого, мов цвіт. Чому тоді вона завжди йде за своїм серцем?

Тож Віолантине серце раділо, коли вона почула ім’я Бріани, але розум запитував: «Чого їй треба тут? Скучила за добрим життям? Невже важко бути служницею й натирати підлоги в Чотириокого, цього бовдура, який так низько вклоняється Миршавцеві, що мало не б’ється підборіддям об свої гладкі коліна? Чи, може, благатиме мене пустити її до склепу, де вона зможе цілувати вуста мого вбитого чоловіка?»

— Бріана каже, що принесла трави від своєї матері Роксани для дітей у в’язниці. Але хоче віддати їх вам особисто.

Туліо благально глянув на Віоланту. Гордості в нього немає, зате є вірне серце, занадто вірне. Кілька Миршавцевих приятелів учора знову зачиняли його з собаками. І там був її син.

— Гаразд, приведи її, Туліо! — Голос зраджує, але Віоланта вміла надати йому байдужого звучання. Тільки раз вона виказала свої почуття: коли повернувся Козимо, — щоб потім ще дужче соромитися їх, коли він віддав перевагу її служниці.

Бріані.

Туліо квапливо побіг униз, а Віоланта пригладила свої рівні, зачесані назад коси й невпевнено подивилася на сукню і прикраси. А от Бріана справляє враження. Вона така вродлива, що кожен в її присутності почувався незграбним і нецікавим. Давніше це подобалося Віоланті. Вона ховалася за вродою Бріани, тішачись, що інші завдяки її служниці почуваються так, як вона почувалася завжди: бридкими. Їй подобалося, що їй служить така врода, вона милувалася нею, можливо, навіть любила.

Коли Туліо повернувся з Бріаною, його волохате обличчя дурнувато всміхалося. Дівчина вагаючись зайшла до кімнати, де провела колись так багато годин. Кажуть, ніби вона носить на шиї монетку з зображенням Козимо і так часто цілує її, що обличчя навряд чи можна впізнати. Але смуток зробив її ще вродливішою. Як таке може бути? Як може бути справедливим світ, якщо навіть красу розподілено в ньому несправедливо?

Бріана низько вклонилася, — ніхто не вклонявся зграбніше за неї, — і подала Віоланті кошик із травами:

— Моя мати почула від Болотяника, що дехто з дітей поранений, а чимало не хоче їсти. Ці трави, можливо, допоможуть. Вона написала вам, як вони діють і як їх треба вживати. — Бріана дістала з-під трав запечатаного листа й подала його Віоланті, ще раз уклонившись.

Печать для вказівок цілительки?

Віоланта відіслала служницю, що була в кімнаті, перестелити постіль, — вона не довіряла їй, — і взяла свої нові окуляри. Той самий майстер, що зробив нову оправу для окулярів Чотириокого, — звісно, золоту, — виготовив окуляри і їй. Вона заплатила за них своїм останнім перснем. Скельця не розкривали їй ніякої брехні, на відміну від чуток, поширених про окуляри Чотириокого. Навіть Бальбулюсові літери вона бачила виразніше тільки тоді, коли своїм звичаєм дивилася на них крізь берил, проте в окулярах світ нарешті переставав бути червоним і вона могла краще бачити обома очима, дарма що не могла надто довго ходити в окулярах, не втомивши очей. «Ти забагато читаєш!» — завжди казав їй Бальбулюс, а що іншого вона могла робити? Без слів вона б умерла, просто вмерла б, ще швидше, ніж її мати.

На печатці листа видніла голова єдинорога. Чия це печатка?

Віоланта зламала печатку й несамохіть подивилася на двері, коли зрозуміла, хто їй написав. Бріана стежила за її очима. Вона досить довго жила в цьому замку щоб знати, що стіни і двері мають вуха, але, на щастя, написані слова не видавали звуків. Та Віоланті, поки вона читала, все одно здавалося, ніби вона чує Сойчин голос, і вона чудово зрозуміла, що він казав їй, дарма що свої справжні слова він вправно приховав під написаними.

Написані слова говорили про дітей і про те, що Сойка в обмін за їхню свободу дасть себе ув’язнити. Обіцяли її батькові зцілити книжку з чистими сторінками, якщо Свистун відпустить дітей. Натомість приховані слова сповіщали інше, те, що тільки вона могла бачити між рядків. Сповіщали, що Сойка нарешті погодився з тим, що вона пропонувала йому біля могили Козимо.

Сойка хотів допомогти їй убити батька.

«Удвох буде неважко».

Невже? Віоланта опустила лист. Про що вона думала, давши Сойці таку обіцянку?

Віоланта відчула Бріанин погляд і притьмом обернулася до неї спиною. Думай, Віоланто! Вона малювала собі в уяві, що станеться, крок за кроком, картина за картиною, немов гортала сторінки якоїсь Бальбулюсової книжки.

Її батько приїде до Омбри, тільки-но Сойка опиниться в замку. Тут годі сумніватися. Зрештою, він і досі сподівається, що чоловік, який оправив йому книжку з чистими сторінками, може й вилікувати її. А оскільки Змієголов нікому іншому не довіряв тієї книжки, він сам повинен привезти її Сойці. Батько, звичайно, приїде з наміром убити його. Він був у відчаї, наполовину збожеволів від того, що йому заподіяли гнилі сторінки, і ще по дорозі найдокладніше уявлятиме собі, яких мук можна завдати своєму ворогові, щоб його смерть була якомога страшніша. Але спершу він мусить довірити тому ворогові книжку. Тільки-но Сойка візьме до рук книжку з чистими сторінками, все залежатиме від нього. Скільки потрібно часу, щоб написати три слова? Вона повинна надати йому той час. Лише три слова, кілька непомітних секунд, перо і трохи чорнила — і загине вже не Сойка, а її батько, а Омбра належатиме їй.

Віоланта відчула, як її віддих почастішав, як кров Ударила їй у голову. Так, усе може вдатися. Але це небезпечний план, і набагато небезпечніший для Сойки, ніж для неї. «Дурниці, він удасться! — казав їй розум, її холодний розум, але серце калатало так несамовито, що голова запаморочилась, і вона тільки вигукнула подумки: — А як ти захистиш його, коли він приїде до замку? Як бути зі Свистуном і Миршавцем?»

— Ваша високосте!

Бріанин голос звучав не так, як давніше. В ній ніби зламалося щось. «Чудово. Сподіваюся, вона кепсько спить! — думала Віоланта. — Сподіваюся, її краса відцвіте, поки вона стоятиме навколішки і митиме підлоги». Та, обернувшись і глянувши на Бріану, вона хотіла тільки пригорнути її до себе і знову хихикати з нею, як і колись.

— Я маю ще дещо повідомити, — мовила Бріана, не опускаючи очей. Аякже, вона ж така горда, і досі горда. — Ці трави мають дуже гіркий смак. Вони допоможуть тільки тоді, коли їх правильно застосувати. В найгіршому випадку вони можуть навіть убити. Все залежить від вас.

Ніби вона мала їй пояснювати! Але Бріана й далі дивилась їй у вічі. «Захисти його! — казали її очі. — Інакше пропаде геть усе».

Віоланта випросталася, мов свічка.

— Я розумію дуже добре! — гостро заявила вона. — І певна, що дітям через три дні стане набагато краще. Все лихе скінчиться, а я даватиму трави з усіма потрібними засторогами. Так і скажеш. А тепер іди. Туліо проведе тебе до брами.

Бріана знов уклонилася.

— Дякую вам. Я знаю, що довірила їх у найкращі руки. — Дівчина, вагаючись, випросталася. — Я знаю, що у вас багато служниць, — тихенько додала вона, — але якщо раптом ви відчуєте потребу в моєму товаристві, будь ласка, звеліть гукнути мене! Я скучила за вами. — Останні слова вона проказала так тихо, що Віоланта насилу зрозуміла їх.

«Я теж скучила за тобою», — крутилося на язиці у Віоланти, але вона не розтулила вуст. Вгамуйся, дурне забудькувате серце.

— Дякую, — відповіла вона, — але поки що мені не до пісень.

— Авжеж, звичайно, ні, — зблідла Бріана майже так само, як і тоді, коли Віоланта вдарила її… коли вона була в Козимо і обманула господиню. — Але хто вам читає? Хто грається з Якопо?

— Я сама читаю, — аж запишалася Віоланта, що її голос звучить так холодно й непривітно, проте її серце відчувало щось інше. — А щодо Якопо, то я рідко бачуся з ним. Він гасає з бляшаним носом, якого зробив йому коваль, сидить у Свистуна на колінах і розповідає кожному, що ніколи не був би таким дурним, щоб дати Воронові заманити себе на ринкову площу.

— Атож, це схоже на нього, — кивнула Бріана й погладила собі коси, немов пригадавши, як часто хапали за них пальці Якопо. Якусь довгу мить обидві жінки мовчали, між ними стояв небіжчик, що розсварив їх і в житті.

Бріана схопилася за шию. Там і справді висіла монетка.

— Ви інколи бачите його? — запитала вона.

— Кого?

— Козимо. Я бачу його щоночі, уві сні. А вдень мені інколи здається, ніби він стоїть у мене за плечима.

Дурне дівчисько. Закохана в небіжчика. Що вона ще кохає в ньому? Його красу давно вже пожерли хробаки, а що іншого можна було любити в ньому? Ні, Віоланта поховала своє кохання разом з ним. Воно зникло, немов сп’яніння після келиха вина.

— Хочеш спуститися до склепу? — Віоланта не могла повірити, що з її вуст зірвалися такі слова. Бріана, не вірячи, прикипіла до неї очима.

— Туліо зведе тебе вниз. Але не сиди дуже довго, там ти знайдеш тільки небіжчиків. Скажи мені, Бріано, — додала вона, — ти була розчарована, коли Сойка повернув із того світу твого батька, а не Козимо?

Бріана опустила голову. Віоланта ніколи не могла з’ясувати, любить вона свого батька чи ні.

— Я б дуже хотіла піти до склепу, — тихо відповіла вона. — Якщо ви дозволите.

Віоланта кивнула Туліо, і він узяв Бріану за руку.

— Ще три дні — і все буде гаразд, — проказала Віоланта, коли Бріана стояла вже на порозі. — Несправедливість не безсмертна. Вона не може такою бути!

Бріана кивнула так байдуже, наче нічого не почула.

— Звеліть гукнути мене, — повторила вона.

І вийшла. А Віоланта, тільки-но зачинилися двері, вже тужила за нею. «Ну й що? — думала вона. — Хіба існує почуття, яке ти розуміла б більше? Втрати і туга — ось із чого складається твоє життя».

Віоланта згорнула Сойчин лист і підійшла до гобелена, що вже висів у цій кімнаті, коли вона в сім років уперше спала в ній. На ньому було зображено полювання єдинорога, і його було виткано за часів, коли єдиноріг був ще вигаданою істотою і його не несли Омброю як мисливський трофей. Але й вигаданий єдиноріг все одно мав загинути. Невинність ні в якому світі довго не живе. Відколи Віоланта зустрілася з Сойкою, єдиноріг нагадував про нього. На його обличчі вона бачила ту саму невинність.

Як ти захистиш його, Віоланто? Як?

А хіба в усіх переказах не те саме? Жінки нездатні захистити єдинорога. Вони приносять їм смерть.

Вартові перед дверима видавались утомлені, але похапцем виструнчилися, коли Віоланта вийшла з дверей. Діти-солдати. Обидва вони мали у в’язниці братів і сестер.

— Розбудіть Свистуна! — наказала Віоланта. — Скажіть йому, що я маю важливу новину для мого батька.

Атож, «батька». Це слово справляло враження, але жодне слово не видавалося огиднішим. Усього шість літер, а вона почувалася малою, кволою і такою бридкою, що всі люди уникали дивитись на неї. Вона надто добре пам’ятала свій сьомий день народження, єдиний день, коли батько вочевидь радів, що має таку непоказну дитину. «Так можна навіть помститися, — сказав він матері. — Вродливому синові ворога можна віддати за дружину свою найбридкішу доньку».

Батько. Коли нарешті не буде нікого, кого вона змушена називати так?

Віоланта пригорнула до грудей Сойчин лист. Скоро.

Спалила

Я хотів би мати більше часу на роздуми, перше ніж він скінчиться, подолавши увесь довгий шлях; мій розум уже просто не міг дихати від усіх думок, які ще мав передумати.

Марґо Ленеґен. Чорний сік

Тільки-но зійде сонце, вони вирушать. Свистун погодився з умовами Мо: омбрійських дітей відпустять, тільки-но Сойка виконає свою обіцянку й віддасть себе в руки доньки Змієголова. Дехто з розбійників хотів перебратися за жінок і чекати разом з матерями перед замком, а Вогнерукий мав супроводити Мо до Омбри і правити за вогненну засторогу Свистунові. Але до замку Сойка мав заїхати все-таки сам.

Меґі, не називай його так!

До світанку було ще кілька годин. Чорний Принц, що в нього і сон пропав, сидів коло багаття з Батистом і Вогнеруким, що, здається, взагалі не потребував сну, відколи повернувся від Смерті. Фарид, звичайно, сидів поруч із ним, була й Роксана. А донька Вогнерукого була в Омбрійському замку. Віоланта знову взяла Бріану на службу — того самого дня, коли Свистун повідомив про свою угоду з Сойкою.

Мо не сидів коло багаття. Він ліг спати, коло нього була й Реза. Як він міг спати цієї ночі? Здоровань сидів перед наметом, наче принаймні тепер мав охороняти Сойку.

— Меґі, лягай і ти спати, — сказав Мо доньці, побачивши, що вона сидить віддалік від усіх під деревами, але та тільки похитала головою. Дощило, її одяг намок, як і коси, проте в наметі було не набагато краще, тож вона не хотіла лягати і слухати розповідь дощу, як Свистун ув’язнить її батька.

— Меґі! — озвався Дорія, сідаючи поряд з нею на мокру траву. Від дощу його волосся закучерявилося. — Ти поїдеш зі мною до Омбри?

Дівчина кивнула головою. Фарид здалеку спостерігав їх.

— Я проникну до замку, тільки-но твій батько заїде до нього крізь браму. Обіцяю тобі. І Вогнерукий буде неподалік від замку. Ми охоронятимемо його!

— Про що ти кажеш? — гостріше, ніж намірялася, відповіла йому Меґі. — Ви не здатні захистити його! Свистун уб’є його. Ти, певне, думаєш: це ж тільки дівчина, їй можна збрехати, щоб утішити? Я з батьком була в Сутінковому замку. Я стояла перед Змієголовом. Вони вб’ють його!

Дорія мовчав. Мовчав довго, і Меґі пошкодувала, що так напалася на нього. Пошкодувала, але мовчала, як і Дорія, опустивши голову, щоб він не бачив сліз, які вона стримувала вже не одну годину і які потекли тільки під впливом його слів. «Звичайно, — подумав би він. — Вона тільки дівчина. Вона плаче».

Меґі відчула на своїх косах руку Дорії. Він так ніжно погладив її, наче прагнув захистити від дощу.

— Свистун не вб’є його, — прошепотів він їй. — Він надто боїться Змієголова!

— Але він ненавидить мого батька! А ненависть інколи сильніша за страх! А якщо його не вб’є Свистун, тоді Миршавець або сам Змієголов! Він уже ніколи не вийде з цього замку, ніколи!

Як тремтіли їй руки — наче увесь її страх зосередився в пальцях. Але Дорія так міцно обхопив їх своїми руками, що ті вже не могли тремтіти. Він мав сильні руки, хоча його пальці навряд чи були довші за її. Натомість У Фарида пальці були коротші.

— Фарид казав, що ти зцілила свого батька, коли він був поранений. Сказав, ніби зцілила його самими словами.

Так, але цього разу вона не мала слів.

Слова…

— Що з тобою? — Дорія пустив руки Меґі й поглянув на неї. Фарид і далі дивився на них, але Меґі не помічала його. Вона поцілувала Дорію в щоку.

— Дякую тобі! — мовила вона і швидко підвелася.

Звичайно, він не зрозумів, за що вона подякувала йому. Слова. Орфеєві слова! Як можна було забути!

Меґі побігла мокрою травою до намету, де спали батько-мати. «Мо страшенно розсердиться! — думала вона. — Але він житиме!» Таж вона вже не вперше розповідала цей сюжет далі! Прийде пора зробити це ще раз, дарма що його кінець буде не таким, як бажав Мо. Далі розповідати його буде змушений Чорний Принц. Він уже добере якогось способу довести все до щасливого кінця, хоч і без Сойки. Бо Сойка повинен піти звідси — перше ніж разом з ним загине її батько.

Здоровань задрімав. Голова опустилася йому на груди, і він тихенько хропів, коли Меґі пройшла повз нього.

Мати не спала. Вона плакала.

— Мені треба поговорити з тобою! — шепнула їй Меґі. — Будь ласка!

Мо глибоко й міцно спав. Реза глянула на його сонне обличчя, а потім пішла за Меґі надвір. Вони ще й досі майже не розмовляли між собою. А тепер вона планувала зробити точнісінько те, задля чого її мати потай поїхала до Омбри.

— Якщо ти з приводу завтрашнього дня, — схопила Реза її за руку, — то не кажи нікому, але я поїду разом з ним до Омбри, дарма що твій батько не хоче цього. Принаймні я буду поблизу, коли він заїде до замку…

— Він не заїде до замку. — Дощ сіявся крізь зів’яле листя, здавалось, плачуть дерева, і Меґі тужила за садом Елінор, де дощ падав так супокійно. А тут він шепотів тільки про смерть і небезпеку. — Я прочитаю слова.

— Які слова? — не розуміючи, подивилась на неї Реза.

— Слова, які написав тобі Орфей! «Слова, через які Мо мало не загинув», — хотілося додати їй. А тепер вони врятують йому життя.

Реза озирнулась на намет, де спав Мо.

— Я вже не маю їх, — відповіла вона. — Я спалила їх, коли батько не повернувся.

Ні.

— Вони й так не захистили б його!

Поміж мокрої кропиви з’явився скляний чоловічок, блідо-зелений, як і багато скляних чоловічків, які ще жили в лісі. Побачивши Меґі та Резу, він перелякано зачхав і зафоркав.

Мати поклала руки Меґі на плечі:

— Меґі, він не хотів іти разом з нами. Він попросив Орфея написати тільки дещо для нас. Твій батько хотів лишитися, навіть тепер, і ані я, ані ти не можемо примусити його повернутися. Він ніколи не простив би нам.

Реза хотіла прибрати доньці мокрі коси з чола, але Меґі відіпхнула її руку. Такого не може бути. Мати бреше. Мо ніколи б не лишився тут без дружини і доньки. Чи, може?..

— А може, він усе-таки має слушність? Можливо, все буде добре, — тихенько проказала мати. — І ми розкажемо коли-небудь Елінор, як твій батько врятував дітей Омбри. — Але в голосі Рези не відчувалося й половини тієї надії, про яку говорили її слова.

— Сойка… — прошепотіла вона, дивлячись на чоловіків, що сиділи коло багаття. — То був перший подарунок, який зробив мені твій батько. Закладка з пір’їн сойки. Хіба не дивина?

Меґі не відповіла. А Реза ще раз погладила їй мокре обличчя й пішла назад у намет.

Спалила.

Було ще темно, але пара замерзлих фей уже затанцювала. Мо невдовзі поїде, і немає нічого, що могло б затримати його. Нічого.

Батист сидів сам між корінням кремезного дуба, на який вилізали вночі вартові, бо з його високого гілля можна було бачити все майже до самої Омбри. Він шив нову маску. Меґі побачила сині пір’їни в нього на колінах і вже знала, хто невдовзі вдягне її.

— Батисте! — гукнула Меґі, сідаючи навколішки поряд із ним. Земля була холодна й волога, але мох між корінням був м’який, мов подушки в домі Елінор.

Він усміхнувся їй, його очі були повні співчуття. Цей погляд утішав її ще більше, ніж руки Дорії.

— Ох, Сойчина донько! — мовив він голосом, який Здоровань називав базарним голосом Батиста. — Що за гарна картина такої темної години. Я пошив твоєму батькові добру хованку для гострого ножа. Чи може бідний шпільман якось іще полегшити тобі серце?

Меґі спробувала зробити це усмішкою. Вона так шкодувала, що плакала.

— Можеш заспівати мені пісню? Одну з тих, що їх Чорнильний Ткач написав про Сойку? Це має бути пісня про нього! Найгарніша, яку ти знаєш! Сповнена сили і…

— Надії? — засміявся Батист. — Безперечно. Я теж за таку пісню. Дарма що, — додав він по-змовницькому стишеним голосом, — твій батько не любить, коли їх співають у його присутності. Але я просто співатиму так тихенько, щоб мій голос не розбудив його. Подумаймо, яка пісня найліпше підійде для цієї похмурої ночі. — Він замислено погладив готову маску на колінах. — Так, — прошепотів він нарешті.— Я знаю! — І заспівав тихеньким голосом:

Стережися, Свистуне, бо кінець твій близько,

Ти дивись, як скорчився вже Змій,

Як стає він потихеньку сам не свій.

Його силу Сойка відібрав,

Сойка, що його мечами не уб’ють,

Що його собаки не цькують,

Що ніколи не буває, де його шукають,

Й відлітає,

Коли ворог його проклинає.

Так, це були потрібні слова. Меґі слухала, як Батист наспівував пісню, аж поки могла повторити кожен рядок. Потім сіла збоку під деревом, там, де вогонь багаття ще проганяв ніч, і записала пісню до блокнота, який давно вже зшив для неї Мо, в іншому житті, після однієї сварки, які так рідко траплялися між ними. «Меґі, ти ще загубишся в тому Чорнильному світі». Хіба він не казав тоді їй цього? А тепер він не хоче повертатися з цього світу, хоче лишитися тут сам, без неї.

Чорним по білому. Давно вже вона не читала вголос, дуже давно. Коли вона читала вголос востаннє? Коли перенесла сюди Орфея? Не думай про це, Меґі. Думай про інший випадок, у Сутінковому замку, про слова, які допомогли, коли батька поранили…

Стережися, Свистуне, бо кінець твій близько.

Так, вона ще може. Меґі відчувала, як слова набувають ваги на її язику, як вона сплітається з тим, що вони сповіщають…

Ти дивись, як скорчився вже Змій,

Як стає він потихеньку сам не свій.

Його силу Сойка відібрав…

Вона посилала ці слова Мо, що спав, виплітала з них панцер для нього, непробивний навіть для Свистуна і його похмурого пана…

…Сойка, що його мечами не уб’ють,

Що його собаки не цькують,

Що ніколи не буває, де його шукають,

Й відлітає,

Коли ворог його проклинає.

Меґі читала пісню Феноліо багато разів. Аж поки зійшло сонце.

Наступна строфа

Світ завжди тяжкої повний муки,

Від колиски до останньої розлуки,

Поки шлях здолаю і прийде пора —

Кому-небудь встигну дати я добра.

Тож як хто поскаржиться мені,

Я крутитимусь, як жорно у млині,

Й допоможу, бо скорботи лугом

Не пройду ніколи я удруге.

Анонім. Я не пройду цього шляху знову

День був холодний, туманний і безбарвний, тож здавалося, ніби Омбра вбралася в сіре. Жінки ще на світанку почали збиратися до замку, мовчазні, як і сам день, і тепер стояли й чекали, не кажучи й слова.

Не чулося жодного радісного вигуку, ні сміху, ні плачу. Просто залягла тиша. Реза стояла між матерями, немов чекала свою дитину, а не мить, коли втратить чоловіка. Чи відчувала дитина, яку Реза носила під своїм зболеним серцем, який відчай опанував її матір цього ранку? А що, коли вона вже ніколи не побачить свого батька? Чи могла б ця думка змусити Мо завагатися? Реза не запитувала.

Меґі стояла поряд із нею з таким спокійним обличчям, що воно навівало Резі більший страх, ніж якби донька плакала. Коло неї тулився Дорія. Він був в одязі служниці і мав хустку на каштановому волоссі, бо юнаки його віку в Омбрі надто впадали у вічі. Його брат не прийшов. Навіть Батистове вміння маскувати не змогло б перетворити Здорованя на жінку, проте кільканадцять розбійників таки прокралися крізь міську браму — з поголеними обличчями, в краденому одязі й крадених хустках на голові. Навіть Реза не вирізнялася з-поміж решти жінок. Чорний Принц звелів своїм людям, тільки-но звільнять дітей, іти до матерів і переконувати їх уже наступного дня завести синів та доньок до лісу, щоб розбійники могли сховати дітей до того, як Свистун, можливо, зламає своє слово й таки пожене їх на копальні. Бо хто ж визволить дітей, якщо Сойку візьмуть у полон?

Сам Чорний Принц не поїхав до Омбри, бо його темне обличчя надто упадало б у вічі. Та й Хапало, що, на думку Мо, останнього разу неприхильно поставився до його задуму, лишився в таборі, так само як Фарид і Роксана. Фарид, звичайно, хотів піти, але Вогнерукий заборонив йому, а після подій у Сутінковому замку Фарид уже не протестував проти таких заборон.

Реза знову поглянула на Меґі. Вона знала: якщо сьогодні її зможе хто-небудь утішити, то тільки рідна донька. Меґі вже виросла, і Реза збагнула це цього ранку. «Мені ніхто не потрібний», — сповіщало її обличчя, сповіщало Дорії, що стояв поряд із нею, матері, а можливо, передусім батькові.

Юрба загомоніла. На замкових мурах посилили сторожу, і за зубцями над брамою з’явилася Віоланта, така бліда, що чутки, поширювані про неї, видавалися правдою: мовляв, донька Змієголова ніколи не полишає замку свого небіжчика чоловіка.

Реза ще ніколи не бачила Бридку. Але, звісно, чула про родимку, яка спотворила її обличчя, мов тавро, і зблідла після повернення Козимо. Родимку і справді майже годі було побачити, проте Реза помітила, що Віоланта, поставши перед жінками, які всі дивилися на неї, мимоволі схопилася за щоку. Бридка. Чи називали її цим ім’ям давніше, тільки-но вона показувалася на мурі? Навіть тепер деякі жінки шепотіли його. На думку Рези, Віоланта була і не бридка, і не гарна. Вона трималася так рівненько, наче хотіла надолужити свій невисокий зріст, проте між двох чоловіків, які стояли обабіч неї, видавалася такою юною і вразливою, що страх немов клешнями обхопив Резине серце. Свистун і Миршавець. Віоланта була мов дитина між ними.

Як така дівчинка захистить Мо?

Поряд зі Срібноносим пропхався хлопчик. Він теж мав на обличчі металеву маску, проте під нею таки був справжній ніс із плоті та крові. То, мабуть, Якопо, Віолантин син. Мо розповідав про нього. Він вочевидь більше полюбляв водитися зі Свистуном, ніж бути з матір’ю, і про це свідчили зачудовані погляди малого, звернені на дідового герольда.

Резі аж голова запаморочилася, коли вона побачила, як гордо стоїть угорі Срібноносий. Ні, Віоланта не зможе захистити Мо від нього. Він тепер господар Омбри, а не вона чи Миршавець, що так бундючно поглядав на своїх підданих, наче його нудило від самого їхнього вигляду. Натомість Свистун був такий самовдоволений, наче цей день належав тільки йому. «Хіба я не казав вам? — глузував його погляд. — Я піймав Сойку, а ваших дітей все одно пожену».

Чому вона прийшла сюди? Чому вона чинить так? Щоб самій пересвідчитися, що це все сталося насправді, а не вичитане з книжки?

Жінка поряд із Резою схопила її за руку.

— Він їде! — прошепотіла вона.

Зашепотілися всюди: «Він їде! Він справді їде!» — і Реза побачила, як вартові на сторожовій башті поблизу брами подали знак Свистунові.

Звичайно, він їхав. А чого вона сподівалася? Що він не дотримає своєї обіцянки?

Миршавець поправив перуку і так тріумфально засміявся до Свистуна, наче він власноруч доставив йому дичину, яку полювали так довго, але Свистун не зважав на нього. Він прикипів очима до вулички, що йшла від міської брами, його очі були сірі, мов небо над ним, і не менш холодні. Реза надто добре пам’ятала ті очі. Згадала вона й посмішку, що тепер заповзала на вузькі Свистунові вуста. Він так само сміявся і в Каприкорновій фортеці, спостерігаючи страти.

А потім Реза побачила Мо.

Він раптом з’явився, з-за рогу вулички, на чорному румакові, якого подарував йому Принц після того, як він був змушений лишити свого коня в Омбрійському замку. Маска, яку навмисне пошив йому Батист, висіла тепер на шиї. Мо вже не потребував маски, щоб бути Сойкою. Палітурник і розбійник зрештою мали тепер уже одне обличчя.

Вогнерукий їхав позаду Мо. Він сидів на коні, який колись віз Роксану аж до Сутінкового замку — її й рятівні слова Феноліо. Але для того, що відбувалося тепер, не було ніяких слів. Чи, може?

«Ні, Резо, — думала вона. — Цей сюжет уже не має автора. Те, що відбувається нині, пише Сойка своєю плоттю і кров’ю». І тієї миті, коли він виїхав з вулички, навіть Реза вже не могла дати Мо інше ім’я. Сойка. Як неохоче розступалися перед ним жінки, наче тільки тепер зненацька збагнули, яку високу ціну вони платять за Своїх дітей. Але зрештою вони утворили прохід, досить широкий, щоб проїхали обидва вершники, і кожен цокіт копит змушував Резу ще судомніше хапатися пальцями за одяг.

«Що це? Хіба не саме такі романи ти завжди полюбляла читати? — подумала вона, тимчасом як її серце вже мало не вискакувало. — Хіба тобі не сподобався б цей сюжет? Розбійник, що визволяє людей, сам віддавшись у руки ворогів… Будь чесна. Тобі подобалося б кожне слово! Тільки герої тих романів здебільшого не мають дружин. І доньок».

Меґі й досі стояла так, наче те все не обходило її, проте невідривно дивилася на батька, немов прагнучи поглядом захистити його. Мо проїздив так близько від них, що Реза могла б навіть торкнутися коня. Коліна їй підгиналися. Вона схопилася за руку найближчої жінки, бо мало не падала від нудоти і кволості. «Резо, поглянь! — думала вона. — Саме для цього ти й пришла. Побачити його востаннє.» Таж так? Чи боїться він? Чи відчуває той самий страх, який так багато ночей підступав до нього вночі, — страх перед ґратами і кайданами? «Резо, нехай двері будуть відчинені…»

Вогнерукий коло нього, — пробувала вона втішити себе. — Він їде одразу за ним, наче увесь свій страх лишив у Смерті. Але ж Вогнерукий проведе його тільки до брами, а за нею вже чекає Свистун! — шепотіло їй серце, а коліна знову підгиналися, аж поки вона раптом відчула під своєю рукою руку Меґі, таку міцну, наче донька була старша за неї. Реза ткнулася обличчям у плече Меґі, тим часом жінки навколо з тугою дивилися на замкнену замкову браму.

Мо потяг за вуздечку. Вогнерукий був зовсім близько від нього, і то з таким безвиразним обличчям, яке тільки він умів зображувати. Реза й досі не могла звикнути, що в нього вже немає рубців. Він видавався набагато молодшим. Чимало поглядів звернулися до нього, — до Вогнехідця, поверненого з того світу сміливістю Сойки.

— Свистун нічого не заподіє йому! — прошепотіла, немов закляття, жінка поряд із нею. — Ні! Як він зможе затримати Сойку, коли навіть Смерть не змогла?

«Свистун, можливо, вбивчіший за смерть», — хотіла заперечити Реза, але промовчала, мовчала й поглядала знизу на Срібноносого.

— І справді! Сойка власною особою! — Його напружений голос далеко лунав серед тиші, що знову запанувала над Омброю. — Чи, може, ти й далі стверджуєш, ніби ти — хтось інший, як і тоді, в Сутінковому замку? Ти тепер спрвжнісінький голодранець. Брудний волоцюга. Я, власне, думав, що ти пошлеш якогось заступника, сподіваючись, що ми не скоро зазирнемо йому під маску.

— Та ні. Я, Свистуне, не вважав тебе за такого дурня. — Голос Мо був сповнений зневаги, коли він дивився на Срібноносого. — Може, тебе надалі слід називати на честь твого нового вчинку? Дітовбивця. Тобі подобається?

Реза ще ніколи не чула так багато ненависті в його голосі. Голосі, що вмів повертати мертвих. Як вони всі слухали його! Попри всю ненависть і гнів, які відлунювали в його голосі, порівняно зі Свистуновим голосом він все одно видавався лагідним і теплим.

— Називай мене, як хочеш, палітурнику! — Свистун уперся руками в рукавичках у зубці муру. — В убивствах, як кажуть, і ти дещо тямиш. Але навіщо ти привів сюди пожирача вогню? Не пригадую, щоб я запрошував його! Де його рубці? Лишив на тому світі?

Зубці, за які тримався Свистун, пойнялися вогнем, і полум’я шепотіло слова, що їх розумів тільки Вогнерукий. Срібноносий відсахнувся й позадкував, збиваючи іскри, що вчепились у його шати, а Віолантин син шукав захисту за його спиною й зачудовано поглядав на сичання вогню.

— Свистуне, частину я лишив на тому світі, а частину приніс. — Вогнерукий говорив негучно, але полум’я згасло, немов заповзло назад у камінь і знову чекало там на вогненні слова. — Я тут, щоб застерегти тебе від поганого поводження з гостем. Вогонь — йому не менший друг, ніж мені, а тобі не треба пояснювати, який це могутній друг.

Свистун із білим від гніву обличчям стирав сажу з рукавичок, але, перше ніж він устиг відповісти, над зубцями нахилився Миршавець.

— Гостем? — крикнув він. — По-твоєму, це належне слово для розбійника, на якого вже чекає кат у Сутінковому замку? — Миршавців голос нагадав Резі Роксаниного гусака.

Віоланта відсунула його вбік, наче він був її слугою. Яка вона маленька!

— Наміснику, Сойка буде моїм в’язнем! Ми так домовились. І перебуватиме під моїм захистом, аж поки приїде мій батько. — Віолантин голос звучав гостро й виразно, напрочуд сильно для такого тендітного тіла, і на мить Реза справді відчула надію. «Мабуть, вона може захистити його», — подумала вона й побачила ту саму надію на обличчі Меґі.

Мо і Свистун і досі дивились один на одного. Ненависть, здається напинала нитки між ними, і Реза мимоволі подумала про ніж, що його Батист так ретельно зашив в одяг Мо. Вона не знала, чи той ніж додає їй ще більшого страху, чи заспокоює.

— Гаразд. Назвімо його нашим гостем! — гукнув униз Свистун. — А це означає, що слід засвідчити йому нашу особливу гостинність! Зрештою, ми довго чекали на нього.

Він підняв руку, ще в сажі від Вогнерукового вогню, і вартові коло брами спрямували на Мо свої піки. Дехто з жінок зойкнув. Резі здалося, ніби вона почула навіть голос Меґі, а сама вона заніміла від страху. Сторожа на баштах напнула арбалети.

Віоланта відіпхнула сина з дороги і ступила до Свистуна. Вогнерукий пустив полум’я, що лизало йому пальці, мов пійманий звір, а Мо витяг меча, і Свистун знав надто добре, кому він колись належав.

— Що це? Свистуне, випусти дітей! — крикнув він, і цього разу його голос був такий холодний, що Реза насилу впізнала його. — Випусти їх, бо інакше тобі доведеться доповідати панові, що м’ясо й далі гнитиме йому на кістках, бо ти можеш привести йому Сойку тільки мертвим.

Якась жінка заридала. Інша затулила їй рот рукою. Одразу за ними Реза побачила Мінерву, господиню Феноліо. Звичайно, її дітей забрали теж. Але Реза не хотіла думати про дітей Мінерви та дітей інших жінок. Вона бачила тільки піки, спрямовані на беззахисні груди Мо, і націлені на нього зверху арбалети.

— Свистуне! Застерігаю тебе! — Віолантин голос знову дав Резі змогу дихати. — Відпусти дітей.

Миршавець пожадливо глянув на арбалетників, і якусь мить Реза боялася, що він віддасть наказ стріляти, і то тільки на те, щоб покласти Змієголову під ноги Сойку як свій мисливський трофей. Натомість Свистун нахилився вперед і подав знак вартовим.

— Відчиніть браму! — гукнув він навмисне знудженим голосом. — Нехай діти вийдуть, а Сойка зайде!

Реза знову ткнулась обличчям у доньчине плече. Меґі й далі зберігала самовладання, як і батько, але й досі так упивалася в нього очима, наче боялася, що втратить його тієї самої миті, коли відведе очі.

Брама здригнулася. Щось хруснуло, подалося, вартові повільно розчинили браму настіж. Показалися діти. Ціле юрмище. Вони випорснули, наче вже кілька днів чекали за важкою брамою. Малі зашпортувалися й падали, кваплячись покинути мури, але старші знову піднімали їх на ноги. На всіх обличчях проступав страх, страх, набагато більший за них самих. Найменші, тільки-но побачивши своїх матерів, пускалися бігти, кидалися в простерті руки, що чекали їх, і пропихалися між жінок, мов у безпечний притулок. Натомість старші повертались на свободу повільно, майже вагаючись. Повнячись недовіри, вони поглядали на вартових, повз яких були змушені йти, і зупинялися, впізнавши обох чоловіків, що сиділи на конях перед брамою.

— Сойка! — То був тільки шепіт, проте виходив із багатьох вуст, дедалі гучніший, аж поки це ім'я, здавалося, зависло в повітрі. — Сойка! Сойка! — Діти натикались одне на одного, показували пальцями на Мо й побожно поглядали на іскри, що оточили Вогнерукого, мов рій крихітних фей. — Вогнеходець!

Щодалі більше дітей зупинялися перед кіньми, обступали обох чоловіків, торкалися їх, наче хотіли пересвідчитися, чи справді вони з плоті та крові — чоловіки, яких вони знали тільки з пісень, що їх потай наспівували матері над їхніми ліжками.

Мо схилився з коня. Кивнув дітям відійти вбік і щось тихенько сказав їм. Потім востаннє озирнувся на Вогнерукого й спрямував коня у відчинену браму.

Але діти не пустили його. Троє дітей загородили йому шлях, два хлопчики й дівчинка. Вони схопилися за вузду, не хотіли пускати його туди, звідки вийшли самі, не хотіли, щоб і він пропав за мурами, як пропадали вони. Діти дедалі тісніше обступали Сойку, міцно тримали його, затулили його від пік вартових, дарма що їх гукали матері.

— Сойко! — Голос Свистуна змусив дітей заворушитись. — Їдь у браму, бо інакше ми їх усіх заженемо назад і повісимо з десяток у клітках над брамою, де їх дзьобатимуть ворони!

Діти не ворухнулись, а тільки дивилися вгору — на Срібноносого і хлопчика поряд з ним, молодшого за них. А Мо взяв вузду і так обережно проїхав крізь дітей, наче то були його рідні діти, а вони, попри крики матерів, стояли й дивилися йому вслід, поки він їхав до високої брами. Сам-один.

Мо ще раз озирнувся через плече, перше ніж проїхати повз варту, немов відчув, що дружина й донька таки прийшли вслід за ним, і Реза побачила страх на його обличчі. Бачила його, безперечно, й Меґі.

Мо поїхав далі, і брама вже почала зачинятися. «Роззбройте його!» — почула Реза Миршавців крик і ще встигла побачити, як солдати стягували її чоловіка з коня.

Несподівані гості

Господь глибоко вдихнув. Ще одна скарга!

Невже чоловік ніколи не прийде до нього без скарг? Але тільки підняв брови, всміхнувся й запитав: «Чоловіку, як росте морква?»

Тед Г’юґ Таємниця чоловікової дружини

Деспіно! Як добре — знову бачити її личко! Дарма що дівчинка втомлена та сумна, перелякана, мов пташка, яка випала з гнізда. А Іво — невже він так подорослішав ще до того, як той паскуда Ворон заходився викрадати дітей? Який він худенький… А ця кров на його курточці? «Нас кусали пацюки», — відповів він і видавався дорослим і безстрашним, як не раз після смерті свого батька. Але Феноліо побачив страх у його дитячих очах. Пацюки?

Ох, він не міг припинити цілувати та пригортати дітей, — таку-бо відчув полегкість. Так, це правда. Він прощав собі багато, він прощав собі легко, та все-таки, якби його сюжет убив навіть дітей Мінерви, він не міг уявити собі, як це прибило б його. Але вони живуть, і саме він покликав до життя того, хто врятував їх.

— Що вони тепер роблять з ним? — вивільнилася з його обіймів Деспіна, її великі очі потемніли від тривоги. Хай йому грець, от уже набридливі ті діти: ставлять саме ті запитання, яких сам так ретельно уникаєш. А потім дають ще й відповіді, яких не хочеться слухати!

— Вони вб’ють його! — твердо заявив Іво, і очі його малої сестри наповнилися слізьми.

Як таке може бути, що вони плачуть за чужим? Адже Мортимера вони бачили сьогодні вперше. Бо, Феноліо, твої пісні навчили їх любити його. Всі вони люблять його, і сьогоднішній день назавжди закарбує цю любов у їхніх серцях. Хоч би що заподіяв йому Свистун, Сойка відтепер буде не менш безсмертний, ніж Змієголов. І його безсмертя буде набагато надійнішим, бо Змієголова завжди можуть убити три слова. А життя Мортимера слова підтримуватимуть, навіть якщо він загине за мурами замку, — всі слова, які вже тепер шепочуть і співають на вулицях.

Деспіна витерла сльози на очах і подивилася на Феноліо, сподіваючись, що він заперечить її братові, і він, природна річ, заперечив — і для неї, і для себе самого:

— Іво! — суворо мовив він. — Що за дурниці ти верзеш? Невже ти думаєш, що Сойка не має ніякого плану, якщо дав полонити себе? Невже ти думаєш, ніби він іде до Свистуна просто як заєць у пастку?

Деспіна полегшено засміялась, а на обличчі Іво з’явилася тінь сумніву.

— Ні, звичайно! — проказала Мінерва, що досі не сказала й слова, відколи завела дітей до себе в кімнату. — Він лис, а не заєць! Він усіх їх перехитрує! — А Феноліо чув у її голосі, що сходить насіння, посіяне його піснями. Чув надію, що Сойка й далі житиме, попри увесь навколишній морок.

Мінерва взяла дітей із собою. Авжеж. Передусім вона нагодує їх, усім, що ще можна знайти в домі й на подвір’ї. Феноліо, проте, лишився з Розенкварцом, що мовчки мішав чорнило, поки його господар обціловував Деспіну та Іво.

— Він перехитрує їх усіх? — запитав він своїм тоненьким голосочком, тільки-но Мінерва зачинила двері за собою. — Як? Знаєш, що я думаю? Твоєму казковому розбійникові вже кінець! І на нього тепер чекає вкрай неприваблива страта. Аякже! Я лише сподіваюся, що вона станеться в Сутінковому замку. Ніхто не думає, як пригнічують скляного чоловічка всі ті крики стражденних!

Безсердий скляноногий і склянорукий бовдур! Феноліо жбурнув у нього корком, але Розенкварц звик до таких набоїв і вчасно ухилився. Чому він створив такого песимістичного скляного чоловічка? Ліва рука в Розенкварца була на перев’язі. Після Воронової вистави Феноліо ще раз умовив його шпигувати за Орфеєм, і той огидний скляний чоловічок справді викинув бідолаху з вікна. На щастя для Розенкварца, він упав лише в ринву, але Феноліо й досі не знав, чи Орфей сам придумав епізод з ув’язненням дітей. Ні! Він не міг описати його. Орфей нічого не міг написати без книжки, а її — Розенкварц з’ясував принаймні це — забрав Вогнерукий. Не кажучи вже, що цей епізод і так уже надто добрий для Телепня, хіба не так?

«Він усіх їх перехитрує…»

Феноліо підійшов до вікна, а скляний чоловічок тим часом із докірливим зітханням поправив собі перев’язь. «Чи має Мортимер план? Хай йому грець, звідки я можу знати його? Мортимер — не мій персонаж, дарма що грає одного з них. А це крайнє неподобство! — думав Феноліо. — Адже якби був одним з них, я міг би напевне сказати, що тепер відбувається за тими тричі клятими мурами!»

Феноліо похмуро дивився на замок. Бідолашна Меґі. Мабуть, вона знову звинуватить в усьому його. Її мати безперечно вже звинуватила. Феноліо надто добре пам’ятав її благальний погляд. «Ти маєш приписати нас назад! Ти наш боржник!» Так, можливо, він мусить спробувати. А що, коли Мортимера вб’ють? Чи не було б краще для них усіх повернутися? Чого ж він ще хоче тут? Подивитись, як далі розвиватиметься його сюжет про безсмертного Змія і Срібноносого?

— Звичайно, він тут! Невже ти не чув, що вона казала? Сходи нагору. Ти що, бачиш ще одні сходи? Господи, Даріусе!

Розенкварц забув про свою зламану руку і обернувся до дверей. Що там за жіночий голос?

У двері постукали, але, перше ніж Феноліо встиг гукнути «Заходьте!», двері розчахнулися і до кімнати так поривно заскочила досить дебела особа жіночої статі, Що він несамохіть позадкував і вдарився головою об похилий дах. Одяг на жінці був такий, наче вона щойно вийшла з дешевої театральної вистави.

— Ну, будь ласка! Ось він! — заявила вона і глянула на нього з такою зневагою, що Феноліо миттю згадав про всі дірки у своєму жакеті. «Я знаю цю жінку! — подумав він. — Але звідки?»

— Що тут трапилося, га? — запитала вона, так сильно ткнувши пальцем йому в груди, наче одразу хотіла дістати до його старого серця. А того худющого чолов’ягу за нею він теж уже бачив. Звичайно, в…

— Чому в Омбрі піднято прапор Змієголова? Що це за огидний тип зі срібним носом? Чому Мортимерові погрожували піками і чому, нехай йому біс, він ходить із мечем?

Книгогризка. Звісно! Елінор Лоредан. Меґі досить часто розповідала йому про неї. Він сам бачив її останнього разу крізь ґрати на одній псарні в Каприкорновій фортеці. А оцей заляканий чолов’яга з совиними очима — Каприкорнів читець-заїка! Але його ім'я, попри всі свої намагання, він не міг пригадати. Що вони роблять тут обоє? Може, для його сюжету вже існують туристичні візи?

— Я, правда, признаюся, що відчула полегкість, побачивши Мортимера живим, — провадила далі його непрохана гостя (чи зводить вона коли-небудь дух?). — Слава Богу, він видається живим і цілим, хоча мені зовсім не сподобалося, що він сам заїхав до того замку Але де Реза й Меґі? І що сталося з Мортолою, Бастою і Орфеєм, цим пихатим йолопом?

Господи, ця пані точнісінько така страхітлива, як він уявляв собі! А її товариш, Даріус, — авжеж, достоту, це його ім’я, — так зачудовано розглядає Розенкварца, що той, підлещений, пригладив собі блідо-рожеве волосся.

— Тихо! — гримнув Феноліо. — Ради неба святого, замовкніть.

Ніякого ефекту. Ані найменшого.

— З ними щось сталося! Ану признавайся! Чому Мортимер був сам? — знову тикала вона йому пальцем у груди. — Так, з Меґі й Резою щось сталося, щось страшне… Їх розчавив велетень, узяв на роги…

— Нічого з ними не сталося! — встиг уставити Феноліо. — Вони в Чорного Принца!

— У Чорного Принца? — Її очі стали не менші за очі її товариша в окулярах. — Ох!

— Так! Якщо з кимось тут і станеться щось страшне, то тільки з Мортимером! І тому, — Феноліо безцеремонно схопив її за руку й потяг до дверей, — лишіть мене тепер, хай йому грець, самого, щоб я міг подумати!

Після цих слів запанувала мовчанка. Але тривала недовго.

— Щось страшне? — перепитала Елінор.

Розенкварц затулив вуха руками.

— Що ви маєте на увазі? Хто тоді пише, що тут відбувається? Таки ви чи?..

Диво дивне! А тепер вона своїми жирними пальцями роз’ятрює його найболючішу рану!

— Ні, аж ніяк! — відповів Феноліо. — Цей сюжет розвивається вже сам по собі, і Мортимер сьогодні не дав йому набути вкрай прикрого повороту! Але, на жаль, за це, мабуть, він накладе головою, і, якщо таке справді станеться, я тільки можу порадити вам узяти його дружину й доньку і щонайшвидше повернутися з ними туди, звідки ви прийшли! Адже ви вочевидь знайшли якісь двері, правда?

Сказавши, Феноліо відчинив двері, але синьйора Лоредан миттю зачинила їх.

— Накласти головою? Що це означає? — Ворухнувшись, вона вивільнила руку з його пальців (Господи, ця жінка дужа, мов бегемот).

— Означає, на жаль, що його або повісять, або відітнуть йому голову, або четвертують, або Змієголов вигадає щось інше, щоб стратити свого найлютішого ворога!

— Його найлютіший ворог? Мортимер? — Як недовірливо вона наморщила чоло, неначе він — старий дурень, який не знає, що каже!

— Він перетворив його на розбійника!

Розенкварц. Жалюгідний зрадник. Його скляний палець так нещадно показував на Феноліо, що він залюбки схопив би його зі столу і зламав навпіл.

— Він любить пісні про розбійників, — шепотів Розенкварц обом відвідувачам із такою довірою, наче знав їх усе життя. — Він одержимий ними, а бідолашний батько Меґі заплутався в його гарних словах, мов муха в павутинні!

Це вже забагато. Феноліо пішов до Розенкварца, але Книгогризка загородила йому шлях.

— Ану не смійте чіпати безборонного скляного чоловічка! — І дивилася на нього, мов бульдог. Господи, що за огидний жіночий образ! — Мортимер — розбійник? Та це наймиролюбніший чоловік, якого я знаю.

— Невже? — Феноліо говорив так голосно, що Розенкварц знову затулив руками свої сміховинно маленькі вушка. — Що ж, можливо, навіть наймиролюбніший чоловік стане войовничим, коли його мало не застрелили, розлучили з дружиною і на довгі тижні вкинули до в’язниці! І це все — не моя робота, хоч би що казав оцей скляний брехун! Навпаки, якби не мої слова, Мортимер, напевне, давно б уже загинув!

— Застрелили? В’язниця? — Синьйора Лоредан, нічого не розуміючи, подивилась на Заїку.

— Мабуть, Елінор, цей сюжет дуже довгий, — лагідно проказав Даріус. — Можливо, треба, щоб хтось розповів його тобі.

Але, перше ніж Феноліо встиг щось відповісти, у двері просунула голову Мінерва.

— Феноліо! — гукнула вона, зиркнувши на його відвідувачів. — Деспіна не може заспокоїтися. Переживає за Сойку і хоче, щоб ти їй розповів, як він урятується.

Ще й це. Феноліо важко зітхнув і намагався не чути глузливих форкань Розенкварца. Треба занести його до хащі, атож, неодмінно.

— Пришли її до мене, — мовив Феноліо, дарма що навіть не уявляв собі, що розповідатиме малій. Ох, де ті дні, коли його голова ще була переповнена ідеями? Вони втопилися в усьому тому лиху, яке спіткало його, ось воно що!

— Сойка? Хіба той Срібноносий не називав так Мортимера?

Ой лихо, на якусь мить він зовсім забув про своїх гостей.

— Ану геть! — крикнув він їм. — Геть із моєї кімнати, геть із мого сюжету! В ньому й так забагато гостей.

Але безсоромна жінка вмостилася на стілець перед його письмовим столом, схрестила руки й поставила ноги на його підлогу, наче хотіла пустити там коріння.

— Е ні! Я хочу почути, як розвивався сюжет, — промовила вона. — Всі його лінії.

Що далі, то краще. Що за прикрий день — і до кінця ще далеко.

— Чорнильний Ткачу! — обізвалася в дверях заплакана Деспіна. Побачивши двох незнайомих, вона несамохіть позадкувала, але Феноліо підійшов до неї і взяв за ручку.

— Мінерва сказала, ти хочеш, щоб я розповів про Сойку?

Деспіна соромливо кивнула головою, не спускаючи очей з гостей Феноліо.

— Що ж, усе складається добре, — мовив Феноліо, сідаючи на ліжко й беручи Деспіну на коліна. — Мої гості теж хочуть послухати щось про Сойку. А що, як розказати їм геть усе?

Деспіна кивнула головою.

— Як він перехитрував Змієголова й повернув Вогнерукого з того світу? — прошепотіла вона.

— Саме так, — підтвердив Феноліо, — а тоді ми удвох з'ясуємо, як вона розвиватиметься далі. Ми просто доточимо до пісні ще один куплет. Зрештою, я Чорнильний Ткач, хіба не так?

Деспіна кивнула й дивилась на Феноліо з такою надією, що старому стало страшенно важко на серці. «Ткач, у якого скінчились нитки, — подумав він. — Але ні, нитки тут, усі вони тут, він просто не може зв'язати їх».

Синьйора Лоредан раптом угамувалася. Вона дивилася на Феноліо з не меншими сподіваннями, ніж Деспіна. Навіть отой худющий сич прикипів до нього очима, наче не міг дочекатися, коли з його вуст злетять перші слова.

Тільки Розенкварц обернувся до нього плечима й заходився далі розмішувати чорнило, наче нагадував йому, як давно він уже не брався за перо.

— Феноліо! — Деспіна погладила йому рукою зморшкувате обличчя. — Починай!

— Авжеж, починайте! — притакнула Книгогризка.

Елінор Лоредан. Феноліо ще й досі не запитав їх, як вони дісталися сюди. Наче в цьому сюжеті ще не досить жінок. Ну а Заїка аж ніяк не збагатить його!

Деспіна вхопила Феноліо за рукав. «Звідки стільки надії в її заплаканих очах? Як ця надія пережила Воронову підступність і весь страх похмурої в'язниці? Діти, — думав Феноліо, міцно тримаючи в руках маленьку Деспінину ручку. — Якщо коли-небудь хтось і зможе повернути мені слова, то, мабуть, тільки вони».

Просто сорока

І наступної, короткої миті яких пережила

вона пригод?

Ох, вона була пташка, чаклунка, господиня

вогнів і вод.

Франц Верфель. Заклинання

Дім, у якому жив Феноліо, нагадував Орфеєві про будинки, в яких ще не так давно жив він сам: злиденний, кривий і похилений, із пліснявою на стінах і вікнами, крізь які можна побачити інші, не менш злиденні будинки; крім того, в ті вікна ще й залітав дощ, бо скляні шибки в цьому світі існували тільки для багатіїв! Злиденна споруда. Як він ненавидів, що йому доводиться стовбичити в найтемнішому закутку затильного подвір'я, де павуки заповзали йому на оксамитові рукави, а курячий послід псував дорогі чоботи, і то тільки тому, що хатня господиня Феноліо на кожного, хто з’являвся на її подвір'ї, наставляла вила, відколи Баста вбив там на її очах одного шпільмана. Але що іншого міг робити Орфей? Він повинен дізнатися. Він повинен дізнатися, чи пише знову Феноліо!

Якби ж той нікчемний скляний чоловічок повернувся до того, як він по коліна вгрузне в багнюку! Неподалік пройшла худа курка, і Цербер коло його ніг загарчав. Орфей похапцем затулив йому пащу. Цербер. Звичайно, він зрадів, коли пес раптом задряпав у двері, але наступна думка одразу притлумила ту радість: як він опинився тут? Невже Феноліо знову пише? Може, Вогнерукий приніс йому книжку? Він повинен дізнатися, дарма що сенсу в цьому небагато. Адже хто інший, крім Феноліо, міг вигадати зворушливу сцену, яку зіграв перед замком Сойка? Ох, як усі вони люблять його за це! Навіть якщо Свистун, безперечно, вже наполовину вбив палітурника, він, проїхавши крізь ту кляту замкову браму, став богом. Сойка як шляхетний жертовний агнець! Якщо це не схоже на Феноліо, тоді нехай він буде проклятий!

Орфей, звичайно, послав спершу Оса і скляного чоловічка, але господиня Феноліо застукала їх. Не було жодного темного закутка, де міг би сховатися той бурмило, і Айзенґлянц ні разу не дійшов до порога Феноліо. Курка гналася за ним по болоту, а кіт мало не відкусив скляну голову, — ні, таки ніхто не скаже, що скляні чоловічки — ідеальні шпигуни, але їхній малий зріст дає таку практичну перевагу! Феї, природна річ, теж мають цю перевагу, але забувають про найменше доручення, тільки-но пурхнуть до вікна, та й Феноліо використовував свого скляного чоловічка зрештою теж для шпигування, дарма що той скляник жалюгідно невправний.

Ні, Айзенґлянц багатший на вигадки. А проте, на відміну від скляного чоловічка Феноліо, йому паморочилось у голові, тож він не міг ходити по дахах, та й на землі орієнтувався так кепсько, що найкраще — просто поставити його перед порогом Феноліо, щоб мати впевненість, що він не загубився безнадійно. Хай йому біс, куди він подівся? Гаразд, припустімо, ці сходи для скляного чоловічка — однаково, що крута гора, та все ж… У загороді, за якою тулився Орфей, мекала коза, — мабуть, чула собаку, — а крізь чоботи сочилась якась рідина, запах якої, хоч як підозріло, дуже сподобався Церберові. Він так пожадливо нюшив навколишню багнюку, що Орфей усякчас був змушений тягти його назад.

Ну! Нарешті з’явився Айзенґлянц. Він проворно, мов миша, стрибав зі сходинки на сходинку. Дивовижно. Атож, як на скляного чоловічка, міцненький хлопець. Слід сподіватися, його розвідувальні дані варті зіпсутих дорогих чобіт.

Орфей відстебнув ланцюг у Цербера на шиї, який, за браком повідка, він звелів скувати на Ковальській вулиці, і пес підбіг до порога і схопив скляного чоловічка, попри його протести, на останній сходинці. Айзенґлянц стверджував, що від собачої слини на його скляній шкірі з’являються висипи, але як інакше на своїх ногах-дибах він перебрався б через багнюку? Якась стара жінка визирнула з вікна, коли собака побіг назад до Орфея, але, на щастя, не господиня Феноліо.

— Ну? — Цербер поклав йому скляного чоловічка на простягнені руки. Хай йому грець, собача слина — і справді паскудна річ.

Він не пише нічого! Жодного рядка! — Айзенґлянц витер рукавом мокре обличчя. — Пане, я ж казав вам! Він уже пропив свій розум! Йому пальці тремтять, тільки-но він побачить перо!

Орфей глянув угору на кімнату Феноліо. З-під дверей вибивалося світло. Айзенґлянц, звинний, мов вугор, проліз через ту широку шпарину.

— А ти певен? — запитав він, знову пристібаючи ланцюг на Церберовій шиї.

— Абсолютно! І книжки в нього немає! Зате є гості.

Стара жінка виплеснула з вікна миску води. Якщо то була вода. Цербер знову з великою цікавістю принюхувався до неї.

— Гості? Це мене не цікавить. До біса! Я був певен, що він знову пише!

Орфей обвів очима злиденні будинки. В кожному вікні горіла свічка. В Омбрі вони горіли повсюди. За Сойку. А щез би він зі світу! Проклін їм усім: Феноліо і Мортимерові, його дурепі-доньці та Вогнерукому. Так, його він проклинає найлютіше. Він зрадив, обікрав його, Орфея, що так багато років клав своє серце до його ніг, знову приписав його до сюжету й вирвав від Смерті! Як вони називають його тепер? Вогненною тінню Сойки. Його тінню! Саме таким він і став. А він, Орфей, зробив з нього більше, ніж тінь у цьому сюжеті, але це все вже минулося. Орфей усім їм оголосив війну. Невдовзі він написав би для них сюжет на свій смак, — якби ж вернув собі книжку!

З будинку вийшла дитина. Босоніж перебігла багнистим подвір'ям і зайшла до хліва. Пора зникати. Орфей витер хусткою скляного чоловічка від собачої слини, посадив собі на плече й покинув подвір'я, перше ніж дитина вийшла з хліву. Геть з цього лайна, дарма що на вуличках навряд чи краще.

— Пане, чисті аркуші, нічого, крім чистих аркушів! — шепотів йому Айзенґлянц, коли вони верталися вночі до Орфеєвого дому. — Нічого, крім двох закреслених речень, це все, присягаюся вам! Його скляний чоловічок сьогодні мало не побачив мене, але я вчасно заховався в чобіт його господаря. Ви й уявити собі не годні, який там сморід!

Гай-гай, він знав його.

— Я скажу, щоб служниці помили тебе.

— О ні, краще не треба. Останнього разу я понад годину гикав мильною водою, а мої ноги побіліли, як молоко!

— Ну то й що? Думаєш, я дозволю скляному чоловічку, що просмердівся потом, лазити по моєму пергаменті?

Назустріч їм, похитуючись, ішов нічний сторож. Чому ці хлопці завжди п’яні? Орфей тицьнув йому у зморшкувату долоню кілька мідних монеток, щоб той часом не гукнув патрулів, які ходили по Омбрі день і ніч, відколи Сойку полонили в замку.

— А що з книжкою? Ти скрізь добре подивився?

На Різницькій вулиці у двох вітринах було виставлено свіже м’ясо єдинорога. Сміхота. Звідки воно могло з’явитися? Орфей повернув у вулицю Склярів, хоч Айзенґлянц саме цей шлях ненавидів.

— Що ж, мені було нелегко. — Айзенґлянц тривожно зиркнув на вітрини зі штучними кінцівками для розбитих скляних чоловічків. — Як я казав вам, до нього прийшли гості, а коли так багато очей, дуже важко нишпорити в кімнаті! А проте я навіть перемацав його одяг. Він мало не замкнув мене у скрині! Але немає нічого! Пане, присягаюся вам, у нього немає книжки!

— Дідько його бери! — Орфей відчував майже нестримне бажання щось кинути чи розбити. Айзенґлянц добре знав такі його настрої і цупко вчепився за рукав.

Хто тоді, крім старого, може мати книжку? Навіть якщо Вогнерукий приніс її Мортимерові, той, звісно, не взяв її з собою до в'язниці! Ні, Вогнерукий лишив її собі. Орфей відчув пекучий біль у шлунку, такий нестерпний, наче там сиділа одна з Вогнерукових куниць і вигризала йому нутрощі. Він знав ці муки, таке траплялося з ним щоразу, коли щось не виходило, діялось усупереч його волі. Виразка шлунку — ось що в нього. Безперечно. «Ну то й що? — запитав він сам себе. — Адже буває й гірше, чи, може, ти хочеш піти коли-небудь до одного з тих цирульників, які тільки й уміють кров пускати?»

Айзенґлянц пригнічено сидів на Орфеєвому плечі й мовчав. Мабуть, думав про купіль, яка чекає на нього. А Цербер принюхувався до кожної стіни, яку вони проминали. «Що ж, не дивно, що цей світ подобається собакам, смердить аж до небес. Але я змінив би це! — думав Орфей. — І приписав би собі кращого шпигуна, маленького, мов павук, і, звичайно, не скляного. Але, — шепотіло щось усередині, — ти, Орфею, вже нічого не припишеш, бо не маєш книжки!»

Мов утікаючи, він наддав ходи, нетерпляче шарпнув Цербера і — вступив у котяче лайно. Багнюка, курячий послід, котяче лайно… Чоботи пропали, але де він візьме грошей на нові? Його остання спроба приписати собі скриню на Шибеничній горі скінчилася майже провалом. Монети були тонесенькі, мов срібна фольга.

Ну, нарешті. Попереду стояв він, в усій своїй пишноті. Його дім. Найкращий будинок в Омбрі. Орфеєве серце щоразу билося швидше, коли він бачив освітлені білісінькі сходи і герб над дверима, який і його спонукав вірити, ніби він князівського роду. Урешті-решт досі йому велося не так уже й погано. Проте неминуче поставав спогад, як кепсько було, коли він розбив скляного чоловічка або зичив кістлявому арабському юнакові бубонну чуму на шию. Не кажучи вже про невдячність Вогнерукого.

Орфей як стій зупинився. На порозі сиділа пташка. Сиділа так, ніби хотіла звити собі гніздо на східцях. Вона не спурхнула, коли Орфей підступив ближче, а тільки дивилася на нього чорними очима-ґудзиками.

Кляті пернаті. Всюди гидять. І одвічне пурхання, гострі дзьоби, пір'їни, кліщі і яйця глистів…

Орфей відстебнув ланцюг на шиї Цербера:

— Фас, лови її!

Цербер любив полювати птахів і вряди-годи справді ловив їх. Але тепер він підібгав хвоста й відсахнувся, неначе на Орфеєвому порозі вигиналася змія. Що в біса…

Пташка повернула голову і опустилась на сходинку нижче. Цербер зіщулився, а скляний чоловічок занепокоєно схопився за Орфеїв комір.

— Пане, це сорока! — прошепотів він на вухо. — Вони роз… — він майже втратив дар мови, — вони розкльовують скляних чоловічків і збирають яскраві скалки до свого гнізда! Пане, благаю, проженіть її!

Сорока знову ворухнула головою і глянула на них. Дивна пташка, воістину дивна.

Орфей нахилився й кинув у неї камінь. Сорока розпустила крила і хрипко заскрекотала.

— Ох, пане, пане, вона розклює мене! — бідкався Айзенґлянц і чіплявся за Орфеєве вухо. — Скляні чоловічки з сірими кінцівками дуже рідкісні!

Стрекіт, який удруге видала сорока, вже більше скидався на сміх.

— Орфею, ти й досі такий дурень, яким був.

Орфей одразу впізнав голос. Сорока вигнула шию й кашлянула, немов подавившись надто пожадливо підібраною зерниною. Потім виплюнула одну, дві, три зернини на його білісінькі сходи й почала рости.

Цербер заскімлив і присів на задні лапи, а Айзенґлянц так жалюгідно затремтів, мов собака, що його кінцівки зателенькали, наче посуд у кошику для пікніка.

А сорока росла й далі. Пір'їни перетворились на чорне вбрання, сірі, туго зачесані назад коси, пальці, які квапливо порахували зернини, виплюнуті на поріг. Мортола видавалася старішою, ніж пам'ятав її Орфей, набагато старішою. Її плечі похилялись уперед, навіть коли вона випросталася. Пальці були скарлючені, наче пташині пазури, обличчя нижче випнутих вилиць запало, а шкіра скидалась на пожовклий пергамент. Але очі й досі були колючі, і Орфей утяг голову в плечі, мов школяр, якого насварили.

— Як… як це сталося? — промимрив він. — У книжці Феноліо немає нічого про зміну тіла. Є тільки про кошма…

— Феноліо! Що він знає? — Мортола зняла пір’їну з чорної сукні. — В цьому світі все змінює тіло. Тільки більшість істот для цього повинна спершу вмерти. Проте існує спосіб, — Мортола обережно опустила зібрані зернини в шкіряний гаманець, — звільнитися від власного тіла, не потребуючи білих жінок.

— Справді? — Орфей одразу почав думати, які нові можливості відкриваються перед сюжетом, але Мортола не дала зосередитись.

— А ти добре влаштувався в цьому світі, еге ж? — вуркотіла вона, оглядаючи його будинок. — Чотириокий, жовторотий заморський торгівець, що гендлює єдинорогами та коротунами й виконує кожне бажання нового господаря Омбри, — що ж, якщо це мій любий Орфей, думала я, то він вочевидь сам те все приписує собі. І навіть цього огидного псюру привів із собою!

Цербер ошкірився, проте Айзенґлянц тремтів і далі. Скляні чоловічки — і справді безглузді створіння. А Феноліо ще пишався ними!

— Чого ти хочеш від мене? — Орфей зі шкури пнувся, щоб його голос звучав твердо і холодно, а не як у малого переляканого хлопця, яким він надто швидко ставав у присутності Мортоли. Він був змушений признатися собі, що вона й досі наганяє на нього страх.

Серед ночі почулися кроки, мабуть, патрулів, яким Свистун звелів обходити Омбру, боячись, щоб Чорний Принц не дібрав якогось способу визволити свого шляхетного товариша.

— Ти й досі приймаєш своїх гостей перед дверима? — просичала Мортола. — Ну ж бо, зайдімо нарешті в дім!

Орфей був змушений тричі бити по дереву бронзовим дверним молоточком, аж поки Ос відчинив їм двері. Заспаний, він здивовано поглядав на Мортолу.

— Це здоровило з іншого світу чи хтось новий? — запитала Мортола, прошелестівши сукнею повз Оса.

— Новий, — промимрив Орфей, тимчасом як його голова й далі намагалася з'ясувати, добре це чи погано, що повернулася Мортола. Хіба не казали, що вона мертва? Отже, як не раз уже виявлялось, навіть на Смерть у цьому світі немає ніякої надії. З одного боку, це заспокоює, а з другого — непокоїть.

Орфей завів Мортолу не до свого кабінету, а до вітальні. Стара оглянула кімнату так, наче кожна річ належала їй. Ні, мабуть, недобре, що вона повернулась. І чого вона хоче від нього? Можна собі уявити. Мортимера. Вона, безперечно, знову хоче вбити його. Від таких намірів Мортола відмовлялася не зразу — надто коли йдеться про вбивцю її сина. Але в цьому випадку її невдовзі випередять інші.

— Що ж, таки йдеться про Сойку, — мовила вона, наче висловивши вголос Орфеєві думки. — Скільки сміховинних пісень ще співатимуть про нього? Всі уславлюють його як свого рятівника… Наче не ми привели його в цей світ! А Змієголов, замість ловити його, після того як у Сутінковому замку він убив його найкращих людей, звалив на Мортолу провину за Сойчину втечу і за те, що йому м'ясо гниє на кістках. Знала я й те, що має бути книжка з чистими сторінками. Атож, Чарівновустий хитрий, але його невинне обличчя одурило їх усіх, і Змій не його, а мене передав катам, щоб вони тортурами витягли з мене назву отрути. Я й досі відчуваю муки, але я перехитрувала їх, сказала принести мені насіння і трави, щоб начебто приготувати протиотруту їхньому панові, і замість цього відростила собі крила і втекла від них. Я дослухалася до вітру, щоб знайти палітурника, і до балачок на ринку, дізналася, що він справді грає розбійника і що Чорний Принц подбав про притулок для нього. То був добрий притулок, але я таки знайшла його.

Мортола, говорячи, витягувала губи, наче й досі відчувала дзьоб.

— Як я мусила стримувати себе, щоб не виклювати йому очі, коли знову побачила його! Мортоло, не спіши, казала я собі. Квапливість одного разу вже занапастила твою блискучу помсту. Кинь йому кілька отруйних ягід у їжу, нехай корчиться, мов хробак, і вмирає так повільно, щоб ти могла насолодитися помстою. Але одна дурна ворона визбирала ягоди з його миски, а під час наступної спроби мене схопив смердючою пащею ведмідь і видер дві пір'їни з хвоста. Я спробувала знову, в таборі, куди їх привів Чорний Принц, його, його доньку і зрадливу служку, але миску схопив хтось інший. «Отруйні гриби! — галасували вони. — Він наївся отруйних грибів!»

Мортола сміялась, а Орфей здригнувся, побачивши, що її пальці скарлючені, наче вона й досі сидить на гіллі.

— Він немов зачарований! Ніщо не може вбити його — ані отрута, ані куля, немов усе в цьому світі захищає його: кожен камінь, кожна тварина, навіть тіні між деревами! Сойка! Навіть Смерть відпустила його й дозволила взяти з собою Вогнерукого. О так, сцена разюча! Але якою ціною? Навіть своїй дружині він нічого не розповів, тільки Мортола знає! Ніхто не зважає на сороку на дереві, але вона чує все: що шепочуть уночі дерева й пишуть срібними нитками павуки між мокрого гілля. Отож Смерть забере Сойку і його доньку, якщо до кінця зими він не приведе Змієголова. І його рідна донька хоче допомогти Сойці написати три слова в книжці з чистими сторінками.

— Що? — Орфей слухав половиною вуха. Він знав напоєні ненавистю Мортолині тиради, безкінечні й наповнені фіміамом, який вона курила сама собі, але останнє речення привернуло його увагу. Віоланта в союзі з Сойкою? Так, у цьому є сенс. Авжеж! Тому Мортимер так підкреслено віддавав себе в її руки! Отже, він знав. Цей взірець чесноти дав себе полонити не просто зі шляхетних почувань. Він, цей шляхетний розбійник, задумав смерть!

Орфей заходив по кімнаті, а Мортола тим часом і далі висловлювала побажання, і то таким хрипким голосом, що слова майже втратили людське звучання.

Орфей, тільки-но Віоланта перебралася до Омбри, запропонував їй свої послуги, але вона відмовилася від них, повідомивши, що вже має одного автора… Не дуже люб’язно.

— Так. Атож, він хоче вбити Змія! Заповз до замку, мов куниця до курника. Навіть феї співають про це під час своїх дурних танців, але тільки Сорока чує! — Мортола зігнулася від кашлю, і навіть він звучав, мов стрекіт.

Вона збожеволіла! На кого вона схожа, її зіниці такі чорні й нерухомі, що скидаються більше на пташині, ніж на людські. Орфей здригнувся.

— Так, я знаю, що він задумав, — шепотіла вона. — І сказала собі: Мортоло, нехай він живе, навіть якщо це ятрить тобі душу. Вбий його дружину або, ще краще, улюблену доньку, і пурхни йому на плече, коли до нього дійде звістка, щоб почути, як крається його серце. Але лиши його жити, аж поки Змієголов дасть йому книжку з чистими сторінками, бо й Змій повинен умерти за всі ті муки, яких він завдав Каприкорновій матері. А якщо Срібноносий такий дурний, щоб дати найлютішому ворогові Змія книжку, що може вбити його, тим краще! Тоді вже сорока буде на місці і не Сойка, а Мортола напише три слова! Авжеж, я вже знаю їх. І Смерть забере і Сойку, і Змієголова, а мені за такі пишні трофеї нарешті віддасть те, що клятий палітурник забрав своїми чарівними вустами, — мого сина!

Хай йому біс! Орфей захлинувся вином, яке саме підніс до вуст. Стара відьма мріє ще й повернути Каприкорна! Що ж, чом би й ні після того, як спершу Козимо, а потім і Вогнерукий повернулися з того світу. А втім, він може уявити собі цікавіший поворот цього сюжету, ніж повернення Мортолиного сина-палія.

— Ти думаєш, що Змієголов привезе до Омбри книжку з чистими сторінками? — Ох, Орфей відчував, що наближаються знаменні події, події, сповнені обіцянок. Можливо, не все ще втрачено, дарма що Вогнерукий украв у нього книжку Феноліо. Існують інші способи грати важливу роль у цьому сюжеті. Змієголов у Омбрі! Які можливості це відкриває…

— Звичайно, він приїде! Змій дурніший, ніж гадає більшість людей. — Мортола сіла на стілець, призначений для високих клієнтів Орфея. У вікно без шибок завівав вітер, і свічки миготіли, їх була поспіхом принесла служниця. Тіні на побіленій стіні танцювали, мов чорні птахи.

— Отже, Срібний князь дасть палітурникові змогу вдруге пошити себе в дурні? — Орфей сам був приголомшений ненавистю, яка бриніла в його голосі. Він здивовано з’ясував, що бажає Мортимерової смерті не менш палко, ніж Мортола.

— Навіть Вогнерукий тепер бігає за ним! — вигукнув Орфей. — Смерть вочевидь спонукала його забути, що цей шляхетний герой колись заподіяв йому! — Він зняв окуляри і протер очі, наче міг таким чином стерти спогад про неприязне обличчя Вогнерукого. Гаразд, тільки тепер він обернувся проти нього! Бо Мортимер зачарував його своїм клятим голосом. Він зачарував їх усіх. Слід сподіватися, що Свистун спершу відріже йому язика, а вже потім четвертує. Орфеєві хотілося бачити, як Миршавцеві пси жеруть його плоть, як Свистун ріже йому на ремінчики шкіру і нарізає скибками шляхетне серце… Ох, якби ж він міг написати таку пісню про Сойку!

Мортолин голос вирвав Орфея з його кривавих марень.

— Проковтнути ці зерна дуже легко! — насилу зводила дух Мортола, зігнувшись на стільці й судомно, мов пазурами, вчепившись руками за бильця. — Їх треба класти під язик, але це порскі невеличкі штучки, і коли їх надто багато заблукає у шлунок, пташка повертається навіть тоді, коли її не кличеш.

Вона ворухнула головою, як властиво сорокам, відкрила рот, неначе то був дзьоб, і стисла пальцями безбарвні губи.

— Слухай! — вигукнула Мортола, тимчасом як нею знову тіпнуло. — Я хочу, щоб ти пішов до замку, тільки-но Змієголов приїде до Омбри, і застеріг його від доньки! Скажи йому, нехай запитає Бальбулюса, книжкового ілюстратора, скільки книжок про Сойку вже замовила йому Віоланта. Переконай, що його донька одержима його найлютішим ворогом і чинить усе, щоб урятувати його. Скажи йому найгарнішими словами, які зможеш знайти. Скористайся своїм голосом, так само як намагатиметься використати його й Чарівновустий. Адже ти любиш вихвалятися, що твій голос справляє більше враження, ніж його. Доведи!

Мортолу здушило, і вона виплюнула ще одну зернину в простерту долоню.

Авжеж, вона хитра, дарма що цілковито з’їхала з глузду, і, безперечно, найкраще, щоб вона й далі вважала, ніби може вдавати його господиню, хоча від усіх її здавлених звуків Орфея нудило так, що він мало не виблював вино їй під ноги. Орфей стер дрібку пороху на різьбленому бильці. Його вбрання, його дім, усі служниці… Як може стара бути такою сліпою, щоб думати, ніби він знову служитиме їй? Наче він прийшов у цей світ для виконання чужих планів! О ні, тепер він служитиме тільки собі. Він уже пообіцяв собі.

— А це, здається, непогана ідея! — Орфей доклав зусиль, щоб його голос звучав покірно, як і завжди. — А що станеться зі шляхетними Сойчиними приятелями? Він, безперечно, сподівається не тільки на підтримку Віоланти. А що з Чорним Принцом?.. — «І Вогнеруким», — додав він подумки, проте не вимовив цього ім’я. Вогнерукому він хотів помститися сам.

— Ага, Чорний Принц. Ще один шляхетний бовдур. Ще мій син сварився з ним. — Мортола поклала виплюнуту зернину до решти. — Я подбаю про нього. Про нього й про доньку Чарівновустого. Дівчина майже не менш небезпечна, ніж її батько.

— Дурниці! — Орфей налив собі ще один келих вина. Вино додавало йому мужності.

Мортола зневажливо глянула на нього. Так, вона й далі вважає його за покірного йолопа. Тим краще. Вона потерла худі руки і здригнулася, наче хотіла, щоб крізь шкіру знову повипиналося пір’я.

— А що зі старим? Тим, що начебто написав доньці Чарівновустого слова, які я забрала в неї в Сутінковому замку? Чи він пише для палітурника, щоб той мав у серці безумну відвагу?

— Ні, Феноліо вже не пише. Але я був би не від того, якби ти вбила його. Це нестерпний всезнайко.

Мортола кивнула головою, але, здається, вже не слухала.

— Я мушу йти, — проказала вона й невпевнено підвелася зі стільця. — Твій дім задушливий, мов в’язниця.

Коли Мортола відчинила двері, під ними спав Ос. Вона переступила через нього, і він усміхнувся уві сні.

— Це твій охоронець? — запитала вона. — В тебе, здається, небагато ворогів.

Цієї ночі Орфей спав неспокійно. Йому снилися птахи, багато птахів, та коли розвидніло, і Омбра, мов блідий плід, вилупилася з нічної пітьми, він, сповнений нової впевненості, підійшов до вікна спальні.

— Доброго ранку, Сойко! — проказав він тихенько, спрямувавши погляд на замкові башти. — Сподіваюся, ти мав безсонну ніч! Певне, ти й досі віриш, ніби ролі в цьому сюжеті розподілено, але ти вже досить довго грав роль героя. Завіса піднімається, другий акт: на сцену виходить Орфей. У якій ролі? Звичайно, в ролі лиховода. Хіба не завжди ця роль була найкращою?

Вітання Свистунові

Сьогодні ввечері в повітрі з’явився запах часу… Як узагалі пахне час? Порохом, годинниками і людьми. А коли запитати себе, який звук видає час, то він звучить як вода, що струменить у темну печеру, як плаксивий голос, як брила землі, що падає на віко труни, і як дощ.

Рей Бредбері. Марсіанські хроніки

Фарид не бачив, як Сойка заїздив до Омбрійського замку. «Ти лишишся в таборі», — Вогнерукому не треба було казати щось більше, і Фарид уже відчував страх, мов чиюсь руку коло горла, яка ще раз може заподіяти йому смерть. Здоровань вартував разом з ним поміж порожніх наметів, бо Чорний Принц не хотів повірити йому, що він може перетворитись на жінку. Вони просиділи в таборі багато годин, та коли нарешті повернулися Меґі й решта розбійників, серед них не було ані Сойки, ані Вогнерукого.

— Де він? — Чорний Принц був єдиним, кого наважився запитати Фарид, дарма що його темне обличчя було таке поважне, що навіть ведмідь не смів підходити до нього.

— Там, де Сойка, — відповів Принц і сів, а побачивши приголомшене Фаридове обличчя, додав: — Ні, не у в’язниці, а поблизу від нього. Смерть пов’язала їх обох, і тепер тільки вона знову розлучить їх.

Поблизу від нього.

Фарид подивився на намет, де спала Меґі. Йому здавалося, ніби він чує, як вона плаче, але хлопець не наважувався йти до неї. Меґі й досі не простила йому, що він переконав її батька погодитись на оборудку з Орфеєм, а перед її наметом сидів Дорія. Як на Фарида, він надто часто крутився коло Меґі, але, на щастя, не більше розумівся на дівчатах, ніж його дужий брат.

Розбійники, що повернулися, посідали з понурими головами навколо багаття. Дехто ще навіть не скинув жіночого вбрання, але Чорний Принц не дав їм часу втопити у вині страх перед тим, що тепер могло статися. Він послав їх усіх на лови. Зрештою, якщо вони хочуть заховати від Свистуна омбрійських дітей, їм потрібні харчі й теплі шкури.

Але чи цікавить це Фарида? Він не більше належав до розбійників, ніж Орфеєві. Не належав він і Меґі. Він належав тільки одному і мав триматися віддалік від нього — через страх заподіяти йому смерть…

Уже споночіло, а розбійники й досі коптили м’ясо й напинали шкури між деревами, аж раптом з лісу вискочив Ґвін. Фарид спершу подумав, що то Проноза, але потім помітив посивілого писка. Так, це Ґвін. Після смерті Вогнерукого він дивився на Фарида як на ворога, але цього вечора куснув його в литку, як і давніше, коли запрошував до гри, і сердився, аж поки хлопець пішов за ним.

Куниця мчала швидко, надто швидко навіть для Фаридових ніг, що міг утекти від кого завгодно, але завжди чекала на нього, нетерпляче посмикуючи хвостом, і Фарид наздоганяв, так швидко, як можна було бігти в пітьмі, бо знав, хто послав тварину.

Вони знайшли Вогнерукого там, де замкові мури становили межу міста, і гора, на схилі якої стояло місто, була така крута, що на ній уже не притулився жоден будинок. На крутосхилі росли тільки колючі чагарники, а замковий мур не мав вікон і піднімався вгору, грізний, мов кам’яний кулак, суцільний мур мав лише кілька заґратованих продуховин, крізь які до в’язниці потрапляло якраз стільки повітря, щоб в’язні не задушилися ще до страти. Ніхто не сидів довго у в’язниці Омбрійського замку. Вироки оголошували швидко, з покаранням не гаялись. Навіщо довго годувати в’язня, якщо його все одно повісять? Тільки для Сойки суддя навмисне приїде з того боку хащі. П’ять днів, шепотіли люди, п’ять днів потрібно Змієголову, щоб добутися до Омбри у своїй кареті з чорними завісами, і ніхто не знав, чи після його приїзду Сойка житиме бодай день..

Вогнерукий стояв, зіпершись на мур і опустивши голову, наче прислухався до чогось. Чорні тіні, що їх відкидав замок, робили його невидним для очей вартових, які походжали за зубцями муру.

Вогнерукий обернувся тільки тоді, коли на нього вискочив Ґвін. Фарид занепокоєно поглядав на вартових, коли підбігав до муру, але ті не зважали на хлопця або самотнього чоловіка. Одному не під силу визволити Сойку. Аж ніяк. Миршавцеві солдати пильнували, чи не з’явиться де багато чоловіків, прийшовши з недалекої хащі або спустившись по линвах зі схилу, що нависав над замком, хоча, мабуть, Свистун знав, що навіть Чорний Принц не наважиться штурмувати Омбрійський замок.

Небо над вежами засвітилося темно-зеленою барвою від Воронового вогню. Миршавець святкував. Свистун наказав усім шпільманам написати пісні про його хитрощі й Сойчину поразку, проте лише нечисленні послухалися його наказу. Більшість мовчали і співали своєю мовчанкою іншої пісні — про смуток в Омбрі та сльози жінок, що, хоч і повернули собі дітей, утратили надію.

— Ну, як тобі Воронів вогонь? — прошепотів Вогнерукий, коли Фарид прихилився до муру поряд із ним. — Бачиш, наш приятель таки чогось навчився!

— Та він і досі партач! — шепнув Фарид у відповідь, і Вогнерукий засміявся, проте його обличчя одразу ж і споважніло, коли він глянув угору на глухий мур.

— Скоро північ, — тихо мовив він. — Цієї пори Свистун полюбляє засвідчувати в’язням свою гостинність. Кулаками, палицями й чобітьми. — Він приклав руки до муру й погладив його, наче камінь міг йому сповістити, що відбувається в камері. — Він ще не прийшов, — шепотів Вогнерукий, — але невдовзі з’явиться.

— Звідки ти знаєш? — Інколи Фаридові здавалося, ніби Вогнерукий, повернувшись від Смерті, став іншим, незнайомим йому.

— Відколи Чарівновустий, або Сойка, хоч як ти його називаєш, — пошепки відповідав Вогнерукий, — своїм голосом повернув мене з того світу, я знаю, що він відчуває, неначе Смерть пересадила мені в груди його серце. А тепер злови мені фею. Бо інакше, доки сонце зійде, Свистун заб’є його до півсмерті. Але принеси барвисту. Орфей через своє марнославство зробив їх придатними для практичного використання, і за кілька компліментів їх можна намовити до всього.

Фею Фарид знайшов швидко. Орфеєві феї траплялися всюди і навіть узимку були не такі сонні, як блакитні феї Феноліо, а нічної пори дістати фею з гнізда кожному було завиграшки. Вона кусала Фарида, але він дув їй в обличчя, як навчив його Вогнерукий, аж поки вона почала хапати повітря й перестала кусатися. Вогнерукий шепнув їй щось, і маленьке крилате створіння враз подзижчало до заґратованої продуховини і зникло в ній.

— Що ти сказав їй? — Угорі над ними отруйно-зелений Воронів вогонь і далі пожирав ніч. Він обплів небо, зірки та місяць, і в повітрі висів ядучий дим, Фаридові сльозилися очі.

— Ох, тільки те, що я пообіцяв Сойці послати йому в темну в’язницю найвродливішу фею. Щоб віддячити за цей комплімент, вона шепне йому, що Змієголов прибуде до Омбри через п’ять днів, навіть якщо моховині встелють йому шлях прокльонами, а ми спробуємо розважити Свистуна, щоб він не мав надто багато часу на знущання з в’язня. — Вогнерукий стиснув ліву руку в кулак. — Ти ще навіть не запитав, навіщо я покликав тебе, — сказав він, дуючи на кулак. — Думаю, ти б хотів, мабуть, подивитися…

Вогнерукий притулив кулак до муру, і поміж стиснутих пальців почали вилізати вогненні павуки. Вони квапливо подерлися вгору, дедалі більше й більше, аж поки встелили мур, і немов народжувались у його кулаку.

— Свистун боїться павуків, — прошепотів він. — Боїться навіть більше, ніж мечів та ножів, а коли ці залізуть на його гарні шати, він, напевне, на якийсь час забуде, як він любить бити вночі своїх в’язнів.

Фарид теж стиснув пальці в кулак:

— Як ти робиш це?

— Не знаю, і ці слова означають, на жаль, що я не можу тебе навчити. Так само, як і цього. — Вогнерукий склав долоні докупи. Фарид чув, як він шепоче, проте слів не зрозумів. Заздрість ужалила його, мов оса, коли з рук Вогнерукого вилетіла вогненна сойка і, б’ючи крилами з біло-синього полум’я, шугнула в нічне небо.

— Покажи мені! — прошепотів він ще раз. — Будь ласка! Хай я принаймні спробую!

Вогнерукий замислено подивився на хлопця. Вартові над ними зняли тривогу. Вогненні павуки вже доповзли до зубців муру.

— Фариде, цього навчила мене Смерть, — проказав тихенько Вогнерукий.

— Ну то й що? Я теж був мертвий, як і ти, якщо навіть не довше!

Вогнерукий засміявся. Він сміявся так голосно, що один з вартових глянув униз, тож Вогнерукий мерщій потяг Фарида в глибшу тінь.

— Маєш слушність. Я геть забув! — прошепотів він, тимчасом як вартові на мурі тривожно перегукувались і посилали у вогненну сойку стріли, які згорали між її пір’їнами. — Гаразд, роби, як я!

Фарид похапцем зігнув пальці, збуджений, як і щоразу, коли мав дізнатися про вогонь щось нове. Йому було важко повторювати дивні слова, які шепотів Вогнерукий, і його серце аж підскочило, коли він відчув вогненний свербіж між пальцями. Наступної миті і з його руки полізли на мур тільця-жарини, що квапливо видиралися нагору, мов армія іскор. Та коли Фарид спробував створити сойку, з його рук вилетіла тільки пара блідих метеликів.

— Не показуй, що ти такий розчарований! — прошепотів Вогнерукий, пустивши в ніч ще дві сойки. — Є багато іншого, чого можна навчитися. А тепер нам треба сховатися від Срібноносого.

Коли вони обидва сховалися між дерев, над Омбрійським замком висів вогненний гриб, а Воронів вогонь уже погас. Небо належало вогню Вогнерукого. Свистун вислав патрулів, проте Вогнерукий створив із вогню котів, вовків та змій, що звисали з гілля, і вогненних метеликів, що летіли в обличчя панцерним солдатам. Ліс перед замком немов запалав, проте вогонь не пік, і Фарид та його вчитель були тінями в усьому червоному, непідвладні страхові, який вони посіяли.

Свистун зрештою звелів лити воду з замкових мурів, вона замерзала на гіллі дерев, але вогонь Воґнерукого горів і далі, формував нових істот і заснув аж уранці, немов нічний привид. Тільки вогненні сойки навіть удень кружляли над Омброю, а коли Миршавець послав своїх псів до згаслого лісу, вогненні зайці збивали їх із кожного знайденого сліду. Тим часом Фарид із Вогнеруким сиділи в чагарнику з дурману й терну, і хлопець відчував, як щастя зігріває йому серце. Як добре нарешті знову бути поруч із Вогнеруким, як і давніше, протягом усіх тих ночей, коли він охороняв його або беріг від лихих сновидь. Але тепер, здається, вже немає від чого охороняти Вогнерукого. «Тільки від тебе самого», — подумав Фарид, і щастя згасло, мов вогненне створіння, яким Вогнерукий захищав Сойку.

— Що з тобою? — подивився на нього Вогнерукий, наче міг читати думки не тільки Чарівновустого. Потім узяв Фаридову руку й легенько подув на неї, аж поки між пальцями постала жінка з білого вогню. — Вони не такі погані, як ти думаєш, — прошепотів Вогнерукий. А якщо знову заберуть мене, то не через тебе. Зрозумів?

— Що ти маєш на увазі? — У Фарида аж серце зупинилося. Просто зупинилося. — Вони тебе знову заберуть? Таж як? І скоро? — Біла жінка на його руці перетворилась на метелика, що спурхнув і зник у сірому світанку.

— Залежить від Сойки.

— Що?

Вогнерукий застережливо приклав йому руку до вуст і розвів убік колючі пагони. Під в’язничними продуховинами стояла солдатська сторожа. Вартові дивились на ліс виряченими від страху очима. Коло них був і Ворон. Він вивчав замковий мур, наче міг прочитати на камені, як Вогнерукий підпалив ніч.

— Поглянь на нього, — прошепотів Вогнерукий. — Він ненавидить вогонь, а вогонь ненавидить його.

Але Фарид і чути не хотів про Ворона. Він схопив Вогнерукого за зап’ясток:

— Вони не мають забрати тебе ще раз! Будь ласка!

Вогнерукий глянув на Фарида. Його очі, відколи він повернувся, дивились по-іншому. В них уже не було страху, а тільки давня пильність.

— Кажу тобі ще раз. Усе залежить від Сойки. Отже, допомагай мені захищати його. Він потребуватиме захисту. П’ять днів і п'ять ночей на Свистуновій ласці — довгий час. Думаю, ми зрадіємо, коли нарешті приїде Змієголов.

Фарид хотів розпитувати далі, але з обличчя Вогнерукого зрозумів, що той уже не відповідатиме.

— А що з Бридкою? — лише запитав він. — Ти не віриш, що вона захистить його?

— А ти віриш? — запитав Вогнерукий у відповідь.

Крізь густі терни пробивалася фея. Вона майже роздерла собі крила об колючки, але зрештою, виснажена, сіла на коліна Вогнерукому. То була фея, яку він посилав знайти Сойку. Вона знайшла й переказала його подяку. І не могла не згадати, що Сойка підтвердив, що вона — найвродливіша фея, яку він коли-небудь бачив.

Викрадені діти

Як був я сойка, білочка і лис, —

Давно минула та пора, —

Я мову їхню знав і лапу тис,

Й вітали мене гілля і нора.

Я знав напам’ять кожен смак

Травинки та камінчика,

І вогняного сонця знак,

І місяця промінчика.

Норман Г. Расел. Послання дощу

Сніжило, падали маленькі крижані пластівці, і Меґі запитувала себе, чи й батько у в’язниці бачить, як падає сніг. Ні, відповіла вона собі, омбрійська в’язниця міститься в глибокому підземеллі замку, і думка, що Мо не побачить першого снігу в Чорнильному світі, засмутила її не менше, ніж його ув’язнення.

Вогнерукий захищає його. Чорний Принц уже не раз запевняв її в цьому. Так само й Батист і Роксана раз по раз казали їй про це. Але в Меґі з думки не сходив Свистун і те, якою тендітною та юною видавалася поряд із ним Бридка.

До приїзду Змієголова лишалося два дні. Про це тільки вчора повідомила їй Кропива. Два дні — і все вирішиться.

Два дні.

Здоровань підкликав Меґі до себе й показав рукою між деревами. Дві жінки шукали шляху в засніженій гущавині. Вони привели двох хлопчиків і дівчинку. Відколи Сойка добровільно дав ув’язнити себе, омбрійські діти зникали цілими гуртами. Матері брали їх у поле, прати білизну на річці, збирати хмиз у лісі — і поверталися без них. Було чотири місця, де Принцові люди чекали дітей, чотири точки, про які розповідали від вуст до вуст, від вуха до вуха, і на кожному з тих місць чекав не тільки розбійник, а й жінка, щоб дітям було не так важко розлучатися з матір’ю.

Реза з Батистом і Ґеконом приймала дітей коло притулку, яким керував Болотяник. Роксана зі Страшидлом чекала там, де цілительки збирали дубову кору. Ще дві жінки приймали дітей коло річки, а Меґі з Дорією і Здорованем чекала коло закинутої хатини вугляра, неподалік від шляху, що вів до Омбри.

Діти вагалися, побачивши Здорованя, але матері тягнули їх далі, а коли Дорія зловив кінчиком язика кілька сніжинок, найменша дитина, дівчинка років п’яти, засміялася.

— А що, коли ми тільки розлютимо Свистуна, давши вам змогу заховати дітей? — запитала її мати. — А що, коли він, полонивши Сойку, вже не має наміру забирати дітей? Адже Свистуна цікавить тільки він!

Меґі страшенно кортіло вдарити ту жінку за холод у її голосі.

— Атож, і ось його донька! — проказав Здоровань і, немов захищаючи, обняв Меґі за плечі. — Отож не говори так, ніби тобі байдуже, що станеться з ним! Невже ти забула, що без її батька ти не отримала б назад своєї дитини? Змієголову й далі потрібні діти для копалень, а ваші діти — і досі легка здобич.

— Це його донька? Відьма?

Друга жінка пригорнула своїх дітей до себе, але дівчинка з цікавістю дивилася на Меґі.

— Ти говориш, як люди Змієголова! — Здоровань ще міцніше обняв Меґі за плече, наче міг захистити її таким чином від слів. — І що тепер? Ви хочете знати, що ваші діти в безпеці, чи ні? Що ж, коли хочете, забирайте їх назад до Омбри і сподівайтеся, що Свистун не грюкне у ваші двері.

— А куди ви ведете їх? — запитала молодша жінка зі слізьми на очах.

— Якщо я скажу, ви можете виказати те місце. — Здоровань так легко посадив собі на плече меншого хлопчика, наче той важив не більше за фею.

— А можна й нам піти?

— Ні. Ми не зможемо прогодувати вас усіх. Навіть дітей нам буде досить важко годувати вдосталь.

— І довго ви збираєтесь їх ховати? — запитала одна жінка, і в кожному її слові звучав невимовний розпач.

— Поки Сойка вб’є Змієголова.

Жінки поглянули на Меґі.

— Хіба це можливо? — прошепотіла одна з них.

— Він уб'є його, ось побачите, — відповів Здоровань, і його голос звучав так упевнено, що навіть Меґі на одну неоціненну мить забула про весь свій страх за Мо. Але ця мить минула, і дівчина знову відчула сніг на шкірі, холодний, наче кінець світу.

Дорія взяв дівчинку на плечі та усміхнувся Меґі. Він невтомно намагався розвеселити її. Він носив їй останні ягоди, тверді від морозу, квіти, вкриті інеєм, — останній цвіт цього року, — і змушував її забувати про лихо, розпитуючи про світ, із якого вона прийшла. Якщо його не було десь поблизу, Меґі вже тужила за ним.

Коли жінки пішли, дівчинка заплакала, але Меґі погладила їй коси й розповіла про сніг те, що почула недавно від Батиста: мовляв, деякі сніжинки — це крихітні ельфи, які крижаними вустами цілують людині обличчя, перше ніж розтануть на теплій шкірі. Дитина дивилася вгору на круговерть сніжинок, а Меґі розповідала далі, сама себе втішаючи словами, поки світ навколо неї білішав, і подумки верталася в дні, коли Мо розповідав їй усяку всячину, — ще до того, як сам став частиною сюжету, про який Меґі давно вже не могла сказати, чи й вона належить до нього.

Снігопад ущух, і тільки гарний білий килим укривав холодну землю.

Ще дванадцять жінок привели своїх дітей до покинутої хатини вугляра, на їхніх обличчях відбивалися страх і тривога, а також сумнів, чи слушно вони чинять.

Дехто з дітей не озирався на матерів, коли ті верталися до міста, дехто біг за ними, а двоє так ревно плакали, що їхня мати знову забрала їх назад, до Омбри, де Свистун чекав на них, немов срібний павук. Коли споночіло, між засніжених дерев стояли дев’ятнадцятеро дітей, збившись докупи, мов виводок гусенят. Здоровань, що видавався велетнем поряд із дітьми, кивнув, щоб вони йшли за ним. Дорія, коли хтось із них починав плакати, виймав їм жолуді з носиків і вибирав монетки з волосся. Здоровань показував дітям, як він розмовляє з птахами, і ніс на плечах одразу трьох дітей.

А Меґі, коли навколо опустилася пітьма, розказувала їм оповідки, які так часто розповідав їй Мо, тож при кожному слові, яке злітало з її вуст, їй здавалося, ніби вона чує батьків голос. Коли вони дійшли до табору розбійників, усі страшенно втомилися. Поміж деревами аж кишіло дітьми. Меґі спробувала порахувати їх, але швидко відмовилася від цієї спроби. Як розбійники прогодують так багато ротів, коли Чорний Принц насилу спромагається наситити своїх людей?

Те, про що від самого початку говорили Хапало і Ґекон, тепер виразно проступало на кожному обличчі. «Няньки! — шепотіли в таборі. — Хіба для цього нас привели до лісу?» Хапало, Ґекон, Страшидло, Дерев’янка, Волоцюга, Чорнобородий… Чимало їх шепотілося. А хто отой худенький чоловік із лагідним обличчям, що стоїть коло Хапала й озирається так, наче ще ніколи не бачив усього навколишнього? Він схожий на… Ні, такого не може бути.

Меґі протерла рукою очі. Вочевидь від утоми їй уже ввижається всяке. Але раптом дві могутні руки обняли її і здушили так сильно, що їй забракло повітря і вона шарпнулася, щоб вивільнитись.

— Ти диви! Ти вже майже така сама на зріст, як і я, ти, безсоромне дівчисько!

Меґі обернулася.

Елінор.

Що сталося? Може, вона з’їхала з глузду? А що, як це все було тільки сном, а тепер вона прокинулася? Може, наступної миті щезнуть дерева і зникне все — розбійники, діти, а Мо стоятиме коло її ліжка й запитуватиме, чи вона хоче проспати сніданок?

Меґі пригорнулась обличчям до оксамитової сукні Елінор, що скидалася на театральний костюм. «Атож, я сплю. Тут навіть годі сумніватися. Але що в такому разі реальне? Прокидайся, Меґі! — думала вона. — Ану мерщій! Прокидайся!»

Худий незнайомець, що стояв коло Хапала, несміливо всміхнувся їй, тримаючи перед очима розбиті окуляри, — атож, то таки Даріус!

Елінор ще раз пригорнула її до себе, і Меґі заплакала. В химерну сукню Елінор вона виплакала всі сльози, які стримувала, відколи Мо заїхав до Омбрійського замку.

— Так-так, я знаю! Який жах! — проказала Елінор, безпорадно гладячи її по голові. — Бідолашна дівчинка. Я вже висловила свою думку тому писареві. Він — неосвічений старий дурень! Але побачиш, твій батько скоро провчить того срібноносого цигикала!

— То Свистун. — Меґі мимоволі засміялася, хоча по її обличчю й далі бігли сльози. — Свистун, Елінор!

— Ну, як і завжди! Як можна запам’ятати ці всі дивні імена? — Елінор озирнулася. — Того Феноліо треба четвертувати за все, що тут діється, але він бачить це геть по-іншому. Мене тішить тільки те, що тепер ми зможемо трохи розкрити йому очі. А він просто не хотів пускати Мінерву саму, мабуть, лише тому, що не міг змиритися з думкою, що якийсь час вона не готуватиме йому їсти й не церуватиме шкарпеток!

— Феноліо теж тут? — Меґі стерла сльози з обличчя.

— Так. А де твоя мати? Я ніде не знайшла її!

Обличчя Меґі, здається, свідчило, що вона й досі недоброї думки про Резу, але перше ніж Елінор устигла щось запитати, між ними став Батист.

— Сойчина донько, ти представиш мені свою вкрай ошатну подругу? — вклонився він Елінор. — До якого цеху шпільманів належите ви, ясновельможна пані? Дозвольте мені вгадати. Ви — комедіантка. Ваш голос безперечно виповнить кожну ринкову площу!

Елінор дивилася на нього так приголомшено, що Меґі мерщій прийшла їй на допомогу:

— Батисте, це Елінор, тітка моєї матері.

— Ох, Сойчина родичка! — ще нижче вклонився Батист. — Ця інформація, напевне, перешкодить Хапалу скрутити вам в’язи. Він якраз намагається переконати Чорного Принца, що ви і той чужинець, — він показав на Даріуса, що, несміливо всміхаючись, підходив до них, — Свистунові шпигуни.

Елінор обернулась так раптово, що ліктем штовхнула Даріуса в живіт:

— Чорний Принц? — Вона зашарілася, мов дівчинка, побачивши, що він зі своїм ведмедем стоїть коло Хапала. — Ох, який розкішний! — зітхнула вона. — І навіть ведмідь точнісінько такий, як я уявляла собі! Ох, тут усе таке дивовижне, незбагненно дивовижне!

Меґі відчула, як її сльози висохли. Вона страшенно зраділа, що Елінор тут. Неймовірно зраділа.

Нова клітка

Вестлі заплющив очі. Біль знову підступав до нього, і він мусив підготуватися.

Він мав настроїти мозок і опанувати біль своїм духом, бо якщо біль не піддасться його зусиллям, то розчавить його.

Вільям Ґолдмен. Шлюбна принцеса

Цього разу вони прийшли раніше, ніж минулої ночі. Надворі тільки-но споночіло. Не те що в камері Мо вдень було видно, але вночі залягав інший різновид пітьми, а разом з ним приходив і Свистун. Мо випростався сидячи, наскільки дозволяли кайдани, і приготувався до ударів і копняків. Якби ж він не почувався таким дурним, таким безкінечно дурним. Йолоп, що доброхіть пішов у тенета до свого ворога. Вже не розбійник, уже не палітурник, а просто йолоп.

Камери в Омбрійській в’язниці були навряд чи приємнішим місцем, ніж камери в башті Сутінкового замку. В темних льохах, навряд чи досить високих, щоб стояти, чекав той самий страх, що й в усіх в’язницях. Так, страх повернувся. Він чекав його ще у брамі й майже задушив, коли Миршавцеві люди зв’язали йому руки.

Ув’язнений. Безпорадний…

Подумай про дітей, Мортимере! Тільки спогад про їхні обличчя заспокоював його, коли він сам себе проклинав за свій учинок і терпів копняки та удари, які готувала йому ніч. Вогонь Вогнерукого принаймні інколи давав йому змогу перепочити від Свистуна, зате з’являвся Срібноносий, і то щоразу лютіший. Мо ще й досі вчувався у вухах голос феї, яка першої ночі пурхнула йому на плече. Він і досі бачив вогненних павуків, що вчепилися за оксамитні Свистунові шати.

Ще два дні, Мортимере, два дні і дві ночі. Потім прийде Змієголов. Ну то й що? Що далі? Так, він дурень, який і досі сподівається, що зможе дати Смерті та її білим донькам те, чого вони просять.

Чи зрозуміє Реза, коли білі жінки заберуть Меґі, що він поїхав до замку її задля неї? Чи зрозуміє Реза, що він не розповідав їй нічого, щоб страх за Меґі не краяв їй серце вже тепер?

В обох солдатів, що ввійшли до його камери, обличчя й руки були вимащені сажею. Вони завжди приходили вдвох, але де їхній срібноносий господар? Вони мовчки підняли Мо на ноги. Кайдани були важкі і вгризалися в шкіру.

— Свистун провідає тебе сьогодні в іншій камері! — шепнули вони йому. — В тій, де вогонь твого приятеля не знайде тебе.

Вони спускалися нижче, нижче і нижче, проминаючи підземелля, з яких смерділо гнилою плоттю.

Одного разу Мо здалося, ніби він бачив, як у пітьмі повзе вогненна змія, проте вартовий ударив його, коли він озирнувся.

Підземелля, куди його вкинули, було набагато просторіше за попереднє. На стінах позасихала кров, а повітря було водночас холодне й задушливе.

Свистуна довелося чекати, а коли він нарешті зайшов до камери в супроводі ще двох солдатів, у нього на обличчі теж була сажа. Двоє, що привели Мо, шанобливо поступилися місцем своєму панові, проте Мо бачив, як тривожно вони озираються, немов чекають, що зі стін миттю сповзуть вогненні павуки Вогнерукого.

Мо відчував, що Вогнерукий шукає його. Здавалося, ніби думки Вогнерукого намагаються намацати його, але в’язниця в Омбрі була не менш глибока, ніж у Сутінковому замку.

Можливо, ще цієї ночі йому знадобиться ніж, зашитий Батистовими руками в шов сорочки, хоча йому так болять руки, що він, мабуть, не зможе втримати його, не кажучи вже про те, щоб ударити. Але добре мати його при собі, коли страх стане нестерпним. Страх і ненависть.

— Твій приятель-вогнежер стає дедалі зухваліший, але цієї ночі він не допоможе тобі. Мені так шкода!

Свистунове обличчя було біле під сажею, що замастила йому і срібного носа. Один солдат ударив Мо в обличчя. Ще два дні…

Свистун з огидою дивився на свої замащені сажею рукавички:

— Уся Омбра глузує з мене. «Погляньте на Свистуна, — шепочуть вони. — Вогнеходець дурить його людей, а Чорний Принц заховав від нього дітей! Сойка ще таки порятує нас». Пора кінчати! Якщо сьогодні вночі я впораюсь із тобою, тоді вони не віритимуть уже ні в що. — Свистун так близько підступив до Мо, що срібна маска майже торкнулась його обличчя. — Ну що? Не хочеш погукати на допомогу своїм дивовижним голосом? Усіх своїх друзів-голодранців, Принца і його ведмедя, Вогнехідця… Чи, може, Віоланту? Її волохатий слуга всякчас шпигує за мною, і не минає й години, щоб вона не пояснила мені, що ти потрібний її батькові тільки живий. Але її батько давно вже не наганяє такого страху, як давніше. Ти сам про це подбав.

Віоланта. Мо бачив її тільки раз, коли на подвір’ї його стягували з коня. Як можна бути таким дурним, щоб вірити, ніби вона захистить його? Він пропав. І Меґі разом з ним. Мо охопив розпач, такий безпросвітний, що його аж знудило, і Свистун зареготав.

— Ага, боїшся. Це мені подобається. Про це варто написати пісню. Але відтепер співатимуть пісень тільки про мене, похмурих пісень, бо я так хочу. Дуже похмурих.

Один солдат з дурнуватим усміхом підступив до Мо, тримаючи в руках обкуту залізом довбню.

— «Він знову втече від них!» — кажуть вони. — Свистун відступив на крок назад. — Але ти вже ніколи не втечеш. Віднині, Сойко, ти плазуватимеш. Плазуватимеш переді мною.

Два солдати, що привели Мо, схопили його. Вони приперли його до закривавленої стіни, а третій тим часом підняв довбню. Свистун потер собі срібного носа.

— Тобі, Сойко, для книжки потрібні руки. Але що може закинути мені Змій, якщо я переб’ю тобі ноги? Навіть якщо… Як я й казав: Змієголов тепер не той…

Пропав.

О Господи, Меґі. Чи розповідав він їй коли-небудь таку тяжку оповідку? «Ні, Мо, ніяких казок! — завжди казала донька, коли ще була малою. — Вони надто сумні» Але не такі сумні, як оцей теперішній сюжет.

— Який жаль, Свистуне, що мій батько не може чути твою невеличку промову на власні вуха. — Віоланта говорила не дуже голосно, але Свистун обернувся так, ніби вона кричала.

Солдат із дурнуватим усміхом опустив довбню, а решта відсахнулися, даючи місце доньці Змієголова. Віоланту в її чорній сукні насилу можна було розгледіти. Як ті люди могли прозвати її Бридкою? Тієї миті Мо здалося, що він ніколи не бачив вродливішого обличчя. Він сподівався, що Свистун не помітив, як тремтять йому ноги. Він не хотів давати Срібноносому привід святкувати перемогу.

Поруч із Віолантою виринуло невеличке волохате личко. Туліо. Це він її привів? Бридка мала з собою і з півдесятка своїх безбородих солдатів. Супроти Свистунових людей вони видавалися юними і тендітними, проте їхні молоді руки тримали арбалети — зброю, що наганяє страх навіть на панцерних солдатів.

Але Свистун швидко опанував себе.

— Що вам тут треба? — запитав він Віоланту. — Я тільки подбав, щоб ваш неоціненний в’язень не втік знову. Досить того, що його вогненний приятель зробив нас усіх посміховиськом. Вашому батькові це аж ніяк не сподобається.

— А тобі не сподобається, що вчиню я тепер. — Віолантин голос був абсолютно безвиразний. — Візьміть їх у кайдани! — наказала вона своїм солдатам. — А з Сойки зніміть їх і зв’яжіть його так, щоб він міг їхати верхи.

Свистун схопився за меч, але троє Віолантиних солдатів повалили його на землю. Мо здалося, ніби він усім тілом відчуває їхню ненависть до Срібноносого. Вони залюбки вбили б його, він бачив це на їхніх юних обличчях, Свистунові солдати теж безперечно бачили, тож без опору дали закувати себе в кайдани.

— Ти, бридка маленька гадюко! — Гугнявий голос Свистуна, коли він промовляв із притиском, звучав дуже дивно. — Отже, Миршавець має слушність! Ти таки пригріваєш цю зграю розбишак! Чого ти хочеш? Трону Омбри, а на додачу, мабуть, ще й трону свого батька?

Віолантине обличчя було таке незворушне, немов його намалював Бальбулюс.

— Я хочу тільки одного, — заперечила вона. — Передати Сойку батькові таким неушкодженим, щоб він ще став йому в пригоді. І за цю послугу я вимагатиму від нього трон Омбри. Чом би й ні? Він належить мені в десять разів більше, ніж Миршавцеві.

Солдат, що знімав з Мо кайдани, був тим самим, що відкривав йому саркофаг у склепі Козимо.

— Вибач! — пробурмотів він, зв’язуючи йому руки.

Солдат не дуже тісно зав’язав мотузку навколо зранених кайданами рук, але рани все одно боліли, а Мо ні на мить не відводив погляду від Віоланти. У вухах у нього ще надто виразно лунав голос Хапала: «Вона продасть тебе за трон Омбри».

— Що ти робитимеш із ним? — Свистун плюнув в обличчя солдатам, які брали його в кайдани. — Навіть якщо заховаєш його у велетня, я знайду тебе!

— Ох, я й не думаю ховати, — спокійно відповіла Віоланта. — Я завезу його до замку своєї матері. Мій батько знає шлях. Якщо він пристане на мої умови, то повинен приїхати туди. Я певна, що ти повідомиш йому.

«Вона продасть тебе».

Віоланта так байдуже ковзнула очима по Мо, наче вони ніколи не бачилися. Свистун, коли Віолантині солдати виводили Мо з камери повз нього, копнув його ногою в кайданах, але що таке копняк проти обкутої залізом довбні, яку він готував йому?

— Сойко, ти труп! — кричав він йому вслід, аж поки один з Віолантиних солдатів заткнув йому рота. — Труп!

«Ще ні, — хотів відповісти йому Мо. — Ще ні».

Перед заґратованими дверима чекала служниця. Лише проминаючи дівчину, Мо побачив, що то Бріана. Отже, Віоланта знову взяла її на службу. Бріана кивнула йому й пішла за господинею. На долівці лежало троє непритомних вартових. Віоланта переступила їх і пішла хідником, яким вели Мо, аж до вузького тунелю, що відгалужувався вліво. Туліо біг попереду, а солдати мовчки ступали позаду, Мо був між ними.

Замок її матері…

Хоч які були Віолантині наміри, він був щиро вдячний їй за те, що й досі міг ходити ногами.

Тунель, здавалося, не мав кінця. Звідки донька Змієголова знає так багато про таємні ходи цього замку?

— Я читала про цей тунель, — обернулася до нього Віоланта, немов почувши його думки. А може, він просто розмовляв уголос сам із собою, просидівши стільки годин у пітьмі?

— На наше щастя, я єдина, хто користується бібліотекою цього замку, — вела далі Віоланта. Як вона дивиться на нього — немов хоче з'ясувати, чи він і досі довіряє їй. Авжеж, вона така ж, як і батько. Полюбляє гру зі страхом і владою, це вічне вимірювання сил, не менше, ніж він, ладна вмерти за це. Чому він і досі довіряє їй, попри зв’язані руки?

Тунель у пітьмі розгалужувався на ще два, такі самі вузькі, як і перший. Віоланта, коли Туліо подивився на неї, не вагаючись показала ліворуч. Просто дивовижна жінка, в ній стільки холодної розважливості й самовладання, що вона видається старшою за свої роки. «Не забувай, чия вона донька». Як часто Чорний Принц вкладав йому в серце ці слова, і Мо дедалі краще розумів, від чого він хотів застерегти його. Віоланті властиві та сама жорстокість, яку він відчував поблизу її батька, те саме нетерпляче ставлення до людей, та сама віра, що вона розумніша за більшість людей, краща… важливіша.

— Ваша високосте! — озвався солдат позаду Мо. Всі вони ставились до своєї володарки з великою повагою. — А що з вашим сином?

— Якопо лишиться тут, — не обертаючись, відповіла Віоланта. — Він тільки зрадить нас. — Її голос звучав холодно. Хіба не повинна людина від батька-матері вчитися любити своїх дітей? Якщо так, тоді, мабуть, не диво, що донька Змієголова не дуже знається на материнській любові.

Мо відчув вітер на обличчі — повітря, що вже не тхнуло землею.

Тунель розширився. Мо чув, як дзюрчить вода, а коли вони вийшли з тунелю, побачив угорі над собою Омбру. З чорного неба сипався сніг, а річка текла під майже голими кущами. На березі чекали коні, їх стеріг солдат, проте якийсь хлопець тримав йому ножа коло горла. Фарид. Поряд із ним стояв Вогнерукий, з іскрами у волоссі, обидві куниці сиділи коло його ніг.

Коли Віолантині солдати наставили на нього арбалети, він тільки засміявся:

— Донько Змієголова, куди ви намірилися везти свого в’язня? — запитав він. — Я тінь, яку він привів із собою з того світу, і тінню піду за ним, хоч куди він подасться.

Туліо заховався за чорну Віолантину сукню, наче боявся, що Вогнерукий наступної миті оберне його в полум’я. Натомість вона дала солдатам знак опустити арбалети. Бріана тільки дивилася на батька.

— Це не мій в’язень, — відповіла Віоланта. — Але я не хотіла, щоб мій батько дізнався про це від одного зі своїх численних шпигунів. Через те й зв’язані руки. Сойко, може, таки розв’язати їх? — Віоланта витягла ніж з-під плаща.

Мо перезирнувся з Вогнеруким. Він зрадів, побачивши його, але його серце не мусить звикати до цього почуття. Надто багато років постать Вогнерукого породжувала в ньому зовсім інші відчуття. Але, відколи обидва доторкнулися до Смерті, здавалося, ніби їх зроблено з однієї плоті. Ніби походять з одного сюжету. А може, він і так тільки один?

«Не довіряй їй!» — казав погляд Вогнерукого. І Мо знав, що Вогнерукий може прочитати його відповідь у нього на чолі, тож немає потреби й казати: «Я мушу».

— Хай руки будуть зв’язані, — мовив він, і Віоланта знову заховала ножа між складками одягу. Сніжинки чіплялися за чорну тканину, мов крихітні пір’їнки.

— Я відведу Сойку до замку, де виросла моя мати, — сказала вона. — Там я зможу захистити його. А тут — ні.

— До Озерного замку? — Вогнерукий відв’язав гаманець від свого пояса й подав Фаридові. — Це далекий шлях. Не менше чотирьох днів верхи на конях.

— Ти чув про той замок?

— А хто не чув? Але його покинули багато років тому. Ви були там коли-небудь?

Віоланта так уперто випнула підборіддя, що Мо знову згадав про Меґі.

— Ні, не була ніколи, але мати розповідала мені про нього і я прочитала все, що писали про цей замок. Я знаю його краще, ніж якби була там.

Вогнерукий тільки глянув на неї і стенув плечима.

— Якщо ви так думаєте. Там немає Свистуна — це вже перевага. І там легко оборонятися. — Він глянув на юних Віолантиних солдатів, наче визначав, скільки їм років. — Так, Сойці, мабуть, там безпечніше.

Сніжинки, що падали на зв’язані руки Мо, холодили йому намуляну шкіру. Невдовзі він навряд чи зможе робити що-небудь руками, якщо принаймні вночі не ворушитиме ними вільно.

— А ви певні, що ваш батько приїде за нами до того замку? — запитав Мо Віоланту. Його голос звучав так, наче в’язнична пітьма ще й досі чіплялася за нього.

— Так, безперечно! — засміялась Віоланта. — Він поїде по тебе куди завгодно. І привезе книжку з чистими аркушами.

Книжка з чистими аркушами. Сніг падав, неначе хотів, щоб увесь, світ був білий, як чисті аркуші тієї книжки. Настала зима. Мортимере, удари твого серця вже пораховано. І серця Меґі. Меґі… Як таке може бути, що він однаково любить цей світ? Як так, що його очі не можуть надивитися на далекі дерева, набагато вищі за дерева, на які він лазив у дитинстві й шукав фей і скляних чоловічків, наче вони вже тоді становили частину його світу… «Мортимере, схаменися! Існує інший світ», — шепотіло щось у ньому. Але, хоч би що там шепотіло, той шепіт був даремний. Навіть власне ім’я звучало по-чужому й неправдиво, і він знав: якби існувала якась рука, яка хотіла б назавжди згорнути книжку Феноліо, він стримав би її.

— Вогнехідцю, ми не маємо для тебе коня, — неприязним голосом заявила Віоланта. Вогнерукий не подобався їй.

Що ж, а хіба ти сам довгий час ставився до нього інакше?

Вогнерукий засміявся так глузливо, що Віоланта глянула на нього вже з відвертою ворожістю:

— Їдьте! Я знайду вас.

Він зник, коли Мо сідав на коня, не стало й Фарида. Тільки в снігу, де стояв Вогнерукий, ще горіло кілька іскорок. Мо помітив страх на обличчях Віолантиних солдатів, неначе вони побачили привида. Мабуть, так можна називати людину, повернену з того світу.

У замку ще ніхто не ворушився. Сторожа не вдарила на сполох, коли перший солдат завів свого коня в річку. Ніхто не кричав із замкового муру, що Сойка знову втік. Омбра спала, і сніг укривав її білою пеленою, а над дахами й далі ширяли вогненні сойки Вогнерукого.

Картина з попелу

— Вибачте, — промимрив Гарі.

Дамблдор похитав головою.

— Цікавість — не гріх, — промовив він. — Але виявляти її слід обережно… атож…

Джоан К. Роулінґ. Гарі Потер і вогненний келих

Дo печери, яку Мо і Чорний Принц знайшли задовго до Воронової вистави, треба було йти дві години пішки на північ від Омбри. То був далекий шлях для дитячих ніг, а в Чорнильному світі настала зима, йшли дощі, що дедалі частіше переходили в сніг — білі метелики, які раптом зависали на холодному гіллі, мов крижані листочки, а сірі сови полювали фей.

— Що ж, мої феї цієї пори вже сплять! — боронився Феноліо, коли Деспіна заплакала, бо сова просто перед її очима роздерла два маленькі створіння. — А ті дурні істоти, яких створив Орфей, пурхають, наче ніколи не чули про зиму!

То на гору, то з гори, крізь чагарники і по осипах вів дітей Чорний Принц, і то такими непрохідними стежками, що малих дітей здебільшого доводилося нести. Меґі невдовзі вже боліла спина, зате Елінор ступала так, наче прагнула пізнати цей дивовижний світ якомога швидше і якомога ширше, дарма що докладала всіх зусиль, щоб приховати свій захват перед творцем того світу.

Феноліо йшов здебільшого одразу за ними, з Резою і Даріусом. Дівчинка, яку майже всю дорогу несла Реза, була так схожа на Меґі, що, озирнувшись до матері, Меґі щоразу здавалося, ніби вона дивиться назад у той час, що ніколи не належав їй. Маленьку Меґі носив Мо, завжди тільки Мо. Проте Меґі щоразу, коли бачила, як Реза пригортала до свого обличчя голівку дівчинки, бажала, щоб минуле було іншим. Можливо, тоді їй би не так боліло, що поряд немає Мо.

Коли Резі на півдорозі стала погано, Роксана заборонила їй нести дитину.

— Будь обережна! — чула Меґі її слова. — Ти ж, мабуть, не хочеш розповісти чоловікові, коли він повернеться, що втратила дитину?

Тим часом уже впадало у вічі, що Реза вагітна, і Меґі інколи хотілося покласти свою руку на лоно, де росла інша дитина, але вона не чинила цього. Даріус розчулився й мало не заплакав, почувши про вагітність, а Елінор вигукнула: «Що ж, у такому разі все має скінчитися добре!» — і так міцно обняла Резу, що, мабуть, майже задушила ще не народжену дитину. А Меґі всякчас ловила себе на думці: «Мені не потрібні ані сестра, ані брат. Я тільки хочу, щоб повернувся батько!» Та коли дитина, яку вона кілька годин несла на плечах, на знак удячності міцно поцілувала її в щоку, вона вперше й цілком несподівано для себе немов передчула майбутню радість і почала малювати собі в уяві, якими будуть її почуття, коли братик або сестричка тицьне їй у руку маленького пальчика.

Усі раділи, що з ними пішла Роксана. Її сина не було серед дітей, яких полонили Свистун і Ворон, але все-таки вона взяла Єгана з собою. Роксана знову ходила з непокритою головою, її довгі чорні коси вільно спадали, як у шпільманки. Вона навіть сміялася частіше, а коли під час довгої дороги дехто з дітей починав плакати, Меґі вперше почула, як вона співає, щоправда, тихенько, але цього було досить, щоб зрозуміти, що колись казав Батист: «Роксана, коли співає, знімає увесь смуток із серця й перетворює його на музику».

Як Роксана може бути щаслива, якщо поряд немає Вогнерукого? «Бо тепер вона знає, що він завжди повернеться до неї», — сказав Батист.

А чи знала Реза те саме про Мо?

Меґі побачила вхід до печери тільки тоді, коли опинилася десь за метр від нього. Його затуляли високі скелі, дурман і кущі, на гіллі яких висів білий пух, довгий і м’який, мов жіночі коси. Меґі ще кілька годин свербіла шкіра, після того як вона вслід за Дорією продиралася крізь гущавину.

Розколина, що вела до печери, була така вузька, що Здоровань мусив утягувати голову і йти боком, але сама печера була висока, мов церква, і дитячі голоси так лунко дзвеніли між кам’яних стін, що Меґі здавалося, ніби їх можна чути навіть в Омбрі.

Чорний Принц виставив надворі шістьох вартових, що повилізали на верхівки навколишніх дерев. Ще чотирьох чоловік він послав назад замітати сліди. Дорія пішов разом з ними з Яшмою на плечі. Скляний чоловічок, відколи пішов Фарид, перебрався до нього. То була майже безнадійна справа — затирати сліди такої сили дитячих ніг, і Меґі бачила на обличчі Чорного Принца, що він залюбки повів би дітей ще далі, якомога далі від Свистуна і Миршавцевих псів.

Десь півдесятку матерів Чорний Принц дозволив піти разом з дітьми. Він знав своїх людей досить добре, щоб розуміти: вони не дуже придатні виконувати роль матерів.

Роксана, Реза й Мінерва допомагали жінкам створювати затишок у печері. Вони понапинали між кам’яними стінами укривала та хустки, настелили сухого листя, щоб м’якше було спати на твердій долівці, зверху накрили його шкурами, а в одному кутку поскладали осипане каміння, відгородивши спальні ніші для найменших. Вони спорудили місце для кухні, придивилися до знаряддя, яке розбійники принесли з собою, і раз по раз злякано прислухалися до звуків знадвору: ану ж почується собачий гавкіт або солдатські голоси.

— Ви тільки подивіться, як пожадливо вони напихають свої пельки! — бурчав Хапало, коли Чорний Принц уперше дав дітям їсти. — Наших припасів не вистачить і на тиждень. А що потім?

— Тоді Змієголов уже буде мертвий, — відповів Здоровань з упертістю в голосі, але Хапало лише зневажливо засміявся.

— Невже? А Свистуна Сойка теж уб’є? Для цього йому треба більше, ніж три слова. А як щодо Миршавця і панцерних солдатів?

Відповіді ніхто не знав.

— Віоланта прожене їх усіх, тільки-но помре її батько! — відповіла Мінерва, але Меґі все одно було важко довіряти Бридкій.

— Меґі, з ним усе гаразд! — раз по раз приказувала Елінор. — Тільки не побивайся так. Якщо я правильно зрозуміла весь сюжет (а це нелегко, бо наш дорогий пан автор полюбляв ускладнювати його), — додавала вона щоразу, докірливо поглядаючи на Феноліо, — вони й волосинки не зачеплять на голові у твого батька, бо він має вилікувати Змієголову ту книжку. Цього, напевне, він зробити не може, але це вже інша проблема. Як і завжди, сама побачиш. Усе буде гаразд!

Якби тільки Меґі могла повірити їй, як колись вірила Мо. «Усе буде гаразд, Меґі!» Казати щось більше він ніколи не мав потреби, а вона клала голову йому на плече, впевнена, що невдовзі він усе виправить. Як давно це було. Як давно…


Чорний Принц послав до Омбри ручних Ґеконових ворон — до Болотяника і до шпигунів, яких мав у місті, і Реза годинами стояла перед печерою і виглядала в небі чорних птахів. Проте єдиний птах, якого Ґекон на другий день заніс до печери, була обскубана сорока, і зрештою не одна з його ворон, а Фарид приніс звістку про Сойку.

Юнак тремтів від холоду, коли один з вартових привів його до Чорного Принца, а на обличчі в нього проступала розгубленість, яка з'являлася завжди, тільки-но Вогнерукий відсилав його геть. Меґі схопила Елінор за руку, коли Фарид сповістив новину: Віоланта повезла Мо до замку своєї матері. Вогнерукий ітиме за ними. Свистун бив Мо, погрожував йому, Віоланта боялася, що він уб’є його. Реза затулила обличчя руками, Роксана обняла її.

— Замку її матері? Але ж мати Віоланти померла! — Елінор знала сюжет Феноліо краще, ніж сам творець. Вона ходила поміж розбійників, наче завжди належала до їхнього гурту, слухала пісень шпільманів, яких співав Батист, училася в Здорованя розмовляти з птахами й дізналася від Яшми, скільки існує видів скляних чоловічків. Всякчас наступала на поділ своєї дивачної сукні, мала брудне чоло й павуків у косах, але видавалася такою щасливою, якою давніше була тільки тоді, коли дивилася на свої найцінніші книжки, або тоді, коли феї і скляні чоловічки жили в її саду.

— Це замок, у якому виросла її мати. Вогнерукий знає його. — Фарид зняв із пояса гаманець і стер зі шкіри трохи сажі. Потім глянув на Меґі:

— Ми робили з вогню павуків і вовків, щоб захистити твого батька! — Важко було не почути гордість у його голосі.

— А проте Віоланта вважала, що йому в замку небезпечно! — Голос Рези звучав як звинувачення. «Ви не могли захистити його, — казала вона. — Жоден з вас. Він сам».

— Озерний замок. — Чорний Принц вимовив цю назву так, наче Віолантина ідея не дуже сподобалася йому. — Про той замок існує багато пісень.

— Похмурих пісень, — додав Ґекон.

Сорока, що прилетіла до нього, сіла йому на плече. Вона дивилася на Меґі так, ніби хотіла виклювати їй очі.

— Що за пісні? — Резин голос був похмурим від страху.

— Вигадки про привидів — не більше. Римоване безглуздя! — Феноліо пропхався поряд із Резою. За його руку вчепилася Деспіна. — Озерний замок давно вже покинутий. Отож люди наповнюють його вигадками, але це тільки вигадки.

— Як заспокійливо! — Погляд Елінор на Феноліо змусив бідолаху почервоніти.

Феноліо був у жахливому настрої. Відколи вони прийшли до печери, він ненастанно нарікав на холод, дитячий плач і сморід ведмедя. Здебільшого він сидів за мурцем із дрібного каміння, спорудженим у найтемнішому закутку печери, і сварився з Розенкварцом. Тільки Іво та Деспіна ще могли розсмішити його — і Даріус, що, тільки-но вони добулися до печери, став старому за товариша. Ще допомагаючи споруджувати мурець, він несміливо почав розпитувати Феноліо про світ, створений його уявою: «Де живуть велетні?»? «А німфи живуть довше за людей?»; «А що за край лежить за горами?» Даріус вочевидь ставив правильні запитання, бо Феноліо з ним ніколи не уривався терпець, як-от під час розмов з Орфеєм.

Озерний замок.

Феноліо похитав головою, коли Меґі підійшла до нього, щоб більше дізнатися про місце, куди Бридка повезла її батька.

— Меґі, це бокова сцена, — тільки й буркнув він. — Одна з багатьох. Декорація! Прочитай у моїй книжці, якщо хочеш більше дізнатися про нього, — якщо Вогнерукий коли-небудь знову випустить її з рук! Думаю, він, власне, мав би дати її мені, дарма що він завжди не дуже добре відгукувався про мене: таж я, зрештою, автор. Принаймні Орфей уже не має її!

Книжка.

Вогнерукий давно вже передав «Чорнильне серце» в інші руки, але Меґі, не знати чому, берегла це знання для себе. Книжка була в її матері.

Фарид передав її Резі так квапливо, немов позаду знову міг виринути Баста і вкрасти її, як і тоді, в іншому світі.

— Вогнерукий сказав, що в тебе найбезпечніше місце для неї, бо ти знаєш, які там могутні слова, — пробурмотів він. — Чорний Принц нічого не розуміє в ній. Проте сховай її. Орфей не повинен знову отримати її. Крім того, Вогнерукий певен, що в тебе він її не шукатиме.

Реза, вагаючись, узяла книжку і зрештою сховала там, де спала. Меґі аж серце закалатало, коли вона побачила її під Резиною ковдрою. Меґі не тримала в руках твір Феноліо, відколи Мортола в Каприкорновій фортеці дала й книжку, щоб вона випустила тінь. Дивне було відчуття — розгорнути книжку у світі, про який вона розповідала, і якусь мить Меґі боялася, що сторінки можуть увібрати все навколишнє. Кам'яну долівку, на якій вона сидить, ковдру, під якою спить мати, білого крижаного метелика, що заблукав у печері, і усміхнених дітей, що крутяться коло неї…

Невже це народилося між палітурками книжки? Книжка видавалася вкрай непоказною порівняно з дивами, описаними в ній: лише кілька сотень надрукованих сторінок, десяток малюнків і навіть наполовину не така гарна, як книжки, які ілюстрував Бальбулюс; оправа з посрібленої зеленої тканини. І все-таки Меґі не здивувалася б, побачивши на її сторінках своє ім'я або материне, Фаридове чи Мо, — ні, її батько в цьому світі має інше ім’я.

Меґі ніколи не мала нагоди прочитати книжку Феноліо. Де їй починати тепер? Може, там є опис Озерного замку? Дівчина квапливо гортала сторінки, аж раптом почула позаду Фаридів голос:

— Меґі!

Вона, заскочена, так швидко згорнула книжку, немов кожне слово там було таємницею. Яка дурниця з її боку. Ця книжка нічого не знає про те все, що наповнює її страхом, нічого про Сойку, нічого про Фарида…

Меґі тепер ніколи не думала про нього так часто, як давніше. Здавалося, ніби з поверненням Вогнерукого скінчився розділ, де йшлося про них, ніби сюжет почався знову і кожним новим словом стирає всю попередню розповідь.

— Вогнерукий ще дещо передав мені. — Фарид глянув на книжку на колінах дівчини, неначе то була змія. А потім став навколішки поряд із нею і зняв з пояса замащений сажею гаманець, якого так часто торкалися його пальці, коли він доповідав Чорному Принцові.

— Він передав його для Роксани, — проказав він тихенько, малюючи попелом, що висипався з гаманця, рівненьке коло на кам'яній долівці. — Але ти так переживаєш, що…

Фарид не закінчив речення. Замість цього прошепотів слово, яке розуміли тільки він і Вогнерукий, — і раптом над попелом заяснів вогонь, наче був приспаний там. Фарид вабив полум’я, хвалив і спокушав його, аж поки воно так заяскріло, що вогненні омахи стали білі, мов папір, і на них з’явилася картина, спершу дуже туманна, а потім дедалі виразніша.

Пагорб, густий ліс… Солдати на вузькій стежці, багато солдатів… посередині їдуть дві жінки. За кольором кіс Меґі одразу впізнала Бріану. Жінка попереду неї мала бути Бридкою, а ось їде Мо, а поряд із ним Вогнерукий. Меґі мимоволі простягла вперед руки, проте Фарид міцно схопив її за пальці.

— У нього кров на обличчі, — прошепотіла вона.

— Свистун. — Фарид знову розмовляв із полум’ям, і картина розширилася, показала, як стежка повертає на гору, якої Меґі ніколи не бачила раніше, набагато вищу за пагорби навколо Омбри. На стежці лежав сніг, так само як і на далеких схилах, і Меґі бачила, як Мо хукає на замерзлі руки.

Батько мав дуже дивний вигляд у плащі з хутряною каймою — наче якась казкова постать. «Він герой казки, Меґі», — прошепотіло щось у ній. Сойка… Чи він і досі її батько? Чи видавався Мо коли-небудь таким зосередженим? Бридка обернулася до нього, звичайно, то Бридка, хто ж іще? Вони розмовляли, але вогонь показував тільки німу картину.

— Бачиш? У нього все гаразд. Завдяки Вогнерукому. — Фарид так тужливо дивився на полум’я, наче міг таким чином стати поряд із Вогнеруким. Потім зітхнув і легенько подув на полум’я, аж поки воно потьмяніло, наче зашарівшись від щойно почутих пестливих слів.

— Ти підеш за ним?

Фарид похитав головою.

— Вогнерукий хоче, щоб я тут дбав про Роксану. — Меґі відчула на язику гіркоту його слів.

— А ти що робитимеш? — подивився на дівчину Фарид.

— А що я маю робити?

«Шепотіти слова. Це єдине, що я можу робити!» — додала вона подумки. Всі слова, що їх шпільмани співали про Сойку: що він своїм голосом утихомирює вовків, що він невразливий і прудкий, мов вітер, що феї захищають його, а білі жінки стережуть його сон. Слова — єдине, чим Меґі могла захистити Мо, і вона шепотіла їх і вдень і вночі, кожної хвилини, коли її ніхто не бачив, посилала їх йому, мов ворон, яких Чорний Принц посилав до Омбри.

Полум'я згасло, і Фарид збирав руками теплий попіл, як на них упала чиясь тінь. Позаду стояв Дорія, тримаючи за руки двох дітей:

— Меґі, тебе шукає жінка з гучним голосом.

Розбійники мали багато імен для Елінор. Меґі несамохіть засміялась, але Фарид глянув на Дорію аж ніяк не приязно. Він ретельно зібрав попіл назад у гаманець і випростався.

— Я буду коло Роксани, — сказав він і поцілував Меґі у вуста. Він уже кілька тижнів не цілував її так. Потім обминув Дорію і пішов, ні разу не озирнувшись.

— Він поцілував її! — прошепотіла одна дитина Дорії, якраз так гучно, щоб Меґі могла почути. То була дівчинка, що зашарілася, коли Меґі подивилася їй у вічі. Мала швидко заховала обличчя, пригорнувшись до Дорії.

— Так, поцілував, — прошепотів Дорія дівчинці. — Але чи цілувала вона його?

— Ні! — твердо заявив хлопчик праворуч від нього і, прицінюючись, глянув на Меґі, немов запитував себе, чи справді приємно цілувати її.

— Це добре, — мовив Дорія, — дуже добре.

Аудієнція у Змієголова

Не можна по-справжньому прочитати книжку, не будучи на самоті. Саме завдяки усамітненню можна найближче познайомитися з людьми, з якими інакше, можливо, ніколи б не зустрівся: або тому, що вони померли кілька століть тому, або тому, що розмовляють мовами, яких не розумієш. І все-таки вони стають твоїми найвірнішими друзями, твоїми наймудрішими порадниками, чарівниками, що гіпнотизують тебе, коханими, про яких ти завжди мріяв.

Антоніо Муньйос Моліна. Влада Пера

Обоз Змієголова добувся до Омбри одразу після півночі. Орфей дізнався про це не менш швидко, ніж Миршавець, бо вже три ночі посилав Оса пильнувати під шибеницею коло міської брами.

До приїзду Срібного князя приготували все. Кожне вікно замку Свистун завішав чорними полотнищами, щоб його пана навіть удень чекала там ніч, а на подвір'ї лежали зрубані дерева, якими Миршавець топитиме каміни в замку, хоча кожен знав, що ніякий вогонь не прожене холоду, який сидить у плоті та кістках Змієголова. Єдиний чоловік, що, можливо, прогнав би його, вирвався з замкової в’язниці, і вся Омбра запитувала, як Срібний князь сприйме цю звістку.

Орфей послав Оса до замку ще вдосвіта. Зрештою, кожен знав, що Змієголов навряд чи спить.

— Скажи, що я знаю дуже важливу для нього інформацію. Скажи, що йдеться про його доньку і Сойку.

Він повторив ці слова разів п’ять, бо мало покладався на розумові здібності свого охоронця, але своє завдання Ос виконав добре. Минуло понад три години, протягом яких Орфей без упину походжав по кабінету, і Ос повернувся зі звісткою, що аудієнція відбудеться, проте за умови, що Орфей негайно прийде до замку, бо Змієголов мусить відпочити перед своїм новим від'їздом.

«Новим від’їздом? Ага. Отже, він пристав на гру своєї доньки! — думав Орфей, квапливим кроком долаючи шлях до замку. — Що ж, добре. Тоді треба пояснити йому, що цю гру він може виграти тільки з моєю допомогою! — Орфей несамохіть облизав губи, щоб зробити їх еластичними для великого завдання. Ще ніколи він не снував своїх ниток для такої розкішної здобичі. — Завіса піднімається! — раз по раз шепотів він собі. — Завіса піднімається!»

Слуга, що коридором, обвішаним чорними тканинами, провів його до тронної зали, не сказав ані слова. В замку було тепло й темно. «Як у пеклі! — подумав Орфей. — Хіба не точне слово? Хіба не можна порівняти Змієголова з чортом? Ні, це треба лишити Феноліо. Цей злочинець має свій формат. Проти Змієголова Каприкорн — балаганний комедіант, аматор, дарма що Мортола, безперечно, бачила все по-іншому (але хто переймається тим, що вона думає?)».

М’ясисті Орфеєві плечі приємно здригнулися. Змієголов! Нащадок роду, що впродовж поколінь культивував мистецтво зла. Не існувало жодної жорстокості, якої б не скоїв бодай один його предок. Хитрощі, владолюбство, брак сумління — ось найхарактерніші родинні риси. Яке поєднання! Орфей розхвилювався. В нього спітніли долоні, мов у юнака під час першого побачення. Він раз по раз обводив язиком зуби, наче міг таким чином наточити язик для свого словесного мистецтва, підготувати його для потрібних слів. «Вірте мені! — подумки проказував він. — Цей світ я можу покласти вам до ніг, я можу припасовувати його до вас, але за це ви мусите знайти книжку. Та книжка ще могутніша, ніж книжка, яка надала вам безсмертя, набагато могутніша!»

Книжка… Ні, він не хотів тепер думати про ніч, коли втратив її, а про Вогнерукого й поготів!

У тронній залі було не світліше, ніж у коридорі. Кілька непомітних свічок горіли між колонами і навколо самого трону. Коли Орфей востаннє приходив сюди (якщо добре пригадує, він приніс тоді Миршавцеві коротуна), прохід до трону був прикрашений опудалами тварин: ведмедів, вовків, плямистих котів і, звичайно, єдинорога, якого він приписав Миршавцеві, але тепер вони зникли. Навіть Миршавець був досить кмітливий, щоб збагнути: на Змієголова з огляду на мізерні податки, які його свояк посилає до Сутінкового замку, ці мисливські трофеї навряд чи справлять враження. Тепер тільки пітьма виповнювала величезну залу. Тому вбрану в чорне сторожу, яка стояла поміж колонами, майже годі було помітити. Тільки зброя спалахувала в тріпотливих відблисках вогню, що горів позаду трону. Орфей щосили намагався спокійно пройти повз вартових, але, на жаль, двічі зашпортався, наступивши на поділ свого плаща, а зупинившись нарешті перед троном, побачив, що там сидить Миршавець, а не його похмурий свояк.

Орфея пронизало гостре, мов ніж, розчарування. Він мерщій нахилив голову, щоб приховати його, і добирав потрібні слова, не покірливі, та однак улесливі. Вміння розмовляти з можновладцями було особливим мистецтвом, але він мав уже досвід. У його житті завжди були люди, які мали більшу владу, ніж він. Першим був його батько, він завжди нарікав на сина-незграбу, що любив книжки дужче, ніж працю в родинній крамниці, незліченні години між припорошеними полицями, неодмінно приязну усмішку, коли доводилось обслуговувати гурти туристів, а не квапливо гортати якусь книжку й пожадливо шукати місце, на якому останнього разу його змусили покинути вбраний у літери світ. Орфей не міг порахувати, скільки ляпасів він дістав за свою заборонену читальну пристрасть. Мабуть, одного за кожні десять сторінок, але ця ціна не видавалася йому високою. Що таке ляпас за десять сторінок, які давали змогу втекти, бути далеким від усього, що завдає страждань, десять сторінок справжнього життя замість монотонності, яку інші люди називають реальністю?

— Ласкавий пане! — ще нижче нахилив голову Орфей. Яким смішним видавався Миршавець у своїй посипаній сріблом перуці, з довгою, худющою шиєю, що стирчала з важкого оксамитного коміра. Бліде обличчя було, як і завжди, безвиразне, неначе його творець забув намалювати брови, а очі й вуста тільки намітив.

— Ти хочеш розмовляти зі Змієголовом? — Миршавців голос ніколи не був ані твердий, ані виразний. Пліткарі плескали, що йому не треба змінювати й голос, щоб імітувати, приманюючи, крякіт качок, яких він так полюбляв збивати з небес.

«Як він спітнів, недолугий бовдур! — думав Орфей, принижено всміхаючись Миршавцеві. — Що ж, мабуть, і я б спітнів на його місці. Змієголов приїхав до Омбри, щоб убити свого найлютішого ворога, а замість цього дізнається, що його герольд і свояк випустили неоціненного в’язня. Дивно, що вони взагалі ще живуть.»

— Так, ясновельможний пане. Якщо це до вподоби Срібному князеві! — з захватом заявив Орфей, його голос у порожній залі лунав ще дзвінкіше, ніж звичайно.

— Я маю інформацію для нього, яка може виявитись дуже важливою.

— Про його доньку і Сойку. — Миршавець знуджено шарпав собі рукави. Напахчений йолоп.

— Справді, — відкашлявся Орфей. — Адже, знаєте, я маю важливих клієнтів, впливових друзів. До моїх вух доходять речі, про які ніхто не повідомить у замку, тривожні речі, і я хочу бути впевненим, що ваш свояк дізнається про них.

— Які саме?

Обережно, Орфею!

— Ласкавий пане, — Орфеєві було важко вдавати жаль, — я, власне, хотів би розповісти про це самому Змієголову. Зрештою, йдеться про його доньку.

— Про яку він тепер навряд чи схильний говорити! — Миршавець поправив перуку. — Кручена бридуля! — вигукнув він. — Забрала мого в’язня, щоб украсти в мене трон Омбри. Загрожує вбити його, якщо рідний батько не побіжить за нею, мов пес, у гори! Наче нам було дуже легко піймати цього розпушеного Сойку! Чого я розповідаю тобі це все? Мабуть, тому, що ти подбав про єдинорога для мене. Найкращі лови в моєму житті. — Він сумовито подивився на Орфея очима, не менш безбарвними, ніж його обличчя. — Що гарніша жертва, то більша насолода вбити її, еге ж?

— Мудрі слова, ваша високосте, мудрі слова! — Орфей знову вклонився. Миршавець любив поклони.

Тривожно глянувши на вартових, він нахилився до Орфея.

— Я б дуже хотів ще одного єдинорога! — прошепотів Миршавець. — Мене вітали з цим успіхом усі мої друзі. Як, по-твоєму, можна зробити ще одного? Може, навіть ще більшого?

Орфей подарував Миршавцеві впевнену усмішку. Що за балакучий вахлак, але ж куди подітись. Кожен роман потребує такої постаті. Більшість їх умирає дуже швидко. Можна лише сподіватися, що це правило поширюється й на свояка Змієголова.

— Звісна річ, ваша високосте! Це зовсім неважко! — нашіптував Орфей, ретельно добираючи кожне слово, дарма що недолугий князь, мабуть, був не вартий цих зусиль. — Але спершу мені треба поговорити зі Срібним князем. Не майте сумніву: моя інформація щонайбільшої ваги. А вам, — хитро посміхнувся він Миршавцеві, — дістанеться трон Омбри. Забезпечте мені аудієнцію у вашого безсмертного свояка, і Сойку нарешті спіткає його заслужений кінець. Віоланту покарають за підступність, а я створю вам, щоб відсвяткувати ваш тр