Book: Чорнильна кров



Чорнильна кров
Чорнильна кров
Чорнильна кров


Читайте в Чорнильній трилогії


книжка перша

«Чорнильне серце»


книжка друга

«Чорнильна кров»


книжка третя

«Чорнильна смерть»


Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії… Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки і, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Корнелія Функе

Чорнильна кров

Брендону Фрейзеру, чий голос є серцем цієї книжки. Спасибі за натхнення і прихильність. Якби не ти, Мо не зайшов би до моєї кімнати, і я ніколи не розповіла б цю історію.


Чорнильна кров

Райнеру Штрекеру, Чарівновустому і Вогнерукому в одній персоні. Кожне слово в цій книжці з нетерпінням чекає щоб ти його прочитав.


Чорнильна кров

І звичайно, як завжди — згадую останньою, але це не робить її гіршою за інших, — Анні прекрасній, якій я впродовж багатьох прогулянок розповідала цю історію, яка мене підтримувала і давала поради і пояснювала, що в історії гарне, а над чим ще слід попрацювати.

(Я дуже сподіваюся, що тепер історію Меґі й Фарида розкрито достатньо добре.)


Чорнильна кров

Знав би я,

Звідки історії,

Пішов би туди.

Майкл Лонґлі

Текст на замовлення

Рядок за рядком

Моя пустеля

Рядок за рядком

Мій рай

Марі Луїзе Кашні. Вірш

Смеркало, а Орфея все ще не було.

Фаридове серце билося швидше, ніж завжди, коли день залишав його наодинці з темрявою. Клятий Сироголовий! Де ж він? На деревах вже затихли птахи, наче задихнулися від наступу ночі, і гори поблизу стали чорні — ніби західне сонце випалило їх. Скоро увесь світ стане такий чорний, як смола, навіть трава під босими Фаридовими ногами, і почнуть перешіптуватися привиди. Фарид знав лише одне місце, де б він почувався у безпеці: за Вогнеруким, так близько, щоб відчувати його тепло. Вогнерукий не боявся ночі, він обожнював її.

— Знову вони тобі вчуваються? — запитав Вогнерукий, коли Фарид притиснувся до нього. — Скільки ще тобі повторювати? У цьому світі немає привидів. Одна з небагатьох переваг цього світу.

Прихилившись до крислатого дуба, він стояв і дивився вгору на самотню вулицю. Угорі, там, де будинки схилялися перед темними горами, ліхтар освітлював потрісканий асфальт. Не більше дюжини їх було, вони щільно тулилися один до одного, наче боялися ночі, так само як і Фарид. Будинок Сироголового був перший по вулиці. В одному з вікон горіло світло. Вже понад годину Вогнерукий вдивлявся в нього. Фарид і собі намагався встояти так само нерухомо, та його кінцівки просто не вміли не рухатися так довго.

— Я зараз туди піду і подивлюся, де він!

— Ні, не підеш!

Обличчя Вогнерукого залишилося незворушне, як завжди, але голос зрадив його. Фарид почув нетерплячку… і невмирущу надію, попри всі зради.

— Ти певен, що він сказав «п'ятниця»?

— Так! І сьогодні п'ятниця, правда?

Вогнерукий лише кивнув та відгорнув з лиця довге, аж до плечей, волосся. Фарид пробував відростити собі таке ж, але воно так уперто кучерявилося й закручувалося, що врешті-решт він обрізав собі його ножем накоротко.

— «П'ятниця, під селом, четверта година», — це були його слова. Його дворняга якраз гарчав на мене, наче все, що йому зараз потрібно, — хрусткий смаглявий хлопець!

Вітер пронизував тонкого Фаридового светра, хлопець від холоду розтирав руки. Гарне тепле багаття, так, це саме те, що треба, але при такому вітрі Вогнерукий не дозволить і сірника запалити. Четверта година… Тихо вилаявшись, Фарид зиркнув на небо. Те, що було вже далеко по четвертій, він знав і без годинника.

— Я тобі кажу, він нас навмисне змушує чекати, пихатий дурень!

Вузькі вуста Вогнерукого розтягнулися в усмішці Фариду все легше вдавалося його розсмішити. Можливо, через це він і пообіцяв узяти його з собою, якщо Сироголовий поверне його назад. Назад у його світ, сплетений з паперу, типографської фарби та слів одного старця.

«Та ну! — подумав Фарид. — Чому саме цей Орфей має зробити те, що не вдалося решті? Так багато спроб… Заїка, Золотоок, Вороноустий… пройдисвіти, які виманили в них гроші…»

В Орфеєвому вікні згасло світло, Вогнерукий різко випрямився. Захряснулися двері. Крізь темряву долинули швидкі, нерівномірні кроки. Тоді у світлі самотнього ліхтаря з'явився Орфей — Сироголовий, як його таємно охрестив Фарид через бліду шкіру і через те, що той на сонці прів, як кавалок сиру. Захеканий, він спускався по вулиці, що круто збігала донизу, поруч із ним — його пес, бридкий, як гієна. Коли він помітив на узбіччі Вогнерукого, зупинився і помахав йому, широко усміхаючись.

Фарид схопив Вогнерукого за руку.

— Подивися на цю дурнувату гримасу. Несправжня, як фальшиве золото! — прошепотів він. — Як ти можеш йому довіряти?!

— А хто каже, що я довіряю? Що з тобою таке? Ти якийсь знервований. Може, все-таки хочеш залишитися тут? Машини, рухомі картинки, музика з коробки, світло, яке проганяє ніч.

Вогнерукий переступив через паркан заввишки з коліна.

— Тобі ж це все подобається. Ти нудьгуватимеш у моєму світі.

Що це він каже? Ніби добре не знає, що Фарид бажає собі лише одного: залишитися з Вогнеруким. Хлопчина хотів було сердито відповісти, але пролунав тріск, різкий, наче чобіт розтоптав гілку, і від цього Фарид мимоволі здригнувся.

Вогнерукий зупинився і прислухався. Між деревами нічого не було видно, лише гілки рухалися на вітрі та нічний метелик, блідий як привид, пурхнув Фаридові в обличчя.

— Вибачайте! Трішки затягнулося! — крикнув Орфей їм назустріч.

Фарид ніяк не міг уторопати, як такий голос виходить з цього рота. Вони чули про цей голос у кількох селах, і Вогнерукий відразу вирушив на пошуки. Лише тиждень тому вони знайшли Орфея, в книгарні, він читав казки дітям. Ніхто і не помітив карлика, який раптово визирнув з-за полички, наповненої зачитаними книжками. Але Вогнерукий його побачив. Він перехопив Орфея, коли той саме хотів сідати у свою машину, та зрештою показав йому книжку — книжку, яку Фарид проклинав частіше, ніж будь-яку іншу річ.

— О так, я знаю цю книжку! — прошепотів Орфей. — І тебе, — додав він мало не святобливо і подивився на Вогнерукого, наче хотів видивитися йому рубці зі щік. — Тебе я теж знаю. Ти найкраще, що в ній є. Вогнерукий! Вогнеходець! Хто ж тебе сюди зачитав, у цю найпохмурішу з усіх історій? Не кажи нічого! Ти хочеш назад, але не можеш віднайти двері поміж літерами! Не біда! Я можу змайструвати нові, це буде текст на замовлення! За прийнятною ціною — якщо ти справді той, хто я думаю!

Прийнятна ціна! Аякже. Мусили пообіцяти йому майже всі свої кошти, щоб потім ще годинами на нього чекати в цій Богом покинутій місцині, цього вітряного вечора, який пахнув привидами.

— Куниця з тобою? — Орфей спрямував кишеньковий ліхтарик на заплічник Вогнерукого. — Ти знаєш, мій пес її не любить.

— Ґвін саме пішов пошукати щось поїсти. — Погляд Вогнерукого впав на книжку, яку Орфей затиснув під пахвою. — То що? Ти… вже закінчив?

— Аякже! — Пес, вишкірившись, дивився на Фарида. — Слова спершу трохи впиралися. Можливо, через те, що я хвилювався. Як я вже казав, ця книжка, — Орфей провів пальцями по палітурці, — була моєю улюбленою, в дитинстві. Я вперше її прочитав, коли мені було одинадцять. Її викрали з убогої бібліотеки, в якій я її весь час брав читати. Вкрасти самому забракло духу, та я завжди пам'ятав про цю книжку. Вона навчила мене назавжди: з цього світу так легко можна втекти за допомогою слів! Поміж сторінок можна знайти чудових друзів! Друзів, таких як ти, як вогнедуви, велетні, феї!.. Якби ти знав, як я за тобою плакав, коли прочитав про твою загибель! Але ти живий, і все знову буде гаразд! Ти розповіси нову історію.

— Я? — перервав Вогнерукий з іронічною посмішкою. — Ні, повір мені, її розповість інший.

— Можливо! — Орфей закахикав, так, наче йому стало незручно, що так багато розповів про свої почуття. — Хай там як, дуже прикро, що не можу піти з тобою, — сказав він, незграбно ступаючи до паркану на узбіччі вулиці. — Читець мусить лишатися, це залізне правило. Що я тільки не спробував, щоб потрапити до книжки, та все марно.

Він зітхнув, зупинився, застромив руку під куртку, яка незугарно на ньому сиділа, і витягнув аркуш паперу.

— Ось те, що ти замовляв, — сказав він. — Чудесні слова, лише для тебе, вулиця зі слів, які повернуть тебе назад. Ось, читай!


Вогнерукий нерішуче взяв аркуш. Дрібні, похилі літери вкривали його, наче прядиво. Вогнерукий водив пальцем по літерах, ніби на кожну з них спершу мусив указати своїм очам. Орфей спостерігав за ним, як школяр, який чекає на оцінку.

Коли Вогнерукий нарешті підвів голову, його голос звучав здивовано.

— Ти пишеш дуже добре! Чудові слова…

Сироголовий так зашарівся, наче йому в обличчя хтось хляпнув порічковим соком.

— Мені приємно, що тобі подобається!

— Так, мені дуже подобається! Все так, як я тобі й описав. Тільки звучить трішки краще.

Ніяково усміхаючись, Орфей взяв аркуш у Вогнерукого.

— Я не обіцяю, що прибудеш у той самий час, — сказав він стишено. — Закони мого вміння важко зрозуміти, проте повір мені, жоден не знає про них більше, ніж я! Наприклад, книжку слід змінювати або продовжувати розмотувати, використовуючи лише слова, які в ній уже є. Якщо буде забагато чужих слів, нічого не вдасться або станеться щось таке, що ти не задумував! Можливо, станеться щось інше, якщо автор сам…

— Заради всіх фей, у тобі більше слів, ніж у цілій бібліотеці! — нетерпляче перервав Вогнерукий. — Може, вже просто почнемо читати?

Орфей замовк, наче проковтнув язика.

— Авжеж, — відповів він ображено. — Побачиш. З моєю допомогою книжка знову прийме тебе, як блудного сина. Вона вбере тебе, як папір чорнило!

Вогнерукий лише кивнув та подивився на безлюдну вулицю. Фарид відчув, що він дуже хотів вірити Сироголовому, проте боявся знову зневіритися.

— А що зі мною? — Фарид підійшов близько до Вогнерукого. — Він написав щось і про мене, чи не так? Ти перевірив?

Орфей зиркнув на нього менш доброзичливим поглядом.

— Ой, леле! — насмішкувато мовив до Вогнерукого. — Хлопець, здається, до тебе прив'язався! Де ти його підібрав? Десь на узбіччі?

— Не зовсім, — відповів Вогнерукий. — Його висмикнула з його оповідки та ж людина, яка й мені зробила цю послугу.

— Чарівновустий? — Орфей вимовив ім'я так зневажливо, наче не міг повірити, що хтось на нього заслуговував.

— Еге ж. Так його звуть. Звідки ти знаєш? — Здивуванню Вогнерукого не було меж.

Собацюра обнюхував Фаридові босі пальці. Орфей здвигнув плечима.

— Рано чи пізно чуєш про кожного, хто навчає літери дихати.

— Отож-бо? — У голосі Вогнерукого почулась недовіра, але він не розпитував далі. Лише вдивлявся в аркуш, вкритий дрібними Орфеєвими літерами.

Сироголовий усе розглядав Фарида.

— Ти з якої книжки? — запитав він. — І чому не хочеш назад у свою оповідку, а рвешся в його? Тобі ж там нічого робити!

— Яке тобі до цього діло? — вороже відповів Фарид. Сироголовий подобався йому щораз менше. Він був занадто цікавий і занадто хитрий.

Вогнерукий тихо засміявся.

— Його оповідка? Ні, за нею він і на грам не тужить. Хлопець змінює оповідки, як змія шкіру. — В його голосі Фарид почув щось майже подібне до захвату.

— Справді? — Орфей знову глянув на Фарида так зневажливо, що той найохочіше копнув би його в незграбні коліна, якби не собацюра, який витріщався на нього голодними очима.

— Гаразд, — сказав Орфей. — Я тебе все одно застерігаю! Зачитати тебе назад — дрібничка, але цьому пацику нема чого шукати у твоїй оповідці! Я не можу називати його ім'я. І хоча йдеться лише про одного хлопця, я не можу гарантувати, що все вдасться. Та навіть коли і вдасться, він, ймовірно, спровокує плутанину. Можливо, він принесе тобі нещастя!

«Що цей дурень каже? — Фарид подивився на Вогнерукого. — Прошу! — подумав він. — Прошу! Не слухай його! Візьми мене з собою».

Вогнерукий зустрів його погляд. І посміхнувся.

— Нещастя? — сказав він, і по його голосу було чути, що ніхто не мусить розказувати йому, що таке нещастя. — Дурниці. Хлопець приносить мені щастя. Крім того, він досить добрий вогнедув. Він іде зі мною. І ось це також. — Перш ніж Орфей зрозумів, про що йшлося, Вогнерукий схопив книжку, яку Сироголовий поклав біля себе на паркан. — Вона ж тобі більше не потрібна, і я спатиму набагато спокійніше, якщо вона буде в мене.

— Але… — Орфей розгублено подивився на Вогнерукого. — Я ж тобі казав, це моя улюблена книжка! Я дуже хотів би залишити її собі.

— Я теж, — відповів Вогнерукий і простягнув книжку Фаридові. — Ось. Пильнуй.

Фарид притиснув книжку до грудей і кивнув.

— Ґвін, — сказав він, — нам ще треба покликати Ґвіна. — Та коли Фарид витягнув шматочок сухого хліба з кишені і хотів було покликати Ґвіна, Вогнерукий затиснув йому рота рукою.

— Ґвін залишається тут! — Якби Вогнерукий сказав, що хоче залишити тут свою праву руку, Фарид дивився б на нього з такою ж недовірою. — Чого ти на мене так дивишся? Ми зловимо собі іншу куницю, якусь, яка менше кусається.

— Принаймні ти розсудливий, — сказав Орфей.

Про що це він каже?

Та Вогнерукий уникнув питального Фаридового погляду.

— Годі вже, починай читати! — гримнув він на Орфея. — Чи нам ще стовбичити тут аж до сходу сонця?

Орфей подивився, наче хотів щось сказати. Відтак кахикнув.

— Так, — сказав він, — так, ти маєш рацію. Десять років у чужій оповідці — це довго. Читаймо.

Слова.

Слова наповнили ніч запахом невидимих квітів. Слова, сплетені на замовлення, виловлені з книжки, в яку Фарид міцно вхопився, слова, нанизані одне на одного блідими, як тісто, Орфеєвими руками, слова, щоб створити новий зміст. Вони розповідали про інший світ, сповнений чудес і жахів. Фарид вслухався і забував про час. Він уже навіть не відчував, що час узагалі існує. Існував лише Орфеїв голос, що геть не пасував до рота, з якого долинав. Голос стирав вулицю з ямами і убогі будинки, ліхтарі, паркан, на якому сидів Орфей, навіть місяць над чорними деревами. Повітря запахло чимось невідомим і солодким…

«Він може, — думав Фарид, — він справді це може, а голос Орфея робить мене сліпим та глухим до всього, що не створене з літер».

Коли Сироголовий замовк, Фарид збентежено озирнувся, запаморочений від милозвучності тексту. Чому будинки і ліхтарі, заржавілі від вітру та дощу, ще тут? І Орфей, і його собацюра?

Не було лише Вогнерукого.

Фарид стояв на тій же безлюдній вулиці. Не в тому світі.



Фальшиве золото

Бо тепер не було сумніву, що той лиходій продав душу дияволові, а встрявати в діла нечистої сили — неминуча загибель.

Марк Твен. Пригоди Тома Сойера[1]

— Ні! — Фарид почув у власному голосі страх. — Ні! Що ти наробив? Де він?

Орфей тріумфально підвівся на стіні, усміхнувся, проклятий аркуш усе ще був у його руці.

— Вдома. Де ж іще?

— А що зі мною? Читай далі! Ну, читай!

Все розпливалося за стіною сліз. Він був один, знову один, як тоді, поки не знайшов Вогнерукого. Фарид так затремтів, що не помітив, як Орфей витяг у нього з рук книжку.

— І знову доведено! — долинуло бурмотіння. — Я справедливо ношу своє ім'я. Я володар усіх слів, написаних та промовлених. Ніхто не може зрівнятися зі мною.

— Володар. Що це ти верзеш? — Фарид закричав так голосно, що навіть собацюра прищулився. — Якщо ти так добре розумієшся на своїй справі, чому я ще тут? Гайда, читай ще раз! І віддай мені книжку! — Фарид сягнув по неї, але Орфей відхилився з неймовірною гнучкістю.

— Книжку? Чому це я мушу її віддати? Ти, напевно, і читати не вмієш. Я відкрию тобі таємницю! Якби я захотів, ти б уже був там, але тобі немає чого шукати в його історії, тому речення про тебе я просто не прочитав. Зрозумів? А тепер гибай звідси, поки я не нацькував на тебе мого пса. Коли він був цуценям, пацани — такі от, як ти — кидали в нього камінням, відтоді він ох як любить ганятися за такими, як ти!

— Ти, сучий сину! Брехун! Махляр!

Фаридів голос зірвався. Чи він цього не знав? Чи він не казав Вогнерукому? Несправжнім, як фальшиве золото, був цей Сироголовий. Щось протиснулось поміж ногами, пухнасте, з круглим носом, маленькими ріжками. Куниця.

«Його нема, Ґвіне! — подумав Фарид. — Вогнерукого нема. Ми більше його не побачимо!»

Собацюра опустив безформну голову й повільно ступив до куниці, та Ґвін вишкерив гострі, як голки, зуби, і псюра приголомшено відвернув писка.

Його страх додав Фаридові сміливості.

— Віддавай, ну ж бо! — Він стусонув Орфея худим кулаком у груди. — Аркуш і книжку! Або я розпорю тебе, як коропа!

Фаридові схлипування не зробили його слова й наполовину такими переконливими, як би він хотів.

Орфей лагідно поплескав свого собаку по голові і заклав книжку собі за пояс.

— О, а тепер ми злякалися, правда, Цербере?

Ґвін притиснувся до Фаридових ніг. Ґвінів хвіст тривожно посмикувався. Навіть тоді, коли куниця стрибнула на дорогу та зникла між деревами по другий бік вулиці, Фарид подумав, що, певно, через собаку.

«Сліпий та глухий! — думав він згодом знову і знову. — Сліпий і глухий, Фариде».

Орфей посміхався, як людина, що знає більше за свого співрозмовника.

— Мій юний друже, — сказав він, — я таки перелякався до смерті, коли Вогнерукий вимагав повернути книжку. На щастя, він віддав її тобі, інакше я б не зміг нічого вдіяти. Важко було вмовити замовників не вбивати Вогнерукого, та вони мусили погодитися. Тільки за цієї умови я зголосився на роль наживки… наживки для книжки, бо, якщо ти ще цього не зрозумів, лише вона єдина важить. Йдеться лише про книжку, ні про що інше. Так, вони пообіцяли, що з голови Вогнерукого не впаде і волосина, але про тебе, на жаль, ніколи не йшлося.

Перш ніж Фарид зрозумів, про що казав Сироголовий, то відчув ножа на своїй шиї — гострого, як очерет, і холоднішого, ніж серпанок між деревами.

— Ну і хто це в нас тут? — прошепотів йому на вухо голос, якого він ніколи не забуде. — Тебе я останнього разу не бачив у Чарівновустого? А ти все-таки допоміг Вогнерукому вкрасти книжку, правда? Гм, ти гарний хлопчисько.

Ніж уп'явся Фаридові в шкіру, і м'ятний подих обдавав обличчя. Якби він не впізнав Бастин голос, то подих упізнав би запевно. Ніж та листочки м'яти — їх Баста завжди носив з собою. Він розжовував й випльовував її під ноги. Небезпечний як скажений пес, і не занадто розумний. Але як він сюди потрапив? Як він їх знайшов?

— Ну, як тобі мій новий ніж? — промуркотів він Фаридові у вухо. — Я б охоче його познайомив зі Вогнежером, та Орфей має слабкість до Вогнерукого. Ну то хай вже буде, я Вогнежера ще знайду. Його й Чарівновустого та його дочку-відьмачку. Вони всі заплатять…

— За що? — викрикнув Фарид. — За те, що врятували тебе від Тіні?

Але Баста тільки сильніше притис ножа хлопцеві до шиї.

— Врятували? Нещастя вони мені принесли, нічого іншого, крім нещастя!

— Заради неба, сховай ножа! — втрутився Орфей з огидою в голосі. — Він усього-на-всього дитина. Хай собі йде. Книжка в мене, як домовлялися, отож…

— Хай собі йде? — Баста голосно зареготав, але сміх застряг у його горлі.

За ними в лісі щось зашипіло, собацюра нашорошив вуха. Баста різко обернувся.

— Що це таке, чорт забирай? Проклятий недоумку, що ти випустив з книжки?

Фарид відчув, як Баста на мить послабив руку. Цього було достатньо. Хлопець так сильно вкусив Басту за руку, що аж відчув присмак крові.

Баста крикнув і випустив ножа.

Фарид штурхонув Басту ліктем у груди і побіг. Про паркан на узбіччі вулиці він зовсім забув. Хлопець перечепився і так боляче впав на коліна, що аж перехопило подих. Коли підвівся, побачив на асфальті папірець, аркуш, який забрав Вогнерукого. Вітер, напевно, відніс його ген по вулиці. З шаленим поспіхом Фарид схопив аркуш. «Тому речення про тебе я просто не прочитав. Зрозумів?» — відлунював Орфеїв голос. Фарид притиснув аркуш до грудей і побіг до дерев по той бік вулиці. Цербер гарчав і гавкав, та враз заскавулів. Щось моторошно зашипіло, і Фарид побіг швидше. Орфей закричав, страх зробив його голос пронизливим та огидним. Баста вилаявся, а тоді знову почулося шипіння, несамовите, як, у великих котів з колишнього Фаридового світу.

«Не озиратися! — думав він. — Біжіть, біжіть! — наказував він своїм ногам. — Нехай кіт зжере собацюру, хай він їх усіх позжирає — Басту і Сироголового разом з ним, — тільки біжіть!»

Зів'яле вогке листя між деревами приглушувало його кроки. Послизнувшись на крутому схилі, Фарид відчайдушно обхопив стовбур дерева, тремтячи притиснувся до нього і вслухався в ніч. А що, коли Баста почує, як він віддихується?

Схлипування вирвалося в нього з грудей. Фарид затис собі рота руками. Книжка, книжка в Басти! Хіба не він мав за нею дивитися — і як він тепер віднайде Вогнерукого? Фарид провів рукою по Орфеєвому аркушу, все ще притискаючи його до грудей. Вогкий і брудний, він був усією його надією.

— Агов, ти, маленький кусючий байстрюче! — Бастин голос прорізав нічну тишу. — Біжи-біжи, я все одно тебе дістану, чуєш? Тебе, Вогнежера, Чарівновустого та його гарненьку дочку і старого, який написав ці прокляті слова! Я вас усіх повбиваю. Одного за одним! Як оце я зараз розпоров чудисько з книжки.

Фарид не наважувався дихати.

«Ну ж бо! — подумав він. — Біжи далі. Баста тебе не бачить!»

Тремтячими руками він намацав стовбур наступного дерева, сперся на нього і подякував вітру за те, що той зашумів гілками та заглушив його кроки. «Як часто треба тобі повторювати? У цьому світі немає привидів. Одна з небагатьох переваг, яку він має». Він чув голос Вогнерукого, наче той ішов за ним. Знову і знову Фарид повторював ці слова, в той час як сльози бігли по обличчю, а колючки роздряпували ноги. Немає привидів, немає привидів!

Гілка вдарила його в обличчя, так сильно, що він майже скрикнув. За ним ідуть? Він нічого не чув, лише вітер. Фарид послизнувся і покотився вниз по схилу. Кропива обпекла ноги, реп'яхи заплуталися у волоссі. Щось стрибнуло на нього, пухнасте й тепле, і встромило йому носа в обличчя.

— Ґвін? — Фарид обмацав невеличку голову. Так, ось вони, маленькі ріжки. Він притулився обличчям до м'якого хутра куниці. — Баста повернувся, Ґвіне! — прошепотів він. — І в нього книжка! Що буде, якщо Орфей його зараз зачитає? Колись він точно повернеться, ти теж так думаєш, правда? Як же нам тепер попередити Вогнерукого?

Ще двічі Фарид натрапляв на дорогу, яка збігала вниз по горі, та не наважувався по ній іти, він краще далі продиратиметься по колючому чагарнику. Фарид не зупинявся. Лише коли перші промені сонця проникли крізь дерева і Баста так і не з'явився, Фарид зрозумів, що втік.

«Що тепер? — подумав він, лежачи в сухій траві і важко дихаючи. — Що тепер?»

І раптом він згадав інший голос, голос, який висмикнув його у цей світ. Чарівновустий. Авжеж. Лише він зможе зараз допомогти, він або його дочка. Меґі. Вони живуть у книгогризки, Фарид був там одного разу з Вогнеруким. Дорога довга, та ще й роздряпані ноги. Але він мусить дістатися туди швидше від Басти…

Повернення Вогнерукого

— У чому річ? — запитав леопард.

— Тут така глупа темрява, і все ж у ній стрибає безліч сонячних плямок.

Редьярд Кіплінґ. Як у леопарда з'явилися плями

На мить Вогнерукому здалося, ніби він ніде й не був, йому наснився поганий сон: прісний присмак, тінь на серці, і більше нічого… Ураз усе повернулося: знайомі звуки, що завжди були з ним, запахи, строкаті стовбури дерев у ранішньому світлі, тінь від листя на обличчі. Деяке вже кольорове (як і в тому світі, тут починалася осінь), проте повітря все ще приємне. Запахло перестиглими ягодами, зів'ялими квітами. Цей запах притлумлював відчуття. Білі, як віск, квіти виблискували в тіні дерев, голубі зірки на тонесеньких стовбурцях, настільки ніжні, що Вогнерукий ступав дуже обережно, щоб їх не розтоптати. Розлогий дуб, платани, ліріодендрони. Як високо вони сягають у небо! Він уже забув, яке велике може бути дерево, який широкий і високий його стовбур і розлога його крона, така, що під нею сховався б цілий загін лицарів. Ліси в тому світі такі молоді. Через них він почувався неймовірно старим, наче роки вкрили його, як попіл. Тут він знову молодий, ненабагато старший від грибів між корінням, ненабагато вищий від будяків і кропиви.

Але де хлопець?

Вогнерукий озирнувся, гукнув його на ім'я, ще раз і ще раз.

— Фариде! — Це ім'я за останні місяці стало близьким, наче власне. Ніхто не відповів. Лише голос вилунював між дерев.

Отже, таки сталося. Хлопець залишився там.

«Що ж він робитиме сам-самісінький? Та що вдієш? — подумав Вогнерукий і озирнувся востаннє. — У тому світі він дасть собі раду краще, ніж я. Гамір, швидкість, натовп — йому все це подобається. До того ж я достатньо його навчив, він грається з вогнем так само вправно, як і я. Так, хлопець дасть собі раду».

Але на мить радість зів'яла в серці Вогнерукого, як квітка біля ніг, а ранкове світло видалося блякле й неживе. Той світ знову його обдурив. Відпустив Вогнерукого після всіх цих років, але залишив собі єдине, до чого прив'язалося серце…

«Ну що ж, і чого це тебе навчить? — Вогнерукий клякнув на мокру від роси траву. — Бережи своє серце для себе. — Він підняв багряний листок, що виблискував у темному моху. — Таких листків у тому світі не було, хіба ні? Що ж це з тобою коїться?»

Він роздратовано підвівся.

«Гей, Вогнерукий! Ти повернувся! Повернувся! — крикнув він собі. — Забудь хлопця, так, він пропав, але ти отримав назад свій світ, цілий світ. Ти отримав його назад. Повір у це! Повір нарешті!»

Якби ж не було так важко. Набагато легше вірити в нещастя, ніж у щастя. Вогнерукий торкнувся кожної квітки, обмацав кожне дерево, розтер між пальцями землю, відчув укус комара, перш ніж нарешті повірив.

Так, він повернувся. Він повернувся. Нарешті. І раптово щастя, як важке вино, вдарило в голову. Навіть думка про Фарида більше не гнітила. Жахіття, що тривало десять років, минуло. Вогнерукий відчув неймовірну легкість — легкість листя, що золотим дощем опадало з дерев.

Щасливий.

«Згадай, Вогнерукий, ось воно, щастя».

Орфей зачитав його саме туди, куди Вогнерукий казав. Ось озерце виблискує між сіро-білим камінням, навколо квітне олеандр, а за кілька кроків від берега росте платан, на ньому вогняні ельфи звили гнізда. Вогнерукому здалося, що вони прилипли до світлого стовбура щільніше, ніж він собі запам'ятав. Недосвідчене око сприйме їх за гнізда бджіл, але ці менші й світліші, світлі, як стовбур під потрісканою корою.

Вогнерукий озирнувся і знову вдихнув, цього повітря йому бракувало десять років. Забуті запахи змішалися з запахами, відомими в тому світі. Дерева на краю озерця там теж були, хоча менші й набагато молодші. Евкаліпт і верба простягли гілки над водою, наче хотіли остудити листя. Вогнерукий обережно проклав собі між ними дорогу і зупинився біля води. Черепаха повільно поповзла геть, коли тінь Вогнерукого впала на її панцир. Жаба вистрілила язиком і проковтнула вогняного ельфа. Вони зграями шмигали над водою і тихо дзижчали, завжди такі злі.

Час у них щось поцупити.

Вогнерукий клякнув на мокрий камінь. Позаду щось зашелестіло, він зловив себе на думці, що озирнувся побачити темне Фаридове волосся та рогату Ґвінову голову, але то була ящірка. Вона виповзла на камінь і лягла під осіннє сонце.

— Дурень! — бурмотів він собі, нахиляючись. — Забудь хлопця, а куниці ти не потрібен. Ти добре знаєш, чому її лишив. Дуже добре знаєш.

Відображення Вогнерукого затремтіло на темній воді. Обличчя не змінилося. Рубці на місці, але принаймні жодних нових ушкоджень, ніс не приплюснутий, нога не затвердла, як у Кокереля. Навіть голос зберіг. Цей Орфей, здається, розуміється на своєму ремеслі.

Вогнерукий нахилився ще нижче. Де вони? Можливо, його забули? Блакитні феї забувають обличчя за кілька хвилин. А ці? Десять років — чималий час, але чи вони рахують роки?

По воді пішли кола, і його відображення перебилося іншим обличчям. Жаб'ячі очі на майже людському обличчі, довге волосся, зелене й ніжне, мов трава. Вогнерукий витягнув руку з прохолодної води, йому назустріч висунулася інша, худа та витончена, майже як у дитини, вкрита дрібною прозорою лускою. Вологий прохолодний палець торкнувся його обличчя, провів по рубцях.

— Так, моє обличчя важко забути, еге ж? — прошепотів Вогнерукий. Русалки не люблять гучних звуків. — Отже, впізнаєш рубці. А пригадуєш, що я просив, коли прийшов сюди вперше?

Золотаво-чорні жаб'ячі очі подивилися на нього, тоді русалка зникла, розчинилася, наче марево. За мить з темної води виринуло відразу троє русалок. Бліді плечі виблискували, як листя лілій, риб'ячі хвости в кольоровій лусці, як на окуневих черевцях, ледь помітно рухалися під водою.

Малесенькі мушки над водою покусали обличчя та руки Вогнерукого, наче тільки й на нього чекали, та вогнедув не відчував їх. Русалки його не забули, ні обличчя, ні те, що йому потрібно, аби викликати вогонь.

Вони висунули руки з води. Повітряні пухирці принесли на поверхню русалчин сміх, беззвучний, як і все довкола. Русалки гладили Вогнерукому руки, обличчя і шию, поки його шкіра не охолола і не вкрилася такою ж тонкою оболонкою, як і в русалок.

Вони зникли, так само як і з'явилися. Їхні обличчя розтанули в темряві озера. Вогнерукий подумав, що це був лише сон, але шкіра холодна, руки блищать.

— Дякую! — прошепотів він, хоча на воді залишилося тільки його відображення. Вогнерукий підвівся, продерся крізь кущі олеандру й обережно підійшов до вогняного дерева. Ото би вже Фарид стрибав по мокрій траві, мов лоша…

Вогнерукий підійшов до платана і запхав усередину вологі пальці. Назустріч вилетіли розлючені ельфи, але він заспокоїв їх тихим дзижчанням. Якщо зловити правильний тон, то їхнє збуджене шмигання швидко перетвориться на непевне ширяння, а дзижчання й обурення стануть сонними. А тоді їхні маленькі гарячі тільця опустяться тобі на руки. Навіть якщо й дуже пектиме, слід просунути пальці глибше в гніздо, і тоді знайдеш те, що шукав, — вогняний мед. Якби не русалчина волога, Вогнерукий відчував би укуси бджіл, а вогняні ельфи випекли б йому дірки в шкірі. Але навіть із таким захистом не можна бути занадто жадібним, інакше налетять тобі на обличчя, спалять шкіру й волосся і не відпустять, доки не скорчишся від болю біля їхнього дерева.

Вогнерукий ніколи не був занадто жадібний і не дратував їх. Він вишпортав з гнізда лише маленьку грудку, не більшу за ніготь на великому пальці.

Вогнерукий перестав дзижчати, і вогняні ельфи відразу збадьорішали і швидко закрутилися довкола, а їхні голоси стали подібні до сердитого джмелиного дзижчання. Проте вони на нього не напали. Головне — не дивитися на ельфів і вдавати, ніби ти їх не помічаєш, розвернутися і непоквапом іти геть. Ельфи ще трохи летіли за Вогнеруким, а тоді відстали.

Вогнедув попрямував уздовж вузького струмка, що витікав з озерця і повільно вився між вербами, вільхами й порослою очеретом травою. Вогнерукий знав, куди виведе струмок: геть з непрохідного лісу, в якому навряд чи зустрінеш подібного до себе. Струмок виведе його на північ, туди, де ліс належить людям, де хащані дерева швидко стають жертвами сокир і вмирають ще до того, як їхнє верховіття надасть прихисток бодай одному вершнику. Струмок виведе на широку долину між пагорбами, на які не ступала людська нога. Там хазяйнують велетні, ведмеді й створіння, яким ще ніхто не дав імені. Невдовзі на схилах з'являться перші вуглярські хатинки, перша гола місцина в густій зелені, і Вогнерукий знову побачить людей, яких йому так довго бракувало.



Він пригнувся, коли побачив між двома деревами сонного вовка, і не наважувався поворухнутися, аж поки сірий писок не зник. Так, ведмеді й вовки. Треба знову навчитись прислухатися до їхніх кроків, відчувати, що вони поблизу, перш ніж хижаки побачать його, не забути і про великих диких котів, строкатих, як стовбури дерев у сонячному світлі, і змій, зелених, як листя, в якому вони так люблять ховатися. Ці змії сповзають з гілок тихіше, ніж його рука змітає листочок з плеча. На щастя, велетні спускаються з пагорбів лиш подекуди взимку і живуть там, куди навіть він не наважується ступити. Проте є й інші створіння, не такі лагідні, як русалки, і їх не вгамуєш дзижчанням, як вогняних ельфів. Вони непомітні, добре ховаються на деревах і в листі і через це не менш небезпечні: струпи, хапуни, нічні жахи… Деякі з них дістаються аж до вуглярських хатин.

— Отже, обережніше, — прошепотів Вогнерукий. — Ти ж не хочеш, щоб твій перший день удома став твоїм останнім днем.

Сп'яніння від повернення помалу вивітрилося, і він знову думав тверезіше. Проте щастя, м'яке й тепле, мов пушок молодого птаха, залишилося в його серці.

Біля струмка Вогнерукий зняв одяг, змив з тіла русалчин мул, кіптяву вогняних ельфів і бруд того світу. Убрався в одяг, який не носив десять років. Вогнерукий ретельно за ним доглядав, та кілька дірок у чорній тканині міль все-таки прогризла, та й рукави зносились. Одіж була чорно-червоною — кольорів вогнедувів; так само канатохідці вдягаються в небесну блакить. Він провів по шерехатій тканині, вдягнув сорочку з широкими рукавами й накинув на плечі темний плащ. Добре, що вбрання ще впору. Дороге задоволення — пошити новий одяг, навіть якщо просити кравця перешивати стару одіж, як то робили шпільмани.

Коли почало сутеніти, Вогнерукий став шукати безпечне місце для ночівлі. Урешті виліз на звалений корковий дуб: його коріння стирчало так високо в небо, що було добрим місцем, щоб заночувати. Дерево далі хапалося за землю, наче не хотіло просто так відпускати життя. Його крона випустила свіжі пагінці, хоча вже в землю. Вогнерукий чіплявся за шерехату кору і, балансуючи, вправно видерся могутнім стовбуром.

Коли він випростався зверху серед коріння, звідти знервовано випурхнули феї, які саме шукали будівельний матеріал для гнізд. Блакитні феї не особливо дбають про гнізда, які будують навесні, проте щойно перший листок стане кольоровим, вони лагодять їх та набивають хутром і пір'ям, вплітають травинки й гілочки в стінки й ущільнюють їх мохом та феїною слиною.

Двоє малесеньких блакитних створінь не полетіли геть, а жадібно витріщилися на його лисяче волосся. Вечірнє сонце, просочуючись крізь гілля, вималювало їхні крила червоним.

— Ну звісно! — Вогнерукий тихо засміявся. — Ви хочете кілька волосин для ваших гнізд.

Він відрізав пасмо волосся. Дрібненькими, як у жучка, руками одна фея схопила той жмутик і швиденько шмигнула геть. Інша, така маленька, що, певно, тільки-но вилупилася зі свого перлисто-білого яйця, полетіла вслід за нею. Він скучив за ними, за цими маленькими нахабними створіннями, так скучив.

Під ним поміж деревами обступала ніч, над ним верховіття дерев ще червоніли на західному сонці, як щавель на літньому полі. Скоро феї заснуть у гніздах, миші й кролики — у норах, у білок від нічної прохолоди замруть лапки, і мисливці готуватимуться до полювання.

«Сподіваюся, в них не прокинеться апетит на вогнедува», — подумав Вогнерукий і розлігся на зваленому стовбурі. Устромив ножа в надтріснуту кору, накрився плащем і подивився вгору на темне листя. Сова здійнялася з дуба й зникла. Коли згас день, дерево уві сні зашепотіло слова, незрозумілі жодному людському вухові.

Вогнерукий заплющив очі й прислухався.

Він знову вдома.

Дочка Чарівновустого

Хіба існував лише один світ, який мріяв про інші світи?

Філіп Пульман. Чарівний ніж

Меґі ненавиділа сварки з Мо. Вона тремтіла, і ніщо не могло її втішити: ні мамині обійми, ні лакричні цукерки, які Елінор тицяла їй, коли їхні голоси долинали аж до бібліотеки, ні Даріус, який вірив у чудодійну силу гарячого молока, підсолодженого медом.

Ніщо.

Сварка особливо неприємна, тому що Мо власне прийшов до неї лише щоб попрощатися. На нього чекало нове замовлення, кілька хворих книжок, занадто старих і дорогоцінних, щоб переслати їх сюди. Раніше Меґі поїхала б із ним, але цього разу вона вирішила залишитися з Елінор і мамою.

Чому він зайшов до її кімнати саме тоді, коли вона читала записники?

Через ці книжки вони останнім часом часто сварилися, хоча Мо так само ненавидів сварки і зазвичай зникав у майстерні, яку Елінор збудувала для нього за будинком. Перегодом, коли вже не лютувала, Меґі йшла до тата. Він ніколи не повертав голови, коли вона прокрадалася крізь двері й мовчки сідала біля нього на стілець; він там завжди на неї чекав. Меґі спостерігала за його роботою, вона споглядала його ще тоді, коли навіть не могла читати, їй подобалося дивитися за його руками, як вони звільняють книжку з обтріпаного одягу, розклеюють замусолені сторінки, розрізають нитки, що тримають пошкоджений книжковий блок, або розмочують старий клаптик паперу, щоб полагодити протертий аркуш. Невдовзі Мо зводив на неї погляд і питав, чи подобається їй колір лляної обшивки, чи їй також здається, що паперова каша, яку він замісив для склеювання, темнувата. У такий спосіб Мо просив пробачення: не будемо більше сваритися, Меґі, забудьмо, що ми наговорили одне одному…

Але сьогодні інакше. Він не піде у майстерню, а поїде до колекціонера, щоб продовжити життя друкованим скарбам. Цього разу тато не подарує на знак примирення книжку, яку знайшов у антикварній крамничці, або закладку, прикрашену сойчиним пір'ям, на яке він натрапив у садку Елінор…

Чому вона не читала іншу книжку, коли він зайшов до кімнати?

— Їй же Богу, Меґі, в тебе в голові самі записники! — накинувся Мо, як і щоразу, коли ось так на неї натрапляв: лежить на килимі, глуха і сліпа до всього, що відбувається довкола, очі вп'ялися в літери, якими вона записала все, що розповіла Реза — про «те», що вона там пережила. Так Мо називав його сумним голосом.

Там.

Чорнильним світом назвала Меґі ту місцину, про яку Мо говорив так зневажливо, а мама згадувала з тугою… Чорнильний світ, як у книжці «Чорнильне серце», книжці, яка розповідала про ту місцину. Книжки немає, та мамині спогади такі живі, наче не минуло і дня відтоді, як вона там була, в тому світі з паперу й типографської фарби, у світі фей та князів, русалок, вогняних ельфів і дерев до небес.

Незліченні дні і ночі сиділа Меґі біля Рези й записувала те, що мати розповідала пальцями. Голос Реза залишила в Чорнильному світі, а тому вона розповідала дочці про ті роки або олівцем і аркушем, або руками. Жахливі чудові роки, як мама їх називала. Часом Реза малювала, що бачила в тому світі: фей, пташок, невідомі квіти. Накидані на аркуші кількома штрихами, вони виглядали такими справжніми, що Меґі здавалося, ніби вона бачила їх на власні очі.

Спочатку Мо переплітав записники з Резиними спогадами. Але якось Меґі помітила, як стурбовано він дивиться, коли донька їх гортає, занурена в малюнки й слова. Звичайно, вона розуміла його невдоволення, зрештою цей світ із літер та паперу на багато років забрав його дружину. Хіба могло йому подобатися, що його дочка майже ні про що інше не думає? Так, Меґі дуже добре розуміла Мо, та все ж не могла задовольнити його вимог: сховати записник і забути про Чорнильний світ.

Можливо, їй не було б так сумно, якби не зникли феї та кобольди — всі ці незвичайні створіння, яких вони привезли з собою з того клятого Каприкорнового села. В садку Елінор ніхто з них уже не жив. Порожні гнізда фей усе ще висіли на деревах, печери кобольдів також іще були, проте їхні мешканці зникли. Спершу Елінор думала, що ті чарівні істоти втекли, що їх викрали абощо. Але згодом побачили попіл. Дрібний, як порох, він укривав траву в садку, сірий попіл, сірий, як і тінь, з якої якось виринули незвичайні гості Елінор. І Меґі зрозуміла, що від смерті не втечеш, навіть коли тебе створено зі слів.

Уперта Елінор не могла змиритися з цією думкою. В розпачі вона повернулася в Каприкорнове село і побачила там самі порожні вулиці й спалені будинки.

— Знаєш, Елінор, — сказав їй Мо, — я боявся цього. Я не міг до кінця повірити, що існують слова, які можуть повернути мерців. До того ж, якщо бути чесним, вони не підходять до нашого світу.

— А я й не вірю! — лише відповіла Елінор.

Ще чимало тижнів по тому Меґі чула схлипування з кімнати Елінор, коли вечорами пробиралася в бібліотеку взяти собі книжку. Вже майже рік вони жили разом у великому будинку, і Меґі відчувала: Елінор подобалося, що вона не живе на самоті зі своїми книжками. Тітка віддала їм найкращі кімнати. (Колекція старих шкільних підручників та книжки кількох письменників, які впали в неї в немилість, переселилися на дах.) З вікна в кімнаті Меґі видно засніжені гори, а зі спальні батьків — озеро, відблиск води якого манив до себе фей.

Ще ніколи Мо не від'їжджав, не сказавши і слова на прощання. Без примирення…

«Можливо, мені спуститися і допомогти Даріусові в бібліотеці?» — думала Меґі, сидячи над книжкою і витираючи сльози.

Вона не плакала, коли сварилася з Мо, сльози з'являлися згодом… І коли тато помічав її заплакані очі, то щоразу заглядав у них із жахливим відчуттям провини.

Звичайно, всі знову чули, що вони сварилися! Даріус уже, певно, підігріває молоко з медом, а Елінор засуджуватиме Мо і чоловіків загалом, щойно Меґі просуне голову в кухняні двері. Ні, краще вона залишиться в кімнаті.

Ах, Мо. Він вирвав у неї з рук записник і забрав із собою. Саме той, в якому вона зібрала ідеї для власних історій, початки, перші слова, позакреслювані речення, всі її даремні спроби… Як він міг отак просто забрати? Вона не хотіла, щоб Мо читав його, щоб бачив, як вона марно нанизує слова, які так легко і впевнено спадають з уст, коли вона читає. Так, Меґі записувала мамині розповіді, заповнювала сторінку за сторінкою тим, що описувала Реза. Але щойно пробувала зіткати щось нове, історію, яка матиме власне життя, їй нічого не спадало на думку. Слова зникали з її голови, мов сніжинки, від яких залишається вогка плямка на шкірі.

Хтось постукав у двері.

— Заходьте! — важко видихнула вона та обмацала кишені, шукаючи старомодну хустинку, яку їй подарувала Елінор. («Це хустинка моєї сестри. Її ім'я теж починалося на „М“, як і твоє. Внизу в куточку, бачиш? Я подумала, краще хай вона буде в тебе, аніж її з'їсть міль».)

Реза просунула голову крізь двері.

Меґі спробувала усміхнутись, але вийшло якось жалюгідно.

— Можна зайти? — Резині пальці малювали в повітрі слова швидше, ніж Даріус їх вимовляв. Меґі кивнула.

Вона знала мову маминих знаків так само добре, як і літери алфавіту, — краще, ніж Мо і Даріус, і набагато краще, ніж Елінор, яка часто в розпачі кликала Меґі, коли Резині пальці промовляли занадто швидко.

Реза зачинила за собою двері і сіла на підвіконня. Меґі завжди кликала маму на ім'я, можливо, тому, що десять років у неї не було матері, а можливо, з тієї ж загадкової причини, чому батько для неї завжди був лише Мо.

Меґі відразу впізнала записник, який Реза поклала їй на коліна. Це той самий, який забрав Мо.

— Він лежав перед дверима, — промовили Резині руки.

Меґі провела пальцями по прикрашеній орнаментом обкладинці. Отже, Мо повернув його. Чому ж не зайшов? Був занадто сердитий? Чи, може, жалкував?

— Він хоче, щоб я віднесла записники на горище. Принаймні на деякий час. — Меґі раптово відчула себе такою маленькою. І водночас дуже дорослою.

— «Може, мені перетворитися на скляного чоловічка, — сказав він, — чи пофарбувати шкіру в блакитний колір, бо моїй доньці й дружині бракує фей та скляних чоловічків більше, ніж мене».

Реза всміхнулася й провела Меґі вказівним пальцем по носі.

— Так, я знаю, він не думає так насправді! Та щоразу неймовірно сердиться, коли бачить мене з записниками…

Реза подивилася крізь вікно в сад. Він такий великий, що не видно ні початку, ні кінця, лише високі дерева й старі кущі рододендрону, що височіли навколо будинку Елінор, наче вічнозелений ліс. Відразу під вікном Меґі — галявина, довкола якої галькою вимощено вузеньку доріжку. Скраю лавка. Меґі добре пригадує ніч, коли вона сиділа на ній і спостерігала, як Вогнерукий видував вогонь.

Постійно набурмосений садівник Елінор прибрав зів'яле листя аж після обіду — і посеред галявини забовванів згар: колись тут Каприкорнові люди спалили найкращі книжки Елінор. Садівник постійно намагався переконати Елінор засадити це місце або посіяти на ньому траву, але тітка лише енергійно хитала головою.

— Відколи на могилах сіють траву? — накинулася вона на садівника, коли той запитав про це останнього разу, і наказала залишити деревій, який так пишно проріс по краях випаленої землі, наче пласкими кошиковими суцвіттями хотів нагадати про ніч, коли полум'я проковтнуло друкованих дітей Елінор.

Червоне сонце заходило за горами, ніби теж хотіло нагадати про давно згаслий вогонь. Холодний вітер залетів з саду в кімнату. Реза здригнулась.

Меґі зачинила вікно. Вітер притис до шибки кілька зів'ялих блідо-жовтих і прозорих трояндових пелюсток.

— Я не хочу з ним сваритися, — прошепотіла Реза. — Я раніше ніколи не сварилася з Мо, ну добре, майже ніколи… Можливо, він має рацію.

Реза прибрала з чола волосся, таке ж довге, як і у Меґі, але темніше, наче на нього впала тінь. Зазвичай Реза прибирала його заколкою. Меґі віднедавна стала збирати волосся так само, як і Реза, і часом, коли ставала перед дзеркалом, здавалося, що бачить матір замолоду.

— Ще рік, і вона тебе переросте, — казав Мо, коли хотів подратувати Резу, а Даріус інколи через короткозорість плутав Меґі з її матір'ю.

Реза провела вказівним пальцем по шибці, наче вимальовуючи контури пелюсток. Її руки заговорили знову, нерішуче, як часом вуста.

— Я розумію твого батька, Меґі, — промовила вона. — Мені також здається, що занадто часто говоримо про цей інший світ. Не розумію, чому знову і знову повертаюсь до нього. І чому постійно розповідаю тобі лише гарні спогади, а не про сидіння під вартою, Мортолине покарання, про те, як коліна й руки боліли від роботи, боліли так, що не могла спати… Про всі ті жахи… Я тобі ніколи не розповідала про служницю, яка вмерла від страху, тому що в нашу комірчину прокрався нічний жах?

— Так, розповідала! — Меґі підсунулася ближче, та мамині руки замовкли. Руки, спрацьовані після всіх цих років прислуговування, спочатку в Мортоли, а потім у Каприкорна.

— Ти розповіла мені все, — сказала Меґі, — навіть найжахливіші речі, але Мо не хоче вірити!

— Бо відчуває, що ми попри все згадуємо лише приємне. Наче багато його було. — Реза похитала головою. Її пальці знову замовкли, а за якусь мить вели далі. — Я потайки вишуковувала час, секунди, хвилини, інколи цілу дорогоцінну годину, коли нам можна було піти в ліс, щоб назбирати Мортолі трав для її чорних пійл.

— Але були роки, коли ти була вільна! Роки, коли ти перевдягалася й працювала писарем на ярмарках.

Реза, перевдягнена в чоловіка… Меґі часто уявляла цей образ: її матір, волосся коротке, в темному писарчуковому халаті, на пальцях чорнило, і найкращий почерк, який можна зустріти в Чорнильному світі. Так їй розповідала Реза. Так вона заробляла собі на життя у світі, в якому жінці дуже важко забезпечити себе. Меґі залюбки послухала б цю оповідь іще раз, хоча кінець цієї історії сумний. А далі почалися нещасливі роки. Проте траплялись і приємні події. Велике свято в замку Тлустого князя, на яке Мортола взяла служниць, свято, на якому Реза побачила Тлустого князя, Чорного принца і його ведмедя, і штукаря на канаті, Хмарохідця….

Проте Реза мовчала. Коли її пальці знову заворушились, вони говорили повільніше, ніж зазвичай.

— Забудь Чорнильний світ, Меґі, — промовили вони. — Забудьмо його разом, принаймні на деякий час. Заради твого батька… і заради тебе. Бо перестанеш бачити красу довкола.

Вона знову визирнула у вікно, на вулиці сутеніло.

— Я тобі вже все розповіла, — казали її руки. — Все, що ти хотіла знати.

Так, Меґі запитувала багато про що. Чи бачила вона велетня? Який одяг носила? Як виглядає фортеця в лісі, куди відвезла її Мортола? І цей Тлустий князь, чи його замок теж великий та розкішний, як і Сутінковий? Розкажи про його сина, про Козимо Вродливого, і про Змієголова та його панцерних. В його замку все зі срібла? Який завбільшки ведмідь Чорного принца? І що там з деревами: вони розмовляють? А що це за старенька, яку всі називають Кропивою? Вона вміє літати?

Реза вичерпно відповідала на всі ці запитання, але навіть з тисячі відповідей не складуться десять років. Проте дещо Меґі ніколи й не запитувала. Про Вогнерукого, наприклад. Але Реза все одно про нього розповідала: кожен у Чорнильному світі знав його ім'я, навіть після того, як він зник, його називали Вогнехідцем, і саме тому Реза його одразу впізнала, коли вперше зустріла в тому світі…

Було ще одне запитання, яке крутилося в Меґі на думці, але й Реза не знала на нього відповіді. Як справи у Феноліо, автора книжки, яка засмоктала на свої сторінки спершу Резу, а тоді і свого творця?

Вже минув рік відтоді, як голос Меґі огорнув Феноліо словами, написаними ним же. Він зник, немов слова його проковтнули. Інколи Меґі сниться його зморшкувате обличчя, та вона не може зрозуміти, щасливе воно чи сумне. Зрештою, черепашаче обличчя Феноліо завжди було таким. Якось уночі, коли Меґі прокинулася від одного з цих снів і не змогла заснути, вона почала писати історію. Історію про те, як Феноліо намагався переписати себе додому, в село до своїх внуків. Але, як завжди, далі трьох перших речень справа не пішла.

Меґі погортала записник, який в неї забрав Мо, і знову закрила.

Реза взяла її за підборіддя і зазирнула в очі.

— Не сердься на нього.

— Я ніколи на нього довго не серджуся! Він знає. Скільки його не буде?

— Десять днів, можливо довше.

Десять днів! Меґі подивилася на поличку над ліжком. Там, гарно складені, стояли злі книжки, як вона їх потайки охрестила. Книжки, наповнені Резиними історіями: скляними чоловічками, русалками, вогняними ельфами, нічними жахами, білими жінками і всіма тими дивними створіннями, про яких їй розповіла мама.

— Гаразд. Я йому подзвоню. Я попрошу змайструвати для них скриню. Але ключ буде в мене.

Реза поцілувала її в чоло. А тоді обережно провела долонею по записнику на колінах Меґі.

— Чи є хтось, хто краще переплітає книжки за твого тата? — спитали її пальці.

Меґі всміхнулась і похитала головою.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні в цьому, ні в жодному іншому світі.

Реза пішла на кухню допомогти Даріусові та Елінор з вечерею. Меґі й далі сиділа на підвіконні, бо хотіла побачити, як садок Елінор заповнюватимуть тіні. Білочка з розпатланим настовбурченим хвостом прошмигнула через галявину. Дівчина пригадала Ґвіна, приручену куницю Вогнерукого. Дивно, але вона починала розуміти смуток на його порубцьованому обличчі.

Так, можливо, Мо правий. Вона занадто часто думає про світ Вогнерукого, занадто часто. Меґі навіть кілька разів читала вголос Резині історії, хоча знала, як це небезпечно. Хіба вона (якщо бути відвертою, такою відвертою, якою буваєш зрідка) потайки не плекала надії, що слова пропустять її? Що б зробив Мо, якби дізнався про ці намагання? Закопав би їх у садку чи викинув в озеро? Час від часу він погрожував так учинити з котами-приблудами, які прокрадалися в його майстерню.

«Так. Я зачиню їх на замок!» — подумала Меґі.

На вулиці спалахнули перші зірки.

Відразу, як Мо змайструє для них скриню. Скриня для її улюблених книжок заповнена по самі вінця. Вона червона, як дикий мак. Мо саме відсвіжив фарбу. Скриня для записників має бути іншого кольору, найкраще зеленою, як хаща. Накидки вартових у замку Тлустого князя також зелені?

Міль вдарилася об шибку і нагадала Меґі про блакитношкірих фей та найкращі Резині оповідки про фей: як вони зцілили обличчя Вогнерукого, коли Баста його порізав. Це була подяка за те, що Вогнерукий звільняв їхніх сестер з дротяних кліток, в які тих зачиняли гендлярі, продаючи чарівні створіння на ярмарках як талісмани. Далеко в хащу він через це… Досить!

Меґі притулила чоло до холодної шибки.

Досить.

«Я віднесу їх у майстерню Мо, — подумала вона, — негайно. І коли він повернеться, попрошу зробити новий записник — для історій про цей світ».

Дещо вона вже почала писати: про садок Елінор та її бібліотеку, про замок біля озера. Колись там жили розбійники, Елінор їй розповідала про них, завжди з багатьма кривавими подробицями, Даріус аж забував сортувати книжки, його очі збільшувалися від страху за грубими скельцями окулярів.

— Меґі, вечеря!

Голос Елінор загримів по сходах. У неї дуже потужний голос. Гучніший, ніж протитуманна сирена «Титаніка», казав Мо.

Меґі зіскочила з підвіконня.

— Вже йду! — гукнула вона крізь двері.

Тоді знов забігла до своєї кімнати, зняла записники з полички, один за одним, поки руки ледве їх утримували, і, балансуючи з ними по коридору, занесла в кімнату, де Мо облаштував бюро. Колись, як вона, Мо і Вогнерукий зупинилися в Елінор, то була спальня Меґі. З вікна цієї кімнати видно всипаний галькою майданчик перед будинком, ялинки, великий каштан і сіре комбі Елінор. Воно стояло там за будь-якої погоди, тому що бабця Меґі вважала, що автомобілі, якщо їх розпещувати гаражами, швидше іржавіють. Коли вони вирішили остаточно оселитися в Елінор, Меґі захотіла вікно, крізь яке видно садок. І ось тепер Мо в оточенні колекції старих путівників залагоджує паперову роботу в колишній спальні Меґі. Тоді Меґі ще не була в Каприкорновому селі, в неї ще не було матері, вона майже ніколи не сварилася з Мо…

— Меґі, де ти там? — Голос Елінор ставав нетерплячим. Віднедавна в неї болять руки й ноги, але вона не хоче йти до лікаря.

(— Що мені робити? — її єдиний коментар. — Хіба вони придумали пігулку від старості?)

— Вже спускаюся! — крикнула Меґі й обережно поклала записники на письмовий стіл. Дві книжки сповзли зі стосу і мало не перекинули вазу з осінніми квітами, яку Реза поставила перед вікном. Меґі впіймала її, і вода не вилилась на рахунки та чеки за бензин. З вазою в руці, пальцями, липкими від квіткового пилку, дівчина стояла перед вікном і раптом біля дороги між деревами побачила постать. Її серце затріпотіло, і ваза вислизнула з пальців.

Ну ось і доведено: Мо таки має рацію.

— Меґі, витягни голову з цих книжок, бо скоро не розрізнятимеш реальності і вигадки!

Він дуже часто повторював ці слова, і от вони справдилися. Вона саме думала про Вогнерукого — і ось вночі на вулиці хтось стоїть, так само нерухомо, як і тоді, коли він чекав перед їхнім будинком, такий самий нерухомий, як і ця постать там…

— Меґі, чорт забирай, як довго тебе кликати? — захекалась Елінор. — Чого ти там стоїш як укопана? Ти що, мене не… Хай же йому біс, хто це там?

— Ти теж його бачиш? — Меґі відлягло від серця, і дівчинка мало не повисла у тітки на шиї.

— Авжеж.

Постать швидко пробігла по світлій гальці, на ногах не було взуття.

— Це ж той хлопчина! — Голос Елінор не йняв віри. — Той, що допоміг Сіркодзьобу вкрасти в твого батька книжку. Ну в нього і нерви отак тут з'являтися. Він виглядає досить виснаженим. Він думає, я його впущу? Напевно, і Сіркодзьоб тут.

Елінор стурбовано підійшла до вікна, а Меґі вже вибігла за двері. Дівчинка перестрибнула сходинки і бігла вестибюлем. Реза йшла по коридору до кухні.

— Резо! — крикнула Меґі. — Фарид прийшов. Фарид!

Фарид

Він був упертий, як мул, хитрий, як мавпа, і спритний, як заєць.

Луї Перґо. Війна ґудзиків

Реза повела Фарида в кухню і відразу заходилася коло його ніг. Порізані й закривавлені, вони виглядали жахливо. Реза промила їх і заклеїла пластиром. Фарид ледве розповідав, його язик видавався ватяним від утоми.

Меґі з усіх сил намагалася не витріщатися на нього. Він і досі трохи вищий за неї, хоча з останньої зустрічі вона дуже виросла… Це була ніч, коли він втік з Вогнеруким, з Вогнеруким та книжкою… Вона не забула його обличчя, як і не забула день, коли Мо вичитав його з історії. «Тисяча і одна ніч». Вона не знала жодного хлопця, який би мав такі гарні очі, майже як у дівчини, і такі чорні, як і волосся (зараз воно коротше, ніж тоді; з такою зачіскою він виглядає дорослішим). Фарид. Меґі відчула, як вуста насолоджуються його іменем. Дівчина швидко відвела погляд, коли хлопець звів на неї очі.

Елінор безперестанку витріщалась на Фарида і не соромилася цього. Вона втупилася на нього вороже, як дивилася на Вогнерукого, коли той сидів за її столом і годував куницю хлібом і шинкою. Фаридові вона навіть не дозволила взяти куницю до хати.

— Нехай тільки з'їсть бодай одну птаху в моєму садку! — сказала вона, коли куниця пострибала по світлій гальці, і замкнула двері на засув, наче Ґвін міг відчинити двері.

Фарид крутив у пальцях коробку сірників і розповідав.

— Подивись-но! — прошепотіла Елінор Меґі. — Справжнісінько як Сіркодзьоб. Тобі не здається, що Фарид дедалі схожіший на нього?

Меґі не відповіла. Вона не хотіла пропустити жодного слова з Фаридової розповіді. Вона хотіла дізнатися про повернення Вогнерукого додому, про іншого читця і його собацюру, про шипляче створіння (можливо, це великий кіт з хащі) і те, що Баста кричав услід Фариду: «Біжи-біжи, я все одно тебе дістану, чуєш? Тебе, Вогнежера, Чарівновустого та його гарненьку доньку і старого, який написав ці прокляті слова! Я вас усіх повбиваю. Одного за одним!»

Фарид розповідав, а Резин погляд увесь час зупинявся на брудному клаптику паперу на столі. Реза наче боялася, що слова на ньому знову перетягнуть її в Чорнильний світ. Коли Фарид повторив Бастину погрозу, Реза обняла Меґі. А Даріус, який весь цей час мовчки сидів біля Елінор, затулив обличчя руками.

Фарид не дуже хотів розповідати, як босоніж дістався до будинку Елінор. У відповідь на запитання Меґі він промимрив щось про вантажівку і різко перервався, наче в нього раптово закінчилися слова. Коли він замовк, у великій кухні стало дуже тихо.

Фарид привів з собою невидимого гостя. Страх.

— Даріусе, завари каву! — наказала Елінор і оглянула з невеселим обличчям накритий до вечері стіл. — Ця вже холодна як лід.

Даріус похапцем, як білка в колесі, взявся до роботи. Елінор холодно дивилась на Фарида, наче виключно він був причиною кепських новин. Меґі ще добре пам'ятала, як її раніше лякав цей погляд. Жінка з кам'яними очима, так вона тоді потайки охрестила Елінор. Інколи це прізвисько їй пасувало.

— Яка чудова історія! — видала Елінор.

Реза вирішила допомогти Даріусові. Фаридова розповідь його так схвилювала, що він ніяк не міг упоратися з кавою і вже втретє рахував ложки, які засипав у фільтр.

— Отже, Баста повернувся, маю підозру з новесеньким ножем та ротом, набитим м'ятою! Чорт забирай! — Елінор дуже лаялась, коли хвилювалась або нервувала. — Наче не досить того, що я кожну третю ніч прокидаюся спітніла, бо бачу уві сні його огидне обличчя, не кажучи вже про його ніж. Треба заспокоїтися! Справи виглядають так: Баста знає, де живу я, але, вочевидь, шукає вас. Отож ви тут у безпеці, як у Бога за пазухою. Зрештою, він не знає, що ви в мене, правда? — Елінор тріумфально подивилась на Резу та Меґі, наче те, що вона наразі сказала, могло всіх порятувати.

Але Меґі вмить засмутила тітку.

— Але ж Фарид знає, — відповіла дівчина.

— Справді! — пробурчала Елінор і знову зиркнула на Фарида. — Ти знаєш. Звідки?

Її голос пролунав так різко, що Фарид мимоволі втягнув голову.

— Якась стара жінка нам розповіла, — мовив він невпевнено. — Після того як феї, яких взяв з собою Вогнерукий, раптово перетворились на попіл, ми ще раз ходили в Каприкорнове село. Він хотів з'ясувати, чи з іншими сталося те саме. В усьому селі ані душі, навіть дворняг нема. Лише попіл. Ми спробували довідатись у сусідньому селі і… ну ми там і почули, що якась товста жінка бурмотіла про мертвих фей і що, на щастя, не повмирали люди, які зараз у неї…

Елінор усвідомила свою провину. Вона опустила погляд і змела крихти з тарілки.

— Чорт забирай, промимрила вона. — Так. Я забагато розповіла, в цьому магазині, з якого вам дзвонила. Я була така збентежена після того, як повернулася з порожнього села! Хіба я могла здогадатися, що ці базарні баби все розкажуть Сіркодзьобу? Відколи старші жінки розмовляють з отаким?

«Або з таким, як Баста», — додала подумки Меґі.

Фарид лише здвигнув плечима і зашкутильгав заліпленими ногами по кухні.

— Вогнерукий все одно здогадався, що ви тут, — сказав він. — Якось ми навіть приходили, бо він хотів довідатись, як у неї справи. — Хлопець кивнув головою в Резин бік.

Елінор зневажливо фиркнула.

— Він хотів довідатись? Як люб'язно. — Їй ніколи не подобався Вогнерукий, і те, що він вкрав у Мо книжку, ще більше її розлючувало.

Реза ж усміхнулась, але так, щоб не побачила Елінор.

Меґі добре пам'ятала той ранок. Даріус приніс мамі дивні маленькі в'язки, які знайшов перед дверима: свічку, олівці і коробку сірників, зв'язаних веронікою з блакитними квітами. Меґі відразу зрозуміла, від кого вони. І Реза також.

— Так! — сказала Елінор, барабанячи ножем по тарілці — Дуже добре, що Сіркодзьоб знову там, де й має бути. Тільки подумаю, що він по ночах тиняється навколо мого дому! Шкода лише, що він не прихопив Басту з собою.

Баста. Коли Елінор промовила це ім'я, Реза підвелася зі стільця, вибігла в коридор і повернулася з телефоном. Вона простягнула слухавку Меґі, а другою рукою почала так схвильовано жестикулювати, що навіть Меґі було важко прочитати її знаки. Але врешті-решт вона зрозуміла.

Слід подзвонити Мо. Звичайно.

Мо довго не підходив до телефону. Певно, саме працював. Коли Мо був у відрядженні, він працював до пізньої ночі, щоб швидше повернутися додому.

— Меґі? — Він здивувався. Можливо, він подумав, вона дзвонить через сварку, але кого зараз цікавила їхня дурнувата сварка? Минуло кілька хвилин, поки тато зрозумів, що сталося. — Повільніше, Меґі! — повторював він знову і знову. — Повільніше.

Легше сказати, ніж зробити, коли серце вистрибує, а Баста вже напевно чекає перед хвірткою. Меґі не наважилася додумати цю думку до кінця.

Мо, проте, був на диво спокійний, немов знав, що минуле їх наздожене ще раз.

«Історії ніколи не закінчуються, Меґі, — якось мовив він. — Навіть якщо книжки намагаються нас одурити і переконати в протилежному. Історії завжди продовжуються, вони не закінчуються на останній сторінці й не починаються на першій».

— Елінор ввімкнула сигналізацію? — спитав він.

— Так.

— Повідомила поліцію?

— Ні. Вона каже, їй все одно не повірять.

— Нехай усе-таки подзвонить. І хай опише Басту. Ви зможете його описати?

Ну й питаннячко! Меґі намагалася забути Бастине обличчя, але воно, певно, залишиться в пам'яті на все життя, чітке, як світлина.

— Слухай сюди, Меґі! — Схоже, Мо не такий спокійний, як вдає. Його голос був іншим, ніж завжди. — Я повертаюся цієї ночі. Скажи це Елінор і мамі. Найпізніше завтра вранці буду вдома. Замкніть усе, і хай вікна будуть зачинені весь час, зрозуміло?

Меґі кивнула, вона забула, що Мо не побачить цього по телефону.

— Меґі?

— Так, зрозуміло. — Вона спробувала вимовляти спокійно й сміливо, хоча насправді дуже боялася.

— До завтра, Меґі!

З татового голосу стало зрозуміло, що він відразу вирушить у дорогу. І раптом, коли побачила перед собою нічну дорогу, довгу дорогу назад, у неї з'явилась нова жахлива думка.

— А що з тобою? — викрикнула вона. — Мо! А що, як Баста тебе десь вистежить? — Але батько вже поклав слухавку.

Елінор вирішила оселити Фарида в кімнатці під дахом, де колись спав Вогнерукий. У цій комірчині книжки вишикувалися навколо ліжка так високо, що, напевно, кожному, хто там ночував, снилося, що вони його розчавлять. Меґі доручили показати Фаридові дорогу. Коли дівчина побажала добраніч, хлопець лише механічно кивнув у відповідь. Виглядав він, як і того дня, коли Мо зачитав його в Каприкорнову церкву, дуже безпорадно — худий хлопець без імені, з тюрбаном на чорному волоссі.

Елінор уночі весь час перевіряла, чи таки ввімкнула сигналізацію. Даріус витяг дробовика, з якого Елінор час від часу стріляла в повітря, коли помічала бродячих котів під пташиним гніздом у садку. В широкому помаранчевому халаті, подарунку Елінор на Різдво, Даріус рішуче всівся у крісло у вестибюлі, поклав дробовик на коліна і вдивлявся у вхідні двері. Та коли Елінор удруге перевіряла сигналізацію, Даріус уже глибоко і міцно спав.

Меґі ще довго не лягала. Вона дивилась на полички, на яких стояли її записники, проводила рукою по краях і врешті стала навколішки перед червоною полакованою скринею, яку не відчиняла кілька місяців: туди не влазила вже жодна книжка, та й для подорожей скриня заважка. Тому для нових улюблених книжок Елінор подарувала їй книжкову шафу із заскленими дверцятами і різьбленням, яке звивалося по темному дереву, наче не забуло, що колись було живим. Вже й тут полички добре заповнені. Книжки Меґі дарував не лише Мо, а й Реза, і Елінор. Навіть Даріус час від часу якусь приносив. Давні друзі-книжки і надалі мешкали в скрині. Коли Меґі підіймала важку покришку, їй здавалося, наче назустріч ринуть забуті голоси, наче на неї дивляться знайомі обличчя. Які вони зачитані…

— Хіба не дивно, як товщає книжка, коли її прочитати багато разів? — запитав Мо, коли вони на останньому дні народження Меґі переглядали кожну з цих книжок. — Наче кожного разу щось залишається між сторінками. Почуття, думки, звуки, запахи… І коли ти через багато років знову гортаєш книжку, впізнаєш там себе, трішки молодшого, трішки іншого, наче книжка тебе зберегла, як засушену квітку, невідомого і близького одночасно.

Трішки молодша, так. Меґі взяла горішню книжку й погортала її. Щонайменше дюжину разів її перечитувала. У вісім років цей епізод подобався їй найбільше. А ось тут вона підкреслила червоним олівцем, коли їй було десять, бо цей уривок здався їй неймовірно чудовим. Вона провела пальцем по кривій лінії — не було тоді ще ні Рези, ні Елінор, ні Даріуса, лише Мо. Ні туги за блакитними феями, ні спогадів про порубцьоване обличчя, ні про рогату куницю, ні про босоногого хлопця, ні про Басту та його ніж. Цю книжку читала інша Меґі, зовсім інша… Між її сторінок вона такою й залишиться, як спогад.

Меґі зітхнула, закрила книжку і поклала у скриню. Дівчинка чула, як за стіною туди-сюди ходить Реза. Вона так само, як і Меґі, постійно думає про Бастину погрозу?

«Варто піти до неї, — подумала Меґі. — Вдвох страх удвічі менший».

Коли дівчина встала, Резині кроки замовкли. За стіною стало тихо, мов уві сні. Можливо, сон — не така вже й погана думка. Мо не повернеться раніше лише через те, що Меґі не спатиме і чекатиме на нього. Якби вона могла йому подзвонити, але тато постійно забуває ввімкнути мобілку.

Меґі зачинила скриню так тихо, наче шум міг збудити Резу, задула свічки, які запалювала щовечора попри суворі заборони Елінор. Коли вона зняла футболку, в двері хтось постукав — тихо, дуже тихо. Меґі відчинила, бо думала, що за дверима Реза, яка все-таки не змогла заснути, але там стояв Фарид. Хлопець почервонів як буряк, коли побачив, що на ній лише майка. Промимрив вибачення і, перш ніж Меґі щось відповіла, пошкутильгав геть. Дівчина швидко натягла футболку і побігла за ним.

— Що таке? — прошепотіла вона стурбовано, махаючи хлопцеві, щоб той повертався в її кімнату. — Щось унизу?

Фарид похитав головою. Він тримав у руці аркуш — зворотний квиток Вогнерукого, як його в'їдливо обізвала Елінор. Він нерішуче пішов за Меґі в кімнату. Коли вони зайшли, хлопець озирнувся, наче йому було дуже незатишно в закритих приміщеннях. Не дивно, бо з того часу, як він з Вогнеруким безслідно зник, він усі дні і ночі перебував просто неба.

— Вибач! — промимрив він і витріщився на свої ноги. Два пластири відклеїлися. — Вже дуже пізно. — Він подивився Меґі в очі і зашарівся. — Орфей сказав, що він не все прочитав, — нерішуче вів далі. — Слова, які б перенесли і мене, він просто випустив. Навмисне. Але мені треба попередити Вогнерукого і тому…

— Тому… що? — Меґі підсунула стілець, а сама сіла на підвіконня. Фарид сів так само нерішуче, як і зайшов до кімнати.

— Зачитай мене, будь ласка!

Хлопець простягнув брудний аркуш і так благально подивився чорними очима, що Меґі не знала, як не відвести погляд. Які в нього довгі густі вії, в неї і близько не такі гарні.

— Будь ласка! Ти зможеш! — запинався він. — Тоді… вночі в Каприкорновому селі… я добре пригадую: в тебе був такий самий аркуш!

Тоді в Каприкорновому селі. В Меґі ще досі здригалося серце, коли вона пригадувала, як вичитала Тінь, та не змогла дати їй вбити Каприкорна — Мо зробив це замість Меґі.

— Орфей написав слова, він сам сказав! Він просто їх не прочитав, але вони тут, на аркуші! Моє ім'я там не написано, інакше нічого не вдалося б. — Фарид заговорив швидше: — Орфей казав, що в цьому таємниця: використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити.

— Так він сказав? — У Меґі завмерло серце, наче перечепилося за Фаридові слова.

«…використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити». Ось чому вона не змогла нічого вичитати з Резиних розповідей: вона вживала слова, яких немає в «Чорнильному серці». А може, вона не достатньо майстерно пише?

— Так. Орфей дуже високо себе несе, через те, що вміє читати. — Фарид виплюнув це ім'я, мов сливову кісточку. — Але, як на мене, він і близько не читає так добре, як ти або твій батько.

«Можливо, — подумала Меґі. — Але ж він зачитав Вогнерукого назад. І сам написав для цього текст. Ні Мо, ні мені так не вдалося б».

Вона взяла у Фарида аркуш з Орфеєвим текстом. Важко розібрати, хоча почерк гарний, дивно сплетений і дуже своєрідний.

— На якому реченні пропав Вогнерукий?

Фарид здвигнув плечима.

— Не знаю, — промимрив він зажурено.

Дівчина забула: він же не вмів читати. Меґі провела пальцем по першому реченню: «Вогнерукий повернувся в день, наповнений пахощами ягід і грибів».

— Не вийде, — сказала вона. — В нас навіть книжки немає. Без книжки нічого не вийде.

— Але в Орфея теж не було книжки! Вогнерукий забрав у нього книжку, перш ніж він почав читати оцей папірець! — Фарид відсунув стільчик і підійшов до Меґі. Від його близькості дівчина заціпеніла.

— Не може бути! — промовила вона.

Але Вогнерукий зник. Кілька речень, написаних від руки, відкрили йому двері, в які Мо так даремно добивався. І не Феноліо, автор книжки, написав ці речення, а чужинець… Чужинець з дивним ім'ям. Орфей.

Меґі добре знала, що чекає за літерами. Вона сама відмикала ці двері, виманювала живих створінь з пожовклих сторінок і бачила, як її тато вичитав з арабської казки хлопця. Цей Орфей знав більше, набагато більше, ніж вона, навіть більше, ніж Мо, якого Фарид називав Чарівновустим… І раптом Меґі відчула страх перед словами на брудному аркуші й кинула папірець на письмовий стіл, наче він її обпік.

— Прошу! Принаймні спробуй! — Фаридів голос звучав благально. — А що, як Орфей зачитав Басту? Вогнерукий мусить дізнатися, що вони спільники! Він думає, що у своєму світі він у безпеці, що Баста йому не загрожує.

Меґі вдивлялася в Орфеєві слова. Вони звучали гарно, запаморочливо гарно. Меґі відчула, як вуста хочуть спробувати їх на смак. Ще трішки — і вона почала б читати. Дівчина перелякано затисла рота долонею.

Орфей.

Звісно, вона знала це ім'я й історію, що огортає його, наче плетиво з квітів і колючок. Елінор дала їй книжку, де все описано якнайкраще.

Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

Дерево никло в журбі.[2]

Меґі подивилась на Фарида.

— Скільки йому років?

— Орфею? — Хлопець знизав плечима. — Двадцять, двадцять п'ять, звідки я знаю? Важко сказати. В нього дитяче обличчя.

Такий молодий. А судячи зі слів на аркуші, так не скажеш. Вони звучали, наче багато про що знали.

— Будь ласка! — Фарид дивився на неї. — Ти спробуєш?

Меґі визирнула у вікно. Вона згадала порожні гнізда фей, зниклих скляних чоловічків і слова Вогнерукого: «Часом, коли рано-вранці йдеш до криниці, щоб помитися, ці малесенькі феї шмигають над водою, наче ваші метелики, от лише блакитні, мов фіалки. Вони не дуже привітні, та вночі блищать, як світлячки».

— Гаразд, — мовила вона. Їй здалося, наче хтось інший відповів Фариду. — Я спробую. Але спершу хай загояться твої ноги. В тому світі не можна бути слабким.

— Дурниці, з моїми ногами все гаразд! — Фарид пройшовся по м'якому килиму туди-сюди, наче міг так щось довести. — А може, спробуй вже!

Меґі похитала головою.

— Ні! — відповіла вона рішуче. — Спершу мушу навчитися читати цей текст. Такий почерк не легко розібрати. До того ж у кількох місцях аркуш замащено. Певно, я його перепишу. Цей Орфей нас обдурив. Він написав щось про тебе, але я не певна, що цього достатньо. Та й… — вона спробувала вимовити спокійно, — якщо я читатиму, я йду з тобою.

— Що?

— Так! Чому ні? — Голос Меґі зірвався, Фаридів переляканий погляд зачепив її.

Хлопець не відповів.

Хіба він не розуміє, що вона теж хоче побачити все те, про що з тугою в голосі розповідали Вогнерукий і її мама: зграї фей над травою, дерева, такі височезні, що хмари заплутуються в їхніх гілках, ліс без стежок, шпільманів, замок Тлустого князя і срібні вежі Сутінкового замку, ярмарок в Омбрі, багаття, яке вміє танцювати, озерця, які перешіптуються одне з одним, русалок…

Ні, Фарид не розумів. Він, схоже, ніколи не відчував туги за іншим світом, за батьківщиною, яка краяла серце Вогнерукому. Фарид хотів лише одного: попередити Вогнерукого про Бастин ніж і знову бути зі своїм учителем. Хлопець був тінню Вогнерукого. Це роль, яку він хотів грати, байдуже в якій історії.

— Забудь! Це неможливо! — Фарид пошкутильгав до стільця, сів і почав зривати пластири з великих пальців, які Реза так старанно на них наклеїла. — Ніхто не може сам себе зачитати в книжку. Навіть Орфей не може! Він сам так сказав Вогнерукому. Він намагався кілька разів, але це просто неможливо.

— Он як? — Меґі спробувала говорити впевненіше. — Ти сам казав, що я краще читаю, ніж він. Може, мені таки вдасться!

«Якщо в мене не виходить писати так, як він», — додала вона подумки.

Фарид схвильовано зиркнув на неї і запхав пластири до кишені.

— Але там небезпечно, — сказав він. — Особливо для д… — Він замовк, напружено розглядаючи закривавлені пальці.

Дурень. Від люті в Меґі стало гірко в роті. Що він собі думає? Вона ж знає про той світ більше, ніж він.

— Я знаю, що це небезпечно, — сказала вона роздратовано. — Або я вирушаю з тобою, або не читаю. Вирішуй. А тепер іди геть. Мушу подумати.

Перш ніж піти, Фарид глянув на Орфеїв аркуш.

— Коли спробуєш? — запитав він на порозі. — Завтра?

— Можливо, — відповіла Меґі.

Дівчина зачинила за ним двері і залишилась наодинці з Орфеєвим текстом.

Заїзд шпільманів

— Дякую, — сказала Люсі, відкрила коробку і вийняла сірника. — Всім увага! — крикнула вона. Крикнула голосно. — Увага! Погані спогади, ми більше ніколи не побачимося.

Філіп Рідлі. Дакота Пінк

За два дні Вогнерукий пройшов хащу. По дорозі він зустрів небагато людей: кількох чорних від сажі вуглярів, обшарпаного браконьєра з голодом на обличчі і двома кроликами за плечима, а також загін озброєних до зубів князівських лісників. Вони шукали бідолаху, який вполював для своєї сім'ї косулю. Ніхто не помітив Вогнерукого. Він знав, як не потрапляти на очі, і лише другої ночі, коли недалеко на пагорбі завила зграя вовків, ризикнув викликати вогонь.

Вогонь. Він інший у цьому світі. Як приємно знову почути його тріскучий голос і відповісти йому. Вогнерукий зібрав дрова, оброслі вощанкою і чебрецем. Тоді витяг з листочків ельфійський мед і поклав кавальчик до рота. Вогнерукий неймовірно перелякався, коли спробував мед уперше! Налякався, що дорогоцінна здобич обпече язика і в нього пропаде голос. Та хвилювався даремно. Мед тлів на язику, мов жаринки, і біль минав. Якщо перетерпіти біль, то розмовлятимеш з вогнем, навіть якщо ти лише людина. Цього кавальчика вистачить на п'ять-шість місяців, може, на рік. Тихо прошепочеш полум'яною мовою, ляснеш пальцями — й іскри вискакують з сухих і вогких дров, навіть з каміння.

Вогонь нерішуче просочувався з гілок, наче забув його голос, немов не вірив, що Вогнерукий повернувся.

Але тоді зашепотів і вітав щораз бадьоріше. Вогнерукому довелося втихомирити шалене тріпотіння полум'я. Він імітував його потріскування, поки вогонь не підкорився, як дикий кіт, що присідає і муркоче, якщо його обережно гладити.

Багаття поглинало дрова, воно тримало вовків на відстані. Вогнерукий знову згадав про хлопця. Він не міг злічити ночей, коли описував Фариду, як розмовляє вогонь. Хлопець бачив лише німе й непривітне полум'я.

— Хто б міг подумати! — промовив він і простягнув пальці до сонних жаринок. — Ти й досі за ним сумуєш!

Вогнерукий радів, що принаймні куниця з хлопцем. Вона захищатиме його від привидів, що всюди ввижаються Фаридові.

Так, Вогнерукому бракувало Фарида. Але були й інші. Він сумував за ними десять років, сумував так сильно, що серце боліло й досі. Ця туга підганяла його до краю хащі і до того, що чекає за нею, — до людського світу. Так, у тому світі його мучила туга не лише за феями, скляними чоловічками і русалками. В цьому світі залишились люди, за якими він сумує, їх небагато, але за ними він сумує надзвичайно сильно.

Він з усіх сил намагався їх забути, намагався відтоді, як напівмертвий від голоду стояв перед дверима Чарівновустого і той пояснював, що шляху назад не існує… Саме тоді він зрозумів, що змушений вибирати.

«Забудь про них, Вогнерукий! — повторював він собі. — Якщо не забудеш, то збожеволієш». Але серце не слухалося. Спогади такі солодкі і такі гіркі… Усі ці роки вони з'їдали його і живили водночас. Але згодом почали блякнути, зробилися нечіткі, розпливалися, в ньому не лишилося нічого, окрім болю, який він швидко відганяв, бо той шматував серце. Що ж це за розрада — згадувати втрачене?

«Краще і зараз не згадуй! — сказав собі Вогнерукий, коли дерева навколо нього молодшали і горішній листяний дах рідшав. — Десять років — багато, когось, може, не стало».

Між деревами з’являлися вуглярські хатинки, та Вогнерукий не з'являвся перед очі закіптюженим людям. Люди за лісом говорили про них недобре. Вуглярі жили в лісі глибше, ніж решта коли-небудь наважувалася в нього зайти. Ремісники, селяни, крамарі й князі— всім потрібне вугілля, та бачити вуглярів у своїх містах і селах вони не хочуть. Вогнерукому подобались вуглярі, вони чимало знали про ліс, хоча щодня наполегливо перетворювали дерева на своїх ворогів. Він часто сидів з вуглярами довкруж багаття і слухав їхні історії. Але зараз він хоче почути про те, що сталося за лісом, а таке можна почути лише в одному з заїздів уздовж дороги.

Вогнерукий попрямував до найближчого заїзду, що стояв на північному краю лісу. Там з-поміж дерев виринала дорога і звивалася пагорбом угору. Повз кілька самотніх дворів вона вела до міської брами Омбри. Замок Тлустого князя кидав тінь на міські дахи.

В заїздах за містом завжди зустрінеш шпільманів: їх наймають багаті крамарі, купці й ремісники для весіль або похоронів, на честь повернення мандрівника або з нагоди народження дитини. За кілька монет вони музикують, жартують, показують фокуси, розвіюють смуток від великого чи малого горя. Якщо Вогнерукий хоче дізнатися, що сталося за всі ці роки, то найкраще йти до строкатих. Шпільмани — газета цього світу: ніхто не знає краще за цих вічних мандрівників, що в ньому відбувається.

«Хто зна? — подумав Вогнерукий. — Якщо мені пощастить, я зустріну давніх знайомих».

Дорога розгрузла в калюжах. Колеса виїздили в ній глибоку колію, а дощ заповнив відбитки волячих і кінських копит. Цієї пори року дощить часом цілісінький день, як от учора. Вогнерукий зрадів прихистку під деревами: листя ловило дощ і не давало йому змокнути до нитки. Хоч і горіло багаття, ніч видалася холодна, до того ж і одяг був вологий. Добре хоч небо чисте — лише кілька хмаринок над пагорбами.

На щастя, Вогнерукий знайшов у старому одязі трохи монет: є надія, цього вистачить на кілька тарілок юшки. Він не приніс з іншого світу нічого. Що тут робити з тими папірцями, якими розплачуються там? Тут цінується золото, срібло і мідь — головне, щоб дзвеніло і мало викарбувану князівську голову? Коли він витратить монети, доведеться шукати площу в Омбрі або ще десь.

Заїзд не дуже змінився за останні роки: такий самий убогий, мало вікон, та й ті — як дірки в сірих кам'яних стінах. У тому світі, певно, ніхто б не переступив такий брудний поріг, але цей заїзд — останній захист від лісу, останній шанс отримати теплу їжу й сухе ліжко. «Ще й прихопиш задарма вошей чи бліх!» — подумав Вогнерукий і штовхнув двері.

Усередині стояли густі сутінки, і очі спершу мусили звикнути до напівтемряви. Той світ усім своїм світлом і мерехтінням, де навіть ніч ставала днем, зіпсував його очі. Вогнерукий звик усе розпізнавати, вмикати і вимикати світло — воно завжди було до його послуг. А тепер очі знову мусять давати собі раду в світі півмороку, тіней, довгих чорних, як обвуглене дерево, ночей, в хатинках, що не пропускають занадто гаряче сонце.

Кілька сонячних променів, що падали крізь віконні отвори, освічували заїзд ізсередини. Під пом'ятим чорним казаном у каміні горів вогонь. Запах того варива навіть для порожнього шлунку Вогнерукого був не дуже привабливий, але не дивно: у цьому заїзді жоден господар не вмів смачно готувати. Десятирічна дівчинка стояла біля казана і перемішувала вариво. Зо три десятки людей сиділи в темряві на грубо збитих лавках, курили, бурмотіли, пили.

Вогнерукий поплентався до вільного місця і сів, тоді непомітно озирнувся. Він шукав знайоме обличчя, строкаті шпільманські штани. Музикант із лютнею в руках сидів біля вікна й торгувався з добре вдягненим чоловіком, можливо, багатим купцем. Жоден селянин не може найняти чарівника. Якщо селянин хоче музики на весіллі, то мусить сам узяти скрипку в руки: він не зміг би заплатити навіть свистунові. За сусіднім столом голосно сперечалася актори, напевно, не могли поділити ролі у новій виставі. Один з них ще не зняв маску, за якою ховався на площах міста. Він був подібний до привида. Та з масками чи без неї, всі вони незвичайні: співають, танцюють, ставлять простуваті історії на дерев'яній сцені або видувають вогонь. Те саме стосується і їхніх супутників — мандрівних цирульників, костоправів, каменотесів, чудо-цілителів. Чарівники приманюють клієнтів.

Старі, молоді, щасливі і нещасні обличчя — усяких потрошку в цьому задимленому приміщенні. Та жодне не видалося знайомим. Вогнерукого розглядали теж, він відчував, але він до цього звик. Його порубцьоване обличчя всюди привертає увагу, а одяг довершує образ: чорне, мов сажа, і червоне, мов полум'я, вбрання вогнедува. Полум'я, якого інші бояться, а він з ним бавиться. На мить Вогнерукий відчув себе чужим у цьому колись рідному гаморі. Так, ніби по ньому дуже чітко видно той світ, усі нескінченні роки, що минули відтоді, коли Чарівновустий висмикнув його з цієї історії і ненавмисне вкрав його життя. Так люди проходять повз слимака і випадково розтоптують його хатинку.

— Подивися на мене!

На плече лягла важка рука. Сивий чолов'яга з круглим безбородим обличчям нахилився і подивився на нього. Чоловік невпевнено стояв на ногах, Вогнерукий подумав, що той п'яний.

— Я ж знаю це обличчя! — крикнув чоловік і міцно схопив Вогнерукого за плече, наче хотів перевірити, чи вогнедув із плоті і крові. — Звідки ти взявся, старий вогнежере, з царства мертвих? Що сталося, феї тебе знову оживили? Ці маленькі блакитні чортенята завжди були по самі вуха в тебе закохані.

Кілька гостей обернулися до них, але в задушливому темному приміщенні стояв такий гамір, що мало хто помічав довколишні події.

— Хмароходець! — Вогнерукий встав і обійняв чоловіка. — Як справи?

— Ух! Уже було подумав, ти мене забув! — Хмароходець широко усміхнувся, розголяючи великі жовті зуби.

О ні, Вогнерукий його не забув, хоч і намагався. Хмароходець був найкращим канатохідцем над дахами. Попри сиве волосся й ліву ногу, дивно випрямлену й відставлену вбік, Вогнерукий відразу його впізнав.

— Ходімо. Відсвяткуємо. Не щодня зустрічаєш мертвого друга. — Він нетерпляче потяг Вогнерукого за собою.

Приятелі сіли на лаву під вікном, на яку знадвору падало трохи світла. Хмароходець махнув дівчинці, яка й далі перемішувала щось у казані, і замовив у неї два кухлі вина. Крихітка зачаровано зиркнула на рубці Вогнерукого й побігла до шинквасу, за яким стояв товстий чолов'яга і похмуро спостерігав за гостями.

— Ти добре виглядаєш! — мовив Хмароходець. — Добре вгодований, жодної сивої волосини, майже без дірок в одязі Здається, навіть усі зуби на місці. Де ж ти був? Можливо, й мені туди податися, схоже, жити там добре.

— Забудь. Тут краще. — Вогнерукий відгорнув волосся з чола і озирнувся. — Годі вже про мене. Як тобі тут? Ти п'єш вино, але твоє волосся сиве і твоя ліва нога…

— Так, нога.

Дівчинка принесла вино. Хмароходець шукав монету в гаманці, а крихітка знову зацікавлено витріщилася на Вогнерукого. Вогнедув помітив її погляд, потер кінчики пальців, прошепотів кілька вогненних слів, усміхнувся і легко подув на кінчик пальця. Слабенький, але яскравий вогник спалахнув на його нігті, відбившись в очах дівчинки, і розсипав золоті іскри по брудному столі. Дитина стояла як заворожена. Вогнерукий задув вогник і встромив пальця в кухоль вина.

— Ага, то ти й далі бавишся з вогнем, — сказав Хмароходець, а дівчинка кинула схвильований погляд на товстого господаря і швиденько пішла до казана. — Ну, а мої забави, на жаль, давно закінчились.

— Що сталося?

— Упав з каната, тому-то більше не Хмароходець. Якийсь крамар кинув у мене капустиною: занадто відволікав його клієнтів. Єдина радість, що приземлився на прилавок з сукном. Добре хоч зламав ногу і кілька ребер, а не шию.

Вогнерукий уважно подивився на нього.

— Як даєш собі раду?

Хмароходець здвигнув плечима.

— Не повіриш, але я ще досить вправний ходок. Я навіть їжджу верхи, якщо трапиться кінь. Я посильний і так заробляю на хліб, але й далі кручуся біля шпільманів, слухаю їхні історії, сиджу з ними біля багаття. Годують мене літери, хоча я й не вмію читати. Погрози, прохання, любовні листи, торговельні угоди, заповіти — я вожу все, що вміщується на пергаментному шматі чи паперовому аркуші. А ще слова, їх довірливо шепочуть мені на вухо, я їх надійно переношу з місця на місце. Я непогано з цього живу, хоча, правду кажучи, я не найшвидший посильний, якого можна замовити за кошти. Але я, то кожен знає, донесу листа до адресата. Такого важко знайти.

В цьому Вогнерукий не сумнівався. За кілька золотих можна прочитати навіть князівську пошту. Так казали ще за його часів. Треба лише знати когось, хто розуміється на фальшуванні печаток.

— А решта? — Вогнерукий подивився на свистунів біля вікна. — Чим вони займаються?

Хмароходець ковтнув вина і скривився.

— Тьху. Дідько. Непогано було б меду додати. Решта, ну, — він потер задубілу ногу, — хтось помер, хтось, як і ти, зник. Отой за селянином, що похмуро витріщився у свого кухля, — Хмароходець кивнув у бік шинквасу, — наш давній товариш Ворон, на обличчі витатуйовано усмішку, та він найгірший вогнедув у всьому світі. Він старанно копіює тебе і відчайдушно шукає причину, чому вогонь для тебе танцює охочіше.

— Йому ніколи цього не зрозуміти. — Вогнерукий непомітно подивився на вогнедува.

Ворон досить пристойно жонглює запаленими факелами, та вогонь не хоче з ним танцювати. Він — як коханець без надії, його обраниця постійно йому відмовляє. Давним-давно Вогнерукий залишив Воронові трохи вогняного меду: стало шкода Ворона. Але навіть з медом бідолаха не розумів, що йому промовляє вогонь.

— Кажуть, він працює з порохом алхіміків, — прошепотів Хмароходець через стіл. — Дороге задоволення, як на мене. Вогонь часто кусає його, руки й долоні геть зовсім червоні. Але до обличчя Ворон його не підпускає. Перш ніж виступати, він намащує обличчя, і воно блищить як сало.

— Він так само п'є після вистав?

— Після вистави, перед виставою, але він ще привабливий чолов'яга, еге ж?

Так, його привітне обличчя завжди усміхається. Ворон з тих чарівників, які живуть поглядами інших, сміхом і оплесками, головне, щоб люди зупинились і подивилися на нього. Навіть зараз він розважає всіх біля шинквасу. Вогнерукий обернувся до Ворона спиною: не хотів бачити захват і заздрість в його очах. За Вороном він не скучив.

— Не думай, що строкатим стало легше жити, — пробурмотів Хмароходець. — Після смерті Козимо Тлустий князь впускає нашого брата лише по святах на ярмарки, а в замок — у крайньому випадку, коли його внук криком кричить за чарівниками. Не дуже приємний хлопчисько, вже зараз командує прислугою, погрожує батогом і ганебним стовпом, та хай там що — він любить строкатих.

— Козимо Вродливий помер? — Вогнерукий мало не поперхнувся кислим вином.

— Так. — Хмароходець перехилився через стіл, наче голосно розповідати про смерть і нещастя невиховано. — Майже рік тому він, вродливий як ангел, вирушив у похід. Хотів довести свою князівську сміливість і винищити паліїв у хащі. Пригадуєш їхнього ватажка — Каприкорна?

Вогнерукий засміявся.

— О так, пам'ятаю, — сказав він тихо.

— Він зник одночасно з тобою, але його банда затято робила свою справу. Рудий Лис став новим ватажком, їх боялося кожне село, кожен двір по цей бік хащі. Козимо пішов проти них, щоб покінчити з руйновиськом. Він винищив усю банду, та сам не повернувся. Відтоді його батька, охочого поїсти (його сніданку вистачило б на три села) називають ще й князем Зітхачем. Бо Тлустий князь по смерті сина лише зітхає.

Вогнерукий спробував зловити порошинки у сонячному світлі.

— Князь Зітхач! — пробурмотів він. — Так, так. А що поробляє високоблагородний пан по той бік лісу?

— Змієголов? — Хмароходець нервово озирнувся. — Ну, на жаль, цей не помер. Так само вважає себе володарем світу, виколює очі кожному, кого піймають його лісники з кроликом, робить рабів з тих, хто не платить податки, і змушує їх викопувати з землі срібло, поки ті не починають плювати кров'ю. Шибениці перед його замком завжди в роботі, а найбільше Змієголову подобається, коли на них колихаються строкаті штани. Та всі бояться говорити про нього недобре: у нього шпигунів більше, ніж бліх у цьому заїзді, і він добре їм платить. Але смерть, — додав тихо Хмароходець — не підкупиш, Змієголов старіє. Кажуть, останнім часом він дуже боїться білих жінок і смерті. Боїться настільки, що по ночах стоїть на колінах і скавулить, мов побитий собака. Його кухарі щоранку готують йому пудинг з телячої крові, бо це ніби повертає молодість. А ще, кажуть, у нього під подушкою лежить палець повішеного. Ось так він захищається від білих жінок. За останні сім років Змієголов одружувався чотири рази. Кожна дружина молодша за попередню, та жодна не подарувала йому того, чого він так палко жадає.

— У Змієголова все ще немає сина?

Хмароходець похитав головою.

— Ні, але все одно нами колись керуватиме його внук. Старий лис одружив одну зі своїх дочок, Віоланту, з Козимо Вродливим. Її всі називають Бридкою. Перед останнім походом вона народила сина. Кажуть, її батько переконав Тлустого князя, що для Козимо це найкраща партія. На посаг він дав Віоланті дорогоцінні книжки і найкращого ілюстратора зі свого двору. Так-так, списані папірці захоплювали колись Тлустого князя так само, як і добра їжа. Та наразі всі ці дорогоцінні книжки пліснявіють! Його більше нічого не цікавить, а найменше піддані. Дехто вважає, що це план Змієголова: мовляв, князь власноруч подбав, аби його зять не повернувся з Каприкорнової фортеці. І тільки задля того, щоб по смерті Тлустого князя внук Змієголова сів на трон.

— Хто зна, можливо, це й не плітки. — Вогнерукий оглядав чоловіків, які тіснилися в задушливому приміщенні. Мандрівні гендлярі, цирульники, підмайстри, шпільмани з залатаними рукавами. Один чолов'яга мав гнома, той з невеселим обличчям сидів біля нього на підлозі. Чимало облич мало такий вигляд, наче не знали, чим заплатити за вино. Щасливих облич, безтурботних, не хворобливих, без заздрощів, Вогнерукий помітив небагато. Чи можна було очікувати чогось іншого? Хіба він сподівався, що нещастя зникне, коли його не буде? Усі ці десять років він хотів лише одного — повернутися додому. Хіба риба не хоче назад у воду, навіть коли там чекають хижаки.

Якийсь п'яний наштовхнувся на стіл і мало не перекинув вино. Вогнерукий схопив кухоль.

— А що з Каприкорновими людьми — Рудим Лисом і рештою? Їх теж немає?

— Ти мариш? — Хмароходець гірко засміявся. — Кожного палія, який утік від Козимо, з відкритими обіймами зустріли в Сутінковому замку. Рудого Лиса Змієголов зробив герольдом. Та й Свистун, найстарший Каприкорнів шпільман, співає своїх похмурих пісень у замку зі срібними вежами, носить одяг з оксамиту і шовку, з кишенями, повними золота.

— Свистун живий? — Вогнерукий провів рукою по обличчю. — Лишенько, бодай щось добре ти можеш розповісти? Таке, щоб я зрадів, що повернувся?

Хмароходець так зареготав, що Ворон повернувся і подивився в їхній бік.

— Найкраща новина — що ти повернувся! — мовив він. — Нам тебе бракувало, майстре вогню! Відколи ти так віроломно покинув фей, вони в нічних танцях зітхають за тобою, а Чорний принц розповідає про тебе своєму ведмедю на ніч.

— Принц живий? Добре… — Вогнерукий полегшено ковтнув вина, на смак воно таки огидне. Він не наважувався питати про принца: боявся довідатися те саме, що й про Козимо.

— О, та в нього все якнайкраще! — Хмароходець заговорив голосніше, бо за столом неподалік сварилися гендлярі. — Чорний як смола чолов'яга, швидкий на язик, ще швидший з ножем і завжди ходить зі своїм ведмедем.

Вогнерукий усміхнувся. Так, це добра новина. Чорний принц — приборкувач ведмедів, кидій ножів… Він, певно, і далі стирає до крові серце об цей світ. Вогнерукий знав його з дитинства, обидва без батьків, обидва без дому. Коли їм було по одинадцять, вони разом стояли біля ганебного стовпа. Відтак вони ще два дні смерділи гнилими овочами.

Хмароходець подивився Вогнерукому в очі.

— Ну? — запитав він. — Коли ти нарешті запитаєш про те, що хотів запитати, відколи я гримнув по плечу? Питай, поки я не занадто п'яний!

Вогнерукий не міг втримати усмішки. Хмароходець завжди добре розумівся на чужих серцях, хоча з його округлого виду цього не скажеш.

— Гаразд. Хай буде. Як у неї справи?

— Ну, нарешті! — Хмароходець самовдоволено зареготав, що аж стало видно дірки в його зубах. — Для початку… Вона і надалі прекрасна. Живе в хатинці, більше не співає, не танцює, не носить кольорових спідниць, волосся підбирає, як селянка. Обробляє клаптик землі на пагорбі за замком, вирощує трави для цирульників. Навіть Кропива закуповується в неї. Деколи вона добре заробляє, деколи не дуже, ну, і виховує дітей.

Вогнерукий намагався вдати байдужість, але зі Хмарохідцевої посмішки зрозумів, що не вдалося.

— Що з тим бакалійником, який постійно біля неї крутився?

— А що з ним може бути? Кілька років тому поїхав геть, живе, напевно, у великому будинку біля моря і багатшає з кожним мішком перцю, який привозять його кораблі.

— Тобто вона не вийшла за нього заміж?

— Ні. Вона взяла іншого.

— Іншого?.. — Вогнерукий знову спробував удати байдужість.

Хмароходець смакував мить, а Вогнерукий тремтів від нетерплячки.

— Так, іншого. Бідолаха невдовзі помер, але в неї дитина від нього, хлопче.

Вогнерукий мовчав і прислухався до свого серця. Нерозумне, нерозумне.

— А що з дівчатами?

— О, дівчата. Так. Хто їхній батько? — Хмароходець посміхнувся, як маленький хлопчик, якому вдалося незле покепкувати.

— Бріана така ж вродлива, як і мати. Хоча колір волосся від тебе.

— А Розана, молодша?

Її волосся — чорне, як у Роксани.

Усмішка зникла з лиця Хмарохідця, немов Вогнерукий її стер.

— Крихітка давно померла, — сказав він тихо. — Лихоманка. Дві зими після твого зникнення. Багато тоді повмирало. Навіть Кропива не допомогла.

Вогнерукий малював на столі липким від вина пальцем блискучі вогкі лінії. Померла. За десять років хтось може померти. Він даремно намагався пригадати маленьке Розанине обличчя, воно весь час розпливалося. Він занадто довго намагався його забути.

Хмароходець і Вогнерукий мовчали. Тоді Хмароходець важко підвівся: нелегко встати з задубілою ногою з низької лавки.

— Мені час іти, друже, — сказав він. — Маю передати ще три листи, два з них в Омбру. Хочу дістатися до омбрійських воріт до темряви, бо як ні, охорона знову розважатиметься і не впустить мене.

Вогнерукий креслив лінії по темному столу. «Дві зими після твого зникнення». Слова пекли в голові, наче кропива.

— Де зараз палатки?

— Перед ворітьми Омбри. В шановного внука нашого князя скоро день народження. Тоді кожен чарівник і шпільман — бажаний гість у замку.

Вогнерукий кивнув, не підводячи голови.

— Побачимо, може, і я там з'явлюся.

Він різко встав з твердої лавки. Дівчинка біля каміна подивилась на них. Якби не хвороба, його молодша донька була б такого ж віку. Разом з Хмарохідцем вони протискалися повз переповнені лавки і стільці до дверей. На вулиці ще досить приємно, сонячний осінній день вбрався так само строкато, як і чарівник.

— Їдьмо зі мною до Омбри! — Хмароходець поклав руку Вогнерукому на плече. — Мій кінь довезе двох. А там завжди знайдеться, де переночувати.

Вогнерукий похитав головою.

— Пізніше, — сказав він і подивився на розкислу дорогу. — Спочатку маю декого відвідати.

Рішення Меґі

Ідея переливалася не по-справжньому, мов мильна бульбашка, і Ліра не наважувалась ретельно її оглянути, щоб та не тріснула. Вона знала ці ідеї, тому й облишила її, відвернулася і заходилася думати про щось інше.

Філіп Пульман. Золотий компас

Усі снідали, коли повернувся Мо. Реза поцілувала його, так, ніби не бачила кілька тижнів. Навіть Меґі обняла його міцніше, ніж завжди, обняла з полегшенням, бо повернувся цілий. Але намагалася не дивитися йому в очі. Мо добре її знав. Він одразу помітив би, що її щось гризе. А Меґі гризло дуже сильно.

Причина — аркуш між шкільними підручниками в її кімнаті. Її почерк, але слова належать іншій людині. Меґі годину переписувала Орфеїв текст. Щоразу, коли помилялася, починала спочатку. Дівчина хвилювалася, що навіть одна помилка все зіпсує. Меґі додала лише кілька слів до речення про хлопця, якого не прочитав Орфей. «І дівчина», — дописала Меґі. Непомітні, звичайні прості слова. Вони, без сумніву, є десь на сторінках «Чорнильного серця». Перевірити Меґі не могла. Єдиний примірник книжки тепер у Басти. Баста. Звук його імені нагадав Меґі чорні від страху дні і ночі.

Мо привіз їй подарунок на знак примирення. Після сварок він завжди щось привозив. Маленький записничок, що легко вміщався в кишені. Тато переплів його мармуровим папером. Мо знав, що Меґі дуже любить такий папір. Їй було дев'ять, коли тато навчив її накатувати фарбу. Мо поклав записник перед нею на тарілку. Совість штрикнула її в серце. На мить Меґі захотіла розповісти йому все, як завжди. Та Фаридів погляд стримав її.

«Ні, Меґі! — казав хлопців погляд. — Він не відпустить тебе, ніколи». І тому вона промовчала, поцілувала Мо, прошепотіла «дякую» і замовкла. Язик обважнів від непромовлених слів.

На щастя, ніхто не помітив її пригнічення. Всі обдумували новину з Бастою. Елінор пішла в поліцію, як радив Мо, її настрій змінився, але не на краще.

— Як я й передбачала, — сварилася вона і краяла сир так, наче саме він винний у всіх неприємностях, — ці пустоголові не повірили жодному моєму слову. Зграя баранів в уніформі слухала б мене краще. Ви знаєте, я не люблю собак, та, може, мені варто купити кілька… Отаких здоровенних чорних тварюк. Вони роздеруть Басту, щойно він ступить крок крізь ворота. Добстермани, так. Добстермани! Пси, які жеруть людей, так?

— Ти маєш на увазі доберманів. — Мо підморгнув Меґі.

Її серце розлетілося на друзки. Він підморгнув їй, підступній доньці, яка планувала піти туди, куди тато за нею радше за все піти не зможе. Можливо, мама її зрозуміє, але Мо… Ні. Мо ніколи. Меґі вкусила себе до болю за губу.

Елінор збуджено вела далі:

— Я б також могла найняти сторожа. Такі ж існують, правда? З пістолетом, хай буде озброєний до зубів: ножі, пістолети, ну і ще там всяке. Великого сторожа, щоб Басті від самого погляду зупинилося серце! Як вам таке?

Меґі бачила, що Мо ледь стримує сміх.

— Як нам таке? Немов ти перечиталася детективів, Елінор.

— Ну я прочитала чимало детективів, — відповіла вона ображено, — вони багато чого можуть навчити, якщо не часто бачиш злочинців. Крім того, я не можу забути Бастиного ножа біля твого горла.

— Я теж не можу забути, повір мені. — Меґі побачила, як татова рука піднялася до шиї, наче він знову відчув гостре лезо. — І все ж я думаю, ви даремно хвилюєтесь. Коли їхав додому, я довго думав і не можу повірити, що Баста приїде аж сюди, щоб помститися. Помститися за що? За те, що ми врятували його від Каприкорнової тіні? Ні. Його вже давно зачитали назад у книжку. Баста не був і наполовину такий зачарований нашим світом, як Каприкорн. Дещо його тут дуже дратувало.

Мо намазував повидло на хліб з сиром. Елінор спостерігала за цим з відразою. Але Мо, як завжди, ігнорував її зневажливий погляд.

— А що з погрозами, які він кричав хлопцю?

— Ну, він був розлючений, що Фарид утік. Не мені ж тобі розповідати, що Баста видає, коли розлючений? Мене лише дивує, звідки він знав, що книжка у Вогнерукого? І де він знайшов цього Орфея? У будь-якому випадку він читає набагато краще, ніж я.

— Дурниці! — сердито, проте з полегкістю сказала Елінор. — Єдиний, хто так само добре читає, як ти, це Меґі.

Мо усміхнувся і притис повидло ще одним шматком сиру.

— Дуже приємно, дякую. Але хай там як — наш закоханий у ножі товариш Баста забрався звідси! І, сподіваємося, забрав з собою цю кляту книжку. Хай ця історія вже нарешті закінчиться. Елінор не здригатиметься, коли ночами в саду щось шарудить, і Даріусові не снитиметься Бастин ніж — а це все означає, що Фарид зрештою повідомив нам дуже добру новину! Я сподіваюся, ви встигли йому гарно подякувати!

Фарид ніяково усміхнувся, коли Мо підняв за нього горнятко кави. Але Меґі побачила в його чорних очах тривогу. Якщо Мо має рацію, то Баста зараз там, де й Вогнерукий. Їм усім дуже хотілося, щоб Мо мав рацію. На обличчях Даріуса й Елінор читалося полегшення. Реза обняла Мо й усміхалася, наче все знову добре.

Елінор розпитувала Мо про книжки, які той полишив напризволяще. Цей учинок гідний осуду. Даріус пояснював Резі систему, за якою він задумав наново посортувати бібліотеку Елінор. Фарид дивився на порожню тарілку. І, можливо, бачив на білій порцеляні, як Бастин ніж наближається до горла Вогнерукого.

Баста. Ім'я застрягло в горлі Меґі, як камінчик. Вона думала лише про одне: якщо Мо має рацію, то Баста зараз там, куди й вона хоче потрапити. У Чорнильному світі.

Цієї ночі вона спробує. Вона хоче власним голосом і Орфеєвими словами прокласти шлях через хащі літер, туди, в справжню хащу. Фарид підганяв її. Він зовсім збожеволів від тривоги за Вогнерукого. І слова Мо засмутили його ще більше.

— Будь ласка, Меґі! — просив він постійно. — Благаю, читай!

Меґі подивилася на Мо. Він щось прошепотів Резі, і мама засміялась. Її голос чути лише коли вона сміється. Мо обійняв її і знайшов поглядом Меґі. Завтра, коли її ліжко буде порожнім, він не виглядатиме таким безтурботним. Він лютуватиме чи просто засмутиться? Реза засміялася, коли він зобразив жах колекціонера перед його від’їздом. Цей учинок гідний неймовірного осуду. Меґі теж не змогла стримати сміх, коли Мо спародіював голос цього бідолахи. Здається, замовник — гладкий астматик.

Лише Елінор не сміялась.

— Навряд чи це весело, — відрізала вона. — Я б тебе, напевно, застрелила, якби ти отак просто забрався і покинув мої бідолашні хворі книжки.

— Так, можливо. — Мо кинув Меґі змовницький погляд, як і щоразу, коли Елінор йому або Меґі читала нотації про належну поведінку з книжками або про правила в бібліотеці.

«Ах, Мо, якби ти знав», — подумала Меґі. В неї було таке відчуття, що ось-ось він усе зрозуміє. Вона різко відсунула стілець, промимрила щось на зразок «Я не голодна» і побігла в бібліотеку Елінор. А куди ще? Завжди, коли вона втікала від думок, вона йшла по допомогу до книжок. Уже якась знайдеться, щоб її відволікти, а потім нарешті вечір. Усі підуть спати, ніхто нічого не підозрюватиме…


В бібліотеці Елінор вже й сліду не було від того, що сталося рік тому: з порожніх поличок звисав мертвий червоний півень, а її найкрасивіші книжки горіли на галявині перед будинком. Склянка з попелом книжок і досі стояла біля ліжка Елінор.

Меґі провела вказівним пальцем по корінцях. Вони знову вишикувалися на поличках як клавіші піаніно. Деякі полиці ще порожні, але Елінор і Даріус невтомно їздили на пошуки, щоб замінити втрачені перлини новими чудовими книжками.

Орфей — де історія про Орфея?

Меґі підійшла до полички, на якій греки і римляни шепотіли свої історії. Аж раптом відчинилися двері й зайшов Мо.

— Реза каже, що аркуш, який приніс із собою Фарид, у твоїй кімнаті. Покажеш? — Він намагався говорити байдуже, наче запитував про погоду, але він ніколи не вмів удавати байдужого. Так само як і казати неправду.

— Навіщо? — Меґі сперлася на книжки Елінор, наче сподівалася, що вони її підтримають.

— Мені цікаво. Ти що, забула? Крім того, — він роздивлявся книжкові корінці, наче намагався знайти там правильні слова, — крім того, я думаю — краще спалити цей аркуш.

— Спалити? — Меґі подивилась на нього і не вірила вухам. — Чому це?

— Тобі може здатися, ніби мені ввижаються привиди. — Він витягнув книжку з полички, розкрив її і погортав з відсутнім поглядом. — Але цей аркуш, Меґі… Як на мене, це відчинені двері, які краще назавжди замкнути. А то Фарид ще спробує зникнути в цій клятій історії.

— І? — Голос Меґі зазвучав прохолодно, наче вона розмовляла з незнайомцем. — Чому ти не хочеш зрозуміти? Йому всього-на-всього треба побачити Вогнерукого, щоб попередити про Басту.

Мо закрив книжку і поставив на місце.

— Він так каже. Ну, а що, як Вогнерукий не хотів брати хлопця з собою, навмисне його залишив? Тебе це не дивує?

Ні. Ні, не дивує.

Меґі мовчала. Так жахливо тихо серед цих книжок, серед усіх цих слів.

— Я знаю, Меґі, — стиха мовив Мо. — Я знаю, ти думаєш, що світ у цій книжці захопливіший, ніж наш. Я знаю це відчуття. Я собі також часто уявляв, як це залізти в одну зі своїх улюблених книжок. Але ми обоє знаємо: коли уявлення стають дійсністю, відчуття геть інакші. Ти думаєш, чорнильний світ дивовижний, сповнений чудес, але повір мені, я чимало дізнався від твоєї матері, дізнався таке, що тобі аж ніяк не сподобається. Він жорстокий і небезпечний, в ньому повно смутку і насильства, ним керує сила, Меґі, не закон.

Мо дивився на доньку, шукав у її обличчі згоди.

— Фарид з такого світу, — сказала Меґі. — І він не вибирав собі історію. Ти його сюди затяг.

Вона відразу ж пошкодувала про свої слова. Мо відвернувся, немов після удару.

— Ну добре. Так, ти маєш рацію, — сказав він і пішов до дверей. — Я не хочу знову з тобою сперечатися. Але я також не хочу, щоб цей аркуш лежав у твоїй кімнаті. Віддай його Фаридові. Якщо не віддаси, то завтра зранку, ще чого доброго, сидітиме на твоєму ліжку велетень.

Так він намагався її розсмішити. Йому було неприємно, що вони знову сваряться. Мо виглядав пригніченим і стомленим.

— Ти добре знаєш, що нічого такого не станеться, — сказала Меґі. — Чому ти завжди так хвилюєшся? Якщо не покликати, то ніщо з тих літер і не з'явиться. Ти дуже добре це знаєш!

Мо тримав руку на клямці.

— Так, — сказав він. — Але знаєш що? Інколи я охоче почепив би на усі книжки цього світу замок. А що стосується цієї особливої книжки… я був би неймовірно щасливий, якби Каприкорн спалив і цей останній примірник. До цієї книжки липне нещастя, Меґі, тільки нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш.

І зачинив за собою двері.

Меґі не рухалась, доки його кроки не затихли. Тоді вона підійшла до вікна: Мо спускався доріжкою, яка вела до його майстерні. Він не озирався. З ним ішла Реза. Однією рукою вона обняла його за плечі, а другою малювала слова, Меґі не бачила, які саме. Вони говорили про неї?

Інколи це відчуття (маєш не лише батька, а батьків, які розмовляють одне з одним) якесь дивне. Вони розмовляють, а тебе ніби й нема. Мо пішов у майстерню, а Реза повільно попрямувала до будинку. Вона помахала Меґі, коли побачила її у вікні, Меґі помахала у відповідь. Дивне відчуття…

Меґі ще трохи посиділа серед книжок Елінор: гортала то одну, то іншу. Вона шукала текст, щоб заглушити думки. Але літери лишалися літерами, не формували ані образів, ані речень. Врешті Меґі вийшла в садок, лягла на траву і подивилася в бік майстерні, за вікном побачила Мо, він працював.

«Не можна цього робити, — подумала вона. Вітер здув з дерева кілька листків і поволік за собою, наче кольорові іграшки. — Ні. Не можна! Вони всі дуже хвилюватимуться, і Мо більше ніколи не скаже мені й слова, ніколи».

Меґі довго думала. Але знала, десь дуже глибоко всередині: вона вже давно все вирішила.

Шпільманка

Шпільман, він мандрує,

Звичай такий старий,

Тому з його мотивів віє

Завжди прощання слід.


Чи повернуся?

Кохана, не знаю я,

Смерті рука важка

Зламала не одне дівча.

Елімар фон Монстерберґ. Шпільман

Світало. Вогнерукий дістався до хутора, що розлігся на південному схилі, з усіх сторін оброслий оливами. «Земля там, — сказав Хмароходець, — неродюча й кам'яниста». Травам, які вирощувала Роксана, саме це й потрібно. Хатина стояла самотиною, поблизу жодного села, де можна заховатися. Довкруж хатки — лише мур, та й той ледь сягає грудей, і дерев'яні ворота. За хатиною видніють омбрійські дахи, вежі замку високо здіймаються над будинками. Видно дорогу до воріт Омбри, близько і водночас задалеко для розбійників або солдатів, якщо їм раптом заманеться сплюндрувати хутір, де живуть самотня жінка і двоє дітей.

«Можливо, вона принаймні має якогось прислужника», — подумав Вогнерукий і зупинився за кущами дроку. Гілки закривали його, а він безперешкодно розглядав хатку.

Хатка невелика, як у всіх селян, проте не така вбога, як більшість довкола. У будь-якій залі, де Роксана колись танцювала і співала, можна було б розмістити понад десяток таких хатинок. Навіть Змієголов запрошував Роксану до свого замку, і це попри свою зневагу до строкатих. Тоді її хотів чути і бачити кожен. Багаті купці, мірошник над річкою, бакалійник, який понад рік надсилав їй подарунки… Не один чоловік хотів із нею одружитись. Вони обсипали її прикрасами і коштовним убранням, пропонували величезні покої у будинках. Та Роксана залишилася зі строкатими, вона не стала шпільманкою, яка продала свій голос і тіло за крихту безпеки й постійний дім…

Але їй обридло мандрівне життя, вона захотіла дому, для себе і своїх дітей, бо жоден закон не захищав волоцюг, строкатих, жебраків і розбійників. Хто обікрав шпільмана, не боявся покарання. Хто наглумився над шпільманкою, без перешкоди вертався додому, а хто вбив чарівника, не боявся ката. Його вдова мала право бити тінь злочинця — лише тінь — на міському мурі. Та й за похорон мусила платити вдова. Строкаті стояли поза законом. Їх називали диявольською звабою, вони смішили, люди слухали їхні пісні та історії, дивилися на їхні фокуси, а ввечері замикали перед ними двері. Строкаті мусили жити за межами міст і сіл, за межами безпечних мурів. Їм заздрили через їхню свободу і ганили за те, що за гроші і хліб вони працюватимуть для будь-кого.

Небагато шпільманів утекли з вулиці і самотніх доріг. Роксані це теж вдалося.

Стайня біля хатинки, сарай, пекарня, подвір'я, посередині криниця, огороджений сад, щоб кури та кози не пошкодили молоді саджанці. На схилі за будинком десяток вузьких наділів. З деяких зібрали урожай, на інших височіли трави, обважнілі від власного соку. Запах з полів надавав ранковому повітрю гіркого і водночас солодкого присмаку.

Роксана стояла на колінах на найдальшому полі, посеред льону, живокосту й диких мальв. Схоже було, що вона вже довго поралася на полі, хоча ранковий туман ще стояв між деревами. Біля неї — хлопець семи-восьми років. Роксана розмовляла з ним, сміялася. Вогнерукий часто вишукував у пам'яті її обличчя, кожну його рису: її вуста, очі, високе чоло. З кожним роком пригадувати ставало важче, він докладав величезних зусиль, щоб пригадати, та образ втрачав чіткість. Час стер її обличчя, укрив порохом.

Вогнерукий зробив крок уперед і два назад. Він тричі хотів піти геть, зникнути так само безшумно, як і прийшов, та залишився. Вітер повіяв по кущах дроку, штовхнув його в плечі, наче підбадьорював. Вогнерукий зважився, розсунув гілки і рушив до поля.

Першим його побачив хлопець. З високої трави біля стайні встала гуска, заґелґотала і, розчепіривши крила, пішла на нього. Селянам заборонено тримати собак, це можна лише князям, але й гуска — надійний сторож, та й страху наганяє не менше. Вогнерукий ухилився від розчахнутого дзьоба. Він гладив сердиту сторожку по білій шиї, поки та не склала крила, мов свіжовипрасувану сукню, і мирно пошкандибала на своє місце в траві.

Роксана підвелася. Витерла руки об сукню і подивилася на нього, просто дивилася на нього. Волосся, зібране, як у селянки, але таке саме довге, пишне і чорне, хіба з'явилося кілька сивих пасом. Роксана була вбрана в коричневу, як земля, сукню — уже не кольорову, не таку, як раніше. Проте її обличчя — рідне, як небо, рідніше за його власне відображення.

Хлопець схопив граблі з таким похмурим, рішучим обличчям, наче звик захищати матір від дивних незнайомців. «Розумний хлопець, — подумав Вогнерукий, — не довіряє нікому, та й вже точно не такому порізаному обличчю, яке раптово з'являється з кущів».

Що сказати, коли вона запитає, де він був?

Роксана щось прошепотіла хлопцю, і той нерішуче опустив граблі. Очі ще й далі дивилися з недовірою.

Десять років.

Він часто зникав, ішов до лісу, в містечка на узбережжі, мандрував від села до села навколишніми пагорбами — мов лисиця, яка з'являється на хуторі лише коли бурчить у животі.

«Твоє серце — волоцюга», — говорила завжди Роксана. Інколи, коли вона переїжджала з іншими шпільманами, йому доводилося її шукати. Якийсь час вони жили разом у лісі, в покинутій вуглярні, тоді знову в наметі з іншими шпільманами. Вони навіть якось перезимували за міцними омбрійськими мурами. Але він завжди хотів іти далі. Коли народилася їхня перша донька і Роксана захотіла лишитися з іншими шпільманками біля мурів, він ішов сам. Він завжди повертався до неї і до дітей, на велике роздратування всіх тих багатих чоловіків, які крутилися навколо Роксани й хотіли зробити з неї порядну жінку.

Що вона думала всі ці десять років, коли його не було? Думала, як і Хмароходець, що він помер? Чи, може, що просто залишив її, без жодного слова, навіть не попрощавшись?

На Роксаниному обличчі він не побачив відповіді. Він бачив розгубленість, гнів… можливо, і любов. Можливо. Вона щось прошепотіла хлопцеві, взяла його за руку і потягла з собою. Роксана йшла повільно, наче стримуючи кроки. Вогнерукий хотів побігти їй назустріч, лишаючи позаду роки, але його сміливість зникла. Він як укопаний стояв і дивився на неї. Вогнерукий мав лише одне пояснення своєї відсутності, але вона не повірить.

За кілька кроків Роксана зупинилась, поклала руку хлопцеві на плече, але той зсунув її. Звичайно. Він не хотів, щоб рука матері нагадувала йому, що він ще малий.

Вона завжди так гордо виставляла підборіддя. Перше, що йому сподобалося в Роксані, — її гордість. Вогнерукий не стримав усмішки й опустив голову, щоб вона її не побачила.

— Як бачу, перед тобою ще й досі не встоїть жоден звір. Моя гуска проганяє всіх. — Коли Роксана говорила, в її голосі не було тієї сили і краси, яку вона випромінювала, коли співала.

— Так, усе, як і колись, — сказав він. — Попри всі ці роки.

Раптом він по-справжньому відчув, що повернувся додому. Те відчуття виявилось таке сильне, що йому обм'якли коліна. Вогнерукий був неймовірно щасливий, що знову бачив її — жахливо, страшенно щасливий.

«Спитай мене! — подумав він. — Спитай, де я був».

Але він не знав, як пояснити свою відсутність.

Роксана лише сказала:

— Здається, тобі добре велося там, де ти був.

— Так лише здається, — відповів Вогнерукий. — Я був там не з власної волі.

Роксана вдивлялася йому в обличчя, наче забула, як воно виглядає, і провела хлопцеві по волоссю. Волосся у сина чорняве, як і у матері, проте очі не Роксанині. Хлопець дивився на Вогнерукого так, ніби не приймав його.

Вогнерукий потер руки і шепотів пальцям вогненні слова, поки з них дощем не западали іскри. На кам'янистій землі розквітали квіти, червоні квіти, кожна пелюстка — полум'яний язичок.

Хлопець витріщився з сумішшю захвату і страху. Тоді присів і простягнув руку до вогняних квіток.

— Обережно! — попередив Вогнерукий, та вже було пізно. Хлопець знічено застромив обпечені пальці в рота.

— Отже, вогонь тебе ще також слухається, — сказала Роксана, і вперше він помітив усмішку в її очах. — Ти голодний? Ходи.

І мовчки пішла до хатинки. Хлопець і далі вдивлявся у вогняні квіти.

— Я чув, ти вирощуєш трави для цілителів. — Вогнерукий нерішуче зупинився у дверях.

— Так. Навіть Кропива в мене закуповується.

Кропива, маленька, як мохиня, постійно непривітна і неговірка, як жебрак без язика. Але кращої цілительки у цьому світі не знайдеш.

— Вона так само живе у старому ведмежому барлозі на краю лісу? — Вогнерукий нерішуче протиснувся у двері. Йому довелося втягнути голову. В кімнаті пахло свіжоспеченим хлібом.

Роксана поклала буханець на стіл, дістала сир, олію, оливки.

— Так, але буває там вона рідко. Вона все чудніша, тиняється по лісу, балакає з деревами і сама з собою, шукає рослини, яких іще не знає. Часом пропадає тижнями, тому люди частіше йдуть до мене. Кропива дечого мене навчила за ці роки. — Роксана не подивилась на нього. — Вона показала, як вирощувати на полі лісові трави. Конюшина метеликова, дзвіночки, червоні вітрогонки — з їхнього цвіту вогняні ельфи роблять свій мед.

— Я не знав, що вітрогонкою лікують.

— Нею й не лікують. Я її вирощую, бо вона мені когось нагадує. — Цього разу Роксана подивилась на нього.

Вогнерукий простягнув руку до оберемка трав під стелею, розтер висохлі квіти: лаванда, сховок для гадюк, але й допомагає від їхніх укусів.

— Трави ростуть тут, певно, тому, що ти їм співаєш, — сказав вогнедув. — Хіба ж не казали колись: як співає Роксана, навіть каміння розквітає?

Роксана відрізала шматок хліба, налила олії в мисочку.

— Я співаю тільки їм, — сказала вона. — І моєму сину.

Роксана підсунула Вогнерукому хліб.

— Їж. Учора спекла. — Вона повернулась і підійшла до вогню.

Вогнерукий умочив шмат хліба в олію і потайки роззирнувся. Два мішки з соломою, кілька ковдр на ліжку, лавка, стілець, стіл, горнятка, кошики, пляшки і мисочки, висушені оберемки трав під стелею, один біля одного (вони так завжди висіли в печері Кропиви), і скриня, на диво розкішна, як для цієї скупої кімнати. Вогнерукий добре пригадував того крамаря, який подарував її Роксані. Його слугам було важко нести скриню, по вінця завалену шовковими сукнями, вишитими перлами, рукави всіяні мереживом. Вони ще в скрині? На полі від них жодної користі.

— Я вперше пішла до Кропиви, коли захворіла Розана. — Роксана не оберталася. — Я нічого не знала, навіть як збити температуру. Кропива розповіла все, що знала, але нашій доньці нічого не допомагало. Тому я показала малу Болотяникові, але температура росла. Я відвезла її в ліс, до фей, але й вони не допомогли. Можливо, якби ти був з нами, вони й допомогли б. Але тебе не було.

Вогнерукий побачив, як Роксана витерла очі.

— Хмароходець розповів мені.

Він знав, це не ті слова, але кращих просто не знайшов.

Роксана кивнула і знову витерла очі.

— Люди кажуть, тих, кого любиш, бачитимеш і після їхньої смерті, — прошепотіла вона. — Вони приходитимуть до тебе вночі або у снах. Кажуть, наш смуток кличе їх назад, вони повертаються, та ненадовго… Розана не повернулась. Я ходила до жінок, які розмовляють з мертвими, палила трави, їхній запах мав повернути її. Ночами я лежала без сну, сподівалася, що вона повернеться… Але це все неправда. Дороги назад нема. Чи, може, ти знайшов цю дорогу?

— З царства мертвих? Ні. — Вогнерукий сумно всміхнувся. — Ні, так далеко я не був. Але повір мені, навіть там, де був, я шукав шлях до тебе…

Роксана довго дивилась на нього. Ніхто ніколи так на нього не дивився. Він знову шукав слова, які б пояснили, де він був, та не знаходив.

— Коли Розана померла… — Роксанин язик затнувся від цього слова, наче воно знову могло вбити доньку. — Коли вона лежала мертва на моїх руках, я заприсягнулася, що більше ніколи не буду така безпомічна, коли смерть захоче забрати близьку людину. Відтоді я багато чого навчилася. Можливо, сьогодні я б її вилікувала, а може, й ні.

Вони подивилися одне на одного. Цього разу Вогнерукий не ховав свій біль.

— Де ти її поховала?

Роксана кивнула в бік подвір'я.

— За хатою. Там, де вона завжди бавилася.

Вогнерукий повернувся до відчинених дверей, хотів принаймні подивитися на землю, під якою вона лежала, та Роксана стримала його.

— Де ти був? — прошепотіла вона і схилила чоло йому на груди.

Він провів рукою по її волоссю, пронизаному, мов павутинням, маленькими сивими пасмами, і сховав у ньому обличчя. Роксана домішувала померанцю до води, коли мила волосся. Запах повернув стільки спогадів, аж у голові запаморочилось.

— Дуже далеко, — сказав він. — Я був неймовірно далеко.

Він стояв і міцно тримав її, не міг повірити, що вона знову тут, не лише спогад, розмитий і нечіткий, а з плоті і крові… І не проганяла його.

Як довго вони так простояли, він не знав.

— А що зі старшою? Як справи в Бріани? — запитав він.

— Вона давно живе в замку, прислужує Віоланті, князівській невістці. Її всі називають Бридкою. — Роксана відійшла від Вогнерукого, провела по туго зібраному волоссю. — Бріана співає для Бридкої, доглядає її розпещеного сина і читає вголос. Віоланта до безтями закохана в книжки, але в неї поганий зір, тому сама вона читати не може. Читати треба потайки, князь невисокої думки про жінок, які читають.

— Бріана вміє читати?

— Так, сина я також навчила.

— Як його звати?

— Єган, як його тата. — Роксана підійшла до столу і провела рукою по квітах на столі.

— Я його знав?

— Ні. Він залишив мені цей хутір — і сина. Наш сарай підпалили, чоловік забіг досередини, щоб урятувати худобу, і вогонь з'їв його. Хіба не дивно: кохаєш двох чоловіків, одного вогонь оберігає, а другого він убив? — Роксана на мить замовкла. — Рудий Лис керував вогнепалими. За нього вони бушували ще гірше, ніж за Каприкорна. Баста і Каприкорн зникли тоді ж, коли і ти, ти знав це?

— Так, я чув, — пробурмотів він і не зміг відвести від неї очей. Яка вона неймовірно гарна, було боляче дивитися на її красу. Роксана підійшла до Вогнерукого, кожен її порух нагадував день, коли він уперше побачив її танець.

— Феї добре зробили свою справу, — сказала вона тихо і торкнулася його обличчя. — Якби я не знала, що сталося насправді, то подумала б, ніби хто намалював тобі рубці срібним олівцем.

— Дуже приємна неправда, — прошепотів Вогнерукий. Ніхто краще за Роксану не знав, звідки ті рубці. Вони не забудуть той день, коли Змієголов наказав їй танцювати і співати для нього. Каприкорн теж там був, з Бастою і рештою вогнепалих. Баста витріщався на Роксану, як кіт на масло. Він її постійно підстерігав, обіцяв золото і прикраси, погрожував і підлещувався. Та Роксана відмовляла, віч-на-віч і при свідках. Тоді Баста довідався, хто їй подобається. По дорозі до Роксани він підстеріг Вогнерукого. Два розбійники тримали Вогнерукого, а Баста різав йому обличчя.

— Після того як твій чоловік помер, ти не одружилася знову?

«Ну й дурень, — подумав він собі, — ревнуєш до мертвого».

— Ні. Єдиний чоловік на цьому хуторі — Єган.

Хлопець з'явився у відчинених дверях раптово — наче підслуховував і лише чекав, коли нарешті про нього згадають. Мовчки посунув повз Вогнерукого і сів на лавку.

— Квіти виросли, — сказав він.

— Ти обпік пальці?

— Трохи.

Роксана підсунула горнятко з холодною водою.

— Ось, застроми пальці. Як не допоможе, розіб'ю яйце. Білок найкраще помагає проти опіків.

Єган слухняно засунув пальці в горнятко і розглядав Вогнерукого.

— Йому що, ніколи не пече? — запитав він маму.

Роксана не втримала усмішку.

— Ніколи. Вогонь його любить. Він пестить й цілує його пальці.

Єган зиркнув на Вогнерукого, наче Роксана зрадила таємницю, що у венах Вогнерукого тече не людська, а феїна кров.

— Не вір, це неправда! — сказав Вогнерукий. — Звісно, вогонь мене кусає.

— Рубці на твоєму обличчі не від вогню.

— Ні.

Вогнерукий відламав ще трішки хліба.

— Ця Віоланта, — сказав він, — Хмароходець сказав, що Змієголов її батько. Вона теж ненавидить шпільманів?

— Ні. — Роксана провела по чорному волоссю хлопця. — Якщо Віоланта когось ненавидить, то лише батька, їй було сім, коли тато відіслав її в Омбру. Коли їй стало дванадцять, вона вийшла заміж за Козимо, а за шість років овдовіла. Тепер сидить у замку свого свекра і дбає про підданих, бо князь через тугу забув, що це таке. Віоланта милосердна до слабких. Жебраки, каліки, вдови з голодними дітьми, селяни, які не можуть сплатити податки, — всі йдуть до неї. Але Віоланта — жінка. В неї небагато влади, бо навіть по цей бік лісу всі бояться її батька.

— Бріана охоче живе в замку. — Єган витер пальці об штани і стурбовано подивився на почервонілі кінчики. Роксана занурила його руку у воду.

— Так, на жаль, — сказала вона. — Нашій доньці подобається вдягати поношений Віолантин одяг, спати в м'якому ліжку з балдахіном і слухати компліменти від вишуканого товариства. Але я не схвалюю такого, і вона це знає.

— Мене Бридка теж інколи забирає! — В Єгановому голосі вчувалася гордість. — Щоб я бавився з її сином. Він заважає їй і Бріані, коли та читає, з ним ніхто більше не хоче бавитися, бо він одразу кричить, якщо його зачепити. А якщо його переможеш, то кричить, що відрубає голову.

— Ти дозволяєш йому бавитися з князівським дітваком? — Вогнерукий кинув на Роксану схвильований погляд. — Князі ніколи не стануть тобі друзями, байдуже, скільки їм років. Хіба ти забула? Те саме стосується і їхніх дочок, а вже точно, коли Змієголов їхній тато.

Роксана мовчки пройшла біля Вогнерукого.

— Не треба мені нагадувати, які князі, — сказала вона. — Твоїй доньці п'ятнадцять років, вона давно не слухає моїх порад; можливо, вона послухається свого батька, хоча не бачила його десять років. Наступної неділі Тлустий князь святкує день народження внука. Піди туди, якщо хочеш. Після Воронових виступів вони дуже зрадіють доброму вогнедуву.

Роксана зупинилась на порозі.

— Ходи, Єгане! — сказала вона. — Ти не так вже й попік пальці. Ходи, в нас багато роботи.

Хлопець послухався і навіть не думав скаржитися. З порога він ще раз зацікавлено подивився на Вогнерукого і пострибав за мамою. Вогнерукий залишився сам. Він подивився на горщики біля вогню, на дерев'яні мисочки, веретено в кутку і скриню, яка розповідала про Роксанине минуле. Проста хатинка, не більша за вуглярню, але хатинка: те, що Роксана завжди хотіла. Їй ніколи не подобалося, що по ночах над нею лише небо. Навіть коли вогонь розпускав рясні квіти, щоб ті охороняли її сон.

Меґі читає

Кожна-кожнісінька книжка має душу.

Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, відчув і бачив уві снах.

Карлос Руїз Зафон. Тінь вітру

Коли в будинку Елінор стало тихо, а сад потонув у місячному сяйві, Меґі надягла сукню, яку пошила для неї Реза. Кілька місяців тому вона розпитувала маму про жіночі сукні в Чорнильному світі.

— Для якої жінки? — запитала Реза. — Для Селянки? Для Шпільманки? Для князівської дочки? Для служниці?

— А що носила ти? — запитала Меґі. Реза поїхала з Даріусом у сусіднє містечко і купила там просту, досить грубу темно-червону матерію. Мама попросила в Елінор дозволу витягти з підвалу стару швейну машинку.

— Ось таку сукню я носила, коли прислуговувала у Каприкорновій фортеці, — пояснила вона і вдягла на Меґі готову сукню. — Для селянки вона занадто вишукана, але для служниці багатого пана — те, що треба. Для Мортоли дуже важливо, щоб наш одяг був ненабагато гірший, ніж одяг князівських служниць, байдуже, що ми прислуговували лише банді паліїв.

На дверях шафи висіло дзеркало, вона стала перед ним, оглянула себе. Перед нею стояла інша людина. В Чорнильному світі вона буде чужинкою: сама сукня нічого не змінить.

«Чужа, як і Вогнерукий у нашому світі», — подумала Меґі і згадала страждання в його очах.

— Нісенітниці! — сказала вона сердито й відкинула волосся назад. — Я ж не залишуся там на десять років.

Рукави сукні вже трохи закороткі, та й на грудях сукня напнулась.

— Ото маєш, Меґі! — сказала Елінор, коли помітила, що груди Меґі вже не пласкі, як палітурка. — Ну, то як, з Пепі Довгапанчоха покінчено назавжди?

Для Фарида вона не знайшла нічого вдалого, ні на горищі, ні в скринях у підвалі. Все пахло нафталіновими таблетками і цигарковим димом. Фарид не дуже сушив собі через це голову.

— Та ну. Якщо все буде добре, то спочатку потрапимо в ліс, — відповів він, — там мої штани точно нікого не цікавитимуть, а щойно доберемося до якогось містечка, я собі вже щось украду!

Для нього все завжди дуже просто. Він не розумів, чому совість мучить Меґі через Мо і Резу і чому вона так переймається сукнею.

— Чому? — все, що він запитав. Він дивився на неї і не розумів, коли вона йому зізналася, що не може дивитися в очі Мо і мамі, відтоді коли вирішила йти з ним. — Тобі тринадцять! Вони ж тебе все одно скоро видадуть заміж, хіба ні?

— Заміж? — Меґі відчула, як їй в обличчя вдарила кров. Чому це вона говорить про такі речі з хлопцем з «Тисячі і однієї ночі», де жінки — служниці і рабині або живуть у гаремі.

— Крім того, — додав Фарид і тактовно вдав, ніби не помітив, що вона зашарілася, — ти так чи інакше не плануєш лишатися там надовго, правда ж?

Ні, не планує. Меґі хотіла посмакувати Чорнильний світ, понюхати і відчути його, побачити фей і князів, а тоді вернутись додому, до Мо і Рези, до Елінор і Даріуса. Але виникала перешкода: можливо, Орфеєві слова їх і перенесуть у Вогнерукову історію, але назад — точно ні. Назад її зможе виписати лише одна людина — Феноліо, автор світу, в який вони хочуть проникнути, творець скляних чоловічків і блакитношкірих фей, Вогнерукого, але і Басти. Так, тільки Феноліо може їх повернути. Кожного разу, коли Меґі про це думала, сміливість полишала її. Меґі хотіла повернути все назад, викреслити два дописані слова: «і дівчина»…

А що, як вона не знайде Феноліо, що, як його більше там нема?

«Та ну! Він там!» — казала вона собі щоразу, коли ця думка прискорювала биття її серця. Він же не може себе просто переписати назад, без читця! Але якщо Феноліо знайшов іншого читця, такого як Орфей або Даріус? Дар, здається, не такий унікальний.

«Ні. Він ще там! Точно!» — думала Меґі і всоте читала прощальний лист до батьків. Вона сама не знала, чому написала його на папері, який створила разом з Мо. Тата це не дуже заспокоїть.


Найдорожчий Мо! Люба Резо! (Меґі знала цей лист напам'ять.)

Будь ласка, не переймайтесь. Фарид мусить знайти Вогнерукого, щоб попередити його про Басту, і я йду з ним. Я не залишусь там надовго, хочу лише побачити хащу і Тлустого князя, Козимо Вродливого і, можливо, Чорного Принца і його ведмедя. Я хочу знову побачити фей і скляних чоловічків, і Феноліо. Він перепише мене назад. Ви знаєте, що він може. Не турбуйтесь. Каприкорна там більше нема.

До зустрічі, тисяча поцілунків, Меґі

P. S. Я принесу тобі книжку, Мо. Там, напевно, чудові книжки, книжки, написані від руки — повні малюнків. Елінор такі ховає за вітрини Тільки звідти вони набагато кращі. Будь ласка, не лютуй.


Вона тричі рвала листа і писала нового, але кращим він від цього не став. Не існувало слів, які б стримали Мо від гніву, а Резу від сліз і хвилювання, як тоді, коли Меґі на дві години пізніше повернулася зі школи. Вона поклала лист на подушку — там вони його точно побачать — і ще раз стала перед дзеркалом.

«Меґі, що ти робиш? — подумала дівчина. — Що ти робиш?»

Але відображення не відповіло.

Після опівночі вона впустила Фарида до себе. Хлопець оторопів, коли побачив її сукню.

— В мене немає підхожого взуття, — зітхнула Меґі. — Але, на щастя, сукня довга, чобіт майже не видно, правда?

Фарид лише кивнув.

— Вона гарна, — промимрив він зніяковіло.

Меґі замкнула двері й витягла ключ, щоб двері можна було відімкнути. Елінор мала запасний ключ. Вона його, певно, спочатку не знайде, але Даріус знатиме, де той ключ. Дівчина ще раз подивилася на лист на подушці…

Фарид мав на плечах рюкзак з горища Елінор.

— Так, без проблем, хай собі забирає, — сказала Елінор, коли Меґі запитала про нього, — ця штука одного мого дядька. Хай той хлопчина запихає туди ту смердючу куницю. Мені ця ідея дуже навіть подобається.

Куниця! Серце Меґі тьохнуло.

Фарид не знав, чому Вогнерукий залишив куницю, і Меґі йому не пояснила. Вона знала причину. Зрештою, вона сама ж і розповіла Вогнерукому про роль, яку куниця відіграє в його історії. Розповіла, що він помре страшною кривавою смертю через Ґвіна, якщо те, що написав Феноліо, здійсниться.

Але Фарид лише пригнічено похитав головою, коли дівчина запитала про куницю.

— Він зник! — відповів він. — Я прив'язав його в саду, бо Книгогризка мені постійно насідала на вуха через своїх птахів. Він перекусив мотузку і десь зник!

Розумний Ґвін.

— Він все одно мусить залишитися тут, — сказала Меґі. — Орфей нічого про нього не написав. Реза потурбується про Ґвіна. Він їй подобається.

Фарид кивнув і засмучено глянув у вікно, він не заперечував.

Орфеєві слова перенесуть їх у хащу. Фарид знав, що Вогнерукий піде в Омбру, туди, де замок Тлустого князя. Там Меґі й сподівалася знайти Феноліо. Він багато розповідав їй про Омбру, коли вони сиділи в Каприкорновій темниці.

— Якби я міг вибрати собі місце в Чорнильному світі, — прошепотів він Меґі якось уночі, коли вони не могли заснути, бо Каприкорнові люди знову стріляли у бездомних котів, — тоді б я обрав Омбру. Як-не-як Тлустий князь — великий шанувальник книжок, чого не скажеш про його ворога Змієголова. Так, в Омбрі письменнику живеться добре. Кімнатка під дахом на швацькій чи сідлярській вулиці, від них не так страшно смердить. Скляний чоловічок підточував би мені пера, феї літали б над ліжком, а крізь вікно я б дивився на вулички, на все це кольорове життя…

— Що береш з собою? — Фаридів голос наполохав думки Меґі. — Ти ж знаєш, нам ліпше не брати з собою багато речей.

— Так.

«Що він собі думає? Що мені треба десяток суконь, тому що я дівчина?» Вона візьме з собою тільки стару шкіряну торбу. Мо завжди брав її з собою в подорож, коли Меґі була ще маленькою дівчинкою. Торба нагадуватиме їй про батька і не привертатиме в Чорнильному світі багато уваги. На речі в торбі, якщо їх хтось побачить, увагу звернуть так чи інакше: пластикова зубна щітка, ґудзики на вовняному светрі, кілька олівців, кишеньковий ніж, фотографія батьків і ще одна з Елінор. Найдовше вона думала, яку б книжку взяти з собою. Якщо не брати ніякої, то враження, ніби їдеш без одягу. Але книжка має бути легка, треба вибирати з кишенькових.

«Книжки в купальниках, — називав їх Мо, — для більшості випадків вдягнені погано, але для відпочинку — практична річ». На поличках Елінор немає кишенькових книжечок, але Меґі має кілька. Вона вибрала книжечку, подаровану Резою. Всі історії відбуваються біля озера неподалік від будинку Елінор. Отож вона бере з собою часточку дому, бо будинок Елінор став для неї домом. І хто знає, можливо, Феноліо використає з неї слова, щоб переписати Меґі назад, в її історію…

Фарид підійшов до вікна, прохолодний вітер віяв у кімнату, рухав шторами, які пошила Реза. Одягнута в незвичну сукню, Меґі затремтіла. Ночі тут ще досить приємні, але що чекає на них у Чорнильному світі? Можливо, там зима…

— Я хоч попрощаюся з ним, — пробурмотів під ніс Фарид. — Ґвіне! — крикнув він через вікно і прицмокнув.

Меґі миттєво відтягла його від вікна.

— Припини! — накинулась на нього. — Ти що, хочеш усіх розбудити? Ґвіну тут буде добре. Він, напевно, давно знайшов самичку. Їх тут навколо багато блукає. Елінор непокоїться, що вони зжеруть солов'я, який вечорами співає під її вікном.

Фарид скривився як середа на п'ятницю, проте від вікна відійшов.

— Чому ти його не зачиняєш? — запитав він. — А що, як Баста… — він недоказав.

— Сигналізація Елінор працює і при відчиненому вікні, — відповіла Меґі і запхала записник до торби. Була причина, чому вона не хотіла зачиняти вікно. Якось уночі, в готелі біля моря, неподалік від Каприкорнового села, вона переконала Мо прочитати їй вголос вірш. Вірш був про нічного метелика, він любив спати на вітрі, що пахнув м'ятою. Наступного ранку метелик намагався залетіти в кімнату, і Меґі ще досі не може забути, як його маленька голова стукалася об скло. Ні, вікно буде відчинене.

— Сядьмо на диван, близько одне до одного, — сказала вона. — Вдягни заплічник.

Фарид послухався. На диван він сів нерішуче, як і тоді на крісло. Це була стара, плюшева штукенція, з китицями і ґудзиками на стертій світло-зеленій обшивці.

— Щоб ти мала зручне місце для читання, — сказала Елінор, коли попросила Даріуса занести диван до Меґі.

Що скаже Елінор, коли помітить, що Меґі зникла? Чи зрозуміє вона? «Напевно, лаятиметься! — подумала дівчина і стала навколішки біля свого ранця. — І тоді скаже: „Чорт забирай, чому ця дурепа не взяла мене з собою?“ Так, вона щось таке скаже». Меґі вже сумувала за тіткою, але спробувала більше не думати про Елінор, про Резу і про Мо. Головне — не думати про Мо, бо ще, чого доброго, уявить собі татові очі, коли той знайде її листа… Ні!

Вона швидко запхала руку в ранець і витягла книжку з географії. Аркуш, який приніс Фарид, і переписаний текст лежали разом. Меґі взяла аркуш зі своїм почерком. Фарид відсунувся, коли дівчина сіла біля нього. На мить їй здалося, що він налякався.

— Що таке? Ти що, передумав?

— Ні! Тільки… з тобою ще такого ніколи не траплялося, правда?

— Чого саме? — Меґі вперше помітила на його підборідді волосинки. Вони виглядали дивно на молодому обличчі.

— Ну, те… те, що сталося з Даріусом.

Ах, он воно що. Він боявся з'явитися у світі Вогнерукого зі спотвореним обличчям, з закостенілою ногою або німим, як Реза.

— Ні, звичайно, ні! — Меґі не вдалося втамувати ображені нотки в голосі. Хоча чи могла вона бути певна, що Феноліо дістався потойбіч неушкодженим? Феноліо, олов'яний солдатик… вона ж їх після того більше ніколи не бачила. Бачила лише тих, які вийшли з них! Байдуже. Не думай так багато, Меґі Читай, бо сміливість тебе знову покине, перш ніж відчуєш на язиці навіть слово…

Фарид відкашлявся, наче читатиме він, а не вона.

Ну, чого вона ще чекала? Щоб Мо постукав у двері і здивувався, чому це вона їх замкнула? Довкола давно все стихло. Батьки спали. Не думай про них, Меґі! Думай про текст… і про місце, куди він тебе перенесе. Про місце, сповнене чудес і пригод.

Меґі поглянула на чорні, красиві літери. Вона шукала на язиці смак першого складу, намагалась уявити світ, про який шепотіли літери, дерева, птахів, незнайоме небо… І коли шалено забилося серце, вона почала читати. Її серце стугоніло так само шалено, як і тієї ночі, коли вона мусила вбити голосом. Але цього разу треба просто себе перечитати. Відчинити двері поміж літерами.

Раптово свіжий запах тисячі квітів заповнив кімнату. Тоді зникло все: її письмовий стіл, лампа і відчинене вікно. Останнє, що побачила Меґі, був Ґвін, що сидів на підвіконні, нюхтів і дивився на неї.

Чорнильний світ

От тепер уже троє втікачів із жахом дотямили різницю між вигаданим і справжнім островом.

Дж. М. Баррі. Пітер Пен[3]

День. Сонячне проміння просочувалося крізь незліченне листя. Тіні витанцьовували на болоті. Зграя червоних ельфів шмигала над темною водою.

«Я можу! — перша думка Меґі, коли вона відчула, що слова її впустили, що вона більше не в будинку Елінор, а в іншому, зовсім іншому місці. — Я можу. Я зачитала сама себе, сама себе».

Вона проникла в текст так, як часто проникала в думках. Але цього разу їй не треба вживатися в роль книжкового персонажа. Вона братиме участь у дії сама. Меґі. Навіть той Орфей не зміг цього зробити. Вогнерукого він зачитав, та себе не зміг. Нікому досі, окрім неї, це не вдавалося: ні Орфею, ні Даріусу, ні Мо.

Мо.

Меґі озирнулася, наче сподівалася, що тато стоїть за нею, як завжди стояв у незнайомих місцях. Але там стояв Фарид і здивовано роззирався. Будинок Елінор далеко, дуже далеко. І вороття нема.

Страх, як чорна, гнила вода, захлеснув Меґі. Вона відчула самотність усім тілом. Їй тут не місце! Що вона накоїла?

Вона поглянула на аркуш. Яка від нього зараз користь? Наживка, яку вона проковтнула. Текст Феноліо зловив її. Відчуття перемоги зникло, наче й не було. Його поглинув страх. Страх, що вона зробила жахливу помилку, яку вже не виправиш. Меґі в розпачі намагалася знайти якесь інше відчуття у своєму серці, але там не було нічого, навіть цікавості до світу навколо неї. Назад, тільки назад! Це все, про що вона могла думати.

Фарид усміхався.

— Подивися на ці дерева, Меґі! — сказав хлопець. — Вони ростуть аж до неба. Подивись!

Він провів пальцями по обличчю, обмацав ніс, рот, оглянув себе, і коли з'ясував, що він — це він і зовсім не ушкоджений, то застрибав, як цвіркун. Хлопець пробігся по коріннях дерев, які звивалися по густому і м'якому моху як змії, перестрибував з одного кореня на інший, реготав і крутився, розчепіривши руки, поки йому не запаморочилося в голові. З усмішкою на обличчі він сперся на стовбур, його не обхопили б і п'ять дорослих чоловіків, і подивився вгору на переплетені гілки.

— Тобі вдалося, Меґі! — вигукнув він. — Тобі вдалося! Чуєш, Сироголовий? Вона може! Твоїм текстом. Те, що ти пробував тисячу разів! Вона може, а ти ні!

Він нестримно зареготав, як маленька дитина. Реготав доти, поки не помітив, що Меґі мовчить.

— Що з тобою? — запитав він і перелякано торкнувся її вуст. — Ти ж не…

…втратила голос, як мама? Чи втратила? Язик у роті обважнів, але слова вимовлялися:

— Ні. Ні, зі мною все гаразд.

Фарид полегшено усміхнувся. Його безтурботність розвіяла страх Меґі, і вона нарешті уважно роззирнулася. Вони стояли у широкій, густо порослій лісом долині. Навколишні пагорби були щільно вкриті квітами — здавалося, їхні головки вростають одна в одну. Каштани і крислаті дуби на схилах, ясені й тополі внизу — вони вплітали своє листя в сріблясте вербове. Хаща виправдовувала свою назву. Таке враження, ніби вона не мала ні початку, ні кінця. Зелене море, в якому втопитися легше, ніж у солоних хвилях справжнього моря.

— Чи можна в таке повірити? Чи можна уявити собі таку красу? — Фарид реготав так нестримно, що якийсь звір — його не було видно через усе це листя — люто гаркнув на них згори. — Вогнерукий описував цю місцину, та вона набагато краща. Як може співіснувати стільки різного листя? А подивись тільки на квіти та ягоди! З голоду ми не помремо!

Фарид зірвав круглу чорно-синю ягоду, обнюхав її і засунув до рота.

— Я знав старого, — мовив хлопець і витер сік з губів, — він щоночі біля багаття розповідав про Рай. Саме так Рай і виглядає: килими з моху, прохолодні озерця, квіти, солодкі ягоди, дерева до небес. Листя розмовляє з вітром. Чуєш?

Так, Меґі чула. І бачила юрби ельфів, малесеньких червоношкірих створіннячок, що, як комарі, шмигали над озерцем. У воді, всипаній опалими квітами, виблискувала зелень дерев, довкруж росли кущі, вкриті червоним цвітом.

Блакитних фей Меґі не побачила, проте навколо літало чимало метеликів, бджіл, птахів, у повітрі висіла срібляста від роси павутина, у траві бігали ящірки, кролики. Усе шурхотіло, шуміло, хрускотіло, шкребло, погрюкувало, шипіло, вуркотіло, щебетало. Цей світ тріскотів життям, проте видавався нерухомим, немов у ньому не існує часу, наче мить не має ні початку ні кінця.

— Думаєш, він тут був? — Фарид зажурено озирнувся, немов сподівався, що Вогнерукий ось-ось вийде з-за дерев. — Звісно. Орфей зачитав його саме сюди. Він читав про це озерце, про тих червоних ельфів і про дерево там позаду, про те з блідою корою, там їхні гнізда.

— Він казав, треба йти за струмком, на північ, бо на півдні царство Змієголова, там не встигнеш промовити своє ім'я, а вже висітимеш на шибениці. Подивлюсь я на це згори! — Спритно, як білка, хлопець видряпався на молоде дерево. Меґі не встигла й оком зморгнути, як він перелетів на ліані в крону дерева-велетня.

— Що ти робиш? — крикнула навздогін.

— Згори видно краще!

Фарид ледь виднівся серед гілок. Меґі склала аркуш з Орфеєвим текстом і засунула його у торбу. Вона більше не хотіла бачити літери, вони здавались отруєними жуками, як склянка з книжки «Аліса в Задзеркаллі», яка припрошувала: з'їж мене! Її пальці натрапили на записник з мармуровим папером, і раптом на очі накотилися сльози.

— Коли побачиш вуглярську хатину, казав Вогнерукий, тоді знатимеш, що ти пройшов хащу. — Фаридів голос долинав до неї, мов голос дивного птаха. — Я запам'ятав кожне його слово. Якщо я захочу, слова липнуть до моєї пам'яті, як мухи до смоли. Мені не треба паперу, щоб їх зберегти. Знайдеш вуглярів і випалені чорні плями на лісових шатах, знай, людський світ уже близько, так він казав. Іди за струмком. Він веде на північ. Слід іти на північ, доки не побачиш високо над річкою на східному схилі пагорба замок Тлустого князя. Замок сірий, як осине гніздо, навколо нього розляглось містечко, там на його площах можна видувати вогонь аж до неба…

Меґі опустилася на коліна серед фіалок і фіолетових дзвіночків, багато квітів уже в'янули, але ще запаморочливо солодко пахнули. Між ними кружляла оса, а може, ця комаха виглядає, як оса? Як багато Феноліо взяв зі своєї реальності, а скільки вигадав? Усе здавалося таким знайомим, але водночас і чужим.

— Яке щастя, що я попросив Вогнерукого, щоб він мені все детально описав!

Меґі побачила босі Фаридові ноги. Він розгойдував ними на запаморочливій висоті.

— Вогнерукий часто не міг заснути, він боявся снів. Я його будив, коли вони були дуже страшні. Ми сідали до багаття, і я розпитував. Я вмію розпитувати. О, так, я — майстер.

Меґі не стримала посмішки через гордість в його голосі. Вона глянула вгору на листяний дах. І тут, як і в садку Елінор, листя набирає барви. Обидва світи дихали в одному ритмі. Можливо, так завжди було. Чи, може, обидві історії нерозлучно з'єдналися саме в той день, коли Мо дозволив Каприкорнові, Басті та Вогнерукому перейти з одного світу в інший. Вона ніколи не дізнається відповіді. Хто ж знає на це відповідь?

Під колючим, важким від темних ягід кущем щось зашурхотіло. Вовки, ведмеді, плямисті коти — про них Реза теж розповідала. Меґі мимоволі ступила крок назад, але її сукня зачепилася за високий будяк, білий від посохлого цвіту.

— Фариде? — крикнула вона і розсердилася через страх у своєму голосі. — Фариде!

Але він, здавалося, її не чув. Він і далі сидів високо серед гілок, безтурботно, як пташка під сонячним промінням, і лопотів собі щось під ніс. А Меґі в цей час тут, серед тіней, які рухаються, мають очі, гарчать… Може, то змія? Меґі так рвучко шарпонула сукню, що та аж порвалась. Меґі невпевнено відходила назад, поки не вперлася в шорсткий стовбур дуба. Змія хутко поповзла геть, наче сам вигляд дівчинки налякав її до смерті. Але під кущем і далі щось шурхотіло, і нарешті з колючих гілочок висунулася пухнаста рогата голова з круглим носом.

— Ні, — прошепотіла Меґі. — О ні.

Ґвін докірливо витріщився на неї, наче це її провина, що все його хутро вкрите маленькими колючками.

Фаридів голос щораз гучнішав. Хлопець нарешті злазив зі свого спостережного пункту.

— Ні хатини, ні замку — нічого! — крикнув він. — Ми таки витратимо кілька днів, щоб вийти з цього лісу. Але Вогнерукий саме цього й хотів. Він не хотів поспішати. Мені здається, він більше сумував за деревами і за феями, ніж за людьми. Не знаю, як тобі, дерева, звичайно, гарні, дуже гарні, але я також хочу побачити замок, інших шпільманів та й панцерних…

Він зістрибнув на траву, пострибав на одній нозі по блакитних квітах і радісно скрикнув, коли побачив куницю.

— Ґвіне! Ага, я знав, що ти мене почуєш! Ходи-но сюди, чортяко! Ну, Вогнерукий дуже здивується, що його давній друг з нами, правда?

«О так! — подумала Меґі. — Йому від переляку ноги підкосяться!»

Куниця стрибнула Фариду на коліна й ніжно лизнула підборіддя. Всіх інших вона кусала, навіть Вогнерукого, але у Фаридових руках вона поводилася, наче мале кошеня.

— Прожени його, Фариде! — сказала Меґі різкіше, ніж хотіла.

— Прогнати? — Хлопець засміявся. — Що ти верзеш? Ти чув, Ґвіне? Що ти їй такого зробив? Може, поклав мертву мишу на її дорогоцінні книжки?

— Прожени його, кажу тобі! Він сам дасть собі раду, ти знаєш! Прошу тебе! — додала дівчина, коли побачила, як ошелешено хлопчина подивився на неї.

Фарид випростався, куниця сиділа на його руці. Його обличчя стало вороже, такого виразу вона ще не бачила. Ґвін стрибнув хлопцеві на плече і втупився в Меґі, наче розумів кожне її слово. Отже, виходу немає, доведеться розповісти. Але як?

— Вогнерукий тобі не казав, ні?

— Що? — Він подивився на неї так, наче хотів ударити.

Угорі по листяному даху загрозливо зашумів вітер.

— Якщо ти не проженеш Ґвіна, — сказала Меґі, кожне слово давалося неймовірно важко, — тоді Вогнерукий це зробить. І тебе прожене разом з ним.

Куниця й далі витріщалася на неї.

— Чого б це? Він тобі не подобається, от і все! Тобі Вогнерукий ніколи не подобався, а Ґвін тим паче.

— Неправда! Ти нічого не розумієш! — Голос Меґі став пронизливим. — Він помре через Ґвіна! Вогнерукий помре, так написав Феноліо! Можливо, оповідка змінилася, можливо, оця нова оповідка і все, що написано в книжці, — лиш гора мертвих літер, але…

Меґі не наважувалася говорити далі. Фарид стояв і тряс головою, наче слова встромилися в нього, як голки, й боліли.

— Він помре? — Його голос ледь було чути. — Він помирає в книжці?

Він стояв перед нею неймовірно розгублений, з куницею на плечі. Він а таким острахом розглядав дерева навколо себе, наче вони теж хотіли вбити Вогнерукого.

— Але… якби я знав, — запнувся він, — я б порвав той клятий аркуш! Я б ніколи не дозволив зачитати його назад!

Меґі мовчки дивилась на Фарида. А що вона могла сказати?

— Хто його вб’є? Баста?

Над ними одна за одною пострибали дві білки, обидві вкриті білими цяточками, наче їх хтось заляпав фарбою. Куниця хотіла побігти за ними, але Фарид притримав її за хвоста.

— Хтось із Каприкорнових людей, більше Феноліо нічого не написав!

— Але ж вони мертві!

— Ми не знаємо запевно. — Меґі хотіла його втішити, але не знала як. — А коли вони живі? А навіть якщо й ні, Мо й Даріус не вичитали всіх, дехто лишився. Вогнерукий спробує врятувати Ґвіна від них, і вони за це його вб'ють. Так написано в книжці, і Вогнерукий це знає. Тому він не взяв куницю з собою.

— Так, не взяв. — Фарид озирнувся, наче шукав вихід, шлях, щоб відправити куницю назад. Ґвін устромив йому носа в щоку, і Меґі побачила сльози на Фаридових очах.

— Почекай тут, — сказав він, різко обернувся і пішов з куницею геть. Він ступив лише кілька кроків, і ліс проковтнув його, як жаба муху. Меґі лишилася сама серед квітів. Частина таких квіток росли в садку Елінор. Але це не садок Елінор. Це навіть не той самий світ.

Цього разу вона не могла просто закрити книжку, щоб повернутися у свою кімнату, на диван, який пахнув Елінор. Хіба вона не знала, що світ за літерами настільки великий, що в ньому легко пропасти назавжди?.. Лише одна людина могла написати їй дорогу назад — цей старий. Меґі навіть не знала, де саме він у цьому світі живе і чи живий іще. Чи може цей світ існувати, якщо його творець помер? Чому ж ні? Яка книжка припиняє існувати після смерті її автора?

«Що я наробила? — подумала Меґі, поки стояла і чекала на Фарида. — Мо, що ж я наробила? Забери мене звідси!»

Зникла

Я прокинулась і зрозуміла, що він зник. Я відразу зрозуміла, що він зник. Коли когось любиш, тоді відчуваєш.

Девід Альмонд. Час місяця

Мо відразу зрозумів, що Меґі зникла. Він зрозумів це тієї миті, коли постукав у двері і йому відповіла тиша. Реза з Елінор накривали стіл до сніданку. Дзеленчання тарілок долітало до нього, але він його не чув. Він стояв перед зачиненими дверима й прислухався до свого серця. Занадто голосно воно стукало, занадто швидко.

— Меґі? — Він натиснув на клямку, проте двері зачинені. Меґі ніколи не зачиняла дверей на замок, ніколи.

Його серце калатало, наче хотіло його задушити. Тиша за дверима неймовірно знайома. Одного разу вона вже так в'їлася в його вуха, тоді, коли він кликав Резу. Десять років йому довелося чекати на відповідь.

Ще раз такого не треба. Прошу, не треба. Не Меґі.

Йому здалося, що він почув, наче за дверима шепоче книжка, проклята історія Феноліо. Йому здалося, він почув, як шелестять сторінки, ненаситно, мов вишкірені зуби.

— Мортимере? — Елінор стояла за ним. — Яєшня холоне. Що з тобою? — Вона стурбовано подивилася на нього і схопила за руку. — Що сталося? Ти блідий як смерть.

— У тебе є запасний ключ до кімнати Меґі?

Вона відразу зрозуміла, що сталося минулої ночі за зачиненими дверима. Вона стиснула його руку. Тоді без жодного слова розвернулася й побігла вниз по сходах. Мо притулився до зачинених дверей, але почув, як Елінор кличе Даріуса, як вона лається і шукає ключ. Мо втупився в книжки на поличках по всьому коридору. Реза з блідим обличчям вибігла сходами. Вона запитала його, що сталося, її руки пурхали, мов переполохані птахи. Але що він мав відповісти? Ти собі уявити не можеш? Хіба ти їй не достатньо часто про це розповідала?

Він ще раз натиснув на клямку, наче це могло щось змінити. Меґі списала всі двері цитатами. Зараз вони здалися йому магічними формулами, написаними дитячою рукою по білому лакові. Заберіть мене в інший світ! Заберіть! Я знаю, ви можете. Мій тато мені показував як. Дивно, що від такого болю серце не зупиняється. Але й десять років тому воно не зупинилося — тоді, коли літери проковтнули Резу.

Елінор відсунула Мо, в пальцях тремтів ключ. Вона нетерпляче встромила його в замок і роздратовано гукнула Меґі, ніби не знала, що за дверима сама тиша. Як тієї ночі, коли Мортимер навчився боятися власного голосу.

Мо зайшов до порожньої кімнати останнім. На подушці Меґі лежав лист. «Найдорожчий Мо…» Він не читав далі, не хотів бачити слів, що краятимуть серце. Коли Реза вихопила в нього листа, він шукав Фаридів аркуш, але його ніде не було.

«Ну й дурень же ти! — сказав він подумки. — Вона взяла аркуш із собою, вона ж тримала його в руці, коли читала». Лише за кілька років він довідався від Меґі, що Орфеїв текст був у кімнаті, в підручнику з географії. Якби він його знайшов, чи пішов би за Меґі? Ні, не пішов би. Ця оповідка придумала для нього темніший, важчий шлях.

— Можливо, вона просто втекла з тим хлопцем! Дівчата в її віці так чинять. Не те щоб я це розуміла, але… — Голос Елінор звучав, як у тумані.

У відповідь Реза простягла їй листа, який чекав на них на подушці.

Зникла. Меґі зникла. У нього більше немає доньки.

Чи повернеться вона, як її мати? Чи виловить її чийсь голос із моря слів? І коли? Через десять років, як і Резу? Вона вже буде доросла, він її не впізнає. Все розпливалося перед очима: шкільні речі Меґі на столі перед вікном, її одяг на бильці стільця, стерті від поцілунків пухнасті мордочки м'яких іграшок, Меґі вже засинає без них. Реза заплакала, беззвучно, її рука затулила німий рот. Мо хотів її втішити, але як? З усім цим розпачем у серці?

Він повернувся, відсунув убік сумного, як сова, Даріуса і пішов до себе в бюро. Там ці кляті записники штабелями лежали між його документами. Він скинув їх один за одним зі столу, наче міг змусити замовкнути слова, які зачарували його дитину. Слова, які, як щуролов з казки, виманили її в країну, куди він не зміг потрапити, коли шукав Резу. Мо здалося, наче йому знову сниться той поганий сон, але цього разу в нього немає навіть книжки, де можна шукати Меґі.

Коли він себе згодом запитував, як витримав до кінця дня, щоб не збожеволіти, то не пригадував. Він пам'ятав, що годинами блукав по садку Елінор, наче десь там серед старезних дерев, під якими Меґі любила читати, міг знайти свою доньку. Коли стемніло, він пішов шукати Резу і знайшов її в кімнаті Меґі. Вона сиділа на порожньому ліжку й дивилась на три створіннячка, що кружляли під стелею, наче шукали двері, крізь які залетіли. Меґі не зачинила вікно, але вони не полетіли геть. Чужа чорна ніч їх налякала.

— Вогняні ельфи, — сказали Резині руки, коли він сів біля неї. — Їх треба проганяти, коли вони сідають на шкіру, бо можуть обпекти.

Вогняні ельфи. Мо пригадав, що читав про них у тій книжці. Здається, на світі існує сама ця книжка.

— Чому їх троє? — запитав він. — Один замість Меґі, другий замість хлопця…

— Здається, куниця теж зникла, — сказали руки Рези.

Мо ледь стримав сміх. Бідолашний Вогнерукий, нещастя й далі його переслідує. Але Мо не співчував йому. Не цього разу. Без Вогнерукого не було б тексту на тому аркуші, а якби не було тексту, Мо мав би доньку.

— Як думаєш, їй там сподобається? — запитався він і поклав голову на Резині коліна. — Тобі там подобалося, правда ж? Ти їй постійно це казала.

— Мені дуже шкода, — говорили її руки. — Так шкода.

Та Мо зупинив її.

— Що ти таке кажеш? — сказав він тихо. — Це ж я приніс цю кляту книжку до хати, ти вже забула?

Вони мовчки дивились на бідолашних розгублених ельфів. Ураз ті вилетіли крізь вікно в цю чужу ніч. Їхні малесенькі червоні тільця зникли в темряві, як згасають іскри. Мо подумав, Меґі ж зараз теж іде крізь чорну ніч. Ця думка пішла за ним у його похмурі сни.

Непрохані гості

— Добре тим, у кого є серце, — казав він. — Воно підказує, що робити, а чого не треба, тож можна жити, нікого не кривдячи. А я безсердечний, і через це мушу бути дуже обережним.

Л. Френк Баум. Чарівник країни Оз

Коли Меґі пропала, в будинку Елінор знову оселилася тиша, але тепер в неї був інший присмак. Тиша віддавала смутком. Реза плакала, Мортимер мовчав, немов папір і чорнило проковтнули не лише його дочку, але й yсі слова на світі. Він багато часу проводив у майстерні, майже не їв і не спав, а на третій день схвильований Даріус прийшов до Елінор і сказав, що Мо пакує інструменти.

Коли захекана Елінор добралась до майстерні, Мортимер недбало кидав золоті печатки в ящик. До цього він брав їх у руки так обережно, наче вони були зі скла.

— Що ти, до чорта, робиш? — вимагала від нього пояснень Елінор.

— Ну, а що таке? — відповів він і взявся за приймальний ящик фальцювальної машини. — Я знайду собі іншу професію. Я більше не торкнуся жодної книжки, хай їм грець. Нехай вони іншим розповідають історії, і хай інші шиють їм одяг. Я більше бачити їх не хочу.

Коли Елінор покликала на допомогу Резу, та тільки похитала головою.

— Ясно, від них жодної користі! — констатувала Елінор за сніданком з Даріусом. — Як Меґі могла так учинити? Що вона собі думала? Розбила нещасним батькам серце! Може, хотіла раз і назавжди довести, що книжки — річ небезпечна?

Даріус у відповідь промовчав, як мовчав усі ці похмурі дні.

— Усі мовчать як риби! — накинулася на нього Елінор. — Нам треба щось зробити, щоб повернути дурнувате дівчисько! Будь-що. Адже це не так важко. Зрештою, під цим дахом живуть аж двоє Чарівновустих!

Даріус перелякано подивився на неї і мало не захлинувся чаєм. Даріус не вдавався до свого дару так давно, що той здавався йому лихим сном, про який не хотілося і згадувати.

— Гаразд, ти не читатимеш, — відрізала йому Елінор. О, цей переляканий погляд. Якби могла, вона б його добре трусонула. — Мортимер читатиме! Але яку книжку? Думай, Даріусе! Якщо ми хочемо повернути Меґі, мусить бути щось про світ чорнила, чи про наш світ. Я геть заплуталась. Можливо, ми самі щось напишемо, щось таке, ну… «Була собі відлюдькувата жінка середнього віку на ім’я Елінор. Вона любила лише свої книжки. Одного дня до неї переїхали її небога з чоловіком і донькою. Елінор це сподобалось, проте якось донька вирушила в дуже, дуже нерозумну подорож, і Елінор присягнула, що віддасть усі свої книжки, щоб лишень дитина повернулася. Вона спакувала їх усі у великі ящики, і коли поклала туди останню книжку, Меґі знову вийшла на…»

— Та не витріщайся так! — крикнула вона на Даріуса. — Я принаймні пробую! Ти ж і сам постійно кажеш: Мортимер — майстер, йому вистачить кілька речень!

Даріус поправив окуляри.

— Так, кілька речень, — сказав він м'яким, невпевненим голосом. — Але ці речення мусять описувати цілий світ, Елінор. З цих слів має лунати музика. Вони повинні щільно між собою переплітатися, щоб крізь них не провалився голос.

— Та ну! — відповіла Елінор грубо, хоча розуміла, що Даріус має рацію. Мортимер якось намагався їй пояснити. Він казав майже те саме: це велика таємниця, чому не кожна історія оживає. Проте вона не хотіла чути.

«Хай тобі біс, Елінор! — подумала вона. — Три біси, за всі ті вечори, коли ти собі з тією дурною дитиною уявляла життя серед фей, гномів і скляних чоловічків у іншому світі». Скільки тих вечорів було! А як часто вона сміялася з розгніваного Мортимера, коли той просовував голову крізь двері й запитував, чи не могли б вони бодай раз поговорити про щось інше, а не про непрохідні ліси та блакитних фей.

«Тепер принаймні Меґі знає все, що їй слід знати про цей світ, — подумала Елінор і витерла сльози. — Вона знає, що треба остерігатися Змієголова та його панцерних, що не варто заходити далеко в ліс, бо запевно зжеруть, роздеруть або розтопчуть. І що краще не дивитися вгору, коли проходитиме біля шибениці. Вона знає, що мусить вклонятися, коли повз неї проїжджатиме князь, і що їй ще можна розпускати волосся, тому що вона все ще дівчинка…» Прокляття, знову сльози! Елінор саме промокнула очі кінчиком блузки, коли це хтось подзвонив у двері.

Ще багато років вона лаятиме себе, що, перш ніж відчиняти, не подивилася, хто там. Звісно, вона думала, що перед дверима Реза або Мортимер. А хто ще? Дурепа Елінор. Дурепа, ах, яка ж ти дурепа, Елінор. Вона помітила помилку лише коли відкрила двері: перед нею стояв незнайомець.

Він був не дуже високий, добре вгодований, з блідою шкірою і таким самим блідаво-світлим волоссям. Очі за окулярами без оправи дивилися з легким здивуванням, майже невинно, як очі дитини. Незнайомець розтулив рота, та Елінор обірвала його на півслові.

— Як ви сюди потрапили? — гримнула вона на нього. — Це приватна власність. Ви що, не бачили вивіски на вулиці?


Він приїхав машиною. Нахабний йолоп просто собі заїхав на подвір'я. Елінор побачила біля свого пікапа запорошений темно-синій ґрат. Їй здалося, що біля водія сидить величезний собака. Ну і ще це.

— О, так, звичайно! — невинно усміхнувся незнайомець. Ця усмішка добре пасувала його дитячому обличчю. — Вивіску неможливо не побачити, і я прошу тисячу разів пробачення, пані Лоредан, за раптовий візит, та ще й без попередження.

В Елінор відняло мову. В цього кругловидого такий самий гарний голос, як і в Мортимера, глибокий і шовковистий, мов подушка. Він зовсім не підходив до круглого обличчя та дитячих очей. Складалося враження, ніби незнайомець проковтнув Чарівновустого і в такий спосіб привласнив його голос.

— Прибережіть вибачення на потім! — сказала Елінор грубо, коли минуло здивування. — Просто зникніть.

Елінор хотіла зачинити двері, але незнайомець усміхнувся знову (усмішка цього разу вже не така невинна) та всунув коричневого запорошеного черевика між двері.

— Пробачте, пані Лоредан, — сказав він м'яко. — Але я прийшов через книжку. Унікальну книжку. Звичайно, я чув, що ваша бібліотека гідна подиву, проте я запевняю, цього примірника у вас немає.

Книжку, яку він витягнув з-під світлої пом'ятої лляної куртки, Елінор впізнала відразу. Авжеж. Це єдина книжка, від якої її серце шалено стугонить, не через зміст, красу чи вартість. Ні. Ця книжка пришпорювала серце Елінор лише з однієї причини: Елінор боялась її, як злого звіра.

— Звідки вона у вас? — Але подумки вже й сама відповіла собі, проте запізно. Вона згадала, що розповідав хлопець. — Орфей! — прошепотіла вона і хотіла голосно закричати, щоб почув Мортимер, але перш ніж з її губ упав бодай звук, з-за кущів рододендрона прудко, мов ящірка, вислизнув чоловік і затулив їй рота.

— Ну, як життя, книгогризко? — промугикав він на вухо. Елінор часто чула цей голос у снах і щоразу ледь переводила подих. Навіть попри ясний день враження не поменшало. Баста грубо заштовхнув її в будинок. Звичайно, в нього в руці ніж. Елінор уявляла Басту радше без носа, ніж без ножа. Орфей повернувся й помахав пасажирам у машині. Не людина — шафа вилізла з неї, повільно обійшла машину й відчинила задні дверцята. Стара жінка вистромила ноги й схопила його руку.

Мортола.

Ще один постійний актор жахіть Елінор. Її темні панчохи ховали перебинтовані ноги. Вона покрокувала попід руку з Ґевалом до будинку Елінор. Мортола опиралась на паличку і шкандибала з таким лютим і рішучим виразом обличчя, наче проголошувала весь будинок своїм володінням. Від ворожого Мортолиного погляду коліна Елінор обм'якли. Проте вона робила все, що могла, щоб приховати свій страх. Тисячі моторошних спогадів виринули в її голові: про клітку з запахом сирого м'яса, освітлене пронизливими прожекторами подвір'я і про страх, жахливий страх…

Баста хряснув дверцятами за Мортолою. Він не змінився. Таке саме вузьке обличчя, мружить очі, навколо шиї теліпається амулет — захист від нещасть, які Баста передчував під кожною драбиною та за кожним кущем.

— Де решта? — накинулась на Елінор Мортола, а Ґевал у цей час з придуркуватим обличчям оглядав будинок. Було видно, що така кількість книжок його неймовірно здивувала. Він, певно, запитував себе, що робити з такою купою книжок.

— Решта? Я не знаю, про кого ви кажете… — Елінор здалося, що її голос на диво впевнений, коли мати на увазі напівмертву від страху людину.

Мортола войовниче висунула маленьке кругле підборіддя.

— Ти добре знаєш. Я кажу про Чарівновустого, його відьомську дочку і про служницю, яку він називає дружиною. Може, хай Баста спалить кілька твоїх книжок, чи покличеш самохіть?

«Баста? Баста боїться вогню! — хотіла заперечити Елінор, та змовчала. — Піднести сірника до книжки не дуже важко. Навіть Баста, який боїться вогню, зможе втнути таку дурню, та й Ґевал не виглядає на досить розумного, щоб чогось боятися. Треба їх затримати! — подумала Елінор. — Зрештою вони нічого не знають ні про майстерню в садку, ні про Даріуса».

— Елінор? — долетів Даріусів голос. Перш ніж вона промовила слово, в неї на роті знову опинилась Бастина рука. Вона чула, що Даріус, як завжди поспішливо, спускається по коридору.

— Елінор? — гукнув він ще раз. Тоді кроки затихли, раптово, як і його голос.

— Сюрприз! — замуркотів Баста. — Зрадів, Шепелявий? Давні друзі завітали в гості. — Ліва рука Басти була забинтована. Елінор це помітила лише коли він забрав пальці з її рота, і згадала про Щось, що шипіло. Якщо вірити Фариду, то воно прийшло з історії замість Вогнерукого.

«Шкода, що воно не зжерло цього ножолюба!» — подумала вона.

— Баста! — прошепотів Даріус.

— Так, Баста! Я прийшов би раніше, повір мені, але мене посадили за ґрати. Коли не стало Каприкорна, вони посміливішали, а раніше від страху рота не відкрили б. Та грець із ним. Зрештою вони мені зробили послугу, бо знаєш, кого до мене підсадили? Його справжнього імені я не дізнався, то називаймо його так, як він сам себе охрестив: Орфей! — Баста добряче вдарив Орфея по плечу, той аж подався вперед. — Друзяка Орфей! — Баста поклав руку на його плече. — Диявол щось добре собі замислив, коли зробив його моїм сусідом, а може, наша історія так за нами скучила, що сама його послала? Хай там як, ми гарно розважалися, правда?

Орфей не дивився на нього. Він ніяково поправляв куртку й роздивлявся книжкові полички.

— Чорт забирай, тільки-но подивіться на нього! — Баста штрикнув його ліктем. — Пояснюю йому, пояснюю, що в'язниць соромитись не треба, і вже точно не треба, якщо вони порівняно з нашими набагато зручніші. Розкажи їм, як я дізнався про твої безцінні таланти. Розкажи, як упіймав тебе вночі, коли ти вичитував того дурнуватого пса! Собаку він собі вичитав! Чорт забирай, я б придумав щось краще.

Баста хитро посміхнувся, а Орфей нервово поправив краватку.

— Цербер ще в машині, — сказав він Мортолі. — Йому не подобається там. Треба його забрати сюди!

Ґевал обернувся до дверей, він, напевно, любив тварин, але Мортола знервовано покликала його назад.

— Собака залишається в машині. Я цю тварюку терпіти не можу! — Скривившись, Мортола оглядала вестибюль Елінор. — Думала, твій будинок більший, — сказала вона з награним розчаруванням. — Я думала, ти багата.

— Вона багата! — Баста так різко обхопив Орфея за шию, що в того з’їхали окуляри. — Але всі гроші витрачає на книжки. Що ж вона нам заплатить за книжку, яку ми забрали у Вогнерукого? Як думаєш? — Він ущипнув Орфея за круглу щоку. — Так, ось цей наш товариш був гарною товстенькою наживкою для Вогнежера. Він виглядає як ропуха, але навіть Чарівновустого літери не слухаються краще, ніж його, про Даріуса можна навіть не згадувати. Запитайте Вогнерукого! Орфей відправив його додому, наче на світі не існує нічого легшого! Не те, щоб Вогнежер…

— Стули рота, Басто! — грубо перервала його Мортола. — Ти останнім часом багато говориш. Отож! — Вона нетерпляче стукнула палицею по мармурових плитах, якими Елінор так пишалася. — Де вони? Де решта? Я більше не перепитуватиму!

«Нумо, пані Лоредан! — подумала Елінор. — Збрешіть! — Але вона навіть рота не встигла відкрити, як почула скрегіт ключа в замку. — Ні! Ні, Мортимере! — просила вона подумки. — Лишайся за дверима! Йди з Резою назад у майстерню! Зачиніться там, але прошу, прошу, не заходьте!»

Марно. Мортимер відчинив двері, він обнімав Резу, і коли побачив Орфея, відразу завмер. Перш ніж він зрозумів, що сталося, Мортола махнула рукою, і Ґевал замкнув за ними двері.

— Привіт, Чарівновустий! — сказав Баста загрозливо м'яко і замахав ножем перед Мортимеровим обличчям. — А це наша прекрасна німа Реза? Ну, дуже добре. Одразу двоє одним махом. Немає лише маленької відьми.

Елінор побачила, як Мортимер на мить закрив очі, наче сподівався, що Баста і Мортола зникнуть, коли він їх розплющить. Але, звісно, не це його турбувало.

— Поклич її! — наказала Мортола і глянула на Мо пронизливим, сповненим ненависті поглядом.

Елінор аж перелякалась.

— Кого? — запитав Мортимер і не зводив погляду з Басти.

— Не вдавай, ніби ти дурніший, ніж насправді! — закричала Мортола. — Чи, може, хочеш, щоб Баста вирізав на обличчі твоєї дружини той самий візерунок, яким він прикрасив вогнедува?

Баста лагідно провів великим пальцем по блискучому лезу ножа.

— Якщо ти під відьмою маєш на увазі мою доньку, — хрипко відповів Мортимер, — то її тут немає.

— Ах, так? — Мортола пошкандибала до нього. — Обережно, Мортимере. Від безкінечної їзди в мене болять ноги, і я втрачаю терпець.

— Її тут немає! — повторив Мортимер. — Меґі зникла з хлопцем, у якого ви забрали книжку. Він попросив відвести його до Вогнерукого.

Мортола недовірливо примружила очі.

— Брехня! — вигукнула вона. — Як їй вдалося без книжки?

Та Елінор побачила сумнів на її обличчі.

Мортимер знизав плечима.

— Хлопець мав аркуш, який, за його словами, переніс Вогнерукого в інший світ.

— Але це неможливо! — Орфей ошелешено витріщився на нього. — Ви стверджуєте, що ваша донька зачитала себе в історію моїми словами?

— Ага, то ви цей Орфей? — непривітно глянув Мортимер. — Отже, я завдячую вам, що в мене більше немає доньки.

Орфей поправив окуляри і теж подивився на нього вороже. Тоді різко повернувся до Мортоли.

— Це той Чарівновустий? — запитав він. — Він бреше! Я впевнений! Він бреше! Ніхто не може зачитати себе в історію. Ні він, ні його донька, ні будь-хто інший. Я пробував сотні разів. Це неможливо!

— Так, — сказав Мортимер втомлено. — Я чотири дні тому теж так думав.

Мортола вдивлялася в Мортимерове обличчя. А тоді кивнула Басті.

— Зачини їх усіх у підвалі! — наказала вона. — І знайдіть дівчину. Обшукайте весь будинок.

Феноліо

— Я вправляюся в згадуванні, Найне, — промовив я. — В писанні, читанні і згадуванні.

— Ти і мусив би вправлятися! — відповів Найн різко. — Ти знаєш, що відбувається щоразу, як ти записуєш якусь річ? Щоразу, коли ти даєш чомусь ім'я? Ти позбавляєш його сили.

Кевін Крослі-Голанд. Артус. Магічне дзеркало

Коли стемніє, не так легко пройти до Омбри. Вартові перед міською брамою нікого не пускають, та Феноліо всіх їх знав. Для опецькуватого мурмила, який цієї ночі наставив на нього спис, він колись писав любовні вірші. І результат був вельми добрий. А судячи з того, як цей дурень виглядає, то він і надалі потребуватиме його послуг.

— Але до опівночі вернись, писако! — пробурмотів бридкий чолов'яга, перш ніж дозволив пройти. — Мене тоді змінює Тхоряка, і його не цікавлять твої оповідки, хоч його шикарнюча любка і вміє читати.

— Дякую за попередження! — сказав Феноліо, нагородив телепня вдаваною усмішкою і пішов. Наче він не знав, що з Тхорякою краще не жартувати! Живіт ще досі болить від удару списом. Феноліо намагався прослизнути повз брамника, використавши кілька добре складених фраз. Та Тхоряку не підкупиш, ні віршами, ні іншими письмовими дарами. Тхоряка хотів золота, а золота у Феноліо мало, принаймні не досить, щоб розтринькувати на вартових.

— До опівночі! — Він шпортався на крутій стежці і тихо лаявся. — Шпільмани ж тільки тоді й починають забави!

Син його господині ніс перед ним смолоскип. Іво дев'ять років, і він хоче відчути всі дива цього світу. Коли Феноліо йде до шпільманів, малий щоразу свариться з сестрою за честь нести смолоскип. Феноліо платив його матері кілька монет на тиждень за мансарду. За ці кошти Мінерва прала, готувала, латала одяг старого. А Феноліо розповідав її дітям казки на ніч і терпляче вислуховував, яким упертюхом часом буває її чоловік. Так, він добре влаштувався.

Хлопець поспішав. Малий не міг дочекатися, коли вони доберуться до кольорових палаток, там, де музика і світло багать заповнюють ліс. Він весь час докірливо озирався, наче Феноліо навмисне не поспішав. Що він собі думає? Що старець швидкий, як цвіркун?

Там, за селянськими хатинками, де земля така кам'яниста, що ніщо не хотіло рости, строкаті розбили табір. Відколи Омбрійський князь більше не слухав їхніх жартів і пісень, вони зупиняються тут рідше, але, на щастя, князівський онук не хоче святкувати свій день народження без чарівників. У неділю вони нарешті пройдуть крізь міську браму: вогнедуви і канатохідці, дресирувальники і кидії ножів, актори, блазні і шпільмани; вони співатимуть пісні Феноліо.

Феноліо охоче писав для строкатих: зухвалі, похмурі пісні, веселі або сумні історії — залежало від його настрою. Багато на цьому не заробиш. У шпільманів порожні кишені. Якщо він хоче заробити, треба писати князям або багатому купцеві. Але він хоче, щоб його тексти танцювали, щоб люди кривлялися, він хоче розповідати про селян і розбійників, простий народ, який не живе в замках і не їсть із золотих тарелів, тому він пише для шпільманів.

Минуло трохи часу, перш ніж вони звикли до Феноліо у таборі. Відколи мандрівні співці виконують пісні Феноліо, а їхні діти просять розповісти його історії, строкаті його не проганяють. Навіть ватажок запрошував посидіти біля вогнища. Цієї ночі він теж його запросив.

Шпільмани називають ватажка Чорним Принцом, хоча в ньому немає й краплини князівської крові. Принц добре піклувався про своїх строкатих. Вони вже двічі обирали його ватажком. Звідки все те золото для бідних і калік, про це, звичайно, краще не запитувати. Але Феноліо добре пам'ятав: Чорного Принца вигадав він.

«Так, їх усіх створив я!» — подумав він, коли музика залунала голосніше. Він створив Принца і прирученого ведмедя, який ходив за ним, як собака, Хмарохідця, який впав з канату, і ще багатьох інших, навіть двох князів, які вважали, що саме вони створюють правила гри в цьому світі. Феноліо бачив не всіх своїх створінь, але щоразу, коли хтось із них стояв перед ним у плоті й крові, його серце билося швидше. Він не завжди міг пригадати, чи герой вийшов з-під його пера, чи з'явився якось інакше…

Ось нарешті й кольорові палатки. Вони — як квіти серед чорної ночі. Іво майже біг. Назустріч на одній нозі стрибав брудний хлопчина з розтріпаним, як хутро приблудного кота, волоссям. Він задирливо вишкірився до Іво і на руках утік геть. Боже ж ти мій, ці шпільманські діти згиналися і перекручувалися, наче в їхньому тілі не було кісток!

— Ну, йди вже! — пробурмотів Феноліо, коли побачив благальний погляд Іво. Смолоскип старому вже не потрібен. Між палатками горіли кілька багать. Деякі з цих наметів — усього-на-всього натягнені між деревами брудні полотнища. Феноліо озирнувся і задоволено зітхнув. Хлопець пострибав геть. Саме так він уявляв собі чорнильний світ, коли писав його: кольоровий і гамірний, сповнений життя. Повітря пахло димом, смаженим м'ясом, чебрецем і розмарином, кіньми, собаками і брудним одягом, хвоєю піній та паленими дровами. Він обожнює цей запах! Він любив цей балаган і навіть цей бруд. Життя вирувало перед його носом, а не за зачиненими дверима. У цьому світі можна навчитися всього: як коваль вигинає в жаринах серп, фарбувальник змішує фарби, дубильник обробляє шкіру, швець кроїть шкіру для нової пари черевиків. На вулиці, в провулку, на площі або як тут, між убогих палаток, могло з'явитися все. І Феноліо, мов дитина, спостерігав за цим, навіть коли сморід від шкіри і фарбувального чана запирав йому подих. Цей світ йому неймовірно подобався, хоча не все йшло за його планом.

«Сам винен. Треба було написати продовження! — думав Феноліо і обережно прокладав шлях крізь натовп. — Я можу хоч зараз його написати і все змінити. Але треба читця!»

Звичайно, він шукав Чарівновустого, але даремно, нікого нема. Ні Меґі, ні Мортимера, ні партача Даріуса.

Феноліо був лише автором, який писав гарні тексти, і з того не дуже розкошував. А створені ним князі заправляють у його світі: гірше, ніж було, краще, ніж буде. Все це дуже неприємно!

Змієголов непокоїв його найбільше. Він сидів високо над морем на срібному троні в Сутінковому замку і заправляв землями на південь від хащі. Образ непоганий. Найпослідущий пес, живодер. Та негідники зрештою — основна складова сюжетів. Якщо їх, звичайно, можна контролювати. Для цього Феноліо і видумав Тлустого князя й Козимо Вродливого. Але цей князь охочіше сміявся з незугарних шпільманських жартів, аніж воював. Хто міг передбачити, що Козимо так швидко загине, а його батько сяде, мов недопечений пиріг?

«Не моя провина! — часто повторював собі Феноліо. — Не мої ідеї, не моя провина! Але воно все одно сталося. Таке враження, ніби якийсь писака замість мене продовжив оповідку, а творцю цього світу виділив роль бідного поета. Годі, припини! Насправді ти не бідуєш, Феноліо!» — подумав він, коли зупинився біля палатки, перед якою шпільман співав його пісню.

Ні, він не бідолаха. Все, що хотів слухати Тлустий князь, — то лиш жалобні пісні Феноліо про свого сина. Та й історії, які він писав для князівського внука Якопо, Бальбулюс — найвідоміший ілюстратор на весь цей світ — власноруч записував на найдорогоціннішому пергаменті. Ні, не все так кепсько!

Крім того, його тексти зараз у більшій безпеці серед шпільманів, ніж у книжках, де просто припадають порохом. Вільні, як птахи, — саме таке життя він уявляв для своїх текстів! Вони занадто могутні, щоб довіряти їх кожному дурневі в друкованому вигляді. Хто зна, що вони вчворять з його текстами. З цієї точки зору, те, що в цьому світі не було друкованих книжок, його заспокоювало. Тут їх писали від руки, і через це вони такі дорогі, тож і купують їх лише князі. Інші запам'ятовували тексти або слухали шпільманські розповіді.

Якийсь хлопчина шарпонув Феноліо за рукав. Весь плащ у дірках, з носа тече.

— Чорнильний ткачу! — Він витягнув шпільманську маску і поспіхом приклав її до очей. На потріскану шкіру наклеєно блідо-коричневе і блакитне пір'я. — Хто я?

— Гм! — Феноліо наморщив лоба, наче напружено думав.

Рот під маскою розчаровано скривився.

— Сойка! Звичайно, сойка!

— Авжеж! — Феноліо вщипнув його за маленький червоний ніс.

— Розкажеш нам сьогодні якусь нову історію про нього? Будь ласка!

— Можливо! Але мені здається, Сойчина маска розкішніша, ніж оця. Як думаєш? Слухай, може, понаклеюй ще трохи пір'їн?

Хлопець стягнув маску з голови і понуро її оглянув.

— Їх не так-то легко дістати.

— Пошукай біля річки. Навіть сойки остерігаються котів. Він хотів було йти далі, та хлопець його міцно тримав. У шпільманських дітей міцні рученята, хоча самі дітваки худющі.

— Тільки одну історію. Будь ласка, Чорнильний ткачу!

Ще двоє дітлахів вигулькнули біля нього, дівчинка і хлопець. Сповнені надії очі дивились на Феноліо. Так, історія про Сойку… Його історії про розбійників завжди були класнючі — навіть його внуки їх любили, там, у іншому світі. Та його оповідки про грабіжників, які він складав тут, були куди цікавіші. Їх можна почути скрізь. Неймовірні вчинки найсміливішого грабіжника, найвишуканішого і найбезстрашнішого Сойки. Феноліо добре пригадував ту ніч, коли він вигадав Сойку. Рука тремтіла від люті, коли він писав.

— Змієголов знову зловив шпільмана, — розказав йому Чорний Принц тієї ночі, — цього разу Горбуна. Вчора опівдні його повісили.

Горбун, його персонаж! Безневинний чолов'яга, який міг встояти на голові довше, ніж будь-хто інший.

— Що цей князь собі дозволяє? — кричав тієї ночі Феноліо, наче Змієголов міг його почути. — Я вирішую, кому в цьому світі жити, а кому вмирати, лише я, Феноліо!

І слова потекли на папір, люті й дикі, як розбійник, якого він придумав тієї ночі. Сойка уособлював усе те, про що так мріяв Феноліо у своєму світі: вільний як птах, безстрашний, вишуканий (часом і дотепний), забирає в багатих, віддає бідним, захищає слабких від свавілля сильних у цьому світі, де немає закону, який би їх захищав…

Знову хтось шарпонув Феноліо за рукав.

— Будь ласка, Чорнильний ткачу! Одну історію!

Настирливий, пристрасний слухач історій. Можливо, цей хлопчина стане відомим шпільманом.

— Ви розповідали, що Сойка вкрав у Змієголова його талісман! — прошепотів хлопчик. — Палець повішеного, що охороняє від Білих жінок. Ви ще казали, що тепер палець висить у Сойки на шиї.

— Казав? — Феноліо підвів густі розпатлані брови. Це завжди виглядало дуже ефектно. — Ну, я чув ще щось цікавіше, та спершу маю поговорити з Чорним Принцом.

— Ну будь ласка, Чорнильний ткачу! — Вони повисли на його рукавах і мало не зірвали дорогу крайку. За кілька монет він нашив її собі на цупку матерію, бо не хотів виглядати так жалюгідно, як ті писарі на площах.

— Ні! — сказав він суворо і стряс дітлахів із рукавів. — Можливо, пізніше. А тепер зникніть!

Той, що з мокрим носом, дивився йому вслід такими сумними очима; що на мить нагадав Феноліо його внуків. Піппо завжди так дивився, коли дідусь приносив нову книжку і заохочував його до читання.

«Діти! — думав Феноліо, коли підходив до багаття, де стояв Чорний Принц. — Вони скрізь однакові. Жадібні маленькі чудовиська. Проте найкращі слухачі, байдуже в якому світі. Найкращі!»

Чорний Принц

— Отже, ведмеді вміють створювати власну душу… — сказала Ліра. — Скільки ще незвіданого в світі.

Філіп Пульман. Золотий компас

Чорний Принц був не сам. Звісно, ні. Як завжди, його ведмідь був поруч. Мов кошлата тінь, він сидів позаду господаря, біля багаття. Феноліо добре пам'ятав слова, якими власне й створив Принца. На самому початку «Чорнильного серця», розділ другий. Підходячи до нього, Феноліо тихо промовляв:

— Хлопець-сирота, шкіра ледь світліша за чорні кучері, швидкий на язик, так само й з ножем, завжди готовий захистити тих, кого любить: скажімо, його обох молодших сестер, чи замученого ведмедя, чи Вогнерукого, його ліпшого, найліпшого друга…

— …який все одно помер би надзвичайно трагічною смертю, якби сталося так, як я задумав, — додав Феноліо, киваючи Принцу. — Але цього мій чорний друг, на щастя, не знає, бо навряд чи тоді я був би бажаним гостем біля його багаття.

Принц відповів на привітання. Напевно, він вважав, що Чорним Принцом його нарекли через колір шкіри, та Феноліо ліпше знав, у чому річ. Ім'я для нього він поцупив із підручника з історії свого давнього світу. Колись його носив славнозвісний лицар, королівський син і до того ж великий розбійник. «Чи сподобалося б йому, що його ім'я носить кидій ножів, король шпільманів? А якщо й ні, то все одно з цим нічого не вдієш, — розмірковував Феноліо, — адже його історія давним-давно скінчилася».

Ліворуч від Принца сидів нікчемний цирульник-халтурник, котрий мало не зламав Феноліо щелепу, вириваючи зуба, а праворуч — Ворон, миршавий факір, котрий так само мало розумівся на своєму ремеслі, як цирульник на вириванні зубів. Щодо цирульника Феноліо не був упевнений, утім Ворон у жодному разі не був його винаходом. Хтозна, звідки він узявся! У кожного, хто бачив, як той вивергав полум'я, — халтурно і побоюючись вогню, — відразу на язику крутилося інше ім'я: Вогнерукий — Вогнеходець — Приборкувач полум'я…

Ведмідь зарохкав, коли Феноліо підсів до господаря, ближче до багаття, і вивчав гостя жовтими очками, немов зважуючи, скільки м’яса ще можна згризти з цих старих кісток. «Сам винен, — подумав Феноліо, — навіщо було приставляти Принцові прирученого ведмедя? Вистачило б і собаки». Торгівці на базарі розповідали кожному, хто слухав, що ніби той ведмідь — насправді зачарований чоловік, заворожений чи то феями, чи то кобольдами (та ким саме, вони не були одностайні), утім Феноліо знову ж таки ліпше знав, у чому річ. Ведмідь був ведмедем, справжнім ведмедем, який віддавав шану Чорному Принцові за те, що Принц багато років тому звільнив від кільця у носі та від його старого господаря, бо той бив його колючим ціпком, примушуючи танцювати на базарах.

Довкола багаття сиділо ще шестеро чоловіків. Феноліо знав лише двох із них. Один був актором, Феноліо щоразу забував його ім'я. Другий — Здоровань, який заробляв на хліб тим, що розривав на собі ланцюги на ринкових площах, підкидав у повітря дорослих чоловіків і згинав залізні прути. Коли Феноліо підійшов до них, усі замовкли. З його присутністю мирилися, але своїм для них він аж ніяк не став.

Лише Принц усміхнувся йому.

— А, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Приніс нам нову пісню про Сойку?

Феноліо взяв кухоль із гарячою медовухою, який йому, на знак Принца, подав один із чоловіків, і присів на каменистий ґрунт. Його старезні ноги не отримували справжньої насолоди від сидіння на землі, навіть у таку лагідну ніч, як ця, але шпільмани не любили стільців чи інших предметів для сидіння.

— Власне, я прийшов, щоб віддати тобі ось це, — сказав Феноліо і засунув руку до кітеля. Він роззирнувся, перш ніж простягнув Принцові запечатаного листа, але в метушні навряд чи можна було з'ясувати, чи спостерігає за ними хтось, хто не належить до Строкатого люду. Принц, кивнувши, узяв листа й сунув за пасок.

— Дякую тобі, — сказав він.

— Нема за що! — відповів Феноліо, намагаючись не надто зважати на смердючий ведмедів подих. Принц не вмів писати, так само як і більшість його строкатих підданих, але Феноліо залюбки робив це за нього, особливо коли йшлося про подібний документ. Лист призначався лісникові Тлустого князя. Князеві люди вже тричі нападали на дорозі на шпільманок та їхніх дітей. Це нікого не обходило: ні Тлустого князя, що поринув у своє нещастя, ані людей, яким він доручив здійснювати правосуддя, бо йшлося про шпільманів. Отже, їхньому ватажкові доведеться про це подбати. Вже наступної ночі на порозі свого помешкання лісник отримає листа, написаного Феноліо. Те, про що в ньому йтиметься, не даватиме лісникові спокійно спати, і, треба сподіватися, у майбутньому він подалі триматиметься від строкатих спідниць. Феноліо пишався своїми листами-погрозами мало не так само, як і своїми розбійницькими піснями.

— Ти вже чув останні новини, Чорнильний ткачу? — Принц погладив ведмедя по чорному писку. — Змієголов оголосив про винагороду — за Сойку.

— За Сойку? — Феноліо похлинувся вином, а цирульник так улупив йому по спині, що він до того ж облив собі пальці гарячим напоєм. — Що ж, непогано! — видав він, перевівши подих. — Хай ще хто спробує тепер сказати, що слова — пусте! Цього розбійника Змієголов довго шукатиме!

Як вони переглянулися! Немов знали більше за нього. Але що саме?

— Ти що, ще нічого не чув, Чорнильний ткачу? — стиха промовив Ворон. — Твої пісні, здається, збуваються! Податківців Змієголова вже двічі грабував чоловік у масці птаха, а одного з його єгерів, знаного за жорстокі розваги, кажуть, знайшли мертвим у лісі, з пером у роті. Вгадай, якого птаха?

Феноліо здивовано поглянув на Принца, але той лише дивився на вогонь і ворушив палицею жар.

— Так… то ж це чудово! — виголосив Феноліо, проте квапливо понизив голос, помітивши, як стривожено озирнулися інші. — Це ж чудові новини! — продовжив він тихіше. — Хай там що, я негайно напишу нову пісню! Запропонуйте щось! Ну ж бо! Що невдовзі накоїть Сойка?

Принц усміхнувся, а цирульник зневажливо зиркнув на Феноліо.

— То кажеш, ніби все це гра, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Сидиш собі у своїй комірчині й викладаєш слова на папір, а той, хто грає твого розбійника, ризикує життям, бо, напевно, зроблений не зі слів, а з плоті та крові!

— Так, але ніхто не знає його в обличчя, бо Сойка носить маску. Дуже мудро з твого боку, Чорнильний ткачу. Звідки Змієголову знати, яке саме обличчя шукати? Розумна штука ця маска. Її кожен може вдягнути. — Це сказав актор, Батист.

Звісно, так його й звати. «Чи це я його вигадав? — запитав себе Феноліо. Байдуже». Ніхто не розумівся на масках краще, ніж Батист, може, тому, що його обличчя було спотворене віспою. Чимало акторів замовляли в нього зшити їм шкіряні усмішку чи плач на обличчя.

— Але ж у піснях він змальований досить точно. — Ворон допитливо поглянув на Феноліо.

— Еге ж! — Батист підвівся на ноги. Він поклав руку на потертий пасок, неначе мав там меча, роззирнувся, ніби видивляючись ворогів. — Він буцімто високий. Не дивно. Про героїв здебільшого так кажуть. — Батист пройшовся навшпиньки туди-сюди. — Волосся в нього, — він провів рукою по голові, — темне-темне, як кротяче хутро. Якщо вірити пісням. Це незвично. Більшість героїв мають золотаве волосся, хто б там що під цим не розумів. Ми нічого не знаємо про його походження, але напевно, — Батист прийняв шляхетного виду, — у його жилах тече чистісінька князівська кров. А то чому б він був такий благородний та мужній?

— Хибна думка! — перебив Феноліо. — Сойка — людина з народу. Що ж то за розбійник, який народився у фортеці?

— Ви чули, що каже поет! — Батист провів рукою по чолу, ніби струшуючи з нього шляхетність. Інші засміялися. — Перейдемо до обличчя за пір'яною маскою. — Батист провів пальцями по власному спотвореному обличчю. — Звісно ж, воно гарне й витончене — і біле, як слонова кістка! В піснях про це нічого не сказано, але всі ми знаємо, що для героя цей колір обличчя є природним. Вибачайте, ваша високосте! — додав він і насмішкувато розкланявся перед Чорним Принцом.

— Прошу-прошу, я не проти, — лише сказав той і навіть не зморщився.

— Не забудь про рубець! — сказав Ворон. — Рубець на його лівій руці, куди його вкусив собака. У кожній пісні є про нього згадка. Нумо, засучімо рукави. Погляньмо, чи не сидить серед нас Сойка? — Закликаючи інших, він роздивився довкола, та лише Здоровань з усмішкою засучив рукав. Інші мовчали.

Принц відкинув назад довгі пасма волосся. За паском він мав три ножі. Шпільманам заборонялося носити зброю, навіть тому, кого вони називали своїм ватажком, та чому вони мали дотримуватися законів, які їх не захищають? «Він уцілить в око метелика», — так казали про Принцову влучність у киданні ножа. Саме так, як колись написав Феноліо.

— Як би не виглядав той, хто втілює у вчинках мої пісні, п'ю за його здоров'я. Нехай Змієголов пошукає чоловіка, котрого я змалював. Він його ніколи не знайде! — Феноліо підняв кухля, пропонуючи товариству цокнутися. Він почувався чудово, мов захмелілий, і, безсумнівно, не від гидкого вина.

«Поглянь-но, і хто б казав, Феноліо? — розмірковував він. — Ти щось пишеш, а воно відбувається! І навіть без читця…»

Та Здоровань зіпсував йому настрій.

— Якщо чесно, Чорнильний ткачу, мені не до тостів, — буркнув він. — Кажуть, Змієголов наразі платить дзвінким сріблом за язик кожного шпільмана, котрий співає про нього глузливих пісень. Він ніби вже має цілу колекцію.

— Язик? — Феноліо мимоволі намацав свого язика. — Невже й мої пісні підпадають під такі?

Ніхто не відповів. Чоловіки мовчали. Із шатра позаду них долинав жіночий спів — колискова, така спокійна й чарівна, ніби походила зовсім з іншого світу, зі світу, про який можна було лише мріяти.

— Я раз у раз повторюю моїм підданим: не наближайтеся до Сутінкового замку! — Принц підніс до ведмежої пащі шматок м'яса, з якого скрапував жир, витер ножа об штани й засунув його назад за пасок. — Кажу їм, що ми для Змієголова — воронячий корм, падаль! Та відтоді, як Тлустий князь замість розваг надає перевагу сльозам, усі вони з порожніми кишенями та шлунками. Що, звісно, жене їх на інший бік хащі. Там чимало багатих торгівців.

Хай йому грець! Феноліо розтирав хворі коліна. Куди подівся його гарний настрій? Розвіявся, як аромат розтоптаної квітки. Він зажурено ковтнув медового вина. Знову до нього підійшли діти, зажадавши оповідки, — та Феноліо відправив їх геть. Йому ніщо не йшло на думку, коли він мав кепський настрій.

— Ось що, — мовив Принц. — Здоровань сьогодні у хащі натрапив на дівчинку та хлопчика. Вони розповіли дивну історію: нібито Баста, Каприкорнів зарізяка, повернувся чи ось-ось з'явиться, а вони тут, щоб застерегти мого давнього друга — Вогнерукого. Ти вже, звісно, чув про нього?

— Е-е-е… — Феноліо з несподіванки поперхнувся вином. — Вогнерукий? Так, звісно, вогнедув.

— Найліпший з усіх, які лиш були. — Принц спрямував блискавичний погляд на Ворона, та той саме показував цирульнику запаленого зуба. — Його вважали мертвим, — тихо вів далі Принц. — Понад десять років від нього не було ні слуху ні духу. Тисячі історій оповідають про те, як і де він помер, на щастя, здається, все це вигадки. Але дівчинка й хлопчик шукають не лише Вогнерукого. Дівчинка запитувала також про старого поета з обличчям черепахи. Часом не про тебе?

Феноліо не підібрав потрібних слів у відповідь. Принц узяв його за руку й допоміг підвестись.

— Ходімо зі мною! — сказав він, а позаду них ведмідь, рохкаючи, звівся на лапи. — Обоє дітей мало не померли з голоду, щось розповідали про те, як були у непрохідній хащі. Жінки їх саме годують.

Дівчинка й хлопчик… Вогнерукий… Думки Феноліо переверталися в голові, та, на жаль, після двох кухлів вина він геть сп'янів.

Під липою на межі табору, на траві, сиділо кільканадцятеро дітлахів. Дві жінки розливали їм суп. Діти жадібно сьорбали рідкий бульйон з дерев'яних мисок, які їм ткнули у замащені руки.

— Поглянь-но, скількох вони знову поназбирали! — прошепотів Принц до Феноліо. — Ми ще всі помремо з голоду через чуйність наших жінок.

Феноліо лише кивнув, розглядаючи худорляві обличчя. Він знав, як часто Принц сам підбирав голодних дітей. Якщо вони виявлялися хоч трохи здібними до жонглювання, стояння на голові чи виконання інших трюків, які б викликали у людей усмішку на обличчі та витягували кілька монет із їхніх кишень, то строкатий люд приймав їх до себе, вони кочували з ним від базару до базару, з місця на місце.

— Ось вони. — Принц показав на обидві голівки, що надто низько схилилися над мисками. Дівчинка підвела голову, коли Феноліо підійшов до неї, неначе він покликав її на ім'я. Вона здивовано подивилась на нього — і впустила ложку.

Меґі!

Феноліо так розгублено відповів на її погляд, що вона аж усміхнулася. Так, це вона. Він досить добре пам'ятав її усмішку, хоча й тоді, у Каприкорновому будинку, вона не часто мала нагоду всміхатись.

Вона умить підхопилася з місця, протислася крізь юрбу дітей і кинулась йому на шию.

— Ой, а я знала, що ти ще тут! — випалила вона крізь сміх і сльози. — Але навіщо тобі в оповідці вовки? Та ще нічні жахи й червоноголовці. Вони поціляли у Фарида камінням і впивалися пазурами нам в обличчя. На щастя, Фарид устиг розкласти вогонь, але…

Феноліо розкрив було рота — і безпорадно стулив його знову. Тисяча запитань промайнула в його голові Як вона сюди потрапила? Що сталося з Вогнеруким? Де її батько? І що було з Каприкорном? Чи він мертвий? Чи спрацював їхній план? Якщо так, чому ж тоді Баста ще живий? Запитання заглушували одне одного, як дзижчання комах, утім жодного з них Феноліо не наважився поставити під прицілом Чорного Принца, що стояв поруч.

— Я бачу, ти з ними знайомий, — зауважив він.

Феноліо лише кивнув. Звідки він знав хлопчика, що сидів біля Меґі? Чи не у Вогнерукого він міг його бачити того пам'ятного дня, коли вперше зіткнувся з одним зі своїх створінь лице в лице?

— Е-е-е, це… мої родичі, — пролепетав він. Яка жалюгідна брехня, а ще оповідач власних історій!

У Принцових очах промайнуло глузування.

— Родичі, значить… так-так. Мушу визнати, що вони на тебе не схожі.

Меґі забрала руки з шиї Феноліо й поглянула на Принца.

— Меґі, дозволь представити, — сказав Феноліо. — Чорний Принц.

Принц вклонився перед нею з усмішкою.

— Чорний Принц! Так. — Меґі мало не святобливо повторила його ім'я. — А це його ведмідь! Фариде, ходи-но сюди. Поглянь!

Фарид, ну звісно. Тепер Феноліо пригадав. Меґі часто про нього розповідала. Хлопчик устав, але спершу квапливо досьорбав залишки супу. Він став позаду Меґі, на безпечній відстані від ведмедя.

— Вона хотіла піти зі мною, і все! — сказав він, витираючи вимащені жиром вуста. — Правда! Я не хотів її брати сюди, але вона вперта, як верблюд.

У відповідь Меґі, схоже, хотіла сказати щось нелюб'язне, та Феноліо обійняв її за плечі.

— Мій любий хлопче, — сказав він, — ти навіть не уявляєш, як я тішуся, що Меґі тут! Напевно, вона — єдине, чого мені бракувало в цьому світі для повного щастя!

Він квапливо попрощався з Принцом і потягнув Меґі й Фарида за собою.

— Ходімо! — шепотів він, протискуючись з ними крізь шатра. — Ми маємо чимало чого обговорити, надзвичайно багато. Та краще розмовляти в моїй комірчині, подалі від сторонніх вух. Уже й без того пізно, а вартові на брамі впустять нас до міста лише до півночі.

Меґі неуважно кивнула й здивовано спостерігала за тим, що відбувалося довкола, та Фарид різко вирвався з рук Феноліо.

— Ні, я не можу піти з вами. Я мушу розшукати Вогнерукого!

Феноліо здивовано подивився на нього. Отже, це правда? Вогнерукий…

— Так, він повернувся, — сказала Меґі. — Жінки сказали, що, може, Фарид знайде його у шпільманки, з якою він був раніше. Вона має садибу, там, на пагорбі.

— Шпільманка? — Феноліо поглянув у той бік, куди показував палець Меґі. Пагорб, про який вона казала, видавався лише чорним обрисом у місячному сяєві. Ну, звісно! Роксана. Він згадав. Чи вона й насправді така вродлива, як він її зобразив?

Хлопець нервово заметушився.

— Мушу йти, — сказав він Меґі. — Де я тебе знайду?

— На вулиці чоботарів і сідлярів, — відповів замість Меґі Феноліо. — Просто запитай, де будинок Мінерви.

Фарид кивнув — і знову поглянув на Меґі.

— Кепська ідея — вирушати в дорогу серед ночі, — сказав Феноліо, хоча й відчував, що хлопця не цікавлять його поради. — Тутешні вулиці небезпечні. А особливо вночі. Розбійники, волоцюги…

— Я вмію за себе постояти. — Фарид вийняв з-за паска ножа. — Пильнуй себе. — Він узяв Меґі за руку, відтак різко обернувся й зник серед шпільманів. Феноліо помітив, що Меґі ще кілька разів озиралася, шукаючи його очима.

— Бідолашний хлопець! — пробурчав він, полохаючи на шляху кількох дітей, які знову вимагали від нього оповідки. — Схоже, він закоханий у тебе?

— Припини! — Меґі висмикнула руку з його долоні, але всміхнулася.

— Гаразд, заткну пельку! Твій батько знає, що ти тут?

Цього не слід було питати. По Меґі було видно, що її гризе совість.

— Ну, гаразд, ти все мені розповіси. Як ти сюди потрапила і що значать розмови про Басту й Вогнерукого, геть усе! Ти підросла! Чи то я осів? Меґі, як я тішуся, що ти тут! Тепер ми наведемо лад у цій історії! Завдяки моїм словам і твоєму голосу…

— Наведемо лад? Що ти маєш на увазі? — Вона недовірливо поглянула на нього. Так само вона часом дивилась на нього й тоді, коли вони були Каприкорновими полоненими: похмуре чоло, очі такі ясні, немов зазирали йому просто в серце. Але тут не можна було пояснювати.

— Пізніше! — прошепотів Феноліо й повів її далі. — Пізніше, Меґі. Тут забагато вух. Трясця його матері, куди ж подівся мій смолоскипник?

Чужинний шурхіт серед чужинної ночі

У сутінкових шатрах

Світ лагідний, нелихий,

Він затишний, знадливий,

Як комірчина тиха.

Проспиш, забудеш там

Усі буденні лиха.

Матіас Клавдіус. Вечірня пісня

Коли Меґі згодом намагалась пригадати, як вони дісталися помешкання Феноліо, у пам'яті виринало лише кілька невиразних картин: вартовий, котрий виставив їм назустріч списа й непривітно пропустив їх, упізнавши Феноліо, темні провулки, якими вони йшли слідом за смолоскипником, а тоді круті сходи вгору вздовж сірого муру, що скрипіли під ногами. У Меґі від утоми так паморочилася голова, коли підіймалася сходинками вслід за Феноліо, що він кілька разів занепокоєно підтримував дівчинку за руку.

— Гадаю, ліпше завтра розповімо одне одному, що ми обоє пережили відтоді, як бачилися востаннє, — сказав він, заводячи її до своєї комірчини. — Піду попрошу Мінерву принести тобі мішка з соломою, і ти цієї ночі спатимеш у моєму ліжку. Три дні і три ночі у непрохідній хащі! Хай йому грець, я б, напевно, просто помер би зі страху!

— Фарид мав ножа, — пробурмотіла Меґі. Ніж її заспокоював, коли вони вночі спали у гіллі дерев, а знизу до них долинало шкряботіння й гарчання. Фарид був завжди напоготові. — А коли він бачив привидів, — розповідала вона сонно, поки Феноліо запалював лампу, — він розкладав вогонь.

— Привиди? У цьому світі немає привидів, в усякому разі я їх не вигадував. А що ви їли?

Меґі пішла навпомацки до ліжка. Воно виглядало дуже привітно, хоча й складалося з мішка з соломою та кількох грубошерстих ковдр.

— Ягоди, — пробубоніла вона. — Чимало ягід, хліб, який ми прихопили з кухні Елінор, і кроликів, яких ловив Фарид.

Феноліо вражено похитав головою. Приємно було знову побачити його зморшкувате обличчя, але зараз Меґі хотіла, власне кажучи, лише одного — спати. Вона зняла чоботи, залізла під колючі ковдри й випростала стомлені ноги.

— Як тобі таке спало на думку — зачитати вас до непрохідної хащі? Чому не сюди? Вогнерукий, напевно, розповідав хлопцеві про цей світ.

— Орфеєві слова… — Меґі позіхнула. — Ми ж мали лише Орфеєві слова, а Вогнерукий попросив зачитати його саме до хащі.

— Авжеж. Це на нього схоже. — Вона відчула, як Феноліо підтягнув їй ковдри аж до підборіддя. — Зараз я краще не питатиму тебе, якого Орфея ти маєш на увазі. А завтра продовжимо розмову. На добраніч! І ласкаво прошу до мого світу!

Меґі насилу вдалося ще раз розплющити очі.

— Ти де спатимеш?

— Не хвилюйся. Внизу у Мінерви щоночі якісь родичі сходяться на нічліг, одним менше — одним більше, ролі не грає. От побачиш, до тутешніх незручностей швидко звикаєш. Сподіваюсь лише, її чоловік хропе не так голосно, як вона запевняє.

Він причинив за собою двері, і Меґі чула, як він, тихо лаючись, мучився крутими сходами донизу. Над нею по сволоках шаруділи миші (вона сподівалась, що то були миші), а крізь єдине вікно від ближнього міського муру долинали голоси вартових. Меґі заплющила очі. Ноги нили, а в голові ще досі гула шпільманська музика.

«Чорний Принц, — думала вона, — я бачила Чорного Принца… і омбрійську браму… і чула, як перешіптуються дерева у непрохідній хащі». Якби вона тільки могла про все це розповісти Резі або Елінор. Або Мо. Він, напевно, більше жодного слова не захоче чути про Чорнильний світ.

Меґі потерла втомлені очі. Над ліжком між кроквами висіли феїні гнізда, саме так, як того завжди хотів Феноліо, але за їхніми темними отворами ніщо не ворушилося. Мансарда Феноліо була ледь більшою за ту кімнату, в якій його та Меґі замкнули як Каприкорнових полонених. Окрім ліжка, яким він їй так люб'язно поступився, у комірчині ще були дерев'яна скриня, лава й лиснюче різьблене бюрко. Воно не пасувало до решти вмеблювання: до грубо обтесаної лави, простої скрині. Здавалося, воно забрело з іншої оповідки, власне як і Меґі. На бюрку стояв глиняний глечик із в'язкою пір'їн, дві чорнильниці…

Феноліо виглядав задоволеним.

Меґі провела рукою по змореному обличчю. Сукня, яку їй зшила Реза, все ще пахла мамою. І непрохідною хащею. Дівчинка застромила руку до шкіряної торбинки, яку двічі мало не згубила у хащі, й витягла звідти записничка, якого їй подарував Мо. На мармуровій обкладинці змішувалися темно-синій з павичево-зеленим — улюблені кольори Мо. «Добре мати при собі на чужині власні книжки». Як часто Мо казав їй таке, та чи мав він на увазі настільки чужі місцини? На другий день їхнього перебування в хащі, коли Фарид полював на кролика, Меґі намагалась почитати книжку, яку взяла з собою. Але далі першої сторінки справа не пішла, а зрештою вона забула книжку, залишивши її біля струмка, над яким роїлися блакитні феї. Хіба тобі цікаві нові оповідки, коли перебуваєш в одній із них? Чи, може, Меґі просто стомилась? «Мушу принаймні записати те, що відбулося, — подумала вона і ще раз провела по обкладинці записничка. Та голова і ноги були мов ватяні від утоми. — Завтра, — вирішила вона. — Завтра ще скажу Феноліо, щоб уписав мене назад. Я бачила фей, навіть вогненних ельфів, непрохідну хащу й Омбру. Так. Врешті-решт йому треба буде кілька днів, щоб знайти слова…» В одному з феїних гнізд над нею щось зашаруділо, та блакитне личко не виглянуло.

У комірчині було прохолодно, і все видавалось чужим. Меґі звикла до чужих місцин. Врешті-решт Мо завжди брав її з собою, вирушаючи на допомогу хворим книжкам. Та він завжди був поруч із нею. Завжди. Меґі притислася щокою до грубого мішка з соломою. Їй бракувало мами, Елінор і Даріуса, та найбільше їй бракувало Мо, серце їй щеміло. Любов і нечиста совість — лиха суміш. Якби ж він просто пішов з нею! Він чимало показав їй їхнього світу, і їй хотілося зробити те саме й для нього у цьому світі. Вона знала, що йому сподобалися б вогненні ельфи, дерева, що шепочуть, і табір шпільманів…

Так, звісно, їй бракувало Мо.

Цікаво, а як почувався Феноліо? Чи бракувало йому когось? Невже він не тужив за селом, у якому мешкав, за дітьми, друзями, сусідами? Що сталося з його онуками, з якими Меґі так часто казилася в його будинку?

— Завтра я тобі все покажу! — прошепотів він до неї, коли вони квапилися за хлопцем з догораючим смолоскипом, і голос Феноліо звучав так гордо, як голос короля, котрий сповіщає свого гостя про те, що наступного дня покаже йому своє королівство. — Вночі вартовим не подобається, коли хтось вештається провулками, — додав він.

Між будинками, що тулились один до одного, було дуже тихо. Вони так нагадували Каприкорнове село, що Меґі на кожному розі очікувала побачити постать, що схилилася на мур, з рушницею в руці й у чорній куртці Але їм зустрілися лише кілька свиней-рохкалець, що розбіглися по провулках, які круто здіймалися вгору, та обідраний чолов'яга, який між будинками змітав докупи нечистоти й згрібав їх на візок.

— До смороду з часом звикнеш! — прошепотів Феноліо, коли Меґі затиснула носа. — Тішся, що я мешкаю не у якогось фарбаря і не в шкіряників. До їхнього чаду я й сам ще не звик.

Ні, Феноліо нічого не бракувало, цього Меґі була певна. Та й чому б? Це його світ, світ, що виник у його голові, знайомий йому, як власні думки.

Меґі вслухалася в ніч. Окрім мишачого шурхоту, долинав іще якийсь гамір — тихе сопіння. Здавалося, він долинав від бюрка. Вона відкинула ковдру і обережно почовгала туди. Скляний чоловічок спав біля глечика з перами, головою на малесенькій подушечці. Його прозорі кінцівки були у чорнильних плямах. Напевно, він загострював пера, вмочав їх у череваті склянки, посипав піском свіже чорнило. Саме так, як Феноліо завжди того хотів. А чи феїні гнізда над його ліжком приносили щастя й дарували гарні сни? Меґі здалося, що вона побачила феїн пилок на бюрку. Вона замріяно провела пальцем по поверхні, роздивилася лискучий слід на пучці й нанесла його собі на чоло. А чи допомагав феїн пилок від туги за домівкою?

Так, вона досі журилася. Попри красу довкола неї вона все ще згадувала будинок Елінор, майстерню Мо… Що за дурне серце було в неї! Чи не щоразу, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ, воно швидше билося? А тепер, коли вона тут, воно, здається, не знає, що відчувати.

— Бо їх тут нема! — шепотіло щось усередині, немов серце виправдовувалося. Бо тут нема їх усіх.

Хоч би Фарид залишився з нею…

Як вона заздрила йому, що він прослизав з одного світу в інший так, немов міняв сорочку. Здавалося, єдине, за чим він журився, було порубцьоване обличчя Вогнерукого.

Меґі підійшла до вікна, затуленого фіранкою, відсунула її та виглянула на вузький провулок. Обідраний сміттяр саме тягнув візка повз будинок. Він ледве не зав'яз між будинками зі своєю важкою, сморідною ношею. Майже всі вікна навпроти були темні, лише за одним палала свічка, і дитячий плач пронизував темряву ночі. Дахи будинків вишикувалися в ряд, мов луски на ялинкових шишках, а над усім оцим у зоряне небо таємничо здіймалися замкові мури й вежі.

Замок Тлустого князя. Реза вдало описала його. Місяць тьмаво висів над сірими зубцями муру, оздоблюючи їх сріблом, їх і варту, що крокувала кам'яною стіною туди-сюди. Здавалося, це той самий місяць, що сходив і заходив над горами за будинком Елінор.

— Завтра князь влаштовує свято на честь свого нечемного онука, — розповів Феноліо Меґі, — і я маю принести до замку нову пісню. Я візьму тебе з собою, мусимо лише подбати про чисту сукню для тебе. Але Мінерва має трьох дочок, то сукня для тебе знайдеться.

Меґі востаннє поглянула на сплячого скляного чоловічка й повернулася в ліжко під феїними гніздами.

«Після свята, — подумала вона, стягуючи через голову брудну сукню й шмигнувши під грубу ковдру, — одразу після свята попрошу Феноліо вписати мене додому».

Заплющивши очі, вона знову побачила рої фей, що обліпили її в зелених сутінках непрохідної хащі й смикали за волосся, поки Фарид не почав відганяти їх ялиновими шишками. Вона чула шепіт дерев, що здавався чимось на кшталт напівземного і напівповітряного, пригадала лускаті обличчя в темних ставках, Чорного Принца і його ведмедя…

Під ліжком щось зашаруділо і поповзло їй по руці. Сонна Меґі скинула його.

«Сподіваюся, що Мо не дуже розлючений», — думала вона, засинаючи, і їй наснився садок Елінор. Чи, може, непрохідна хаща?

Єдина неправда

Там були ковдри, та обіймали й зігрівали його не вони, а хлопчикові обійми.

Джері Спінеллі Маніяк Маґі між Іст- та Уест-Ендом

Фарид швидко відчув, що Феноліо мав рацію. Було нерозумно ось так посеред ночі випихатися в дорогу. Щоправда, назустріч йому з темряви не вискакували розбійники, навіть лис не перебіг дорогу, поки він піднімався на осяяний місяцем пагорб, на який вказали шпільмани. Та як у пітьмі він мав з'ясувати, котра зі злиденних садиб поміж дерев була саме тією, яку він шукав? Усі вони виглядали однаково: хатинка з сірого каменю, оточена оливковими деревами, криниця, де-не-де загорода для худоби, кілька смужок земельних угідь. На подвір'ях ані шерехне. Господарі спали, виснажені роботою, та з кожним муром і з кожною брамою, крізь які прокрадався Фарид, його надія зменшувалася. Він зненацька вперше відчув розгубленість у цьому чужому світі і хотів було вкластися спати під деревом, аж раптом побачив вогонь. Він спалахнув на верховині червоною квіткою мальви, що розцвіла і, ледве прорісши пелюстками, знову зів'яла. Фарид пришвидшив ходу, кваплячись угору по схилу, прикутий поглядом до того місця, де побачив вогняну квітку. Вогнерукий! Поміж дерев знову спалахнуло полум'я, цього разу сірково-жовте, яскраве, мов сонячне світло. Це напевно він! Хто б іще змусив вогонь танцювати вночі?

Фарид побіг швидше, так швидко, що невдовзі захекався. Він натрапив на шлях, що вів угору поміж свіжих пеньків. Плай був кам'янистий і вологий від роси. Ось іще одна червона квітка в темряві. Над Фаридом із темряви виринула хатинка. Далі вгору здіймався пагорб, схилом якого простягалися грядки, викладені камінням. Хатинка була така ж убога і проста, як і решта. Стежка закінчувалася перед плохенькою брамою, перед муром із плаского каміння, що сягав Фаридові якраз по груди. Коли хлопець опинився за ворітьми, до нього підбіг гусак, бив крилами і шипів, та Фарид не зважав на нього: він знайшов того, кого шукав.

Вогнерукий стояв на подвір'ї, з його долонь, здіймаючись у повітря, зацвітали полум'яні квіти. Він лиш клацав пальцями — і вони розкривалися, розпускали листя з вогню, в'янули, виганяли полум'яно-золотаві стебла й знову розквітали. Здавалося, ніби вогонь з'являвся невідомо звідки: Вогнерукий викликав його лиш самими рухами рук чи голосом, він роздував його самим лиш подихом — жодних смолоскипів, жодної пляшки, з якої б він заливав собі щось до рота, — нічого з того, чим би він скористався в іншому світі, Фарид не помітив. Він просто стояв і освічував вогнем ніч. Квіти щосили кружляли довкола нього в дикому танці, сипали до ніг іскрами, мов золотим насінням, доки його не оповило рідким вогнем.

Фаридові доволі часто доводилося спостерігати, яке спокійне було обличчя Вогнерукого, коли він грав з вогнем, та ніколи раніше він не бачив його таким щасливим. От просто щасливим… Гусак ще ґелґотав, та Вогнерукий, здавалося, не чув. Лише коли Фарид відчинив ворота, птах так голосно залементував, що Вогнерукий озирнувся — і вогняний цвіт погас, ніби ніч розчавила його своїми чорними пальцями, так само, як і щастя на обличчі Вогнерукого.

Перед хатніми дверима підвелася жінка, очевидно, вона сиділа на порозі. Там ще був хлопчик, Фарид лише зараз помітив його. Він поглядом стежив за Фаридом, коли той простував подвір'ям. Утім, Вогнерукий не поворухнувся. Він лише дивився на Фарида, а біля його ніг дотлівав червоний жар.

Фарид шукав на добре знайомому обличчі бодай нотку радості на знак привітання, бодай тінь усмішки, та нічого, крім розгубленості, він не побачив. Урешті-решт мужність зрадила Фарида, і він зупинився, а серце йому тремтіло в грудях, ніби його лихоманило.

— Фариде?

Вогнерукий підійшов до нього. Жінка пішла слідом, вона була дуже вродлива, але Фарид не звертав на неї уваги. На Вогнерукому було вбрання, з яким він увесь час носився в іншому світі, та яке ніколи не вдягав. Червоне й чорне… Фарид не наважувався дивитись на Вогнерукого, коли той зупинився на відстані одного кроку від нього. Він стояв, опустивши голову й втупившись у пальці ніг. Може, Вогнерукий і не збирався брати його з собою. Може, він домовився з Телепнем, щоб той не читав останніх рядків, та тепер розлючений, що Фарид усе-таки переслідував його, перебирався за ним із одного світу в інший… Чи він його вдарить? Вогнерукий ще ніколи його не бив (щоправда, одного разу він мало не зробив цього, коли хлопець ненавмисно підпалив Ґвінового хвоста).

— Як я тільки міг подумати, ніби щось завадить тобі переслідувати мене? — Фарид відчув, як Вогнерукий узяв його за підборіддя, і коли він на нього поглянув, то нарешті побачив у його очах те, на що сподівався: радість. — Де ти запропав? Я кликав тебе разів з десять, усюди шукав тебе… Вогненні ельфи, напевно, вважали мене божевільним!

Як він стривожено розглядав хлопцеве обличчя, немов переконуючись, а чи раптом не змінилося в ньому щось. Як приємно відчувати його турботу! Фарид підстрибнув би на радощах, так само, як полум'я щойно підскакувало для Вогнерукого.

— Ну, що ж, ти, здається, виглядаєш, як завжди! — зрештою зауважив він. — Смагляве худорляве чортеня. Та зачекай, щось ти такий смирний! Невже втратив голос?

Фарид усміхнувся.

— Ні, все гаразд! — сказав він, швидко кинувши оком на жінку, котра все ще стояла позаду Вогнерукого. — Але не Телепень відіслав мене сюди. Він просто припинив читати, щойно ти зник! Меґі зачитала мене сюди, за допомогою Орфеєвих слів!

— Меґі? Дочка Чарівновустого?

— Так! А як ти сам? У тебе все гаразд, еге ж?

Вогнерукий скривив рота в добре знайомій Фариду іронічній посмішці.

— Ну, рубці все ще тут, як бачиш. Але більше каліцтв не з'явилося, якщо ти про це.

Він обернувся і поглянув на жінку, та так, що це зовсім не сподобалося Фаридові.

Вона мала чорняве волосся, а очі її були майже такі ж темні, як і його. Вона була дуже вродлива, хоча вже й стара, ну, скажімо, в усякому разі набагато старша за нього, — та Фаридові вона не подобалася. Ні вона, ані її хлопець. Зрештою він ішов услід за Вогнеруким у його світ не для того, щоб ділити його з іншими.

Жінка стала біля Вогнерукого і поклала руку йому на плече.

— Хто це? — запитала вона і поглядала на Фарида, так само оцінюючи. — Ще одна з твоїх багатьох таємниць? Син, про якого я відати не відаю?

Фарид відчув, як кров ударила в обличчя. Син Вогнерукого. Таке познайомлення йому сподобалося. Фарид непомітно поглянув на незнайомого хлопчика. Хто його батько?

— Мій син? — Вогнерукий ніжно провів долонею по її обличчю. — Що в тебе за думки! Ні, Фарид — вогнедув. Деякий час він ходив до мене на навчання і відтоді вважає, що я без нього не впораюся. Він до того твердо переконаний у цьому, що всюди слідує за мною, який би довгий не був шлях.

— Ще чого! — У Фаридовому голосі звучала образа, хоча він і не хотів її показувати. — Я прийшов, щоб застерегти тебе! Та можу знову піти, якщо хочеш.

— Ну, годі вже! — Вогнерукий міцно ухопив його за руку, коли той відвернувся. — Лишенько, я геть забув, як швидко ти заводишся. Застерегти, кажеш? Від чого?

— Від Басти.

Жінка притисла долоню до вуст, зачувши ім'я, і Фарид доповів про все, що сталося, починаючи відтоді, як Вогнерукий зник, зник із безлюдного шляху в горах, ніби його ніколи й не було. Коли він закінчив, Вогнерукий спитав:

— Отже, книжка у Басти?

Фарид свердлив пальцями ніг тверду землю.

— Так! — пригнічено пробелькотів він. — Він приставив мені ножа до горла, що я мав робити?

— Баста? — Жінка схопила Вогнерукого за руку. — Отже, він живий?

Вогнерукий лише кивнув. Потім знову поглянув на Фарида.

— Ти думаєш, він уже тут, Орфей зачитав його сюди?

Фарид безпомічно стенув плечима.

— Не знаю! Коли я вислизнув від нього, він кричав навздогін, що помститься ще й Чарівновустому. Та Чарівновустий не вірить цьому, каже, що Баста був просто розлючений…

Вогнерукий зиркнув на браму, все ще відчинену.

— Так, Баста у гніві без ліку наговорить, — пробурмотів він. Зітхнув і затоптав останній сніп іскор, що палали під ногами. — Кепські новини, — пробурмотів він. — Дуже кепські. Бракує лише, щоб ти Ґвіна сюди приніс.

Як добре, що було темно. У темряві брехня не настільки очевидна, як удень. Фарид доклав максимум зусиль, вдаючи здивування.

— Ґвін? Ні. Ні, його я не брав із собою. Ти ж сказав, щоб він там лишався. До того ж Меґі мені заборонила.

— Розумне дівча! — Полегшене зітхання Вогнерукого проникло Фаридові у саме серце.

— Ти покинув куницю? — Жінка недовірливо похитала головою. — Мені завжди здавалося, що ти приязно ставився до малої потвори, як ні до кого іншого.

— Ти ж знаєш, яке зрадливе моє серце, — намагався спростувати Вогнерукий, та безтурботність у його голосі не могла ввести в оману навіть Фарида. — Ти голодний? — запитав Вогнерукий. — Давно ти тут?

Фарид прокашлявся. Брехня про Ґвіна клубком підступила йому до горла.

— Чотири дні, — видавив він. — Шпільмани дали нам щось поїсти, та я все одно голодний…

— Нам? — У голосі Вогнерукого зазвучала недовіра.

— Вона тут? — Вогнерукий приголомшено поглянув на нього, відтак застогнав і прибрав волосся з чола. — Авжеж, це сподобається її батькові. А її мати як зрадіє! Може, ти ще кого привів?

Фарид заперечливо похитав головою.

— А де ж вона?

— У старого! — Фарид кивнув головою у напрямку, звідки прийшов. — Він мешкає біля замку. Ми зустріли його у шпільманському таборі. Меґі дуже тішилася, бо й так хотіла його шукати, щоб він повернув її назад. Мені здається, вона тужить за домівкою…

— Старий? Про кого це ти, бісова душа?

— Ну, про поета! Котрий з черепаховим обличчям, ну той, від якого ти втік тоді…

— Зрозуміло! — Вогнерукий затулив йому долонею рота, ніби не хотів чути жодного слова, і вдивлявся кудись у темряву, де ховалися омбрійські мури.

— Що година, то не легше… — пробурмотів він.

— А це… теж погана новина? — наважився запитати Фарид.

Вогнерукий відвернувся, та Фарид все одно розгледів його усмішку.

— Ще б пак, — сказав він. — Напевно, ще жоден хлопчик не приніс стільки кепських новин за раз. До того ж серед ночі. Роксано, що роблять з такими вісниками нещастя?

Отже, її звуть Роксана. На мить Фаридові здалося, що вона запропонує прогнати його. Та жінка знизала плечима.

— Їх годують, що ж іще? — сказала вона. — Хоча цей ніби і не зморений голодом…

Подарунок для Каприкорна

— Якби він був ворогом моєму батькові, то я б йому не довіряла! — вигукнула занепокоєна дівчина. — Ви не хочете з ним поговорити, майоре Гайворде, щоб я почула його голос? Може, це й безглуздо, втім ви не раз чули, що я надаю значення звучанню голосу.

Джеймс Фенімор Купер. Останній з могікан

Надійшов вечір, а потім ніч, і ніхто не прийшов, щоб відчинити підвал у будинку Елінор. Вони мовчки сиділи там поміж томатної пасти, консервних бляшанок з равіолі й серед усякої іншої провізії, якою було заставлено полиці довкола, і намагалися не помічати одне в одного страху на обличчях.

— Отже, мій будинок не такий вже й великий! — у тиші промовила Елінор. — За цей час навіть такий дурень, як Баста, мав би збагнути, що Меґі не тут.

Ніхто не відреагував. Реза вчепилася в Мортимера, ніби могла захистити його від Бастиного ножа, а Даріус усоте протирав і без того начищені до блиску окуляри. Коли нарешті за дверима почулися кроки, годинник Елінор зупинився. В її змореному мозку нахлинули спогади, коли вона силкуючись підвелася з каністри з оливковою олією, спогади про стіни без вікон і про підгнилу солому. Її підвал був затишнішою в'язницею, ніж Каприкорнів засік, не кажучи про склеп під церквою, втім чоловік, котрий поштовхом відчинив двері, був той самий — і в її власному будинку Баста навіював не менший страх.

Коли вона його бачила востаннє, він сам був в'язнем, оскільки такий шанований ним господар засадив його до собачої клітки. Невже-бо Баста забув? Як Мортола змусила його знову служити їй? Елінор не спала на думку нерозумна ідея запитати про це Басту. Вона сама собі відповіла: бо псові потрібен господар.

Баста прийшов по неї з Ґевалом. Врешті-решт їх було четверо, та Баста безумовно ще надто добре пам'ятав той день, коли від нього втік Вогнерукий.

— Мені шкода, Чарівновустий, що тобі довелося дещо довше чекати, — сказав він котячим голосом, штовхаючи Мортимера вниз по коридору, в бік бібліотеки Елінор. — Та Мортола просто ніяк не могла визначитися з помстою, оскільки твоїй відьмацькій дочці, очевидно, таки вдалося втекти.

— Ну? І на чому ж вона зупинилась? — Елінор запитала, хоча боялася почути відповідь. Утім, Баста був напоготові.

— Спочатку вона мала намір перестріляти вас усіх, а потім потопити в озері, хоча ми їй сказали, що буде достатньо зарити вас під кущами. Та потім вона визнала, що занадто милостиво — дати вам померти з усвідомленням того, що мала відьма втекла від неї. Ось ця думка не сподобалася Мортолі.

— Таки не сподобалась? — Ноги в Елінор від страху обважніли, аж вона зупинилась, проте Ґевал нетерпляче штовхнув її вперед, та перш ніж вона встигла спитати, що ж таки Мортола спланувала для них замість розстрілу, Баста відчинив двері до її бібліотеки та, єхидно кланяючись, дав їй знак, щоб увійшла.

Мортола, мов на троні, сиділа в улюбленому кріслі Елінор. За крок від неї лежав пес зі сльозливими очима та настільки широким зашийком, що на нього легко можна було поставити миску. Його передні лапи, як і Мортолині ноги, були перебинтовані, а черево обмотане пов'язкою. Пес! У її бібліотеці! Елінор стисла губи.

«Напевно, Елінор, це твій найменший клопіт, — сказала вона собі. — Найліпше просто не помітити його».

Мортола обперла свою палицю на скляну вітрину, де Елінор зберігала найдорогоцінніші книги. Кругловидий стояв поруч зі старою. Орфей! Цей дурник надто високої думки про себе, якщо претендує на таке ім'я, чи, може, батьки і справді його так назвали? Хай там що, виглядав він так, ніби провів безсонну ніч, так само, як і вона, — через що Елінор шалено тішилася.

— Мій син завжди повторював, що помста — це страва, яка найбільше смакує холодною, — зауважила Мортола, із задоволеною міною розглядаючи виснажені обличчя полонених. — Зізнаюся, що вчора я була не в гуморі, щоб дослухатися до цієї поради. Мені вже не терпиться побачити вас мертвими, та зникнення малої відьми додало мені часу на розмірковування. Отже, я вирішила відкласти помсту, щоб потім ліпше насолодитися нею з холодним серцем.

— Ви тільки-но послухайте! — пробурмотіла Елінор, за що отримала від Басти прикладом у спину.

Мортола ж спрямувала свій пташиний погляд на Мортимера. Здавалося, вона не бачить нікого іншого: ні Резу, ні Даріуса, ні Елінор, — лише його.

— Чарівновустий! — Вона зневажливо промовила ім'я. — Скількох людей ти вбив своїм оксамитовим голосом? З десяток? Кокерель, Пласконіс, і насамкінець коронацією твого мистецтва був мій син. — Біль у Мортолиному голосі був настільки свіжим, немов Каприкорн помер не рік тому, а минулої ночі. — За те, що вбив його, сам помреш. Помреш, як очевидним є те, що я сиджу тут, а я спостерігатиму, як мусила й тоді, коли помирав мій син. Ні в цьому, ні в якому іншому світі немає нічого страшнішого за смерть дитини, тож хочу, щоб ти побачив смерть своєї дочки, перш ніж сам помреш.

Мортимер стояв, не змінюючи виразу обличчя. Зазвичай будь-яке почуття читалося у нього на чолі, та навіть Елінор не могла б сказати, що коїлося всередині нього.

— Її тут нема, Мортоло, — хрипло сказав він. — Меґі тут нема, і гадаю, ти не повернеш її, бо вже давно б це зробила, чи не так?

— Хто каже про повернення? — Тонкі губи розтягнулись у безрадісний усміх. — Гадаєш, я надовго затримаюсь у твоєму безглуздому світі зараз, коли маю книжку? Навіщо? Ні, ми підемо за твоєю дочкою у мій світ. Баста спіймає її там, як пташку. А потім я подарую вас обох моєму синові. Знову буде свято, Чарівновустий, але цього разу Каприкорн не помре. Повір мені! Він сидітиме біля мене і триматиме мене за руку, коли смерть забере спочатку твою дочку, а потім тебе. Саме так і буде!

Елінор поглянула на Даріуса і побачила на його обличчі таке саме неймовірне здивування, яке й сама відчувала.

Втім, Мортола пихато всміхалася.

— Чого так на мене вилупилися? Гадаєте, Каприкорн мертвий? — Мортола говорила мало не захлинаючись. — Нісенітниця! Так, тут він помер, ну й що? Цей світ — лише жарт, шпільманський маскарад на базарах. У нашому, справжньому, світі Каприкорн живий. Лише тому я відібрала книжку в пожирача вогню. Мала відьма сама тоді це сказала, тієї ночі, коли ви його вбили: доки існує книжка, він завжди буде в ній. Я знаю, вона казала про вогнедува, та що стосується його, стосується й мого сина! Вони ще всі там: Каприкорн, Пласконіс, Кокерель і Тінь!

Вона переможно позирала то на одного, то на іншого, але всі мовчали. Крім Мортимера.

— Це безглуздя, Мортоло! — сказав він. — І ти це чудово знаєш. Ти ж сама була у Чорнильному світі, коли Каприкорн зник звідти разом із Бастою та Вогнеруким.

— Він був у від'їзді, ну й що? — Мортолин голос зазвучав пронизливо. — Він не повернувся, втім це нічого не значить. Мій син мусив постійно їздити у справах. Змієголов надсилав своїх посланців і посеред ночі, коли йому потрібні були послуги мого сина, і тоді на ранок його, звісно, не було. Втім, зараз він повернувся. І чекає, коли я приведу його вбивцю до фортеці в непрохідній хащі.

Елінор дуже хотілося засміятися, та страх стискав їй горло.

«Жодного сумніву! — подумала вона. — Стара Сорока здуріла! На жаль, це не робить її менш небезпечною».

— Орфею! — Мортола нетерплячим жестом підкликала Кругловидого.

Підкреслено повільно, немов доводячи, що в жодному разі не підкоряється її вказівкам так слухняно, як Баста, він поплентався до неї, одночасно витягаючи з внутрішньої кишені куртки аркуш. З поважним виглядом розгорнув його і поклав на скляну вітрину. Пес, чухаючись, стежив за кожним його рухом.

— Це буде непросто! — зауважив Орфей, нахиляючись до пса і ніжно пестячи його потворну голову. — Я жодного разу не зачитував до книжки таку кількість людей одночасно. Можливо, нам ліпше спробувати одного за одним, по черзі…

— Ні! — грубо перервала його Мортола. — Ти зачитаєш нас усіх разом, як ми й домовлялися.

Орфей стенув плечима.

— Ну, гаразд, як скажеш. Розумієш, це ризиковано, оскільки…

— Мовчи! Я не хочу нічого чути. — Мортола вчепилася кістлявими пальцями у бильця крісла.

(«Я більше ніколи не зможу сісти в це крісло, не згадавши її», — подумала Елінор.)

— Може, тобі нагадати про камеру, з якої ти вийшов лише тому, що я за це заплатила? Одне моє слово — і ти знову сидітимеш там, без книжок і без жодного аркуша. Повір мені, якщо ти відмовишся, я подбаю про це. Врешті-решт Вогнежера ти зачитав без особливих зусиль, як розповів Баста.

— Так, але це було зовсім просто! Так, ніби я поклав щось на своє місце. — Орфей задумливо поглянув у вікно, ніби побачив, як там, на газоні, знову зникає Вогнерукий.

Він повернув до Мортоли наморщене чоло.

— З ним усе інакше! — сказав він, вказуючи на Мортимера. — Це не його історія. Він там ні до чого.

— Як і його дочка. Хочеш сказати, вона ліпше за тебе читає?

— Звісно, ні! — Орфей випрямився, мов струна. — Ліпше за мене ніхто не може. Хіба я не довів? Чи не ти сама казала, що Вогнерукий десять років шукав когось, хто б його зачитав назад до книжки?

— Авжеж. Годі базікати. — Мортола схопила палицю і тяжко підвелася. — А кумедно було б, якби замість нас звідти сюди прошмигнув зухвалий кіт, як тоді замість Вогнежера? Бастина рука ще й досі не загоїлася, а він мав ножа і пес заступився за нього. — Вона неприязно зиркнула на Елінор і Даріуса.

Елінор зробила крок уперед, попри приклад Бастиної рушниці.

— Про що йдеться? Я піду з вами!

Мортола з награним здивуванням звела брови.

— Ну й хто, на твою думку, вирішує? Навіщо ти мені? Або Даріус, дурний партач. Мій син, звісно, нічого не має проти того, щоб і вас згодувати Тіні, та не хочу обтяжувати Орфея. — Палицею вона вказала на Мортимера. — Ми візьмемо з собою його! Більше нікого.

Реза вчепилася за Мортимерову руку. Посміхаючись, Мортола підступила до неї.

— Так, голубко, тебе я також залишу тут! — сказала вона і грубо ущипнула її за щоку. — Боляче буде, якщо я зараз заберу його в тебе, еге ж? Саме коли ти його отримала назад. Через стільки років…

Мортола кивнула Басті, і той грубо схопив Резу за руку. Вона відбивалась і хапалася за Мортимера так безпорадно, що це шматувало серце Елінор. Та лише вона було кинулася допомогти Резі, Ґевал став їй на заваді. А Мортимер ніжно звільнив руку Рези від своєї.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Врешті-решт я єдиний з усієї сім'ї, хто ще не був у Чорнильному світі. І я обіцяю тобі, що не повернуся без Меґі.

— Еге ж, бо й сам не повернешся! — знущався Баста, незграбно штовхнувши Резу вбік Елінор.

А Мортола ще посміхалася.

Елінор так би й гепнула її! «Ну зроби щось, Елінор!» — думала вона. Та що вона могла зробити? Стримувати Мортимера? Чи порвати аркуш, який Кругловидий так старанно розрівняв на її вітрині?

— Ну що, можна нарешті починати? — запитав Орфей, облизуючи губи, ніби не міг дочекатися, щоб показати своє мистецтво.

— Певна річ. — Мортола важко налягла на палицю і покликала Басту.

Орфей недовірливо кинув на нього оком.

— Ти подбаєш про те, щоб він дав спокій Вогнерукому, так? — сказав він до Мортоли. — Ти обіцяла!

Баста провів пальцем по горлянці й підморгнув йому.

— Ти це бачив? — Орфеїв голос зірвався. — Ви пообіцяли! Це була моя єдина умова. Ви дасте Вогнерукому спокій, або я не прочитаю жодного слова!

— Ну, досить вже, не надривайся так, а то ще зірвеш голос, — нетерпляче відповіла Мортола. — Ми маємо Чарівновустого. Яке мені діло до паскудного Вогнежера? Читай уже!

— Агов! Зачекайте! — Вперше Елінор почула Ґевалів голос. Він був чудернацьки тонкий, як для чоловіка його розмірів, — наче слон сюркотав голосом цвіркуна. — Що буде з іншими, коли ви зникнете?

— Звідки мені знати? — Мортола знизала плечима. — Нехай їх зжере те, що прийде замість нас. Зроби цю гладку своєю служницею, а Даріуса — чистильником чобіт. Хай там що! Мені байдуже. Читай вже нарешті!

Орфей скорився.

Він підійшов до вітрини, на якій чекав аркуш з його словами, відкашлявся і поправив окуляри.

— Каприкорнова фортеця розташовувалась там, де знайшли перші сліди велетнів у хащі. — Слова лилися з його вуст, мов музика. — Давно вже їх там не бачили, втім інші істоти, які навіть більше за них наганяли жах, шастали вночі довкола мурів — нічні жахи і червоноголовці, такі ж жорстокі, як і люди, які звели фортецю. Збудовано її з сірого каменю, і видавалася вона сірою, як скелястий схил, на який вона оперлася…

«Зроби що-небудь! — розмірковувала Елінор. — Зроби що-небудь, зараз або ніколи: вирви у Кругловидого папірець, вибий Сороці з рук палицю…»

Та вона не могла поворухнути й пальцем.

Який голос! А магічна дія слів. Як вони затьмарили їй розум, приспали її пильність. Коли Орфей читав про сасапарель і тамарикс, Елінор немов відчувала їхній аромат. Він таки читає так само гарно, як і Мортимер! Це була єдина думка, що промайнула в її голові Решта втупилися поглядом у Орфеєві вуста, з нетерпінням очікуючи наступного слова: Даріус, Баста, Ґевал, навіть Мортимер, так, і навіть Сорока. Вони нерухомо вслухалися, оповиті звучанням слів. Ворушилася лише одна особа. Реза. Елінор бачила, як та бореться з чарами, немов із глибокою водою, як вона стала позаду Мортимера і пригорнулась до нього.

А потім усі вони зникли: Баста, Сорока, Мортимер і Реза.

Мортолина помста

Я не наважуюся, Не наважуюся написати:

Коли ти помреш.

Пабло Неруда. Небіжчиця

Здавалося, ніби на все те, що Реза ще мить тому бачила, наклалося зображення, просвітчасте, як тоноване скло: на бібліотеку Елінор, на корінці книжок, так старанно один до одного розставлені Даріусом. Усе це розплилося, а інше зображення стало виразнішим. Каміння проковтнуло книжки, а книжкові полиці перетворились на закіптюжені мури. Дерев'яна підлога Елінор поросла травою, а побілена стеля розмилася небом, вкритим темними хмарами.

Реза все ще обвивала Мо руками. Він був єдиним, хто залишився, і вона не випускала його, побоюючись знову втратити, як то вже було. Дуже давно.

— Резо? — Вона побачила переляк у його очах, коли він обернувся і збагнув, що вона прийшла з ним. Вона швидко затисла йому вуста долонею. Ліворуч довкола закопченого муру плівся каприфолій. Мо простягнув руку до листків, ніби пальці спочатку мали відчути те, що давно бачили його очі. Реза пригадала, що й вона тоді так само поводилася, що й вона все обмацувала, розгубившись від того, що прихований за літерами світ був такий справжній.

Якби Реза не чула слів із Орфеєвих вуст, то не впізнала б місце, куди Мортола наказала їх усіх зачитати. Каприкорнова фортеця виглядала інакше, аніж тоді, коли вона востаннє стояла на її подвір'ї. Раніше тут довкола були люди, озброєні чоловіки: на сходах, перед брамою і на мурі. Там, де зараз лежали лише обвуглені колоди, раніше була пекарня, а по той бік, біля сходів, вона разом з іншими служницями витріпувала настінні килими, якими Мортола наказувала прикрашати голі приміщення лише в особливих випадках.

Самих приміщень не було. Мури фортеці були зруйновані й чорні від вогню. Кіптява покрила каміння, неначе хто розфарбував його пензлем у чорний колір, а на подвір'ї (колись такому голому) тепер буяв деревій. Деревій любив обгорілу землю, він розрісся довкола, а там, де раніше вузькі сходи вели вгору до сторожової вежі, все поросло лісом аж до Каприкорнового прихистку. Молоді дерева вкоренилися поміж руїн, ніби тільки й чекаючи миті, щоб відвоювати місце, на яке претендувало людське помешкання. Голі віконні пройми поросли будяком, зруйновані сходи покрилися мохом, а плющ поповз угору аж до обгорілих пеньків, які залишилися від Каприкорнової шибениці. Реза бачила чимало повішених на ній чоловіків.

— Що це таке? — Мортолин голос відлунив від мертвих мурів. — Що це за жалюгідна руїна? Це не фортеця мого сина!

Реза впритул підійшла до Мо. Він усе ще був неначе очманілий, немов чекав миті, коли прокинеться і побачить замість каміння книжки Елінор. Реза знала з власного досвіду, що він відчуває. Цього разу їй уже не було настільки зле. Врешті-решт вона була не сама і розуміла, що відбулося. Та, здавалося, Мо забув усе: Мортолу, Басту, і чому вони його сюди привели.

Однак Реза не забула, її серце калатало, коли вона бачила, як Мортола, шпортаючись, продиралася крізь чагарник деревію до обвугленого муру і обмацувала каміння так, ніби проводила пальцями по обличчю свого померлого сина.

— Я цьому Орфеєві власноруч виріжу язика і йому ж подам його приправленим наперстянкою на обід! — вигукнула вона. — І це називається фортеця мого сина? Нізащо! — Роззираючись навсібіч, вона, як птах, нервово трясла головою.

Баста просто стояв, спрямувавши рушницю на Резу і Мо, і мовчав.

— Ну, скажи щось! — гаркнула на нього Сорока. — Скажи щось, дурню!

Баста нахилився і підняв з-під ніг іржавий шолом.

— А що тут скажеш? — пробуркотів він, насуплено жбурляючи шолом знову в траву і стусаючи його, від чого той покотився, брязнувши об мур. — Авжеж, це наша фортеця, чи ти навмисно не помітила козерога на мурі? Навіть дияволи все ще тут, хоча тепер вони мають вінки з плюща, а там навпроти — ще одне око, які Зарізяка полюбляв малювати на камінні.

Мортола вп'ялася в червоне око, на яке вказував Бастин палець. Потім пошкутильгала до залишків дерев'яних воріт, розколотих і зірваних із петель, ледь помітних у заростях ожини і кропиви в людський зріст. Вона мовчки стояла і роззиралась.

А Мо нарешті прийшов до тями.

— Про що вони говорять? — прошепотів він до Рези. — Де ми? Тут була Каприкорнова криївка?

Реза лише кивнула. А Сорока, зачувши його голос, оббігла все довкола і витріщилася на нього. Потому підійшла до нього, зашпорталася, ніби в неї запаморочилася голова.

— Так, це його фортеця, та Каприкорна тут нема! — загрозливо сказала вона тихим голосом. — Мого сина тут нема. Отже, Баста таки мав рацію. Він помер, тут і в іншому світі, помер, і від чого? Від твого голосу, твого клятого голосу!

Мортолине обличчя було до того сповнене ненависті, що Реза відвела б Мо куди завгодно, аби він був захищеним від цього погляду. Та позаду них не було нічого, крім кіптявого муру, на якому знов-таки вирізнявся Каприкорнів козеріг, з червоними очима та вогняними рогами.

— Чарівновустий! — Мортола приснула словом, немов отрутою. — Вбивчовустий тобі ліпше пасує. Твоїй донечці не стало духу промовити слова, які вбили мого сина, утім тобі — ти не вагався і миті! — Вона продовжила, мало не пошепки: — Я так чітко пригадую, немов це було вчора вночі, — як ти взяв у неї з рук папірця і відвів її вбік. А потім із твоїх вуст полилися слова, милозвучні, як і все, що ти кажеш, а коли ти закінчив, мій син упав замертво.

На якусь мить вона затисла пальцями рота, ніби намагаючись стримати схлипування. Коли вона знову опустила руку, її губи все ще тремтіли.

— Як… таке… може… бути? — вела вона далі тремтячим голосом. — Скажи, як так можна? Він же не належав до вашого хибного світу. Як же він міг там померти? Чи ти його власне для цього й заманив своїм чортовим язиком? — І знову вона відвернулася, стиснувши худорляві кулаки, і вирячилась на обвуглені мури.

Баста ще раз нахилився. Цього разу він підібрав наконечник стріли.

— Хотілось би знати, що тут трапилося! — пробурмотів він. — Я завжди казав, що Каприкорна тут вже нема, та де решта? Рудий Лис, Смолоїд, Горбань, Свистун і Зарізяка? Вони що, мертві? Чи засіли у в'язниці Тлустого князя? — Він занепокоєно поглянув на Мортолу. — Що маємо робити, якщо нікого з них нема, га? — Бастин голос нагадував голос хлопчика, який боїться темряви. — Чи ти хочеш, щоб ми жили, як кобольди, у печері, поки на нас не натраплять вовки? Ти вже забула про них, про вовків? А нічні жахи, вогненні ельфи, усяка погань… я про них не забув, так тобі конче захотілося повернутися до цього клятого місця, де за кожним деревом стовбичить по три привиди! — Він схопився за амулет, що теліпався у нього на шиї, проте Мортола не удостоїла його своїм поглядом.

— Замовкни вже! — сказала вона так різко, що Баста втягнув голову в плечі. — Скільки тобі ще разів казати: привидів не слід боятися? А щодо вовків, то ти ж маєш ножа? Якось упораємося. Навіть у їхньому світі вдавалося, а в цьому ми значно краще орієнтуємося. До того ж ми тут маємо могутнього друга, чи ти забув? Ми відвідаємо його, так, ми зробимо це. Але спершу я маю дещо владнати, дещо, що давно мала зробити.

І вона знову поглянула лише на Мо. Ні на кого більше. Потім повернулася, впевненим кроком підійшла до Басти і вихопила в нього з рук рушницю.

Реза схопила Мо за руку. Вона намагалася відтягнути його вбік, та Мортола надто швидко вистрелила. Сорока вміла поводитися з рушницею. Доволі часто вона стріляла у птахів, які скльовували насіння на її грядці, ще у Каприкорновому господарстві.

Кров розтікалася сорочкою Мо багряними, пурпуровими пелюстками. Реза почула власний крик, коли чоловік упав і лежав нерухомо, доки трава довкола нього не набула такого червоного кольору, як його сорочка. Вона кинулася на коліна, перевернула Мо і затисла долонями рану, немов могла зупинити кров, усю кров, що відбирала йому життя.

— Ходи вже, Басто! — почула вона Мортолин голос. — На нас чекає довгий шлях, а нам ще засвітла треба знайти затишне місце. Вночі ця хаща — неприємна місцина.

— Ти хочеш їх лишити тут? — Це був Бастин голос.

— Так, а чому ні? Знаю, що вона завжди тобі подобалась, та вовки подбають про них. Свіжа кров привабить їх.

Кров. Вона все швидше прибувала, а обличчя Мо було біле як сніг.

— Ні. Прошу, ні! — шепотіла Реза. У неї з'явився голос! Вона затисла пальцями тремтячі вуста.

— Поглянь-но. Голубка знову заговорила! — Зловтішний Бастин голос ледь долинав крізь шум у її голові. — Шкода лише, що він тебе вже не почує. Бувай, Резо!

Вона не оберталася. Навіть коли кроки віддалилися.

— Ні! — все ще чула вона свій шепіт. — Ні, — звучало немов молитва.

Вона відірвала смужку тканини від своєї сукні — якби ж хоч руки так не тремтіли — і притулила до рани. Її руки були мокрі від його крові та її сліз.

«Резо! — сварилась вона на себе. — Твої сльози йому не допоможуть. Пригадай! Що робили Каприкорнові хлопці, коли були поранені?» Вони припікали рани, але про це вона не хотіла навіть і думати. Ще була така рослина, з ворсистими листочками, зі світло-бузковим цвітом, дрібними дзвіночками, в які з гудінням заповзали джмелі. Шукаючи її, вона роздивлялася довкола, крізь пелену сліз, ніби в очікуванні дива…

Між вусиками каприфолію кружляли дві блакитношкірі феї. Якби Вогнерукий був тут, він би знав, як їх заманити. Він покликав би їх тихенько, переконав би їх дати трішечки їхньої слини або сріблястого пилку, який вони розтрушували зі свого волосся.

Реза знову почула власне схлипування. Замащеними кров'ю пальцями вона прибрала темне волосся з чола Мо, покликала його на ім'я. Він не міг померти, не тепер, не після всіх оцих років…

Знову і знову вимовляла вона його ім'я, прикладала йому пальці до вуст, відчувала його дихання, слабке і нестійке, ускладнене, немов хтось сидів на його грудях.

«Смерть, — думала вона, — це смерть…»

Шурхіт примусив здригнутися. Шелест кроків по м'якому листю. Невже Мортола передумала? Може, відправила по них Басту? Чи, може, вже прийшли вовки? Якби вона мала принаймні ножа. Мо завжди мав при собі ножа. Поквапливо вона занурила руку в кишеню штанів Мо, шукаючи держак…

Кроки наближалися. Так, це були кроки, безсумнівно людські кроки. А потім раптом усе стихло, загрозливо стихло. Реза відчула ручку ножа між пальцями. Поспіхом вона витягла ножа з кишені Мо, клацнувши, розклала його. Вона не наважувалася озирнутися, але врешті-решт таки обернулась.

Стара жінка стояла там, де колись була Каприкорнова брама. Поміж колонами вона здавалася маленькою, як дитя. Жінка мала наплічника і була вдягнена в сукню, немов сплетену з кропиви. Шкіра була засмаглою, обличчя зоране зморшками, як кора дерева. Вона мала сиве коротке волосся, як хутро куниці, у ньому заплуталося листя і реп'яхи.

Не промовивши і слова, вона підійшла до Рези. Ноги жінки були босі, але, здавалося, реп'яхи і будяки, які росли на подвір'ї зруйнованої фортеці, не заважали їй. Не поворухнувши і бровою, вона відсторонила Резу і схилилася над Мо. Стара холоднокровно зняла закривавлений клапоть, який Реза все ще притуляла до рани.

— Такої рани я ще не бачила, — відзначила вона таким хриплим голосом, ніби зрідка ним користувалася. — Що її викликало?

— Рушниця, — відповіла Реза. Було якось дивно знову використовувати язик замість рук.

— Рушниця? — Стара подивилась на неї, хитнула головою і знову схилилась над Мо. — Рушниця. Що ж це таке? — бурмотіла вона, обмацуючи засмаглими пальцями рану. — Авжеж, нову зброю вони винаходять швидше, аніж курча з яйця вилупиться, а мені мудрувати, як знову залатати те, що вони продірявлюють і розрізають. — Вона притулила вухо до грудей Мо, прислухалася і, зітхаючи, знову випросталася. — Ти маєш сорочку під сукнею? — різко запитала вона, не дивлячись на Резу. — Зніми її і розірви. Мені потрібні довгі смужки. — Потому вона дістала зі шкіряного мішечка на паску пляшечку і промокнула рідиною з пляшечки одну зі смужок, яку їй подала Реза. — Приклади до цього місця! — сказала вона і поклала їй в долоню тканину. — Рана жахлива. Можливо, доведеться різати або припікати її, але не тут. Удвох ми не зможемо його нести. Шпільмани мають тут неподалік табір для старих і хворих. Може, там я знайду підмогу. — Вона так спритно перев'язала рану, ніби все життя цим лише і займалася. — Зігрівай його! — звеліла вона, знову підвівшись і вдягнувши наплічника. Потім вказала на ножа, якого Реза впустила в траву. — Тримай його коло себе. Я намагатимусь повернутися до того, як прийдуть вовки. А якщо раптом тут з'явиться яка біла жінка, пильнуй, щоб вона на нього не дивилася і не шепотіла його ім'я.

Потому стара зникла, так само несподівано, як і з'явилася. А Реза стояла на колінах на подвір'ї Каприкорнової фортеці, приклавши руку до пов'язки, просяклої кров'ю, і дослухалася до подиху Мо.

— Чуєш? Мій голос повернувся, — шепотіла вона йому, — він ніби чекав на тебе тут. — Та Мо не поворухнувся. А його обличчя було таке бліде, ніби каміння і трава випили всю його кров.

Реза не знала, скільки минуло часу, коли позаду почула шепіт, незрозумілий і тихий, як дощ. Коли вона озирнулася, на зруйнованих сходах стояла вона, біла жінка — неясна постать, немов дзеркальне відображення у воді. Але Реза дуже добре знала, що означає її поява. Вона досить часто розповідала Меґі про білих жінок. Їх приваблювало лиш одне, скоріше, аніж кров приманює вовків: нестійке дихання, серце, що б'ється все слабше і слабше…

— Замовкни! — крикнула Реза до блідої постаті, нахиляючись над обличчям Мо, щоб захистити його. — Геть звідси, і не здумай дивитись на нього. Він не піде з тобою, не сьогодні!

«Вони шепочуть твоє ім'я, коли хочуть забрати з собою, — розповідав їй Вогнерукий. — Але вони не знають ім'я Мо! — розмірковувала Реза. — Вони не можуть знати його, тому що він не з їхнього світу!» Та вуха йому вона все одно затулила.

Сонце почало сідати. Воно безупинно тонуло за деревами. Між обгорілими мурами сутеніло, а бліда постать на сходах ставала виразнішою. Вона нерухомо стояла і чекала.

Ранок у день народження

Ні, без душевної рани я не залишу це місто…

Забагато уламків моєї душі розпорошені на його вулиці, та чимало дітлахів моєї журби голяка гасають між цих пагорбів.

Халіл Ґібран. Пророк

Меґі здригнулась уві сні — і прокинулась. Вона бачила сон, їй наснилося щось жахливе, та вона не знала, що саме. Залишився тільки страх, що нагадував поколювання в серці. Шум тиснув їй на вуха: крик і дзвінкий сміх, дитячі голоси, гавкання собак, рохкання свиней, удари молотка, вищання пилки. Вона відчула сонячний промінь на обличчі, а в повітрі пахло гноєм та свіжоспеченим хлібом. Де вона? Лише коли вгледіла Феноліо, котрий сидів за письмовим столом, то знову пригадала — Омбра. Вона в Омбрі.

— Доброго ранку! — Феноліо очевидно чудово спав. Він виглядав дуже задоволеним собою і світом. Ну звісно, хто має бути задоволеним світом, як не той, хто його заснував? Поряд з ним стояв скляний чоловічок, якого Меґі вчора побачила біля глечика з перами.

— Розенкварце, привітайся з нашою гостею! — сказав Феноліо.

Скляний чоловічок манірно вклонився у бік Меґі, взяв у Феноліо перо, з якого скрапувало чорнило, обтер його шматочком тканини і поставив назад до глечика з іншими перами. Потім схилився над тим, що написав Феноліо.

— Ах! Задля різноманітності цього разу пісня не про Сойку! — єхидно зазначив він. — Ви сьогодні понесете оце до замку?

— Авжеж! — поважно відповів Феноліо. — А зараз нарешті потурбуйся про те, щоб чорнило не розтеклося.

Скляний чоловічок крутив носом, немов щось подібне з ним уперше сталося, зачерпнув обома руками піску з миски, яка стояла біля пір'я, і майстерно, з розмаху сипнув дрібні крупинки на свіжосписаний пергамент.

— Розенкварце, скільки тобі повторювати? — гримнув на нього Феноліо. — Ти береш забагато піску і завеликий розмах. Так усе замаститься.

Скляний чоловічок струсив кілька піщинок з долонь і ображено схрестив руки.

— То зроби ліпше сам! — Його голос нагадав Меґі звук, який виникає, коли стукати нігтями по склу. — Так, хотів би побачити! — єхидно мовив він і поглянув на жилаві руки Феноліо з таким презирством, аж Меґі засміялася.

— І я б хотіла! — сказала вона, натягуючи сукню. Кілька сухих пелюсток із непрохідної хащі причепилися до неї, і Меґі подумала про Фарида. Чи знайшов він Вогнерукого?

— Чуєте? — Розенкварц привітно поглянув на неї. — Здається, вона розумна дівчинка.

— Ну, звісно, Меґі дуже розумна, — відповів Феноліо. — Нам довелося пережити дещо разом. Лише завдяки їй я тут сиджу і мушу пояснювати скляному чоловічкові, як сипати пісок на чорнило.

Розенкварц зацікавлено поглянув на Меґі, але не запитав, що значить загадкове зауваження Феноліо.

Меґі підійшла до бюрка і поглянула старому через плече.

— Твій почерк став розбірливіший, — зауважила вона.

— О, дякую дуже, — пробурмотів Феноліо. — Тобі видніше. Але ось, поглянь, ти бачиш розмазану літеру «П»?

— Якщо ви серйозно намагаєтесь мене зробити у цьому винним, — лунко мовив Розенкварц, — то я востаннє був вашим тримачем пера і негайно шукатиму писаря, в якого не муситиму працювати до сніданку.

— Ну, годі вже, годі, я не тебе звинувачую. Я розмазав «П», лише я! — Феноліо підморгнув Меґі. — Він швидко ображається, — довірчим тоном прошепотів він їй. — Його гордість вразлива так само, як і його кінцівки.

Скляний чоловічок мовчки повернувся до нього спиною, схопив тканину, якою чистив пера, і намагався витерти ще свіжу чорнильну пляму на своїй руці. Його кінцівки були не зовсім безбарвні, на відміну від скляних чоловічків у садку Елінор. Він увесь був ніжно-рожевий, як цвіт шипшини. Лише його волосся було дещо темніше.

— Ти ще нічого не сказав про нову пісню, — зауважив Феноліо. — Вона чудова, правда?

— Непогана! — відповів скляний чоловічок, не обертаючись, протираючи свої ніжки.

— Непогана? Це шедевр, ти, замурзаний тримачу пера кольору личинки! — Феноліо так сильно вдарив по бюрку, що скляний чоловічок, як жук, упав на спину. — Сьогодні ж піду на базар і придбаю собі нового скляного чоловічка, такого, що розумітиметься на певних речах і цінуватиме мої розбійницькі пісні! — Він відкрив продовгувату коробочку і дістав звідти сургучеву паличку. — Принаймні цього разу ти не забувся подбати про вогонь для опечатування? — пробурчав він.

Розенкварц ривком висмикнув йому сургуч із рук і підніс до запаленої свічки, що стояла поруч із глечиком з перами. З незворушним обличчям він притиснув розплавленим сургучевим кінчиком до пергаментного сувою, ще кілька разів помахав скляною ручкою над червоним тисненням і визивно поглянув на Феноліо, на що той поважно втиснув перстень, який носив на середньому пальці правої руки, у свіжий сургуч.

— «Ф» — як «Феноліо», «Ф» — як «фантазія», «Ф» — як «феєричний», — виголосив він. — Здається, готово.

— «Ф» — як «фрикадельки», мені наразі видалося б доцільнішим, — сказав Розенкварц, та Феноліо пропустив повз вуха це зауваження.

— Тобі до вподоби моя пісня для князя? — запитав він Меґі.

— Мені… не вдалося все прочитати через вашу сварку, — уникливо відповіла вона. Вона не хотіла ще більше засмучувати Феноліо повідомленням про те, що рядки їй видалися знайомими. — Навіщо Тлустому князеві такий сумний вірш? — запитала вона.

— Бо син його помер, — відповів Феноліо. — Сумні пісні одна за одною — це все, що він хоче чути після смерті Козимо. Як вони мені набридли! — Зітхаючи, він відклав пергамент на бюрко і підійшов до скрині, що стояла під вікном.

— Козимо? Козимо Вродливий помер? — Меґі не вдалося приховати розчарування. Реза стільки разів розповідала про сина Тлустого князя: що всі, хто його бачив, любили його, що сам Змієголов боявся його, що селяни приводили до нього своїх хворих дітей, бо вірили, що той, хто є гарним, як янгол, може лікувати будь-яку хворобу…

Феноліо зітхнув.

— Так, жахливо. Гіркий досвід! Ця оповідка вже не моя! Вона влаштовує, що їй заманеться!

— Знову починається! — простогнав Розенкварц. — Його оповідка. Я ніколи не зрозумію цих балачок. Може, вам варто сходити до цирульника, який лікує хворі голови.

— Мій любий Розенкварце, — лише заперечив Феноліо, — ці балачки, як ти це називаєш, просто-таки завеликі для твоєї маленької, прозорої голови. Але повір мені, Меґі знає напевно, що я кажу! — Він насуплено відчинив скриню і дістав звідти довге темно-синє вбрання. — Доведеться замовити нове, — пробурмотів він. — Так, насправді мушу. Це не одяг для чоловіка, чиї пісні співають по всій країні і котрому сам князь доручає римувати слова журби за сином! Поглянь лиш на рукави! Дірки, суцільні дірки. Тут побувала міль, попри лавандовий цвіт від Мінерви.

— Для бідного поета годиться! — мудро зауважив скляний чоловічок.

Феноліо поклав одяг назад до скрині й різко, з глухим звуком зачинив кришку.

— Слухай, — сказав він, — якось я пошпурю чимось важким у тебе!

Схоже, Розенкварца ця погроза не тривожила. Обидва сварилися про те про се, здавалося, у них була така гра, і вони очевидно забули про присутність Меґі. Вона відсунула полотнище вбік і виглянула з вікна. День обіцяв бути сонячний, навіть якщо над околишніми пагорбами ще туманіло. На якому з них мешкає шпільманка, у котрої Фарид хотів шукати Вогнерукого? Вона забула. Чи повернеться він, коли знайде Вогнерукого, чи просто поїде з ним, так як було востаннє, забувши про неї? Меґі намагалася не докопуватися, яке саме почуття викликають у неї ці думки. В її серці вже й без того достатньо збентеження, так багато, що ліпше б вона попросила у Феноліо дзеркало, щоб на хвильку побачити себе — знайоме обличчя в оточенні чужого, усього чужого, що хвилювало її серце. Натомість вона блукала поглядом по оповитих туманом пагорбах.

Як далеко простягнувся світ Феноліо? Лише доти, доки власне він його зобразив?

«Цікаво! — прошепотів він, коли Баста вивіз їх обох до Каприкорнового села. — Знаєш, а ця місцевість дуже схожа на одну з тих місцин, які я вигадав для „Чорнильного серця“!» — тоді власне він мав на увазі Омбру.

Пагорби довкола справді схожі на ті, на яких Меґі разом з Мо й Елінор рятувалися втечею, коли Вогнерукий визволив їх із Каприкорнової в'язниці, от лише ці здавалися зеленкуватіші, якщо це було можливо, більш утаємничені, немов кожен листочок усвідомлював, що під деревами мешкали феї і вогненні ельфи. А будинки і провулки, видимі з комірчини Феноліо, могли бути тими ж таки будинками і провулками із Каприкорнового села, якби не були набагато строкатіші і галасливіші.

— Поглянь-но на цю юрбу, сьогодні вони всі хочуть потрапити до замку, — сказав Феноліо в неї за спиною. — Потік торговців, селян, ремісників, багатих купців і жебраків — усі вони підуть туди святкувати день народження, заробити кілька монет або ж потратити гроші, щоб отримати задоволення і насамперед повитріщатися на мостивих добродіїв.

Меґі поглянула на фортечні мури. Мало не загрозливо вони височіли над іржаво-бурими дахами. Над баштами майоріли чорні прапори.

— Як давно помер Козимо?

— Майже рік тому. Я тоді власне переїхав до цієї комірчини. Уявляєш, твій голос переніс мене саме туди, звідки він із оповідки забрав Тінь: власне у серце Каприкорнової фортеці. На щастя, там панував повний безлад, бо чудовисько зникло, і жоден із паліїв не помітив старого, який раптом з дурним виразом обличчя з'явився посеред них. Я провів у лісі кілька жахливих днів і, на жаль, не мав такого кмітливого супутника, як ти, котрий вміє користуватися ножем, ловити кроликів і розкладати вогонь за допомогою кількох сухих гілляк. Але сам Чорний Принц мене врешті-решт підібрав — уявляєш, як я на нього вирячився, коли раптом побачив перед носом! Мені ніхто не видався знайомим із його людей, та визнаю, що завжди дуже неясно, якщо й взагалі, пригадую другорядних персонажів зі своїх оповідок… Та, хай там як, один із них привіз мене до Омбри, обідраного і без грошей. Але, на щастя, я мав перстень, який міг закласти. Ювелір дав мені за нього достатньо грошей, щоб я зміг оселитися у Мінерви, і все, здавалося, було гаразд. Так, просто-таки напрочуд. Оповідки приходили мені на думку одна за одною, давно вже такого не було, з мене просто виривалися слова. Та щойно я завоював славу першими піснями для Тлустого князя, тільки-но шпільмани захопилися ними, як Рудий Лис підпалив кілька подвір'їв унизу біля річки — і Козимо виступив у похід, щоб раз і назавжди покласти край банді. «Гаразд! — розмірковував я. — Чому б і ні?» Чи міг я припустити, що його вб'ють? Я мав такі чудові плани щодо нього! Він мав стати насправді великим князем — це було б блаженством для його підданих і нарешті увінчало б мою історію щасливим кінцем, бо він мав звільнити цей світ від Змієголова. Натомість банда паліїв убиває його у непрохідній хащі! — Феноліо зітхнув. — Спочатку його батько не хотів вірити у його смерть. Лице Козимо обгоріло, як і у решти загиблих, останки яких було віднайдено. Вогонь виконав свою роботу, та коли він не повертався й місяці потому… — Феноліо знову зітхнув і ще раз устромив руку до скрині, в якій лежав його одяг, поточений міллю. Він простягнув Меґі пару довгих вовняних панчіх блідо-блакитного кольору, шкіряні підв'язки і сукню з вилинялої темно-синьої тканини.

— Боюся, сукня буде завелика, вона належала середній Мінервиній доньці, — сказав він, — втім одяг, який ти маєш, треба негайно випрати. Панчохи закріпиш підв'язками, трішки незручно, але до цього звикають. Меґі, ти подорослішала, — сказав він, відвертаючись, щоб вона перевдягалася. — Розенкварце! Ти також відвернися.

Особливо гарно сукня таки не виглядала, і Меґі навіть тішилася, що Феноліо не мав дзеркала. Вдома останнім часом вона часто розглядала своє відображення в дзеркалі. Було дивно спостерігати, як змінюється тіло. Немов лялечка перетворюється на метелика.

— Готова? — запитав Феноліо і обернувся. — Ну от бачиш, непогано, хоча, звісно, така мила дівчинка заслуговує на кращу сукню. — Зітхаючи, він поглянув на самого себе. — Ну, я, напевно, краще в цьому так і лишуся, цей одяг принаймні не дірявий. Та що мені вже, в замку сьогодні кишітиме блазнями і шляхетними особами, так що нікому до нас обох не буде діла.

— Обох? Тобто? — Розенкварц відклав убік лезо, яким саме загострював перо. — Ви ж напевно візьмете мене з собою?

— Ти збожеволів? Хочеш, щоб я приніс назад уламки від тебе? Ні. Крім того, тобі ще доведеться заслуховувати поганий вірш, який я понесу князю.

Розенкварц бурчав, коли Феноліо зачинив за ними двері. Дерев'яні сходи, якими Меґі минулої ночі від утоми насилу піднялася, вели на обліплене будинками подвір'я, де на маленькому клаптику тіснилися загорода для свиней, дерев'яний заділ та овочева грядка. Вузенький потічок обминав усе це, двоє дітей сполохали порося на грядці, а жінка з малям на руках годувала зграйку худих курей.

— Чудовий ранок, правда, Мінерво? — обізвався Феноліо, поки Меґі нерішуче спускалася за ним слідом останніми сходинками.

Мінерва підійшла до підніжжя сходів. Дівчинка років шести вчепилася за її спідницю і недовірливо визирала на Меґі. Вона ніяково зупинилася. «Може, це помітно, — розмірковувала вона, — що я не звідси…»

— Обережно! — вигукнула до неї дівчинка, та поки Меґі зрозуміла, про що йдеться, щось смикнуло її за волосся. Дівчинка кинула грудочкою землі, і фея, лаючись, пурхнула з порожніми руками геть.

— Звідки ти така? — запитала Мінерва, знімаючи Меґі зі сходів. — Чи у вас там немає фей? Вони ж божеволіють від людського волосся, і зокрема від такого гарного, як твоє. Якщо ти не заколеш волосся, то скоро матимеш лису голову. Крім того, ти вже надто доросла для розпущеного волосся, чи хочеш, щоб тебе вважали шпільманкою?

Мінерва була невисока і розкішна, навряд чи вища за Меґі.

— Та ти ж суха, як тріска! — промовила вона. — Сукня тобі мало не сповзає з плечей. Я вшию її для тебе, сьогодні ж увечері. — І до Феноліо: — Вона поснідала? — запитала і похитала головою, побачивши його зніяковіле обличчя. — Невже ти забув нагодувати дівчинку?

Феноліо безпорадно підняв руки догори.

— Я старий чоловік, Мінерво! — вигукнув він. — Я забуваю про такі речі! Що за ранок сьогодні? Я насправді мав пречудовий настрій, але всі прискіпуються до мене. Розенкварц теж мене вже звів з розуму.

Мінерва у відповідь лиш віддала йому дитя і потягнула за собою Меґі.

— Що це за маля? — вигукнув Феноліо, йдучи за нею. — Тут що, без нього мало дітей гасає?

Немовля так серйозно вивчало його обличчя, ніби шукало в ньому щось цікаве, та врешті схопило його за носа.

— Це дитя моєї старшої доньки, — відповіла Мінерва. — Ти вже кілька разів його бачив. Ти став такий забудькуватий, що, напевно, доведеться ще раз представити тобі моїх власних дітей?

Деспіна та Іво, так звали дітей Мінерви. Хлопчик минулої ночі ніс попереду Феноліо смолоскипа, він усміхнувся до Меґі, коли та зайшла з його матір'ю до кухні.

Мінерва примусила Меґі з'їсти миску мамалиги і дві скибочки хліба з пастою, яка пахла оливками. Молоко, яке вона їй підставила, було до того жирним, що язик Меґі після першого ж ковтка став ніби ворсистим. Поки вона їла, Мінерва заколола їй волосся. Меґі сама себе не впізнала, коли вона підставила їй миску з водою, щоб та побачила своє віддзеркалення.

— Звідки в тебе ці чоботи? — запитав Іво. Його сестра все ще розглядала Меґі, як незнайому тваринку, яка забрела до їхньої кухні.

Справді, звідки? Меґі поквапно намагалася прикрити чоботи подолом сукні, але та була закоротка.

— Меґі прибула здалеку, — пояснив Феноліо, який прийшов по них до кухні й помітив її зніяковілість. — Ой, здалеку. Там навіть є люди з трьома ногами і такі, у яких ніс росте на підборідді.

Діти вирячилися спочатку на нього, а потім на Меґі.

— Припини, що ти знову верзеш? — Мінерва дала йому потиличника. — Вони ж вірять кожному твоєму слову. Колись отак зірвуться у пошуках усіх ненормальних місцин, про які ти розповідаєш, а я лишуся без дітей.

Меґі захлинулася жирним молоком. Вона зовсім забула про тугу за домівкою, та Мінервині слова повернули її назад і нагадали про нечисту совість. Уже п'ять днів вона була в дорозі, якщо правильно порахувала.

— Ти й твої оповідки! — Мінерва підсунула Феноліо горнятко молока. — Чи не досить того, що ти їм постійно розповідаєш розбійницькі історії? Знаєш, що мені вчора сказав Іво? Коли я виросту, то теж піду у розбійники! Він хоче бути, як Сойка! Що ти накоїв? Про мене, розповідай їм про Козимо, велетнів чи Принца і його ведмедя, але більше жодного слова про цього розбійника, зрозумів?

— Ну, гаразд, жодного слова більше, — буркнув Феноліо. — Але не звинувачуй мене, якщо хлопець підхопить одну з пісень про нього. Всі їх співають.

Меґі не розуміла жодного слова з того, про що вони говорили, але подумки вже була в замку. Реза розповідала їй про те, що там гнізда птахів так щільно розташовані на мурах, що пташине щебетання інколи заглушує шпільманський спів. А феї ніби також мають там гнізда блідо-сірого кольору, як камінь міського муру, бо занадто часто ласують людськими стравами, замість того, щоб, як їхні дикі сестри, споживати квіточки і ягідки. А ще нібито в садочку в дворі замку ростуть дерева, на які зазвичай натрапиш лише в непрохідній хащі, дерева, листя яких лопотить, наче хор із людських голосів, і безмісячними ночами віщує майбутнє; та слів ніхто не розуміє.

— Хочеш іще чогось?

Меґі отямилася від своїх думок.

— В ім'я чорнила! — Феноліо підвівся і повернув дитя Мінерві. — Невже ти хочеш зараз її відгодувати, щоб сукня їй пасувала? Нам треба йти, бо ж пропустимо половину. Князь просив нову пісню принести ще до обіду. І ти знаєш, він не любить, коли спізнюються.

— Ні, не знаю, — пробурчала Мінерва, коли Феноліо підштовхував Меґі до дверей. — Бо я не ходжу до замку, як ти. А що ти там мав написати цього разу для володаря, — чергову жалобну пісню?

— Мені також набридло, але він добре платить. Тобі було б ліпше, якби я незабаром залишився без копійки в кишені, і тобі довелося б шукати нового квартиранта?

— Ну, гаразд, гаразд, — бурчала Мінерва, збираючи зі столу порожні миски. — Знаєш що? Цей князь ще доведе себе до смерті зітханнями й наріканнями, а Змієголов пришле панцерних. І вони летітимуть сюди, як мухи на свіже кінське лайно, буцімто прагнучи захистити бідолашного онука їхнього господаря, який лишився без батька.

Феноліо так несподівано повернувся, що мало не збив Меґі з ніг.

— Ні, Мінерво, ні! — промовив він рішуче. — Цього не буде. Поки я живий — що, сподіваюся, ще довго триватиме!

— Справді? — Мінерва витягла синового пальця із діжки з маслом. — І як ти хочеш цьому завадити? Своїми розбійницькими піснями? Невже ти віриш у те, що якийсь дурень з пір'яною маскою, який корчить із себе героя, бо наслухався твоїх розбійницьких пісень, зможе вберегти наше місто від панцерних? Герої закінчують життя на шибениці, Феноліо, — вела вона далі тихіше, і Меґі вбачився страх за її глузуванням. — Можливо, у твоїх піснях інакше, та у справжньому житті їх вішають. І найкращими словами тут нічого не змінити.

Діти стривожено подивилися на матір, і Мінерва погладила їхнє волосся, так, ніби цим могла стерти власні слова.

Феноліо ж лише стенув плечима.

— Та ні, все тобі видається чорним! — сказав він. — Ти недооцінюєш слова, повір мені! Вони могутні, могутніші, ніж ти думаєш. Запитай у Меґі!

Та поки Мінерва власне змогла запитати, він виштовхнув Меґі на вулицю.

— Іво, Деспіно, хочете зі мною? — гукнув він до дітей. — Я поверну їх цілими і неушкодженими, як завжди! — вигукнув Феноліо, коли Мінерва зі стурбованим обличчям просунула голову у двері. — Найкращі чарівники звідусіль будуть сьогодні у замку, вони прийдуть здалеку. Діти мають неодмінно побачити це дійство!


Щойно вони вийшли до провулка, людський потік поніс їх із собою. Вони тиснули з усіх боків: бідно вдягнені селяни, жебраки, жінки з дітьми та чоловіки, чиє багатство проявлялося не лише в розкоші розшитих рукавів, а й у прислузі, яка грубо прокладала для них дорогу, звільняючи шлях від юрби. Вершники гнали коней крізь людей, не зважаючи на тих, кого вони притискали до мурів, портшези застрявали між тілами, як би не сварилися і не лаялися їхні носильники.

— Жах, ще гірше, ніж у базарні дні! — вигукнув Феноліо до Меґі через голови людей. Іво прослизнув крізь натовп, як вуж, та Деспіна мала такий переляканий вигляд, що Феноліо врешті-решт узяв її на плечі, щоб її не розчавили між кошиками і черевами. І у Меґі серце билося швидше від усього цього безладу, штовханини і плину, від тисячі запахів, усіх цих голосів, що переповнювали повітря.

— Меґі, озирнися довкола! Чи це не чудово? — вигукнув Феноліо, сповнений гордості.

Звісно, так і було. Було саме так, як Меґі собі уявляла, тими вечорами, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ. Вона ніби впала у нестяму. Очі, вуха… вони не могли сприйняти навіть і десятої частини того, що відбувалося довкола. Звідкись долинала музика, барабанний дріб, бубни, сурми… Та ось з'явився провулок і виплюнув натовп до мурів замку. Вони так високо і громіздко здіймалися між будинками, ніби їх збудували люди, вищі за тих, котрі зараз наперли на браму. Перед брамою стояли озброєні охоронці, вранішні промені тьмяно віддзеркалювались у їхніх шоломах. Накидки були темно-зеленого кольору, як і кітелі, вдягнені поверх кольчуг. На них обох вирізнявся герб Тлустого князя — Реза змалювала його Меґі: лев на зеленому тлі, посеред білих троянд. Проте герб змінився. Лев лив срібні сльози, а троянди обвивали розбите серце. Більшість із юрби охоронці пропускали, лише зрідка відштовхували когось списами або долонями в рукавицях. Але це, здавалося, нікого не обходило, всі товпилися далі, і Меґі врешті-решт також опинилася в тіні муру завтовшки з метр. Звісно, вона вже бувала в замках, разом із Мо, але відчуття було геть інше: проходити не повз ятку з поштівками, а повз охоронців зі списами. Мури видавалися грізніші й ворожіші. Немовби вони кричали: «Дивіться! Які ви малі, слабкі та вразливі!»

Здавалося, Феноліо не відчував того, він сяяв, як дитина на Різдво. Він не помічав ані опускних ґрат перед міською брамою, ані отворів, крізь які непроханим відвідувачам можна було виплеснути на голову гарячу смолу. Утім, Меґі несамохіть дивилася вгору, коли проходила під ними, запитуючи себе, наскільки свіжими були сліди від смоли на покоробленій деревині. Та ось нарешті вона стояла просто неба, блакитного і ясного, ніби чисто підметеного до князівського дня народження, — і Меґі опинилась на зовнішньому дворі Омбрійського замку.

Відвідини з хибного боку хащі

Пітьма завжди відігравала свою роль. Без неї ми б не осягнули світло. Лише коли її активність переростала в надто претензійну, треба було протистояти, карати, за потреби часом втихомирювати на мить. Та потім вона знову повставала, — бо як інакше?

Клайв Баркер. Абарат

Перш за все очі Меґі шукали пташині гнізда, про які розповідала Реза. І вони там нависали, просто під бійницями, немов на мурах утворились пухирі. Жовтогруді птахи вилітали з отворів. Як золотаві пушинки, що танцюють на сонці, так описувала їх Реза, і вона мала рацію. Здавалося, небо над нею було вкрите кружляючим золотом, усе на честь принцового дня народження. Щораз більше людей пробивалося крізь браму, хоча всередині на подвір’ї вже кишіло. Між мурами звели прилавки, просто перед хлівами і куренями, в яких господарювали ковалі, конюхи та всі інші, хто мешкав і працював у замку. В цей день, коли князь запросив підданих відсвяткувати день народження його онука і спадкоємця престолу, їжа і напої були задарма.

«Вельми жертовно, правда? — напевно прошепотів би Мо. — Їжа й напої з їхніх полів, добуті їхньою тяжкою працею». Мо не дуже шанував замки. Та світ Феноліо був створений саме таким: земля, на якій упрівали селяни, належала князю, а отже, йому належала і більша частина врожаю, і він розкішно вдягався у шовк і оксамит, у той час як його селяни носили залатаний одяг, що подразнював шкіру.

Деспіна міцно обвивала тонкими руками шию Феноліо, коли вони проходили повз охоронців перед брамою, та коли вгледіла першого чарівника, то поквапом сповзла зі спини.

Високо вгорі між зубцями бійниць один з них натягнув свого каната і справно походжав по ньому, як павук по своїх срібних нитках. Його одяг був блакитний, мов небо угорі, позаяк блакитний був кольором канатохідців, це Меґі знала також від мами. От якби Реза була тут! Повсюди між прилавками був він, строкатий люд: свистуни і жонглери, кидії ножів, здоровані, дресирувальники, акробати, актори й блазні. Просто перед муром Меґі побачила вогнедува; чорний з червоним, такий був їхній одяг, і якусь мить вона думала, що це був Вогнерукий. Але чоловік обернувся — то був якийсь невідомий з обличчям без рубців, а усмішка, з якою він вклонявся людям, була зовсім інша, ніж у Вогнерукого.

«Та він мусить бути тут, якщо він справді повернувся!» — думала Меґі, озираючись у пошуках його. Чому ж вона така засмучена? Ніби вона не знає. Це все через Фарида, котрого їй бракувало. А якщо Вогнерукого тут немає, то, напевно, марно виглядати Фарида.

— Ходи-но, Меґі! — Деспіна промовила її ім'я, ніби її язик мав ще звикнути до звуку. Вона потягнула Меґі до прилавка з тістечками, змоченими медом.

Тістечка навіть у цей день не були безкоштовні. Торговець люто охороняв їх, та Феноліо, на щастя, мав кілька монет у кишені. Тонкі Деспінині пальці були липкі, коли вона знову простягнула руку Меґі. Широко розплющивши очі, вона роззиралася і завмирала на місці, та Феноліо нетерпляче манив її далі, повз дерев'яну трибуну, прикрашену вічнозеленим гіллям і барвінковим цвітом, яка здіймалася за прилавками. Чорні прапори, такі самі, як ті, що майоріли вгорі над бійницями і баштами, висіли й тут, праворуч і ліворуч від трьох крісел на примості, спинки яких були оздоблені вишивкою — гербом лева, що плакав.

— Навіщо три крісла? — прошепотів Феноліо до Меґі. — Сам Тлустий князь не з'являється на очі. Ходімо, ми вже спізнилися. — Він упевнено розвернувся спиною до пожвавленого люду на зовнішньому дворі й попрямував до другого кільця фортечного муру. Брама була не така висока, як перша, втім виглядала непривітно, власне як і охоронці зі схрещеними списами.

— Вдають, ніби не знають мене! — розлючено прошепотів він до Меґі. — Але щоразу одна й та сама гра. Повідомте князеві, що Феноліо, поет, прибув! — сказав він голосно, поки обоє дітей притулилися до нього збоку і розглядали списи, ніби шукаючи на їхніх вістрях засохлу кров.

— Князь тебе очікує? — Вартовий видавався молодим, судячи з того, що можна було розпізнати з його обличчя під шоломом.

— Певна річ! — роздратовано відрубав Феноліо. — І якщо йому доведеться ще довше чекати, то в цьому я звинувачу тебе, Ансельмо. І якщо тобі знову знадобиться кілька прекрасних слів від мене, як минулого місяця… — Вартовий нервово поглянув на іншого стража, але той вдавав, ніби нічого не чує і дивиться на канатохідця вгору. — Тоді… — Феноліо закінчив речення зниженим голосом, — чекатимеш ти у мене так само, як і я в тебе. Я старий чоловік і, знає Господь, маю важливіші справи, аніж вистоювати перед твоїм списом.

Видима частина обличчя Ансельмо стала червоною, як кисле вино, яке Феноліо пив біля вогнища шпільманів. Та все одно він не забрав убік списа.

— Ну зрозумій ти, Чорнильний ткачу, у нас відвідувач, — сказав він тихо.

— Відвідувач? Про що ти кажеш?

Та Ансельмо вже не звертав уваги на Феноліо.

Ворота позаду нього відчинилися зі скрипом, ніби ледь витримували власну вагу. Меґі відвела Деспіну вбік, Феноліо схопив Іво за руку. Зовнішнім двором їхали верхи солдати, панцерні вершники у срібно-сірих шинелях, такого ж кольору, як їхні ножні лати. А герб у них на грудях відрізнявся від герба Тлустого князя — на ньому гадюка переможно здійняла струнке тіло над жертвою. Меґі відразу впізнала герб Змієголова.

Ніщо вже більше не ворушилося на зовнішньому дворі. Запала мертва тиша. Про чарівників забули, навіть про блакитного канатохідця вгорі на його канаті. Усі витріщилися на вершників. Матері міцно тримали своїх дітей, а татусі втягнули голови у плечі, навіть ті, що в розкішному вбранні. Реза точно описала Меґі герб Змієголова, вона доволі часто бачила його зблизька. Посланці з Сутінкового замку були бажаними гістьми у Каприкорновій фортеці. Тоді пошепки подейкували, що деякі садиби, спалені Каприкорновими людьми, горіли за наказом Змія.

Меґі міцно притисла до себе Деспіну, коли панцерні проїхали верхи повз них. Нагрудні лати вилискували на сонці, навряд чи дротик самостріла міг пробити їх, не кажучи вже про стрілу бідного чоловіка. Очолили їх двоє чоловіків. Один із них, з яскраво-рудим волоссям, вдягнений у шубу з лисячих хвостів, другий — у зелене вбрання, гаптоване срібною ниткою, носити яке мав би за честь кожен князь. Хоча в око впадало не його вбрання, а ніс, не такий, як у інших із крові й плоті, а зі срібла.

— Поглянь-но, яка запряжка! — прошепотів Феноліо до Меґі, коли обидва пліч-о-пліч проскакали крізь мовчазну людську юрбу. — Обидва є моєю вигадкою, і обидва колись Каприкорнові люди. Напевно, твоя мати розповідала про них. Рудий Лис був Каприкорновим заступником, а Свистун — його шпільманом. А от Срібний ніс — це не моя вигадка. Власне, як і той факт, що вони втекли від солдатів Козимо, коли він напав на Каприкорнову фортецю, а тепер служать Змієголову.

У дворі стояла загадкова тиша. Було чути лише цокання копит, форкання коней, брязкіт спорядження, зброї і шпор — дивовижно голосно, ніби шум здійнявся птахом між високих мурів. Сам Змієголов заїхав верхи на площу одним з останніх. Не впізнати його було неможливо. «Він виглядає, як кат, — розповідала Реза. — Кат, удягнений по-князівськи, якому задоволення від тортур написане на мармизі». Кінь, на якому він їхав верхи, білий і дебелий, як і його господар, майже зник під попоною, єдиним візерунком якої був зміїний герб. Сам Змієголов мав чорне вбрання, розшите срібним цвітом. Шкіра його засмалена сонцем, рідке волосся сиве, вуста дивовижно вузькі, — безгубий проріз на гладкому, безбородому обличчі Все в ньому видавалося важким і м'ясистим: руки й ноги, безформна потилиця, широкий ніс. Змієголов не носив прикрас, на відміну від багатших підданих Тлустого князя, котрі стояли у дворі: жодних важких ланцюгів на шиї, жодного дорогоцінного каміння на масивних пальцях. Лише у куточках його носа виблискували коштовності, червоні, як краплі крові, а на середньому пальці лівої руки поверх рукавиці— срібний перстень, котрим він скріпляв смертні вироки. Його вузькі очі під зморшкуватими повіками, як у саламандри, тривожно блукали двором. Здавалося, вони липнули, як клейкий язик ящірки, до всього, що бачили: до шпільманів, канатохідця над головою, багатих торговців, які чекали біля порожніх, прикрашених квітами трибун і покірно схиляли голови, коли він блудив по них поглядом. Здавалося, ніщо не в змозі уникнути цих саламандрових очей: жодна дитина, котра перелякано притискалася до материної спідниці, жодна вродлива жінка, жоден чоловік, котрий вороже вирячувався на нього. Та лише перед одним він зупинив свого коня.

— Погляньте, король шпільманів! Востаннє, коли я тебе бачив, твоя голова висіла на ганебному стовпі, у дворі мого замку. Коли ти знову завітаєш до нас? — Голос Змієголова пронизував увесь мовчазний двір. Він звучав дуже низько, ніби долинав із найчорніших нутрощів його дебелого тіла.

Меґі мимоволі підступила ближче до Феноліо. А Чорний Принц вклонився так низько, що з поклону вийшло глузування.

— Мені шкода, — заперечив він так голосно, що кожен міг почути. — Та ведмедеві ваша гостинність не до вподоби. Він каже, що ганебний стовп завузький для його шиї.

Меґі бачила, як вуста Змієголова витягнулися в злій посмішці.

— Нині я міг би до вашого наступного візиту підготувати мотузку, яка точно пасуватиме, і дубову шибеницю, яка витримає навіть такого гладкого ведмедя, як твій, — сказав він.

Чорний Принц обернувся до ведмедя і вдав, ніби обговорює щось із ним.

— Мені шкода, — сказав він, коли ведмідь, фиркаючи, обхопив лапами його шию. — Ведмідь каже, що любить південь, а ваша тінь сильно пригнічує пітьмою, і він хоче прийти лише тоді, коли Сойка удостоїть вас своєю честю.

Тихий шепіт пронісся над юрбою — і стих, коли Змієголов повернувся в сідлі й поблукав саламандровим поглядом по люду довкола.

— Крім того, — голосно вів далі Принц, — ведмідь хотів би знати, чому ви не наказали Свистуну скакати риссю на срібному ціпку за вашим конем, як і належить ручному шпільману, котрим він є?

Свистун круто повернув свого коня, та доки він підігнав його до Чорного Принца, Змієголов підняв руку вгору.

— Я дам тобі знати, щойно Сойка буде моїм гостем! — сказав він тієї миті, як Срібноносий знехотя повернувся на своє місце. — Чекати довго не доведеться, повір мені. Я вже доручив звести шибеницю. — Він пришпорив свого коня, і панцерні рушили з місця. Здавалося, минула вічність, поки останній зник за брамою.

— Забирайся геть! — шепотів Феноліо, коли двір замку знову наповнювався безтурботним гамором. — Роззирається тут, ніби йому все належить, гадає, може поширюватися в моєму світі, як виразка, і грати роль, якої я не написав для нього…

Спис вартового змусив його замовкнути.

— Отже, гаразд, поете! — сказав Ансельмо. — Можеш увійти. Ну, ворушися вже!

— Ворушися вже? — лаявся Феноліо. — Оце так розмовляють з придворним князівським поетом? Послухайте! Ви ліпше залишайтеся тут, — промовив він до обох дітей. — Не їжте забагато тістечок. Не підходьте надто близько до вогнедува, бо він халтурник, і дайте Принцовому ведмедеві спокій. Зрозуміли?

Обоє дітей кивнули — і одразу ж побігли до найближчого прилавка з тістечками. Феноліо ж узяв Меґі за руку й подався з високо задертою головою повз вартових.

— Феноліо! — запитала вона стиха, коли брама за ними зачинилася, і шум зовнішнього двору вщух. — А хто такий Сойка?

За великою брамою було прохолодно, ніби зима тут звила собі гніздо. Дерева затіняли широкий двір, пахло трояндами і ще якимись квітами, назви яких Меґі не знала, і в кам'яному басейні, круглому, як місяць, віддзеркалювалася частина замку з покоями Тлустого князя.

— Ой, та він не існує! — лише відповів Феноліо, нетерпляче манячи її за собою. — Я поясню тобі згодом. Ну, ходи. Мусимо нарешті принести мої вірші Тлустому князеві, а то більше не буду його придворним поетом.

Князь Зітхач

Він не міг сказати королю «Не хочу», бо чим би ще він заробляв собі на хліб?

Король у кошику. Італійська народна казка

Вікна зали, в якій Тлустий князь прийняв Феноліо, було завішано чорним сукном. Пахло там, як у склепі, сухими квітами і кіптявою свічок. Перед фігурами з одним обличчям, часом менш, часом більш вдалим, палали свічки. «Козимо Вродливий!» — подумала Меґі. Незліченними мармуровими очима він пильно дивився згори, коли вона разом із Феноліо підійшла до його батька.

По обидва боки від крісла, в якому, як на троні, сидів Тлустий князь, стояли два стільці з високими бильцями. На стільці ліворуч на темно-зеленій обшивці лежав лише прикрашений павичевими перами шолом. До блиску відполірований, він немов чекав на свого господаря. На стільці праворуч сидів хлопчик, можливо, років п'яти-шести, одягнений у камзол із чорної парчі, розшитої перлинами. Він неначе був укритий сльозами.

Це мусив бути іменинник. Якопо, онук Тлустого князя, але й водночас Змієголова.

Хлопчик споглядав, нудьгуючи. Він неспокійно дригав ніжками, ніби не міг стриматися від того, щоб не вибігти надвір до чарівників і солодких тістечок і крісла, яке чекало на нього на трибуні, прикрашеній сасапареллю і трояндами. Його ж дідусь, навпаки, виглядав так, ніби вже ніколи не збирався вставати. Немічно, як лялька, він сидів у заширокому чорному вбранні, ніби спаралізований очима померлого сина. Не дуже високий, але гладкий, як два чоловіки, так описала його Реза. Зрідка застанеш його не за їжею, яку він тримав масними пальцями, завжди дещо із задухою від усієї тієї ваги, яку мусили носити не досить сильні ноги, та завжди в найкращому гуморі.

Князь, який наразі сидів у напівтемряві власного замку, не мав нічого спільного з усім цим. Обличчя його було бліде, а шкіра так зморщилась, ніби колись належала більшому чоловікові. Горе зігнало жир з його кінцівок, а обличчя його було настільки нерухоме, ніби заклякло того дня, коли йому принесли звістку про смерть сина. Лише в його очах усе ще сидів жах, відчай від того, що заподіяло життя.

Крім його онука та охоронців, які мовчки стояли позаду, з ним були ще дві жінки. Одна покірно схилила голову, як служниця, хоча вдягнена була в сукню, гідну княгині. Її господиня стояла між Тлустим князем і порожнім стільцем, на якому лежав шолом, прикрашений перами. «Віоланта! — подумала Meґі. — Донька Змієголова і вдова Козимо». Так, це мусить бути вона, Бридка, як усі її називали. Феноліо розповідав Меґі про неї і наголошував, що вона хоча і з-під його пера, та завжди була задумана другорядним персонажем: нещасне дитя нещасної матері та препоганого батька.

— Нікчемна ідея зробити її дружиною Козимо Вродливого! — казав Феноліо. — Але я ж кажу, що ця оповідка безглузда!

Віоланта була вбрана в чорне, як і її син та свекор. Її сукня також була розшита сльозами з перлин, та блиск дорогоцінностей не надавав її вбранню чогось особливого. Її обличчя виглядало так, ніби хтось зобразив його надто блідим олівцем на заплямленому аркуші, і темний шовк зробив його ще більш непримітним. На цьому обличчі впадала в око лише пурпурова пляма, розміром з маковий цвіт, що спотворювала ліву щоку.

Коли Меґі з Феноліо пройшли крізь темну залу, Віоланта саме нахилилася до свекра і стиха заговорила до нього. Тлустий князь не повів і бровою, та врешті-решт кивнув, і хлопчик полегшено сповз зі свого стільця.

Феноліо дав знак Меґі зупинитися. З опущеною головою, демонструючи повагу, він відійшов убік і непомітно звелів Меґі повторювати за ним. Віоланта кивнула Феноліо, проходячи повз них з високо підведеною головою, але на Меґі вона навіть і не поглянула. Кам'яним зображенням її померлого чоловіка вона також не приділила жодної уваги. Здавалося, Бридка поспішала залишити гнітючу залу майже так само поквапливо, як і її син. Служниця, яка йшла слідом за нею, пройшла впритул до Меґі, мало не торкнувшись до неї сукнею. Вона здавалася ненабагато старшою від Меґі Її волосся вилискувало червонясто, ніби на нього впав пломінь вогню, і було розпущене, як у цьому світі власне робили лише шпільманки. Меґі ніколи ще не бачила красивішого волосся.

— Ти спізнюєшся, Феноліо! — промовив Тлустий князь, коли двері зачинилися за жінками та його онуком. Його голос усе ще звучав стиснено, як у дуже гладкого чоловіка. — Тобі бракує слів?

— Мені їх бракуватиме, щойно я віддам дух, мій князю! — відповів Феноліо, віддаючи уклін. Меґі не знала, чи мусить повторювати за ним. Врешті-решт вона наважилася на незграбний реверанс.

Зблизька Тлустий князь виглядав ще більш немічним. Його шкіра була схожа на зів'яле листя, а білки його очей були подібні до пожовклого паперу.

— Хто ця дівчинка? — запитав він, роздивляючись її втомленими очима. — Твоя служниця? Для коханки вона замолода, чи не так?

Меґі відчула, як кров підступила їй до лиця.

— Ваша милість, що за думки спадають вам у голову? — заперечив Феноліо і поклав їй руку на плече. — Це моя онука, вона гостює в мене. Мій син сподівається, що я знайду їй чоловіка, а де ж вона може ліпше зогледітись, як не на чудовому святі, яке ви сьогодні влаштовуєте?

Обличчя Меґі ще більше зашарілося, та вона видавила усмішку.

— Стривай, то ти маєш сина? — У голосі сумного князя звучала неабияка заздрість, ніби він не припускав, що хтось із його підданих може бути щасливим від того, що має сина. — Нерозумно відпускати надто далеко своїх дітей, — пробурмотів він, не зводячи очей з Меґі. — Їх надто легко втратити назавжди, і вони не повернуться!

Меґі не знала, куди їй подітись.

— Я незабаром повернуся, — сказала вона. — Мій батько знає про це. «Сподіваюся», — додала вона подумки.

— Так, так, звісно. Вона повернеться. Коли буде потрібно. — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Та перейдімо до причини моїх відвідин. — Він дістав з-за паска пергаментний сувій, який Розенкварц так старанно скріпив печаткою, і піднявся сходинками до княжого крісла, з низько опущеним від почуття поваги чолом. Здавалося, Тлустому князеві щось боліло. Він стиснув губи, нахиляючись по пергамент, і піт заливав йому чоло, хоча в залі було прохолодно. Меґі пригадала Мінервині слова: «Цей князь ще доведе себе своїми зітханнями і наріканнями». Здавалося, Феноліо думав те саме.

— Ви зле почуваєтеся, мій князю? — запитав він стурбовано.

— Певна річ, зле! — роздратовано проголосив Тлустий князь. — І, на жаль, Змієголов також помітив це сьогодні. — Зітхаючи, він відкинувся у кріслі й постукував по боковині. — Туліо!

Служник, так само, як і князь, вдягнений у чорне, виринув з-за крісла. Він виглядав, немов куций, якби не пушок на обличчі й на руках. Туліо нагадав Меґі кобольдів у садку Елінор, які перетворились на попіл, хоча він значно більше був схожим на людину.

— Ходи і приведи мені шпільмана, та такого, щоб умів читати! — наказав князь. — Нехай продекламує мені вірша Феноліо.

І Туліо чкурнув, сумлінно, як молодий пес.

— Ви запрошували Кропиву, як я вам радив? — Голос Феноліо звучав наполегливо, та князь лише роздратовано махнув рукою.

— Кропиву? Навіщо? Вона не прийде, та якщо й прийде, то напевно лише для того, щоб мене отруїти, бо я наказав зрубати кілька дубів для труни мого сина. Що я можу вдіяти, якщо їй ліпше спілкуватися з деревами, аніж з людьми? Ніхто мені не допоможе. Ані Кропива, ані цирульники, подрібнювачі каміння і штопальники кісток, чиї тхнучі трунки я вже ковтав. Від горя нема зілля.

Його пальці тремтіли, коли він зривав печатку Феноліо, і в затемненій залі стало так тихо, коли він читав, що Меґі чула, як полум'я свічок, потріскуючи, поїдало ґніт.

Князь майже беззвучно ворушив вустами. Коли його сумні очі слідкували за рядками, написаними Феноліо, Меґі чула, як він шепотів: «Йому вже, звісно, більш не пробудитись». Вона непомітно поглянула на Феноліо.

Він почервонів, усвідомлюючи свою провину. Так, він украв слова. Та, звісно, не у поета з цього світу.

Тлустий князь підвів голову і витер сльози з сумних очей.

— Чудові слова, Феноліо, — мовив він з гіркотою в голосі. — Так, на цьому ти знаєшся воістину. Але коли нарешті хтось із вас, поетів, знайде слова, що відчинять двері, крізь які нас силоміць тягне смерть?

Феноліо озирнувся до скульптур. Він розглядав їх так замріяно, ніби вперше бачив.

— Мені шкода, але таких слів немає, мій князю, — сказав він. — Смерть — то є велике мовчання. Перед дверима, які вона зачиняє за нами, навіть у поетів закінчуються слова. Покірно прошу мене наразі вибачити, бо діти моєї господині чекають надворі, і якщо я їх вже знову не вловлю, то напевно вони втечуть із чарівниками, оскільки, як і всі діти, мріють дресирувати ведмедів і танцювати на канаті між небом і пеклом.

— Так, іди. Іди вже! — сказав Тлустий князь і втомлено махнув рукою з перснями. — Я повідомлю тобі, коли мені знову буде до слів. Вони є приємною на смак отрутою, та лише завдяки їм навіть біль смакує на мить гірко-солодко.

«Йому вже, звісно, більш не пробудитись!»

«Елінор напевно б знала, чиї це вірші», — розмірковувала Меґі, повертаючись крізь темну залу разом із Феноліо. Під їхніми чобітьми шелестіли трави, якими було усипано підлогу зали. Їхній запах висів у прохолодному повітрі, ніби хотів нагадати сумному князю про світ, який зовні чекав на нього. Але, можливо, він нагадував йому лише про квіти на могилі Козимо.

Біля дверей назустріч їм з'явився Туліо зі шпільманом. Він підстрибцем ішов поперед шпільмана, як кошлатий дресирований звір. Шпільман за паском мав бубна, а за спиною лютню. Він був високий і худорлявий хлопець з понурими вустами, вдягнений настільки яскраво, що хвіст павича проти нього здався б блідим.

— Парубок читатиме? — прошепотів Феноліо до Меґі, виводячи її за двері. — Це брехня! До того ж спів його благозвучний, як каркання ворони. Мерщій звідси, поки мої бідолашні рядки не потрапили між його конячі зуби!

Десять років

Час — то є кінь, що в серці мчить, Кінь без вершника вночі на дорозі.

Сидить, дослухаючись, чує розум, Як він повз нього летить.

Волас Стівенс. Усі прелюдії до щастя

Вогнерукий притулився до фортечного муру за прилавками, між якими товпилися люди. Запах меду і гарячих їстівних каштанів ударив у ніс, а високо над ним балансував канатоходець, чия блакитна постать дуже нагадала Хмарохідця. Він тримав довгу жердину, крихітні пташки сиділи на ній, червоні, мов краплі крові, і щоразу, коли канатоходець змінював напрямок, неймовірно легко, неначе в світі не було нічого природнішого, аніж стояти на хиткому канаті, пташки зринали і кружляли, пронизливо цвірінькаючи довкруж нього. Куниця на плечі у Вогнерукого дивилася вгору на них і облизувала круглого писка. Звіря було ще дуже молоде, менше і витонченіше, ніж Ґвін, не таке кусюче і, що було найважливіше, не боялося вогню. Вогнерукий неуважно почухував голівку з ріжками. Невдовзі після повернення Вогнерукий зловив куницю за курятником, коли та намагалась підкрастися до курей. Охрестив Пронозою, бо малий бешкетник полюбляв непомітно підкрадатися і несподівано кидатися на нього, мало не збиваючи з ніг. «Ти божевільний? — запитував він себе, підманюючи звірятко до себе свіжим яйцем. — Це куниця. Звідки тобі знати, може, смерті байдуже, як куницю звати?» Та він усе одно залишив тваринку собі. Тож, можливо, він залишив увесь свій страх у іншому світі, страх, самотність, нещастя…

Проноза швидко вчився, він плигав крізь полум'я, ніби ніколи й не робив нічого іншого. З ним не важко буде заробити кілька монет на базарах, з ним і хлопчиною.

Куниця тицьнулась писочком Вогнерукому в щоку. Перед порожньою трибуною, яка все ще чекала на іменинника, кілька акробатів збудували живу вежу. Фарид хотів було переконати Вогнерукого також запропонувати дещо з його майстерності назагал, та вогнедуву цього дня було не до того, щоб на нього витріщалися. Він сам хотів дивитися, хотів набачитися досхочу всього, чого йому так давно бракувало. Тому він вбрався в ту одіж, яку Роксана дала від свого померлого чоловіка. Очевидно, вони були майже однакової статури. Бідолашний! Ні Орфей, ані Чарівновустий не змогли його повернути звідти, де він був.

— Чому тобі не заробити сьогодні грошей? — запитав він Фарида. Хлопець від гордості зашарівся, а тоді зблід, як крейда, і розчинився в натовпі.

Він швидко вчився. Лише невеличка кількість гарячого меду — і Фарид розмовляв із полум'ям, ніби й народився з цими словами на язиці. Звісно, полум'я вискакувало з землі не так слухняно, як слова злітали йому з язика, коли хлопець клацав пальцями, та коли він кликав вогонь тихим голосом, той таки говорив із ним — зверхньо, глумливо, але відповідав.

— А він усе ж таки твій син, — сказала Роксана Вогнерукому, коли Фарид рано-вранці, лаючись, витягнув з криниці відро води, щоб остудити обпечені пальці.

— Ні, не мій! — заперечив Вогнерукий і побачив по її очах, що вона йому не вірить.

Перш ніж вони вирушили до замку, він потренував з Фаридом ще кілька трюків, а Єган спостерігав. Та коли Вогнерукий підкликав хлопця ближче, той утік. Фарид за це над ним голосно познущався, та Вогнерукий заткнув йому рота.

— Вогонь зжер його батька, ти що, забув? — прошепотів він, і Фарид зніяковіло опустив голову.

Як гордо він стояв посеред інших чарівників. Вогнерукий протиснувся між прилавками, щоб краще бачити. Фарид зняв сорочку, як Вогнерукий: тканина, що зайнялася, більш небезпечна, аніж опік на шкірі, а голе тіло можна легко захистити від вогняних язиків, змастивши жиром. Хлопець робив свою справу добре, до того вправно, що навіть торговці зачаровано втуплювалися в нього, і Вогнерукий навіть звільнив кілька фей із кліток, в які їх зачинили, щоб продати якомусь дурню як талісман. «Не дивно, що Роксана підозрює, ніби ти його батько! — думав він. — Ти завмираєш від гордості, коли спостерігаєш за ним». Просто біля Фарида кілька баляндрасників жартували, праворуч Чорний Принц воював зі своїм ведмедем, проте все більше людей зупинялося біля хлопця, який самовіддано стояв і грався з вогнем. Вогнерукий побачив, як Ворон опустив смолоскипи і заздрісно спостерігав. Він би нізащо цього не навчився. Він так само кепсько впорувався, як і десять років тому.

Фарид вклонився, і монети дощем посипалися до його дерев'яної миски, яку йому дала з собою Роксана. Він з гордістю поглянув на Вогнерукого. Хлопець відчував жагу до похвали, як зголоднілий пес жадає кістки, і коли Вогнерукий плескав у долоні, він зашарівся від щастя. Яке Фарид іще дитя, хоч кілька місяців тому гордо показав першу щетину на підборідді!

Щойно Вогнерукий пропхався крізь двох селян, що торгувалися за поросят, як відчинилася брама до внутрішнього замку: цього разу не для Змієголова. Ні. Очевидно, нарешті сам іменинник з'явився на святі — і його мати напевно супроводжуватиме хлопця, разом зі служницею. Як швидко раптом забилося його нерозумне серце! «Вона має твій колір волосся, — казала Роксана. — І мої очі».

Княжі свистуни виступили якнайкраще. Гордо, як півні, вони стояли, піднявши догори фанфари. Всі вільні шпільмани вернули носа від тих, хто продавав мистецтво лише одному господарю. Утім, вони були краще вдягнені: не в барвисте дрантя, як їхні мандрівні брати, а в одяг кольорів їхнього князя. Для свистунів Тлустого князя це був зелений і золотий.

Його невістка вдягалася в чорне. Козимо Вродливий вже майже рік як помер, напевно з'явилися кандидати для молодої вдови, попри родиму пляму, темну, як опік, що спотворювала її обличчя. Юрба тиснула з усіх боків на трибуну, щойно Віоланта з сином зайняли місце. Вогнерукий мусив стати на порожню діжку, щоб мати змогу крізь голови і тулуби поглянути на служницю.

Бріана стояла позаду хлопця. Попри світле волосся вона була схожа на матір. У сукні, в яку була вдягнена, вона виглядала значно дорослішою, та Вогнерукий вловив на її обличчі щось від маленької дівчинки, яка намагалася вирвати йому з рук палаючого смолоскипа або гнівно тупала ногами, коли він не дозволяв хапати іскри, які сипав дощем з неба.

Десять років. Десять років, які він провів у хибній оповідці. Десять років, упродовж яких одну доньку забрала смерть, не залишивши нічого, крім спогадів, таких неясних і невиразних, ніби її ніколи й не було, а друга росла всі ці роки, сміялась і плакала без нього. «Лицемір! — сказав він собі, не в змозі відвести очей від Бріаниного обличчя. — Невже ти хочеш переконати себе в тому, що був турботливим батьком, перш ніж Чарівновустий заманив тебе до своєї оповідки?»

Син Козимо голосно засміявся. Маленьким пальчиком він показував то на одного, то на іншого чарівника і ловив квіти, які йому кидали шпільманки. Скільки йому було років? П'ять? Шість?

Бріані було стільки ж, коли голос Чарівновустого поманив його геть звідси. Вона сягала йому до ліктя і була така легка, що він навіть не помічав, як вона забиралась йому на спину. Коли він якось забув про час і був відсутнім багато тижнів, у місцинах, назви яких вона ще ніколи не чула, вона била його маленькими кулачками, а подарунки, які він їй привіз, кидала йому під ноги. Потому наступної ночі вона вишмигнула з ліжка, щоб таки забрати барвисті стрічки, м'які, мов кроляче хутро, квіти з тканини, які можна було встромляти у волосся, маленькі свищики, за допомогою яких можна відтворювати голос жайворонка чи сови.

Вона ніколи йому не розповідала про це, звісно, вона гордовита, ще більше, ніж її мати, та він завжди знав, де вона ховала його подарунки: у мішку серед свого одягу. Чи мала вона його ще й досі?

Так, вона зберігала його подарунки, та вони не викликали усмішку на її обличчі, коли він надовго зникав. Лише вогню це завжди вдавалося, і на мить, на якусь звабливу мить, він спокушався вийти з юрби, що ловить ґави, стати поруч з іншими чарівниками, які показували князівському внукові свою майстерність, і викликати вогонь, лише для своєї доньки. Проте він залишався на місці, непомітний позаду всіх людей, спостерігав, як вона пригладжувала долонею волосся, точнісінько, як її мати, як непомітно терла носа і переминалася з ноги на ногу, ніби вона ліпше танцювала б з усіма там унизу замість того, щоб отут так манірно стояти.

— Роздери його, ведмедю! З'їж його на місці! Він повернувся, та ти гадаєш, що він поспішає побачитися зі своїм давнім другом?

Вогнерукий отямився так рвучко, що мало не впав з діжки. Чорний Принц дивився на нього вгору, позаду стояв ведмідь. Вогнерукий сподівався його зустріти тут, в оточенні чужих людей, замість іти до шпільманського табору, де було чимало тих, хто розпитував би, де він був… Вони знали один одного відтоді, коли обоє були віку княжого сина, який там нагорі сидів на троні, сини чарівників, сироти, що виросли самі по собі, і Вогнерукому бракувало смолистого обличчя майже так само, як і Роксани.

— Він мене справді з'їсть, якщо злізу з бочки?

Принц засміявся. Здавалося, так само безтурботно, як і раніше.

— Можливо. Врешті-решт він помітить, що я на тебе дуже ображаюсь: ти ще досі не дав про себе чути. До того ж чи не ти обсмалив йому хутро під час останньої вашої зустрічі?

Проноза зачаївся на плечі Вогнерукого, коли його господар зіскочив, і занепокоєно дзявкнув йому на вухо.

— Не переймайся, таких, як ти, ведмідь не їсть! — прошепотів Вогнерукий і обійняв Принца так міцно, немов обіймами можна надолужити десять років. — Ти все ще більше пахнеш ведмедем, аніж людиною.

— А ти пахнеш вогнем. Ну, кажи вже. Де був? — Принц поставив Вогнерукого на відстані однієї руки від себе і розглядав його так, ніби міг зчитати з його чола все, що відбулося за час його відсутності.

— Палії не повісили тебе, як подейкують, для цього ти виглядаєш надто здоровим. А як щодо іншої побрехеньки, нібито Змієголов запроторив тебе до своєї найсмердючішої в'язниці? Або ж, як співається у деяких піснях, що ти перетворився на дерево з палаючим листям у чагарнику непрохідної хащі?

Вогнерукий усміхнувся.

— Це мені сподобалося б. Але у справжню історію ти і сам не повіриш.

Юрба заревла. Вогнерукий побачив, як Фарид, ніяковіючи, приймав оплески. Син Бридкої плескав у долоні так сильно, що мало не впав з крісла. Та Фарид шукав у юрбі обличчя Вогнерукого. Він усміхнувся до хлопця і відчув, як Принц задумливо поглянув на нього.

— Отже, хлопець таки твій? — запитав він. — Ні, не хвилюйся, я тебе більше ні про що не запитуватиму. Я знаю, ти любиш таємниці. Це не зміниться. Але історію, про яку ти казав, я все одно хочу колись почути. А ще ти заборгував видовище. Нам усім не завадить підбадьоритися. Часи важкі, навіть по цей бік хащі, хоч сьогодні й видається інакше…

— Так, я вже чув. І Змієголов тебе очевидно, як і раніше, любить. Що ти накоїв, що він погрожує тобі шибеницею? Чи, може, твій ведмідь забив його оленя? — Вогнерукий погладив Пронозу по скуйовдженому хутру. Звіря не зводило очей з ведмедя.

— Повір мені, Змій не підозрює і половини з того, що я накоїв, інакше я вже давно звисав би з бійниць Сутінкового замку!

— Невже? — Над ними посеред своїх пташок на линві сидів канатоходець, дригаючи ногами, так, ніби штовханина внизу його не обходила.

— Принце, мені не подобається вираз твоїх очей, — промовив Вогнерукий, поглянувши на чарівника. — Не дратуй більше Змієголова, бо зацькує, як інших. І по цей бік хащі почуватимешся небезпечно!

Хтось смикнув його за рукав. Вогнерукий так різко обернувся, що Фарид злякано відсахнувся.

— Вибач! — пробурмотів він, невпевнено киваючи Принцові. — Меґі тут. Разом із Феноліо! — Він був до того схвильований, ніби мав особисту зустріч із Тлустим князем.

— Де? — Вогнерукий роззирнувся, та Фарид лише втупився у ведмедя, котрий ніжно поклав морду Принцові на голову. Принц усміхнувся і відвів ведмежу пащу вбік. — Де? — нетерпляче перепитав Вогнерукий. Насправді Феноліо був останньою людиною, яку б він хотів зустріти.

— Там позаду, зразу за трибуною!

Вогнерукий вдивлявся туди, куди показував Фаридів палець. Там стояв старий, біля нього двоє дітей, як і тоді, коли він його вперше побачив. Дочка Чарівновустого стояла поруч із ним. Вона підросла — і стала ще більш схожа на матір. Вогнерукий тихо вилаявся. Що їм тут треба, в його оповідці? Тут їм є так само що робити, як і йому в їхній. «Он воно як? — знущався з нього внутрішній голос. — Старий, напевно, іншої думки. Невже ти забув, що він стверджує, ніби є творцем усього цього?»

— Не хочу його бачити, — сказав він Фаридові.— Старий притягує нещастя і ще гірші речі, запам'ятай це.

— Хлопець каже про Чорнильного ткача? — Принц став упритул до Вогнерукого, аж куниця зашипіла. — Що ти маєш проти нього? Він пише гарні пісні.

— Він пише й інші речі. — «Хтозна, що він написав про тебе! — додав Вогнерукий подумки. — Кілька лагідних слів — і ти вже мертвий, Принце».

Фарид ще дивився на дівчинку по той бік юрби.

— А Меґі? Її ти теж не хочеш бачити? — В його голосі відчувалося розчарування. — Вона про тебе запитувала.

— Вітання їй від мене. Вона все зрозуміє. Ну, йди вже! Я ж бачу, що ти все ще закоханий у неї. Як ти описав тоді її очі? Шматочки неба?

Фарид зашарівся.

— Припини! — ображено мовив він.

Та Вогнерукий узяв його за плечі і розвернув до себе.

— Йди! — сказав він. — Привітай її від мене. Але перекажи, нехай не сміє промовляти моє ім'я своїми чарівними вустами, зрозумів?

Фарид зиркнув востаннє на ведмедя, кивнув і поплентався назад до дівчинки, підкреслено повільно, ніби хотів довести, що не дуже поспішав повернутися до неї. Вона також доклала зусиль, щоб не надто часто дивитися у його бік, збентежено смикаючи себе за рукав сукні. Вона виглядала так, немов належала до цього світу: служниця у не дуже заможному господарстві, донька селянина чи ремісника. Але ж її батько і був ремісником, чи не так? Нехай ремісник із особливими здібностями. Можливо, вона мала надто безпосередній погляд. Місцеві дівчатка так не дивились, вони опускали голову, часом у її віці вони вже були одружені. Чи думала його дочка про щось подібне? Роксана нічого не розповідала.

— Хлопець — молодчина. Він уже зараз кращий за Ворона. — Принц простягнув руку до куниці — і забрав її назад, коли Проноза вишкірив крихітні зубки.

— Це не мистецтво. — Вогнерукий спрямував погляд на Феноліо. Отже, вони називали його Чорнильним ткачем. Яким задоволеним він виглядав, чоловік, який написав його смерть. Ніж у спину, так глибоко, що аж дістав до серця, — оце він передбачив для нього. Вогнерукий підсвідомо торкнув себе між лопатками. Так. Якось він таки врешті-решт прочитав їх, смертоносні слова Феноліо, уночі, в іншому світі, коли знову не міг заснути і дарма намагався пригадати Роксанине обличчя. «Ти не можеш повернутися! — знову і знову він чув, як повторював це голос Меґі. — Це хтось із Каприкорнових людей, він уже чекає на тебе. Вони хочуть убити Ґвіна, а ти захочеш йому допомогти, і за це вони вб'ють тебе». Тремтячими руками він витягнув книжку зі свого наплічника, розгорнув її і почав шукати на її сторінках свою смерть. І перечитував, знову і знову, що там було написано чорним по білому. Потім вирішив відпустити Ґвіна, якщо взагалі хоче повернутися… Вогнерукий погладив Пронозу по скуйовдженому хвосту. Ні, напевно, це було нерозумно — зловити собі нову куницю.

— Що сталося? У тебе такий вираз обличчя, ніби тебе покликав кат. — Принц поклав йому руку на плече, а ведмідь тим часом допитливо обнюхував наплічник Вогнерукого. — Хлопець тобі, напевно, розповідав, що ми його підібрали в лісі? Він був страшенно схвильований, стверджував, що з'явився тут, щоб застерегти тебе. Коли сказав, від кого, більшість із моїх людей схопилася за ножа.

Баста. Вогнерукий провів пальцями по рубцьованій щоці.

— Так, напевно і цей повернувся.

— Разом із господарем?

— Ні. Каприкорн мертвий. Я бачив, як він помирав.

Чорний Принц поклав руку до ведмежої пащі і погладив тварині язика.

— Це добра новина. Та й не було б особливо куди повертатися, лишилося кілька ущент спалених мурів. Єдина, хто там ще час від часу вештається, це Кропива. Вона запевняє, що кращого деревію, аніж у фортеці паліїв, ніде не знайти.

Вогнерукий побачив, як Феноліо дивився у його бік. Меґі також дивилась на нього. Він швидко повернувся до них спиною.

— Ми тепер маємо табір, там неподалік, ти знаєш, біля старих кобольдських печер, — стишено вів далі Принц. — Відтоді, як Козимо викурив звідти паліїв, печери знову придатні для помешкання. Лише шпільмани знають про це. Старі, слабі, каліки, жінки, яким набридло жити зі своїми дітьми на вулиці, — усі можуть там трохи перепочити. А знаєш що? Таємний табір був би непоганим місцем, де б ти міг розповісти мені свою історію! Ту, в яку так важко повірити. Я там часто буваю через ведмедя, він хмурніє, коли надто довго посидить між міцними мурами. Роксана розповість тобі дорогу, вона орієнтується в хащі не гірше за тебе.

— Я знаю старі кобольдські печери, — сказав Вогнерукий. Він там інколи ховався від Каприкорнових людей. Та він не був упевнений, чи хоче розповісти Принцові про свої останні десять років.

— Шість смолоскипів! — Фарид знову стояв перед ним, обтираючи на штанях кіптяву від пальців. — Я жонглював шістьма смолоскипами і жодного не впустив. Гадаю, їй сподобалося.

Вогнерукий стримував посмішку.

— Напевно.

Двоє чарівників відвели Принца вбік. Вогнерукий не був упевнений, чи знає їх, та про всяк випадок повернувся до них спиною.

— Знаєш, що тут усі про тебе говорять? — Фаридові очі від хвилювання зробилися круглі, як монети. — Всі кажуть, що ти повернувся. І гадаю, дехто впізнав тебе.

— Справді? — Вогнерукий боязко роззирнувся. Його донька все ще стояла за кріслом малого принца. Фаридові він нічого про неї не розповідав. Досить того, що він ревнував його до Роксани.

— Вони кажуть, що ніколи ще не було такого вогнедува, як ти! Отой інший, якого називають Вороном, — Фарид засунув шматочок хліба Пронозі до пащечки, — запитував мене про тебе, та я не знав, чи ти хочеш з ним зустрічатися. Він каже, що знає тебе. Це правда?

— Так, але зустрічатися з ним я все одно не хочу. — Вогнерукий озирнувся. Канатоходець таки зійшов з линви. Хмароходець розмовляв із ним, показуючи в його бік. Час тікати геть. Він залюбки побачив би їх усіх знову, та не сьогодні, не тут…

— З мене досить, — сказав він Фаридові. — Залишайся тут і зароби для нас кілька монет. Я буду в Роксани, якщо шукатимеш мене.

На трибуні Бридка простягла синові розшиту золотом торбину. Малий повною ручкою дістав звідти кілька монет і кинув чарівникам. Шпільмани поквапливо вклонилися і повизбирували їх із пилюки. А Вогнерукий востаннє кинув оком на Принца і накивав п'ятами.

Холодно і біло

Мов ювелір, що вдень і вніч карбує,

Лиш так я біль перекую

На золотий орнамент, ніжний, мов крило

цикади.

Ши Муронґ. Цінність поезії

Вони знову тут. Мо відчував, як вони наближалися, бачив їх навіть із заплющеними очима: білі жінки, з блідими обличчями, з безбарвним і холодним поглядом. Оце було й усе, з чого ще складався світ: білі тіні у темряві та біль у грудях, червоний біль. Кожен подих повертав його назад. Дихати. Колись це було так просто? Наразі тяжко, так тяжко, ніби його вже поховали, ніби насипали на груди землі, на пекучий тіпаючий біль. Він не міг поворухнутися. Його тіло було ні на що непридатне, — розпечені ґрати. Мо хотів було розплющити очі, та його вії були такі тяжкі, ніби з каменю. Все втрачено. Лише слова лишилися: біль, страх, смерть. Білі слова. Без кольору, без життя. Лише червоний біль.

«Чи це і є смерть? — думав Мо. — Оце ніщо, заповнене блідими тінями?» Інколи йому здавалося, що він відчуває пальці безкровних жінок, що хапають його за пекучі груди, намагаючись розчавити йому серце. Їхній подих торкався його жагучого обличчя, і вони шепотіли йому ім'я, та не те, на яке він звик відгукуватися.

— Сойка, — шепотіли вони.

Здавалося, їхні голоси було створено з холодної журби, суцільної журби.

— Це дуже просто, — шепотіли вони, — тобі навіть не потрібно розплющувати очей. Жодного болю, жодної темряви. Підводься, — шепотіли вони, — настане той час. — І вплітали білі пальці поміж його пальців: така чудова прохолода на його палаючій шкірі.

Втім, інший голос не давав йому йти. Невиразний, ледь сприйнятний, він доносився крізь шепіт, ніби долинав із безвісті. Чужий, майже немилозвучний серед шепотіння тіней. «Мовчи! — хотів він сказати йому кам'яним язиком. — Помовч, прошу, відпусти мене!»

Бо лиш він міцно стримував його у палаючому будинку, яким було його тіло. Та голос промовляв далі.

Він знав цей голос, але звідки? Не міг пригадати. Минуло багато часу відтоді, як він востаннє чув його, забагато…

У підвалі Елінор

Книжкові полиці вгинаються, здіймаючись

вгору, Під тягарем тисяч поснулих душ.

Мовчки, повен надії:

Щораз, розгортаючи книжку,

Що розбуркаю ще одну душу.

Ши Хуань. Книжки

«Треба було зручніше обмебльовувати підвал!» — розмірковувала Елінор, спостерігаючи, як Даріус накачував помпою надувного матраца, якого він знайшов за стелажем з харчами. З другого боку, чи могла вона завбачити, що якогось жахливого дня муситиме спати у своєму підвалі, у той час, коли в її чудовій бібліотеці сидітиме якийсь Кругловидий в окулярах зі своїм слинявим псом і вдаватиме домовласника? Жалюгідна дворняга мало не зжерла фею, яка злетіла з Орфеєвого язика. Блакитна фея і жайворонок панічно пурхали, б'ючись об шибки. Оце і все, що він вичитав із книжки замість чотирьох людей!

— От і маєш! — урочисто заявив Орфей. — Двоє замість чотирьох! Вичитується щораз менше і менше. І, певно, мені таки колись вдасться не витягти звідти нікого.

«Самовдоволена мерзота! Ніби цікаво, кого він вичитав звідти. Реза і Мортимер зникли! Мортола з Бастою також… Хутко, Елінор, подумай про щось інше!»

Якби вона могла принаймні сподіватися, що найближчим часом хтось якоюсь мірою корисний постукає в двері її будинку! Але такий відвідувач, на жаль, — нездійсненна річ. Елінор ніколи не була дуже товариська, а паче не стала нею після того, як Даріус зобов'язався піклуватися про її книги, а Мо, Реза і Меґі переїхали до неї. Яке товариство їй ще було потрібне?

Щось підозріло засвербіло в носі. «Хибна думка, Елінор! — застерегла вона себе, ніби за останні години думала про щось інше. — З  ними все гаразд! — повторювала вона сама собі. — Ти б відчувала, якби з ними щось сталося. Хіба не так було в усіх оповідках? Якщо з кимось, кого любиш, щось трапляється, то відчуваєш щось подібне до поколювання в грудях?»

Даріус нерішуче всміхнувся до неї, а його нога невпинно натискала на повітронагнітач. Надувний матрац уже був схожий на гусінь, величезну, вщент розтоптану гусінь. Як вона спатиме? Вона ж сповзатиме додолу і падатиме на холодну цементну підлогу.

— Даріусе! — сказала вона. — Мусимо діяти! Ми ж не можемо просто так дозволити заперти нас тут, у той час, як Мортола…

«О Господи, як стара відьма дивилася на Мортимера. Не думай про це, Елінор! Просто не думай! І про Басту з його рушницею також. Чи про Меґі, яка самісінька блукає непрохідною хащею. Так, звісно, вона одна! Хлопця, напевно, давно розтоптав велетень…» Добре, що Даріус не знав, як безладно її проймали думки, як постійно їй на очі наверталися сльози…

— Даріусе! — Елінор шепотіла, бо напевно Ґевал вартував під дверима. — Даріусе, все залежить від тебе! Ти мусиш зачитати їх назад!

Даріус так енергійно трусив головою, що окуляри йому мало не сповзли на носа.

— Ні! — Його голос тремтів, як листя на вітрі, і його нога знову почала помпувати, немов не було нічого терміновішого, крім цього дурного матраца. Даріус раптом зупинився і затулив обличчя руками. — Ти ж знаєш, що трапляється! — почула Елінор його приглушений голос. — Ти ж знаєш, що з ними буде, коли я боюся. — Елінор зітхнула.

Так. Вона знала. Плескаті обличчя, ноги, що не згинаються в колінах, втрата голосу… і він, звісно, боявся. Напевно ще більше, ніж вона, бо Даріус знав Мортолу і Басту значно довше…

— Так. Ну гаразд. Ти маєш рацію, — пробурмотіла вона і з відсутнім поглядом почала совати на місце кілька консервних бляшанок: томатний соус, равіолі (не дуже смачні), червону квасолю. Мортимер любив червону квасолю. І знову засвербіло в носі.

— Гаразд! — сказала вона і рішуче відвернулась. — Тоді власне нехай Орфей і зробить це. — Як спокійно і стримано пролунав її голос! Так, вона була талановита актриса. Вже одного разу Елінор помітила за собою це, тоді у Каприкорновій церкві, коли теж, здавалося, все було втрачено… Якщо замислитися, того разу все виглядало навіть трохи гірше.

Даріус здивовано поглянув на неї.

— Не дивись на мене так, заради Бога! — прошипіла вона. — Я й сама не знаю, як ми можемо його спонукати до цього. Поки що.

Вона ходила туди-сюди, поміж стелажами, між консервами і банками.

— Він самовпевнений, Даріусе! — шепотіла вона. — Дуже самовпевнений. Ти бачив, як він мінився, коли збагнув, що Меґі вдалося те, що він роками даремно намагався зробити? Він напевно ж хотів би від неї дізнатися… — вона різко зупинилась і поглянула на Даріуса, — як їй це вдалося.

Даріус припинив помпувати.

— Так! Але для цього Меґі має бути тут.

Вони переглянулися.

— От ми це й зробимо, Даріусе! — прошепотіла Елінор. — Ми переконаємо Орфея вичитати Меґі, а потім вона вичитає з книжки Мортимера і Резу, тими ж словами, які він використав для неї! Ось так має бути! Так!

Вона знову забігала туди й сюди, як пантера з вірша, який вона так любила. От лише погляд її вже не був безнадійний. Вона мусила облаштувати все майстерно. Орфей розумний. «Ти теж розумна, Елінор, — промовляла вона до себе. — Просто спробуй!»

Вона не могла нічого з собою вдіяти, вона мусила знову думати про те, як Мортола дивилась на Мортимера. «А що, коли вже запізно, що, коли?.. Ні!»

Елінор випнула підборіддя, розправила плечі і впевнено покрокувала до дверей підвалу. Вона постукала долонею по лакованому в білий колір металу.

— Гей! — закричала вона. — Гей, Ґевале! Відчини! Я мушу поговорити з цим Орфеєм! І негайно.

Та за дверима і не поворухнулося — і Елінор знову опустила руку. На мить у неї промайнула жахлива думка про те, що обидва втекли і залишили їх зачиненими… А тут унизу немає навіть консервного ножа! Що за сміховинна смерть! Померти з голоду серед купи консервних бляшанок. Вона підняла вгору обидві руки, щоб знову потарабанити в двері, як почула кроки, що віддалялися вгору по сходах від підвалу до передпокою.

— Гей! — закричала вона так голосно, що Даріус за її спиною здригнувся від переляку. — Гей, ти, Ґевале, зачекай! Відчини! Я мушу поговорити з Орфеєм!

За дверима панувала тиша. Елінор сповзла на коліна просто під дверима. Вона відчувала, як Даріус підійшов до неї і несміливо поклав руку на плече.

— Він повернеться, — тихо сказав він. — Принаймні вони ще тут, правда? — Потім він повернувся до надувного матраца.

Та Елінор сиділа, притулившись спиною до холодних дверей підвалу, вслухаючись у тишу. Тут унизу не було чути не те щоб пташки, навіть якогось цвіркуна.

«Меґі вичитає їх, — думала вона. — Меґі їх поверне! Та що, як її батьки вже давно?.. Хибна думка, Елінор. Хибна».

Вона заплющила очі й чула, як Даріус помпував матраца.

«Я б відчула! — думала вона. — Так, власне. Я б відчула, якби з ними щось сталося. В усіх оповідках так про це написано, не можуть же всі вони брехати!»

Табір у хащі

Мені здавалося, що чув промову в кожнім цоканні його:

Я страшно хворий, хворий, хворий;

О смерте, хутко позбав мене болю, болю, болю.

Френсіс Корнфорд. Годинник

Реза не знала, як довго вона там просиділа, просто сиділа у напівтемній печері, яка служила шпільманам місцем для сну, і тримала Мо за руку. Шпільманка приносила їй щось поїсти, та забігало дитя, притуляло вухо до стіни і слухало, що вона тихо розповідала Мо: про Меґі з Елінор, Даріуса, бібліотеку і книжки, його майстерню, в якій він їх лікував від хвороб і ран, таких самих страшних, як і в нього… Якими дивовижними, напевно, здавалися шпільманам її історії з іншого, ніколи не баченого світу. І яким дивовижним, напевно, їм спочатку здавалося те, що вона розмовляла з кимось, хто так нерухомо лежить із заплющеними очима, ніби ніколи більш не відкриє їх.

Стара повернулась до Каприкорнової фортеці з трьома чоловіками, п'ятою була біла жінка, яка саме з'явилася на сходах. Шлях був не дуже довгий. Коли вони увійшли до табору, Реза побачила поміж дерев вартових, які охороняли калік, старих, жінок з дітьми і тих, хто просто спочивав від неспокійного мандрівного життя.

— Від Принца, — мовив шпільман, коли Реза запитала, звідки їжа й одяг для всіх цих людей. А коли вона запитала, якого Принца він має на увазі, у відповідь чоловік поклав їй на долоню чорний камінь.

Вони звали її Кропивою, стару, яка так несподівано з'явилася біля брами Каприкорнової фортеці. Кожен поважав її, але й остерігався. Реза мусила їй допомогти, коли вона припікала рану Мо. Їй все ще було моторошно, коли вона згадувала про це. Потому Реза допомогла старій перебинтувати рану, запам'ятавши всі її вказівки.

— Якщо за три дні він ще дихатиме, то, можливо, виживе, — сказала вона, перш ніж знову залишити Резу саму в печері, яка захищала від диких тварин, сонця і дощу, але не від темних сумнівних думок і страху.

Три дні. Надворі то сутеніло, то знову світало, розвиднялося, а потім знову смеркалося, і щоразу, коли Кропива знову приходила і схилялася над Мо, Реза у розпачі шукала на її обличчі бодай краплю надії, та обличчя старої лишалося безвиразне. Дні пролетіли, і Мо дихав, але зовсім не хотів розплющувати очей.

У печері пахло грибами, улюбленою стравою кобольдів, напевно, раніше тут господарювала ціла їхня ватага. Зараз запах грибів змішався з запахом сухого листя, шпільмани притрусили холодну підлогу печери листям і пахучими травами. Кмином, лабазником, маренкою… Реза розминала сухе листя між пальцями, охолоджуючи чоло Мо, яке вже давно не було холодне, а гаряче, таке гаряче… Запах кмину нагадав їй одну оповідку про фею, яку він їй читав, страшенно давно, коли ще не знав, що його голос може виманити когось із книжки, когось на кшталт Каприкорна. «Не бери додому дикого кмину, — було написано там. — Він приносить нещастя». Реза викинула цупкі стебла і витерла руки об сукню.

Якась жінка знову принесла їй поїсти і посиділа недовго біля неї, мовчки, немов хотіла втішити своєю присутністю. Невдовзі після того заходили ще троє чоловіків, та вони зупинялися при вході до печери і спостерігали за нею і Мо здалеку. Розмовляли вони один з одним пошепки.

— Чи ми тут бажані гості? — запитала Реза Кропиву під час чергових невелемовних відвідин. — Мені здається, вони говорять про нас.

— Нехай собі говорять! — мовила стара. — Я розповіла їм, що на вас напали розбійники з битого шляху, та, звичайно, їм цього не досить. Гарна жінка, чоловік із дивною раною, звідки вони тут? Що трапилося? Вони допитливі. Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці.

— Чому? — Реза поглянула на Кропиву.

Стара подивилась на неї так, немов хотіла віднайти очима її серце.

— Ну, якщо ти цього й насправді не знаєш, то нехай краще так і залишиться, — зрештою сказала вона. — І нехай собі говорять. Хіба вони мають чим іншим серйозним себе зайняти? Дехто приходить сюди, щоб дочекатися смерті, решта — тому що життя лише починається, хтось тільки й живе історіями, які хтось розповість. Канатохідці, вогнедуви, селяни, князі — всі вони однакові — плоть, кров і серце, яке знає, що колись припинить битися.

Вогнедуви. Резине серце тенькнуло, коли Кропива вимовила це слово. Звісно. Чому вона раніше не подумала?

— Перепрошую! — сказала вона, коли стара стояла при вході до печери. — Ти ж, напевно, знаєш багатьох шпільманів. Чи є серед них той, який зветься Вогнеруким?

Кропива повільно повернулася, немов вирішуючи, чи хоче відповідати.

— Вогнерукий? — зажурено мовила вона нарешті. — Ти навряд чи знайдеш шпільмана, який би не знав його, та багато років його ніхто не бачив. Хоча ходять чутки, ніби він повернувся…

«Так, він повернувся, — думала Реза, — і він мені допоможе, як я допомагала йому в іншому світі».

— Я мушу надіслати йому звісточку! — Вона сама чула відчай у своєму голосі. — Прошу.

Кропива дивилась на неї без жодного поруху на засмаглому обличчі.

— Хмароходець зараз тут, — насамкінець сказала вона. — Йому знову болить нога, але щойно йому стане краще, він знову піде далі. Запитай його, чи він порозпитує задля тебе і візьме твою звісточку.

Потому вона пішла.

Хмароходець.

Надворі знову стемніло, і разом із темрявою до печери прийшли чоловіки, діти і жінки та полягали спати на листя — осторонь від неї, немов нерухомість Мо була чимось заразним. Одна з жінок принесла їй смолоскипа. Він малював мерехтливі тіні на скелястих стінах, які гримасували і гладили чорними пальцями бліде обличчя Мо. Білі жінки не уникали вогню, хоча й обожнювали і водночас боялись його. Знову і знову вони з'являлися в печері, немов тьмяні віддзеркалення свічад, немов туманоликі. Вони підходили ближче і знову зникали, напевно, їх проганяв терпкий запах листя, яке Кропива розклала довкола постелі Мо.

— Воно їх відганятиме, — сказала стара жінка. — Але пильнувати все одно треба.

Дитя плакало уві сні. Мати, втішаючи, погладила йому волосся, і Реза подумала про Меґі. Сама вона зараз чи хлопець іще з нею? Чи щаслива вона, чи сумна, хвора, чи здорова? Як часто вона запитувала себе, ніби сподіваючись колись і звідкись отримати відповідь…

Якась жінка принесла їй свіжої води. Реза вдячно всміхнулась їй і запитала про Хмарохідця.

— Йому до вподоби спати просто неба, — сказала вона, вказуючи назовні.

Реза давно не бачила жодної білої жінки, проте збудила одну зі шпільманок, які запропонували змінити її вночі. Потому, переступаючи через сплячих, вийшла надвір.

Місяць світив крізь щільний листяний дах яскравіше за будь-який смолоскип. Кілька чоловіків сиділи навколо вогню. Реза нерішуче підійшла до них, у сукні, яка навіть не пасувала до тутешніх умов, яка навіть для шпільманки вважалася закороткою, бо не доходила до кісточок, і до того ж була подерта…

Чоловіки витріщились на неї, недовірливо і допитливо.

— Чи є серед вас Хмароходець?

Невисокий худорлявий чоловік, беззубий і напевно набагато молодший, аніж виглядав, штовхнув ліктем у бік шпільмана, що сидів поруч із ним.

— Чому питаєш? — Обличчя було привітне, а погляд насторожений.

— Кропива каже, він може передати від мене звісточку.

— Звісточку? Кому? — Він витягнув ліву ногу, потер коліно так, наче те йому боліло.

— Він — вогнедув. Вогнерукий його ім'я. Його обличчя…

Хмароходець провів пальцем по щоці.

— …Три рубці, я знаю. Що ти хочеш від нього?

— Я хочу, щоб ти відніс йому оце! — Реза опустилася на коліна біля вогню і залізла до кишені своєї сукні. Трохи паперу й олівця вона завжди мала при собі, роками вони замінювали їй язика. Тепер її голос повернувся, та для звістки Вогнерукому дерев'яний язик був корисніший. Тремтячими руками вона почала писати, не зважаючи на недовірливі очі, які стежили за її рукою, ніби вона робила щось заборонене.

— Вона вміє писати, — зауважив беззубий.

В його голосі прозвучав осуд. Колись давно, дуже давно, Реза сиділа на базарах, у місцинах по той бік хащі, у чоловічому одязі, з коротко постриженим волоссям, бо не знала іншого способу заробити на хліб — письмо заборонено жінкам у цьому світі. Покаранням було рабство, і Реза стала Мортолиною рабинею, бо саме вона знайшла її маскування та отримала дозвіл взяти її з собою до Каприкорнової фортеці як винагороду.

— Вогнерукому буде нелегко прочитати це, — спокійним голосом заявив Хмароходець.

— Ні, він зможе. Я його навчила.

Як недовірливо вони подивились на неї! Літери. Загадкові речі, інструмент для багатих, задумані не для чарівників і, певно ж, не для жінок…

Лише Хмароходець усміхнувся.

— Ви тільки погляньте. Вогнерукий вміє читати, — сказав він тихо. — Гаразд, але я не вмію. Отже, скажи мені краще, що ти написала, щоб я передав йому ще і на словах, у разі, якщо лист загубиться. З написаними словами це може легко трапитися, набагато легше, ніж з тими, що в голові.

Реза поглянула Хмарохідцеві в обличчя. «Ти надто довірлива до незнайомих людей», — як часто Вогнерукий казав їй це, та який вибір вона мала? Реза тихо повторила те, що написала:

— «Любий Вогнерукий! Я з Мо у шпільманському таборі, в непрохідній хащі. Мортола і Баста привели нас сюди, а Мортола… — Її голос відмовив їй, коли вона промовляла це, — Мортола стріляла в Мо. Меґі також тут, я не знаю, де саме, але прошу, знайди її і приведи до мене! Подбай про неї, як намагався оберігати мене. Та остерігайся Басти! Реза».

— Мортола? Чи не так звали оту стару, що бешкетувала у паліїв? — Шпільманові, який про це запитав, бракувало правої руки. Злодій. За крадіжку хліба позбавляли лівої, а шматка м'яса — правої руки.

— Так, кажуть, вона отруїла більше людей, ніж у Змієголова волосся! — Хмароходець підкинув дровеняку ближче у вогонь. — А Баста тоді порізав Вогнерукому обличчя. Він не зрадіє, почувши обидва імені.

— Але ж Баста помер! — вставив беззубий шпільман. — І про стару те саме казали!

— Розповісте про це дітям, — сказав котрийсь, що повернувся до Рези спиною, — щоб вони краще засинали. Такі, як Мортола, не вмирають. Вони самі вбивають.

«Вони мені не допоможуть! — подумала Реза. — Ні, після того, як почули обидва імені». Єдиний, хто дивився на неї до певної міри привітно, був чоловік, одягнений у червоно-чорні кольори вогнедувів. А Хмароходець усе ще розглядав її, ніби не знав, що й думати про неї та про її звістку. Та зрештою він мовчки забрав у неї з рук листа і заховав до торбини, яку носив на паску.

— Гаразд, я передам Вогнерукому твоє повідомлення, — сказав він. — Я знаю, де він.

Він їй допоміг. Реза не могла в це повірити.

— Дякую тобі. — Вона знову підвелася, хитаючись від утоми. — Як гадаєш, коли він отримає звістку?

Хмароходець потер коліно.

— Спочатку треба підлікувати ногу.

— Звісно. — Реза проковтнула слова, якими хотіла благати про терміновість. Тільки не підганяти, бо ще передумає. Хто тоді шукатиме для неї Вогнерукого? Дровеняка розтріскалася в полум'ї і посипала розжарені іскри їй до ніг. — Не маю чим тобі заплатити, — сказала вона, — та, може, візьмеш ось оце. — Вона зняла з пальця обручку і простягнула її Хмарохідцеві. Беззубий так жадібно розглядав золоту прикрасу, ніби сам охоче потягнувся б до неї рукою, та Хмароходець похитав головою.

— Ні, забудь про це, — сказав він. — Твій чоловік хворий, віддавати обручку — приносить нещастя, чи не так?

Нещастя. Реза поквапливо натягнула каблучку назад на палець.

— Так, — пробубоніла вона. — Так, ти маєш рацію. Дякую тобі. Я тобі дуже дякую!

Вона зібралася йти.

— Гей, ти! — Шпільман, який тоді відвернувся від Рези, поглянув на неї. На правій руці він мав лише два пальці. — Твій чоловік… він має темне волосся. Темне, як кротяче хутро. І він високий, дуже високий.

Реза розгублено поглянула на нього.

— Так?

— А ще рубець. Саме там, як у піснях. Я бачив його. Кожен знає, звідки він у нього: Пси Змієголова вкусили його туди, коли він полював на дичину поблизу Сутінкового замку і забив одного з оленів, білого оленя, якого вбити має право лише Змієголов.

Про що він каже? Реза пригадала слова Кропиви: «Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці».

Беззубий сміявся.

— Послухайте-но Двопалого. Він вважає, що там у печері лежить Сойка. Відколи це ти віриш у дитячі казки? Може, ще і його пір'яна маска з ним?

— Звідки мені знати? — гиркнув Двопалий. — Чи я його сюди привів? Та я вам кажу, це він!

Реза відчула, як пильно розглядає її вогнедув.

— Я не знаю, про що ви кажете, — мовила вона. — Я не знаю ніякого Сойки.

— А, он як? — Двопалий схопив лютню, яка лежала поруч із ним у траві. Реза ще ніколи не чула такої пісні:

Стережися, княже, хай тобі не йметься,

Бо це Сойка спокій твій давно украв.

Він волосся має темне, мов в крота.

Маску надягає, пір'ям прикриває

І убивць до суду притягає

Сойка, що його мечами не уб'ють,

Що його собаки не цькують,

Що ніколи не буває, де його шукають,

Й відлітає,

Коли ворог його проклинає.


Як вони всі витріщилися на неї! Реза відступила крок назад.

— Я мушу повертатись до свого чоловіка, — сказала вона. — Ця пісня… не має нічого спільного з ним, повірте мені.

Вона спиною відчувала їхні погляди. «Забудь про них, Резо! — подумала вона. — Вогнерукий отримає твоє повідомлення, решта не має значення».

Жінка, яка зайняла її місце, мовчки підвелася і знову лягла до інших людей. Реза настільки знесиліла, що ледь трималась на ногах, опускаючись на коліна на вкриту листям долівку. Знову виступили сльози. Вона витерла їх рукавом, занурила обличчя в тканину, яка пахла чимось настільки знайомим… будинком Елінор… старою канапою, на якій вона сиділи з Меґі та розповідала їй про цей світ. Реза схлипувала так голосно, що боялася збудити когось. Вона затисла рукою вуста.

— Резо? — Це було щось подібне до шепоту.

Вона підвела голову. Мо дивився на неї. Він дивився на неї.

— Я чув твій голос, — шепотів він.

Реза не знала, що їй робити: сміятися чи плакати. Вона схилилась над ним, цілуючи його обличчя. Сміялась і плакала.

План Феноліо

Дайте мені шматок паперу й олівець, і я переверну світ.

Фрідріх Ніцше

Після свята в замку минуло два дні, два дні, за які Феноліо показав Меґі кожен куточок Омбри.

— А от сьогодні, — сказав він, коли вони зібралися йти після сніданку, — сьогодні я покажу тобі річку. Це крутий узвіз, трохи неприємний для моїх старих кісток, та в іншому місці ніде більше так спокійно не поговориш. Якщо нам пощастить, ти зможеш там побачити русалок.

Меґі залюбки побачила б русалку. У непрохідній хащі, в каламутному ставку вона знайшла одну-єдину русалку, і то, щойно віддзеркалення Меґі з'явилося на воді, вона втекла. Але про що Феноліо хотів спокійно поговорити? Здогадатись було не важко.

Що цього разу вона має вичитати з книжки? Кого і звідки? З іншої оповідки Феноліо? Стежка, якою він повів її донизу, звивалася вздовж крутоберегих ланів, на яких на вранішньому сонці, згорбившись, працювали селяни. Як це, напевно, тяжко — зібрати з кам'янистого ґрунту досить врожаю, щоб вижити взимку. А до того ж усі ці таємні їдці, що прикладалися до мізерних запасів: миші, борошняні хробаки, личинки і мокриці. Життя у світі Феноліо було набагато складніше, проте Меґі здавалося, що його оповідка з кожним наступним днем сповивала її серце чарами, липкими, як павутиння, і водночас принадними…

Все довкола здавалося таким справжнім. Туга за домівкою майже зникла.

— Ходи-но! — Голос Феноліо вивів її із задуми. Річка вигравала на сонці між берегів, облямованих зів'ялим цвітом, що плив по воді. Феноліо схопив її за руку і потягнув за собою між здорових каменюк. Сповнена надії, Меґі схилилась над потоком, що повільно ніс свої води, втім не було видно жодної русалки.

— Власне, вони лякливі. Забагато людей!

Феноліо незадоволено вказав на жінок, які неподалік прали білизну. Він подав знак Меґі йти далі, поки не вщухли голоси і було чути лише плескіт води. Позаду них у блакитному небі височіли омбрійські дахи і вежі. Будинки тіснилися поміж мурами, як птахи у завузькому гнізді, над ними майоріли чорні прапори замку, немов відтворюючи на небі горе Тлустого князя.

Меґі вилізла на плаский камінь, глибоко занурений у воду. Річка була неширока, але здавалася глибокою, з водою, темнішою за тіні на протилежному березі.

— Ну що, бачиш? — Феноліо мало не з'їхав із вогкого каменя.

Меґі похитала головою.

— Що з тобою? — Феноліо знав її добре після усіх цих днів та ночей, проведених разом у Каприкорновому будинку. — Невже знову тужиш за домівкою?

— Ні, ні. — Меґі присіла на коліна і провела пальцями по холодній воді. — Я просто знову бачила цей сон.

Напередодні Феноліо показував їй пекарський провулок, будинки, в яких мешкали багаті торговці прянощами і тканинами, кожну квітку, кожен коштовно обрамлений фриз, якими вмілі омбрійські різьбярі вицяцькували міські будинки. Здавалося, Феноліо вважав це все своїм самобутнім витвором, судячи з гордості, з якою він водив Меґі до кожного закапелка.

«Та ні, не до кожного, — визнав він, коли Меґі хотіла затягти його до провулка, який вони ще не бачили. — Звісно, Омбра має й жахливий бік, але навіщо цим завантажувати твою милу голівку?»

Було вже темно, коли вони повернулися до Мінервиної мансарди. Феноліо сварився з Розенкварцом, бо скляний чоловічок обляпував фей чорнилом. Хоча голоси обох гучнішали, Меґі все одно задрімала під вікном на солом'яному матраці, якого для неї Мінерва доручила занести нагору. Аж раптом з'явилося щось тьмяне, червоне з вологим відблиском, і її серце все швидше й швидше забилося, все швидше, поки вона не прокинулася…

— Он, поглянь! — Феноліо доторкнувся до її руки.

Під вологим покровом річки вигравала барвиста луска. Спершу Меґі вважала її листям, але потім побачила очі, очі, що дивилися на неї, подібні до людських, але й геть інші, бо не мали білків. Русалчині руки, майже прозорі, вражали ніжністю і тендітністю. Ще один погляд — хвіст у лусочках вдарив по воді, і нічого вже не було видно, крім зграї сріблястих, як слиз равлика, риб і табунця вогняних ельфів, яких вона бачила з Фаридом у хащі. Фарид… він розпустив їй до ніг вогняну квітку, лише для неї. Вогнерукий багато чого навчив його…

— Мені здається, що бачу один і той самий сон, я не можу пригадати. Пам'ятаю лише страх. Ніби трапилося щось жахливе! — Вона повернулася до Феноліо. — Як ти гадаєш, таке буває?

— Дурниці! — Феноліо прогнав думку, як уїдливу комаху. — У твоєму злому сні винен лише Розенкварц. Певно, феї сідали тобі на чоло вночі, бо він їх розізлив! Вони малі мстиві бідолахи, і на кому вони помстяться, їм, на жаль, байдуже.

— Ага. — Меґі знову занурила пальці у воду. Вона була така холодна, що дівчинка здригнулася. Вона чула, як, перучи, сміялися жінки, а якийсь вогненний ельф прилаштувався на її руці. З людського обличчя на неї витріщилися комашині очі. Меґі поквапливо зігнала крихітну істоту.

— Дуже мудро, — мовив Феноліо. — Від вогненних ельфів мусиш убезпечитися. Вони спалять тобі шкіру.

— Я знаю, Реза розповідала. — Меґі поглянула ельфові услід. На руці залишилася червона пекуча пляма.

— Вони — мій винахід, — гордо пояснив Феноліо. — Вони виробляють мед, який дозволяє розмовляти з вогнем. Дуже популярний серед вогнедувів. Та ельфи хапають кожного, хто заблизько підходить до їхніх гнізд. Навряд чи хто знає, як украсти мед і не вжалитись. Вогнерукий чи не єдиний.

Меґі лише кивнула. Вона заледве слухала.

— Про що ти хотів зі мною поговорити? Ти хочеш, щоб я щось прочитала, так?

Кілька зів'ялих червоних квіток пропливло по воді, червоних, як засохла кров, і серце Меґі знову забилося так сильно, що вона притисла руку до грудей. Що ж це коїться?

Феноліо розшнурував торбину і витрусив у долоню плаский зеленкуватий камінець.

— Розкішний, правда? — запитав він. — Я придбав його сьогодні вранці, ти ще спала. Це берил, камінь для читання. Його використовують як окуляри.

— Я знаю, і що? — Меґі провела пучками по гладенькому каменю. — У Мо було їх чимало. Вони лежали на підвіконні його майстерні.

— Що-що? Ну не будь така нетерпляча! Віоланта підсліпувата, як кріт, а її чарівний синочок заховав її камінь для читання. Отже, я придбав нового (хоча це мене мало не розорило). Сподіваюсь, вона мені буде настільки вдячна, що розповість нам дещо про її покійного чоловіка! Звісно, я вигадав Козимо, та вже минуло чимало часу відтоді, коли я написав про нього. Чесно кажучи, я не дуже пригадую. Окрім того, хтозна, як він змінився відтоді, як ця оповідка надумала розвиватися самостійно!

У Меґі пробудилося лихе передчуття. «Ні, він не може мати такий намір. Навіть Феноліо не може додуматись до такого! Правда?»

— Послухай, Меґі! — Він стишив голос, немов жінки, які вище за течією прали білизну, могли його почути. — Ми обоє повернемо Козимо!

Меґі випросталася так різко, що мало не послизнулась і не впала у воду.

— Ти збожеволів. Украй збожеволів! Козимо помер!

— Це хтось може довести? — Усмішка Феноліо їй не сподобалася. — Я ж тобі казав, — його тіло спалили до невпізнання. Навіть його батько був не певен, чи то був Козимо! Лише коли промайнуло півроку, він дозволив поховати померлого у саркофазі, призначеному для сина.

— Але то був Козимо, чи ні?

— Хто запевне скаже? Була жахлива різанина. Подейкують, ніби палії зберігали алхімічний порошок у фортеці. Рудий Лис підпалив його, щоб урятуватися втечею. Полум'я охопило Козимо та більшість його людей, мури позавалювалися, і ніхто не міг пізніше сказати, хто були ті небіжчики, яких знайшли серед руїн.

Меґі здригнулась. Та Феноліо, здавалося, все це дуже подобалося. Вона не могла повірити у те, що він виглядав задоволеним.

— То напевно був він, ти знаєш це! — прошепотіла Меґі. — Феноліо! Ми не можемо воскрешати мертвих!

— Я знаю, знаю, напевно ні. — Його голос був сповнений сильного жалю. — Хоча — хіба не мерці повернулися, коли ти викликала Тінь?

— Ні! Вони всі знову перетворилися на попіл! Уже за кілька днів. Елінор страшенно плакала: вона поїхала до Каприкорнового села, хоча Мо намагався відмовити її, і навіть там більше не було нікого. Вони всі зникли. Назавжди.

— Гм… — Феноліо уважно вдивлявся у свої руки. Вони виглядали як руки селянина або ремісника, не так, як виглядають руки, які лише водять пером. — Отже, ні, ну гаразд! — пробурмотів він. — Можливо, так воно й краще. Що ж то буде за оповідка, якщо в будь-який час мертві оживатимуть? Це призведе до безнадійного хаосу і стане зовсім нецікаво! Ні. Ти маєш рацію: мертві мають залишатися мертвими. І тому ми не повертатимемо Козимо, а лише когось, хто схожий на нього!

— Схожий на нього? Ти збожеволів! — прошепотіла Меґі. — Украй збожеволів!

Але такий висновок не вразив Феноліо.

— Ну й що? Усі письменники божевільні! Повір мені, я ретельно підбиратиму слова, настільки ретельно, що наш новоспечений Козимо буде твердо переконаний у тому, що він є колишнім Козимо. Розумієш, Меґі? Навіть якщо він двійник, йому про це не потрібно знати. Йому цього не можна знати! Що скажеш?

Меґі лише похитала головою. Вона прийшла сюди не для того, щоб змінити цей світ. Вона хотіла лише побачити його!

— Меґі! — Феноліо поклав їй руку на плече. — Ти бачила Тлустого князя. Він будь-якої миті може померти, і що тоді? Змієголов не лише шпільманів вішає! Він мордує селян, котрі зловили кролика у хащі. Він примушує дітей працювати на срібних копальнях, аж поки малі не осліпнуть і не стануть каліками, а герольдом він призначив Рудого Лиса, палія і вбивцю!

— Ах, так? А хто його такого вигадав? Ти! — Меґі розлючено відштовхнула руку Феноліо. — Ти завжди мав прилюбність до злодіїв.

— Авжеж! Може бути. — Феноліо знизав плечима, ніби не міг нічого вдіяти. — А що я мав робити? Хто читатиме оповідку про двох милих князів, які правлять веселою купкою щасливих підданих? Що це буде за оповідка?

Меґі схилилася над річкою і виловила одну з червоних квіток.

— Ти вигадуєш їх із задоволенням! — тихо сказала вона. — Усіх цих потвор.

Цього Феноліо не зміг спростувати. Обоє мовчали, а жінки тим часом поклали сушити на каміння білизну. На сонці було все ще по-літньому тепло, попри вже зів'ялий цвіт, який річка невтомно наносила до берега.

Феноліо зрештою перервав мовчання.

— Меґі, прошу тебе! — сказав він. — Ще єдиний раз. Якщо ти мені допоможеш знову довести до ладу цю оповідку, я напишу тобі найкращі слова, щоб знову повернути тебе додому, коли захочеш! А раптом ти передумаєш, бо тобі в моєму світі більше подобається, то я і батька твого приведу… і твою матір… Навіть оцю книгогризку, хоча вважаю, що вона жахлива особа, після того, що ти мені розповіла!

Меґі всміхнулася. «Так, Елінор тут би сподобалось», — подумала вона, а Реза напевно залюбки ще раз би завітала сюди. Але Мо ні, нізащо. Ніколи.

Меґі раптом різко підвелася і розправила сукню. Вона зиркнула на замок угорі й уявила, як би то було, якби там нагорі володарював Змієголов зі своїм саламандровим поглядом. Навіть Тлустий князь їй не дуже сподобався.

— Меґі, повір мені, — сказав Феноліо. — Ти зробиш дещо насправді хороше. Ти повернеш батькові сина, дружині — її чоловіка, дитині — її батька, хоч це не дуже то й мила дитина! І ти допоможеш зруйнувати плани Змієголова. Прошу, Меґі! — Мало не благально він дивився на неї. — Допоможи мені. Це ж моя оповідка! Повір мені, я знаю, що для неї найкраще! Позич мені свій голос, ще один-єдиний раз!

«Позич мені свій голос…» Меґі все ще дивилася вгору, але вона більше не бачила веж і чорних прапорів, лиш Тінь і Каприкорна, що лежав мертвий і розпадався прахом.

— Гаразд, я подумаю, — сказала вона. — Але тепер на мене чекає Фарид.

Феноліо так здивовано поглянув на неї, ніби в неї з доброго дива з'явилися крила.

— Ага, він чекає? — Його несхвальний голос був очевидним. — Та я хотів піти з тобою до замку, щоб принести Бридкій камінь. Я хотів, щоб ти почула, що вона розповість про Козимо…

— Я пообіцяла! — Вони домовилися зустрітися перед міською брамою, щоб Фаридові не проходити повз охоронців.

— Пообіцяла? Ну й що? Ти не перша дівчинка, яка змусить свого прихильника чекати.

— Він мені не прихильник!

— Тим ліпше! Оскільки твого батька тут нема, я мушу зрештою пильнувати тебе! — Феноліо понуро поглянув на неї. — Ти виросла! Дівчатка тут у твоєму віці вже виходять заміж. Еге, не дивися на мене так! Середня Мінервина донька п'ять місяців як одружена, а їй саме виповнилося чотирнадцять. Скільки років цьому хлопцеві? П'ятнадцять? Шістнадцять?

Меґі нічого не відповіла. Вона просто відвернулася від нього.

Віоланта

Вже наступного дня моя бабуся почала розповідати мені оповідки. Напевно, вона це робила задля того, щоб нас обох вивести зі стану великого смутку.

Роальд Дал. Відьми чаклують

Феноліо просто умовив Фарида піти з ними до замку.

— Бачиш, усе якнайліпше! — прошепотів він до Меґі. — Він може собі розважати цього вередливого бешкетника, княжого сина, а ми матимемо змогу спокійно порозмовляти з Віолантою.

На зовнішньому дворі замку цього ранку все ніби вимерло. Лиш кілька засохлих галузок і розчавлених тістечок нагадували про свято. Наймити, ковалі, конюхи — всі вони вже давно стали до праці, проте, здавалося, гнітюча тиша зависла між мурами. Вартові мовчки пропустили їх, упізнавши Феноліо, а під деревами внутрішнього двору назустріч вийшла група людей у сірому вбранні.

— Цирульники! — пробурмотів Феноліо, стурбовано дивлячись їм услід. — Їх більше, ніж достатньо, щоб вилікувати дюжину чоловік. Нічого доброго це не означає.

Служник, який з'явився перед очима Феноліо біля тронного залу, виглядав блідим і втомленим від безсонної ночі.

— Тлустий князь, — прошепотів він до Феноліо, — ще під час свята на честь свого онука подався до ліжка і відтоді не підводився. Він не їсть і не п'є, а ще надіслав посильного до каменотеса, який теслює над його саркофагом, щоб прискорити справу.

До Віоланти їх таки впустили. Тлустий князь не забажав бачити ані свою невістку, ані онука. Навіть цирульників відіслав геть. Він терпів лише присутність Туліо, свого пажа з волохатим обличчям.

— Вона знову там, де їй не дозволено бути! — ведучи їх замком, шепотів служник, ніби хворий князь міг чути його у своїх покоях. У кожному коридорі на них згори дивилися статуї Козимо. Відтоді як Меґі знала про наміри Феноліо, кам'яні очі ще більше непокоїли її.

— Але ж фігури мають одне й те саме обличчя! — прошепотів їй Фарид, та перш ніж Меґі змогла пояснити, чому так, служник мовчки подав знак підійматися гвинтовими сходами.

— А що, Бальбулюсу ще й досі так добре платять за те, що він впускає Віоланту до бібліотеки? — тихо запитав Феноліо, коли їхній проводир зупинився перед дверима, оббитими латунними літерами.

— Бідолашна повіддавала йому майже всі свої прикраси, — у відповідь прошепотів служник. — Та кого це дивує, свого часу він мешкав у Сутінковому замку. Всі, хто походить з місцин по той бік хащі, вирізняються жадібністю, це знає кожен. За винятком пані.

— Заходьте! — непривітно відгукнувся хтось на його стук.

Приміщення, до якого вони увійшли, було таке світле, що Меґі довелося мружитися після всіх цих темних коридорів та сходів. Денне світло падало крізь високі вікна на ряд дорогих різьблених бюрок. Чоловік, котрий стояв біля найбільшого бюрка, був ні молодий, ні старий, з чорнявим волоссям і карими очима, які дивилися не дуже люб'язно, коли він до них обернувся.

— Ах, Чорнильний ткачу! — промовив він і неохоче відклав убік заячу лапу, яку тримав у руці.

Меґі знала, для чого ту використовували. Мо часто їй пояснював. Пергамент стає еластичний, коли його розтирати заячою лапою. А ще там були фарби, назви яких Мо постійно мусив наново їй повторювати. «Скажи ще раз! — як часто вона мучила його цим проханням, бо не могла наслухатися їхніх назв: аурипігмент, лазурит, фіолетовий і малахітова зелень. — Чому вони ще й досі такі яскраві, Мо? — запитувала вона. — Їм уже стільки років! З чого їх зроблено?» І Мо їй це пояснював: розповідав, як їх виготовляють, усі ці чудові фарби, які навіть сотні років по тому сяяли, ніби їх вкрали у веселки, бо книжкові сторінки захищали їх від світла і повітря. А що для малахітової зелені необхідно було потовкти цвіт диких півників і розбавити його жовтим окисом свинцю, а що червоний походить від пурпурових равликів та вошей… Скільки разів вони удвох роздивлялися картинки в одному з дорогоцінних рукописів, які Мо мусив звільнити від вікового бруду.

«Поглянь-но на ці витончені завитки! — промовляв він. — Можеш собі уявити, наскільки тонкими мають бути пензлики і пера, якими малюють подібні речі, Меґі?» Як часто він скаржився, що тепер ніхто не розуміється на виготовленні такого інструменту. І ось вона побачила їх на власні очі: тонкі, як волосина, пера і крихітні пензлі, цілий оберемок у глазурованому глечику, пензлі, які могли б наносити квіти й обличчя розміром з головку шпильки на пергамент і папір, змочені невеликою кількістю Гуміарабіку, щоб фарба ліпше трималася. У неї свербіли руки, щоб витягнути одного пензля з оберемку і взяти з собою, для Мо…

«Лише задля цього він мусив би прийти з нами! — подумала вона. — Щоб постояти в цьому приміщенні».

Майстерня книжкового мініатюриста, художника-ілюстратора… Світ Феноліо здавався ще вдвічі, втричі чудовішим.

«Елінор віддала б свого мізинця за те, аби опинитися тут», — подумала Меґі й хотіла підійти до одного з бюрок, розглянути все зблизька: пензлі, фарби, пергамент, та Феноліо стримав її.

— Бальбулюсе! — Він ледь помітно вклонився. — Як майстер сьогодні почувається? — В його голосі відчувалося глузування.

— Чорнильний ткач шукає пані Віоланту, — монотонно пояснив служник.

Бальбулюс вказав на двері за спиною.

— Ну, ви знаєте, де бібліотека. Можливо, її ліпше було б перейменувати на «скарбницю забутих коштовностей». — Він трохи гаркавив. Язик бився об зуби, немов йому бракувало місця в роті. — Віоланта саме роздивляється мою нову роботу, тобто те, що вона може там угледіти. Це копія оповідок, які ви написали для її сина. Мушу зізнатися, що пергамент я б ліпше використав для інших текстів, проте Віоланта наполягла.

— Власне, мені шкода, що ви мусите марнувати ваше мистецтво на такі дурниці, — відказав Феноліо, навіть не удостоївши поглядом роботу, яка лежала перед Бальбулюсом.

Здавалося, Фарида також не цікавила картина. Він поглянув у вікно, з якого небо світилося блакитніше за будь-які фарби на вишуканих пензлях. Меґі ж хотілося побачити, наскільки Бальбулюс розумівся на мистецтві, чи були підстави для того, щоб його міна була така зарозуміла. Вона непомітно ступила вперед і побачила картину, облямовану сухозліткою, на якій виднівся замок між зелених схилів, ліс, розкішно вдягнений вершник серед дерев, феї, які дзижчали довкола, і білий олень, який пустився навтіки. Ніколи раніше вона не бачила такої картини, як ця. Малюнок вигравав, як вітраж, як вікно в пергаменті Дівчина з величезним задоволенням схилилася б над картиною: розглядала б обличчя, начиння для вуздечки, квіти і хмари, проте Бальбулюс блимнув таким крижаним поглядом, що вона, зашарівшись, відсахнулася.

— Вірш, якого ви вчора принесли, — сказав Бальбулюс знудженим голосом, схиляючись над роботою, — хороший. Ви маєте частіше щось подібне писати, але ж я знаю, що ви надаєте перевагу оповідкам для дітей та пісням для строкатого люду. Навіщо? Щоб ваші слова наспівував вітер? Виголошені слова живуть не довше, аніж комаха! Лише записане слово живе вічно.

— Вічно? — Феноліо вимовив це так, ніби не було нічого смішнішого у світі. — Нема нічого вічного, Бальбулюсе. А для слів нема нічого ліпшого, аніж бути оспіваними шпільманом! Так, певна річ, вони змінюються, щоразу співаються інакше, та хіба це не чудово? Оповідка, яка має інше вбрання, коли її чуєш знову, що може бути кращим? Оповідка, яка росте і вкривається бруньками, мов істота! А порівняйте їх із тими, які друкують у книжках! Гаразд, можливо вони довше живуть, проте дихають лише тоді, коли людина розгортає книгу. Вони — мов звук, затиснутий між палітурками, і лише голос пробуджує їх знову до життя! Потім вони сиплють іскрами на всі боки, Бальбулюсе! Вони стають вільними, немов птахи, які випурхують у світ. Так. Можливо, ви маєте рацію, і папір робить їх безсмертними. Але що мені до того? Хіба я живу довше, акуратно втиснутий між сторінками разом зі своїми словами? Дурниці! Ми не безсмертні, і навіть найкращі слова нічого не вдіють. Правда ж?

Бальбулюс слухав його, не змінюючи виразу обличчя.

— Який незвичний погляд на речі, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Щодо мене, то я набагато кращої думки про безсмертність моєї роботи, аніж про шпільманів. Але чому ви зараз не йдете до Віоланти? Певно, вона скоро має йти, щоб вислуховувати селянські скарги або ж купецькі лементування щодо розбійників з битого шляху. Наразі майже неможливо знайти годящий пергамент. Його крадуть, а потім пропонують на базаpax за шаленими цінами! Чи ви собі уявляєте, скількох кіз необхідно забити, щоб викласти вашу оповідку?

— Для кожного розгорту близько однієї, — сказала Меґі і вловила на собі ще один крижаний Бальбулюсів погляд.

— Розумна дівчинка, — сказав він таким тоном, що його слова радше скидались на образу, аніж на схвалення. — А чому? Бо ці дурні козарі женуть отари по реп'яхах та колючих чагарниках, не думаючи про те, що козяча шкіра потрібна для письма!

— Хм, я ж вам невпинно пояснюю, — сказав Феноліо, підводячи Меґі до дверей бібліотеки. — Папір, Бальбулюсе. Папір — це сировина майбутнього.

— Папір! — Бальбулюс зневажливо чмихнув. — Чорнильний ткачу, ви ще божевільніший, ніж я думав.

Меґі відвідала з Мо стільки бібліотек, що збилася з ліку. Чимало бібліотек були більші, але навряд чи якась була краща за бібліотеку Тлустого князя. По ній було видно, що вона колись була улюбленим місцем господаря. Тут стояв лише один бюст Козимо, з білого каменю, до якого покладено трояндовий цвіт. Килими, які прикрашали стіни, були кращі за ті, які висіли у тронному залі, свічники важчі, кольори тепліші, і Меґі побачила достатньо речей у Бальбулюсовій майстерні, щоб припустити, які скарби її оточували тут. Скріплені ланцюжками, вони стояли на полицях, не так, як у бібліотеці Елінор, корінець до корінця, а обрізом догори, бо там знаходилася назва. Перед полицями рядами стояли бюрка, напевно, призначені для найновіших скарбів. Скріплені ланцюжками, як і їхні сестри на полицях, книжки лежали на бюрках накриті, щоб сонячні промені не потрапляли на Бальбулюсові зображення, а бібліотечні вікна було завішено важкими полотнищами. Очевидно, Тлустий князь знав, як згубно сонячне світло впливає на книжки. Лише дві книжки було розгорнуто. Перед однією з них стояла Бридка, так низько схилившись, що мало не торкалася сторінок носом.

— У Бальбулюса все краще й краще виходить, Бріано, — сказала вона.

— Він жадібний! Перлину за те, що він впускає вас до бібліотеки вашого свекра! — Її служниця стояла біля іншого вікна, виглядаючи надвір, а Віолантин син смикав її за руку.

— Бріано! — вередував він. — Ходи вже. Яка нудьга. Ходімо зі мною на подвір'я. Ти обіцяла.

— За перлини Бальбулюс купує нові фарби! За що ж іще він може їх купити? Золотом у цьому замку платять ще лише за статуї небіжчика. — Віоланта здригнулася, коли Феноліо зачинив за собою двері. Усвідомлюючи свою вину, вона сховала книжку за спиною. Лиш як побачила, хто перед нею стоїть, напруження з обличчя зійшло. — Феноліо! — сказала вона і прибрала з чола пасмо мишастого кольору. — Це треба так мене лякати? — Родима пляма на її обличчі була схожою на відбиток лапи.

Феноліо, всміхаючись, поліз до торби на паску.

— Я вам дещо приніс.

Віоланта жадібно схопила зелений камінь. Її руки були малі й пухлі, як у дитини. Вона знову поквапно розгорнула книжку, яку сховала за спиною, тримаючи берил перед одним оком.

— Бріано, ходи вже, а то накажу обрізати тобі волосся! — Якопо схопив служницю за волосся і потягнув за нього щосили, що вона аж скрикнула. — Мій дідусь так само робить. Він чикрижить волосся наголо шпільманкам і жінкам, які живуть у хащі. Він каже, що вночі вони перетворюються на сов і кричать попід вікнами, поки хтось не помре в ліжку.

— Не дивись на мене так! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Дияволя не я вигадав. Гей, Якопо! — Він штовхнув ліктем Фарида, поки Бріана все ще намагалася звільнити волосся від маленьких пальців. — Дивись, кого я тобі привів.

Якопо відпустив Бріанине волосся і без особливого захвату поглянув на Фарида.

— Він не має меча, — зауважив малий.

— Меча! Ще чого? — Феноліо покрутив носом. — Фарид — вогнедув.

Бріана підвела голову і поглянула на Фарида. Та Якопо, як і доти, дивився не надто зацікавлено.

— Який чудовий камінь! — пробурмотіла його мати. — Мій колишній зовсім не такий добрий. Я все бачу, Бріано, кожну літеру! Я тобі розповідала, що моя мати навчила мене читати, вигадавши для кожної літери невеличку пісеньку? — Вона почала тихенько наспівувати: — Веселий ведмедик відкушує від «В» велике вухо… Ще тоді я не дуже добре бачила, але вона писала мені величезними літерами на підлозі, вона їх викладала пелюстками або маленькими камінцями. А, Б, В, а ведмідь реве.

— Ні, — відповіла Бріана. — Ні, про це ви ніколи не розповідали.

Якопо досі роздивлявся Фарида.

— Він був на моєму святі! — зауважив Якопо. — Він жонглював смолоскипами.

— Та це пусте, дитяча забавка. — Фарид так пихато на нього дивився, ніби не Якопо, а він сам був княжим сином. — Я вмію різні речі, та вважаю, що ти для цього надто малий.

Меґі побачила, як Бріана скрадливо всміхнулася, витягуючи шпильку з золотавого волосся і сколюючи його наново. Вона робила це дуже граційно. Фарид спостерігав за Бріаною, і Меґі зловила себе на тому, що їй хочеться мати таке ж чудове волосся, хоча й не була певна, що так граційно зможе впоратися зі шпилькою. На щастя, Якопо знову привернув Фаридову увагу, відкашлюючись і схрестивши руки. Напевно, він копіював свого діда.

— Покажи мені, інакше тебе відшмагають. — Слова звучали смішно, виголошені таким дзвінким голосом, і водночас страшніше, аніж із вуст дорослого.

— Та невже?.. — Обличчя Фарида не виказало жодних почуттів. Він безперечно підгледів дещо у Вогнерукого. — Як думаєш, що я тоді з тобою зроблю?

Якопо відібрало мову, проте саме тієї миті, коли він хотів попросити маминої підтримки, Фарид простягнув йому руку.

— Ну, гаразд, ходімо.

Якопо вагався, і в якусь мить Меґі захотілося взяти за руку Фарида і піти з ним на подвір'я, замість того, щоб слухати, як Феноліо шукатиме сліди небіжчика. Та Якопо виявився спритніший. Його коротенькі бліді пальчики міцно вчепилися у Фаридову засмаглу руку, та коли він ще раз обернувся у дверях, його обличчя було як у щасливого і звичайнісінького хлопчика.

— Він мені покаже, ти чула? — гордо запитав малий, але його мати навіть не підвела очей.

— О, цей камінь чудовий, — лише шепотіла вона. — Якби він ще був не кольоровий і якби я мала по одному для кожного ока…

— Ну, на жаль, я ще не знайшов скляра. — Феноліо опустився на один зі стільців, які привітно стояли між книжковими бюрками. На обшивках усе ще вирізнявся старий герб — лев, який не плакав, а на деяких шкіра була така потерта, що свідчило про те, скільки часу Тлустий князь проводив тут, поки нещастя не відібрало в нього радість від книжок.

— Скляра? Навіщо? — Віоланта дивилася на Феноліо крізь берил.

— Скло можна шліфувати, що дозволить вашим очам ліпше бачити, набагато краще, ніж камінь. Але жоден омбрійський склодув не розуміє, про що я кажу!

— Так, я знаю, в цій місцевості лише каменярі трохи здібні! Бальбулюс стверджує, що на північ від непрохідної хащі немає пристойного палітурника.

«Я знаю одного вдатного», — мимохіть подумала Меґі й так сильно захотіла, щоб Мо на мить з'явився тут, що відчула біль.

Бридка ж знову дивилася у свою книгу.

— У володінні мого батька є хороші склодуви, — сказала вона, не відриваючи очей. — Він доручив засклити кілька вікон у своєму замку. За це він мав продати у наймити сотню селян. — Здавалося, вона вважала ціну надмірною.

«Вона мені не подобається», — подумала Меґі й заходила від бюрка до бюрка. Палітурки були надзвичайні, і з превеликим бажанням вона непомітно запхала б принаймні одну з них під сукню, щоб спокійно роздивитися її у комірчині Феноліо, проте скобки, які тримали ланцюги, були міцно скріплені з дерев'яними оправами.

— Розглядай її спокійно! — Бридка так несподівано заговорила до неї, що Меґі здригнулася.

— Дякую, — пробурмотіла Меґі і розгорнула книжку.

Їй пригадався день, коли Мо пояснив, чому книжку розгортають. «Розгорни її, Меґі», — сказав він і підсунув книжку, дерев'яну оправу якої з'єднували дві латунні закріпки. Дівчина безпорадно поглянула на нього, Мо підморгнув їй і так сильно вдарив кулаком по краю між закріпками, що вони, клацнувши, відчинилися, як маленькі ротики, — і книжка розгорнулася.

Книжка, яку Меґі розгорнула в бібліотеці Тлустого князя, не виказувала жодного сліду старовини, на відміну від іншої. Жодні плями плісняви не спотворювали пергамент, жоден жук, жоден книжковий шашіль не гриз її. Меґі знала, що такі речі трапляються з рукописами, які Мо реставрував. Роки давалися взнаки пергаментові і паперу, книжка мала надто багато ворогів, і час так само робив її тіло змарнілим, як і у людини.

— Ось із чого видно, Меґі, — завжди казав Мо, — що книжка жива істота!

Якби ж вона тільки могла йому показати ось це! Надзвичайно обережно вона перегортала сторінки — і все ж була не зовсім уважна, бо вітер доносив Фаридів голос, немов подарунок з іншого світу. Меґі дослухалася до зовнішніх звуків, знову затискаючи книжкові закріпки. Феноліо та Віоланта все ще розмовляли про поганих палітурників, обоє не звертали на неї уваги, і Меґі підійшла до одного з завішених вікон і визирнула крізь полотнище. Вона кинула погляд на садок, оточений кам'яним муром, на квітник, схожий на кольорову піну, і на Фарида, який стояв посеред квітів, а полум'я лизало його голі руки, як у Вогнерукого, коли Меґі вперше спостерігала, як він метав вогонь тоді, в садку Елінор. Перш ніж він зрадив її…

Якопо грайливо сміявся, плескав у долоні. Княжич злякано відсахнувся, коли Фаридові смолоскипи закрутилися, немов піротехнічні колеса.

Меґі несамохіть усміхнулась. Так, Вогнерукий дуже багато чого навчив його, хоча Фаридів вогонь здіймався ще не так високо, як у вчителя.

— Книжки? Ні, я ж вам кажу, Козимо ніколи не заходив сюди! — Віолантин голос зазвучав значно різкіше, і Меґі обернулася. — Він не знаходив нічого цікавого в книжках, він любив собак, гарні чоботи, швидкого коня… Часом він навіть любив свого сина. Та я не хочу про нього говорити.

З вулиці знову долетів сміх. Бріана теж підійшла до вікна.

— Цей хлопець — дуже гарний вогнедув, — сказала вона.

— Справді? — Її господиня кинула на неї короткозорий погляд. — Я гадала, що ти не любиш вогнедувів. Ти ж завжди кажеш, що вони ні на що не здатні.

— Цей хороший. Набагато кращий за Ворона. — Бріанин голос звучав хриплувато. — Я його ще на святі помітила.

— Віоланто! — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Ми могли б на мить забути про хлопця-вогнедува? Козимо не любив книжок, ну добре, таке трапляється, але ж дещо більше про нього ви мені можете розповісти?

— Навіщо? — Бридка знову тримала берил перед оком. — Дайте нарешті упокоїтися Козимо, він мертвий! Небіжчики не хочуть лишатися серед живих. Чому цього ніхто не розуміє? І якщо ви хочете почути його таємницю, то він не мав жодної! Він міг годинами говорити про зброю. Йому подобалися вогнедуви і кидії ножів, дикі прогулянки верхи посеред ночі. Він спостерігав, як кують мечі, і годинами фехтував унизу в дворі з вартовими, поки не оволодів зброєю настільки ж добре, як вони, утім від шпільманських пісень після першого куплету він починав позіхати. Йому б не сподобалися пісні, які ви про нього написали. Можливо, розбійницькі пісні йому припали б до серця, але те, що слова, як музика, змушують серце битися швидше, цього він просто не розумів! Навіть смертна кара цікавила його більше за слова, хоча він ніколи не отримував насолоди від неї, на відміну від мого батька.

— Невже? — У голосі Феноліо звучало здивування, але в жодному разі не розчарування. — Їзда верхи серед ночі, — бурмотів він, — прудкі коні. А чому б і ні?

Бридка не звертала на нього уваги.

— Бріано! — сказала вона. — Візьми оцю книжку. Якщо я достатньо хвалитиму Бальбулюса за його нові картини, можливо, він нам трохи дасть її. — Служниця взяла книжку і знову підійшла до вікна.

— Але народ любив його, правда? — Феноліо підвівся зі стільця. — Козимо добре ставився до них: до селян, бідних, шпільманів…

Віоланта провела рукою по родимці на щоці.

— Так, усі його любили. Він був такий привабливий, що його, напевно, просто мусили любити. А щодо селян… — Вона втомлено потерла короткозорі очі. — Знаєте, що він завжди про них казав? «Чому ж вони такі бридкі? Бридкий одяг, бридкі обличчя?» Коли вони приходили до Козимо з суперечками, він намагався бути справедливим, та йому надзвичайно набридало. Він щоразу не міг дочекатися, коли ж знову вийде до солдатів, коня та собак…

Феноліо мовчав. Його обличчя було таке безпорадне, що Меґі стало його шкода. «Може, він уже не захоче, щоб я його вичитувала?» — міркувала вона і на якусь дивну мить відчула щось подібне до розчарування.

— Бріано, ходімо! — наказала Бридка, проте її служниця не поворухнулась. Вона дивилася донизу, на подвір'я, немов ніколи в житті не бачила вогнедува.

Віоланта наморщила чоло і підступила до неї.

— Чому ти так вилупилася? — запитала вона і примружено поглянула на подвір'я.

— Він вирощує квіти з полум'я, — пролепетала дівчина. — Спочатку вони мов золоті бруньки, а тоді проростають пелюстками. Таке я бачила лиш раз… коли була дуже маленька…

— Чудово, та зараз ходи. — Бридка повернулася і покрокувала до дверей.

Вона мала дещо дивну манеру ходити: опустивши голову, але з рівною, як свічка, спиною.

Бріана востаннє кинула погляд на подвір'я, а потім поквапилася за нею.

Бальбулюс розмішував фарби, коли вони увійшли до майстерні: блакитну для неба, теракотову і умбру для землі. Віоланта щось прошепотіла. Напевно, лестила Бальбулюсові. Вона вказала на книжку, яку для неї принесла Бріана.

— Я прощаюся, ваша високосте! — сказав Феноліо.

— Так, ідіть! — відповіла вона. — Та коли наступного разу мене відвідаєте, то не запитуйте про померлого чоловіка, а принесіть одну з пісень, які ви пишете для шпільманів! Мені вони дуже подобаються, насамперед ті, що про розбійника, який гніває мого батька. Як же його звати? А, точно, Сойка.

Засмагла шкіра Феноліо трохи зблідла.

— Звідки… звідки ви взяли, що ці пісні написав я?

Бридка засміялася.

— О, ви забули? Я — донька Змієголова, певна річ, я маю шпигунів! Ви боїтеся, що я розповім батькові, хто автор? Не хвилюйтеся, ми обговорюємо одне з одним лише найнеобхідніше. І до того ж його більше цікавить, про що йдеться у піснях, аніж хто їх написав. А втім, на вашому місці я поки що залишилася б по цей бік хащі!

Феноліо вклонився, вимушено всміхаючись.

— Я врахую вашу пораду, ваша високосте, — сказав він.

Оббиті двері грюкнули, коли він зачинив їх за собою.

— Чорт забирай, — бурмотів Феноліо. — Чорт забирай, чорт забирай!

— Що сталося? — Меґі стурбовано поглянула на нього. — Це через те, що вона сказала про Козимо?

— Дурниця! Ні! Якщо Віоланта знає, хто пише пісні про Сойку, то Змієголов знає запевне. Він має значно більше шпигунів, ніж вона, і що тоді, якщо він недовго залишатиметься по свій бік хащі? Ну, гаразд, ще є час, щоб ужити заходів… — Меґі, — прошепотів він до неї, спускаючись крученими сходами. — Я ж тобі казав, що мав прототипа для Сойки. Вгадай, кого? — Він очікувально поглянув на неї. — Ти мусиш знати, що я люблю брати за прообраз для персонажів справжніх людей, — змовницьки прошепотів він. — Не кожен письменник удається до цього, та з власного досвіду скажу, що це їх просто робить жвавішими! Вирази обличчя, жести, поставу, голос, можливо, родиму пляму чи рубець я краду тут, там, і ось вони дихають, поки кожен, хто чує про них або читає, не повірить, що може доторкнутися до них! Щодо Сойки, я не на кожного зважав. Він мав бути не надто старий, але й не надто молодий, гладкий або малий, звичайно, теж ні, герої ніколи не бувають малі, товсті чи бридкі, можливо, у справжньому житті, але не в оповідках… Ні, Сойка мусив бути високий і ставний, як люблять люди.

Феноліо замовк. Почулися кроки, хтось спускався сходами вниз, і над ними на грубо отесаних східцях з'явилася Бріана.

— Перепрошую! — сказала вона, озирнувшись із відчуттям провини, ніби вислизнула крадькома, без відома господині. — Але цей хлопець. Чи ви знаєте, у кого він навчився так бавитися з вогнем? — Вона дивилася на Феноліо, немов найбільшим її бажанням було почути відповідь і водночас вона цього найбільше боялася. — Ви знаєте? — знову запитала вона. — Ви знаєте його ім'я?

— Вогнерукий, — відповіла Меґі замість Феноліо. — Вогнерукий навчив його. — І лише коли вона вдруге промовила ім'я, Меґі зрозуміла, кого їй нагадувало Бріанине обличчя і вогнисто-рудий вилиск волосся.

Хибні слова

Лишаться тобі нехай руде волосся

І мій шалений сміх.

А інше все, погане чи хороше,

Іщезне геть,

Мов той листок зів'ялий, що течія несе.

Франсуа Війон. Балада про маленького Флорестана

Вогнерукий саме проганяв Пронозу від Роксаниного курника, коли Бріана прискакала до садиби. Серце його мало не завмерло, коли він її побачив. Вона виглядала, наче донька багатого купця. Відколи це служниці носять такі сукні? А ще кінь, на якому вона сиділа, не пасував до тутешніх умов своєю коштовною збруєю, позолоченим сідлом і чорним, як смола, кольором хутра, яке так полискувало, немов три конюхи цілий день тільки тим і займалися, що вичісували його. З нею був солдат, вбраний у кольори Тлустого князя. Він байдуже дивився на вбогу хатинку і поля. Втім, Бріана дивилася на Вогнерукого. Вона випнула підборіддя, точнісінько як її мати, поправила шпильку на волоссі і дивилася на нього.

Якби він тільки міг зробитися непомітним! Який неприязний був її погляд, який дорослий, мов у ображеної дитини. Вона так схожа на свою матір. Солдат допоміг їй злізти з коня, потім напував коня біля криниці і вдавав із себе глухого й сліпого.

Роксана вийшла з хати. Очевидно, відвідини були несподівані для неї, так само як і для Вогнерукого.

— Чому ти не сказала, що він повернувся? — накинулася Бріана.

Роксана відкрила було рота і знову стулила його.

Куниця зіскочила Вогнерукому з плеча й зникла за курятником.

— Я попросив її, — який хрипкий був його голос. — Я думав, що ліпше сам тобі скажу.

«Та твій батько боягуз, — додав він подумки, — боїться власної доньки».

Як розлючено вона на нього подивилася! Точнісінько як раніше. Та вона була вже надто доросла, щоб ударити його.

— Я бачила цього хлопця, — сказала вона. — Він був на святкуванні, а сьогодні жонглював полум'ям для Якопо. Він грався з вогнем точно як ти.

Вогнерукий побачив, як позаду Роксани з'явився Фарид. Він зупинився у неї за спиною, а Єган проштовхнувся між ними вперед. Він кинув заклопотаний погляд на солдата, потім підбіг до сестри.

— Звідки в тебе такий кінь? — запитав він.

— Віоланта дала. На знак подяки за те, що я беру її з собою вночі до шпільманів.

— Ти береш її з собою? — Роксанин голос звучав стурбовано.

— А чому б і ні, їй це подобається! І Чорний Принц дозволив. — Бріана не піднімала на неї очей.

Фарид побрів до Вогнерукого.

— Чого їй тут треба? — прошепотів він. — Це служниця Бридкої.

— Вона ще й моя донька, — відповів Вогнерукий.

Фарид недовірливо вп'явся очима у Бріану, втім вона не звертала на нього уваги. Вона прийшла заради батька.

— Десять років! — сказала вона докірливо. — Тебе не було десять років, і ти так просто повертаєшся? Всі казали, ти помер! Змієголов згноїв тебе у своїй в’язниці! Палії пригнали тебе до нього, бо ти не хотів розкрити їм усі свої таємниці!

— Я їх розкрив, — безгучно сказав Вогнерукий. — Майже всі.

«І вони завдяки їм підпалили інший світ, — подумки додав він. — Інший світ, який не мав дверей, крізь які я міг би повернутися».

— Ти наснився мені! — Бріанин голос став таким гучним, що її кінь схарапудився. — Мені наснилося, що панцерні прив'язують тебе до стовпа і спалюють! Я відчувала дим і чула, як ти намагався говорити з вогнем, але він тебе не слухався, і полум'я зжерло тебе. Майже щоночі я бачила цей сон! До сьогодні. Я боялася спати, впродовж десяти років, а тепер ти стоїш тут, живий-здоровий, немов нічого й не сталося! Де… ти… був?

Вогнерукий поглянув на Роксану — і побачив те саме запитання в її очах.

— Я не міг повернутися, — сказав він. — Я не міг. Я намагався. Повір мені.

Хибні слова. Нехай це була чистісінька правда, звучали вони мов брехня. Він знав. Слова ні на що не придатні. Часом вони чудово звучать, та щойно потрібні, підводять. Ніколи не підбереш правильні слова, ніколи, та де ж їх шукати? Серце німе, мов риба, яких би зусиль не докладав язик, щоб наділити його голосом.

Бріана відвернулася від нього і сховала обличчя в конячу холку, а солдат усе ще стояв біля криниці й удавав, ніби є повітрям.

«Я б наразі теж не проти стати повітрям», — подумав Вогнерукий.

— Це правда! Він не міг повернутися! — Фарид виступив уперед, немов мусив захищати Вогнерукого. — Не було виходу! Точнісінько так, як він каже! Він був у зовсім іншому світі, такому ж справжньому, як і цей. Є чимало, надзвичайно багато світів, усі вони різні, і їх описано у книжках!

Бріана повернулася до нього.

— Невже я виглядаю, як маленька дівчинка, яка вірить у казки? — презирливо запитала вона. — Раніше, коли він надовго зникав, що моя мати мала на ранок червоні очі від сліз, шпільмани розповідали мені про нього. Буцімто він розмовляє з феями, що він у Велетня, що він на дні морському шукає вогонь, який навіть вода не може погасити. Я не вірила байкам ще тоді, та вони подобались мені. Тепер уже не подобаються. Я не маленька. Допоможи піднятися в сідло! — звеліла вона солдатові.

Він мовчки скорився. Єган уп'явся очима в меча, що висів на паску.

— Залишайся поїсти! — сказала Роксана.

Та Бріана похитала головою і мовчки розвернула коня. Солдат підморгнув Єганові, який усе ще не зводив очей з меча. Потому вони поскакали геть, на конях, які здавалися завеликими для вузької кам'янистої стежки, що вела до Роксаниної садиби.

Роксана відвела Єгана до хати, а Вогнерукий залишився стояти перед курятником, поки обоє вершників не зникли між пагорбами.

Фаридів голос тремтів від обурення, коли він врешті-решт перервав мовчання.

— Ти ж не міг повернутися!

— Ні… Але ти маєш визнати, що твоя історія звучала не надто правдиво.

— Все одно! Було саме так!

Вогнерукий знизав плечима і дивився у той бік, де зникла його донька.

— Інколи я сам думаю, що мені усе це тільки наснилося, — пробурмотів він.

Позаду кудкудакала курка.

— Хай йому грець, де Проноза? — З прокльоном Вогнерукий відчинив двері курятника. Біла курка випурхнула повз нього назовні, інша лежала з закривавленим пір'ям на соломі. Біля неї сиділа куниця.

— Пронозо! — зашипів Вогнерукий. — Прокляття, чи я не казав тобі дати курям спокій?

Куниця дивилася на нього. З закривавленого писка звисало пір’я. Проноза випростався, підняв скуйовдженого хвоста і підійшов до Вогнерукого. Як кіт, він потерся об його ноги.

— Ти тільки поглянь! — прошепотів Вогнерукий. — Ей, Ґвіне.

Його смерть повернулась.

Нові господарі

З осміхом вмирає деспот, знаючи, що після його смерті свавілля лиш господаря змінить, та не матиме кінця і краю гніт.

Гайнріх Гайне. Цар Давид

Тлустий князь помер мало не наступного дня після того, як Меґі з Феноліо була в замку. Він помер на світанку, а три дні по тому до Омбри прискакали панцерні Меґі була з Мінервою на базарі коли вони в’їхали до міста. Після смерті свекра Віоланта наказала удвічі посилити охорону на брамі, втім панцерних було так багато, що вартові без опору впустили їх до міста. На чолі панцерних їхав Свистун, зі своїм срібним носом, схожим на дзьоба, таким начищеним, немов Свистун власноруч відполірував його з такої нагоди. Вузькі провулки луною відгукувалися на форкання коней, а коли вершники з'явилися між будинками, на ринковій площі враз запанувала тиша. Вигуки торговців, жіночі голоси — все замовкло, коли Свистун приборкав коня і невдоволено подивився у натовп.

— Дайте дорогу! — вигукнув він. Його голос пролунав напрочуд здавлено, проте яким іще він міг бути у чоловіка, який не мав носа? — Дорогу посланцям Змієголова! Ми тут, щоб віддати останню шану вашому померлому князю і проголосити спадкоємцем його онука.

Мовчання втримувалося, аж залунав голос:

— Четвер — базарний день в Омбрі, так завжди було, та якщо поважні пани спішаться, то зможуть пройти куди треба!

Свистун шукав поглядом сміливця поміж облич, які дивились на нього, проте юрба сховала чоловіка. А на ринковій площі здійнявся схвальний гул.

— Ага, он як! — гаркнув Свистун у гомін. — Гадаєте, ми проскакали через кляту хащу заради того, щоб отут позлазити з коней і проштовхуватися крізь натовп смердючих селян? Не встиг кіт здохнути, а миші вже танцюють на столі. Та я маю для вас новини. У вашому злиденному місті знову з'явився кіт, і пазури він має гостріші, аніж попередній!

Він мовчки повернувся у сідлі, підвів догори руку в чорній рукавиці і дав вершникам знак. Потому погнав свого коня у натовп.

Понура тиша, яка було запала над базаром, розлізлася, як сукно, і між будинків здійнявся галас. Вершники оточували будинки, панцеровані, як залізні ящірки, з низько опущеними забралами, з-під яких виднілися лише вуста й очі. Бряжчали шпори, у захисних щитках і нагрудних панцирах відображалися нажахані обличчя. Мінерва забрала дітей з дороги. Деспіна зашпорталась, і Меґі хотіла допомогти їй, утім, перечепившись через кілька головок капусти, впала. Чоловік підвів її на ноги, щоб Свистун не збив дівчину конем. Меґі чула, як над нею форкав кінь, відчула, як блискучі шпори пройшлися їй по плечах. Вона пірнула під перекинутий прилавок гончаря, порізавши руки об черепки. Тремтячи, вони сиділа навпочіпки серед розбитого начиння, тріснутих бочок, розірваних лантухів і безпорадно спостерігала, як топчуть копитами інших, кому пощастило менше: когось вершники били коліном чи держаком списа. Коні лякалися, ставали дибки і розбивали глеки й голови.

Відтак вершники зникли, так само несподівано, як і з'явились. До площі долинав цокіт кінських копит, коли панцерні мчали провулком угору до замку. В повітрі пахло страхом. Селяни підбирали розтоптані овочі, матері витирали дітям сльози з облич і кров із колін, жінки стояли перед черепками посуду — і знову на ринку вляглася тиша. Надзвичайна тиша. Голоси стиха проклинали вершників. Навіть угамувались плач і стогін. Мінерва стурбовано підійшла до Меґі, Деспіна та Іво схлипували біля матері.

— Так. Схоже, у нас новий господар, — гірко сказала вона, допомагаючи Меґі підвестися. — Ти можеш відвести дітей додому? Я залишуся тут і подивлюся, чим зможу допомогти. Напевно, у декого зламані кістки, та, на щастя, на ринку є кілька цирульників.

Меґі лише кивнула. Вона не знала, що відчувала. Страх? Гнів? Відчай? Здавалося, не існувало слова, яке б описало стан її душі. Мовчки взяла Деспіну та Іво за руку і попростувала з ними додому. Коліна боліли, і вона шкутильгала, та все одно квапилася провулком, аж діти ледь встигали за нею.

— Негайно! — видавила з себе Меґі лиш єдине слово, дошкандибавши до комірчини Феноліо. — Маємо негайно читати! Негайно. — Її голос тремтів, та й уся вона тремтіла.

— Що сталося? — Феноліо сидів за своїм бюрком. Пергамент перед ним був густо списаний. Поруч із ним стояв Розенкварц із пером у руці і приголомшено дивився на Меґі.

— Зараз! — кричала вона. — Зараз! Вони заїхали верхи, просто на людей!

— А, панцерні вже тут. Я ж казав тобі, мусимо поквапитися. Хто ватажок? Рудий Лис?

— Ні, Свистун. — Меґі підійшла до ліжка й сіла. Раптом вона знову відчула лише страх, немов стояла на колінах між розбитих прилавків, неначе гнів її здувся, як повітряна кулька. — Їх так багато! — прошепотіла вона. — Вже запізно! Що Козимо вдіє проти них?

— Ну, то вже мій клопіт! — Феноліо взяв із рук скляного чоловічка перо і знову почав писати. — Тлустий князь теж має чимало солдатів, і вони слідуватимуть за Козимо, коли він знову буде тут. Звісно, було б ліпше, якби ти вичитала його, коли його батько був іще живий. Тлустий князь трохи поспішив зі смертю, втім цього не змінити! Та можна інше. — Він читав, з наморщеним чолом, те, що написав, викреслив ще одне слово, додав інше і кивнув до скляного чоловічка: — Пісок, Розенкварце, поквапся!

Меґі трохи підняла сукню і поглянула на розбиті коліна. Одне набрякло.

— А ти певен, що з Козимо буде ліпше? — тихо запитала вона. — Виходячи з того, що про нього розповіла Бридка, не скажеш.

— Та, звісно, буде краще! Що за питання? Козимо завжди стояв на боці добра, що б там не казала Віоланта. Крім того, ти ж вичитаєш нову версію. Так би мовити, покращену версію.

— Але… навіщо новий князь? — Меґі втерла рукавом заплакані очі. Їй усе ще вчувалися брязкання зброї, форкання, іржання і галас беззахисних людей.

— Що може бути кращим за князя, який робить те, що ми хочемо? — Феноліо взяв новий шмат пергаменту. — Ще лиш кілька рядків, — бурмотів він. — Бракує дрібниць. О, прокляття, ненавиджу писати на пергаменті. Сподіваюсь, ти замовив новий папір, Розенкварце?

— Авжеж, — ображено відповів скляний чоловічок. — Та вже давно не було поставок, врешті-решт папірня по той бік хащі.

— Так, на жаль. — Феноліо вернув носа. — Дуже непрактично. Воістину!

— Феноліо, почуй мене нарешті! Чому б нам замість Козимо не вичитати цього розбійника? — Меґі знову натягнула сукню на коліна. — Ну, розбійника з твоїх пісень! Сойку.

Феноліо засміявся.

— Сойку? О, Господи! Я хотів би побачити твоє обличчя, але без жартів. Ні! Ні, ні! Розбійнику не личить урядувати, Меґі! Робін Ґуд теж не став королем! Вони здатні на заколоти, більш ні на що. Навіть Чорного Принца я не міг би посадити на трон. Цим світом правлять князі, а не розбійники, чарівники чи селяни. Так власне я влаштував. Нам потрібен князь, повір мені.

Розенкварц загострив перо, вмочив його у чорнило — і Феноліо знову почав писати.

— Так! — почула Меґі його шепіт. — Так, це дуже чарівно звучатиме, коли ти читатимеш. От Змієголов здивується. Надумав собі, що може панувати в моєму світі, як йому подобається, та помилився. Він гратиме ту роль, яку я накажу йому грати, жодної іншої!

Меґі підвелася а ліжка і пошкутильгала до вікна. Знову почався дощ, небо так само мовчки плакало, як і люди на ринку. А вгорі над замком здійнявся прапор Змієголова.

Козимо

— Так, — відповів Аборсен. — Я заклинач, та не звичайний. У той час, як інші пробуджують мертвих, я дарую їм вічний спокій.

Ґарт Нікс. Сабріель

Коли Феноліо нарешті відклав перо, вже сутеніло. На вулиці було тихо. Цілий день там було тихо, немов усі втекли до своїх будинків, як миші, що ховаються від лисиці.

— Готово? — запитала Меґі, коли Феноліо відкинувся в кріслі й потер втомлені очі.

Її голос звучав слабко і боязко — таким голосом навряд чи воскресиш князя, втім урешті-решт вона вже якось пробудила потвору, хоча останні слова за неї прочитав Мо.

Мо. Після подій на ринку їй ще більше бракувало його.

— Так, готово! — Голос Феноліо звучав самовдоволено, точнісінько як у Каприкорновому селі, коли він і Меґі вперше об'єдналися, щоб змінити оповідку. Тоді все скінчилося добре, але тепер… Тепер вони самі стовбичили в оповідці. Чи стануть від того слова Феноліо слабкіші, чи сильніші? Меґі розповіла про Орфеєве правило: ліпше використовувати слова, що вже зустрічалися в оповідці, та Феноліо лише зневажливо махнув рукою.

— Дурниці. Згадай олов'яного солдатика, якому ми написали щасливий кінець. Я тоді навіть не думав перевіряти, чи використовую слова з його оповідки. Можливо, це правило стосується людей на кшталт Орфея, які нахабно втручаються в оповідки інших, але напевно не письменника, котрий хоче змінити власну оповідку!

Феноліо чимало позакреслював, проте його почерк став розбірливіший. Меґі очима обмацувала слова. Так, цього разу це були слова Феноліо, не вкрадені в іншого поета…

— Добре чи ні? — Він умокнув шматок хліба в суп, який Мінерва кілька годин тому принесла їм нагору, і очікувально дивився на неї. Звісно, суп прохолов, жоден із них не міг думати про їжу. Лише Розенкварц щось трохи з'їв. Усе його тіло від того змінило колір, та Феноліо різко вирвав йому з рук крихітну ложечку і запитав, невже він хоче позбавити себе життя.

— Розенкварце! Припини! — сказав він суворо, коли скляний чоловічок витягнув прозорого пальця у напрямку до своєї тарілки. — Досить — значить досить! Ти ж знаєш, що не переносиш людської їжі. Хочеш, щоб я тебе знову відвів до цирульника, який останнього разу мало не зламав тобі носа?

— Це так нудно їсти завжди один пісок! — вередував скляний чоловічок і ображено забрав пальця. — А той, що ти мені приносиш, не дуже смачний.

— Невдячний чолов'яга! — лаявся Феноліо. — Я виловлюю його з дна річки. Останнього разу русалки влаштували собі з того забавку, затягуючи мене у воду. Я мало не втонув через тебе.

Здавалося, це не вразило скляного чоловічка. З ображеним виразом обличчя він усівся біля глека з перами, заплющив очі і вдавав, немов спить.

— Двоє чоловічків уже померло від цього! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Вони просто не можуть відірвати пальці від нашої їжі. Недоумки.

Та Меґі слухала одним вухом. Вона всілася з пергаментом на ліжко і читала, слово за словом. У вікно завівало дощем, який ніби хотів нагадати про іншу ніч — ніч, в яку вона вперше почула про книжку Феноліо, а надворі стояв Вогнерукий… «Вогнерукий виглядав щасливим на внутрішньому дворі замку. І Феноліо також, і Фарид, і Мінерва, і її діти. Так має бути й надалі. Я читатиму заради них усіх! — розмірковувала Меґі. — Заради шпільманів, щоб Змієголов не вішав їх за пісню, і заради селян на ринку, котрим коні розчавили овочі. А Бридка? Чи стане Віоланта щаслива, коли раптом знову матиме свого чоловіка? Чи помітить, що Козимо був інший? А Тлустому князеві її слова вже не допоможуть. Він ніколи не дізнається про повернення сина».

— Ну скажи вже що-небудь! — Голос Феноліо звучав невпевнено. — Невже тобі не подобається?

— Та ні, подобається. Чудово.

На його обличчі з'явилося полегшення.

— Ну, то чого ти ще чекаєш?

— Із родимою плямою на її обличчі, я не знаю… звучить як чаклунство.

— Та ну. Мені здається, це романтично і ніколи не зашкодить.

— Гаразд, якщо ти так вважаєш. Це твоя оповідка. — Меґі знизала плечима. — Але тут є іще дещо. Хто замість нього зникне?

Феноліо зблід.

— Лишенько, я геть забув. Розенкварце, ховайся у своєму гнізді! — наказав він скляному чоловічкові. — Фей, на щастя, тут нема.

— Але ж переховування не допоможе, — тихо сказала Меґі, коли скляний чоловічок, звисаючи на руках, пересувався до занедбаного гнізда фей.

З вулички долинало цокання копит. Один із панцерних скакав на коні повз будинок. Очевидно, Свистун навіть уві сні не давав омбрійцям забути, хто справжній новий господар.

— Ось, прошу, це знак! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Коли той зникне, втратою це не буде. До того ж звідки ти дізнаєшся, що взагалі хто-небудь зник? Таке, мабуть, трапляється лише тоді, коли вичитуєш когось, хто лишає в оповідці порожнє місце, яке треба заповнити. Втім, наш новий Козимо ще не має власної оповідки! Він народиться сьогодні з цих слів!

Так. Можливо, він мав рацію.

Цокіт копит змішався зі звучанням голосу Меґі. «Ніч у Омбрі була тиха, така тиха, — читала вона. — Рани, завдані панцерними, ще не загоїлись, а деякі не загояться ніколи». І вона вже більше не думала про страх, який відчувала вранці, лише про гнів, про гнів на чоловіків, котрі вдяглися в залізо і штовхали жінок і дітей гострими носаками у спину. Гнів робив її голос сильним і повним, пробуджував до життя.

«Двері і вікна було зачинено, а за ними плакали діти, тихо, немов страх тримав на замку навіть їхні ротики, тим часом їхні батьки вдивлялись у ніч, боязко запитуючи себе, наскільки темним буде майбутнє за їхнього нового господаря. Втім раптом пролунав стукіт копит по чоботарівській і сідлярівській вуличках… — Слова розтікалися легко. Вони лилися Меґі а язика, немов тільки й чекали, щоб їх прочитали, пробудили до життя саме цієї ночі. — Люди поквапилися до вікон. Сповнені страху, вони виглядали а них, очікуючи побачити одного а панцерних або ж самого Свистуна а його срібним носом. Але то хтось інший скакав угору до замку, хтось настільки знайомий, що змусив їх збліднути. Прибулець мав обличчя їхнього померлого князя, Козимо Вродливого. Його копія в'їхала на білому коні вгору вуличкою, він був такий вродливий, як у піснях про Козимо. Вершник проскакав крізь замкову браму, над якою майорів прапор Змієголова, і загнуздав коня на тихому нічному дворі. Всім, хто бачив у місячному сяйві Козимо, здавалося, ніби він ніколи й не вмирав. Омбрійський народ святкував, і з найвіддаленіших сіл прийшли люди, щоб побачити того, хто мав обличчя померлого, і вони шепотіли: „Козимо повернувся. Козимо Вродливий. Він повернувся, щоб посісти місце свого батька і захистити Омбру від Змієголова“.

І так сталося. Рятівник посів трон, а родима пляма на обличчі Бридкої потьмяніла. І Козимо Вродливий наказав покликати батькового придворного поета, щоб послухати його поради, бо йому доповіли про його мудрість, і настала велика епоха».

Меґі впустила пергамент. «Велика епоха…»

Феноліо поквапився до вікна. Меґі теж чула цокіт копит, та вона не підвелася.

— Це він! — прошепотів Феноліо. — Він їде, о, Меґі, він їде! Послухай-но!

Та Меґі все ще сиділа і дивилась на списаний аркуш, їй здавалося, що слова дихали. Плоть із паперу, кров із чорнила. Вона раптом відчула таку втому, що шлях до вікна здався надзвичайно далеким. Меґі почувалася мов дитина, яка сама спустилася до підвалу та злякалася. Якби ж Мо був поруч…

— Зараз! Зараз він проскаче повз нас! — Феноліо так сильно висунувся з вікна, немов хотів шубовснути на вуличку. Принаймні він не пропав, як то було тоді, коли вона викликала Тінь.

«Та куди йому пропадати? — подумала Меґі. — Здавалося, має бути лише одна оповідка, ця оповідка, оповідка Феноліо. Здавалося, вона не мала початку й кінця».

— Меґі! Ну ходи вже! — Він схвильовано підкликав її до себе. — Ти чудово читала, надзвичайно чудово! Але ти, напевно, знаєш. Деякі речення не належали до моїх найкращих, час від часу були якісь шпортання, і трохи більше кольору не завадило б, та яка вже різниця? Спрацювало! Спрацювало вочевидь!

Постукали у двері. Розенкварц виглядав із заклопотаним обличчям зі свого гнізда, а Феноліо обернувся, переляканий і водночас розгніваний.

— Меґі? — прошепотів чийсь голос. — Меґі, ти тут?

Це був Фаридів голос.

— Що йому тут треба? — пробурчав Феноліо. — Відправ його геть! Тільки його й бракувало! О, так! Він їде! Меґі, ти чарівниця!

Стукіт копит став гучніший. Але Меґі не підійшла до вікна. Вона побігла до дверей. Фарид стояв під дверима, здавалося, плакав.

— Ґвін, Меґі… Ґвін знову тут, — залепетав він. — Не розумію, як він мене знайшов! Я навіть кидав у нього камінням.

— Меґі! — Голос Феноліо звучав надто роздратовано. — Ти де поділася?

Вона мовчки схопила Фаридову руку та потягла його за собою до вікна.

Білий кінь піднявся вуличкою. Його вершник мав чорняве волосся, а обличчя його було молоде і гарне, як у замкових скульптур. Лише очі були не білокам'яні, а темні, як його волосся, і живі. Він озирнувся, немов саме прокинувся зі сну.

— Козимо! — приголомшено прошепотів Фарид. — Мертвий Козимо…

— Власне, не зовсім, — прошепотів Феноліо. — По-перше, він не мертвий, як неважко помітити, а по-друге, це не той Козимо. Це новий-новісінький, котрого Меґі і я разом створили. Звісно, цього ніхто не помітить, ніхто, крім нас.

— Його дружина теж не помітить?

— Ну, можливо, вона помітить! Але кого це обходить? Вона майже не виходить із замку.

Козимо зупинив свого коня на відстані менше метра від Мінервиного будинку. Меґі мимоволі відійшла від вікна.

— А він сам? — шепотіла вона. — За кого він сам себе має?

— Що за питання? Звісно, за Козимо! — нетерпляче відповів Феноліо. — Але ж не збивайте мене з пантелику! Ми лише попіклувалися про те, щоб оповідка продовжувалася так, як я колись планував. Не більше, не менше!

Козимо повернувся в сідлі і пильно подивився донизу вулички, якою приїхав, — немов щось загубив, але забувся, що саме. Потому він тихо клацнув язиком і погнав коня далі, повз майстерню Мінервиного чоловіка і вузький будинок, в якому мешкав цирульник, чиє вміння виривати зуби Феноліо так часто лаяв.

— Це не добре. — Фарид відсахнувся, немов сам чорт проскакав повз нього. — Викликати мертвих приносить нещастя.

— Він ніколи не був мертвий, чорт забирай! — накинувся на нього Феноліо. — Скільки ще мушу пояснювати це? Він сьогодні народився, з моїх слів і голосу Меґі, отже, не верзи дурниць. Що ти тут робиш? Відколи це пристойних дівчат відвідують серед ночі?

Фарид змінився на виду. Потім мовчки повернувся і подався до дверей.

— Дай йому спокій! Він може відвідувати мене, коли захоче! — нагиркала на Феноліо Меґі. Сходи були слизькі від дощу, і вона наздогнала Фарида лише на останній сходинці. Вигляд у нього був сумний.

— Що ти розповів Вогнерукому? Що Ґвін слідував за нами?

— Ні, я не наважився. — Фарид притулився до стіни будинку й заплющив очі. — Бачила б ти його обличчя, коли він угледів куницю. Гадаєш, він тепер помре, Меґі?

Вона випростала руку й провела йому по обличчю. Фарид справді плакав. Вона відчула висохлі сльози на його шкірі.

— Сироголовий казав про це! — Вона ледве розуміла слова, які він шепотів. — Я принесу йому нещастя.

— Що ти верзеш? Вогнерукому треба радіти, що ти в нього є!

Фарид поглянув на небо, з якого все ще падав дощ.

— Мені треба повертатися, — сказав він. — Тому я прийшов. Щоб сказати тобі, що спершу мушу залишитися з ним. Я мушу пильнувати його тепер, розумієш? Я просто ні на крок від нього не відходитиму, тоді вже нічого не трапиться. Та ти можеш мене відвідувати, у Роксаниній садибі! Більшість часу ми там. Вогнерукий до безтями закоханий, не відходить від неї. Роксана те, Роксана це… — У його голосі звучали неприховані ревнощі.

Меґі знала, що він відчував. Вона ще добре пригадувала перші тижні в будинку Елінор, душевний неспокій, коли Мо годинами ходив на прогулянку з Резою, навіть не запитуючи доньку, чи хотіла б вона піти разом з ними, пригадувала відчуття, коли стояла за зачиненими дверима і чула за ними батьків сміх, який був призначений не для неї, а для її матері.

— Чому ти так дивишся? — запитала Елінор, коли зненацька застукала Меґі на тому, як та спостерігала за обома в садку. — Одна половина його серця завжди належатиме тобі. Чи цього не достатньо?

Меґі засоромилася. Фарид принаймні ревнував до чужої людини, в її випадку йшлося про рідну матір…

— Прошу, Меґі! Я мушу залишитися з ним. Хто ж іще пильнуватиме його? Роксана? Вона нічого не знає про куницю, і взагалі…

Меґі відвернула голову, щоб він не побачив її розчарування. Клятий Ґвін. Пальцем ноги вона малювала маленькі кола на вологій від дощу землі.

— Ти прийдеш, так? — Фарид схопив її за руки. — На Роксаниних грядках ростуть чудернацькі рослини, вона має гусака, який вважає себе собакою, і старого коня. Єган, її син, стверджує, що в хліві оселився лінчетто, не уявляю, що це може бути. Єган каже, що треба на нього пукнути, тоді він втече. Але ж Єган ще дитя, та мені здається, він тобі сподобається…

— Він син Вогнерукого? — Меґі заклала пасмо волосся за вухо і спробувала всміхнутися.

— Ні, та знаєш що? Роксана вважає мене його сином. Уяви собі! Прошу, Меґі! Приходь до Роксани, гаразд? — Він поклав їй руки на плечі й поцілував її у самісінькі вуста. Його шкіра була волога від дощу. Меґі не відсахнулася, і він узяв її обличчя обома руками і поцілував ще раз, у чоло, у ніс і знов у вуста. — Ти прийдеш, так? Обіцяєш? — прошепотів він і побіг. — Ти мусиш прийти! — крикнув він, перш ніж зник у темному прогоні. — Можливо, тобі навіть краще лишитись на якийсь час у нас, у Вогнерукого і у мене! Цей старий божевільний. З мертвими не жартують!

Затим він зник, а Меґі притулилася до стіни Мінервиного будинку, саме до того місця, де стояв Фарид. Вона торкнулася пальцями вуст, немов мусила переконатися, що Фаридів поцілунок не змінив їх.

— Меґі? — Феноліо стояв угорі на сходах з ліхтарем у руці. — Що ти робиш унизу? Хлопець пішов? Що йому тут треба? Вистоює там із тобою внизу у темряві!

Меґі не відповіла. Вона ні з ким не хотіла розмовляти. Вона хотіла дослухатися до того, що казало її збентежене серце.

Елінор

Читай же на власний вибір

Рядків злотоцінну в'язь

І голосом милозвучним

Їх давні рими прикрась.

І музика ніч наповнить,

А денні смутки мої

Згорнуть шатра, мов араби,

І підуть в інші краї.

Генрі Уодсуорт Лонґфелло. День відійшов[4]

Елінор провела кілька жахливих днів і ночей у своєму підвалі. Вранці і ввечері Ґевал приносив їм поїсти, принаймні вони припускали, що це було зранку і ввечері, якщо Даріусів наручний годинник ще точно йшов.

Коли незграбний парубок уперше з'явився з хлібом і пляшкою води, вона запустила йому в голову пластиковою пляшкою. Тобто вона намагалась, та велетень вчасно ухилився, і пляшка розчавилась об стіну.

— Ніколи більше, Даріусе! — прошепотіла Елінор після того, як Ґевал знову зачинив їх, глузливо буркочучи щось собі під ніс. — Ніколи більше не дозволю себе заперти, я дала собі слово тоді у смердючій клітці, коли ці палії з рушницями брели повз ґрати й тицяли мені в обличчя тліючими недокурками. І що? Тепер сиджу заперта у власному підвалі!

Першої ночі вона підвелася з надувного матраца, на якому їй боліла кожна кістка, і почала жбурляти бляшанками в стіну. Даріус лиш сидів на ковдрі, яку розстелив поверх оббивки садового ослона, і дивився на неї, широко розплющивши очі. Пополудні другого дня (чи то вже був третій?) Елінор била банки і схлипувала, порізавши пальці об скло. Коли Ґевал прийшов по неї, Даріус саме змітав шматочки скла, що порозліталися.

Даріус хотів піти за нею, проте Ґевал дав йому грубого стусана у вузькі груди, Даріус зашпортався і впав посеред маслин, маринованих помідорів та усього, що ще повивалювалося з банок, які розбила Елінор.

— Мерзотнику! — накинулась вона на велетня, але той лише шкірився, задоволений, мов дитина, яка розвалила вежу з кубиків, і тихо наспівував, поки вів Елінор до бібліотеки.

«Отож, хто каже, що погані люди можуть бути нещасливими?» — розмірковувала вона, коли Ґевал відчинив двері й кивнув головою, наказуючи йти вперед.

Її бібліотека виглядала жахливо. Брудні кухлі й тарілки, що стояли довкола: на підвіконні, на килимі, навіть на вітринах, у яких лежали її найбільші скарби. І це не було найжахливіше. Ні. А от її книжки! Мало яка вже стояла на місці. Вони лежали стосом на підлозі, між брудних кавових філіжанок і попід вікнами. Деякі навіть валялися розгорнуті, корінцями догори. Елінор не могла на це дивитися! Невже цей виродок не знає, що у книжок ламається хребет?

Якщо він і знав, то не переймався тим. Орфей сидів у її улюбленому кріслі, поруч із ним мерзенний пес тримав у лапах її садовий черевик. Його господар звісив незграбні ноги з поруччя і тримав у руках чудово ілюстровану книжку про фей, яку Елінор лиш два місяці тому придбала на аукціоні за такі гроші, що Даріус тоді схопився руками за голову.

— Оце, — сказала вона ледь тремтячим голосом, — дуже й дуже цінна книжка.

Орфей повернув голову до неї і засміявся. Це був сміх бешкетної дитини.

— Я знаю! — промовив він своїм оксамитовим голосом. — У вас чимало цінних книжок, пані Лоредан.

— Авжеж, — холодно відповіла Елінор. — І тому я їх і не кладу стосом, як прокладки для яєць чи кружала сиру. Кожна має своє місце.

Орфей у відповідь лишень сильніше засміявся. Він закрив книжку, попередньо загнувши сторінку. Елінор глибоко втягнула повітря.

— Книжки — не скляні вази, моя люба, — сказав Орфей підводячись. — Вони й не б'ються так, і не настільки декоративні. Це книжки! Їхній зміст має значення, а він нікуди не подінеться, якщо їх складати стосом. — Він провів долонею по прямому волоссю, немов хвилювався, що його проділ став нерівний. — Цукор каже, ви хотіли зі мною говорити?

Елінор кинула на Ґевала здивований погляд.

— Цукор?

Велетень засміявся, оголивши неповторну колекцію поганих зубів. Елінор просто більше й не запитувала, чому його так назвали.

— Так, звісно. Вже давно хочу поговорити з вами. Я вимагаю, щоб ви звільнили мене і мого бібліотекаря з підвалу! Мені набридло цюркати у відро у власному будинку, не знаючи, день це чи ніч. Я вимагаю, щоб ви повернули мою небогу та її чоловіка, які з вашої вини у надзвичайній небезпеці, і я вимагаю, щоб ви забрали свої тлусті руки геть від моїх книжок, чорт забирай!

Елінор заткнула рота — і кляла саму себе, кожним прокльоном, який їй спадав на думку. О, ні! Що їй казав Даріус? Що вона сама собі сотню разів казала, лежачи внизу на гидкому надувному матраці? Стримуйся, Елінор, будь розумною, Елінор, тримай язик за зубами… Усе марно. Вона вибухнула, мов занадто роздута повітряна кулька.

Орфей усе ще сидів, закинувши ногу на ногу.

— Можливо, я міг би їх повернути. Так, можливо! — сказав він, пестячи своєму псові гидку морду. — Та навіщо? — Незграбним вказівним пальцем він провів по обкладинці книжки. — Це гарна обкладинка, чи не так? Можливо, дещо без смаку зроблена, крім того, я собі інакше уявляю фей, та все ж…

— Так, вона гарна, я знаю, та обкладинка зараз мене не цікавить! — Елінор намагалась говорити неголосно, та їй просто не вдавалося. — Якщо ви можете повернути обох, то поверніть, чорт забирай! Поки не запізно. Стара хоче його вбити, невже ви не чули? Вона хоче вбити Мортимера!

З байдужою міною Орфей поправив зім'яту краватку.

— Але ж він убив Мортолиного сина, як я зрозумів, Око за око, зуб за зуб, як це так гарно зветься в одній доволі відомій книзі.

— Її син — убивця! — Елінор стиснула кулаки. Вона хотіла кинутися до Кругловидого, вирвати книжку з його рук, із рук, які видавались такими ніжними й білими, немов вони тільки тим і займалися, що перегортали книжкові сторінки, та Цукор став їй поперек дороги.

— Так, так, я знаю. — Орфей глибоко зітхнув. — Я все знаю про Каприкорна. Я безліч разів читав книжку, що розповідає його історію, і мушу сказати, він був вдатний лиходій, один із найкращих у царстві літер. І ось так просто взяти і вбити його… Якби ви мене запитали… то це все ж таки злочин. Хоча я радий за Вогнерукого.

О, якби вона тільки могла його вдарити, лише один-єдиний раз, пройтися по широкому носі, по вустах, що підсміювалися!

— Каприкорн наказав викрасти Мортимера! Він ув'язнив його доньку, а його дружину тримав роками у полоні! — На очах Елінор виступили сльози люті й безпорадності. — Прошу! Пане Орфею, чи як вас там ще називають! — Вона доклала всіх зусиль і виявила максимум самовладання, щоб бути хоч трохи люб'язною. — Прошу! Поверніть їх обох назад, а разом і Меґі, поки її там не розчавив-велетень чи не прокололи списом.

Орфей відкинувся у кріслі і розглядав її, як зображення на мольберті. Як природно він привласнив її крісло, немов Елінор ніколи не сиділа в ньому, поруч із Меґі, чи з Резою на колінах, коли та була ще малям. Елінор гамувала обурення. «Тримай себе в руках! — наказала вона собі, не зводячи очей із блідого Орфеєвого обличчя в окулярах. — Тримай себе в руках. Заради Мортимера і Рези, заради Меґі!»

Орфей відкашлявся.

— Чесно кажучи, я не розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він, розглядаючи свої нігті, обгризені, мов у школяра. — Я заздрю цій трійці!

Якусь мить Елінор не могла збагнути, що він каже. Лише коли він повів далі, вона зрозуміла.

— Як вам спало на думку, що вони хочуть повернутися? — тихо запитав він. — Якби я там був, я нізащо не повернувся б назад! У цьому світі нема жодного місця, за яким я так само журився б, як за пагорбом, на якому розташований замок Тлустого князя. Чимало разів я вештався Омбрійським ринком, розглядав вежі, прапори з вишитим левом. Я уявляв, як воно — блукати непрохідною хащею, спостерігати, як Вогнерукий краде мед у вогняних ельфів. Я уявляв Роксану, шпільманку, в яку він закоханий. Я стояв у Каприкорновій фортеці й відчував запах трунку, який Мортола варила з аконіту й болиголова. Замок Змієголова часто сниться мені, часом я сиджу в одній із його в'язниць, часом пробираюся з Вогнеруким крізь браму, дивлюся на голови шпільманів, котрих Змієголов наказав посадити на палю, бо співали не тих пісень… Клянуся всіма літерами на світі! Коли Мортола назвала мені своє ім'я, я гадав, вона божевільна. Гаразд, вона і Баста були схожі на персонажів, якими, як вони стверджували, вони й були, але чи могло бути насправді, щоб хтось вичитав їх сюди з моєї улюбленої книжки? Чи є й інші, які вміють читати так, як я? Лише коли Вогнерукий підійшов до мене, у цій затхлій бібліотеці з нікудишньою добіркою книжок, я повірив у це. О, як мені билося серце, коли я побачив його обличчя з трьома невиразними рубцями, які залишив ніж Басти! Воно билося сильніше, аніж того дня, коли мене вперше поцілувала дівчина. Це був він, сумний герой моєї найулюбленішої книжки. І я знову відправив його туди. Але щоб самого себе? Безнадійно. — Він засміявся, гірко й сумно. — Я лише сподіваюся, що він усе ж таки не помре, як цей автор-недотепа передбачив для нього. Та ні! У нього все гаразд, я певен, Каприкорн врешті-решт мертвий, а Баста — боягуз. Коли мені було дванадцять, я написав цьому Феноліо, щоб він змінив оповідку або принаймні написав продовження, в якому Вогнерукий повертається. Він мені не відповів, так само, як і «Чорнильне серце» ніколи не отримало продовження. Ну що ж… — Орфей глибоко зітхнув.

Вогнерукий, Вогнерукий… Елінор стиснула губи. Кого цікавило, що було з Пожирачем сірників? Спокійно, Елінор, не бовкни щось зайве знову, цього разу мусиш метикувати, кмітливо і помірковано. Завдання не з легких…

— Послухайте. Якщо ви хочете опинитися в цій книжці… — Їй вдалося, щоб її голос звучав так, ніби вона не надає особливого значення тому, про що говорить. — Чому б вам просто не викликати назад Меґі? Меґі знає, як зачитати самого себе до оповідки. Вона вміє! Напевно, вона може пояснити вам, як це робити, або ж зачитати вас!

Кругле Орфеєве обличчя так різко спохмурніло, що вона відразу збагнула, що серйозно помилилася. Як вона тільки могла забути, яким зазнайкуватим і набундюченим типом він був?

— Ніхто, — тихо сказав Орфей, погрозливо повільно підводячись із її крісла, — ніхто не вчитиме мене, як читати. А тим паче якесь дівчисько!

«Ну ось, він тебе знову посадить до підвалу!» — подумала Елінор. Що тоді? Шукай, Елінор, шукай у своїй довбешці правильну відповідь! Щось уже має тобі спасти на думку!

— Певна річ, що ні! — пролепетала вона. — Ніхто, крім вас, не міг зачитати Вогнерукого. Ніхто. Але…

— Ніхто. Але. Будьте обережні. — Орфей став, ніби зібрався заспівати арію, взяв із крісла книгу, яку так недбало відкинув убік. Розгорнув її на тому місці, де загнутий куток споганив біло-кремову сторінку, пройшовся кінчиком язика по губах, немов мусив їх пом'якшити, щоб слова не прилипали до них. А тоді бібліотеку заповнив його чарівний голос, що геть не пасував до його зовнішності. Орфей читав, немов улюблена страва танула йому в роті, жадібно насолоджуючись звучанням слів, перлинами на язику, словесним насінням, яке він пробуджував до життя.

Так, можливо, він був найбільшим майстром свого мистецтва. Бо віддавався йому з надзвичайною пристрастю.

— Є легенда про пастуха, Тудура з Лланґолена, котрий одного дня зустрів табунець фей, що танцювали під мелодію крихітного вуличного скрипаля.

Щось тихо зацвіркотіло позаду Елінор, вона обернулася, та нічого не побачила, крім Цукра, який спантеличено дослухався до Орфеєвого голосу.

— Тудур опирався зачарованим струнам, проте зрештою підкинув у повітря шапку, вигукнувши «Танцюють всі, заграй-но, чортяко!», і приєднався до дикого танцю.

Коли Елінор цього разу роззирнулася, то побачила чоловіка, оточеного маленькими створіннями, вдягненими у листочки. Чоловік обертався на босих ногах, як дресирований ведмідь, а за крок від нього якийсь коротунчик з дзвіночковим цвітом на голівці грав на скрипочці, трохи більшій за жолудь.

— На голові скрипаля відразу з'явилася пара ріжок, і хвіст виріс із-під його пальта! — Орфеїв голос наростав, аж поки не переріс у спів. — Танцюристи-привиди перетворились на цапів, псів, котів та лисиць і разом із Тудуром пішли у танок.

Елінор затисла рота руками. І ось вони з'явилися, повилазили з-за крісла, вискочили на книжкові стоси, танцювали на розгорнутих сторінках брудними ратицями. Пес підскочив і загавкав на неї.

— Припиніть! — крикнула Елінор Орфею. — Негайно припиніть!

З тріумфальною посмішкою він закрив книгу.

— Вижени їх у садок! — наказав він Цукрові, який стояв, мов укопаний.

Той зніяковіло побрів до дверей, відчинив їх і випустив усю зграю танцюристів, що цигикали, верещали, гавкали, бекали, вниз по коридору, повз спальню Елінор, і гармидер вщух.

— Ніхто, — мовив Орфей, і жодного сліду посмішки не виявлялося на його круглому обличчі, — ніхто не вчитиме Орфея, як читати. Ви помітили? Ніхто не зник! Можливо, кілька книжкових шашелів, якщо такі є у вашій бібліотеці, можливо, кілька мух…

— Можливо, кілька водіїв унизу на дорозі, — додала Елінор хрипким голосом, але, на жаль, не можна було не почути, що вона була вражена.

— Можливо, — сказав Орфей і зневажливо знизав круглими плечима. — Це ніяк не вплине на мою майстерність, чи не так? Я от сподіваюся, ви розумієтеся на мистецтві приготування їжі, бо мені украй набридло те, що калапуцяє Цукор. І я голодний. Я завжди голоднію після читання.

— Куховарити? — Елінор мало не задихнулася від гніву. — Я маю грати вашу куховарку у власному будинку?

— Ну звісно. Зробіть послугу. Чи, може, ви хочете, щоб Цукру спало на думку, що ви і наш заїкуватий друг не потрібні? Він і без того розлючений, бо й досі не знайшов у вашому будинку чогось, що можна було б украсти. Ми справді не маємо навертати його на нерозумні думки, чи не так?

Елінор глибоко зітхнула і намагалася не звертати уваги на тремтіння у колінах.

— Ні. Ні, цього ми не хочемо, — сказала вона, повернулася і пішла на кухню.

Не такий

І вона поклала йому до вуст лікувальну траву — він одразу заснув.

Вона обережно вкрила його. Він проспав увесь день…

Дітер Кюн. Парцифаль Вольфрама фон Ешенбаха

Коли вони прийшли, печера була відлюдною, лише Реза й Мо, дві жінки й четверо чоловіків. Двоє з чоловіків сиділи разом із Хмарохідцем біля вогню: вогнедув Ворон і Двопалий. Його обличчя при денному світлі не виглядало привітнішим, та й решта так неприязно дивилася, що Реза мимоволі підсунулася ближче до Мо.

Лише Ворон здавався збентеженим.

Мо спав, неспокійним лихоманковим сном, і спав він так уже понад добу, на що Кропива стурбовано хитала головою. Всі шестеро зупинилися лише за кілька кроків від нього. Вони заступали Резі світло ззовні. Одна жінка стала поперед інших. Вона не була дуже стара, але її пальці були карлючкуваті, як кігті у птаха.

— Він мусить піти! — сказала вона. — Ще сьогодні. Він — не один із нас, так само, як і ти.

— Що ти маєш на увазі? — Резин голос тремтів, хоч вона намагалася бути спокійною. — Він не може піти. Він ще надто слабкий.

Якби хоч Кропива була тут! Але вона пішла, пробурмотіла щось про хворих дітей і якусь траву, коріння якої, можливо, зіб'є жар. Кропиви усі шестеро побоялися б, відчули б страх, повагу, тривогу, а от вона сама була для шпільманів просто чужа, охоплена розпачем нетутешня, зі смертельно хворим чоловіком — навіть якщо ніхто і гадки не мав, наскільки чужі вони були у цьому світі.

— Діти… ти мусиш нас зрозуміти! — Інша жінка була ще молода і вагітна. Немов захищаючись, вона поклала руку на живіт. — Такі, як він, наражають на небезпеку наших дітей, і Марта має рацію: ви геть не належите до нас. Це єдине місце, на якому нам дають зупинитися. Ніхто не проганяє нас звідси, але якщо вони почують, що Сойка тут, це минеться. Вони скажуть, що ми його переховуємо.

— Але він не Сойка! Я ж вам казала. І хто такі «вони»?

Мо прошепотів щось у лихоманці, його рука вчепилася у Резину. Вона заспокійливо провела йому по чолу, влила до вуст ковток Кропивиного відвару. Її відвідувачі мовчки спостерігали за нею.

— Ніби ти не знаєш! — сказав високий худорлявий чоловік, якого душив сухий кашель. — Змієголов шукає його. Він пошле сюди панцерних. Він нас усіх повісить за те, що переховуємо його тут.

— Я ще раз вам кажу! — Реза схопила руку Мо, тримала її дуже міцно. — Він не розбійник чи ще хтось там з ваших оповідок! Ми тут лише кілька днів! Мій чоловік переплітає книжки, це його ремесло, єдине!

Як вони подивилися на неї!

— Давно не чув гіршої брехні! — Двопалий скривив рота. Він мав жахливий голос. Судячи з залатаного барвистого вбрання, він був одним із тих, хто розігрував комедії на ринках, голосно і грубо, аж поки глядачі, регочучи, не розганяли усю свою тугу з серця. — Що шукає палітурник посеред непрохідної хащі неподалік від старої Каприкорнової фортеці? Ніхто добровільно не йде туди, через білих жінок чи всіляку іншу нечисть, яка вештається посеред руїн. А Мортола, чого їй возитися з якимось там палітурником? Навіщо їй було стріляти в нього якоюсь там відьмівською зброєю, про яку ще ніхто ніколи не чув?

Інші схвально кивнули — і зробили ще один крок до Мо. Що їй було робити? Що вона могла сказати? Яка користь від голосу, якщо ніхто не слухав?

«Нічого страшного, що ти не можеш говорити, — часто казав їй Вогнерукий. — Люди все одно не вміють слухати».

Може, вона й покликала б когось на допомогу, та хто ж прийде? Хмароходець із Кропивою пішли, з самого ранку, листя ще багряніло на схід сонця, а жінки, які приносили Резі поїсти й інколи підміняли її, перебуваючи з Мо, щоб вона кілька годин могла поспати, на ближній річці разом із дітьми прали білизну. Перед печерою було лише кілька старих чоловіків, які прийшли сюди, бо набридли людям і чекали на смерть. Вони навряд чи їй допоможуть.

— Ми не викажемо його Змієголову! Ми лише повернемо його назад, туди, де Кропива вас знайшла. До клятої фортеці. — Це був знову той, з кашлем.

Ворон сидів на його плечі. Реза знала таких воронів відтоді, як писала на базарах свідоцтва й листи-прохання — їхні власники вимуштровували їх красти монети, поки самі показували свої фокуси.

— У піснях Сойка захищає Строкатий люд, — продовжив господар ворона. — А ті, кого він ніби вбив, загрожували нашим жінкам і дітям. Ми цінуємо це, і всі вже співали пісень про нього, але не лізтимемо за нього в зашморг.

Вони це вже давно вирішили. Вони віднесуть Мо. Реза хотіла закричати на них, але просто не мала сили.

— Це його вб'є, якщо ви його віднесете назад! — Її голос був ледь голосніший за шепіт.

Їх це не обходило, Реза бачила це в їхніх очах.

«А як інакше? — думала вона. — А що б робила я, якби зовні були мої діти?» Вона пригадала візит Змієголова до Каприкорнової фортеці на страту якогось спільного ворога. Відтоді вона знала, як виглядає людина, яка отримує задоволення від того, що завдає іншим горя.

Жінка зі скарлюченими пальцями стала на коліна біля Мо й підняла йому рукав догори, перш ніж Реза могла запобігти цьому.

— Ось, бачите? — сказала вона тріумфуючи. — Він має рубець, точнісінько як у піснях: там, де пси Змієголова покусали його.

Реза з силою відштовхнула її, що та впала під ноги іншим.

— То не були пси Змієголова. Вони належали Басті!

Це ім'я змусило усіх здригнутися. Втім, вони не пішли. Ворон допоміг жінці підвестися, а Двопалий ближче підійшов до Мо.

— Нумо! — сказав він іншим. — Піднімаймо його. — Всі вони підійшли до нього. Лише вогнедув вагався.

— Прошу! Повірте ж мені! — Реза відштовхувала їхні руки. — Як ви можете думати, що я вас обманюю? Що б то була за дяка за вашу допомогу?

Жоден не звертав на неї уваги. Двопалий стягнув ковдру з Мо, яку їм дала Кропива. Вночі у печері було холодно.

— Погляньте! Ви відвідуєте наших гостей. Дуже люб'язно.

Вони занепокоїлися. Як діти, яких упіймали за лихою витівкою. Незнайомець стояв при вході до печери. Якусь мить Реза думала, що то був Вогнерукий, і спантеличено запитувала себе, як таке могло статися, щоб Хмароходець так швидко привів його сюди. Але потім вона побачила, що чоловік, на якого всі шестеро так дивилися, відчуваючи провину, був чорним. Усе на ньому було чорне: його довге волосся, його шкіра, його очі, навіть його одяг. А поруч, майже на голову вищий, стояв, так само чорний, як і господар, ведмідь.

— Це, напевно, відвідувачі, про яких розповідала Кропива, чи не так? — Ведмідь, рохкаючи, втягнув голову, ступаючи за господарем до печери. — Вона каже, вони знають мого давнього і дуже доброго друга. Вогнерукого. Ви вже всі про нього чули, чи не так? І ви, напевно, знаєте, що його друзі — завжди й мої друзі. Звісно, те саме стосується і його ворогів.

Усі шестеро розійшлися порізно, майже похапцем, немов не хотіли заступати чужинцеві Резу. А вогнедув нервово всміхнувся.

— Ну й ну, Принце, що тебе сюди занесло?

— Та, усяка всячина. Чому зовні немає охорони? Гадаєте, кобольдам більше не смакують наші запаси?

Він повільно почвалав до них, а ведмідь важко ступав услід за ним, рохкаючи, неначе вузька печера була йому не до вподоби. Вони назвали його Принцом. Авжеж! Чорний Принц! Вона чула його ім'я на ринку в Омбрі, від служниць у Каприкорновій фортеці, так, навіть від Каприкорнових людей. Але на власні очі, коли книжка Феноліо вперше поглинула її, вона так його ніколи й не побачила. Він був кидієм ножів, дресирувальником ведмедів… і другом Вогнерукого, відтоді, як обидва були мало не вдвічі молодшими за Меґі.

Принц дивився вниз на Резу. Три ножі стирчали з-під його строкато розшитого паска, блискучі й гострі, хоча жодному шпільманові не дозволяли носити зброю. «Щоб їх без перешкоди можна було посадити на палю!» — часто глузував Вогнерукий.

— Ласкаво просимо до таємного табору! — мовив Чорний Принц, блукаючи поглядом по закривавленій пов'язці Мо. — Друзям Вогнерукого тут завжди раді, навіть якщо, можливо, видається інакше. — Він насмішкувато розглядав присутніх.

Лише Двопалий, не відводячи очей, зустрів його погляд і потому опустив голову.

Принц знову поглянув на Резу.

— Звідки ти знаєш Вогнерукого?

Що їй було на це відповісти? З іншого світу? Ведмідь обнюхував хліб, який лежав поряд із нею. Гарячий подих хижого звіра жахав її.

«Скажи правду, Резо, — подумала вона. — Ти ж не мусиш розповідати, в якому світі це було».

— Я була служницею у паліїв, упродовж кількох років, — сказала вона. — Я втекла, але мене вжалила змія. Вогнерукий знайшов мене і допоміг. Без нього я б померла.

«Він сховав мене, — додала вона подумки, — але невдовзі вони знайшли мене, Баста й інші, а його забили майже до смерті».

— Що з твоїм чоловіком? Я чую, він не один із нас. — Чорні очі вивчали її обличчя. Здавалося, вони вміли розпізнавати неправду.

— Вона каже, він палітурник, та ми ліпше знаємо! — Двопалий сплюнув зневажливо.

— Що ви знаєте? — Принц поглянув на них, а вони мовчали.

— Він палітурник! Принесіть йому папір, клей і шкіру, і він доведе вам, коли йому буде ліпше.

«Не плакати, Резо, — думала вона. — Ти достатньо поплакала за останні дні».

Худорлявий знову закашляв.

— Гаразд, ви чули, що вона сказала? — Принц присів навпочіпки біля неї. — Обоє залишаться тут, поки не прийде Вогнерукий і не підтвердить те, що вона розповіла. Він вже нам скаже, чи це лише сумирний палітурник, чи розбійник, про якого ви завжди базікаєте. Вогнерукий знає його, твого чоловіка, чи не так?

— Так, — тихо відповіла Реза. — Він знає його ще довше, ніж мене.

Мо повернув голову. Він прошепотів ім'я Меґі.

— Меґі? Це твоє ім'я? — Принц відштовхнув морду ведмедя, коли той знову обнюхував хліб.

— Це ім'я нашої доньки.

— У вас є донька? Скільки їй років? — Ведмідь перевернувся на спину, щоб йому почухали черево, немов псові.

— Тринадцять.

— Тринадцять? Майже такого віку, як донька Вогнерукого.

— Донька Вогнерукого?

Він їй ніколи не розповідав, що має доньку.

— Чого ви ще стоїте? — гримнув Принц. — Принесіть свіжої води! Ви що, не бачите, як його лихоманить?

Жінки заметушилися, як здалося Резі, полегшено від того, що знайшовся привід піти з печери. А чоловіки нерішуче стояли.

— А що, коли це все ж таки він, Принце? — запитав худорлявий. — А що, коли Змієголов довідається про нього раніше, аніж Вогнерукий з'явиться тут? — Він так сильно кашляв, що аж притискав руку до грудей.

— Якщо він хто? Сойка? Дурниці! Його напевно взагалі не існує. А якщо й так? Відколи це ми видаємо тих, хто на нашому боці? А що, коли пісні правдиві, і він захистив ваших дружин, ваших дітей…

— Пісні ніколи не бувають правдиві. — Брови Двопалого були такими темними, немов він намастив їх сажею. — Він, напевно, не кращий за інших харцизяк з битого шляху, ненаситний до золота вбивця, нічого більше…

— Можливо, а можливо, й ні, — відказав Чорний Принц. — Я бачу лише пораненого і жінку, яка просить про допомогу.

Чоловіки мовчали. Утім, погляди, які вони кидали на Мо, були все ще неприязні.

— Зараз же забирайтеся геть. Ну ж бо! — накинувся на них Принц. — Як же йому одужати, коли ви на нього так витріщилися? Чи, може, ви думаєте, що його дружині бракує вашого жахливого товариства? Зробіть послугу, надворі достатньо роботи.

Вони пішли. Буркочучи, поплелися геть, як люди, які не виконали те, заради чого прийшли.

— Він не Сойка! — прошепотіла Реза, коли вони пішли.

— Очевидно ні! — Принц почухав свого ведмедя за круглим вухом. — Але боюся, що ті чоловіки переконані в протилежному. А Змій пообіцяв високу винагороду за Сойчину голову!

— Винагороду? — Реза поглянула на вхід до печери.

Двоє з чоловіків усе ще стояли там. — Вони повернуться, — прошепотіла вона. — І намагатимуться таки відвести його.

Чорний Принц похитав головою.

— Ні, поки я тут. А я залишуся, доки не прийде Вогнерукий. Кропива сказала, що ти надіслала йому звісточку, отже, він скоро буде тут і скаже їм, що ти не обманюєш. Правда ж?

Жінки повернулися з мискою води. Реза занурила в неї шматок тканини і охолодила чоло Мо. Вагітна жінка схилилася над нею і поклала їй на коліна кілька засушених квіток.

— Ось, — прошепотіла вона до неї. — Поклади їх йому на серце. Це приносить щастя.

Реза провела рукою по сухих головках квітів.

— Вони слухаються тебе, — сказала вона, коли жінки знову пішли. — Чому?

— Бо вони обрали мене своїм королем, — відповів Чорний Принц. — І тому що я влучно кидаю ножі.

Феїн цмин

Хлопчак у далеч розпочне глядіти:

чоловіки й жінки, жінки і діти, юрба людей строката і гучна…

Райнер Марія Рільке. Дитинство[5]

Вогнерукий не вірив Фаридові, коли той розповів йому, що побачив і почув у комірчині Феноліо. Ні, навіть цей старий не міг бути настільки божевільний, жартуючи зі смертю. Та потім, ще того самого дня, кілька жінок, які у Роксани купували трави, повідомили те саме, що й хлопець: мовляв, Козимо Вродливий повернувся, відродився з мертвих.

— Жінки розповідали, що білі жінки так сильно у нього закохалися, що зрештою знову б забрали його, — сказала Роксана. — А чоловіки кажуть, що він увесь цей час ховався від своєї бридкої дружини.

«Шалені історії, втім не настільки шалені, як правда», — думав Вогнерукий.

Про Бріану жінки не могли розповісти. Те, що вона була в замку, не подобалося йому. Ніхто не знав, що там далі відбуватиметься. Нібито Свистун був усе ще в Омбрі з півдюжиною панцерних. Решту Козимо повигонив за міські мури. Вони чекали на прибуття їхнього господаря. Бо всюди говорилося: Змієголов сам приїде, щоб поглянути на цього князя, що воскрес із мертвих. Він так легко не примириться з тим, що Козимо знову відібрав трон у його онука.

— Я сама осідлаю коня й поїду подивлюся, як у неї справи, — сказала Роксана. — Тебе вони не пропустять навіть через зовнішню браму. Але ти можеш зробити для мене дещо інше.

Жінки прийшли не лише щоб придбати трави і потеревенити про Козимо. Вони передали Роксані замовлення від Кропиви, яка була в Омбрі, щоб полікувати двох хворих дітей фарбувальників. Їй потрібен був корінь феїного цмину, небезпечні ліки, бо вбивали настільки ж часто, як і лікували. На якого біса їй потрібен був корінь, стара не сказала.

Для якогось пораненого в таємному таборі, Кропива хоче ще сьогодні повернутися туди. Є ще дещо. Хмароходець прийшов із нею, він ніби має звісточку для тебе.

— Звісточку? Для мене?

— Так. Від якоїсь жінки. — Роксана дивилася на нього, потім пішла до помешкання по коріння.

— Ти поїдеш до Омбри? — Фарид з'явився позаду Вогнерукого несподівано, що той аж здригнувся.

— Так, а Роксана поскаче до замку, — сказав він. — Отже, ти залишаєшся тут і приглянеш за Єганом.

— А хто пильнуватиме тебе?

— Мене?

— Так. — Як він на нього поглянув! На нього і на куницю. — Щоб цього не сталося. — Фарид промовляв так тихо, що Вогнерукий ледь зрозумів його. — Того, про що написано в книзі.

— А, ось ти про що. — Як стурбовано хлопець розглядав його. Немов наступної миті він міг упасти замертво. Вогнерукий мусив стримувати усмішку, хоча йшлося про його смерть. — Тобі Меґі розповіла?

Фарид кивнув.

— Ну гаразд. Забудь про це, чуєш? Слова написано. Можливо, вони справдяться, а може, й ні.

Проте Фарид похитав головою, та так сильно, що чорняве волосся спало йому на чоло.

— Ні! — сказав він. — Ні, вони не справдяться! Присягаюся. Присягаюся джинами, які завивають вночі в пустелі, і примарами, що пожирають мертвих, я присягаюсь усім, чого боюся!

Вогнерукий поглянув на нього.

— Божевільний! — сказав він. — Втім, клятва мені подобається. Ліпше залишимо Ґвіна тут, щоб ти доглядав за ним!

Ґвіну це не сподобалось. Він вкусив Вогнерукого за руку, коли той посадив його на ланцюжок, хапав його за пальці і вкрай розлютувався, коли Проноза поліз до наплічника.

— Ти береш нову куницю, а стара мусить на ланцюг? — запитала Роксана, принісши їм коріння для Кропиви.

— Так. Бо дехто стверджує, що вона принесе мені нещастя.

— Відколи ти віриш у таке?

Справді, відколи?

«Відтоді, як зустрів старого, який стверджував, ніби вигадав тебе і мене», — подумав Вогнерукий.

Увесь шлях до Омбри Ґвін сидів на плечі у Фарида, немов хотів показати Вогнерукому, що ще не пробачив йому. І щойно Проноза висовував носа з наплічника, Ґвін шкірився і так погрозливо гарчав, що Фарид йому кілька разів затискав пащу.

Шибениці перед міською брамою були порожні. Правосуддя в Омбрі все ще чинила Бридка, а вона не в захваті від повішання, можливо тому, що в дитинстві надивилася чоловіків, що теліпаються на мотузці, з синіми язиками і набряклими обличчями.

— Послухай-но, — сказав Вогнерукий до Фарида, коли вони зупинилися між шибеницями, — поки я принесу Кропиві коріння і запитаю у Хмарохідця про звістку, яку він нібито має для мене, приведи сюди Меґі. Мушу з нею поговорити.

Фарид зашарівся, але кивнув. Вогнерукий насмішкувато розглядав його обличчя.

— Що з тобою? Того вечора, коли ти був у неї, трапилося ще щось, крім повернення Козимо з мертвих?

— Це тебе не стосується! — пробурмотів Фарид і ще більше зніяковів.

Селянин, лаючись, гнав завантажений діжками візок до міської брами. Воли стали поперек дороги, а вартові нетерпляче хапалися за повіддя. Вогнерукий скористався нагодою і прошмигнув із Фаридом повз них.

— Все одно приведи Меґі, — сказав він, коли вони розійшлися за брамою. — Але не заблукай від нестямного кохання.

Він дивився услід хлопцеві, поки той не зник між будинками. Не дивно, що Роксана вважає хлопця його сином. Часом і йому самому так здавалося.

Звісточка Хмарохідця

Так, моя кохана,

Наш світ кровоточить

Від більшого болю,

Аніж просто від болю кохання.

Фаїз Ахмед Фаїз. Любов, подарована тобі

Навряд чи знає світ сморід, гіршим за той, що здіймався з чанів фарбувальників. Їдкий запах заходив Вогнерукому в ніс, ще коли він прямував ковальською вуличкою. Котлярі, ковалі і зброярі, поважніші за своїх сусідів і відповідно зарозуміліші. Дзенькіт від молотків, що вдаряли по розжареному залізу, був мало не такий само жахливий, як і сморід, яким тхнуло з вулички фарбувальників. Убогі хатинки фарбувальників були розташовані у найвіддаленішому куточку Омбри: жодна місцина не терпіла їхніх смердючих чанів неподалік від кращих кварталів. Але саме коли Вогнерукий підійшов до брами, що відділяла їхню вуличку від решти території, його штовхнув чоловік, що саме вийшов зі зброярні.

Свистун. Його було неважко впізнати за срібним носом, навіть якщо Вогнерукий ще пригадував ті часи, коли той мав ніс із крові й плоті.

«Що за щастя тебе знову спіткає, Вогнерукий? — подумав він, відвертаючи голову і намагаючись швидко прослизнути повз Каприкорнового шпільмана. — З усіх чоловіків у цьому світі тобі мусить здибатися саме цей кровопивця». Він уже майже сподівався, що Свистун не помітив, з ким він там зіткнувся, утім, саме коли він думав, що прошмигнув повз нього, Срібноносий ухопив його за руку і потягнув до себе.

— Вогнерукий! — сказав він здавленим голосом. Він завжди нагадував Вогнерукому надміру солодкі тістечка. Жоден інший голос Каприкорн не хотів слухати, і те саме стосувалося пісень у його виконанні. Свистун писав чудові пісні про підпали та вбивства, такі чудові, що вони мало не змушували повірити у те, що у світі не було вишуканішої справи за перерізання горлянки. Чи співав він і для Змієголова тих самих пісень, чи, може, вони занадто грубі для срібних залів Сутінкового замку?

— Погляньте-но. Тепер я таки повірив, що останнім часом усі повертаються з мертвих. Я взагалі-то думав, що Баста тебе давно вже закопав, порізавши на шматки. Ти знаєш, що він також повернувся? Він і стара, Мортола, ти, певно, пригадуєш її. Змієголов із радістю прийняв їх у себе. Ну звісно, ти ж знаєш, він завжди цінував їхнє смертоносне кулінарне мистецтво.

Вогнерукий приховав страх, що сповнював його серце, за посмішкою.

— Ти ба, Свистуне, — сказав він. — Новий ніс тобі добре пасує, набагато краще, ніж старий. Він усім каже про те, хто є твоїм новим господарем, і що він належить шпільманові, якого можна купити за срібло.

Свистунові очі не змінилися. Блідо-сірі, як небо дощового дня, вони вивчали Вогнерукого, як застиглі очі птаха. Від Роксани Вогнерукий знав, як Свистун поплатився носом. Якийсь чоловік відрізав йому його за те, що той звабив його доньку своїми підозрілими піснями.

— Ти все ще маєш небезпечно гострого язика, Вогнерукий, — сказав він. — Настане час, і тобі хтось його нарешті виріже. Колись ти вже, здається, вивернувся, бо Чорний Принц зі своїм ведмедем захистили тебе? Невже ці двоє все ще пильнують тебе? Давно їх не бачив. — Свистун роззирнувся.

Вогнерукий швидко кинув оком на обох панцерних. Кожен із них був принаймні на голову вищий за нього.

«Що сказав би Фарид, якби побачив мене зараз? — подумав він. — Що я б ліпше залишив його з собою, щоб він міг дотримати свої клятви?» Свистун, звісно, мав меча. Його рука вже лежала на ефесі. Очевидно, він так само мало, як і Чорний Принц, дотримувався закону, який забороняв шпільманам носити зброю.

«Як добре, що ковалі так голосно б'ють молотками! — думав Вогнерукий. — Бо інакше було б чути, як голосно калатає моє серце».

— Мушу йти далі,— сказав якомога байдужіше. — Передай вітання Басті, а з закопуванням він ще може надолужити. — Вогнерукий обернувся, спроба непогана, проте Свистун міцно тримав його за руку.

— Ну, звичайно, і куниця твоя тут! — прошипів він.

Вогнерукий відчув вологий Пронозин писочок біля свого вуха.

«Це не та куниця, — намагався він заспокоїти своє шалене серце. — Не та. Та чи Феноліо взагалі згадував ім'я куниці, коли інсценував мою смерть? — Він не міг пригадати, хоч убий. — Муситиму просити Басту ще раз дати мені книжку, щоб перевірити, — гірко подумав він. Рухом руки він загнав Пронозу назад до наплічника. — Ліпше не думати про це».

Свистун усе ще тримав його за руку. Він мав рукавиці зі світлої шкіри, витончено прошиті стібками, немов жіночі.

— Змієголов скоро буде тут, — пошепки мовив він до Вогнерукого. — Новина про його зятя, який дивом відродився, йому зовсім не до вподоби. Він вважає все це злим маскарадом, який мусить ввести в оману його беззахисного онука.

Четверо охоронців спустилися вниз вуличкою, охоронці в уніформі кольору Тлустого князя. Кольору Козимо. Ще ніколи Вогнерукий так не вітав озброєних.

Свистун відпустив його руку.

— Ми ще побачимося, — прошипів він гугнявим голосом.

— Напевно, — відповів Вогнерукий.

Потому швидко проштовхнувся повз обідраних хлопців, які стояли з широко розплющеними очима перед мечем, обійшов жінку, яка простягнула дірявого чавунця ковалеві, і зник за брамою, що вела до вулички фарбувальників.

Ніхто не вистежував його. Ніхто більше не хапав і не тягнув назад.

«Вогнерукий, ти маєш надто багато ворогів!» — подумав він і сповільнив ходу лише коли підійшов до чанів, з яких здіймалися випаровування від гною. Пара нависала навіть над струмком, який відносив смердючу багнюку попід міським муром униз до річки. Не дивно, що русалок можна було знайти лише вгору від того місця, в якому струмок впадав у річку.

У другому будинку, в двері якого постукав Вогнерукий, знали, де він може знайти Кропиву. Його направили до жінки з заплаканими очима, яка заколисувала маля. Вона мовчки дала йому знак іти до будинку, якщо це можна було назвати будинком. Кропива схилилася над дівчинкою з червоними щічками та скляними вічками. Коли помітила Вогнерукого, випросталася з непривітною міною.

— Роксана попросила мене принести ось це!

Вона кинула побіжний погляд на коріння, стиснула вузькі вуста і кивнула.

— Що з дівчинкою? — запитав він.

Мати знову сіла біля ліжка.

Кропива знизала плечима. Здавалося, вона мала те саме вбрання кольору моху, що й десять років тому — і не переносила його так само, як і тоді.

— Зла лихоманка, але виживе, — відповіла Кропива. — Це нічого порівняно з тим, від чого померла твоя донька… поки її батько роз'їжджав по світу! — Вона дивилася йому просто у вічі, немов хотіла переконатися, що її слова завдали болю, проте Вогнерукий знав, як приховувати біль. Він знався на цьому майже так само добре, як на грі з вогнем.

— Це коріння небезпечне, — сказав він.

— Гадаєш, мусиш мені пояснювати? — Стара так розлючено поглянула на нього, неначе він вилаяв її. — Рана, яку воно має вилікувати, також небезпечна. Він дужий, інакше вже давно помер би.

— Я його знаю?

— Ти знаєш його дружину.

«Про що казала стара?» Вогнерукий поглянув на хвору дитину. Її маленьке обличчя було червоне від лихоманки.

— Я чула, Роксана тебе знову впустила до свого ліжка, — сказала Кропива. — Вона дурніша, ніж я думала. А тепер іди за хату. Там Хмароходець, він тобі більше скаже про жінку. Вона передала ним звістку для тебе.

Хмароходець стояв біля скаліченого олеандрового куща між хатинками фарбувальників.

— Бідолашне дитя, ти його бачив? — запитав він, коли Вогнерукий підійшов. — Я просто не можу дивитися, коли вони хворіють. А матері… здається, вони виплачуть собі всі очі. Я ще пригадую, як Роксана… — Він раптом замовк. — Вибач, — пробурмотів він і застромив руку під брудний кітель, — я забув, що це була й твоя дитина теж. Ось, це тобі. — Він вийняв записку з-під кітеля, папір такий тонкий і білесенький, якого Вогнерукий у цьому світі ще ніколи не бачив. — Жінка дала мені це для тебе. Кропива знайшла її та її чоловіка у хащі, поблизу Каприкорнової старої фортеці, і забрала їх до таємного табору. Чоловік поранений, досить серйозно.

Вогнерукий нерішуче розгорнув папірця. Він одразу впізнав почерк.

— Вона каже, що знає тебе. Я їй сказав, що ти не вмієш читати, але…

— Я вмію читати, — перервав його Вогнерукий. — Вона мене навчила.

«Як вона сюди потрапила?» Це було єдине, про що він міг думати, у той час як Резині літери танцювали перед його очима. Папірець був такий зім'ятий, що було важко розшифрувати слова. Не те щоб читання йому коли-небудь легко давалося…

— Вона так і сказала: «Я навчила його». — Хмароходець зацікавлено поглянув на нього. — Звідки ти знаєш цю жінку?

— Це довга історія. — Він запхнув записку до наплічника. — Мушу йти, — сказав він.

— Ми сьогодні ще повернемося, Кропива і я! — вигукнув Хмароходець йому вслід. — Може, що переказати цій жінці?

— Так. Скажи їй, що я приведу до неї її доньку.

У провулку ковалів усе ще стояли солдати Козимо. Вони оцінювали меча, недоступного для простого солдата. Свистуна не було. З вікон на вуличку звисали строкаті фіранки, Омбра святкувала повернення померлого князя, та Вогнерукому було не до святкування. Слова у наплічнику обтяжували його. Чарівновустий у цьому світі був вочевидь ще менш щасливий, аніж Вогнерукий у світі Мо. Чи знав він тепер, як почуваєшся, втиснутий до чужого сюжету? Чи не мав часу щось відчути, перш ніж Мортола вистрелила в нього?

На вуличці, що вела вгору до замку, юрбилися люди, як у базарний день. Вогнерукий підвів погляд на вежі з чорними прапорами. Що думала його донька про те, що чоловік її господині повернувся?

«Навіть якщо у неї про це запитаєш, вона не скаже!» — подумав він, знову прямуючи до брами. Настав час іти. Поки він знову не натрапив на Свистуна…

Меґі чекала з Фаридом під порожніми шибеницями. Хлопець щось шепотів їй, і вона сміялася.

«Вогонь і попіл! — подумав Вогнерукий. — Поглянь-но, які щасливі вони обоє, а ти знову мусиш виголошувати лихі новини. Чому завжди ти? Дуже просто, — відповів він сам собі. — Бо вони ліпше пасують до твого обличчя, аніж хороші».

Чорнильні ліки

Спогади про мого батька загорнуті у білий папір, як хліб, котрий беруть з собою на роботу.

Як чарівник виймає хусточки і кроликів із капелюха, він витягав із свого тонкого тіла любов.

Єгуда Аміхай. Мій батько

Меґі припинила сміятися, щойно забачила Вогнерукого. Чому його обличчя таке серйозне? Фарид сказав, що він щасливий. Чи це її погляд змусив його дивитися звіром? Чи він лютував на неї, що вона попрямувала за ним до його оповідки і нагадувала роки, про які він хотів забути?

— Про що він хоче говорити зі мною? — запитала вона у Фарида.

— Напевно, про Феноліо, — відповів він, — і про Козимо. Він хоче знати, що старий має на думці!

Наче вона знала, що сказати…

Коли вогнедув зупинився перед Меґі, на його обличчі не проглядалося жодного сліду звичної загадкової усмішки.

— Привіт, Меґі, — мовив він.

З його наплічника сонно мружилася куниця, але це був не Ґвін. Той сидів на плечі у Фарида і форкав, коли ніс його товариша з'явився над плечем Вогнерукого.

— Привіт, — зніяковіло відповіла вона. — Як справи?

Дивне відчуття — знову його побачити. Вона відчувала радість і водночас недовіру.

Звідусіль невпинно до міської брами йшли люди: селяни, гендлярі, чарівники, жебраки, всі, хто почув про повернення Козимо. Новини в цьому світі розносилися швидко, хоча й не було ні телефону, ні газет, і лише багаті писали листи.

— Добре! — Він усе-таки всміхнувся.

Так, Фарид не обманював. Вогнерукий щасливий. Здається, він мало не соромився цього. Його обличчя виглядало набагато молодшим, попри рубці, утім раптом воно знову посерйознішало. Інша куниця зістрибнула на землю, коли її господар зняв наплічника і дістав аркуша.

— Власне, я хотів поговорити з тобою про Козимо, нашого князя, який так несподівано ожив, — сказав він, розгортаючи зім'ятий папірець. — Але тепер, схоже, мушу спочатку показати тобі ось це.

Меґі збентежено взяла записку. Коли вона побачила на ній почерк, то недовірливо поглянула на Вогнерукого.

«Як лист від моєї матері потрапив до нього? Тут, у цьому світі?»

Вогнерукий сказав лише:

— Читай.

І Меґі читала. Слова накидались їй на шию, як зашморг, який з кожним словом щільніше затягувався, поки Меґі вже не могла дихати.

— Що сталося? — стривожено запитав Фарид. — Що там написано? — Він поглянув на Вогнерукого, але той не відповідав.

А Меґі втупилася в Резині слова.

— Мортола… стріляла в Мо?

Позаду юрмилися люди, котрі хотіли побачити Козимо, новісінького Козимо, та що їй до того? Ніщо більше її не цікавило. Лише одне вона хотіла знати.

— Як так? — Вона безпорадно поглянула на Вогнерукого. — Чому вони тут? І як справи у Мо? Це ж не небезпечно?

Вогнерукий уникав її погляду.

— Я знаю лише те, що там написано, — сказав він. — Мортола стріляла у твого батька, Реза з ним у таємному таборі, і я маю тебе знайти. Мій друг приніс мені її записку. Він ще сьогодні повертатиметься до табору, разом із Кропивою. Вона…

— Кропива? Реза розповідала мені про неї! — перервала його Меґі. — Вона цілителька, дуже хороша… вона вилікує Мо, хіба не так?

— Авжеж, — сказав Вогнерукий, але все ще не дивився на дівчинку.

Фаридів погляд спантеличено блукав від нього до Меґі.

— Мортола стріляла в Чарівновустого? — пробелькотів він. — Отже, коріння для нього! Але ти сказав, що воно небезпечне!

Вогнерукий кинув на нього застережливий погляд — і Фарид замовк.

— Небезпечне? — прошепотіла Меґі. — Що небезпечне?

— Нічого. Я відведу тебе до них. Просто зараз. — Вогнерукий накинув наплічника. — Йди до Феноліо і скажи йому, що ти поїдеш на кілька днів. Скажи, що ми з Фаридом будемо з тобою. Очевидно, старого це не дуже заспокоїть, але що вдієш? Не розповідай, куди ми йдемо і чому! Новини швидко поширюються у цих пагорбах, і Мортолі, — додав він, стишивши голос, — ліпше не дізнатися, що твій батько живий. Табір, у якому він переховується, знають лише шпільмани, всі вони мусили поклястися, що нікому з чужих не викажуть цю криївку. Та все ж…

— …клятви порушують! — Меґі закінчила його речення.

— Саме так. — Вогнерукий кинув погляд по той бік міської брами. — Йди. Непросто пройти крізь такий натовп, але поквапся. Скажи старому, що нагорі, на пагорбі живе шпільманка, він…

— Він знає, хто така Роксана, — перервала його Меґі.

— Певна річ! — Цього разу усмішка Вогнерукого була гірка. — Я щоразу забуваю: він усе знає про мене. Отже, він має сповістити Роксану про те, що я мушу піти на кілька днів. І нехай пильнує за моєю донькою. Її він, напевно, теж знає?

Меґі лише кивнула.

— Гаразд, — вів далі Вогнерукий. — Перекажи старому: якщо бодай одне з його клятих слів завдасть Бріані шкоди, він гірко пожалкує, що створив того, хто вміє викликати вогонь.

— Я передам! — прошепотіла Меґі і побігла.

Вона проштовхувалася повз людей, які, як і вона, хотіли у місто.

«Мо! — думала вона. — Мортола стріляла в Мо». І її сон збувся, той її червоний сон.

Феноліо стояв біля вікна, коли Меґі примчала до комірчини.

— Лишенько, на кого ти схожа? — вигукнув він. — Чи я тобі не казав, що не потрібно туди виходити, коли увесь народ скупчується між будинками? Проте варто цьому хлопцеві лиш свиснути — і ти вже вискакуєш, як дресирований собачка!

— Припини! — накинулась на нього Меґі, так грубо, що Феноліо замовк. — Ти мусиш дещо написати. Швидко, прошу!

Вона потягнула його до столу, на якому тихо сопів Розенкварц.

— Написати що? — Феноліо збентежено опустився на стілець.

— Мій батько… — пробубоніла Меґі, висмикуючи тремтячими руками одне зі щойно заточених пер з глека. — Він тут, але Мортола стріляла в нього. Йому зле! Вогнерукий не хотів мені цього казати, отже прошу, напиши щось, що-небудь, що його знову вилікує. Він у хащі, в якомусь таємному таборі шпільманів. Швидше, прошу!

Феноліо розгублено поглянув на неї.

— Стріляла у твого батька? І він тут? Чому? Не розумію!

— І не треба! — закричала Меґі несамовито. — Ти маєш лише допомогти йому. Вогнерукий хоче мене відвести до нього. Я вичитаю йому здоров'я, розумієш? Він же зараз у твоєму сюжеті, ти можеш навіть мертвих повертати, то чому ти не міг би вилікувати рану? Прошу! — Вона вмочила перо у чорнило і всунула йому в руки.

— Даруй, Меґі, — пробурмотів Феноліо. — Це жахливо, але я не знаю, що маю писати. Я навіть не знаю, де він. Якби я принаймні знав, як воно там виглядає.

Меґі втупила в нього погляд. І раптом потекли сльози, які вона увесь час стримувала.

— Прошу! — шепотіла вона. — Просто спробуй! Вогнерукий чекає. Він чекає перед брамою.

Феноліо поглянув на неї — і взяв перо з її рук.

— Я спробую, — хрипко сказав він. — Ти маєш рацію, це мій сюжет. В іншому світі я не зміг би допомогти, але тут, можливо, вийде… Підійди до вікна! — наказав він, коли Меґі принесла йому два аркуші пергаменту. — Поглянь надвір, пороздивляйся людей чи пташок у небі, відволічись як-небудь. Лиш не дивися на мене, бо не зможу писати.

Меґі послухалася. Вона вгледіла Мінерву з дітьми внизу у натовпі та жінку, що мешкала навпроти, свиней, які, рохкаючи, пхалися поміж люди, солдатів із гербом Тлустого князя на грудях — і все ж таки вона не бачила всього цього насправді. Вона лиш чула, як Феноліо вмокав перо у чорнильницю, як воно шкрябало по пергаменту, зупинялося і писало.

«Прошу! — думала вона. — Прошу, нехай він знайде правильні слова. Прошу».

Перо замовкло, а тим часом на вулиці жебрак з милицею відштовхував дитину з дороги. Час тягнувся. На вуличках юрбилися люди, гавкав пес, із замку понад дахами долинав звук сурем.

Меґі не знала, скільки промайнуло часу, коли Феноліо, зітхаючи, відклав перо. Розенкварц усе ще сопів, витягнувшись, як лінійка, за посудиною з піском. Феноліо встромив до неї руку і присипав вологе чорнило.

— Ти щось придумав? — обережно запитала Меґі.

— Так, так, але не питай мене, чи це те, що треба.

Він простягнув їй пергамент, і її очі забігали по рядках. Їх було небагато, але якщо вони були справжні, то їх якраз достатньо.

— Я його не вигадував, Меґі! — сказав Феноліо. — Твій батько — не мій персонаж, як Козимо, Вогнерукий чи Каприкорн. Він не з цього сюжету. Отже, не покладай забагато надій, чуєш?

Меґі кивнула, скручуючи пергамент.

— Вогнерукий каже, ти маєш пригледіти за його донькою, поки його не буде.

— За його донькою? У Вогнерукого є донька? Це я написав? A-а, так, а їх не дві було?

— Одну з них ти знаєш у будь-якому разі. Це Бріана, служниця Бридкої. — Меґі схопила шкіряну торбинку, яку принесла з іншого світу, і пішла до дверей. — Пильнуй її. Я маю переказати, що інакше ти пожалкуєш, що створив того, хто вміє викликати вогонь.

— Він так сказав? — Феноліо відсунув стільця і засміявся. — Знаєш що? Він мені все більше подобається. Я думаю, що напишу ще одну оповідку про нього, таку, в якій він буде героєм і не…

— …помре? — Меґі відчинила двері. — Я перекажу йому, але гадаю, йому недовго стане стовбичити в одній із твоїх оповідок.

— Але ж він стовбичить у ній. Він навіть добровільно повернувся у мою оповідку! — вигукнув Феноліо услід Меґі, коли та поспішала сходами донизу. — Ми всі стовбичимо тут, Меґі, по самі вуха! Коли ти повернешся? Я хочу представити тебе Козимо!

Меґі не відповіла. Звідки їй було знати, коли вона повернеться?

— Оце ти називаєш поквапитися? — запитав Вогнерукий, коли вона захекана стояла перед ним, засовуючи пергамент Феноліо до торбинки. — Для чого цей пергамент? Чи, може, старий дав тобі одну зі своїх пісень як причастя у дорогу?

— Щось на кшталт того, — відповіла Меґі.

— Ну, аби лиш моє ім'я не з'являлося там, — сказав Вогнерукий.

— Нам далеко? — вигукнула Меґі, наздоганяючи його й Фарида.

— Увечері дістанемося, — сказав Вогнерукий через плече.

Крики

В складах хочу бачити спрагу,

У звуці торкатись вогню.

У крику морок відчути.

Як грубе каміння, шорстких хочу слів.

Пабло Неруда. Слово

Білі жінки не йшли геть. Здавалося, Реза їх більше не помічала, але Мо відчував їх, як тінь при сонячному світлі. Він їй нічого не сказав. Вона виглядала такою втомленою. Єдине, що її ще підтримувало, — надія, що Вогнерукий скоро прийде — із Меґі.

— От побачиш, він знайде її. — Реза шепотіла йому увесь час, коли його била лихоманка. Як тільки вона могла бути такою впевненою? Немов Вогнерукий ніколи не кидав її напризволяще, ніколи не крав книжку, ніколи не зраджував. Меґі. Бажання ще раз її побачити було сильніше від заманювання і шепотіння білих жінок, сильніше від болю в грудях. І хто міг сказати, можливо, ця клята історія все ж таки обернеться на краще? Хоча Мо добре пам'ятав пристрасть Феноліо до сумних розв'язок.

— Розкажи мені, як там надворі, — часом шепотів він Резі. — Це надто безглуздо стовбичити в іншому світі і нічого не бачити, окрім печери.

І Реза описувала йому те, чого він не міг бачити: дерева, набагато більші й старіші, ніж усі дерева, які він коли-небудь бачив, феї, як рій комашні у гіллі, скляні чоловічки у високій папороті та нічні жахи, що не мали імені. Одного разу вона впіймала для нього фею — Вогнерукий розповідав їй, як це зробити. Вона тримала мале створіння між долонями, піднесла йому близько до вуха, щоб він міг чути роздратований голос, схожий на цвірінькання.

Усе видавалося таким справжнім, хай скільки він собі не повторював, що все тут лише складається з чорнила й паперу. Тверда долівка, на якій він лежав, сухе листя, що шелестіло, коли він у лихоманці повертався з боку на бік, гарячий подих ведмедя і Чорний Принц, якого він востаннє зустрічав на сторінках книжки. А тепер він сидів поруч із ним, охолоджував йому чоло, тихо розмовляв з Резою. Чи, може, це таки гарячкове марення?

Навіть смерть відчувалася по-справжньому в цьому Чорнильному світі. Дуже по-справжньому. Було дивно зустрітися з нею тут, у світі, який походив із книжки.

Втім, навіть якщо смерть складалася лише зі слів, навіть якщо це було, можливо, нічим іншим, як грою слів — його тіло сприймало це за правду. Його серце відчувало страх, його плоть — біль. І білі жінки не йшли геть, навіть якщо Реза їх не бачила. Мо відчував їх поруч із собою, щохвилини, щогодини, щодня і щоночі. Янголи смерті Феноліо. Чи вони полегшували смерть порівняно з тим світом, з якого він походив? Ні. Ніщо не полегшить її. Втрачаєш, що любиш. Отакою є смерть. Тут і там.

Надворі було світло, коли Мо почув перший крик. Він думав, що на нього знову напала лихоманка. Проте з Резиного обличчя зрозумів, що й вона чула брязкіт зброї, крики, репетування…

Зойки про смерть. Мо намагався підвестися, але біль пронизав його, немов звір, що встромив зуби в груди. Він бачив Принца, котрий стояв перед печерою з оголеним мечем у руках, помітив, як Реза підхопилася. Від лихоманки її обличчя здавалося розмитим, проте Мо побачив раптом іншу картину: Меґі, яка сиділа на кухні Феноліо і сполохано втупилася поглядом у старого чоловіка, а він тим часом, сповнений гордості, розповідав їй, як гарно він улаштував смерть Вогнерукого. О так, Феноліо любив сумні сцени. І, можливо, він саме написав нову.

— Резо! — Мо кляв свого важкого від лихоманки язика. — Резо, сховайся, сховайся де-небудь у хащі.

Проте вона лишилася біля нього, як і завжди, крім одного-єдиного дня, коли його голос відпровадив її геть.

Закривавлена солома

Кобольди длубалися в землі, ельфи на деревах співали пісень.

Це були незаперечні дива читання, однак за ними приховувалося справжнє диво: в оповідках слова наказували речам існувати.

Френсіс Спаффорд. Дитина, яка звела книги

З Фаридом у непрохідній хащі Меґі часто було страшно, а з Вогнеруким було інакше. Здавалося, ніби дерева шелестіли голосніше, коли він проходив повз них, а кущі простягали йому гілки. Феї сідали на наплічник, мов метелики на цвіт, смикали його за волосся, поки він не відганяв їх, розмовляли з ним. З'являлися і зникали й інші істоти, про яких Меґі не чула ні від Рези, ні звідки-небудь ще, деякі з них були просто парою очей поміж дерев.

Вогнерукий вів їх настільки упевнено, немов шлях перед ним проліг червоною ниткою. Вів без перепочинку все далі, вгору, вниз, глибше в хащу. Геть від людей. Коли нарешті зупинився, у Меґі тремтіли ноги від утоми. Був пізній сполуденок. Вогнерукий провів рукою по надламаному гіллю куща, пригнувся, роздивлявся вогкий ґрунт і підійняв жменю розтоптаних ягід.

— Що таке? — запитав Фарид стурбовано.

— Забагато слідів. Забагато чобіт.

Вогнерукий тихо вилаявся і рушив швидше. Забагато чобіт… Меґі збагнула, що він мав на увазі, коли таємний табір з'явився поміж дерев. Вона побачила звалені шатра, затоптане багаття.

— Залишайтесь тут! — звелів Вогнерукий, і цього разу вони скорилися.

Сповнені страху, вони спостерігали, як вогнедув вийшов з-під захистку дерев, роззирнувся, підняв брезент шатра, подлубався в холодному попелі — і перевернув два тіла, що нерухомо лежали поруч із багаттям. Меґі хотіла кинутись до нього, але Фарид міцно стримав її.

Коли Вогнерукий зник у печері і знову вийшов звідти з блідим обличчям, Меґі вирвалася й побігла до нього.

— Де мої батьки? Вони всередині? — Дівчинка відсахнулась, коли її нога наштовхнулася на ще одного мертвого.

— Ні, там більше нікого немає. Але я знайшов ось це. — Вогнерукий простягнув їй шматок тканини.

Реза мала сукню з таким самим візерунком. Тканину було замащено кров'ю.

— Упізнаєш?

Меґі кивнула.

— Отже, твої батьки були тут. Кров, напевно, твого батька. — Вогнерукий провів рукою по обличчю. — Можливо, хтось утік. Хтось, хто зможе розповісти, що тут відбулося. Я огледжуся. Фариде!

Фарид підбіг до нього. Меґі хотіла проштовхнутися між обома, та Вогнерукий стримав її.

— Меґі, послухай! — сказав він і поклав їй руки на плечі. — Це добре, що твої батьки не тут. Очевидно, вони ще живі. У печері був табір, де твоя мати, мабуть, доглядала твого батька. До того ж я знайшов ведмежі сліди, це означає, що Чорний Принц був тут. Можливо, якраз по нього і прийшли, хоча тоді незрозуміло, чому вони забрали решту.

Вогнерукий наказав Меґі чекати в печері. Вхід був такий високий і широкий, що міг вільно пройти дорослий чоловік. Печера, яка таїлася за ним, глибоко сягала гори. Долівку було притрушено листям, ковдри і постіль з соломи лежали рядами щільно одна до одної. Неважко було здогадатися, де лежав Мо. Солома там була кривава, так само, як і ковдра, яка лежала поруч. Миска з водою, перевернутий дерев'яний келих і букет сухих квітів… Меґі підняла їх і провела пальцями по цвіту. Відтак опустилася на коліна і роздивлялася закривавлену солому. Пергамент Феноліо тиснув їй у груди, а Мо не було. Як слова Феноліо допомогли б йому?

«Спробуй-но! — шепотів внутрішній голос. — Ти не знаєш, наскільки сильні його слова у цьому світі. Зрештою, цей світ із них створено!»

Вона почула кроки за спиною. Фарид і Вогнерукий повернулися. Вогнерукий тримав на руках маленьку дівчинку. Широко розплющеними очима вона дивилася на Меґі, немов бачила страшний сон, від якого просто не могла прокинутися.

— Зі мною вона не хотіла говорити, проте Фаридів вигляд, на щастя, викликає більше довіри, — сказав Вогнерукий, обережно опускаючи дитину на ноги. — Вона розповіла, що звати її Ліаною і що їй п'ять років. І що тут було багато людей, срібних людей з мечами й зміями на грудях. Не велика несподіванка, я б сказав. Очевидно, вони повбивали охоронців і кількох тих, що оборонялися, а потім решту забрали з собою, власне жінок і дітей. Поранених, — він кинув побіжний погляд на Меґі, — завантажили на візок. Коней не мали. Дівчинка лишилася тут, бо її мама сказала, щоб вона сховалася між деревами.

Ґвін прошмигнув до печери, а слідом за ним Проноза. Дівчинка здригнулася, коли куниці шаснули біля Вогнерукого. Вона зачаровано спостерігала, як Фарид зняв Ґвіна з плеча Вогнерукого і посадив собі на коліна.

— Запитай її, чи там ще були діти, — сказав Вогнерукий тихо.

Фарид розчепірив п'ятірню і простягнув руку малечі.

— Скільки дітей, Ліано?

Дівчинка подивилась на нього, торкнулася першого, другого і третього Фаридового пальця.

— Майзе. Фабіо. Тінка, — прошепотіла вона.

— Отже, троє, — сказав Вогнерукий. — Напевно, не старші за неї.

Ліана несміливо простягнула руку до Ґвінового розкуйовдженого хвоста, та Вогнерукий стримав її.

— Ліпше не чіпай! — ніжно сказав він. — Цей кусається. Спробуй з іншим.

— Меґі? — Фарид підійшов до неї.

Проте Меґі не відповіла. Вона міцно обійняла руками коліна і занурила обличчя у сукню. Вона більше не хотіла бачити печеру. Зовсім нічого більше не хотіла бачити зі світу Феноліо, навіть Фарида і Вогнерукого чи дівчинку, яка так само мало знала, де її батьки, як і Меґі. Їй захотілося сидіти в бібліотеці Елінор, у великому кріслі, в якому Елінор так охоче читала, і бачити, як Мо просуває голову у двері та запитує, що то за книжка на її колінах. Але Мо тут не було, можливо, він назавжди щез, а сюжет Феноліо міцно тримав їх усіх чорними чорнильними руками і шепотів жахливі речі про озброєних чоловіків, які викрадали дітей, старих і хворих, матерів і батьків.

— Кропива скоро буде тут із Хмарохідцем, — почула вона голос Вогнерукого. — Вона піклуватиметься про дитину.

— А ми? — запитав Фарид.

— Я піду слідом за ними, — сказав Вогнерукий, — щоб довідатися, скільки ще залишилося живими і куди вони їх повели. Хоча я здогадуюсь куди.

Меґі підвела голову.

— До Сутінкового замку.

— Вгадала!

Дівчинка простягнула руку до Пронози. Вона була ще досить маленька, то могла забути про горе, гладячи хутро звіра. Меґі позаздрила їй.

— Що значить ти підеш слідом за ними? — Фарид зігнав Ґвіна з колін і підвівся.

— Саме це й означає. — Обличчя Вогнерукого стало неприступним, як зачинені двері. — Я піду слідом за ними, а ви тим часом почекаєте тут на Хмарохідця з Кропивою. Скажіть їм, що я намагаюся йти по сліду і що Хмароходець має вас відвести назад до Омбри. Він зі своєю ногою, що не гнеться в коліні, і без того недостатньо прудкий, щоб наздогнати мене. Потім розкажете Роксані, що сталося, щоб вона не думала, що я вже знову втік, а Меґі залишиться у Феноліо. — Його обличчя було, як завжди, стримане, коли він дивився на них, проте в очах Меґі побачила все те, що відчувала й вона: страх, тривогу, лють, безпорадну лють.

— Мусимо їм допомогти! — Фаридів голос тремтів.

— Як? Можливо, Принц зміг би врятувати їх, проте його вочевидь спіймали, і я не знаю нікого іншого, хто б ризикував своєю головою заради кількох шпільманів.

— А той розбійник, про якого всі говорять, Сойка?

— Його не існує. — Меґі ледь шепотіла. — Феноліо вигадав його.

— Вигадав? — Вогнерукий роздумливо поглянув на неї. — Тут ходять інші чутки, але дарма… Щойно будете в Омбрі, нехай Хмароходець піде до шпільманів і розповість їм, що сталося. Я знаю, Чорний Принц має людей, відданих йому і, напевно, добре озброєних, але я і гадки не маю, де їх шукати. Можливо, хтось зі шпільманів знає. Або сам Хмароходець. Він має сповістити їх. По другий бік хащі є млин, його звуть Мишачим млином, ніхто не знає чому, утім він завжди був одним із небагатьох місць, у якому можна було зустрітися чи обмінятися звістками, щоб Змієголов не одразу довідався про це. Мельник такий багатий, що навіть панцерних не боїться. Хто захоче зі мною зустрітися чи матиме ідею, як можемо допомогти полоненим, нехай туди надішле звістку. Я цікавитимуся час від часу. Зрозуміло?

Меґі кивнула.

— Мишачий млин! — тихо повторила вона і втупила погляд у закривавлену солому.

— Гаразд, Меґі може все це виконати, але я йду з тобою. — Фаридів голос звучав так уперто, що дівчинка, яка все ще мовчки стояла на колінах біля Меґі, тривожно схопила її за руку.

— Попереджаю тебе: не починай знову брати собі в голову, ніби мусиш мене пильнувати! — Голос Вогнерукого звучав різко, Фарид похнюпився. — Я піду сам, і це вирішено. Ти пильнуватимеш Меґі й дитину, поки не прийде Кропива. А потім нехай Хмароходець відведе вас до Омбри.

— Ні!

Меґі побачила сльози у Фаридових очах, але Вогнерукий лише мовчки підійшов до входу в печеру. Ґвін прошмигнув поперед нього.

— Якщо вони не прийдуть до того, як стемніє, — додав він через плече, — то розклади вогонь. Не через солдатів. Але вовки й нічні жахи завжди голодні: одні за вашим м'ясом, інші за вашим страхом.

Потому він зник, а Фарид стояв із заплаканими очима.

— Клятий негідник! — шепотів він. — Тричі проклятий сучий син, та він ще побачить. Я прокрадуся за ним. Я пильнуватиму його! Я поклявся. — Несподівано він упав на коліна перед Меґі й узяв її за руку. — Ти підеш до Омбри? Прошу. Я мушу піти за ним, ти ж розумієш!

Меґі нічого не сказала. Та й що вона мала казати? Що вона так само нізащо не повернеться, як і він? Щоб він почав умовляти її? Проноза вештався попід Фаридовими ногами, потім вискочив надвір. Дівчинка побігла за куницею, але зупинилася при вході до печери — маленька, розгублена постать, зовсім самотня.

«Точнісінько як я», — подумала Меґі.

Не дивлячись на Фарида, вона витягла з-під пояса пергамент Феноліо. Літери ледь розпізнавалися у сутінковому світлі печери.

— Що це таке? — Фарид випростався.

— Слова. Нічого, крім слів, але краще, ніж нічого.

— Зачекай! Я запалю світло. — Фарид потер кінчиками пальців один об один і прошепотів щось, з'явилося крихітне полум'я на нігті його великого пальця. Він легенько подув на пломінь, аж поки той не здійнявся, як полум'я свічки, і тримав пальця над пергаментом. Мерехтливе світло осяяло літери, немов Розенкварц підмалював їх свіжим чорнилом.

«Марно! — шепотіло всередині Меґі. — Вони виявляться марними! Мо нема, він далеко, напевно, його немає в живих».

«Заспокойся! — накинулась Меґі на внутрішній голос. — Я нічого не хочу чути. Більш нічого не можу зробити, геть нічого!»

Вона схопила замащену кров'ю ковдру, поклала на неї пергамент і провела пальцями по вустах. Перед печерою все ще стояла дівчинка, очікуючи, що її мама повернеться.

— Читай, Меґі! — Фарид підбадьорливо кивнув.

І вона почала читати, вчепившись пальцями в ковдру з засохлою кров'ю Мо.

— Мортимер відчув біль… — Їй здалося, що вона сама його відчула, в кожній літері на її язику, в кожному слові, яке з'являлося на її вустах. — Рана пекла. Вона роз'ятрювала, як ненависть у Мортолиних очах, коли стара вистрелила. Можливо, це її ненависть висмоктувала з нього життя, робила його все слабшим і слабшим. Він відчував власну кров, мокру і теплу на шкірі. Відчував, як смерть хапала його. Аж раптом сталося дещо інше:

Слова. Слова, які пом'якшили біль, охолодили його чоло і говорили про любов, виключно про любов. Вони полегшили дихання та зцілили рану, крізь яку проникала смерть. Він відчув їхнє звучання на шкірі й у глибині душі. Вони все гучніше й чіткіше проникали крізь темряву, що погрожувала проковтнути його, аж раптом він упізнав голос, який промовляв слова: це був голос його доньки — і білі жінки позабирали безкровні руки, немов пообпікалися її любов'ю.

Меґі затулила обличчя руками. Пергамент скрутився на колінах, немов розумів, що зробив свою справу. Солома колола їй крізь сукню, як тоді, у криївці, до якої Каприкорн наказав посадити її з Мо. Вона відчула, як хтось погладив її волосся, і на якусь мить, якусь шалену мить вона подумала, що слова Феноліо повернули Мо назад до печери, цілого і здорового, і що все знову буде гаразд. Проте коли вона підвела голову, то поруч із нею стояв Фарид.

— Це було чудово, — сказав він. — Сподіваюся, допомогло. Ось побачиш.

Проте Меґі заперечливо похитала головою.

— Ні! — прошепотіла вона. — Ні. Це лише чудові слова, а мого батька зроблено не зі слів Феноліо, а з крові й плоті.

— Ну? І що це означає? — Фарид забрав її руки від заплаканого обличчя. — Можливо, все й складається зі слів. Поглянь-но на мене. Вщипни мене. Невже я з паперу?

Ні, він був не з паперу. І Меґі всміхнулася крізь сльози, коли він поцілував її.

Невдовзі після того, як Вогнерукий пішов, вони почули кроки між деревами. Фарид розклав вогонь, Меґі притулилась до його плеча, а маленька дівчинка поклала голову їй на коліна. Кропива не сказала ні слова, коли виринула з темряви і побачила зруйнований табір. Вона мовчки ходила від одного мертвого до іншого, шукала життя, якого вже не було, у той час коли Хмароходець із закляклим обличчям вникав у те, що йому передав Вогнерукий. Фарид, схоже, усвідомив лише тепер, що Меґі так само, як і він, не планувала повертатись до Омбри, коли попросила Хмарохідця передати звісточку не лише для Роксани й шпільманів, а й для Феноліо. З його незворушного обличчя не було видно, чи він гнівається, чи тішиться.

— Повідомлення для Феноліо я записала! — Меґі, краючи собі серце, вирвала аркуш із записника. З другого боку, для чого вона мала його використати, аніж як для порятунку. Якби вона ще могла врятувати тата… — Ти знайдеш Феноліо на вулиці чоботарів, у Мінервиному будинку. І дуже важливо, щоб лише він прочитав повідомлення.

— Я знаю Чорнильного ткача! — Хмароходець спостерігав, як Кропива прикривала обличчя черговому мерцю обідраним пальтом. Потім утупився з нахмуреним чолом у пописаний аркуш. — Траплялося, що посильних вішали за літери, які вони розносили. Сподіваюсь, тут нічого такого не написано? Не треба, не кажи! — заперечив він, коли Меґі хотіла відповісти. — Власне, я завжди прошу промовляти мені слова, які я передаю, проте у цьому випадку я відчуваю, що мені їх ліпше не знати.

— Та що вона там уже такого написала? — гірко промовила Кропива. — Напевно, віддячила старому за те, що його пісні відправлять її батька на шибеницю! Чи, може, йому написати поховальну пісню, останню Сойчину пісню? Я зачула лихо тої миті, коли побачила рубці на його руці. Завжди думала, що Сойка — це химера, як і всі шляхетні принци з принцесами, яких зазвичай оспівують у піснях. «Ти, напевно, помилилася, Кропиво! — сказала я собі. — І ти, схоже, не єдина, хто помітить рубець». Але ж Чорнильний ткач дуже чітко описав його. Дідько його візьми, старого дурня, разом з його безглуздими піснями! Вже й так декого повісили, бо вважали за Сойку, але тепер запевно Змієголов упіймав справжнього, і геройська гра скінчилася. Слабких захищати, сильних оббирати. Так, звучить чудово, утім герої лише в піснях безсмертні, і твій батько також ось-ось зрозуміє, що маска не захистить від смерті.

Меґі лиш сиділа й дивилася на стару жінку. Про що вона каже?

— Чому ти на мене так приголомшено дивишся? — накинулась на неї Кропива. — Невже ти думаєш, Змієголов послав сюди своїх людей заради кількох старих шпільманів і вагітних жінок? Чи заради Чорного Принца? Дурня. Той ніколи ще не ховався від Змія. Ні Хтось пробрався до Сутінкового замку і прощебетав Змієголову на вухо, що Сойка лежить поранений у таємному таборі шпільманів і що лишилося тільки схопити його разом з бідними чарівниками, які його сховали. Це зробив хтось, хто знає табір, і йому запевно заплатили за зраду хорошим сріблом. Змієголов влаштує зі смертної кари велике видовисько, Чорнильний ткач напише про це зворушливу пісню, і, можливо, невдовзі хтось інший вдягне пір'яну маску, оскільки вони й надалі співатимуть пісень, навіть якщо твій батько буде мертвим і заритим за Сутінковим замком.

Меґі чула, як кров шуміла в її голові.

— Про який іще рубець ти кажеш? — Її голос було ледь чутно.

— Ясна річ про який, про рубець на лівій руці, ти напевно його знаєш! У піснях говориться, що собаки Змієголова вкусили туди Сойку, коли той полював на його білих оленів.

«Феноліо. Що він накоїв?»

Меґі затисла рукою вуста. Вона чула голос Феноліо на ґвинтових сходах до Бальбулюсової майстерні.

«Розумієш, для моїх персонажів я охоче беру собі за взірець справжніх людей… Не кожен письменник це робить, проте я маю досвід, що це їх просто робить жвавішими! Вирази обличчя, жести, статура, голос, можливо родимка чи рубець — я беру те і се, і ось вони починають дихати, поки кожен, хто чує про них або читає, вірить, що може доторкнутися до них! Щодо Сойки, вибирати з багатьох не довелося…»

Мо. Феноліо взяв за взірець її батька. Меґі приросла поглядом до заснулої дівчинки. Вона теж так часто спала, головою на колінах у Мо.

— Батько Меґі — Сойка? — Фарид недовірливо всміхнувся. — Яка нісенітниця. Чарівновустий не наважиться навіть кролика вбити. Повір мені, Меґі, Змієголов скоро теж це помітить і потім відпустить його. Ходімо! — Він підвівся і простягнув їй руку. — Мусимо йти, інакше ніколи не наздоженемо Вогнерукого!

— Ви хочете йти слідом за ним? — Кропива похитала головою, докоряючи за таку нерозсудливість, а Меґі тим часом переклала голову дівчинки зі своїх колін на траву.

— Йдіть на південь, якщо не знайдете його сліду в темряві, — сказав Хмароходець. — Увесь час на південь, якось натрапите на дорогу. Але остерігайтеся вовків, їх багато тут.

Фарид лише кивнув.

— Я маю вогонь! — сказав він і випустив на долоню іскру.

Хмароходець вишкірився.

— Ну й ну! Може, ти таки син Вогнерукого, як припускає Роксана?

— Хто зна, — відповів Фарид і потяг Меґі за собою.

Вона йшла за ним до темних дерев, мов очманіла.

«Розбійника! — Вона не могла ні про що більше думати. — Він зробив із Мо розбійника, частину своєї оповідки!»

Вона ненавиділа Феноліо не менше, ніж Вогнерукий.

Аудієнція для Феноліо

— Леді Коро, — сказав він, — часом доводиться робити не дуже приємні речі. За серйозні справи не можна братися в шовкових рукавичках. Ні. Ми творимо історію.

Мервін Пік. Ґорменґаст. Книга перша: Юний Титус

Феноліо ходив по комірчині туди-сюди. Сім кроків до вікна, сім назад до дверей. Меґі пішла, і не було нікого, хто б йому міг розповісти, чи вона ще застала батька живим. Що за мерзенний безлад! Завжди, коли він саме сподівався, що знову впорався з усім, ставалося щось, що аж ніяк не вписувалося в його плани. Може, десь-таки був він — отой клятий оповідач, котрий доплітав його сюжет, надаючи нових, підступних, непередбачуваних поворотів, змінював ролі для його персонажів, як шахові фігури, або ж просто ставив на шахівницю нових, яким не було місця в його оповідці.

«І Козимо все ще не надіслав посильного! Ну гаразд, трішечки терпіння! — сказав собі Феноліо. — Він усе ж таки щойно ступив на трон і, звісно, має чимало справ. Усі піддані, які хочуть його бачити, прохачі, вдови, сироти, розпорядники, єгері, син, дружина…»

— Що?.. Неподобство! Мене, мене він мав у першу чергу покликати. — Феноліо так роздратовано виголосив слова, що звучання власного голосу сполошило його самого. — Мене! Чоловіка, який повернув його до життя, який його створив!

Феноліо підійшов до вікна й окинув оком замок. На башті ліворуч майорів прапор Змієголова. Так, Змієголов був в Омбрі, він мчав, як дідько, щоб на власні очі побачити зятя, що повернувся з того світу. Рудого Лиса цього разу він не взяв із собою, напевно, той саме грабував і вбивав деінде для господаря, втім, Свистун бродив Омбрійськими вуличками, завжди у супроводі кількох панцерних на повідку. Що вони ще хочуть тут?

Невже Змієголов усерйоз сподівався посадити на трон свого онука?

Ні, цього Козимо не допустить.

На мить Феноліо забув про понурий настрій, і усмішка засяяла на його обличчі. Так, якби ж він тільки міг розповісти Змієголову про те, хто зруйнував його блискучі плани. Якийсь нещасний поет! Як би це його дійняло! Неприємну несподіванку вони підготували йому, завдяки його словам і голосу Меґі.

Бідолашна Меґі. Бідолашний Мортимер.

Як благально вона на нього дивилась! І що за балаган він їй улаштував! Утім, як тільки бідолашна могла подумати, ніби він може допомогти її батькові кількома словами, якщо він навіть не зачитав його до цього сюжету! Не кажучи вже про те, що він не був одним із його створінь. Але ж цей її погляд! Він просто не міг наважитися відпустити її без надії!

Розенкварц сидів на бюрку, схрестивши прозорі ноги, і кидався хлібними крихтами у фей.

— Припини! — напався на нього Феноліо. — Хочеш, щоб вони знову схопили тебе за ноги, спробували викинути з вікна? Повір мені, цього разу я тебе не рятуватиму. Я навіть не змітатиму тебе докупи, коли ти лежатимеш у свинячому гною. Нехай сміттяр спокійно змітає тебе на свій візок.

— Так, звісно, зганяй злість на мені! — Скляний чоловічок повернувся до нього спиною. — Козимо все одно не покличе тебе скоріше до себе!

І він, на жаль, мав рацію. Феноліо підійшов до вікна. Внизу на вуличках хвилювання з приводу повернення Козимо вляглося, можливо, ще й присутність Змієголова вгамувала його. Люди знову розійшлися у справах, свині рилися у відходах, дітлахи гасали одне за одним між щільно наліплених будинків, та часом крізь натовп пробивався солдат-вершник. Солдатів можна було побачити більше, ніж зазвичай, очевидно, Козимо наказав патрулювати вулиці, можливо, щоб панцерні більше не давили його підданих лише через те, що ті заступали їм шлях.

«Так, Козимо всьому дасть лад! — розмірковував Феноліо. — Він буде хорошим князем, наскільки це можливо. Хтозна, може статися, він знову дозволить шпільманам ходити до міста і у звичайні базарні дні».

— Саме так. Це буде моя перша йому порада. Він має знову впускати шпільманів до міста, — пробурмотів Феноліо. — А якщо він до сьогоднішнього вечора не пришле по мене, я піду до нього без запрошення. Що він собі думає, невдячний негідник? Вважає, що на кожному кроці воскрешають?

— Мені здавалося, він ніколи не помирав. — Розенкварц подерся вгору до свого гнізда. Там він був поза межами досяжності. — Що з батьком Меґі? Гадаєш, він ще живий?

— Звідки мені знати? — роздратовано відповів Феноліо. Він не хотів, щоб йому нагадували про Мортимера. — Ну, принаймні за цю халепу мене ніхто не може притягнути до відповідальності! — бурмотів він. — Я тут ні до чого, що всі втручаються в мій сюжет, немовби він їм фруктове дерево, яке треба серйозно прорідити, щоб родило.

— Прорідити? — лицемірив Розенкварц. — Вони лиш додають. Твоя оповідка росте, вона переростає у справжній бур'ян! І, як на мене, не в привабливий. Феноліо саме розмірковував, чи не кинути в нього чорнильницею, аж як Мінерва просунула голову у двері.

— Посильний, Феноліо! — Її обличчя було червоне, неначе вона зашвидко бігла. — Посильний із замку! Хоче тебе бачити! Козимо хоче тебе бачити!

Феноліо поквапився до дверей, розрівнюючи на собі туніку, яку йому зшила Мінерва. Він уже кілька днів поспіль не знімав її, вона була добряче зім'ята, втім, що тут удієш. Коли він хотів було заплатити Мінерві, та лиш похитала головою і сказала, що він уже заплатив оповідками, які розповідав її дітлахам щодня і щовечора. Все одно, туніка була розкішною, навіть якщо і заплачено за неї дитячими оповідками.

Посильний чекав на вуличці перед будинком, з поважним виразом обличчя та наморщеним від нетерпіння чолом. На ньому була чорна мантія, неначе Князь Зітхач усе ще сидів на троні.

«Дурниці! Все тепер буде інакше! — подумав Феноліо. — Неодмінно! Відтепер я розповідатиму цю історію, а не мої персонажі».

Його провідник навіть ні разу не обернувся до нього, коли він вуличками поспішав за ним.

«Непривітний бовдур! — подумав Феноліо. — Та, напевно, навіть він вийшов з-під мого пера, один із багатьох безіменних, якими я залюднив цей світ, щоб головним персонажам ходилося не надто самотньо».

На зовнішньому дворі замку перед стайнями вешталися безліч панцерних. Феноліо запитував себе, що їм тут треба. Між зубцями фортечного муру, вгорі, люди Козимо ходили туди-сюди, мов зграя собак, яка мала охороняти ватагу вовків. Панцерні вороже зиркали на них.

«Дивіться-дивіться собі! — думав Феноліо. — Для вашого темного господаря у моєму сюжеті не буде головної ролі, він лиш красиво вибуде звідти, як і належить пристойному лиходієві Може, вигадати нового негідника, оповідки швидко надокучають без пристойного лиходія? Втім, Меґі не позичить свій голос, щоб створити його».

Охоронці біля брами внутрішнього двору здійняли догори списи.

— Що це означає?

Голос Змієголова пролунав назустріч Феноліо, щойно він увійшов до внутрішнього двору.

— Невже ти хочеш сказати, що він мене примусить далі чекати, ти, вошива Хутромордо?

Тихший голос злякано відповів. Феноліо побачив Туліо, коротуна Тлустого князя, котрий стояв перед Змієголовом. Він сягав князеві якраз до розшитого сріблом паска. Позаду нього було двоє охоронців Тлустого князя, а за Змієголовом — щонайменше двадцятеро важкоозброєних чоловіків. Жахливе видовище, хоча Рудого Лиса там не було, і навіть Свистун десь подівся.

— Ваша дочка прийме вас. — Голос Туліо тремтів, як листя на вітрі.

— Моя дочка? Якщо мені захочеться Віолантиного товариства, то запрошу її до свого замку. Я хочу нарешті побачити небіжчика, який воскрес! І тому ти негайно відведеш мене до Козимо, смердючий кобольдів виродку!

Туліо затремтів.

— Князь Омбри, — почав він наново тоненьким голосом, — не прийме вас!

Ці слова примусили Феноліо відсахнутися, немов від удару в груди, і він ступив у трояндовий кущ, який вчепився колючками у його щойно зшиту туніку. Що ж це знову-таки означає? Не прийме? Чи це входило в його плани?

Змієголов випнув губи, немов щось йому зле смакувало. Жили набрякли на скронях, темним по червоній плямистій шкірі. Він пильно поглядав на Туліо ящірячим оком. Потім вихопив із рук найближчого до нього солдата самостріл і, коли Туліо, мов наляканий кролик, знітився, спрямував його на пташку в небі. Постріл був влучний. Птах із закривавленим жовтим пір'ям упав Змієголову просто під ноги. Золотий пересмішник, Феноліо навмисно вигадав його для замку Тлустого князя. Змієголов нахилився і витягнув стрілу з крихітних грудей.

— Ось, візьми! — сказав він і втиснув до рук Туліо мертву пташку. — І перекажи своєму господареві, що, цілком очевидно, він залишив свій розум у царстві мерців. Цього разу нехай це буде йому виправданням, але якщо він відправить тебе під час моїх наступних відвідин з подібним зухвалим посланням, то отримає не пташку, а тебе зі стрілою в грудях.

Туліо поглянув на закривавлену пташку в руці і кивнув.

Проте Змієголов розвернувся і дав знак своїм людям слідувати за ним. Провідник Феноліо боязко опустив голову, коли вони крокували повз нього.

«Подивися на нього! — думав Феноліо, коли Змієголов пройшов так близько від нього, що здавалося, старий відчуває запах його поту. — Ти вигадав його!»

Феноліо втягнув голову в плечі, мов черепаха, яка учуває небезпеку, і не поворухнувся, аж поки брама не зачинилася за останнім панцерним.

Перед входом, який залишився зачиненим для Змієголова, все ще чекав Туліо й дивився на мертву пташку в руці.

— Показати її Козимо? — запитав він зі сполоханим виразом обличчя, коли вони підійшли до нього.

— Нехай її засмажать на кухні, якщо хочеш! — накинувся на нього провідник Феноліо. — Та йди геть з дороги.

Тронний зал не змінився від останнього візиту Феноліо. На вікнах усе ще висіло чорне сукно. Лише свічки дарували світло, а статуї порожніми очима дивилися на кожного, хто підходив до тронного крісла. Втім, тепер там сидів їхній живий прототип, так схожий на свої кам'яні копії, що темний зал здався Феноліо дзеркальним кабінетом.

Козимо був сам. Не було видно ні Бридкої, ні його сина. Лише шість охоронців стояли позаду, майже невидимі у тьмяному світлі.

Феноліо зупинився на належній відстані від трону і вклонився. Щоправда, він вважав, що ніхто в цьому чи іншому світі не заслуговував на те, щоб він, Феноліо, схиляв перед ним у покорі чоло, тим паче ті, кого він створив своїми словами, проте мусив дотримуватися правил гри цього світу, а уклін перед тими, хто вдягався в шовк і оксамит, був такий же природний, як рукостискання в його давньому світі.

«Нумо, згинайся, старий, навіть якщо тобі болить спина! — думав він, покірливо схиляючи голову. — Ти сам так влаштував».

Козимо розглядав його, немов не був певен, чи пригадує його обличчя. Він був одягнений у біле, усе біле, немов тільки й хотів підкреслити схожість зі статуями.

— Ти Феноліо, поет, чи не так? Той, кого вони називають Чорнильним ткачем? — Феноліо уявляв собі його голос дещо глухішим. Козимо поглядав на статуї, пробігав поглядом від однієї до другої. — Мені хтось порадив покликати тебе. Здається, моя дружина. Вона стверджує, що ти — найрозумніша голова, яку можна знайти у просторі між цим замком і замком Змієголова, і що розумні голови мені будуть потрібні. Але не тому я звелів прийти тобі…

«Віоланта? Віоланта порадила йому?» — Феноліо намагався приховати здивування.

— Не тому? Чому ж, ласкавий пане? — запитав він.

Козимо спрямував на нього погляд, такий далекий, ніби дивився крізь нього. Князь поглянув на самого себе, посмикав себе за розкішну туніку, в яку він був одягнений, і поправив пасок.

— Моє вбрання більше не пасує мені,— зауважив він. — Усе якесь трохи задовге чи зашироке, немовби зшите для тих статуй, а не для мене.

Він усміхнувся до Феноліо дещо безпорадно. Це була ангельська усмішка.

— Ви… гм… пережили тяжкі часи, ласкавий пане, — сказав Феноліо.

— Так, мені всі про це розповідають. Знаєте, я не пам'ятаю. Я дуже мало що пам'ятаю. Моя голова почувається напрочуд порожньою. — Він провів рукою по чолу і знову поглянув на статуї. — Тому й я покликав вас, — сказав він. — Кажуть, ви майстер слова, і я хочу, щоб ви мені допомогли пригадати. Тим самим я доручаю вам записати все, що відомо про Козимо. Нехай вам про це розкажуть мої солдати, моя прислуга, моя няня, моя дружина. Бальбулюс перепише ваші історії й створить мініатюри до них, а потім я попрошу зачитувати мені їх, щоб знову наповнити образами й словами порожнечу в моїй голові і серці. Ви впораєтесь?

Феноліо поквапливо кивнув.

— О, так, так, певна річ, ласкавий пане. Я все зафіксую. Історії з вашого дитинства, коли ваш поважний батько ще був живий, історії ваших перших виїздів верхи до непрохідної хащі, все про той день, коли ваша дружина з'явилася в замку, і про той, коли народився ваш син.

Козимо кивнув.

— Так. Так! — сказав він з полегшенням у голосі. — Я бачу, ви розумієте, про що йдеться. І не забудьте про мою перемогу над паліями і про мій час у білих жінок.

— Поза будь-яким сумнівом.

Феноліо розглядав вродливе обличчя якомога непомітніше. Як таке могло статися? Звісно, він не лише мав повірити у те, що він є справжнім Козимо, але й мав також розділити усі спогади з небіжчиком.

Козимо підвівся з трону, в якому ще незадовго до цього сидів його батько, і почав ходити туди-сюди.

— Деякі історії я вже чув. Від моєї дружини.

«Бридка. І знову вона». Феноліо роззирнувся у пошуках чогось.

— Де ваша дружина?

— Вона шукає мого сина. Він утік, бо я не прийняв його діда.

— Дозвольте запитання, ласкавий пане. Чому ви його не прийняли?

За спиною Феноліо відчинилися важкі двері, і Туліо прослизнув до залу. Він уже не тримав у руці мертву пташку, сідаючи навпочіпки біля ніг Козимо на східцях, проте страх ще й досі читався на його обличчі.

— Я не збираюсь приймати його. — Козимо зупинився біля трону і провів рукою по фамільному гербу. — Я наказав охоронцям біля брами ніколи більше не впускати до цього замку мого тестя, а також усіх, хто служить йому.

Туліо звів на нього очі, так недовірливо й перелякано, немовби відчував стрілу Змієголова у власних волохатих грудях.

Козимо незворушно вів далі:

— Мені доповіли, що відбувалося в моїй державі, поки мене… — знову він зволік якусь мить, — не було. Назвімо це так: мене не було. Я вислухав моїх розпорядників, моїх єгерів, купців, селян, моїх солдатів та мою дружину. Так я дізнався про надзвичайно цікаві речі, тривожні речі. І уявіть собі, поете, майже все лихе, про що мені доповіли, пов'язане з моїм тестем! Скажіть-но мені, оскільки ви буцімто за свого у шпільманів, що розповідає строкатий люд про Змієголова?

— Строкатий люд? — Феноліо відкашлявся. — Ну, те, що всі кажуть. Що він дуже могутній, можливо, занадто могутній.

Козимо безрадісно всміхнувся.

— О, так. Безсумнівно. І що?

«Куди він хилить? Ти маєш знати, Феноліо, — стурбовано думав він. — Якщо ти не знаєш, що відбувається в його голові, то хто тоді знає?»

— Ну, кажуть, Змієголов править залізною рукою, — вів далі нерішуче. — В його державі не існує закону, крім його слова і печатки. Він мстивий і пихатий, здирає з селян стільки, що ті голодують, посилає непокірних підданих і навіть дітей на свої срібні копальні, де вони працюють, аж поки під землею не харкають кров'ю. Браконьєрам, яких зловлять у його частині хащі, виколюють очі, крадіям він наказує відрубувати праву руку, — що ваш батько, на щастя, вже давно скасував. Єдиний шпільман, який може безпечно наблизитися до Сутінкового замку, — Свистун, якщо не волочиться з Рудим Лисом, плюндруючи села.

«Господи, невже все це я написав? — думав Феноліо. — Напевно».

— Так, усе це я власне чув. Що ще? — Козимо схрестив руки на грудях і заходив туди-сюди.

«Може, мені варто було зробити його менш вродливим, — подумав Феноліо. — Він виглядає трохи несправжнім».

— Що ще? — Феноліо наморщив чоло. — Змієголов завжди боявся смерті, а з віком цей страх дійшов до одержимості. Кажуть, уночі він стоїть на колінах, бурмоче щось собі під ніс, боячись, що білі жінки заберуть його. Миється по кілька разів на день, щоб не захворіти, і надсилає людей у далекі краї зі скринями, повними срібла, щоб придбали йому чудодійний засіб від старіння. Він одружується з молодими жінками, сподіваючись, що ті народять йому сина.

— Так! — мовив Козимо тихо. — Так, про це все мені доповідали. Є куди жахливіші історії. Кажуть, що Змієголов посилає Рудого Лиса вночі через кордон погрожувати моїм селянам. Кажуть, що він претендує на всю непрохідну хащу, наказує оббирати моїх торговців, коли ті пристають до берега в його портах, здирає з них податки, коли ті їдуть його дорогами і мостами, і платить розбійникам з битого шляху, щоб ті грабували на моїх дорогах. Кажуть, він вирубує ліс на свої кораблі в моїй частині хащі. Він навіть має шпигунів у моєму замку і на кожній омбрійській вуличці. Навіть моєму синові він буцімто заплатив, щоб той доповідав про все, що мій батько обговорював зі своїми радниками. І наостанок, — Козимо показово замовк, а тоді вів далі: — мене запевнили, що посильний, який попередив паліїв про мій наступ, був від мого тестя. Змієголов, буцімто щоб відсвяткувати мою смерть, з'їв перепелицю зі змащеними сріблом крилами, а моєму батькові надіслав листа, так уміло посипаного отрутою, що кожна літера на ньому була смертельна, як змія. Ви все ще запитуватимете, чому я його не приймаю?

«Отруєний пергамент? Господи, кому таке спало на думку? — думав Феноліо. — Тільки не мені».

— Відібрало мову, поете? — запитав Козимо. — Я почувався так само, коли мені розповідали всі ці жахіття. Кажуть, Змієголов доручив отруїти матір моєї дружини, бо та заслуховувалася співом якогось шпільмана. Він надіслав Рудому Лисові підкріплення зі своїх панцерних, щоб я не повернувся з паліївської фортеці. Мій тесть намагався знищити мене, поете! Я забув цілий рік мого життя, а всі попередні роки такі непевні, немовби хтось інший це пережив. Ви кажете, я помер. Але я не знаю, де був! Утім, я знаю, хто бажав моєї смерті та винен у тому, що я порожній, як патрана риба, почуваюся молодшим за сина. Скажи мені, на яке покарання заслуговують за такий жахливий злочин?

«Хто він? — запитував Феноліо подумки. — Ой, леле, Феноліо, ти знаєш, як він виглядає. Але хто він?»

— Є лише одне належне покарання, поете! — вів далі Козимо. — Я піду війною проти тестя, аж поки не стане Сутінкового замку, і Змієголова забудуть.

Феноліо стояв у затемненій залі і відчував, як кров шуміла в скронях.

«Війною? Мені, напевно, почулося! — думав він. — Велика епоха, Феноліо! Чи не ти писав про велику епоху?»

— Він узяв собі Каприкорнових зарізяк: Рудий Лис тепер його герольд, а Свистун — захисник мого сина! Глузувати він міг з мого батька, але не з мене! — Козимо зашарівся, гнів надавав йому ще більшої привабливості.

«Війна. Подумай, Феноліо. Подумай! Війна — те, чого ти хотів?» Він відчув, як його старі коліна затремтіли.

А Козимо ніжно поклав руку на свій меч і повільно вийняв його з піхов.

— Заради цього мене відпустила смерть, поете, — сказав він, розтинаючи повітря довгим, тонким клинком. — Щоб я приніс справедливість у цей світ і скинув з трону самого біса. Заради цього варто боротися. Заради цього варто навіть померти. Ви мусите допомогти мені, Чорнильний ткачу! — Козимо граційно засунув меч назад у піхви. Туліо, сидячи біля його ніг на східцях, затремтів. — Ви напишете звернення до моїх підданих. Поясните їм наш намір, вкладете надію в серця, змусите відчути огиду до нашого ворога. Шпільмани нам також будуть потрібні, а ви їхній друг. Напишіть запальних пісень, поете! Пісень, які викличуть бажання боротися. Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів.

Козимо стояв, мов розгніваний янгол, і вперше в житті Феноліо відчув щось подібне до ніжності до свого чорнильного створіння.

«Я дам йому крила, — подумав він. — Так, я це зроблю. Напишу йому крила».

— Ваша високосте! — Цього разу схилити голову було не важко, і на мить йому здалося, що він створив собі сина.

«Не робись таким сентиментальним на старості!» — сказав він собі, проте ця настанова не змогла перебороти незвичну ніжність у серці.

«Мушу скакати разом з ним! Виступимо проти Змієголова… хоча я — літній чоловік».

Феноліо, герой у власному світі, поет і воїн водночас. Ця роль йому сподобалась. Ніби написав її для себе.

Козимо ще раз усміхнувся. Феноліо бився об заклад, що кращої усмішки не існувало ані в цьому, ані в будь-якому іншому світі.

Здавалося, що й Туліо не встояв перед чарами Козимо. Не зводив очей зі свого воскреслого господаря, склавши ручки на грудях, ніби вони тримали пташку з простреленою грудиною.

— Я вже чую їх, ці слова! — сказав Козимо, повертаючись до трону. — Знаєте, моя дружина любить записані слова. Слова, що липнуть, як мертві мухи, до пергаменту чи паперу. З моїм батьком було так само. Але я хочу чути, а не читати! Подумайте, коли добиратимете слова, запитуйте себе, як вони звучать! В'язкі від пристрасті, темні від журби, солодкі від любові — ось які вони мусять бути. Напишіть слова, в яких пульсуватиме весь наш праведний гнів, і скоро цей гнів поселиться в усі серця. Напишіть палке звинувачення, а ми проголошуватимемо його на кожній ринковій площі. «Стережися, Змієголове! Твої злочинні дні добігають кінця!» Це мають почути аж по його бік хащі. Незабаром кожен селянин захоче боротися під моїм стягом, кожен молодик, кожен літній чоловік. Вони прийдуть сюди, до замку, завдяки вашим словам! Я чув, Змієголов охоче палить замкові каміни книжками, зміст яких йому не подобається. Але як він спалить слова, які кожен співає і промовляє?

«Він міг би спалити людину, яка промовляє їх, — подумав Феноліо. — Або того, хто їх написав». Тривожна думка трохи остудила його палке серце.

— Звичайно, я беру вас під особисту охорону, — сказав Козимо. — Надалі ви мешкатимете тут, у замкових покоях, як належить придворному поету.

— У замку? — Феноліо відкашлявся. — Це… дуже великодушно з вашого боку.

Настали нові часи, чудові часи. Велика епоха…

— Ви будете хорошим князем, ласкавий пане! — сказав він розчулено. — Хорошим і великим князем. А мої пісні про вас співатимуть ще століття по тому, як про Змієголова давно забудуть. Обіцяю.

За спиною пролунали кроки. Феноліо здригнувся, розгніваний, що його перервали такої зворушливої миті. Віоланта поспішала залою, ведучи за руку сина, позаду — її служниця.

— Козимо! — гукнула вона. — Вислухай його. Твій син хоче вибачитися!

Якопо не збирався вибачатися. Схоже, Віоланта притягла його за собою. Малий набурмосився, здавалося, не дуже радів поверненню батька. А от Віоланта сяяла, Феноліо ще ніколи не бачив такою, і родимка на її обличчі видавалася ледь помітною.

— Я не вибачатимусь! — виголосив Якопо, коли мати підштовхнула його вгору східцями до трону. — Він мусить вибачитися перед моїм дідусем!

Феноліо непомітно відступив крок назад. Пора йти.

— Ти мене пам'ятаєш? — запитав Козимо. — Я був суворим батьком?

Якопо стенув плечима.

— О, так, ти був суворим, — відповіла за нього Бридка. — Ти забирав у нього собак, коли він поводився так, як зараз. І коня.

О, вона була хитра, хитріша, аніж вважав Феноліо. Він тихо підійшов до дверей. Як добре, що він скоро мешкатиме у замку. Він мусить не зводити очей з Віоланти, інакше вона скоро наповнить порожню пам'ять Козимо на свій смак. Козимо байдуже всміхався до своєї дружини.

«Він вдячний їй, — подумав Феноліо. — Він вдячний, що вона заповнить його порожнечу своїми словами, та він її не кохає. Ну, певна річ, про це ти знову не подумав, Феноліо! Чому ти не написав жодного слова про те, що Козимо кохає свою дружину? Чи не ти розповів Меґі історію про квіткарку, яка подарувала серце не тому, кому потрібно? Ну, принаймні Віоланта кохає Козимо. Досить поглянути на неї. З другого боку, Віолантина служниця, Бріана. Меґі стверджувала, що те дівча — донька Вогнерукого. Чи не з захватом вона дивилася на Козимо? А Козимо? Невже поглядає на служницю частіше, ніж на власну дружину? Не має значення! — думав Феноліо. — Тут скоро йтиметься про речі важливіші, ніж любов. Набагато важливіші…»

Ще один посланець

Найблякліше чорнило ліпше за найкращу пам'ять.

Китайське прислів'я

«Чудово! — подумав Феноліо, вийшовши за замкову браму. — Змієголов пінитиметься від люті увесь довгий шлях додому!» Уявивши це, він усміхнувся.

У зовнішньому дворі було повно чоловіків: здавалося, всі мешканці ковальського провулка завітали до замку.

«Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів. Невже Козимо вже готується до війни? Настав час і мені взятися до слів», — подумав Феноліо.

Коли він звернув до чоботарського провулка, йому здавалося, ніби він почув кроки позаду. Проте коли він обернувся, то побачив одноногого жебрака, що насилу прошкутильгав повз нього. Милиця вислизала йому з рук, під ногами було справжнє лайно: свинячий гній, лушпиння, смердючі помиї, вилиті з вікон.

«Калік скоро буде чимало, — розмірковував Феноліо. — Війна і є фабрикою калік…» Що за думки? Невже закралися сумніви щодо планів Козимо? Пусте…

«Клянусь усіма літерами абетки! Цих сходів мені не бракуватиме, коли я мешкатиму в замку! — подумав Феноліо, видираючись сходами вгору до своєї комірчини. — Попрошу Козимо, щоб не селив мене в башті. До Бальбулюсової майстерні зрештою також суцільний стомливий підйом сходами! Кілька сходинок для тебе закруто, а на війну ти при старості літ зважуєшся!»

Тихий голос у глибині душі завжди висловлювався у найбільш неслушні хвилини. Проте Феноліо призвичаївся пропускати його повз вуха.

Розенкварца не було на місці. Певно, він виліз із вікна відвідати знайомого скляного чоловічка. Феї також, здавалося, повилітали геть. Зітхнувши, Феноліо сів на ліжко. Він сам не знав чому подумав про онуків, про галас і регіт, яким вони заповнювали його хату.

«Ну то й що? — він гнівався сам на себе. — Мінервині діти здіймають такий самий галас, і як часто ти виганяв їх надвір, бо тобі було занадто!»

Почулися кроки.

«Ось тобі й на. Про вовка помовка!»

Він не в гуморі розповідати історії. Він мусить пакувати речі і сповістити Мінерву, що їй треба шукати нового квартиранта.

— Геть звідси, — гукнув він. — Дратуйте свиней на подвір’ї або курей, а Чорнильний ткач не має часу, бо переїздить до замку!

Двері відчинилися навстіж, однак із-за них вистромились аж ніяк не дві дитячих голівки. Замурзане обличчя, випуклі очі, залатані брудні шкіряні штани. Чоловік видався на диво знайомим. Серце Феноліо калатало. Срібно-сіра мантія Змієголова.

— Що це означає? — запитав він і підвівся з ліжка, утім незнайомець вже переступив поріг.

Він розчепірився і жахливо вишкірився. А коли Феноліо побачив його супроводжувача, йому підкосилися ноги. Баста всміхався до нього, як до друга, якого йому давно бракувало. І він був одягнений у срібло Змія.

— Невдача, знову невдача! — сказав Баста, озираючись. — Дівчинки немає. Ми крадемося за тобою тихо, як коти, бо сподіваємося впіймати двох пташок зразу. А тут лише старий потворний ворон. Але ж один краще, ніж нічого. Зрештою тебе занесло до замку у потрібний час, чи не так? Я відразу впізнав твоє бридке черепашаче обличчя, хоча ти мене навіть не помітив.

Ні, його Феноліо не помітив. Хіба він мав розглядати кожного чоловіка за Змієголовом?

«Якби ти був мудрий, Феноліо, — сказав він собі, — то саме так і вчинив би! Як ти міг забути, що Баста повернувся? Чи не досить було того, що трапилося з Мортимером?»

— Яка несподіванка! Басто! Як тобі вдалося втекти від Тіні? — голосно сказав він і відступив назад. Після того як одного чоловіка з сусіднього будинку зарізали уві сні, Феноліо поклав під подушку ножа, але не був певен, чи той ще досі лежав там.

— Шкода, він, певно, не помітив мене в клітці, в якій я сидів, — замуркотів Баста. — Каприкорнові пощастило менше, проте Мортола ще тут, і вона розповіла нашому давньому другу, Змієголову, про трьох пташок, яких ми шукаємо, небезпечних відьмаків, які вбивають за допомогою літер. — Баста повільно підійшов до Феноліо. — Як думаєш, хто ці пташки?

Бастин напарник грюкнув чоботом у двері, що ті аж зачинились.

— Мортола? — Феноліо намагався глузувати, проте його голос радше скидався на передсмертне вороняче каркання. — А чи не Мортола звеліла кинути тебе до клітки і згодувати Тіні?

Баста стенув плечима. З-під накидки стирчав ніж. Новісінький, як виглядало, розкішніший за всі, які він будь-коли мав в іншому світі, і безсумнівно настільки ж гострий.

— Так, це нелюб'язно з її боку, — сказав він, пестливо погладжуючи руків'я ножа. — Та вона дуже шкодує про це. Ну, ти знаєш, яких пташок ми шукаємо? Я допоможу. Одному, який найголосніше співав, ми вже скрутили в'язи.

Феноліо сів на ліжко.

— Припускаю, йдеться про Мортимера, — сказав він, повільно запускаючи руку під подушку.

— Еге ж! — Баста всміхнувся. — Бачив би ти, як Мортола встрелила його. У груди, як ворону, що клює сходи її на грядках.

О, як добре Феноліо знав, що відбувалося в чорній душі! Зрештою Феноліо вигадав його, як і Козимо. Баста любив зображати в подробицях ганебні власні вчинки та діяння інших.

Бастин напарник здавався не таким велемовним. Нудьгуючи, він роззирався у комірчині Феноліо. Добре, хоч скляного чоловічка не було там. Його так легко вбити.

— Тебе ми не розстріляємо. — Баста ступив до Феноліо, мов кіт на полюванні. — Тебе ми повісимо, щоб аж язик висолопився зі старої горлянки.

— Як дотепно! — сказав Феноліо, запускаючи пальці все глибше під подушку. — Але ж ти знаєш, що тоді буде. Ти також помреш.

Бастина усмішка зникла, наче миша в норі.

— До речі! — сердито зашипів він, хапаючись за амулет на шиї. — Я мало не забув. Ти вважаєш, що вигадав мене. А як щодо нього? — Він вказав на іншого чоловіка. — Це Зарізяка. Його ти теж вигадав? Він також колись працював на Каприкорна. Чимало паліїв тепер носить Змієве срібло, хоча дехто з нас вважає, що за Каприкорнових часів більше було втіхи. Усе це манірне збіговисько в Сутінковому замку… — Він презирливо сплюнув на підлогу. — Не випадково на гербі Змієголова змій. Перед ним треба плазувати, шляхетному панові це подобається. Та що вдієш? Платить він добре. Агов, Зарізяко? — запитав він свого супутника. — Скажеш, що цей старий тебе вигадав?

Зарізяка скривив мармизу.

Баста засміявся:

— Лише за твоє обличчя він заслуговує на нашого ножа, правда?

Зарізяка. Так, його він теж вигадав. Феноліо зробилося млосно, коли він згадав, чому він дав йому таке ім'я.

— Ну, старий, кажи вже! — Баста схилився так низько, що він відчув на обличчі його м'ятний подих. — Де дівчина? Якщо скажеш, може, ще трохи поживеш. Спершу малу відправимо услід за її батьком. Вона вже скучила за ним. Обоє любили одне одного до нестями. Кажи бігом, де вона! — Баста витяг ножа з-під паска. Клинок був довгий і ледь вигнутий. Феноліо ковтнув слину, наче міг придушити свій страх. Він засунув руку ще глибше під подушку, проте кінчики пальців наштовхнулися лише на шматок хліба, який, напевно, Розенкварц заховав там.

«Тим ліпше, — подумав він. — Яка тепер користь із того ножа? Баста проштрикнув би мене, перш ніж я встиг би взяти його в руки, не кажучи вже про Зарізяку».

Феноліо відчув, як піт заливає йому очі.

— Гей, Басто! Знаю, що ти любиш сам себе послухати, проте нехай він нас нарешті відведе. — Зарізячин голос прозвучав мов кумкання жаб уночі на пагорбах. Зарізяка з жаб'ячим голосом.

— Розпитати його ми можемо й пізніше, зараз мусимо відшукати решту! — квапив він. — Хтозна, що ще накоїть цей мертвий князь! А якщо він нас більше не випустить зі своїх клятих воріт? Що, коли він навздогін пошле своїх солдатів?

Баста, зітхнувши, встромив ножа знову під пасок.

— Гаразд, ти маєш рацію, — сказав він понуро. — Поспішати не варто. Випитувати — це мистецтво, справжнє мистецтво.

Він грубо схопив Феноліо за руку, заломив її і штовхнув старого до дверей.

— Як у давні часи, правда? — прошепотів Баста йому на вухо. — Я тебе вже виштовхував з твого дому, пам'ятаєш? Поводься так само добре, як і тоді — трохи житимеш. А коли проходитимемо повз жінку, яка у дворі годує свиней, скажи їй, що ми зайшли, щоб відвести тебе до давньої приятельки, зрозумів?

Феноліо кивнув. Мінерва не повірить жодному його слову, та, можливо, вона таки покличе когось на допомогу?

Бастина рука вже лежала на клинку, як знову почулися кроки східцями вгору. Стара деревина скрипіла й тріщала. Дітлахи. О, ні, тільки не це! Утім, крізь двері пролунав не дитячий голос.

— Чорнильний ткачу?

Баста кинув стурбований погляд на Зарізяку, а Феноліо впізнав голос: Хмароходець, старий канатоходець, який вже приносив йому звісточку від Чорного Принца. Той, напевно, не стане у пригоді зі своєю негнучкою ногою! Та яка новина привела його сюди? Може, Чорний Принц щось чув про Меґі?

Баста скерував Зарізяку ліворуч, а сам став праворуч від дверей. Потім дав сигнал Феноліо — і знову вийняв ножа з-під паска.

Феноліо відчинив двері. Вони були такі низькі, що старий щоразу пригинав голову, коли проходив крізь них. Хмароходець тер коліно.

— Кляті сходи! — сварився він. — Круті й порохняві. Добре, хоч ти на місці, і мені не треба підніматися ще раз. Ось. — Він обернувся, немов старий будинок мав вуха, і засунув руку до шкіряної сумки. — Дівчинка, яка мешкає у тебе, надіслала тобі ось це. — Він простягнув йому шматок паперу, що скидався на сторінку з записничка Меґі. Меґі ненавиділа виривати сторінки з книжки. Отже, звістка мала бути дуже важлива. Баста відразу ж і відбере її в нього.

— Ну, тримай! — Хмароходець нетерпляче сунув аркуш йому під носа. — Знаєш, як я поспішав принести тобі це?

Феноліо схопив листок. Він знав лиш: Басті не можна отримати повідомлення Меґі. Нізащо. Його пальці міцно вп'ялися в папір.

— Послухай! — вів далі Хмароходець. — Змієголов напав на таємний табір. Вогнерукий…

Феноліо майже непомітно хитнув головою.

— Чудово. Дуже дякую, знаєш, у мене саме гості, — сказав він, намагаючись розповісти очима про те, що не могли промовити його вуста. Він водив ними то вліво, то вправо, немов вони, як палець, могли вказати туди, де Баста і Зарізяка чекали за дверима.

Хмароходець відступив крок назад.

— Тікай! — вигукнув Феноліо і вистрибнув з дверей.

Хмароходець мало не покотився сходами. Феноліо радше сунувся сходами вниз, аніж спускався. Він не обернувся, аж поки не почув, як позаду лаявся Баста і кумкав Зарізяка. У дворі перелякано скрикнули діти, і звідкілясь долинув Мінервин голос. Феноліо побіг поміж сараї та шворки, на яких висіла їхня щойно випрана білизна. Свиня плуталась йому під ногами, він зашпортався й упав у багнюку, а коли підвівся, то побачив, що Хмароходець був не такий спритний, як він. А як же інакше, з його закляклою ногою? Баста вхопив Хмарохідця за горло, а Зарізяка відштовхнув убік Мінерву, яка з граблями заступила йому шлях. Феноліо сховався, спочатку за порожньою діжкою, відтак за свинячим коритом, потім поповз до сараю.

Деспіна.

Дівчинка приголомшено дивилась на Феноліо. Він притулив пальця до вуст і поповз далі, протиснувся крізь дошки, туди, де Мінервині діти мали свою схованку. Він помістився, хоча схованка не була розрахована на літніх чоловіків, які повнішали в стегнах. Обоє дітей приходили сюди, коли не хотіли спати чи ухилялися від роботи. Вони показали схованку тільки Феноліо як доказ їхньої дружби — і в обмін на хорошу оповідку про привидів.

Він чув, як зойкнув Хмароходець, як Баста горлав щось, а Мінерва плакала. Він мало не поповз назад, але страх паралізував його. Що він міг протиставити Бастиному ножу і Зарізячиному мечу? Звістка від Меґі попливла Феноліо перед очима, сторінка була брудна від багнюки, утім ще можна було розібрати написане.

— Я не знаю! — почув він крик Хмарохідця. — Я не знаю, що вона написала! Я не вмію читати! — Хоробрий Хмароходець. Він, напевно, таки знав. Зазвичай він просив, щоб усе, що він передавав, говорили йому.

— Але ти можеш сказати, де вона, правда? — почувся Бастин голос. — Кажи. Вона разом з Вогнеруким? Ти прошепотів його ім'я старому!

— Я не знаю! — знову закричав Хмароходець, а Мінерва ще дужче заголосила і покликала на допомогу.

«Люди Змієголова забрали їх усіх: моїх батьків і шпільманів, — читав Феноліо. — Вогнерукий кинувся їм навздогін… Мишачий млин…» Літери попливли йому перед очима. Знову він почув крик знадвору. Він вкусив себе за кісточку, так сильно, що аж закровило. «Напиши щось, Феноліо. Врятуй їх! Напиши».

Йому здалося, ніби він чує голос Меґі. І знову зойк. Ні. Ні, він не міг ось так тут відсиджуватися. Він виповз назовні, далі й далі, аж поки не випростався.

Баста все ще тримав Хмарохідця, притискаючи його до муру, а стояв Зарізяка поряд з ножем у руці. Кітель старого канатохідця був закривавлений і порваний. Де Мінерва? Її ніде не видно, проте Деспіна з Іво стояли за сараєм і спостерігали.

— Басто! — Феноліо ступив крок уперед. Він вклав у свій голос увесь гнів і страх і підняв догори рясно списаний папірець.

Баста обернувся з удаваним здивуванням.

— Так ось де ти ховаєшся! — заволав він. — У свиней! Я так і знав. Ліпше неси сюди листа, поки Зарізяка не порізав твого друга на стрічки.

— Самі візьміть його!

— Навіщо? — Зарізяка засміявся. — Ти ж можеш нам його зачитати!

Так. Він міг. Феноліо стояв і не знав, що робити. Куди поділися всі відмовки? Хмароходець дивився на нього, скривившись від болю й страху. Аж раптом він вирвався від Басти і побіг до Феноліо. Біг він швидко, попри заклякле коліно, проте Бастин ніж був швидшим, значно швидшим. Він простромив Хмарохідцеві спину, як стріла Змієголова протикає груди золотавого вівчарика. Шпільман упав у багнюку, а Феноліо закляк на місці й затремтів. Він так сильно трусився, що аркуш від Меґі вислизнув з рук додолу. А Хмароходець лежав долілиць у багнюці і не ворушився. Деспіна вийшла зі своєї схованки. На подвір'ї стало тихо.

— Читай, писако!

Феноліо підвів голову. У руці Баста тримав ніж, який щойно стирчав зі спини Хмарохідця. Феноліо не зводив очей з закривавленого леза записки Меґі в Бастиній руці. Не вагаючись стис кулаки. І вдарив Басту в груди, немов і не було ніякого ножа, немов і не було ніякого Зарізяки. Баста відсахнувся, перечепився через відро з бур'янами. Лаючись, підвівся на ноги.

— Ану припини, старий! — прошипів він. — Попереджаю востаннє. Читай вголос!

Та Феноліо витягнув з купи брудної соломи, скиданої перед свинарником, Мінервині вила для гною.

— Убивця! — прошепотів він, підносячи Басті під носа грубо викувані залізні зубці. Куди пропав його голос? — Убивця, вбивця! — повторив голосніше і ткнув вилами Басті в груди, туди, де билося його чорне серце.

Баста відхилився і загорлав:

— Зарізяко, ходи сюди і відбери в нього кляті вила!

Та Зарізяка вийшов на подвір'я з мечем у руці і прислухався. У провулку цокали копита.

— Мусимо втікати, Басто! — вигукнув він. — Охоронці Козимо наближаються!

Баста ненависно поглянув на Феноліо.

— Ми ще побачимося, старий! — прошепотів він. — Але ти лежатимеш переді мною у лайні, як він. — Баста зневажливо переступив нерухомого Хмарохідця. — А оце, — сказав він, засовуючи записку від Меґі за пасок, — оце мені прочитає Мортола. Хто б міг подумати, що третя пташечка власноруч напише, де її знайти? А на додачу ми отримаємо Пожирача полум'я!

— Басто, ходімо нарешті! — Зарізяка нетерпляче махнув рукою.

— Іду-йду, не гарячкуй! Думаєш, вони нас повісять, бо тепер на одного шпільмана стало менше? — відказав Баста байдуже і зник між будинками.

Здавалося, Феноліо чув голоси, брязкання зброї. Він став на коліна біля Хмарохідця, обережно перевернув його на спину і приклав вухо до грудей — так, наче не помітив смерті на його обличчі. Він чув, як діти підійшли до нього. Деспіна поклала йому долоню на плече, вузьку і легку, мов листячко.

— Він помер? — прошепотіла дівчинка.

— Сама бачиш, — сказав її брат.

— Його заберуть білі жінки?

Феноліо похитав головою.

— Ні, він сам піде до них. Ти ж бачиш. Він уже пішов. Але вони приймуть Хмарохідця у своєму Білому замку. Там є двір, двір, заповнений пахучими квітами, і вгорі натягнуто канат із місячного світла, лише для Хмарохідців… — Слова лилися природно, чудові, втішні слова. Та чи по смерті все відбувалося саме так? Феноліо цього не знав. Його ніколи не обходило, що відбувається після смерті, ні в цьому, ані в іншому світі.

Мінерва з'явилася у дворі, ледь пересуваючи ноги. З нею був цирульник, що мешкав на розі, та ще дві жінки з блідими від страху обличчями. Деспіна підбігла до матері, Іво стояв біля Феноліо.

— Ніхто не захотів прийти на допомогу. — Мінерва схлипувала, опускаючись на коліна біля небіжчика. — Вони боялися. Всі!

— Хмароходець, — пробурмотів цирульник. Люди звали його костоправом, витягачем каміння, віщуном на сечі, а якщо його клієнт помирав, янголом смерті. — Ще тиждень тому він мене запитував, чи не знаю я ліків від болю в коліні.

Феноліо пригадав, що він бачив цирульника у Чорного Принца. Чи розповісти йому, що сказав Хмароходець про таємний табір? Чи можна йому довіряти? Ні, ліпше нікому не довіряти. Нічому й нікому. Змієголов має багато шпигунів.

Феноліо підвівся. Ніколи ще він не почувався таким старим, йому здавалося, що ще один день він не переживе. Млин, про який писала Меґі, де, до біса, той млин? Назва видалася знайомою… Звичайно, в одному з останніх розділів «Чорнильного серця». Мельник не був другом Змієголова, хоча млин стояв неподалік Сутінкового замку, у темній долині на південь від непрохідної хащі.

— Мінерво, скільки часу потрібно вершникові, щоб дістатися до Сутінкового замку?

— Днів зо два, якщо він хоче загнати коня, — тихо відповіла Мінерва.

Два дні чи трохи менше, поки Баста дізнається, про що йдеться в листі Меґі. Якщо поскаче до Сутінкового замку.

Баста не вміє читати, отже, привезе листа Мортолі, а Сорока, очевидно, стовбичить у Сутінковому замку. Залишається ще два дні, поки Мортола прочитає повідомлення Меґі і пожене Басту до Мишачого млина. Де Меґі, можливо, вже чекає… Феноліо зітхнув. Два дні. Цього досить, щоб попередити її, та, мабуть, замало для слів, яких вона чекає від нього і які б урятували її батьків.

«Напиши щось, Феноліо. Напиши…»

Наче це так просто! Меґі, Козимо — усі вони хотіли від нього слів. Потрібен час, щоб знайти слова, і саме його у Феноліо обмаль!

— Мінерво, перекажи Розенкварцу, що я мушу йти до замку, — сказав Феноліо. Він ураз дуже стомився. — Його я заберу пізніше.

Мінерва погладила по волоссю Деспіну, яка квилила у спідницю, і кивнула.

— Так, іди до замку! — сказала вона захриплим голосом. — Іди й скажи Козимо, щоб відправив солдатів услід убивцям. Їй-богу, я стоятиму в першому ряду, коли їх вішатимуть!

— Вішатимуть? Та що ти кажеш? — Цирульник провів рукою по рідкому волоссю й безрадісно поглянув на небіжчика. — Хмароходець був шпільманом. Нікого не повісять за вбивство шпільмана. За вбитого в хащі карають суворіше.

Іво недовірливо подивився на Феноліо.

— Їх не покарають?

Що йому на це відповісти? Ніхто не покарає Басту й Зарізяку. Можливо, Чорний Принц або той чоловік, який вдягнув Сойчину маску. Козимо не відправить услід жодного солдата. Знедолений і ніким не захищений був Строкатий люд по обидва боки хащі.

«Та одного вершника Козимо мені дасть, якщо я попрошу, — подумав Феноліо, — прудкого вершника, який попередить Меґі про Басту — і передасть їй, що я працюю над потрібними словами».

«Напиши щось, Феноліо. Напиши щось, що б звільнило їх усіх і вбило Змієголова…»

Так, бачить Бог, він напише для Козимо палкі пісні і потужні слова для Меґі. І її голос допоможе щасливому завершенню цієї історії.

Безнадійно

Гірчичниця підвелася і на тоненьких срібних ніжках попрямувала перевальцем до своєї тарілки…

— Надзвичайна гірчичниця! — сказав Варт. — Звідки вона у вас?

Т. Г. Уайт. Король у Камелоті, частина І

На щастя, Даріус умів готувати, інакше після першого ж частування Орфей напевно знову зачинив би Елінор у підвалі і вичитував би собі їжу з її книжок. Утім, завдяки кулінарній майстерності Даріуса їм усе частіше й надовше дозволяли підніматись нагору, хоч і під наглядом Цукра, бо Орфей їв залюбки й багато, і йому подобалося те, що готував Даріус.

Побоюючись, що Орфей дозволятиме підніматись нагору лише Даріусу, вони вдавали, ніби Елінор є ініціаторкою всіх духмяних лагоминок, а Даріус — невтомний помічник, що нарізав, замішував і куштував, проте тільки-но Цукор знудьговано простував до дверей, щоб там до дірок проглядати книжкові полиці, Даріус брав на себе ополоник, а Елінор — нарізку, хоча й різала так само бездарно, як і куховарила.

Час від часу до кухні забрідала якась постать, розгублено роззираючись довкола, часом то була людина, часом істота з хутром чи крилами, одного разу навіть балакуча гірчичниця. Елінор вгадувала, яку з її бідолашних книжок Орфей тримав у руках. Крихітні чоловічки зі старомодними зачісками, схоже, з'явилися з «Подорожі Гулівера». Гірчичниця походила з Мерлінової хатини з «Меча в камені», а чарівний і надзвичайно збентежений фавн, який на витончених козячих копитцях притюпав якось під обід, напевно, — з «Нарнії».

Звісно, Елінор непокоїлась, чи всі ці створіння бува не продерлись до її бібліотеки. Не увесь же час вони стояли на кухні зі скляним поглядом? Та зрештою попросила Даріуса пошпигувати, вдаючи, ніби розпитуватиме про кулінарні побажання. Даріус повернувся з заспокійливою звісткою: її святая святих виглядала жахливо, утім крім Орфея, його огидного пса і ще одного блідого чоловіка, котрий Даріусу підозріло нагадував Кентервільського привида, ніхто не обмацував, не забруднював, не обнюхував чи якось інакше не обтяжував книжок Елінор.

— Слава Богу! — зітхнула вона полегшено. — Отже, вони повертаються туди, звідки прийшли. Огидний хлопчисько розуміється на своєму ремеслі. І, певно, він таки навчився їх вичитувати: ніхто не зникає в книжках замість вичитаних істот!

— Авжеж, — зауважив Даріус, і Елінор здалося, що вона відчула тінь заздрощів у його голосі.

— Утім, він монстр, — додала вона, недотепно намагаючись утішити Даріуса. — Шкода, що цей будинок має щедрі їстівні припаси, інакше Орфей вже давно мусив би послати Ґевала на закупи і самотужки впоратися з нами обома.

Так минали дні, а вони не могли нічого змінити ані у власному ув'язненні, ані з Мортимером і Резою. Про Меґі Елінор намагалася взагалі не думати. А Орфей, єдиний, хто міг би в усьому так легко навести лад, сидів, як гладкий блідий павук, у її бібліотеці й бавився з її книжками та їх мешканцями, неначе то були іграшки-складанки.

— Цікаво, скільки ще так триватиме? — нарікала вона, певно, всоте, поки Даріус насипав рис у миску, — звісно, варений так довго, як то має бути, м'який, проте розсипчастий. — Невже він планує довіку тримати нас як дармову обслугу, а він тим часом розважатиметься з моїми бідолашними книжками? В моєму домі?

Даріус нічого не відповів. Натомість він мовчки наповнив чотири тарілки їжею, від якої Орфей напевно не поспішатиме йти з цього дому.

— Даріусе! — прошепотіла Елінор, поклавши руку на його сухорляве плече. — Може, ти все-таки спробуєш? Хоч він і тримає книжку завжди біля себе. Ти міг би додати йому щось у їжу…

— Він змушує Цукра скуштувати першим.

— Так, я знаю. Ну тоді мусимо спробувати щось інше. А потім ти нас зачитаєш до книжки, услід за ними! Позаяк цей мерзотник не хоче вичитати їх до нас, підемо услід за ними!

Даріус похитав головою, як і щоразу, коли Елінор добирала до тієї самої ідеї інших слів.

— Я не можу, Елінор! — шепотів він, а його очі туманіли, чи то від пари, що здіймалася з їжі й осідала на окулярах, чи то від сліз, їй ліпше було того не знати. — Я ніколи ще нікого не зачитував до книжки, завжди лише вичитував з неї, і ти знаєш, чим це закінчувалось.

— Ну, гаразд, тоді вичитай когось сильного, хороброго. Абикого. Хай лиш вижене тих обох з мого будинку! Кого обходить, з'явиться він пласконосим чи безголосим, головне, щоб він мав цілу гору м'язів!

Цукор просунув голову в двері. Його голова, не ширша за шию, щораз дивувала Елінор.

— Орфей запитує, як там їжа?

— Саме готова, — відказав Даріус і тицьнув йому до рук тарілку, що парувала.

— Знову рис? — пробурчав Цукор.

— Так, мені шкода, — сказав Даріус, проходячи повз нього з тарілкою для Орфея.

— А ти берися до десерту! — наказав Цукор Елінор, коли та піднесла виделку з їжею до рота.

Ні. Так не може тривати далі. У власній бібліотеці огидний хлопчисько кидає її книжки на підлогу, наче то цукеркові коробки.

«Має бути якийсь вихід! — думала вона, накладаючи у дві мисочки горіхове морозиво. — Має бути. Має бути. І чому мені, дурній, нічого не спадає на думку?»

Вервечка полонених

— Отже, ви не вірите, що він помер?

Він надяг капелюха.

— Я, звісно, можу помилятись, утім вважаю, що він живий. Усі симптоми свідчать про це. Піди подивись на нього, а коли я повернусь, то й вирішимо.

Лі Гарпер. Вбити пересмішника

Надворі було темно, коли Меґі з Фаридом вирушили услід за Вогнеруким. «На південь, увесь час на південь», — казав Хмароходець. Проте як визначитись, чи йдеш на південь, коли немає сонця і жодних зірок, які б світили крізь чорне листя? Здавалося, темрява пожерла все довкола: дерева і навіть землю під ногами. Мутлики пурхали їм у обличчя, налякані вогнем із Фаридових долонь. Здавалося, що дерева мають очі й руки, а вітер доносив голоси, які шепотіли Меґі незрозумілі слова. Будь-якої іншої ночі вона просто зупинилася б або побігла з хащі. Але цієї ночі вона знала лиш одне: мусила знайти Вогнерукого та батьків, бо не було страху, сильнішого за той, що вгніздився в її серці відтоді, як вона побачила кров Мо на соломі.

Фарид щоразу знаходив сліди від чобіт Вогнерукого, зламану гілку, слід куниці, але ось він безпорадно зупинився і не знав, куди йти. Суцільні дерева у тьмяному місячному світлі, так щільно порослі, що не протоптати стежку між стовбурами. Меґі бачила очі над собою, позаду і поруч. Голодні очі, сердиті очі.

— Фариде! — прошепотіла вона. — Залазьмо на дерево і дочекаймося сходу сонця. Якщо підемо далі, то нізащо не знайдемо сліду Вогнерукого.

— Мені теж так здається! — Вогнерукий так тихо з'явився з-за дерев, немов там стояв. — Уже цілу годину я чую, як ви услід за мною борозните хащу, мов червоні вепри. — Проноза просунув голову між його ніг. — Ось це і є непрохідна хаща, її не найпривітніший закапелок. Дякуйте, що мені вдалося переконати деревних ельфів на ясенях, що ви ненавмисне понадломлювали гілки. А як щодо нічних жахів? Гадаєте, вони не відчувають вас? Якби я їх не розігнав, лежали б ви оповиті страшним сном, як дві мухи павутинням.

— Я не піду назад, — сказала Меґі й твердо поглянула на Вогнерукого. — Я не піду назад, що б ти там не казав.

Вогнерукий мовчки подивився на неї.

— Знаю. Така сама, як твоя мати.

Усю ніч і весь день вони йшли по широкому сліду панцерних. Лише час від часу, коли Вогнерукий бачив, що Меґі від утоми мало не падала з ніг, то оголошував привал. Аж коли сонце ховалося за верхів'я дерев, у зелені хащі, коло підніжжя пагорба, Меґі побачила темну стрічку дороги, на якій розташувались хатинка і стайні.

— Єдиний заїзд неподалік кордону, — прошепотів їм Вогнерукий. — Певно, вони залишили своїх коней у заїзді. У хащі значно швидше пересуватися пішки. У заїзді зупиняються всі, кому треба на південь і вниз до моря: кур'єри, торговці, навіть шпільмани, хоча кожен знає, що господар заїзду — шпигун Змієголова. Якщо нам пощастить, обженемо панцерних. Вони муситимуть обходити, бо з возом і полоненими неможливо спуститися схилами. А ми спустимося і чекатимемо на них біля заїзду.

— А що тоді?

Меґі здалося, що вона побачила в його очах ту ж тривогу, що загнала їх до нічної хащі. Але за кого він хвилювався? За Чорного Принца, інших шпільманів, за її матір? Вона ще дуже добре пам'ятала той день у Каприкорновій комірчині, біля якої Вогнерукий благав Резу тікати з ним і залишити доньку…

Можливо, і Вогнерукий згадав про це.

— Чому ти так на мене дивишся? — запитав він.

— Просто так, — пробурмотіла вона й опустила голову. — Я хвилююся.

— Ну, ти маєш усі підстави, — сказав він і різко відвернувся від неї.

— А що ми робитимемо, коли наздоженемо їх? — Фарид квапливо шкутильгав услід за вогнедувом.

— Не знаю, — відповів Вогнерукий, просуваючись поміж деревами. — Я думав, хтось із вас має ідею, ви ж бо конче хотіли піти зі мною.

Шлях був такий урвистий, що Меґі насилу йшла. Але невдовзі вона побачила дорогу, кам'янисту, зборознену потічками, які колись стікали з пагорбів. По другий бік розташовувалися стайні й хатинка, які вона бачила з пагорба. Вогнерукий поманив її до себе, в підлісок, що захищав від цікавих очей.

— Здається, їх тут ще й немає, утім мусять скоро бути! — тихо сказав він. — Можливо, вони навіть заночують, напхають черева й нап'ються, щоб забути про страх від хащі. Я не можу там засвітитися. З моїм щастям я неодмінно надибаю когось із паліїв, які зараз працюють на Змієголова. Але ти, — він поклав Фаридові руку на плече, — а от ти вже можеш дістатись туди. Якщо запитають, звідки ти, просто скажи, що твій господар сидить у заїзді й пиячить. А щойно вони прийдуть, порахуй солдатів, порахуй полонених і скільки серед них дітей. Зрозумів? А я тим часом спостерігатиму за дорогою.

Фарид кивнув і поманив до себе Ґвіна.

— Я піду з ним! — Меґі очікувала, що Вогнерукий розсердиться і заборонить їй теж іти. А він лише стенув плечима.

— Як хочеш. Я ж тебе навряд чи стримаю. Сподіваюсь лише, що твоя мати не викриється, коли тебе впізнає. І ще дещо! — Він схопив Меґі за руку, коли вона вже хотіла йти услід за Фаридом. — Не вбивай собі в голову, що ми зможемо щось зробити для твоїх батьків. Можливо, ми звільнимо дітей, може, навіть кількох дорослих, якщо вони достатньо швидко бігтимуть. Але твій батько не зможе бігти, а твоя мати залишиться з ним. Вона не покине його самого, так само, як не покинула тоді тебе. Ми ж обоє це пам'ятаємо, правда?

Меґі кивнула й відвернула обличчя, щоб Вогнерукий не побачив її сліз. Але він витер їй сльози зі щік.

— Ти дуже схожа на свою матір, — тихо сказав він. — Вона теж ніколи не хотіла, щоб бачили, як вона плаче, навіть коли мала на те підстави. Отже, вперед. Ви достатньо брудні. Кожен матиме вас за конюха й кухарку. Зустрінемося за стайнями, щойно стемніє.

Довго чекати не довелося. Внизу тяглася вервечка полонених: жінки, діти, старі чоловіки, усі зі зв'язаними за спиною руками. Солдати були не панцеровані, їхні понурі обличчя не прикривали шоломи, утім, усі вони мали змію господаря на грудях, срібно-сірі накидки та меч на поясі їхнього ватажка Меґі впізнала відразу. Судячи з виразу його обличчя, його не дуже тішило йти пішки.

— Не дивись на них так! — прошепотів Фарид, коли Меґі стала, мов укопана, і потягнув її за візок, що стояв посеред двору. — Твоя мати ціла й здорова. Ти бачила її?

Меґі кивнула. Так. Реза йшла між двох інших жінок, одна з них була вагітна. А де Мо?

— Гей! — загорлав Рудий Лис, коли його люди погнали полонених на подвір'я. — Чиї ото візки? Нам треба більше місця.

Солдати штовхнули візки, що з одного аж мішки попадали. Чоловік, напевно власник, оскаженіло вибіг із заїзду, та, побачивши солдатів, ковтнув слину й накричав на прислугу, щоб та вирівняла візок. Торговці, селяни, наймити — все більше людей сходилося зі стаєнь та головної будівлі, щоб побачити, звідки стільки галасу на подвір'ї. Гладкий спітнілий чоловік продерся до Рудого Лиса і вилив на нього потік не вельми люб'язних слів.

— Гаразд-гаразд! — почула Меґі бурчання Рудого Лиса. — Але нам потрібне місце. Чи ти не бачиш, що у нас полонені? А може, їх загнати у твої стайні?

— Так, так, займай одну зі стаєнь! — вигукнув гладкий чоловік полегшено і покликав до себе кілька наймитів. Дехто з полонених опустився на коліна просто неба від виснаження і страху.

— Ходімо! — прошепотів Фарид до Меґі, і вони почали пробиратися пліч-о-пліч крізь натовп. Здавалося, ніхто не зважував на полонених, але це й не було потрібно. Жоден із них не виглядав так, ніби мав сили для втечі. Реза підтримувала вагітну жінку. Так, мати була жива й здорова, хоча Меґі не наближалась до Рези, побоюючись, що Вогнерукий мав рацію і що мати викриється, помітивши Меґі. Як безпорадно вона роззиралася. Вона вхопила за руку солдата, юнака з безбородим обличчям, а тоді…

— Фариде!.. — Меґі не вірила своїм очам. Реза розмовляла! Не з допомогою рук, а вустами. Її голос було ледь чути серед гамору, але це був її голос. Як таке могло бути? Солдат грубо відштовхнув Резу. Чорний Принц і ведмідь тягли візок на подвір'я. Обидва, як воли, запряжені у воза. Один ланцюг обвивав чорну морду ведмедя, другий — його шию та груди. Проте Реза не бачила ні ведмедя, ні Принца — вона дивилася на візок.

Не промовивши ані слова, Меґі побігла. Її серце завмерло. Мо лежав на возі з заплющеними очима, під брудною ковдрою, але вона все одно бачила кров. Уся його сорочка була закривавлена, сорочка, яку він так любив надягати, хоча рукава вже зносилися. Меґі забула про все: про Фарида, солдатів, попередження Вогнерукого… Вона лиш пильно дивилася на свого батька та його незворушне обличчя. Світ раптом став порожнім місцем, а її серце — холодною, мертвою річчю.

— Меґі! — Фарид схопив її за руку і потяг за собою, як би вона не впиралася, і притис її до себе, коли вона почала схлипувати.

— Він помер, Фариде! Ти його бачив? Мо… він помер! — промовляла вона знову й знову це жахливе слово. — Помер. Пішов. Назавжди…

Меґі відштовхнула Фаридові руки.

— Я мушу до нього!

«Ця книжка притягує нещастя, Меґі, нічого, крім нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш» — чи не так він казав їй у бібліотеці Елінор? Яким гірким тепер було кожне слово. Смерть підстерігала його в книжці.

— Меґі! — Фарид усе ще міцно тримав її. Він трусив її, ніби намагаючись розбудити. — Меґі, послухай. Він не помер! Гадаєш, його б тягали тоді за собою? Ходи зі мною. Ну, ходи вже!

Фарид потягнув Меґі за собою. Він так хутко проштовхувався крізь натовп, немов його не цікавив неспокій довкола. Зрештою він зупинився біля стайні, до якої солдати заганяли полонених. Меґі витерла сльози і намагалася так само дивитися попереду, але хіба то можливо, коли серце враз так защеміло, немов його розрізали навпіл?

— У тебе доста їжі? — запитав Рудий Лис. — Ми вийшли з клятої хащі, голодні, як вовки.

Меґі побачила, як Резу й решту жінок штовхнули до темної стайні, а двоє солдатів розв'язали Принца і його ведмедя.

— Звісно, достатньо! — сказав гладкий господар обурено. — А коней не впізнаєте, так вони блищатимуть.

— Хотілося б вірити, — мовив Рудий Лис. — Інакше Змієголов подбає про те, щоб ти недовго залишався власником цих стаєнь. Завтра вдосвіта ми вирушимо далі. Мої люди й полонені залишаться в стайні, а я хочу мати окреме ліжко і не ділити його з купою покидьків, що хропуть і випускають гази.

— Певна річ! — Господар поспіхом кивнув. — Але що з отією потворою? — Він стурбовано вказав на ведмедя. — Він сполошить мені коней. Чому ви його не вбили і не залишили в хащі?

— Змієголов хоче повісити його разом із його господарем. А ще мої люди вірять, ніби він нічний жах, що розгулює в образі ведмедя, і тому це кепська думка — запустити йому в шкіру стрілу.

— Нічний жах? — захихотів господар. Здавалося, не повірив. — Хай би він хто, до стаєнь його не пущу. Прив'яжіть його за пекарнею, може, коні його не вчують.

— Що з пораненими? — гукнув солдат Рудого Лиса. — Залишимо обох просто на возі?

— Щоб назавтра вони померли чи втекли? Що ти верзеш, йолопе? Зрештою, через одного з них ми прокралися до клятої хащі, правда? — Рудий Лис знову обернувся до господаря. — Чи серед твоїх гостей є цирульник? — запитав він. — Я маю полоненого, який мусить вижити: Змієголов планує для нього розкішну страту. З небіжчиком справжньої втіхи не відчуєш, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

«…Вижити!..» — Фарид стиснув руку Меґі й усміхнувся.

— О, так! — Господар кинув на воза допитливий погляд. — Прикро, коли засуджені вмирають до страти. Однак з цирульником допомогти не можу. Втім, є така мохиня, вона допомагає на кухні і якось було впоралася з гостями.

— Нехай прийде!

Господар нетерпляче дав знак хлопцеві, який притулився до одвірка стайні. А Рудий Лис покликав двох солдатів.

— Поранених заносьте також до стайні! — почула Меґі його голос. — Четверо з вас охоронятимуть сьогодні вночі Сойку, зрозуміло? Ані грама вина чи медовухи, і нехай лише ви заснете!

— Сойка? — Господар вирячився. — У вас на возі Сойка? — Рудий Лис кинув на нього попереджувальний погляд, і чоловік приклав гладкі пальці до рота. — Жодного слова! — видушив він. — Жодного слова, від мене ніхто ні про що не дізнається.

— Ото ж бо, — пробурчав Рудий Лис і роззирнувся, немов хотів переконатися, що ніхто більше не почув його слів.

Коли солдати підняли Мо з воза, Меґі ступила крок уперед, та Фарид стримав її.

— Меґі, що з тобою? — процідив він. — Вони ж тебе враз замкнуть. Гадаєш, це допоможе?

Меґі похитала головою.

— Він ще живий, Фариде, правда? — прошепотіла вона.

— Я ж тобі казав. Усе буде добре, ось побачиш!

— Гей ви там, голубочки, геть від коней!

Перед ними стояв Свистун. Меґі опустила голову, хоча й була певна, що він її не впізнає. Свистун був вдягнений вишуканіше за всіх шпільманів, які дотепер потрапляли Меґі на очі. Його шовкове вбрання вигравало, наче павичевий хвіст, а персні на пальцях були зі срібла, як і ніс на обличчі. Схоже, Змієголов добре платив за пісні, які йому подобалися.

Свистун підморгнув їм і поплівся до Рудого Лиса.

— О, ти вже повернувся з хащі! — вигукнув Свистун. — Та ще й з багатою здобиччю. Нарешті хороша новина для Змієголова.

Рудий Лис щось відповів, але Меґі вже не слухала: хлопець повернувся з Мохинею — жінкою, що ледь діставала йому до плеча. Її шкіра була сіра, як букова кора, а обличчя зморщене, як мочене яблуко. Мохиня, цілителька… Засмальцьований від смаження халат, ноги босі, та на чоловіків довкруж вона дивилася визивно.

— Справжня мохиня, — пробубонів Рудий Лис, коли його солдати відсахнулися від крихітної жінки, немов та була настільки небезпечна, як ведмідь Чорного Принца. — Думав, вони ніколи не виходять із хащі. Кажуть, вони розуміються на зціленні. У цієї старої відьми, Кропиви, мати, здається, теж була Мохинею?

— Так, та її батько ні на що не годився. — Маленька жінка так пильно розглядала Рудого Лиса, немов намагалася з'ясувати, яка кров тече в його жилах. — Ти забагато п'єш! Поглянь на своє обличчя. Якщо так питимеш і далі, твоя печінка скоро репне, як перестиглий гарбуз.

Солдати зареготали, утім Рудий Лис вгамував їх самим поглядом.

— Слухай, карлице, ти тут не для того, щоб давати мені поради! — гаркнув він на Мохиню. — Я хочу, щоб ти оглянула одного з моїх полонених, бо він мусить прибути живим до замку Змієголова.

— Так, так, я вже знаю, — відмовила мохиня, все ще насуплено розглядаючи його обличчя. — Для того, щоб твій господар зміг його вбити за всіма правилами мистецтва. Принесіть мені гарячої води і чистого сукна. Крім того, мені хтось має допомагати.

Рудий Лис подав знак хлопцеві.

— Якщо хочеш мати помічника, підбери собі когось, — пробурмотів він і непомітно помацав своє черево, певно, припускаючи, що там у нього печінка.

— Одного з твоїх людей? Ні, дякую. — Мохиня презирливо наморщила куцого носа й роззирнулася, аж її погляд зупинився на Меґі. — Оця видається не повною дурепою.

І поки Меґі отямилася, солдат грубо схопив її за плечі. Останнє, що вона побачила, перш ніж пошкутильгала услід за Мохинею до стайні, було Фаридове перелякане обличчя.

Знайоме обличчя

— Повір мені. Часом, коли життя здається найнестерпнішим, раптом з'являється світло, приховане в суті речей.

Клайв Баркер. Абарат

Коли мохиня опустилася біля Мо на коліна, він був при тямі. Притулившись спиною до вологої стіни, він сидів і шукав очима серед усіх полонених, які причаїлись у напівтемній стайні, Резине обличчя. Меґі він побачив лише коли мохиня нетерпляче покликала її до себе. Звісно, він одразу збагнув, що навіть усмішка може їх викрити, утім, так тяжко було стриматися, щоб, забачивши її, не притиснути до себе, так тяжко приховувати радість і страх, які переповнювали серце.

— Чого стовбичиш? — гаркнула стара на Меґі. — Ходи-но вже сюди, дурепо.

Мо міг би її притиснути до себе, та Меґі поквапом присіла на коліна поряд із нею і прийняла закривавлені пов'язки, які стара необережно знімала йому з грудей.

«Не дивися на неї! — думав Мо і примушував свої очі дивитися куди завгодно — на руки старої, на інших полонених, лиш не на свою доньку. — Цікаво, чи Реза теж бачила її? У неї все гаразд», — думав він. Так. Напевно. Вона не схудла і не виглядала хворою чи ушкодженою. Якби він міг перекинутися з нею принаймні кількома словами!

— Що за напасть, що з тобою? — неприязно запитала мохиня, коли Меґі мало не розлила воду, яку подавала їй. — З таким самим успіхом я могла б узяти когось із солдатів. — Шкарубкими пальцями вона обмацувала рану Мо. Йому боліло, проте він зціпив зуби, щоб Меґі нічого не помітила.

— Ти завжди з нею така сувора? — запитав він стару.

Мохиня пробурмотіла щось незрозуміле, не дивлячись на нього, а Меґі зважилася на швидкий погляд, і він усміхнувся до неї, сподіваючись, що вона не бачитиме в його очах тривоги, страху, що він, як на зло, саме тут знову зустрів її, серед усіх цих солдатів.

«Обережно, Меґі!» — намагався він очима сказати їй. Як у неї тремтіли вуста, напевно від усіх тих слів, які вона так само, як і він, не могла вимовити. Так було приємно бачити її. Навіть тут. Як часто, у лихоманні дні і ночі, він був упевнений, що більше ніколи не побачить її обличчя.

— Ворушіться швидше, ясно? — Рудий Лис виринув з-за спини у Меґі, і дівчина миттю опустила голову, подаючи миску з водою маленькій старій жінці.

— Тяжка рана! — відзначила мохиня. — Дивно, що ти ще живий.

— Так, дивно. — Мо відчував погляд Меґі, немов то була її рука. — Може, феї прошепотіли мені на вухо кілька цілющих слів.

— Цілющі слова? — Мохиня зморщила носа. — Що то за слова такі? Базікання фей настільки ж безглузде й марне, як і вони самі.

— Ну, певно, хтось інший нашепотів їх мені.

Мо бачив, як Меґі зблідла, допомагаючи старій перев'язувати його рану.

«Нічого страшного, Меґі, — хотів він сказати, — мені не зле». Та все, що він міг зробити, — ще раз поглянути на неї, мимохідь, немов її обличчя означало для нього не більше, аніж решта сторонніх облич.

— Віриш ти чи ні, — мовив він до старої, — я чув слова. Спочатку я думав, що то промовляв голос моєї дружини, та потім я помітив, що то був голос моєї доньки. Я так чітко чув її голос, неначе вона сидить отут, поруч зі мною.

— Так, так, коли лихоманить, ввижається всіляке! — понуро відмовила мохиня. — Я чула від людей, які божилися, що з ними розмовляли мерці. Мерці, янголи, нечисть… — Вона обернулась до Рудого Лиса. — Я маю мазь, яка допоможе. А ще приготую відвар, який він мусить випити. Більше нічим не зараджу.

Коли мохиня повернулась до них спиною, Меґі доторкнулася рукою до пальців Мо. Ніхто не помітив цього, так само, як і легкого потискування, яким він привітав її у відповідь. Мо ще раз усміхнувся до неї. Та коли мохиня знову повернулася, він швидко відвів погляд убік.

— Оглянь ще і його ногу! — вказав Мо на шпільмана, який спав поруч із ним у соломі.

— Е, ні! — втрутився Рудий Лис. — Чи той житиме, чи ні, мені байдуже.

— А, розумію! Ви все ще вважаєте мене за цього розбійника. — Мо спер голову до стіни і на мить заплющив очі. — Напевно, нічого не допоможе, якщо я вам ще раз скажу, що я — не він?

Рудий Лис кинув у відповідь лише зневажливий погляд.

— Розповіси про це Змієголову, може, він тобі повірить. — І грубо підвів Меґі на ноги. — Забирайтеся геть! Досить! — гаркнув він на неї та на Мохиню.

Його люди виштовхали їх обох до дверей стайні. Меґі озирнулась, шукаючи очима матір, та Рудий Лис схопив її за руку і випхав надвір. А Мо зажадав слів, таких, як убили Каприкорна. Його язик хотів відчути їх, хотів послати їх услід Рудому Лисові і побачити, як той стирається на порох, так само як і його колишній господар. Але не було нікого, хто написав би йому слова. Скрізь був лише сюжет Феноліо, що огортав їх жахами і темрявою. І, схоже, передбачав його смерть в одному з наступних розділів.

Папір і вогонь

— Гаразд, отже вирішено, — нетерпляче мовив голос в іншому кінці в'язниці.

Це був голос кобольда, закутого в ланцюги.

Твіґ геть забув про нього.

— Чи міг би хтось і з мене скинути пута?

Пол Стюарт. Бурелов

Вогнерукий прокрадався дорогою, а йому назустріч, мов жовтаві очі, горіли вікна заїзду. Проноза скакав попереду, наче тінь у темряві. Ніч стояла безмісячна, а у дворі та між стайнями було так темно, що його пошрамоване обличчя, мабуть, скидалося б на бліду пляму.

Перед стайнею з полоненими стояло аж четверо охоронців, утім вони не помітили Вогнерукого. Вони знуджено вдивлялися в ніч, тримаючи руки на мечах, і знову й знову ненаситно поглядали на освітлені вікна. Із заїзду долинали дзвінкі, п'яні голоси, доносилися звуки лютні й здавлений спів. Отже, Свистун повернувся з Омбри і виспівує тут, блаженний від крові та вбивств. Тим паче треба лишатись непоміченим. Меґі й Фарид чекали, як і домовлялися, за стайнями, проте вони сперечалися так голосно, що Вогнерукий підійшов ззаду до хлопця і затулив йому рота рукою.

— Ви що? — роздратовано прошипів він. — Хочете, щоб вас запроторили до решти?

Меґі опустила голову. В неї на очах знову з'явилися сльози.

— Вона хоче до стайні! — прошепотів Фарид. — Вона думає, що вони всі сплять! Неначе…

Вогнерукий знову затиснув йому рукою рота. Знадвору долинали голоси: хтось приніс охоронцям поїсти.

— Де Чорний Принц? — прошепотів він, коли голоси вщухли.

— Разом із ведмедем за пекарнею. Скажи, що їй не можна до стайні! Там щонайменше п'ятнадцятеро солдатів.

— А скільки біля Принца?

— Троє.

Троє. Вогнерукий поглянув на небо. Місяця не було, і довкола стояла глупа темрява.

— Хочеш його звільнити? Троє — це небагато! — Фаридів голос звучав схвильовано. Жодних слідів страху. Вона таки його колись занапастить, оця хоробрість. — Ми переріжемо їм горлянки, перш ніж вони пискнуть.

Фарид часто казав такі речі. Вогнерукий щоразу запитував себе, чи це лише його балачки, чи він уже так робив.

— Ну ти й пройдисвіт! — сказав Вогнерукий тихо. — Скільки там полонених?

— Одинадцять жінок, троє дітей, дев'ятеро чоловіків, не рахуючи Чарівновустого!

— Як у нього справи? — Вогнерукий поглянув на Меґі. — Ти його бачила? Він може ходити? — Вона похитала головою. — А твоя мати?

Вона кинула на нього стрімкий погляд. Їй не подобалось, коли Вогнерукий згадував Резу.

— Ну кажи вже, з нею все гаразд?

— Здається! — Вона притулила руку до стіни стайні, немов так відчувала батьків. — Але я не змогла з нею поговорити. Прошу! — Як благально вона поглянула на нього. — Напевно, всі сплять. Я буду дуже обережною!

— Охоронці не спатимуть, — сказав Вогнерукий. — Отже, вигадай якусь побрехеньку для них. Маєш чим написати?

— У мене є папір, — прошепотіла вона, поквапливо вириваючи сторінку з книжечки. — І олівець також!

Яка мати, така й донька. Завжди має чим писати.

— Ти її відпустиш? — Фарид приголомшено поглянув на Вогнерукого.

— Так!

Меґі очікувально дивилась на нього.

— Пиши. Завтра, на шляху, яким ви йтимете, лежатиме звалене дерево. Коли воно займеться, усі, в кого є сили й хто достатньо молодий, мають бігти ліворуч до лісу. Ліворуч, це важливо! Пиши. Ми чекатимемо на них і сховаємо їх. Написала?

Меґі кивнула. Її олівець рухався швидко. Він лише міг сподіватися, що Реза розбере дрібний почерк у темній стайні, бо його не буде поруч, щоб присвітити їй.

— Ти придумала, що скажеш охоронцям? — запитав Вогнерукий.

Меґі знов кивнула. Вона виглядала маленькою дівчинкою, якою була ледь більше року тому, і Вогнерукий запитав себе, чи не було таки помилкою відпустити її. Утім, поки він встиг роздумати, вона вже пішла. Підтюпцем побігла через двір і зникла в заїзді. Коли вона знову вийшла, тримала в руці глечика.

— Прошу! Мене послала мохиня, — чули вони її дзвінкий голос, звернений до охоронців, — віднести дітям молока.

— Ти тільки поглянь. Хитра, мов шакал! — прошепотів Фарид, коли охоронці розступилися. — І хоробра, як левиця.

В його голосі відчувалося стільки захвату, що Вогнерукий мимоволі всміхнувся. Хлопець закоханий.

— Так, очевидно вона розумніша за нас обох разом узятих, — прошепотів він хлопцеві. — І хоробріша, принаймні за мене.

Фарид лише кивнув. Він дивився на відчинені двері стайні і полегшено всміхнувся, коли Меґі знову з'явилася в дверях.

— Ну що, бачив? — прошепотіла вона Фаридові, коли знову опинилася біля нього. — Все просто.

— Гаразд! — сказав Вогнерукий і поманив Фарида до себе. — Тож тримай за нас кулаки, щоб і нам настільки ж просто все вдалося. Що скажеш, Фариде? Маєш настрій трохи побавитися з вогнем?

Хлопець виконав своє завдання не менш холоднокровно, аніж Меґі. Він вдавав, що самовіддано приборкує полум'я, проте робив це так невимушено, немов стояв на мирній ринковій площі, а не перед заїздом, у якому сиділи Рудий Лис та Свистун. Охоронці штовхали один одного, сміялися, вдячні за розваги цієї безсонної ночі.

«Здається, я тут єдиний, в кого душа сховалась у п'яти», — думав Вогнерукий, пробираючись крізь смердючі рибні тельбухи та гнилі овочі. Очевидно, кухарі гладкого господаря вивалювали все, чим не могли пригостити своїх гостей, просто за будинок. Кілька щурів шугнуло, почувши кроки Вогнерукого, а поміж кущів заблищали голодні кобольдові очі.

Принца прив'язали неподалік від гори кісток, а от ведмедя подалі, щоб не зміг дотягтися до кісток. Він сидів на цепу, перев'язана морда зажурено сопіла і час від часу видавала глухе жалібне скавучання.

Охоронці неподалік увіткнули в землю смолоскипа, утім полум'я одразу згасло, коли вітер доніс тихий голос Вогнерукого. Чорний Принц підвів голову. Він зразу збагнув, хто вештається в темряві, якщо вогонь зомлів. Ще кілька стрімких беззвучних кроків — і Вогнерукий схилився за волохатою спиною ведмедя.

— Молодець хлопчина! — прошепотів Принц, не обертаючись. Для мотузків, якими його зв'язали, вистачило гострого ножа.

— О, так, він великий молодець. І нічого не боїться, на відміну від мене. — Вогнерукий роздивлявся іржаві замки на ведмедевих ланцюгах. — Хочеш прогулятися до лісу? Але ведмідь мусить поводитися тихо, як сова.

— А що з рештою?

— Четверо охоронців перед стайнею, ще чотирьох Рудий Лис приставив до Чарівновустого, і ще з десяток охороняють решту полонених. Навряд чи ми зможемо відволікти усіх їх, тим паче щоб урятувати поранених і калік.

— Чарівновустий?

— Так. Чоловік, якого вони шукали у вас. — Один замок розімкнувся. Ведмідь загарчав. — Нехай другий ланцюг поки повисить на ведмедеві, а то ще з'їсть куницю.

Вогнерукий заходився розрізати мотузок, яким зв'язано Чорного Принца. Треба було поспішати, бігти, поки Фаридові не стомляться руки. Клацнув другий замок. Ще один стрімкий погляд на хлопця…

«Клянусь вогнем ельфів! — подумав Вогнерукий. — Він підкидає смолоскипи майже так високо, як я!»

Утім, щойно Принц скинув пута, якийсь гладун підступив до Фарида, а за ним прислуга і солдат. Чоловік накричав на хлопця, обурено вказуючи на полум'я. Фарид лише всміхнувся, відступив, підтанцьовуючи, і далі жонглював смолоскипами. О, так, він кмітливий, як і Меґі! Вогнерукий поманив Принца за собою. Ведмідь побрів услід навкарачки. Ніч поглинула їх, немов вони були її частиною.

— Зустрінемося внизу біля дороги, біля зваленого дерева! — Принц кивнув і злився з ніччю.

А Вогнерукий вирушив на пошуки хлопця і Резиної доньки. На подвір'ї галасували солдати, викривши втечу Чорного Принца і ведмедя. Сам Свистун вийшов із хати. Проте ні Фарида, ні дівчинки Вогнерукий не знайшов.

Солдати заходилися обшукувати зі смолоскипами узлісся. Вогнерукий шепотів у темряву, аж поки вогонь не став млявий і смолоскипи один за одним не позгасали. Чоловіки зупинилися на дорозі, роззираючись від страху перед темрявою, ведмедем та всім тим, що ще вночі блукає хащею.

Туди, де звалене дерево перегородило дорогу, ніхто з них не наважувався йти. Хаща і пагорби там такі німі, наче жодна людина ніколи не ступала туди. Ґвін сидів дереві, Фарид і Меґі чекали по другий бік під деревами. У хлопця кровила губа, а дівчина стомлено поклала йому голову на плече. Вона сором'язливо підвелася, коли з'явився Вогнерукий.

— Ти звільнив його? — запитав Фарид.

Вогнерукий узяв його підборіддя й поглянув на розбиту губу.

— Так. Що б там завтра не сталося, Принц і його ведмідь допоможуть нам. Що з губою?

— Та, пусте. Один із солдатів хотів мене затримати, але я втік. Ну скажи вже! Я молодчина? — Наче він не знав відповіді.

— Ще й який. Я аж починаю непокоїтись: якщо ти і далі так ростимеш, я скоро не зможу з тобою змагатись.

Фарид усміхнувся.

Проте Меґі була сумною. Вона виглядала такою розгубленою, мов дитина в спустошеному таборі. Неважко уявити, що коїлося у неї в душі, навіть йому, який ніколи не знав кревних батьків. Чарівники, шпільманки, мандрівний цирульник… Вогнерукий мав багато батьків — багато зі строкатого люду дбало про недоглянутих дітей.

«Ну, скажи вже їй щось, Вогнерукий, що-небудь! — подумав він. — Тобі ж вдавалося прогнати смуток її матері. Хоча й ненадовго, на якусь вкрадену мить».

— Послухай. — Він став навколішки перед Меґі. — Якщо ми завтра звільнимо кілька осіб, Чорний Принц відведе їх у безпечне місце, але ми втрьох підемо по решту.

Меґі дивилась так недовірливо, наче перед нею був не Вогнерукий, а неміцний канат, по якому їй треба було йти в повітрі.

— Чому? — Коли вона говорить так тихо, годі запідозрити чарівну силу її голосу. — Чому ти хочеш їм допомогти? — Цього вона не виголосила: «Останнього разу ти ж цього також не зробив. Тоді, у Каприкорновому селі».

Що він мав на це відповісти? Що в чужому світі легше просто спостерігати, аніж у власному?

— Скажімо, мушу зробити щось хороше? — зрештою сказав він.

Він знав, що не варто пояснювати, що він мав на увазі. Вони обоє пригадують ту ніч, коли він видав її Каприкорнові. І ще дещо, він мало не додав: «Мені здається, твоя мати задовго була полонянкою». Він знав, що ці слова не сподобалися б Меґі.

За годину до них долучився Принц зі своїм ведмедем.

Дерево, пойняте вогнем

Бач, як суху деревину

полум'я лиже,

звиваючись, висовує язик,

вогонь танцює і дрижить,

щоб огорнуть її і охопить.

Джеймс Крюс. Вогонь

У Рези кривавили стопи. На кам'янисту дорогу випала вранішня роса. Вони знову всім, крім дітей, зв'язали руки. Як дітлахи боялися, що солдати завантажать їх на воза!

— Плачте, якщо вас примушуватимуть лізти на воза! — прошепотіли жінки дітям. — Плачте й кричіть, поки вам не дозволять іти поруч із нами.

Але, на щастя, кричати не довелось. Як вони боязко поглядали, двійко дівчаток і один хлопчик, не враховуючи дитя в Міниному череві.

Старшенькій дівчинці було шість років, вона йшла між Резою та Міною. Щоразу, коли Реза дивилась на неї, то запитувала себе, як у цьому віці виглядала Meґі. Мо показував їй фотографії, багато фотографій із усіх тих років, які вона пропустила, утім це були не її спогади, а його. І Меґі.

Мужня Меґі. Резі все ще стискалося серце, коли вона думала про те, як донька у стайні крадькома встромила їй аркуш. Де вона тепер? Може, спостерігає з хащі?

Лиш коли здійнявся крик довкола Чорного Принца, вона під мерехтіння смолоскипа змогла прочитати літери. Більше ніхто не вмів читати, тому вона пошепки передавала повідомлення жінкам, які сиділи поруч із нею. Їй не вдалося сповістити чоловіків, але ті, що можуть ходити, і так утечуть. Лишалися діти, про яких Реза дбала, але тепер вони знали, що робити.

Мо почувався набагато ліпше. Після тих тривалих годин, коли їй знову й знову здавалося, що наступний його подих буде останнім. Після втечі Принца воза, на якому лежав її чоловік, тягнув кінь. Ведмідь звільнив Принца, шепотіли люди, що мало потвердити: ведмідь — нічний жах. Він розбив ланцюги примарним поглядом, перетворився на людину і порвав кайдани господареві. Реза запитувала себе, чи не мала ця людина рубців на обличчі. Коли вночі здійнявся галас, вона дуже боялася за Вогнерукого, Меґі та Фарида, та наступного ранку лють на обличчях солдатів виказала їй, що вони втекли.

Куди ж поділося звалене дерево, про яке писала Med?

Дівчинка вчепилася ручкою в її сукню. Реза всміхнулася до неї і відчула, що Свистун дивиться на неї зі свого коня. Реза швидко відвернула голову. На щастя, ні він, ні Рудий Лис не впізнали її. Скільки в Каприкорновій фортеці їй доводилося слухати Свистунових пісень (тоді той ще мав людського носа), а Рудому Лисові вона чистила чоботи, утім, він не належав до тих, хто залицявся до служниць.

Солдати, їдучи верхи, весело горлали, що заподіє їхній господар Чорному Принцові та його ведмедю, коли знову впіймає їх. Резі хотілося затулити вуха дівчинці біля себе. Її мати, нічого не підозрюючи, їздила з іншими акторами країною, з надією, що її донька в безпеці в таємному таборі.

Дівчинка побіжить. Як і решта дітей разом із їхньою матір'ю. Кривопала теж, напевно, спробує, Ворон і більшість чоловіків… Шпільман із пораненою ногою, який сидів з Мо на возі, залишиться, так само як і Двопалий, і старий ходульних, який вже не довіряє своїм ногам. Бенедикта, яка ледь бачить, куди ступає, напевно залишиться, Міна, чия дитина ось-ось має народитися… і Мо.

Дорога дедалі стрімкіше вела донизу. Вгорі дерева заплітались гілками. Ранок був безвітряний, хмарний і дощовий, проте полум'я Вогнерукого палало навіть у дощ. Реза поглядала повз коней. Як щільно поросли дерева, між ними не виживало нічого, крім темряви. Бігти ліворуч. Чи очікує Меґі, що вона теж намагатиметься бігти? Ні, вона знає, що тата я не залишу, вона ж любить його так само сильно.

Реза йшла повільніше. Ось воно, звалене дерево, впоперек дороги, із зеленим від моху стовбуром. Дівчинка підвела на неї великі очі Вона боялася, що хтось із дітей розмовлятиме, але вони увесь ранок були німі, як риби.

Рудий Лис вилаявся, приборкав свого коня і наказав першим чотирьом усунути з дороги перешкоду. Вони понуро тицьнули вуздечки своїх коней іншим і попрямували до стовбура. Реза не наважувалася дивитись на край дороги, щоб не видати Вогнерукого і Меґі. Їй здалося, що вона почула тріск, а потім ледь вловний шепіт. Не людську мову, мову вогню. Вогнерукий якось говорив цією мовою з Резою, в іншому світі, в якому вона не діяла, в якому вогонь був глухонімим.

«Набагато краще вона звучатиме там», — казав він і розповідав про вогняний мед, який брав у ельфів. Вона все-таки дуже добре пам'ятала цей звук: неначе полум'я вгризалося в чорне вугілля, немов воно зголодніло пожирало білий папір. Ніхто, крім неї, не почув шепоту в лопотінні листя, накрапанні дощу, щебетанні птахів і тріскотінні цвіркунів.

З-під кори дерева, як зміїне кубло, звивався вогонь. Вони цього не помітили. Аж коли перше полум'я спалахнуло, прожерливе й гаряче, так високо, що мало не підпалило листя дерев, вони налякано й здивовано відсахнулися. Коні без вершників стали дибки і пручалися, а вогонь тим часом шипів і танцював.

— Біжи! — прошепотіла Реза.

І дівчинка побігла, спритно, як оленятко. Діти, жінки, чоловіки, вони побігли до дерев, повз наляканих коней, у темне лоно хащі. Двоє солдатів вистрілили їм услід, але їхні коні стали дибки, і стріли уві' ткнулися в кору дерева. Реза бачила, як одне за одним люди зникали між деревами, солдати кричали один на одного, і як же боляче було залишатися на місці, так боляче.

Дерево горіло, кора обвуглилась…

«Біжіть, — думала Реза, — біжіть!»

А вона стояла, хоча її ноги хотіли бігти, тікати до її доньки, яка десь чекала між деревами. Та вона лишилася. Стояла й відганяла думку про одне: її знову замкнуть. Надто довго вона була полонянкою, надто довго жила спогадами, спогадами про Мо й Меґі… Вона жила ними усі ці роки, коли мусила служити Мортолі й Каприкорнові.

— І не думай робити дурниць, Сойко! — кричав солдат позаду неї. — А то проткну тебе!

— Які ще дурниці? — відповів Мо. — Невже я схожий на дурня, щоб утікати від твого самостріла?

Вона мало не засміялася. Йому завжди вдавалося так легко її розсмішити.

— Чого ви чекаєте? Поверніть їх! — репетував Свистун.

Срібний ніс зсунувся, його кінь усе ще харапудився, хоч як вершник не рвав вуздечку. Кілька чоловіків послухалися, неохоче побрели до хащі і подались назад, коли щось, рикаючи, заворушилось у підліску.

— Нічний жах! — кричав один із них. Чоловіки стояли на дорозі, з блідими обличчями й тремтячими руками, наче їхні мечі були безсилі проти жахів, які підстерігали між деревами.

— Нічний жах? Серед білого дня, от дурні! — волав Рудий Лис. — Це — ведмідь, і не більше!

Солдати знову почвалали до хащі, тримаючись близько один до одного, мов купка курчат, що ховаються за квочкою. Реза чула, як вони, лаючись, продиралися крізь дерезу й ожину. Рудий Лис зі Свистуном перешіптувались, а солдати, що охороняли полонених, що залишилися, витріщились на хащу, наче звідти ось-ось вискочить нічний жах і проковтне їх усіх жужмом.

Реза бачила, як Мо поглядав на неї, бачила полегшення на його обличчі, коли він її помітив, і розчарування через те, що вона залишилась. Він був уже не смертельно-блідий. Реза ступила крок до воза, хотіла взяти руку Мо, та солдат грубо відштовхнув її.

Дерево все ще палало. Полум'я потріскувало, немов наспівуючи дражнилку про Змієголова, а чоловіки повернулися з хащі, не привівши жодного втікача.

Бідолашна Меґі

— Вітаю, — пролунав м'який, мелодійний голос. І Леонардо поглянув угору. Перед ним стояла найвродливіша дівчина у світі. Вона, певно, налякала б його, якби не журба в її синіх очах. Він добре знав, що таке журба.

Єва Іботсон. Таємниця сьомої відьми

Меґі не сказала жодного слова. Як би Фарид не намагався розвеселити її, вона сиділа між деревами, обхопивши руками ноги, і мовчала. Так, вони багатьох звільнили, та її батьки лишилися в полоні.

Жоден втікач не був ушкоджений. Лише одне дитя підвернуло ногу, але дорослі могли його нести. Хаща проковтнула їх усіх так швидко, що за кілька кроків люди Змієголова полювали вже за тінню. Вогнерукий посадив дітей до дупластого дерева, жінки продиралися через хащі, поки ведмідь Чорного Принца відволікав солдатів. Чоловіки повилазили на дерева аж до крони. Вогнерукий та Принц сховалися останні, збивши солдатів зі сліду.

Принц порадив визволеним повернутись до Омбри і приєднатись до шпільманського табору.

Сам він мав інші плани. Перш ніж рушити, він поговорив з Меґі, і потому вона більше не дивилась безнадійно.

— Принц сказав, що не дозволить, щоб мого батька повісили, — розповідала дівчинка Фаридові. — Він знає, що Мо — не Сойка і що він розтовкмачить Змієголову, що він не того упіймав.

Меґі настільки була сповнена надій, що Фарид лише кивнув і пробурмотів: «Ну, чудово!», хоча думав, що Змієголов стратить Чарівновустого.

— Принц шукатиме Свистунового нишпорку? — запитав Фарид Вогнерукого, коли вони збиралися в дорогу.

— Довго шукати не доведеться, — відповів Вогнерукий. — Треба лиш почекати, доки у котрогось шпільмана кишені не наповняться сріблом.

— А що з Мишачим млином? — запитала Меґі. — Млином, про який ти розповідав у хащі? Ми підемо туди?

— Не обов'язково. А чому ти запитуєш?

Меґі мовчала. Вона була певна, що відповідь не сподобається Вогнерукому.

— Я передала Хмарохідцеві листа для Феноліо, — зрештою сказала вона. — Я попросила його написати щось таке, що врятує моїх батьків, і щоб він надіслав це до Млина.

— Листа? — Голос Вогнерукого звучав пронизливо, аж Фарид обійняв Меґі за плечі. — Ну, чудово! А що, коли він потрапить на очі чужим?

Фарид втягнув голову в плечі, а Меґі відповіла Вогнерукому пильним поглядом.

— Ніхто, крім Феноліо, не може їм тепер допомогти, — сказала вона. — І ти це знаєш. Ти знаєш це напевно.

Стукіт у двері

Ланцелот дивився у келих.

— Він жорстокий, — проказав нарешті.

— Але чого йому бути людяним? Невже ви очікуєте від янголів людяності?

Г. Г. Уайт. Король у Камелоті, частина II

Уже кілька днів вершник, якого Феноліо послав по Меґі, був у дорозі.

— Ти мусиш мчати, як вітер, — мовив старий і додав, що йдеться про життя і смерть вродливої дівчини. — Зрештою, він хотів, щоб хлопець таки постарався! — Тобі, напевно, не вдасться її переконати повернутися з тобою, вона дуже вперта. Отож домовся з нею про нове і цього разу надійне місце зустрічі й скажи їй, що ти якомога скоріше повернешся з листом від мене. Запам'ятав?

Солдат повторив слова без особливих зусиль і пустив коня чвалом, запевняючи, що повернеться найпізніше за три дні. Якщо парубок виконає обіцянку й скоро повернеться, Феноліо не матиме листа, якого він міг би передати Меґі. Бо слова, які б усю цю оповідку привели до ладу (хороших врятували, лихих покарали), просто не хотіли з'являтися!

День і ніч Феноліо сидів у комірчині, яку йому виділив Козимо, і дивився на пергамент, що йому принесла Мінерва. Але все було мов зачароване коло: що б він не починав, думки розпливались, як чорнило на вологому папері. Куди ж вони поділися, ці кляті слова? Чому вони висохли, мов листя? Він сварився з Розенкварцом, наказував принести вина, печені, солодощів, інше чорнило, нове перо. А на фортечних внутрішніх дворах били й кували молотками,