Book: Чорнильне серце



Чорнильне серце
Чорнильне серце


Читайте в Чорнильній трилогії


книжка перша

«Чорнильне серце»


книжка друга

«Чорнильна Kpoв»


книжка третя

«Чорнильна смерть»


Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії…

Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки і, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Корнелія Функе

Чорнильне серце

Присвячую Ані, яка, щоб прочитати цю книжку, відклала навіть «Володаря перснів» (чи ж можна вимагати від доньки чогось більшого?!), а також Елінор, яка позичила своє ім’я, хоча воно було потрібне мені не для королеви ельфів.


Линуло, линуло,

линуло слово,

крізь ніч, линуло,

засвітитись хотіло, засіяти хотіло.


Попіл.

Попіл, попіл,

Ніч.

Пауль Целан «Звуження»

Нічний незнайомець

Місяць зблиснув у оці коника-гойдалки, а потім і в оці мишки, коли Толлі дістав її з-під подушки, щоб роздивитися. Цокав годинник, і в тиші Толлі здалося, немовби підлогою пролопотіли невеличкі босі ніжки, згодом ніби хтось захихотів, щось зашепотів, а тоді почулося таке шарудіння, неначе хтось перегортав сторінки великої-великої книжки.

Люсі М. Бостон. Діти з Ґрін-Ноу

Тієї ночі мрячив дощ — дрібненький, шепітний дощик. Ще й багато років потому Меґі досить було просто заплющити очі, й вона вже чула його — так наче по шибці дудоніли малесенькі пальчики. У темряві десь загавкав собака, і Меґі вже не могла заснути, хоч скільки перекидалася з боку на бік.

Під подушкою в неї лежала книжка, яку вона почала читати. Книжка притискалася палітуркою до вуха, ніби знов намагаючись заманити дівчинку до своїх задрукованих сторінок.

— О, це ж, певно, так зручно — лежати головою на чомусь твердому?! — сказав батько, коли вперше знайшов у неї під подушкою книжку. — А правда ж, уночі вона сама нашіптує тобі свою історію?

— Іноді, — відповіла тоді Меґі. — Але так буває лише в дітей!

За це Мо вщипнув її за носа. Атож, Мо. Інакше Меґі й не називала батька.

А тієї ночі, коли стільки всього почалося й стільки всього назавжди змінилося, під подушкою в Меґі лежала одна з її улюблених книжок. І коли дощ так і не дав Меґі заснути, дівчинка сіла, протерла очі, проганяючи втому, дістала з-під подушки книжку й розгорнула її. Сторінки загадково зашурхотіли. Меґі подумала, що кожна книжка, коли її розгортаєш, шепотить якось по-своєму — залежно від того, знаєш ти, про що вона, чи ні. Але тепер треба було спершу запалити світло. У шухлядці нічного столика Меґі тримала коробку сірників. Мо не дозволяв їй запалювати вночі свічок. Вогню він не любив. «Вогонь пожирає книжки», — часто казав він. Але ж їй було вже, зрештою, дванадцять років, і наглянути за кількома свічками вона могла. Читати при свічках Меґі любила. На підвіконні в неї завжди стояло три свічки у свічниках. Тож вона саме піднесла запаленого сірника до одного з чорних ґнотиків, коли це за вікном почулися кроки. Меґі злякано дмухнула на сірника (як же виразно вона пригадувала цю мить багато років потому!), стала в ліжку навколішки, припала до мокрої від дощу шибки й виглянула надвір. Ось тоді вона його й побачила.

Через дощ темінь стояла якась бліда, і той незнайомець здавався в ній просто тінню. Лише його обличчя немовби світилося. Мокрий чуб прилип йому до чола. На чоловіка лив дощ, та він цього ніби й не помічав. Стояв нерухомо, обхопивши себе руками, неначе хотів хоч трохи зігрітися. Стояв і, задерши голову, дивився на їхній будинок.

«Треба збудити Мо!» — подумала Меґі, проте не зрушила з місця. Серце в неї калатало, і вона й далі вдивлялася в ніч, так мовби той незнайомець заразив її своєю закляклістю. Раптом він повернув голову, й Меґі здалося, ніби він зазирнув їй просто в очі. Вона зіскочила з ліжка так поквапно, що розгорнена книжка впала на підлогу. Дівчинка босоніж вибігла в темний коридор. У старому будинку було прохолодно, хоч уже закінчувався травень.

У кімнаті Мо ще горіло світло. Він часто читав до пізньої ночі. Це від нього Меґі успадкувала пристрасть до книжок. Коли іноді вона прокидалася з поганого сну й утікала спати до нього, то ніщо не присипляло її краще, ніж його спокійне дихання й шелестіння сторінок. Ніщо не проганяє страшних снів швидше, ніж шурхіт задрукованого літерами паперу.

Одначе постать за вікном — то не сон.


Книжка, яку Мо читав цієї ночі, була оправлена в блідо-блакитну лляну палітурку. Згодом Меґі не раз згадувала й про це. Ох, скільки ж усіляких дрібниць затримується в пам’яті!

— Мо, надворі хтось стоїть!

Батько підвів голову й подивився на неї непритомним поглядом — як завжди, коли вона перебивала йому читати. І щоразу минало кілька секунд, перше ніж він повертався з якогось іншого світу — з лабіринту літер і слів — на землю.

— Хтось стоїть? А ти не помиляєшся?

— Ні. Стоїть і дивиться на наші вікна.

Мо відклав книжку.

— Що ти читала перед сном? «Доктор Джекіл і містер Гайд»?

Меґі поморщила чоло:

— Прошу тебе, Мо! Ходімо зі мною.

Батько не повірив, однак рушив за нею. Меґі тягла його за собою так нетерпляче, що в коридорі він наштовхнувся босою ногою на стос книжок. А на що ж іще?! Удома в них повсюди були стоси книжок. Книжки стояли не лише на полицях, як у решти людей, а й горами лежали під столами, на стільцях, у всіх кутках. Книжки були на кухні й у вбиральні, на телевізорі й у шафі з одягом; невисокі стосики й високі стоси, книжки грубі й тоненькі, старі й нові… Вони зустрічали Меґі спокусливо розгорненими сторінками за сніданком, проганяли нудьгу в похмурі дні… І часом просто потрапляли під ноги.

— Просто стовбичить і стовбичить! — шепотіла Меґі, тягнучи Мо до своєї кімнати.

— А обличчя в нього волохате? Тоді це, мабуть, перевертень.

— Та годі тобі! — Меґі невдоволено зиркнула на батька, хоч його жарти й проганяли страх. Їй уже й самій майже не вірилося в те, що під дощем там хтось стоїть… поки вона знову не стала навколішки біля вікна. — Оно! Бачиш? — прошепотіла.

Мо виглянув з вікна, по якому безперервно стікали дощові краплі, але нічого не відповів.

— Хіба ти не божився, що злодії до нас ніколи не прийдуть, бо тут немає чого красти? — прошепотіла Меґі.

— Це не злодій, — відказав Мо, і його обличчя, коли він відійшов од вікна, було дуже заклопотане.

Серце в Меґі закалатало дужче.

— Лягай спати, Меґі, — сказав батько. — Це гість до мене.

Меґі не встигла поцікавитися, що ж то, заради всього святого, за такий гість, який з’являється серед ночі, — не встигла, бо Мо поквапився з кімнати. Вона стривожено подалася за ним. Уже в коридорі почула, як батько скинув ланцюжка на вхідних дверях, а коли вискочила в передпокій, Мо стояв у відчинених дверях.

Ніч прохопилася до будинку темна й волога, а дощ зашумів загрозливо гучно.

— Вогнерукий! — гукнув у темряву Мо. — Це ти?

Вогнерукий? Що це за ім’я? Меґі не пригадувала, щоб коли-небудь чула його, а проте воно все ж таки щось нагадувало — щось далеке-далеке, таке, що ніяк не хотіло прибрати чітких обрисів.

Надворі — ані шелесь. Тільки дощ нашіптував щось, так ніби в ночі раптом прорізався голос. Та потім почулися кроки і з темряви виринув чоловік. Мокрі від дощу поли довгого пальта липли йому до колін, і коли незнайомець вийшов на світло з відчинених дверей, Меґі на мить здалося, ніби з-за плеча в нього виткнулася невеличка хутряна голівка; принюхуючись, вона вистромилася з його заплічника й відразу сховалася назад.

Вогнерукий утер рукавом мокре обличчя й, подаючи Мо руку, промовив:

— Як ся маєш, Чарівновустий? Давненько ж ми з тобою не бачилися!

Мо, повагавшись, узяв простягнену руку.

— Дуже давненько, — відповів він, дивлячись одначе кудись повз гостя, так ніби очікував, що вслід за тим із темряви з’явиться ще хтось. — Заходь, а то ще, чого доброго, дуба вріжеш. Меґі каже, ти вже давно тут стовбичиш.

— Меґі? Ах так, ну звісно.

Вогнерукий дав Мо втягти себе до будинку. Незнайомець так пильно приглядався до Меґі, що збентежена дівчинка не знала, куди очі подіти. Зрештою вона й сама подивилася йому просто в обличчя.

— А вона виросла.

— Хіба ти її пам’ятаєш?

— Звичайно.

Меґі впало в око, що Мо, замикаючи двері, крутнув ключа в замку двічі.

— Скільки ж це вже їй? — Вогнерукий усміхнувся до дівчинки.

Дивна то була усмішка. Меґі не могла збагнути, чого в ній було більше — іронії, поблажливості чи просто збентеження. Отож вона й не всміхнулась у відповідь.

— Дванадцять, — сказав Мо.

— Дванадцять?! Лелечко!

Вогнерукий відгорнув із чола геть мокру чуприну. Вона сягала йому майже до плечей. Меґі спитала себе, якого ж та чуприна кольору, коли суха. Неголена щетина навколо тоненьких губів була руда, як ото хутро у бездомної кицьки, що їй Меґі іноді ставила за порогом блюдце з молоком. На щоках щетина в чоловіка була ріденька, мов перший пушок на підборідді у юнака. Отож рубців вона не закривала — трьох довгих блідих рубців, через які обличчя у Вогнерукого мало такий вигляд, немовби колись розбилося й тоді його зліпили наново.

— Дванадцять років! — знову проказав він. — Та вже ж… Тоді їй було… Три роки, чи не так?

Мо кивнув головою й сказав:

— Ходімо, я дам тобі що-небудь перевдягтися. — І потяг гостя за собою — нетерпляче, так ніби йому раптом припекло сховати того від доньки. — А ти, Меґі, — кинув він через плече, — лягай спати. — І, не промовивши більше жодного слова, причинив за собою двері майстерні.

Меґі стояла й потирала одну об одну холодні ноги. «Лягай спати!» Іноді, коли вона вкотре засиджувалася допізна, Мо кидав її на ліжко, мов торбу з горіхами. Іноді після вечері він ганявся за нею по всьому будинку, поки вона, захекавшись од сміху, втікала до себе в кімнату. А іноді він так стомлювався, що випростувався на канапі, й тоді вона, перше ніж іти спати, запарювала йому каву. Але ніколи, жодного разу він не спроваджував її в ліжко так, як оце щойно.

В її серці прокльовувалося настирливе, мов страх, передчуття, нібито разом із цим незнайомцем, що мав таке дивне й водночас знайоме ім’я, в їхнє життя проникла якась небезпека. І раптом Меґі пошкодувала, — так глибоко, аж сама злякалася, — що пішла по Мо: краще б цей Вогнерукий лишився стояти надворі, поки його змив би дощ.

Цієї миті двері майстерні відчинились, і дівчинка здригнулася.

— Ти й досі тут? — здивувався Мо. — Іди спати, Меґі. Ну ж бо!

На батьковому переніссі дівчинка помітила оту невеличку зморщечку, яка залягала там лише тоді, коли його щось дуже тривожило; і дивився він кудись крізь Меґі, наче думками був десь далеко-далеко. Лихе передчуття в її серці наростало, розправляючи чорні крила.

— Прожени його, Мо! — сказала вона, коли він повів її, підштовхуючи перед собою, до кімнати. — Прошу тебе! Прожени його! Він мені не подобається.

Мо спинився на порозі.

— Завтра вранці, коли ти прокинешся, його тут уже не буде. Слово честі!

— Слово честі? А пальці не схрещуєш? — Меґі дивилася йому просто в очі. Вона завжди бачила, коли батько казав неправду, хоч би як він це приховував.

— Не схрещую, — сказав Мо й на підтвердження підніс угору обидві руки.

Відтак причинив за собою двері, хоч і знав, що доньці це не до вподоби. Меґі припала вухом до дверей і прислухалася. Забряжчав посуд. «О, виходить, того рудобородого ще й відігріватимуть чаєм! Сподіваюся, він таки схопить запалення легенів, — подумала Меґі. — Тільки щоб не помирав одразу, як мати моєї вчительки англійської». Меґі почула, як на кухні засвистів чайник і Мо з тацею, заставленою посудом, рушив назад до майстерні.

Меґі про всяк випадок трохи зачекала, хоч це далося їй і нелегко, потім прослизнула до передпокою.

На дверях батькової майстерні висіла невеличка бляшана табличка. Слова, що стояли на ній, Меґі знала напам’ять. Вона ще у свої п’ять років навчилася читати оті старомодні гостроверхі літери:

Одні книжки треба смакувати,

інші — просто ковтати,

і лише декотрі слід пережовувати

й добре перетравлювати.

Тоді Меґі, щоб дотягтися до таблички й розшифрувати цей напис, мусила підставляти собі ящика. Вона гадала, що «перетравлювати» потрібно розуміти буквально, і з відразою питала себе, чому Мо почепив собі на двері саме ці слова якогось осквернителя книжок.

Тепер вона вже знала, що означав напис. Але цієї ночі він її не цікавив. Їй хотілося збагнути, що означали ті слова, які лунали за дверима — тихі, майже незрозумілі слова, що ними пошепки перемовлялися двоє чоловіків у майстерні.

— Ти його недооцінюєш! — чула вона, як казав Вогнерукий.

Голос у нього був зовсім не такий, як у Мо. Батько мав особливий голос. Ним він міг просто-таки малювати в повітрі картини.

— Щоб запопасти її, він піде на все! — Це казав знову Вогнерукий. — А все, повір мені, — це таки все.

— Я її повік йому не віддам! — Це був голос Мо.

— Але він так чи інак її дістане! Кажу тобі ще раз: вони натрапили на твій слід.

— Хіба це вперше?! Та поки що мені щоразу щастило спекатися їх.

— Он як?! І довго ще, на твою думку, тобі щаститиме? А твоя донька? Тільки не розповідай мені, нібито їй до вподоби раз у раз переїздити з місця на місце! Повір, я знаю, що кажу.

За дверима запала тиша, й Меґі вже ледве зважувалася дихнути: боялася, що ті двоє її почують.

Нарешті знов заговорив батько — спроквола, так, наче його язику важко було вимовляти слова.

— І що ж я тепер… маю… на твою думку, робити?

— Їдьмо зі мною. Я відведу тебе до них!

Брязнула чашка. Об порцеляну вдарилась ложечка. Як гучно лунають у тиші такі тихі звуки!

— Ти ж бо знаєш, Каприкорн дуже високої думки про твій хист. Він, поза всяким сумнівом, зрадіє, якщо ти принесеш її сам! А отой новенький, якого він десь роздобув замість тебе, — таке нездарисько, просто жах!

Каприкорн… Іще одне досить дивне ім’я. Вогнерукий не вимовив його, а скоріше виштовхнув із себе — так, неначе воно могло обпекти йому язика. Меґі поворушила закоцюблими пальцями на ногах. Холод пронизував її до кісток, і вона вже майже не розуміла того, про що розмовляли двоє чоловіків, однак намагалася не пропустити жодного слова.

У майстерні знову запала тиша.

— Не знаю… — нарешті озвався Мо. (Голос у нього був такий стомлений, що в Меґі аж серце зайшлося.) — Треба подумати. Як гадаєш, коли тут з’являться його люди?

— Скоро!

Це слово впало у тишу, мов камінь.

— Скоро… — повторив Мо. — Гаразд. Тоді я до завтра вирішу. Ти маєш де заночувати?

— Де-небудь знайду, — відповів Вогнерукий. — Я з цим уже давно проблем не маю. Але тут для мене час і досі летить так швидко… — Він невесело засміявся. — Одначе мені аж-аж-аж як кортить почути твоє рішення. Ти не проти, якщо я прийду завтра? Десь так опівдні.

— Ну звісно. О пів на другу я забираю Меґі зі школи. Отоді й приходь.

Меґі почула, як у майстерні відсунули стільця, й притьма кинулася до себе в кімнату. Вона ледве встигла перескочити поріг, коли двері майстерні відчинилися. Натягнувши аж до підборіддя ковдру, Меґі лежала й прислухалася, як батько прощається з Вогнеруким.

— Ще раз дякую, що попередив! — долинув до неї батьків голос.

Потому вона почула, як віддаляються кроки Вогнерукого — повільно, нерішуче, так ніби той вагався — йти чи не йти, так ніби він ще не все сказав.

Нарешті Вогнерукий таки пішов, і тільки дощ усе ще дудонів мокрими пальцями по шибках.

Коли Мо ступив до її кімнати, Меґі хутко заплющила очі, намагаючись дихати рівно, немовби давно вже спала глибоким, невинним сном.

Та Мо був не дурний. Іноді він був аж страх який розумний.

— Меґі, вистроми ногу з-під ковдри, — сказав він.

Дівчинка знехотя виставила з-під ковдри все ще холодну ступню й поклала її в теплу батькову долоню.

— Я так і знав, — сказав Мо. — Ти шпигувала. Чи можеш ти бодай один-однісінький раз зробити так, як я тобі кажу? — І, зітхнувши, укрив її ногу теплою ковдрою.

Потім сів на ліжко, провів руками по стомленому обличчю й подивився у вікно.

Чуб у нього був чорний, мов хутро у крота. А Меґі коси дісталися біляві — од матері, про яку вона знала лише з кількох вицвілих фотознімків. «Радій, що ти більше схожа на неї, ніж на мене, — часто казав Мо. — Така голова, як у мене, до дівочої шийки зовсім не пасувала б». Але Меґі дуже хотілося бути схожою на батька, адже на світі не було іншого обличчя, яке б вона так любила.

— Однаково я нічого не зрозуміла з того, про що ви там балакали, — промурмотіла вона.

— Гаразд.



Мо дивився у вікно, так ніби Вогнерукий усе ще стояв у дворі. Нарешті підвівся й рушив до дверей, кинувши через плече:

— Спробуй трохи поспати.

Але спати Меґі не хотілося.

— Вогнерукий! Що воно взагалі за ім’я? — озвалась вона. — І чого це він називає тебе Чарівновустим?

Мо нічого не відповів.

— А той, що шукає тебе… Я чула, як про це казав Вогнерукий… Каприкорн. Хто він такий?

— Тобі його не конче знати, — відповів, не обертаючись, батько. — Я думав, ти нічого не зрозуміла. До завтра, Меґі.

Цього разу дверей він за собою не причинив. Світло з коридору падало на її ліжко, змішуючись із нічною темрявою, що проникала крізь вікно. Меґі лежала й чекала, поки темрява нарешті зникне зовсім і забере з собою тривожне передчуття біди в її душі.

Аж багато згодом дівчинка збагнула, що насправді біда почалася не цієї ночі. Цієї ночі вона лише повернулась.

Таємниці

— Але що робити цим дітям, коли вони не мають таких книжок з казками? — спитав Нафталі.

І Реб Цебулун відповів:

— Доведеться з цим змиритися. Книжки з казками — то не хліб. Можна жити й без них.

— А я без них жити не зміг би, — промовив Нафталі.

Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус

Коли Меґі прокинулась, надворі ще тільки сіріло. Нічна запона над полями стала блідіша, так наче полиняла під дощем. Будильник показував майже п’яту, й Меґі вже хотіла було перекинутися на другий бік і поспати ще, аж раптом відчула, що в кімнаті хтось є. Вона злякано сіла в ліжку й побачила Мо: він стояв біля її відчиненої шафи.


— Доброго ранку! — привітався батько, кладучи до валізи її улюбленого светра. — Мені шкода. Я розумію, ще дуже рано, але нам треба їхати. Ти не проти, я зварю на сніданок какао?

Меґі сонно кивнула головою. Пташки за вікном щебетали так гучно, немовби попрокидалися вже кілька годин тому.

Мо кинув до валізи ще дві пари її штанів, закрив валізу й рушив з нею до дверей.

— Вдягни що-небудь тепле, — сказав дорогою. — Надворі прохолодно.

— Куди ми їдемо? — запитала Меґі.

Та батько вже вийшов з кімнати. Дівчинка розгублено визирнула з вікна, ніби сподіваючись побачити у дворі Вогнерукого. Але там на мокрому після дощу камінні лише стрибав чорний дрозд.

Меґі натягла штани й попленталась на кухню. У коридорі стояли дві валізи, дорожня сумка й батькова скринька з інструментами.

Мо сидів за столом і готував бутерброди. Перекуска на дорогу. Коли Меґі переступила поріг, він на мить звів очі й усміхнувся. Але з його вигляду Меґі здогадалася, що батько чимось стривожений.

— Ми не можемо поїхати, Мо, — сказала вона. — У мене канікули аж через тиждень.

— То й що? Хіба тобі вперше кидати школу, коли я дістаю замовлення й мушу їхати?

Що правда, то правда. Так траплялося навіть досить часто, коли якому-небудь букіністові, колекціонеру чи якійсь бібліотеці потрібен був палітурник і Мо запрошували очистити кілька давніх цінних книжок від плісняви й пороху чи заново їх оправити. Щоправда, на думку Меґі, слово «палітурник» не дуже пасувало до батькової професії, і кілька років тому вона змайструвала на двері його майстерні табличку з написом: «Мортимер Фольхарт, книжковий лікар». І цей книжковий лікар ніколи не виїздив до пацієнтів без доньки. Так було й буде завжди, хай би там що казали в школі вчителі Меґі.

— Як щодо вітряної віспи? Чи я вже виправдовував нею твої пропуски в школі?

— Минулого разу. Коли ми їздили до отого огидного типа з Бібліями. — Меґі пильно подивилася батькові в очі. — Мо, ми мусимо їхати через… учорашню ніч?

На мить їй здалося, що зараз батько про все розповість. Та він лише похитав головою й кинув:

— Дурниці! — І заходився ховати бутерброди до пластикового мішечка. — У твоєї мами була тітка. Тітка Елінор. Колись ми до неї вже їздили, але тоді ти була ще зовсім маленька. Елінор уже давно просить, щоб я дав лад її книжкам. Вона живе біля одного з озер на півночі Італії… Весь час забуваю, біля якого саме, але там дуже гарно. Їхати туди годин шість-сім, не більше. — Розповідаючи, він не підводив очей на Меґі.

«Але чому саме зараз?» — крутилося в неї на язиці. Однак вона змовчала. Не спитала Меґі й про те, чи не забув батько про домовлену зустріч пополудні: надто боялася відповідей на свої запитання й того, що Мо знову скаже неправду.

— А вона така сама кумедна, як і решта? — тільки й поцікавилась дівчинка.

Меґі з Мо вже навідували декотрих родичів. І з боку батька, і з боку матері їх було чимало, й вони роз’їхались, як здавалося Меґі, по всій Європі.

— Вона, звісно, трохи кумедна, але ви з нею знайдете спільну мову. А книжки в неї таки чудові.

— А ми надовго їдемо?

— Та, мабуть, на довше, ніж звичайно.

Меґі надпила ковток какао. Воно було таке гаряче, що обпекло губи. Вона швиденько притисла до них холодного ножа.

— Мені ще треба дещо спакувати в майстерні, — сказав Мо, відсовуючи стільця. — Я швиденько. Ти, звісно, зморена, але поспиш потім, в автобусі.

Меґі кивнула головою й перевела погляд на вікно. Ранок видався похмурий. Над полями, що тяглися аж до недалеких пагорбів, висів туман, і дівчинці здалося, що нічні тіні поховалися поміж деревами.

— Спакуй їжу й прихопи з собою кілька книжок! — гукнув з передпокою Мо.

Так наче Меґі їде в дорогу вперше! Батько ще багато років тому змайстрував скриньку для її улюблених книжок, які вона щоразу брала в такі поїздки — тривалі й короткі, далекі й не дуже далекі. «У чужім краю непогано мати з собою власні книжки», — завжди казав Мо. Сам він також щоразу прихоплював їх із собою добрий десяток, не менше.

Мо пофарбував скриньку лаком — червоним, як улюблена квітка Меґі мак-самосій. Його пелюстки легко можна було засушувати між сторінками в книжках, а маточка, коли її притиснути до шкіри, залишала слід у вигляді зірочки. На покришці Мо гарною в’яззю вивів: «Скарби Меґі», а всередині оббив скриньку лискучою чорною тафтою. Щоправда, тієї оббивки й не видно було, бо всю скриньку Меґі закладала своїми улюбленими книжками. І після кожної поїздки, після кожного міста чи села, де вони побували, цих книжок усе прибувало й прибувало.

«Коли береш із собою книжку, — сказав Мо, кладучи до скриньки першу, — то стається диво: книжка починає збирати твої спогади. А згодом досить лише її розгорнути, й відразу ніби опиняєшся там, де читав ті сторінки вперше. Перебіг очима кілька слів — і повертається все: краєвиди, запахи, смак морозива, яке ти їв, коли читав… Повір, книжки — однаково що липучка для мух. Ні до чого іншого спогади не прилипають так, як до книжкових сторінок».

Схоже, він таки мав рацію. Але Меґі щоразу брала з собою книжки ще й з іншої причини. У чужині вони були для неї наче домівкою — знайомі голоси, друзі, які ніколи з нею не сварилися, розумні, сильні, відважні друзі, що пройшли вогонь і воду, повсюди побували й зазнали численних пригод. Книжки підбадьорювали Меґі, коли в неї було сумно на душі, проганяли нудьгу, а Мо тим часом кроїв шкіру й тканину, заново зшивав розсипані старі сторінки, що їх десятками років шарпали сотні пальців.

Декотрі книжки Меґі брала з собою щоразу, інші лишалися вдома, бо не пасували до поїздки або мали поступитися місцем якійсь новій, ще не відомій історії.

Меґі провела рукою по округлих корінцях. Які ж книжки вибрати цього разу? Які історії допоможуть побороти страх, що проник до їхнього дому минулої ночі? «Може, взяти яку-небудь історію про брехню?» — подумала Меґі. Мо обманув її. Хоча знав, що вона завжди помічає обман по його носі. «Піноккіо», — спало на думку Меґі. Та ні, надто моторошно. І дуже сумно. Та однаково треба брати щось захопливе, таке, щоб прогнати з голови всі думки, навіть найпохмуріші. Може, щось про відьом? Так, вона візьме про відьом, про лисих відьом, які перетворюють дітей на мишей. А також про Одіссея з його циклопом та чародійкою, що обертає воїнів на свиней. Навряд чи їхня з Мо поїздка буде небезпечніша, ніж подорож Одіссея. Чи все ж таки небезпечніша?

Ліворуч під стінкою, в скриньці, лежали дві книжки з картинками. По цих книжках Меґі вчилася читати. Їй було тоді п’ять років, і на сторінках ще й досі лишалися сліди від її нетерплячого вказівного пальчика. А на самому дні, під рештою книжок, лежали ті, що їх Меґі зробила сама. Цілими днями вона вирізала й клеїла, малювала все нові й нові картинки, а Мо мав підписувати їх, як-от: «Янгол зі щасливим личком. На згадку Мо від Меґі». Своє ім’я вона виводила сама й щоразу писала його з двома «ґ». Меґі поглянула на незграбні літери й поклала ту невеличку книжку знову до скриньки. Оправити її доньці допоміг, певна річ, Мо. Усі її саморобні книжечки він оправляв у різнобарвний папір, а для решти книжок подарував їй спеціальну печатку з її ім’ям і зображенням однорога. Печатку вона ставила щоразу на першій сторінці: іноді чорним чорнилом, іноді червоним — як їй подобалось. Та книжок Мо їй ніколи вголос не читав. Жодного разу.

Він підкидав її високо над головою, носив на плечах і вчив, як із пір’їн чорного дрозда робити закладки для книжок. Але ніколи їй не читав. Жодного разу, жодного слова, хоч би скільки вона клала йому на коліна книжку. Тож Меґі довелося самій навчатися, що означають оті чорні знаки, самій відкривати для себе їхній чарівний світ…

Меґі випросталась.

У скриньці лишалося ще трохи місця. Цікаво, чи не має Мо якої-небудь новенької книжки — такої грубенької, такої чудової-пречудової, щоб можна було взяти її з собою?..


Двері до його майстерні були причинені.

— Мо!

Меґі натисла на клямку. Довгий робочий стіл був чистий-чистісінький, — жодного штемпеля, жодного ножа. Мо справді все спакував. Отже, він таки її не обманув?

Меґі переступила поріг майстерні й роззирнулася. Двері до «золотої комірки» стояли прочинені. Власне, це була звичайна невеличка комірчина, однак Меґі охрестила її так через те, що батько зберігав там найцінніші матеріали й речі: тонюсіньку шкіру, мармуровий папір, штемпелі, якими він ставив на м’якій шкірі золоте тиснення… Меґі встромила голову в прочинені двері й побачила Мо: той саме загортав у пакувальний папір якусь книжку. Вона була не дужа велика й не дуже товста, блідо-зелена лляна палітурка пошарпана… Однак роздивитися щось більше Меґі не встигла: Мо, щойно вгледівши доньку, поквапно сховав книжку за спину.

— Що ти тут робиш? — напустився батько на дівчинку.

— Я… — На хвилю в Меґі від переляку відібрало мову — таке похмуре було в Мо обличчя. — Просто я хотіла спитати, чи не маєш ти для мене ще якої-небудь книжки… Бо ті, що в моїй кімнаті, я вже всі прочитала і…

Мо провів долонею по обличчю.

— Ну, звісно. Що-небудь знайду неодмінно, — сказав він, але очі його ніби промовляли: «Іди звідси, Меґі, йди». А за спиною в нього шарудів обгортковий папір. — Зараз я прийду до тебе. Просто мені треба тут іще дещо спакувати. Гаразд?

Невдовзі він приніс їй три книжки. Але тієї, котру загорнув у папір, серед них не було.


За годину вони винесли речі у двір. Вийшовши з будинку, Меґі мерзлякувато зіщулилась. Ранок видався холодний, як дощ минулої ночі, а бліде сонце нагадувало кашкета, якого хтось забув у похмурому небі.

Вони не прожили в цьому старому дворі ще й року. Меґі подобався краєвид із пагорбами довкруг, ластів'ячі гнізда під дахом, пересохлий колодязь, який зяяв такою чорнотою, що здавалося, ніби він сягав самого центру землі. Будинок з усіма його порожніми кімнатами, де мешкали жирні павуки й завжди гуляли протяги, здавався їй аж надто великим, однак платити за нього доводилося не багато, а Мо мав досить місця для своїх книжок і для майстерні. До того ж поряд із будинком був курник і повітка, в якій тепер стояв лише їхній старенький мікроавтобус, хоча в ній краще було б тримати кількох корів чи коня. «їх, Меґі, треба доїти, — сказав Мо, коли вона якось запропонувала була завести двох-трьох корів. — Рано-вранці. Дуже, дуже рано. І то щодня!» «А як щодо коня? — запитала тоді вона. — Коня має й Пеппі Довгапанчоха. І обходиться навіть без повітки!»

Меґі була б рада й кільком курям чи козі, але ж і їх треба щодня годувати, а вони з батьком надто часто від’їздили. Отож у Меґі лишилася тільки руда кішка, яка час від часу навідувалася до них, коли їй набридало гризтися із собаками в сусідньому дворі. Там жив буркотливий старий селянин — єдиний їхній сусіда. Його собаки іноді так моторошно вили, що Меґі мусила затуляти вуха. До найближчого села, куди Меґі ходила до школи й де мешкали дві її подруги, можна було доїхати за двадцять хвилин велосипедом, але батько зазвичай відвозив її автобусиком, бо вузький путівець завжди був безлюдний і пролягав через поля й темні переліски.


— О Господи, що це ти сюди понакладала? Чи не цеглин? — спитав Мо, коли виносив надвір її скриньку з книжками.

— Ти ж бо сам завжди кажеш: книжки мають бути важкі, бо в них — цілий світ, — відповіла Меґі, на що батько всміхнувся — вперше за цілий ранок.

Автобусик, що в занедбаній повітці нагадував якусь незграбну строкату тварину, був для Меґі рідніший від усіх будинків, де їм із Мо випадало мешкати. Ніде не спалося їй так солодко й міцно, як у ліжку, що його в автобусику змайстрував для неї батько. Був тут, звичайно, і стіл, у кутку — кухонька й лавка, під відкидним сидінням якої зберігалися путівники, міські карти й зачитані кишенькові книжечки.

Так, Меґі любила свого автобусика. Та цього ранку сідати в нього вона не поспішала. Коли Мо ще раз повернувся до будинку, щоб замкнути двері, в Меґі раптом зринуло таке відчуття, ніби вони вже ніколи сюди не повернуться, ніби ця їхня поїздка завершиться інакше, ніж усі попередні, ніби вони їхатимуть усе далі й далі, втікаючи від чогось такого, що й назви не має. Принаймні від того, про що їй не хотів казати батько.

— Отже, з Богом, на південь! — тільки й кинув він, умощуючись за кермом.

І вони рушили — ні з ким не попрощавшись, раннього ранку, що пахнув дощем.

Та біля воріт їх уже очікував Вогнерукий.

На південь

— За Дрімучим лісом — широкий світ, — мовив пацюк. — Але нас він не обходить — ні тебе, ні мене. Я там іще зроду не був і ніколи туди не поткнуся. А ти — й поготів, якщо маєш бодай крихту здорового глузду.

Кеннет Ґреєм. Вітер у вербах

Вогнерукий, мабуть, уже давно стояв на вулиці, по той бік кам’яної огорожі. Сотні разів — ба більше! — Меґі, міцно заплющивши очі, походжала на цьому мурі туди-сюди — до іржавих завіс на воротах і назад — і виразно уявляла собі або тигра з бурштиново-жовтими очима, що зачаївся в бамбукових заростях під огорожею, або бистрину з порогами, яка пінилася праворуч і ліворуч від неї.


Тепер тут стояв лише Вогнерукий. Але досить було Меґі тільки вздріти його, як серце в неї шалено закалатало. Він вигулькнув перед автобусиком так несподівано, що Мо мало не налетів на нього. Вогнерукий був у самому светрі й, щоб зігрітися, обхопив себе руками за плечі. Його пальто, мабуть, було ще мокре після дощу, але чуб уже просох, і тепер рудуваті пасма спадали на вкрите рубцями обличчя.

Мо лайнувся, вимкнув двигуна й виліз із автобусика. Вогнерукий розтяг вуста в своїй дивній усмішці й прихилився до муру.

— І куди це ти зібрався, Чарівновустий? — спитав він. — Хіба ми не домовлялися? Колись ти мене так уже пошив був у дурні, пригадуєш?

— Сам знаєш, чому я так кваплюся, — відповів Мо. — 3 тієї самої причини, що й минулого разу. — Він усе ще не відходив від дверцят автобусика, ніби ніяк не міг дочекатися, коли ж Вогнерукий нарешті дасть дорогу.

Але той удавав, ніби нетерплячки Мо зовсім не помічає.

— То дозволь бодай тепер поцікавитись: куди це ти зібрався? — знову спитав Вогнерукий. — Бо того разу мені довелося розшукувати тебе чотири роки. І якби мені трохи не пощастило, то люди Каприкорна знайшли б тебе раніше.

Він звів очі на Меґі, й дівчинка відповіла йому ворожим поглядом.

Мо хвилю помовчав і нарешті відповів:

— Каприкорн на півночі. Тож ми їдемо на південь. Чи, може, він тим часом отаборився десь-інде?

Вогнерукий перевів погляд на дорогу. У вибоїнах поблискувала вода після дощу минулої ночі.

— Та ні, — промовив він. — Ні, Каприкорн і досі на півночі. Принаймні так кажуть. І якщо ти, як я бачу, надумав усе ж таки не віддавати йому те, що він шукає, то я, мабуть, теж швиденько вшиюся на південь. Бог свідок, не хочеться мені бути тим, від кого Каприкорнові люди почують кепську новину. Одне слово, якщо ви мене трохи підкинете… то я в дорогу готовий!

Дві сумки, які він виволік із-за муру, мали такий вигляд, немовби вже разів десять об’їхали разом з ним навколо земної кулі. Крім них, Вогнерукий мав із собою лише заплічника.

Меґі міцно зціпила губи.

«Ні, Мо! — вирішила вона. — Ні, ми не візьмемо його з собою!» Та досить було їй лише поглянути на батька, і вона зрозуміла: його відповідь буде інша.



— То як — поїдемо? — перепитав Вогнерукий. — А то що я скажу Каприкорновим людям, коли попадуся до їхніх лап?

Він нагадував собаку, якого вигнали з дому. І хоч як у блідому вранішньому світлі Меґі намагалася розгледіти в ньому що-небудь лиховісне, відразливе, їй не вдавалося. Та брати Вогнерукого з собою вона все одно не хотіла. Це було, звісно ж, виразно написано на її обличчі, тільки жоден із цих двох чоловіків не звертав на неї уваги.

— Повір, я не зможу довго приховувати від них, що бачив тебе, — провадив Вогнерукий. — А крім того… — Він повагався, нарешті повів далі: — Крім того, ти мені й досі щось винен, чи не так?

Мо похнюпив голову. Меґі помітила, як його рука ще міцніше вхопилася за відчинені дверцята автобусика.

— Ну, якщо ти вважаєш… — проказав він. — Так, не заперечую, я тобі дещо винен.

На порубцьованому обличчі Вогнерукого відбилася полегкість. Він хутко закинув за спину заплічника, взяв сумки й рушив до автобусика.

— Стривайте! — вигукнула Меґі, коли Мо пішов йому назустріч, щоб допомогти донести сумки. — Якщо він їде з нами, то я хочу спершу довідатись, чому ми втікаємо. Хто цей Каприкорн?

Мо обернувся до неї.

— Меґі… — почав він добре знайомим їй тоном, яким звичайно казав: «Меґі, не будь такою дурненькою!» — або: «Меґі, ну годі вже тобі…»

Вона відчинила дверцята й вистрибнула з автобусика.

— Меґі, чорт забирай! Залізь назад! Нам пора їхати!

— Не залізу, поки не скажеш!

Мо підійшов до неї, але Меґі прослизнула повз нього, вибігла з воріт на вулицю й крикнула:

— Чому ти не хочеш сказати?

Вулиця була така безлюдна, немовби вони лишилися на світі самі. Війнув легенький вітрець, торкнувся обличчя Меґі, зашелестів у липовому листі на узбіччі. Небо все ще було блякле, сіре й світлішати, схоже, не збиралося.

— Я хочу знати, що сталося! — знову крикнула Меґі. — Хочу знати, чому нам довелося вставати о п’ятій ранку, чому мені не треба йти до школи! Хочу знати, чи ми сюди повернемось і хто такий отой Каприкорн!

Мо, почувши це ім’я, хутко озирнувся, так наче той, кого обидва чоловіки вочевидь так боялися, міг ось-ось вискочити з порожньої повітки — так само зненацька, як напередодні з’явився Вогнерукий. Але у дворі нікого не було, а Меґі надто розлютилася, щоб боятись того, про кого тільки й знала, що ім’я.

— Ти ж бо завжди мені все казав! — крикнула вона до батька. — Завжди!

Але батько мовчав.

— Кожен має свої таємниці, Меґі. — нарешті озвався він. — А тепер сідай, час рушати.

Вогнерукий, нічого не розуміючи, поглянув на Мо, потім на дівчинку і, стишивши голос, промовив:

— То ти нічого їй не сказав?

Мо похитав головою.

— Але ж бодай що-небудь ти маєш їй сказати! Це небезпечно, якщо вона нічого не знатиме. Зрештою, вона вже не маленька.

— Якщо вона знатиме, це буде теж небезпечно, — відказав Мо. — Та й нічого це не змінить.

Меґі все ще стояла на вулиці.

— Я чула, про що ви там балакали! — крикнула вона. — Небезпечно — що? Я не сяду, поки не дізнаюсь!

Але Мо й далі мовчав.

Вогнерукий хвилю нерішуче дивився на нього, потім знов поставив сумки на землю.

— Ну, гаразд, — мовив він. — Тоді я сам розкажу їй про Каприкорна.

І повільно рушив до Меґі. Дівчинка мимоволі ступила крок назад.

— Ти його вже бачила, — сказав Вогнерукий. — Колись давно, ти вже, либонь, і не пригадуєш, бо була ще зовсім маленька. Отака. — І показав рукою на висоті своїх колін. — Як би це тобі пояснити, хто він такий? Коли ти побачиш, як кішка жере голопузе пташеня, то, мабуть, заплачеш, чи не так? Або спробуєш його врятувати. А Каприкорн може зумисне кинути голопуцька кішці, аби лиш побачити, як вона роздирає його кігтями, а жалібне цвірінькання й тріпання того пташеняти для Каприкорна солодше за мед.

Меґі поточилася ще на крок назад, але Вогнерукий знову ступив до неї.

— Не думаю, що тобі до вподоби наганяти на людей страх, щоб у них аж жижки трусилися, щоб вони аж падали з ніг, — провадив Вогнерукий. — А Каприкорнові лише того й треба. І, гадаю, ти ж не тягтимеш собі до рук усе підряд — просто так, тільки через те, що тобі так хочеться. А Каприкорн саме це й робить. На превеликий жаль, твій батько має одну річ, яку Каприкорнові страшенно кортить мати.

Меґі звела очі на батька, але той лише стояв і мовчки дивився на неї.

— Каприкорн не вміє оправляти книжок, як твій батько, — вів далі Вогнерукий. — Він узагалі не вміє нічого робити до пуття. Але на одному він розуміється добре: наганяти на людей страх. Тут Каприкорн мастак. Це його ремесло. Хоча сам він, гадаю, навіть не здогадується, що в людини на душі, коли страх сковує їй руки й ноги і згинає її до самої землі. Зате він добре знає, як такий страх викликати, як примусити його проникати в домівки, в ліжка, в серця й голови людей. Його поплічники розносять той страх, мов чорні звістки, підсовують його під двері й укидають до поштових скриньок, вимащують ним стіни будинків і брами стаєнь, поки страх починає вже розповзатися сам — нечутно, зі смородом, як чума. — Вогнерукий стояв уже перед самісінькою Меґі. — А людей у Каприкорна багато, — стиха додав він. — Більшість із них служать у нього змалечку, і якщо Каприкорн накаже котромусь із них відтяти тобі вухо чи носа, той зробить це, й оком не змигнувши. Каприкорнові люди полюбляють вдягатися в усе чорне, як оте гайвороння, тільки їхній ватажок носить білу сорочку під чорною, як сажа, курткою. І якщо тобі коли-небудь трапиться котрийсь із них, то спробуй стати маленькою-маленькою, щоб він тебе й не помітив. Зрозуміла?

Меґі кивнула головою. Серце в неї калатало так, що їй аж дух перехопило.

— Я розумію, чому батько ніколи не розповідав тобі про Каприкорна, — зітхнув Вогнерукий і перевів погляд на Мо. — Я теж краще розповідав би своїм дітям про людей приємніших.

— Я знаю, що на світі живуть люди не лише приємні! — Голос у Меґі тремтів від люті (а може, й від страху?), і вона не могла з собою нічого вдіяти.

— Та невже?! І звідки ж ти про це знаєш? — На обличчі у Вогнерукого знову промайнула ота загадкова усмішка, сумна й гордовита воднораз. — Тобі вже доводилося мати діло зі справжнім харцизякою?

— Я про них читала.

— Ну звісно! — засміявся Вогнерукий. — Адже це майже те саме.

Його глузування обпекло дівчинку, мов жалка кропива. Він нахилився до Меґі, зазирнув їй в очі й стиха додав:

— Хотів би я, щоб ти знала про них тільки з книжок.

Мо поставив сумки Вогнерукого в самому кінці мікроавтобуса і, поки той умощувався на сидінні позаду Меґі, мовив:

— Сподіваюся, в тебе там немає нічого такого, що літатиме в нас над головою? З твоїм ремеслом у цьому не було б нічого дивного.

Та не встигла Меґі поцікавитися, що ж то за таке ремесло, як Вогнерукий розв’язав заплічника, обережно дістав з нього якусь заспану тваринку і, звертаючись до Мо, сказав:

— Їхати нам разом доведеться, схоже, довгенько, тому я хотів би твою доньку де з ким познайомити.

Завбільшки тваринка була майже як кролик, тільки багато, сказати б, стрункіша, а пухнастого, мов хутряний комірець, хвостика вона притискала до грудей Вогнерукого. Тваринка вчепилася невеличкими кігтиками в його рукав і позирала на Меґі блискучими чорними оченятами-ґудзиками, а коли позіхнула, то оголила низку гострих, як голки, зубенят.

— Це Ґвін, — пояснив Вогнерукий. — Як хочеш, можеш почухати йому за вушками. Він поки що дуже сонний, не вкусить.

— А взагалі він кусається? — поцікавилась Меґі.

— Принаймні на твоєму місці, — озвався Мо, знов сідаючи за кермо, — я тримався б від цієї малої бестії якнайдалі.

Але Меґі, коли бачила будь-яку тварину, не могла втриматися, щоб її не погладити, навіть якщо в тієї були отакі гострі зуби.

— Це куниця чи щось таке, еге ж? — спитала вона, обережно погладжуючи пучками заокруглене вушко тваринки.

— Та щось із тієї породи. — Вогнерукий дістав з кишені штанів сухарика й стромив його в рот тваринці.

Поки вона хрумкала сухарика, Меґі покуйовдила їй шовковисте хутро на голівці й раптом відчула під ним, просто за вушками, щось тверде — малесенькі ріжки. Дівчинка вражено відсмикнула руку.

— Хіба куниці мають ріжки?

Вогнерукий підморгнув їй, запустив Ґвіна знов до заплічника й відповів:

— Ця має.

Меґі збентежено спостерігала, як він затягує ремінця на заплічнику. Здавалося, вона все ще відчувала під пальцями маленькі Ґвінові ріжки.

— Мо, а ти знав, що куниці мають ріжки? — нарешті спитала вона.

— Ет, то Вогнерукий приліпив їх тому малому кусючому чортеняті сам. Для своїх фокусів.

— Яких фокусів? — Меґі, нічого не розуміючи, звела очі на батька, потім на Вогнерукого.

Але Мо лише мовчки запустив двигуна, а Вогнерукий поскидав чоботи, які, схоже, побачили світу не менше, ніж його сумки, а тоді, глибоко зітхнувши, випростався на ліжку Меґі.

— Годі балачок, Чарівновустий, — промовив він, перше ніж заплющити очі. — Я ж бо не відкриваю твоїх таємниць, тож і ти не вибовкуй моїх. До того ж для цього треба, щоби спершу стемніло.

Меґі ще добру годину сушила собі мозок тим, що могла б означати ця відповідь. Та ще дужче непокоїло її інше.


— Мо, — нарешті озвалася вона, коли Вогнерукий у неї за спиною захропів, — а що потрібно від тебе… отому Каприкорнові? — Вимовляючи це ім’я, вона стишила голос, немовби не хотіла, щоб воно пролунало так лиховісно.

— Книжку, — відповів батько, не відриваючи погляду від дороги.

— Книжку? То чом же ти її не віддаси?

— Бо не можна. Скоро я тобі це поясню, але не тепер. Гаразд?

Меґі поглянула у вікно. Світ, що пропливав за ним, був уже чужий — чужі будинки, чужі дороги, чужі поля. Навіть дерева й небо мали якийсь чужий вигляд. Але до цього Меґі вже звикла. Ще ніде й ніколи Меґі не почувалася по-справжньому вдома. Її домівкою був Мо, її книжки та ще оцей автобусик, що перевозив їх з одного чужого місця до іншого.

— А ота тітка, до якої ми їдемо… — знов озвалася Меґі, коли вони в’їхали в безкінечно довгий тунель. — Чи має вона дітей?

— Ні, — відповів Мо. — І, боюся, вона їх не дуже й любить. Але, як я вже й казав, ви з нею знайдете спільну мову.

Меґі зітхнула. Вона саме згадала кількох своїх тіток, з якими так і не знайшла спільної мови.

Пагорби переходили в гори, схили обабіч дороги ставали чимдалі крутіші, а будинки згодом почали здаватися не просто чужими, а якимись дивними. Щоб збавити час, Меґі заходилася лічити тунелі, та коли дев’ятий проковтнув їхнього автобусика, а світло попереду все не з’являлося й не з’являлося, дівчинка заснула. Їй снилися куниці в чорних куртках і книжка, загорнена в бурий папір.

Будинок, повен книжок

— Мій парк — це мій парк, — промовив Велет. — Нехай це затямлять усі. І ніхто, крім мене, тут не гратиметься.

Оскар Вайлд. Самозакоханий велет

Прокинулася Меґі через те, що довкола запала тиша.

Монотонне гудіння двигуна, яке заколисало її, змовкло, а місце водія було порожнє. Меґі не відразу пригадала, чому спить не в своєму ліжку. Вітрова шибка була всіяна слідами від мошки. Мікроавтобус стояв перед залізними ворітьми, численні шпичаки яких, тьмяно поблискуючи, навіювали страх. Здавалося, ці ворота були суціль із таких шпичаків, і вони тільки й чекали на те, що хтось спробує перелізти через них, зачепиться й зависне, дригаючи руками й ногами. Дивлячись на них, Меґі згадала про одну зі своїх улюблених книжок про самозакоханого Велета, який не пускав до свого парку дітей. Саме такими вона й уявляла собі його ворота.

Мо з Вогнеруким стояли на дорозі. Меґі вийшла з мікроавтобуса й рушила до них. Праворуч від дороги густо порослий деревами схил круто спускався до великого озера. Пагорби на його протилежному березі здіймалися просто з води — наче гори, що потонули в озері. Вода була майже чорна: у небі вже розливався вечір, і його темрява відбивалась у хвилях. У будинках над озером спалахували перші вогні, нагадуючи світлячків або зорі-падалиці.

— Гарно, правда ж? — Мо обійняв Меґі за плечі. — Ти ж бо любиш історії про розбійників. Бачиш он там руїни замку? Колись у тому замку хазяйнувала горезвісна ватага розбійників. Треба буде розпитати про них в Елінор. Вона про це озеро знає все.

Меґі лише кивнула головою й прихилилася до батькового плеча. Від стоми у голові в неї паморочилось, але на обличчі Мо вперше, відколи вони виїхали з дому, не було й тіні тривоги.

— А де ж вона живе? — спитала Меґі, ледве стримуючи позіхи. — Сподіваюся, не за цими шпичастими воротами?

— Саме за ними. Це вхід до її садиби. Враження справляє не вельми гостинне, чи не так? — Мо засміявся й потяг Меґі за собою через дорогу. — Елінор цими ворітьми так пишається! Побачила такі на картинці в якійсь книжці й замовила і собі.

— У книжці про парк самозакоханого Велета? — промурмотіла Меґі, зазираючи за химерно вигнуте пруття воріт.

— Самозакоханого Велета? — засміявся Мо. — Ні, гадаю, то була інша книжка. Хоч Елінор ще й як припала б до вподоби й та.

З одного й другого боку до воріт підступав високий живопліт, колюче віття якого затуляло все, що було за ними. Та й крізь пруття не було видно нічого цікавого, крім крислатих кущів рододендрону й широкої, висипаної гравієм алеї, що за кілька кроків губилася в них.

— Скидається на те, що родичка в тебе багатенька, еге ж? — шепнув Вогнерукий на вухо Меґі.

— Так, Елінор досить багата, — відказав Мо й відтяг Меґі від воріт. — Та, схоже, колись вона стане бідною, як церковна миша, бо всі свої гроші викидає на книжки. Боюся, за путящу книжку вона, не довго думаючи, й душу дияволу віддасть. — І він рвучко відчинив важкі ворота.

— Що ти робиш?! — стривожено вигукнула Меґі. — Так просто входити сюди не можна!

Біля воріт висіла табличка з написом, і хоча кілька літер уже сховалися за віттям живоплоту, на ній можна було прочитати:

ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ.

ЧУЖИМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО!

Для Меґі це застереження звучало й справді не дуже привітно.

Але Мо тільки всміхнувся.

— Не бійся, — сказав він і штовхнув ворота ще раз. — На сигналізації в Елінор лише бібліотека. Елінор однаково, хто входить у ворота. Страхополохом її не назвеш, ні. Та до неї рідко хто й навідується.

— А собаки? — Вогнерукий заклопотано вдивлявся в чужий парк. — Такі ворота зазвичай стережуть штук три, не менше, здоровенних, як телята, й злих собацюр.

Та Мо лише похитав головою.

— Елінор собак ненавидить, — мовив він і рушив назад до мікроавтобуса. — Сідайте.

Тітчина садиба нагадувала скоріше ліс, аніж парк. Одразу за ворітьми алея завертала вбік, так наче хотіла взяти розгін, щоб вискочити на узвіз, а далі губилася серед темних ялин та каштанів. Вони росли обабіч неї так густо, що їхні крони утворювали своєрідний тунель. Меґі вже здавалося, що йому не буде кінця-краю, коли це дерева несподівано розступилися й автобусик виїхав на майданчик, висипаний гравієм і оточений дбайливо доглянутими трояндовими клумбами.

Перед будинком, більшим, аніж та школа, до якої Меґі ходила останнього року, на гравії стояв сірий «комбі». Дівчинка спробувала полічити вікна, але невдовзі від свого наміру відмовилася. Будинок був чудовий, хоча враження справляв досить непривітне, як і залізні ворота на в’їзді. Мабуть, через те, що вохристо-жовтий тиньк у вечірній сутінках здавався просто брудним. А зелені віконниці були зачинені, мабуть, тільки тому, що за сусідніми пагорбами вже причаїлася ніч. Мабуть. Але Меґі ладна була побитись об заклад, що ці віконниці рідко відчинялися й удень. Темні дерев’яні двері, що вели до будинку, нагадували дивно перекривлений рот, і Меґі, коли вони підійшли ближче, мимоволі схопила Мо за руку.

Вогнерукий закинув за спину потертого заплічника, де, певно, все ще спав Ґвін, і нерішуче рушив за ними. Коли Мо з Меґі ступили до порога, Вогнерукий спинився за кілька кроків позаду, насторожено переводячи погляд з одних віконниць на інші, ніби побоювався, що з котрогось із зачинених вікон за ними стежить господиня.

Біля вхідних дверей було невеличке заґратоване віконце — єдине, не затулене зеленими віконницями. Під ним висіла ще одна табличка:

ЯКЩО ВИ НАДУМАЛИ МАРНУВАТИ МІЙ ЧАС

УСІЛЯКИМИ ДРІБНИЦЯМИ,

ТО ЛІПШЕ ВІДРАЗУ ВЕРТАЙТЕ НАЗАД.

Меґі стурбовано звела погляд на батька, але той лише підбадьорливо всміхнувся до неї й натис кнопку.

Меґі почула, як у великому будинку розлігся деренчливий дзвінок. Потім надовго запала тиша. Тільки з одного з рододендронових кущів, що росли навколо будинку, злетіла, невдоволено каркнувши, сорока, а кілька жирних горобців заходилися ще завзятіше клювати гравій, вишукуючи в ньому комах. Меґі саме кинула їм кілька крихт, що лишилися в кишені її куртки після якогось уже давно забутого пікніка, коли це двері різко відчинилися.

На порозі стояла жінка — старша, багато старша за Мо, хоча визначати вік дорослих Меґі не дуже й уміла. Її обличчя нагадало Меґі бульдожу морду, та, може, цієї хвилини в жінки просто був такий настрій. Вона була в світло-сірому светрі й попелясто-сірій спідниці, на короткій шиї — перлове намисто, а на ногах — повстяні пантофлі (якось Меґі довелося взути такі в одному замку, куди вони з Мо їздили на екскурсію). Уже сиві коси Елінор зібрала у високий вузол, але з нього на всі боки вибивалися пасма, так наче вона зачісувалася похапки й нетерпляче. Одне слово, Елінор не була схожа на жінку, яка надто часто заглядає на себе в дзеркало.

— Боженьку, Мортимере! Оце-то сюрприз! — вигукнула вона замість того, щоб привітатися. — Звідки ти тут узявся? — Голос у неї лунав досить грубо, хоча з її обличчя було видно, що вона цьому гостеві рада.

— Вітаю, Елінор! — сказав Мо й поклав руку на плече доньки. — А ти пригадуєш Меґі? Як бачиш, вона вже виросла.

Елінор спантеличено кинула погляд на дівчинку й промовила:

— Та бачу. Але ж на те вони й діти, щоб рости, чи не так? Якщо не помиляюся, в останні роки ні тебе, ні твоєї доньки бачити мені не випадало. І ось така несподівана честь — ти приїхав! Кому ж чи чому я маю за це дякувати? Невже ти нарешті надумав зглянутися над моїми бідолашними книжками?

— Угадала, — кивнув головою Мо. — Одна бібліотека скасувала замовлення — ти ж бо знаєш, у бібліотек завше катма грошей.

Меґі занепокоєно глянула на батька. Вона й не здогадувалася, що він уміє так переконливо брехати.

— Я так поспішав, — провадив Мо, — що не встиг знайти, де лишити Меґі, тож узяв її з собою. Я знаю, ти дітей не любиш, але Меґі не вимащує книжки повидлом і не вириває з них сторінок, щоб загортати дохлих жаб.

Елінор щось невдоволено буркнула й зміряла Меґі таким поглядом, немовби сподівалася від дівчинки будь-якої капості, незалежно від того, що сказав про неї батько.

— Коли ти привозив її востаннє, в мене так і свербіли руки зачинити її у хліві, — крижаним голосом проказала Елінор. — Сподіваюся, цього разу так уже не буде. — Вона ще раз зміряла Меґі поглядом з голови до ніг, мов небезпечного звіра, якого мала впустити в дім.

Меґі відчула, як від люті в неї спалахнуло обличчя. Їй захотілося додому або назад в їхній автобусик — байдуже куди, аби лиш не переступати поріг цієї огидної тітки, яка своїми крижаними баньками просто-таки наскрізь просвердлювала її.

Нарешті Елінор відпустила поглядом Меґі й подивилася на Вогнерукого, який усе ще збентежено стояв позаду.

— А оцей? — звернулася Елінор до Мо. — Хіба я і його знаю?

— Це Вогнерукий, мій… товариш.

Мабуть, лише Меґі й упало в око те, як батько на мить розгубився.

— Він має їхати далі, на південь. Та, може, ти дозволиш йому переночувати? Адже в тебе стільки кімнат…

— Тільки якщо його ім’я не вказує на те, як він обходиться з книжками, — відповіла Елінор. — Певна річ, на розкішний нічліг нехай не розраховує, йому доведеться вдовольнитися мансардою. За останні роки моя бібліотека так розрослася, що тепер майже всі кімнати для гостей заповнені книжками.

— І скільки ж у вас книжок? — поцікавилась Меґі. Вона-бо сама виросла серед стосів книжок, однак просто не могла уявити собі, що за кожнісіньким вікном такого величезного будинку — самі книжки.

Елінор знову зміряла її поглядом, цього разу вже не приховуючи зневаги.

— Скільки? — перепитала вона. — Гадаєш, я їх лічу, як ґудзики чи горошини? Книжок у мене багато, дуже багато. У кожній кімнаті їх стоїть стільки, що ти й за все життя не перечитаєш. А декотрі з них такі цінні, що я, не вагаючись, роздеру тебе, якщо ти бодай спробуєш до них доторкнутися. Але ж тато сказав, ти дівчинка розумна, тож тобі таке, звісно, й на думку не спаде, чи не так?

Меґі нічого не відповіла. Натомість уявила собі, як стає навшпиньки й тричі плює цій старій відьмі в очі.

А ось Мо засміявся й промовив:

— Ти зовсім не змінилася, Елінор! Язичок гострий, як ніж для паперу. Але попереджаю: якщо роздереш Меґі, я те саме зроблю з твоїми любими книжками!

Вуста в Елінор скривилися в ледве помітній усмішці.

— Непогана відповідь, — мовила жінка й відступила вбік. — Бачу, ти теж не змінився. Входьте. Я покажу книжки, яким потрібна твоя допомога. І ще декотрі.

Меґі завжди гадала, що в Мо страх як багато книжок. Та коли вона переступила поріг тітчиного будинку, то зрозуміла, що помилялася.

Ні, тут не стояли в усіх кутках стоси, як у них удома. Тут кожна книжка вочевидь мала своє місце. Але там, де в людей зазвичай були шпалери, картини чи просто голі стіни, в Елінор стояли й висіли полиці з книжками. У передпокої, через який їх спершу повела тітка, полиці були білі й здіймалися до самої стелі. У кімнаті, яку вони перетнули потім, полиці виявилися вже чорні, як кахельна плитка на підлозі; такі самі були і в коридорі, куди вони завернули далі.

— Оці ось, — зневажливо показала рукою тітка, проходячи повз корінці книжок, що тісно попритискались одна до одної, — зібралися тут за багато років. Вони не дуже цінні, здебільшого нічого особливого. І якщо в когось засверблять руки й він візьме котрусь із них… — тітка коротко зиркнула на Меґі, — то це серйозних наслідків за собою не потягне. Головне, щоб ті руки, коли вдовольнять свою цікавість, ставили книжки на місце й щоб потім серед сторінок не лишалося неапетитних закладок. Хочеш — вір, хочеш — ні… — вона обернулася до Мо, — а в одній з останніх книжок, які я купила — до речі, чудове перше видання дев’ятнадцятого століття, — я й справді знайшла вже сухе кружальце салямі замість закладки.

Меґі не втрималася й пирхнула. Тітка, певна річ, не забарилася кинути на неї ще один не вельми привітний погляд і сказала:

— Немає чого сміятися, юна панночко! Кілька найпрекрасніших книжок, що їх будь-коли надрукували люди, загинуло тільки через те, що якимсь дурноверхим риботоргівцям спадало на розум шматувати їх і загортати в сторінки свою смердючу рибу. А в середні віки пішли прахом тисячі книжок, бо з палітурок вирізали підошви до чобіт, а сторінками топили лазні. — (Згадавши про ті жахливі неподобства, хай навіть творилися вони багато століть тому, Елінор жадібно вхопила ротом повітря.) — Гаразд, годі про це, — видихнула вона. — А то я знову розхвилююсь, а в мене й без того дуже високий тиск.

Вона спинилися перед білими дерев’яними дверима. На них була намальована кітва, навколо якої звивався дельфін.

— Це знак одного знаменитого друкаря, — пояснила Елінор, обводячи пальцем гострий кінчик дельфінового носа. — Саме те, що треба для дверей до бібліотеки, чи не так?

— Я знаю, — сказала Меґі. — Альд Мануцій. Він жив у Венеції. Друкував такі невеличкі книжки, які легко вміщалися в сумках на сідлах у замовників.

— Правда? — Елінор спантеличено поморщила чоло. — А я про це й не знала. В усякім разі, я щаслива власниця однієї з книжок, які він надрукував власноруч. І то ще в тисяча п’ятсот третьому році!

— Ви, мабуть, хотіли сказати, що книжку надруковано в його майстерні, — виправила її Меґі.

— Ну звісно, саме це я й хотіла сказати. — Тітка прокашлялась і глипнула на Мо так докірливо, немовби це він винен у тому, що його донька знає про такі рідкісні речі. Нарешті вона взялася рукою за клямку й, просто-таки святобливо натиснувши на неї, промовила: — Цей поріг ще не переступала жодна дитина. Та позаяк батько, судячи з усього, прищепив тобі певну повагу до книжок, я зроблю виняток. Щоправда, лише за умови, що ти не підходитимеш до полиць ближче, ніж на три кроки. Чи приймаєш ти мою умову?

Якусь хвилю Меґі вагалася: чи не відмовитись? Ох, як же кортіло їй кинути тітці в обличчя, що на всі її коштовні книжки вона чхати хотіла. Але зробити цього вона не могла. Просто в ній брала гору цікавість. Їй навіть здавалося, що крізь прочинені двері вона чує, як на полицях перешіптуються книжки. Тисячі невідомих історій обіцяли вони їй, тисячі дверей до тисяч небачених світів! Перед такою спокусою гордощі Меґі виявилися безсилі.

— Приймаю, — буркнула дівчинка й сховала руки за спину, бо вони вже свербіли від нетерплячки. — На три кроки.

— Розумна дівчинка, — мовила Елінор таким поблажливим тоном, аж Меґі вже пошкодувала, що прийняла її умову.

Нарешті вони переступили поріг найдорожчої святині тітки Елінор.

— О, ти зробила тут ремонт! — вигукнув Мо.

Він сказав іще щось, але Меґі вже нічого не чула.

Вона не відводила очей від книжок. Полиці, на яких вони стояли, пахли свіжо поструганим деревом. Стелажі сягали до самої небесно-блакитної стелі, з якої на дротах звисали, мов поприв’язувані зорі, невеличкі лампочки. Попід стелажами стояли вузенькі подвійні драбинки на коліщатах, готові винести кожного допитливого читача на свої вершини. Були тут і пюпітри, на яких лежали розгорнені книжки, прикріплені позолоченими мідними ланцюжками. Були й скляні вітрини, в яких книжки з потьмянілими від давності сторінками показували кожному, хто над ними схилявся, чудовні картинки. Ні, стриматися Меґі було несила. Вона поквапно кинула погляд у бік Елінор — на щастя, та саме стояла до неї спиною, — ступила крок і опинилася біля вітрини. Дівчинка все нижче й нижче схилялася над склом, поки ввіткнулася в нього носом.

Вицвілі бурі літери були увиті гострими листочками. Невеличка драконяча голова випльовувала на замацану сторінку квітки. Вершники на білих конях поглядали на Меґі так, немовби їх намалювали тонесенькими пензликами з волосу куниці щойно вчора. Поруч стояла молода пара — мабуть, наречений і наречена. На них вороже зирив чоловік у яскраво-червоному капелюсі.

— Оце такі в тебе три кроки?!

Меґі злякано обернулась, однак тітка, схоже, не дуже розгнівалася.

— Так, мистецтво книжкової ілюстрації! — промовила вона. — Колись читати вміли тільки багаті. Тому для бідних у книжках малювали картинки, щоб і вони могли зрозуміти, про що там ідеться. Про їхню насолоду від читання ніхто, звісно, й не думав. Бідні народжувалися працювати, а не втішатися картинками й бути щасливими. Це був привілей багатих. Бідних не навчали, а повчали. Здебільшого на прикладі історій з Біблії, що їх і так усі добре знали. Книжки ті лежали в церквах, і щодня перегорталася сторінка, щоб люди могли побачити нову картинку.

— І ця книжка? — поцікавилася Меґі.

— О, ця, гадаю, в церкві не лежала, — відповіла Елінор. — Ця скоріше дарувала насолоду якомусь дуже великому багатієві. До речі, книжці майже шістсот років. — У тітчиному голосі вчувалися неприховані гордощі. — За такі книжки люди йшли на вбивство й платили життям. А мені, на щастя, досить було заплатити за неї гроші.

По цих словах вона різко обернулася й кинула недовірливий погляд на Вогнерукого, який нишком ступав за ними, мов кіт на ловах. На мить Меґі здалося, що зараз Елінор візьме й виставить його за двері, в коридор. Але Вогнерукий, заклавши руки за спину, стояв перед полицями з таким святобливим виразом на обличчі, що тітка так і не знайшла, до чого причепитися, тож тільки ще раз зміряла його осудливим поглядом і повернулася знову до Мо.

Цей стояв біля одного з пюпітрів з книжкою в руках, корінець якої висів на кількох нитках. Мо тримав книжку так обережно, немовби то був птах зі зламаним крилом.

— То як? — заклопотано запитала Елінор. — Зможеш її врятувати? Я знаю, вона в жахливому стані, та й решта книжок, боюся, не в кращому, але ж…

— Усе це можна полагодити. — Мо відклав книжку вбік і заходився оглядати ще одну. — Але на це в мене піде, либонь, тижнів два, не менше. Якщо тільки не виникне потреба в додаткових матеріалах. Тоді робота може затягтися надовше. Чи готова ти стільки терпіти нас у своєму домі?

— Аякже, — кивнула головою Елінор.

Однак Меґі завважила, який погляд тітка кинула в бік Вогнерукого. Той так само стояв перед стелажами одразу біля дверей, і, крім книжок, для нього, здавалося, на світі більше нічого не існувало. І все ж таки в Меґі склалося враження, що його вух не уникало жодне слово, сказане в нього за спиною.

На кухні в Елінор полиць із книжками не було, жодної, зате там усіх пригостили чудовою вечерею — за дерев’яним столом, що, як запевнила тітка, колись стояв у писарській келії одного італійського монастиря. Щодо цього Меґі мала сумнів. Наскільки вона знала, ченці в монастирях працювали за столами з похилими стільницями, але про це вирішила краще помовчати. Натомість узяла ще один окрайчик хліба й подумала, чи їстівний отой сир, що стояв на нібито письмовому столі. Але цієї миті вона помітила, як батько щось шепнув тітці. Очі в Елінор жадібно загорілись, і Меґі дійшла висновку, що йтися могло лише про одну книжку. Дівчинка відразу згадала про пакувальний папір, блідо-зелену льняну палітурку й гнів у голосі Мо.

Вогнерукий, що сидів поруч із нею, непомітно сховав до свого заплічника шматок шинки — вечеря для Ґвіна. Меґі вгледіла, як із заплічника виткнувся круглий носик і принюхався, сподіваючись дістати ще чого-небудь смачненького. Вогнерукий, перехопивши погляд Меґі, всміхнувся до неї й тицьнув куниці ще трішки шинки. Перешіптування Елінор і Мо його, здавалося, не цікавило. А от Меґі не мала сумніву, що ті двоє про щось нишком домовляються.

По хвилі Мо підвівся й вийшов з кухні. Меґі спитала в тітки, де в неї туалет, і рушила вслід за батьком.

Якось дивно було шпигувати за Мо. Вона навіть не пригадувала, чи робила це коли-небудь доти. Хіба що тієї ночі, коли в їхньому домі з’явився Вогнерукий. Та ще того разу, коли вона спробувала довідатися, чи не Мо і є той дід, що приносить подарунки на Різдво. Їй було соромно підглядати за батьком, але винен був він сам. Навіщо було ховати від неї ту книжку? А тепер він хотів, мабуть, віддати її оцій Елінор, — книжку, поглянути на яку не мала права навіть вона, Меґі! Та книжка, відколи Мо так поквапно сховав її за спиною, вже не йшла Меґі з голови. Дівчинка навіть спробувала була її розшукати — у батьковій сумці, ще доти, як він відніс свої речі до мікроавтобуса. Але знайти книжку не пощастило.

Треба будь-що побачити ту книжку, поки вона, чого доброго, не зникла в одній з вітрин Елінор! Цікаво, чим же книжка така дорога батькові, що він притарабанив її сюди?..

У вестибюлі він, перше ніж вийти надвір, іще раз озирнувся. Але Меґі встигла сховатися за скриню, що пахла нафталіном і лавандою. Дівчинка вирішила не виходити зі своєї схованки, поки батько не повернеться, — адже надворі він одразу її помітить. Час тягся нестерпно повільно, як буває завжди, коли, затамувавши подих, чогось очікуєш. Книжки на білих полицях, здавалося, стежили за Меґі, однак мовчали, мовби здогадуючись, що цієї хвилини думати вона могла лише про одну-однісіньку книжку.

Нарешті Мо повернувся з бурим згортком у руках. «Мабуть, поки що він сховає її тут, — подумала Меґі. — Де ж бо ще книжку можна сховати надійніше, ніж серед тисяч інших книжок! Авжеж. Мо залишить її тут, і ми поїдемо додому. Але ж мені так кортить просто поглянути на неї, хоч один-однісінький раз, перше ніж вона опиниться на одній із полиць, до яких мені підходити ближче ніж на три кроки — зась!»

Мо пройшов повз неї так близько, що вона могла б до нього доторкнутись, однак не помітив її. «Меґі, — часом казав він, — не дивися так на мене! Ти знов читаєш мої думки». Тепер батько виглядав заклопотано, ніби не був певний у тому, чи правильний у нього план. Меґі неквапно полічила до трьох і рушила вслід за батьком. Але той кілька разів так раптово спинявся, що вона мало не наскочила на нього. Він пішов не на кухню, а відразу завернув до бібліотеки. Не озираючись, штовхнув двері зі знаком венеційського книгодрукаря й тихенько причинив їх за собою.

Меґі стояла сама серед усіх отих мовчазних книжок, розмірковуючи, чи не ввійти до бібліотеки й собі… і просто попросити батька показати ту книжку. Невже він на неї так дуже розгнівається? Вона саме набралася духу й уже хотіла була відчинити двері, аж раптом почула кроки — швидкі, рішучі, навіть нетерплячі. Це могла бути лише Елінор. Що робити?

Меґі прочинила сусідні двері й прослизнула всередину. Ліжко з балдахіном, шафа, знімки у срібних рамках, стос книжок на нічному столику, на килимі — розгорнений каталог зі знімками давніх книжок. Це була спальня Елінор. Серце в дівчинки калатало. Вона прислухалася до того, що діється в коридорі, почула енергійну тітчину ходу, а коли двері до бібліотеки причинилися вдруге, вийшла навшпиньках за двері. Вона ще стояла вагаючись біля бібліотеки, коли це на її плече лягла ззаду чиясь рука, а друга, щоб вона від переляку не скрикнула, затулила їй рота.

— Це я! — шепнув їй на вухо Вогнерукий. — Тихо, а то обом нам буде непереливки, розумієш?

Меґі кивнула головою, і Вогнерукий поволі одвів руку від її рота.

— Батько хоче віддати книжку цій відьмі, еге ж? — прошепотів він. — Мо приніс її з автобуса? Скажи, адже він привіз її з собою, так?

Меґі відштовхнула його й прошипіла:

— Не знаю! І взагалі, яке ваше діло?

— Яке моє діло?! — стиха засміявся Вогнерукий. — Може, колись я тобі й розкажу, яке мені до цього діло. А зараз я хочу знати лише одне: чи ти її бачила.

Меґі похитала головою. Вона й сама не знала, чому збрехала Вогнерукому. Може, тому, що він аж надто міцно затис був їй рота.

— Послухай, Меґі! — Вогнерукий пильно подивився дівчинці в очі. Його рубці мали вигляд смужок, що їх хтось понамальовував йому на щоках білою фарбою: дві смужки на лівій, трохи нерівні, а третя, довша, на правій — від вуха до носа. — Каприкорн уб’є твого батька, якщо не одержить тієї книжки! Він його вб’є, розумієш? Я тобі не розповідав, який він? Він хоче мати ту книжку, а коли він хоче що-небудь мати, то неодмінно свого доб’ється. Від нього тут книжку не сховати, про це навіть смішно думати.

— Мо так не вважає!

Вогнерукий випростався й поглянув на двері до бібліотеки.

— Атож, я знаю, — пробурмотів він. — У цьому ж і вся проблема. І саме через це… — Він узяв її ззаду за плечі й підштовхнув до причинених дверей. — Зараз ти з таким виглядом, ніби нічого не знаєш, увійдеш туди й довідаєшся, що ці двоє надумали робити з книжкою. Домовились?

Меґі хотіла було запротестувати, та не встигла вона отямитись, як Вогнерукий відчинив двері й увіпхнув її до бібліотеки.

Усього-на-всього картинка

Якщо хтось украде чи, позичивши, не поверне власникові книжку, то нехай вона в руках його обернеться на смертельну змію. Нехай ударить його грець і паралізує йому руки й ноги. Надривним криком нехай благає він пощади, та муки його нехай не припиняються, поки він почне розкладатись.

Нехай книжкова черва вгризається в його нутрощі, як ото червак тління, що не знає смерті. А коли такий чоловік постане перед судом усевишнім, нехай поглине його вогонь пекельний навік-віків.

Цей напис на бібліотечній стіні монастиря Сан-Педро в Барселоні наводить Альберто Манґель

Вони вже розгорнули книжку — Меґі помітила той бурий папір на стільці. Ні батько, ні тітка не почули, як вона ввійшла. Елінор саме схилилася над одним із пюпітрів, а Мо стояв поруч. Обоє повернулися спиною до дверей.

— Неймовірно! А я думала, вже не лишилося жодного примірника, — казала Елінор. — Про цю книжку ходили дивні чутки. Один букініст, у якого я частенько купую книжки, розповідав, нібито кілька років тому в нього вкрали три примірники, та ще й того самого дня! Майже таку саму історію чула я й ще від двох книготоргівців.

— Невже? Таки дивно, — промовив Мо, однак Меґі надто добре знала батьків голос і зрозуміла, що подив його удаваний. — Що ж, може, й так. Та навіть якби ця книжка й не була така рідкісна, для мене вона однак дуже дорога, і я хотів би бути певен, що лишаю її тут у безпеці — принаймні на якийсь час, поки заберу її знов.

— У мене всі книжки в безпеці, — різко відповіла Елінор. — Сам знаєш. Це мої діти, мої чорнильні діти, яких я люблю й лелію. Я захищаю їх від сонячного світла, стираю з них пил, бережу їх від голодної книжкової черви й брудних людських пальців. Ця книжка стане в мене на почесне місце, і там її ніхто навіть не побачить, поки ти не зажадаєш її назад. Гостей у своїй бібліотеці я не дуже люблю. Вони тільки лишають у моїх нещасних книжках сліди від пальців та шкірки від сиру. А крім того, в мене, як ти знаєш, дуже дорога сигналізація.

— Так, і це мене особливо заспокоює! — У голосі Мо вчувалася полегкість. — Дякую тобі, Елінор! Дякую від усієї душі! А якщо ближчим часом хто-небудь постукає до тебе й спитає про книжку, то скажи, нібито ніколи про неї й не чула, гаразд?

— Ну, звісно. Чого не зробиш задля доброго палітурника! А крім того, ти чоловік моєї небоги. Знаєш, іноді мені її бракує. Гадаю, тобі також. А ось твоя донька, схоже, непогано без неї обходиться, чи не так?

— Вона майже нічого не пам’ятає, — стиха промовив Мо.

— Що ж, може, так воно й краще. Часом воно й непогано, що наша пам’ять не годна зберегти і половини того, що зберігають книжки. Без них ми, либонь, узагалі вже нічого б не пам’ятали. Позабували би про все: і про Троянську війну, і про Колумба, Марко Поло, Шекспіра, і про всіх отих божевільних королів та богів… — Елінор обернулася — і завмерла.

— Невже я не почула, як ти постукала? — спитала вона і втупилася в Меґі таким суворим поглядом, що дівчинка мусила зібрати всю свою мужність, аби просто не крутнутися й тієї ж миті не вискочити в коридор.

— І давно вже ти тут стоїш, Меґі? — спитав Мо.

Дівчинка випнула підборіддя.

— То їй можна дивитися на книжку, а від мене ти її ховаєш! — промовила Меґі. (Краще вже нападати, ніж захищатися.) — Книжок ти від мене ще ніколи не ховав! Що ж такого особливого в цій? Чи я осліпну, як погляну на неї? Чи, може, вона повідкушує мені пальці? Невже в ній такі жахливі таємниці, що мені не можна про них знати?

— У мене свої причини не показувати тобі цієї книжки, — відповів Мо.

Він стояв геть блідий. Не кажучи більше ні слова, ступив до Меґі й хотів був вивести її за двері, але дівчинка вивернулась.

— О, та вона в тебе вперта! — сказала Елінор. — Це мені вже починає подобатись. Пригадую, її мати дівчинкою була така сама. Підійди-но сюди. — Вона ступила вбік і поманила Меґі до себе. — Зараз сама побачиш, що в цій книжці немає нічого аж такого цікавого, принаймні для тебе. Власним очам люди завше вірять більше. Чи, може, твій батько іншої думки? — І звела на Мо запитливий погляд.

Мо, не знаючи, що сказати, розгублено похитав головою.

Книжка лежала на пюпітрі розгорнена. На дуже давню вона не скидалася. Меґі знала, який вигляд має по-справжньому давня книжка. У батьковій майстерні Меґі бачила книжки, сторінки в яких були поплямлені, мов шкура леопарда, й майже такі самі жовті. Дівчинка пригадувала, що палітурку одного такого фоліанта геть поточив шашіль і вона була всіяна дірочками — ніби постріляна малесенькими кулями. Мо зняв із книжкового блоку ту палітурку, сторінки ретельно прошив заново й накинув на них, як він сам висловлювався, нову одежину. Така одежина бувала шкіряна або полотняна, гладенька або з рельєфним малюнком, що його Мо витискав спеціальними невеличкими штемпелями, а іноді навіть укривав позолотою.

Палітурка цієї книжки була льняна й сріблясто-зелена, мов вербове листя. Краї трохи потерлися, але сторінки були ще такі світлі, що кожна чорна літера проступала на них дуже чітко. Між розгорненими сторінками лежала вузенька червона закладка. На правій сторінці була картинка: розкішно вбрані жінки, фокусник-вогнедув, акробати й хтось схожий на короля. Меґі погортала далі. Картинок виявилося не багато, але початкова літера кожного розділу сама була такою собі невеличкою картинкою. На одних літерах сиділи тварини, інші були увиті рослинами, а «Б» узагалі палахкотіла вогнем. І язики його мали такий живий вигляд, що Меґі навіть торкнулася їх пальцем, щоб переконатися, чи вони не гарячі. Наступний розділ починався з літери «К» у вигляді гордого воїна, на випростаній руці в якого сиділа тваринка з пухнастим хвостиком. «Ніхто й не помітив, як він вислизнув з міста…» — тільки й устигла прочитати Меґі, бо Елінор тієї ж миті згорнула книжку.

— Гадаю, цього досить, — промовила тітка й затисла книжку під пахвою. — Батько попросив мене сховати її в надійному місці, і зараз я це й зроблю.

Мо знов узяв Меґі за руку. Цього разу дівчинка не впиралася.

— Прошу тебе, Меґі, забудь про цю книжку! — прошепотів він. — Вона приносить біду. Я дістану тобі сотні інших книжок.

Меґі лише мовчки кивнула головою. Перше ніж Мо причинив за ними двері, вона ще раз кинула швидкий погляд на Елінор. Та стояла посеред бібліотеки й дивилася на книжку так ніжно, як часом дивився на Меґі батько, коли перед сном укривав її до самого підборіддя ковдрою.

Двері зачинилися.

— Куди вона її сховає? — спитала Меґі, поспішаючи коридором за Мо.

— О, на такий випадок в Елінор знайдеться кілька чудових схованок, — ухильно відповів Мо. — Але всі вони, як і належить бути схованкам, потаємні. Ти не проти, якщо зараз я покажу тобі твою кімнату? — Він намагався розмовляти спокійно, хоча це йому не дуже вдавалося. — Та кімната має вигляд дорогого номера в готелі. Та що я кажу — вона має багато кращий вигляд!

— Цікаво, — буркнула Меґі й роззирнулася.

Вогнерукий наче у воду канув. Де ж він? Їй потрібно було в нього дещо запитати. Терміново. Вона вже не могла ні про що думати, коли Мо показував їй кімнату й казав, що тепер у них усе гаразд і вони, як тільки він закінчить тут роботу, поїдуть додому. Меґі кивала головою і вдавала, ніби слухає, але насправді думала лише про те, що хотіла довідатись у Вогнерукого. Запитання вже ледве не зривалось у неї з язика, і вона навіть дивувалася, що Мо цього не помічає. Запитання просто-таки стояло у неї в очах.

Коли батько пішов, щоб принести з мікроавтобуса речі, Меґі подалася на кухню. Але Вогнерукого не було й там. Дівчинка зазирнула навіть до спальні Елінор. Та хоч скільки дверей відчиняла вона в цьому величезному будинку, Вогнерукого й слід прочах. Зрештою вона стомилася шукати. Мо вже давно пішов спати, Елінор також зникла у своїй спальні. Отож Меґі повернулася до себе в кімнату й лягла в ліжко. Воно було таке величезне, що вона почувалася в ньому маленькою-маленькою, мов зморщений карлик. «Як Аліса в Країні Див», — подумала вона й погладила рукою квітчасту ковдру. Загалом кімната їй подобалася. Тут було багато книжок і картин. Був навіть камін, хоча вигляд він мав такий, ніби ним понад сто років ніхто не користувався. Меґі спустила ноги з ліжка й підійшла до вікна. Надворі давно стемніло, а коли вона штовхнула віконниці, в обличчя їй повіяло прохолодою. У темряві перед будинком можна було розгледіти лише майданчик, посипаний білувато-сірим гравієм і тьмяно освітлений ліхтарем. Поряд із сірим тітчиним «комбі» стояв смугастий батьків автобусик — мов зебра, що невідь-як опинилася в конюшні. Мо намалював ті смуги на білій лаковій поверхні після того, як подарував Меґі «Книгу джунглів». Дівчинка пригадала будинок, з якого вони так поквапно поїхали, свою кімнату й школу, де її місце за партою сьогодні лишилося порожнім. Вона не була певна, чи нудьгувала за тією домівкою.


Лягаючи спати, віконниць Меґі не причинила. Її скриньку з книжками Мо поставив біля ліжка. Стомлена, вона дістала книжку й спробувала звити собі гніздечко серед знайомих слів на папері. Але в неї нічого не вийшло. На думку раз у раз спливала та книжка, в уяві знов і знов поставали початкові літери-картинки, великі й строкаті, оточені персонажами, історію яких вона не знала, тому що книжка не встигла її розповісти.

«Треба знайти Вогнерукого, — подумала, вже засинаючи, Меґі. — Адже він має бути десь тут!» Але цієї хвилини книжка вислизнула з її рук і дівчинка заснула.


Уранці її розбудило сонце. Повітря було ще прохолодне з ночі, але хмари на небі вже розвіялись, і коли Меґі вихилилася з вікна, то побачила, як удалині, за верхівками дерев, мерехтить озеро. Кімната, яку Елінор відвела Меґі, містилася на другому поверсі. Мо ночував через двоє дверей від неї, а ось Вогнерукому довелося вдовольнитись, мабуть, комірчиною в мансарді. Меґі зазирала туди звечора, коли шукала Вогнерукого. Там стояло лише вузеньке ліжко, а довкола — цілі гори коробок із книжками, від підлоги до самісіньких крокв.

Коли Меґі прийшла на кухню снідати, Мо з Елінор уже сиділи за столом. Але Вогнерукого не було.

— О, та він уже поснідав! — ущипливо кинула Елінор, коли Меґі спитала про нього. — У компанії з якимсь гострозубим звірям. Заходжу я на кухню, нічого не підозрюючи, а воно сидить просто на столі й пирхає на мене! Довелося пояснити вашому дивакуватому товаришеві, що на своєму кухонному столі я терплю лише одну звірину — мух. Після цього він із тим хутряним звірям подався кудись надвір.

— А навіщо він тобі? — поцікавився Мо.

— Та просто так… Я лиш хотіла дещо в нього запитати. — Меґі хутко ум’яла півскибки хліба, надпила трохи страшенно гіркуватого какао, яке зварила Елінор, і побігла надвір.

Вогнерукого вона знайшла за будинком, на газоні з коротко підстриженою колючою травою, де поряд із гіпсовою фігуркою янголятка стояв шезлонг. Ґвіна ніде не було видно. У кущах рододендрона, розквітлого червоним цвітом, щебетали пташки, а Вогнерукий, не помічаючи нічого довкола, стояв і жонглював. Меґі спробувала полічити його різнобарвні м’ячики: чотири, шість, вісім… Він так швидко підкидав їх, що в дівчинки аж голова пішла обертом. Стоячи на одній нозі, Вогнерукий підкидав м’ячики над головою так недбало, немов би йому навіть не треба було на них дивитися. Аж коли він помітив Меґі, один м’ячик вислизнув йому з руки й покотився їй до ніг.

Меґі підібрала м’ячика й кинула Вогнерукому.

— Де ви так навчилися? — спитала вона. — Це було просто… просто блискуче!

Вогнерукий жартома вклонився. І знов ота його дивна усмішка…

— Я заробляю цим собі на хліб, — сказав він. — Цим і ще деякими такими речами.

— Хіба цим можна заробляти на хліб?

— Ну звісно. На ярмарках, на святах. На днях народження в дітей. Ти коли-небудь була на ярмарку, де ніби переносишся в середні віки?

Меґі кивнула головою. На такому ярмарку вона була якось із батьком. Там продавалися такі чудові, такі дивовижні речі, немовби вони прийшли не просто з іншого часу, а з іншого світу. Мо купив їй слоїка, оздобленого різнобарвними камінчиками, з невеличкою бляшаною рибкою всередині — зеленою із золотистим полиском. Крізь широко роззявлений рот у її порожньому черевці виднілася кулька, і коли того слоїка струснути, то кулька теленькала, мов дзвіночок… На ярмарку пахло свіжоспеченим хлібом, димом і вологим одягом. Меґі спостерігала, як кували меча, а один раз навіть сховалася за спиною в батька від переодягненої відьми.

Вогнерукий зібрав м'ячики й повкидав їх до сумки, що стояла розкрита позад нього на траві. Меґі підійшла ближче й зазирнула всередину. Там були пляшки, біла вата й пакунок молока, але розгледіти більше вона не встигла: Вогнерукий закрив сумку.

— Мені шкода, але професійні таємниці! — мовив він. — Батько віддав книжку цій Елінор, еге ж?

Меґі знизала плечима.

— Можеш спокійно мені сказати. Я однаково все знаю. Підслухав розмову. Лишати тут книжку — це з його боку божевілля. Та що вдієш. — Вогнерукий сів у шезлонг.

Неподалік на траві лежав його заплічник, і з нього виглядав пухнастий хвостик.

— А я бачила Ґвіна! — сказала Меґі.

— Он як?! — Вогнерукий відкинувся на спинку шезлонга й заплющив очі. При сонячному світлі його чуб здавався ще світліший. — Я теж. Він у заплічнику. Йому саме час спати.

— Я бачила його в книжці.


Меґі не зводила очей з Вогнерукого. Але на обличчі в того, коли вона згадала про книжку, не здригнулася жодна рисочка. З його чола важко було прочитати думки, як це виходило з Мо. Обличчя Вогнерукого нагадувало згорнену книжку, і в Меґі було таке враження, що кожен, хто пробував прочитати її, діставав від цього чоловіка по пальцях.

— Ґвін сидів там на літері, — провадила вона. — На «К». Я й ріжки бачила!

— Справді? — Вогнерукий навіть не розплющував очей. — А ти часом не знаєш, на котру з тисячі отих полиць її поставила ця бібліоманка?

Меґі вдала, ніби не почула його запитання.

— А чому Ґвін — ну викапане звірятко з книжки? — спитала вона. — Чи ви й справді приклеїли йому ріжки?

Вогнерукий розплющив очі й примружився від сонця.

— Приклеїв ріжки? — перепитав він, дивлячись у небо.

Над будинком Елінор саме пропливало кілька хмарин, сонце сховалося за однією з них, і тінь огидною потворою впала на зелену траву.

— Меґі, а батько часто читає тобі книжки?

Дівчинка звела на Вогнерукого недовірливий погляд, потім присіла біля заплічника, погладила шовковистого Ґвінового хвостика й нарешті відповіла:

— Ні. Зате він навчив мене читати, коли мені було п’ять років.

— А ти спитай у нього, чому він не читає тобі вголос. Тільки не дай йому відкрутитися всілякими відмовками.

— Навіщо? — Меґі сердито випросталася. — Просто він цього не любить, ось і все.

Вогнерукий усміхнувсь, перехилився з шезлонга й, потягшись рукою до заплічника, промовив:

— О, та в нас, здається, повненьке черевце! Схоже, нічне полювання Ґвінові вдалося на славу. Хоч би не спустошив десь іще одне гніздо! Чи це просто від яйця й булочки тітоньки Елінор?

Ґвін помахував хвостиком туди-сюди — майже як кіт. Меґі з неприємним відчуттям поглядала в бік заплічника. Добре, що Ґвін бодай не показував свого писка, адже той, мабуть, і досі в крові.

Вогнерукий знову відкинувся в шезлонзі.

— А хочеш, сьогодні ввечері я покажу тобі, навіщо в сумці у мене пляшки, вата й решта отого таємничого причандалля? — запитав він, навіть не повертаючи до Меґі голови. — Щоправда, для цього має бути темно-темнісінько, хоч в око стрель. Чи ти боїшся виходити вночі надвір?

— Звичайно, ні! — ображено кинула Меґі, хоча чого-чого, а виходити потемки надвір не любила. — Тільки спершу скажіть, навіщо…

— Скажіть? — Вогнерукий засміявся. — Господи, ти ще назви мене паном Вогнеруким! Не можу терпіти, коли на мене викають. Отож облиш це, гаразд?

Меґі прикусила губу й кивнула головою. Він мав рацію: оце «ви» йому не пасувало.

— Ну, добре. То навіщо ти приліпив Ґвінові ріжки? — нарешті доказала вона своє запитання. — І що ти знаєш про ту книжку?

Вогнерукий заклав руки за голову й промовив:

— Багато чого знаю. І, може, колись розкажу й тобі. Але поки що домовимся: сьогодні вночі, годині об одинадцятій, на цьому самому місці. Згода?

Меґі звела погляд на дах будинку, де на всі лади виспівував дрозд, і нарешті відповіла:

— Згода. Об одинадцятій. — І подалася назад у будинок.


Елінор запропонувала Мо обладнати йому майстерню відразу за бібліотекою. Там була невеличка кімнатка, де Елінор зберігала давні книжки про тварин та рослини (здавалося, не було таких книжок, яких би вона не збирала!). Ці фоліанти стояли на дерев’яних полицях ясно-медового кольору. На декотрих полицях до книжок були прихилені скляні коробочки з пришпиленими комахами, і це викликало в Меґі ще більшу антипатію до Елінор. Перед єдиним вікном стояв стіл — чудовий стіл з точеними ніжками, проте він був майже вдвічі коротший від столу в майстерні у них удома. Через те Мо, мабуть, і сварився собі під ніс, коли Меґі стромила голову в двері.

— Ти лишень поглянь на цей стіл! — обурювався він. — На ньому хіба що колекцію марок сортувати, а не книжки оправляти. У цій кімнатці повернутися ніде. Де я поставлю прес, де розкладу інструменти? Минулого разу я працював на горищі, але тепер і там куди не глянь — гори коробок з книжками!

Меґі провела рукою по корінцях книжок, які стояли щільно одна побіля одної.

— То просто скажи їй, що тобі потрібен більший стіл. — Вона обережно взяла з полиці книжку й розгорнула її.

На малюнку були зображені якісь дивні жуки — рогаті, з хоботками, а один навіть мав справжнього носа. Меґі провела пальцем по вицвілих малюнках.

— Мо, а чому ти, власне, ніколи не читав мені книжок?

Батько так рвучко обернувся, що Меґі мало не випустила з рук книжку.

— Чому ти про це питаєш? Ти розмовляла з Вогнеруким, так? Що він тобі сказав?

— Нічого. Анічогісінько! — Меґі й сама не знала, навіщо збрехала.

Вона поставила книжку про жуків на місце. У неї було таке враження, немовби навколо них із батьком хтось снує невидимі тенета з таємниць і брехні й ці тенета стають чимдалі густіші.

— Просто мені цікаво, — промовила вона, дістаючи з полиці ще одну книжку.

Ця мала назву «Майстри маскуватися». Тварини в ній скидалися на живі гілки або на сухе листя.

Мо знов повернувся до неї спиною й заходився розкладати на замалому столі свої інструменти: ліворуч, скраю, — гладилки; поряд — молоток з округлою головкою, яким він надавав форму корінцям книжок; гострий ніж для паперу…

Зазвичай Мо за роботою щось насвистував собі під ніс, але цього дня він німував. Меґі відчувала, що думками батько десь далеко-далеко. Але де саме?

Нарешті він сів скраю на стіл і звів на неї очі.

— Я не люблю читати вголос, — промовив він так, немовби це було найнудніше у світі заняття. — Ти ж бо й сама знаєш. Просто не люблю, та й годі.

— Але чому? Адже ти розповідаєш мені всілякі історії. Вони такі чудові! Ти вмієш розмовляти різними голосами, і в тебе це виходить так цікаво, так смішно…

Мо згорнув на грудях руки, так наче хотів сховатися за ними.

— Ти міг би почитати мені «Тома Соєра», — запропонувала Меґі. — Або «Чому в носорога поморщена шкіра».

Це була одна з історій, які Мо любив розповідати найдужче. Коли Меґі була менша, вони вдвох іноді гралися в носорогів, і тоді в їхньому одязі нібито збиралися хлібні крихти, як у шкірі носорога.

— Так, чудова історія, — сказав батько й знов повернувся до неї спиною.

Він поклав на стіл теку з папером для книжкових форзаців і почав його перебирати, думаючи про щось своє. «Кожна книжка має відкриватися таким папером, — сказав він якось Меґі. — Найкраще — темного кольору: темно-червоним, темно-синім — залежно від барви обкладинки. І тоді коли розгортаєш книжку, то ніби опиняєшся в театрі: спершу — завіса, а розсунеш її — і починається вистава».

— Меґі, мені пора братися за роботу, — сказав Мо, не обертаючись. — Що швидше я впораюся з книжками Елінор, то скоріше ми поїдемо додому.

Меґі поставила на місце книжку з замаскованими тваринами й спитала:

— А що, коли він ті ріжки не приліпив?

— Що?

— Ріжки у Ґвіна. Що, коли Вогнерукий їх не приліпив?

— Приліпив. — Мо підсунув стільця до свого надто короткого столу. — До речі, Елінор поїхала по продукти. Якщо зголоднієш доти, як вона повернеться, спечи собі кілька млинців. Гаразд?

— Гаразд, — буркнула Меґі.

Якусь хвилю вона розмірковувала, чи сказати батькові про те, що домовилася з Вогнеруким уночі зустрітись, та зрештою вирішила нічого не казати. Натомість спитала:

— Як ти гадаєш, чи можна мені взяти звідси кілька книжок до кімнати?

— Ну, звісно. Якщо тільки ти не залишиш їх назавше у своїй скриньці!

— Як той книжковий злодій, про якого ти мені розповідав? — Меґі взяла три книжки під ліву пахву й чотири під праву. — Скільки він там поцупив? Тридцять тисяч?

— Сорок, — уточнив Мо. — Але власників тих книжок він ніколи не вбивав.

— Так, то був іспанський чернець… Забула, як його звали. — Меґі рушила до дверей і відчинила їх ногою. — А Вогнерукий каже, буцімто Каприкорн може навіть убити тебе, аби лиш дістати книжку. — Вона намагалася говорити якомога байдужіше. — Це правда, тату?

— Меґі! — Мо обернувся й посварився на неї ножем для паперу. — Іди полеж на сонечку або втелющ свого чарівного носика в яку-небудь книжку, тільки дай мені попрацювати! І перекажи Вогнерукому, нехай не розповідає тобі таких дурниць, а то я поріжу його оцим ось ножем на малесенькі шматочки.

— Це не відповідь! — кинула Меґі й вийшла зі стосом книжок за двері.

У своїй кімнаті вона розклала книжки на величезному ліжку й заходилася читати: про жуків, що ховаються в порожніх равликових мушлях — достоту як люди в покинутих будинках, про жаб, схожих на листя, і про гусінь з пістрявими колючками; про білобородих мавп, смугастих мурахоїдів і котів, що вигрібають із землі солодку картоплю. Здавалося, на світі є все, будь-які створіння, що їх тільки могла уявити собі Меґі, — й навіть багато таких, яких уявити собі вона не могла.

Але про рогатих куниць у жодній із тих мудрих тітчиних книжок Меґі не знайшла ні слова.

Вогонь і зорі

І ось вони прийшли і привели з собою дресированих ведмедів, собак, кіз, мавп і байбаків. Вони ходили по канатах, перекидалися через голову вперед і назад, шпурляли залізні ножі та мечі й, наражаючись грудьми на їхні вістря і леза, лишалися цілими; ковтали вогонь і трощили зубами каміння, показували фокуси з плащами й капелюхами, з чарівними келихами й ланцюгами, змушували ляльок битися на шпагах; витьохкували соловейками, скрикували павичами, свистіли козулями, боролися й танцювали під переливи флояри.

Вільгельм Герц. Книга шпільманів

День минав поволі. Батька Меґі побачила аж пополудні, коли Елінор повернулася з крамниці й за півгодини зварила їм спагеті з якоюсь купленою підливою.

— Вибачайте, але в мене просто немає терпіння годинами вистоювати біля цієї клятої плити! — сказала вона, ставлячи на стіл каструлю. — Може, наш приятель з отим хутровим звірям уміє куховарити?

Вогнерукий лише знічено стенув плечима й відказав:

— Ні, щодо цього з мене помічник ніякий.

— А Мо добре вміє куховарити, — озвалася Меґі, перемішуючи в тарілці спагеті з ріденькою підливою.

— Мо має лагодити мої книжки, а не куховарити! — різко кинула Елінор. — А як щодо тебе?

Меґі знизала плечима:

— Я вмію пекти млинці. Але чом би вам не придбати кілька кулінарних порадників? Адже у вас стільки всіляких книжок! Це вам запевне допомогло б.

На цю пропозицію Елінор навіть не стала відповідати. Усі мовчки їли, й коли мовчанка за столом затяглася, господиня перервала її.

— О, до речі, — сказала вона. — Маю нагадати вам ще про одне правило на ніч. Я не люблю, коли в моєму домі запалюють свічки. Вогонь діє мені на нерви. Надто вже він ласий на папір.

Меґі мовчки проковтнула те, що мала в роті. Схоже, її піймали на гарячому. Звичайно ж, вона прихопила з дому кілька свічок (вони лежали в неї на нічному столику), й Елінор їх, певна річ, уже побачила.

Та Елінор цієї хвилини дивилась не на Меґі, а на Вогнерукого, який грався сірниковою коробкою.

— Сподіваюся, ви не забудете й про це правило, — мовила вона. — Бо нам, очевидно, доведеться провести у вашому товаристві ще одну ніч.

— Якщо дозволите ще трохи скористатися вашою гостинністю. А завтра вранці я поїду собі, обіцяю. — Вогнерукий усе ще крутив у руках сірникову коробку; невдоволений погляд господині його, схоже, не обходив. — Мені здається, у когось тут зовсім хибне уявлення про вогонь, — додав він. — Це правда, часом він обертається на такого собі невеличкого кусючого звірка. Але ж і його можна приборкати.

По цих словах Вогнерукий дістав з коробки сірника, черкнув його й узяв полум’я в рот.

Коли його губи зімкнулися навколо запаленого сірника, Меґі затамувала дух. Потім Вогнерукий знову розтулив рота, дістав звідти погаслого сірника й, усміхаючись, поклав його в свою порожню тарілку.

— Ось бачите, Елінор, він не вкусив мене, — промовив Вогнерукий. — Вогонь приборкати легше, ніж мале котеня.

Елінор лише поморщила носа, а Меґі не могла відвести захопленого погляду від Вогнерукого.

Цьому невеличкому фокусу з вогнем Мо, здавалося, зовсім не здивувався. Він тільки застережливо зиркнув на Вогнерукого, і той слухняно сховав сірники до кишені.

— Правила щодо свічок я, звісно, не порушуватиму, — поквапно сказав він. — Не хвилюйтеся. Правду кажу.

— Гаразд, — кивнула головою Елінор. — Але це ще не все. Якщо й сьогодні, щойно стемніє, ви знов, як учора, кудись ушиєтесь, то повертайтеся не дуже пізно. Бо рівно о пів на десяту я вмикаю сигналізацію.

— О, виходить, учора ввечері мені неабияк пощастило! — Вогнерукий хутко вкинув до кишені кілька макаронин (непомітно для Елінор, але не для Меґі). — Сказати щиро, вночі я люблю гуляти. Тоді світ подобається мені більше, довкола тихо, майже ні душі, а таємниць куди більше, ніж удень. Щоправда, сьогодні я виходити не збирався, та все одно хочу попросити вас увімкнути вашу чудесну сигналізацію трохи пізніше.

— Пізніше? Це ж чому, дозвольте поцікавитись?

Вогнерукий підморгнув Меґі й промовив:

— Знаєте, я пообіцяв оцій юній панночці влаштувати невеличку виставу. А почнеться вона десь за годину до півночі.

— Он як?! — Елінор утерла серветкою підливу на губах. — Виставу! А чи не перенесли б ви її на день? Зрештою, цій юній панночці лише дванадцять років, і о восьмій вона має бути вже в ліжку.

Меґі стисла вуста. Відколи їй сповнилося п’ять років, вона вже ніколи не лягала спати о восьмій. Але пояснювати це тітці дівчинка не стала. Вона лише дивувалася тому, як спокійно Вогнерукий реагував на ворожі погляди Елінор.

— Так, але фокуси, які я хочу показати Меґі, вдень належного враження не справлять, — сказав він, відкидаючись на спинку стільця. — На жаль, для цього мені потрібна чорна завіса ночі. А чи не хотіли б поглянути на мої фокуси й ви? Тоді вам легше було б зрозуміти, чому все це має відбуватися в темряві.

— Погоджуйся, Елінор! — втрутився Мо. — Тобі сподобається. Може, потім ти вже так страшенно не боятимешся вогню.

— Я вогню не боюсь. Я його просто не люблю, — незворушно відповіла Елінор.

— Він і жонглювати вміє! — не втрималася Меґі. — Вісьмома м’ячиками одразу.

— Одинадцятьма, — поправив її Вогнерукий. — Але жонглювати можна й удень.

Елінор підібрала зі скатерки макаронину й зміряла невдоволеним поглядом спершу Меґі, потім Мо.

— Що ж, гаразд. Псувати вам задоволення я не хочу, — промовила вона. — О пів на десяту сигналізацію я, як завжди, все ж таки ввімкну й ляжу з книжкою в руках у ліжко. Та коли Меґі заздалегідь попередить мене, що виходить на ту вашу приватну виставу, то сигналізацію я на годинку відімкну. Цього досить?

— Цілком, — відповів Вогнерукий і вклонився так низько, що тицьнувся кінчиком носа в край своєї тарілки на столі.

Меґі ледве стрималася, щоб не засміятись.


За п’ять хвилин до одинадцятої дівчинка постукала в спальню Елінор.

— Прошу! — гукнула та.

Меґі прочинила двері й побачила, що тітка сидить у ліжку, схилившись над каталогом, завтовшки як телефонний довідник.

— Так дорого, так дорого, так дорого! — мурмотіла вона. — Послухайся моєї поради: ніколи не захоплюйся тим, на що не маєш досить грошей. Така пристрасть точить людині серце, як книжковий черв’як. Узяти до прикладу оцю книжку… — Елінор так тицьнула пальцем у ліву сторінку каталогу, що Меґі навіть здивувалася, як вона не прохромила там дірки. — Яке видання! Та ще й у непоганому стані. Я мрію купити його вже п’ятнадцять років, але для мене це так дорого, так дорого!

Зітхнувши, Елінор рвучко згорнула каталог, кинула його на килим і спустила з ліжка ноги. На подив Меґі, тітка була в довгій, квітчастій нічній сорочці. У ній вона здавалася молодшою — майже дівчинкою, що якось уранці прокинулася зі зморшками на обличчі.

— Сподіваюся, хоч ти не станеш такою схибленою, як оце я! — бурмотіла Елінор, натягуючи на босі ноги грубі шкарпетки. — Твоєму батькові ніколи не приходили в голову божевільні ідеї, та й матері теж. Навпаки, ще однієї людини з таким тверезим глуздом, як у неї, я зроду не бачила. А ось мій батько був схиблений на книжках не менше, ніж я. Більше половини моїх книжок мені дісталися від нього. А що він з них мав? Чи врятували вони його від смерті? Навпаки, грець ударив бідолашного саме на книжковому аукціоні. Хіба не смішно?

Меґі розуміла, що треба щось відповісти, але не могла сказати й слова.

— Моя мати? — натомість промовила вона. — А ви її добре знали?

Елінор пирхнула, так мовби дівчинка поставила їй якесь дивне запитання.

— Ну звісно, знала. Твій батько познайомився з нею тут. Хіба він тобі не казав?

— Він розповідає про неї небагато, — похитала головою Меґі.

— То, може, так воно й краще. Навіщо ятрити давні рани? А ти її, либонь, і не пам’ятаєш. Отой знак на дверях бібліотеки намалювала вона. А тепер гайда, а то ще проґавиш свою виставу.

Меґі рушила за тіткою довгим неосвітленим коридором. На хвилю в неї зринуло таке дивне відчуття, немовби зараз із одних із цих численних дверей вийде мати й усміхнеться до неї. У всьому величезному будинку не горіла, по суті, жодна лампочка, і в темряві Меґі кілька разів наштовхувалася колінами на стілець чи столик.

— А чому тут так темно? — спитала нарешті вона, коли у вестибюлі Елінор заходилася намацувати на стіні вимикача.

— Тому що я витрачу гроші ліпше на книжки, ніж на зайву електрику! — відповіла тітка й так люто глипнула на лампочку під стелею, ніби хотіла дорікнути їй: «А ти, дурепо, могла б світити й трохи ощадніше!» Потім потяглася рукою до якоїсь залізної скриньки, схованої за важкою запиленою портьєрою на стіні біля дверей. — Сподіваюся, ти в себе вимкнула світло, коли йшла до мене? — запитала вона, відчиняючи скриньку.

— Звичайно, — відповіла Меґі, хоч це було й не так.

— Відвернися! — наказала Елінор, наморщивши лоба й збираючись відімкнути сигналізацію. — Господи, тут стільки кнопок! Сподіваюсь, я не переплутала їх знов. Даси мені знати, коли скінчиться ваша вистава. І не здумай скористатися нагодою прошмигнути до бібліотеки й схопити яку-небудь книжку! Не забувай: я тут недалечко, а слух у мене кращий, ніж у кажана.

Меґі прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зайвого. Тітка відчинила їй вхідні двері. Не зронивши ні слова, Меґі вислизнула повз неї надвір. Стояла тепла ніч, сповнена стрекотання цикад і ще якихось незнайомих звуків.

— А з моєю мамою ти теж завжди була така привітна? — поцікавилась Меґі, коли тітка вже хотіла було причинити двері.

Якусь хвилю Елінор, ніби скам’янівши, мовчки дивилася на дівчинку.

— Гадаю, що так, — нарешті промовила тітка. — Певна річ, так. А ось вона завше була точнісінько такою самою нахабою, як оце й ти. Ну, приємного тобі вечора з отим сірникоїдом! — І хряснула дверима.


Меґі подалася темним парком за будинок і раптом почула музику. Вона залунала тут серед ночі так несподівано, немовби тільки й чекала на появу Меґі: якась блазенська какофонія дзвіночків, свистків та бубонців, пустотлива й сумна воднораз. Меґі не здивувалася б, якби на газоні за тітчиним будинком зараз уздріла цілий гурт фокусників. Але там був лише Вогнерукий.

Він очікував на тому самому місці, де Меґі застала його вдень. А музика долинала з касетного магнітофона, що стояв на траві біля шезлонга. Край газону Вогнерукий поставив садову лавку для своєї глядачки. Обабіч лавки в землі стриміли запалені смолоскипи. Горіли два й посеред газону, кидаючи в ніч химерні тремтливі тіні, які танцювали на траві, немовби слуги, що їх Вогнерукий викликав на цю виставу зі світу пітьми.

Сам Вогнерукий стояв, роздягнений до пояса, посеред газону — шкіра бліда, як той місяць, що висів якраз над садибою Елінор, неначе й він зумисне завітав сюди подивитись на фокуси Вогнерукого.

Коли Меґі вийшла з темряви на світло, Вогнерукий уклонився їй і вигукнув, перекриваючи музику:

— Прошу зайняти місце, красуне! Чекаємо лише на тебе!

Меґі збентежено сіла на лавку й роззирнулася. На шезлонгу стояли дві темні пляшки, які вона вже бачила вдень у сумці Вогнерукого. У тій, що зліва, мерехтіло щось білувате, так наче Вогнерукий набрав у неї місячного сяйва. Поміж дерев’яними планками шезлонга стримів десяток смолоскипів з білими ватними головками, а біля магнітофона стояло відро й велика товстобока ваза (Вогнерукий узяв її, якщо Меґі не помилялася, з тітчиного вестибюля).

Дівчинка кинула короткий погляд угору, на вікна будинку. В кімнаті Мо не світилося: батько, мабуть, ще працював у майстерні. А ось поверхом нижче в освітленому вікні дівчинка побачила тітчину постать. Щойно Меґі спинила на ній погляд, як Елінор зсунула завіски, немовби помітила, що на неї дивляться. Однак за блідо-жовтою фіранкою так само виднілася її тінь.

— Чуєш, як тихо? — запитав Вогнерукий, вимкнувши магнітофона.

Нічна тиша м’яко, мов вата, лягла на вуха Меґі. Не ворушився жоден листочок на деревах, довкруг — лише потріскування смолоскипів та стрекотання цикад.

Вогнерукий знов увімкнув музику й сказав:

— З вітром я вже побалакав. Щоб ти знала: якщо вітер надумає погратися з вогнем, то його вже не приборкаю навіть я. Але він дав мені слово честі, що сьогодні вночі поводитиметься тихо й виставу нам не зіпсує.

По цих словах він узяв одного зі смолоскипів, що стриміли в шезлонзі. Потому надпив ковток із пляшки з місячним сяйвом і виплюнув щось білувате в товстобоку вазу. Далі вмочив смолоскипа у відро й підніс його ватну головку, з якої щось скапувало, до одного із запалених смолоскипів. Вогонь спалахнув так зненацька, що Меґі аж здригнулася. А Вогнерукий підніс до губів другу пляшку й набрав у рот стільки рідини, що шкіра на його порубцьованих щоках аж напнулася. Тоді вдихнув носом повні-повнісінькі легені повітря, випнув дугою все тіло й виплюнув те, що було в роті, на запалений смолоскип.

Над газоном злетіла вогняна куля — яскрава вогняна куля. Мов жива; поглинала вона темряву. Куля була велика — така велика, що Меґі вже майже не мала сумніву: зараз усе довкола спалахне, все-все: трава, шезлонг і навіть сам Вогнерукий. Але той натомість крутнувся на місці — пустотливо, наче маленька дитина в танку, й виплюнув вогонь іще раз. Куля здійнялася в небо так високо, що здалося, ніби Вогнерукий надумав підпалити нею зорі. Потім він запалив іще одного смолоскипа й провів ним по голій руці. Цієї хвилини він нагадував хлопчика, який весело грається зі своїм улюбленим котеням чи цуценям. Вогонь лизав йому шкіру, немов жива істота, з якою він потоваришував, яка лащилася до свого господаря, танцювала для нього й проганяла нічну пітьму. Вогнерукий підкинув смолоскипа високо вгору, туди, де щойно яскріла вогняна куля, упіймав його, запалив ще одного; заходився жонглювати трьома, чотирма, п’ятьма смолоскипами. Вогонь обертався навколо фокусника, витанцьовував і навіть не намагався вкусити цього свого товариша, приборкувача полум’я, іскродува. І раптом смолоскипи щезли, немовби їх проковтнула ніч, і Вогнерукий, усміхаючись, глибоко вклонився перед Меґі.

Мов заворожена, вона сиділа на твердій лавці й не могла надивуватися Вогнеруким, який знов і знов підносив до рота пляшку й випльовував вогонь у чорне обличчя ночі.

Згодом Меґі вже не могла напевно сказати, що саме відвернуло її увагу від тих смолоскипів, що все крутилися й крутилися в повітрі, розсипаючи довкола іскри. Але зненацька вона перевела погляд на будинок. Можливо, людина шкірою відчуває зло, так само як відчуває спеку чи холод… Можливо, дівчинка лише краєм ока завважила світло, що раптом вибилося з-за віконниць на вікнах бібліотеки й упало на рододендрові кущі… Можливо, їй почулися голоси — чоловічі голоси, гучніші, ніж музика з магнітофона Вогнерукого, й усе її єство сповнив неймовірний страх — такий самий чорний і чужий, як страх тієї ночі, коли в їхньому дворі з’явився Вогнерукий.

Коли вона підхопилася на ноги, Вогнерукий впустив на землю одного із запалених смолоскипів, але хутко затоптав його, щоб вогонь не поповз по траві, й, нічого не кажучи, й собі перевів погляд на будинок.

Але під ногами в Меґі вже зашурхотів гравій: вона кинулася до будинку. Вхідні двері були прочинені, світло у вестибюлі не горіло, але з коридору, що вів до бібліотеки, долинали гучні голоси.

— Мо! — крикнула вона, і її знов пойняв страх, лещатами стис серце.

Бібліотечні двері стояли навстіж. Меґі вже хотіла була переступити поріг, коли це дві дужі руки схопили її за плечі.

— Тихо! — прошипіла Елінор і потягла дівчинку до себе в спальню.

Меґі помітила, як тремтіли в тітки пальці, коли та замикала за собою двері.

— Пусти! — Меґі відштовхнула її руку й спробувала крутнути ключа назад.

Вона хотіла крикнути Елінор, що треба допомогти батькові, але тітка міцно затисла їй рота й потягла дівчинку від дверей, хоч як та розмахувала руками й дриґала ногами. Елінор була жінка дужа, куди дужча від Меґі.

— Їх дуже багато! — прошепотіла тітка, поки Меґі, брикаючись, намагалася вкусити її за руку. — Четверо чи п’ятеро здоровенних гицлів, до того ж вони озброєні. — Вона підтягла дівчинку до стіни біля ліжка. — Сто разів збиралася вже купити собі отой чортів револьвер! — шепотіла далі, притискаючись вухом до стіни й прислухаючись. — Та яких сто — тисячу разів!

— Ну, звісно, це тут! — почула Меґі чийсь голос, навіть не припадаючи вухом до стіни. Голос був шкарубкий, як котячий язик. — Може, привести з парку твою доцю, щоб показала вона? Чи, може, ти зробиш це все ж таки сам?

Меґі ще раз спробувала відтягти від рота тітчину долоню.

— Та вгамуйся ж нарешті, чуєш! — прошипіла Елінор просто їй на вухо. — Бо так ти тільки накличеш на нього біду!

— Мою доньку? Що ви про неї знаєте? — Це був голос Мо.

Меґі схлипнула. І одразу відчула в себе на обличчі долоні Елінор.

— Я хотіла викликати поліцію, — прошепотіла та. — Але телефон не працює!

— О, ми знаємо все, що нам треба! — Це був уже третій голос. — То де книжка?

— Я віддам вам її. — Голос Мо лунав стомлено. — Але поїду з вами й потім, коли вона Каприкорнові вже не знадобиться, заберу її назад.

«Поїду з вами…»? Що він має на увазі? Адже не може ж він отак просто взяти й поїхати! Меґі знову шарпнулася до дверей, однак Елінор міцно тримала її. Меґі спробувала вивернутись, але тітка обхопила дівчинку своїми дужими руками й знову затисла долонею рота.

— Тим краще. Ми все одно збиралися взяти тебе з собою, — промовив хтось інший. — Ти навіть не уявляєш, як Каприкорнові кортить почути твій голос. Він так вірить у твій хист!

— Атож, бо той дядько, якого Каприкорн знайшов замість тебе, страшенний халтурник. — Це був знову перший, котячий голос. — Ти тільки поглянь на Кокереля!

Меґі почула, як зачовгали чиїсь кроки.

— Він шкутильгає. А ось у Пласконоса вже кращий вигляд, хоча красенем цей теж ніколи не був.

— Годі розводити теревені, Басто! У нас не так багато часу. То як щодо його доньки — теж прихопимо з собою? — Це був іще якийсь голос. Здавалося, хтось говорив із затисненим носом.

— Ні! — вигукнув Мо. — Вона лишиться тут, а то книжку я вам не віддам!

Один із чоловіків засміявся:

— Віддаси, віддаси, Чарівновустий, навіть не сумнівайся. Тільки не треба так хвилюватися — про те, щоб забирати доньку, мови не було. Через дівчинку ми лише затримаємось, а Каприкорн жде тебе вже надто давно. То де та книжка?

Меґі притислася вухом до стіни так, що воно аж защеміло. Почулися кроки, а тоді хтось відсунув щось убік.

Елінор затамувала дух.

— Непогана схованка! — промовив котячий голос. — Кокерелю, загорни книжку. І не спускай з неї очей! Ну, гайда! Після тебе, Чарівновустий!

Вони пішли. У розпачі Меґі марно намагалась випручатися з тітчиних рук. Вона чула, як причинилися бібліотечні двері, як віддалялися, замираючи, кроки. Потім стало тихо. І тоді Елінор нарешті відпустила її.

Меґі кинулася до дверей, розчахнула їх, вибігла в коридор і вскочила до бібліотеки.

Там нікого не було. Ні чоловіків, ні батька.

Книжки рівненькими рядами стояли на полицях, і лише в одному місці зяяла широка темна дірка. В її глибині Меґі помітила добре сховані дверцята, які були відчинені.

— Неймовірно! — промовила позаду Елінор. — Вони шукали справді лише одну ту книжку!

Меґі відштовхнула тітку й побігла коридором.

— Меґі! — крикнула навздогін їй Елінор. — Зачекай!

Але на що чекати? На те, щоб ті чужаки повезли батька з собою? Дівчинка чула, як Елінор бігла вслід за нею. Руки в тітки були, може, й міцніші, зате ноги в Меґі виявилися все ж таки прудкіші.

У вестибюлі й досі було темно. Вхідні двері стояли навстіж, і коли Меґі, захекавшись, вискочила надвір, в обличчя їй повіяв прохолодний нічний вітер.

— Мо! — крикнула вона.

Удалині, там, де алея губилася поміж деревами, спалахнули, як їй здалося, автомобільні фари, захурчав двигун. Меґі кинулася в той бік, послизнулась на мокрому від роси гравію, впала й розбила коліно. По нозі потекла тепла кров, але Меґі не звертала на це уваги. Вона бігла далі, припадаючи на ногу й схлипуючи, поки опинилася перед залізними ворітьми.

Вулиця за ними була порожня.

Мо зник.

Що приховує ніч

Краще тисячу ворогів поза домівкою, ніж один ворог удома.

Арабське прислів’я

Вогнерукий ховався за каштаном, коли повз нього промчала Меґі. Він бачив, як дівчинка стала перед ворітьми й задивилася на вулицю. Чув, як вона тоненьким голоском кликала батька. Її крики, навряд чи й гучніші від стрекотання цикад, губилися у глибокій нічній темряві. А потім раптом запала тиша, і Вогнерукий побачив, як тоненька дівоча постать застигла так, немовби вже ніколи й не поворухнеться. Здавалося, сили покинули її і вже перший подув вітру понесе її на край світу.

Меґі все стояла і стояла — так довго, що Вогнерукий навіть заплющив очі, щоб уже не бачити її. Та раптом він почув, що вона плаче, і обличчя в нього спалахнуло від сорому, неначе від вогню, з яким він ще недавно грався. Вогнерукий німо стояв, притиснувшись спиною до дерева, й чекав, поки дівчинка піде назад до будинку. Та вона не ворушилася.

Нарешті, коли ноги в нього вже геть отерпли, дівчинка незграбно, мов лялька, яку смикнули за ниточку, обернулася й рушила до будинку. Проходячи повз Вогнерукого, вона вже не плакала, тільки втирала долонею очі. На мить — на якусь страшну мить — його охопило бажання вибігти до неї, втішити її, пояснити, навіщо він розповів усе Каприкорнові. Але Меґі вже проминула його й наддала ходи, так наче до неї повернулися сили. Вона простувала все швидше, швидше, поки зникла за смолисто-чорними деревами.

Вогнерукий вийшов із-за дерева, закинув за спину заплічника, підхопив дві сумки зі своїми пожитками й поквапно закрокував до все ще відчинених воріт.

Ніч проковтнула його, мов злодійку лисицю, що вислизнула з курника.

Сама

— Золотко моє, — промовила нарешті бабуся, — а ти не шкодуєш, що тепер довіку зостанешся мишкою?

— А мені однаковісінько, — відповів я. — Адже поки тебе люблять, немає ніякого значення, хто ти і який у тебе вигляд.

Роальд Даль. Відьми відьмують

Коли Меґі підійшла до будинку, в яскраво освітлених дверях стояла Елінор. Поверх нічної сорочки вона накинула плаща. Ніч стояла тепла, однак від озера вже повіяв холодний вітер. Вигляд дівчинка мала пригнічений. Елінор цей стан був знайомий. Гіршого не буває.

— Вони забрали його з собою! — Від безсилої люті Меґі мало не задихалася. Вона вороже втупилася в Елінор. — Навіщо ти мене тримала? Ми могли б йому допомогти! — Дівчинка стисла кулаки, немовби збиралася накинутись на тітку.

Елінор був знайомий і цей стан. Їй і самій іноді хотілося накинутися з кулаками на цілий світ. Але це не допомагало. Анітрохи. Гіркота в душі не зникала.

— Не мели дурниць! — різко кинула вона. — Що ми могли зробити? Вони забрали б і тебе. Чи сподобалося б це твоєму батькові? Чи йому це допомогло б? Ні. Тож не стовбич тут, заходь до будинку.

Але дівчинка навіть не поворухнулася.

— Його повезли до Каприкорна! — прошепотіла вона — так тихо, що Елінор її ледве розчула.

— До кого?

Меґі лиш похитала головою й утерла рукавом заплакане обличчя.

— Зараз сюди приїде поліція, — сказала Елінор. — Я подзвонила з батькового мобільного телефона. Сама я не хотіла купувати таку штуку, але тепер, мабуть, усе ж таки доведеться. Вони просто обрізали мені дріт.

Меґі все ще нерухомо стояла перед порогом. Вона вся тремтіла.

— Все одно вони вже давно поїхали! — нарешті промовила вона.

— Ой лишенько, та нічого з ним не станеться!

Елінор щільніше загорнулася в плащ. Вітер подужчав. Заносилося, без сумніву, на дощ.

— Звідки ти знаєш? — Голос у Меґі тремтів від люті.

«Господи, якби поглядом можна було вбити, — промайнуло в Елінор, — то від мене вже й мокрого місця не лишилося б».

— Та він же сам згодився з ними поїхати! — роздратовано відповіла вона. — Ти ж бо теж чула, хіба ні?

Дівчинка похнюпила голову. Звичайно, чула.

— Так, — прошепотіла вона. — Він більше думав про книжку, ніж про мене.

На це Елінор не знайшла що сказати. Її батько завжди був твердо переконаний у тому, що про книжки треба дбати більше, ніж про дітей. І коли він раптово помер, їй та двом її сестрам ще багато років здавалося, ніби батько так само, як і колись, сидить собі в бібліотеці й стирає зі своїх книжок пил.

Але в Меґі батько був не такий.

— Дурниці! Звичайно ж, він думав про тебе! — сказала Елінор. — Я не знаю ще одного батька, який би так нестямно любив свою доньку. Ось побачиш, він скоро повернеться. А тепер заходь уже нарешті. — Вона простягла Меґі руку. — Я підігрію тобі молока з медом. Здається, саме це дають глибоко нещасним дітям?

Та Меґі на її руку навіть не глянула. Зненацька вона крутнулася на місці й кинулася бігти. Так ніби їй раптом щось спало на думку.

— Гей, стривай! — Лайнувшись, Елінор уступила в черевики, у яких зазвичай виходила до парку, й пошкандибала за дівчинкою. Це дурне дівча подалося за будинок, туди, де отой вогнеїд показував їй фокуси.

Але на газоні вже, звичайно, нікого не було. Лише догорілі смолоскипи ще стриміли в траві.

— Ага, скидається на те, що й добродій сірникоїд зник, — промовила Елінор. — Принаймні в будинку його немає.

— Мабуть, він подався за ними! — Дівчинка підійшла до одного з обгорілих смолоскипів і торкнулася пальцем обвугленої головки. — Ну звісно! Побачив, що сталося, й подався за ними! — Вона з надією звела очі на тітку.

— Звичайно, так воно, либонь, і було. — Елінор мусила докладати неабияких зусиль, щоб у її словах Меґі не відчула іронії. «І як же він, на твою думку, за ними подався — пішки? — подумки додала вона. Але вголос про це не сказала, а лише мовчки поклала Меґі на плече руку. — Господи, дівчинка й досі тремтить!»

— Ходімо вже! — мовила Елінор. — Скоро тут буде поліція, а поки що ми справді не можемо нічого вдіяти. Ось побачиш, за кілька днів батько повернеться, і з ним, може, й отой твій приятель, що плюється вогнем. Але доти тобі доведеться, мабуть, якось потерпіти мене.

Меґі лише кивнула головою. Не впираючись, вона дала повести себе в будинок.

— Але я маю одну умову, — сказала Елінор, коли вони спинилися на порозі.

Меґі недовірливо звела на неї очі.

— Чи не могла б ти, поки ми тут самі, не дивитися весь час на мене так, неначе хочеш лише одного: отруїти мене? Тобі не важко буде?

На обличчі в Меґі промайнула ледве помітна, ніякова усмішка.

— Гадаю, що ні, — мовила вона.


Двоє поліцейських, що нарешті вкотили машиною у посипаний гравієм двір, ставили силу запитань, але відповісти на них ні Елінор, ні Меґі не могли. Ні, тих людей Елінор ніколи досі не бачила. Ні, грошей вони не вкрали й узагалі не вкрали нічого коштовного, лише одну книжку. Коли Елінор сказала про це, поліцейські насмішкувато перезирнулися. Елінор розгнівалася й прочитала їм цілу лекцію про те, якими коштовними бувають рідкісні книжки. Та це тільки погіршило справу. А коли Меґі нарешті заявила, що батька поліцейські неодмінно знайдуть, якщо розшукають такого собі Каприкорна, ті двоє перезирнулися так, наче вона цілком серйозно стверджувала, нібито її батька викрав злий вовк. Потім вони поїхали. А Елінор відвела Меґі до її кімнати. У дурненької дванадцятирічної дівчинки в очах знову стояли сльози, й Елінор уже просто не знала, як її втішити. Тож вона лише сказала:

— Твоя мати теж завжди спала в цій кімнаті.

Чогось безглуздішого, ніж ці слова, годі було, мабуть, і придумати, тож вона хутко додала:

— Якщо не зможеш заснути, почитай що-небудь. — Потому двічі кашлянула й рушила темним будинком до своєї кімнати.

Чому він раптом видався їй таким жахливо великим і порожнім? Усі довгі роки, які вона мешкала тут уже сама, її ніколи не обходило те, що за всіма цими дверима на неї очікували самі лише книжки. Гай-гай, як багато спливло часу, відколи вона із сестрами гралася в цих кімнатах і коридорах у піжмурки! Як тихенько вони намагалися тоді прослизнути повз бібліотеку…

Знадвору вітер торгав віконницями. «Господи, до ранку я не зімкну очей», — подумала Елінор. Потім вона згадала про книжку, що чекала на неї біля ліжка, і, вже наперед передчуваючи насолоду й воднораз докори сумління, зникла за дверима спальні.

Підміна

Глибока, прикра книжкова хвороба заповзає в душу. Яка ганьба — ставати рабом цієї громіздкої купи паперу, задрукованого почуттями вже покійних людей! Чи не краще, шляхетніше й мужніше буде покинути все це сміття як є й вийти у світ — вільним, розкутим, неписьменним суперменом?!

Соломон Іґл. Перевозячи бібліотеку

Цієї ночі спати у своїй кімнаті Меґі не лягла. Щойно стихли кроки Елінор, дівчинка подалася до кімнати Мо.


Розпакувати речі він так і не встиг: сумка, хоч і відкрита, й досі стояла поряд із ліжком. Лише батькові книжки вже лежали на нічному столику, та ще надламана плитка шоколаду. Мо любив шоколад до нестями й не гребував навіть геть засохлим шоколадним Різдвяним дідом, що лишався, бувало, від давно минулого свята. Меґі відломила шматочок від плитки й поклала в рот, але смаку не відчула. Вона відчувала лише гіркоту на душі.

Батькова ковдра, коли Меґі забралася під неї, виявилась холодна, та й подушка ще не встигла ввібрати запах Мо, а пахла лише пральним порошком. Меґі мацнула рукою під подушкою. Так, вона була на місці — не книжка, а фотокартка. Це був знімок її матері — Мо завжди клав його під подушку. Коли Меґі була ще маленька, то гадала, що батько просто взяв і придумав матір, гадаючи, що доньці так того хочеться. Він розповідав про матір дивовижні історії. Потому Меґі щоразу запитувала:

— А вона мене любила?

— Дуже.

— А де вона?

— Коли тобі сповнилося три роки, їй довелося поїхати.

— Чому?

— Довелося, й усе.

— Далеко?

— Дуже далеко.

— Вона померла?

— Ні, звичайно ж, ні!

Меґі звикла до того, що на декотрі її запитання Мо давав дивні відповіді, й уже в десять років вона не вірила в те, що батько вигадував їй про матір, — очевидно, та просто пішла від них. Таке трапляється. І поки Мо був із нею, матері їй не дуже й бракувало.

Та ось не стало і його.

І вона лишилася сам на сам з Елінор і її крижаними очима.

Меґі дістала із сумки батькового светра й увіткнулася в нього обличчям. «У всьому винна книжка, — раз у раз проказувала вона подумки. — Лише ота книжка. Але чому, чому він не віддав її Вогнерукому?» Іноді не завадить поскреготати від люті зубами, якщо не знаєш, як здолати тугу. Та згодом усе ж таки знову наринули сльози, й Меґі заснула з солонуватим присмаком на вустах.

Коли вона прокинулася — раптово, серце аж заходилось, коси мокрі від поту, — все відразу повернулося: оті чужі чоловіки, батьків голос і безлюдна вулиця. «Піду шукати його, — вирішила Меґі. — Так, я його знайду!» Небо за вікном уже зарум’янилося. Ще трохи, й зійде сонце. Краще зникнути звідси, поки не настав ранок.


Батькова куртка висіла на стільці під вікном, так ніби він щойно її скинув. Меґі взяла з неї гаманця: їй, мабуть, знадобляться гроші. Тоді прослизнула до своєї кімнати, щоб прихопити в дорогу речі — лише найнеобхідніші, щось із одягу, а також фотокартку, де вона разом із батьком, щоб, шукаючи його, показувати її людям. Узяти свою скриньку з книжками вона, певна річ, не могла. Спершу хотіла сховати її під ліжком, але потім передумала й вирішила залишити Елінор листа.

«Люба Елінор! — написала Меґі, хоч насправді й не вважала, що тітка заслуговує на таке звертання. Потім замислилась, як до неї звертатися — на „ти“ чи й далі на „ви“ А втім, що там гадати, на тіток зазвичай „тикають“, а крім того, так буде простіше.

— Я маю йти шукати батька, — писала вона далі.

— Не турбуйся… — (А Елінор і так не турбуватиметься!) — І не кажи поліцейським, що я пішла, а то вони запевне повернуть мене назад. У скриньці мої улюблені книжки. На жаль, узяти їх з собою не маю змоги. Будь ласка, наглянь за ними, я заберу їх, як тільки знайду батька. Дякую. Меґі. P.S. Я запам’ятала, скільки книжок у скриньці!»

Потім останнє речення Меґі закреслила — воно лише розізлить тітку, і хто знає, що вона тоді зробить із книжками. Чого доброго, ще попродає. Адже Мо оправив їх в надзвичайно гарні палітурки. Шкіряних серед них не було: Меґі не хотілося, читаючи книжку, згадувати про те, що для оправи до неї зняли шкуру з теляти чи свині. На щастя, Мо це розумів. Якось він розповів Меґі, що багато сотень років тому палітурки для особливо коштовних книжок виготовляли зі шкури ненароджених телят. «Charta virginea non nata» — яка милозвучна назва для жахливої речі! «І в тих книжках, — розповідав батько, — так багато й мудро писалося про любов, добро й милосердя».

Збираючи сумку, Меґі намагалася ні про що не замислюватись, бо знала, що будь-які розмірковування приведуть її до запитання: де шукати? Вона знов і знов гнала від себе цю думку, і все ж таки згодом її руки почали рухатися повільніше. І ось нарешті вона стала над повною-повнісінькою сумкою, мимоволі прислухаючись до ледве чутного, проте невблаганного внутрішньому голосу: «Одначе, скажи, Меґі, де ти збираєшся його шукати? У який бік ти повернеш за ворітьми — праворуч чи ліворуч? Бачиш, ти навіть цього не знаєш. А як гадаєш, чи далеко ти зайдеш, поки тебе схопить поліція? Дванадцятирічна дівчинка з величезною сумкою в руках і з безглуздою розповіддю про зниклого батька й про те, що матері, до якої можна було б тебе повернути, немає…»

Меґі затисла долонями вуха. Та хіба це допоможе заглушити голос, що шепоче в самій голові чи десь поруч? Кілька хвилин вона так і стояла. Потім покрутила головою, доки той голос нарешті змовк, і витягла спаковану сумку в коридор. Сумка була важка, дуже важка. Меґі відкрила її й повикидала все назад до кімнати. Лишила тільки светра, книжку (одна — принаймні одна — їй просто необхідна), фотознімка й батькового гаманця. Тепер вона зможе нести сумку, хай там якою далекою виявиться дорога.

Меґі тихенько рушила сходами вниз, тримаючи в одній руці сумку, в другій — записку для Елінор. Вранішнє сонце вже пробивалося крізь щілини у віконницях. Однак у всьому великому будинку стояла така глибока тиша, немовби тут спали навіть книжки на полицях. Тільки з-за тітчиних дверей долинало неголосне похропування. Власне, Меґі мала намір підсунути записку під двері, але та не пролізала. Дівчинка хвилю повагалася, потім натисла на клямку. В спальні Елінор, попри зачинені віконниці, було світло. Поряд з ліжком горіла лампа — мабуть, тітка заснула, читаючи. Вона спала горілиць, трохи розтуливши рота й потішаючи своїм хропінням гіпсових янголів на стелі. До грудей Елінор притискала книжку. Меґі відразу її впізнала.

— Звідки вона в тебе?! — скрикнула вона й спробувала вирвати книжку з тітчиних рук, обважнілих у сні. — Це батькова книжка!

Елінор враз очумалась, так наче Меґі хлюпнула їй в обличчя окропом.

— Ти її вкрала! — вигукнула Меґі, не тямлячи себе від люті. — Це ти покликала тих людей, ти! Ти й отой Каприкорн, ви з ним заодно! Це ти сказала забрати мого батька, і ще хтозна, що ти зробила з бідолашним Вогнеруким! Ти хотіла взяти цю книжку собі, від самого початку! Я бачила, як ти на неї дивилась — як на живу! Вона коштує, мабуть, цілий мільйон, а то й два чи три…

Елінор сиділа в ліжку, розглядала квіточки на своїй нічній сорочці й мовчала. Нарешті, коли дівчинці вже перехопило дух, озвалася:

— Ти все вже сказала? Чи репетуватимеш тут, поки захлинешся? — Голос її лунав, як завжди, різко, але чулося в ньому й щось інше — нечисте сумління.

— Я розкажу все поліції! — видихнула Меґі. — Розкажу, що ти вкрала книжку, і нехай вони запитають у тебе, де мій батько.

— Я… врятувала… тебе… і… цю… книжку!

Елінор спустила ноги з ліжка, ступила до вікна й розчахнула віконниці.

— Он як?! А що буде з Мо? — Голос у Меґі знов набрав сили. — Що станеться, коли вони зрозуміють, що він дав їм не ту книжку? Ти будеш винна, якщо вони йому щось зроблять! Вогнерукий так і сказав: «Якщо Мо не віддасть Каприкорнові книжку, той його вб’є». Чуєш, він його вб’є!

Елінор вистромила голову з вікна й набрала повні легені повітря. Потому обернулася й роздратовано кинула:

— Дурниці! Ти надто прислухаєшся до того, що каже цей сірникоїд. І надто багато начиталася поганеньких пригодницьких книжок, це одразу видно. Убити твого батька?! Господи, та він же не таємний агент чи хтось такий, щоб його боялися. Він реставрує давні книжки! Ця робота не конче пов’язана із загрозою для життя. Просто я хотіла роздивитися книжку без поспіху. Тільки задля цього й підмінила її. Хіба я знала, що серед ночі тут з’являться якісь темні типи й заберуть твого батька разом із книжкою?! Адже мені він розповідав лише те, що через цю книжку якийсь божевільний колекціонер уже кілька років не дає йому жити. Звідки мені було знати, що той колекціонер не спиниться ні перед пограбуванням зі зломом, ні перед викраденням людей? Таке не спало б на думку навіть мені. Ну, хіба що, може, задля двох-трьох книжок на світі.

— Але ж так сказав Вогнерукий. Каприкорн, казав, уб’є його! — Меґі міцно обхопила книжку руками, немовби лише так могла запобігти ще одній біді. Їй раптом здалося, ніби вона знову чує голос Вогнерукого. — А вереск і судомне дриґання немовляти, — прошепотіла вона, — для нього солодші від меду.

— Що? Про кого це ти знов? — Елінор сіла скраю на ліжко й посадила Меґі поруч. — А тепер розказуй усе, що ти про це знаєш. Ну ж бо!

Меґі розгорнула книжку й заходилася шукати сторінку з отією великою «К», на якій сиділа тваринка, така схожа на Ґвіна.

— Меґі! Гей! Я розмовляю з тобою! — Елінор грубо потермосила її за плечі. — Про кого ти щойно казала?

— Про Каприкорна…

Меґі вимовила це ім’я лише пошепки. Здавалося, в кожній його літері зачаїлася небезпека.

— Про Каприкорна? І що далі? Це ім’я я чула від тебе вже кілька разів. Але хто це в дідька такий?

Меґі згорнула книжку, провела долонею по палітурці й оглянула її з усіх боків.

— А назви немає, — промурмотіла вона.

— Немає. Ні на палітурці, ні всередині. — Елінор підвелася й ступила до шафи з одягом. — Є багато книжок, назву яких знайдеш не відразу. Зрештою, друкувати назву на палітурці — звичай досить новомодний. Коли книжки оправляли ще так, що корінець западав усередину, назва стояла у найкращому разі збоку, на зрізі сторінок, а частіше про неї довідувалися тільки тоді, як розгортали книжку. Аж коли палітурники навчилися робити випуклі корінці, назва перекочувала на них.

— Так, я знаю, — нетерпляче промовила Меґі. — Але це книжка не давня. Я знаю, який вигляд мають давні книжки.

Елінор кинула на неї іронічний погляд.

— О, даруй! Я й забула, що ти справжній експерт. Одначе маєш рацію: книжка не дуже давня. Її видали всього-на-всього тридцять вісім років тому. Для книжки це вік просто-таки сміховинний! — Вона зникла за відчиненими дверцятами шафи. — Але назву вона, певна річ, усе ж таки має: «Чорнильне серце». Гадаю, твій батько зумисне оправив її так, щоб із палітурки не було видно, що це за книжка. Навіть усередині, на першій сторінці, ти не знайдеш назви, а якщо придивишся пильніше, то зрозумієш: цю сторінку він просто викинув.

Нічна сорочка Елінор упала на килим, і Меґі побачила, як голі тітчині ноги поважно влізають у колготи.

— Треба буде ще раз піти до поліції, — сказала дівчинка.

— Навіщо? — Елінор кинула светра на дверцята шафи. — Що ти хочеш там розказати? Невже ти не помітила, як ті двоє вчора на нас витріщалися? — Вона заходилася перекривляти голоси поліцейських: — «Ну, тоді ще раз: то як воно все було, пані Лоредан? Хтось прокрався до вашого будинку після того, як ви зробили ласку й відімкнули сигналізацію? А тоді ті грабіжники — от уже спритники! — взяли та й украли одну-однісіньку книжку, хоч у вашій бібліотеці стоять книжки, які коштують кілька мільйонів? І забрали з собою батька цієї дівчинки, хоч він і сам запропонував їм поїхати з ними? Так, так. Дуже цікаво. І ті люди працювали нібито на чоловіка, якого звати Каприкорн. Здається, це ім’я означає „Козеріг“? Господи, але дівчинка…»

Елінор вийшла з-за дверцят шафи. На ній була якась жахлива картата спідниця й карамельного кольору светр, що в ньому вона здавалася блідою, мов дріжджове тісто.

— Усі, хто живе біля цього озера, вважають, що в мене не всі вдома, і якщо ми ще раз звернемося до поліції з цією історією, то піде чутка, буцімто Елінор Лоредан врешті зовсім з глузду з’їхала. А це, мовляв, — ще один доказ того, що пристрасть до книжок — штука ох яка нездорова!

— Ти одягаєшся, як стара баба, — кинула Меґі.

Елінор оглянула себе з голови до ніг і сказала:

— Красненько дякую. Але коментувати мій вигляд я нікого не просила. А крім того, я б могла бути твоєї бабусею. Якби доклала трохи зусиль.

— Ти коли-небудь була заміжня?

— Ні. І ніколи не розуміла, навіщо це. Слухай, чи тобі не набридло розпитувати про моє особисте життя? Хіба батько тобі не казав, що робити так негарно?

Меґі мовчала. Вона й сама не знала, навіщо про це розпитувала.

— А книжка дуже цінна, еге? — нарешті поцікавилась вона.

— «Чорнильне серце»? — Елінор узяла книжку з рук Меґі, провела долонею по палітурці й повернула книжку дівчинці. — Гадаю, що так. Хоча ні в каталогах, ні в списках рідкісних книжок згадки про наявність бодай одного примірника не знайдеш. А тим часом я про цю книжку дещо довідалася. Дехто з колекціонерів запропонував би твоєму батькові цілу купу грошей, якби пішла чутка про те, що він має, можливо, єдиний примірник. Зрештою, книжка, мабуть, не лише рідкісна, а й цікава. Щодо цього сказати нічого не можу, бо вночі не здолала й десятка сторінок. Заснула, щойно там з’явилася перша фея. Я взагалі ніколи аж так не любила історій про всіляких там фей, гномів і таке інше. Хоча не проти була б, якби кілька таких історійок трапилося в моєму парку.

Елінор ще раз зайшла за дверцята шафи — мабуть, щоб поглянути на себе в дзеркало. Зауваження Меґі щодо її одягу, певно, все ж таки зачепило її за живе.

— Так, книжка, гадаю, дуже цінна, — замислено проказала вона ще раз. — Щоправда, з часом про неї майже забули. Схоже, ніхто вже й не пригадує, про що в ній ідеться, та й узагалі, навряд чи її хто-небудь читав. Книжку не знайдеш навіть у бібліотеках. Але й досі час від часу з’являється чутка, нібито всі примірники хтось повикрадав. Мабуть, це просто нісенітниці. Адже зникають тварини й рослини. З книжками це теж трапляється. І, на жаль, не так уже й рідко. Книжками, які зникли навіки, можна під самий дах наповнити, певно, добру сотню таких, як оцей, будинків. — Елінор причинила шафу й нервовим рухом поправила коси. — Наскільки я знаю, автор іще живий, але досі й пальцем не поворухнув, щоб перевидати книжку… І це викликає в мене подив. Зрештою, книжки пишуться для того, щоб люди їх читали, чи не так? А може, ця історія перестала подобатися вже і йому самому. Або ж книжка просто так погано продавалась, що не знайшлося жодного видавництва, яке взялося б надрукувати її ще раз. Звідки мені знати?

— І все ж її вкрали, думаю, не тільки через те, що вона цінна, — промурмотіла Меґі.

— Не тільки через те? — Елінор засміялася. — Господи, ти таки справжня донька свого батька. Мортимер теж не міг уявити собі, що хтось може піти на ганебний вчинок задля грошей. Не міг уявити тільки тому, що для нього самого гроші ніякої цінності не становлять. Ти бодай уявляєш собі, скільки взагалі може коштувати книжка?

Меґі сердито глипнула на тітку.

— Уявляю. І все ж таки мені здається, що причина тут інша.

— А я думаю, саме ця. І так само подумав би й Шерлок Голмс. Чи випадало тобі читати книжки про нього? Це так чудово! Особливо в дощові дні. — Елінор узулася в черевики. (Як на таку дебелу жінку, ноги вона мала навдивовижу маленькі.)

— Мабуть, у ній схована якась таємниця, — пробурмотіла Меґі, замислено проводячи рукою по сторінці, густо всіяній літерами.

— A-а, ти маєш на увазі щось на зразок невидимого послання, написаного цитриновим соком, або карти закопаного скарбу, замаскованої під одну з картинок!

У голосі Елінор лунала така насмішка, що цієї миті Меґі залюбки скрутила б тітці її короткі в’язи.

— А чом би й ні? — Дівчинка згорнула книжку й узяла її під пахву. — А то навіщо ж вони забрали з собою Мо? Вистачило б і самої книжки.

Елінор стенула плечима.

«Ну, звісно, адже вона не зізнається, що такого навіть не припускала, — зневажливо подумала Меґі. — Просто вона хоче, щоб правда завжди була на її боці».

Елінор подивилася на неї так, немовби почула її думки, й сказала:

— Знаєш що? А прочитай-но цю книжку сама. Може, знайдеш у ній щось таке, що самої історії не стосується. Тут кілька зайвих слів, там кілька непотрібних літер… І ось уже й маєш таємне послання. Підказка, де знайти скарб. Хто знає, коли повернеться твій батько, а тобі ж однак доведеться якось гаяти час.

Відповісти Меґі не встигла: Елінор саме нахилилася, щоб узяти з килима біля ліжка якийсь папірець. То був прощальний лист Меґі — певно, вона впустила його, коли побачила в тітчиних руках книжку.

— Це що таке?! — запитала Елінор, прочитавши листа й поморщивши лоба. — Надумала шукати батька? І де саме, скажи на ласку? Ніколи б не подумала, що ти така божевільна!

Меґі притисла до себе «Чорнильне серце» й відповіла:

— А хто ж його шукатиме, як не я? — Губи в неї тремтіли.

— Ну, коли так, тоді шукатимемо разом! — різко кинула Елінор. — Тільки спершу трохи зачекаємо: він, може, скоро повернеться й сам. Чи ти гадаєш, батько дуже зрадіє, коли прийде сюди, а тебе немає — зникла, подалася шукати його в цьому величезному, безмежному світі?

Меґі похитала головою. Килим поплив у неї перед очима, по щоці покотилася сльоза.

— Ну, тоді домовилися, — пробурмотіла тітка, подаючи Меґі носову хустинку. — Утри носа й підемо нарешті снідати.

Тітка не випускала Меґі з дому, поки та не запхала в себе бутерброда й не випила склянку молока.

— Сніданок важливіший за обід і вечерю, — заявила Елінор, намащуючи собі вже третього бутерброда. — А крім того, я не хочу, щоб ти, як повернеться батько, сказала йому, буцімто я морила тебе голодом. Як оту козу в казці, пригадуєш?

Меґі проковтнула відповідь, що так і крутилася в неї на язиці, разом з останнім шматком бутерброда й, схопивши книжку, подалася надвір.

Лігвище лева

Ось послухайте. (Дорослих прошу цей абзац не читати.) Я не кажу, що ця книжка завершується трагічно. Я ще на самому початку заявив, що це моя улюблена книжка. Але тепер у ній починають діятися всілякі капості.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Меґі сіла на лавку за будинком, поряд з якою все ще стриміли обгорілі смолоскипи Вогнерукого. Ніколи ще вона так довго не вагалася, перше ніж розгорнути книжку. Меґі боялася того, що в цій книжці могло на неї чекати. Це було зовсім не знайоме відчуття. Досі вона ніколи не мала страху перед тим, про що їй розповість книжка. Навпаки, здебільшого їй так нетерпеливилося пірнути в невідомий, ще не бачений світ, що вона бралася читати саме тоді, коли робити це було геть не варто. Нерідко й вона, й Мо читали просто за сніданком, і не раз траплялося так, що через це батько надто пізно відвозив її до школи. Іноді Меґі читала книжку й під партою, на автобусній зупинці, в гостях у родичів, а пізнього вечора — під ковдрою в ліжку, поки Мо стягував з неї ковдру, погрожуючи забрати з її кімнати всі книжки, щоб вона нарешті як слід виспалася. Своєї погрози він, звичайно, ніколи б не виконав і знав, що про це знає й вона, але після таких попереджень Меґі кілька днів годині о дев’ятій усе ж таки ховала книжку під подушку, щоб та оповідала їй свою історію на вухо ві сні й щоб Мо відчував себе справжнім батьком.

Однак цю книжку під подушку вона не сховала б — зі страху перед тим, що книжка могла б нашептати їй на вухо. Усі біди, які сталися за останні три дні, вийшли, здавалося, з її сторінок, і хтозна, може, це була лише бліда тінь того, що на Меґі очікувало у книжці далі.

І все ж таки вона мусила читати. Де ж іще розпочинати пошуки Мо? Елінор мала рацію: шукати навмання немає сенсу. Треба спробувати знайти батькові сліди між рядками «Чорнильного серця».

Та щойно Меґі розгорнула першу сторінку, як позаду почулися чиїсь кроки.

— Якщо ти й далі сидітимеш на такому палючому сонці, то дістанеш сонячний удар, — промовив знайомий голос.

Меґі обернулася.

Вогнерукий уклонився їй. Певна річ, він, як завжди, усміхався.

— Ого, погляньте, оце так сюрприз! — сказав він, зазираючи через її плече у розгорнену книжку. — Виходить, вона ще тут. Вона в тебе!

Меґі розгублено дивилася в його порубцьоване обличчя. Як він може стояти ось так поруч, вдаючи, ніби нічого не сталося?

— Де ти був? — нарешті накинулась дівчинка на Вогнерукого. — Хіба вони тебе не забрали? А де Мо? Куди вони його повезли? — Язик не встигав повертатися їй у роті, так багато запитань вона мала.

Та Вогнерукий відповідати не квапився. Він так обвів поглядом кущі довкола, немовби зроду такого не бачив. На ньому було пальто, хоч день видався теплий — такий теплий, що на лобі у Вогнерукого повиступали дрібненькі блискучі краплини поту.

— Ні, мене вони не забрали, — нарешті промовив він, повертаючись обличчям знову до Меґі. — Але я бачив, як вони повезли твого батька. Я кинувся був услід за ними, просто через кущі, й на тому крутому схилі часом навіть здавалося, що я скручу собі в’язи. Але встиг лише добігти вниз, до воріт, і вгледіти, як вони повернули на південь. Певна річ, я їх одразу впізнав. Каприкорн послав найкращих своїх людей. Серед них був навіть Баста.

Меґі прикипіла поглядом до його губів, немовби намагаючись якомога швидше зірвати з них слова.

— І що? Ти знаєш, куди вони відвезли Мо? — Її голос тремтів від нетерплячки.

— Гадаю, до Каприкорнового села. Та я хотів переконатися й тому… — Вогнерукий скинув пальто й поклав його на лавку. — І тому подався за ними далі. Я розумію, це просто смішно — на своїх двох бігти за машиною, — сказав він, коли Меґі недовірливо наморщила чоло. — Але я просто був такий лютий… Усе виявилося марним: і мої попередження вам, і наш приїзд сюди… Згодом мені пощастило спинити попутну машину, й вона підвезла мене до сусіднього села. Там вони заправилися бензином — четверо чоловіків, усі в чорному й досить непривітні. Там вони надовго затрималися. Отож я взяв мопеда… напрокат… і спробував переслідувати їх далі… Тільки не дивися так на мене, заспокойся, мопеда я потім повернув. Швидкість у нього не надто велика, але дорога там, на щастя, дуже, дуже покручена, і невдовзі я побачив їх знов — далеко внизу, в долині, тоді як сам ще спускався серпантином униз. Одне слово, сумніву я вже не мав: вони везуть твого батька до Каприкорнової штаб-квартири. Не в один зі сховків на північ звідси, а просто до лігвища лева.

— Лігвища лева? — проказала вслід за Вогнеруким Меґі. — А де це?

— Кілометрів десь… за триста на південь звідси. — Вогнерукий сів на лавку поруч із Меґі й, примруживши очі, задивися на сонце. — Неподалік від узбережжя. — І знов зиркнув на книжку, що лежала все ще на колінах у дівчинки. — Каприкорн не дуже зрадіє, коли довідається, що його люди привезли йому не ту книжку, — сказав по хвилі. — Лишається тільки сподіватися, що його гнів не окошиться на твоєму батькові.

— Але ж Мо не знав, що то книжка не та! Елінор нишком її підмінила! — І знову ці кляті сльози. Меґі втерла їх рукавом.

Вогнерукий, зібравши на чолі зморшки, дивився на неї так, наче не був певен, чи можна їй вірити.

— Елінор каже, що хотіла тільки погортати книжку! Вона віднесла її до своєї спальні. Мо знав про схованку, до якої тітка поклала книжку, а позаяк вона була загорнена в папір, то він не помітив, що то книжка зовсім інша! А Каприкорнові люди теж не перевірили.

— Звичайно, ні. Та й навіщо? — У голосі Вогнерукого вчувалася зневага. — Читати вони все одно не вміють. Їм що ця книжка, що та — однаковісінько, просто папір, укритий друкованими значками. Крім того, вони звикли, що їм віддають усе, чого вони забажають.

— Відвези мене до того села! — Від страху голос у Меґі зробився пронизливий. — Прошу тебе! — Вона благально дивилася на Вогнерукого. — Я тому Каприкорнові все поясню. Я дам йому цю книжку, і він відпустить батька. Правда ж?

Вогнерукий, примружившись, поглядав на сонце.

— Ну звісно, правда, — сказав нарешті він, не повертаючи голови до дівчинки. — Іншої ради, мабуть, немає…

Він хотів був додати ще щось, але цієї миті з будинку пролунав голос Елінор.

— Гей, хто там у нас? — гукнула вона, виглядаючи з вікна своєї кімнати.

Блідо-жовта завіска напнулася на вітрі, немовби в ній заплутався якийсь дух.

— Коли б це не отой сірникоїд!

Меґі підхопилася й помчала газоном до неї.

— Елінор, він знає, де Мо! — закричала дівчинка.

— Он як?! — Спершись на підвіконня й примруживши очі, Елінор розглядала Вогнерукого. — Ану покладіть книжку! — крикнула йому. — Меґі, забери в нього книжку!

Меґі вражено озирнулася. Вогнерукий справді тримав «Чорнильне серце» в руках, та коли Меґі глянула на нього, хутко поклав книжку на лавку. Потому знаком підкликав дівчинку до себе, кидаючи в бік Елінор люті погляди.

Меґі нерішуче підійшла до нього.

— Згода, я відвезу тебе до батька, навіть якщо мені загрожуватиме небезпека! — прошепотів він. — Але ота… — Він непомітно хитнув головою в бік Елінор. — Вона лишиться тут. Зрозуміла?

Меґі перевела розгублений погляд на будинок.

— Я що — маю здогадуватися, що він там тобі нашіптує? — гукнула Елінор з вікна.

Вогнерукий кинув на Меґі застережливий погляд, але дівчинка не звернула на нього уваги.

— Він хоче відвезти мене до Мо! — гукнула вона.

— А чого ж, нехай відвезе! — крикнула у відповідь Елінор. — Але я поїду з вами! Навіть якщо обоє ви, можливо, й проти мого товариства!

— А ми таки й проти! — прошепотів Вогнерукий, безневинно всміхаючись до Меґі. — Але хтозна, може, нам пощастить обміняти на неї твого батька? Ще одна служниця Каприкорнові запевне не завадить. Щоправда, куховарити вона не вміє, але прати білизну, либонь, зможе. Нехай навіть із книжок цього й не навчишся.

Меґі не втрималася й засміялась. Хоча з обличчя Вогнерукого й не видно було — жартує він чи каже серйозно.

Боягуз

Удома! Це відчуття передавали оті ласкаві вигуки, обережні доторки, що їх приносив із собою легіт, невидимі крихітні рученята, які вабили й тягли його в цілком певний бік…

Кеннет Греєм. Вітер у вербах

До кімнати Меґі Вогнерукий прокрався лише після того, як упевнився, що дівчинка спить. Двері вона замкнула зсередини на ключ. Зробити це її намовила, певна річ, Елінор, тому що не довіряла йому й тому що Меґі відмовилася повернути їй «Чорнильне серце». Вогнерукий мимоволі усміхнувся, встромляючи у замок тоненький дріт. Яка ж ця жінка дурна, хоч і перечитала цілу гору книжок! Невже вона серйозно вірила в те, що отакий звичайний дверний замок — для нього нездоланна перешкода?

— Може, для таких незграбних пальців, як у тебе, Елінор, це й перешкода, — шепотів Вогнерукий, відчиняючи двері. — Але мої пальці люблять грати з вогнем, і в цій грі вони навчилися бути умілі й спритні.

Куди серйознішою перешкодою була його прихильність до доньки Чарівновустого, а нечисте сумління ще більше ускладнювало йому справу. Так, Вогнерукий, проникаючи до кімнати Меґі, відчував докори сумління, хоч ніякого лихого наміру й не мав. Він прийшов сюди зовсім не для того, щоб украсти в дівчинки книжку, хоча Каприкорн, звичайно, спав і бачив «Чорнильне серце» в себе. «Книжку, а на додачу ще й доньку Чарівновустого!» — ось який був його новий наказ. Але з цим можна було й зачекати. Цієї ночі Вогнерукого привело сюди щось інше. Цієї ночі до кімнати Меґі його пригнало те, що вже багато років ятрило йому душу.

Він замислено став край ліжка й задивився на сонну дівчинку. Віддати до рук Каприкорна її батька — у цьому не було нічого складного, а ось із нею самою справа стояла інакше. Її обличчя нагадувало Вогнерукому обличчя іншої людини, хоча на цьому дитячому личку не лишив своїх темних слідів ще жоден смуток. Дивна річ: щоразу, коли дівчинка зводила на нього погляд, Вогнерукий відчував бажання довести їй, що він не заслуговує такої недовіри в її очах. Ота тінь підозри потьмарювала її погляд завжди, навіть коли вона до нього всміхалася. На батька дівчинка дивилися зовсім інакше — так, ніби той міг захистити її від будь-якого зла й мороку в світі. Ох, яка ж дурна, яка безглузда це думка! Від того зла й мороку дівчинку не зміг би захистити ніхто!

Вогнерукий спохмурнів і провів пальцями по рубцях у себе на щоках. Геть усі ці непотрібні роздуми! Він привезе Каприкорнові все, що тому потрібно: і книжку, й дівчинку. Але не цієї ночі.

На плечі завовтузився Ґвін, намагаючись скинути з себе нашийника. Він не любив нашийника не менше, ніж собачого ланцюжка, на який його посадив Вогнерукий. Ґвіна тягло на полювання, а господар не пускав. Минулої ночі, поки Вогнерукий розмовляв з Каприкорновими людьми, куниця втекла. Це пухнасте маленьке чортеня й досі боялося Басту. Дорікати Ґвінові за це Вогнерукий не міг.

Меґі спала міцним глибоким сном, увіткнувшись обличчям у сірий светр — мабуть, батьків. Уві сні дівчинка щось мурмотіла, але що саме — Вогнерукий зрозуміти не міг. І знов у його душі ворухнулось нечисте сумління, однак він рішуче прогнав це гнітюче почуття. Воно йому непотрібне — ні тепер, ні згодом. До дівчинки йому нема ніякого діла, а з її батьком він уже поквитався. Вогнерукий не мав причин відчувати себе жалюгідним мерзотником з гадючим жалом.

Він обвів поглядом темну кімнату. Куди ж вона діла книжку? Біля ліжка стояла полакована червона скринька. Вогнерукий підняв покришку. Коли він нахилявся, Ґвінів ланцюжок тихенько брязнув.

У скриньці було повно книжок — чудових книжок. Вогнерукий дістав з-під плаща ліхтарика й присвітив.

— Ти диви! — промурмотів він. — Які ж ви красуні! Неначе шляхетні панії в розкішних шатах на княжому балу!

Мабуть, після того, як дитячі пальчики Меґі добряче пошарпали ці книжки, Чарівновустий оправив усіх їх у нові палітурки. Ну звісно, ось і його особистий знак: голова однорога. Цей знак красувався на кожній книжці, і кожна палітурка мала свій, окремий колір. Здавалося, в цій скриньці зібралися всі кольори веселки.

Книжка, яку шукав Вогнерукий, лежала на самому споді. Серед усіх отих ошатно вбраних красунь вона у своїй скромній, сріблясто-зеленій палітурці мала досить простенький вигляд — майже як жебрачка.

Те, що Чарівновустий убрав цю книжку в таку непоказну сукню, Вогнерукого не дуже й здивувало. Батько Меґі ненавидів «Чорнильне серце», мабуть, не менше, ніж Вогнерукий його любив. Він обережно дістав книжку. Відколи тримав її в руках востаннє, минуло вже майже дев’ять років. Тоді вона була ще в картонній палітурці й паперовій суперобкладинці, надірваній унизу.

Вогнерукий підвів голову. Дівчинка зітхнула й перекинулася на другий бік, повернувшись до нього сонним обличчям. Який нещасний вигляд вона мала! Напевно, їй снився поганий сон. Губи в неї тремтіли, а руки щосили стискали светра, так ніби вона шукала в чомусь — ні, в комусь — опору. Але в поганих снах людина здебільшого самотня, жахливо самотня… Вогнерукий пам’ятав багато поганих снів, і якоїсь миті він мало не простяг руку, щоб розбудити Меґі. І чому він такий м’якотілий дурень?!

Він обернувся до ліжка спиною. Очі не бачать — серце забуде. Потім розгорнув книжку — поквапно, поки не передумав. Дихати було важко. Перегорнув перші сторінки, прочитав кілька рядків, заходився гортати далі, далі… Та з кожною новою сторінкою його пальці затримувалися щораз довше, і раптом він різко згорнув книжку. Крізь щілини у віконницях до кімнати сочилося місячне сяйво. Вогнерукий гадки не мав, скільки простояв отак, блукаючи поглядом у лабіринті літер. Читати він і досі умів абияк…

— Боягуз! — стиха кинув він. — Ох, який же ти боягуз, Вогнерукий! — Він до болю закусив губу. — Ну ж бо! — шепотів далі. — Може, це останній твій шанс, йолопе! Як тільки Каприкорн одержить цю книжку, він запевне й не погляне в твій бік.

Потім розгорнув книжку вдруге, погортав до середини й знову згорнув, та так гучно, що Меґі уві сні здригнулася й сховала голову під ковдру. Вогнерукий нерухомо завмер біля ліжка, чекаючи, поки її дихання стане рівнішим, тоді глибоко зітхнув, нахилився над червоною скринькою й поклав «Чорнильне серце» назад, до решти книжок.

Він нечутно опустив покришку.

— Чи ти бачив? — прошепотів він, звертаючись до Ґвіна. — Я просто не годен набратися духу. Чи не краще тобі пошукати сміливішого господаря? Подумай.

Ґвін тихенько цявкнув у нього над вухом. Та якщо це була відповідь, то Вогнерукий її не зрозумів.

На хвилю він знову прислухався до спокійного віддиху Меґі, потому рушив навшпиньках до дверей.

— Та що ж це таке?! — пробурмотів він, опинившись у коридорі. — Хто мені скаже, чим це скінчиться?

Потім він піднявся до мансарди, де Елінор відвела йому комірчину, й ліг на вузеньке ліжко, навколо якого здіймалися гори коробок із книжками. Але до самого ранку він так і не заснув.

Усе далі на південь

Іде дорога від воріт

Все далі й далі в даль.

Пора, пора мені в похід,

Лишивши вдома жаль.

Піду по ній, і десь вона

Ввіллється в більшу путь,

Що стільки стріч плека одна!

Що ж далі? Не збагнуть…

Джон P. Р. Толкін. Володар перснів [1]

Наступного ранку після сніданку Елінор розгорнула на кухонному столі пом'яту карту шляхів.

— Отже, звідси триста кілометрів на південь, — промовила вона, кинувши недовірливий погляд у бік Вогнерукого. — Що ж, показуйте, де нам шукати батька Меґі.

Серце в Меґі закалатало, вона втупилася у Вогнерукого. Під очима в того залягли темні тіні, немовби минулої ночі він ні на хвилину не заснув. Вогнерукий нерішуче ступив до столу й почухав неголене підборіддя. Потім схилився над картою, довго, цілу вічність вивчав її й нарешті тицьнув у неї пальцем.

— Отут, — мовив він. — Каприкорнове село якраз отут.

Елінор стала поруч із ним і поглянула йому через плече на карту.

— У Ліґурії, — сказала вона. — Атож. Дозвольте запитати: а як те село називається? Каприкорнія? — Вона вп'ялася поглядом у його обличчя, немовби хотіла зробити рубці на ньому ще глибшими.

— Воно ніяк не називається. — На погляд Елінор Вогнерукий відповів неприхованою антипатією. — Колись село, мабуть, і мало назву, але її вже давно всі забули — ще доти, як Каприкорн звив там собі кубло. На цій карті ви села не знайдете, та й узагалі на жодній. Для світу воно — всього-на-всього нагромадження розвалених будиночків, туди веде дорога, яка й назви не варта.

— Гм. — Елінор схилилася над картою ще нижче. — Я в тих краях ще зроду не бувала. Ось у Генуї якось була. І придбала там в одного букініста чудовий примірник «Аліси в Країні Див» — у непоганому стані й за половину ціни, якої книжка варта. — Тітка звела запитливий погляд на Меґі. — А тобі подобається «Аліса в Країні Див»?

— Не дуже, — мовила дівчинка і втупилася в карту.

Елінор похитала головою, дивуючись дитячій нерозважливості небоги, і знов обернулася до Вогнерукого.

— А що той Каприкорн робить іще, крім того, як викрадає книжки й батьків? — запитала вона. — Якщо я правильно зрозуміла Меґі, ви досить непогано його знаєте.

Вогнерукий опустив очі й провів пальцем уздовж річки, що синьою стрічкою звивалася на тлі зеленого й блідо-коричневого кольорів на карті.

— Річ у тому, що ми з ним — з одного села, — сказав він. — Крім цього, нічого спільного в нас більш немає.

Елінор дивилася на нього так прискіпливо, неначе хотіла просвердлити поглядом йому дірку в лобі.

— Одне викликає в мене подив, — промовила вона. — Мортимер хотів сховати «Чорнильне серце» від Каприкорна в надійному місці. Навіщо ж тоді він привіз книжку до мене? Адже так він, власне, сам потрапив йому до лап!

Вогнерукий знизав плечима:

— Ну, мабуть, він вважав, що ваша бібліотека і є та надійна схованка.

У голові Меґі ворухнувся спогад — спершу дуже невиразний, але потім минулі події раптом постали перед її очима так чітко, мов ото картинка в книжці. Дівчинка побачила, як Вогнерукий стоїть біля їхнього мікроавтобуса перед ворітьми, і їй навіть здалося, ніби вона чує його голос…

Меґі злякано зиркнула на нього й промовила:

— Але ж ти сказав батькові, що Каприкорн живе на півночі! Mo ще зумисне перепитав тебе, і ти підтвердив, що цілком у цьому впевнений.

Вогнерукий мовчки розглядав свої нігті.

— Ну, так, звісно… І загалом, це правда, — нарешті озвався він, не дивлячись ні на Меґі, ні на Елінор. Він і далі не зводив очей зі своїх нігтів. Нарешті пошкріб светра, немовби там була якась огидна пляма, і хрипким голосом повів далі: — Ви мені не вірите. І я вас… розумію. Але я не збрехав! У Каприкорна дві штаб-квартири й ще кілька невеликих криївок — на той випадок, якщо в нього загориться під ногами земля чи якщо комусь із його людей доведеться залягти на дно. У теплу пору року Каприкорн зазвичай сидить переважно на півночі, а на південь перебирається аж у жовтні. Але цього року він, схоже, має намір перебути на півдні й літо. Звідки мені знати? Може, на півночі він ускочив у халепу з поліцією… Може, має якісь справи на півдні й мусить подбати про них особисто… — В його голосі вчувалась образа — майже як у хлопчика, котрого несправедливо в чомусь звинуватили. — Так чи так, а його люди повезли батька Меґі на південь, я сам бачив, а всі важливі справи Каприкорн залагоджує саме на півдні, якраз у тому селі. Там він почувається, як ніде, в безпеці. Там він ще ніколи не мав клопоту з поліцією, там він може поводитись як такий собі маленький король, немовби весь світ належить йому. У нього там свої закони, там він виношує плани й може робити, що йому заманеться. О, про це його люди вже подбають! Повірте мені, вони своє діло знають!

Вогнерукий посміхнувся. Це була гірка посмішка. «Ох, якби ви тільки знали… — здавалося, промовляла вона. — Але ж ви нічого, анічогісінько не знаєте! І нічого не розумієте».

Меґі відчула, як усередині в неї знов розповзається чорний страх. Його причиною було не те, що Вогнерукий казав, а те, що він замовчував.

Так само було, схоже, на душі і в Елінор.

— О Господи, та годі вже вам говорити загадками! — Її різкий голос немовби підтяв страху крила. — Питаю ще раз: що робить той Каприкорн? Чим він заробляє собі на життя?

Вогнерукий згорнув на грудях руки.

— Від мене ви більш нічого не почуєте. Спитайте в нього самого. Уже те, що я привезу вас до його села, може коштувати мені голови. Щоб я жартував із самим чортом і розказував вам про Каприкорнові оборудки?! — Він покрутив головою. — Ні! Я попереджав батька Меґі, я радив йому привезти Каприкорнові книжку самому, доброхіть, але Мортимер про це й слухати не хотів. Якби я його не попереджав, Каприкорнові люди розшукали б його вже багато раніше. Запитайте ось у Меґі! Вона чула, як я його застерігав! Гаразд, я сказав йому не все, що знав. То й що? Я взагалі намагаюся розмовляти про Каприкорна якомога менше, уникаю навіть про нього згадувати. Але повірте мені: як тільки ви з ним познайомитесь, ви будете такої самої думки.

Елінор поморщила носа: мовляв, таке припущення — курям на сміх, про нього й балакати не варто.

— Либонь, ви не скажете мені й про те, чому він так затято полює на цю книжку, еге ж? — промовила вона, згортаючи карту. — Він що — колекціонер чи щось таке?

Вогнерукий провів пальцем по краю стола.

— Я скажу тільки ось що: Каприкорн хоче мати цю книжку, й тому ви повинні її віддати. Я сам був свідком того, як Каприкорнові люди чотири дні й чотири ночі стовбичили перед будинком одного чоловіка лише тому, що Каприкорну сподобався його собака.

— І він запопав того собаку? — тихо запитала Меґі.

— Ну звісно, — відповів Вогнерукий і звів замислений погляд на Елінор. — Повірте, коли в тебе під дверима чатують Каприкорнові люди й день і ніч зирять на твої вікна чи на вікна твоїх дітей, тоді тобі не до сну. Зазвичай уже днів за два, не пізніше, Каприкорн одержує все, що хоче.

— Тьху! — кинула Елінор. — Мого собаку він чорта пухлого дістав би.

Вогнерукий знов опустив очі на свої нігті й усміхнувся.

— Годі вам усміхатися! — гримнула на нього Елінор. — Збери сякі-такі речі, — звернулася вона до Меґі. — За годину виїжджаємо. Настане час, і твій батько повернеться до тебе. Навіть якщо мені й не до шмиги віддавати Книжку отому… Як він там себе називає?.. Ненавиджу, коли книжки потрапляють до поганих рук.

Вони взяли «комбі» Елінор, хоча Вогнерукий запропонував їхати мікроавтобусом Мо.

— Ще чого, на такій таратайці я зроду не їздила! — відказала Елінор і тицьнула Вогнерукому картонну коробку з харчами. — До того ж Мортимер замкнув дверцята автобуса.

Меґі помітила, що на язиці у Вогнерукого крутиться якась відповідь, але він стримався.

— А якщо доведеться заночувати? — поцікавився, несучи коробку з харчами до машини Елінор.

— Господи, про це не може бути й мови! Я розраховую, що не пізніше ніж завтра вранці ми будемо вже вдома. Ненавиджу, коли мої книжки лишаються без нагляду довше ніж один день.

Вогнерукий звів очі на небо, ніби сподівався знайти там більше здорового глузду, ніж у голові Елінор, і вже зібрався був залізти на заднє сидіння, однак Елінор затримала його.

— Стривайте, ви куди?! Сідайте ліпше за кермо, — сказала вона й тицьнула йому в руку ключі від машини. — Зрештою, краще за вас ніхто не знає, куди їхати.

Проте Вогнерукий повернув їй ключі й сказав:

— Я водити машину не вмію. У такій таратайці навіть сидіти неприємно, не те що керувати нею.

Елінор забрала в нього ключі й, похитавши головою, сіла за кермо сама. Меґі вмостилася на сидінні поруч.

— Дивний ви чоловік! — сказала Елінор. — Але я сподіваюся, що ви таки знаєте, де батько Меґі. А то вам доведеться побоюватись не лише отого Каприкорна.

Коли Елінор завела машину, Меґі опустила бічну шибку й озирнулася на батьків мікроавтобус. Шкода було розлучатися з ним, ще більше шкода, ніж покидати обжитий будинок — цей чи будь-який інший. Хай там яким чужим було те чи те село або місто, цей мікроавтобус завжди зоставався для них із Мо частинкою домівки. А тепер і він уже позаду, і не лишалося нічого звичного, крім одягу в дорожній сумці. Вона прихопила також кілька батькових речей і дві свої книжки.

— Цікавий вибір! — зауважила Елінор, коли Меґі зібралася була покласти книжки до сумки — старомодної сумки темної шкіри з наплічним ременем. — Отже, ти береш «Круглий стіл короля Артура» і «Фродо та його вісім супутників». Непогана компанія! І в одній, і в другій — довгі історії. Саме те, що треба в дорозі. Ти їх уже читала?

Меґі кивнула головою.

— І не раз, — пробурмотіла вона й, перше ніж сховати книжки до сумки, ще раз погладила палітурки.

Дівчинка пригадала той день, коли батько оправляв одну з книжок.

— Та не дивися ти вовком! — сказала Елінор, стривожена виглядом дівчинки. — Ось побачиш, наша поїздка буде куди веселіша, ніж мандри бідолахи гобіта. Веселіша й коротша!

Меґі багато віддала б, щоб бути такою впевненою, як тітка. А книжка, що стала причиною їхньої поїздки, лежала в багажнику, під запасним колесом. Елінор поклала її в пластиковий мішечок.

— Тільки не кажи Вогнерукому, де ми її сховали! — попередила вона Меґі. — Я йому й досі не довіряю.

Але Меґі вирішила все ж таки довіритись Вогнерукому. Вона хотіла йому довіряти. Вона мусила йому довіряти. Бо хто ж іще приведе їх до Мо?

Каприкорнове село

Але на останнє запитання Селіґ відповів:

— Мабуть, він полетів до країни по той бік пітьми — туди, де не ступала людська нога й не блукала жодна звірина, де небо мідяне, а земля залізна, де під шапками скам'янілих пластинчастих грибів і в покинутих кротячих норах живуть темні сили.

Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус

Коли вони вирушили в дорогу, сонце вже підбилося високо в безхмарне небо. Невдовзі в машині стало так парко, що футболка в Меґі змокріла від поту й прилипла до тіла. Елінор опустила шибку зі свого боку й пустила колом пляшку з водою. Сама вона була у плетеній кофті, застебнутій аж до підборіддя, й Меґі іноді питала себе, чи тітка під тією кофтою ще не розтопилася, — питала іноді, коли не думала про батька чи про Каприкорна.

Вогнерукий німо сидів на задньому сидінні, й можна було навіть забути, що він узагалі в машині. Ґвіна він посадив собі на коліна. Звірятко спало, а Вогнерукий усе гладив його і гладив. Час від часу Меґі повертала голову в бік Вогнерукого. Здебільшого він дивився у вікно — байдуже, так ніби прозирав крізь гори й ліси, будинки й скелясті схили, що пропливали мимо. Здавалося, його погляд був порожній, думки блукали десь далеко-далеко, а одного разу, коли Меґі обернулася, на вкритому рубцями обличчі лежав такий смуток, що дівчинка тієї ж миті відвела очі.

Їй також хотілося, щоб у цій довгій-довгій поїздці на колінах у неї сиділо якесь звірятко. Може, воно б розвіяло похмурі думки, що так уперто лізли їй в голову… Машина підіймалася все вище й вище в гори, і часом складалося враження, немовби оті сірі скелясті схили обабіч хочуть роздушити дорогу. Та ще гірше, ніж у горах, було в темних тунелях. Там чаїлися видива, яких не могло прогнати навіть тепле тільце Ґвіна. Здавалося, вони чигали на дівчинку — то привид Мо десь у холодній темниці, то привид Каприкорна… Меґі не мала сумніву, що то він, хоч обличчя в нього щоразу було інакше.

Згодом вона спробувала читати, але дуже скоро помітила, що нічого з прочитаного не запам’ятовує. Зрештою вона відклала книжку й задивилась, як Вогнерукий, у вікно. Елінор вибирала вужчі дороги, де траплялося менше машин. («А то їхати буде надто нудно», — сказала вона). А Меґі було все одно. Аби тільки швидше приїхати. Вона нетерпляче ковзала поглядом по горах і будинках — чиїхось рідних домівках. Іноді в зустрічних автах мигали чужі обличчя, але вони відразу зникали — як ото картинки в книжці, яку розгорнули й тієї ж миті згорнули. Проїжджаючи через невеличке село, вони побачили, як на узбіччі чоловік наліплював заплаканій дівчинці на розбите коліно пластир. Він утішав її, гладив по голівці, й Меґі мимоволі згадала, як часто так робив і батько, як він, іноді лаючись, бігав з кімнати в кімнату, шукаючи пластир, і через ці спогади на очі їй знов навернулися сльози.

— Ой лишенько! Та тут тихіше, ніж у гробницях єгипетських фараонів! — вигукнула якоїсь хвилини Елінор (Меґі завважила, що тітка має звичку вигукувати «Ой лишенько!»). — Невже ніхто з вас не може хоч зрідка сказати: «Ах, який мальовничий краєвид!» або «О, який чудовий замок!»? Не мине й півгодини, як у такій мертвій тиші я засну за кермом.

Вона все ще не розстебнула на кофті жодного ґудзика.

— Я не бачу тут ніяких замків, — промурмотіла Меґі.

Та невдовзі Елінор таки показала їй одного.

— Шістнадцяте століття, — оголосила тітка, коли на гірському схилі з’явилися руїни фортечних мурів. — Трагічна історія. Заборонене кохання, переслідування, смерть, сердечні муки…

Поки вони їхали серед мовчазних прямовисних скель, Елінор розповіла про битву, що понад шістсот років тому розгорілася саме на цьому місці. («Якщо покопирсаєшся серед цього каміння, то запевне знайдеш іще кілька кісток і понівечені шоломи».) Здавалося, про кожну дзвіницю вона знає яку-небудь історію. Декотрі з них були такі неймовірні, що Меґі, слухаючи, недовірливо морщила чоло. «Саме так воно й було, повір мені!» — щоразу завершувала розповідь Елінор, не спускаючи очей з дороги. Особливо її захоплювали, схоже, жахливі історії з убивствами: про нещасливих закоханих, яким відтинали голови, про князів, що їх живцем замуровували в стіни…

— Тепер усе довкіл має, звісно, цілком мирний вигляд, — підбила підсумок вона, коли після однієї з таких історій Меґі навіть трохи зблідла. — Але, запевняю тебе, повсюди тут ховається яка-небудь темна історія. Та вже ж, кілька століть тому життя протікало куди цікавіше!

Меґі не розуміла, чим же таке цікаве було те життя, коли люди, якщо вірити Елінор, не мали іншого вибору, крім умерти або від чуми, або від рук вояків, які блукали в околицях. Та коли Елінор бачила яку-небудь спалену фортецю, то від захвату вкривалася червоними плямами, а її очі, звичайно холодні, як камінь, спалахували романтичним блиском. І тоді вона заходжувалася розповідати про войовничих князів та жадібних до золота єпископів, що колись сіяли страх і смерть у горах, через які вони оце їхали добротними асфальтованими дорогами.

— Люба Елінор, вам запевне треба було народитися в іншій історії, — озвався раптом Вогнерукий.

Це були перші слова, які він промовив, відколи вони вирушили в дорогу.

— В іншій історії? Ви хотіли сказати: в інші часи. Це правда, мені й самій частенько так здається.

— Називайте це як завгодно, — відповів Вогнерукий. — У кожному разі, з Каприкорном ви, гадаю, спільну мову знайдете. Він теж любить такі історії.

— Ви хочете мене образити? — насторожилась Елінор.

Таке порівняння змусило її, схоже, замислитись, бо потім вона майже цілу годину мовчала, й Меґі знов уже ніщо не відвертало від похмурих думок. І знову в кожному тунелі її підстерігали оті страшні картини.

Уже вечоріло, коли гори відступили й за зеленими пагорбами далеко на обрії зненацька з’явилося, немов іще одне небо, море. У промінні призахідного сонця воно мерехтіло, ніби шкіра дивовижної змії. Востаннє Меґі бачила море дуже давно. То було море холодне, сланцево-сіре й рябе од вітру. А це мало інший вигляд, зовсім інший.

Меґі стало тепліше на серці вже через те, що побачила море. Однак воно раз у раз ховалося за потворними висотними будинками, які повсюди тіснилися на вузенькій смужці землі між водою й пагорбами, що підступили до берега. Деінде вони взагалі не лишали будинкам місця, розросталися вшир, доходили до самого моря, і хвилі лизали їхні зелені підніжжя. У промінні призахідного сонця пагорби й самі здавалися хвилями, що повиповзали на берег.

Поки вони їхали звивистою дорогою вздовж берега, Елінор почала нову розповідь: щось про римлян, які нібито провели цю дорогу, про те, як вони боялися диких мешканців цієї вузенької смужки…

Меґі слухала лише краєм вуха. Уздовж дороги росли пальми з припорошеними й колючими кронами. Поміж ними цвіли схожі на павуків велетенські агави з м’ясистим листям. Небо за ними бралося в рожевий і цитриново-жовтий кольори, тоді як сонце все нижче схилялося до моря, а згори розливалося щось темно-синє, немовби звідкись витікало чорнило. Картина була така захоплива, що аж серце щеміло.

Місцевість, де оселився Каприкорн, Меґі уявляла собі зовсім не такою. Краса і страх уживаються рідко.

Вони проїхали невеликим селищем, повз будинки, такі строкаті, неначе їх порозмальовували діти. Будівлі були жовтогарячі, рожеві, червоні, й раз у раз траплялися жовті: блідо-жовті, буро-жовті, піщано-жовті, брудно-жовті — з зеленими віконницями й буро-червоними дахами. Навіть надвечірні сутінки не могли поглинути їхніх барв.

— Нічого небезпечного я тут не бачу, — завважила Меґі, коли машина промчала повз іще один такий рожевий будинок.

— Це через те, що ти весь час дивишся лише ліворуч! — озвався позаду Вогнерукий. — Але все має світлий бік і темний. Ти ось поглянь праворуч.

Меґі послухалася. Спершу пропливали тільки строкаті будинки, що підступали до самої дороги, тислись один до одного, так ніби трималися за руки. Та потім будинки раптово скінчились, і тепер дорогу обрамляли круті схили, у складках яких уже гніздилася ніч. Так, Вогнерукий казав правду: тут усе мало моторошний вигляд, і поодинокі будинки ніби утопали в уже близькій пітьмі.

Вечоріло просто на очах: на півдні ніч настає швидко. Меґі була рада, що Елінор весь час їхала добре освітленою набережною. Але згодом Вогнерукий сказав їй звернути від узбережжя вбік — убік від моря й строкатих будинків, звернути в темряву.

Дорога все далі заглиблювалася в пагорби, то здіймаючись угору, то спускаючись униз, а схили обабіч ставали чимраз крутіші. Промені від фар вихоплювали з темряви зарості дроку, здичавілого винограду й оливи, що стояли на узбіччі, скарлючені, мов старі діди.

Лише двічі назустріч їм трапилися машини. Час від часу з темряви виринали вогні якогось села. Але дороги, які Вогнерукий показував Елінор, вели їх убік від вогнів, усе далі й далі в глуху ніч. Кілька разів світло від фар падало на руїни будинків, однак жодної історії, пов’язаної з ними, Елінор розповісти не могла. У цих убогих стінах не мешкали ні князі, ні єпископи в червоних мантіях — лише селяни та наймити, чиїх історій ніхто не записував, і вони загубилися, зникли під диким чебрецем та буйними заростями молочаю.

— Чи ми ще не збилися з дороги? — нарешті глухо поспитала Елінор, так ніби в світі довкола неї залягла надто глибока тиша, щоб розмовляти на повен голос. — Де ж у цій Богом забутій глухомані може бути село? Мені здається, ми вже двічі звернули не туди.


Та Вогнерукий лише похитав головою і відказав:

— Ми їдемо правильно. Ще оцей пагорб, і за ним побачите будинки.

— Що ж, сподіватимемось! — буркнула Елінор. — Але поки що я ледве бачу дорогу. Лишенько, я й не знала, що на світі буває така темінь! Чого ж ви одразу не сказали, що це так далеко? Тоді я заправилася б іще раз. А тепер не знаю, чи вистачить у нас бензину на зворотний шлях.

— Чия це машина? Моя? — роздратовано кинув Вогнерукий. — Я ж бо казав, що в цих таратайках нічого не тямлю. А тепер дивіться вперед, зараз має бути місток.

— Місток? — Елінор крутнула кермо на повороті й різко загальмувала.

Посеред дороги постала освітлена двома будівельними прожекторами загороджувальна решітка. Залізо поржавіло, так ніби решітка стояла тут уже багато років.

— Ось тобі й на! — вигукнула Елінор, ляснувши долонями по керму. — Я ж казала! Не туди заїхали!

— Нікуди ми не заїхали. — Вогнерукий зсадив Ґвіна з плеча й виліз із машини.

Роззираючись навсібіч і прислухаючись, він підійшов до решітки й відтяг її на узбіччя.

Меґі мало не розсміялася, поглянувши на спантеличене обличчя Елінор.

— Чи цей чоловік геть з глузду з’їхав? — прошепотіла тітка. — Невже він гадає, що в такій темряві я поїду перекритою дорогою?

І все ж, коли Вогнерукий нетерпляче махнув їй рукою, вона рушила. Як тільки машина проїхала повз нього, він перетяг решітку знов на дорогу.

— Та не дивіться так на мене! — промовив він, сівши в машину. — Це загородження стоїть тут завжди. Каприкорн наказав поставити його, щоб відлякувати непрошених гостей. Тепер мало хто зважується заїхати сюди. Зазвичай люди намагаються триматись якомога далі від історій, що їх Каприкорн поширює про це село. Однак…

— Яких історій? — перебила його Меґі, хоча слухати їх, власне, й не збиралася.

— Страшних, — відповів Вогнерукий. — Люди тут забобонні, як і скрізь. Найбільше вони люблять слухати історію про диявола, що власною персоною нібито живе отам, за пагорбом.

Меґі була сердита сама на себе, а проте відвести погляд від темної верхівки пагорба не могла.

— А Мо каже, що диявола придумали люди, — мовила вона.

— Може, й так. — Вогнерукий знову скривив губи в загадковій усмішці. — Але ти хотіла знати, про що тут розповідають. Кажуть, що чоловіків з цього села не бере жодна куля, що вони вміють проходити крізь стіну й що тієї ночі, коли сходить новий місяць, вони щоразу десь викрадають і приводять до Каприкорна трьох хлопчиків, яких той потім учить грабувати, палити й убивати.

— Господи, хто ж усе це вигадав? Місцеві люди чи сам Каприкорн? — Елінор, вдивляючись у темряву, нахилилася низько над кермом.

Дорога була вся у вибоїнах, і, щоб не вскочити в котрусь із них, Елінор їхала дуже повільно.

— І вони, й він. — Вогнерукий відкинувся на сидінні й дав Ґвінові гризти свої нігті. — Каприкорн винагороджує кожного, хто придумає якусь нову історію. В цю гру не грає лиш один чоловік — Баста. Цей і сам такий забобонний, що як уздріє чорного кота, то обходить його десятою дорогою.

Баста… Меґі пригадала це ім’я, та не встигла вона поцікавитися, хто ж той чоловік, як Вогнерукий уже розповідав далі. Це йому, схоже, подобалося.

— О, мало не забув! Певна річ, у всіх, хто живе в цьому триклятому селі, лихе око, навіть у жінок.

— Лихе око? — Меґі обернулася до Вогнерукого.

— Атож. Зиркне один раз — і ти смертельно хвора. А днів за три, не більше, вже й дуба вріжеш.

— І хто тільки в таке вірить?! — промурмотіла Меґі й перевела погляд знов на дорогу.

— Тільки дурні. — Елінор знов натисла на гальмо.

Машина ковзнула по гравію. Перед ними був місток, про який згадував Вогнерукий. У світлі від фар тьмяно полискувало сіре каміння, і провалля попереду здавалося бездонним.

— Далі, далі! — нетерпляче квапив Вогнерукий. — Місток витримає, хоч на вигляд він і не дуже надійний!

— На вигляд він такий, нібито його будували ще стародавні римляни, — пробурмотіла Елінор. — До того ж не для машин, а для віслюків.

І все ж вона рушила. Меґі замружилась і розплющила очі аж тоді, як почула, що під колесами знову зарипів гравій.

— А Каприкорн про цей місток дуже високої думки, — стиха промовив Вогнерукий. — Досить одного добре озброєного чоловіка, і через місток уже ніхто не проїде. Але варту тут виставляють, на щастя, не щоночі.

— Вогнерукий… — Меґі нерішуче повернула голову назад, поки авто натужно виїздило на останній пагорб. — А що ми скажемо, коли нас запитають, як ми знайшли це село? Адже тобі запевне буде непереливки, якщо Каприкорн довідається, що дорогу нам показав ти, чи не так?

— Звичайно, так, — пробурмотів Вогнерукий, не дивлячись на дівчинку. — Але ж ми, зрештою, веземо йому книжку.

Він упіймав Ґвіна, який тим часом переліз на спинку заднього сидіння, взяв його так, щоб той не зміг гризнути йому руку, і шматочком хліба заманив до заплічника. Відколи надворі стемніло, Ґвін поводився неспокійно. Йому кортіло на полювання.

Вони виїхали на гребінь пагорба. Світ довкола ніби зник, канув у ніч. Проте неподалік у темряві проступало кілька блідих чотирикутників. То світилися вікна.

— Ось воно! — промовив Вогнерукий. — Каприкорнове село. Або, якщо вам так більше подобається, дияволове село. — Він нишком засміявся.

— Та годі вже вам! — роздратовано обернулась до нього Елінор. — Схоже, вам ці казочки й справді дуже до вподоби. Хтозна, може, ви самі їх і повигадували, а цей Каприкорн — усього-на-всього трохи дивакуватий колекціонер книжок.

На це Вогнерукий нічого не відповів. Він лише дивився з вікна машини й усміхався своєю дивною усмішкою, яку Меґі іноді так хотілося стерти з його губів. Ця усмішка й тепер немовби промовляла: «Ох, які ж ви дурепи!»

Елінор заглушила двигуна, й запала така мертва тиша, що Меґі боялась навіть дихнути. Вона дивилася у бік будинків унизу. Їй завжди здавалося, що освітлені вікна в нічній темряві ваблять до себе, однак ці навіювали ще більший страх, ніж пітьма довкола.

— А чи є в цьому селі звичайні люди? — запитала Елінор. — Простодушні бабці, діти, чоловіки, які не мають нічого спільного з Каприкорном?

— Ні. Тут живе лише Каприкорн зі своїми підручними, — прошепотів у відповідь Вогнерукий. — А також жінки, які варять їсти, перуть і роблять їм таку іншу хатню роботу.

— Таку іншу хатню роботу… — повторила Елінор. — Що ж, чудово! — Вона з відразою фиркнула. — Цей Каприкорн викликає в мене чимдалі більшу симпатію. Гаразд, пора завершувати цю справу. Бо я вже хочу додому — до моїх книжок, до пристойного освітлення й чашечки кави.

— Справді? А я думав, ви трохи знудилися за пригодами.

«Якби Ґвін умів розмовляти, — подумала Меґі, — то мав би такий самий голос, як у Вогнерукого».

— Мені більше до вподоби пригоди при сонячному світлі! — різко відповіла Елінор. — Боже, як же я ненавиджу цю темряву! Якщо ми просидимо тут до світанку, мої книжки вкриються пліснявою, і Мортимер навіть не встигне дати їм лад. Меґі, відкрий багажника й візьми пакунка. Ти знаєш, де він.

Меґі кивнула головою і вже хотіла було відчинити дверцята, аж раптом її засліпило яскраве світло. Хтось — розгледіти обличчя людини не можна було — стояв біля дверцят з боку водія й світив кишеньковим ліхтариком у салон машини. Потім грубо постукав ним у шибку.

Від переляку Елінор так здригнулася, що вдарилась коліном об кермо, однак відразу опанувала себе. Лайнувшись, вона потерла забите коліно й опустила шибку.

— Що це означає? — гримнула Елінор на незнайомця. — Хочете налякати нас до смерті? Якщо вештатись тут потемки, то можна й під колеса попасти.

У відповідь чоловік стромив у опущене вікно цівку рушниці й сказав:

— Тут приватна власність!

Меґі здалося, що це той самий котячий голос, який минулої ночі вона чула в тітчиній бібліотеці.

— І якщо поночі кататися по приватній власності, то можна й під кулю попасти! — додав незнайомець.

— Зараз я все поясню! — Вогнерукий перехилився через плече Елінор.

— О, ти диви! Вогнерукий! — Незнайомець забрав рушницю. — Чого це ти серед ночі сюди припхався?

Елінор обернулася й зміряла Вогнерукого вкрай недовірливим поглядом.

— Ніколи б не подумала, що ви запанібрата з оцим… нібито дияволом! — процідила вона.

Та Вогнерукий уже вийшов з машини. Меґі також видалося дивним те, як довірчо ці двоє заходилися перешіптуватись. Вона ще добре пам’ятала, що Вогнерукий розповідав про людей Каприкорна. Як же він міг розмовляти отак з одним із них?! Меґі нашорошила вуха, але з їхньої розмови не могла розчути жодного слова. Зрозуміла лише одне: Вогнерукий називав незнайомця Бастою.

— Щось мені все це не до вподоби! — стиха промовила Елінор. — Ти лишень поглянь на них! Шепочуться один з одним так, неначе наш приятель, оцей сірникоїд, почувається тут, як у себе вдома!

— Мабуть, знає, що йому нічого не зроблять, адже ми привезли книжку! — так само тихо відповіла Меґі, не спускаючи з тих двох очей.

З незнайомцем були дві вівчарки. Вони обнюхували Вогнерукого й, крутячи хвостами, тицялися мордами йому в бік.

— Чи ти бачиш? — прошипіла Елінор. — Навіть кляті собаки поводяться з ним, як із давнім знайомим. А що, коли…

Не встигла вона доказати, як Баста відчинив дверцята з боку водія і звелів:

— Вилазьте!

Елінор знехотя виставила ноги з машини. Меґі теж вийшла й стала поруч із тіткою. Серце в неї мало не вискакувало з грудей. Вона зроду ще не бачила чоловіка з рушницею. Лише в телепередачах, але не в житті.

— Послухайте, мені ваш тон не подобається! — напустилася Елінор на Басту. — Позаду в нас стомлива дорога, ми приїхали в цю глухомань лише задля того, щоб передати вашому шефові — чи босу, чи як там ви називаєте його ще — те, що він уже давно хоче мати. Отож поводьтеся як слід!

Баста зміряв Елінор таким зневажливим поглядом, що та лише мовчки хапнула ротом повітря, а Меґі мимоволі стисла її долоню.

— Де ти її взяв? — запитав Баста, обертаючись до Вогнерукого, який стояв з такою байдужою міною, немовби все це його анітрохи не стосувалося.

— Це господиня отого будинку, ти ж бо знаєш. — Вогнерукий розмовляв стишеним голосом, проте Меґі все зрозуміла. — Я не хотів везти її сюди, але ж вона така вперта!

— Уявляю собі! — Баста окинув поглядом Елінор ще раз, тоді подивився на Меґі. — А це, виходить, доця Чарівновустого, еге? Щось не дуже на нього схожа.

— Де мій батько? — запитала Меґі. — Як він почувається?

Це були перші слова, які вона спромоглася вимовити. Голос у неї лунав хрипко, так ніби вона вже давно взагалі не розмовляла.

— О, почувається він непогано, — відповів Баста, зиркнувши на Вогнерукого. — Хоча тепер його краще називати Кам'яноустим, ніж Чарівновустим. Бо від нього й слова не почуєш…

Меґі закусила губу.

— Ми хочемо його забрати, — промовила вона тоненьким, майже писклявим голосом, хоча з усієї сили й намагалася говорити по-дорослому. — Ми привезли книжку, але Каприкорн одержить її лише після того, як відпустить мого батька.

Баста знов обернувся до Вогнерукого.

— І все ж вона чимось таки нагадує мені свого татуся. Бачиш, як стискає губенята? А оцей погляд!.. Ні, вони таки родичі, годі й сумніватися.

Баста говорив жартівливим тоном, та в його погляді, коли він перевів його знов на Меґі, жартів не було. Цей чоловік мав різкі риси обличчя й близько посаджені очі, які він весь час прищулював, немовби так краще бачив.

На зріст Баста був невисокий, плечі мав вузенькі, майже як у хлопчика, і все ж у Меґі перехопило подих, коли він ступив крок до неї. Ніколи ще вона нікого так не боялася, і зовсім не через рушницю в його руках. Було в ньому стільки люті, стільки злості…

— Меґі, дістань пакунок з багажника! — Елінор стала поміж ними, коли Баста спробував затримати дівчинку. — Нічого небезпечного там немає, — сердито додала вона. — Тільки те, через що ми сюди приїхали.

У відповідь Баста лише відтяг з дороги собак. Він так різко смикнув їх до себе, що вони аж заскавучали.


— Слухай сюди, Меґі! — зашепотіла Елінор, коли вони покинули машину й рушили вслід за Бастою крутою стежкою в бік освітлених вікон. — Не випускай з рук книжки доти, доки вони не покажуть нам батька. Зрозуміла?

Меґі кивнула головою й міцно притисла до себе пластикового мішечка. Не така вона дурна, як тітка гадає! А з другого боку, як вона втримає книжку, якщо Баста спробує забрати її силоміць? Та про це Меґі вирішила краще не думати…

Ніч стояла задушлива. Небо над чорними пагорбами всіяли зорі. Стежка, якою їх вів Баста, була кам’яниста й така темна, що Меґі навіть не бачила власних ніг. Але щоразу, коли вона спотикалась, її підтримувала рука Елінор, що йшла з нею пліч-о-пліч, або рука Вогнерукого, який нечутно, мов тінь, ступав позаду. Ґвін так само сидів у його заплічнику, й Бастині собаки раз у раз задирали вгору морди, відчуваючи, певно, різкий запах куниці.

Освітлені вікна помалу наближалися. Меґі вже розпізнавала будинки — старі будинки із сірого, грубо обтесаного каменю, над дахами яких бовваніли темні обриси дзвіниці. Коли вони всі четверо простували вуличками, такими вузенькими, що Меґі в них було важко дихати, багато будинків здавалися безлюдними. Деякі стояли без даху, від декотрих зосталися самі напіврозвалені мури. У Каприкорновому селі панувала темінь, лише то там, то там під кам’яними арками над вуличками горіли поодинокі ліхтарі. Нарешті вони дісталися до тісного майдану. З одного боку здіймалася дзвіниця, яку вони вже бачили здалеку, а поблизу, у вузенькому провулку, стояв великий триповерховий будинок, не такий занедбаний, як його сусіди. Майдан був освітлений краще, ніж решта села: відразу аж чотири ліхтарі кидали на бруківку грізні тіні.

Баста повів їх просто до того великого будинку. У трьох вікнах на горішньому поверсі горіло світло. Чи не там батько? Меґі прислухалася до себе, так наче в самій собі могла знайти відповідь. Але серце шалено калатало, не виказуючи нічого, крім страху. Страху і тривоги.

Доручення виконано

— Шукати його немає сенсу, — пробурмотів бобер.

— Тобто як? — спитала С'юз. — Він має бути десь неподалік! Ми мусимо його знайти! Чому ви кажете, що шукати його немає сенсу?

— Тому що й так зрозуміло, де він, — відповів бобер. — Невже не здогадуєтесь? Він пішов до неї — Білої Відьми. А нас зрадив!

К. С. Льюїс. Король Нарнії

Відколи Вогнерукий розповів про Каприкорна, Меґі вже сотні разів намагалася уявити собі обличчя того чоловіка — спершу в мікроавтобусі дорогою до Елінор, коли Мо ще сидів поруч, згодом у широченному тітчиному ліжку й нарешті дорогою сюди. Сотні, та що там сотні — тисячі разів вона малювала в уяві те обличчя, закликаючи на допомогу образи всіх отих лиходіїв, про яких читала в книжках: капітана Гака, сухорлявого й кривоносого; довготелесого Джона Сільвера, завше з фальшивою посмішкою на губах; індіанця Джо з ножем і масною чорною чуприною, який так часто приходив до неї в кошмарних снах…

Але Каприкорн на вигляд виявився зовсім не такий.

Меґі дуже скоро збилася з ліку, рахуючи двері, які вони проминали, поки Баста нарешті спинився перед одними з них. Зате полічити одягнених у чорне чоловіків їй таки пощастило. Їх було четверо. Вони стовбичили з пісними пиками в коридорах. Біля кожного під стіною, побіленою вапном, стояла рушниця. У своїх тісних чорних костюмах вони нагадували гайвороння. Лише Баста був у білій сорочці — «білосніжній», як висловився Вогнерукий, — а до коміра його куртки було пришпилено, мов попереджувальний знак, червону квітку.

Такий самий червоний був і домашній халат на Каприкорні. Коли ввійшов Баста з трьома нічними гостями, той сидів у кріслі, а перед ним навколішках стояла жінка і обрізала йому нігті на ногах. Крісло здавалося для нього надто малим. Каприкорн був чоловік високий і худорлявий, так ніби шкіра надто туго обтягувала йому кості. А сама шкіра була бліда, мов чистий аркуш паперу, чуб стримів їжаком. Меґі не могла зрозуміти, який він — білявий чи сивий.

Коли Баста відчинив двері, Каприкорн підвів голову. Очі він мав майже такі самі бліді, як і шкіра, — безбарвні й світлі, мов срібні монети. Жінка коротко глянула в бік дверей, а потім знову схилилася над своєю роботою.

— Вибачте, але довгождані гості прибули, — сказав Баста. — Я подумав, може, ви одразу схочете з ними порозмовляти.

Каприкорн відкинувся на спинку крісла й мигцем зиркнув на Вогнерукого. Потому його невиразні очі перекочували на Меґі. Вона мимоволі ще міцніше притисла до себе пластиковий мішечок з книжкою. Каприкорн втупився поглядом у мішечок, немовби знав, що в ньому. Потім зробив знак жінці в себе в ногах. Та неохоче випросталась, розгладила на собі чорну, як смола, сукню й зміряла Елінор та Меґі не дуже привітним поглядом. Вона нагадувала стару сороку — гладенько зачесані й зібрані у вузол сиві коси й гострий ніс, що геть не пасував до її невеличкого, зморшкуватого обличчя. Жінка кивнула Каприкорнові головою і вийшла.

Кімната була простора. Меблів небагато: тільки довгий стіл, вісім стільців, шафа й важкий мисник. Жодної лампи, лише свічки — десятки свічок у масивних срібних свічниках. У Меґі склалося враження, немовби вони розливають у кімнаті не світло, а тіні.

— Де вона? — запитав Каприкорн, підвівся з крісла й відсунув його назад.

Меґі мимоволі відступила.

— Тільки не кажи мені, що цього разу привіз лише дівчинку.

Голос у нього був виразніший, ніж обличчя, — глухий і суворий, і Меґі зненавиділа його вже з першого слова.

— Вона в неї. У пакунку! — відповів Вогнерукий, перше ніж Меґі встигла розтулити рота. (Очі в нього, поки він говорив, неспокійно перебігали від свічки до свічки, так наче його не цікавило нічого, крім отих тремтливих пломінців.) — Її батько не знав, що взяв не ту книжку. Оця його так звана подруга… — Вогнерукий показав на Елінор, — підмінила її, а він про це й не здогадувався! Мені здається, вона літерами навіть харчується. Весь будинок у неї напхом напханий книжками. Схоже, вона ліпше почувається з ними, ніж із людьми. — Слова гарячково злітали з його вуст, немовби він намагавсь якомога скоріше позбутися їх. — Я не міг терпіти її від самого початку, але ж ви самі знаєте нашого приятеля Чарівновустого. Він завше думає про людей лише добре. Ладен довіритися самому дияволові, аби лиш той привітно йому всміхнувся.

Меґі повернула голову до Елінор. Тітка стояла з таким виглядом, неначе проковтнула язика. На чолі в неї вочевидь були написані докори сумління.

Вислухавши Вогнерукого, Каприкорн тільки коротко кивнув головою. Потому тугіше затяг на собі пояса від халата, заклав за спину руки й неквапно ступив до Меґі. Дівчинка зробила над собою зусилля, щоб не відсахнутися, і твердо, безстрашно дивилася в безбарвні очі перед собою. Але страх здушив їй горло. Яка ж вона боягузка! Меґі намагалася згадати про якого-небудь героя з улюблених книжок, перевтілитися в нього, щоб відчути себе вищою, дужчою, відважнішою. Чому, доки Каприкорн витріщався на неї, на думку їй спадали тільки історії, пов’язані зі страхом? Адже зазвичай їй щастило легко переноситися думкою до чужих країн, улізати в шкуру людей і тварин, які існували тільки на папері… То чому ж у неї нічого не виходило тепер? «Тому що страх убиває все, — якось сказав їй Мо. — І розум, і душу, й уяву».

Мо… Де він тепер? Меґі зціпила губи, щоб вони не тремтіли, хоч і знала, що страх усе ж таки сидить у неї в очах і Каприкорн його бачить. Цієї хвилини їй хотілося мати кам’яне серце і щоб її губи всміхались, а не тремтіли, мов у маленької дитини, в якої вкрали тата…

Каприкорн стояв уже просто перед нею й відверто її розглядав. Ніколи ще й ніхто на неї так не дивився. Меґі відчувала себе мухою, що вже прилипла до мухоловки й чекає тільки, коли її ляснуть мухобійкою.

— Скільки їй років? — Каприкорн обернувся до Вогнерукого, так ніби не вірив, що Меґі може відповісти йому сама.

— Дванадцять! — голосно промовила вона. Говорити, коли в тебе тремтять губи, було нелегко. — Мені дванадцять років. А тепер я хочу знати, де мій батько.

Каприкорн удав, ніби останніх її слів не розчув.

— Дванадцять? — перепитав він своїм глухим голосом, який свинцем лягав Меґі на вуха. — Ще два-три роки, і вона стане гарненьким дівчам, яке можна буде використовувати. Ось тільки годувати її слід трохи краще.

Він стиснув їй руку своїми довгими пальцями. Вони були унизані золотими перснями — на кожній руці аж по три. Меґі спробувала випручатись, але Каприкорн міцно тримав її, пильно розглядаючи своїми безбарвними очима. Як рибину. Бідолашну рибину, що б’ється на суходолі.

— Відпустіть дівчинку!

Вперше Меґі зраділа, що тітчин голос пролунав так грубо. І Каприкорн справді відпустив її руку.

Елінор стала позад Меґі й поклала їй руки на плечі, немовби захищаючи.

— Я не розумію, що тут діється! — накинулась Елінор на Каприкорна. — Я не знаю, хто ви такий і що ви зі своїми озброєними поплічниками робите в цьому Богом забутому селі. Та мене це й не цікавить. Я приїхала сюди, щоб дівчинці повернули батька. Ми віддамо вам книжку, яка вам так потрібна. Хоч у мене й болить душа розлучатися з нею, але ви одержите її, як тільки батько Меґі сидітиме в моїй машині. А якщо він з якої-небудь причини надумає лишитися тут надовше, то ми хочемо почути це від нього самого.

Каприкорн мовчки повернувся до неї спиною.

— Навіщо ти привіз цю жінку? — запитав він у Вогнерукого. — Я сказав: дівчинку й книжку. А що мені тепер робити з нею?

Меґі перевела погляд на Вогнерукого.

«Дівчинку й книжку…» Ці слова знов і знов луною віддавалися в її голові. «Я сказав: дівчинку й книжку…» Меґі спробувала зазирнути Вогнерукому в очі, але той уникав її погляду, наче боявся обпектися об нього. Боляче було відчувати себе такою дурною. Такою жахливо, жахливо дурною!

Вогнерукий сів на край столу й пальцями погасив одну зі свічок — дуже обережно, дуже поволі, немов бажаючи відчути біль, коли його вкусить отой невеличкий пломінець.

— Я вже пояснював Басті: оця вельмишановна Елінор не хотіла відпускати дівчинку саму, — промовив нарешті він. — І віддати книжку вона теж насилу згодилася.

— А що? Хіба я не мала рації?! — Тітчин голос пролунав так різко, що Меґі аж здригнулася. — Ні, Меґі, ти лишень послухай оцього сірникоїда, оцього дворушника! Коли він з’явився знов, мені треба було викликати поліцію. Він повернувся лише по книжку, лише по неї!

«І по мене», — промайнуло в Меґі. «Дівчинку й книжку…»

Вогнерукий вдавав, ніби зосереджено намагається висмикнути нитку, що вибилася з рукава плаща. Але його пальці, зазвичай такі спритні, тремтіли.

— А ви!.. — Елінор тицьнула пальцем Каприкорнові в груди.

Баста ступив крок уперед, але Каприкорн рухом руки спинив його.

— Я вже не раз бачила, що буває з людьми, коли йдеться про книжки. Крали їх і в мене самої, та я і не можу стверджувати, що всі книжки, які стоять на моїх полицях, потрапили туди праведним шляхом… Може, ви чули слова: «Усі колекціонери — яструби й мисливці»? Скидається на те, що такого божевільного, як ви, серед них іще не було. Дивно, але я й досі нічого про вас не чула. І де ж ваше зібрання? — Вона з цікавістю роззирнулася у просторій кімнаті. — Щось не видно тут жодної книжки!

Каприкорн сховав руки до кишень халата й зробив знак Басті.

Не встигла Меґі спам’ятатись, як той вихопив пакунок у неї з рук. Потому розгорнув його, недовірливо зазирнув усередину, наче боявся побачити там гадюку чи ще щось таке отруйне, й нарешті дістав книжку.

Каприкорн мовчки взяв її в руки. Тієї ніжності, що з нею будь-яку книжку розглядали Елінор чи Мо, Меґі на його обличчі не прочитала. Ні, на Каприкорновому обличчі не відбилося нічого, крім огиди — й полегкості.

— А ці дві нічого не знають? — Каприкорн розкрив книжку, погортав і закрив знову.

«Так, це вона», — прочитала Меґі на його обличчі. Це була та сама книжка, яку він шукав.

— Ні, вони нічого не знають. — Вогнерукий так напружено дивився у вікно, ніби там, крім чорної, як смола, ночі, можна було розгледіти ще щось. — Батько нічого дівчинці не розповів. То навіщо це робив би я?

Каприкорн кивнув головою.

— Відведи обох на задній двір! — наказав він Басті, який усе ще стояв біля нього з порожнім пластиковим мішечком у руках.

— Що це означає? — почала була Елінор, але Баста вже потяг її з Меґі до дверей.

— Це означає, що я вас, двох таких гарненьких пташок, на ніч посаджу до однієї з наших кліток, — сказав він, грубо підштовхуючи їх у спину рушницею.

— Де мій батько?! — закричала Меґі. Власний голос різко пролунав їй у вухах. — Адже тепер книжка у вас! Чого ви хочете від нього ще?

Каприкорн поволі підійшов до свічки, яку погасив Вогнерукий, торкнувся пальцем ґнотика й задивився на сажу в себе на пучці.

— Чого я хочу від твого батька? — проказав він, не обертаючись до Меґі. — Я хочу лишити його тут, більш нічого. Схоже, ти навіть не знаєш, який дивовижний хист він має. Досі Чарівновустий не бажав поставити його мені на службу, хоч як Баста намагався його вмовити. Але тепер, коли Вогнерукий привіз тебе, батько робитиме все, чого я зажадаю. В цьому я не маю сумніву.

Меґі спробувала відштовхнути Бастині руки, коли той потягся до неї, але він схопив її ззаду за шию, мов курку, якій зібрався скрутити в’язи. Елінор надалася було допомогти дівчинці, але Баста миттю наставив жінці у груди рушницю й підштовхнув Меґі до дверей.

Коли вона обернулася ще раз, Вогнерукий стояв, спершись на великий стіл. Він дивився на неї, але тепер уже не всміхався. «Прости! — ніби промовляли його очі. — Я мусив це зробити. Потім я все поясню».

Та Меґі не хотіла ніяких пояснень. І тим більше не хотіла прощати.

— Щоб ти здох! — закричала вона, коли Баста вже витягав її з кімнати. — Щоб ти згорів! Щоб ти задихнувся у власному вогні!

Баста причинив за собою двері й, сміючись, сказав:

— Ні, ви лишень послухайте оце кошеня! Бачу, тебе треба остерігатися.

І радість, і біда

Стояла глибока ніч. Бінґо ніяк не міг заснути. Земля була тверда, але він до цього вже звик. Ковдра була брудна й жахливо смерділа. Але він звик і до цього. У голові в нього дзвеніла пісня, і позбутися її він ніяк не міг. То був переможний гімн спіралі.

Мішель де Ларрабейті. Боррібли-2. У лабіринті спіралі

Клітки — так їх називав Баста — Каприкорн тримав для непроханих гостей. Вони містилися на заасфальтованому майданчику за церквою, поряд із контейнерами на сміття, бочками й горами будівельного мотлоху. В повітрі трохи смерділо бензином, і навіть світлячки, що безтурботно пурхали собі в нічній темряві, схоже, не розуміли, що їх сюди занесло. За контейнерами й будівельним мотлохом тягся ряд напіврозвалених будинків. Замість вікон у стінах зяяли порожні дірки. Кілька струхлявілих віконниць висіли на завісах так криво, що здавалося, ніби вже від першого пориву вітру вони попадають на землю. Лише двері на нижньому поверсі вочевидь зовсім недавно пофарбували в брудно-бурий колір, і на них хтось незграбно, мовби дитячою рукою, пензлем повиводив номери. На останніх дверях, наскільки Меґі пощастило розгледіти в темряві, стояла сімка.


Баста підігнав їх з Елінор до дверей з номером чотири. На хвилю Меґі навіть відчула полегкість, збагнувши, що Баста мав на увазі не справжню клітку, хоча двері в стіні без вікон справляли враження далеко не привабливе.

— Усе це просто смішно! — процідила Елінор, коли Баста, відсунувши засув, відчиняв двері.

З Каприкорнового будинку він узяв собі підкріплення — худорлявого хлопчину, одягненого, як і дорослі чоловіки в цьому селі, також в усе чорне. Йому вочевидь подобалося щоразу, коли Елінор пробувала розтулити рота, загрозливо наставляти їй у груди рушницю. Але змусити її мовчати йому так і не вдалося.

— Що це за ігрища ви тут улаштували?! — обурювалася вона, не відводячи погляду від цівки рушниці. — Я чула, в цих горах завше був рай для розбійників. Але ж ми живемо у двадцять першому столітті, чоловіче! Тепер гостей уже не ганяє поперед себе з рушницею ніхто, а тим більше отаке хлопченя, як оце…

— Наскільки я знаю, в цьому прекрасному столітті робиться все, що робилося колись, — відказав Баста. — А хлопченя саме в тому віці, щоб повчитись у нас, старших. Сам я був ще молодшим. — І розчахнув двері.

Морок за ними був ще чорніший, аніж ніч надворі.

Баста штовхнув через поріг спершу Меґі, потім Елінор і хряснув за ними дверима.

Меґі чула, як крутнувся ключ у замку, як Баста щось сказав, а хлопчина зареготав, і як стихли їхні кроки. Дівчинка розпростерла руки й намацала пальцями стіну. Очі тут були непотрібні, як у сліпого, Меґі не могла навіть розгледіти, де Елінор. Але чула, що та свариться десь ліворуч.

— Чи є в цій триклятій норі бодай вимикач? Чорт забирай, у мене таке враження, немовби я опинилася в якомусь розтриклятущому, вкрай примітивному пригодницькому романі, де шахраї носять на оці пов’язки й жбурляють ножі.

Елінор любила сваритися, Меґі це вже помітила. І що дужче тітка хвилювалася, то більше сварилася.

— Елінор?! — почувся голос звідкись із темряви.

Радість, переляк, подив — усе було в тому одному слові.

Меґі так рвучко обернулася, що мало не впала, заплутавшись у власних ногах.

— Мо?!

— Не може бути!.. Меґі?! Як ти тут опинилася?

— Тату!

Спотикаючись, Меґі кинулася в темряву, на батьків голос. Чиясь рука схопила її за лікоть, чиїсь пальці торкнулися її обличчя.

— Нарешті!

Під стелею спалахнула лампочка без абажура, й Елінор, самовдоволено всміхаючись, відвела руку від запиленого вимикача.

— Електричне світло — таки чудовий винахід! — сказала вона. — Принаймні порівняно з попередніми століттями це очевидний прогрес. Чи ви так не вважаєте?

— Що ви обидві тут робите, Елінор? — запитав Мо, притискаючи до себе Меґі. — Як ти допустила, що вони привезли дівчинку сюди?

— Як я допустила?! — Голос в Елінор мало не зривався. — Я тебе не просила лишати мене нянькою при своїй доці. Я знаю, як доглядати за книжками, але з дітьми це… Чорт, з дітьми це зовсім інша справа! А крім того, вона тривожилася за тебе! Хотіла податися шукати тебе. І що ж робить дурепа Елінор, замість спокійнісінько сидіти собі вдома? Елінор подумала: «Не можна ж відпускати дівчинку саму». Але все це — через мою великодушність! Я мусила вислуховувати всілякі паскудства, терпіти, щоб у груди мені тицяли рушницею, а тепер ще й твої докори…

— Ну, добре, добре. — Мо відпустив Меґі й оглянув її з голови до ніг.

— Зі мною все гаразд, Мо! — сказала Меґі, хоч голос у неї трохи й тремтів. — Правду кажу!

Мо кивнув головою й перевів погляд на Елінор:

— Ви привезли Каприкорнові книжку?

— Звичайно! Ти віддав би її й сам, якби я… — Елінор зашарілася й опустила очі на свої запорошені черевики.

— …якби ти її не підмінила, — доказала за неї Меґі.

Вона взяла батькову руку й тримала її міцно-міцно. Їй важко було повірити, що тепер він знову з нею, живий-здоровий, якщо не зважати на криваву подряпину через усе чоло, яка доходила майже до чуба.

— Тебе били? — Меґі занепокоєно провела пальцем по вже присохлому кривавому сліду.

Мо через силу всміхнувся, хоч на душі в нього було, звичайно, невесело.

— Дрібниці. Зі мною все гаразд. Не турбуйся.

Меґі така відповідь не задовольнила, та розпитувати батька далі вона не стала.

— Як ви сюди потрапили? Каприкорн ще раз посилав своїх людей?

— У цьому не було потреби, — гірко промовила, похитавши головою, Елінор. — Про все подбав твій облесливий приятель. Гарного ж змія ти привів у мій дім! Спершу він зрадив тебе, а потім просто-таки на таці підніс цьому Каприкорнові й книжку, й твою доньку. «Дівчинку й книжку». Ми чули це від Каприкорна на власні вуха, саме таке доручення він дав отому сірникоїдові. І цей свого роботодавця не підвів.

Меґі поклала батькову руку собі на плече й пригорнулася до нього.

— Дівчинку й книжку? — Мо знову притис до себе Меґі. — Ну звісно. Тепер Каприкорн може бути певен: я зроблю все, що він скаже. — Мо повернувся й рушив у куток, де лежала купа соломи. Зітхнувши, сів на неї, прихилився спиною до стіни й на хвилю заплющив очі. — Що ж, тепер ми, здається, квити — Вогнерукий і я. А проте мені цікаво, як же Каприкорн віддячить йому за зраду. Того, що хоче Вогнерукий, Каприкорн йому не дасть.

— Квити? Що ти маєш на увазі, Мо? — Меґі сіла навпочіпки поруч. — А що повинен зробити для Каприкорна ти? Чого він від тебе хоче?

Солома була волога, на ній довго не поспиш, та все ж це, мабуть, краще, ніж гола кам’яна долівка.

Мо помовчав якусь хвилину, але вона здалася цілою вічністю. Він обвів поглядом голі стіни, замкнені двері, брудну підлогу..

— Здається, настав час розказати тобі всю цю історію, — нарешті промовив. — Хоч я, власне, збирався розповісти її тобі не в такому невеселому місці й трохи згодом, коли підростеш…

— Мені вже дванадцять, Мо!

Чому дорослі гадають, нібито дітям легше сприймати секрети, ніж правду? Хіба діти не здогадуються, що всі оті темні історії дорослі придумують лише задля того, щоб не виказувати своїх секретів? Аж через багато-багато років, коли Меґі матиме власних дітей, вона зрозуміє: буває така правда, яка по вінця сповнює серце відчаєм, і її не хочеться розповідати нікому, а своїм дітям і поготів. Хіба коли знаєш, як тому відчаю протиставити надію.

— Сідай, Елінор, — сказав Мо й посунувся трохи вбік. — Це історія досить довга.

Елінор зітхнула й заходилася довго вмощуватись на вологій соломі.

— Це просто щось неймовірне! — мурмотіла вона. — Усе це просто щось неймовірне!

— Я про це розмірковую вже дев’ять років, Елінор, — сказав Мо й почав свою розповідь.

Тоді

Він узяв книжку.

— Я тобі почитаю. Для настрою.

— А про спорт у ній є?

— Про фехтування. Бої. Тортури. Отруту. Справжнє кохання. Ненависть. Помсту. Велетів. Мисливців. Лихих людей. Добрих людей. Чарівних жінок. Змій. Павуків. Страждання. Смерть. Сміливців. Боягузів. Силачів. Погоні. Втечі. Брехню. Правду. Пристрасть. Чудеса.

— Звучить непогано! — відгукнувся я.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

— Тобі сповнилося тоді, Меґі, рівно три роки, — почав Мо. — Я ще й досі пригадую, як ми святкували твій день народження. Я подарував тобі книжку з картинками. Оту, що з морською змією, яка обвилася навколо маяка і в якої болять зуби…

Меґі кивнула головою. Та книжка й досі лежала в її скриньці й уже двічі вбиралася в нову палітурку.

— Ми? — перепитала вона.

— Я і твоя мама.

Меґі струснула зі штанів кілька соломинок.

— Я вже тоді не міг спокійно пройти повз книгарню. Будинок, де ми жили, був дуже маленький — ми називали його і взуттєвою коробкою, і мишачою норою… Яких тільки імен ми йому не придумували! Але того дня я знов накупив в одній букіністичній книгарні цілу коробку книжок. Елінор… — Він кинув погляд у її бік і всміхнувся. — Елінор декотрі з тих книжок неабияк би потішили. Була там і Каприкорнова книжка.

— То вона належала йому? — Меґі вражено звела очі на батька.

Однак той похитав головою:

— Ні, річ не в тім. Але… Але краще все до ладу. Твоя мама, як побачила всі оті книжки, тільки тяжко зітхнула й поцікавилася, куди ми їх тепер діватимемо. Та потім усе ж таки допомогла мені розпакувати коробку. Тоді я щовечора ще читав їй що-небудь уголос.

— Читав уголос?

— Так. Щовечора. Мамі подобалося слухати. А того разу вона вибрала «Чорнильне серце». Вона завше любила всілякі пригодницькі історії — історії, сповнені блиску й мороку. Вона могла перелічити напам’ять імена всіх рицарів короля Артура, знала все про Беовульфа й Ґренделя, про давніх богів і не дуже давніх героїв. Любила мама й історії про піратів, та найдужче їй подобалось, коли траплявся хоч один рицар, хоч один дракон чи хоч одна фея. До речі, вона завше ставала на бік драконів. У «Чорнильному серці» жодного дракона, здається, не було, зате блиску й мороку — скільки душа забажає. А фей, а кобольдів!.. Кобольдів мама теж дуже любила. Брауні, Бука-Бу, Фенодеррі, Фолетті, з крильцями, як у метеликів… Вона знала всіх їх на ім'я. Одне слово, дали ми тобі цілий стосик книжок з картинками, зручненько вмостилися з тобою на килимі, і я почав читати.

Меґі схилила голову на батькове плече й задивилася на голу стіну. На її брудно-білому тлі вона побачила себе такою, якою знала з давніх фотознімків: невеличку, з пухкенькими ніжками, білявими кісками (відтоді вони потемніли), сидить і крихітними пальчиками гортає величезні книжки з картинками. Так було щоразу, коли Мо що-небудь розповідав: Меґі ввижалися картини, живі картини…

— Та історія нам подобалася, — провадив батько. — Вона була непогано написана, заселена дивовижними істотами і обох нас захоплювала. Мама любила, коли книжка відкривала щось незвідане, і світ, у який її вело «Чорнильне серце», припав їй до смаку. Часом там западав глибокий морок, і щоразу, коли сюжет ставав аж надто напружений, мама приставляла до губів пальця і я починав читати тихіше, хоч ми й знали, що ти надто заклопотана власними книжками й не прислухаєшся до цієї похмурої історії, якої все одно ще не зрозуміла б. Надворі вже давно стемніло — я добре пригадую, так наче це було вчора. Стояла осінь, і у вікно завівав вітер. Ми затопили грубу (центрального опалення у нашій взуттєвій коробці не було, лише в кожній кімнаті по грубі), і я вже перейшов до сьомого розділу. Ось тоді воно й сталося…

Мо змовк. Він дивися перед себе так, немовби заблукав у власних спогадах.

— Що? — прошепотіла Меґі. — Сталося що, тату?

— З’явилися вони. — Мо перевів погляд на неї. — Зненацька вони постали у дверях, що вели з коридору, так наче щойно ввійшли знадвору. Коли вони обернулися до нас, почувся шелест, немовби хтось розгортав аркуш паперу. На вустах у мене все ще були їхні імена: Баста, Вогнерукий, Каприкорн… Баста тримав Вогнерукого за комір, як тримають мале цуценя, що зробило шкоду. Каприкорн уже тоді любив одягатися в червоне. Але він був на дев’ять років молодший і не такий худий, як тепер. Він мав меча — я тоді меча ще зроду зблизька не бачив. У Басти на поясі теж висів меч, а також ніж. А ось Вогнерукий… — Мо похитав головою. — Той, звичайно, не мав при собі нічого, крім куниці з ріжками. Він показував з нею всілякі фокуси й так заробляв собі на прожиток. Гадаю, нікому з них і втямки не було, що з ними сталось. Я й сам збагнув це вже багато пізніше. Від мого голосу вони випали зі своєї історії, як ото з книжки випадає закладка. Та хіба вони могли це зрозуміти?

Баста грубо штовхнув Вогнерукого, той упав, а Баста ще хотів був витягти з піхов меча. Однак його руки, бліді, мов папір, вочевидь ще не мали достатньо сили. Меч вислизнув йому з пальців і впав на килим. Лезо мало такий вигляд, немовби на ньому запеклася кров. А може, то були просто відблиски вогню. Каприкорн стояв і роззирався. Здавалося, в нього паморочиться голова, бо він заточувавсь, як ото дресирований ведмідь, що надто довго крутився на місці. Схоже, саме це нас і врятувало — принаймні так завжди запевняв Вогнерукий. Якби Баста і його володар були вже при силі, то, мабуть, повбивали б нас. Але тоді вони ще не зовсім переселилися в цей світ, і я схопив того огидного меча, що лежав на килимі серед моїх книжок. Меч був важкий, багато важчий, ніж я думав. З тією штукою вигляд я мав, либонь, страшенно смішний. Видко, я тримав зброю як пилососа чи кийка, та коли Каприкорн, похитуючись, рушив до мене, я виставив вістря меча йому назустріч, і він спинивсь. Я щось забелькотів, намагаючись пояснити йому, що сталося, хоч до пуття не тямив цього й сам. Та Каприкорн лише витріщався на мене своїми водявими очима, а Баста стояв поруч із ним, тримаючи руку на колодочці ножа, і, здавалося, тільки й чекав, щоб володар наказав йому поперерізати нам горлянки.

— А сірникоїд? — Голос Елінор також охрип.

— Той усе ще сидів, мов очманілий, на килимі й мовчав. Я про нього й не думав. Коли відкриєш кошика, а звідти раптом виповзуть дві отруйні змії й одна ящірка, то насамперед пильнуватимеш за зміями, чи не так?

— А мама? — ледве чутно прошепотіла Меґі. (Вимовляти це слово вона не звикла.)

Мо поглянув їй в очі.

— Її ніде не було! Ти стояла навколішках серед своїх книжок і широко розплющеними очима дивилася на тих озброєних чужих людей у важких чоботях. Я страшенно злякався за вас із мамою, але ні Баста, ні Каприкорн, на щастя, не звертали на тебе жодної уваги. Нарешті, коли я вже геть заплутавсь у власних словах, Каприкорн гримнув: «Годі варнякати! Мене не цікавить, як я опинився в цій убогій норі. Негайно поверни нас назад, ти, розтриклятущий чаклуне! Або Баста вкоротить твого балакучого язика!»

Не скажу, що ці слова мене дуже заспокоїли, тим більше що в попередніх розділах я вже прочитав про цих двох досить для того, щоб зрозуміти: Каприкорн своє слово тримає. Голова в мене пішла обертом, у розпачі я намагався збагнути, як покласти край цьому кошмарному сну. Нарешті взяв книжку — може, думаю, ще раз прочитати те саме місце? Спробував. Я затинався на кожному слові, тоді як Каприкорн мовчки витріщався на мене, а Баста діставав із-за ременя ножа. Нічого не ставалося. Ті двоє стовбичили в моєму домі й повертатися в свою історію й не думали. І раптом я виразно збагнув: вони нас повбивають. Тоді я випустив з рук книжку — оту злощасну книжку, і схопив меча, якого кинув був на килим. Баста спробував мене випередити, але я виявився спритнішим. Те кляте одоробло мені довелося тримати обома руками, і я й досі пам’ятаю, яке холодне було руків’я. Не питай, як мені пощастило це зробити, але я таки відтіснив Басту з Каприкорном у коридор. Я так завзято розмахував мечем, що дорогою щось раз у раз розліталося на друзки. Ти заплакала, і я хотів був обернутися й сказати, що все це — лиш якась лиховісна примара, але мусив щомить пильнувати, щоб не попасти під Бастин ніж. «Нарешті це сталося, — крутилось у мене в голові. — Ось ти й опинився в книжковій історії, про що завжди мріяв, і це — суще пекло». Насправді страх має зовсім інший смак, ніж тоді, коли про нього читаєш, Меґі, і роль героя виявилася далеко не така приємна, як я собі гадав. Ті двоє запевне вбили б мене, якби трималися на ногах уже трохи впевненіше. Каприкорн усе гарчав, від люті очі йому аж на лоба лізли, а Баста лаявся, сипав погрозами й глибоко сіконув мені плече. Та потім вхідні двері раптом відчинилися, і обидва, похитуючись, мов п’яні, зникли в нічній темряві. У мене ледве стало сили зачинитися на засув — так тремтіли руки. Я прихилився до дверей, прислухаючись до звуків надворі, але не почув нічого, крім шаленого гупання власного серця. Згодом з кімнати долинув твій плач, і я згадав, що там лишився ще один, третій. Спотикаючись, я рушив назад, усе ще не випускаючи з рук меча. Входжу, дивлюсь — а там посеред кімнати й справді стоїть Вогнерукий. Зброї він не мав, лише куниця на плечі, й коли я ступив до нього ближче, він аж відсахнувся — обличчя бліде, як смерть. Вигляд у мене був, мабуть, таки жахливий: з плеча по руці тече кров, усе тіло тіпається — вже й сам не знаю, зі страху чи від люті.

«Благаю! — белькоче він. — Не вбивай! Я з тими двома не маю нічого спільного. Я всього-на-всього фокусник, який нікому не робить зла. Я вогнедув і можу це тобі довести!»

«Гаразд, гаразд, — кажу. — Я знаю, ти — Вогнерукий!»

Тоді він шанобливо схилився перед всемогутнім чаклуном, який усе про нього знав і вирвав його зі звичного світу, як зривають яблуко з дерева. Куниця спустилася його рукою вниз, сплигнула на килим і підбігла до тебе. Ти перестала плакати й простягла до неї руку. «Обережно, вона кусається!» — сказав Вогнерукий і прогнав звірятко від тебе.

Я не звертав на нього уваги. Тільки раптом відчув, як тихо стало в кімнаті. Тихо й порожньо. Книжка лежала розгорнена на килимі — там, де я її впустив, а поряд — подушка, на якій сиділа твоя мама. Самої її ніде не було. Де ж вона ділась? Я гукав її, гукав знов і знов. Оббіг усі кімнати. Але вона зникла.

Елінор сиділа, випроставши спину, й некліпно дивилася на Мо.

— Господи, про що це ти розповідаєш?! — нарешті вихопилося в неї. — Адже ти казав мені, що вона кудись поїхала — в якусь безглузду авантюрну подорож, чи що — й не повернулась!

Мо прихилився потилицею до стіни.

— Щось же я мав придумати, Елінор, — промовив він. — Хіба я міг сказати правду?

Меґі погладила його плече там, де під сорочкою був довгий блідий рубець.

— А мені ти завше казав, нібито поранив руку, коли влазив у розбите вікно.

— Ну, звісно. Адже правда здалася б просто маячнею. Хіба ні?

Меґі кивнула головою. Батько мав рацію: правду вона сприйняла б за одну з його вигаданих історій.

— І мама так уже й не повернулася? — ледве чутно запитала дівчинка, хоч і знала відповідь.

— Ні, — відповів Мо. — Баста, Каприкорн і Вогнерукий вийшли з книжки, а мама потрапила в неї разом із двома нашими кішками — того разу, коли я читав уголос, вони, як завжди, сиділи в неї на колінах. І замість Ґвіна, мабуть, теж хтось зник — може, павук, або муха, або пташка, яка тієї хвилини саме пролітала повз наш будинок… — Він змовк.

Іноді, коли батько вигадував таку вдалу історію, що Меґі приймала її за справжню, він несподівано всміхався й промовляв: «Ага, попалася, Меґі!» Як тоді, на її сьомий день народження, коли він сказав, нібито надворі в шафрані знайшов кілька фей. Але цього разу Мо не всміхнувся.

— Я обшукав увесь будинок. Мами ніде не було, і я повернувся до вітальні, — повів далі він. — Тим часом і Вогнерукий, і його рогатий приятель також зникли. Лишився тільки меч, і він здавався таким реальним, що я вже не мав сумніву щодо свого здорового глузду. Я відніс тебе в ліжко, — здається, я сказав тобі, що мама вже пішла спати, — а тоді знову сів читати вголос «Чорнильне серце». Я дочитав ту розтриклятущу книжку до кінця, у мене охрип голос, за вікнами вже зійшло сонце, але з неї так нічого й не з’явилося, лише один кажан та шовкова накидка, якою згодом я оббив зсередини твою скриньку для книжок. У наступні дні й ночі я знов і знов намагався читати вголос, поки мені вже починало різати в очах, а літери скакали на сторінках, наче п’яні. Я не їв, не пив; я вигадував для тебе все нові й нові історії про те, де тепер мама, й пильнував, щоб ти ніколи не входила до тієї кімнати, де я читав. Я боявся, що зникнеш і ти. Про себе не думав: у мене було таке дивне відчуття, що мені, як читцеві, зникнення поміж сторінок не загрожує. А втім, я й досі не певний, так це чи ні. — Мо зігнав з руки комара й провадив: — Я читав гучно, поки не переставав чути власний голос. Але твоя мама, Меґі, так і не повернулася. Замість неї п’ятого дня в моїй кімнаті з’явився дивний невеличкий чоловічок, прозорий, немовби зі скла, а ось листоноша, який саме вкидав до нашої поштової скриньки кілька листів, щез. Надворі я знайшов його велосипеда. Тоді я зрозумів, що ні стіни, ні замкнені двері не вбережуть тебе від зникнення — ні тебе, ні будь-кого іншого. І я вирішив більше ніколи не читати вголос. Ні «Чорнильного серця», ні будь-якої іншої книжки.

— А що сталося зі скляним чоловічком?

— Він розбився за кілька днів, коли повз наш будинок проїздила вантажна машина. Очевидно, не всім судилось отак просто переселитися з одного світу в інший. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, яке це щастя — пірнути в книжку і якийсь час побути в ній. Але вийти з власної історії й раптом опинитися в цьому, нашому світі — щастя, схоже, не дуже велике. У Вогнерукого через це розбилося серце.

— Хіба він має серце?

— Якби не мав, йому легше жилося б, — відповів Мо. — Минув добрий тиждень, і ось він знов постукав у мої двері — певна річ, уночі, це його улюблена пора. Я саме спаковував речі. Вирішив за краще виїхати з того будинку: не хотілося знову випроваджувати мечем Басту й Каприкорна. Вогнерукий підтвердив мої побоювання. Коли він прийшов, стояла вже глибока ніч, проте я все одно не міг заснути. — Мо погладив Меґі по голові. — Тоді ти теж погано спала. Тобі снилися страшні сни, хоч я й намагався прогнати їх своїми історіями. Одне слово, збираю я інструменти у себе в майстерні, коли це в двері хтось стукає — тихенько-тихенько, майже крадькома. Вогнерукий виринув з темряви так само несподівано, як оце чотири дні тому, коли він тієї дощової ночі з’явився в нас у дворі… Невже минуло справді лише чотири дні? Тієї ночі, коли Вогнерукий повернувся вперше, він мав такий вигляд, немовби дуже довго нічого не їв: худющий, як приблудний кіт, а очі такі сумні-сумні. «Перенеси мене назад, прошу тебе! — белькотів він. — Цей світ мене занапастить. Він надто стрімкий, надто гамірний. Якщо я не помру з туги, то помру з голоду. Я не знаю, з чого мені жити. Я взагалі нічого не знаю. Я почуваюся рибиною без води». Він просто не хотів повірити, що повернути його в книжку мені несила. Він хотів побачити її, хотів спробувати сам, хоч ледве умів читати. Але віддати йому книжку я, звісно, не міг. Адже тоді я втратив би останнє, що в мене лишилося від твоєї мами. На щастя, книжку я добре сховав. Я дозволив Вогнерукому переночувати в нас на канапі, а коли вранці зійшов униз, то побачив, що він усе ще перериває книжкові полиці. Наступні два роки він з’являвся ще кілька разів, вирушав за нами, хоч би куди ми їхали, поки мені це зрештою набридло, і однієї туманної ночі ми з тобою просто втекли від нього. Відтоді я його не бачив. А оце чотири дні тому він вигулькнув знов…

— Тобі його й досі шкода? — промовила Меґі, дивлячись батькові в очі.

— Іноді, — відповів Мо, хвилю помовчавши.

Елінор зневажливо пирхнула:

— Ти ще божевільніший, ніж я гадала. З вини того виродка ми опинилися в цій норі, через нього нам, може, й горлянки переріжуть, а тобі його шкода?

Мо стенув плечима й перевів погляд на стелю, де навколо голої лампочки кружляла міль.

— Каприкорн, певна річ, пообіцяв Вогнерукому повернути його назад, — нарешті промовив він. — На відміну від мене, Каприкорн здогадався, що за таку обіцянку Вогнерукий зробить що завгодно. А хоче Вогнерукий лише одного: повернутися в свою історію. Він навіть не питає, як ця історія для нього скінчиться — щасливо чи ні.

— Що ж, у реальному житті те саме, — з похмурою міною проказала Елінор. — Тут теж не знаєш, як усе скінчиться. У нашому випадку все свідчить про те, що кінець буде кепський.

Меґі сиділа, обхопивши ноги руками й поклавши підборіддя на коліна, і розглядала щілини в брудних білих стінах. В її уяві постала літера «К», на якій сиділа рогата куниця. І раптом дівчинці здалося, ніби з-за тієї великої літери виглядає її мама. Мама, яку вона знала лише з вицвілого знімка під батьковою подушкою. Отже, вона не пішла від нього… Як їй там ведеться, в тому чужому світі? Чи ще згадує вона про доньку? Чи сумує за своїм світом так, як Вогнерукий за своїм?

І чи сумує Каприкорн? Чого він домагається від Мо? Щоб той повернув його в книжку? Але ж Мо й гадки не має, як те зробити! Що буде, коли Каприкорн це збагне? Меґі здригнулася.

— Каприкорн натякнув, що в нього є кому прочитати вголос книжку й без мене, — провадив Мо, ніби вгадавши її думки. — Про того чоловіка мені казав Баста. Мабуть, щоб було зрозуміло, що я не один такий. Той другий читець нібито вже викликав з якоїсь книжки кількох помічників, потрібних Каприкорнові.

— Он як?! Тоді що ж йому потрібно від тебе? — Елінор випросталася й, крекчучи, потерла сідницю. — Я взагалі вже нічого не розумію. Сподіваюся тільки, що все це — лиш один із тих снів, від яких прокидаються з головним болем і неприємним присмаком у роті.

Меґі мала сумнів, що Елінор і справді плекала такі сподівання. Волога солома, як і холодна стіна за спиною, нагадувала про реальні обставини. Меґі знову схилила голову на батькове плече й заплющила очі. Вона дуже шкодувала, що не прочитала з «Чорнильного серця» ні рядка. Жодного уявлення не мала про історію, в якій зникла мама. Дівчинка знала тільки історії, які їй розповідав Мо в ці останні роки, коли вони жили вдвох, — історії про те, чому мама не з ними, історії про її пригоди в далеких країнах, про жахливих ворогів, які не пускали її додому, і про скриньку, яку мама берегла для Меґі й до якої в кожному зачарованому місці клала щось новеньке, чудесне-пречудесне.

— Мо, — озвалася Меґі, — як ти гадаєш, їй добре в тій історії?

Мо, перше ніж відповісти, довго розмірковував.

— Феї їй, певна річ, сподобаються, — нарешті промовив він. — Хоч ті маленькі створіння й досить вередливі. А кобольдів, наскільки я знаю маму, вона напуватиме молоком. Так, усе це їй, гадаю, до вподоби…

— А що їй може бути не до вподоби? — Меґі стривожено звела на нього очі.

Мо вагався.

— Зло, — нарешті відповів він. — У цій книжці діється багато жахливих речей, а мама так і не довідалася, що все це скінчиться не так уже й погано. Адже я не встиг дочитати їй ту історію до кінця… Ось це їй не сподобається.

— Ще б пак! — докинула Елінор. — Але звідки тобі знати, чи не сталися в цій історії тим часом які-небудь зміни? Адже Каприкорна і його приятеля-головоріза ти з книжки, зрештою, вичитав. І тепер ці двоє глумляться над нами.

— Атож, — кивнув головою Мо. — Проте вони, схоже, все ж таки й досі живуть у книжці! Повір, я не раз читав її після того, як вони з неї вийшли. Але в історії й далі йдеться про всіх: і про Вогнерукого, й про Басту, і про Каприкорна. Чи не означає це, що все лишилося так, як було? Що Каприкорн і досі там, а тут ми боремося лише з його тінню?

— Як для тіні, то він навіює аж надто великий страх, — промовила Елінор.

— Маєш рацію, — зітхнув Мо. — Може, там і справді все вже змінилося. Може, за історією, що в книжці, приховується ще одна, багато глибша, і вона змінюється так само, як і наш світ? А слова розповідають нам про це не більше, ніж можна побачити крізь щілину в замку? Може, слова — то лише накривка на посудині, яка містить куди більше, ніж ми в змозі прочитати?

— О Господи, Мортимере! — простогнала Елінор. — Годі про це, у мене вже розболілася голова.

— Повір, у мене вона теж боліла, коли я замислювався про це, — відказав Мо.

Після цього всі троє надовго змовкли, кожне думало про своє.

Першою озвалася Елінор, хоча спочатку й склалося таке враження, ніби вона розмовляє сама з собою.

— Ой лишенько! — промурмотіла вона, роззуваючись. — Як подумаю оце, скільки разів я мріяла потрапити в одну зі своїх улюблених історій!.. А виходить, найкраще в книжках усе ж таки те, що їх можна коли завгодно згорнути.

Стогнучи, вона поворушила пальцями на ногах і заходила з кутка в куток по кімнаті. Меґі ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Просто Елінор мала надто кумедний вигляд, коли, мов заводна іграшка, дибцяла на своїх зболених ногах туди й назад, від стіни до стіни.

— Елінор, через тебе можна збожеволіти! — сказав Мо. — Сядь!

— І не подумаю! — огризнулася вона. — Бо я й сама божеволію, коли сиджу.

Мо скривився, обійняв Меґі за плечі й прошепотів:

— Гаразд, нехай бігає. Коли намотає кілометрів десять, то сама впаде з ніг. Але тобі пора спати. Ляжеш на моєму лігвищі. Воно не таке вже й погане, як здається на перший погляд. Якщо заплющиш очі й уявиш, що ти — порося Вілбур, яке зручненько вмостилося в своєму хліву…

— Або Варт, який спить у траві разом із дикими гусьми. — Меґі мимоволі позіхнула.

Скільки разів вони з Мо вже грали в цю гру: «Про яку книжку ми з тобою забули? Яка тобі саме спадає на думку? A-а, оця! Про неї я вже давненько не згадував!..» Вона стомлено випросталася на колючій соломі.

Мо скинув із себе светра й укрив ним Меґі, промовивши:

— Але ковдра тобі все одно потрібна. Навіть якщо ти порося чи гуска.

— Але ж ти змерзнеш!

— Пусте.

— А де спатимете ви — ти й Елінор? — Меґі знов позіхнула. Досі вона й не помічала, як стомилася.

Елінор снувала від стіни до стіни.

— А хто взагалі каже, що треба спати? — вигукнула вона. — Ми, певна річ, чатуватимемо!

— Гаразд, — муркнула Меґі, втикаючись носиком у батьків светр. «Він знов зі мною, — промайнуло в неї, коли сон уже склеплював її повіки. — А решта не має значення». Згодом вона подумала: «А якби мені ще пощастило прочитати цю книжку…»

Але «Чорнильне серце» лишилося в Каприкорна. А про нього думати цієї хвилини Меґі не хотілося, бо так сон ніколи до неї не прийде. Ніколи…


Меґі не знала, скільки часу проспала. Прокинулася вона, мабуть, від холоду в ногах чи від колючої соломи під головою. Годинник у неї на руці показував четверту. В цій комірчині без вікон ніщо не промовляло про те, що надворі — день чи ніч. Але Меґі просто не могла собі уявити, що ніч минула. Мо з Елінор сиділи біля дверей, вигляд обоє мали стомлений — стомлений і заклопотаний. Розмовляли вони стишеними голосами.


— Так, вони й досі мають мене за чародія, — саме казав Мо. — Це вони дали мені таке смішне ім’я — Чарівновустий. І Каприкорн не має жодного сумніву в тому, що я можу зробити це ще раз — будь-коли і з будь-якою книжкою.

— А ти… можеш? — запитала Елінор. — Адже звечора ти нам не все розповів, чи не так?

Мо довго не відповідав.

— Не все, — нарешті мовив він. — Бо не хочу, щоб Меґі теж мала мене за якогось там чародія.

— Виходить, ти вже не раз… щось вичитував із книжок?

Мо кивнув головою:

— Я завше любив читати вголос, ще як був хлопчиком. А одного разу, коли читав товаришеві «Тома Сойєра», на килимі раптом з’явилася дохла кішка, вже задубіла, як поліняка. А те, що натомість зникла одна з моїх м’яких іграшок, я помітив уже згодом. Мені здається, в нас обох мало не спинилося серце. Ми поклялися тоді, що ніколи й нікому про ту кішку не скажемо, і скріпили нашу клятву кров’ю, як Том і Гек. Після того я, звичайно, не раз потай, без свідків пробував повторити той експеримент, але коли я того хотів, у мене нічого не виходило. Здавалося, жодних закономірностей узагалі не було, хіба що коли йшлося про історії, які мені подобалися особливо. Певна річ, я зберігав усе, що вичитував, крім нудотного огірка, якого мені подарувала книжка про Доброго велета. Просто той огірок надто смердів. Коли Меґі була ще зовсім маленька, іноді дещо виходило і з її книжок з картинками: то пір’їна, то крихітний черевичок… Ми з Меґі завше складали ті речі до її книжкової скриньки, але я не казав їй, звідки вони бралися. А то вона, чого доброго, ніколи вже й книжку не взяла б до рук — зі страху, що з неї виповзе величезна змія, в якої болять зуби, або з’явиться ще щось небезпечне. Але живі істоти з книжок не виходили ніколи. Чуєш, Елінор, справді ніколи! Аж до тієї ночі. — Мо придивився до своїх долонь, так наче на них можна було побачити всі ті речі, які він викликав з книжок своїм голосом. — Але чому, коли вже так мало статися, не з’явився хтось симпатичніший — скажімо, слон Бабар? Меґі була б у захваті.

«Авжеж, я справді була б у захваті!» — подумала Меґі. І згадала про крихітного черевичка й пір’їну. Вона була смарагдово-зелена, як оті пір’їни полінезійського папуги доктора Дулітла.

— А я тобі кажу, що все могло би обернутися й гірше.

Це було схоже на Елінор. Так ніби сидіти під замком у розваленому будинку казна-де (а довкола люди в усьому чорному, з обличчями хижих птахів і з ножами за поясом) — це ще не так і погано. Елінор, певно, могла справді уявити собі й дещо гірше.

— А що, якби довготелесий Джон Сільвер, — зашепотіла вона, — з’явився раптом у тебе в кімнаті й замахнувся своєю смертовбивчою дерев’янкою? Як на мене, то краще вже цей Каприкорн… А знаєш що? Коли повернемося додому… я маю на увазі, до мене додому, я дам тобі яку-небудь милу книжку — приміром, «Вінні-Пуха» чи, може, «Там, де живуть дикуни». Проти такого монстрика я, власне, нічого не мала б. Я посаджу тебе в найзручніше крісло, запарю тобі кави, й ти читатимеш уголос… Згода?

Мо тихо засміявся, і на мить його обличчя здалося вже не таким украй заклопотаним.

— Ні, Елінор, я не читатиму. Хоча картинку ти намалювала вельми привабливу. Але я заприсягнув собі ніколи вже не читати вголос. Бозна, хто зникне наступного разу, і, може, навіть у «Вінні-Пусі» знайдеться ще мерзотник, якого ми не помітили досі. А що буде, коли я вичитаю з книжки самого Вінні-Пуха? Що він тут робитиме без друзів, без жодного зі ста шістдесятьох моргенів свого Лісу? Та його дурненьке серце одразу розіб'ється, як воно розбилось у Вогнерукого!

— Ет, облиш! — Елінор нетерпляче махнула рукою. — Скільки тобі ще казати, що в того негідника серця немає? Ну, добре. Перейдімо до наступного питання, відповідь на яке мене дуже цікавить.

Вона стишила голос, і Меґі довелося напружити слух, щоб розчути її.

— Ким, власне, був цей Каприкорн у книжці? Запевне якимсь харцизякою. Та чи не могла б я довідатися про нього трохи більше?

Так, Меґі теж була б не проти дізнатися про Каприкорна якомога більше. Але батькові раптом перехотілося розповідати.

— Що менше про нього знатимете, то краще, — тільки й сказав він.

Якийсь час Елінор ще чіплялася до нього із запитаннями, але Мо був до них глухий. Скидалося на те, що про Каприкорна він не хотів розмовляти зовсім. Думками він був десь далеко-далеко, Меґі це бачила з його обличчя. Згодом Елінор задрімала, скоцюрбившись на холодній підлозі, так наче намагалася зігрітись від власного тіла. А Мо так і сидів, прихилившись спиною до стіни.

Його обличчя не полишало Меґі й уві сні, коли вона знову заснула. Воно постало в її сновидіннях в образі темного місяця. Mo-місяць роззявив рота, і звідти вискакували чоловічки — товсті, тоненькі, великі, маленькі; підскакуючи, вони довгою вервечкою відлітали кудись удалину. Та ось на носі в місяця затанцювала схожа швидше на тінь жіноча постать. І раптом місяць заусміхався…

Зраджений зрадник

Це була неповторна насолода — бачити, як вогонь пожирає речі, як вони чорніють і стають чимось зовсім іншим… А найдужче йому хотілося зробити ось що: настромити на прутик ковбаску й тримати її в полум'ї перед будинком доти, доки книжки, б'ючи, мов білі голуби, крильми-сторінками, помиратимуть вогненною смертю. Доки вони злітатимуть вихором іскор, і чорний від кіптяви вітер відноситиме їх геть.

Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом

Незадовго до світанку лампочка, тьмяне світло якої допомогло їм перебути цю ніч, почала мигати. Мо й Елінор спали просто біля замкнених дверей, а Меґі з розплющеними очима лежала в темряві й відчувала, як із холодних стін виповзає страх. Вона прислухалася до подиху батька й Елінор і мріяла лише про свічку — а також про книжку, яка прогнала б цей страх. Здавалося, він був повсюди — лиховісна безплотна істота, яка чигала лише на ту хвилину, коли лампочка погасне, й уже підкрадалася в пітьмі до Меґі, щоб схопити її своїми крижаними лапами. Меґі сіла, набрала повні груди повітря й порачкувала до батька. Потім згорнулася калачиком у нього під боком, як колись давно, коли була ще зовсім маленька, й чекала, поки вранішнє світло просочиться під двері.

На світанку прийшло двоє Каприкорнових людей. Коли за дверима почулися їхні кроки, Мо якраз прокинувся й стомлено сів, а Елінор, лаючись, саме розтирала собі затерплу спину.

Басти серед тих двох не було. Один із чоловіків, здоровенний, мов шафа, мав такий вигляд, немовби якийсь велет великим пальцем розплющив йому обличчя. Другий, низенький і худорлявий, з цапиною борідкою на спадистому підборідді, весь час крутив у руках рушницю й поглядав на бранців так вороже, ніби йому не терпілося перестріляти всіх трьох одразу й на місці.

— Чого порозсідалися?! Виходьте! — закричав він, і вони, мружачись, вибралися на денне світло.

Меґі спробувала пригадати, чи чула в тітчиній бібліотеці й цей голос, але певності не мала. У Каприкорна людей було багато.

Ранок видався теплий, сонячний. Над Каприкорновим селом здіймалося блакитне склепіння безхмарного неба, а в здичавілому трояндовому кущі між двома старими будинками виспівували зяблики, так наче на світі, крім кількох голодних котів, не було більш ніяких небезпек. Коли бранці вийшли за поріг, Мо взяв Меґі за руку. Елінор спершу довелося ще взути черевики, і коли цапинобородий спробував був грубо витягти її надвір, бо вона, як йому здалося, взувалася надто поволі, жінка відштовхнула його руки й вилила на нього цілий потік лайки. Ті двоє лише зареготали, на що Елінор зціпила вуста й зміряла обох нищівним поглядом.

Каприкорнові люди квапилися. Назад вони повели своїх бранців тим самим шляхом, яким уночі Баста пригнав на нічліг. Пласконіс ішов попереду, цапинобородий, тримаючи напоготові рушницю, — позаду. Він кульгав, проте раз у раз підганяв бранців, так ніби хотів довести, що все одно ходить швидше, ніж вони.

Навіть удень Каприкорнове село мало вигляд навдивовижу покинутий, і справа була не лише в багатьох порожніх будинках, які при сонячному світлі справляли ще гнітючіше враження. На вуличках не траплялася жодна жива душа, якщо не брати до уваги кількох чорних курток, як Меґі охрестила для себе Каприкорнових поплічників, та худющих хлопчаків, що бігали за ними, наче цуценята. Двічі Меґі помітила, як мимо кудись поспішала одна, потім ще одна жінка. Дітей, які б гралися чи метушилися біля мам, дівчинка взагалі не бачила — тільки коти, чорні, білі, рудувато-бурі, плямисті, смугасті, на теплих мармурових карнизах, на порогах і похилих дахах. У Каприкорновому селі панувала тиша, а те, що діялося, від людського ока було, здавалося, сховане. Не ховалися тільки чоловіки з рушницями. Вони тинялися знічев’я поміж будинками, перешіптувалися чи просто стовбичили, любовно погладжуючи свої рушниці. На відміну від приморських сіл, повз які проїздила Меґі, тут перед будинками квіти не росли. Зате на багатьох будівлях дахи позападали, а в порожніх віконницях цвіли кущі. Декотрі з них розливали такий дурманний запах, що в Меґі аж запаморочилося в голові.

Коли вони дійшли до майдану перед церквою, Меґі подумала, що ці двоє чоловіків ведуть їх знов до Каприкорна. Та вони обминули його будинок праворуч і попростували до великого церковного порталу. Скидалося на те, що вітри й негода вже давно підступно вгризалися в цегляні мури дзвіниці. Під гостроверхим дахом висів іржавий дзвін, а за якийсь метр знизу до нього тяглося хирляве деревце, насіння якого сюди заніс, мабуть, вітер і яке тепер чіплялося віттям за піщано-жовте каміння.

На церковному порталі були намальовані очі — вузькі червоні очі, а обабіч від входу стояли потворні кам’яні чорти, заввишки з людський зріст, ошкіривши зуби, мов кусючі собаки.

— Ласкаво просимо до оселі диявола! — промовив цапинобородий, насмішкувато вклонився й відчинив важкі двері.

— Облиш, Кокерелю! — гримнув на нього Пласконіс і тричі сплюнув собі під ноги на курну бруківку. — Такі жарти до добра не приводять.

Але цапинобородий лише засміявся й поплескав одного з кам’яних чортів по гладкому пузі.

— Угамуйся, Пласконосе. Ти став уже майже такий самий нестерпний, як і Баста. Ще трохи, і ти теж почепиш собі на шию смердючу кролячу лапу.

— Просто я обережний, — пробурмотів Пласконіс. — Бо всякі чутки ходять.

— Атож. І знаєш, хто ті баєчки розповідає? Та ми ж таки, дурню!

— Декотрі з них тут розповідали й до нас.

— Хай там що буде, — прошепотів Мо до Меґі й Елінор, поки ті два сварилися між собою, — а розмовлятиму з ними я. Гострий язик тут може накликати біду, повірте мені. Басті аж-аж-аж як кортить схопитися за ніж і пустити його в діло.

— Тут не лише Баста ножа має, Чарівновустий! — сказав Кокерель і ввіпхнув Мо в темну церкву.

Меґі поквапилася за батьком.

У церкві було напівтемно й прохолодно. Лише крізь кілька вікон високо під стелею сюди проникало вранішнє світло, малюючи бліді плями на стінах та колонах. Колись давно вони були, мабуть, сірі, як і кам’яні плити на підлозі. Але тепер у Каприкорновій церкві панував лише один колір: стіни, колони, навіть стеля — все було червоне, кольору кіноварі, як сире м’ясо чи закипіла кров, і на мить Меґі здалося, немовби вони опинилися в утробі якогось чудовиська.

В кутку біля входу стояла статуя янгола. Одне крило в нього відпало, а на друге котрийсь із Каприкорнових людей накинув свою чорну куртку. До лоба янголові хтось приставив чортові ріжки, як ото діти чіпляють їх собі на голову, йдучи на карнавал. А між ріжками все ще висів німб святого. Колись цей янгол стояв, певно, на кам’яному постаменті перед першою колоною, але згодом йому довелося поступитися місцем іншій статуї. Її бліде, як віск, худе обличчя знуджено поглядало на Меґі згори вниз. Творець цієї фігури у своєму ремеслі був мастак не великий, отож розфарбував її обличчя, мов пластикову ляльку: губи — напрочуд червоні, очі — сині, і в них не було геть нічого від того жахіття безбарвних очей, якими дивився на світ Каприкорн справжній. Зате ця статуя була щонайменше вдвічі більша від оригіналу, і кожен, хто проходив повз неї й хотів зазирнути в її бліде обличчя, мусив закидати голову далеко назад.

— Мо, хіба так можна? — тихо запитала Меґі. — Виставляти самого себе в церкві!

— О, це дуже давній звичай! — прошепотіла їй у відповідь Елінор. — Статуї, що стоять у церквах, рідко зображують святих. Адже більшість із них не могли заплатити скульпторам. А в одному соборі…

Цієї миті Кокерель так грубо штовхнув Елінор у спину, що та мало не полетіла сторчака.

— Ступай! — гримнув він. — А на другий раз, як проходите повз нього, не забудьте вклонитися. Зрозуміло?

— Уклонитися? — Елінор хотіла була спинитись, але Мо хутко потяг її далі.

— Та хіба ж можна сприймати такий балаган серйозно?! — невдоволено пробурмотіла Елінор.

— Якщо ти негайно не вгамуєшся, — прошепотів до неї Мо, — тобі покажуть, наскільки тут усе серйозно, зрозуміла?

Елінор поглянула на рубець у нього на лобі й змовкла.

У Каприкорновій церкві не було лав, як це Меґі бачила в решті церков, — лише два довгі дерев’яні столи з лавками вздовж середнього проходу. На столах стояли брудні тарілки, кухлі з кавовою гущею, порожні хлібниці; лежали дерев’яні дошки з недоїденим сиром, ковбаса, ножі. Кілька жінок саме прибирали зі столів і лише на мить підвели погляди, коли повз них проходили Кокерель і Пласконіс із трьома бранцями, а потім одразу знов узялися за роботу. Жінки нагадали Меґі птахів, які повтягували голови в плечі зі страху, що їх повідрубують.

Не було в Каприкорновій церкві не лише лав, а й вівтаря. Можна було тільки здогадуватися, де він колись стояв. Натомість угорі на сходах, що колись завершувалися вівтарем, тепер стояло крісло — громіздке, оббите червоною матерією, з розкішним різьбленням на ніжках та бильцях. До нього вели чотири пологі сходинки. Меґі й сама не знала, навіщо їх полічила. Сходинки вкривав чорний килим, а на горішній, за кілька кроків од крісла, сидів навпочіпки, заглибившись у роздуми, Вогнерукий, з розкошланим, як завжди, рудуватим чубом. По його опущеній руці вгору дерся Ґвін.

Коли Меґі, Мо й Елінор простували середнім проходом, Вогнерукий на мить підвів голову. Ґвін уже видерся йому на плече й ошкірив свої дрібненькі й гострі, мов бите скло, зуби, так ніби помітив, як зневажливо зиркнула Меґі на його господаря. Тепер вона знала все: й чому Вогнерукий вважав цей світ надто стрімким і гамірним, і чому він нічого не тямив у автомобілях, і чому нерідко мав такий вигляд, немовби був десь зовсім в іншому місці. Але співчуття до нього вона, на відміну від батька, не відчувала. Рубцювате обличчя Вогнерукого лише нагадувало їй про те, що він ошукав її й заманив у біду, як ото Щуролов у казці. Він грався з нею, мов зі своїм вогнем, мов зі своїми різнобарвними м’ячиками: «Ходімо, Меґі! Сюди, Меґі! Вір мені, Меґі…» Як же хотілося їй вискочити зараз на сходи й зацідити йому в пику, розквасити оті брехливі вуста…

Схоже, Вогнерукий здогадався, про що міркувала Меґі. Він уникав її погляду, не дивився й на Мо та Елінор. Натомість сягнув рукою до кишені штанів і дістав коробку сірників. Неуважно видобув одного з коробки, черкнув ним, замислено глянув на полум’я й майже лагідно торкнувся його, обпікши пучки.

Меґі відвела голову. Вона не хотіла його бачити, вона взагалі хотіла забути, що він є на світі. Ліворуч від нього, в самому низу сходів, стояли дві залізні бочки, бурі від іржі, а в них лежали складені світлі, щойно наколені поліна. Не встигла Меґі подумати, навіщо тут дрова, як у церкві гучно пролунали кроки: середнім нефом простував Баста з каністрою бензину в руках. Коли він дійшов до Кокереля й Пласконоса, ті похмуро відступили вбік, даючи йому дорогу.

— О, бруднорукий знову грається зі своїм найкращим товаришем! — промовив Баста, підіймаючись пологими сходами.

Вогнерукий опустив сірника й підвівся.

— На ось, — сказав Баста й поставив перед ним каністру з бензином. — Ще одна іграшка. Розпали нам вогнище. Адже ти ой як це любиш!

Вогнерукий кинув догорілого сірника, якого досі тримав у пальцях, і черкнув ще одного.

— А ти? — стиха запитав він, підносячи запаленого сірника Басті до обличчя. — Ти й досі боїшся вогню, чи не так?

Баста вибив йому з рук сірника.

— О, даремно це ти зробив! — промовив Вогнерукий. — Таке приносить біду. Хіба ти не знаєш, як легко можна образити вогонь?

Якусь мить у Меґі було таке враження, наче Баста ось-ось ударить Вогнерукого, і так здавалося, вочевидьки, не лише їй. Усі погляди були звернені на тих двох. Але Вогнерукого, схоже, щось берегло. Може, і справді вогонь.

— Твоє щастя, що я недавно почистив свого ножа! — процідив крізь зуби Баста. — Але заведеш таку гру ще раз — і я виріжу на твоїй паскудній пиці кілька нових узорчиків. А з твоєї куниці замовлю собі хутряного коміра.

Ґвін тихенько, але погрозливо цявкнув і сховався на потилиці в господаря. Вогнерукий нахилився, підібрав з підлоги згорілі сірники й кинув їх назад до коробки.

— Так, це тебе, звичайно, потішило б, — промовив він, усе ще не дивлячись на Басту. — А навіщо розпалювати вогнище?

— Навіщо? А просто так. Про те, що має згоріти, ми подбаємо самі. Але вогонь щоб був великий і ненажерливий, а не такий приручений, з яким ти любиш гратися.

Вогнерукий узяв з підлоги каністру й повільно рушив сходами вниз. Він уже дійшов до іржавих бочок, коли це важкі дерев’яні двері відчинилися вдруге.

Меґі обернулася. Серед червоних колон стояв Каприкорн. Кинувши мимохідь погляд на свою статую, він швидко попростував проходом. Каприкорн був у червоному костюмі — червоному, як стіни в церкві, тільки сорочка й пір’їна в лацкані піджака були чорні. За ним поспішали, наче гайвороння за папугою, добрих півдесятка його людей. Гупання їхніх кроків відлунювало, здавалось, аж під стелею.

Меґі схопила батька за руку.

— О-о, наші гості теж уже тут, — промовив Каприкорн, спинившись перед ними. — Чи добре спалося, Чарівновустий?

У нього була на диво м’яка лінія губів, майже як у жінки. Розмовляючи, він раз у раз проводив по них мізинцем, так ніби хотів їх підтягти. Губи були такі самі безбарвні, як і все його обличчя.

— Чи не люб’язно з мого боку — влаштувати тобі побачення з донечкою вже звечора? Спершу я хотів був показати її тобі сьогодні — зробити, сказати б, сюрприз. Але потім подумав: «Каприкорне, коли вже ця дівчинка сама, добровільно привезла тобі те, що ти так довго шукав, то ти, власне, — її боржник».

У руці він тримав «Чорнильне серце». Меґі помітила, як Мо прикипів поглядом до книжки. Каприкорн був високий, але Мо на кілька сантиметрів ще вищий. І Каприкорнові це було вочевидь не до вподоби. Він стояв рівний, як свічка, немовби намагаючись так надолужити ті кілька сантиметрів.

— Відпусти Елінор і мою доньку додому, — сказав Мо. — Нехай їдуть, а я прочитаю тобі все, що схочеш. Але спершу відпусти їх.

Про що це він каже? Меґі розгублено звела на батька очі й вигукнула:

— Ні, тату, нікуди я не поїду!

Але ніхто не звернув на неї уваги.

— Відпустити? — Каприкорн обернувся до своїх людей. — Чи ви таке чули? Навіщо це я маю робити таку дурницю, тепер, коли вони вже тут?

Чоловіки зареготали, а Каприкорн знову звернувся до Мо:

— Ти так само, як і я, добре розумієш: віднині ти робитимеш усе, що я скажу. Тепер, коли вона тут, ти, певна річ, уже не відмовишся продемонструвати нам своє мистецтво.

Мо так стис долоню Меґі, що в дівчинки аж пальці затерпли.

— А щодо цієї книжки… — Каприкорн подивився на «Чорнильне серце» з таким осудом, немовби воно могло вкусити за його бліді пальці. — Щодо цієї вкрай нудної, дурної й надто просторікуватої книжки, то можу тебе запевнити: ще раз вплутуватися в її історію я зарікся. Весь отой непотріб, оті створіння — феї, які тільки й знали, що пурхати та щебетати… Повсюди їх кишма кишіло. Смерділо хутром і лайном, на базарному майдані під ногами плуталися кривоногі кобольди, а на полюванні оті велети своїм незграбним тупанням лише відлякували дичину. Дерева перешіптуються, ставки перемовляються… Та там же, власне, не було нічого, що б мовчало! А потім оті безкінечні дороги до сусіднього міста, якщо його взагалі можна так назвати, — ні проїхати, ні пройти… Оті шляхетні, виряджені, як павичі, мерзотники князі у своїх замках, смердючі селяни, такі злиденні, що з них не було чого й здерти, жебраки й волоцюги, в яких із чубів сипалися воші й блохи… Навіщо мені за всім отим шкодувати?

Каприкорн зробив знак, і один з його людей приніс велику картонну коробку. З того, як він її ніс, видно було, що коробка дуже важка. Чоловік поставив її на сірі кам’яні плити перед Каприкорном і з полегкістю зітхнув. Каприкорн передав книжку, яку Мо так довго від нього переховував, Кокерелю, а сам відкрив коробку. Вона була до самого верху заповнена книжками.

— Познаходити всі примірники мені коштувало таки величезних зусиль, — сказав Каприкорн, дістаючи з коробки дві книжки. — На вигляд вони нібито й різні, але зміст у них той самий. А те, що цю історію надрукували різними мовами, ще дужче ускладнило пошуки. Стільки різних мов у цьому світі — річ геть не потрібна. У нашому світі все було простіше, чи не так, Вогнерукий?

Той нічого не відповів. Лише стояв з каністрою бензину в руці й не зводив погляду з коробки. Каприкорн неквапом підійшов до нього й кинув обидві книжки в одну з бочок.

— Що ви робите?! — Вогнерукий хотів був дістати книжки з бочки, але Баста відштовхнув його і сказав:

— Їхнє місце там.

Вогнерукий відступив назад і сховав каністру за спиною. Тоді Баста вирвав її з його рук і глузливо промовив:

— Скидається на те, що сьогодні наш вогнедув хоче дати погратися з вогнем іншим.

Вогнерукий кинув на нього погляд, сповнений ненависті. Із застиглим обличчям спостерігав, як Каприкорнові люди заходилися вкидати книжки одну по одній у бочки. Понад два десятки примірників «Чорнильного серця» опинилися зрештою на складених дровах — сторінки розтріпані, палітурки розхристані, мов зламані крила…

— А знаєш, що в нашому колишньому світі раз у раз доводило мене до сказу? — мовив Каприкорн до Вогнерукого, беручи в Басти каністру. — Те, як тяжко доводилося добувати вогонь! Тобі, звісно, ні, ти навіть умів з ним розмовляти. Видко, тебе навчив один з отих буркотливих кобольдів. А ось для нашого брата то були сущі муки. Як не дрова мокрі, то вітер у камін залітає… Я знаю, тебе гнітить нудьга за добрими давніми часами, тобі бракує отих твоїх подружок, які пурхали й щебетали довкола тебе. Але я за всім отим і сльози не зроню. Цей світ влаштовано краще, багато краще, ніж той, яким ми мусили стільки років удовольнятися!

Вогнерукий, здавалося, не чув жодного слова з того, про що йому казав Каприкорн. Він не зводив погляду зі смердючого бензину, що виливався з каністри на книжки. Сторінки вбирали його так спрагло, немовби вітали власну загибель.

— Звідки всі ці книжки взялися? — нарешті промовив Вогнерукий, затинаючись. — Ти ж бо завше мені казав, нібито лишався тільки один примірник — той, що в Чарівновустого…

— Атож, щось таке я тобі справді казав. — Каприкорн сягнув рукою до кишені штанів. — Легковірний ти чоловік, Вогнерукий! Розказувати тобі побрехеньки — просто насолода. Твоя простодушність мене завжди вражала, хоч ти, зрештою, й сам великий мастак збрехати. Але ти надто легко віриш у те, в що хочеш вірити, ось у чім річ. А тепер можеш повірити й мені: оце… — він постукав пальцем по стосу книжок, просяклих бензином, — і справді останні примірники нашої чорнильної батьківщини. Баста й решта моїх хлопців згаяли роки, щоб відкопати їх в отих жалюгідних публічних бібліотеках та букіністичних крамницях.

Вогнерукий дивився на книжки так, як той, хто вмирає від спраги, дивиться на останню склянку води.

— Ти їх спалиш! — проказав, затинаючись, він. — Але ж ти обіцяв перенести мене назад, якщо я дістану тобі книжку Чарівновустого. За це я сказав тобі, де він переховується, за це я привіз сюди його доньку…

Каприкорн лише стенув плечима й узяв у Кокереля з рук книжку — ту саму, в блідо-зеленій палітурці, книжку, яку Меґі з Елінор з такою готовністю йому віддали, через яку він наказав привезти сюди Мо й задля якої Вогнерукий усіх їх зрадив.

— Якби мені було вигідно, я пообіцяв би тобі й місяць із неба, — промовив Каприкорн і з пісною міною кинув «Чорнильне серце» на стос його побратимів. — Я люблю роздавати обіцянки, а надто такі, яких не можу дотримати.

Він дістав з кишені запальничку. Вогнерукий хотів був кинутися на нього й вибити з рук запальничку, але Каприкорн зробив знак Пласконосу.

Пласконіс був такий високий і кремезний, що Вогнерукий поруч із ним мав вигляд просто хлопчика, і саме так той здоровило його і схопив — як неслухняного хлопчака. Ґвін, настовбурчивши хутро, зіскочив з плеча Вогнерукого. Один із Каприкорнових поплічників кинувся за звірятком, коли те прошмигнуло в нього поміж ніг, але воно встигло шаснути вбік і сховалося за однією з червоних колон. Решта чорних курток стояли й реготали, спостерігаючи відчайдушні спроби Вогнерукого вирватися з залізних лап Пласконоса. А він просто-таки з насолодою підвів Вогнерукого до облитих бензином книжок — так близько, що той навіть торкнувся їх пальцями.

Меґі, враженій таким жахливим лиходійством, стало недобре. Мо ступив крок уперед, немовби бажаючи допомогти Вогнерукому, але Баста перегородив йому шлях. У руці в Басти раптом мигнув ніж, і він приставив його до горла Мо. Лезо було тоненьке, блискуче й здавалося страшенно гострим.

Елінор скрикнула й вихлюпнула на голову Басти цілий потік лайки, якої Меґі навіть ніколи не чула. А сама дівчинка не могла зрушити з місця. Вона стояла й не зводила очей з ножа біля голої шиї Мо.

— Залиш одну мені, Каприкорне, тільки одну! — вигукнув Мо; і аж тепер Меґі збагнула, що батько хотів допомогти не Вогнерукому — йому йшлося про те, щоб зберегти книжку. — Обіцяю тобі не читати з неї вголос жодного речення, де трапляється твоє ім’я!

— Книжку? Тобі? — здивувався Каприкорн. — Ти що, з глузду з’їхав? Якби я кому-небудь її й віддав, то тільки не тобі. А що, як одного дня ти не втримаєш на прив’язі свого язика і я знов опинюся в отій безглуздій історії? Ні вже, дякую!

— Дурниці! — вигукнув Мо. — Скільки тобі казати: я не зміг би повернути тебе в книжку, навіть якби хотів. Запитай Вогнерукого, я йому тисячу разів пояснював. Я й сам не розумію, як і коли це стається, повір же мені нарешті!

У відповідь Каприкорн лише всміхнувся.

— Мені шкода, Чарівновустий, але я нікому не вірю взагалі, і ти міг би втямити це вже давно. Коли нам вигідно, ми всі просто брешемо.

По цих словах він клацнув запальничкою й підніс її до однієї з книжок. Від бензину сторінки стали майже прозорі, мов пергамент, і тієї ж миті спалахнули. Навіть цупка, обтягнена тканиною палітурка враз загорілася й почорніла.

Коли жертвою вогню стала третя книжка, Вогнерукий так копнув ногою Пласконоса в коліно, що той скрикнув від болю й розтис руки. Спритний, як його куниця, Вогнерукий кинувся до бочок. Не вагаючись, він запустив руку у вогонь, однак книжка, яку йому пощастило вихопити, вже палахкотіла, мов смолоскип. Вогнерукий кинув її на підлогу й сягнув рукою — цього разу вже другою — в бочку ще раз. Але цієї миті Пласконіс знов ухопив його за комір і так трусонув, що бідолаха мало не задихнувся.

— Ви тільки погляньте на цього божевільного! — збиткувався Баста, поки Вогнерукий, скривившись від болю, розглядав свої пальці. — Чи мені хто-небудь пояснить, за чим він так шкодує? Може, за отими потворними моховими бабцями на базарному майдані, які не тямилися від захвату, коли він підкидав свої м’ячики? Чи за брудними лігвищами, де він тулився вкупі з рештою волоцюг? Чорт забирай, та там Смерділо ще гірше, ніж у його заплічнику, де він тягає за собою оту смердючу куницю!

Каприкорнові люди реготали, а книжки тим часом поволі оберталися на попіл. У порожній церкві й досі тхнуло бензином, від його їдкого запаху Меґі аж закашлялася. Мо обійняв її за плечі, немовби захищаючи, так наче Баста погрожував не йому, а їй. Але хто міг захистити його самого?

Елінор поглядала на шию Мо так стурбовано, ніби потерпала, що Бастин ніж лишив там кривавий слід.

— Ці типи геть показилися! — прошепотіла вона. — Адже ти, певна річ, знаєш цей вислів: «Там, де спалюють книжки, невдовзі горітимуть і люди». Що, як на такій купі дров наступними виявимось ми?

Баста повернув голову в бік Елінор, так ніби почув її слова. Він зміряв жінку глузливим поглядом і поцілував лезо свого ножа. Елінор змовкла, ніби проковтнувши язика.

Каприкорн дістав з кишені штанів білосніжну носову хустинку й заходився так ретельно витирати руки, ніби хотів стерти з них навіть згадку про «Чорнильне серце».

— Гаразд, із цим ми нарешті покінчили, — промовив він, кинувши останній погляд на попіл, з якого ще вився димок. Потім із самовдоволеною міною піднявся сходами до крісла, що стояло замість вівтаря. Глибоко зітхнувши, вмостився на ясно-червоні подушки. — Вогнерукий, нехай Мортола на кухні полікує тобі руки! — наказав він знудженим голосом. — Бо без рук ти справді ні до чого не здатний.

Вогнерукий довго дивився на Мо, нарешті послухався наказу. Похнюпивши голову, невпевнено рушив повз Каприкорнових людей до виходу. Його шлях здавався безкінечно довгим. Коли Вогнерукий розчахнув двері, на коротку мить блиснуло сліпучо-яскраве сонячне світло. Потім двері за ним причинились, і Меґі, Мо й Елінор лишилися самі з Каприкорном та його людьми, із запахом бензину й горілого паперу.

— А тепер перейдімо до тебе, Чарівновустий! — сказав Каприкорн і випростав ноги, взуті в чорні черевики. Задоволено оглянувши лискучу шкіру, він змахнув з носака черевика обвуглений папір. — Досі я, Баста й цей сіромаха Вогнерукий були єдиним доказом того, що ти вмієш вичитувати з-поміж невеличких чорних літер просто-таки дивовижу. Сам ти, схоже, не дуже в захваті від свого хисту, якщо вірити твоїм словам. Але я їм, як уже й казав, не вірю. Навпаки, я гадаю, що ти — великий мастак у своєму ділі, й жду не діждуся, коли ти нарешті надаси нам нові підтвердження свого мистецтва. Кокерелю! — Голос його лунав роздратовано. — Де той читець? Хіба я не казав привести його сюди?

Кокерель нервово посмикав свою цапину бороду й пробелькотів:

— Та він саме добирав книжки. Але зараз я його приведу. — І, поквапно вклонившись, закульгав з церкви.

Каприкорн задудонів пальцями по бильцю крісла.

— Ти, звісно, вже чув, що, поки ти так спритно переховувався від мене, я мусив удаватися до послуг іншого читця, — звернувся він до Мо. — Я знайшов його п’ять років тому. Але він страшенний халтурник. Ти лишень поглянь на обличчя Пласконоса.

Пласконіс, коли всі погляди звернулися в його бік, знічено похнюпив голову.

— І те, що Кокерель накульгує, — справа теж його рук, — вів далі Каприкорн. — А побачив би ти дівчат, яких він повичитував мені зі своїх книжок! Такі й у лиховісному сні не присняться! Кінець кінцем я звелів йому читати вголос лише задля того, щоб потішитися його виродками, а людей собі я вишукую в цьому світі. Просто беру їх на службу, поки вони ще молоді. Майже в кожному селі є хлопчик-сирота, який любить гратися з вогнем. — Усміхаючись, він задоволено розглядав свої нігті. — Я дав завдання читцеві підібрати для тебе кілька добрих книжок. На книжках цей бідолаха таки знається, він живе в них, мов один з отих блідих черв’яків, які живляться папером.

— Он як?! І що ж я маю вичитати тобі з його книжок? — У голосі Мо вчувалася гіркота. — Кілька чудовиськ, кілька недолюдків на додачу до оцих?.. — Він кивнув головою в бік Басти.

— Заради Бога, не підказуй йому таких ідей! — прошепотіла Елінор, кинувши стривожений погляд на Каприкорна.

Але той лише струснув зі штанів рештки попелу й усміхнувся.

— Ні, дякую, Чарівновустий, — промовив він. — Людей у мене досить. А щодо чудовиськ, то до них ми повернемося, можливо, згодом. Досі нам цілком вистачало собак, що їх видресирував Баста, а також змій, які водяться в цих місцях. З них виходять чудові смертельні подарунки. Ні, Чарівновустий, сьогодні я хочу випробувати твоє мистецтво лише на одне: на золото. Я безнадійно жадібний до грошей. Мої люди справді докладають усіх зусиль, аби витиснути з цієї місцевості все, що можна.

Почувши ці Каприкорнові слова, Баста любовно погладив свого ножа.

— Але цього замало, щоб скупити всі прекрасні речі, які тільки є у вашому безмежному світі, — провадив Каприкорн. — У ньому так багато сторінок, Чарівновустий, так безмежно багато сторінок!.. І на кожній мені страшенно хочеться лишити своє ім’я!

— І якими ж літерами ти маєш намір його писати? — поцікавився Мо. — Чи, може, Баста вирізатиме його на папері ножем?

— Ні, Баста писати не вміє, — незворушно відповів Каприкорн. — 3 моїх людей ніхто не вміє ні читати, ні писати. Я їм заборонив. Лише я навчився цього в однієї з моїх служниць. Повір, я навіть маю змогу позначити цей світ своєю печаткою! А коли мені треба що-небудь написати, за мене це робить мій читець.

Церковні двері відчинилися, немовби за ними Кокерель тільки й очікував на ці слова. Чоловік, якого він привів, увібгав голову в плечі й ступав за своїм супутником, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Він був невеличкий, худенький і аж ніяк не старший від Мо, але горбився, мов старий дід, і, коли йшов, розмахував руками й ногами так, ніби не знав, що з ними робити. Він був в окулярах, які, не спиняючись, раз у раз нервово поправляв; оправа на переніссі була обмотана скотчем (мабуть, вона там уже не раз ламалася). Лівою рукою чоловік притискав до грудей стос книжок так міцно, немовби вони оберігали його від поглядів, спрямованих на нього зусібіч, а також від цього лиховісного місця, куди його привели силоміць.

Коли ці двоє нарешті дісталися до сходів, Кокерель штурхонув свого підопічного ліктем під бік, і той так поквапно вклонився, що дві книжки випали в нього на підлогу. Він хутко підхопив їх і вклонився перед Каприкорном ще раз.

— Ми вже чекаємо на тебе, Даріусе! — сказав Каприкорн. — Сподіваюся, ти знайшов те, що я тобі загадав?

— Авжеж, авжеж! — пробелькотів Даріус, звівши на Мо майже святобливий погляд. — Це він?

— Так. Покажи йому книжки, які ти дібрав.

Даріус кивнув головою і знов уклонився — цього разу в бік Мо.

— Усе це — історії, в яких ідеться про великі скарби, — забелькотів він. — Познаходити їх було не так легко, як я собі гадав. Зрештою… — в його голосі пролунав легенький, ледве відчутний докір, — в цьому селі книжок не дуже багато, і хоч скільки я нагадую, нових мені не приносять, а якщо й приносять, то вони ні на що не придатні. Одне слово… ось вони. Гадаю, моїм вибором ти будеш усе ж таки задоволений. — Він став перед Мо навколішки й заходився розкладати книжки на кам’яних плитах — одну побіля одної, щоб Мо міг прочитати всі назви.

Уже від першої в Меґі защеміло серце. «Острів скарбів». Вона стривожено перевела погляд на батька. «Тільки не це! — промайнуло в неї. — Тільки не це, Мо!» Але батько вже тримав у руках іншу книжку — «Тисяча і одна ніч».

— Гадаю, це те, що треба, — промовив він. — Тут неодмінно буде багато золота. Але кажу тобі ще раз: я не знаю, що з цього вийде. Коли я щось задумаю, мені те не вдається. Я знаю, ви тут усі маєте мене за чародія, але я — не чародій. Усі чари — у книжках, а як вони діють, я знаю не більше, ніж ти чи будь-хто з твоїх людей.

Каприкорн відкинувся в кріслі й без будь-якого виразу на обличчі подивися на Мо.

— Скільки ще ти торочитимеш мені свою казочку, Чарівновустий? — знуджено промовив він. — Тороч мені про це скільки завгодно, а я все одно не повірю. У світі, двері до якого сьогодні ми остаточно зачинили, я іноді мав справу з чародіями й чаклунками, і мені дуже часто доводилося воювати з їхньою впертістю. Баста вже досить переконливо показав тобі, як ми зазвичай ламаємо впертість. Але в твоєму випадку вдаватися до таких болісних методів, гадаю, не доведеться. Тим більше тепер, коли в нас гостює твоя донька. — І Каприкорн кинув короткий погляд на Басту.

Мо хотів був утримати Меґі, але Баста виявився спритнішим. Він потяг дівчинку до себе й схопив її ззаду за шию.

— Від сьогодні, Чарівновустий, — повів далі Каприкорн, і голос його лунав так само байдуже, ніби він говорив про погоду, — Баста стане особистою тінню твоєї доньки. Це надійно вбереже її від змій та кусючих собак, але аж ніяк, звісно, не від самого Басти, який буде з нею люб’язний лише доти, доки я йому про це казатиму. А це, знову ж таки, залежатиме від того, наскільки я буду задоволений твоїми послугами. Чи зрозуміло я висловивсь?

Мо звів погляд на Каприкорна, потім на Меґі. Дівчинка докладала всіх зусиль, щоб не мати наляканого вигляду. Нехай Мо переконається, що за неї тривожитися не треба, — зрештою, брехати вона завжди вміла куди краще, ніж він. Але цього разу в її брехню батько не повірив. Він знав, що її страх анітрохи не менший від того, який вона прочитала в його очах.

«А може, все оце — також лише кимось записана історія? — у відчаї подумала Меґі. — І зараз хто-небудь згорне книжку, тому що ця історія просто надто страшна й огидна, і ми з Мо знов опинимося у себе вдома, і я запарю йому каву…» Вона щосили заплющила очі, немовби так можна було обернути цю думку на реальність, та коли розімкнула повіки, Баста все ще стояв позаду, а Пласконіс потирав свого приплюснутого носа й поглядав на Каприкорна очима відданого собаки.

— Гаразд, — нарешті стомленим голосом порушив тишу Мо. — Я тобі читатиму вголос. Але Меґі з Елінор щоб не слухали.

Меґі добре знала, про що подумав батько. Він подумав про матір і про те, хто може зникнути цього разу.

— Ще чого! Вони, певна річ, залишаться тут. — Голос у Каприкорна лунав уже не так байдуже. — І ти почнеш негайно, поки ота книжка у тебе в руках не розсипалася на порох.

На мить Мо заплющив очі.

— Гаразд, тільки нехай Баста сховає ножа, — хрипко промовив він. — Якщо він хоч пальцем зачепить Меґі чи Елінор, то, присягаюся тобі, своїм читанням я напущу на тебе й твоїх людей чуму.

Кокерель злякано глипнув на Мо, і навіть на Бастиному обличчі промайнула тінь. Але Каприкорн лише засміявся й сказав:

— Дозволь тобі нагадати, Чарівновустий, що чума — заразна хвороба. І маленьких дівчаток вона також не обминає. Отож кинь свої пусті погрози й починай читати. Негайно ж. А для початку я хочу послухати що-небудь з оцієї книжки!

І показав на ту, яку Мо щойно відклав убік.

Це був «Острів скарбів»

Чарівновустий

Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів звернулися до мене з проханням описати історію Острова скарбів — усе від початку до кінця, не замовчуючи нічого, крім географічного положення самого острова. І ось нинішнього, 17.. року, я беру в руку перо й повертаюся думками до тих часів, коли мій батько мав шинок «Адмірал Бенбов», і в тому шинку поселився засмаглий старий моряк з рубцем на шиї від шаблі.

Роберт А. Стівенсон. Острів скарбів

Отак і вийшло, що вперше за дев'ять років Меґі почула, як батько читає вголос, і саме в цій церкві. І навіть через багато років щоразу, коли вона розгортала одну з книжок, уривки з яких він читав того ранку, в ніс їй шибав запах горілого паперу.


У каприкорновій церкві було прохолодно (багато згодом Меґі згадувала й про це), хоча коли Мо почав читати, сонце запевне підбилося вже досить високо й добряче припікало. Мо просто сів на підлозі там, де стояв, підгорнувши по-турецькому ноги: одна книжка на колінах, решта — поряд на кам’яних плитах. Не встиг Баста й спам’ятатись, як Меґі вже стояла навколішках поруч із батьком.

— Усі на сходи! — наказав Каприкорн своїм людям. — Пласконосе, прихопи з собою жінку. На місці лишається тільки Баста.

Елінор спробувала впиратись, але Пласконіс просто схопив її за коси й потяг за собою. Каприкорнові люди посідали рядком на сходах, біля ніг у свого ватажка. Елінор сиділа серед них, мов настовбурчена голубка у зграї хижих воронів.

Крім неї, такий самий пригнічений вигляд мав і худющий читець, що примостився аж у кінці довгого чорного ряду й раз у раз поправляв окуляри.

Мо розгорнув на колінах книжку, наморщив чоло й заходився гортати сторінки, ніби шукаючи з-поміж них золото, яке мав вичитати Каприкорнові.

— А ти, Кокерелю, відріжеш язика кожному, хто бодай писне, коли Чарівновустий читатиме! — сказав Каприкорн.

Кокерель дістав із-за пояса ножа і обвів поглядом ряд чорних курток, немовби вишукуючи першу жертву. Мертва тиша запала в церкві, пофарбованій у червоний колір. Стало так тихо, що Меґі чула, здавалося, як у неї за спиною дихає Баста. Та, може, то просто дихав її страх.

Каприкорнові люди, якщо судити з їхніх облич, почувалися теж досить незатишно. Вони поглядали на Мо вороже й налякано воднораз. Меґі їх, звичайно, добре зрозуміла. А що, коли котрийсь із них раптом загубиться в книжці, яку Мо так ото нерішуче гортав? Чи казав їм Каприкорн про те, що може статися? Чи знає він про це й сам? А що, коли станеться те, чого так боявся Мо: зникне й вона, Меґі? Або Елінор?

— Меґі! — шепнув до неї батько, немов прочитавши її думки. — Тримайся за мене якомога міцніше, гаразд?

Меґі кивнула головою і вчепилася рукою в його светр. Так наче це могло зарадити!

— Гадаю, я знайшов те місце, що треба, — промовив серед тиші Мо. Він востаннє звів очі на Каприкорна, ще раз кинув погляд на Елінор, відкашлявся — і почав читати.

Усе щезло: червоні стіни в церкві, обличчя людей Каприкорна й сам він у своєму кріслі. Лишився тільки голос Мо та картини, що спліталися з літер та слів, як килим на ткацькому верстаті. Якби Меґі могла зненавидіти Каприкорна ще дуже, то цієї хвилини вона б це зробила. Адже саме він винен у тому, що всі ці роки Мо жодного разу не читав доньці вголос. Чого тільки він не начаклував би для її кімнати своїм голосом, який кожному слову надавав неповторного присмаку, а кожній фразі — свою мелодію! Навіть Кокерель — і той забув про свого ножа й про язики, які мав відрізати, і з невидющими очима слухав. А Пласконіс дивився в порожнечу з таким захватом, неначе піратське судно під напнутими вітрилами саме входило в одне з церковних вікон. Усі мовчали.


Не було чутно жодного звуку, крім голосу Мо, що пробуджував до життя літери й слова.

Тільки на одну людину чари, здавалося, не діяли. З безвиразним обличчям, не відводячи від Мо погляду бляклих очей, сидів у своєму кріслі Каприкорн і ждав, коли ж серед милозвуччя слів нарешті пролунає дзвін монет і в церкві постануть важкі скрині з мокрого дерева, наповнені злотом і сріблом.

Мо не змусив його довго чекати. Коли він почав читати про те, яке видовище постало в темній печері перед очима Джима Гокінса, хлопчика навряд чи й старшого за Меґі, це таки сталося.

«Золоті монети із зображеннями короля Ґеорґа, кількох Людовіків — власне, всіх європейських правителів за останні сто років; дублони, подвійні гінеї, муадори, цехіни, дивні східні монети, написи на яких нагадували плетиво чи то мотуззя, чи то павутиння; монети круглі, квадратні, монети з дірочкою посередині, так ніби їх носили на шиї… У цій колекції можна було знайти золоті монети, мабуть, з усього світу. Здавалося, їх було не менше, ніж осіннього листя. Збираючи їх, я мусив стільки нахилятися, що вже не чув пальців і боліла спина».

Служниці ще змітали зі столів останні крихти, коли це гладенькими стільницями раптом покотилися монети. Жінки перелякано відсахнулися й, затуляючи собі долонями вуста, повипускали з рук ганчірки, а монети все падали й падали їм під ноги. Золоті, срібні, мідні, вони брязкали на кам’яну долівку, збиралися, подзенькуючи, під лавами, і їх ставало чимдалі більше й більше. Декотрі вже докочувалися й до сходів. Каприкорнові люди підхоплювалися на ноги, нахилялися по ті блискучі монети, що билися об їхні чоботи, — й тієї ж миті відсмикували руки. Торкнутися зачарованих грошей не наважувався ніхто. Бо яким же, як не зачарованим, могло бути золото, зроблене з паперу, друкарської фарби й людського голосу?!

Коли цей золотий дощ ущух, — тієї самої миті, як Мо згорнув книжку, — Меґі побачила, що до всього того блиску й сяйва там і сям примішалося трохи піску. В ньому копошилося кілька жуків із синюватим полиском, які квапилися відповзти вбік, а з цілої купи дрібненьких-дрібненьких монет вистромилася голівка смарагдово-зеленої ящірки. Вона роззирнулася застиглими очима. З її кутастого ротика виткнувся, витанцьовуючи, язичок. Баста запустив у ящірку ножа, так ніби разом з нею хотів настромити на нього й страх, який охопив усіх. Але Меґі застережливо гукнула ящірку, і та втекла так спритно, що гостре лезо вдарилося в камінь. Баста підскочив до ножа, схопив його й погрозливо показав вістрям у бік Меґі.

Але цієї миті Каприкорн підвівся з крісла. Його обличчя й далі було безвиразне, так ніби тут не діялося нічого такого, задля чого варто було виявляти почуття. Він поблажливо заплескав в унизані перснями руки й промовив:

— Для початку непогано, Чарівновустий! Поглянь, Даріусе! У золота вигляд саме такий, а не як в отого іржавого, погнутого брухту, що його вичитував мені ти. Але тепер ти чув і бачив, як це робиться, отож, сподіваюся, дечого навчився — на той випадок, якщо колись мені все ж таки ще знадобляться твої послуги.

Даріус нічого не відповів. Він так зачудовано дивився на Мо, що Меґі не здивувалася б, якби зараз він кинувся батькові до ніг. Коли Мо підвівся, Даріус несміливо ступив до нього.

Каприкорнові люди все ще стояли, мов укопані, й витріщалися на золото, очікуючи, що з ним буде далі.

— Чого повилуплювали баньки, наче корови на пасовищі?! — гримнув на них Каприкорн. — Збирайте!

— Це було просто чудо! — прошепотів Даріус до Мо, коли чорні куртки всупереч власній волі заходилися згрібати монети до мішків та скринь. Його очі за скельцями окулярів блищали, мов у хлопчика, який нарешті дістав давно омріяного подарунка. — Я читав цю книжку вже багато разів, — невпевненим голосом провадив він, — але ніколи ще не бачив усе так виразно, як оце сьогодні. І не лише бачив… Я навіть відчував запах — запах солі, й смоли, й дух плісняви, що висить над тим проклятим островом…

— «Острів скарбів»! Господи, зі страху я мало в штани не наклала! — З-поза спини в Даріуса з’явилася Елінор і безцеремонно відштовхнула того вбік.

Пласконіс вочевидь уже забув про неї.

— «Він ось-ось буде тут, — тільки й думала я. — Старий Сільвер ось-ось-ось буде тут і надає нам своєю дерев’янкою по шиї!»

Мо лиш мовчки кивав головою. Але Меґі прочитала на його обличчі полегкість.

— Ось, візьміть, — звернувся він до Даріуса й тицьнув йому в руки книжку. — Сподіваюся, мені з неї вже ніколи не доведеться читати. Долю не можна спокушати надто часто.

— А ти його ім’я щоразу вимовляв не зовсім правильно, — прошепотіла батькові Меґі.

Мо ніжно погладив її по носі.

— О, ти помітила?! — прошепотів він у відповідь. — Авжеж, я подумав собі: може, хоч це зарадить. Може, так той жорстокий старий пірат не здогадається, що звертаються саме до нього, й зостанеться там, у своїй книжці… Чого ти на мене так дивишся?

— А ти як гадаєш? — озвалася Елінор замість Меґі. — І чому це вона так захоплено дивиться на батька? Та тому, що ніхто ще ніколи так не читав уголос — навіть якби й не посипались оці монети… Я немов бачила все навіч: і море, й острів — усе-все. І наче могла до всього доторкнутися рукою. І з твоєю донькою діялося, мабуть, те саме.

Мо мимохіть усміхнувся й відсунув ногою вбік кілька монет, що валялися перед ним на підлозі. Один із Каприкорнових людей крадькома підхопив їх і сховав до кишені. Він кинув на Мо наполоханий погляд, потерпаючи, що той зараз лясне язиком і оберне його на жабу або на одного з отих жуків, які все ще повзали серед монет.

— Мо, вони тебе бояться! — прошепотіла Меґі.

Навіть на обличчі в Басти вона бачила страх, хоч як той намагався приховати його, вдаючи, ніби до всього байдужий.

Усе, що сталося, лишало холодним, здавалося, тільки Каприкорна. Згорнувши руки на грудях, він стояв і спостерігав, як його люди збирають на підлозі останні монети.

— Ну, і довго ви ще там вовтузитиметесь?! — нарешті крикнув він. — Покиньте ті дрібняки й сідайте на місце. А ти, Чарівновустий, бери наступну книжку!

— Наступну?! — Від обурення в Елінор мало не зірвався голос. — Як це розуміти? Золота, якого назгрібали ваші люди, вистачить на двоє життів, не менше. А нам пора їхати додому!

Вона вже хотіла була рушити до виходу, але цієї миті про неї згадав Пласконіс. Він грубо схопив її за руку.

Мо звів очі на Каприкорна.

Але Баста, лиховісно посміхаючись, поклав руку на плече Меґі.

— Чого ж ти стоїш, Чарівновустий? Починай! — промовив він. — Ти ж бо чув, що тобі сказано. Лишилася ще ціла купа книжок.

Мо довго дивився на Меґі, нарешті нахилився й узяв книжку, яку недавно вже тримав у руках: казки «Тисяча і одна ніч».

— Ця книжка не має кінця-краю, — пробурмотів він, розгортаючи її. — А знаєш, Меґі, араби кажуть, нібито ще нікому не щастило дочитати її до кінця!

Меґі лише похитала головою і знов присіла навпочіпки на холодних плитах поруч із батьком. Баста її не стримував, однак став одразу позад неї. Меґі мало що знала про «Тисячу і одну ніч» — лише те, що книжка складається, власне, з багатьох томів. Примірник, що його Даріус передав Мо, був, мабуть, тільки невеликою вибіркою з тих казок. Чи є там сорок розбійників і Аладін зі своєю лампою? Про що читатиме Мо?

Цього разу на обличчях у Каприкорнових людей Меґі прочитала суперечливі почуття: страх перед тим, що міг пробудити до життя Мо, й водночас майже нестерпне бажання, щоб його голос іще раз відніс їх далеко-далеко — туди, де можна про все забути, навіть про самих себе.

Тепер, коли Мо почав читати, морською сіллю й ромом уже не запахло. У Каприкорновій церкві стало гаряче. В очах у Меґі запекло, і коли вона потерла їх, то на пучках лишився пісок. Чорні куртки слухали Мо, знов затамувавши дух, наче скам'янівши. І знов лише Каприкорн, здавалося, не відчував ніяких чарів. Однак по його очах видно було, що й він потрапив у полон голосу читця. Ті очі, мов зміїні, невідривно дивилися в обличчя Мо, а червоний костюм ще дужче підкреслював їхню безбарвність. Усе тіло в Каприкорна напружилося, наче в собаки, що зачув здобич.


Та цього разу Мо його розчарував. Слова не викликали з книжки ні скринь зі скарбами, ні перлів, ані шабель, оздоблених коштовним камінням, яке від голосу Мо виблискувало й переливалося так, що Каприкорновим людям здавалося, немовби його можна хапати просто з повітря. Тепер зі сторінок вийшло щось інше — хтось живий, створений із плоті й крові.

Серед бочок, в яких Каприкорн наказав спалити книжки і над якими й досі курився дим, раптом постав хлопчина. Ніхто, крім Меґі, його не помітив. Усі, хто був у церкві, з головою пірнули в казку. Хлопчину не завважив навіть Мо, так далеко він перебував — десь серед пісків та вітрів, а його очі тим часом навпомацки пробиралися крізь плетиво літер.

Хлопчина був десь років на три-чотири старший за Меґі. Тюрбан на голові брудний, очі на смаглявому обличчі темні від страху. Він тер і тер їх долонею, мовби намагаючися стерти все, що було перед ним: чужу обстановку, чужих людей… Хлопчина роззирався в порожній церкві, ніби не бачив такої будівлі зроду. Та й де б він міг її побачити? В його історії не було, певна річ, ні таких церков із гостроверхими дзвіницями, ані зелених пагорбів, які чекали на нього за церковними мурами. Його вбрання, що сягало аж до смаглявих босих п’ят, у сутінках церкви відливало блакиттю.

«Що буде, коли вони його побачать? — промайнуло в Меґі. — Адже Каприкорн сподівався побачити аж ніяк не цього хлопчину»

І якраз цієї миті його помітив Каприкорн.

— Стій! — крикнув він так різко, що Мо на півслові змовк і підвів голову.

Раптово й досить неохоче Каприкорнові люди опритомніли. Першим на ноги підхопився Кокерель.

— Гей, звідки ти взявся? — гаркнув він.

Хлопчина із застиглим від жаху обличчям нахилив голову, роззирнувся й кинувся навтіки, петляючи, мов заєць. Але далеко він не забіг. Одразу троє чоловіків подалися за ним і наздогнали його біля статуї Каприкорна.

Мо поклав книжку на підлогу й затулив долонями обличчя.

— О, а Фульвіо зник! — вигукнув хтось із Каприкорнових людей. — Просто розтанув у повітрі!

Усі втупилися в Мо. І знов на їхніх обличчях проступив страх, однак цього разу до нього додався не захват, а гнів.

— Ану прибери цього хлопця, Чарівновустий! — сердито наказав Каприкорн. — У мене таких і своїх задосить! І поверни мені Фульвіо!

Мо відняв долоні від обличчя й підвівся.

— Кажу в стотисячний раз: я нікого не можу повернути! — видихнув він. — І якщо ти мені не віриш, то це ще не означає, що я брешу. Це просто понад мої сили. Від моєї волі не залежить ні те, хто з’явиться, ні те, хто зникне!

Меґі схопила батька за руку. Кілька Каприкорнових людей підступили ближче, двоє й далі тримали хлопчину. Вони тягли його за руки в різні боки, так ніби хотіли розірвати навпіл. Хлопчина витріщався на чужі обличчя широко розплющеними від страху очима.

— Ану всі на свої місця! — гримнув Каприкорн розлюченим чоловікам. (Кілька з них підступили вже небезпечно близько до Мо). — Чого переполошилися? Чи ви забули, яку дурницю зробив Фульвіо, коли виконував мій останній наказ? Через нього поліція мало не сіла нам на хвіст. Отож сталося те, що й мало статися. Та й хто знає, може, з цього хлопця ще вийде тямущий палій! Але зараз я хочу бачити золото, коштовне каміння, перли… Адже вся ця історія крутиться, зрештою, саме навколо них. Отож давай їх сюди!

Серед чорних курток знявся тривожний гомін. І все ж більшість із них послухалися ватажка й знов посідали на вичовгані східці. Лише троє все ще стояли перед Мо, не зводячи з нього ненависних поглядів. Серед них був і Баста.

— Ну, гаразд, обійдемося й без Фульвіо! — вигукнув він, не спускаючи очей з Мо. — Але кого ще цей чортів відьмак надумає розвіяти в повітрі? Особисто я не бажаю опинитися раптом у якій-небудь розтриклятущій історії з пустелею й бігати там з тюрбаном на голові!

Чоловіки, що стояли поруч із ним, на знак згоди закивали головами й повтуплювали в Мо такі похмурі погляди, що в Меґі перехопило подих.

— Басто, я тобі двічі не казатиму! — Голос у Каприкорна лунав загрозливо спокійно. — Нехай читає далі! А в кого з вас від страху зуб на зуб не попадає, той нехай вшивається звідси й помагає жінкам прати білизну.

Дехто скрушно поглянув на двері, але піти ніхто не зважився. Зрештою ті двоє, що стояли коло Басти, мовчки крутнулися й посідали разом на сходах.

— За Фульвіо ти мені ще заплатиш! — стиха процідив крізь зуби Баста до Мо й знову став позад Меґі.

Ох, чому не зник саме він?!

Хлопчина все ще не зронив ані звуку.

— Посадіть його під замок! — наказав Каприкорн. — Потім побачимо, чи він нам знадобиться.

Хлопчина, коли Пласконіс потяг його за собою, навіть не впирався. Він очманіло поплентався вслід за тим здоровилом, немовби очікуючи, що ось-ось прокинеться. Коли ж він збагне, що цей сон не скінчиться ніколи?

Коли двері за обома причинилися, Каприкорн повернувся до свого крісла.

— Читай далі, Чарівновустий! — наказав він. — До вечора ще далеко.

Але Мо лише поглянув на книжки біля своїх ніг і похитав головою.

— Ні, — мовив він. — Ти ж бо сам бачив, це сталося знов. Я стомився. Вдовольняйся тим, що я вичитав тобі з «Острова скарбів». Ті монети — ціле багатство. Я хочу додому… І щоб ніколи вже не бачити тебе!

Голос його лунав украй хрипко — так, ніби йому довелося прочитати надто багато важких слів.

Якусь хвилю Каприкорн зневажливо дивився на Мо, потім перевів погляд на мішки та скрині, які його люди наповнили монетами. Здавалося, він прикидає в голові, чи надовго вистачить того золота на привільне життя.

— Маєш рацію, — нарешті сказав Каприкорн. — Повернемося до цього завтра. А то, чого доброго, тут ще з’явиться якийсь смердючий верблюд або ще один хлопчина, охлялий від голоду.

— Завтра? — Мо ступив крок у бік Каприкорна. — Як це розуміти? Угамуйся нарешті! Один із твоїх людей уже зник, невже ти хочеш бути наступним?

— Ризикувати я не боюся, — байдуже відповів Каприкорн, підвівся з крісла й неквапно рушив вівтарними сходами вниз.

Чорні куртки попідхоплювалися й застигли, мов школярі, хоча декотрі з них на зріст були навіть вищі за Каприкорна. Вони стояли, позакладавши руки за спину, ніби боялися, що зараз він заходиться перевіряти, чи не брудні в них нігті. Меґі мимоволі згадала Бастині слова про те, який молодий він був, коли пристав до Каприкорна. І вона запитала себе, чому ці чоловіки похнюпили голови — зі страху чи від захвату?

Каприкорн підійшов до одного з туго набитих мішків.

— Знаєш, Чарівновустий, щодо тебе я маю ще багато планів, — проказав він, запускаючи руку до мішка й просіюючи монети крізь пальці. — Сьогодні був лише іспит. Зрештою, треба ж було мені спершу на власні очі й вуха переконатися в твоєму хисті, чи не так? Усе це золото я таки знайду, як застосувати. Але завтра ти вичитаєш мені дещо інше.

Він неквапно ступив до' коробок, де колись лежали книжки, які тепер обернулися на жменю попелу та обгорілого паперу, й заходився там щось шукати.

— Сюрприз! — нарешті оголосив він і, всміхаючись, підніс над головою якусь книжку.

Вигляд вона мала зовсім не такий, як та, що її привезли сюди Меґі з Елінор. Ця була в строкатій суперобкладинці, з картинкою, розгледіти яку здалеку Меґі не могла.

— Авжеж, у мене лишилася ще одна! — підтвердив Каприкорн, задоволено обводячи поглядом розгублені обличчя. — Мій і тільки мій примірник — так би мовити, персональний. І завтра, Чарівновустий, ти читатимеш мені з цієї книжки. Як я вже казав, мені надзвичайно до вподоби цей світ, але тут бракує одного товариша з мого минулого. Саме про цього товариша тут і йдеться. Твоєму замісникові я нізащо не дозволив би випробовувати своє вміння на ньому. Надто вже я боюся, щоб він не переніс сюди мого товариша без голови чи з однією ногою. Але тепер зі мною ти — майстер своєї справи!

Мо дивився на книжку в Каприкорнових руках, усе ще не вірячи власним очам, ніби потерпав, що вона ось-ось розтане в повітрі.

— Відпочивай, Чарівновустий, — сказав Каприкорн. — І бережи свій дорогоцінний голос! Часу ти матимеш досить, бо я збираюся поїхати, а повернусь аж завтра опівдні… Відведіть цих трьох назад, до їхнього покою! — звелів він своїм людям. — Дайте їм добре попоїсти й кілька ковдр на ніч. О, а Мортола нехай принесе їм чаю: той напій, коли голос охрипне чи стомиться, творить чудеса. Адже ти, Даріусе, завжди молився на чай з медом, еге ж? — Він запитливо повернув голову в бік давнього читця.

Той лише кивнув головою й співчутливо поглянув на Мо.

— Назад до покою? Це ви про ту нору, куди минулої ночі нас запроторив оцей ваш головоріз? — Обличчя в Елінор узялося червоними плямами, й Меґі було невтямки — від страху чи від обурення. — Те, що ви тут творите, — це протизаконне позбавлення волі! Ба більше — викрадення людей! Атож, викрадення людей! Чи знаєте ви, скільки років ув’язнення вам за це загрожує?

— Викрадення людей! — Баста просто-таки смакував цими словами. — Звучить непогано. Їй-бо.

Каприкорн лише всміхнувся йому, а на Елінор глипнув так, наче бачив її вперше.

— Басто! — сказав він. — Чи може бути корисною нам ця жінка?

— Гадки не маю, — відповів Баста й усміхнувся, мов хлопчик, якому щойно дозволили зламати іграшку.

Елінор зблідла й поточилася назад, однак Кокерель заступив шлях і схопив її за лікоть.

— А що ми зазвичай робимо з непотрібними речами, Басто? — стиха запитав Каприкорн.

Баста знову вишкірив зуби.

— Припини! — гримнув Мо на Каприкорна. — Негайно припини лякати її, а то я не прочитаю більше жодного слова!

Каприкорн зі знудженою міною повернувся до нього спиною. А Баста знай шкірив зуби.

Меґі побачила, як Елінор затулила долонею тремтячі губи. Дівчинка хутко стала поруч із тіткою і, стиснувши їй руку, заявила:

— Вона дуже навіть потрібна! Ніхто краще за неї не розуміється на книжках.

Каприкорн обернувся. Від його погляду Меґі здригнулася, так наче хтось крижаними пальцями провів їй по спині. Повіки у Каприкорна були білясті, мов павутинки.

— Елінор запевне знає більше історій про скарби, ніж оцей твій охлялий читець, — промовила, затинаючись, Меґі. — Годі й сумніватися!

Елінор стисла дівчинці пальці так міцно, що вони мало не хруснули. Її власна долоня була спітніла, аж мокра.

— Атож, годі й сумніватися! — хрипким голосом підтвердила Елінор. — Мені неодмінно спаде на думку ще кілька!

— Так-так! — тільки й промовив Каприкорн, скрививши свої гарні вуста. — Що ж, побачимо.

Він зробив знак своїм людям, і ті, підштовхуючи ззаду Елінор, Меґі й Мо, погнали їх — повз довгі столи, статую Каприкорна й червоні колони — до важких дверей, що, відчиняючись, пронизливо зарипіли.

Від церкви на майдан падала довга тінь. Пахло літом, і сонце на безхмарному синьому небі світило так, мовби нічого й не сталося.

Перспективи невтішні

Каа на хвилю схилив голову на плече Мауґлі й промовив:

— Хоробре серце й чемна мова. У Джунглях вони далеко тебе поведуть, дитинча. А тепер хутчій іди зі своїми друзями. Іди й лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти бачив, що тут зараз буде…

Редьярд Кіплінґ. Мауґлі

Їх нагодували досхочу. Над полудень якась жінка принесла хліб та оливи, а надвечір — вермішель, що пахла свіжим розмарином. Скоротити безкінечно довгі години це не могло, так само як і повний шлунок не міг прогнати страх перед завтрашнім днем. Збавити час допомогла б, може, яка-небудь книжка, але про таке годі було й мріяти. Книжок тут не було, тільки стіни без вікон та замкнені двері. Щоправда, під стелею висіла нова лампочка, тож тепер їм не довелося весь час сидіти в темряві. Щоб дізнатися, чи ще не стемніло, Меґі раз у раз поглядала на щілину під дверима. Дівчинка уявляла собі, як надворі гріються на сонечку ящірки. Кількох вона бачила на майдані перед церквою. Чи знайшла ота смарагдово-зелена, яка вислизнула з монет, шлях на волю? А що сталося з тим хлопчиною? Щоразу, коли Меґі заплющувала очі, вона бачила його ошелешене обличчя.

Вона питала себе, чи не такі самі думки тривожать і батька. Відколи їх знову замкнули, Мо не зронив жодного слова. Він важко опустився на солому й відвернувся обличчям до стіни. Елінор була теж не балакучіша.

— Ти ба, який великодушний наш господар! — тільки й промурмотіла вона після того, як Кокерель замкнув їх на засув. — Пожертвував нам іще дві купи прілої соломи!

Потому сіла в кутку, випростала ноги й почала похмуро розглядати спершу свої коліна, згодом брудну стіну.

— Мо! — нарешті озвалася Меґі, коли тиша стала вже просто нестерпною. — Як ти гадаєш, що вони зроблять із хлопчиною? І що то в Каприкорна за товариш, якого ти маєш вичитати йому з книжки?

— Не знаю, Меґі, — тільки й відповів Мо, не обертаючись.

Отож вона дала батькові спокій, збила собі солом’яну постіль поряд із його й заходилася снувати попід голими стінами. Може, за котроюсь із них сидить отой незнайомий хлопчина? Вона припала вухом до стіни. Жодного звуку. Хтось видряпав на тиньку: «Рікардо Бентоне, 19. 5. 1996». Меґі провела пальцями по літерах. Збоку, четверті за дві, стояло ще одне ім’я. Далі — ще одне. Меґі запитала себе, що сталося з усіма трьома — з Рікардо, Уґо й Бернардо… «Може, й мені видряпати своє ім’я? — подумала дівчинка. — На той випадок, якщо…» Вона завбачливо не додумала цю думку до кінця.

Позад неї, тяжко зітхнувши, випросталась на соломі Елінор. Коли Меґі обернулася до неї, тітка всміхнулася.

— Ох, багато б я зараз віддала за гребінця! — сказала вона й рукою відкинула з чола пасмо кіс. — Ніколи б не подумала, що за таких обставин мені бракуватиме саме його. Але це так. Господи, у мене вже навіть не лишилося жодної шпильки! Вигляд я маю, либонь, як у відьми або як у щітки для миття посуду, яка бачила й кращі часи.

— Ет, вигляд у тебе й так досить непоганий. А шпильки ти все одно завжди губила. Як на мене, тепер вигляд у тебе навіть молодший.

— Молодший? Гм… Ну, коли ти так гадаєш…

Елінор оглянула себе. Її мишачо-сірий светр був брудний-бруднющий, а панчохи пустили аж три стрілки.

— Але як ти допомогла мені в церкві!.. — Вона обсмикала на колінах спідницю. — Це було дуже мило з твого боку. Я тоді так перелякалася! Ноги були наче ватяні. Просто не розумію, що зі мною сталося. Таке враження, ніби це не я, а хтось інший, ніби колишня Елінор поїхала додому, а мене лишила тут.

Губи в неї затремтіли, і на мить Меґі здалося, що тітка ось-ось заплаче. Та колишня Елінор, схоже, нікуди не поїхала.

— Так, підтверджується давня істина, — провадила вона. — Лише в біді виявляється, з чого вирізьблена людина. Мені завше здавалося, що сама я з дуба, а насправді виходить — скоріше з груші чи з якогось іншого дерева, м’якого, наче віск. І досить якому-небудь мерзотникові пограти перед моїм носом ножем, з мене вже сиплеться тирса…

І хоч як Елінор стримувала сльози, а вони все ж таки потекли. Вона роздратовано провела тильним боком долоні по очах.

— А як на мене, Елінор, ти тримаєшся зовсім непогано. — Мо все ще лежав обличчям до стіни. — Мені здається, ви добре тримаєтесь обидві. А я ладен власноруч скрутити собі в'язи за те, що заварив цю кашу.

— Пусте! Якщо тут комусь і треба скрутити в’язи, то це отому Каприкорнові, — мовила Елінор. — І отому Басті. О Боже, ніколи не думала, що коли-небудь з такою насолодою малюватиму собі в уяві вбивство людини. Але я певна: якщо мені пощастить схопити отого Басту за горло… — Та, вздрівши вражений погляд небоги, вона винувато змовкла.

Та Меґі лише стенула плечима.

— У мене на душі те саме, — промурмотіла вона й ключем від свого велосипеда заходилася видряпувати на стіні літеру «М». Неймовірно, але в кишені її штанів чомусь завалявся цей ключ. Мов згадка про якесь інше життя…

Елінор водила пальцем по одній зі стрілок на панчосі, а Мо перекинувся на спину і втупився в стелю.

— Мені дуже шкода, Меґі… — несподівано промовив він. — Мені дуже шкода, що я дав забрати в себе ту книжку…

Меґі вже видряпала на стіні велику літеру «Е».

— Ох, хіба тепер не все одно? — промовила вона й відступила на крок від стіни. Літера «Т» в її імені нагадувала швидше недоладну «П». — Тобі, мабуть, навряд чи пощастило б коли-небудь повернути маму назад.

— Так, певно, що так, — пробурмотів Мо й знов утупився в стелю.

— Не твоя це вина, тату, — сказала Меґі.

«Головне, ти зі мною, — хотілося їй додати. — Головне, Баста вже не приставить ножа тобі до горла… Адже я її майже не пам’ятаю, я знаю її лише з кількох знімків».

Та Меґі мовчала, бо знала: для батька такі слова — погана втіха, навпаки, вони лише навіють на нього ще більшу тугу. Дівчинка вперше усвідомила, як йому бракує дружини. І на мить у Меґі прокинулися безглузді ревнощі.

Вона видряпала на стіні «І» — ця літера далася їй найлегше — й випустила з руки ключа.

За дверима почулися кроки.

Коли перед порогом вони стихли, Елінор притисла до губів долоню. Двері відчинилися, ввійшов Баста. Позад нього стояла жінка. Меґі впізнала цю стару, яку напередодні бачила в Каприкорновому будинку. Жінка похмуро протислася повз Басту й поставила на підлогу термоса й чашку.

— Так наче в мене своєї роботи мало! — пробурмотіла вона й рушила до дверей. — Тепер ще й цих панів годуй! То нехай хоч працюють, коли вже ви їх тут тримаєте.

— Скажи про це Каприкорнові! — тільки й відповів Баста. Потім дістав ножа, всміхнувся до Елінор і витер лезо об рукав куртки.

Уже вечоріло, і в чимдалі густіших сутінках його білосніжна сорочка аж світилася.

— Пригощайся чайком, Чарівновустий! — сказав Баста, втішаючись страхом, написаним на обличчі Елінор. — Мортола поклала в чайник стільки меду, що вже після першого ковтка в тебе, мабуть, злипнуться губи. Зате твоє горло завтра запевне буде як новеньке.

— Що ви зробили з хлопчиною? — запитав Мо.

— О, та він, думаю, сидить десь тут, по сусідству. Завтра Кокерель влаштує йому невеличке випробування вогнем, і тоді ми знатимемо, чи він на що-небудь придатний.

Мо сів на соломі.

— Випробування вогнем? — перепитав він, а в голосі вчувалася гіркота й іронія воднораз. — Сам ти, гадаю, навряд чи витримав би його. Ти ж бо навіть сірників Вогнерукого боїшся!

— Заткни пельку! — процідив крізь зуби Баста. — Ще одне слово, і я відріжу тобі язика, хоч він у тебе й такий цінний.

— А ось і ні, ти цього не зробиш, — сказав Мо, підводячись на ноги. Він неквапно наповнив чашку гарячим чаєм.

— Може, й не зроблю. — Баста стишив голос, так ніби боявся, що його підслухають. — Але твоя доця теж має язика, а він у неї не такий цінний, як твій.

Мо запустив у нього чашкою з гарячим чаєм, але Баста встиг причинити за собою двері, й чашка розбилася об них на друзки.

— Приємних снів! — гукнув він знадвору й засунув на дверях засув. — Я скажу, щоб тобі принесли ще одну чашку. А завтра побачимося знов.

Коли Баста пішов, запала довга-довга мовчанка.

— Мо, розкажи мені що-небудь, — стиха попросила нарешті Меґі.

— А про що б ти хотіла послухати? — запитав Мо, обіймаючи її за плечі.

— Про те, як ми опинилися в Єгипті, — прошепотіла дівчинка. — Як шукаємо скарби і потрапляємо в піщану бурю; про скорпіонів і страшних духів, що повставали з могил боронити свої скарби…

— A-а, оту історію! — сказав Мо. — Чи не на твій восьмий день народження я її придумав? Вона, наскільки я пам’ятаю, досить похмура.

— Так, дуже похмура, — кивнула головою Меґі. — Але закінчується щасливо, і ми повертаємося додому з повними скринями скарбів.

— Я теж хочу послухати цю історію! — промовила Елінор тремтячим голосом. Вона, видно, ніяк не могла забути про Бастиного ножа.

Отож Мо почав оповідати, не гортаючи сторінки й не заглиблюючись у безкінечний лабіринт слів і літер.

— Мо, а коли ти просто розповідав, то з твоїх історій ніщо не з’являлося? — раптом стурбовано запитала Меґі.

— Ні, — відказав той. — Мабуть, для цього потрібна друкарська фарба і щоб цю історію придумав хтось інший.

І він повів свою розповідь далі, а Меґі з Елінор слухали, поки голос Мо відніс їх далеко-далеко. Обидві й незчулися, як поснули.


Прокинулися всі троє від того самого звуку: знадвору хтось намагався відімкнути замок. Меґі навіть здалося, що там стиха лаються.


— О ні! — прошепотіла Елінор. Вона підхопилася на ноги першою. — Це вони прийшли по мене! Та баба свого таки домоглася! Ще б пак, навіщо нас годувати?! Тебе, може, й треба… — Вона кинула гарячковий погляд на Мо. — А мене навіщо?

— Відійди до стіни, Елінор, — промовив Мо, заступаючи собою Меґі. — Тримайтеся якомога далі від дверей.

Замок, глухо клацнувши, відімкнувся, і хтось прочинив двері — якраз настільки, щоб протиснутися в щілину. Вогнерукий! Він ще раз заклопотано озирнувся на вулицю, причинив за собою двері й прихилився до них спиною.

— Чарівновустий, я чув, у тебе це знову вийшло, — промовив він стишеним голосом. — Кажуть, бідолашний хлопчина ще не зронив жодного звуку. Я його розумію. Повір, коли раптом потрапляєш до чужої історії, на душі паскудно.

— Що вам тут треба? — напустилася на нього Елінор.

Вогнерукий мав такий вигляд, що її страх умить як рукою зняло.

— Облиш його, Елінор! — Мо відтрутив її вбік і підійшов до Вогнерукого. — Як у тебе з руками?

Вогнерукий здвигнув плечима.

— Їх змастили якоюсь маззю, але шкіра й досі червона, як вогонь, що лизав її.

— Спитай його, що він тут забув! — прошипіла Елінор. — А якщо він прийшов сюди лише розповідати, нібито не має нічого спільного з халепою, в яку ми попали, то заткни йому нарешті його брехливу пельку!

Замість відповісти, Вогнерукий кинув їй в’язку ключів.

— Як ви гадаєте, чому я тут? — різко запитав він Елінор і ввімкнув світло. — Думаєте, легко було вкрасти в Басти ключі від машини? Краще подякували б мені. А втім, устигнете зробити це й потім. Тепер нам треба не стовбичити тут, а якомога швидше забиратися звідси. — Він обережно прочинив двері й прислухався до того, що діялося надворі. — На дзвіниці є вартовий, — прошепотів він через плече. — Але він пильнує за пагорбами, а не за селом. Собаки сплять у будках, а якщо нам усе ж таки доведеться мати з ними справу, то вони, на щастя, люблять більше мене, ніж Басту.

— А чого це раптом ми маємо йому довіряти? — не могла вгамуватися Елінор. — Що, коли за всім оцим знову приховуються якісь підступи?

— Ви маєте взяти з собою й мене! Оце й усе, що за цим приховується! — роздратовано відказав їй Вогнерукий. — Мені тут більше нічого робити! Каприкорн пошив мене в дурні. Останню краплю надії, що в мене ще лишалася, він пустив за димом. Гадає, зі мною можна вчиняти як завгодно. Мовляв, Вогнерукий — усього лиш собака, якого можна штурхати ногами, а він навіть не огризнеться. Але Каприкорн помиляється! Він спалив книжку, а я вкраду в нього читця, якого сам-таки йому й привіз. А щодо вас… — Він тицьнув обпеченим пальцем у груди Елінор. — Ви поїдете з нами, тому що маєте машину. Пішки з цього села не втечеш ні від Каприкорнових людей, ні від змій, які розплодилися в навколишніх пагорбах. Але сам я водити машину не вмію, тож…

— Ну ось, я так і знала! — Елінор уже навіть не стишувала голос. — Просто він хоче врятувати власну шкуру! Тим-то нам і допомагає. Совість його не гризе, ні. Та й звідки їй узятися!

— Мені байдуже, чому він нам допомагає, — нетерпляче урвав її Мо. — Головне — вибратися звідси. Але ми візьмемо з собою ще одну людину.

— Ще одну людину? Кого ж? — Вогнерукий прикипів до Мо настороженим поглядом.

— Хлопчину, якому я подарував таку саму долю, що й тобі, — відповів Мо і перший прослизнув повз Вогнерукого надвір. — Баста сказав, хлопчина сидить десь тут неподалік, а для твоїх спритних пальців жоден замок не перешкода.

— Ці спритні пальці я сьогодні обпалив, — сердито процідив крізь зуби Вогнерукий. — А втім, як хочеш. За твоє м'якосердя ми ще поплатимося головою.

Коли Вогнерукий постукав у двері під номером п’ять, за ними почулося тихе шарудіння.

— Скидається на те, що вони хочуть лишити його живим! — шепотів він, чаклуючи над замком. — Смертників замикають у склепі під церквою. Якось я жартома сказав був Басті, буцімто серед кам’яних могил блукає привид Білої Жінки, і тепер, коли Каприкорн посилає туди Басту, цей щоразу робиться білим, як полотно. — Згадавши про це, він нишком захихотів, мов школяр, якому пощастило утнути вдалу витівку.

Меґі перевела погляд на церкву й тихо запитала:

— А вони часто кого-небудь убивають?

Вогнерукий стенув плечима.

— Не так часто, як колись. Але буває…

— Кинь розповідати їй такі історії! — цикнув на нього Мо.

Він і Елінор не зводили очей з церкви. Високо на стіні, відразу біля самого дзвону, сидів вартовий.

Коли Меґі поглянула вгору, в неї запаморочилося в голові.

— Це не історії, Чарівновустий, це правда! Хіба ти вже не розпізнаєш її? Та вже ж, правда — не велика красуня. Дивитися їй у вічі ніхто не любить. — Вогнерукий відступив від дверей і вклонився. — Ласкаво прошу! Замка відімкнено. Можете забирати свого хлопчину.

— Входь перша! — шепнув Мо Меґі. — Тебе він не так злякається.

За дверима було темно, хоч в око стрель, але Меґі, переступивши поріг, знов почула шарудіння — так наче в соломі десь ворушилась якась тварина.

Вогнерукий через поріг подав дівчинці кишенькового ліхтарика. Коли Меґі ввімкнула його, промінь світла вперся просто в смагляве хлопчаче обличчя. Солома, яку йому кинули, була ще пріліша, ніж та, що на ній спала Меґі. Було видно, що малий не склеплював очей, відколи Пласконіс його тут замкнув. Хлопчина сидів, міцно обхопивши руками коліна, немовби лише власні ноги давали йому хоч якусь опору.

Мабуть, він усе ще сподівався, що цей страшний сон колись-таки скінчиться.

— Ходімо! — шепнула Меґі й подала йому руку. — Ми хочемо тобі допомогти. Ми заберемо тебе звідси!

Хлопець не поворухнувся. Лише німо дивився на неї, недовірливо примруживши очі.

— Меґі, поквапся! — стиха мовив за дверима Мо.

Хлопчина, уздрівши його, посунувся назад, поки вперся спиною в стіну.

— Прошу тебе, — знов зашепотіла Меґі. — Ти маєш піти з нами! Вони тут хочуть зробити тобі щось погане!

Хлопець усе ще мовчки дивися на неї. Нарешті, не спускаючи очей з дівчинки, нерішуче звівся на ноги. Він був вищий від неї майже на півголови.

І раптом хлопчина кинувся до відчинених дверей. Меґі він відштовхнув так грубо, що вона впала, та проскочити повз її батька йому не пощастило.

— Ти куди?! — прошепотів до нього Мо. — Вгамуйся, хлопче! Ми справді хочемо тобі допомогти. Але ти маєш робити те, що ми скажемо, зрозумів?

Хлопчина вороже дивився на нього й мовчав.

— Усі ви дияволи! — нарешті прошепотів він. — Дияволи або нечисті духи!

Виходить, він розумів те, що вони йому казали. А чом би й ні? Адже його історію люди розповідали всіма мовами світу.

Меґі підвелася й помацала собі коліно. Ну звісно, вона розбила його до крові об кам'яну долівку.

— Якщо хочеш побачити справжніх дияволів, то можеш лишатися тут! — сердито кинула вона, боком протискуючись повз хлопчину.

Ох, як же він відсахнувся від неї! Так наче вона — достеменна відьма.

— Бачиш он там вартового? — запитав Мо, притягуючи хлопчину до себе й показуючи йому на дзвіницю. — Якщо він нас помітить, нам кінець, усіх переб’ють.

Хлопчина звів очі догори. Вогнерукий ступив до Мо й прошипів:

— Ну, ходімо вже! А хлопець, як не хоче йти з нами, нехай лишається. І всі пороззувайтеся! — додав він, поглянувши на босі п’яти хлопчини. — А то здіймаєте більше тупоту, ніж отара кіз.

Елінор щось буркнула, однак послухалася. Хлопчина також рушив за ними, хоч і досить нерішуче.

Вогнерукий поспішав поперед усіх, немовби намагався втекти від власної тіні. Меґі раз у раз спотикалася — так круто спускалась униз вуличка, якою він їх вів. Елінор лаялася собі під ніс, коли перечіпалася об нерівну бруківку. Між будинками, що тіснились один побіля одного, було темно. Здавалося, цегляні арки з’єднували їх лише для того, щоб не позавалювалися стіни. Від іржавих ліхтарів на землю падали примарні тіні. Щоразу, коли з під’їзду вибігав який-небудь кіт, Меґі здригалася.

Та Каприкорнове село спало. Тільки один-однісінький раз вони мало не наштовхнулись у провулку на вартового, що стояв, спершись на стіну, й курив. Десь на даху билися два коти, і вартовий нахилився, щоб узяти камінця й запустити його в них.

Цієї нагодою й скористався Вогнерукий. Тепер Меґі була навіть рада, що він звелів їм пороззуватися. Вони нечутно прослизнули повз вартового. Той усе ще стояв спиною до них, але Меґі зважилася перевести дух аж тоді, коли вони завернули за ріг. І знов їй упала в око велика кількість порожніх будинків, усі оті мертві вікна й напівструхлявілі двері. Що руйнувало ці будівлі? Чи справді лише час? Коли збезлюдніло село — після того, як тут звив кубло Каприкорн зі своїми людьми, чи мешканці порозбігалися звідси ще доти? Чи не про щось таке вже розповідав Вогнерукий?

Тим часом він спинився. Застережливо підніс руку й приставив пальця до губів. Вони вже вийшли на край села. Лишилося тільки перетнути автостоянку. Потрісканий асфальт тут освітлювало два ліхтарі. Ліворуч тяглася висока огорожа з дротяної сітки.

— За цією огорожею — майдан, де Каприкорн справляє всілякі свята й урочистості, — прошепотів Вогнерукий. — Колись там сільські хлопці, мабуть, ганяли м’яча, а тепер Каприкорн влаштовує свої диявольські гульбища. Вогнища, горілка, стрілянина в повітря, феєрверк, фізіономії, наквацьовані чорною фарбою, — і готовий цілий театр для всієї округи.

Втікачі повзувалися й рушили вслід за Вогнеруким до автостоянки. Меґі раз у раз оглядалася на дротяну огорожу. Диявольські гульбища… Їй увижалося, ніби вона навіч бачить вогнища, наквацьовані чорним обличчя…

— Хутчіш, Меґі! — прошепотів Мо й потяг її за собою.

У темряві десь почувся шум води, й Меґі згадала про місток, який вони переїздили дорогою до села. А що, коли цього разу на містку стоїть вартовий?

На стоянці було багато автомобілів, машина Елінор стояла також тут, трохи збоку від решти. Оддалік над дахами здіймалася дзвіниця, і тепер уже ніщо не заступало їх від очей вартового. Здалеку Меґі не могла його розгледіти, але він запевне ще сидів там, нагорі. Звідти втікачі, певно, мали вигляд чорних жуків, що копошаться на широкому столі. Цікаво, чи є у вартового бінокль?

— Ну ж бо, Елінор! — пошепки квапив її Мо.

Здавалося, минула ціла вічність, перше ніж Елінор відімкнула машину.

— Та зараз, зараз! — огризнулася вона через плече. — У мене ж бо не такі спритні пальці, як у нашого вогнерукого приятеля!

Мо обійняв Меґі за плечі, занепокоєно роззираючись навсібіч. Але ні на майдані, ані біля будинків, крім кількох бродячих котів, нікого не було видно. Заспокоївшись, Мо посадив Меґі на заднє сидіння.

Хлопець на хвилю завагався. Він поглядав на машину, мов на дивовижного звіра, про якого не знаєш, добрий він чи наступної миті проковтне тебе. Та зрештою хлопчина також заліз досередини.

Меґі не вельми привітно зиркнула на нього й відсунулась якомога далі. Коліно в неї все ще боліло.

— А куди ж це запропастився наш сірникоїд? — прошепотіла Елінор. — Прокляття, невже цей тип знову зник?

Першою Вогнерукого помітила Меґі. Він крутився неподалік біля машин.

Елінор щосили вп’ялася руками в кермо, немовби впиралася спокусі рушити без Вогнерукого.

— Що цей пройдисвіт знову задумав? — нетерпеливилась вона.

Ніхто не знав, що їй відповісти. Вогнерукий не повертався нестерпно довго, а коли він нарешті з’явився біля машини, в його руці клацнув, закриваючись, складаний ніж.

— Що це ви знов надумали? — напустилась на нього Елінор, коли він утиснувся поруч із хлопчиною на заднє сидіння. — Хіба то не ви казали, що нам треба поспішати? І де це ви колупалися своїм ножем? Сподіваюсь, нікому не випустили кишок?

— Я вам хто — Баста? — роздратовано кинув Вогнерукий, прилаштовуючи свої ноги за сидінням водія. — Просто я попроколював їм шини, ось і все. Про всяк випадок. — Він усе ще тримав ножа у руці.

Меґі стурбовано поглядала на нього.

— Це Бастин ніж, — нарешті промовила вона.

Вогнерукий усміхнувся і сховав його до кишені.

— Тепер уже не Бастин. Я залюбки поцупив би в нього й отой безглуздий амулет, але він не скидає його з шиї навіть уночі, і це було б надто небезпечно.

Десь загавкав собака. Мо опустив шибку й занепокоєно вистромив голову з вікна.

— Хочеш — вір, а хочеш — ні, але оцей нестерпний гам — усього-на-всього жаб’яче квакання, — промовила Елінор.

Але різкий звук, який зненацька пролунав серед ночі й від якого Меґі аж стрепенулася, був не жаб’ячим кваканням. Коли дівчинка виглянула в задню шибку, з однієї з машин на стоянці — закуреного брудно-білого автофургона — виліз якийсь чоловік. Це був один із Каприкорнових людей, Меґі вже бачила його в церкві. Геть заспаний, він роззирнувся довкола.

Коли Елінор запустила двигуна, чоловік зірвав із плеча рушницю й кинувся, спотикаючись, до їхньої машини. На хвилю Меґі навіть стало його шкода — такий заспаний і ошелешений вигляд він мав. Що вчинить Каприкорн із вартовим, який заснув на посту? Але наступної миті чоловік прицілився й вистрелив. Елінор натисла на газ, і голова Меґі рвучко відкинулася на спинку сидіння.

— Чорт забирай! — крикнула вона до Вогнерукого. — Невже ви це помітили того типа, поки шастали поміж машинами?

— Ні, не помітив! — також крикнув у відповідь Вогнерукий. — Та їдьте вже! Тільки не цією дорогою! Он та, попереду, веде до шосе!

Елінор різко крутнула кермо. Хлопчина поруч із Меґі сховав голову вниз. Після кожного пострілу він заплющував очі й затискав руками вуха. Чи траплялися в його історії рушниці? Мабуть, не частіше, ніж автомобілі. На кам'янистій дорозі так підкидало, що хлопчина й Меґі раз у раз наштовхувалися головами одне на одного. Та коли машина виїхала нарешті на шосе, легше не стало.

— Це не та дорога, якою ми приїхали! — вигукнула Елінор.

Каприкорнове село нависало над ними, ніби фортеця. Навіть звідси будинки не здавалися менші.

— Ні, та самісінька! Але тоді Баста зустрів нас багато вище!

Однією рукою Вогнерукий учепився за переднє сидіння, а другою міцно притримував заплічника. Звідти долинало якесь розлючене харчання, і хлопчина з жахом косив очима в той бік.

Меґі здалося, що вона впізнала те місце, де їх зустрів Баста, — вони саме виїхали на пагорб, з якого вперше побачили село. Але потім будинки раптово зникли, їх проковтнула ніч, так ніби Каприкорнового села ніколи й не було.

На містку вартового не було, не зустрів він їх і біля іржавої решітки, що перегороджувала шлях до села. Меґі озиралася на решітку, поки і її проковтнула темрява. «Усе позаду, — подумала дівчинка. — Усе справді позаду».

Ніч видалась ясна. Зроду ще Меґі не бачила стільки зірок. Небесне склепіння напнулося над чорними пагорбами, немов покривало, всіяне малесенькими перлинами. Здавалося, цілий світ — то самі лише пагорки, що низько посхилялися перед її величністю ніччю, і не було в цьому світі ні людей, ні будинків. І страху не було.

Мо озирнувся й ласкаво відкинув з чола Меґі пасмо кіс.

— Усе гаразд? — запитав він.

Вона кивнула головою й заплющила очі. Зненацька їй схотілося лише одного — спати… Якщо, звісно, перестане так калатати серце.

— Це сон, — монотонно пробурмотів хтось поруч із нею. — Просто сон. Що ж іще?

Меґі повернула голову. Хлопчина на неї не дивився.

— Так, це, мабуть, сон, — проказав він ще раз і так рішуче кивнув головою, немовби хотів підбадьорити сам себе. — Усе має такий неприродний, такий несправжній, просто-таки безглуздий вигляд. Точнісінько сон, та й годі. А тепер… — кивком голови він показав кудись за вікно, — тепер ми ще й полетимо. Або ніч полетить повз нас. Або ще щось таке…

Дівчинка ледве стримала усмішку. «Це не сон!» — хотілося їй сказати, але Меґі надто стомилася, щоб розтлумачувати хлопчині всю цю заплутану історію. Вона глянула на Вогнерукого. Той сидів, погладжуючи заплічника, — у такий спосіб він, мабуть, хотів заспокоїти розгнівану куницю.

— Не дивися так на мене! — промовив Вогнерукий, помітивши погляд Меґі. — Я нічого йому не пояснюватиму. Тепер нехай це робить твій батько. Зрештою, це саме він відповідає за його страшний сон.

Мо обернувся, і на обличчі в нього було написано, що його мучать докори сумління.

— Як тебе звати? — запитав хлопчину. — Твого ім’я не було в… — І не доказав.

Хлопець недовірливо глипнув на нього й похнюпив голову.

— Фарид, — глухо відповів. — Мене звати Фарид, але я знаю, що розмови уві сні накликають біду. Можна не повернутися зі сну…

По цих словах він міцно зціпив вуста, втупився перед себе, ніби не бажаючи ні на кого дивитись, і змовк. Чи мав він у своїй історії батька й матір? Меґі цього не пригадувала. Там ішлося просто про хлопчика — якогось безіменного хлопчика, що був служкою у ватазі розбійників.

— Це сон! — знову прошепотів він. — Лише сон. Зійде сонце, і все зникне. Авжеж!

Мо дивився на хлопчину, нещасний і безпорадний, як людина, котра взяла в руки пташеня й гірко про це шкодує, бачачи, що дорослі птахи тепер відмовляються від свого дитинчати. «Бідолашний Мо! — подумала Меґі. — Бідолашний Фарид!» Але не давала їй спокою і ще одна думка, якої дівчинка навіть соромилась. Ця думка не полишала Меґі відтоді, як у Каприкорновій церкві з-під золотих монет виповзла ящірка. «Я теж хотіла б навчитися цього», — тихенько, однак настирливо нашіптував їй внутрішній голос. Це бажання, мов зозуля, звило гніздо в її серці, настовбурчувалося, розпускало крила, хоч вона й намагалася вгамувати його. «Я теж хотіла б навчитися вичитувати їх із книжок, — шепотів внутрішній голос, — торкатися їх — всі оті образи, оті прекрасні образи… Я хотіла б, щоб вони сходили зі сторінок і сідали поруч зі мною, хотіла б, щоб вони всміхалися до мене, хотіла б, хотіла б, хотіла б…»

За вікнами машини все ще було так темно, немовби ранок і не думав наставати.

— Їхатиму без зупинок! — сказала Елінор. — Аж поки опинимося перед моїм будинком!

Цієї миті далеко позаду спалахнули промені фар, неначе пальці, що намацували шлях крізь ніч.

Змії і колючки

Боррібли озирнулися й далеко позаду побачили яскраве біле світло, що спалахнуло на темному небосхилі. То були фари автомобіля, який стояв на північному боці мосту — саме там, де ще кілька хвилин тому були втікачі.

Мітель де Ларрабейті. Боррібли-2. У лабіринті спіралі

Елінор відчайдушно натискала на педаль газу, однак фари наближалися.

— Може, то просто випадкова машина! — промовила Меґі, хоч і сама розуміла, що такий збіг аж надто неймовірний.

Уздовж цієї труської, всіяної вибоїнами дороги, якою вони мчали вже майже цілу годину, було тільки одне село — Каприкорнове. Лише звідти могли виїхати їхні переслідувачі.

— І що тепер? — вигукнула Елінор. Вона так розхвилювалася, що крутила кермо, кидаючи машину з боку в бік. — Я не дам зачинити себе в отій норі ще раз! Ні! Ні! Ні! — Викрикуючи «Ні!», вона щоразу ляскала долонею по керму. — Хіба ви не казали, що попроколювали їм шини? — накинулась вона на Вогнерукого.

— Звичайно, попроколював! — люто огризнувся той. — Видко, вони заздалегідь передбачили такий випадок. Чи, може, про запасні колеса ви ніколи й не чули? Додайте газу! Скоро буде ще одне село, здається, вже недалеко лишилося. Якщо встигнемо до нього…

— Атож, якщо! — вигукнула Елінор і постукала пальцем по шкалі з приладами. — Бензину вистачить іще кілометрів на десять-двадцять, не більше.

Але вони не проїхали й стільки. На одному з крутих поворотів у них луснуло переднє колесо. Елінор ледве встигла різко крутнути кермо, щоб машину не винесло з дороги. Меґі скрикнула й затулила руками обличчя. На якусь страшну мить їй здалося, що зараз вони злетять зі стрімкого схилу, який завершувався десь далеко внизу, ліворуч від шосівки. Але «комбі» пішов юзом праворуч, зачепився крилом за невисокий, до колін, кам’яний бордюр на протилежному узбіччі, спустив останній дух і застиг під гіллям скельного дуба, що позвисало над дорогою, мовби намагаючись торкнутися асфальту.

— А нехай йому грець! — сварилася Елінор, відстібуючи ремінь безпеки. — Усі цілі?

— Тепер я розумію, чому ніколи не довіряв цим автівкам! — пробурмотів Вогнерукий, відчиняючи дверцята.

Меґі сиділа, тремтячи всім тілом.

Мо витяг її з машини і, стривожено зазирнувши в очі, запитав:

— Усе гаразд?

Вона кивнула головою.

Фарид вибрався через ті самі дверцята, що й Вогнерукий. Невже хлопчина все ще гадав, ніби все це сон?

Вогнерукий стояв посеред дороги із заплічником за спиною й прислухався. Здалеку долинуло хурчання двигуна.

— Треба прибрати машину з дороги! — сказав він.

— Що?! — Елінор ошелешено звела на нього очі.

— Треба зіпхнути її зі схилу.

— Мою машину?! — Елінор уже зривалася на крик.

— Він має рацію, Елінор, — сказав Мо. — Може, так нам пощастить збити їх зі сліду. Скинемо машину вниз. Гадаю, в темряві вони її просто не помітять. А якщо й помітять, то подумають, що ми не вписалися в поворот. А ми тим часом виберемося схилом нагору й сховаємося десь поміж деревами.

Елінор кинула недовірливий погляд на схил.

— Але ж він надто крутий! А як бути зі зміями?

— Баста, певна річ, уже придбав собі нового ножа, — промовив Вогнерукий.

Елінор з-під лоба глипнула на нього. Потім, не кажучи ні слова, підійшла ззаду до машини, відкрила багажника й спитала:

— А де ж наші речі?

— Мабуть, Баста пороздавав їх Каприкорновим служницям, — насмішкувато відповів Вогнерукий. — Любить він здобувати так їхню прихильність.

Елінор зміряла Вогнерукого таким поглядом, немовби не вірила жодному його слову. Потому причинила кришку багажника, вперлася руками в машину й заходилася її пхати.

Нічого не вийшло й тоді, коли вони взялися штовхати машину гуртом, хоч тужилися, скільки було сили. Машина скотилася із шосівки, але схилом сповзла ледве метрів на два, не більше. А потім застрягла, вперлася своїм залізним носом у кущі й далі не рухалася. Тим часом гурчання двигуна, що таким незвичним дисонансом лунало в цій дикій, безлюдній місцині, загрозливо гучнішало. Мокрі від поту, вони знову вийшли на шосівку (після того, як розгніваний Вогнерукий востаннє копнув ногою вперту машину під бік), перелізли через бордюр, кожен камінець у якому на вигляд мав добрих тисячу років, не МЕНШЕ, й подерлися схилом угору. Аби лиш якомога далі від дороги! Мо тяг за собою Меґі, а Вогнерукий допомагав Фаридові. Елінор мала досить клопоту і сама з собою. Уздовж усього схилу тяглися невисокі мури — марні спроби людей відвоювати в кам'янистої землі вузенькі клапті для грядок і садків, поодиноких олив та виноградних лоз — для всього, що на цьому пісному ґрунті могло дати плоди. Але дерева здичавіли, а земля під ними була всіяна плодам, яких ніхто не збирав, бо люди вже давно покинули ці місця, щоб десь-інде знайти хоч трохи легше життя.

— Ховайтеся! — прохрипів Вогнерукий, пригинаючись разом з Фаридом за одним із розвалених мурів. — Вони під'їздять!

Мо потяг Меґі під одне з найближчих дерев. Колючий густий чагарник, що ріс поміж вузлуватим корінням, був досить високий, щоб сховати їх.

— А змії?! — прошепотіла Елінор, трохи відстаючи.

— Для них тепер надто холодно! — так само пошепки відповів Вогнерукий зі своєї схованки. — Невже ви нічого не навчилися зі своїх велемудрих книжок?

На язиці в Елінор уже крутилася відповідь, але Мо долонею затулив їй рота. Внизу під ними вигулькнула машина. Це був той самий автофургон зі стоянки, з якого вибрався заспаний вартовий. Не збавляючи швидкості, фургон промчав повз те місце, де вони намагалися зіпхнути «комбі», і зник за поворотом. Меґі з полегкістю зітхнула й уже хотіла була виткнути голову з колючого віття, але батько пригнув її вниз.

— Не поспішай! — прошепотів він і прислухався.

Такої тихої ночі в житті Меґі ще не було. Дівчинці здавалося, ніби вона чує, як дихають дерева — і дерева, й трава, і сама ніч.

Промені від фар ковзнули схилом сусіднього пагорба: два світляні пальці намацували собі дорогу в темряві. Та раптом ті пальці застигли на місці.

— Вони вертаються! — прошепотіла Елінор. — О Господи! Що ж тепер буде?

Вона поривалася випростатись, але Мо міцно тримав її.

— Ти що — збожеволіла?! — прошепотів він. — Дертися вище вже пізно. Вони нас помітять!

Мо мав рацію. Фургон уже швидко мчав назад. Меґі побачила, як він спинився за кілька кроків від того місця, де вони зіпхнули з дороги «комбі». Вона почула, як різко повідчинялися дверцята, і з фургона вийшло двоє чоловіків. Обидва стояли до них спиною, та коли один із них обернувся, Меґі здалося, ніби вона впізнала Бастине обличчя, хоч насправді в такій темряві воно було лише світлою плямою.

— Он їхня машина! — вигукнув другий.

Пласконіс? Такий самий високий, широкоплечий.

— Перевір, чи немає їх усередині.

Так, то був Баста. Його голос Меґі впізнала б серед тисячі інших.

Пласконіс вайлувато, наче ведмідь, почав спускатися схилом униз. Меґі чула, як він проклинає шипи, колючки, пітьму й оцих розтриклятущих мерзотників, через яких мусив лазити тут серед ночі. Баста тим часом стояв на шосівці. Коли він черкнув запальничкою, щоб прикурити сигарету, на його обличчя лягли різкі чорні тіні. Світлі пасма диму попливли вгору, в їхній бік, і Меґі здалося, ніби вона відчула запах тютюну.

— Їх тут немає! — крикнув Пласконіс від «комбі». — Видко, далі подалися пішки. Чорт забирай, гадаєш, їх треба наздоганяти?

Баста ступив на узбіччя й зазирнув униз. Потому обернувся і обвів поглядом схил, де під боком у Мо причаїлася, тамуючи подих, Меґі.

— Далеко втекти вони ще не встигли, — сказав Баста. — Але в темряві напасти на їхній слід буде важко.

— Отож-бо. — Пласконіс, важко хекаючи, знову з’явився на шосівці. — Зрештою, ми не якісь там дикі індіанці, еге ж?

Баста нічого не відповідав. Він просто стояв, прислухався й потягував сигарету. Потім шепнув щось Пласконосові. Серце в Меґі ледь не завмерло.

Пласконіс насторожено роззирнувся.

— Ні, приведімо краще собак! — почула Меґі його голос. — Навіть якщо вони десь тут і сховалися, то звідки нам знати, де їх шукати — вгорі чи внизу.

Баста кинув погляд на дерева, затим на дорогу й розтоптав недокурок. Нарешті повернувся до фургона й дістав із нього дві рушниці.

— Спершу пошукаймо їх унизу, — сказав він і кинув Пласконосові одну з рушниць. — Тій товстулі легше спускатися, звісно ж, униз. — І, не сказавши більше жодного слова, зник у темряві.

Пласконіс із тугою зиркнув на фургон і, щось бурмочучи собі під ніс, почвалав за Бастою.

Щойно обидва зникли з очей, Вогнерукий випростався — нечутно, мов тінь, — і показав на вершину пагорба. Усі мовчки рушили вслід за ним; серце в Меґі, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Раз у раз оглядаючись, вони перебігали від дерева до дерева, від куща до куща. Щоразу, коли в когось під ногами хрускала гілочка, Меґі злякано здригалася. Але Баста з Пласконосом, спускаючись схилом крізь чагарник, також здіймали, на щастя, неабиякий шум.

Невдовзі дороги вже не стало видно. Але страх не минав: а що, як Баста вернувся й тепер дереться за ними вгору? Та щоразу, коли втікачі спинялися й прислухались, вони чули тільки власне дихання.

— Скоро вони зрозуміють, що подалися не в той бік! — прошепотів нарешті Вогнерукий. — І тоді приведуть собак. Нам іще пощастило, що вони не взяли їх з собою відразу. Щоправда, великих надій Баста на них не покладає. І правильно робить. Бо я частенько підгодовував їх сиром. А від сиру нюх у собак притупляється. І все ж Баста по них таки поїде, тому що навіть він не любить повертатися до Каприкорна з поганою звісткою.

— Тоді нам треба поквапитись! — сказав Мо.

— І куди ж? — Елінор уже геть захекалась.

Вогнерукий почав роззиратися довкола. «Що він шукає?» — подумала Меґі. Стояла така темінь, що дівчинка майже нічого не бачила.

— Треба йти на південь, — сказав Вогнерукий. — До узбережжя. Нам треба до людей, тільки це може нас урятувати. Там, унизу, ночі ясні й у диявола ніхто не вірить.

Фарид стояв поруч із Меґі й так напружено вдивлявся в ніч, немовби своїм поглядом міг наблизити світанок чи знайти в темряві людей, про яких казав Вогнерукий. Але в цій пітьмі не видно було жодного вогника, якщо не брати до уваги розсипів зірок, що холодним сяйвом мерехтіли далеко-високо на небокраї. На мить вони видалися Меґі очима зрадників, їй навіть причулося, ніби вони шепочуть: «Поглянь, Басто, он вони, внизу, під нами! Біжи сюди, хапай їх!»

Вони побрели далі, тримаючись одне одного, щоб не загубитися. Вогнерукий дістав із заплічника Ґвіна, взяв його на ланцюжок і пустив бігти поряд. Ґвінові це, схоже, не дуже подобалося. Вогнерукий мусив раз у раз витягувати його з кущів, куди куницю вабили спокусливі запахи, недоступні людському нюхові. Звірятко пирхало, невдоволено цявкало, напинало й кусало ланцюжка.

— Прокляття, колись я таки перечеплюся через цю малу бестію! — вилаялась Елінор. — Хоч би трохи пожаліла мої натруджені ноги! Хай там що, а я, коли дістанемось до людей, найму в готелі найкращий номер, який тільки можна винайняти за гроші, й покладу свої бідолашні ноги на велику м’яку подушку!

— Хіба в тебе ще лишилися гроші? — недовірливо запитав Мо. — У мене вони одразу все забрали.

— О, мого гаманця Баста згріб теж одразу, — промовила Елінор. — Але я — жінка обачлива. Кредитна картка у мене схована в надійному місці.

— Хіба є місця, надійно сховані від Басти? — Вогнерукий саме стягував Ґвіна з дерева.

— Ну, звісно, — відповіла Елінор. — Жоден чоловік не поривається обшукувати гладких старих жінок. У цьому моя перевага. Декотрі з моїх найцінніших книжок я врятувала саме завдяки…

Вона різко змовкла й закашлялася, коли її погляд упав на Меґі. Але дівчинка вдала, ніби останніх слів Елінор не розчула чи принаймні не зрозуміла, що та має на увазі.

— Не така вже ти й гладка! — промовила Меґі. — І щодо своєї старості теж, мабуть, перебільшуєш.

Лишенько, як же боліли в неї ноги!

— О, вельми тобі вдячна, золотко! — відказала Елінор. — Я, либонь, викуплю тебе в батька, щоб ти разів зо три на день казала мені такі компліменти. Скільки ти за неї візьмеш, Мо?

— Треба поміркувати, — відповів Мо. — Три плитки шоколаду на день, згода?

Отак тихенько перемовляючись, вони продиралися крізь колюче хутро пагорбів. Не мало значення, про що балакати, тільки б якомога далі прогнати страх і втому, що свинцем наливала ноги. Втікачі простували все далі й далі, сподіваючись, що Вогнерукий знає, куди їх веде. Меґі весь час трималася ближче до батька. Його спина бодай трохи захищала її від колючих гілок. Вони раз у раз чіплялися їй за одяг і дряпали обличчя, мов злі звірі з гострими, як голки, кігтями, що чигали на неї в темряві.

Згодом натрапили на стежку й далі пішли вже нею. Стежка була всіяна порожніми патронними гільзами — їх покидали мисливці, що приносили в цю тишу смерть. Іти втоптаною стежкою було, звичайно, легше, хоча Меґі від утоми все одно вже ледве переставляла ноги. Коли вона, засинаючи на ходу, вдруге перечепилася за п’яту Мо, той узяв її собі на спину й поніс, як не раз робив колись давно, коли вона не встигала за його довгими ногами. Тоді він називав її блошкою, дівчинкою-пір’їнкою або Дінь-Дінь — на честь феї з «Пітера Пена». Часом батько називав її так ще й досі.

Дівчинка стомлено схилила голову йому на плече й спробувала думати про Пітера Пена, а не про змій і не про людей з ножами. Але цього разу власна історія Меґі була надто реальна, щоб її могла витіснити придумана.

Фарид давно вже мовчав. Здебільшого він чвалав за Вогнеруким. Схоже, йому припав до вподоби Ґвін, і щоразу, коли ланцюжок куниці за щось зачіпався, Фарид поспішав визволити звірятко, навіть якщо воно шипіло на нього й намагалося хапнути його за пальці. Один раз Ґвін таки запустив зуби хлопчині у великий палець так глибоко, що пішла кров.

— То як, ти й досі гадаєш, що все це сон? — глузливо запитав Вогнерукий, коли Фарид заходився витирати кров.

Хлопчина розглядав укушеного пальця й нічого не відповідав. Нарешті висмоктав з ранки кров, сплюнув і промовив:

— А що ж іще?

Вогнерукий звів очі на Мо, але той, здавалося, був такий заглиблений у власні думки, що взагалі не помітив його погляду.

— А що, коли це просто нова історія? — запитав Вогнерукий.

— Нова історія? — засміявся Фарид. — Це мені подобається. Я завжди любив усілякі історії.

— Справді? І як же тобі подобається оця?

— Трохи забагато колючок. До того ж хотілося б, щоб уже світало. Але добре, що поки що мені не довелося працювати. А це вже непогано.

Меґі мимоволі всміхнулася.

Десь далеко скрикнув птах. Ґвін спинився і, принюхуючись, задер писок. Ніч належить розбійникам. І належала їм завжди. Удома, в затишку міцних стін і світла, про це швидко забуваєш. Ніч помагає мисливцям: під її прикриттям їм легше підкрадатися до здобичі, в темряві сліпої… Меґі пригадалися слова з однієї з її улюблених книжок: «Тому що в нічні години владарюють Ікло, Кіготь і Лапа».

Вона пригорнулась обличчям до батькового плеча. «Мабуть, тепер мені краще йти самій, — подумала вона. — Адже батько вже так довго несе мене…» І задрімала в нього на спині.

Баста

«Цей ліс, тепер такий мирний, колись, мабуть, сповнювали передсмертні крики», — подумав я. І в моїй уяві тоді постала така виразна картина, що ті крики я чую, здається, ще й досі.

Роберт А. Стівенсон. Острів скарбів

Прокинулась Меґі від того, що Мо раптом став. Стежка вивела їх майже на самісінький гребінь пагорба. Було все ще темно, але ніч уже зблідла, і вдалині займалося на світ.

— Пора перепочити, Вогнерукий, — почула Меґі батьків голос. — Хлопчина вже аж хитається, Елінор теж добряче набила ноги, а тут місце, як на мене, досить непогане.

— Які ноги? — перепитала Елінор і, простогнавши, важко опустилася на землю. — Ти маєш на увазі оці два оцупки, яких я від болю вже й не чую?

— Атож, саме їх, — кивнув головою Мо, допомагаючи їй знову звестися на ноги. — Але спершу вони мають ще якось здолати кілька кроків. Спинимося он там.

Метрів за п’ятдесят ліворуч, на вершині пагорба, між оливами притулилася хатина, якщо її взагалі можна було так назвати. Меґі спустилася з батькової спини, і всі вони рушили до халупки. Її стіни мали такий вигляд, немовби хтось нашвидкуруч поскладав один на одного камінці. Дах провалився, а там, де колись були двері, тепер зяяв чорний отвір.

Щоб протиснутися в нього, Мо мусив низько нахилитись. Підлога була всіяна уламками гонту з покрівлі, в кутку валявся порожній мішок, якісь черепки — мабуть, рештки розбитої миски чи тарілки — й кілька начисто обгризених кісток…

— Місцинка не вельми затишна, Меґі, — зітхнув Мо. — Але ти просто уяви собі, що опинилася в схованці безпритульних хлопчаків або…

— Або в бочці Гекльберрі Фінна! — Меґі роззирнулася. — Гадаю, краще лягти спати надворі.

Елінор увійшла в хатину. Схоже, її це пристановище також не дуже припало до смаку.

Мо поцілував Меґі й рушив назад до дверей.

— Повір мені, тут, усередині, все ж таки надійніше, — сказав він.

Меґі стривожено подивилася йому вслід.

— Куди ти? Адже тобі теж треба відпочити.

— Та ні, я не стомився. — 3 його обличчя було видно, що він каже неправду. — Поспи, гаразд? — І вийшов з хатини.

Елінор відгребла ногою черепки вбік.

— Лягай, — мовила вона, скинувши кофту й розіславши її на долівці. — Спробуємо влаштуватися тут разом. Батько має рацію, ми просто уявимо собі, ніби перебуваємо десь зовсім інде. І чому тільки пригоди, коли читаєш про них у книжці, дають куди більше задоволення? — промурмотіла вона й випросталась на долівці.

Меґі трохи повагалася й лягла поруч.

— Добре, хоч дощу немає, — промовила Елінор, дивлячись на провалений дах над головою. — І зорі світять над нами, хай навіть уже й не дуже яскраво… Може, й собі проламати вдома в даху кілька дірок? — Нетерпляче кивнувши головою, вона звеліла Меґі покласти голову їй на плече. — Щоб, коли спатимеш, у вуха тобі не заповзли павуки, — пояснила вона й заплющила очі. — Господи, — пробурмотіла згодом, — скидається на те, що мені доведеться придбати собі пару новеньких ніг. Цим уже ніщо не зарадить. — І нарешті заснула.

А Меґі лежала з широко розплющеними очима й прислухалася до звуків надворі. Вона чула, як батько стиха перемовлявся з Вогнеруким, але про що саме, не зрозуміла. Один раз їй здалося, що вони згадали ім’я Басти. Хлопчина теж лишився надворі. Фарид… Але його чути не було.

Уже за кілька хвилин Елінор хропіла. А Меґі не могла заснути, хоч убий. Кінець кінцем вона тихенько підвелася й вислизнула надвір. Мо не спав.

Він сидів під деревом, прихилившись спиною до стовбура, і спостерігав, як над довколишніми пагорбами ранок проганяє нічні сутінки. За кілька кроків від нього сидів Вогнерукий. Коли Меґі вийшла з хатини, він лиш на мить підвів голову. Може, він думав про фей та кобольдів? Фарид лежав поряд, згорнувшись калачиком, мов собака, а в ногах у нього сидів Ґвін і щось гриз. Меґі хутко відвернулася.

Над пагорбами займався світанок, завойовуючи вершину за вершиною. Меґі розгледіла вдалині будівлі, розсипані на зелених пагорбах, наче іграшки. Десь там, за ними, мало бути море. Меґі поклала голову батькові на коліна й зазирнула знизу йому в очі.

— Як гадаєш, тут вони нас уже не знайдуть? — запитала вона.

— Певна річ, не знайдуть! — відповів Мо, проте на його обличчі не відбивалося й половини тієї безтурботності, яка лунала в голосі. — А чому ти не спиш біля Елінор?

— Вона хропе! — буркнула Меґі.

Мо всміхнувся. Потому насупив брови й знову ковзнув поглядом уздовж схилу — туди, де, ховаючись за чистцем, дроком та високою травою, бігла дорога, що привела їх сюди.

Вогнерукий теж не зводив очей з дороги. Побачивши, що батько з Вогнеруким насторожі, Меґі заспокоїлась і невдовзі заснула таким самим глибоким сном, як і Фарид, так ніби земля перед розваленою хатиною була встелена не колючками, а пухом. І коли Мо поторсав її за плече й затис їй долонею рота, першої миті вона подумала, що все це страшний сон.

Батько застережливо приставив пальця до губів. Меґі почула, як зашурхотіла трава й загавкав собака. Мо звів дівчинку на ноги й змусив її разом з Фаридом сховатися в сутінках хатини. Елінор усе ще хропіла. У світанковій млі вона здавалася юною дівчиною, та щойно Мо її розбуркав, на обличчі в неї знову відбилася втома, тривога й страх.

Мо з Вогнеруким поставали біля дверного отвору — один ліворуч, другий праворуч, притиснувшись спиною до стіни. З уранішньої тиші долинули чоловічі голоси. Меґі навіть здалося, ніби вона чує, як нюшать собаки, і їй схотілося розчинитись у повітрі, стати невидимкою, позбавленою запаху. Поруч стояв Фарид, широко розплющивши очі. Меґі вперше завважила, що вони в нього майже чорні. Ніколи ще вона не бачила таких темних очей із довгими, як у дівчинки, віями.

Елінор притислася до стіни й зі страху кусала собі губи. Вогнерукий зробив знак Мо, й не встигла Меґі збагнути, що вони надумали, як обидва вискочили надвір. Оливи, за якими вони причаїлися, були невисокі, їхнє сплутане віття звисало аж до землі, наче не витримувало тягаря власного листя. Під такими деревами легко могла сховатися дитина. Та чи сховають вони від чужих очей двох дорослих чоловіків?

Меґі визирнула з дверної пройми. Серце так калатало, що дівчинка мало не задихалася. Сонце підіймалося все вище й вище. Його світло проникало в кожен видолинок, під кожне дерево. І раптом Меґі захотілося, щоб знов повернулася ніч. Мо тим часом став навколішки, щоб із-за плетива гілок не було видно його голови. Вогнерукий щільно притиснувся до кривого дерева, і наступної миті страшенно близько від них — за якихось кроків двадцять — вигулькнув Баста. Пробираючись крізь будяки й високу, по коліна, траву, він дерся схилом угору.

— Вони вже давно внизу, в долині! — почула Меґі чиєсь невдоволене бурчання, й тієї ж миті поруч із Бастою виріс Пласконіс.

Вони вели з собою двох страшнючих псів. Меґі бачила, як їхні широкі морди, принюхуючись, протинають густу траву.

— З двома дітьми й отою гладухою? — Баста похитав головою і роззирнувся.

Фарид виглянув із-за Меґі й, уздрівши двох чужаків, відсахнувся, мов ужалений.

— Баста?! — Це ім’я Елінор прошепотіла глухо, самими вустами.

Меґі кивнула головою, й Елінор, і так бліда, зробилась біла, мов стіна.

— Басто, чорт забирай, скільки ще ти збираєшся тут товктися? — Пласконосів голос луною прокотився в тиші над пагорбами. — Скоро попрокидаються змії, та й мені жерти охота. Може, просто скажемо, що вони разом з машиною зірвалися в урвище? Зіпхнемо вниз їхню таратайку, і ніхто вже не взнає, що ми трохи збрехали. Та змії однаково спровадять їх на той світ. А якщо й ні, то вони все одно заблукають і ґиґнуть з голоду, або від сонячного удару, або ще від чого-небудь. Так чи так, а ми їх уже ніколи не побачимо.

— Він давав їм сир! — Баста люто смикнув псів до себе. — Той клятий вогнеїд підгодовував їх сиром, щоб зіпсувати їм нюх. Але ж мене ніхто й слухати не хотів! Воно й не дивно, що вони, як угледять його огидну пику, щоразу на радощах аж скавучать.

— Ти забагато їх б’єш! — пробурмотів Пласконіс. — Тож вони й не стараються. Собаки не люблять, коли їх б’ють.

— Ет, дурниці. Собак треба лупцювати, а то вони й тебе покусають! Вони через те вогнеїда й люблять, що він з ними одним духом дише: любить скавучати, потайний і кусючий.

Один із псів заліг у траві й заходився лизати собі лапи. Баста розлючено копнув його ногою під бік і смикнув за повідець.

— Як хочеш, вертайся в село! — закричав він на Пласконоса. — Але я того вогнеїда впіймаю й пообтинаю йому всі пальці, один по одному! Побачимо, чи й тоді він так само спритно гратиметься своїми м'ячиками! Я завше казав, що довіряти йому не можна, але ж босові так подобалися його фокуси з вогнем!

— Ну, добре, добре. Усі знають, що ти ніколи не міг його терпіти, — знуджено промовив Пласконіс. — Та, може, він зовсім не причетний до того, що всі вони зникли? Ти ж бо й сам знаєш, він уже не раз зникав і знову з'являвся, коли йому на думку спадало. Може, завтра знову прийде, мовби нічого й не сталось.

— Атож, цього від нього можна сподіватися, — пробурмотів Баста й рушив далі.

З кожним кроком він наближався до дерев, за якими ховалися Мо й Вогнерукий.

— А ключі від машини тієї гладухи, виходить, Чарівновустий вичитав з-під моєї подушки, еге ж? Ні, цього разу він од нас не відкрутиться, нехай і не старається! Адже він прихопив із собою ще дещо — таке, що належить мені.

Вогнерукий мимоволі мацнув рукою по своєму паску, наче злякався, що Бастин ніж подасть голос своєму господареві. Один із псів підвів морду, принюхався й потяг Басту до дерев.

— Він щось почув! — Баста стишив голос, хрипкий від хвилювання. — Ця дурна тварюка таки щось винюхала!

Ще кроків десять чи, може, й менше, і Баста опиниться біля дерев. Що робити? Що їм тепер робити?

Пласконіс, зробивши недовірливу міну, почалапав услід за Бастою.

— Мабуть, десь відчули дикого кабана, — долинув до Меґі голос Пласконоса. — Цих бестій треба остерігатися: зіб’ють з ніг — і гаплик! Прокляття, схоже, там змія! Така чорна, знаєш? Здається, у тебе в машині є протиотрута, еге?

Він став, наче вкопаний, і вже не сходив з місця, лиш витріщався собі під ноги. Баста не звертав на нього уваги. Він поспішав за псом, який щось відчув. Ще кілька кроків, і Мо, якби випростав руку, міг би дотягтися до свого переслідувача. А той скинув з плеча рушницю, спинився й нашорошив вуха. Пси потягли його ліворуч і, зчинивши гавкіт, застрибали перед одним із дерев.

У його кроні сидів Ґвін.

— А що я казав! — вигукнув Пласконіс. — Собаки винюхали куницю! Ця погань так смердить, що її відчув би і я!

— Це куниця не проста! — процідив крізь зуби Баста. — Невже не впізнаєш? — Він втупив погляд у розвалену хатину, але нічого підозрілого, схоже, не побачив.

Цією миттю й скористався Мо: він вискочив із-за дерева, схопив ззаду Басту й спробував вирвати у нього-з рук рушницю.

— Фас! Хапайте його, кляті шавки! — загарчав той.

Цього разу собаки, схоже, вже були готові послухатися господаря. Ошкіривши жовті зуби, вони кинулися на Мо.

Меґі не встигла прийти батькові на допомогу: Елінор міцно схопила її за плечі, як тоді, у себе вдома, й не дала випручатись.

Але тепер таки знайшлося кому допомогти. Не встигли пси вчепитися в Мо, як Вогнерукий був уже тут як тут. Коли він схопив їх за нашийники, дівчинці на мить здалося, що ці тварюки розірвуть його на шматки. Натомість собаки заходилися лизати йому руки, скакати на нього, мов на давнього приятеля, й на радощах мало не збили з ніг. Тим часом Мо затис рота Басті, щоб той не подав собакам команди.

Але ж був іще Пласконіс! На щастя, він виявився не вельми метикуватий. Це їх і врятувало — ота коротка мить, коли він просто остовпів і безтямно витріщався на Басту, що звивався в руках Мо.

Вогнерукий відтяг собак до сусіднього дерева й саме обмотував їхні повідці навколо кострубатого стовбура, коли Пласконіс нарешті очумався від заціпеніння.

— Відпусти його! — гаркнув він і націлив на Мо рушницю.

Вогнерукий, лайнувшись, кинувся на допомогу. Та швидшим, ніж він, виявився камінець, що його запустив Фарид, поціливши Пласконосові просто в лоба, — зовсім невеличкий камінчик. Однак той здоровило повалився на траву, мов зрубане дерево.

— Забери від мене собак! — крикнув до Вогнерукого Мо, тоді як Баста все ще намагався скористатись рушницею.

Один із псів учепився Мо в рукав — добре, якщо тільки в рукав…

Тим часом Меґі таки вивернулася з рук Елінор, підбігла до того псюри й ухопилась за шипований нашийник. Але пес не відпускав Мо, хоч як Меґі намагалася його відтягти. Цієї миті вона побачила кров на батьковому рукаві й майже перед очима — цівку Бастиної рушниці.

Вогнерукий спробував відкликати собак, і вони його послухалися, принаймні відступили від Мо. Та цієї миті Басті пощастило вирватися.

— Фас! — крикнув він.

Пси нерішуче застигли на місці й тільки гарчали, не знаючи, кого слухатися — Басту чи Вогнерукого.

— Кляті тварюки! — заволав Баста й наставив рушницю в груди Мо.

Тієї ж миті Елінор уперла Басті в потилицю цівку Пласконосової рушниці. Руки в неї тремтіли, а все обличчя вкрилося червоними плямами — як завжди, коли вона хвилювалася. Однак її аж надто рішучий вигляд вказував на те, що вона не спиниться ні перед чим і, не задумуючись, скористається Пласконосовою зброєю.

— Опусти рушницю! — наказала вона тремтячим голосом. — Ще хоч одне зайве слово собакам — і ти пошкодуєш! Я, може, зроду ще й не тримала в руках рушниці, але на гачок якось уже натисну, не сумнівайся!

— Сидіти! — наказав псам Вогнерукий.

Тварини нерішуче звели очі на Басту. Але той мовчав, тож вони полягали в траву й дали Вогнерукому прив’язати себе до найближчого дерева.

З рукава Мо сочилася кров, і Меґі, глянувши на батька, відчула, як у неї запаморочилося в голові.

Вогнерукий перев’язав рану червоною шовковою хусткою, яка вбирала кров, і її не стало видно.

— Рана не така страшна, як здається, — заспокоїв він Меґі, коли вона, ледве тримаючись на ногах, підійшла ближче.

— Може, у тебе в заплічнику знайдеться й щось таке, чим можна було б його зв’язати? — запитав Мо, кивнувши головою в бік усе ще непритомного Пласконоса.

— А цього головоріза теж треба було б якось сповити! — промовила Елінор.

Баста зирив на неї очима, сповненими ненависті.

— Ти на мене свої баньки не витріщай! — сказала вона й тицьнула рушницею йому в груди. — Така зброя не менш небезпечна, ніж твій ніж, і в мене, повір, уже сверблять руки скористатися нею.

Баста зневажливо скривив рота, але очей із вказівного пальця Елінор, який усе ще лежав на спусковому гачку, не зводив.

У заплічнику Вогнерукого знайшовся мотузок, не дуже товстий, однак досить міцний.

— На двох його не вистачить, — сказав Вогнерукий.

— А навіщо їх зв’язувати? — озвався Фарид. — Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!

Меґі вражено звела на нього очі, а Баста зареготав.

— Ото! — глузливо кинув він. — А цей хлопець нам таки знадобився б! Але хто сказав, що ми хотіли вас повбивати? Каприкорну ви потрібні живі. Мертві читати не вміють.

— Он як?! А хіба не ти погрожував повідтинати мені пальці? — запитав Вогнерукий, зв’язуючи мотузком Пласконосові ноги.

— Від цього ще ніхто не помирав, — стенув плечима Баста.

Елінор так штурхонула його рушницею під ребра, що він мало не впав навзнак.

— Чи ви чули таке?! Мені здається, хлопчина має рацію. Мабуть, цих типів таки треба постріляти.

Але вони, звичайно ж, їх не вбили. У Пласконосовому заплічнику також знайшовся мотузок, і Вогнерукий, вельми задоволений, заходився в’язати й Басту. Фарид йому допомагав — на цьому він вочевидь розумівся.

Обох бранців віднесли до розваленої хатини.

— З нашого боку це досить люб’язно, чи не так? Поки що змії вас тут не чіпатимуть, — казав Вогнерукий, коли вони втягували у вузький дверний отвір Басту. — Але над полудень і тут стане досить спекотно. Та, може, доти вас хто-небудь усе ж таки знайде. Собак ми відпустимо. Якщо вони розумні, то в село не повернуться. Але собаки рідко бувають розумні… Отож надвечір, не пізніше, вас шукатиме вже вся ваша ватага.

Поки Пласконіс очумався, він уже лежав поруч із Бастою під дірявим дахом. Здоровило люто поводив очима, обличчя в нього побагровіло, але він не міг видати жодного звуку, так само, як і Баста, тому що Фарид вельми професійно позатикав обом роти кляпами.

— Хвилиночку! — сказав Вогнерукий, перше ніж вони покинули обох напризволяще. — Лишилося ще зробити те, про що я так давно мріяв.

Меґі вжахнулася, коли він дістав із-за паска Бастиного ножа й підійшов до бранців.

— Що ти зібрався робити? — насторожився Мо й заступив Вогнерукому дорогу.

Мо, очевидно, подумав про те саме, що й Меґі, але Вогнерукий лише засміявся:

— Не бійтесь, я не збираюся вирізати йому на обличчі такий самий узор, яким він прикрасив моє обличчя. Я хочу лише трішечки його полякати. — По цих словах нахилився й одним порухом перетяв шкіряного шнурка, якого Баста носив на шиї.

На шнурку висіла невеличка торбинка, перехоплена червоною стрічкою. Вогнерукий схилився над Бастою й помахав торбинкою в того перед очима.

— Я забираю твоє щастя, Басто! — тихо промовив Вогнерукий і випростався. — Тепер уже ніщо не вбереже тебе від лихого ока, злих духів і демонів, від проклять, чорних котів і взагалі від усього, чого ти так боїшся.

Баста спробував був копнути його зв’язаними ногами, але Вогнерукий спритно вивернувся.

— Прощавай навіки, Басто! — кинув він. — А якщо наші шляхи коли-небудь усе ж таки й перетнуться, то тепер я маю ось це. — Він пов'язав шкіряного шнурка собі на шию. — У цій торбинці, певна річ, пасемце твого чуба, чи не так? Ні? Ну, тоді я, мабуть, зріжу його в тебе зараз. Кажуть, якщо кинути у вогонь чиєсь волосся, то для тієї людини це скінчиться жахливими наслідками.

— Годі! — сказав Мо й потяг Вогнерукого за собою. — Пора звідси вшиватися. Хто знає, коли Каприкорн похопиться за цими двома. А до речі, я тобі не казав, що він спалив не всі книжки? Один примірник «Чорнильного серця» лишився.

Вогнерукий так різко спинився, немовби його вкусила змія.

— Я подумав, тобі не завадить про це знати. — Мо замислено подивився на Вогнерукого. — Навіть якщо це наштовхне тебе на якусь божевільну ідею.


— А чом би нам не взяти їхню машину? — запропонувала Елінор, коли вони вийшли на стежку, яка привела їх сюди. — Вони запевне лишили її на шосівці.

— Надто небезпечно, — відповів Вогнерукий. — Бозна, хто очікує на нас унизу. До того ж нам довше повертатися назад, ніж добиратись до ближчого села. І ще одне: знайти таку машину дуже легко. Чи ви хочете навести Каприкорна на наш слід?

— Та це я сказала просто так, — промурмотіла, зітхнувши, Елінор і заходилася розтирати зболілі щиколотки на ногах.

Вони рушили стежкою, бо у високій траві вже заворушилися змії. Одна з них чорною лускатою стрічкою виповзла перед ними, і Вогнерукий палицею відкинув її назад у колючі зарості. Досі Меґі уявляла собі змій більшими, та Елінор запевнила, що найнебезпечніші з них — якраз маленькі. Елінор шкутильгала, але докладала всіх зусиль, щоб не затримувати решту. Мо йшов також повільніше, ніж звичайно. Він намагався приховувати це, але собачий укус неабияк його тривожив.

Меґі простувала поруч із батьком, раз по раз стурбовано поглядаючи на червону хустку, якою Вогнерукий перев’язав Мо рану. Нарешті вони дісталися до заасфальтованої дороги. Назустріч трапилася вантажна машина з іржавими газовими балонами в кузові. Утікачі були надто стомлені, щоб ховатися, до того ж ваговоз їхав не з боку Каприкорнового села. Меґі завважила, як здивовано глянув на них водій. Мабуть, вони мали досить незвичайний вигляд: одяг брудний, мокрий від поту, подертий об колючі зарості, крізь які їм довелося продиратися.

Невдовзі втікачі порівнялися з першими будинками — строкато розфарбовані, з квітниками перед вікнами, вони чимдалі тісніше тулилися на схилах. Це було досить чимале місто. Меґі побачила багатоповерхові будівлі, пальми з припорошеним листям, і зовсім несподівано — море, поки що далеко-далеко. Посріблене сонцем море…

— Господи, сподіваюся, до якого-небудь банку нас усе ж таки пустять! — промовила Елінор. — Ми скидаємося на людей, на яких напали розбійники.

— Зрештою, так воно й було, — сказав Мо. — Хіба ні?

У безпеці

Дні тяглися похмурою вервечкою, але з кожним новим днем бідолашні хлопці, на щастя, помалу забували про страх, що доти стискав їхні душі.

Марк Твен. Пригоди Тома Сойєра

До банку Елінор, попри її подерті панчохи, пустили. Та спершу вона зайшла до першої ж кав’ярні, що трапилась їм дорогою, і зникла в жіночій вбиральні. Меґі так ніколи й не довідалася, де саме тітка ховала свої цінні речі, та коли Елінор повернулася, обличчя в неї було вмите, коси вже не такі розпатлані, а над головою вона здіймала золотисту кредитну картку. Потім тітка замовила всім сніданок.

Це здавалося просто неймовірним — раптом опинитися в кав’ярні, їсти і спостерігати з вікна цілком звичайних людей, які поспішали на роботу, завертали до крамниць чи просто стояли на хіднику й розмовляли. Меґі було важко повірити, що вона пробула в Каприкорновому селі всього-на-всього дві ночі й один день і що ця буденна метушня за вікном весь цей час не припинялася.

І все ж таки дещо змінилося. Відколи Меґі побачила, як Баста приставив ножа батькові до горла, у неї було таке враження, немовби на поверхні світу з'явилася пляма — якась огидна темно-бура гангренозна пляма, і вона зі смородом і потріскуванням усе ширшала й ширшала.

Навіть у геть невинних речей раптом виявився брудний темний бік. Якась жінка всміхнулась до Меґі — а після цього спинилася перед вітриною крамниці різника. А якийсь чоловік так нетерпляче тяг за собою дитину, що та спіткнулася, впала й, розплакавшись, заходилася розтирати забите колінце. А чому в отого чоловіка на поясі так віддимається куртка? Може, в нього там ніж, як у Басти?

Цей спокій довкола був якийсь несправжній. Утеча крізь ніч і страх у розвалений хатині тепер здавалися Меґі реальнішими, ніж склянка лимонаду, що її поставила перед нею Елінор.

Фарид до своєї склянки не доторкнувся. Він лише понюхав ту жовтувату рідину, надпив ковток, а потім лише сидів і дивився у вікно. Його очі ніби не могли вирішити, на кому чи на чому спинитися. Хлопчина повертав головою то в один бік, то в інший, немовби спостерігав якусь невидиму гру, відчайдушно намагаючись збагнути її правила.

Після сніданку Елінор підійшла до шинквасу й поцікавилася, де найкращий готель у місті. Поки вона сплачувала кредиткою за сніданок, а Меґі з батьком розглядали всілякі лакоминки у вітрині біля шинквасу, Вогнерукий з Фаридом кудись зникли. Елінор це неабияк стривожило, але Мо її заспокоїв.

— Ночівлею в готелі ти Вогнерукого не спокусиш, — сказав він. — Під дахом над головою цей чоловік спати не любить, він завше вибирав власний шлях. Може, він узагалі надумав піти. Може, просто став десь на сусідньому розі й показує туристам фокуси. Повір, до Каприкорна він не повернеться, годі й сумніватися.

— А Фарид? — Меґі не могла повірити, що той просто зник разом із Вогнеруким.

Але Мо лише знизав плечима:

— Хлопчина весь час не відходив від нього ні на крок. Щоправда, я не знаю, з ким це пов'язано — з Вогнеруким чи з Ґвіном.


Готель, що його нараяли Елінор у кав’ярні, стояв на майдані неподалік від центральної, обсадженої пальмами й утиканої крамницями вулиці, що тяглася через усе місто. Елінор найняла два номери на горішньому поверсі, з балконів яких виднілося море. Готель був великий. Унизу біля входу стояв химерно вбраний чоловік; те, що прибульці не мали з собою речей, його здивувало, а ось їхній брудний одяг викликав у нього лише привітну усмішку. Ліжка в номерах були такі м’які й білі, що Меґі відразу ввіткнулася обличчям у подушку.

Однак відчуття нереальності дівчинку не полишало. Якась часточка її самої немовби все ще зоставалася в Каприкорновому селі, пробиралася крізь колючі зарості й тремтіла під стіною в розваленій хатині, а до неї все ближче підступав Баста. У Мо, схоже, на душі було те саме. Щоразу, коли Меґі дивилася на батька, її вражав його непритомний вигляд, і замість полегкості, яку вони мали б відчувати після всього, що їм довелося зазнати, на обличчі Мо дівчинка бачила смуток і глибоку задуму. І це її лякало.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся туди повертатись? — нарешті запитала вона, коли на його обличчі знову проступив той дивний вираз. (Меґі надто добре знала батька.)

— Ні, не турбуйся! — відповів він і погладив її по голові.

Але вона йому не повірила.

Схоже, Елінор поділяла побоювання Меґі. Кілька разів тітка досить серйозно намагалася в чомусь переконати Мо — біля свого номера, в коридорі; за сніданком, за обідом, — але щойно до них підходила Меґі, відразу змовкала. Саме Елінор викликала лікаря, щоб той оглянув руку Мо, хоч сам він і не бачив у цьому потреби. І саме Елінор придбала всім новий одяг — щоправда, з допомогою Меґі (батькові тітка сказала: «Бо якщо я виберу тобі що-небудь сама, ти його все одно не носитимеш»). Крім того, Елінор багато розмовляла по телефону. Власне, вона телефонувала раз у раз і оббігла всі книгарні в місті. І ось третього дня за сніданком вона раптом заявила, що їде додому.

— Ноги в мене вже не болять. Але я вмираю від туги за своїми книжками. І якщо побачу ще хоч одного туриста в плавках, то просто криком закричу, — сказала вона Мо. — Я вже взяла напрокат машину. Але перед від’їздом хочу дати тобі ось це.

Вона поклала на стіл аркуш паперу. На ньому стояли ім’я й адреса, написані великим, розгонистим почерком Елінор.

— Я знаю тебе, Мортимере! — мовила Елінор. — І знаю, що «Чорнильне серце» не йде тобі з голови. Тому я роздобула для тебе адресу Феноліо. Повір, це було не просто, та, зрештою, є велика надія, що в нього лишилося ще кілька примірників. Пообіцяй мені, що поїдеш до нього (він живе зовсім неподалік звідси), й тоді ти назавжди викинеш з голови книжку, яка зосталася в тому проклятому селі.

Мо втупився в адресу, так ніби намагався вивчити її напам’ять, і нарешті сховав записку до новенького гаманця.

— Маєш рацію, Елінор, спробувати таки варто! — промовив він. — Дуже тобі вдячний! — Здавалося, він навіть трохи повеселішав.

З їхньої розмови Меґі не зрозуміла жодного слова. У неї не було сумніву лише в одному: вона не помилялася. Батько все ще думав про «Чорнильне серце», він не міг змиритися з тим, що втратив книжку.

— Феноліо? А хто це такий? — запитала Меґі тремтячим голосом. — Хтось із книготорговців?

Це ім’я видалося їй знайомим, але вона не могла пригадати, де його чула.

Мо не відповів. Він застиглим поглядом дивився у вікно.

— Може, й ми поїдемо з Елінор? — озвалася Меґі. — Прошу тебе, Мо!

Приємно було побігти вранці на море, й оці строкаті будинки їй подобалися… І все ж кортіло поїхати звідси. Щоразу, коли вона бачила пагорби, що здіймалися над містом, серце в неї калатало частіше, а у вуличному натовпі їй раз у раз ввижалися обличчя Басти й Пласконоса. Їй хотілося додому чи бодай до Елінор. Хотілося спостерігати, як Мо вбиратиме тітчині книжки в нову одіж, як своїми штемпелями втискатиме в шкіру ламку позолоту, вибиратиме папір на форзаци, розводитиме клей, тугіше затягатиме прес… Їй хотілося, щоб усе знов було так, як до тієї ночі, коли з’явився Вогнерукий.

Але Мо похитав головою:

— Спершу я маю навідатися до того чоловіка, Меґі. А потім ми поїдемо до Елінор. Не пізніше ніж післязавтра.

Меґі втупилася в тарілку. Які тільки неймовірні наїдки можна замовити на сніданок у дорогому готелі! Але на свіжі вафлі з суницями вона вже втратила апетит.

— Гаразд, тоді побачимося за два дні! Дай мені слово честі, Мортимере! — У голосі Елінор не можна було не помітити тривогу. — Ти приїдеш, навіть якщо твій візит до Феноліо виявиться марним. Пообіцяй мені!

Мо мимоволі всміхнувся й промовив:

— Слово честі, Елінор!

Тітка з полегкістю зітхнула і взялась за круасан, що весь цей час очікував своєї черги в неї на тарілці.

— Не питай, на що мені довелося піти, аби роздобути цю адресу! — промовила вона з повним ротом. — Той чоловік мешкає справді неподалік звідси, машиною годину їзди, не довше. Дивно, що вони з Каприкорном живуть так близько один від одного, чи не так?

— Так, дивно, — буркнув Мо й поглянув у вікно.

У парку перед готелем серед пальм гуляв вітер.

— Майже всі історії його книжок відбуваються в цих місцях, — провадила Елінор. — Але він, наскільки я знаю, довго жив за кордоном, а сюди повернувся лише кілька років тому. — Вона підкликала кельнерку й попросила долити кави.

Кельнерка запитала в Меґі, чи принести їй що-небудь іще, але та похитала головою.

— Мо, я більш не хочу тут лишатися, — стиха промовила дівчинка. — І їхати ні до кого не хочу. Я хочу додому. Чи хоч би до Елінор.

Мо взяв свою чашку з кавою. Щоразу, коли йому доводилося робити що-небудь лівою рукою, він і досі кривив обличчя.

— Меґі, ми поїдемо до того чоловіка завтра ж таки, — сказав він. — Ти ж бо сама чула, це недалеко звідси. А вже післязавтра, не пізніше, ти спатимеш знов у величезному ліжку Елінор, де вистачило б місця для всього твого класу.

Він хотів її розсмішити, але Меґі було не до жартів. Вона розглядала суниці в себе на тарілці. Які ж вони червоні!

— Елінор, мені теж доведеться взяти напрокат машину, — сказав Мо. — Ти не могла б позичити мені грошей? Віддам, як тільки ми повернемося до тебе.

Елінор кивнула головою й затримала погляд на Меґі.

— Знаєш що, Мортимере, — промовила вона, — мені здається, про книжки з твоєю донькою зараз краще не розмовляти. Мені це відчуття знайоме. Щоразу, коли мій батько так заглиблювався в яку-небудь книжку, що нас уже й не помічав, мені хотілося схопити ножиці й порізати ту книжку. А тепер? Тепер я точнісінько така сама схиблена на книжках, як і він. Чи не дивно? Ну, гаразд! — Вона згорнула серветку й відсунула стільця. — Піду збиратись, а ти розкажи доньці, хто такий Феноліо.

І вона пішла. А Меґі з батьком лишилися за столом самі. Мо замовив собі ще чашечку кави, хоча зазвичай більше однієї ніколи не пив.

— Чому ти не їси суниці? — запитав він. — Перехотілося?

Меґі похитала головою. Мо зітхнув і взяв одну ягоду.

— Феноліо — це той чоловік, що написав «Чорнильне серце», — промовив він. — Можливо, в нього ще лишилося кілька примірників. Це навіть дуже ймовірно.

— Де там! — зневажливо кинула Меґі. — Каприкорн запевне вже давно їх поцупив! Він покрав їх усі, ти ж бо сам бачив!

Але Мо вперто похитав головою:

— Думаю, про Феноліо він забув. Знаєш, із цими письменниками взагалі дуже дивна штука. Більшість навіть не уявляють собі, що книжку пишуть люди, які нічим від решти не відрізняються. Про письменників звичайно думають, що вони вже давно померли, і не здогадуються, що їх можна зустріти де-небудь на вулиці чи в крамниці. Люди знають їхні історії, але не знають, як їх звати, а в обличчя — й поготів. І більшості письменників це до вподоби — ти ж бо сама чула від Елінор, що роздобути адресу Феноліо було досить важко. Дуже ймовірно, що Каприкорн узагалі не здогадується, що той, хто його придумав, мешкає за якихось дві години їзди від нього.

Меґі була не дуже певна цього. Вона замислено згорнула, потім розгорнула краєчок світло-жовтої скатерки й промовила:

— Одначе зараз я краще поїхала б до Елінор. Ота книжка… — Вона затнулася, та зрештою усе ж таки висловила те, про що думала: — Не розумію, чому ти так хочеш її дістати. Адже це однак нічого не дасть.

«Мама зникла, — додала Меґі подумки. — Адже ти намагався її повернути, але нічого не вийшло, їдьмо краще додому».

Мо взяв з її тарілки ще одну суницю, найменшу.

— Найменші ягоди завше найсолодші, — промовив він, підносячи її до рота. — Твоя мама любила суниці. Ніколи не могла ними наїстися й страшенно лаялася, коли навесні йшли великі дощі й суниці гнили просто на грядці. — Його губів торкнулася усмішка, і він знов подивився у вікно. — Спробуймо ще раз, Меґі, востаннє. Лише один-однісінький раз. А післязавтра поїдемо до Елінор. Обіцяю тобі.

Ніч, сповнена слів

Кому в дитинстві, надто теплої літньої ночі, коли сон не йшов до повік, не ввижався на небі корабель Пітера Пена?

Я навчу тебе бачити того корабля.

Роберт Котронео. Коли дитина літнього ранку…

Меґі лишилася в готелі, а Мо пішов узяти напрокат машину. Дівчинка винесла на балкон стільця, задивилася поверх білого лакованого поруччя на море, що мерехтіло за будинками, немов блакитне скло, й намагалася ні про що не думати — просто ні про що не думати. Гуркіт машин, що долинав сюди з вулиці, був такий гучний, що вона ледве почула, як у двері постукали.


Тож коли Меґі нарешті відчинила, Елінор уже рушила була коридором до свого номера.

— A-а, то ти все ж таки тут, — мовила тітка і вернулася.

Обличчя в неї було збентежене. За спиною вона щось ховала.

— Так. А Мо пішов по машину.

— Я тут дещо маю для тебе. На прощання. — Елінор дістала з-за спини плаский згорток. — Знайти книжку, де немає жодного слова про лиходіїв, було нелегко. А мені неодмінно хотілося вибрати таку, яку батько міг би без шкоди почитати тобі вголос. Гадаю, з цією нічого такого не станеться.

Меґі розгорнула квітчастий папір. На палітурці були зображені двоє дітей і собака; діти стояли навколішках чи то на скелі, чи то на великому камені й стривожено зазирали в безодню, що зяяла перед ними.

— Це вірші, — пояснила Елінор. — Не знаю, чи любиш ти вірші, але я подумала собі: коли батько читатиме їх тобі вголос, вони лунатимуть просто чудово, годі й сумніватися.

Меґі розгорнула книжку й прочитала:

— «Я ніколи не стираю свою тінь, хоч би яка довга вона була…»

Слова полинули на неї зі сторінок, мов якась тиха мелодія. Меґі обережно згорнула книжку й промовила:

— Дякую, Елінор. А в мене… на жаль, нічого для тебе немає.

— О, я маю для тебе ще дещо! — похопилася тітка і дістала зі своєї новенької сумочки ще один згорток. — Хіба такому, як ти, книгоїдові однієї книжечки досить? Але цю читай ліпше сама. Бо тут — тьма-тьмуща лиходіїв. І все ж імені здається, вона тобі сподобається. Адже на чужині ніщо не втішає так, як кілька цікавих сторінок, чи не так?

Меґі кивнула головою й сказала:

— Мо пообіцяв, що вже післязавтра ми приїдемо до тебе. Адже ти перед від’їздом ще попрощаєшся з ним?

Вона поклала перший тітчин подарунок на комод біля дверей і розгорнула другий. Книжка виявилася товстою, і це було добре.

— Та хтозна… Сама перекажеш йому від мене вітання! — відповіла Елінор. — Я не великий мастак прощатися. Крім того, ми ж скоро побачимось. А про те, щоб він за тобою наглядав, я йому вже нагадала. Ніколи не лишай книжок розгорненими, — додала ще вона, перше ніж піти. — Від цього ламається корінець. Але про це й батько вже казав тобі, звісно, тисячу разів.

— Більше! — кинула Меґі.

Але тітки в номері вже не було.

Трохи згодом Меґі почула, як хтось потяг коридором до ліфта валізу. Але вона не виглянула за двері, чи то Елінор. Довго прощатися Меґі теж не любила.


Цілий день Меґі майже не розмовляла. Надвечір Мо повів її поїсти до невеличкого ресторану за якихось кілька кварталів від готелю. Коли вони вийшли звідти, вже смеркало і на вулицях було повно людей. На одному з майданів їм трапилася велика юрба. Меґі з батьком пропхалися ближче й побачили, що перехожі обступили вогнедува.


Вогнерукий підніс запаленого смолоскипа до оголеної руки і її лизнуло полум’я, в натовпі запала тиша. Поки він кланявся, а глядачі плескали в долоні, Фарид обходив їх з невеличкою срібною чашею і збирав гроші. Якби не ця чаша, все мало б цілком природний вигляд. Навіть Фарид не дуже відрізнявся від хлопців, що блукали на пляжі й щоразу, коли повз них проходила яка-небудь дівчина, підштовхували один одного ліктями. Хіба що шкіра у Фарида була трохи темніша, а чуб трохи чорніший. Але ніхто, дивлячись на нього, й не подумав би, що він потрапив сюди з історії, де літають килими й розступаються гори, а лампи виконують людям бажання. Тепер Фарид був не в своєму синьому, аж до п’ят вбранні, а в штанях і футболці. У них хлопчина мав старший вигляд. І те, й те йому купив, мабуть, Вогнерукий, як і черевики, в яких Фарид ступав так обережно, немовби його ноги ще не зовсім до них звикли. Помітивши в юрбі Меґі, він збентежено кивнув їй головою й хутко пішов далі.

Вогнерукий випустив з рота останню вогняну кулю — таку велику, що відсахнулися навіть найхоробріші глядачі, відклав смолоскипи й заходився жонглювати м'ячиками. Він підкидав їх так високо, що люди, стежачи за ними, задирали голови; тоді ловив і коліном знов підбивав угору. Його руки рухалися так стрімко, ніби їх хтось смикав за невидимі мотузки, і м’ячики то вигулькували в нього з-за спини, немовби нізвідки, то відскакували від його лоба, від підборіддя — такі легенькі, невагомі, не м’ячики, а невеличкі танцівники… Усе взагалі здавалося б таким легким, наче не мало жодної ваги, — просто приємна гра… Здавалося б, якби не обличчя Вогнерукого. Серед цієї круговерті м’ячиків воно лишалося поважним, так ніби не мало нічого спільного з цим танком рук, з їхньою спритністю й безтурботною легкістю. «Цікаво, — подумала Меґі, — чи болять іще в нього пальці?» Вони були все ще червоні, та, може, то на них просто падали відблиски вогню.

Нарешті Вогнерукий уклонився й повкидав свої м’ячики до заплічника. Глядачі помалу розійшлися, зосталися лише Мо та Меґі. Фарид сів просто на бруківку й почав лічити зібрані гроші. Він був такий щасливий, ніби нічого іншого зроду не робив.

— Отже, ти й досі тут, — сказав Мо.

— А чом би й ні? — Вогнерукий збирав свої речі: дві пляшки, якими користувався ще на газоні в Елінор, погаслі смолоскипи, плювальницю, з якої все, що в ній було, недбало вихлюпнув на бруківку… Він придбав собі нову сумку — колишня лишилася, мабуть, у Каприкорновому селі.

Меґі підійшла до заплічника, але Ґвіна в ньому не було.

— Я сподівався, що ти вже давно пішов звідси — в таке місце, де Баста тебе не знайде.

Вогнерукий знизав плечима:

— Спершу мені треба заробити трохи грошей. А крім того, мені до вподоби тутешня погода, й людей сходиться більше. Та й щедрі вони. Чи не так, Фариде? Яка там у нас сьогодні виручка?

Коли Вогнерукий обернувся до нього, хлопчина здригнувся. Чаша з грішми стояла збоку, а Фарид саме збирався взяти до рота запаленого сірника. Він квапно погасив його пальцями. Вогнерукий ледве стримав усмішку.

— Хоче неодмінно навчитися грати з вогнем. Я показав йому, як робити невеликі тренувальні смолоскипи, але ж він поспішає. Тож із губів у нього й не сходять пухирі від опіків.

Меґі крадькома поглядала на Фарида. Той ховав до сумки речі Вогнерукого і вдавав, ніби не зважає на дівчинку. Проте Меґі не мала сумніву, що він ловить кожне слово з їхньої розмови. Двічі вона перехоплювала його погляд — погляд його темних очей, і за другим разом Фарид так різко відвернувся, що мало не випустив одну з пляшок Вогнерукого.

— Гей, слухай, ти там обережніше! — невдоволено кинув Вогнерукий.

— Сподіваюся, ти лишився тут не з іншої причини? — запитав Мо.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав Вогнерукий, уникаючи погляду Мо. — A-а, он ти про що! Гадаєш, я можу повернутися туди через книжку? Ти про мене надто високої думки. Я боягуз.

— Дурниці! — роздратовано кинув Мо. — Елінор сьогодні їде додому.

— Їй добре. — Вогнерукий байдуже подивився в очі Мо. — А ти? Хіба ти не їдеш із нею?

Мо обвів поглядом довколишні будинки й похитав головою:

— Я ще хочу декого навідати.

— Тут? Кого? — Вогнерукий накинув на себе строкату, розмальовану лапатими квітками теніску, яка зовсім не пасувала до його порубцьованого виду.

— Є тут чоловік… У нього може бути ще один примірник. Ти ж бо знаєш…

На обличчі Вогнерукого не здригнулася жодна рисочка, але його виказали пальці, що саме застібали сорочку. Вони просто перестали його слухатись.

— Не може бути! — хрипко промовив він. — Каприкорн не міг проґавити жодного примірника, годі й сумніватися!

— Хто знає, — стенув плечима Мо. — І все ж я хочу спробувати. Той чоловік, про якого я кажу, книжками не торгує — ні новими, ні давніми. Каприкорн, мабуть, навіть не здогадується, що він є.

Вогнерукий роззирнувся. В одному з сусідніх будинків хтось саме зачиняв віконниці, а на протилежному боці майдану, перед рестораном, поміж столиками гралася зграйка дітлахів, поки кельнер прогнав їх. Пахло гарячою їжею і вогненними забавами Вогнерукого, і серед будинків не видно було жодного чоловіка в чорному, якщо не брати до уваги кельнера, який знуджено поправляв стільці.

— І хто ж цей таємничий незнайомець? — поцікавився Вогнерукий, перейшовши майже на шепіт.

— Чоловік, який написав «Чорнильне серце». Мешкає неподалік звідси.

До них неквапно підійшов Фарид, тримаючи в руці срібну чашу з грішми.

— Ґвін і досі не повернувся, — мовив він до Вогнерукого. — А в нас уже немає чим його приманити. Може, купити кілька яєць?

— Не треба, знайде собі сам. — Вогнерукий помацав пальцями рубці на обличчі. — Сховай гроші, які ми назбирали, до шкіряного гаманця — ти знаєш, він у моєму заплічнику, — сказав він Фаридові.

У голосі Вогнерукого вчувалося нетерпіння. Якби таким тоном з Меґі розмовляв Мо, вона вже давно відповіла б йому докірливим поглядом. Але Фарида це, схоже, не ображало. Він притьма кинувся виконувати наказ Вогнерукого.

— Я й справді вже думав собі: все минулося, шляху назад немає й не буде…

Вогнерукий змовк і звів очі на нічне небо. Його саме перетинав літак, блимаючи різнобарвними вогнями. Фарид і собі подивився вгору. Він уже сховав гроші і в очікуванні застиг біля заплічника. Щось пухнасте прошмигнуло через майдан, учепилося кігтями в його холошу й видерлося йому на плече. Фарид усміхнувся, сягнув рукою до кишені й простяг Ґвінові окрайчик хліба.

— А що, коли й справді лишилася ще одна книжка? — Вогнерукий відкинув долонею з чола пасмо довгого чуба. — Чи ти даси мені тоді ще один шанс? Чи ще раз спробуєш зачитати мене назад у книжку? Один-однісінький раз! — Він говорив з такою тугою в голосі, що Меґі стало його шкода.

Але на обличчі в Мо він побачив відмову.

— Ти не зможеш повернутися назад, принаймні в ту книжку! — сказав Мо. — Я знаю, ти й чути цього не бажаєш, але це так. Змирися нарешті з цим. Може, колись я тобі й допоможу. Є в мене одна ідея, досить божевільна, але… — Він не доказав, лише похитав головою й наступив на порожню коробку з-під сірників, що лежала на бруківці.

Меґі вражено подивилася на батька. Про яку ідею каже Мо? Він її справді має чи просто хоче заспокоїти Вогнерукого? Якщо друге, то своєї мети він не досяг. Вогнерукий позирав на нього так само неприязно.

— Я поїду з тобою, — нарешті промовив Вогнерукий. Він знов провів пальцями по рубцях у себе на обличчі, і на них лишилося трохи сажі. — Поїду, якщо ти збираєшся до того чоловіка. А там побачимо…

Позаду них розлігся гучний сміх. Вогнерукий озирнувся. Ґвін намагався видертися Фаридові на голову, а той сміявся так, ніби нема нічого приємнішого, ніж коли куниця гострими кігтями впинається в шкіру.

— Він за домівкою зовсім не тужить, — пробурмотів Вогнерукий. — Я його питав. Ані крапельки! Усе це… — він показав рукою довкола, — йому до вподоби. Навіть гуркіт і сморід машин. Хлопець щасливий, що опинився тут. Ось йому ти вочевидь зробив велику послугу.

В погляді, яким Вогнерукий подивився на Мо, було стільки докору, що Меґі мимоволі взяла батька за руку.

Ґвін зіскочив з Фаридового плеча й заходився допитливо принюхуватися до бруківки. Одне з дітей, які доти гралися поміж столиками перед рестораном, нахилилося й, не вірячи власним очам, вражено розглядало невеличкі ріжки у Ґвіна. Та не встигло воно простягти руку до звірятка, як підбіг Фарид, схопив Ґвіна й знов посадив собі на плече.

— І де ж він мешкає, той?.. — Вогнерукий, не доказавши, затнувся.

— За годину їзди звідси.

Вогнерукий мовчав. На небі заблимав вогнями ще один літак.

— Часом вийдеш рано-вранці до криниці вмитися, — пробурмотів Вогнерукий, — а над водою кружляють оті крихітні феї, трохи більші за ваших бабок і сині, мов пелюстки фіалки. Любили сідати в чуб, а іноді могли і в обличчя плюнути. Вони були не дуже привітні, але вночі мерехтіли, як світлячки. Впіймаю одну таку й посаджу в скляний слоїк. І якщо потім увечері перед сном випустиш її, то сняться такі чудові сни!

— Каприкорн казав, там були кобольди й велетні, — тихо промовила Меґі.

Вогнерукий замислено поглянув на неї й кивнув головою:

— Так, були. Кобольди, мохині, скляні чоловічки й жіночки… Каприкорн не дуже їх любив, геть усіх. Він ладен був їх повбивати. Влаштовував на них полювання… Він полював за всім, що втікало від нього.

— То, мабуть, дуже небезпечний світ. — Меґі спробувала уявити собі велетнів, кобольдів… І фей. Колись Мо подарував був їй книжку про фей.

— Так, небезпечний. — Вогнерукий знизав плечима. — То й що? Цей світ теж небезпечний, хіба ні? — Він рвучко розвернувся, підійшов до свого заплічника й закинув його за спину. Потім рукою підкликав Фарида.

Хлопчина підхопив сумку зі смолоскипами та м’ячиками й поквапився за Вогнеруким. Той ще раз обернувся до Мо й сказав:

— Не смій тільки розповідати тому чоловікові про мене! Я не бажаю його бачити. Я зачекаю на тебе біля машини. Я хочу лише знати, чи має він ще одну книжку. Зрозумів? Бо до Каприкорнової мені повік не дістатись.

Мо стенув плечима:

— Як хочеш…

Вогнерукий оглянув свої почервонілі пальці й погладив розпухлу долоню.

— Чого доброго, він ще надумає розповідати мені, чим завершується моя історія, — пробурмотів він.

Меґі звела на нього недовірливий погляд.

— Хіба ти не знаєш?

Вогнерукий усміхнувся. Меґі все ще не подобалася його усмішка. Здавалося, за нею він завжди щось приховував.

— А що ж у цьому такого незвичайного, принцесо? — стиха промовив Вогнерукий. — Ось ти хіба ти знаєш, чим завершується твоя історія?

На це Меґі відповіді не мала.

Вогнерукий підморгнув їй і відвернувся.

— Завтра вранці чекатиму біля готелю, — кинув наостанок.

І, вже не обертаючись, попростував геть. За ним з важкою сумкою поспішав Фарид, щасливий, мов бродячий собака, який нарешті знайшов собі господаря.


Цієї ночі повня у небі скидалася на жовтогарячий апельсин. Перше ніж лягти спати, Мо розсунув завіски на вікні, щоб було видно місяць — яскравий ліхтар серед міріад білих зірок.

Обоє довго не могли заснути. Мо придбав кілька книжок у м’яких обкладинках, таких пошарпаних, ніби вони вже побували в десятках рук. Меґі почала читати книжку про лиходіїв, яку їй подарувала Елінор. Книжка їй сподобалась, та невдовзі повіки злиплися від утоми. Дівчинка швидко заснула, а Мо сидів поруч, усе читав, читав, і з чужого небосхилу йому присвічував у вікно жовтогарячий місяць.

Коли Меґі злякано прокинулась від якогось плутаного сну, батько так само сидів у ліжку з розгорненою книжкою в руках. Місяць уже давно поплив собі далі, і у вікно заглядала лише ніч.

— Не спиться? — запитала Меґі й сіла в ліжку.

— Угу. Той дурний псюра вкусив мене за ліву руку, а ти ж бо знаєш, я люблю спати на лівому боці. А крім того, в голові стільки всіляких думок…

— У мене теж.

Меґі взяла з нічного столика книжку з віршами, яку їй подарувала Елінор. Погладила долонею палітурку, опуклий корінець, вказівним пальцем обвела контури літер у назві.

— А знаєш, Мо, — нерішуче промовила дівчинка, — мабуть, я теж хотіла б уміти це…

— Що?

Меґі ще раз погладила книжку. Їй здалося, ніби вона чує, як книжка щось шепоче. Тихенько-тихенько.

— Отак читати, — відповіла вона. — Вголос, як ти. Так, щоб усе оживало.

Мо звів на неї очі.

— Ти збожеволіла! — прошепотів він. — Усі біди, що впали на нашу голову, саме через це.

— Я знаю.

Мо згорнув книжку, заклавши пальцем сторінку, де читав.

— Почитай мені щось уголос, Мо! — тихо попрохала Меґі. — Прошу тебе. Лише один раз. — І подала йому книжку з віршами. — Це мені Елінор подарувала. Сказала, коли читати цю книжку, то навряд чи щось таке станеться.

— Справді? Так і сказала? — Мо розгорнув книжку. — А якщо все ж таки?.. — Він погортав гладенькі сторінки.

Меґі підсунула свою подушку якомога ближче до батькової.

— А ти справді маєш ідею, як допомогти Вогнерукому повернутись? Чи ти йому просто збрехав?

— Не мели дурниць! Я брехати не вмію, сама знаєш.

— Знаю. — Меґі мимоволі всміхнулася. — А що то за ідея?

— Я тобі скажу про неї, коли сам переконаюся, чи вона здійсненна.

Він гортав книжку Елінор далі. Потім, зібравши на чолі зморшки, перебіг очима сторінку, перегорнув її й прочитав ще одну.

— Прошу тебе, Мо! — Меґі підсунулася до нього ще ближче. — Лише один віршик. Малесенький-малесенький. Будь ласочка! Задля мене!

Мо зітхнув:

— Один-однісінький?

Меґі кивнула головою.

Гуркіт машин за вікном стих. Світ завмер, закутався в кокон, мов метелик, щоб наступного ранку випурхнути з нього помолоділим і оновленим.

— Прошу тебе, Мо, почитай! — знов попрохала Меґі.

І Мо почав наповнювати безгоміння словами. Він виманював їх зі сторінок, а ті мовби тільки й чекали на його голос, — довгі й короткі, колючі й м’які, буркотливі й вуркотливі. Вони кружляли по кімнаті, складалися в картинки з різнобарвного скла й лоскотали шкіру. Навіть коли Меґі задрімала, вона й далі чула їх, хоч Мо вже давно згорнув книжку. Слова, що пояснювали їй світ, його темний і світлий боки і ставили мур проти всіляких лихих снів. Цієї ночі жоден із них цього муру не подолав.


Уранці на ліжко Меґі сіла пташка — жовтогаряча, як місячне сяйво минулої ночі. Меґі спробувала впіймати її, але пташка пурхнула до вікна, за яким на неї чекало блакитне небо. Вона раз у раз натикалася на прозору шибку, билася в неї невеличкою голівкою, аж поки Мо відчинив вікно й випустив її на волю.

— То як, ти й досі хочеш цього навчитися? — запитав батько.

Меґі довго дивилася вслід пташці, поки та злилася з небесною блакиттю.

— Це було просто дивовижно! — прошепотіла вона.

— Так, але чи сподобається їй тут? І хто тепер опинився замість неї там, звідки вона з’явилася?

Поки Мо спускався на перший поверх і сплачував за готель, Меґі сиділа край вікна. Дівчинка добре пригадувала останнього вірша, якого батько прочитав їй уночі. Вона взяла з нічного столика книжку, хвилю повагалась — і розгорнула її.

Там, де кінчається тротуар

І ще не починається бруківка,

Де росте трава, м’якенька й біла,

Де сонце палає, пурпурове, гаряче,

Є місцина одна — у прохолодному м’ятному вітерці.

Після довгої дороги там спить місячна пташка.

Меґі пошепки читала ці рядки Шела Сілверстайна, але ніяка місячна пташка до неї не прилетіла. А м’ятний запах їй, певна річ, просто навіяла уява.

Феноліо

Якщо ви не читали книжки «Пригоди Тома Сойєра», то нічого про мене не знаєте. Але це не біда. Ту книжку написав містер Марк Твен, і все, про що він там розповідає, — майже правда. Хоча дещо він, звісно, й прибріхує. А втім, яка різниця? Я ще зроду не бачив людини, яка не брехала б зовсім.

Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна

Коли вони вийшли з готелю, Вогнерукий з Фаридом уже очікували їх на стоянці. Над сусідніми пагорбами нависали дощові хмари, задушливий вітер поволі гнав їх у бік моря. Цього дня все здавалось якимось сірим, навіть яскраво розфарбовані будинки й розквітлі кущі на узбіччях. Мо вибрався на набережну, яку, за словами Елінор, побудували ще давні римляни, й поїхав нею далі на захід.

Усю дорогу ліворуч від них було море — до самого обрію все вода й вода. Подекуди її заступали будинки, подекуди дерева, але цього ранку море мало зовсім не такий привабливий вигляд, як того дня, коли Меґі, Елінор і Вогнерукий спустилися на машині з гір. У його хвилях тьмяно відбивалося сіре небо, а піна на поверхні нагадувала брудну воду, якою змили асфальт. Меґі все частіше ловила себе на тому, що поглядає праворуч, на пагорби, за якими десь ховалося Каприкорнове село. Якось їй навіть привиділося, ніби в темній улоговині промайнули невиразні обриси дзвіниці, й серце в неї страшенно закалатало, хоч вона й знала, що то не могла бути Каприкорнова церква. Зрештою, її ноги все ще гули після тих нескінченно довгих блукань.

Мо мчав швидше, багато швидше, ніж звичайно: йому вочевидь не терпілося дістатися до мети якомога скоріше. Проїхавши добру годину, вони звернули з набережної на вузеньку покручену дорогу через долину, аж сіру від будиночків. Уздовж пагорбів тяглися теплиці з побіленими вапном шибками від сонця, яке цього дня ховалося за хмарами. Аж коли дорога повела вгору, з обох боків знову з’явилася зелень. Будиночки й теплиці поступилися місцем диким лугам, а вздовж путівця потяглися покручені оливи. Кілька разів дорога розгалужувалась, і Мо доводилося щоразу зазирати до карти, яку він придбав перед поїздкою. І ось на дороговказі вони нарешті побачили потрібну назву.

Вони в’їхали у невеличке село: кілька десятків будинків, майдан і церква, дуже схожа на ту, що в Каприкорновому селі. Вийшовши з машини, Меґі далеко внизу побачила море. Навіть звідси було видно, як піняться хвилі, — таке неспокійне було море цього сірого дня. Мо припаркував машину на сільському майдані, поряд із пам’ятником жертвам двох минулих війн. Як на таке невеличке село, список імен загиблих виявився довгий. Меґі здалося, що їх було майже стільки ж, скільки будинків у селі.

— Машину не замикай, я за нею нагляну, — сказав Вогнерукий, коли Мо зібрався був замкнути дверцята.

Вогнерукий закинув за спину заплічника, взяв сонного Ґвіна на ланцюжок і всівся на східцях перед пам’ятником. Фарид мовчки влаштувався поруч, а Меґі рушила за батьком.

— Не забувай, що ти обіцяв нічого про мене не розповідати! — гукнув навздогін їм Вогнерукий.

— Добре, добре, не забуду! — відповів Мо.

Озирнувшись іще раз, Меґі побачила, що Фарид знову грає з сірниками. Він уже непогано навчився гасити запалені сірники в роті. Але Вогнерукий забрав у нього коробку, і Фарид сидів, сумно розглядаючи порожні руки.


Завдяки батьковій професії Меґі вже не раз випадало знайомитися з людьми, котрі любили книжки, продавали їх, колекціонували, друкували чи, як Мо, зберігали від того, щоб вони не порозпадалися. Та ніколи ще їй не траплялася людина, яка всі оті сторінки сама заповнювала словами. Меґі навіть не знала імен авторів декотрих своїх улюблених книжок, а те, як виглядали ті автори, й поготів. Вона завжди бачила лише персонажів, які виходили до неї зі слів та речень, і ніколи — того, хто їх придумав. Отож Мо таки правду казав: письменників ми уявляємо собі або мертвими, або дуже, дуже старими. Але чоловік, який їм відчинив після того, як Мо двічі подзвонив у двері, був ні такий, ні інший. Тобто він був, принаймні в очах Меґі, таки старий — років шістдесятьох, а може, й старший. Обличчя зморшкувате, як у черепахи, але чуб чорний, жодного сліду сивини (згодом дівчинка довідалася, що він фарбований). Проте на старого діда цей чоловік аж ніяк не скидався. Навпаки, він так поважно постав перед ними на порозі, що в Меґі й мову відібрало.

На щастя, з Мо нічого такого не сталося.

— Пан Феноліо? — запитав він.

— Так. — Обличчя господаря прибрало ще замкнутішого вигляду. Кожну зморщечку на ньому наповнила підозра.

Але на Мо це, схоже, не справило жодного враження.

— Мортимер Фольхарт, — відрекомендувався він. — А це — моя донька Меґі. Мене привела сюди одна з ваших книжок.

Поруч із Феноліо в дверях виросло по один бік хлопченя років п’ятьох, по другий — невеличка дівчинка. Вона допитливо втупилася спершу в Мо, потім у Меґі.

— А Піппо повиколупував з пирога шоколад! — почула Меґі її шепіт, і мала переполохано звела очі вгору, на Мо.

Той підморгнув їй, і вона, захихотівши, сховалася за спину Феноліо, який усе ще досить непривітно поглядав на непроханих гостей.

— Увесь шоколад? — пробурмотів він. — Зараз я прийду. А поки що скажи Піппо, що йому перепаде на горіхи.

Дівчинка кивнула головою й кудись подалася. Видко, їй подобалось переказувати такі погані новини. Хлопченя обхопило ногу Феноліо.

— Ідеться про цілком певну книжку, — повів далі Мо. — Про «Чорнильне серце». Ви написали її багато років тому, і тепер її, на жаль, ніде не можна придбати.

Меґі стояла й дивувалася з того, як легко злітали слова з батькових уст під усе ще похмурим поглядом господаря.

— A-а, про цю… І що ж? — Феноліо згорнув руки на грудях.

Ліворуч від нього знову вигулькнула дівчинка.

— А Піппо сховався! — прошепотіла вона.

— Це йому не допоможе, — промовив Феноліо. — Я все одно його знайду.

Дівчинка вмить зникла. Меґі почула, як десь у будинку вона гукає того злодія, що вкрав шоколад.

А Феноліо знову звернувся до Мо:

— То що вам треба? Якщо ви надумали ставити мені які-небудь хитромудрі запитання щодо змісту книжки, то забудьте про них одразу. Я на таке не маю часу. А крім того, відколи я написав ту книжку, минула вже, як ви й самі сказали, мало не ціла вічність.

— Ні, я не маю жодних запитань, крім одного. Я хотів би знати, чи не лишилось у вас іще кількох примірників і чи не можна було б один із них придбати.

Погляд старого зробився привітнішим.

— Ти диви! Видно, книжка вас і справді чимось зачепила. Мені, звісно, приємно. Хоча… — Його обличчя знову спохмурніло. — А ви, бува, не один із тих навіжених, які збирають рідкісні книжки лише через те, що вони рідкісні?

Мо мимоволі всміхнувся.

— Ні, — сказав він, — я хочу її почитати. Просто почитати.

Феноліо сперся однією рукою на одвірок і подивився на будинок напроти так, ніби побоювався, що той ось-ось завалиться. Вуличка, в якій мешкав старий, була така вузенька, що якби Мо розкинув руки, то дістав би стін обабіч неї. Багато будинків були складені з необтесаного пісочно-сірого каменю, як і ті, що в Каприкорновому селі, тільки тут підвіконня та сходи були заставлені вазонами, а багато віконниць мали такий вигляд, ніби їх щойно пофарбували. Перед одним з будинків стояв дитячий візок, перед іншим — мопед, а з відчинених вікон долинали голоси. «Колись, — подумала Меґі, — такий вигляд мало, мабуть, і Каприкорнове село».

Повз них пройшла стара жінка, підозріливо покосившись на двох чужинців. Феноліо кивнув їй головою, коротко буркнув, вітаючись, і зачекав, поки вона зникла за пофарбованими в зелене дверима одного з будинків.

— «Чорнильне серце», — промовив старий. — Це й справді було давненько. Дивно, що ви питаєте саме про цю книжку.

Знову прибігла дівчинка, потягла Феноліо за рукав і щось зашепотіла йому на вухо. Його черепашаче обличчя скривилося в усмішці. Таким він сподобався Меґі більше.

— Так, Пауло, він ховається там завжди, — тихенько сказав старий дівчинці. — Ти порадь йому знайти яку-небудь кращу схованку.

Паула подалася геть утретє, встигнувши кинути на Меґі довгий допитливий погляд.

— Що ж, тоді входьте, — мовив Феноліо.

Не кажучи більше ні слова, він знаком запросив Мо й Меґі до будинку й повів їх вузьким темним коридором, накульгуючи, бо на нозі в нього все ще висіло, наче мавпочка, хлопченя. Нарешті старий розчинив двері на кухню, де на столі стояли рештки пирога. Бура шкуринка була вся подзьобана — як ото палітурка на книжці, яку роками точили книжкові черв’яки.

— Піппо! — Феноліо гаркнув так гучно, що Меґі аж здригнулася, хоч ніякої провини за собою й не відчувала. — Я знаю, що ти мене чуєш, і кажу тобі: за кожну дірку в пирозі я зав’яжу твій ніс на один вузлик. Зрозумів?

Меґі почула хихотіння. Воно долинало, схоже, з мисника біля холодильника. Феноліо відломив собі шматочок подзьобаного пирога й сказав:

— Пауло, пригости пирогом і дівчинку, якщо її не бентежать оці дірки.

Паула вилізла з-під столу й запитливо поглянула на Меґі.

— Не бентежать, — сказала та, на що Паула величезним ножем відтяла такий самий величезний шматок пирога й поклала перед нею просто на скатерку.

— Піппо, подай одну з наших тарілочок з трояндами! — наказав Феноліо.

З мисника виткнулася рука, тримаючи пальцями, темно-бурими від шоколаду, тарілочку. Меґі хутко її підхопила, щоб вона не впала, й поклала на неї шматок пирога.

— Вам теж? — запитав Феноліо в Мо.

— Мені б краще книжку, — відповів Мо. Він був якийсь блідий.

Феноліо зняв з ноги хлопченя й сів.

— Ріко, пошукай собі інше дерево, — сказав він і замислено перевів погляд на Мо. — Дати вам книжку я не можу. В мене не лишилося жодного примірника. Всі, які я мав, хтось украв. Якось я подав їх на виставку давніх дитячих книжок у Генуї. Там було одне спеціальне видання з розкішними ілюстраціями, ще одне — з підписом самого ілюстратора, два примірники належали моїм дітям — з усіма помітками, що їх вони там понашкрябували (я завжди просив їх підкреслювати місця, які їм подобалися найдужче), — і нарешті мій особистий примірник. Усіх їх покрали через два дні після відкриття виставки.

Мо провів рукою по обличчю, немовби хотів стерти розчарування.

— Покрали! — проказав він. — І не дивно.

— Не дивно? — Феноліо, примружившись, пильно вдивлявся в обличчя Мо. — Ви маєте мені це пояснити. Я не випущу вас за поріг, поки не довідаюся, чому ви питаєте саме про цю книжку. Я нацькую на вас дітей, а в цьому приємного мало.

Мо спробував усміхнутися, але в нього це не дуже вийшло.

— У мене цю книжку теж украли, — нарешті промовив він. — І то був також цілком особливий примірник.

— Дивна річ! — Феноліо звів угору брови, й вони настовбурчилися над очима, ніби волохаті гусениці. — Що ж, розповідайте!

Непривітність із його обличчя мов рукою зняло. Гору взяла цікавість — звичайнісінька цікавість. В очах Феноліо Меґі прочитала ту саму невтоленну спрагу до всіляких історій, яка прокидалась і в неї самої, коли вона бачила перед собою нову книжку.

— Тут нема чого довго розповідати… — 3 батькового голосу Меґі здогадалася, що той не має наміру розказувати старому правду. — Я реставрую книжки. Це мій хліб. Вашу книжку кілька років тому я придбав у букіністичній крамниці. Хотів заново її оправити, а потім продати. Але вона так припала мені до вподоби, що я лишив її собі. Та книжку в мене вкрали, і я марно намагався купити нову. Зрештою одна моя знайома — вона велика майстерниця роздобувати давні книжки — порадила мені спитати книжку в автора. Вона ж таки знайшла й вашу адресу. І ось я приїхав сюди.

Феноліо змів зі столу кілька крихт від пирога й промовив:

— Чудово. Але це ще не вся історія.

— Що ви хочете цим сказати?

Старий прискіпливо втупився в очі Мо, аж поки той відвернувся й подивився у вузеньке кухонне вікно.

— Я хочу сказати, що за верству нюхом чую цікаві історії, тож не пробуйте приховати від мене свою. Розповідайте! А за це дістанете ще шматок оцього чудового подзьобаного пирога.

Паула видерлась на коліна Феноліо, підперлася голівкою під його підборіддя й так само очікувально, як і він, втупилася в Мо.

Але той похитав головою й промовив:

— Ні, гадаю, краще нічого не розказувати. Все одно ви не повірите жодному моєму слову.

— О, я вірю навіть у неймовірне! — заперечив Феноліо, відрізаючи гостеві шматок пирога. — Я вірю в будь-яку історію, якщо тільки її добре розкажуть.

Дверцята мисника трохи прочинилися, і звідти виткнулася хлопчача голова.

— А коли ти мене покараєш? — запитала вона.

Судячи з пальців, вимащених шоколадом, це був Піппо.

— Потім, — кинув Феноліо. — Зараз у мене інші справи.

Піппо, розчарований, виліз із мисника.

— А казав, що зав’яжеш мого носа на вузлики!

— На подвійні вузли, морські, вузли метеликом — усе, що завгодно, тільки спершу я маю вислухати цю історію. Тож поки що можеш утнути ще кілька дурниць, зараз мені не до тебе.

Піппо ображено закопилив спідню губу й зник у коридорі. Ріко притьма подався вслід за ним.

Мо й далі мовчав, щиглями збивав зі столу крихти від пирога й пальцем виводив на стільниці невидимі узори.

— Ця історія пов'язана з чоловіком, якому я обіцяв нікому її не розповідати, — нарешті промовив він.

— «Погана обіцянка не стане кращою, якщо її дотримати», — всміхнувся Феноліо. — Принаймні так сказано в одній з моїх улюблених книжок.

— Не знаю, чи була та обіцянка така вже погана. — Мо зітхнув і звів очі на стелю, так ніби там сподівався прочитати відповідь. — Ну, гаразд, — мовив він. — Але Вогнерукий уб’є мене, якщо про це довідається.

— Вогнерукий? Колись я назвав був так одного свого персонажа. Ну звісно, це один із фокусників у «Чорнильному серці»! У передостанньому розділі він у мене гине. Це було так зворушливо! Я й сам плакав, коли писав про це.

Меґі мало не поперхнулася шматком пирога, якого саме запхала до рота. А Феноліо незворушно провадив:

— Загалом у мене помирає не багато персонажів, але часом це буває просто доречно. Сцени смерті описувати важко, нерідко вони виходять надто сентиментальні… Але загибель Вогнерукого мені таки непогано вдалася.

Меґі вражено подивилась на батька:

— То він… помирає? І ти… знав про це?

— Звичайно. Я прочитав усю книжку, Меґі.

— То чому ж ти йому про це не сказав?

— Він сам не схотів нічого чути.

Феноліо прислухався до їхньої розмови, нічого не розуміючи, однак дуже зацікавлено.

— А хто саме його вбиває? — запитала Меґі. — Баста?

— A-а, Баста! — Зморшкувате обличчя Феноліо розпливлося в самовдоволеній усмішці. — Один з найкращих мерзотників, яких я будь-коли придумував. Скажений пес! А проте зовсім не такий небезпечний, як іще один мій негативний герой — Каприкорн. Задля нього Баста ладен власне серце з грудей вирвати. Але Каприкорнові такі поривання чужі. Він нічого не відчуває. Анічогісінько. Йому не дає задоволення навіть власна жорстокість. Так, у «Чорнильному серці» мені справді непогано вдалися кілька темних типів. Та ще Каприкорнів пес. Я завше називав його Привидом. Сказати щиро, для такого чудовиська навіть це ім’я надто милозвучне.

— Привид? — ледве чутно промовила Меґі. — То це він уб’є Вогнерукого?

— Ні, ні. Даруй, я геть забув, про що ти спитала. Коли я починаю розповідати про своїх персонажів, то мене вже годі спинити. Ні, Вогнерукого вбиває один із Каприкорнових людей. Справді, та сцена мені таки непогано вдалася. Вогнерукий має приручену куницю. Той Каприкорнів охоронець хоче її вбити, тому що дістає насолоду, коли вбиває маленьких тварин. Ну, а Вогнерукий намагається врятувати свого пухнастого друга й замість нього гине сам.

Меґі мовчала. «Бідолашний Вогнерукий, — думала вона. — Бідолашний, бідолашний Вогнерукий!» Ні про що інше міркувати вона взагалі не могла.

— І хто саме з Каприкорнових людей? — запитала дівчинка. — Пласконіс? Чи Кокерель?

Феноліо звів на неї захоплений погляд.

— Здається, котрийсь із них. А ти пам’ятаєш хіба всі імена? Я забуваю їх зазвичай невдовзі після того, як придумаю.

— Ні, Меґі, ні той, ні той, — сказав Мо. — У книжці ім’я вбивці навіть не згадано. Там за Ґвіном женеться ціла зграя Каприкорнових людей і один із них завдає удару ножем. Той, котрий, може, й тепер підстерігає десь Вогнерукого.

— Підстерігає? — Феноліо вражено втупився в Мо.

— Який жах! — прошепотіла Меґі. — Добре, що я не читала далі!

— Але що все це означає? Чи мою книжку ти взагалі маєш на увазі? — У голосі Феноліо вчувалася образа.

— Так, — мовила Меґі. — Вашу. — Вона звела запитливий погляд на батька. — А Каприкорн? Хто вб’є його?

— Ніхто.

— Ніхто?!

Меґі зміряла Феноліо таким докірливим поглядом, що той знічено потер собі носа. А він у нього був примітний.

— Чого ти на мене так дивишся?! — вигукнув старий. — Авжеж, він у мене уникає покари. Каприкорн — один із найкращих моїх мерзотників. Навіщо ж мені його вбивати? У реальному житті все так само. Найжахливіші вбивці виходять сухими з води й щасливо живуть собі до глибокої старості, а добрі люди, нерідко найкращі, гинуть. Таке життя. Чому ж у книжках має бути по-іншому?

— А що буде з Бастою? Чи він теж лишиться живий? — Меґі пригадала Фаридові слова: «Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!»

— Баста теж лишається живий, — відповів Феноліо. — Я тоді довго виношував ідею написати продовження «Чорнильного серця» й не хотів утрачати цих двох. Я ними пишався! Гаразд, Привид — це також одна з моїх удач, але людські персонажі мені завше особливо дорогі. Знаєш, якби ти спитала, ким із цих двох я пишаюся більше — Бастою чи Каприкорном, то я навіть не зміг би тобі відповісти!

Мо знову задивився у вікно. Потім перевів погляд на Феноліо й поцікавився:

— Чи не хотілося вам з цими двома коли-небудь зустрітися?

— З ким? — Феноліо вражено подивився на нього.

— З Каприкорном і Бастою.

— На якого біса, ні! — Феноліо так гучно зареготав, що Паула, злякавшись, затулила йому долонею рота.

— А ми з ними зустрілися, — стомлено сказав Мо. — Я, Меґі і… Вогнерукий.

Хибна кінцівка

Оповідки, романи, казки — всі вони нагадують живих істот і, може, навіть такими і є. Як і люди, вони мають голову, ноги, кровообіг і одяг.

Еріх Кестнер. Еміль і детективи

Мо завершив свою розповідь, Феноліо довго мовчав. Паула вже давно подалася на пошуки Піппо й Ріко. Меґі чула, як поверхом вище вони ганяють туди-сюди дерев'яною підлогою, стрибають, повзають, кричать і хихотять. А в кухні Феноліо стояла така тиша, що було чутно, як цокає годинник на стіні біля вікна.

— Чи є в нього рубці на обличчі — ну, такі довгі?.. — Господар запитливо глянув на Мо.

Той кивнув головою.

Феноліо струсив долонею зі штанів крихти й сказав:

— Ті рубці — справа рук Басти. Річ у тому, що обом колись подобалася одна й та ж дівчина.

Мо кивнув головою:

— Так, я знаю.

Феноліо перевів погляд у вікно й повів далі:

— Феї загоїли йому порізи. Тим-то рубці лишилися не дуже глибокі — всього-на-всього три бліденькі сліди на шкірі, чи не так? — Старий запитливо обернувся до Мо.

Той кивнув головою.

А Феноліо знов задивився надвір. У будинку навпроти одне з вікон стояло відчинене, й було чути голос жінки, що сварила дитину.

— Власне, тепер я мав би цим неабияк пишатися, — пробурмотів Феноліо. — Кожен письменник мріє про те, щоб його герої були життєвими. А мої просто-таки повиходили зі сторінок вашого примірника в реальний світ!

— Це через те, що батько їх звідти вичитав! — сказала Меґі. — Він може зробити так і з іншими книжками.

— A-а, ну, звісно. — Феноліо кивнув головою. — Добре, що ти мені нагадала. А то я, чого доброго, ще уявив би себе таким собі маленьким божком, еге ж? Але мені шкода, що так сталося з твоєю мамою… Хоча, якщо поміркувати, то моєї вини в цьому, власне, немає.

— Для батька це таке горе… — промовила Меґі. — Я її не пам’ятаю.

Мо здивовано глянув на неї.

— Ну, звісно. Ти була тоді навіть менша, ніж тепер мої онуки! — замислено проказав Феноліо й ступив до вікна. — Я й справді дуже хотів би його побачити, — промовив він. — Я маю на увазі Вогнерукого. Тепер мені, звичайно, шкода, що я придумав бідоласі такий жахливий кінець. Але в певному розумінні він не суперечить його образу. Про це добре сказано в Шекспіра: «Всі люди мають грати певні ролі, Мені ж, на жаль, припала роль сумна».[2]

Він виглянув з вікна на вуличку. Поверхом вище щось розбилося, але Феноліо це, схоже, не дуже цікавило.

— А це хто — ваші діти? — запитала Меґі й показала пальцем угору.

— Хвалити Бога, ні. Це мої онуки. Одна з моїх доньок живе також у цьому селі. Онуки часто приходять до мене, і я розповідаю їм історії. Я розповідаю історії половині села, але записувати їх уже не маю бажання… Де він тепер? — Феноліо обернувся до Мо.

— Хто, Вогнерукий? Я не маю права казати про це. Він не бажає вас бачити.

— Коли батько розповів йому про вас, він неабияк злякався, — додала Меґі, а сама подумала: «Але Вогнерукий має знати про те, що з ним станеться. Неодмінно, має знати! Тоді він зрозуміє, що повертатися туди йому справді не варто. Ні повертатися, ні тужити за домівкою».

— Я маю його побачити. Хоч би однісінький раз! Невже ви цього не розумієте? — Феноліо благально подивився на Мо. — Я міг би просто непомітно піти за вами назирці. Хіба він мене впізнає? Просто я хочу переконатися, чи він справді такий, яким я його уявляв.

Але Мо похитав головою:

— Гадаю, краще буде, якщо ви дасте йому спокій.

— Дурниці! Я можу поглянути на нього, коли схочу. Зрештою, це я його придумав!

— І ви ж таки його вбили, — додала Меґі.

— Так, це правда. — Феноліо безпорадно звів догори руки. — Я хотів, щоб сюжет розвивався напружено… Хіба ти не любиш напружених сюжетів?

— Тільки якщо в них щаслива кінцівка.

— Щаслива кінцівка! — Феноліо зневажливо засопів і прислухався до того, що діялося нагорі. Щось чи хтось різко впав на підлогу, і вслід за гуркотом почувся гучний плач. Феноліо поквапився до дверей.

— Зачекайте тут! Я зараз повернуся! — вигукнув він і зник у коридорі.

— Мо! — прошепотіла Меґі. — Ти маєш усе це розповісти Вогнерукому! Ти маєш сказати йому, щоб він туди не повертався!

Але Мо похитав головою:

— Він про це й чути не хоче, повір мені. Я намагався переконати його десятки разів. Може, все ж таки було б непогано — звести його з Феноліо? Своєму творцеві Вогнерукий повірить, мабуть, скоріше, ніж мені. — Зітхнувши, він змахнув з кухонного столу кілька крихт від пирога. — У «Чорнильному серці» була одна картинка… — пробурмотів він і заходився водити долонею по столу, ніби бажаючи оживити там ту картинку. — На ній під аркою воріт стояв гурт розкішно вбраних жінок, які немовби зібралися на свято. Одна з них мала такі самі біляві коси, як у твоєї матері. Обличчя тієї жінки не видно, вона стоїть до глядача спиною, але я завжди уявляв собі, що то твоя мати. Божевільний, еге ж?

Меґі поклала свою руку на його й сказала:

— Мо, пообіцяй мені, що ти вже ніколи не поїдеш до того села! Прошу тебе! Пообіцяй, що вже не намагатимешся віднайти ту книжку!

Секундна стрілка на годиннику Феноліо краяла час на нестерпно маленькі відтинки, поки Мо нарешті відповів:

— Обіцяю.

— Поглянь мені в очі!

Він послухався.

— Обіцяю! — промовив ще раз. — Мені лишилося обговорити з Феноліо ще одну справу, і тоді ми поїдемо додому й забудемо про ту книжку. Ти задоволена?

Меґі кивнула головою, хоча й подумала: «Що ж тут іще обговорювати?»

Феноліо повернувся із заплаканим Піппо на спині. Решта двоє дітей з кислими мінами сунули за дідом.

— Спершу дірки в пирозі, а тепер ще одна й у лобі! Мені здається, пора вже всіх вас повідсилати додому! — сварився Феноліо, зсаджуючи Піппо на стілець. Потім покопався у великому мисникові, знайшов пластир і досить недбало наліпив його внукові на розбитий лоб.

Мо відсунув стільця й підвівся.

— Я тут подумав, — промовив він, — і вирішив усе ж таки відвести вас до Вогнерукого.

Феноліо вражено обернувся до нього.

— Може, хоч ви раз і назавжди переконаєте його не повертатися туди, — провадив Мо. — Хтозна, що він іще надумає утнути. Боюся, це скінчиться для нього бідою… Крім того, я маю одну ідею. Вона, звісно, божевільна, та я хотів би обговорити її з вами.

— Ще божевільніша, ніж те, що я тут уже чув? Це, мабуть, навряд чи можливо. Чи все ж таки?..

Онуки Феноліо знову сховалися в миснику і, хихочучи, причинили за собою дверцята.

— Я вислухаю вашу ідею, — сказав Феноліо. — Але спершу хочу побачити Вогнерукого!

Меґі звела погляд на батька. Мо не часто ламав свою обіцянку, та коли вже так ставалося, то на серці в нього тоді запевне шкребли коти. Меґі це добре знала.

— Він чекає на майдані, — сказав, повагавшись, Мо. — Але дозвольте побалакати з ним спершу мені.

— На майдані? — Феноліо здивовано звів брови вгору. — Та це ж просто чудово! — Він ступив до невеличкого дзеркала, що висіло на стіні біля кухонних дверей, і пригладив долонею свій темний чуб, так ніби боявся, що Вогнерукого розчарує вигляд його творця. — Я вдам, нібито зовсім його не помічаю, поки ви мене не покличете! Атож, так і зробимо!

У миснику щось загуркотіло, й звідти вибрався Піппо в куртці до п’ят. На голові в нього був капелюх, такий великий, що налазив йому аж на очі.

— Ну звісно! — Феноліо стяг з Піппо капелюха й надяг його на себе. — О, придумав! Я візьму з собою дітей! Дід із трьома онуками — таке видовище підозри не викличе ні в кого, чи не так?

Мо лише кивнув головою й підштовхнув Меґі до вузького коридору.

Коли вони вирушили вуличкою назад до майдану, де лишили машину, Феноліо простував за кілька метрів позаду. Довкола нього вистрибували, мов троє цуценят, його внуки.

Передчуття і острах

І тоді вона відклала книжку, звела на мене очі й сказала:

— Життя несправедливе, Білле. Ми запевняємо дітей, що воно справедливе. Але ж це — підлість. Це не просто брехня, а жорстока брехня. Життя несправедливе, справедливим воно ніколи не було й ніколи не буде.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Вогнерукий сидів на прохолодних кам'яних сходах і чекав. У його душі зачаївся острах, а перед чим — він і сам добре не знав. Може, пам'ятник у нього за спиною надто відверто нагадував йому про смерть? Смерті Вогнерукий боявся завжди, вона уявлялася йому холодною, як ніч без вогню. Щоправда, було для нього й щось іще страшніше, ніж смерть, — туга. Відколи Чарівновустий вичитав його в цей світ, туга ніколи не полишала його, мов друга тінь. Туга, від якої руки й ноги робляться важкі, а небо над головою — сіре.


Поряд із ним невтомно скакав східнями хлопчина — угору-вниз, угору-вниз, легко, з радістю на обличчі, так ніби Чарівновустий вичитав його з книжки та просто в рай. Чому хлопчик такий щасливий? Вогнерукий роззирнувся, обвів поглядом вузенькі будинки, блідо-жовті, рожеві, персикового кольору; темно-зелені віконниці, червоно-бурі черепичні дахи; подивився на олеандр під кам’яною огорожею, що розквітнув таким пишним цвітом, немовби його крона спалахнула яскравим полум’ям, на котів, що блукали попід теплими мурами… Фарид підкрався до одного з них, схопив його за хутро і посадив собі на коліна, хоч сірий і запустив кігті йому в ногу.

— А ти знаєш, що тут роблять, щоб коти не дуже розплоджувались? — Вогнерукий випростав ноги й, примружившись, задивився на сонце. — Як настає зима, люди зачиняють власних котів удома, а бродячим виставляють за поріг миски з отруєним кормом.

Фарид саме гладив свого сірого по гостровухій голівці. Обличчя в хлопчини враз скам’яніло, на ньому не лишилося й сліду від того щемкого щастя, яке ще хвилину тому робило хлопцевий вид таким лагідним. Вогнерукий хутко відвернувся. Навіщо він це сказав? Невже його муляло щастя на обличчі в цього хлопчини?

Фарид відпустив кота й піднявся сходами вгору.

Коли повернулися Мо з Меґі, Вогнерукий так само сидів біля пам’ятника, підібгавши під себе ноги. Книжки Чарівновустий не приніс, обличчя в нього було якесь напружене, а зморшки на чолі вказували на те, що його мучать докори сумління.

Що сталося? Чому Чарівновустого доймають гризоти совісті? Вогнерукий підозріливо роззирнувся, сам не знаючи, що шукає. У Чарівновустого всі думки завжди написано на чолі, він нагадує всяк час розгорнену книжку, яку може читати хто завгодно. А ось донька в нього зовсім не така. Здогадатися, що в неї на душі, не просто. Та коли тепер вона рушила до нього, Вогнерукому здалося, ніби в її очах зачаїлась якась стурбованість. А може, навіть співчуття. Чи не стосувалося воно його, Вогнерукого? Що сказав їм той писака, чому дівчинка так на нього дивиться?

Вогнерукий випростався й струсив порох зі штанів.

— У нього не лишилося жодної книжки, так? — запитав він, коли Мо й Меґі підійшли ближче.

— Так. Їх усі вкрали, — відповів Чарівновустий. — Ще кілька років тому.

Меґі не зводила з Вогнерукого очей.

— Чого ти так у мене втупилася, принцесо?! — не стримався він. — Може, знаєш щось таке, чого не знаю я?

Як у воду дивився! Він зовсім не мав наміру нічого вгадувати, а вже правду — й поготів. Дівчинка прикусила губу, й далі дивлячись на нього співчутливо й стурбовано воднораз.

Вогнерукий провів долонею по обличчю й відчув під пальцями рубці, що навіки лишилися там, наче листівка: «Палкі вітання від Басти!» Ні на день не міг він забути про отого скаженого Каприкорнового пса, навіть коли хотів. «Це щоб надалі ти ще дужче подобався дівчатам!» — процідив тоді йому на вухо Баста, витираючи з ножа кров.

— О, будь ти проклятий, тричі проклятий! — Вогнерукий так люто вдарив ногою в кам’яний східець, що потім у нього ще кілька днів боліла ступня. — Ти сказав тому писаці про мене! — накинувся він на Чарівновустого. — І тепер навіть твоя донька знає більше, ніж я сам! Гаразд, розповідай. У такому разі я теж хочу знати. Розказуй! Ти ж бо й сам уже не раз хотів зробити це. Баста мене повісить, еге ж? Витягне мені шию, як у гусака, й затягуватиме на ній зашморг, поки я задихнуся й задубію, так? Але я цього не боюсь! Адже тепер Баста тут. Історія зазнала змін, вона мала зазнати змін! Як тільки ти повернеш мене туди, де я й маю бути, Баста вже не зможе мені нічого зробити!

Вогнерукий ступив крок до Чарівновустого: він хотів схопити його за горло, потрясти, вдарити — за все, що той йому зробив. Але між ними виросла дівчинка.

— Припини! — вигукнула вона, відштовхуючи Вогнерукого. — То не Баста! То хтось інший із Каприкорнових людей, він тебе вже підстерігає! Вони надумали вбити Ґвіна, а ти хочеш його врятувати, і за це вони вбивають тебе. І тут нічого не змінилось, анічогісінько! Колись це просто станеться й квит, і запобігти цьому ти не зможеш. Розумієш? Через це ти мусиш лишатися тут, тобі не можна повертатися туди. Ніколи!

Вогнерукий пильно втупився в дівчинку, немовби намагаючись змусити її замовкнути. Але Меґі витримала його погляд. Навіть спробувала схопити Вогнерукого за руку.

— Радій, що ти тут! — прошепотіла вона, коли той відсахнувся від неї. — Тут ти зможеш утекти від них, поїхати кудись далеко-далеко і… — Меґі затнулася.

Мабуть, вона помітила в його очах сльози. Вогнерукий роздратовано втер їх рукавом. Він роззирався, мов звір, що попав у пастку й шукає виходу. Але виходу не було. Не було шляху ні вперед, ні, що ще гірше, назад.

Через вулицю, на автобусній зупинці, стояли троє жінок і зацікавлено дивилися в їхній бік. Вогнерукий часто ловив на собі такі погляди: всі бачили, що він не тутешній. Чужий, навік чужий…

На другому боці майдану троє дітлахів і літній чоловік грали консервною бляшанкою у футбол. Фарид задивився на них. Заплічник Вогнерукого висів на його худеньких плечах, а до штанів поналипало сіре котяче хутро. Хлопчина глибоко про щось задумався, колупаючись босими пальцями між камінцями бруківки. Він раз у раз скидав кросівки, які йому купив Вогнерукий, і навіть по розпеченому асфальту ходив босоніж, прив’язавши їх до заплічника, як ото мисливці прив’язують здобич.

Чарівновустий і собі перевів погляд на дітей з бляшанкою. Може, він зробив старому знак? Бо той облишив онуків і попростував у бік пам’ятника. Вогнерукий ступив крок назад. По спині в нього побігли мурашки.

— Мої онуки вже давно милуються прирученою куницею, яку тримає на ланцюжку оцей хлопчина, — сказав, підійшовши, Феноліо.

Вогнерукий відступив іще на крок назад. Чому цей старий чоловік якось дивно на нього дивиться? Зовсім не так, як жінки на автобусній зупинці.

— Діти кажуть, що куниця вміє робити фокуси, — провадив Феноліо. — А хлопчина нібито ковтає вогонь. Можна, я приведу їх сюди, й вони зблизька побачать, як це робиться?

Вогнерукого обдало морозом, хоча сонце припікало немилосердно. Ох, як цей старий на нього дивиться! Мов на собаку, який колись давно втік із дому, а тепер ось повернувся — нехай навіть підібгавши хвоста і з блохами в шерсті, та все ж це його власний собака.

— Дурниці, немає ніяких фокусів! — видихнув нарешті Вогнерукий. — Тут узагалі немає на що дивитись!

Він відступив іще далі, але старий посувався просто на нього, так наче їх зв’язувала невидима нитка.

— А шкода, дуже шкода! — промовив він і звів руку, немов бажаючи помацати рубці на обличчі у Вогнерукого.

Той уперся спиною в припарковану машину. А старий уже стояв просто перед ним. Як він на нього витріщається!..

— Забирайтесь геть! — Вогнерукий грубо відштовхнув незнайомця. — Фариде, подай мої речі!

Хлопчина підскочив до Вогнерукого. Той вихопив у нього з рук заплічника й запхав туди куницю, не звертаючи уваги на те, що звірятко намагалося гризнути його гострими зубами. А старий не зводив очей з Ґвінових ріжок. Вогнерукий хутко закинув заплічника за спину й спробував боком прослизнути повз Феноліо.

— Просто я хочу з тобою побалакати. — Старий став йому на дорозі й схопив за руку.

— Зате я не хочу!

Вогнерукий спробував випручатись. Кістляві пальці старого виявились на диво міцними, але ж Вогнерукий мав ножа, Бастиного ножа. Він вихопив його з кишені, клацнув лезом і приставив старому до горла. Рука в нього тремтіла, — йому ніколи не подобалося погрожувати людям ножем, — але старий усе ж таки відпустив його.

І Вогнерукий кинувся навтіки.

Він не звертав уваги на те, що кричав йому навздогін Чарівновустий. Він мчав, куди очі бачать, як досить часто мусив робити це колись давно. Вогнерукий покладався на ноги, хоч іще й не знав, куди вони його зрештою принесуть. Село й шосівка лишилися позаду; він прокладав собі шлях поміж деревами, біг дикими травами, пірнув у гірчично-жовтий дрік, сховався серед сріблястого листя олив… Аби лиш якомога далі від будинків, від асфальтованих доріг. У заростях та чагарях він завжди почувався в безпеці.


Аж коли кожен подих почав віддаватися болем у грудях, Вогнерукий упав у траву за покинутою цистерною, в якій квакали жаби й з якої на сонці випаровувалась дощова вода. Він лежав, важко хекаючи, прислухаючись до того, як гупає власне серце, й дивився в небо.

— Хто був той старий?

Вогнерукий здригнувся й підвів готову. Над ним стояв Фарид. Отже, він побіг услід за ним.

— Забирайся геть! — видихнув Вогнерукий.

Хлопчина сів поруч серед польових квітів. Вони росли повсюди — блакитні, жовті, червоні. Квітки яскріли в траві, мов розбризкана фарба.

— Ти мені не потрібен! — гримнув на хлопчину Вогнерукий.

Фарид мовчав. Він зірвав дику орхідею й розглядав її пелюстки. Квітка була схожа на джмеля, що всівся на вершечку стеблини.

— Яка дивна квітка! — пробурмотів хлопчина. — Я такої ще зроду не бачив.

Вогнерукий сів і сперся спиною на цистерну.

— Ти ще пошкодуєш, що пристав до мене! — сказав він. — Я повертаюся. Куди — сам знаєш.

Аж коли Вогнерукий промовив ці слова, він усвідомив, що таки зважився. Вже давно. Так, він повернеться. Цей боягуз Вогнерукий повернеться до лігвища лева. Байдуже, що там казав Чарівновустий, байдуже, що казала його донька… Вогнерукий хотів тільки одного. Він завжди прагнув тільки цього. І коли не мав змоги зробити відразу, то принаймні лишалася надія, що все ж таки здійснить свою мрію колись.

Фарид усе ще сидів поруч.

— Ну, йди вже. Повертайся до Чарівновустого! Він про тебе подбає.

Хлопчина сидів незворушно, обхопивши руками коліна.

— Ти повертаєшся до того села?

— Так! Туди, де живуть дияволи й нечисті духи. Повір мені, таких хлопчиків, як ти, вони з’їдають на сніданок. Опісля кава здається їм удвічі смачніша.

Фарид провів орхідеєю собі по обличчю й, коли пелюстки залоскотали щоку, скривився.

— Ґвін хоче погуляти, — сказав він.

Куниця й справді гризла зсередини заплічника й намагалась вистромити голову. Вогнерукий розв'язав ремінці й випустив Ґвіна на волю.

Той примружився на сонце, сердито загарчав — видко, о цій порі він звик робити щось інше — і шаснув до Фарида.

Хлопчина взяв його на плече, серйозно поглянув на Вогнерукого й проказав ще раз:

— Я зроду ще не бачив таких квітів. І таких зелених пагорбів, і такої хитрої куниці. А ось таких людей, про яких ти кажеш, знаю дуже добре. Вони скрізь однакові.

Вогнерукий похитав головою:

— Гірших за цих немає.

— Є!

Фаридова впертість розсмішила Вогнерукого. Чому — він і сам не знав.

— Можемо піти кудись інде, — сказав хлопчина.

— Ні, не можемо.

— Чому? Що тобі в тому селі треба?

— Дещо вкрасти, — відповів Вогнерукий.

Фарид кивнув головою, так наче в тому, щоб украсти, не було нічого незвичайного, і обережно сховав орхідею до кишені штанів.

— А ти спершу навчиш мене ще яких-небудь фокусів з вогнем?

— Спершу? — Вогнерукий мимоволі всміхнувся: мовляв, хитрий хлопчина, розуміє, що потім, може, нічого й не буде. — Ну, звісно, — відповів він. — Я навчу тебе всього, що вмію сам. Спершу.

Усього-на-всього ідея

— Може, все це й так, — сказав Опудало. — Але обіцянка — це обіцянка, і її треба виконувати.

Л. Франк Баум. Чарівник країни Оз

Коли Вогнерукий утік, до Елінор вони так і не поїхали.

— Я не забув, Меґі, я обіцяв тобі, що ми поїдемо до Елінор, — промовив Мо, коли вони, трохи розгублені, стояли перед пам’ятником на майдані. — Але я хотів би вирушити до неї завтра. Мені ще, як я й казав, треба дещо обговорити з Феноліо.

Старий і досі стояв там, де розмовляв із Вогнеруким, і дивився в бік шосівки. Онуки кудись тягли його, про щось просили, але він їх ніби й не помічав.

— Що ти хочеш із ним обговорювати?

Мо сів на сходи перед пам’ятником і посадив Меґі поруч.

— Ти бачиш оці імена? — запитав він, показуючи вгору на викарбувані літери, що нагадували про людей, яких уже не було на світі. — У кожного із загиблих лишилася сім’я: мати, батько, сестра, брат, можливо дружина. Якби хтось із них довідався, що ці імена можна оживити, обернути ці кілька літер на плоть і кров, невже ти гадаєш, що він чи вона не зробили б задля цього все можливе й неможливе?

Меґі провела поглядом по довгому переліку імен. Поряд із верхнім хтось намалював сердечко, а на камінні перед пам’ятником лежав букет засохлих квітів.

— Ніхто не годен повернути мертвих до життя, Меґі, — провадив Мо. — Може, після смерті для людини й справді просто починається нова історія. Але книжку, де цю історію записано, ще ніхто не читав, а той, хто її написав, запевне ж не мешкає в невеличкому селі на узбережжі й не грає з онуками у футбол. Ім’я твоєї матері не стоїть на такому камені, воно ховається десь у книжці, і я маю ідею, як усе ж таки змінити те, що сталося дев'ять років тому.

— То ти хочеш повернутися?

— Ні, не хочу. Адже я дав тобі слово. Хіба я коли-небудь ламав своє слово?

Меґі похитала головою. «Але слова, яке дав Вогнерукому, ти не додержав», — подумала вона. Одначе вголос про це не сказала.

— Ось бачиш, — промовив Мо. — Я маю побалакати з Феноліо й хочу лишитися тільки задля цього.

Меґі перевела погляд на море. З-за хмар виглянуло сонце, й вода раптом заблищала, замерехтіла, немовби на неї хтось плюснув фарбу.

— Воно звідси недалеко, — прошепотіла дівчинка.

— Що?

— Каприкорнове село.

Мо повернув голову на схід.

— Так, дивно, що його зрештою потягло саме до цих країв, правда ж? Немовби він зумисне шукав місцину, яка нагадувала б ту, що в його історії.

— А що, коли він нас знайде?

— Пусте! Знаєш, скільки сіл на цьому узбережжі?

Меґі знизала плечима:

— Один раз він тебе вже знайшов, а ти ж був від нього далеко, дуже далеко.

— Знайти мене йому допоміг Вогнерукий. Але вдруге він йому вже не допомагатиме, годі й сумніватися. — Мо підвівся і допоміг устати й Меґі. — Ходімо, спитаємо у Феноліо, де тут можна переночувати. До того ж старому, схоже, потрібне товариство.

Феноліо не зізнався, чи таким уявляв собі Вогнерукого. Коли вони проводили його додому, з нього взагалі важко було витягти слово. Та коли Мо сказав, що вони з Меґі залюбки зосталися б тут іще на день, обличчя в старого проясніло. Він навіть запропонував їм переночувати в помешканні, яке час від часу здавав туристам.

Мо з вдячністю прийняв його пропозицію.

Він розмовляв зі старим до самого вечора. Тим часом онуки Феноліо ганялися за Меґі по всіх закутках будинку. Чоловіки усамітнилися в кабінеті Феноліо. Він був одразу біля кухні, і Меґі раз у раз намагалася підслухати під зачиненими дверима, про що вони там розмовляють. Та не встигала вона почути й десятка слів, як Піппо й Ріко застукували її на гарячому, хапали своїми брудними рученятами й тягли до сусідніх сходів.

Зрештою вона махнула рукою. Паулі не терпілося показати їй котенят, які жили разом з мамою-кицькою в невеличкому палісаднику за дідовим будинком. Потім Меґі вирушила з онуками Феноліо туди, де вони мешкали зі своїми батьками. Усі четверо пробули там не довго — рівно стільки, щоб діти встигли вмовити матір дозволити їм лишитися на вечерю в діда.

На вечерю були макарони з шавлією. Піппо й Ріко, відразливо кривлячись, згрібали з макаронів гіркувату зелень, а ось Меґі й Паулі хрумке листя припало до вподоби. Після вечері Мо з Феноліо ще випили цілу пляшку червоного вина, й коли старий нарешті провів гостей до дверей, то на прощання сказав:

— Отже, Мортимере, ми домовилися. Ти подбаєш про мої книжки, а я вже завтра вранці беруся до роботи.

— Мо, яку роботу він мав на увазі? — запитала Меґі, коли вони простували ледве освітленими вуличками.

З настанням ночі прохолодніше не стало, селом гуляв якийсь дивний, чужий вітер — гарячий, з піском, так ніби він приніс сюди з-за моря пустелю.

— Як на мене, то краще тобі про це більше не думати, — відповів Мо. — Давай кілька днів проживемо так, ніби в нас канікули. Мені здається, тутешня обстановка їх нагадує. Ти так не вважаєш?

У відповідь Меґі лише кивнула головою. Так, Мо справді знав її дуже добре: частенько він угадував її думки ще доти, як вона їх висловлювала. Проте іноді батько забував, що їй не п’ять років і кількох лагідних слів уже замало, аби відвернути її увагу від тривожних роздумів.

«Ну, гаразд, — міркувала вона, мовчки ступаючи за Мо сонним селом. — Якщо він не хоче сказати мені, що має зробити для нього Феноліо, то я сама спитаю про це в того дідка з черепашачим обличчям. А якщо нічого не скаже й він, то це вивідає в нього хтось із його внуків!» Сама Меґі вже давно не могла ховатися під столом так, щоб її не помітили, а ось Паула була якраз така на зріст, щоб шпигувати.

Удома

А я, бідак? Моєї книгозбірні

Для мене досить…

Вільям Шекспір. Буря[3]

Була вже майже північ, коли Елінор нарешті побачила край дороги свої ворота. Унизу, над озером, горів ряд ліхтарів, нагадуючи караван світлячків; ті вогники, здригаючись, відбивалися на чорній поверхні води. Як це чудово — знов опинитися вдома! Навіть вітер, що війнув Елінор в обличчя, коли вона вийшла з машини відчинити ворота, здався їй якимось своїм, рідним. Знайоме було все: і запах живоплоту й землі, й саме повітря, куди прохолодніше й вологіше, ніж на півдні. Не відчувався в ньому вже й присмак солі. «А ось цього присмаку мені, мабуть, бракуватиме», — подумала Елінор. Море завжди сповнювало її тугою — вона й сама не знала, за чим.


Елінор штовхнула залізні ворота, і вони стиха рипнули, немовби вітаючи господиню з поверненням. Більш ні від кого вона тут не почує привітання…

— Відкинь цю абсурдну думку, Елінор! — роздратовано пробурмотіла вона собі під ніс, знову сідаючи в машину. — Тебе привітають твої книжки. Хіба цього мало?!

Уже в дорозі її охопив якийсь дивний стан. Тепер вона не квапилася так додому, уникала великих автобанів і заночувала в невеличкому гірському селі, назву якого вже й забула. Вона діставала насолоду від того, що знову сама, — зрештою, це був той стан, до якого вона звикла… Але згодом тиша в машині раптом почала її дратувати, і в якомусь сонному містечку, де не було навіть книгарні, Елінор зайшла до кав’ярні, аби лиш почути людські голоси. Просиділа вона там недовго: нашвидку випила чашечку кави, тому що вже гнівалася сама на себе.

— Що це з тобою, Елінор? — бурмотіла вона, знов сидячи за кермом. — Відколи це ти почала тужити за людським товариством? Тобі й справді час повертатися додому, а то ще химери в голові заведуться.

Коли вона під’їхала до будинку, він був такий темний і покинутий, що видався їй на диво чужим.

Прикре відчуття трохи розвіяли тільки духмянощі її парку, коли вона підіймалася східцями до вхідних дверей. Лампочка над ними, яка вночі завжди світилася, тепер погасла, й Елінор згаяла до смішного багато часу, поки втрапила ключем у замок. Штовхнувши двері й ступаючи в темний, хоч в око стрель, передпокій, вона нишком сварила чоловіка, який, коли її не бувало вдома, зазвичай наглядав за будинком та парком. Перед від’їздом вона тричі намагалась йому зателефонувати, але він, мабуть, знову поїхав до своєї доньки. Чому ніхто не розуміє, які скарби сховані в цьому будинку? Та вже ж, якби це було щире золото, то зрозуміло б кожне, а так — усього-на-всього папір. Друкарська фарба й папір…

У будинку стояла тиша, глибока тиша, і на мить Елінор причувся Мортимерів голос, що сповнював життям оту церкву з пофарбованими в червоне стінами. Елінор могла б слухати той голос сто років поспіль, та що там сто — всі двісті!

— Коли він приїде сюди, попрошу його мені почитати! — мурмотіла вона, скидаючи з натруджених ніг черевики. — Тут, мабуть, знайдеться книжка, яку йому можна буде взяти до рук, нічим не ризикуючи.

Чому їй ніколи не впадало в око, як тихо іноді буває в її будинку? Тиша стояла просто-таки мертва, і довгоочікувана радість, коли вона нарешті знов опиниться в рідних стінах, усе не приходила й не приходила.

— Агов, я вже вдома! — гукнула вона в цю німоту, намацуючи на стіні вимикача. — Тепер, любі мої, я знов постираю з вас порох і поставлю кожну на своє місце!

Під стелею спалахнуло світло, й Елінор нажахано поточилась назад, та так, що перечепилася через власну сумочку, яку поставила була на підлогу, й упала.

— Господи! — прошепотіла вона, зводячись на ноги. — Господи Боже! О ні!

Стелажі вздовж стін, виготовлені на замовлення, ручної роботи, стояли порожні, а книжки, що доти дбайливо, корінець до корінця, були розставлені на них, безладними купами валялися на підлозі, пошматовані, брудні, потоптані, немовби на них витанцьовували у важких чоботях якісь дикуни. Елінор уся затремтіла. Спотикаючись, вона побрела по своїх спаплюжених скарбах, ніби по заболоченому лугу, відсовувала їх ногою вбік, декотрі брала в руку й знову кидала, брела далі, в коридор, що вів до бібліотеки.

У коридорі видовище було не краще. Тут книжки здіймалися на підлозі такими височенними горами, що Елінор ледве прокладала собі шлях крізь ці завали. Нарешті вона дісталася до дверей бібліотеки. Двері були не замкнені, а лише прихилені, й Елінор цілу вічність стояла перед ними з тремтячими колінами, поки зрештою зважилася ввійти.

Бібліотека була порожня.

Жодної книжки, жодної-жоднісінької — ні на полицях, ні у вітринах, шибки в яких були порозбивані. Не було книжок і на підлозі. Усі вони зникли. А під стелею на мотузку висів дохлий червоний півень.

Уздрівши його, Елінор затисла собі долонею рота. Голова півня звисала набік, гребінь закривав осклянілі очі. Лише пір’я мерехтіло й переливалося, немовби в ньому ще жевріло життя, — в розкішних червоно-бурих пір’їнах на грудях, у темних строкатих крилах і довгих темно-зелених пір’їнах хвоста, що лисніли, мов шовк.

Одне з вікон стояло розчинене навстіж. На білому лакованому підвіконні сажею була намальована чорна стрілка. Вона вказувала надвір, у парк. Понімілими від страху ногами Елінор додибцяла до вікна. Ніч була не така темна, щоб приховати те, що лежало на газоні: безформна купа попелу, білясто-сіра в місячному сяйві, сіра, мов крила молі, сіра… як спалений папір.

Ось де вони тепер… Найцінніші її книжки! Чи, правильніше сказати, те, що від них лишилося.

Елінор опустилася навколішки на підлогу, для якої колись сама так ретельно підбирала паркет. У розчинене вікно завівав знайомий місцевий вітерець, і пахнув він майже так само, як повітря в Каприкорновій церкві. Елінор хотілося кричати, хотілося сваритись, вигукувати прокляття, шаленіти… Але з її рота не вихопилося жодного звуку. Вона могла лише плакати.

Місцина непогана, можна лишитись

— У мене матері немає, — сказав Пітер.

Та він, власне, анітрохи про це й не шкодував. Пітер узагалі вважав, що мати нікому й не потрібна.

Джеймс М. Баррі. Пітер Пен і Венді

Помешкання, яке Феноліо здавав туристам, було всього за дві вулички від його будинку. Там була крихітна ванна, кухня й дві кімнати. Помешкання містилося на першому поверсі, отож у ньому панували сутінки, а ліжка, коли на них хто-небудь лягав, рипіли. І все ж Меґі спалося тут непогано, принаймні краще, ніж на прілій соломі в Каприкорна чи в хатині з дірявим дахом.

А ось Мо спав погано. Меґі тричі прокидалася через те, що надворі гризлися коти, й щоразу вона бачила, що батько лежить із розплющеними очима, заклавши руки під голову, й дивиться в темне вікно.

Наступного ранку він устав, щойно розвиднілося, й придбав усе, що було потрібно на сніданок, у невеличкій крамниці в кінці вулички. Булочки були ще теплі, й Меґі мала таке враження, ніби й справді настали канікули — як тоді, коли Мо поїхав з нею до сусіднього міста, щоб купити найнеобхідніші інструменти, пензлики, ножі, тканину, картон, а також просто-таки гігантську порцію морозива, яку вони з’їли вдвох у приморській кав’ярні. І коли вони знов постукали в двері Феноліо, Меґі все ще відчувала на язиці присмак того морозива.

Старий пригостив Мо чашечкою кави на кухні, пофарбованій у зелений колір, а тоді повів його й Меґі на горище, де зберігав книжки.

— Ти що, жартуєш?! — обурився Мо, побачивши вкриті порохом полиці. — Книжки треба в тебе відібрати — всі до одної й негайно ж! Коли ти був тут востаннє? Пил зі сторінок хоч лопатою вигрібай!

— Дати їм тут притулок мені просто довелось, — захищався Феноліо, хоча з його зморшок прозирали докори сумління. — Унизу для всіх цих полиць стало затісно, а крім того, внуки тільки те й робили, що хапали книжки до рук.

— Але діти не нашкодили б їм так, як волога й пилюка, — сказав Мо так сердито, що Феноліо відразу поквапився з горища.

— Бідолашна дівчинка… Твій батько завжди такий суворий? — запитав він Меґі, коли вони спускалися крутими сходами вниз.

— Ні, лише коли йдеться про книжки, — відповіла вона.

Не встигла Меґі в нього нічого розпитати, як він зник у себе в кабінеті, а його внуки були хто в школі, хто в дитячому садку. Отож вона дістала книжки, які їй подарувала Елінор, і вмостилася з ними на сходах, що вели вниз, до крихітного палісадника. Там росли дикі троянди, такі густі, що годі було ступити й крок, щоб вони не обвилися вусиками навколо ніг. А згори зі сходів виднілося море, воно було далеко-далеко, а здавалося, що зовсім близько.

Меґі розгорнула знову книжку з віршами. Сонце так яскраво світило в обличчя, що довелося примружити очі, й перше ніж читати, вона озирнулася через плече, щоб переконатися, що Мо ще на горищі. Їй не хотілося, щоб він застав її за тим, що вона надумала зробити. Меґі було соромно за свій намір, але спокуса була надто велика.

Переконавшись, що поблизу нікого нема, дівчинка глибоко вдихнула повітря, прокашлялась — і почала читати. Вона формувала губами кожнісіньке слово, як це робив батько, майже з ніжністю, так ніби кожна літера — то нота, й кожна з них, вимовлена не досить любовно, могла спотворити мелодію. Та невдовзі Меґі завважила, що коли вона приділяє надто багато уваги кожному слову, то фраза вже не звучить, і що коли зосереджуватися лише на інтонації, а не на змісті, то втрачаються образи. Усе це було складно. Дуже складно. А від сонця її брала дрімота, отож зрештою вона згорнула книжку й підставила обличчя теплому промінню. Намагатися здійснити свій намір усе одно було безглуздо.

Надвечір прийшли Піппо, Паула й Ріко, і Меґі вирушила з ними поблукати селом. Вони щось купили в крамниці, де Мо побував уранці, посиділи всі разом на кам'яному мурі край села, спостерігаючи мурашок, які тягли пощербленим камінням соснові голки, й полічили судна, що пропливали далеко в морі.

Так минув день. Час від часу Меґі питала себе, де тепер Вогнерукий і чи з ним іще Фарид, а також як справи в Елінор і чи та не дивується вже, що вони й досі не приїхали до неї.

Відповіді Меґі не знаходила на жодне з цих запитань, як і на те, що робить за дверима свого кабінету Феноліо.

— Дід гризе олівця! — доповіла Паула після того, як їй якось пощастило сховатися в нього під столом. — Гризе олівця й ходить з кутка в куток.


— Мо, а коли ми поїдемо до Елінор? — запитала Меґі другої ночі, відчувши, що батько знов не може заснути.

Вона сіла на край його ліжка. Воно виявилося таким самим рипучим, як і її.

— Скоро, — відповів він. — А тепер спи, гаразд?

— Ти за нею тужиш? — Меґі й сама не знала, звідки так несподівано виникло це запитання. Воно просто вихопилося в неї мимохіть, зненацька.

Мо відповів не одразу.

— Іноді, — нарешті промовив він. — Уранці, вдень, увечері, вночі. Майже завжди.

Меґі відчула, як у її серце запустилися кігтики ревнощів. Це відчуття було їй знайоме, воно прокидалося щоразу, коли Мо заводив собі нову подругу. Але ревнувати його до рідної матері?

— Розкажи про неї! — тихо попрохала вона. — Тільки не треба вигаданих історій, які ти розповідав мені досі.

Колись Меґі пробувала знайти собі матір у книжках, але в улюблених така, що відповідала б її уявленням, не траплялася. Том Сойєр? Ріс без матері. Гек Фінн? Також. Пітер Пен і втрачені хлопці? У тих матерів і близько не було. Джим Ґудзик — сирота… І в казках — нікого, крім злих мачух та бездушних, ревнивих матерів… Цей список можна було продовжувати без кінця-краю. Колись це Меґі нерідко втішало. Здавалося, в тому, щоб не мати матері, нічого аж такого не було, принаймні в її улюблених історіях.

— Що ж тобі розповісти? — Мо задивився у вікно.

Надворі знову гризлися коти. Їхнє нявкання нагадувало плач немовлят.

— Ти схожа більше на неї, ніж на мене. На щастя. Вона сміється так само, як ти, і так само, як ти, пожовує пасмо кіс, коли читає. Вона короткозора, але надто горда, щоб носити окуляри…

— Це я можу зрозуміти.

Меґі сіла поруч із батьком. Рука в нього вже майже не боліла, рана від собачого укусу загоювалась. Щоправда, лишиться світлий рубець, схожий на той, що його дев’ять років тому зоставив по собі Бастин ніж…

— Як це — можеш зрозуміти? — перепитав Мо. — Мені ось окуляри до вподоби.

— А мені — ні. Ну, далі.

— Вона любить камінчики — пласкі, круглі відшліфовані, які приємно потримати в долоні. Один чи два таких камінчики завше носить із собою в сумочці. Крім того, має звичку класти їх на книжки, особливо на ті, що в м’якій обкладинці, бо їй не подобається, коли палітурка відстовбурчується. Але ти завжди забирала в неї ті камінчики й качала їх по паркету.

— І тоді вона гнівалась.

— Та де! Тоді вона лоскотала твою пухкеньку шийку, поки ти сама випускала камінчики з рук. — Мо обернувся до неї. — Меґі, ти й справді не тужиш за нею?

— Не знаю. Хіба коли буваю люта на тебе.

— Отже, разів десять на день.

— Дурниці! — Меґі штовхнула його ліктем під бік. Вони прислухалися до нічних звуків. Вікно було трохи прочинене, надворі стояла тиша. Коти вгамувалися: мабуть, зализували рани. Перед крамницею часто сидів смугастий котяра з розірваним вухом… На мить Меґі здалося, ніби вона чує, як удалині шумить море. Та, може, той шум долинав від сусіднього автобану.

— Як гадаєш, куди подався Вогнерукий?

Темрява м’якою хусткою огорнула Меґі. «Цього тепла мені бракуватиме, — подумала вона. — Справді бракуватиме».

— Хто його знає, — байдужно відповів Мо. — Сподіваюся, кудись далеко. Але я цього не певен.

Так, Меґі теж сумнівалась.

— Гадаєш, хлопчина ще з ним?

Фарид… Їй подобалося це ім’я.

— Думаю, що так. Адже він повсюди бігав за Вогнеруким, мов цуценя.

— Фарид його любить. Гадаєш, Вогнерукий теж його любить?

Мо здвигнув плечима:

— Я не знаю, кого чи що любить Вогнерукий.

Меґі схилила голову батькові на груди, як щоразу робила це вдома, коли він розповідав їй яку-небудь історію.

— Вогнерукий і досі хоче роздобути ту книжку, еге? — прошепотіла вона. — Якщо він попадеться Басті до рук, той пошаткує його ножем на дрібні шматочки. Баста запевне вже давно має нового ножа.

У вузенькій вуличці пролунали чиїсь кроки. Відчинилися й зачинились двері, загавкав собака.

— Якби не ти, — сказав Мо, — я б теж повернувся туди.

Язикатий Піппо

— Вам просто збрехали, — сказала йому Кульбаба. — Тут на багато миль довкола — жодного села.

— Тоді ніхто й не почує, як ти закричиш, — промовив сицилієць і на диво спритно накинувся на неї.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Другого ранку — була година десь так десята — Елінор зателефонувала Феноліо. Меґі саме сиділа на горищі й спостерігала, як Мо скидав з якоїсь книжки вкриту пліснявою палітурку — так обережно, ніби виймав з пастки покалічену тварину.

— Мортимере! — гукнув знизу Феноліо. — Тут у мене на телефоні якась істеричка, несе в слухавку щось несосвітенне. Каже, буцімто вона — твоя подруга.

Мо відклав роздягнену книжку й спустився вниз. Феноліо похмуро подав йому слухавку. Голос Елінор вергав у мирну кабінетну тишу слова відчаю й гніву. Мо ледве спромігся второпати щось із того, що вона кричала йому у вухо.

— Звідки він знав?.. Ах так, звісно… — чула Меґі його короткі фрази. — Спалили? Усі?! — Мо провів долонею по обличчю й поглянув на Меґі, хоч їй здалося, що він дивиться кудись крізь неї. — Гаразд, — мовив він. — Так, звичайно, хоча, боюся, вони й тут не повірять жодному твоєму слову. А те, що сталося з твоїми книжками, до компетенції тутешньої поліції не входить… Так, гаразд. Звичайно… Я тебе зустріну. Так. — І поклав слухавку.

Феноліо не міг приховати своєї цікавості. Він уже нюхом відчував нову історію.

— То що там іще скоїлось? — нетерпляче допитувався він у Мо, що стояв біля столу, невидющим поглядом втупившись у телефон.

Була субота. Ріко, наче мавпочка, висів на спині у Феноліо, а решта двоє дітей ще не прийшли.

— Що там сталося, Мортимере? Чи ти з нами вже не розмовляєш? Ти лишень поглянь на батька, Меґі! Стоїть, як опудало горохове!

— Телефонувала Елінор, — сказав Мо. — Тітка матері Меґі. Я тобі про неї розповідав. До неї вдерлися Каприкорнові люди. У всьому будинку поскидали книжки з полиць на підлогу й потопталися на них, наче на килимках перед порогом, а книжки, котрі стояли в бібліотеці… — Він на хвилю затнувся, потім повів далі: — Найцінніші її книжки вони повиносили в парк і спалили. Усе, що вона знайшла в бібліотеці, — це дохлий півень.

Феноліо різко випростався, й онук сповз із його спини на підлогу.

— Ріко, піди поглянь, що там поробляють котенята! — сказав він. — Тобі тут нема чого слухати!

Ріко запротестував, але дід невблаганно виштовхнув його з кімнати й причинив за ним двері.

— А чому ти такий упевнений, що за всім цим стоїть Каприкорн? — запитав він, обернувшись до Мо.

— А хто ж іще? Крім того, дохлий півень, наскільки я пригадую, — його візитка. Чи ти вже забув історію, яку сам-таки й вигадав?!

Феноліо пригнічено помовчав, нарешті пробурмотів:

— Чого ж, не забув.

— А що з Елінор? — Серце в Меґі, поки вона чекала на батькову відповідь, шалено калатало.

— На щастя, її тоді ще не було вдома. На зворотному шляху вона не дуже поспішала. Хвалити Бога! Але уявляєш, як їй тепер? Найкращі її книжки… Господи!

Феноліо неслухняними пальцями підібрав з підлоги кілька олов’яних солдатиків.

— Так, Каприкорн любить вогонь, — глухо промовив він. — Якщо це був справді він, то нехай твоя подруга радіє, що він не спалив заразом і її.

— Я їй так і перекажу. — Мо схопив коробку сірників, що лежала на письмову столі Феноліо, відкрив її, потім неквапно закрив.

— А що з моїми книжками? — Меґі ледве зважилася вимовити це запитання. — Моя скринька… Я сховала її під ліжком.

Мо поклав коробку із сірниками на місце.

— Це єдина добра новина, — промовив він. — З твоєю скринькою нічого не сталося. Вона й досі стоїть під ліжком. Елінор зазирала туди.

Меґі глибоко зітхнула. Хто ж палив книжки? Невже Баста? Ні, Баста вогню боїться, вона добре пригадує, як Вогнерукий його цим дражнив. Та, зрештою, яка різниця, хто з Каприкорнових людей зробив ту чорну справу. Скарби Елінор загинули, й оживити їх не в змозі навіть Мо.

— Елінор прилетить сюди літаком, я маю її зустріти, — сказав Мо. — Забрала собі в голову, що треба нацькувати на Каприкорна поліцію. Я сказав їй, що це, на мою думку, марна річ. Навіть якби їй пощастило довести, що то його люди вдерлися до її будинку, то чим вона підтвердить, що вони діяли з його наказу? Але ж ти знаєш Елінор…

Меґі похмуро кивнула головою. Так, вона знала Елінор і добре її розуміла. А ось Феноліо розсміявся.

— Поліція?! — вигукнув він. — До Каприкорна немає сенсу з’являтися з поліцією. У нього свої закони й свої правила.

— Припини! Це тобі не книжка, яку ти пишеш! — різко урвав його Мо. — Може, придумати такого типа, як Каприкорн, і приємно, але повір мені: зіткнутися з ним у житті — приємність не велика. Я їду в аеропорт. Меґі лишаю тут. Пильнуй за нею добре!

Не встигла Меґі заперечити, як батько був уже за дверима. Вона кинулася за ним навздогін, але у вуличці назустріч їй трапилися Паула й Піппо. Вони схопили її за руки й потягли за собою. Меґі мала грати роль людоїда, відьми, шестирукого чудовиська — одне слово, персонажів дідових історій, якими діти населяли свої ігри й довколишній світ. Коли Меґі врешті пощастило відчепитися від них, батька вже й слід прохолов. Місце, де Мо поставив машину, взяту напрокат, було порожнє, і Меґі безпорадно стояла на майдані сам на сам із пам’ятником жертвам двох воєн та кількома літніми чоловіками, які, глибоко поховавши руки до кишень, милувалися морем.

Вона нерішуче поплентала до сходів перед пам’ятником. Ганятися з кімнати в кімнату за онуками Феноліо чи гратися з ними в хованки настрою не було. Ні, краще вона просто посидить тут і зачекає на батька. Палючий вітер, який минулої ночі гуляв у селі, лишаючи на підвіконнях дрібнесенький пісок, повіяв далі. Повітря стало прохолодніше, ніж у попередні дні. Над морем небо було ще ясне, але з боку пагорбів уже насувалися сірі хмари, й щоразу, коли сонце ховалося за ними, на сільські дахи напливала тінь, від якої Меґі проймало морозом.

До неї — хвіст трубою, ноги кістляві — підкрадалася кішка. Це було невеличке худюще створіння, крізь ріденьке сіре хутро якого світилися ребра й видніли кліщі на тілі. Меґі тихенько підкликала кішку, та ткнулася головою їй під пахву й замуркотіла, просячи погладити її. Судячи з усього, вона була нічия: ні нашийника, ні бодай трішки жирку, який свідчив би, що про неї хтось дбає. Меґі полоскотала їй за вухами, під шиєю, погладила по спині, не відводячи погляду від шосівки, яка відразу за селом робила крутий поворот і зникала за будинками.

Чи далеко до сусіднього аеропорту? Меґі підперла руками голову. На небі чимдалі загрозливіше збиралися хмари. Вони підступали все ближче й ближче, важкі й сірі від дощу.

Кішка потерлася спиною об її коліно, Меґі погладила брудне хутро, і раптом її насторожило нове запитання: а що, коли Вогнерукий розповів Каприкорнові не лише про те, де будинок Елінор? Що, коли він сказав йому, де живе вона з батьком? Невже вдома на них чекає також купа попелу у дворі? Ні! Про це Меґі й думати не хотіла.

— Каприкорн не знає, де ми живемо! — прошепотіла вона. — Він узагалі нічого не знає. Вогнерукий йому про нас нічого не сказав! — раз у раз повторювала вона, мов заклинання.

Згодом на руку їй упала дощова крапля, потім ще одна. Меґі звела очі на небо. Там уже не зосталося жодної блакитної латочки. Як швидко тут, біля моря, змінюється погода! «Що ж, зачекаю на Мо в помешканні, — вирішила вона. — Може, там навіть лишилося трохи молока для кішки». Меґі обережно взяла її на руки, боячись їй щось зламати. Бідолашна тваринка важила не більше, ніж сухий рушник.

У помешканні панували глибокі сутінки: вранці Мо, щоб сонце не напікало в кімнатах, позачиняв усі віконниці. Коли Меґі, геть мокра від рясного дощу, ступила до прохолодної спальні, її морозило. Вона посадила кішку на неприбрану постіль, пірнула в завеликий батьків светр і подалася на кухню. Пакунок з-під молока виявився майже порожній, але вона вицідила рештки у блюдце й долила туди тепленької води.

Кішка так притьма кинулася до блюдця, яке Меґі поставила біля ліжка, що мало не перечепилася через власні лапи. Дощ за вікном пустився ще густіший. Меґі чула, як краплі дудоніли по бруківці. Вона підійшла до вікна й відчинила віконниці. Смужка неба поміж дахами була така темна, немовби сонце вже ось-ось мало зайти. Меґі сіла на батькове ліжко. Кішка все ще хлебтала молоко: невеличкий язичок жадібно облизував квітчасте полив’яне блюдце, намагаючись не залишати жодної коштовної краплини.

Цієї хвилини Меґі почула кроки на вуличці, потім у двері постукали. Хто це? Батько повернутися ще не встиг би. А може, він щось забув? Кішка десь зникла — мабуть, сховалася під ліжко.

— Хто там? — гукнула Меґі.

— Це я, Меґі! — пролунав дитячий голос.

Ну, звісно: або Паула, або Піппо. Авжеж, так і є, Піппо. Мабуть, діти хочуть, попри дощ, знов піти з нею дивитися на мурашок. З-під ліжка вистромилася сіра лапа й потягла за шнурок на її черевику. Меґі вийшла до тісного передпокою.

— Ніколи мені зараз гратися! — гукнула вона крізь замкнені двері.

— Відчини, Меґі! — благав голос Піппо.

Меґі, зітхнувши, відімкнула двері — й побачила перед собою Басту.

— Ну, то хто тут у нас? — загрозливо прошипів він, стискаючи пальцями тоненьку шию Піппо. — Що ти на це скажеш, Пласконосе? Ти ба, їй ніколи гратися!

Баста безцеремонно відштовхнув Меґі й, не випускаючи Піппо, переступив поріг. Певна річ, Пласконіс був також тут. Його широкі плечі ледве протиснулись у двері.

— Відпусти його! — накинулась Меґі на Басту; голос у неї тремтів. — Йому боляче!

— Боляче, кажеш? — Баста поглянув згори вниз на бліде обличчя Піппо. — Це негарно з мого боку, адже це він, до речі, показав нам, де ти ховаєшся. — І здушив хлопчикові горло ще дужче. — А ти знаєш, скільки ми пролежали в тій паскудній хатині? — процідив він до Меґі.

Вона мимоволі поточилася назад.

— Ду-у-уже довго! — Перше слово Баста розтягнув і нахилив свою лисячу фізію до Меґі так низько, що в його очах вона побачила власне віддзеркалення. — Чи не так, Пласконосе?

— Кляті пацюки мало не пообгризали мені пальці на ногах! — пробурчав здоровило. — Ох, як же мені кортить скрутити цій відьмочці носа, щоб він сидів у неї на писку догори дриґом!

— Зробиш це, либонь, потім. — Баста увіпхнув Меґі до темної спальні. — Де батько? — гримнув він. — Оцей ось пуцьвірінок… — він відпустив горло Піппо й так грубо штурхонув хлопчика в спину, що той налетів на Меґі, — сказав нам, що він поїхав. Куди?

— Купити харчів. — Від страху Меґі ледве дихала. — Як ти нас знайшов? — прошепотіла вона.

І подумки сама собі відповіла: «Вогнерукий! Ну звісно. Хто ж іще? Але за що він зрадив нас цього разу?»

— Це Вогнерукий, — відповів Баста, немовби прочитавши її думки. — У цьому світі не так багато божевільних волоцюг, які плюються вогнем і тягають за собою приручену куницю, та ще й рогату. Отож нам досить було лише трохи порозпитувати людей, і як тільки ми напали на слід Вогнерукого, то взяли й слід твого батька. Ми навідалися б до вас уже давно, якби дорогою сюди оцей дурень… — він штурхонув ліктем Пласконосому в черево так, що той від болю аж хрокнув, — не загубив вас. Ми обшукали з десяток сіл, позбивали собі підбори, у нас уже язики отерпли розпитувати, поки нарешті приблукали сюди, і один дідок із тих, котрі цілими днями витріщаються на море, пригадав порубцьовану пику Вогнерукого. Де це він вештається? Теж пішов… — Баста скривив глузливу міну, — купувати харчі?

Меґі похитала головою.

— Його тут немає, — глухо відповіла вона. — Уже давно.

Отже, Вогнерукий їх усе ж таки не зраджував. Цього разу ні. І вислизнув у Басти з-під носа. Меґі ледве стрималася, щоб не всміхнутись.

— Ви спалили книжки Елінор! — вигукнула вона, притискаючи до себе Піппо, який від страху не міг вимовити й слова. — Ви про це ще пошкодуєте!

— Та невже? — Баста зловтішно посміхнувся. — Це ж чому? А Кокерель дістав від цього ще й яку насолоду! А тепер годі розбалакувати, у нас обмаль часу. Оцей ось малюк… — (Піппо відсахнувся від вказівного пальця Басти, наче від ножа), — розповів нам дивовижні речі про одного дідуся, що нібито пише книжки, й про книжку, якою твій батько страшенно цікавився.

У Меґі підкотився клубок до горла. Ох, дурненький Піппо! Дурненький, язикатий маленький Піппо…

— Ти що, язика проковтнула? — гримнув на неї Баста. — Чи мені ще раз гарненько стиснути цьому малому його хирляву шию?!

Піппо заплакав, ткнувшись обличчям у светр Мо, в якому все ще була Меґі. Вона заспокійливо погладила його кучеряву голівку.

— Книжки, яку ти маєш на увазі, в його діда немає! — крикнула вона Басті. — Ви давно її вкрали!

Від ненависті голос її охрип, голова від думок ішла обертом. Їй хотілося копнути Басту ногою, загнати йому в черево його ж таки ножа — отого новенького блискучого ножа, що стримів у нього за паском.

— Украли? Це ж треба! — Баста ошкірив зуби і обернувся до Пласконоса: — Та краще ми переконаємося в цьому самі, чи не так?

Пласконіс неуважно кивнув головою і роззирнувся.

— Гей, ти чуєш?

З-під ліжка почулося якесь шарудіння. Пласконіс став навколішки, відгорнув простирадло, що звисало з ліжка, й заходився штурхати цівкою рушниці під ліжком. Звідти, зашипівши, вискочила сіра кішка, й не встиг Пласконіс схопити її, як вона вп’ялася кігтями в його потворне обличчя. Він скрикнув від болю й підхопився на ноги.

— Я їй в’язи скручу! — загорлав він. — Я відірву їй голову!

Меґі хотіла була перепинити йому дорогу, коли він кинувся за кішкою, але Баста її випередив.

— Нічого ти їй не зробиш! — шикнув він на Пласконоса, тоді як сіра шмигнула під шафу. — Убивство кішки накликає біду! Скільки тобі казати?

— Усе це забобони! Недоумкуваті забобони! Я скрутив в’язи вже не одній такій бестії! — огризнувся Пласконіс, притискаючи долоню до закривавленої щоки. — А хіба через це я мав більше бід, ніж ти? Своїм базіканням ти часом хоч кого з розуму зведеш! То не наступай на тінь, бо накличеш біду, то не взувай спершу лівого чобота, бо теж накличеш біду… Чорт, від твоєї балаканини здохнути можна!

— Стули писка! — гримнув на нього Баста. — Якщо тут хтось забагато й патякає, то це ти! Веди дітей до дверей!

Піппо вчепився в Меґі, але Пласконіс потяг обох у коридор.

— Чого ревеш?! — гаркнув він на малого. — Зараз підемо в гості до твого діда!

Поки вони дибцяли за Плосконосом, Піппо ні на мить не відпускав руку Меґі. Він так міцно стискав її долоню, що його коротенькі нігтики глибоко повпиналися їй у шкіру. «І чому тільки Мо мене не послухав? — думала Меґі. — Краще було б поїхати додому…»

Злива не вщухала. Краплі котилися по обличчю й за комір Меґі. На вуличках не траплялося жодної душі — допомогти їм не було кому. Баста ступав відразу за нею, вона чула, як він стиха проклинав дощ. Коли вони прийшли до будинку Феноліо, черевики в Меґі промокли наскрізь, кучері в Піппо поприлипали до чола. «Може, Феноліо немає вдома!?» — з надією подумала дівчинка. І не встигла вона запитати себе, що в такому разі робитиме Баста, як пофарбовані в червоне двері відчинилися. Перед ними стояв Феноліо.

— Ви що, з глузду з’їхали?! — напустився він на дітей. — У таку негоду вештатися вулицями! Я вже зібрався був шукати вас. Заходьте, та швидше!

— А нам можна?

Баста з Пласконосом стояли під самими дверима, попритискавшись спинами до стіни, щоб Феноліо не відразу їх помітив. Але тепер Баста виріс із-за спини Меґі й поклав руки їй на плечі. Феноліо сторопіло втупився в нього, а Пласконіс тим часом ступив наперед і поставив ногу в прочинені двері. Піппо спритно, мов білочка, прошмигнув повз нього й зник у будинку.

— Це хто? — Феноліо глянув на Меґі так докірливо, немовби вона привела сюди двох незнайомців з власної ініціативи. — Батькові друзі?

Меґі втерла мокре від дощу обличчя й відповіла старому таким самим докірливим поглядом.

— Ти, власне, маєш знати їх краще, ніж я, — сказала вона.

— Знати? — Феноліо втупився в неї, нічого не розуміючи. Потім знов придивився до Басти — і обличчя в старого скам’яніло. — Боже праведний! — пробурмотів він. — Не може бути!

Із-за спини в нього визирнула Паула.

— А Піппо плаче! — сказала вона. — Сховався в миснику й плаче.

— Іди до нього, — промовив Феноліо, не зводячи очей з Басти. — Я зараз прийду.

— Басто, ми ще довго стовбичитимемо тут надворі? — невдоволено пробурчав Пласконіс. — Нам що, самим удиратися?

— Баста! — проказав Феноліо, не сходячи з порога.

— Атож, саме так мене й звати, старий! — Щоразу, коли Баста посміхався, його очі оберталися на дві щілини. — Ми прийшли, бо в тебе є те, що нас страшенно цікавить… Одна книжка.

Ще б пак! Меґі мало не розсміялася. Баста анічогісінько не розумів! Він не знав, хто такий Феноліо. Та й звідки йому було знати? Звідки він міг довідатися, що його придумав цей старий чоловік: створив із чорнил та паперу і його самого, і його обличчя, й ножа, і його злість.

— Годі розпатякувати! — гаркнув Пласконіс. — Цей дощ мені вже вуха заливає! — Він відіпхнув Феноліо, мов набридливу муху, вбік і протиснувся повз нього до будинку.

Баста, підштовхуючи поперед себе Меґі, рушив услід. На кухні в миснику все ще схлипував Піппо. Паула стояла поряд і крізь причинені дверцята втішала малого. Коли на кухню ступив Феноліо з незнайомцями, вона хутко обернулась і насторожено втупилася в Пласконосове обличчя. Воно було, як завжди, похмуре — здавалося, всміхатися Пласконіс узагалі не вміє.

Феноліо сів за стіл і мовчки поманив до себе Паулу.

— Отже, де книжка? — запитав Баста, обводячи поглядом кімнату.

Але Феноліо був надто вражений появою тих, кого сам-таки й створив, і не відповідав. Він не міг відвести погляду насамперед від Басти, так наче не вірив власним очам.

— Я ж бо сказала: ніякої книжки тут уже немає! — відповіла замість нього Меґі.

Баста вдав, ніби не почув, нетерпляче зробив знак Пласконосові й наказав:

— Шукай!

Пласконіс невдоволено щось буркнув, але послухався.

Меґі почула, як він з гуркотом поліз вузенькими дерев’яними сходами на горище.

— Ну, а тепер розказуй, маленька відьмочко, як ви знайшли цього дідугана! — Баста штовхнув її в спину. — Звідки ви дізналися, що він має ще одного примірника?

Меґі кинула застережливий погляд на Феноліо, але в того, як і в Піппо, язик був без кісток.

— Як вони мене знайшли? Та це ж я написав ту книжку! — гордо заявив старий.

Він, мабуть, очікував, що Баста відразу впаде перед ним навколішки. Але той лише скривив губи у співчутливій посмішці й мовив:

— Та вже ж! — І дістав ножа із-за паска.

— Це він її написав, справді! — мимоволі вихопилося в Меґі.

Вона сподівалася побачити на Бастиному обличчі той самий страх, від якого був зблід Вогнерукий, почувши про Феноліо. Та Баста лише знову засміявсь і заходився колупати ножем кухонного стола.

— І хто ж це придумав таку баєчку? — запитав він. — Твій татусь? Я що, схожий на ідіота, га? Кожен собака знає, що всі надруковані в книжках історії старезні-престарезні й позаписували їх люди, які вже давно повмирали й лежать у могилах.

Баста загнав ножа в стільницю, знову висмикнув і знову загнав. Над головами в них гуркав ногами Пласконіс.

— Повмирали й лежать у могилах… Цікаво! — Феноліо посадив Паулу собі на коліна. — Ти чула, Пауло? Цей молодик гадає, нібито всі книжки в сиву давнину понаписували якісь люди, нині вже покійні, і підслухали вони ті історії хтозна-де і хтозна-як. Може, вони взагалі повисмоктували їх із пальця?

Паула захихотіла. У миснику тепер запала тиша. Мабуть, Піппо затамував подих і прислухався до розмови на кухні.

— Що тут такого смішного? — Баста різко виструнчився, мов гадюка, якій наступили на хвіст.

Феноліо не звертав на нього уваги. Він нишком усміхався й розглядав свої руки, немовби пригадуючи той день, коли сів записувати історію про Басту. Згодом звів на того очі й сказав:

— Ти й досі носиш… довгі рукава, чи не так? А хочеш, я скажу тобі, чому?

Баста примружив очі, поглянув на стелю й промовив:

— Трясця його матері, доки той ідіот шукатиме одну-однісіньку книжку?

Феноліо згорнув руки на грудях і мовчки дивився на Басту.

— Причина проста: Пласконіс не вміє читати! — стиха промовив він. — А втім, ти теж не вмієш. Чи, може, тим часом уже навчився? З людей Каприкорна не вміє читати ніхто, як, зрештою, й він сам.

Баста щосили загнав ножа в стільницю — так глибоко, що потім ледве його витяг.

— Що ти верзеш, старий?! Звичайно, Каприкорн уміє читати. — Він перехилився через стіл, погрожуючи ножем. — Твої теревені мені не до шмиги! А що, коли я виріжу тобі на обличчі ще кілька зморшок?

Феноліо всміхнувся, гадаючи, мабуть, що Баста йому нічого не зробить, адже його придумав він сам. А ось Меґі такої певності не мала.

— Ти носиш довгі рукава, — повів далі Феноліо так неквапно, ніби хотів дати Басті час глибоко усвідомити кожне вимовлене слово, — тому що твій володар любить грати з вогнем. Ти обпалив собі обидві руки аж до плечей, коли на догоду йому підпалив будинок чоловіка, який відмовився віддати свою доньку заміж за Каприкорна. Відтоді роль палія виконує інший, а ти лише граєш ножем.

Баста підхопився так несподівано, що Паула з'їхала з колін Феноліо й сховалася під стіл.

— Тобі, видко, до вподоби вдавати з себе великого хитруна! — прогарчав Баста, приставляючи ножа до горла Феноліо. — А насправді ти лише прочитав ту кляту книжку. То й що?

Феноліо подивився йому просто в очі. На відміну від Меґі, ніж біля власного горла, здавалося, зовсім його не лякав.

— Я про тебе знаю все, Басто, — промовив він. — Знаю, що ти будь-якої хвилини ладен віддати життя за Каприкорна й щодня тільки й ждеш, щоб він тебе похвалив. Знаю, що ти був ще менший, ніж оце Меґі, коли його люди підібрали тебе, й відтоді ти вважаєш його ніби своїм батьком. Але хочеш, я викажу тобі один секрет? Каприкорн має тебе за дурня й тому зневажає. Він зневажає вас усіх, своїх відданих синів, хоча сам-таки й подбав про те, щоб ви лишилися дурнями. І він, не довго думаючи, здасть усіх вас поліції, якщо це буде йому вигідно. Зрозумів?

— Заткни паскудну свою пащеку, старий!..

Бастин ніж був уже небезпечно близько від обличчя Феноліо. На мить Меґі здалося, що Баста ось-ось різоне йому носа.

— Нічого ти про Каприкорна не знаєш! Лиш те, що вичитав з отої ідіотської книжки. А тепер, думаю, пора вже чикнути тобі горлянку!

— Стривай!

Баста рвучко обернувся до Меґі й процідив крізь зуби:

— Не тицяй носа не в свої справи! До тебе, жабко, ще дійде черга!

Феноліо, притиснувши руки до горла, розгублено дивився на Басту. Очевидно, нарешті він збагнув, що від Бастиного ножа аж ніяк не застрахований.

— Правда! Ти не можеш його вбити! — вигукнула Меґі. — А то…

Баста провів великим пальцем по лезу ножа.

— А то що?

Меґі в розпачі підбирала потрібні слова. Що ж йому сказати? Що?

— А то… а то Каприкорн теж помре! — випалила вона. — Атож! Правду кажу! Помрете всі: і ти, й Пласконіс, і Каприкорн… Якщо вб’єш цього старого чоловіка, тоді ви помрете всі, тому що це він вас придумав!

Баста скривив губи в глузливій посмішці, однак ножа опустив. І на мить Меґі здалося, ніби в його очах промайнуло щось схоже на переляк.

Феноліо з полегкістю глянув на дівчинку.

Баста ступив крок назад, пильно оглянув лезо ножа й, немовби виявивши на ньому якусь пляму, до блиску натер його полою своєї чорної куртки.

— Я не вірю жодному вашому слову, мені все й так зрозуміло! — сказав він. — Але ваша баєчка така захоплива, що її, мабуть, скортить послухати й Каприкорнові. Тому… — Баста востаннє кинув погляд на лискучий ніж, натис на кнопку, лезо, клацнувши, сховалося, і він заткнув ножа за пасок, — ми візьмемо з собою не лише книжку й оцю дівчинку, а й тебе, старий.

Меґі почула, як Феноліо вхопив ротом повітря. Від страху вона й сама не була певна, чи билося ще в неї серце взагалі. Баста забере їх із собою… «Ні! — вигукнула вона подумки. — Ні!»

— Візьмете нас із собою? Куди? — не зрозумів Феноліо.

— А ти в малої спитай! — Баста глузливо кивнув головою в бік Меґі. — Вона з батьком уже мала честь побувати в нас у гостях. Ночівля, харчування — все нашим коштом.

— Але ж це безглуздя! — вигукнув Феноліо. — Я гадав, ідеться про книжку!

— Що ж, даремно ти так гадав. Але ми теж не знали, що десь є ще один примірник. Ми мали лише повернути Чарівновустого. Каприкорн дуже не любить, коли його гості від’їздять, не попрощавшись. А Чарівновустий — гість особливий, чи не так, золотко? — Баста підморгнув Меґі. — Та ми його тут не застали, а я маю приємніші справи, ніж просто чекати на нього. Тим-то я прихоплю з собою його доцю, й тоді він сам приповзе до нас, цілком добровільно. — Він підійшов до Меґі й погладив її по голові. — Хіба ж не чарівна приманка? Повір мені, старий: коли ця мала буде в нас, її татусь поведеться, як цирковий ведмідь з кільцем у носі.

Меґі відштовхнула його руку. Дівчинка тремтіла від люті.

— Більше так не роби! — прошепотів Баста їй на вухо.

Цієї хвилини сходами, важко гупаючи, спустився Пласконіс, і Меґі аж зраділа. Важко хекаючи, він постав у дверях кухні з цілим стосом книжок під пахвою.

— Ось! — видихнув він, вивалюючи книжки на стіл. — Вони всі починаються з такої палички з ручкою і бублика. Точнісінько, як ти мені й малював.

Він поклав поряд із книжками заяложеного папірця. На ньому були незграбно нашкрябані «Ч» і «О». Літери мали такий вигляд, ніби рука, яка їх виводила, докладала неймовірних зусиль.

Баста розклав книжки на столі, ножем відсовуючи їх одна від одної.

— Це не те, — сказав він; ножем-таки скинув дві книжки зі столу, і вони з розтріпаними сторінками впали на підлогу. — І це не те.

І ще дві полетіли на підлогу. Зрештою Баста поскидав зі столу всі книжки.

— Ти певен, що там уже не зосталося жодної? — запитав він у Пласконоса.

— Ну, звісно.

— Якщо помиляєшся, начувайся! Повір, тоді біда буде не мені, а тобі!

Пласконіс стривожено глипнув на книжки в себе під ногами.

— Що ж, доведеться наш план трохи змінити: оцього ми теж прихопимо з собою! — Баста показав ножем на Феноліо. — Щоб розказував босові свої баєчки. Ти знаєш, вони й справді досить потішні. Але якщо він усе ж таки десь приховав ту книжку, то вдома ми матимемо вдосталь часу, щоб у нього про це розпитати. Не спускай очей зі старого, а я нагляну за малою.

Пласконіс кивнув головою і рвучко підвів Феноліо зі стільця. Тим часом Баста схопив Меґі за руку.

Знов до Каприкорна?.. Коли Баста потяг Меґі до дверей, вона закусила губу, щоб не розплакатись. Ні! Жодної сльозинки Баста в неї не побачить, нехай і не сподівається. «Добре, що вони хоч не схопили Мо!» — подумала вона. І раптом у неї промайнула ще одна думка: «А що, коли він трапиться їм ще доти, як вони виїдуть із села? Що, як вони з Елінор трапляться їм назустріч?»

Не довго думаючи, вона спробувала втекти, але у відчинених дверях уже стояв Пласконіс.

— А що робити з другою крихіткою й отим плаксієм у миснику? — запитав він.

Піппо перестав плакати, і обличчя Феноліо стало білішим, ніж сорочка в Басти.

— Ну, старий, як гадаєш, що я з ними зроблю? — зловтішно запитав Баста. — Ти ж бо нібито все про мене знаєш.

Феноліо не зронив жодного слова. Цієї хвилини він, мабуть, перебирав у пам’яті всі звірства, які колись придумав був для Басти.

Кілька хвилин Баста втішався страхом на його обличчі, тоді повернувся до Пласконоса й розпорядився:

— Діти зостануться тут. Досить і дівчинки.

Феноліо нарешті прийшов до мови.

— Пауло, йдіть додому! — гукнув він, коли Пласконіс потяг його в коридор. — Чуєте? Негайно йдіть додому. Скажіть мамі, що я днів на два маю кудись поїхати. Зрозуміли?

— Треба ще раз повернутися до того помешкання, — сказав Баста, коли вони вже стояли надворі. — Я забув лишити записочку твоєму батькові. Зрештою, він має знати, де ти, чи не так?

«Яку записочку, коли ти й двох літер не вмієш до пуття написати?!» — подумала Меґі, але вголос, певна річ, нічого не сказала. Усю дорогу вона потерпала, що назустріч їм трапиться Мо. Та коли вони знов підійшли до будинку, вуличкою дріботіла лише якась стара жінка.

— Ляпнеш хоч слово — і я вернуся й поскручую обом тим дітям в’язи! — прошепотів Баста до Феноліо, коли жінка уповільнила ходу.

— Добридень, Розаліє! — глухо промовив Феноліо. — А я ось знов беру квартирантів. Що ти на це скажеш?

Підозра зійшла з обличчя Розалії, і по хвилі жінка зникла в кінці вулички. Меґі відімкнула двері й уже вдруге впустила Басту й Пласконоса до помешкання, де вони з батьком почувалися в такій безпеці…

У коридорі вона раптом згадала про сіру кішку й заклопотано пошукала її очима. Але кішки ніде не було.

— Треба випустити кішку, — сказала вона, коли вони ввійшли до спальні. — А то ще здохне з голоду.

Баста розчахнув вікно й промовив:

— Тепер вона й сама вискочить звідси.

Пласконіс зневажливо пирхнув, але цього разу про Бастині забобони нічого не сказав.

— Можна мені взяти що-небудь з одягу? — запитала Меґі.

У відповідь Пласконіс лише рохнув. А Феноліо похмуро оглянув себе згори донизу й промовив:

— Мені б теж не завадило прихопити що-небудь із собою, щоб переодягтися.

Але ніхто не звернув на нього уваги. Баста був заклопотаний своєю «записочкою». Висолопивши язика, він старанно вирізав ножем на шафі з одягом своє ім’я: БАСТА. Таку записочку Мо добре зрозуміє!

Меґі поквапно запхала до свого заплічника сякі-такі речі. На ній і досі був батьків светр. Коли вона хотіла була сховати поміж одягом і книжки Елінор, Баста вибив їх у неї з рук, гримнувши:

— Ці брати не треба!

Дорогою до Бастиної машини Мо їм не трапився. Як і на всьому їхньому безкінечно довгому шляху.

Серед зелених пагорбів

— Дай йому спокій! — сказав Мерлін. — Може, він потоваришує з тобою після того, як познайомиться з тобою ближче. У сов отак одразу, ні сіло ні впало нічого не буває.

Т. Г. Вайт. Король Камелота

Вогнерукий задивився на Каприкорнове село. Здавалося, до нього зовсім недалечко, як палицею кинути. У декотрих вікнах відбивалося небо, а на одному з дахів чоловік у чорній куртці міняв кілька поламаних дранок. Вогнерукий бачив, як чоловік утер спітніле чоло. Ці йолопи не скидали курток навіть у таку спеку, наче боялися, що без тієї уніформи порозпадаються. Воно й не дивно: гайвороння теж не скидає на сонці своє чорне пір’я, а ці люди — ніщо інше, як зграя воронів, хижаки, стерв’ятники, що шматують своїми гострими дзьобами падло.


Фарида спершу тривожило те, що на пропозицію Вогнерукого вони влаштувалися так близько до села. Та Вогнерукий пояснив, що на довколишніх пагорбах надійнішого місця просто немає. Цих обвуглених решток стін серед заростів було вже майже не видно. Молочай, дрік і дикий чебрець пообвивали чорне від сажі каміння й сховали під зеленню біль і горе. Захопивши покинуте село, Каприкорнові люди невдовзі спалили цю хатину. Уже немолода жінка, яка мешкала в ній, відмовилася залишити обжите гніздо, а Каприкорну не потрібні були чужі очі так близько від його нового кубла. Отож він випустив на неї своїх круків — свої чорні куртки, і вони підпалили курятник і хатину з однією-однісінькою кімнаткою. Вони витоптали старанно оброблені грядки й застрелили віслюка, майже такого самого старого, як і його господиня. Прийшли вони, як завжди, під прикриттям ночі, місяць тоді світив дуже ясно — так розповідала Вогнерукому одна з Каприкорнових служниць. Стара в сльозах вибігла з хатини й зчинила крик. А потім усіх їх прокляла, хоча дивилася при цьому лише на одного — на Басту, який стояв трохи збоку, тому що боявся вогню. У місячному сяйві його біла сорочка аж світилася. Мабуть, під тією білістю старій привиділася невинність чи добре серце. Баста наказав Пласконосому затиснути їй рота, а решта стояли й аж заходилися реготом. І раптом жінка впала мертва, вона нерухомо лежала серед витоптаних грядок. Після цього випадку Баста в усій околиці не боявся жодного іншого місця так, як обгорілих стін, що виглядали з-під чебрецю. Отож кращої схованки, щоб із неї спостерігати за Каприкорновим селом, і справді не було.

Зазвичай Вогнерукий влаштовувався в затінку перед хатиною, у кроні одного з дубів, під якими колись любила посидіти, мабуть, і господиня. Якби кому-небудь і спало на думку ковзнути поглядом у бік схилу, то за віттям він однаково не помітив би Вогнерукого. Той годинами нерухомо сидів на дереві, спостерігаючи в бінокль за автостоянкою й будинками. Фаридові він звелів лишитись у виярку за хатиною. Хлопчина неохоче послухався. Він не відставав від Вогнерукого, як реп’ях від штанів. Спалена хатина наводила на нього моторошний страх.

— Її дух запевне ще тут, — раз у раз казав він. — Дух тієї старої. А що, коли вона була відьма?

Та Вогнерукий лише посміявся з нього. У цьому світі духів нема. Принаймні людям перед очі вони не являються. Їхній виярок був схований так надійно, що минулої ночі Вогнерукий навіть зважився розкласти в ньому багаття. Фарид упіймав кролика — він був мастак ставити сильця й не такий жалісливий до тварин, як Вогнерукий. Коли кролик попадався в сильце, Вогнерукий підходив вийняти його аж тоді, коли сіромаха вже переставав тріпатись. Фаридові така жалісливість була чужа. Мабуть, йому надто часто доводилося голодувати.

Але який захват спалахував у його очах щоразу, коли Вогнерукий за допомогою двох паличок добував вогонь! Хлопчина вже обсмалив собі всі пальці, намагаючись навчитися фокусів з вогнем. Вогонь кусав його за ніс і губи, і все ж Вогнерукий раз у раз заставав малого за тим, що він майстрував собі з паличок та вати смолоскипи або вовтузився з сірниками. А якось Фарид ненароком підпалив суху траву, й Вогнерукий схопив його за комір і тряс, як шкідливе цуценя, поки в хлопчини потекли сльози.

— Послухай, кажу востаннє: кинь свої забавки з сірниками! — шпетив він малого. — Вогонь — звір небезпечний! Він тобі не товариш. Якщо неправильно з ним поведешся, він тебе вб’є або димом викаже ворогам!

— Але ж тобі він товариш! — уперто пробурмотів, затинаючись, Фарид.

— Дурниці! Просто я з ним не легковажу. І не забуваю про вітер! Я вже сто разів казав тобі: не розкладай багаття на вітрі. А тепер киш звідси, йди пошукай Ґвіна.

— І все ж таки він тобі товариш! — ще раз пробурмотів хлопчина, перше ніж ушитися. — Принаймні він слухається тебе краще, ніж куниця.

Фарид мав рацію. Хоча теж не зовсім, адже куниці взагалі слухаються лише самих себе. А щодо вогню, то в цьому світі він слухався Вогнерукого також далеко не так, як в іншому. Там язики полум’я з його наказу оберталися на квіти. На його прохання вони серед ночі розпускали гілля й струшували на нього іскри. Вони йшли з ним у танок, і то скрикували, то щось нашіптували своїми тріскучими голосами. А в цьому світі вони були воднораз покірні й уперті — німі, чужі звірі, що час від часу кусали руку, яка їх годувала. Лише зрідка, холодної ночі, коли самотність Вогнерукому тільки й скрашував вогонь, у його потріскуванні чоловікові вчувався шепіт, але зрозуміти слів він не міг.

І все ж Фарид, певно, таки мав рацію. Вогонь був Вогнерукому товаришем, але саме через вогонь тоді, в іншому житті, Каприкорн і наказав своїм людям привести до нього Вогнерукого й звелів йому: «Навчи мене грати з вогнем!» І Вогнерукий послухався. Він і досі шкодував, що відкрив Каприкорнові так багато таємниць, адже той любив дати вогню волю і знов приборкати його після того, як досита насичувався збіжжям, хлівами, будинками — всім, що не мало змоги втекти від нього.

— Його й досі немає? — Фарид стояв, прихилившись до шерехатого стовбура.

Хлопчина вмів підкрастися тихо, мов змія. Вогнерукий і досі щоразу здригався, коли той з’являвся так зненацька.

— Немає, — відповів Вогнерукий. — Нам щастить.

Того дня, коли вони приїхали сюди, Каприкорнова срібляста машина ще була на стоянці, але вже пополудні двоє юнаків заходилися її натирати, поки вже й самих їх стало видно в ній, як у дзеркалі. І ще до вечора господар вирушив із села. Каприкорн частенько роз’їжджав околицями: навідувався до сіл на узбережжі чи до однієї зі своїх, як він любив висловлюватися, «баз», хоча нерідко то була просто лісова хижа з одним чи двома знудженими сторожами. Як і Вогнерукий, він не вмів водити машину сам, проте це мистецтво опанували декотрі з його людей. Щоправда, водійських посвідчень майже ніхто з них не мав — адже для того, щоб їх одержати, треба вміти читати.

— Так, уночі я піду туди знов, — сказав Вогнерукий. — Бо він роз’їжджатиме, либонь, не довго. Та й Баста, звичайно, скоро повернеться.

Бастиної машини на стоянці не було вже того дня, коли вони приїхали. Невже він з Пласконосом і досі лежить зв’язаний у тій розваленій хатині?

— Гаразд. Коли виходимо? — 3 Фаридового голосу було чути, що хлопчина залюбки вирушить хоч зараз. — Відразу, щойно зайде сонце? Вони тоді якраз усі вечерятимуть у церкві.

Вогнерукий прогнав муху з бінокля.

— Я піду сам. Ти зостанешся і стерегтимеш речі.

— Ні!

— Так. Бо це небезпечно. Я хочу там декого навідати, а для цього мені доведеться пробратися у двір за Каприкорновим будинком.

Фарид звів на нього вражений погляд. Його чорні очі іноді дивилися так, неначе їм уже надто багато довелося побачити.

— Ти здивований, еге? — промовив Вогнерукий, тамуючи усмішку. — Ти, мабуть, і не думав, що в Каприкорновому домі я маю друзів.

Хлопчина стенув плечима й подивився в бік села. На стоянку саме завернув запорошений ваговоз. У відкритому кузові стояли дві кози.

— Ще хтось із селян лишився без кіз, — пробурмотів Вогнерукий. — І добре зробив, що віддав, а то ще до вечора на дверях його хліва висіла б записка.

Фарид подивився на нього, нічого не розуміючи.

— У записці стояло б: «Завтра прокукурікає червоний півень». Крім цього речення, Каприкорнові люди не вміють писати більш нічого. А іноді вони просто чіпляють на дверях дохлого півня. Таке зрозуміє будь-хто.

— Червоного півня? — Хлопчина покрутив головою. — Це що — таке прокляття?

— Та ні! Чорт, ти вже знов як Баста. — Вогнерукий тихенько засміявся.

З ваговоза вийшли Каприкорнові люди. Той, що нижчий, ніс два напхом напхані пластикові мішечки, другий стягував з кузова кіз.

— Червоний півень — це вогонь. Вогонь, який чорні куртки пускають у селянські хліви й на оливкові дерева. Іноді червоний півень заспіває й на горищі або, коли хтось виявився аж надто непіддатливий, і в кімнаті з дітьми. Майже в кожної людини є щось таке, що їй особливо дороге.

Ті двоє потягли кіз у село. Один із них був Кокерель — Вогнерукий здогадався про це з того, що той припадав на одну ногу. Вогнерукий уже не раз запитував себе, чи знає Каприкорн про всі оці дрібні оборудки своїх людей. Може, вони час від часу просто працюють на власну кишеню?

Фарид упіймав у пригорщу коника й розглядав його в щілину поміж пальцями.

— І все ж таки я піду з тобою, — сказав він.

— Ні.

— Я не боюся!

— Тим гірше.

Після того, як вони втекли від Каприкорна, той звелів поставити прожектори — перед церквою, на даху свого будинку й на автостоянці. Тож тепер лишитися непоміченим було ще тяжче. Вогнерукий першої ж таки ночі прокрався в село, замастивши сажею своє порубцьоване обличчя, щоб його не впізнали.

Охорону Каприкорн також посилив — мабуть, через скарби, які йому добув Чарівновустий. Звичайно, він уже давно сховав їх до підвалу в будинку, надійно замкнувши у важких, зумисне поставлених там сейфах. Каприкорн був чоловік скупий. Він збирав свої багатства, мов той дракон із казки. Часом він надівав перстень собі на палець чи ланцюжок на шию служниці, яку саме вподобав. Або посилав Басту придбати йому нову мисливську рушницю.

— З ким ти хочеш побачитись?

— Це тебе не стосується.

Фарид випустив з долоні коника. Той притьма поскакав геть на незграбних оливково-зелених лапках.

— З однією жінкою, — сказав Вогнерукий. — Однією з Каприкорнових служниць. Вона вже якось була мені допомогла.

— З тією, чий знімок ти носиш у заплічнику?

Вогнерукий опустив бінокля.

— А ти звідки знаєш, що я ношу в заплічнику?

Фарид увібгав голову в плечі. Він, схоже, звик діставати на горіхи за кожне необачне слово.

— Я шукав сірники.

— Ще раз дізнаюся, що ти порпався в моєму заплічнику, скажу Ґвінові повідкушувати тобі пальці.

— Ні, Ґвін мене не кусатиме! — усміхнувся хлопчина.

Він мав рацію. Куниця любила його до нестями.

— А де це, власне, та шкодлива бестія шастає? — Вогнерукий обвів поглядом дерева. — Я Ґвіна від учора не бачив.

— Мені здається, він знайшов собі подругу.

Фарид ворушив паличкою сухе листя, що встеляло землю під деревами. Уночі його шарудіння викаже будь-кого, хто спробує нечутно підкрастися до їхньої схованки.

— Якщо ти не візьмеш мене з собою, — проказав хлопчина, не підводячи очей на Вогнерукого, — то я сам піду за тобою назирці.

— Якщо підеш за мною назирці, я дам тобі такого бобу, що не знатимеш, на яке місце сісти!

Фарид похнюпив голову й байдуже втупився в свої босі ноги. Потім перевів погляд на розвалені стіни, за якими вони влаштували схованку.

— І не чіпляйся більше до мене з духом отої старої! — роздратовано кинув Вогнерукий. — Скільки тобі ще казати? Уся небезпека там, у селі. Якщо боїшся темряви, розклади багаття у виярку.

— Духи вогню не бояться, — ледве чутно промовив Фарид.

Вогнерукий зітхнув і зліз зі свого спостережного пункту. Цей хлопчина й справді був не кращий від Басти. Щоправда, проклять, сходів і чорних котів він не боявся, зате йому скрізь ввижалися духи, і не лише отієї старої жінки, закопаної в твердій землі десь неподалік. Ні, Фарид бачив цілі юрмища духів: злі, мало не всемогутні створіння, що виривають у нещасних смертних хлопчиків з грудей серце й пожирають його. Фарид просто не вірив Вогнерукому, коли той казав, що духи не прийшли разом із ним, що він лишив їх там, у книжці, вкупі з розбійниками, які били його руками й ногами. Якщо сьогодні вночі він зостанеться тут сам, то, чого доброго, ще помре зо страху.

— Ну, гаразд, — зітхнув Вогнерукий, — підеш зі мною. Але щоб мені й не писнув, зрозумів? Бо там унизу — не духи, а живі люди з ножами й рушницями.

Фарид із вдячністю обхопив Вогнерукого своїми худенькими руками.

— Гаразд, годі вже, годі! — різко кинув Вогнерукий, відтручуючи хлопця. — Покажи краще, як ти навчився стояти на одній руці.

Фарид одразу послухався. З почервонілим від напруження обличчям він утримував рівновагу спершу на правій руці, потім на лівій, випроставши вгору босі ноги. Через три секунди він, гойднувшись, упав просто на цупке листя чистцю, але вмить підхопився й став на руку знов.

Вогнерукий сів під деревом.

Пора було якось відчепитися від хлопчини. Але як? У собаку можна запустити камінцем чи двома. А в хлопчика?.. І чому він не лишився з Чарівновустим? Той краще вмів наглядати за дітьми. Зрештою, то він вичитав Фарида в цей світ. Але ж ні, хлопчина побіг хвостиком саме за ним, Вогнеруким.

— Піду пошукаю Ґвіна, — промовив він і підвівся.

Фарид мовчки рушив услід за Вогнеруким.

Повернення

Вона розмовляла з королем і в глибині душі сподівалася, що той заборонить синові від’їздити на прогулянку. Але король сказав:

— А знаєш, люба моя, таки правду кажуть: пригоди потрібні навіть дітям. Пригоди можуть ввійти людині в плоть і кров, навіть якщо згодом вона про них і не згадає.

Ева Ібботсон. Таємниця тринадцятого перону

Цього сірого дощового дня, коли перед очима Меґі вдруге постало Каприкорнове село, нічого небезпечного вона не побачила. Крізь зелень на пагорбах унизу проглядали вбогі будинки. Сонячне проміння не прикрашало їхню старість, і Меґі аж не вірилося, що це були ті самі будинки, які мали такий грізний вигляд уночі, коли вони звідси втікали.


— Цікаво! — прошепотів Феноліо, коли Баста в’їхав на стоянку. — Ця місцина страшенно схожа на ту, де відбувається дія в моєму «Чорнильному серці»! Замку тут, звісно, немає, але краєвид довкола дуже подібний, та й село, здається, майже таке саме старе. А ти знаєш, що в «Чорнильному серці» все діється у світі, який неабияк нагадує наше середньовіччя? Я, певна річ, дещо додав від себе — приміром, фей, велетів, а дещо й випустив, але загалом…

Далі Меґі його вже не слухала. Вона пригадувала ту ніч, коли вони втікали з Каприкорнової темниці. Тоді вона так сподівалася, що ніколи вже не побачить ні цієї автостоянки, ні церкви, ні отих пагорбів.

— Виходьте хутчій! — буркнув Пласконіс, рвучко відчиняючи дверцята машини. — Сподіваюся, дорогу ти ще не забула?

Ні, дорогу Меґі не забула, хоча цього дня все мало інший вигляд. Феноліо роззирався у вуличках, мовби справжній турист.

— Я це село знаю! — прошепотів він до Меґі. — Тобто я про нього чув. З цим селом пов’язана не одна сумна історія. У минулому столітті — отой землетрус, а під час останньої війни…

— Прибережи свого язика на потім, ти, писако! — урвав його Баста. — Терпіти не можу, коли при мені шепочуться!

Феноліо сердито глипнув на нього і змовк. До самої церкви він не зронив жодного слова.

— Чого поставали? Відчиняйте двері! — гаркнув Пласконосий.

Меґі з Феноліо штовхнули важкі дерев’яні двері.

На них повіяло таким самим холодним, застояним повітрям, як і того дня, коли Меґі привели до цієї церкви разом з Мо та Елінор. Усередині змінилося мало що. Червоні стіни цього похмурого дня справляли ще лиховісніше враження, а лялькове обличчя статуї Каприкорна прибрало, здавалося, ще зліших рис. Залізні бочки, в яких спалювали книжки, також стояли на тому самому місці, а ось Каприкорнового крісла вгорі на сходах уже не було.

Двоє в чорних куртках саме тягли сходами нагору нове крісло. Поряд стояла, нетерпляче покрикуючи на них, стара, схожа на сороку жінка. Меґі з відразою впізнала її.

Баста відштовхнув убік двох жінок, які навколішках мили підлогу посередині церкви, й поважно рушив до сходів, що колись вели до вівтаря.

— Мортоло, де Каприкорн? — ще здалеку гукнув він старій. — У мене для нього новини. Важливі новини!

Стара навіть голови не повернула.

— Візьміть іще правіше, йолопи! — скомандувала вона тим двом, котрі все ще мучилися з важким кріслом. — Ось бачите, діло пішло! — Потім недбало обернулася до Басти й кинула: — Ми чекали на тебе раніше.

— Що ти хочеш сказати?

Баста розмовляв гучно, але в його голосі Меґі почула невпевненість. Схоже, він боявся старої.

— А ти знаєш, скільки сіл на цьому Богом проклятому узбережжі? До того ж ми навіть не були певні, чи Чарівновустий узагалі ще десь тут. Але мій нюх ніколи мене не підводив, і… — він кивнув головою в бік Меґі, — я своє завдання виконав.

— Та невже? — Сорока ковзнула поглядом повз Басту — туди, де стояли Меґі й Феноліо під охороною Пласконоса. — Я бачу лише дівчинку і якогось старого. А де ж її батько?

— Його там не було. Але він прийде. Кращого живця, ніж ця мала, й не треба.

— І звідки ж він знатиме, що вона тут?

— Я лишив йому записку!

— Відколи це ти вмієш писати?

Меґі помітила, як у Басти від злості напружилися плечі.

— Я написав там своє ім’я. Йому більш нічого й не треба, щоб зрозуміти, де шукати свою дорогоцінну доцю. Скажеш Каприкорнові, що я замкну її в одній із кліток. — По цих словах він крутнувся на підборах і знов поважно рушив до Меґі й Феноліо.

— Каприкорн поїхав, і я не знаю, коли він повернеться! — крикнула йому вслід Мортола. — Але до його повернення головна тут я, і мені здається, що останнім часом ти виконуєш свою роботу не так, як від тебе чекають.

Баста обернувся так різко, немовби його щось укусило за потилицю. Але Мортола незворушно провадила далі:

— Спершу даєш Вогнерукому вкрасти в тебе ключі, потім губиш наших собак і нам доводиться розшукувати тебе в горах, а тепер ще й це. Давай сюди ключі. — І Сорока простягла руку.

— Що?! — Баста зблід, мов школяр, якому мають перед усім класом дати різок.

— Ти добре чув, що я сказала. Я забираю в тебе ключі від кліток, склепу й бензосховища. Принеси їх сюди!

Баста не поворухнувся.

— Не маєш права! — нарешті процідив він крізь зуби. — Мені їх дав Каприкорн, і забрати їх у мене може лише він. — І відвернувся, щоб піти геть.

— І він їх у тебе таки забере! — крикнула Мортола. — А як тільки повернеться, зажадає від тебе звіту. Може, він краще, ніж я, зрозуміє, чому ти не привіз Чарівновустого.

Баста нічого не відповів. Натомість схопив за руки Меґі й Феноліо й потяг до виходу з церкви. Сорока крикнула йому вслід іще щось, але Меґі не зрозуміла, що саме. А Баста навіть не обернувся.

Він замкнув їх із Феноліо в комірчині під номером п’ять — у тій самій, де колись сидів Фарид.

— Ну, ось, зачекаєте тут, поки з’явиться твій татусь! — сказав він, упихаючи Меґі в двері.

Вона мала таке враження, ніби їй удруге сниться той самий страшний сон. Тільки цього разу тут не було навіть прілої соломи, щоб сісти, і лампочка під стелею не горіла. Зате крізь невеличку дірку в стіні проникало трохи денного світла.

— Чудово! — сказав Феноліо й, зітхнувши, сів просто на холодну підлогу. — Хлів. Не дуже оригінально. Принаймні я сподівався, що Каприкорн для своїх в’язнів улаштує бодай справжню в’язницю.

— Хлів? — Меґі сперлася на стіну. Вона чула, як у замкнені двері періщить дощ.

— Атож. А ти думала, тут що? Колись завше так будували: внизу — худоба, вгорі — люди. У деяких гірських селах кіз та віслюків і досі тримають у таких хлівах. Уранці, коли худобу виганяють на пасовище, у вуличках парують цілі купи гною, і люди вступають у них, коли виходять купити свіжі булочки. — Феноліо висмикнув з носа волосинку, уважно розглянув її, немовби не ймучи віри, що така щетина виросла в його власному носі, й щиглем відкинув її геть. — Це й справді чудеса! — пробурмотів він. — Саме такою я й уявляв собі Каприкорнову матір: ніс, близько посаджені очі… Навіть те, як вона згортає на грудях руки й випинає підборіддя…

— Каприкорнова мати? — Меґі недовірливо поглянула на нього. — Ота сорока?

— Сорока?! Це ти її так називаєш? — Феноліо тихенько засміявся. — Саме таке прізвисько вона має і в моїй книжці. Таки й справді дивовижа! Але ти її остерігайся. Вдача в неї не вельми приємна.

— А я думала, це його економка.

— Гм, саме так ти, мабуть, і мала думати. Тож нехай це буде поки що наша маленька таємниця. Ти мене зрозуміла?

Меґі кивнула головою, хоч нічого й не зрозуміла. А втім, хіба не однаково, хто ця стара? Тепер усе однаково. Цього разу тут нема Вогнерукого, який уночі випустив би їх на волю. Усе виявилося марним, так ніби вони звідси й не втікали. Меґі ступила до замкнених дверей і вперлася в них долонями.

— Мо прийде по мене, — прошепотіла вона, — і тоді вони зачинять нас тут назавжди. Навіки!

— Хтозна, хтозна. — Феноліо підвівся, підійшов до неї й пригорнув її.

Вона притислася обличчям до його куртки. Тканина була груба й пахла тютюном для люльки.

— Я що-небудь придумаю, — прошепотів Феноліо їй на вухо. — Адже то я, зрештою, придумав цих негідників. Смішно було б, якби я не повернув їх туди, звідки вони прийшли. Щодо цього твій батько мав одну ідею, але…

Меґі підвела заплакане обличчя і з надією поглянула старому в очі. Та він лише похитав головою:

— Потім. А поки що поясни мені, навіщо Каприкорнові твій батько. Чи пов’язано це з його мистецтвом читати вголос?

Меґі кивнула головою і втерла заплакані очі.

— Він хоче, щоб Мо вичитав йому когось із тієї книжки, якогось давнього товариша…

Феноліо простяг їй носову хустинку. Коли Меґі почала сякатися, з хустини випало кілька тютюнових кришок.

— Товариша? У Каприкорна товаришів немає. — Старий насупив брови.

І раптом Меґі відчула, як він різко хапнув ротом повітря.

— Хто він? — запитала вона.

Але Феноліо лише втер сльозу з її щоки.

— Сподіваюся, того чоловіка ти зустрінеш тільки на сторінках книжки, — нарешті ухильно відповів він. Потому відвернувся й заходив туди-сюди по комірчині. — Каприкорн, мабуть, скоро повернеться. Я маю поміркувати, що йому казати.

Але Каприкорн не повертався. Надворі вже стемніло, а по них до цієї в’язниці ніхто не приходив. Не приносили навіть поїсти. Коли з дірки в стіні потягло нічним холодом, вони посідали поруч на твердій долівці, зігріваючи одне одного.

— А Баста, власне, й досі такий самий забобонний? — озвався перегодя Феноліо.

— Так, дуже, — відповіла Меґі. — Вогнерукий частенько дражнить його цим.

— Це добре, — буркнув Феноліо.

І більше не сказав жодного слова.

Каприкорнова служниця

Я ніколи не бачив ні своїх батька-матері, ні їхніх портретів, тому перші уявлення про них були пов'язані — хоч як безглуздо це звучить — з плитами на їхніх могилах. Форма літер на батьковому надгробку чомусь навіяла мені думку про те, що він був кремезний, широкоплечий смаглявий чоловік з кучерявим чорним чубом. А контури й лінія напису «А також Джорджиана, його дружина» викликали в мене дитячі уявлення про матір як про хворобливу жінку в ластовинні.

Чарльз Діккенс. Великі сподівання

Вогнерукий зібрався в дорогу, ніч стояла така темна, що темнішої не буває. Небо все ще затягували хмари, і крізь них не проглядала жодна зірочка. Лише місяць час від часу з’являвся з-за хмаровиння — якийсь жалюгідно тоненький, нагадуючи кружальце лимона в чорнильному морі.

Вогнерукий просто молився на цю темряву, а ось Фарид здригався щоразу, коли по його обличчю черкала гілка.

— Прокляття, краще б я лишив був тебе з куницею! — невдоволено бурчав Вогнерукий. — Ти так цокотиш зубами, що нас одразу почують. Поглянь уперед! Ось чого треба боятися — того, що там! Не духів, а рушниць!

За якихось кілька кроків починалося Каприкорнове село. Від нових прожекторів між сірими будинками було ясно, як удень.

— А ще кажуть, буцімто електрика — це велике щастя! — прошепотів Вогнерукий, коли вони кралися повз автостоянку.

Між машинами знудьговано походжав вартовий. Позіхнувши, він прихилився до ваговоза, в якому Кокерель пополудні привіз кіз, і надів навушники.

— От і добре! Так ціле військо пройде, а він нічого не почує! — стиха мовив Вогнерукий. — Якби зараз сюди Басту, то він зачинив би цього хлопця днів на три в отому Каприкорновому хліві й не дав би йому й шматка хліба.

— А що, як піти дахами? — У Фаридових очах уже не було страху: вартовий з рушницею не лякав хлопчину так, як духи в його уяві.

На таку нерозважливість Вогнерукий лише похитав головою. Але ідея з дахами була непогана. По стіні одного із сусідніх зі стоянкою будинків вився виноград. Його вже багато років не обрізали. Як тільки вартовий, погойдуючись у такт музиці, що гриміла в його вухах, відійшов на протилежний бік стоянки, Вогнерукий подерся затверділою лозою вгору. Фарид лазив по деревах ще краще. Уже стоячи на даху, він гордо подав Вогнерукому руку. Мов бродячі коти, вони пробиралися дахами далі: повз димарі, антени, Каприкорнові прожектори, які світили тільки вниз, отож усе, що було вгорі, ховалося в непроникній темряві. Один раз під ногами у Вогнерукого відірвалася черепиця, але він устиг її підхопити, і вона не впала на вулицю й не розлетілася на шматки.

Діставшись до майдану, де стояла церква й Каприкорнів будинок, вони спустилися ринвою на землю. Якусь хвилю Вогнерукий, пригнувшись за горою порожніх ящиків з-під овочів і затамувавши подих, стежив за вартовим. Не лише майдан, а й вузеньку вуличку перед Каприкорновим будинком заливало яскраве світло. Біля водограю перед церквою сидів чорний кіт. У Басти, якби він побачив його, завмерло б, мабуть, серце, однак у Вогнерукого куди більшу тривогу викликали вартові перед Каприкорновим будинком. Двоє з них тинялися біля входу. Ще один — кремезний, приземкуватий — чотири роки тому розшукав Вогнерукого на півночі, в місті, де фокусник мав намір дати свою останню виставу. Разом з іще двома чорними куртками той тип привіз Вогнерукого сюди, і тут Каприкорн заходився був розпитувати в нього про Чарівновустого та оту книжку — розпитувати так, як умів лише він, Каприкорн.

Вартові про щось сперечалися. Вони були так захоплені розмовою, що Вогнерукий набрався духу і, швидко ступивши кілька кроків, зник у вуличці, що вела до Каприкорнового будинку. Фарид прошмигнув услід за Вогнеруким — нечутно, мов його жива тінь. У Каприкорновому будинку, цій масивній, незграбній споруді, була колись, мабуть, сільська ратуша, а може, монастир чи школа. У жодному вікні не світилося, і вартових поблизу теж не було видно. Але Вогнерукий пильності не втрачав. Він знав, що чорні куртки любили прихилитися десь до темних вхідних дверей, зливаючись із ними, мов гайвороння з нічною темрявою. Так, Вогнерукий знав про Каприкорнове село майже все. Йому частенько випадало скрадатися цими вуличками відтоді, як Каприкорн наказав привезти його сюди, щоб він, Вогнерукий, шукав для нього Чарівновустого й книжку. І щоразу, коли туга за домівкою доводила його до божевілля, він приходив сюди, до своїх давніх ворогів, — лише задля того, щоб хоч трохи не почуватися чужим. І стримати його не міг навіть страх перед Бастиним ножем.

Вогнерукий узяв із землі плаского камінця, поманив до себе Фарида й пожбурив камінця вздовж вулиці. Ніде ніщо не ворухнулося. Вартовий, як Вогнерукий і сподівався, робив обхід, тож чоловік прослизнув до високого муру, за яким був Каприкорнів садок: плодові дерева, городина, духмяні кущі, сховані за огорожею від холодного вітру, що іноді віяв із сусідніх гір. Вогнерукий нерідко заходив сюди порозмовляти зі служницями, які пололи бур’ян на грядках. Прожекторів у садку не було, вартових теж (кому ж спаде на думку красти тут городину?!), а до будинку з двору вели тільки заґратовані двері, що їх на ніч замикали. А ще відразу за муром стояла собача будка, та вона була порожня. Собаки не повернулися з пагорбів. Вони виявилися розумнішими, ніж Вогнерукий про них думав, а нових Баста вочевидь іще не завів. Нерозумно з його боку. Ні, Баста таки дурень.

Вогнерукий зробив знак Фаридові, щоб той не відставав, і побіг повз старанно доглянуті грядки до заґратованих дверей. Уздрівши важкі ґрати, хлопчик запитливо звів очі на Вогнерукого. Але той у відповідь лише приставив до губів пальця й показав поглядом на вікно на третьому поверсі. Віконниці, чорні, як і сама ніч, були відчинені. Вогнерукий нявкнув, та так природно, що йому відповіло одразу кілька кішок. Але за вікном жодного поруху. Вогнерукий тихенько лайнувся, якусь хвилю ще прислухався до темряви, а тоді різко скрикнув хижим птахом. Фарид здригнувся й припав до стіни. Цього разу за вікном почулося шарудіння, й через підвіконня перехилилася жінка. Вогнерукий помахав рукою їй, вона помахала йому — і зникла.

— Чого витріщився?! — прошепотів Вогнерукий, помітивши стривожений Фаридів погляд. — Їй можна довіряти. Багато хто з цих жінок важким духом дихає на Каприкорна та його людей, а декотрі взагалі попали сюди не з власної волі. Але всі вони бояться Каприкорна. Бояться втратити роботу, бояться, що він спалить їхній родині дах над головою, якщо вони розповідатимуть про нього й про те, що тут твориться. Бояться, що Каприкорн нашле на їхніх рідних Басту з ножем… А Резі нічого боятися: сім’ї вона не має. — «Уже не має», — додав він подумки.

Двері за ґратами відчинились, і на порозі постала жінка з вікна — Реза. Її стривожене бліде обличчя обрамляли темно-русяві коси.

— Як справи? — Вогнерукий ступив до ґрат і простяг крізь залізні прути руку.

Реза, всміхнувшись, потисла її й кивком голови показала на хлопчину.

— Це Фарид, — стиха пояснив Вогнерукий. — Він до мене, так би мовити, прибився. Але йому можна довіряти. Каприкорна він любить не більше, ніж ми з тобою.

Реза кивнула, а тоді, докірливо поглянувши на Вогнерукого, похитала головою.

— Так, я розумію: те, що я сюди повернувся, з мого боку нерозумно. Але ти чула новину? — У голосі Вогнерукого лунали гордощі, і він їх не приховував. — Вони гадали, зі мною можна робити що завгодно. Але це не так! Один примірник книжки все ж таки лишився, і я його знайду! Не поглядай так на мене! Чи знаєш ти, де Каприкорн його ховає?

Реза похитала головою. Позад них почулося шарудіння, і Вогнерукий різко обернувся. Але то миша прошмигнула в тиші через двір. Реза дістала з кишені халата аркуш паперу й олівець. Вона писала повільно й ретельно, знаючи, що Вогнерукому легше читати великі літери. Вона сама ж і навчила його писати й читати, щоб вони могли спілкуватися.

Як завжди, Вогнерукий збагнув не відразу, що означали літери в нього перед очима. Він щоразу пишався собою, коли ті значки, схожі на павуків, нарешті складалися в слова і йому щастило розгадати їхню таємницю.

— «Я пошукаю», — тихо прочитав Вогнерукий. — Гаразд. Але будь обережна. Я не хочу, щоб ти ризикувала своєю гарненькою голівкою. — Він знов опустив погляд на записку. — А що означає: «Бастині ключі тепер у Сороки»?

Він повернув їй записку. Фарид не міг відвести погляду від Резиної руки, немовби перед його очима хтось творив чари.

— Схоже, тобі доведеться навчити і його! — прошепотів Вогнерукий крізь ґрати. — Бачиш, як він у тебе втупився?

Реза підвела голову й усміхнулася до Фарида. Той збентежено відвів погляд. Реза зробила пальцем коло довкруж свого обличчя.

— Хочеш сказати, він гарний хлопчина? — Вогнерукий насмішкувато скривив вуста, а зніяковілий Фарид уже не знав, куди подіти очі. — А я? Гарний, як місяць? Гм, вже й не знаю, що про такий комплімент думати. Чи ти маєш на увазі, в мене стільки ж рубців на обличчі, як на місяці?

Реза затисла собі долонею рота. Розсмішити її було не важко, вона сміялась, як маленька дівчинка. Лише тоді можна було почути її голос.

Зненацька ніч розпанахали постріли. Фарид з переляку аж присів під муром. Вогнерукий підвів його на ноги й прошепотів:

— Не бійся! То вартові знову стріляють у котів. Вони завжди так розважаються, коли їм стає нудно.

Фарид недовірливо подивився на нього, але Реза спокійно писала собі далі.

— «Вона забрала в нього ключі, — прочитав Вогнерукий. — Щоб покарати його». Ну, Басті це буде, звісно, не до шмиги. Тими ключами він так пишався, неначе йому доручили оберігати зіницю Каприкорнового ока.

Реза вдала, ніби дістає з-за паска ножа, і так насупилася, що Вогнерукий мало не зареготав. Він хутко роззирнувся навсібіч, але тут, у дворі за високим муром, було тихо, як на кладовищі.

— О-о, уявляю собі, як тепер Баста казиться! — прошепотів він. — Бідолаха зі шкури лізе, щоб догодити Каприкорнові, ріже людям горлянки, нівечить обличчя, і отака йому за це дяка…

Реза ще раз узялася за олівець. І знову Вогнерукий нестерпно довго розшифровував її чітко написані літери.

— A-а, то ти чула про Чарівновустого! Хочеш знати, хто він такий? Що ж, якби не я, він і досі сидів би в Каприкорновій клітці. Що ще? Спитай у Фарида. Чарівновустий вийняв хлопчину з його історії, мов кісточку з абрикоси. Добре, що хоч не прихопив жодного з отих злих духів, про яких раз у раз торочить малий. Чарівновустий, звісно, читець хоч куди, Даріусові до нього далеко. Сама бачиш: Фарид не шкутильгає, обличчя в нього теж, мабуть, таке саме, як і було. Та й голос він також іще має, хоч зараз про нього цього не скажеш.

Хлопчина кинув на Вогнерукого гнівний погляд.

— Який у Чарівновустого вигляд? Поки що Баста обличчя йому не помережив. Це все, що я можу тобі сказати.

Угорі рипнула віконниця. Вогнерукий припав до ґрат. «Це вітер, — подумав він першої миті. — Просто вітер». Фарид утупивсь у Вогнерукого широко розплющеними від жаху очима — мабуть, те рипіння знов нагадало хлопчині про якогось демона. Однак створіння, що вихилилося з вікна над ними, було з плоті й крові — Мортола, або Сорока, як її називали поза очі. Усі служниці підлягали їй, ніщо не могло уникнути її очей і вух, навіть таємниці, що їх жінки пошепки переказували одна одній вночі у спальнях. Для сейфів із грішми Каприкорн відвів і то кращу кімнату, ніж для служниць. Усі вони ночували по четверо в помешканні, крім тих, які не погребували котримсь із його людей і не поселилися в одному з покинутих будинків.

Сорока сперлася на підвіконня, глибоко вдихаючи нічну прохолоду. Вона висла у вікні безкінечно довго — так довго, що Вогнерукому навіть засвербіли руки скрутити її худі в’язи. Та зрештою вона, схоже, таки вволю надихалася свіжим повітрям і причинила вікно.

— Зараз мені пора йти, але завтра ввечері я прийду знов. Може, доти тобі пощастить що-небудь довідатися про книжку. — Вогнерукий ще раз потис Резі руку (її долоня була шкарубка від прання та чищення). — Даруй, я тобі про це вже казав, але все ж таки: будь обережна й тримайся від Басти якомога далі.

Реза стенула плечима. Як іще могла вона відповісти на таку марну пораду? У селі майже всі жінки трималися від Басти якомога далі, зате сам він робив навпаки.

Вогнерукий чекав під заґратованими дверима, доки Реза піднялася до своєї кімнати. Вона свічкою подала йому знак з вікна.


Вартовий на автостоянці все ще був у навушниках. Тримаючи у випростаних руках рушницю, мов дівчину за талію, він замріяно танцював поміж машинами. А коли згодом усе ж таки повернув голову в бік Вогнерукого й Фарида, тих уже давно проковтнула ніч.

На зворотному шляху до схованки їм ніхто не трапився, крім лисиці, що, зблиснувши голодними очима, кинулася навтіки. Ґвін сидів за обгорілими стінами, доїдаючи спійману пташку. У темряві яскраво світилося її пір’я.

— А вона завжди була німа? — запитав Фарид, коли Вогнерукий улаштувався під деревом спати.

— Скільки її й знаю, — відповів Вогнерукий, повертаючись до нього спиною.

Фарид улігся поруч. Він робив так від самого початку, й хоч скільки Вогнерукий відкочувався від нього, та прокинувшись, щоразу знаходив хлопчину в себе під самісіньким боком.

— Отой знімок у тебе в заплічнику… — проказав Фарид. — То вона.

— І що?

Хлопчина промовчав.

— Якщо ти поклав на неї око, — насмішкувато промовив Вогнерукий, — то забудь про це. Вона — одна з улюблених Каприкорнових служниць. Їй навіть дозволяють приносити йому сніданок і помагати вдягатися.

— І давно вже вона в нього?

— П’ять років, — відповів Вогнерукий. — І за весь цей час Каприкорн жодного разу не випустив її з села. Навіть з дому виходити їй дозволяють дуже рідко. Вона двічі пробувала втекти, але далеко не забігала. Один раз її вкусила змія. Реза ніколи не розповідала мені про те, як її покарав Каприкорн, але я знаю, що відтоді втікати вона вже не намагалася.

Позад них почулося шарудіння. Фарид підхопився на ноги, але виявилося, що то був усього-на-всього Ґвін. Облизуючи собі писок, він улаштувався на череві у Фарида. Хлопець, сміючись, висмикнув у куниці з хутра пір’їну. Ґвін запопадливо обнюхав хлопчині підборіддя й ніс, так наче знудьгувався за ним, а тоді знову зник десь у нічній пітьмі.

— Таки славна тваринка! — прошепотів Фарид.

— Де там! — відказав Вогнерукий і натяг тоненьку ковдру до самого підборіддя. — Ґвін, мабуть, любить тебе за те, що ти пахнеш, як дівчинка.

Фарид довго мовчав.

— Вона схожа на неї, — нарешті озвався він — саме тієї хвилини, коли Вогнерукий уже почав дрімати. — На доньку Чарівновустого. Такі самі губи, такі ж очі… І сміється так само.

— Дурниці! — кинув Вогнерукий. — Вони зовсім не схожі. Просто в обох блакитні очі, оце й усе. Таке часто буває. А тепер спи вже нарешті.

Фарид послухався. Він загорнувсь у светр, якого йому дав Вогнерукий, і повернувся до того спиною. Невдовзі хлопчина вже дихав рівно, як немовля. А Вогнерукий до самого ранку так і не заснув, усе видивляючись у темряву.

Таємниці

— Коли мене посвятять у рицарі, — промовив Ворт, замріяно дивлячись у вогонь, — я… молитиму Бога, щоб він послав мені все зло, яке тільки є на світі. Лише мені. І коли те зло здолаю я, то від нього вже нічого не зостанеться, а якщо перемога дістанеться йому, то через це постраждаю тільки я сам.

— Це буде надто великий ризик із твого боку, — відповів Мерлін. — І ти програєш. І через це страждатимеш.

Т. Г. Вайт. Король Камелота

Каприкорн прийняв Меґі й Феноліо в церкві, з ним було з десяток його людей. Він сидів у чорному, мов сажа, шкіряному кріслі, яке поставили під наглядом Мортоли. Цього дня Каприкорн одягнув костюма не червоного, а блідо-жовтого, кольору вранішнього сонця, що пробивалось у вікна. Він наказав привести своїх бранців із самого рання, над пагорбами ще висів туман, і сонце пливло в ньому, мов м'ячик у каламутній воді.

— Присягаюся всіма літерами абетки! — шепотів Феноліо, ступаючи з Меґі середнім проходом церкви й відчуваючи на потилиці подих Басти. — У нього вигляд точнісінько такий, який я собі й уявляв. «Безбарвний, як молоко в склянці…» Атож, здається, саме так я й висловився.

Він наддав ходи, так ніби йому не терпілося розгледіти своє творіння ближче. Меґі за ним ледве встигала, а Баста перед самими сходами навіть притримав його ззаду.

— Гей, ти куди?! — прошипів він. — Поспішати не треба. І не забудь уклонитися, зрозумів?

Феноліо лише зневажливо зиркнув на нього й стояв рівнісінько, мовби палицю проковтнувши. Баста вже простяг був руку до нього, та Каприкорн ледь помітно хитнув головою, і Баста опустив руку, мов дитина, якій зробили зауваження. Поряд із Каприкорновим кріслом стояла Мортола, згорнувши за спиною руки, мов крила.

— Ох, Басто, Басто, мені й досі невтямки, про що ти думав, коли вертався сюди без її батька! — промовив Каприкорн, переводячи погляд з Меґі на зморшкувате обличчя Феноліо.

— Його там не було, я ж бо вже пояснював. — У Бастиному голосі вчувалась образа. — Невже я мав сидіти там, як жаба біля ставка, і ждати його? Скоро він і сам сюди прибіжить. Адже ми всі бачили, як сліпо він любить оце дівча. Б’юсь об заклад на свій ніж: він з’явиться тут ще сьогодні, щонайпізніше — завтра.

— На твій ніж? Але ж ти його недавно позбувся! — глузливо кинула Мортола.

Баста лише мовчки зціпив зуби.

— Розледачів ти, Басто, — зауважив Каприкорн. — Гаряча голова затуманює тобі розум. Що ж, погляньмо, кого ти ще привіз.

Феноліо стояв, прикутий до нього поглядом. Він розглядав Каприкорна як художник, що через багато років знов бачить власну картину. І своєю роботою він, якщо судити з виразу його обличчя, був задоволений. У його очах Меґі не помітила й тіні страху — лише скептична цікавість і задоволення.

Задоволення самим собою. Каприкорнові такий погляд не сподобався, це Меґі також помітила. Каприкорн не звик, щоб на нього дивилися без страху, як оцей старий чоловік.

— Баста розповідав мені про вас дивні речі, пане…

— Феноліо!

Меґі не зводила погляду з Каприкорнового обличчя. Чи він хоч раз читав ім’я на обкладинці «Чорнильного серця» — те, що стоїть над назвою книжки?

— У нього навіть голос такий, яким я його уявляв! — прошепотів до неї Феноліо.

Він нагадував їй хлопчика, який захоплено розглядає лева у клітці. Ось тільки Каприкорн сидів не в ній. Один його погляд — і Баста заломив старому руку за спину так грубо, що той від болю лише хапнув ротом повітря.

— Не люблю, коли при мені шепочуться, — пояснив Каприкорн, поки Феноліо намагався перевести подих. — Отож, як я вже сказав, Баста розповів мені неймовірну історію: буцімто ви стверджували, що саме ви написали одну книжку… Як там вона називається?

— «Чорнильне серце». — У Феноліо боліла спина, й він розтирав її. — Книжка називається так, тому що в ній ідеться про чоловіка, в якого серце чорне від злості. Ця назва мені подобається й досі.

Каприкорн звів брови — і усміхнувся.

— О, і як я маю це розуміти? Мабуть, як комплімент? Те, про що ви розповідаєте, — моя історія.

— Ні, це історія не твоя, а моя. А ти — лиш один з її персонажів.

Меґі завважила, як Баста запитливо глянув на Каприкорна. Але той майже непомітно хитнув головою, отож спині Феноліо поки що нічого не загрожувало.

— Он як?! Цікаво. Виходить, тобі ще не набридло брехати. — Каприкорн скинув ногу з ноги, підвівся й неквапно рушив сходами вниз.

Феноліо по-змовницьки всміхнувся до Меґі.

— Чого шкіриш зуби? — Голос у Каприкорна став гострим, як Бастин ніж.

Просто перед Феноліо Каприкорн спинився.

— Та вже ж, я й забув, що одна з характерних рис, якими я так щедро тебе наділив, — це марнославство. Марнославство і… — Феноліо зробив ефектну паузу й повів далі: — І ще кілька таких слабинок, про які при твоїх хлопцях краще не згадувати, чи не так?

Якусь хвилю — коротку й водночас нескінченно довгу — Каприкорн мовчки дивився на старого. Потім усміхнувся. Усмішка вийшла бліда й невиразна, вона лише трохи скривила кутики губів, тоді як очі його блукали по церкві, так ніби про Феноліо він уже й геть забув.

— Зухвалий ти дідуган, — нарешті промовив Каприкорн. — Зухвалий і брехливий. Та якщо своїм зухвальством і авантюризмом ти думаєш вразити мене, як Басту, то мушу тебе розчарувати. Твої претензії смішні, як і сам ти, й тягти тебе сюди було з боку Басти просто-таки дурницею, тому що тепер нам доведеться якось тебе позбутися.

Баста зблід. Увібравши голову в плечі, він квапно ступив до Каприкорна й зашепотів йому щось на вухо.

— А що, коли він усе ж таки не бреше? — почула Меґі. — Вони обоє запевняють, нібито ми всі загинемо, якщо зачепимо старого.

Каприкорн зміряв Басту таким зневажливим поглядом, що той аж відсахнувся, немовби його вдарили.

А ось Феноліо все це, схоже, неабияк тішило. Меґі мала таке враження, ніби те, що тут діялося, — театральна вистава, влаштована особисто для нього.

— Бідолашний Баста! — кинув Каприкорнові Феноліо. — Ти знов страшенно несправедливий до нього, бо він має рацію. А що, коли я не брешу? Що, коли я й справді придумав вас — тебе й Басту? Чи ви просто не розчинитесь у повітрі, якщо спробуєте що-небудь мені заподіяти? Це дуже вірогідне припущення.

Каприкорн розсміявся. І все ж він, як здалося Меґі, замислився над тим, що сказав Феноліо, і стривожився, хоч і намагається приховати це за машкарою байдужості.

— Я можу довести, що я — саме той, за кого себе видаю, — промовив Феноліо так тихо, що, крім Каприкорна, його почули тільки Баста й Меґі. — Чи мені зробити це просто тут, при твоїх людях — усіх оцих чоловіках, жінках? А може, розповісти їм про твоїх батька-матір?

У церкві запала тиша. Ніхто не поворухнувся: ні Баста, ні чорні куртки, що чекали внизу біля сходів. Навіть жінки, які мили підлогу під столами, повипростувались і німо дивилися на Каприкорна й незнайомого старого чоловіка. Мортола стояла все ще вгорі біля крісла, випнувши підборіддя, немовби так їй було краще чути, про що шепочуться там, унизу.

Каприкорн мовчки розглядав свої запонки. На білих обшлагах вони здавалися краплинами крові. Нарешті він знов утупився безбарвними очима в обличчя Феноліо.

— Гаразд, старий, кажи, що маєш сказати! Але якщо тобі дороге життя, говори так, щоб тебе чув лише я.

Розмовляв він тихо, але в його голосі Меґі чула ледве стримувану лють. Ніколи ще вона не відчувала перед цим чоловіком такого страху.

Каприкорн зробив знак Басті, і той знехотя відступив на кілька кроків назад.

— Але при малій про це, либонь, можна казати? — Феноліо поклав руку на плече Меґі. — Чи ти боїшся і її?

Каприкорн на дівчинку навіть не глянув. Цієї хвилини він бачив лише старого, який придумав його.

— Ну, кажи вже, навіть якщо сказати тобі нічого! У цій церкві ти вже не перший, хто намагається побрехеньками врятувати свою шкуру. Та якщо ти й далі верзтимеш дурниці, то я звелю Басті обвити тобі шию такою гарненькою гадючкою. Я завше тримаю їх кілька штук на такий випадок, як оцей.

На Феноліо й ця погроза аж такого враження не справила.

— Ну, добре, — мовив він і повів поглядом довкола, ніби шкодуючи, що в церкві так мало слухачів. — То з чого почнемо? Спершу одне дуже важливе правило: письменник ніколи не довіряє паперу всього, що знає про своїх персонажів. Читачам не конче розповідати все. Є речі, яким краще лишатися таємницею, відомою тільки оповідачеві та його творінням. Ось узяти, приміром, його… — Феноліо показав на Басту. — Я завше знав, що доти, як ти його підібрав, він був дуже нещасним хлопцем. Про це добре сказано в одній чудовій книжці: «Переконати дитину в тому, що вона огидна, страшенно легко…» Басту в цьому колись були переконали. І справа не в тому, що ти довів йому протилежне, ні! Та й навіщо це тобі? І все ж у його житті раптом з’явилася людина, до якої він міг прихилитися серцем, яка йому сказала, що він має робити… Він знайшов собі бога — Каприкорна. Щоправда, ти обходився з ним погано, але хто сказав, що всі боги добрі? Більшість із них суворі, навіть жорстокі, чи не так? Але в книжці я про все це не написав. Я про це знав — і досить. Та годі вже про Басту, перейдімо до тебе.

Каприкорн не зводив очей з Феноліо, обличчя в нього наче одерев’яніло.

— Каприкорн… — Це ім’я Феноліо вимовив майже з ніжністю. Він дивився кудись поверх голови Каприкорна, так ніби забув, що той, про кого він оце говорить, стоїть просто перед ним, а не перебуває вже давно в зовсім іншому світі, замкненому книжковою обкладинкою. — Певна річ, є в нього іще одне ім’я, та його вже не пам’ятає навіть він сам. Каприкорном він називає себе від п’ятнадцятьох років — за науковою назвою сузір’я Козерога, під знаком якого він народився. Каприкорн — Неприступний, Незбагненний, Невситимий — любить удавати з себе бога. Або диявола — коли кого. Але ж хіба диявол має матір? — Уперше за всю розмову Феноліо поглянув Каприкорнові просто в очі. — Ти її маєш.

Меґі поглянула вгору на Сороку. Та, зціпивши кістляві долоні в кулаки, підійшла до самого краю сходів. Але Феноліо говорив дуже тихо.

— Ти розпускаєш чутки, нібито вона — зі знатного роду, — провадив він. — Атож, іноді ти навіть любиш похвалитися, що вона — королівська донька. А твій батько, стверджуєш ти, при королівському дворі був майстром-зброярем. Гарна історія, нічого не скажеш. А хочеш почути мою версію?

Уперше Меґі помітила в Каприкорнових в очах щось схоже на страх, — страх, якому не було назви, страх без початку й кінця, — а за ним величезною чорною тінню вставала ненависть. Меґі не мала сумніву: цієї миті Каприкорн ладен був убити Феноліо, та страх сковував руки ненависті й робив її ще глибшою.

Чи завважив це й Феноліо?

— Атож, розкажи свою історію. Чом би й ні? — Очі в Каприкорна застигли, мов у змії.

Феноліо пустотливо всміхнувся — точнісінько, як один із його внуків.

— Гаразд, ходімо далі. Щодо майстра-зброяра — це, звісно, брехня.

Меґі все ще не полишало враження, що цей старий чоловік від душі потішається. Феноліо поводився так, немовби грався з котеням. Невже він так погано знав своє власне творіння?

— Каприкорнів батько був простим ковалем, який підковував коней, — повів далі Феноліо, анітрохи не збентежений холодною люттю в Каприкорнових очах. — Він давав синові погратися гарячим вугіллям, а часом лупцював його майже так само, як підкову на ковадлі. Бив за співчуття, за сльози; бив щоразу, коли малий казав: «Я не можу» або: «У мене не виходить». «Усьому голова — сила! — повчав хлопчика батько. — Правила завше встановлює той, хто дужчий, лише він, отож постарайся бути тим, хто їх встановлює». Каприкорнова мати теж бачила в цьому єдину незаперечну істину на світі. І щодня товкмачила синові, що колись він стане найдужчим з-поміж усіх. Була вона не принцеса, а проста служниця з зашкарублими руками й порепаними колінами. Вона тінню снувала за сином навіть тоді, коли він уже почав її соромитись і вигадав собі нову матір і нового батька. Вона була в захваті від його жорстокості, їй подобалося бачити, як він нагонить на людей страх. Вона любила його серце — чорне, як чорнило. Так, у тебе, Каприкорне, не серце, а камінь, чорний камінь, а співчуття в ньому не більше, ніж у шматку вугілля, і ти цим аж-аж-аж як пишаєшся.

Каприкорн знов почав гратися запонкою, він повертав її так і сяк, замислено придивлявся до неї, ніби всю його увагу приковував той невеличкий кавалок червоного металу, а не слова Феноліо. Коли старий змовк, Каприкорн старанно обсмикав рукав куртки й змахнув нитку, що причепилася до нього. Здавалося, заразом він змахнув і лють, і ненависть, і страх, бо в його байдужому, безбарвному погляді нічого з того вже не лишилося.

— Історію ти розповів, старий, і справді вельми дивовижну, — тихо промовив він. — Вона мені до вподоби. Брехати ти мастак, тому я потримаю тебе в себе. Поки що. Поки твої історії мені не набриднуть.

— Потримаєш у себе? — Старий випростався, мов свічка. — А я зовсім не збирався тут лишатися! Що…

Але Каприкорн затис йому рота рукою.

— Більше ні слова! — прошепотів він. — Баста мені сказав, що в тебе троє онуків. Якщо ти розгніваєш мене чи надумаєш розповідати свої побрехеньки не мені, а моїм людям, я попрошу Басту загорнути кілька молоденьких гадючок у подарунковий папір і підкласти їх під двері твоїм онукам. Чи досить зрозуміло я висловився, старий?

Феноліо похилив голову, так ніби від цих тихих Каприкорнових слів у нього раптом надломилися в'язи. Коли він нарешті підвів голову, в кожній зморшці на його обличчі залягав страх.

Каприкорн задоволено всміхнувся й сховав руки до кишень штанів.

— Так, своїми аж надто м’якими серцями всі ви до чого-небудь прив’язані, — сказав він. — Діти, онуки, брати й сестри, батьки й матері; собаки, коти, канарки… І так у всіх: у селян, у крамарів, навіть поліцейські позаводили собі сім’ї чи бодай собак. Узяти хоча б її батька! — Каприкорн так несподівано показав на Меґі, що та аж здригнулася. — Він прийде сюди, хоч і знає, що я звідси його вже не випущу — ні його самого, ні його доньку. І все ж він прийде. Чи ж не дивовижно влаштований цей світ?

— Угу, — буркнув Феноліо, — дивовижно. — І вперше поглянув на своє творіння вже не із захватом, а з відразою.

Каприкорнові це, схоже, сподобалося більше.

— Басто! — гукнув він і поманив того пальцем.

Баста підкреслено повільно підійшов ближче.

Вигляд він мав усе ще ображений.

— Відведи старого до кімнати, де ми колись тримали Даріуса! — наказав Каприкорн. — І постав біля дверей вартового.

— Ти справді хочеш, щоб я відвів його до твого будинку?

— Звичайно, а чом би й ні? Зрештою, старий стверджує, нібито він — у певному розумінні мій батько. До того ж його казочки мене розважають.

Баста стенув плечима і схопив Феноліо за лікоть. Меґі злякано поглянула на старого. Зараз вона зостанеться сама, як палець, — сама у стінах без вікон, за замкненими дверима Каприкорнової темниці. Та перше ніж Баста потяг Феноліо за собою, старий устиг узяти Меґі за руку.

— Нехай дівчинка йде зі мною, — звернувся він до Каприкорна. — Ти не можеш знов зачинити її саму-самісіньку в тій норі.

Каприкорн байдуже повернувся до нього спиною.

— Як хочеш. Її батько все одно скоро буде тут.

Так, Мо прийде. Меґі не могла думати ні про що інше, поки Феноліо вів її з собою, обійнявши рукою за плечі, немовби й справді міг захистити дівчинку від Каприкорна, Басти й решти чорних курток. Але зробити це йому було не до снаги. А чи до снаги Мо? Звичайно, ні. «Прошу тебе!» — благала вона подумки. Але він, мабуть, уже й дороги сюди не знайде. А може, йому краще не приходити? І все ж найдужче їй хотілося, щоб батько прийшов. Найдужче у світі.

Мета в кожного своя

Фабер тицьнувся носом у книжку.

— А знаєте, книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись заморськими прянощами. Хлопцем я любив нюхати книжки.

Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом

Фарид помітив машину.

Коли вона з’явилася на дорозі, Вогнерукий лежав під деревом. Він намагався обміркувати становище, та відколи довідався, що Каприкорн повернувся, не міг зосередитись на жодній думці. Отже, Каприкорн повернувся, а він, Вогнерукий, і досі не знає, де шукати книжку. Листя відкидало на його обличчя лапату тінь, сонце сліпучими гарячими колючками протиналося крізь віття, і чоло в нього палало, мов у лихоманці. Баста з Пласконосом також були вже, звичайно, в селі. А що ж він думав? Що вони десь вештатимуться довіку?

— Чого ти так хвилюєшся, Вогнерукий? — прошепотів він до листя в себе над головою. — Не треба було сюди повертатися. Ти ж бо знав, що це небезпечно.

Зненацька він почув кроки, що наближалися. Квапливі кроки.

— Сіре авто! — Фарид опустився навколішки поряд у траву, важко хекаючи, — так швидко він біг. — Думаю, це Чарівновустий.

Вогнерукий підхопився на ноги. Хлопчина знав, що каже. Він таки розумівся на цих смердючих бляшаних жуках. Не те що він, Вогнерукий.

Він щодуху кинувся вслід за Фаридом до того місця, звідки було видно місток. Від нього дорога сонною змією повертала до Каприкорнового села. Якщо вони хочуть перехопити Чарівновустого, то часу в них лишається обмаль. Вогнерукий з Фаридом стрімголов помчали схилом униз. Першим на асфальт вискочив Фарид. Вогнерукий завжди пишався своєю спритністю, але цей хлопчина був ще меткіший, прудкий, як козуля, і такий самий тонконогий. З вогнем він уже навчився гратись, як із цуценям, і граючись, забував про все на світі, тож Вогнерукий час від часу мусив запалювати сірника й нагадувати малому, які гарячі в того цуценяти зуби.

Уздрівши на дорозі постаті Вогнерукого й Фарида, Чарівновустий різко загальмував. Вигляд він мав такий стомлений, немовби кілька ночей не спав. Поруч із ним сиділа Елінор. А вона звідки взялася? Хіба ця жінка не поїхала додому, до свого склепу з книжками? А де ж Меґі?

Коли Чарівновустий упізнав Вогнерукого, обличчя в нього відразу спохмурніло, і він вийшов з машини.

— Я так і знав! — вигукнув Мо, рушаючи до Вогнерукого. — Це ти вибовкав їм, де ми? Хто ж іще?! І що ж пообіцяв тобі Каприкорн цього разу?

— Кому я що вибовкав? — відсахнувся від нього Вогнерукий. — Нікому я нічого не вибовкував! Запитай ось у Фарида.

Чарівновустий на хлопця навіть не глянув. Книгоїдка також вийшла з машини, обличчя в неї було розгніване.

— Якщо з-поміж нас хтось щось і вибовкав, то це ти! — різко кинув Вогнерукий. — Саме ти сказав про мене старому, хоч обіцяв цього й не робити!

Чарівновустий остовпів. Як легко збудити в ньому почуття провини!

— Вам би не завадило сховати машину он там, під деревами, — показав Вогнерукий на узбіччя. — Тут щохвилини може проїхати хтось із Каприкорнових людей, а вони не люблять, коли з’являються чужі авта.

Чарівновустий обернувся й поглянув на дорогу.

— Невже ти йому віриш?! — вигукнула Елінор. — Звичайно, то він вас виказав, хто ж іще? Цей чоловік як не брехне, то не дихне!

— Баста забрав Меґі. — Чарівновустий говорив безвиразно, не так, як колись, неначе разом з донькою втратив і власний голос. — І Феноліо вони забрали, поки я зустрічав в аеропорті Елінор. Відтоді ми й шукаємо це розтриклятуще село. Я навіть не уявляв собі, скільки покинутих сіл є серед цих пагорбів. Аж коли ми доїхали до загородження на дорозі, я зрозумів, що ми нарешті потрапили туди, куди треба.

Вогнерукий мовчав, дивлячись у небо. Там саме пролітали на південь птахи — чорні, як Каприкорнові люди. Він не помітив, як до села привезли дівчинку, та, зрештою, не міг же він день і ніч стежити за автостоянкою.

— Басти тут кілька днів не було, я так і подумав, що він подався шукати вас, — промовив Вогнерукий. — Тобі пощастило, що він не схопив і тебе.

— Пощастило? — Елінор усе ще не відходила від авта. — Скажи йому, щоб зійшов з дороги! — гукнула вона до Чарівновустого. — А то я сама переїду його машиною! Він од самого початку був у змові з тими паскудними паліями!

Чарівновустий і далі не зводив очей з Вогнерукого, так ніби не знав, вірити йому чи ні. Нарешті промовив:

— Каприкорнові люди вдерлися до будинку Елінор, винесли з бібліотеки всі книжки й спалили в парку.

На мить Вогнерукий відчув щось схоже на задоволення, хоч не хотів зізнаватися в цьому навіть собі. А чого ж вона сподівалася, ця книгоманка? Що Каприкорн просто забуде про неї? Він знизав плечима й без будь-якого виразу на обличчі поглянув на Елінор.

— Цього й слід було чекати, — кинув він.

— Цього й слід було чекати?! — Від обурення голос в Елінор мало не зірвався. Вона важко, мов войовниче налаштований бультер’єр, посунула на Вогнерукого.

Фарид загородив їй шлях, але вона так грубо відштовхнула хлопчину, що той упав на розпечений асфальт.

— Ти, сірникоїде, мороч голову хлопчині своїми барвистими м’ячиками, смолоскипами та плюванням вогнем! — закричала вона на Вогнерукого. — Зі мною в тебе нічого не вийде! Від усієї моєї бібліотеки зостався контейнер попелу! Поліція була в захваті від такого майстерного підпалу! «Але ж вашого будинку, пані Лоредан, вони не спалили! Навіть парк не постраждав, якщо не брати до уваги вигорілої трави на газоні». А що мені будинок? Що мені той чортів газон? Згоріло найкоштовніше, що я мала, — книжки!

Вона квапно відвернулась, але Вогнерукий устиг помітити в неї на очах сльози. І раптом у його душі все ж таки ворухнулося щось схоже на співчуття. Можливо, між ними більше спільного, ніж він гадав: її батьківщина, як і його, була також із паперу й друкарської фарби. У цьому реальному світі вона почувалася, мабуть, такою самою чужою, як і він. Однак свого співчуття Вогнерукий нічим не виказав, а приховав його за іронією й байдужістю, — так само, як вона ховала свій відчай під машкарою гніву.

— А що ж ви собі думали? Каприкорн знав, де ви мешкаєте. І після того, як ви від нього просто втекли, слід було чекати, що він пошле своїх людей до вас. Він чоловік мстивий!

— Он як! І від кого ж він довідався, де я мешкаю? Від тебе! — Елінор замахнулась кулаком, але Фарид перехопив її руку.

— Він не виказував! — вигукнув хлопчина. — Нікого він не виказував! Він повернувся сюди, щоб викрасти одну річ.

Елінор опустила руку.

— Виходить, це правда! — Чарівновустий став поруч з Елінор. — Ти повернувся, щоб забрати книжку. Ти з глузду з’їхав!

— А ти? Що робиш тут ти? — Вогнерукий зміряв Чарівновустого зневажливим поглядом. — Вирішив просто оглянути Каприкорнову церкву й попросити його віддати тобі доньку?

Чарівновустий мовчав.

— Каприкорн нізащо її не віддасть, і ти про це добре знаєш! — провадив Вогнерукий. — Вона — лише наживка, і як тільки ти її схопиш, ви обоє станете його бранцями — можливо, до кінця свого життя.

— Я ж бо хотіла привести поліцію! — Елінор сердито випручала свою руку зі смаглявих Фаридових рук. — Але Мортимер був проти.

— І мав рацію! Каприкорн наказав би сховати Меґі в горах, і ви вже ніколи її не побачили б.

Чарівновустий перевів погляд туди, де за пагорбами мріли темні обриси гір.

— Зачекай, поки я викраду книжку! — сказав Вогнерукий. — Я сьогодні ж таки вночі знову проберуся в село. Звільнити твою доньку так, як минулого разу, я не зможу, бо тепер Каприкорн поставив утроє більше вартових і все село вночі освітлене, як вітрина ювелірної крамниці. Та сподіваюсь, я все ж таки довідаюся, де вони її тримають. Потім можеш робити з цією інформацією що завгодно. А в подяку за мої зусилля ще раз спробуєш повернути мене туди, звідки вичитав. Що на це скажеш?

Така пропозиція Чарівновустому спершу видалася досить розумною, але потім він, трохи поміркувавши, похитав головою й сказав:

— Ні! Мені шкода, але чекати довше я не можу. Меґі, мабуть, і так уже не збагне, чому мене й досі немає. Я їй потрібен. — По цих словах він крутнувся й рушив до машини.

Та не встиг Мо сісти за кермо, як Вогнерукий наздогнав його.

— Мені теж дуже шкода, — сказав він і клацнув Бастиним ножем, відкривши його. — Сам знаєш, я таких номерів не люблю, та іноді доводиться захищати людей від їхнього ж таки дурного розуму. І я не допущу, щоб у цьому селі ти попався, як кролик, у пастку й Каприкорнові лишилося тільки замкнути й тебе, і твій чародійний голос. Твоїй доньці це не допоможе, а мені й поготів.

На знак Вогнерукого Фарид і собі дістав ножика, що його купив у якогось хлопця в одному приморському селищі. Ножик був дуже маленький, курям на сміх, але Фарид упер його Елінор у бік так, що обличчя в неї перекосилося.

— О Господи, ти що, малий мерзотнику, хочеш розпороти мені черево? — закричала вона.

Фарид трохи відступив назад, але ножика не опустив.

— Прибери машину з дороги, Чарівновустий! — наказав Вогнерукий. — І не надумай утнути яку-небудь дурницю! Хлопець не відведе ножа від твоєї закоханої в книжки подруги доти, доки ти не повернешся до нас.

Чарівновустий послухався. Ну, звісно. А що ж йому було робити? Вогнерукий з Фаридом прив’язали обох до дерев одразу за спаленою хатиною, за кілька кроків від своєї тимчасової схованки. Елінор верещала гучніше, ніж Ґвін, коли того витягали за хвіст із заплічника.

— Та помовчте! — гримнув на неї Вогнерукий. — Якщо нас знайдуть тут Каприкорнові люди, нам не поможе ніщо.

На Елінор це подіяло. Вона відразу змовкла. Чарівновустий прихилився головою до дерева й заплющив очі.

Фарид іще раз ретельно перевірив усі вузли. Потім Вогнерукий підкликав його до себе й прошепотів:

— Сьогодні вночі зостанешся стерегти цих двох, а я проберуся до села. І щоб я більше не чув ні про яких духів! Зрештою, цього разу ти будеш не сам.

Хлопчина дивився на Вогнерукого так ображено, ніби той змусив його стромити руку у вогонь.

— Але ж вони прив’язані! — запротестував Фарид. — Навіщо їх стерегти? Розв’язати мої вузли ще не щастило нікому, слово честі! Візьми мене з собою, прошу тебе! Я можу постояти на сторожі, можу відвернути увагу вартових! Можу навіть пробратися в Каприкорнів будинок! Я вмію крастися тихіше, ніж Ґвін!

Але Вогнерукий похитав головою.

— Ні! — різко кинув він. — Сьогодні я піду сам. А коли схочу, щоб за мною ходили по п’ятах, то заведу собі собаку. — І відійшов від хлопця.

День видався спекотний. Небо над пагорбами було синє-синє, і жодної хмаринки. До настання темряви лишалося кілька годин.

У Каприкорновому будинку

У снах я блукав іноді темними будинками, в яких доти ніколи не бував. Незнайомі, похмурі, страшні будинки! Темні кімнати налягали на мене своїми стінами, поки я починав задихатися…

Астрід Ліндґрен. Міо, мій Міо

Двоє вузеньких залізних ліжок одне над одним під побіленою стіною, шафа, стіл біля вікна, стілець, на стіні — порожня полиця, на ній лише свічка, більш нічого. Меґі сподівалася, що з вікна буде видно дорогу чи бодай автостоянку. Але вікно виходило у двір. Там кілька Каприкорнових служниць, понахилявшись, пололи грядки, а в кутку, в дротяній оборі, щось клювали кури. Навкруг двору тягся мур — високий, як навколо в’язниці.

Феноліо сидів на нижньому ліжку, похмуро втупившись у брудну дерев’яну підлогу. Дошки рипіли, щойно на них ступиш.

За дверима сварився Пласконіс:

— Чому я? Ні, пошукай когось іншого, чорт забирай! Краще я гайну до сусіднього села й покладу кому-небудь під двері намоченого бензином віхтя або почеплю на вікно дохлого півня. Я навіть ладен вдягти чортову личину й вистрибувати перед вікнами, як місяць тому Кокерель. Але я не стовбичитиму до посиніння під дверима й не стерегтиму якогось діда й мале дівчисько! Візьми кого-небудь із хлопчаків, вони раді, коли їм доручають іще щось, а не тільки мити машини.

Але Баста був невблаганний.

— Після вечері тебе змінять, — сказав він і пішов.

Меґі чула, як довгим коридором віддаляються його кроки. До сходів було п’ять дверей, а внизу, ліворуч від сходів, — вихід… Вона добре запам’ятала дорогу. Але як прослизнути повз Пласконоса? Вона знов підійшла до вікна. Уже від самого погляду вниз у неї запаморочилося в голові. Ні, тут злізти не пощастить, можна скрутити собі в’язи.

— Не зачиняй вікна! — промовив у неї за спиною Феноліо. — Тут така спека, що можна розтопитися.

Меґі сіла на ліжко поруч із ним.

— Я втечу! — прошепотіла вона. — Як тільки стемніє.

Старий недовірливо глянув на неї, потому рішуче захитав головою:

— Чи ти з глузду з’їхала? Це надто небезпечно!

За дверима в коридорі все ще бурчав Пласконіс.

— Скажу, що хочу в туалет. — Меґі притисла до себе свого заплічника. — А тоді дремену!

Феноліо взяв її за плечі.

— Ні! — ще раз прошепотів він із притиском. — Тільки не це! Що-небудь придумаємо. Придумувати — моя професія, невже ти забула?

Меґі стисла вуста.

— Гаразд, гаразд, — промурмотіла вона, потім підвелася й знов ступила до вікна.

Надворі вже спадали сутінки.

«І все ж таки я спробую, — міркувала вона, тоді як Феноліо в неї за спиною, зітхнувши, випростався на вузенькому ліжку. — Вони не зроблять з мене наживку! Я втечу ще доти, як вони впіймають Мо».

Очікуючи, поки стемніє, Меґі вже всоте відганяла думку, що знов і знов лізла в голову: «Де ж Мо? Чому його й досі немає?»

Легковажність

— Отже, ти гадаєш, що це пастка? — спитав граф.

— Для мене все — пастка, поки я не знайду доказів протилежного, — відповів принц. — Тим-то я поки що й живий.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Спека не спала навіть після того, як зайшло сонце. У темряві не відчувалося жодного повіву вітру, і коли Вогнерукий знову пробирався до Каприкорнового села, над пожухлою травою витанцьовували лише світлячки.


Цієї ночі на автостоянці тинялося двоє вартових, і навушників не було в жодного. Отож Вогнерукий вирішив прокрастися до Каприкорнового будинку іншим шляхом. На другому боці села були вулички, понад сто років тому вщент зруйновані землетрусом; усі до одного мешканці звідти вже давно вибралися, і відновлювати там будинки Каприкорн навіть не намагався. Ті вулички були завалені уламками стін, і хоч минуло вже стільки років, тут і досі час від час щось падало, і Каприкорнові люди уникали цієї частини села, де за поіржавілими дверима на столах деінде ще стояв брудний посуд давно зниклих господарів. Прожекторів тут не було, і навіть вартові зазирали сюди не часто.

На вуличці, якою пробирався Вогнерукий, горами лежали уламки обпалої покрівельної дранки й каміння. Воно раз у раз вислизало в нього з-під ніг, і тоді він напружено вслухався в темряву, потерпаючи, що цей шум приверне чиюсь увагу. І коли це вже вкотре сталося знов, серед руїн раптом вигулькнула постать вартового. Вогнерукий сховався за сусідньою стіною, від страху в роті у нього пересохло. На стіні одне побіля одного тулилися ластів’ячі гнізда. Вартовий наближався, щось мугикаючи собі під ніс. Вогнерукий його впізнав, той чоловік служив у Каприкорна вже чотири роки. Баста завербував його в якомусь селі, десь далеко звідси. Каприкорн жив не завжди тут, серед пагорбів. Були й інші місця: самотні села, як оце, покинуті будинки, занедбані садиби, навіть замок. Але щоразу наставав день, коли тенета страху, що їх так уміло плів Каприкорн, рвались, і ним зацікавлювалася поліція. Коли-небудь таке станеться й тут.

Вартовий став і прикурив сигарету. В ніс Вогнерукому потягло димом. Він відвернувся й побачив кішку, білу й худу-худющу. Вона заклякло сиділа серед каміння й витріщалася на нього зеленими очима. «Цсс! — хотів був цикнути він. — Невже ти мене злякалась? Боятися треба отого, що з рушницею. Спершу він застрелить тебе, а потім настане й моя черга!» Зелені очі невідривно стежили за ним. Білий хвіст почав помахувати туди-сюди. Вогнерукий дивився на свої вкриті пилюгою черевики, на якусь погнуту залізяку серед каміння — тільки не на кішку. Тварини не люблять, коли дивишся їм просто в очі. Ґвін у таких випадках щоразу ошкірював свої гострі, як голки, зуби.

Чоловік, не випускаючи з рота сигарету, знов замугикав. Нарешті, коли Вогнерукому вже почало здаватися, що він просидить за цією розваленою стіною все своє життя, вартовий відвернувся й почвалав своєю дорогою. Вогнерукий не зважувався поворухнутись, поки не стихли кроки. Коли він підвівся й випростав ноги, кішка, зашипівши, кинулася геть, а він ще довго стояв серед мертвих будинків, чекаючи, поки перестане калатати серце.

Не натрапивши більше на жодного вартового, Вогнерукий переліз через Каприкорнів мур. В обличчя йому війнуло таким пряним запахом чебрецю, який звичайно буває лише вдень. Цієї паркої ночі все тут, здавалося, розливало духмянощі, навіть помідори й салат. На грядці перед самим будинком росли якісь отруйні кущі. Їх доглядала сама Сорока. Не одна смерть у селі пахла олеандром чи блекотою.

Вікно кімнати, де спала Реза, було, як завжди, відчинене. Коли Вогнерукий цявкнув, як розлючений Ґвін, у вікні майнула рука й відразу зникла. Чекаючи на Резу, Вогнерукий прихилився до заґратованих дверей. Небо над головою було рясно всіяне зорями, і для темряви місця, здавалося, просто не лишалось. «Вона запевне вже що-небудь довідалася, — міркував він. — Але що, коли Каприкорн сховав книжку в одному зі своїх сейфів на гроші?»

Двері за ґратами прочинилися. Вони щоразу рипіла так, немовби скаржилися, що їх потурбували серед ночі. Вогнерукий обернувся й побачив незнайоме обличчя. Це була молода дівчина, років п’ятнадцятьох-шістнадцятьох, з іще пухкенькими, мов у дитини, щоками.

— А де Реза? — Вогнерукий учепився руками в ґрати. — Що з нею?

Від переляку дівчина остовпіла. Вона дивилася на його рубці так, наче зроду не бачила порізаного обличчя.

— Це вона тебе послала? — Вогнерукому так і хотілося стромити руку крізь ґрати й струсонути цю маленьку дурепу. — Чого ти мовчиш?! Не чекатиму ж я тут цілу ніч! — Ні, не треба було просити в Рези допомоги. Книжку він мав шукати сам. Як він міг наражати Резу на небезпеку? — Вони її замкнули? Та скажи ж хоч слово!

Дівчина некліпно дивилася кудись поверх його плеча й ступила крок назад. Вогнерукий обернувся поглянути, що вона там побачила, — і вперся поглядом у Бастине обличчя.

Як він міг не почути?! Щоправда, Баста славився тим, що вмів ступати нечутно, але ж із ним був і Пласконіс, якого майстром підкрадатися тихенько аж ніяк не назвеш! Та був ще й хтось третій… Мортола! Отже, минулої ночі вона не просто дихала свіжим повітрям, коли вистромлювала голову з вікна. А може, Реза його виказала? Від цієї думки серце в нього защеміло.

— Я й не подумав би, що ти ризикнеш іще раз поткнутися сюди! — пробурмотів Баста, притискаючи його рукою до ґрат.

Вогнерукий відчув, як у спину йому впинаються залізні прути. Пласконосий усміхався, як мала дитина в Різдвяну ніч, — він робив так щоразу, коли щастило кого-небудь налякати.

— То що це в тебе за шури-мури з нашою красунею Резою? — Баста клацнув ножем, випустивши лезо.

Пласконіс ошкірив зуби ще ширше, бачачи, як на чолі у Вогнерукого від страху виступають краплини поту.

— Ну, хіба я не казав?! — мовив Баста, повільно проводячи вістрям ножа від грудей до горла нічного гостя. — Вогнерукий закохався у Резу! Він, якби міг, проковтнув би її очима. Але ж ніхто не хотів мені вірити! І все ж таки… щоб отак ризикнути прийти сюди… з такою заячою душею, як у тебе…

— Закоханому море по коліна! — всміхнувся Пласконосий.

Але Баста лише похитав головою.

— Ні, через кохання цей бруднорукий сюди не прийшов би, для цього в нього надто холодна голова. Він прийшов сюди по книжку, еге ж? Ти ж бо й досі не можеш забути отих своїх фей з крильцями й смердючих кобольдів. — Баста майже ніжно провів ножем по горлу Вогнерукого.

У того раптом перехопило подих. Він просто забув, на якому він світі.

— Марш у свою кімнату! — гримнула Сорока на дівчину по другий бік ґрат. — Чого стовбичиш?!

Вогнерукий почув, як за спиною в нього зашурхотіла сукня, потому клацнули, причинившись, двері.

Баста все ще не відводив ножа від горла Вогнерукого, та коли він надумав повести вістрям вище, до підборіддя, Сорока схопила його за лікоть.

— Годі! — різко кинула вона. — Облиш свої жарти, Басто!

— Та вже ж, бос звелів привести його живим-здоровим! — 3 голосу Пласконоса можна було здогадатися, що цей наказ він не схвалює.

Баста востаннє провів ножем згори донизу по горлу Вогнерукого, й лезо блискавично сховалося в колодочці.

— А шкода! — зітхнув він.

Вогнерукий відчув на собі його подих. Він свіжо й різко пахнув м’ятою. Ходили чутки, нібито одного разу дівчина, яку Баста хотів поцілувати, сказала, що в нього з рота смердить. Дівчині це добром не минуло, але Баста відтоді зрання до смеркання жував листя м’яти.

— З тобою, Вогнерукий, завжди приємно було пожартувати, — сказав він, відходячи.

— Відведи його до церкви! — наказала Мортола. — Я доповім Каприкорнові.

— А чи ти знаєш, що бос на твою німу подругу важким духом дихає? — прошепотів Пласконіс до Вогнерукого, йдучи по другий бік від нього. — А завше ходила ж у його улюбленицях…

На мить Вогнерукий відчув майже полегкість. Отже, Реза його не зрадила.

І все ж таки не треба було просити в неї допомоги. Ні, не треба було.

Тихі слова

Вона любила, коли він плакав, отож підставила свого гарного пальчика й спостерігала, як по ньому котяться його сльози. Розмовляла вона тихо-тихо, і спершу він не міг розчути, що вона каже. Потім таки розчув. Вона казала, що коли діти віритимуть у фей, то вона, як їй здається, зможе видужати.

Джеймс М. Баррі. Пітер Пен і Венді


Меґі таки зважилася.

Коли стемніло, вона заходилася гупати кулаком у двері. Феноліо прокинувсь, але стримати її не встиг: Меґі вже крикнула вартовому, щоб вивів її в туалет. Вартовий, що змінив Пласконоса, — капловухий коротконогий хлопець — розважався тим, що бив газетою комарів. Коли він випустив Меґі в коридор, на білій стіні вже виднів добрий десяток темних плям.

— Мені теж треба! — вигукнув Феноліо.

Він, мабуть, хотів спробувати все ж таки стримати Меґі від її заміру, але вартовий перед самісіньким його носом хряснув дверима.

— По черзі! — гримнув він на старого. — А коли так приспічило, то попісяй у вікно! — І, не випускаючи з руки газету, повів Меґі до туалету.

Дорогою він порішив іще трьох комарів і одного метелика, який невтомно пурхав поміж голими стінами. Нарешті хлопець відчинив останні двері перед сходами, що вели на перший поверх. «Усього-на-всього кілька кроків! — думала Меґі. — Сходами вниз я запевне побіжу швидше, ніж він!»

«Прошу тебе, Меґі, викинь з голови цей задум з утечею! — раз у раз шепотів їй на вухо Феноліо. — Ти заблукаєш. Адже там, за селом, на багато кілометрів — жодної живої душі. Батько задав би тобі прочуханки, якби довідався, що ти замислила!»

«Не задав би!» — подумала Меґі. Та, опинившись сама в тісному закутку, де не було нічого, крім унітаза й відра, вона майже розгубилася. Надворі стояла така темінь, така моторошна темінь!.. І вниз, до виходу з Каприкорнового будинку, було не близько.

— Я маю спробувати! — прошепотіла вона й штовхнула двері. — Я мушу спробувати!

Вартовий наздогнав утікачку вже на п’ятому східці. Назад він ніс її на собі, як мішка.

— На другий раз я відведу тебе до шефа! — сказав хлопець, упихаючи її знов до кімнати. — О, він тебе гарненько провчить, він це вміє!

З півгодини Меґі нишком схлипувала, а Феноліо з нещасним виглядом дивився перед себе.

— Усе ж гаразд! — раз у раз проказував він, хоча насправді гаразд не було нічого. Анічогісінько.

— У нас навіть немає чим присвітити! — проказала вона крізь сльози. — І книжки в мене забрали!

У відповідь на це Феноліо мацнув рукою в себе під подушкою й поклав Меґі на коліна кишенькового ліхтарика.

— Знайшов його в себе під матрацом, — пояснив він. — І кілька книжок. Схоже, їх там хтось сховав.

Даріус, читець. Меґі добре пам’ятала, як невисокий худий чоловік зі стосиком книжок поквапно дріботів церквою. Певна річ, це ліхтарик Даріуса. Скільки ж часу тримав його під замком Каприкорн у цій тісній комірчині з голими стінами?

— А в шафі лежала вовняна ковдра, я поклав її тобі на верхнє ліжко, — прошепотів Феноліо. — Я туди не виберусь. Я й спробував був, але ліжко загойдалось, як судно у відкритому морі.

— Я все одно більше люблю спати нагорі. — Меґі втерла рукавом обличчя. Плакати їй перехотілося. Від цього однак пуття ніякого.

Разом із ковдрою Феноліо поклав їй на матрац і кілька Даріусових книжок. Меґі ретельно розклала їх перед собою. Книжки були переважно дорослі: зачитаний до дірок детектив, книжка про змій, книжка про Александра Македонського, «Одіссея». З дитячих книжок тут була тільки збірка казок та «Пітер Пен і Венді», але цю Меґі читала вже разів п’ять, не менше.

За дверима вартовий знов ляскав газетою по стінах, а внизу на вузенькому ліжку неспокійно перекидався з боку на бік Феноліо. Меґі відчувала, що заснути не пощастить. Годі й намагатися. Вона знов окинула поглядом чужі книжки. Суціль замкнені двері. В які ступити? За якими вона забуде про все: про Басту й Каприкорна, про «Чорнильне серце», про себе — про все-все? Вона відклала вбік детектива, потому книжку про Александра Македонського, хвилю повагалась — і взяла «Одіссею». Томик був пошарпаний: Даріус, мабуть, дуже любив читати цю книжку. Він навіть попідкреслював декотрі рядки, а один так сильно, що олівець мало не продірявив наскрізь папір. «Товаришів, однак, він не вберіг, хоч як старався». Меґі нерішуче погортала замацані сторінки, згорнула книжку й відклала вбік. Ні, цю історію вона знала надто добре, і герої в ній лякали її майже так само, як і Каприкорнові люди. Вона втерла сльозу, що зависла на щоці, й провела долонею по решті книжок. Казки… Вона їх не дуже й любила, але книжка мала досить привабливий вигляд. Коли Меґі почала її гортати, сторінки аж хрустіли. Папір був тонесенький, мов калька, й усіяний дрібненькими літерами. Були там чудові картинки з карликами й феями, а в казках розповідалося про могутніх, величезних, як ведмеді, й навіть безсмертних створінь, тільки всі вони були підступні: велети пожирали людей, карлики були ласі до золота, а феї — лихі й мстиві. Ні. Меґі посвітила ліхтариком на останню книжку. «Пітер Пен і Венді».

Феї тут були також не вельми приємні, але світ, що чекав на неї під обкладинкою, був добре знайомий. І такої темної ночі це було, мабуть, саме те, що треба. За вікном десь ухнув сич, і в Каприкорновім селі знов запала тиша. Феноліо щось пробурмотів уві сні й почав хропіти. Меґі дістала із заплічника батьків светр, забралася під ковдру й підклала светра під голову.

— Будь ласочка! — прошепотіла вона, розгортаючи книжку. — Будь ласочка, забери мене звідси, хоч на годинку чи дві, тільки віднеси далеко-далеко!

За замкненими дверима вартовий щось пробурмотів собі під ніс. Йому було, мабуть, нудно. Він походжав коридором туди-сюди, туди-сюди, і дерев’яна підлога рипіла під його ногами.

— Далеко-далеко! — шепотіла Меґі. — Якомога далі звідси! Будь ласочка!

Вона водила пальцем по грубому, шорсткому папері, очі стежили за рядками, що вели її до інших, не таких спекотних країв, в інші часи, у будинок без замкнених дверей і без людей у чорних куртках.

«Щойно ввійшла фея, вікно розчинилося, — пошепки читала Меґі й ніби сама чула, як те вікно рипнуло. — То на нього разом подмухали маленькі зірочки, і в кімнату залетів Пітер. Частину шляху він ніс Дінь-Дінь на руках, і тепер на них лишився феїний пилок…»

«Феї… — зітхнула Меґі. — Вогнерукий тужить за феями, і я його розумію». Але тепер думати про це не треба було. Вона не хотіла згадувати про Вогнерукого. Вона мала зосередитись лише на Дінь-Дінь, Пітері й Венді, яка лежала в своєму ліжечку й ще нічого не знала про дивного хлопчика в одязі з листя й павутиння, що оце залетів до її кімнати.

«Дінь-Дінь! — тихенько покликав він, переконавшись, що діти сплять. — Де ти, Дінь? А вона саме сиділа в горняті, й там їй дуже подобалося, бо досі до горняти вона ніколи не потрапляла».

Дінь-Дінь… Меґі ще двічі прошепотіла це ім’я, вона завжди вимовляла його з насолодою: спершу язик легенько торкався передніх зубів, а м’яке «н» лунало під піднебінням, мов поцілунок.

«Та вилазь уже з цього горняти! Скажи краще: чи ти не знаєш, куди вони діли мою тінь? — У відповідь він почув ніжне телень-телень — немовби озвалися золоті дзвіночки. Так розмовляють феї. Ви, звичайні діти, їхньої мови не чуєте, а якби почули, то одразу здогадалися б, що знаєте її з самого малечку».

«Якби я вміла літати так, як Дінь-Дінь, — подумала Меґі, — то просто вилізла б на підвіконня й полетіла звідси. І не треба було б боятися змій, і я знайшла б Мо ще доти, як він прийде сюди. Він, мабуть, збився з дороги… Авжеж. А якщо з ним щось сталося?» Меґі різко хитнула головою, немовби хотіла відкинути непрошені думки, що знов лізли в неї. «Дінь-Дінь сказала, що Пітерову тінь сховали у великому ящику, — ‘пошепки читала Меґі далі. — Вона мала на увазі комод. І Пітер підскочив до комода, повисовував одну по одній усі шухляди і обіруч повикидав усе з них на…»

Меґі завмерла. У кімнаті зблиснуло якесь світло. Вона вимкнула ліхтарика, але вогник не зник, «…у тисячу разів яскравіший від нічників. Та якщо він хоч на мить спиниться, — пошепки читала Меґі далі, — ти побачиш, що це…» — Меґі не вимовила того слова вголос. Вона лише водила очима за вогником, що кружляв і кружляв по кімнаті. Він був багато більший, ніж світлячки, й літав швидше.

— Феноліо!

Вартового за дверима вже не чути було. Він, мабуть, заснув. Меґі перехилилася через край ліжка й дотяглася рукою до плеча Феноліо.

— Та поглянь же, Феноліо! — Вона термосила старого за плече, поки той розплющив очі.

А що, коли вона вилетіла у вікно?

Меґі зісковзнула з ліжка. Вона так поквапно причинила вікно, що мало не прищикнула одне з блискучих крилець. Фея злякано метнулася вбік. Меґі здалося, що вона почула невдоволене стрекотання.

Феноліо заспаними очима стежив за вогником, що пурхав по кімнаті.

— Що це? — нарешті хрипко запитав він. — Світлячок-мутант?

Меґі вибралася на своє ліжко, не зводячи очей з феї. Та металася по тісній кімнаті все швидше й швидше, мов заблукалий метелик, — то вгору під стелю, то вниз до дверей, то знов до вікна. Раз у раз до вікна. Меґі поклала старому на коліна книжку.

— «Пітер Пен і Венді». — Феноліо глянув на книжку, потім на фею, тоді знов на книжку.

— Я не хотіла! — прошепотіла Меґі. — Їй-богу!

Фея знов підлетіла до вікна й почала битись у шибку, знов і знов.

— Ні! — Меґі підбігла до неї. — Туди не можна! Ти цього не розумієш!

«Це була фея. Не більша від твоєї долоні, але вона ще не зовсім виросла. Звали цю дівчинку Дінь-Дінь, на ній була вишукана сукенка з листочка в рубчик».

— Хтось іде! — Феноліо підхопився так швидко, що вдарився головою у верхнє ліжко.

Він мав рацію. Коридором наближалися поквапні, рішучі кроки. Меґі хутко підбігла до вікна. Що б це означало? Стояла глибока ніч. «Прийшов Мо! — подумала вона. — Він уже тут!» На радощах серце в неї закалатало, хоч радіти їй і не хотілося.

— Сховай її! — прошепотів Феноліо. — Хутчій сховай її!

Меґі звела на нього спантеличений погляд. Та звісно. Фея! Вони не повинні її побачити. Меґі спробувала спіймати фею, але та прослизнула крізь її пальці й пурхнула під стелю. Там вона й зависла, мов світло невидимої лампочки.

Кроки лунали вже зовсім близько.

— Оце так ти вартуєш?! — Це був Бастин голос.

Меґі почула глухий стогін — мабуть, Баста розбуркав вартового, копнувши того ногою під бік.

— Відмикай! Та скоріше, ніколи мені чекати!

Хтось спробував устромити в замок ключа.

— Це не той ключ, йолопе заспаний! Каприкорнові негайно потрібна ця дівчинка, і я розкажу йому, через кого він мусив так довго ждати!

Меґі видерлася на своє ліжко й, коли стала вгорі на повний зріст, воно загрозливо хитнулося.

— Дінь-Дінь! — прошепотіла вона. — Прошу тебе, йди сюди!

Вона обережно потяглася рукою до феї, але та пурхнула до вікна. І цієї миті Баста відчинив двері.

— Ха! А ця звідки тут узялася? — запитав він, спинившись на порозі. — Таких пурхалок я не бачив уже багато років.

Меґі й Феноліо мовчали. Та й що вони могли сказати?

— Тільки не думайте, що відкрутитесь од відповіді! — Баста скинув куртку, взяв її в ліву руку й повільно рушив до вікна. — Стань у дверях — на той випадок, якщо вона вислизне від мене! — наказав він вартовому. — Якщо випустиш її, я тобі вуха повідрізаю!

— Облиш її!

Меґі притьма зісковзнула з ліжка, але Баста її випередив. Він накинув на фею куртку, і світло Дінь-Дінь погасло, немовби хтось задмухав свічку. Коли куртка впала на підлогу, світло кволо замерехтіло під чорною тканиною. Баста обережно підняв куртку, згорнув її, наче мішка, й став перед Меґі.

— Звідки тут узялася фея? — промовив він загрозливо спокійним голосом. — Ну?! Чого ж ти мовчиш, золотко?

— Н-не знаю, — через силу видушила Меґі, не дивлячись на нього. — Вона… раптом з'явилася тут…

Баста перевів погляд на вартового.

— Ти коли-небудь бачив у цих краях щось схоже на фей?

Хлопець заніс газету, до якої поприлипали мертві комарі, й, усміхаючись аж до вух, ляснув нею по одвірку.

— Ні. А якби побачив, то знав би, що з ними робити! — відповів нарешті він.

— Атож, ця дрібна нечисть набридлива, як комарі. Але феї, кажуть, приносять щастя. — Баста обернувся знову до Меґі. — Ну, то колися нарешті! Питаю востаннє: звідки вона тут узялась?

Меґі мимоволі подивилася на книжку, яку впустив Феноліо. Баста простежив за її поглядом і підняв книжку.

— Це ж треба! — пробурмотів він, розглядаючи картинку на палітурці.

Художник намалював Дінь-Дінь дуже вдало. Хоча насправді вона була не така яскрава, як на картинці, й трішечки менша. І все ж Баста, звичайно, відразу її впізнав. Він аж присвиснув крізь зуби й тицьнув Меґі під ніс книжку.

— Тільки не кажи, нібито її вичитав звідси оцей старий! — промовив він. — Це зробила ти! Ладен побитися об заклад на свій ніж. Це батько тебе навчив чи ти просто успадкувала його хист? А втім, яка різниця! — Він засунув книжку за пасок і схопив Меґі за лікоть. — Ходімо розкажемо про все Каприкорнові. Власне, я мав привести тебе лиш для того, щоб ти побачилася з одним своїм давнім знайомим. Одначе Каприкорн, певна річ, буде не проти почути таку цікаву новину.

— А мій батько вже прийшов? — Меґі покірно дала витягти себе за двері.

Баста заперечливо похитав головою і, глузливо поглянувши на дівчинку, сказав:

— Та ні, батько поки що не з’явився. Видко, своя шкура йому все ж таки дорожча, ніж твоя. На твоєму місці я б на нього образився.

Меґі відчула розчарування, яке гострою колючкою вразило її в серце, — і водночас полегкість.

— Сказати правду, мене він також неабияк розчарував, — провадив Баста. — Я ж бо ладен був дати свою голову на відруб, що він прийде. Але тепер він нам, мабуть, і не потрібен, чи не так?

Баста струснув свою куртку, і Меґі здалося, що в ній щось тихенько, розпачливо дзеленькнуло.

— А старого замкни! — наказав Баста вартовому. — І якщо знов захропеш, коли я повернусь, начувайся!

І потяг Меґі коридором за собою.

Покара зрадникам

— А ти? — хотів знати Лобош. — Невже ти, Крабате, нічого не боїшся?

— Боюся навіть дужче, ніж ти гадаєш, — відповів Крабат. — І не лише за себе.

Отфрід Пройслер. Крабат

Коли Баста вів Меґі через майдан перед церквою, власна тінь пливла за дівчинкою, наче злий дух. А місяць у яскравому світлі від прожекторів здавався звичайним ліхтариком, що відслужив своє.


У самій церкві було куди темніше. Статуя Каприкорна тьмяно полискувала в сутінках, а поміж колон стояла така темінь, немовби сама ніч сховалася тут од світла прожекторів. Лише над Каприкорновим кріслом світилася одна-однісінька лампочка, а сам він сидів, знуджено відкинувшись на спинку. На ньому був шовковий халат, що переливався, мов павичеве пір’я. І цього разу позад нього стояла Сорока, але в тьмяному світлі було видно лише її бліде обличчя над чорною сукнею. Унизу біля сходів в одній із бочок палав вогонь. Дим їв Меґі очі, на стінах і колонах танцювали мерехтливі відблиски полум’я, і здавалося, ніби горить уся церква.

— Почепіть ганчірку на вікно його дітям, і хай це буде останнє попередження! — почула Меґі Каприкорнові слова, хоч розмовляв він неголосно. — Змочіть її бензином так, щоб з неї аж текло, — напучував він Кокереля, який стояв з іще двома чорними куртками внизу біля сходів. — Коли вранці той бовдур прокинеться й відчує запах, то, може, нарешті втямить, що мій терпець ось-ось урветься.

Кокерель коротко кивнув головою, крутнувся на підборах і знаком показав решті двом іти за ним. Обличчя в усіх трьох були вимазані сажею, а в петельці у кожного стриміла червона півняча пір’їна.

— A-а, доця Чарівновустого! — глузливо кинув Кокерель, накульгуючи повз Меґі. — Ти диви, а татусь по тебе й досі не приїхав. Видко, не дуже за тобою стужився!

Решта двоє засміялись, і Меґі відчула, як кров шугонула їй в обличчя.

— Ну нарешті! — вигукнув Каприкорн, коли Баста підійшов з дівчинкою до сходів. — Чого так довго?

На вустах у Сороки промайнуло щось схоже на усмішку. Жінка трохи випнула спідню губу, і це надало її худому обличчю вельми задоволеного вигляду. Саме це задоволення стривожило Меґі куди більше, ніж похмура міна, яку звичайно виставляла напоказ Каприкорнова мати.

— Вартовий не міг знайти ключа! — роздратовано відповів Баста. — А потім мені ще й довелося ловити оцю…

Він показав свою куртку, і фея в ній знов заворушилася. Від її відчайдушних спроб вивільнитися тканина то там, то там напиналася.

— А це що таке? — нетерпляче запитав Каприкорн. — Відколи це ти взявся ловити кажанів?

Губи в Басти від злості витяглися в ниточку. Однак він прикусив язика, мовчки сягнув рукою під чорну куртку й, нишком лайнувшись, дістав звідти фею.

— Грім би їх побив, цих блимавок! — пробурмотів він. — Я вже й забув, як боляче вони кусаються!

Дінь-Дінь відчайдушно тріпотіла одним крильцем, за друге її міцно тримав пальцями Баста. Меґі не могла цього бачити. Їй було соромно за те, що вона вичитала цю тендітну крихітку з її книжки. Ох, як же їй було соромно!

Каприкорн з огидою розглядав фею.

— Звідки вона тут узялася? І що це за порода? З такими крильми я їх іще не бачив.

Баста дістав із-за паска «Пітера Пена» й поклав книжку на сходи.

— Думаю, вона взялася звідси, — сказав він. — Бачиш картинку на обкладинці? Усередині ця блимавка теж намальована. А тепер здогадайся, хто її звідти вичитав!

Він так стис Дінь-Дінь, що та почала німо хапати ротом повітря. Другу руку Баста поклав на плече Меґі. Дівчинка спробувала скинути її, але він тільки міцніше вчепився в Меґі.

— Оця мала? — недовірливо кинув Каприкорн.

— Авжеж. І в неї це виходить, схоже, не гірше, ніж у батька. Ти тільки поглянь! — Баста схопив Дінь-Дінь за тоненькі ніжки й підняв над головою. — Вона нівроку, тобі не здається? Літає, лається, подзвонює — одне слово, робить усе, на що здатні ці дурні створіння.

— Гм, цікаво. Справді, дуже цікаво. — Каприкорн підвівся з крісла, тугіше затяг пояса на халаті й рушив униз. Біля книжки, яку Баста поклав на сходи, став. — Виходить, це в них родинне, — пробурмотів він, нахиляючись і беручи книжку. Потому наморщив лоба й придивився до обкладинки. — «Пітер Пен і Венді», — прочитав. — О, та це ж одна з книжок, що їх так розхвалював мій колишній читець. Атож, пригадую, якось він читав її й мені. Я хотів, щоб Даріус викликав з неї одного з піратів, але в старого нічого не вийшло. Він вичитав мені в спальню лише іржавого абордажного гака та смердючу рибу. Пам’ятаєш, ми його за це покарали: примусили всю ту рибу поїсти!

Баста розсміявся:

— Пам’ятаю. Але він скиглив більше через те, що ти наказав відібрати в нього книжки. А цю він, мабуть, сховав.

— Атож, скидається на те.

Каприкорн замислено підійшов до Меґі. Коли він узяв її за підборіддя й підвів обличчя так, що вона мусила подивитися просто в його безбарвні очі, їй страшенно захотілося вкусити його за пальці.

— Бачиш, як норовисто вона дивиться на мене, Басто? — глузливо промовив Каприкорн. — Точнісінько так завше дивився її татусь. Ти, мала, краще побережи цей погляд для нього. Адже ти дуже люта на батька, еге ж? Але тепер мені байдуже, де він запропастився. Від сьогодні моїм новим, високообдарованим читцем будеш ти! Але ж ти, мабуть… ненавидиш його за те, що він кинув тебе напризволяще, чи не так? Не соромся цього. Ненависть окрилює людину. Я свого батька теж ніколи не любив.

Нарешті Каприкорн відпустив її підборіддя, і Меґі відвернулася. Щоки в неї палали від сорому й люті; вона все ще відчувала його пальці, так ніби від них лишилися виразки.

— Баста сказав тобі, навіщо його послали по тебе в таку пізню годину?

— Сказав, що я маю тут з кимось побачитись.

Меґі намагалася говорити твердо й безстрашно, але в неї нічого не виходило. Ридання, що застрягло в горлі, звело її голос на шепіт.

— Правильно! — кинув Каприкорн і зробив знак Сороці.

Жінка кивнула головою, зійшла сходами вниз і зникла в сутінках за колонами. Трохи згодом над головою в Меґі щось зарипіло, і дівчинка, злякано звівши очі вгору, вздріла, як із мороку щось опус